Часть II. Путевые заметки Александры Нарцизовой

Листи про подорожі з отцем Іоанном Кронштадтським на його батьківщину та інші місця Ніколи мені й думки не приходило, щоб моє ім'я могло з'явитися у пресі; не отримавши ґрунтовної освіти внаслідок глухоти з десятирічного віку, що спіткала мене, чи могла я коли-небудь думати про літературні праці?! Але, мабуть, кожне слово обранця Божого отця Іоанна має збуватися... Багато років я палко бажала поговорити з ним і попросити його, щоб він сам вказав мені шлях життя, яким я могла б йти, але за масою народу, завжди його навколишнього, я довгий час не мала можливості виконати своє бажання. У 1891 році Бог зробив мені поїздку на батьківщину отця Іоанна в Суру на освячення храму 228 . Коли торжество освячення скінчилося, і гості роз'їхалися, я з його благословення залишилася з ним у Сурі серед дуже небагатьох його супутників і могла спокійно з ним поговорити. На моє запитання, який спосіб життя мені обрати, отець Іоанн між іншим сказав: Ти маєш пишучу руку, поділися своїм талантом! Я не знала, яким чином я могла ділитися, коли раніше, окрім листів до рідних та друзів, ніколи нічого не писала, але це питання незабаром саме вирішилося зовсім, крім мого очікування. Серед нових знайомих, придбаних мною під час подорожі до Сури, був і редактор журналу «Російський паломник», якому я, як і деяким іншим, описала свою подорож з отцем Іоанном із Сури до Горицького монастиря 229 , анітрохи не підозрюючи, щоб мій лист міг бути прочитала його в «Російському паломнику» 230 . Слава Богу, воно багатьом дуже сподобалося, що видно було за схвальними листами, отриманими мною з різних місць Росії, але що найдорожче – від самого отця Івана я потім отримала щодо цього листа найтепліший і приємний відгук. Друга і третя мої розповіді - поїздка в Горицькі кіновії і петербурзькі спогади - були написані мною власне для себе, - я записувала все, що бачила і відчувала для того, щоб на все життя зберегти спогад про найсвітліші і найщасливіші дні мого життя, зовсім не думаючи їх видавати, і тільки на прохання своїх думок шанувальниками отця Іоанна, і через привітно прийняті в пресі мої листи, я зважилася зібрати свої розповіді в одне ціле, щоб по можливості ніщо з життя цього світоча любові, віри і молитви не забуло. Не знайде прихильний читач у цих оповіданнях жодного слова вигаданого, тому що все це писала не голова і рука, а справді серце, сповнене благоговіння і беззавітної відданості, і подяки до могутнього молитовника перед Богом за нас грішних – отця Івана. Якщо хтось засудить мене за зайві подробиці, то нехай мають на увазі, що все це було писано не для публіки, а для самої себе, не підозрюючи навіть, щоб усе це могло з'явитися в пресі. Якщо ж деякі думки чи опис чогось сподобається комусь, то знову прошу, нехай вони не приписують цього ні моєму розуму, ні пізнанням, - все Господь вклав мені в серце по молитві отця Івана, який, видно, недаремно нерідко покладав мені на голову свою руку і як би молився за мене, а його молився за мене, а його молився за мене, а його безнадійно хворих – здоровими. З листа до редактора «Русского паломника» Сама не знаю, чому, але якесь непереборне бажання змушує мене поділитися з вами думками, які не залишають мене ні на хвилину. Не підозрювала я, що опинюся єдиною представницею від Ярославля на освяченні храму отця Іоанна в Сурі. 15 липня я розлучилася (тілом, але не духом) з ангелом-охоронцем кожного кроку мого життя, але й досі перебуваю під сильним, чарівним і найсприятливішим враженням всього пережитого мною останнім часом. Не знаю, як і дякувати Богові, що Він привів мене до отця Івана, думкою про якого я тільки й жила з лишком п'ять років. Правду сказати, багато хто мене бентежив щодо цієї дороги, і я поїхала до останньої міри засмучена і засмучена; але мене підтримувала міцна віра, що так чи інакше я побачу отця Івана, і сподівалася, що він заспокоїть мене і покаже шлях, яким би я могла йти. Господь бачив моє щире бажання і дав мені набагато більше, ніж я очікувала. Ви самі були свідком, як прийняв мене отець Іван і з якою істинною батьківською любов'ю весь час ставився до мене; і я цілком відчувала, що й сотої частки не вартувала тієї уваги, якою він мене оточував; але, коли ви всі поїхали, він став до мене ще ближче, прийнявши мене до духовних своїх дочок і удостоївши мене прийняття Святих Таїн. Не можу висловити словами того почуття, з яким я приймала Святі Тіло та Кров Христові з його рук. Його жива, гаряча молитва мене, навіть глуху, цілком так охопила і забрала кудись далеко, далеко, у висоту, що я, щиро кажу, право не знаю, де тоді була, на землі чи на небі. Та й кожне богослужіння, яке відправляв отець Іван, забирало мою душу з землі. Але недовго мені довелося так блаженствувати. 4 липня о другій годині дня отець Іван покинув Суру, а з ним і ми всі. Смерть не хотілося мені розлучатися з цим благословенним куточком, де все, кожна буланка мені говорила про присутність і працю великого Божого обранця. Господарями пароплава були пані Макаров і пані Шольц. О 9 годині вечора зупинилися у Веркольському монастирі 231 . Батько Іван з пристані прямо поїхав у собор; відслухавши молебень і вклонившись мощам праведного Артемія, він зайшов у настоятельські келії, де йому і нам усім було запропоновано вечерю; через відсутність настоятеля отця архімандрита Віталія 232 , отець Іоанн сам був привітним і уважним господарем. Другого дня вранці зупинилися в Піринемській парафії, за вісімдесят верст від Веркольського монастиря, на лівому березі річки Пінеги. Високо на горі стоїть убога дерев'яна церква, під нею, каже переказ, поховано тіло Параскеви, рідної сестри святого праведного Артемія 233 . Отець Іоанн попросив відслужити по ній панахиду, після якої палко припав головою до гробниці і кілька хвилин, мабуть, усією своєю істотою був занурений у молитву. Дивлячись на його полум'яну молитву, і ми палко помолилися перед цією убогою, простою, дерев'яною, грубою роботою і навіть нефарбовою гробницею, якою прикрасу складала невелика, найскромнішого вигляду пелена, що лежала посередині. Коли ми поїхали далі, то незабаром пароплав сів на мілину. Більше години всі пасажири з чоловіків і робітники билися, намагаючись зняти його з мілини, але все було марно: пароплав ще глибше пішов у пісок. Бачачи це, отець Іван теж узявся за багор і почав допомагати трудящим. Не минуло й десяти хвилин після того, як пароплав рушив і пішов спочатку тихо, а потім усе вільніше і вільніше, і вже не зупинявся. 6 Юля приїхали до Архангельська, і Є.Є. Шольц запросила всіх нас у неї зупинитися. Добра душа пані Шольц сяяла щастям, що знову має можливість приймати в себе дорогого Батюшку. Облаштування її будинку мені дуже сподобалося, а сад, за його мальовничістю, я назвала архангельським Петергофом. 7 липня о 7 годині вечора отець Іоанн виїхав з Архангельська. Весь берег був усіяний народом, і два пароплави з публікою довго його проводжали. Щасливою була для мене подорож до Сури; але зворотний шлях був справді царським шляхом, тому що освячувався особистою присутністю великого світильника Божого, ім'я якого свято вшановує вся православна Русь, що я бачила на власні очі, на кожному кроці. Тільки гаряче улюбленого Царя народ може так непідробно і щиро зустрічати, як він зустрічав і проводив скрізь отця Іоанна. Де б пароплав не чіплявся, скрізь, мов із землі, були миттєво натовпи народу і прагнули до Батюшки за благословенням. Але особливо, до глибини душі, торкнулася мене зустріч, влаштована батькові Іоанну в одному селищі (Красноборськ). Коли пароплав о 10 годині вечора зупинився біля пристані, то всі берегові жителі, і здорові та хворі, поспішали на рубку пароплава до Батюшки. Після першого свистка всі пішли, і на березі утворилася величезна маса народу. Раптом увесь натовп наче завмер, усі зняли шапки: я питаю оточуючих, що це означає, і мені відповідають: увесь народ хором співає «Слава у вищих Богові, і на землі мир» 234 . Поглянула я на отця Івана: він, стоячи на рубці з капелюхом у руці, був мабуть занурений у молитву, а обличчя його, осяяне вечірньою зорею і одухотворене молитвою, було воістину, як у Ангела Божого, чудово прекрасне. Ніколи в житті мені не забути цього святого виразу його обличчя. Довго співали і, кажуть, дуже добре та струнко. Коли пароплав рушив, я в сльозах гаряче поцілувала його руку, а він точно зрозумів мої думки, посміхнувся і притис мою голову до себе. 8 липня він пив у мене чай у каюті (в 1-му класі). Не вмію висловити словами, як я була цьому рада душею! Поговорила з ним. Після чаю він вийшов на рубку і, сівши, почав уголос читати Євангеліє. Всі його обступили, а я сіла в ногах у Батюшки, і, хоч голосу його не чула, але не зводила очей з його вуст, і кожне вимовлене ним слово чуйно відгукувалося у мене в серці. І як я тоді палко бажала, щоб ці щасливі хвилини тривали якнайдовше, хоч би ціле життя, – так дорого бути біля ніг отця Івана. 9 липня через мілини пароплав раз у раз зупинявся; довелося багаж і весь третій клас перевести на баржу. 10 липня приїхали до Устюга: тут нам сказали, що пароплавів далі немає, треба їхати човном чи конями. Не знаючи, як вчинити, я звернулася до Батюшки для вирішення цього питання, і що? Він узяв мене з собою, сказавши, щоб батько Геннадій їхав зі мною. Так ми й зробили, взяли разом трійку, і поки батько Геннадій поркався з кіньми та багажем, Батюшка вже цілу годину, як покотив. Довелося його наздоганяти, але не легка це була справа. Коні довго йшли кроком, а мене ямщик не слухався, коли я його просила їхати швидше. Тим часом отець Іван мчав швидко, зупиняючись тільки для зміни коней, та з лишком на 6 годин і випередив нас, - і не зупинись він у Тотьмі для служіння, так би нам його і не спіймати. Він приїхав до Тотьми 11 липня о 10 годині вечора, а ми з'явилися тільки о 5 годині ранку 12 числа. Прямо з дороги я побігла до монастиря: входжу до церкви, а там отець Іоанн уже служить утреню. І як же я щиро дякувала Богові, що нарешті його наздогнала. Після обідні ми вже всі, на п'яти трійках, з отцем Іоанном на чолі, вихором полетіли далі. Я тільки й благала отця Геннадія не відставати, і, дякувати Богу, більше ми вже не відставали. Тільки тут відпочила в мене душа: і я не могла бачити без сліз радості кибитку, що котилася переді мною. Майже всю дорогу я не зводила з неї очей. Що за чудові місця ми проїжджали! Дивлячись на навколишні околиці, я мимоволі дивувалася і думала, як премудрий Господь у Своєму творінні і як Він щедро наділив природу матінки - Русі воістину дивовижною красою, - не треба, право, і в Швейцарію їхати. 13 липня вранці зупинилися у Кадникові. Отець Іван прямо з дороги поїхав до церкви служити заутреню та обідню, слідом за ним і я туди ж вирушила. Потім о 3-й годині ми були вже у Вологді і, промчавши майже через все місто, зупинилися у Волкових 236 . Важко описати, що тоді сталося. Звістка, що отець Іван приїхав, як блискавка облетіла місто, і за кілька хвилин вся вулиця перед будинком була залита народом, який не розходився доти, доки Батюшка не поїхав з візитами. Пізно ввечері він повернувся втомлений і ще кілька разів молився за хворих, котрі до глибокої ночі не розходилися з дому. 14 липня чим світло прилетіла з Горицького монастиря мати Іоанна, мій задушевний друг, яка привезла великий зручний екіпаж для отця Іоанна (і мене з собою захопила погостювати у Гориці). Після обідні Батюшка виїхав із Вологди, і мене до сліз зачепила гаряча відданість вологжан батькові Іоанну. Ледве не вся Вологда стояла шпалерами по всіх вулицях прямування отця Іоанна, а потім рікою текла за ним. І ще довго-довго ціла низка екіпажів проводжала його. Дорогою ми заїхали в Заонікієву пустель до архімандрита Серафима, теж мого старого знайомого; у нього обідали та чай пили. Батюшка в нього відпочив. Незабаром праворуч дороги, вдалині, відкрилося знамените в давнину озеро Кубенське, яке тягнеться на цілих шістдесят верст; на протилежному боці озера постійно видніються церкви і монастирі, в яких, як мені казали, майже скрізь спочивають мощі святих російських пустельників, що віддалялися в давнину від поголосу і слави людської в непрохідні нетрі лісові Вологодської і Новгородської губерній. Тут ми в'їхали у велике село, що зветься теж Кубенське, яке швидше схоже на місто, ніж на село, з двома чудовими старовинними храмами; там отця Івана зустріла незліченна маса народу, всі просили його благословення, і він, поки перекладали коней, стоячи на ганку станції, під гарячим промінням сонця більше години благословляв народ: багато хто плакав від радості, що Бог привів їм отримати благословення дорогого для всіх отця Івана. Пізно ввечері зупинилися в невеликому селі Гора: в одній селянській хаті отець Іоан кілька хвилин відпочивав і чай пив. Тут одна селянка привела до батька Івана свого сина років семи чи восьми, зовсім божевільного, так що даний йому солодкий сухар він не вмів у рота покласти, і зі сльозами на колінах благала помолитися і допомогти її синові. Батько Іван, тримаючи дитину в колінах, обома руками її обійняв, і мабуть усім серцем палко молився, пригорнувшись своєю головою до його голови, потім раптом випустив дитину і тільки сказав: «Матері ви, матері!» Потрібно було бачити, з яким глибоким співчуттям та ніжною любов'ю до нещасного хлопчика були вимовлені ці слова: мати ще більше почала просити, але він знову тільки й повторив слова, похитавши головою: «Матері ви, матері!» Видно, що за несправедливим правосуддям Божим за гріхи батьків покарання несуть навіть і їхні діти. О 3 годині ночі приїхали до Гориці. Ще за чотири версти пролунав, як у Великдень, дзвін монастирських дзвонів, яким зустрічали черниці шановного ними отця Іоанна. Коли ж він в'їхав у монастир, захват і радість черниць були невимовні: всі хрестилися, обіймалися і плакали від радості, і навперейми намагалися, якщо не поцілувати його руку, то хоча б подивитись на нього. О 7 годині Батюшка служив утреню та обідню, після якої майже всіх причастив. Сповідь була спільна, за якою отець Іван довго говорив, і мені передавали, що кожне слово його, у його теплій, задушевній, пройнятій живою вірою в Бога мовленні, глибоко врізалося в душі всіх, хто його слухав. Вся церква (великий соборний храм був битком набитий 238) плакала. Після обідні у доброї бабусі-ігумені був чай ​​і обід, за яким вона не знала, чим краще і пригостити дорогого гостя. Під час обіду співали разом три хори черниць. Потім отець Іван їздив з ігуменею до Кирилового монастиря 239 і Микулиного 240 . Тут мені довелося розлучитися з моїм рідним Батюшкою, гірко я заплакала. Легше б, мені здається, з життям розлучитися, ніж з ним... Кілька разів він мене обійняв, благословив і написав мені втіху: «Побачимося через рік» (це слово я тепер тільки й живу). О 7 годині вечора він виїхав до Череповця, а я залишилася в Горицях і думала погостювати там до осені, бо з доброю ігуменею та її келійними я була близько знайома, але 23 липня мене раптово викликали до Ярославля; я полетіла додому і саме потрапила на похорон. Тепер, передбачаючи все пережите мною, я цілком усвідомлюю і відчуваю, що це були найрадісніші і найсвітліші дні в усьому моєму житті. Недарма вони з такими труднощами мені й далися, і я можу тільки щиро, від душі сказати разом з царем Давидом: Бажання серця дав ecu мені... 241 і Що віддам Господеві за всі благодіяння Його до мене? 242 Поїздка в Горицькі кіновії 1892 року Дякувати Богу, минулого літа 1892 року мені Бог привів ще раз відвідати малознайомі, а більшості читаючих і зовсім невідомі куточки нашої великої матінки-Русі. Третій рік я щоліта їжджу до Горицького жіночого монастиря (Новгородської губернії Кирилівського повіту), цей розсадник гуртожиткових жіночих монастирів у Росії243; він приваблює мене своєю давниною, будучи заснований у 1544 році дядьком Іоанна Грозного, питомим князем Андрієм Старицьким та дружиною його Єфросинією, і є переказ, що Іоанн Грозний заточив у цей монастир згодом засновницю його княгиню Євфросинію разом з князем Євфросинією разом ув'язнення наказав утопити їх у повз річці Шексне; тіла їх потім були витягнуті з води і поховані під вівтарем теплої церкви244. Статут Горицького монастиря вирізняється суворим виконанням гуртожитку, неопустимим і благоговійним виконанням усіх церковних служб, а головне – чистим життям черниць, цих справжніх трудівниць, таємних для миру і ведених лише Богові. Вдивляючись глибше в їхній надто невигадливий, але сповнений страху Божого спосіб життя, починаючи від ігумені і закінчуючи останньою послушницею, великий урок знаходжу я для себе в їхньому прикладі. Але мені досі не доводилося бачити так звані «Горицькі кіновії 245», яких у Гориць три. У них минулого літа довелося мені побувати, та ще, на додачу, зустрітися і провести в подорожі два дні з дорогим і глибокошанованим всім майже християнським світом отцем Іоанном Кронштадтським, за що я від щирого серця дякую Богові. 30 червня мені телеграфували з Архангельська, що отець Іван уже виїхав звідти. Того ж дня я поїхала до Москви у своїх справах. Закінчивши ці справи, 2 липня вранці я повернулася до Ярославля, і, не зупиняючись, прямо проїхала з вокзалу на пароплав, а о 4-й годині була вже в Рибінську. Там, не втрачаючи жодної хвилини, перебралася на Мілютинський пароплав і саме потрапила до самого відходу його на Шексну (наступний пароплав пішов би ще за два дні). 4 липня я приїхала до Гориці, де зустріли мене зі щирою привітністю. Через два дні, коли я досить відпочила, мені запропонували з'їздити на Фетіньїно і на острів до преподобного Зосима, Ворбозомського чудотворця 246 . З радістю я прийняла цю пропозицію. Добра ігуменя дала мені екіпаж, а у проводжані – мою незмінну супутницю у всіх горицьких подорожах, Маврикію. Чудова ця стариця, дитиною мати привела її з собою в Гориці, і з того часу вона майже безвихідно живе вже 60 років; з дитячою наївністю вона іноді мене запитує: «Що таке мирське життя? Адже я про неї і поняття не маю». 14 верст ми їхали туди точно безперервним парком, який з трьох боків підходить до самого скиту, і тільки під'їхавши майже до воріт, я побачила через невисоку дерев'яну огорожу величезну церкву. Брамниця, побачивши своїх, зараз відімкнула нам хвіртку. Не без особливого почуття благоговіння вступила я, вперше в житті, в жіночий скит, де мешкає 60 черниць, зовсім віддалених на кілька верст від усякого житла людського. За огорожею тільки й живуть священик та сторож зі своїми сім'ями. Оскільки човен був уже готовий, то ми, запросивши із собою священика і захопивши клирошанок, поїхали до преподобного Зосима. Три версти поїхали ми гладким як дзеркало озером, і як воно мальовниче! Широке, як море, воно розстеляється нескінченною скатертиною навколо, і на ньому розкидані, наче букети з квітів, 14 островів, здебільшого сіножатей. На головному острові стоїть невелика кам'яна церква. Вийшовши з човна, ми прямо пройшли до церкви, де на моє прохання священик відслужив молебень преподобному Зосімі. Благоговійне служіння скромного монастирського священика справило на мене найсприятливіше враження: палко я помолилася біля раки преподобного, але сумне почуття збудила в мені бідність як самої раки, так і всієї церкви 247 . У ній п'ять престолів і тільки на одному є начиння, і то олов'яне, від давнини витерте і навіть зламане (тільки останнім часом на зібрані від різних осіб гроші там влаштовано повне напрестольне начиння, все срібно-позолочене, прекрасної роботи); стіни голі, у всій церкві знаходиться лише кілька образів, і ті темні, старовинного листа, навіть без окладів. Такого убожества я ще ніде не бачила. Головний престол у холодній церкві присвячений Благовіщенню Божої Матері; правий боковий вівтар – Іоанну Богослову, лівий – преподобному Зосиму; відразу ж у амвона спочивають його мощі під спудом. У трапезній церкві, що відокремлюється від холодних тільки дверей, праворуч влаштований боковий вівтар Різдва Христового, а ліворуч – святителя Миколая Чудотворця. Тут же на підлозі, біля межі, мені показували частину кістки, завтовшки в обхват людини і висотою біля аршина, якоїсь морської тварини, яку, каже переказ, приніс сюди сам преподобний Зосима, бувши ще помором. Щиро я помолилася в цьому стародавньому, але малодоступному становищі забутому храмі. Два роки тому його приписали до Горицького монастиря, і завдяки невсипущим турботам ігумені Ніли 248 він наведений, наскільки було можливо, незважаючи на бідність, у більш пристойний вигляд. Вийшовши з церкви, ми пройшли в дерев'яний будинок, що тільки-но відбудовувався, з келіями для майбутніх самітниць; тепер же в ньому живуть три літні черниці, які ходять за конем та телятами; останніх привезли сюди з Фетіньїно цілу череду. Оглянувши будинок, дуже зручно та практично влаштований, я вийшла на вулицю, де побачила людина 30 черниць, дуже старанно зайнятих збиранням сіна. Ідучи берегом, я була здивована безліччю суниці, якою тут росте мабуть-невидимо. Налакомившись і набравши з собою цих чудових ягід, ми в тому ж човні повернулися в Фетиньїно, де на нас чекала прекрасна юшка з язів (озеро Ворбозомське рясніє різною рибою) і чай. Мені дуже хотілося оглянути тут церкву, і добрі черниці відімкнули її: як я була рада, що вони виконали моє бажання. Найрадісніше і якесь тепле враження справив на мене цей скромний, але цілком привабливий храм Божий. Він невисокий, але влаштований так затишно, з хорами, і скрізь така зразкова чистота, і порядок, що мимоволі душа розташовувалась до молитви. У храмі три бокові вівтарі. Головний знаходиться ніби в глибині, чим нагадує розташування храму отця Іоанна в Сурі в ім'я святого Миколая Чудотворця; приделы ж кілька виступають: правий – святого великомученика Феодора Стратилата, лівий – святої Марії Магдалини: перед її чудотворним чином теплиться незгасна лампада. Ще в 30-х роках 249 тут стояла тільки каплиця (вона і тепер ціла) і маленький будиночок, в якому жило кілька пустельниць, що в повній самоті обробляли невеликий клапоть землі. Ігуменя Маврикія, відома суворим і праведним своїм життям, влаштувала на цьому місці скит, ввела правильний гуртожиток і поставила дерев'яну церкву, яка, на нещастя, скоро згоріла250; нещасні черниці, захоплені вночі пожежею, не тільки нічого не могли врятувати, а й самі не згоріли. Залишившись без даху над головою, вони все-таки не хотіли розлучитися зі своєю улюбленою самотою; Якось, притулившись в одному вцілілому будиночку, вони тільки молилися й плакали, і Господь незабаром почув їхні молитви. Одна петербурзька дама прийняла в Горицях постриг 251 і влаштувала на Фетиньїні прекрасну кам'яну церкву, яка й тепер красується на славу Божу на радість і втіху пустельниць, що повністю присвятили себе Богові і працею. З церкви я пройшла на дерев'яну дзвіницю, де дванадцятирічна дівчинка - клірошанка (вона ж і дзвонар), онука старшої черниці, - почала дзвонити для мене (добре, що на кілька верст навколо немає житла людського, так що нема кого лякати неурочним дзвоном). Спритно перебираючи руками мотузки, вона в той же час натискала ногою дошку, до якої також були прив'язані мотузки від мов, і дзвони дружно і в такт корилися маленькій командирці, яка справлялася з їх пудовими мовами, як з іграшками. Тут я була вражена дивовижним явищем: будучи зовсім глуха, я, одному Богові відомо чому, вдруге в житті ясно відчувала дзвін. Жваво я тут згадала напівсліпого дзвонаря Івана Івановича, який у щасливі для мене дні життя в Сурі, налаштовуючи дзвони, з ранку до ночі дзвонив. До нього я, з дозволу отця Іоанна, підіймалася на дзвіницю, і, хоча вухами нічого майже не чула, але всією своєю істотою не тільки дзвін, а й переливи дзвонів ясно відчувала. І я була просто в захваті від цієї справжньої для мене дива - адже з лишком 27 років я нічого подібного не чула. Тепер же, вдруге, я ясно відчувала брязкіт, хоча тутешні дзвони і кількістю, і вагою багато поступаються сурським. Подякувавши маленькому управителю стільки мов, я зійшла вниз і всі келії відвідала; скрізь чисто і просто, по-іншому, і в кожній комірчині висить картка дорогого для всіх батюшки отця Іоанна. Чернець у скиті на той час було небагато: одні в полі працювали, інші рибу ловили, треті торішнє жито тут же сушили. Вільних було мало, і я пішла з ними до лісу, що знаходився тут же за огорожею; в цей час ударили до вечірні, і мої супутниці повернули назад, довелося і мені наслідувати їхній приклад. Ще раз зайшла я до церкви; всі черниці чинно стояли по своїх місцях, клірос був сповнений клирошанок, але сторонніх ні душі не було. Помолившись, я вийшла з церкви; тут нас з м. Маврикією чекали коні, і ми вирушили назад до Гориці; на душі було так радісно та спокійно від усього баченого. Адже ось, і в наш час є пустельниці, які заради Бога все залишили у світі, ні в що, зваживши на земні радості... Дорога у нас була чудова, ми їхали як суцільний сад. Обабіч дороги — ліси, гаї, галявини, вкриті квітами; Дивлячись на все це, я не міг не подумати: який чудовий приклад слухняності дає нам природа у своїх творах! Кожному дереву, траві, квітці Господь дав свою форму і накреслив міру розвитку, і в якому дивовижному порядку, як гармонійно і красиво вони ростуть і розвиваються, ні на йоту не відхиляючись від порядку, призначеного їм Творцем. Лише людина, створена за образом і подобою Божою 252, обдарована розумом і вільною волею, від природи спрямована на добро, своєю норовливістю і грубою безсердечністю до ближнього, якого Христос велить усім любити, як самого себе, 253 спотворила і спотворила свій моральний образ до невпізнання, так що слова псалмоспівця справджуються над багатьма: уподібніться до безглуздої худоби й уподібніться їй 254. Тому люди з благородною моральністю і теплою безкорисливою любов'ю, яку вони висловлюють не так словом, як ділом до ближнього, такі дорогі всім, і як зірочки сяють вони на нашій грішній землі; дай тільки, Господи, щоб їх більше було в нас! У таких думках я й не помітила, як пролетіли 14 верст. Пізно приїхали ми в монастир, де на нас чекала мій дорогий друг м. Іоанна за чаєм. До півночі майже ми провели з нею час у тихій розмові про нашого дорогого світильника Божого отця Іоанну, якого з дня на день чекали в Горицях. На другий день, щойно почали ми збиратися до всеношної, як ударили в сполох. За стінами монастиря розташований маленький посад, і в ньому через необережність спалахнула пожежа. Добра ігуменя всіх черниць відправила на місце лиха з пожежною трубою. Точно птахи небесні полетіли вони туди, майже кожна з відерцем. Я теж побігла і побачила палаючі овини; майже всі мешканці були в полі на роботі, вдома залишилися лише старі та малі. Збожеволілі від переляку, вони тільки плакали та молилися. Полум'я сильно розбушувалося, бо вітер дув прямо на посад, і біля кількох будинків солом'яні покрівлі вже почали димитися. У цей час з воріт монастиря вийшло кілька черниць з образами, серед яких був і чудотворний образ Смоленська ікона Божої Матері. Безстрашна черниця, тримаючи в руках образ, стала прямо проти полум'я і почала осяяти згарище іконою Богоматері... І дивна річ! Вітер раптом рвонув у протилежний бік, і вогонь круто повернуло на поле... Від здивування і радості чуда, що відбулося перед моїми очима, я мимоволі перехрестилася, і сльози покотилися з очей... Так Цариця Небесна Своїм чудотворним чином дивно зберегла посад від скоєного винищення; адже не поверни вітер у поле, від посади не залишилося б, мабуть, і колоди. Довго ще працювали черниці, заливаючи вогонь, і треба сказати, працювали з повним самозреченням і щосили. Змучені, вони повернулися до монастиря, і незважаючи на втому, зараз же пішли до всеношної. Все скінчилося благополучно: одному тільки моєму серцевому другу, м. Маврикії, горе трапилося - носячи з Шексни в гору воду своїм новим, щойно купленим залізним відром, вона по необережності впустила його в вогонь, і разом з овином воно обгоріло, але все-таки їй не хотілося розлучитися зі своєю, але все-таки їй не хотілося розлучитися зі своєю додому в самому жалюгідному вигляді. Та ще зі мною лихо було: тягаючи разом з іншими до річки солому, що скидається з дахів, в одному місці, коли я щойно захопила оберемок, на мене зверху впала ціла копиця соломи, що димилася, і ледь не задавила; насилу вибралася з-під неї. Раніше я бувала в третій Горицькій кіновії, Микулино, розташованій за два версти від монастиря, і мені вона диво як сподобалася: на високій горі стоїть великий триповерховий будинок (пожертвований Горицям рибинськими благодійниками Тюменєвими) з прекрасною домовою церквою в ім'я святого Миколая. Там живе 30 черниць і влаштовані скотарня та кошара. Минулого, 91 року 255 , отець Іоанн був у Мікуліні, і воно йому дуже сподобалося: довго він милувався з балкона на мальовничу горбисту околицю, вкриту луками, гаями та лісами на кілька верст, на скільки тільки може вистачити око. 8 липня я тільки-но зібралася туди йти, як раптом отримана була телеграма, що отець Іван уже їде. Всі почали готуватися до Святого Причастя, і ці дні для Гориць були днями посту та молитви, всі готувалися до світлого свята. У ніч із 10 на 11 липня ніхто майже й спати не лягав, з хвилини на хвилину чекаючи на пароплав. Нарешті о 9 з половиною години ранку пролунав урочистий дзвін столітніх Горицьких дзвонів. Весь монастир ніби воскрес від радості... Монахині струнко стали в два ряди від святих воріт до ігуменського дому та собору, а я вийшла на балкон з ігуменею з її келій і побачила білий, як лебідь, пароход, що наближався, а на рубці його, мов ангел Божий, стоїть від ангел Божий, стоїть від ангел Божий, стоїть від ангел Божий. словами, що тоді відчувала. Сльози радості нестримно лилися з очей: нарешті я знову побачила його, моє сонечко, яке тільки одне висвітлює та зігріває моє життя. З пристані отець Іван прямо проїхав у собор, де зараз же і почалася заутреня, за якою він, як завжди, читав і співав сам. За обідньою мені випадково довелося стояти біля південних дверей вівтаря, і таким чином мені випала рідкісна, щаслива доля бачити служіння отця Іоанна перед престолом Господа: що за щасливі та єдині у всьому житті хвилини я переживала тоді! Бачачи полум'яну, слізну молитву цього істинного служителя Божого перед престолом, його глибоке благоговіння до скоєних Таїнств, – мимоволі відчуваєш усією своєю істотою, що хліб і вино, що перетворюються, є істинно Тіло і Кров Христові. В ці хвилини якось відмовляєшся від усього земного і бачиш перед собою тільки святий престол і перед ним отця Івана, що молиться; душа палко молиться, хоча тілом у ці хвилини і не ворухнешся: і як благотворно діє на душу така молитва! Точно воскреснеш після неї, і так молитися можна, здається, лише з отцем Іваном. Після обідні він нас майже всіх причастив; сповідь була спільна, за якою його задушевна, глибоко проникаюча в душу кожного мова річкою текла: і мені передавали, що, слухаючи отця Іоанна, всі плакали (народу було ще більше торішнього), але я, крім отця Івана, що говорив, нікого і нічого не бачила. Як я гірко тут шкодувала, що позбавлена ​​щастя чути його, кожне слово якого для мене, право, солодше за мед і соту. О другій годині дня все скінчилося, і отець Іван втомлений вступив у келії ігумені, напився чаю і зараз же поїхав, разом з ігуменею, до Кирилів. Тут мені сказали, що отця Івана раптово викликали до Петербурга і він після обіду їде назад до Рибінська. Коли він повернувся, я йому й кажу: «Батюшко, візьміть мене з собою на пароплав, мені треба повернутися до Ярославля». Він обійняв мою голову і, зрозуміло, взяв мене, і як я була цьому рада! Тут сіли за стіл, під час якого знову співали всі три хори черниць. Отець Іоанн сам вибрав піснеспіви, і першою проспіваною була зворушлива молитва до Пресвятої Богородиці: «Хто Тобі не втішить...» 256 Добра ігуменя, ледве жива, забувши свої недуги, сяяла радістю, що Господь знову приніс до них отця Івана. До глибини душі торкнулися мене проводи Горицями отця Івана. Дзвін так урочисто гудів, що навіть земля під ногами тремтіла. Весь берег був залитий народом і черницями, і я дивувалася, звідки в такому пустельному місці з'явилася така маса народу? Коли пароплав рушив, усі майже черниці стіною рушили берегом за пароплавом, так було всім дорого кожну зайву мить бачити цього великого молитовника перед Богом за нас грішних. І ще довго черниці бігли за пароплавом. Як на гріх, на дорозі зустрічалися огорожі, які вони швидко розбирали або перелазили. Батько Іван весело посміхався, дивлячись на їхню роботу, і спочатку капелюхом, а потім білим прапором махав їм хрестоподібно. Нарешті й найневтомніші відстали і до землі йому вклонилися, отець Іван благословив їх і теж поклонився їм. І ще довго він дивився на монастир, що віддаляється, ніби молячись і внутрішньо закликаючи на нього Боже благословення. Пароплав був найнятий спеціально для отця Іоанна, і тому, крім його супутників, жодних інших пасажирів на пароплаві не було. І тут почалося моє блаженство: я з ним розмовляла, висловивши йому майже все, чим душа була зайнята і хворіла, і на все отримувала відповідь. І з якою справжньою батьківською любов'ю та увагою він ставився до мене! Кожна хвилина тут була для мене життям і дорожче цілих років життя без нього. Нарешті, отримавши від нього благословення, зі спокійною совістю та з душею, переповненою втіхою, я пішла до каюти. Заснути, проте, я не могла всю ніч: радісна думка, що й отець Іван тут же за стіною перебуває, проганяла сон. О 2 годині ночі пароплав прибув до Череповця, але, щоб не турбувати Батюшку, зупинився серед річки і тільки о шостій ранку тихо підійшов до пристані. Я скоріше вирушила до церкви, куди і отець Іоанн приїхав, але насилу і лише завдяки одному із супутників отця Іоанна мені вдалося пробратися до церкви, яка була битком набита народом. Після обідні отець Іоан повернувся на пароплав. Здавалося, все місто зібралося на берег проводжати отця Іоанна, і все було залито яскравим промінням сонця. Череповець мальовничо розташований у зелені по горі; світло, радісно було дивитися на все це, і сам отець Іоанн весело та з видимим задоволенням милувався на цю святкову живу картину. У мешканцях Череповця я помітила дорогу і прекрасну межу – це тепла участь справою до бідних та хворих. Довго ми ще милувалися цим мальовничим куточком; нарешті через кілька поворотів річки місто зникло з очей. Весела річка Шексна, здається, і півверсти не тече у прямому напрямку, а все згинається зигзагами, за кожним майже поворотом уявляючи новий ландшафт. Який увесь цей день був для мене щасливим і радісним! Сидячи на рубці, я майже весь час була з отцем Іваном, кілька разів він сам підходив до мене. Підійде бувало, посидить, приголубить мене, що спитаю, на все відповість і знову відійде; а раз дав мені свій щоденник, 4-й том 257 (ця книга, за глибоким її змістом, неоціненна, в ній на всі питання життя знайдеш мудру і ясну відповідь і пораду), і зробив на ньому найдорожчий для мене напис. Увечері отець Іоанн служив на палубі спільний молебень із водосвяттям; всі службовці пароплава палко молилися разом із отцем Іоанном. Тут чудова обставина сталася зі мною. З ранку в мене чомусь розболілася права нога, надвечір біль посилився, ступня розпухла, як колода. Злякавшись цієї раптової хвороби, я сказала про неї одному із супутників отця Івана, але він тільки й міг порадити, щоб я, приїхавши до Ярославля, скоріше звернулася до лікаря, бо хвороба небезпечна. А я подумала: краще я звернуся до свого безоплатного лікаря і насилу від сильного болю піднялася на рубку. Там, показуючи батькові Іванові хвору ногу, я кажу: «Батюшко, нога у мене сильно розболілася, що мені робити?» А він лише трохи потріпав хворе місце і відійшов. Уявіть моє здивування: біль миттєво зник, так що мені навіть самому не вірилося, що зараз у мене нога так сильно хворіла. Через кілька хвилин зі ступні ринула вода, тим усе й скінчилося. Тільки невеликий шрам, що залишився досі, свідчить, що нога справді хворіла. Цей випадок нагадав мені такий самий майже випадок, що був зі мною минулого року. Коли отець Іван повертався з Архангельська, то від Устюга до Вологди нам довелося три доби їхати на поштових 259 . Від постійної тряски у мене страшенно розболілася голова. Коли ми під'їжджали до останньої станції, то від нестерпного болю я впала в якийсь напівсвідомий стан і тільки думала: Господи, чи скоро приїдемо на станцію? Попрошу там Батюшку покласти свою руку на голову. Під'їхавши до станційного будинку, отець Іван швидко вийшов з кибитки, народ разом кинувся до ґанку, і я насилу пробралася на станцію. Коли я увійшла до кімнати, отець Іван дивився у вікно. Не встигла я рота розкрити для прохання, як він швидко звернувся до мене, взяв мою голову і сильно потряс її, - це мене так вразило, що я, забувши, навіщо прийшла, замість прохання кажу йому: "Батюшко, смерть мене розтрусило", - а він знову потряс у мене голову, і я сказала: " прийшла до вас, щоб попросити вас свою руку покласти мені на голову, сильно вона розболілася». А він лише на це посміхнувся. І що? Біль одразу зник, тож коли через три години ми приїхали до Вологди, то я не тільки болю, але навіть і втоми майже не відчувала. Так сильно один дотик руки людини, усією своєю істотою відданої Богові, – до тих, проте, хто зі щирою довірою до неї ставиться. Рада я була, що моя нога одужала за молитвою отця Івана, але поділитися своєю радістю ні з ким уже не встигла, бо довелося попрощатися тут із отцем Іоанном. Залилася я сльозами, палко приникнувши до його руки, і щиро, від душі сказала йому: «Право ж, Батюшко, легше з життям попрощатися, ніж з вами!» Обіруч він обійняв мою голову і ніби молився наді мною, а я одного бажала, щоб молитвами отця Івана Господь навчив мене і дав мені можливість жити з користю для людей. Не доїжджаючи до Рибінська, зустрів нас поліцейський пароплав. Батько Іван перейшов на нього, а потім його перевели на парову шлюпку, яку конвоїрувало чотири пароплави. З того моменту, як образ отця Іоанна зник з моїх очей, я одразу відчула себе осиротілою: нікого і нічого я вже не бачила, пішла на рубку і очей не спускала з червоного і синього вогників шлюпки, які, здавалося, тонули в широкому роздоллі Волги, тому що у цих вогників на моє життя. Незабаром шлюпка зникла між барок, і на березі, як потім мені розповідали, з побоювання, щоб на пристані через темряву отця Івана не розчавили, чекала його карета. За кілька хвилин зупинилися біля пристані і ми. Вранці мені сказали, що отець Іван служить у жіночому монастирі 260 , я скоріше вирушила туди. Рибінці, мабуть, не знали, де він служить, і тому до церкви можна було вільно пройти. Слава Богу, стоячи біля амвона, я близько і ясно бачила служіння отця Івана і всією душею молилася, щоб Господь зберігав на всіх шляхах від ворогів видимих ​​і невидимих ​​цього воістину Божого обранця і молитовника за нас грішних. Після обідні отець Іван заїхав до ігуменя. Дізнавшись, де знаходиться отець Іван, рибинці річкою потекли до монастиря; хто біг, хто їхав, щоб отримати хоч загальне благословення від дорогого для всіх Батюшки отця Івана. Коли я повернулася на пароплав, то мені треба було перебратися на Літакську пристань, і я почала шукати очима, кого б попросити перенести мені речі; помітивши це, двоє робітників (що колеса на рубці повертають, вони бачили, як уважно отець Іван ставився до мене) зголосилися перенести їх; я їм помітила, що мені й одного робітника досить, оскільки багаж у мене невеликий, але вони неодмінно обидва хотіли нести. Перенісши мої речі і влаштувавши мені все в каюті, вони почали йти; я хотіла дати їм на чай, але вони навідріз відмовилися, а тільки вклонилися мені та перехрестилися, ніби даючи цим зрозуміти, що їм дорого послужити і тим, кому отець Іван надавав свою увагу. Дивлячись услід за цим добрим робітником, маленьким в очах людей, але великим у Бога, я подумала, як було б добре на Русі, якби хоч п'ята частина шанувальників отця Іоанна мовою, почитали б його і ділом, беручи з нього живий приклад теплої любові до ближнього і взаємної допомоги один одному! Тоді менше було б у нас такої обурливої ​​злиднів, а водночас і злочинів. Цим тільки шляхом, мені здається, легше і скоріше можна досягти Царства Небесного, за словами Самого Спасителя, Який каже: Блаженні милостиві, бо вони помиловані будуть 261 . Так скінчилася моя нинішня подорож з отцем Іваном, за яку не знаю, як дякувати Господу Богу. Світло та радісно було на серці, коли я поверталася додому; душа була сповнена якимось несвідомим світом і спокоєм: чого вона хотіла, те сповна й одержала. Ось і справдилися слова отця Івана. Минулого року він, виїжджаючи з Гориць, написав мені втіху: «Побачимося через рік», – і через рік мені Бог навів побачитися з ним у тих самих Горицях. Та й кожне слово отця Івана завжди буквально сповнюється. Дай тільки, Господи, щоб ця подорож моя з ним була не остання для мене. Петербурзькі спогади Приїхавши в Ярославль з цієї щасливої ​​поїздки, я з першого ж дня по вуха пішла в найрізноманітніші турботи, які до кінця жовтня Бог допоміг мені все закінчити дуже благополучно, і не встигла я привести себе в порядок, як 18 листопада отримую з Петербурга від свого щирого знайомого священика о. М. К. (він, як земляк отця Іоанна, їздив до нього на освячення храму в Суру, і ще на пароплаві з Архангельська я з ним познайомилася, і в Сурі всі разом були) 262 лист з переконливим проханням приїхати до нього на освячення нового храму при Олександрівській ремісничій школі. Того ж дня я виїхала з Ярославля, і 20 листопада була вже о. М, де вся родина, дякую – зустріла мене з родинною привітністю. 21-го числа вирушила до всеношної до нового храму. При вході в нього я була вражена його пишнотою, наче наречена Христова він прикрашений: високий, світлий, просторий; амвон влаштований на цілий аршин вище статі всієї церкви, і з усіх пунктів храму видно священнодійство, що дуже важливо для тих, хто молиться. Іконостас білий, весь покритий витонченим золотим різьбленням, ікони мальовничі, і лише місцеві Спасителя та Божої Матері – у срібних ризах; особливо чудова витонченістю та красою корона на голові Богоматері, обрис корони зроблено із суцільної діамантової нитки, яка рельєфно видно і ллє ціле море вогнів. Уся церква з хорами справила на мене найрадісніше і найсвітліше враження, справді, наче наречена вона чекає Христа в ризах позлащених 264 . Особливо тепле і благотворне враження справляє на душу напис, поміщений у вівтарі на всю східну сторону, - вислів з Євангелія: Прийдіть до Мене ecu трудящіеся і обтяженні, і Аз упокою ви: візьміть ярмо Моє на собі і навчитеся від Мене , як скромно вашим... 265 Не могла я намилуватися на неї. Усі приналежності до освячення престолу містилися на столі, що був поставлений серед церкви, перед ним і звершували богослужіння. На кліросі помістився хор у 65 чоловік хлопчиків та дівчаток – вихованців школи. Почалася всенічна, і новий храм вперше оголосився чистими дитячими голосами... Діти співали з видимою старанністю, і деякі з них були такі малі, що майже буквально до них підходили слова псалма: З вуст немовлят звершив ecu хвалу 266 ! Всеношну служило кілька священиків, і вона скінчилася о десятій годині. Цілу ніч я не могла й хвилини заснути від радісної думки, що скоро побачу служіння отця Івана. 22 листопада о 6-й годині ранку ми вирушили до нового храму, куди і отець Іван зараз же приїхав; мені Бог привів стати на кліросі, і отець Іван, вийшовши з вівтаря, випадково встав поруч зі мною і, розкривши книги перед моїми очима, почав читати і співати, так що мені вперше в житті зовсім несподівано довелося читати канони заутрені, які мене вразили своїм глибоким і зворушливим; я подумала, наскільки дивно-зворушливі піснеспіви нашої Православної Церкви; і вперше мені довелося їх дізнатися з-під руки отця Івана! (Він завжди тримає палець над тими словами, які читає.) Господи, і не висловити мені тієї радості, яку я тоді зазнала. Після заутрені отець Іван, їдучи зі школи, випадково зайшов до їдальні, де всі вихованці зібралися пити чай; побачивши в дверях отця Іоанна, всі діти разом йому в ноги вклонилися, а отець Іоанн усміхнувся на їхню щиру дитячу старанність і ласкаво сказав: «Здрастуйте, діточки, здравствуйте, милі!» А дітки йому заволали: «Здрастуйте, Батюшка, благословіть!» Благословивши їх, він поїхав, але о дев'ятій годині знову повернувся. Рівно о 9 годині приїхав єпископ Нікандр (вікарій Нарвський) 267 і розпочалося урочисте освячення храму. Хто не знає цього до глибини душі зворушливого та зворушливого обряду – серце тремтить від радості, дивлячись на всю цю чудову церемонію. Поки омивали престол, ми, жінки, стояли у вівтарі, і я, стоячи біля отця Івана, все близько й добре бачила, що мене невимовно тішило. Після уклінної молитви жінки пішли, і архієрей став престол святим світом помазувати; потім, засвітивши з кадила свічку, він нею засвітив усі вогники і лампади у вівтарі, і тут усе духовенство і народ із запаленими свічками в руках пішли хресною ходою, в якій отець Іоанн ніс храмову ікону святого благовірного князя Олександра Невського, в стару церку вирушили навколо храму. Коли вернулися на паперть, то перед зачиненими дверима храму (куди заздалегідь пройшли співачі) архієрей, поставивши на приготований стіл святий дискос з мощами, при співі 23-го псалма, окадівши святі мощі, виголосив: Візьміть браму князі ваша, і візьміться брама вічна! А співачі з церкви ніби з іншого світу запитали: Хто є Цар слави? Владико при словах: Господь сил, Той Цар слави 268 ! високо підняв святий дискос із мощами та осінив їм хрестоподібно храм; Цієї хвилини двері відчинилися, і всі зі співом увійшли до церкви, яка вже вся була залита вогнями. Господи, як було світло і радісно тоді! Потім стали храм хрестоподібно миром помазувати і окроплювати святою водою, після чого розпочалася перша в новому храмі Літургія, яку звершував архієрей із отцем Іоанном, архімандритом та цілим собором священиків та дияконів. Наприкінці обідні о. М. промовив проповідь на слова псалма: Господь царю, в лепоту вдягнуться... 269 ​​Він говорив з видимим натхненням, довівши, як вкрай необхідний був цей храм, і від імені Церкви щиро, палко дякував усім, хто так чи інакше сприяв його влаштуванню; після нього сказав прекрасне повчання архієрей на слова апостола: «Ви є храмом Божим, і Дух Божий живе у вас 270 ». Після подячного молебню всі попрямували до обіднього столу, який було влаштовано у трьох залах на 500 осіб. Мені довелося поміститися недалеко від отця Івана, і я була рада, що Бог знову привів мені бути з ним. За обідом багато було тостів і вимовлено промов, але отець Іван кудись поспішав і, пробувши лише до половини обіду, поїхав. Без нього і ми незабаром вирушили до о. М. до будинку. Але не довго довелося відпочити: о 6-й годині ми знову зібралися всі до храму до всеношної, оскільки 23 листопада було храмове свято святого благовірного князя Олександра Невського. Так відбулося повне радості та втіхи освячення головного престолу у храмі. Вівтар був ще не готовий, і його припускали освятити в недалекому майбутньому. Батькові Іванові дуже, кажуть, сподобався цей храм, і він тоді вже сказав: «Буду і на освяченні болю в цьому храмі». Цілий тиждень у ньому звершували богослужіння, і я не могла намилуватися на цей чудовий храм, шкода було і з церкви піти, коли служба ввечері закінчувалась і останні відблиски свічок та лампад завмирали у витонченій позолоті іконостасу. 11 грудня призначено було скасування святого престолу у старій домовій церкві. О дев'ятій годині вечора, без народу, о. М. з причтом у повному одязі пройшов у вівтар старої церкви, яка була вся занурена в глибоку темряву, і тільки святий престол був освітлений свічками; там було відслужено молебень, після нього священик (а за ним і ми всі) востаннє на колінах палко помолилися перед святим престолом, на якому 20 років приносилася Безкровна Жертва. Потім на дискосі підняв святий антимінс зі святими мощами на голову і при співі тропаря: «Що в усьому світі мученик Твоїх...» 271 урочисто переніс у новий храм (на другий день він їх відвіз до Олександро-Невської Лаври), який з розкритою Царською брамою був заздалегідь освячений. Потім, повернувшись, своїми руками зняв одяг з престолу і жертовника і також переніс їх у нову церкву, помістивши на місці майбутнього вівтаря: на місце, де вже був святий престол, зараз поставили образ двонадесятих свят у великому кіоті. Вперше в житті я бачила церемонію скасування престолу, яка справила на мене глибоке і незабутнє враження: жваво мені здалася заутреня Великої Суботи – коли ми робимо спогад про поховання Спасителя, щоб завтра світло святкувати Його воскресіння. 13 грудня мені знову довелося бути на обіді з отцем Іваном в одних знайомих. Дві години я з ним провела, і як мені дорогий був цей годинник: він весело слухав, що йому говорив, але сам дуже мало говорив, видно, що його натхненна промова тільки в храмі Божому рікою ллється, зате скільки гарячої любові до ближнього світилося в його ясному і проникливому погляді, і як він різко відрізнявся: переконуєшся, що між нами дійсно не від світу цього 272 чоловік. Я його спитала, чи можна мені їхати в Кронштадт говіти? Він відповів: «Коли завгодно приїжджай». 15 грудня я вже летіла в Оранієнбаум, там нас зустріло більше сотні візників, здебільшого чухонців; найнявши одного ресника 273 , я вирушила в Кронштадт морем; їду та хрещуся, дивлячись на небачене мною зроду видовище: їхало нас прочан нескінченна низка найрізноманітніших, починаючи від багатіїв на рисаках, з хутряними ковдрами, до чухонців з бідняками на ледь живій конячці, і всім нам однаково служив. Андріївського собору у Кронштадті. А до нас назустріч рухався такий же безперервний і різнокаліберний потяг богомольців, які вже поверталися з Кронштадту. Вперше в житті мені довелося бачити цей воістину морський хресний хід (який тут майже щодня повторюється багато років). Раптом бачу, назустріч нам, поспішаючи до поїзда до Петербурга, отець Іоанн летить як стріла у відкритій кибитці у двох конях. І щодня незважаючи на жодну погоду, поспішаючи на допомогу до страждаючих і хворих, їздить так цей великий трудівник. Другого дня о п'ятій ранку я вирушила до собору. Ніч була темна, все небо було усіяне зірками і морозило... Коли я вийшла на площу, то серце в мене здригнулося: з усіх вулиць, по всіх напрямках народ безперервно біг до собору і цілою масою стояв близько години біля замкнених дверей. Коли собор відімкнули, всі кинулися в нього, і в кілька хвилин цей величезний храм наповнився тими, хто молиться (з сумом зауважу, що нас, приїжджих, іноді за тисячі верст, мешканки Кронштадта нижчого класу безцеремонно відштовхують назад і тим багатьох позбавляють єдиного випадку бачити отця Іоанна). О 6-й годині почалася заутреня, і отець Іван вийшов на клірос, але на моє горе, мене, маленьку і глуху, ніхто не хотів пропустити вперед до ґрат, і я, стиснута з усіх боків, нічого не бачила і не чула. 18 грудня мені Бог допоміг пробратися до ґрат перед Царськими дверима і бачити служіння отця Івана... Як я була цьому рада. Після обідні була спільна сповідь: отець Іван, прочитавши молитви до сповіді, почав говорити до народу. Що тут було – я не знаю, бо бачила тільки отця Івана, що говорив, обличчя якого, та й вся зовнішність, були осяяні якоюсь неземною і невимовною величчю і разом світлим і радісним одухотворенням. Але мимоволі звернули мою увагу на себе два пани, що стояли за ґратами переді мною: один сивий, другий молодий, обидва вишукано і чепурно одягнені: спочатку старий отця Іоанна слухав з поблажливим виглядом, а молодий просто з посмішкою, але в міру продовження промови батьком Іоанном явилося серйозно й усвідомлено. скінчилося тим, що обидва вони не встали, а прямо впали на коліна й заплакали навзрид, закривши обличчя руками... Так сила слова переконання отця Івана пробудила їхнє сумління. Ще бачила, як отець Іван, дивлячись на гаряче каяття більш ніж двохтисячного натовпу, сам заплакав і зі сльозами молився... Потім підняв епітрахіль і нею хрестоподібно назвав усіх. Усі впали навколішки і заливались сльозами. Видовище було воістину зворушливе і приголомшливе. Ось, між іншим, як мені передавали, в яких словах приблизно отець Іван звертається до тих, хто кається і пояснює «Грішники і грішниці, які бажають приступити до Святих Таїн, браття та сестри! Чи ви приготувались до сприйняття такого великого Таїнства? Знаєте, що велику відповідь несу я перед Престолом Всевишнього, якщо ви не приготуєтеся. Знайте, що ви каєтеся не мені, а Самому Господу, Який невидимо присутній тут, Тіло і Кров Якого знаходяться зараз на жертовнику. Слухайте ж, браття та сестри, молитву. (Читається перша покаяна молитва.) У цій молитві до Бога Отця, Першої Особи Пресвятої Трійці, Господа Всеблагого, Всесвятого, Всюдисущого, Премудрого, Всетворного, Всемогутнього, Всеправлячого, Страшного всякої тварі, Свята Церква молить Господа, щоб Він дарував помилування грішникам, що каються, і простував би грішникам, і простував би грішникам. беззаконня, скоєні чи з легковажності, чи з необдуманості, свідомо чи мимоволі, пробачив би і помилував би, як колись помилував пророка і царя Давида, який тяжко згрішив перед Богом. Прогулюючись одного разу на терасі свого палацу, він побачив дуже красиву молоду єврейку, що купалася, полонився її красою, запалився до неї пристрастю і побажав зробити її своєю дружиною, для чого чоловіка її послав на війну і наказав воєначальникам поставити його на небезпечному місці, де його і вбили. Але пророк Натан, посланий від Бога, став посилено і твердо викривати царя Давида в беззаконні, переконуючи його розкаятися. Давид нарешті усвідомив свій тяжкий гріх, став щиро і палко каятися перед Господом і молитися, проливав гіркі сльози про свій гріх; Тоді Господь почув крик серця його і пробачив йому гріх його. Давид до гріха мав Святого Духа, Який відступив від нього після гріха, але коли він покаявся, Дух Божий знову вселився в нього і не покидав його до кінця його днів. Цар Давид свою серцеву і щиру скорботу про гріхи висловив у псалмах, в яких дякував і прославляв Господа. Він залишив після себе книгу – Псалтир, яка вживалася в Православній Церкві, а загальновідомий псалом 50-й “Помилуй мене, Боже!” є прекрасним і незамінним зразком серцевого покаяння. Братіє! Цар Давид був чоловік благочестивий, лагідний, незлобивий, мудрий, що мав дар пророцтва, і то згрішив, не встежив за собою. О, як легко згрішити людині! Потрібно бути пильним до своєї душі, треба завжди стежити за собою, приборкувати свої почуття. Інший цар, Манасія, відпав від Бога і впав у ідолопоклонство, займався волхвуваннями, викликанням духів, був спірит, по-сучасному, і дітей своїх навчав тому ж. Невдячний, гордий, зневажав народ, що любить Бога, а себелюбних, подібних до себе, пестив і наближав. Своїми беззаконнями він прогнівав Господа, довготерпіння Господнє вичерпалося: під час війни юдеїв з ассиріянами Манасія був узятий у полон, руки та ноги його були закуті в колодки, а в ніздрі було просунуто мідяне кільце; у такому ганебному вигляді його провели Вавилоном і кинули в похмуру в'язницю, де й тримали три місяці. І ось, перебуваючи в такому тяжкому полоні, він схаменувся, усвідомив свої гріхи перед Господом і свою нікчемність, зрозумів, що він черв'як, що пишатися йому нема чого, тому що перед Господом усі рівні: усіх Бог створив однаково, створив з одного пальця і ​​в палець всіх оберне. Манасія почав старанно молитися, каятися, плакати день і ніч за свої помилки: Господь почув його благання і пробачив його. Цар Манасія залишив покаяну молитву, яка читається Великим постом, на повечері. В особі цих двох царів, Давида та Манасії, які тяжко згрішили, Свята Церква представляє зразки щирого і серцево-глибокого покаяння. Господь Бог – Страшний Суддя всієї землі. Він не подивиться ні на чиє обличчя: чоловік чи жінка, юнак чи юнак, цар чи простолюдин, пан чи мужик, генерал чи солдат, багатий чи бідняк – перед Ним усі рівні, а дивиться яке сподівання, яка віра, які справи, дивиться на серце. З людей, які високо стоять, освічених Господь більше стягне, ніж з простолюдинів, хоча не спускає і останнім, коли вони грішать, пиячать чи перелюбствують. Слухайте, браття та сестри, другу молитву до Ісуса Христа, Сина Божого: (Читається друга покаяна молитва.) У цій молитві Свята Церква благає Первопастиря, щоб Він, Многомилостивий, пробачив наші неправди, молить помилувати, позбавити нас від вічної муки і пробачити беззаконні наміри, думки наші та беззаконні вчинки. Свята Церква молить Ісуса Христа, Сина Божого, що взяв на Себе гріхи всього світу і прийде зі страшною славою судити живих і мертвих, помилувати нас, як двох євангельських боржників, яким не було чим заплатити великий борг позикодавцям; як блудницю, яка своїми сльозами омивала ноги Христа і обтирала їх своїм волоссям 277 . Господь Бог бачив її справжнє каяття, бажання загладити свої гріхи і відпустив її зі світом. Так само всім, хто кається, буде прощення і звільнення від вічного борошна. Нам дано в житті дуже багато часу одуматися, щоб ми пожурилися, погорювали, поплакали, але люди лінуються, не хочуть піклуватися про свою душу, не хочуть боротися з гріхами, які, як таті та розбійники, вриваються в їхні душі, не хочуть воювати з ними, відганяти їх. Господь Бог робить все для тих, хто любить Його, а які зухвало відштовхують правицю Божу – не бажають самі собі добра, самі йдуть на смерть. Без Бога ми й однієї секунди існувати не можемо: своїм життям, диханням, повітрям, яким дихаємо, сонячним світлом, їжею, питтям – усім зобов'язані Христу; ми мусимо Йому без кінця, ми Його неоплатні боржники. Господь Бог – Страшний, Праведний Суддя, Він не помилував занепалих ангелів, що гордилися проти Самого Бога, але засудив їх на вічне борошно. Ми, грішники, грішимо щохвилини і прогнівляємо Господа своїми гріхами. Чому ж нам така поблажливість? Бог Отець послав у світ Сина Свого коханого, Який прийняв на Себе гріхи всього світу, постраждав за гріхи людей, зняв з людей прокляття, що тяжіло над ними з часу гріхопадіння перших людей, і натомість дарував благословення. Господь Ісус Христос через Свої Хресні страждання визволив нас від вічної муки і таким чином задовольнив Божественну правду і виконав всю Божу правду, а це міг зробити тільки Син Божий, а не людина. Бог Отець віддав усю владу суду над людьми Ісусу Христу, Господь Ісус Христос дав владу апостолам, а ті архієреям і священикам, отже, в тому числі, і мені, грішному ієрею Іоанну, – дозволяти каючимся, прощати чи не прощати, дивлячись по тому, щиро. Якщо людина кається щиро, з серцевою скорботою, то священик дозволяє від гріхів; навпаки, якщо людина кається не щиро, несвідомо, то священик не відпускає їй гріхи, щоб вона схаменулась. Отже, щоб отримати прощення гріхів, необхідно каятись гаряче, щиро, сердечно. Що таке покаяння? Покаяння є даром Божим, дарованим Богом заради заслуг Сина Свого коханого, який виконав усю правду Божу. Покаяння є даром для самозасудження, самовикриття, самодокорення. Покаяння є твердим і неухильним наміром залишити колишнє гріховне життя, виправитися, оновитися, полюбити Господа всією душею, примиритися з Богом, зі своєю совістю. Покаяння є твердою надією, надія, що Милосердний Господь простить усі наші гріхи. Хто не кається, той стає ворогом Церкви; як гнилі сучки або гілки відпадають від дерева, так і нерозкаяні грішники відпадають від Глави Церкви – Христа. Сам Христос є виноградна лоза, а ми гілочки, що живляться життям, соками цієї лози. Розкольники гинуть в омані, пашківці теж гинуть, гинуть і толстовці, вони грішники нерозкаяні: самі гинуть та інших тягнуть на смерть. Брати і сестри, чи каєтесь ви? Чи бажаєте виправити своє життя? Лінавались Богу молитися? пиячили? чинили перелюб? обманювали? клятвозлочинили? богохульствовали? заздрили? хитрували? сердилися? злословили? крали? Так, багато, багато гріхів у вас, браття та сестри, всіх їх і не перерахувати». (Читається дозвільна молитва.) Після цього отець Іван вийшов із Царської брами зі Святою Чашею в руках і почав майже всіх причащати. Цього дня я просила, щоб отця Івана попросили до мене в номер, але він весь день був у Петербурзі. 19 грудня була страшна хуртовина, і я не могла навіть йти до всеношної; о дев'ятій годині вечора мені раптом кажуть: «Батюшка приїхав!» І не встигла я вибігти його зустріти, він як Ангел Божий з'явився до мене: відслужив молебень, посидів, трохи написав – що мені потрібно було і, обласкавши, поїхав. Не висловити словами, як він мене зворушив і з яким благоговінням я його проводила: їхати до тих, хто просить; його не затримують ні холод, ні завірюха, аби була в нього вільна хвилина. Того ж вечора приїхала з Петербурга моя добра знайома О. і зупинилася в одному зі мною номері. 20 грудня вона причащалася; після обідні отець Іван відвідав її, відслужив молебень і, на її прохання, залишився обідати; обидві ми всім серцем були цьому раді і, провівши його, вирушили на вокзал. Бог привів нам їхати в одному вагоні з отцем Іоанном, і я щиро дякувала за це Богові, і подумала, як же Господь близький до нас і бачить наші бажання: Він бачив, як мені в церкві гірко було, що народ не пускає мене вперед до ґрат і цим позбавляє мене єдиного втіху й бачити нагоди довго бачити і говорити з ним, і тим воістину оживив мою душу. Свято Різдва Христового я провела радісно і спокійно в добрій та щирій сім'ї о. М. 31 грудня о. М. каже мені: «Сьогодні о 12-й годині підемо до церкви зустріти новий рік молебнем». Я недовірливо йому помітила, що навряд чи хтось піде вночі слухати молебень, у всіх сьогодні гості чи самі в гостях, він мені відповів: «А ось ми побачимо, цей молебень буде у нас перший, раніше не можна було, бо стара церква примикала до спальні вихованців школи; але в Олександро-Невській Лаврі та деяких церквах Петербурга ці молебні під новий рік вже давно існують». О дванадцятій годині ночі ми вирушили до церкви. Уявіть моє здивування, коли, підходячи до неї, я побачила, що народ з усіх боків поспішає, як у Великдень, до храму Божого. Уся церква була залита вогнями, і народу стільки було, що ми насилу пробралися на амвон. Дивлюсь, о. М. стоїть на амвоні і каже повчання на тему: навіщо ми, вітаючи один одного з новим роком, звикли додавати побажання і нового щастя, і в чому щастя? І пояснивши, що справжнє щастя полягає в тому, щоб бути задоволеними тим, що Бог дав на спадок кожному з нас. Його імпровізована мова річкою текла, і треба було бачити, з якою глибокою увагою та цікавістю слухав його народ; без п'яти хвилин о 12 годині скінчилося повчання, розкрилася Царська брама, і священик з дияконом у повному святковому вбранні вийшли на амвон, і почався молебень з уклінністю. Уся церква палко молилася. О другій годині ночі скінчився молебень, і народ почав розходитись; всі радісно хрестилися та вітали один одного з новим роком. Дивлячись на повне висвітлення храму, на блискучі шати священнослужителів і на ціле море народу, що гаряче молиться, я радісно і до глибини душі була зворушена всім цим видовищем і від щирого серця дякувала Богові за того, хто дав першу думку ввести ці молебні 278 ; він своїм істинно чуйним і благочестивим серцем дуже влучно зрозумів милозвучну струну в серці російської православної людини і дав їй можливість вирватися назовні на цьому північному молебні. Кожен із нас, починаючи якусь справу, мимоволі скаже в душі: «Господи, благослови!» Кожному хочеться, щоб його справа скінчилася благополучно, і тому спочатку просять благословення Божого. Як же не просити цього благословення у такий важливий момент, як початок новоліття? Саме Святе Письмо вчить нас цьому, кажучи: Благословиш вінець літа благості Твоєї 279 , Господи! А чи так ми чинимо здебільшого? Саме в цей момент у нас і йде, як кажуть, стовпотвор вавилонське: вино, карти, танці – ось звичайна зустріч нового року, з невеликими винятками. Щоправда, багато хто з веселих при ударі годинника, в глибині душі скажуть: «Господи, благослови нас на новий рік!» Ось цей молитовний крик душі почув і зрозумів той воістину добра і прониклива людина, і дала можливість усім, хто щиро бажає освятити ці важливі хвилини молитвою, і, слава Богу, цих охочих виявляється маса, яка, кажуть у Петербурзі, з кожним роком збільшується. Дай тільки, Господи, щоб ці істинно благотворні молебні о 12 годині ночі під новий рік швидше поширилися і по всій Росії. Скільки гріхів і спокус ми уникнемо і схилимо Господа на милість до нас грішних, якщо зустрічатимемо новий рік не грішними гулянками, а молитвою в храмі Божому. Правда, я знаю, що церковний день починається з вечірні попереднього дня, і новоліття вважається не з 1 січня, а з 1 вересня, тоді б очевидно і треба служити новорічний молебень, але ж ми, грішні, мирські люди, за указом царя Петра Великого - зобов'язані справляти громадянський новий рік 1 січня, ночі. Цей корінний, давній звичай важко змінити. Щоправда, багато хто не проти, мабуть, з вечора сходити до вечірні чи всеношної, але в них таки залишається цілий вільний вечір, який вони віддають зустрічі нового року, а багато хто, не знаючи, як убити час, вдається до невинного розгулу. Тому, дивлячись з моральної точки зору російського народу, повторюю, так гаряче бажано, щоб ці опівнічні молебні якнайшвидше поширилися в містах і по всій Росії (дивлячись за взаємним бажанням церковного причту і парафіян) і не зустріли б через недоречний час. Вже якщо чинити за буквою церковного статуту, то треба й нашу півночі виконати не перед заутренею, як її у нас зазвичай роблять, о 6-й годині ранку, а опівночі. Думаю, що всі, кому справді дорога і близька серцю добра моральність російської православної людини, ясно зрозуміють, як багато благотворного добра можуть принести і вищезазначені молебні; шкідливо, що це саме й мала на увазі та справді освічена людина, з ініціативи якої введені в Петербурзі ці корисні молебні... 21 січня в мене знову була радість: мені сказали, що цього дня новий митрополит Паладій 280 буде служити обідню у Воскресенському жіночому монастирі, і я вирушила туди; дуже я раділа, що побачу служіння митрополита. Раптом відчиняються Царські двері, священики у повному одязі виходять на середину храму, дивлюся – між ними йде і отець Іоанн. Тут я вже й усіх забула, сльози радості градом покотилися... Гаряче в мене душа з ним помолилася і знову на кілька днів ожила духом... У лютому передбачалося освячення болю, але оскільки писання ікон не було ще готове, то його і відклали до 2 травня. Я зібралася додому до Ярославля поїхати, але добрі о. М. та його дружина вмовили мене залишитися до освячення, і я з радістю погодилася, тим більше, що іноді мала можливість бачити служіння отця Івана. Весь третій тиждень Великого посту я провела в Кронштадті і щодня була при служінні обідні отцем Іоанном, і, хоча не завжди його бачила, зате отець Іван часто бував у нас у номері, і я мала щастя користуватися його милістю і увагою і втішалася цим, коли не могла цим, коли не могла втішатися цим. Весь тиждень народу було дуже багато; у суботу причасників було п'ять тисяч, і я боялася, щоб мене в народі зовсім не розчавили, бо за ґрати мене не пустили, – не зважилася причаститися, і тільки в неділю, за власноручною запискою отця Івана, я потрапила за ґрати, і Господь сподобив мене прийняття святих Своїх, до Петербурга в одному поїзді з Батюшкою. Ще задовго до 2 травня йшли діяльні приготування до освячення болю в пам'ять 17 жовтня 1888 281 . Вівтар влаштували праворуч в рівень з головним вівтарем. Іконостас такий же білий, весь у витонченому золотому різьбленні. На храмовій іконі зображено святих, імена яких носить Богом збережена Царська Сім'я, а нагорі вміщені всі святі, пам'ять яких Церква святкує 17 жовтня. 1 травня всі приготування були закінчені, і о 6 годині ми зібралися до всеношної; після ж, пізно ввечері, отець Іоанн відвідав о. М. у нього в квартирі, чим усю родину невимовно порадував; хоч стомлений, але веселий і радісний, він вступив у будинок і зараз же почав служити молебень. Тут мене вразило одне явище – як молитва отця Іоанна сильно діє не лише на дорослих, а й навіть на немовлят. Трирічний малюк, син о. М., дивлячись на отця Івана, що молиться, так гаряче став на колінах молитися, що йому міг би позаздрити будь-який і дорослий богомолець. 2 травня о 7 годині ранку отець Іоанн служив утреню в новому храмі; мені знову Бог навів стояти поруч із ним на клиросе. Довго він служив утреню і після неї залишився в церкві до обідні; з багатьма говорив і втішав, кому поради давав. О дев'ятій годині приїхав єпископ Нікандр, і почалося урочисте освячення болю, тим самим порядком, як і головного престолу. Як під час хресного ходу, так і всередині храму отець Іоан окроплював святою водою. Під час Літургії, після причетного, о. М. сказав таку проповідь: Так нещодавно ще, браття, менше півроку тому, ми світло святкували духовне торжество благодатного освячення нашого нового храму. А ось сьогодні у нас знову радісне свято! Благодаттю Святого Духа, через благословення єпископське, при спільній молитві собору священнослужителів і вас, братія – християни православні, освятився сьогодні другий вівтар, приділений у нашому храмі, і на новоосвященному святому престолі сьогодні вперше принесена Богу за всіх нас і за весь світ християнський безкров! Відкрилося, отже, у нашому храмі нове невичерпне джерело благодаті Божої, що рясно виливається на всіх, з вірою і благоговінням, у простоті смиренного й скорботного серця, що вдаються до нього; з'явилася, значить, у нашому храмі ще нова нитка, що сполучає землю з небом, що з'єднує творіння з її Творцем, і людину з Богом... Слава і подяка Господу, Щедрому і Милостивому, Довготерплячому та Багатомилостивому до нас грішних! Новоосвячений храм присвячується великому імені святителя Христового Миколи Чудотворця... Велика популярність його у світі християнському: його знає Схід і Захід, бачать і всі кінці його чудотворення... Але в долі наших благодійних закладів священне ім'я великого угодника має особливе значення. Зі святкуванням дня пам'яті його пов'язується день початкового відкриття – багато років тому – нашого громадського будинку милосердя. А тому і тими, хто живе в закладах, пам'ять угодника Божого особливо шанується. Тепер же, коли ми маємо храм в ім'я його, він – святитель Христів – буде ще ближчим до нас своєю молитовною предстательством перед Богом за нас грішних... Відтепер він разом із благовірним князем Олександром Невським, ім'ям якого присвячений наш головний храм, – наші особливі, найближчі нам небесні покровителі наші! Їх і віднині, браття, закликатимемо частіше і частіше, старанніше і старанніше в молитвах своїх. Влаштування другого святого вівтаря або прибудови для церкви домовик не представляє, мабуть, необхідності. Правильно! Але влаштування це, браття, явилося як дотикова жертва вдячних сердець Санкт-Петербурзького ремісничого товариства Господу Богу за велике чудо дивної милості Божої до нашої дорогої вітчизни, явленої в чудовому спасінні благочестивого Государя Імператора нашого, Государині Імператриці з 8 серпня року. Новий храм наш, отже, вдячна жертва Господу Богу, який благодіяв нам 282 . Він повсякчасна пам'ять про вірнопідданську любов нашої до Государя. Нехай живуть ці святі почуття в наших серцях завжди, нині і повсякчас і на віки віків! А існування в нашому храмі освяченого нині другого святого престолу нехай нагадує нам завжди про необхідність цих почуттів, тобто вдячної молитви до Господа та синівської вірнопідданської любові до нашого Монарха. Отже, браття, тепер у нас у храмі два джерела єдиної благодаті – два святі престоли, начебто два храми, і, слава Богу, обидва благолепні, обидва прикрашені. А це, браття, нехай служить для нас постійним нагадуванням про те, що є у нас і ще храм, ближчий до нас – храм внутрішній, духовний, нерукотворний... Це ми самі: наша душа, створена за образом і подобою Божою, наше серце і навіть наше тіло... Хіба ви не знаєте, – каже святий апостол, – що ви Божий? 283 І цей храм наш нерукотворний має бути настільки ж чистий, благолепний, прикрашений і світлий, як усе це притаманне нашому новому рукотворному храму. А щоб бачити, що потрібно для цього, звернемо увагу на те, що становить невід'ємну приналежність храмів речових як місць особливої ​​Божої присутності, наприклад, хоча б нашого храму. Перше. Насамперед бачимо священні зображення, ікони, які наочно уявляють нам, що зробив Бог для спасіння людей і чим святі люди догодили Йому. Заглянемо у свій внутрішній храм – у свою душу – і подивимося: чи є в нашому розумі і в нашій пам'яті ці образи Божих і святих Його справ, і чи на видному місці вони у нас, тобто часто вони звертають на себе увагу і чи справляють вони на нас благотворний вплив; чи нас збуджують до наслідування ним?.. Друге. Перед іконами в храмі ми бачимо запаленими свічки та лампади як образи духовного світла та благодаті Божої... Чи горить у наших душах світильник віри та добрих справ як вираження нашого благоговіння до Бога та любові до Нього? Чи світиться це світло духовне так, щоб інші бачили наші добрі справи і прославляли Отця Небесного?.. Третє. У храмі неодноразово звершуються кадіння фіміаму як знак поваги до зображених на іконах осіб Бога і святих Його. Чи приносимо ми в жертву Богу, як запашне кадило, наші молитви, наші думки, наші бажання та наші почуття? Чи розповсюджують вони від себе пахощі святині, чи видають запах гару та диму гріховних пристрастей?.. Четверте. У храмі постійно проголошується слово Боже. Чи чується хоч зрідка, але виразно, на кшталт грому в нашій душі голос совісті, голос Бога та його закону? П'яте. Храм оголошується співом прохальних, вдячних і хвалебних гімнів... Чи збуджується коли-небудь релігійне почуття в нас настільки, щоб ми оспівували в серцях наших Господеві?.. Якщо все, що ми спостерігаємо в храмі – в речових образах – є і в нашій душі в образах духовних, то вона уготована в храм для Бога, в храмі для Бога. Якщо ж хтось не помічає у своїй душі відповідності з тим, що помічається в храмах Божих рукотворних, то він повинен виправити себе, оновити, на образ останніх, поки є ще, браття, час і можливість, поки ми ще живемо на землі; постараємося наповнити свій розум і пам'ять образами великих діл Божих і святих Його, запалимо в серці своєму вогонь любові до Бога так, щоб він поширював навколо себе світло віри; Нехай наша молитва підноситься, як запашне кадило перед Богом, а слово Боже вселяється в нас рясно, через читання та роздуми. Нехай у серцях лунає пісня любові до Бога, – тоді наші душі будуть живими храмами Бога, і Він обере їх у повсякчасне житло для Себе, і в цьому земному житті, і в житті майбутньому; і тоді наш внутрішній храм буде в повній відповідності з нашим рукотвореним храмом, “два престолу тим, хто має”, а цей останній нехай нагадує нам завжди про перший. Амінь». Це повчання мабуть запало в душу багатьом і справило глибоке враження. Після обідні отець Іоанн, поспішаючи до Думи, не залишився на молебень і, роздягнувшись, вийшов до приймального залу. Ми точно передчували це і ще раніше туди вирушили, і, зустрівши його, могли не поспішаючи, з ним поговорити, поки він чай їв. Незабаром він поїхав, а ми з серцем, сповненим радості від відвідування отцем Іоанном і від усього баченого нами, вирушили додому до о. М. Весь день був у нас чистим світлим святом. Так благополучно і радісно відбулося повне освячення храму при благодійних закладах Санкт-Петербурзького ремісничого товариства, яке буде надовго пам'ятним для всіх, хто бере участь у ньому, як найрадісніша і найсвітліша подія. Ось і знову слово отця Іоанна виповнилося: ще в Сурі на освяченні сурського храму він обіцяв о. М. бути в нього на освяченні храму, що тепер буквально й виконав. Дай тільки Бог, щоб у цьому прекрасному храмі, дивлячись на струнке і благоговійне служіння священнослужителів, кожен знаходив би собі втіху та втіху для душі. Подорож із батьком Іоанном Кронштадтським на його батьківщину у 1893 році Не знаю, як і дякувати мені Господа Бога за Його милість. Втретє починаю записувати спогади про свою подорож з отцем Іоанном Кронштадтським, але душа досі так переповнена цими найдорожчими і найрадіснішими спогадами, що не знаю з чого і почати. Господь близький до всіх, хто щиро Його просить, чує і виконує їхні бажання. Він бачив, як гаряче душа моя хотіла тільки одного – бачити служіння отця Івана і помолитися з ним довше на просторі, і одразу з'єднав мене з цим великим Своїм світильником, який так висвітлив мою душу, що я всі ці 22 дні нерозлучного з ним перебування, право, не знаю, де знаходилася. Ще в квітні місяці, коли я був у Петербурзі, отець Іван сказав мені: «Поїдемо в Суру!». І ці слова мене так потішили, що навряд чи я така зраділа б, якби хтось дав мені тоді три мільйони грошей. Наприкінці травня я поїхала до Ярославля, щоб приготуватися у далеку дорогу. 6 червня, отримавши з Петербурга звістку, що отець Іоанн вже виїхав, я другого дня полетіла до Вологди і, приїхавши туди 8 червня вранці, вирушила до Волкових 284 , де 1891 року я з батьком Іоанном зупинялася. Через них я отримала квиток на пароплав Кострова і зараз же перебралася на нього. З четвертої години народ почав приливати, і о восьмій годині вся набережна пристань, балкони, барки, човни – все було залито морем голів. О 9 годині вечора отець Іоанн під'їхав на маленькому пароплаві і зійшов на рубку кострівського пароплава. Побачивши отця Івана, багатотисячна маса народу благала йому: «Батюшко! Помолись за нас грішних! А він їм відповів: «Молюсь, молюся!» Зняв капелюх і почав молитися на близьку церкву, потім на всі боки благословив народ і вклонився: всі почали кланятися і хреститися, багато плакали... Чудова була картина! Коли пароплав пішов і все заспокоїлося, я підійшла до отця Івана, припала до його колін і від радості залилася сльозами. Він весело обійняв мою голову, але я від надлишку радості нічого не могла говорити, і тільки сказала: «У мене, Батюшко, від радості того і дивись серце вискочить з тіла». Він усміхнувся і ще міцніше притис мою голову. З цієї хвилини почалися, у повному розумінні слова, щасливі і ні з чим не порівняні дні мого життя. 9 червня приїхали до Тотьми, і отець Іоанн прямо вирушив до монастиря, там ніхто не знав про приїзд отця Іоанна, і ми вільно за ним проїхали до монастиря преподобного Феодосія Чудотворця. Для отця Іоанна церква зараз відперли, і в ній біля раки преподобного архімандрит соборні відслужив молебень. Душою я раділа і дякувала Богові, що Він знову привів мені разом з отцем Іоанном поклонитися відкритим мощам святого Феодосія Тотемського. Найрадісніше і найсприятливіше враження справив на мене цей високий, світлий просторий храм; при вході в нього якось мимоволі зірвалося з язика: увійду до дому Твого і вклонюся до храму святого Твого 285 ! Помолилася і помилувалася на нього, і на згадку набула образа преподобного Феодосія та вигляду його монастиря. Коли ми повернулися на пристань, то на пароплав було вже мудро пробратися: натовпи народу з усіх боків рікою текли. Проводити отця Іоанна на пароплав приїхав колишній архангельський архієрей , що живе на спокої 286 . Вигляд цього як лунь сивого старця з розумним покійним обличчям і глибоким поглядом справив на мене благоговійне враження; я подумала: яку боголіпну красу обличчя Господь дає свято і праведно старцям, що живуть. 10 червня рано-вранці приїхали до Устюга, і отець Іван ненадовго їздив у місто, але з супутників його не всі зважилися зійти на берег, ризикуючи зовсім не потрапити на пароплав через масу народу, яка з кожною хвилиною все збільшувалася. Тут мене випадково зустріла мій горицький друг - мати Іоанна, яка тепер послана за збором; вона поїхала з нами до Архангельська, чому я душею була рада; її батько Іоан давно знає і з увагою і ласкою з нею обійшовся, підбадьоривши і втішивши її, і вона, заспокоєна, поїхала потім в інші губернії. 11 червня вдень у селі Красноборськ отця Іоанна поселяни знову зустріли і проводили співом: «Слава у вишніх Богу...» та «Годно їсти». Жваво я згадала, як два роки тому вони ж при дивовижній вечірній зорі проводжали отця Івана цією ж чудовою піснею і як мене тоді вразив святий і одухотворений молитвою вираз обличчя Іоанна. Об 11 годині ночі приїхали до Архангельська і зупинилися знову у Шольц. Ці добрі люди, душею віддані отцю Іванові, і мене, як рідну, прийняли. 12 червня отець Іоанн служив утреню та обідню в церкві Успіння, а 13-го в неділю в Троїцькому соборі – з новим архієреєм 288 . Наприкінці обідні отець Іван сказав повчання на слова євангелії: І сказав Ісус до сотника: Іди, і як вірував ecu, буди тобі. І зцілі юнак його... Про силу віри, і які мають бути якості богоугодної віри, і чому невіра та лукавство противні Богові? «З благословення преосвященного владики, звертаю до вас сьогодні, архангельські браття – рідні земляки, немічне слово моє; з чого ж почну його, що зроблю предметом слова? Початком буде нинішня Євангеліє, або слово про віру римського сотника, язичника, силою якої він випросив у Господа зцілення свого слуги. Господь похвалив віру сотника і поставив її за приклад всім євреям, вихованим споконвіку у вірі та незліченних чудесах і благодіяннях віри і не мали її настільки, наскільки мав язичник, не навчений віри. Істинно кажу вам, і в Ізраїлі не знайшов Я такої віри, – сказав Господь народові, що стояв. У чому ж секрет, гідність, перевага віри сотника, така угодна Господу, що Він Сам здивувався їй і одразу виконав бажання і прохання сотника, сказавши йому: Іди, і, як ти вірував, нехай буде тобі. І слуга його одужав того часу 289 . Секрет – сила сприятливої ​​віри у смиренності, простосердя, добросердя, співчуття, твердої, непохитної та розумної віри сотника. Помічайте! Пан сам приходить до Господа і просить за свого слугу, старанно, невідступно, з вірою в недосліджену добрість та силу Господа; він ніби каже Йому: якщо люди виконують те, про що ми їх просимо або наказуємо їм зробити, за природою злі й малосильні, то Ти, суща доброта і суще всемогутність, Якому помаху все кориться, Ти не виконаєш мого прохання, хоча я і недостойний; бо Ти Сам сказав: Якщо ви, будучи злими, вмієте давання блага давати дитиною вашою, коли більше Отець ваш Небесний дасть блага тим, хто просить у Нього 290 ! Ось у чому секрет, ось у чому милозвучна струна серця сотника, що зворушила співчутливе серце Господа, що випробовує серця та утроби наші. Недарма її Господь поставив у приклад усім майбутнім пологам до кінця світу. Будемо і ми з такою вірою просити Господа, з такою смиренністю, покаянням і з такою щирістю, твердістю, з таким співчуттям і милосердям до ближнього, і ми неодмінно отримаємо, та й отримуємо завжди, якщо так просимо, бо вірний Господь у словах Своїх, сказавши: Просіть, і дасться вам; шукайте, і знайдете; стукайте, і відчинять вам 291 . Чому ж вірі або віруючим і таким, хто просить, таким чином надано отримати милість і допомогу Божу, а тим, хто сумнівається і невірує, не дано цього? Причина проста: подібне поєднується з подібним, тобто з Господом, праведне з праведним або тим, хто шукає правди, чисте з чистим, або щиро бажаючим чистоти. Посудина нечиста і закрита не може очиститися, якщо вона не розкриється і не випливе з неї нечистота. Так серце людини, відкрите вірою і покаянням, серце розтрощене, що випромінює сльози покаяння, сподобається очищення і святості, а тіло – зцілення; а серце, закрите сумнівом і зневірою, запекле, залишається нечистим і недоступним благодаті Святого Духа, бо якесь спілкування світла до темряви, правди до беззаконня, чи яка частина поверну з невірним? 292 І людина-грішник розуміє тепер, чому така сильна віра з молитвою і покаянням і схиляє Господа на милість до нас. Тому, що ми, що вільні від Господа гріхами своїми, через молитву віри наближаємося до Нього, і Він, як Всеблагий, також наближається до нас; очищає від нечистоти гріха, освячує, зцілює, зміцнює, змінює на краще; тому що Він створив нас вільними і тих, хто добровільно звертається, приймає в Своє спілкування і подає блага, а тих, хто коснеться в гріхах, лукавих і невірних відвертається і позбавляє благодаті як недостойних. Через щиру віру і молитву з покаянням людина може все отримати від Господа, будь-яку благодать та милість: чи хочеш отримати від Бога дар слова на спасіння своє та інших? Отримаєш, бо сказано в Писанні: віруй у Мене, як говорив Писання, річки від утроби його спливуть води живі 293 . Чи хочеш зцілитися від хвороби чи отримати дар зцілювати інших? Молитва віри врятує того, хто хворіє, чому ми бачимо незліченні приклади і нині. Чи хочеш перемогти свої пристрасті, що боруть тебе? Молись з вірою, борись, протиустій, не піддавайся і переможеш: "...мнозі борють мене пристрасті, але Сам мене заступи і спаси, Спасе мій! 294 "Так святі були убогі нам люди, але молитвою віри, постом, пильнуванням, смиренням, терпінням перемогли в собі пристрасті і досягли пристрасті і досягли в собі пристрасті і досягли: бо вони твердо вірили в життя майбутнього віку і в Праведного Суддю і Мздовоздаятеля і трудилися неослабно, і нас прикладом своїм повчають не слабшати в подвигах земного життя, короткого, як дим зникаючого і даного для приготування до майбутнього життя, нескінченного. Таким чином, з покаянням віра зробила грішників праведниками, блудних цнотливими, п'яниць тверезими та працелюбними, злих добрими, заздрісних щиро доброзичливими до всіх, малодушних мужніх, слабких сильних; з молитвою та покаянням щира віра в Бога завжди творила чудеса в людях, роблячи в них рятівну зміну в душах і тілах їх: так віритимемо і так догоджуватимемо Богові своєю вірою. Наприкінці мого слова дозволю собі вітати вас, добрі архангелогородці, з новим архіпастирем; благатимемо за нього Верховного Пастиреначальника, нехай дарує його, ангела церкви Архангельської, ціла, здорова, благоденствуюча, правоправна слово істини. Амінь». Хто не знає, кому хоч раз довелося бути присутнім при проголошенні отцем Іоанном повчання, як неперевершено благотворно діє на душу кожного не тільки його голос, який, кажуть, проникає в саму глибину серця, але і вся його натхненна при цьому зовнішність, той легко зрозуміє, з якою глибокою увагою і увагою ним проповідника: куди не поглянеш — скрізь плакали, навіть міські, ці незворушні правоохоронці, і вони крадькома обтирали рукавами сльози, що котилися в них. Після обідні всі священики собором, з архіпастирем на чолі, вийшли на амвон. Один із священиків тримав у руках старовинний образ Святої Трійці у срібній ризі. Владика звернувся до отця Івана з промовою, в якій, як мені потім передавали, просив його прийняти святу ікону від імені всього духовенства на знак їхньої подяки за всі його турботи та піклування про них; отець Іоанн благоговійно вклонився в землю святій іконі і приклався до неї. Того ж дня 13 червня, о 4 годині, до Шольца приїхали попрощатися з отцем Іоанном архієрей і колишній архангельський губернатор князь Голіцин, він ще на освяченні храму був у отця Іоанна в Сурі. О 6 годині вечора архангельці проводили отця Іоанна в його подальший шлях. Пароплав Макарових був, через мілководдя в Пінезі, маленький, і нам довелося поміститися в одній каюті з отцем Іоанном; його приміщення в передній частині каюти відокремлено було лише драпіруванням. До ночі всі почали влаштовуватися на нічліг: я було помістилася на лавці, як і всі, але незабаром встала, совість і розум не дали мені заснути, та й справді, чи могла я негідна і грішна лягати нарівні з таким великим Божим обранцем. На другу ніч я нічого не вигадала кращого, як під приводом, щоб іншим дати місце, забралася під стіл, чим насмішила, тут виявилося дуже зручно, і я заснула як убита. Коли наступного дня вранці ми стали з батьком Іоанном все чай пити, я йому й кажу: мені, Батюшко, і під столом дивно як добре було спати, він усміхнувся і сказав, як мені передали, тобі маленькій скрізь добре. 14-го вранці ми приїхали до Матігори (за сімдесят верст від Архангельська) до сестри отця Іоанна А.І.; добра старенька та її чоловік, як лунь сивий священик 295 , прийняли разом з отцем Іоанном і нас усіх з істинно спорідненою привітністю, у них отець Іоанн служив утреню та обідню. Після обіду він довго гуляв і милувався справді дивовижною картиною, що розстилалася внизу, на скільки тільки могло вистачити око. Село Матігори дуже влучно зветься; воно розташоване на високій горі, з нього чудовий вид на Північну Двіну з її незліченними островами та рукавами. Благословенна річка – ця Північна Двіна, якою ми їхали від Устюга до Матігора, вона широка як море, і мені говорив один корінний архангелець, супутник отця Іоанна, що від Матігора до Вавчуги Північна Двіна має ширини 12 верст. Тут вона поділяється на чотири рукави, і всі острови вкриті лісами та луками, на деяких стоять села та села. Чотири доби ми їхали від Архангельська до Сури, – і що це за незапам'ятні й дорогі дні! Батька Івана ніхто не турбував, і він або читав, або весь був зосереджений сам у собі, і тільки під час їди він був веселий і балакучий з нами. Дивлячись на нього і ми всі смирно сиділи, і часто каюта у нас мала вигляд як домашньої церкви: одні молилися, інші читали святі книги, треті писали, до останніх і я приєдналася. Мене дуже зацікавила проповідь, яку промовив отець Іван в Архангельську, і я попросила у нього дозволу списати її, він охоче дозволив; з радістю я взялася за цю роботу. Проповідь була писана отцем Іоанном власноруч, і я, деякі слова не вміючи розібрати, зверталася до нього за роз'ясненням, і щоразу він ласкаво сам писав мені незрозумілі для мене слова, стаючи іноді при цьому на коліна, тому що я, через брак іншого місця, писала на лавці. Ось до чого смиренна і проста ця чудова людина! І саме цим він «стяжав собі смиренністю висока і злиднями багата» 296 . Адже був час, коли і він відчував злидні, яке, однак, не заважало йому ділитися з бідняками останнім. У дорозі отець Іоан нічого мені не вказував, не наставляв і навіть дуже мало розмовляв зі мною; але тим часом живим прикладом на кожному кроці навчав мене істинному посту, молитві, смиренності та помірності у всьому. Справді, якщо в нас є хоч скільки-небудь твердості духу, щирого бажання в міру сил наслідувати отця Іоанна, то і серед світу та його суєти ми можемо догодити Богові; для цього тільки одне і потрібне – здоровий глузд, з'єднаний з добрим, люблячим Бога і ближнього серцем, – решта, справді, все саме додасться нам. 15 червня мені дуже хотілося Батюшку чаєм пригостити, і я наважилася просити його про це; він охоче погодився, і дякую йому від Бога і мене грішної. Він перший зрозумів моє щире кохання пригощати всіх, чим мені Бог пошле, і давай у мене сам усіх супутників по черзі чаєм напувати. Я була просто в захваті, що вперше мені Бог послав такого дорогого і щедрого господаря. Адже не міг досі мене ніхто зрозуміти! 16 червня зупинилися біля Усть-Покшеньги: отцю Іванові треба було побувати там у благочинного і відвідати одного священика – свого товариша з семінарії297; а пароплаву він наказав їхати далі і прийняти його біля відомого місця. Ми поїхали та й втратили його. На Пінезі тут йдуть острови. Години три чи чотири ми назад та вперед пішли; пароплав раз у раз давав свистки. Нарешті здалеку побачили його, що йшов у супроводі цілого натовпу селян. Усі ми неймовірно зраділи; живо пароплав причалили, зіскочили на берег і всі побігли до нього; отець Іван весело нас зустрів. 17 червня о 5 годині ранку приїхали до Веркольського монастиря. Архімандрит з братією зустріли отця Іоанна на пристані і попрямували до церкви, де зараз же почалася заутреня. Рада я була всім серцем, що Господь втретє мені наводить разом з отцем Іоанном помолитися перед мощами праведного отрока Артемія, життя якого хоч і коротке було, але повне настанови. Після заутрені отець Іоанн оглядав собор, що будувався, і сходив високо на підмостки, куди робітники в той час носили цеглу; дивлячись на них, і ми взялися на згадку тягати на верх цеглини. Після обідні архімандрит з отцем Іоанном і нас усіх запросив до себе, у нього чай пили та обідали. Коли пароплав пішов, я вже й у каюту не заглядала: все дивилася в далечінь, адже сьогодні ми маємо приїхати до Сури! Дуже моє серце билося... Батько Іван теж усе був на палубі; о четвертій годині всі зібралися біля нього. Ось проїхали останнє село з дерев'яною церквою; вот миновали Засурье; пароплав круто повернув праворуч, і Сура, як на долоні, відкрилася перед нами. Цієї хвилини пролунав урочистий, ніби в Великдень, дзвін у Сурі. Батько Іоанн радісно зняв капелюх і почав молитися на три храми, що майже поряд стояли: два від давнини зовсім почорнілі і третій, серед них білий, величний храм, що стоїть, як сніг. Потім звернувся до нас і сказав: Покірно прошу до мене в Суру! – и всем подал руку. Не висловити словами, що я тоді відчувала, побачивши цю воістину для мене землю обітовану і з радісними сльозами поцілувала дорогу для мене землю. Усі суряни висипали із духовенством на чолі зустрічати свого великого земляка. З пароплава отець Іоан проїхав прямо до нової церкви. Господи, як вона велично дивно гарна. При вході до неї мимоволі радісно в душі скажеш слова Приснодіви Марії: величить душа Моя Господа, і зрадіє дух Мій про Бога - Спасителя Мого 298 ! І мені нагадала храм святого Тихона Задонського в Задонську. Помолившись у церкві, отець Іван, нітрохи не відпочивши, пройшов у щойно вибудувану церковно-парафіяльну школу 299 і, оглянувши її у всіх подробицях, вирушив в інші місця у своїх справах, яких у нього в Сурі виявилося «по горло», та й у весь час, проведений ним у Сурі, він зранку до ранку; у все він входить сам безпосередньо, ніщо не вислизне від його уваги: ​​вся Сура для нього як би один його будинок, все і все йому там дорого і близько серцю. Тільки надвечір він вступив у приготовлений для нього будинок, куди і нас забрав із собою. Я душею була рада, що Бог привів мене нарешті під одну покрівлю з отцем Іоанном, та ще й на додачу в його благословенній Сурі! Хазяїн він найпривітніший, якого я, право, на своєму віку і не бачила: про все сам поклопочеться, скрізь сам клопочеться, і весь час був веселий і радісний, і для нас усіх усі чотири дні в Сурі були як перший день світлого свята, справді був як Великдень. Селяни, яких отець Іоанн щедро обділяв грошима, натовпами ходили у святковому вбранні. 18 червня, та й у наступні дні отець Іоанн сам служив Літургію, але вранці читав і співав на клиросе. Господи, що за дорогі та незабутні були для мене ці дні! Я тільки й чекала, коли отець Іоанн піде до церкви: як побачиш його, що стоїть на кліросі або служить перед престолом, все земне забудеш, ніби він тебе відірве від землі і, злившись своєю полум'яною молитвою з твоєю слабкою і немічною, понесе тебе кудись вище за все. Істину кажу: за все моє життя я не пролила стільки сліз істинної радості, скільки за ці три дні в цьому чудовому храмі. 19 червня, після обідні, отець Іван здійснив панахиду у щойно влаштованій каплиці над могилою свого батька та літію на могилі свого діда – священика отця Михайла. Весь цей день у школі йшла кипуча робота: вчитель і вчителька, що знову прибула, розбирали й упорядковували книги та навчальні посібники, писали, приймали та записували хлопчиків і дівчаток, яких у перший же день надійшло, як мені сказали, 60 осіб. Не могла я намилуватися на цю школу: кімнати великі, високі, світлі, і вся вона так просто, зручно та практично влаштована, що зробила б честь будь-якому місту. Після обіду численні ікони урочисто перенесли до школи, там отець Іван сам вказував, куди і який образ помістити. Останню ніч у Сурі ми майже не спали; всі ми – його супутники – готувалися до прийняття Святих Таїн. О 5 годині ранку всі піднялися. За Літургією отець Іоанн зробив нас усіх причасниками Святих Тіла та Крові Христових. Як я дякувала Богові, що Він сподобив мене знову сповідатися у отця Івана і причаститися в дорогому для мене сурському храмі. Наприкінці обідні отець Іван сказав повчання на слова євангелії: Залишіть дітей приходити до Мене 300 . «Коли Господь наш Ісус Христос ходив по землі в тілі, тоді приносили до Нього батьки та родичі дітей, щоб він доторкнувся до них, а учні Його іноді не допускали тих, хто приносить. Побачивши це, Господь обурився і сказав: Залишіть дітей приходити до Мене і не перешкоджайте їм, бо таких є Царство Небесне. Бачите, як приємні Йому діти за їхньою невинністю, простосердям, незлобством і послухом. Господь іноді постачав дітей у приклад дорослим і говорив: якщо ви не звернетеся і не будете як діти, не ввійдете в Царство Небесне 301 , тобто якщо не зробитеся смиренними, простими, незлобивими, слухняними, добрими в глибині душі, то не ввійдете в Царство Небесне. Тому я радію, що при моєму служінні підносять дітей до причастя Святих Таїн, бо ті, хто приносить, виконують волю і бажання Самого Спасителя. Принесіть же, батьки та матері, і надалі ваших дітей до Причастя! Через причастя ваші діти освячуються, просвічуються Божим світлом, наближаються і присвоюються Богові, захищаються від гріха, зміцнюються і стають причасниками Божого Царства. Ось у вашому селищі влаштована і заснована нині для дітей церковно-парафіяльна школа для навчання грамоти та рукоділля, із утриманням бідних віддалених дітей у зимові місяці на рахунок сум, покладених на школу. Його велика милість Божа в такому темному, віддаленому від місця освіти кутку Росії, де невігластво і розкол звили собі широке гніздо і де бідність збільшується з кожним роком. Дякуйте Богові Промислителя за милість Його до вас, суряни. Ваші учні діти принесуть вам згодом велику втіху і радість своєю грамотністю та рукоділлям, своїм благочестям і відданістю Церкви Божої, вірною керівницею до Бога та вічного спасіння. Нехай діти ваші приходять до Бога і будуть надалі відрадою, опорою і втіхою ваших родин. А за мене, що влаштував і забезпечив у майбутньому змістом ваше училище, моліть Бога, нехай продовжить дні мої у здоров'ї та у будь-якій добродії на літа та літа. Амінь». За останніх слів вся церква захвилювалася, всі почали гаряче на колінах молитися. Після обідні, при дзвоні, отець Іоанн з хрестом у руках і все духовенство у повному одязі і зі співом попрямували до школи. Там у головній кімнаті перед великим чином усіх святих відслужили водосвятний молебень, і отець Іоанн окропив сам увесь будинок. Потім він вимовив тепле задушевне повчання вчителю та вчительці, просячи їх старанно займатися з довіреними їхньою опікою дітьми. Після цього Є.О. Корелін, як уповноважений від єпархіального начальства, промовив 302 ; він говорив щиро й палко, і отець Іоанн сердечно йому подякував. Потім стали за списком викликати дітей, що надійшли до школи; отець Іоанн покладав на голову кожного свою руку, як би до своїх рук їх приймаючи; всім дітям і народу були роздані Євангелія та Псалтирі та різні релігійні книжки. Коли все скінчилося, отець Іван вступив у свій дім і, відчинивши вікно, перехрестився. Я визирнула у вікно; серце в мене завмерло. Вся площа була залита народом, що зійшовся з усіх боків. Побачивши отця Івана у вікні, всі впали на коліна і зі сльозами дякували йому за школу. У народі, кажуть, тільки й були чутні слова: «Дякую тобі, Батюшко! Врятуй тебе, Господи! Помилуй тебе Бог!» А він їм відповідав: «Навіщо мені кланяєтеся, Богу дякуйте!» Благословляв їх, кланявся і сам хрестився. По засмаглих грубих щоках мужиків сльози струмком котилися... Батько Іван мабуть до глибини душі був зворушений цією щирою гарячою вдячністю сурян, і справді, цей непідробний вираз щирої подяки не піддається опису, і її без сліз неможливо було бачити. Багато мені доводилося чути про те, що сірий мужик не вміє ні відчувати, ні висловлювати подяку – велика несправедливість. Якщо йому зробити дійсну користь або допомогти в потрібний для нього час, то він набагато глибше вміє відчувати, цінувати і висловлювати свою подяку, ніж будь-який привілейований розумник, чому живий доказ був тоді в мене перед очима: від поклонів вся площа, як море, хвилювалася. Гостей у отця Івана набралося багато, і він усіх гостинно пригощав чаєм та сніданком. Після чого всі розійшлися, а ми почали збиратися в дорогу. О 6-й годині вечора ми з батьком Іоанном, помолячись, вирушили на пароплав: вся маса народу побігла до берега; багато хто мало не у воді кланявся йому в ноги. Отець Іоанн з усіма прощався, всіх благословляв і ще довго, кажуть, на пароплаві, що віддалявся, був чути прощальний дзвін звучних сурських дзвонів. Отець Іван не міг відірватися очима від його дорогої рідної Сури, і довго, довго він все ще дивився в той бік, ніби молячись, щоб Господь розсіяв темряву цієї темної сторони і просвітив би світлом Своєї освіти. І я щиро вірю, що недалеко вже той час, коли не залишиться жодного розкольника, і від розумно вжитих заходів народ житиме в достатку своєю працею. Години три ми їхали благополучно, але тут пароплав сів на мілину. Всі ми перебралися на берег і стали на канаті тягнути пароплав, а отець Іван на ньому працював багром. Години дві билися і стягли-таки його, але до ночі - знову врізалися в пісок. (Перед цим стояли спекотні дні, і вода дуже збувала.) Батько Іван майже й спати не лягав, всю ніч молився; і вимолив у Бога дощ! Вранці дісталися Веркольського монастиря, там отець Іоанн відслужив заутреню та обідню. І що? Вітер піднявся різкий, холодний проти течії річки, нагнало хмар, і тільки-но ми повернулися на пароплав, дощ як із відра полив, майже весь день він йшов: вода піднялася, і пароплав спочатку хоч і часто ще зупинявся, але потім вільно йшов. Дивлячись на дощ, я жваво згадала слова святого апостола Якова: Ілля був чоловік улесливий нам, але з вірою помолився, і небо дощ дало 303 . Ось і нині між нами з'явилася людина, мабуть улеслива нам, але силою своєї молитви і віри підходить до сили молитви Іллі... Що це для мене був за пам'ятний день; сидячи цілий день разом із батьком Іоанном закупорені у каюті, ми були точно у раю. Спочатку отець Іван усе читав, і ми тихо всі сиділи, кожен за своєю справою; надвечір Батюшка залишив читання і став по каюті ходити; він був веселий і з усіма балакучий, багато розповідав, і мені передавали, що кожне його слово було глибоко повчальне. А я, нічого не чуючи, тільки дивилася на нього і від щирого серця бажала, щоб цей блаженний вечір тривав би хоч цілу вічність. Ніколи мені не забути 21 червня! 22 червня погода була гарна. Потрібно зауважити, що пароплави там часто зупиняються в селах, або просто біля берега для прийому дров. Зазвичай дрова носять поселяни, з якими збирається юрба дітей. Батько Іоанн завжди щедро і ласкаво всіх їх ділить грошима, з іншими розмовляє. Дивлячись на ці сцени, що повторюються переді мною, я з сумом згадала, як деякі люди мені казали, що отець Іоанн воліє тільки багатих, - яка це обурлива несправедливість: шостий рік бачу зовсім протилежне. Правда, і до багатих часто він зі щирою любов'ю і увагою ставиться, але ж кожен знає, що і серед мільйонерів є свого роду бідняки, ось до цих нещасних він щиро й ставиться. Але насправді, бідний люд ближче до його серця, – це його справді рідні дітки; скрізь він з ними простий і добрий, так і тут при кожній майже зупинці з ними поговорить; але іноді пароплав зупиняється біля зовсім пустельного берега, де ні душі немає, тоді ми, щоб не нудити Батюшку марним стоянням на одному місці, поки робітники пароплава наносять дров, вирушаємо все на берег і в кілька хвилин цілу гору натягаємо дров. Добре мені було, майже всі супутники отця Івана були його земляки, всі добрі, необразливі жителі півночі. Ніч з 22 на 23 червня була останньою для нас на берегах Пінеги; майже ніхто й спати не лягав, з отцем Іоанном спостерігали захід сонця і схід сонця. Проїжджали спочатку повз величезні гори залізної руди, зовсім червоного кольору, потім повз сліпучо білих алебастрових і гіпсових. Боже мій, що то за гори! То вони йдуть на цілу версту неприступними фортецями і раптом обриваються глибокими ущелинами, вкритими густою зеленню, то величезними стрімчаками, які того й дивися, здається, готові впасти над нашими головами; у підошви їх нароблені природою химерні печери; то височіють прямо в небо колосальні замки найфантастичніших форм і обрисів, і над усім цим чарівним світом високо на вершині стоїть дрімучий ліс, а ще вище світле, синє північне небо. Жоден художник у світі не в змозі накреслити цієї дивовижної картини, яку Господь створив єдиним словом Своїм. Хай будуть гори! Якого б байдужого матеріаліста – невіра – не поставили б тоді на наше місце, і в того, мені здається, дивлячись на ці гори, душа перейнялася б благоговінням до дивної Божої творчості. Батько Іван у благоговійному захваті дивився на цю дивовижну, ні з чим незрівнянну, невимовну живу панораму гір, що тікали, і тільки зрідка хрестився. Потім звернувся до мене і весело сказав: "Опиши це". А я до того була зачарована ніколи не баченим мною дивовижним видовищем, що й слова не могла сказати і тільки промовила: «Зрозумійте». Він глянув на мене і поклав свою руку мені на голову. Дивлячись на все це, тільки й можна було разом з Давидом повторювати 103-й псалом, який якнайбільше йшов до цього щедрого творіння Божого 304 . Коли сонце зійшло вже високо, ми лягли відпочити, але не надовго, бо вже під'їжджали до Холмогорів; там отець Іоанн зараз же вирушив до Успенського жіночого монастиря, де здійснив заутреню та обідню; після неї стара ігуменя зі щирою привітністю запросила з отцем Іоанном і нас усіх обідати 305 . Найкраще і радісніше враження справили на мене на такій далекій півночі і тепла привітність доброї ігумені, і її келії прості, чисті, світлі. Після обіду отець Іоан поїхав попрощатися до своєї сестри А.І. у Матігори, а ми з Є.О. Кореліним та вчителькою із Сури вирушили оглядати собор Преображенський, який чудовий тим, що в ньому ховають архангельських архієреїв 306 , починаючи з першого Афанасія, засновника жіночого Успенського монастиря в Холмогорах 307 . Тепер там належить вже одинадцять архієреїв і над кожною гробницею вміщено портрет покійного та ікона святого, ім'я якого носив покійний. Думка ця мені дуже сподобалася. Усі архієреї ніби живі стоять вздовж північної та південної сторін храму, а посередині міститься їхня архієрейська кафедра; ще в цьому храмі чудові хори, які розміщуються не на західній, як завжди, а на східній стороні, над вівтарем. У теплій церкві в ім'я дванадцяти апостолів мене здивував іконостас: він весь складається з нарізної різьби, і лише ікони є єдиними глухими місцями. Оригінальність цього іконостасу мені дуже сподобалася. Потім ми пішли гуляти, і я з високого берега милувалася Денисівкою, яка якраз розташована проти Холмогор, – батьківщину нашого безсмертного Ломоносова; дуже мені хотілося побувати в ній, але часу було мало, а Північна Двіна в цьому місці дуже широка, і я задовольнилася тим, що помилувалася на знаменитих холмогорських корів та запаслася коржами, які звуться «холмогірські тітоньки», і повернулася на пароплав. Тут до нас надійшов новий пасажир, ще не старий пан. Незабаром отець Іван приїхав, і пароплав пішов. Раптом хтось приходить у каюту і каже мені: новий пасажир зовсім помирає, дайте святої води, освяченої отцем Іваном. Я налила в чашку і пішла вгору: бачу - хворий сидить біля борту пароплава і в нього сильно йде горлом кров, а потім і носом, він був у якомусь несамовитості і несвідомо водив руками. Покликали отця Івана. Він підійшов, спочатку хворого напоїв простою водою, потім тричі хрестоподібно дунув йому в обличчя, поклав йому на голову свою руку і, помолившись, напоїв його святою водою: кров одразу перестала йти, хворий заспокоївся і надвечір мабуть видужав. Коли я потім побачила його у вагоні між Вологдою та Ярославлем, то запитала, як він почувається. Він мені написав: «За молитвою отця Івана, я тепер здоровий; але попросіть Батюшку, щоб він помолився за багатогрішну Артемію, – я невдаха в житті». Я заспокоїла його. Так цей випадок, що трапився на моїх очах, мене вразив! Того ж дня до ночі ми приїхали до Архангельська. У Суру з Архангельська супроводжували отця Івана син та дочка господаря пароплава – Макарови; вони просили Батюшку зупинитись у них, на що він погодився, і пароплав в'їхав прямо до них у двір (будинок розташований біля самого берега Північної Двіни, так що біля річки та паркану немає). Вони були глибоко обрадовані, що отець Іван у них зупинився, мене зворушила їхня простота і привітність, з якою вони і мене прийняли. 24 червня отець Іоанн у них у Соломбалі 308 служив на цвинтарі заутреню та обідню. Потім поїхав у місто, а ми почали збиратися на пароплав. О 6 годині вечора при величезному збігу народу, що проводжав отця Іоанна, він залишив Архангельськ, і ще довго він милувався на це велике майже приморське красиве місто з цілим лісом щогл на широкому роздоллі Північної Двіни. Майже шість днів їхали ми до Вологди, та що це за щасливі дні були для мене; у нас з однією дівчиною з Ростова була окрема каюта, яку я всю прибрала іконами, краєвидами монастирів та портретами отця Іоанна та запросила його до себе чай пити. Здивувався і помилувався він на оздоблення мого куточка і тричі пив у мене чай; скільки невимовної радості доставляло мені кожне його відвідування, наче Ангела Божого я його зустрічала, це може зрозуміти тільки той, хто сам щиро, від щирого серця удостоювався його приймати. Тут я могла про все, що треба було, з ним поговорити і на все отримувала відповідь. Багато він мені написав слів втіхи, які воскресили мою душу. Ще раніше я його спитала, чи не набридла я йому. І він мені відповів на це: «Твоє щире розташування ніколи не набридне». Після нього і всі супутники у мене пригощалися, і для мене ці дні були чистим, світлим святом. А обідати я ходила в каюту до Батюшки. В Устюгу на пароплав прибув вологодський архієрей 309 зі своєю почетом, що повертається зі своєї поїздки по єпархії. Скромний святитель цілими годинами, як свічка, стояв на рубці, попереду всіх, і ні з ким майже не розмовляв. Від Устюга до Тотьми мене вразили своєю мальовничістю береги красуні Сухони, по обидва боки її майже безперервно йдуть високі гори найрізноманітніших видів і форм, вкриті розкішною і густою рослинністю, постійно видніються високо на горах, всі в зелені, мальовничі села з красивими білими кам'яними. В інших місцях гори такі високі і тісно зсунуті над річкою, що, здається, їдеш колосальним коридором із живими стінами із землі, а над головою замість стелі – небо блакитне. При погляді на цю чудову панораму мимоволі вирвуться з грудей слова: Господи Господь наш, бо чудо ім'я Твоє по всій землі 310! Напередодні Петрова дня (28 червня) мене дивували дорогою небачені мною ніколи сцени: де ми не проїжджали повз селища, скрізь уздовж берега біля самої води були наставлені цілими десятками вогнища з котлами з водою, що висять над ними, і всі жінки метушилися біля них; виявилося: щоб не робити в хатах безладдя і не витрачати час на тягання води в гору, селянки забирають всю білизну з коритами і вирушають з ними, ставлять біля самої річки своє нехитре багаття (як у пастухів у полі) і тут стирають, полощуть і сушать на сонечку свої обладунки. Подивилася я оригінальної практичності тотемських поселянок і жваво згадала ісландські типи, як ісландські жінки, теж заради порядку, готують страву своїм сім'ям на гарячих джерелах просто неба. День 29 червня пройшов диво як добре: вранці у мене Батюшка довго сидів, їв і розмовляв, я до сліз була зворушена його увагою; він дав мені 5-й том своєї книги «Моє життя у Христі» 311 , і я багато її з ним читала. Чудова і неоціненна ця книга, і мені дорого було її читати разом з отцем Іоанном, тому що він тільки міг зрозуміти моє щире захоплення від глибокого сенсу і значення кожного майже слова в ній. Всі пасажири, бачачи увагу до мене отця Іоанна, висловлювали і своє до мене прихильність: з одного кінця пароплава до іншого я була спільним бавовняним, як і на Макарівському... Легко і радісно у мене було на серці; але і вся моя подорож з батьком Іоанном була як один світлий радісний день, без найменшої тіні ночі (та й насправді, з 10 до 27 червня я буквально не бачила ночі, тому що в цей час року в Архангельській губернії ночі зовсім не буває: там і о 12 годині ночі 12 Бога за все. Але перед грозою завжди хороша погода. Те саме і зі мною трапилося: 30 червня о 3 годині ранку приїхали до Вологди, і незважаючи на ранню годину, отця Іоанна зустріла маса народу; багато хто, кажуть, з вечора сидів на пристані. Батюшка зараз же поїхав у місто, а ми залишилися на пароплаві, щоб раніше народу перебратися на вокзал і влаштуватися з багажем. На вокзалі отця Івана проводжала темрява народу, та й на кожній станції його чекали цілі маси; отець Іван майже всюди благословляв людей із вікна вагона. Особливо мене торкнулася зустріч отця Іоанна в Данилові: людей було цілий потік, коли потяг рушив, всі кинулися за ним, і ніяка поліція не могла їх стримати, тож поїзду довго довелося йти тихо; дивлячись у вікно, я тільки хрестилася і думала: ось щира любов і віра біжить! Не доїжджаючи останньої станції Уткіно, батько Іван покликав мене і, прощаючись, сказав знову: «Поїдемо до Гориці», – і вийшов до Уткіно, щоб їхати на конях недалеко кудись; а ми, його супутники, приїхавши в Ярославль (там Батюшку теж чекала маса народу з губернатором на чолі) і помістившись на човні, попрямували до пароплава, який був найнятий для отця Іоанна двома купчами, які мешкають у Петербурзі, Л-й і З-й 312 . Уявіть моє горе: коли під'їхали до пароплава, то Л-я і З-я грубо відмовили мені, кажучи, що немає місця (парохід був порожній, без пасажирів). Я їх просила і помітила, що якщо в каюті немає місця, то я не тільки на палубі, але навіть і в машині біля топки з радістю поміщусь, для отця Іоанна все готова перенести, аби їхати з ним, тому що він сам мені зараз сказав: «Поїдемо до Гориці»; але вони глузуванням мені відповіли. Заступитися за мене не було кому; супутниці мої по човні – племінниця отця Івана та жінка, йому службовець, – хоч і щиро були до мене схильні, але не сміли заступитися, і я, наче ягня, відірване від матері, опинилася одна; їхня зневага, з якою вони поставилися до переданих мною слів отця Іоанна, мене просто приголомшила. Горю моєму не було кінця, та й зрозуміло: все життя моє з колиски пройшло одним рядом горя та втрат; але ще ніщо в житті мене так глибоко і боляче не засмучувало, як ця відмова безсердечних жінок, і тільки один отець Іван, який добре знає моє життя, цілком зрозуміє моє горе. Так зовсім раптово і без волі отця Іоанна припинилася моя з ним подорож, і все тільки завдяки сліпій ненависті, прикритій пристойним приводом. Але мені ще було шкода (та й не мені однієї, кажуть, шкода цього), що я була позбавлена ​​можливості описати, як Гориці ясно зустрічали втретє своє дороге сонце, яке тільки одне зігріває і тішить їх у цьому житті. Але, видно, біса завидно стало моєму щастю. Цілий тиждень я не могла заспокоїтися. 8 липня моя добра знайома Ч. запропонувала мені їхати з нею в Толзький монастир (за вісім верст від Ярославля). З радістю я прийняла її пропозицію. 10 липня о п'ятій годині вечора Ч. раптом каже мені: «Погляньте, якийсь пароплав свистить»; я глянула і ледве встигла їй рукою махнути, як стрілою полетіла на пристань. Пароплав тихо підходить, і на палубі стоїть отець Іван... Один Господь знає, що я тоді відчувала, щойно на ногах стояла, але не плакала, за тиждень усі сльози виплакала. Зійшовши на пристань, отець Іван обійняв мене, я йому й кажу: «Ось моє горе, Батюшко, не пустили мене на пароплав, як я не просила». Він, як мені потім передали, з жалем сказав: «Як же це так? А я, за клопітами, і не подбав, щоб її посадили на пароплав», – і ще раз мою голову обійняв. З пристані він вирушив до монастиря до архієпископа Йонатана, за ним і я туди ж. Добрий владико, знаючи раніше з моїх розповідей про моє горе, дав мені повну можливість бачити отця Івана у себе, за що я йому від щирого серця вдячна, і справді, нічим би він у житті не міг мені доставити більшої радості, як цією дозволом. Ніколи за це я не забуду доброї, чуйної душі нашого владики. У владики отець Іван заспокоїв і втішив мене, і я від радості, що знову його бачу, забула своє горе. Потім всі пішли гуляти в чудовий кедровий гай, чи не єдиний у цій частині Росії. Батько Іван приїхав так несподівано, що й народу майже не було. При вході в гай він зняв капелюх і перехрестився, сказавши: кедри Ліванські, яких ecu насадив 313 ! Після всенічної, за якою, як завжди, він читав і співав на кліросі, він знову з владикою гуляв у гаю та саду. 11 липня перед обідньою отець Іван утретє відвідав гай, то він йому сподобалася. За обідньою, причащаючи немовлят, він і мене причастив... Боже мій, що я тоді випробувала, приймаючи Святі Таємниці... Точно небо наді мною розкрилося, сльози градом покотилися. Гаряче я повторювала слова післяпричетної молитви: «Потрапили тернину всіх моїх гріхів. Душу очисти, освяти думки..» 314 Дійсно, як я глибоко не була засмучена, з прийняттям Святих Таїн вся гіркота зникла, знову світло і радісно стало на серці, і я довго тільки й могла повторювати: «Слава Тобі, Боже», – від щирого серця. Наприкінці обідні отець Іван промовив проповідь на слова читаного того дня Євангелія: І наказав народ народом лещи на траві, і приймаючи п'ять хліб та обидві риби, поглянувши на небо, благослови і переломивши даді учнем хліби, учениці ж народом. Та отрута ecu та наситилася. «З благословення преосвященного владики, покликавши на допомогу Господа, хочу запропонувати вам, улюблені браття та сестри, кілька слів для спільної науки. В основі слова візьму нині читане Євангеліє про чудесне зцілення Ісусом Христом недужих і також чудесне насичення Ним у пустелі п'яти тисяч народу п'ятьма малими хлібами та двома рибами. Євангеліє починається словами: Під час воно, побачивши Ісус багато народу, і милосердна за них. Уся євангелія, улюблені браття, в головних рисах є священною повістю про численні справи милосердя Господа Ісуса Христа до людей. Заради крайнього милосердя Він зійшов з небес на землю, зодягнувся в тіло наше і став людиною, по всьому нам подібним крім гріха, не перестаючи бути Богом, щоб вилікувати подібне до подібних, щоб зцілити злоякісний струп гріха – всього людського роду; жив з людьми, не гребував жодного грішника, що щиро кається, всіх наставляв словом, вказуючи шляхи до порятунку, створив незліченні благотворні чудеса, що являли Його безмірну доброту і Божественне всемогутність, працював подорожами Свої пречисті ноги, терпіння, терпіння смерть і – воскрес як Бог. Така велика, неосяжна всеосяжна милосердя Господа Ісуса Христа. Він, як Творець, Промислитель, Викупитель і Лікар людства, про всіх хворів, усіх закликав до спасіння і радів про всіх, хто звертався. Але звернемося до священної повісті про чудове насичення народу. Милосердя Господа до п'ятитисячної юрби народу, який через спрагу чути слово Його пішов з Ним у пустелю і відчув голод, – вкрай повчально і повчально. Воно показує, що Ісус Христос є Творцем всього, Спасителем і Живителем роду людського. Досить повчивши народ словом і наситивши душі їх нетлінною їжею, Він живить і тіла їхній речовим хлібом і рибами, але живить не як людина, а як Бог Всемогутній. Учні Христові, ще недосконалі й маловірні, просять Його відпустити народ до селищ для купівлі хліба, а Він каже їм, що це не потрібно, і, наказавши всьому народові возлягти на траві, бере п'ять хлібів і дві риби, що були у учнів, підводить очі на небо до Отця Своє, благословляє, учні роздають народові. І дивне диво! Скільки не роздають хліби - вони не спадають, як і риби, доки не отримують все за достатньою кількістю. Всі наситилися, скільки не були голодні, і шматки, що залишилися після насичення, далеко перевищують колишню на початку кількість їжі, бо шматками, що залишилися, наповнили дванадцять кошиків. Чудова творчість, чудове благословення! Чудові руки! Бо це ті Божественні Руки, які на початку створили небо – і землю, і твердо тримають їх у стрункому чині багато тисяч років. Це – ті Руки, які вчиняють благодійні громи в колі небесному і осяють землю страшною блискавкою, як це чули і бачили ті, що не спали минулої ночі 315 , – громи та блискавки, від яких здригається все, що дихає. Це – ті Руки, які привели з небуття в буття незліченну безліч вогненних слуг небесних, Ангелів, які тріумфують на небесах у стрункому ієрархічному чині, невпинно славлять Господа і насолоджуються невимовним блаженством від бачення Божого. Це ті Руки, які створили безліч одухотворених і неживих тварин земних і розмножили і розмножують від однієї крові весь рід людський. Це ті Руки, які зруйнували пекло, зв'язали сатану, захопили багатолюдне багатство його і вивели з пекла душі, ним вміст. Це ті Руки, які вирощують усі плоди земні і дають їжу всякої плоті, які рясно вирощують для людей хліб на полях і траву для худоби. Це – скажу нарешті – ті Руки, які на Таємній Вечері благословили хліб і вино, розчинене водою, зі словами Даючого: “Прийміть, їдьте, це є Тіло Моє, що за ви ламається” і: “Пите від неї ecu, ця є Кров Моя Нового Завіту, яже за ви і за мною”. Так, чудесне насичення п'ятьма хлібами, але безмірно чудесніше наситити нас Пречистим Тілом і Кров'ю Боголюдини, яких ми, недостойні, сподобляємося так часто з милості Його. Повчально, зворушливо – зворушливе видовище чудесного насичення народу хлібами та двома рибами, але безмірно повчальніше харчування вірних християн Власною Плотієм і Кров'ю Господа, що оновлює природу, що розтоплювала гріхами і обожнює тих, хто гідно причащається. Будемо ж, любі брати і сестри, любити, дякувати й прославляти Господа Щедрого і Багатомилостивого, що живить нас щодня хлібом та всякими плодами, та солодощами земними; але особливо будемо любити і дякувати Йому за те, що Він дає нам у їжу та пиття Пречисте Тіло Своє і Божественну Животворну Кров, і будемо любити один одного і творити милосердя ближнім, як Він наказав нам. Амінь». Він говорив із видимим захопленням і гаряче. Ярославці ще вперше чули отця Івана у себе вдома, і нема чого говорити, з яким благоговінням ловили кожне слово палко коханого і шанованого ними отця Івана. Здається, ніколи ще в цьому стародавньому великому храмі Толгського монастиря стільки сліз розчулення не було пролито, скільки тепер під час проповіді, говореної отцем Іоанном. Весь собор, напханий, плакав. Незабаром після обідні отець Іоанн з владикою поїхали до Миколо-Бабаєвського монастиря, а я вирушила до Ярославля 317 . Увечері пішла на машину проводжати Батюшку; на дорозі зустрілася із племінником отця Іоанна І.В. Фіделіним, який люб'язно запросив мене та привіз на вокзал. Завдяки його добрій душі, я мала можливість попрощатися з отцем Іваном у нього у вагоні; і тільки коли потяг помчав, я відчула себе знову страшно осиротілою і залилася сльозами. Поїздка до Сури та повернення звідти з батьком Іоанном Кронштадтським Не думала я, що мені Господь приведе і в нинішньому 1894 побачити благословенну Суру! У наш час минулого року в Сурі мене дуже турбувало і цікавило, як отець Іван був стурбований (як мені тоді говорили) щодо обсіменіння лук. Кожен знає, хто бував на півночі, наскільки він бідний на рослинність: крім дрімучих лісів із сосни та ялин та різноманітних видів моху нічого майже немає, – і я ніде в Росії не бачила такої жалюгідної і рідкісної трави, яка росте в Пінезькому повіті. І там кажуть, що від нестачі корму нерідко буває відмінок худоби. Батько Іван усе дбає, як би запліднити піщаний ґрунт, на якому так погано все росте. У вересні минулого року мені випадково в газетах попалася стаття про нову кормову рослину для худоби, яка, як казала газета, добре росте на будь-якому ґрунті та у будь-якому кліматі. Я зраділа і показала цю статтю отцю Іванові. Він цілком схвалив її, і цю траву він благословив мені звезти в Суру на пробу, і якщо вона дійсно корисна, розвести її і в інших місцях. Бог допоміг мені знайти в Петербурзі це коріння, і, отримавши 26 квітня з Вологди телеграму, що перший пароплав у Пінегу піде 3 травня, я з благословенням отця Іоанна полетіла в далеку дорогу, везучи з собою коріння. Правду сказати, страшно було мені їхати однією, бо кілька разів доводилося пересідати на пароплавах, а в Архангельську та Пінезі за кілька днів чекати на них. Але Бог, мабуть, благословив мені цю дорогу: у Вологді, Архангельську, Пінезі та в інших місцях добрі знайомі, дізнавшись, з якою метою я їду, всіляко сприяли моїй подорожі, а в Усть-Пінезі на пароплаві Володиних запропонували навіть безкоштовний проїзд в 1-му класі до Вер. Нарешті, 16 травня я дісталася дорогої мені Сури і тут була гостинно зустрінута старими приятелями і сурянами. Не можу висловити словами, що я відчувала, знову побачивши найдорожчий для мене куточок на землі: дорого мені було дихати тим повітрям, ходити тією землею і бачити ті місця, де народився і провів дитинство наш великий молитовник перед Богом. З перших хвилин приїзду я пішла в найрізноманітніші турботи. Зараз же посадили коріння, яке до приїзду отця Іоанна (через два тижні) встигло відрости. Стали радитися зі священиком і вчителькою, як би краще й урочистіше зустріти дорогого Батюшку, з яким, як гасали чутки, можливо, приїде й архангельський владика Никанор. Забиралися в церкві, упорядковували ризницю; у школі – у цьому улюбленому дітищі отця Іоанна, що складає головну його турботу, – готувалися до іспитів. Треба віддати повну справедливість і щиру вдячність священикові з дияконом і вчительці з учителем за їхнє бездоганно сумлінне ставлення до свого обов'язку 318 , а також і вихованцям школи: з 1 жовтня минулого 1893 року почалося вчення, і діти, що надійшли до школи досконалими дикарями, 1894 року, чудово читали, знали багато молитов, вчили закон Божий, російську мову, арифметику, а писали так правильно і красиво російською та слов'янською мовою, що я, за щиросердою зізнаюся, і в другому класі гімназії не бачила у учнів такого правильного і красивого почерку. Всі хлопчики та дівчатка добре шиють і в'яжуть і самі собі пошили сорочки; всі учні у школі, 60 осіб, кажуть, чудово співають за нотами. І не вірилося, що все це було досягнуто у вісім місяців вчення; видно, як і учні, і учні поклали у вчення всю душу, – і дай Боже, щоб ця школа батьківщині отця Іоанна, у глухому і віддаленому куточку Росії, як і, як і її засновник, була взірцем для Росії... Скрізь у Сурі йшла кипуча робота; все точно до світлого свята готувалися... У вільний час я щодня ходила гуляти у два найзаповітніші для мене місця: на місце народження отця Іоанна і на Поклонну гору. Перше – на протилежному від храмів кінці села, зовсім у полі, поблизу трохи живої старовинної дерев'яної каплиці, серед сипучого піску; ще минулого року були видні лише уламки (їх я ретельно зібрала тоді і зберігаю, як речових свідків народження отця Іоанна) напівзгнилих колод від тієї хатинки, в якій у благодатну ніч на 19 жовтня 1829 року народився чудовий обранець Божий... Боже мій! Якими думками в мене тоді на цьому місці була переповнена голова і серце: ось тут, майже серед поля, в напіврозваленій хатинці, засвітилася сучасна нам зірка землі російської і з роками все вище і вище, яскравіше і яскравіше стала підніматися і світити, і тепер далеко за межами Русі її видно, - і всім вона світить живою міцною. любов'ю до людей... Ось хворий, засуджений лікарями до смерті; чи гіркий п'яниця чи розпусний, але бажаючий виправитися; чи подружжя, змучене сімейними розладами; чи невдаха в житті чи невинно зганьблений і приведений у розпач, і тим подібні нещасні, – до кого їм звернутися? Хто їх підтримає та втішить? І вони, чуючи про теплого молитовника отця Йоана, прагнуть до нього як найближчої зірки спасіння їх... І він усіх їх з любов'ю приймає, про всіх палко молиться, і за вірою їхньою Господь багатьом з них дає прохання. Щиро зізнаюся, мене не так дивують численні зцілення, що бувають за молитвою отця Іоанна (і вправний лікар може вилікувати хворого), як вражає той благодатний моральний підйом духу, що відбувається за сприяння молитви отця Іоанна над нещасними, заживо померлими душами хвороба набагато небезпечніша за тілесну). Скільки доводиться чути і бачити нам прикладів, як зовсім морально загиблі люди, що потрапили на загальну сповідь і чули гарячу, проникаючу в душу кожного, богонатхненну промову отця Іоанна або мали щастя розмовляти з ним, як би протвережуючись, приходили в себе, кидали прежний трудівниками. Чи дивно після цього, що з кожним роком народна маса все зростає і щільніше оточує отця Іоанна! Його всіх охоплююча любов, як промені сонця, всіх гріє і всіх приваблює до себе... І на цьому на вигляд убогому місці, де з'явився на світ цей великий світильник Божий, мені Бог наводив цілий час проводити в глибоких думах. І мимоволі іноді і тілом, і душею вклонишся на цьому місці і міцно пригорнешся головою до каменю... Тепер тут будують кам'яну каплицю, і вже виведено фундамент. Інше місце для моїх дум була гора Поклонна, улюблене місце прогулянок отця Іоанна, за два версти від Сури, за річкою Сурою. Пройшовши луг, потім, по краю лісу в гору, маленьке село, місцевість дедалі вище піднімається в гору, вкриту лісом. Відхиляючись по горі трохи вліво, опинишся прямо біля обриву гори і мимоволі перехрестишся: вся Сура зі своїми храмами одразу відкривається перед очима. Ліс тут трохи рідшає і йде під гору; прямо внизу річка Сура в'ється серед луки широкою стрічкою; вліво річка Пінега; просто село Сура, а далі й ушир тягнуться ліс і пагорби, наскільки може охопити око. Отець Іван, кажуть, у вільний час любить години проводити тут у молитві. Справді, дивлячись на навколишню мальовничу природу, серед зелені якої височить білий чудесний храм Божий, мимоволі приходиш у молитовний та вдячний настрій до Творця всього видимого чудового творіння – Бога. У подібних прогулянках і клопотах я й не помітила, як два тижні прожила в Сурі у своєї дорогої подруги, вчительки школи О.О. Сосиною, з якою здебільшого і ділила свої прогулянки. 21 травня, в суботу, було отримано дозвіл за ветхістю розібрати стару дерев'яну теплу церкву 319 , в ім'я святого Миколая Чудотворця, перенести на цвинтар і там знову поставити її. Цього ж дня була здійснена в ній всеношна, а 22 травня – Літургія. Ще вперше я була в цьому убогому, зробленому з колод храмі на богослужінні, і благоговійне розчулення охопило мою душу: жваво я собі уявила, як у минулі часи в ці низенькі двері храму з високим порогом, через який, мабуть, ще перелізав маленький тоді, але тепер босоногим, як і всі його однолітки, з благоговінням та увагою слухав, що співають та читають на кліросі; і як благотворно діяли на його чуйну вразливу дитячу душу всі наші чудові церковні піснеспіви; на який благодатний ґрунт вони впали і який багатий і рясний плід принесли! Мимоволі побажалося, щоб і наші сучасні діти вчилися стояти у церкві з благоговінням та увагою, беручи у ній уроки благочестивого життя. 23 травня вранці духовенство та вся школа вирушили до названої церкви. Священик з дияконом у повному одязі, роздавши нам ікони, які перебували в церкві, востаннє помолившись перед святим престолом, піднявши святий антимінс і мощі на дискосі на голову, при співі спочатку тропаря: «Правило віри і образ лагідності...» 320 , а потім пасхальним стихом, при пасхальних стихирах, попрямували в старий холодний храм, в якому поклавши святий антимінс і ікони, повернулися назад, зняли святий престол (стовпи якого глибоко були вставлені в підлогу, так що довелося вирубувати підлогу, щоб вийняти їх в цілості), ікони і Царські двері, що залишилися, і тим же порядком перенесли туди ж. Зараз почали ламати витончений старовинний лускатий п'ятиголовий купол, причому величезні брили луски, на кшталт човнів, кажуть, зі свистом злетіли по блоку на землю; але хрести з глав зберегли в цілості (що цілком вдалося, завдяки розсудливості священика). Хрест на головному розділі обв'язали мотузкою та обережно потягли блок: хрест рушив з місця... Цієї хвилини пролунав великодній дзвін. Хрест тихо, урочисто став опускатися у вертикальному положенні і прямо став на землю. Неможливо було бачити без сліз це видовище: високо зверху, ніби з неба, спускався на наші голови хрест життєдайний, простий, дерев'яний, від часу весь потемнілий і вкритий білим мохом. Так само обережно було знято й решту чотирьох хрестів. Занумерувавши всі колоди, швидко почали розбирати всю церкву. Найважче було розібрати величезну старовинну піч, яка займала мало не третину церковної трапези. На тиждень усе розібрали, землю вирівняли, і на місце, де містився святий престол, поставили тумбу. 29 травня вийшло звістка, що отець Іоанн вже їде до Сури 321 . Всі стрепенулися... Я найняла поштових коней (дивовижна порода північних коней: вони на вигляд непоказні, кошлаті, на коротких ногах, але, почувши упряж, дружно підхоплюють тарантас і рівною риссю вихором мчать, так що дух захоплює! монастир: зустрічати Батюшку. Там мені сказали, що отець Іоанн із архангельським владикою приїдуть увечері 1 червня і що архімандрит їде їх зустрічати до Карпової гори (за сорок верст від монастиря). 1 червня, години о другій, я випадково вийшла на берег. Раптом з'явився пароплав; все ближче і ближче підходить до пристані: дивлюся, на рубці стоять архієрей та отець Іван. Архімандрит зійшов на пристань, а пароплав почав вирушати. Від здивування, що владика та отець Іван не зійшли на берег (мені казали, що вони ночуватимуть у монастирі), я руками розвела і питаю отця Івана: «А мені як же бути?» Він нахилився до мене і махнув рукою, а матросам звелів трап спустити. Живо вони це зробили, внизу мене архімандрит підтримав, а зверху - матроси підхопили, і я в одну хвилину опинилася біля отця Івана: ось радість мені була! Пароплав був казенний, військовий, так що, крім дружини командира з родичкою та супутників отця Івана, пасажирів нікого не було. Після обіду ми всі з отцем Іваном перебували на рубці, з нетерпінням чекаючи, коли з'явиться Сура; нарешті, о 9 з половиною годині вечора, при останньому повороті пароплава ліворуч, Сура відразу відкрилася перед нами, і в той же час там пролунав урочистий дзвін. Отець Іван радісно зняв капелюх і зі словами: «Слава у вишніх Богові, і на землі мир», – перехрестився. Владика, як мені сказали, звернувся до отця Івана і сказав: «Вітаю вас, дорогий Батюшко, з приїздом на батьківщину». – «А вас, владико, – з прибуттям до мене в Суру», – весело відповів йому отець Іван, і обидва сердечно обнялися. Дедалі ближче підходив пароплав. Батько Іоанн, владика, та й всі, хто знаходився на пароплаві, були приємно здивовані картиною, що відкрилася: з нагоди мілководдя містки йшли мало не на третину річки; на кінці їх була влаштована тріумфальна арка, вся прибрана червоною матерією, прапорами та вінками з живих квітів. На містках у порядку стояли вихованці школи: дівчатка – у формі, хлопчики – у червоних ними самими пошитих сорочках. Під аркою містився хор співочих, з духовенством, учителем і вчителькою на чолі, і всі струнко співали: «Слава у вищих Богові та на землі мир!» Весь берег був покритий народом, інші залізли по коліна у воду. Потрібно було бачити, з якою радістю та задоволенням дивився на все це отець Іван. Ця радість так і світилася в його очах. Коли спів скінчився, він усім вклонився, сказавши: «Здрастуйте, суряни, сестра і племінники!», а вони відповідали йому низькими поклонами, втираючи очі рукавами, і всі побігли за прольоткою, в якій він з владикою поїхав до церкви. Туди ще раніше духовенство та співачі проїхали і зустріли їх на паперті: духовенство у повному одязі зі святим хрестом і святою водою, а співчі – співом: «Вознісся в славі, Христе Боже наш 324 !» Архієрей з отцем Іоанном увійшли в храм і мабуть залюбувалися ним, та й було чим: вся церква була встелена чудовими килимами (головний з них вишитий по канві нами, ярославськими жінками), всі Царські двері трьох вівтарів були відчинені, і весь храм був залитий вогнями і весь храм був залитий вогнями і іконостас сліпуче горів і здавався якимось неземним палацом. Мимоволі, йдучи за отцем Іоанном, приходили на думку дивовижні слова молитви: «Чортосій Твій бачу, Спасе мій, прикрашений, і одяг не імам...» 325 Після вечірні владика вимовив гарячу, але просту промову сурянам, як мені передали, вказавши на отця Івана, що Господь з-поміж них спорудив їм такого чудового покровителя і благодійника, і довів, як необхідно вчити дітей страху Божому і благочестю. Скінчивши промову, владика став усіх благословляти. Потім він з отцем Іоанном пішов планувати нову кам'яну школу, яку хочуть поставити між теперішньою школою (вона далеко не вміщує в собі всіх дітей, що потребують навчання) і церквою. Все це місце було захаращене купами каміння, приготовленого для закладки. Розпланувавши місце, отець Іоанн звернувся до робітників із проханням прибрати до ранку з цього місця каміння та обкопати його, обіцяючи щедро нагородити їх за це. І тут почалася кипуча робота (я всю ніч не спала, милуючись всім, та цієї яскравої, як день, ніч у Сурі, здається, ніхто не спав). До дев'ятої ранку 2 червня все було готове до закладки. Після обідні, здійсненої архієреєм з отцем Іоанном та іншими священиками, хресною ходою з дзвоном всі попрямували на місце закладки. Там було здійснено водосвятний молебень, після якого архієрей вклав у приготоване місце бляшанку з вибитим на ній написом: коли, ким і який будинок закладається. На цю дошку одразу посипалися срібні монети, і вона була закрита плитою і замурована. На решті кутів перше каміння закладали просто владика, отець Іоанн та інші, і потім тим самим порядком повернулися до церкви. Я вперше в житті була присутня на закладці будівлі, і ця церемонія мене дуже зацікавила. Після чаю всі пішли на іспит до церковно-парафіяльної школи. Владика перших почав екзаменувати дівчаток, але викликані ним дівчатка, вперше в житті після сірої повсякденної обстановки побачивши перед собою, за їхнім висловом «найбільших» у хрестах і орденах, перетрусили і переконфузилися (у Сурі я помітила, що дівчатка напрочуд сором'язливі і цим різко відрізняються від хлопчиків). Але чисто батьківська ласка батька Івана незабаром їх підбадьорила, і вони відповідали толково і цілком задовільно. Хлопчики виглядали і відповідали жваво. Архієрей усім роздавав привезені ним свого твору брошури. Після іспитів загальноосвітніх перейшли до рукоділля, в якому лежала ціла гора білизни, пошитої дітьми. Тут дві маленькі дівчинки піднесли владиці та отцю Іоанну ними самими в'язані серветки. Скінчилися іспити співочим класом, освіченим старанням нового священика – отця ф. Цвєткова. У Сурі з осені минулого року склався невеликий, але, кажуть, чудовий хор, проте тепер уже вся школа чудово співає. Після іспитів оглядали старовинну холодну церкву. День був червоний, сонце так і палило по-південному. Поки бігали шукати сторожа з ключами, отець Іоанн з владикою, мабуть, стомлені від спеки, сіли на одному поліні, що випадково попався тут. Дорого було бачити, як два світильники церкви Божої, які проповідують Боже слово з церковної кафедри, скромно сиділи на одному полінці на ганку убогого дерев'яного храму! Нарешті ключі принесли, і всі увійшли до церкви. Все в ній дихає глибокою старовиною, хоча її трохи й поновили. Все напрестольне начиння олов'яне, але прикрашене старовинною витонченою різьбленою роботою; у ризниці особливо чудовий китайчастий стихар з намальованими на обплечні квітами та китайцями; йому, кажуть, близько чотирьохсот років. Отець Іван показував нам ще великий образ святого праведного Артемія Веркольського, стародавнього листа; та й інших чимало там старовинних речей. Так мене цей храм зацікавив, що не хотілося виходити з нього. Після церкви пройшли до каплиці над могилою батька отця Іоанна і потім на могилу його діда. Як тут, так і там владика та отець Іван за участю майже всіх присутніх хором співали літію та «вічну пам'ять». Нарешті, стомлені, вони повернулися до приготовленого для них будинку. Батюшка всіх гостей привітно запросив до себе на обід. Потрібно сказати, що за казенним пароплавом, яким ми їхали, йшов з Архангельська пасажирський пароплав, повний прочан, тому не дивно, що у Батюшки набралося гостей повний будинок. За обідом перший тост був за Государя; всі встали і хором заспівали: «Боже, Царя бережи!» Дорого було пити за здоров'я щиро всіма коханого Государя, і де ж? – на далекій півночі, у безпросвітній глушині, в гостях у самого отця Івана. Під час співу отець Іоанн кілька разів перехрестився, наче молився, щоб Господь зберігав Свого Помазаника на всіх шляхах його життя. Всі були радісні, щасливі від пережитого годинника під дахом Батюшки; час йшов весело та непомітно. Після обіду владика почав збиратися їхати до Веркольського монастиря. Ще раніше своєю добротою та щирою простотою владика всіх нас прихилив до себе; і тут я, як сиділа за столом, в одній сукні та накидці пішла його проводжати на пароплав. Отець Іоанн побажав проводити владику до Веркольська, щоб відразу повернутися назад, причому захопив і мене з собою. До ночі приїхали до Веркольського монастиря і прямували до собору, де собором ієромонахів був відслужений молебень, і за пізнім часом усі розійшлися на відпочинок. 3 червня вранці ми разом із вчителькою із Сури пішли було в собор, але дізнавшись, що в келіях у архієрея йде заутреня, попрямували туди. Аж раптом хтось приходить з пароплава і доповідає батькові Іванові. Він стурбовано похитав головою і щось почав говорити. Я питаю вчительку, що це означає? Вона мені відповідає: «Зараз донесли Батюшці, що вода в річці зовсім впала: пароплав не може повернутися назад, і Батюшка вирішив по обіді негайно їхати до Архангельська». Як окропом обварила мене ця звістка. Коли скінчилась ранок, я й питаю Батюшку: як мені бути? «Поїдемо зі мною!» - Була мені від нього відповідь. Господи! Не можу висловити, як мене втішили ці слова, – наче камінь звалився з душі. Я ні на хвилину не зніяковіла, що доведеться проїхати майже дві тисячі верст в одній сукні; у мене одна була думка: «Нехай у мене все пропаде, аби не втратити отця Івана, який для мене дорожчий за все земне». Після обідні, яку служив архієрей з отцем Іоанном, архімандритом і багатьма ієромонахами, був здійснений урочистий молебень святому праведному Артемію, під час якого отець Іоанн, поглядаючи на раку, палко і зі сльозами молився... і справді, багато мені Бог навів на Русі об'їхати і вклонитися мощам святих угодників Божих, що просяяли подвигами і святістю свого життя, але ніде я такого глибоко благоговійного почуття не відчуваю, як тут, при погляді на невелику раку з мощами святого отрока Артемія: не відрізнявся він особливими подвигами; але святим і праведним його зробила постійна пам'ять про Бога і страх Божий, які керували з дитинства кожним його кроком, посіяні в серці його батьками, хоч простими, невченими землеробами, але глибоко мудрими своїм благочестям, і у яких багато чому могли б повчитися нинішні освічені, освічені уміючі посіяти в їхніх душах найголовнішого – благочестя, яке, за словами святого апостола, на все корисне 326 . Після молебню архімандрит усіх нас привітно запросив до обіду. Гостей і тут було пропасти. Перший тост теж був за Государя і знову, як у Батюшки в Сурі, всі співали хором: "Боже, Царя бережи!" Далі був тост за владику. Коли стали пити за здоров'я отця Іоанна, добрий владика сказав прекрасну промову, яка, очевидно, вилилася прямо з серця, яка всіх до сліз зачепила. Отець Іоанн палко дякував йому. Тут одна обставина всіх здивувала і порадувала: коли я підійшла до отця Івана з келихом звичайної величини чокнутися, то він, доливши його червоним вином зі свого келиха, показав, щоб я всіх їм напоїла; я обійшла весь стіл, усі з нього відпили, і всім гостям, яких було до п'ятдесяти чоловік, вистачило вина. Нарешті був тост за всіх справжніх шанувальників отця Івана (і я від душі попросила Бога, щоб Він вклав у серця людей, його оточуючих, почитати Батюшку не язиком, а душею, беручи з нього насправді живий приклад любові до всіх, лагідності та повної безкорисливості). Тут принесли з ризниці великий старовинний ковш-братину, срібний, весь прикрашений орлами і написами, який, як говорить напис, в 1692 пожертвований Веркольському монастирю жителем Верколи Микитою Пестовим «на помин душ своїх батьків». Владика налив у нього червоного вина, і ковш із рук у руки обійшов увесь стіл, усі з нього пили і всім дістало. Цей обід також пройшов дуже жваво, говорили про старовину, якої у Верколі багато. Потім ми з доброю Є.С. Риніною (з Архангельська) встигли ще з'їздити за дві версти на місце, де праведного Артемія було вбито блискавкою; там стоїть крихітна дерев'яна церква, без жодних прикрас, але для віруючих це місце особливо дороге. О 4 годині вечора при дзвоні архієрей та отець Іоанн залишили монастир. Народу набралося безліч невідомо звідки однієї ночі і заполонило собою весь монастир. На пароплаві мені було добре: добрий командир пароплава І.І. Зеленкович із дружиною, душею віддані батькові Іоанну, тепло та спокійно мене влаштували у каюті 1-го класу. Об 11 годині ранку 4 червня зупинилися в Пінезі - це найменше (але для нас, шанувальників отця Іоанна, і дороге) містечко. У ньому одна церква, собор білий кам'яний на два поверхи 328 . У нижньому міститься тепла церква, у верхньому – холодна, – обидві дуже гарні та бездоганно чисто утримуються. Владика та отець Іван ненадовго їздили до міста і невдовзі повернулися. Всі пінежани висипали на берег і з дзвоном проводили дорогих гостей. О 5 годині вечора приїхали в Усть-Пінегу. Там купили воскових свічок, з пасажирського пароплава переклали архієрейських співаків; у передній частині рубки влаштували подобу престолу, розставили на ньому образи, які тільки знайшлися на пароплаві, наставили свічок і почалася всеношна. Господи, що це була за чудова всеношна, чи не єдина у всьому моєму житті! Пароплав як птах летів могутніми хвилями Північної Двіни, а з нього мчали чудесні прославлення Трійці Святої... Я раз питаю: «Що співають?» І мені відповідають: «Царю Небесний, Утішителю, Душі істини, Що скрізь цей і вся виконуй!» І справді, вода, небо і видні ліси і гори були наповнені цим чудовим співом! Здавалося, все славило разом з нами в Трійці Бога Єдиного!.. Ніколи ще, здається, не справляла на мене служба такого благотворного враження, як ця всеношна серед хвиль Двини. Батько Іван стояв переді мною і, мабуть, усією істотою своєю молився, що я інстинктивно відчувала. О десятій годині скінчилася всеношна, і всі ми, ніби після світлої заутрені, радісно вітали один одного, і ще довго всі, починаючи від владики до останнього матроса, перебували в якомусь урочистому настрої і, мабуть, були під впливом служби, що закінчилася. Всі точно відчували й усвідомлювали, що останні хвилини ми перебуваємо в такому близькому, тісному молитовному спілкуванні з отцем Іоанном, і всім були дорогі ці хвилини і навряд чи у когось із них вони згладяться з пам'яті. Потім у каюті було подано чай і вечерю. Усі ми дружно, ніби одна рідна сім'я, помістилися біля владики та отця Іоанна. Це була воістину, як за часів апостолів, вечері любові 329 . Всі були веселі та щасливі. Батько Іван теж був веселий і балакучий. Невдовзі з'явився і Архангельськ! Коли о першій годині ночі зупинилися, незважаючи на те, що навіть свистка не було, народу на пристані було багато. Для отця Іоанна квартира була приготовлена ​​у пароплавовласника Буличова, але на прохання Батюшка переночував у владики. Тут мені довелося попрощатися з добрим архангельським архієреєм, який всю дорогу всіх нас більше дивував своїми душевними якостями, і, прощаючись, я йому щиро сказала: «Право ж, владико, ви не тільки саном, а й душею справжній архієрей Божий!» І справді він, здається, з відвагою може сказати разом з апостолом своєї архангельської пастви: наслідуйте мене, як я Христу. А в чому наслідувати? На це архангельці, а головне – духовенство Архангельської єпархії (яке мені про нього розповідало і щиро його любить) – самі дадуть відповідь: «У сердечній доброті, терпінні та любові до всіх». 5 червня, на День Святої Трійці, в Архангельському соборі було храмове свято. Архієрей, у співслужінні отця Іоанна та цілого собору священиків, звершив урочисте богослужіння. Після обідні, коли прикладалися до хреста, король багатьом давав квіти. Весь цей день отець Іоан провів у візитах, але ночувати приїхав до Буличових. На другий день, 6 червня, Батюшка служив заутреню у семінарії, ми з ним туди приїхали рано: надворі нікого не було, і церква була ще замкнена. Батюшка там пожвавішав, швидко, як своя людина, вбіг сходами, повернув праворуч і зателефонував біля дверей ректора. Поки відмикали церкву, збиралися семінаристи і впорядковували все, минуло добрих півгодини. Нарешті, все було готове. Отець Іоанн з ректором, радісний, увійшов до церкви, помолився іконам (яким, мабуть, він молився ще семінаристом) і весело привітався з учнями. Ті йому відповіли поклоном, і почалася заутреня. Співачі співали на обидва кліроси. Батько Іван майже весь час стояв на клиросі, читав і співав із ними. У церкві ліворуч стрункими рядами стояли інші семінаристи; всі вони й співаки майже всю службу не зводили з нього очей. Які думки роїлися у їхніх молодих головах? Думаю, що не один із них щиро побажав у душі бути хоч трохи схожим на свого великого попередника; адже одна й та сама семінарія, як його в минулий час, так і їх тепер навчає та виховує. Дай-то, Господи, молилася я тоді, щоб ця благословенна семінарія дала нам ще хоч одного подібного світильника Божого. Після заутрені отець Іоанн звернувся до семінаристів із промовою. На жаль, біля мене не було нікого, хто міг би, хоча коротко, передати мені його слова, а сама я нічого не чую; але помітила, що він говорив палко, і з якою увагою слухали його учні: всі точно завмерли, у багатьох були сльози на очах. Після промови всі вони поспішали поцілувати його руку, і він, благословивши їх усіх, пішов із церкви. Пізню обідню отець Іоанн служив із володарем в Архангельському монастирі. Високий світлий великий храм справив на мене радісне враження. На лівому клиросі співали архієрейські співачі, а правому – вихованки єпархіального училища. Перед обідньою Батюшка підійшов до них, ласкаво привітався і поговорив із ними; їх майже дитячі рожеві лички так і сяяли радістю. З минулого року цей храм все ремонтувався; Цього дня було урочисте підняття хреста на головний купол. Після обідні владика, отець Іоанн та численне духовенство вийшли з церкви і перед західними дверима владикою відслужили водосвятний молебень. Приготовлений величезний хрест, весь обв'язаний мотузками, тричі був окроплений святою водою і з дзвоном під час співу: «Врятуй, Господи, люди Твоя», – тихо почав підніматися все вище і вище. Згадала я тут, як два тижні тому також тихо, урочисто в Сурі спускався на нас святий хрест, і мимоволі прийшли на згадку слова з канону Святому Хресту: «Хрест зводиться, і падають повітряних повітря чинові. Хрест сходить, і безбожники усі жахаються, бо блискавку бачить хресну силу» 332 . Цього дня отець Іван о 4-й годині дня виїхав до Матігори до своєї сестри А.І. 333 З усіх боків архангельці злетілися проводити свого дорогого земляка. Отець Іоанн приїхав на пароплаві з архієреєм, і тут ми зовсім попрощалися з добрим володарем, який залишив у мені найдобріший спогад. Коли від'їхали від пристані, Батюшка з видимим задоволенням перехрестився і помилувався на щойно піднятий сьогодні хрест, який весь різьблений і визолочений, як жар блищав високо в повітрі під яскравим промінням сонця, і ще довго він, мов зірка, проводжав нас. Пароплав знову був Макарових; він такий дорогий мені за спогадами минулорічної подорожі. Свою привітність вони висловлювали так невигадливо, патріархально і разом щиро, що три дні, проведені в них, почувала себе як удома, під рідною покрівлею. О 6 годині ранку отець Іоанн піднявся служити заутреню і обідню, за якою удостоїв мене причаститися Святих Таїн, за що я щиро дякувала Богові. Храм у Матігорі, на честь Воскресіння Христового, дуже цікавий: 10 липня минулого 1894 йому виповнилося двісті років 334 . Він високий, світлий; іконостас п'ятиярусний; ікони в ньому набагато давніші за храм і перенесені сюди зі старої церкви села Шильцова, відрізняються давністю листа. Особливо чудовий з живопису місцевий образ Божої Матері «Неопалима Купина». Дзвони теж перенесені з тієї церкви; головний їх у 30 пудів – з грецькою написом, інший у 17 пудів – розбитий і з старості дуже почорнілий. Торік отець Іоанн підіймався на дзвіницю і в кожний дзвін ударяв сам, пробуючи дзвін. Після обіду, до якого зібралося чимало рідних отця Івана, він кудись їздив і, відпочивши, знову поїхав кататися. Здивувалася я, побачивши дорогого свого Батюшку на якійсь незрозумілій для мене двоколісній колимі, в якій доводиться сидіти, тримаючи коліна майже біля грудей, бо замість сидіння накладена купа сіна і подушка, і подумала, що б сказали петербурзькі шанувальники, що катають Батюшку в тисячних каретах, у тисячних каретах трохи, судячи з картин, на колісницю Іллі пророка, де він узятий був у небо; тільки та колісниця була вогненна, а ця сама звичайна, дерев'яна. Але правду треба сказати: Батюшка сідав у цей екіпаж помітно з більшим задоволенням, ніж у петербурзьку карету. Там він знаходиться вічно під конвоєм цілого натовпу народу, який його з ранку до ночі тіснить і тисне; одразу він був цілком на просторі і, мабуть, насолоджувався цією свободою. Ніде я його не бачу таким веселим та спокійним, як у архангельських палестинах: там йому все своє. Накатавшись, він ще довго гуляв біля будинку; ніхто його не турбував. Вирушила і я гуляти на цвинтар і швидко згадала нашу торішню з батьком Іоанном на цьому місці прогулянку. Тоді серед могил особливу увагу його було звернено на плиту, напис якої свідчить таке: «Під каменем цим лежить порох священика, Алексія Поромова, який помер у 1826 липня 27 числа; священствував у Матігорі 16 років; здійснив два походи на кораблях з Архангельська до Кронштадта; за 1812 отримав наперсний хрест». Тепер, подумала я, Бог спорудив іншого священика, який щорічно здійснює походи з Кронштадта до Архангельська, і як благотворні і благодійні бувають ці походи для Архангельської губернії! На другий день, 8 червня, ігуменя Холмогорського монастиря Серафима надіслала за Батюшком коней, і ми вирушили туди (п'ять верст від Матігори). Батько Іоанн служив у монастирі в новоствореному храмі заутреню та обідню. До кінця обідні я згадала, що у нас у Ярославлі сьогодні відбувається світле святкування Ярославської ікони Божої Матері та пам'ять святих благовірних князів Василя та Костянтина, Ярославських чудотворців, мощі яких спочивають у соборі. Отець Іван точно вгадав мої думки, вийшов із вівтаря і з ласкавим виглядом подав мені велику просфору, наче заради свята обдарував мене нею. Потім бабуся-ігуменя запросила Батюшку до себе в келію; у неї він обідав і відпочив. Матінка просила мене в неї переночувати, кажучи, що отець Іван завтра в соборі служитиме; але в мене не вистачило духу розлучитися з ним, і я слідом за ним поїхала в Матігору. І чудово зробила: всі домашні там поїхали в гості, і ми весь вечір майже одні просиділи. Після обідні Батюшка зробив кілька візитів, а обідати знову приїхав до ігуменя. Тут з'явилися з Сури на карбасі з речами інші супутники отця Іоанна, і ми, сердечно попрощавшись з доброю старенькою-ігуменією та її черницями, о 3 годині дня вирушили на пароплав. За кілька годин нас зустрів пароплав Буличова «Вичегда». Коли отець Іван і ми перебралися на нього, архангельці, які супроводжували його на Макарівському пароплаві, плакали, розлучаючись з дорогим Батюшкою. Багато він влив у їхні душі втіхи та спокій у ці короткі дні! Тут же біля Усть-Пінеги попрощалися ми з річкою Пінегою, яка, вливаючись своїми небесно-блакитними струменями в Північну Двіну з лівого боку, скромно пробирається біля берега, ніби боячись перешкодити величним, але каламутним хвилям Двини. Буличов надав батькові Іоанну весь 1-й клас; і тут майже шість днів ми були разом із отцем Іваном. Дороги та незамінні були ці дні! Господи, подумала я, як великі, святі і разом важкі обов'язки священиків. Їм Самим Богом дано наказ: проповідуй слово, настій у час і не в час, викривай, забороняй, умовляй з усяким довготерпінням і настановою 336 , і вони, по мірі сил і можливості, від імені Церкви, навчають і просять нас, для нашого спасіння, жити по-християнськи. А ми як їх слухаємо? Поки вчать нас – слухаємо, а закінчать – і з голови геть, виправдовуючи себе тим, що мало, мовляв, що вони (тобто священики) там говорять чи пишуть, не переробиш і не переслухаєш; і звертаємося, за висловом святого апостола Петра, як пес на блювотину і вимита свиня в багнюку, до своїх безсердечності, лицемірства та інших пристрастей і пороків. Чого ж нам чекати за нашу байдужість? На це Сам Господь у Святому Євангелії відповідає: кожен, хто знає волю Божу і не виконує її, буде битий багато 338 . Визволи нас Бог від цього вироку! Будемо міцніше пам'ятати слова апостола, що не слухачі, але виконавці закону будуть виправдані перед Богом 339 . Поки я так роздумувала, отець Іван весь був зосереджений у своєму занятті. Опівночі наблизилися до Краснобірська; там поселяни знову зустріли Батюшку співом: «Гідно їсти, бо воістину...»; отець Іван слухав їх з благоговійним виглядом, вклонився їм і сказав: «Дякую вам, браття і сестри, за вашу до мене увагу та старанність!» Вони йому відповідали поклонами і проводили струнким співом: «Нині відпустиш раба Твого, Владико» 340 . Тут повторилися знову ті чудові хвилини, які мене три роки тому так вразили: зоря була яскрава, світла, і вся зовнішність отця Іоанна (який, мабуть, весь був зосереджений у молитві) була осяяна нею. Він, каже переказ, один із тих каменів, що впали з грозової хмари, яка в один день, ще за життя святого Прокопія, зібралася була над Устюгом, але за його молитвою пройшла повз і за 20 верст вибухнула страшним кам'яним градом, яким поламаний був величезний ліс. З щирим задоволенням я проїхала вулицями міста. Там все так і дихає дорогою старовиною. О четвертій годині приїхав отець Іван на пароплав. Устюжани сердечно провели його. До ночі ми милувалися чудовою панорамою гір, так званого містечка Опоки. З одного боку річки скеля піднімається прямовисно над водою сажнів (говорять) на 50, верх її покритий густим лісом; а з іншого боку на вершині майже такої самої висоти гори розташоване село з білою красивою церквою. Тут гори йдуть то грядами, що нескінченно віддаляються вглиб, покритими лісами, то якимись химерними скелями, розмальованими руками природи під мармур різних кольорів, точнісінько як розфарбована картинка китайської пагоди. Отець Іван не міг налюбуватися цими дивними краєвидами і сказав: «Як Господь все чудово створив! Який архітектор побудує щось подібне!» Справді, дивна Божа творчість! Дуже шкода, що багато росіян з зневагою ставляться до природи на Русі і їздять милуватися нею за кордон, тоді як у Росії є безліч місцевостей чудової, невимовної краси. Такі росіяни, справді, за прислів'ям, «їздять за сім верст киселя є», коли цей «кисіль» вдома у нас набагато кращий і смачніший за закордонний, чому доказом може бути хоч дорога від Вологди до Сури. В Устюзі на пароплав надійшло багато нових пасажирів; багато хто з них, мабуть, їхали тільки для того, щоб мати можливість поговорити з отцем Іоанном, і він з усіма, хто звертається до нього, уважно і довго говорив. Чимало їхало бідняків; він їх усю дорогу годував і грошима виділив; над хворими молився, і з якою любов'ю та дбайливістю він усе це робив, – наче вони всі були його рідні. Особливо одна «порчена» всіх зачепила: її привели на пароплав і поклали на палубу, але тільки-но батько Іван пройшов повз неї, її почало сильно ламати, і вона стала страшно кричати. Батько Іоан, вийшовши з каюти, сильно охопив її руками. Вона ще дужче почала битися і кричати: «Боюсь, боюся!» – «Не ти боїшся, а біс у тобі боїться, – говорив отець Іван. – Хто зіпсував тебе? Жінка почала викликати ім'я. «Тебе Господь зцілить, а її покарає», – сказав Батюшка і, взявши її голову обома руками, почав без слів, але палко молитися, піднявши очі до неба. У міру його молитви жінка робилася все тихіша і лише зрідка судомно чіплялася за нього руками. Після закінчення молитви отець Іван, як мені передавали, якимось особливо сильним, повновладним тоном промовив: «О, виходь, дух злості! Ім'ям Господа наказую тобі, виходь! Жінка, як мертва, впала на підлогу... а отець Іван пішов на рубку і почав читати Євангеліє. Ця душу приголомшлива сцена справила на пасажирів сильне враження; багато хто плакав... У цю хвилину мою увагу було відвернено інший хворий; але наступного дня і далі я бачила ту жінку хоч слабкою, але здоровою та спокійною. 13 червня надвечір зупинилися в Тотьмі; Батюшка лише на півгодини виходив на пристань. Знову приїхав на пароплав побачитися з отцем Іоанном маститий старець, преосвященний Нафанаїл, колишній, кажуть, двічі єпископом Архангельським 343 . Але на пароплаві і на пристані відбулася така тиснява в народі, який палко бажав якщо не отримати благословення, то хоча поглянути на отця Івана, що владиці й п'яти хвилин не вдалося поговорити з Батюшкою. 14 червня було останнім днем ​​нашої подорожі пароплавом. Кожен удар пароплавних коліс об воду (яких я хоч вухами не чую, але ясно відчуваю тілом) боляче відгукувався у мене в серці, бо наближав мене до хвилини розлуки з отцем Іоанном, що й висловила йому. Батюшка взяв олівець і написав мені: «У вірі в Господа, у молитві, у богослужінні, у добродійному житті все благо наше». О 9 годині вечора приїхали до Вологди. Тут отця Іоанна зустріла незліченна маса народу. Здається, вся Вологда була в наявності. Батюшка з рубки з усіма вітався, махаючи капелюхом. На пароплав з'явилися губернатор і міський голова, які зараз же відвезли його до міста. Усі супутники Батюшки розбіглися до знайомих у гості. У мене теж хоч і є там добрі знайомі, але мені з горя, що втратила свого сонечка, і на світло білий дивитися було боляче, - уткнулася в куточок, де раніше містився отець Іван, і всю ніч проплакала. 15 червня вранці переїхали на вокзал. Для отця Івана були окремі два вагони, і ми до його приїзду там усе влаштували. О 12 годині батько Іван приїхав серед моря голів, і незабаром потяг рушив. Довго добрі, сердечні вологжани стежили за тихо поїздом, що тихо віддалявся, у вікні вагона якого вони бачили благословляючого їх батька Іоанна. На всіх станціях стояли юрби народу; але Батюшка спочатку відпочивав, а потім при зупинках усіх благословляв із вікна вагона. Особливо мене зацікавила сцена на одній станції: два хлопчики років семи чи восьми, босоногі, обірвані, не могли пробратися до вікна отця Іоанна, відбігли подалі і, видершись на якісь дошки, стали по черзі піднімати в оберемку один одного. До сліз мене зворушило, з якою увагою і благоговінням дивилися їхні чорномазі пики на заповітне для них вікно: видно, що їхні дитячі серця відчували, що вони бачать його, дорогого для всіх отця Івана, про яке вони, мабуть, уже начулися. Під'їжджаючи до Данилова, Батюшка попрощався з нами і, бачачи моє горе, сказав: "У Господа багато милості, Він втішить тебе!" Це було останнє його до мене слово: невдовзі поїзд зупинився. 18 червня у нашому Ярославському єпархіальному Йонафанівському училищі був річний акт 345 . Наш владика ще раніше запросив на це торжество отця Іоанна. О 9-й годині ранку в училище рознеслася радісна звістка: отець Іван приїхав! І справді, з іншого кінця двору, оскільки парадний ганок тримав у облозі натовп народу, з'явився отець Іоанн і увійшов у квартиру законовчителя, священика О.М. Т. 346 (Він приїхав з Толги на пароплаві, а натовпи народу і карета чекали його на вокзалі за Волгою.) Через кілька хвилин, вийшовши звідти, пройшов до домової церкви училища. Побачивши його, всі вихованки радісно зустріли його словами (щире спасибі доброї начальниці М.А. Станіславової: я хоча весь час була біля отця Іоанна, але по своїй глухоті нічого не чула; вона дуже люб'язно мені потім записала всі слова отця Іоанна, якими маю можливість поділитися з читачами): Дякуємо вам за відвідування!» – «Здрастуйте, милі панянки! Радий вас бачити! - Почули вони у відповідь від нього на своє сердечне вітання. «Ви – розсадник квітів духовних, живі квіти вертограда Христового, – пестячи їх, говорив отець Іван, – ось у вас сьогодні, милі панянки, свято, торжество, і я прибув сюди, щоб розділити його з вами, ходімо, помоліться разом Господеві». Разом із владикою та отцем Іоанном служили архімандрит та цілий собор священиків 347 . Після обідні та молебню всі попрямували до актової зали, де за співанням «Царю Небесний» вихованки виконали чудовий гімн святим Кирилові та Мефодії: «Слов'яни, пісню високою вшануємо апостолів-слов'ян», а потім почався і сам акт читанням звітів. На столі, за яким сиділи засновник училища високопреосвященний Йонатан, отець Іоанн і губернатор, були розкладені Євангелія, атестати та ікони, заздалегідь виписані владикою із Трійця-Сергієвої Лаври. Після читання владика встав і, звертаючись до вихованок, сказав: «Ну, улюблені улюбленці, ви вступаєте тепер у нове життя, керуйтеся прикладом тієї святої, ім'я якої кожна з вас носить!» - І став по черзі благословляти їх, і кожна отримала з його рук ікону Ангела свого імені. Торкнула мене дбайлива любов доброго нашого владики до своїх вихованок: ікони невеликі, але прекрасної роботи, все в срібно-золоченій ризі. Разом з архієреєм отець Іоанн роздавав Євангелія у чудовій палітурці, а губернатор – атестати. Коли все було роздано, вихованки заспівали актову пісню «Світлою радістю горя, день урочистий зустрічайте!», і акт закінчився гімном «Боже, Царя бережи!» Владика з гостями попрямував до кімнат начальниці, де їм було запропоновано чай та сніданок. Після чого ми всі пройшли до саду; народу було порівняно небагато, і владика з отцем Іоанном вільно гуляли та сиділи в альтанці; весь час вихованки, як бджілки, оточували їх та співали. Між розмовами владика спитав отця Івана: «Чому народ до вас так прагне: я думаю, нелегко вам дістається?» На це отець Іоанн серйозно і з глибоким зітханням відповів: Що робити! Я людина грішна, але це благодать Божа». Сказавши це, він замислився... Невдовзі було подано обід, і всі пішли до їдальні. Проходячи повз зал, де були вихованки, отець Іван запитав їх: «Про що сьогодні читали Євангеліє?» – «Про Марту та Марію», – відповіли вони. Що робила Марія? – «Слухала слово Боже і намагалася виконувати його!» – «А що робила Марфа?» – знову спитав він. «Тож слухала слово Боже та займалася господарством!» – відповіли вони йому. «Так от і ви наслідуйте їх», – сказав Батюшка. За заведеним в училищі порядку цього дня всі учениці, які закінчили курс, обідали разом з архієреєм, начальницею та їх гостями, так було і цього разу. Обід було сервіровано на чотирьох столах; першу ученицю посадили навпроти архієрея, поблизу отця Іоанна, і він, помітивши, що вона нічого не їсть, сказав: «Що ж ви, люба панночко, нічого не їсте?» – «Вона готується сказати вірші преосвященному, ось і хвилюється», – відповіла за неї начальниця, яка сиділа поруч із ним. Отець Іоанн звернувся до архієрея і каже: «Владико, ось панночка стурбована, готується вам вірші сказати і тому нічого не їсть!» На це владика відповів: «Ну нехай вона позбудеться своєї турботи і говорить тепер же!» Вихованка С. встала і з почуттям вимовила справді чудовий вірш: Преосвященніший владико, Наш пастир добрий та батько! Прийми від нас привіт прощальний, Привіт вдячних сердець! Настав останній день розлуки З тобою, наш пастир дорогий, І близька година, коли станемо Востаннє ми перед тобою! Тобі приносимо благоларність За все, що ти зробив для нас. Ти дав нам усім освіту. Ти нас зберігав під добрим дахом, За нас молився перед престолом, Щоб Бог нам блага послав! Але якщо були й нещастя, – Ти нас і в них не лишав. І в них ти брав участь, «Вчіться, діти, і працюйте», – Не раз ти тут нам казав, І слово правди у наші душі Ти з лагідною ласкою проводив. Любов святу до нас живить. Ти нас і в версію наставляв, Щоб жили так, як Бог любові Все наше життя у твоєму притулку Наш розум прагнув тут до науки, А серце – до знання добра. Любов і лагідність нам вселяли Як світлим сонячним промінням! Дай Боже, щоб усе, що тут вселялося, І в нашому житті зберігалося Промчав час безповоротно... Тепер усі ми повинні назад Іти, де чекає на рідних привіт! І в новому житті, у новому світі Бог нам все пошле; Свій хрест у цьому житті понесе. Але ми без страху, а з надією Зійдемо в цей безмежний простір: Твоїм, батьку, благословенням Наш вхід тут буде осяяний! Тут виверне вірний провідник, А праця, молитва та смирення Усі можуть у житті насолодити! Отже. повинні ми піти, В інше життя мають вступити; З тобою, батьку, маємо попрощатися; Дякуємо тобі, владико, За все про нас твої турботи, Хай пошле за них Творець А світлий Ангел, Ангел Божий. І життя твоє для блага ближніх Нехай триває багато років! Потрібно було бачити, з якою увагою, нахиливши голову, слухав отець Іван; він ніби боявся промовити хоч одне слово. Після закінчення читання він звернувся до говорили і запитав: «Ну, мила панночка, ви самі написали ці вірші?» - "Сама", - відповіла вона. «Мені вони дуже сподобалися, – зберігайте у вашій душі почуття, щойно виражені вами!» При першому тості за Государя всі майже присутні хором заспівали «Боже, Царя бережи!» Під час тосту за отця Іоанна одна з вихованок від імені їх усіх щиро дякувала йому, що він ощасливив їхнє свято своєю присутністю, і бажала йому багато років. «І вам усім бажаю багато літ і щастя в новому житті!» – відповів він. По обіді Батюшка став прощатися з усіма, тут і мені довелося остаточно з ним попрощатися. Всі учениці оточили отця Івана, намагаючись востаннє отримати його благословення, і старанно просили його помолитися за їхніх батьків та улюбленого ними вчителя співу, регента архієрейського хору, священика М.В., який уже два тижні лежав у ліжку тяжко хворий. Отець Іоанн обіцяв їм сам відвідати хворого, що зараз і виконав; з училища він проїхав до соборного будинку до хворого; служачи молебень, він молився за його одужання словами: «Господи! Встав служителя Твого, священика, що старанно співає славу Твою! Після цього Батюшка сильно пошкутильгав його хворі груди і, підбадьоривши його, побажав ще багато років співати славу Божу. При величезному збігу народу отець Іван поїхав на пароплаві, як мені казали, спочатку до Углича, а потім до Саратова. 20 червня я відвідала хворого регента і знайшла його хоч слабкого, але на ногах вже; 25 червня випадково зустріла я його на вулиці, що йде пішки з архієрейського будинку додому (відстань біля версти), бадьорого та здорового; він мені раніше сам сказав: «Я щиро вірив, що за молитвою отця Івана Господь дасть мені здоров'я»; ось на ньому і сповнились слова Спасителя: за вашою вірою і буде вам 348 ! Подорож батька протоієрея Іоанна Ілліча Сергієва, пастиря Кронштадтського, на свою батьківщину до села Архангельської губернії. Пінезького повіту 1897 року Вирушаючи в звичайну поїздку на свою батьківщину в село Сура, шановний і дорогий наш Батюшка, гідний протоієрей отець Іоанн Кронштадський, ще 16 травня сказав мені, щоб я раніше його сідала на його пароплав, що я і виконала, щиро радіючи тому, що вже п'ятий раз Бог наводить мені . 26 травня о 6 годині ранку прийшов з Кронштадта до Петербурга щойно збудований у Фінляндії пароплав «Св. Микола Чудотворець», призначений для Сурського церковно-парафіяльного піклування 350 . Розмістивши багаж і привівши все в порядок, ми стали чекати отця Іоанна. З трьох годин на березі і пристань, що на Шліссельбурзькому проспекті, почала збиратися маса народу, який бажав проводити дорогого для всіх пастиря. О четвертій годині отець Іоанн приїхав на маленькому пароплаві «Будь-який» і, не сходячи з нього, благословив усіх присутніх і, розкланявшись з ними, поплив далі; за ним пішов і пароплав «Св. Микола Чудотворець». Нарешті о 8 годині вечора Батюшка перебрався на свій пароплав, чому ми були раді. Батько Іван був вкрай втомлений від щоденної, що оточувала його з ранку до ночі метушні і, вступивши на пароплав із видимим задоволенням, сказав, як мені передали (я глуха): «Слава Богу; нарешті я на своєму пароплаві! - І дуже був задоволений і веселий. О 10 годині зупинилися на кілька хвилин через Шліссельбург, де в човні до Батюшки приїжджали священик і кілька офіцерів. Тут, за Шліссельбурзькою фортецею, вліво, відкрилося неозоре Ладозьке озеро, а вправо почалася велика «Маріїнська система» – першим Новоладозьким каналом, яким наш пароплав і пішов. Давно мене надзвичайно цікавила означена система, і тепер я з справжнім захопленням милувалася на цей великий водний шлях, створений важкою працею рук людських, і на його береги, покриті лісами, луками і дуже рідко поселеннями. О 6 годині ранку 27-го зупинилися ми біля пристані «Шальдіха». З неї отець Іоанн вирушив на конях за три версти служити утреню та обідню до села Путилове. Ішов дощ, але він не завадив зібратися там масі народу. Багато хто приїхав туди з Петербурга. Незабаром «Св. Микола Чудотворець» пішов далі, а Батюшку запросив покататися голова міста Витегри А.Ф. Лопарєв на своєму маленькому затишному пароплаві «Шістовець», який від самого Петербурга все йшов із нами. О 4 годині отець Іван знову пересів на свій пароплав разом із паном Лопарєвим, що залишився з Батюшком до Витегри. Він на моє щастя виявився дуже добрим та привітним. Усі цікаві для мене місцевості люб'язно мені пояснював. О 8 годині вечора проїхали місто Нова Ладога. Берег був усипаний народом, який ще довго біг за пароплавом берегом. Отець Іван з палуби всіх вітав, знімаючи капелюх і благословляючи. Тут, проїхавши річку Волхов, ми попрямували Сеським каналом. О 12 годині ночі біля красиво притуленого на розі берега села Сесь, минувши річку тієї ж назви, вступили ми в Свірський канал, з якого о 4-й ранку 28-го вийшли в широку, дуже схожу на Шексну, річку Свір. Тут закінчується Петербурзька губернія та селом Сермікса починається наша, ще дика, своєрідна Олонецька губернія зі своїми майже непрохідними болотами та лісами. Береги Свірі здебільшого покриті лісами або дрібним поліссям; рідше видно поля та луки; береги здебільшого пологи, але у деяких місцях піднімаються мальовничі гори, зарослі густим лісом. Натомість села та села зустрічаються часто. До другої години дня проїжджали повз невелике містечко Лодейне Поле, що стояло на плоскогір'ї вправо; у ньому є лише одна церква скромного вигляду, що стоїть серед містечка. За Лодейним Полем починаються відомі свірські пороги; їх усіх десять, і головні з них – «Сигивець», «Пурхівець», «Ведмедець» та «Говський», – кажуть, дуже небезпечні для суден. Вони складаються з куп каменів, що йдуть від берега до середини річки. Вода в порогах, крутячись, сильно вирує, чому пароплав трясе. О 4-й годині минули велике село Важини; в ньому отця Іоанна зустрічали дзвоном. Натовпи мешканців вийшли на берег; на паперті відчиненої церкви стояло духовенство у повному убранні. Батюшка з рубки помолився на церкву, і пароплав, не зупиняючись, пройшов повз нього. О 5 годині ранку 29 травня підійшли ми до великого села Вознесіння. На березі нікого майже не було, і отець Іван вільно пішки вирушив у церкву, яка знаходиться недалеко від берега, служити утреню і обідню. Але коли жителі довідалися про його приїзд, то разом наринули до церкви, і нам по закінченні богослужіння чимало праці варто було вибратися з неї. Біля села Вознесіння Свір впадає в Онезьке озеро, яке наче море розстилалося від нас вліво; але пароплав знову попрямував каналом, цього разу Онезьким, що йде кілька часу паралельно з озером. З самого від'їзду з Петербурга погода стояла холодна, вітряна, раз у раз йшов дощ; але це мало заважало Батюшці, і він, як правило, більшу частину дня і ночі проводив на палубі або в рубці. Щодня до вечора він збирав усіх нас біля себе і читав Біблію вголос, докладно пояснюючи потім прочитане. Гірко шкодувала я тоді, що зовсім позбавлена ​​слуху. Кожне його слово, що щиро від душі вимовлялося, проникало прямо в душу тих, хто слухав, як вони самі мені говорили, а я сама, дивлячись на його уста, тільки серцем відчувала читане їм. О 6 годині вечора того ж 29 травня, вийшовши з каналу в річку Витегру, почали підходити до самого міста Витегра. Там отця Іоанна зустріли дуже урочисто: у всіх церквах міста йшов дзвін, і по обидва береги стояла маса народу. Отець Іван стояв на рубці і, благословляючи на обидві сторони, кланявся народові. Пароплав тихо підійшов до прикрашеної прапорами та червоною матерією пристані. На ній зустріли Батюшку численне духовенство та влада міста. Привітавшись з усіма, він разом з Лопарєвим поїхав до його будинку, що за три версти від міста. Здивувалася я витонченою, суто російською архітектурою та оздобленням цього будинку. Він - дерев'яний, зроблений з колод, збудований у вигляді давньоруського терема, і все в ньому так затишно, в російському смаку і витончено влаштовано, що рідко можна де зустріти щось подібне. У цьому помісному будинку, що притулив усіх гостей, зустрів Батюшку, який приїхав трохи раніше нас олонецький губернатор пан Демидов, і негайно всі поїхали в щойно збудовану Лопарєвим церкву-школу в селищі Шестовец, що тут же знаходиться. Будівля двоповерхова, дерев'яна; у верхньому поверсі міститься невелика, але висока, світла церква з витонченим дубовим різьбленим іконостасом; все в ній просто, і лише лики святих прекрасного живопису її прикрашають. Праворуч Царських дверей зображено Спасителя, який благословляє дітей; за Ним храмова ікона святого благовірного великого князя Олександра Невського та преподобного Олександра Свірського; ліворуч – ікона Божої Матері «Всіх скорботних Радість» та ікона святих, імена яких носить сімейство пана Лопарєва. За всенічною на літію та велич виходило 9 священиків. Здійснювали її серед церкви перед храмовою іконою та образом, пожертвуваним паном обер-прокурором Святійшого Синоду К.П. Побєдоносцевим – іконою Божої Матері «Знамення», поміщеної на аналої. Тут же стояв і стіл з напрестольним приладдям освячуваної церкви. Олонецький владика, за слабкістю здоров'я, не міг сам бути присутнім, і тому отець Іван, на його прохання, о 9 годині ранку 30 травня приступив до освячення храму. З ним брало участь дванадцять священиків та п'ять дияконів. Потрібно було бачити, з яким глибоким благоговінням і увагою звершував отець Іван освячення. І завжди цей обряд буває зворушливо зворушливий, коли святий престол одягають, як наречену, у ризи білі 351 , але тепер ця церемонія була якось ще зворушливішою і урочистішою, побачивши полум'яну молитву отця Івана. Кожне слово читаної ним уклінної молитви точно відривалося в нього від серця, що неперевершено діяло на всіх присутніх. Після освячення єпархіальний спостерігач священик отець Чуков 352 , звернувшись до отця Іоанна, з видимою щирістю вимовив таке: Створений старанністю глибокошановного А.Ф. 353 Лопарєва цей храм нині вами освячено. Діти першої в єпархії другокласної церковно-парафіяльної школи отримали тепер новий, особливий, благодатний засіб виховуватись у чоловіків досконалий, живучи під постійним дахом Церкви, під сінням храму. Слава та подяка Господу! Радіють за це радістю невимовною серця всіх нас, що стоять біля шкільної справи, дбають про справжню освіту та християнське виховання дітей. Безсумнівно, радіє радістю велиею ​​і серце боголюбного творця святого храму цього, глибокошановного А.Ф., стільки старанності і любові, що поклала на користь великої справи освіти підростаючих поколінь. Радіють і серця всіх, хто усвідомлює велике значення благодатного освячення у справі виховання людини. Радіють – кажу – серця всіх нас особливо тому, що храм цей (перший і в першій другокласній школі нашої єпархії) освячений пастирем, справді євангельськи добрим пастирем, якого вся православна Русь (та й не тільки Русь!) вважає своїм молитовником; пастирем, якого серце тягнеться назвати «чоловіком благодаті». Нехай же ця наша радість засвідчить перед Вами, високоповажний Пастир Кронштадтський, нашу спільну повну вдячність Вам! Тепер, після освячення храму і майже перед швидким розставанням, хочеться висловити Вам, Вашу Преподобність, одне бажання-прохання. Колись пророк Божий Єлисей, розлучаючись з учителем своїм, пророком Ілією, просив його: нехай буде дух, що в тобі, сугубий у мені... Це прохання святого пророка, за справжніх обставин, мимоволі приходить на уста. Нехай той дух глибокої віри, сповненої надії, полум'яної і всеосяжної любові, що Вас відрізняє, – нехай цей дух буде сугубий у дітях, які виховуються при цьому храмі в тутешній школі, хай будуть вони істинними християнами і чесними і корисними громадянами. Знаємо, що, як і тоді Єлисей, багато чого ми просимо 354 Але сподіваємося, але віримо, що Ваша молитва допоможе їм у цьому. Помолися ж, глибокошановний Пастир, про вихованців тутешньої школи! Помолись і за всю велику і важку справу справжньої освіти! Помолися особливо за тих, хто, подібно до боголюбного творця цього храму, з такою ж ревністю, з такою ж старанністю приходить на допомогу в цій великій справі!» Незабаром почалася перша в новоосвяченій церкві Літургія, співав хор селянських дітей – майбутніх вихованців школи, яких на перший час було призначено помістити в цій дуже зручній і помісній школі сорок людей у ​​гуртожитку, але з тими, хто приходить, вона може помістити і до ста людей. Після причетного вірша отець Іван промовив проповідь на слова Євангелія: Істинно кажу вам, якщо не звернетеся і не будете як діти, не ввійдете до Царства Небесного; отож, хто зменшиться, як це дитя, той і більше у Царстві Небесному. «Сьогодні, Божою милістю, з благословення архіпастиря Олонецького та Петрозаводського Павла, ми спромоглися освятити нововлаштований храм-школу на славу Божу та в ім'я великих угодників Божих – святого благовірного великого князя Олександра Невського і преподобного та богоносного отця нашого Олександра. Цей храм призначається головним чином для дітей, і саме для того, щоб їхнє навчання йшло під постійним благодатним осіннім та керівництвом Святої Церкви. Звернемо увагу на слова, сказані Господом нашим Ісусом Христом, звернені до дорослих про дітей: істинно кажу вам, якщо не звернетеся і не будете як діти, не підете до Царства Небесного. Дорослі, старці та діти! Візьмемо урок собі зі слів Небесного нашого Вчителя – Христа Господа. Він навчає всіх смиренності, простоті, комунікабельності, довіри до істини, правоти, незлобості і послуху, властивим дітям. Люди спочатку згрішили гордістю, лукавством, свавіллям і непослухом Творцеві, захотіли самі бути богами без Бога; як і тепер, багато хто мріє, ніби може вчитися і жити благополучно без Бога, без участі Святої Церкви в нашій освіті та вихованні, під керівництвом однієї суєтної, односторонньої, мирської вченості, яка навчає юнацтво знати дуже багато, але не хоче знати і вчити юнацтво тому, що важливіше і найголовніше душа5, людським, саме – слову Божому, яке на все корисне – для навчання, для викриття, для виправлення, для настанови в праведності, щоб досконала була Божа людина, до всякої доброї справи приготований. головним чином, бути добрими християнами, добрими покірними дітьми, чесними трудівниками – громадянами та вірнопідданими свого природного Царя-Батюшки. Ціль вірна, правильна, благотворна! Дай Бог, щоб вона досягалася старанним, правильним та дружнім навчанням наставників, і старанням, і успіхами дітей. Росії та Церкви потрібні саме такі вихованці, бо лише виховані у вірі та благочестя – найнадійніші – і піддані Царя, і вірні чада Церкви, і опора Росії. Земна мудрість і вченість нерідко буває лукава, горда, самовпевнена, хибна, хибна і йде проти Творця, іноді не хоче знати Його, приписуючи все існуюче якоюсь безособовою причиною і свою стихійну, тільки уявну, мудрість – тільки собі, розуму людському; його звеличує, майже обожнює, кланяється йому, як кумиру та ідолу, а Боже Писання і Одкровення відкидає, принижує, вважає неправильним. Ті світські письменники, які пишуть тільки про мирське і не говорять нічого про Бога або говорять про Бога, про Церкву, – користуються у багатьох уявних і невіруючих найбільшою пошаною. За що? За те, що вони говорять щось нове, нечуване, ними самими придумане, задерикувате, а ми скажемо – безглузде, безглузде, безглузде. О мудреці земні, позбавлені Божої мудрості! Давно Боже Слово виголосило про вас і вашу мудрість Свій праведний вирок: загублю мудрість мудреців і розум відхилю розум. Де мудрець? де книжник? де співвісник цього віку? Чи не обернув Бог мудрість світу цього на безумство? 357 Сповідаю Тобі, Отче, – говорить Господь Ісус Христос, – Господи небесі та землі, що приховав ecu ця від премудрих і розумних і відкрив ecu та немовлям: їй, Отче, що таке благовоління перед Тобою 358 . Тож молитимемо Господа, щоб Він навчив усіх нас, що підносить смирення, і в житті, і в вірі, і в чесноті, і в науці, бо смиренність є основою і корінням усякої благонамірної науки. Ми, за словами апостола, неспроможні самі собою подумати, що про Бога, як від себе, але здатність наша від Бога. Амінь». Після богослужіння гостинний господар міста Лопарєв усіх гостей запросив до себе на трапезу. Чимало було проголошено тостів і вимовлено промов, але особливою задушевністю відрізнялася мова губернатора Михайла Денисовича Демидова, який від надлишку вдячного почуття палко дякував отцю Івана за його відвідування Олонецької губернії. Батюшка сердечно подякував йому за щиро висловлені слова. Для всіх цей день був світлим святом, усі були радісні та щасливі: на вулиці перед будинком з ранку до ночі юрмився народ. Того ж дня отець Іоанн припускав виїхати далі, але тут йому оголосили, що пароплав «Св. Микола Чудотворець» при перевірці опинився на цілу майже сажень ширшу за вузькі шлюзи, які від селища Шестово постійно зустрічаються на Маріїнській системі майже аж до озера Кубенського. З жалем отець Іоан залишив цей гарний і зручний для нього пароплав з вини, як казали, замовника його, який торік їздив цим шляхом з батьком Іоанном і не звернув уваги на вузькість шлюзів. Поки телеграмами викликалися інші пароплави та перемовлялися, довелося нам з Батюшкою просидіти ще два дні у гостинного Лопарєва, який зі своєю родиною, мабуть, щиро радів такому дорогому гостю і надав йому повний спокій. 31 травня отець Іван служив на Витегрському цвинтарі; церква була вщерть набита простонароддям, що приніс у багатьох своїх немовлят до Святого Причастя. За всенічною, досконалою єпархіальним спостерігачем, Батюшка був у новій церкві-школі і зазвичай читав канони і співав разом з дітьми на кліросі. 1 червня, у День Святої Трійці, богослужіння він відправляв у Витегрському соборі. Найвтішніше враження справив на мене цей храм, в ім'я Стрітення Господнього, високий з хорами по обидва боки і амвоном, що на кілька ступенів височіє над церковним помостом. На лівому боці хорів співали вихованки прогімназії, і дуже, кажуть, струнко та добре. Перед великою вечірньою всьому народу, що наповнював храм, були роздані великі гілки берізок, і вся церква за хвилину звернулася до гущавини. Світло, радісно і разом зворушливо було дивитися на все навколишнє і повне благолепие храму і урочисте богослужіння цілого безлічі священнослужителів, у яких вбрання були із золотої парчі із зеленим листям (тільки один отець Іоанн був у білому вбранні), і море голів серед цілих лісів у душ чудовий аромат. Перед закінченням обідні отець Іоанн промовив слово, яке і міститься. Прийдіть, люди, Трійпостасному Божеству поклонимося. Стихіра на «Господи, взиваю» «Нинішній день Свята Православна Церква в усьому світі святкує і тріумфує послання від Небесного Бога Отця учням Господа нашого Ісуса Христа і всім колишнім з ними в Сіонській світлиці Духа Святого, Господа Животворящого, Єдиносущного і Соприсносущого Батька і Сина вогненними і сильними пронести проповідь про Христа в усі кінці світу і просвітити, і оновити його Своїм Божественним вченням та чудесами спасенними та страшними. Цього дня урочисто і дійсно відкрилися світові всі Особи Святої Трійці: Батько, який послав Духа Свого Святого, – Син, що благав Отця послати Його, і – Дух, що зійшов на апостолів у вигляді вогненних мов 359 і зробив їх чудесне відродження, оновлення, твердження. Ним посланням Духа Святого завершилося і зафіксувалося справу спокутування людства Сином Божим, – з'явилася вірність всіх дієслів і обітниць Ісуса Христа, що виконав Свою обіцянку, і з'ясувалося вчення про Духа Святого як Істинного Бога, Єдиносущного і Соприсносущого Отця та Сина Отця, але не і від Сина, що виходить: бо Син благав Отця – послати Його у світ і, якби не відійшов Син до Отця, Дух Святий не прийшов би. Трійці Свята, яка так благоволила відкритися вірним, слава Тобі! Тепер поговоримо про рятівні творчі та державні дії Святого Духа і Святої Церкви і в світі речовому і разом – про велич і державу всієї Святої Трійці. Третє Особи Святої Трійці – Дух Святий – зійшов на землю продовжувати і вчиняти справу спасіння людського роду разом з Богом Отцем і Сином: бо кожна Особа однакову участь бере в нашому спасінні, і коли, за вподобанням Отця, Син Божий вчинив справу, яку не дав на нього розлучаючись, проте, з нами, то Дух Святий прийшов у світ продовжувати справу спасіння, і Він відроджує нас у Таїнстві Хрещення, і кожна душа християнська є дочкою Святого Духа; у світопомазанні Дух Святий освячує всі наші сили та почуття душевні та тілесні; у покаянні втішає та дозволяє грішника від гріхів і примиряє з Богом; у Таїнстві Тіла і Крові Христової втілює Своєю живоначальною владою хліб – у Тіло Христове, а вино – у Кров Христову; у шлюбі освячує подружній союз чоловіка та дружини для природного народження та виховання дітей; в Єлеосвяченні дозволяє гріхи хворого і лікує тілесні немочі; у священстві дарує благодать обраним особам повчати народ Слову істини, здійснювати обряди і богослужіння і керувати духовно всіх до святого життя і вічного спасіння. Дух Святий зберігає в істині та Православ'ї всю Церкву Вселенську. Дух Святий дає щиру молитву, і коли ми палко молимося, ми робимо це Духом Святим. Дух Святий подає віру людині, і ми не можемо щиро увірувати в Господа Ісуса Христа без благодаті Духа Святого: ніхто ж може говорити Господа Ісуса, як Духом Святим 360 , Дух Святий є Живот, що живе всіх; Світло та світла Подавець; Самоблагий та Джерело благостині; через Нього Отець пізнається, і Син прославляється, і від усіх пізнається; Він – Дух премудрості, Дух розуму – правий і розумний; Бог і обожнює гідних; Вогонь від Вогню, що відбувається, глаголяй, діяй, поділяй обдарування людям. У видимій природі Дух Святий чинить благорозчинення повітря, подає життєдайну теплоту і всю піднебесну висвітлює і прикрашає світлом сонячним, а ніч освітлює тихим світлом місяця та зірок; вирощує із землі та прикрашає незліченними видами квітів усі рослини, повідомляє їм нескінченно різноманітне пахощі, а плодам – смаки та незліченні солодощі; все тваринне царство прикрашає і дає тваринам різні сили, здібності та мистецтва, що дивують людину та приносять велику користь; множить, прикрашає та збагачує різними природними дарами рід людський; подає людям здатність говорити різними мовами та прислівниками; повідомляє їм різноманітні обдарування; навчає мистецтвам та винаходам, необхідним у гуртожитку; просвітлює уми та серця людські; збирає людей у ​​впорядковані суспільства, постачає над ними царів і владик і всякі начальства і сприяє кожному правильному гуртожитку, спокою, тиші та взагалі правильному перебігу життя; сприяє серцю людей до взаємної любові і співчуття; все це і багато іншого добре і корисне без числа творить Дух Святий за сприяння Бога Отця і Сина. Таким чином, усяким добром у вірі, у житті і в природі ми завдячуємо і безпосередньо і безпосередньо Святому Духу – Богу, купно з Отцем і Сином. Дух Святий сприяв усім святим і тепер сприяє тим, хто чинить у досягненні святості і нетління і вічного життя, і Він спочиває у всіх святих. Такою є благодать Святого Духа в Церкві, у світі та в природі. Тепер щось скажемо про велич, доброту, святість, премудрість і всемогутність усієї Святої Трійці. Бог у Святій Трійці – Батько, Син і Дух Святий – за єдиною добротою Своїм бажанням і наказом створив на початку небо і землю і Своєю всесильною державою містить усю тварюку; всеосяжною жменькою руки Своєї тримає непохитне небо з усіма світилами і землю з сушею та водами. Святий пророк Ісая так говорить про велич і силу Божу; Усі народи перед Ним - як крапля з відра, і вважаються як порошинка на терезах. Ось, острови, як порошинку, піднімає Він. Усі народи перед Ним як ніщо, менш нікчемності та порожнечі вважаються в Нього 361 . Створивши весь світ із чотирьох стихій, Він щорічно вінчає коло річний чотирма часом – навесні, влітку, восени та зимою – і робить усі благотворні зміни у повітрі. Він уклав у надрах землі незліченні багатства і різноманітність царств – рослинного і копалин і всяких рідких і твердих речовин, необхідних у гуртожитку людському; як Творець, Батько і Премудрий Хазяїн і Будівельник, Він не залишив у забутті нічого, що треба було передбачити, створити і дати людям і тваринам на користь життя, так що всякий розум дивується премудрості, доброті, піклування та передбачення Творця та Опікуна нашого. Але особливо Трііпостасний Творець і Бог наш прославився у створенні людини та у промислі про рід людський. Перед створенням людини була споконвічна Рада в Трійці, як сповістило нам Одкровення Боже. Бог передбачив падіння людини, яку мав створити за образом і за подобою Своєю 362 , як передбачав і падіння багатьох ангелів, на чолі з Денніцею, і задумав дивовижний засіб для спасіння людського роду: це надзвичайне посольство на землю, по виконанні часів, Свого улюбленого Сина і в Господа свого тіла. досконало, і принесло і невпинно приносить прекрасні плоди спасіння людей, тому що незліченна безліч мучеників і всяких святих через викуп Сина Божого вже успадкувала обителі раю, після боротьби і перемоги над гріхом і бісівськими полчищами, і в усі віки, починаючи з Різдва Христового і з Його Христа і з Його піднесення на небо і досі рятуються багато Його дивною благодаттю і – Духа Святого; і нарешті – всі вороги Божі і наші будуть абсолютно переможені та загублені за незмінним Божим словом, і сама смерть буде знищена. Сином Божим насаджена на землі Свята Церква, – це богоустановлене і богокероване суспільство спасених у Христі, і в ній невпинно проявляється сила і слава Святої Трійці у постійному відродженні, освіті, утвердженні та спасінні віруючих і трудящихся для свого спасіння3. Пресвята Трійці, Боже наш, слава Тобі завжди, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь». Цього дня Лопарєв зробив великий прощальний обід отцю Іоанну. Багато зібралося гостей попрощатися з найдорожчим для всіх молитовником. О 7 годині вечора Батюшка виїхав, супроводжуваний Лопарєвим, на конях у село Дев'ятинне, що віддалялося від міста за двадцять одну версту. Попереджувальний справник Качалов люб'язно запропонував мені їхати з ним на трійці. Вся місцевість, якою ми проїжджали, навколо була надзвичайно мальовнича; праворуч розстилалася низовина, вкрита луками та порослями, серед якої стрічкою звивалася Маріїнська система; ліворуч здебільшого височіли гори з червоної глини, примхливо прикрашені лісами та гаями; часто траплялися села, що тулилися біля узлісся їх. Одне мене дивувало: у всіх селах, окрім хлопців, ми ані душі не зустріли. Але коли ми приїхали в Дев'ятинне раніше за батька Івана, все пояснилося. Там у церкві, навколо неї і по дорозі, все населення сіл було в наявності; величезний натовп народу гарно ряснів своїм святковим одягом. На цвинтарі шпалерами стояли вихованці школи: хлопчики та дівчатка з букетами польових квітів. У освітленій і цілком гарній церкві, прикрашеній деревами, чекало отця Іоанна духовенство. Але він чомусь не відвідав храму і, зупинившись на кілька хвилин у будинку священика, поспішив до двох маленьких пароплавів, що чекали на нього, що належали панам Лопарєву і лісопромисловцю Неворотину. Обидва вони з витірським справником і нами – чотирма супутниками отця Іоанна – ледь помістилися на цих пароплавцях-іграшках. Об 11 годині ночі ми рушили по шлюзовій частині каналу, де мало не на кожній версті доводилося зупинятися в шлюзах, поки ворота в них для підняття води зачиняють і відчиняють. Вночі покинули Онезький канал і з ним дуже мені сподобалася, за своїми суворими красами природи, Олонецьку губернію і вступили в річку Ковжу Новгородської губернії о 5 годині ранку 2 червня. Зупинилися біля великого лісопильного заводу Неворотина з гарним будинком, оточеним садом. Батюшка зараз же виїхав за дев'ять верст, у село Вознесіння, служити Літургію; о 10-й годині він повернувся. Молоде подружжя Неворотини дуже привітно зустріло отця Іоанна, і під час обіду, замість розмов, співав хор учнів школи під акомпанемент фортепіано різні гімни, що Батюшці, мабуть, дуже сподобалося. Все, здається, навколишнє населення зібралося для одержання благословення, і він більше години благословляв у порядку слушний до нього народ. О 12 годині дня поїхали ми далі. Весь день погода стояла чудова, і незабаром із Ковжі знову увійшли до каналу – Білозерського. О 6 годині вечора проїжджали стародавнє, красиве, увінчане численними церквами місто Білозерськ – місце заслання багатьох іменитих бояр часів Іоанна Грозного. Весь берег і пристань були усіяні вітальними отця Іоанна білозерцями, але пароплав тут не зупинявся, і маса народу довго за ним бігла берегом, кланяючись батькові Іоанну. Він також з пароплава всім кланявся і благословляв. О 8 годині вечора у Чайки 364 , вийшовши з каналу в Шексну, зустріли пароплав Мілютіних «Оркан», який чекав там отця Іоанна. В цей час пішов зливи, і Батюшка залишився ночувати на пароплаві Лопарєва. Опівночі проїхали повз Горицький монастир, у ньому теж чекали отця Іоанна, і ворота були відчинені, але й тут він не зупинився. Пройшовши ж із річки Шексни в канал принца Ольденбурзького о 5 годині ранку 3 червня, пристали ми до відкритого берега. Тут на Батюшку чекали коня, і він вирушив служити обідню в село Георгіївське, що знаходиться за три версти від міста Кириллова. Ранок був чудовий, і місто зі своїм древнім монастирем, заснованим преподобним Кирилом Білозерським, сучасником преподобного Сергія Радонезького, різко виділялося силуетами між безхмарним небом та озером Сіверським. Дуже ми пошкодували, що не було можливості, через брак часу, побувати в монастирі і вклонитися мощам преподобного Кирила, тим більше що 9 червня цього року святкувалося п'ятсотліття преставлення цього угодника Божого. О 9 годині батько Іван повернувся на пароплав, і незабаром ми зовсім покинули велику систему і, проїхавши невелику річку Порозовицю, о 7 годині вечора вступили в славне в давнину озеро Кубенське, що простягається в довжину на 60 верст і завширшки на 13. З обох боків, між небом і водою, немов білі лебеді, виднілися храми і монастирі, у багатьох з них спочивають мощі святих подвижників, що ховалися за давніх часів від мирської слави і поголосу в непрохідні лісові нетрі та болота, що оточують Кубенське озеро. Серед нього, на величезному камені, як маяк, виступає з води древній Спасо-кам'яний монастир. О 8-й годині вечора з озера увійшли ми в давно мені відому красуню-Сухону і невдовзі зупинилися за селом Воскресенським біля довгого, високо над водою перекинутого теж на високі насипи залізного мосту великої Архангельської залізниці. Тут отця Івана мав прийняти пароплав пана Кострова, і ми, чекаючи на нього, залишилися тут ночувати. Подивилася я на влаштування цього мосту, без устою серед річки та з дерев'яними краями; надто жваво й легко він збудований, тож, дивлячись на нього, мимоволі здається: збережи, Господи, і помилуй від їзди в поїзді таким мостом. О 8-й годині ранку 4 червня отець Іоанн служив утреню та обідню в селі Воскресенському, і незважаючи на зливу натовпу народу чекали його на березі та в церкві. О першій годині дня прийшов пароплав «Крим», і ми з дорогим нашим Батюшком негайно перебралися на нього. Костров весь 1-й клас надав у розпорядження отця Іоанна, і йому було тут дуже зручно та спокійно. О 5 годині зупинилися на годину у Вологді. Там ніхто майже не знав про приїзд отця Івана, і ніхто його не турбував; Оскільки цей пароплав був не черговий, то й пасажирів на ньому було дуже мало. 5 червня вдень кілька хвилин стояли в Тотьмі, а о 6 годині ранку 6 червня зупинилися в Устюзі Великому. Там Батюшка звершив у соборі утреню та Літургію. Високий триярусний іконостас собору вражає своєю оригінальністю і старовиною. Він весь покритий золотим різьбленням і прикрашений статуями Ангелів на зріст людини. Царські двері зверху до низу покриті осколками дзеркала; у золотому різьбленні багато дзеркальних частин уже випали. Рівно о 12 годині Батюшка виїхав із Устюга. Тут уже пароплав летів у широкому роздоллі Північної Двіни, і темрява ніч зникла: ночі тут так само світлі, як день, і в цьому ясно відчувалася близькість Архангельської губернії. Вдень 7 червня зупинялися в Березниках, і Батюшка на кілька хвилин виходив на берег, де на нього чекало багато народу; з радісним почуттям милувалася я звідси на віддалені береги Північної Двіни. За останні 6 років багато змінилося тут на краще: де в наш перший проїзд в 1891 році стояли найубогіші, зроблені з колод, покосившися від старості церкви, там тепер скрізь красуються вже стрункі кам'яні або дерев'яні, і все це будується і оновлюється всюди на Русі, і в Архангельській губернії милується плодами своєї молитви. Адже тільки його жива та полум'яна молитва за всіх дає йому в руки десятки та сотні тисяч рублів для справ благодійництва. На 8 червня о другій годині ночі зупинилися в Усть-Пінезі, де на Батюшку вже чекав пароплав Володіних, дорогий мені за спогадами «Веркольець»; на ньому ми з архангельським преосвященним Олександром їхали 1891 року на освячення храму в Суру і згодом неодноразово подорожували з Батюшкою. Перебравшись на «Верколець», ми повернули праворуч і попливли світлою гарною Пінегою. Вранці пристали біля села Поленга, і Батюшка звершив богослужіння в його маленькому, зробленому з колод, щойно оновленому храмі. Була неділя. Все населення зібралося до церкви. Якось особливо радісно, ​​спокійно було на серці серед цієї суто сільської обстановки. Вся природа навколо була у повній красі та розквіті весни півночі. Храм стоїть на невеликому пагорбі; кругом його широко розкинулися на пагорбах привільні луки, за ним ліси зливалися з горизонтом. Надвечір зупинилися ми на дві години у м. Пінезі, де Батюшка відвідав господаря пароплава Володіна. Погода була чудова і всі пінежани висипали проводжати свого дорогого земляка. Тут до нас на пароплав сіли – справник Пінеги Рогачов, незмінний і найстаріший охоронець Батюшки у всіх поїздках його Пінезьким повітом, і чиновник у селянських справах Н.Ф. Знам'янський. Дуже я була рада цим прекрасним, добрим людям, які супроводжували отця Івана до Сури і назад. Цієї ночі не хотілося й спати лягати. Проїжджали повз чудові Пінезькі гори, які, як казкові замки, височіли то по одному, то з іншого боку річки цілим лабіринтом найфантастичніших форм і обрисів. Про них я вже мала нагоду писати докладно (див. «Російський паломник» за 1893 365 ). О 10 годині вечора прибули до Веркольського монастиря. Все чернецтво з архімандритом на чолі, з дзвоном, зустріло отця Іоанна на пристані і проводило в монастир, де він прямо пройшов у старий собор і, вклонившись мощам святого Артемія, попрямував оглянути щойно побудований і приготовлений до освячення чудовий двоповерховий храм. святого благовірного великого князя Володимира у Херсонесі поблизу Севастополя. Вступаючи в собор, отець Іван зупинився і, перехрестившись, сказав: «Це – пишнота, справжня Лавра, і справді рай земний!» Високий п'ятиголовий у візантійському стилі та як сніг білий храм, прикрашений зовні та всередині живописом; середина його, що відокремлює перший поверх від другого, як поясом оточена, на витончених, видатних зі стін підвалинах, - гарною галереєю. Над входом у храм, ніби в повітрі, в золотому сяйві вміщено образ Божої Матері «Знамення». З просторої паперті прямо знаходяться двері до нижньої церкви в ім'я Різдва Христового. Вона невисока, зі склепіннями, але прикрашена чудово: широкий триярусний іконостас весь покритий золотим різьбленням на золотому тлі. У першому ярусі ікони великого розміру, у решті двох – малого. Всі склепіння розписані ликами Ангелів, точно в хмарах, найсвітлішого живопису. До верхньої церкви в ім'я Успіння Божої Матері ведуть дві, по обидва боки паперті влаштовані, широкі сходи. Увійшовши до неї, отець Іоанн мабуть залюбувався внутрішньою величчю цього храму. Великий, світлий, з високими склепіннями, широкий, прямий, що досягає стелі, чотириярусний іконостас, як і в нижній церкві, весь покритий витонченим золотим різьбленням по такому ж фону. У першому ярусі, за місцевими іконами Спасителя та Божої Матері, знаходиться ціла низка ікон різних святих. У другому ярусі вміщено ікони двонадесятих свят; у третьому – чекають святі апостоли, а в четвертому – пророки Божі; і все написано прекрасним світлим живописом. Серед храму спускається зі стелі велика, масивна робота, триярусне визолочене панікадило; на ньому краще за всяку прикрасу красується напис: «Світло Христове просвічує всіх!» Оглянувши весь храм, ми всі з Батюшком попрямували до гостинних келіїв отця архімандрита Віталія 366 , де він гостинно пригостив нас вечерею. О дванадцятій годині пароплав рушив прямо в Суру. Цієї ночі теж мало хто спав, і найменше сам батько Іван. Він майже всю ніч, світлу, як день, просидів на рубці, з видимою насолодою вдивляючись у гори та ліси, що тяглися по обидва боки Пінеги. О 5 годині ранку 10 числа всі ми зібралися біля нього. Наприкінці шостої години, коли ми обійшли з лівого боку мис, першими відкрилися перед нашими очима сурські Божі храми, а за ними разом розгорнулася і вся Сура. Батюшка, знявши капелюха, радісно перехрестився; при цьому, згадавши своє дитинство, сказав: «Коли дев'ятирічною дитиною йшов пішки з Архангельського училища додому 367 , то цьому мисі, побачивши рідну Суру, від радості зі сльозами, на колінах почав молитися». Щойно побачили в Сурі пароплав, як звідти одразу долинув до нас урочистий дзвін, і всі суряни кинулися бігти до пристані. На довгих містках, що далеко виступають у річку і обставлені берізками, влаштований був майданчик, застелений червоною матерією. Серед зелені берізок та прапорів гарно височіла арка, задрапірована теж червоною матерією з металевим вінком нагорі та з вензелем отця Іоанна під короною. Попереду стояло духовенство та шкільний персонал із усіма учнями у школі. Коли причалювався пароплав до пристані, Батюшка, знявши капелюха, заговорив: «Здрастуйте, суряни: батьки, матері та діти!» Ті в один голос йому відповіли: «Здрастуйте, Батюшко, батько протоієрей!» - «От, братики! - Знову заговорив він, - я був торік тут, і знову Бог благословив мені приїхати в Суру!» У цей час духовенство та співачі заспівали: «Багато літа!» – і Батюшка, пройшовши серед вихованців школи, поставлених шпалерами на містках, поїхав прямо до церкви, де зараз же почалася ранкова і за нею – обідня. Після чаю він поїхав пароплавом за 60 верст далі Сури в село Нюхчу, щоб побачити церкву. Чим далі ми їхали по Пінезі, тим мальовничішими і дикими ставали її береги (як і мешканці цих берегів). Ліси й гори, також порослі лісом, або рушили до самої води, утворюючи таким чином справжній бульвар, або, віддаляючись, поступалися місцем невеличким галявинам із жалюгідними селами. О шостій годині вечора ми зупинилися біля крутого берега, де стояла велика юрба селян, які на всі очі дивилися на небувалу цікавинку — пароплав. Коли батько сказав їм: «Здрастуйте, хлопці!», вони, стоячи на місці, не сказали ні слова. Знову каже: «Привіт!» Тоді один чоловік вискочив з натовпу і закричав: «Що вам, отче?» Він втретє сказав: «Привіт!» – і засміявся. Нам усім було смішно дивитися на цілий натовп людей, які стоять нерухомо, як стадо овець, не можуть сказати ні слова і лише з цікавістю дивляться на корабель. Тут Батюшка їздив за три версти в село Сульці, де нещодавно збудовано дерев'яну церкву замість старої, яка за старістю вже за кілька років перед тим була закрита 368 . О 9 годині приїхали до Нюхчі, теж за три версти від берега розташовану. Тут Батюшку зустрів народ зі священиком на чолі та з поклонами. У неможливих таратайках поїхали ми в село страшним брудом. Церква в ім'я ікони Божої Матері «Одигітрія» вкрай бідна й убога 369 , але її тепер уже оновлюють; новий, невеликий іконостас обробляють різьбленням. Помолившись і приклавшись до святих ікон, Батюшка, оглянувши всю церкву, зайшов до священика до хати. Тут вразило нас убожество обстановки житла служителя святого престолу, обтяженого величезною родиною. Залишивши йому щедрий внесок, отець Іоанн поспішив до пароплава. Народ, що зібрався в безлічі, кинувся за ним бігти, штовхаючи і гублячи один одного, і всі зібралися на березі. Благословляючи їх, Батюшка казав: "Прощайте, нюхчани!" Вони відповідали: «Прощавай, Батюшко, дякую тобі, що нас відвідав». Він питає: «Чи є у вас школа?» – «Ні, є вона за 30 верст у Сульцях». – «Погано ж, братики!» – сказав Батюшка. «Та ми б і раді школі були, та коштів немає», – відповіли вони. У цей час на мисі протилежного берега, у високій траві, зібрався цілий загін дітей, які кланялися всіма шанованого, гідного пастиря. Благословляючи їх із пароплава, Батюшка сказав: «Прощайте, діти, Господь Бог нехай благословить вас!» О другій годині ночі повернулися ми до Сури. Я була дуже задоволена, що ще довелося бачити новий безпросвітно-дикий куточок нашої великої півночі. У Сурі Батюшка вирішив провести два дні і з ранку до ночі клопотав, розпоряджався і оглядав все до останніх дрібниць, і був, мабуть, усім задоволений. Та й було чим! Завдяки сумлінній діяльності осіб, обраних на служіння в Сурі, її тепер і пізнати важко. Головні ж тут нововведення, які особливо потішили Батюшку, були: пошта та громадська крамниця 370 . Остання зробила справжнє благодіяння, позбавивши сурян від куркулів-крамників, які продавали будь-яку гниль утридорога. Церква вся тепер розписана в російському стилі та прикрашена живописом, що зображує останні дні життя Спасителя на землі. Майже поряд із церковною огорожею збудований великий двоповерховий будинок. На першому поверсі розміщені: клас, спальня дівчаток та кімната вчительки. Вгорі знаходиться бібліотека та приміщення для отця Іоанна. Але найбільше мене порадувало те, що стародавню дерев'яну церкву в ім'я святого Миколая Чудотворця і будиночок, в якому отець Іоанн провів своє дитинство, які три роки лежали розібраними, нині знову зібрали і поставили – першу на цвинтарі, а другу – на місці його народження. Над будиночком зробили для його збереження від впливу негоди, як футляр, дуже схожий, як над будиночком Петра Великого в Петербурзі. 13 червня після обідні виїхали з Сури, жителі якої поголовно всі стояли на березі і, по коліна забравшись у річку, проводжали свого перетворювача та благодійника старанними поклонами, криками «Ура!» і довго не змовкав дзвоном. О 4 годині Веркольський монастир радісно зустрів дорогого і з нетерпінням очікуваного отця Іоанна і незабаром після його приїзду вдарили до всеношної у новому соборі. З нагоди свого нездоров'я архангельський преосвященний Іоаннік не міг прибути на освячення храму і просив отця Іоанна та настоятеля Веркольського монастиря архімандрита Віталія освятити його. Всеношна була здійснена у верхньому храмі, тому що його першим передбачалося освятити. Стіл з приладдям освячуваного престолу стояв на амвоні, перед ним, як завжди, і відбувалося богослужіння. На літію та велич виходили отець Іоанн та отець архімандрит з цілим собором чернечого та білого духовенства. Служба закінчилася о 10-й годині і о 8 годині 14 червня розпочався благовіст до освячення. Освячення храму здійснював отець архімандрит за участю отця Іоанна та дев'яти священиків. Хресна хода спочатку попрямувала до старого собору, де батько архімандрит, прийнявши на голову на святому дискосі антимінс зі святими мощами, повернувся до нового собору і з хресним ходом обійшов його галереєю, ніби між небом і землею, що дуже було оригінально і красиво. Після освячення отець Іван промовив проповідь на слова апостольські: Ви храм Бога живого, як сказав Бог: вселюся в них і ходитиму в них; і буду їм Богом... І тому вийдіть з-поміж них і відокремтеся, говорить Господь, і не торкайтеся до нечистого; і Я прийму вас. «Тут апостол говорить про наш обов'язок влаштовувати в собі, у своєму серці, храм Божий і очищати себе від усякої скверни плоті та духу, творячи святиню за сприяння Божого. Нині відбулося, з благословення преосвященнішого Іоанніка, єпископа Архангельського і Холмогорського, освячення величного і прекрасного новозбудованого храму цього. Дякую Господу, який сподобив мене взяти найближчу участь у святкуванні освячення. Дивні долі Божі щодо цієї обителі! Я пам'ятаю її крайнє убогість і бідність: дерев'яна, старенька, низька огорожа оточувала малу кам'яну церкву, в якій спочивають мощі угодника Божого, праведного юнака Артемія; було в цій огорожі ще дві чи три дерев'яні будинки. Обитель була заштатною; начальником її був будівельник із п'ятьма чи шістьма ченцями, але він мало дбав про її благоустрій, і вона хилилася до занепаду. Скільки разів вона була винищувана полум'ям у минулих століттях і знову відновлена! Але ось нарешті з половини нинішнього століття і для неї настає час відродження та слави. Волею архіпастирів архангельських стали призначатися в настоятели її благочестиві і ревні ієромонахи, які почали дбати про її добробут, а в п'ятдесятих роках зроблений був настоятелем її ієромонах Кожеозерського монастиря 371 , згодом зведений у звання 3 благочестивий, заповзятливий, ревнитель благолепия і всякого благочиння, який своїми розумними, невсипущими стараннями спорудив біля неї високу кам'яну огорожу, а в ній – величну дзвіницю з милозвучним дзвоном і з храмом цієї останньої; збудував ще дерев'яний храм із братською їдальнею та корпус для братії з дерев'яним великим приміщенням для настоятеля, прикрасив і збагатив обитель, і за свої ревні труди та благочестиве життя зведений був у сан архімандрита. Незабаром ця обитель із заштатною Святішим Синодом зроблена першокласною, за клопотанням єпископа Нафанаїла, і настоятели її почали зводитися до сану архімандрита. Нинішній її настоятель архімандрит Віталій, ревнитель благолепия, спорудив спочатку кам'яний корпус для настоятеля, а тепер справжній величний храм, і ось він сяє і красується – по-перше, благодаттю Божою, що вселилася в нього відтепер після освячення Духом Святим, і потім зовнішнім. Нині цей храм – небо земне; це дім Божий і ця брама небесна. Тут промисел Божий та очі Господні день і ніч будуть відкриті на цей храм і на тих, що до нього входять. Тепер щодня приноситиметься в ньому страшна і рятівна Жертва Богу Отцю – Пречисте Тіло Христове, за нас ломане, і Животворяща Кров, за нас і за багато хто виливається 373 і нам викладається в очищення гріхів, в освячення, оновлення та обожнення. Ще одним святим місцем рятівного жертвопринесення стало більше землі; ще стало місце притулку для душ християнських, які шукають примирення з Богом і з'єднання з Ним. Дяка Господу, який дбає про спасіння наше і відкриває нам нові джерела Своєї благодаті. Отже, новий храм готовий, закінчений, прикрашений, освячений, облагоухан кадильним фіміамом, освітленим світильниками, що горять; відтепер Господь сів на Своїм престолі, але де “Царове пришестя, і чин приходить” 374 , за висловом церковної пісні, тобто головні і ближні Царські чини, Царська почет. І тут, у цьому домі Небесного Царя, оселилися всі Небесні чини, і по-перше, Найвища всіх створінь, Сама Цариця Небеса і землі, Пресвята Владичиця наша Богородиця, святі Архангели та Ангели, що оточують престол Божий при здійсненні Літургії та Таїнства Тіла та Крови Христової; святі патріархи, пророки, апостоли, святителі, мученики, преподобні, безсрібні, праведні і всі святі – вся Церква Небесна, що представляється образно у святому іконостасі! Але чи все тут? Чи все готове тут для Небесного Царя, що Він хотів би невпинно тут бачити і чути, і нюхати? Ні, – не всі. Тут бракує нашої внутрішньої душевної чистоти і благолепия, бракує нашої духовної, сердечної, святої відповідності святині храму і святості Господа і святих, які тут благодатно перебувають. Адже для нас і для вас, браття, що тут подвизаються, і для всіх, хто відвідує храми Божі, створений і цей храм. Щоправда, ми зовні прикрашаємося, але слава дочки Царьової, тобто душі християнської, – усередину, у її внутрішній святості та красі; ми тут присутнім тілом, але чи завжди присутній усім мисленням, усім серцем, усім добрим свавіллям; чи завжди наші серця горять вірою і любов'ю до Господа; Чи завжди душі наші пахнуть смиренністю, лагідністю, чистотою, цнотливістю, милістю та правдою? Храми рукотворені створюються і освячуються для нас, щоб ми, як живе каміння, влаштовували з себе дім духовний, священство святе, щоб приносити духовні жертви сприятливі Богу Ісусом Христом. Ви храми Бога живого, як сказав Бог: вселюся в них... і буду їм Богом. Яка любов Творця до розумної своєї тварі! Яка поблажливість! Яке тісне спілкування! Господь готовий вселитись у нас, у наші серця. Але чи такі серця наші, щоб міг увійти і жити в них Господь?! На жаль, ні; бо вони не очищені від усякої скверни плоті та духу, від усіляких гріхів та пристрастей. Яке ж спілкування праведності з беззаконням? Що спільного світла з темрявою? Яке згода між Христом та Веліаром? Яка співучасть вірного з невірним? Яка спільність Божого храму з ідолами? 376 Отже, ми повинні приготувати, очистити і прикрасити свої внутрішні храми, свої душі і тіла, як приготували себе до зходження Святого Духа і прийняття Його в День П'ятидесятниці апостоли і ті, що були з ними і приходи, що сподівалися Його. Поспішаємо ж приготувати для Господа свої нерукотворені храми вірою, гарячою молитвою, покаянням, увагою до себе, страхом Божим, постійним ходінням у присутності Божій, постійним духовним пильнуванням над помислами, почуттями, пожадливістю, боротьбою з любов'ю, що виникають у нас, за вами, найбільше втішається нашою взаємною любов'ю, як Отець. Отож скажу з апостолом Павлом: Любов наша до друга нехай буде непритворна; відвертайтеся від зла, приліплюйтеся до добра; будьте братолюбні один до одного з ніжністю; у пошані один одного попереджайте; у старанності не слабніть; духом полум'яніть; Господеві служите; втішайтеся надією майбутніх нетлінних благ, що їх око не бачиш, і вухо не чуючи, і на серці людині не зійде, що приготована Бог тим, хто любить Його; у скорботі будьте терплячі, у молитві постійні; у потребах ближнього беріть участь; ревнуйте про дивовижність. Благословляйте гонителів ваших, а не проклинайте. Радійте з тими, хто радіє, і плачте з тими, що плачуть. Будьте однодумними між собою; не високомудруйте, але підайте смиренним; не мрійте про себе; не віддавайте нікому злом за зло, але дбайте про добро перед усіма людьми. Якщо можливо з вашого боку, будьте у мирі з усіма людьми. Не мститься за себе, але дайте місце гніву Божому. Бо написано: Мені помста, Я віддам, говорить Господь. Не будь переможений злом, але перемагай зло добром. 377 Амінь». Після Літургії всі гості були запрошені до отця архімандрита на обід і ледве встигли відпочити, як о 6-й годині почалася всеношна в нижньому, в ім'я Різдва Христового храмі: вона відбувалася також серед церкви, перед столом з напрестольним начинням, цілим собором священнослужача. В умовні 8 години ранку 15 червня пролунав урочистий благовіст до освячення; всі поспішили на його заклик. Народу зібралася така маса, що не тільки була повна вся велика церква і паперть, а й на вулиці стояли юрби народу. Сьогодні освячення звершував сам отець Іоанн за участю шести священиків. Не висловити словами, з якою він увагою, радістю та глибоким благоговінням звершував чин освячення храму; ці почуття так і світилися у всій його зовнішності. Він весь був зосереджений у дії. Ретельно обмивши своїми руками престол і приколовши цвяхами верхню його кипарисову дошку, він полив його пахощами і, обтерши, звернувся до народу і почав читати в Царській брамі уклінно молитву. Тоді навіть обличчя його змінилося і набуло захопленого натхнення. Мабуть, усі сили душі та серця його були у цій молитві. Після неї стали одягати святий престол, і отець Іван як престол і жертовник, так і всю церкву окропив святою водою. Після цього з хресним ходом пішли знову в старий собор за святими мощами і, взявши їх звідти, обійшли, як завжди, навколо храму, що освячується, серед маси народу, що зійшовся чи не з усього повіту. Зупинившись перед церковними дверима, зачиненими білою тканиною, отець Іоанн поставив дискос зі святим антимінсом на столик і, окадівши святиню, промовив таємничо-пророчі слова 23-го псалма: Візьміть врата князі ваша, і виметеся вічна брама: і ввійде Цар. Потім, ніби відповідаючи на голос із глибини церкви: Хто є цей Цар слави, піднявши над головою дискос зі святим антимінсом, виголосив: Господь сил, Той є Цар слави і хрестоподібно осінив їм двері. У цей час білу тканину відкрили і всі зі співом «Господь сил – Той є Цар слави» увійшли до церкви, освітленої трьома панікадилами та безліччю наставлених народом свічок. Поклавши на престол святий антимінс, отець Іоанн із радісним обличчям, звернувшись до народу, сказав слово про святий обов'язок християнина любити храм Божий. Яка улюблена поселення Твоя, Господи сил 379 ! «І ось освячений благодаттю Христовою храм у цьому величному, небесному соборі Веркольського монастиря: вчора верхній, сьогодні нижній. Краса і пишнота обох однаково приємні. Відчуваєш у християнській церкві щось дороге, веселе, святе, привабливе і мимоволі вигукуєш разом з царем-пророком: «Як любе село Твоє, Господи». Храм Божий, тут наша охорона від ворогів Небесного, тут в основному відбувається наше покаяння і очищення наших гріхів, просвіщаючи і мудруючи нас на спасіння, навчаємося Божественних, животворних і страшних Тайн, у храмі відбувається наше відродження і духовне виховання для Царства Небесного. Улюблені браття та сестри! Кожна людина, хто б він не був - у порфірі або в рубищі, високого роду або низького, вчений і невчений, багатий або бідний, чоловіча стать або жіноча, немовля, юнак, чоловік, старець - є немічна, хвора, грішна людина; бо кожен із самим народженням на світ успадковує від батьків душу розслаблену, затьмарену і осквернену гріхом, і перший, хто з істинною Божою любов'ю зустрічає його появу на світ, - це Церква, яка з самого народження і до смерті бере його, за волею Божою, під своє духовне, благодатне керівництво і на все його життя, на все його життя. спасенні, живлячи та зміцнюючи його духовно словом Божим, богослужінням та Таїнствами. Вона його перша, Богом дана йому наставниця і керівниця, вона його духовна мати, яка незмінно любить його за життя і після смерті. Вона – його та лікар духовний, що лікує його недуги душевні та тілесні; а тому Церква, або храм Божий, у якому ми користуємось усіма її опіками, має бути завжди щиро любима і шанована нами. Людина, створена на образ Божий 380 , з душею розумною і безсмертною, є глибоко і страшно занепала істота, що перебуває у ворожнечі з Творцем своїм, і крім Церкви ніхто не може примирити його з Богом, бо тільки Церкви, тобто її священнослужителям, і більше нікому, - дана від Бога. Бог через Ісуса Христа примирив нас із Собою і дав нам служіння примирення – каже святий апостол Павло 381 . І це примирення відбувається в храмі за допомогою молитов і обрядів. Як же тому не любити дому Божого, селища слави Господньої, де примиряється з нами Господь, невпинно прогнівлений нами, схильний до богоприємних молитов і Таїнств? Тому в храмі часто підноситься покаяний зойк вірних душ про помилування: "Господи, помилуй!" Тільки в Церкві полягає всяка істина, відверта Богом для нашого блага і спасіння, а в світі панує всяка брехня і краса гріхів і пристрастей, що затьмарює і губить людство; краса пожадливості тілесної, пожадливості очей і гордість життєва, і всяка книжкова брехня, що друкується деякими помилковими письменниками; тільки в Церкві, у храмі, людина може позбутися чарівності цієї краси і побачити всі речі в істинному світлі і ходити, і жити в істині та правді. Як же не шанувати і не любити храм, це небесне селище на землі, де ми пізнаємо всяку істину і правду, і красу і брехню гріха! Нарешті, Церква вказує кожному з нас справжню мету життя, і в храмі Божому людина постійно чує, що головна мета його життя – подвизатися всіма силами проти гріха, прагнути будь-якої чесноти, щоб досягти можливої ​​подоби Першообразу своєму – Батьку Небесному, від Якого віддалили і відчужили нас; вона вказує йому на Небесну вітчизну як кінцеву мету її земного життя, тим часом як світ абсолютно перекручує поняття людини про життя і вчить його шукати мети життя тільки на землі, в багатстві і збиранні скарбів, в насолоді їжею і питтям, у ошатних одязі, в досягненні земних відмінностей і переваг, в різних іграх, в різних іграх, в різних іграх, в різних іграх іноді і розпусті навчальних книг. Багато хто, наслідуючи цю мирську красу і мрію, займаються виключно тільки своїм тілом і піклуваннями про його здоров'я і красу, задоволення, про земну славу, здобуття багатства будь-якими шляхами, недбаючи зовсім про душу безсмертну, залишаючи її гинути в окаянстві, бідності, злиднях, сліпі. Отже, храм Божий або Церква Божа є наша матір, наша вчителька, керівниця до живота вічного, наш лікар душевний і тілесний, наша живителька, просвітителька, вона одна вказує нам справжню мету життя, вона одна нас примиряє з Богом, рятує і приводить до Нього примиреними, уготованими, богоугодними. Як же не любити нам свою церкву чи храм Божий? О, коли люба селища Твоя, Господи сил! Наскільки шанований для мене ти, храм Божий! Все в тобі достойно і достойно: і престол Божий, на якому невидимо сидить Господь; і жертовник, або пропозиція, де готуються Святі Дари для священнодійства; і лики Господа, Богоматері та лики всіх святих; приємний Твій фіміам – знак благодаті Духа Святого; приємні Твої світильники – знамення всепросвітливого світла Божого і Божественного вогню і серця, що горять у молитві; гідні священнослужителі, які в ньому безперервно виконують служби Божественні і пречудну і життєдайну Таємницю Тіла і Крові Христових. Дай Бог, щоб усі християни тебе любили, до тебе прагнули, як любив свій храм Давид, цар і пророк, і в тобі духовно веселилися, як веселився він, коли казали йому: Ходімо до дому. Під час слова отець Іван весь був пройнятий радістю, і ця мова, як річка, лилася з його вуст. Незабаром почав читати годинник, після якого почалася Літургія. Точно в Великдень було світло і радісно: радісний вигляд отця Івана всіх ніби наелектризував, усі виглядали веселими та щасливими. Після богослужіння Батюшка, прийшовши в келію отця архімандрита і вітаючи його, сказав: «У вас сьогодні радість Соломона». На це батько архімандрит йому відповів: «Так, Батюшко, але не без скорбот». – «Без скорбот немає і радостей», – промовив отець Іван. Справді, заклавши в 1891 році цю церкву, отець архімандрит Віталій багато праці та прикростей переніс, творячи її, і лише завдяки своїй невтомній енергії досягнув бажаного їм результату, створивши воістину «небесний» храм, у якому так легко і радісно молитися. Обід у цей день мав суто сімейний характер, усі майже тости Батюшка сам проголошував. За першим тостом він сказав: «Друзі, вип'ємо за здоров'я першоверховного пастиря митрополита Паладія!» Усі присутні хором заспівали «багато літа» владиці митрополиту, але коли отець архімандрит виголосив тост за здоров'я самого Батюшки, то його всі, вітаючи, палко дякували за освячення храму; при цьому чиновник у селянських справах пан Знаменський сказав промову, в якій висловив велику користь для всього окружного населення у влаштуванні батьком Іоанном у Сурі школи та громадської крамниці і від імені всього населення щиро дякував Батюшку за надане їм справжнє благодіяння всьому округу. О 4-й годині Батюшка, побувавши за річкою, сів знову на «Верколець», і він, за сильного дощу та вітру, пішов далі. Увечері погода прояснилася, і до 12-ї години ми зупинилися за три версти від села Усть-Покшенки, куди добрий дідок-священик Терентьєв – товариш отця Іоанна по семінарії 383 , як його, так і нас упросив відвідати їхню церкву і будинок; і ми на диких північних конях, що чекали нас на березі, в критих тарантасах полетіли майже безперервним болотом у село, в якому зупинилися біля щойно збудованої дерев'яної трипрестольної церкви. Цілком упорядкований головний престол в ім'я Різдва Христового ще не освячений, але правий – в ім'я Грузинської ікони Божої Матері та лівий – преподобного Іоанна Рильського – вже освячено. Потім оглядали стару, найубогішого виду церкву в ім'я великомученика Георгія Побідоносця; у ній чудовий древній великого формату образ великомученика Георгія, що вражає змія, різаний на дереві і вміщений з лівого боку клироса; поблизу нього знаходяться низенькі, грубо витесані двері з високим порогом, що ведуть у крихітний боковий вівтар – в ім'я праведного Артемія Веркольського. Зворушливо бачити крайню бідність, але разом і бездоганну чистоту храмів Божих, що знаходяться в безпросвітній глушині неосяжної нашої матінки - Русі, що творяться і підтримуються здебільшого на грошову милостиню доброхотів. Мимоволі мені тут згадалися бачені мною храми і монастирі на святих місцях Сходу 384 , куди десятки тисяч рублів щорічно надсилаються і приносяться російськими шанувальниками, що відвідують Єрусалим, а тим часом усі вони, з найменшими винятками, утримуються греками у вкрай обурення. З церкви Батюшка пройшов у будинок свого товариша-священика, де сердечний прийом усієї родини та зразкова чистота була у сто разів приємнішою за роззолочені палати гордих багатіїв. О другій годині ночі, веселі й задоволені, ми повернулися на пароплав. 16-го числа, під'їжджаючи о першій годині дня до Пінеги, зустріли пароплав «Св. Микола Чудотворець», який, по розбиранню коліс, на бичеві провели через шлюзи, і тепер він на всіх парах летів нам назустріч. Батюшка так був йому радий, що негайно перебрався на нього і вирішив знову їхати до Сури, щоб показати його сурянам, чому ми всі були дуже раді. 17 червня, зупинившись на півгодини у Веркольському монастирі, отець Іоанн запросив отця архімандрита, який вийшов його зустрічати, покататися до Сури. О 10 годині вечора здалася улюблена нами Сура; у ній ніхто не очікував такого раптового повернення отця Іоанна, але, побачивши пароплав, вдарили в дзвони. Народ стрімголов кинувся до пристані і немов мухи обліпив її в найпростішому і кумедному безладді, радісно кланяючись Батюшці. Привітавшись з усіма і зійшовши на берег, він зараз же один вирушив на пароплаві річкою, а ми попрямували до будинку влаштовуватися на нічліг. Повернувшись, Батюшка напився з нами чаю і всі розійшлися на спокій. 18 числа, відслуживши ранок і обідню, отець Іоанн зібрав спільну раду, на якій ухвалили віддати пароплав у власність церковно-парафіяльної школи під керівництвом Сурського піклування, для перевезення продовольства та матеріалів, і постанову цю, подати на затвердження місцевого архієрея. Закінчивши всі справи, Батюшка о 3 годині залишив Суру при загальних криках «ура» і «багато літа» народу, що зібрався. Тепер за течією пароплав проходив 18 верст на годину, замість 10 проти течії, і о 8 годині ранку 19-го числа ми зупинилися в Пінезі, і Батюшка з пароплава прямо проїхав до собору. Після відслужених ним утрені та обідні відвідав ще раз Володіна, і о першій годині дня рушили далі. О 4-й годині ранку 20 червня здався Архангельськ зі своїм цілим лісом щогл на всіляких судах. Батюшка, на стару пам'ять і на переконливе прохання, зупинився в будинку Шольц, де перші 6 років свого відвідування Архангельська постійно зупинявся, і зараз же вирушив служити Літургію в найближчу до їхнього будинку Успенську церкву. У місті ще майже ніхто не знав про його приїзд, церква була порожня, і Батюшка, з видимим задоволенням увійшовши в неї і помолившись, сам ставив перед іконами свічки. Після закінчення богослужіння ми з великими труднощами, від маси народу, вибралися з церкви. Майже три дні провів отець Іван в Архангельську, але ми, супутники його, тільки вечорами його й бачили і щоразу вже вкрай втомленого. Цілі дні він був у роз'їзді; скрізь його просили побувати – то старі його знайомі, то хворі, і він, по можливості, усіх намагався задовольнити. 21 числа Батюшка служив у церкві Різдва Христового. Того ж вечора він за всенощною в соборі читав канони, де й служив із цілим собором священиків на другий день у неділю, 22 червня, Літургію, за якою після причетного, звернувшись до суцільної маси прочан, сказав відчуте слово, взявши темою для нього слова з читаного в той день Світильник тілу є око. Коли буде око твоє просто, все тіло твоє світло буде: коли око твоє лукаве буде, все тіло твоє буде темним. «Господи! Дай мені чистий зміст і цілість розуміння Євангелія Твого, читаного нині, щоб надати людям Твоїм чисту пшеницю слова Твого. У нинішньому читанні йдеться про початок лукавства, яким заразилося і перейнялося серце людське і яким страждає і бідує воно таємно і явно досі, про ту безглузду двоїстість і лицемірство, про ту суєтність, яким схильні в житті сини і доньки занепалого Адама, про те жало. Адаму і Єві і при світлі якого вони повинні були досягати досконалої любові до Бога і затвердження свого на вічні часи до святині, словом, про джерело і коріння нашого гріха. З чого почалося лукавство людини і потьмарення його дивовижного душевного світильника, при світлі якого він проникав у всі властивості підлеглих йому тварюків, в їхні характери і дав імена всім тваринам за їхніми властивостями - так вірно, що Сам Творець схвалив ці назви. Воно почалося з бесіди з давнім змієм, що є диявол і сатана, лести весь світ 385 , від довіри і слухняності йому і недовіри і непослуху Творцеві, від злочину ясної, зручно здійсненої заповіді Божої, від смакування плодів забороненого дерева 38 Але невже так злочинно і згубно було для людини смакування плоду, що воно могло спричинити за собою прокляття благословеної Богом людини, все гріховне розтління, всі незлічені лиха і хвороби і саму смерть тимчасову і вічну? Так, справді так злочинно згубно була ця проклята непослух і куштування, раз, тому, що це було переслух святої, премудрою волі Творця, безмірно облагодіє людини, по-друге, тому, що, повіривши спокуснику і вийшовши з послуху Творцеві, перші люди перейшли в табір; по-третє, тому, що з цієї непослуху і куштування недозволеного плоду розвинулися, як з насіння, всі незліченні гріхи перших людей і їх потомства, схильність до всякого гріха, вся невірність їхньому Богові, самонадія, невдячність, злість, зверхність і гординя, око лукаве, око лукаве. пристрасть до тілесних, земних, скороминучих благ і нехтування своєю безсмертною душею і вічними благами раю і Царства Небесного, для якого і створена була людина з усім нащадком; з цього джерела і кореня гріховного випливли і помножилися до нескінченності всі скорботи, хвороби та незліченні лиха роду людського і сама смерть як оброки гріха 387 . Ось чому і як погас наш душевний світильник, ось звідки почалося всяке лукавство людське, усі безглузді пристрасті, наша пристрасна прихильність до своєї грішної плоті і до всього земного: зайва піклування про їжу і питво, одяг, про набуття багатства, честь і славу, і не любов милосердя до ближніх. Випробуйте сумлінно кожен себе самого щодо своїх щоденних піклування, турбот і пристрастей і скажіть по совісті: чи про душу безсмертної ви більше дбаєте, чи про її виправлення і спасіння і виконання Божих заповідей, чи більше про плоть і її зайві вимоги і забаганки? Чому пияцтво і розпуста панують у людях? Чому гарячкова пристрасть до наживи та збагачення до забуття про Бога, про душу? Чи не в порожніх турботах і суєтах найчастіше минає життя ваше? Чи до Творця приліплюються вірою, молитвою, покаянням, любов'ю ваші серця, чи тільки до тварів? Чи до вічних благ, чи тільки до тимчасових? Випробуйте себе: чи ви живете по вірі чи без віри, тільки – по тілу? Ніхто не може служити двом панам, – говорить Господь у нинішній Євангелії, – бо чи одного ненавидітиме, а іншого любитиме; або одному стане старатися, а про іншого недбати. Не можете служити Богу і мамоні 388 , тобто багатству і плоті своїй багатострасній, її пожадливості та пристрасті. Чому? Тому що душа наша є дух, істота проста, і поділ, подвійність, ухиляння в лукавство є хвороба і згуба її. Наприклад: ти стоїш у храмі і думаєш про свої прибутки, відсотки або про влаштування будинку, або про помсту ближньому, про образ його; ти через те відпадаєш від Бога і служиш ворогові, який вчить тебе нехтувати Богом і спасінням душі і служити йому, робити йому до вподоби. Не турбуйтеся, тобто надмірно, говорить Господь, що нам є? чи що пити? тому що всього цього шукають язичники, і тому що Батько ваш Небесний знає, що ви потребуєте всього цього. Шукайте ж найперше Царства Божого та правди Його, і це все додасться вам 389 . Господь говорить про гарячу, неспокійну, метушливу турботу людей тільки про тіло і про нехтування духовними потребами, покаянням, виправленням, любов'ю до Бога і до ближнього, молитвою, милостинею та іншим. Життя людей, внаслідок серцевої гріховної сліпоти їх, йде превратно, так би мовити, навиворіт, або вгору ногами: перш за все і скрізь стоять на першому плані тілесні потреби і турботи, і в найсильнішій мірі, а вже потім злегка - деяка турбота, і то часом, про душу, а для душі, хоча для турбот і робіт для тіла душі день сьомий та інші свята. А від цієї хибності в турботах і все життя духовне йде неправильно, або зовсім не йде правильно, а душа закосніває у всяких гріхах і часто зовсім гине, як, наприклад, у п'яниць, розпусних, корисливих, жорстокосердих та інших. Наслідки куштування від забороненого дерева першими людьми були такі згубні, що для знищення їх правда Божа зажадала нескінченної жертви – пригвоєння до Дерева Хресного Самої Боголюдини і найвідкупливішої болісної смерті Його. Пам'ятаючи це твердо і бажаючи самі чимось задовольнити правді Божої, святі люди твердо зберігали стримування і піст у все життя своє і розпинали своє тіло з пристрастями і пожадливістю, а багато хто з них віддався мучителям на страшні, нестерпні муки, щоб розіп'ятися Христу, Спаси Господа та вінці нетління та святині. Отже, браття, будемо берегти свої світильники духовні, душі і серця наші невгасаючими. Нехай будуть стегна ваші підперезані, і світилки палаючі: і ви подібні до людини, що чаю Господа свого, щоб Він, коли прийде і постукає в двері вашого серця, ви відразу відчинили їх Йому 390 , щоб Йому увійти і вечерят 391 з вами, освятити і врятувати душі ваші. Шукайте ж найперше Царства Божого і правди Його і спасіння душі, і всі земні блага додадуться вам. Амінь». Слово отця Іоанна мабуть справило на слухачів глибоке враження. Згодом мені один старець ієромонах із Соловецького монастиря, який випадково приїхав перед цим і служив разом із Батюшкою, зізнавався, що він уперше в житті чує так глибоко в душу проникаючу, і з непереборним переконанням проповідь, що вимовляється. О 4 годині архангелогородці з губернатором на чолі проводили отця Іоанна, який довго милувався з рубання пароплава на свій рідний Архангельськ, де протікали його невеселі юність і юність. Останніми з нами попрощалися – золотоголовий Архангельський монастир та верхівки будівлі духовної семінарії. О 10 годині вечора підійшли до Холмогорів. Тут зустріли Батюшку дзвоном. Берег був покритий народом, який радісно вітав дорогого гостя. Тут від жіночого монастиря подали отцю Іванові екіпаж, а нам – маленькі лінійки з кучерами-послушницями на козлах, і ми швидко полетіли до монастиря. У ньому всі чернечі з новою ігуменею Євпраксією прийняли з істинною радістю давно бажаного, дорогого гостя. Незабаром привели до Батюшки і стару, всіма палко кохану, добру ігуменю Серафиму, яка 65 років попрацювала в цьому монастирі і від старості зовсім осліпла. Зворушливо було бачити, як з її сліпих очей котилися сльози радості, коли вона припала до руки глибоко нею коханого та шанованого отця Івана, який у свою чергу мабуть і її любить і поважає. Переночувавши тут, Батюшка вранці 23 червня відслужив обідню. До обіду у гостинної ігумені набралося багато гостей, серед яких була і рідна сестра отця Іоанна А.І. з чоловіком-священиком, з яким ми з Батюшком зараз же й поїхали до Матігори. Добрі дідки щоразу при відвідуванні їх Батюшкою старанно намагаються доставити йому повний спокій і простір, і він нині цілком ним скористався. Весь майже день отець Іоанн гуляв, то вгорі по кручі крутої гори, що густо заросла зверху до низу густим лісом, то біля підніжжя її по березі річки Матігірки, і з насолодою милувався на дивовижно-мальовничі навколо краєвиди. Все було перед очима: гарні Холмогори, велична Північна Двіна та ціле море лісів, полів та лугів, а серед них виднілися села з білими церквами, між якими за Північною Двиною красувалася Денисівка, батьківщина Ломоносова; позаду на горі розкинулося село Нижня Матігора. Милуючись усім цим, Батюшка із захопленням промовив: «Дивні діла Твої 393, Господи! Як тут добре! Коли ж я запропонувала йому пожити тут з тиждень, то він із сумною усмішкою відповів (як мені передавали): «Ти – птах Божий, вільний, а ми люди мимовільні». Гуляючи на вершині гори, отець Іоанн сказав: «Матигора тому так називається, що вона вища за всі оточуючі її гори». Внизу біля річки він дивився, як рибалки ловили мережами рибу, ходячи по пояс у воді. Коли ж вони, витягнувши сітки, принесли йому в кошику чималу кількість різної риби, то Батюшка, з цікавістю розглядаючи її, розпитував, як вона називається; йому відповідали: окуні, щуки, миня та інші. Батюшка благословив їх та щедро нагородив за працю. Після обідні, 24 червня, ще раз здійснивши прогулянку біля церкви, отець Іоанн усіх гостей тут запросив до обіду, після якого ми з жалем розлучилися з цим благословенним куточком. Привітний лісничий пан Кутепов із дружиною запропонували мені їхати до них у Холмогори, бо Батюшка обіцяв до них заїхати. Чудові північні конячки, як вітер, понесли нас у місто. У місті отця Іоанна зустріли знову дзвоном. Відслуживши молебень у хаті лісничого і благословивши всю сім'ю, він поспішив на пароплав, і о третій годині ми рушили в подальший шлях. О 7 годині на Усть-Пінезі ми попрощалися зі світлою річкою Пінегою та щиро добросердечною родиною сестри отця Іоанна – А.І. Тут ми залишилися одні, Батюшка був цілком вільний і був повним господарем пароплава. Веселий, привітний, щодня неодноразово отець Іван збирав нас біля себе і вголос читав Біблію, пояснюючи прочитане. Гірко я тут шкодувала, що позбавлена ​​слуху. Наступна зупинка була 26 числа у селі Верхні Тойми, де о 6-й годині ранку Батюшка відслужив ранок та обідню. Точно світле свято було на душі, коли ми поверталися із церкви. Ранок був чудовий, теплий; вся видима околиця була залита яскравими променями сонця. Село Верхні Тойми розташоване на високій, майже прямовисній горі; церква в ім'я святих апостолів Петра і Павла з п'ятиярусним, старовинним живописом, іконостасом – дуже гарна. У трапезній частині церкви влаштовано два бокові вівтарі. 27 числа, з нагоди чищення машини, пароплав майже весь день стояв біля Устюга, повз який пройшли ввечері. 28 червня весь день милувалися мальовничими берегами красуні Сухони. Вранці 29 червня о 8 годині причалили в Тотьмі, і Батюшка зараз же вирушив до монастиря преподобного Феодосія, Тотемського чудотворця. Коли ми з ним туди приїхали, то церква була ще замкнена і нікого не було. Чудовий, високий і світлий соборний храм, де спочивають відкрито святі мощі преподобного Феодосія, весь розписаний прекрасним живописом, справляє найрадісніше і благоговійніше враження при вході до нього. Особливо характерна своєю життєвістю картина у вівтарі, що займає майже всю східну стіну і зображує зішестя Святого Духа. Вклонившись святим мощам, отець Іоанн одразу почав читати та співати утреню. Відслуживши Літургію та молебень святим апостолам Петру та Павлу, він зайшов ненадовго до отця архімандрита монастиря, а ми поспішили на пароплав. Під живим враженням прочитаного мною житія святого Феодосія, побачивши ліворуч від дороги за полем виднілися верхівки тягнулися одноповерхових будівель-солеварень, де преподобний Феодосій працював за життя, мимоволі прийшло на згадку слово нашого російського Золотоуста - висвяченого Інокентія 39 «Хто тепер, – вигукує він, звертаючись до робітників, – преподобний Феодосію? Друг Божий, співрозмовник і співмешканець Ангелів, прикраса Церкви Православної та світило нашої країни. Але й він жив на цьому місці, працював над тією ж справою, над якою і ви; подібно до вас, копав землю, рубав дрова, сидів біля вогню день і ніч; не завадили ж йому всі ці так звані чорні труди побілитися душею своєю більше снігу 395 , не перешкодили ж йому ці грубі плотські заняття стати посудиною благодаті, духовною сіллю землі Тотемської. Як і чим він міг поєднати такий рід життя з такими духовними досконалостями? Тим, що серед усіх занять захищав себе смиренністю та страхом Божим. Тим, що на все навколо себе дивився чистими очима віри і з усього умів отримувати настанову і духовну користь. Чуттєва сіль, яку обробляв він, безперестанку нагадувала йому слова Письма: Слово ваше нехай буде солію благодаті розчинено 396 ! - І змушувала його намагатися про здобуття тих добрих якостей, які виражають собою сіль (чистоти, сталості, сприятливості та іншого). Сидячи біля вогню, на якому варилася сіль, Феодосій завжди переносився думкою до вогню пекельного й міркував сам із собою так: якщо вогонь, розведений моїми руками, такий нестерпний і жахливий, то яким має бути вогонь, породжений правицею Всемогутнього, для грішників? Якщо в цьому, нашому, вогні не можна і півхвилини пробути без жорстокого муки, то якою має бути мука тих, котрі вкинуті будуть у вічний вічний? Так міркував сам із собою преподобний, і страхом вічних мук рятував себе від усякого наміру на гріх. Святий угодник Божий для того, звісно, ​​і був на вашому місці, – підсумовує своє слово архіпастир, – щоб залишити вам приклад: наслідуйте ж йому, тоді вогонь, що майже невгасимо горить у вас, чинитиме суто дію; утворюючи сіль у руках ваших, він сприятиме утворенню духовної солі (чистоти та добрих якостей) усередині вас, у душах та серцях ваших». Це прекрасне слово, прочитане мною раніше, в ці хвилини, при проїзді та спогляданні на власні очі місця життя і подвигів преподобного Феодосія, ще глибше закарбувалося в пам'яті. О 12 годині під зливою Батюшка повернувся на пароплав. Весь цей день дорогий наш наставник просидів з нами; довго читав Біблію вголос, усе пояснюючи, і скінчив праведним Йовом, як його Господь нагородив за довготерпіння. Потім увечері, до 12 години ночі, все щось розповідав і був мабуть у веселому настрої. І я знову гірко нарікала на свою глухоту, бо оточуючі рівно нічого мені не пояснили, про що казав Батюшка, кожне слово якого для мене дорожче за золото. 30 червня о другій годині дня тільки-но ми встигли закінчити обід, як отець Іван вказав мені у вікно на церковні бані наближається Вологди. Серце боляче стислося при думці, що скінчилася наша подорож по півночі з дорогим нашим молитовником, де завжди мені так добре й привільно бувало з Батюшкою, серед добрих, простих, серцевих його земляків – сіверян. У Вологді на пристані отця Іоанна зустріла маса народу; звідси міський голова відвіз його до міста, а ми почали вкладати багаж, щоб на ранок перебратися на вокзал. 1 липня Батюшка служив утреню та обідню в церкві Спасителя. Вперше мені довелося вклонитися головній святині Вологди – чудотворному образу Спасителя, зображеного на весь зріст, – і я мимоволі залюбувалася витонченим оздобленням цього великого храму. Весь майже іконостас та бічні ікони прикрашені штучними квітами чудової роботи. О першій годині дня отець Іоанн, серед суцільної маси народу, прибув до вагону, де ми його вже давно чекали. Потяг довго йшов тихо; добрим вологжанам не хотілося так швидко розлучитися з дорогим для всіх Батюшкою, і довго вони бігли за поїздом, а отець Іоанн весь час благословляв їх з вікна, та й на всіх майже станціях народ, що збирався в безлічі, теж благословляв з вагона. О 6-й годині дня зупинилися в Данилові. Тут отець Іоанн залишив поїзд і серед непроникного народного натовпу насилу дістався трійки, що чекала його, і у відкритому екіпажі кудись відбув. Повертаючись до Ярославля, я від глибини душі дякувала Богові, що Він привів мені і в 1897 році супроводжувати глибокошановного наставника і молитовника отця Івана на північ. Спільна подорож з ним для мене була, є і буде найдорожчою на землі втіхою. Благословенний Господь Бог, що дарує нам таких високих за життя і великих за благодаттю Божою, що діє, пастирів, щиро ревних і полум'яних молитовників, гідних служителів і звершувачів спасительних Таїн Божих, вчителів і керівників спасіння словесних овець стада Христового! 397 Програма. Біографія Олександри Флегонтівни Нарцизової Про особистість та долю Олександри Флегонтівни Нарцизової відомо небагато. Народилася вона у місті Ярославлі у 1850 чи 1851 рр. . Її батько Флегонт Іванович був титулярним радником. Водночас прізвище Нарцизови (Нарцисови) входить до числа так званих «семінарських прізвищ», які давали студентам семінарій у XVIII-XIX ст. «по церквах, за квітами, по каменях, по худобах, і як захопить його преосвященство» (порівн.: Гіацинтів, Розов, Ландишев, Фіалков та інших.). Тому можна припустити, що серед предків Олександри Нарцизової були представники духовенства. У сім'ї Олександра була молодшою ​​дитиною, сестра Віра була старша за неї на шість років, брат Микола – на десять років. У «Листах про подорожі з батьком Іоанном Кронштадтським...» Олександра Флегонтівна пише, що життя її «з колиски пройшло одним рядом горя та втрат» (див. с. 168 наст. вид.). Коли дівчинці було вісім років, померла її мати Ганна Олексіївна. За півроку до смерті через хворобу А.А. Нарцизова склала духовний заповіт, у якому довірила опіку над дітьми рідним сестрам, розпорядження майном на користь дітей – чоловікові однієї з сестер, своєму зятю, а дружина просила «як у маєток, так і в розпорядження їм не вступатися» 398 , Флегонт Іванович спробував. Остаточне судове рішення ухвалили лише через півтора року – на користь зятя А.А. Нарцизовий. Із заповіту також випливає, що сім'я проживала в старому будинку і була стиснута в засобах: «... у готівці при собі грошей нічого не маю», – писала Ганна Олексіївна. У дев'ять років Олександра захворіла на скарлатину і в десятирічному віці повністю втратила слух. Що стосується подальшого життя Олександри Флегонтівни, то сама вона нарікала, що не отримала «ґрунтовної освіти» внаслідок глухоти, що спіткала її, але близько знали її люди свідчили про інше: «Її духовна природа була обдарована прекрасними властивостями, і вона, незважаючи на свою тяжку недугу, не закопала даних їй здібностей, але продовжувала розвиватися. б багато здорових її однолітків » 399 . Написані Олександрою Флегонтівною спогади та листи свідчать не лише про її освіченість, а й про літературний талант. Невипадково близькі друзі просили її описувати паломництва та подорожі, в яких вона була, а отець Іоанн навіть благословив присвятити своє життя літературній праці. «Ти маєш пишучу руку, поділися своїм талантом!» (с. 117) – сказав він своїй супутниці під час першого їхнього спільного перебування в Сурі. Безперечно, що Нарцизова була людиною глибоко віруючою та церковною. У своїх спогадах вона пише про близьке знайомство з Йонатаном (Рудневим), архієпископом Ярославським та Ростовським. Коли в 1893 р. отець Іоанн прибув до Ярославля, владика Іонафан дав Олександрі «повну можливість бачити отця Івана у себе» (с. 169), що викликало її глибоку подяку: «Ніколи за це я не забуду доброї, чуйної душі нашого владики». Архієпископ Йонатан благословив А.Ф. Нарцизову вести та публікувати нотатки про свої подорожі. У передмові до «Записок по Святих місцях Сходу» вона повідомляла, що «вела свої записки про подорож, підкоряючись волі і бажанню глибокошановного і доброго пресвященного архієпископа Йонатана, який, благословляючи мене в дорогу, особисто висловив своє бажання» 400 . Олександра Флегонтівна довго жила в різних монастирях, входячи в дружні стосунки з їхніми настоятельками та настоятелями. Так, починаючи з 1890 року кілька років поспіль влітку відвідувала Горицький жіночий монастир Кирилівського повіту Новгородської губ. У своїх спогадах про поїздки туди вона писала, що зустрічали її «з щирою привітністю», «добра ігуменя» давала їй «екіпаж, а у проводжаті – мою постійну супутницю у всіх горицьких подорожах, мати Маврикію» (с. 125). З листів Нарцизової до отця Івана відомо, що літо 1906 р. вона провела у Донецькому чоловічому монастирі поблизу Богучар, активно допомагаючи його настоятелю: «Настоятель його, о. архімандрит, був смертельно хворий, і лікар просив мене за ним ходити. І я не стільки ліками, скільки св. водою, Вами освяченою, його лікувала, і за допомогою Божої о. архімандрит цілком одужав, навіть на подив самого лікаря »401. У Ярославлі Нарцизова займалася благоприкрасою церков. В одному зі своїх текстів вона згадує «чудовий килим», «вишитий канвами, ярославськими жінками» (с. 178–179). Незважаючи на свою глухоту, Олександра Флегонтівна багато подорожувала. Крім численних поїздок по Росії (до Петербурга, до Москви, до Горицького монастиря, до Сури з отцем Іоанном, до Криму), вона здійснила подорож до Святої Землі – відвідала Єрусалим і поклонилася «святішому в усьому світі місцю: народження, життя, страждань, смерті, смерті, смерті Божа – Ісуса Христа» 402 . Її паломництво розпочалося 25 жовтня 1895 р. і тривало 11 місяців. "Далекий і важкий шлях" вона зробила одна і "до того ж зовсім глуха". Коли Олександра Флегонтівна виїжджала з Ярославля до Святої Землі, багато хто відмовляв її від далекої та ризикованої поїздки, але, як і в багатьох інших випадках, її твердий характер, надія на допомогу Божу, а також благословення архієпископа Йонатана та отця Іоанна Кронштадтського допомогли їй подолати внутрішню. У 1885 чи 1886 рр., мабуть, від когось зі своїх знайомих А.Ф. Нарцизова вперше почула про отця Іоанну Сергієву і зайнялася бажанням особисто познайомитися з ним: «Я палко бажала поговорити з ним і попросити його, щоб він сам вказав мені шлях життя, яким я могла б йти» (с. 117). Можливо, під час візиту отця Іоанна до Ярославля в серпні 1890 р. це знайомство відбулося, хоча і було дуже коротким через багатолюдний натовп, що оточував Кронштадтського Батюшку. Олександра Флегонтівна звернулася до отця Івана «з проханням помолитися за неї і дати їй духовну втіху». Батько Іван «батьківсько поставився до її прохання і написав їй кілька слів втіхи» 403 . Ці слова Олександра зберігала у медальйоні на грудях як дорогоцінний скарб. Бажаючи продовжити спілкування, що мало почалося, Нарцизова влітку 1891 р. вирушила в Суру, де відбувалися урочистості освячення храму в ім'я свт. Миколи Чудотворця, спорудженого коштом отця Іоанна. За свідченням редактора журналу «Російський паломник» А. І. Поповицького, у Сурі «глуха дівиця середніх років» звернула на себе загальну увагу. Вона виділялася серед численних шанувальників отця Іоанна, що зібралися сюди, аж ніяк не тільки своїм фізичним недоліком і необхідністю «говорити з нею на пальцях», але й особливим «радісним почуттям» і «живим інтересом», з яким вона розпитувала всіх про Суру і готується урочистості. Коли храм був освячений і гості роз'їхалися, Олександра Флегонтівна з благословення отця Іоанна залишилася в Сурі серед небагатьох його супутників і мала можливість спокійно з ним поговорити. У листі до Поповицького вона повідомляла: «Господь бачив моє щире бажання і дав мені набагато більше, ніж я очікувала. Ви самі були свідком, як прийняв мене отець Іван і з якою істинною батьківською любов'ю весь час ставився до мене; і я цілком відчувала, що й сотої частки не вартувала тієї уваги, якою він мене оточував; але, коли ви всі поїхали, він став до мене ще ближче, прийнявши мене до духовних своїх дочок і удостоївши мене прийняття Святих Таїн» (с. 119). Надалі Нарцизова супроводжувала отця Іоанна в його поїздках на батьківщину ще кілька разів і підтримувала з ним постійне листування. У спогадах про подорож до Північного краю 1897 р. вона повідомляла, що вже вп'яте «супроводжує отця Івана в дорогу для нього Суру». З листів відомо, що вона збиралася в поїздку на Північ і в 1900 р., на що просила благословення отця Іоанна: «Благословіть мені навесні їхати в Архангельськ, і благаю Вас, візьміть, візьміть мене звідти з собою в Суру, де, як чути, вже ось радість і жіноцтво. для всього Північного краю! Серце рветься на волі помолитися та зміцнитися духом у молитовному спілкуванні з Вами. Дякуйте, рідний Батюшко, повідомити мене, чи візьмете Ви мене в Суру (що для мене буде дорожче за всі благи земні) і де я можу Вас зустріти, щоб разом їхати?» 404 . Невідомо, чи відповів отець Іоан на прохання своєї духовної дочки, але серед осіб, які були присутні в Сурі на урочистості відкриття жіночої громади, Нарцизов не згадується. У 1899 р. після подорожі до Святої Землі А.Ф. Нарцизова переїхала жити у Богучар Воронезької губернії. Переїзд був, мабуть, обумовлений станом її здоров'я та необхідністю жити у теплішому кліматі. У листах вона часто просила благословення отця Іоанна на поїздки до Криму для лікування морським повітрям: «Ви мені ще у травні благословили шлях до Криму і надіслали сто карбованців Ця поїздка принесла мені велику користь. У Богучарі я сильно хворіла, але виїхавши у Таганрозі у відкрите море, одразу ожила. Морське повітря дивно на мене подіяв, живучи ж у Криму, я зовсім привітала. Морське повітря та клімат Криму, а головне, Ваші святі молитви диво зі мною творять» 405 . Своєї родини в Олександри Флегонтівни, мабуть, не було, хоча вона й просила Батюшку згадати «хворого Семена», свого «зятя католика» 406 (йдеться, мабуть, про чоловіка сестри чи племінниці). Однак вона, незважаючи на свою глухоту, легко сходилася з людьми, довго гостювала у тих, з ким знайомилася у своїх численних поїздках. Так, під час урочистостей освячення Сурського храму Нарцизова познайомилася з петербурзьким священиком о. Михайлом Калінніковим і надалі, під час своїх приїздів до Петербурга, зупинялася в його будинку. Він наказував її «молебним співом» і «з усією сім'єю» 407 проводив на вокзал Миколаївської залізниці, коли Олександра вирушала у паломництво до Святої Землі. Не будучи людиною заможною, Олександра Флегонтівна щедро ділилася головним скарбом свого життя – знайомством з отцем Іоанном: «У Богучарі тільки й живуть Вашим ім'ям, часто приходять до мене з проханням написати Вам ім'я на хворих або нещасних і за Вашою молитвою отримують дивне полегшення в хворобах і хворі. Благословіть, рідний Батюшко, мене, грішну, благословіть і всіх, хто просить Вашого благословення» 408 . Останній відомий нам лист А.Ф. Нарцизовій до отця Іоанна було написано 10 жовтня 1906 р. У ньому вона вітала Батюшку з наступаючим днем ​​народження та Ангела і молилася про те, щоб у нього вистачило сил «у світі душевному винести всю злість слуг диявола, які повстали на Вас як істинного охоронця Церкви православної і після Іоанна. Якщо на початку 1890-х років Олександра Флегонтівна Нарцизова шукала у отця Іоанна, перш за все, душевної та духовної втіхи для себе, називала його своїм «земним життям і радістю», то останній її лист, написаний під час гонінь на Батюшку, сповнений бажання послужити своєму духовному отцю, захистити: Русі, душею і серцем Вам відданих, особливо в Області Війська Донського, серед якого мені все літо нинішнє довелося провести: і я душею раділа, що є ще на Русі багато народу православного, палко відданого цареві-батюшці і Вас шанує як міцного молитовника за нас грішних. Бережи тільки, Господи, Вас у доброму здоров'ї на користь і втіху справжніх чад Батьківщини нашої; про це я молюся Бога щоденно слізно» 410 . У 1891 році Бог зробив мені поїздку на батьківщину отця Іоанна в Суру на освячення храму. – Йдеться про новий кам'яний храм в ім'я свт. Миколи Чудотворця, влаштованому отцем Іоанном у с. Сурі на власні кошти замість старого дерев'яного. Новий храм було закладено 8 липня 1888 р. і освячено 27–29 червня 1891 р. На урочисте освячення храму прибули численні гості, зокрема архангельський губернатор князь Н.Д. Голіцин, єпископ Архангельський та Холмогорський Олександр, редактор журналу «Російський паломник» А.І. Поповицький (Кронштадтський пастир. Вип. 1. М, 2002. С. 46-77). ...до Горицького монастиря... – Див. про Горицький монастир далі оповідання «Поїздка в Горицькі кіновії 1892 року» (с. 124). ...майже повністю прочитала його в «Російському паломнику». - Лист А.Ф. Нарцизова була опублікована в журналі «Російський паломник» без підпису в №№ 42–52 (19 жовтня – 28 грудня) за 1891 р. ...у Веркольському монастирі. – Артемієво-Веркольський чоловічий монастир знаходиться у Пінезькому районі Архангельської області. Обитель заснована у першій половині XVII ст. на місці здобуття в 1577 р. мощів прав, отрока Артемія Веркольського († 1545; пам'ять 23 червня / 6 липня та 20 жовтня / 2 листопада). У ХІХ ст. почався розквіт обителі. У 1861 р. настоятелем був призначений чернець із Кожеозерської пустелі Феодосій, який увів у монастирі суворий гуртожильний статут на зразок Конівської обителі. Були збудовані широка кам'яна стіна навколо обителі, дзвіниця, нові братські корпуси, трапезна, споруджений водогін. У 1890 р. Веркольський монастир указом Святішого Синоду перетворений на першокласний гуртожильний монастир. У 1891–1897 роках. було споруджено двоповерховий кам'яний Успенський собор. У 1920 р. монастир було закрито. Братія встигла сховати мощі праведного Артемія. Досі мощі не знайдені, вважається, що вони перебувають під спудом на території монастиря. Відродження монастиря почалося 1991 р. ...батька архімандрита Віталія... - Настоятель Веркольського монастиря архім. Віталій (у світі – Вяземський Василь Іванович). У 1867 р. пострижений у чернецтво, в 1870 р. висвячений у ієромонаха, в 1887 р. зведений у сан ігумена, з 1888 р. визначений настоятелем Веркольського монастиря, з 1891 р. – архімандрит. У 1900 р. через хворобу звільнений з посади настоятеля; проживав у скиті при Святому озері. Архім. Віталій був головою комісії, створеної для спостереження за будівництвом у Сурі нового кам'яного Микільського храму. ...поховано тіло Параскеви, рідної сестри святого праведного Артемія. - Правий. Параскева Пиримінська, або Пиринемська († XVI; пам'ять відбувається разом із Собором Новгородських святих у 3-й Тиждень по П'ятидесятниці). (Лк. 2:14). Початок великого славослів'я, з наслідування ранку. Він узяв мене з собою, сказавши, щоб батько Геннадій їхав зі мною. – У 1891 р. отця Іоанна у поїздці на батьківщину супроводжував ієромонах Задні-Никифорівської пустелі Олонецької єпархії Геннадій (Борисов). «Під час свого перебування в 1889 р. в м. Кронштадті для збору милости на користь Задно-Никифорівської пустелі ієромонах Геннадій звернув на себе увагу о. Іоанна своєю нелицемірною смиренністю, лагідністю свого характеру, своєю енергією в прийнятій ним на себе місії збирача милостинь на влаштування пустелі і ревним і благоговійним здійсненням богослужіння. З цього часу ієромонах Геннадій стає обличчям, близьким до о. Іоанну, і разом з ним несе посилені праці на користь Кронштадтського Андріївського піклування» (Олонецькі ЄВ. 1899. № 2, 15 січня. Ч. неоф. С. 36-38). ...зупинилися у Волкових. – Вологодський купець Микола Олександрович Волков (1854 – після 1917) неодноразово приймав у себе отця Іоанна під час поїздок Батюшки на батьківщину. Так, у листі від 16 травня 1907 р. отець Іоанн повідомляв: «Після Літургії був задоволений обідом у колишнього міського голови Миколи О. Волкова; а потім був у деяких хворих вологчан для молитви» (ГМІР, ф. 38, on. 1, д. 10, арк. 34-36 про.). ...у Заонікієву пустель... – Заонікієвська Володимирська пустель Вологодської єпархії була заснована прп. Йосипом Заонікієвським, Христа заради юродивим, у 1588 р. на місці явлення йому Володимирської ікони Божої Матері, згодом названої Заонікієвською. Свого розквіту монастир досяг у другій половині ХІХ ст. При обителі були майстерні, школа, богадельня. За радянських часів монастир було зруйновано. ...великий соборний храм був битком набитий... – Йдеться про літній кам'яний двоповерховий собор на честь Воскресіння Христового, влаштований у 1549 р. утриманням питомого білозерського князя Андрія Старицького та дружини його Єфросинії, в чернецтві Євдокії. Храм мав п'ять болів у верхньому поверсі і один у нижньому (див.: Літопис Горицького монастиря // Кирилів: Історико-краєзнавчий альманах. Вип. 1. 1994. С. 320. Далі: Літопис). ...у Кирилів монастир... – Кирило-Білозерський монастир. …Мікуліне. – Микулинський (Нікулінський) скит Горицького монастиря, що розташовувався поблизу річки Шексни за два версти від обителі. Колишня садиба рибинського купця Н.І. Тюменєва, пожертвувана монастирю. ...розсадник гуртожитніх жіночих монастирів у Росії... – Горицький жіночий монастир був перетворений з особножитного на гуртожильний при ігуменні Маврикії (Ходневої), що стала настоятелькою монастиря в 1810 р. У літописі монастиря повідомлялося: «З твердою вірою на несом посади, будучи 33 років від народження, ігуменя Маврикія, перш за все, з благословення свого духовного отця, великого старця Феофана Новоезерського і під його мудрим керівництвом, взялася за справу введення у своєму монастирі повного гуртожитку» (Літопис. С. 311). ...тіла їх потім були витягнуті з води і поховані під вівтарем теплої церкви. – Кам'яний трипрестольний теплий храм на честь Святої Трійці був улаштований у 1821 р. ігуменією Маврикією (Ходнєвою) на місці дерев'яної каплиці, спорудженої над могилою царських в'язнів княгинь-інокін Євдокії та Олександри (у світі – Єфросинія та Іульян). ...Горицькі кіновії... - Від грец. κοινόβιον – гуртожиток, обитель. У цьому випадку – скити Горицького монастиря. ...з'їздити на Фетіньїно і на острів до преподобного Зосима, Ворбозомського чудотворця. – Йдеться про два скити Горицького монастиря: Фетиньїнський та Зосимо-Ворбозомський. Перший знаходився за 12 верст від Горицької обителі в пустині Фетиньїно, пожертвуваному монастирю імператором Павлом I у 1801 р.; другий - за три версти від Фетіньїно, на мальовничому острівці Ворбозомського озера, де раніше знаходилася обитель преподобного Зосими, Ворбозомського чудотворця (Літопис. С. 338-341). ...сумне почуття збудило в мені бідність як самої раки, так і всієї церкви. – Зосимова пустель була скасована у 1764 р. У 1840-х роках. Благовіщенська церква колишнього Ворбозомського монастиря була приписана до найближчої Воздвиженської церкви і через брак коштів швидко прийшла у ветхість: «Бідність і запустіння цього храму справляли сумне та важке враження. Святиня, що зберігається тут, у вигляді чесних останків угодника Божого прп. Зосима була точно закинута, забута всіма; вівтарі абсолютно порожні - нічого в собі не мають: ні образів на стінах, ні запрестольних ікон; престоли та жертовники у старовинному ситцевому одязі. З п'яти престолів тільки на одному було начиння церковне, і то олов'яне, від часу витерте і навіть поламане; ризи набійчасті; стіни голий камінь. Підлоги, стелі, печі і взагалі вся обстановка настільки старі, що загрожували небезпекою» (Літопис. С. 350). Указом Новгородської духовної консисторії від 9 жовтня 1890 р. Зосимова пустель була приєднана до Горицького монастиря. З цього часу почалося її відновлення та благоустрій. ...завдячуючи невсипущим турботам ігумені Ніли... - Ігуменя Ніла (у світі - Єлизавета Ускова) походила з купецького стану м. Москви. Вступила в Горицький монастир 1856 р., пострижена в чернецтво 1870 р., 1878 р. стала скарбницею обителі. Вступила на посаду настоятельки в 1884 р., а в 1885 р. зведена в сан ігуменії. Керувала обителью до 1895 р., померла 1897 р. ...поставила дерев'яну церкву, яка, на нещастя, незабаром згоріла... – Згідно з Літописом Горицького монастиря, церква і монастирський корпус Фетіньїнської пустелі згоріли в 1858 р. (див.: Літопис. С. 339). Одна петербурзька жінка прийняла в Горицях постриг... - Йдеться про інокіна Марію (Сямину). ...зворушлива молитва до Пресвятої Богородиці: «Хто Тобі не ублажить...» – Мається на увазі піснеспіви, що входять до складу вечірні, Богородичний догматик 6-го голосу: «Хто Тобі не ублажить, Пресвята Діва; Хто не заспіває Твого Пречистого Різдва: бо безлітно від Отця сяйвий Син Єдинородний, Той же від Тебе, Чисті, пройде, невимовно втілишся, єством Бог Сій, і єством бути Людиною заради нас; не в двоє особі, що розділяється, але в двоє єстві незлитно пізнаваний. Того моли, Чиста Всеблаженна, помилуватись душам нашим». ...а раз дав мені свій щоденник, 4-й том... - Йдеться про 4-му томі Повних зборів творів Іоанна Ілліча Сергієва, що включав першу частину щоденника отця Іоанна «Моє життя в Христі» (Кронштадт, 1892). Безоплатний (устар.) - Даровий, безкоштовний. ...від Устюга до Вологди нам довелося три доби їхати поштовими. - Про цю подорож див.: Нарцизова А.Ф. З листа до редактора «Русского паломника». Наст. вид. С. 118. Вранці мені сказали, що отець Іоанн служить у жіночому монастирі... – Отець Іоанн служив Літургію в церкві Рибінського Софійського жіночого монастиря, який очолює ігуменя Гавриїла. ...від свого щирого знайомого священика о. М. К. (він, як земляк отця Іоанна, їздив до нього на освячення храму в Суру, і ще на пароплаві з Архангельська я з ним познайомилася, і в Сурі всі разом були)... – Йдеться про петербурзького священика о. Михайла Калинникова (1858-1906). Під час урочистої трапези з нагоди освячення у Сурі нового Свято-Микільського храму о. Михайло виголосив промову, присвячену батькові Іоанну: «З різних країн, з близьких і далеких і навіть дуже далеких, ми зійшлися сюди в такій величезній кількості, зібралися сюди - в Суру, в маленьке, бідне село, в місцевість віддалену, глуху і зовсім невідому. Навіщо? Що нас спонукало? Хто нас зібрав сюди? Відповідь ясна. Нас зібрав сюди благодатний будівничий знову освяченого храму Ми не звернули уваги ні на дальність відстані, ні на труднощі шляху, а всією душею прагнули тільки бачити його, щоб чути його душу голос, що зворушує, щоб помолитися разом з ним, нашим праведним молитовником...» (Кронштадт 7). ...освячення нового храму при Олександро-Невській ремісничій школі... – Олександро-Невська школа-притулок для осиротілих дітей Петербурзьких ремісників 3–14 років було відкрито при богадельні для людей похилого віку та інвалідів ремісничого стану. Спочатку школа розташовувалась у приміщенні богадільні за адресою: Чернігівська вул., буд. 5. У 1892 р. школа була переведена в окрему триповерхову будівлю з вікнами на Ліговку, збудовану поруч архітектором В.А. Прусаковим. Тут 22 листопада 1892 р. було освячено нову церкву на тисячу осіб. ...Рівне о 9-й годині приїхав єпископ Нікандр (вікарій Нарвський)... - Єпископ Нікандр (у світі - Микола Дмитрович Молчанов; 1852-1910) був хіротонізований в єпископа Нарвського, вікарія Санкт-Петербурзької єпархії, в 1891 р. на 1891 р. Академії, із залишенням вікарієм тієї ж єпархії. З 1895 р. – єпископ Симбірський та Сизранський, з 1904 р. – архієпископ Литовський та Віленський. (Пс. 92: 1); прокимен з настання вечірні. ...при співі тропаря: «Що в усьому світі мученик Твоїх...» – Тропар у Тиждень Усіх святих, глас 4-й. ...найнявши одного вейку... - Вейкамі (від фін. veikko - друг, товариш) у дореволюційному Петербурзі називалися візники фінського або естонського походження. Див: (2Цар. 11:2 - 12:25). Див. ( 4Цар. 21:1–18 ); (2 Пар. 33:10–13). ...від щирого серця дякувала Богові за того, хто дав першу думку ввести ці молебні. – Традиція зустрічати новий рік у храмі на новорічному молебні з'явилася в Росії наприкінці ХІХ століття. Першими приклад подали московський генерал-губернатор великий князь Сергій Олександрович та його дружина Єлизавета Федорівна, які зустрічали новий рік у будинковому храмі Олександрійського палацу на Великій Калузькій. З 1899 р. це богослужіння почало проводитися у всіх московських церквах, і головна служба відбувалася в кремлівському Успенському соборі. У 1911 р. Святіший Синод рекомендував північний новорічний молебень «до загального вживання» Росією. ...новий митрополит Паладій... – Єпископ Паладій (у світі – Павло Іванович Раєв-Писарєв; 1827–1898) 18 жовтня 1892 р. був зведений у сан митрополита з титулом митрополита Санкт Петербурзького і Ладозького, священноархімандрита Свято-Троїцької Синод. ...на згадку 17 жовтня 1888 р. – Мається на увазі аварія поїзда імператора Олександра III поблизу станції Бірки Курсько-Харково-Азовської залізниці. Царська сім'я внаслідок катастрофи чудово не постраждала. ...вирушила до Волкових... - Див прямуючи. № 236 до цієї частини. Вологодський купець Микола Олександрович Волков (1854 – після 1917) неодноразово приймав у себе отця Іоанна під час поїздок Батюшки на батьківщину. Так, у листі від 16 травня 1907 р. отець Іоанн повідомляв: «Після Літургії був задоволений обідом у колишнього міського голови Миколи О. Волкова; а потім був у деяких хворих вологчан для молитви» (ГМІР, ф. 38, on. 1, д. 10, арк. 34-36 про.). Проводити отця Іоанна на пароплав приїхав колишній архангельський архієрей, що живе на спокої. – Мається на увазі єпископ Нафанаїл (у світі – Микола Іванович Соборов; 1824–1907), який займав Архангельську кафедру з 23 травня 1879 р. по 6 березня 1882 р. і з 16 лютого 1885 р. по 3 червня 1890 р. На 18 с. Тотемському Спасо-Суморинському монастирі Вологодської єпархії. ...але з супутників його не всі зважилися зійти на берег... - У поїздці на батьківщину в 1893 р. отця Іоанна супроводжували його племінник І.В. Фіделін, ієромонах Геннадій, інженер шляхів сполучення дійсний статський радник М.Д. Сільванов, майбутні сурські вчителі А. Сосіна та ф. Красильників; в Архангельську до них приєднався член Єпархіальної ради училища Є.О. Корелін (див.: Кронштадтський пастир. Вип. 1. С. 113-114). ...отець Іоанн служив у Троїцькому соборі – з новим архієреєм... – З 16 квітня 1893 р. Архангельську та Холмогорську кафедру займав єпископ Никанор (у світі – Никифор Тимофійович Кам'янський; 1847–1910). Архангельські єпархіальні відомості повідомляли, що після Літургії в Троїцькому кафедральному соборі «соборним духовенством на чолі з Преосвященним Ніканором отцю Іоанну була урочисто піднесена старовинна ікона Святої Трійці в срібній ризі». Антифон, голос 4-й, з наслідування ранку. ...до сестри отця Іоанна АЛ.; добра бабуся та її чоловік, як лунь сивий священик... – У Матігорах з 1879 р. жила молодша сестра отця Іоанна Ганна Іллівна Фіделіна (нар. 1836 р.). У 1852 р. вона вийшла заміж за дяка Сурської парафії Василя Івановича Фіделіна, у шлюбі з яким мала 12 дітей. В.І. Фіделін (1832–1902) у 1889 р. був висвячений на священика Верхньо-Матигорського приходу Холмогорського повіту. Під час поїздок на батьківщину отець Іоан регулярно відвідував сім'ю своєї сестри. Син Фіделіних Іван був особистим секретарем отця Івана. СР: Загальний тропар святителям, глас 4-й. ...отцю Іоанну треба було побувати там у благочинного і відвідати одного священика - свого товариша з семінарії... - Маються на увазі благочинний сурських церков священик Філетер Опанасович Цвєтков і товариш по навчанню отця Іоанна з Архангельської духовної семінарії, настоятель Покшеньгського приходу Кирилл. 1832-1906). У 1897 р. о. Кирило було переміщено на вакансію священика до Соломбальського собору Архангельська. ...щойно вибудувану церковноприходскую школу... – Головною метою поїздки отця Іоанна в Суру влітку 1893 р. було відкриття церковно-парафіяльної школи, влаштованої його кошти. Школа була розрахована на 40 хлопчиків та 40 дівчаток. Член Єпархіальної училищної ради Є.О. Корелін у своїй промові на відкритті сурської школи так охарактеризував роль отця Іоанна в її влаштуванні: «Ви бачите цю прекрасну, помісну, світлу і чисту будівлю; бачите безліч книг та навчальних посібників, ці дорогоцінні святі ікони. Все це дано вам вашим благодійником на постійне ваше користування. Жаловання законоучителеві, вчителю, вчительці та майстрині; утримання будівлі, підтримання та покращення навчальних посібників забезпечено великим недоторканним капіталом у 26 тисяч рублів. Жертва небувала у нашій єпархії! Нова школа з багатства коштів – зразкова всім наших церковних шкіл» (Кронштадтський пастир. Вип. 1. З. 118). …Е.О. Корелін, як уповноважений від єпархіального начальства, сказав промову... – Текст промови Є.О. Кореліна див: Кронштадтський пастир. Вип. 1. С. 117-118. Дивлячись на все це, тільки й можна було разом із Давидом повторювати 103-й псалом, який якнайбільше йшов до цього щедрого творіння Божого. – Вид річки Пінеги та її околиць викликав у самого отця Івана подібні почуття та думки. Під час подорожі на батьківщину в 1899 році він написав ігумені Таїсії наступні рядки: «Слово моє до хвалі Твоєї благослови, Господи! Річка Пінега та мир Божий у своїй чудовій красі на 10 червня на пароплаві “Святитель Миколай”. Незабутня, чудова, славна ніч, бачена мною на півночі, коли я на 10 червня прямував на своєму пароплаві «Святий Миколай Чудотворець» по річці Пінезі!. це був найсвітліший, тихіший вечір. По обидва боки річки береги облямовані рівним хвойним лісом із зеленими луками; вода, як дзеркало, чудово відбивала багряне небо. Тиша мертва! Думка і серце відносяться до Бога, що в таку велепотіння вдягається, одягається світлом, як ризою, що простягає небо, як шкіру (пор.: Пс. 103:1–2). Відчуваєш, що Він Сам тут, Всюдисущий, усе, що наповнює, все прикрашає, все містить, всьому, що дає життя і дихання і все (пор. Дії 17:25). І ця Пінега – моя рідна річка, що тече поблизу мого рідного села Сурського, біля якої я стільки разів бігав, бувши немовлям і юнаком, яка так галаслива і захоплювала мене своїм величним весняним льодоходом, своїм рясним і широким розливом. Це та Пінега, по якій я так багато плавав, бувши юнаком – учнем духовного училища та семінарії, плавав з великими труднощами на великому човні, піддаючись і дощу, а іноді обсипаний снігом і градом, наприкінці серпня чи на початку вересня. Скільки спогадів видається моєму розуму і уяві! Скільки почуттів прокидається в мені - і втішних і сумних! Батьки мої були бідні; притому батько постійно хворів, від важких праць сильно хворіючи на живот, у якому були чи то грижа, чи рак, від якого і помер рано, лише сорока шість років; мати моя померла в Кронштадті в 1870 від холери. Сьогодні, на 10 червня, я всю ніч не сплю - і ось дочекався сходу сонця, що сліпуче заблищало і дивно грав переливами світла. Це було в першій чверті другої години 1899 р., ніч на 10 червня» (Листи отця протоієрея Іоанна до настоятельки Іоанно-Предтеченського Леушинського першокласного монастиря ігуменії Таїсії. (Далі – Листи до ігуменії Таїсії.) 9). ...старенька-ігуменя зі щирою привітністю запросила з отцем Іоанном і нас усіх обідати. – У 1893 р. ігуменією Холмогорського Успенського монастиря була черниця Серафима (у світі – Анна Петрівна Варфоломєєва). У 1878 р. вона була одностайно обрана настоятелькою обителі, а в 1896 р. «за слабкістю здоров'я» пішла на спокій, проживаючи при монастирі до 1906 р. ...вирушили оглядати собор Преображенський, який замінний тим, що в ньому ховають архангельських архієреїв... – Традиція ховати архангельських архієреїв у Спасо-Преображенському соборі пов'язана з тим, що до 1731 р. єпархія іменувалася Холмогорською та Важкою. ...починаючи з першого Опанаса, засновника жіночого Успенського монастиря у Холмогорах. – Архієпископ Холмогорський і Важеський Афанасій (у світі – Олексій Артемович Любимов) очолював Холмогорську кафедру з 1682 по 1702 р. 3 листопада 1687 р. архієпископ Афанасій «заснував нову дерев'яну церкву в ім'я Успіння жіночого». Церква була освячена 4 серпня 1688 р. Першою ігуменею монастиря стала мати архієпископа Афанасія, Параскева (у чернецтві – Марфа) (див. Пащенко ЄВ. Жіночі монастирі Архангельської губернії (XVII-XX ст.). Соломбала – район Архангельська. В Устюзі на пароплав прибув Вологодський архієрей... – У 1893 р. єпископом Вологодським та Тотемським був Ізраїль (у світі – Микулицький Микола Євграфович: пом. 1894). ...він дав мені 5-й том своєї книги «Моє життя у Христі»... – Мається на увазі 5-й том Повних зборів творів протоієрея Іоанна Ілліча Сергієва, до якого увійшла друга частина щоденника «Моє життя у Христі» (Кронштадт, 1892). ...двома купчихами, які проживають у Петербурзі, Л-й і 3-й... – Можливо, йдеться про рибинську купчиху Липовську та петербурзьку купчиху другої гільдії Зайцевської. На пароплаві, присланому Липовськими, отець Іоанн здійснив подорож до Рибінська в 1891 р. (Ярославські ТБ. 1891. № 59, 30 липня). Олександра Іванівна Зайцевська, шанувальниця та духовна дочка отця Іоанна, з 1893 р. була при ньому «каретницею» (супроводжувала Батюшку при відвідуванні хворих); мала дачу в Стрільні, де влітку відпочивав отець Іван. Молитва 3-я, Симеона Метафраста. Цієї ночі над Толгою та Ярославлем вибухнула страшна гроза, від ударів грому, говорили, вдома тремтіли. - Авт. Порівн.: (Мф. 26:26, 27–28); (1Кор. 11:24); порівн.: вигуки священика після таємної молитви під час Євхаристичного канону «З цими ми блаженними Силами...», з наслідування Літургії. Незабаром після обідні отець Іоанн із владикою поїхали до Миколо-Бабаєвського монастиря, а я вирушила до Ярославля. – Миколо-Бабаєвський монастир – чоловіча обитель у селі Некрасівське Ярославської області. Монастир заснований у XV ст. біля «Бабайки» (діалектне найменування весел для металу лісу), де було придбано ікону Миколи Чудотворця, припливла одному з весел. Обитель швидко зростала, проте в 1719 р. сталася пожежа, в якій згоріла більша частина монастирського майна, і в 1764 р. за указом Катерини II монастир був зарахований до надштатних. У 1861–1867 pp. тут жив на спокої свт. Ігнатій Брянчанінов, стараннями якого були вишукані кошти на будівництво храму на честь Іверської ікони Божої Матері. У ХІХ ст. також було зведено Микільський собор. У 1919 р. обитель була закрита. Відродження монастиря почалося 1998 р. ...священику з дияконом і вчительці з учителем за їхнє бездоганно сумлінне ставлення до свого обов'язку... – 5 липня 1893 р. настоятелем Сурської парафії був призначений священик Філетер Цвєтков. Законовчителем сурської церковноприходської школи у 1893–1895 рр. був диякон Сурської парафії Георгій Маккавєєв. Посаду вчителя обіймав випускник Тотемської учительської семінарії Федір Красильников, який прибув Суру разом із батьком Іоанном в 1893 р.; вчителька - А.А. Сосина. ...розібрати стару дерев'яну теплу церкву... – Йдеться про стару дерев'яну церкву в ім'я свт. Миколи Чудотворця, побудованої 1687 р. за указом архієпископа Холмогорського та Важеського Афанасія (Любимова) від 22 березня 1687 р. Тропар святителю, голос 4-й. 29 травня вийшла звістка, що отець Іоанн вже їде до Сури. – Від'їзд отця Івана з Кронштадта на батьківщину було призначено на понеділок, 16 травня, але перенесено на неділю, 22 травня. 24 травня з вечірнім поїздом отець Іоанн прибув із Москви до Вологди. Наступного дня після Літургії у церкві Всемилостивого Спаса він залишив місто на пароплаві (Вологодські ГВ. 1894. № 21, 27 травня. Ч. неоф.). 28 травня ввечері пароплав із батьком Іоанном прибув до Архангельська. «О 8 годині вечора 30 травня мандрівники виїхали з Архангельська і рівно через дві доби вони були в Сурі» (Архангельські ЄВ. 1894. №11, 15 червня. Ч. неоф. С. 283). Пароплав був казенний, військовий... – Отець Іоанн та архангельський єпархіальний архієрей Ніканор (Каменський) здійснили подорож до Сури на казенному пароплаві відомства шляхів сполучення «Микола». Через маловодність річки Пінеги пароплав «Микола» конвоювався пароплавом Володина «Веркольець», на якому їхала архієрейська почет і прочан, які прямували до Веркольського монастиря (див.: Кронштадтський пастир. Вип. 1. С. 121). ...сестра і племінники... - У Сурі проживала сім'я молодшої сестри отця Іоанна Дарії Іллівни (1839-1911), яка вийшла заміж за селянина д. Горська Сурської парафії Семена Прокоповича Малкіна. У сім'ї Малкіних було шестеро дітей. Тропар Вознесіння Господнього, глас 4-й. Ексапостиларій (світлиний) у Страсний тиждень. Братина – старовинна велика куляста посудина, в якій подавалися напої для розливання по чашах або пиття навкруги. ...собор білий кам'яний на два поверхи. – Кам'яний двоповерховий Свято-Троїцький храм м. Пінеги був збудований у 1800–1817 роках. На верхньому поверсі храму перебував престол на честь Живоначальной Трійці, на нижньому поверсі – головний престол в ім'я свт. Миколи Чудотворця, бічний – в ім'я Іллі Пророка. ...зателефонував біля дверей ректора. – Ректором Архангельської духовної семінарії з 11 травня 1887 р. був прот. Олександр Юхимович Орлов. Тропар 4-й, пісня 6-а, канон Чесному Хресту, голос 4-й. А.І. - Ганна Іллівна Фіделіна. Храм у Матігорі, на честь Воскресіння Христового, дуже цікавий: 10 липня минулого 1894 йому виповнилося двісті років. – Будівництво кам'яної трипрестольної церкви у с. Верхні Матігори почалося в 1686 р. за указом архієпископа Холмогорського та Важеського Афанасія (Любимова). Він же 10 липня 1694 р. звершив освячення головного престолу храму на честь Воскресіння Христового. Придільний храм у теплій трапезі в ім'я вмц. Параскеви було освячено 5 червня 1708 р., другий боковий вівтар – в ім'я свт. Миколи Чудотворця. Церква одноповерхова, в одному зв'язку з триярусною дзвіницею. На дзвіниці було 10 дзвонів, найбільший з яких, вагою 105 пудів, був відлитий у 1517 р. Старовинний п'ятиярусний іконостас мав 4,5 сажнів заввишки та 5 сажнів завширшки. Карбас – невелике вітрильне судно для рибного промислу та перевезення вантажів у мешканців Півночі. Порівн.: (2Пет. 2:22); (Припов. 26:11). Молитва св. Симеона Богоприймця з настання вечірні; (Лк. 2:29). ...з його племінницею... - Отця Івана в подорожі на батьківщину супроводжувала його племінниця Ганна Семенівна Малкіна. У 1891 р. отець Іоанн забрав племінницю із Сури до Кронштадта, а потім помістив до Леушинського монастиря, доручивши її виховання ігуменії Таїсії (Солопової). У 1894 р. Ганна Малкіна готувалася до одруження з майбутнім священиком Іваном Миколайовичем Орнатським. У листі до ігуменії Таїсії від 4 травня 1894 р. отець Іоанн писав: «Я їду на батьківщину після 17 травня, візьму з собою і Анюту не стільки для гостеві там, скільки на благословення матері на одруження: це – справа велика!» (Листи до ігуменії Таїсії. С. 6–7). ...святого Прокопія, Христа заради юродивого, Устюзького чудотворця. – Пам'ять правий. Прокопія († 1303) відбувається 8/21 липня. ...маститий старець, преосвященний Нафанаїл, колишній, кажуть, двічі єпископом Архангельським. - Див прямуючи. № 286 до цієї частини. На пароплав з'явилися губернатор і міський голова... – Йдеться про ярославський губернатор, генерал майор генерального штабу А.Я. Фріде та міський голова Ярославля І.М. Соболєв. ...був річний акт. – Урочистий день випуску вихованок, які закінчили повний училищний курс. 18 червня 1894 р. в Ярославському єпархіальному Іоанафанівському жіночому училищі відбувся п'ятий за 12 років існування училища випуск вихованок. Училище закінчили 45 учениць, їх: 29 – дочок священиків, 9 – дияконів, 6 – псаломщиків, одна – вчитель (Ярославські ЄВ. 1894. № 48. Ч. неоф. З. 755–756). ...з'явився отець Іоанн і увійшов у квартиру законовчителя, священика О.М. Т. - Законоучителем IV і V класів, священиком при училищній церкві та головою Ради Ярославського єпархіального Йонафанівського училища був законовчитель Ярославської губернської гімназії священик Михайло Троїцький, який закінчив курс у Московській Духовній Академії зі ступенем кандидата богослов'я (див. 8:4). С. 723). Разом із владикою та отцем Іоанном служили архімандрит та цілий собор священиків. – Божественну літургію в домовій церкві Йонафанівського єпархіального жіночого училища звершив архієпископ Ярославський та Ростовський Йонафан у співслужінні архімандрита Опанасівського монастиря о. Володимира, о. Іоанна Ілліча Сергієва, ректора місцевої духовної семінарії прот. Н.А. Барського та членів ради училища (див.: Ярославські ГВ. Щоденний додаток. 1894. № 47, 23 червня). ...вже вп'яте Бог наводить мені супроводжувати отця Івана в дорогу для нього Суру. - А.Ф. Нарцизова супроводжувала отця Іоанна у поїздках на батьківщину в 1891, 1892, 1893 та 1894 р.р. ...щойно збудований у Фінляндії пароплав «Св. Микола Чудотворець», призначений для Сурського церковно-парафіяльного піклування. - Перший пароплав «Св. Микола Чудотворець», випробуваний влітку 1897 р., виявився непридатним для подорожі вузькими шлюзами Маріїнської водної системи і був проданий, про що свідчить щоденниковий запис отця Іоанна: «24 серпня 1897 року. Дати дозволу диякону Маккавєєву продати мій пароплав за 19 тисяч за № 250 (25 серпня) паперу». Сурський селянин Лукіян Ларюшев писав батькові Іоанну: «За Вашим листом на ім'я Вашого племінника Євдокима Семеновича Малкіна про отримання пароплава “Св. Миколай” був і я запрошений Малкіним службовцем на пароплаві. По приїзду нашому до Архангельська виявилося інше. Пароплав проданий, і тому залишився без діла, домашні роботи запустив» (ЦГИА СПб, ф. 2219, on. 1, буд. 4, арк. 211–211 про.). (Об'явл. 3:5, 4:4, 7:13). ...єпархіальний спостерігач священик отець Чуков... – У 1897 р. посаду єпархіального спостерігача церковно-парафіяльних шкіл та шкіл грамоти Олонецької єпархії виконував свящ. Микола Чуков (1870–1955), згодом видний діяч Російської Православної Церкви, з 1945 р. – митрополит Ленінградський та Новгородський. (1Тим. 4:8); (2Тим. 3:16–17). (1Кор. 1:19–20); порівн.: (Іс. 29:14; 33:18). О 8 годині вечора у Чайки, вийшовши з каналу в Шексну... – Чайка – село в Білозерському районі Вологодської області. ... (Див. «Російський паломник» за 1893 рік). - Див. вид. С. 164. ...батька архімандрита Віталія... - Мається на увазі настоятель Веркольського монастиря архім. Віталій (див. про нього прямуючи. № 232 до справжньої частини). ...Коли я дев'ятирічною дитиною йшов пішки з Архангельського училища додому... – Отець Іоанн вступив до Архангельського парафіяльного духовного училища у вересні 1838 р. у віці 8 років. Побувати в рідній Сурі він зміг лише влітку 1839 р. під час літніх канікул в архангельських духовних школах (див. Кронштадтський пастир. Вип. 2. М., 2010. С. 55-56). ...в село Сульці, де нещодавно збудовано дерев'яну церкву замість старої, яка за старістю вже за кілька років перед тим була закрита. – Сулецька парафія, розташована за 30 верст від Сури вгору за течією річки Пінеги, була однією з найбідніших у Пінезькому повіті. Селища сулецької парафії до 1883 р. входили до складу сурської парафії, але були виділені в самостійний прихід через велику відстань до парафіяльного храму. 14 червня 1865 р. у Сульцях була освячена церква на честь Преображення Господнього, побудована коштом Святішого Синоду. Однак у 1890-х роках. церкву через старість було закрито. Церква в ім'я ікони Божої Матері «Одигітрія» вкрай бідна й убога... – Церква в ім'я ікони Божої Матері «Одигітрія» була побудована за храмодавчою грамотою єпископа Георгія (Ящуржинського) від 5 грудня 1844 р. і освячена в 1848 р. і о. Так, відомо, що у 1792 р. у нюхченській парафії Пінезького повіту служив дяком Харлампій Степанович Сергієв, можливо, далекий родич отця Іоанна (див.: Кронштадтський пастир. Вип. 2. С. 95). ...суспільна крамниця. – Громадська крамниця була влаштована батьком Іоанном у Сурі наприкінці 1890-х років. з метою протидії місцевим торговцям. У ньому селянам за помірними цінами продавалися товари першої необхідності. Батько Іван допомагав купувати товари для лавки у знайомих купців. Крамниця мала майже десятитисячний річний оборот. У лютому-березні 1901 р. лавку було передано у власність нововлаштованого Сурського жіночого монастиря (ГААО, ф. 310, on. 1, буд. 14, арк. 12, 29). ...Кожеозерського монастиря... – Богоявленський Кожеозерський (Кожеєзерський) чоловічий монастир розташовується в Архангельській області на березі Кожозера. Заснований преподобним Серапіоном Кожеєзерським у середині XVI ст. В обителі близько трьох років жив прп. Леонід Устьнедумський († 1654), тут трудився прп. Никодим Хозьюзький († 1640). У 1630-х роках в обитель із Соловецького монастиря перейшов майбутній патріарх Нікон, у 1643–1646 роках. він був ігуменом обителі. У 1764 р. монастир було скасовано, у 1853 – відновлено. До кінця ХІХ ст. у монастирі було 25 ченців. Після революції 1917 р. обитель була закрита; її відродження почалося 1999 р. ...у п'ятдесятих роках зроблений був настоятелем її ієромонах Кожеозерського монастиря, згодом зведений у звання ігумена, Феодосію... - Ігумен Феодосій (у світі - Феодор Васильович Оріхів; 1830-1885) прийшов у Кожеозерську обитель в 1856 р. рік висвячений у ієромонахи. У 1861 р. ієромонах Феодосій був призначений будівельником Артемієво-Веркольського чоловічого монастиря. СР: Євхаристичний канон; порівн.: (1Кор. 11:24); (Мф. 26:26, 27–28). Стихира на літії «День тварь просвічується…», гол. 4-й, з наслідування великої вечірні на свято Хрещення Господнього. Порівн.: (Рим. 12:9–19, 21); (1Кор. 2:9). ...добрий дідок-священик Терентьєв – товариш отця Іоанна з семінарії... – Див. № 297 до цієї частини. Мимоволі мені тут згадалися бачені мною храми та монастирі на святих місцях Сходу... – У 1895–1896 роках. О.Ф. Нарцизова здійснила одинадцятимісячну подорож до Святої землі. Свої враження від паломництва вона виклала у книзі «Записки про подорож Святими місцями Сходу» (Рязань, 1904), виданою з благословення отця Іоанна. ...з новою ігуменею Євпраксією... – Черниця Євпраксія (у світі – Параскева Зеленина; 1835–1906) стала настоятелькою Холмогорського Успенського монастиря у 1897 р. у віці 62 років. З 1844 вона була послушницею того ж монастиря; пізніше проходила у ньому послух скарбниці (див.: Пащенко Е.В. Жіночі монастирі Архангельської губернії (XVII-XX століття). Архангельськ, 1999. З. 47). ...слово нашого російського Золотоуста - преосвященного Інокентія... - Російським Золотоустом називали свт. Інокентія, архієпископа Херсонського (у світі – Івана Олексійовича Борисова; ф 1857; пам'ять – 25 травня / 7 червня). Друкується за виданнями: Олександра Нарцизова. Листи про подорожі з отцем Іоанном Кронштадтським на його батьківщину та інші місця. СПб, 1894; Олександра Нарцизова. Поїздка до Сури та повернення звідти з батьком Іоанном Кронштадтським. Ярославль, 1895; Олександра Нарцизова. Подорож батька протоієрея Іоанна Ілліча Сергієва, пастиря Кронштадтського, на свою батьківщину в село Сура Архангельської губернії Пінезького повіту 1897 року. Ярославль, 1899. ДАЯО, ф. 151, оп. 2, д. 30940. Видавництво висловлює подяку директору Централізованої бібліотечної системи Ярославлю Світлані Юріївні Ахметдіновій та головному бібліотекарю Центральної бібліотеки ім. М.Ю. Лермонтова Наталі Іванівні Фондо за допомогу в пошуку матеріалів про Олександру Флегонтівну Нарцизову. Поповицький О.І. З літніх спогадів // Кронштадський пастир. Вип. 1. М., 2002. С. 106. Нарцизов А.Ф. Записки про подорож Святими місцями Сходу. Рязань, 1904. З. 3. ЦДІА СПб., ф. 2219, оп. 1, д. 11, арк. 119-120. Нарцизов А.Ф. Записки про подорож Святими місцями Сходу. З. 5. Поповицький О.І. Указ. тв. З. 106. ЦДІА СПб., ф. 2219, оп. 1, д. 4, л. 13–14. ЦДІА СПБ., ф. 2219, оп. 1, д. 7а, арк. 48–49.