Глава двадцать шестая. Белый ангел 1861–1867

Кінець п'ятдесятих років XIX століття - час підготовки в Росії скасування кріпосного права, і в цій підготовці були задіяні всі найкращі уми держави, включаючи митрополита Філарета Московського. Він – один із тих, з ким важливо було порадитися, і до нього зверталися за порадою при кожній новій зміні проекту реформи. Заснований 3 січня 1857 року десятий за рахунком Комітет із селянської справи через півроку представив перший офіційний проект реформи. 20 листопада 1857 року імператор видав і розіслав усім губернаторам рескрипт, у якому виклав урядову програму. Передбачалося знищення особистої залежності селян за збереження всієї землі у власності поміщиків, надання селянам певної кількості землі, яку вони зобов'язані платити оброк чи відбувати панщину, і з часом – права викупу селянських садиб, які з житлового будинку та господарських будівель. Юридична залежність знищувалася не відразу, лише після закінчення перехідного дванадцятирічного періоду. У 1858 року для підготовки селянських реформ було утворено губернські комітети, у яких розгорнулася боротьба за заходи та форми поступок між ліберальними і реакційними поміщиками. Замість негласного комітету створено Головного комітету у селянській справі. Він виробив нову програму, затверджену імператором 21 квітня 1858 року і що передбачала не скасування кріпацтва, а лише її пом'якшення. Але 4 грудня 1858 року було прийнято іншу програму Селянської реформи, вироблена генерал-ад'ютантом Яковом Івановичем Ростовцевим і яка передбачала отримання селянами особистої свободи, забезпечення селян наділами землі на постійне користування з правом викупу за наданими урядом кредитами, затвердження перехідного «терміновозобов'язаного» стану. Після смерті Ростовцева в 1860 році кермо влади при підготовці реформи взяв у свої руки граф Віктор Микитович Панін. Освічена людина, він мав славу консерватором і кріпосником і справді, очоливши редакційні комісії з проведення реформи, досяг зменшення наділів і збільшення повинностей майбутніх звільнених селян. У жовтні 1860 року готовий проект реформи розглядався у Головному комітеті у селянській справі. Один із його списків потрапив на стіл митрополиту Філарету. Ознайомившись із ним, він висловив свої зауваження. Зокрема, в листі преподобному Антонію від 4 грудня 1860 року він писав, що йому не подобається думка про те, щоб раніше оголошення правил про звільнення селян з ними були ознайомлені священики «для приготування парафіян до розуміння цих», він скаржиться на багатоскладність представленого проекту, побоюється, що більшість священиків не збагнуть. реформи. «Наприклад, у правилах належить дати селянам самоврядування. Чи зрозуміє це з точністю священик? І якщо, хоч неточно, зрозуміє, чи зрозуміє це селянин? Крім того, він побоювався, що «священик, ставши посередником між начальством і селянами, наразиться на небезпеку з обох сторін». Побоювання його були марними. Діячі реформи хотіли дещо відгородити себе від можливих подивів, і якщо б виникли в селянському середовищі хвилювання, можна було б звалити частину провини на попів – мовляв, погано розтлумачили суть реформи своїм парафіянам! Остаточна розробка маніфесту про відміну кріпосного права була покладена на Самаріна та Мілютіна. Юрій Федорович Самарін, один із найталановитіших представників слов'янофільства, учень Хомякова, який доводив, що в православ'ї зливаються відсутня в католицизмі єдність свободи і відсутня в протестантизмі єдність спільності, при цьому високо цінував досягнення західної цивілізації і міг знайти золоту середину, зокрема. Його одноліток Микола Олексійович Мілютін був також його однодумцем. Отже, вибір цих двох діячів реформи як творців маніфесту був зроблений царем правильно. Новий, 1861 рік, владика Філарет знову зустрічав на одрі хвороби. «Простужена рука заважає писати, тоді як це потрібніше». А на нього тим часом упала робота найвищої державної важливості – надіслали написаний Самаріним та Мілютіним маніфест із вимогою відредагувати його на свій розсуд. Імператор надавав владиці повну довіру і мав намір опублікувати цей документ лише після його редактури. Панін супроводив текст маніфесту власним листом, у якому з благоговінням звертався до святителя Філарета: «Государ покладається зовсім на високий дар красномовства вашого високопреосвященства і на ревну старанність вашу до справи, такої важливої ​​для Вітчизни, такої близької до Церкви. Керований цими почуттями і цією довірою, государ представляє вашому високопреосвященству зробити всі ті зміни або додатки, які ви визнали б відповідними почуттям його величності і власне вашим, для кращого успіху в досягненні належної мети ». Весь кінець січня у Троїцькому обійсті Московський Золотоуст працював над остаточним варіантом маніфесту. Перечитував, обмірковував. Розділив на три частини та протягом трьох діб повністю все переписав. Нарешті закінчив і 5 лютого відправив маніфест государеві до Петербурга, приписавши, що «на виконання доручення його ввело вірнопідданську послух, а не свідомість задовольнити вимогу». Наступна реформа лякала його. Невипадково серед інших виправлень їм було викреслено слова «в цей радісний нам і всім вірнопідданих наших день». Він говорив, що очікуваному нововведенню «радіють люди теоретичного прогресу, але багато благонамірних людей чекають на нього з подивом, передбачаючи труднощі». А за три дні до підписання маніфесту Філарет із хвилюванням промовив: – Господи, спаси царя і пощади всіх нас. Антонію він написав: «Тепер із Петербурга пишуть про побоювання і, між іншим, перший удар паде на вищий духовенство, монастирі, церкви»: 19 лютого 1861 року в Петербурзі імператор Олександр II підписав відредагований Філаретом маніфест «Про наймилостивіший дар кріпакам прав стану вільних сільських обивателів» і Положення про селян, що виходять з кріпацтва, що складалося з сімнадцяти законодавчих актів. Земля наповнювалася чутками та тривогами. «Кажуть, що у Державній Раді, – писав у ті дні Філарет, – була більшість голосів на користь малого наділу землі селянам; але затверджено думку меншості на користь більшого наділу. Готуються до оголошення. Злидні, надовго чи ненадовго, здається, неминуче. Нехай Господь врятує від більшого небудування». Настала 5 березня 1861 року, Прощена неділя. Після літургії в Успенському соборі Кремля маніфест був оголошений народу. Того ж дня – в інших містах Російської імперії. Реформа 1861 року, як відомо, викликала низку селянських виступів у всій Росії. Здається, однак, що участь кращих умов держави, включаючи митрополита Філарета, у розробці документів реформи все ж таки сприяла м'якшому проходженню змін, що вводяться державою. Своє ставлення до того, що сталося, сам Філарет висловив у піднесеній промові царю 18 травня 1861 року, звертаючись до Олександра напередодні Успенського собору: - Благочестивий Государ! Вітаємо тебе сьомого літа твого царювання. У стародавнього народу Божого сьоме літо було влітку законного відпущення з рабства (Вих.21:2). У нас не було рабства, у повному значенні цього слова: була проте міцна спадкова залежність частини народу від приватних власників. З настанням твого сьомого літа ти сказав відпущення. Звичайні сильні землі люблять шукати задоволення і слави у тому, щоб підкорити та накласти ярмо. Твоє бажання і втіха - полегшити твоєму народу стародавні тягарі і підняти міру свободи, огородженої законом. Співчував тобі стан благородних власників; і в добровільну жертву цьому співчуттю принесло значну частину своїх прав. І ось понад двадцять мільйонів душ завдячують тобі подякою за нові права, за нову частку свободи. Молимо Бога, щоб добрий дар був розумно вжитий; щоб ревнощі до загального добра, справедливість і доброзичливість були готові всюди для вирішення труднощів, іноді неминучих при новині справи; щоб ті, хто отримав нові права, з вдячності порадували тим, хто поступився стародавніми правами, щоб приємна думка про працю вільну зробила працю більш старанною і продуктивною, до множення приватного і загального благоденства; нехай буде твоя до твого народу любов увінчана нев'янучою радістю під осінінням Провидіння, що благодатно простягається, разом з тобою, над совенчанною тобі твоєю дружиною і твоїми благословенними чадами. З дня опублікування маніфесту минуло майже три місяці. За цей час трапилося лише одне сильне хвилювання – у селі Бездна Казанської губернії. Там молодий грамотний селянин Антон Петров раптом вирішив стати главою повстання і заявив, ніби він читав справжній текст царського маніфесту, в якому йдеться про повну і безмежну волю селян і про їхнє право не виконувати жодних розпоряджень поміщиків. Він стверджував, що поміщики та чиновники приховали від народу справжній текст маніфесту, замінивши його на власний. Селяни стали вимагати оголошення «справжньої волі», обурилися, і бунт, що охопив кілька повітів Казанської губернії, довелося придушувати силою, і в результаті дев'яносто людей було вбито і померло від ран, понад три з половиною сотні поранено. Серед загиблих виявився сам Антон Петров. Герцен у Лондоні задзвонив у свій «Дзвон»: «О, якби мої слова могли дійти до тебе, трудівник і страждальник землі російської!., як я навчив би тебе зневажати твоїх духовних пастирів, поставлених над тобою петербурзьким синодом і німецьким царем... Ти ненавидиш поміщика, ненавидиш подякого, боїшся їх – і маєш рацію; але віриш ще в царя та архієрея... не вір їм. Цар із ними, і вони його. Його ти бачиш тепер, ти, батько вбитого юнака в Безодні, ти, син убитого отця в Пензі... Твої пастирі – темні як ти, бідні як ти... Такий був постраждалий за тебе в Казані інший Антоній (не єпископ Антоній, а Антон безоднінський)... Тіла твоїх святиць не чути біль; але жива пам'ять про них може зробити одне диво – твоє визволення». Всі російські ліберали пророкували про нову пугачовщину, чекали і закликали її, але «всеросійського бунту» не сталося, і тепер можна було спокійніше говорити про користь реформи, що проводиться, і менше побоюватися потрясінь. 21 травня 1861 року митрополиту Філарету наймилостивіше надана була золота медаль, встановлена ​​за праці у селянській справі. На аверсі цієї нагороди зображено профіль Олександра II, над ним напис «Дякую», під ним число «19 лютого 1861 року», на реверсі напис «За праці з визволення селян». Носілася вона на Олександрівській стрічці, золотих медалей було викарбувано дві з половиною сотні, срібних – півтори тисячі, але нагороджених було менше, ніж медалей. А 6 червня імператор завітав владиці наперсний хрест, прикрашений дорогоцінним камінням, тим більше підкресливши заслуги московського митрополита у підготовці селянських перетворень. До літа святитель Філарет вже набагато менше дбав про реформи, що проводяться в країні. З липня він багато уваги приділяв майбутньому прославленню святителя Тихона Задонського, вивчав багато матеріалів, підготовлені для його канонізації, редагував надіслане йому житіє святителя і службу, скоротив один із двох тропарів. 13 серпня відбулося прославлення святителя Тихона. Філарета запрошували, але він знову хворів і не міг нікуди їхати з Москви. Митрополит Новгородський і Петербурзький Ісидор (Микільський) був присутній при цій події і, приїхавши до Москви, докладно розповів Філарету, про що той у свою чергу писав Антонію: «Втішно було оповідання владики про відкриття мощів святителя Тихона. Коли на всеношній перед величчю відкрили раку, в переповненій народом церкві стала така тиша благоговіння, що муху, що летить, можна було б чути. Багато було зцілень. – Нехай молиться святитель про зцілення Росії». І в іншому листі: «Він казав, що були зір, навіть сліпі від народження, і отримали слово. Одного скорченого так, що ноги були приведені до потилиці, коли приклали до святих мощей, він розпрямився і став на ноги». Новий петербурзький архієрей Ісидор, ровесник Пушкіна, був на сімнадцять років молодший Філарета і дуже шанував його, у всьому намагаючись бути подібним до Московського Златоуста. Господь віддав за це – Ісидор прожив довге та щасливе життя, помер у віці дев'яноста двох років та очолював петербурзьку кафедру тридцять два роки. Літо 1861 року знову було посушливим і незвичайно жарким, і митрополит Московський несподівано відкрив для себе напій, який приносив йому і збільшення сил, і вгамування спраги, - пиво. Він навіть написав про це своєму духовнику і отримав від Антонія благословення. «Дякую і за пиво, хоч це й соромно, – написав Філарет у лавру. - Мені приходило на думку попросити у Вас небагато, тому що воно мені здавалося за смаком та на вимогу природи; але посоромився додавати ще забаганку до багатьох моїх забаганок. Тепер буду вживати як отримане з благословенням». Наближався кінець його життя. Сам він рідко читав свої проповіді; частіше посилав когось прочитати написане. Настав час усамітнитися, оселитися в Гефсиманському монастирі й чекати в самоті та спокої безсоромної та мирної смерті свого життя. Але на багато в нього ще вистачало сил, і він залишався на своїй роботі, як і раніше багато листувався, вникав у всі справи, був в курсі всіх зовнішньополітичних і внутрішніх подій, багато, багато читав, бачив, як усе, що друкується в Росії, ставало все гірше і гірше: «Якщо за один рік взяти все погане зі світських журналів і з'єднати, то буде такий сморід, проти якого важко знайти достатньо ладану, щоб його заглушити. нездорову річ шматок за шматочком і пропоную зцілення, я говорю про це моїм братам, але мова нових представників рухається швидше, ніж мова опікунів». Реакційна сутність Філарета і йому подібних ще тримала будівлю світоустрою, людинолюбство, цнотливість, честь і велич Росії. Він сподівався на цензуру, що вона ще якийсь час стримуватиме потік безумства, безладдя та безладдя, який з кожним роком ставав дедалі сильнішим. «У Вітчизні нашій, – писав митрополит Філарет обер-прокурору Толстому, – існує цензура, – установа, в якій є доброта, якої немає у необмеженій свободі друкарства. За відсутності цензури шкідлива книга видається і шкодить суспільстві; потім її автор і видавець страждають від суду. При розумній та благонамірній цензурі шкідлива книга не допускається до видання і, отже, не допускається до суспільства шкоди, а автор безпечний від суду і покарання». Цензура була введена в Росії з поширенням друкарства ще в 1720 Петром I. У XIX столітті існувало Головне управління цензури, що входило до Міністерства народної освіти. Олександр II, продовжуючи свої реформи, скасував його, передавши функції цензури до Міністерства внутрішніх справ. Нововведень за Олександра II було багато. Якісь засмучували Філарета, інші радували. Не могла не турбувати ідея передачі сільських шкіл з відомства духовної влади у відомство світської влади, яку проводив новий міністр освіти Олександр Васильович Головнін, син знаменитого флотоводця. А ось скорочення церковної служби за рахунок перерахування всього царствуючого будинку він схвалив. Це, власне, була і його ідея, її він висловлював попереднім государям. «У стародавніх грецьких виданнях у великій ектенії сказано тільки: про благочестивіших і богозберігаючих царів наших. Не наказано навіть ім'я царя вимовляти. А про царське сімейство і натяку немає». Ослаблення державних строгостей давало і добрі плоди, і худі. Усюди безбожники підводили голову. У Петербурзі натовп молодих бешкетників ввалився до церкви, викрав священний посуд для причастя і розпивав з нього шампанське. Утворилося суспільство «Земля і воля», яке поставило собі за мету всі невдачі, які зазнає Селянська реформа, використовувати для пропаганди революції. У Москві, біля самих стін Кремля, революціонери навзрид кричали про страждання народу і про те, що церковники жиріють, вказували на велику кількість золота в храмах, закликали не ходити до церкви, а якщо і ходити, то щоб бити попів і забирати собі церковні коштовності. Тривожачись про майбутнє Росії і Церкви, митрополит Філарет дізнавався про нові і нові випадки подібних запаморочень. У лютому 1862 року граф Олександр Петрович Толстой пішов з посади обер-прокурора Святішого синоду. Новим керівником Російської православної церкви став сорокап'ятирічний Олексій Петрович Ахматов. На його прохання Філарет написав докладну записку про стан церковної власності зараз. Новий обер-прокурор більшою мірою був однодумцем Філарета, у тому числі і щодо перекладів Біблії, і владика писав про нього, що він «подає благу надію, що буде дбати про благо Церкви в її дотику до держави». Наприкінці травня 1862 року в Петербурзі сталася одна з найстрашніших пожеж за історію міста. Вогонь пожирав один квартал за іншим. Десятки тисяч постраждалих, небувалий збиток. Святитель Філарет організував збирання коштів від Московської єпархії на користь погорільців. Було зібрано понад десять тисяч рублів, і за це він отримав подяку від цариці. 26 грудня 1862 року владиці Філарету виповнилося вісімдесят років. І знову ніде жодних згадок про ювілей. Про що він пише в ці ювілейні дні, скажімо, своєму незмінному і майже щоденному адресату Антонію? «Уявлення про водогін я затвердив. Але ще прошу ретельно озирнутися. Я посилав на Сухареву вежу дивитися тамтешнє водосховище. По кутах палати є вогкість; а навесні та восени, кажуть, і всі стіни покриваються водою. Червона вежа не така товста стінами, як Сухарєва: чи не буде більше сиру? І чи не промерзатиме, і вода в ній замерзатиме?» Це одна з численних вказівок з приводу господарських справ Троїце-Сергієвої лаври, яку він, люблячи безмірно, продовжував і продовжував облаштовувати разом зі своїм другом і духівником. Листи Філарета Антонію на третину заповнені такими вказівками. «Писали ви про печі для Троїцького собору. Під північним притвором, здається, менш зручно влаштувати її, ніж під південним кутом трапези, де, здається, вона й досі. Тут є готове місце та вхід. Можливо, треба буде лише заглибитись у землю». «Чи не можна тепер покласти трубу, яка вела б воду до Успенського колодязя, не даючи їй розливатись до собору? Воду іншої худої ставки бажано було б, скільки можна, винищити». «Будинки, які всередині кордону лаврської площі, мають бути знесені; або якщо їхні власники хочуть деякий час жити на тому ж місці, то повинні землю під ними взяти у Лаври за контрактом на оренду на строк». І так далі тощо. Живучи в Москві, святитель завжди знав, що там і як у обителі авви Сергія. Душою він був там і завжди нарікав на неможливість приїхати: «Дуже бажаю в Лавру, але важко звільнитися від вузів справ. Для щоденних ледве вистачає часу, а треба розібрати багато хто, хто вступив раніше». Він взагалі не був байдужий до всього влаштування світу, не тільки в його основних складових, а й у різного роду речах, що здаються іншим дрібницями. Наприклад, терпіти було лише сам театр, а й оплески, властивий театру спосіб висловлення задоволення, схвалення чи захоплення. Оплески, відомі ще в Стародавньому Римі, увійшли в моду в Росії лише наприкінці XVIII століття. За часів Філарета аплодували виключно в театрах і дуже рідко в аудиторіях – учений чи політик, що часто виступає, міг образитися: «Я вам не актор!» Одного разу Філарет дозволив кращим співакам брати участь у світських концертах, виконуючи духовні співи, але дізнавшись, що їм при цьому аплодують, надалі заборонив подібну участь співаків у концертах. Доводилося йому боротися з такими «дрібницями», як зображення Христа і Богородиці, а також ангелів чи хреста Господнього на табакерках. Адже блюзнірство? Блюзнірство. І звичайно ж він був допитливий у питаннях церковного устрою, стежив, щоб все відбувалося бездоганно. Давав, наприклад, вказівки про те, щоб під час причастя тримає пелену (хустку, якою втирають губи причаснику) стежив, щоб причасник проковтнув причастя перш, ніж відійде від пелени. Багатьом причасникам знайоме почуття, коли хочеться деякий час із благоговінням потримати святиню в роті, перш ніж проковтнути. А це неправильно, бо дієприкметник – не їжа. Крім того, безвір'я продовжувало поширюватися, і траплялися випадки, коли богохульники випльовували Святі Дари, щойно відійшовши від храму, а то й від чаші! Якщо причастя або хоча б мала його частка впаде на підлогу, Філарет наказував вийняти з підлоги камінь і занурити його на дно річки там, «де не зневажатиме його ніяка нога». Довелося йому брати участь у антиурядовому виступі проти наміру на користь Церкви податок на вино. Митрополит палко доводив, що «непристойно такий брудний дохід призначати на користь Церкви. І справді це схоже на ціну песію, яку заборонено було приносити до Божого дому. При цьому держава сама так потребує, що вже починає жити на рахунок Церкви, як показує податок на церковні будинки та землі. Хай би воно для себе збільшило ціну пияцтва». У Москві створилося Товариство любителів духовної освіти – організація, яка надалі зробила дуже багато вивчення православної культури, церковного мистецтва і побуту. Філарета обрали піклувальником. Розуміючи, що в нього не буде ні сил, ні часу займатися ще й цим підприємством, він все ж таки не відмовився від піклування: «Що скажу у відповідь на це обрання? – Вже не час мені обіцяти вам задовільну, стосовно вашого Товариства діяльність; і тому, можливо, було б справедливо відмовитися від вашого обрання. Однак не відмовляюся тому, що не можу до серця залишатися у відношенні до вас чужим. У міру сил і можливості будемо дбати про спільну справу та один про одного». Уважно до кінця життя святитель Філарет стежив за всіма історичними подіями, сучасником яких йому довелося бути. У січні 1863 року знову спалахнуло повстання у Польщі. Філарет у Москві жадібно вивчав усі новини: «Гірки, якщо вірні, польські вісті». Приводів для обурення не було. Початок чергового рекрутського набору і масове ухилення від нього поляків стали не приводом, а сигналом до повстання, яке готувалося вже давно, і протягом кількох років росіяни отримували листи з погрозами, зривалися вивіски російською мовою, жахливо осквернялися православні цвинтарі, а головне, таємно готувались. Причина залишалася та сама – небажання більшості поляків жити у складі Російської імперії при небажанні російського уряду дати незалежність країні, де продовжували мріяти про повернення російських земель, що колись належали Речі Посполитій. Постало питання підтримки політики Росії у Польщі із боку духовенства. Несподівано Філарет виступив проти таких офіційних заяв, посилаючись на те, що навіть у тих країнах, де Церква більш зближена з державою, і це не робиться нічого подібного. «Важко церковному слову вступити в політичну сферу, не поступаючись з поприща духовного, – писав Філарет Антонію в розпал Польського повстання. - Але, вступивши на цей шлях одного разу, виявиться деяка необхідність продовжити йти ним, і можуть навіть спричинити, куди незручно слідувати. У війну 1806 чи 1807 років Св. Синод, думаючи сильно підтримати уряд, назвав Наполеона антихристом; а потім з антихристом уклали світ. Адреса Св. Синоду був би виступом із ряду, тому що і Державна Рада і Сенат не пишуть адрес». Однак у особистому листуванні Філарет повністю підтримав імператора у польському питанні. А 8 серпня 1863 року, зустрічаючи Олександра II біля входу до Успенського собору Кремля, Філарет звернувся до нього з промовою, яку будь-який ліберал і прихильник Польщі має повне право назвати самодержавно-реакційною, а то й мілітарною: – Благочестивий пане! Перед лицем Бога миру (Євр.13:20) тебе вітаючи, за обов'язком і серцем, закликаємо над світ твоєму духу, заклопотаному царськими піклуваннями, твоєму дому і твоєму царству. Але Бог світу називає Себе також Богом воїнств і Богом народу, засвоєного йому вірою. Світ твого народу порушений негараздами, що відбуваються на одній з меж твого великого царства, в малому народі, який вже не одного разу був засуджений за його небудування, який існує як царство тільки з ласки твоїх попередників і який за твої помножені до нього милості віддає невдячністю, заколотом, крамолами. І, що несподіваніше, з деяких країн, навіть несумежних нам, чується голос, ніби для їхнього спокою це гніздо занепокоєнь треба зміцнити і розширити. Ображена твоя правда і доброта! Ображено гідність Росії! Любов до Вітчизни, чи вірність престолу чи можуть при цьому бути байдужими? І тому дух синів Росії споруджується і звідусіль волає до тебе, уявляючи готовність всього народу на захист правди. Дух синів віри підноситься і волає до Бога православної Росії, до Бога правди, нехай зведе, як світло, правду твою і Росії, і долю твою з нею... Польське повстання тривало більше року, до травня 1864 воно було придушене. Попри очікування керівників заколоту жодна європейська держава не підтримала їх. У результаті Польща втратила головні атрибути автономії, строгості були наведені такі, яких не було і при Миколі I. Почалася русифікація, в людних місцях заборонялося говорити польською, шляхта не мала права влаштовувати збори навіть з приводу сімейних свят. Тисячі причетних до повстання поляків було заслано до Сибіру, ​​де з'явилися цілі польські поселення. З таких сімей переселенців вийдуть Дмитро Шостакович та Олександр Грін. Зате польське селянство, яке в своїй основній масі не підтримало бунтівників, отримало набагато більше прав відповідно до реформи, що тривала, ніж селянство на всій іншій території Російської імперії. Звістки про польські події Філарет отримував, можна сказати, з перших рук – від свого старого друга Андрія Миколайовича Муравйова, адже той був рідним братом генерала Михайла Миколайовича Муравйова-Віленського, який безпосередньо керував придушенням заколоту у Польщі. Європейський друк прозвала його людожером. Дивно, але на думку європейців приєднався онук великого Суворова – найсвітліший князь Олександр Аркадійович, тодішній петербурзький військовий генерал-губернатор! Він не тільки назвав Муравйова-Віленського людожером, а й наказав не влаштовувати жодної почесті Михайлу Миколайовичу при його приїзді до Петербурга. Навіть біля будинку «душителя польських свобод» було виставлено поліцейських, щоб ті не пускали когось із подарунками та привітаннями. Тим не менш, як зазначив в одному зі своїх листів Філарет, «Михайло Миколайович приїхав до Петербурга хворий, і гвардійськими офіцерами, з вигуками «Ура!» винесений із вагона на стільці, всупереч забороні петербурзького генерал-губернатора, який також заборонив купцям піднести хліб-сіль і до будинку Михайла Миколайовича послав міських служителів, щоб не зібрався народ зустріти його. Чи не скажете: неймовірно?». Таким же палким реакціонером, як обурений цим фактом Філарет, залишався і Федір Іванович Тютчев, який написав онуку Суворова віршований памфлет: Гуманний онук войовничого діда, Вибачте нам, наш симпатичний князь, Що російського честимо ми людожера, Ми, росіяни, Європи не спитаючи!.. Як вибачити перед вами цю сміливість? Як виправдати співчуття до того, Хто відстояв і врятував Росії цілість, Всім жертвуючи своїм покликанням? Хто всю відповідальність, всю працю та тягар Взяв він у відчайдушній боротьбі – І бідне, замучене плем'я, Звівши до життя, виніс на собі? Хто, обраний всім крамол мішенню, Став і стоїть, спокійний, неушкоджений – На зло ворогам - їх брехні і озлобленню, На зло - на жаль - і непристойності рідним. Так будь і нам ганебним доказом Лист до нього від нас, його друзів! Але нам здається, князю, ваш дід великий Його скріпив би підписом своїм. Не дарма, не дарма радянський агітпроп викреслював Тютчева зі шкільних підручників! Той ще був захисник самодержавства Федір Іванович! Полон Шаміля і підкорення Кавказу, упокорення Польщі... Тепер Олександр II розпочав завоювання Середньої Азії, загони генерала Михайла Григоровича Черняєва виступили проти Кокандського ханства. Торішнього серпня 1864 року Філарет знову привітав государя напередодні Успенського собору, і цього разу – як тріумфатора: – Благочестивий пане! У відвідування твоє, що передувало справжньому, вітаючи тебе тут, ми бажали твоїй державі миру і перемоги, якщо буде потрібна боротьба. За допомогою Божої, ти зберігав мир, і у світі здобув перемогу над сильними противниками, які повели війну, хоч не мечем, але словом і листом, що викликає меч. Гострими і численними були стріли, але не пробили твого щита, бо твоїм щитом була твердість у правді. Потім, вірністю і мужністю твого народу, ти скинув у землю і на нашій землі боротьбу від людей, негідних честі називатися ворогами, тому що вони воювали крамолами і злодіяннями. Нарешті, твоєму царюванню даровано Провидінням переможно закінчити вікову війну, міцно, але без остаточного успіху ведену твоїми попередниками, і ти утихомирив великий кавказький край, який здавався вічною вітчизною війни. І так вітаємо тебе світом, не тільки бажаним і очікуваним, а й володіти. Бог миру нехай благословить жаданими успіхами твої подвиги для світу внутрішнього, – для охорони та піднесення благочестиво-морального та морально-громадянського устрою твого народу. І з цим разом нехай продовжить Батько небесний і помножить свої благословення над твоїм благословенним сімейством, щоб у сімейних втіхах ти знаходив полегшення від царських праць. Він не дарма говорив про сімейні втіхи, оскільки вперто ходили чутки, що цар охолодів до цариці, і митрополит бажав своїм словом знову зв'язати найяснішу родину, що розпадається. На жаль, йому це не вдасться. У травні 1866 року государ знову зустрінеться з Катериною Долгорукова, і вона стане його коханою, а після смерті імператриці – і дружиною. Сумно спостерігав святитель Філарет падіння звичаїв, що продовжується в російському суспільстві, поширення «безвірної і аморальної літератури», що виплеснулася на читацькі прилавки після цензурного ослаблення, закликав до Синоду і государеві вжити охоронних заходів. Але в царя, як і нинішніх наших правителів, не вистачало часу стежити ще й за літературою. Після Селянської починалася грандіозна Військова реформа, Росія мала стати на один рівень військової розвиненості з іншими державами Європи. 1865 приніс горе в царську родину. 12 квітня у Ніцці від запалення спинного мозку помер спадкоємець цесаревич Микола Олександрович. Філарет вважав своїм обов'язком відправити скорботному батькові втішний лист: «Для чого з гарного саду раптово винесено молоде дерево, ретельно вирощене, вже готове до плодоношення, що обіцяло плоди, що бажають? Навіщо невидима рука згасила світлі надії, які мали забезпечувати продовження світла майбутнього Росії? Невже не почуті молитви благочестивіших батьків про свого первістка, молитви вірного народу? Не дадуть це відповіді ні випробувальна ідея, ні залишене себе почуття скорботи. Заспокійливе вирішення цих дум нехай шукається краще в священному слові істини: Хто пізнав розум Господній? Які незбагненні долі Його й не досліджені шляхи Його (Рим.11:33–34). Але при цій незбагненності, безсумнівно відомо, що всі шляхи Господні – милість і істина до тих, хто зберігає заповіт Його (Пс.24:10). Тому безперечно, що вірний Господь і в почутті молитви. Він почув її, прийняв і виконав, тільки не на думку батьківської та вітчизняної любові, яка бажала утримати благовірного царевича для важких у скрутні часи подвигів земного царства, але виконала за розумінням Свого Божественного розуму, який застеріг, як найкраще, те, щоб незабаром покликати його до Царства Небес. Премудрість і любов Господня були присутніми при цьому рішенні». Невідомо, яким був би государем старший син Олександра II, зате відомо, що в особі Олександра III, який став імператором внаслідок смерті свого брата, Росія знайшла великого государя, справжнього господаря, який подарував їй тринадцять з половиною років щастя, миру, процвітання, могутності та спокою. Але в ті дні всі щиро оплакували спадкоємця престолу, що тимчасово згаснув, чистого, порядного, гарного юнака, доброго християнина, якого митрополит Філарет бачив у майбутньому істинно православним царем. Влітку того року святитель сам був майже при смерті. Він приїхав у лавру, там сильно захворів і прожив, перебуваючи на одрі хвороби, з червня до середини жовтня в Гефсиманському скиті, який і будувався їм для того, щоб проводити тут тихі та мирні дні свого заходу сонця. Вперше він не зустрічав найяснішу сім'ю в дні чергового візиту до Москви, а лише послав своє вітання письмово: «...з милості Божої, мені ще залишено втіху - з глибини пустелі простягати до Тебе слово благоговійного співчуття і з глибини серця піднести до Вседержителя... до лаври, відвідав Гефсиманський скит, отримав архієрейське благословення в обителі преподобного Сергія. А в день осіннього святкування пам'яті Олександра Невського з Гефсиманського скиту Філарет писав государю: «В імені святого Олександра полягає спогад благовірного князя, який перед лицем невірного володаря, при загрозі смерті не похитнувся сповідати свою віру, який мудрістю відбивав від православ'я замахом неправо твою Невську столицю». «Ці спогади займуть увагу сойменного тобі, твого благовірного спадкоємця: і до них приєднається ім'я Олександра II, Визволителя». З легкої руки Московського Золотоуста прізвисько «Визволитель» навіки прикріпиться до імені імператора Олександра Миколайовича. Восени, видужавши, святитель повернувся до Москви, причому вперше не лаяв залізницю, а вельми хвалив, захоплювався спокоєм руху поїзда і визнав правильним, що «не зважився на подорож земляною дорогою»: «Я не міг би так довго переносити тяжкого відчуття, в якому почав шлях, і не мав би. Навпаки, у рухомому будинку залізниці я відклав теплий одяг, підвівся і в цьому становищі залишався майже на всю дорогу, поступово відчуваючи полегшення». Настали останні роки; сонце земного життя святителя Філарета вже торкнулося горизонту і стало тихо занурюватися за оком, даруючи світові останні прекрасні промені, теплі й ласкаві. І в цих цілющих променях з'явилися на світ два немовляти, яким у майбутньому XX столітті судилося стати двома першими патріархами відродженого російського патріаршества - 19 січня 1865 року в околицях Торопця народився Василь Іванович Бєлавін, а в самий рік смерті Філарета 11 січня. Перший 1917 року стане патріархом Тихоном, а другий 1943 року – патріархом Сергієм. Тим часом почалося справжнє полювання на государя. Примітно, що зовсім недавно, у квітні 1865 року, було вбито визволителя американських рабів Авраама Лінкольна. Тепер почалися замахи життя визволителя російських кріпаків. Але якщо Лінкольна вбив прихильник жителів півдня актор Бут, то цькування Олександра Визволителя розгорнули ті, хто якраз проголошував себе поборниками визволення народу! 4 квітня 1866 року революціонер Дмитро Каракозов у ​​Петербурзі біля воріт Літнього саду стріляв у імператора, промахнувся, був схоплений селянином Осипом Комісаровим, посаджений до Петропавлівки, почалася слідча справа. Комісію з розслідування злочину очолив той самий «людожер» Михайло Миколайович Муравйов-Віленський, прозваний своїми ворогами «Вішачем» за те, що одного разу, коли хтось запитав його, чи не родич він повішеному декабристу Муравйову, він відповів: – Я не з тих, кого вішають, а з тих, що вішають. Дізнавшись про петербурзьке злодіяння, митрополит Філарет відправив цареві вірнопідданий лист: «Скільки злочинна, стільки ж божевільна зухвалість підняла проти тебе руку; але її невидимо відобразив ангел (хоча мабуть через людину), і твоє життя і здоров'я збережені, а злочину попущено зробити тільки те, чим воно викрило само себе і призвело до ганьби і правосуддя. Благословенний Бог, що вчинив над тобою, благочестивіший государе, своє стародавнє слово: не торкайтеся помазаним Моїм! Жах вірнопідданих і скорбота про те, що знайшлася в Росії така людина, пом'якшується лише радістю, що живе, про твоє збереження і вдячною до Господа молитвою...» На честь звільнення царя від загибелі всюди влаштовувалися хресні ходи. В інших місцях після закінчення ходів влаштовувалося частування для народу. Митрополит Філарет виступив проти таких частування, бо виходило, що люди не самі висловлюють свою відданість монарху, але їх заманюють їжею та питтям. Слідча комісія визнала Каракозова повністю винним і засудила до страти. Муравйов-Віленський не дожив зовсім небагато і до цієї події та до свого сімдесятиріччя, померши 31 серпня 1866 року. Герой війни з Наполеоном, який хоробро бився на Бородінському полі і потім все життя не шкодував себе на благо Росії, він так і залишився в пам'яті невдячних нащадків «Муравйовим-вішачем» завдяки старанням лібералів XIX століття і радянських істориків століття XX. Святитель Філарет особливо шанував його за його подвиги, за те, що Михайло Миколайович повернув у лоно православ'я величезну кількість білоруських уніатів та католиків. 28 жовтня 1866 року відбулося одруження спадкоємця Олександра Олександровича з датською принцесою Дагмарою, яка стала Марією Федорівною. Філарет надіслав вітального листа. На тому весіллі своєрідно відбулося закінчення Кавказької війни – на урочистість було запрошено з Калуги полонений імам Шаміль. На той час він був узятий в полон і особливим люб'язним зверненням, яке виявлялося йому росіянами. З'явившись на весілля, він сказав свої знамениті слова: - Старий Шаміль на схилі років шкодує про те, що він не може народитися ще раз, щоб присвятити своє життя на служіння білому цареві, благодіяння якого він тепер користується. У тому ж 1866 року на острові Крит спалахнуло повстання православних греків проти утисків із боку турків, які володіли островом. Турки у відповідь почали різанину кандіотів, як прийнято було називати критян за венеціанською назвою Криту – Кандія. Митрополит Філарет став натхненником збору коштів на користь «страждалих християн Сходу», виступив із зверненням до нового обер-прокурора Синоду Дмитра Андрійовича Толстого і тим самим звернув увагу уряду на необхідність підтримати критян. У цих турботах він зустрів останній рік свого життя. Відчуваючи близький догляд, Московський Золотоуст знову звернувся до поезії і здійснив віршований переклад «Умовної пісні» святителя Григорія Богослова: Близька остання праця життя, плавання зле кінчаю. І вже бачу вдалині страти гіркого зла: Тартар, що полум'яний, полум'я вогню, глибину вічної ночі, Приховане нині у темряві, явне там у соромі. Але, Блаженніше, помилуй, і, хоч пізно, мені даруй Життя залишок моїй добрий за волею Твоєю. Вам же, прийдешні, вам заповітне слово: немає користі Життя земне любити. Життя дозволяється на порох. А життя все ще стукалося і стукалося в ці двері, що почали зачинятися! Раптом надійшов обурений лист від кращого друга Андрія Миколайовича Муравйова, який гнівався на святителя, що той не втрутився і не запобіг продаж Аляски американцям. Ось ті рази! Адже він і сам дізнався про цей продаж вже після здійснення угоди. "Американський повіт Іркутської губернії" - Аляска разом з прилеглими до неї островами з 9 липня 1799 знаходилася під управлінням Російсько-американської компанії. Розмови про те, що це аж надто віддалена територія і утримувати її невигідно, велися протягом усієї першої половини XIX століття. Нарешті, знайшовся вагомий привід для продажу. Для виплати компенсації поміщикам відповідно до Селянської реформи в 1862 Олександр II був змушений зайняти у Ротшильдів 15 мільйонів фунтів стерлінгів під п'ять відсотків річних. Обов'язок треба повертати, а грошей немає. Тоді молодший брат государя великий князь Костянтин Миколайович і запропонував продати Аляску. До того ж під час Кримської війни стало зрозуміло, що є можливість взагалі даремно втратити цю територію, офіційно ніяк не закріплену за Росією. Та й жодних великих доходів з Аляски поки що не передбачалося. 16 грудня 1866 року в Санкт-Петербурзі відбулася нарада Олександра II і великого князя Костянтина Миколайовича з міністрами фінансів та морським, а також російським посланцем у Вашингтоні бароном Едуардом Андрійовичем Стеклем. Участь Аляски було вирішено і 18 березня 1867 року відбулося підписання договору, згідно з яким територію півтора мільйона квадратних кілометрів продали американцям за 7 мільйонів 200 тисяч доларів. У перерахунку на ці гроші це близько восьми з половиною мільярдів доларів. Сумно, що всього через п'ять років після продажу Аляски на ній були виявлені колосальні запаси золота, і за перші п'ятдесят років володіння величезним півостровом Америка отримала дохід у сто разів більший, ніж витратила на купівлю золотого пирога. Невідома і доля одержаних від Америки грошей за продану Аляску. Є легенда про те, що їх перевели в золоті зливки і переправляли на кораблі «Оркней», який безслідно затонув у Балтійському морі. За іншими даними, гроші були переправлені в Англію, де на них закуповувалися паровози для російських залізниць, що стрімко розвиваються. До митрополита Філарета вся ця історія стосується лише в тому сенсі, в якому її застосував до святителя Андрій Миколайович Муравйов, що той не втрутився і не запобіг продажу. У листі до Антонія митрополит скаржився на Муравйова: «Продаж російських володінь в Америці, здається, остаточно відбувся. Андрій Миколайович вигукує: яка важка відповідь лежить на вартових Ізраїлевих! - Може, ми дрімають сторожі, але що можна було зробити? Нещодавно почув, що продають; важко було вірити; раптом кажуть, що справа зроблена. Хіба можна було вартовим Ізраїлевим вдертися в державне рішення, яке відбулося і виконане?» 16 квітня 1867 року Філарет востаннє святкував Великдень на землі – «в ім'я Господа воскреслого, цілування радості та любові». На Світлому тижні востаннє звертався з привітанням до імператора, знову не усно, але письмово. У травні у Москві відбувалася етнографічна виставка, приїхали представники всіх європейських слов'янських народів. Вісімдесят чоловік, причому переважно не православного віросповідання. Після прийому, наданого ним імператором, слов'яни прийшли під благословення митрополита Філарета. Він звернувся до них зі словом, яке стало останньою офіційною промовою та проповіддю Московського Золотоуста. І як знаменно, що ця мова звернена до всього слов'янства! – Маю несподівану втіху вітати омріяних гостей та братів, яких тут бачу і яких також понад очікування бачить нині Москва. Благословенний Бог і Господь наш Ісус Христос, який відвідав і відвідує бідно-розділене людство і спрямовує його до єдиного спасіння та спасительної єдності. Слов'яни та слов'яно-роси – рід єдиний. Але його початок затемнений часом. Рухом людських справ розділені галузі його. Цей поділ несприятливо був єдності його мови. Бог збудував двох святих братів за тілом і за духом, які стали нашими отцями за духом, народивши нас проповідуванням Христовим, і наше природне братство відновив і підніс братством духовним. Немає сумніву, що любов родинна удосконалена і зміцнена християнською любов'ю. Єдність духу та мови охороняється тим, що мова слов'янська стала мовою віри та церкви. Ми, росіяни, успадкували цей Божий дар від найстаріших у християнстві братів наших і не перестаємо бути вдячними. Співчуймо скорботам, радіємо надіям братів і крізь поділ бачимо до єдності. І ось ненавмисний випадок із різних, з віддалених країн підіймає ревнителів слов'янського братства і з'єднує їх у осередку російської єдності, щоб безпосередньо з серця в серці вилити братерське почуття і, всупереч зовнішнім поділам, знайтись у живому внутрішньому єднанні. Побачивши знамення Провидіння в нашому минулому, насмілимося і в теперішньому бачити знамення на благо. У дусі християнства нехай зростає спільне наше єднання, і в такому єднанні сила, здатна переможно бачити і поширювати спільне та приватне благо. Вітаємо вас щирою любов'ю та доброю надією, по вірі у всеблагое Боже Провидіння. З Москви слов'яни вирушили відвідувати Трійцю-Сергієву лавру, де за наказом Філарета їм було надано найкращий прийом. Повернувшись до Москви, вони знову відвідали Філарета і дякували. Сили вичерпалися. У червні святитель знову вирушив у лавру і на все літо замкнувся в Гефсиманському скиті. Написав заповіт із проханням поховати його тут же, але отримав від намісника Антонія рішуче заперечення. Сенс його полягав у тому, що Гефсиманський скит був закритий для відвідування осіб жіночої статі за винятком 17 серпня. Антоній передбачав, що велика кількість жінок захоче побувати на могилі святителя і в такому разі щороку 17 серпня буде немислимий жіночий стовпотвор. Антоній вмовив Філарета погодитися на те, щоб його гробниця була влаштована в особливій каплиці на південній стороні церкви Зіслання Святого Духа. Тим часом наблизився ювілей, уникнути якого святитель Філарет при всій його нелюбові до ювілеїв ніяк не міг. П'ятдесят років тому 5 серпня 1817 року в Троїцькому соборі Олександро-Невської лаври архімандрит Філарет був хіротонізований на єпископа Ревельського. У день ювілею пастир перебував у своєму улюбленому місці – у Гефсиманському скиті. Сили його згасали. А в лавру з дозволу Синоду приїхали семеро єпархіальних архієреїв, нечувані досі збори. З'явився і обер-прокурор Толстой. Він передав рішення Синоду про урочисте святкування ювілею та про те, що на цих зборах архієреїв не повинні обговорюватися жодні церковні справи. А також Дмитро Андрійович вручив владиці державний папір: «Високим рескриптом за багаторічну просвітницьку, благодійну та пастирську діяльність митрополиту Філарету надано право, за київським звичаєм, піднесення хреста у священнослужінні, носіння хреста на митрі та двох панагій на персах. При цьому наймилостивіше надана прикрашена дорогоцінними каміннями панагія на діамантовому ланцюжку із зображенням на зворотному боці вензелів його величності та двох попередників його, при яких проходив своє служіння, і з написом навколо неї: «Преосвященному митрополиту Філарету, в пам'ять 5-го серпня 1817 – 5 серпня 1867 р., за царювання Олександра I, Миколи I та Олександра II»; а на винагороду заслуг власне державних Подаровані портрети імператора Олександра II та двох його попередників, з'єднані разом, обсипані діамантами та прикрашені великою імператорською короною». Урочистий акт вшанування ювіляра відбувався у митрополичих палатах. Сам Московський Золотоуст не міг прочитати вітальну промову, він лише був присутній і тихо дивився на те, що відбувалося, тоді як вікарій Леонід зачитував останнє в житті звернення святителя Філарета до Отців Церкви і до ченців, до всієї пастви: – Високошановані батьки та браття! Високоповажні панове та браття! Нинішній день представляє для мене такі несподіванки, що мені важко визначити і пояснити мої думки і відчування, і я перебув би в безмовності здивування, якби повага і вдячність до уваги, з так багатьох боків тепер мені, не зобов'язували мене до слову... Перш за все дивуюся тому, що Убогі й у ранніх літах сили, за чималих труднощів службової діяльності, не обіцяли мені пізніх років. Невимовною волею Божою послано мені дар п'ятдесятирічного служіння вищій будові таємниць Божих. Знаю тільки, що це дар не відплати, а невимовного милосердя та довготерпіння. Видно, хоч і багато душа моя прибульська (Пс.119: 6), але ще не приготувала себе і ще вимагає приготування, щоб з пришестя перейти в Батьківщину, в яку всіх нас закликає Батько небесний. Довготерпляче! Слава Тобі, Всемилосердний! Не відійди Твоєї милості! До несповідної волі Божої відношу і те, що на нинішню межу відбулося п'ятдесятиліття мого священноначальницького служіння звернені добровільні погляди, навіть від найвищого престолу, навіть від верховного священноначалія Російської Церкви, ще ж і від преосвященних сопастирів і слів, і від священиків, громадських установ, і, що менш несподівано, від духовенства та взагалі братів Церкви Московської. Можливо, завгодно Провидінню Божому, через це приватне явище в церковному житті, створити знамення на благо (Пс.85:17) взагалі для заохочення подвижників віри і Церкви особливо благопотребного в дні, в які більше й більше затьмарює себе західний дух безперервно підсилюється, і підіймає, і світить, і світить, і підніматиметься, і піднімається, і піднімається, і світить, і світить, і підніматиметься, і підніматиметься, і підсвічуватиметься, і підніматиметься, і піднятися в темряву. що створив для мене цей день! Твоє нехай прийде слово, добре і дієве! Благослови та благословляй святу до святої Церкви любов благочестивого самодержця нашого; і нехай вона завжди буде охоронною силою для благоденства царства його та народу... Нехай буде, Господи, в Російській Церкві Тобі слава навіки! 17 вересня архімандрит Антоній з'явився із щоденною доповіддю про стан обителі. Філарет уважно вислухав його, а потім сказав: – Я тепер бачив сон, і мені сказано було: «Бережи дев'ятнадцяте число». – Владико святий! Хіба можна вірити сновидінням і шукати в них якогось значення? Як же можна звертати увагу на таку невизначену вказівку? Дев'ятнадцятих чисел щороку буває дванадцять. Помовчавши, Філарет заперечив: – Не сон я бачив. Мені був мій батько і сказав мені ті слова. Я думаю з цього часу кожне дев'ятнадцяте число причащатися Святих Тайн. – Це бажання добре, – відповів Антоній. Через два дні було 19 вересня, і святитель Філарет причастився як перед смертю. Але настав новий приплив сил, і він вирушив до Москви. «Подорож моя відбулася безбідно, хоч і не без труднощів. Дві версти або близько я їхав по залізниці сидячи; потім відчув необхідність підвестися і досяг до Москви залізницею пішки, тобто ходячи і стоячи у вагоні. Втома була велика, але, здавалося, нешкідлива. У понеділок я був у Кремлі і відвідав князя генерал-губернатора, який зустрів мене на залізниці в суботу». 5 жовтня Філарет написав Антонію: «Хай збережеться безмовність Гефсиманського скиту, і нехай не буде від мене причини до порушення цього. Преподобний отець наш Сергій нехай милостиво нехай і благословить мій останній спокій в обителі його, під дахом молитов його та інших по ньому тут богоугодно трудилися. Прошу про це і заповідаю це». Це означало, що він повністю погодився із пропозицією Антонія щодо майбутнього поховання. 19 жовтня святитель знову причащався вже у своїй домовій церкві. Почувався він краще, ніж останнім часом, знову кинувся в бездонну безодню справ. Жити на землі йому залишалося один місяць, і цього місяця не переставав допікати йому юродивий Пилипушка, з яким протягом багатьох років у святителя складалися, м'яко кажучи, вельми не прості стосунки. Пилип Андрійович Хореєв був на двадцять років молодший від святителя Філарета, спочатку шлях його був мирський, звичайний селянин, він обзавівся сім'єю, але після народження четвертої дитини дружина його померла, і, на думку односельців, він дещо пошкодився в розумі, став замкненим, все частіше й частіше ходив у церкву. Батьки змусили його ще раз одружитися, і в нього навіть народилася дочка в другому шлюбі, але раптово він втік з рідного села і десять років блукав світом, перетворившись на справжнього юродивого - взимку і влітку босоніж, з оголеною головою, у веригах і з палицею в руках. Посох залізний, важкий, до нього прикріплений литий із міді голубок. - Дух Святий пташку любить, вигляд її прийняв, - буркнув Пилипушка. - У голубка голівка невелика, та розумна, носок востер, на добро шустер. А в нас голова велична, та дурочка, і ніс тупий пекельний нюхає шлях. З палицею він ходив, з палицею спав, обіймаючи його, не давав нікому навіть доторкнутися, кажучи про палицю: – Це вага гріхів моїх! Що чужий тягар гріховний катувати?! Юродивого Пилипушку Голубя, як прозвали його в народі, нерідко заарештовували як безпаспортного бродягу, тримали у в'язниці, відправляли під конвоєм по етапу, але він все терпів і якось умудрявся знову бути на волі і блукати світом. Перша згадка про нього у Філарета відноситься до 23 травня 1847: "Бог благословить раба свого Пилипа і нехай створить добре душі його". Написано це після того, як Пилипушка побував у святителя і отримав у нього благословення пожити в Трійце-Сергієвій лаврі. Далі листи та записки Філарета так і рясніють постійними згадками про юродивого. Очевидно, ця людина була для нього одночасно і як більмо в оці, і дуже цікава. Як бешкетна, але незвичайна і всіма кохана в сім'ї дитина. Варто зауважити те, що юродиві, які не щадили нікого і запросто викривали найвищих діячів, що держави, що Церкви, ніколи нічого поганого не висловлювали на адресу митрополита Філарета. Навпаки, наділяли його чудовими прізвиськами. Так, відомий на Москві юродивий Іван Якович Корейша, який жив у Преображенській лікарні на двох квадратних аршинах, які сам собі окреслив крейдою, звертаючись до Філарета, називав його: «Промінь великого світла!» Юродивий Пилипушка святителя Філарета називав Білим ангелом, а огрядного архімандрита Антонія – Широким. Оселившись у лаврі, Голуб став помітною фігурою в обителі преподобного Сергія. Народ його любив. Шанувальники прикрашали важку палицю стрічками, і з такими прикрасами на своїй головній регалії юродивий приходив до храму, і всі на нього вирячилися, і це заважало богослужінню. «Здається, треба порадити Пилипу утримуватися від таких вчинків, якими він сам себе виставляє на видовище, – суворо писав у 1848 році митрополит наміснику лаври. – Треба терпіти спокусу, коли вона знайде, а не вводити самого себе у спокусу і з тим разом інших, коли нам заповідано молитися: не введи нас у спокусу. Тому і запропоновану ним подорож до Нового Єрусалиму я радив би відкласти до розсуду. Якщо ж моє юродиве мудрування не розуміє мудрості юродства, то перепрошую». Остання примітка дуже важлива. Філарет розуміє, що Бог неспроста посилає час від часу юродивих, подібних до Пилипушки. Адже таким був і Василь Блаженний, який не палицею, а своєю цілковитою наготою теж спокушав тих, хто молиться у храмах і на вулицях, проте в появі таких химерних персонажів є якийсь таємничий зміст. Юродиві надзвичайно оживляли життя християнське, перевертали з ніг на голову традиції тлінного світу, показуючи хиткість всього, що є на землі. А це було по серцю Філарету, який все життя проповідував нашу дивність у цьому світі. Чого варте, наприклад, улюблена розвага Пилипушки, коли він міг підійти до торговця калачами, взяти в нього лоток і почати роздавати всім бажаючим, особливо жебракам, голодним! І торговці не наважувалися перешкоджати цьому. А до того ж Пилипушка міг підшукати в натовпі багатого роззяву і наказати тому: - Заплати-но, любий, за калачі! І багатій, червоніючи від невдоволення, проте зі сміхом оплачував торговцю збитки. Торговці зазивали юродивого до своїх магазинів, і якщо Пилипушка вибирав собі що-небудь, натовп, який бачив це, відразу розхоплював цей товар. Словом, Пилипушка наприкінці 1840-х років став всенародним улюбленцем. Траплялося, що він чимось допікав поліції та його знову заарештовували, але незабаром випускали під тиском розгніваних мас. «Філіппа Бог благословить здійснити подорож, - писав із цього приводу Філарет Антонію. - Але поговоріть йому, щоб не домагався взяти під арешт; а якби йому це подобається, сказав би нам, і ми б заарештували його з любов'ю, а не з гнівом, як поліція». Живучи в лаврі, Пилипушка продовжував час від часу робити подорожі, оточений народом, затримуваний поліцією, яку особливо любив дражнити. «Філіппа визначити указом чи буде надійно? – замислювався Філарет у 1850 році, маючи на увазі, чи не заборонити юродивому подорожі з лаври і чи не визначити його як послушник. - Чи перестане він бажати мандрівки? Після подорожі до Москви, чую, він ще ходив кудись у інший бік. У теперішньому становищі, якщо й візьмуть його з його мідною чи залізною пташкою і посадять у клітку, він цим задоволений, і нам біди немає. Якщо можемо, витягнемо із клітини; а за те не відповідаємо, не маючи його офіційно. А за певного послушника маємо відповідати...» Однак і цьому артистові набридла слава, Пилипушка почав шукати усамітнення. Архімандрит Антоній поселив його не десь, а в Гефсиманському скиті, що було б неможливо без дозволу Філарета і свідчить про те, що, зовні висловлюючи суворість на адресу юродивого, святитель любив його. Пилипушка оселився не в самому скиті, а поряд – у старій сторожці, загубленій у густій ​​гущавині за ставком. У вересні 1850 він сильно захворів, був при смерті. Антоній, відвідавши його, запропонував Голубю прийняти чернечий постриг, і той погодився: – І якщо можна, то під назвою Філарета. Хочу бути як наш Білий янгол! Так відбувся постриг, і юродивий Пилипушка Голуб перетворився на ченця Філарета. Він незабаром видужав і з'явився до архімандрита: - Широкий, благослови мене викопати льох. Той дозволив, і незабаром чернець Філарет разом з іншими ченцями почав копати печери під Гефсиманським скитом. Антоній звернувся до святителя Філарета з питанням, чи не заборонити, але Білий ангел дозволив печери, і так завдяки старанням його новоявленої тезки в лаврі завелося ще й печерне життя. Незабаром тут працювали вже лаврські землекопи, теслярі, муляри. Проте натура брала своє. Його знову тягнуло до народу. Тут уже митрополиту доводилося виявляти суворість: «Скажіть братові Філарету, що поки він був мандрівним Пилипом, він відповідав за себе, а тепер ми за нього повинні відповідати. Тоді керувало їм бажання; припустимо, що воно було за духовною людиною, але тепер необхідно керувати ним послух. Він у цьому дав священну обітницю і зобов'язався виконати її. Тому якщо й можна йому благословити подорож до Москви, то не на тривалий час і для того, щоб він не робив себе предметом цікавості і не звертав на себе увагу поліції, тобто не змушував би нас відповідати за нього... Не дуже добре те, що зробили голосним у Москві його печерне чернецтво». Філіп-Філарет був на Троїцькому подвір'ї і вимагав дозволу провести в Москві двадцять днів для того, щоб знову бути, як раніше, серед натовпів народу і знову юродствувати. Митрополит умовляв його, кажучи, що відтепер він чернець, а не просто юродивий. Той навіть готовий був зректися монашества, до того тягло його до колишнього способу життя. Владика не втомлювався боротися з його свавіллям, до того ж вийшла ухвала Синоду нікому з монастирів не відлучатися без особливого дозвільного паперу. Знову і знову він вселяв, «що він тепер уже не птах без гнізда, що літає, куди хоче, як це було раніше». І Філіп-Філарет залишав свої думки, серед яких було і зовсім піти кудись подалі і жити в невідомості. А потім знову прагнув юродства, до нього в печери Гефсиманського скиту були відвідувачі, він перед ними «виступав». Митрополит звітував за це вже архімандрита: «Ви кажете, що він багатьох приймав, і навіть без письмових видів чи сумнівних. Але навіщо це було попущено йому? Де ж послух? Він не настоятель». У 1852 році Філіп-Філарет вирушив до Києва, причому звідкись при ньому виявилося багато грошей, що привело багатьох до збентеження. Роздратований митрополит навіть схилявся до того, щоб не приймати його назад до монастиря. Але змилостивився і прийняв. Все-таки він благоволив до нього, незважаючи ні на що. Філіп-Філарет терпіти не міг взуття, а вся братія Свято-Троїцької лаври мала ходити в чоботях. Владика дозволив йому замість чобіт просторі черевики. Виросли діти юродивого ченця, двоє синів Ігнатій та Василь наприкінці 1851 року з'явилися до батька і оселилися в Гефсиманському скиті як послушники, через рік з Оптиної пустелі прийшов і старший син Порфирій, діти самі собі викопали печери. Митрополит сумнівався, чи це добре: «Але й тут мені хочеться запитати: чи біля місця діти? Чи по них однаковий з батьком шлях? Однак при дітях Філіп-Філарет несподівано став розсудливим і вже не прагнув мандрівок і юродства. З цього часу він менше став доставляти занепокоєння владиці. Втім, народ продовжував у великій кількості ходити до свого улюбленця, так що скитська братія повстала проти спокою, що порушується, і тоді намісник велів ченцю Філарету з синами залишити печери і поселив його за дві з половиною версти від Гефсиманії біля ставка. Антоній розпорядився поставити Філарета з синами келлю. На горищі келії вони робили своє звичайне правило і церковні служби. У вересні 1855 року під час відвідин лаври пан Олександр Миколайович побажав побачити ченця Філарета, якого вже називали старцем. Побачивши його в чернечому одязі, цар запитав: Той відповів, як і належить старцеві й юродивому: – Не знаю, чи ченець, а хотів би ченцем побути хоч одну годину. Одна з багатих шанувальниць московська купчиха Логінова пожертвувала гроші на храм, і 27 вересня 1859 року митрополит Філарет звершив освячення верхньої церкви на честь Боголюбської ікони Божої Матері. При церкві збудували братські келії, і утворилася нова обитель, відома згодом під ім'ям Боголюбна кіновія. Тоді всі три сини старця і прийняли чернецтво. Порфирій з ім'ям Прокоп, Ігнатій - Галактіон, а Василь - Лазар. В останній рік життя святителя Філарета на схимонаха Пилипа надійшов донос, що у його келії друкуються фальшиві кредитні квитки. Зробили обшук, донос не підтвердився, але слух пішов по всій Русі. «Справа схимонаха Філіпа, – писав Філарет Антонію, – після неприємностей, що відкрилися, загрожує іншими. Шкода, що надто багато йому допускалося, з надміру поблажливості». Малося на увазі те, що відвідувачі приносили Філіпу гроші, яких у нього завжди було надміру, і він передавав їх нужденним. Ось від якого вогника пішов смердючий дим наклепу про фальшиві кредитні квитки. Знову почали вимагати виселення його з лаври, і схимонах отримав благословення владики вирушити з синами мандрувати російськими монастирями. І ось тепер, всього за десять днів до смерті святителя, Пилип з'явився до нього із запискою, в якій значилися імена людей, яким треба платити борги. Сума величезна – понад дві тисячі рублів. Ці гроші юродивий брав у борг і передавав нужденним людям. Тепер треба було борги повертати, і Філіп вирішив, що це має зробити митрополит. Філарет звелів сказати йому, що коли він сам робив борги, то нехай сам і розплачується, але другого дня позикодавці стали з'являтися на Троїцькому подвір'ї, мовляв, Філіп сказав, що борги можна отримати тут. «Філіпп починає насилати на нас своїх позикодавців. Один уже подав прохання до палати, що з цього станеться скрута і неприємність», – з тривогою та обуренням писав Філарет 10 листопада до лаври. Предметом особливої ​​гордості владики було те, що, ставши архієреєм, він знайшов можливість не торкатися власними руками грошей, і якщо треба, завжди міг дати наказ своїм келійникам видати такому стільки і стільки. Але при цьому він не настільки нехтував грошима, щоб не вести їм рахунок, і завжди уважно стежив, як би його не обдурили. А тут таке нечуване нахабство з боку Пилипа! Я, мовляв, зробив борги, а ти сплати! Але не міг він і не розуміти, що тут криється якийсь особливий зміст, просто так юродивий нічого не робить. Говорячи всім: «Ідіть до владики Філарета, він тепер з усіма боргами розраховується», юродивий схимонах натякав на розрахунок за вищим розрядом. У свої останні дні людина віддає останні борги світові... Чи випадково, що в західних променях Філаретового життя миготить неспокійна і навіжена тінь юродивого? Чи випадково, що навіть останні рядки, написані Філаретом, присвячені Пилипу? «Зверніть увагу, щоб твердо і обережно складено резолюцію на прохання позикодавця Філіппова. Можуть зустрітися труднощі у цій справі; і за цим можуть прийти такі». Випадкового нічого не буває. В ці останні дні якраз і зобразив Філарета фотограф, і знімок, який не може не викликати захоплення, був зроблений напередодні відходу в інший світ! В останньому своєму листі архімандриту Антонію владика теж висловив захоплення: «Портрет, як і раніше сказав, при надлишку прикрас, здається мені гордим». Зважаючи на все, це похвала, оскільки далі він додає: «Чим би подякувати фотографу?» А тим часом уже наближалося чергове дев'ятнадцяте число, що випадало на неділю. Один із шанувальників, які прийшли відвідати владику цього останнього тижня, передав йому прохання однієї дами дозволити їй з'явитися до нього під благословення. — Хай приїде, — сказав Філарет, — лише до дев'ятнадцятого числа. Настала субота 18 листопада. Того дня владика сказав своєму келійному ієродиякону Парфенію: – Завтра я служитиму літургію у своїй домовій церкві, приготуй усе до служіння. Старий келійник вирішив заперечити: – У такому разі, владико, ви втомитеся і не зможете, мабуть, служити у вівторок, адже буде свято, Введення Богородиці. - Це не твоя справа, - сердито відповів Філарет. - А йди і скажи всім, що я завтра служу...