III. Вопрос о пресуществлении св. Даров в Москве на почве литературной

Загальні зауваження - Історія до початку суперечки - Поширення малоросійських книг, обвинувачених в єресі, в оригіналах по Московській Русі - Списки та переклади малоросійських книг в Московській Русі - Книга Медведєва – «Подверг» Євфимія і «Манна» Медведєва – «Акос» Ліхудов – «Зошит» Афанасія диякона – «Известие истинное» Медведєва – Інокентій Монастирський – «Церковносоставні» Кассандра і «Істини показання» – Гавриїл Домієцький, Гавриїл Домецький. Павла Рязанського, Ігнатія Корсакова - Пропаганда латинств, князь В. В. Голіцин і царівна Софія. Питання часу пересуществления 541 св. дарів на літургії, як ми вже сказали, викликав у XVII столітті велику полеміку і різко висунув дві доти кілька приховані партії православного духівництва – старомосковську та малоросійську. 542 Полемікою зацікавилися всі російські на той час, і освічені, і прості. Патріарх Іоаким, представник старомосковської чи грецької партії, з гіркотою зауважує: «Нині освоєволівшись неції людей скрізь один з одним у сходженнях, співбесідах, торжищах, тимчасово і тимчасово у чоловіків і дружин те й слово про таїнства, і про дійство і скоєння, Хлібопоклонна”. 543 Ці слова, Йоакима – не одна риторична прикраса промови. Питання про те, чи кланятися на літургії під час виголошення слів Спасителя: «Прийміть, їдьте...» і «Пийте від неї всі...», справді, могло зацікавити і простих людей, на увазі вже поширених у вигляді вже поширених питань у вигляді поширених простих людей, на увазі що виродився на той час розколом. Пригадаємо до речі і указ царя Олексія Михайловича 1651, щоб св. Таїнам віддавалася і на вулицях належна пошана: перед ними має бути несена свічка і йти парафіяни по десяти або менше, а мимохожі та мимоїжчі повинні були поступатися дорогою, і виходячи з саней і возів поклонятися і шанувати святі Таємниці. 544 Уклін на літургії визначався нинішнім благовістом до «Гідно...». Особлива прихильність росіян до дзвону постійно вражала іноземців 545 , і вцілілий досі звичай осяяти себе хрестом під час благовіста ясно доводить, що це питання було життєвим у певний час. Так звані латинствуючі дзвонили під час виголошення слів Спасителя і вимагали, щоб усі, «хто десь у той час був би, або в церкві, або в домі, або в дорозі, або в рукоділлі, або на торжищі, почувши дзвони тієї, аби повставши покланялися богоподібними поклонами». 546 З іншого боку, звинувачення в латинстві багатьох московських духовних осіб і цілої малоросійської церкви привертало на себе загальну увагу, завдяки розколу, який звинувачував і православну церкву в латинстві та в латинській думці про час пересування. 547 Не слід забувати і письмову пропаганду прихильників тієї чи іншої думки серед народу. 548 Недарма й у присягу, яку приносили єпископи при посвяченні, включено було православне сповідання про час переправлення св. дарів. Питання час переіснування хліба і вина в Тіло і Кров Христову було порушено ще на Флорентійському соборі папою Євгеном IV. 549 Римською церквою питання це було вирішено в тому сенсі, що пересування здійснюється словами самого Ісуса Христа: «Прийміть, їдьте...», а не молитвою священнослужителя: остання виключена із вживання на Заході ще в XI столітті. 550 Остаточне твердження цей догмат отримав на Тридентському соборі. Православна ж церква вірить, що хліб і вино перекладаються в Тіло і Кров Христову єрейським покликанням Св. Духа та благословенням дарів. 551 Г. Миркович (стор. 36) припускав, що першими російськими служниками, в яких наведені латинські тенденції, є служник Гедеона Балабана, Стрятин 1604 і віленський 1617 р. Але Н. В. Покровський вказав, що про поклоніння Спасителя в поклонінні голови . вірних, згадується вже в XVI столітті і в великоруських, і грецьких служниках: такі служники грецькі XV століття (Синодальн. № 279 л. 280) і Новгородський XV-XVI (№ 530 л. 46 про.). Принаймні, лише у служнику 1617 р. слова Христа: Прийміть та ін., прямо названі формою, тобто образом або здійсненням таємниці (стор. 37), як і в Римській церкві. Теж думка висловлена ​​у служнику Петра Могили 1639, тоді як у служнику 1629 була ще православна думка. 552 У служнику 1639 року про момент переіснування прямо не говориться, а сказано: «ієрей даремно на святий хліб показує над ним і благословляючи його, проголошує, говорячи: «Прийміть, їдьте... Лик: Амінь. Єрей же низько вклонися божественному Христовому Тілу одного разу» та ін. (Стор. 315). Ми зазначимо більш раннє та пряме свідчення Дідаскалії Кутеїнського монастиря 1637 року, передрукованої у Києві у 1653 році. 553 На запитання, якими словами вчиняється переіснування, відказано: «Суть ті слова Христові над хлібом: Прийміть, їдьте це є Тіло Моє, а над вином: Пийте від неї всі: це Кров Моя» та ін. У рукописі Київської лаври № 139, арк. 1, вміщений «Синод від звичаю дорочного [від] його [милості] в Бозі преподобного пана отця Афанасія Поузини з Козелська єпископа Луцького і Острозького благочестивого септебрія 26 рок 1638 в церкві кафедральної церкви Богослова з безліччю духовенства православного Східної Святої церкви слухняно, хтивіше зібраного покої і побожно відправлений і того ж року в Крем'янці для відомості видрукований». 554 На л. 16 об. читаем: «В. Яка їсть форма тієї таїни (Євхаристії) або які слова роблять ту таїну. О. Суть ті слова Христові над хлібом: прийміть, їсте, це Тіло Моє, і над вином: Поїте від неї всі це Кров Моя». В той же рукописи на л. 31 знаходиться: «Діафросіс або седми прихованих сакраментальних таємниць ... вирощування і короткий виклад». В этом сочинении на л. 81 читаємо: «форма (таїнства Євхаристії) зас то їсть слова виснажені сакрамент чинячі, хліб і вино в правдиві істотне Тіло і Кров Христову переміняющі є слова Збавителеві маючи сили Духа Святого, тії: прийміть, їдете це Тіло Моє... през уста священицькому виреченні... чудові, а правдиві хліб і вино в Тіло і Кров Христову змінюють». Збоку приписано: «як у шлюбі в Кані Галілейській, і тут». На соборі 1640 р. питання час пересуществования дарів під час розгляду катехизи Козловського, завдяки о. Панкратію, порушив суперечність, і присутні вирішили звернутися до патріарха. 555 Після виправлень і доповнень катехизис став відомий під ім'ям «Православного Сповідання Віри», і виданий лише в 1662 р. Могила ж, не дочекавшись виправлень, видав свій катехизис польською з латинською думкою про переіснування. Цю ж думку зустрічаємо і в «Екзегезі» Косова, «Ліфосі» Могили, «Світі з Богом» Гізеля, «Месії правдивому» Галятовського та друг. 556 У цій єресі та інших латинських помилках звинувачувалися патріархом Йоакімом чи не всі книги, написані та надруковані у південній Росії. 557 А тим часом малоросійські книги, як ми зараз побачимо, мали широке поширення не тільки в Західній, а й у Московській Русі. Ось кілька статистичних даних 558 з цього приводу. В описі книг Йосифо-Волоколамського монастиря 1573 вже згадано книгу в чверть печатка литовська, а в ній Псалми Давида, і Євангеліє тетр, і Апостол і Апокаліпсис. 559 Патріарх Іов подарував кілька литовських книжок до Старицького монастиря. 560 У 1605 р. Дмитро Самозванець дав вкладу в Краснохолмський монастир - Євангеліє тетр, печатка і палітурка литовська, а взято євангеліє в царську скарбницю у старця Феодорита Шереметєва минулого 102 (1594) року. У 1606 році Євфимій Скобеєв дав вкладу в той же монастир книгу Біблії, печатку литовську, в десть. 561 Є російський список XVII століття віленської граматики 1587 року. 562 О. І. Шереметєв дав вклад в Анзерський скит книгу Іоанна Золотоустого тлумачення на послання апостолів київського друку. 563 У Свіязькому Богородицькому монастирі в 1614 році були книги Златоуст, Василя Великого, литовського друку та палітурки. 564 У 1623 р. до Путивля приїжджав посланець келаря Києво-Печерського Андрій Ніколаєв з книгами Бесіди Золотоуста на Дії нової київської преси. 565 У 1624 р. до Москви приїхав Памва Беринда з книгою Бесіди Золотоуста на Дії та з рекомендаціями Іова Борецького до царя та патріарха. 566 Близько цього часу (1626) в Устюжні Залізничної, в монастирі Богородиці-Різдвяному знаходимо псалтир велику литовську пресу, а в Микільській церкві апостол литовської преси. 567 В «Описі книг у статечних монастирях, що знаходяться», складеному за описами 1627–1637 рр. і тому дуже неповною, хоч і трохи згадано про рукописні литовські чи білоруські книги, а про друковані майже зовсім не згадується, все ж таки ми знаходимо в Троїцькій лаврі: письмові книги на латини Василя Острозького та його ж про віру; у Чудовому монастирі: лист. книгу Григорія Богослова, тріоді литовські друковані, та судовик литовський; у Новоспаському монастирі: книга Вихід, печатка литовська; у Богоявленському монастирі: тріодь литовську; у Різдвяному Володимирському: дві книги про Божество, одна литовська. 568 Треба думати, що південних книг у Московській державі накопичилося достатньо. Недарма ж у 1628 році патріарх Філарет дає указ відібрати книги литовського друку та листи з монастирів і церков, а замість них у церкві та монастирі послати книги московського друку, та зібрати відомості і від приватних осіб про письмові та друковані литовські книги, що перебувають у них, і про все. 569 У Новгородській церкві св. Миколи в Авахто-Губі у 1628–1629 р. був годинник, печатка литовська. 570 У бібліотеці самого патріарха Філарета значаться за описом 1633 року три євангелії тлумачних печаток литовської, «а куплено на панському дворі», євангеліє напрестольне і книга Василя кесарійського того самого друку. 571 1639 року при патріарху Йоасафі (1634–1640) у Москві повністю передруковують за Потребника київський епітимійний номоканон 1624 року. 572 Євангеліє литовського друку було у 1640 р. у селі Ростовському на Велі. 573 Московський Маргарит 1641 передрукований з острозького видання 1596 року. За патріарха Йосипа (1642–1652) вплив південно-російське посилюється. Статті з Віленської збірки 1602 року входять до великоросійських збірок, між іншим у приписуване Іоанну Наседке «Виклад на лютори». 574 Кирилова книга 1644, Книга про віру 1648, Зібрання науки про артикули віри 1649 (інакше малий катехизис), - все це твори південно-російські, хоча і надруковані в Москві. 575 У 1648 року у Москві передрукована граматика Смотрицького з видання Євю 1619 року. 576 У ігумена Костромського Богоявленського монастиря Герасима (1648–1672) була рукописна книга Ліфос Петра Могили. 577 Главу московської Кормчей 1650 року «Про таємницю подружжя» взято зі змінами з Требника Петра Могили. 578 В описі книг Спасоєвфімієва Суздальського монастиря 1650 року ми знаходимо Литовській пресі біблію Скорини, вчительне євангеліє Транквілліона, книгу Бесіди Апостольські, Діяння апостолів, Василя Кесарійського, Псалтир і Молитовник. 579 У 1652 р. у післямові Учительного євангелія справники кажуть, що вони за святительським благословенням користувалися крім різних перекладів, перекладом «острозькі печатки». 580 У відомого списателя чудес преп. Сергія Симона Азар'їна в 1656 вже знаходилася єдина поки що рукопис патерика печерської редакції Йосипа Тризни (1647-56), і в 1665 р. він поклав її внеском до Троїце-Сергіїв монастир. 581 У 1661 р. був переписаний в Московському Вознесенському монастирі патерик печерський, Кассиановской редакції, наказом благовірні княгині ченці Євпраксії. 582 Щодо московської біблії 1663 року можна сказати, що вона майже передрукована з острозької 1581 року. 583 Переклад Курбського Бесід Іоанна Золотоустого на євангеліє від Іоанна було надруковано в Москві в 1665 році, без змін. 584 У 1667 р. за указом великого государя було розіслано, по архієпископіям книга Барановича «Меч Духовний» , і наказано стягнути неї по три рубля. 585 28 жовтня 1668 р. цар Олексій Михайлович прийняв від Інокентія Гізеля книгу Мир з Богом і дозволив «достатні» екземпляри продати за вільною ціною. 586 У березні Баранович знову посилав Мир з Богом до Москви, і цар завітав Гізеля 200 рублями, 200 чехами та грамотами на місцевості. 587 9 червня 1669 року Лазар Баранович послав до Москви максаківського ігумена Єремію Ширкевича і з ним надіслав цареві Олексію Михайловичу «Розрада з нагоди смерті цариці Марії Іллішні». 588 Труби Лазаря Барановича почалися друкуванням у Москві 1669 року, але справу тягнули так, що Баранович переніс друкування до Києва (1674) і в ув'язненні вимагав, щоб Труби були куплені скарбницею. Цар відмовив, але заплатив за надіслані та непродані екземпляри 731 карбованець і вимагав, щоб надалі книг не надсилали. 589 1669 року книги Зерцало та Діоптра київської преси були надіслані ченцями Іверського монастиря митрополиту Питириму. 590 Вінець віри Полоцького був у Варлаама Ясинського 591 і Димитрія Ростовського (у списку 1670 р.). 592 У 1671 року 14 липня воєвода новгородський Михайло Морозов просив іверського архімандрита Феодосія надіслати йому «книгу " Месія " і хлібника, який може хлібів і пирогів пекти " . Прохання було поважено і 13 серпня надіслали книгу та хлібника. 593 За описом 1672 року в церкві села М. Мурашкіна Княгинінського повіту знаходилися мінея святкова та часослів київського друку, а в селі Коркмасові – апостол печатка київська. 594 Сам патріарх Іоаким у прощений день і тиждень православ'я 1675 чол у церкві Тлумачення на євангеліє Кирила Транквілліона. 595 У Андрія Савіновича, духовника царського у 1675 році відібрано взяту з Воскресенського монастиря книги: Вританні частину, лист білоруський, Іоасаф печатка київська, Про наслідування Христа київського друку і крім того згадані книги Ісаак Сірін лист білоруський, книга Царств, Скорини Повісті . батько білоруська письмова. 596 У бібліотеці Павла митрополита Сарського та Подонського († 1676) ми зустрічаємо багато південноруських та білоруських видань; книга Потрібник київський великий, Василя Великого острозька, Меч Духовний, Труби, Зерцало кутеїнське, Номоканони львівський та київський, Небо нове, Зерцало Транквілліона (2 екз.), Казання друковані на Преображення та Успіння віленські, Зізанія письмова, Новий Заповіт кутеїнський, Октоіхи печерські п'ять книг, Акафісти київські, Синопсис , Тлумачення про церкву, Відпусти та ектіння печатка печерська, Часослова два київські, Ключ розуміння, Патерик печерський, Біблія острозька, Лексикон кутеїнський. 597 У майні воєводи Івана Мещерінова за описом 1676 року ми знаходимо серед книг Московських книги: Меч Духовний, ціна чотири рублі, Ключ розуміння, сім рублів, Біблія острозька шість рублів, Псалтир київський, ціна два рублі, Небо Нове ціна рубль, Житіє чудотворця, Житіє чудотворця ціна карбованець, Новий Завіт київський, ціна два рублі. 598 У 1676 р. 13 лютого була надіслана царська похвальна грамота Барановичу за книгу Про вечірній плач і радість ранкову, надіслану з архімандритом Лукою Григор'євим і уставником Йоілем. 599 В описі Соловецького монастиря, складеного після 1676, згадуються вісім прим. острозької біблії, три екз. київських Дій апостольських тлумачних, два Дорофія повчань, чотири екз. Дзеркала київського друку, чотири Маргарити київських, три Номоканони, один Октоїх і три Часовики київського друку. 600 Близько того ж часу окольничий Федір Васильович Бутурлін вніс в Успенський дівочий монастир печерський патерик. 601 У 1679 р. Йоаким вказав довідникам Йосипу, Никифору і Сильвестру (Медведєву) честі книгу апостол, порівнюючи її з київськими, кутеїнськими та віленськими перекладами. 602 У 1679 Меч Духовний покладено вкладом в Мологий Холопій монастир. 603 Псалтир римотворна Симеона Полоцького користувалася таким поширенням, що була навіть покладена на ноти для співу (тріо). 604 У Воскресенському Новоієрусалимському монастирі за описом 1680 року було два київські євангелії, апостол, бесіди на діяння 1624, (3 екз.), біблія острозька, чотири київські часослови, двадцять дві київські псалтирі, книга співача (7 прим.), Про священство, Про св. Дусі, канонік, Лексикон Беринди (три екз.), Квітники (2 екз.), Зерцало (3 екз.), Патерик (3 екз.), Авви Дорофея (10 екз.), Про віру (1 екз.), Мандрівник латинська. 605 Сам цар Феодор Олексійович надіслав у подарунок книгу Полоцького Обід Самойловичу, Гізелю та Ясинському у 1681 р. 606 У 1681 році представився о. Корнилій, духовник Успенської обителі (м. Олександрові, Влад. губ.). Серед книг, що залишилися після нього, знаходимо книгу Труби Словес. У тій же обителі близько того ж часу ми знаходимо, між іншим, Мир з Богом, Обід духовний, Вечерю, Духовний Меч і Вінець віри. 607 Того ж року Інокентій Гізель піклувався про нестягнення мит з київських книг, надісланих до Москви для проміну з монастирським слугою Тимошком Андрєєвим. 608 Тоді ж, як я вже вказав вище, ігумен Феодосій Гугуревич відправив до царської скарбниці по сто екземплярів київської преси псалтирів, з часословом і граматик та десять трефолоїв. 609 Автор Статира (близько 1683 р.), колишній спочатку в Пискорському Спасові монастирі каже, що він «дуже присідає книг премудрого Кирила Транквілліона, багато ж слів від повчань його усно навиче» і вніс у свій знаменитий Статир у переробці: «книги ж Обід і Вечір Полоцького тяжкі за висоту словес». 610 В Обнорському монастирі за описом 1683 року перебували: псалтир литовський, маргарит київський, молитовник теж, Меч Духовний, книга про сім таємниць, часослів литовський. 611 28 січня 1684 року Баранович надіслав до Москви книгу Благодать та істина. 612 Сам Афанасій архієпископ Холмогорський, передбачуваний автор «Щита віри», збірки, спрямованої проти південноруських книг, 27 серпня 1685 р. створи за чином требника Петра Могили заснування соборної церкви Преображення Господнього. 613 У духовному заповіті Олександра єпископа Великоустюзького і Тотемського (1685–1699) згадується серед його книг: Обід, Вечеря, Псалтир Полоцького, Патерик Печерський Мир з Богом, Бароніуш, Руно зрошене, Лексикон польський, Небо нове: все це відмовлено. 614 У 1686 р. митрополит сибірський Павло дав вкладу у Володимирський Різдвяний монастир книги Євангеліє розумне Кирила, Ключ розуміння і Труби. 615 Близько 1686–1691 монах Вассіан дав на згадку до душі своєї Євангеліє тямуще Кирила в Серпухівський Владичний монастир, за ігумена Олександра. 616 З писцових книг міста Мурома 1687 р. ми бачимо, що в соборній церкві Різдва Богородиці були євангеліє друковане литовське, дап'є Государеве, і служебник печатки литовської, а в Іллінській – два октоїхи, печатка литовська. 617 9 квітня 1688 року гетьман Мазепа та архімандрит Варлаам Ясинський надіслали кн. Вас. Вас. Голіцину книгу Вінець Христа Радивиловського. 618 1 червня 1688 р. ієромонахи Йоїл та Паїсій з'явилися до царівни Софії з тією ж книгою. 619 21 липня 1688 р. до Москви приїхав ігумен Києво-Миколаївського монастиря Ісаакій Кокоревич з тією ж книгою Радивиловського. 620 І згодом, незважаючи на заборони патріарха Йоакима, заборонені київські книги продовжували спокійно поширюватись і користуватися повагою. У 1691 році Досифей митрополит Сучавський писав Варлааму Ясинському про Ліфоса Петра Могили: Але отче святі не подеваю справу знайшов есмо книжку велика бо ця книга предстательниця і вежа тверда Церкві Православній і на зрадники перемога, а вияв оголяючи вовка від шкір овечих. 621 Військо запорізьке (1691 р.?) через кошового Івана Гусака просило у патріарха Адріана книг «Обід і Вечеря», «яких вони ще не чули». 622 Архієпископ Афанасій, який користувався особливою пошаною у патріарха Йоакима 623 , 17 липня 1692 служив по київському требнику, в 1694 р. оголошував іноземців по требнику Петра Могили, в 1700 р. 624 Сам патріарх Адріан посилався на книгу «Світ із Богом» у грамоті 1696 року у справі Жабокрицького. 625 Між 1696–1701 роком хтось в'язниківець Олексій Селівестров, у своїй підметній чолобитній царям та патріарху Адріану писав: «За царя Феодора і святий. патріарху Іоакиму благочестивого чоловіка, всякі духовні мудрості виконаного блаженні пам'яті блаженного отця ієромонаха Симеона Полоцького працьовитістю видалися... дві книжки... Обід душевний... Вечеря душевна... знайшов у цих книгах багато собі користь ». 626 У 1697 році ігумен Антоній дав книгу Вечерю Симеона Полоцького вкладом у Дерев'яницький Новгородський монастир на загальну користь усім, хто живе в ній. 627 У Чудовській бібліотеці є список Вінця віри Симеона Полоцького 1697 року. 628 1698 року м. Іларіон Суздальський дав вкладу у Різдвяний монастир у Володимирі Тріоді пісну київську 1657 р. 629 У 1699 Перло багатоцінне було знову надруковано в Могильові. 630 У 1702 році в описовій книзі Зміївського Микільського Косицького монастиря згадується: вчительне євангеліє Транквілліона, служебник київський, Віленський требник, Требник Петра Могили, Месія і Мир з Богом. 631 Коротке виявлення тому, хто має скласти всяке слово, складене за Іваниєм Галятовським (за Ключом Розуміння), відноситься до початку Петровської епохи. 632 Книгу "Вечеря духовна" вклад Фед. Вас. Бутурліна, знаходимо в 1708 році в бібліотеці Княгиніна Успенського монастиря. 633 Та й у наш час у бібліотеках великоруських монастирів чимало малоросійських видань, що потрапили туди, звісно, у XVII столітті. У Новгородському Юр'євому монастирі знаходяться: євангеліє віленське 1574 р., Псалтир С. Полоцького, Требник Петра Могили, Пентикостаріон київський 1631 р., Учбова євангелія Транквілліона 1619 р., Меч Духовний та Труби. 634 У Суздальському Спасо-Євфимієвому монастирі (див. вище) знаходяться Біблія острозька 1581, Біблія Скорини 1517, Учбова євангелія Транквілліона; Требник Петра Могили, Труби Словес та ін. 635 У Саввино-Сторожевському монастирі, настільки улюбленому царем Олексієм Михайловичем, знаходимо: Учбова євангелія Транквілліона, острозькі Бесіди Василя Великого 1594, київські Бесіди Золотоуста 1623, Требник Петра Моги. Варлаама та Йоасафа. 636 Крім безпосереднього поширення в оригіналах, південно-російські книги поширювалися у списках та перекладах. У квітні місяці 1669 р. митрополит Новгородський Пітирим послав до старців Іверського монастиря скарбника Євстратія з книгою «Ключ розуміння» та наказом, перевести її на російську і надіслати до Новгорода. У травні частину було вже переведено. Її відіслали до митрополита з проханням «що несправно перекладено російською мовою, накажи государ виправити, а ми прочани твої більші того російською мовою перекласти не знаємо». У вересні 1669 р. повідомляли, що переклали всі, чутки на біло вся не переписана; книгу прийняли у листопаді. 637 До перекладу Ключа ченці доклали і переклад знаменитого згодом «Тлумачення церковних служб св. Симеоном арх. Селунським та іншими учителями церковними пояснено». 638 Книга про віру списана та виправлена у Москві до 1648 року. 639 Про переклад "Ліфосу" ми вже говорили. 640 Зерцало Богослов'я Транквілліона переведено у 1674 році монахом Савво-Сторожевського монастиря Феофаном. 641 У 1677 р. тим самим Феофаном переведено Небо Нове Іоаннікія Галятовського. 642 Сюди треба віднести і переклад Зірки Пресвітлої з білоруської. 643 Алкоран Махметов Іоаннікія Галятовського вид. 1683 р. переведений з польського перекладачем посольського наказу Стахієм Іван. Годзяловським. 644 Витяги з Учительного Євангелія Транквілліона зустрічаються в рукописі Моск. Синод. Бібліотеки № 245 та 261. Проповіді з Учительної Євангелії читалися відомим протопопом Авакумом. 645 Виписки з нього ж (не для полеміки) робив відомий Євфимій Чудовський. 646 Виписки з Требника Петра Могили зі змінами були покладені внеском до церкви села Воздвиженського Новоторзького повіту. 647 Євфимій колись обробляв і Мир із Богом. 648 Виписки зі Світу з Богом знаходяться і в збірці князя В. Г. Меншого-Ромодановського Стародубського. 649 Списки Вінця Віри XVII століття Москві дуже часті. 650 Зважаючи на такий широкий наплив київських книг у московську Русь, ми звичайно зрозуміємо яку бурю мало зробити обвинувачення Йоакімом книг цих, що поширюють єретичні погляди. Особливо одна з цих книг «Виклад» твір ігумена Феодосія Сафоновича заслуговує на нашу особливу увагу (автор у самій книзі не названий). Воно вийшло в 1667 році 651 у Києві під назвою: «Виклад про церкву святу і про церковні промови (справи), про службу Божу і про вечірні з святого Симеона архієпископа Солунського та з інших вчителів церковних (Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна) вибраний. З грецької та латинської на російську мову перекладено». Книга ця перевидана в Києві в 1668 і в Уневі в 1670 і 1674 652, отже, мала великий успіх. Існував і російський переклад цієї книги 653 , який мав також успіх. «Чутом і видихом якусь книжицю російською мовою, що називається видання церковної розголоси святішого архієпископа Фессалонікійського про таємниці, що на трьох або чотирьох пенязех у торжищі продається», йдеться в Акосі. Вчення про час переіснування викладено в ній на думку латинської партії: «Якими присвячуються святі дари і стає хліб Тілом Христовим, а вино Кров'ю? Ведлуг (за) згідного святих учителів будівлі (думкою) оними Христовими словами: прийміть, їсте це тіло Моє: і пийте з неї все, це кров Моя». Потім наводяться посилання на слова Іоанна Золотоустого про зраду Юдиному, Іоанна Дамаскіна про віру православну і Амвросія (л. 17 про.) Слова ієрея: «і сотвори хліб цей» і ін. пояснюються тим, що він «просить з підкорення аби Духа Святому. Дарів». Дари вже запропоновані, але молимося, щоб вони були запропоновані заради нас: так саме слід розуміти «не слів хапаючись, але саму поважаючи». Ми вже вказали вище за час появи латинського думки про переіснування в Малоросії. Звідти воно помалу, при зазначеному поширенні малоросійських книг, перейшло і до Москви, але спочатку не звертало на себе особливої ​​уваги. Перша поява латинського думки у Москві полемістами грецької парії, Євфимієм і Лихудами, приурочується на час до приєднання Малоросії до Росії (1654 р.). «Начаша польські люди латинського злочестя суті приходити у великоросійське царство і водворятися» 654 , каже чудовий інок Євфимій. З іншого боку, і «з царюючого граду Москви юнаки німці захотіли відійти в польське кралівство заради вчення латинського, що відійшло і навчається в латинських училищах і як учениці у слід учителів своїх ходячи в костели латинські, бачивши під час благочинно і пристойно бути це (бо юнії завжди нове бачити і чути хочуть)». 655 Ці юнаки повернулися «в свої доми і розповіли своїм священноначальникам і благородним чоловікам, гідності великої в церкві домів тим, що мають», і ті вирішили, що в цей час відбувається перевищення, і слід робити поклони. Тоді почався і дзвін у той час «від тих юнаків розповіді», а не так як «спочатку благовіст до Достойного». 656 Після приєднання Малоросії латинська думка почала поширюватися набагато швидше. Малоросійські ієреї, ченці і мирські «почата в Московську державу приходьте і приходьте в церкві, почувши ієрея, що проголошує словеса Христового..., покланяюся по латинському передученому ним від проживання багатого виголошення і від читання книг латинських. 657 Крім того, «мнозі, шануючі книги новотворні в Малій Росії по-слов'янськи і по-білоруськи видані під ім'ям східного православ'я інші ж і явлено латинського суща мудрування, що польською мовою знаходиться, до цього і від єзуїтів, що знаходяться тут, і від інших заохочуємо, у виявлену зухвалість прихождаху». 658 Латинська думка про час переіснування була висловлена ​​в Москві, чи не вперше в «Жезлі правління» Симеоном Полоцьким ще в 1666 р. і не викликало жодного заперечення. Відомі й інші вказівки на існування такої думки серед православних. У 1667 році під час суперечок католиків з мислителями Портрояля, католиками були отримані письмові думки про цей предмет Миколи Спафарія та митрополита Паїсія Лігаріда (втім, викритого в papolatria) 659 обидва близькі до католицького вчення. Так само відповідав хрестовий священик Іоанн Іоаннов, який був при російському посольстві в Парижі (1668–69). 660 У 1673-75 рр.. за патріарха Питирима між Симеоном Полоцьким і «наймудрішим ієромонахом Єпіфанієм» Славинецьким (за словами Остена) відбувалася суперечка про час переіснування, можливо, у відомого Павла, митрополита Сарського і Подонського. Епіфаній, докоряючи киян в омані говорив: наші кияни вчилися і навчаються точкою латиною, і шанують книги тільки латинські, і звідти так мудрують; а грецьки не вчилися, і книг грецьких не шанують, і того заради цього істини не знають і дуже в цьому погрішили. 661 Так висловлюватись навряд чи міг би киянин Єпіфаній. Але треба думати, що вже й у цей час стали прихильники грецької та латинської освіти, і вже тоді були звинувачення Симеона Полоцького в неправослав'ї. У своїй Псалтирі римотворної (М. 1680, стор. 139) він говорить якомусь гадавцю: Мню я як і нині живе зоїл у чадах Вдача хулі своє і в російських містах. Не мню тільки але і вем, бо ще працюй Ці світла не зрішу, ні внидоша в люди, А вже хуліли заздрісні слова Лукаве ім'я в ухо готове, ........................................................................... Друже перестань зуби твоя вишукати Я син син церкви вірний: а вона мені мати. Якщо погрішних ніде, вона вість пробачити І немоту чад своїх звістку мати любити. ............................................................................ Коли ти дав Бог розум, ти сам попрацюй Не в чужих справах розумний, але в твоїх з'явись. і далі з м'якістю укладає: Бач, камо тя заздрість твоя влаштовує. Іде ж батько демон її живе. Але я не бажаю ти тамо з ворогом бути Більше любов здобула, з Богом вічно жити. 662 Якщо ми згадаємо сварки Полоцького з Іоакимом через установу Верхньої друкарні, ми зрозуміємо кого він міг мати на увазі. Але Полоцький учень Лазаря Барановича, друг Ртищева 663 , вихователь царя Феодора та царівни Софії, був надто сильний навіть і для патріарха, та при цьому людина м'яка 664 , придворна: її не сміли торкнутися і обмежувалися епіграмами, начебто: Новоскладена книга обід Підкладає їжу повну душевних бід. 665 Що ж до патріарха Йоакима, то треба зауважити, що рідко зустрінеш людей так різко окреслених. 666 Син небагатих московських 667 дворян, Савелов у 1662 році був посланий до Малоросії у військовому чині (солдатом). Втративши дружину і дітей 668 , він постригся в ченці 1655 року, в київському Межигірському монастирі і, мабуть, терпів велику потребу 669 , поки його не взяв до себе в Іверський монастир патріарх Нікон, якому він згодом заплатив чорною невдячністю. У Нікона він займався самоосвітою. «Грамоті почав вчитися», – каже диякон Федір: – «а до того не знав він писання хіба абетки, ні церкви, ні чину церковного, ніж людина служлива, і жив у глухому селі, і заєць ловив, а у церкви в рідкісний день бував». 670 Завдяки клопотанню Ртищева, Іоаким став будівельником Андріївського монастиря, а потім келарем у Новоспаському. У монастирі він не вжився: архімандрит його ненавидів, братія сварилася через малі порції хліба та гнилої риби, поки нарешті його не перевели в Чудовий монастир. «Перед поставленням у Чудів монастир Іоакима допитували про віру», отруйно розповідає диякон Федір: «Яким же розповіді: аз де государ не знаю ні старі віри, ні нові, але що наказують начальниці, те й готовий творити і слухати їх у всьому (16). З того часу він стає улюбленцем влади, «валяючись під їх ногами», і виявляє дуже велику енергію у всьому, що стосується зовнішності. Будучи зроблений митрополитом Новгородським, він встановлює попівських старост замість світських чиновників для збирання данин, намагається вилучити духовних з під відома громадянської влади, усунути пияцтво. У 1674, після річного між патріаршества, Йоаким обраний патріархами. Внутрішні його ставлення до пастви пройняті одним духом нетерпимості та суворого навіть для того часу фанатизму. Може бути головною причиною цього була його неосвіта, що з'єднувалося, правду сказати, з величезною силою волі. Йосип Коломенський (до 1675 р.), будучи прохолодний, так характеризував Іоакима: Патріарх мало і грамоті вміє, на соборі тільки й говорять митрополит нижній (Філарет) та я, а патріарх тільки бороду вставлячи сидить, то не знає, то непостійний, боягуз, наказ читати, тільки гноить і слухати нема чого. 672 Протопоп Авакум пише: проста людина Якимот, таємні ті шиші, котрі приїхали з Риму, ті його надувають аспідовою отрутою задуми. 673 З іншого боку бунти стрільців, уявні замахи на вбивство патріарха, ручні суперечки під час богословських дебатів навряд чи сприяли пом'якшенню характеру патріарха. Нетерпимість свою він виявив і щодо розколу, і у приватних справах, і у відносинах до іноземців. Розкольники звинувачували його у руйнуванні Соловецького монастиря і, особливо у спаленні у зрубах поборників стародавнього благочестя. «Нинішні нові віри проповідниці, пишуть вони в чолобитній, поміщеній у Увете, зело горді і немилосердні і аж ніяк нетерплячі: якщо й одне слово з'явиться їм про віру неугодно, і вони за те мучать і смерті зрадити хочуть». «Пали та впали, січі та рубай своїх однорідних» пише Авакум. 674 Диякон Федір каже: Той же сват втішний Яким у той час архімандрит був у Чудовому монастирі і на соборі своєму більше всіх архієреїв похвалявся на нашу кров, говорячи нам: коли вам відріжуть ваші мови за докори ті, тоді як вже станете говорити? і коли відсічу вам руку ту праву, тоді як станете хреститися? Про спалення в зрубах прямо говорять указні статті 1685 675 : завзятих катувати жорстокими муками, щоб вивідати їх вчителів, і якщо не відстануть від розколу, палити в зрубах і попіл розвіяти, перехрещують палити в зрубах, за укриття розкольників бити батогом. 676 Не менш круто Йоаким розпоряджався і в інших випадках. 1675 р. архім. Спасо-Андронієвський Симеон був висвячений на єпископа Смоленського, і вирушаючи до єпархії, купив собі червону оксамитову мантію та карету. Іоаким за марнотратство відібрав у нього карету та мантію, і останню віддав на богадільні. 677 Царського духовника (царя Олексія) Андрія Савіновича патріарх посадив у листопаді 1674 р. у смирення на ланцюг за його протопопове шаленство, невігластво і хабарництво. Після дворазового прохання царя Олексія патріарх пробачив протопопа. У день похорону царя Олексія ворожнеча спалахнула через те, що духовнику не дозволили вкласти в руки померлого царя прощальну грамоту. Савинович так розходився, що кричав, що вб'є Іоакима. Але патріарх був сильнішим, і протопопа позбавили священства і заслали до Кожеєзерського монастиря. 678 Але найрельєфніше висловився характер Іоакима у його відношеннях до Никона, свого благодійника. «Від нього Йоакима всяке зло вчинилося» писав Никон. У 1676 р. Йоаким, спираючись на собор (звичайно, з близьких людей), вирішив виправити Никона, і бідного норовливого старого перевели в інший 679 монастир, і він зі сльозами просив помилування своїм близьким. Даремно цар Феодор просив патріарха дозволити переведення Никона у Воскресенський монастир, навіть скликав собор: Іоаким не поступався. Другий собор у вигляді передсмертної хвороби Нікона дозволив повернення, але Нікону, як відомо, тільки мертвому довелося відвідати свою улюблену обитель. Іоаким не хотів ні відспівувати Никона, ні прийняти дорогоцінну митру покійного, яку надіслав цар Феодор. Патріарх навіть не довіряв дозвільним грамотам східних патріархів і звелів перекласти їх своєму толмачу. 680 Іноземців патріарх її терпів. «Колись польського краю посли духовного їхнього чину захотіли бачити службу св. патріарха, але він ніяк цього не захоче» не дивлячись, на благання самодержців. «Від німецьких лікарів ці дохтурів нікого ж закликайте», «та й надісланим від царів ніяк не дасть собі лікувати». 681 Вдруге Йоаким ніяк не хотів сісти за стіл, де був генерал Гордон. 682 У своєму заповіті патріарх просив «нехай не попустять царі християном православним з єретиками та іновірцями латини, лютори, кальвіни та злобними татарами, їх же гребує Господь і церква Божа з богомерзкими принадами їх проклинає, спілкування в співдружності удалятися», також не будувати іноземних кирок, а збудовані розорити, знищити «латинські та німецькі спокушені зображення у церквах» (тобто італійський живопис), і не носити іноземних суконь. 683 Зрозуміло, що такий патріарх не міг зійтись з такою особистістю, якою був Симеон Полоцький, людина освічена, м'яка, що високо цінувала західну культуру, але вміла в той же час залишатися російською людиною. Є звістка, що змушує думати, що могли бути і прямі причини невдоволення Іоакима, крім відмінності світоглядів та самовільного випуску книг з Верхньої друкарні: Полоцький ніби запропонував розділити Росію на чотири патріаршества: Новгородське, Казанське, Ростовське і Крутицьке, і над ними поставити залишити лише Новгородським патріархом. 684 Полоцький помер 25 серпня 1680 року, і його місце, (з 1681 р.) як будівельника Заїконоспасського монастиря та шкільного вчителя, зайняв його учень Сильвестр Медведєв 685 . На початку все йшло мирно і спокійно, хоч Іоаким і недолюблював Медведєва. У школі Медведєва вчили латинської мови, учні вимовляли орації перед патріархом, а сам Медведєв мріяв про перетворення школи на академію, як свідчить відомий його проект, піднесений царівні Софії у грудні 1685 року. Про академію клопіт почався вже давно. Ще в 1680-81, році з'явився в Москву хтось Ян Білободський і піклувався про призначення своєму в московську академію. 686 У травні 1681 р. малорос Павло Негребецький подав чолобитну цареві Федору на Білободського. Виявилося, що Білободський якось був у архімандрита Симоновського Гавриїла Домецького, висловлював єретичні думки про св. євхаристії і сперечався з Домецьким. Негребецький розповів про ці суперечки іншому Гавриїлу, архімандриту Новоспаському, згодом архієпископу Вологодському (з 1684 р.). Патріарх, який часто відвідував Новоспаський монастир, дізнався про це, запросив до себе Домецького та Негребецького і розпитував їх про Білободського. Білободський заперечував зовсім переіснування Даров і розповідав, що про те «від російських людей ніхто ж не знає про його переіснування». Все це були помисли «люторські», а їх уже побоювалися в Московській державі, і сам Симеон Полоцький, на запрошення Богоявленського (у Полоцьку) ігумена Утчитського, з огляду на поширене читання польських творів, виконаних римською і особливо люторською, як казино єресей тих книгу велію, вельми гідну честі». Наприкінці видно, що головну увагу звертало він заперечення Белободским переіснування Даров. Патріарх вимагав від Білободського сповідання віри. На сповідання віри Білободського відповідав Сильвестр Медведєв, та її твір було читано соборні 11 липня 1681 р. У тому, коли саме відбувається перевищення Дарів, у Медведєва зовсім згадується. 687 Але Медведєв цим не задовольнився: він задумав написати докладний твір про євхаристію. Цей твір носить назву: «Книга глаголема Хліб тваринний, пояснена коротко християнські заради загальнопереконливої користі душ і від спокусливих і сумнівних помислів на спільне спасіння всьому християнству про найсвятішу таємницю, віддану і затверджену саме Господом нашим Ісусом таємницях Тіла та Крові Господні». 688 Твір викладено у вигляді питань учня та відповідей вчителя. Усіх запитань та відповідей 30. Латинська думка про переіснування видно з наступного місця: «Питання учнів. В які часи Божественна літургія переживає хліб у пречисте Тіло і вино в пречисту Кров Христову? Відповідь учителів. Пречисте Тіло і Кров переповнюються Христовими словесами, які глаголюють від ієрея при Божественній літургії над хлібом: прийміть». 689 Тут же й інша думка, яку оскаржує Остен, про переіснування, крім ягня, та інших частинок, що приносять на проскомідії. 690 Особлива м'якість викладу характеризує цей твір. У якому саме році побачив світ цей твір, ми не знаємо. Тим часом до Москви прибули в 1685 році, в березні наймудріші самобрати, як вони самі себе величали, греки Іоаннік і Софроній Ліхуди, яких зустріли дуже милостиво і царівна, і князь В. В. Голіцин, і сам патріарх. 691 Невідомо чому, на сцену знову з'явився Білободський, з яким Ліхуди вели переможну суперечку. Успіх їх був визнаний владою, і їх заздалегідь визнали наставниками ще невідкритої академії. Нові наставники заявили, що їм не подобається їхнє приміщення в Микільському грецькому монастирі: їх перевели до Чудова. Але їм і там не сподобалося: їм збудували особливі покої у Богоявленському монастирі, а 1 червня 1686 р. заклали кам'яні покої у Заїконоспасському монастирі. 692 Будівельник Сільвестр зі своїм проектом про академію (січень 1685) і зі своєю школою залишився осторонь. 693 Зрозуміло, що при переселенні Лихудів до Заїконоспасського монастиря до Медведєва, справа теж не обійшлася без зіткнень. Самолюбство і того й іншого боку було зачеплене, і ось Ліхуди, з'єднавшись зі старим недоброзичливцем спочатку Полоцького, а потім і Медведєва, ченцем Євфимієм, стали звинувачувати Медведєва у викладі неправославних думок у «Хлібі тваринному». Про це свідчить коротка записка, ймовірно, Євфимія: «Показання на латинське мудрування». Зі слів «латинські брехні вчитель єзуїта уніат виригав це, а учень розсилає і піддає не зовсім майстерним» можна зробити висновок, що Євфимій хотів бачити в вчителі Симеона Полоцького, в учні Медведєва. 694 Це не завадило в той же час розповсюджуватись і книзі «Виклад» на московських площах. 695 Євфимій наважився діяти ширше. У листопаді 1687 року протопоп Іван Чернігівський приніс Медведєву зошити, що розповсюджуються в народі, ймовірно, Євфимієм на захист православної думки. 696 У цих зошитах наводяться свідчення 12 отців церкви, спростовується думка св. Амвросія, і вся вина приписується православному сповіданню Петра Могили 1645 р., від якого де і почалася латинська думка про переіснування (л. 382 про.). Книга «Світ з Богом» теж виявляється перекладеною з латинських книг (л. 383), нарешті наводиться свідоцтво від словес писаних та втомлених Епіфанія Славинецького. У висновку проводиться думка про перевагу грецького богослов'я над латинським, і твір закінчується словами: «ця здоровим розумуванням міркування, що має здоровий розум, задоволена суть до пізнання істини. Всі тут зібрані розуміння отець святих пропонуються не до любові, а до міркування матері нашої св. східної церкви і тоя щирим сином священним архієреєм» (л. 385). Відповіддю на них стала відома «Манна хліба тварини». «Книгу де Манну», показував Сильвестр на допиті, зробленому 24 вересня 1690 року, написав він за указом великі государині благовірні царівни (Софії Олексіївни) і закріпивши своєю рукою, підніс їй великій государині тому інший рік. І ту книгу посилали до гетьмана до Івана Степановича (Мазепи), до київської влади до свідчення... а патріарха та книга не подана». 697 У книзі «Манна» захищалася латинська думка про пересування дарів, на підставі південноруських творів, трактатів Конінгка та Опатовія та євхологія Гоара. Східна церква засуджувалась за те, що вона засвоює більшу силу попівським молитвам, ніж словами Ісуса Христа і тримає людські перекази тільки заради того, щоб не бути згодною з Римом. 698 У той самий час побачив світ і «Акос» Лихудов. 699 Лихуди пояснюють появу своєї книги так: «Книги різні на православну і непорочну віру східні церкви списашась і неції цих перетолковавшись з латинська на російську і польську мову від якихось думками оних одномудрих уніатом дієсловим, і надрукуючись в різних місцях ім'ям Києва та інде, що вже пелини суть найгірші, а й ведвенницею через напис імен лицемірствують». 700 Лихуди кажуть, що вони «заради заборон, щодня від якихось не мудрих убо, але невчених і підлабузників, в завзятості єдиному сатанинському тих, що перебувають, мовчали», але тепер відповідають за наказом великих государів царів і великі государині царівни і з благословення патріарха. 701 З книги Медведєва ми дізнаємося, що суперечки про переіснування вже були відомі і патріархові. «Березня в 9 день єдиний хтось від знаменитих духовних почесних людей (ймовірно – Євфимій) розмовляючи про переіснування і стверджуючи воно не Христовими словеси бути... у твердження того неправого мудрування, а собі на похвалу, на св. патріарха хибна дієслова: я нині від св. патріарха цю премудрість, що ви мене чуєте мовить, почерпл есмь... Я того нового собі нарикаюча богослова (Євфимія?) знаю добре, як такого він є вчення що сподіваюся і букварі зовсім не розуміє, не точю що від вільних наук Акос і Манна були іскрами, що потрапили в пороховий льох. Відразу проявилися дві партії, досі приховані: одна грецька з Ліхудами та Євфимієм, 702 учнем Славинецького, на чолі, інша з Сильвестром Медведєвим та Саввою Довгим. Греки зуміли потрапити у хворе місце противної партії, називаючи супротивників – латинщиками: вони де вивчилися від еуїтів, аще це і скоріше сердець їх тримають, обоче від накреслень і слів вже добре пізнаватись, як латинстії учениці, і латинська проповідь Таких показують. 703 Сильвестр і його прихильники, люди схоластичної освіти, зросли на латинському грунті, читали латинські та польські книги, були знайомі з поляками та представниками західного духовенства, знали краще латинських, ніж грецьких письменників, у листі вживали і латинський шрифт. Але, звичайно, не можна запідозрити їхню прихильність до латинства: якщо вони в нього ухилялися, це робилося зовсім несвідомо. Як би там не було, полеміка почалася. Проти «Акоса» прихильник Медведєва, диякон Опанас написав якусь «Зошит на Іоаннікія та Софронія Ліхудів». 704 Зошит цей писався в трапезній келії Сільвестра Медведєва. «А писав де він, Офонасій, тетраток із сорок чи більше, показував старець Арсен: а біло переписували гуляючі люди: одного Івашком звуть, а іншого імені не пам'ятаю... а роздавав де ті тетратки старець Семіон, що був у світі піп Сава (Довгий): а кому роздав. Сильвестр показував, що списано лише два зошити Афанасія... а писані де тетратки на грецьку книгу, що писали на Москві греки705; мабуть, цей же зошит мається на увазі, коли Іоаким у слові повчальному на соборі 1690 року здає анафемі « зошит, від когось написаний на вчителі православні Іоанніка і Софроніа, безчестя всякого і злослів'я і хули і брехні на клему Людем роздану ". 706 Що це за зошит точно невідомо, але до нас дійшов твір «Звинувачення на новопотаємних вовків (λῦκοι = Лихуди) ловчих, що ходять в одязі... по істині поборців називають латинниками, варварами, уніатами, псами та блдослівці». 707 Ці новоприїжджі іноземці, в нових школах молодих отроків на свої звичаї вчать, священнополумонахи Іоаннік та Софроній... і ті їх новопрелестные зошити перекладали учні їх Микола Семенов, Олексій Кирилов, Феодор Полікарпов, і зошити заради троянд Божих». 708 Автор Викриття в гніві обсипає Лихудов добірними епітетами: Лихуди – «нові чарівниці, шалені собаки, темноподібні іноземці, з лукавими своїми учнями, люті звірі, погані нетопіри, сліпі сови, нечисті душі, окаяні люди, нові демони, чарівні змієві, церковні всім відомі тати, необернені розбійники, нерозкаяні гріховники, невгамовні на Христові овчаті вовки, безбоязні святі віри розорювачі, що бажають спастися пакостники, Божі вороги, сини загиблі, темряви наставники. 709 Ці іноземці лають православних єретиками, псами, звірами та свинями і всякими лайливими словами ганьблять за те, що Бог у Московській нашій державі не благословив бути шкільному вченню і лають устав церковний, надрукований за царя Федора Олексійовича. 710 Вони іноземці, міркують про євхаристію, «ніби вони одні знають, де від Господа тоді на вечері таємницею ця словеса промовлена ​​бяху». 711 Але, можливо, їхні міркування безглузді й з іншої причини: «робята перекладали: вчителі словенської мови невигадливі, а учні їх іноземному зело не потрібні; якщо вони іноземці і вчені, правда і істина велика: півлюдини в чужій землі – півмови» 712 Потім наводяться докази на користь латинської думки про пересуществлення. 713 Автором цього твору Ліхуди, навмисно чи ні, вважали Медведєва. 714 Цей твір інок Євфимій озаглавив: «Шалом на святу східну церкву в особі та імені вчителів православних Іоанніка і Софронія Лікудієвих пренеїстового якогось безіменника» 715 і дійсно, твір це написано зовсім не в дусі Сильвестра не в дусі Сильвестра гостроти великого розуму, ні особливої ерудиції, ні звичайної м'якості і стриманості Сильвестра, учня - не забудемо - єзуїтство, якщо вірити противникам, Полоцького, людину дуже м'яку. Твори. Далі Медведєв у своєму покаянні ні слова не говорить про це твори: сам Іоаким в 1690 році, як ми бачили, згадує про зошит, «особливо від когось або написаної». Сам висновок, щось на зразок звернення про скаргу до царів, не гармоніює із загальною поведінкою Медведєва, який писав для небагатьох і стояв надзвичайно близько до двору та царівни Софії. Тому вже можна зробити висновок, що відповідь ця не належить Медведєву, і, ймовірно, є не що інше, як вищезгаданий «зошит диякона Опанаса». Лихудам, звичайно, вигідно було приписати (а можливо і скласти) поганий твір своєму противнику і звинувачувати його у зверненнях до бунту. Нарешті, останній і найважливіший доказ думки про неналежність цього твору Медведєву у тому, що з Сильвестра дійшло інше полемічне твір проти «Акоса», писане у тому 1688 року: важко було б припустити, що він писав два різні за духом твори поспіль проти одного «Акоса». Цей твір носить назву: «Известие істинне православним і свідчення світле про нове правління в Московському царстві книг древніх ... і коротке зображення про нововиїжджих іноземців і про їх неправе про переіснування і приємне на збентеження правовірним писання. Написавшись у царюючому граді Москві. Спаського монастиря за Іконним рядом будівельником і друкарського двору справником ченцем Сильвестром Медведєвим літа 7137 (=1688) сентевріа». 717 При розповіді про виправлення книг при п. Нікон Медведєв вказує на те, що служебник 1665 був виправлений за «грецькою у німець друкованої» книзі, а зовсім не по древнім грецьким і слов'янським книгам. Так йшлося до собору 1667 року, коли служебник був виправлений соборні зі страшною клятвою проти змін. Проте ненависник людського роду, що воістину не варто, спокусив довідника Євфимія наробити власних поправок. Потім, він же Євфимій в 1675 році «склав книгу Чиновник архієрейського служіння», теж з різночитаннями проти колишніх, але книгу заборонив найсвятіший Іоаким з іншими архієреї і поклали клятву на текст, що змінює її. Тепер ті самі духовні «та свої клятви не бояться і злочинно, Христових словес не шанують і поклоніння не творять. А того, хто їм правду про цю їхню нестабільність, як вони тим народ обурюють, каже», проклинають, посилаючись на слова Христові «ялинка зв'яжете та ін. 718 Ці духовні особи не прочитуються вправно, але про придбання тимчасових честей і багатств; і бажання їх не про те, що б багато їм вміти, але про нього стараються міцно зело, що б багато мати». Сам Іоаким «свою соборну постанову знехтував і інше як захоче, так і постанови і статут виправи... а яко виправлений, про те звістка не імами... бо тримають у собі, довідником (яким був і сам Медведєв) не є». Говорячи про неправомудрування деяких із питання про переіснування, Медведєв зауважує: «Їжа ж хто їх запитує, звідки вони це ведуть? відмовляють від нових грецьких вчених ієромонахів Іоаннікія та Софронія: вони так розповідають. А вони і греки чомусь це розуміють (самі бо словенськи, веми, бо не розуміють)? І захистники тої їхньої неправди ще повідомляють, бо про те учні їх, які в них навчалися, повідають». Як же навчилися учні, не знаючи грецьких слів? «Хто чесого сам не має, якось іншому може дати?...» Лихуди видають свою проїжджу від патріарха грамоту за указ патріарха, нібито що надіслав їх до Москви 719 , і навіть зухвало написати про це в «передмові книги своєю, юже вони написавши подаша великим. Мабуть, Ліхуди «не суть православні, але від єретиків лютерів чи кальвінів чи від римлян на обурення нашої православні віри» 720 , підіслані чи «що не були б вони від турка заради споглядання і до нього вести пересилання підіслані. Небезпечно щоб вони... віру збентеживши потім в іншу яку віру не перетворили, про чос моє нехтування стверджується тих новоїжджих греків або латиногреків писанням (Акосом), що вони до В. Г. нашим і до В. Б. Г. Ц. і В. К. Софії Олексіївні і найсвятішому патріарху нинішнього 196 літа у святу велику чотиридесятницю піднесла на другому тижні, в ньому ж багато ово неправдива, собі влада свою і вірогідність до затвердження, ово неправедна і самому слову Божому і давнім святим отцем, ), їхньою ж порадою у світ заради правовірних збентеження виданих про те ж пересвоєння тетратів (маються на увазі зошити, доставлені Сильвестру Іоанном Чернігівським) неприємна і самі з собою незгодна писаша, йому ж відчутна, аще накажуть В. Г. Царі та В. Г. Царевна . за їхнім державним указом і на перші їх брехнею виконані тетрати викривальну книгу (праведну відповідь на тетрати, перероблену в Манну) написах і В. Государям і В. Г. Царівні вручили... зміїним... Нині я грішний ніщо надуманих заради правовірних прояву мало виявити». Потім, після цього вступу, слідує саме твір. Іноземці Ліхуди, «приїхавши в чужу державу, бентежать інших своїм вченням». Вони в російському народі поміж людьми ненависті зробили, незгоди влаштували, до чвар, розбратом і заколотом (позбав Боже лай і кровопролиття) великі причини показаша... а вину за допомогою заступники їх того творити не перестають, але більше день день і година через люди збільшать». Докоряючи Ліхудов за те, що вони «самі собі більше за всіх буття вчених стверджують», Медведєв каже: «що вони виписують ово початок, ово середину, ово кінець від свідчення батьків», і далі сам наводить свідчення Іоанна Золотоустого, Григорія Богослова, Григорія Ніського, Іріна, Григорія Ніського, І, Єрусалимського та Олександрійського, Євсевія Самосатського, Амвросія, Єфрема Сиріна, Феофілакта Болгарського та Микити Іраклійського. «Іноземці, іменувані вовчаки ( λῦκοι – вовки), пізнавши, що вже учні їх тому їхньому чарівному зломудрству запевняючи, ще намагаються повністю знищити поклони під час виголошення ієреєм слів Христа». Далі дістається Йоакиму та Євфимію, і всім прихильникам Ліхудів. «Бог навіщо заради духовності наші їхніх ж прелестников, їх в особі зневажають (Лихуди вказували на похибки Статуту, друкованого при патріарха Йоакима)... і нерозумними і не знаючими нарікаючих, люблять і душі свої за них покласти готові сущого, а істину їм про тих, хто преславляє тих, хто прославляє, і тих, хто їх править про тих, хто славить тих, хто править, і правду хоч про тих, хто славить їх, і правду тих, хто любить їх, і правду тих, хто їх любить, і правду тих, хто любить їх. стараються їх за тих іноземців без усякої правди будь-якої смерті або злому завлеченню зрадити». Лихуди зломудрствуют «сподівано, бо ніхто ж тут у Росії їхню красу може пізнати, що від нижчеписані єпистолії (ігумена Інокентія Монастирського) 721 всякому явно є. А коли з Києва від усієї малоросійської православної церкви на викриття того їх іноземців мерзенні брехні виконані книги, книга за прописанням усіх рук надішлеться, і тоді вся тих іноземців єресь читаючому ту книгу кожному пізнається». 722 У травні того ж 1688 року з'явилося й інше твір латинської партії, що залишилося нам на жаль недоступним. Це переклад Григорія Кассандра: «Книжка дієслова церковноупорядник або церковний тлумач. Надалі викладено коротке явлення, яке личить усім християнам, більше ж священикам, служителям, церковним Тіло і Кров Господа нашого Ісуса Христа у святих обрядах старанно вважати всяким благоговінням». 723 Тим часом і неприємна партія теж не спала. Новий твір з боку їхньої партії було «Істина показання», у 60 відповідях. 724 Відповіді спрямовані проти «Викриття» (брехання тож), яке дуже спритно приписується Медведєву. «Наповнив два зошити збрехав і що мняше, коли писав? не сподівався їм бути в руках моїх». 725 Медведєв, уявний автор Звинувачення «день і ніч не перестає обурюючи, бунтівляючи... скидаючи церкву, ієреєм забороненим припускаючи священнодіяти, як ієромонаха, білоградським митрополитом забороненого і іншого старця відлученого, Афанасія патріарха та інші проща». 726 Далі, Медведєв лає учнів, «а учениці інії суть священиці, ієродиякони і ченці, інші ж князі, спальники, стольники»: це він робить із заздрості, бо сам не причетний граматики і риторики «і був би в чужій землі не тільки з підлогою. Потім твір закінчується тим звинуваченням, якого гаданий так успішно вдавався Феофан Прокопович : «пише він, хоча сицьовим чином наступити і попрати всю владу царську і церковну». 727 У грудні того ж 1688 року, Афанасій архієпископ Холмогорський, згодом упорядник «Щита віри», написав «Книгу православного сповідання коротко відомо зібрану від апостольських і батьківських догматів і писань у божественній і безкровній жертві про пресуществлення. 728 Але не всі архієреї, подібно до Афанасія, трималися думки патріарха та Євфимія. Гавриїл Домецький, 729 один із пізніших представників латинств, говорив, що і сам патріарх Адріан, на той час митрополит Казанський, не чіплявся до їх (православних) мудрування, а лише «особі являв» патріарху Йоакиму. Адріан навіть ніби казав Гавриїлу, що патріарх Іоаким не радий був, що в таку справу вступив, і багато разів крізь сльози скаржився на Євфимія довідника, що його «на те підбив, уже де мене не на одне і раніше цього підбивав, і я десь настраждався». 730 Це свідчення заслуговує на вірогідність і тому, що Адріан справді холодно ставився до Євфимія, і сам Щит віри, забезпечений, щоправда, грамотою Адріана і цілком підготовлений до друку, все-таки не вийшов. Співчутливо до південнорусів ставився і майбутній митрополит новгородський Іов, тоді архімандрит Високопетровський. У нього, як ми знаємо жив Домецький, і недарма Дамаскін писав йому в 1704 році: «Твоє блаженство цими і сицевими вітрами, як тростина, нахиляєшся і є від східної частини, що відступає, до західної ж схиляється». 731 Ймовірно, також ставився до цього питання і митрополит Псковський Маркелл, якого звинувачували в іншій південноруській єресі – висвяченні кількох осіб зараз. 732 Ще раніше митрополит Павло Рязанський († 4 вересня 1686 р.), в 1683 році в навчальній грамоті духовенству своєї єпархії писав: «ієрей, коли говорить словеса ця: прийміть, їдьте та ін. нехай мати свій розум весь зібраний в вони словеса, щоб прикластися хлібу в тіло Христове і провину в кров Христову». 733 Сам Євфимій у своєму «Навмиванні ієреям» (рукоп. синод. бібл. № 297) приписував переіснування словами Христа Спасителя і лише згодом (рук. № 298) виправив свою думку. 734 Якщо прийняти, що «Слово про благоговійне слухання літургії» (Синод. № 147 арк. 303) належить патріарху Йоакиму, як написав у змісті цього рукопису власник її, св. Димитрій Ростовський, то виявиться, що і сам патріарх вимагав колись поклону при словах Христових (те саме і в Статуті 1682 року). 735 Домецький, говорячи про Євфиміївському Остні, зауважує: «Та книга, чаю, є у Тихона, митрополита Казанського (тоді, до 1692 року - патріарший ризничий): та ж і він статті, такожде у Гавриїла Вологодського (викривача Білободського). Сюди належав і тодішній архімандрит Новоспаський Ігнатій Корсаков. Чи не слід з цього думати, що решта вищого духовенства ставилася до цього питання більш-менш байдуже. А тим часом хвилювання в народі, завдяки, з одного боку, обрядовій стороні питання – поклону і благовісту у словеса Христові, і пропаганді обох партій, з іншого – все більше й більше поширювалося. Ми вже наводили слова Іоакима: «скрізь один з одним у сходженнях, співбесідах, бенкетах, тимчасово і тимчасово те й слово про таїнства насамперед про таїнство таїнств найсвятішої євхаристії... яко здійснюється хліб і вино, і в який час, і якими словеси». 737 Піп Сава Довгий обурював народ, хоч по дворах, і пропагуючи вчення латинської партії. 738 У Сильвестра Медведєва розмовляти про слова Христові збиралися багато знатні люди, земляк його Шакловитий 739 , прихильники Медведєва: піп Сава Долгий, диякон Опанас, диякон царських палат Яків, уставник Антон Муромець, купці з вітальні сотні і багато стрільців. 740 П'ятидесятник стрілецький Микита Гладкий говорив: «Нові де в нас вчителі завелися, де вже в слова (Христови) як співається амінь, кланятися не велять. Є де у мене чим викривати: нам де дав зошити (ймовірно один зі своїх творів) Сільвестр будівельник (тобто Медведєв) і чолобитна де у нас буде виготовлена». 741 Медведєв у розмовах говорив на довідника Євфимія і на ризничого Акінфа: «вони де святою душею найсвятішого патріарха обурюють і намовляють про поклони на слова Христові. Іоаннікія... Не раді й вони були, що в таку справу вступили і шукали невпинно дірки, куди б вилізти». 743 Авторитет Ліхудів, та й взагалі греків вже не мав особливої ​​сили в народі. Розкол багато тому сприяв своїм поглядом на греків, як на людей, що ухилилися від істинного православ'я, яке тільки збереглося в Росії. 744 Перевагу грекам давав поки що єдино патріарх Іоаким. Медведєв у вересні 1688 року усунений з посади довідника друкарського двору, а Софронія Ліхуда Великі Государі в грудні того ж року завітали за його багато в Божественному писанні праці та за орації на їхні державні ангели 13 аршинами байбереку московського. Але все ж таки в цей час, незважаючи на ці великі і багаті милості Ліхудам, і на звільнення Медведєва з посади, становище останнього було сильно тим, що в лавах його партії був Шакловитий, а за ним виднілися В. В. Голіцин і сама царівна, які не ладили з патріархом. В. В. Голіцин, як адміністратор вже давно посідає почесне місце в нашій історії, 746 тому ми не будемо говорити про його пропозицію знищити місництво, 747 звільнити селян 748 та ін. Це була людина дуже освічена для тогочасного часу, знала мови грецьку, латинську та німецьку. 749 Він дуже любив кам'яні споруди: такі збудовані ним кам'яний міст, посольський наказ та власний будинок. 750 Останній був збудований ченцем-поляком у західному смаку, покритий міддю та прибраний килимами, глобусами, картами, статуями та картинами. 751 За Голіцином були солдати, одягнені в крилаті обладунки за польським зразком. 752 Сам князь дуже любив іноземців, і при ньому в Росію було відкрито доступ вигнаним внаслідок знищення Нантського едикту. 753 У 1683 році він обідав у Голландського посланця Келлера, розпитував його про Європу і сказав про Голландію. У Німецькій слободі князь був у Еліаса Тоборта і Данила Гартмана і не раз у Гордона, який, хоч і зрадив йому в 1690, проте був до нього сильно прив'язаний. 754 Голіцин брав участь навіть єзуїтам, і вони були вигнані з Москви, лише завдяки його падінню. 755 У його будинку була велика бібліотека, а крім того він брав книги і з Посольського наказу. 756 Князь любив і російську історію. 757 Рахунки в Іоакима з Голіциним і особисті, і партійні були вже давно. Патріарх-консерватор, який ненавидів іноземців, недолюблював Голіцина, людину дуже до них розташовану, і взагалі схильну до нововведень. Перше зіткнення між ними було під час кримських походів. Патріарх «молив і доносив начальницьким, хоч би єретикам, іновірцям над християнами в полках начальниками не бути», але його «благородна государина царівна Софія Олексіївна в тому послухати не зволила, також і князь Василь Голіцин... не послухай цього, а через це», і через невдача, безчестя, потреби та збитки. 758 Голіцин писав із походу Шакловітому: «Про патріаршу дурість дивую, що порок на тих ризах і якою подобою, також і про мою порок? і чи не посилав до мене? то робить все воля: як менше мав вхід (на верх, до государів), тоді краще було б». Спочатку Голіцин ще довіряв патріарху, виклопотав грамоту від государів до венеціанського дожу Джустиньяні для Іоаннікія Ліхуда (1688 року) 759 , і навіть думав «відбивати патріархом князя М. А. Черкаського», але минув час і Голіцин пише: я про патріарха зрозумів... (і далі тайнописом два рядки). 760 З царівною Софією, ученицею Симеона Полоцького, патріарх також давно був не в ладах. Ще з 1682 року, під час виборів царів Іоанна і Петра він стояв за єдиновладдя, що, звісно, ​​було неприємно видам Софії. Пізніше зіткнення між ними було ще різкіше. 1685 року в Москві був посланець східних патріархів архімандрит Ісая. Голіцин просив архімандрита перед від'їздом зайти до нього, щоби передати важливе доручення східним патріархам від імені Софії. Ісая розповів це Йоакимові; останній умовляв Ісаю не виконувати цього доручення, яке, за словами патріарха, полягатиме у клопотанні перед східними патріархами про дозвіл Софії носити корону та керувати справами. Ісая був у Голіцина, але нічого не розповів про попередження патріарха. Боярин наказав Ісаї дізнатися про доручення, що покладається у севського воєводи Леонтія Романовича (здається, Неплюєва). Архімандрит, приїхавши до Севська, так і зробив і почув від воєводи теж, що говорив Йоаким. Він порадив Неплюєву звернутися до московського патріарха: як де він благословить, так і східні заперечувати не будуть. Неплюєв відповідав: «від цього нашого патріарха ні благословення, ні клятви не шукаємо... плюнь на нього!». 761 Так і залишилося. Згодом Софію за заступництво про деяких, які чинили опір царству (чи не за Медведєва?), Іоаким відлучив від церкви. 762 А тепер патріарх проклинав Полоцького, вчителя царівни, ганьбив «Вінець віри», присвячений Софії її вчителем, переслідував Медведєва, який писав вірші до портрета царівни, близького друга Шакловітого, у свою чергу найближчої людини до Голіцина. З цього боку становище патріарха було дуже незручне: ще невідомо було, чия візьме: чи партія Милославських і царівни, чи Наришкіних, Бор. Голіцина та Петра. Та й у церковній сфері була негаразди: розкольники глухо хвилювалися після останнього обурення, що скінчився стратою Микити Пустосвята. На Дону піп Куземка лагодив усілякі розколи; патріарха звинувачували у латинстві; 763 Палеостровський монастир (1687 р.) був захоплений поморами, які потім спалилися в ньому. 764 З іншого боку були і божевільні, в роді Квіріна Кульмана, спаленого 1689 за брехня 765 або Аф. Ржевського в 1688 році, який у запалі битви з попом Варфоломієм «таємницю Христову всю пролив під ноги і ногами потоптав». А тут ще єзуїти, що опікуються Голіциним, зі своїми школами, які вони відкривали в Москві 766 і боротьба їх з протестантами; 767 невдалі кримські походи, хвилювання в Україні через уявну чи дійсну зраду Самойловича, покровителя та властивого київського митрополита Гедеона. Туди ж, на Україну, перейшло і наше питання, і цей другий фазис його розвитку вже не на літературному, а на церковному ґрунті викликав ще більше хвилювання, ніж перша пора появи латинського у Москві. Про слова пропозицію ( μεταβολή ) і переіснування ( μετονσίωσις ) і про погляди церков див. Gass, Symbolik der griechischen Kirche. Берлін. 1872, стор. 225-268. Джерела вивчення цього питання – майже всі рукописні. Такими є окремі твори осіб тієї та іншої партії та дві збірки: «Остен» і «Щит віри». Надруковано їх С. А. Бєлокуровим твір Медведєва «Известие истинное» М. 1886 і редакцією Прав. Співрозмовника «Остен», Казань, 1865. Пропозиція Л. Н. Майкова про видання цих пам'яток Археогр. комісія, на жаль, досі не виконана (Літопис зап. арх. коміс. VIII стор. 105), а тим часом списки тих творів представляють великі варіанти. Історичні дані знаходяться в книзі «Ікона або зображення справ патріаршого престолу», більшість якої видана в Архіві Південно-Західної Росії т. I, ч. V, Київ 1875. Що стосується приватних досліджень о. Образцова, Любімова та інших., вони перелічені нижче. Існує й окрема книга Г. Мирковича, про час переіснування св. Даров, Вильна 1886 р. Про неї див. мою рецензію в Жур. мін. Народ. Просвітництва за 1887 р. № 5. Цьому ж питанню присвячена і моя стаття (Ж. М. Н. П. 1885 р., Жовтень), що увійшла в сильно зміненому і доповненому вигляді, в цей розділ. Щодо термінології немає нічого чітко встановленого. Найбільш точними термінами будуть найменування партій старомосковської та малоросійської. Першу називають також великоросійською або грецькою, консервативною, другу латинську, прогресивну. Ми вживаємо ці терміни байдуже. Остін. Казань. 1865, стор. 115–116. Рука. Синод. бібл. №52 л. 20 про. Зібр. Держ. грам. та Дог. III, 460, Повн. Зібр. Законів І, 48. Свідоцтва Главініча, Майєрберга, Вармунда, Таннера, Перрі. Рущинський, релігійний побут росіян, за відомостями іноземних письменників XVI і XVII століть. М. 1871, стор 67 і 48. У одному новому, рукописному старообрядницькому творі: Історія російської церкви. Розгляд її побуту та діяльності другої половини 17 та початку 18 століть, твір старообрядця (Феодосія Калузького), 1884 року, на л. 42, Никон звинувачується в латинській думці про пересування дарів. Справді, деякі латинські посилалися на книгу Скрижаль, видану Никоном. Вчення розкольників про євхаристію взагалі дуже невиразне. Микита Пустосвят скаржився, що православні не поклоняються Дарам під час великого входу (див. «Жезл» л. 35 обор.) і не сповідують в Агнці, що готується під час проскомідії – Сина Божа дитинство здійснено Бога (див. Жезл л. 31 обор.). (Доповнення до Акт. Іст., т. V, стор. 449) Диякон Федір звинувачуючи Авакума і попа Лазаря в неправильному вченні про пересування дарів на проскомідії, пише: «Вірую ж» і сповідую з усіма церковними вчителі, яко пропонуються ті запропоновані дари, хліб і хліб словеси, що – на таємній вечері рече: прийміть і їсте, це тіло моє. (NB форма південноруська приймете). Твір цей написаний не раніше 1678-79 рр.. (Матеріали для історії розколу VI, 328). Федір Диякон був знайомий з південноросійськими ченцями (стор. 156). Порівн. також свідчення Скрижалі, творів Авакума та ін. (Матеріали для історії розколу, т. VI, і т. V, стор 279 і 288). Про можливість письмової пропаганди розколу і взагалі єретичних думок, вкажемо свідчення соборної постанови 1681–2 рр.: «На Москві всяких чинів люди пишуть у зошитах і на аркушах і в стовпцях виписки, іменуючи з книг Божественного писання, і продають у тих святих воріт і в Спаських святах. книги є багато брехня, а простолюдини не відаючи істинного писання приймають собі за істину (Акти Істор. т. V. № 75, стор 117). З іншого боку, про загальне поширення грамотності й у нижчому прошарку населення Москви можна судити з опису московської міщанської слободи 1677 року. (Читання О. І. І. Д. Р. 1860, II): на 634 обивателя припадає п'ять палітурників (№ 94, 97, 162, 230, 456), друкар аркушів (№ 404), переписувач обідніх перекладів (№ 434) і торговець книгами. До того ж і народ звик до релігійних суперечок на торжищах: ми знаємо, як він хвилювався під час релігійних дебатів 1682 року, як Микита Пустосвят проповідував на Червоній площі, як велися дебати на Кремлівській площі та ін. Норре, Die Epiklesis der griechischen und orientalishen Liturgieen. Schaffhausen. 1864, p. 1–5. Тут наведено майже всі свідчення отців церкви з цього предмета, і цікаво, так само, як і в наших полемістів XVII століття. Порівн. Henke , Die catholische Lehre uber die Consecrationsworte der heiligen Eucharistie. Trier. 1850 і вказаний м. Мирковичем твір I. Т. Frans, Die eucharistische Wanndlung Würzburg 1877-80. Серединський. Про богослужіння західної церкви. С.-Пб. 1856, стор 97 і 129. Миркович, стор 26–30. До речі, відступник митрополит Ісидор тримався православної думки. Макарій. Православ'я. догмат. богослов'я. С.-Пб. 1868, т. II, стор 381-386. Н οὐσ ί α τοῦ οἴνου μεταβάλλεται εἰς τὴν οὐσ ί αν τοῦ ἀληθινοῦ σ ώ ματος καὶ Χριστοῦ διὰ τῆς ἐνεργε ί ας τοῦ ἁ γ ί ου Πνεύματος , ο ὗ τὴν ἐκείνην … λέγων κατάπεμπον τὸ Πνεῦμά σου τὸ ἅ γιον ἐφ ᾿ ή μ ᾶ ς καὶ ἐπὶ ταῦτα κ . τ. λ. Μετὰ γὰρ τὰ ῥή ματα ταῦτα ἡ μετουσ ί ωσις παρευθύς γ ί νεται ΟΡΘΟΔΟΞΟΣ ΟΜ. Lipsiae 1695, нар. 166-167. Порівн. також Остен 1865, сс. 3–15. Літургіаріон 1629 був схвалений собором ієрархів. С. Т. Голубєв. Петро (Могила) До. 1882 I, стор 373. Примірник Імп. П. Бібліотеки, 1637 року. Порівн. Пекарський, Наука та Література при Петра Ст, II, 356. Друковане видання відоме лише за вказівкою Максимовича (Временник О. І. та Д. Р. 1849, I, 3, стор 10). Рос. Істор. Бібліотека т. IV. Спб. 1878, стор. 38. Собор скликано й у виправлення пошкоджених звичаїв. Пам'ятники видано. часів. коміс. при Київськ. ген.-губ. Київ 1848, т. I, від. I, стор. 154. У «Месії правдивому» Галятовського. Київ, 1669 року, арк. 237 про., 238, жид запитує: «О котрій же годині з хліба стає Тіло Христове і з вина стає Кров Христова? Християнин... Літургію божественну священик оправуючи, де мовить ті слова Христові: Прийміть, їдете й ін... на той час з хліба стає през тиї слова Тіло Христове... Це місце не мав на увазі Н. Ф. Сумцов, який у своєму творі: «Іоаннік Галятовський»2, 8, 8, 8, 8, 8, 8, 8, 8, 8, 8, 8, 8, 8. висловив московську, тобто православну думку про переіснування. Ось їх перелік за різними джерелами: Слово повчальне Іоакима на соборі 1690 р. С. Полоцького: Катехизис, Вінець віри, Псалтир (М. 1680), Обід (М. 1681), Вечеря (М. 1683), Слово про благоговійний в храм. 1646). Службовець: Київ, Вільно (1617 та сл.), Стрятін (1604). Кирила Транквілліона: Тлумачне Євангеліє (1619), Зерцало Богослов'я (1618), Перло багатоцінне (1646). Катехиза (Могили) (К. 1645), (його ж) по-польськи. Камінь (Λιθος) (1644). Мир із Богом (К. 1669). Труби словес (К. 1674). Ключ розуміння (Л. 1665). Меч Духовний (К. 1666). Месія правдива (К. 1669). Косова про сім таємниць (Дідаскалія) (1668). Виклад (1653). (Остен, стор. 131-144). Щит віри. III Розмова Іоакима, Великий требник (К. 1646). Мир із Богом (К. 1669). Ключ розуміння. (Л. 1665). Месія Правдивий. (К. 1669). Меч Духовний. (К. 1666). Труби словес. (К. 1674). Огородок. (К. 1676). Вечеря душевне. (М. 1683). Обід душевний. (М. 1681). Кирила Транквілліона. Повчений. Рахм. (1619). Катехизис Косова. Екзегеза, його ж. Катехиза Могили. К. 1645, його ж, польською. Слово Симеона Полоцького про благоговійне стояння у храмі. Виклад церкви (1668). Катехиза з литовського. Камінь. Обід. Вінець та інші багато ове вже типом видані, ове ж від невмілих переписуються і в народі розсівані. (Рукоп. Акад. Наук, №12 л. 130-182; Опис. рукоп. синод. бібл. II, 3, стор 614; Будів. Бібл. Словник, 127) Це дуже цікаве питання, звичайно, могло б бути вирішене цілком лише за умови вилучення всіх даних з докладних описів усіх монастирів і всіх писцових книг, що в даний час навряд чи під силу одній людині. Щодо неповноти роботи зауважимо, що нам доводиться зробити тут чи не перший досвід, якщо не брати до уваги спроби нашого господаря Н. Д. Чечуліна в Бібліографі 1888 р. стор. 350 і 373, подібного вивчення в історії стародавньої російської літератури, при далеко не блискучій підготовці матеріалу. У нас прийнято вивчати літературні твори головним чином з боку глибини їхніх ідей, а не з боку широти їхнього поширення в масі, що читає. Чт. заг. Іст. та Давн. Ріс. М. 1847 № VII, стор 2. Істор. бібл. Тверській єпархії, I, с. 38–40. Жизневський. Стародавності Краснохолмського Ніколо-Антонієва монастиря (Тверської губернії) М. 1876, стор 7 і 8. Правосл. Співрозмовник 1859, V, стор 82. Відомий. Імп. Арх. заг. IV, 567. Прав. Огляд. 1887, I, 151. Максимович. Соч. III, 698. Прав. Огляд. 1887 I, 151. Архів істор. та практич. свід. отн. до Росії. Спб. 1863 книга V, від. 11 стор. 33. Чт. заг. Іст. та Давн. Ріс. М. 1848 (VI, стор. 1-44). Палац. розряди т. I стовп. 980. Известия Імп. Археол. заг. III, стор 359. Вікторів. Опис патріаршої ризниці 1633, розділ XXVI № 68, 69, 127, 73, 128 (Прав. Огляд. 1887; I стор. 151). Правосл. Огляд 1887, с. 153. Известия Імп. Археол. заг. V, 151. До рук. Моск. Дух. Акад. №178 є список цього твору із записом «списувана ця книга в Якутському острозі з книги, яка куплена в Москві в 149 (1641) році з Покровки від Пречисті з Кожевників, біля паламаря Івана Іванова». Цікаві подробиці див. у вищезгаданій статті р. Каптерева – (Прав. Огляд 1887, I стор. 154 і т.д.), якими ми користувалися і нижче. Каратаєв. Опис слов'яноруських книг, том I, Спб. 1883 № 563, 641 і 648. Каратаєв, стор 348 і 350 вказує це одне видання та вказівки Ундольського (№ 222 та 226) називає помилковими. Видання Москов. 1648 р. у нього за № 637. Список чи переклад? Барсів Опис. Виголексинськ. бібл. Спб. 1874 № 185 порівн. рук. Моск. Дух. Акад. № 83 і Толстого, II № 172. У Каптерєва (стор. 164) згадується про південно-російських співаків Івана Бережанського і Михайла Биковського, «яким за указом В. Г. велено писати твоє В. Г. справу: книгу Камінь». Порівняй вище стор. 84. Гірчаків. Про таємницю подружжя Спб. 1880 р. Каптерєв, стор 161. Каратаєв № 661. Шляпкін. Опис рукописів Суздальського Спасоєвфімієва монастиря Спб. 1881, стор 65. Будів. Опис. книг Царського М. 1836 р. 293. Яковлєв. Давньокиївські релігійні оповіді. Варшава, 1875, стор 54. Яковлєв. Давньокиївські релігійні оповіді. Варшава, 1875, стор 46. Добровський. Граматика. Спб. 1833, стор. LVIII. Чистовича Історія перекладу Біблії російською мовою I Спб. 1873 стор. 16. Буд Опис книг Царського М. 1836, стор 313. Бібліотека Троїцького Калязинського монастиря. Документи монастиря, книга III №271. Акти Ю. і З. Ріс. X, 118. Київські шрифти так сподобалися в Москві, що в 1669 р. пропонували Гізелю надрукувати в Києві Діяння апостольські і додавали кошторис, але він відмовився, посилаючись на малу величину верстатів. Акти Ю. і З. Ріс. VIII, № 33-83. Акти Ю. і З. Ріс. VIII, ;№ 88. Іванов. Опис. держ. розрядн. архіву М. 1842, стор 369 (надруковано мову ігумена). Сумців. Лаз. Бар. стор. 112. Сумців. Лазар Баранович X. 1885 стор. 53. Акти Ю. і З. Ріс. XII, №12. Рос. Іст. Бібл. т. V Спб. 1878, стор 760. Рука. Києво-Соф. соб. №2 (208). Російська. історич. бібліотека т. V, Спб. 1878, стор 769. Записки відділення рос. та слов'янської археологи Імп. Арх. заг. Спб. 1851, т. I, стор 151-152. Временник Про. Іст. та Др. Ріс. XXVI, сс. 68–69. Читання. заг. Іст. та Др. Ріс. М. 1847 V, стор 17. Временник О. І. та Д. Р. т. V, суміш стор. 65–72. Читання. заг. Іст. та Др. Ріс 1884, I, № з рук. Барсів. Акти Пд. та Зап. Ріс. XII, 623, Доповн. IX, 1 пор. Будів. Бібл. Сл. 185. Уставник Йоїл згадується у діарії св. Димитрія під 1682 р. Читання О. І. та Д. Р. М. 1887, I, V стор. 11–34. Тихонравов. Володимирський збірник М. 1857, стор 57. Мансвітів. Як у нас керувалися церковні книги. М. 1883, стор 10. Читання заг. Іст. та Древ. Ріс. 1861 р., II, 24. Цікаво, що його малюнки потрапили навіть до іконопису: така ікона 1710 року Вознесіння Хреста з книги «Меч Духовний». Спіцин. Каталог старовин Вятського краю. Ст 1881, стор 53. Псалтир римотворна. Список 1685 р. А ноти на рими покладені наказом благочестивіших великих государів наших царів і великих князів Іоанна Олексійовича і Петра Олексійовича всієї В. і М. і Б. Росії самодержців через композицію або через створення їх Царського Пресвітлого Величества. Іст. статист. опис Тихвінськ. Богородиць. монастиря. Спб. 1859, in 8° стор. 105. Известия Імп. Арх. т. заг. IV, стор. 25–40. Моск. Арх. М. І. Д. грамоти малий. №408 (433)-410 (435). Вестн. Археол. та Історії 1885, II, стор. 20 та 32. Моск. Арх. мін. ін. Справ грамоти малор. №414 (399). Про знищення митниць між Великою та Малою Росією, див. Зібр. Законів II, № 1036. Щебальський Царювання царівни Софії 82. Моск. Арх. М. І. Д., гр. малий. №413 (398). Сходів. Опис. Рум. музею Спб. 1842, стор 632. Пекарський. II, 17 Яхонтов. Російський проповідник XVII століття. Спб. 1883 стор. 7–9. Відомий. Імперія. Арх. заг. т. V, стор 183, 184, 187-189. Титов. Літопис Двінський. М. 1889, стор 52. Румівський. Опис великоустюзького успенського собору. Вологда 1862, стор 125. Відомий. Їм. Арх. заг. IV, стор 347. Різдвяний. Істор. опис Серпухівського Владичного монастиря. М. 1866, стор 48. Тихонравов. Володимирська збірка. М. 1857, стор 142 і 154. Моск. Арх. мін. ін. Справ справи малий. св. 75 № 48. Моск. Арх. мін. ін. Справ справи мал., св. 76 № 61. Моск. Арх. мін. ін. Справ справи малор., св. 77 № 80. Рука. Київсько-Софійського собору № 364, арк. 439. Рука. Синод. збірні. непер. IV, арк. 147. 26 лютого 1690 р. Опанас прибув у Холмогори з жезлом, «його ж подарував і благословив святіший Йоаким патріарх Московський», а самому Йоакиму жезл перейшов від патріарха Йосипа, якому у свою чергу був присланий Парфеном, патріархом Царгородським. Титов. Літопис Двінський. М. 1889, стор 53. Титов. Літопис Двінський. М. 1889, стор, 62, 72, 120. Рука. Синод. Бібл. №387 л. 35. Ось зміст його вкрай цікавої чолобитної: «Всі літа моя від першого віку до чотиридесяти років у темряві незнання зжих... нині ж від істинно провідних правовірних навчилися». Олексій просив посвячення у священики, «точкою б від небратолюбців ніяка б насильства не постраждати, аще гавкання гонзнути не можу»... «У наших і в навколишніх місцях священного чину церковні вчителі і правителі, начальниці і священноначальниці, старійшини і пана наші, вкупі ж не скупіться слухають до просвітництва слави Божої,.. і тільки затьмарилося, бо ж якісь безглузді й незаможні розуму ганьблять покарання і вчення шукати інем забороняють... від представників навіть і до менших клопочуться про багатство, заздрять, ненавидять, ворогують і ворожать. гавкають (?) у всякому вітрі самовчення, противна істині, і називають теперішнє все нове, а що нове і дещо давнє, того не можуть зневагою і марнославством розуміти... священики невігласа або фарисеї... Бачачи ці негаразди, Олексій вимагає від царської величності і всього собору церковного кращого правління у тяжінні духовному та звернення варварів у християнство, та й ті будуть браття наша. Ім'я його дізнаємося з акростиха, вміщеного на л. 158, у чолобитній ж «ім'я приховано». Ми цитуємо л. 25, 29, 4, 13, 30, 45. Крім Обіду та Вечері Симеона Полоцького, автор посилається на лексикон Памви Беринди (л. 5), Жезл правління (л. 33) та Увет (л. 37). Чт. заг. Іст. та Др. Ріс. 1861, ІІ, 24. Тихонравов, Владим. збірка. М. 1857, стор 55. Пекарський, Наука та літер. при П. Ст т. II, 16. Воно трапляється і в рукописах: Погод. №1194-XVII століття, Царс. №450 л. 144. Багалей, Матеріали для історії колонізації та побуту степових околиць московської держави. Харків 1886, стор 176. Архів істор. та практ. відомостей віднощ. до Росії кн. IV. Спб. 1859, 15, стор. 23–24. Макарій , Опис Новг. загальж. Юр'єва мон. Спб. 1862, стор 73. Сахаров, Історич. описаний. Сузд. Спасоєвфім. мон. Володимир на Клязьмі 1878, с. 95. Смирнов, Історич. описаний. Савина-Старожівського монастиря. М. 1877 стор. 73-74. Рос. Іст. Бібл. т. V. стор 749-750 і 757-758. Строїв, Бібл. слів. 306 (список новг. семин.). Інші списки І. П. Б. Q, I № 591 та Погодіна № 1196 (Симеона Фессалонікійського тлумачення на л. 289 про.). Соловецька, Общ. Істор. та Давн. № 160, де додано уривок із Вечери Полоцького. Рука. І. П. Б. Q I № 478; Унд. № 631 (переклад позначено 1678 р.) Трьохлетова Яр. Губ. Вед. 1855, стор 212; Бєляєва № 57 (1568); заг. Іст. та Др. Ріс. № 60 та 61; Царського №138; Археогр. Ком. №200; Каз. Унів. № 21385 та 21393 л. 12 про. Товстий. II, 352 (Q,. I, 361 арк. 1-227) Вяземського Q. № 276; Великоустюзького Успенського Собору № 22; не православні місця з неї (чудеса 12–15 та 18) до Синоду. зб. непереп. I л. 192 (виписка, ймовірно, ченця Євфимія). Списки: Археогр. ком. №132; Піскарьова № 101; Хлудова №231; Унд. №398; Толстого № I, 187 II, 22, 27, 233, 250, 352, V, 31, 79. Соловецькі (чотири прим.) Цар № 440 арк. 70 та 450 л. 42. Шляпкіна № 45 сп. 1722 року. Буслаєв Нариси ІІ, 54. Рука. Товстий. I, 236 л. 316. Нині цей рукопис до Москви. Публ. Румянці. музеї №2982. Макарій XII, 132, 27. Матеріали історії розколу 1, 20–26. Горський II, 3, стор 172 та 252. Вестн. Арх. та Іст. 1885, II, стор 46. Унд. № 420 та 421. Хлудова № 96. Царськ. №35. У бібліотеці С.-Пб. духовний. академії А. С. Родоським зазначено видання 1667, чи не єдиний екземпляр. Христос. Читання 1879 р. № 7–8, стор. 225. № 27. В Акосі (Імп. П. Б. F. I, № 186, арк. 126) згадується київське видання 1667, місяця липня. Останнє видання відомо за вказівкою Сопікова, I, №205. Чудовськ. № 381 Унд. № 495 та № 654, арк. 682 (список 1714 з малорос. тексту). Описано. рук. син. бібл. II, 3, стор 420, № 288 (649). Ймовірно воно приховано і під назвою «Тлумачення церковні служби» Симеона Фессалонікійського, перекладене Феодосієм, архімандритом Іверським, для Питирима, митрополита Новгородського (пор. стор. 32). Рука. Синод. № 452, арк. 13 про. Під польським королівством треба мати на увазі Україну, в якій у польське панування було достатньо костелів та католиків. Взагалі, при нерозташуванні п. Іоакима до шкіл, юнаків дуже від нього діставалося. Перед походом 1687 року Євфимій приготував для патріарха повчання. У ньому, викриваючи пияцтво і вільнодумство молоді він каже: «юнаки благородні і простії... від шипок табацьких і злослів'ян люторських, кальвінських та інших єретиків, об'юродіша... кажуть: як цей чин у церкві... людина це зробила, без того жить мощно пізнає ім'я чи словес склад, а вже вчить і архієреїв, і священиків, і монастирі править, і людем усім намагається повелівати, і влаштовувати чини церковні. (Гірський II. стор. 258). Остін. л. 124. 125. 126; Опис рукоп. син. бібл. II, 3, с. 431–433. Слово повчальне Іоакима на соборі 1690 з Остена, рукоп. Імп. П. Б. Q. I. № 334. л. 11 про., Погод. №1227; Остен, 125; Опис p. с. б., II, 3, стор 432. Про латинство Лігаріда. Див. ст. Лавровського у Христ. Читання 1889 № 11-12, стор.672. Г. Міркович вказує «La pérpétuité de la foi de l'eglise Catholique, touchaut l'eucharistie Paris. 1669. XII, p. 68 та 75. Cp. Sainte Beuve. Port Royal, t. V Paris 1878 стор .352. Це дебати видано в Остне (стор. 71. Гіркий II, 3, стор. 428). Хоча справжність його частково і підтверджується тим, що в київському лаврському рукописі творів Єпіфанія є це ж суперечка (Тр. Київ. Дух. Ак. 1861, X, стор. 176 ст. Співницького), але мені це здається дещо сумнівним, особливо у вигляді існування неперш. 376-386) про те саме питання, складеного «від словес писаних і втомлених Епіфанія Славинецького (Горський II, 3, стор. 445). Л. Н. Майков у своїй досі кращої монографії про Симеона Полоцького (Стародавня і Нова Росія 1875 р.) не стосується цієї обставини. Г. Татарський (Симеон Полоцький М. 1886), і його задерикуватий критик Г. Я. (Особистість і діяльність Сим. Пол. К. 1887) визнають справжність дебату. Нам нема чого говорити після цих робіт про православ'я та високе значення Симеона Полоцького. Достатньо прочитати відгук Єпископа Дамаскіна Руднєва (1737-1795). Бібліотека Російська (Пам. Др. Лист. 1881, № XI, стор. 87) про проповіді Полоцького: «Симеон Полоцький був привчена людина. Проповіді його в книгах на весь рік містяться такі гарні, що й нині з поправкою слів не поступляться найкращим проповідникам». Серйозне дослідження про проповіді Полоцького належить В. Попову Симеон Полоцький як проповідник. М. 1886. Латинська думка Полоцького про переіснування наведено див. стор 58 (Вечір дух. л. 8). Полоцький взагалі не користувався любов'ю духовних, особливо вищих. Виною порочності суспільства він прямо ставив невміння і недбальство отців духовних: не вчать і не наставляють дітей своїх духовних, а до архієреїв він писав: Архієреєм до того сущим у благодаті Бажав би їх образ приписати, Що б не точити істину вчити Але й житієм святим образи всім бути, Листи Лазаря Барановича 53, 16, 32, 39, 43, 51, 64, 87 Акти Ю. та З. Росії IV, 41. Умовляючи розкольників в 1667 р. Полоцький висловився визнаючи їх достоїнства: «гострота, гострота тілесного розуму, та хвацько впертість, а се не розумне науки». (Літоп. Рус. Літ. і Давн. V, 116). Ця м'якість особливо цікава в ту епоху, коли розкольників палили у зрубах. Біографія його в апологетичному дусі написана о. Смирновим у книзі Іоакім п. Московський М. 1881, де втім багато що взято з Соловйова. Інше джерело, невідоме о. Смирнову, Житіє патр. Іоакима, вид. О. Л. Д. П. за редакцією Н. П. Барсукова. Важливими є також біографічні відомості, звичайно, вкрай упереджені у диякона Федора. Матеріали для іст. розколу т. VI, стор. 226-229. Спб. 1879. (№ XLVII) Порівн. зауваження м. Бєлова (Ж. М. Н. П. 1887, № 1 і 2, окремий отт., стор 4-9). По свід. диякона Федора – ростовських (Мат. для іст. розколу т. VI, стор. 226). Федір диякон каже, що Іоаким постригся від живої дружини, через її поведінку і глузувань товаришів. Чолобитна (квітень 1657 р.) старця Межигірського Іоакима, що він таємне плаття все зносилося. Акти Ю. і З. Росії III, 602. Про перебування Іоакима в Іверському м. див. Істор. Бібл. т. V. Спб. 1878, стор 276 (вер. 1657). Устрялов, Іст. Петра Вел. І, 28. Матеріали історії розколу, V, М. 1879, стор 157. Акти Арх. Експ. IV, 284. У Theiner'a (Monuments p. 295) говориться, що 1685 р. перед Великоднем Іоаким спалив на зрубах у Москві 90 людина. Якщо говоритимуть про погляди тогочасної доби, то ми нагадаємо Лазаря Барановича, у якого в Стародуб'ї жили дуже мирно ветківці, не викликаючи жодних гонінь. Смирнов. Істор. нарис Смол. єпархії. Спб. 1864, стор 94. Соловйов XIII, 146, 227-228. Андрій Савінович, протопоп Благовіщенський (чи не південнорус?) будучи духовником Олексія Михайловича, хрестив Петра Великого (Забєлін. Досліди I, 2), стояв у близьких зносинах з Никоном (Соловйов XIII, 232, Опис книг Воскрес. шанування. Він списав Космографію Бєльського з картою та різними зображеннями (Баузе № 281) та Тлумачення Олімпіодора на книгу Іова (кер. 1672 р. у великоустюзькому соборі). Диякон Федір пише про нього: наставника доброго не бути в нього (у царя Олексія Михайловича) тоді, духовник бо його Андрій, ворог Христів, бисть уніят і блудників (Матеріали для іст. рос. VI, 246). Соловйов, XIII, 229-232. Смирнов. Йоаким п. М. стор. 51-59. Життя п. Іоакима с. 38, 49–50. Gordon's Tagebuch II, 297. Життя стор. 120–121, 124, 135–136. Соловйов XIII, 303 і Смирнов Патріарх Іоаким стор. 58 посилаються на Татищева Ріс. Історії I, 573. Можливо, цей проект був у зв'язку з проектованим поділом Русі на намісництва, проти якого так боровся Іоаким. Біографія С. Медведєва написана В. М. Ундольським і вміщена в Читаннях Загальн. Іст. та Др. Ріс. М. 1846 (Ср. Соловйова XIV, 88-127), але вже застаріла і її поки що замінює ґрунтовний біографічний нарис, написаний за новими даними С. А. Бєлокуровим при виданому ним «Известии істинному православним і показанні світлом про новоправлення книжковому» Сильвестра Медведєва. Ріс. 1886, I та окремо. Мені приємно, що видавець при розподілі літературного матеріалу з цього питання згоден з моїми висновками та хронологією, встановленою мною в моїй статті (Ж. М. Н. П. 1885, X, 210–252). додав. до творінь св. батьків 1862 р., т. XXI, стор. 569–614, стаття пр. Суботіна про Яну Білободського та Павла Негребецького. Порівн. Соловйов XIII, 388. Чт. заг. Іст. та Др. Ріс. 1884, III (Пам'ятники до історії протестантства в Росії Д. Цвєтаєва, № 20). Такою є наша думка про початок полеміки. Хліб тварин поміщений перед Акосом у рукоп. Акад. Наук F. № 26 сам по собі не укладає нічого полемічного і не згадується ні в зреченні Сільвестра, ні в Акосі, ні у всій подальшій полеміці. Остання обставина змусила деяких дослідників вважати Хліб тваринний і Манну хліба тварини за те саме твір. Рукоп. Ак. Наук F. №26 л. 2 про.; Рука. Моск. арх. м. ін. д. № 322 (702). Синод. №440 л. 125. Рум'янць. № 482, Опис. нар. с. б., II, 3, стор 470; Строїв, Бібл. Словник, стор 244. Рука. Ак. Н. F. № 26. арк. 7, про.; Опис. нар. с. б., II, 3, стор 469. Ця думка збігається з думкою розкольників; див. Матеріали історії розколу, т. IV. Смирнов, Історія моск. слов'яно-греко-латинс. акад. М. 1855, стор 22-23. Забєлін . Матеріали для іст. арх. ст. міста Москви, стор 393. У привілеї академічного царя Феодора Олексійовича (без сумніву, тепер переробленого на вимогу п. Іоакима) заборонялося визначати в академію вчителями вихідців з Литовських країн і Малі Росії «того заради що раніше такі є, нібито цілком благочестиві, починають» (Давн. Рос. Вифл. ч. VI, стор. 206). Це правило, звичайно, падало частково і на Сильвестра, уродженця Курської губернії і великого приятеля південнорусів. Соловйов. XIII, 303-4. Рука. Синод. бібл. №440 л. 123. наведене вище свідчення Акоса про продаж Викладу в Москві на площах, за дешевою ціною. Я думаю, що ці зошити ніщо інше як твір, написаний Євфимієм, за допомогою Ліхудів: «Спростування латинського вчення про перетворення» (Синод. Непер. Зб. V, л. 376-385). Г. Міркович (стор. 91) вважає його окремим від зошитів твором, що з'явився тоді, коли Медведєв почав писати велике твір «Манну хліба тварини», куди і включено спростування твору Євфимія (Син. Непер. Сб., VIII, арк. 109-484). Але на л. 375 збірних. V-го перед твором Євфимія написано: Зошити церкви святі від обурювачів: і слову Божому як і нині є всесильно в перетворенні невіруючих ... в народ невигадливий Божественного писання пущені, мені ж від протопопа Іоанна Чернігівського місяця ноемвріа в день літа [6] Мирковича) принесені, на них же праведна відповідь я мовив, чернець недостойний Сильвестр Медведєв. Далі (л. 376) безпосередньо йде вищезгаданий твір Євфимія. На них Медведєв, за наказом царівни Софії пише «Праведна відповідь на тетрати церкві святі від обурювачів і слову Божому як і нині є всесильно в перевтіленні, невіруючих хитроподібне і неправедно на спокусу православного народу невмілим від безіменного писані і таємно. вказує на рук. Синод. Тому я припускаю, що ця відповідь є саме «Манна хліба тварини», а праведна відповідь лише чорнова, підготовча робота до "Мані". Ця думка також підтверджується іншими даними. Більшість Манни (л. 109–484) представляє ніщо інше як спростування твори Євфимія, фраза за фразою. У іншому творі «Известие истинное» стор. 38 Медведєв каже, що Лихуди в Акосі написали неправедна слову Божому «і малі перед тим їх писання, їх ж порадою у світ заради правовірних збентеження виданих про те ж преосуществленіе, зошити противна, і самі з собою незгодна писаша» і пише викривальна Акосих брехнею виконані тетрати викривальну книгу написах і великим государем і благовірній великій государі царівні вручних». Тим часом про цю книгу чи «відповідь» немає ні слова ні в покаянні Медведєва, ні в справі Шакловітого, ні в повісті про Медведєва, так само немає і спростування «Відповіді» в полеміці, то неодмінно було б; крім того «Манна хліба тварини» написана літа від створення світу 7196 року від Різдва в плоті Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа 1687 року місяця: важко припустити, щоб С. Медведєв зараз писав два твори проти «Тетратів Євфимія» . Нарешті в «Остні» стор. 97 у своєму покаянні Медведєв пише: ще я в тій же книжці Манне грішних і відповівши пишучи до тетратів описувачу як... Розшукові справи про Феодор Шакловіт. Т. I. С.-Пб. 1884, стор. 544-545. Порівн. Арістів, Московські смути за правління царівни Софії Олексіївни. Варшава. 1871, стор 138. Смирнов, Іоакім п. Московський. М. 1886. стор. 121. Миркович, стор. 94–109, де помилково названо два автори «Манни», через що м. Миркович відмовився на диспуті. Сама Манна викладена дуже докладно, і ми на ній не зупинимося. Дослідники не згодні при оцінці та хронологічному розташуванні «Манни» та «Акоса». Батько Образцов (Київські вчені у Великоросії. Епоха 1865 I, стор. 23) та від. Смирнов ( Читання Загальн. Люб. Дух. Просвітництва 1880, V стор. 583. і окремо Іоаким п. Московський М. 1881 стор. 121) визнають «Акос» написаним проти «Манни» і доводять тим, що 1) в обох творах є розбір слова ? називають свого супротивника зрілим посміювальна і неподібна (в кінці «Акоса»), а це де і є Манна і 3) супротивник називається учнем уніату, що зазвичай приписується Медведєву Г.Г. Сміливий (Брати Лихуди Ж. М. H. П. 1845 т. XLV стор. 43) і Любимов (Боротьба між представниками великоруського і малоросійського напряму у Великоросії наприкінці XVII і на початку XVIII століть Ж. М. Н. П. 1875, VIII, стр. 148 "Викладу". Г. Міркович (109 – 110) цілком правильно вважає, що Акос і Манна писалися одночасно, але Манна була випущена не вся, і ось чому наприкінці книги про Манну є додаткове спростування деяких місць «Акоса», а Акосі про Манну не згадується. Ця одночасність видно з назви творів «Акос чи лікування протилежне отруйним докором змієвим від словесних і наймудріших учителів і богословів св. Христові східні та апостольські церкви та проповідників священного євангелія Іоанніка та Софронія ієромонахів та самобрати Лікудієвих зі славного острова Кефалонії в накресленні розголосу (у вигляді діалогу) до загальної користі та зцілення виразок неправоумних еллінського на слов'янський діалект Миколою Симеоновим, Олексієм Кириловим і Феодором Полікарповим, учнями вищеречених вчителів на славу Господню літа [ахпз] (1687) декамвріа в [гi] (13) день [Рук. І. П. Б. Є. I № 186 арк. 49, Q I № 334; Моск. синод. бібл. №299 (440), 300 (439). 301 (645); Моск. Публ. Музеї № 45 та 484. Ундольс. №482; Моск. Арх. М. І. Д. № 421 (701); Виголекс. №167, Хлудова №98, Київськ. Лаври №132]. Книга ж «Манна хліба тварини» написана «літа від створення світу 7196 року, від різдва в плоті Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа 1687 ноемвріа місяця» (кер. М. Син. бібл. № 436, сб. непер. VIII, Строїв Бібл. слів 24). Вже звідси можна зробити висновок, що навряд чи в проміжок часу з листопада до 13 грудня можна було встигнути написати і перекласти «Акос»; ця одночасність пояснює у свою чергу і замітку св. Димитрія, який привівши титул книжки новоявлені на Москві грецьких вчителів... прочитаної... року (1687) «лікування протилежне» і, зробивши з неї виписки, далі наводить титул книги Сильвестра Медведєва «відповідаючого греком: книга про манну хліба тваринного» і численну. (Рук. Синод. бібл. № 146 арк. 191 і сл. – автограф св. Димитрія. Порівняй також № 187 арк. 21). Рука. І. П. Б. Є. I. № 186 арк. 50 год. 126. Горський ІІ. 3 стор. 462–463. У слові «ведвенниця» чується з одного боку натяк на назву київських книг на кшталт «Вінця Христового», «Перла багатоцінного» та ін., з іншого боку гра слів з ім'ям Сильвестра Медведєва. Акос складається з 21 питання та відповіді, передмови та надмови. У питанні 16 учень запитує вчителя про книгу Виклад Симеона Фессалонітського, виданої у Києві 1667 р. (Рук. І. П. Б. Є. I. № 186 арк. 126). Звісно цей юнак найшанобливіший, що так часто запитував Ліхудов про різні богословські питання, аж ніяк не може бути, як припускає о. Смирнов, Медведєв, людина середнього віку, будівельник Заїконоспасського монастиря. Лихуди тим часом старанно підслуговувалися до патріарха. Грудня о 28-й день приходили до св. патріарху на хрестову палату шкільні вчителі греки ієромонахи Іоаннік і Софроній, які навчають учнів грецькому навчанню в школі, з учнями. І говорили св. патріарху учні вітальні промови, та св. патріарх вчителів греків ієромонахів Іоаннікія і Софронія завітав грошовою дачею, а учням їх св. патріарх завітав кн. Олексію, кн. Борисову сину Голіцину 3 золоті (NB прихильник Наришкінської партії). Тимофію і Петру Тимофєєвим дітям Савеловим (родня патріарху?) по 2 золотих, Костянтину Литвинову, Івану Мусину Пушкіну, Івану. 128 л. Грудня о 27-й день приходили до св. патріарху на хрестову палату Грецької школи вчителі греки ієромонахи Іоаннік і Софроній з учнями і в хрестовій палаті славили Христа грецьким розспівом і перед св. патріархом учні говорили латиною і словенською про Р. X. багато промов. І св. патріарх завітав вчителів грошовою дачею, а учням їх Петру Поснікову - 3 золотих, Миколі Семенову, Федору Полікарпову, Олексію Кирилову по золотому, та по Єфимку, Федоту Агєєву, Федору Герасимову, Карпу Федорову, Андрію, всього на витрату. Золоті та єфимки у приготовлених паперах св. патріарху підносив скарбник старець Паїсій Сійський. А інших учнів св. патріарх завітав грошовою дачею. (Ibid. Pacx. книга 1691 № 144 арк. 142. Повідомлено В. Г. Дружиніним). Євфимій спочатку зовсім не був таким латинофобом, яким став згодом: він сам користувався у своїх роботах польською біблією, латинськими виданнями, радився з Полоцьким і т.д. Тепер він поголовно засуджує всі латинські книги, і забороняє користуватися польською біблією: у всіх латинських книгах і в польських без брехні немає і без огиди нашої церкви не знаходить, інде явлено, а інде приховане і підступно. (Там же ІІІ стор. 64). Зауваження правильне, лише щодо основних догматичних різниць. Рука. А. Н. F. № 12 л. 15 про. Соловйов XIV. 90; Арістів, XXXIX, наводить свідчення Щита віри (Румянц. музею № 571), де згадується заборонений диякон Опанас, «властивий сатанинський слуга». Те саме і в рукоп. Акад. наук. F. №12 л. 15. Розис. справи про Шакловіт I, 675. Розшукові відносини, I, 555 і 504, 629 і 637. (675 ?). Остен, стор. 146. Р. Смеловський (стор. 44) приписував її Медведєву, оскільки про Афанасії був нічого відомо. Теж С. К. Смирнов у своїй Історії Московської греко-латинської академії, с. 27. Зразків, Київські вчені у Великоросії (Епоха 1865, I, с. 22). Рука. І. П. Б. Погодіна, № 1227 арк. 46. ​​Новг. (Спб. Дух. Ак.) № 1203 (20). Рука. І. П. Б. Погодіна, № 1227 арк. 46 про. Ібід. л. 51. про. - Без мови. О. с. нар. II, 3, 467. Посилання наведено на Соборник, л. 559; Єванг. бесіди від Івана 391; Апост. бесіда 2556; Малий катехизис 32; Київський великий споживач, ІІІ, 238; Мир із Богом 118; Жезл правління 41; Скрижаль III, IV, 466. 476, 456; Євангеліє повсякденне 212; Месія 238. Кирило. Єрус. 199; Єванг. Кирило. 83; Псалтир слідів. 1640, 598 та інших виходів; Орел. 433; Іоанн Дамаскін IV, 14; Статут л. 58. Архієрейський чиновник 122; Вечерячи дух. II, 12; Зошити, що надруковані в [рпв - 182] л. 1. (Рукоп. Погод. № 1227 арк. 55) та сл. «Чи не він (автор викриття) був, котрий насамперед приходу нашого сьомо благав під час блаженної пам'яті царя Феодора Олексійовича найдержавнішого самодержця побудувати академію?» кажуть вони у своїй відповіді (Горський II, 3 стор. 466), і, дійсно, Сильвестр, як ми знаємо клопотав, про це. Саме там стор. 517; Читання заг. л. д. пр. 1880, V, стор. 588, О. Смирнов припускає, що ця назва дано Софронієм Лихудом, що написав і відповідь на нього, але це неймовірно: сама відповідь (Істина показання) писаний не самим Софронієм, а лише від його особи. Ймовірно, сюди ж відносяться замітки Євфимія «На непокірні церкви від імені тоя» (Синод. Сб. Непер. I, л. 496). Противники церкви «хоча мудрі собі вчителі відшкодувати суєсловляться бути богословці і потаємних божественних таїнств сказатели... дерзають Божественні писання по своєму невігластву тлумачити, більше ж річку розбещувати і благо вправних слов'янська і грецька мови чоловіків не срамляються. Далі на л. 497 про. «Як до ν але ψ зі своєї печери... новоявленні таємновчителі писання тільки втішна складова і тими в народі безбожна чутка і сум'яття творить, обличчя ж свого явити чи соромиться чи бояться». У наступному творі " Известии " , Медведєв навіть навів словеса лайка Діонісія на службовці, вважаючи їх непристойними (Известие стор. XXXII, тут писати неприличись). Видано С. А. Білокуровим у Читаннях Загальн. Іст. та Давн. Ріс. 1885, кн. IV (I?XL, 1?1?87) і окремо М. 1885. Проти несправедливих архієрейських прав Медведєв пише там: «Праведна клятва його ж архієрей прокляне, перебуває у ньому, а неправедна нею повертається». Їм належить не вся влада в'язання і дозволу гріхів, а то їм архієреєм подобало б честь і страх більше Божого віддавати, зане вони своєю владою кого хочуть вічно рятують, а кого хочуть вічно гублять. І якщо така їм влада дана бяше, то всі архієреї і тут землі споріднених своїх і друзів мирських і знайомих збагатили, і своїм дозволом й у небо вселили. І тому б точію ціі єдині в муках були, що б спорідненості з архієреї і милості від них навіть і за істину не мали (стор. 30 і 26). Здається, це місце має на увазі записка Євфимія «Про владу архієрейську» (Синод. кер. № 452, арк. 5), якщо вона не написана раніше. «Якщо ж ієреї пихатись на єпископа анафемі підлягає, коли більше монах простець чи людей, не син не тільки ієреї, але нижче клірик, коли більше анафемі передатися... повинен є» повстаючий на патріарха: «єпископ апостолів образ (Л. 5 про.). Нині в плачу гідна цей час глава знижувана, ноги ж на голову скачуть і топчуть, і ніхто ж вилучай і виправляй благочинний устрій і неправду помщай »(л. 7). Наприкінці пропонується «заточити, як звернеться до свого єпископа». Ця ж записка і в Щиті віри (Рук. Ак. Наук F. 12 арк. 24 об.). Г. Міркович, (стор. 134) припускає, що ця записка є повчання самого Іоакима, може бути сказане в церкві, що здається нам неймовірним. Порівн. докорені грамоти патріарха Досифея Ліхудам. Про двоособливість Іоаннікія та його зречення від Діалогів (Мечця духовного) перед єзуїтами, див. Правосл. Огляд 1863, березень, стор 265. Ось відомості, які мені вдалося зібрати про цього чудового південноросійського діяча та патріота. Родом він із євреїв, за свідченням Гордона (Tagebuch, II, 74) та ієродьякона Дамаскіна (рукопис о. Яхонтова л. 174 про.); жив насамперед у Львові, де, мабуть, був професором: принаймні на запитання Варлаама Ясинського про курси філософії відповідав, що має два курси: один свій власний львівський, а інший – покійного о. Яндзурського - Любінський (Люблінський - Любельський, Велічка III, 351). Невідомо, коли зроблено ігуменом Любельським у єпархії Феодосія Василевича. На люблінському соборі, вже будучи ігуменом Любельським, говорив промову 28 січня 1680 року, в неділю, про сліпця, що кричить: «Ісусе, сину Давидів, помилуй мене!» Вихідка ця проти уніатів згладжувалась «іншими прикладами» та красномовством (Величка II, 487). Павлом Негребецьким рекомендується близько 1681 р. для московської слов'яногреколатинської академії, як людина, мало не до смерті постраждала за православ'я (Чт. Загальн. Іст. і Древ. Рос. 1884, III, стор 206. Смирнов. Істор. моск. ак. . 345). Обраний в ігумени Кирилівські, він залишив Литву і постом 1681 прибув до Києва (Соч. св. Димитрія 1, 466). Справа була така: Феофан Креховецький поставив Інокентія Монастирського в архімандрити Овруцькі, і останній не поступався підступам уніата Шваровського, поки не стали загрожувати його особистій безпеці. Тоді Монастирський утік до Києва (наприкінці 1680 р.), а король заборонив універсалом своїм від 9 вересня 1682 р. затвердження його архімандритом як людини, «dla otrzymanych na sobie condenat do Kijowa pod ciz protectią zbieglego» (Акти Ю. З. Рос.5, 6, 6). хто підтримуватиме Монастирського. Тоді ж від Гізеля вимагали повернення срібла, надісланого колишнім архімандритом Овруцьким Феофаном Креховецьким для зберігання Києво-Печерського монастиря. Вимагали також наказу Монастирського, «поставленого в архімандрити Овруцькі Феофаном Креховецьким і втік до Києва» – повернути завезене ним, Монастирським, майно та документи, а за розпроданий мед, худобу та інше сплатити грошима (Ibidem 66). Про ці подробиці св. Димитрій промовчав. У жовтні 1685 року Монастирський їздив у Москву, у свиті митрополита Гедеона Четвертинського з п'ятьма людьми своєї челяді ( Євген . Опис Киеевософ. соб., додаток, стор. 83). 21 травня 1687 року м. Гедеон грамотою надав йому Ржищівську обитель: «не думай маючи погляд на давні заслуги поманеного почесного отця ігумена Кирилського Київського в церкві Божої з молодих років при боці нашому досі вірно заслуговуваного». (Акти Зап. Рос. V, стор 210). 25 липня 1687 р. Інокентій «Монастирський» розписався на грамоті про обрання нового гетьмана Івана Мазепи (Зібр. Держ. Гр. та Дог. IV, 561). 1688 року він листувався з Феодосієм Углицьким за дорученням м. Гедеона. (Гірський. Оп. р. з б., II. 3, стор 506). У грудні того ж року писав нижченаведений лист гетьману Мазепі. Від того ж 1688 року збереглося прохання війта, бурмістрів і райців киянських міщан про невзимання з них мостового збору на користь Кирилівського монастиря, тому що ігумен Інокентій Монастирський побудував мости по сухій дорозі і бере з воза по копійці (Моск. Ар. 8). 9 лютого 1689 р. писав лист З. Медведєву. (Бєлокуров, Звістка справжнє стор.63). У великій посаді 1689 р. він написав: «Книгу про переіснування» (Рук. І. П. Б. Q. I, № 668), де особливо виступає його місцевий український патріотизм. 10 серпня 1689 р. Інокентій приїжджає до Москви для переговорів у справі про переіснування, але, завдяки різкості поводження з патріархом та інтригам Євфимія, він, за свідченням Дамаскіна, проклятий і висланий з Москви наприкінці жовтня (Моск. арх. М. І. Д. мало. (Чи було дійсно?) не завадило йому при обранні Варлаама Ясинського в митрополити бути маршалком елекції. св. Дм. I, 490). переговорів, і з Ніжина їм надсилається лист до митрополита від 29 серпня (Велічка II, 288). Їм же було доручено клопіт про затвердження Жабокрицького в сані єпископа (Ibid. III, 317. Синод. збірн. непереп. I л., 426 об. рук. Ак. Наук F, № 84 і 494). 1696 року Інокентія звинувачували в листуванні з уніатським єпископом Шумлянським і таємних зносинах з Мазепою, на рахунок переходу гетьмана до Польщі. (Соловйов XIV, 293). Помер він 17 січня 1697 і похований ігуменом Димитрієм (Ростовським), його наступником. (Соч. св. Димитрія I, 491). Вест. Арх. та Іст. 1885, II, с. 29–31. Рукопис Олександра. Успен. монастиря №22. Згадана статті на л. 5. З вчителів наводяться Симеон Солунський, Іоанн Златоуст, Герман, І. Дамаскін, Ніл Кавасил, св. Амвросій. Ймовірно, це теж твір, що й у Чудівському рукописі № 283 у 4-ку на 94 аркушах: книга новотворна про таїнство євхаристії, з латинського, теж залишилася нам недоступною; порівняй також вище стор. 91. З нього зробив виписки та св. Димитрій, які й потрапили до друку з його ім'ям. Насамкінець читається символ апостольський. Горський вважає, що твір це, писане рукою Євфимія і що не містить ознак перекладу з грецької, і складено самим Євфимієм від імені Софронія Ліхуда. Опис. нар. с. б., II, 3, стор 469. Унд. № 481. Іоаннік виїхав до Венеції в 1688 р. і повернувся лише в 1691 році. Ці два зошити могли бути Викриття і Відповідь праведна, але останній твір не зберігся і представляє, на нашу думку, чорнову роботу до «Манні». Навряд другий зошит – вищезгаданий Церковносоставник; вірніше, вираз два зошити означає не два твори, а лише величину «Викриття». Викриття згадано у назві твори: «Істини свідчення чи у відповідь несамовито брехання». Рука. І. П. Б. Погодіна № 1227 арк. 75. Строї, Бібл. словник, стор. 30. Безсумнівно, у ній підтримується грецька думка. Рукопис (in 4°, 48 арк.) у бібліотеці Архангельської семінарії № 527 (194). Ймовірно, є те, що стосується нашого питання і в іншому творі Афанасія: «Чін, како.. у великий четвер... таємниці святити... і про переіснування та ін Рукоп. Солов. №48; Антон. Сійськ. мон. № 151-153. Гаврило Домецький, як я чув, на диспуті м. Мирковича, від пр. Кояловича, брав участь у полеміці вже і в цей час, був близький з Медведєвим і спалив, злякавшись втечі Медведєва, свій твір: Про св. Дарунок. Ось що нам удалося зібрати про Домецького. Ігумен Даниловський (з 1677-1680) потім Симоновський (1680-1691), судячи зі слів Негребецького, Д. був близький з єзуїтами, або принаймні знайомий з ними: від них він дізнався, що Білободського називають кацермістром (K. 8 І. 8). Він був добре знайомий і з головним представником латинської партії В. В. Голіциним. Так у 1682 р. серп. 31 він бив чолом про виведення з монастиря піхоти і там між іншим просить Великих Государів «наказати їх В. Г. прощу Симонів монастир у будь-яких справах видати в посольському наказі князю В. В. Голіцину і вони В. Г. то дозволили» (Додаток X. до акт. У 1683 році 3 травня Тимофій, ігумен Даниловський, скаржився на Домецького, що він Гавриїл, сподіваючись на свою силу, не віддає ризи Данилівського ігумена. На розборі Домецький говорив, що ті ризи дано в 187 йому, а чи не в монастир, і що Государ (Фед. Алекс.) затвердив словами: Візьми не залишай нічого, я тобі завітав. (Додат. до Акт. Іст. № 106 і наст.). Катастрофа 1690 відбилася і на Домецькому. 10 Березня 1691 року він був привезений в Іверський монастир: «наказано йому бути в братстві, їжею годувати і питво зазвичай» (Рус. Ист. Библ. т. V стор.924). 26 березня 1696р. архімандрит Іверський Антоній запитував Арсенія Софійського ризничого, чи справді велено їхати до Москви Гавриїла Домецького, і чи є указ і грамота патріарха Адріана. (Там же стор. 913). Митрополит новгородський Іов вказав ігумену Антонію списати з перекладу Домецького з двох книг списки, а Д. взяв списки і хотів відвезти до Москви, на що скаржився Антоній (там же 969–971). У 1699 р. березень нею, як ігумена Іверського нові скарги, втім від п'яниць (там-таки стор. 970). Домецького посилають до Хресного монастиря (там же 973, 979). У 1701 р. у березні Домецький писав келійні митрополиту Стефану Яворському, й у листі була і чолобитна про переведення з Юр'єва до Зміївської монастир, і навіть проект про нову прибутку на державну скарбницю через улаштування царських лазень ( М. Білокуров . Матеріали російської історії. 1888 стор 550). Потім вимагають у Новгород належав Домецькому книгу польську Іоанна Туррекремату (один з письменників про пересування дарів, що був на флорент. соборі), яка і була вислана 17 липня 1702 (Рус. Іст. Бібл., 994). У 1704 р. він, архімандрит Юр'євський, у серпні 1708 р. відхилено за недбальство (пор. лист м. Іова в Мандрівнику 1861 I). Списки його Кіновіона (соч. 1683) досить часті, в Олександрівському монастирі № 5 (Вест. Арх. і Іст. 1885, II, стор. 36) в Чудові № 295. Домецький був відомий, а може бути і народився в Малоросії, що ми укладаємо з двох рукописів, що ми укладаємо з двох рукописів законник має цвічитися у св. стану чернечому і свою тече відправляти у справах законних, вибрано працею Гавриїла Домецького» (Петрушевич. Звід. років. 206) і «Зобов'язане до закону і про досконалість тих, хто ввійшов до нього про зобов'язуючого йти за Господом Ісусом Христом, обрано з навчання різних вчителів працею Гавриїла Домецького, недостойного архімандрита пречесні святі великі обителі Пречисті Богородиці братії моєї коханої, від створення світу [зрча – 7191] року, від втілення ж Бога Слова [ахпг] (1683) місяця ноемврія (Рук. Києво-Соф. собору № 265. У рук. Унд. № 658) є ще два твори Домецького «Вученням начальником архімандрита Гавриїла Домецького» (л. 762) і «Умовляння і присудження отцем духовним, що належить при сповіданні людей, що каються», того ж Гавриїла Домецького (л. 372). Цікаві посилання на Єроніма Святого та на Іова Почаєвського. Рукопис І. К. Яхонтова л. 6–8. Яхонтов, Ієродиякон Дамаскін. Спб. 1884, ст. 22. Іова «Той, хто його запитує христолюбним людом про Христові слова коротко це відповідання», але яку думку в ній викладено, ми не знаємо. У рукописах Казанського Університету №21393 л. 112 є стаття. Гірський. «Опис рукописів Синодальної бібліотеки» II, 3, стор. 479. «Маркелл колись висвячував ієреї та диякони за звичаєм білоросійських архієреїв по два купно і по три на єдиній літургії, про що і приносив покаяння і прощення просив у святішого Іоа. Прибічник грецької партії Ігнатій Римсько-Корсаков після смерті Іоакима (1690 року) подав записку цариці Наталії Кирилівні, де звинувачував Маркелла в єресі і в схильності до латинства. патріархи, оскільки Петро дуже любив Маркелла, що скажемо нижче, і Маркелл міг потрапити до патріархи. Ось деякі дані щодо його біографії. У 1672 році чернець Маркелл (думаю, що саме цей Маркелл) перекладав книгу Хрисмологіон з грецької (Додаток до акт. істор. т. VI, стор 190). Він переклав книги: «Муси чи сьомь вільних навчань» в особах, по 8 зошитів у книзі (Ibid. 191 – 199). Архімандрит Свенського монастиря 1679, єпископ Суздальський 1680, митрополит Псковський в 1681, митрополит Казанський в 1690; він помер 1698 року. Це був один із найосвіченіших людей свого часу. Петро, ​​кажучи в Мітаві якомусь Бломбергу про не виборі Маркелла в патріархи, на глузування, пояснив цю невдачу тим, що митрополит знав латинську, французьку та італійську мови, мав невелику, не достатню для патріарха бороду і дозволив своєму кучера сидіти на козлах, а не. Я не можу погодитися з думкою проф. Брікнера, який всерйоз приймав слова Петра. (Брикнер. «Матеріали для джерелознавства історії Петра Великого» Ж. М. Н. Пр. 1879, Серпень, стор 301-302). Можливо, тут треба шукати початок прихованої неприязні Петра до Адріана. Бажання підняти свою паству видно з його грамоти 1686, надрукованої в Акт. Іст. т. V № 122. Розкольники недолюблювали Маркелла і величали його митропілкою-антихристом (Соловйов XIV, 83). Ймовірно, на нього ж натякає Ігнатій Корсаков і в житії патріарха Іоакима (вид. заг. люб. др. лист., стор. 98): «Бути ж (по смерті Іоакима) і якась чвара від якогось, що бяше іноплемінник, прикидався ж росіянин, що не вем як промчеться, нібито вчинявся йому і на патріаршество зведено бути... а іноземців поляків пастирми». південнорус. Деякі відносять це місце до Андрія Білободського. Соловйов, XIV, 90; Піскарьов, Стародавні грамоти та акти Рязанського краю, стор 130. Горський , Опис. нар. с. б. II, 3, стор 449. Саме там, стор. 282; Строїв, Бібл. словник, стор. 130–131. Порівн. вище стор. Відомостей про Ігнатія Корсакова не дуже багато. Чи не єдина статейка про нього М. Абрамова в Мандрівнику 1862 р. IV, 157-167 і передмова до Послань його (Казань 1855). Стольник за царя Олексія Михайловича, в 1677 році він постригається в Соловках. У 191 (1692) ієромонаху Ігнатію, будівельнику Соловецького монастиря московської служби, доручено описати церкву разом з патріаршим скарбником відомим знавцем співу Тихоном Макар'євським (Забєлін, Матеріали для істор. арх. і стат. 1685 року він уже архімандрит Новоспаський; їздив у Кострому для умовляння розкольників (Послання, стор 4); з 3 квітня 1692 року митрополит Сибірський; залишив єпархію в 1700 р. (збожеволів), помер 13 травня 1701 року. Як письменник він залишив по собі досить багато творів. Він написав: 1) Житіє Ганни Кашинської (Бічков Опис. рукоп. І. П. Б. I, 147); 2) Житіє Симона Верхотурського (Унд. № 375); 4) Тлумачення образу Софії премудрості Божої. (Повідомлення пр. Н. В. Покровського в проток. заг. люб. древн. листів. 1886 по рукопису Новгор. Соф. Біблі.); 5) Звернення на лютеранський катехизис (Несвіжкий) зібране від божественних писань Ігнатієм, ієромонахом Спасова-Нового монастиря; 6) Слово на латинів і лютерів, що приписується йому ж і дуже ґрунтовно; (два останні надруковані р. Амф. Лебедєвим в Чт. заг. Іст. і ін. Рос. 1884 р. № 3 у статті «Історичні розвідки в південноросійських архівах» і аналіз у Цвєтаєва, «З історії іноземних віросповідань в Росії» М. 1886 р., с. 2, стор 2 В. Голіцина і написано близько 1684 - 1685 р.) 7) Відомі послання (три) до розкольників, надруковані в Казані в 1855 р. 8) Історична звістка про російське царство від св. писання та повістей св. батько; 9) Звістка про сповіщення розкольників в 1687 в повітах Костромському і Конешемському (обидва в рукоп. Академії наук); 10) «Слово благочестивому і христолюбному воїнству, що наказом Великих Государів наших пресвітлих і самодержавних Царів і Великих Князів Іоанна Олексійовича, Петра Олексійовича і благовірні сестри їх Великі Государині наші, пресвітяні Олексіївни вся Великі і Малі і Білі Росії самодержців, Царського їх Пресвятої Величності з ближнім болярином і світловельможним воєводою і оберігачем, з князем Василем Васильовичем Голіциним, з іншими ідучими з Божою допомогою на захист святих Божих церков. Зібране смиренним Ігнатієм ієромонахом, Спаса-Нового монастиря архімандритом від божественних писань і від царствених літописців, благодаттю Всесвятого і Животворного Духа силу і фортеця сміливість і сміливість, мужність і хоробрість і перемогу на проти. (Написано 14 березня 1687 року і збереглося в рукописі бібл. Про. Іст. та Др. Рос. за № 241, на 62 арк., з картинкою бачення св. Кирила Білозерського, пристосованою до тогочасних обставин). У церковному житті свого часу він брав велику участь, але його роль була дуже непоказна. У нього жив у Новоспаському монастирі Білободський з ченцями Козловським та Кудридським, на якого, здається, він доніс патріарху (Ч. О. І. та Др. Р. 1884 р., III, 197). Вихваляючи Софію в тлумаченні образу Софії і в Слові на похід (див. курсив вище), він потім є найгарячішим їх противником у житті Йоакима. У 1690 він подає (Gordon II, 309 і 311) донос на Маркелла, митрополита Псковського, звинувачуючи їх у єресі. У описуваний час він підтримував Іоакима, допитував диякона Якова у справі Шакловітого, усвідомлював нещасного Медведєва. Сумнівно була й справа про Анну Кашинську. Іоаким дуже любив Ігнатія, бував у нього часто в Новоспаському і навіть заповідав себе там поховати; і сам Ігнатій своєю чергою звеличував Іоакима і, по смерті, хотів його канонізувати, як це видно з «Житія Іоакима». Адріан, мабуть, постарався його видалити подалі в Сибір, хоч і почесним призначенням. Рукоп. Ак. Н., F., 12 л. 140. Остен, стор 106. Про відносини Медведєва до Шакловітого див. замітку І. Є. Забєліна - Літописи російськ. літер. та давн. V, 120 та Розшукові справи про Ф. Шакловіт. Подвигувшись неці люди глаголати суєтна на церкву Божу і на нас (патріарха) докори і досади, що в захист брехні своє якихось і від синкліту царського ближніх засвоїша найбільше ж ближнього окольничого... Федора Шекловита усіма з клеврети своїми... цього в захист себе в колишній будівничий Спаського монастиря, що за Іконним рядом, чернець Сильвестр. (Четверта розмова Іоакима в Щиті віри. Рукоп. Акад. Наук, F., л. 12, 132 оборот). Непоказну роль, як видно зі справи Шакловітого, грав тут Каріон Істомін, здається рідня Медведєву, який переносив патріарху все, що робилося у Медведєва. Розшукова справа про Федора Шакловіта I, ст. 569. Саме там ст. 572, 703. Порівн. розповідь Андріана про скарги Іоакима на Євфимія (див. вище). Рукопис Яхонтова л. 62 про. Яхонтов Ієродиякон Дамаскін стор. 27. Каптерів. Характер відносин Росії до православного Сходу XVI і XVII століттях. М. 1888 стор 474-430; Правосл. Огляд 1861 жовтень. Додаткове. до актів істор. т. X, стор 194. Доповнення до стор. 172 – Наш погляд на царівну Софію і В. В. Г. підтверджується записками князя Куракіна, що недавно вийшли (Архів князя Куракіна Спб. 1890 вид. М. І. Семевського). Маркевич. Історія місництва в московській державі Одеса. 1888 стор 583. Щебальський. Правління царівни Софії М. 1856, стор 77, з посиланням на Полн. Зібр. Зак. II, 943, 1073 та 1246, де вміщено підготовчі укази. Neuville Relation curieuse et nouvelle de Moscovie. Paris 1698 p. 14, 175, 178. Соловйов. XIV, 97-99. Relation p. 178. Gordon I, 413, 452; II, 4, 118, 120, 142, 158, 159, 167, 205, 226, 230, 241, 279. Брікнер. Матеріали для джерелознавства Петра Великого Ж. М. Н. Пр. 1879 р. Август, від. 2 стор. 474. Див. м. Бєловим твір о. Гагаріна: Das Theologische Lehrsystem in der russichen Kirche у книзі M. Brühl Russiche Studien. Цвєтаєв. Із істор. іностр. віроісп. М. 1886, стор 372 і сл. У 192 та 193 він взяв книги різні господарські та художні (Молодик Харків, 1848, стор. 155). У нього між іншим був список 1677 р. сказань князя Курбського (Шляпкін. Опис рукоп. Псковського музею. Псков 1879 р. стор. 21). Про бібліотеку Голіцина див. Соловйов XIV, 93. Наводимо речі і слова Невіля, що малює симпатичний портрет князя В. В. Голіцина. Au Pretache (Prikaze) Це принце ме fit presenter une chaise... Je fus reçu d'un manière à me faire croire, що j'étais à la cour de quelque prince d'Italie... Це принце ait jamais eu en ce pays la, qùilavoit dessein de mettre sur le meme pied que les autres. Il parloit son latin et plaisoit fort à voir des étrangers et à les regaler sans les obliger à boire; lui même ne buvait point d'eau de vie: tout son plaisir étoit la conversation. Comme il méprisait fort les Grands à cause de leur incapacité il ne s'attacha qúau merite. Il voulait... changer en bons soldats les legions de paysans... et laisser dans le pays la liberté de conscience... Relation p.p. 14, 15, 5, 175, 177, etc. Житіє і заповіт патріарха Іоакима, вид. Про. Кожен. Др. Пис. за редакцією Н. П. Барсукова. СПб. 1879 стор 132. Смирнов. Істор. москов. акад. стор 28. Устрялов. Історія Петра Великого, I, с. 349-550. Смирнов. Йоаким патр. Московський, стор 234-236. Акти Історич. V, стор. 451. Тихонравов. Квірін Кульман. Рос. Вісник 1867 № 11 і 12. Цвєтаєв. Протестантство у Росії при Софії (Рос. Вест. 1883, II стор. 68–92). Tolstoi. Catholicisme en Russie I,111 і 115. Цвєтаєв. З історії іноземних сповідань у Росії М. 1886. Полі. Зібр. Зак. III № 36 і 46. Соловйов XIV, 142. Tametsi diversi magnates contrarium senserint, serenissimi tamen czari Caesaris desideriis в admittendo altero patre S.I. Interea patres bene et aperte in domo convenientissima sacra peragunt atque etiam in schola juventutem palam erudire et docere possunt. Theiner p. 295 (від 13 травня 1685 р.). Бєлов. Московський. смути стор. 9. (відбиток з Ж. М. Н. Пр. 1887).