III. В Санкт-Петербургской духовной академии: XXV курс (1859–1863)

Від'їзд із Нижнього Новгорода до Петербурга мав для мене більше значення, ніж для інших, у тому числі і для мого супутника, Ф. Г. Єлеонського. Це був рішучий перелом, крутий поворот у моєму особистому житті. Який мешкав досі, з часів дитинства, в сімействі, та ще й дуже замкненому, що не відчув життя серед чужих, я відчував себе беззахисним пташеням, що випав з рідного гнізда. Інші мої товариші, які залишали батьківські будинки на цілі навчальні роки, для навчання в училищі та семінарії, не могли й наполовину відчувати те, що я переживав. Недивна тому моя розгубленість і нервовість, що супроводжували мені в час нашої подорожі і ще більше посилилися по приїзді в холодний у всіх сенсах Петербург, менш здатний заспокійливо і жваво вплинути на схвильовані нерви і захолоділе серце. Зворушливо попрощавшись із батьками, рідними і прекрасним Нижнім Новгородом, поїхали ми, на початку серпня 1859 р., на Літакському пароплаві, вгору Волгою на Ярославль, оскільки нижегородської дороги тоді ще було; вона щойно починала будуватися. На цьому пароплаві, зовсім несподівано, виявився у нас ще супутник, студент Пермської семінарії, який їхав також до Петербурзької академії, і так само, як і ми, волонтером, – А. Є. Адріановський. Приїхали ми в Ярославль рано-вранці, на дуже короткий час зупинилися в залі одного досить видного, чи не найкращого готелю цього міста, - батьківщини і розсадника російських шинкарів і шинків. Тут, у цьому готелі (Пастухова) ми були вражені безліччю збирачів і збирачок, особливо ченців і черниць, які приставали в залі до відвідувачів з проханнями про пожертву. Хоча ми й звикли у своєму Нижньому, особливо під час ярмарку, до цього видовища, але надто велика кількість збирачів, та ще ченців, і до того ж рано-вранці, здалося нам все-таки надзвичайним. Напившись чаю, вирушили шукати контору екіпажів приватного товариства «Громадська користь», на яку вказали нам на пароплаві. В одному з диліжансів цього товариства і довелося нам їхати до Москви, так як і ярославської залізниці тоді ще не було, не було залізниці і на ділянці від Троїце-Сергієва Посада до Москви. На цій ділянці залізниця відкрита була через два роки (ймовірно, в 1861–1862), набагато раніше влаштування повної лінії московсько-ярославської залізниці. Їхали ми в диліжансі від Ярославля до Москви близько двох діб (240 верст), через Ростов, Переяславль, Троїце-Сергіїв Посад. Коли ми приїхали до Посаду, незважаючи на короткий час зупинки, встигли, проте, відвідати собор, де спочивають мощі преп. Сергія, і подивитись на Московську духовну академію, зазирнули навіть до студентських кімнат. Приїхали ми до Москви напередодні свята Преображення Господнього, в чудовий ясний день, зупинилися на краю міста на якомусь поганому заїжджому дворі і, звичайно, зараз же вирушили до московського Кремля, який призвів нас у захват. Там готувалася хресна хода; час був уже надвечір, почалася всеношна. Дивний вид на Замоскворіччя і потім викладена гладкими плитами, точно в храмі, площа Кремля, оточена величними стародавніми соборами, прикрашена хоругвами хресного ходу і пожвавлена ​​народом, що представлялася, представляла картину, повну вражаючої пишноти і зворушливої ​​краси. Та й вся Москва вкрай нам сподобалася, і не дивно, тому що в великих розмірах вона нагадувала нам наше рідне місто, і якщо не відрізнялася таким видатним місцем розташування, як Нижній, зате говорила серцю дуже багато своїм не порівняним ні з чим Кремлем, своїми численними стародавніми пам'ятками і церквами і суто російським характером. М'який її клімат, набагато кращий від нижегородського, також підкуповував на її користь. Не таке враження справив нас Петербург. Туди ми вирушили вже залізницею. І хоча пасажирські поїзди ходили тоді від Москви до Петербурга рівно 30 годин, але ця, по теперішній час украй повільна, їзда здалася нам тоді, після їзди в диліжансі, надзвичайно швидкою. Таке враження дещо послаблювалося лише надто тривалим стоянням поїзда на кожній з численних станцій, звичайно, не менше 10 хвилин на найменшій станції і не менш як півгодини, а то й цілу годину – на великій 111 . Кондукторами тоді були солдати в ківерах, та й усе управління залізниці було військове; із пасажирами не церемонилися, а привчали їх до військової субординації; особливо, пам'ятається, грізно поводилися касири, вселяючи трепет у пасажирів, що підходять за квитками до їх ґрат. Для проїзду залізницею видали нам квитки, не нинішні маленькі, а великі довгі листочки, з позначенням всіх численних до Петербурга станцій і з виставленою проти кожної ціною проїзду до неї, від Москви. Приїхали до Петербурга надвечір. Тут нас зустріло сіре, свинцеве небо і дощ, що злегка мрячить. Найперше враження вийшло неприємне, саме протилежне тому, яке справила на нас Москва. Повіяло холодом, пахнуло якимось неросійським духом, і народ виявився якимсь особливим, далеко не таким благодушним, як москвичі, похмурим, чимось стурбованим, що швидко кудись біжить. Словом, мимоволі стислося серце, і захотілося якнайшвидше тікати з цього несимпатичного міста. Не передчував я тоді, що доведеться прожити в ньому понад дві третини життя і назавжди в ньому оселитися. При переїзді з вокзалу Миколаївської залізниці до міста сталася з нами курйозна пригода. Не маючи жодного уявлення про те, в якій частині міста знаходиться академія, і по-нижньогородськи припускаючи, що вона всім тут відома 112 , ми наказали візнику везти нас до духовної академії. Пам'ятається, візник спочатку якось зам'явся (на що ми тоді не звернули ніякої уваги), а потім, швидко зрозумівши, що ми приїжджі, потрапили до Петербурга вперше, відповів, що він знає, де знаходиться духовна академія, і повіз нас якраз у протилежний бік – до Казанського собору. Потім, коли привіз нас до готелю, на Катерининському каналі, проти Казанського собору, на наше запитання, де ж знаходиться академія, рішуче махнув рукою у напрямку собору і відповів тільки: Там. До того ж, у покарання за нашу недосвідченість і за те, що ми не домовилися щодо плати за перевезення (уявляли чомусь, що в Петербурзі є такса для візників), здер 1 р. з нас (а інший візник – ще 1 р. з нашого супутника) – за цей невеликий простір. Від коридорного готелю ми потім дізналися, що у Петербурзі є дві духовні академії, одна – на Василівському острові (римсько-католицька), а інша – за Олександро-Невською Лаврою (православна). Зайнявши номер у готелі, ми зупинилися тут утрьох, разом із нашим нерозлучним, починаючи з пароплава, супутником А. Е. Ад-м і провели першу добу в Петербурзі. Наш компаньйон був надзвичайно радий, що потрапив до столиці 113 з кордону Сибіру, ​​з Єкатеринбурга. Мене ж, як сказано, вона зовсім не захопила. Якщо що в ній сподобалося і приємно вразило, то це велика кількість пам'яток, статуй та інших творів мистецтва, на кшталт гуртів на Анічківському мосту. Втім, усе це ми встигли розглянути лише наступними днями, а другого дня після приїзду насамперед, звичайно, поспішили в академію, пред'явили в ній свої квитки, а потім вирушили відшукувати для себе на час іспитів дешевше приміщення 114 . Як волонтери ми не мали права користуватися приміщенням у будівлі академії; це був привілей студентів, надісланих із духовних семінарій на казенний рахунок. Насамперед, ми вирушили до слобідки, що поміщається за Обвідним каналом, якраз проти академії. Туди направили нас академічний курс (XXIII), що закінчили того року і жили в академії, в очікуванні призначень на місця. Ця слобідка була звичайним місцем перебування волонтерів, які приїжджають тримати іспит для вступу до академії. Але ми чомусь не знайшли в ній придатного для нас приміщення 115 і зважилися шукати його в самому місті, де і знайшли в одному третьорозрядному готелі («Ярославль»), що містився Гончарною вулицею, зовсім поруч з вокзалом Миколаївської залізниці. Харчувалися тут дуже погано, вдаючись більше до сухої їжі, та чаю з булками. Вразила нас вода, яку нам подавали для чаю. У чайнику з окропом завжди був дуже товстий шар бруду (не піску або вапна, а саме бруду). На питання наше, від чого це залежить, нам відповідали, що вони беруть воду з Ліговського каналу, що протікав повз вокзал і йшов через усю Ліговську вулицю, у напрямку до Таврійського саду. Тоді вода ще не була проведена в будинки і її возили бочками 116 . Тож у нашому скромному готелі вважали розкішшю давати для чаю невську воду, та ще й мешканцям такого невисокого польоту, як бідні студенти. Іншим мешканцям та почесним відвідувачам, можливо, її й давали. До настання іспитів знайомилися з Петербургом, із чудовими його будинками, палацами, соборами, пам'ятниками, нарешті вулицями та Невою. Залякані, ще в Нижньому, розповідями про холодну петербурзьку погоду, ми ходили по Петербургу в шубах, навіть і в ясні, теплі серпневі дні, що випадали тоді, так що біля Казанського собору звернули на себе увагу одного тамтешнього священика. Відразу визнавши в нас приїжджих семінаристів, він добродушно посміявся з нас, а на закінчення просив бувати у нього, чого ми, втім, чомусь жодного разу не зробили. 30 серпня, у день св. Олександра Невського, милувалися надзвичайно пишною процесією в'їзду всього Царського Прізвища в Олександро-Невську Лавру. З Зимового Палацу, по Невському проспекту, випливала низка золотих карет у супроводі конвою не тільки з козаків, а й з осетинів, абхазців, гурійців та інших кавказьких народностей, – у своєрідному одязі, у металевих шоломах та якихось кольчугах. У золотих каретах сиділи Дами Імператорської Прізвища та їх почет, Государ же Імператор з Великими Князями і свитою прямували на конях. Пам'ятається, такі процесії цього дня повторювалися і наступні два, три роки, потім з настанням смутного часу (польського повстання 1862–1863 рр.) припинилися. Почалися нарешті іспити. На іспит з'явилося 67 осіб: 30 надісланих на казенний рахунок та 37 волонтерів. Така велика кількість волонтерів, як тоді казали, була явищем до того часу у Петербурзькій академії небувалою. Особливо багато їх було з Петербурзької семінарії: крім п'яти казеннокоштных (занадто великий відсоток на 30 казеннокоштных вакансій для вихованців всіх інших семінарій 117 ), ще сім чоловік волонтерів, отже майже весь перший розряд закінчили С.-Петербурзьку семінарію виявили бажання вступити. З петербуржців звертав він увагу своєю жвавістю і балакучістю М. І. Барсов . З іногородніх: ієромонах Володимир (Микольський, У єпископ Нижегородський) своєю солідністю, чудовим спокоєм, тактом і порівняно з нами немолодим уже віком, і М. І. Владиславльов († ректор С.-Петербурзького університету) своєю масивною фігурою, слухняними обдарованими обличчями, розумними обличчями, розумними обличчями, розумними обличчями хоча він закінчив Новгородську семінарію другим студентом. Подумки я тоді ж намітив його в первістки нашого курсу, в чому й не помилився 119 , хоча він був прийнятий не в числі перших. Він не закінчив академію разом з нами, а мав за обставинами (див. нижче) залишити її та перейти до університету. Екзаменували нас з усіх предметів, які ми вивчали в семінарії, за винятком, звичайно, сільського господарства, природничих наук і медицини. Іспити відбувалися в залі публічних зборів, одночасно з кількох предметів, трьох-чотирьох на день, і тривали щонайменше чотири дні. У різних місцях зали були поставлені столи, перед якими сиділи професори та бакалаври академії, викладачі різних наук. За головним столом посередині зали сидів ректор академії, тоді ще архімандрит Нектарій (Надєждін), який екзаменував з догматичного богослов'я та деяких інших богословських предметів. Прийомні іспити якось зовсім вийшли з пам'яті. Пам'ятаю іспити лише з двох предметів – з математики та з російської церковної історії. З математики екзаменував Є. І. Ловягін, на той час вже простий професор. Відповідав йому погано; не вмів вирішити якесь неважке завдання з алгебри. З російської церковної історії екзаменатором був бакалавр М. О. Коялович. Він запитав мене про Ліхуд. Відповів, загалом, задовільно, помилився лише у хронології, у визначенні віку їхнього життя. Тут я згадав той словник церковних письменників, який прочитав у рік свого відпочинку, після закінчення семінарського курсу, і подумав – що міг би відповісти на це запитання, якби обмежився підручником російської церковної історії Муравйова, в якому про Ліхуда не було й згадки. Окрім усних іспитів були ще письмові. Задано було нам написати чотири твори, три - російською мовою (у тому числі, пам'ятається, одна проповідь) і один - латинською. Тим не пам'ятаю. Пам'ятаю лише одну: Іван. I, 16–17 : і від виконання Його ми всі подружжям і благодать милосердя... Тема ця була дана ректором. Усні іспити зійшли для мене благополучно. Судячи з оцінок балів у табелі і за загальним висновком, мої відповіді з усіх предметів виявилися більш, ніж задовільними, але зате, чого ніколи не бувало зі мною ні раніше, ні пізніше, мої твори, в яких я завжди був сильніший, ніж в усних відповідях, виявилися на цей раз дуже поганими. Залежало це від того, що під час іспитів трапилося зі мною щось на кшталт нервового розладу 120 , яке заважало мені зосереджувати свою увагу на темах і спокійно розвивати і викладати думки, що приходять в голову, замість чого я нервувався і думав не про предмет твору, а про більш душевний стан , а про свій душевний стан . . Словом, мені слід було полікуватися, а не тримати іспити. Тим часом, як виявилося потім, приймаючи до академії, бралися до уваги головним чином твори. Результатом було те, що мене прийняли до академії на казенний зміст серед останніх за списком. Долю мою, втім, розділив і Т.В. Барсов, надісланий на казенний рахунок зі Смоленської семінарії, який закінчив у нашому XXV курсі першим магістром і, як побачимо далі, мій щасливий конкурент на бакалаврство при С.-Петербурзькій академії, після закінчення в ній курсу. Він також був прийнятий дуже низько за списком, недалеко від мене. Ф. Г. Єлеонський був прийнятий, порівняно з нами, дуже високо. Як людина зовсім іншого темпераменту, спокійного, рівного характеру, та й міцнішого за моє здоров'я, він написав твір набагато краще, ніж я, чому й прийнятий набагато вище 122 . Перші шість місць у приймальному списку, на наш подив, зайняли виключно вихованці С.-Петербурзької семінарії 123 . Четверо із надісланих різними семінаріями на казенний рахунок були прийняті на казенне зміст. Наш курс був дуже великий. Окрім прийнятих на державний зміст, у нас, чи не вперше в історії академії, з'явилися у великій кількості своєкішні студенти. До кінця першого навчального курсу, 1859/60, їх було 13 чоловік 124 , та ще 7 вільних слухачів з бурятів, вихованців Іркутської семінарії, надісланих до Петербурга для вивчення монгольської мови, з тим, щоб вони, у вільний від занять монгольською мовою час1 слухали академік. Отже, з вільними слухачами було в нашому XXV курсі 61 людина – до кінця принаймні 1859/60-го, першого навчального року. Після закінчення прийомних іспитів і після оголошення їх результату мій сумний, пригнічений стан ще продовжувався. У такому настрої приходжу до кімнати академічного XXIII курсу (1855–1859), які закінчили цього року, до свого земляка Ізм. Фед. Спаському († протоієрей Охтенської цвинтарної церкви в С.-Петербурзі), і зустрічаю тут С. П. Автократова, найталановитішого, за загальним визнанням, студента цього курсу, який займав перше місце в списку, але закінчив кандидатом. Бачачи моє сумне обличчя і дізнавшись про причину такого мого настрою, він, звертаючись до мене, каже: «Ну, значить, безперечно ви скінчите магістром». Ймовірно, такі випадки траплялися, а може, він згадав свою власну долю у зв'язку з висловом Писання: «І будуть останні першими і першими останніми» 126 . Зі свого поганого готелю переселилися ми, нарешті, до академічної будівлі, і розподілили нас по кімнатах, підкоривши нагляду «старшого» в кожній кімнаті, зі студентів старшого курсу. Мене помістили під начальство студента Івана Дмитровича Касаткіна († архієпископ Микола Японський) 127 , людини в той час дуже замкнутої, нетовариської і тому не користувалися нашими симпатіями 128 , і я опинився в самій крайній до Обвідного каналу кімнаті середнього поверху. Зі своїх співмешканців по цій кімнаті пам'ятаю М. І. Владиславлева, який вражав нас тим, що він читав у оригіналі «Іліаду» Гомера, і Д. Петуховича, який винищував неймовірну кількість паперу на писання творів; навколо нього лежали купи списаних листів (див. примітку вище). На другий рік мого навчання в молодшому курсі мене перевели в одну із середніх кімнат під старшинство І. І. Демкіна (4-й магістр XXIV курсу, що досі перебуває на службі, протоієрей с.-петербурзької Благовіщенської церкви, батько відомого тов. с.-петербурзького міського голови Демкіна). Усі (за винятком двох) житлові кімнати студентів обох курсів, старшого та молодшого, були прохідні 129 та містилися в середньому поверсі, на лівій стороні від парадного входу; у верхньому поверсі, на тій же стороні, знаходилися спальні, також для обох курсів і були також всі прохідні - від одного кінця до іншого. З іншого боку, – правою від парадного входу, – містилися: на нижньому поверсі – квартира інспектора (там же, де й тепер), економа та одна професорська (нині – В. І. Долоцького), бібліотека рукописів із Софійської біблі. (де тепер зала поради та канцелярія); у середньому поверсі – квартира ректора, одна з бакалаврських квартир та фізичний кабінет (проти кінця ректорської квартири, з вікнами надвір); у верхньому поверсі – три бакалаврські квартири та приміщення правління (над фізичним кабінетом). У кожній житловій студентській кімнаті (за винятком однієї маленької) стояло два столи, для шести студентів кожен, потім, крім стільців, – диван, а в деяких кімнатах дві, і дві шафи, для книг і для сукні. Все це з ясенового дерева. Стіни були пофарбовані клейовою фарбою блакитно-зеленого кольору. На другий рік, втім, стіни були обклеєні коричневими кольорами шпалерами. Для занять увечері давали свічки (спочатку сальні, а потім з'явилися і так звані «пальмові» – нижчий стеариновий сорт), по дві на стіл. У спальнях ліжка були з написами прізвищ студентів над кожним ліжком та з пристойними приладами. У кожній спальні був нічник, у вигляді великого залізного свічника, що стояв на підлозі, з водою всередині, в який опускалася сальна сальна. Молодший курс: 1859/60–1860/61 – навчальні роки Почалися у вересні 1859 лекції. Тоді в академіях було не чотири курси, як тепер, а лише два, старші та молодші, по два роки в кожному. А тому й класних кімнат, чи аудиторій, як ми їх називали, було лише дві, що були з обох боків церкви: з правого боку від неї – для старшого курсу, з лівого – для молодшого. Лекції починалися з 9 години ранку і тривали до 1? години дня і потім від 3 до 4 годин. Читалася кожна лекція 1? На молодшому курсі викладалися: логіка, психологія, історія філософії, словесність, загальна громадянська історія, російська громадянська історія, математика, фізика та з богословських предметів – Св. Письмо і патристика 130 . З мов – грецька, латинська, німецька, французька – обов'язкові для всіх студентів та англійська – необов'язкова. Логіку, психологію та історію новітньої філософії, починаючи з Канта, читав В. Н. Карпов 131 , найстаріший з усіх тодішніх професорів Петербурзької академії, який набув вже великого авторитету в науковому світі, не тільки в духовному, а й світському, переважно своїм перекладом творів Платона. У творах Бєлінського, які тоді виходили, ми прочитали захоплений його відгук про цю чудову працю нашого професора. Пам'ятається, знаменитий критик писав, що ця праця зробила б честь навіть Академії наук у її цілому; тим вище перед наукою нагорода вченого, що один здійснив колосальну роботу. Логіку В.М. читав за друкованою своєю книгою, присвячуючи цьому предмету порівняно небагато часу, роблячи лише додавання до надрукованого. Психології він присвячував більше уваги та часу. Все душевне життя і діяльність він ділив на три відділи: чуттєву, розсудливу, або формальну, і споглядальну, або ідеальну. Особливо зупинявся він на другий - розумової, характеризуючи її як вкрай нестійку, позбавлену будь-якої самостійності, керовану прагненнями або нижчою або вищою природою людини, здатної доводити і виправдовувати все, що завгодно. До цього боку душевного життя він не мав ніякої симпатії; все його співчуття було спрямоване до третьої – споглядальної, ідеальної. По суті (як стає зрозумілим тепер, тоді це не зізнавалося), В.М. у своїх філософських поглядах примикав до богословського погляду на склад людини, тричастинний: тілесний, душевний та духовний. Багато глибоких думок висловлював він у своїх читаннях, пояснюючи свої положення спостереженнями із повсякденного, навіть свого сімейного життя, що він особливо любив. На жаль, він не володів даром слова, до того ж був похилого віку і втомлений численними роботами свого трудового життя 132 і тому в наш час не користувався такою увагою своїх слухачів, на яку він заслуговував. Втім, і в нас були його особливі шанувальники 133 . Практичну мудрість цього істинно російського, християнсько-православно налаштованого філософа ми тоді не в змозі були гідно оцінити. Ми любили і поважали його не стільки як професора, скільки як поважного літами і заслугами вченого, як людини симпатичного, благородного характеру, що належала до молоді з добродушністю мудрого старця, поблажливо до її захоплень і слабких сторін 134 . Лекції з новітньої історії філософії В.М. читав за своїми записками, які у скороченому вигляді складав до іспитів. Але й ці лекції, написані не зовсім легкою та ясною мовою, не особливо нам подобалися. Їх важко було засвоювати, оскільки вони складалися з одного критичного аналізу положень Канта, Фіхте, Шеллінга і Гегеля, без попереднього викладу повної системи поглядів цих філософів. Внаслідок чого студенти дуже боялися іспитів з цього предмету, і коли влітку 1861 р., у присутності митрополита, настав цей іспит, між студентами почалася чиста паніка (див. нижче). Історію древньої філософії до Канта читав нам професор (екстраординарний чи ординарний?) І.А. Чистович 135 . Прекрасний, взагалі кажучи, обдарований професор, він був природженим філософом, тому, хоча лекції його відрізнялися точністю і всебічністю викладу поглядів древніх філософів, але були якось холодні. Ми уважно слухали його і цінували його обдарованість, але особливої ​​любові до філософських питань порушити в нас він не міг. І не дивно, оскільки за складом свого розуму він мав би бути істориком громадянської чи церковної історії. У цій галузі він і заявив себе дуже багатьма чудовими працями (наприклад, «Феофан Прокопович» та багато інших). На кафедру російської громадянської та церковної історії він призначений був спочатку, після закінчення академічного курсу 1851 р., і вже потім, після відставки А. А. Фішера 136 , 1853 р., переведений на кафедру філософії. Чути було, спочатку І.А. читав разом з історією філософії і психологію, дотримуючись поглядів відомого німецького філософа Бенеке, але під час ректорства архімандрита Феофана (Говорова, 1857-1859; відомого потім Вишенського затворника), якому не подобалася ця система поглядів (теорія «слідів», якою пояснювалося). Карпову, а І. А. Чистович залишений при одній історії філософії до Канта, як це було в наш курс 137 . За своїм характером І. А. представляв багато в чому протилежність В. Н. Карпову. Головною його рисою була офіційність, за повної коректності його стосунків до студентів. Ми застали його ще живим в академічному будинку (чомусь на студентській половині, на нижньому поверсі; мабуть, тому що незадовго перед тим він був помічником інспектора). Але незабаром, вже восени того ж 1859 р., він переселився в місто, оскільки одружився (з дочкою протопресвітера В. Б. Бажанова, члена Св. Синоду). Словесність читав простий професор К. Ів. Лучицький 138 . Дуже живий, красномовний, що майстерно поєднував читання написаних лекцій з живим словом та імпровізацією, захоплював нас своїми читаннями з аналітики мови (філософської граматики) і особливо з естетики. У лекціях з цієї останньої він спочатку багато займався розбором різних думок про те, що таке витончене, естетично прекрасне, а потім дав своє власне визначення. Точної його формули не можу пригадати. Пам'ятається тільки основна його думка, що прекрасне не залежить від форм, що не форми дають йому буття, що прекрасне тісно пов'язане з проявами життя, з його напруженістю, що де немає життя, там не може бути і прекрасного. Історією літератури він займався мало, читань з цього відділу словесності не пригадується. Пам'ятається лише, що з історії літератури він складав літографовані лекції до репетицій і іспитів. К.І. був чудовий, неповторний критик наших словесних творів. Йому подавали ми проповіді, що призначаються нам, і він піддав їх своїй дотепній, нещадній критиці. Для цього він обирав одну з наших проповідей і піддав її наступній безжальній операції: давав докладний аналіз усієї проповіді, а потім – кожної її частини та нарешті – окремих фраз та виразів. Найвищою мірою було цікаво і повчально слухати його критичний розбір, і ми позитивно милувалися тим часом своїм професором. Навіть сам автор проповіді, що розбирається, з гіркотою в душі, змушений був віддати належне дотепності і справедливості зауважень критика і готовий був майже насолоджуватися художністю роботи професора. К. І. Лучицький читав лекції з словесності ще у Смольному інституті та в Царськосельському жіночому духовному училищі. Він дуже часто приходив до нас з орденом св. Анни 2-го ступеня на шиї (чого ніхто з колег не робив). Ймовірно, причиною такої офіційності його костюма був Смольний інститут, з якого він приїжджав до нас на лекцію, або до якого він мав піти після читання у нас. Характеру він був хоч суворого, але благородного, тримався досить далеко від студентів, але доброзичливо до них, користувався їхньою повагою і навіть любов'ю, хоча його побоювалися більше, ніж інших професорів на цьому курсі. Загальну громадянську історію викладав молодий тоді бакалавр А. І. Предтеченський 139 , дуже живий, промовистий, хоча читав зі складених їм лекцій, чудовий знавець нових мов, особливо англійської. Користуючись переважно англійською літературою з історії стародавнього світу, Ассирії, Єгипту, він особливо довго зупинявся в історії Стародавню Грецію і, зокрема, у віці Перикла. Його лекції були багаті на картинні описи і добре знайомили нас з античним світом. Взагалі, він був зачарований цим світом, що позначалося навіть у його домашньому житті, у квартирі, обставленої статуями і картинами. Недарма згодом, коли він був редактором «Церковного вісника» (1875–1880), він енергійно відстоював класицизм графа Д. А. Толстого проти запеклих нападок з боку друку та суспільства. З історії середньовіччя та з історії нового часу читань було мало, принаймні не пригадується. А. І. Предтеченський був досить чудовий публіцист. Вже й тоді, у ранній час своєї служби, він співпрацював у журналах, як духовних, а й світських. До речі, він був діяльним співробітником «Біржових відомостей», що видаються Трубниковим. Відносилися ми до цього обдарованого бакалавра не без симпатії і не без поваги, хоча часом і сміялися з деяких його слабкостей. А. І. Пр. була людина багато обдарована, широкої російської, захоплюючої, пристрасної натури. Він поводився дуже близько до студентів; багато хто з товаришів, особливо його земляки-новгородці, ходили до нього в його бакалаврську квартиру, що знаходилася в академічному будинку. Тим дивовижнішим і незрозумілішим для нас було, коли, по переході нашому в старший курс (1861), він дозволить собі зробити той крок, який, як побачимо далі, мав фатальні наслідки для всього нашого XXV курсу. Російську громадянську історію викладав також молодий бакалавр, товариш по студентству А. І. Пр-го, М. О. Коялович 140 , чудовий професор, який мав чудовий дар слова та історико-філософський склад розуму. У своїх читаннях він задавався не викладом фактичного матеріалу, а висвітленням його, зображенням народних та громадських рухів та історичних діячів, які змушені виявляти свою діяльність так чи інакше, під впливом історичних обставин часу та суспільних потреб та течій. Маючи чудову дикцію і при цьому ще витонченими манерами, він справляв на своїх слухачів дуже сильне враження. Було, втім, кілька моїх товаришів (таких, проте, було небагато), які хотіли б, щоб у його лекціях було більше фактичного матеріалу. Принаймні навряд чи якогось іншого професора на молодшому курсі ми слухали з більшою увагою та інтересом, ніж М. О. Кояловича. Він і тоді був відомий як як талановитий професор, а й як вчений з західно-російської історії («Литовська церковна унія». СПб., 1858, та ін соч.). Характер він був дуже благородного, симпатичного, дуже твердого і стійкого у своїх принципах. Математику викладав ординарний професор Є. І. Ловягін 141 , фахівець власне з грецької мови, який він викладав в академії перші 6 років своєї служби (1847-1853), на кафедрі математики - з 1853 до 1869 р., а потім, після скасування цього предмета з уч. мови до кінця своєї служби, 1894 р. (близько 25 років). Математика не була покликанням цього високоповажного професора, а тому, хоча він сумлінно виконував обов'язки викладача цього предмета, як взагалі всі свої та інші службові обов'язки, відрізняючись незвичайною акуратністю і чудовою старанністю, не міг, проте, порушити любов до математики. Тих, хто знає цей предмет майже не було між нами, за єдиним, здається, винятком земляка Є.І., М.Г. Благовіщенського, який, маючи від природи математичні здібності, знав і любив цей предмет і не залишав занять їм навіть у відставці, до кінця свого життя. Якщо математикою ми займалися і цікавилися мало, то фізику, навпаки, любили і цікавилися нею, чому дуже сприяв викладач її, спочатку бакалавр, і з 1860 р. – екстраординарний професор – Н. І. Глоріантів 143 . Він був пристрасний аматор свого предмета, мав добрий дар слова, завжди говорив, а не читав свої лекції, пожвавлював їх численними дослідами та дотепними зауваженнями, часто запрошував своїх слухачів до свого фізичного кабінету, про збільшення якого фізичними приладами посилено клопотав, і радів, коли це йому удав. Так, наприклад, ми були свідками його захоплення, коли після довгого клопоту він міг придбати для електричних ефектних дослідів досить дорогий інструмент, спіраль Румкорфа. Любив він запрошувати до свого фізичного кабінету та сторонніх осіб, своїх гостей чи гостей своїх товаришів по службі. Займався він і фотографією, що тоді не було в такій моді, як тепер; мав власну фотографічну камеру з усіма до неї приладами. Користувався великою прихильністю студентів, до яких ставився з властивою йому простотою та добродушністю. Ми з Ф. Г. Єл., як його земляки, користувалися його гостинністю, а нерідко й частуванням чаєм та різними ласощами, які були в нього завжди в запасі, оскільки він і сам був дуже до них небайдужий. Св. Письмо Старого та Нового Завіту викладав ординарний професор М. А. Голубєв 144 , що з самого початку своєї служби (1847) займав цю кафедру, великий знавець свого предмета, який мав і даром слова, і велику дотепність. Спочатку повідомляв повні та докладні відомості про канон священних книг та історію священного тексту, а потім – про священні книги Старого Завіту, обираючи для докладного розбору одну або кілька священних книг. Те саме робив і щодо новозавітних книг. Читав він обом курсам разом, і старшому, і молодшому – у залі, чому слухачів збиралося в нього багато. Ми часто лінувалися ходити на його лекції, сподіваючись, що за багатолюдства слухачів не буде помітна відсутність кількох осіб. Він був людиною дуже оригінальною; на кшталт він найбільше схожий на англійця: при повній, по суті, добродушності, він відрізнявся якоюсь холодною важливістю, незворушною холоднокровністю і спокоєм і дуже любив зіпсувати. Залишилося в пам'яті, що він дуже зло і дотепно підсміювався з невдалих і натягнутих коментарів деяких місць св. Письма. На жаль, він іноді не дотримувався цього заходу, саме тоді, коли йому доводилося наводити алегоричні тлумачення місць Писання з творінь отців і вчителів Церкви олександрійської школи. Не знаю, як у моїх товаришів, але мене гостроти М.А. за адресою цих древніх коментаторів справляли не зовсім приємне враження, хоча я був тоді дуже мало знайомий з батьківськими творами. В даний час, якби тепер довелося слухати М.А., таке враження, ймовірно, було б набагато сильніше 145 . Здається, він захоплювався своїм даром дотепності, а може, хотів привернути увагу своїх слухачів, у яких у голові сиділи теми для творів, які зазвичай заважали уважному слуханню лекцій. У всякому разі, М. А. Голубєв користувався в нас великою повагою – як глибокий знавець Св. Писання, як чудовий професор і як людина дуже благородного, симпатичного характеру. Патристику викладав бакалавр П.І. Шавлєєв 146 , прекрасна в усіх відношеннях особистість – і за розумом, і за серцем, і за характером. Він був людиною з філософським складом допитливого розуму. Ще студентом, за спогадами його товариша А. І. Предтеченського, він був «центром людей, які любили поміркувати про абстрактні питання філософії та богослов'я», і «живіше, можливо, всіх своїх товаришів цікавився науковими питаннями». Це було помітно і в його читаннях з патристики. Його лекції обіймали твори св. отців, починаючи з мужів апостольських і закінчуючи четвертим століттям. Особливо захоплювали його твори св. Григорія Богослова. Одна з пам'ятних мені його лекцій про це св. отця надрукована в обробленому вигляді в «Християнському читанні» 1861 147 Ця стаття чудово описує особистість св. Григорія Богослова з усіма її особливостями. П.І. не задовольнявся, однак, методом читання патристики за окремими отцями і вчителями Церкви, натякаючи нам у своїх читаннях, що він мріє про іншу постановку патристики як науки. У спогадах його товариша зі студентства (А. І. Пр.) читаємо, що він «хотів зі своєї науки створити історію апостольського переказу із зазначенням історичних обставин, що змінювали поворот цієї річки Божественного вчення та зі збереженням особистих, індивідуальних рис характеру кожного отця». Чудова формула, хоч і дуже важка для здійснення її на практиці; краще за неї важко придумати іншу. Ймовірно, вона запозичена з вуст П.І. Шавлєєва. Скільки пам'ятається, так точно він не формулював нам свого плану, але загалом ця формула абсолютно вірно виражає ідеал, що пропонувався його розуму, судячи з нагадуваних тепер його натяків, серед читань. Наприкінці нашого молодшого курсу, в 1861 р., він дав нам навіть тему для твору про «бажану постановку викладання патристики як науки», причому в моєму творі, який, здається, більше за інших йому сподобалося, проводилася приблизно подібна ж думка, з тією важливою відмінністю, що мені передавалася . "філософії" св. батьків. До ідеалу пам'ятного мого наставника я тоді ще не доріс. Загальне судження А. І. Пр-го про П. І. Шалфєєва цілком слушне і влучне: «з не дуже жвавим даром мови, з пам'яттю, не звичною до буквального запам'ятовування, він був не самим блискучим, але, поза сумнівом, був одним з найбільш ретельних і акуратних учнів» і, до того ж, був «глибоко релігійним» ще студентом 148. Він виявився те саме на кафедрі. Він глибоко вникав у предмет, не був красномовним оратором, не говорив, а читав свої лекції і час від часу лише переривав читання, піднімав одного зі студентів 149 і міркував з ним про якесь питання, яке спало йому на думку під час лекції, і ці міркування, радше розмови, позбавлені будь-якої формальності, були особливо цікаві 150 . П.І. Шалфєєв користувався нашою великою прихильністю і увагою. І це тим більше примітно, що його предмет, суто богословський, стояв разом зі Святим Письмом - окремо - в цьому курсі, серед філософських, цивільно-історичних, словесних, фізичних і математичних предметів, які відвернули нашу увагу і співчуття від нього в свій бік. На жаль і великому здивуванню, цей гідний наш наставник, з глибоким розумом і такою ж релігійною налаштованістю, не користувався благоволенням начальства, тодішнього ректора Преосв. Іоаннікія (Руднєва, † митрополит Київський), який, як чути було, запідозрив його в лібералізмі на підставі (як тоді говорили) його статті «Християнство і прогрес», надрукованої в «Православному огляді» (1861, т. IV), і ще співпраці в християн. Чутки ці виправдовуються фактами: обійдений у русі по службі і засмучений неувагою начальства до його матеріальних, сімейних потреб 151 , він наважився вийти з академії на службу з міністерства народної освіти, прийняв пропозицію про відправлення за кордон, для приготування до професури з філософії в університеті, але (У травні 1862 р.), він помер 26 червня того ж 1862 року, від тяжкої хвороби - запалення очеревини (перитоніту, а не «від швидкоплинних сухот», як сказано у А.С. Родоського у його «Біографічному словнику»). Перед смертю, серед тяжких страждань, він висловився про них так: «Те, що я тепер терплю, трохи гірше за бакалаврську платню!» 152 Латинську мову викладав професор словесності К. І. Лучицький. Читань з літератури він не давав, а займав нас виключно перекладами одного з творів стародавніх класичних письменників (якого, не пам'ятаю), вимагаючи, разом з точністю перекладу, неодмінно витонченості, літературної його обробки, так що ми готувалися, особливо до репетицій, за якимись записами - ймовірно, що збереглися. Грецьку мову викладав природний грек – архімандрит Григорій Веглеріс, магістр Київської академії, у званні бакалавра 153 , ми чомусь вважали його екстраординарним професором. О. Веглерис почав з того, що змусив нас писати по-грецьки, скорописним, уживаним між греками почерком і зажадав, щоб ми завели для того особливі зошити, в яких потім повинні були записувати коротенькі фрази, що диктуються їм, давньогрецькою мовою. Ці фрази він змушував нас заучувати. Зошити наші нерідко брав до себе і переглядав. Приходячи до класу, він насамперед робив нам перекличку, щоб переконатися, чи всі студенти перебувають у класі, що нам дуже не подобалося і чого не робив жоден із професорів. Так пройшло кілька класів, але, нарешті, відбулися з нашого боку протести проти такого педагогічного прийому, і наш бакалавр вважав за найкраще урочисто, у присутності всього класу розірвати свій список, у якому він зазначав відсутніх, після чого, звісно, ​​припинилися й переклички. Мало користі приніс нам цей викладач, який, втім, був у нас недовго, близько року, з осені 1859 р. до 10 травня 1860 154 . Після нього викладання грецької мови було тимчасово доручено бакалавру А. І. Предтеченському (з 15 травня 1860 до 10 листопада 1861). Якщо що лишилося від о. Веглериса в пам'яті, це кілька грецьких фраз, і запеклі його нападки на Еразма за введене цим ученим вимова деяких грецьких слів. О. Веглерис не знаходив слів для висловлення свого обурення, коли говорив про цю вимову, засвоєну нашими світськими навчальними закладами. Він позитивно виходив із себе, коли говорив про Єразм; звичайнісінький епітет, до нього доданий, був «діаволос». Нарешті, ніколи не забудеться чудова зовнішність цього грека-бакалавра. Він був у повному розумінні слова красень собою, брюнет, з дуже правильними рисами обличчя, красивими очима, чудовим волоссям, помірно повний, середнього зросту, з прекрасними манерами, великою поставою. Ймовірно, він мав чимало шанувальниць серед дам155. Російською мовою він володів погано 156 . Єврейську мову викладав також природний єврей, екстраординарний професор с.-петербурзького університету Д. А. Хвольсон 157 , який у нас в академії перебував (до 1869 р.) у званні приватного викладача, великий знавець свого предмета, вже й тоді відомий вчений-гебраїст. На жаль, він не пристосувався до викладання єврейської мови у вищій духовній школі. Замість того, щоб більше займати нас перекладами з цієї мови і через те заохотити нас до її вивчення, як робив це колись (за збереженим переказом) пам'ятний протоієрей Г. П. Павський, він присвячував перекладам занадто мало часу, а більше займав нас філологічно-граматичними тонкощами. Ці тонкощі – можливо, дуже важливі для записних філологів східного факультету – набридали нам, особливо через постійне повторення одного й того ж, охолоджували наше прагнення вивчення цього важливого для богослова мови, і в результаті ми мало ним займалися, а знавців його між нами, здається, зовсім не було. Нові мови викладали: французька – бакалавр М. О. Коялович, німецька – бакалавр І. Т. Осінін, англійська – викладач Г.Д. Бішоп. Англійська мова не була обов'язковою для всіх студентів. М. О. Коялович, добре знаючи книжкову французьку мову, не володів розмовною, але, як викладач громадянської історії, який користувався любов'ю і повагою, мав нас до занять і з вивчення французької мови. І. Т. Осінін 158 , як народився за кордоном, у Данії, в Копенгагені (він був син псаломщика тамтешньої посольської церкви), знав німецьку мову не лише книжкову, а й розмовну, вільно розмовляв нею. Між іншим, він і нас привчав до того ж, і хоча наші успіхи були дуже невеликі, але все-таки ми вміли, хоч із гріхом навпіл, складати невеликі німецькі фрази. Г. Д. Бішоп 159, природний англієць, був чудовим викладачем англійської мови. Він дуже добре, абсолютно правильно і вільно говорив російською і, що особливо чудово, коли перекладав з англійської мови на російську, то російський переклад виявлявся цілком літературним, навіть витонченим, так що важко було перекласти краще і природному російському, що володіє літературним смаком. Деякі з моїх товаришів добре і швидко вивчили англійську під його керівництвом. Були в Г. Д. Бішопа деякі дивацтва, без яких не обходиться, здається, жоден англієць. У нього була пристрасть прибрехати і додати 160 . Тон академічного життя ставили особи начальницькі. На чолі вищого начальства стояв перший навчальний рік (1859/60) митрополит Новгородський і С.-Петербурзький Григорій (Постніков) 161 . Митрополита Григорія, всіма глибоко шанованого за його суворе аскетичне життя, твердість характеру та вчені праці, особливо з вивчення та викриття російського розколу, ми бачили в академії, ймовірно, на різдвяному іспиті. Досить високого зросту старець, зі строгими рисами блідого обличчя, таким він залишився в нашій виставі. Але, крім враження з його зовнішності, нічого іншого у пам'яті не збереглося. Наступні роки нашого студентства, так само як довго після, у роки нашої академічної служби, митрополитом Новгородським, С.-Петербурзьким, Естляндським та Фінляндським був наступник митрополита Григорія – митрополит Ісидор (Микільський) 162 . Про нього доведеться ще багато говорити згодом. Найближчими до нього начальницькими особами були ректор та інспектор. У перший навчальний рік (1859/60) ректором С.-Петербурзької академії був архімандрит, а потім (з 13 вересня 1859 р.) єпископ Виборзький, вікарій С.-Петербурзький, Нектарій (Надєждін) 163 , людина м'якого, привітного, довірливого характеру 164 у кращих, звичайно, їхніх сторонах значно послабив суворість колишнього макар'євського (У митрополита Макарія (Булгакова)) режиму. Під час проводів його студенти піднесли йому панагію. Це була справа переважно студентів старшого курсу. В інші навчальні роки (1860-1863) був ректором наступник Нектарія, спочатку також архімандрит, а потім (з 12 червня 1861 р.) єпископ Виборзький Іоаннік (Руднєв) 165 , незрівнянно більш обдарований, ніж його попередник, але зовсім іншого характеру нічого гідного співчуття в тодішніх прагненнях молоді, поставив за мету підняти дисципліну, що впала в академії. Що з цього вийшло, побачимо згодом. Перші півтора місяці після нашого вступу до академії ми, по суті, не мали інспектора. Ми застали в той час інспектором архімандрита Єпіфанія (Ізбитського) 166 з польських дворян, з католицизму, який перейшов у православ'я. Він був, так би мовити, на відльоті, чекав призначення на іншу посаду, яке відбулося 2 вересня того ж 1859 р. Потім кілька днів (десять), не вступаючи на посаду інспектора, вважався в ній архімандрит Асинкріт (Верещагін) 167, призначений (5 вересня), але за його проханням. Минув ще місяць, і 15 жовтня ми отримали, нарешті, інспектора в особі архімандрита Павла (Лебедєва; архієпископ Казанський) 168 , який пробув у нас близько двох років (з 15 жовтня 1859 р. по 23 серпня 1861 р.), тобто протягом всього пам'яті, тобто протягом всього млад, протягом всього млад, впродовж всього млад, протягом всього млад. Ми недостатньо його цінували під час перебування його інспектором і згадали про нього, коли перейшли на старший курс, коли розігралася жовтнева (4 жовтня 1861 р.) історія з усіма її наслідками та впливом на склад нашого життя в останні два роки перебування в академії. Але про дисципліну та порядки нашого студентського життя на молодшому курсі скажемо потім, тепер же перейдемо до наших навчальних занять на цьому курсі. Незабаром ми зрозуміли, що система академічної освіти дуже нагадує систему тодішньої семінарської. Як там усе було спрямоване до нашого формального розвитку, переважно до вправ у письмових роботах, так – і тут, в академії. Різниця була тільки в характері читань, та ще й у тому, що в семінарії задавали нам уроки і кожен клас запитували у нас звіт у засвоєнні заданого, а тут, в академії, кілька місяців поспіль читали нам лекції і не контролювали нас у їхньому засвоєнні, задаючи водночас багато творів, не менше п'яти (сповідь). Щодо лекцій, то ми слухали уважно лише улюблених та цікавих для нас викладачів. В інших або сиділи в класі (щоб уникнути інспектора Павла, який часто відвідував зайняті кімнати під час лекцій), займаючись тим часом абияк, або ховалися в так званих «катакомбах» – хлібопекарні, куди вирушали, до речі сказати, і в інший час любителі тютюну, щоб покурити. Знаючи таке ставлення студентів до лекцій, професори, які бажали мати в себе повну і уважну аудиторію, намагалися всіляко зацікавити своїх слухачів. Звідси вів початок характер деяких читань, звідси – приправа до них (гостроти, їх сіль). Звіт у засвоєнні лекцій ми давали на іспитах, двічі на рік, – різдвяних та перед літніми канікулами, – і на репетиціях перед іспитами. Але цей звіт у відсутності серйозного характеру. Репетиції робили не всі професори, деякі не робили їх зовсім, зберігаючи час для лекцій. Пам'ятаю репетиції лише деяких: В. Н. Карпова і, особливо, К. І. Лучицького, який акуратно і суворо їх виконував. Для репетицій видавалися здебільшого особливі літографовані лекції, що містили нерідко те, що читалося, бо, що представлялося до іспитів. Такий звичай видання особливих записок для іспитів виник, ймовірно, через побоювання цензури з боку влади – ректорів, митрополитів та академічних ревізорів. Деякі з професорів видавали для репетицій та іспитів більш менш докладні програми прочитаного, наприклад, В. Н. Карпов – з психології. Іспити велися так само, як у семінаріях, тобто питали не кожного студента з кожного предмета, а одного – одного, іншого – іншого. Студентські екзамени зовсім вийшли з пам'яті. Добре пам'ятаю лише один іспит, літній, останній у молодшому курсі. Був митрополит Ісидор. Виявляється, в 1861 р. він був ревізором в академії – обставина, яку я зовсім забув, але яку нагадали мені справи академічного архіву. Цього разу він робив ревізію особисто, а не доручив її, як робив він це в наступні роки, своїм вікаріям. Отже, точився іспит: звичайно, в залі. Екзаменували з різних предметів, у тому числі з логіки, психології та історії філософії. Мене поки що не викликали. Раптом митрополит, звертаючись до ректора, Преосв. Іоанніку просить запитати кого-небудь з історії нової філософії, саме про Гегеля. Щойно товариші почули, що іспит переходить на нову філософію, як маса їх звертається у втечу із зали. Втікачі сподівалися, що їх запитають з іншого предмета, а не з нової філософії; записки В.М., викладені, як зазначено вище, важким для засвоєння способом, їх лякали. Преосв. Іоаннік викликає мене. У своїй відповіді я зовсім відмовився від того, що було викладено в зданих нам В.М. записках, боячись заплутатися, нагадуючи прочитане, жваво почав викладати систему поглядів Гегеля так, як засвоїв її частково з читань професора, частково з творів відомого гегельянця Бєлінського, які ми тоді дуже багато читали. В.М. дав мені висловити все, що я знав, жодного разу не зупинив і не заперечив. Залишився, мабуть, задоволений і митрополит. На закінчення він зауважив, що щось, подібне до поглядів Гегеля, зустрічається і у філософії індійців і китайців. Деякі з товаришів сказали мені потім «дякую» за те, що я виніс на своїх плечах тягар, який міг обрушитися на кожного з них. Не пам'ятаю, чи питали ще когось, крім мене, з цього предмета, – здається, моєю відповіддю іспит з нього і закінчився. Загалом, іспити тоді не мали для студентів важливого значення. Вони мали характер лише перевірки як знання студентів, так і успішності викладання та спрямування читань професорів. Викладачі намагалися на іспиті показати себе з кращого боку; звідси особливі для іспитів літографовані лекції, звідси і виклик кращих студентів для відповідей 169 . Наші екзаменські відповіді не дуже цінувалися. Ось погляд на них одного з наших особливо обдарованих товаришів (М. І. Владиславлєва), висловлений мені якось у розмові: «Погано, якщо на іспиті зовсім зріжешся, дуже погану відповідь запам'ятають, а потім, якщо відповиш чудово або тільки задовільно, це абсолютно все одно; головне – твори, їх найбільше цінують». На твори тому і звернуто було особливе нашу увагу, ними йшов головним чином наш час, що залишається від читання коханої тим чи іншим студентом літератури 170 . Творів тоді давалося не менше чотирьох, а з проповіддю – п'ять щороку, тож за два роки в молодшому курсі написано було нами десять творів. Усі вони у мене збереглися (крім однієї проповіді). Теми їм були такі. Перші – з патристики та російської громадянської історії: «Кому писав своє послання св. апостол Варнава»; «Вартості та недоліки праць Устрялова з російської історії» (у рецензії М.О. Кояловича мій твір названо «дуже чудовою працею»). Далі – із загальної громадянської історії: «Чи справедливий поділ загальної історії на давню, середню та нову?». За філософією: «Чим відрізняється уявлення філософське від звичайного?» (читав І. А. Чистович). Це у перший рік. У другій: «Про вплив логіки на практичне життя» (читав В. Н. Карпов, оригінальний його підпис: «Дуже вдячний!»). За патристикою: «Про бажану постановку патристики як науки». По загальній історії: «Загальний основний характер громадянського життя язичницького світу та головні приватні прояви його у різних країнах» (читав А. І. І. Ковальський). Пр-ий, у підписі виражено «бажання рецензента отримати від автора копію цього твору»), нарешті з історії філософії: «Походження та різні висловлювання ідеї долі в давній грецькій філософії» (читав І.А. Чистович). Останні два мої твори призначалися для прочитання на публічному іспиті 1861 р., спочатку обидва, а потім, за згодою між професорами, – одне, за спільною громадянської історії, оскільки кожен студент міг виступити перед публікою лише з одним твором 171 . Якщо не помиляюся, всі мої твори, загалом, були найкращими серед писаних студентами нашого молодшого курсу. З усіх восьми творів п'ять мали найвищий бал (10) і три - бал 9 або 10172. Таким чином, у перші два роки мого студентства мені вдалося загладити ганьбу невдалого мого дебютування в академії своїми творами на прийомному іспиті. Що стосується взагалі моїх успіхів у молодшому курсі, то, судячи з підсумку балів, за творами та усними відповідями за перші два роки, я мав зайняти у списку третє місце. Ф. Г. Єлеонський, судячи з балів, також мав стояти високо, безперечно, у першому десятку 173 . Перед настанням літніх канікул, окрім звичайних іспитів, були ще публічні. Громадського іспиту в перший навчальний рік (1859/60) зовсім не пам'ятаю, та навряд чи він і був, оскільки митрополит Григорій (Постніков) помер 17 червня 1860 р. Кончина його, мабуть, завадила влаштуванню цього іспиту. Завадила вона і нашій звичайній відпустці на канікули (близько 15 червня). Цього року відпустили нас після 30 червня, після нашого храмового академічного свята (12-ти Апостолів), яке, чого, здається, ніколи потім не бувало, академія провела за повного складу своїх тодішніх студентів. За пізній наш від'їзд ми винагороджені були рідкісним видовищем дуже урочистого похорону спочиваючого, пам'ятного митрополита Григорія. Ми були присутні в Лаврському соборі, були поставлені якраз позаду всього Царського Прізвища, а після винесення тіла з собору, після відспівування, були розставлені алеєю, що вела від Лаврського собору до академії. Тут повз нас пройшов Государ Імператор Олександр II, під руку з великою княгинею Олександрою Йосипівною, дружиною великого князя Костянтина Миколайовича, яка вразила нас своєю красою. Громадський іспит у другий навчальний, 1860/61, рік мені дуже пам'ятний, на ньому повинні були читатися наші твори, у тому числі, як зазначено вище, і мій – з загальної громадянської історії. Перед настанням іспиту бакалавр А. І. Предтеченський вважав за потрібне зробити зі мною маленьку репетицію читання: поставив мене в порожній залі на кафедрі і змусив читати мій твір, що було далеко не зайве, тому що читати публічно я зовсім не вмів. Однак ні мені й нікому зі студентів молодшого курсу не довелося читати. Читалися твори лише студентів старшого, який закінчив тоді академію курсу (XXIV, 1857-1861), та й з них чи не один тільки твір студента П. А. Лебедєва (згодом 2-й магістр, протоієрей Пажського корпусу і член Навчального комітету при Св. Синоді). Августині та боротьбі його з Пелагієм. Були на іспиті: митрополит Ісидор, члени Св. Синоду, чимало духовенства та інших почесних осіб. Був і тодішній обер-прокурор Св. Синоду (1856–1865) – граф Алекс. Петро. Толстой, відомий своєю релігійністю та благочестям. Здивував він нас знанням вчення блаж. Августина та її творінь. Під час читання вищезгаданого твору граф А.П. зовсім несподівано виступив зі своїми запереченнями лекторові. Між присутніми особами з духівництва нашу увагу звернула особливо одна дуже цікава особистість: випадково колишній Петербурзі, приїхав з Парижа настоятель паризької посольської церкви – протоієрей І. У. Васильєв. Він уже тоді користувався гучною популярністю і славою і за кордоном, і в Росії, завдяки своїй вкрай енергійній діяльності під час східної війни, з догляду і піклування про хворих, поранених і полонених росіян (1854) у Франції, особливо ж - будівництвом російської православної церкви в Парижі, основою і L'Union Chrétienne (перший номер з'явився 8 листопада 1859 р.) і знаменитими, що прогриміли на всю Росію «Листами до нантського єпископа», щойно надрукованими у квітні та травні 1861 р., у тому ж французькому журналі. О. протоієрей І. В. Васильєв був тоді ще у кольорі сил, порівняно молодий; йому було близько сорока років; справляв враження своєю вельми розумною, виразною, енергійною особою. Ніяк не міг мені тоді спасти на думку, що це мій майбутній тесть. На закінчення спогадів із перших двох років студентства слід сказати про академічні порядки життя казеннокоштовних студентів, про дисципліну. Інспектор, архімандрит Павло (Лебедєв, † архієпископ Казанський), який прожив з нами перші два навчальні роки, вихованець макар'євських (Макарія Булгакова, митрополита Московського) часів, тобто періоду дуже суворої дисципліни, була людина спокійна, але в розсудливий, розсудливий, розсудливий, літа», який розумів тодішній настрій студентів, що робив несуттєві поступки часу, щоб зберегти істотне, головне в дисципліні 175 , тому студентське життя при ньому йшло рівно, дисципліна підтримувалася в академії і стояла якщо далеко не на рівні макар'євських часів, то приблизно до цього рівня. Вона була значно похитнувалася ще раніше, при інспекторах архімандриті Вікторині (Любимове) і архімандриті Єпіфанії (Ізбитском), в попередні два роки (1857 і 1858), особливо при Вікторині 176 . Ось порядок нашого життя у молодшому курсі. Щодня, окрім напередодні та ранку свят, покладалися вечірні та ранкові молитви, які відбувалися в академічному храмі, з обов'язковою на них присутністю всіх студентів та інспектора або його помічника. Відвідування богослужінь у недільні та святкові дні також було обов'язковим для всіх студентів, причому вони мали стояти рядами, студенти старшого курсу – на правій стороні, молодшого – на лівій. Навіть у їдальню вони повинні були йти попарно, не раніше дзвінка та прибуття помічника інспектора, який ходив по їдальні протягом усього обіду та вечері (вечеря складався з однієї страви) 178 . Вранці, після молитви, о 8 годині, і ввечері о 4 годині покладався чай з булкою; чай і цукор (1/8 фунта першого та 2 фунти другого на місяць) видавалися від скарбниці. Інспекція спостерігала за акуратним відвідуванням студентами як вечірніх та ранкових молитов, так і лекцій, для чого обходила часто в цей час житлові кімнати та спальні, щоб переконатися, чи немає ухиляються від виконання студентського обов'язку. Спостерігала також і за заняттями студентів у позакласний час у житлових кімнатах, вимагала, щоб усі сиділи за столами, а не тинялися по кімнатах і не лежали на диванах. У кімнатах, звичайно, заборонялося курити, та й взагалі куріння тютюну не скаржилося; помічалися навіть і ті, які для цієї мети ходили до «катакомби» (хлібопекарні). У місто ми мали право відлучатися лише двічі на тиждень, неділю та четвер, причому мали записуватись у особливу книгу з позначенням того, куди мають намір вирушити, і отримували на виході маленький друкований квиток. Ми з Ф. Г. Ял. відлучалися з академії дуже рідко, тому що не мали знайомих у місті, крім однієї родини – протодіакона Зимового Палацу В.Д. Миколаївського 179 , а потім, на другий рік, – мого родича, віце-директора медичного департаменту, доктора медицини М. І. Розова 180 та ще й товаришів з семінарії, студентів університету (П. Ф. Лебедєва) та медичної академії (М. М. Добротворського), які також, зі свого боку, іноді, зі свого боку, іноді. Після повернення до академії з міста студенти зі своїми відпускними квитками мали з'являтися до інспектора, до 9 години вечора. У цей же час приходили до нього й кімнатні старші з доповіддю, чи все в них благополучно, а також черговий старший по всій академії. Об 11 годині замикалися цікаві кімнати. Таких порядків дотримувалися досить акуратно в перший навчальний рік. Наступного – почалися поступово деякі, проте невеликі, відступи, особливо щодо виходу до міста. Ми вже досить вільно йшли з академії і в інші дні, крім двох для того призначених, неакуратно записувалися до книги для виходу в місто, а потім (втім, здається, вже на третій рік, після інспектора архімандрита Павла) зникла й сама книга. На той час, 1860–1861 роки, розпочалися недільні школи, в яких брали участь і ми, студенти духовної академії. У студентських кімнатах почали з'являтися тодішні діячі з влаштування цих шкіл: військовий генерал-аудитор Філософів та священик А. В. Гумілевський 181 . Зі студентів особливо живу участь у недільних школах брав студент старшого курсу В. Г. Пєвцов (згодом 1-й магістр XXIV курсу, 1861 р., † професор богослов'я та протоієрей Училища правознавства). Ми з Ф. Г. Ял. також займалися в одній із недільних шкіл, саме володимирській, яку одного разу, коли ми були в ній, відвідав навіть тодішній міністр народної освіти (1858–1861) Є. П. Ковалевський. Взагалі ж, і в другий навчальний рік підтримувалася в академії помірковано сувора дисципліна завдяки, головним чином, інспектору архімандриту Павлу. Не те було в наступні два роки, коли ми перейшли на старший курс, коли пішов колишній інспектор, а новий довго, до травня місяця, не приїжджав, кермо правління взяв у свої руки наступник Преосв. Нектарія - Преосв. Іоаннікій. Що вийшло із таких змін в академічній адміністрації, побачимо далі. Старший курс: 1861/62–1862/63 навчальні роки Благополучно перейшли ми восени 1861 з молодшого курсу в старший, але дуже неблагополучно його почали. Найкращих за успіхами студентів призначили кімнатними старшими, перших за списком – над своїми ж товаришами, а інших – над студентами молодшого XXVI курсу, який щойно сформувався. Мене призначили в кімнату, одну з найкращих, крайню в залі, що примикає до нього, №9, населену моїми ж товаришами, а наступна за нашою кімнатою, кутова, найкраща, найсвітліша кімната, також з нашими товаришами (здається, №10), була доручена старшинству М. І. Владі. У якій кімнаті був призначений старшим Ф. Г. Ел-ий, не пам'ятаю. Почалися лекції і благополучно йшли до 4 жовтня 1861 р., коли сталося щось, абсолютно для нас несподіване, що вивело нас зі звичайної колії і мало величезні для всього нашого XXV курсу наслідки, саме - «випадок у грецькому класі», як нижчеописана подія названа московським митрохом 182 . З того часу, як почав писати свої спогади, з великим збентеженням і навіть страхом думав я про те, як мені вдасться описати цей воістину нещасний «випадок». Боявся, чи зумію неупереджено поставитися, з одного боку, до своїх товаришів і частково до себе самого, який відігравав тут певну, хоч і маленьку, роль, з іншого – що, звичайно, найголовніше, – до такої відомої та багато в чому чудової та високоповажної особистості, як тодішній наш ректор, Преосв. Іоанній († митрополит Київський), шаноблива пам'ять про якого ще жива у багатьох досі і, звичайно, ніколи не помре в історії нашої Церкви. Найбільше боявся образити саме його пам'ять. На превелике для мене щастя і полегшення важкого мого становища, днями, як не можна більше до речі, з'явилися спогади митрополита Московського Леонтія (Лебединського) 183 , що цілком підтверджують той погляд на події, що описуються нижче, який давно в мене склався і утвердився. Свідчення спочившего митрополита Леонтія тим важливіше, що як тодішній С.-Петербурзький вікарій, єпископ Ревельський, він не тільки був очевидним свідком, але й залучений митрополитом Ісидором до офіційного розслідування нашої справи. Ось що пише у своїх спогадах 184 цей пам'ятний святитель, який відрізнявся завжди великою добродушністю і прямотою характеру. Починається оповідання із самого першого моменту, з призначення архімандрита Іоаннікія ректором нашої академії. «Призначення (архім. Іоанніка) відбулося. І ось ми, старі знайомі (по Києву), знову побачилися. Архім. Іоаннік узявся за справу з ревнощами, але з інспектором (архім. Павлом), спочатку ж, незгодно в поглядах, хоча за своєю стриманістю не висловлював цього ясно. Дух академії, як я сказав раніше, був вільний і треба було з умінням без поблажки виправити занедбане. Інспектор, який тримався Нектаріївської методи – популярний, лавірував і фальшивив перед ректором. Ось причина чому архім. Павла замінено іншою особою, отримавши ректуру в смоленській семінарії. На жаль, ректор не користувався любов'ю та довірою студентів, та й професорів. Його замкнутість, сухість та недовірливість не приваблювали до нього підлеглих; а лекції з догматики він читав хоч і слушно, але далеко не захоплююче, і до того ж якось нерозбірливо у вимові. Тримаючи себе далеко від студентів, і не маючи щирості від інспектора, він міг діяти невпопад 185 . Коли вчинив новий інспектор Володимир (нині єпископ), людина прекрасна, добра, вона мала ще знайомитися з академією, якої, як вихованець Київської Академії, не знав за духом і напрямом. Іоаннік, вже хіротонізований в єпископа (1861 р. в червні), свого такту не змінив. І вийшла історія в академії, дуже неприємна, пам'ятається в 1863 (1861?) 187 . Розкажу про неї. За відсутністю викладача грецької мови доручено було викладання його бакалавра з історії Предтеченського. Він (до речі сказати, тримав себе зі студентами, особливо з деякими, товариською, курив і грав з ними в карти), прийшли в клас, сказав: «Пане, я сам погано знаю грецьку мову, займатимемося дечим». Студенти незабаром перестали відвідувати клас in corpore, а потім майже всі. Ось початок події, яка наробила галасу у Петербурзі. Предтеченський наскаржився ректорові у перебільшених виразах. І ось з'явився в очах начальства бунт студентів. Ректор доносить митрополиту формально про бунт – і що ж сталося? Екстреним протоколом Св. Синоду виключено з академії до 30 осіб (25?). Яка пожежа від нікчемної іскри! Ректор, між іншим, у своєму донесенні запевняв, що він сам у класі переконував студентів ходити грецькою мовою – і його не послухалися. Через кілька часу, коли по Петербургу рознеслася історія студентська, і вище начальство пошкодувало про поспішність свою, мені доручено було зробити дізнання (це після синодського рішення?), - І я відкрив, що справа зайшла через дрібниці, що ректор не звертався до студентів з умовлянням в класі, і взагалі вся історія. Я з'ясував усе це митрополиту, і відбулося визначення Синоду – приймати виключених, якщо подадуть прохання. Майже всі, за винятком перших, найкращих, трьох-чотирьох осіб, подали та прийняті назад. Однак академія втратила обдарованих людей, напр. Владиславлєва, Соколова та ін. Владиславлєв, напр., тепер ректор Петербурзького Університету. Май інший такт Іоаннікій, не було б учиненого скандалу. Скажи він мені раніше формального оголошення справи, – воно набуло б іншого характеру». До цієї розповіді високого свідка, вірно і загалом (за малими винятками) точно передає подія 4 жовтня 1861 р., приєднаємо те, як вона відбилася в нашому тодішньому студентському свідомості, якими подробицями супроводжувалося і в якому вигляді вся ця історія представляється тепер, через багато років, через 50 років. думав. Хотілося б усе роз'яснити, не залишити в ній нічого темного, зрозуміти душевний стан осіб, що діють у драмі, а зрозумівши, покаятися, з одного боку, і пробачити з іншого... Ми були вкрай здивовані, коли бакалавр А. І. Предтеченський записав у класному журналі, що на лекції 4 жовтня було у нього всього кілька людей, пам'ятається – близько десяти-дванадцяти, які й поіменовані. Спочатку ми навіть не звернули на це особливої ​​уваги, лише енергійно вибрали Пр-го. Пам'ятається, що йдучи до їдальні до обіду, казали між собою: «Що це штуку викинув Андрій (так ми називали його часто, а тут у серцях, навіть лайливим напівім'ям)? Невже йому недостатньо, що мав стільки студентів. Василь Миколайович Карпов, не йому подружжя, старший за нього і поважніший, та не записує ж у журнал не колишніх у нього на лекціях, а навіть у Карпова буває нерідко не більше слухачів, ніж у Пр-го, до того ж тимчасового викладача грецької мови. Та що, братики, наступного разу не підемо до нього зовсім. Ось він і побачить, як записувати нас до журналу». Перед настанням наступного класу з грецької мови це й виконано, без будь-яких дебатів і навмисних обговорень цього кроку; відбулося це якось просто, звісно ж. Настав наступний клас грецької мови. Не пішов ніхто, окрім трьох студентів, не пішли навіть особи, які мають духовний сан, таких було у нас чотири особи188. Були в класі лише три студенти: Г. П. Пеньковський (8-й маг.), Н. В. Речезеров (21-й канд.) та Нік. П. Виноградов (27-й канд. Нашого курсу). Бакалавр Пр-ий знову написав у журналі, що в нього в класі були тільки три студенти, такі. Спочатку ми вважали цю справу не більше, як особистою справою бакалавра А. І. Пр-го, дуже чутливого до популярності між студентами і тому скривдженого нашим недостатньо уважним, на його думку, щодо нього ставленням. Ми вважали його людиною досить легковажною і за властивістю її характеру здатною до різних витівок. Нам і на думку не спадало, спочатку, що зав'язується серйозна справа, в якій головну діючу роль грає не молодий бакалавр, а обличчя набагато його вище. Але в подальшому русі подій ми мимоволі мали змінити нашу початкову думку. Перед настанням третього - за рахунком, з початку описуваної історії - класу грецької мови Преосв. Іоанній закликає чергового по всій академії студента. На лихо, черговим цього тижня виявився ми. «Оголосіть студентам, що якщо вони не підуть на лекцію з грецької мови, то всіх, хто не піде, буде виключено, хоча б це був весь курс. Такою є воля і розпорядження владики митрополита», – сказав мені ректор. Замість того, щоб мовчки піти і передати товаришам розпорядження начальства, яке мало бути виконане, звичайно, беззаперечно, я дозволив собі вельми нетактовний, щоб не сказати більше, вчинок, наважився висловити свою думку щодо переданого мені розпорядження ректора. «На мою думку, Ваше Преосвященство, – сказав я, – навряд чи цей захід вплине на студентів; боюся, що вони таки не підуть у клас». «Вас не запитують про вашу думку, і не вашу справу міркувати, йдіть і оголосіть про те, що я сказав», – відповів мені ректор, з сильним невдоволенням, яке виразилося на його обличчі. Дуже шкодую, що у мене вирвалися наведені слова. У моїй дурній голові крутилася тоді наївна думка, чи не можна відхилити лихо, що загрожувала всім нам, переконати ректора не приводити його розпорядження у виконання або, принаймні, почекати з таким крутим заходом 189 . Прийшов до товаришів і оголосив їм волю начальства. Це було за півгодини, багато за годину до лекції. Часу для обговорення та рішення, як вчинити в даному випадку, було дуже мало у нашому розпорядженні. І ми були надані абсолютно самим собі. Ректор, як чітко зауважує Преосв. Леонтій, до нас не приходив ні в кімнати, не збирав нас і в класі чи в залі, був у своїй квартирі і чекав, як ми зробимо. Почалося між нами, звичайно, велике хвилювання та гаряче обговорення питання, йти чи не йти до класу. Був один момент деякого коливання у бік позитивного рішення, але він пройшов, коли один студент (С-с), людина взагалі мирна, далеко не з крайніх, скочив на стіл і сказав: пп. товариші, повно вам вагатися і хитатися туди-сюди. Якщо ви дійсно переконані в завданні образи всьому курсу, то не ходіть у клас, якщо ж – ні, то йдіть. Після того більшість, у кількості двадцяти п'яти чоловік, вирішила не йти, а меншість, шістнадцять чоловік – йти. Серед перших були М. І. Владиславльов та Ф. Г. Єлеонський, серед останніх – обидва Барсови, Т. і Н., і я, що зважився на такий крок не стільки з властивої мені законослухняності, скільки (каюсь у цьому) з почуття самозбереження. Як особа певним чином офіційна, черговий старший, та ще наважився заперечувати начальству, думав я, буду подвійно винен, якщо не піду до класу, і не уникну виключення, навіть якщо помилують усіх інших моїх товаришів, які не були в класі. Потім все було так, як розповідає Преосв. Леонтій. Після виключення двадцяти п'яти студентів нашого курсу почався «шум Петербургом» – у духовних, звичайно, колах; чулися жаль про нас і серед наших професорів, і духовенства, і навіть деяких осіб світських, близьких до академії. Чути було, що й у Св. Синоді не всі схвалювали вкрай круті заходи нашого ректора. Тоді, ймовірно, під впливом всіх цих толків, було оголошено, що виключені можуть подавати прохання про прийняття їх до академії, із зобов'язанням підкорятися академічній дисципліні. Кожного з таких виключених окремо закликали до правління академії, проводили допит та відбирали передплату. Термін для подання прохання було призначено дуже короткий – один день. Один із виключених запізнився, подав прохання на другий день і не був прийнятий (І. Я. Спрогіс). Прийняли назад до академії з двадцяти п'яти – дев'ятнадцять чоловік. Решта ж шість осіб частково самі не подали прохання, частково їхнє прохання не було поважено. Ці шість осіб були: М. І. Владиславльов 191 , який не подав прохання, Є. М. Жданов 192 , з виключених найталановитіший після Владиславлева (здається, що також не подав прохання), Н. І. Соколов 193 , Ф. І. Абрамович 194 , І. Я. Спрогіс 195 і Костянтин Соколов 196 . Чому виключені ці особи, для нас було неясно. Вони нічим особливим, у сенсі бунтарства, із нашого середовища не виділялися; у нашій справі особливо не агітували і взагалі поводилися, здавалося, як усі ми на той час. Хіба начальство мало про них якісь особливі відомості, нам невідомі. Усіх виключених відправили на місце батьківщини під нагляд батьків, відправили (як говорили тоді) під час спостереження поліції за їх відправленням. З місць їх заслання потім ми отримували від них листи, що роздирали наше серце. Ще до остаточного рішення долі двадцяти п'яти наших товаришів ми, шістнадцять чоловік, що відокремилися від них і 4 жовтня в класі у Пр-го, почували себе дуже погано. Було й шкода товаришів, і украй перед ними соромно й ніяково, відчувалося, що в нас порвався з ними зв'язок. А тому ми й зважилися відновити її через подання колективної заяви до правління академії, в якій писали, що хоча ми виконали волю начальства, але поділяємо переконання наших виключених товаришів щодо неможливості займатися з бакалавром Пр-м, внаслідок порваного з ним морального зв'язку, і просимо вважати нас такими ж винними. Каюся, я брав дуже діяльну участь у складанні та редагуванні цієї заяви. Заява подана 197 , і за неї пішла нам сувора догана, яка оголошена була урочисто в залі, куди нас для того запросили. З рухом та розвитком подій наш первісний погляд на 4 жовтня зовсім змінився. Раніше ми звинувачували Пр-го, тепер почали дивитися на всю цю справу як на справу ректора. Почали згадувати минуле. Преосв. Іоаннік давно вже, майже з самого приїзду з Києва, попереджав нас, що ми маємо або беззаперечно підкоритися академічним порядкам, або, хто не хоче, нехай ті йдуть з академії. Це казав він кілька разів. Пам'ятається, якось прийшов з такими промовами до їдальні – мабуть, для того, щоб скористатися нагодою – заявити свою волю у присутності всіх студентів, не збираючи їх навмисне для того у залі. Такі промови налаштовували нас на очікування чогось недоброго, що неодмінно має з нами статися. До того ж, ще перед приїздом Преосв. Іоаннікія з Києва, з осені минулого 1860 р., виходили з Київської академії тривожні листи від тамтешніх студентів, що, мовляв, їде до нас їхній колишній інспектор, а зараз (з 7 грудня 1859 р.) ректор, який неодмінно виганяв би у нас студентів, як він виганятиме у нас студентів. київській. Такі чутки, у поєднанні з промовами ректора, не віщували нам нічого доброго і мимоволі налаштовували нас проти нього. Тим часом у цих чутках було велике перебільшення, і була лише частина правди. Безсумнівно, тут очевидно студентський рух ХХ курсу Київської академії (1857-1861), студенти якого, коли вони були в «молодшому курсі», отже в 1857/8 і 1858/9 роках, мало не довели академію до «повної анархії», результатом чого, однак, було не все . Преосв. Іоаннікій, безсумнівно, був кілька, в невеликій утім, причетний до історії цього руху, який почався в його інспекторство, хоч і закінчився після нього. «Ознаки незвичайного бродіння вже почалися, – пише у своїх спогадах професор В. Ф. Певницький, – і вони чимало турбували Іоанніку як інспектора; через їх Іоаннік уже висловлює побоювання за свою долю: доведеться йти в монастир, - говорив він у приватному інтимному колі ». Він пробув лише 5 місяців, за «початку руху» – до 6 жовтня 1858 р., коли він став ректором Київської семінарії. Ймовірно, невдовзі після його виходу з академії, того ж таки 1858 р., почалася київська студентська історія, описана нами у попередній примітці. Отже, чутки з Києва були фактично невірні, що стосується участі ректора Іоаннікія у вигоні ніби студентів, та ще десяти-дванадцяти, але вони були глибоко вірні щодо гонительського, так би мовити, настрою нашого нового ректора. Він приїхав до нас із київськими своїми враженнями, з вкрай похмурим поглядом на студентство. Чи легко людині, ще молодій, енергійній, сказати: «Доведеться йти в монастир»; мабуть, йому не солодко доводилося в рідній академії від її студентів. Таким чином, наші київські колеги мимоволі вчинили перед нами злочин – зіпсували нам ректора, поселивши в ньому похмурий настрій і надзвичайно посиливши природну його підозрілість. Разом з тим насіння підозр кинуло і в нас, а ректор цьому насінню, своїм необережним промовам і діям, дав розроститися. Створилася, таким чином, у нас задушлива атмосфера взаємної підозрілості, що вибухнула бурею, яка принесла обом сторонам багато горя. Тим часом у нас не було й тіні чогось схожого на київський «розвал». Можливо, ми відчували деякі ліберальні віяння з університету, але принаймні життя наше йшло звичайним порядком, із незначними порушеннями дисципліни. Інспектори Павла у нас навіть побоювалися. Взагалі, ми були смирними студентами, тримали себе далеко не так високо і зарозуміло, як, наприклад, студенти Московської академії, яких я побачив, коли приїхав 1863 р. до Сергієвого Посаду. І не дивно: Петербург, в якому так багато влади і великих світу цього, а також інших вищих навчальних закладів і всякого роду вчених установ, мимоволі принижував нас. Преосв. Іоаннік всього цього не розглянув (хоча мав для того достатньо часу – цілий рік) і не зважив. Мабуть, його переслідувала нав'язлива ідея (idée fixe): на противагу крайній слабкості київської ректорської влади (архімандрита Ізраїлю) – проявити твердість своєї влади на новій ректурі, зробити переворот у студентському нашому житті, який він, з властивою йому наполегливістю, поступово і підготовкою. І цей випадок представився. У «випадку 4 жовтня» ми відразу ж, після відомого розпорядження ректора, через чергового, побачили casus belli і вирішили, що все це є справа виключно ректора, який давно натякав нам на необхідність вигнання деяких із нас. Почали говорити, що саме він «наказав» Пр-му вперше записати в класний журнал не колишніх грецькому класі. Припущення щодо «наказу» – зовсім неправдоподібне, хоча тоді воно не здавалося нам таким. Такого грубого прийому не могла допустити така розумна і не позбавлена ​​тонкості людина, як Преосв. Іоаннікій. Кому належала ініціатива першого запису в журналі раніше 4 жовтня, про це тепер можна робити тільки більш-менш ймовірні припущення. Могло це бути зроблено, не говоримо «за порадою», а «з відома» ректора, тобто ректор попередньо знав про цей ризикований крок молодого бакалавра і, якщо не схвалив, то принаймні не зупинив його 200 . Найважливіше, втім, цього першого моменту – другий, 4 жовтня, коли Преосв. Іоаннік не вжив жодних заходів до залагодження інциденту, якщо не через пряму свою участь (бесіду з нами чи з кімнатними старшинами), то хоча б через того ж Пр-го, якому міг би порадити переговорити зі студентами, через його земляків, і якось зам'яти і погасити спалах студентів. І якщо він нічого подібного не зробив, то тим ясно показав, що йому належить більша частка активної участі в історії нашого нещасного випадку, ніж бакалавру Пр-му. А тому навряд чи можна погодитись з Преосв. Леонтієм, ніби «вся ця історія наполовину вигадана під диктовку Предтеченського. Я з'ясував усе це митрополиту» і т. д. Останні слова показують, що це висновок слідчого у нашій справі, у поданні вищому начальству – митрополиту. Варто уваги, що Преосв. Леонтій наприкінці опису всієї нашої історії скаржиться, що Преосв. Іоанній «відносин до нього, які, можу сказати, залишалися благородними, братніми, не оцінив ні тоді (тобто в нашій справі?), ні після, коли ми були присутні в Синоді» (див. прим.). Чи не через ці «братні відносини» він значно знизив ступінь діяльної участі Преосв. Іоаннікія в нашій історії, зваливши «половину» її на голову Пр-го? Неправдоподібною видається думка про «творі всієї цієї історії під диктовку Пр-го». Дія під чиюсь «диктовку» зовсім не в'яжеться з характером Преосв. Іоаннікія, самостійним, твердим, ініціаторським. Чи не вірніше уявляти всю нашу справу так: жорстокий удар у напрямку студентів давно готувався в умі та серці Преосв. Іоаннікія і спочатку призначався (при думці, принаймні) київським студентам, але потім, минаючи їх, потрапив у нас і з подвоєною силою нас вразив. А ми, хоч і самі винні багато в чому, постраждали за свої гріхи більше і важче, ніж того заслуговували. Це за звичайною юридичною оцінкою, а з вищої точки зору тут дався взнаки невблаганний закон зобов'язання і успадкування одними вини інших, що належать до того ж роду. Так думає тепер людина, близька до кінця своєї земної ниви. Але, звичайно, ми не так думали в той час. Епілог нашої драми був у Москві, куди до пам'ятного митрополита Московського Філарета в той час, та й після, цілі десятки років, посилалися зі Св. Синоду всі, що виходять з низки справи – для ради, розгляду та остаточного рішення – так би мовити, резолюції. Туди ж надіслано і нашу справу. Щоправда, був ще один, останній момент цього епілогу, був він за кордоном, у Лондоні, у «страшного тоді Герцена», у горезвісному його «Дзвоні», але цей виступ нашого закордонного захисника не мав істотного значення для нашої справи і був у багато разів менш важливим, ніж те, що сталося в Москві 201 . А в Москві сталося таке. Геніально мудрий московський митрополит Філарет відповів обер-прокурору Св. Синоду, графу А. П. Толстому, на запит останнього у нашій справі таким спокійним, глибоким, тонким, вбивчим аналізом «випадку у грецькому класі Спб. дух. Академії», що від цього аналізу не привіталося не лише нашому ректору, Преосв. Іоанніку, а й митрополиту Ісидору. Дозволимо собі зробити витяги з цього чудового документа та підкреслити деякі в ньому місця та вирази (курсив наш). «Про випадок у грецькому класі С.-Петербурзької духовної Академії 202 , – пише митрополит Філарет, – що мені було повідомлено, то мною прочитано і при цьому повертається. Які мої у цій справі думки, будьте ласкаві побачити з записки, що додається при цьому. Конфіденційно. 1. З пояснень студентів відкривається багато чого, що потребує уваги. 2. Визнається в недбалості про цей клас. Риса схильна до поблажливого судження. 3. зростає звернення уваги недбалість бак. Предтеченського... Це зменшує провину студентів та звинувачує наставника... 4. Неймовірно, щоб у інших наставників не траплялося відсутніх, але видно, вони не показували цього в журналі... У такому разі на них падає частина провини студентів, яким законний захід, довго не вжитий через недбалість, здався образливим і дитячим.... 14. Шкода, що була вжита загроза вигнанням. Вона важка була для тих, на яких падала, і зменшувала свободу начальства у наданні поблажливості 203…17. Добре, що з 25 студ. 19 Здобули поблажливість начальства, але було б краще для сьогодення та майбутнього, якби це не було скасування слова, раніше сказаного начальством. Вільна дія начальства сприяє добрим почуттям, поступка не має цієї дії». Насамкінець, у числі порад, як слід чинити у випадках, подібних до розглянутого, істинно мудрий святитель рекомендує «виправляти провини студентів відповідними лагідними заходами» і «якщо хтось не прийме умовлянь і лагідних заходів виправлення, такого слід негайно й рішуче видалити з академії», і про те, що треба звести з академії. (16 жовтня 1861 р.) Існування цього величезної важливості «конфіденційного» документа нам, звичайно, тоді не було відомо (а якби було відомо, то яка радість була б у нас із цієї нагоди!). Але воно, без сумніву, було відомо начальству, в тому числі Преосв. Іоанніку. Тепер стає зрозумілою вся подальша поведінка нашого ректора щодо нас, та й не до нас тільки. Прочитаний йому з Москви урок, який був пам'ятний йому протягом усього його життя і, маємо підставу думати, позбавив його в майбутньому від повторення помилок та хибних кроків, подібних допущених ним у жовтневій історії нашого нещасного XXV курсу. У вищенаведеному документі не тільки прямо засуджується «загроза вигнанням», але й ясно дається зрозуміти, що ректор не вжив «відповідних лагідних заходів», умовлянь тощо, тому образ його дій явно не схвалюється. Преосв. Іоаннік дійсно не зробив жодного кроку в цьому напрямку, як справедливо зауважив Преосв. Леонтій. Втім, навряд чи було б краще, якби він тоді до нас прийшов; мабуть, вийшло б щось ще гірше, за нашого тодішнього збудження і за його нездатності до такого роду виступів. Справа в тому, що Преосв. Іоаннік зовсім не годився для ролі миротворця, як людина «замкнутого, сухого, недовірливого характеру» (характеристика Преосв. Леонтія). Ця роль вимагала сердечності, відкритого, прямого характеру, вміння діяти на молоді уми і серця 204 , а він мав лише розум, твердість принципів та чудову енергію. Ці останні властивості далеко висунули його потім із низки побратимів і дали можливість зробити багато корисного для Церкви і духовно-навчального відомства, особливо у сфері поліпшення матеріальних засобів і потреб духовенства (свічкові заводи – з його саме ініціативи, гуртожитку при семінаріях у Саратові і Нижньому тощо. ), але він. Таким він і з'явився у нас, що діє «невпопад» і «без такту», як делікатно висловлюється про нього Преосв. Леонтій. Але немає лиха без добра. Наш «випадок у грецькому класі» послужив Преосв. Іоанніку на велику користь і в науку на майбутнє. Ми чули від когось, що він прямо висловлював каяття у своїх діях 4 жовтня 1861 р. Як людина розумна, вона зрозуміла розумом, якщо не відчув серцем, свою помилку, яку він припустився у відношенні до нашого курсу. Ось чому бачимо велику у ньому зміну у поводженні з наступним XXVI курсом нашої академії. Цей курс користувався якоюсь особливою його увагою і прихильністю, ніби він хотів загладити свою провину перед студентством, і, у свою чергу, студенти цього курсу зберегли про свого ректора добру і вдячну пам'ять205. Велика обережність і поблажливість помітні в його діях з академічних студентських справ і згодом, коли він був митрополитом Московським і Київським. Можна тільки порадіти, що наш XXV курс послужив, так би мовити, цапом-відбувайлом студентських гріхів не тільки попереднього київського XX курсу «бунтарів», а й наступних курсів Московської та Київської академій. Все це так, все це добре, і за все це – слава Богу, який все влаштовує на нашу користь. Але що було тоді з нами?.. Про це була б зручніша мовчанка, якби не взяте мною на себе нелегке завдання бути правдивим описувачем тогочасних подій. Отже, продовжую. Наш душевний стан після 4 жовтня був справді жахливим, ми зовсім втратили спокій і жили як зацьковані звірята. Озлоблення проти ректора було страшне; не знаходили слів висловлення обурення нею; наші поети склали навіть лайливу пісню («Аніка пан» і т. д.), яку голосно, зовсім не соромлячись, співали всюди, в академії. Після жовтневої історії всіх, без винятку, нас, кімнатних старших, розжалували в рядові і поставили над нами, у трьох кімнатах (у тому числі й моїй) старшими трьох з наших товаришів, що були 4 жовтня на грецькому класі, а в інших кімнатах – студентів молодшого XXVI курсу, тож деякі з наших товаришів опинилися під командою. Троє зі згаданих наших товаришів, тепер нових наших старших, були відлучені від спілкування; ми не подавали їм руки, не розмовляли з ними, сердилися на них за зраду і підозрювали їх у шпигунстві. Так тривало до кінця курсу, що було дуже важко і у поєднанні з неприязними стосунками до ректора переповнювало чашу наших душевних страждань. При такому настрої не дивно, що ми похмуро дивилися на своє майбутнє. Ми думали, що після закінчення курсу нам не дадуть навіть вчених ступенів чи дадуть нижчі, замість магістерської – кандидатську, а замість кандидатської випустять зі званням студента академії. А тому пустилися у вся тяжка. Преосв. Іоаннікій хотів підняти академічну дисципліну, що впала, на його думку, для чого і влаштував нам 4 жовтня, а в остаточному підсумку від його зусиль вийшов результат воістину плачевний. Дисципліна впала в нас до останнього ступеня. Більшої розбещеності, ніж у нашому XXV курсі, академія не бачила ніколи, ні раніше, ні, ймовірно, після нас, так що часом від потворної нашої поведінки ставало дуже важко жити навіть нам самим, порушникам академічних порядків (суджу по собі). Розвинулося у нас жахливе пияцтво, пили і поза академією і в самому її будинку, де влаштовували часом пиятики, причому обов'язково брали участь у них всі, навіть і ті, які (як, наприклад, ми) зовсім не любили вина. Були дні, і таких було чимало, коли огидні сліди потворно проведених вечора і ночі опинялися у багатьох ліжок наших товаришів у спальнях 206 . Курили не тільки в зайнятих кімнатах і спальнях, але навіть у їдальні при чаюванні 207 і після обіду та вечері. Відвідування лекцій, вечірніх та ранкових молитов та богослужінь стало дуже неакуратним. У місто йшли колись заманеться і поверталися дуже пізно, а іноді й зовсім не поверталися, приходили тільки на другий день. Чого ж, спитають читачі, дивилося академічне начальство, інспектура? Справжнього інспектора протягом семи перших місяців з жовтня 1861 р. до 12 травня 1862 р. у нас не було. І саме на цей період падають крайні прояви нашого потворного житія. Тимчасово виконував посаду інспектора в цей час ординарний професор В. І. Долоцький, один із найстаріших професорів академії, а помічником інспектора був ієромонах Афанасій (Турчинович), магістр Київської академії, людина молода, м'якого характеру, поблажлива, та до того ж не авторитетна. Обидва вони дуже рідко заглядали до нас у кімнати та в їдальню; вечірні та ранкові молитви помічник інспектора відвідував, але зважав на відсутніх. Преосв. Іоаннік також, мабуть, махнув на нас рукою і надав нас самим собі. Навіть не пам'ятаю, чи бував він у нас колись за цей час. Мабуть, таке ставлення його до нас було тоді найкраще – за нашого тодішнього настрою та озлоблення. Коли закінчився гострий період наших страждань і, до того ж, настав час літніх іспитів, 12 травня 1862 р., приїжджає нарешті справжній наш інспектор, незабутній і добрий архімандрит Володимир (Петров; архієпископ Казанський), магістр Київської академії, людина, що представляв. Своєю добротою, сердечним, воістину батьківським і вкрай делікатним до нас ставленням він багато сприяв тому, що наші душевні рани помалу затягувалися, заліковувалися. Та й час настав таке, що мимоволі відволікало нашу увагу від наших серцевих прикрощів у бік подій, що відбувалися в Петербурзі, а потім великої праці – складання дисертацій на вчені ступені, так званих «курсових» творів. А який тоді настав для Петербурга, та й для всієї Росії, час – про це красномовно говорить проста хронологічна дата: це був 1862 рік – рік польського повстання, що підготовлялося, і грандіозних петербурзьких пожеж. Петербург переживав тоді стан тривожний і водночас якийсь нестійкий, коливальний. У всій петербурзькій інтелігенції, починаючи з вищих її верств, був «страшний» настрій. Багато хто, чисто російські люди, релігійні, патріоти в душі 209 , перейнялися якоюсь сантиментальною жалістю до поляків і висловлювали їм співчуття. У самому уряді помітно було вагання. Один М. Н. Катков у Москві за всіх не спав і громив уряд. Замість Є. П. Ковалевського призначено був міністром народної освіти відомий ліберал, А. В. Головнін (1861-1866). Почалися хвилювання студентів університету та інших вищих світських навчальних закладів та студентські сходи на площі перед Казанським собором. На ці збори запрошували і нас, студентів духовної академії; але мало хто з нас бував там. Однак таке запрошення дуже мені пам'ятне: на нашій студентській половині, у нижньому коридорі, по дорозі в їдальню, на підвіконні, виявився аркуш паперу із заголовком: «гг., охочі брати участь у сходці на площі Казанського собору, що має бути (тоді), благоволять підписати свої прізвища». Ким, коли і для чого викинуто це безглузде листя – невідомо. Якщо хотіли повідомити нас про майбутню сходку, то досить було б просто написати, що, мовляв, має вона бути там і тоді, для чого ще пропонувати підпис прізвищ? Якби це було в наш час, неодмінно сказали б, що це провокація, але тоді цього, дуже популярного нині слівця ще зовсім не було у вжитку. Мабуть, якийсь студент університету, товариш з семінарії наших студентів, додумався до цієї блискучої думки, яка, по суті, дуже скидалася на пастку для недосвідчених молодиків. І знайшлися такі дурні люди, п'ять чоловік, які підписалися на цьому аркуші. Побачивши аркуш з підписами прізвищ, я був настільки спантеличений і настільки переляканий за товаришів, які підписалися, що відразу ж, навіть не читаючи їхніх прізвищ, розірвав аркуш і кинув його тут же, в коридорі, в піч 210. Наші студенти ще іноді були на цих зборах, але тільки з цікавості. Взагалі, наскільки мені відомо, революційно налаштованих серед нас не було, хоча було чимало тих, хто любив читати тогочасну підпільну літературу; Я не був одним з них. Був у нас навіть один аматор — колекціонер (І.В. П-в), у якого можна було знайти всі примірники творів підпілля, — звідки, як із гнойової купи, вилітало тоді у величезних кількостях смердюче отруйне листя, — цілком нешкідлива людина, яка стала колекціонером не з внутрішньої налаштованості на революцію, а лише з хвастощів перед товаришами; Подивіться, кажуть, я ось який. За чутками, пізніше він виявився дуже суворим керівником духовної школи. І взагалі, всі наші тодішні ліберали були такі ж суворі в побуті і на службі, як цей інкасатор. У тому ж 1862 року влітку почалися Петербурзі страшні пожежі, які навели жах петербурзьких жителів. Щодня загорялося в багатьох, десяти і більше місцях відразу. Очевидно, були підпали, організовані якоюсь рукою з метою залякування уряду. Чия тут орудувала рука, здогадатися неважко: підготовлялося польське повстання. Народ звинувачував у підпалах та пожежах студентів, які нібито намазували паркани та дерев'яні будинки якимось займистим від сонячних променів складом. З огляду на це студенти, у тому числі й ми, побоювалися ходити тротуарами, поблизу будинків, а ходили посеред вулиці211; розповідали про випадки побиття народом студентів, підозрюваних у підпалах. Особливо сильне враження у Петербурзі справили пожежі так званої «товкучки» (Апраксина двору та Щукіна), будівлі міністерства внутрішніх справ та Пісків. Піски, з нинішніми Різдвяними (1–10-ми) вулицями, всі вигоріли, залишилася найменша частина будинків. Найсильніша пожежа товкучки сталася надвечір, ймовірно на початку червня, під час наших іспитів. Ми з товаришем їхали пароплавом з Оранієнбаума до Петербурга. Під'їжджаючи до Петербурга, бачимо величезну заграву, нам здалося, що горить мало не весь Петербург, а коли під'їхали і підійшли до Невського проспекту з боку Адміралтейської площі, то побачили, що весь Невський проспект, з самого його початку від площі, заставлений екіпажами і речами і зовсім непрохідний, чому не проходимо, чому. Пожежа будівлі міністерства внутрішніх справ сталася близько того ж часу, пам'ятається вдень. Він був такий сильний, що в наш академічний сад і на подвір'я летіли пачки обгорілих паперів. Так пройшов для нас третій рік нашого взагалі перебування в академії і перший рік студентства у старшому курсі, тобто осінь та частина зими 1861 р., та решта зимових місяців, весна та літо 1862 р. Воістину вкрай важкий, сумної пам'яті рік! Потрібно тепер перейти до наших навчальних занять у старшому курсі. Але не можу замовчати про один цікавий випадок у нашому тодішньому житті. У тому 1861 р., через півтора місяці після 4 жовтня, помирає наш земляк, відомий літератор Н.А. Добролюбов († 17 листопада 1861 р.). Ми, з Ф.Г. Ел-м, як його земляки, і до того добре знали його з семінарії (а Ф. Г. Ел-кий навіть раз був у нього на квартирі, в Петербурзі, незадовго до його смерті, мабуть з приводу 4 жовтня), вважали своїм обов'язком бути при його похороні, та, зізнатися, спонукало нас до того ж і любити. До нас приєднався ще мій приятель Н. Г. Благовіщенський. Вирушили на Волковий цвинтар, рано-вранці, звичайно таємно (це було в будні і ми мали б бути присутніми на лекціях) від начальства, від якого, втім, ніякої заборони з цієї нагоди не було; можливо, про похорон популярного літератора воно зовсім навіть не знало; тоді з таких приводів ще не здіймалося такого шуму в газетах, як нині. Приходимо на Волкове до прибуття сумної процесії, зустрічаємо її на вулиці і бачимо дуже невелику кількість у ній що беруть участь, людина тридцять-сорок, не більше, і притому виключно літературної братії, що представляє купку людей, дуже небагато, щоб не сказати бідно, і неохайно одягнених, з скуйовдженим, довгим волоссям. Натовпу сторонньої публіки, молоді, студентів, численних вінків, колісниць тощо, що становить нині неодмінну належність похорону більш менш видатних громадських діячів, літераторів, артистів тощо, не було й близько; все це ще не увійшло тоді у звичай. Словом, це був найпересічніший похорон небагатої людини. Не пам'ятаю, чи були якісь вінки; труну несли, здається, на руках. Увійшли до церкви, і вся ця літературна братія прийняла невимушені пози, відчула себе в церкві як удома, багато хто став спинами до ікон і вівтаря і зайнявся гучною розмовою. Така крайня неблагочинність так сильно вплинула на священика, що готувався почати літургію, що він вийшов з вівтаря і в енергійних висловлюваннях попросив присутніх поводитися пристойніше в храмі, з поваги якщо не до релігії, якої вони, можливо, помітив він, нехай визнають, в крайньому випадку не визнають, то принаймні. як треба. Мова священика, мабуть, подіяла на літераторів; розмови стали тихішими і спини повернулися від ікон і вівтаря в належний бік, але, як я помітив, жоден з літераторів жодного разу не перехрестився протягом літургії та відспівування. Коли після відспівування винесли труну і опустили її в могилу, відомий і славився тоді поет Н. А. Некрасов, з сильно поношеним обличчям, продекламував, хрипким і якимось ще глухим і сиплим голосом, відомий передсмертний вірш покійного, я. також здобув тоді велику популярність публіцист Н. Г. Чернишевський. З дуже жовчним обличчям, якимось верескливим голосом, високого тембру тенором, що дуже неприємно діє на нерви, він прочитав уривки з щоденника покійного, приєднуючи до прочитаних місць свої коментарі, просочені такою ж жовчю, як і його обличчя. Все завершив коротенькою промовою якийсь студент Медичної, або, як тоді вона називалася, Медико-хірургічної академії (змісту не пам'ятаю). Ось і все, що ми бачили і чули при похороні нашого, у всякому разі видатного за своєю обдарованістю, земляка і колишнього нашого співвихователя з рідної семінарії. Вкрай шкода, що великі свої обдарування він не вжив на служіння Церкві та духовній просвіті. Помер Н.А. Добролюбов, маючи від народження не більше 25-ти років. Він вступив до Педагогічного інституту 17-ти років (1853 р.) + 8 (до 1861 р.) = 25 років. У старшому курсі викладалися тоді: догматичне богослов'я, моральне богослов'я, викривальне богослов'я, історія та викриття російського розколу, церковна історія давня, церковна історія нова, російська церковна історія, літургіка, церковне законознавство, гомілетика, грецька мова, єв. Догматичне богослов'я читали у нас два професори: ректор Преосв. Іоаннікій та інспектор архімандрит Володимир (Петров). Преосв. Іоаннікій, в званні простого професора, - Іван Руднєв, 1-й магістр XIV київського курсу 1849 р., однокурсник іншого, а також 1-го магістра XVIII с.-петербурзького курсу, того ж 1849 р., Івана Янішева († протопресвітера І.Л. обдарований, що було видно і з його лекцій, але як професор далеко не був таким блискучим, як його однокурсник (на іншій, втім, кафедрі – морального богослов'я) і наступник, хоч і не безпосередній, за ректурою в Петербурзькій академії. Преосв. Іоаннікій перший рік читав нам догматичне богослов'я один. Дуже велика кількість лекцій, чи не протягом цілого року, він присвятив огляду старозавітних пророцтв про Месію – Христа Спасителя. Говорили в нас тоді, що ці лекції не що інше, як витяг із магістерської його дисертації. Розташований до вивчення Св. Письма, як своєю дисертацією, так і початковою своєю академічною кафедрою (він був залишений при Київській академії, після закінчення курсу 1849 р., бакалавром Св. Писання). Писання), він природно тяжів переважно до області догматичних даних, що полягають у Св. Письмі, і в цій галузі виявляв ґрунтовні та великі знання. На святоотцівські твори звертав мало уваги. З інших його читань пам'ятають його лекції про злі духи. Тут вражало нас майстерне зображення психологічного стану занепалих ангелів, спрямоване, як нам тоді здавалося, прямо на адресу нашого тодішнього душевного стану, з явними на нього натяками, як на стан, аналогічний до стану занепалих духів. Ці лекції були читані невдовзі після 4 жовтня 1861 р. Лекції він читав, часто, втім, зрікаючись своїх записів, але добрим даром слова особливо дикцією не відрізнявся. Цілком вірно зауваження Преосв. Леонтія про його лекції: «Лекції з догматики він (Преосв. Іоаннік) читав хоча слушно, але далеко не захоплююче, і до того ж якось нерозбірливо у вимові». Він мав, мабуть, природний недолік у цьому відношенні, який немало шкодив йому на професорській кафедрі. Помічником йому на кафедрі догматики був екстраординарний професор (з 6 червня 1862 р.) архімандрит Володимир (Петров), прекрасної душі людина, але як професор ще менше, ніж Преосв. Іоаннікій, здатний був захопити своїх слухачів. Він, мов у просонках, щось нам читав, а ми дрімали на його лекціях. Читав він із другої частини догматики, – читав свій перший академічний курс лекцій. З його читань зовсім нічого не залишилося в пам'яті. Боюся погрішити проти істини, але, здається, він дотримувався догматичного богослов'я Преосв. Макарія (Булгакова). До іспитів, безперечно, ми готувалися з цього твору. Ми, однак, так любили і шанували архімандрита Володимира, що намагалися старанно відвідувати його лекції; пам'ятається, його аудиторія ніколи не була порожньою. Читав він у нас один тільки навчальний рік, 1862/3, останній рік нашого перебування в академії, коли ми були повністю занурені у складання своїх дисертацій, мало взагалі цікавлячись лекціями. Лекції з морального богослов'я читав нам ієромонах Афанасій (Турчанович) 213 , у званні бакалавра, людина, не позбавлена ​​обдарованості, але досить болюча, не представницької зовнішності і не виявляв дару слова. Читав він з якогось німецького твору, тоді досить знаменитого, якого саме тепер не можу пригадати. Хоча його лекції були взагалі хороші та гідні академічної кафедри, але від них віяло якимось німецько-філософським сентименталізмом. Вони представляли дуже струнку систему, але з якимось, так би мовити, неросійським присмаком. Шкода, що о. Опанас не переробив німецької системи, не переклав її не лише за літерою, а й за складом з німецької на російський склад та смак. Він був новим на академічній кафедрі, читав нашому курсу, тільки другому, по переході з семінарської служби на академічну. Ми слухали цього викладача досить уважно. Він був нам симпатичний, як добрий помічник інспектора. Викривальне богослов'я читав нам І. Т. Осінін 214 , спочатку бакалавр, а потім, до кінця нашого курсу (1863), екстраординарний професор, досить блискучий молодий професор, який володів хорошим знанням новітніх мов, даром слова і дуже гарний дикцією, з наприклад, з іноземним, «було») і акцентом, як син датчанки, з якою одружився його батько, псаломщик нашої посольської церкви в Копенгагені. І. Т. Осінін читав лекції з записок, але з досить частим відступом від них живу мову. Його лекції про римський католицизм, реформацію і протестантство з його сектами, про англіканське віросповідання, були змістовними і цікавими, часом часом дещо розпливчасті і не позбавлені багатослівності. Чимало заважали йому зосередитись на його предметі та на оздобленні лекцій його пориви до розширення діяльності в область не лише літературну, а й практичну. Тоді він надрукував чимало статей у «Християнському читанні» за своїм предметом 215 і вже тоді почав проникати у вищу громаду, у коло осіб, що групувалися біля великої княгині Олени Павлівни. Згодом він склав собі блискучу кар'єру по відомству Імператриці Марії, але про це буде сказано свого часу, при огляді мого службового поприща – у Петербурзькій академії. Історію та викриття російського розколу читав нам І. Ф. Нільський 216 , товариш І. Т. Осініна, не менше, якщо не більш його обдарований, бакалавр, а з 1863 р - екстраординарний професор. Він мав і дар слова, і величезну пам'ять, говорив свої лекції зовсім без зошита, навіть здебільшого не сидів на кафедрі, а ходив класом. Він дивував нас тим, що читав на згадку витримки, часто дуже довгі, з розкольницьких творів та рукописів. Хоча в наш час він був ще знову на кафедрі, закінчивши курс не більше 4-х років (1857), і з нами почав лише третій курс своїх читань, але здавався нам цілком предметом, що мав цілком. Погляду на розкол тримався середнього між крайніми поглядами: між поглядом, що не знаходив у розколі нічого, крім тупої, неосвіченої завзятості та прихильності до старовини в дрібницях, і поглядом на розкол, як на народний протест проти перетворень Петра Великого. Цього молодого нашого професора ми слухали з великою увагою та інтересом і ставилися до нього з симпатією. Церковну історію читали нам троє: загальну давню, до поділу Церков, – ординарний професор І. В. Чельцов, нову – бакалавр А. М. Іванцов-Платонов, історію Російської Церкви – екстраординарний професор М. О. Коялович. І. В. Чельцов 217 , ординарний професор з давньої церковної історії, який користувався в академії великим авторитетом, читав нам про перші три століття християнства, час гонінь на християнську Церкву, дотримуючись своєї друкованої історії християнської Церкви, а потім історію з IV століття за своїми записками. До іспитів та репетицій (яких, втім, не пам'ятаю) видавав досить короткий конспект. Біблійної історії не читав, хоч вона входила до кола його читань (окремої для неї кафедри в нашій академії не було). Щоб змусити нас хоч трохи зайнятися нею, дав нам тему для твору – про бажану постановку читань з біблійної історії. Не особливо володіючи даром слова, лекції свої, однак, говорив, а не читав, причому відрізнявся дотепністю та великою майстерністю у опуклому зображенні подій церковного життя та в яскравій характеристиці церковно-історичних діячів золотого християнського віку та періоду вселенських соборів. Дбав не про кількість фактичного матеріалу, а про яскраве його освітлення, в чому і встигав, сильно підтримуючи нашу увагу. Захоплюючи нас своїми характеристиками і картинами стародавнього церковного життя, він і сам, мабуть, захоплювався ними, чому часом не чужий був перебільшень. Так, наприклад, при викладі історії несторіанських суперечок більш належного висував значення елементів особистих та церковно-політичних на шкоду суто релігійним, догматичним, які у його зображенні відступали на задній план. У всякому разі, цей чудовий професор мав велику нашу пошану і прихильність, незважаючи на його різкий і жовчний характер. Між студентами він мав славу за найсуворішого рецензента дисертацій на вчені ступені. Про нього говорили, що він «провалює» магістерську дисертацію, а тому коли я дізнався, що мій твір передано йому на розгляд, то не дуже зрадів цьому, але вийшло щось для мене несподіване, як побачимо далі. Нову церковну історію читав дуже молодий бакалавр, який щойно закінчив Московську академію, магістр А. М. Іванцов-Платонов 218 . Читав він нам перший та єдиний курс своїх академічних лекцій. Дуже обдарований викладач. Не володіючи жвавим даром слова, він читав за записками дуже цікаві лекції з історії православної східної Церкви після поділу Церков, особливо в епоху спроб їхнього поєднання, в епоху ліонської та флорентійської уній. Користувався нашою повагою та увагою, характер був симпатичний. Чи не його читанням я найбільше зобов'язаний тим, що для своєї магістерської дисертації обрав тему саме з історії спроб до об'єднання Церков, хоча тема була дана не їм. Історію Російської Церкви читав екстраординарний професор М. О. Коялович. Його читання мали той самий характер і успіх у нас, як і лекції його з російської громадянської історії в молодшому курсі. Пам'ятаються чудові його лекції про Йосипа Волоколамського та Ніла Сорського, їх напрямки та їх, так би мовити, школи. Літургіку читав ординарний професор Василь Іванович Долоцький, найстарший, після В. Н. Карпова, з професорів академії. Читав він літургіку дуже давно, з часу заснування цієї кафедри з 1839 р., тобто протягом двадцяти років до нашого курсу. Він, можна сказати, створив науку про православне богослужіння і, звісно, ​​чудово знав свій предмет. Багато часу, більшу частину свого курсу він присвячував саме «літургіці», як цей предмет називався в нашій академії 220 , тобто опису та аналізу різних церковних служб. Такі лекції в нього були дуже гарні, але вони не особливо привертали нашу увагу. Більше цікавили нас принаймні мене читання з церковної археології. Але тут він слідував тому напрямку, яке дали їй корифеї старого часу: Бінгам, Августі та Бінтерим, які повідомляли уривчасті відомості з історії виникнення в перших століттях християнства деяких окремих обрядів, переважно при скоєнні церковних обрядів. Завданням – простежити історію поступового утворення цілих богослужбових чинопослідувань нашої православної Церкви – В. І. Д-кий не ставив. Також не вводив він у коло своїх читань та нових відділів – з церковної архітектури та іконографії. Взагалі, він не йшов далі курсу читань, що давно встановився у нього. Проте він був принаймні прекрасним і дуже поважним професором. Володіючи добрим даром слова, не читав свої лекції, а завжди говорив їх, щоправда досить хрипким і сиплим голосом, з рясним понюшками тютюну, спокійним тоном, але зі значним пожвавленням. Характеру був спокійного, рівного, дуже стриманого і вирізнявся життєвою мудрістю та досвідченістю, так що воістину міг бути названий чоловіком поради. Ці його властивості виявилися дуже цінними, особливо після перетворення академії в 1869 р., у засіданнях академічної ради, про що, втім, нам доведеться говорити згодом. Його цікаві читання були причиною того, що після закінчення академічного курсу, коли мені було запропоновано для заняття кафедри бакалавра в Московській академії обрати один із двох предметів – патристику чи церковну археологію, я обрав саме церковну археологію 222 . Церковне право читав бакалавр священик А. І. Парвов, хороший знавець свого предмета, людина практичного складу розуму. Викладав предмет стосовно потреб осіб, наділених священним саном, священиків, повідомляючи відомості, необхідні їм у їх пастирської діяльності. Добре висловлює характер його читань саму назву виданої їм потім друкованої праці, що представляє, якщо не цілком, то з деякою обробкою, скороченнями, змінами і, де потрібно, додаваннями, його академічні читання з церковного права: «Практичний виклад церковно-цивільних постанов у керівництво священика, при скоєнні священнику. Лекції він читав, а чи не говорив. Нам хотілося б чути читання з цього, дуже цікавого та близького до життя предмета в іншій, більш теоретичній та широкій постановці, з'ясуванням сучасного становища та устрою нашої православної та, зокрема, російської Церкви, поглядів на ставлення до неї держави та назад – її до державної влади тощо. Тому ми не дуже охоче йшли на лекції А. І. Парвова і не особливо уважно їх слухали, але принаймні цінували їхню діяльність і значну ерудицію викладача. Гомілетику читав нам рідний брат Преосв. Нектарія, колишнього нашого ректора, – Ф. С. Надєждін 224 , магістр Київської академії, який перейшов до академії з викладачів Новгородської семінарії. За розкладом (у І.А. Чистовича в «Історії СПб. дух. академії») він мав читати ще вступ до богослов'я (основне богослов'я). Але я рішуче не пам'ятаю читання з цього предмета і завжди думав, що він у нас не існував у складі предметів нашого курсу, так само, як і біблійна історія. Гомілетику Ф. С. Над-н, як вихованець Київської академії, читав за методом та зразком читань знаменитого київського гомілету Я. К. Амфітеатрова, зі значними, здається, від нього запозиченнями. Втім, про лекції з гомілетики не збереглося майже ніяких спогадів. Залишилася пам'ять лише про зовнішності викладача, людини досить болючого вигляду і неміцного додавання, і враження, що Ф.С. Н. був не позбавлений обдарованості і володів значною мірою даром красномовства, так що здавався нам обличчям, що підходить до цієї кафедри. Єврейську мову та нові мови та у старшому курсі викладали ті самі особи, що й у молодшому. Грецьку мову, після нашої історії 4 жовтня 1861 р., викладав (з 10 листопада того ж року) магістр І. Є. Троїцький 225 у званні бакалавра. Його викликали в академію з викладачів Олонецької семінарії. Добре знаючи грецьку мову, він займав нас, крім перекладів, лекціями з історії стародавньої грецької, класичної літератури. Тоді він тільки-но починав свою вчену терені. Згодом він набув великого авторитету в науковому світі на іншій кафедрі – нової церковної історії, яку він зайняв після А. М. Іванцова-Платонова, який вступив на священиче місце до Москви. Маю зізнатися, що переходив я з молодшого курсу до старшого з великим упередженням проти богословських наук. Тепер, думав я, кінець усякому науковому інтересу; залишається відбути якось відомий термін, два роки, до закінчення повного академічного курсу, написати дисертацію, здобути вчений ступінь, а потім щодо подальшої долі у мене тоді ще не було жодних припущень. Яке ж було моє здивування, коли разом зі слуханням богословських наук почав помічати, що в мене прокидається інтерес до богослов'я, яке почало давати для допитливості не меншу їжу, ніж світські науки (філософські, історичні), і в моєму настрої та симпатіях помалу стався великий переворот. Наприкінці ж академічного курсу утворилася вже рішуча схильність до занять саме богословськими предметами. Звичайні письмові роботи, «термінові», як тоді їх називали, твори призначалися лише в перший рік старшого курсу, останній рік був наданий виключно для складання «курсового» твору, або дисертації на вчений ступінь. У навчальному році, 1861/62, дано нам багато творів, цілих шість, і одне проповідь. Чому так багато, коли в перші роки, на молодшому курсі, давали лише чотири та одну проповідь? Чи не на покарання нам за наші гріхи? Пам'ятається, ми дбали про зменшення їхньої кількості, але безуспішно. Теми були такі: 1) "Значення богослужіння для Церкви як суспільства віруючих" (проф. В. І. Долоцький); 2) «Про управління Христової церкви із зображення священних книг Нового Завіту» (бак. свящ. А. І. Парвов); 3) «У якому вигляді бажано мати навчальний посібник для викладання історії Старозавітної церкви» (проф. І. В. Чельцов); 4) «Чи може викривальне богослов'я сприяти возз'єднанню християнських Церков і, якщо може, то за яких умов?» (Бак. І.Т. Осінін); 5) "Значення освіти для майбутньої долі російського розколу" (бак. І. Ф. Нільський); 6) «Відмінний характер православ'я порівняно з католичеством і протестантством» (Преосв. Іоаннік); 7) «Проповідь на день зішестя Св. Духа» (бак. Ф. С. Надєждін). Всі ці твори у мене збереглися, з них п'ять відзначені найвищим балом (10) і два – балом 9½; все – з дуже приємними для мене відгуками. Твори цього курсу були настільки вдалими, що два з них були згодом мною надруковані: одне, за розколом, у «Дні» І. С. Аксакова, а інше, про «характерний характер православ'я», – у «Християнському читанні», і обидва звернули на себе увагу читачів. Четвертий та останній академічний навчальний рік, 1862/63, присвячений був нами виключно складання дисертацій. Дана була нам маса тем на вибір 226, до ста п'ятдесяти. За такої величезної кількості їх у нас позитивно розбігалися очі. Велика кількість тим деяким з моїх товаришів послужило навіть на шкоду; вони довго, цілими місяцями вагалися, брали то одну, то іншу тему, а час, якого, по суті, було дуже небагато (з кінця серпня до 1 травня), йшло, і вони ризикували не уявити вчасно дисертацій, що з деякими з них і сталося, на жаль. Мені незабаром вдалося зупинитися на цій І. Т. Осиніним темі: «Огляд підприємств та спроб до об'єднання Церков східної та західної», – без обмеження періоду часу, який має підлягати огляду. Очевидно, той, хто призначав цю тему, вважав, що студент протягом одного року може оглянути всю багатовікову історію питання об'єднання Церков. Попрацювавши місяців зо два, я виявив, що рішуче немає ніякої можливості довести, отже, огляд до кінця, що насилу можна дотягнути до Флорентійського собору, і тому звернувся до І. Т. Осініна з проханням дозволити мені обмежити тему через додаток до неї слів: «з половини XI століття до початку XV. Дозвіл був наданий, і я з великим запалом і жаром взявся до роботи. Поставив собі серйозне, нелегко здійснене завдання уявити не поверховий нарис, а повну, всебічно окреслену картину 400-річних зносин Сходу та Заходу щодо з'єднання Церков. Багато праць витратив на збирання матеріалу - і прямо ставився до теми, і потрібного взагалі вивчення на той час у різних відносинах. Деяких книг не виявлялося в академічній бібліотеці, доводилося ходити до Публічної, – особливо для читання та витягів з дуже важливих для мене літописів (Annal. eccles.) Райнальда, продовжувача Баронія. Працював зовсім без будь-якого керівництва професора 227 і не маючи готового зразка для задуманої роботи, тому що відома «історія» Піхлера (Geschichte der kirchl. Trennung zwischen Orient und Occident) вийшла наступного 1864, коли я служив вже в Московській. Інші мої товариші, більш-менш також старанно, працювали з предметів своїх дисертацій, пробуючи свої сили у великій, справжній вже вченій роботі, причому деякі з них зазнавали надто великої переваги формального свого розвитку, здатності узагальнень на шкоду здатності об'єктивного вивчення предмета. Так, наприклад, один із особливо обдарованих моїх товаришів зі сльозами на очах казав мені, що він нещасна людина, бо не може спокійно вивчати предмет своєї теми: думка його, щойно зустрічає якийсь факт, як забігає вперед, пускається в узагальнення. Інші мої товариші писали такі теми: Ф.Г. Єлеонський «Про стан російського розколу за Петра I», М. І. Барсов – також із розколу – «Брати Денисовы, їх життя й значення історія розколу» (обидві ці дисертації надруковані: Ф. Р. Ел. - У «Християнському читанні», 1863, Н.І.Б. - У «Православному огляді», 1865); Т. В. Барсов – «Відмінний характер православ'я порівняно з католицьким та протестантським віросповіданнями» (тема Преосв. Іоанніка, тотожна з темою для «термінового» твору). Твір мій вчасно закінчився і до призначеного терміну подано. Настали останні, випускні для нас іспити за участю зовнішніх членів конференції. Не пам'ятаю, щоб ці зовнішні члени брали участь у звичайних, невипускних іспитах, особливо в різдвяних, але судячи з щоденника одного протоієрея (П. К. Херсонського), що належить до наступного – XXVI – курсу, вони були присутні навіть і на різдвяних іспитах у 1,2 цього року. На перехідних з молодшого курсу до старшого, тим більше під час випускних, вони повинні бути присутніми за положенням 230 . Цих членів належало десять осіб; така сама кількість їх була і в наш час 231 . Усіх їх добре пам'ятаю, крім старшого з них, протоієрея І. Є. Колоколова, який за старістю навряд чи бував у нас. Зовнішні члени були здебільшого мовчазними асистентами на іспитах, але деякі відрізнялися балакучістю, такою була особливо протоієрей І. К. Яхонтов, видавець «Духовної бесіди», тодішнього напівофіційного органу Св. Синоду. О. Яхонтов був помічником на іспиті з гомілетики. Не кажучи вже про колишні екзамени у старшому курсі, навіть випускні вийшли з пам'яті. Пам'ятаю добре лише один іспит, з загальної церковної історії стародавньої та нової, за участю зовнішнього члена конференції, протоієрея М. Ізм. Богословського. Цей іспит залишився пам'ятним мені з багатьох причин. Запитували не кожного студента з давньої та нової церковної історії, а одного – по одній, іншого – по іншій. Мені випав дуже щасливий для мене квиток – з нової церковної історії, саме про час панування латинян у Константинополі (1204–1261). А. М. Іванцов, зазирнувши (поки відповідали інші викликані) у мій квиток, тихенько сказав мені, щоб я не надто поширювався в подробицях, а відповідав би коротше; очевидно, він знав про мій курсовий твір і припускав, що мої заняття з твору збагатили мене багатьма відомостями з цього питання. Коли прийшла моя черга, я відповідав, звичайно, дуже докладно, впевнено, жваво і доладно. Після, від професора М. І. Глоріантова, знайомого з протоієреєм М. І. Богословським, чув, що моя відповідь дуже сподобалася останньому, і М. І. Богословський з цієї нагоди помітив про мене: «З нього вийде добрий бакалавр академії». Більш ніж ймовірно, що такого про мене відкликання з боку високоповажного зовнішнього члена конференції не було б, якби трапився мені інший квиток – з давньої церковної історії, через яку всі відповіді були не дуже блискучими, завдяки відсутності докладних записок та існуванню лише дуже коротенького конспекту. Цей іспит був пам'ятний мені та в інших відносинах. Цікавою була суперечка професора І. В. Чельцова, людини, як уже помічено вище, різкої та жовчної, з протоієреєм М. І. Богословським, доктором богослов'я, дуже розумною і шанованою особою, характеру також крутого і ще більшого, ніж у Чельцова, різкого. Зійшлися дві особи дуже характерні. З якогось приводу зайшла мова про житія святих. Здається, М. І. Богословський звернув увагу, як на щось цінне, на історичні дані, що в них полягають. "Як ви можете це стверджувати, ви, М.І., а ще лікар богослов'я!" - Відповів наш професор властивим йому, досить отруйним тоном. Цей останній із усіх випускних іспитів відбувався не в залі і не в одній з аудиторій, а в житловій студентській кімнаті, і саме в тому самому номері, в якому поселили мене чотири роки тому, після прийняття до академії під старшинство І.Д. Касаткіна († архієпископ Микола Японський). Кінець, мабуть, сходився з початком. Нарешті, перед тим, як йти на цей іспит, виявилося, що в мене вкрадено всю парадну пару одягу, і я змушений був у когось із товаришів або молодших студентів запозичитися сукнею, щоб з'явитися на іспит у пристойному вигляді, а не в затасканому повсякденному сукні. Академія ніби випроважувала мене зі своїх стін, відібравши в мене навіть свою сукню; таке знамення, втім, не спадало мені тоді на думку. Громадського іспиту був; принаймні, зовсім його не пам'ятаю. Після закінчення курсу вирушив до свого Нижнього Новгорода 232 , Ф. Г. Ел-кий залишився в Петербурзі, в академії. Щороку, на літні канікули, мої батьки виписували мене до Нижнього, надсилаючи прогони; якраз супроводжував мені Ф. Г. Зазвичай вирушав додому Миколаївською залізницею до Твері, а від Твері – на пароплаві Волгою, до Нижнього. Але раз, у якийсь рік (ймовірно, 1861 або 1862) ризикнув поїхати до Москви, а звідти – ділянкою Нижегородської залізниці, що тільки що відкрилася, до Володимира. Від Володимира до Нижнього (220 верст), – думав я, – якось дістануся в екіпажі. Поїздка новою, щойно відкритою Нижегородською залізницею була дуже приємна. Їхав із двома студентами (одним товаришем, володимирцем, К. Ф. Надєждіним, та іншим – студентом Московської академії), з великим комфортом, ризикнули навіть взяти квитки 2-го класу. Але за все це задоволення довелося дуже поплатитись; поїздка від Володимира до Нижнього закінчилася для мене дуже плачевно. Візники, розпещені багатими московськими купцями, що їхали на нижчеміський ярмарок, а тепер, до того ж, пригнічені думкою, що з улаштуванням залізниці прийшов їм кінець, були у вкрай похмурому настрої і дуже незговірливі щодо ціни, за проїзд до Нижнього просили 30 карбованців. Довелося прилаштуватися попутником до одного купецького сімейства, яке погодилося, не надто охоче, помістити мене за 5 рублів на опроміненні тарантаса, разом з візником. Їхали ми близько двох діб, у тому числі дві ночі, причому в дрімоті я кілька разів наражався на небезпеку впасти під ноги коней і бути розчавленим екіпажем. Все це моє пригоди закінчилося тим, що після приїзду в Нижній я захворів. До речі, про наші гроші, з Ф. Г. Ел-м, кошти під час студентства. Мої кошти були більш ніж скромними. Мої батьки надсилали мені протягом академічного курсу рази два-три на рік, по 5 рублів, виключаючи, звичайно, прогони на поїздку до Нижнього. Цих 10–15 рублів ледь вистачало на необхідні витрати, на прибавку до казенного чаю, цукру, булок, на молоко до чаю тощо. На щастя, тоді я не курив, і тому не треба було витрачатися ще на тютюн. Про візників ми не мали уявлення, завжди ходили пішки, іноді дуже далеко 233 . Ф. Г. Ел-кий у відсутності і моїх мізерних коштів; з дому не надсилали йому нічого або дуже мало і рідко. Тому змушений був добувати собі додаткові кошти перекладами. Йому якось вдалося прилаштуватися до тодішнього педагогічного журналу «Учитель», що видається І. М. Паульсоном і Н. Х. Весселем, де брав участь у перекладі Педагогіки Дистервега. Та й я знайшов підмогу до своїх мізерних засобів, даючи останніми роками уроки племіннику митрополита Ісідора, А.П. Богословському, який не закінчив ніде курсу і збирався тримати іспит на отримання чину. Цим урокам я завдячував іншому племіннику митрополита, моєму товаришеві М. М. Микільському, що перейшов до нас з Києва 234 . Після приїзду до Нижнього Преосв. Нектарій, колишній наш ректор, а тоді нижегородський єпископ, надумав посватати мені дочку одного поважного нижегородського протоієрея, К. І. Міл-ва, його товариша по Київській академії, обіцяючи дати мені гарне місце священика в Нижньому. Подякувавши Преосвященному за таку пропозицію, я рішуче від неї відмовився, заявивши, що мені хотілося б спочатку послужити на педагогічній ниві. Мене дуже приваблювала до себе саме академічна кафедра, хоча я далеко не був певен, що залишусь при академії. У Нижньому пробув недовго, до серпня, поспішав назад до Петербурга, стурбований питанням про подальшу свою долю. Після приїзду в академію застав своїх товаришів, які мешкали в академічній лікарні, де академічне начальство поселило їх, як відрізаних скибок. Жили вони у досить непривабливій обстановці. Лікарня була в цей час у занедбаному чомусь вигляді, навіть, пам'ятається, не всі шибки були в ній цілі. Тут довелося прилаштуватись і мені. Але я намагався, наскільки можна, менше залишатися в цьому нашому гуртожитку, проживаючи дуже часто у свого родича, М. І. Розова, або у земляка, професора М. І. Глоріантова. Нарешті, у серпні місяці, мабуть, наприкінці його, настав день, коли зважилася наша доля: зібралася конференція з професорів академії та зовнішніх її членів. Ми в цей час, мабуть, усі, або принаймні у величезній більшості, були в нашій оселі – академічній лікарні, у трепетному очікуванні на вирішення нашої долі. За кілька часу раптом вдається А.А. Некрасов († професор Казанської академії), надзвичайно спритний і всюди, де він з'являвся, що вносив шум, пожвавлення і регіт, і каже мені: «Ну, Львовичу, яка через тебе йде різанина в конференції, не дай Бог». «Та в чому справа, говори швидше?» - Стривожився я, чекаючи собі всяких лих за 4 жовтня. «Проти тебе ректор, а за тебе горою стоїть Чельцов». «Дякую, не очікував», - міг я тільки відповісти А. А. Н-ву. Справді, було чого дивуватися, не ректорському, звичайно, до мене відношенню, – це було цілком для мене очікувано, – а захист мене Чєльцовим, цим страшним рецензентом усіх магістерських дисертацій. Втім, суперечка йшла не про дисертацію, а про перше місце у списку. Щось ще повідомляв А. А. Н-в, але тепер не пригадую. Всі ці відомості він добув, підслуховуючи біля дверей № 9 (колишнього мого житла на старшому курсі), суміжного із залою, де відбувалася конференція. Деякі та інші відомості невдовзі дійшли до нас: про те, кому присуджено якісь ступені, про місця у списку, а також і бали на курсових творах, нарешті про те, хто залишений при академії. Виявилося, що Т. В. Барсов поставлений у списку першим і залишений при нашій академії бакалавром з грецької мови, я під номером другим і призначений до бакалаврства в Московській академії, Ф. Г. Єлеонський під номером дев'ятим і т.д. Але всі цікаві подробиці присудження нам ступенів і, зокрема, гарячих через мене дебатів я дізнався набагато пізніше, вже тоді, коли з Москви перейшов до Петербурга і став товаришом по службі колишніх моїх наставників. Особливо багато розповідав у тому, як відбувалася ця конференція, професор І. Ф. Нільський, захоплювався чудовою тактикою Преосв. Іоаннікія. А щось, також дуже цікаве, стало відомим навіть тепер, через 50 років, із спогадів Преосв. Леонтія («Богосл. вісник», 1914, січень). Спочатку йшла міркування про дисертації та присудження вчених ступенів. «На конференції, – пише Преосв. Леонтію, – вийшли суперечки. Предтеченському, бакалавру ще тоді (?) та секретареві конференції, а потім і ректору, хотілося випустити людину 10 зі званням дійсного студента. Я повстав проти цього 235 ... Список складений на підставі балів з успіхів та поведінки – і всі (?) випущені зі ступенем магістрів та кандидатів. З курсу 1863 р., ошельмованого, можна сказати, академічним начальством, вийшли дуже слушні люди, які з честю служать і з духовного, і з цивільного відомства. Так треба вміючи поводитися з молодими силами!» 236 - укладає свою розповідь Преосв. Леонтій. Окрім вирішення загального питання про те, скільком студентам та які присудити вчені ступені, чимало суперечок порушували: складання списку та питання про те, кого залишити при академії бакалавром з вакантної кафедри. Найбільша суперечка випала частку ми цього рядка, що підслухав, як вище помічено, мій товариш А. А. Некрасов і про що потім повідомляли мені колишні мої наставники. У видах не особистого мого інтересу, а для окреслення та характеристики дій тогочасної конференції, дозволю собі повідомити все, що чув від достовірних свідків. Моя дисертація зустріла велике схвалення з боку найсуворішого мого рецензента - професора І. В. Чельцова, який поставив на ній вищий бал - 10, хоча наробив чимало зауважень на моєму рукописі, особливо на введенні, до чого, втім, я сам дав привід, не опрацювавши його. Інші, більш поблажливі рецензенти, проте, оцінили мій твір нижчими балами: І.Т. Осінін – 9½, протоієрей І.К. Яхонтов – навіть 8½. Після розгляду дисертацій та присудження вчених ступенів приступили до складання списку та вирішення питання про перші в ньому місцях, і перш за все, звичайно, про те, кого поставити під номером 1. Питання це було важливе у вигляді наступного питання про залишення кого-небудь з нас бакалавром при академії. Кандидатами на перше місце виявилися двоє: Тім. В. Барсов та А. К-ий. Корпорація професорів, у яких у всіх мої твори виявилися кращими, висловилася за мене, а Преосв. Іоаннікій - за Т. В. Барсова. Правду кажучи, шанси у нас були майже рівними. Якщо мій суперник мав вищі, ніж я, бали за усними відповідями, то я мав велику перед ним перевагу за творами за всі курси 238 , та й курсовий мій твір заслужив велике схвалення такого авторитетного і суворого судді, як професор Чельцов, який висловився про нього, як ще передавали мені, так: довелося мені читати такий солідний твір». Зважаючи на те, що творам, як завжди, так і в даному випадку, надавалася перевага перед усними відповідями (що видно з місця, зайнятого у списку Ф. Г. Олеонським) 239 , є повна підстава думати, що перше місце залишилося б за мною, якби я не був у немилості у ректора 240 . Чию сторону тримали зовнішні члени конференції на чолі з ревізором академії Преосв. Леонтієм, невідомо; ймовірно - бік Преосв. Іоаннікія і, отже, висловилися за Тім. В. Барсова. Це видно з того, що, як мені передавали, мої адвокати-професори повинні були поступитися протилежній стороні в питанні про першість, сподіваючись поставити на своєму, коли вирішуватиметься питання про бакалаврство в академії; це питання було поставлено останнім. Таким чином, перше місце у списку було надано Т. В. Барсову, мені – друге. Потім було подальше складання списку. У остаточно складеному списку виявилося: у 1-му розряді – 13 магістрів 241, у 2-му – 30 кандидатів 242 та у 3-му – 4 студенти = 47 осіб 243 . Останнім на цій конференції питанням вирішувалося питання про заміщення кафедри нової церковної історії, яка на той час виявилася вакантною за виходом бакалавра А. М. Іванцова. При цьому професор І. В. Чельцов прямо заявив, що він хотів би мати мене найближчим співробітником, колегою з викладання церковної історії. Благо моє курсове твір прямо ставилося до нової церковної історії, обіймаючи значну її частину. Усі професори, мої прихильники, дуже розраховували на цю обставину, як дуже сприятливу для їхнього задуму – залишити мене при академії. Нехай, мовляв, Преосв. Іоаннік ставить коханого ним Тім. Барсова на перше місце, а бакалавром при академії ми таки залишимо К-го. Але вони припустилися великої тактичної, так би мовити, помилки, поступившись Преосв. Іоанніку в першому пункті, щодо першого номера в списку, якою помилкою він чудово і скористався до повної їхньої поразки, бо ось що сталося далі. Поки професор Чельцов ратував за мене як бажаного кандидата для заняття кафедри нової церковної історії, раптом виявляє бажання зайняти її бакалавр з грецької мови І. Є. Троїцький. Цілком ймовірно, що Чельцов про це бажання не знав, інакше навряд чи посилено висував би мою кандидатуру проти кандидатури свого товариша по службі, хоча й молодшого. Чи були наперед відомі наміри І. Є. Троїцького Преосв. Іоанніку – це перебуває під сумнівом; можливо, й були. Борг неупередженості вимагає при цьому помітити, що академія не тільки не програла, навпаки, дуже багато виграла з обранням на цю кафедру не мене, а такого, згодом прекрасного вченого, як професор І.Є. Троїцький 244 . Моя ж кандидатура після згаданої заяви, звісно, ​​зараз відпала. Потім постало питання про заміщення кафедри грецької мови, що виявилася вакантною з переходом І. Є. Троїцького на іншу кафедру. Мої прихильники знову стали наполягати на залишенні мене хоча б на цій кафедрі. Але тут у них вже зовсім не було ґрунту під ногами; не було за що їм ухопитися. Навели довідки щодо бала з грецької мови у Тім. Барсова та в А. Катанського; бали виявилися абсолютно однаковими. Кому ж надати цю кафедру? Звичайно, тому, хто стоїть першим за списком, тобто Барсову. "Що ж ми зробимо з К-м?" - Запитали мої прихильники. «А ось що, – відповів на це Преосв. Іоаннікій. – Якщо ви такої високої думки про К-ма, то пошлемо його до Московської академії, від якої є вимога на заміщення однієї з її кафедр: він, напевно, підтримає честь нашої академії». Усі вищевказані, дуже вправні тактичні прийоми боротьби з опозицією, і особливо останній випад Преосв. Іоаннікія, були визнані тодішніми професорами, моїми прихильниками, справді майстернями і заслужили наступний відгук одного з учасників цієї конференції: Преосв. Іоаннікій «розбив нас вщент, вразивши нас нашою ж власною зброєю». У цих саме висловлюваннях, багато разів повторюючи їх, формулював свої враження від усієї цієї історії найшанованіший мій колишній наставник, а потім товариш по службі, професор І. Ф. Нільський. Незабаром після конференції закликає мене Преосв. Іоанній і пропонує мені на вибір одну з кафедр при Московській академії – патристиці чи церковній археології. Мій вибір припав на церковну археологію. Кафедру патристики пропонували згодом Нік. І. Барсову та І. Я. Образцову, а може бути й іншим, але всі вони відмовилися від такої пропозиції і зайняли місця викладачів у тих семінаріях, в яких оклад платні викладачів дорівнював тоді академічному, бакалаврському, тобто 429 р., а служити в семінарії було, звісно, легше, ніж в академії, при академіях, при підвищеній праці по посилених викладачах і підвищених викладачів, при академіях предмета, без попередньої підготовки. Н. І. Барсов вступив до С.-Петербурзьку семінарію, І.Я. Зразків – спочатку у Ризьку, та був, в 1864 р., – в С.-Петербургскую. Ф. Г. Єлеонський призначений був спочатку до Казанської семінарії, але від цього призначення відмовився і провів, після закінчення академічного курсу, цілий рік, займаючись репетиторством з філософії в одному з петербурзьких юнкерських училищ. Тоді була тенденція надати військово-навчальним закладам загальноосвітнього характеру і тому в юнкерських училищах, за начальника військово-навчальних закладів Ісакова, запроваджено філософію. Викладання її доручено було в юнкерському, здається Павлівському училищі, професору І. А. Чистовичу, а він у помічники собі як репетитор запросив Ф. Г. Ел-го. Ф.Г. провів цей рік (1863/64), живучи на квартирі разом з О. Опоцьким (згодом архієпископом Олексієм), який знайшов собі заняття в редакції «Урядового вісника». Наприкінці 1864 р. Ф.Г. призначений був у Литовську семінарію, де й служив до переходу у 1870 р. до Петербурзької академії, на кафедру біблійної історії – у званні доцента за новим статутом 1869 р. У Віленській (Литовській), як і в Петербурзькій, Ризькій і, здається, ще Вітебській, семінаріях був оклад платні, рівний бакалаврському, - 429 р. Таким чином, до Московської академії я мав вирушити один. Доля знову, як на початку мого життя, привела мене під покрив преподобного Сергія, але на 7 років розлучила з супутником мого життя Ф.Г., а потім, з 1870, знову нас з'єднала, на цілі 36 років, до кінця його життя († 1906). Така, смію думати, правдивий літопис нашого багатостраждального, або, як сильно висловився Преосв. Леонтій, «ошаленого» XXV курсу. Про тодішню систему академічної освіти доводиться сказати майже те саме, що й про семінарську на той час. Обидві ці системи були у повній гармонії. І в академії була та сама багатопредметність, що й у семінарії, та ж маса письмових робіт, які поглинали наш час і відволікали нашу увагу від вивчення предметів курсу. Та й оцінка успіхів студентів – головним чином виходячи з гідності творів. Все це і професорів, і студентів мало мало: перших - до суто наукової постановки їх читань, а останніх - до можливого поглиблення у вивченні наук. А тому у нас, тодішніх студентів, було природне бажання деякої спеціалізації предметів академічного курсу та значного зменшення письмових робіт, що й здійснилося з появою академічного статуту 1869 р., що пробудив посилену наукову діяльність та навчально-літературну продуктивність і професорів, і студентів. Проте грішно було б не згадати добрим словом і стару систему академічної освіти. Найдорожче в ній було те, що вона давала студентам чудовий розумовий розвиток і робила їх здатними до будь-якої роботи на всіх можливих теренах служіння Церкві, вітчизні та просвіті. Коли приїхали на станцію Твер, ми були вражені вигуком кондуктора: «Станція Твер, бережіть кишені». Таке попередження пасажирів щодо цієї станції доводилося чути довго (до 70-х років) та в наступні роки їзди Миколаївською залізницею. Потім ми мали багато випадків переконатися, що в Петербурзі в той час дуже мало знали нашу Академію не тільки візники, але навіть світські освічені люди, і змішували її здебільшого з духовною консисторією, а інші – з духовною семінарією. Велика її популярність розпочалася з 1869 р., коли почали друкувати про неї у світських газетах, з приводу диспутів, річних актів тощо. Як тільки ми увійшли до номера готелю, він розвеселив нас одним дуже наївним зауваженням. Побачивши у зайнятому нами номері кішку, він вигукнув: «А знаєте що, братики: адже ця кішка столична!» Ймовірно, думав він, при цьому: ось, скільки сотень верст довелося мені проїхати, щоб потрапити з Єкатеринбурга до Петербурга, а ця тварина з дня свого народження користується благами столичного життя і є воістину корінний столичний житель. Хоча готель, у якій змушені були зупинитися, далеко ще не належала до першорозрядних, проте вона була нам за кишені, особливо мені з Ф. Р. Ел-м. Наш супутник був набагато багатший за нас. Мій небагатий батько забезпечив мене грошима в невеликій кількості. І без того довелося багато витратити на нашу подорож, та мав бути ще внесок на первісне обмундирування (34 р. 28 к.) з кожного волонтера, прийнятого на казенний зміст. Повна плата прийнятого в академію, але на своєму змісті, тобто пансіонер, була тоді 143 р. 16 к. на рік. Як влаштувалися фінансові відносини Ф. Р. Ел-го, не пам'ятаю. Мабуть, мій дід зібрав останні крихітки для свого останнього сина; та й мій батько, безперечно, не відмовився допомогти, наскільки міг, своєму молодшому братові. На одній із оглянутих нами квартир квартирна господиня, дізнавшись, що ми нижньогородці, повідомила нам, що кілька років тому у неї жив також нижній городець, який так само, як і ми, приїхав до академії, але щось йому тут не пощастило, і він перейшов на Василівський острів. Ми зараз же здогадалися, що це був наш земляк Н. А. Добролюбов, який вступив до Педагогічного інституту. Коли ми назвали їй прізвище, вона підтвердила наше здогад. Це було безсумнівно 1853 р., оскільки цього року Н.А. Доб-в вступив у Педагогічний інститут, який закінчив 1857 р. Отже, він приїхав у Петербург, не закінчивши повного семінарського курсу, хоча його біографи і стверджують, ніби він його закінчив. Повний семінарський курс він міг закінчити лише наступного 1854 р., у якому закінчили семінарію семінарські його товариші (У. У. Лаврський і У. І. Соколов), послані на казенний рахунок, у тому ж 1854 р., в Казанську академію і закінчили її у 1858 р. в 1858 р. в 1858 р., що закінчили її в 1858 році. сем., як і в інших семінаріях Казанського та Московського академічних округів, були тоді лише парні (адже не треба забувати, що кожен курс тривав два роки), тоді як у семінаріях Петербурзького та Київського округів – ці роки були непарні. Один лише семінарський товариш Доб-ва І. Р. Журавльов вступив до СПб. академію 1853 р., де й закінчив у складі XXII к. 1857 р. (останнім кандидатом, 33-му, за дуже погану, як ми чули, поведінку). Він приїхав також за рік до закінчення цього. курсу, був посланий до СПб. академію на державний рахунок. За наведеними нами довідками у його родичів нижче міста, справа була так. Н.А. прагнув власне в університет, але цього не хотів його батько, а тому він обрав СПб. академію. Приїхавши до С.-Петербурга, зупинився на приватній квартирі, очевидно в оглянутій нами слобідці, а Жур-в, як казеннокоштовний, - в акад. будівлі. На квартирі він дізнався «від студентів», що одночасно (з 17 серпня) проводяться прийомні іспити до Педагогича. інститут, що вступити туди, мабуть, навіть легше, ніж в академію, що інститут є вищим навчальним закладом, не гіршим за університет, з повним казенним змістом. Він і зважився спробувати тримати там іспити. До них він допущений був без документів, а на іспити до академії поки що не ходив, позначившись хворим. Після витримання іспитів до інституту, він почав клопотати про отримання документів з академії. У Педагогич. інститут надійшов він на повний казенний зміст, 17-ти років від народження. p align="justify"> До робіт з улаштування в С.-Петербурзі водопроводу, як виявляється за наведеними довідками, приступили тільки в 1859 р., тобто в рік нашого приїзду в Петербург. Але початкові роботи виявилися невдалими, і водогін був перебудований у 1860-х роках. У зарічних частинах міста водопровід влаштований лише 1874–75 р. Ймовірно, це пояснюється тим, що тодішнім ректором СПб. академії виявився архім. Нектарій (Надєждін), щойно переведений (15 травня 1859 р.) з ректорів СПб. семінарії і тому, що сприяв призначенню з колишніх своїх вихованців великої кількості викликаних на казенний рахунок. А може, це залежало від того, що духовно-навчальне управління хотіло дати місце більшій кількості вихованців, уродженців наших західних губерній, навмисне викликаних, як ми чули, до СПб. семінарію для закінчення в ній курсу, сподіваючись, що вони будуть потім, після закінчення академії, корисними діячами в нашому Західному краї. У всякому разі, не можна, здається, заперечувати біля реч. Нектарія деякого поради щодо колишніх його вихованців, що виявилося, як побачимо далі, у заняття виключно ними перших шести місць у приймальному списку. Василь Степанович Микільський (в чернець Володимир), курский уродженець, нар. 1829 р., закінчив Курськ. сім. 1851 р., був о. у Херсон. еп., в 1857 р. прийняв чернецтво, отже він був старшим за кожного з нас років на сім-вісім і більше. (П. В. Знаменський "Історія Казанської академії", т. I, стор 247). Прийнятий він був під № 8, але через два роки, при переході на старший курс, судячи з балів, він мав зайняти перше місце. Чи складалися тоді списки до закінчення повного академічного курсу, невідомо. В архіві ми їх не знайшли. Бачили лише алфавітний список з відмітками балів з наук та творів та загальний підсумок їх за тими та іншими за 1859–1861 роки. Список цей написаний рукою тодішнього секретаря правління – проф. Є. І. Ловягіна. Причин нервового розладу було багато: крім природної нервовості, занадто довге, протягом цілого року, очікування іспиту досконала новина обстановки, у поєднанні з незвичним життям в готелі і поганим харчуванням, холодна офіційність Петербурга, а головне – побоювання не задовольнити очікувань рідної семінарії. всіх академіях, і особливо Казанської, у якій вихованці Нижегор. семінарії приймалися за екзаменськими списками здебільшого під першими номерами, як було і з моїми товаришами (Хитровським та Рожанським), за яких отримана була семінарією навіть подяка від академії, минулого 1858 р., що було тоді мені вже відомо. Особливо відчув себе погано і був близький навіть до непритомності під час складання одного з творів, які ми писали у залі академії. Цей випадок зробив мені пам'ятним і місце, де ми писали твори, під наглядом тодішнього помічника інспектора, бакалавра І. Ф. Нільського. До речі, ми прийняли його тоді за професора, який досить вже довго прослужив в академії, завдяки його солідній, немолодіжній зовнішності і важливій поставі. Тим часом він був тоді молодшим з бакалаврів, який лише два роки тому закінчив курс академії (1857). Ф. Г. Ел-ий прийнятий був за № 16, Т. В. Барсов – за № 33, я – за № 39. Що брали до уваги головним чином бали, отримані за творами, ось безперечний доказ. Загальний бал, за усними відповідями та творами, був у А. Катанського 177 ½, у Ф.Г. Єлеонського - 176 ½, у Т. В. Барсова - 169 ½. За творами Ф. Р. Ел. мав проти мене більше на 5 балів, проти Т.В.Б. - На 3½. Звідси й вийшла така величезна різниця у місцях, які ми зайняли у списку. Система тоді була десятибальна: 10 був найвищий бал. Ось ці перші шість студентів: казеннокоштні – Микола Барсов, Костянтин Немшевич, Діомід Пєтухович, Василь Попов, Михайло Родевич, Флор Абрамович (волонтер). З них академічний курс закінчили лише двоє: Н.І. Барсов (3-й маг.) та В. Є. Попов (28-й канд. нашого XXV курсу, син відомого прот. Є.І. Попова, настоятеля нашої посольської церкви в Лондоні). З інших 4-х - К. Немшевич, найбільш обдарований з усіх петербуржців, і М. Родевич перейшли в університет, Д. Петухович, який вражав нас незвичайним працьовитістю при писанні творів (близько його звичайно лежали купи списаного паперу), як наприкінці навчального року, так, як наприкінці навчального року, так, але в кінці навчального року чули в якійсь загадковій обстановці, яка, втім, не мала нічого спільного з захопленнями політикою. Ф. Абрамович мав залишити академію, внаслідок історії 4 жовтня. 1861 р., що трапилася після переходу в старший курс (про цю дуже важку історію сказано буде далі). З них величезна більшість (за винятком 3–4 осіб) зайняли потім казеннокоштні вакансії, у міру їхнього звільнення. Визначним з таких своєрідних був І. Я. Образцов, який закінчив курс 6-м магістром († член Навчальний комітет при Св. Синоді, проф. СПб. Істор.-філол. інституту та наст. Вознесенської ц. в Петерб.). Був серед них і А. А. Опоцький (нині архієп. Алексій, член Св. Синоду, колишній Екзарх Грузії, ще здоровий), посланий з Псковської семінарії на казенний рахунок, але не потрапив до числа казеннокоштних. Своєкоштні здебільшого були петербуржці (6 осіб). Ось ці вихованці: Гріг. Попов, Євгр. Писарєв, Василь Карелін, Мих. Митропольський, що закінчили курс Іркутської сем. і за рік до нашого вступу до академії поміщені (1858 р.) у ній, потім – Антон Карелін, Вас. Миротворців та Інок. Корнаков, які закінчували семінарський курс із 1858 р. в СПб. семінарії і після закінчення його разом з нами вступили, в 1859 р., в нашу академію, як вільні слухачі. Ми вважали, що належали до нашого курсу лише цих останніх трьох. Чому до списку нашого курсу приєднані перші четверо? Ймовірно, для зручності, щоб не розбивати цю групу на дві половини. З останніх трьох іркутців двоє – В. Миротворцев та Ант. Карелін – по витриманні в семінарії іспиту на звання студента в 1860 р. поміщені до дійсних студентів академії, інші ж п'ятеро, з усіх семи іркутських вихованців, звільнені в 1861 р. в Іркутську єпархію. Повний академічний курс закінчив із нами лише один В. В. Миротворцев, колишній потім бакалавром Казанської академії, екстраорд. проф. і навіть інспектором. Для викладання монгольської мови ходили до нас академію професори СПб. університету зі східного факультету (див. докладніше у І. А. Чистовича – «Історія СПб. дух. академії 1858–1888», стор. 71–72). Ці сибіряки сильно захищали свій Сибір від наших нападків, стверджуючи, що справжній Сибір, у сенсі каторжного життя, немає в них, а й у Петербурзі, що вони в Іркутську при 40 град. морозу відчувається набагато краще, ніж у Петербурзі при 2-3 град., Та й життя незрівнянно вільніше і дешевше. І справді, вид їх, спочатку квітучих здоров'ям, а потім дедалі більше бліднучих, тих, що худнуть і хиріють, цілком підтверджував їхні слова. Автократов, пензен., 17-й канд., з правом на степ. магістра з представл. нового соч. і за вислугою одного року на дух. вчив. службі. Ймовірно, він був замішаний у студентських заворушеннях, які були при інспекторі Вікторині (Любимове, 1857–1858) і спричинили виняток «6-ти головних їх винуватців» (див.: Чистович І.А. «Історія СПб. дух. академії...», стор. 7). З. П. Ав-в був потім препод. Новгор. сем., відряджений хв. нар. просв. (ймовірно, 1862 р.) за кордон для приготування до професури з філософії в університеті, два роки пробув за кордоном, але, як чути було, займався там не дуже старанно, на кафедру до університету не потрапив. У нетривалому після того часу помер. Ів. Дм. Касаткін, смолений. урожай.; 1860 р., 8 червня, протягом року до закінчення повного акад. курсу, пострижений ректором, Преосв. Нектарієм, у ченці і зараз же вирушив до Японії. Єдиний раз у житті я бачив постриг у ченці, і саме мого «старшого». Чи подав він потім твір на вчений ступінь і чи його отримав, невідомо. В «Історії СПб. дух. академії» І.А. Чистовича він під рубрикою: «зі званням студента акад., з правом на степ. кандидата», серед інших 10 чл. З них про 5 помічено, що вони удостоєні в різний час ступеня кандидата. Про ієром. а Ніколає (Касаткіне) нічого не сказано, хоча всі його праці до 1880 р., коли він посвячений на єпископа, перераховані. Цілком ймовірно, захоплений своїми великими місіонерськими працями, він не спромігся скласти твір на вчений ступінь, але це навряд чи можна було зробити в Японії, за відсутності необхідних для того книг і бібліотек. Згодом, коли вже був бакалавром СПб. академії, ми бачилися, він був у мене навіть на квартирі, і мене вразила величезна зміна. Він виявився надзвичайно живим, товариським, балакучим, словом – зовсім іншою людиною. Ймовірно, того року, коли ми жили разом, його нелюдимість пояснювалася тим, що в його душі зріла думка про корінний переворот у його житті. Дві тільки житлові кімнати не були прохідними, були, так би мовити, особняками, поза всіма іншими студентськими житловими кімнатами, одна в середньому поверсі, друга у верхньому; обидві ліворуч по середньому коридору (проти інших зайнятих кімнат) і верхньому (проти спалень). У одній із цих кімнат оселився Ф. Р. Ел-ский, під «старшинством» спочатку Ів. Ал. Горського (8-й маг. XXIV к., Псковськ., † прот. Колом.-Покров. ц. в СПб.), а потім В. Г. Пєвцова (1-й маг. XXIV к., Тверськ., † проф. Вч. Дуже шкодую, що не збереглася у мене маса літографованих лекцій, які нам видаються до репетицій та іспитів, як у цьому курсі, так і наступного старшого. Деякими з біографічних, особливо хронологічних, даних щодо наших колишніх наставників ми завдячуємо вельми поважній, гідно увінчаній уварівською премією праці А. С. Родоського «Біографічний словник студентів перших XXVIII курсів С.-Петербурзької духовної академії (1814-1869) - до 1900-1970-х років. Історії академій, особливо нашої, С.-Петербурзької (два томи, 1857 і 1889 рр.), були мені дуже важливими посібниками. Василь Миколайович Карпов, Воронеж., 5-й магістр ІІ к. Київ. акад. (1825), з 1825 до 1829 був, ймовірно, виклад. семінарії, 1829 – бак. франц. мови у Києві. акад., 1831 – бак. філософії тієї ж акад., 1833 – бак. філос. СПб. акад., 1835 – орд. проф., наступник також знаменитого Ф. Ф. Сидонського (2-й маг. VIII к. СПб. акад. 1829, † 1873), який, залишивши каф. філософії, з 1833 до 1835 викладав лише франц. мова. Він присвячував у наш час, як чути було, багато праць, між іншим, журналу «Мандрівник», що видається тоді прот. В.В. Гречулевичем. Говорили, що В.М. не тільки писав для цього журналу багато статей, але брав участь і в його редагуванні, і що взагалі видавець «Мандрівника» чимало експлуатував нашого поважного професора. В.М., як сімейна людина, потребував додаткових до професорського жалування (858 р. – орд. проф.) коштів. Ретельно записували його лекції і сперечалися з тими зі своїх товаришів, які недостатньо високо цінували В. Н. Особливо гарячим його шанувальником був М. В. Родевич, який потім перейшов до СПб. університет та службовець нині у департаменті міністерства народної освіти. У В. Н. Карпова була одна особливість: він погано запам'ятовував прізвища. З цього приводу між студентами ходило багато анекдотів, кумедних оповідань. Іларіон Олексійович Чистович, калуж., 2-й маг. XIX к. СПб. акад. (1851). А.А. Фішер, іноземець, із 1832 р. – орд. проф. СПб. універ., з 1843 р. - орд. проф. СПб. акад. Див: Чистович І.А. «Історія СПб. дух. академії...», стор. 53. У його «Історії СПб. дух. академії...» (стор. 52–54), якось дуже незрозуміло і навіть, нам здається, фактично не зовсім точно передано історію переходу психології з одних рук в інші, якщо тут немає коректурної помилки в цифрі року 1859 (стор. 53). Те саме можна сказати частково і історію нової філософії – з Канта. Кирило Іванович Лучицький із Волин. сім., рід. 1815 р., 1-й маг. XIII к. СПб. акад. (1839), 1851 – екстраорд. проф., а 1852 р. – вже орд. проф. Андрій Іванович Предтеченський, Новгород., 2-й магістр XXI к. СПб. акад. (1855), з 1862 р. - екстраорд. проф. Михайло Осипович Коялович, гроднен. урож., Віленської сем., 6-й маг. XXI до. СПб. акад. (1855), з 1855 по травень 1856 - виклад. у ризьк. та с.-петерб. семінаріях, з 1856 – до СПб. акад. - Бак. порівняно. богослов. і розколу, з 1857 - по русявий. гражд. та церк. історії. Див: Родоський А.С. «Біографічний словник...», с. 214–215. Євграф Іванович Ловягін , тверск., 1-й маг. XVII к. СПб. акад. (1847). Тоді був звичай перекладати бакалаврів з одного предмета на інший, у видах, між іншим, підвищення людей обдарованих по службі. До одних кафедр були приурочені ординатури, до інших ні, або ж вакансія орд. професора була зайнята. З мов ординатури не належало. Тим часом, з фізико-математичних предметів вона була; її до 1852 р. займав відомий професор-публіцист Д. І. Ростиславов (3-й маг. X к. 1833 СПб. акад.). У 1852 р. він залишив службу при академії, і ми бачимо, що у 1853 р. переводять Є. І. Ловягіна на математику. Немає жодного сумніву, що його переклад відбувся з метою надати йому вакансію орд. професора, яким він і був зроблений через 4 роки, 1857 р. Нікандр Іванович Глоріантов, нижчегір., 2-й маг. XX до. СПб. акад. (1853). Мойсей Олександрович Голубєв, Петерб. сем., 2-й маг. XVII к. СПб. акад. (1847), 1853 р. – екстраорд., 1857 р. – орд. проф. Дуже цікаві відомості про нього повідомляються у А. С. Родоського (у його «Біографічному словнику»), насамперед нам, студентам, невідомі. Та й тепер зустрічаєшся з ними як із новиною. Виявляється, що М.А., син диякона Петерб. Боки, народився в С.-Петербурзі в сильну листопадову повінь 1824 р., протягом декількох днів після народження зберігався на воді в дерев'яній колисці, чому і названий Мойсеєм. Він був племінником знаменитого Юріївського архім. Фотія, який допомагав йому під час виховання. Тепер для мене досить зрозумілий і психологічно пояснимо древній алегоризм, як результат (крім багатьох інших причин, – філософської школи тощо) діяльності вкрай збудженої релігійної думки та вельми підвищеного релігійного почуття. При такому стані природно шукати зближень сьогодення з давно минулим, натяків, вказівок в останньому на перше, як це буває нерідко і в звичайній нашому житті, коли ми чимось сильно вражені, вражені. Тоді нам пригадується багато що таке (часто дрібниці, прикмети), на що при іншому, звичайному своєму стані ми не звертали ніякої уваги, але що тепер видається дуже знаменним. Петро Іванович Шалфєєв, псковськ., 3-й маг. XXI до. СПб. акад. (1855). У А. З. Родоського (Біографічний словник...) вказується ще кілька патристичних статей, надрукованих у «Християнському читанні», 1861 і 1862, які мають, ймовірно, опрацьовані його лекції. "Християнське читання", 1862, II, стор 548-550. До речі, особливо часто мене. Помічену його симпатію до мене товариші пояснювали якоюсь схожістю між нами. Зовнішністю, однак, ми були несхожі; можливо характером, деякими рисами духовного складу? Пам'ятається, на одній з лекцій він порушив питання про куштування Тіла і Крові Христової в таїнстві Євхаристії і поставив питання: чи не можна пояснити потребу саме «смачення» Тіла Христового як психологічно, природним чином. І відповів, що почуття сильної, полум'яної любові до Христа вимагає саме куштування Тіла Його, а не причастя до Нього лише духовного, уявного. Причому навів аналогію з області чисто людського кохання, полум'яного, пристрасного. Він був зведений у звання екстраорд. проф. і до кінця свого життя залишався бакалавром, тобто до 26 червня 1862, тоді як його товариші з академічного випуску - А. І. Предтеченський і М.О. Коялович - з 28 лютого того ж 1862 були вже екстраорд. професорами, платню яким на той час було, втім, таке саме, як і бакалаврам, тобто 429 р. на рік. Чути було також, що до Великодня цього ж року його обійшли невеликою грошовою нагородою, тоді як він особливо її потребував, будучи сімейною людиною і живучи на одну мізерну бакалаврську платню. Матеріальна його потреба впадала у вічі навіть нам. Він, напр., не мав при собі ніколи кишенькового годинника, а коли потрібно було дізнатися, скільки часу і чи багато залишається до кінця лекції, звертався до нас. Те, що збереглося в пам'яті щодо обставин останніх днів життя та хвороби П. І. Шалфєєва, ймовірно, ми чули від його швагра, Н. П. Граціанського, нашого товариша по XXV курсу, який закінчив курс зі званням студента академії. Архідіакон Григорій Веглерис, останній – 21-й – маг. XVI к. Київ. акад. (1853). Він був родичем знаменитого Константинопольського Патріарха Григорія, який помер у 1821 р. Детальну біографію Гр. Веглериса див: Чистович І.А. «Історія СПб. дух. академії...», с. 60–61. Переведено його 10 травня 1860 р. до Києва. акад. бакалавром грецьк. мови, але не захотів туди вирушити, а просив визначення його на місце настоятеля грецької церкви в Одесі, яке й отримав, 26 жовт. того ж 1860 р. помер у Кон-лі 1866 р. Чути було, що через них він навіть одержав в Одесі аварію. За вірність слуху, звісно, ​​ручатися важко. Ось зразок однієї фрази, яку він просив перекласти грецькою мовою: «Ми маємо нині хоросого, прекрасного зима». Данило Абрамович Хвольсон, докт. єврейськ. словесності, екстраорд. проф. СПб. універ. на східному факультеті, в СПб. дух. акад. - З 3 березня 1858 р. Іван Терентійович Осінін, СПб. сем., 1-й маг. XXII до. СПб. акад. (1857), бак. викриє. богослов. з 1857 р. Генріх Джон Бішоп, з 1835 російський підданий, в СПб. акад. – з 1856 р. (після проф. М. А. Голубєва, який викладав англ. мову у 1852–1856), † 1867. Жваво пам'ятаю, як одного разу приходить він у клас і, самовдоволено погладжуючи своє підборіддя (звичайний його жест), каже, що він учора рано вранці вирушив на полювання, до В'ятки, з якоюсь знатною компанією, чи не з посланцями, у тому числі англійською, і пізно вночі, годині о 1-й. Єгор Постніков, у монаш. Григорій, 3-й маг. I до. СПб. акад. (1814), 1816 – інспект. СПб. акад., 1817 – докт. богосл., 1819 - рек. СПб. акад., 1822 – єп. вікар. Ревельський, 1826 – єп. Калуж., 1829 – архієп. Рязан., 1831 – Тверський, 1848 – Казанський, 1856 – митр. Казанський (26 серпня), митр. Новгород. та С.-Петерб. (1 жовт.), † 1860, 17 червня. Яків Сергійович Микільський, у монаш. Ісідор, тульськ., 2-й маг. VI к. СПб. акад. (1826), 1826 – бак. СПб. акад., 1829 – рект. Орлів. сім., 1833 - рек. Моск. сім., 1834 – вікар. єп. Дмитров., 1837 – єп. Полоцький, 1840 – Могилевськ., 1841 – архієп., 1844 – Екзарх Грузії, 1856 – митр., 1858 – митр. Київський, 1860 – митр. Новгор. та С.-Петерб. (1 липня). Микола Надєждін, у монаш. Нектарій, тамбов., 26 маг. XI к. Київ. акад. (1843), 1849 – інспект. Київ. сім., 1851 – рек. Київ. сім., 1856 – рек. Новгор. сім., 1857 – рек. СПб. сім., 1859 - рек. СПб. акад. та єп. Виборзький, 1860 – єп. Нижегород., 1867 – архієп., 1860 – архієп. Харків., † 1874. У своїх «Нотатках і спогадах» («Богословський вісник», січ. 1914) митр. Леонтій хоч і говорить про нього, що він «шукав популярності у студентів», але зрештою називає його «людиною прекрасною до душі». Іван Руднєв, у монаш. Іоаннікій, тульськ., 1-й маг. XIV к. Київ. акад. (1849), 1849 – бак. Київ. акад. за Св. Письмо, 1856 - інспект. Київ. акад., 1858 – рект. Київ. сім., 1859 - рек. Київ. акад., 1860 – рект. СПб. акад., 1861 – єп. Виборг., 1864 – єп. Саратов., потім єп. Нижегород., архієп. та Екзарх Грузії, митр. Московський, † митр. Київський. Єпіфаній (у світі – Євстафій Ізбитський), із польських дворян Волин. губ., спочатку католик, навчався у Вілен. акад.; потім, 1841, – до Києва. універ. з філософ. факультету, де здобув ступінь магістра, 1846 – учитель Чернігів. гімн., 1851 – вчить. Вінниця. раввинського учил., 1854 – прийняв православ'я, 1856 – 12-й маг. XI к. Моск. акад., 1856 – інспект. Віфан. сім., 1858 – інспект. СПб. акад., 1859 - рек. Кавказ. сім., 1861 – залишив дух. навч. службу, жив у моск. Симонова мон., 1866 – член Забайкальської місії, † 1869 – там же, в Забайкаллі. Ієром. Асинкріт (Верещагін), 3-й маг. XX до. СПб. акад (1853), 1853 – бак. з патристики в СПб. акад., 1855 – інспект. Петрозав. сім., 1859 – призначено інспект. СПб. акад. і після відмови його від цього призначення – настоятель новгород. Сковородського мон., та був – інспект. Новгород. сім. та рект. Калузька, незабаром помер. За чутками та друкованими відгуками, «це була людина обдарована, але вкрай недовірлива і ще болісна» (Чистович І.А. «Історія СПб. дух. академії...», стор. 14). Його було призначено інспектором прямо «з присвоєнням йому звання ординарного професора». Ієром. Павло (Лебедєв), твер., 8-й маг. XX до. СПб. акад (1853), 1853 - виклад. СПб. сім., 1857 – інспект. СПб. сім., 1859 – інспект. СПб. акад., 1861 – рект. Смолен. сім., 1866 – рек. СПб. сім., 1868 – єп. Виборг., Вік. СПб., 1869 – єп. Ладож., Вік. СПб., 1871 – єп. Кишинів., потім архієп., екзарх Грузії, архієп. Казан., † у Казані. Інспектором СПб. акад. він був зі званням екстраорд. професора. Цим пояснюється, чому за митр. Ісідорі викликали для відповіді з нової філософії саме мене. Ймовірно, у В.М. за списком (якщо був такий список) я стояв серед перших, чи мав (в алфавітному списку) вищий бал – 10. Крім наукових творів і книг (на кшталт «Іліади» Гомера та «Одіссеї», творів Платона, Пропілів Каткова і Леонтьєва, «Введення у філософію» Ф.Ф. Сидонського, «Енциклопедії законознавства» Неволіна, Історій Шлоссера, Маколея та ін.), ми читали новини Достоєвського, Некрасова, Добролюбова та Чернишевського. Роман Чернишевського «Що робити» друкувався на наших очах у книжках «Сучасника», і, звісно, ​​кожна книжка цього журналу очікувалася з нетерпінням. До речі сказати, цей горезвісний твір зовсім не сподобався мені, так, скільки пам'ятається, і деяким з моїх товаришів, – своєю крайньою утопічності, недоліком художності, довгими міркуваннями педантичного характеру, а передмова навіть здивувала своєю крайньою зухвалістю та зовсім непристойним зверненням до читачів. Спочатку закликав мене А. І. Предтеченський і запропонував читати на іспиті писаний на його тему твір («Загальний основний характер» тощо), а потім, через два-три дні, закликає мене І. А. Чистович і робить таку ж пропозицію щодо мого твору на його тему «Походження та різні висловлювання ідеї долі в давній. Давши обіцянку переговорити зі своїм колегою (Пр-м), І.А.Ч. зауважив, пам'ятається, що у разі його незгоди поступитися мені він обере твір мого приятеля, М. Г. Благовіщенського. Чиї ще твори намічалися тоді для прочитання на громадському екзамені, не можу пригадати. Проповідь одна («тижня після Воздвиження») також мала найвищий бал 10, і лише перша проповідь (на день Покрови Пресвятої Богородиці) мала досить низький бал – здається, 8 (вона у мене не збереглася). Тут занапастила мене публіцистична тенденція: виходячи з ідеалу Богоматері, я частково на захист тодішніх поборників жіночої емансипації, частково на спростування крайніх, утопічних їхніх ідей, хотілося з'ясувати ідеал жінки, істинної християнки. Але К. І. Лучицький, який читав наші твори цього роду, не любив проповідей із претензією на сучасність, та й я, звісно, ​​далеко не був досвідченим оратором. Розбираючи справи академічного архіву за навчальні роки 1859-1860 і 1860-1861, я не знайшов розрядного списку успіхів (ймовірно, він або десь застряг між паперами або не складався), а зустрів тільки алфавітний список, писаний рукою тодішнього секретаря академічного правління. Є. І. Ловягіна, зі зведенням балів з усних відповідей та творів. Загальний результат балів виставлений проти М. І. Владиславлева – 120¾, Т.В. Барсова - 120 ¼, А. Катанського - 118 ¾, Ф. Г. Єлеонського - 115. Проти ж Нік. Ів. Барсова, який був прийнятий до академії за № 1, – 109½. У цьому 1861 р. він приїжджав до Росії, щоб дбати про урочисте освячення створеного ним чудового храму в Парижі, за участю неодмінно православного єпископа, що після багатьох клопотів йому і вдалося. Посланий до Парижа єп. Ревельський, вікарій С.-Петербурзький Леонтій (Лебединський; † митр. Московський), який і здійснив того ж року освячення нашого православного храму у столиці Франції. Даремно митр. Леонтій у своїй публікації «Мої нотатки та спогади» («Богосл. вісник», 1914, січень, стор. 137, 140) докоряє його за прагнення «популярнити» і «пристосовуватися» до погляду тодішнього ректора – Преосв. Нектарію. Вікторин (Любимов), калуж., 6-й маг. XX к. СПб. акад. (1853), 1853 – інспект. Смолен. сім., 1857 – інспект. СПб. акад., 1858 – рект. Костром. сім., 1860 – рек. Тифліс. сім., 1868 – єп. Чебоксарський, 1874 – Полоцький, 1882 – Подільський, † 1882. Він надрукував книгу «Друг духовного юнака», повну найдрібніших правил поведінки студентів, і вимагав їх виконання. Результатом було обурення студентів проти інспектора та виключення шести осіб, головних винуватців заворушень. А інспектор Єпіфаній (Ізбитський), вихованець польських католицьких шкіл, тримався єзуїтської системи нагляду над студентами, яка також не приносила добрих плодів і даремно дратувала студентів. Все це дійшло до нас за переказами від попередніх курсів. Пам'ятний мені перший обід у академічній їдальні. Будучи тоді в пригніченому стані духу і незнайомий з порядками гуртожитку, я розгубився, що сів не проти призначеного для кожного студента приладу, а посередині двох приладів, і опинився поряд з М. Г. Благовіщенським. Бачачи моє збентеження, він поділився зі мною своєю порцією, і з того часу почалися між нами приятельські стосунки, що не припинилися до його смерті. Помер цей дуже обдарований мій товариш, після служби у Вітебській семінарії та інспекторства з народних училищ міністерства народної освіти, у Петербурзі, у відставці. Замість другої страви, за рахунок суми, що відпускається на неї, літографувалися лекції. Робилося це і раніше за нас, за згодою та на прохання самих студентів, як казали студенти старшого курсу. Протодіак. В. Д. Миколаївський був нижегородець, товариш мого батька з семінарії. Перед закінченням нашого семінарського курсу він приїжджав до Нижнього і був у нас зі своїми синами, які навчалися до СПб. семінарії, нашими однолітками, Н. В. Миколаївським (нині митрофорн. прот. Конногвардійської ц. в С.-Петербурзі) та А. В. Миколаївським (також митрофорн. прот., колишній 27 років настоятелем Віденської посольської ц., 1913 р. помер). Ми тоді познайомилися з цим поважним сімейством, і це знайомство дуже стало нам у нагоді, коли приїхали до Петербурга. Привітність і привітність, які ми тут зустріли, були дуже дорогими для нас. Відвідування цієї родини, яка нас пригріла, скрасили наше життя у непривітній казенній обстановці. Нік. Ігн. Розов, двоюрідний брат моєї матері, з філософського класу Нижегор. сім. вступив до Казанського університету, був у ньому, після закінчення курсу на медичному факультеті, прозектором, потім – інспектором лікарської управи у В'ятці та Воронежі, віце-директором медичного департаменту, потім директором та головою ветеринарного комітету. Помер 1886 р. у чині таємного радника. Був дуже релігійний. А. В. Гумілевський, петерб., 7-й маг. XXI до. СПб. акад. (1855), свящ. Петербург. Христоріздвяна, що на Пісках, церкви. За гарячу проповідь з нагоди визволення селян переміщено, як тоді казали, у м. Нарву. † 1869. Він був одним із співредакторів передового тоді петербурзького духовного журналу «Дух християнина» і був у близьких, мабуть, відносинах з П. І. Шалфєєвим, його товаришем по студентству. «Збори думок та відгуків Філарета, митрополита Московського». М., 1887. Т. V, ч. I, стор 151-155. Іван Олексійович Лебединський (в мон. Леонтій), Воронеж., 5-й маг. XVII к. СПб. акад. (1847), 1847 - виклад. СПб. сім. і того ж року – інспект. Київ. акад., 1856-1860 - ректор семінарій - Володимир., Новгород., С.-Петерб., 1860 - єп. Ревельський, 1863 – єп. Подільський, 1873 – архієп., 1874 – архієп. Херсонський, 1875 – Варшавський, 1891 – митр. Московський, † 1893. До того ж він був товаришем по студентству проф. Є.І. Ловягіна, тодішнього секретаря правління та конференції, і від нього міг багато дізнатися про стан академічних справ. «Богосл. вісник», 1914, січень. «Мої нотатки та спогади. Леонтія, мітр. Московського» (стор. 137-144). Якщо це «невпопад» завдяки «нещирості інспектора» відноситься до нашої історії 4 жовтня 1861 р., то тут «нещирість» архім. Павла ні до чого, бо він пішов з академії раніше 4 жовтня, більш як за місяць, саме 23 серпня того ж року. Те саме слід сказати і щодо нового інспектора Володимира (Петрова), який характеризується Преосв. Леонтієм абсолютно вірно, але який прибув до нас через 7 місяців після 4 жовтня, саме 10 травня наступного 1862 року. Отже, його особистість, з незнанням нашої академії, також ні до чого. Вірна лише загальна думка, що Преосв. Іоаннік діяв зовсім один, без чийогось сприяння, на свій страх, і, як побачимо, справді зовсім «невпопад». Природна помилка пам'яті. Це було 1861 р., але оскільки Преосв. Леонтій грав велику роль і при закінченні нами курсу в 1863 р. як ревізор академії і брав діяльну участь у вирішенні нашої долі, тісно пов'язаної з 4 жовтня 1861 р., то в нього природно 1861 злився в пам'яті з 1863-м. Крім згаданого вже 1) ієромон. Володимира (Микільського), † єп. Нижегор., 2) свящ. І. Р. Рахінський, новгор., був учителем М. І. Владиславлєва з училища, слід. був старший за нас, щонайменше років на 7, 23-й наш канд., був потім при місії в Китаї і прот. у Новгор. єпархії; 3) ієром. Анфім (Озеров), моск., 30-й наш канд., був по семінарії товаришем тодішнього реч. СПб. сім. Платона (Троєпольського, маг. моск. акад. XIV к., 1844), слід. закінчив семінарський курс близько 1840 р., приблизно 25-ти років від народження, і був під час вступу до академії щонайменше 40 років старше нас років на 20; це був найстаріший літом наш академічний товариш, був він потім огляд. училища в м. Рославлі і нарешті вступив до братії Троїце-Сергієвої Лаври; нарешті 4) свящ. А. Соколов, який закінчив зі званням студента і незабаром помер. Соколов увійшов до складу студентів лише на старшому курсі. Коли увійшли свящ. І. Рахінський та ієром. Анфім, не пам'ятаю. Пам'ятаю, що приймальних іспитів вони не тримали. З цим добрим наміром, а аж ніяк не з метою нагрубити начальству (що було зовсім не в моєму характері), я дозволив собі цю безглузду і, по суті, зухвалу витівку. Можливо, думав я, ректор зверне увагу на мої слова і подумає: якщо вже такий студент, як А. К-кий, людина аж ніяк не войовнича, тиха вдача, законослухняна (я мав підставу припускати, що така саме думка має про мене начальство), так належить до мого розпорядження, то чого ж я повинен від інших чи поповільнитись з його виконанням? Зізнаюся тепер, що був тоді непрохідно дурний і нетямущий. Але мій виступ доводить водночас і те, що ми тоді ще не були в курсі справи і не припускали активної участі ректора на початку цієї справи. Інакше, звичайно, я зрозумів би цілковиту марність і безглуздість виступу зі своєю думкою. До такого виступу розташовувало мене і помітне на той час прихильність до мене ректора. Преосв. Іоаннікій під час своїх перших, протягом вересня, лекцій з догматики неодноразово піднімав мене для обговорення богословських питань, що вважалося ознакою благовоління. І воно справді відчувалося. Але потім, після моєї невдалої консультації 4 жовтня, воно змінилося у Преосв. Іоаннікія, взагалі стійкого у своїх симпатіях і антипатіях, небажанням до мене, яке тривало до закінчення мною курсу і відбилося, як побачимо далі, на моїй подальшій долі. У всякому разі, проте, не можу не визнати: mea culpa, mea maxima culpa! Такий був, напр., І. Д. Делянов, згодом міністр народної освіти, тоді, в 1861 р., – директ. департаменту міністерства нар. просв., директ. СПб. Громадський бібл. і потім, того ж року, піклувальник СПб. навчального округу Здається, саме найкращому Івану Давидовичу наші вигнанці найбільше були зобов'язані улаштуванням своєї подальшої долі: Владиславлєв, Нік. Ів. Соколов, І. Я. Спрогіс та Ф. І. Абрамович. Всі вони, завдяки йому, прилаштувалися або хв. нар. просв., або публ. бібліотека. Чути було, що посватав їх І. Д. Делянову наш бак. М. О. Коялович, який мав уже й тоді зв'язки у світському вченому та навчальному світі. І. Я. Спрогіса порекомендував І. Д. Делянову Вл. Стасов, який викликав його з села і спочатку дав йому навіть приміщення у своїй квартирі. Михайло Іванович Владиславльов, призначений для відправлення за кордон, з метою приготування до професури в університеті, спочатку, після повернення з посилання в батьківському будинку, займався співробітництвом у жур. "Епоха", що видається братом Ф.М. Достоєвського, М.М. Достоєвським, з дочкою якого після повернення з-за кордону одружився. На квартирі, де жив тоді М. І. Вл-в, я бував і вкотре зустрів там обох братів Достоєвських, тобто і знаменитого Федора Михайловича, і брата його, видавця «Епохи» Михайла Михайловича, майбутнього тестя М. І. Вл. Особа Федора Михайловича, звичайно, вкрай цікавила мене; я вже прочитав чудовий за психологічним аналізом його роман «Злочин і покарання», – читав з перервами, кілька разів кидав, не міг читати, як людина вразлива, надто жваво переживаючи психологічний стан дійових осіб, що передається автором, глибоким знавцем людської душі. Ф. М. Д-ий за нашому побаченні був дуже мовчазний. З М. І. Вл-м ми бачилися і потім, коли він був уже професором та ректором університету. Він до кінця свого життя зберігав істинно товариські стосунки до мене та до всіх інших своїх товаришів (І. Я. Образцову та ін) за СПб. духовної академії Помер він ще нестарим, 50-ти років (нар. 1840, декан 1885, ректор 1887, У 1890, 24 квіт.), від раку в мозку і в усьому тілі. Був він міцного, можна сказати, богатирського складання, і тому не дивно, що Государиня Імператриця Марія Феодорівна посміхнулася, коли він, представляючись їй як новопризначений ректор університету, сказав, що він сподівається попрацювати на цій посаді, наскільки вистачить у нього сил і здоров'я, на що Государя поскаржитися. Небіжчик М.І. сам передавав нам про це. Євг. Нік. Жданов з Арханг. сім., надійшов у Моск. університет, закінчив його і був згодом світовим посередником у м. Мозирі. Дуже обдарований, вражав нас тим, що майже не займався, тільки ходив по кімнатах, помахуючи чимось, що тримав у руках, а тим часом був одним із найкращих за успіхами студентів. Нікол. Ів. Соколов, з ризьких, добрий, здібний студент, але з особливо видатних, відрізнявся лише жвавістю і красою обличчя. Чому Преосв. Леонтій поставив його поруч із Владиславльовим, невідомо. Був він, здається, в університеті і, мабуть, закінчив його, судячи з того, що служив у Вільні по хв. нар. просв., потім він жив у Петербурзі, був приватним, здається, повіреним і взагалі практичним діячем. Флор Ів. Абрамович, із СПб. сім., своєрідний, прийнятий в акад. під №6, був в університеті та служив учителем у Новгородській гімназії. Іван Якович Спрогіс, з Ризької сім., Латиш за походженням, з селян, спочатку служив у СПб. публічній бібліотеці, нині архіваріус Віленського центрального архіву стародавніх актових книг, дуже поважний діяч. Доводилося чимало читати у «Новому часі» про його діяльність; раз навіть був присвячений йому цілий фейлетон у цій газеті. Привіт. 1 січня цього 1914 р. нагороджений чином дійств. Стат. радника, а днями обраний до почесних членів СПб. Археологічний інститут. Конст. Соколів, із СПб. сім., своєрідний студ. Чому він потрапив до числа виключених, досі залишається для нас загадкою. З делікатності ми дали спокій вищевказаним 4-м товаришам, які мають священний сан, не пропонували їм підписати нашу заяву, дуже добре розуміючи, що в їхньому становищі це для них вкрай незручно. Пам'ятаю, питання про їхній підпис порушувалося у нас, але зараз було вирішено в негативному порядку. Цей київський студентський рух, дуже важливий для належного розуміння нашої історії, описаний у спогадах проф. В. Ф. Певницького («Мої спогади», див: Праці Київ. дух. акад., 1911, т. III, стор 338-348 і 1912, т. II, стор 305-326). Ректор Київ. акад. був тоді архім. Ізраїль (Як. Лукін, 2-й маг. II к. Київ. акад., 1825), людина старий, товариш зі студентства нашого проф. В. Н. Карпова, розумний, добрий, але дуже слабохарактерний, а інспектором (після архім. Іоаннікія, що пробув до описуваної події, при ректорі Ізраїлі, лише 5 місяців) – архім. Валеріан (Орлов, 1-й маг. СПб. акад. XXI к., 1855), обдарований, але який страждав на алкоголізм, вимушений потім, через рік («пробив інспектором близько року»), не тільки залишити службу, а й зняти з себе священний сан і чернецтво, перетворитися; помер він босяком у Полтаві (у поліцейській дільниці). За таких начальників трапилося таке; говоритимемо словами проф. Співницького. Окрім невдоволення начальством та його розпорядженнями, «бажання та вимоги студентів простягалися і на навчальну частину. Вони заявляли невдоволення щодо незадовільного, на їхню думку, викладання того чи іншого предмета і просили нових лекцій, понад належні за статутом і за розкладом... Зі свого середовища, - серед студентів, обирали собі лектора і доручали йому читати їм лекції... йому в аудиторію. і вихвалялися, що їхній товариш, самозваний наставник, читає лекції краще за справжніх професорів... Погрожувала академії повна анархія... Студенти нарешті вирішили звернутися прямо до Государя Імператора і зробили прохання на Найвище Ім'я. Для подання цієї прохання вигадали особливий церемоніал. Під час засідання правління, без доповіді, вривається один студент молодшого курсу, у вигляді дзеркала стає на коліна, на голову кладе прохання і, звертається не до членів правління, тут присутнім, а до Государя Імператора, як би особисто йому уважає... Прохання студентів надіслано до Петербурга Їхнє прохання – не стільки прохання, скільки обвинувальний акт проти академії. Насамперед нападають на своє найближче начальство, яке не відрізняється ні розумом, ні адміністративним тактом, ні в кому не вселяє поваги. До того ж, один із них (інспектор) алкоголік і до студентів часто є у нетверезому вигляді. З наставників багато хто веде свою справу недбало, абияк, не відрізняючись ні розумом, ні знаннями, ні даремно повідомлення; інші з них такі слабкі, що про них говорять, що вони промовисті як риби. Зміст студентів мізерний. Дисциплінарні порядки важкі, даремно стискають свободу студентів». І треба дивуватися, що після описаної вище історії цього XX курсу «бунтарів», як називає його проф. В.Ф.П., за його словами, «ніхто не був звільнений з академії», а лише 4 особи самі пішли з неї, у тому числі М. Ф. Володимирський-Буданов, який нині «користується славою вченого та неабиякого проф. київського університету». У цьому дуже обдарованому курсі було чимало видатних особистостей, згодом навіть єпископів: М. Невський (Мітрофан; У єп. Смоленський), М. Некрасов (Лаврентій, колишній рект. моск. акад., еп. Курський і Тульський), Хар. Орда (Іріней; єп. Могил., Тульськ., Подільськ., Єкатеринб., Орлов.), І.Т. Екземплярський (Ієронім; єп. Тамбов., архієп. Віленський та Варшавський). До цього курсу належав і проф. С. М. Сольський, колишній багато років київськ. градськ. головою. Йому одному вдалося, не без зусиль (через упередження проти цього курсу), потрапити до проф. Київ. академії з викладачів Київ. семінарії. Стільки, однак, корисних для Церкви та духовної школи діячів зберегли доброта та «безхарактерність» ректора Ізраїлю! навряд чи такий результат вийшов би, якби на його місці був наш Іоаннікій, і нам здається, глибоко помиляється шанований В. Ф. Певницький, припускаючи, що в такому разі «в академії не було б ніяких переживань» (1911, III, стор 347). Скільки ми не ламали собі голову над питанням, як могла прийти Предтеченському думка записати нас у журнал, не могли знайти жодного з нашого боку того приводу. Наші стосунки до нього взагалі були коректні. На молодшому курсі був навіть один випадок, дуже характерний щодо цього. Приходить Перший раз до нас на лекцію, мабуть після «всенощного чування» за картярською грою (він любив її і подібні задоволення і вдавався їм з усім запалом своєї пристрасної, широкої натури) і починає читати за своїми записками, але через кілька часу чуємо щось, зовсім не відноситься до іншої - зовсім не відноситься до цієї леці. Виявилося, що він не переглянув своїх листків, перемішав їх з іншими, які до цієї лекції не належали. Ми вдали, що не помітили цього скандалу і жодним рухом не дали йому зрозуміти, що нам зрозуміла причина раптового його переходу до іншої теми. На наступний клас він сам заговорив про цей випадок і дякував нам за нашу до нього делікатність і витриманість. Бак. Пр-ий, як тодішній помічник секретаря (за внутрішнім правлінням академії), без сумніву, часто відвідував ректора, та й жив у своїй бакалаврській квартирі зовсім поряд з квартирою ректора, до того ж людина дуже товариська, навіть балакучий, серед різних розмов, між іншим, про своє Київській академії, і недавніх київських академічних заворушеннях, міг сказати, що й у нас, мовляв, порядки і дисципліна знаходяться не в блискучому вигляді, студенти дуже неакуратно відвідують лекції, як, напр., у нього на класі грецької мови, і в азарті, до якого він має намір тільки в схильності, до якого він був схильний. то показати, скільки студентів немає, як це він і зробив із нами за кілька днів до 4 жовтня. Положення ректора при цій розмові, якщо він був насправді, було не з легких. Відповісти на проектований захід негативно не дозволяло свідомість, по суті, її законності, та й шкода було пропустити такий добрий випадок – підтягнути студентів; ствердно – означало взяти він велику, найголовнішу частину ініціативи в ризикованому підприємстві. Навряд чи можна, однак, сумніватися в тому, що відповідь була отримана більш менш ствердна, а головне, що початок справи відбувся принаймні з відома ректора, який був тоді для академії все - і ректор, і інспектор (інспектора ж не було), і до якого був близький фактичний його ініціатор, Пр-ій, секретаря правління). У нас було вирішено надіслати до Лондона Герцену опис нашої справи. Статтю було складено та відправлено за призначенням. Хто її складав, невідомо: мабуть, вона складена була поза академією, будь-ким із виключених студентів. Укладаю з того, що текст її зовсім не пам'ятаю; мабуть, ніколи не читав. Не читав її, здається, і в друкованому вигляді, обробленому, звісно, ​​самим Герценом, принаймні, зовсім її не пам'ятаю. Пам'ятаю тільки, що товариші тріумфували після появи в «Дзвоні» опису нашої справи. Про статтю «Дзвони» згадує у своїх спогадах і Преосв. Леонтій. Помітивши на початку, що «невдоволення управлінням Іоанніка виявлялося, ще коли він був ректором київської академії (?), – у статтях свого часу страшного «Дзвона», що він, Преосв. Леонтій, за дорученням митр. Ісидора, отримував і читав цей журнал», що отримавши номер з описом нашої справи, вирушив до митрополита, який «наказав дати прочитати його Іоанніку», – після цього, пише далі: «говорю пр. Іоанніку: в «Дзвоні» є цікава стаття, яку Вам прочитати треба; вона вже була доповідана покійному нині Государю, через III відділення... Заговорив я про це тому, що стаття «Дзвони», при події в академії, мною описаній, послужила приводом до вельми невигідного поняття петербурзької публіки про Іоанніку і у вищих сферах і прискорила його призначення на її. Мої стосунки до Іоанніку залишалися, можу сказати, благородними, братерськими, хоча він не оцінив їх ні тоді, ні після, коли довелося нам знову разом бути в Петербурзі, в Синоді вже, і коли він, з волі доль, з'явився вже в «білому клобуку» («Богосл. вісник», 1914). Переданий був «Дзвон» Преосв. Іоанніку в 1862 р. (тобто через 6 міс. після 4 жовт. 1861 р.), на Страсному тижні, як пише Преосв. Леонтій. А до першого дня Великодня цього ж 1862 р. наш ректор отримує орден св. Володимира 4-го ступеня. Ми дуже зловтішалися з цієї нагоди. Після оповідання Преосв. Леонтія стає зрозумілим, звідки взялася така надзвичайно мала нагорода нашому ректору, єпископу після 13-річної його служби (1849–1862). Государ Імператор Олександр II (до речі, дуже високо цінував цей орден, «торгувався», як потім, через кілька років, передавали мені, навіть через 4-му ступені), прочитавши статтю «Дзвони» про Іоанніку, ймовірно, сам знизив ступінь ордену, з 3-го на 4-му. Навряд чи митр. Ісидор представляв нашого ректора, свого вікарія, та ще земляка (обидва туляки), до 4-го ступеня. Чудово, що митр. Філарет не докладає до нашої історії назви ні «бунту», ні «обурення студентів», ні якогось іншого подібного найменування, а характеризує її просто словом: «випадок у грецькому класі» («Зібр. думок та відгуків Філарета, митр. Московського». М., 1, 15, 18, 18). Дата цього документа: 16 жовтня 1861 р. Цей дорогоцінний документ важливий був для мене, при складанні моїх спогадів, крім його змісту, ще й щодо хронологічних даних, що містяться в ньому. Без нього я не міг би точно вказати не лише дня, а й місяця, коли трапилася наша історія. Пам'ятав лише, що «випадок у грецькому класі» був або у жовтні, або у листопаді. Так забуваються навіть найважливіші події нашого життя! Дуже цікавою є критика нашого, шістнадцяти осіб, заяви правлінню академії. Слабкість його відчувалася навіть нами, коли, пригадую, ми редагували цей документ. Тим більше не могла вона сховатись від людини такого незвичайного розуму, як митр. Філарет. Ось що він пише на нашу адресу. «15. В іншому поясненні 16 студентів кажуть, що 4 жовт. були в класі, підкоряючись волі його високопреосв. Це законно та схвально. 16. З тим разом вони кажуть, що поділяють переконання тих, хто не був у класі 4 жовтня, слід. поділяють і те переконання, висловлене 25 студентами у поясненні, що не знайшли можливим іти до класу 4 жовтня. Отже, вони в один і той же час і не могли бути в класі і були в ньому. Примітний приклад, як дивно доводить поневолення власного розуму духу соумышления». Були потім часи (1867-1883) ще гірше 60-х років, але тоді на чолі академії стояла особа, яка мала великий педагогічний такт, розуміння молоді та вміння діяти на неї (прот. І.Л. Янышев), і не сталося тоді жодної катастрофи. А скільки було на те випадків! Ми цей приснопам'ятний ректор, коли став протопресвітером і вийшов з академії, одного разу сказав: «Весь час мого ректорства я почував себе точно на вулкані, не був спокійний жодної хвилини». У спогадах прот. Н.К. Смирнова («Пам'ятна книжка за 1913 р.», вид. Товариством духовної та матеріальної взаємодопомоги колишніх вихованців СПб. дух. академії. СПб., 1914, стор. 77-79) Преосв. Іоанній називається ректором, «до якого вдячну пам'ять завжди живили студенти XXVI курсу». Наводяться тут і факти турботливості Преосв. Іоаннікія про студентів і його до них милості, факти досить промовисті. У тій же книжці, щоденник прот. І.К. Херсонського (стор. 105), читаємо: «1864 февр. 2. Пр. Іоаннік говорить після літургії прощальну промову, в якій. (Між іншим) просить вибачити йому помилки і зроблені комусь неприємності тощо». Це, втім, досить просте зміст прощальних промов. Але що надзвичайно – під 5 лют. читаємо: «Від'їзд ректора пр. Іоаннікія. Земний уклін при прощанні та цілування зі студентами. Пожертвування студентам 75 грн. і тим, хто приходить 25р.». Цілком імовірно, що Преосв. Іоаннік у цей момент згадав про наш XXV курс і подумки спрямував свій земний прощальний уклін і до нас, і навіть більше до нас, ніж до готівкового XXVI курсу. Принаймні, дуже хотілося б цьому вірити. Було й биття шибок, втім не в кімнатах, а у відомих місцях усамітнення. Там же і тоді ж одним товаришем, у дуже нетверезому вигляді, винищено класний журнал – ймовірно, на помсту за запис у ньому 4 жовтня. Те й інше діяння заслужило, проте, загальне осуд всього курсу. Пам'ятаю, це куріння в кімнатах і їдальні було дуже неприємно для людей, які не курили, яким був тоді і А. К-ий. Дим поганих дешевих цигарок, особливо в їдальні, при чаюванні, змішуючись з ароматом чаю, дуже заважав насолоджуватися цим улюбленим нашим напоєм. Неприємно було, коли палили й у кімнатах. Пам'ятаю, товариші, помічаючи мою нелюбов до тютюну, говорили іноді: «Підемо в курильню (це була тоді нами самими обрана, маленька кімнатка, при вході в середню частину зайнятих кімнат), «Львович» вже морщиться». Товариші любили мене та називали цим ім'ям. Інспектор Володимир - людина воістину не від світу цього, згодом проміняв інспектуру в академії і поєднані з нею вигоди для подальшої кар'єри на місіонерські подвиги в Алтаї, - мабуть, зрозумів наш душевний стан і поводився до нас як лікар при ліжку важко хворого, вкрай делікатно і дуже делікатно нам. Відчувалося, що джерело такого його поводження з нами було інше. Коли, наприклад, відвідував нас, входив до нас у кімнати не інакше, як дуже повільно відчиняючи двері і зачиняючи їх, повертався до нас спиною, щоб дати нам час приховати сліди якогось безладу. Коли трапилося в когось горе, виявляв безодню доброти та сердечності. Так, коли в одного мого товариша (Н. Г. Благовіщенського) помер батько і коли той прийшов до інспектора проситися з цієї нагоди у відпустку, добряк Володимир обійняв його, розплакався і запропонував йому навіть грошей на дорогу. Воістину, сам Бог послав його нам у важкий для нас час. Як на вражаючий приклад такого настрою вкажу на одного, почесного мого родича, в душі гарячого патріота, дуже релігійної людини, М. І. Розова, в той час віце-директора медичного департаменту міністерства внутрішніх справ. Н.І. з незвичайною повагою, мало не улесливо слухав польські промови (чому я був свідком) – відомого поляка, проф. Спасовича і дуже не схвалював «Московські відомості» і М. Н. Каткова, які озброювалися проти поляків і проти коливань нашого уряду, іронічно називаючи статті моск. газети «брязканням» та «квасним патріотизмом», слівцем, яке було тоді у великому ході. Це було з його боку чисте непорозуміння, але тоді весь Петербург був у ньому винен, бо він був «полякуючий». Коли був цей випадок, я добре не пам'ятаю. Ймовірно, не в 1862 р., а в кінці 1861 р., біля нашої жовтневої історії, може бути в розпал її. Укладаю про це з мого обурення і страху за товаришів побачивши цього жалюгідного документа (дурості?!), А так само і з того, що залишилося в пам'яті тодішньої нашої здогадки, що цей нещасний лист, який якимось чином, як ми припускали, все-таки став відомим нашому начальству, послужив для деяких з товаришів (ймовірно, послужив для деяких з товаришів). Абрамовича та Конст. та Нік. На жаль, я дуже поспішав покінчити з нещасним листом, не розглянув і не запам'ятав прізвищ. До речі, ми ходили тоді вже не в сірих шинелях зі стоячим коміром і в циліндрах на голові, як у перші два роки (1859–1861), а в пальті, влаштованому нам у 1861 р. на пожертвувані тодішньою старостою академічної церкви, купцем Корольовим, гроші. Циліндр замінено кашкетом. Пальто було літнє, і носили ми його в теплу пору, шинель же, хоча вона була також не на ваті, а тільки з байковою підкладкою до половини (біля грудей), – у зимове. Після Преосв. Іоаннікія (рект. з 5 жовтня 1860 до 13 січня 1864 р.) ректором СПб. академії був (з 13 січня 1864 р. до 9 листопада 1866 р.) архім. Іоанн (Соколів; 2-й маг. XIII к. Моск. акад., 1842), з ректорів Казанської акад., а з 27 листопада 1866 до 19 жовтня 1883 - протоієрей І. Л. Янишев. Ієром. Опанас Турчанович (за Чистовичем: Турчинович), київ., 13 маг. XVIII к. Київ. акад. (1857), з препод. Саратов. сім., з 1859 – бак. СПб. акад., 1863 – архім., 1865 – рект. Мінськ. сім., † 1867. Іван Терентійович Осінін, СПб. сем., 1-й маг. XXII до. СПб. акад. (1857), 1863 – екстраорд. проф. Див: І.А. Чистович «Історія СПб. дух. академія. 1858-1888». Стор. 44-45. Іван Федорович Нільський, Псков., 2-й маг. XXII до. СПб. акад. (1857). Іван Васильович Чельцов, рязан., 4-й маг. XIX к. СПб. акад. (1851), 1851 – бак., 1856–1859 – економ акад., 1859 – екстраорд. проф., 1860 – ордин. проф., † 1878. Олександр Михайлович Іванцов-Платонов, курс., 2-й маг. XXII до. Моск. акад. (1860), 1863 р. – законоуч. моск. Олександрівського воєн. вч., потім - проф. Церков. історії у Моск. університет, 1877 – доктор богослов'я. Василь Іванович Долоцький, петербурзький, 5-й маг. XII до. СПб. акад. (1837), 1839 – бак., 1851 – екстраорд. проф., 1852 – орд. проф. Літургікою цей предмет називався в нашій академії, та ще в Казанській, де спочатку він називався ще «екклезіастикою» (Див.: П.В. Знаменський «Історія Казанської дух. академії ...», т. II, стор 313). У Московській академії «літургіки» був, а була «церковна археологія». У Київській академії цей предмет називався то літургікою, то церковною археологією, з'єднуючись з канонічним правом (див. «Списки почат. і наставн. Київ. акад.», с. 9). Дуже худорлявий, він носив у студентів прізвисько «мочі». Ймовірно, не без впливу на походження такої прізвиська був предмет його читань. Мої товариші висловлювали часом подив, чому я був таким уважним слухачем і старанним відвідувачем лекцій В.І.Д. Мабуть, у мене було передчуття, що доведеться викладати цей предмет, окрім інтересу, який він сам по собі збуджував у мені і який умів розбудити своїми читаннями наш високоповажний професор. Олексій Іванович Парвов, Новгород., 3-й маг. XXII до. СПб. акад. (1857), 1857 – бак. гомів. та основ. богосл., 1859 – католицька. законів, 1860 – свящ. ц. Інженерного замку, 1864 – екстраорд. проф., 1865 – проф. та настоять. ц. Вчив. правознавства, 1883 – голова. Навч. комітету при Св. Синоді, † 1897. Федір Самойлович Надєждін, київськ., 4-й маг. XVIII к. Київ. акад. (1855), 1855 - виклад. Новгород. сім., 1859 – бак. СПб. акад., 1863 – екстраорд. проф., † 1866. Іван Єгорович Троїцький, олонець., 7-й маг., XXIII к. СПб. акад. (1859), 1859 - виклад. Олонець. сім., 1861 – бак. СПб. акад. за грец. яз., 1863 – по новій церк. історії, 1866 – екстраорд. проф., 1875 – ордин. проф. та докт. богослов'я, † 1901. За це треба сказати велике спасибі Преосв. Іоанніку. Не те було за його наступника, Преосв. Іоанні (Соколові; У єп. Смоленському), який, як у Казанській академії, так потім і в Петербурзькій, сам призначав тему кожному студенту, ні з чим не узгоджуючись, ні з силами, ні зі схильністю студентів до відомого роду робіт, причому іноді давав теми прямо неможливі по самому їхньому суті, так П.В. Знам'янський у своїй «Історії Казанської дух. академії». Те саме було і в нашій академії з наступним за нашим курсом – XXVI, один із найкращих студентів якого, О. В. Білецький, мав через невдалу тему закінчити кандидатом. Потім, вже довго (в 1871 р.), отримав ступінь магістра за новий твір. Така невдача спіткала «багатьох із цього курсу», як зауважує колишній студент цього курсу А. С. Родоський у своєму «Біографічному словнику...» (стор. 59). Не звертався до Ів. Т. Осініну – частково щоб не позбутися самостійності в роботі, частково тому, що початкове формулювання теми поселило в мені, можливо, безпідставну думку, що сам професор навряд чи добре знайомий із предметом моєї теми. Н.Г. Благовіщенський, тверск., 11-й маг., виклад. Вітеб. сім., інспект. та директ. нар. вчив. Псков. губ., потім Ревельськ., 1898 - у відставці, † 1899. Тема дисертації: «Протестантські рухи в Англії до часу реформації». Див. щоденник прот. П. К. Херсонського у «Пам'ятній книжці за 1913 р.», вид. Суспільством духів. та матер. взаємодопомоги колишніх вихованців СПб. дух. академії, СПб., 1914. У І. А. Чистовича в «Історії СПб. дух. академії» (стор. 75) читаємо: «Перехідні для студентів нижчого відділення та випускні для студентів вищого відділення іспити проводилися – перші – академічним правлінням, останні – конференцією, за участю та зовнішніх членів конференції, які призначалися депутатами з різних предметів академічного курсу». Ось ці зовнішні члени конференції нашого часу, за старшинством – не закінчення ними академічного курсу, а щодо порядку призначення їх членами: прот. Морськ. Нікол. собору І.Д. Дзвонів – з 1831 р., прот. Училища правознавець. М. І. Богословський - з 1893, архім. Авакум (Чесний), член Цензурного комітету - з 1842, придв. прот. І. В. Різдвяний - з 1848, прот. Козан. собору Г. С. Дебольський - з 1848, прот. Виховує. заг. благ. дівиць І. К. Яхонтов - з 1855, свящ. законоучить. 3-й СПб. гімназії К. П. Добронравін († Гермоген, єп. Псковський) - з 1855, прот. Нікол. сиріт. інституту В. В. Гречулевич († єп. Віталій) – з 1860 р., прот. Козан. собору Ф. Ф. Сидонський – з 1862 р., прот. ц. СПб. університету П. Ф. Солярський – з 1862 р. Усі вони були дуже поважними і відомими у вченому, особливо духовному світі. З них особливо висувалися: професор богослов'я прот. М. І. Богословський, Ф. Ф. Сидонський, відомий наш філософ, який володів також великою ерудицією і з інших наук, і архім. Авакум (Чесний, тверск., старш. канд., та був маг. VIII к. 1829 р. СПб. акад.), відомий синолог, який здійснив з романістом Гончаровим поїздку на фрегаті «Паллада» і їм добре охарактеризований, високоповажний вчений. Здається, він страждав на слабкість до спиртних напоїв. Пам'ятаю, ми чекали його на іспит зі Св. Письма, а він сидить собі у сторожовій будці, при вході до академії, з володимирською 2-ю мірою зіркою на рясі. Відпочивши, він таки через кілька днів з'явився на іспит. Вирізнявся він дуже добродушним характером. Його земляки, тверяки, до нього ходили. Їзда на пароплаві була дуже благодійна для студента, стомленого іспитами, так що в якісь дві доби я трохи одужував у своєму здоров'ї, до речі сказати, від сирого петербурзького клімату не погіршився, а навпаки, взагалі, зміцнився. У Нижньому, завдяки його гірському повітрі та сильним вітрам, я завжди почував себе гірше, ніж у Петербурзі. Раз пішки вирушили навіть до Великого театру (тоді італійська опера) слухати знаменитого Тамберліка в ролі Отелло та його «ут-дієз», випросилися у капельдинера за нікчемну плату постояти в райку, а потім також пішки – назад до академії. Результат для мене був той, що я захворів. Іншим разом вирушили, також пішки, до Ботанічного саду, на Аптекарському острові. Це від академії буде туди й назад, мабуть, щонайменше 12 верст, крім ходьби садом. Н. Н. Микільський, тульськ., 32-й канд., був учить. Ярослав. сім. Помер. Пам'ятається, ми соромилися пропонувати йому через спорідненість з митр. Ісидором та земляцтва з Преосв. Іоанніком, підписувати заяву 16-ти, з приводу історії 4 жовтня. Отже, ми не були позбавлені певної частки делікатності і не були зовсім поганими молодими людьми. «Пр-ий у гарячих каже: «після цього всіх бунтівників треба робити кандидатами». Я суворо зауважив: «бунтівники у в'язницях утримуються. Академія не в'язниця, та яке право маєте ви, бакалавр тільки, не член конференції, а секретар її, підняти голос і давати судження? Ваша справа записувати, що визначає конференція"». Преосв. Леонтій тут помиляється: Пр-ий був тоді екстраорд. професором і мав право голосу, якщо тільки з цією умовою він зведений був у це звання. Тоді, за словами І. А. Чистовича, зводили в екстр. проф. з присвоєнням або без присвоєння цього права. Так само Преосв. Леонтій забув, що у нас не всі були магістрами та кандидатами, а чотири особи випущені студентами (щоправда, найслабші за успіхами). На закінчення Преосв. Леонтій пише: «Пр-ий, проте, довго служив при академії і дослужився, здається, до заслуженого професора, хоча його життя розпусну слід вчасно видалити його з академії». Залишалося мало часу на обробку. Писав передмову після закінчення всієї роботи з твору, писав згоряння, не обмірковуючи виразів, забуваючи навіть зовсім, що пишу дисертацію, яка підлягає критиці рецензентів. До того ж, переписував чернетку свою не сам; при особистому листуванні, ймовірно, багато що змінив би. А головне, треба було мої висновки та загальні судження помістити не на початку, а наприкінці твору. Зроби це, уникнути багатьох заперечень, які були б усунуті самим змістом мого твору. Читаючи загальні мої думки і висновки, один рецензент (прот. Яхонтов), на подив, навіть помітив наприкінці мого введення, що воно «цілком зайве» (?!). Ймовірно, він не зробив би такого зауваження, якби моє введення було віднесено до кінця твору і з'явилося б. У друкованій моїй книзі «Історія спроб до об'єднання Церков грецької та латинської у перші чотири століття по їхньому поділу» (СПб., 1868) передмова повністю перероблена і з неї виключені всі вищезазначені загальні судження та висновки. Але мені було шкода зовсім викинути їх. В обробленому вигляді я помістив їх в окремій статті в «Православному огляді» (1865, січ. і лютий) під назвою «Історія спроб вирішення питання про об'єднання Церков та майбутньої його долі». Ось для порівняння бали за обидва курси, молодший та старший. Ця табель балів підписана А. І. Предтеченським. Бал на мій курсовий твір 9,16 утворився тому, що один з рецензентів (прот. Яхонтов) поставив бал 8½. Розділивши 10, 9½ та 8½ на три частини, отримаємо 9,16. З таблиці в попередньому прим., саме з випадку з Ф. Г. Ел-м, поставленим у списку за № 9, з безперечністю вбачається, що творам надавалося найбільше значення. У Ф. Г. Ял. бали за усними відповідями були майже тотожні з моїми (-1) і набагато вищими (на 0,42) балів Н. Барсова (№ 3 за списком), і, однак, його ставлять у списку набагато нижче за нас обох, і це тому, що у нього виявився дуже низький бал за творами – лише 6,82. Такий бал залежав від випадкових причин (вигадування у нього завжди були дуже хороші), саме від неподання деяких творів у старшому курсі. Їх було дуже багато: шість і одна проповідь. Пам'ятається, багато хто не подав тоді два-три твори. І за неподачу цих одного-трьох творів у всіх, у тому числі і у Ф.Г. Ел., зменшили із загального бала за творами. А коли почали складати список, низький бал із творів природно потягнув усіх їх, у тому числі й Ф. Г. Єл., донизу. Чому, в такому разі, мій найвищий з усіх балів цієї категорії (9,71), вищий за бал Тім. Барсова (на 0,39), чи не потягнув мене догори? Мій низький бал за курсовим (9,16) не завадив би тому, як не завадив Ф. Г. Ел. його дуже високий бал по курсовому соч. (9,57), набагато вище і мого, і Тім. Барсова (9,16 і 9,50), благополучно спуститися донизу, до № 9. Мій порівняно низький середній бал по курсовому соч., у вигляді блискучого про нього відгуку проф. Чєльцова, природно втрачав свою силу. Що Преосв. Іоаннікій гнівався на мене до останніх днів мого студентства, це видно зі слів проф. В. І. Долоцького. Коли їдучи в Москву на посаду, я прийшов до нього попрощатися і за порадою щодо викладання церковної археології, що стояло мені, цей шановний мій наставник сказав мені: «Шкода, що преосвященний дуже сердиться на вас за те, що ви не вплинули (?!) на своїх товаришів, в сенсі виконання». Пам'ятається, ці слова не були викликані ходом нашої бесіди, а вирвалися в нього якось ненавмисно, ніби в пояснення того, чому я мушу вирушити до Московської академії. Ось магістри нашого курсу: Тім. Барсов, А. Катанський, Нік. Барсов († і. д. орд. проф. СПб. акад.), Є. Мегорський (р. Новгор. сем., † настоять. Казан. собору в СПб.), А. Тачалов (псал., потім прот. Вісбаденської ц., † наст. Паризької посольської ц.). Зразків († прот. спб. Вознесенської ц., проф. спб. Історико-філол. інституту, член Навчальний ком. при Св. Синоді), ієром. Володимир Микільський († єп. Нижегород.), Г. Пеньковський († виклад. Новгор. сім.), Ф. Єлеонський († засл. орд. проф. СПб. акад.), О. Щербицький († інспект. Литовської сім.), Н. Благовіщенський († дир. народн. орд. проф. Казан. З правом на ступінь магістра, за поданням нових творів, – Ф. Смирнов († секр. Литовської консист.), П. Іовлєв († прот. спб. Конюшенной ц.), В. Голубков († іспект. Яросл. сем.). З кандидатів нашого курсу найвидатнішим і найвищим становищем серед усіх своїх однокурсників виявився Олексій Олексійович Опоцький, псковський уродженець, ще здоровий, нині Високопреосвященний архієпископ і член Св. Синоду Алексій, який перебуває на спокої в московському Донському монастирі. А. А. Опоцький, загальний всього курсу улюбленець за свою доброту та симпатичний характер, 1864 – інспект. Віленськ. дух. учил., 1871 – прот. гроднен. Софійськ. соб. та законоучитель Гроднен. гімн., 1872 – утвержд. у степ. канд. богосл., 1891 – архім. та рект. Литовськ. сім., 1893 – єп. Балахн., Вік. Нижегір., 1896 – єп. Вятський, 1901 - архієп., Екзарх Грузії, 1905 - архієп. Тверський та член Св. Синоду, 1910 – на спокої у моск. Донськ. мон., з керуванням його. Не раз траплялося мені чути захоплені відгуки про нього як законовчителя гімназії, від колишнього його вихованця, орд. академіка Академії наук та директора с.-петербурзького Історико-філол. інституту, В. В. Латишева. Пам'ятається, вперше чув їхню відмінність від цього глибокоученого академіка під час посвяти Преосв. Алексія в Олександро-Невській Лаврі, куди гарячий його шанувальник, У. У. Латишев, навмисне прибув, щоб бачити хіротонію свого колишнього законовчителя. З живих однокурсників можу нарахувати, окрім себе, лише трьох: архієп. Алексія (Опоцького), В. А. Васнєцова (вятск., 26-й канд., виклад. Астрах. сем.), Н.Г. Смирягіна (петерб., 41-й канд., прот. петербург. Христонарод. ц.). Можливо, ще хтось живе, хотілося б про це знати. Згодом я мав нагоду чути від І.Є. визнання, що робить велику честь шляхетності його характеру, саме, що моя дисертація була йому дуже корисна (навіть, пам'ятається, він висловився сильніше), при складанні перших лекцій з нового для нього предмета. А коли, в 1868 р., вона була надрукована, то, за пропозицією того ж Й. Є. Тр-го, кілька десятків примірників її було придбано для академічної бібліотеки, як посібник студентам для приготування до іспиту з нової церковної історії. Вам може бути цікаво: