Протоієрей Сергій Четверіков. Біографічний нарис. Проповіді

Зміст Дитинство та роки навчання. Перша служба Саратов. Під крилом владики Гермогена Служба у полтавському кадетському корпусі Смутні часи Еміграція та РСХД Постриг. Останні роки життя Вибрані проповіді, сказані у Полтавському кадетському корпусі. 1907-1913 гг. Моя бабуся, Олена Сергіївна Арбатська (у дівоцтві Гребенщикова), значну частину свого життя прожила на еміграції. Величезна кількість російських біженців, з якими знайомилася бабуся у дні вигнання, стали її друзями довгі роки. Серед них була і родина Четверикових – Феодосій Сергійович, його дружина Валентина Миколаївна та їхні діти Олексій та Олена. Знайомство з ними відбулося в Братиславі, куди в 1948 році Є. С. Арбатська переїхала з Праги на запрошення одного з колишніх її однокурсників Бєлградським університетом зайняти місце наукового співробітника в новій лабораторії захисту рослин при Словацькій Академії наук. Там, у Братиславі, моя бабуся дізналася про отця Феодосія Сергійовича, протоієрея Сергія, який помер за рік до її появи в Братиславі. Втім, про цього духовного подвижника бабуся чула давно, ще від часу її навчання у Російсько-сербській гімназії у Великій Кікінді (Сербія). У 1920-х роках він викладав у Донському Маріїнському інституті в Білій Церкві, куди згодом перевели і мою бабусю, але вона його вже не застала. Таким чином, дух отця Сергія завжди незримо був присутній поряд, куди б не закинула доля Олену Сергіївну Арбатську. Особливо ясно це виявилося при багаторічному спілкуванні із сім'єю старшого сина отця Сергія, Феодосія, спочатку у Словаччині, а потім у Радянському Союзі, на Уралі. Долі російських людей незбагненним чином переплетені в історії нашої багатостраждальної Вітчизни. Хіба могла припустити бабуся, що її власний син Ярослав (мій тато) теж опиниться на Уралі, а квартира Четверикових у Свердловську стане на кілька років єдиним місцем у СРСР, де він міг відчути себе вільною людиною? Втім, це вже інша історія, а цей нарис я хочу присвятити чудовому духовному пастирю – отцю Сергію Четверикову. Ім'я священика часто згадується в мемуарах релігійних діячів Російського Зарубіжжя, видано книги отця Сергія (деякі посмертно), написана коротка біографія, але, як не дивно, жодного разу я не зустріла звичайного життєпису Четверикова, хоча б у формі нарису чи статті. Ймовірно, ще знайдуться дослідники, які побажали написати докладно про його праці на користь Російської Православної Церкви, тим більше, що живі ще онуки отця Сергія, які зберегли частину документів, а головне пам'ятають його у звичайному житті. А поки що вважаю своїм обов'язком хоча б фрагментарно позначити основні моменти життя та служіння отця Сергія. У своїй розповіді спиратимуся на спогади як самого Четверикова, і його сучасників. Нехай вони часом здаються занадто довгими, але, щоб уникнути втрати джерел, цитуватиму все, що змогла знайти в різних архівах і приватних зборах. Висловлюю подяку Костянтину Вихляєву за допомогу у збиранні матеріалу. Дитинство та роки навчання. Перша служба Сергій Іванович Четверіков народився 12 червня 1867 року в місті Бахмуті 1 Катеринославської губернії (а не в Чернігівській губернії, як зазначається у всіх біографіях), у купецькій родині. Батько Іван Іванович Четверіков був членом міської управи Бахмута. Взагалі рід купців Четверикових походить від трьох братів – Івана, Федора та Андрія, які у другій половині XVIII століття купили тут землі та займалися торгівлею. Ось як описує своє дитинство сам отець Сергій: «...Мені згадується незабутня картина. Моя мати лежить у труні в нашому маленькому будиночку, критому соломою, із трьох невеликих кімнат. Труна її стоїть у святому кутку під іконами і оточена натовпом жінок, що плачуть. Я, дворічна дитина, на руках якоїсь жінки, бачу постать матері, що лежить у труні, і розумію, що це мати, але чому вона лежить на столі в труні – не розумію. З того часу образ моєї померлої матері для мене назавжди асоціювався з образом Богоматері, а образ Ісуса Христа – з образом мого молодшого брата, від пологів якого померла моя мати, котрий і сам скоро помер. Пам'ятаю ще одну мить у тому ж маленькому будиночку. Багато веселих гостей. З двору в кімнату заходить молода, красива, гарно одягнена пані, підходить до мене і з привітною усмішкою простягає мені велике гарне яблуко. Я відвертаюся від неї і ховаюся за скриню. Прекрасна жінка, яка дала мені яблуко, виявилася моєю мачухою, з якою ми згодом були дуже дружні, на колінах якої я заснув за чайним столиком, яка опікувалася мною під час моїх частих хвороб і стала майже рідною мамою. Батько навчив мене молитися, любити церкву і церковний спів. Завдяки батькові церква і свята, особливо Різдво і Великдень, зайняли центральне місце в нашому домашньому побуті, стали його основним змістом і виховним елементом. Щосуботи ходила з батюшкою на всенічне бдіння і закохалася в церковний спів. Без настанов і повчань церква заволоділа моєю душею. Старша сестра навчила мене свого часу читати та писати. Бабуся господиня, у якої ми жили потім на квартирі, привчила мене читати їй і любити «Рідне слово» Ушинського. Різдвяні Святки та Великдень проходили радісно та весело. Христослави приймалися з любов'ю і привітно, нагороджувалися щедро і були улюбленою та єдиною різдвяною розвагою. Семи років мене віддали до школи до старого миколаївського солдата – Павла Даниловича. Дев'яти років віддали в підготовчий клас Духовного училища не тому, що хотіли зробити з мене священика, а тому, що іншої школи в нашому місті тоді не було. Коли через три роки у нас відкрилася прогімназія, мене прийняли туди без іспиту у другий клас. Вчитель підготовчого класу назавжди залишився у моїй пам'яті улюбленим учителем. Він весь віддавався роботі з нами. Він мав чудово підібрану класну бібліотеку, і він керував нашим читанням. Його дивним було те, що він курив у класі. Російсько-турецька війна, що почалася, захопила всю нашу увагу. Ми всі були великі патріоти та слов'янофіли. Імператор Олександр II був нашим кумиром. Генерали Гурко, Скобелєв та інші захоплювали нас. Ми проводжали на фронт солдати, які йшли з нашого міста, носили подарунки пораненим – кисети з тютюном і цигарки, дивилися на полонених турків, яких наші базарні торгівлі жалісно годували хлібом та кавунами. З училища я пішов без жалю, але з деякими викладачами зберіг зв'язок на все життя, і вони приїжджали до мене в гості, коли я вже був протоієреєм. Після бурси вчення прогімназії здалося мені легким і веселим. Нам пощастило особливо на викладачів математики – цікавих та талановитих. Настав моторошний 81-й рік. Я був у 3-му класі. У неділю, 1 березня, годині о 4-й приходить гімназичний сторож. Плаче. Що таке? – Царя вбили у Петербурзі. – Як, царя, визволителя селян та слов'ян? Біжу до собору, який був поряд із нашою квартирою. Собор переповнений народом. Плачуть. Протоієрей каже проповідь і сам плаче. Моторошно стало. Гімназисти стоять на своєму місці. Тієї ж осені в гімназії був літературний вечір, присвячений царю-визволителю. Мене призначили читати перед портретом імператора вступний вірш із якоїсь газети, присвячений убитому імператору. Ця подія наклала важкий колорит на весь рік. Наступного року закінчив прогімназію. На акті мені подарували зібрання творів Лермонтова. Першому учневі подарували зібрання творів Пушкіна. Лермонтова я дуже полюбив і міцно зродився з ним. Але він мені приніс більше шкоди, ніж користі, що особливо далося взнаки вже у старших класах гімназії: 6-му, 7-му, 8-му. Я завжди дуже багато читав. До 10 років любив читати житія святих. Потім полюбив твори Фенімора Купера, Густава Емара, Майн Ріда та інших. У старших класах вільного часу було менше, і читав менше. З іноземних письменників любив Діккенса, Шпільгагена, Ґюґо; з російських – перечитав усіх класиків – Пушкіна, Гоголя, Тургенєва і другорядних – Лажечникова, Мордовцева, Островського та інших. Любив читати народників – Гліба Успенського, Засодимського, Златовратського, Левитова, Помяловського тощо. Читав журнали - "Вітчизняні записки", "Справа" та ін. І всього не згадаєш. Лермонтова я дуже любив, але він приніс мені багато зла. Він зіпсував мою душу. І я насилу позбувся потім того, що він вклав у неї. У Таганрозі я пережив найважчі роки свого життя, в мені згасла віра, втратилася душевна і тілесна чистота. Підтримки звідки не було. Я почав оживати і відроджуватися тільки з 7-го класу гімназії, коли почалися мої літні поїздки до Криму до моєї заміжньої сестри. Туди ж приїжджали дві молоді дівчата, вчительки, з якими я познайомився і дуже потоваришував. Своєю чистотою та дружбою вони зігріли та очистили мою душу. Нічого романтичного між нами не було. Ми каталися на човні, гуляли околицями Севастополя, ходили шосе вздовж південного берега до Ялти... Ця чиста дружба, що тривала кілька років, оживила, очистила, зігріла і воскресила мою душу. Таганрозькі переживання забулися, померли, почалося нове, чисте, світле, духовне життя. Толстой пройшов повз мою душу, не зачепивши її, хоча я і перечитав усі його заборонені речі. Його психологія не відповідала моєму духовному складу. Я був схильний не до розумового життя, а до життя почуття і духу ... »2. Ці спогади були опубліковані в журналі «Вісник РСХД» у 1957 році, у рік десятиліття від дня смерті отця Сергія. Сама ж стаття під назвою «Мій відгук» була написана ним 10 грудня 1946 року, на рік 50-річчя священства отця Сергія. З наведеної цитати ясно, що спочатку Сергій навчався у Бахмуті, а потім чотири роки провів у Таганрозької гімназії. Цікаво, що три роки до вступу Четверикова цю гімназію закінчив А. П. Чехов. Цікавим є досвід дитячого сприйняття Бога Сергієм Четвериковим, про який він згадував у доповіді, прочитаній у Парижі на засіданні релігійно-педагогічного Кабінету (опублікований у вигляді статті «Про труднощі релігійного життя в дитинстві та юності» в журналі «Шлях», № 4 за 1932 рік): «Коли я навчався в Духовному училищі та гімназії, то з пройденого мною дев'ятирічного курсу Закону Божого в мені залишив враження тільки курс підготовчого класу, який досі зберігся в моїй пам'яті і в моєму серці, можливо тому, що викладач зумів надати своєму викладанню особливу наочність і за навичку. Тим часом, незалежно від уроків Закону Божого, у мені, у моєму ранньому дитинстві, існувало релігійне життя. Я дійсно відчував присутність Божу - і це почуття позначалося в любові до відвідування храму, в любові до церковних піснеспівів, до святкових релігійних звичаїв, в читанні книг релігійного змісту, особливо Житій святих, в любові до домашньої молитви, до читання акафістів, до релігійних процесів. церкви, а коли навчився читати, то свої невеликі кишенькові гроші витрачав не на ласощі, а на купівлю Житій святих... Завдання та труднощі релігійного керівництва полягає в тому, щоб допомогти дитині, хлопчику, юнакові чи дівчині зберегти правильне співвідношення між собою і Богом, не дати розвиватися в собі спокусам чуттєвості та гордості, якими засмічується чистота внутрішнього зору. Згадуючи свою молодість, я повинен зізнатися, що саме через вказаний мною внутрішній процес відбулася в мені в 13–14-річному віці втрата релігійності. Потяги чуттєвості, що розвивалися в мені, і надмірна довіра до розуму, гордість розсудливості мертвили мою душу. І не я один, багато моїх товаришів страждали тим же. Якби біля нас знайшовся спостережливий і досвідчений керівник і заглянув у нашу душу, то, можливо, він знайшов би в ній що-небудь і хороше, але головним чином знайшов би в ній лінощі, ласощі, брехливість, скритність, самовпевненість, надмірну впевненість у своїх силах і можливостях, критичне і спроможне, критичне і необдуманим рішенням, впертість і довірливе ставлення до будь-яких негативних теорій тощо. Такого керівника ми не мали. Наш законовчитель, дуже поважний протоієрей, ледве встигав запитувати у нас уроки Божого Закону і пояснювати подальше. А ці уроки мали для нас такий самий зовнішній та байдужий характер, як і всі інші уроки. Поза уроками ми не бачили і не могли бачити законовчителя. До сповіді, єдиної року, ми ставилися малосвідомо. І ніщо не заважало нам духовно згасати і мертвіти...» 3 . Після закінчення гімназії Четвериков вирішує 1888 року вступати до Московського університету на медичний факультет, але, провчившись три роки, розуміє, що медицина – це його професія. Мало того, постійні пиятики студентів і поголовне захоплення революційними ідеями, як згадував потім сам Четверіков, довели його до тієї точки, з якої починається безповоротне духовне падіння людини. «Коли після нашої подорожі до Києва і до Криму ми повернулися до Москви, я відчув, що мені треба зробити якийсь рішучий крок, інакше я дійду до Хитрова ринку, притулку московської голоти, серед якої багато було «товаришів-студентів», гірких п'яниць... І я вирішив поїхати ректором Духовної Академії архімандритом Антонієм, слава якого вже гриміла по Москві та статті якого про Толстого та Соловйова вже були мені відомі. Він відразу ж полонив мене своєю теплотою, простотою та світлим сяючим обличчям. Розмова наша тривала години зо дві. Він порадив мені переходити до Академії та продовжувати освіту, але не йти «в життя»; забезпечив мене книгами і наказав наступного року приїжджати в серпні на прийомний іспит до Академії. Всю зиму та літо я старанно займався. У серпні на іспит з'їхалося 80 осіб, найкращих вихованців семінарії, чудово підготовлених, приїхав і я зі своєю домашньою підготовкою. З 80 осіб лише 30 перших, які витримали іспит, могли розраховувати на казенний зміст. Я витримав іспит 30-м за списком і був прийнятий на стипендію преподобного Сергія. Таких стипендій Лавр було в Академії чотири, по одній на кожному курсі. Закінчив Московську Духовну академію стипендіатом преподобного Сергія. У тому році на Академічному акті читав свою знамениту промову про преподобного Сергія професор Академії та університету В. О. Ключевський. Я слухав цю чудову промову, і вона вказала мені програму мого нового життя. Зі вступом до Духовної академії закінчився період моїх блукань. Я знайшов свій шлях і заспокоївся. Слухаючи лекції професорів, я разом з тим весь час проводив серед натовпу прочан з усіх кінців Росії – у Троїцькому Соборі біля мощей преподобного Сергія і преподобного Никона, у каплиці на місці келії преподобного, де йому була Божа Матір і де щоп'ятниці о 2 годині ночі, у пам'ять, у пам'ять акафістом при співі повного хору лаврських співаків; у Гефсиманському скиті у духовника старця Германа; у скиті Чернігівської ікони Божої Матері у духовника старця Варнави, який був і моїм духовником. Я вступив у нове життя, радісне і мирне, повне наукової богословської праці, яка цілком захопила мою душу і цілком задовольнила мене. До мене повернулися почуття та свіжість мого дитинства» 4 . Чотири роки навчання у Московській Духовній Академії зміцнили дух Четверикова, зробили його віру непереборною, а серце – співчутливим. Особливу роль відіграв у цьому ректор Академії архімандрит Антоній (Храповіцький), згодом митрополит. Про нього Четвериков згадуватиме дуже тепло: «...Владика Антоній був серцем нашого академічного світу... Двері його покоїв завжди були відчинені для студентів. Сам він часто приходив на нашу вечірню молитву до академічної церкви і після молитви про щось розмовляв. Він умів підійти до кожного з нас, і з наших стосунків з ним був усунений дух формалізму та офіційності. Ми жили зігріті його любов'ю та ласкою. І водночас ці стосунки були далекі від будь-якої фамільярності. Ми відчували його незмірну перевагу... Він уперше, можливо, багатьом з нас розкривав сенс православного пастирства як любовного і самовідданого прийняття в свою душу своєї пастви, переживання разом з нею всіх прикрощів і радостей, всіх випробувань, спокус і падінь своїх духовних чад і відродження і повстання. Сергій Четвериков одружився з дочкою протоієрея Оленою Яковлєвою зі станиці Цимлянської Донської області. Першою дитиною була Ангеліна дочка. Випустившись у 1896 році зі ступенем кандидата богослов'я, Четверіков був одразу висвячений у диякони (14 липня 1896 р.), а через тиждень – у єреї. Першим досвідом служіння отця Сергія стала церква при Воздвиженському трудовому братстві Глухівського повіту Чернігівської губернії, де він обійняв посаду настоятеля церкви. Це стало справжнім випробуванням для молодого священика, оскільки і діяльність братства, і сам його засновник були новими явищами, винятковими для імператорської Росії кінця XIX століття. Будівля церкви теж була новою, щойно збудованою. Нарешті, ставлення Синоду до братерства було настороженим і підозрілим. У світлі перерахованого можна сказати, що ректор Академії архімандрит Антоній (Храповицький), відправляючи найкращого учня на першу в його житті службу, з одного боку, безроздільно довіряв Четверикову, а з іншого – влаштував справжнє «хрещення» свого улюбленого випускника. Четвериков пізніше писав: «Коли я, після закінчення курсу, приїхав до Чернігова приймати священство, то деякі старі священики, дізнавшись, куди я призначаюся, хитали головами і, зітхаючи, говорили: «Боже мій, Боже мій», але я не надавав цим зітханням. Хрестовоздвиженська школа як селянська школа нового зразка була заснована 4 серпня 1881 року поміщиком Миколою Миколайовичем Неплюєвим у його власному маєтку на хуторі Хрестовоздвиженськ Глухівського повіту Чернігівської губернії. Випускник юридичного факультету Санкт-Петербурзького університету Н. Н. Неплюєв відмовився від місця в Імператорському посольстві в Мюнхені на користь організації сільськогосподарської школи. Знову звернемося до спогадів отця Сергія Четверікова: «Світське життя та дипломатична кар'єра не приваблювали його. Якось, повернувшись додому з придворного балу в особливо пригніченому стані духу, Неплюєв заснув важким сном. І ось, йому сниться, ніби він перебуває у своєму Чернігівському маєтку, з якого його вивезли піврічною дитиною і з того часу в нього не повертався: сидить у селянській хаті, у натовпі селянських хлопчиків і читає їм Євангеліє. У вікні він бачить місцеву парафіяльну церкву та священика, що йде від церкви до його хати. Цей сон привів його у світлий, радісний настрій і повторювався однаково три ночі поспіль. Неплюєв зрозумів цей сон як Боже вказівку своєї подальшої долі та діяльності, вирішив залишити дипломатичну службу, переїхати на проживання до села і зайнятися, за прикладом С. А. Рачинського, християнським вихованням селянських хлопців. Батько не противився його наміру. Неплюєв приїхав у чернігівський маєток Янполь, де мав власну садибу, найняв у селі селянську хату, почав збирати туди селянських хлопців і розповідати їм євангельські історії, діяння, притчі та чудеса Господні. Він збирав хлопців у своїй садибі, розважав їх музикою і розповідав про своє закордонне життя, про подорожі, а також про Росію. Своїм євангельським бесідам з дітьми він одразу надавав практичного характеру: це були не прості перекази євангельської історії, а уроки практичного християнського життя. Всі розмови були спрямовані до головної мети - яким має бути християнин і яким має бути його християнське життя... Він багато розповідав їм про свої подорожі по різних місцях Європи та її визначні пам'ятки, займав хлопців музикою, вчив їх любити і розуміти її, знайомив з російською та зарубіжною поезією і прозою. Разом з хлопцями Неплюєв насипав у своєму саду на Воздвиженському хуторі земляний насип в пам'ять про кохану поета А.С. Хомякова, багато віршів якого він переклав музику, та його співала одна з його сестер, яка отримала спеціальну музичну освіту. З більш менш шумного Янполя Неплюєв переселився у відокремлений Воздвиженський хутір, де і поклав підставу двом спеціальним сільськогосподарським школам – для хлопчиків і для дівчаток» 7 . Неплюєв почав із того, що взяв на виховання десять селянських дітей із найбідніших сімей. Торішнього серпня 1889 року відбувся перший випуск школи. З шести осіб, які отримали атестати, троє не захотіли розлучатися. Вони стали першими членами Хрестовоздвиженського трудового братства. З цього моменту життя Н. Н. Неплюєва і справа влаштування Хрестовоздвиженського братства невід'ємні один від одного і становлять єдине ціле. Заради служіння братству він обрав шлях безшлюбності. Його мати Олександра Миколаївна та сестри Марія та Ольга активно включилися у роботу зі творення братства. У 1891 році була створена аналогічна чоловіча чотирирічна школа для дівчаток - Преображенська. Її опікункою стала найближча помічниця Неплюєва – сестра Марія Миколаївна Уманець. Друга сестра – Ольга Миколаївна – завідувала Янпільською молодшою ​​школою, яка була підготовчою до навчання у сільськогосподарській школі. Неплюєв вважав, що суспільству потрібна нова християнізація, оскільки люди не живуть за вірою, а духовенство нічого не робить, щоби виправити цю ситуацію. Він різко критикував церковне життя: «Приходи розпорошені, перетворилися на фікції», багато представників духовенства керуються «не правдою Божою, а указами і приписами начальства», видаючи «антицерковну рутину за «справжнє православ'я»» 8 . Основна ідея Н. Неплюєва, якій він присвятив все своє життя, полягала у необхідності покаяння та єднання між християнами, яке здійснюється у християнській громаді. Такі громади можуть об'єднуватись у трудове братство, в яких віруючі могли б влаштувати своє життя за вірою, жити разом із братами у Христі та заробляти кошти до життя шляхом спільної діяльності. Неплюєв вказав три підстави влаштування життя та діяльності християнського трудового братства: Віра в Живого Бога і в те, що спільне життя є воля Божа. Любов: вірність і прагнення залишитися разом усупереч конфліктам та всьому, що роз'єднує. Праця: якісне виконання своїх обов'язків заради загальної користі та добровільна дисципліна. Крім трудової та професійної діяльності, Неплюєв говорив про необхідність та важливість праці духовної – добровільної дисципліни любові, яка полягала у визнанні спільної для всіх братів ієрархії цінностей: служіння Богові втілюється у влаштуванні трудового братства, якому необхідно підкорити свої особисті та сімейні інтереси. Неплюєв вважав забобонами західноєвропейської культури ідею про загальну рівність, про право на безмежну свободу індивідуальності. Він підкреслював, що духовної рівності бути не може, тому для створення братства необхідна сильна влада, заснована на любові, повазі та довірі більшості. Основою Хрестовоздвиженського братства були громади (або братні сім'ї), у яких братчики об'єднувалися за родом професійних занять. Членству в громаді кожного члена братства надавалося принципове значення: без набуття навички любові до братів і сестер своєї християнської громади неможливо навчитися любити братерство та церкву. Братська сім'я жила в одному будинку, включаючи як сімейних, так і неодружених членів братства. Сімейні жили в окремих кімнатах, а неодружені у загальній. У братній сім'ї був старший, який вирішував усі питання спільного життя. Для збирання, робіт на кухні та спостереження за маленькими дітьми під час робочого дня було встановлено чергування. Підготовчим етапом для життя в братстві були школи, в яких дітей навчали не лише вірити в Бога, а й жити за вірою. Неплюєв створив спеціальну систему виховання у своїх школах. Спочатку він відмовився від системи покарань, бачачи її неефективність. Потім ввів щотижневі збори, на яких обговорювалися питання відносин між вчителями та учнями, які допомагають відкритому вирішенню конфліктів. Неплюєв утворив Старший братський гурток, а за ним і Молодший братський гурток: старші стали найближчими помічниками Неплюєва з виховання молодших, виховуючись у своїй і самі. Поступово школа ставала однією дружною сім'єю, швидко асимілюючи вступників. Закінчивши навчання, вихованець міг попросити вступ до братства чи піти 9 . Згідно зі Статутом, покровителем братства був Чернігівський єпископ. Братство мало унікальне право, закріплене Статутом, обирати священика до братського храму, а його твердження залежало від єпископа Чернігівського та Ніжинського. У Росії ніде більше парафія не брав участі у виборі священика, таким правом було наділене лише Хрестовоздвиженське братство. Ставлення сучасників до братерства було неоднозначним. Неплюєвський досвід воцерковлення життя оцінювався як негативно (обер-прокурор К. П. Побєдоносцев, митрополит Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський), єпископ Чернігівський Антоній (Соколів), протоієрей С. Н. Булгаков, М. А. Новоселов), так і позитивно (єпископ Чернігівський) Паладій (Раєв), святий праведний Іоанн Кронштадтський, єпископ Пермський Петро (Лосєв), старець Варнава Гефсиманський). Ось така ситуація була в Хрестовоздвиженську до 1896 року, коли туди прибув священик Сергій Четверіков. Основною причиною труднощів у взаєминах молодого священика з членами братства стало унікальне становище Неплюєва, який був не просто головою громади, але її фактичним духовним наставником, не зодягнений у священний сан. Четверикову, який ще не мав глибокого церковного досвіду, було важко зрозуміти і прийняти такий стан справ, оскільки у всіх парафіях нормою вважалося духовне керівництво священика. Крім того, сама ідея трудового християнського братства могла здаватися сумнівною, особливо у світлі звинувачень у сектантстві та неправославності. Перебування о. Сергія в братстві тривало недовго: між ним і братчиками «з деяких питань сталася розбіжність», і він «вважав за краще піти у звичайну церковну парафію» 10 . Проте Четвериков із вдячністю згадував про Неплюєва: «М. Н. Неплюєву як щирого і самовідданого християнського працівника в лоні Православної Церкви нехай буде вічна вдячна пам'ять» 11 . Неплюєв написав про причини розбіжності з о. Сергієм: «Він постійно ставив необхідність вибирати між втратою любові, поваги і довіри до нього або до охоронця братства» 12 . Після відходу о. Сергія у Хрестовоздвиженському храмі змінилося щонайменше чотирьох настоятелів. Четвериков звернувся до єпископа Чернігівського Сергія (Соколова) з проханням перевести його на іншу парафію, і з 1897 року його було призначено настоятелем П'ятницької церкви міста Чернігова. П'ятницька церква у Чернігові – унікальний витвір майстрів останнього періоду давньоруської архітектури. Церкву було збудовано наприкінці XII – на початку XIII століття на Чернігівському передгір'ї поруч із торжищем та названо на честь святої Параскеви П'ятниці, покровительки торгівлі, сільського господарства, сім'ї. 1899 року, 7 серпня, у Чернігові у них народилася дівчинка, яку назвали Олександрою. Але Четвериков цю подію не застав. 1898 року о. Сергія переводять до Саратова, де він пробуде дев'ять років, спочатку законоучителем зразкової школи при Саратовському єпархіальному жіночому училищі, а потім (1901–1907) законовчителем 2-ї Саратовської гімназії. Дружина з дочками приїхала до отця Сергія пізніше. Там же, у Саратові, у родині Четверикових народилися Ольга, Феодосій та Сергій. Був ще один син, який залишився з матір'ю на Кавказі, подальша доля його невідома. Саратов. Під крилом владики Гермогена Саратівське жіноче єпархіальне училище – один із перших жіночих духовних навчальних закладів у Росії (засноване у 1869 році). На той час головою Саратівської єпархіальної училищної ради був єпископ Гермоген (Долганєв), який виступив з ініціативою заснування в єпархії церковно-вчительської семінарії та будівництва в Саратові комплексу церковних та навчальних будівель. При ньому були організовані в Саратові позабогослужбові співбесіди, відкриті чайно-їдальні для народу. Перебуваючи на Саратовській кафедрі, він приділяв велику увагу будівництву храмів. У період його керівництва в єпархії освятили понад 50 церков, серед них одну з перших у Росії церкву в ім'я преподобного Серафима Саровського. У сфері життя монастирів єпархії єпископ Гермоген проводив ідею про обителів як про місіонерські форпостів, був прихильником чернечого служіння світу. За загальним визнанням сучасників, єпископ Гермоген прагнув аскетизму, був великим молитовником і постником. Його богослужіння були суворо статутними, тривали 5–6 годин. Владика приділяв велику увагу проблемам духовної освіти, вирішуючи не тільки практичні проблеми Саратовської духовної семінарії, що перебуває в його веденні, а й виступаючи з теоретичними міркуваннями з питання про те, як духовна школа може вийти з кризи, суть якої він бачив головним чином в загостреному суперечності між завданнями цієї школи і освітою. Владика розвинув широку громадсько-політичну діяльність. Наприкінці 1904 року він заснував єпархіальну газету «Братський листок» (1907–1908 рр. – «Росіянин»), яка одразу вступила в полеміку з місцевими світськими газетами різних політичних напрямків. У періоди піднесення робочого і селянського руху єпископ Гермоген постійно закликав народ до соціального світу, безперестанку проповідував сам і давав духовенству розпорядження проповідувати на сучасні теми, проводив урочисті хресні ходи, а також благословляв публікацію статей на актуальні теми в «Братському листку». Отець Сергій Четвериков так згадував про служіння преосвященного Гермогена у Саратові: «З перших днів мого перебування в Саратові я дізнався владику Гермогена як народного молитовника і народного наставника. Потім я ще впізнав його як щедрого благодійника... Що мене ще особливо вражало і приваблювало у преосвященному – це його зовсім юнацька чуйність на будь-яке добре починання та повну зневагу до своєї власної зручності та спокою... Він собі не належав. У будь-який час дня до нього з'являлися гімназисти, гімназистки, і він виходив до них і розмовляв... Він міг поїхати... в гості до якогось благочестивого міщанина... Коли я, будучи ще ледве знайомий з ним, захворів, він приїхав і до мене завітав мене, хоч я жив десь зовсім, хоч я жив десь зовсім, хоч я жив десь зовсім, хоч я жив десь зовсім, хоч я жив десь зовсім, я жив десь зовсім, я жив десь зовсім, кабінетним адміністратором, не далеким від життя вченим, а живим практичним робителем, що чуйно й палко відгукується на духовні потреби своєї пастви...» 14 . У Саратові, у досить спокійній атмосфері вчительської праці, отець Сергій спочатку захопився вивченням історії подвижництва святих отців. Досить часто навідуючись в Оптину пустель, він цікавився феноменом старечості та витоками дару пророцтва. В Оптиній пустелі таких старців за всю історію обителі було 14, і найближчим за часом до отця Сергія Четверікова був преподобний Амвросій, у світі Олександр Михайлович Гренков (помер у 1891 році). Ще будучи студентом, Четвериков бачив преподобного Амвросія, чув про його чудеса і незвичайну мудрість. Старець Амвросій – дивовижна людина навіть за мірками святої Оптиної пустелі. Він тридцять років прожив у келії, вбудованій у скитську огорожу праворуч від дзвіниці. Кому пощастило його знати, запам'ятали старця благообразним стариком, дуже зігнутим, що спирається на ціпок, що носив завжди теплий чорний ватний каптан і чорну теплу шапочку-камілавку. Було стільки щедрої доброти в співчутливій посмішці, стільки любові у виразних і надзвичайно живих чорних очах, стільки мудрості в порадах та міркуваннях... За допомогою, порадою, підтримкою, участю, благословенням, настановою стікалися до нього люди з усієї Росії. Траплялося, ще за життя свого старець був за сотню верст людям, які його ніколи не бачили і навіть ніколи про нього не чули. Це були саме явища, бо отець Амвросій через хворобу практично не виходив зі своєї келії в Оптикою, в останні роки життя відвідував лише Шамординський монастир, та й то влітку. Під час цих явищ старець Амвросій застерігав від небезпеки, давав поради, наставляв, як зцілитись від хвороби, чи зцілював. Чернецьке життя подобалося отцю Сергію Четверикову. Кожного свого приїзду він відпочивав серцем в Оптикою пустелі, збираючи при цьому матеріал для своєї майбутньої книги про преподобного Амвросію. Про ці поїздки дізнався і єпископ Гермоген. Якось у 1905 році він запросив Четверикова до себе і доручив йому дізнатися в Оптиній пустелі, чи не зможуть старці виділити в Саратівський монастир досвідченого наставника. Загальний духовний занепад, особливо помітний в обителях Саратовської губернії, дуже хвилював владику Гермогена, і він сподівався виправити справи за допомогою досвідченої та мудрої людини, яка мала б авторитет серед духовенства. Батько Сергій Четвериков написав Гермогену з Оптиної пустелі: «Я говорив з батьком настоятелем про Ваше бажання мати у себе в скиту досвідченого керівника з числа братії Оптиної пустелі, але він сказав мені, що не наважується когось послати до Вас, - бо дійсно досвідчених керівників у справжній він помітив, що вони ще цілком дозріли...» 15 . Саратовський єпископ помітив у священика Сергія Четверикова особливий талант педагога і проповідника і з того часу не залишав законоучителя поза увагою, а згодом і наблизив до себе, доручаючи йому найбільш відповідальну роботу. Зважаючи на посилення в Саратовській єпархії боротьби старообрядців, а також сектантів і безбожників з Православною Церквою владика Гермоген приділяв особливу увагу місіонерській діяльності. З метою боротьби з сектантством та насадження православного вчення у всіх містах та селах з благословення владики стали влаштовуватися позабогослужбові пастирські бесіди. У Саратові єпископ призначив отця Сергія проводити бесіди у всі недільні та святкові дні. Ці бесіди передувалися коротким молебнем, чергувалися духовними співами у виконанні архієрейського хору і закінчувалися співом усіх присутніх. Бесіди приваблювали таку масу слухачів, що були дні, коли величезний зал музичного училища, де вони проходили, не міг вмістити всіх бажаючих. Після однієї з лекцій видний есер Архангельський нібито сказав князю Кропоткіну: «Якби у вас були всі попи, як цей Четверіков, то й нас не було б» 16 . Крім того, з благословення владики отець Сергій та інші довірені священнослужителі вели особливі бесіди зі старообрядцями та сектантами у Покровській церковнопарафіяльній школі, у всіх церквах Саратова, а також у заснованих ним їдальнях духовно-просвітницького відділу Братства Святого Хреста. Як богослужіння церковні, і позабогослужбові співбесіди завжди закінчувалися роздачею народу листків і брошур релігійно-морального змісту. Усі ці заходи проводилися членами Товариства релігійно-моральної освіти при Братстві Святого Хреста, створеному з благословення єпископа Гермогена 8 липня 1906 року. Головою ради Товариства було обрано отця Сергія Четверика. За кілька місяців існування Товариства видано близько п'ятдесяти листків різних найменувань та двадцять п'ять брошур 17 . На початку 1906 року при редакції «Братського вісника» преосвященним Гермогеном було засновано комітет з надання допомоги голодуючим Саратовської єпархії, головою якого знову було обрано отця Сергія. Консисторія розіслала укази по всіх благочинницьких округах, щоб по всіх церквах єпархії в усі недільні та святкові дні проводився особливий збір на користь голодуючих, який передував священикові. Таким чином, у Саратові отець Сергій Четвериков, виконуючи обов'язки простого законовчителя гімназії, отримав безцінний досвід роботи з віруючими, молоддю, що навчається, а також набув навичок видавничої справи, що згодом йому дуже знадобилося в еміграції. Досвід друкованого слова під керівництвом владики Гермогена став для Четверикова одним з головних у подальшій духовній діяльності. 1907 року отцю Сергію доручають нову відповідальну справу – посаду законовчителя у Полтавському кадетському корпусі, де він прослужить цілих 12 років. Служба у полтавському кадетському корпусі Полтавський Петровський кадетський корпус був збудований ще в 1837–1840-х роках за прямою вказівкою імператора Миколи I. Головна будівля Т-подібної форми мала внутрішню домову церкву в ім'я святого Сампсона Странноприймача, день пам'яті якого (27 червня) збігався з датою Полтавської. Тривалість навчання у корпусі становила сім років, приймалися до нього хлопчики з 10 років. У складі корпусу було 4 роти. Великий князь Костянтин Костянтинович, який очолив у 1900 році Головне управління військово-навчальних закладів, був частим гостем у корпусі. Він був присутній на іспитах і навіть сам складав квитки та перевіряв екзаменаційні роботи випускників. З 1902 року він став офіційним опікуном Полтавського корпусу. Щороку в корпусній церкві святого Сампсонія проходила панахида за «почившими в Бозі імператорами, померлими і загиблими вихованцями закладу і служили в ньому». Газета «Полтавський голос» за 8 грудня 1907 року писала: «Розчулення збуджує прихильність колишніх кадет до свого рідного корпусу. Є старі та молоді, одні у військовій формі, інші у сюртуках. Яка не обіцяла доля різних теренів, а поєднує їх в одну родину дорогий середній навчальний заклад. Не можна не пошкодувати, що у цивільних навчальних закладах не прищепилося таке почуття товариства, яке проводило колишніх вихованців до могили» 18 . Прізвища полеглих на поле лайки вихованців корпусу заносилися на чорні мармурові дошки, які були встановлені на стіні корпусної церкви. З перших днів навчання у корпусі десятилітні хлопчаки молилися за упокій душі своїх старших товаришів, які віддали життя за Батьківщину. Той самий «Полтавський голос» 29 серпня 1908 року писав про цікаву традицію, що з'явилася в корпусі 1908 року. Після зарахування в корпус кадети 1-го класу набували ікони для свого відділення, які через сім років в урочистій обстановці передавали першокласникам з дарчим написом: «Наступне благословення кадет 1908 року однокашникам – новачкам на чесну працю підготовку до доблестного звання мундира та добре ім'я рідного корпусу. Зрозуміло, що цю традицію запровадив священик Сергій Четверіков. Перш ніж розповісти про службу отця Сергія, ще кілька слів про історію корпусу. У 1844 році Полтавському корпусу був Всемилостивіше наданий прапор. Прапор цей майже сорок років залишався в забутті і зберігався в корпусній церкві, але найвищим наказом 13 лютого 1901 повернуто корпусу, серед інших десяти найстаріших корпусів, як найвища військова святиня і найкраща прикраса кадетського ладу. Полтавський корпус з того часу в особливо урочистих випадках виносив у свій прапор, що зберігався в церкві. Перший випуск кадетів відбувся у 1845 році (34 особи). У 1914 році в корпусі навчалося вже 500 кадетів під керівництвом 40 штатних та 24 приватних викладачів. У корпусі зберігалося кілька унікальних реліквій: прижиттєвий портрет Петра I пензля французького живописця Миколи Ланжильєра, придбаний у княгині Рєпніної, і подарована імператором Миколою I величезна картина художника В. К. Шебуєва, яка зображала Петра I верхи білому коні. У корпусі було налагоджено виховну та позанавчальну роботу. Захворілі кадети отримували безкоштовне лікування у санаторії у місті Слов'янську, де разом із ними знаходилися спеціально відряджені туди офіцери-вихователі та викладачі. Для кадетів молодших класів на Різдво влаштовувалися ранки з неодмінною ялинкою. Вихованці, яким навчання давалося важко, відвідували обов'язкові додаткові заняття, а ті, хто навчався легко, мали змогу поглиблено вивчати математику, іноземні мови, словесність, географію. На горищі головного корпусу 1908 року було обладнано невелику обсерваторію для астрономічних спостережень. Кадетський корпус був справді однією великою та дружною родиною. Ось у такий чудовий навчальний заклад потрапив отець Сергій Четверіков. Дата прибуття службу – 13 жовтня 1907 року. Директором корпусу на той час був полковник Микола Петрович Попов (викладач хімії та аналітики). Дияконом у корпусній церкві служив Георгій Андрійович Левитський, церковним старостою – підполковник Григорій Африканович Ходолій. До прибуття Четверикова Закон Божий викладали ректор семінарії архімандрит Варлаам (Ряшенців) та інспектор жіночого єпархіального училища священик Каменський. На момент прибуття Четверикова в корпусі було 446 кадетів, що розподілялися в 4-х ротах і 16-ти класних відділеннях. Сергій Четвериков згадував про своє призначення до Полтави: «У 1907 році я був законовчителем у місті Саратові. Там я отримав пропозицію бути законоучителем в одному з кадетських корпусів. Мені запропонували на вибір: Полоцьк чи Полтаву. Вибрав Полтаву. Вирішив з'їздити туди, дізнатися, що є кадетським корпусом і чи підійду я до нього. Приїхавши до Полтави, з'явився до директора корпусу генерала Попова (тоді він був полковником. – Авт.) і з ним поїхав у корпус. Це було 16 серпня 1907 року. Директор справив на мене дуже гарне враження. Він сказав: «Погляньте, батюшка, так, до речі, відслужіть у нас молебень». Старий священик тоді помер і корпус залишився без священика. Молебень був із нагоди початку навчального року. Я погодився. Кадет я побачив тут уперше. Раніше я з ними знайомий не був. Служив я довго. Директор потім зауважив: «Довго служіть, батюшка, у нас служба йде швидше». Придивлявся до кадетів, порядків, педагогів. Вирішив, що це місце мені підійде. До речі і моя відпустка закінчувалася. Написав заяву директору, а сам поїхав до Саратова, з'явитися за начальством і повернутися... З'явився у корпус у жовтні. Поступово увійшов в обстановку і одразу почув себе добре. Все нове: чергові офіцери, рапорти чергових за класом кадет та інше. Я прослужив до кінця корпусу – 1919 року. Корпус залишив по собі найсвітліші спогади, які не згладяться у мене до смерті. Наші свята, порядок у церкві, спів кадетського хору, уроки, наради з викладачами та вихователями. І досі, за кордоном, я тримаю з вами, мої діти та брати, найтісніший зв'язок. Ви проводжаєте мене зараз на Валаам. Не знаю, чи побачимось ми з вами колись, але пам'ять про вас я збережу в серці своєму до гробу. Дай Боже вам дожити до повернення до Росії... Відновіть там наші старі кадетські корпуси, нашу найкращу школу та її традиції, які не були в жодному навчальному цивільному закладі. Доброго вам здоров'я та багато років 19». 17 жовтня 1907 року священик Четверіков служив у корпусній церкві вперше. Після богослужіння о. Сергій сказав таке слово: «Вступаючи сьогодні у вашу корпусну сім'ю і вперше звершуючи з вами спільну молитву, я радію, що початок мого спілкування з вами освячується саме молитвою, звершується в храмі, біля Божого престолу. У цьому я бачу як би запоруку Божого благословення на початок наших стосунків. А наші стосунки і повинні встановлюватися саме в ім'я Боже, тому що я покликаний до того, щоб сприяти вашому релігійно-моральному успіху. Але перш ніж почати говорити про обов'язок, який я маю серед вас, як я її розумію, я вважаю за обов'язок висловити вам усім, як учням, так і моїм майбутнім товаришам по службі, моє щире привітання і мою щиру готовність йти назустріч нашому взаємному зближенню в спільній спільній праці. Свій обов'язок серед вас, діти, я розумію так, що я маю всіма силами сприяти розвитку у вас релігійно-морального життя. Завдання Закону Божого не може бути зведене лише до засвоєння пам'яттю тих чи інших богословських знань. Таке розуміння завдання цього предмета було б надто поверхово та недостатньо. Закон Божий повинен мати на увазі не тільки повідомлення відомостей, але головним чином розвиток почуття, добрий напрямок і зміцнення волі. Кожен із нас, безперечно, знає, що таке релігійне почуття. Кожен із нас ще в ранньому дитинстві відчув солодкість молитви або в рідній сім'ї, або в храмі; кожен знає, яку мирну і чисту духовну радість несуть великі свята Різдва Христового і Великодня; знає відраду, що відчувається після щирої, щиросердної сповіді та причастя Св. Христових Тайн. Завдання законоучителя і духовника полягає в тому, щоб ці святі і дорогі для кожної людини почуття підтримати та зміцнити учнів. Він повинен жити з ними цими ж почуттями і навчити свідомо дорожити ними, розкривши їм розумну і міцну їхню основу в християнському вченні про Бога. Але цього мало – якими б хорошими і дорогими не були ті чи інші почуття, вони можуть глухнути, якщо відповідно їм не буде спрямована наша воля. Виховання волі, самовиховання, робота над собою у християнському напрямі – ось чим має займатися кожен із нас із раннього дитинства. Ми повинні уважно стежити за своїми намірами, за своїми вчинками та в ім'я Христове не допускати в собі нічого неприємного християнського сумління. А якщо помічаємо щось подібне, маємо скорботи про це, боротися з собою, просити допомоги у Бога, радитися з більш досвідченими і міцними людьми, очищати себе сповіддю... У цій внутрішній моральній боротьбі кожного з вас законоучитель має бути вашим постійним помічником. Він повинен приходити до вас у скрутну хвилину і надавати вам моральну підтримку. Так я розумію свої обов'язки серед вас. Коротко кажучи, вони полягають у тому, щоб разом з вами жити спільним релігійно-моральним життям, разом з вами здійснювати свій спільний порятунок!» 20 . 20 жовтня після літургії відслужено панахиду в Бозі, який спочив імператор Олександр III і з нагоди Дмитрівської суботи. А наступного дня у 2-й роті відбувся літературно-музичний вечір, після якого були танці. На вечорі були присутні кадети трьох інших рот. Цікава програма концерту цього дня: 1. "Le Jlamand", марш, викон. парфумів, орк. 2-ї роти. 2. «Пам'яті А. С. Пушкіна», тв. Сафонова, прочитає до Жеребка. 3. «Попурі з російських пісень», вик. балалаєчний орк. 2-ї роти. 4. «Блаженний, хто посміхається», тв. Вів. Кн. Костянтина Костянтиновича, прочитає к-т Розумовський. 5. «Тріо», вик. до-ти Габаєв, Попов та Костін. 6. "Росії", прочитає автор, к-т Федоров. 7. «Сонце низенько», вик. хор 2-ї роти. 8. "Gaydox", марш, вик. дух. орк. 2-ї роти. 28 жовтня 2-е відділення 7-го класу святкувало своє відокремлене свято. Перед молебнем отець Сергій сказав таке слово: «Я ще недавно в корпусі, не більше двох тижнів, але, придивившись за цей час трохи до кадетів, я помітив серед вас багато добрих звичаїв, які свідчать про добрий напрямок вашого релігійно-морального виховання. Так, я помітив, що на уроках Закону Божого в класах у вас теплиться лампадка, при зустрічі із Законоучителем-Священиком багато хто з вас підходить під благословення, а іноді цілують хрест на грудях його; проходячи повз храм, осіняють себе хресним знаменням; до приготування уроків за Законом Божим ставляться старанно і охоче... Все це не могло не втішати мене, все це показало, що у ваші душі посіяно і бережеться в них добре насіння православно-християнських навичок. Зараз я буду при новому прояві вашого релігійного почуття. Я бачу перед собою дорослих юнаків випускного класу, які зібралися помолитися перед своїм відокремленим чином Казанської ікони Божої Матері з нагоди святкування на честь цієї ікони 22 жовтня! Видовище втішне, скажу більше, незвичайне! Не тільки в цивільних навчальних закладах, але (на сором свій скажу) і в духовних ми не знаємо цього прекрасного звичаю, ми не побачимо юнаків, які бажають помолитися Цариці Небесній! Ви ж упродовж семирічного курсу свого перебування у навчальному закладі зуміли пронести неушкодженим своє релігійне почуття! Від душі бажаю вам, щоб і надалі вашого життя не залишало вас цей святий настрій! Воно – запорука миру душевного, щастя сімейного, благодушності у працях службових, мужності – у нещастях і випробуваннях, твердості – у спокусах!..» 21 . Нема рації переказувати всі події, що відбувалися у Полтавському кадетському корпусі. Величезна кількість документів та спогадів з історії Полтави зібрано ентузіастом-істориком Борисом Тристановим. Дивно, але йому вдалося знайти практично всі книги «Матеріали з історії Петровського Полтавського кадетського корпусу», складені полковником О. Д. Ромашкевичем. Там знаходяться і спогади колишніх вихованців, випущені у Франції в 1965 році на честь 125-річчя з дня заснування корпусу. У «Матеріалах...» також зібрано та дослівно наводяться численні звернення священика Сергія Четверикова до кадетів з нагоди різних свят та днів поминань. У числі документів на сайті я виявила фотографію кадета Феодосія Четверикова, зарахованого в 1912 році до 1-го класу 1-го відділення (штабс-капітан Чепурківський), до 4-ї роти, якою командував полковник Квітковський. У 1913 році Феодосій грав головну роль Міті у «фантастичній сценці в одній дії» «Сон під Різдво», поставленої силами кадетів. Відомо, що у 1919 році Феодосій разом із корпусом був евакуйований до Константинополя, а звідти до Сербії. Про долю Феодосія Сергійовича буде написано далі. 23 травня 1909 року отець Сергій Четверіков був зведений у сан протоієрея. Того ж року, 27 червня, під час урочистостей з нагоди 200-річчя Полтавської битви, кадетський корпус відвідали імператор Микола ІІ та великий князь Костянтин Костянтинович зі своїми синами Ігорем та Олегом. Під час відвідин корпусної церкви протоієрей Сергій зустрів імператора такими словами: «Ваша Імператорська Величність! Сьогодні, в день світлого святкування 200-річчя славетної Полтавської перемоги, Полтавський кадетський корпус, заснований державним прадідом Вашої Величності на згадку про цю перемогу і для зміцнення в юних серцях майбутніх російських воїнів святих завітів доблесних полтавських героїв, з глибоким благоговінням; і ця світла хвилина ще міцніше запам'ятовує в серцях і юних кадет, і їхніх керівників святі почуття гарячої любові та відданості Царю та батьківщині, ті почуття, якими після віри в Бога завжди була жива та сильна наша Росія. Господь же, який дарував сьогодні перемогу Великому Імператору Петру, нехай буде всесильним Помічником і Охоронцем і Вашою Величністю в царських працях і турботах Ваших і нехай благословить тихим щастям Вас, Царствуючу сім'ю і вручену від Бога руську землю» 22 . Потім, за свідченням О. Д. Ромашкевича, пан «удостоїв протоієрея Четверикова розпитувань щодо його служби в корпусі», а також детально оглянув церкву. Заключними заходами стали цього дня урочистий огляд кадетів та бал увечері у будівлі корпусу. Щодня отця Сергія Четверикова був сповнений масою турбот, але були серед цих робочих буднів і особливі дні. 11 листопада 1910 року його було призначено цензором проповідей по 1-му округу Полтавського повіту. У 1912 році, нарешті, вийшла друком давно написана Четвериковим книга «Опис життя блаженної пам'яті оптинського старця ієромонаха Амвросія у зв'язку з історією Оптиної пустелі та її старчества». Четверіков відправив книгу в дар імператору, за що «государ Найвище наказав дякувати пр. Четверикова за зазначене підношення», а 26 жовтня 1912 року Четверіков був нагороджений орденом Св. Анни 3-го ступеня. У 1913 році преосвященний Сильвестр (Ольшевський), єпископ Прилуцький, вікарій Полтавської єпархії, задумав видання Полтавсько-Переяславського Патерика, куди мали увійти життєписи багатьох подвижників, які народилися або проживали в межах Полтавського краю. Життєпис старця Паїсія Величковського, уродженця Полтави, було доручено протоієрею Сергію Четверикову. Кожне канікулярне літо, аж до самої революції, Четвериков проводив у бібліотеках Імператорської Академії наук та Петербурзької Духовної Академії, в Московській синодальній (патріаршій) бібліотеці, в Орловському єпархіальному давньосховищі, в бібліотеках Оптиної пустелі та Ново-Нямецького. Багатий рукописний матеріал вимагав ретельного вивчення та переробки, на що йшло дуже багато часу. На жаль, до 1917 року Четверіков не встиг закінчити цю роботу. Лише перебуваючи в еміграції та відвідавши 1931 року Румунію, отець Сергій зміг завершити свою багаторічну працю (книга «Молдавський старець схіархімандрит Паїсій (Величківський)» вийшла в Естонії 1938 року у двох випусках). У 1916 році побачила світ брошура протоієрея С. Четверикова «Бесіди законовчителя» (вип. 11, Полтава). У цій роботі отець Сергій дбає про моральну чистоту і цнотливість своєї юної пастви: основою його брошури стала бесіда зі старшими вихованцями корпусу на тему «Юнаки, бережіть вашу цнотливість!». Причиною написання її стала думка, що «на збереженні цнотливості в душі дитини звертається в нас дуже мало уваги. Наша школа також занадто мало місця відводить турботам про моральну чистоту і цнотливість дітей». А життя в корпусі тим часом текло своєю чергою. Кадети ходили на заняття, у вільний час читали, грали, дуріли. Брали участь у корпусних та класних святах, організовували бали, ставили вистави, репетирували в оркестрах. У теплу пору року під наглядом керівників здійснювали екскурсії та походи, проводили час у літніх таборах, вчилися стріляти та фехтувати, проводили спортивні змагання у бігу, у стрибках, у лазні похилими сходами. Неподалік корпусу було велике озеро, де у вихідні дні можна було покататися на човнах, на березі попити чаю «з бутербродами та цукерками». В одному зі звітів офіцера наводиться перелік ігор, в які грали кадети: 1) кеглі, 2) крокет, 3) ходулі, 4) гігантські кроки, 5) містечка, 6) ігри з м'ячем, 7) лапта, 8) по кутах, 9) стрілок, 10) 11) ігри із зав'язаними очима «вірний удар» і «два сліпих», 12) «Кумушка, дай ключі» і 13) «Розбійники йдуть». Іноді кадети ходили в кадетський гай на пікнік разом із службовцями корпусу та його сім'ями, після закінчення пікніка грали у різні ігри. Часто їздили в маєток князя Кочубея на огляд парку та саду, відвідували музей при Шведській могилі, ходили на черепичний завод. Старі фотографії передають атмосферу життя кадетів у Полтаві. Війна, що почалася в серпні 1914 року, внесла свої корективи в життя кадетського корпусу. Деякі викладачі пішли на фронт, інші переклади не отримали через особливе розпорядження начальства. На загальних зборах службовці корпусу ухвалили відраховувати 2% від платні на придбання матеріалів та продуктів для потреб лазаретів та діючих частин. З цією метою було створено спеціальний комітет. Дружина директора та жінки корпусу закуповували і видавали для роботи матеріал, кроїли, шили, по черзі чергували, приймали вже готові речі. Інші члени комітету також активно допомагали жінкам. Для робіт та складу речей було надано квартиру директора. З жовтня 1914 року в церкві корпусу кожну службу відбувався кружечний збір серед службовців на користь Червоного Хреста. 23 січня 1915 року відправлено до Кавказької діючої армії два ящики шевського товару на 250 рублів. Наприкінці літа 1915 року до переселенського бюро відправлено 266 запобіжних масок. На уроках ручної праці кадети виготовляли складні ліжка для потреб місцевих лазаретів. 28 січня 1915 року Полтавський кадетський корпус відвідав государ імператор із почтом. Наближався 1917 рік. Про становище у Полтавському кадетському корпусі 1917 року красномовно говорять спогади учасників подій. Ось що писав випускник М. Караченців: «Революційний період розпочався із 25 лютого старого стилю 1917 року. Його поступові етапи всім відомі: зречення Государя 3 Березня, Мілюківщина, Керенщина, Главковерх Прапорщик Криленко, німецький «подарунок» запломбованого вагона з Леніним та його сподвижниками для поглиблення «безкровної» революції та їх жовтневе захоплення влади у Петрограді тощо. У революційний період ми увійшли до юнаків політично абсолютно непідготовленими. Нам зовсім були дикі й незрозумілі вимоги збунтованих і шалених солдатів: «Ні анексій! Ні контрибуцій! Ні Константинополя!». Що за тарабарщина, коли війну ще не закінчено? До чого тут Константинополь і решта, коли необхідне національне піднесення і нові зусилля, щоб довести війну до переможного кінця? Найменший нешанобливий вираз за адресою Імператора, що зрікся, викликав у нас глибоке обурення. Нам залишалося також незрозумілим, що не знайшлося жодного генерала, щоб припинити докорінно розруху і хаос. Ми гостро відчували лише одне: Батьківщина в небезпеці, ми Їй потрібні, Вона може мати на нас, як і в минулому, про що свідчать чорні мармурові дошки в нашій церкві з іменами Полтавців, що загинули на багатьох полях лайки. Але хто нам вкаже, як і коли застосувати нашу силу? Поки що внутрішнє життя корпусу йшло своєю чергою...» 23 . Далі М. Караченцев описує події Лютневої революції: «Це був уже 9-й день революції. Наші нерви були досить збуджені, причому більшість переживала події наодинці, рідко маленькими групами, що не перевищували трьох-чотирьох кадет. Величезний натовп солдатів упереміж зі цивільними та бабами заповнив не тільки весь простір перед корпусом, а й частину прилеглого Круглого саду. Були оратори, загалом натовп мітингував і, можливо, з якоюсь упередженою метою зібрався саме перед будівлею корпусу. Про що там вони розмовляли, нас не цікавило, але їхня присутність та їхній гомін лише більше натягнули наші нерви, і виникло підсвідоме бажання у багатьох: їх розігнати. Потім це перейшло у більш практичне рішення: розігнати їх попередньо або просто прорватися до Віленців та запропонувати їм забути всі минулі тертя між нами та приєднатися до нас для відновлення порядку у місті. (Віленський кадетський корпус тимчасово розташовувався у наметах на плацу біля будівлі Полтавського корпусу. – Ю. А.). Здається, це була субота або якийсь відпускний день, скоріше до обіду, тому що частина кадет йшла у відпустку і вирішила вийти з корпусу не поодинці, а разом. Коли кадети з'явилися на пероні корпусу, на них посипалися погрози розправи та добірна лайка. Обурені, вони прибігли в роту, і їхня поява і їхній вигляд викликали той поштовх, якого не вистачало для рішучих дій... Коли пролунала команда «У РУШТЛІ», її підхопили й повторили деякі саме тому, що кадети були в різних місцях приміщення. Отже, багато хто не бачив кадет, що повернулися, і поки не знали, що сталося. При тій нервовій напруженості, що переживається, команда «У РУШТЛІ» знайшла негайний відгук. Кадети почали спішно вдягати мундири, пристібати підсумки, розбирати гвинтівки, приєднавшись до багнетів, і будуватися в коридорі. Пролунала перша команда віце-фельдфебеля Михайлова, потім наступні, і рота повернулася, щоб іти до виходу. Наступний момент має дві версії: а) Підполковник Бужинський, упершись ногами в притолоку дверей, а спиною в протилежну, крикнув: «Схаменіться! Що ви робите?.. Не пущу... Що ви!.. збожеволіли?»; б) Підполковник Васильєв, біля вихідних дверей, спираючись на палицю, вихопив револьвер і, приклавши його до свого правого скроні, спокійно, але голосно промовив: «Тільки через мій труп ви перейдете». Перші ряди кадет здивувалися і зупинилися; хтось із них кинув свою гвинтівку, яка з громом прокотилася вздовж коридору. Кадети схаменулися, повільно розійшлися, поставили гвинтівки в козли, але потім усі заревіли, як діти...» 24 . А ось ще один опис тепер уже інших подій. Ці рядки належать випускнику 1919 року С. Трещенкову: «До літніх канікул 1917 року життя корпусу текло ще за інерцією, як і раніше. Директором корпусу був генерал-майор Клінгенберг. За його німецьке прізвище і його вид прусського офіцера ми швидше його не любили і величали його, за очі звичайно, зневажливою прізвисько «німець». І ось цей «німець» у дні революції виявив себе з несподіваного боку і в короткий період (він був заарештований і прибраний із корпусу влітку 1917 року) завоював кохання кадет. У зв'язку з подіями в Петрограді та Москві з'явилися кадети з інших корпусів, які вважалися у нас відрядженими. Серед них був і син Клінгенберга, кадет Пажеського корпусу, який разом із кількома іншими кадетами увійшов до місцевої ради солдатських депутатів. За цю діяльність Клінгенберг наказом по корпусу звільнив свого сина. Наступні та серйозніші події показали нашого директора з нового боку. Наш духовий оркестр був на той час єдиний у Полтаві, і, зрозуміло, корпус весь час отримував наполегливі запрошення взяти участь у парадах та маніфестаціях. За весь час ми лише один раз були змушені взяти участь у якомусь параді, маршуючи серед натовпу, прикрашеного червоними бантами. Це нам дуже не сподобалося, і від подальшої участі ми відмовились. Директор наш, звинувачений місцевою владою у триманні кадет під замком, став пропонувати всім, хто приходить нас «запрошувати» і піти для цього переговорити з 1-ою ротою, яка ці запрошення відхиляла, посилаючись на те, що наша справа вчитися. Це тривало до того моменту, коли надто вже наполегливій черговій делегації «злегка» допомогли спуститися зі сходів. Відносини між корпусом та містом сильно зіпсувалися. Революційні маси (одних запасних у Полтаві налічувалося тоді близько 4000) погрожували взяти корпус нападом та знищити це «контрреволюційне» гніздо. Атмосфера була напружена до крайності, і ми очікували нападу з хвилини на хвилину. Перша рота, озброєна берданками, а друга залізними гімнастичними ціпками, охороняли всі входи в корпус. Про результат майбутнього бою ми ілюзій собі не робили. Не знаю точно, що відбувалося в 1-й роті, але ми, кадети 2-ї роти, написали прощальні листи рідним і склали їх в затишному місці, щоб залишилися живими відправили їх за призначенням. Ось у цей момент, що гостро переживається нами, прийшов до нас генерал Клінгенберг і сказав промову, умовляючи нас зберегти холоднокровність і нічого не робити без його відома. «Повірте, що, коли настане потрібний момент, я сам скомандую: „У РУШНІ!”», були його заключні слова. Дякувати Богу, нічого не сталося. Містом поширилася звістка: кадети встановили на першому поверсі артилерію та кулемети. Вулиці, прилеглі до корпусу, зовсім спорожніли: «краса і гордість революції» не ризикувала проходити повз озброєне «контрреволюційне гніздо». Пояснення цієї звістки можна знайти лише в наступній незначній події: ми, не пам'ятаю вже чому, втягнули на перший поверх дві маленькі гармати, часів Петра Великого, які завжди були в корпусі. Хтось це бачив, і поголос перетворив їх на «потужну артилерію». Як би там не було, але ми мирно завдяки цьому дожили до літніх канікул. Повернення до корпусу восени 1917 року приготувало нам цілу серію неприємних сюрпризів: корпус було перейменовано на гімназію Військового Відомства, що було, на наш погляд, набагато гірше, ніж колишні військові гімназії. Нові віяння стали позначатися у всьому. Було очевидно, що було вирішено знищити військовий дух корпусу. Почалося це з нашого першого знайомства з новим директором, який, прийшовши до їдальні, почав нас повчати, що на його привітання не можна відповідати, як раніше: «Здоров'я бажаємо», а треба говорити, як він: «Здрастуйте». Отже: «Здрастуйте, панове!» – «Здоров'я бажаємо, Пане Полковнику». – «Та ні! Так не можна! Я вже вам казав, – ще раз: Здрастуйте, панове! – «Здоров'я бажаємо, Пане Полковнику». – «Так не можна... Ось я вийду, повернуся і ще раз привітаюся з вами». На третій раз успіх перевершив усі очікування: у відповідь на вітання нашого директора піднялося щось неймовірне: «Здрастуйте!.. Як ся маєте?.. Як здоров'я дружини?.. А дітлахи як?». Директор з нами більше не вітався, зникли РОТИ, їх замінили ВІКИ. Будуватися за ранжиром було заборонено, треба було ставати парами і заборонено було ходити в ногу. Не пам'ятаю вже, коли кадетський мундир перетворився на чорну тужурку, були зняті погони, петлиці та галуни з коміра, мідні гудзики були обшиті чорною матерією. Зважаючи на повну розгубленість начальства, ми взяли на себе підтримку дисципліни та порядку, щоб не гасити кадетського духу, і треба зізнатися, що підтримували ми їх незрівнянно суворо, ніж це було за старих часів. Пізніше частина ротних приміщень була зайнята червоноармійцями, на під'їзді корпусу красувалися вартові з кулеметами. Це породило новий вид спорту: гурт кадет оточував вартових і замовляв їм зуби, тоді як інші намагалися стягнути зброю. Іноді це вдавалося, зброя зникала в незліченних схованках корпусної будівлі, і обшуки, що йшли після цього, іноді під час уроків, не давали жодних результатів. Так ми дотягли до літа 1918 року» 25 . Навчальний 1918-1919 рік приніс нові зміни: в Україні влада перейшла до Гетьмана. З'їзд корпусів, скликаний у Києві, виніс одностайне рішення щодо відновлення кадетських корпусів. Корпуси, що знаходилися на території України, знову повернулися до колишнього порядку, але українізовані. З'явилися погони того ж синього кольору з білим кантом, але звужені та закруглені вгорі; замість вензеля Великого Петра ними красувався тризуб – український герб. Роти стали іменуватися сотнями, відновлено виробництво у віце-унтер-офіцери та введено викладання історії та географії України та української мови. 12 грудня 1918 року кадети передчасно розпущені на канікули. Залишилися в корпусі лише ті, серед 30–40 осіб, кому не було куди їхати. 6 січня 1919 року червоні зайняли Полтаву, а на другий день у приміщеннях 2-ї, 3-ї та 4-ї рот була розміщена одна з частин Червоної армії. 28 січня пред'явлено дві вимоги командира червоноармійців, що знаходяться в будівлі корпусу: 1) очищення Церкви того ж дня для влаштування в ній червоноармійської читальні; 2) очищення всіх квартир, які займають офіцери-вихователі. Наступний епізод – один із найтрагічніших як для Полтавського кадетського корпусу, так і для самого Сергія Четверикова. Наводжу його спогади, записані одним із випускників у 1929 році майже дослівно: «Я хочу розповісти... історію знищення нашого Корпусного прапора, ту сумну історію, яка ось уже 10 років важким каменем лежить у мене на серці, яка була головною причиною мого добровільного відходу з корпусу в 1921 році і яка, ймовірно, до кінця мого життя не перестане обтяжувати мене. У 1919 р. ми разом з полковником Парай-Кошицем зробили докладну письмову доповідь тодішньому директорові корпусу полковнику Антонову про знищення прапора, але, мабуть, ця доповідь загинула разом з іншими доповідями і паперами при евакуації корпусу, і в даний час ні в кого, крім мене, немає. Тому я вважаю себе зобов'язаним знову докладно і точно доповісти цю історію. 28 січня 1919 року, в понеділок (це і є точна дата знищення Корпусного прапора), вранці о 9-й годині до моєї квартири в корпусі зайшов офіцер, який командував тією червоною частиною, яка вже три тижні була розміщена в будівлі корпусу. Він прийшов до мене в супроводі двох солдатів, озброєних гвинтівками, і висунув мені вимогу в той же день очистити приміщення церкви, тому що воно необхідне для влаштування в ньому читальні для солдатів. Приміщення має бути очищене до третьої години дня. Якщо я не маю людей, він може відрядити у моє розпорядження своїх солдатів. Я запитав його, чому для влаштування в приміщенні церкви читальні для солдатів необхідно знищити церкву і хіба не можна, в крайньому випадку, відокремити вівтар від середньої частини перегородкою, - церква досить простора і для того, щоб у ній помістити читальню, і для того, щоб у ній відправляти Богослужіння. Коли офіцер, у відповідь мені, знову підтвердив свою вимогу, я сказав, що маю про його вимогу доповісти корпусному начальству та Архієпископу Феофану [Бистрову], після чого тільки й можу ухвалити те чи інше рішення. По відході офіцера я пішов до Архієпископа Феофана. Він сказав мені, що якщо виявиться необхідність очистити церкву, то дозволяє перенести церковне майно в Архієпископський будинок, у дворі якого знаходилася старовинна Запорізька церква, в якій не відбувалися тоді Богослужіння. Одночасно з вимогою очищення церкви було пред'явлено й іншу вимогу: очистити всі квартири, де містилися службовці корпусу офіцери. З цього приводу о 12 годині дня було призначено в приміщенні лазарета загальні збори службовців. Стан справ у цей час був таким: директор корпусу полковник Антонов і три ротні командири – Биков, Ромашкевич і не пам'ятаю, хто третій, були у в'язниці. На волі був командир 1-ї роти полковник Парай-Кошиць. На зборах у лазареті головував Інспектор корпусу Данків. Коли я заявив про висунутий мені вимогу очистити церкву, одні обурювалися цією вимогою і знаходили, що церкву ми не повинні очищати, нехай її очищають самі червоні, інші казали, що краще самим очистити церкву, ніж надати цю справу більшовикам. Я бачив, що угоди та загального рішення важко досягти, що не допустити до очищення церкви ми не маємо сили і що краще самим очистити, ніж надати господарювати в ній червоноармійцям, тому я запропонував, спираючись на дозвіл Архієпископа Феофана, самим очистити церкву, перенести її майно. Ця пропозиція не зустріла заперечень, але оскільки того ж дня, о 3 годині дня, мали відбутися нові збори з питання про очищення квартир, то й питання про церкву залишилося ще не вирішеним остаточно. Про прапор, що знаходився в церкві, ніхто не згадав. Можливо, це пояснюється тим, що всі вважали турботу про нього, що лежить на мені, як на настоятелю церкви. До Березневого перевороту Корпусний прапор містився на правому кліросі в клейончатому чохлі. Після перевороту директор корпусу генерал-майор Клінгенберг знайшов зручнішим його зберігати у вівтарі. Потім, на мою пропозицію, для більшої безпеки прапор був захований у правому боці церкви, за великим кіотом Святителя Миколая Чудотворця, де він був зовсім непомітний ззовні. Там воно залишалося до 28 січня 1919 року. 28 січня перед початком зборів у лазареті до мене підійшов фельдфебель Тимченко (надстроковий солдат на службі в корпусі) і запитав: «Як бути із прапором при очищенні церкви?». Я відповів йому, що скажу після зборів. На зборах, де були присутні, крім офіцерів, і ще якісь цивільні незнайомі мені люди, я не наважився голосно говорити про прапор. Я підійшов до полковника Парай-Кошицю і, відкликавши його вбік, спитав його: Що робити зі прапором? Він відповів мені: Не знаю. Ми почали радитись. Щоб зрозуміти прийняте нами тоді рішення, треба уявити собі самий момент: директора корпусу і трьох ротних командирів посадили у в'язницю. Ми самі, з хвилини на хвилину, могли чекати на арешт. Червоноармійці, не дочекавшись очищення церкви з нашого боку, могли почати очищати її, як це було в Духовному училищі. Тому, коли я поставив питання: чи не знищити прапор і цим запобігти можливості переходу його до рук червоних, полковник Парай-Кошиць без заперечень прийняв цю думку. Згодом інспектор класів Данків дорікав мені, чому я не з ним радився про прапор, а з полковником Парай-Кошицем, але мені здавалося, і тепер здається, що це питання ближче стосувалося Парай-Кошиця, ніж Данкова. Я далек от мысли оправдывать себя. Напротив, я не вижу для себя никакого оправдания. Теперь, трезво оценивая положение, я вижу, что мы могли спасти знамя. Но я вижу теперь только потому, что знаю все последующие обстоятельства. Тогда же положение представлялось совершенно безвыходным. Після розмови з Парай-Кошицем я повернувся до церкви і сказав Тимченку, що ми з Парай-Кошицем вирішили спалити прапор. И у Тимченко не явилось никакого возражения. Знамя было вынуто из чехла и сожжено, вместе с древком, в селитренной печке. Это было сделано Тимченко в моем присутствии. Я знаю, як боляче і як прикро читатиме чи чутиме ці мої рядки колишнім кадетам корпусу. І ви зрозумієте, чому з того часу я не смію прямо дивитися в очі нашим кадетам і чому я мав піти з корпусу. Але докори совісті я почав відчувати лише через кілька місяців. Перший час я вважав, що вчинив правильно. Потім я розповідав про це кільком особам, судом яких дорожив. Полковник Парай-Кошиць увесь час вважав, що ми вчинили правильно. Колишній директор корпусу Попов також визнав наш вчинок правильним. Але я таки не знаходжу собі спокою. І незважаючи на те, що минуло вже ДЕСЯТЬ років з того часу, я з таким же болем переживаю те, що трапилося, як і в 1919 році. Того ж дня ми почали очищення церкви і другого дня закінчили. Це було перше очищення церкви. У липні того ж року церкву було відновлено та знову освячено після вигнання більшовиків. У листопаді почалася евакуація корпусу, і тоді всі церковні цінності, начиння, одяг, ікони були відправлені до Троїцької церкви. Яка їхня доля, я не знаю» 26 . У листопаді 1919 року залишки Полтавського кадетського корпусу разом із викладачами на кількох ешелонах вирушили в евакуацію на Кавказ, де на той час знаходилася ставка Головнокомандувача Збройних сил Південної Росії. 4 грудня після звільнення Владикавказу Полтавський корпус було влито до Владикавказького кадетського корпусу. У березні 1920 року зведений корпус був перекинутий до Криму, доповнений іншими кадетами та отримав назву Кримського кадетського корпусу. Невідступно разом із корпусом слідував і його священик, отець Сергій Четверіков. Тільки родина його у повному складі не змогла дістатися Криму: через хворобу сина дружині довелося затриматись у Тифлісі. Старша дочка Ангеліна Сергіївна була вже одружена і побажала залишитися в Росії. Зі священиком були четверо його дітей: Феодосій, Сергій, Олександра та Ольга. Про своїх рідних, які залишилися в Росії, з того часу Четверіков нічого не чув... Спочатку корпус розташувався в Ореанді, в казармах Кримського кінного полку, але з прибуття з фронту кадетів з різних корпусів було виділено більш просторе приміщення – в Массандрі. На той час директором корпусу був призначений генерал-лейтенант В. В. Римський-Корсаков. Щойно кадети, трохи обжившись у Массандрі, збиралися приступити до занять, прийшла грізна звістка про падіння Перекопа, і майже відразу ж настав наказ готуватися до евакуації. 1-шу роту спішно озброїли гвинтівками і надали у розпорядження ялтинського коменданта для несення вартової служби в місті і для боротьби з грабежами, що почалися. Молодші допомагали пакувати корпусне майно та перевозити його до порту. 30 жовтня грецька баржа "Хрисі", на яку завантажилися три роти корпусу, вирушила до берегів Туреччини. Пробувши кілька днів у Константинополі, поїхали поїздом через Хорватію до словенського селища Стернище поблизу Птуя. Уряд Королівства сербів, хорватів і словенців (КСГС) надав для тимчасового житла порожній табір для військовополонених, збудований у першу світову війну, – кілька десятків дерев'яних бараків. Тут корпус пробув до осені 1921 року. Згодом його перекинули до Білої Церкви, об'єднавши з Донським кадетським корпусом. Протоієрей Сергій Четвериков у 1921 році залишив посаду законовчителя та священика Полтавського корпусу. Про причину цього відходу я вже писала: великою мірою відхід був пов'язаний зі знищенням Корпусного прапора, в чому Четверіков звинувачував переважно себе. Звичайно, всі кадети та викладачі, а разом із ними і сам отець Сергій, вважали, що евакуація – справа тимчасова. Думали, що за рік-два корпус повернеться до Росії. Проте йшли місяці, роки, і ставало все ясніше, що повернення неможливе. Значення перебування протоієрея Сергія у Полтавському кадетському корпусі важко переоцінити. Саме тут його повчальне слово набуло тієї надзвичайної сили, а водночас доступності та простоти, які дозволили надалі Четверикову стати духовником усієї емігрантської молоді в Європі. Щодо самих кадетів і навіть офіцерів-вихователів, то священик Четвериков став за ці роки для них рідним батьком. Практично кожен, хто залишив спогади про роки навчання у Полтаві, писав про отця Сергія дуже тепло. Багато хто проніс світло душевне, запалене промовами і молитвами отця Сергія, через все своє життя. Не було російської людини в еміграції, яка не зверталася б до православної церкви у скрутну хвилину. А більшість біженців мали не хвилини, а роки, десятки років. Наведу лише один приклад. Одним із випускників Полтавського кадетського корпусу був Михайло Максимович, майбутній святитель і чудотворець Іоан Шанхайський та Сан-Франциський, єпископ Руської Православної Церкви за кордоном (РПЦЗ). Він закінчив Полтавський корпус у 1914 році, згодом юридичний факультет Харківського університету (1918). Хотів вступати до Київської Духовної Академії, але на вимогу батьків отримав юридичну освіту. Лише на еміграції Максимович зміг вступити на богословський факультет Белградського університету, який закінчив 1925 року. 1926 року був пострижений у чернецтво в Мільківському монастирі, отримавши ім'я Іоанн. До 1929 року був законоучителем у сербській гімназії у місті Велика Кікінда. Саме в ці роки в тій же гімназії навчалася моя бабуся Олена Сергіївна Гребенщикова. Пізніше, маленькою дівчинкою, я завжди дивувалася, звідки у бабусі така сильна віра в Бога, таке неухильне дотримання православних традицій. Лише зараз, дізнавшись про викладання в сербській гімназії отця Іоанна, я розумію, якою духовною силою і якою переконливістю в проповідях мав законовчитель і священик Іоанн. Адже все починалося з кадетського корпусу, де служив о. Сергій Четверіков! Два слова про подальшу долю отця Іоанна. На початку 1930-х років він опублікував ряд богословських робіт, де полемізував із прихильниками теологічної концепції «софіології», насамперед зі священиком Сергієм Булгаковим. Забігаючи наперед, скажу, що Четверіков, перебуваючи вже в Російському Студентському Християнському Руху (РСГД), теж постійно дискутував із батьком Сергієм Булгаковим на ті самі теми. У 1934 році після хіротонії владика Іоанн спрямований на службу в Шанхай на єпископську кафедру, де виявив себе як благодійник та піклувальник філантропічних товариств. У Китаї, а потім на острові Тубабао на Філіппінах прославився численними випадками зцілення безнадійно хворих на його молитви. З 1951 по 1962 рік – архієпископ Західноєвропейський, з кафедрою спочатку у Парижі, потім у Брюсселі. З 1963 року архієпископ Західно-Американський та Сан-Франциський. Помер 1966 року в Сіетлі (США). На еміграції потрібно було все починати спочатку. Діти вже виросли і почали влаштовуватись самостійно. Феодосій вступив до університету у Любляні на електротехнічне відділення технічного факультету. Олександра стала студенткою філологічного факультету того самого університету. Ользі в 1921 виповнилося 15 років (народилася б березня 1906), і, швидше за все, вона була при старшій сестрі. Молодший син Сергій, мабуть, теж залишився у Любляні. З 1920 по 1923 рік протоієрей Четверіков - настоятель приходу в сербському селі Ліка (між Боснією та Хорватією). На жаль, відомостей про цей період життя отця Сергія знайти не вдалося. Розвиток подальших подій знаходимо у спогадах владики Євлогія (митрополит Євлогій (Георгіївський) у 1923 році був призначений Патріархом Тихоном главою всіх російських парафій за кордоном): «Наприкінці 1923 року я почав отримувати листи з Братислави з проханнями про організацію приходу і призначення священика. Після деяких пошуків я зупинив свій вибір на о. Сергія Четверикове. ...Он прислал мне прошение о переводе в Братиславу, где жил его сын. Желание его меня обрадовало. Я знав, що о. Сергій священик видатний, високого душпастирського настрою, аскетичного чернечого духу і знавець російського чернецтва та старчества. Він добре вивчив праці родоначальника руху (у XVIII столітті) щодо оновлення православного чернецтва та основоположника старчества Паїсія (Величківського), побував і в Німецькій Лаврі (у Румунії), де свого часу цей великий подвижник працював; духовно був пов'язаний о. Сергій і з Оптиною Пустелем, був близько знайомий із життям і творіннями оптинських старців, написав книгу «Оптина Пустинь». Я з радістю переклав о. Четверикова в Братиславу. Приход наш в Братиславе надо признать счастливым. Все настоятели его, начиная с о. Четверикова и до сего дня, выдающиеся пастыри. Братислава, столиця Словаччини, місто університетське, в якому мешкає багато російських студентів. О. Четвериков поставив прихід добре і Братиславою не обмежився, а став простягатися далеко за її межі. У Словаччині розкидано чимало російських гнізд – сім'ї чехів-військовополонених, які повернулися з Росії одруженими з російськими 27 . О. Четверіков розвинув широку місіонерську діяльність по всій Словаччині, опікувався до десяти таких гнізд...» 28 . Феодосій Сергійович, син отця Сергія, справді оселився у Братиславі після закінчення університету у Любляні. Він прийняв посаду начальника міської станції водопостачання міста Братислави, на якій працював до 1955 року, аж до свого від'їзду до Радянського Союзу. Феодосій тут же при станції водопостачання («водярні», як кажуть словаки), отримав квартиру у відомчому будинку; одну з кімнат виділив отцю Сергію. Ось як описує зустріч з ним у 1923 році протоієрей Василь Зіньківський: «З о. Сергієм я зустрівся вперше в Москві на з'їзді духовенства та мирян у червні 1917 року. Я вже знав ім'я о. Сергія за його книгою Старець Амвросій, але скільки додала до цього літературного знайомства особиста зустріч! У о. Сергія був якийсь чарівний шарм, він був такий привабливий і доброзичливий, від нього віяло такою духовною влаштованістю, що він уже тоді залишив у мені те «оптинське» враження, яке стало домінуючим у подальшому спільному житті з ним. У роки еміграції, коли виник наш Студентський Християнський Рух, я почув у Празі, що в Братиславі священиком є ​​о. Сергій. Я вирішив поїхати до нього, але цього разу мої враження були сумні. Він жив за містом один; о. Сергій був привітний, але дуже сумний: його дружина з однією дочкою та сином залишилися в Росії, дві інші дочки та син були в Югославії. Мені було дуже сумно бачити о. Сергія в незатишній обстановці, але враження про його духовну значущість лише посилилося. Він дуже охоче відгукнувся на запрошення приїхати до Праги влітку 1923 року 30 на місцевий з'їзд, але на з'їзді він відчув велике розчарування: на з'їзді був присутній Марцинковський, який розвивав баптистську пропаганду. Хоча на з'їзді було чимало православної молоді, яка сповідалася та причащалася, але спритність у пропаганді баптизму у Марцинковського створювала внутрішню невизначеність у релігійному стилі Руху. На з'їзді в Пшерові восени 1923 року, на якому перемогла православна течія, о. Сергій не був, але був на спільному з'їзді в 1924 році, і тут його враження були вже інші, сприятливі для Руху »31. Декілька слів про Василя Васильовича Зіньковського. Він був на 14 років молодший Четверикова, але на той час його ім'я вже було відоме всієї російської еміграції. З 1920 року – професор філософії та експериментальної психології Белградського університету. Тут він читав лекції на богословському факультеті, де навчалося багато російських студентів, і зблизився з членами студентського православного гуртка. Він увійшов до складу Верховної ради у справах російських шкіл при Міністерстві освіти, був одним із творців Товариства російських учених у Королівстві сербів, хорватів та словенців, став його секретарем, входив до Російської академічної групи. Незважаючи на зайнятість, у ці роки йому вдалося продовжити розпочаті ще в Росії експерименти з дитячої психології та підготувати до друку книгу «Психологія дитинства», що вийшла 1924 року в Лейпцигу. Майже одночасно в Загребі сербською мовою вперше була опублікована ще одна його книга – «Російські мислителі та Європа» (1922). Одним із найбільших центрів російської еміграції стала Прага. У 1923 році з ініціативи Російської академічної групи та за фінансової підтримки уряду Чехословаччини тут було створено Російський Вищий педагогічний інститут ім. Я. А. Коменського. Зіньківський прийняв запрошення зайняти кафедру в ньому та переїхав до Праги. Увійшов до складу Педагогічної ради інституту разом із такими відомими вченими, як професори С. М. Булгаков, С. І. Гессен, А. А. Кізеветтер, І. І. Лапшин, Н. М. Могилянський та ін. Очолив кафедру педагогічної психології та експериментальної педагогіки. Завдяки науковому та громадському авторитету, 1923 року Зіньківський на Першому педагогічному з'їзді російської еміграції був обраний головою Педагогічного Бюро у справах нижчої та середньої російської школи за кордоном, своєрідного Міністерства освіти Зарубіжної Росії. Його активна діяльність сприяла тому, що вирішувалися багато проблем фінансування та організації шкільної справи у різних країнах Європи, підготовки вчительства, соціального захисту дітей-емігрантів, створення та обговорення програмно-методичного забезпечення російської зарубіжної школи. Отже, на запрошення професора Зіньківського в липні 1923 року батько Сергій вирушає з Братислави до Штернберга (Чехословаччина) на Перший педагогічний з'їзд російської еміграції, де брав участь і батько Сергій Булгаков. Слід сказати, що Булгаков і Четвериков були знайомі з 1917 року; обидва вони брали участь як делегати в Московському з'їзді духовенства. Через кілька років, перебуваючи у Парижі, вони стануть «головними дійовими особами» у Російському Студентському Християнському Руху. У дослідженнях з історії РСХД зазвичай йдеться про вплив отця Сергія Булгакова та майже нічого про роль отця Сергія Четверикова. Разом з тим обидва священики були нероздільні у своєму служінні, дуже дружили, хоч і нескінченно дискутували з різних питань богослов'я і філософії. Лише у статті Олександра Кирлежова знаходимо таке зауваження: «Поява цих імен у зв'язку з передісторією РСХД є більш ніж знаменною. Два цих священики не лише представляли «левітський» аспект Церкви, тобто її літургійний та сакраментальний вимір, а й символізували два типи священнослужителів, які активно сприяли становленню та розвитку РСГД за кордоном. Отець С. Четвериков – «професійний» священик, який пройшов традиційний шлях церковного служіння ще Стародавньої Росії: випускник духовної академії, законовчитель; у роки еміграції – парафіяльний пастир. Батько С. Булгаков – «професійний» інтелігент, який пройшов шлях від юнацького атеїзму до марксизму та професури на кафедрі політекономії. Обидві цих людей на еміграції стали духовними лідерами РСХД, і кожен служив Руху властивим йому даром: один – як духовник, наставник у духовному житті, інший – як богослов і ідейний натхненник» 32 . Втім, не забігатиму вперед. Отець Сергій Четверіков, як уже говорилося раніше, прийняв парафію в Братиславі в 1923 році. Своєї церкви в Братиславі російські емігранти не мали: богослужіння проводилися в одному з магазинів, де орендувалися дві обладнані кімнати. Про життя і служіння отця Сергія в Братиславі відомо лише, що в період з 1925 по 1928 рік вийшли друком праці священика Сергія Четверикова «Російський пастир» (Берлін: Свидник, 1925), «Оптіна Пустинь» (Париж, 1926, 18). 1926, 63 с.). На установчому з'їзді РСХД у Пшерові 1923 року отець Сергій не був присутній, а тим часом саме там відбувалися події, що вплинули на становлення РСХД та визначили перебіг Руху в Європі на довгі роки. На з'їзд були запрошені делегати та активісти студентських гуртків (загалом понад 30 осіб), які представляли всі центри російського розсіювання: Париж, Прагу, Брно, Пшибрам, Берлін, Лілль, Загреб, Тарту, Кишинів, Софію, Белград. Як доповідачів та організаторів-натхненників у з'їзді взяли участь представники старшого покоління: батько Сергій Булгаков, Н. А. Бердяєв, А. В. Карташев, П. І. Новгородцев, В. В. Зіньківський, а також молодші за віком Л. А. Зандер та Г. В. Фло На з'їзді зіткнулися два підходи, які практикувалися у молодіжних гуртках: з одного боку, інтерконфесійний, за духом протестантський стиль, характерний для Всесвітньої Студентської Християнської Федерації та гуртків, які вона ініціювала; з іншого боку, православний стиль, характерний для гуртків, так чи інакше пов'язаних із Церквою та священнослужителями. РСХД, що міцно пов'язало себе з Російською Православною Церквою, обрало другий шлях. Психологічно він був менш зручним, у певному сенсі максималістським, але майбутнє показало правильність цього вибору: Рух зберіг життєздатність протягом десятиліть; воно ніби вмирало, але потім знову відроджувалося. Батько Сергій Булгаков промовив натхненне слово, яке справило на присутніх дуже сильне враження. Він поставив справжній масштаб тих завдань, які постали перед Рухом: взяти відповідальність за долі Церкви в Росії та за кордоном; усвідомити настання нової Євхаристичної епохи; усвідомити всесвітній вимір Східного Православ'я і, як наслідок, шукати шляхи відновлення спілкування із західними християнами 33 . 1925 року пройшов другий з'їзд в Аржероні (Франція). За рішенням з'їзду в Парижі було відкрито Свято-Сергіївський богословський інститут, який став одним із духовних центрів усієї російської еміграції. З метою згуртування російської християнської молоді Європи також було засновано щомісячний журнал «Вісник РСХД». Журнал став сполучною ланкою Російського студентського християнського руху, майданчиком, де розроблялася його ідеологія, публікувалася інформація про Рух та релігійно-філософські праці лідерів, приділялася пильна увага становищу Православної Церкви в Радянській Росії. Отець Сергій уважно стежив із Братислави за подіями, що відбуваються в студентському русі. Тема християнського виховання молоді була йому дуже близька, оскільки довгі роки спочатку в Саратові, а потім у Полтаві він сам займався цією справою. У 1926 році він написав «Лист російським студентам, учасникам Християнського руху», в якому виклав свою думку про завдання та цілі Руху та про небезпеки, що стоять на його шляху. Цей лист було опубліковано у «Віснику РСГД» (№ 3, 1926). За ним пішли статті «Чому ми радіємо в день Святого Пасхи» (№ 6, 1926), «Християнство як народження нового життя в душі і як трудництво в ім'я Христове» (№ 2, 1928), «Завдання Руху» (№ 5, 1928) та інші. Учасники Руху дуже швидко зрозуміли, з ким вони мають справу, і звернулися з проханням до владики Євлогія перевести до них отця Сергія. Владика, звісно, ​​на це погодився. Але показово для отця Сергія було те, як він сам прийняв це запрошення працювати в установі нового типу, який не вміщується в жодні канонічні форми і настільки багатьма підозрюваними. Ось що писав він у своєму першому листі до Руху, надрукованому в № 9 «Вісника» за 1928 рік: «...Митрополит Євлогій доручив мені пастирське керівництво Російським християнським студентським рухом. Я усвідомлюю важливість і відповідальність цього доручення, усвідомлюю і слабкість своїх сил, але так як я люблю Рух, вважаю його дуже важливим явищем російського життя, багато чого чекаю від нього для Православної Церкви і для Росії, то я охоче готовий присвятити йому весь залишок мого життя, сподіваючись на допомогу Божу і на молитви всіх тих, кому. 34 . Далі отець Сергій говорить про те, як він розуміє своє завдання у Руху: не як адміністратора (бо у Руху є свої органи) і не як духовника (бо члени Руху розпорошені по всьому світу і вже мають своїх духовників). «У чому ж у такому разі полягатиме моє ставлення до Руху? На мою думку, він полягатиме в тому, що я житиму з Рухом одним життям, входити, наскільки можу і зумію, в життя як окремих членів Руху, так і в життя гуртків і з'їздів, працювати і молитися з ними, тісніше пов'язувати Рух з Церквою, допомагати йому з'ясовувати і здійснювати його і здійснювати його. Звичайно, у всіх перерахованих мною відносинах можна зробити і дуже багато, можна нічого не зробити; можна стати корисним і потрібним Руху, можна виявитися і тягарем. Я щиро благаю Бога допомогти мені бути першим, а не останнім” 35 . 1928 року батько Сергій переїхав до Парижа. З того часу він став особливим «священиком Руху» для охорони та зміцнення церковності у Руху. Дуже швидко його закріпилося ім'я «духовного керівника Руху». По суті він і був таким: печатка його особистості яскраво лягла працювати Руху, але його вплив йшло шляхами пастирських відносин із членами Руху. У своєму паризькому кабінеті на стіні біля столу він прикріпив усі фотографії з'їздів, гуртків, членів Руху. І знімок із сотнями очей, що дивляться на отця Сергія, що сидить за столом, є символом Руху як молитовного братства, так і малої церкви. З об'єднанням у Руху церковної молоді та розвитком у неї церковної свідомості, у міру того, як в еміграції стали виникати численні храми, постало питання про ставлення Руху до парафій. У Прибалтиці, наприклад, де залишилися парафії, що існували ще до революції, теж неминуче постало це питання. Позиція Руху в цьому відношенні завжди була дуже визначеною: він не тільки не чинив жодних труднощів своїм членам у сенсі активної участі в парафіяльному житті, але, навпаки, закликав до цього. Перший Прибалтійський з'їзд відбувся з 1 по 6 серпня 1928 року у Спасо-Преображенській пустелі під Єлгавою. Другий Прибалтійський з'їзд, з 4 по 11 серпня 1929 року, проходив у Псково-Печерському монастирі, який, як відомо, був тоді на території Естонії. З'їзд зібрав близько 270 рушників. Серед гостей були професор В. В. Зіньківський, диякон Л. Н. Ліперовський, протоієрей Сергій Четверіков та викладач Богословського інституту в Парижі І. А. Лаговський. У всіх наступних з'їздах у Прибалтиці протоієрей Сергій Четверіков брав участь. Наприклад, на п'ятому з'їзді (1933), який проголосив загальну тему «Зміст життя», отець Сергій прочитав доповідь «Пізнання Бога». Пізніше у статті «Після з'їзду» він підкреслив ідейну лінію зборів: «Людям важко зрозуміти, що релігійне життя саме по собі, а особливо життя християнське, православне, може бути цінністю, яка нескінченно перевищує всі інші цінності державного та суспільного життя». Таким чином, на з'їзді утверджувалася самоцінність духовно-релігійного життя, її свобода та необумовленість факторами мирського буття. Семінари стосувалися питань аскетики, євангелії, літургіки та літератури. Наводжу уривок із спогадів однієї з учасниць з'їзду: «Семінари проходили дуже жваво, ставили запитання, йшов обмін думками... Не слід думати, що молодь, зібравшись у монастирі, лише молилася та слухала релігійні доповіді. Ми всі охоче відвідували ранкові та вечірні служби, розчулювалися чудовому монастирському хору, брали участь у доповідях, комісіях та семінарах, які проходили на лузі за огорожею монастиря. Але ми ще залишалися багато вільного часу. Хресним ходом ми вшанували братські могили російських воїнів, відвідали каплицю біля старого дуба, де з'явилася Богородиця і де потім знайшли ікону Її Успіння, дивилися ікони, що оновлювалися. Збирали в ближньому лісі чорницю і суницю, для прикраси храму приносили волошки, купалися в історичному Чудському озері, по черзі чергували на кухні, гойдалися на гойдалках, лазили на вишку, звідки видно було шість пагорбів Росії, а головне - знайомилися один з одним Фінляндії, говорили про роботу в парафіях, про прочитані книги - словом, вели розмови на різні теми »36. Окрім величезної літературної роботи, участі у студентських гуртках та з'їздах РСХД по всій Європі, отець Сергій був настоятелем Введенського храму в Парижі. Історія храму така. З розвитком студентського руху гостро постало питання необхідності власної церкви. У цей час РСХД займало кілька кімнат і досить велику залу для зборів і занять в особняку, розташованому під номером 10 на бульварі Монпарнас. Приміщення для церкви було знайдено у дворовому флігелі, який служив для складу книжок. Зусиллями членів Руху приміщення було приведено у належний вигляд, і 3 грудня 1928 року, напередодні свята Введення до храму Пресвятої Богородиці, було здійснено освячення храму. На другий день, 4 грудня, відслужили літургію. День Введення у храм став не лише престольним святом церкви РСХД, а й святом усього Руху. З цього часу богослужіння у храмі стали відбуватися щодня. Те, що храм Сергієвського подвір'я у Парижі представляв для студентів Богословського інституту – місце молитви та школу статутного церковного співу та читання для майбутніх пастирів Православної Церкви, – Введенський храм мав представляти для членів Руху, майбутніх діяльних мирян. В особі псаломщика храму і регента утвореного з членів Руху хору, викладача Богословського інституту Ф. Г. Спаського Рух знайшов великого знавця статутного співу, що не робив поступок так званої «красивості» і тим самим привів правильний церковний смак всім любителям церковного співу, що пройшли через керований. Внутрішнє оздоблення храму (ікони, хоругви, лампади), начиння, церковні книги, вбрання духовенства стали плодом жертовного зусилля членів Руху, розсіяних по різних країнах. Усі відділи Руху тим чи іншим пожертвуванням сприяли створенню та прикрасі храму, в якому щодня підносилася молитва за стражденну Російську Церкву і за російських людей, з поіменным згадуванням членів Руху. Перш ніж цитувати спогади псаломщика Феодосія Спаського, я хочу сказати кілька слів про отця Димитрія Клепініна 37, оскільки ця особа згадується в тексті. Семінарист Димитрій Клепінін зустрівся з о. Сергія в 1931 році і настільки захопився ним, що попросив Четверикова бути своїм духовником. Життя Клепініна є особливою сторінкою в історії Руської Православної Церкви у Франції. З початком війни брав активну участь у роботі товариства «Православна справа». Під час німецької окупації Парижа отець Димитрій обслуговував російських хворих, надавав допомогу євреям, видавав їм свідоцтва про хрещення. У 1943 році Клепінін був заарештований гестапо і поміщений в концтабір, де через рік помер від виснаження. Феодосій Спаський згадував службу в храмі отця Сергія: «...Не знаю, чи ви помітили, що коли в Парижі було два о. Сергія, то нашого о. Сергія називали просто на ім'я, а не менше нашого о. С. Булгакову додавали для точного визначення та прізвище? Це було несвідомим зізнанням старечості о. Сергія у світі; о. Димитрій Клепінін, до речі, так і називав за очі о. Сергія "старцем". ...Батько Димитрій, як і А. В. Морозов, важко переносили, коли малолітні прислужники у вівтарі, яких о. Сергій любив і розводив надзвичайно, посміхаються та переморгуються. «Батькові Сергію хоч два грамофони постав, то він не помітить», – говорив о. Димитрій. Справді, о. Сергій не помічав сам і мене привчив не помічати під час богослужіння жодних сторонніх обставин і шумів, що вривалися в тишу богослужіння. На Монпарнасі був майданчик для гри у м'яч перед церквою. Іноді дітлахи надихалися і сильно били в двері, але о. Сергій не помічав цього. Так не помічав він ні диму від грубки, ні морозу, ні спеки, нічого з побутових незручностей. Наприклад, розлучилися в церкві у свій час мишки – білі, сіренькі та одна, помічена о. Сергієм, кульгава. Миші пищали, поралися, бігали під час служби по іконостасу, але це анітрохи не відволікало уваги о. Сергія від богослужіння. Він навіть піднявся на захист їх, коли одна благочестива парафіянка, обурена такою неблагочинністю, збиралася принести миш'як. «А ви хіба не знаєте виразу: бідний, як церковна миша?» - Запитав о. Сергій. Щоправда, була небезпека, що миші дістануться і Святих Дарів. Так і сталося: кульгава знайшла дорогу на жертовник. Я почув одного разу на початку літургії у вівтарі постукування, яке повторювалося досить регулярно. Виявилося, що о. Сергій відходив від престолу відлякувати мишу постукуванням ножа. Я змінив його в цьому і з того часу прийняв на себе сторожову службу, щоб о. Сергій не думав про це. Отець Сергій рідко проповідував. Трохи не розуміючи його ставлення до богослужіння, ми з О. В. Морозовим часто просили сказати слово. Як важко було його спонукати на це! Він, ніби не розуміючи нас, посилав завжди колегу на проповідь. Але зате, якщо він сам наважувався говорити (а говорив він завжди в одній позі, тримаючи одну руку в іншій на поясі), це було для мене святом урочистості Православ'я. Я не забуду ніколи його слова на відспівуванні тут його матінки. ...Батько Сергій якось наївно боявся повторення одного й того самого. Щострасної п'ятниці він незмінно питав, чи не переверне Альоша вазу з квітами у плащаниці; перед Великоднем він цікавився, чи досить високо підвішене традиційне яйце під лампадою перед Царською Вратою – хтось із службовців одного разу зачепив його... Коли стараннями Олександри Сергіївни наш храм прикрашався, о. Сергій сяяв, радів, як радіє дитина обновці. На конференції в Англії, єдиній, на яку їздив о. Сергій, він, не говорячи англійською, дуже довго ходив і розмовляв з Fr. Reeys, який абияк розумів лише французьку. Ми з Дімою Клепініним підійшли запитати о. Сергію, як вони розмовляють. Отець Сергій сказав: "Він дуже хороша людина", a Fr. Reeys відразу поцілував руку. Сергія. Це що Fr. Reeys, який поодинці, без уряду та синдикатів, зупинив страйк портових робітників в Англії...» 38 . На Монпарнасі Введенський храм проіснував близько восьми років. На початку жовтня 1936 року, у зв'язку з переходом Руху до нового приміщення, храм було перенесено до будинку 91 по вулиці Олів'є де Серр, у якому Рух відновив свою діяльність вже з грудня 1935 року. Для приміщення храму було виділено значну частину нижнього поверху. Порівняно з колишнім нове приміщення займало велику площу та надавало можливість розширення за рахунок сусідньої зали, призначеної для зборів. У 1929 році в Братиславі одружився син Феодосій Четверіков. За дружину він обрав рідну сестру Віри Миколаївни Орсаг Валентину. На весілля приїхали усі Четверикові. На подробиці життя в Парижі протоієрея Сергія Четверикова проливає світло його листа Л. А. Зандеру від 21 жовтня 1929 року: «Дорогий Лев Олександрович! Я отримав Вашу листівку та поспішаю відповісти Вам. Я припускаю завтра ввечері приїхати до Парижа, і в середу вранці ми могли б поговорити з Вами, якби Вам можна було зайти до мене на квартиру близько 10 годин утра. Моя адреса 4 Rue Cels Paris XIII. 1-er etage. Це недалеко від 10. У Monparnasse, 125. Потрібно йти по av. Du Maine кілька кварталів, пройшовши Mtro Maine і далі під залізничним мостом. Коли пройдете Cinema з лівого боку avenue, то поверніть ліворуч, і зараз праворуч – Rue Cels. Можна з Monparnasse проїхати трамваєм 28, який зупиняється на розі нашої вулиці. Наш будинок ліворуч вулиці у дворі. Якщо зовнішня хвіртка замкнена, зателефонуйте на перший поверх. Якщо відкрито, йдіть ліворуч у кут. Вхідні двері навряд чи будуть замкнені. Підніміться на 1-й поверх і постукайте в перші двері ліворуч. Я того ж дня після 12 кудись поїду: можливо, у Версаль. На M-sse ж я не прийду, бо означало б затриматися на весь день. Стосовно Співдружності я хотів з Вами поговорити про два чи три найближчих питаннях: про прийом нових членів у С[дружність] та про порядок відкриття С[дружності]. Я отримав з Риги листа від семінариста Кості Михайлова, члена семінарського гуртка в ім'я Св. Ап[остола] Іоанна Б[огослова]. Він повідомляє мені, що чотири його товариші і він сам бажають бути членами С[дружності]. Про них мені раніше говорив уже й о. Іоан Янсон і рекомендував їх. Якщо ці семінаристи складаються вже членами Руху, то, звичайно, немає жодної перешкоди стати ним членами С[дружності], тим більше що програма їхнього гуртка підходить до завдання Співдружності. Якщо ж вони не є членами Руху, то вони не можуть стати членами Співдружності, не вступивши заздалегідь або одночасно і до Руху, бо Співдружність не може існувати поза Рухом – він є допоміжним органом Руху. І ось виникає питання про прийняття їх у Ризький Рух. Я писав о. Іоанну, просячи його переговорити з цього приводу з Вами та з Нік[олаєм] Петро[овичем]. Писав також і Нік[олаю] Петро[овичу], і Вам пишу – чи можуть вони бути прийняті до Руху, якщо вони ще не увійшли до нього? Ця труднощі виникатиме і в інших випадках за бажання вступити до Співдружності не-членів Руху. Чи можливо було б надати Співдружності приймати нових членів з тим, що вони автоматично стають членами Руху? Але чи це зручно? Тоді встановиться новий шлях вступу до Руху, окрім встановленого останнім з'їздом. Це – перше питання. Друге питання – про порядок прийому нових членів Співдружності. Я прагну всюди встановити такий порядок – нових членів вирішує приймати місцеву Співдружність. Але воно звертається до мене за благословенням на це. Благословляючи прийом нового члена, я разом з тим освячую для нього образ Почаївської Божої Матері. Тоді місцева Співдружність пропонує прийнятому підготуватися молитвою, сповіддю та причастям Святих Таїнств. І коли він зробить це, то в зборах Співдружності або в церкві після молитви вступникові вручається образок (по можливості, священиком), і він стає членом. Мене повідомляють про це, і я повідомляю всім відділам Співдружності ім'я нового члена для молитов про нього. Третє питання – як починає місцева Співдружність своє життя? Тут у нас у Парижі я запропонував такий порядок - 1-го листопада ввечері ми всі збираємося для попередньої наради про відкриття та роботу С[дружності]. До цих зборів я підготую коротку вступну доповідь: Шлях Співдружності. Після цього ми будемо говіти до 4-го листопада (свято Казанської ик[они] Б[ожией] Матері в понеділок). Після причастя ми збираємось в одній із кімнат Монпарнасу для чаювання. Це не будуть ділові збори, а просто – дружні та братерські. Потім я припускаю надалі збиратися не частіше 2 разів на місяць. У моїй доповіді Шлях Співдружності буде намічено низку практичних завдань, які й стануть потім предметом подальшої розробки. Цього способу відкриття місцевої Співдружності – я б пропонував триматися в інших місцях. ...Все це – тема нашої розмови у середу вранці. Принаймні з мого боку. А потім до побачення, Господь нехай благословить Вас та В[алентину] А[лександрівну]! Той, хто любить Вас пр[отоієрей] С[ергій] Ч[етвериків]» 39 . І ще один лист, вірніше, уривок із нього. Пише студент Свято-Сергіївського православного богословського інституту в Парижі В. Рушанов до архієпископа Івана (26 травня 1929 р.): «...У Парижі Рух створив церкву, кажуть, що після довгої боротьби вдалося влаштувати цю парафію. Призначили сюди дивовижного за чистотою життя о. С[ергія] Четверикова, який щосили намагається згладити ці нерівності, але що вийде – невідомо. На його заклик приходити на молитву не надто відгукуються. О[тец] Сергій Четверіков поїде на конференцію до Естонії; це прямо святого життя батюшка, і дуже важко йому тут, бо він своїм пастирським чуттям уловлює ці неточності і намагається допомогти...» 40 . 1930 року до Парижа приїхали дочки отця Сергія Олександра та Ольга. Обидві вони допомагали батькові у службах на Монпарнасі. Разом із ним вони брали участь у студентських християнських таборах, у з'їздах. Особливо близький Сергій Четвериков був із Олександрою. Вона, за прикладом батька, писала статті у «Вісник РСГД». У Руху вона взяла він роль літературного вихователя: читала студентам Гоголя, Достоєвського, Толстого, розбирала разом із ними релігійні погляди класиків. Чим займалося РСХД, які були форми його життя? РСХД складалося з різних християнських гуртків, переважно біблійних. Таких гуртків налічувалося чимало. Кожен із них об'єднував у середньому від 6–8 до 30 осіб. Гуртки виникали як усередині, так і поза Рухом, а потім приєднувалися до нього. Їхня спрямованість була дуже різноманітна: вивчення Біблії, патрології, історії церкви, літургіки та інших церковних дисциплін, а також філософії, художньої літератури. Зустрічі проходили, як правило, щотижня та зазвичай мали форму розмови або доповіді з обговоренням. Іноді були присвячені будь-якій окремій темі: «Про Воскресіння Христове», «Про гріх», «Крах ідеології» і т.д. Для керівників гуртків організовувалися курси, проводились зустрічі, бесіди та лекції. Лекції читали професори А. В. Карташев, Н. А. Бердяєв, Л. А. Зандер, єпископ Веніамін (Федченков), С. С. Безобразов, Б. П. Вишеславцев та ін. Діяльність гуртків приносила добрі плоди. Зокрема, в Белграді з ініціативи М. М. Зернова було засновано гурток преподобного Серафима Саровського , у якому брали участь архімандрит Кипріан (Керн) , отець Микола Афанасьєв , єпископ Кассиан (Безобразов) , отець Димитрій , отець Димитрій . Члени гуртка захоплено обговорювали церковні та політичні проблеми, питання з мистецтва, старанно збирали кошти на будівництво храму у Белграді. Гурток згодом перетворився на Братство імені преподобного Серафима Саровського 41 . Діяльність РСХД була дуже різноманітною: спортивні та освітні організації для дітей, літні табори, дуже багато робилося для допомоги нужденним: безкоштовні їдальні, гуртожитки для бідних та безробітних, система медичних послуг. Величезний внесок у благодійну діяльність РСГД зробила мати Марія (Скобцова), яка була місцевим секретарем Руху у провінціях Франції. Пізніше вона писала: «Нам доводиться діяти в нашому спільному житті – відвідувати хворих, годувати безробітних, вчити дітей, спілкуватися з усіма видами людського горя та людського падіння, мати справу з п'яницями, зі злочинцями, з божевільними, з сумними, з невіруючими, з опустившимися…»2. Необхідно кілька слів сказати про діяльність у РСХД філософів Н. А. Бердяєва та о. Сергія Булгакова. На початку 30-х років XX століття Бердяєв пише статтю «Про ідейну кризу Руху», в якій каже: «Рух не може бути лише рухом до православної церкви, Рух має бути рухом із православної церкви, як джерела духовного харчування та фортеці, до всіх болісних питань, поставлених життям. Рух може лише розкриттям різноманітного життєвого змісту Православ'я» 43 . Він застерігає від змішання православного благочестя зі спортивним вихованням юнацтва та несвідомої участі Руху в політиці: «Під гаслом аполітизму ведеться дуже певна правонаціоналістична чи фашистська політика, ніби сама собою зрозуміло її зв'язок із православ'ям» 44 . Російська молодь в еміграції на початку 30-х років почала відчувати занепадницькі настрої та почуття безвиході. Вона жадала діяльності, і фраза «оцерковлення життя» стала втрачати свій сенс. Н. А. Бердяєв у цій статті прояснює його: «Оцерковлення життя, як мета Руху, залишилася неживою формулою, вона ні в чому не виражається. Ходіння до церкви по неділях та святковим дням ще не є оцерковленням життя. Боротьба за цінність і гідність людської особистості, які зараз піддаються осміянню і з усіх боків наражаються на загрозу, боротьба за свободу духу і духовність життя є християнським завданням і християнським гаслом» 45 . Як відповідь Бердяєву, хоч це і було написано Четвериковим на півтора роки раніше, можна вважати звернення отця Сергія, де він закликає студентські гуртки взяти на себе молитовну обітницю та утворити Співдружність. По суті, о. Сергій шукав способи пожвавлення РСХД, залишаючись на традиціоналістській платформі, і хоча це суперечило поглядам М. А. Бердяєва, мало у прихильників консервативних поглядів певну підтримку. Він писав: «Від багатьох членів Руху мені доводиться чути, що вони нерідко почуваються дуже самотніми, не отримують необхідної моральної та релігійної підтримки від інших членів Руху, від інших гуртків, від усього Руху взагалі та від центру Руху зокрема. Вони не бачать у Руху живого почуття єдності, яка б одушевляла та підбадьорювала їх. За короткими одухотвореними моментами спільних З'їздів йдуть довгі проміжки духовного ослаблення та самотності. Від цього вони падають духом, опускаються. Відчувається необхідність прийняття на себе обов'язкових правил, певної обітниці, яка зміцнила б волю і регулювала духовне життя. Однією з найважливіших причин такого стану є, без сумніву, відсутність у нашому Руху сполучного елемента – постійної один за одного молитви. Якби кожен член Руху знав, що в центрі Руху відбувається постійна молитва як про весь Рух, так і про його членів, то це сприймалося б членами Руху як величезна і радісна підтримка» 46 . Активну полеміку отець Сергій вів із батьком Сергієм Булгаковим на теми софіології. У цих суперечках Четверикова підтримав отець Георгій Флоровський. Деякі студенти стали на бік Булгакова, чим дуже засмутили Сергія Четверикова. Пік цих розбіжностей з ідейного міркуванню посідає 1936–1938 роки. 1935 року з 1 по 4 червня у Франції, у містечку Буассі, неподалік Парижа, проходив розширений з'їзд Ради Руху. У роботі з'їзду брали участь обидва отці Сергія, а також члени Ради – професор Зіньківський, Олександра Четверикова та багато інших. На знімку обидва священики сидять поруч, і їхні ідейні суперечки в жодному разі не позначаються на інших членах РСГД. Починаючи з 1935 року батько Сергій Четвериков часто виїжджав з Парижа з метою участі у різних об'єднаннях РСХД у Західній та Східній Європі, у Прибалтиці. Крім того, він у ці роки став відвідувати Валаам, їздив до Румунії зі збирання матеріалів для своїх книг. Ці подорожі дали привід членам Руху називати отця Сергія жартома «протоієреєм усієї Європи». Під час поїздок отця Сергія у храмі його заміняли священики – спочатку Г. Флоровський, потім Л. Ліперовський та нарешті Д. Клепінін. У період служби у Руху їм написані такі роботи: «Шлях чистоти» (Париж, 1929), «Церква і молодь» (Париж, 1933), «Що таке молитва Ісусова» (Сердоболь, 1938), «Молдавський старець схіархімандрит Паїсій Веліс. 1938), «Духовний образ отця Іоанна Кронштадтського та його пастирські завіти» (Париж, 1939), «Про внутрішні перешкоди на шляху до Євангелія» (Париж, 1951) та інші. Крім того, за час участі отця Сергія в РСГД вийшло 28 його статей на різні теми духовного виховання молоді у «Віснику РСГД». А до статей треба додати «Святкові листи-проповіді», статті в журналі «Шлях». Все це говорить про значущість, глибину роботи та її вплив у РСХД. За редакцією протоієрея Сергія Четверикова в Парижі було складено кілька євангельських оповідань для дітей. Ці брошури вийшли 1928 року в Лондоні, ілюстрації до притч виконала російська художниця сестра Іоанна Райтлінгер. Думаю, мало кому відомо, що служіння Святішого Патріарха Олексія II також пов'язане з діяльністю отця Сергія Четверікова. Справа в тому, що Олексій Рідігер, майбутній Патріарх Московський і всієї Русі, народився 1929 року в сім'ї естонських студентів та членів РСГД Михайла Олександровича та Олени Йосипівни Рідігер. Вони одружилися 1926 року, і вже тоді отець Олексія вирішив стати священиком. На це рішення великий вплив зробив протоієрей Сергій Четверіков, який не раз приїжджав на з'їзди РСХД. Патріарх у розмові з кореспондентом газети «Известия» у 2002 році згадував: «...Мама моя, Олена Йосипівна, у дівоцтві Писарєва, була дочкою полковника Білої армії. Його розстріляли більшовики у Теріоках, зараз це Зеленогірськ у Ленінградській області. Весілля моїх батьків відбулося 1926 року, причому мама в цей час уже знала про бажання свого обранця стати священиком. ...Обидва вони були діяльними учасниками православного церковного та суспільно-релігійного життя Таллінна, брали участь у Російському студентському християнському русі. Керував ним видатний проповідник протоієрей Сергій Четверіков. Треба сказати, що активність Церкви у житті російського розсіяння була у роки настільки велика, що навіть перевершувала дореволюційний російський рівень. Особлива увага приділялася молоді. Дуже точно, згадуючи той час і свою участь у РСХД, архієпископ Сан-Франциський Іоанн (Шаховський) назвав той період «релігійною весною російської еміграції», її найкращою відповіддю «на все те, що відбувалося на той час із Церквою в Росії». А моєму батькові пощастило навіть бути делегатом п'ятого з'їзду РСГД. Згодом, після встановлення радянської влади в Прибалтиці, багато його сподвижників було розстріляно і заслано в табори» 47 . Підсумовуючи діяльність отця Сергія Четверикова в Російському Студентському Християнському Руху, слід зазначити, що надзвичайно активна діяльність священика, і навіть його смиренність і працьовитість стали взірцем служіння Росії та Церкви людям, що залишилися без Батьківщини. Багато в чому завдяки отцю Сергію Рух став для росіян найбільшим прикладом соборності. Хто знає, як би склалася доля РСГД, якби не батько Сергій, можливо, воно розвалилося б за кілька років. РСХД існує і сьогодні, хоч воно і нечисленне. Воно об'єднує в основному людей росіян за походженням, але народилися у Франції і говорять, як правило, французькою (французькою мовою проходив і ювілейний колоквіум в 2003 році). «Руськість» сучасного Руху зберігається завдяки тому баченню православ'я, яке сповідували та проповідували «батьки-засновники». Постриг. Останні роки життя Як уже говорилося, у 1935–1938 роках отець Сергій почав часто відвідувати Валаамський монастир. Життя чернече було по серцю Четверикову. Там, у тиші обителі, далеко від мирської метушні, він міг спокійно працювати на духовній ниві та літературній ниві. У 1939 році, вирушивши вкотре на Валаам, він не зміг повернутися. Настали важкі часи. Радянський Союз анексував Карельський перешийок та інші території Фінляндії, багато тисяч людей виявилися біженцями без даху над головою, без грошей, озлоблені і голодні. Бути російською у Фінляндії в цей час стало як ніколи важко. У грудні 1939 року з Валаамського монастиря розпочалася евакуація братії. У лютому 1940-го бомбардування Валаама радянською авіацією почастішали. Лише 2 та 4 лютого 70 радянських літаків брали участь у нальоті на острів. У монастирі терміново приготували великий обоз. Все, що тільки можна було врятувати від знищення: святині, ікони, бібліотеку, архів, частина дзвонів (найважчі дзвони заздалегідь допомогла вивезти фінська армія, надавши військові вантажівки), - було занурене на сани, і вночі 6 лютого 1940 року обоз рушив по льодах Ладо. Багато кілометрів по торосистому льоду, в темну темряву, лютий мороз. На світанку, втративши замерзлими 12 людей, 193 ченці вийшли до берега. Разом із ними був і батько Сергій Четверіков. У фінському селищі Каннокоські ченців розмістили у п'яти школах – у класах із грубо збитими нарами. В одному влаштували церкву, де й проводили служби перед престолом, вивезеним із Валаама. Вигнанці сподівалися, що війна закінчиться і вони зможуть повернутися до рідних місць. Але мрії не справдилися. У 1941 році частина ченців на чолі з ігуменом Маврикиєм повернулася на Валаам і застала зруйновану обитель. Незабаром ігумен Маврикій помер і був похований біля вівтаря Микільського собору. Останній чернець залишив Валаам 19 серпня 1941 року. Навесні 1940 року президент Калліо запропонував ченцям купити садибу Паппініємі у Хяйнавесі. Так почалося життя Нового Валаама, «Старий» був відданий на наругу, опинившись біля СРСР. Там у 1950 році було утворено табір для інвалідів Великої Вітчизняної війни. Отець Сергій Четверіков, щоб не обтяжувати братію, переїхав до Гельсінгфорсу. Тут на той час (1938 р.) було освячено нову будівлю Руської Православної Церкви на місці колишньої Микільської парафії. До війни приходом керував протоієрей Микола Щукін, із колишніх російських чиновників військового відомства, псаломщицею була Є. В. Гребнер. У новій, спеціально збудованій будівлі церкви отцю Миколі пощастило прослужити близько двох років. У грудні 1940 року він помер. Парафію тимчасово очолили священики Сергій Четвериков та Віктор Крохін. У проведенні богослужінь їм допомагали диякони Арсеній Конєв – з чернечих та Григорій Сандін – у майбутньому священик. 1941 року отцю Сергію вдалося, нарешті, дістатися Братислави, де тоді жив його син Феодосій. Феодосій, як і 16 років тому, працював начальником станції водопостачання і жив у будинку при «водярні». Цей будинок зберігся донині, як і «водярня». Щоправда, там мешкають уже не співробітники станції, а інші люди. Отець Сергій оселився в окремій кімнаті з вікнами до саду. Тут же у квартирі жили сам Феодосій із дружиною, їхні діти Олена та Олексій та євангелиця Аннушка, яка багато років дружила з отцем Сергієм і була нянею для дітей Феодосія. Отець Сергій у цьому будинку прожив до своєї смерті, до 1947 року. Він майже нікуди не виїжджав. Єдиний раз він виїхав з дому влітку 1942 року, щоб побувати у монастирі преподобного Іова у селі Ладомирова (Володимирова) у Карпатах. Там він був пострижений у велику схиму і став схієромонахом. Згодом будинок Феодосія став для нього монастирем, а кімната – келією. При цьому життя його не було затворницьким. Внучка Олена Липська згадує, що дідуся завжди був одягнений у чорну рясу, любив довго гуляти в саду, де росли черешня, горіхи, яблуні, сливи, абрикоси, персики. У його кімнату, де було багато книг, чимало з яких рукописні, дітям без дозволу заходити не можна було. Часто онукам, які ще вміють лише розглядати картинки, він читав дитячі книжки релігійного змісту. Коли Олена пішла до школи, то іспит із Закону Божого їй дозволили складати дідусеві вдома. Загалом релігійне виховання дітей Феодосія було дещо незвичайним. У школі Закон Божий їм викладав католицький священик, вдома вони складали іспит з православ'я, а в неділю з Аннушкою нянькою ходили до євангелістської церкви. У результаті стали атеїстами. До отця Сергія часто приходили різні люди – хто на сповідь, хто за порадою, хто за благословенням. Сусіди називали протоієрея незмінно «батюшка» і дуже шанобливо ставилися до нього. І це при тому, що за стіною, як згадує Олена, жили німці з двома хлопчиками з «Гітлерюгенда», зверху – словацька родина, яка весь час писала доноси на Феодосія: під час війни що він «червоний», після війни що він «білий». Далі, по сусідству зі словаками, мешкала угорська родина та ще одна змішана родина. На першому поверсі, на другому кінці будинку, теж жили словаки. Таким чином, усі шість сімей, незважаючи на різницю у політичних поглядах, якось примудрялися жити разом. Згуртовувало їх, мабуть, те, що глави сімейств працювали на станції водозабезпечення та були практично єдиними годувальниками у сім'ях. У роки війни Словаччина була окупована німцями. Лише 1944 року, після повстання словацької армії, було запроваджено дивізії СС. Партизанський рух у Словаччині, який набрав чинності з цього моменту, яким керували військові фахівці з Радянського Союзу, закликав до лав своїх співробітників і Феодосія. Він перебував у партизанському загоні Зорича (Олександр Пантелеймонович Святогоров) і, працюючи на «водярні», збирав відомості стратегічного характеру. У 1941–1945 роках Братиславську парафію очолював отець Михайло Дикий. Із батьком Сергієм він був добре знайомий і часто бував у нього в гостях. У 1945 році до Братислави увійшли радянські війська, і багато російських емігрантів, побоюючись переслідувань, бігли на територію, де розміщувалися союзники. Це сталося багато в чому завдяки проповідям-попередженням отця Михайла, який врятував тим самим не одну сім'ю. Сам отець Михайло теж емігрував на Захід. Пізніше він служив у Аргентині. Багато ж тих, хто залишився, були заарештовані і зникли безвісти. Сім'я Четверикових також залишилася у власному будинку. Отця Сергія не чіпали ні німці, ні росіяни. Серед друзів отця Сергія у Братиславі були Микола Леонідович Лупандін, Микола Павлович Хір'яков, численні парафіяни Російської церкви. Дуже тісно Четвериков був пов'язаний у Словаччині з Иово-Почаевским братством, найсерйознішою і живучою з усіх російських релігійних організацій, що виникли після 1917 року. Монастир преподобного Іова був відомий насамперед своєю енергійною та широкомасштабною діяльністю з випуску релігійної літератури. У певному сенсі він був центром Російської православної церкви за кордоном, майже єдиним місцем у Європі, звідки поширювалося православне друковане слово по всіх парафіях російського зарубіжжя. Ця обитель у вигляді друкарського чернечого братства була заснована у березні 1923 року у словацько-русинському селі Ладомирова відомим церковним діячем архімандритом (пізніше архієпископом) Віталієм (у світі Василем Івановичем Максименком). Крім друкарської роботи, обитель була відома написанням ікон у давньоруському стилі, а також виготовленням іконостасів, розп'яття. При наближенні частин радянської армії до Словаччини обитель преподобного Іова була евакуйована на захід, і її насельники фактично створили два головні монастирі Руської Православної Церкви за кордоном – преподобного Іова Почаєвського в Мюнхені (Німеччина) і Пресвятої Трійці в Джордан. На початку 1947 року отець Сергій отримав запрошення від Патріарха та Ради у справах Російської Православної Церкви приїхати до СРСР для викладацької роботи у Московській Духовній Академії. Протоієрей відмовився, посилаючись на вік. Насправді, за словами Є. Липської, отець Сергій останніми роками просто «відмовився жити», пішов у внутрішній затвор. Він повільно танув, не особливо вникаючи у світські справи, майже нічого не їв. У листопаді 1944 року він уже написав духовний заповіт, яким весь його архів рідні мали передати дочці Олександрі. Помер батько Сергій Четверіков 29 квітня 1947 року. Отця Сергія одягли в чернечі одяги, відспівування відбулося в каплиці при цвинтарі Славиче Удолля (Солов'їна Долина). Хрест, замовлений ще за життя самим батьком Сергієм, і досі перебуває біля його могили. У 1970 році дочка Олександра, що приїхала зі США, встановила чорну мармурову плиту, на якій напис: «Єросхимонах Сергій». Про нащадків. Олександра так і не вийшла заміж. Професор В. В. Зіньковський одну зі своїх книг – «Історія російської філософії», що вийшла 1948 року, присвятив Олександрі: «Присвячую мою книгу другові та співробітникові Олександрі Сергіївні Четвериковій». Після від'їзду о. Сергія Четверікова з Парижа Зіньківський був духовним керівником Руху і брав найдіяльнішу участь у житті храму. Помер він 1962 року в Парижі. Олександра переїхала до США. Здобула ступінь магістра в університеті штату Індіана. У тому самому університеті викладала протягом десяти років російську мову та літературу. Три роки викладала у Свято-Володимирській духовній семінарії. Складалася членом Російської академічної групи США. Померла 16 березня 1989 року у місті Веллі-Котедж, штат Нью-Йорк, США (ймовірно, на Толстовській фермі). Ольга, ще будучи у Парижі, вийшла заміж за студента Свято-Сергіївського богословського інституту Сергія Верховського. Чоловік у 1944–1951 роках викладав в інституті догматичне та моральне богослов'я, історію філософії. У Парижі у подружжя Верховських народилося три дочки – Марія, Ольга та Віра. 1952 року родина переїхала до Сполучених Штатів, де Сергій Сергійович викладав у тій же духовній семінарії, що й Олександра. Ольга померла у Нью-Йорку у травні 1978 року; чоловік пережив її на вісім років. Одна з дочок Верховських, Ольга Сергіївна, одружившись із істориком Джоном Барретом Данлопом, звернула всю свою сім'ю в православ'я; її чоловік займається історією Росії, а син – православний священик на Алясці. Син Сергій, за свідченням Олени Липської, у 1944–1945 роках, піддавшись радянській пропаганді, повернувся до Радянського Союзу та зник безвісти. Син Феодосій у 1955 році з усією родиною (дружина та двоє дітей) переїхав до СРСР. У Свердловську він працював на будівництві інженером. Помер 1962 року. Його син Олексій до від'їзду встиг закінчити інститут у Братиславі; у Нижньому Тагілі працював у НДІ з розробки іонообмінних смол. Нині живе із сім'єю в Єкатеринбурзі. Дочка Олена повернулася до Братислави, мешкає там і зараз. Протоієрей Сергій Четвериков залишив яскравий слід історія російського православ'я. Його літературні праці досі перевидаються, а деякі ще чекають на свою публікацію. "Мучеником столу" назвали його сучасні дослідники. Його життєвий подвиг для Росії безприкладний як у величі реалізованих справ, і за рівнем альтруїзму. Можна багато говорити про прекрасні людські якості отця Сергія, наводити цитати з його богословських досліджень, але, мені здається, достатньо поглянути на фотографію, щоб зрозуміти: перед нами постать історична. Вибрані проповіді, сказані у Полтавському кадетському корпусі. 1907-1913 гг. 20 жовтня 1907 року після літургії відслужено панахиду в Бозі, який спочив Імператор Олександр III і з нагоди Дмитрівської суботи. Перед панахидою законоучитель сказав слово 48: Православна Церква недаремно зібрала нас, діти, зараз для спільної молитви про померлих. Цим вона змушує нас згадати і перечувати три дуже важливі істини християнства. Перша істина полягає в тому, що з руйнуванням нашого смертного тіла, цієї нашої тимчасової оболонки, не припиняється насправді наше існування, а лише переходить у нові, досі нам невідомі форми. Церква не знає про смерть. Для неї наша фізична смерть є народженням для безсмертя. За словами Спасителя, наш Бог не Бог мертвих, але Бог живих. Яка велика та втішна для серця нашого істина! Багатьом з нас доводилося втрачати близьких рідних чи друзів... Ця втрата була б для нас дуже безрадісна і жахлива, якби наша віра не говорила нам про наше безсмертя, якби людина була подібна до того міхура, який схоплюється на воді і лопається в момент падіння дощової краплі... Але ні! Не така доля! Бог наш не Бог мертвих, але Бог живих! І наша тутешня смерть є не знищення нашої істоти, а лише перехід у новий світ, у той світ, де, як запевняє Церква, немає ні хвороби, ні печалі, ні зітхання, але життя нескінченне! Однак ми не тільки безсмертні... Закликаючи нас до молитви, Церква свідчить, що існує спілкування між нами і тими, що відійшли до нас у вічність. Померлі відчувають нашу пам'ять про них, нашу любов до них – і це приносить їм велику втіху. З іншого боку, відомі випадки, коли і вони виявляють нам, що живуть на землі, свою участь у ті чи інші важкі та важливі хвилини нашого життя. Таким чином, наші померлі не лише живі, а й перебувають з нами у безперечному спілкуванні. Зрештою, і третю істину нагадує нам сьогодні наша Церква. Вона втішно навчає нас, що наші молитви за померлих не залишаються безплідними. Господь слухає їх. Він цінує нашу любов до померлих, наше піклування про них і заради цього не тільки посилає їм полегшення, а й змінює їхню вічну долю... І так, будемо ревними у молитві за померлих. Пам'ятатимемо, що щира, сердечна наша молитва за них дійде до престолу Божого і принесе їм втіху та полегшення їхньої долі. Особливо доречно нам помолитися нині за тих, хто з любові до своєї земної Батьківщини, з вірності своєму обов'язку поклав живіт свій на боротьбі, помолитися також і за Того, хто, як Цар і Батько Вітчизни, підняв великі труди для свого народу... Будемо вірити, що й наша молитва за них не будемо про них і не молимося за них. старанністю. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 23-24. 13 листопада 1907 року, з нагоди 1500-річчя від дня смерті св. Іоанна Златоуста, відслужена літургія, а після цієї молебність. Перед молебнем законоучитель сказав таке слово: Пастир добрий душу свою вважає за вівці. І іні вівці імам, що не від двору цього: і ті мені належить привести, і голос мій почують: і буде єдина череда і єдиний пастир. Сьогодні православна церква повсюдно святкує пам'ять свого отця і вчителя, що у святих Іоанна Златоуста, архієпископа Константинопольського, з нагоди 1500-річчя від дня його смерті. Це святкування нам, росіян, має особливе значення. Святий Іоанн Златоуст нам особливо близький. Будучи архієпископом Константинопольським, він дбав про освіту християнською вірою наших віддалених предків, що жили північним узбережжям Чорного моря. У межах нашої Вітчизни він і помер. Наші предки, прийнявши християнство за Святого Володимира, виховувалися на творіннях Святого Іоанна, які становили після Святого Євангелія, Псалтиря і житій святих їхнє улюблене домашнє і церковне читання. Словами Святого Золотоуста ми з дитинства звикаємо молитися за Божественною Літургією, складеною їм; з дитинства ми присутні за всенічним пильнуванням, від нього одержав початок у своєму справжньому вигляді; ми беремо участь у хресних ходах, ним запроваджених; відходячи до сну, ми повторюємо слова молитов, їм складених: «Господи, у покаянні прийми мене»; приступаючи до найбільшого Таїнства Тіла і Крові Христових, ми вимовляємо його молитву: «Вірую, Господи, і сповідую, бо ти є воістину Христос...». Таким чином, кожен крок у нашому релігійно-моральному житті міцно пов'язаний для нас з ім'ям Золотоуста. Святий Златоуст є нашим щоденним наставником та натхненником. Придивимося, однак, до рис духовного образу цього великого Святителя Божого і тоді ми ще ясніше побачимо, чому не тільки російська церква, а й увесь Християнський світ світло святкує нині його 1500-річну пам'ять! Святий Іоанн Златоуст є чудовий вчитель життя істинно християнського, чудовий пастир Церкви Христової! У ньому найвищою мірою гармонійно поєднувалися всі високі духовні риси істинного християнина і пастиря, він мав глибоке знання і розуміння Слова Божого, не в якихось його богословсько-абстрактних тлумаченнях, а в життєво-практичному його застосуванні; будучи сам «не від цього світу», він усе своє життя присвятив служінню «в цьому світі», приймаючи на себе всі немочі і скорботи своєї пастви, оновлюючи і втішаючи її своєю молитвою, своїм полум'яним словом, своєю самовідданою любов'ю. Він був надзвичайно безкорисливий, скромний, невибагливий і суворий у своєму особистому житті; він все своє багатство роздавав нужденним; він був цілком відданий одному Богові і безстрашно викривав неправду і нечестя, хоч би як високо вони ховалися, готовий зазнати будь-якого гоніння і справді зазнавши такого за Слово Боже. Його називали ворогом багатих, але він був ворогом не багатих, а їх жадібності, розкоші та безсердечності до бідних. Народившись у багатій сім'ї одного з найгучніших і блискучих міст Сходу і здобувши найкращу на той час язичницьку освіту, Святий Іоанн не задовольнився ним. Його душа жадала іншої, вищої мудрості, і насіння цієї мудрості, ще в ранньому дитинстві, посіяла в ньому його мати, блаженна Анфуса. Від своєї матері він вперше сприйняв християнську істину про нескінченне милосердя Боже і спалахнув любов'ю до Бога. Щоб зміцнити і виховати в собі цю любов ще більше, він зрікається всіх звичних умов міського життя, йде в пустелю, приймає на себе важкий подвиг чернецтва, послухом, постом, пильнуванням і молитвою упокорюючи свою душу, підкоряючи своє тіло велінням духу. У той же час він невпинно вивчає Слово Боже, наповнюючи ним все більше і більше своєї душі. Після багаторічної та завзятої праці над собою він знову повертається в Антіохію та присвячує себе на служіння церкві. Незважаючи на свою блискучу освіту, глибоке знання Святих Писань і багаторічні духовні подвиги, він смиренно проходить усі ступеня церковного служіння, починаючи зі ступеня читця і лише на сороковому році життя удостоюється ступеня пресвітера. З цього часу починається розквіт його пастирського служіння. Протягом 12 років свого пресвітерства він виявляє високий приклад безперервної, невтомної, самовідданої опіки про довірених йому Господом людей; він і викриває, і втішає, і навчає їх; він живе з ними одним життям, ділить з ними і смутку та радості; він сумує за їхніми падіннями, втішається їх виправленням; він зріднюється з ними духом так, що коли Імператор Аркадій вирішив звести його на архієпископську Константинопольську кафедру, то змушений був відвезти Іоанна з Антіохії обманом, щоб уникнути народного хвилювання. Одухотворений полум'яною любов'ю до Бога, Святий Іоанн мав дивовижний дар викладати свої почуття в полум'яних, захоплюючих і простих бесідах, що проникали до глибини народної душі. І ці бесіди, незважаючи на їх півторатисячолітню давнину, завдяки силі та щирості проникаючого їх почуття і дотепер не втратили своєї свіжості, ніби вони тільки вчора були сказані чи написані. Перейшовши до Константинополя, Святий Іоанн і тут став осередком духовного життя своєї пастви. Жителі Константинополя невдовзі здобули в ньому і полюбили натхненного виразника своїх найкращих почуттів, які він умів передавати і пояснювати їм [з] такою глибокою щирістю, силою та правдою, що вони, будучи не в силах стримати свого захоплення, висловлювали його гучними оплесками. Він і тут часто викривав своїх слухачів, але ці викриття не ображали їх, бо, мабуть, виходили з глибини люблячого і скорботного серця. Але проте знайшлися й такі, які не могли пробачити йому прямоти та правди його пастирських настанов. У своїй гарячій ревнощі Святий патріарх не знав лицеприйняття – з рівною силою він викривав відступництво від Христа у всіх своїх пасох, без різниці їхнього суспільного становища; він не замовчував лукаво, під приводом неосуду ближніх, про сильні пороки - і ось на нього обрушилася ненависть самої імператриці. Іоанн був засуджений на вигнання і помер на далекій околиці імперії 14 вересня 407 р., 60 років від народження. У коротких словах ми окреслили образ вселенського Отця і вчителя церкви! Але й у цьому слабкому нарисі видно його Святу душу! Нехай же зобразиться його образ і в наших з Вами серцях, нехай буде нам постійним прикладом гарячого почуття віри і любові до Бога і людей, життя чистого і правдивого, суворості до себе, вірності у виконанні обов'язку, безкорисливості, самовідданості, мужності та неприйняття! Скажімо ще дещо про значення справжнього свята. Повсюдне святкування півторатисячолітньої річниці смерті Святителя Божого не можна не визнати надзвичайно знаменною та радісною подією. Воно свідчить про зростання християнської самосвідомості у суспільстві. Якщо ми починаємо згадувати і вшановувати вчителів віри, це показує, що ми цінуємо і саму віру, що ми вже не соромимося сповідувати її. І справді, час, давно час нашому суспільству, не соромлячись і не боячись, визнати себе православним, християнським. Західні народи йдуть перед нами. Вони не соромляться бути католиками, бути протестантами, не соромляться, а, навпаки, дорожать читанням слова Божого. Будемо ж і ми свідомо цінувати святині віри. Сили зла не сплять. Широкою хвилею розливається по російській землі зневіра, блюзнірське знущання з найсвятіших істин християнства; поширюється розпуста і з театральних підмостків, і в пресі, і в різних зображеннях. Духовні сили молоді підточуються. Моральна фортеця та чистота її слабшають. Як боротися із цим злом? Невже всю надію покладати на лише урядові заходи? Ні, треба й самим струснутись, самим об'єднатися для боротьби зі злом. Треба самим одушевитися тією ревнощами, тим духом, яким був живий і сильний колись Святий Іван Златоуст, і тоді ніякі сили пекла не зруйнують здорового ядра нашої громадськості. Отже, значення справжнього свята полягає в тому, що воно всіх нас духовно підбадьорює, усіх нас об'єднує у служінні вищим завітам та ідеалам християнського життя. Але ми хочемо сказати щось більше! Нинішнє торжество відбувається як православним сходом, а й усім християнським заходом. Цьогорічне свято є святом усього християнського світу, який без різниці віросповідань об'єднався навколо імені Вселенського Вчителя і Отця Церкви. Нинішній день – радісний момент всесвітнього єднання християн. Це – відблиск вічного Пасхи Христового. Те з'єднання церков, про яке щодня моляться у храмах, яке неодноразово намагалися створити штучно, за корисливими розрахунками, воно нині здійснилося одним поривом однаково налаштованих сердець. Яке світле видовище! Який великий урок майбутнього! Чи не вказує нам сьогоднішній день найвірнішого шляху до єднання християн? Якби всі християнські церкви частіше свідомо об'єднувалися між собою у святкуванні пам'яті своїх великих Святих, то непомітно створилося б постійне єднання духу, яке послужило б підставою для відновлення єдиної, вселенської церкви! А це відновлення єдиної церкви, це об'єднання всіх християн вкрай потрібне, бо не одній православній церкві, а всьому християнському світу загрожує велика небезпека з боку невіри та пороку. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 26-30. Слово 21 листопада 1907 року про виховне значення храму Справжнє свято змушує нас, діти, подумати про те, як ми ставимося і як ми маємо ставитися до храму. Наше ставлення до Божого храму не завжди можна назвати бажаним. Нерідко буває, що ми не усвідомлюємо важливого значення храму для нашого внутрішнього, духовного життя, неохоче відвідуємо храм, нудьгуємо за церковними службами і готові проміняти їх, якщо трапиться випадок, на якусь пусту розвагу. Присутні ж у храмі, ми перебуваємо у ньому лише тілом, думки ж наші перебувають у розброді, немає в нас теплого, сердечного, зосередженого уваги до того, що тут співається і говориться. Це наш надзвичайно поширений недолік, діти, недолік сумний, з яким ми повинні вперто боротися. Як же боротися із ним? Насамперед з'ясуванням того, яке значення має для нас храм. Якщо ми будемо ясно усвідомлювати користь відвідування храму, ми самі боротимемося з мимовільною розсіяністю або якоюсь спокусою ухилитися від спільної братньої молитви у храмі. Храм, діти, має для нас велике значення тим, що він підносить нас над нашим звичайним, щоденним життям і заняттями, над нашими виключно життєвими, тимчасовими турботами та інтересами. Він вводить нас в інший світ, світ вічних, неземних та невмиручих інтересів, у світ вічної слави, святості, добра та краси. У храмі ми входимо у спілкування з Самим Богом, в Євангелії чуємо Його Слово до нас, у молитвах висловлюємо наші почуття до Нього любові, прохання та вдячності. Тут все нам нагадує про Ісуса Христа, про Його життя, вчення і чудеса, нагадує про святих. Храм Божий нагадує нам, що крім тимчасового, земного життя є життя вічне і нескінченне, і вчить нас керуватися у своїй поведінці та настрої не швидкоплинними життєвими міркуваннями, а вічними вимогами правди Божої. Храм Божий вказує нам незламну опору життя, опору, яка полягає у узгодженні наших дій з Божою волею. Підносячи нас, мабуть, від землі, храм разом з тим вже пов'язує нас з людьми, вчить нас усіх людей вважати і відчувати своїми братами, співчувати їхнім потребам, молитися за їх спасіння. Непомітно навіть для нас храм занурює в серця наше насіння добрих, чистих почуттів і високих думок. Таким чином, він є для нас і найкращим відпочинком для душі, і найкращою школою для серця. Навчимося, діти, цінувати це значення храму. З дитинства збиратимемо в свою душу чисті, святі та добрі християнські враження, і повірте, що ці добрі враження відгукнуться у вашому житті згодом. Коли ви виростете і коли життя стисне вас у своїх нерідко залізних лещатах, тоді отримані в дитинстві враження молитви та святості збережуть вашу душу від очерствування, жорсткості та байдужості до найвищих ідеалів життя. У читаному сьогодні Євангелії Ісус Христос віддає перевагу сидінню біля ніг Його та слуханню слів Його, якими була зайнята Марія, перед клопіткою турботливістю Марфи про частування свого вчителя... Нехай цей Євангельський урок закріпить у нашій свідомості високе значення храму для нашого духовного життя, а також нехай нам до 14-річного віку невідлучно виховувалась під покровом храму, знаходячи в ньому глибоке задоволення Своєї святої душі! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 30-32. На Богослужінні 6 грудня 1907 року законоучитель вимовив таке слово: Нинішній день для нас радісний подвійно. Ми святкуємо сьогодні тезоіменитство нашого Благочестивого Государя Імператора Миколи Олександровича і водночас 67-ту річницю служіння рідного нам корпусу Царю та Батьківщині. У такий знаменний день природно нам перш за все звернутися до Господа Бога з сердечною молитвою подяки за даровану Ним нам радість, і ми бачимо, що цю подячну молитву підносять з нами і багато колишніх вихованців корпусу, які об'єдналися сьогодні з нами в одну спільну дружну сім'ю. Втішно бачити це духовне єднання різних поколінь. Але крім висловлення Богу почуття щирої вдячності, нам, діти, сьогодні необхідно подумати ще й про те, якими внутрішніми якостями повинні ми володіти для того, щоб виправдати покладені на нас надії – Батьківщиною, Государем і нашими сім'ями і щоб з користю послужити згодом нашій Вітчизні, заклади. Цим внутрішнім якостям ми повчимося у згадуваного нині Святителя Христової церкви Чудотворця Миколи, який, за висловом церковної пісні, був правилом віри, лагідності і помірності вчителем. Отже, перше, чого навчає нас Святитель Миколай, – це Свято зберігати православну віру. Вам відомо з його життя, що він сам з раннього дитинства зберігав у собі цю Святу віру, любив відвідувати храм Божий, любив проводити час у молитовній усамітненні, зазнав віри гоніння та муки, мужньо захищав чистоту віри на першому вселенському соборі. Цей урок Святителя Миколая особливо нам необхідний саме в даний час, який ми переживаємо. Сердечна і міцна віра в Бога, у вічне і незмінне добро – є основою будь-якого доброго і розумного життя, опора істинного щастя, а тим часом ми бачимо, як багато хто в даний час, сам іноді глибоко про те жалкуючи, втрачає під впливом різних несприятливих впливів дорогий скарб чистої, щирої віри. Інші з якоюсь навіть зловтіхою намагаються докорінно підірвати будь-яку можливість віри, обмовляють на рідну нам православну церкву, осміюють і відкидають її обряди та статути, заперечують основні істини християнства, які – втілення Сина Божого, майбутнє життя, вічні муки та ін. повітрі, вони мимоволі проникають у свідомість молоді і мимоволі заражають, опоганюють його отрутою. У такий час треба бути дуже уважним до себе, дуже міцно дорожити святістю і необхідністю віри, щоб пронести цю коштовність неушкоджено серед усіх спокус і перешкод, що зустрічаються на нашому життєвому шляху. І вам вдасться це зробити, якщо ви з раннього дитинства будете серйозно і свято ставитися до своїх християнських обов'язків, не дозволяти собі до них легковажного чи глузливого ставлення, не дозволяючи іншим ображати ваші релігійні святині або знущатися з них. Інший завіт Святителя Миколая полягає в тому, щоб бути лагідними. Як перший заповіт його визначає наше ставлення до Бога, так і цей другий завіт визначає наше ставлення до людей. Ви знаєте, яким був із цього боку Святитель Миколай! Вчіться у нього бути уважними до чужого горя, вміти помічати це чуже горе і готовність посильно його полегшувати. Велике зло нашого життя полягає в тому, що ми нерідко не вміємо та не хочемо помічати чужого горя. Ми дуже часто буємо схожі на того священика чи того левіта, які пройшли повз пораненого розбійниками, не звернувши на нього жодної уваги. І дуже рідко ми уподібнюємося до того милосердного самарянина, який умилостивився над ним. А тим часом саме в цьому вмінні помічати чуже горе і зупинятися над ним за участю і полягає започаткування щастя насамперед нашого особистого, а потім і загального. Спробуйте почати з малого: спробуйте втішити вашого товариша, що плаче, не пройдіть повз нього байдуже, зумійте сказати привітне слово сумному, зупиніть чиєсь глузливе або грубе слово, і ви, безсумнівно, відчуєте в душі велику радість, радість зробленого добра. Так на малих дослідах під час свого шкільного життя привчайте себе бути уважними до чужого горя, знаходите собі в полегшенні чужого горя джерело чистої радості, і ви, коли виростете, не будете шукати собі оманливої ​​радості у служінні своїм егоїстичним примхам і не знатимете вбиває душу нудьги, чим так багато хто страждає. Звернемося до третього заповіту Святителя Миколая. Ви знаєте, що Святитель Миколай був дуже суворий до себе. І ви привчайте себе володіти собою, щоб, за словом апостола, «ніщо не володіло вами», не віддавайтеся надмірностям, вмійте приборкувати себе, підкоряти свої сліпі потяги та нерозумні бажання вимогам обов'язку, голосу совісті, закону добра. Ви добре знаєте і з вашого невеликого досвіду, що в нашій душі бореться завжди два початки – добре і зле. Добре почуття велить нам, наприклад, пробачити нашого кривдника, а зле вселяє помститися йому; добре почуття велить нам відмовитися від будь-якої забаганки, особливо пов'язаної з незручностями і неприємностями для інших, а зле почуття вселяє не звертати уваги на інших, шукати лише свого задоволення. У всіх таких випадках треба вчитися приборкувати себе, треба упокорювати себе, підкоряючи свою волю вимогам обов'язку. Так привчивши себе з раннього дитинства, ви захистите себе в майбутньому від багатьох і тяжких спокус! Отже, діти, працюйте над собою в дусі вказаних вам Святителем Миколою завітів, і ви поступово створите в собі той настрій, з яким ви зможете чесно і з користю виконувати свій обов'язок перед Царем, Батьківщиною і Сім'єю. Хай допоможе вам у цій праці Господь молитвами Святителя Миколая, якого пам'ять ми нині чинимо. Амінь! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 44-47. 13 січня 1908 року (у першому служінні у новому році) законоучитель звернувся до кадетів з наступним словом: Вперше зібралися ми у новому році для молитви, і мені хочеться висловити вам, діти, своє новорічне побажання. Зазвичай при наступі Нового року бажають одне одному здоров'я, щастя, успіхів та всякого благополуччя. Звичайно, і я щиро бажаю вам всього цього. Але, крім того, я хочу приєднати ще одне побажання – бажаю вам у новому році з особливою старанністю та увагою працювати над самими собою, над своїм внутрішнім релігійним та моральним удосконаленням. Бажаю вам, щоб у вашій душі посилилося святе невдоволення самими собою, те невдоволення, яке спонукає до гарячого бажання позбутися своїх недоліків і стати кращими, добрими і чистими. Бажаю, щоб ви побачили для себе святий зразок досконалості в Євангелії і виховували б себе за цим зразком за заповіддю Спасителя: «Будьте ви скоєні, як Отець ваш Небесний досконалий є». Бажаю, щоб Євангеліє та Євангельське християнське життя стали для вас не чимось віддаленим, що не має відношення до вашого особистого життя, а змістом вашої власної душі. Ще недавно ми читали з вами книгу «Історія дитячої душі», яка всім вам дуже сподобалася і з якої ви могли побачити, як необхідне для нашої душі, для нашого щастя релігійне життя та жива віра у буття Боже. Отже, працюватимемо в новому році над своїм релігійним і моральним розвитком, закладатимемо в своїй душі міцне каміння для майбутньої будівлі нашого християнського життя. Будемо бадьорі, не сумуватимемо, хоча й побачимо в собі багато недоліків. Ми потроху звільнимось від цих недоліків, якщо не опускатимемо руки в роботі. Бажаю вам, щоб цей рік не пройшов для вас безвісти. Дорожіть часом, бо його мало. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 48-49. Повчання, сказане 3 лютого 1908 року, у Тиждень митаря та фарисея З нинішнього воскресіння Православна церква починає підготовляти нас, діти, до Великого посту, починає потроху запам'ятовувати у серцях наших ті почуття, з якими ми маємо вступити у святий тиждень говіння та покаяння. Перше з цих почуттів є істинна, смиренна покаяна молитва, про яку співалося вчора на всеношному чуванні «покаяння відчини ми двері, Життєдавче...» і зразком якої є молитва митаря, почута нами в сьогоднішньому євангельському читанні. Так, діти, добре б нам повчитися у цього євангельського митаря! Зверніть увагу на жвавість та глибину його релігійного почуття. Він заходить до храму, ясно усвідомлюючи, куди він заходить; він почувається на очах всезнаючого і всюдисущого, святого і праведного Господа, перед яким відкрита глибина великого людського серця; він ясно бачить всю негідність, всю нечистоту своєї грішної душі; щирі сльози течуть із його очей; він прагне одного – помилування, очищення від своєї гріховної скверни і з глибини серця вигукує: «Боже, милостивий буди мені грішному». Не такий фарисей, щоправда, і він почувається перед Божими очима; але він не має свідомості своєї духовної злиднів. Його маленькі добрі справи, його внутрішня праведність сповнюють його душу почуттям самовдоволення; він з зарозумілістю поглядає на інших людей, які не мають цієї зовнішньої праведності, і особливо зневажливий у його очах цей митар, явний і запеклий грішник! Але... Бог гордим противиться, смиренним же дає благодать! Гордий фарисей відкинутий Господом, а смиренний митар ним прийнятий. Який урок дає нам, діти, ця казка? Вона вчить нас мати насамперед святе невдоволення своїм внутрішнім духовним настроєм. Не будемо самовдоволені, не будемо ніколи милуватися собою. Тільки той, хто замислився над своєю недосконалістю, над своїми недоліками, хто з серцевим болем відчув їх у душі своїй, тільки той вступив на шлях християнського життя. А фарисей, хоч він і молився Богові і робив праведні справи, але оскільки він не мав у душі своєї свідомості своєї нечистоти духовної, він ще не починав істинно християнського життя. Отже, полюбимо святе невдоволення собою. Це по-перше. А по-друге, будемо, подібно до митаря, завжди відчуватимемо біля себе присутність Божу, входитимемо до храму, як місце, де невидимо присутній Бог, входитимемо до храму, як до будинку до свого батька, якому ми прийшли висловити свою любов, висловити свою подяку, зізнатися у своїх провинах. І тоді нам не нудно буде у храмі, як дітям не буває нудно у колі рідної родини. Тоді, навпаки, відвідування храму стане нашою потребою і радістю, і цієї глибокої і чистої радості ми ні на що інше не проміняємо. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 49-50. Слово 1 березня 1908 року, після причастя Святих Христових Тайн Хоча ви і втомлені, діти, я затримаю вас на два слова, бо не можу залишити вас у справжню святу хвилину без привітання та настанови. Від щирого серця вітаю вас з прийняттям Святих Христових Тайн. Чи знаєте, кому ви зараз уподібнилися? Ви уподібнилися апостолам, які розділили з Господом Ісусом Христом Його Тайну Вечерю. І тут невидимо присутній той самий Господь Ісус Христос, як і там, Він Сам, рукою священика, дав вам Своє Пречисте Тіло і Свою Животворну Кров для найтіснішого і найжвавішого вашого з'єднання з Ним. Бережіть же цей сприйнятий вами святий Дар неоскверненим. Пам'ятайте, що таїнство Святого Причастя, як і попереднє таїнство покаяння, не є простим звичаєм або простим обрядом – ні, тут справді відбувається моральний перелом у вашому духовному житті, відбувається ваше духовне оновлення та відродження. Над минулим з його гріховними падіннями поставте нині хрест і почніть ходити «в оновленні вашого розуму», почніть жити по-новому, як ви викривалися на сповіді. Господь, який з'єднався з вами, допоможе вам у цьому. Чим більше ви будете з Ним своєю любов'ю і вірністю, тим більше і Він не залишить вас Своєю божественною присутністю. Дивіться, не видаліть Його від себе своєю безтурботністю, а тим більше новими тяжкими гріхами. Благословення Боже нехай буде на всіх вас. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 50-51. Слово, сказане у Велику П'ятницю, 11 квітня 1908 року, після винесення Плащаниці ...Після поховання когось із близьких людей люблять згадувати ті чи інші слова померлого, ті чи інші його вирази. І ми, подібно до Йосипа з Никодимом, щойно перенесли зображення Пречистого Тіла Спасителя, цю св. Плащаницю, з престолу до цієї гробниці. І мимоволі згадуються мені при цьому наступні слова нашого Спасителя: «Коли Я буду піднесений від землі, усіх залучу до Себе!». Дивовижна глибока правда цих слів! З дня піднесення на хрест Ісуса Христа пройшли тисячоліття, за цей час руйнувалися багато царств, замість них виникли інші царства, змінилися звичаї людей, відбулися багато відкриття, з'явилися нові поняття... А Ісус Христос як приваблював, так і продовжує приваблювати і, безперечно, завжди привертатиме до Себе серця людей. Великі філософи, знамениті вчені, непереможні завойовники всесвіту стали надбанням однієї лише історії, пам'ять про них зберігається тільки в підручниках, а ім'я Ісуса Христа у всіх на устах, у всіх у серці, і ось і ми з вами вже кілька днів не перестаємо збиратися в цьому Святому Храмі для слухання зворушливих оповідань. Що це означає? Де причина цієї чудової влади Спасителя над людськими душами? Невже Він так умів догоджати смакам людей або так пристосовуватися до їхніх слабкостей, що вони саме за це й полюбили Його! Ні, зовсім навпаки. Він проповідував вчення, що йшло зовсім урозріз із людськими пороками, вчення «не від цього світу», як і Сам Він був «не від цього світу»; Він обіцяв Своїм послідовникам не радість, а хрест, і стверджував, що хтось не хоче нести свого хреста слідом за Ним, той не може бути учнем Його. І ось незважаючи на таке Його вчення, ми, грішні, суєтні, горді і марнославні, ми, люди саме «світу цього», ми тягнемося до Нього, як до джерела світла та тепла. Чи не означає це, що Ісус Христос дає нам саме те, що становить найглибшу потребу наших душ, хоча ми часто і не усвідомлюємо цього і заперечуємо це: що наша душа за своєю природою християнка, що під товстим шаром усякої нечистоти вона містить у собі ті високі і чисті прагнення, ту іскру Божу, яку у іскру Божу, яку у іскру Божу Христос? Ми за своєю природою прагнемо того, до чого кличе нас Спаситель, але по зіпсованості і немочі своїй не в змозі піднятися до цього небесного світла, до безумовної правди. І ось – Він простягає нам руку допомоги і виводить нас з нашого морального бруду та вульгарності і вводить нас у Свій святий і чистий світ, і нам радісно хоч день, хоч годину побути у цьому світлому та святому світі, подихати атмосферою святості нашого Спасителя. Ось чому так і переповнені нині храми, і не тільки у нас тут, а й по всьому всесвіту, бо всюди люди мають одну природу, одні духовні потреби. Глибоко помиляються ті, які кажуть, що християнство віджило свій час, що воно стало забобоном, надбанням людей неосвічених. Християнство не може віджити свого часу доти, доки не зміниться природа людей, доки вони не перестануть любити добре, святе, прекрасне, бо в Ісусі Христі вони знаходять здійснення, цілковите втілення цього доброго, святого і прекрасного. Будемо ж глибоко вдячні нашому Спасителеві за те, що Він в особі Своїм явив нам високу правду, добро і красу життя, навчив нас любити їх; з благоговінням поцілуємо Його Пречисте Тіло і молитимемо Його, щоб Він ніколи не залишав нас, щоб Він завжди животворив наші душі і щоб ми завжди пам'ятали, що саме Він є для нас і шлях і істина і живіт. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 52-53. 10 серпня 1908 року Корпус святкував день народження Найсвятішого Головного Начальника. Перед початком молебню, що прямував безпосередньо за літургією, законовчитель сказав слово «Про істинну релігійність»: Сьогодні ми святкуємо день народження нашого Августійшого Головного Начальника, Його Імператорської Високості, Благовірного Государя Великого Князя Костянтина Костянтиновича. Я не буду докладно говорити вам про його різноманітні батьківські турботи про вас, які вам добре відомі. Зупинюся тільки на одній, яка, як мені здається, і в очах самого Великого Князя є особливо важливою та нагальною турботою, – саме про утвердження у вас істинної та щирої живої релігійності. Що таке справжня релігійність? По відношенню до релігійності ми можемо бути і зазвичай у наступних троякого роду відносинах. Буває, по-перше, так, що ми тільки на ім'я називаємось християнами, насправді ж ніякого відношення до християнства та до життя релігійного не маємо. Релігійність для нас є порожнім словом. Наші думки, наші турботи, наші потяги знаходяться зовсім в іншій області - іноді в області одних лише задоволень, іноді і в області більш серйозних інтересів і турбот, сімейних, наукових чи художніх тощо, але все-таки не в області релігійних почуттів. При такому настрої в нашій душі існує, безсумнівно, глибока вада, і ми не маємо ні справжнього щастя, ні істинної радості. Буває іншого роду ставлення до релігійності, коли ми, зовнішнім чином, найсуворіше виконуємо весь обрядовий бік релігії, - буємо в церкві, кладемо земні поклони, ставимо свічки, дотримуємося постів, але все це ми робимо механічно, як звичай, не маючи в собі одухотворюючого нас вогню релігійного. Подібна релігійність є релігійністю мертва, обрядова, зовнішня, яка не дає душі справжнього задоволення. Не такої зовні релігійної справності бажає для вас наш Августійший Головний Начальник. Є інша релігійність, істинна релігійність, яка полягає в релігійному почутті серця, коли ви серцем відчуваєте буття Боже, благоговієте перед Його незбагненною величчю, з любов'ю схиляєтеся перед Ним і готові виконати Його святі заповіді від усього свого чистого, віруючого і люблячого серця. Ось ця внутрішня релігійність і є істинною. І хоча вона вимагає і зовнішнього прояву – відвідування храму, цілування святих ікон, дотримання постів та іншого, але все це займає при ній становище підлегле, другорядне, а не провідне, не єдине. Відчувати Бога, любити Його і благоговіти перед Ним – ось чого шукайте, діти, ось що насаджуйте у своїх серцях! Це живе почуття захистить вас від зневіри, врятує від морального псування, навчить сміливо дивитися в очі самої смерті, бо в смерті ви бачитимете лише перехід в інше, найкраще життя, приготоване Богом усім, хто любить Його. Як же зміцнити у собі цю живу релігійність? З багатьох способів вкажу вам один, також вказаний нам Великим Князем,—це щоденне читання Святого Євангелія. Святі слова непомітно для нас падають при цьому читанні на ґрунт нашого серця і дають плоди, яких ми навіть не очікували. Наше серце непомітно споріднене з думками і почуттями євангельськими і поступово змінюється на краще. Іноді заперечують – та ми ж знаємо Євангеліє, вже не раз читали його, нам нудно знову читати відоме. Це зовсім несправедливо. Це тільки здається так. Почніть читати, і нудьга відразу розвіється, а коли читання Євангелія стане вашою щоденною звичкою, вам нудно і важко буде провести день без цього читання. Коли на землю падає життєдайний дощ, земля не каже: досить з мене дощу - вона жадібно вбирає поживну вологу. Для нашого серця Слово Боже та сама цілюща волога – вона необхідна для нього, як дощ для землі. Користуватимемося цим засобом для зміцнення в нас живого релігійного почуття! А тепер помолимося за здоров'я і благополуччя винуватця справжньої урочистості, нашого Найсвятішого Начальника, Його Імператорської Високості Великого Князя Костянтина Костянтиновича! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 62-64. Навчальний 1908/1909 16 серпня почався молебнем, цього разу обставленим особливо урочисто. Було привезено чудотворну ікону Горбанівської Божої Матері, до якої прикладалися всі присутні в храмі; потім ікона була пронесена до лазарету. Перед початком молебню законовчитель сказав слово про те, що справжня освіта полягає не в одному накопиченні знань, а й у самовдосконаленні розумового, морального та релігійного: Знову починається наш навчальний трудовий рік. З оновленими літнім відпочинком силами візьмемося бадьоро та радісно за звичайну роботу! У чому ж робота, що має бути? Ми дуже помилилися б, якби думали, що наша мета полягає лише в одному засвоєнні відомостей, які ми пропонуємо панами викладачами. Правда, ці відомості необхідні - вони збагачують наш розум пізнаннями, розвивають нашу пам'ять, розвивають нас розумово, але все це буде дійсно плідно і корисно для нас тільки за тієї умови, якщо ми і зі свого боку докладемо особисту самодіяльність, якщо ми ясно і безумовно поставимо собі завданням нашого наступного року працювати над своїм досконалим. Наше ж удосконалення не вичерпується лише збагаченням нашого розуму пізнаннями. Хоч би якими були ці пізнання, вони самі по собі є лише тим матеріалом, яким людина може скористатися і на добро, і на зло як собі, так і іншим людям. Наприклад, візьмемо хоча б таку просту річ, як ніж – їм можна зробити якусь корисну річ із дерева, ним же можна й поранити людину. Так і своїми знаннями людина може скористатися або для того, щоб приносити користь людям, або для того, щоб приносити їм зло. Отже, одних знань мало. Треба мати в собі ще щось вище, керівне, що вселяло б нам бажання застосовувати наші знання не на зло, а на добро і нам самим, і людям. Це найвище, це головне і керівне – є християнська віра, яка вказує нам ясно, що таке добро і що таке зло, і спонукає нас користуватися нашими знаннями для добра, а не для зла. Тому, дбаючи про набуття знань, дбатимемо і про наш правильний розвиток моральний і релігійний, будемо при світлі нашої віри усвідомлювати собі, що таке добро і що таке зло, і в добрі зміцнюватися, а від зла ухилятися. Добро – це вірити в Бога, відчувати себе перед Ним відповідальним і мати кожен свій життєвий крок так, щоб він не був противний заповідям Божим. Зло – не думати про Бога і не боятися відповідальності перед Ним, а сліпо віддаватися своїм потягам, не розуміючи, які вони. Пам'ятайте, однак, що як зміцнитися в добрі, так і уникати зло ми не можемо без відповідної практики, а ця практика повинна починатися з малих досвідів і потім поступово розширюватися. Тільки працею, лише життєвою, практичною боротьбою ми можемо вдосконалюватись. Ось у тебе з'явилося бажання полінуватися, не вивчити урок – подолай це бажання, отримай у цій малій справі перемогу над собою, і ти зробиш крок уперед на шляху твого морального розвитку. Або – тобі захотілося сказати погане, зле слово – утримайся, переможи себе – і знову ти зробив крок уперед. Так поступово, повільно, завзято, крок за кроком, вивчаючи себе, викорінюй у собі зло і привчай себе до добра – і в цьому і буде твоя життєва справа, при якій і здобуті тобою пізнання послужать на користь і собі, і іншим. Отже, діти, ось майбутня нам цього року робота: 1) набувати пізнання, 2) зміцнюватися у розрізненні добра від зла на основі віри та 3) вправлятися у добрі, починаючи з маленьких дослідів. Але щоб мати успіх у цій роботі, ми не повинні забувати про головну умову успіху – молитву. Ми самі надто безсилі. Будемо просити допомоги, просвітлення нашого розуму, зміцнення волі нашої у Бога і у Божої Матері, Який Чудотворний Горбанівський образ ми нині бачимо перед собою, і у нашого Ангела зберігача і у всіх святих! За вірою нашою та старанністю в молитві ми безсумнівно і отримуватимемо від них допомогу. Амінь! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 64-66. 8 вересня 1908 року, в день Різдва Богородиці, на Богослужінні законоучитель о. Сергій сказав слово про значення свята: Нинішнє велике свято Різдва Богородиці перш за все нагадує нам, діти, про інше велике майбутнє свято – Різдва Господа Ісуса Христа, з яким воно стоїть у тісному та безпосередньому зв'язку і ставиться до нього, як ранкова зоря до сонця, що сходить. Тому всі, кому радіє пришестя у світ нашого Спасителя, не можуть не радіти і Різдвові Божої Матері, яка, за висловом церковної молитви, явилася Зарей таємничого дня. Цей взаємний зв'язок двох свят, цю радість з нагоди свята Різдва Богородиці церква виражає в піснеспіві, яку ви неодноразово чули і вчора і сьогодні за Богослужінням: «Радій, благодатна Богородиця Діво...». Чому радуйся? Тому що з Тебе засяяло Сонце правди, Христос, Бог наш, що прийшов на землю, щоб зняти з нас прокляття гріха, повернути втрачене благословення, знищити смерть і дарувати нам вічне життя. Отже, цьогорічне свято нагадує нам про пришестя у світ Христа, його Спасителя, і в цьому полягає його перше, радісне значення для нас. Але він каже нам ще й інше. Він нагадує нам життя і моральні риси Тієї, Яка народилася нині і Яка на всі віки залишається недосяжним ідеалом моральної досконалості. Небагато відомостей зберегла нам Церква про життя Божої Матері, але вона зберегла їх стільки, скільки необхідно для того, щоб знати це життя і наслідувати його. У житті Божої Матері особливо яскраво виступають дві риси Її моральної подоби – це ціла відданість Богу і беззаганна чистота душі. Наскільки Божа Мати була повністю віддана Богу, про це свідчать багато подій її життя, і насамперед її введення в храм. Трирічна юначка Вона вже присвячує Себе одному Богові, не знаючи інших цілей, інших радостей у житті; з трьох літнього до 14-річного віку Вона живе при храмі, віддаючись тільки молитві та рукоділлю, дає обітницю назавжди залишитися Дівою, щоб належати одному тільки Богові, і потім все Своє життя віддає Своєму улюбленому Сину, біля хреста Якого страждає разом із Ним Своєю невимовною материнською. Який, діти, найвищий приклад для нас! Вчимося у Божої Матері Її молитовному почуттю. Нехай і для нас храм Божий буде місцем радісного відпочинку та заспокоєння! Нехай він буде для нас не місцем нудьги, куди не хочеться йти, звідки хочеться якнайшвидше вийти, а місцем щирої, сердечної бесіди з Богом, місцем глибокого духовного задоволення та радості! Ми сказали ще, що в Божій Матері ми також бачимо приклад непорочної моральної чистоти. До неї ніби не торкалося ніщо гріховне, чому вона і виявилася обраницею Божою і удостоїлася бути Матір'ю Сина Божого, і православна Церква так високо ставить чистоту і непорочність Божої Матері, що ставить Божу Матір вище херувимів та серафимів. Наслідуйте цю чистоту, діти! Вона дуже дорога якість душі, але вона так рідко зустрічається! Особливо в наш час якось особливо мало дорожать чистотою та цнотливістю. Правда, іноді нечисті, брудні думки і бажання самі собою тісняться в душі проти волі людини, але не треба їм піддаватися, треба відганяти їх від себе. Але іноді дехто вбачає якусь особливу бравість, особливу молодість і прихильність у тому, щоб вести брудні розмови, розповідати непристойні анекдоти і цим оскверняти слух і душі і своїх власних, і своїх товаришів. Жодної молодості в цьому немає! Це тільки бридко! Якщо огидно й у дорослій людині бачити цинізм і розбещеність, то тим паче огидно це бачити у дітях. Боріться з цим злом, діти, у своєму середовищі. Якщо почуєте когось, хто веде брудні розмови, зупиняйте його, соромте його і, таким чином, усувайте зі свого життя цей огидний бруд. Особливо ви, старші, повинні в цьому відношенні оберігати своїх молодших товаришів і новачків - адже там є і ваші рідні брати; страшно заразити їхні душі брудом та моральною нечистотою, і тому з усім обуренням утримуйте тих, у кому побачите пристрасть до цинічним розмов. Так роблячи, ви наслідуватимете Божу Матерь, подібно до неї ревнуючи про чистоту нашого життя. Хай же допоможе вам у всьому цьому, у прагненні до моральної досконалості, Божа Матір і нехай охороняє Вона вас Своїм Покровом від усякого зла душевного та тілесного! Благословення Господнє на вас тою благодаттю та людинолюбством завжди, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1907 по 1 жовтня 1908 Рік п'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1908. С. 67-69. Проповідь 30 вересня 1908 року кадетам трьох відділень 1-го класу перед роздачею в храмі Євангелій від Корпусу. Святе Євангеліє – найдорожча книга для нас. Вона говорить нам про нескінченну любов до нас Божу, про Сина Божого, Який за Своїм милосердям втілився і став жити між нами, навчаючи нас знати Бога-Отця і Його святу волю. Євангеліє розповідає нам докладно про життя Ісуса Христа, про Його справи, вчення, про Його страждання, смерть, воскресіння, вознесіння на небо. Цю книгу не можна не любити християнинові. І давні християни так любили її, що намагалися ніколи з нею не розлучатися, і готові були терпіти і муки і саму смерть, щоб тільки не видати євангелії язичникам, які відбирали цю священну книгу християн і спалювали її. Читання цієї книги справляє в душі людини дивовижну зміну. Воно зближує людину з Богом, навчає її любити добро і ненавидіти зло. У деяких читання чи слухання Євангелія робило відразу рішучу зміну в душі, на інших вона діє поступово. Наведу приклад. Була одна велика грішниця, яка про Бога ніколи не думала, Євангелія не знала і весь свій час проводила у гріховних насолодах. Якось вона зупинилася ночувати в одному готелі. Увечері вона почула за стіною у сусідній кімнаті читання. Прислухаючись до цього читання, вона почула Євангельську розповідь про майбутню смерть, про суд над грішниками і праведниками, про вічні муки перших, про вічне блаженство других. Вперше у житті досягли до її слуху подібні слова. Їй стало страшно. Другого дня вона дістала собі Євангеліє і почала уважно читати його. Тоді в неї розплющились очі, вона зрозуміла, яке погане життя вона вела досі, і вона, гірко заплакавши, вирішила змінитись. З цього часу вона стала зовсім іншою і так догодила Богу, що церква зарахувала її до лику святих. Не з усіма зміна відбувається так швидко. Але святі слова не пропадають безвісти. Читаючи їх, душа непомітно зріднюється з ними, непомітно звикає любити Бога і добро і соромитися зла; і коли в ній виникає погане бажання, то негайно згадується і заповідь Ісуса Христа, і погане бажання відступає від душі. Ось чому, діти, і нам потрібно постійно читати Святе Євангеліє. Воно непомітно відобразиться і в наших серцях і стане спрямовувати наше життя по-доброму, по-Божому. Рідний Корпус, бажаючи, щоб ви росли істинними християнами, щоб святий образ нашого Спасителя та Його святі заповіді укорінялися в нашій душі, благословляє вас нині цими святими Євангеліями. Він хоче, щоб ви з ранніх років звикали бути з Богом, з благоговінням слухати і знати Його слово і любити Його, і таким чином з дитинства набули б того доброго настрою, який потім має бути у вас завжди у вашому наступному житті. А ви прийміть це Святе Євангеліє з радістю і благоговінням, бережіть його свято, читайте його щодня з увагою і в міру сил і розуміння намагайтеся чинити за Господніми заповідями! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1908 р. по 1 жовтня 1909 р. Рік шостий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1909. С. 2-3. Повчання 17 жовтня 1908 року перед молебнем: Рівно двадцять років минуло з того часу, як сталася та подія, яку ми сьогодні згадуємо. 17-го жовтня 1888 року царський потяг, у якому перебували Государ Імператор Олександр Олександрович, Государиня Імператриця Марія Феодорівна та його Найясніші діти, йдучи зі швидкістю близько верст на годину, біля станції Борки, Курсько-Харково-Азовської ж. д., зійшов з рейок і впав з насипу; більшість вагонів перетворилися на тріски, багато людей виявилося пораненими і вбитими, вбито було слуга, що стояв біля Государя в момент аварії, але серед цієї загальної руйнації та смерті чудовим чином залишилася неушкодженою і навіть не поранена Царська родина. Всі члени цієї сім'ї, не втративши присутності духу, почали одразу дбати про поранених і забитих, і тільки тоді, коли була надана допомога всім постраждалим, сіли в поданий зі станції Лозовий потяг і повернулися до Лозової, де вислухали панахиду за вбитими під час аварії і подячний молебен. Катеринослав, Кременчук і Полтаву прибули до Харкова, де відвідали поранених, які перебували в лікарнях, і, супроводжуючись захоплено-радісними привітаннями численного народу, відбули далі до Москви. Чудове порятунок Царської сім'ї від явної, страшної небезпеки викликало у Москві особливо сильне піднесення народного почуття. Народ суцільним натовпом стояв усім шляхом від Курського вокзалу до каплиці Іверської ікони Божої Матері, куди прибула помолитися Царська сім'я. Невгамовне ура мчало їм назустріч і вслід, і багато хто плакав від радості, бачачи Царську сім'ю абсолютно неушкодженою. У порятунку Царської сім'ї російський народ справедливо побачив чудо милості Божої, і це переконання утвердилося в Росії назавжди – посипалися звідусіль пожертвування на спорудження храму Господу на місці чудового спасіння, і незабаром було споруджено чудовий храм в ім'я Спаса Нерукотворного. А Св. Синод для постійного збереження в пам'яті народної цього чуда милості Божої ухвалив у 17-й день жовтня завжди здійснювати подячне Господу Богу служіння. Чому ж вчить нас подія, що згадується нині? Святий Апостол Павло сказав колись: «Бог знаходиться недалеко від кожного з нас, бо ми ним і живемо, і рухаємося, і існуємо». Але як часто ми забуваємо цю глибоко втішну істину! Віддаючись своїм поточним турботам і справам, ми нерідко втрачаємо живе почуття близькості Божої, нам здається, що Бог ніби забув нас, що Він не хоче нам відкриватися. І тоді навіть деякий ніби сумнів прокрадається до нас у душу. Ми дивуємося, чому Бог у давнину творив чудеса, був Аврааму, Мойсеєві, пророкам, а тепер ми нічого подібного не бачимо? І на душі нашій стає тяжко і тужливо. Нам хочеться, щоб Бог запевнив нас у Своєму бутті, у Своєї ласки до нас. Нам хочеться відчути Його, побачити Його на власні очі. І збувається на нас слово Євангелія: «Ви не повірите, якщо не побачите дива»... І ось, подібно до того, як серед навислих, похмурих хмар раптом блисне промінь сонця і внесе в природу і в душу людини світло і радість, так і Бог в інші моменти дає нам живо і ясно відчути Його всемогутню силу; Він виявляє нам Свою присутність, Він творить на наших очах очевидне диво, і з нашої душі спадає важкий камінь сумніву та невіри, наше серце відчуває буття Боже і радіє цьому почуттю. Так і дивне спасіння Царської сім'ї 17 жовтня 1888 року явно показало добрість Божу до нас, і весь російський народ це жваво відчув. Не будемо бентежитися, коли охопить нас серцевий холод, коли сумнів і зневіра наляжуть на нашу душу. Ці тяжкі почуття – неправдиві, хибні почуття. Згадаймо тоді, що й у наші дні Господь виявляє нам Свою силу, що Він недалеко від кожного з нас, що подія 17-го жовтня є лише однією з цілого ряду подібних чудесних подій, з яких деякі траплялися і з нами самими, і тоді легко, радісно і спокійно стане на душі нашій і упаде на душі нашій і увіється волі Божої! А тепер подякуємо Господу за надану Ним російському народові велику милість порятунку Царської сім'ї від страшної небезпеки і помолимося Йому, щоб Він як раніше, так і вперед охороняв Своєю всемогутньою силою життя і благополуччя нашого Благочестивого Государя Імператора Миколи Олександровича та всієї Його Єгора Світлана! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з l-го жовтня 1908 р. до 1 жовтня 1909 р. Рік шостий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1909. С. 4-5. Напуття 26 жовтня [1908] кадетам 1-го класу 1-го відділення з нагоди відокремленого свята Казанської ікони Божої Матері: Сьогодні, діти, ви вперше зібралися у храмі для молитви перед вашим класним чином Казанської Божої Матері. Ікона Божої Матері, що називається Казанської, з'явилася вперше в місті Казані в 1579 році, невдовзі після того, як це татарське місто було завойовано військами царя Іоанна Васильовича Грозного. Божа Матір уві сні з'явилася одній 9-річній дівчинці і відкрила їй, що під руїнами одного будинку в землі знаходиться її ікона. Почали рити землю на вказаному місці, і ікону справді було знайдено. Її перенесли до храму, стали служити перед нею молебні Божої Матері та встановили свято на честь цієї ікони 8 липня, того самого дня, коли було знайдено святу ікону. Минуло після того понад 30 років. Настав тяжкий смутний час на Русі. Москва, столиця Росії, потрапила до рук поляків. Російська земля була розорена ворогами та розбійниками. Тоді із різних міст стали підніматися народні ополчення на захист Вітчизни. Виступило таке ополчення і з Казані. Воно взяло із собою чудотворний образ Казанської Божої Матері. Під проводом князя Пожарського народні ополчення розбили поляків, звільнили Москву 22 жовтня 1613 року. І, приписуючи свою перемогу допомоги Божої Матері, ікона якої перебувала при війську, ухвалили в день 22 жовтня, на згадку про звільнення Москви від поляків, здійснювати святкування Казанської ікони Божої Матері, а Цар Олексій Михайлович згодом наказав зробити цей день загальнонародним святом. Казанська ікона Божої Матері тривалий час залишалася у звільненій Москві, а за Петра Великого, як сімейна святиня Царської сім'ї, була перенесена до Санкт-Петербурга. І згодом була поміщена у Казанському соборі, де й тепер. Отже, діти, ви бачите, що Казанська ікона Божої Матері є великою народною нашою святинею, бо через неї Цариця Небесна надавала нашому народові Свою допомогу в найважчі часи нашої російської рідної історії. І нині через цю чудотворну ікону не перестають відбуватися багато чудес над людьми, які з вірою і любов'ю перед нею моляться. Дорожіть вашою класною іконою, діти! Почитайте її, бережіть її, моліться перед нею з старанністю, звертаючись усією душею до Божої Матері і просячи її бути вашою покровителькою, захисницею та помічницею у навчальних заняттях ваших, хранителькою чистоти вашого серця і всієї вашої поведінки. І чим тепліше буде ваша дитяча молитва, чим з більшою щирістю і надією ви звертатиметеся до Божої Матері, тим приємніше буде на душі у вас, тим більшу допомогу отримаєте ви від Божої Матері. Але пам'ятайте, що Божа Матір тільки тоді буде вашою покровителькою, коли ви пам'ятатимете Її Сина, нашого Господа Ісуса Христа, і намагатиметеся виконувати заповіді Божі. Виконати їх неважко. Не ображайте одне одного, допомагайте одне одному, не говоріть погані слова, не майте поганих думок, робіть старанно, уважно стійте в храмі, Бога пам'ятайте, моліться гаряче, любіть своїх наставників і провідників і будьте слухняні, будьте правдиві. Якщо так будете вести себе, ви виконаєте заповіді Божі, і Божа Матір з любов'ю дивитиметься на вас, як на Своїх милих дітей, прийме ваші молитви і буде вам помічницею і покровителькою в усі дні життя вашого. І зараз помоліться старанніше Божої Матері, щоб Вона Сама навчила вас і допомогла вам виховатися і вирости хорошими і чесними людьми, вірними слугами Царя та Батьківщини! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1908 р. по 1 жовтня 1909 р. Рік шостий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1909. С. 6-7. У день святкування 88-ї річниці відкриття Полтавського Петровського Кадетського Корпусу – 6 грудня [1908 року] Коли якась людина або якась установа святкує річницю свого життя або діяльності, їй природно і навіть необхідно озирнутися в цей день тому, на пройдений ним життєвий шлях, і усвідомити, як він жив, якими ідеалами він одушевлявся, якими правилами керувався у своєму житті, і провести їм перевірку і оцінку. І тоді мимоволі згадаються слова Спасителя: «Кожного, хто слухає слова Мої ці та виконує їх, уподібню до чоловіка розсудливого, який збудував свій дім на камені; І пішов дощ, і розлилися річки, і повіяли вітри, і кинулися до дому того, і він не впав, бо був заснований на камені. А кожен, хто слухає ці слова Мої і не виконує їх, уподібниться до людини безрозсудної, яка збудувала свій дім на піску; І пішов дощ, і розлилися річки, і повіяли вітри, і налягли на той дім. і він упав, і було падіння його велике» (Мт. 7:24–27). Ми всі, начальницькі, учні та виховувачі тут, є також будівельниками. Протягом 68 років будується тут нашими попередниками і нами духовна будівля з живої цеглини – юних душ людських. Ця будівля будується на згадку про великого Будівельника Землі Руської, яка на полях Полтавських заклала фундамент нового життя нашої Вітчизни, будується за планами, накресленими Державними Нащадками цього великого Будівельника. На якій же основі будувалася і будується нами ця духовна будівля, виховання та освіта тих тисяч юнаків, які готуються до служіння Царю та Батьківщині? Підстави ці відомі. У всі роки існування Корпусу вони були одні й самі. Вони передбачені були ще Великим Петром, який сказав: «А про Петра знайте, що йому життя не дороге, була б тільки Росія славна і благополучна!». Вони передбачені воїнами, які тут, на Полтавських полях, «за благочестя кров'ю увінчалися». Ці основи нашого виховання та нашого життя полягають у простій, нехитрій, щиросердній та глибокій вірі в Бога, у відданості рідному Православ'ю, у любові та вірності Царю та Батьківщині. Ось небагато і цілком зрозумілі підстави нашого життя, нашого виховання. І ми радіємо, що наш рідний корпус протягом 68-річного свого існування завжди залишався незмінно вірним цим святим завітам своїх засновників і довів це справою, про що свідчать ті чорні, жалобні дошки, які ви бачите тут, у цьому святому храмі, і на яких накреслені імена доблесних героїв, вихованих Царя та Батьківщину. Ми особливо радіємо з того, що в справі служіння цим заповітам ми всі одностайні, всі, від директора Корпусу до кадета молодшого відділення четвертої роти, складаємо одну сім'ю, яка дружно прагне однієї спільної мети, пройнята одним настроєм, одним ідеалом обов'язку і честі. Отже, міцна віра в Бога, вірність Царю та Батьківщині – ось основи нашого будівництва, ось той камінь, на якому «заснована наша храмина». І ми віримо, що, за словами Спасителя, наша будівля, заснована на цьому камені, не впаде, хоч би й пішов дощ, і розлилися річки, і подули вітри, і кинулися до цього дому. За проміжок часу, що минув, не раз навколо нас йшли дощі, розливались річки, дули вітри і налягали на дім наш, але ми залишалися вірними своїм завітам і не похитнулися на своїй підставі. Сподіваємося, що за допомогою Божої й надалі витримаємо будь-яку негоду, бо ті підстави, які покладено в основу нашого виховання та нашого життя, не є випадковою та штучною вигадкою нашою. Ні, це вічні основи розумного і щасливого життя, основи, що становлять надбання не тільки рідного нам народу, а й усього людства, і знаходять своє благословення і своє джерело в самій християнській релігії. Хай же світить нам завжди те духовне світло, яке й досі освітлювало нам дорогу, нехай живуть у серцях наших і в серцях тих поколінь, які змінять нас під цими склепіннями, святі почуття дитячої міцної віри в Бога, любові до Батьківщини, вірності Її Державним Вождям! З цими почуттями, з цим вогнем у грудях ми бадьоро і мужньо вступимо в життя і зуміємо в ньому виконати свій обов'язок, за прикладом наших доблесних предків, вчителів та товаришів! А тепер піднесемо нашу старанну молитву про здоров'я та благополуччя Державного Вождя нашого благочестивого Государя Імператора Миколи Олександровича, нехай збереже Його Господь на славу та щастя рідної землі ще на багато років. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1908 р. по 1 жовтня 1909 р. Рік шостий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1909. С. 7-9. При відспівуванні в Корпусній церкві викладача Корпуса К. І. Чемезова 27 грудня [1908]: Дорогий наш і шановний товариш по службі Костянтин Іванович! Хто з нас, що оточують твою труну, думав, що так скоро ми проводжатимемо тебе в місце твого останнього земного спокою! Ще напередодні твоєї кончини ти молився з нами в цьому храмі, розділяючи торжество великого свята Різдва Христового, а в самий день свята, коли вже над тобою віяло подих смерті, ти радів у колі рідної сім'ї, пестивши на твоїх руках улюблену тобі внучку. І ніхто не передчував фатального удару, ніхто не здогадувався, що ось-ось, з хвилини на хвилину вибухне над мирною сім'єю тяжке Боже випробування! Як не пригадати при цьому слова Святого Письма: «Людина, як трава дні його, як колір сільний, так зацвіте, бо дух пройде в ньому, і не буде»... або слів церковного співу: «вчорашній день розмов з вами і раптово знайде на мене страшний час смертний! Раптова кончина Костянтина Івановича глибоким і щирим сумом вразила серця всіх нас, товаришів по службі його і близьких до нього людей, бо не можна було знати Костянтина Івановича і не любити його. Його лагідна, ніжна та благородна душа відчувалася кожним з першого знайомства. У ньому було багато глибинної незлобивості та чистоти. У його присутності, у розмові з ним завжди відчувалася дивовижна теплота та задушевність його настроїв. Пробач мені, покійний наш брат у Христі, що, говорячи так, я, можливо, порушую спокій твого смирення, але я не можу не вказати того, чим пояснюється загальна повага та любов до тебе. Так, у нашому корпусному середовищі сильно відчуватиметься твоя відсутність, твій пом'якшувальний вплив! Погорюють про тебе і твої учні, справжні й колишні, які випробували на собі твою ласку, знали, що за всієї справедливості твоїх оцінок їхніх успіхів і моральних якостей ти умів чуйно і делікатно відзначати добрі сторони і в їхніх недоліках. Але якщо нам усім так сумно втратити тебе, то що ж мають переживати твої рідні і особливо твоя дружина, яка протягом десятків років жила з тобою одним життям, одними радощами та прикростями?! Але замовкнемо про це, щоб не торкатися живої рани! Проте, брати і сестри, не будемо, за словами Апостола, «яка ж не має надію». Ми віримо, що в світі панує блага і досконала воля Божа. Ми віримо, що людина не випадково, не з темряви світового хаосу народжується, не випадково і вмирає, перетворюючись на досконалу нікчемність. До нас ясно доходить з висоти небесної втішний голос: «Прийдіть до Мене всі трудящі і обтяжені, і Я упокою ви»... «Як воскресіння і живіт, Віруй у Мене... не помре на віки». Ми віримо, що й волосся з голови нашої не падає без волі Божої. А якщо так, то і кончина нашого Костянтина Івановича відбулася, звичайно, з волі Милосердного Бога. Він, очевидно, дозрів уже для іншого світу, і Господь відкликав його від нас, щоб приготувати йому інше, найкраще місце упокою. А тому й скажемо словами молитви Господньої: «Хай буде воля Твоя»! І ти, убита горем дружина, не скорботи надміру, не кажи, що для тебе життя закінчено і світло згасло! Твоє життя потрібне дітям твоїм. Адже ти тепер у них одна лишилася. Дозволь же їм ту любов, ті турботи, які вони досі поділяли між тобою та покійним, з'єднати тепер на тобі самій. Ти будеш їхньою втіхою в втраті улюбленого батька, і в них знайди і свою втіху. У тихій і покірній молитві про померлого, у колі ніжно люблячої сім'ї умиротвориться і пом'якшиться твій смуток, тим більше що в них, у твоїх дітях, відбиті духовні риси твого чоловіка, і, люблячи їх, ти в них любитимеш і його, піклуючись про них, виконаєш. А над усіма вами, в годину тихого роздуму про померлого, завжди віятиме світлий образ спочиваючого і його життя, його життєвий приклад – завжди світитимуть вам, підбадьорюватимуть і втішатимуть на життєвому шляху вашому, будуть завжди предметом вашої справедливої ​​та бездоганної сімейної гордості. Іди ж, дорогий Костянтине Івановичу, зі світом у дорогу твою, бо віруємо, «яко приготувалася тобі місце упокою»! І відчуваючи нашу щиру, братню молитву за тебе, помолись і ти за нас усіх перед престолом Божим твоєю люблячою душею, так вміла і любила знаходити собі відраду в молитві тут землі! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1908 р. по 1 жовтня 1909 р. Рік шостий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1909. С. 9-11. Пам'яті о. Іоанна Ілліча Сергієва (Кронштадтського). Сказано 28 січня 1909 року перед панахидою Сьогодні виповнилося сорок днів з часу смерті славного російського пастиря отця Іоанна Ілліча Сергієва (Кронштадтського). І ми зібралися для молитви за нього. Ім'я отця Іоанна відоме всім у Росії, відоме і за кордоном. Де ж причина його популярності? Причина ця полягає не в зовнішніх особливостях його становища, не в його талановитості, не в його красномовстві, вона полягає в тому, що він у собі, у своєму серці, носив той великий скарб, який Ісус Христос називає «Царством Божим»: «Це Боже Царство всередину вас є». Як часто ми думаємо, що сила людини полягає в тій зовнішній могутності, якою вона іноді володіє: у грошах, владі тощо. Кажуть, якби я був багатий, якби я був знаний, якби я був обдарований, я б те й те зробив, я б усіх ощасливив, я б допомагав бідним. У цих словах полягає глибока помилка, і недаремно сказано в Євангелії: «Істинно кажу вам: немає нікого, хто залишив би дім, або братів, або сестер, або батька, або матір, або дружину, або дітей, або землі, заради Мене і Євангелія, і не отримав би нині, під час цього, і більше, серед, і гонінь, батьків, і матерів, і дітей, і земель, а у вікі майбутнього вічного життя» (Мр. 10:29–30 ). Отець Іван не шукав ні слави, ні багатства, і до нього прийшли вони самі лише тому, що він всього себе, все своє серце віддав Богові. З раннього дитинства він мав серце, зігріте міцною вірою та гарячою любов'ю до Бога. Згадайте випадок з його навчальних років: він вступив до школи, через злидні свого батька-псаломщика, зовсім непідготовленим до занять. Навчальна справа давалася йому насилу, і він дуже відставав від своїх товаришів. Але він не занепав духом, не опустив рук. У своїй рідній сім'ї він навчився вірити, що Бог дає людині сили та здібності. І ось він став гаряче, всім серцем просити Бога про допомогу. І Бог допоміг йому. Його навчальні справи пішли добре. І він закінчив курс духовної семінарії першим вихованцем і був посланий до Академії на казенний рахунок. Таким чином, отець Іоанн ще в ранньому дитинстві власним досвідом збагнув силу віри та дієвість молитви. І цей досвід закарбувався у душі його назавжди. У своїй вірі він був глибоко щирим. Він повністю віддавався своєму почуттю віри і ніколи не сумнівався, що Бог чує його молитву. Було в отці Іоанні ще й інше християнське почуття – це почуття любові до людей, особливо всіх страждаючих і знемагаючих, без різниці племені і віросповідання. Такий був внутрішній вигляд отця Івана. У наші дні занепаду віри та нестачі любові він був єдиною, дивовижною істотою. І ось зверніть увагу на результат. Люди зрозуміли внутрішню силу отця Іоанна, і він став для них великим привабливим центром. До нього потяглися всі нужденні, тужливі, болючі, тугі, шукаючи в нього допомоги та втіхи. І він усім допомагав, як умів і скільки міг. Він належав собі. З другої години ночі до 11 години вечора щодня він проводив увесь час або в храмі за молитвою, або в роз'їздах до тих, хто кликав його за втіхою. На шляху, у вагоні, в кареті - він прочитував одержувані листи і тут же на тому ж листі писав олівцем свою відповідь. Люди, котрі його любили і вірили йому, вручали йому великі суми, і він повністю вживав їх у справи благодійності. Через його руки щорічно проходили сотні тисяч рублів, а він помер, залишивши лише незначні кошти, і жив у такій тісній квартирі, що коли треба було винести труну, то мали розламати стінку його квартири. Його популярність та його благодійність перейшли межі одного віросповідання, однієї національності. Він став молитовником і благодійником всього людства: з-за кордону писали йому, просячи його молитов і допомоги, і він нікому не відмовляв. Католикам він допомагав на будівництво костелів, євреям – на будівництво синагог. Його книга «Моє життя у Христі» перекладена майже всіма мовами світу, серед них і японською. Отже, отець Іоанн Кронштадтський тим великий і тим здобув свою широку популярність, що він з дитинства зрозумів правду слів Спасителя «шукайте перед Царством Божим і правдою його», і в своїй душі насадив і вирощував це царство Боже, царство віри, любові і молитви. Він став для всіх живим прикладом полум'яної віри і діяльної, співчутливої ​​любові, чого так мало в житті, але без чого люди жити не можуть, а тому так гаряче і ринуть до тих, хто щиро і безкорисливо одухотворений цими святими почуттями. Повчимося і ми від отця Іоанна Кронштадтського! Нехай він і у вашому дитячому серці займе почесне місце, як великий учитель християнського настрою та християнського життя. Полюбивши його щиро, будемо наслідувати його в міру сил наших і старанно помолимося тепер за упокій душі його! Ця молитва нехай установить назавжди міцний духовний зв'язок між нами та великим молитовником землі російської! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1908 р. по 1 жовтня 1909 р. Рік шостий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1909. С. 11-13. Слово, вимовлене 20 березня 1909 року перед панахидою за М. В. Гоголем: Вся Росія вшановує сьогодні пам'ять великого російського письменника Н. В. Гоголя з нагоди століття, що виповнилося з дня його народження. І ми, приєднуючись до цього вшанування, насамперед зібралися сюди, у цей святий храм, щоб помолитися за душу його. Я не говоритиму про літературне чи суспільне значення діяльності М. В. Гоголя: це скажуть вам в іншому місці, інші люди. Я хочу зупинити вашу увагу на тому значенні, яке мають твори Н. В. Гоголя для особистого, внутрішнього життя кожного з нас, для нашого особистого духовного зростання та вдосконалення, для зміцнення в нас почуття любові до добра, правди та краси, словом, для нашого християнського розвитку. Про нашу російську художню літературу навіть один із іноземних критиків справедливо висловився, що вона, подібно до церковного дзвону, нагадує нам про небо, кличе нас до Бога. І справді, коли ви читаєте найкращі твори Пушкіна, Лермонтова, Тургенєва, Достоєвського, Льва Толстого та інших наших художників слова, ви відчуваєте, як ваш внутрішній світ розширюється, росте, збагачується світлими, високими враженнями та настроями. Вам зрозуміліше і дорожче стає все добре, розумне та прекрасне. Бог стає ближчим до вас. Таке значення для нашого внутрішнього життя мають і твори Н. В. Гоголя. Коли ви їх читаєте, ви не тільки насолоджуєтеся його дотепністю, не тільки смієтеся з кумедних осіб і розмов, але ви переживаєте багато серйозних і піднесених почуттів, ви вчитеся по-християнськи думати і відчувати. Коли Гоголь зображує перед вами красу природи, малює чудову українську ніч, величний Дніпро, безмежні степи чи старий занедбаний сад, – мимоволі починаєте жити одним життям із природою і в ньому відчувати подих вищої, творчої сили, ви пізнаєте Бога. Коли Гоголь вводить вас у коло життя людського, з дивовижною яскравістю таланту малює перед вами людські характери і почуття, – то чисті, піднесені, сміливі, ніжні, зворушливі, то дріб'язкові, низькі, грубі, боягузливі, вульгарні, – він викликає в душі вашій людині переживає вас у вашій новій ряд співчуття до характерів добрих і прекрасних, огида до вульгарних і низьких. Вас зворушує ніжне почуття материнської любові до молодих синів, що не знаходить собі належного визнання, вражає мужня рішучість власноруч принести в жертву батьківщині палко коханого сина, захоплює до сліз мученицьку смерть за вітчизну іншого сина. З іншого боку, коли ви знайомитеся з Чичиковим, Ноздревим, Плюшкіним та іншими, ви починаєте розуміти, якою не повинна бути людина, в чому полягає приниження її людської гідності. Таким чином, і позитивними, і негативними шляхами Гоголь веде вашу душу до однієї мети – до зйомки в ній піднесених, істинно людських, істинно християнських почуттів та настроїв. Останні роки життя Гоголя та його останні твори багатьом здаються загадковими та незрозумілими. Кажуть, що колишній Гоголь у ці роки в ньому згас, що він зрадив собі та змінився на гірше. Але це несправедливо. Гоголь не зраджував собі. Щоб зрозуміти стан Гоголя у останні роки його життя, треба взагалі зрозуміти душу Гоголя. Це була душа, що з дитинства носила в собі спрагу безмежної досконалості, з дитинства відчувала свій зв'язок зі світом іншим, зі світом життя вічного. Гоголь завжди був людиною глибоко віруючим, християнином. Притаманна йому жага правди і чистоти життя і зробила його таким чуйним до будь-якої людської вульгарності та неправди. Осміюючи цю вульгарність, він, по суті, плакав над відсутністю в житті та в людях християнської досконалості. Ось чому він і називав свій гумор «невидимими сльозами крізь видимий світові сміх». З роками Гоголь перестав задовольнятися зображенням лише негативних сторін життя. З дитинства потреба правди, що жила в ньому, вселяла йому, що недостатньо тільки відштовхнути людей від пороку і вульгарності виставленням їх у смішному вигляді, треба показати людям і позитивне добро, характери світлі і прекрасні, і таким чином навчити їх, якими вони повинні бути. Всі останні твори Гоголя є спробами розкрити перед людьми це позитивне добро у формі художньої, то у формі листів. Гоголь відчував неосяжну велич поставленої ним собі завдання, а водночас і слабкість своїх сил, і відсутність живих прикладів у навколишній дійсності. Для здійснення його завдання ще не настав час, і лише частково, згодом, вона була здійснена Тургенєвим, Товстим і Достоєвським. Але Гоголь мучився своїм безсиллям, шукав опори в молитві, просив інших молитися за нього і, зрештою, змучений непосильною внутрішньою боротьбою, невпинним невдоволенням собою, що змушував його спалювати написані твори, згас передчасно. Оцінимо ж гідно цю велику християнську душу з її безмежними поривами до неба і до Бога, віддамо їй належну данину любові і вдячності і помолимося, дай їй Господь на небі той спокій, то внутрішнє задоволення, то насолода вічною красою, яких вона так насолодила! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1908 р. по 1 жовтня 1909 р. Рік шостий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1909. С. 13-16. Йдеться 7 квітня 1909 року, перед відспівуванням кадета 6-го класу І. Чеснока, який покінчив життя самогубством. Здорове природне людське почуття, а тим паче просвітлене християнською вірою, з жахом відвертається від тяжкого та похмурого гріха самогубства. Неприродно для людської природи, створеної Богом життя, насильно і самовільно переривати це життя. Будь-який інший гріх, як би він не був тяжкий, може бути або загладжений протилежною доброю і чесною справою, або викуплений, обмитий сльозами покаяння. Гріх самогубства ні виправити, ні викупити не можна. Життя закінчено: немає ні місця, ні часу покаяння і виправлення. Залишається тільки надія на безмежне милосердя Боже! Якщо ми докладніше вникнемо в сутність гріха самогубства, то побачимо, що він є в той самий час гріх і проти Бога, і проти ближніх, і проти самої людини. Це гріх проти Бога. Слово Боже каже нам: ви не свої, ви Божі. Бог дарував нам життя; дарував, звичайно, тому, що це нам потрібно! Живучи, ми цим виконуємо волю Божу, підкоряємось Його закону. Кожен, хто самовільно перериває своє життя, відкидає Божий дар, противиться волі Божій, не в Бозі вважає Вищого Суддю свого життя і смерті, а в собі самому, у своєму власному розсуді, тобто свою волю ставить вище волі Божої, себе ставить вище Бога. Для нього немає вже верховного Творця та Судді, він сам собі стає ніби Творцем і Мздовоздаятелем. Чи це не є найбільше душевне засліплення? Чи це не є тяжким гріхом невіри? Чи не свідчить це вже одне про ненормальний стан душевного життя людини? Твоє життя важке? Вірю! Але чому ж ти не хочеш довірити себе Божій благості? Чому ти не хочеш понести хреста свого, який, звичайно, не без волі Божої посланий тобі? Навіщо ти малодушуєш? Навіщо дозволяєш зневірі й безсилля опанувати серце своє? Твій хрест важкий! Але згадай, який хрест наш Господь, Ісус Христос! Невже ти кращий за Його, святіший за нього, що ти повинен бути вільний від того тягаря, від якого не вільний був навіть і Він? Гріх самогубства є злочин проти ближніх. Коли я говорю ці слова, мені мимоволі видаються вражені жахом, розпачом та скорботою обличчя матерів, батьків, сестер, братів, друзів самогубці! За що завдано їм цього тяжкого, нещадного удару в саме серце? Можливо, припиняючи своє життя, самогубець не думає тим часом про те, що готує своїм рідним та друзям. Пригнічений власним болем, він тільки одним і стурбований, як би звільнитися від неї. Але якщо так, то й у цьому немає виправдань. Немає йому виправдань, тому що він став байдужим до інших, що весь поглинений своєю власною особистістю, не може і не хоче забути себе заради інших. А тим часом у цьому саме відчуженні від себе, у цьому забутті себе заради інших і полягає для нього шлях до порятунку, можливість життя; але він, поглинений цілком собою, бачить цього результату. Його егоїзм заплющує йому очі на нього. Зрештою, самогубець грішить і проти самого себе. Йому дано життя, дано сили та обдарування, вказана мета життя, що полягає у розвитку та вдосконаленні цих сил і обдарувань, а він, як раб лукавий і лінивий, що злякався життя і праці, зариває свій талант у землю в буквальному значенні цього слова. Внаслідок всього вищесказаного православна церква так суворо відноситься до гріха самогубства, що позбавляє самогубців християнського поховання... Але, браття, чи можемо ми зараз, біля труни цього нещасного юнака, обмежитися лише засудженням тяжкого гріха самогубства? Чи не є у нас бажання проникнути у внутрішні причини цього жахливого випадку, зрозуміти душевний стан самогубця? Розповіді товаришів покійного, спостереження його вихователів і мої особисті бесіди з покійним показують, що в покійному з давніх-давен йшло якесь подвійне життя. З одного боку, він був привітним, добрим товаришем, якому не чужі були всі дитячі та юнацькі насолоди та заняття, якого любили за його лагідність і веселість. З іншого боку, під цією зовнішньою, для всіх видимою оболонкою гніздилась потаємна, нікому чи мало кому ведена, але невідступна, одноманітна, що точила і тяжіла душу смуток про свою нібито непридатність до життя, нездатність до занять, про свою розумову і моральну порожнечу. Цей сум він висловлював іноді друзям напівжартома, напівсерйозно, кажучи, що рано чи пізно він припинить своє марне і безбарвне, нікому непотрібне існування. Його втішали, підбадьорювали, на якийсь час заспокоювали або, краще сказати, він сам на якийсь час приховував свою смуток, і все знову здавалося добре. Так йшли місяці та роки. А сум не минав. Звідки взялася вона, ця сум? Важко сказати. Це – таємниця його характеру, можливо, його психічної хворобливості, можливо, умов його життя та розвитку. Але жахлива не ця смуток, жахлива та моральна самота, в якій він переживав цей смуток. І, можливо, це моральна самотність і довело його до такого жахливого результату. Думка, що точила душу покійного, не розділена ні з ким у всій своїй повноті, нікому не повідана, дедалі більше опановувала його душу, чорною хмарою затуляла від нього весь навколишній світ і близьких йому людей, ставала манією і, нарешті, занапастила його. Тут дається застереження нам усім, тут відкривається нам таємниця морального життя, що всяка похмура думка, всяке зле почуття, несповідане, нерозділене з досвідченими людьми, деспотично заволодіває нашою душею і робить нас своїми безвільними рабами. А тому завжди боятися наших таємних думок. Нехай у нашій душі ніколи не буде нічого такого, чого ми не могли б відкрити іншим людям. Не будемо судити померлого за його вчинок! Це не наша справа судити його. Є інший Суддя, який сказав: «Мені помста, і Я віддам!». Ми ж краще подумаємо про те, чи не лягає і на нас усіх частка провини за цю невчасну смерть? Чи ми все зробили для того, щоб ближче підійти до цієї хворої душі, проникнути в її таємницю і допомогти їй у її моральній боротьбі? І якщо ми поставимо собі це питання, то не думаю, щоб совість кожного з нас залишилася при цьому спокійною. Нехай же цей сумний випадок послужить для нас усіх життєвим уроком, нехай він навчить нас більшої чуйності та сердечності у взаємних відносинах, вкаже нам на необхідність бути ближчим до Бога серцем, не закривати своїми особистими недугами життя та інтересів близьких нам людей, і нехай ніколи вже нічого подібного до цього нещастя! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з l-го жовтня 1908 р. до 1 жовтня 1909 р. Рік шостий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1909. С. 16-18. Випускним кадетам на молебні під час прощання зі прапором 28 червня 1909 року Панове випускні кадети Петровсько-Полтавського Корпусу, мої духовні діти! Вам випало на долю небувале у літописах Корпусу щастя – закінчувати курс у той час, коли вся Росія урочисто святкує 200-річчя великої Полтавської перемоги, закінчувати курс на очах свого коханого Государя Імператора! Ці виняткові обставини не можуть не залишити особливо глибокого враження на все життя у ваших юних серцях, не можуть не посилювати в вас бажання, і без того живо вами відчувається, як заявив один з вас близько місяця тому при прощанні з вихователями і викладачами, виконати обов'язок, що лежить на вас, чесно послужити Царю і Батьківщині! Дозвольте ж мені в цю останню хвилину вашого розставання з рідним Корпусом нагадати вам одну просту християнську істину, просту, але нерідко забуту, а тим часом основну умову людського щастя і плідну громадську діяльність. Який би не мав бути подальший життєвий шлях, чи вчена кабінетна діяльність, чи робота на вищих щаблях адміністративної служби, чи скромна стройова робота в повітовій глушині, обзаведетесь ви сім'єю або залишитеся самотніми, усюди і завжди - в молодості, в зрілому віці і в старості, пам'ятаєте подобі Божій, пам'ятайте, що вам доручено Богом неоцінений скарб – душа ваша, яку ви зобов'язані перед Богом зберігати в чистоті, розвивати, удосконалювати, збагачувати добрими та святими враженнями. Чим з більш раннього віку і чим свідомішим і наполегливішим ви будете берегти і виховувати свою душу, тим більший запас духовних сил, духовної краси зберете ви в собі для життя, тим світлішою і щасливішою буде ваша старість. У молодості ми збираємо духовний капітал, а в старості тільки живемо відсотками від нього. Збирайте ретельно цей капітал, збирайте його звідусіль, як бджола збирає свій мед з різних кольорів. Зберігаючи свою моральну чистоту, збирайте духовне добро з науки, збагачуючи свій розум пізнаннями, з мистецтва, розвиваючи та облагороджуючи свій естетичний та моральний смак, із спілкування з живими людьми, які досягли вже відомої духовної висоти, з історії. Головним джерелом для зміцнення у вас духовної сили і моральної чистоти нехай буде релігія, або безперервне внутрішнє молитовне спілкування з Богом. Постійно працюйте над собою. Пам'ятайте слова: «Будьте досконалі, як Отець ваш Небесний досконалий». «Шукайте насамперед Царства Божого і правди Його». Справжнє релігійне життя кожного християнина полягає, перш за все, всередині його, у його серці. Там саме людина відчуває буття Боже, там він падає перед Богом у почутті розчулення і благоговіння, там складаються його угодні Богові рішення і звідти виходить вся його зовнішня діяльність. Нехай ваше серце буде живим храмом Божим, нехай у цьому храмі завжди горить яскравий вогонь віри і любові до Бога, і тоді освятиться, осмислиться, буде щасливе ваше життя! Ось це моє вам щире, останнє напутнє побажання! Запам'ятайте його та зробіть його своїм життєвим правилом! А тепер підійдіть сюди, отримайте на благословення від Корпусу образок небесних покровителів нашого святого храму, преподобного Сампсона Дивного і Святителя Миколи Чудотворця на знак нерозривного духовного союзу вашого з Корпусом, і попрощайтеся з Корпусним прапором, цією священною емблемою корпусних добрих передань виховувалися і росли, як майбутні добрі воїни землі російської та носії заповітів тих доблесних воїнів, які 200 років тому на полях Полтавських увінчалися за благочестя своєю кров'ю! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1908 р. по 1 жовтня 1909 р. Рік шостий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Панський ряд. 1909. С. 19-20. 1 вересня 1909 року на молебні перед початком навчальних занять Починаючи сьогодні наш новий навчальний рік, помолимося старанно джерелу будь-якої мудрості і всякого блага – Господу Богу, нехай пошле Він нам Своє благословення і допомогу на майбутню нам працю, нехай просвітить Він наш ум і серце до міцного засвоєння викладених нам корисних навчань, нехай здушить Він нас бажанням трудитися і працювати. успіхом. Праця, що має бути, є праця свята і необхідна – приступимо до нього з любов'ю і старанністю, і Бог благословить його успіхом! Найближче ваше завдання полягатиме, звичайно, у засвоєнні пропонованих вам навчальних курсів. Але одним сумлінним підготовкою уроків не може вичерпуватися ваше життєве завдання навіть і у вашому юному віці, бо ви не тільки учні, а й люди, створені за образом і подобою Божою і зобов'язані піклуватися про те, щоб зберегти в собі цей образ чистим і чистим, і в міру сил ваших розвивати всі ваші духовні «Будьте досконалі, бо Отець ваш Небесний є досконалим» (Мф. 5:48). Ось перед вами майстерний скульптор. Він бере брилу мармуру. Ця брила безформна, груба, негарна. Скульптор старанно і наполегливо працює над нею, і під його майстерним різцем вона починає перетворюватися; поступово вона перетворюється на струнку і прекрасну людську постать, одухотворену життям, розумом і красою. Подібно до цього скульптора, і кожен з нас повинен працювати над своєю душею. Ми маємо високий зразок духовної краси – Господа нашого Ісуса Христа. Працюватимемо над тим, хай зобразиться і в нас Христос! Нехай світлий образ Христів – Його святість, Його лагідність, Його благость – полонить наші серця і наповнює їх щирим бажанням – зберігати й у собі ці святі властивості. Ніхто з нас свідомо не хоче бути злим, але в кожному є багато моральних недоліків, а іноді й байдужості до свого морального стану. Помічайте свої недоліки і намагайтеся виправлятися від них, старанно закликаючи Божу допомогу. Пам'ятайте, що гідність людини полягає не в тому, щоб пасивно захоплюватися своїми бажаннями, не розбираючи, чи вони хороші або погані, а в тому, щоб перемагати погані бажання, хоч би як спокусливі вони були. У цій боротьбі допомагайте один одному та підтримуйте себе взаємно. «Однак тяготи носіть і так виконайте закон Христів» (Гал. 6:2). Окрім моральних прагнень, у нашій душі закладені прагнення релігійні. Не нехтуйте ними, не заглушайте їх! Зберігайте щиру, теплу віру в Бога; моліться старанно, уважно, свідомо; сподівайтеся на Бога, вдавайтеся до Нього в хвилини скорботи! Відганяйте від себе релігійну байдужість, сумніви перемагайте чесним роздумом та молитвою, а головне – зберігайте чистоту серцеву, яка рятує від сумнівів, зневіри та байдужості! Пам'ятайте, що життя коротке і що доведеться дати йому відповідь Богу! Нехай віра буде основою вашого життя! Не забувайте старанно молитися Божої Матері, дивіться на неї, як на свою спільну матір! Моліться ангелу-охоронцю, своєму святому! Крім потреб моральної та релігійної, є в людині та інші духовні потреби. Потреба розумового розвитку та збагачення себе пізнаннями задовольнятиметься нашими навчальними заняттями. Потреба естетична може знайти своє задоволення у серйозних заняттях музикою, співом, живописом, вивченням художньої літератури, нашої та іноземної. Не зневажайте жодної сторони своєї духовної істоти, бо в усіх них зобразилися образ і подоба Божа! Працюйте над гармонійним розвитком усіх своїх духовних сил, виховуючи і вирощуючи в собі людину в найкращому та найширшому значенні цього слова. І нехай кожен новий рік є новим щаблем, новим кроком уперед у вашому всебічному духовному вдосконаленні! Помолимося ж старанно Господу Богу, нехай виповняться всі ці наші добрі побажання та наміри, і нехай буде Господь нашим незмінним Помічником у наступному навчальному році у працях наших. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1909 р. по 1 жовтня 1910 р. Рік сьомий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1910. С. 205-206. Слово 1 жовтня 1909 року у свято Покрови Божої Матері: Справжнє свято Покрови Божої Матері завдячує своїм виникненням наступній визначній події. У X столітті в Константинополі, у Влахернському храмі Божої Матері, відбувалося всенічне чування напередодні недільного дня. Серед тих, хто молився в храмі, були святий Андрій, Христа заради юродивий, і учень його – преподобний Єпіфаній. О четвертій годині ночі вони побачили надзвичайне, дивне явище: від вівтаря йшла до амвона велична Дружина у супроводі святих апостолів та багатьох інших угодників Божих. Зупинившись на амвоні, Вона схилила коліна і довго і ревно молилася Господу. Потім вона попрямувала назад до вівтаря, не дійшла до престолу, знову опустилася на коліна і знову молилася, зрошуючи своє боговидне і пречисте обличчя багатими сльозами. Піднявшись знову, Вона обернулася до народу, зняла зі Своєї голови блискуче, як блискавка, покривало і, розтягнувши його Своїми руками над народом, ніби захищала народ Своїм божественним покровом, і знову старанно молилася за нього. Преподобний Андрій запитав свого учня: «Чи бачиш, брате, Царицю і Пані всіх, що молиться за весь світ?» – «Бачу, святий отче, – відповів йому Єпіфаній, – і жахаюся». Про своє бачення вони повідомили патріарху та народу, і цей випадок став приводом для встановлення свята Покрови Божої Матері. Отже, діти, Пресвята Богородиця невидимо для нас присутня з нами при нашій молитві в храмі і старанно молиться за нас до Бога, обгороджуючи нас святим Своїм омофором! Ось глибокорадісна, невимовно приємна для нас істина, яку сповіщає нам справжнє свято! Щоправда, ми з вами не бачимо на власні тілесні очі того, що бачили святий Андрій з Єпіфанієм, але це анітрохи не применшує для нас значення самої події. Ми, через нашу гріховність, через слабкість і холодність нашої молитви, не гідні побачити ті таємниці існуючого навколо нас духовного світу, які відкриваються чистим серцям, серцям, одухотвореним полум'яною молитвою, але це, звичайно, не означає, що те, чого ми не бачимо тілесно, не існує і насправді. Існує світ духовний, і його бачать ті, хто гідний цього, хто підготовлений до цього своїм святим життям та чистими почуттями. Ми ж, сприймаючи від них незбагненні для нас істини, задовольнятимемося і цим, будемо вірою серця брати участь у їхніх видіннях і радітимемо такою ж радістю, як і вони, від свідомості, що близький до нас гірський світ, близька до нас Мати Божа, близький Господь! Саме тут, у святому храмі, особливо доречно нам мати в душі своєї свідомість близькості до нас світу небесного і, молячись, відчувати, що разом з нами і за нас моляться сонми ангелів і святих разом із Пречистою Богородицею. Це свідомість і це почуття нагадають нам, де і перед ким ми знаходимося, вони відженуть від душі нашої нудьгу, неуважність, розсіяність, змусять зосередитися у молитві, щоб своїм недбалістю не образити, не засмутити і не віддалити від себе тих, хто невидимо молиться тут з нами за нас. Не можна не зізнатися, що ми далеко не завжди з належним настроєм йдемо до нашого корпусного храму і присутні у ньому. Не буває у нас тут належного молитовного почуття, належної серйозності настрою. Нерідко ви самі бентежите один одного і порушуєте один одному молитовний настрій. Це відбувається не від того, щоб у ваших серцях насправді не було віри або щоб ви взагалі не були здатні щиро і палко молитися. Коли ви буваєте в парафіяльних храмах, де почуваєтеся вільніше, ніж тут, і оточені натовпом богомольців, що гаряче моляться, ви там і самі відчуваєте приплив молитовного почуття і вмієте молитися, як треба. Отже, залишається лише побажати, щоб і тут, у корпусному храмі, ви відчували б себе як би в одній, рідній сім'ї і вміли б так само вільно і безпосередньо виконувати свою молитву, як ви це робите в парафіяльних храмах. Щоб це було так, частіше нагадуйте собі подію, що нині святкується, пам'ятайте, що і в нашому святому храмі ви стоїте перед лицем Божим; що тут невидимо молиться за вас Мати Божа, простягаючи до престолу Божого Свої пречисті руки; якщо пам'ятатимете це, то втратить для вас значення всі несприятливі умови, в яких тут перебуває душа ваша, і вона, охоплена почуттям молитовним, вільно піднесеться в гірські обителі. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1909 р. по 1 жовтня 1910 р. Рік сьомий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1910. С. 206-208. 6 грудня 1909 року, у 69-ті роковини відкриття Полтавського Петровського Кадетського Корпусу: «Це, що добро, чи що червоно, – але що жити братії разом!». Ці слова псалмоспівця царя Давида мимоволі згадуються у справжній високоурочистий день, коли бачиш тут, у цьому святому храмі, зібраними разом багато поколінь колишніх і справжніх Петрівських кадет, які підносять єдиними устами та єдиним серцем спільну подяку Господу Богу молитву. Щире єднання – глибоко втішне явище і велика моральна сила, а тому, брати, я хочу сказати вам кілька слів про ті підстави, на яких ґрунтується і має завжди утверджуватись це братнє єднання старих та нових поколінь Петровських кадет. Першим духовним зв'язком між кадетами-Петрівнами є, без сумніву, їх серцева прихильність до навчального закладу, що виховав їх. Тут, у цих стінах, протікають і протікають перші роки вашого свідомого життя. Тут, на зорі туманної юності, створювалися і створюються наші перші уподобання, зав'язуються узи дружби, зароджуються перші думи, мрії і прагнення, пробуджується любов до знання, тут ви привчалися і привчаєтеся оцінювати і себе, і все, що оточує з точки зору християнської гідності людини. Це почуття любові та прихильності до рідного навчального закладу є почуттям світле, прекрасне, святе, християнське, а тому й благословенне Богом! Другим зв'язком між вихованцями корпусу є їхня відданість тому військовому званню, якому більшість із вас віддала і віддає своє життя. У суспільстві та сучасній літературі ви нерідко зустрінете негативне ставлення до військового звання. Але як би не були іноді злі ці нападки на військове звання, їм не вдасться затьмарити і зганьбити те, що є в цьому званні істинно християнського і державно важливого. Ніхто не може заперечувати того, що військове звання переважно зобов'язує до самовідданості. Самовідданість становить сутність військового звання. Воїн приречений на те, щоб щохвилини бути готовим жертвувати своїми силами і своїм життям для блага і спокою своєї батьківщини. На ньому точно виконуються слова Євангелія: «Якщо хто хоче по Мені йти, нехай відкинеться собі, і візьме хрест свій і по Мені прийде», та інші слова: «Болші сея любові ніхто не має, та хто душу свою покладе за друзі свої». Тяжкий хрест воїна, хоч і славний; і це завжди розумів російський солдат, який тому і називається христолюбним, що у своєму служінні відстоює не свої особисті інтереси, а інтереси інших, жертвуючи благу інших усім, що йому дорого. Якщо таке святе звання воїна, то святе і те єднання між вами, яке існує в ім'я відданості військовому званню! Нарешті, третім і останнім зв'язком між кадетами-Петрівцями є і має бути гаряча любов до Батьківщини. В даний час ви нерідко почуєте і в суспільстві, і в літературі абсолютно негативне ставлення і до нашого сьогодення, і до нашого минулого, почуєте думку, що над усією нашою історією ми повинні поставити хрест і знову починати історію російського народу. Звичайно, ми не повинні заплющувати очі на темні сторони нашого російського життя; їх багато, дуже багато! Багато у нас і бідності, і невігластва, і пияцтва, і всякого іншого негаразду. І незважаючи на це, є у нас, особливо у нашому минулому, і багато світлих та прекрасних сторінок. Є перекази, завіти, які ми маємо свято зберігати, в ім'я яких ми маємо жити. Горе тому народу, який не має дорогого минулого, не має національних святинь, який з кожним новим поколінням зрікається самого себе і прямує до нових ідеалів. Не в запереченні минулого і сьогодення повинне полягати завдання кожного російського, а в тому, щоб зрозуміти ті творчі сили, якими створювалася Росія, і докласти своїх зусиль до зусиль колишніх будівельників російської землі, продовжуючи, а не руйнуючи їхню справу. Любов до Батьківщини вимагає від нас поваги до здорового глузду нашого народу та віри в те, що недаремно прожив він тисячу років! Відзначивши ті зв'язки, які поєднують в одну братську сім'ю старі та юні покоління Петровських кадет, побажаємо, щоб ці зв'язки ніколи не слабшали між ними! А щоб це справді було так, необхідно, щоб ви зберігали у своїх серцях чисту та міцну віру в Бога, вірність рідній Православній церкві, жили б одним життям із нею, свято зберігаючи її вчення та правила! Віра в Бога – найкращий вартовий добра на всіх шляхах людського життя! Святитель Миколай Чудотворець, якого пам'ять ми здійснюємо нині, нехай буде нам усім помічником у справах наших, нехай буде нам образ віри, прикладом любові до ближніх і вчителем помірності! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1909 р. по 1 жовтня 1910 р. Рік сьомий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1910. С. 208-210. У Тиждень про блудного сина – 14 лютого 1910 року У сьогоднішньому Євангельському читанні ми чули зворушливу історію блудного сина, зміст якої вам добре відомий. Син випросив у батька призначену йому частину маєтку і, отримавши її, пішов на чужий бік і там промотав її без залишку, живучи розпусно. Коли все вже було витрачено, настав раптом у тій країні голод, і нещасний юнак, не маючи шматка хліба, найнявся до однієї людини пасти його свиней. Він був готовий харчуватися однією їжею з цими тваринами, але й тієї не давали йому. Минуло деякий час, і раптом яскраве світло осяяло його душу. Боже мій, сказав він собі, та що ж це я роблю? Навіщо я мешкаю тут? Навіщо я тут страждаю? Адже в мене є батько, котрий любить мене! Правда, я винен перед ним, я не вартий уже називатися його сином, ну що ж? Прийду до нього, впаду в ноги і скажу: прийми мене, як останнього найманця твого, і він змилосердиться наді мною, не відмовить мені в тому шматку хліба, який мають раби його. Від такої думки радістю спалахнуло серце юнака, і він кинувся до рідного дому. А батько давно вже чекає на нього, давно вже сидить біля вікна і дивиться на дорогу, чи не наближається по ній його син? Діти, чи не буває з нами того, що сталося з цим блудним сином? І ми отримуємо від нашого Небесного Батька значну частку великого багатства, отримуємо душу, обдаровану багатьма високими здібностями, призначену до розвитку, до вдосконалення. Але, знехтувавши високим даром, ми відвертаємося від Небесного Батька, і цими здібностями ми починаємо користуватися не на Славу Божу, а для задоволення своїх нерідко низьких і грубих потягів. Занурюючись все більше і більше в життя чуттєве, в інтереси поточного дня, ми все більше відчужуємося від Бога, забуваємо Його, так що вже не залишається в нашій душі ніякого місця для думки про Бога, і ця думка не надає вже ніякого впливу на наше життя. Ми поступово виснажуємо весь запас нашої релігійної сили, а потім і моральної, а нарешті і фізичної – і доходимо до того, що, не бачачи в житті ніякого високого сенсу, ніякої високої цілі, що одушевлює нас, проводимо життя найнижче, тваринне, порожнє і нудне. У такі хвилини ми буваємо недалеко від повного відчаю і навіть від думки про самогубство. І ось тут іноді раптом, як блискавка, проріже нашу духовну темряву світла думка про забутого Бога, цю вищу Силу Розуму і Добра, яка панує у світі і дає йому сенс, є в ньому джерелом життя і щастя. Від цієї думки теплом повіяє в душу нещасного, що зневірився, спустошив свою душу людину, і скаже він: «Та що я роблю? Навіщо ж це я поринув у тин нечисту дрібних помислів, низьких пристрастей? Навіщо я зневіряюся у можливості жити? Покаюся, повернуся до свого Отця Небесного, і з думкою про Нього в серці легке і світле стане мені моє життя, і в ім'я Його легко понесу свою життєву працю». І тоді налине в душу цієї людини гаряча хвиля щастя, і відчує вона себе сином Батька Небесного, і знайде душевний світ і справжнє високе щастя. Не забудемо, діти, цього уроку, що дається нам теперішнім Євангелієм, і якби хтось із вас (Боже визволи!) відійшов серцем своїм від Небесного Батька далеко і поринув би в тину дрібних помислів і низьких пристрастей, і тяжко і тужливо стало б у нього на душі, нехай він тоді в душі, нехай він тоді в душі, нехай він тоді в душі, нехай він тоді впасти в нього батька, і нехай він, подібно до цього сина, прийде до тями, протверезиться, покається і, звернувшись до Бога, знайде в Богові свій світ душевний і свою радість. А ще краще – нехай він ніколи не спокушається чуттєвим щастям та ницими помислами, нехай ніколи не втрачає вірності своєму Небесному Батькові, і тоді чистота душі та внутрішній світ завжди будуть його невід'ємним надбанням. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1909 р. по 1 жовтня 1910 р. Рік сьомий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1910. С. 210-212. Слово, сказане 2 березня 1910 року, у вівторок першого тижня Великого Посту кадетам двох старших рот про сенс говеня Ось і знову настали для нас святі дні посту, покаяння та молитви, дні, єдині у році, призначені церквою для нашого самовипробування, виправлення та духовного оновлення. Постараємося, діти, скористатися цими днями, щоб вони не пройшли для нас безрезультатно, щоб ми відчули в душі свою моральну зміну, відчули в ці дні, що ми стаємо іншими, що все гріховне, погане стало нам чужим. Дні говіння мають надзвичайно важливе значення у моральному житті кожного християнина. Непомітно, день у день, у життєвій метушні ми черствіємо і дрібніємо душею, багато поганого, гріховного вільно і мимоволі пристає до нашої душі і помалу забруднює її. Ми звикаємо до цього поганого, і воно іноді навіть вже не мучить і не жолобить нас. Якби Церква не закликала нас до покаяння, не призначала б особливих днів у році для морального самовипробування та духовного оновлення, ми б опускалися морально дедалі нижче і перестали б бути чутливими до своїх гріховних плям. Церква пропонує нам таїнство покаяння, тобто вона вимагає від нас, щоб ми, по-перше, ретельно випробували свою совість за минулий сповідь, а іноді й далі, проміжок часу. Випробування це має бути найуважніше перед лицем Божим і притому з глибокою свідомістю, що кожна наша провина, кожен гріх є велика вина перед Господом, є ганебна пляма на душі нашій. Тільки те випробування буде істинним, яке не обмежиться холодним, байдужим підрахунком своїх помилок і моральних недоліків, а супроводжуватиметься щирим смутком, справжньою скорботою про них і неуданим самоосудженням. Усвідомивши свої провини, ми повинні, по-друге, мати щире бажання духовного оновлення, очищення нашої душі від зроблених провин, від помічених у собі недоліків і, по-третє, щиру віру в те, що, сповідуючи свої гріхи перед Богом у присутності духовного отця, ми отримаємо в та чистими, прощеними, близькими до Бога Його дітьми. Але це ще не все, що нам дає Церква. Після очищення від гріхів у таїнстві покаяння вона пропонує нам найтісніше з'єднання з Господом у таїнстві святого Причастя, як із джерелом істинного життя, на виконання слів Спасителя: «Ядий Мою Плоть і напій Мою Кров мати вічний живіт» (Ів. 6:54). Таїнство святого Причастя, з'єднуючи нас з Господом, дає душі нашій досконале освячення, моральну силу і фортецю, які надовго відчужують нас від гріха, поки ми самі добровільно не повернемось знову до Нього. Щоб ми могли належним чином скористатися пропонованим нам Церквою моментом нашого духовного оздоровлення, Церква встановила два попередні говіння. Щоб приступити до сповіді підготовленими та отримати від неї справжню користь, необхідно, щоб перехід від звичайної нашої житейської суєтності до таїнства покаяння не був надто різким, надто поспішним. Потрібен час для того, щоб ми могли вийти з атмосфери гріховної суєтності та увійти в атмосферу молитовності та серйозної турботи про стан своєї душі. Необхідні умови, які б цьому переходу. Такими умовами є відвідування громадського богослужіння, піст, відчуженість від звичайних життєвих турбот, читання книг відповідного змісту, усамітнення тощо. До цих засобів підготовки до сповіді та святого Причастя поставтеся з усією увагою та сумлінністю. Скористайтеся неопустимо всім, що пропонує вам Церква, для гідної підготовки до обрядів покаяння і причастя. Не втрачайте днів, що настали, даремно. Зусиллям волі і старанною молитвою відмовтеся від звичайної атмосфери вашого існування і увійдіть в атмосферу, яку пропонує Церква, і тоді ці святі дні не пройдуть для вас безплідно. Ви справді здійсните серйозну і плідну внутрішню роботу духу, в результаті якої з'явиться нове самопочуття і нове самосвідомість, помітне духовне піднесення над тим внутрішнім станом, в якому ви перебували до говіння. Ви відчуєте в собі приплив нового, святого життя, чого і нехай сподобить вас Господь у наступні святі дні. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1909 р. по 1 жовтня 1910 р. Рік сьомий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1910. С. 212-214. Мова 18 березня 1910 року над труною старшого лікаря Корпуса А. В. Бєляєва Хрестоносіння є неминучою долею кожного істинного християнина. Щоправда, ми, малодушні, часто знемагаємо під своїм хрестом, часто нарікаємо на свою долю, але уникнути хреста ми таки не можемо. Слова Святого Письма «у світі скорботи будете», «багатьма скорботами личить вам внести в царство Боже» незаперечні. Коли сам Господь наш Ісус Христос йшов шляхом Хреста, якщо таким же шляхом йшли Його святі апостоли, мученики, преподобні і всі святі, то чи нам, грішним, бути вільними від хреста, від страждань? У стражданнях виявляється душа людини, стражданнями вона очищується, стражданнями вона загартовується. Тяжкий хрест випав з волі Божої і на частку нашого дорогого Анатолія Васильовича. Не нарікатимемо за це на Бога! Скоримося Його святій волі, яка влаштовує для нас завжди найкраще і веде нас шляхами, не завжди нам зрозумілими, але ніколи не виходять з меж мудрості та благості Божої! Шість місяців стояв наш дорогий покійний віч-на-віч перед грізним виглядом смерті, ясно усвідомлюючи всю безнадійність свого становища, чітко помічаючи, як нещадна хвороба повільно, але неухильно робить свою руйнівну справу, болісно страждаючи за своїх близьких і переживаючи нестерпні фізично. Яка треба була мати мужність, яка самовладання, яку, скажу, віру в Бога і покірність Божій волі, щоб терпляче нести цей хрест, не впасти у відчай, здаватися бадьорим, втішати оточуючих! Висока, мужня, християнська душа була у покійного! Коли вдивляєшся в цю мужню душу людини, яка протягом шести місяців відчуває себе засудженою до смерті, і порівнюєш з її ставленням до свого хреста наше власне ставлення до наших прикрощів і невдач, то мимоволі робиться соромно за себе. Від найменшої невдачі, від слабкого уколу нашому самолюбству, від невеликого покарання, нами цілком заслуженого, ми нерідко впадаємо у досконале зневіру, запевняємо себе та інших, що наші страждання нестерпні, що важко жити. А перегляньте газети – скільки людей щодня самі припиняють своє життя, не знаходячи сил нести його тягар! Чому це? Від нестачі щирої, смиренної, покірної віри у Провидіння. І коли бачиш усе це в собі самому і навколо себе, то з особливо втішним почуттям знову зупиняєшся на особистості покійного, який знаходив у собі внутрішню силу, силу глибокого християнського почуття, стояти вище за свої страждання. Небіжчик Анатолій Васильович був людиною, глибоко органічно перейнятою християнським світоглядом, виношеним ним у душі своїй ще з самого дитинства. Ще з дитинства він любив усе церковне – у гімназії співав та читав на кліросі. До себе він ставився з надзвичайною строгістю. Сповідався він з глибокою, зосередженою увагою, щиро, з жалем ставлячи собі у провину такі вчинки, в яких інший не побачив би жодного гріха. Він був істинним християнином і у своїх стосунках до людей: добрий, лагідний, скромний, делікатний, особливо м'який і лагідний з дітьми, цілком відданий своєму обов'язку, він здобув собі загальну щиру любов і повагу. Не можу не відзначити в ньому ще однієї риси, такої дорогоцінної в наш час, – він був прекрасний сім'янин, ніжно любив свою дружину та дітей, і в цій сім'ї справді здійснювався Євангельський завіт – мати одне серце та одну душу. Зафіксуйте, діти, у ваших серцях прекрасний моральний образ вашого старшого лікаря, який почив, і в собі самих виховуйте і оберігайте подібні ж світлі християнські риси. З Христом у серці, зі щирою вірою в Бога ви щасливо пройдете ваш життєвий шлях і, хоч би які суджені були вам життєві випробування, ви вийдете з них з гідністю, переможцями! А тепер виконаємо наш останній обов'язок по відношенню до покійного – піднесемо про нього нашу спільну молитву, нехай упокоїть Господь його душу в селищах праведних, нехай відпустить Він йому гріхи його, вільні й мимовільні, і нехай збудуться над ним слова Спасителя «іде є Я, ту й слуга Мій! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1909 р. по 1 жовтня 1910 р. Рік сьомий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1910. С. 214-215. Слово, вимовлене 21 травня 1910 року, в день пам'яті святих і рівноапостольних Костянтина та Олени та тезоіменитства Його Імператорської Високості Великого Князя Костянтина Костянтиновича: І церковна, і громадянська історія однаково славлять Великого Імператора Костянтина. Заслуга його полягає в тому, що він перший з Римських Імператорів своїм світлим, проникливим розумом зрозумів, що язичництво втратило своє творче значення, що воно перестало живити і надихати суспільство та його окремих членів, - і рішуче перейшов під прапор нової віри, тієї віри, яка повинна була влити і віри, яка повинна була влити і віри, яка повинна була влити і віри, яка повинна була влити і віри, яка повинна була влити і людство. Перейшовши під прапор християнства, він направив життя держави новим шляхом, зробивши, в такий спосіб, у ньому духовний переворот величезного значення. Язичницька держава впала - народилася держава християнська. Не сподіваючись на відродження язичницького Риму, Костянтин переніс свою столицю на Схід, до Візантії, і започаткував Візантійську Імперію, яка проіснувала після того тисячу років і передала Православну віру нам, росіянам. Такі світові досягнення Великого Костянтина. Але не на них хочу я припинити вашу увагу. Зверніть увагу на внутрішнє, духовне життя цього імператора, на те, як Божий Промисел поступово підводив його до розуміння християнства і як сам Костянтин, зі свого боку, всім серцем приймав вказівки Промислу. З перших днів свого життя Костянтин уже перебував під впливом своєї розумної та глибоковіруючої матері – християнки Олени, яка перша заронила в ньому насіння віри в Єдиного Бога та співчуття до християнського вчення. Потім життя при дворі імператора Діоклітіана показало Костянтину всі негативні, непривабливі сторони язичницького побуту. Чудове бачення хреста на небі з написом «сим перемагай», про яке сам Костянтин розповів своєму другові, історику Євсевію, стало для Костянтина прямою вказівкою Божою на те, де знаходиться правда, і Костянтин відповів на цю вказівку розпорядженням помістити зображення Хреста на щитах і шоломах воїнів. Всім серцем відчуваючи правду християнства, Костянтин виявляв це рядом заходів, спрямованих на те, щоб дати торжество християнству в імперії; так, він дозволяє вільний перехід з язичництва в християнство, повертає християнам майно, відібране у них язичниками, дає різноманітні права християнським єпископам, скасовує гладіаторські ігри та смертну кару на хресті, вводить святкування недільного дня, доручає своїй матері об'їхати святі місця. храми на місцях, освячених подіями з життя Ісуса Христа, скликає перший вселенський собор і, нарешті, здійснивши все можливе для Церкви добро, приймає наприкінці свого життя святе Хрещення. Таким чином, у житті святого Костянтина ми ясно бачимо дві течії, дві сили – силу правиці Божої, що тягне його до Христа, і силу його власної чуйної моральної істоти, яка прагне жити по правді Божій. Ці дві сили діти, безперечно, діють і в житті кожного з вас. Придивіться тільки уважно, і ви помітите у вашому житті руку Промислу Божого, що спрямовує ваше життя і тягне вас до добра. Вмійте, подібно до Костянтина, помічати цю дію у вашому житті Промислу Божого і, помічаючи, відчувати близькість Божу до вас і довіряти себе Його благості та Його мудрості. З іншого боку, кожна душа людська є християнкою за природою, бо вона створена за образом і подобою Божою. Освячена, крім того, хрещенням та іншими обрядами, вона природно тягнеться до істинно християнського життя, – намагайтеся цей потяг у собі усвідомлювати, розширюйте йому шлях, не ставте йому перешкод, і воно приведе вас до пізнання Христа, як і Костянтина. Таким чином, приклад святого Костянтина може навчити вас, діти, багато доброго; наслідуючи його, ви відчуєте близькість до Бога, і тоді буде у вашій душі велика радість, великий мир і велике щастя! Сьогодні ми святкуємо тезоіменитство нашого Августійшого генерал-інспектора, Його Імператорського Високості Великого Князя Костянтина Костянтиновича, що відображає у своїх поглядах і в своїй діяльності, як відомо, дух і завіти свого небесного покровителя, рівноапостольного царя Костянтина. Помолимося ж від щирого серця, нехай продовжить Господь на довгі роки його життя і нехай допоможе Він йому в його турботах про ввірене йому юнацтво! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1909 р. по 1 жовтня 1910 р. Рік сьомий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1910. С. 216-217. 27 травня 1910 року, у день Вознесіння Господнього Жодна з євангельських подій не є предметом таких запеклих і настільки їдких нападок з боку невіри, як подія Вознесіння Господнього. Не може помиритися з цією подією розум сучасної нам інтелігентної людини, яка застигла у вузьких рамках матеріалізму. Так, навіть наш прославлений письменник Л. Н. Толстой не преминув в одному зі своїх творів висловити з приводу події Вознесіння Господнього наступне зауваження, що здалося йому, безсумнівно, надзвичайно вагомим: «жоден сучасний освічений чоловік не може серйозно вірити в диво Вознесіння Господнього, бо нині навіть не бачить, що нині навіть не навіть а є лише один безмежний простір». Цими словами він, очевидно, думає докорінно підірвати довіру до події Вознесіння Господнього, але насправді виявляє лише крайню вузькість своєї думки. Справді, Святе Письмо ніде не містить у собі вчення про небо як про якесь розпростерте над нами скляну стелю, яке поняття намагаються приписати йому невіруючі. Навпаки, тисячу років тому наша Церква вже проголошувала: «Вінний на нічим же землю наказом Твоїм і повісивий неймовірно тяжкий», тобто визнавала вільне утвердження в безмежному просторі земної кулі силою Божественної всемогутності. Під небом же Святе Письмо, як і Православна Церква, розуміє лише інший світ, світ ангельський, світ вищої духовної (а можливо, і тілесної) краси, світ реальний, блаженно перебуває в безперервному спогляданні величі Божої. Невіруючі, мабуть, схильні думати, що найвищий прояв духовного життя існує тільки на землі і що весь світ навколо землі, весь світ, що оточує нашу землю, представляє суцільну пустелю мертвої речовини. Але такий погляд цілком довільний і не має під собою жодної розумної підстави, бо для того, щоб стверджувати це, треба знати всі куточки всесвіту, а цим навряд чи хтось може похвалитися. Християнська Церква навчає інакше. Вона визнає існування гірського Єрусалима, цілого неосяжного духовного світу, до якого земне життя є лише підготовчим ступенем. Апостол Павло в одному зі своїх послань пише, що він був захоплений до третього неба, де чув невимовні дієслова, церковне переказ оповідає про хлопчика, піднесеного в небесні обителі, де він чув ангельський спів. Це вчення Церкви дає нам зовсім іншу картину світового життя, ніж те, що представляють нам невіруючі. Воно показує нам, що весь всесвіт сповнений життя і що це життя сповнене невимовної слави, краси та величі. Отже, коли ми говоримо, що Господь наш Ісус Христос піднісся у славі на небо, цим ми стверджуємо, що Він наочно для Своїх учнів піднісся від них в інший світ, де уготовані «обителі багато» і для всіх віруючих, і немає жодної підстави науково та розумно відкидати цей факт. Для нас же, всім серцем і без тіні сумніву тих, хто приймає Євангельське оповідання про Вознесіння Господнє, ця подія має величезне моральне значення. Воно наочно переконує нас у існуванні іншого життя, крім нашого земного, того життя, де віруючих і люблячих свого Господа чекає невимовне блаженство. Ця подія показує нам, що світ не мертва пустеля, а великий храм Божий, де все сповнене життя, мудрості та краси; воно вселяє нам шукати завжди небесного, а не земного, бо наше вічне проживання на небесах є. Наше земне існування скінчиться, але наше небесне життя не припиниться. А тому ми й повинні жити не лише тимчасовими земними інтересами, а тими інтересами, які можуть привести нас до блаженної вічності, тобто повинні жити пізнанням Бога та Його волі. Якщо так ми житимемо, то і наше земне існування отримає в наших очах особливий зміст і високе значення, і тоді не буде в нашій душі місця ні нудьгу, ні розчаруванню, ні розпачу, ні вульгарності. Душа наша просвітиться небесним світлом і небесною радістю, що нехай подасть нам усім Господь Бог. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1909 р. по 1 жовтня 1910 р. Рік сьомий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1910. С. 217-219. 31 травня 1910 року, перед прощанням випускних кадет із прапором Сьогодні закінчується цілий період вашого життя, життя учнівського, і ви стоїте на порозі невідомого, таємничого, загадкового і у своїй загадковості життя дійсного, що манить до себе світу. Пловець, що вирушає у відкрите море, повинен твердою рукою направити своє судно, знаючи, куди він іде і як йому треба йти, щоб уникнути підводного каміння та мілин. І житейське, що вступає в море, повинен мати в душі своїй світоч, за допомогою якого він міг би безпомилково визначати свій напрямок і уникати тих небезпек, які можуть занапастити його життєвий корабель. Погано, якщо юнак вступає в життя, що називається, без керма і без вітрил, готовий віддатися всякій течії, підкоритися будь-якому впливу, не вміючи розібратися у власних потягах, належним чином оцінити їх і твердо йти шляхом, вказаним йому його совістю, чуйною і освіченою. І вам, хто вступає в життя, необхідно поставити собі запитання: з чим, з яким духовним багатством, з яким принципом, що вас керує, хочете ви почати дійсне життя? Дай Бог, щоб цим принципом, який ви ясно усвідомлювали і дорогим для вас, був твердий намір завжди і в усьому узгоджувати своє життя з веліннями Вищого Розуму і Добра, провіщеними нам у Святому Євангелії. Дай Бог, щоб проста, щира, глибока дитяча віра в Бога постійно зігрівала та підкріплювала ваші юні серця на життєвому шляху! Дай Бог, щоб ця віра давала сенс вашого життя і наповнювала б його світлом і радістю! Дай Бог, щоб, одухотворені цією вірою, ви з усією сумлінністю готувалися до майбутнього громадського служіння і так само сумлінно потім здійснили його! Дай Бог, щоб та сама віра вселяла вам незмінну вірність у всіх шляхах життя святим заповідям Євангелія! Якщо в душі вашій житиме ця міцна, свідома віра в Бога, якщо ви будете з любов'ю зберігати в серці світлий образ Христа, якщо Євангеліє буде провідником вашим на шляхах ваших, то не страшні будуть тоді для вас підводні камені та мілини життєвого моря. Ви зумієте їх обійти та подолати. Буде ж цих каменів і мілин немало! Нападуть на вас сумніви розуму, що підкріплюються та збуджуються безвірною літературою та псевдонаукою. Вони вбиватимуть у вас простоту безпосередньої віри, коливатимуть у вас розуміння життя, відкрите Євангелієм, здогадами власного одноосібного розуму, з тим, щоб потім вселити недовіру і до цих здогадів, і помалу довести вас до втрати будь-якої надії на можливість пізнання істини, довести до туги, відчаю! Щира віра, любов до істини і безкорисливе її дослідження, при чистоті життя і серця, допоможуть вам розірвати сплетення розуму, що сумнівається, як тонке павутиння, і не втратити душевного миру і рівноваги. Далі стануть на шляху вашому спокуси чуттєвості, небезпека повністю зануритися в задоволення плоті - це ворог, страшний для багатьох! Стануть на шляху вашому спокуси марнославства, жадоба до похвал людських і людського поклоніння перед вами, і цей ідол спробує закрити від вас більш високу і більш гідну мету людського існування, закрити справжні умови справжнього щастя! Важко людині пройти повз ці спокуси, не піддавшись їм, не захопившись ними хоч на мить. Треба мати мужню душу і ясну думку, ясну свідомість їхньої нікчемності порівняно з тим ідеалом життя та щастя, який дає нам віра! За допомогою Божої ви і ці спокуси подолаєте, якщо пильно стоятимете на сторожі вашого серця. Сила християнина над ньому самому. Його сила в Богу і в тому закладі, членом якого зробив його Господь, тобто у святій Православній Церкві. Міцно тримайтеся Церкви, дітьми якої ви є. Тому Господь і встановив Церкву, щоб ми, живучи її життям, були захищені від усіх спокус світу. Коли на вулиці дощ та вітер, стіни міцного будинку захищають нас від негоди. Огородіть себе духовними стінами Церкви Христової, і ви вбережетесь від негоди духовної. Пригадайте, як добре відчувається нам у дні говеня, дні Страсного тижня і святого Пасхи, коли ми так жваво відчуваємо найкращі християнські настрої... Тільки одна Церква дає нам можливість переживати подібні відчуття. Будьте завжди вірними дітьми Церкви, і ви завжди збережете в душі своєї християнські почуття і безпечно перепливатимете житейське море! За існуючим у нас доброму звичаєм підійдіть тепер сюди, щоб отримати благословення рідного Корпусу – ці образки святителя Христового Миколи Чудотворця та преподобного Сампсона Дивноприймця, і попрощайтеся з вашим Корпусним прапором, під покровом якого ви отримували тут ваше військове виховання. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1909 р. по 1 жовтня 1910 р. Рік сьомий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1910. С. 219-221. 15 серпня 1910 року, у день Успіння Божої Матері Згадуючи сьогодні урочисто день Успіння Божої Матері, перенесемося, діти, думкою та серцем до останніх днів земного життя Пресвятої Богородиці. Євангеліє передає нам, що коли Господь наш Ісус Христос страждав на хресті, Він, помітивши біля хреста Свою скорботну Матір і Свого улюбленого учня Івана, сказав першою: Жінко, оце син Твій! і останньому: Оце мати твоя! І таким чином доручив Пресвяту Діву Марію турботам Свого найближчого і найвідданішого Апостола. З цього дня святий апостол Іоанн взяв Пресвяту Богородицю у свій дім, де Вона й залишалася до самого Свого блаженного Успіння, оточена благоговійною любов'ю Апостолів та всіх християн. Переказ каже, що тільки одного разу Вона віддалялася з Єрусалиму – під час гоніння з боку Ірода, причому відвідала острів Кіпр, де бачилася зі святим Лазарем Четвероденним, який був там єпископом, святу гору Афон, де звернула до Христа багатьох язичників, і місто Ефес, де прожила до тих пір, поки не жила. Після повернення до Єрусалиму Вона проводила час у молитві та працях, щодня відвідувала сад Гефсиманський, Олеонську Гору та інші місця, освячені молитвами та перебуванням її улюбленого Сина. Коли вона, таким чином, одного разу перебувала в Гефсиманському саду, вона побачила перед собою Архангела Гавриїла, який сповістив їй радісну для неї звістку, що через три дні вона буде взята від землі в небесні обителі. Повернувшись додому, Пресвята Діва Марія повідомила про це звістку апостолу Іоанну, іншим апостолам та християнам і почала готуватися до Своєї відходу від землі. Вона молитовно побажала попрощатися з усіма апостолами, з яких більшість у цей час були відсутні, зайняті проповіддю Євангелія в інших країнах. Бажання Божої Матері було виконано, і всі апостоли, крім Хоми, чудово були зібрані в Єрусалим. Настав останній день земного життя Божої Матері. Оточена апостолами, Вона благословила їх і попрощалася з ними. Світниця наповнилася світлом і пахощами. Чиста душа Приснодіви радісно відокремилася від тіла і, прийнята Господом Ісусом Христом, була піднесена Ним до райських обителів. Тіло Божої Матері було урочисто і з великим плачем поховано апостолами в Гефсиманському саду. Третього дня після поховання з'явився апостол Хома. Сумуючи про те, що йому не довелося попрощатися з Божою Матір'ю, він побажав побачити принаймні Її Пречисте Тіло і вклонитися Йому. Бажання його було виконане. Але коли було відвалено камінь від печери, де лежало тіло Богоматері, тіла там не було. Здивованим апостолам було відкрито, що тіло Божої Матері, як і Її Пречиста Душа, було взяте на небо. Сама Божа Матір з'явилася їм у сонмі ангелів і сповістила, що Вона невідступно перебуватиме з ними та з віруючими до кінця віку. Отже, діти, ви бачите, якою була кончина Богоматері. Це було спокійне, світле, радісне переселення із земного життя в життя небесне, це був ніби тихий, легкий сон, за яким почалося радісне, блаженне життя в райських обителях. Тому її смерть і називається успіхом, тобто сном. У цьому спогаді для нас з вами полягають два уроки. Перший урок полягає в тому, що Успіння Божої Матері вчить нас правильно, по-християнському розуміти смерть. Смерть для християнина не повинна бути якимось жахливим припиненням життя. У цьому сенсі смерті немає. Вмираючи, ми лише переходимо в інше життя. Ми переступаємо деяку межу, межу, за якою починається новий, невідомий, але для істинного християнина світлий прекрасний світ. Звичайно, ми з гріхів наших не можемо не боятися постати перед Божим лицем, але тому-то ми і повинні готуватися до смерті чистотою нашого земного життя. Отже, не забувайте, діти, слів нашого Спасителя, що Бог не є Богом мертвих, але Бог живих і що в Нього всі живі. Пам'ятайте, що наше земне життя є лише переддень справжнього, нескінченного життя. Найчастіше про це згадуйте, і ви побачите, як зміниться, як просвітліть у ваших очах ваше існування, яким високим змістом і значенням воно переповниться! Тоді ви станете набагато серйозніше ставитись до себе і до свого життя! Другий урок для нас полягає у словах Божої Матері апостолам: «Я буду невідступно з вами!». Ці слова стосуються не одних апостолів, а й усіх нас, і історія християнської церкви про це ясно свідчить. Які втішні для нас, діти, ці слова! Як приємно усвідомлювати, що Божа Мати недалеко від кожного з нас, що Вона бачить нас, чує наші молитви, готова прийти на допомогу до нас, підтримати нас, втішити нас! Міцно бережіть цю святу і радісну віру у ваших юних серцях, і вам легше, тепліше, втішніше житиме на світі! Приліплюйтеся вже серцем вашим до Божої Матері, як до вашої небесної Матері і Заступниці, і моліть Її, щоб Вона і нам допомогла Своїми святими молитвами, щоб Вона відігнала від вас, за висловом церковної молитви, всяку зневіру, забуття і малодушність і дала б вам сили свято жити. спокій за труною! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1910 р. по 1 жовтня 1911 р. Рік восьмий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1911. С. 131-133. 8 вересня 1910 року, у день Різдва Божої Матері Велика радість була сьогодні в домі праведних старців Йоакима та Анни – Господь дарував їм дочку, плід полум'яних і постійних молитов їх, дарував їм втіху, давно ними бажану, зняв з них «зневагу до нещастя». Велика радість мала б бути в той день і в усьому людстві, бо зійшла, нарешті, «зоря таємничого дня», народилася Та, Якою було призначено Богом стати Матір'ю Сина Божого, що влюднився! Але людство не помічало ще тоді, що настав для нього день порятунку, що «настав час сприятливий». Охоплене своїми буденними турботами, поневоленим своїми пристрастями, зануреним у глибоку темряву язичництва, воно, здавалося, спало непробудним, важким сном. А тим часом у ньому незримо дозрівало вже нове благодатне життя. Святий плід благочестивих батьків, що з'явилася у світ Отроковиця з перших днів Свого земного життя була вже повністю присвячена Богу, а коли їй виповнилося три роки, Вона була приведена до святого храму Єрусалимського, де й залишалася до чотирнадцятирічного віку, служачи Богу молитвою, чистотою, чистотою. Так з раннього дитинства визначився життєвий шлях Пресвятої Діви Марії, від якого Вона не відступала ніколи до свого блаженного успіння. Пресвята Діва Марія є для нас недосяжним зразком внутрішньої, духовної досконалості. Її зовнішнє становище було дуже скромне. Це було звичайне становище простої, небагатої східної жінки-трудівниці. Вся слава Її, за висловом церковної пісні, прихована всередині Неї, у її серці. У серці її полягав той неоцінений скарб, завдяки якому вона стала обраною судиною Божої благодаті, просіяла, як високий зразок, усьому світу. Світ, як ми сказали, ще тоді не розумів, не бачив, який скарб перебував у ньому. А ми, діти, вміємо цінувати та любити ту красу душі, яку виявляє нам Пресвята Діва? Чи близькі нашому серцю, чи священні, чи дорогі нам ті високі якості небесної чистоти, глибокої віри, щирої смирення, нелицемірної любові, цілковитої відданості Богу, якими сяє нам душа Божої Матері? Якщо ще не вміємо, то, дивлячись на Пречисту Діву Марію, вдумуючись у риси Її духовного образу, будемо вчитися розуміти і цінувати справжнє добро, то добро, яке живе в глибині душі людської, пам'ятатимемо слова Спасителя: «Царство Боже всередині вас є», дорожитимемо цим єдиним безцінним. його з собою і в вічне життя. «Бо яка користь людині, якщо вона весь світ набуде, душу свою погубить?». І з глибини віруючих і люблячих сердець будемо підносити Божій Матері, нашій Небесній Заступниці, ту молитву, яку ви єдиними устами і, сподіваюся, єдиним серцем підносите наприкінці кожного всеношного чування: «Під Твою милість вбігаємо, Богородице Діво; молінь наших не зневажай у скорботах, але від бід визволи нас, Єдина чиста і благословенна. Пресвята Богородице, спаси нас! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1910 р. по 1 жовтня 1911 р. Рік восьмий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1911. С. 135-136. 5 грудня 1910 року, перед панахидою по вбитим воїнам, колишнім вихованцям Петрівського Полтавського Кадетського Корпусу Зараз ми молитимемося про колишніх вихованців нашого корпусу, які поклали на лайці живіт свій за Віру, Царя та Батьківщину. Колись вони навчалися в тих же стінах, де й ви нині навчаєтесь, молилися у тому ж святому храмі, де й ви нині молитеся. Вони вступили в цей корпус, як і ви, малими дітьми, провели в ньому свою першу юність, отримали тут своє перше і найважливіше шкільне виховання, вийшли звідси дорослими юнаками, з правилами життя, що склалися, з вірою в Бога в серці, з любов'ю до батьківщини, з самовідданою відданістю Государеві Імператору. Закінчивши свою військову освіту, вони вступили до лав російського офіцерства і виконували свої скромні, але відповідальні обов'язки. Але ось – настала хвилина! Воля Государя Імператора закликала їх на полі битви, і вони, підкоряючись голосу совісті та присяги, пішли і принесли своє життя в жертву гарячо улюбленій Батьківщині та Государю – одні на Севастопольських бастіонах, інші на полях Болгарії, на вершинах Балкан, треті у далекій Маньчжурії, у хвилях, у хвиль пострілами російських бунтівників. Всі вони свято виконали свій обов'язок, всі вони здійснили заповідь Євангелія: «Болші сея любові ніхто не має, та хто душу свою покладе за друзі свої». Пам'ять їх священна для нас, і тим дорожчі вони нам, що вони вийшли з нашого ж середовища, з тих самих стін, в яких ми з вами нині знаходимося! Закарбуйте ж, діти, у серцях своїх пам'ять про цих рідних вам, скромних і прекрасних у своїй чесності та у своєму самовідданості героях! Одухніть їх прикладом, їх духом! Нехай і з ваших лав вийдуть такі ж вірні, доблесні слуги Царя і Батьківщини! Щоб і за вас колись майбутні кадети-Петрівці мали право помолитися з такою любов'ю, з якою тепер молитеся за ваших попередників! Вічна їм і блаженна пам'ять на віки віків. Амінь! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1910 р. по 1 жовтня 1911 р. Рік восьмий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1911. С. 136-137. 6 грудня 1910 року, у 70-ті роковини заснування Петрівського Полтавського Кадетського Корпусу У нинішньому апостольському читанні ви чули, діти, такі знаменні слова: «Пом'ятайте наставники ваші, що глаголаша вам слово Боже, що їх дивлячись на закінчення проживання, наслідуйте їхню віру» (Євр. 13:7). Слова ці перш за все вказують нам наш обов'язок пам'ятати тих великих подвижників Христової віри, які словом і прикладом навчали і навчають нас вірі і життя християнського, і дивлячись на те, як вони до кінця свого життя залишалися вірними Христу, самим наслідувати їх у цьому відношенні. Таким наставником є ​​для нас і нині святий святий, великий Святитель Миколай, архієпископ Мир Лікійських, Чудотворець, якого свята церква називає правилом віри, образом лагідності та помірності вчителем. Віра, тобто належне ставлення до Бога, лагідність, тобто належне ставлення до людей, і помірність, тобто належне ставлення до самого себе, є такими основними християнськими чеснотами, які кожен з нас повинен зміцнювати і вирощувати у власному серці. Але ті ж самі слова апостола, цей святий заповіт його ми можемо застосувати і в більш приватному сенсі, стосовно нашого суспільного життя. У цьому сенсі слова апостола нагадують нам про наш обов'язок свято зберігати найкращі завіти нашого рідного минулого, пам'ятати наших минулих громадських діячів, будівельників духовного і громадянського укладу землі рідної, перебувати з ними в незмінному духовному єднанні і продовжувати ту справу, якій вони робили початок чи яку вони чинили. Кожне нове покоління російського народу необхідно мати моральний зв'язок із поколіннями попередніми разом із ними збирати духовне і матеріальне багатство в одну, загальну народну скарбницю. Без цього зв'язку поколінь наступних з попередніми поколіннями не може бути цілісного, впорядкованого і плідного життя народного. А чи між тим бачимо нині цей міцний духовний зв'язок, це єдність цілей, це одностайність суспільного і державного будівництва в житті наступних поколінь нашого російського народу? Ні, ми нічого подібного нині не бачимо. На зорі свого історичного життя російський народ став під священний прапор православної християнської віри, об'єднався навколо своїх самодержавних правителів і під цим прапором та з цими правителями створив свою державу. Але з Петра Великого, а частково навіть і раніше, вищі, найосвіченіші класи російського суспільства різко поривають з народними історичними переказами та завітами. Вони починають захоплюватися західними звичаями, західними поняттями, західною культурою і, відкидаючи свої рідні, споконвічні початку життя, переходять від однієї західної теорії до іншої, на жодній не заспокоюючись, жадібно шукаючи істину, що постійно вислизає від них. І коли, здавалося, шукана істина ставала нарешті надбанням батьків, діти повставали проти цієї знайденої батьками істини, починали шукати свою істину для того, щоб, зрештою, і самим опинитися в становищі своїх батьків. Так жили одне за одним покоління освічених класів російського народу: вольтеріанство змінювалося масонством, масонство гегеліанством, гегеліанство матеріалізмом, матеріалізм соціалізмом, соціалізм толстовством, толстовство ніцшеанством і так далі, і так далі. Кожне нове покоління російського освіченого суспільства вважало своїм обов'язком перш за все зректися всього того, що було вироблено попередніми поколіннями, зректися всіх традицій минулого і починати свою життєву роботу так, ніби до нього ніхто не працював, ніхто не думав, ніхто не жив, ніби у російського народу немає історії, ніби в минулому російського народу немає історії. Ось у чому, діти та брати, полягає основний злочин російського освіченого суспільства. Воно не має народних традицій, не хоче шанувати свого минулого та дорожити їм. Воно забуває своїх наставників. Від цього і не розвивається у нас могутня та міцна православно-християнська культура. Нехай же нам допоможе Господь позбутися цього недоліку. На радість свою і вашу повинен, однак, застерегтись, що цей закид російському суспільству не поширюється на той маленький куточок його, в якому ми з вами перебуваємо. Петровський Полтавський Корпус свято зберігає свої традиції та добрі товариські зв'язки. Доказом цього служить та обставина, що тут зараз ми бачимо не тільки нинішніх вихованців корпусу, а й багатьох сивочолих старців, які давно вже покинули ці стіни, в яких вони отримали своє виховання, але з неохолодною юнацькою прихильністю прагнуть знову у ці стіни в знаменний день і знаменний день корпусу. загальну радість та торжество. Цінуйте, діти, цю світлу рису душі старих кадет, бережіть, виховуйте і в собі самих святе почуття любові до рідного корпусу. «Пом'ятайте наставники ваші, і дивлячись на закінчення їхнього проживання, наслідуйте віру їхню». Нехай міцнішає і множиться велика родина Петрівців і нехай буде сьогоднішнього дня в усі часи днем братнього єднання вихованців Петрівського корпусу по всіх куточках великої Росії, вдень, коли всі вони, зібравшись разом, перш за все піднесуть старанну і теплу молитву про свого Державного Вождя, Благочестя Сім'ї, про всеросійське христолюбне воїнство і про Петрівський Полтавський корпус, до якої молитви я вас нині і закликаю! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з l-го жовтня 1910 р. по 1 жовтня 1911 р. Рік восьмий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1911. С. 137-139. 25 грудня 1910 року, в день Різдва Господа та Спаса нашого Ісуса Христа Велика радість сьогодні, діти, у всьому християнському світі. Чує він, як чули колись у велику Різдвяну ніч смиренні пастирі ангельську пісню: «Слава у вишніх Богові і землі мир, в людях благовоління!». Слухає він святі слова: «Благовісту вам радість велику, що буде всім людом: бо народишся вам сьогодні Спас, що є Христос Господь, у Давидовому граді». Чує він усе це, і представляється йому в глибокій далечіні віків: глуха ніч, сувора печера, убогі ясла, лагідна Мати, божественним світлом осяяне Немовля, яскрава Віфлеємська зірка, смиренні, благоговійно схилені пастирі, що йдуть урочисто змочували вдалині, глибокий морок язичництва рід людський, вся велика таємниця благочестя, що відбувається в глибокій таємниці... Як усі ці святі та глибоко знаменні спогади близькі, діти, нашому серцю з ранніх років нашого життя! Щойно навчившись розуміти навколишнє нас, ми вже беремо участь разом зі старшими членами наших сімейств у радісному святкуванні згадуваної нині події, чуємо розповіді про неї, зображуємо їх у своєму дитячому серці, освячуємо цими священними оповіданнями наші думки, наші почуття. І радісно, ​​і світло стає на душі у нас, і ці дитячі враження великого свята Різдва Христового на все життя залишаються нашими найкращими спогадами та зігрівають наші серця у хвилини життєвих негараздів та тяжких випробувань. Чому ж такі священні, такі благотворні для нашого життя, такі дорогі нам спогади про великі події сьогоднішнього дня? Тому, діти, що в цих подіях з усією силою, з усією невимовною насолодою відкрилася нам велика любов Божа до нас, до всього людського роду. Син Божий з'явився серед нас, і ми через Нього дізналися нашого Небесного Батька. Син Божий став жити серед нас і зігрів, і висвітлив наші душі, наші уми Своїм світлим вченням, Своїм святим життям, Своїми великими стражданнями, Своїм воскресінням, Своєю любов'ю. Він, як Сонце, засяяв серед нас і навчив нас знати і любити Бога, знати, любити і чекати на майбутнє, вічне, блаженне життя з Богом. І ось наша душа, відчуваючи цю любов Божу, відчуваючи близькість Божу до нас, радіє великою радістю, як радіє все живе, будучи обливається яскравими, гарячими променями весняного сонця. Відчуйте, діти, завжди цю любов Божу до вас і переймайтеся вдячністю до вашого Небесного Батька! На жаль, у наш час велике значення Свята Різдва Христового нерідко затьмарюється у нашій свідомості сторонніми та другорядними обставинами. Ми іноді радіємо цьому святу не стільки тому, що воно свідчить нам про велику любов Божу до людей, про пришестя у світ Сина Божого, скільки тому, що воно супроводжується у нас святковими насолодами, подарунками, ялинками, іграми, вечорами. Ми чекаємо на свято не стільки заради поєднаного з ним священного спогаду, скільки заради очікуваних нами насолод і розваг. Ці задоволення і розваги іноді стають для нас найголовнішим змістом свята, що настає, а його істинний, духовний, християнський зміст забувається нами і мало нас цікавить. У цьому, діти, полягає одне з великих лих нашого часу, коли люди вище і найголовніше в житті цінують задоволення, за ними тільки ганяються і заради них готові бувають іноді і на погані вчинки. Відбувається це тому, що сучасні люди мало пам'ятають про своє високе, вічне призначення, про те, що життя не закінчується земним існуванням, про те, що є Бог, перед Яким ми відповідальні за своє життя і за свої справи... Забуваючи про все це, люди цінують тільки земне, а тільки в земному вважають своє цілісне, але тільки земне, що супроводжують своє щастя. земних насолод. Пам'ятайте, діти, що так не повинно бути, цінуєте у святах насамперед їхній основний, духовний зміст; тоді вони принесуть вашій душі справжню радість, радість глибшу, чистішу і світлішу, ніж найгучніші, найрізноманітніші і найвеселіші земні задоволення. «Шукайте перш Царства Божого і правди Його і ця вся додасться вам». Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з l-го жовтня 1910 р. по 1 жовтня 1911 р. Рік восьмий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1911. С. 139-141. 1 січня 1911 року під час зустрічі Нового Року Ніколи так жваво і напружено не відчувається нами рух часу, як в очікуванні Нового Року. Хвилина за хвилиною йде у вічність, і це моторошне віяння вічності охоплює нашу душу. Ніколи, здається, ми не відчуваємо її, цю вічність, так близько, так безпосередньо, як саме в момент розставання зі старим роком, у момент наступу Нового Року. Про що говорить нашій душі цей винятковий момент нашого життя? Він говорить нам про те, що рано чи пізно, і ми всі станемо надбанням вічності. Розкриються перед нами її таємничі брами, і прийме вона нас у свої загадкові, невідомі області. І мимоволі в цей момент душа наша звертається до Бога, почувається перед Ним ніби віч-на-віч, прагне вилитись перед Ним у вдячній молитві за милості минулого року і випросити благословення на Новий рік, що наступає. В цей момент душа якось особливо прагне приліпитися до Бога, щоб під Його святим покровом безпечно здійснити шлях своєї земної подорожі. Для такої молитви зібралися зараз і ми, улюблені брати і сестри. І згадується мені, як у часи давно минулі, в перші часи християнства, цієї ж опівночі збиралися під склепіннями катакомб і древні християни і палко молилися своєму Небесному Батькові, вручаючи Йому самих себе, один одного, свої сім'ї і все життя своє. З усіх боків оточували їх тоді жорстокі та нещадні вороги. Щохвилини загрожувала їм смерть або жорстоке катування, втрата рідних, друзів, майна. Вони були гнані і зневажені, і тим палкіша була їхня молитва, тим гарячіша їхня надія на Бога, їхня любов до Нього і один до одного! Ми нині не зазнаємо переслідування за віру, нашому життю ніхто не загрожує, але не можна сказати, щоб і наша віра, наші християнські почуття не зазнавали б і тепер тяжкого випробування, щоб їм не загрожувала небезпека. Ця небезпека загрожує нам не стільки ззовні, скільки зсередини, від нас самих, бо часто згасає тепер у нас жива, щира віра, а разом із вірою слабшає в нас і чисте, святе життя християнське. Знаємо ми, що справжнє щастя, справжнє життя даються тільки за умови існування в душах наших скарбу внутрішнього, скарбу віри, але як часто ми виявляємося не в змозі вберегти, зберегти в собі цей скарб, поринаючи в нашу звичайну і різноманітну життєву суєтність. І важко сказати, чиє становище сумніше: чи давніх християн, гнаних і вбиваних, але сяючих внутрішньою красою і силою віри, чи нас, сучасних християн, які користуються повною свободою у сповіданні своєї віри, але остиглих, байдужих, що замінили радості і втіхи віри радощами і втіхами? Охолоджуючи внутрішньо, втрачаючи силу віри, що ми дамо сім'ям нашим, ніж врятуємо дітей наших від спокус життя, від порожнечі серця, від безцільності існування? Адже відомо, що духовну порожнечу не можна заповнити ні освітою розуму, ні галасливою світскістю, ні блискучим суспільним становищем, нічим, крім того багатства духу, яке полягає насамперед у глибокій та щирій вірі в Бога! Ось та турбота, брати і сестри, яка в справжню урочисту хвилину наступу нового року має бути особливо близька душі нашій! Як із насіння виростає могутнє дерево, так із зерна щирої віри виростає все доброчесне життя християнина і робить його міцним, здоровим, корисним членом християнського суспільства. Стоячи в даний момент як би перед судом Всевишнього, піддамо неупередженому розгляду минулий рік нашого життя, засудимо себе щиро за те, що шукали в ньому інших радостей, інших втіх, крім втіх чистої, святої віри, попросимо Господа пробачити нам цей гріх і допомогти нам знайти нам гріх і допомогти нам здобути нам цей гріх і допомогти нам знайти наш гріх не страшні ніякі випробування життя... Хай спопелить Він, Милостивий, у серцях наших усе нечисте, все гріховне, все своєкорисливе, нехай віддасть від сердець наших зневіру й малодушність! Господи, помилуй нас! Зціли душі наша, бо Тебе, що грішить! Навчи нас чинити волю Твою, бо Ти Бог наш, бо в Тобі джерело живота! У світлі Твоєму побачимо світло! Пройди милість Твою ведучим Тебе! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1910 р. по 1 жовтня 1911 р. Рік восьмий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1911. С. 141-143. 19 лютого 1911 року, у день п'ятдесятиріччя звільнення селян від кріпацтва Сьогодні виповнилося п'ятдесят років із того знаменного дня, як волею Великого Государя Імператора Олександра Миколайовича відбулося визволення десятків мільйонів селян від кріпацтва своїм поміщикам. Воістину, це був «день, якого створиш Господь, зрадіємо і звеселимося в онь». Можна з упевненістю сказати, що в усій нашій російській історії, не рахуючи, звичайно, дня хрещення Русі за Володимира Святого, не було іншого дня, який так яскраво був би зображений благодатним духом святого Євангелія! Як вам відомо, святе Євангеліє ніде не ганьбить прямо рабства, воно навіть вселяє рабам коритися своїм панам, як Господу. Але це робить не тому, щоб схвалювало чи благословляло рабство, а тому, що Євангеліє ніколи не проповідує зміни суспільного устрою. Євангеліє завжди звертається до душі людської, як до самого коріння людського життя. У ній вона прагне зробити благодатну зміну, їй проповідує братерство та любов до ближнього. Але очевидно, що проповідуючи братство всіх людей, стверджуючи, що ми всі діти одного Батька Небесного, що ми не повинні робити іншому того, чого собі не бажаємо, що всі ми носимо в собі один і той самий образ Божий, що ми повинні бути співчутливі та милостиві до нещасних, воно тим самим відкидає рабство як грубе насильствоодних. І ось, знаменний день 19 лютого 1861 року тим і великий, тим і світлий, і радісний, що він приніс із собою в наше народне життя торжество Євангельського заповіту про братню любов до ближнього. Якби він приніс із собою лише одну свободу народу, це було б не так важливо. Свобода, не осмислена і не спрямована вищою божественною правдою, нерідко спричиняє і зло. Але тут свобода поєдналася з братерською любов'ю і з визнанням у селянині людської гідності, а в цьому й позначилася вся велич цього історичного моменту. Вищі класи російського суспільства, люди освічені, багаті, можновладці, на чолі з Государем Імператором простягли руку безправному, приниженому селянинові і сказали йому – відтепер ти брат наш! Ти така сама людина, створена за образом і подобою Божою, як і ми. Вийди зі свого жалюгідного, безправного стану і приймайся разом з нами за спільну працю на користь та щастя нашої спільної дорогої Батьківщини! І в цьому визнанні у селянині його людської гідності, у цьому визнанні його своїм повноправним братом, у цій участі до його жалюгідного становища і полягає християнський зміст і високе моральне значення незабутнього в літописах Росії дня! Цей сенс великого моменту тоді зрозуміло російське суспільство. Глибока, щира радість охопила всі серця. Всі так себе почували, ніби настала Великдень, хоча була лише перша неділя Великого Посту. І ось люди, незнайомі один одному, у день оголошення маніфесту про звільнення селян радісно вітали один одного і, обіймаючись, говорили: Христос воскрес! І справді, тоді відбувалося воскресіння Христове в серцях російських людей, що прокинулися для життя братнього, істинно християнського, істинно людського! За справедливим висловом поета, цього дня, у пориві братерського почуття, миру та всепрощення, забуті були всі неправди, образи та скорботи минулого кріпацтва. Згадуючи нині цей світлий, єдиний день нашої російської історії, ви, звичайно, палко відгукнетесь вашими дитячими та юнацькими серцями на ті святі почуття, якими були одухотворені Імператор Олександр Миколайович, його співробітники та найкращі люди тодішнього російського суспільства. Нехай цей добрий відгук звернеться у ваш постійний настрій. Нехай девізом вашого життя за заповітом Імператора Олександра Миколайовича стане назавжди увага, повага і співчуття до слабких, знедолених, темних людей, що страждають, нашим братам; нехай вам не буде кращої мети в житті, як послужити цим людям своїми силами, своїми знаннями... Імператору ж Олександру Другому, який залишив нам такий світлий і святий заповіт і одушевлює нас нині святими і добрими почуттями, нехай буде вічна пам'ять у серцях безмежно вдячного йому російського народу! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1910 р. по 1 жовтня 1911 р. Рік восьмий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1911. С. 143-145. 8 квітня 1911 року, у Страсну П'ятницю, після винесення Плащаниці Коли ми втрачаємо когось із дорогих нам людей, ми любимо нагадувати собі ті чи інші їхні добрі справи, ті чи інші їхні думки та слова. І згадуючи це, ми ніби знову живемо в суспільстві дорогих нам людей, які пішли від нас, як би знову ведемо з ними задушевну бесіду. І зараз ми, діти, стоїмо з вами перед святою Плащаницею, на якій зображено Пречисте тіло нашого Господа Ісуса Христа, зняте з хреста; ми благоговійно переносимося до моменту тяжких хресних страждань Спасителя, і нам мимоволі згадуються слова, сказані ним незадовго до цих страждань: «Якщо Я буду піднесений від землі, вся притягну до Себе» (Ів. 12:32). Слова ці, діти, справдилися з усією точністю. Піднесений на хрест Господь привернув до Себе серця людей. З цього моменту, з моменту хресних страждань Господа нашого Ісуса Христа починається Його прославлення на землі. «Амінь, амінь кажу вам, якщо зерно пшеничне пад на землю не помре, то єдино перебуває; якщо ж помре, багато плід створить» (Івана 12:24). Помер Господь на хресті болісною, страшною смертю, і ця смерть принесла великий плід – спокутування гріха людського роду, початок нового святого благодатного життя для всіх людей. У чому полягає сила і спасительность страждань Христових? Вона полягає в тому, що ці страждання та сама смерть Ісуса Христа були найвищим виявом нескінченної любові Божої до нас. Господь помер за гріхи наші, за гріхи кожного з нас окремо, щоб визволити нас від них, щоб запалити в наших серцях вогонь любові у відповідь до нашого Господа і цим вогнем спопелити, знищити, вирвати з серця нашого все те погане, зле, нечисте, що звило собі гніздо в наше серце й панове. З часу гріхопадіння перших людей у ​​серцях людських не стало місця святості та добра; на їх місце оселилися грубий егоїзм, гордість і чуттєвість. Людина духовно гинула. Христос прийшов відродити людину. Як Адам став главою гріховного людства за тілом, так Ісус Христос став головою нового людства за духом і рятує всіх, хто духовно приліплюється до Нього, стає з Ним одним духом. Отже, діти, бачачи великі і безневинні страждання Господа нашого Ісуса Христа, згадуючи Його спасительну смерть, приліпитеся до Нього всією любов'ю вашого дитячого серця. Полюбіть Його за те, що Він нескінченно полюбив вас. Не забувайте, що кожен ваш гріх доставляє Йому нове страждання, встромляє новий терен у Його чоло, новий цвях у Його руки та ноги. Адже Він для того й помер, щоб ви померли для гріха. Облаштовуйте благоговійно Його життєдайні виразки і, носячи в серці живу любов до Нього, випросіть у Нього прощення гріхів ваших і допомоги на життя добре, чисте і святе! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1910 р. по 1 жовтня 1911 р. Рік восьмий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1911. С. 145-146. 15 серпня 1911 року, у день Успіння Пресвятої Богородиці Людство не знає смерті більш мирної, тихої і благодатної, як смерть Пресвятої Богородиці, чому вона по всій справедливості і названа Успінням. Слово Боже говорить нам, що смерть грішників люта. І це зрозуміло. Грішник цілком живе у світі земному, у світі земних уподобань, а нерідко й найнестримніших пристрастей. Усі інтереси його серця зосереджені тут. Йому немає жодного діла, його анітрохи не цікавить, анітрохи не приваблює, йому зовсім незнайомий світ потойбічний, до нього він рідко, а може й ніколи не звертався своїми думками. І ось, у момент смерті, він позбавляється всього, до чого прив'язана була його гріхолюбна душа, він віч-на-віч стає з тим таємничим, невідомим і нескінченним буттям, про яке він так мало думав раніше і в яке йому належить тепер вступити. Йому мимоволі згадується все, що він колись читав чи чув про суд Божий, на який він зараз постане, йому ясно малюються всі його брудні, погані, порочні справи, в яких він не встиг і не хотів каятися, і душа його починає тремтіти пізнім страхом. Воістину, «смерть грішників люта». І хоча покаяння можливе і в останній момент життя, але чи кожен буває здатний до нього в цей час? Зовсім інша кончина праведника і тим більше, звичайно, благословенної Діви Марії. Для праведника ніколи не буває різкого переходу від життя земного до життя небесного. Він, живучи на землі, ходить перед Богом. Страх Божий є незмінним супутником його у всі дні його життя. Тим більше це було у Матері Божої, Якою саме народження було плодом старанної молитви її благочестивих батьків. Вона з раннього дитинства вже полюбила невідлучне перебування в храмі Божому, молитва була постійним подихом Її душі, Вона з ранніх років звикла до явищ ангелів, і світ невидимий був Їй своїм, рідним бажаним світом. Живучи на землі, Вона анітрохи не поневолювалася земними уподобаннями. Як колесо, що швидко обертається, тільки однією точкою торкається землі, а всіма іншими точками спрямовується до неба, так і душа Пресвятої Богородиці завжди була спрямована до світу горнього, стикаючись із землею лише остільки, оскільки була пов'язана з тілом. Ще більше, звичайно, посилився в ній цей настрій з того моменту, коли вона дізналася від Архангела Гавриїла про своє високе призначення бути матір'ю Сина Божого. Все її подальше земне життя було безперервним служінням Своєму улюбленому Сину, невпинною турботою про Нього, безперервною скорботою, що досягла найвищого ступеня біля Хреста Спасителя, на Голгофі. Після Вознесіння Господнього душа Пресвятої Діви мучилася бажанням перейти в майбутнє життя, щоб там знову з'єднатися з Її Божественним Сином. І коли, нарешті, настав для неї цей момент переселення у вічність, у душі Преблагословенній не виявилося нічого такого, що могло б злякати Її перед цим фатальним моментом. Ніщо земне не прив'язувало Її до себе настільки, щоб заступити перед Нею небесне. Чистому серцю Її непричетне було ніяке зло, яке лякало б її постати перед обличчям Божим. Вона вся прагнула в той світ, де давно вже були всі Її помисли, де Вона повинна була зустріти Свого коханого Сина, і хоча за любовою Своєю до нас, грішних людей, Вона і обіцяла святим апостолам бути невідступною від землі, але саме для того, щоб повніше здійснити цю невідступність, Вона мала стати ближче до Бога. Таким чином, смерть Пресвятої Богородиці була в повному розумінні блаженним Успінням на землі для блаженного пробудження на небі! Благочестивому російському народу завжди здавалась найвищою мірою привабливою така саме кончина, такий мирний, непосоромлений, блаженний перехід у життя вічне. Це саме кончина, про яку завжди мріяв і мріє для себе кожна російська православна людина! Ось чому російське серце так і любить свято Успіння Пресвятої Богородиці, ось чому по обличчю російської землі так багато святих обителів і святих храмів, присвячених цьому святу! Відобразимо і ми, діти, у своїх серцях цей світлий образ блаженного Успіння, побажаємо, щоб і наша кончина, свого часу, була також мирна і свята, а для цього ще з ранніх дитячих років зберігатимемо чистоту серця і життя, будемо на землі жити так, щоб без страху і сорому бути готовим завжди постати перед судом, обителі, уготовані праведним, де й перебувати разом із Пречистою Дівою Богородицею та всіма святими на віки нескінченні. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1911 р. по 1 жовтня 1912 р. Рік дев'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1912. С. 191-193. У день Усічення Голови святого Іоанна Предтечі – 29 серпня 1911 року Якою скорботою та жахом віє, діти, від нині згадуваної події, а водночас як багато в ній світлої, втішної, глибоко втішної та повчальної для вашого серця! У події, що згадується сьогодні, різко зіткнулися людська розбещеність, злість, жорстокість, розбещеність і малодушність і людська ж непідкупна мужність, твердість, скромність, помірність, любов до Бога і правди! Кожному легко зіставити разом ті й інші прояви людської душі, кожному є можливість вирішити, на чий бік схиляється його співчуття, кому б він хотів бути більш подібним у своєму житті: розпусному, слабкому Іродові і жорстокій, злій Іродіаді або святому, праведному, мужньому Іванові, що постраждав невинному! Весь злочин Іоанна полягав у тому, що він усвідомлював себе посланим Богом проповідником правди та покаяння. Сміливо, незважаючи на становище, викривав Ірода в досконалій їм поганій справі, відібрані дружини у брата свого Пилипа. Цього викриття не винесла зла і честолюбна Іродіада, і, на її наполягання, праведника було ув'язнено. Але цього їй виявилося замало. Вона не хотіла заспокоїтися, поки не досягне остаточної загибелі ненависної їй людини. Скориставшись нагодою, коли п'яний непомірним бенкетом Ірод дав своїй дочці легковажну обіцянку, вона зажадала вустами дочки дати їй негайно на блюді главу Іоанна Хрестителя. Шалена, жорстока вимога була виконана. Вся Іудея була вражена жахом при звістці про це безприкладне злодіяння. Тільки одна Іродіада зловтішалася і тріумфувала перемогу. Усвідомлюючи весь жах вчиненого злочину, обурюючись шаленим бенкетом, під час якого пролилася безневинна кров великого пророка Божого, благоговіючи перед святою пам'яттю великого постника, Православна церква ознаменовує сьогоднішній день суворим постом і стриманістю, протиставляючи їх злочину. Сьогодні ж наша російська Православна церква здійснює поминання воїнів, живіт свій за Віру, Царя та Батьківщину на лайці поклали. Чому саме сьогодні вона встановила це поминання? Вона встановила його за тим внутрішнім зв'язком, який існує між православним воїном і великим пророком Божим Іоанном. Іоанн Хреститель, зрікшись всіх земних благ, присвятив життя своє служінню Богу та його святій правді. І православний воїн, присвячуючи себе на захист батьківщини, зрікається сім'ї та всього свого земного благополуччя, приймаючи він тяжке зобов'язання щохвилини бути готовим підставити груди під кулі, багнетів і ядра заради захисту Батьківщини. Він здійснює справою заповідь Спасителя: «Болші сея любові ніхто не має, та хто душу свою покладе за друга своя». Таким чином, він є прикладом самовідданості заради виконання обов'язку, покладеного на нього Богом, Царем і Батьківщиною. Святий Іоанн Хреститель помер мученицькою, насильницькою смертю. І православний воїн, живіт свій на полі бою, також вмирає насильницькою, мученицькою смертю. Ці риси подібності між тим і іншим і спричинили встановлення поминання православних воїнів, що померли на полі бою, зараз. Однак не всякий воїн подібний до святого Іоанна. Подібний йому лише той, хто глибоко пройде міцною вірою в Бога, любов'ю до Бога і правди, чистотою життя, помірністю, самовідданою готовністю до сумлінного виконання обов'язку, мужністю, чесністю, вірністю. Ці високі риси постарайтеся, діти, зберігати і виховувати у своїх серцях, і, одухотворяючись прикладом великого праведника, зростайте вірними і мужніми ревнителями правди Божої та самовідданими, хоробрими захисниками Віри, Царя та Батьківщини! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1911 р. по 1 жовтня 1912 р. Рік дев'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1912. С. 193-194. У день відкриття святих мощей святителя Йосафа, єпископа Білгородського 4 вересня 1911 року Поминайте наставників ваших, які проповідували вам Слово Боже, і, дивлячись на смерть їхнього життя, наслідуйте їхню віру. Ми нерідко чуємо скарги на те, що нині мало зустрічається у житті людей, пройнятих духом християнським. Але якщо їх мало, то з більшою радістю, любов'ю і благоговінням має зупинятися наш погляд на цих людях, коли вони справді з'являються серед нас. Вони, як світлі зірки, яскраво сяють на нашому духовному небосхилі і освячують морок життя. На що перетворилося б наше життя, на який хаос мороку і зла, якби воно хоч зрідка не освітлювалося б променями світла істинно святих людей! До таких світильників віри і життя християнського належить і нині прославлюваний нами Білгородський святитель Іоасаф. Всім своїм життям він дає нам світлий приклад того, яким, по можливості, має бути кожен із нас. Полум'яна прихильність до Бога, надзвичайна строгість до себе, ревне і стійке оберігання святині, самовіддане відстоювання правди Божої, невпинне молитовне предстояння Богу, милосердна діяльна любов до страждаючих і знедолених – такі найголовніші риси його подоби і духовного облика. Чудотворцю Миколі. Ось ми бачимо його, одинадцятирічного хлопчика, який задовольняється кірками чорного хліба в той час, як його рідні та їхні друзі сидять за обіднім столом. Бачимо його потім 18-річним юнаком, що віддаляється в лісову похмуру келію для гарячої відокремленої молитви, і ця потреба молитви з роками переходить у нього в постійне внутрішнє перебування з Богом, що знайшло своє вираження у його відомій зворушливій молитві. Дивовижні його пророчі сни, його глибока, благоговійна любов до святителя Афанасія, Лубенського чудотворця, його смиренність і свідомість своєї крайньої гріховності: «помолися за мене, святитель Афанасій, – благає він, – нехай не відкидає мене Господь». Як не дивуватися потім його надзвичайної духовної чуйності, коли він, ночуючи в будинку священика, відчув, що в цьому будинку є зневажена велика святиня! Згадаймо його безстрашність у викритті людей сильних, наприклад графа Салтикова за порушення посту, або жалісливу турботливість до Пасека, незважаючи на невдоволення губернатора; Згадаймо його діяльну любов до бідних та знедолених. Він не обмежується грошовими пожертвуваннями на користь нужденних, він сам іде до бідних, розшукує їх особисто, допомагає їм делікатно, залишаючись ніким невпізнаним. І ось, коли вникаєш у святе життя святителя Йоасафа, коли згадуєш усі ці світлі риси його морального образу, коли бачиш благодать Божу, що багато вилилася на нього, виявилася в численних чудесах, то мимоволі переймаєшся благоговінням до нього і любов'ю. Полюбіть же його і ви, діти, своїми чистими, чуйними серцями, відведіть йому місце в глибині вашої душі поряд з найбільш шанованими вами угодниками Божими – святителем Миколою, преподобним Сергієм Радонезьким, преподобним Серафимом Саровським та іншими, звертаючись до нього з теплою і старанною молитвою, залишені. Сто п'ятдесят років минуло від дня смерті святителя Йоасафа; але він живий і донині, і близький до нас так само, як був близький і до своїх сучасників. Бог не є Богом мертвих, але живих, у Нього всі живі. Чує святий Йоасаф ваші молитви, з любов'ю дивиться на вас з висоти небесної і одного лише чекає від вас – щоб і ви з любов'ю зверталися своїми серцями до Бога і горіли бажанням жити за Його святими заповідями. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1911 р. по 1 жовтня 1912 р. Рік дев'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1912. С. 194-196. У день пам'яті Сергія Радонезького 25 вересня 1911 року, в неділю Сьогодні Православна Церква здійснює пам'ять преподобного Сергія Радонезького, ім'я якого так близьке кожній російській православній людині, і зокрема кожному юнакові, особливо учню. Преподобний Сергій Радонезький – це великий молитовник за землю російську, який рятував її своїми святими молитвами у найважчі часи її існування, наприклад, під час боротьби Дмитра Івановича Донського з татарським ханом Мамаєм або в епоху смути, самозванців та литовського руйнування. Дітям, особливо учням, преподобний Сергій близький тим більше, що він сам у ранньому своєму дитинстві пережив труднощі навчальних занять, але подолав їх старанною молитвою, працею та терпінням, залишивши і нам у цьому відношенні високий приклад назавжди. Як відомо, преподобний Сергій Радонезький, який іменувався до прийняття чернецтва Варфоломія, був син знатних і заможних батьків, які прагнули дати йому достатню на той час освіту, але грамота, на жаль, не давалася йому. Батьки його умовляли, наставники карали – ніщо не допомагало. Сам Варфоломій дуже сумував за своєю нездатністю до вчення і старанно благав Господа допомогти йому. Одного разу, посланий батьком у справі в полі, він побачив під одним деревом благоговійного ченця, що стояв на молитві. Варфоломій підійшов до нього, почекав, поки інок закінчив свою молитву, підійшов до нього під благословення і, відкривши йому своє дитяче горе, зі сльозами просив його помолитися за нього Господеві Богові, щоб Господь відкрив йому розум до розуміння книжкової мудрості. Інок лагідно вислухав юнака, заспокоїв його і почав молитися за нього, причому й сам Варфоломій молився разом із ченцем. Після закінчення молитви інок дістав із ковчежця частину просфори і подав Варфоломію. Той із вірою та благоговінням прийняв святий хліб і скуштував від нього. Інок ще раз благословив юнака, хотів піти, але Варфоломій запросив його до себе в дім, сказавши при цьому: «Мої батьки люблять таких, як ти!». Інок виконав бажання юнака і, увійшовши до будинку батьків його, насамперед приступив до молитви. Він благословив початок годинника, а Варфоломію звелів читати псалом. Даремно юнак відмовлявся незнанням. Інок наполягав. Варфоломій розкрив часослів і, на свій подив і радість, почав вільно читати книгу, яка раніше уявляла йому одні непереборні труднощі. Пробувши якийсь час у будинку батьків Варфоломія, інок пішов, а Варфоломій з того часу почав займатися з успіхом. Вдивляючись у життя преподобного Сергія, бачимо, діти, що з раннього дитинства мав деякими надзвичайно дорогоцінними властивостями: він умів молитися з гарячою вірою і любов'ю, віддаючись молитві всім своїм серцем, він був дуже розсудливий, скромний, слухняний, трудолюбивий. З кожним роком у його душі дедалі сильніше розгорялося прагнення служити єдиному Богу постом і молитвою. Підкоряючись цьому прагненню, він пішов у непрохідну хащу лісу, жив там серед диких звірів, яких підкорив і привчив до себе своєю незмінною любов'ю та лагідністю. І ось слава про нього, як про великого подвижника і молитовника, пішла по всій руській землі, біля нього зібралися наслідувачі його святого життя, утворилася свята обитель. За святе життя преподобного Сергія спочило на цій обителі благословення Боже. Вона зростала, ширилася, зміцнювалася і стала, нарешті, знаменитою в літописах і серці російського народу – Сергієва Свято-Троїцька Лавра. Звичайно, діти, не всякому посильні ті високі подвиги, які підняв він отрок Варфоломій. Не всім вам бути ченцями, бути подвижниками. Але кожен з вас може більшою чи меншою мірою запозичувати від преподобного Сергія щось добре, ніж сяяла його свята душа. Коли відчуваєте, що тому чи іншому з вас не дається вчення, – не журіться, не падайте духом, не опускайте рук. Згадайте, з якою теплотою віри преподобний Сергій покладав усю свою надію на Бога! Так і ви від щирого серця просите Бога про допомогу! І вірте, чи прийде до вас ця благодатна допомога! А водночас продовжуйте і самі терпляче, наполегливо працювати. Побачивши вашу працю і терпіння, допоможе вам Господь! Будьте лагідними, слухняними, розважливими, якими вчить вас бути преподобний Сергію! Зростайте духом своїм постійно, звільняючись від недоліків, удосконалюючись у доброму, і хоч ви і не досягнете висоти преподобного Сергія, але все ж йтимете тим святим, добрим шляхом життя, яким ішов преподобний, і спочиватиме на вас його святе благословення і благословення Боже. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1911 р. по 1 жовтня 1912 р. Рік дев'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1912. С. 196-198. Про те, як навчитися старанної молитви, – 6 листопада 1911 року Одним із недоліків нашої молитви, як домашньої, так і церковної, є неуважність, з якими ми звершуємо свою молитву. Тільки тіло наше, та й нерідко неохоче, присутнє на молитві, а душа блукає далеко, охоплена різними спогадами, мріями, турботами, бажаннями зовсім іншого, не молитовного, змісту, що не залишають нас навіть і на молитві. Отчего это происходит? Чому так нудно іноді молитися? Чому іноді так не хочеться йти до церкви, так тяжко стояти в ній? Вкажу вам одну з основних причин цього сумного явища. Це відбувається через те, що ми, стаючи на молитву, анітрохи не думаємо ні про велич, ні про нескінченне милосердя і доброту Того, перед Ким ми чекаємо. Якби ми в звичайний, не молитовний час, частіше зверталися б своїм духовним поглядом до споглядання краси видимого світу і його величних явищ, наприклад, уявляли б собі дивну красу неосяжних морів і океанів, високих мальовничих гір, густих лісів, нескінченних річок, якби ми занурювалися частіше в созерца, ми мимоволі з великим благоговінням подумали б і про Того, Хто викликав до життя всю цю різноманітну і дивовижну красу всесвіту. Ми відчули б Його всемогутність і Його розум, і наша душа сповнилася б священним трепетом, любов'ю та вдячністю до Творця світу. Ми зазнали б того самого почуття, яке колись відчув Яків, коли, втікаючи від брата свого Ісава до Месопотамії, він зупинився на нічліг у пустелі і побачив уві сні над собою сходи, що вершиною досягають небес, а на ній Господа та ангелів, що сходять і сходять сходами. Яків прокинувся і затремтів; він відчув біля себе присутність Живого Бога і вигукнув: «Страшне це місце, а я й не знав; це не просте місце: це дім Божий, це брама небесна!». Ось яке почуття повідомляє людині чудовий храм всесвіту. Воно повідомиться і нам, якщо ми привчатимемо себе у величі та красі світу розуміти досконалість його Творця. Але цього замало. З іншого боку, вдумайтеся у велич милосердної любові Божої до нас. Бог настільки полюбив світ, що не пожалів Свого Єдинородного Сина і послав Його у світ. І Той, Кому з благоговінням оспівують хвалебну пісню легіони ангелів, серафимів і херувимів, прийняв на Себе образ людини, народився в убогій печері, ходив на нашій грішній землі, прийняв на Себе наші гріхи і немочі, навчав нас знати Бога, навчав нас знати Бога, навчав нас і Своїм Воскресінням започаткував і наше загальне блаженне воскресіння. Вдумайтесь у все це глибше, і вас, звичайно, глибоко до сліз зачепить ця велика Божа любов до нас і турбота про нас! Ви ще живіше відчуєте близькість Бога до вас! І ось, якби, стаючи на молитву чи входячи до храму, ви нагадували б собі, перед Ким ви стоїте, перед Ким молитеся, якби ви в цей час жваво уявили собі всю велич і всю доброту Творця всесвіту, то відлетіли б від вас і холодність, і нудьга, і всі сторонні, непотрібні та грішні. Ваше серце спалахнуло б гарячим почуттям благоговіння, вдячності, любові до вашого небесного Батька, і молитва не здалася б вам ні довгою, ні втомливою. Постараємося пам'ятати завжди сказане нами зараз, постараємося частіше звертати нашу думку у вказаному нами напрямі, і тоді, за допомогою Божої, ми навчимося молитися справжнім чином, а не лише бути присутніми за молитвою. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1911 р. по 1 жовтня 1912 р. Рік дев'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1912. С. 198-199. У день пам'яті святого великомученика Георгія Побідоносця 26 листопада [1911] - про ідеал воїна Сьогодні Православна церква здійснює пам'ять святого великомученика Георгія Побідоносця, і сьогодні наша доблесна російська армія святкує день свого головного військового ордену. Чому головний військовий орден заснований на честь святого великомученика Георгія? Хто був святий великомученик Георгій? Якими своїми духовними рисами є прикладом для російських православних воїнів? Святий великомученик Георгій жив на початку 4-го століття після Різдва Христового і обіймав високу посаду при дворі Римського імператора Діоклітіана – був членом найвищої у державі військової ради. Він був молодий, прекрасний, благородний, мужній, правдивий і людинолюбний. Він вважався язичником, але вже давно благодать Божа торкнулася душі його, і в глибині свого серця він був щирим християнином. Він не виявляв свого християнства не тому, що боявся смерті, не тому, що дорожив своїм високим становищем при імператорі, а тому, що, будучи близьким до верховного уряду імперії, міг певною мірою захищати християн від переслідувань з боку язичників. Але імператор Діоклітіан, під впливом поганих радників, вирішив розпочати відкрите гоніння на послідовників християнського вчення. Прямодушний Георгій не міг стримувати себе далі. Твердо і сміливо він заявив у Верховній Державній раді, у присутності самого імператора, що несправедливо переслідувати людей, які не роблять жодного зла. «Чи довго тобі, царю, і вам, князі та радники, робити злі справи під приводом закону? Чи довго будете переслідувати людей невинних і доброчесних, які нікого не кривдять, а, навпаки, подають приклад благочестивого життя? Ви помиляєтесь, поклоняючись ідолам. Ісус Христос є істинним Богом. Пізнайте істину або, принаймні, перестаньте бентежити своїм безумством тих, що зрозуміли її»! Так казав святий Георгій. Діоклітіан від подиву довго не міг вимовити жодного слова... Нарешті, прийшовши трохи до тями, він сказав: «Я давно тебе знаю, Георгію, і поважаю твою мужність. Я вшанував тебе високим саном і тепер ще готовий пробачити тобі твої зухвалі слова на згадку про колишні заслуги твої. Як батько, раджу тобі: не губи своєї молодості, не позбавляй себе наших милостей і зараз же принеси жертву богам». «Царю! – відповів доблесний воїн Христовий, – краще ти звернися до істинного Бога і віддай Йому жертву хвали. Він і тебе сподобить небесне царство. Земна могутність непостійна, багатство не міцне; у ньому може бути справжнього щастя. Жодні земні блага не відвернуть мене від Бога; ніякі муки не лякають мене і не похитнуть моєї віри!». Розгніваний Діоклітіан наказав ув'язнити святого Георгія у в'язницю. Там йому забили ноги у колодки, поклали на груди важкий камінь. Святий Георгій мужньо переносив страждання і дякував Господу. Мало хто з мучеників був підданий таким страшним тортурам, як святий Георгій; чому церква і називає його великомучеником. Святий Георгій, який закликав після тортур до царя для сповіщення, незмінно говорив йому: «Невже ти думаєш, царю, що ці нікчемні страждання відвернуть мене від моєї віри? Швидше ти втомишся мучити мене, ніж я – терпіти муки!». Його знову відсилали до катів. Його клали під колесо з гострими ножами і цими ножами виривали шматки м'яса з його тіла, закопували в яму з вапном, одягали на ноги розпечене залізне взуття з цвяхами всередині і в цьому взутті тягали вулицями і жорстоко били. Але Господь тримав страждальця. Багато хто, зворушений стражданнями і мужністю святого Георгія, приходив до нього в в'язницю і просив у нього настанов. Він говорив їм про істинного Бога, умовляв відстати від ідолопоклонства і багато язичників звернув до Христа. Приносили також у в'язницю хворих, і святий Георгій зцілював їх своєю молитвою. Сама дружина Діоклітіана, цариця Олександра, зворушена прикладом великомученика, звернулася до Христа. Нарешті, після численних і тяжких катувань святому Георгію відсікли голову. Святого великомученика Георгія часто зображують тим, хто сидить на білому коні, що вражає списом страшного змія. Це зображення можна розуміти й у тому сенсі, що святий Георгій силою своєї мужності та віри розтрощив гідру язичництва. Але існує переказ, який ґрунтує це зображення на наступному факті. Розповідають, що недалеко від того місця, де було поховано святого Георгія, поблизу міста Бейрута, виходило з озера страшна чудовисько, яка спустошувала всю околицю і заражала повітря своїм смертельним диханням. Щоб задовольнити чудовисько, сусідні жителі мали щодня приводити на берег озера одного зі своїх дітей у їжу звірові. І ось, коли одного разу на березі озера стояла приведена в жертву чудовисько одна молода дівчина-християнка, вона побачила біля себе святого юнака на білому коні, озброєного списом. То був святий великомученик Георгій. Щойно чудовисько здалося з озера, святий Георгій, осяявши себе хресним знаменням, кинувся на нього і смертельно вразив його своїм списом. За цю перемогу він і названий Побєдоносцем. Тепер вам ясно, діти, чому святий великомученик Георгій є патроном найвищого військового ордену. Його життя є високим прикладом для кожного воїна-християнина. Його серце було повне найглибшої та найщирішої віри в Бога. Правда Божа була для нього найвищою. Він не боявся смерті, не малодушував перед сильними цього світу. Він мужньо і бадьоро переносив величезні страждання, був терплячий і витривалий. Нарешті, він мав люблячим і добрим серцем і був безстрашним захисником скривджених. Такими є ті моральні риси, які прикрашали святого Георгія і якими має бути прикрашений і кожен православний воїн. Ось чому російська армія і має святого Георгія своїм покровителем, ось чому і дається Георгіївський орден тим саме воїнам, які, зазнавши ран у боротьбі за Віру, Царя і Батьківщину, явили приклад непереборної мужності та істинної людинолюбства. Нехай же і у ваших душах міцно закарбується духовний образ святого великомученика Георгія, нехай він буде для вас ідеалом військового звання і нехай, одухотворяючись цим ідеалом, і ви будете, подібно до святого Георгія, переможними в боротьбі зі злом світу! Амінь! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1911 р. по 1 жовтня 1912 р. Рік дев'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1912. С. 199-201. Перед панахидою за вбитими колишніми вихованцями Петрівського Полтавського Кадетського Корпусу – 5 грудня 1911 року Зараз, за існуючим у нас звичаєм, ми молитимемося про колишніх вихованців нашого Корпусу, живіт свій на боротьбі тих, що поклали за Віру, Царя і Батьківщину. Чимало цих славних імен занесла на свої сторінки історія нашого Корпусу! Дев'ять жалобних дощок у цьому святому храмі поцятковано цими іменами! І близькі вони нам ці імена! Близькі вони нам не тільки тому, що носили їх вчилися в тих самих стінах, де й ви тепер навчаєтеся, не тільки тому, що тут, серед нас, знаходяться їх родичі і друзі, але тому найбільше, що в нас б'ється те ж саме російське серце, яке билося і в них, що ми так само любимо свою віру, свого Царя і свою Батьківщину, свого Царя і свою Батьківщину. голови, як поклали вони! Ось ці спільні почуття міцними, нерозривними узами поєднують нас з ними в одну дружну кровну родину! І так, згадуючи їх молитовно, вирощуйте в собі і почуття, що їх одушевляли, вирощуйте ті почуття, якими споконвіку славився російський христолюбний воїн! Щира віра в Бога, дитяча відданість рідному православ'ю, гаряча любов до Батьківщини, безмежна вірність Государю, сумлінне і суворе ставлення до обов'язку, скромність, простота, беззавітна хоробрість, вимогливість до нижчих без жорстокості, близькість без фаміліярності – такі православного воїна, а водночас і його силу, силу, яка оберігла і зберегла незалежність і благополуччя російської землі – спершу від татар, потім від поляків, від шведів, від турків, від французів. Вирощуючи в собі ці почуття, ви, подібно до них, зумієте в необхідну історичну хвилину також беззавітно стати на захист свого народного надбання і послужити Богові, Царю і Батьківщині ту ж велику службу, як і вони! А їм нехай дарує Господь вічну і блаженну пам'ять у своїх небесних обителях, де немає ні хвороба, ні смуток, ні зітхання, але життя нескінченне! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1911 р. по 1 жовтня 1912 р. Рік дев'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1912. С. 202. У день Вознесіння Господнього 3 травня 1912 року «Вознесися на небеса, Боже, і по всій землі слава Твоя!» – так співає Православна Церква і цим зазначає той разючий факт, що Вознесіння на небо Господа нашого Ісуса Христа є водночас і початком Його слави по всій землі. Зазвичай буває навпаки: якщо хтось їде з одного місця в інше, то поступово зв'язки його з покинутим місцем слабшають, колишні друзі і близькі люди потроху забувають того, хто їх покинув, і якщо спілкування між ними не відновлюється часом, то, нарешті, всяка пам'ять про те, що віддалилося в інше місце, зовсім зникає. Інакше ми бачимо по відношенню до Ісуса Христа. Благословивши своїх учнів, Він у їхніх очах підноситься від них на небо. І що? Вони не тільки не засмучені цією подією, але з радістю повертаються до Єрусалиму і, отримавши через десять днів після того силу Святого Духа, розходяться по всьому всесвіту і наповнюють її проповіддю про Розіп'ятого і Воскреслого Господа. «На всю землю вийде мовлення їх і наприкінці всесвіт дієслова їх...». Очевидно, бачачи Господа, що підноситься, вони не дивилися на це як на розлуку з Ним. Вони розуміли, що, віддаляючись від них, Господь невидимо залишався з ними, вони відчували Його близькість своїми серцями, відчували так живо, що мимовільна радість змушувала тремтіти їхні душі. І проповідуючи ім'я Його по всьому всесвіту, вони продовжували відчувати Його з собою, і це давало їм силу і бадьорість переносити всі незліченні скорботи, випробування і труднощі. Чому ж Господь не залишився на землі видимим, тілесним чином після Свого Воскресіння? Тому ж, чому мати не завжди водить за руку свого початківця ходити дитину, але надає її іноді і своїм власним силам. Не втрачаючи своїх учнів з виду, продовжуючи дивитися на них з висоти святої Своєї, Господь знаходив потрібним привчити їх до самостійної дії у Христі для того, щоб потім прийняти їх у Свої небесні обителі, як і сказав їм: «Я йду приготувати вам місце». У такому самому становищі стосовно Ісуса Христа знаходимося і ми з вами, діти. Ми Його не бачимо тілесними очима, Він ніби відійшов від нас, але це зроблено лише для того, щоб ми і в Його відсутності навчилися бути вірними Йому. Насправді ж Він продовжує бути з нами духовно, дивитися на нас невидимо, спостерігати наше життя, наші дії, нашу внутрішню боротьбу, боротьбу зі злом у душі нашій і щохвилини готовий простягнути нам руку допомоги. Одна свята, боремна гріховними помислами, довго і безуспішно закликала Господа на допомогу і, нарешті, Господь явився їй. «Де ж Ти, Господи, був досі? – сказала вона. – Чому не приходив допомогти мені? «Так Я був із тобою! – відповів Господь. – Я був у твоєму серці, і ти могла про це здогадатися вже по тому самому, що ти не погоджувалася зі своїми поганими думками». Отже, діти, свято Вознесіння Господнього є святом радості. Ця подія запевняє нас, з одного боку, в тому, що є інший світ, світ блаженного життя, куди піднісся Господь, з іншого боку, що Господь живий і нині, як живий за часів апостолів, а з третього боку, що Він уважно спостерігає наше з вами життя, радіючи нашим перемогам над злом, скорботам. Одушевимось цими думками і постараємося бути вірними учнями Ісуса Христа, щоб разом з Ним знаходитися завжди і в майбутньому житті! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1911 р. по 1 жовтня 1912 р. Рік дев'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1912. С. 205-206). У річницю Священного Коронування Їх Імператорських Величностей 14 травня 1912 року Сьогодні, в день Священного Коронування Їх Імператорських Величностей, коли Православна Церква через помазання святим світом зводить благодать Духа Святого на Благочестивіших Государя Імператора і Государиню Імператрицю, щоб сприяти Їм у великому подвигу державного управління, зупинимо нашу увагу. У наші дні ви нерідко почуєте з боку тих, що тримаються так званих лівих поглядів, не тільки негативне, але прямо-таки вороже ставлення до державної влади, а відомий російський письменник Л. Н. Толстой прямо стверджує, що визнання державної влади несумісне ніби з християнським вченням. Він рішуче звинувачує нашу Православну Церкву в тому, що вона підтримує державну владу і нібито йде проти вчення Ісуса Христа. Але чи це так? Чи справедливо, що державна влада є зло, неприпустиме християнством? Церква ніколи так не думає та не думала. Церква не погоджується з тими, хто стверджує, що державна влада є зло і насильство. Церква має зовсім інше поняття про державну владу, і це поняття з усією ясністю розкрито у 13-му розділі послання святого апостола Павла до Римлян, яку ви почуєте сьогодні на молебному співі. Апостол Павло каже: всяка душа, кожна людина нехай кориться владній владі... Чому кориться? Тому що немає влади, встановленої не від Бога. Існуюча влада від Бога встановлена. І так, державна влада не є, як вважають деякі, результатом людського насильства і захоплення, ні, це Боже встановлення, це знаряддя Божественного Промислу, призначене охороняти порядок у житті людського суспільства і утверджувати мир і безпеку. І тому той, хто противиться владі, противиться Божому встановленню. Святий апостол з усією ясністю показує призначення влади. Начальники, каже він, страшні не для добрих справ, а для злих. Начальник є Божий слуга, тобі на добро. Якщо ж робиш зло, бійся, бо він недаремно носить меча; він Божий слуга, помстився на покарання тому, хто чинить зло (Рим. 13:4). Таким чином, призначення державної влади полягає в тому, щоб захищати добро, щоб захищати мирних та чесних громадян-трудівників від насильства та утисків з боку злих людей. Так каже святий апостол про владу в ті часи, коли цією владою були язичницькі імператори, які жорстоко переслідували християн. І в ті жахливі часи він знаходив можливим приписувати державній владі високе та добре призначення. Тим більше, звичайно, слова апостола належать до влади християнської, яка визнає верховним керівним початком життя закон Христів. Про непотрібність державної влади можна було б говорити ще тоді, якби дух Євангелія проникнув у всі серця і глибоко закарбувався б у них, то всі люди керувалися б у своїх взаємних відносинах лише законом Христовим. Але й тоді все ж таки на комусь лежав би обов'язок підтримувати порядок у суспільстві. Як же обійтися без державної примусової влади в наш час, коли багатьох утримує від насильства над своїми ближніми лише страх громадянської відплати, лише побоювання збройної сили? Державна влада є, таким чином, той зовнішній оплот, який дає можливість усім, хто перебуває в ньому, мирно розвиватися і вдосконалюватися в дусі Євангельських завітів. У цьому полягає її високе призначення. І тому вона є добро, а чи не зло. І коритися їй треба не тільки зі страху покарання, а й по совісті, за впевненістю, що вона робить добру і корисну справу. Вища влада нашій батьківщині належить Государю Імператору. На нього покладається Богом турбота про мільйони Його підданих. Таке велике служіння потребує особливого сприяння Божому. І ось наша церква, цілком усвідомлюючи велику тяжкість і велику відповідальність царського служіння, особливим священнодійством миропомазання закликає на Божого обранця сприятливу силу Святого Духа. Помолимося ж і ми нашою, можливо, і невмілою, але щирою молитвою, нехай допоможе Всемогутній Господь Своєю всесильною благодаттю нашому Благочестивому Государю Імператору та Государині Імператриці у справах Їхнього царственого служіння! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1911 р. по 1 жовтня 1912 р. Рік дев'ятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1912. С. 207-208. 18 серпня 1912 року, перед початком навчальних занять та з нагоди принесення до Корпусу Горбанівської ікони Божої Матері «І звідки мені це, нехай прийде Мати Господа мого до мене?» (Лк. 1:43). Так, не вірячи собі від радості, вигукнула праведна Єлисавета, коли побачила у себе в домі Пресвяту Діву Марію. Так, діти, природно і пристойно сказати і нам зараз, коли ми стоїмо в цьому святому храмі перед чудотворним Горбанівським образом Божої Матері, щойно принесений до нас. Водночас невидимо присутня тут серед нас Сама Богоматір і дивиться на нас Своїм люблячим і дбайливим материнським поглядом. Відчуваючи її присутність, радіючи перебування серед нас Її Пречистого Образу, звернемося і самі до Неї, як слухняні та люблячі діти, з теплою молитвою, з досконалою довірливістю, просячи у неї покриву, допомоги та підтримки на майбутні праці наступного навчального року. І наша старанна молитва не залишиться безплідною. Але з того, що сама Цариця Небесна відвідала нас зараз у Своєму чудотворному образі, випливає для нас ще й інший обов'язок. Якщо до нас наблизилась Цариця Небесна, то і ми наблизимось до Неї своїм серцем, станемо ближче до Бога, станемо ближче до Ісуса Христа, і нехай ця сердечна наша близькість до невидимого, духовного та святого світу буде основою нашого життя і всієї нашої діяльності у наступному навчальному році. Праця має бути чимала. Велику розумову роботу маємо ми зробити. Багато потрібно нам працювати над собою і в моральному відношенні. Є, безперечно, у душі нашій чимало кукіль. Сили наші, і тілесні, і душевні, невеликі. Скоро вони надірвуться. Скоро ослабнемо ми у своїх прекрасних поривах працювати та вчитися. Звідки взяти одухотворення? Звідки відновити запас сил та бадьорості? Візьмемо їх із невичерпного джерела Розуму та Благості, від Господа Бога. Нехай у нашому серці не збіднюється живе почуття близькості до Нього, нехай горить і світиться в нашому серці постійне молитовне звернення до Бога, нехай на Нього одного буде покладено наше сподівання, і, повірте, діти, це буде для вас джерелом постійного духовного оновлення! Але близькість до Бога неможлива, якщо ми не посильно будемо виконувати Його заповіді. А тому будемо уважними до своїх вчинків. Проводитимемо над собою і над своїми діями та намірами постійний суворий суд совісті, не дозволятимемо собі нічого, що було б неприємно заповідям Божим. Бережно охороняючи себе від поганих вчинків, роблячи посильно добро, підтримуючи в своєму серці вогник постійної молитви, ми зміцнимо себе не тільки в моральному, а й у розумовому, і у фізичному відношенні, і наступний трудовий навчальний рік не буде для нас безплідним! І так, з Богом і під дахом Божої Матері дружно і бадьоро приступимо до роботи, покликавши на свою працю благословення Боже! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1912 р. по 1 жовтня 1913 р. Рік десятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1913. С. 163-164. 26 серпня 1912 року, у сторічну річницю Бородинського бою Сьогодні виповнюється сто років від дня знаменитого Бородінського бою. Сьогодні увага і почуття російського народу звернені в один бік, у бік рясно зрошених кров'ю полів Бородінських, де численними представниками російського народу, на чолі зі своїм Державним Вождем, підноситься Господу Богу подячна молитва за даровану Ним понад силу і допомогу нашому христолюбному воїнству і всім христолюбному воїнству. До цієї всенародної російської молитви приєднуємося і ми зараз і звертаємо наші серця до Бога з почуттям великої подяки. Страшна і грізна хмара насувалась тоді з заходу. Підкорювач майже всієї Західної Європи, стоячи на чолі величезної, непереможної армії, обрушився на нашу батьківщину. Це було щось подібне до нашестя Батия, нашестя Тамерлана. Що ми могли протиставити цьому гордовитому завойовнику? Ні за чисельністю своєї армії, ні за якістю своєї зброї ми не могли зрівнятися з нею. На свої сили ми не могли сподіватись. Ми могли зробити тільки одне: усвідомлюючи свою неміч, але водночас і свою правоту, звернутися з молитвою про допомогу до Того, до Кому завжди у тяжкі часи звикло звертатися російське серце. Ми звернулися до Бога: Бог нам притулок і сила! Таким почуттям була охоплена тоді кожна російська душа, від Царя до останнього селянина. Ні в кому не було страху, ні в кому не було малодушності та боязкості, ні в кому не було бажання поступатися, купити ціною приниження безпеку вітчизни. Всі були готові померти, але не покласти зброї перед ворогом. «Я не покладу зброї доти, – сказав Олександр Благословенний, – поки хоч один ворожий солдат залишатиметься у моїй країні». І ці слова Царя були висловлюванням загального почуття, загального бажання, спільного рішення. Усі об'єдналися навколо Государя, як діти біля батька. Усі однаково самовіддано були одухотворені любов'ю до вітчизни, всі однаково готові були пожертвувати йому і майном, і життям. І що? Не допомогли французам ні геніальність їхнього полководця, ні чисельна перевага армії, ні раніше набута впевненість у перемозі. Всі зусилля їх розбилися, і розбилися не про силу нашого війська, а силу і міцність нашого духу. Сила ж і фортеця нашого духу походила повністю від щирості і глибини нашої надії на Бога, нашої любові до Батьківщини, нашої відданості Царю! Навчимося і ми, діти, з нинішнього священного спогаду розуміти і пам'ятати, у чому полягає сила російського народу і сила російського христолюбного воїнства. Зберігатимемо в собі ті самі святі почуття, які робили непереможними та незламними наших предків. Будемо горіти їхньою полум'яною вірою, їхньою непохитною надією на Бога, а також і на Заступницю ревну роду християнського Мати Божу, Яка колись у цей же день, 26-го серпня, з'явившись у грізному баченні іншому великому завойовнику Тамерланові, змусила його обернувши свою владу Тамерлану, змусила його повернути його завойовникові Тамерлану. Надія ця не осоромить нас! Міцною і чистою любов'ю будемо любити і Батьківщину, і її Верховного Вождя, нашого Благочестивого Государя Імператора, і якщо Господу завгодно буде послати і в наші дні таке ж тяжке випробування на нашу Батьківщину, яке вона переживала сто років тому, нехай і в нас ворог знайде ті ж самі французи у наших предках! З цим побажанням приступимо зараз до подячної молитви Господу Богу за послану нашій вітчизні сто років тому Руку допомоги! Амінь! Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1912 р. по 1 жовтня 1913 р. Рік десятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1913. С. 164-165. 1 січня 1913 року, після літургії У сьогоднішньому Євангелії розповідається про те, як 12-річний юнак Ісус здійснив подорож до Єрусалиму на свято Великодня з Пречистою матір'ю Своєю та праведним Йосипом і що при цьому сталося. Для цього дня, для першого дня нового року, і для вас, діти, це євангельське читання дуже повчальне. Вступаючи в новий рік нашого життя, у кого ж нам справді повчитися, як не у Господа Ісуса Христа, а вам, діти, кого ж взяти для себе як приклад, як не 12-річного юнака Ісуса?! Тож чому навчає нас отрок Ісус? Насамперед Він навчає нас любові до храму Божого, любові до мудрості духовної. Зверніть увагу, що Він іде до храму Божого з найбільшим полюванням, з таким полюванням, що коли настав час повертатися додому, Він не пішов із храму, а вважав за краще залишитися там і проводити там час у розмові з вчителями закону. А ми, діти, маємо таке полювання на відвідування храму Божого? Чи поспішаємо ми в нього, як у таке місце, де ми можемо побути з Богом, вилити перед Ним свою душу, втішитися щирою молитвою? Отрок Ісус три дні провів у бесіді про предмети віри із законоучитувачами єврейського народу. А ми маємо такий інтерес до питань віри, до питань життя християнського, щоб охоче і довго, і до того ж за власним бажанням, розмовляти з досвідченими людьми про ці предмети? Далі юнак Ісус навчає нас послуху старшим. Коли Його взяли з Назарету на свято Великодня до Єрусалимського храму, Він не відмовився йти туди; залишившись у храмі для бесіди з книжниками, Він не чинив опір йти додому, коли Пресвята Діва Марія знайшла Його і повела назад до Назарета. А ми завжди охоче слухаємось, коли старші запрошують нас іти до Божого храму? Чи не нарікаємо ми тоді на них? Чи не намагаємося іноді під тим чи іншим пристойним приводом відмовитися від виконання їхньої волі? Навчимося ж у Христа послуху! І ще юнак Ісус вчить нас працьовитості! Він старанно допомагає своєму уявному батькові Йосипу у його роботі – теслярстві. А ми охоче несемо працю, що покладається на нас? Чи не відмовляємось ми іноді під всілякими приводами від приготування уроків? Чи не вважаємо за краще проводити час у ледарстві? Чи не радіємо кожному приводу не працювати? Отже, діти, починаючи новий рік, звернемо нашу увагу на юнака Ісуса. Нехай Він буде нашим наставником і нашим керівником у наступному році. Навчимося від Нього любити храм Божий, любити і читати слово Боже, вникати в життя християнське і повчатися їй, навчимося від Нього лагідності, терпіння і послуху, навчимося працьовитості... І якщо ми, починаючи Новий Рік, поставимося цими благими цілями, то, безсумнівно, для нас, безсумнівно, Новий допоможе нам усім Господь. Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1912 р. по 1 жовтня 1913 р. Рік десятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1913. С. 171-172). 2 лютого 1913 року – про воцерковлення Сьогодні ми згадуємо, як Ісус Христос, будучи 40-денним немовлям, був принесений до Єрусалимського храму для посвячення Богу і як Його зустрів там і прийняв на свої руки праведний Старець, Симеон Богоприйменець. З цим святом збігаються у нас відокремлені свята майже п'яти відділень нашого Корпусу. Збіг знаменний! Нам слід припинити на ньому свою увагу та вивести з нього урок для себе. І в нашій Православній Церкві існує звичай принесення до храму 40-денних немовлят. При цьому священик зустрічає біля входу до храму матір із дитиною і прочитує над ними належну молитву. Потім він бере немовля на свої руки, накреслює їм хрест і вимовляє: воцерковлюється раб Божий такий чи раба Божа така в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь. Після цього він несе немовля всередину храму, промовляючи: зайде до дому Твого, вклониться до храму святого Твого. Досягши середини храму, каже: посеред церкви заспіває Тебе. Потім священик промовляє молитву праведного Симеона Богоприймця, і якщо немовля чоловічої статі, вносить його до вівтаря, якщо ж жіночого, вважає його у царської брами, звідки і бере його мати, приймає немовля як би від рук Самого Бога. Що означає цей звичай Православної Церкви? Він означає, що кожна мати християнка, пам'ятаючи слова Господа: хто любить сина чи дочку більше за Мене, недостойний Мене, приносить своє немовля в храм, ніби віддаючи його Богові. Вона вже не вважає його своїм, вона включає його до членів церкви, до посвячених Богу... Бог же, приймаючи цю її жертву, повертає їй немовляти назад від вівтаря, і вона забирає його зі свідомістю, що вона несе на руках своїх дар Божий. Цей звичай називається воцерковленням. Багато хто з вас, діти, сьогодні святкують своє відокремлене свято. Застосуйте все сказане мною вище до себе. Вас усіх колись ваші матері приносили в храм і воцерковляли, тобто присвячували Богу, висловлюючи цим бажання, щоб ваші душі були повністю віддані Богу. Тоді ви не розуміли, що й навіщо з вами роблять. Тепер ви прийшли у вік і можете свідомо поставитися до того, що було здійснено над вами в дитинстві. Пам'ятайте, що ви були присвячені Богу вашими матерями. І пам'ятаючи це свідомо, наскільки можете, самі присвячуйте себе Богові, тобто пам'ятайте свою відповідальність перед Богом і намагайтеся жити по-християнськи. Ось про що нагадує нам нинішнє свято і який наш обов'язок вказує він нам! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1912 р. по 1 жовтня 1913 р. Рік десятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1913. С. 172-173. 21 лютого 1913 року, у день 300-річного ювілею благополучного царювання Будинку Романових Сьогодні по всій руській землі урочисто святкується трисотліття благополучного царювання Будинку Романових, підноситься подяка Господу Богу молитва за все те добро, яке їм було послано на російську землю за минулий період часу. Щоправда, за ці триста років чимало й горя пережив російський народ. Та як же бути інакше? Якщо в житті окремої людини, за всієї її короткочасності, бувають не лише радості, а й скорботи, не лише успіхи, а й невдачі, то як не бути всьому цьому в житті великого народу за 300 років його історичного існування! При всьому тому, якщо ми порівняємо стан нашої вітчизни триста років тому і тепер, ми не можемо не помітити величезного її зростання та благоустрою його життя в усіх відношеннях. Детальну картину цього зростання та розвитку російської держави за минулі триста років зобразять вам інші – тут не місце і не час довго зупинятися на цій обставині. І тому я лише вкажу вам ту внутрішню силу, те внутрішнє джерело, яке є справжньою причиною могутнього зростання нашої вітчизни. Згадайте, що врятувало Росію у смутні роки самозванщини? Як причиною тодішнього безладу і неминучої загибелі російської держави було забуття правди Божої і переслідування виключно своїх вузьких, своєкорисливих інтересів, так, навпаки, причиною порятунку стало моральне протверезіння від цього морального чаду, звернення всіх сердець до Бога, об'єднання в ім'я Боже. ім'я Божої правди. Коли такий настрій охопив, під впливом закликів патріарха Гермогена, Діонісія, Мініна та інших, весь російський народ, тоді й почалося нове здорове, міцне життя на Русі. Отже, джерело порятунку полягало у моральному відродженні. Цей святий настрій було вкладено і у велику справу обрання першого царя з Будинку Романових Михайла Федоровича; цим настроєм був пройнятий і юний обраний цар Михайло, який приймав царське служіння з великими сльозами як тяжкий хрест самовідданого служіння рідній землі. Цей настрій був тим добрим насінням, з якого розвинулося все наступне наше народно-державне життя, яке спаяло російський народ у тісну, дружну сім'ю, що об'єдналася навколо своїх царів, помазанців Божих. Цей настрій надихав і наших великих царів у їхніх царствених працях – згадайте, наприклад, Петра Великого, Олександра Благословенного, Миколу Першого, Олександра Визволителя, Олександра-Миротворця і нині благополучно царюючого Государя Імператора. Таким чином, минуле тристаріччя нашого історичного життя ясно виявляє нам рушійну силу нашого народного розвитку та добробуту. Ця сила є духом зречення від своєкорисливих цілей, духом щирого прагнення здійснювати в нашому всенародному житті правду Божу, дух нелицемірного єднання між собою та зі своїми царями в ім'я Боже, за заповітом церкви православної. Зберігайте ж, діти, і ви цей дух у своїх серцях; шукайте у своєму житті не свого, а Божого; зберігайте вірність царям, відданість Батьківщині, і ви будете продовжувачами тієї справи, яку робили найкращі російські люди у минуле триста років. Ви зрозумієте тоді дух і силу нашого народу і злиєтеся з ним в одному загальному настрої та праці! Амінь. Печ. по: Ромашкевич А. Д. Матеріали до історії Петровського Полтавського кадетського корпусу з 1 жовтня 1912 р. по 1 жовтня 1913 р. Рік десятий. – Полтава. Електрична друкарня Г. І. Маркевича. Бульвар Котляревського. 1913. С. 175-176. Нині м. Артемівськ Донецької області Вісник РСГД. Париж - Нью-Йорк. № 45, II - 1957. С. 31-35 Протоієрей Сергій Четверіков. Про труднощі релігійного життя у дитинстві та юності // «Російське відродження». Незалежний російський православний національний журнал. Нью-Йорк. 1982 № 17. С. 62-79. Вісник РСГД. Париж - Нью-Йорк. № 45, ІІ – 1957. С. 31–35. Митрополит Антоній (Храповіцький). Життєпис. Листи до різних осіб. - СПб.: Вид-во Олега Абишка, 2006. С. 122. Протоієрей Сергій Четверіков. Про віру в Христа: Тисячолітній шлях російського православного народу з Христом - М.: Валаамський монастир, 1998. Ігнатович Н. Д. Хрестовоздвиженське православне трудове братство Н. Н. Неплюєва: життя за Євангелією як виклик роз'єднаності // Матеріали XIX міжнародної конференції Преображенської співдружності малих православних громад та Свято-Філаретівського православно-християнського інституту «Даби поглядом на святу цього»: спільність, громада та спілкування в сучасному світі». Москва, 30 вересня - 2 жовтня 2009 р. Ігнатович Н. Д. Указ. тв. Протоієрей Сергій Четверіков. Про віру в Христа: Тисячолітній шлях російського православного народу із Христом. Неплюєв H.H. Звіт охоронця від 14 вересня 1897 р. по 14 вересня 1899 р. // Зібрання творів. У 5 т. - СПб., 1901-1908. Т. 5. С. 152. http://drevo-infо.ru/articles/15017.html Житія новомучеників та сповідників Російських XX століття, складені ігуменом Дамаскіним (Орловським). Липень. - Твер, 2009. С. 264-265. Житія новомучеників та сповідників Російських XX століття, складені ігуменом Дамаскіним (Орловським). Червень. - Твер, 2008. Мезін С. А., Ступіна A. C. Старий Саратов у спогадах діячів культури. - Саратов. НІ СГУ ім. Н.Г. Чернишевського, 2005. Житія новомучеників та сповідників Російських XX століття, складені ігуменом Дамаскіним (Орловським). Червень. http://www.museum.poltava.ua Оповідання записано зі слів отця Сергія на кадетському чаї в Парижі 16 червня 1939 р. полковником Б. Д. Приходкіним (http://histpol.pl.ua). http://histpol.pl.ua С. 25–26. Тут владика Євлогій, мабуть, має на увазі сім'ю Віри Миколаївни Орсаг, що вийшла заміж за військового аташе Чехословаччини Йозефа Орсага. Віра Миколаївна надзвичайно багато зробила для російських біженців у справі милосердя та благодійності. Митрополит Євлогій. Шлях мого життя. Спогади Митрополита Євлогія (Георгієвського), викладені за його розповідями Т. Манухіною. - М.: Московський робітник, Видавничий відділ Всецерковного Православного молодіжного руху, 1994. Насправді з о.Сергієм було два сини – Феодосій та Сергій. - Ред. У датах, мабуть, неточності. - Ред. Прот. В. Зіньківський. Мої зустрічі з видатними людьми// Записки Російської академічної групи в США. T. XXVII. - Нью-Йорк, 1995. Кирлежов А. Ювілей РСХД (1923 – 1998) // http://www.religare.ru Іванен А. Російський студентський християнський рух в Естонії у 1930-х роках // Церковний вісник, №11 (264), червень, 2003. Димитрій Клепінін (Дмитро Андрійович Клепінін) (1904, П'ятигорськ - 1944, концтабір "Дора", Німеччина). Закінчив Свято-Сергіївський православний богословський інститут у Парижі (1929 р., перший випуск). Псаломщик церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці в Парижі (1930-1937). Диякон (1937). Священик (1937). Помічник настоятеля церкви Введення в храм Пресвятої Богородиці (1937-1938). Настоятель Св. Троїцької церкви в Озуар-ла-Фер'єрі (під Парижем) (1938–1939). Один із засновників, разом із матір'ю Марією (Скобцової), благодійної та культурно-освітньої організації допомоги російським емігрантам «Православна справа». Канонізований Константинопольським Патріархатом у 2004 р. http://www. liveinternet.ru / users / stetoskop3 / blog# post65203981 ЦДІА СПб. Ф. 7131, on. 1. 4, арк. 6–7. ЦДІА СПб. Ф. 7131, on. 1. 4, арк. 30–36. Волкова В. Ф. Російський Студентський Християнський Рух та його ставлення до церковної ієрархії // http:// zarubezhje.narod.ru, 2004 р. Макаров Л. Мати Марія та російський студентський християнський рух (1932-1935) // Вісник РХД, 1980 № 131. Бердяєв H. A. Про ідейну кризу Руху (завдання Руху та небезпеки, що загрожують йому) // Вісник РХД, 1993, № 168. Зандер В. А. Шлях мого життя // Вісник РХД, 1984 № 142. Газета "Известия". 10.12.2002 р. Друкуються у сучасній орфографії. - Ред.