Владимир Шохин. Святитель Иоанн (Максимович) – великий чудотворец

Оповідання це про того учня Христового, який «не порахувався» з тим, що йому довелося жити в XX столітті – в епоху духовного розслаблення та збіднення любові – і виявив віру, яка перевершила будь-яку віру, а полюбивши свого Бога і того, хто створений на Його образ, полюбив їх до кінця; про те, хто, будучи сучасником незліченних західних віщунів та східних гуру, продемонстрував своїм житієм міць архіпастирської, аскетичної та містичної традиції Православ'я; про те, хто за часів людського розпачу перед небаченим ще масштабом торжества світового зла представив людям доказ буття Божого своїм подвижницьким життям та численними прижиттєвими та посмертними чудесами. Ім'я його – Іоанн Максимович (1896–1966), архієпископ Шанхайський, Західноєвропейський та Західноамериканський, чудотворець, якого можна назвати одним із найяскравіших духовних явищ усієї історії Російського Зарубіжжя. 5 Засновник роду Максимовичів Максим Васильковський жив зі своєю дружиною Єфросинією у 1650-х роках у Ніжині, у 1676 році іменувався «орендарем Печерським» (мав на відкупі шинки та збори в Печерську, де знаходиться знаменита Лавра). Він був відомий також як Максим Печерський і був «в обороні» у знаменитого гетьмана Мазепи у 1688–1690 роках. У 1690 році Максим Васильковський отримав від Мазепи перший «універсал» на земельні володіння, і, ймовірно, відтоді можна говорити про вступ його роду до малоросійського дворянства. Максим Васильківський мав сімох синів. Старший – знаменитий митрополит Тобольський і Сибірський Іоанн, духовний просвітитель, письменник і місіонер (1916 року зарахований до лику святих). Благочестя та ревнощі до Церкви являли й інші нащадки Максима Васильковського. Це стосується і брата святителя Іоанна Тобольського Григорія, який став протопопом переяславської церкви, і до його племінника Якинфа, який прийняв уже в юності постриг. Відомий й інший ієрарх з роду Максимовичів – Анатолій, хіротонізований у 1812 році на єпископа Полтавського та Переяславського. Відомим нащадком Максима Васильковського був Михайло Олександрович Максимович (1804–1879) – близький друг Миколи Васильовича Гоголя, український ботанік-зоолог, фольклорист та історик, професор Київського університету, член-кореспондент Санкт-Петербурзької академії наук. Зібрані і прокоментовані ним «Малоросійські пісні» (1827) отримали дуже високу оцінку А. С. Пушкіна, який співпрацював у альманасі, що видався Максимовичем, «Денниця» (1830–1834). Батько владики Іоанна, Борис Іванович (1871–1954), після навчання у Петрівському полтавському корпусі жив у батьківському маєтку та присвятив себе господарству. Дружина його Глафіра Михайлівна (уроджена Севастьянович) була дочкою харківського лікарського інспектора. Борис Іванович був людиною поважною, ватажком дворянства Ізюмського повіту, зміг дати дітям гарну домашню освіту та заклав у них міцні навички благочестя. 6 Перекази роду Максимовичів «спрямовували» і внутрішні задатки, і зовнішні обставини життя майбутнього владики Іоанна. Він повною мірою успадкував «сімейне надбання» – милосердя, жертовність, твердість у вірі, старанність до храму. Найтісніші потаємні узи пов'язували Владику з його віддаленим «дядьком» – святителем Іоанном Тобольським. Невипадково митрополит Антоній Храповицький дасть йому під час постригу ім'я сибірського святителя. Святитель Іоанн послав місію до Пекіна - Владика попрямує на свою першу кафедру в Шанхай, святитель Іоанн був відомий своїми трапезами для духовенства і всіх нужденних - Владика заснує «трапези милосердя» у Франції, святитель Іоанн помер на молитві дух Господу по Літургії перед Курської - Корінною іконою Божої Матері. Дитинство та юність (1896 – 1921) Той, кому судилося свідчити про святиню Православ'я на трьох материках, народився 4 червня 1896 року в селі Адамівка Харківської губернії та був названий на честь Архістратига Божого Михаїла. Він ріс болючим, лагідним і тихим. Був товариський, але близько ні з ким не сходився, галасливих ігор уникав, любив поратися з тваринами. Як старша дитина, він опікувався чотирма братами і сестрою. З дитинства Мишко збирав ікони, церковні та історичні книги та зачитувався житіями святих. Вже в дитячих іграх виявилося майбутнє покликання: він раз у раз прикрашав солдатиків ченцями і складав із іграшкових фортів монастирі. Незабаром його чекала зустріч і з справжньою обителью. Заміський маєток Бориса Івановича знаходився всього за вісім верст від знаменитого Святогірського монастиря Ізюмського повіту, розташованого на лісистому березі Північного Дінця, відомого в історії вже з XIV століття. Максимовичі підтримували обитель матеріально, часто відвідували монастир і іноді кілька днів залишалися там. Величні храми, висока «гора Фавор», печери, схимники, дух Афонської Гори, що панує тут, справляли сильне враження на юного Михайла. Про своє домашнє виховання він згадував майже через тридцять років у слові, сказаному в день його єпископської хіротонії: «З перших днів, як я почав усвідомлювати себе, я захотів служити праведності та істині. Мої батьки запалили в мені старанність непохитно стояти за правду, і душа моя була захоплена прикладом тих, хто зрадив за неї життя». Але на накреслений йому Богом шлях він став не одразу. Наслідуючи сімейні військові традиції, Борис Іванович визначає сина в Петровський кадетський корпус, який закінчив сам, і отроку належить там провчитися цілих сім років (1907-1914). Він добре встигає з усіх предметів, за винятком фізичної підготовки, від якої його згодом звільняють через хворобу ніг. Про патріотичне виховання, яке Михайло здобув там, свідчить один зворушливий епізод. Коли 1912 року болгарський цар Фердинанд почав готуватися до Другої балканської війни з братами – слов'янами Сербії, юнак у обуренні «відступника» вилучив його фотографії з альбомів молодших братів і запечатав у грамофонну платівку з болгарським гімном. Згодом в еміграції Владика неодноразово згадуватиме корпус, зустрічатиметься з тими, хто закінчив його, і любовно розглядатиме з їхніми нащадками полтавські військові альбоми. Але під час свого навчання він помітно виділявся серед однокашників своєю мовчазністю та благочестям, викликаючи часом шпильки та глузування (одного разу він отримав догану від начальства за те, що перехрестився на собор під час маршу, порушивши тим військову дисципліну). Про міцну живу віру хлопчика свідчить, наприклад, те, що коли Михайлу було 15 років, його колишня французька гувернантка – католичка прийняла Православ'я, звернена своїм вихованцем. Ймовірно, у ці роки Михайло продовжує брати участь у щорічних процесіях із Харкова до Курязького монастиря з чудотворною Єлецькою іконою Божої Матері. Можливо, вже в кадетські роки він чув перекази про знаменитого Харківського єпископа – аскета Мелетія Леонтовича († 1840), який, відмовившись від сну, проводив усі ночі у молитві – цим подвигом згодом і владика Іван прославить Бога. І вже точно відомо, що до кінця навчання в корпусі Михайло застав іншого відомого ієрарха, єпископа Феофана Бистрова, який саме в ті роки займав Полтавську кафедру, який справив на нього сильне враження своєю зосередженістю під час богослужіння. На той час Михайло вже був готовий вступити на шлях священства. Він ухвалює рішення вступати до Київської Духовної Академії. Однак батьки наполягають на світській освіті, обравши для юнака юридичну кар'єру, і він погоджується з слухняності. Тут знову зіграли свою роль сімейні, цього разу вже «суддівські», перекази (двоюрідний дід Михайла був головою Ризького окружного суду, його прямий предок Семен Михайлович займався «почепським межуванням», і багато інших Максимович поєднували суддівську кар'єру з військовою). Таким чином, наступний період свого життя (1914–1918) Михайло проводить у стінах юридичного факультету Харківського університету. "Вивчаючи світські науки, - згадує він, - я все більше входив у вивчення науки наук - у вивчення духовного життя". Незвичайним студентом зацікавився владика Антоній Храповіцький. Перша їхня зустріч відбулася у Земських зборах, на лекції архієрея. З того часу Максимовичі часто спілкувалися з архіпастирем, він став фактично духовним наставником Михайла і згодом зводив свого вихованця ступенями священнослужіння. Іншою духовною особою, з якою зійшовся студент Михайло, був харківський священик о. Микола Сангушко - Загоровський, який незабаром мав сповідницький подвиг. Те ж випробування чекало і самого Михайла. Сім'я переконаних монархістів Максимовичів, звичайно ж, сприйняла лютневі події 1917 з великою скорботою. Падіння монархії розчистило всі перепони по дорозі нахабних і цинічних богоборчих сил, відомих світової історії. Про заняття Михайла після закінчення університету відомостей дуже мало – ми знаємо лише про його короткочасну службу у Харківському окружному суді за гетьмана П. П. Скоропадського (1918) та Добровольчої армії. Зате добре відомо, що він і не думав приховувати своїх православних і монархічних переконань перед злочинцями, що захопили владу. Так, одного разу він відкрито виступив із протестом на парафіяльних зборах, які погоджувалися на переплавлення церковного дзвону «страху заради юдейська». Коли ж почалися арешти, він у відповідь на умовляння батьків про обережність нагадує їм про Того, Хто сказав, що у нас «і волосся на голові все пораховане» (Мт. 10:30). Його заарештовують, відпускають і знову заарештовують, але коли і чекістам стає зрозумілим, що йому байдуже, де бути – у в'язниці чи на волі, його знову відпускають. Проте сім'ї Бориса Івановича такий стан справ не здався байдужим, і вона поряд з багатьма іншими евакуювалася 1921 року до Белграда. Промисл Божий не увінчав сповідництво Михайла мучеництвом – цього угодника Божого мали інші подвиги. Втративши батьківщину, Михайло, однак, зміг здійснити свою давню мрію – стати студентом богословського факультету. Новий студент Белградського університету (1921–1925) мав допомагати своїй сім'ї, що потребувала, і багато хто в еміграції пам'ятав, як Михайло Максимович у ті роки продавав газети. Н. і М. Зернови у книзі «За кордоном» (Париж, 1973) згадують: «...Невеликого зросту, важкий і широкий у плечах, з одутлими щоками і червоними губами під рудуватими малоросійськими вусами, він справляв враження великої, у собі зосередженої сили. Він мало спілкувався з іншими студентами. /.../ Він дуже бідував, заробляв життя продажем газет. Белград у роки покривався непролазною брудом під час дощів. Максимович носив важку хутряну шубу та старі чоботи. Зазвичай він ввалювався в аудиторію із запізненням, густо вкритий вуличним брудом, виймав поволі з-за пазухи зашмальований зошит і огризок олівця і починав записувати лекцію своїм великим почерком. Незабаром він засинав, але тільки-но прокидався, одразу відновлював свої писання. Багато хто з нас цікавився дізнатися, що за записи виходили у Максимовича, але ніхто не наважувався попросити його дати нам їх прочитати. Цей надзвичайний студент став надзвичайним єпископом Зарубіжної Церкви». У Сербії розмістився Архієрейський Синод та Вища російська церковна влада за кордоном (ядро Російської Зарубіжної Церкви), очолюване митрополитом Антонієм Храповицьким. Група російських студентів богословського факультету Белградського університету утворила семінар, названий ними Братством преподобного Серафима. Серед лекторів гуртка виділявся великий богослов єпископ Феофан Полтавський, відомий своїми догматичними дослідженнями, а також близький до митрополита Антонія єпископ Гавриїл Челябінський, який читав курси «Притчі Господні», «Чудеса Господні», «Бесіди Господні» і т. п. Разом з Михайлом святоотцівської спадщини архімандрит Кіпріан (Керн), історик російської філософії, професор протоієрей В. В. Зіньківський, архієпископ Іоанн Сан-Франциський (тоді ще князь Д. А. Шаховський, поет і літератор) і майбутні єпископ Чикагський Серафим. У 1924 році митрополит Антоній, який добре знав Михайла, присвячує його в читці в Російській церкві в Белграді. У 1925–1927 pp. вихованець владики Антонія викладає на посаді релігійного наставника в Сербській державній школі, але Михайлом ми називати його більше не можемо. В 1926 митрополит постригає його в чернецтво з ім'ям Іоанна (на згадку його родича св. Іоанна Тобольського) і висвячує в ієродиякона. У тому ж році на свято Введення єпископ Гавриїл висвячує його в ієромонаха. Отець Іоанн процвітає відразу на двох теренах – педагогічно-просвітницькому та богословсько-апологетичному, намагаючись приховати від людського ока третє, для нього основне – подвижницько-аскетичне. Один із випускників Бітольської семінарії (Македонія), куди прийшов викладати молодий о. Іоанн, зберіг для нас спогади про його зовнішній вигляд. «Ось уже майже п'ять десятиліть минуло відтоді, як одного разу в Бітольській семінарії з'явився один дуже скромний чернець. Це був ієромонах Іоанн Максимович, російський за походженням. Зовнішність його не справляла особливого враження, але щось особливе у ньому було. Він був середнього зросту, з густим чорним волоссям до плечей, обличчя без жодної зморшки; великі очі ніби насторожено виглядали з-під волосся. Великої бороди він тоді ще не відростив. Ніс прямий, нижня щелепа була позбавлена ​​належної рухливості, а тому була перешкодою для промови. Права нога була коротшою за іншу, і він носив ортопедичний черевик, що стукав під час ходьби, особливо коли він йшов коридором або класом». Однак Господь, який сказав апостолу Павлу: «Сила Моя вчиняється в немочі» (2Кор. 12:9), зрозумів і єпископа Миколи Велимировича, правлячого архієрея Охридської єпархії (під чиїм керівництвом полягала тоді і Бітольська семінарія), який вже в ті роки говорив своїй пастві: «Якщо хочете бачити живого святого, йдіть до Битона до батька. Те, що єпископу Миколі – проповіднику та натхненнику народного релігійного відродження в Сербії – відкрила його неабияка духовна інтуїція, бітольські семінаристи впізнали «емпіричним шляхом» за допомогою спостереження. Так, деякі з них насамперед помітили, що їхній викладач не спав ще довго після того, як вони йшли спати, і мав звичай обходити вночі учнів, поправляючи ковдри та осіняючи їх хресним знаменням. А потім вони відкрили, що він зовсім не лягає спати, дозволяючи собі протягом ночі не більше години - іншого забути, сидячи на підлозі під іконами. Тільки через багато років він зізнався, що відтоді, як прийняв чернецтво, ніколи не лягав спати. Інше, що відкрили у своєму наставнику бітольські студенти, зближало його з дуже шанованим ним св. праведним Іоанном Кронштадтським. Як і «всеросійський батюшка», о. Іоанн намагався щодня здійснювати Божественну Літургію, щодня долучався до Святих Таїн. Про його надзвичайну зосередженість під час принесення Безкровної Жертви семінаристи часто розповідали своїм близьким, коли роз'їжджалися на канікули. Розповідали вони і про надзвичайне постництво їхнього немічного вчителя. Готуючись до недільної Літургії, він уже в четвер вживав менше звичайного, а в п'ятницю і суботу взагалі ледь торкався їжі. У перший і останній тиждень Великого Посту утримувався від їжі повністю, і тільки Великодня Літургія пожвавлювала його виснажене постом тіло, і обличчя його освітлювалося небесним сяйвом. Зрештою, бітольські семінаристи виявили, що о. Іоанна можна було в будь-який час ночі застати за читанням Біблії, так що він втілював у собі образ праведника, про якого сказано: «Але в законі Господні його воля, і в законі Його повчиться день і ніч» (Пс. 1, 2). Результатом невпинних праць стало те, що розум його, за висловом преподобного Серафима, як би «плавав» у словах Св. Письма: наприклад, він легко посилався на глави новозавітних книг, часто цитуючи за «номерами» та їх вірші. Студенти і уявити не могли собі скільки молитов він знав на згадку. Таким був о. Іоанн у роки свого викладання в Бітольській семінарії (1928–1934), яка тримала коштом 400–500 студентів (переважно албанців, чехів, російських, сербів), яких він навчав насамперед власним прикладом тієї «науці наук», яку сам проходив завжди. Уроки о. Іоанна були результативними і завдяки його освіченості, бо він з дитинства добре знав європейські мови, в університеті вивчив стародавні і був чудовим знавцем святоотецької літератури. Дбаючи про своїх семінаристів, молодий ієромон не забував про духовні потреби Церкви. І тут він наслідує приклад святих отців, які, здійснюючи у своєму житті та пастирстві «практичне богослов'я», зверталися і до теоретичного, захищаючи догматичне передання від найактуальніших для їх часу лжевчень. За часів Вселенських соборів ці лжевчення робили замах на церковне вчення про Особи Святої Трійці і таємниці Боговтілення, за часів ісихазму – на вчення про нетварні енергії та благодать Святого Духа, в епоху ж о. Іоанна вони спотворювали церковне вчення про Богоматері, яке у католицизмі санкціонувалося новим догматом 1854 року, а російської філософії було представлено понять – але дуже заплутаним, але досить впливовим перебігом софіології. Цей напрямок, суть якого полягає в гіпостазуванні (онтологізації) образу «Премудрості Божої» у вигляді Софії - всесвітньої жіночої енергії, що розглядається як «особи» тварного світу і одночасно вводиться в «склад» самої Божественної природи (Софія тварна і Софія нетварна), було вже фактично в закінченому вигляді представлено. Потім воно «уточнювалося» у ранніх роботах о. Павла Флоренського, романтизувалося в «софійних гімнах» Л. Карсавіна і пропонувалося вже як системний перегляд православної догматики у протоієрея Сергія Булгакова. З останнім і вступив у полеміку скромний учитель Бітольської семінарії. В опублікованій у 1928 році статті «Вшанування Богородиці та Іоанна Хрестителя та новий напрямок російської богословської думки» о. Іоанн доводить за допомогою текстів святих отців неспроможність спроби о. Сергія Булгакова обґрунтувати посиланнями на них свої маріологічні фантазії, пов'язані з первісним вилученням Діви Марії зі «звичайної» людської природи та її «прирівнюванням» до Спасителя (як посередниця між Божественною і людською природами, співвикупниці свого роду, «врівноважує» Його як «чоловіче»), а також спроби представити Її та Іоанна Предтечу як два аспекти Софії. У роботі «Як Св. Православна Церква вшановувала і вшановує Божу Матір» о. Іоанн спеціально зупиняється на новокатолицькій маріології, показуючи, що, віддаючи Богоматері Божі почесті, «ревнителі не по розуму» на ділі применшують Її заслуги (усуваючи тим самим подвиг Її святості), і співвідносить з цими тенденціями щойно відзначені нововведення російських софіологів на словах. Нарешті, у статті 1930 року «Вчення про Софію, Премудрість Божу» бітольський учитель доводить необґрунтованість гіпостазування Премудрості Божої, яка безперечно вказує на Другу Іпостась Святої Трійці, на матеріалі літургійної писемності та біблійних текстів. Відзначаючи близькість софіологів до гностиків ІІ–ІІІ століть у конкретних пунктах, о. Іоанн виявляє основну сутність самого феномена софіології: «Але ще більше, ніж зовнішньої подібності, у нових філософів близькість до стародавніх єретиків – гностиків. І там і тут прагнення осягнути всі таємниці вищого світу, всьому знайти точне місце в схемі, яку вони винаходять. Керує і головує у своїй людський розум. Святе Письмо, боговідверті істини пристосовуються до створених людським вигадкою вчень, від них береться лише те, що підходить і узгоджується з цими вченнями...» 8 Не дивно, що такий яскравий світильник не міг довго залишатися «під спудом». Одна знайома о. Іоанна, послушниця Марія Дмитрівна Павленко, яка зустріла його у 1934 році в белградському трамваї, розповідала, як він тоді поскаржився, що його викликали до столиці помилково замість якогось іншого ієромонаха Іоанна, якого збираються хіротонізувати в єпископи. Наступного дня він сказав їй, що справа ще гірша, ніж він думав, оскільки зробити єпископом хочуть саме її. У відповідь на його заперечення, насамперед у зв'язку з дефектами промови, у Синоді йому не без дотепності помітили, що й Мойсей мав аналогічні труднощі. Так 28 травня 1934 року Іван став останнім з єпископів, хіротонізованих митрополитом Антонієм. У відповідь на пропозицію піти на спокій до Китаю ієрарх писав своєму адресату: «...Але замість себе – як мою власну душу, як моє серце – посилаю вам єпископа Івана. Ця маленька, квола людина, на вигляд майже дитина – насправді дзеркало аскетичної твердості та суворості в наш час загального духовного розслаблення». І єпископ Іоанн вирушив у Шанхай. Прибув Владика на місце свого нового служіння на те свято, в яке відбулася вісім років тому його священицька хіротонія – у день Введення в храм Пресвятої Богородиці. Нище йому було незрівнянно серйозніше: вдовствующая кафедра єпископа Симона залишила йому багато боргів. Першою його справою було відновлення церковної єдності, що похитнулася, з греками, сербами та українцями. Останніх він чудово просто «приєднав» до Російської Зарубіжної Церкви, переконавши їх упертого предстоятеля в тому, що і сам він природний малорос з дуже довгим малоросійським родоводом. Одночасно він зайнявся добудовою великого собору на честь ікони Богородиці «Суручниця грішних», який був дуже швидко закінчений (разом із парафіяльним будинком та дзвіницею) і став одним із найбільших православних храмів Російського Зарубіжжя (був зруйнований у період «культурної революції»). Новий архіпастир починає впорядкування релігійної освіти і бере за правило бути присутнім при усних іспитах з катехизи та інших предметів у всіх православних школах Шанхаю. Паралельно владика Іоанн очолює будівництво лікарні, будинків для людей похилого віку, комерційного училища, жіночої гімназії, громадської їдальні. Особливою турботою його користуються ув'язнені, котрим він служить Божественну Літургію на убогому тюремному столику. З нетерпінням чекають його завжди і хворі шпиталю для божевільних на околицях Шанхая, які, на превеликий подив, мирно приймають його і слухаються (як і біснуваті, яким він також викладав Святі Таємниці). Причому, при відвідуванні хворих у великому місті Владика ходив завжди пішки, відмовляючись користуватися рикшами. Крім тілесних і душевних хвороб владика Іоан почав лікувати і соціальні. Жахнувшись відчайдушній злиднях у шанхайських нетрях і бачачи викинутих на вулицю дітей (деякі з них ставали їжею вуличних собак), він не задовольняється окремими «особистими заходами» (відомі були випадки, коли він роздавав жебракам усі речі, залишаючись навіть без сандалів). праведному Іоанну Кронштадтському, засновнику знаменитого Будинку працьовитості, відкриває у 1935 році Притулок св. Тихона Задонського. Тут він збирав сиріт та дітей нужденних батьків (одну дівчинку він «купив» у китайця за пляшку горілки) і не тільки годував їх, а й займався їхньою освітою, влаштовував їм різдвяні ялинки і, звичайно, долучав їх до життя Церкви. Вже незабаром після свого заснування притулок міг утримувати одночасно до сотні дітей, а через нього пройшло їх близько трьох з половиною тисяч. Деколи кошти вичерпувалися, одного разу у воєнні роки вони вичерпалися остаточно. Коли Владиці сказали, що дітей уже годувати нема чим, він відповів: «Бог пошле» – і всю ніч простояв на молитві. Наступного дня на світанку пролунав дзвінок, і в дверях з'явився представник однієї організації з великою пожертвою для притулку... Приютські шанхайці ніколи не забували свого єпископа і батька, не втрачаючи з ним зв'язку і після Китаю. Владика Іоанн дуже любив богослужіння та статут. У Шанхаї щочетверга була пастирська нарада. Якщо хтось був відсутній, то Владика від нього вимагав рапорта – пояснення. На цих нарадах найбільше часу приділялося питанням богослужбовим. Владика запитував духовенство про особливості майбутніх служб, перевіряючи їхні знання. Сам він робив усі без винятку добові служби, не визнаючи жодних, навіть, здавалося б, найбільш загальноприйнятих та «розумних» скорочень. Іноді він вичитував на вечері по п'ять і більше канонів (щоб вшанувати всіх святих), залишаючись нерідко і після Літургії в вівтарі по 3–4 години, оскільки, за його визнанням, важко було відійти від молитви і перейти до «земного»... Одного разу від довгого стояння у нього так, як хлопець, хлопчик, хлопець, хлопець, хлопець, хлопець, хлопець, хлопець, хлопець, хлопчик, хлопчик, хлопчик, хлопчик, хлопчик, хлопчик, хлопець, хлопець, хлопець, хлопець, хлопець і хлопчик гангрени, наказав йому негайну госпіталізацію, від якої він, звісно, відмовився. Коли ж членам парафіяльної ради після довгих умовлянь і погроз вдалося її насильно госпіталізувати (вранці, напередодні Воздвиження), вони тріумфували передчасно. До початку всеношного чування їхній «в'язень» благополучно втік із лікарні і здійснив усю службу, природно, без скорочень. Нога наступного дня пройшла... Не давав собі Владика поблажки по зайнятості і в колишніх своїх, ще сербських подвигах: продовжуючи пильнувати ночами, він обливався «для свіжості» холодною водою і посилив своє постництво, харчуючись тепер у Різдвяний та Великий Піст просфорою. Нічого не зменшуючи з колишнього, він увів собі і щось нове: у дні пам'яті деяких святих почав служити босоніж (пізніше він дедалі більше захоплювався цим подвигом Христа заради юродивих). Разом з аскетичними подвигами зростала і його сміливість у вірі. Протоієрей Георгій Ларін був свідком такого незвичайного випадку: «Якось увечері, під час бесіди зі мною у своєму кабінеті, Владика відповів по телефону, що задзвонив у нього на столі. Не знаю, з ким він говорив, але ніколи не забуду, як, продовжуючи говорити, Владика впустив телефонну трубку і задрімав. Трубка лежала в підряснику на його колінах, а він, дрімаючи, продовжував ще довго чути і говорити з людиною, яка йому зателефонувала. За законами фізичної природи було неможливо ні Владиці чути того, хто подзвонив йому, ні тій людині чути, що йому відповідали. Однак за тривалістю і змістом того, що говорив владика Іоанн, мені ясно було, що чудесним чином відбувається розмова». Близька Владиці О. Скопиченко розповідає, що одну жінку на прізвище Меньшикова вкусив скажений собака, і він, порушивши елементарні правила, пов'язані з уколами, захворів на сказ. Коли Владика причастив вмираючу, з нею стався один із нападів її хвороби, і вона, викидаючи піну, виплюнула Святе Причастя. Але Святі Дари повинні бути спожиті, і Владика підібрав їх і поклав собі до рота. Служники, що були з ним, встигли видати лише крик: «Що Ви робите? Сказ – страшна зараза!» Але Владика спокійно відповів: «Нічого не станеться – це Святі Дари». І справді, з ним нічого не сталося. Мужність шанхайського архіпастиря могли засвідчити не тільки його прислужники, а й ті, хто робив замах на його паству. Першими з них стала японська окупаційна влада, яка захопила Шанхай, коли найбільше китайське місто стало театром військових дій Другої світової війни. Японці відразу після окупації вирішили прибрати до рук і російську колонію Шанхая, чинивши дуже дієвий тиск на Емігрантський комітет: двох його активістів було вбито. У «російському Шанхаї» почалася паніка, і владика Іоанн наважився на явне «божевілля»: публічно оголосив себе тимчасовим главою російської колонії. Більше того, він продовжував своє щоденне відвідування хворих у будь-який час дня та ночі, не звертаючи жодної уваги на патрулі та комендантську годину. Якось він, за спогадами одного російського «шанхайця», під час перестрілки китайців з японцями через англійську територію вирішив відвідати православну церкву, розташовану у великій будівлі біля берега річки Вампу. Це було пізно вночі. Його зупинила японська охорона і перекладач попередив, що він йде на вірну смерть. Проте єпископ попросив письмового дозволу на прохід до вулиць Концесій і спокійно спустився до зони вогню. Вогонь припинився, коли він перетинав вулицю, і відновився тільки після того, як він пішов. При його поверненні через міст японська охорона віддала йому честь – японці були здивовані тим, що сталося, і казали, що Бог провів його і туди, і назад. Японці пішли, але прийшли спокуси не менш небезпечні, бо вони несли до шанхайської колонії поділу та спокуси. Відразу після війни, 1946 року, сталінські агенти розпочали активну агітацію серед російської еміграції в Китаї, викликавши цілу хвилю «повернення». Шанхайський єпископ, розуміючи реальні наслідки цієї кампанії, чинить найрішучіший опір. Не раз робилися замахи на нього, і близькі до нього «шанхайці» забезпечували постійне чергування з кількох людей, які утворюють тісне «кільце» навколо Владики. Ситуація ускладнилася тим, що правлячий архієрей Російської Зарубіжної Церкви архієпископ Віктор став представником Патріарха Олексія I на Далекому Сході, його рішенню перейти під юрисдикцію Російської Православної Церкви підкорилися і всі далекосхідні єпископи. Владика Іоанн не наслідував його заклик. За відмову порушити присягу Закордонному Синоду архієпископ Віктор «усунув» Владику спеціальним указом, заборонивши у священнослужінні (одночасно видається указ Закордонного Синоду про зведення владики Іоанна в архієпископи з безпосереднім підпорядкуванням Синоду). Усунення владики Іоанна привело до результату, на який зовсім не розраховував архієпископ Віктор: замість того, щоб покинути собор, шанхайський архієрей стає на амвон і заявляє про свою вірність присязі Зарубіжної Церкви, додавши у зв'язку з указом про його усунення: і законами будь-якої країни, що клятвозлочин є чеснота, а вірність клятві – тяжкий гріх». Цей виступ Владики врятував чимало російських життів у Китаї, оскільки дуже багато тих, хто повернувся на батьківщину в той час, гірко пошкодували про своє легковірство. Японців треба було змусити себе поважати, сталінських агентів треба було пережити, третій ворог був непереборним, бо з ним треба було жити разом. Драматизм ситуації був пов'язаний з тим, що ці противники владики Іоанна були вже не «сергіанцями», а «своїми», і до самих «сергіанців» ставилися гіперкритично, переконані в тому, що вони є носіями «православної чистоти». Ця розбіжність між владикою Іоанном і частиною ієрархів Руської Зарубіжної Церкви, які розпочали свою духовну ниву разом із ним у Югославії при митрополиті Антонії, позначилося з приїздом їх у Шанхай. Коли 1938 року владика Іван приїхав із Шанхаю до Югославії на Всеросійську церковну раду духовенства та мирян, на неї вже надійшли свідомо неправдиві заяви. Він сам прочитав наклеп на сесії ради, і її не прийняли всерйоз, чому сприяло й отримання з самого Шанхаю - як від росіян, так і від китайців - зовсім іншого «звіту», в якому виражалася вдячність і любов до Владики його пастви (відома і доповідна записка Харбінському та Манчжурському Мелетію, в якій діяльність їхнього єпископа оцінювалася дуже високо). Батько Георгій Ларін був свідком такого чудового епізоду. День був буденний, і Літургію відправляв один із священиків шанхайського собору. Під час проповіді він лаяв Владику, вказуючи на нього пальцем, і вживав такі слова, як «змія», «скорпіон», «жаба», «ханжа» та ін. Багато хто обурився такою поведінкою священика по відношенню до свого архіпастиря і просили Владику покарати зухвальця, але він нічого не робив, кажучи, що це його особиста справа. Пасквілі шанхайського періоду, однак, відповідали лише першому акту трагедії, яка розгорнулася в майбутньому і завершилася чи не найтемнішою подією в церковній історії Російського Зарубіжжя. Почавши відчувати Владику через лжебратию, ворог роду людського вирішив розправитися з ним безпосередньо - вже через безпосередньо людей, які «володіють» ним. Так, його двічі намагався отруїти одержимий священик, який згодом писав про нього злісні статейки в різних газетах: вперше Владика, запідозривши неладне, відмовився від їжі, в інший раз отрута була покладена в пляшку, що використовувалася для ополоскування помиру. покаявся архієпископу Іванові у своїх гріхах перед ним). Міра ненависті до праведника з боку темних сил завжди порівнюється з дарами благодаті, які він отримує. З Шанхаю починаються чудотворення владики Іоанна. Лікар Н. Н. Баранов розповів, що одного разу Владику запросили до дитини, яка вмирає. Єпископ, увійшовши до квартири, подався до кімнати, де лежала дитина, хоча її ніхто ще не встиг показати. Навіть не оглянувши дитину, вона впала перед образом, довго молився, а потім запевнив дорослих, що все буде гаразд. Дитині вже до ранку стало краще, і незабаром він зовсім одужав. А ось свідчення з архіву окружного шпиталю Шанхаю. Людмилу Дмитрівну Садковську, яка захоплювалася верховою їздою, одного разу скинула коня, і вона, сильно вдарившись головою об камінь, знепритомніла. У лікарні консиліум визнав її безнадійною та навряд чи здатною дотягнути навіть до ранку: пульс майже не прослуховується, голова розбита, дрібні шматочки черепа тиснуть на мозок. Навіть якщо серце витримає операцію (що зовсім малоймовірно), вона залишиться глухою, сліпою та німою. Її сестра благала архієпископа Івана прийти до шпиталю. Він наказав усім вийти з палати і близько двох годин молився над Садковською. Потім викликав лікаря та попросив оглянути хвору. Здивований лікар виявив, що має пульс здорової людини, і погодився негайно робити операцію, але тільки в присутності архієпископа. Після операції Садковська прийшла до тями і попросила пити. Вона все бачила та чула, а потім і заговорила (після цього прожила не один десяток років). Е. М. Брінер розповідала, що їй повідомила сестра милосердя з лікарні Російського православного братства. Якось близько третьої години ночі її покликав один тяжкохворий і просив негайно покликати Владику, бо йому дуже погано і він хоче, щоб архієпископ причастив його. Тієї ночі трапилася неймовірна буря – тайфун з найсильнішою зливою, і вітром порвало всі дроти. Сестра відповіла вмираючому, що прохання його виконати не може, оскільки телефон не працює, а вона не може залишити лікарню до шостої ранку. Хворий не заспокоювався. І раптом через 30 – 40 хвилин пролунав сильний стукіт у ворота, і сторож на запитання, хто йде, почув: «Відкрийте, я архієпископ Іван, мене звуть сюди, на мене тут чекають». А побачивши сестру, архієпископ сказав: «Де тут тяжкохворий, який чекає на мене? Проведіть мене до нього». Аналогічний випадок прозорливості шанхайського архіпастиря засвідчено лікарем Російської лікарні (д-р Біл). Там якось лежала тяжкохвора, яка всіх просила викликати владику Іоанна, щоб він причастив її та помолився за неї. Палатний лікар сказав доглядальницям, щоб Владику не турбували, бо хвора вмирає. Другого дня Владика приїхав до лікарні і попрямував прямо до палати, звертаючись до вмираючої: «Що ти мені заважаєш молитися? Адже я зараз маю здійснювати Літургію». Він долучив її до Святих Тайн, благословив і поїхав. Хвора, на подив лікарів, швидко пішла на поправку. Анна Петрівна Лушнікова була за професією вчителькою співу і колись ставила Владиці дикцію, за що він регулярно залишав їй 20-доларову банкноту. У 1945 році під час війни вона вмирала у французькому шпиталі. Будучи в агонії, вона пізно ввечері кликала Владику, але викликати його до шпиталю було не можна, бо у воєнний час на ніч його закривали. Жодні умовляння не діяли, вона продовжувала кликати: «Владико, прийди! Владико, прийди!» І раптом у розпал бурі (тоді теж був тайфун зі зливою) вона бачить через відчинені двері палати, як з'являється Владика, весь мокрий, і наближається до неї. Вирішивши переконатися в цьому, вона доторкнулася до нього і запитала, реальність він чи привид. Владика посміхнувся, запевнив її, що «реальність» і причастив, після чого вона проспала 18 годин. У тій самій палаті лежала інша хвора, яка бачила, як Владика причастив Лушникову. Але інші їй не повірили і казали, що він ніяк не міг увійти вночі до закритого шпиталю. Не вірила і сестра, поки, прибираючи ліжко, не виявила раптом під подушкою 20доларову банкноту, яку Владика спеціально залишив як знак своєї присутності, знаючи, як потребувала Лушнікова лікарні. Менш відомий випадок прозорливості Владики, який, на наш погляд, перевершує навіть багато відомих. Один із шанхайських вихованок архієпископа Іоанна Віра Терехова розповідає, що її подруга Ганна Леонова в 1945 році втратила чоловіка: коли він був у Мукдені, його схопили радянські агенти та відправили до концтабору до Сибіру. Коли через три роки вже на Філіппінах вона пішла до архієпископа Іоанна за дозволом розпочати шлюборозлучну процедуру (оскільки надії зустріти чоловіка, звичайно, ніякої не було), той сказав: «Якщо хочете, дійте, але Ви ще побачите свого чоловіка». Він не помилився і цього разу: через 28 років пошуки її дочки виявилися успішними, і її чоловік приїхав до Сан-Франциско. А от як зміцнив одного разу Владика віру жінки, яка пізніше прийняла чернецтво і стала матір'ю Августою. 1939 року її дочка вирушила до Італії до чоловіка. Але життя її там не склалося: чоловік прожив з нею 11 днів, поїхав до Африки, залишивши дружину зі своїми батьками, які вигнали її на вулицю без грошей і мови. Дочка (а їй тоді було 17 років) писала матері відчайдушні листи. Мати багато молилася, ходила щодня до шанхайського собору, але віра її почала вагатися. Вона вирішила більше не ходити в собор, але, почувши дорогою до знайомих соборний спів, таки зайшла. Служив Владика, вівтар був відчинений. І ось він промовляє: «Прийміть, їдьте, це є Тіло Моє» і «Ця є Кров Моя...» – і робить земний уклін. І тут жінка бачить, як після слів Владики з'являється вогник і опускається в чашу - форма вогника була схожа на тюльпанову квітку, але більшого розміру. Ніколи вона не думала побачити освячення Святих Дарів вогнем. З того часу в ній спалахнула віра – від вогню віри архієпископа Івана. Лідія Лью якось писала листа Владиці, просячи його допомогти одній вдові з дітьми, але відповіді від нього не отримала. Минув рік, Владика приїхав до Гонконгу, виділив її в натовпі і сказав: «Ви та, хто написала мені листа!» Вона була вражена, тому що він ніколи її раніше не бачив. Але вона мала побачити й інше. Коли Владика, стоячи біля аналоя, почав читати проповідь, вона з матір'ю побачила, що його оточує низхідне світло - "сяйво це було завтовшки з фут". Те ж світло бачив і її чоловік, який стояв трохи віддалік, і багато інших віруючих. Світло, що оточувало Владику, бачили тільки вірні, але світло Христове сяяло через нього всім. Якось у Великодню седмицю він прийшов до лікарні відвідати кількох колишніх там росіян. Проходячи через одну з палат, він зупинився перед ширмою, що закривала ліжко, на якому вмирала літня єврейка. Владика підняв над ширмою хрест і голосно вигукнув: Христос Воскрес! Після цього вона поступово почала одужувати і незабаром покинула лікарню. Це був не єдиний випадок зцілення юдеїв (деякі з них після цього звернулися до Православ'я). Філіппінський архіпелаг (1949-1951) З приходом до влади комуністів перед владикою Іоанном постало нове завдання – вцілілу паству треба було терміново евакуювати. Шлях свободи лежав через Філіппінський архіпелаг. Про те, як новий «гугнивий Мойсей» витягував свій «ізраїль» з «дому рабства» комуністичного Китаю, докладних відомостей не збереглося, але достеменно відомо, що тихоокеанські острови, які мали здатися його пастві чимось на кшталт землі обітованої після китайського страху, прийняли вже в 1949 році. Їм довелося оселитися на острові Тубабао у таборі Міжнародної організації біженців та жити у наметах у найпримітивніших умовах під постійною загрозою сезонних тайфунів. Владика Іоанн мав американську візу, але залишити своїх дітей з Притулку святителя Тихона було для нього так само немислимо, як перестати служити Божественну Літургію. І церковне життя на острові тайфунів швидко налагодилося. У найкоротший термін було організовано тимчасову єпархіальну канцелярію, влаштовано жіночий монастир, відкрито три храми, а у військовому бараку (при монастирі) вміщено собор, увінчаний до найближчого Великодня саморобним куполом – цибулею. Однак з самого початку було зрозуміло, що гостинні, але небезпечні острови на краю землі не могли бути постійним притулком біженців, і Владика незабаром розпочав клопотання про дозвіл для них переїзду до Америки. У консульстві США в Манілі його зустріли недружелюбно, і навіть з'ясувалося, що для здійснення його сподівань потрібно мало не змінювати американські імміграційні закони. Але Владика, прибувши до Вашингтона, твердо вирішив не сходити з місця, доки його клопотання не буде задоволене; там зрозуміли, що він від свого не відступить, і справу з дозволом на виїзд було залагоджено. Повернувшись до Маніли, завзятий архієпископ вже наступного дня подався до Міністерства внутрішніх справ. В. А. Рейєр, який дуже добре знав його, згадує, що аудієнція була призначена йому в міністерстві через день на 9.00, а о 8.00 він ще застав його заснувшим на колінах. Владика одразу встав, обіцяв одразу вийти і за кілька хвилин стояв у дверях з непричесаною головою. Докази Рейєра, що до міністра треба з'явитися в пристойному вигляді, дії не зробили – син ватажка дворянства не надавав значення подібним «дрібницям» (навіть при врахуванні того, що вони мають бути «помножені» майже на годинникове запізнення). І мав рацію – міністр був сама люб'язність і обіцяв зробити все можливе для полегшення тяжкого становища росіян, які опинилися на острові Самар. «Для мене стало очевидним, – говорив із цього приводу Рейєр, – що людськими мірками ні визначити, ні оцінити Владику не можна. Господь супроводжував Владику в його справах, і що здавалося нам непереборним, не було перешкодою на його шляхах». І філіппінці не могли цього не відчувати – особливо знаючи про «сили», явлені ним і на їхніх островах. Багатьом був відомий випадок зцілення в Манілі сина одного дуже високопосадовця. Ще більше Бог прославив свого угодника у місті Гюані, у філіппінському шпиталі, де перебували і тяжко хворі росіяни. Владика часто бував там, зазвичай його супроводжував при цьому майбутній священик Г. Ларін, який розповів про цей випадок. В одну з поїздок вони, увійшовши в палату, почули несамовиті крики, що долинали здалеку. З'ясувалося, що безнадійну хвору перевели до сусіднього американського шпиталю, щоб вона не турбувала своїми криками інших. Владика вирішив негайно до неї йти і у відповідь на настійні поради російської сестри не ходити туди, тому що від хворої виходить смердючий запах, відповів: Це нічого не означає. Владика поклав жінці на голову хрест і почав молитися, а потім сповідував і причастив, і, коли йшов, вона вже не кричала, а тільки тихо стогнала. Коли в один із наступних візитів до шпиталю Ларін із Владикою в'їхали на джипі у двір, зі шпиталю вискочила жінка і кинулася до ніг архієпископа. Це була та сама «безнадійна» хвора. Молитва владики Іоанна утримувала навіть стихію. Коли російські біженці розпитували тубільців про небезпеку тайфунів, ті дивувалися навіть їхнім розпитуванням, відповідаючи, що їм – то вже турбуватися нема про що, тому що «ваш свята людина щоночі обходить весь ваш табір і осіняє хрестом з усіх чотирьох сторін». І справді, протягом 27 місяців перебування росіян на Тубабао їм лише раз довелося побачити тайфун, та й той, змінивши курс, обійшов острів. Але щойно переважна більшість росіян покинуло острів, у нього вдарив ураган, який усе зніс своєму шляху. Західна Європа (1951-1962) Наступний відрізок житія владики Іоанна становить для «літописця» особливу складність. Події дуже багато, і вони постійно «перетинаються» і в часі, і в просторі. 1951 року Архієрейський Синод призначив Владику главою Західно – Європейської єпархії. Він постійно їздить до Нью-Йорка на засідання Синоду, і далеко не завжди ясно, де саме відбуваються ті події, про які пишуть очевидці – у Старому чи Новому Світі, або навіть під час одного з його перельотів туди чи назад. А де проходила діяльність Владики у самій Європі? Мабуть, що скрізь. Спочатку він призначається до Парижа, потім його переводять до Брюсселя, потім знову до Парижа. Але в Парижі він живе також «уривками»: його основна «резиденція» опиняється в Кадетському корпусі у Версалі, і дуже часто його можна застати в Медоні і Провемоні (куди перевівся відомий Леснинський жіночий монастир), в Каннах та й у всіх інших містах Франції, де залишилися православні росіяни. Так що у Франції його знають усі, але застати можуть з великими труднощами: йому треба і відвідати приходи в Німеччині, і бути присутніми на єпископських конференціях в Женеві, і опікуватися російськими біженцями в Італії (особливо в Трієсті, куди вони втекли від югославських - як їх побратимів в Азії. Голландії, а то й взяти участь у богослужінні у Північній Африці. А потім знову Париж, знову Брюссель, знову переліт до Нью-Йорка і назад... Як і післявоєнному Китаї, російська діаспора у Європі стала ареною жорстких юрисдикційних поділів. Парафії Російської Зарубіжної Церкви в Центральній Європі та деяких інших країнах переходили в юрисдикцію Московського Патріархату, а у Франції все частіше «відвойовувалися» Константинопольським Патріархатом, куди з 1947 після багатьох перипетій «влилися» остаточно прихильники митрополита Євлогія. Російська Зарубіжна Церква зазнавала і чималих матеріальних труднощів. Сам владика Іоанн нерідко залишався «бездомним» і лише завдяки допомозі сестер Леснінського монастиря зміг купити в Парижі невеликий будинок на вулиці Клод Лоррен, де відкрив церкву. Цей мініатюрний домашній храм на честь Усіх святих, що в землі Російській просіяли, є в даний час єдиним приходом Зарубіжної Церкви в Парижі. Перекази про владику Іоану живі сьогодні і в Брюсселі – особливо в Храмі Пам'ятнику на честь святого Йова Багатостраждального і на згадку Миколи II, Царської сім'ї «і всіх російських людей, богоборчою владою в смуті убієнних» (освячений у 1950 році), де він також був першим. Збереглися у російських емігрантів спогади про його богослужіння в Каннах і в монастирях Провемона і Фурке, є навіть фотографія Владики під час здійснення Літургії в Тунісі (де він стоїть серед двох прислужників, оточений сяйвом). Його духовна дочка Зінаїда Юлем згадує, як вона та його учень (і постриженник) о. Митрофан обходили з ним уночі будинки та квартали Парижа, найближчі до храму, які (як і поштові скриньки) Владика неопустимо окроплював святою водою. Про це довго пам'ятали багато парижан, які приводили для окроплення своїх дітей (коли вони повідомляли Владику, що діти після цього зцілювалися, той вдавав, що не розуміє, про що йдеться). Одне з вуличних богослужінь запам'ятали і репортери. Справа була в Марселі, Владика вирішив відслужити панахиду на місці вбивства благочестивого сербського короля Олександра Карагеорговича († 1934). Ніхто з його кліру з боязкості не захотів послужити йому. Владика не роздумуючи пішов один, зупинився на «потрібному місці», вичистив мітлою невелику частину тротуару, відкрив свою валізку і, поклавши, на подив марсельців, на виметане місце єпископські орлеці, підпалив кадильницю і почав службу... Одним із найважливіших діянь владики Іоанна за час його пастирства в Європі було відновлення шанування у Православній Церкві давніх західних святих. Йдеться про тих угодників Божих, які трудилися в західних країнах до відокремлення католиків від Православ'я у 1054 році, але не були включені до православних календарів. Він головував на Єпископській нараді в Женеві 29-30 вересня 1952 року, яка ухвалила резолюцію про шанування західних святих. Владика зробив доповідь про святого Ансгарію, просвітителя Данії та Швеції († 865), затвердив його шанування, зазначивши, що «якщо Сам Господь його прославив, то було б зухвалим з нашого боку не шанувати його як святого», і прийняв із Собором постанову внести його ім'я в церковні календарі як ієр. Одночасно було поставлено питання про шанування та інших давніх західних святих, список яких представлений у резолюції: Св. Віктор, мученик Марсельський († 304); Св. Пофін, священномученик, попередник св. Іринея Ліонського на його кафедрі († 177); Інші мученики ліонські, які одночасно постраждали в царювання Марка Аврелія: свв. Олександр та Єпиподій (прийняли мучеництво невдовзі після св. Пофіна), а також св. Бландіна († 177) та інші; Св. Феліціан, священномученик, єпископ в Умбрії († 252); Св. Женев'єва (Геновефа) Паризька, покровителька Парижа († 512); Св. Герман Оксерський, єпископ, що звільнив Британію від пелагіанської єресі († 488); Св. Лупп Тройський, соратник св. Германа у боротьбі з пелагіанською єрессю у Британії († 479); Св. Герман Паризький († 576); Св. Клод, священик і сповідник († 560); Проповідники в Ірландії, згодом у Франції, Швейцарії, Італії: св. Колумбан, абат, засновник монастирів Люксе, Боббіо та ін. († 615), св. Фрідолін, чернець, що місіонерував у Швейцарії та на Верхньому Рейні († VII ст.), св. Гал, учень св. Колумбана, пустельник у Швейцарії († 646); Св. Клотільда, королева Франції, за молитвами якої християнську віру прийняв її чоловік король Франков Хлодвіг († 545); Св. Іларій з Пуатьє, єпископ і сповідник, що боровся з аріанською єрессю († 368); Св. Гонорат Лерінський, засновник Леринського монастиря, потім архієпископ Арльський († 429); Св. Вікентій Лерінський, вчитель Церкви, автор знаменитого твору «Коммоніторіум» («Пам'ятні записки»), в якому розкривається православне вчення про Церкву († 450); Св. Патрікій, просвітитель Ірландії († 461). Резолюція завершувалася закликом до пастирів і пасомих почитати названих та інших західних древніх святих, чиї імена відомі Богу, і звертатися до їхнього заступництва у молитвах. Діяльність Владики щодо відновлення пам'яті давніх святих цією резолюцією не обмежилася. Так, приїхавши в 1954 році до міста Трієст (Північна Італія) до свого старого друга, який священствував там ієромонаха Спиридона (Єфімова), він перш за все висловив своє обурення тим, що в місті не шануються місцеві святі – св. Іуст Мученик (на ім'я якого місто раніше називалося Іустинополіс), св. Сергій Мученик та св. Фруджифер (†524) – перший єпископ міста. Владика без довгих роздумів спустився з о. Спіридоном у підземелля тих храмів, де повинні були (за його попередніми розшуками) лежати мощі трієстських святих, і там з хрестом і кадилом заспівав їм тропарі і кондаки, просячи їх про заступництво за місто, а потім вступив у переговори з католицьким клиром Югославії) дозвіл на шанування мощів цих угодників. Епізод у Трієсті дуже наочно показує, що владика Іоанн не просто шанував давніх святих, але жив у постійному і реальному спілкуванні з ними. Бачачи своїм духовним оком особливе значення допомоги святих для християн останніх часів, він хотів наголосити на необхідності поглибленого осмислення канонізації як великої обряди Церкви. Відновлюючи пам'ять древніх православних західних святих, Владика сприяв і утвердженню Православ'я на сучасному Заході. Історія Православної Церкви в Нідерландах сягає 1697 року, коли Петро Великий у період свого «великого посольства» заснував (від імені російських моряків) маленьку церкву в Амстердамі. У 1940-ті роки Православна Церква в Голландії неабияк розширилася завдяки другій хвилі російських (післявоєнних) емігрантів, але її спіткали ті самі юрисдикційні поділи. У 1952 році Владика, будучи архієпископом Брюссельським та Західноєвропейським, з власної ініціативи відвідує голландський монастир, знайомиться з місіонерською діяльністю ієромонаха Якоба (Аккевсдіке) та його друга о. Адріана пропонує їм у разі потреби звертатися до нього за допомогою. Голландському монастирю ця допомога знадобилася дуже скоро, і в 1954 році Владика задовольнив прохання православних голландців взяти їх під свій омофор. Допомога його була дуже діяльною: він відстоював значення голландської мови в богослужінні, як і взагалі необхідність враховувати місцеві умови, влаштовував життя місцевих черниць, уважним чином наставляв голландців у користуванні Типіконом (згодом його було переведено на голландську мову). Не випадково Нідерландська православна громада чи не першою випустила в рік його смерті докладне життя Владики, і того ж року побачили світ спогади про нього ігумена Адріана. Багато голландців надіслали спогади про свого отця (так вони називали Владику) до Братства преподобного Германа Аляскінського. Ще більше тих, хто зберігає його ікони. 9 Предметом турботи та опіки архієпископа стала і «позаюрисдикційна» Французька Православна Церква, яку він невпинно обстоював. 10 Силу його духоносної особистості, якою благодать Божа перетворювала все не лише, як казав святитель Феофан Затворник, «душевне та внутрішнє», а й «тілесне та зовнішнє», розуміли не лише його однодумці. Про те, як ця благодать відчувалася різними людьми, свідчать багато спогадів сучасників. Ось перед нами паризький священик, який просить російського архієпископа помолитися за своє хворе духовне дитя; диспетчер вокзалу Сан-Лазар, який затримує відправлення поїзда, побачивши здалеку маленьку фігурку ієрарха, якому треба ще з кимось поговорити; волоцюга з Ліона, який про всіх відгукується цинічно, але благоговійно розповідає про Владика. Але найкраще про нього сказав, мабуть, настоятель однієї з католицьких церков Парижа, який звернувся до скептично налаштованої молоді зі словами: «Ви потребуєте доказів, ви кажете, що зараз немає ні чудес, ні святих. Навіщо мені давати вам теоретичні докази, коли зараз вулицями Парижа ходить святий – Saint Jean Nus Pieds (Святий Іван Босий)?!» Чудовий духовний письменник схіархімандрит Софроній († 1993), який відкрив світові великого святого XX століття афонського старця Силуана († 1938), каже, що зі святими жити нелегко. Непросто було звичайним людям поруч із владикою Іоанном, якому доступно було «надзвичайне». Один із його колишніх парафіян у Брюсселі розповідав автору цих рядків, що Владика своїми тривалими службами, як він висловився, «замальовував» їх, а колишня секретарем архієпископа графиня М. Н. Апраксина відзначала його прискіпливість до кліриків і всіх, хто служив у храмі. Владика дуже багато не дозволяв: не лише підходити жінкам до хреста з нафарбованими губами, а й навіть переставляти свічку на інше місце або знімати, якщо вона не догоріла до кінця, а прислужникам під час богослужіння носити краватку (на те мала цілу «концепцію»). Дуже суворий бував Владика і в деяких проблемних питаннях. Це стосується насамперед зберігання старого календаря (тут і новий заборона – не дозволялося ставити ялинку на інославне Різдво). Ієромонах Петро згадує, як одного разу на іспиті за Законом Божим, коли одній дівчинці дістався квиток за Патріархом Никоном (якого Владика дуже високо шанував), архієрей запитав її, чи вважає вона його великою людиною. Не задовольнившись відповіддю дівчинки, він суворо їй покарав вважати надалі Нікона «найбільшим із російських Патріархів». Особливу рису його характеру становило зовсім звичайне ставлення до, начебто, досить звичайним предметам. Так, він наполягав, щоб його секретарі з підвищеною обережністю ставилися до конвертів, використовуючи для їх розтину спеціальний ножик («Тільки Сталін рве конверти», – жартував він завжди в таких випадках). З неменшим пієтетом він ставився і до поштових скриньок: у будь-яку погоду, навіть узимку, він босоніж перетинав вулицю тільки для того, щоб опустити листа, і ніколи нікому не довіряв цієї справи. «Босоніж» Владики завдавало багато клопоту його ближнім. Скільки разів не намагалася 3. Юлем стелити для нього на холодній цементній підлозі килимок, він завжди з усмішкою примудрявся стати босоніж на підлогу. Нарешті, після того, як він серйозно поранив ногу гравієм Версальського парку, начальством йому було заборонено ходити без взуття. Протопресвітер М. Зноско – Боровський розповідав: «Багато хто в Парижі не розуміли Владику, їх змушав його зовнішній вигляд, що він босий ходить. Розповідав мені П. С. Лопухін, що були й скарги на Владику митрополиту Анастасію. В одній із скарг просили, щоб Першосвятитель наказав владиці Іванові носити черевики. Митрополит Анастасій відгукнувся на це прохання, написав Владиці листа, а зрадовані цим парафіяни поспішили піднести своєму архіпастирю нові черевики. Владика прийняв дар, подякував, але не вдягнув, а носив черевики... під пахвою. Знову скарга Митрополиту, знову він пише владиці Іоанну про послух і отримує відповідь: - Ваш припис виконав, Ви писали, щоб я носив черевики, але не написали, щоб я їх одягнув, ось я і носив їх, а тепер одягну. І Владика попрямував Парижем у черевиках». Про цю «особливість» владики Іоанна згадує Є. Г. Чорткова: «Я кілька разів ходила відвідувати Владику. Жив він у Кадетському корпусі під Парижем, у Версалі. Мав маленьку келію у верхньому поверсі будинку. Ліжка в келії не було: Владика ніколи не лягав спати. Іноді, коли ми з ним розмовляли, він, сидячи в кріслі, починав спати. Тоді я зупинялася, але він одразу казав: "Продовжуйте, продовжуйте, я слухаю". І справді, Владика відповідав на всі запитання. Всю ніч Владика молився, спираючись на високий палицю з поперечиною нагорі. Іноді він молився навколішки, мабуть, коли клав поклони, то ненадовго засинав у такому положенні на підлозі. Коли він не служив і був удома, він завжди намагався ходити босоніж, навіть у сильні морози. З корпусу до храму, бувало, ходив босоніж у мороз кам'янистою дорогою. Якось пошкодив собі ногу, була небезпека зараження крові. Владику довелося покласти до шпиталю, але він не хотів лягати у ліжко. Так як там це було неможливо, він кінець кінцем скорився, але підклав під себе чобіт, щоб було незручно лежати. Медсестри, француженки, казали: "Ви до нас привезли святого". До нього щоранку приїжджав священик, служив Літургію, і Владика причащався». Час розповісти про чудеса владики Іоанна, яких на сьогодні засвідчено в Європі ще більше, ніж у Китаї. Їх виявилося так багато, що ми повідомимо лише частину з них. Почнемо зі свідчень Зінаїди Юлем, продовжимо листами різних осіб до Братства св. Германа, 11 а закінчимо небагатьма свідченнями, які нам вдалося отримати від очевидців. Вперше Зінаїда поїхала одна до Владики (до того вона відвідувала його з дружиною священика Солодовникова) за благословенням на влаштування на роботу до міста Монжерон. Владика, трохи подумавши (а він, як правило, ніколи одразу не відповідав), сказав: «Ні, краще їхати до Шаліфера», – і почав переглядати свою записну книжку. У той момент Зінаїда подумала: «Який жаль, що я не знала його, коли батько був хворий – він би вимолив йому одужання!» І тут Владика сказав: «Ви знаєте, адже я відвідував вашого батька в лікарні», – і, розкривши книжку, виразно прочитав: «Ось знайшов: Василь Максимович Юлем». Так він «познайомився» із Зінаїдою, прізвища якої до того не знав. Наступного дня Солодовнікова, не знаючи нічого про їхню зустріч, запитала, чому б їй не вступити на роботу до Шаліфера. Проте відмовитися від роботи у Монжероні було незручно. Коли ж Зінаїда приїхала до жінки, яка запропонувала їй Монжерон, та відповіла, що жінка, яка вирішила звідти виїхати, залишилася. І Зінаїда попрямувала до Шаліфера, за словами владики Іоанна. Якось (на початку 60-х років) Зінаїда, визирнувши з вікна, побачила, що перед входом, між двома машинами, лежить якийсь дуже дивний предмет, близько фута в довжину і чотирьох дюймів у діаметрі, схожий на рулон паперу. Цікавість її здолала, і вона вирішила "вивчити" це явище. Її збори перервав дзвінок у двері Владики, який пройшов у кімнату, сів у крісло і просидів хвилин п'ять, нічого не сказавши, поки Зінаїда навколо нього клопотала. Потім він підвівся, мовчки благословив її і пішов. За цей час у двір приїхала поліцейська машина, і кілька людей, що вийшли з неї, дуже акуратно перенесли той предмет у машину. Виявилося, що то була бомба, підкладена оасовцями (терористами – противниками уряду де Голля). Так Владика врятував Зінаїду від смерті. Якось Солодовникова із сином Олексієм прийшла до Владики за благословенням на поїздку до Росії. Спочатку він не хотів їх благословляти, але потім «здався» (Владика відрізнявся в таких випадках надзвичайною делікатністю і, як правило, поступався наполегливості нерозумних). Коли ж вони пішли, він провів усю ніч у молитві, а через кілька днів, не отримавши ще жодних звісток від Солодовникової, здійснюючи поминання на проскомідії, голосно молився за «тяжко страждаючих Олену та Олексія». Наступного дня отримали телеграму, яка повідомляла про те, що Солодовнікова впала в Москві з ескалатора метро та потрапила до лікарні. Часто траплялося, що Зінаїда хотіла поставити Владиці питання, але вдень це не вдавалося, оскільки після Літургії він завжди був чимось зайнятий або просто йшов у свою келію, а надвечір, коли він бував вільніше, вона забувала вже за своїм клопотом, про що хотіла запитати. І не раз бувало, що він, згорбившись за тарілкою під час трапези (вечеряв він зазвичай близько 23.00), ненароком, звертаючись ніби й не до неї, відповідав враженій Зінаїді на всі запитання, які вона не запитала. Якось до їхнього храму в Парижі приїхав зі Швейцарії один літній чоловік на ім'я Григорій. Одного разу він читав на кліросі годинник, а Владика здійснював у вівтарі проскомідії, бічні двері були відчинені. Закінчивши читання, Григорій підійшов до вівтарних дверей і... остовпів. Він побачив Владику у променистому світлі, що стоїть не на землі, а на фут у повітрі. Григорій швидко відійшов і не міг сказати жодного слова, а Владика продовжував службу, ніби нічого й не сталося. Те саме бачила і одна стара черниця з Леснінського монастиря – там це сталося з Владикою під час його молитви перед дуже шанованою ним Іверською іконою Божої Матері. Близька Зінаїді Юлем Олена Павлова, яка дуже шанувала Владику, поскаржилася як - те, що у неї утворився на ступні наріст, який вимагав вже хірургічного втручання, але вона боїться лягати на операцію. Зінаїда навіть здивувалася, що та досі не звернулася до Владики (після чого можна було б спокійно йти на операцію). Олена з дитячою простотою подумки звернулася до Владики із проханням, щоб їй можна було взагалі обійтися без операції. І на той момент наріст зник назавжди. 6 січня 1958 року новонавернених до Православ'я французів Еміля Муана і Пауліну Ріше спіткало «вогненна спокуса». О 10:00 на шляху до монастиря Фурке, де збирався служити Владика, вони стали жертвами автомобільної катастрофи і були доставлені в лікарню Сен-Жермен. У Еміля, який перебуває в несвідомому стані, були розбиті обидва коліна, зламані ребра і дуже серйозно пошкоджені голова та шлунок, у Пауліни було кілька переломів правої руки та ноги (після операції вона втратила багато крові). Еміль був зцілений незабаром після того, як Владика наказав сестрі з Фурке принести йому до лікарні освячений хліб, а Пауліна – коли він сам відвідав її, взяв її руки і довго мовчки тримав їх у своїх. Еміль говорив, що багато зцілень Владики залишаться невідомими тому, що він відвідував багатьох хворих дуже непомітно. Повідомив він і про те, що деякі під час зустрічі з Владикою у Версалі бачили, що його голова та плечі були оточені блакитним німбом. Два випадки містить розповідь Миколи Івановича Бучинського, який проживав у Франції. Перша його зустріч із Владикою відбулася, коли він був парафіянином російського храму на вулиці Рібера в Парижі (Владика звершував там недільні богослужіння, приїжджаючи з Версаля). У той час він працював, як багато емігрантів, шофером таксі: брав машину в гаражі і платив її власнику відсоток з щоденного заробітку. Одної неділі церковний староста запропонував йому відвезти Владику після служби назад у Версаль. Дорогою вони захоплено згадували свою кадетську юність (Микола Іванович теж був кадетом, тільки не Полтавського корпусу, а Володимиро – Київського), а у Версалі Владика, благословивши, відпустив його. Лише з того часу розпочався «робочий день» Миколи Івановича (до того ж Владика після Літургії в Парижі дуже надовго затримався у храмі), і він почав турбуватися, чи зможе, втративши так багато годин, уявити своєму босу необхідну суму. Але благословення Владики все компенсувало: справа пішла так суперечно, що він за короткий час заробив більше, ніж зазвичай. З того часу він ніколи не хвилювався, коли йому треба було везти Владику: у ті дні він був винятково щасливий. Згадує Бучинський та інший епізод – коли їхня парафія перемістилася на вулицю Клод Лоррен. Один із парафіянин потрапив до лікарні, де лікарі визначили, що операція, до того ж негайна, буде єдиним способом врятувати йому життя. Дружина його прийшла до храму, і настоятель отець Митрофан пообіцяв їй, що розповість про хворого Владика, який дзвонить йому щодня з Брюсселя. Владика Іоанн відповів: «В операції потреби немає – він видужає». Наступного ранку хворий відмовився від операції і був виписаний із лікарні. Він видужав і жив ще довго. Сім'я пані Сіракузової переїхала з Китаю до Америки та оселилася в Монтереї. Її син Володимир, який раніше був прислужником Владики, служив тепер вівтарним хлопчиком у місцевому храмі св. Серафима. У приході сталося кілька неприємних інцидентів, але оскільки Владика писав Володимиру, щоб не залишав храм, юнак його слухався. А мати нарікала. І одного разу, коли їй нагадали, що треба їхати до храму, вона заперечила, що за великої напруженості з бензином це буде лише марною витратою. 2 травня 1954 року, коли вона відтирала бензином плями з гумового плаща, а всі вікна були зачинені і газ увімкнений, стався вибух. Зайнявшись, вона вистрибнула з вікна і кинулася в ставок. Лікар невідкладно сказав, що тільки дивом у неї вціліли очі, бо були обпалені навіть шибки. Кілька днів вона пролежала у лікарні та сім місяців удома. Опіки залишалися на руках і ногах, на обличчі та шиї, все гноилося і не гоювалося, пов'язки, які лікар міняв щодня, не допомагали, вона зовсім втратила сон. Тільки після цього вона згадала Владику і написала йому до Європи. Увечері п'ятого від часу відправлення листа дня вона сказала чоловікові, що тепер, коли Владика отримає листа, він помолиться за неї, і їй стане краще. Вночі вона вперше заснула, а вранці ноги вже стали сухішими. Коли лікар вдень прийшов робити чергову перев'язку, він сказав, що сталося диво. Сіракузова швидко пішла на виправлення. Пізніше підтвердилося, що Владика отримав її листа і молився за неї. Сестри Леснінського монастиря повідомили, що коли в Медоні (поблизу Парижа) померла Лідія С., Владика був у від'їзді і нічого не знав про це. Одна із сестер монастиря поїхала до Медона читати Псалтир над покійною. Коли Владика повернувся у Версаль, його секретар П. С. Лопухін почав доповідати: «У Медоні померла...» Єпископ перебив його: «Я знаю – Лідія. А Псалтир читала черниця Леснінського монастиря». У Леснинському монастирі жив один юнак, у флігелі біля монастирської огорожі. Владика вивіз його із Китаю. Він був весь скорчений, ходив сильно кульгаючи, погано говорив, руки у нього були скрючені. Він мав вигляд ненормального, але був у здоровому глузді. Він багато посміхався, і його усі любили. Якось він потрапив до шпиталю (здається, у нього визначили менінгіт). Владиці сказали, що він безнадійний і навряд чи доживе до наступного дня. Владика моментально до нього поїхав, довго молився над ним, і наступного дня його випустили зі шпиталю здоровим. Надія Володимирівна Левицька у 1960/61 р., живучи у Франції, чекала на доньку з Америки; у понеділок вона отримала від дочки листа з проханням зустріти її в неділю. І того ж дня вона злягла з температурою 40 градусів з усіма ознаками запалення легенів або плевриту. Незважаючи на всі старання лікарів, поліпшення не було, і Надія Володимирівна зневірилася, що не зможе зустріти доньку. У п'ятницю вранці вона почала старанно звертатися до Владики. І ось після обіду вона ясно бачить, як він у повному одязі і з палицею входить до кімнати і сідає біля ліжка на стілець. Вона простягає йому руки для благословення, але Владика зникає. Через хвилину він є перед нею знову в одязі і з палицею. Надія Володимирівна засинає у щасливому передчутті, що все буде як слід. Наступного дня температура поступово знижується з 40 до 37 градусів, і хвороба безвісти проходить. Графіня М. Н. Апраксина та її брат В. Н. Котляревський, секретар ставропігійного храму Йова Багатостраждального у Брюсселі, повідомили автору цих рядків три випадки. В. А. Стадницький - Колендо впав з другого поверху вниз головою і розбився. Лікарі визначили його стан як безнадійний. Владика став на молитву, і той, хто впав, зцілився. У Ф. А. Герінга, онука командувача Павлівським палацом Еге. Е. Герінга, виявили рак гланд. Після молитви Владики лікарі констатували, що хвороба зникла. Відомий церковний діяч М. М. Котляревський (батько повідомили ці відомості) поїхав лікуватися від хвороби серця та високого тиску на курорт міста Спа (Бельгія), і під час лікування у нього був зафіксований інфаркт. Лікарі запевнили, що надії немає. Владика почав молитися за нього в суботу, а вже у понеділок у хворого знайшли «тільки слабкість». Близький сім'ї Апраксиних Ю. В. Осташков розповів про те, як Владика відвідав його матір М. Ф. Добровольську. Після розмови з Владикою вона того дня вперше за своє життя не відчула болю в спині, зламана ще в дитинстві. Благочинний Паризького району Російської Зарубіжної Церкви протоієрей Веніамін Жуков свідчить про те, що сталося одного разу з протодіаконом Г. Н. Рябініним. У 1950-ті роки відбувалося одне відспівування, під час якого він служив Владиці та ще одному архієрею. Коли вони йшли за труною, протодіакон за спокусою «уявляв», як він відспівуватиме і самого Владику. Прочитавши його думки, Владика обернувся до нього і сказав: «Припини!» Наведені випадки – лише небагато з того, що міг би повідомити оповідання про життя владики Іоанна в Західній Європі. Але їх більш ніж достатньо, щоб зрозуміти силу протидії, яку зустріли його дії в занепалих духах, які стараються про смерть людства. Деякі з тих, хто знає Владику, свідчать про те, що біси навіть були йому безпосередньо. 12 Але набагато більше відомо про їхні дії через посередників, яких вони майже завжди в подібних випадках вибирають з тих людей, які ні на хвилину не сумніваються в тому, що служать Богу краще за всіх інших. Так, за наклепом Владику переводять на деякий час з Парижа до Брюсселя (де «тише» і менші пастви). Ненависть до Владики вдарила і за деякими близькими до нього архієреями. Був отруєний єпископ Леонтій (Барташевич) Женевський. Але все це були лише прелюдії до тієї трагедії, розв'язка якої невдовзі настала. У 1962 році великий друг Владики архієпископ Тихін, який очолював кафедру в Сан-Франциско, відправляється через хворобу на спокій до монастиря. За його відсутності зупиняється спорудження великого нового собору через конфлікт, що розділив церковне суспільство. У відповідь на прохання тисяч парафіян у Сан-Франциско (переважно з колишньої шанхайської пастви) Синод призначає владику Іоанна в цю найбільшу єпархію Російської Зарубіжної Церкви. Пожежу гасити йому. На свою останню кафедру владика Іоанн прибув того ж дня, що й на першу, до Шанхаю – на свято Введення у храм Богородиці, і знову в недобудований храм, присвячений Богоматері. Однак перші місяці він був лише керуючим Західноамериканською єпархією, залишаючись Західноєвропейським архієпископом. Ієромонах Петро свідчить, що доки Владика не був призначений на нову кафедру офіційно, він і годинник свій тримав за європейським часом. Над ним посміювалися, але йому не було до того ніякої справи, бо він продовжував жити зі своєю колишньою паствою, не підкоряючись простору та часу. Коли його викривали у вівтарі після Літургії у Велику Суботу 1963 року, він, подивившись на свій «європейський» годинник і перехрестившись, сказав: «У Парижі почалася заутреня» (Зінаїда Юлем згадує, як він незабаром після того зателефонував їм до Парижа), привітавши з Пасх. Та й після він не переводив годинник за літнім часом, повторюючи з усмішкою, що сонце законам Америки не кориться. Сонце справді могло законам Америки не слухатися, але сам Владика змушений був їм підкоритися, коли 9 липня 1963 року в Сан-Франциско почався суд над ним, влаштований беззаконними руками. «Сан-Франциська справа» – не найвивченіша віха біографії архієпископа Іоанна, і це цілком зрозуміло, оскільки і досі залишається чимало впливових осіб, якщо не прямо, то опосередковано зацікавлених у цих «білих плямах». Вони, звичайно, і залишаться до того часу, коли будуть спеціально досліджені протоколи та стенограми процесу у Сан-Франциско. Але деякі обриси цієї справи і громадських сил, що викликали її церковно, все ж таки вимальовуються з публікацій Братства св. Германа. Приводом до справи став конфлікт у зв'язку з будівництвом храму «Всіх скорботних Радість», у ході якого утворилися дві непримиренні партії, одна з яких вважала, що собор потребує лише добудови, а інша наполягала на його оновленні (другу підтримував і Владика). Не знаємо, хто був більш правий по суті та формально, але знаємо, що на заклик Владики пожертвування полилися рікою. І ця річка виявилася олією, вилитою у вогонь ненависті до архієпископа його ворогів. Свідчення найближчих до Владики людей вказують на те, що вороги Владики консолідувалися навколо єпископа Серафима (Чикацького). Цей видний і дуже впливовий ієрарх Російської Зарубіжної Церкви знав Владику ще з Белграда. Архієпископ Серафим прямо писав, що знає владику Іоанна з юності та вважає його параноїком. Деякі непрямі вказівки ієромонаха Петра дозволяють припустити, що учасники цієї кампанії зводили на Владику звинувачення в тому, що він збирався влаштувати розкол у Російській Зарубіжній Церкві і, за однією версією, перейти в підпорядкування Сербському Патріарху, за іншою – стати Першоієрархом. Були й інші звинувачення, які кидали тінь підозри на вірність Синоду Владики. Зрештою, сипалися в газетах і зовсім непристойні звинувачення. Владика чудово розумів ситуацію і писав у доповіді синодальному Першоієрарху митрополиту Анастасію (який не міг чи не вважав за необхідне привести до тями «ревнителів вірності Синоду»), що робиться свідома і продумана спроба його знищення. 13 Дійсно, Владика був найавторитетнішим і найпопулярнішим архіпастирем Синоду, і його призначення на управління найбільшою синодальною єпархією в Сан-Франциско (за збереження ним західно – європейського архієпископства) цілком дозволяло бачити в ньому найреальнішу кандидатуру на першоієршество. Не випадково він і виявився одним із двох претендентів на нього після відходу на спокій митрополита Анастасія, тож архієпископ Серафим і що з ним, схоже, знали, що роблять. З'явитися, однак, із справжніми своїми претензіями на суд «зовнішніх» вороги Владики не могли – треба було уявити для цього «об'єктивніші» причини. З цією метою вони використовували конфлікт у зв'язку з будівництвом собору, висунувши проти Владики безпрецедентне звинувачення у присвоєнні єпархіальних грошей (звинувачення це було зведене на людину, яка не могла собі уявити навіть, що священик може говорити неправду!). При цьому вони пішли на відкриту зневажання церковних канонів, згідно з якими єпископ може бути відданий на світський суд тільки після позбавлення сану. Однак суддя Дей, який глибоко шанував Владику, виявився набагато справедливішим і благочестивішим за обвинувачів, навіть будучи «інославним» (це стосується й інших членів суддівської колегії). Процес ворогами Владики був програний, і в це чимало внесли його прихильники, багато з яких, як, наприклад, його перший біограф єпископ Сава, мали гарну юридичну освіту. Але противники Владики, ймовірно, і не розраховували на те, щоб виграти процес формально (абсурдність звинувачень була очевидною і для них самих). Їхнім завданням було розхитати його здоров'я та скоротити йому життя (про що він писав митрополиту Анастасію), і з нею вони впоралися добре. Це могли б підтвердити його духовні чада в Парижі, які ніколи не бачили його в такому стані, як під час його останнього візиту до них перед процесом, і яким він сам писав: «Якщо ви почуєте, що я помер, знайте, що мене вбили». Важко тепер сказати, чи відчував владика Іоанн зв'язок судилища, що тоді відбувався, зі скандалом, що стався після канонізації улюбленого ним святителя Іоанна Тобольського, коли самому Владику було дев'ятнадцять років. Ініціаторами того скандалу були дуже гідні особи, включаючи новомученика святителя Володимира Київського та обер – прокурора Святішого Синоду А. Д. Самаріна. Вони вимагали скасувати найвище затверджену канонізацію Тобольського святителя, вважаючи її поступкою Распутіну та його «ставленику» Преосвященному Варнаві. І лише втручання Государя охолодило пристрасті. Безперечно, ця історія назавжди залишила болісний слід у душі владики Іоанна. Але мало того. Вона була йому, як тепер очевидно, як попередженням згори. Владиці живцем довелося зазнати наруги, подібної до того, що його предку – святителю в мощах. Протоієрей Серафим Слобідський розповідав, як він якось запитав у Владики: «Хто винен у тій сумній смуті, яка твориться навколо собору, що будується в Сан-Франциско?». І той відповів дуже просто: «Диявол». Хоча Владиці довелося діяти в таких непростих умовах, він залишився вірним собі у всьому. Вже 1964 року собор було закінчено і прикрасився п'ятьма куполами – спорудження величезних хрестів було попереджено урочистим хресним ходом при величезному збігу народу. Ієромонах Петро згадує, що Владика видав указ, за ​​яким усі 17 лікарень Сан-Франциско розподілялися між священиками, яким ставилося в обов'язок щонайменше раз на тиждень відвідувати «свої» госпіталі і щомісяця звітувати про це, а сам він протягом місяця відвідував усі ці лікарні. У Сан-Франциско він влаштував і богословські курси, де, крім нього, самого викладали священики. Владика стежив за перебігом занять, дозволяючи пропускати лекції, тільки коли того вечора припадала всеношна. Влаштовував він на свій рахунок і вечори для російської молоді у Притулку св. Тихона. Почувши якось, що молоді люди збираються йти в кіно, він поцікавився змістом фільму і, дізнавшись, що він історичний, дав грошей на квитки. Любив він і пожартувати (прислужників, що провинилися, нерідко постукував по лобі, примовляючи: «Архієрейська палиця сама притягується до поганої голови»). Але бував Владика і суворий. Коли в соборі ще не було постійного читця, якось на Страсному тижні читала одна людина. Оскільки читання було довгим, він, думаючи, що Владика не помітить, перегорнув дві сторінки. Владика, стоячи посеред храму без жодної книги, «зацикав». Читець зупинився, і Владика напам'ять прочитав усе, що пропустив. То був урок на все життя. Багато свідків згадують благочестивий гнів Владики, коли під неділю 1964 року під час здійснення всеношної за кілька днів перед тим прославленому святому Іоанну Кронштадтському парафіяни собору пішли в Російський центр на бал ряжених на честь традиційного американського свята Hallowe'en. п.). Прибувши туди, Владика в повній мовчанці обійшов зал, і багато хто бачив, як люди похилого віку та відомі громадські діячі буквально ховалися під столи. Владика грізно оглянув усіх і мовчки поїхав, а на ранок видав указ, за ​​яким усі служителі церкви, що були напередодні на балу (аж до прислужників та співочих), не можуть наступного дня брати участь у богослужінні. Тепер місце сказати про деякі чудові випадки, що сталися під час його американського архієпископства. Л. А. Лью свідчить, що коли її чоловік захворів, він попросив викликати сина зі Штату Нью-Йорк, де тоді тримав іспити. Вона не знала, що робити: у разі найгіршого результату син не простить, що вона його не викликала, а якщо його відірвати від іспитів, він втратить цілий рік навчання. Вона зателефонувала Владиці, який попросив передзвонити прямо до собору після закінчення Літургії. Коли вона зателефонувала вдруге, він, на її велику радість, запевнив: «Не кличте сина – чоловік Ваш, дасть Бог, видужає!» Він і одужав по молитві владики Іоанна. Н. С. Макова (Лос-Анджелес) писала про те, що працювала зазвичай на якомусь електронному заводі, де мала шліфувати дрібні деталі на електричному шліфувальному ремені - близько 3000 на день. Для пальців це виявилося непосильним навантаженням, у неї почали вискакувати суглоби, що було дуже болісно. Жодне лікування не допомагало. Після другої операції вона була вже у розпачі. У той час у місто приїхав архієпископ Іван, і вона пішла зустрічати його, але не могла прорватися крізь величезний натовп. Їй допоміг о. Борис Критський. Наблизившись до Архієпископа, Макова розповіла йому про свою хворобу, зі сльозами просячи молитов. Коли згодом о. Борис запитав її про пальці, вона навіть здивувалась його питанню, бо вже зовсім забула про свою хворобу. А ось листа одного хлопчика, Сашка Цибрука, який він написав 18 серпня 1963 року о. Олександру Склярову: «Дорогий та улюблений батько Олександре! Мама мені сказала, що Ви хочете, щоб я розповів Вам про мого друга Марка. Як я пам'ятаю, з Марка всі сміялися. У Марка на оці було велике більмо; крім того, він сильно шкутильгав. Я тоді подумав, що можу попросити владику Іоанна Шанхайського помолитись за Марка. Тому що я знав про багатьох людей, які зцілювалися, коли Владика молився за них. Коли я послав листа, то через два тижні або трохи більше я побачив, що Марк почав швидше бігати, і навіть мій друг Діма це помітив. Він став веселий і перестав шкутильгати, а то раніше він тягнув за собою ногу. Але найголовніше було те, що в нього з очі зійшло більмо. Лікарі дивувалися, як у нього зійшло саме більмо. Я дізнався, що Владика зараз у Нью-Йорку, і мій тато повезе мене до Владики. Ми, мабуть, скоро приїдемо до Вас до церкви, і Вас також побачу. Надайте привіт Матінці. Люблячий Вас Сашко Цибрук». У травні 1963 року два прислужники Владики Михайло Війсусов і Георгій Назаренко потрапили поблизу Сан - Рафаеля в автомобільну катастрофу: їхній автомобіль на повній швидкості врізався в дно машини, що перекинулася. У Георгія був розбитий ніс і поранено обличчя, а у Михайла сильно пошкоджено правий бік голови, праве око «вийшло з орбіти». Мати Михайла викликали до місцевої лікарні, життя сина було у великій небезпеці. Коли вона приїхала, Владика, на її подив, був уже там. Війсусовій було дуже ніяково, бо вона знала про його неймовірну зайнятість. Він запевнив, що з сином буде все гаразд і «Бог врятує його око», а на її вибачення відповів, що його прямий обов'язок молитися за хворих і що він особисто був присутній на операції. Лікар під «наглядом» Владики наклав Михайлу 36 швів, а з його батьків узяв замість 23 тисяч доларів лише 2 тисячі, увійшовши до становища емігрантів. Зцілення Володимира Наумова, який знав Владику ще з Шанхаю, відбулося безпосередньо перед початком процесу у Сан-Франциско. У той рік у нього почався артрит, і коли в червні його родина одного разу поїхала за місто, а він залишився вдома, напади настільки посилилися, що він був змушений вночі зателефонувати до Кайзера – госпіталю, де його одразу помістили до реанімації. Владика тоді опинився на лаві підсудних. Але навіть у цей час він кілька разів відвідав Наумова – одного разу з Курською – Корінною іконою Божої Матері. Той тим часом швидко танув: нічого не міг їсти, вага дійшла до 94 фунтів, болі були нестерпними. І ось під час піку хвороби Владика запевнив його: "Все в порядку - завтра відчуєте себе краще". І наступного дня біль зовсім минув. Наумов згадує здивування своїх лікарів, які витримавши його лише для порядку у лікарні три дні, виписали додому. Це диво справило враження на всіх, хто знав Наумова, а сам він ще в лікарні дав обітницю у разі одужання віддати всі сили на служіння Церкві. Наумов активно працював у комітеті, відповідальному за будівництво собору, і всюди возив Владику до таких самих безнадійних хворих, яким нещодавно був сам. Завершила архіпастирські праці Владики поїздка до Сіетлу наприкінці червня 1966 року. Той, кому нерідко дано було знати думки та долі людей, з якими його зводив Божественний Промисл, був сповіщений і про наближення власної кончини. Так, навесні 1966 року керуючому сирітським притулком, який Владика опікувався до останніх днів, він у відповідь на повідомлення про те, що через три роки відбудеться єпархіальний з'їзд, коротко зауважив, що його тут уже не буде. У травні того ж року одна жінка, яка знала Владику дванадцять років, чиє свідчення, на думку митрополита Філарета, «гідно повної довіри», почула від нього: «Незабаром я помру, наприкінці червня... Не в Сан-Франциско, але в Сіетлі... Нарешті, і сам митрополит Філарет не сам митрополит Філарет після засідання в Синоді, коли він відслужив напутній молебень перед його від'їздом до Сан-Франциско. Владика попрощався з ним не по - звичайному: замість того, щоб взяти кропило і окропити себе (як і належить робити архієрею), він, смиренно схилившись, попросив, щоб Митрополит окропив його, а потім замість звичайного взаємного цілування рук поцілував Митрополита руку, різко відсмикнувши свою. Той пригрозив йому пальцем, і обидва посміхнулися. Тоді Митрополит не надав цьому особливого значення, але коли помер Владика, він зрозумів, що Архієпископ так з ним попрощався. Нарешті, відомо, що напередодні поїздки до Сіетлу, ввечері, Владика сказав людині, для якої відслужив молебень: «Ти більше не долучишся до моєї руки». Те, що бачив сам Владика, але до чого ніяк не були готові всі, хто його знав, сталося там і тоді, де і коли він і пророкував. Смерть настала у Сіетлі, куди він поїхав у супроводі свого близького друга владики Нектарія з Курською – Корінною іконою Божої Матері після того, як відслужив Літургію у Микільському храмі 2 липня (19 червня за старим стилем). Пробувши у вівтарі після богослужіння близько трьох годин, Владика відвідав (з Курською іконою) вдову одного протоієрея і повернувся до своїх покоїв, збираючись на цвинтарі (була субота), як раптом унизу почули, що він упав. Вбігши нагору, що супроводжували його в Сіетл Ю. Кальфов та Ю. Хрущов знайшли його лежачим біля порога келії. Владику посадили в крісло, і о 15.50 він зрадив душу Богові, завершивши свій життєвий шлях, як його «прадядя» святитель Іоанн Тобольський – сидячи перед чудотворним чином. Не можна не бачити прямого зв'язку між його довічним подвигом утримання від сну в ліжку і смертю в сидячому положенні. Тому що, коли його поклали на ліжко, що знаходилося в кімнаті, Владика вперше знайшов тілесний спокій з того, судячи з усього, дня, як прийняв чернечі обітниці... «Хоча я й помер, але я живий» Як тільки трагічна звістка дійшла до Сан-Франциско, в обителі архієрея – у Будинку св. Тихона Задонського – відслужили першу панахиду 14 . Увечері того ж дня панахиди служили вже у всіх храмах Сан-Франциско, у всіх православних юрисдикціях (у новому кафедральному соборі служив архімандрит Амвросій). Прислужники Владики – Павло та Микола Лук'янові – відбули до Сіетлу, де тіло покійного було залишено під опікою єпископа Нектарія. Парафіяльна та єпархіальна поради уповноважили А. В. Кателя організувати майбутній похорон і розпочати переговори з владою. Вранці, 3 липня, у неділю, тіло ієрарха було доставлено до храму у Сіетлі. Хоча Літургія була призначена на 7.00, храм і в таку ранню годину був переповнений. Після 15.00 труна з тілом Владики прибула на пасажирському лайнері в Сан-Франциско, де його зустріли представники духовенства, сестрицтва і всіх російських православних організацій (серед них і колишній глава російської емігрантської колонії в Шанхаї полковник Г. К. Болотов, що приїхав, всупереч). У аеродрому відслужили коротку літію. Велику допомогу тим, хто зустрічав, надали адміністрація аеродрому і місцева поліція, бо всі шанували великого російського архієрея. Біля нового кафедрального собору вже чекав величезний натовп. Першу панахиду біля труни владики Іоанна служив єпископ Нектарій, призначений тоді указом митрополита Філарета, який тимчасово керував Західно – Американською єпархією. Після служби він закликав усіх, хто молиться, прикластися до «мощ» Святителя, і це слово, за свідченням очевидців, було зрозуміло всіма як до «тіла святого». До труни православного архієпископа приходило духовенство та інших сповідань, і католицькі священики прямо сказали: «Ми теж хочемо помолитися біля гробу вашого святого». 4 липня, у понеділок, до кафедрального собору прибув єпископ Сава Едмонтонський, який назвав Владику «блаженним» і – ще більш сміливим – «чудотворцем своєї епохи», і розповів пастві, що вже молиться йому як святому. У середу зі Свято-Троїцького монастиря в Джорданвіллі (штат Нью-Йорк) прибули архієпископи Леонтій Чилійський та Аверкий Сіракузько-Троїцький, які три роки тому сиділи поряд з Владикою у залі Сан-Франциського суду. Так того дня біля труни архієпископа Іоанна служили найближчі йому ієрархи Російського Зарубіжжя. Але особливо урочистою була служба 7 липня, коли до кафедрального собору прибув Первосвятитель митрополит Філарет, щоб розпочати урочисте шестигодинне чування. Крім п'яти ієрархів були присутні 24 священики, численні служителі і 1500 мирян, отже навіть найбільший синодальний собор було вмістити всіх, хто прийшов вшанувати пам'ять його засновника. Владики, які молилися про упокій душі, почали молитися вже йому самому. Коли почалося останнє цілування тіла, опівночі на 9 липня (чи не було і в цьому вироку тим, хто прискорив кончину Владики, влаштувавши «беззаконне збіговисько» рівно того ж дня три роки тому?!), люди вже справою визнали святість мощів спочившего, опускаючи в його труну ікони, хрести, квіти навіть їх через дотик до святого тіла. Остання «Вічна пам'ять» була проспівана о першій годині ночі. Старанність вірних до тіла покійного ієрарха мала найреальнішу основу. Небальзамоване тіло, незважаючи на липневу спеку в Сан-Франциско, не виявляло слідів тління. Починаючи з неділі представники міського похоронного бюро кожні три години щодня міряли його температуру і не виявляли жодних змін. Очевидне нетлення мощів російського архіпастиря справило сильне враження на віце – президента похоронного бюро Дафне М. Паулоса. 15 Американська влада вшанувала Владику, задовольнивши останню волю про нього пастви. Закони країни не передбачали можливість поховання тіла єпископа на підставі збудованого ним собору. Для цього потрібно було внести поправку до законодавства. Організатора похорону А. В. Кателя, крім російської православної громадськості, підтримав адвокат О'Хара, який глибоко шанував Владику, та деякі інші американські чиновники. Завдяки їхнім зусиллям вже 5 липня Голова ради супервайзерів пан Тамарас ухвалив прохання тисячі православних про дозвіл поховання тіла Архієпископа в соборі, а 11 липня рада одноголосно винесла рішення, яке задовольняє це прохання. Так Владика, який продемонстрував здатність змінювати закони Америки за життя – коли вирішувалося питання російських біженців з Далекого Сходу, – підтвердив свої «особливі повноваження» у Новому Світі і після смерті. 4 вересня, в день пам'яті святого пророка Боговидця Мойсея, який дуже шанував Владика, незмінна начальниця Свято-Тихоновського Притулку М. А. Шахматова бачила сон. Із собору до притулку йде велика процесія, що несе хоругви, образи та труну Владики зі співом віршів. Коли труну вносять у будинок, Владика виходить зі своєї кімнати в рясі, фіолетовому омофорі і епітрахілі і, підійшовши до Царської брами, починає (як і за життя) помазувати всіх освяченим оливою, що зібралися. Народ після елеопомазання розходиться, і коли Шахматова підходить після всіх, він, почавши помазувати і її, двічі каже: «Скажіть народу, хоч і помер, але живий». Прокинувшись, вона з хвилюванням записала ці слова, сказані так рішуче і твердо. Вона зрозуміла їх як заклик Владики звертатися до нього за допомогою та після його переставлення. Посмертних чудотворень Владики Іоанна ми знаємо ще більше, ніж прижиттєвих. Вони відбувалися і через його безпосередні явища людям у відповідь на їхні молитви, і після відслужених йому панахидів, і через благодать олії та інших освячених предметів з його усипальниці на підставі собору Сан-Франциско. Почнемо зі свідчення Зінаїди Юлем. Один із парафіян собору в Сан-Франциско, одружений з француженкою, мав трьох дітей. У його шістнадцятирічної старшої дочки, яка завжди здавалася здоровою, квітучою дівчиною, раптово виявилася злоякісна пухлина. Зробили операцію, але з'ясувалося, що вже пішли метастази і торкнулася частина легені. Батько у розпачі просив молитов владики Іоанна. Зінаїда зі священиком відслужили панахиду за Архієпископом. Коли священик відвідав дівчину в лікарні, лікарі сказали, що вже сподіваються на одужання. Людмила Леонідівна Хольц та її мати були великими шанувальниками архієпископа Іоанна і, за сімейними переказами, за обітницею принесли в дар його усипальниці чудотворну ікону Введення. Син Людмили Леонідівни, який багато знав про Владику, був призваний до армії під час в'єтнамської війни. Незадовго до свого від'їзду на фронт він прийшов до усипальниці і поклав фотографію Владики під митру на гробниці праведника, щоб узяти з собою на фронт її як благословення від архієрея, що помер. Помолившись, він поклав фотографію собі на груди для захисту від кулі ворога. І за свідченням матері, образ Владики зберігав його завжди: і коли всі навколо нього падали вбитими, а він залишався неушкодженим, і коли він врятувався один із усього загону, що засів у засідці, і коли він один не постраждав від міни, що вибухнула в їхньому бараку, а потім зміг врятуватися, потрапивши в капкан. Тимофій Горохів, який шанував Владику ще за його життя, після його смерті часто спускався в усипальницю і читав там Псалтир. Якось він почав старанно молитися Владиці про свою сестру, яка дуже хотіла вийти заміж, але через багаторічну хворобу не могла влаштувати своє життя. Це було в неділю ввечері. А на другий день сестра повідомила Тимофія, що познайомилася з одним молодим чоловіком і вони сподобалися один одному. Незабаром вони одружилися, у них народилася дитина, і шлюб був щасливим. Батько Нонни Катценштейн пережив 2 листопада 1977 інсульт, був паралізований і лежав непритомний протягом п'яти днів. Консиліум із дванадцяти лікарів був одностайний: «Готуйтеся до найгіршого». Нонна полетіла в Сан-Франциско, помолилася в усипальниці Владики і отримала від дуже близької йому подружжя Троянов просфору та шоколадну ялинкову прикрасу з усипальниці. Вони поклали записку з ім'ям її отця під митру архієпископа Іоанна (старовинний російський звичай, коли просять молитов святого ієрарха біля його труни). Незабаром її батько почав вставати, на Різдво його привезли додому з лікарні, а наприкінці січня він уже міг розуміти мову, говорити і грати в шахи. Лікарі пояснювали те, що трапилося тільки дивом. Про два зцілення олією з усипальниці владики Іоанна написала черниця Надія (американка, яка прийняла Православ'я). Одного разу так був зцілений у 1984 році молодий читець Тімоті Локхід, у якого раптово виявилося безліч злоякісних клітин внаслідок неправильного від народження розвитку мозку. Після того, як його в лікарні помазав, помолившись Владиці, о. Лазар, рентген мозку показав, що ці клітини зникли. Восьмирічний грецький хлопчик Анастасій Кортесіс із парафії св. Тихона був зцілений олією від раптового розвитку ниркової недостатності. Коли 89-річний чоловік Катерини Миколаївни Верхитської, професор медицини, який вже дуже довго страждав на хворобу легень, побачив свій останній рентген, він сам визначив, що його хронічна емфізема невиліковна. Йому пропонували операцію, але всі добре знали, що при збільшенні легеневих клітин хірургічне втручання (особливо у такому віці) далеко не гарантує позитивного результату, і до того ж подібні операції доступні лише дуже багатим людям. І тут вони отримали шматочок вати з маслом від лампади з усипальниці архієпископа Іоанна, яку їм прислали з наказом молитися Господу нашому Ісусу Христу «за молитвами блаженного Іоанна Шанхайського та протоієрея Митрофана, закатованого більшовиками». Катерина Миколаївна почала помазувати чоловікові груди та спину, а також лоба, супроводжуючи помазування «покараною молитвою». На тридцятий день у чоловіка настало помітне полегшення дихання, задуха зникла, свідомість стала ясною, і незабаром він зовсім вилікувався. Отримували допомогу від владики Іоанна та інославні. Елейн Герднон (штат Індіана) повідомила, що коли у отця «їх пастора», преподобного Дж., був знайдений рак і лікарі відміряли йому від шести місяців до двох років життя, її громада щотижня читала за отця преподобного Дж. канон Блаженнішому Іоанну. Одного разу вночі - як тільки вони завершили читання канону - зателефонувала мати Дж. і повідомила їх, що хоча її чоловік у критичному стані, вона почувається внутрішньо цілком спокійно і готова прийняти все, що вона має випробувати (до того вона була в розпачі). І Господь побачив її віру і смирення. Наступного дня вона повідомила, що у чоловіка «дивовижне поліпшення» і він почав одужувати. Елейн дала Дж. ікону архієпископа Іоанна, яку він передав батькові разом із пляшечкою олії з усипальниці Владики. Уся сім'я Дж. твердо вирішила завжди молитися архієпископу Іоанну, оскільки реально відчула його за них. Примітним є свідчення протоієрея Стефана Павленка, мати якого, послушниця Марія, ще в дитинстві дружила з Владикою: «Мій брат Павло, не будучи військовим, кілька років поспіль жив у В'єтнамі. Там він розшукував дітей, які були поранені або осиротіли під час війни, що ще тривала, знаходив їм місця в притулках і госпіталях. Там він познайомився з в'єтнамкою Кім Ен, своєю майбутньою дружиною. Брат розповідав їй про православну віру, про преподобного Серафима Саровського та про інших угодників Божих. У деякі важкі моменти життя їй у сонному баченні був старець, який вказував, як бути і втішав її. Якось я до свята Великодня послав своєму братові касети монастирського співу та кілька книг та журналів духовного змісту. Він показав духовну літературу Кім, і був дуже здивований, коли вона, побачивши обкладинку одного журналу, сказала йому: «Ось той старець, який є уві сні і втішає мене». Це був відомий знімок владики Іоанна серед могил цвинтаря Ново-Дівіївського монастиря в Спрінг Валлі. Згодом Кім хрестилася у Православній Церкві з ім'ям Кіра». Ніна Пащенко (штат Алабама) одного разу поїхала відвідувати свою подругу, літню паралізовану американку і, збираючись йти, попросила одну жінку довезти її до дому. Виходячи з машини, вона поспішала, боячись, що й без того затримала супутницю, і поспіхом грюкнула дверцятами три пальці правої руки. Вдома ринула кров, суглоби пальців розпухли і посиніли, і вона жахнулася від думки, що втратить через цю травму роботу (вона працювала піаністкою в балетній школі, і їй доводилося грати багато годин на день). Вона зі сльозами звернулася до владики Івана: «Ти бачиш, Владико, що сталося з моєю рукою. За життя ти любив відвідувати хворих. Я теж дуже люблю, і ось тепер можу втратити роботу». У сльозах вона заснула, поклавши хвору руку на його портрет. Вранці набряк пройшов, посиніння зникло. Усю неділю вона дякувала Владику і просила про повне зцілення. У понеділок все пройшло безвісти, і вона могла музикувати, ніби нічого не сталося. Віра Ветлугіна (Сан-Франциско) згадує, що напередодні західного Різдва, 24 грудня 1967 року, вона бачила уві сні, як Владика заходить в її ресторан, одягнений у все чорне, зупиняється у піаніно, а потім бере її і швидко ставить позаду себе. Цілий день вона була в занепокоєнні, до вечора її тривога різко посилилася. У цей час у ресторані один російський молодик посварився з американцем, вибіг на вулицю і повернувся назад, погрожуючи тому пістолетом. Коли Віра кинулася між ними, зброя була спрямована на неї. У цей момент хтось вискочив з-за іншого столу і встиг відвести руку з пістолетом. Це сталося саме на тому місці, де вона бачила уві сні архієпископа Івана. Роздратований хлопець вийшов із ресторану і вистрілив у першу припарковану машину (виявилося, що вона належала Вериному чоловікові). Та ж Віра Ветлугіна повідомила, як у 1968 році в бакалійному магазині, відокремленому від її ресторану лише парканом, сталася пожежа, що поширилася миттєво з такою силою, що не тільки ресторан заповнився клубами диму, але тут же було перекрито весь бульвар Гірі, де знаходилися обидві будівлі. Вогонь дуже швидко перекинувся на найближчі вулиці. Коли Віра опинилася у центрі бульвару Гірі, все було заповнено людьми, а вона, повернувшись у бік кафедрального собору, звернулася до Владики: «Праведний ієрарх! Зупини вогонь, зупини вітер! Тієї ж хвилини вітер зупинився – ніби підкорившись наказу. З вогнем, після того, як той втратив свого «союзника» вітру, впоралися швидко. А ресторан залишився неушкодженим (полум'я ніби перестрибнуло через нього на 17-у авеню), і навіть холодильні установки, що примикали до магазину, що згорів, виявилися недоторканими. Лише невивітрюваний протягом року запах диму нагадував про чудо, що відбулося. У єпископа Венедикта з Ново-Саровського монастиря в місті Бланко (штат Техас) 22 жовтня 1986 року вночі відбулося прорив товстої кишки, і було відчуття, що всі начинки опустилися в пах. У шпиталі в Сан-Антоніо встановили, що з моменту прориву минуло вже 17 або 18 годин, почався перитоніт, який позбавляє надії на виживання після операції. Єпископ зрозумів, що має померти, сповідався і зробив останні розпорядження про майбутнє монастиря. І ось, готуючись все-таки до операції, він бачить у забутті владику Іоанна (у чиєму місцевому прославленні він нещодавно брав участь), який звертається до нього зі словами: «Це ще не твій час». Не він один помітив присутність Владики, багато хто молився йому про благополучний результат операції. Наступного дня жар зник, битва з перитонітом була виграна. Через п'ятнадцять днів єпископ був виписаний з лікарні. Зінаїда Юлем двічі зверталася до владики Іоанна з молитвою про отримання необхідної суми грошей. Вперше у неї трапилася перевитрата з благодійними трапезами у храмі, на які вона регулярно отримувала від «Фонду Іоанна Максимовича» по 20 доларів. Тоді вона отримала повідомлення на 70, що точно відповідало її нестачі (згодом вона як і раніше продовжувала отримувати свої 20 доларів). Вдруге вона звернулася до Владики за допомогою у зв'язку із сумою на поїздку з Франції до США, і їй того ж дня надійшло повідомлення на необхідні їй 7.700 франків. 3. Сільвонік (Лос-Анджелес) не знала Владику за життя, але знала про його шанування. Її старша дочка довго і марно шукала роботу і від невдачі впала в повну зневіру. якось у середині тижня її осяяла думка просити Архієпископа про допомогу, і вона звернулася до нього з уклінною молитвою. У суботу того ж тижня вона дізналася від дочки, що місце з'явилося, але на нього претендують ще десятьох дівчат. Мати наказала їй негайно приїхати, щоб вони могли разом помолитися праведникові, і після приїзду сказала їй: «Дочко! Ти – католичка. Але Владика молився за всіх» – і показала їй його журнальну фотографію. "Давай помолимося разом". Вони молилися, як уміли, стоячи на колінах і плачучи. У понеділок донька зателефонувала: «Мамо! Мене прийняли. Іду на роботу». Наводячи свідчення про чудотворення владики Іоанна, ми повинні обмежитися лише небагатьом з дуже багато чого. Але і цього достатньо, щоб зрозуміти, що Владика був посланий у цей світ найближчим до нас час для того, щоб ясніше ясного утвердити всіх християн у тому, що і до нашого часу, незважаючи на все, здавалося б, прямо суперечать цьому явищу, застосовна головна християнська думка – про те, що «Ісус Христос вчора і сьогодні». ) і продовжує здійснювати через Своїх угодників і в останні часи те, що робив Сам у дні Свого першого пришестя на землю. Діями нового чудотворця підтверджується ще раз і вчення отців Церкви, згідно з яким людина істинно обожена отримує через благодать те, що Бог має за природою. В особі владики Іоанна ми маємо представника російської святості, який можна порівняти за явленою в ньому благодаті з усією традицією російської святості від перших преподобних отців Києво – Печерської Лаври до св. праведного Іоанна Кронштадтського. Залишається висловити надію, що шанування владики Іоанна незабаром стане всецерковним, бо, як можна сказати словами самого Владики у зв'язку з просвітителем Скандинавських країн св. Ансгарієм, «якщо Сам Господь його прославив, то було б зухвалим з нашого боку не шанувати його як святого». Матеріали про життя та чудеса владики Іоанна почали друкуватися вже в перших номерах основного платинського журналу “Православне слово” (Те Оrthodox Wогd) вже невдовзі після його смерті. Ґрунтовний біографічний матеріал був представлений у книзі: Єп. Сава Едмонтонський. Літопис шанування архієпископа Івана (Максимовича). До 10-річчя від дня смерті 1966-1976. Р1аtinа, Саliforniа, 1976. Капітальне зведення відомостей, що спирається на численні попередні публікації, дуже ґрунтовного фактичного матеріалу: В1еssеd Jоhn thе Wоndегwогкег. А Ргеliminaгу Ассоunt о thе Lifе аnd Мiгас1еs оf Агсhbishор Jоhn Махімовітч. Third, Revised Edition. Ву Fr. Sегарhim Rоsе аnd Аbbоt Неrman. Р1аtinа, Саliforniа, 1987 та в кн.: Ієромонах Серафим (Роуз), ігумен Герман (Підмошенський). Блаженний Іван Чудотворець. Попередні відомості про життя та чудеса архієпископа Іоанна (Максимовича). М., 1993. Вид. "Правило віри", "Російський паломник". Подружжя Максимовичів закінчило свої дні на еміграції, у Венесуелі. Маріологія – вчення про Богоматерь. Цит. з видання творів владики Іоанна: Єп. Сава Едмонтонський. Літопис шанування архієпископа Івана (Максимовича). ІІ. Р1аtinа, Саliforniа, 1980. С.138. Тут і далі в аналогічних випадках йдеться про місцеве шанування владики Іоанна. У 1991 році, у зв'язку з 25-ю річницею його припинення, в Російській Зарубіжній Церкві було створено комісію з його загальноцерковної канонізації. Мається на увазі група парафій, що відновила у використанні галликанський обряд – стародавній богослужбовий чин, який був у Західній Церкві до її відпадання від Православ'я. Після смерті владики Іоанна на Французьку Православну Церкву з боку Синоду став чинитися сильний тиск з метою повернення її до східного обряду. В 1970 багато "галліканці" звернулися в Румунський Патріархат, який прийняв їх у свою юрисдикцію. Нині лише у Франції існує близько вісімдесяти таких парафій; є “галліканські” парафії та інших країнах Європи, соціальній та Америці. Тут (як і при викладі посмертних чудотворень) ми виходимо переважно із послідовності свідчень, які наводяться в одному з найґрунтовніших джерел: Blessed John the Wonderworker. A Preliminary Account of the Life and Miracles of Archbishop John Maximovitch. Third, Revised Edition. By Fr.Serafim Rose and Abbot Herman. Platina, California, 1987. Так, ієромонах Петро згадує, як вони з єпископом Нектарієм і Владикою, почувши в автомобілі пронизливий рев сирен, почали міркувати про те, які звук може викликати асоціації. “Владика Нектарій уже сказав: “Не знаю, як злі духи кричать, не доводилося їх чути”. Владика Іоанн мовчки слухав розповідь владики Нектарія, потім тихо сказав: "Не дай Боже чути, як кричать біси". Потім владика Нектарій і я сказали один одному, що від цих слів Владики у нас обох склалося враження, що він їх чув». Цит. по: Єром. Петро. Пам'ятний Владика архієпископ Іоанн. До 25 – річчя від дня смерті. Джорданвілль, 1991. С. 14. Наводимо примітку з книги "Блаженний Іван Чудотворець" ієромонаха Серафима (Роуза) та ігумена Германа (Підмошенського): "Причин для переслідування Владики з точки зору "синодального мислення" було достатньо: своїм шануванням древніх західних святих (особливо блаженних сивно)" збитки "ортодоксальної чистоти"; не хотів вважати "новостильників" неправославними (при тому, що особисто він був великим ревнителем старого календаря); він викликав підозри в таємному зв'язку з відступниками - греками; пособництві “сергія – нам” (незважаючи на його рішуче засудження Декларації митрополита Сергія і той факт, що він залишився єдиним архієреєм на Далекому Сході, вірним Синоду у 1940 – е роки)”. Хронологію заупокійного богослужіння з Владики та оформлення його поховання представлено за книгою: О. Скопіченко. Пам'ятка. Вірші та проза, присвячені святителю нашому владиці Іоанну. Сан - Франциско, 1982. С. 5 - 17. Свідоцтво про нетління тіла Владики, представлене Похоронним бюро Дафне, наведено у книзі: Єп. Сава Едмонтонський. Літопис шанування архієпископа Івана (Максимовича). Платіна, 1976. З. 30 – 31.