Сіль землі

тобто Оповідь про життя Старця Гефсиманського Скита ієромонаха Авви Ісидора, зібрана і по порядку викладена негідним сином його духовним Павлом Флоренським Попередження до благочестивого брата-читача Отця Ісидора не стало з нами; не стало, – немає його. Пахнув, як квітка, – і нудно тепер, коли зів'яв він. Світив нам, як ясне сонечко, – і померкло світло. Був каменем віри; - Де наша опора? Усьому можна дивуватися в ньому – любові, лагідності та смиренності; неприйняттю, прямоті та незалежності; невибагливості, безкорисливості та бідності; ясності, мирності, духоносності; зрештою, молитві. Але ще навіть дивує його надмірність. Був у світі – і не від світу; був із людьми, – і не як людина. Він не гидував ніким і нічим, але сам був найвищий, і все земне нікло і шкода повисало перед його тихою усмішкою. Своїм поглядом він знищував усі людські умовності, бо був над світом, був вільний вищою, духовною свободою. Здавалося, що він не землею ходить, а підвішений на невидимих ​​нитках до іншої країни; від того весь він був сповнений внутрішньої легкості, і все важковагове, земне, підходячи до нього, само втрачало свою тяжку тяжкість. З легкою усмішкою, ніби граючи, він міг перекидати людські умови гуртожитку і безкарно на радість. Він міг дозволяти собі те, що вище за умови праведності від закону, і робив це з такою ясністю, що завжди були діями ознаменованими. Просте та житейське не було в нього тільки таким; ні, від цього житейського і простого тяглося довге коріння в інші світи, до «нової землі» 1 . Тепер, думкою і серцем приникаючи до того, «що бачили очі наші і що сприймали руки наші» 2 , мимоволі поглиблюєшся все більше і більше у життя о. Ісідора. Все помітніше виступає ознаменованість цього життя, і дедалі важчою стає робота писання. Те тонке пахощі духовності, яке завжди хмарою йшло за о. Ісидором, невимовно жодними словами, тим більше, що словесно, зовні говорити про о. Ісідорі доводиться занадто небагато. Адже життя його зовні було просте, – у ньому не знайдеш ні цікавих випадків, ні захоплюючих слів. Пробач же, прихильний читачу, що робиться невмілу спробу; і якщо о. Ісидор не здасться тобі Ангелом з неба більше, ніж людиною від землі, то поклади провину в тому не на шанованого Старця, але на невмілість упорядника цього Сказання. Відчуваєш щось; здається, – ось-ось схопиш справжнє слово про о. Ісідорі. Але написане виходить щоразу зовсім не тим, що є насправді о. Ісідор. Глава 1, у якій благочестивий читач повідомляється про келії отця Ісідора Щоб ти знав, допитливий читачу, як живе отець Ісидор, зберемося разом до нього. Ми вийшли з Обителі Преподобного Сергія Радонезького, пройшли Посад і потім перетнули поле, що біля скитських ставків. Потім, перейшовши місток, Боголюбну Кіновію та ліс, ми опинилися між скитами – Гефсиманським та Чернігівським. Тільки, перш ніж попрямувати до Старця, не забудемо помолитися у підземному храмі Чернігівської Божої Матері, чудотворної святині тутешніх місць. Адже Старець так любить Її, що, напевно, запитає нас, чи були ми в неї, як питає про це зовсім будь-якого свого гостя. Ну, а тепер підемо без збентеження в Гефсиманський Скит. Піднімаємося дерев'яними сходами, проходимо цвинтарем. Он, видніється і будиночок о. Ісідора. Будиночок, в якому двічі (тобто до і після Паракліту 3, про що, читач, дивись нижче) жив о. Ісидор, в якому він і помер, розташований у правому кутку (якщо рахувати від головного входу) Скита, біля самої стіни. Раніше цей будиночок належав афонському старцеві Самуїлу, в ієромонахах Іоаннікію, а після Іоаннікія – о. Авраамію, який до того пробув багато років під землею, у так званих «печерах», що примикають до підземної церкви Чернігівської Божої Матері. Будиночок о. Ісідора - маленька зроблена з колод хатинка, що складається з келійки, в якій насилу сідали чотири-п'ять чоловік, та й то на маленьких лавочках, «прихожки» (як називав її о. Ісидор), в якій ледве сідали двоє, і сіни; крім того, до передпокою примикала кліть (у ній о. Ісидор ставив самовар). І сіна, і кліть були невеликі: самовар займав усю кліть, а в сінях ледве могли розійтися двоє, і не товстих. Останні два роки життя о. Ісидора до його будиночка прибудували ще холодні сіни, – такі незначні, що навряд чи можуть стояти двоє людей. Але в цьому іграшковому будиночку – багато закутків та куточків. Увійдеш у нього – і ніби згадується-згадується, а все згадатись не може, якийсь напівзабутий, милий, люб'язний серцю сон. Все – найпростіше, жебраче; і все – особливе, тепле погляду, тихе. Речі мають очі; та обстановка о. Ісідора зустрічала поглядами так привітно, проводжала такими ввічливими поглядами. Як увійдеш – просто на тебе дивляться святі ікони. У кожної – своя історія; кожна пов'язана з якимось важливим ім'ям, але важливим не тут землі, а Царстві Небесному. Під іконами – поставач з єрусалимським перламутровим хрестом, старим пошарпаним Євангелієм у шкіряній – потертій та лискучій – палітурці та лампадою на синій скляній стійці. Усі стіни келії обвішані фотографічними картками, – усі люди пов'язані духовно з о. Ісидором – картинами, віршами, папірцями від льодяників. Усе це – грошове, але в о. Ісідора ніщо не буває безплідним. Все – символ горня, все нагадує про вищу. Так і достойний ігумен гори Синайської, святий авва Іоанн Лествичник каже, що Бого-любителям до радості і божественної любові і сльозам властиво збуджуватися і від мирських і духовних пісень, а сластолюбцям – навпаки 4 . Здається навіть, що на стінах у о. Ісидора не лубочні картини, а справжній живопис, - келійка втратила б свою лагідну ввічливість: Бог любить смиренність, і в убогості здійснюється сила Його. Ось ти увійшов до келії. Праворуч від ікон – вікно, а під ним – столик із накиданими книгами, листами, паперами. Ліворуч від ікон – лавочка, потім – столик, на якому лежали звичайно зіпсована епітрахіль, поруч з відріпаними краями та різні потрібні речі, і, потім, поличка. Над столиком – два віконця. На вікнах стоять, як казав Батюшка, «квіти»: банки з мохом, бляшанки з-під консервів, — з якоюсь виполотою садівником бур'яном, — шийка пляшки, заткнута пробкою і налита водою, щоб служити посудиною для якоїсь «квітки», бут; - всього і не пригадаєш, що стоїть на підвіконні у о. Ісідора. У передпокої – невелика шафка з посудом, та столик, на якому іноді влаштовувався чай. Тут же – дерев'яні вішалки з сукуватих палиць, – зовсім оленячі роги; та їх обов'язково показує відвідувачеві о. Ісідор. Якщо пройти сінички наскрізь, то вийдеш у невеликий садок, завширшки ніяк не більше двох аршин, розбитий між скитською стіною та будиночком, обігаючий будиночок і обгороджений з інших боків високим тесовим парканом з хвірткою. Ця – так звана «Внутрішня Пустинь» о. Ісідора, куди він усамітнюється на молитву і для духовних роздумів. Над «Внутрішньою Пустелем» ростуть високі верби, що іноді всю «Пустинь» убіляють пухом, що летить з них. А Батюшка, з дитячою радістю, озираючись навколо, повідомляє: "У мене - сніг". Зростають ще в «Пустині» виполоті садівником трави, кропива, цибуля; інші – у бляшанках, підібраних Старцем із сміття, інші – просто землі. Тут же живуть у Старця жаби і всяка тварина жива. Є столик на обрубці дерева, ще обрубок для сидіння, сидіння, складене з каміння, яке з різних місць стягнув сюди господар «Пустеля». Але все, що не бачить тут твоє око, має своє символічне значення: верба – це дуб Мамврійський, під яким праотець Авраам прийняв Пресвяту Трійцю 5 ; кам'яне сидіння - це Фіваїдська скеля 6; гіллясте суки з дерев'яним хрестом між ними, прибиті до дерева (що прямо проти хвіртки) у кутку «Пустині» і нагадують оленячі роги, – це, за словами Старця, бачення Євстафія Плакіди 7 . У «Пустелі» немає жодного куточка без значення. Саме повітря розчинене спогадами про життя Праотців і Святих і для о. Ісидора події Священної та Церковної Історії набагато ближче, яскравіше і живіше, ніж метушня світу. Якщо відчинити хвіртку, то можна вийти з «Пустині Внутрішньої» до «Пустині Зовнішньої», що лежить перед будиночком. Це місце необгороджене, лише злегка захищене деревами і кущами. Тут, під покровом дерев, укопаний у землю круглий стіл, а навколо нього – «меблі», як говорив о. Ісидор, тобто «диван», «крісло», «стул» та інше з кривих сучків та дощок. О. Ісидор сам сколотив ці меблі. Важко уявити щось більш нескладне. Влітку Батюшка пригощав чаєм іноді у цій «Зовнішній Пустелі». Підведе, бувало, гостя до меблів і заявить з усмішкою: «У мене – і диван. Тут дуже добре полежати, відпочити. Я часто тут відпочиваю. Добре». «Ось, батюшка, полежіть», звертався він іноді до Архієрея. А яке добре лежати, - на сучках, з яких дехто впирається вістря в боки! Навколо "меблів" розташовувалося кілька маленьких гряд: дві - з овочами, а одна - з полуницею. Тут же виростав смородинний кущ. Розділ 2, в якій оповідається, як Старець зустрів би благочестивого читача, якби цей останній побував у Старця, коли прийшов поклонитися святиням Гефсиманського Скита Ось і всі володіння Батюшки, о. Ісідора. Ходімо тепер у гості до нього, терплячий читачу. Адже приймає всіх він ласкаво, - передчасно і вчасно, і навіть незнайомця зустрічає, як давно знайомого, як близького, як рідного. Ти, здається, не віриш, читачу, але, справді, все для нього – близькі та рідні; все для нього - батько і мати, і брат, і сестра, навіть більше. Підходимо до дверей. Якщо стирчить у ній ключ – отже, старець удома. Втім, рідко коли його немає вдома; а якщо ні, то він, мабуть, скоро повернеться. Адже він іде лише до храму, до богослужіння, і, рідко, рідко – до Посаду, до Архієрею в Академію чи до якихось інших своїх духовних дітей. Але, на наше щастя, ключ стирчить із замкової щілини, – господар, отже, вдома. Стукаємо несміливо пальцем. Чи не відкриває. Ймовірно, не чує – він погано чує. А то, може, – у нього вже є хтось, – чи сповідається, чи бажає поговорити наодинці. Постукаємо сильніше. Так і є, – він не прислухався до стуку, – можливо, тому що був занурений у молитву. Ось, чути, він підходить до дверей старечою ходою, відчиняє. Ніколи він не спитає, хто біля дверей; - приймає всіх, і хоча від цього були йому вже неприємності, проте він все не залишає раз заведеного порядку. Виходить, – у білому полотняному балахоні та в білому полотняному скуфійці. Нерідко трапляється, що він зустрічає гостей у білих полотняних портах і в такій самій сорочці навипуск; поверх сорочки - парамант, ноги ж - боси або в поршнях, рідко - в чоботях. Зустрічає, просить ласкаво просимо. Входимо, роздягаємось. Хазяїн каже свої хитрі вішалки. Хрестимося разом з ним на ікони і просимо благословення. Він благословляє і цілує кожного з нас, а потім сідає. Чомусь ми всі вже відчули, що це благословення – не таке, як інші, що воно – особливе. Але в чому особливість ніхто не скаже. Спочатку думається, що вона – у повній щирості та переконаності Старця; і правда: Старець глибоко переконаний, що благословення виконане сили, а не порожній обряд. Потім причину особливості хочеться бачити у внутрішній, що не говорить про себе зайвих слів і проте всякому очевидному кохання Батюшки до благословляемого; але це виявляється далеко ще не всім. Є щось, а що – розум не має. Нарешті, відмовляєшся від міркування і просто говориш: «Це – благодать Божа. Від святих завжди така сила виходила». На цій відмові від розумового рішення зовсім заспокоєшся, і далі все здається чимось зрозумілим. О. Ісидор завжди скаже щось підбадьорливе. Якщо ми прийшли до нього удвох, то він згадає про емауських мандрівників 8 , якщо нас троє, це особливо добре: «І Аврааму Бог явився у вигляді трьох мандрівників» 9 . Іноді о. Ісидор привітно зауважить, що саме на нас він чекав, що сьогодні, як навмисне, йому принесли якийсь ласий шматочок, або ще, що Сам Бог приніс гостей, бо треба попросити їх виконати те чи інше доручення, часто майже придумане на випадок, щоб гості підбадьорилися. Так! Якщо ми не забули принести йому гостинця, то не соромимось у передачі: Батюшка бере так само просто, як і дає, подякує і зрадіє. Адже в нього гості – постійно, а пригощати їх майже нема чим, та й подаруночок буде з чого дати (а Старець нікого не відпускає без подарунка). Ось починає водити по келії. Новим, вперше гостям, що приходять, неодмінно пояснюватиме історію різних осіб, зображених на фотографічних картках. Скаже якісь вірші релігійного змісту. Зверне увагу на свої квіти. Потім засадить читати вголос віршоване перекладення псалмів, зроблене одним сліпим священиком, або ж запропонує разом заспівати що-небудь за книгою з чинопослідування на поховання Божої Матері, що відбувається в Гефсиманському Скиту; навіть попросить взяти собі книгу додому і зробити звідти випис, щоб співати за нею та згодом. Скаже щось із Георгія Затворника. Згадає про Н. В. Гоголя (брат о. Ісідора був камердинером у графів Толстих і був присутній при смерті Гоголя), якого о. Ісидор дуже шанує, – головним чином, здається, за посилено поширювані о. Ісидором вірші: До тебе, Мати Пресвята, дерзаю піднести свій голос і т. д., які о. Ісидор приписує Гоголю 10 . Потім він залишає гостей наодинці, а сам йде поставити самовар і приготувати частування, яким він пригощає від щирого серця. Помолилися, приступили до чаю, розсівшись хтось на ліжку о. Ісідора, хто в кріслі, а хто і на лавці. Після частування, о. Ісидор дарує щось, вчить своїй молитві про п'ять виразок Спасителя, висловлює свої потаємні думки (про що – нижче), надсилає всіх рукописними листочками з молитвами та віршами, благословляє і прощається. Глава 3, в якій описується частування отця Ісидора Коли хтось приходить до о. Ісидорові, то сивий Авва заметушиться і забігає, як молоденький прислужник, намагаючись нагодувати і напоїти гостя, хоч би хто він був. Авва так і боїться, щоб відвідувач не пішов, не пригощаний. Ставиться самовар, витягується на стіл у передпокій усе, що є. А коли недосвідчені гості, збентежені цими клопотами, завданими Старцю, зупиняють його, просять і благають поменше бігати, то Старець завжди посилається на приклад Авраама, який заради своєї гостинності удостоївся прийняти до себе Пресвяту Трійцю, і продовжує біганину. Його тут не вгамуєш нічим, і той, хто бував у нього кілька разів, уже й не робить більше спроб припинити клопіт. Якщо ж знову зупинити його, то Батюшка скаже, як завжди, що не тільки Авраама, а й нас Бог може відвідати у вигляді гостя, і знову клопочеться. І збережи тебе Бог, читачу, посоромитися і відмовитися від чогось із запропонованого. Повір, що твоя відмова завдала б болю Старцю. Він скаже тобі тоді, що від кохання не можна відмовлятися. Справді, це – не частування на столі, а уречевлене кохання. Все, що тільки не є у нього, за його бідності, все витягується гостям; якщо ж згадає ще про що-небудь, - весь зрадіє, схопиться і побіжить за забутим. Шматок кавуна, принесений попереднім відвідувачем, яблуко, сухар, пряник, кілька льодяників – все поділяється о. Ісидором порівну між тими, що прийшли. Собі він не залишить нічого, посилаючись на те, що він уже поїв. Але якщо його попросиш взяти участь у трапезі, він боїться образити гостей відмовою і бере собі чогось, аби гості були спокійні. О. Ісідор любить змішувати разом те, що вважається незмішуваним. Так, був у нього горщик знаменитого варення – мішанина із залишків вишневого звичайного, винних ягід, журавлини, родзинок, квасу і, здається, редьки. О. Ісідор розповідає іноді про те, як він готував це варення, і з усмішкою повідомляє: «Іншим не подобається, а мені – нічого, смачно». Цим варенням він пригощає лише обраних, «досконалих», як жартує він, у яких впевнений; А іншим він дає варення звичайного. Справді, на те є причини: ті, що не звикли стримувати себе, ледве можуть проковтнути ложечку аскетичного варення. А о. Ісидор їсть кілька ложок його, та похвалює. Навіть у таких дрібницях, як «меблі» о. Ісідора, його «варення» тощо, мимоволі бачиться тонка, але дуже повчальна іронія над розкішшю світу, – незалежність Старця від світу, його надмірність. «Ви думаєте здивувати мене, носія Духа Божого, вашими меблями, вашими вареннями, вашими життєвими зручностями, а я, от, і не звертаю на вас з усіма вашими зручностями ніякої уваги, тому що коли є Дух, тоді і мої меблі, і моє варення хороші, коли ж Його немає», то і все ваше немає, – то і все ваше. Ось, здається, що безмовно говорив Старець своїми «меблями» і своїм «варенням». Однак ця безмовна мова, будучи, так би мовити, самим кольором і соком юродства Христа заради, зовні була зовсім відмінна від нього за своєю тонкістю. Але якщо і до цієї найтоншої іронії над світом застосувати ім'я юродства, то тоді Батюшка о. Ісидор може бути названий юродивим Христа заради. Ця юродивість була, здається, природжена йому, і тому жодної рисочки в такій юродивості не було придуманою, навмисною, робленою. На зразок варення готувалась іноді їжа, в яку о. Ісидор замішував салат, оливи та все, що завгодно. Суміш виходила така, що колись о. Ісидор намагався пригощати нею, то всі відмовлялися, а Батюшка, з лагідною усмішкою, казав: «Ну, спробуй хоч». Як тут, так і в багатьох інших випадках неможливо провести межу, яка відокремлює його простоту і любов від його незалежності по відношенню до всього у світі. Він усе перекидав і – так, що неможливо було побачити тут і тінь самовільства чи чогось показного. Його простота була іронією; його іронія була простотою. Він міг перекинути всі існуючі умовності, поглянути на все вічності; і – дивовижна річ – він робив це, нікого не ображаючи. Він громив усе, що було у його співрозмовника; він стикав кожного з висоти людського самовдоволення і вважав його врівень із землею; він утоптував у бруд всяку зарозумілість. І (дивовижно!) неможливо було обуритися цим розгромом: о. Ісидор дивиться, - по-дитячому ясно, як би не підозрюючи, що він наробив. Збив з усіх позицій, і жодного променя самовдоволення, чи самолюбства, чи гордості не блисне у його відкритих, ясних очах. Зробив і... наче це не він. Збив зарозумілість, але незрозуміло, як він це зробив чим. Найкраще це порівняти з людиною, зарядженою електрикою: торкнувся він рукою до когось, той відчув струс, але не вірить своїм очам. Адже торкнувся його як був на вигляд простий чоловік, таким і залишився. Так і наш Батюшка: пустить іскру, а сам стоїть, як і раніше, – у білому балахоні, або в сорочці та портах, лагідно посміхається. Так і подумаєш знову: «Просто добрий старий, і нічого більше!». Проте повертаємось до розповіді про частування о. Ісідора. Приходять одного разу до келії до о. Ісидору відомі гості і застають його за самоваром, – Авва варить у самоварі картоплю. Пропонує гостям чаю, але гості, аби позбутися такого частування, рішуче відмовляються. Тоді о. Ісидор перевернув самовар, вилив воду і розсипав по підлозі картоплю. «Води не бійтеся, – вона тепла, її зараз не буде. А картоплю доварю після», – заявив він гостям, а сам став знову ставити самовар, зрозумівши причину попередньої відмови гостей. Якось приїжджає до о. Ісидору Архієрей, а Батюшка в одній білизні копається біля своїх грядок. Архієрей сміється: «Ну – чепурунок, ну – чепурунок». «Добре, гаразд, сідай, батюшка», – відсміюється Старець. Починається частування. Не пам'ятаю, чи того, чи іншого разу, сидить о. Ісидор з Преосвященним Єпископом Є. у «Внутрішній Пустелі». На хромоногому столику - перед ними склянки з чаєм і, в заржавленій бляшанці, з-під сардинок, - кілька сухарів і півтора старих пряників. Заговорилися, а в цей час задождило, тож і гість та господар сховалися «під дуб Мамврійський» і під його покровом продовжували розмову. Після дощу о. Ісидор збирає чайний посуд і знаходить залишені на столі сухарі, що плавають у бляшанці. Через кілька днів той же Єпископ знову п'є чай у Батюшки. І знову Старець виносить бляшанку із сухарями, пропонуючи доїсти те, що залишилося від минулого разу. «Та вони розмокли тоді», – заявляє Єпископ здивовано. – «А я злив воду і висушив сухарики, тепер вони знову добрі», – пояснює Старець. Ось ще один випадок, що зберігся у пам'яті. Одного разу Преосвященний Єпископ Є. йшов лісом біля Віфанії. Трапляються назустріч два віфанські семінаристи. “Що робите?”,—запитує Єпископ. - "Гуляємо". – «Чим рахувати дерева, ви б краще за людей подивилися». - "А кого?". – «Ви чули про о. Ісідора?». Розпочалася розмова, і Преосвященний привів учнів до Старця. Той зустрів їх, як завжди і всіх, з привітом та любов'ю, витяг по житньому сухарю і дав випити квасу, а потім поговорив. Семінаристи пішли сяючі й у захваті. Так, читачу! Ти, мабуть, не повіриш, що й тепер, коли я пишу ці рядки, сльози вдячності та розчулення навертаються на очі при одному спогаді про ці частування о. Ісідора. Адже ці скибки кавуна, сухарі чи шматочки яблука не були просто їжею: ні, вони завжди уявлялися скибками та шматочками кохання та ласки. Глава 4, повідомляє читачеві про подарунки, які робив Батюшка отець Ісидор кожному, з ким би не приходив у дотик Якщо крайній ступінь захоплення доброчинністю можна, не зовсім точно, назвати пристрастю, то про отця Ісідора можна сказати, що у нього була своя пристрасть – єдина, – а саме, пристрасть дарувати. Ніхто не йшов із келії Батюшки без подарунка. Нікого не відвідував він без подарунка, нікуди не приходив з порожніми руками. Завжди принесе з собою щось: то просфорку, то олію від Божої Матері, то листок із молитвою, то ікону. Навіть у чужому будинку його не залишала турбота про частування. Бувало прийде, наприклад, до Преосвященного Єпископа або ще до когось і витягує хвіст редьки, морозиво, баночку варення, пряник або ще щось. Роблячи подарунки, він думав не про користь, а виявляв своє кохання, і тому не соромився нікчемністю подарунка; бувало, що принесе він влітку огірок із власної гряди чи на лопусі ягід десять – п'ятнадцять власної малини і вручає з радістю. Навіть не бачачи особисто когось, він намагався доставити йому знак кохання – якийсь подаруночок. Бувало прийдеш до нього – подарує він щось, а потім дає доручення: «А ось ще пряничок, – це віднеси Сергію. А ось просфорка – це таке». Якось прийшов хтось до нього після літніх місяців відлучки з Посаду. Старець і зрадів: «А ось ти прийшов. А я тобі скільки часу зберігаю тут дві ягідки на кущі». І справді, на малиновому кущі, незважаючи на осінній час, все ще висіли дві ягідки. Старець зірвав їх, поклав на лист якоїсь трави та дав із любов'ю. Але тут згадав, що треба ще послати також давно намічену редьку Преосвященному Єпископу Е. Пішов тягти її із землі. Присутній при цьому пропонує йому свою допомогу, бо старий Авва ледве ходить і марно смикає редьку за листя. Але Авва відмовляється: «Якщо подарунок, то треба зробити самому». Теребил-теребил листя редьки і обірвав їх. Стоїть над редькою здивовано. Але згодом знайшовся. Побіг за ножем і за кухлем, набрав у кухоль дощової води з діжки, почав поливати навколо редьки водою, щоб пом'якшити землю, потім обкопав редьку ножем, витяг редьку і, тріумфуючи, пішов мити її в діжці. Вимив, загорнув у чистий папір і передав для Єпископа, зі словами: «Нехай їсть: вона смачна». А Єпископ, отримавши редьку, поцілував її та сховав у почесне місце. Але особливо о. Ісидор любив дарувати тих, хто приходив до нього. Він явно страждав, доки не вигадає, що подарувати своєму гостю. Огляне все своє майно і, поки не відшукає чогось придатного для подарунка, не заспокоїться. І так – не лише з мирянами чи поза-скитськими духовними, а й зі скитською братією. «Я приносив йому вечерю, – розповідає один послушник, – і щоразу він давав три цукерки: «Ось тобі втіха: адже ти приніс, трудився». Адже йому це треба було купувати. Совісно було брати подарунок. Таких випадків дуже багато, бо когось не втішав о. Ісидор, а втішивши, кому не робив подарунка. У крайньому випадку, якщо нічого не було в нього, він готовий був подарувати найпотрібніше йому самому, аби тільки подарувати. Незадовго перед смертю він поділив усе своє майно. Але про це буде повідомлено нижче. Глава 5, з'ясовує читачеві, як велелюбно батько Ісидор ставився до всіх людей Виявляти любов до людей – багатих і бідних, знатних і простих, чиновних та нечинівних, чистих (якщо бувають чисті люди) та грішних, православних та неправославних, навіть нехристиянів, навіть язичників – було для о. Ісидора такою, і навіть більшою, необхідністю, як дихати. Він надавав добро праворуч і ліворуч, не замислюючись і не тямлячи, просто і природно, - точно не підозрюючи, що він робить щось особливе, щось виняткове, єдине. Ніколи не було, щоб він відпустив людину, не сказавши їй чогось повчального, втішного і підбадьорливого. Пройде повз - неодмінно скаже щось хороше; побачить затьмарене обличчя – неодмінно зніме скорботу. Якщо хтось потребував допомоги, – о. Ісидор віддавав усе, що мав. Якщо цього було недостатньо, – він просив – обережно, смиренно, лагідно, навіть сором'язливо, в інших. Якщо й цього не було, він був готовий віддати все, що траплялося йому під руку. А тому, що потребували допомоги завжди юрмилися біля о. Ісідора, то в нього ніколи нічого не бувало. Тільки отримає від когось кілька грошей, і другого дня вже напевно від них нічого не залишилося. Знаючи неможливість для себе відмовити у допомозі, о. Ісидор, отримавши якийсь трирублевий папірець, завжди поспішав розміняти його на дрібніші монети, щоб вистачило б на кількох нужденних; а інакше він віддав би всі гроші першому, хто прийшов до нього. Часто гроші посилав він у різні кінці Росії, – якомусь утомленому у в'язниці, якомусь солдатові, викраденому далеко від батьківщини, тощо. буд. «Приходить бідний, – виправдовувався о. Ісидор, – каже, що три дні не їв, і на доказ своїх слів цілує мій брудний поділ. Ну, як йому не подати». Але так виправдовувався о. Ісідор. Часто він давав сам, що було в нього, не чекаючи на прохання. І часто його дурили. Зробило його скитське начальство рухальним у Скиті, тобто завідуючим складом одягу та білизни, а він усе там і роздав. «Все життя о. Сидора, – каже один зі скитської братії, – все життя його було засноване на любові та присвячене бідним. Хто бідний, хто забитий, справедливо чи несправедливо – зараз же до о. Сидору, більше ні до кого. Від нього не втішним не уникав ніхто. Він роздавав усе, як євангельська вдовиця. Одного разу один попросив у нього чоботи, дійти кудись, а потім і зник. А о. Сидор зимою в черевичках і панчішках ходив». Знаючи, що о. Ісидор все одно роздасть свою одежу, скитське начальство перестало видавати йому нові речі. Ось як розповідає про о. Ісідоре один брат зі Скита: «У нього – дитяча простота і необмежена до людей любов були вже давно. Бідність була... Це ніхто не може заперечити. Скільки років я живу тут, і не бачив на ньому нового подрясничка! Ніхто не скаже, щоб бачив о. Сидора у нових чоботях; що давали, те й носив. А хорошого не давали, бо знали, що віддасть». Справді, Батюшка не мав навіть пристойної ряски і, коли треба було вийти зі Скита, наприклад до єпископа, до Академії, то Батюшка займав ряску у о. Авраамія. А ряска ця була з минулим, бо носив її спершу о. Галактіон у Лаврі, а потім купив у нього за 10 рублів о. Авраамія. З ним же о. Ісидор був досить близький. За словами старця Авраамія, «о. Ісидор прилежав більше до мирських... У нього всілякі люди бували». Різні люди – ченці і священики, артисти і викладачі, студенти та семінаристи, солдати, міщани, селяни, робітники – хто тільки не відвідував його. До нього приходили по грошову допомогу, за втіхою, зі здивованими питаннями, від життєвої втоми, боячись покарання, з тяжкими гріхами, від великої радості, бажаючи передати щось для бідних, щоб помиритися з ворогами, щоб влаштувати сімейні справи, щоб вилікувати недугу, щоб вигнати недугу, щоб вигнати недугу, щоб не вигнати. Усіх він зустрічав із любов'ю, всіх намагався задовольнити. Але особливо любив він знедолених, навіть винних. Якщо всі відвернулися від людини, саме тут о. Ісидор і починав виявляти своє кохання найбільше. Ось хоча б одна родина. Ходили чутки про різні темні справи його, - що вона багатьох обдурила, що його переслідує поліція. Але о. Ісидор ставився до нього з якоюсь особливою турботливістю; посилав їм подарунки; все, що не отримував, усе їм віддавав; дбав про них, як тільки міг, і доручав це робити й іншим. Ймовірно, тому ж з якоюсь особливою ніжністю ставився о. Ісидор і до євреїв. Коли не прийдеш до нього, завжди повідомляє він щось про якогось із залучених до християнства через його любов «єврейчика», як він казав. Бували у нього хрещеники «єврейчики», і він продовжував дбати про них усе їхнє подальше життя. У келії у нього висіла фотографічна картка одного такого єврея з родиною (пам'ятається, перукаря), і Батюшка завжди пояснював новим гостям, яка він хороша людина, наче боявся, що образять його «єврейчика» і скажуть щось погане про нього. Один з таких «єврейчиків», що підлягав набору, простотою душі (так, принаймні, пояснював Батюшка) не з'явився куди слід і поїхав, за що був ув'язнений. Звідти він надсилав Батюшці листи, сповнені туги та смертельного жаху, скаржився на злиденне своє становище, благав про молитву і про гроші, повідомляв, що тільки спогад про о. Ісідорі та подарована їм ікона не дають йому накласти на себе руки. О. Ісидор хвилювався, ніби про рідного сина, відправляв останнє, що мав, і просив тих, хто приходив до нього, переслати щось «євреєві», писав йому своїми ледве читабельними старечими каракулями. Це один із багатьох випадків; Всього не згадаєш, а те, що запам’ятав, не напишеш: забагато добра було в житті о. Ізидора. Так само за два роки до смерті батько возився з молодим корейцем, незважаючи на те, що через це його звинувачували в прийомі японського шпигуна. Часто бувало, що він довго годував когось власним обідом. Отже, годував одну всю зиму. Але він вкрав у Старійшини будильник і, крім того, Старійшина спіймав його на гарячому. О. Ісидор скаржиться одному братові: «Все б добре, Міша, нічого, тільки от, узяв молоток, нема чим забити цвях». Молоток, однак, пізніше знайшли. Але коли потім запитали старця: «Що, отче, у вас вкрали будильник?», Він, винувато посміхнувшись, сказав: «Я нічого не вкрав, а взяв», і перевів розмову на інше. Подібним чином о. Ісидор близько трьох років, до самої своєї смерті порався з одним робітником, якому відірвало машиною руку. Батько Ісидор називав його звичайно «безруким». Цього «безрукого» він сам годував ложкою, роздягав його та одягав, діставав йому грошей і неодноразово рятував від спроб самогубства. Отримає якесь милостиню – і, не гаючи часу, поспішає передати «безрукому». Кого тільки не просив о. Ісидор за цього каліку! Про що б не йшлося, Батюшка, бувало, неодмінно згорне її на «безрукого» і почне клопотати про нього. Багато Старцю було клопоту з ним. Але, багато вибираючи небагато, повідаю тобі, читачу, про якийсь випадок. Якось приходить до о. Ісидорові один студент і бачить таке видовище: робітник збуджено запевняє Батюшку, що він, робітник, повинен застрелитися чи повіситись, бо до цього його нібито засудили революціонери. Батюшка тоді звертається до студента і нарікає на робітника. Але якщо й слова Старця «безрукий» не приймав у серці, то невже послухався б студента? Так, звичайно, і не прислухався до його вмовлянь. Ну, не добившись умирення, Старець і студент схиляють коліна і моляться про намір калеки. Потім о. Ісидор поспішає до старця Варнава, щоб і того залучити на допомогу; але о. Варнава, мабуть, побачивши у чому справа, відмовився брати участь у розмові з «безруким». Тоді старий-престарий Авва о. Ісидор разом із «безруким» знову пасе за огорожу скитську, – у номер студента, знятий ним у монастирському готелі. Тут вони знову пригощають робітника чаєм, умовляють, просять, благають залишити задумане. Батюшка винаходить все нові й нові засоби: приносить просфору, шматочками дає її робітникові, знімає з себе – велику святиню – свій власний перламутровий хрест, привезений Батюшці зі Старого Єрусалиму якимось мандрівником, і, знявши його зі своєї шиї, одягає на шию рабочий; потім приносить звідкись грошей (своїх у нього, звичайно, не було – як завжди!) і дає робітникові і каже йому, що це Господь послав тобі на втіху. Але не уражається любов'ю серце, що запеклося. Тоді вісімдесятирічний Старець земно кланяється робітникові і просить його прийти до тями. Так само кланяються робітникові і студент зі своєю молодою дружиною, яка була при цьому присутня. І робітник кланяється Старцю. Чим скінчилися б усі ці прохання, невідомо нікому, крім Бога. Раптом стукає коридорний і просить студента звільнити номер, бо дізналося, що безрукий був політично неблагонадійним. Студентові довелося зібрати пожитки і якнайшвидше піти з готелю. А Батюшка стояв біля воріт Скита і, проводжаючи студента, що виїжджав, і дружину його, говорив словами Спасителя: «Блаженні вигнані правди заради» 11 . Глава 6, в якій православному читачеві розповідається про уподібнюючу людину Творцю і Творцю його Богу милості Авви Ісидора до всієї Божої творіння, – до безсловесних худоб, і до земних виростів і до всього, в чому життя дихає Милостивий був до всіх і навіть до створінь нерозумних Батюшка Авва Ісидор. Опікувався не тільки тими, що мають образ Божий, а й худоби безсловесних шкодував; – про зітхаючу людину тварюки дбав 12 . Він визрівав і годував звірів та птахів; у нього водилися навіть гади: жаби, миші та щури. А якщо Старий Авва хворів, то й тоді не забував молодших братів, – примушував інших погодувати свою родину. Ось навіть перед смертю питав у одного знайомого сімейства про здоров'я кішки. «Ну, як, – каже, – чи погладшала кішка?». - Видужала. - "Ну, слава Богу, слава Богу". Бувало: закусить кішка якусь пташку, і лежить та на дорозі. Батько Ісидор ледве нахилиться, неодмінно підбере поранену. Ось якийсь горобець із пошкодженим крилом і живе в келії Старця до одужання. Якось запитують його деякі: «Батюшко, Вам не заважають миші?». Старець усміхається: Ні, нічого, не заважають. Я їм даю вечерю та обід, вони й сидять спокійно. Раніше бувало: все шкребуть по келії. А тепер я кладу їм поїсти, – біля дірочки, – вони й не бігають. Ні, нічого, не заважають». «У мене тепер гість, я не один живу», – каже Єпископу Старець. Єпископ подивився, питаючи поглядом. – «Жаба, ось, прибігла до Пустині», – пояснює о. Ісідор з радісною посмішкою. – «Адже вони тікають», – каже Єпископ. - Так, вона втекла, а потім повернулася. Я тепер їй поспіваю, поговорю з нею, ось вона й не тікає». І справді, на одному з каменів «Фіваїди» (про яку вже знає уважний читач) сиділа велика жаба. Авва ж, низько схиливши сиву бороду над безсловесним створінням і дивлячись своїми ясними очима прямо в очі жабі, співав їй старечим голосом псалми Кроткого Царя Давида. Інший Авва, святий Макарій Великий, неодноразово говорить, що як сонце, освітлюючи своїм світлом і нечистоти, і бруд, від того не скверниться, але перебуває чистим, так і благодать Божа входить у всяку душу і залишається чистою 13 . Ось, і від Авви Ісидора Гефсиманського виходила благодатна сила на все, що не наближалося до нього, на людину і на худобу, і все ж Авва залишався надмірним, допомогою Божої Матері «що створюється вище мирського злиття». Особливе кохання мав Старець до рослин, до трав, до квітів, до всякого булію, що породжується землею. Побачить, бувало, виполоту бур'ян, підбере і посадить у себе у «Внутрішній Пустелі» або ж у кімнаті, – у коробці з-під сардин, знайденої десь на дорозі. Так він чинив, бо шкодував безмовних і тихих дітей землі. З тієї ж причини натикав він у «Пустелі» кропиви. Тому заради підбирав зламані гілки і ставив їх у воду. Старець не допускав і інших даремно губити Боже створіння. «Після правил якось зібралися ми разом, – розповідає один із братів скитської. – А у Старця росла під вікном трава – (з неї сикалки роблять) – ягель. А ми, не спитавши, зрізали. Батько Ісидор виходить і каже: Хто це зробив?. Колишній зі мною каже: «Зрізав Михайло, а навів – я». – «Ну, молись на Воскресенську Церкву». Той стає навколішки і молиться. Потім о. Ісидор кличе його до себе і дає три цукерки на втіху за те, що сказав йому суворо. А о. Ісидор доглядав цього ягеля, поливав його». Багато чого ще можна було б розповідати тобі, читачу, про милість Старця до всієї тварі. Але й розказаного достатньо, щоб засвідчити, що він був воістину сумником за мир і аввою (що означає: батько) не тільки для людей, але й для всього, що дихає і живе на землі. Глава 7, показує, наскільки лагідний і незлобивий і миролюбний був Авва Ісидор, і навіть розповідає про прощення їм усякої образи, завданої йому Незалежним і вільним був батько Ісидор. Але він же був сповнений лагідності та незлобивості, прощення та неосуду. Нікого він не засуджував, ні на кого не гнівався, все терпів; прощання ж його не було кінця. Якщо він помічав, що на нього хтось дратується чи ображається, то зараз же просив вибачення, хоча б і не був ні в чому винен. Якщо хтось ображав його словом і, незважаючи на всі старання Батюшки, все ж таки не пом'якшалося серце образника, тоді Батюшка тихо йшов убік і чекав сприятливого випадку. І інших він спонукав до того, образ чого давав їм невпинно. Якщо в присутності Батюшки говорили слова осуду, то він лагідно, але твердо і з владою зупиняв їх, – так зупиняв, що далі не можна було сказати жодного слова. Якщо він бачив, що хтось перебуває в сварці з іншою людиною або навіть просто охололо їхнє взаємне кохання, то завжди він спонукав йти миритися і просити вибачення, – спонукав того саме, хто з ним розмовляв, хоча б він і мав рацію. О. Ісидор просив про те, благав, нарешті вимагав того, вимагав тихо і лагідно, проте наполегливо і рішуче, тож ніхто не посмів би не послухатися цього Старця. Що відбувалося між цим духовним Батьком та його духовними дітьми, – це знають лише ті, хто говорив, та Отець їхній Небесний. І жодній людині о. Ісидор не промовлявся про цю річ жодним покиванням голови. Ці викриття навіки тонули в духовній глибині Старця, подібно до каменя в глибокому озері. Після того, як справа була скінчена, він ніби зовсім згладжував його не тільки зі своєї душі та пам'яті, але й виганяв із самого буття. Значить, немає тепер нічого цього, і говорити нема про що. Але варто розповісти тобі, читачу, кілька випадків із життя самого Батюшки. Було колись, що довго він тримав у себе, годував та утримував одного виключеного семінариста. Але семінарист виявився невдячним і вселилася в нього від споконвічного ворога людського диявола погана думка: задумав він зарізати Старця і пограбувати його злиденне майно. За відсутності Господаря, у якого жив цей семінарист, він почав нишпорити всюди, шукати грошей. Тоді приходить о. Ісідор. Семінарист, ось, і замахни ножем на нього, вимагаючи: «Давай гроші!». Проте грошей у о. Ісідора не було. Адже він усе роздавав першому, хто попросив. Ось, поки семінарист, з ножем у руках, вимагав неіснуючих грошей, прибігла братія та захистила Старця. Отець Ігумен і каже Старцю з докором: «Навіщо ж ти їх (тобто потребуючих) приймаєш?». «Батюшко, адже не можна з мене, старого, вимагати Бог знає чого! Адже це в мене одна втіха!». Так нічого з ним не поробив і о. Ігумен, о. а Ісидор продовжував пускати до себе людей, які іноді чинили з ним погано. Але тільки Батюшка ретельно приховував останнє; і впізналося це якось випадково. Що ж було далі? А ось що: над семінаристом нарядили суд, але о. Ісидор врятував свого лиходія від покарання. На суді як стали відбирати свідчення у Старця Ісідора, його й питають, чи хотів він тебе зарізати. А Батюшка: «Ні, – каже, – він мене й не думав зарізати». Ну, суд, звичайно, дивується: «А як він ножем замахнувся і кричав, що заріже?». – «Кричав... Мало що кричать, хіба неодмінно хочуть зарізати». Семінаристу так і було на суді заявлено, що його відпускають через свідчення Ісидора. Ось ще якийсь випадок одного разу вийшов. Батька Ісідора на кухні вкотре образили. Прийшов він на кухню просити чогось, а йому помічник о. келаря так грубо відмовив у проханому. Подумай сам, читачу, чи стала б така людина, як отець Ісидор, просити чогось зайвого? Але, якби справді попросив зайвого, хто сміє судити його? А тут йому було відмовлено так грубо, що образа була явна. Чи за цей гріх свій, чи з якоїсь іншої причини, але сталося так, що кривдник, невдовзі після сказаної події, сильно захворів, зліг на одрі і був при смерті. Як тільки дізнався про те о. Ісидор, приходить до свого образника просити в нього вибачення: «Я тебе, мовляв, може, образив, просив – що, можливо, й не потрібно...». Після цього помічник о. келаря видужав. Батюшка о. Ісидор не тільки прощав іншим їх гріхи проти нього, а й покривав любов'ю своєю гріх брата, - намагався приховати його від інших. Був, наприклад, частим відвідувачем його якийсь чи то послушник, чи то мирянин, що ходить у послушницькому одязі. Батюшка постійно напував його чаєм, допомагав йому, клопотав за нього. Але цей «послушник» поводився погано з о. Ісидором: прийде до когось із тих, хто шанує Батюшку і від імені Батюшки просить чогось. Невідомо, чи здогадувався про це Батюшка, але одного разу справа почалася. Приходить сказаний «послушник» до духовного сина о. Ісідора та від імені батька Ісідора просить конвертів, поштового паперу та марок. Той і каже: «Добре, сьогодні буду в о. Ісідоро, так занесу сам!». Приходить він до Батюшки, передає йому пакунок і каже: «От, Батюшко, Ви просили...». А Батюшка заперечується: "Ні, я не просив...". «Мені так сказав брат імерок». Батько на мить задумався, потім зрозумів, що тут було зловживання його ім'ям, але захотів покрити гріх брата. Сильно збентежений несподіваним відкриттям, з явним почуттям сорому за брата він вирішив не наполягати на тому, що не просив собі поштового приладдя. "Добре, що ти приніс папери, знадобиться", - сказав він, взяв пакунок і перевів розмову на щось інше. Так він і не видав грішника, не засудив його. І не лише сам о. Ісидор прощав іншим образи, але й інших спонукав до того ж. Осягати світ було для нього потребою. Ось один приклад того, і з цього прикладу читач дізнається заразом ставлення о. Ісідора до сина духовного, що став згодом, відомого старця о. Ірпінь. Розповідає якийсь диякон, студент Духовної Академії, що незадовго до смерті Батюшки він відвідав Старця. Цей останній читав на той час Життєпис о. Варнави і тому заговорив про цю книгу, схвалив її, але, до речі, вказав на неточність розповіді, вміщеної на 17 сторінці. Ось як передав цей випадок о. Ісідор. Одного разу до о. Варнава, тоді ще послушнику Василеві, прийшов знайомий солдат. О. Варнава привітно прийняв його та подарував на згадку йому святе Євангеліє, яке сам отримав у подарунок від Старця свого Данила. Останній, довідавшись, закликав свого послушника, запитав його про св. Євангелії і, коли о. Варнава сказав усю правду, то Старець Данило розгнівався і не велів послушникові показуватися йому на очі. Отут і допоміг о. Ісідор. З глибоким сумом прийшов о. Варнава до свого друга і вчителя (о. Ісидор вчив о. Варнаву читати по рисочкам, тобто за наголосами) і розповів своє горе, не бачачи можливості виправити те, що сталося. Але о. Ісидор знайшовся. «Не тужи, – сказав він, – є в мене така євангелія; ти візьми його і віддай солдатові, який ще в готелі, а своє в нього візьми. Потім разом підемо до Старця просити вибачення». Так і вчинили. На колінах перед Старцем Данилом благав про прощення свого друга о. Ісидор, коли винний плакав. Старець пом'якшав від такого зворушливого прохання і примирився з о. Варнавою. Глава 8, з якої щирий читач побачить, що велика смирення про Духа Святого поєднується з великою незалежністю Нехай буде тобі відомо, уважний читачу, що велика скромність і глибока смиренність жила в серці Отця нашого Старця Ісидора. Він рідко говорив про свої справи Бога для, та й то тільки заради науки; взагалі ж приховував їх. Ніколи він не виставлявся, ніколи не говорив про себе так, щоб поставити себе вище за співрозмовника. Добро своє він приховував не тільки від інших, а й від самого себе: зробив і, як би, забув про зроблене. Воістину, за словом Господа Ісуса Христа, Спасителя Нашого, права рука його не знала, що робить ліва. Тому він ніколи не думав про себе, але завжди вважав себе за ніщо і абсолютно щиро був упевнений, що гіршого за нього немає жодної людини. Іноді в серці співрозмовника, що присидів Авві Ісидору, розпалювалася радість при спогляданні цієї небесної плотоносної краси; бувало, що з вуст зривався вигук: «Батюшко, який Ви добрий!». Але Авва з дивовижним виглядом заперечувався: «Ну, який хороший, - погана, остання людина». В Авві не було гордості. Кожен міг просити, перед кожним міг навіть стати навколішки, кожному міг цілувати руку, якщо того вимагало духовне лікування. Упокорював себе він без напруги і без надлому, – просто, наче самозмирення справа звичайна. Але велика духовна смирення поєднувалося в о. Ісідорі з великою незалежністю. Для цього Старця не було людини, перед якою він запишався б, якою б не була ця людина нікчемна і зневажена і грішна. Але для Старця не було також і такої людини, заради якої він зрадив би саму себе, хоч би скільки він був впливовий і чиновний. Перед усіма Авва говорив те, що думав; а перед людьми іменитими – особливо. І ще нехай буде відомо тобі, читачу, що Авва нікого не боявся, ні перед ким не шукав, ні для кого не забував своєї гідності людського, завжди почував себе самовладним, вільним і підкорявся одному лише Богові. Так, ще під час свого перебування безусим і безбородим келійником Намісника Лаврського Антонія, якось він втрутився у розмову його з Митрополитом Московським Філаретом 14 . Великий Ієрарх і мудрий Намісник сиділи за чаєм і думали спільно про необхідність Вселенського Собору та поєднання з католиками. Але постало питання, хто ж буде першувати на соборі. Передбачалося, що ні православні, ні католики не захочуть поступитися і собор не відбудеться. Входить о. Ісидор з підносом, заставленим чайним посудом. «А Божа Матір, ось Хто буде Першою. Так головне місце і залишити незайнятим: воно буде для Божої Матері». Все своє життя я плекав о. У Ісидора була така думка про необхідність об’єднання Церков, а церковний поділ був для нього особистим болем і особистою образою. «Ми всі діти однієї Матері, ми не можемо бачити страждання нашої дорогої Матері», — сумно згадував він деякі вірші напам’ять, і робив це дуже, дуже часто; мабуть, думка про поділ Церков дуже непокоїла його. Іноді він додавав: "Але все одна служба, через одну букву: ми католики, і вони католики. Ми повинні молитися до Матері Божої. Цей зв'язок відбудеться через неї, але це неможливо здійснити людськими силами". З'єднання Східної і Західної Церков отець пов'язував з кінцевою долею світу і іноді, вказуючи на антихристиянський рух, що відбувається в Росії і за кордоном, висловлював свою більш приховану і більш інтимну, зрілу думку: "Часи антихриста близько. Скоро будуть такі гоніння на християн, що нам доведеться ховатися". На ці слова о. Ісидора не могла не повірити, що це справді так. Його безхмарне обличчя затуманилося, ясна усмішка на мить зникла, очі дивилися серйозно, проникаючи в майбутнє. Було страшно: щось насувалося, щось наближалося... Але минув цей момент — і віща, пророча серйозність сховалася, розтанула, зникла. Однак цей єдиний момент створив настрій надовго. Думка про церковну єдність у зв'язку з цими грізними передчуттями була однією з найзаповітніших думок Старця. Одного разу він написав навіть листи про цю річ Пану Олександру III, Гладстону та Бісмарку. Листи були олівцем, ледь-письменними і, звичайно, російською. Гладстону та Бісмарку Старець послав, крім того, деякі наші богослужбові книги та молитву до Божої Матері, складену Н. В. Гоголем. Невідомо, чи дійшли посилки та листи, відправлені в інші країни, але відомо те, що лист до Государя дійшов до Двора і звідти було надіслано догану в Скит. Згодом о. Ісидор сам розповідав неодноразово про свої подвиги і трохи сміявся з несподіваного результату справи. Але він продовжував бути безстрашним та незалежним. Сам він повідомляв і інші випадки зі свого життя, як яскравим світлом, що висвітлює його незалежність. У намісництво Леоніда (був такий Намісник Трійця-Сергієвої Лаври) ченцями опанував страх. Леонід раніше був військовим і військові звичаї приніс із собою до монастиря. Відомий, наприклад, випадок, як він насильно витяг з-під землі останніх подвижників, які рятувалися в печерах (де нині Чернігівська Божа Матір) уже багато років, і змусив їх їсти разом з усіма. «Що за такі пости!», – говорив о. Намісник. Все тремтіло цього пастиря, і в чернецтві не хотів порвати з полковництвом. Звідси зрозуміло тобі буде, читачу, що о. Ісидор, – як завжди безстрашний, – вже незабаром був на прикметі у о. Намісника. Закликають Старця, він входить у намісницькі покої. О. Леонід чекає, що Старець прямо від дверей підійде поцілувати його руку, але о. Ісидор починає спочатку молитися на ікони. О. Леонід весь спалахнув, а привід вилити гнів йому знайшовся. Справа в тому, що о. Ісидора була з дитинства дещо пошкоджена права рука, так що він не доносив її до лівого плеча. Ну, о. Леонід і кричить на нього: «Дурень! хреститися не вмієш!». О. Ісідор, ясний, спокійний, дивиться о. Наміснику просто в очі і просто, без жодного виклику каже: «А я Вас не боюся». Той виходить із себе і сипле лайками. Але о. Ісидор знову заявляє: "А я Вас не боюся". Здається, о. Намісник мало не власноруч виштовхав Старця за двері. Але, кажуть, цей випадок на нього подіяв протверезно, і після того він став стриманішим. Про зіткнення з о. Намісником Батюшка сам розповідав із усмішкою, зображуючи всю розмову в обличчях. Інший подібний випадок відноситься до життя його в скиті Паракліті. О. Ісидор задумав було ставити собі перебірку, щоб влаштувати комірку для зайвого мотлоху. Але його, вже старця, начальство почало підозрювати: «Навіщо?» так «Для чого?». Справжній сенс цих питань був той, що хотіли звести наклеп на Старця. Тоді він прямо заявляє: «Для того щоб тримати тут жінок!». За цю відповідь його і вигнали з Паракліта. Знаючи прямоту о. Ісидора, його мужність і незалежність ретельно оберігали від нього всі високопоставлені особи, які відвідували скит. Наслідуючи засновника скиту святителя Філарета, митрополит Московський Сергій жив тут деякий час 15. З посохом у руці він часом легко обходив скит. І тому в цей час отця Ісидора всіляко охороняли, щоб він якось не втягнувся в розмову з митрополитом. Стерегли, а раз не стерегли. Зустрів наш авва митрополит і каже йому: "Ось, отче, що я вам скажу: пишуть у газетах, що в Індії голод, індійці голодують, а у нас всього вдосталь. Гроші (тобто з Лаври) присилайте туди". Боячись, щоб така розмова не повторилася, митрополичий келійник наперед наказав: «Коли о.Сидора, не пускай». Незадовго до своєї смерті Старець знову пішов проти всіх. Ось як сталася справа: між Іверським монастирем, що на Виксі, заснованому Старцем Варнавою, та Скитом, де жив о. Варнава, піднялася суперечка, кому належить тіло Будівельника. Сам Варнава просив поховати його в побудованій ним обителі, але Скіт хотів зберегти тіло Старця в себе. Тоді Іверські черниці дісталися Двору, і звідти було зроблено запит, хто з братії за видачу тіла, і хто проти. Висловилися за видачу лише двоє людей похилого віку, з яких один – о. Ісідор. І за смерті Батюшка залишився собі вірним. До одного зі старших братів, від якого залежить піклування про потреби братії і який, як казали, вирізнявся жорстокосердям, Авва перед смертю прийшов сам, незважаючи на свою хворобу, і подарував ікону Божої Матері, яка називається «Пом'якшення злих сердець». Тут, у цьому подарунку, поєдналося все: і ніжність до братії, і бажання вплинути на жорстокосердого ласкою, і звернення до молитовної допомоги Божої Матері, і твердий, хоч і тонкий, натяк грішному братові. Як і завжди, лагідний о. Ісидор не побоявся викриття. Але він робив свої викриття з такою любов'ю, що розгніватися на нього навряд чи могло навіть прийти на думку. Глава 9, у якій пише робить спробу розповісти читачеві про подвижництво Старця Ісідора Якщо ти, поблажливий до цього Сказання читач, хочеш знати щось про подвиг Великого Старця, то в міру моїх сил я сповіщу тебе в тому, що знаю. Але нехай тобі буде відомо, що о. Ісидор зберігав свій подвиг у великому мовчанні, – ніби у Внутрішній Пустелі своєї сокровенної людини. У давнину якийсь брат, прийшовши в Скит до Авви Арсенія Єгипетського і зазирнувши у двері, побачив Старця Арсенія всього ніби вогненним і жахнувся свого видіння 16 . Так і ми можемо споглядати подвиг Старця Ісідора, лише заглядаючи потай у хвіртку його Внутрішньої Пустелі; те, що зможу сказати я, – випадково та уривчасто. О. Ісидор ніколи не переривав свого посту, невпинно постив приємним постом у помірності словес. Утримуватися ж від брошень і пиття йому доводилося, звичайно, завжди, - через брак цих брошень і пиття. Адже в нього нічого не було, а якщо що й приносили йому, то він віддавав іншим не лише принесене, а часом і свою власну трапезу. Втім, і те небагато, що було в нього, він їв не так, щоб насолодитися природною та законною насолодою їжі, але навмисне змінював добрий смак її на гірший. Як сам він казав: "Не можна так, щоб цілком вже було все добре". Вже було раніше повідомлено тобі про варення, яке варив собі о. Ісидор, і про салат його. А в цьому розділі вислухай від о. Єфрема, Ієромонаха із Савінсько-Звенигородського Монастиря, розповідь про малинове варення. «Нітрохи не дивуюся, – пише цей син духовний і друг покійного Старця, – анітрохи не дивуюсь, що скільки не питають у Скитських Батьків про життя о. Ісідору, всі вони не можуть сказати щось ясне, що дає можливість дізнатися в ньому старця-подвижника. Чи скоро здогадаєшся про щось подвижницьке з подібної події. Під час мого проживання в Лаврі Сергієвій, пам'ятається, якось Успенським постом прийшов з Пустьньки Параклітової в Лавру о. Ісідор. Є до мене. Я готую чай і починаю його частувати; до чаю подаю малинового варення, чудово звареного. Старець їсть чай з варенням і зауважує: «Добре вже дуже варенька-то; адже, кажуть, воно й від застуди корисне». Кажу: «Так, вживання малини вважається засобом, що зігріває і потогінним», – і пропоную йому взяти всю банку з собою в Пустиньку. Старець так, мало допитливо подивився на мене і на банку і каже: «Велика банка (у ній було 5-6 фунтів варення), та якщо не шкода, - візьму, до зими можна приберегти». Я ретельно обгорнув банку газетним папером, потім обв'язав серветкою, і Батюшка поніс її додому в пакунку з іншими запасами. На другий же день після відвідин Старця стояла чудова, зовсім літня погода, і ми з Лаврським Ієромонахом о. Феодором, теж щиро-відданим о. Ісидору, вирішили покататися в Параклітову Пустиньку та навідати Старця. Приїхали, стукаємо, за звичаєм, з молитвою у двері келії. Двері відчиняються, і Батюшка зустрічає нас зі своєю ангельсько-світлою добродушною посмішкою і з привітанням: «Гості дорогі! Ласкаво просимо! Бач, як скоро скучили! Ну, ходімо на пеньки, туди самовар принесу, там і поп'ємо чайку». Раптом я ненароком побачив у сінях на полиці дану вчора банку варення, в якій варення було вже менше половини, і в свіжі огірки, що залишилися нарізані скибочками... Не стерпів я, кричу: «Батько, як Вам не гріх і не соромно зіпсувати гарне варення і накришити в нього огірків?!..». Старець добродушно мені відповідає: «А ти – не боляче вже гарячись!.. Не можна так, щоб цілком вже було все добре ... насолодишся дуже ... А так, от, навпіл, воно і нічого». Запитую: «Та куди ж Ви поділи варення? Щодо банків, чи по інших розклали?». - «Так, от, розклав: учора як прийшов від вас, наклав у чашку чайну і відніс тут у нас дідуся, сліпенькому ченцю о. Аммонію, і трохи дав Ігнаше-канонарху, і трохи Ванюші-дзвонарю, - всі ж твої друзі, здається? ». Відповідаю, що й не чув про таких. – «Ну, а я їм сказав, що мовляв Сереня (моє світське ім'я Сергій) варениця їм дав, нерівно мовляв на молитві пом'яніть його... Так воно і буде добре». Кажу: «Батюшко, адже ви хотіли до зими берегти варення?». – «Ну, ось, а ти знову все своє твердиш... Ідіть на пні чай пити; а пригощати більше нема чим: ніхто вас не чекав сьогодні». Ось яким постом постив старець. Але більше він цінував молитву; нею жив і дихав і харчувався. Невпинно читав він у думках молитву Ісусову, про що свідчить Старець Авраамій. У кутку своєї Внутрішньої Пустелі часто довго молився уклінно на великому камені, змагаючи Серафиму, Саровському Чудотворцю. Кожну всеношну і кожну літургію перебував уклінно на холодній підлозі, в нижньому ярусі храму св. Філарета Милостивого. Невпинно пам'ятав про Господа Ісуса Христа і часто, з глибоким серцевим розчуленням, повторював молитву про п'ять виразок Його, з якою читач познайомиться нижче, якщо Бог благословить того, хто пише закінчити Оповідь. Втім, про найважливіше в о. Ісідорі (розумій молитовний подвиг його) навіть не знаєш, що сказати. Дихати – потрібно людині; але якби просили тебе, читачу, розповісти про дихання твого батька за тілом, чи багато ти сказав би? – Небагато, бо дихання – надто природне для людини. Отож, для Батюшки Авви Ісидора була і молитва надто природною. Ми в ньому не помічали цього вдихання в себе Божої благодаті так само, як ти не помічав вдихання в себе повітря твоїм батьком по тілу. Інша річ, якби твій батько по тілу дихав повітрям, а наш батько за духом – благодаттю зрідка: раз чи два на день, або, тим більше, на тиждень. Але не таке було молитовне життя Старця. Кожен відчував, що о. Ісидор не припиняє молитви ні в розмові, ні в господарських клопотах; і проте, ніхто не смів питати його про те. Так, правду сказати, здавались пустими та зайвими ці запитання. Глава 10, яка має вказати читачеві на духовну свободу благодатного Старця Ісідора, а також розповідає про те, як він оскаржувався Глибока смиренність Авви Ісідора не виключала в ньому рішучої незалежності від людських думок. Так само його подвижництвом не заперечувалася повнота духовної свободи. Воістину, Батюшка усвідомлював, що «Син Людський є Пан і суботи» і що «субота – для людини, а не людина – для суботи» 18 . Він був підзаконним, але – вільним. Він жив уставно; але за кожної обставини свого життя він знав, що є духом уставу церковного, а що літера. І, якщо треба було, він вільно і владно порушував букву заради збереження духу. Ось чому про нього можна було чути думки: «У його житті я не бачив нічого особливого... Жив не дуже суворо: все вживав. Бував і в лазні та обережно. Не соромився й лазні – бути й у лазні. І вино вживав». Але траплялися і прямі порушення статуту. Так, якось приходить Старець Авраамій до якогось дому, до одного сімейства, а день був пісний. Старцю пропонують: «Чи не завгодно тобі яєчні?». – «Ні, я боюся», – відмовляється о. Авраамія. «А ми, було, нагодували яєчнею о. Ісідора». Щоб не завдати неприємностей гостинним господарям, Батюшка о. Ісидор осоромився у пісний день. Неодноразово говорив Старець: «Краще не дотримати посту, ніж образити людину відмовою». Інший раз обидва Старці були разом у тому самому будинку. День знову був пісний. Старцям пропонують вершкового масла. О. Ісидор намазує його на хліб та їсть, а інший Старець не бере пропонованого. "Що ж ти не їси?", - Запитує о. Ісідор. «Я тобі наказую їсти». – «Я ж не духовний син тобі», – заперечує Старець Авраамій. Якось першого тижня Великого Посту сам Старець повідомляє Єпископу: «От, батюшка, дозвольте мій гріх, оскоромився на першому тижні Великого Посту». – «Як так?», – запитує Єпископ. "Залишилося молочко, шкода було виливати, я і випив його". Так о. Ісидор двічі осоромився на першому тижні Великого Посту, і це сталося всього за кілька років до його смерті, коли він уже був похилого віку. Але хто знає, як розуміти ці випадки? Може, він привчав себе до останньої смирення? Чи – що також можливо – навчав смиренності свого співрозмовника? І від вина о. Ісидор не відмовлявся. Казав: «Образити людину відмовою – набагато гірше». За трапезою, коли пропонували, випивав чарку та іноді ще половину; під старість пив і три, але більше не погоджувався випити нізащо. Звичайного правила він, здається, теж не дотримувався. Єпископ питав його іноді: «Яке Ви, Батюшко, правило тримаєте?». - "У мене ніякого правила немає", - відповів Старець. «Як же нема? Адже Ви зі уставниками служили». – «Так, нема. Коли я у Старця на Афоні (о. Ісидор жив у свій час на Старому Афоні) запитував про статут, то він сказав: Який тобі статут? У мене самого нема. Ось тобі статут – кажи постійно: «Господи, помилуй». Велику молитву забудеш, а цієї не забудеш, два слова всього». Таке просте правило, – посміхаючись, закінчував о. Ісидор, – а я й цього не можу виконати». Втім, треба розуміти зміст цих слів. О. Ісидор зовсім не відкидав статуту і сам читав зовсім не тільки «Господи, помилуй», а й багато іншого; але своєю відповіддю він зараз являв свою велику смиренність і свою велику свободу духу; і тому ж навчав інших. Іноді він йшов зі Скита без попиту. Один із Старців розповідав: «Був у нас один затворник, о. Олександр. О. Ісідор близький був о. Олександру, – один одному сповідували свої гріхи. О. Ісідор ставився до гріхів трохи. Бувало траплялося: зустрінеш його поза Скитом, – запитаєш: «Батюшко, а Ви просилися?». Стали ми до Єпископа Є. проситися, а Ігумен не пускає, каже: «Він над вами посміється; ось я йому скажу». А о. Ісидор потім каже: «Адже в нього, в Ігумена, – своя політика», – і продовжував ходити до Єпископа». Яким вільним духом був о. Ісидоре, ти можеш бачити, читачу, хоча б з того, що під час сповіді, іноді, з епітрахіллю на грудях і однією поруччю на руці, Батюшка йшов стежити за самоваром, а сповідника змушував наодинці читати гріхи за списком їх, наклеєним на картон. Паря над світом, Батюшка міг входити до нього безкарно. Він не зневажав миру, не гребував ним і не боявся його; просто він завжди носив у собі силу, яка давала йому здатність перемагати світ і очищеним пускати його у свою свідомість. Спокуса світу не була для нього спокусливою, і краса світу не спокушала його щирого серця. Якось, – розповідає про себе згаданий вище, о. Єфрем, – входить він у свою келію і бачить на столі роман Поль де Кока. О. Єфрем здогадується, що хтось із ченців, насміхаючись, підклав йому цю книгу. Але в цей час приходить о. Ісидор, і виявляється, на превеликий подив о. Єфрема, що поклав книгу сюди о. Ісідор. «Та ви знаєте, що це за книга? Звідки Ви її взяли?», – питає здивований господар келії у Старця. Отець Ісидор тоді пояснює, що книгу приніс йому, мабуть, хтось із братії. «Ти, ось, учений, – звертається Батюшка до о. Єфремові, – я передаю її тобі». – «Та вона – непристойна». «Нічого, нічого, читай. Що буде худе, – відкидай, а гарне складай у своєму серці», – заперечує Старець. Ось як був вільний духом Авва Ісідор. Все він робив легко, без напруженості, ніби граючи. І в кожному невимушеному русі душі його відчувалася сила - більша, ніж потуги та зусилля інших людей. Так – за всіх. А що він робив, залишаючись віч-на-віч перед Богом, – хто знає і хто може осягнути, крім Співрозмовника його. Розділ 11, що дає читачеві відомості про те, що робилося на сповіді у Старця Ісідора Якого дня не прийдеш до о. Ісидор, він ніколи не відмовить сповідати тебе. Мало того: коли просять, то він, пригнічений роками та хворобою, не відмовляється прийти сповідати і додому, до Посаду, хоча від Скиту до Посади – версти три. «Близько о. Ісидора, – каже один Старець, – постійно крутилися з усілякими гріхами. Ну, ці – незаконно живуть... У нього всілякі люди бували, – зі шпагами. Йому було небезпечно під час страйку 19 . Приходять, кажуть: «Ось ми стільки зарубали, а залежало не від нас, а від начальства...». У нього духу вистачало, він міг обіцяти. Я дивлюся, якісь виходять зі шпагами, – з цими людьми, та й то знайомився». – «Ви, Батюшко, сказали про те, як хтось зарубав людей?». Навіть за кілька днів до смерті, ледве маючи сил піднятися на своєму одрі, Старець Ісидор все ще сповідав. Бажання того, хто кається, очиститися – ось на що при сповіді звертав свій духовний погляд о. Ісидор: настанов же якихось він давав при цьому мало. Духовна простота Старця розм'якшувала навіть застарілі виразки на душі. Бувало сам він розповідав: «Приходять до мене люди. Років 20 носить людина гріх із собою, а мені скаже». Навіть при простій зустрічі з о. Ісидором погляд його чомусь зігрів розстроєну душу, заспокоював, наче всю наскрізь пронизуючи її лагідним сонячним променем. Коли ж душа в кого була нечиста, а о. Ісидор зустріне грішного брата, подивиться в очі, - то неможливо було зустрітися погляду з його променистим поглядом. Так, одного разу хтось, з обтяженим сумлінням, упав перед Аввою на коліна, просячи про молитву; а він побачив Авву вперше. Розповідав один із скитян про свою зустріч із Батюшкою в саду: «Він узяв мене за руку і так дивився у вічі... Мені здавалося, що він усе бачить наскрізь. Я піднімав і опускав голову, а він каже: Зазвичай о. Ісидор давав у руки сповіднику особливий список гріхів і змушував читати його вголос і при цьому подумки відзначати собі, у чому він погрішив. Бувало навіть, що під час такого читання він йшов з келійки, – у пошарпаній епітрахілі та одній – старій – поруч, – приготувати частування своєму сповіднику. Ніколи не сердився; якщо це був гріх, то я сумував разом з тобою, але не гнівався. Він ставився до всього спокійно, просто і рівно, і тільки з любов'ю сказав: «Треба більше молитися». Зокрема, він порадив звертатися до заступництва Матері Божої. Але незмінно вказував усім на ефективність молитви про п'ять кар Спасителя і навчав, як нею молитися. Сповідь старця, проста на вигляд, була абсолютно особливою через якийсь невловимий дух вічності. Зазвичай під час сповіді ти бачиш перед собою людину. Але тут було зовсім навпаки: сповідник бачив себе не в особі людини, навіть не свідка Господа, а в обличчі самої Вічності. Щось незмінне дивиться на вас, бачить вас і водночас не дивиться і не бачить. Сповідаєшся ніби перед Всесвітом. Жодних скарг, жодних докорів, жодного руху на обличчі Старця. Особливих питань не було. Одне слово, кожен сповідник точно знав, що він увійшов у царство свободи. Отже – по відношенню до мирян і взагалі всіх нескитів. У Скиті ж о. Ісидор не був призначеним духівником для всіх, хоча, – раніше, – протягом восьми років він сповідав ієромонахів. Однак часто траплялося, що призначений від Скита Духовник, сподіваючись виправити того чи іншого брата, поводився з ним суворо чи навіть виганяв: «Більше, мовляв, не приходь до мене». Той, хто згрішив, був готовий впасти в розпач або запеклим і ось, з скорботою в душі, вдавався до допомоги о. Ісідора. Батюшка приймав до себе всякого, і від одного погляду Старця душа відчайдушна та запекла розм'якшалася. Але о. Духовник гнівався на Старця, який діяв наперекір його наміру, навіть скаржився о. Ігумену, говорячи, що так, мовляв, неможливо виправити братію. Але о. Ісидор, незважаючи на заборони, все ж таки не міг не приймати до себе тих, хто приходив каятися і, бачачи відчайдушність, діяв любові, а не суворості. Він не накладав епітімії, але, навпаки, намагався втішити, підбадьорити, заспокоїти та внести мир у душу. Так, один із братів іноді випиває. О. Ісидор приймав його і гнав геть злий розпач і безнадійність. Але бувало й інакше. Траплялося, що приходили до Батюшки не тому, що їх прогнав о. Духовник, а просто бажаючи позбутися очікуваної епімітії. І таких приймав Старець, але призначав епітимію. «Це, – казав він, – за подвійний гріх: за втечу від Духовника і за той, де брат прийшов каятися». Довелося одному з'їсти ковбаси: запропонували у Лаврі, не хотів відмовлятися. Побоявся брат іти до о. Духовнику, приходить до о. Ісидору, розповідає про те, що трапилося. "Що ж ти, наївся?", - Запитує Авва Ісидор. – «Яке наївся: лише три скибочки з'їв». "Ну, ось, - триста поклонів". – «Навіщо, Батюшко, адже тільки три скибочки?..». «Ні, інакше не пробачу. Іди тоді до Духовника. Триста поклонів». – «Я трохи поїв, запропонували...». "За подвійний гріх: за ковбасу і за те, що хотів уникнути Духовника". Але й у цій суворості Старця було багато м'якості: о. Ісидор знав, що Духовник призначить понад триста поклонів. Той, хто кається, доводився погодитися на призначену епітимію. Глава 12, що містить у собі «Розмова про Камінь», тобто розповідь професора про те, як він відвідав о. Ісідора і що звідси сталося Одного разу якийсь професор закликав до себе пишучого Сказання, що у тебе, любий читачу, лежить перед очима, і почав розповідати про те, як він відвідав Старця Ісідора і як Старець сповідував його. Згадка про цю сповідь дуже схвилювала душу професора; довго він не міг знайти потрібних слів, так що багато разів повертався до початку своєї розповіді. Через деякий час йому вдалося зупинити сльози, що невпинно наверталися від уявлення про о. Ісідоре, і трохи зібратися з думками. Тоді він – все ще не задоволений своїми словами – наказав співрозмовнику своєму записати нижче наведену розповідь, названу ним/ «Я боюся інтелігентності, – почав він, – боюся, як би зі слів моїх не здалося, ніби о. Ісидор просто сподобався інтелігентові. Саме не це... Суть справи в тому, що я (якийсь професор, якийсь інтелігент, якийсь хворий, пишіть, як знаєте) прямо чолом наткнувся на цього Старця, і нічого не виявилося між мною та ним, між мною та Христом. Я йшов до Старця, осатанілий від церковних питань, осатанілий від політики, осатанілий від Єпископів, осатанілий від Мережковського, осатанілий від Духовної Академії з її професорами. Але скільки не ніс я з собою раціоналізму та злості, – все це розтанув у келії о. Ісідора. Потім відбувалося те саме; потім я знову бував хворий. Але до дрібних подробиць, до ясного уявлення про одяг, очі і т. д. залишалося і залишається враження цього удару про щось тверде. Келлія, квіти – нічим не пахне. Повітря чисте. Дихаєш вільно. Не вмію описати келії, звичайно не пам'ятаю подробиць. Але щось було страшенно світле, чисте, легке в келії, щось зовсім дивовижне. Тепер трохи зібрався з думками і розповім про своє відвідування по порядку. Я ввійшов до келії, знаючи, що таке келія. Мені було 50 років. Я бачив ченців і священиків, і тих і інших. Я прийшов з почуттям смирення, посланий Єпископом до його духовника; і не в тому річ, що я був втішен, як би мене втішив перший піп, що трапився, якого я визнаю, диктуючи це, моїм батьком і суддею в справі сповіді і моїх стосунків. Ні, ось у чому була справа. Я ввійшов із товаришем у маленьку келію, у кутку монастиря. Мене вразила ясність, чистота і простота того, що мене оточувало, і мені здалося, що все буде так, як завжди було, що милий, пристойний чернець мило, пристойно мене прийме, що я пристойно сповідаюсь, і все буде, як слід. Але ось що було не так: мені раптом здалося, що в цій келії, в її простоті є нескінченна влада. Я сам не знав, у чому вона тут, і всім моїм сумнівом казав собі: "Ти, - ти декламуєш, ти нервуєш, ти малюєш собі картини". Тоді Старий, явно розуміючи, - це тепер я знаю, - і хто я і що я, зустрів мене, як дурний, неосвічений чернець, і, в розмові кількох хвилин, коли я щось хотів йому довести і пояснити, я явно побачив, що нічого йому пояснити і розповідати не можу. Я побачив, що коли йому почну пояснювати, ось зараз, увійшовши в келію, то він мені коротко і ясно відповість, що я розумніший за нього в богослов'ї, у філософії, у всьому, що я все краще його знаю, починаючи від філософії і закінчуючи катихізою, і що навіщо мене принесло до нього, Старця, чогось. Тоді я відчув, що і я прийшов шукати іншого, і просто почав плакати. На мій плач Старець відповів молитвою і тим, що ті, що «плачуть, втішаться». І знову я зрозумів, що ця відповідь, і молитви, і про тих, що плачуть, говорить мені: «Ось, що я тобі відповідаю і що ти сам собі відповів би, раз ти прийшов до мене за катехитичною або гомілетичною відповіддю». Мені знову стало соромно. Тоді я просто й виразно відчув, що я, Божою милістю, – там, де мені потрібно, і попросив Старця сповідувати мене та друга, що прийшов зі мною. Саме тоді я відчув, що я маю враження Церкви . Старець підвівся і, як був одягнений, – у сорочку навипуск, порти та поршні на ногах, – спокійно встав і сказав: Вийнявши епітрахіль, одягнув її на себе; на сорочку нагнав стару парчову поруч владою своєю і благословив Бога. Потім він, звертаючись до мене і до друга, зажадав, щоб ми почали читання Псалма 50-го, Символу Віри та молитов. Я ледве читав ці Псалом і молитви, хоча знав їх трьома мовами, – збиваючись від слова за словом і відчуваючи, коли мене поправляють, що сила підтримує і веде мене. Коли ми прочитали молитви, він подав мені книжку, за якою я читав би статутне сповідання гріхів. При цьому він дивився на мене і на свого друга, що стояв поруч, і говорив мені своїм поглядом, що йому, за владою його, не потрібна моя балаканина і деталь, що я повинен читати разом з братом, що стоїть поруч зі мною, те, що тут написано, каючись і зізнаючись у тому, що я чую і бачу. Мені було соромно, що я наголошував на окремих словах сповідної молитви. Мені здавалося, що Старець мені каже: «Навіщо це потрібно? Навіщо мені потрібна, розумниця, твоя логіка та твоє розуміння?». Коли він прочитав відпустку, я міг тільки одне йому сказати: «У мене зараз на душі, – сам не розумію чому, – «Христос воскрес із мертвих»». «Смертю смерть поправив і сущим у трунах живіт дарувавши». Тоді я знову заплакав, і він знову мені сказав, що я буду втішний, і, коли я йшов, поцілував мені руку. Я знаю тільки одне: що я бачив Камінь і на ньому – Церква 20 , і що всі плутанини потім я відносив до цієї хвилини. І більше нічого, окрім цієї величі, сказати я не можу. Це в мене назавжди залишилося як великий удар. Церква відкрилася на мить і потім зникла, - Церква в портах і золотих поручах і єпітрахілі на Камені. Ніколи нічого подібного... Адже о. Ісидор був «не важливий», як у нас кажуть, сповідник, не популярний. Я знав і бачив сповідників і старців, – «мужиків», як то кажуть, і «розумників», як то кажуть. Але в тому й річ, що я, аристократ, ні мужика, ні розумницю в ньому не побачив. У тому й річ, що всі мої визначення мені не знадобилися. І знову повторюю: «Він – ні те, ні се; він – більше. Він – не Варнава (я його не знав, але чув, ніби, що він якось мужицьки вміє поставитись до справи). Він не витончений сповідник, яких стільки я бачив у Москві. Він щось середнє, тобто велике, що не зводиться до моїх визначень. Я знаю одного єпископа. Він теж благодатний. Але його треба нудити, треба нудити в нього благодать. А там, з о. Ісидором, у стосунках була якась незвичайна легкість. Щоб було зрозуміло, про що я говорю, я ще раз пояснюю свої слова: Надзвичайно легкі так звані «мужики-священики». Я чудово знаю, як легко сповідатися у сільських, яких хочете, мужиків, чи дурнів, чи чорносотенців. Але в них завжди щось при собі залишаєш у плюсі, щось ти відчуваєш, чого вони не можуть зрозуміти і розуміння чого ти від них не смієш вимагати. Тут – не це. Тут – легкість пряма та безпосередня. Дуже рідко це відсутність подвійної фіранки. І все моє враження резюмується ось у чому: Я, інтелігентна і освічена, вчена людина, знаю всі умовності, з якими можна підійти до іншої душі, яка сповідує. Але я був збитий з усіх цих умовностей: нічого цього в тій душі – о. Ісідора – не було». Так закінчив свою повість оповідач. Розділ 13, з якого читач дізнається, чому вчив Старець Ісидор у своїх розмовах Авва Ісидор не любив робити повчання, не любив і міркувати по-вченому. І не тільки сам остерігався, а й інших зупиняв: «Про цю річ не цікави багато, – казав він; – ченцю багато цікавити небезпечно». А про «Догматику» Митрополита Московського Макарія 21 він відгукувався суворо і казав про її Творця: «Ось і сам потонув через це», тобто через прагнення стиснути живу віру лещами свідомості. Так опаслив був Батюшка у міркуванні віри. «Я маненько соромився проти їх (тобто о. Ісидора та о. Варнави) забобонів», – розповідає якийсь Старець. «Такі, народні. Вони нічого не знають, – і о. Варнава, та о. Ісідор. Вони не задовольняють катехизм Макарія. А я й від о. Варнави чую нарікання на Митрополита Макарія. Не знають вони, як поділити догмат від моральності. Одна справа – догматичне богослов'я, а інша – моральна; а там є ще викривальне...». Старець, який говорив ці слова, має рацію по-своєму. Дійсно, Батюшка не займався бого-словіями, тому що у нього було духовне життя в Бозі та духовне ведення Бога, і в цьому Богожитії неможливо було провести межі, що розмежовують різні предмети шкільного викладання. У душі Батюшки порушувався всякий порядок, який встановлювалися поділом на книги, глави, відділи та підвідділи, тому що в ній панував інший порядок – порядок, який дається не вчителями та професорами, а Духом Святим. І часто хотілося запитати про Авву Ісидора: «Як знає Писання, не вчившись?». Повторюю тобі, любий читачу, що сила Авви Ісидора була не в мудрих словах, а в духовній силі, що супроводжувала його слова, навіть звичайнісінькі. Але якщо ти все ж таки цікавишся знати, про що розмовляв о. Ісидоре, то, ось, я наведу тобі кілька прикладів; проте при читанні їх ти повинен твердо пам'ятати, що слова Авви Ісидора, взяті незалежно від того, хто їх вимовляє, майже нічого не зберігають у собі Ісидоровського і в'януть, як блакитні квіточки льону, відірвані від стебла. «Пам'ятаю, – повідомляє вже згаданий раніше о. Ієромонах Єфрем, – пам'ятаю: коли вийшли друком листи Митрополита Філарета до Намісника Лаврського Архімандрита Антонія 22 , і я в одному з них прочитав приписку Владики: «Ісидор відповідав добре», я, при першій же нагоді з'явившись до о. Ісидор, запитав його, що таке він відповідав Владиці Митрополиту, і Старець розповів мені таке: «Нас прийшло до Владики троє для висвячення: мене – в ієромонахи та ще двох ченців – у ієродиякони. Владика почав питати з молодших, і звернися до наймолодшого, запитав: «Чим ти сподіваєшся спастися?». А той відповів: «Смиренністю». А Владика сказав: "А чи багато його в тебе?" і спитав іншого: «А ти чим сподіваєшся врятуватися?». "Вашими святими молитвами". «Де це ти навчився лицемірити так?», і тоді запитав мене: «Хресними стражданнями та смертю Спасителя Нашого Господа Ісуса Христа». Владика перехрестився і сказав: «От, запам'ятайте цю відповідь і пам'ятайте її завжди». Те саме обличчя пише про о. Ісідорі: «Знанням догматичних істин святої православної віри він був пройнятий глибоко і на запитання про такі завжди давав відповіді цілком правильні, засновані на висловах зі Св. Письма та Свято-Отецьких». Найчастіше Авва Ісидор говорив про Божу Матерь, про Церкву і про хресні страждання і смерть Спасителя. Все це не було для нього, втім, окремими питаннями, а якось поєднувалося по-одному. Нерідко він зіставляв «народження» праматері Єви із боку Адамова із «народженням» Матері-Церкви із боку Христова. Чудовий сон Адама о. Ісидор прирівнював таємничому смертному сну Господа, вийняти ребра у Адама – прорив Господа в бік копієм; чудесне витікання з рани Христової крові та води він приурочував до народження Церкви 23 . І, якось, це народження Церкви поєднувалося в його розумі з раною в серці Божої Матері від зброї, що пройшла крізь нього. Страждання Божої Матері якось зв'язувалися для Батюшки Ісидора з благодаттю Церкви. «Христос народив Церкву, – додав іноді він, – і ми разом стали разом». Вершиною богословення о. Ісідора була його Ісусова Молитва, в яку увійшли натяком і ці думки. Молитву цю читач дізнається з наступного розділу. Угодників Божих Старець шанував і любив, і його ставлення до них були глибокими, сердечними, живими. Старець завжди жив душею серед угодників, був близький до них, як до рідних і навіть більше. Але особлива пошана о. Ісидор мав до преп. Серафиму, Саровському Чудотворцю, до ченця Георгія Затворника, до Тихона Задонського та ще декого до кого. І цих носіїв благодатного життя він зазвичай посилався у розмові: Старець не любив говорити від імені. Часто з глибокою ніжністю повторював він за преподобним Серафимом: «Радість моя, радість моя! стяжи мирний дух, і тисячі душ урятуються біля тебе» 24 . Коли йшлося про пусті слова і особливо про гнівні, він вказував на силу слова і при цьому згадував нерідко вірші Георгія Затворника 25 : Ти, духу мій, до вічності поспішай. Ще частіше говорив, зазвичай при прощанні: зберігайся від гніву і від пустих слів – і будеш християнський богослов, а іноді перші два вірші дещо інакше, – ось як: зберігати себе від гніву та від пустих слів – і будеш християнський богослов. Батько Ісидор любив також говорити – і з великим натхненням – віршоване перекладення одного з псалмів, вичитане ним у якомусь журналі, і дуже йому сподобалося. При цьому він весь розгорявся, читав виразно і з силою. Іноді він давав у руки гостю товсту книжку – перекладення псалмів на вірші, складене якимось сліпим священиком, і, звернувши увагу на цю останню обставину («адже сліпий!»), просив почитати його – досить важкі – вірші вголос. Пригадувалася іноді Державінська ода «Бог». Але найчастіше він з великою теплотою відгукувався про М. В. Гоголя і напам'ять говорив складену Гоголем віршовану молитву до Пресвятої Богородиці. Щоразу, спершу вимовить швидко епіграф: «Ніхто ж притікай ​​до Тебе, посоромлений від Тебе виходить, Пречиста Богородиці Діво, але просить благодаті і сприймає дар до корисного прохання». Потім починав і саму молитву: «До Тебе, о Мати Пресвята, дерзаю піднести свій голос» і т. д. 26 Цю молитву він чомусь дуже любив. Згадував також віршовану молитву про Хрест Христовий: «Хреста Господня славна сила блискуча вона скрізь» і т.д. Однією з улюблених його молитов було таке місце у творіннях Святителя Дмитра Ростовського 27 : І «Ісусе мій прелюбний, серцю солодощі, е Єдина в скорботах втіхи, моя радість! р Рці душі моєї: «Твоє є Аз спасіння, о Очищення гріхів і в рай вселення!» м Мені ж Тобі, Богу, добре приліплятися, про від Тебе милосердя надіятися. н Але хто ж мені в моїх бідах, грішному, допоможе, - А якщо не Ти, о Всеблагий Ісусе Боже? х Хотіння мені одне з Тобою бути, Д Дай мені Тобі, Христа, в серці завжди мати! І будь ласка в мені жити, благий мені, м Многогрішним, недостойні не погребуй! і Зник у хворобі живіт мій без Тебе, Бога: т Ти мені фортеця, і здоров'я, і слава багато. р Радію я про Тебе і веселюся, і І Тобою по всі віки, Боже мій, хвалюся». Але найчастіше Авва Ісидор змушував тих, хто прийшов до нього співати разом з ним «Благословенні» на 5-й голос з Чинопослідування на Поховання Божої Матері, що відбувається в Гефсиманському скиті 17-го серпня, на Успіння та Вознесіння Пресвятої Діви Богородиці. «Благословенна Владичице, просвіти мене світлом Сина Твого. Ангельський собор здивуйся, даремно Тобі, що в мертвих звинувачувалася, душу ж у руці Бога зрадила, і з Богом піднесену, Пренепорочна, зі славою божественною в небесна» і т.д. Так співав Діві Марії сивий Старець Ісидор. І, після закінчення віршів, просив гостей своїх переписати собі їх і співати частіше вдома. О. Ісидор постійно твердив, що чистота і мир і лагідність – від Божої Матері і що Сама Вона, багатостраждальна, прийде на допомогу тому, хто до неї закликає. Своїх гостей незмінно питав, чи були вони вже у Божої Матері (Чернігівської, що у підземній Церкві), і якщо гості заперечувалися, то Батюшка просив їх сходити до Неї помолитись. Коли до о. Ісидору приходили двоє друзів, то він завжди висловлював свою радість і схвалення, бачачи їхню дружбу, але при цьому наполегливо повторював щоразу, що необхідно жити у світі: «Брат від брата зміцнюємо, докінчував він, ніби передбачав можливість розриву та падіння кожного нарізно. Коли хтось скаржився Авві на хворобу або на якесь нещастя, то Старець майже із заздрістю – якщо дозволено вжити цього невідповідного слова – говорив: «Бачиш, як тебе Бог любить, – пам'ятає про тебе». Був один брат хворий. Зустрічається йому раз Старець Ісідор і питає: «Ну, Мишко, як мируєш?». «Невже ти не знаєш, що якщо Бог відвідує тебе якоюсь хворобою чи нещастям, – це означає, що Він любить тебе? Тепер Господь відвідує нас хворобами, і це нам засудить». Глава 14, найповчальніша, бо вона навчає читача благодатній Ісусовій Молитві Старця Ісидора, що має доставити чималу духовну втіху кожному, хто читатиме її з розумом Хто не прийде до о. Ісидору, Батюшка кожного навчав молитися Молитвою Ісусовою, складеною ним чи, можливо, відкритою йому згори. І сам Батюшка безперестанку молився нею. Цій молитві (допитливий читач прочитає її трохи нижче) Старець надавав багато важливості у справі боротьби з помислами і вважав її сповненою благодатної сили. Можна здогадуватися дещо з того, що сам він упізнав її в якомусь баченні; але про походження Молитви він не говорив, хоча з великою наполегливістю всім радив читати її. Умиротворення душі, приборкання дратівливості, злості та гніву, прогнання блудних помислів і пристрасних мрій – ось для яких потреб найкраще допомагає ця Молитва про п'ять виразок Спасителя і про зброю в душі Пречистої Його Матері. Так казав Старець, і на доказ іноді посилався на те, як одного разу здригнулася ця молитва бісів, які отримали одну жінку. Старець читав цю Молитву, повернувшись обличчям до кіота. Першу частину її вимовляв він повільно, хіба що з якимось очікуванням, і навіть дивився на св. Розп'яття. При проголошенні ж другої частини споглядав ікону Пречистої Діви. Ця частина Молитви вимовлялася їм прискорено, з пожвавленням та радісною надією. І, коли сказав цю невелику молитву, Старець навіть зовнішністю перетворювався. Немов світло яке сяяло з його очей, і сам він увесь засяяв тою пишну радістю, про яку можна дізнатися тільки з «Пісні Пісень», та ще з Шлюбу Агнчего в Одкровенні святого Іоанна Богослова. Благодатна дія молитви видно було найперше на ньому самому. Він це знав. Тому він так часто просив інших лікуватися цим лікарем. «Перехрестись розумно, – ось так, – і спокуса пройде», – казав він своєму відвідувачу, коли йому той скаржився на спокуси, на смуток чи прикрості, і при цьому Старець хрестився, читаючи Ісусову Молитву. «Якщо буде в тебе стаття, то скажи так (далі була молитва), звернися до Божої Матері. Сама вона чиста, любить чистоту, і тобі допоможе». Такими й іншими словами переконував Старець Ісидор молитися молитвою про п'ять виразок Господа Ісуса Христа і зброю в серці Його Пречистої Матері Діви Марії. Але, поки Старець був живий, чомусь цю молитву погано приймали, як скитська братія, так і миряни. Дивно щось, а навіть не запам'яталася вона майже нікому, хоч і не важка, і не довга, мабуть. Інші навіть за непристойне шанували, що такою «простонародною», – як казали, молитві, і до того ж взятою не з книги, Старець навчає всіх, з ким зустрінеться, – освічених. «Сам написав молитву, – розповідав хтось із братії. - Прийде до імерек, я дивуюся, як у нього сміливості вистачає. Де він у гостях зі мною, та й нав'язує свою молитву і зошити» (тобто листки, про які вже було сказано). Так було за життя духоносного Старця. Але щойно відійшов він цього світу, як багато хто схаменувся, що не знає Молитви про п'ять виразок, переписали собі для молитовного користування, а інші і напам'ять повчили. І багато хто свідчить про велику благодатну силу молитви старця Ісидора, особливо проти поганих помислів і безглуздих мрій. «Молитва про п'ять виразок Спасителя така сильна, – каже з власного досвіду один із братії скитської, – така, що не можуть їй протистати демони». Ось тобі, богодумний читачу, цей останній земний дар Отця нашого, убіленого Старця Ісидора. Читай же її для здоров'я душі й тіла, і навчи їй ближніх твоїх, заради пам'яті Старця, а його молитвами нехай помилує тебе Господь. Молитва про п'ять виразок Спасителя, якій вчив молитися своїх дітей духовних Старець Ісідор Покладаючи руку на чоло, кажи: Господи, увінчаний терновим вінцем у главу Твою, до крові та мозку, гріхів моїх заради; Зводячи руку на праву ногу, кажи: Ісусе, в праву ногу пробитий залізним цвяхом гріхів моїх заради; Покладаючи руку на ліву ногу, кажи: Христе, в ліву ногу пробитий залізним цвяхом гріхів моїх заради; Підіймаючи руку на праве плече, кажи: Сину, в праву руку пробитий залізним цвяхом гріхів моїх заради; Перевівши руку на ліве плече, кажи: Божий, і в ліву руку пробитий моїх гріхів заради; і в ребро копієм прободений, від ребра витік кров та воду на викуплення та спасіння душ наших; Звернувшись обличчям до ікони Божої Матері, кажи: І Тобі Самої зброя пройде душу, та від багатьох сердець відкриється джерело покаянно-вдячних серцевих сліз усього людства. Глава 15, писана з тією метою, нехай розповідає смиренномудрий читач, що Старець Ісидор не чужий був дару прозорливості і чудотворення Чи є потреба нагадувати тобі, богодумний читачу, що ні дар прозорливості, ні дар чудотворення чи ще інший який сам по собі не вселяє в людину Духа Божого? Як добрий християнин, ти, звичайно, невпинно обертаєш у своєму розумі, що Царство Боже є праведність і мир і радість про Духа Святого, а не чуда чи пророцтва чи зцілення, – про що виголошували багато богомудрих у писаннях батьківських. Але невідомо тобі й те, що боголюбець, що шукає собі Царства Божого, отримує разом із Духом і дари Його. І Спаситель сказав: «Найбільше шукайте Царства Божого, і це все додасться вам». Воістину такий був Старець Ісідор. Ніколи не ганявся він за тим, чого дивуються люди, але, як якийсь премудрий купець, найбільше стягнув дорогоцінний маргарит душі своєї. Запанував у ній Бог, а з Богом – духовна радість і надлишкове життя, обітоване від Спасителя учням Його. Але ця жива волога, невиправдано виливаючись із зробленого прозорим серця Ісидорова, ніби з переповненої через край кришталевої судини, творила знаки і давала Старцю невідомі сили. Для тих, хто відвідував Старця, не було сумніву, що він бачить і знає потаємне людиною; Однак ці явні ознаки ставилися ні в що проти самого Авви, бо хто дивитися на оздоблення палацу царя в присутності самого царя? Та й Батюшка неохоче говорив про свої духовні дари, бо вважав їх природним наслідком житія в Богу. Так, коли йому говорили про його прозорливість, він спокійно відповідав: «Бог з нами, Він близько від нас, Він бачить нашими очима». Не раз, не два і не три, а багато разів, і не один із учнів Авви, а багато хто переконувався, що Авва, при відвідуванні його, перший починав говорити про ту справу, заради якої прийшли до неї. Прийдеш, – а він зустрічає порадою щодо того самого, про що ти хотів спитати його. Такі випадки здавались настільки звичайними для учнів Старця, що ніхто не подбав записувати їх, і тепер вони зникли з пам'яті. Але ось, наприклад, кілька таких оповідань, які випадково вціліли в науку тим, кому не довелося бачити Старця. Хтось виїжджав далеко з Сергієвського Посаду і, по дорозі назад, трапилася одна несподівана зустріч, яка змусила його смутно турбуватися. Справа в тому, що він побачився з дружиною одного свого знайомого, і та розповіла про тяжкий моральний стан і відчай свого чоловіка. Потрібно було б вийти з поїзда на найближчій станції і побачити цього знайомого, але така думка чомусь не спала на думку або, можливо, як кажуть, без хвостом закрив її. Приїхавши до Сергієвського Посаду прямо до літургії, цей самий герой під час божественної служби раптом зрозумів, що йому треба негайно їхати назад, щоб надолужити втрачене. А оскільки поїзд відходив у місто глибокої ночі, то хтось мав час сходити за благословенням до Старця Ісидора. Завивала погода, коли він підходив до хати Батюшки. Батюшка зустрів його біля дверей і, не встигнувши дати благословення, ще не підійшов каже, вказуючи на сніжинки, що кружляють у повітрі: «Дивись, дивись, добрі справи так і літають, як мухи! Треба їхати швидше, а то можуть стати потяги!». Потім він підтвердив необхідність їхати тієї ж ночі, благословив і навіть сам написав своїми старечими тремтячими і невмілими літерами листа до того, хто потребував допомоги. Ось ще одна розповідь. Приходить одного разу до Старця Ісидора якийсь син його духовний (на ім'я о. Г.), сповідається і потім дає 2 рублі. О. Ісідор бере ці гроші. Тоді у того, хто дав, промайнула думка: «Та навіщо ж він бере: адже знає, що я бідний». О. Ісідор на цю думку не сказав жодного слова. Але під час подальшої розмови прийшла якась – з бідних, – якій раніше о. Ісидор велів приходити по гроші ввечері, хоча грошей тоді анітрохи не було. Батюшка передає 2 рублі цьому прохачеві і додає при цьому: «Ось прийшла добра людина, яка дає тобі гроші». Потім, проводжаючи о. Г., каже йому наодинці: «А ти не соромся, що я взяв у тебе 2 рублі: молитви через них, – через мирян, – легше дійдуть до Бога, ніж від нас з тобою». Цей випадок о. Р. тлумачить як безперечну прозорливість. Якщо хтось приходив до о. Ісидору з гріхом на душі, якщо в кого трапилася сварка з близьким, або охолодження кохання, то Батюшка завжди сам заговорював про цю річ, або двома-трьома питаннями змушував зізнатися і покаятися. Це для всіх стало явищем настільки звичним, що коли хтось упирався у гріху, то намагався і на очі не траплятися Старцю. Життя в іншому світі було звичайним життям Старця. Нерідко бачилися йому уві сні Божа Матір, преподобний Серафим та інші угодники, і Старець слухав їх добрим навіюванням. Ось, наприклад, як почалося знайомство Старця Ісідора з єпископом Е. «До 1904 року мені не вдавалося побачити о. Ісідора, – розповідає єпископ Є., – хоча я багато чув про нього, ще будучи студентом Академії. Перша зустріч наша була у травні 1904 року. Був чудовий день, я вийшов до Академічного саду. Плескає назустріч зігнутий старий, з журавлиною, у скуфейці. Зустрічає і каже: «Батюшко, Ви – Преосвященний?». – Дуже радий познайомитись. – Я – у справі: сьогодні вночі явилася Божа Матір і каже: «Ти що не взяв благословення у нового Преосвященного?». Ось я й прийшов...». При своїй високій налаштованості Батюшка розумів і знамення тварюки безсловесної. Неодноразово розповідав він, наприклад, як у церкві на його батьківщині з'явилася вогняна куля, що обпалила іконостас, і в цій кулі Батюшка побачив диво Боже, після чого і пішов зі світу. І трохи посміхаючись, Старець незмінно додавав: «Ось, можливо, скажуть, що це так, само собою сталося. А я думав інакше...». Так і є насправді. Інші, вільно-мисленні (хай не спокушається від таких боголюбивий читач!) скажуть по-вченому, що це була «кульова блискавка». Ну і що ж? Хіба Бог не може говорити нам кульовими блискавками? У руках Його – вся тварюка, нею говорить Він нам: але огрубіло серце наше, – ось ми й не розуміємо словес Божих. Батюшка ж о. Ісидор чистим серцем слухав тварюки; для нього звучало в створінні слово Боже, і тому весь світ був виконаний для Старця чудесних знамень і таємних навіювання. Для нього, духоносного, і кульова блискавка була дивом: оземляніла ж душа і в світоустановленні не побачить знамення Божого. Нечестивець, що захотів жити без Бога, тим і карається, що тьмяніють очі його серця; він уже не бачить і не знає Бога і не розуміє знамень гніву Його, і тому ніщо не штовхає його озирнутися і покаятися: він живе як би уві сні, але сам того не розуміє і сприймає сонні мрії свої за справжню дійсність. Зовсім не так жив Старець, завжди тверезий і пильнуючи духом. Він прислухався до створіння Божого, і Боже створіння прислухалося до нього. Незримі нитки поєднували його з потаємним серцем тварюки. Не лише світ був ознакою для Старця Ісідора, але й сам Старець був ознакою для світу. І справді, біля Старця відбувалося те, що не відбувається в інших. Він сам розповідав, наприклад, про такий випадок. У день Успіння Божої Матері, – коли в Скит не заборонено доступ жінкам, – приходить одного разу до нього якась і скаржиться на постійний головний біль. «А ти перехрестись розумно», – сказав Старій, що прийшла жінці, і навчив її своїй молитві про п'ять виразок Спасителя. Жінка почала здійснювати розумне хресне знамення, але тільки-но піднесла руку до лоба, як стряслася і впала на землю в корчах, біля рота ж її виступила чорна піна. Тоді Батюшка велів винести цю жінку зі Скиту до Чернігівської Божої Матері до підземної церкви. Там жінка отримала зцілення своєї хвороби. Глава 16, про хрест Старця Ісідора і про те, як мало розуміли його оточуючі його Все життя Старця було нелегким хрестом, але Старець терпляче ніс свій хрест. З хрестоносіння цього більше, ніж з чого іншого, можна було переконуватися, що в о. Ісідора є свій, особливий, надмирний світ, в якому він черпає свої сили і свою фортецю. Життя в Бозі представляється нам можливим лише при здійсненні різних умов; свою рівновагу ми тримаємо, коли нас несе громадська повага, коли ми маємо достаток та інші, цього подібні, тлінні блага, у Авви Ісаака Сирина, що у святих Отця нашого, уподібнені до гною. А для Авви Ісидора віра його була живою самодіяльною силою, що ніколи не покидала його. У нього все було проти нашого. Колишній дворовий панського будинку, він ніколи жодним недоброзичливим чи хоча б гірким словом не згадав своїх колишніх власників. Мало того: поки жива була княгиня, щороку приходив він до неї з просфорою і в'язанкою бубликів на мочалі. Він розповідав про те, як його гнали, – так рівно і з такою веселою усмішкою, ніби йшлося зовсім не про нього. А гнали його завжди і всюди. Зі Старого Афона довелося йому виїхати, бо не було грошей. У Пустінці Паракліті він збирав до себе дітей із сусідніх сіл, напував їх чаєм, навчав молитвам і давав по кілька копійок зі своїх жебраків. Це і не сподобалося начальницьким, і про о. Ісидора почали говорити, що він, ніби пиячить, заводить до себе жінок, нарешті, звели на нього небилицю, вигнали з Пустинки і перевели в Гефсиманський Скит. У житті він піддавався гонінням безперестанку. А за що? – За те, що сповідує братів, які готові були впасти у розпач через суворість духовника; через те, що приймає дивних; за те, що дає хліб жебракам; за те, що виходить без попиту втішати когось у Посаді; за те, що прямодушний із начальством. Наскільки любила його молодша братія, так само недбало ставилася до нього, за небагатьма винятками, старша. Його незалежність і прямота не подобалися їй і здавались нестерпними, незважаючи на велику смиренність Старця; відсутність показного постництва викликала зневагу щодо нього, як до ядці і пийці; але найбільше шкодила Старцеві в очах братії, яка вважає себе вченою, його простота і «неосвіченість». Деякі навіть вважали його дивним, ніби дурником і схибленим, і називали «диваком», – це коли висловлювалися про нього поблажливо. Шістдесят років був о. Ісидор ченцем – і за цей час не отримав навіть стегна. Вісімдесятирічний Старець жив самотній у своїй хатинці і мав усе робити власними руками, бо келійника в нього не було. Він був такий покинутий, що під час хвороби обличчя його було вкрите шаром бруду, а з сивого волосся Єпископ Е., що відвідував його, дістав вошей. Лише за шість днів до смерті Старець отримав допомогу. Бідність, болючість, зневага, образи, гоніння – ось такими тернями поросла життєва стежка Старця. Але і в цих тернях він зберіг такий спокій, таку радість, таку повноту життя, якого ми не маємо і не набудемо в умовах найсприятливіших. Що найвизначніше пам'яток у Батюшці? - Безперечно, це те, що у будь-якій обстановці він перебував християнином. Християнство його було незмінною його стихією, не пов'язаною зі світом та його природними та суспільними умовами. Християнство було для нього не витійством життя, а самою істотою його, - не візерунком життя або прикрасою його, а тканиною життя. Нерозумний за життя Старець залишається, здається, незрозумілим і після смерті. Досі ще не вдумалися оточуючі його, якого скарбу вони втратили. Але тим яскравіше сяє світло Старця в ночі нерозумності. Глава 17, в якій наводяться на згадку мізерні відомості з життєпису Старця Ісідора, про місце його народження, про подальше його життя і про ті духовні дії, яким зазнав Старець Тепер, любий читачу, ти знаєш, яким є Авва Ісидор, і тому, мабуть, хочеш дізнатися ще, як він став таким, яким був. На задоволення твого запитання я повідомлю тобі щось з життєпису Старця, що знаю сам. Авва Ісидор народився в селі Лискове Макар'євського повіту Нижегородської губернії і у святому хрещенні названий був Іоанном. Батьками його були дворові селяни князів Грузинських; звалися вони Андрій і Параскева, а прізвище – Козини. Своє ж прізвище Іоанн називав згодом двояко: то Грузинський, то Козин, але зазвичай – Грузинський. Рік народження Іоанна точно невідомий. За повідомленням старця Авраамія зі Скита, Іоанн народився того року, коли преставився Преподобний Серафим, Саровський Чудотворець. А сам Іоанн, уже незадовго перед смертю своєю, неодноразово розповідав про розмову з матір'ю, що врізалася йому в пам'ять, у день преставлення Преподобного Серафима. «Поширилося, – казав він, – чудове пахощі. Я спитав у матері, від чого воно, а мати мені каже: Старець Серафим помер». Через 2–3 дні надійшла звістка про смерть Серафима. Якщо спертися на перше повідомлення, то роком народження Іоанна слід вважати 1833 р. А якщо прийняти друге повідомлення, то має думати, що Іоанну в 1833 вже було достатню кількість років, раз тільки він міг запам'ятати подію цього року; тоді за рік народження, як і вважав сам Іоанн, треба буде прийняти 1814-го. Так чи інакше, але в життя Івана увійшов промінь від сяйва Преподобного Серафима. Ще носячи в лоні своєму Івана, мати його ходила до Сарова до Старця Серафима; Святий викликав її з величезної юрби народу, вклонився їй при всіх до самої до землі і передбачив, що від неї походить великий подвижник і що ім'я йому буде Ісидор. А згодом, у Скиті, Авва Ісидор був у дуже близьких стосунках з одним із учнів Старця Серафима. Про дитинство, юність і юність Іоанна відомо дуже небагато – те, що розповідав сам він. Сюди, перш за все, належить його участь у домашньому театрі князів Грузинських. Він грав «Фільку» та інші забавні лицедійства; здається, любов до віршів і мистецтва виникла в Іоанна саме в цей час. Але незважаючи на смак до таких – мирських – забав, юнак не забував душі своєї. Вже тоді захотів він чернечого подвигу. «Батько з матір'ю будуть займатися вночі сімейними справами, – розповідав він незадовго перед смертю, – а я відвернуся до стінки, дивлюся все на картину угодників Зосими та Савватія, і бачаться мені зелені луки та обителі». Від одного знаку ці юнацькі думи перетворилися на тверде рішення. Якось юнак Іоанн молився у Покровському храмі на своїй батьківщині. Блискавка у вигляді повного місяця, - як згодом описував сам Старець, - світло сяючи, пройшла вздовж іконостасу і розірвалася з громом. Нещастя з людьми ніяких не сталося, тільки іконостас почорнів. Знак це (його пам'ятають старожили) подіяло на Іоанна; як висловився один із братії: «Вдарила блискавка, – його й зігріла». "У мене думка пішла на Афон", - казав сам Старець. Однак цю думку здійснити тоді не вдалося, і Іван вступив у Гефсиманський Скит, влаштований митрополитом Філаретом. Тут він знову зустрівся зі своїм односельцем Намісником Антонієм, який теж походив із села Лискова і був побічним сином князя Грузинського. Варто, до речі, згадати, що, судячи з деяких даних, а саме: на прізвище «Грузинський», яке носив і яким називав себе Іоанн, за тонкою складання його тіла, нарешті, за його дещо східним носом та обличчям можна підозрювати непросте походження Іоанна. Неймовірно, що він був княжого роду. Намісник Антоній узяв Іоанна до себе в келійники. Тоді Іван був ще безбородим і безвусим юнаком. Він служив о. Наміснику, напівуставом писав печерний синодик про здоров'я та спокій, читав у церкві та співав на клиросі легким басом. Тут же він познайомився з о. Авраамієм, який згодом келєйничав замість нього у о. Антонія. У о. Намісника ж він бачив неодноразово Митрополита Філарета Московського та багато інших чудових діячів на той час. Спочатку Намісник Антоній був дуже дружний із братом Іоанном; можливо, цій дружбі сприяла і споріднена зв'язок. Але згодом їхня дружба охолола. Намісник наблизився до Митрополита Філарета і зрадив свій розум честолюбним помислам. А брат Іван говорив о. Наміснику надто багато правди і, головне, самим собою нагадував йому про минуле, – про той час, коли Антоній був кріпаком у князя Грузинського. Намісник почав обтяжуватись своїм земляком і говорив: «Він занадто важкий для мене». Той час, коли о. Ісидор вважав початок своєму подвигу, було історія Скиту дуже особливим. Ще були живі на пам'яті зносини із Саровським Чудотворцем. Цілий сонм істинних ченців світив світові з глибини лісів, де тепер стоїть Скит; багато великих людей з мирян приходили на світ їх гріти душу, набиратися сил і бадьорості. Тоді не було цегляної огорожі; жили нарізно і кожен ніс особливий подвиг. Частина подвижників спустилася в надра землі, і тут викопали вони цілу обитель із храмом і навіть колодязь. Тут, по дзвону підземного дзвону підземні ченці зі свічками виходили зі своїх могильних тісних келій, в яких ледве можна лягти врастяжку, і вузькими підземними сирими переходами збиралися на нічну молитву. Читали псалми і співали алілуя, а потім розходилися своїми келліями. У підземній церкві було душно, і тому з неї провели назовні дерев'яні труби. Іноді вночі слухав у цих труб спів ченців та о. Антоній. Часом у Скиті мешкав і Митрополит Філарет. У 1860 році брат Іван був пострижений в мантію одночасно з о. Германом, нині ігуменом Зосимової Пустелі, що за Параклітом. Обох їх, тобто Іоанна (у чернецтві Ісидора) і Германа прийняв від Святого Євангелія Старець скитський ієросхимонах Олександр, духовним сином якого через кілька днів став і Варнава (помер у 1906 році). Варто звернути увагу, що ця трійця духовних Старців – Ісидор, Герман і Варнава – виявляється пов'язаною між собою узами духовного братства, причому о. Ісидор, як духовно народився від Старця Олександра перші за інших, шанувався ними за старшого і тому, після смерті о. Олександра, заступив своїм осиротілим молодшим братам місце їхнього духовного отця. У цей час Параклітової Пустелі ще не було. Коли ж спорудили її, для любителів найсуворішої усамітнення, то перейшов туди і о. Ісідор. Тут його прискорили під час ієромонаха. У 1863 році він був висвячений на ієродиякона, а в 1865 - на ієромонаха. Вище цього він нікуди не піднімався; від схими ж, яку йому пропонували на старість його, він відмовлявся, – за своєю смиренністю. Був такий час, коли о. Ісидор збирався до Америки, проповідувати разом з Єпископом Іоанном. Намісник пошив, було, йому навіть нову шубу для далекої подорожі; але чомусь ця поїздка не відбулася, і шуба поїхала до Америки без свого господаря. Приблизно через 5 років після вступу свого в Паракліт о. Ісидор здійснює своє давнє бажання – переїхати на Старий Афон. У цьому корінному розсаднику чернецтва він пробув один рік. Того року старці-афоніти намірялися одного разу поставити Хрест на самій вершині славної гори Афонської: діяльну участь у цьому спорудженні Хреста Господнього брав і о. Ісідор. Але, через брак коштів придбати собі келію, о. Ісидору довелося незабаром залишити чернечу державу та повернутися на свою батьківщину. Тут він знову поселяється в Паракліті, але ненадовго, бо терпить гоніння, наклеп і вигнання. Тоді він переселяється в Скит, де й живе до самої своєї блаженної кончини. З подій цього часу можна назвати лише призначення о. Ісидора духовником для всіх ієромонахів, що послідував після смерті о. Варнави, 1906 року. Глава 18, що розповідає про блаженну кончину Авви Ісидора Так пройшло тихе життя Авви Ісидора. І смерть його була дуже тиха. Можна навіть думати, що він не вмирав, а просто поступово засинав; дихання його слабшало і, нарешті, зовсім зникло: дихнув, – і з диханням відлетіло життя. До останньої хвилини своєї він не втрачав звичайної веселості та ясної свідомості, залишаючись і на смертному одрі тверезим. Навіть пам'ять його на обличчя, на імена, на витяги з духовних віршів, різні приватні обставини різних людей не слабшала в нього. Хвороба його - геморой, пронос і кровотеча - була болісною, але він ніколи нікому не скаржився. Коли ж питали його про здоров'я, то він, з незмінною усмішкою, відповідав: «Нічого, дякувати Богові, нічого, все добре». Тіло його зовсім висохло, руки стояли і стали, як батог, обтягнутий шкірою. Хвороба чинила в тілі сильні руйнування. Обличчя його, зазвичай досить повне, сильно схудло і змарніло, щоки ввалилися, ніс загострився. Навіть усміхнутися під кінець у Старця не вистачало сил. Одні тільки очі – ясні очі світлого Батюшки – сяяли, як яскраві зірки, – променистим дивовижним світлом. Коли знесилене тіло Авви лежало ще в цьому світі, очі його, здавалося, світили вже звідти. Хто сподобився бачити їх, той знає, що кінець блаженний. Почалася хвороба Старця давно; але зі Святого Тижня 1907 року вона стала помітнішою, а з Успеньєва дня 1907 року кровотечі настільки посилилися, що змусили Старця припинити відвідування богослужінь, крім як для прийняття Св. Таїн. З Пилипівського Посту він зліг у ліжко остаточно, і вже тоді можна було передбачити смертельний результат хвороби. Авва майже нічого не їв і від того ще слабшав. Останній же тиждень свого життя він лише й приймав трохи холодної води, – з чайної ложки. Дні, що залишалися перед смертю, він ще ревніше і наполегливіше вчив тих, хто приходив до нього, повторюючи свої улюблені думки. Найчастіше він повторював уже відому читачеві молитву про п'ять виразок Спасителя. Постійно нагадуючи про бідних, говорив: «Той, хто має подавати незаможному». Говорив: «Праведник покарає грішника милістю» і «Милуючий дає у борг Богові, а Бог все заплатить». Начальників просив бути співчутливими до бідних та хворих, – до духовних та мирських. Говорив про милість: «Милість хвалиться на суді». Продовжував цікавитись церковною справою; твердив про поєднання зі старо-католиками, говорив, щоб не пишалися, хто перший, і знову вказував, що Головою на соборі сяде Мати Божа. Прощався з братією, із духовними дітьми своїми. Кожному давав доручення: допомагати тому чи іншому з тих, хто був під його опікою; просив не забувати бідних, розподіляв своє убоге майно, благословляв. Одному дав доручення: розміняти публіку на дрібницю та роздавати жебракам. Видно було, що це прощання зі світом дуже втомлює його, тілом уже напівмертвого, але не хотів припинити своєї останньої діяльності. Коли за три дні до смерті його приїхав до нього Єпископ Є., його духовний син, і питав, чи не боїться він смерті, то Батюшка з усмішкою відповідав: «Ні, не боюся, чого ж? Слава Богу – нічого, слава Богу – нічого», і робив найретельніші розпорядження, ніби дбаючи не пропустити й малої речі зі свого убожества. Єпископу ж пропонував вибирати, що завгодно йому: дав йому свою палицю і напівмантію. Хоча вже не рухався, але сам запропонував йому: "Давайте, я Вас сповідую"; потім, незважаючи на відмови, сповідував і, зі словами: «Я йду», передав йому свою сповідальну книжку, розірвану та замаслену від довгого вживання. Навіть на ложі смерті пам'ятав Старець, що слід надати останню послугу своєму духовному синові. Згадав і каже келійнику: «У мене там є шість картоплин. Роздай їх бідним». Таке ж розпорядження зробив щодо варення, що залишилося, і навіть потурбувався визначити скибку хліба. О. Ізраїлю каже Старець: «Я б хотів, щоб мене поклали в моїй епітрахілі, та пошкодував: дуже гарна. Ти попроси у ризничого іншу епітрахіль, – гірше, щоб на мене покласти, – а цю віднести Преосвященному (тобто єпископу Євдокиму)». А епітрахіль, яку пошкодував собі о. Ісидор, була стара-престара, обношена і блискуча. Усе життя сповідував із нею о. Ісидоре, все життя не розлучався з нею, але перед смертю - і з нею розлучився. Це – найвища жертва любові, – бо ми й уявити не можемо, чим є єпітрахіль для Старця. За два дні до смерті, 2 лютого, години о 4 ранку о. Ісидор захотів долучитися Св. Таїн. Після ранньої обідні, годині о 6 ранку прийшли до нього зі Св. Дарами і долучили. «Батюшко, та Ви ж вмираєте!». – «Добре, повно, – заперечує ласкаво, – чи подумав ти, що говориш? У Бога немає мертвих, всі живі. Віруй у Мене не помре... Я не вмираю... Бог не є мертвих, але живих». Наступного дня, години о 2-й, прийшли до нього два студенти Духовної Академії, принесли 10 рублів. О. Ісидор наказав келійнику, братові Іванові, дати йому коробочку, поклав туди гроші і доручив роздати їх жебракам. Полежавши трохи, він попросив келійника: «Сходи, брате, за духовником». Духовник прийшов о 7 годині вечора, подивився на хворого і сказав: «Ти поганий, годувальник-батюшка». «Дуже важко мені, ось хочу долучитися. Якщо я переночую, ти прийди на мій день Ангела» (4 лютого – день його Ангела, і він про це пам'ятав). Годині о 8-й духовник пішов. Брат Іван, який перебував при Батюшці, почав читати Житія Святих Отець і Євангеліє о. Ісідора. Глянувши на Батюшку, брат Іван помітив, що той перебирає свої пальці, і каже: «Дай я тобі підріжу нігтики!». Тоді келійник знову почав читати святе Євангеліє, але Батюшка каже йому: Коли келійник подав йому хрест, о. Ісидор обгородив себе цим хрестом і благословив того, хто подав, а потім передав хрест назад келійнику. Знову дещо почитав святе Євангеліє брат Іван і бачить, що о. Ісидор поганий став. Випросив тоді келійник прощення та молитов Старця, а потім зачитав Святе Євангеліє. Але о. Ісидор перервав його: "Брате Іване, - сказав він, - погаси вогонь". Але келійник не виконав цього прохання і спитав тільки: О. Ісидор почав дихати часто і знову сказав: «Погаси вогонь». Тоді брат Іван задув одну лампаду, а сам вийшов до передпокою, бо раніше о. Ісидор казав йому: «Не дивись мою смерть: великий Антоній кінчався – послав свого учня по воду, а сам помер. Преподобний Серафим кінчався – келлю замкнув, а сам помер. Так усі угодники: ніхто їхню кончину не бачив. І ти йди, читай книгу чи спати ляж». Ще здоровим Авва Ісидор говорив учням своїм, що навіть гріх дивитися, як вмирає людина, і посилався при цьому на св. Павла Фівейського та на багатьох інших святих. Вимога Старця погасити вогні не була випадковою забаганкою. Ні, це було давно виношеним і дозрілим переконанням, що коли помираєш, то треба цілком зосередитися, повністю звільнитися від усього мирського, зібратися в собі і бути наодинці з Богом. Що робив Вмираючий у ці останні хвилини, що відчував і думав у тиші й внутрішньому спокої, не обурюваному навіть звичним виглядом убогої келії і смиренним променем лампади, – цього нам не тільки не можна впізнати, але, якби й дізналися, то все одно не могли б осягнути розум. Душа Авви могла така, яка недоступна нашому розумінню. Але то, брат-читач, примітно, що за свого великого смирення, - в хвилину смерті, віч-на-віч з Богом о. Ісидор порівнював себе з виконаними Духа подвижниками і, до того ж, у таких висловлюваннях, якби це зіставлення було справою звичайною. В іншому це було б самозванням і нестерпним нахабством. Але в устах о. Ісидора гостре відвагу стало настільки природним, що проходило навіть ніби непомітним. Це присмертне свідчення, дане Батюшкою про себе самого, має для нас велику ціну, бо хто міг оцінити духоносця і зрозуміти його краще, ніж сам він. Отож, брат Іван погасив вогонь і вийшов геть. Батюшка дихав часто. Брат Іван приліг на підлозі в прихожій одягнений, і слухаючи подих Вмираючого, задрімав. Була половина десятої. Опам'ятавшись від дрімоти, що знайшла на нього, він раптом скочив на ноги і почав слухати. У келії було тихо. Він підійшов до Батюшки. Рот Старця було розкрито. Брат Іван помацав тіло; тіло було ще тепле. Він зрозумів, що Старець відійшов душею до Бога. Було тоді 11 годин вечора. Брат Іван побіг розбудити ієромонаха о. Ізраїлю. Цей останній прийшов і відслужив панахиду. Так, об 11 годині ночі 3 лютого 1908 року, напередодні дня свого Ангела помер великий Старець Гефсиманського Скита. Років йому було, найімовірніше, близько 84-х. Глава 19, яка сповіщає допитливого читача про чесне поховання Старця Ісідора, а також і про те, яким було обличчя його після блаженного заспокоєння від життя в цьому світі і яка могила його Звістка про кончину Авви Ісидора наступного ж дня рознеслася Сергієвським Посадом, а потім досягла і Москви. 5-го лютого, годині о 8-й ранку велика духовна родина Старця зібралася для останнього прощання в скитському храмі Філарета Милостивого. Тут був і Єпископ Є., і дехто з Московської ієрархії, монастирська братія, деякі студенти Духовної Академії та інші миряни; якимось чином увійшли до храму навіть кілька жінок, хоча їм немає доступу до Скита. Було урочисто, але й тужливо, бо болісно відчувалося всіма, що пішла звідси така допомога, якої вже не бачити в житті. Де-не-де плакали гіркими сльозами. Відспівування здійснював Єпископ. Коли Старця відспівали, то єпископ покликав до труни людей, найближчих до Усопшого. Тісним кільцем була оточена труна Старця; і тоді Єпископ трохи підняв чорне повітря з обличчя Батюшки. Старець лежав як живий, - змарнілий, зі зменшеним обличчям, але без найменшої ознаки тління. Рука смерті ніби й не торкнулася його. Легка посмішка осяяла зімкнуті вуста; груди, здавалося, ще дихали. Глибоким світом і тишею віяло від цієї труни – не холодом могили, а запашною прохолодою ясного вечора. Як захід сонця над побілілими зрілими нивами був Старець у своїй труні. Не величне безмовність мерця і не урочисту відчуженість померлого можна було бачити тут, але блаженство спокою в Бозі: Отець Ісидор був тут, сплячий, анітрохи не страшний, анітрохи не моторошний, – тихий-претихий, лагідний-скромний. Своїм поглядом, за життя, він завжди давав втіху та мир. Але ніколи ще Отець Ісидор не був таким. У низько насунутому на лоб клобуку, з головою трохи схиленою вліво, ясний і світлий (але не мертвенно-блідий, не восковий), він лежав невимовно-добрий, - так що хотілося попросити у нього благословення і сльози самі капали, - вже не від туги й гіркоти, а від туги й гіркоти, а від туги й гіркоти, а від туги й гіркоти, а від нудьги й гіркоти смерть. Це була перша бачена нами труна, від якої не було моторошно. І в ньому лежала «плотоносна духовна краса», – якщо читач дозволить згадати слово святого Григорія Ніського, – краса суботувала 28 . Коли скінчилося відспівування і всі присутні попрощалися зі Старцем, то Єпископ Є. сказав над цією сосновою нефарбованою труною, над цим скарбом, що дістався Гефсиманському Скиту, надгробне слово. Він коротко розповів те, що знає вже читач про Старця Ісідора, а потім став визначати значення покійного Старця для історії чернецтва. Єпископ вказував, що цей Старець був останньою квіткою із давньої Фіваїди, останнім представником чернецтва. «У нас,— казав приблизно так Єпископ,— тепер немає чернецтва; його треба ще творити. Батько Ісидор був провісником цього, майбутнього чернецтва, яке вже колись починалося у далекій Фіваїді. Амінь». Вилили ялинок. Труну швидко забили. Пролунали ридання деяких старих – сподвижників покійного. І понесли Батюшку до останнього його житла, по дорозі пройшовши повз його дерев'яний будиночок і відслуживши тут панахиду. Було холодно, сніжило. На короткий термін небо осяялося, а потім знову завила погода. Але, незважаючи на холодний вітер, нікому не хотілося уникати цього жовтого горбка, насипаного біля каплиці на братському цвинтарі. Минула зима. Пройшла і весна, – весна без Батюшки Ісідора. До літа могилу його прибрали, обклали дерном, насадили квітів, поставили дерев'яний білий хрест із чорними написами та незгасну рубінову лампаду. Ось який хрест на безцінній могилі. З лицьового боку хреста написано: «Під цим хрестом поховано тіло Р. Б. Ієромонаха о. Ісідора. Піст. у Скит 1852 р., помер. 1908 р. 4-го лютого. Житія його було ... »(Цифра навмисно стерта, бо була написана неправильно). Тут висять дешеві ікони: Серафима Преподобного, св. Феодора, Ченстоховської Божої Матері, мідне розп'яття та інші – усі добровільні приношення від невідомих читачів благостного Старця. На звороті хреста написано: «Господи прийми дух мій зі світом». На хресті висить скляний ліхтар із жерсті, пофарбований у зелену фарбу. У ньому горить лампада, – так само незгасимо, як горів незгасною лампадою перед Господом Ісусом Христом Старець Ісидор. Глава 20, остання, якої читач, за дозвіллям, може не проглядати, бо з неї він не отримає нових відомостей про Старця Ісидора Якось брат запитав святого Нифонта Цареградського 29 : «Як нині святі помножилися в усьому світі, чи буде так само і при смерті цього віку?». На таке запитання Блаженний відповів йому: «Сину мій, до кінця цього століття не збідніють пророки у Господа Бога, так само як і служителі сатани. Втім, останнім часом ті, що воістину будуть працювати Богові, благополучно приховують себе від людей і не будуть чинити серед них знамен і чудес, як нині, але підуть шляхом діяння, розчиненого смиренністю, і в Царстві Небесному виявляться більшими отців, що прославилися знаменами; тому що тоді ніхто не буде робити перед очима людськими чудес, які спалахували б людей і спонукали їх з старанністю прагнути на подвиги. Ті, хто займає престоли священства в усьому світі, будуть зовсім невигадливими і не знатимуть мистецтва чесноти. Такі ж будуть і предстоятели чернечих, бо всі будуть скинуті чревоугоддям і марнославством і будуть служити для людей більш спокусою, ніж зразком. Тому чеснота буде нехтована ще більше; Сріблолюбство ж царюватиме тоді, і горе монахам, багатіючим златом, бо такі будуть ганьбою для Господа Бога і не побачать обличчя Бога Живого... Тому, сину мій, як я сказав раніше, багато хто, одержимий невіданням, впадуть у прірву, помиляючись у широті широкого і просторого шляху». Таке пророцтво дав Царгородський Святитель. І ось, згадуючи Отця Ісидора, мимоволі повторюєш собі стародавнє пророцтво: «В останні часи святі благополучно приховають себе від людей». Ще владніше встає воно в душі, коли замислюєшся над словами Авви Ісидора, що приходять, що близькі останні часи і що скоро буде таке гоніння, від якого християнам знову треба буде ховатися в надрах земних. Адже Отець Ісидор бого-мудрою простотою своєю зумів приховати себе не тільки від світу, а навіть і від найближчих побратимів своїх та співмешканців-ченців. Адже у Батюшки в Ісидора не було нічого чудового, але те й чудово, що не було нічого чудового. Він був воістину носієм Духа Божого. Ось чому чудове Авви Ісидора було і продовжує бути невловимим для наших слів, невловимим для нашого розуму. Цілісний і єдиний сам по собі, - Авва стає суперечливим весь наскрізь, коли ми намагаємося висловити його в словах, сказати: ось, він такий і такий. Так, він – постник; але він – і порушник посту. Так, він смиренний, але ж він – і незалежний. Так, він відчужений від світу; але він же любить все творіння, як ніхто. Так, він живе в Бозі; але ж він – читає газети і зайнятий віршами. Так, він лагідний; але ж він – і суворий. Одним словом, для розуму він – одна суцільна суперечність. Але для очищеного розуму він єдиний, як ніхто. Духовна єдність і є як розумове протиріччя. Він був у світі – і не від світу. Не зневажав нічим; і завжди залишався у гірському місці. Він був духовним, духоносним, і на ньому можна було зрозуміти, що є християнська духовність, що є християнським «не від світу». Недарма ж шанований та досвідчений Старець Гефсиманського Скита о. Варнава мав його своїм духовним отцем і навіть називав «другим Серафимом» , а Старець Авраамій, який трудився в «печерах» і ось уже 55 років живе в Скиті, говорить про о. Ісідора, що він «взагалі виявляв голубину лагідність». «Я цього Старця нині подібних не зустрічав», – таке визнання багатьох із братії. Багато чого можна було б і ще сказати про Авва Ісидора Грузинського, але довга розповідь, мабуть, давно вже виснажила терпіння твоє, поблажливий і лагідний читач. Пробач же мене, недостойного збирача цього Сказання, за те, що, по моєму поганому невмінню, запашний образ Старця так і не зображений у цих письменах. Вихваляючи Господа Бога за чудесне знамення, дароване нам у Старці Ісидорі, я вважаю перо з братерською вдячністю тобі, як якомусь вірному супутникові цього спільного шляху по лузі духовному, на чистому повітрі, благотворному перевищеними ароматами. Хай зійде в душу твою, читачу, тихий світ, подібний до того, який неослабно і неоскудно теплився в Старці Ісідорі, і нехай світиться в тобі тьмяне світло радості. Амінь. Кінець Оповіді про Отця Ісидора. Додавання: листки, які роздавав Отець Ісидор Молитва, складена Гоголем до Пресвятої Богородиці; цю молитву любив читати о. Ісідор. Вона не вміщена в «Повних зборах творів Н. В. Гоголя», але за словами о. Ісідора була надрукована в «Російському Архіві», 1899, кн. 8, А. А. Третьяковим та в «Московських Відомостях», 1909 № 65, К-ім. Батько ж Ісидор знав її від свого брата, камердинера у будинку гр. А. П. та А. Г. Толстих (Москва, Нікітський бульвар, нині будинок Каткових), де жив останніми роками і де помер Гоголь «Ніхто припливай до Тебе, посоромлений від Тебе виходить, Пречиста Богородиці Діво, але просить благодаті і сприймає дар до корисного прохання». До Тебе, о Мати Пресвята! Дерзаю піднести свій голос, Почуй мене в цю скорботну годину, Прийми теплі моління, Мій дух від бід і злий визволи, Пролий мені в серці розчулення, На шлях спасіння настав. Хай буду чужий своїй волі, Готовий для Бога все терпіти. Будь мені покровом у гіркій частці – Ти всіх притулок нещасних, За всіх молитовниця нас! Почуємо 30 судний Божий голос, Коли закриє вічність час, Голос трубний мертвих воскресить, І книга совісті весь тягар Стіна Ти вірним та огорожа! До Тебе молюся усією душею: Вірші «благословенні» на голос 5-й. Співаються у Гефсиманському Скиту 15 серпня – на Успіння Пресвятої Богородиці. Їх часто повторював о. Ісидор і запрошував учнів своїх співати їх наодинці та спільно «Благословенна Владичице, просвіти мене світлом Сина Твого». Ангельський собор здивуйся, даремно Тобі в мертвих засуджену, душу ж у руці Бога зрадила, і з Богом піднялася, Пренепорочна, зі славою божественною в небесна. Що радість зі сльозами, богопоповідниці, розчиняєте; прийшов близнюк, зверху розуміємо, запрошуючи апостолом: бачите ви пояс, і зрозумійте, Діва воскрес від гробу. Учень, невірний, Владичице, воскресіння Сина Твого, нині запевняє інших про повстання Твоє, говорячи: ридання час престу, не плачіть, воскресіння ж Діви рцит. Богоносним, Діво, учнем зібраним до гробу Твоєму, і ридаючим, з'явився Хома рече, говорячи: що з мертвими Живу думаєте; Бо воскрес, бо Бога родителька. «Слава Отцю, і Сину, і Святому Духу». Поклонимося Батькові, і Його Синові, і Святому Духу, Святій Трійці, в Єдиній Істоті, з серафими кличе: Святий, Святий, Святий, Ти, Господи. «І нині і повсякчас, і на віки віків. Амінь». Живодавця народжені, до життя нестаріючого перейшла Ти: радість же, Діво, в печалі місце подала Ти учнем, з гробу триденно повстала Діво, як і Господь. «Алілуя, алілуя, алілуя, слава Тобі Боже». Тричі. Хреста Господнього славна сила. На небі, у пеклі, землі. Їй до Бога чоловік піднісся; Над смертю влада йому дана. На землю проливає хрест; На ньому розп'ятий Життєдавець Великий був Сам Страдалець, Він страждає під дах бере. З хреста ж допомога подається Його ж силою в нас тримається Здатність любити ближнього. Хрестом ми пристрасті перемагаємо І світ у душі своїй творимо; Не лише душу їм рятуємо Для життя вічного та святого, Від лих життя цього земного. Хрестом ми мережі розриваємо, І задум звертаємо на порох. Ходи, побратим, ти з хресною силою, І в житті світлому і похмурому Хто з хресною силою завжди ходить І з вірою вдається до неї, Той незабаром до святості сходить Той сені смертної не боїться Душа в ньому до Господа прагне, Господній хрест ми всі полюбимо, До нього з надією пригорнемося; Їм врятовані завжди ми будемо, Своє блаженство у ньому знайдемо. Якнайчастіше їм твердіть, Що хрест – великий дар Христа! Що він – знаряддя спасіння, І в ньому прихована благодать, Що таємниці чудової викуплення Нам без нього б не бачити. Від вас спершу вони пізнають, Як хрест Господній почитати, Нехай щодня вони цілуються Животворчий хрест Христовий І ніжним серцем осягають, Як він рятувати завжди готовий. Нехай із цим звичаєм зростають На благо Руської всієї землі І милість Божу приваблюють До себе та членів всієї родини. Зміцніють у життєвих працях; Не зашкодять їм підступи злі; Успіх їм буде дано у справах. І процвітає від сили хресної Весь православний наш народ Уславиться з роду в рід. І Сам Господь його полюбить, І через нього весь світ порушить І до хресної сили прикличе. До Господа Ісуса, Звернення у скорботі та спокусі іноземців До Тебе, Боже, я закликаю, Ти не залиши, Благий, мене, Ти розжени імлу спокус І просвіти мені шлях до Тебе, Ти занепалих думок неділя Посли, Владико, світло Твоє мені. Ім'я, будинок, - я все знехтував, Любов сестер моїх та братів І все, що у світі пристрасному зріло. І в цих місцях я оселився, Щоб зріти розумом мені небеса. Але як стягну Тебе, Владико, Прийняв я, грішний, на себе. Мені в дорогу з хрестом йти сказали, І я пішов у дорогу добровільно, І думав, що вже досить, І збився я в дорозі з дороги; Важко йти мені за Творцем. Порвав одяг я в пустелі, І впав у розбійники я в ній, О, Боже милостивий і сильний, Устань зараз душі моєї! Ти бачиш, Боже, сили немає, Нехай просвітить мені шлях Твоє світло. Узрю, Творець мій, Тебе, Забуду мандрівку велику, Що всі в дорозі мене зустрічали І всі праці підняті мною, Я не пройшов, мій Викупитель, Ти річ, що «Яго Моє благо Я вірю, Боже мій, і знаю, Мені, Боже, за допомогою Твоєю Я можу, Господи, йти. Мій шлях до Тебе, Творець мій, Але вірю, Боже мій, і знаю, Зі старцем Гефсиманського скиту Троїце-Сергієвої Лаври ієромонахом Ісідором Флоренським познайомився в 1904 р. Першу характеристику о. Ісідора зустрічаємо у листі Флоренського до матері від 8 листопада 1904 р.: «Ходив відвідати свого старця Ісідора. Пішов до нього з подивом, а повернувся легко і радісно, ​​– з силами. Він - зовсім простий, з колишніх кріпаків графа Толстого (не письменника), але розуміє набагато краще учених богословів, так що думки, найдорожчі мені, з радістю вислуховуєш від нього, - думки, які багато хто не розуміє. ...Батько Ісидор весь білий, лагідний і радісний - ніби світиться... Мене особливо захоплювали його дитячості. Наприклад, писав Олександру III олівцем велике послання про те, що Церква Єдина і Свята, що нам боляче бачити, як нашу Мати ділять через «канцелярщину», через одну букву, – це про те, що ми, православні, – кафолики, а прихильники Західної Церкви – католики...». Старець Ісидор помер 4 лютого 1908 р. і під час навчання Флоренського в МДА наставляв їх у житті. Значення старця Ісідора в житті Флоренського настільки велике, що пізніші дослідники зазначали: «Поєднання посібників двох старців, – пише ігумен Андронік, – вченого богослова святителя (єпископа Антонія) і простеца ієромонаха (авви Ісідора) – дало для творчості П. А. Ф. і. його книг. У життєвому шляху ці два духовники склали для нього той єдиний благодатний ґрунт, поза яким він, за виняткових обдарувань, міг не встояти. ...Зі смертю отця Ісидора безповоротно пішла смуга духовного вигодовування П. А. Флоренського (Ігумен Андронік (Трубачов). Павло Флоренський – студент Московської Духовної Академії (рукопис)). Вперше опубліковано у журналі «Християнин». 1908 (№ 10-11) та 1909 (№ 1, 5). Окремим виданням вилучено у 1909 р. видавництвом Свято-Троїцької Сергієвої Лаври. Друкується за виданням 1908 р. Примітки складено С. Л. Кравцем. Мається на увазі загальножитня чоловіча пустель св. Паракліта, приписана до Трійця-Сергієвої Лаври і розташована за 8 верст від Лаври. Преподобного отця нашого Іоанна, ігумена Синайської гори, Лествиця, в російському перекладі, 75, 60 (Сергіїв Посад, 1908. С. 122). Величезна чорна скеля, розташована в прибережній (Червоне море) частині Фіваїдської пустелі, колиски чернецтва. Див: Житія святих, російською мовою, викладені за керівництвом Четьих-Міней св. Димитрія Ростовського. Кн. 1. Вересень. М., 1903. С. 363-364. Належність цих рядків М. Гоголю встановити не вдалося. Слова з молитви сьомої до Пресвятої Богородиці (Ронні молитви). Архімандрит Антоній, у світі Медведєв Андрій Гаврилович (1792-1877), в 1831 р. поставлений митрополитом Московським Філаретом в намісники Троїце-Сергієвої Лаври; пробув на цій посаді 46 років. Філарет, митрополит Московський, у світі Дроздов Василь Михайлович (1783–1867), став митрополитом у 1821 р. Мається на увазі митрополит Сергій, у світі Ляпідевський Микола Якович (1820-1898), митрополит Московський з 1893 року. Житія святих, російською мовою, викладені за керівництвом Четьїх-Міней св. Димитрія Ростовського. Кн. 9. Травень. М., 1908. С. 256. У Пустинці, біля келії старця, в саду стояв круглий стіл, а навколо нього стояли стільці, зроблені старцем з дерев’яних пнів і гілок. Тобто під час революційного руху. Митрополит Макарій (Булгаков) (1816–1882), з 1879 р. митрополит Московський; його праця “Православне догматичне богослов’я” в 5 книгах. вперше опубліковано 1849–1853. Див.: Листи митрополита Московського Філарета до настоятеля Свято-Троїцької Сергієвої Лаври архімандрита Антонія. У 4 частинах. М., 1878–1885. Відомі слова преподобного Серафима Саровського, увійшли в усі його житія. Див., наприклад, Житіє преподобного Серафима Саровського (Сучасне видання) // Літературознавство. 1990. Кн. 5. С. 140. Вчення преподобного Серафима про набуття Святого Духа міститься в його бесіді з Н. А. Мотовиловим про мету християнського життя. Георгій Затворник (в миру - Георгій Машурін) (1789-1863) - подвижник благочестя, подвизався в Задонському Богородицькому монастирі. Ця та інші молитви будуть розміщені нижче в Додатках. Духовна абетка//Твори святого Димитрія Ростовського. Частина 1. За ред. 3. М., 1857. Джерело визначити не вдалося. Мається на увазі святитель Ніфонт (бл. 1370-1460), Патріарх Константинопольський, вигнаний з кафедри за викриття і сховався під мантією простого ченця на Афоні.