Історія християнства в Росії до рівноапостольного князя Володимира як введення в історію Російської Церкви

Зміст Передмова Частина перша. Історія християнства в межах нинішньої Росії до заснування російського царства (бл. 60-862) Вступ Глава I. Проповідь святого апостола Андрія в наших країнах. Розділ II. Церква Христова у стародавній Скіфії, чи нинішньому Новоросійському краї. Розділ III. Церква Христова у древній Саріїатії, чи нинішньому Кавказькому краї. Розділ IV. Церква Христова у Закавказзі. Висновок Частина друга. Історія християнства власне в царстві російському до походження російської Церкви за рівноапостольного князя Володимира Вступ Глава I. Переклад Святого Письма та богослужбових книг на слов'янську мову. Розділ II. Початки християнства в царстві Руському з часу заснування його від великої княгині Ольги. Розділ III. Стан християнства в царстві Руському за великої княгині Ольги і по смерті до звернення великого князя Володимира. Розділ IV. Звернення до християнства великого князя Володимира. Подумали дні перші... і повчалися. Згадай долі твоє від віку, Господи, і втішилися. Історію православної Церкви в нашій вітчизні зазвичай починають із звернення до християнства великого князя Володимира і починають дуже справедливо. Церква Російська справді з'явилася не раніше, як з часів рівноапостольного просвітителя Росії: з цього часу у нас почалася низка первосвятителів, без яких, у строгому сенсі, немає і не може бути Церкви, ряд, що безперервно триває дотепер; з того часу Церква наша отримала належний внутрішній і зовнішній благоустрій; з цього часу вона стала відомою і у спільній історії як особлива, певна галузь Церкви вселенської. Але стільки ж справедливо і те, що християнство існувало в Росії ще раніше великого князя Володимира, з самого заснування Російського царства, хоча ми й не можемо сказати, щоб була вже тоді в нас постійна вища ієрархія, а отже, була строго і Російська Церква. Не менш справедливо, що християнство існувало в межах нинішньої Росії навіть до заснування Російського царства, з часів самих святих апостолів, хоча й тоді не було в нас якоїсь однієї певної Церкви, а було кілька приватних Церков, чи єпархій, які здебільшого не мали між собою жодного ієрархічного зв'язку. Як же дивитися нам на всі ці сліди християнства в нашій вітчизні до походження вітчизняної Церкви за рівноапостольного просвітителя Росії? Говорити про них у своєму складі історія Руської Церкви, без сумніву, не може, тому що історія ця має говорити лише про Руську Церкву і починатися з її початком. Але й залишити поза увагою зазначені сліди християнства також не може, бо вони мають найближче відношення до Російської Церкви. Відношення до неї тих початків християнства, які з'явилися в нашій вітчизні з часу заснування його до рівноапостольного Володимира, очевидно: це було християнство в царстві російському, в народі російському і мало безпосередній вплив на звернення до святої віри великого князя Володимира з багатьма його підданими, тобто на походження самої Церкви. Ставлення до неї тих слідів християнства, які існували в країнах нашої вітчизни ще до його заснування, менш очевидне, але також незаперечне. Тут важливо вже те, що свята віра існувала в наших країнах між народами, яких нащадки становлять нині разом з нами одне політичне тіло; ще більше те, що серед християн, які мешкали тоді в Росії, ймовірно, як побачимо, знаходилися і наші предки слов'яни; а особливо важлива достовірна звістка, що деякі з тодішніх Церков, які були в межах наших, або мали вплив на походження справжньої Церкви Руської, або навіть увійшли з часом до її складу. Чи хтось звинуватить нашу громадянську історію за те, що вона, маючи предметом своїм власне долю Російського царства, не забуває, однак, сказати і про народи, що здавна жили в Росії, тому тільки, що вони мешкали в Росії; сказати потім про слов'ян взагалі, як предків слов'ян росіян, зокрема про слов'ян російських і деяких неслов'янських народів, що жили в Росії перед початком Російської держави; сказати, нарешті, про варяго-руси, які разом із цими слов'янськими та неслов'янськими племенами утворили Російську державу? Безперечно, ніхто не звинуватить; навпаки, швидше звинуватили б, якби громадянська історія наша не згадала належним чином про всі ці предмети, стільки близькі до її суттєвого предмета. Так точно неправа була б і наша церковна історія, якби опустила без належного огляду ті сліди християнства, які з давніх-давен існували в нинішніх областях Росії, християнства, якого трималися тоді, між іншим, і наші предки слов'яни і яке мало потім вплив на походження самої Церкви Руської. Але де ж має сказати про них, ці сліди святої віри, наша церковна історія, коли у своєму складі своєму сказати не може? Залишається одне місце: вона може, вона повинна сказати про них попередньо, у вступі. Це тим природніше, що християнство, що було в Росії до великого князя Володимира, справді й передувало Російську Церкву, а разом, безсумнівно, послужило приготуванням і як би введенням до остаточного заснування її в російському народі. Отже, якщо будь-яка наука повинна бути лише списком, копією зі свого предмета і тим буває досконаліше, чим вірніше залишається своєму оригіналу, то історія нашої вітчизняної Церкви надійде в цьому випадку якнайсправедливіше і вчинити інакше не має навіть права. Ось саме та точка, з якою дивився я на свій предмет, складаючи видаваний тепер твір – «Історію християнства в Росії до рівноапостольного князя Володимира». Я бачив, я хотів представити в цій історії не більше як «введення в історію Російської Церкви», введення не як у науку, а лише як історію. Такий погляд на основний предмет твору потрібно вже поширювався і всі найчастіші його предмети. І кожен може судити, як я міг розмірковувати про кожного з них нарізно. Моїм правилом було говорити про них лише в тій мірі, якою вони мали чи мають відношення до нашої вітчизняної Церкви. А тому про одних достатньо було лише згадати хіба що мимохідь, про інших слід сказати більше, про третіх ще більше. Коротка моя мова про Церкви Вірменської та Грузинської до походження нашої вітчизни, хоча про кожну з них можна написати особливу чималу історію; коротка тому, що ставлення цих Церков до Церкви Руської дуже невелике: перша тим тільки й відноситься, що нині перебуває з нею в межах одного царства, остання ще тим, що нещодавно до неї приєдналася. Ширше, порівняно, оглядаю я сліди християнства у краях Новоросійському і Кавказькому, у яких, з усіх міркувань, могли сповідувати тоді святу віру і наші предки слов'яни, звідки до того ж проникала і у внутрішні області Росії. Нарешті, з усією вже ґрунтовністю, яку дозволяли мені істота предмета і джерела, я намагався зобразити початки святої віри власне в царстві Руському – тут ставлення до нашої Церкви найближче, всебічне і очевидне. Дивлячись таким чином на сліди християнства, що існували в Росії до великого князя Володимира, або точніше, як говорить назва цієї книги, до рівноапостольного князя Володимира, тобто до того часу його князювання, коли він, прийнявши святу віру сам, став насадником її у своєму народі і не поклав початок власне Церкві, не поклав початок власне Церкві взагалі, на два головні відділи пам'ятною епохою заснування Російського царства: одні існували тільки в межах Росії, інші в самому царстві Російському; одні мали набагато менше відношення до нашої вітчизняної Церкви, інші незрівнянно більше. На цій підставі я розділив і твір свій на дві частини: 1) на історію християнства в межах нинішньої Росії до заснування Російського царства (бл. 60–862) та 2) на історію християнства власне в царстві Руському до походження Руської Церкви за рівноапостольного князя Володимира (862–992). Першу частину можна назвати лише напередодні, останню – самим входом до святилища російської церковної історії. Частина перша. Історія християнства в межах нинішньої Росії до заснування російського царства (бл. 60-862) Весь час і час будь-якої речі під небесами. Чи бачите гори ця? Бо на цих горах сяє благодать Божа. Лаврентіївський літопис. С. 4 Якщо від справжнього порядку речей у межах нашої вітчизни ми перенесемося думці в ті віддалені часи, коли не було ще в цих межах самого царства Руського, і порівняємо минуле зі сьогоденням, нас, без сумніву, вразить тодішній безлад. Народи і племена, що мешкали на просторі нинішньої Росії, крім того що перебували на найнижчому ступені суспільного розвитку, були розділені між собою постійною ненавистю. Взаємні розбрати, набіги та спустошення становили найголовніше їхнє заняття. Сильні тіснили слабких, панували з них і своєю чергою робилися рабами найсильніших. У той же час орди диких прибульців, як потоки вогняної лави, з шумом прагнули в наші межі і, протікаючи їх з краю в край, руйнували все, що траплялося, поки нарешті не знесилювали себе взаємно. Царства готовий, гунів, аварів і хазарів, що швидко виникали одне за одним на просторах Росії, подібно до грізних метеорів, від яких не раз тремтів сам Римський колос, так само швидко і розпадалися, не залишаючи після себе майже нічого, крім грізних уламків. Картина похмура і найбезрадісніша! Але придивимося ближче до цієї картини – і ми побачимо в ній чимало світлих точок, побачимо, що і в цьому політичному хаосі ховалося вже насіння того прекрасного життя, яке з такою повнотою цвіте нині на нашому вітчизняному ґрунті. Перераховуючи народи, що з давніх-давен жили в Росії, стародавні історики згадують там і сям про племена осілих, які любили займатися землеробством і скотарством; згадують і про таких племен, які мали вже свої міста та робили торгівлю; нерідко хвалять сімейні і навіть громадянські чесноти цих племен: святість їхніх шлюбних спілок, повага до голосу старців у справах суспільних, взаємна довіра, добродушність, гостинність, давню простоту вдач і ін. Все це хіба не основні стихії побуту суспільного та благоустрою? Залишалося лише відокремити їх від стихій шкідливих і ворожих, поєднати між собою, упорядкувати, утворити – і найміцніша політична будівля готова була виникнути. Таке саме видовище представляють нам вітчизняні країни і щодо релігійному, якщо порівняємо справжній їхній стан із тодішнім. Нині в нас, можемо не звинувачуючись сказати, досконалий день істинного богознавства – тоді була досконала ніч; нині світло Христів яскраво сяє на всьому протязі незмірної Росії – тоді вона вкрита була густою морокою ідолопоклонства. Але збереглися свідчення, що й у темряві тому мерехтіли вже зірки, які вказували мандрівникам прямий шлях до гірської вітчизни, що такі зірки час від часу більше й більше множилися в числі, доки не настала нарешті зоря – провісниця найрадіснішого ранку. Свідчення ці говорять нам: 1) що ще святий апостол Андрій Первозваний протікає з євангельською проповіддю деякі країни наші; вказують потім безперечні сліди християнства 2) у стародавній Скіфії, чи нинішньому Новоросійському краї, 3) у древній Сарматії, чи нинішньому Кавказькому краї, і ще більше 4) у стародавніх Іверії та Вірменії, чи нинішньому Закавказзі. Мало, без сумніву, і майже непомітно було все це в той великий період Церкви, коли в інших країнах світу, і особливо в межах римських, сяяла вже вона повним світлом, коли відбувалися в ній найбільші події, що мали вплив на всю її долю, процвітали сонми великих пастирів і вчителів, дивували світ своєю святістю. які утвердили святу віру на всі наступні віки. Малі були, повторюємо, і майже непомітні на той час небагато слідів християнства, які з'являлися в межах наших. Але пам'ятатимемо, що всьому є свій час і черга, що за премудрими планами Промислу самого царства Руського ще не було тоді на землі. Інші царства виконували своє призначення у людському роді, а Росії разом із її Церквою готувався жереб попереду. Глава I. Проповідь святого апостола Андрія у наших країнах. Давня оповідь про проповідь у нас святого апостола Андрія гідна всієї нашої уваги. Це звістка про першу у нас проповідь – і проповідь апостольську! І цій вісті за всіх часів вірили пращури наші. Її висловлювали вони при нагоді кожному, хто її запитував, її повторювали всі наші літописці від першого до останнього. На одній із висот київських, там, де, за переказами. Первозванный учень Христов поставив святий хрест знамення майбутньої освіти Росії Євангелієм, ще початку XIII в. споруджена церква в ім'я Воздвиження Чесного Хреста як живе свідчення вірування в цей священний переказ; у XVI ст. вона відновлена ​​в кращому вигляді, а з 1744 р. до сьогодення там красується чудовий храм, присвячений імені самого Первозванного з апостолів, якому першому судилося покликати в Царство благодаті Христової землю Руську. Для ґрунтовного розгляду такого важливого переказу, яке в новітні часи деякі почали ставити під сумнів, нам здається, необхідно вирішити наступні питання: I) чи точно і де саме подорожував святий апостол Андрій у наших країнах, II) яким народам він тут проповідував, і III) які були наслідки його у нас проповіді. I. Чи точно і де саме мандрував святий апостол Андрій у наших країнах. Найдавніші свідчення про проповідь святого апостола Андрія відносяться до початку третього століття. Одне належить святому Іполиту, єпископу Портуєнському (бл. 222 р.), який у невеликому творі своєму про дванадцять апостолів говорить про святого апостола Андрія наступне: «Андрій, після того як проповідував скіфам і фракійцям, потерпів хресну смерть у Патрі, де похований». Інше читаємо у знаменитого Орігена (200-258): «Апостоли і учні Господа і Спасителя нашого, розвіявшись по всесвіту, проповідували Євангеліє, і саме: Хома, як збереглося до нас переказ, отримав у спадок Парфію, Андрій - Скіфію, Іоанну дісталася Азія та ін. Обидва ці свідчення мають для нашої мети велику важливість як свідчення чоловіків, які відрізнялися освітою і дуже близькі до часу згадуваної ними події. Оріген навчався у Климента Олександрійського, який сам був учнем Пантена, і поводився з іншими апостольськими чоловіками. Іполит називає себе учнем святого Іринея, який довгий час користувався особливою близькістю у святого Полікарпа і любив розпитувати безпосередніх учнів апостольських про все, що стосується їх божественних вчителів. Отже, Оріген та Іполит могли дізнатися про місце проповіді святого апостола Андрія з других вуст! Зокрема, важливим є свідчення Орігена тому, що воно дійсно і вказує на це найдавніше і безперечне джерело, з якого запозичено: як дійшло до нас переказ (ως η παράδοσις πέριεχε), а свідчення Іполита тому, що ясно визначає, у якій саме святій проповідь, проповідував, який святий проповідь, проповідував: скіфам і фракійцям, розіп'ятим у Патрасі; отже, тим скіфам, які мешкали в сусідстві з фракійцями, і в тій Скіфії, яка, починаючись від гір Балканських, йшла до усть Дунаю і простягалася за Дунаєм у межах нашої батьківщини, а аж ніяк не якимось скіфам азіатським, що жили за Каспійським морем і в Сибір, північно-східні країни Європи У четвертому столітті ми зустрічаємо оповіді про святого апостола Андрія докладніші. Святий Дорофей (307–322), єпископ Тирський, пише про нього: «Андрій, брат апостола Петра, протек всю Віфінію, всю Фракію та скіфів (або, як в іншому списку, всю приморську країну Віфінії, Понта, і Фракії, і скіфів), проповідуючи Єван; потім досяг великого міста Севаста (або Севастополя), де знаходиться фортеця Аспар і річка Фазіс (нині Ріон), в якій мешкають внутрішні ефіопи; похований у Патрасі Ахейському, будучи розіп'ятим Єгеатом». Очевидно, що за змістом цієї оповіді святий Андрій, почавши з південного чорноморського поморія у Віфінії і Понті, пройшов з проповіддю все помор'я західне через Фракію, помор'я північне через країну скіфів, що простягалася від Дунаю до Азовського моря, і з'явився на поморії східному. Севаста, - чи переправившись туди на кораблі з берегів Кримських (чого, втім, не видно зі слів) або здійснивши сухий шлях навколо Азовського моря через стародавню Сарматію, тобто. пройшов, між іншим, нинішній наш Новоросійський край, мабуть. Кавказький і досяг Закавказзя. Велику важливість в очах наших отримає це оповідь, коли ми візьмемо до уваги, що він, як і весь невеликий твір Дорофєєва про апостолів, за впевненістю осіб, які читали його в оригіналі, зібрано святим отцем з колишніх і, отже, ще найдавніших грецьких і єврейських документів, а тому до віку апостольського. Для тих же, хто сумнівається в справжності оповіді Дорофєєва, зауважимо, що в останній половині того ж четвертого століття цю оповідь повторили знаменитий вчитель Церкви Кіпрський єпископ Єпифаній (†403 р.), і з більшою лише визначеністю щодо проповіді святого апостола Андрія в давній Софроній (†390 р.), який переклав і трохи поповнив від себе каталог церковних письменників. «Андрій, – сказано у цих доповненнях, – брат апостола Петра, як передали нам предки, проповідував Євангеліє Господа нашого Ісуса Христа скіфам, согдіанам та сакам, проповідував також у великому Севастополі, де знаходиться фортеця Аспар та річка Фазіс, у якій мешкають внутрішні ефіопи; похований у Патрасі Ахейському, будучи розіп'ятим Егеатом, префектом едесським». Знову вказується на стародавнє джерело – переказ батьків – і вже досить ясно виявляється, що святий благовісник на шляху з стародавньої Скіфії в Закавказзі відвідав і Сарматію – чи не до самого Каспійського моря; тому що, хоча, за словами древніх письменників, перси взагалі всіх скіфів називали саками, але, переважно, скіфів азіатських, що мешкали по північно-східним берегам Каспійського моря, а согдіани були їх сусідами і в перші два століття по Різдві Христовому розпростерли владу свою на алан, що жили, по Ізвестії Кавказом, коли, ймовірно, согдіани і заснували в Криму на ім'я своє місто Сагдею, або Сугдею (нинішній Судак), про час походження якого нічого певного не відомо. Після свідчень двох інших, наступних за часом письменників, саме Євхерія, архієпископа Ліонського (449), який, згадуючи про благовісті святого апостола Андрія у скіфів, ґрунтується вже на історії, і Ісидора Іспалійського (570–636), що стверджує, що апостол Андрій отримав у долю Ски, розуміти Скіфію, дуже чудове свідчення Микити Пафлагона († 873). У похвальному слові цьому апостолу він каже: «Ти, гідний усієї моєї поваги Андрій, отримавши на спадок північ, з ревнощами обійшов іверів, савроматів, таврів і скіфів і протек всі області та міста, що прилягають з півночі та півдня Поту Євксинському...». Особливого тут, по-перше, те, що народи, яким проповідував святий Андрій в наших країнах, обчислюються в іншому порядку, ніж у Дорофея і Софронія, і шлях апостола ведеться з Грузії через Кавказький і Новоросійський край до Греції. Втім, це неважливо: письменники, суттєво не змінюючи історичної істини, могли перераховувати країни, де проходив святий благовісник, та в іншому порядку, ніж було насправді. Важливо те, що і в цьому свідоцтві вказуються для проповіді Андрєєвої ті самі місця нашої батьківщини, які й у свідченнях колишніх, тільки тут набагато ясніше і точніше. Микита Пафлагон прямо каже, що Андрій проповідував у іверів, чого у колишніх письменників не знаходимо, і слова його підтверджуються стародавнім оповіданням літописів іверських, що сягають часів самої просвітительки Іверії Ніни (бл. 318 р.), а з іншого боку, тим, що донині ще в горах Симона, колишнього супутником апостолу Андрію. Потім Пафлагон згадує вище на північ савроматів, які мешкали в першому столітті саме в Кавказькому краї між Волгою, Доном і Кавказькими горами, звідки щойно виступали вони близько цього часу в Скіфію європейську. Далі вважає, за природним напрямом шляху Андрєєва до Греції, таврів – мешканців Криму, після них – скіфів, яких, розуміючи у найтіснішому значенні, справді й поміщали у першому столітті так званої Малої Скіфії – від Херсонеса до Борисфена, інші до самого Дунаю. Точність географічна найдосконаліша! Наведемо нарешті свідчення ще одного письменника дев'ятого століття, єрусалимського ієромонаха Єпіфанія. Рухнувши благочестивою ревнощами, він навмисно обійшов ті місця, які, за сказанням святого Єпифанія Кіпрського, оголошені були проповіддю святого апостола Андрія, скрізь намагався зібрати про нього найдостовірніші відомості і на підставі місцевих переказів перший написав життя його, досить докладне. З цього житія виявляється, що власне в межах нинішньої Росії Первозванний апостол відвідав, зі своїми учнями та співробітниками, землю Іверську, Сванетію та Осетію, де знаходилося місто Фостофор; звідти спустився до Абхазії та проповідував у місті Севасті; простягаючись далі вздовж поморія, перейшов землю джигетів, країну Верхній Сундаг і досяг приморського міста Боспора, столиці Боспорського царства, біля Кіммерійської протоки; з Боспора, прямуючи вздовж південного помор'я Тавриди, прибув до Феодосії, місто велике і багатолюдне, що керувалося тоді князем Саврематом, а з Феодосії перейшов до міста Херсонес, де й залишався довгий час. Таким чином, Єпіфаній під час своєї подорожі ніби перевірив місцевими переказами відомі нам оповіді письменників четвертого століття про проповідь святого апостола Андрія у південних країнах нашої вітчизни. Чи простягався святий апостол Андрій зі своєю проповіддю з Херсонесу Таврійського у внутрішні області нинішньої Росії, Єпіфаній не каже. Але наш вітчизняний літописець, який писав наприкінці XI ст., помістив у своєму літописі оповідання, що Первозваний апостол з Херсонесу доходив річкою Дніпром до гір київських, благословив їх, поставив на них святий хрест і передбачив учням своїм, що «на цих горах засяє благодать Божа, мати»; а потім, продовжуючи свій шлях, досягав аж до Новгорода і до варягів. На початку оповідання літописець висловився: «Яшкіре вирішив» – і тим самим прямо вказав на його джерело – переказ. Це переказ міг бути письмове, і преподобний Нестор міг скористатися ним серед інших писемних пам'яток давнини, куди так само іноді посилався. А що про святого апостола Андрія існували в письмі оповіді, дуже близькі до того, яке передав нам літописець, за це частково ручається стародавній грецький рукопис, що знаходиться в одній з оксфордських бібліотек, з якого видано невеликий тільки уривок про подорож святого апостола Андрія в країні. глибина Росії. Але набагато вірогідніше на підставі висловлювання Несторова як вирішально можна вважати, що преподобний літописець скористався переказом усним, яке могло зберегтися в наших країнах із самого початку християнської ери, хоча ними майже безперервно володіли язичницькі народи - готи (у III ст.), Гуни (у IV і V), хаза (у IV і V), хаза. Бо, як побачимо, у деяких південних областях Росії, чи не з часів самого апостола Андрія, постійно підтримувалося християнство до повного освоєння його в нашій вітчизні, і ці язичницькі народи помалу приймали у нас святу віру в III, IV і наступних століттях. За таких обставин оповідь про першу і притому апостольську у нас проповідь, як про подію найважливішу для місцевих християн, природно мала переходити з роду в рід, від батьків до дітей і дотримуватися з усією турботливістю, як святиня, поки не досягла, нарешті, після прийняття християнства київськими слов'янами (86). Києва, а тут і чутки Несторова. До речі привести тут і інше усне переказ, що вціліло досі, яке свідчить, що Первозваний учень Христов, рушаючи Дніпром до Києва, з нагоди небезпеки плавання, пробув кілька часу на одному високому кам'яному мисі, відомому під ім'ям Монастирки, що знаходиться на сьомому Дніпрі. Втім, думка про подорож святого Андрія навіть у внутрішні області Росії, хоча не так окремо, як у нашого літописця, полягає і в деяких розглянутих нами звістках грецьких: наприклад, у звістці Микити Пафлагона, за словами якого святий благовісник протік не тільки всі південні області і міста нашого краю, прилежні півночі, звичайно, у напрямку від цього Понта; а ще ясніше – у повідомленні Никифора Калліста (XIV ст.), який, хоч пізніше нашого літописця, але міг користуватися однаковими з ним давніми джерелами. У Калліста читаємо, що святий Андрій доходив зі своєю проповіддю до країни антропофагів та скіфських пустель. Але ці пустелі, за описом давніх, перебували приблизно у нинішніх Харківській, Курській та Тамбовській губерніях. А під країною антропофагів розумілася країна, яка лежала в глибині нинішньої Європейської Росії, в сусідстві меланхленів, що жили, за Геродотом, за 800 верст від Чорного моря на північ, в сусідстві фіссагетів, будинів, агафірсів і номадів, і далі на північ. Не можна не згадати тут і того переказу про святого апостола Андрія, що він проповідував у Польщі, яке, подібно до переказу про подорож його в Росії, цілі століття зберігаючись, ймовірно тільки в устах народу, укладено нарешті в письмена. Цей польський переказ підкріплює наше, підкріплюючись ним взаємно. Преподобний наш літописець, описав шлях святого благовісника через Росію - від Херсонесу вгору по Дніпру до Києва, а від Києва далі по Дніпру та іншим річкам до Новгорода і Варязького моря - шлях, який справді існував, зауважує, що святий Андрій вирушив з варяг до Риму, звідки знову перейшов. Яким шляхом він вирушив? Літописець ясно не говорить, але найприродніше – тим шляхом, яким пролягав у той час від поморія Балтійського до моря Адріатичного та Італії. А цей єдиний шлях тоді пролягав саме через рівнини нинішньої Польщі, Карпати, уздовж Вага і Паннонію. По ньому і міг пройти до Риму благовісник Христів і, проходячи, оголосити словом Євангелія місцевих жителів. Як би там не було, тільки переказ про благовісті святого апостола Андрія навіть у внутрішніх областях нашої вітчизни не містить нічого неймовірного, і немає підстав відкидати його безумовно або приймати за одну ідею. Чи скажуть, що цей шлях занадто далекий, що для святого Андрія і без того потрібно було багато часу, щоб обійти з проповіддю навколо всього Чорного моря і відвідати області Греції, в яких він, безперечно, заснував кілька приватних Церков? Але треба пам'ятати, що не п'ять і не десять років трудився на своїй святій ниві цей великий учитель, але щонайменше більше двадцяти, а на думку найімовірнішому, близько сорока; слід пам'ятати і те апостольське ревнощі, з яким учні Христові поспішали до найвіддаленіших країн світу для залучення їх до свого Вчителя і Господа. Погоджуємося, що в оповіданні нашого літописця є невелика дивина, коли каже він, ніби святого Андрія настільки міг зайняти звичай новгородських слов'ян митися в лазнях. Але це необхідний наріст і прикраса, без яких не може обійтися найвірогідніше переказ, що зберігається цілі віки в устах народу; ця дивина стосується предмета, зовсім стороннього в оповіданні, її можна викинути, можна змінити і ще більше збільшити, а основа розповіді про подорож Первозванного до Росії залишиться недоторканною. ІІ. Яким народам він тут проповідував? Зокрема 1) Яким народам міг проповідувати він у стародавній Скіфії, чи нинішньому Новоросійському краї? Насамперед, достовірно, що тут, протягом усього чорноморського берега, було тоді кілька грецьких поселень, які: Ольвія, Херсонес, Феодосія, Пантікапея. Але не менш достовірно, що найголовнішими мешканцями цих країн були варварські народи, а серед них ховалися, хоча й під чужими іменами, деякі племена слов'янські. Так, вельми ґрунтовно і справедливо деякі вчені почали визнавати нині за слов'ян древніх гетів, які в часи апостолів мешкали по обидва боки Дунаю біля самого гирла його, потім простягалися вгору по областях російських до річки Тираса (Дністра), від якої звані були тирагетами (тиверцями до самого літа до самого літа до самого літа). (бл. 60–55) проникли до Криму, де оволоділи Ольвією та іншими грецькими поселеннями. Щоб переконатися в слов'янстві гетів, або даків, варто тільки взяти до уваги а) постійне місцеперебування їх, за давніми географами, в сусідстві неврів і будинів (вудинів, венедів), які незаперечно були справжні слов'яни, і з цим знести б) ясне свідчення Феофілакта Симокатти (62) ґетами (венедами, генетами, єнетами, гентами, ґетами), а потім свідчення вченого Фотія, який дворазово повторив ту саму думку, Фотія, який знаходився в найближчих стосунках до слов'ян, займаючись зверненням їх, і тому легко міг придбати про них ґрунтовніший. Варто вникнути в) у сенс небагатьох слів гетьських, збережених Страбоном, які звучать суто по-слов'янськи, такі: ім'я знаменитого вождя гетів - Войревіста або, як в іншому місці, Віревіста, ім'я абсолютно слов'янське, довго вживалося в Польщі, а в подвійній формі: скорочення: Боревич, Вирвич, також назва однієї річки гетьської - Богайон, яким називали вони і одну священну свою висоту, що знаходилася біля цієї річки, звук, абсолютно схожий на Боггай, Бугай - ліс, присвячений божеству, як називаються і дотепер багато місцевості в Польщі. Варто також пригадати г) два давні перекази слов'ян: одне те, що їхні предки мали колись справу з Олександром Великим, переможцем гетів, та інше про щасливі січі Траяна в Дакії, де, як відомо, він воював з тамтешніми мешканцями, гетьами, або даками, і д) подивитися на теперішніх народів про мешканців дріб'язків. жителів країни та римських переселенців, який говорить сумішшю латинської мови зі слов'янською і який цілі століття слухав богослужіння мовою слов'янською та вживав її у своїй дипломатиці. Мабуть, здається, погодитися і з тими, котрі думають бачити плем'я слов'янське в крові (кровизах), яких Пліній вважає за Дунаєм же, по сусідству з тирагетами, в Росії, хоч і невизначено. На користь цієї думки говорить саме ім'я народу - кровичі, таке подібне з назвою кривичів, за Нестором, одного з племен слов'яно-російських; частину і те, що з часів Геродота всі майже географи вказують житла крові в тих самих місцях, де жили і гети, саме між Дунаєм, Понтом і Гемом, або Балканськими горами; нарешті те, що, за давнім свідченням, кровичі шанували мудреця свого Замолксиса як чоловіка божественного і майже як бога, а цей Замолксис, за іншим давнім сказанням, був родом геть - і гети шанували його таким чином; цей Замолксис, за третім переказом, що зберігся у пізніших греків, був найдавніший філософ російський. «Скіфи-руси, – пише Лев Діакон в описі війни Святославової проти болгар та греків, – навчилися язичницькому богослужінню та еллінським жертвопринесенням, як кажуть, від своїх філософів Анахарсіса та Замолксису». Тому кровічі, мабуть, були лише особливе покоління гетів, чи слов'ян, наших предків. Небезпідставно, нарешті, деякі хочуть визнавати слов'янами і всіх сарматів, які щойно виступили в першому столітті через Дон і затопили весь нинішній Новоросійський край під ім'ям роксоланів і язигів, посилаючись а) на походження сарматів з Мідії, звідки разом з ними виводили древні і генети, цигінів, чи чехів, одне з племен слов'янських; б) на збіг жител деяких галузей сарматських з жителями слов'ян: так, сармати Амаксові, за свідченням Певтінгерових карт, жили всередині нинішньої Польщі, в країні, яка називається Мазовією або Мазовою, і саме море Балтійське, відоме у давніх від місцевих жителів під імен; в) на зарахування до корінних сарматських племен неврів і вудинів, племен слов'янських; г) на подібність і навіть нібито єдність імені «сармат» з ім'ям «сбрат» чи «серб» і те, що жителі Сарматії в давнину ніби називалися сербами тощо. Не безпідставно, кажемо, і ця думка, однак у всій обширності прийняти її не можна, бо ім'я сарматів хоча на початку, подібно до імені скіфів, могло бути власним ім'ям одного певного народу, але незабаром, подібно до тієї ж назви скіфів, стало спільним для багатьох і навіть усіх народів, що мешкали в Росії, або краще зробив. Отже, хоч безперечно, що під цим ім'ям, як раніше під ім'ям скіфів, ховалися і племена слов'янські, навіть, можливо, переважно слов'янські, але в той же час ховалися і неслов'янські, тим більше що збережені стародавніми словами і імена деяких сарматів, що знаходилися також на стародавніх медалях, звучали. Отже, проходячи зі словом істини через стародавню Скіфію від Дону і до Дунаю, святий апостол Андрій мав зустрічати на шляху своєму між іншим і слов'янські племена, навіть переважно слов'янські. 2) Кому міг проповідувати він у стародавній Сарматії, чи нинішньому Кавказькому краї? Там було головне місце перебування сарматів, що поділялися на багато племен; але там же, починаючи від Кіммерійського Босфору, чи нинішньої Керченської протоки, мешкали, за Плінією, і несарматські народи: меоти, вали, серби, аррехи, цинги та псеси. Про сармати ми вже висловили свої думки. У міркуванні ж інших народів не можемо не помітити, що, принаймні, один з них, саме сербів, кращі сучасні знавці слов'янських старожитностей не сумніваються визнавати за чистих слов'ян, а деякі навіть робили замах виробляти від цього народу і всі слов'янські племена, що здавна населяють ширше. Саме вже ім'я сербів, ім'я чисто слов'янське, що й досі залишається назвою одного з поколінь слов'янських, дуже разюче говорить про істину. До цього має додати ще дві слов'янські назви річок, що протікали в країні цих меотичних сербів: річки Маравіос (Марйрюд), яка, за Птолемеєм, була побічною річкою Дону, і річки Серпи, або Сарпи, відомої дотепер між Волгою і Доном, і нарешті, важливіше зауваження Птолемея, що згадують тут про серби, так і пізні тут точно або біля тутешніх місць вважають то вудинів, то булгар, то незліченні племена антів, яких слов'янське походження незаперечне. Отже, і в давній Сарматії на східному березі Азовського моря і далі на невизначеному просторі святий апостол Андрій серед слухачів своїх, природно, зустрічав і слов'янські племена. Що ж до народів, яким благовістив цей апостол у Закавказзі, то аж ніяк не думаємо шукати в них чогось слов'янського. І тому, залишаючи їх осторонь, звернемося до питання більш близького до нас. 3) Кому міг проповідувати Первозванний учень Христів у внутрішніх областях Росії, починаючи від гирла дніпровського до Києва, Новгорода та Балтійського моря? З міркувань достовірних свідчень Плінія і Тацита, письменників сучасних апостолам, виявляється, що тут, протягом усього шляху святого благовісника, мешкали тоді інші будь-які народи, саме наші предки слов'яни. Пліній (79 р.) вважає венедів, чи слов'ян, у середині з одного боку між сарматами, з другого – між скирами і гиррами. Але сармати панували тоді на сході, річкою Дону до Азовського моря, і Півдні, морем Чорному, у нинішньому Новоросійському краї, а житла скірів і гиррів перебували на помор'я Балтійському. Отже, за переказом, збереженим Плінієм, усі країни від Дону та Чорного моря чи, точніше. Новоросійського краю до самих берегів Балтики населені були в першому столітті після Різдва Христового народами слов'янськими. За словами Тацита (бл. 100 р.), Венеди простягалися в його час на всьому просторі між межами співкінів і фінів - співкінів, що жили в горах нинішнього Седміградія на правому березі Дністра вниз до гирла цієї річки і Чорного моря, і фінів, що здавна займали крайні кордони північної Європи і тільки не в березі моря Балтійського до нинішньої Естонії, з іншого до з'єднання річок Волги та Ками. Звідси очевидно, що всі внутрішні області Росії від північних меж новгородських на протязі на південь, де нині губернії Московська, Смоленська, Чернігівська, Київська до самого Дністра та Чорного моря були тоді займані слов'янами. Отже (за знесенням свідчень Плінія і Тацита) слов'яни займали в часи апостольські значну частину нинішньої Європейської Росії і межували на північ з фінами біля північних країв теперішнього Новгорода, на схід частинок) з фінами ж до з'єднання Ками з Волгою, а частину з, кочували в краях Чорноморських, а на заході частину з фінами, скирами та гиррами, що простягалися по помор'ю Балтійському, частинку ж зі співаками по річці Дністру. Отже, що в корінній Росії святий апостол Андрій, якщо він справді тут подорожував, проповідував Євангеліє не будь-кому іншому, а, без сумніву, стародавнім тутешнім мешканцям, предкам нашим – слов'янам. Після цього залишається нам вирішити останнє питання, без дозволу якого все наше дослідження про проповідь Первозванного в межах росіян було б неповно і недостатньо до виголошення про неї остаточного вироку, - питання про те: ІІІ. Які були його наслідки проповіді. Чи знайшов святий благовісник у наших країнах готовність до прийняття небесного вчення? І якщо знайшов, чи заснував хоча б одну чи навіть кілька приватних Церков? І якщо заснував, чи довго вони існували? Єпіфаній, який збирав на початку IX ст. відомості про апостола Андрія на місцях його проповіді, передає нам у його житті наступне. В Іверії святий Андрій проповідував досить довго та просвітив багатьох. У Сванетії його проповідь прийняла сама володарка країни. В Осетії, у місті Фостофоре, він звернув багатьох, а ще більше в Абхазії, у місті Севасті. Але мешканці землі джигетів, жорстокі серцем, чинили опір апостолу і хотіли його умертвити, чому він відійшов від них у сусідню країну Верхній Сундаг, де жителі з радістю пішли його вчення. У Боспорі його проповідь і чудеса привернули до Христа багатьох, у Феодосії – лише небагато жителів, нарешті у Херсонесі – також багатьох. На підтвердження цих відомостей, зібраних Єпіфанієм, можна зазначити інші свідчення. За давнім переказом, занесеним до грузинських літописів, наслідком проповіді святого апостола Андрія в Грузії було те, що не тільки ослаблено ідолопоклонство і вогнепоклонство, не тільки винищений одним з царів іверських на ім'я Ревом жорстокий звичай приносити в жертву богам немовлят і снідати новонавернених християн, проти яких інший цар, Адерк, не сповільнив спорудити гоніння. Один з найвчених письменників другого століття, Тертуліан, серед народів, що сповідували в його час ім'я Христове, згадує про сарматів, скіфів і гетів, що мешкали тоді біля гирла Дунаю по обидва його сторони і далі по південній Росії. У Херсонесі Таврійському, як побачимо далі, святий Климент, папа Римський, який прибув у цю країну на ув'язнення незабаром після відходу звідси апостола Андрія, знайшов понад дві тисячі християн. У стародавніх місяцесловах, або синаксарях, зустрічається під 20 числом січня така коротка оповідь про святих мучеників Єнена, Нірина і Піна: «Ці святі були зі Скіфії, з північної країни, учні святого апостола Андрія. Вони вчили про ім'я Христове, і багатьох із варварів звернули до правої віри, і хрестили. За те були взяті від князя варварів і багато нудими відкинутися Христа і принести жертву ідолам, але не скорилися. Стояла люта зима, і всі річки до того промерзли, що льодом ходили не тільки люди, а й коні, і воли. Князь звелів поставити на льоду великі дерева, наче з самим корінням, і до них прив'язати святих. Коли схвилювалася вода і, пробиваючись крізь лід, помалу дійшла до шиї святих, вони від великої люті зрадили святі душі свої Господеві». Яка тут очевидна Скіфія? Чи та, яка знаходилася по праву, південну сторону Дунаю і тяглася до Балкан, чи та, яка знаходилася по ліву, північну, сторону Дунаю, і простягалася в межах нинішньої Росії? Нам здається, що укладач оповіді розумів цю останню Скіфію, і тому, сказавши, що святі були зі Скіфії, додав: «З північної країни», начебто на відміну від південної Скіфії. Та й ця люта зима, цей сильний мороз, що до такої міри скував усі річки, мимоволі змушує припускати, що дія відбувалася швидше у нас десь, можливо, біля київських гір, ніж за Дунаєм біля гір Балканських. Як би там не було, тільки в північній країні – Скіфії діяли учні святого апостола Андрія, які багатьох навернули до Христа та скуштували мученицьку смерть. Зі слів нашого преподобного літописця можна зробити висновок, що і у внутрішніх областях нашої вітчизни, навколо Києва та Новгорода, проповідь святого Андрія залишилася не зовсім безплідною. Правда, спочатку в нашому літописі говориться, що коли святий апостол Андрій був у Києва, він зійшов тільки на гори київські, благословив їх і затвердив на одній з них хрест, пророкуючи про майбутнє тут велике місто і численність у ньому Божих храмів, а коли досяг Новгорода, то подивився тільки дивному звичаю; і ні слова про те, чи навчав когось у нас святий благовісник, чи займався своєю найголовнішою справою – проповіддю – чи тільки подорожував для будь-якої іншої мети. Але далі читаємо, що коли від нас він вирушив і прийшов до Риму, то перш за все сповідання там християнам, як навчивши і як вигляд він у землі словенській, подорожуючи до Риму. Втім, не будемо спокушати себе і зізнаємося, що якщо й були святим апостолом Андрієм у країнах київських і новгородських будь-які початки християнства, то вони існували дуже недовго. Грубість народу, недолік у приготованих пастирях і вчителях, гоніння від язичників, а разом постійні смути та перевороти політичні були причиною того, що свята віра, як і в деяких інших народів, освічених самими апостолами, цілими століттями була придушена в нас зовсім. І святого апостола Андрія аж ніяк не можна вважати безпосереднім засновником Російської Церкви. Ні, ця Церква, як кожному відомо, з'явилася в пізніший час і є дочкою Церкви Царгородської. Цю Церкву Первозванний лише здалеку благословив у дусі пророчому, утвердивши на горах київських святий хрест – її непорушну опору. І якщо цей апостол може бути названий засновником її, то хіба тільки засновником посереднім саме тому, що він же дарував першого архіпастиря (Стахія) Візантії, від якого почався безперервний наступний ряд ієрархів Цареградських і потім у визначений Богом час почався безперервний ряд і наших ієрархів. А з іншого боку - і тому, що до складу справжньої Руської Церкви помалу увійшли, помітно і непомітно, всі ті невеликі приватні Церкви, які були засновані святим апостолом Андрієм у південних межах нашої вітчизни, і з яких деякі, ймовірно, як далі побачимо, чи не безперервно існували з часу; хоча іноді, особливо до четвертого століття, свята віра дуже пригнічена була в них язичництвом і хоча потрібні були згодом нові сіячі, щоб благодатне насіння, посіяне тут святим апостолом, не заглохло зовсім і принесло свої плоди. Ці невеликі приватні Церкви існували майже протягом усього шляху, який здійснив апостол у південних межах Росії: у стародавній Скіфії, чи нинішньому Новоросійському краї, у стародавній Сарматії, чи нинішньому Кавказькому краї, і, нарешті, у Закавказзі. Розділ II. Церква Христова у стародавній Скіфії, чи нинішньому Новоросійському краї. Стародавня Скіфія, що простягалася від Дунаю або навіть через Дунаю від гір Балканських до Азовського моря і Дону через весь простір нинішнього Новоросійського краю, складалася з двох частин - Малої Скіфії, що знаходилася біля самого гирла Дунаю по праву його сторону до Балкану, а по лівій до Карки і Тавки до Карки. Криму. У першій, тобто Малій Скіфії, була тільки одна єпархія - Скіфська, або Томітанська, а в Тавроскіфії відомо до п'яти єпархій, які від заходу на схід Чорним морем лежали в наступному порядку: Херсонська, Готська, Сурозька, Фулльська і Боспорська. Резиденцією Скіфської єпархії було знамените торгове місто Томі, що знаходився по південній стороні Дунаю неподалік його гирла і, отже, поза нинішньої Росії. Але немає підстав стверджувати, щоб Скіфська єпархія не сягала і за північний рукав Дунаю в решту половини стародавньої Малої Скіфії, що повністю лежить нині в Росії, де жили на початку християнства ті ж гети, які мешкали і в Скіфії грецькій. Навпаки, відомо, що сучасний святому Іоанну Золотоусту Скіфський єпископ Феотим, який сам був родом скіф, подорожував і по ній бік Дунаю, звичайно, за своїми архіпастирськими обов'язками, не боячись самих гунів, що наповнили перед тим цю країну і підкорили собі корінних її. Відомо також, що святий Златоуст, архієпископ Цареградський, дізнавшись, можливо, від єпископа ж Феотіма про скіфів, що мешкали за Дунаєм (παρα τον Ιστρον, зрозуміло, у напрямку від Цареграда), що вони сильно прагнуть порятунку (значить, але не хочуть порятунку). вгамовували їхню спрагу, послав до них пастирів та вчителів. Нарешті, за свідченням Костянтина Багрянородного, у цих південних країнах наших, починаючи від Дунаю, зайнятих у його час (X ст.) печенігами, серед руїн міст ще знаходилися деякі останки християнських храмів і хрести, створені з каменю. Початок Скіфської єпархії або, принаймні, початок християнства в цій країні мало не має віднести на час самого апостола Андрія. Бо, крім того, що ще Тертуліан свідчить про скіфів і гетів як християн, у давніх актах мученицьких нерідко говориться, що в Томі, так само як і в інших сусідніх йому фракійських містах Маркіанополі та Гераклеї, відбувалися гоніння на християн не лише в третьому, а й у другому і навіть у першому. А в останній чверті третього століття випадково згадується вже Скіфський єпископ Євангелік, який керував церквами цієї провінції при Діоклетіані (284–292) за його гоніння на Христову Церкву. З того часу до пів на шосте століття відомий цілий ряд єпископів Скіфських, або Томітанських, числом до дванадцяти, з яких, принаймні один, Феотим, як ми вже помітили, був родом скіф, тобто геть або слов'янин. Він славився високою грецькою освітою та благочестям. Про подальшу долю Скіфської єпархії ми майже нічого не знаємо. Немає сумніву, що вона перша зазнала всіх лих та спустошень від варварів, які з часів імператора Юстиніана (529 р.) почали безперервно нападати через Дунаю на римські межі. Можливо, навіть часом унаслідок цих спустошень вона й зовсім залишалася без головного пастиря. Але зовсім не була скасована, бо згадується навіть до кінця дев'ятого століття у статуті Лева Премудрого (886–911) про митрополій, підведених Константинопольському патріархові. Найбільші міста Малої Скіфії, незважаючи на неодноразові руйнування, також існували ще в дев'ятому та десятому столітті, за свідченням Гієрокла та Костянтина Багрянородного. Головна перевага Скіфських ієрархів до часів Халкідонського Собору (до 451) полягала в тому, що вони були незалежні в управлінні своєю єпархією і називалися самовладними (αυτοκεφαλοι). Цей Собор 28-м своїм правилом разом з іншими єпархіями, що знаходилися в межах варварів, підпорядкував Цареградському патріарху і Скіфську, хоча і раніше, чи не з часу зведення Візантія на ступінь столиці Римської імперії, Скіфські єпископи, подібно до багатьох влада Константинопольського архієпископа з однієї поваги до місця його кафедри і належала до нього у найважливіших випадках. Звідси й пояснюється, чому святий Златоуст, архієпископ Цареградський, міг брати живу участь у просвіті вірою задунайських скіфів і посилати до них пастирів і вчителів. З іншого боку, безсумнівно і те, що титул самовладного ієрарха Скіфські єпископи утримували за собою навіть після Халкідонського Собору. А особливість Скіфської єпархії, за зауваженням Созомена, була та, що тут постійно зберігався давній звичай, яким церквами всієї провінції завжди керував лише один єпископ. Але для нас важливо переважно те, що ця Скіфська єпархія, яка лежала частинок) в межах нашої вітчизни, ймовірно, була слов'янська єпархія. І, по-перше, що стосується до тієї половини Малої Скіфії, яка знаходилася по цю сторону Дунаю від його гирла до гирла Дністра і далі по чорноморському березі, то тут з самого початку християнства осілими жителями завжди були слов'яни, хоча через їхню землю в III, IV і наступних століттях продовжували надалі переходити час. У першому та другому столітті, як ми вже помічали, тут жили гети та тирегети, яких справедливо можна назвати слов'янами; у другому ж чи, по крайнього заходу, у третій столітті, Певтингерова карта тут саме вважає венедів, тобто. слов'ян; у четвертому, за свідченням Йорнанда, у цих країнах готський король Германарик (332–350) вів криваві війни з антами, теж слов'янами; у п'ятому (з 449 р.), за словами Костянтина Багрянородного, деякі з римлян, яких імперія тяглася до Дунаю, переправившись через цю річку з цікавості дізнатися, хто мешкає за нею, знайшли тут незліченний народ слов'янський; у шостому, за свідченням того ж Йорнанда, від Дністра по берегах чорноморських до Дунаю простиралися анти; а за свідченням іншого письменника, тут же в 582 р., щойно вийшли на берег Дунаю з Малої грецької Скіфії, аварський хан Баян знайшов слов'янські селища. Перебування тут слов'ян у наступні століття не підлягає вже ні найменшому сумніву: перед початком Російської держави, і за словами нашого літописця, седяху по Дністру та присідю Дунаєва до самого моря в цій країні, яку звали греки Скіф, угличі та тиверці, давні тирегети – два русяни; і мало того, що присідяху, але присідяху в безлічі і до того ж мали власні гради, отже, були давніми осілими місцевими мешканцями. І серед цих слов'яно-російських міст, зруйнованих печенігами, в Х ст. знаходилися останки християнських храмів і хрести кам'яні, за свідченням сучасника; хто ж молився колись (зрозуміло, перш за X ст.) у цих християнських храмах, як не мешканці тих міст слов'яни? Так само і з іншого боку Дунаю, у Малій Скіфії грецькою постійними мешканцями були слов'яни. У І та ІІ ст. там жили гети і племені ним кривичі, які шанували разом з ними одного й того вітчизняного мудреця Замолксиса; в четвертому, коли сталося переселення в області Нижньої Мізії готовий за імператора Валенте (364-378), і в п'ятому, за життя вірменського історика Мойсея Хоренського тут жили двадцять п'ять поколінь слов'янських; у сьомому столітті, переселившись у цю Малу Скіфію між Дунаєм, Понтом і Гемом навіть до Варни болгарі знайшли тут осілими мешканцями тих самих слов'ян серед семи поколінь. Але що ще чудовіше, знайшли тут (за власним визнанням болгарів) грецьку віру та грецьких священиків. Чи не явний знак, що єпархію Скіфську складали слов'яни чи принаймні переважно слов'яни? Бо ми зовсім не думаємо відкидати, що в деяких містах цієї здавна підвладної римлянам провінції, особливо в головному місті Томі, де мав місце перебування римський уряд, який керував країною, могли жити для торгівлі або інших будь-яких спонукань і греки-християни. Не можемо, нарешті, залишити поза увагою і два-три свідчення, які дещо визначають стан благочестя у Скіфській єпархії. У перші століття християнства, у дні гонінь на Церкву, тутешні християни, подібно до інших, не боялися їсти смерть за святу віру; у четвертому і п'ятому вони разом із пастирями своїми залишилися твердими у православ'ї, незважаючи на всі замахи проти них єресі Арієвої та інших, на Церкву Малої Скіфії вказували тоді навіть як на одну із зразкових по чистоті віри та внутрішнього благоустрою, а на пасомих у ній як на таких православних, котрі. У той самий час згадується і благочестивому звичаї цих гетів, чи даків, носити із собою під час війни похідні церкви. На початку шостого століття (505–514) жителі Малої Скіфії разом із мізянами та фракійцями з ревнощів з православ'я самі запросили до себе воєначальника Віталіана і з радістю стеклися під його прапори, щоб він захистив святу віру від злочестивого імператора Анастасія, який, прийнявши, дітей Церкви. Першим проповідником віри в Херсонесі Таврійському, заснованому за кілька століть до Різдва Христового іракліотами на південно-західному березі Криму, неподалік нинішнього Севастополя визнається, за давнім переказом, святий апостол Андрій. І можна думати, що його проповідь не зовсім залишилася тут безплідною, тому що, коли років через тридцять після нього в 94 р. прибув у ці місця, що знаходилися тоді під владою Риму, засуджений імператором Траяном на ув'язнення святий Климент, папа Римський, він знайшов тут більше двох тисяч християн, які займалися тими християнами, які займалися християнами, які займалися християнами обробкою каміння для доставлення їх у внутрішні міста імперії. Втім, справедливість вимагає зауважити, що ці християни могли, звичайно, бути з місцевих жителів Криму, і зокрема Херсонеса, але могли бути і заслані сюди ще до Климента з інших країв Римської держави. Започатковане апостолом продовжено чоловіком апостольським – святим Климентом, який, прибувши до Тавроскіфії у супроводі багатьох зі своєї римської пастви, вже цим сприяв множенню тутешніх християн. Але незабаром досконале їм диво звернуло на нього увагу всієї країни, натовпи язичників поспішали до нього з усіх боків, і щодня по кілька сотень приймали від нього хрещення, так що протягом одного року, якщо вірити Метафрасту, святий благовісник встиг викорінити язичництво на всьому півострові5. Тому пастир цей справедливо може бути названий першим єпископом Херсонським, якщо тільки не було в Херсоні єпископа від самого апостола Андрія. Не утвердилася, однак, і тепер свята віра на Кримському півострові. Звістка про успіхи святого Климента швидко досягла римського імператора і негайно привернула сюди гоніння на християн, під час якого сам архіпастир (у 100 р.) потоплений у морі, а з його пастви одні також зняли сповідання своє мученицькою смертю, інші ж, можливо, вирішилися. поступитися насильству. Як би там не було, тільки в наступні два століття, другий і третій, нічого не відомо про сліди християнства в краю херсонському, і воно якщо не зовсім було винищено тут, принаймні, сильно придушене язичництвом. Це видно з того, що, коли в 310 р. в царювання імператора Діоклетіана прибули в Тавроскіфію від Єрусалимського патріарха Єрмона два місіонери - єпископи Василь і Єфрем, вони знайшли в Херсонесі закоренілих язичників, і потрібно було ще п'ятнадцять років, щоб було ще п'ятнадцять років. християнство. Єпископи Василь і Єфрем, з яких перший вибрав для себе нищею самий Херсон, а останній звернувся з проповіддю до сусідніх скіфів, після невсипущої праці обидва мали важливий успіх, але обидва незабаром в один і той же день (березень 7), кожен у своєму місці, прийняли вінець мученицький. Почувши про їхню блаженну кончину, негайно поспішили сюди ще три єпископи-місіонери – Євген, Єлпідій та Агафодор, які займалися доти, з волі того ж Єрусалимського патріарха, благовістям у Геллеспонті – їх старанність і подвиги ще більше. попередників; але через рік того ж дня (березня 7) спромоглися і нові проповідники Христові скуштувати від місцевих язичників і юдеїв смерть мученицьку за свою проповідь. У царювання Костянтина Великого, коли Церква Христова стала панівною в Римській імперії, перемогла вона, нарешті, і в країні Херсонській, частину за сприяння цього рівноапостольного імператора, а головним чином з особливого влаштування Промислу. Перебуваючи в дружніх стосунках з імператором Костянтином і охоче підкоряючись його велінням, херсонесці не наважилися проти нього й тоді, коли новий єпископ Єферій, що прибув до них від Єрусалимського патріарха, привіз з собою імператорський указ, щоб у Херсоні відправляти свою віру не було. богослужіння. Ці християни негайно влаштували для себе церкву, і по смерті Єферія (настала в 7 день березня) випросили собі у рівноапостольного Костянтина іншого архіпастиря - Капітана, чоловіка рідкісної віри і відваги перед Богом. Бо, коли після прибуття його на паству натовпу язичників почали вимагати від нього знаменуючи для посвідчення їх у божественності християнства, людина божа заради спасіння багатьох тисяч душ анітрохи не вагалася зважитися на подвиг, що загрожував йому смертю: покликавши на допомогу Господа, він сміливо ввійшов за наполегливою годиною невірних. полум'я і на превеликий подив всіх залишився неушкодженим. Про це велике диво, яке звернуло всю Херсонську країну, донесено було імператору Костянтину і отцям, що були в Нікеї на Першому Вселенському Соборі (325 р.), які з благоговінням прославили Бога, дивного у святих своїх для спасіння грішників. Звідси зовсім уже осіювалася єпархія Херсонська і почався безперервний ряд її архіпастирів, з яких, втім, у період часу, що ми розглядаємо, тільки п'ять залишилися нам відомими. Це були після восьми численних вже єпископів Херсонських: 9-й – Єферій II, який був присутній на Другому Вселенському Соборі (381 р.), між підписами якого читаємо: Єферій Терсонський, замість Херсонський. 10-й – Лонгін, якого ім'я дворазово зустрічається під актами місцевого Константинопольського Собору, що був у 448 р. 11-й – Стефан, який засідав на П'ятому Вселенському Константинопольському Соборі в 535 р. 12-й – Георгій I, який підписався під актами Собору Трулльського у 692 р.: Георгій, недостойний єпископ Херсона Доранського – Γεωργιος, αναξιος Επισκοπος Ξερσωνος της Δω. 13-й – Георгій II, який керував Херсонською Церквою в той час, коли Кирило і Мефодій, які подорожували з проповіддю до хозарів, здобули у Херсонесі мощі святого Климента (близько 860 р.). Херсонські ієрархи, подібно до Скіфських, були самовладними (αυτοκεφαλοι) та незалежними в управлінні своєю єпархією до часів Халкідонського Собору, який підкорив їх Цареградському патріарху. За кількістю Херсонська єпархія серед інших, підведених Константинопольському патріарху вважалася то п'ятдесят восьмою, то двадцять п'ятою, то шістнадцятою. Християни Херсонської єпархії були переважно греки – мешканці міста Херсонеса та інших навколишніх грецьких поселень; але не можна стверджувати, щоб одні греки. Бо 1) відомо, що в самому Херсонесі з перших століть християнства, окрім греків, мешкали і таври, і скіфи, що займали цілі квартали, і савромати, з яких у третьому столітті були навіть головні правителі Херсонеса, а живучи серед християн цілі віки, бути не може, щоб ці варом більше не менше; 2) єпархія Херсонська, звичайно, не обмежувалася одним містом Херсонесом, а простягалася на всю підвладну йому країну, яка, наприклад, за царювання Костянтина Великого, укладала в собі всі приморські місця південного Криму до Феодосії і далі на схід, хоча в подальший час значно скоротилася. Але ці місця були зайняті тоді переважно народами варварськими – скіфами, таврами та іншими; знову видається неймовірним, щоб хоч деякі – небагато – з них часом не долучалися до Христового стада, живучи в такій близькості з християнами та під їхньою владою. Історія, справді, і підтверджує, що деякі з цих варварів приймали християнство в перші століття: такий, наприклад, був відомий письменник Церкви п'ятого століття Іоанн Кассіан, скіф з Херсонеса Таврійського, ревний викривач несторіан, який залишив кілька благочестивих творів, які хвалили Фотій. До якого племені належали ці скіфи херсонські, слов'янські чи неслов'янські, визначити немає можливості. Але до якого б не належали, вся єпархія Херсонська була не зовсім грецька, а можливо, містила в собі й деяких слов'ян. Готи, що переселилися до кінця другого століття (бл. 182–215) з поморія Балтійського в Чорноморські межі нашої вітчизни і спершу утвердилися між Дністром і Дніпром, а невдовзі поширили владу свою на весь простір нинішнього Новоросійського краю від Дунаю до Дону. Євангельською проповіддю за царювання імператорів грецьких Валеріана та Галлієна. У 260 р., зробивши спустошливий набіг на Малу Азію, Галатію та Каппадокію, ці нові вороги Римської імперії вивели з собою звідти багатьох грецьких бранців, а серед їхніх священиків і кліриків, які й повідомили своїм переможцям перші поняття про святу віру. Але в цей час хрестилися лише деякі, і зовсім не відомо, щоб готовий був уже єпископ. Набагато у більшій кількості вони звернулися до Христа (бл. 323 р.) за царювання імператора Костянтина Великого, який, за словами Сократа, здобувши над ними рішучу перемогу силою хреста Христового, до того вразив варварів своїм несподіваним і надзвичайним над ними успіхом, що вони не тільки відмовилися від дарів, які зазвичай отримували від двору, але зазвичай отримували від двору, які зазвичай отримували від двору захистом якої Костянтин усюди залишався стільки безпечним. Після цього у готовий ґрунтується вже єпархія, і єпископ їхній Феофіл був присутній на Першому Вселенському Соборі (325 р.), під актами якого підписався митрополитом Готії або, як в інших списках, Феофілом Боспоританським з Готії. Цей підпис показує, що резиденція Готської єпархії спершу знаходилася не в Криму, де, як побачимо, вона утвердилася з часом, а в країні, що простягалася від Дунаю до Дністра і Чорного моря, яка тоді почала називатися Готією - в давній Дакії, або теперішній частині Бесарабії у - саме на Валахії: Босфора, або Чорного моря, отже, безперечно, на нинішній землі Руській. Незабаром християнство ще більше поширилося між готами за сприяння деяких грецьких місіонерів, якими були за царювання імператора Констанція (337–361) священик Авдій, якого проповідь супроводжувалася таким успіхом, що у короткий час він заснував у Готії навіть обителі чоловічі та жіночі, згадані сучасниками; і блаженний Євтихій, з яким, за свідченням Василя Великого, ніхто не міг тоді зрівнятися у великій справі навернення до Христа варварів; нарешті, за царювання імператора Валента (365–378) Фессалонітський єпископ Асхол, якого за апостольську ревнощі у поширенні та особливо підтримці святої віри між готами той же святий отець звеличує всякими похвалами і називає окрасою своєї вітчизни – Каппадокії. Але в той же час Церква Готську спіткали два найбільші лиха - гоніння за віру і єресь Арієва. Винуватцем першого був готський король Атанарік, частину зі сліпої прихильності до батьківських забобонів, а більше з непримиренної ненависті до римлян, релігію яких приймали його піддані. Це гоніння було споруджено в Готії триразово – у 370, 371 та 372 роках. і щоразу тривало з дивовижною жорстокістю. Віруючі, збуджені та підкріплювані Фессалонітським єпископом Асхолієм, йшли мужньо на муки всякого роду і своєю твердістю та ревністю по вірі дивували весь християнський світ. Це й змусило святого Василя Великого писати до родича свого Юнія Сорана, який, будучи на той час правителем у Малій Скіфії, римській провінції, сусідній з Готією, давав у себе притулок багатьом готам, що втекли від переслідування, і просити цього родича, щоб він, щоб він, тіло готських мучеників. Соран справді виконав бажання благочестивого архіпастиря, переславши йому мощі святого Сави, який постраждав в останні гоніння. А поширенню між готами єресі Арієвої частину сприяв інший цар їх, Фрітігерн, який, з нагоди міжусобиці з Атанариком випросивши собі допомогу у імператора Валента, не знайшов нічого кращого для засвідчення своєї вдячності до нього, як прийняття сповідуваної ним віри, і захопив за собою деяких з них. Але головним діячем був знаменитий єпископ Ульфіла. Спочатку, саме з 348 чи 349 р., коли він висвячений Цареградським патріархом Євсевієм, Ульфіла, за прикладом попередника свого Феофіла, який був присутній на Нікейському Соборі, суворо дотримувався православного сповідання Нікейського. Потім став напіваріаніном, підписавшись у 360 р. на місцевому Константинопольському Соборі акаціан під сповіданням, в якому хоча названий Спаситель Сином Божим єдинородним і насамперед вік народженим від Батька, але не єдиносущим Батькові (ομοουσιος), як сповідали отцінік. Нарешті, з нагоди нашестя гунів на Готію будучи відправлений готським царем як головний посол до імператора Валенту (бл. 377) випросити в нього дозвіл переселитися готам до Мізії, Ульфіла для успіху в своєму посольстві знайшовся змушеним зробитися досконалим аріяніном, і дуже багато попрацював у справі освіти їх вірою, для яких винайшов письмена і переклав вітчизняною мовою все Писання, крім книг Царств, він відкинув від Церкви православної весь готський народ, який досі перебував у апостольському вченні. Втім, блаженний Феодорит зауважує, що готи не стали і після цього досконалими аріанами, бо, хоч вони визнавали Отця великим Сина, але аж ніяк не погоджувалися сповідувати Сина сотвореним, і що вони не цілком змінили православної віри своїх батьків, тому що Ульфіла, коли схвалював їх, коли схиляв їх, коли схиляв їх, аріанами немає жодної відмінності в догматах і вся незгода походить від порожніх словопрення. А з іншого боку, відомо, що святий Златоуст, архієпископ Цареградський (398–404), вжив усіх заходів для навернення готовий до православ'я; з цією метою він дав їм для богослужіння в самому Царгороді особливу церкву, постачав їм священиків, дияконів і читців з їхніх співвітчизників, нерідко відвідував сам їх богослужіння, змушуючи при цьому пресвітерів готських повчати народ вірі або навіть звертаючись до нього з власним словом. місіонерів у Готію за Дунай, яких намагався підкріплювати у їхньому святому подвигу своїми листами. Наслідком таких опіків було те, що, окрім багатьох готів із тих, що переселилися в Мізію при Валенті, повернулися в надра Церкви православної всі, що залишилися в самій Готії, в межах нашої вітчизни, і прийняли навіть від святого Золотоуста православного єпископа Унілу, а після смерті його (404 р.). Незабаром після цього (менше ніж через сто років від часу заснування свого) Готська єпархія переноситься до Криму і затверджується в ньому вже назавжди, до кінця свого існування. Резиденцією її тут є приморська область Дорі., де, за словами Прокопія, з давніх-давен жили готи в числі трьох тисяч, які не зважилися йти за Теодоріком в Італію (бл. 488г.). Так само ім'я Готії переноситься на цю країну, що простягалася, як видно з грамоти 1380 р., вздовж південного морського берега від Балаклави до Судака, або Сурожа, отже, у напрямку від Херсонесу Таврійського на схід. У дні ж Прокопія частина готових християн жила навіть біля самого Азовського моря і Керченської протоки під ім'ям тетракситів. Виразно не можна сказати, з якого саме часу ці готи-тетраксити почали мати особливого єпископа, але в 547 р. згадується вже про смерть їхнього головного ієрарха і про те, що вони надсилали чотирьох послів до імператора Юстиніана просити собі нового архіпастиря, якого справді й отримали. Надалі вони іноді визнавали над собою верховну владу Херсонського єпископа, а частіше мали свого власного. Такий був шанований православною Церквою Іоанн, єпископ Готський, «іже, - як говориться в нашій Четі-Мінеї, - в царство Льва Ісаврянина і Костянтина Копроніма (отже, бл. 746 р.) багато від іконоборців під'ї біди, і до царя піднялися біди, і до царя піднялися біди, і до царя. вірі повчально бесідова; кізичними ж володарі єретичними ят був, уникнувши їх, і в Мастріаді до Господа від'їде». Так само був Готський єпископ Микита, замість якого за його дорученням на Сьомому Вселенському Соборі (787 р.) підписувався під актами чернець Кирило. До честі цих готов-тетракситів слід зауважити, що вони не тільки постійно були православними, але й відрізнялися найщирішою і щирою вірою і благочестям, як свідчить про них Прокопій. Звертаючись до останнього питання щодо готових християн у межах нашої вітчизни, ми з першого разу зізнаємося, що зовсім не згодні визнати їх за плем'я слов'янське, як хочуть деякі з наших учених. Два-три свідчення середньовіччя, неточні, нерішучі, які, мабуть, підтверджують таку думку, нічого не означають перед доказами ясними і незаперечними, які переконують у протилежному. З давніх письменників ні Прокопій, ні Йорнанд, дуже добре знали і готовий, і слов'ян і повідомляють про покоління їх найрізноманітніші відомості, аж ніяк не видають ці два народи за один народ, а постійно розрізняють. У 1253 р. монах Рубруквіс, який відвідав особисто наших готових кримських, свідчить, що вони говорили німецькою мовою, і це свідчення повторює потім інший очевидець, мандрівник XV ст. (1436) Йосафат Барбаро. Навіть нині кожен бажаючий може знайти найдотичніші докази в збережених пам'ятниках давньої писемності готовий і особливо в залишках Ульфілова перекладу священних книг (отже, бл. 360 р), справжність якого незаперечна. Але, відкидаючи слов'янство готовий, ми зовсім не думаємо відкидати, що до складу єпархії Готської, особливо коли знаходилася вона між Дунаєм і Дністром біля Чорного моря, входили і деякі слов'яни. Навпаки, ми навіть стверджуємо цю думку, згадавши, по-перше, що тут стародавніми мешканцями ще до нашестя готові були слов'яни, по-друге, ґрунтуючись на свідченні готського ж історика Іорнанда, що готи справді підкорили тут своїй владі в числі інших народів всіх венедів, або слов'ян, у що простих сообрах що приводило в трепет імперію Візантійську, аж ніяк не могло складатися з одних готів, що прибули сюди в невеликій кількості з півночі. Не можна також не вказати на те, що в самому Ульфіловому перекладі Святого Письма знаходять багато слов'янських слів, чим ясно передбачається найтісніше і довготривале спілкування слов'ян з готами, і притому, щодо релігійного: цей переклад певною мірою міг бути зрозумілий тоді під час суспільних богослужінь і для інших, хоча не для тих, хто не в тій чи іншій мові, хоча не для інших одну духовну паству і разом збиралися до храмів. До посилення цієї думки служить і те відкриття, що є багато готських слів не тільки в стародавніх законах сербських і нинішній болгарській говірці, але в самому слов'янському перекладі Святого Письма Кирила і Мефодія. Житі в Криму, готи оточені були з усіх боків гунами, знаходилися іноді (наприклад у 551 р.) у дружніх зносинах з сусідами своїми утригурами, племенем гуннським, і нарешті в 702 р. підкорені були хозарами, а в складі цих народів, як побачимо далі, беззаперечно. Отже, немає нічого неймовірного, якщо й тут деякі слов'яни могли бути християнами та входити до складу єпархії Готської. З більшою ґрунтовністю можна сказати це в міркуванні трьох інших єпархій, що знаходилися в Криму далі на схід, які суть: IV, V та VI Єпархії Сурозька, Фулльська та Боспорська Коли саме покладено початок єпархії Сурозької, або Сугдайської, точно не відомо. Але можна думати, що жителі Судака та навколишніх його поселень з давніх-давен більш-менш були освічені християнством. До такої думки ведуть частину) суміжність цих місць з єпархією Готською, частиною їхнього становища на березі Чорного моря, де вони, подібно до інших південних поселень Криму, повинні були перебувати в постійних зносинах з греками-християнами, які тут торгували; а ще більше те, що в четвертому столітті, коли на Кримський півострів приходило від Єрусалимської Церкви кілька місіонерів для поширення Євангелія і коли, точно утвердилося воно в країні Херсонській, всі ці місця до самої Феодосії й надалі перебували під владою Херсонеса. Відомо, нарешті, що не тільки в статуті Лева Премудрого єпархія Сугдайська вважалася в числі архієпископій, а й у восьмому столітті святий Стефан сповідник носив ім'я архієпископа Сурожського, як видно з житія його, існуючого слов'янською мовою в багатьох стародавніх списках Четі-Мінеї. Втім, з усіх ієрархів Сурозької єпархії, що були до половини Х ст., збереглася пам'ять лише про трьох, і збереглася майже єдино у згаданому нами житії святого Стефана. Про першого ієрарха йдеться тут лише мимохідь - те, що після смерті його сурожани прийшли до Царгорода до тамтешнього патріарха Германа (керував паствою з 715 по 730 р.) просити собі нового єпископа. Другим, внаслідок цього прохання, був посланий до них від патріарха Германа святий Стефан, родом каппадокіянин, пастир ревний по вірі і благочестивіший. У цей час імператор Лев Ісаврянин спорудив гоніння на іконошанувальників і, переслідуючи їх у всій своїй імперії, прислав, між іншим, безбожний наказ свій і в Сурож. Святий Стефан, ревнуючи про правовір'я, вирушив захищати його особисто перед імператором, сміливо викрив його з усім собором іконоборців, був мученим і посаджений у цареградську в'язницю, передбачивши своєму мученикові швидку кончину. Після смерті Льва Ісаврянина (741 р.) клопотанням цариці Ірини, дружини нового імператора Костянтина Копроніма, яка була дочка керченського (керченського) царя і чула про чесноти і чудеса святого Стефана ще у своїй вітчизні, він був звільнений із темниці. Третім першопрестольником Сурозьким був Філарет, якого святий Стефан, прозрівши своє близьке до Бога відходження, поставив замість себе архієпископом зі своїх кліриків. З того ж життєпису святого Стефана видно, що хоч і до нього був уже в Сурожі єпископ, проте християнство там не процвітало. «У нашому граді нині безліч поганих, і мало християн, і багато єретиків злих», – говорили посли сурозькі патріарху Герману і просили дати їм єпископа, «добре могутня вчити і правити люди». А потім про святого Стефана сказано: «Сід же преподобний на архієпископському столі, за п'ять років весь град хрести і його околиця». У межах своїх ця єпархія була, звичайно, не широка і, напевно, обіймала собою, за звичаєм, що існував тоді у всій християнській Церкві, один тільки свій округ сурожський, а цей округ, як достеменно відомо, не тільки у вісімнадцятому, а й у чотирнадцятому столітті складався лише з дев'ятнадцяти чи вісімнадцятьох, вісімнадцятьох, вісімнадцятьох, вісімнадцятьох. та сьомого століття. В подальше християнство процвіло в єпархії Сурозької, так що в одному Сурожі можна було бачити навіть у XVI ст. безліч церков і каплиць, хоча вже в руїнах. Про Фулльську (Φου̃λλα) єпархію не дійшло до нас майже жодних звісток. Можна сказати тільки, що вона, безперечно, знаходилася в Криму, по сусідству з єпархією Сугдайскою, з якою інакше не могла б бути з'єднана пізнішим часом. І це тим безсумнівніше, що тут саме згадується про місто Фулле, або Філле (Φυλλα), у стародавньому грецькому життєписі святого єпископа Іоанна Готського (VIII ст.), Єпархія якого тяглася, як ми бачили, до самого Судака; тут же потім (у IX ст.), «у фульсті язиці», святий Кирило, брат Мефодіїв, припинив забобонну повагу мешканців до одного великого дуба при поверненні своєму з посольства до хана хазарського для проповіді, як говорить найдавніше, сучасне самому святому Кирилові, його життю. Засновано Фулльську єпархію, можливо, ще в четвертому столітті, коли приходили до Криму з Єрусалима проповідники віри і коли християнство, ставши панівним у Римській імперії, з особливою силою почало проникати у всі навколишні країни. А у VII чи VIII ст. Фулльська єпархія, подібно до Сурозької, зведена вже була на ступінь архієпископії. Єпархія Фулльська була, без сумніву, дуже неширока, чому й приєднана згодом до єпархії Сурозької під ведення одного архіпастиря. Якщо стільки ж короткі відомості, що збереглися до нашого часу, і про єпархію Боспорську, яка мала свою резиденцію в стародавній знаменитій столиці царства Боспорського – Пантікапеї, або Боспорі, де нині Керч, зате ці відомості найточніші і певніші. Ми, безперечно, знаємо, що єпархія Боспорська почалася принаймні з початку четвертого століття, тому що на Першому Вселенському Соборі був уже її єпископ, який підписався: Домн Боспорський. Знаємо також, що вона безперервно продовжувала своє існування у весь теперішній період, як свідчать імена інших її єпископів, що збереглися у підписах наступних Соборів або згадуються істориками. Так, один єпископ з Боспора (απο Βοσπορου) згадується Созоменом серед тих порівняно знаменитих розсудливістю і просвітою архіпастирів, які за наказом імператора Констанція повинні були в 344 р. з кожного народу з'явитися на собор до Нікомідії; цей єпископ, прибувши сюди перш за інших, загинув під час страшного землетрусу, що трапився в Нікомідії. Інший, на ім'я Євдокій, був присутній на трьох помісних Соборах: Константинопольському в 448 р., коли під головуванням патріарха Флавіана вперше виголошено було осуд на єресь Євтихія, Ефесському в 449 р., де незаконно Євтихій був виправданий, а Флавіан був виправданий, а р., метою якого було припинення симонії, що посилилася. Третій, Іоанн в 519 р. підписався під ставленням Константинопольського Собору до місцевого патріарха Іоана про відновлення на священних скрижалях (diptycha) імен патріархів Євсевія і Македонія, які цей новий патріарх наказав було згладити, а в 536 колишньому під головуванням патріарха Міни. Нарешті, ім'я четвертого єпископа Боспорського, Андрія, згадується в підписах Сьомого Вселенського Собору (787 р.), де читаємо: «Давид, смиренний диякон святої Церкви Боспорської, замість Андрія, найповажнішого єпископа свого, підписався». Так само не підлягає жодному сумніву і те, що до кінця теперішнього періоду єпархія Боспорська разом з іншими, що знаходилися в Криму, була включена до числа архієпископій Цареградського патріарха, під веденням якого як єпископія складалася вона ще з часів Халкідонського Собору, за 2 . Тепер постараємося виправдати думку, висловлену нами вище, що у всіх цих єпархіях, Сурозької, Фулльської та Боспорської, могли бути серед християн і слов'яни. Для цього варто лише розібрати, які народи населяли місцеву країну з часу утвердження в ній християнства, зрозуміло, крім переселенців грецьких, які були стародавніми мешканцями Боспора і, можливо Сурожа, так само як і інших навколишніх поселень. Виявляється, що з половини третього століття тут панували сармати та царі їх, яких навіть імена залишилися відомими, керували всім Боспорським царством до 344 або до 376; з наступного століття тут утвердилися гуни (з 434 р.) і, за словами Прокопія, наповнювали весь простір від Боспора до Херсонесу, отже, власне те, де знаходилися єпархії Сурозька та Фулльська; так тривало до 669 р., коли над цими племенами, як і над всією східною країною Криму до Готської області Дорі поширили владу свою хазари. Хто ж були всі ці народи? Залишаючи осторонь сарматів, про які ми вже висловили свою думку, і хозар (які хоч розповсюдили свою владу над Кримом, але не переселилися в нього, а мали свої житла дещо вище, у південній Росії, і за Доном, до Каспійського моря), дамо відповідь щодо одних тільки гунів, що жили в південному Криму. Сурозької завжди у весь реальний період. Найдостовірніші відомості про гунів залишив у своїх дорожніх записках Пріск Рітор, який перебував у грецькому посольстві до Аттіла (бл. 450 р.), свідок не тільки освічений і сучасний, а й очевидець. Що ж каже він? Він зображує гунів в такому вигляді, що не можна не впізнати в них слов'ян або принаймні не бачити між ними переважно слов'ян. Мало того, що ці скіфи (так постійно називає Пріск гунів) стригли собі волосся в кружок, носили сорочки, обшиті візерунками (фарбовиною), парилися в лазнях, освітлювали свої житла лучиною, зустрічали свого государя хлібом-сіллю, що навіть у палаці самого Аттили панували яничами. пізнішого часу: співали піснярі, діяли блазні та ін. Пріск зберіг до того ж два слова гуннські, які є суто слов'янські. «Нам відпускали, – каже він, – замість вина так званий у тубільців мед (μεδος), а служителям нашим питво, яке варвари називають квас (καμος)». І яке значення мали слов'яни у складі гуннської орди, можна укладати вже з того, що деякі з самих царів їх і найголовніших сановників були слов'янського племені або носили слов'янські імена: такий був, наприклад, цар їхній Баламір, під проводом якого виступили вони в 374 р. з-за Дона з-за Дону тутешніми слов'янами, що підпали їхній владі; такі ж імена Бориса, Влада, Бояна, Скотана та інших. Додамо до цього, деякі письменники приймали і взагалі гунів за плем'я слов'янське чи, навпаки, називали слов'ян гуннами, і письменники як пізніші – Кедрин (ок. 1057 г.), Егингард (839) Біда Високоповажний (673-735) і Філосторг (VB.) - Думка, звичайно, перебільшена, але не позбавлена підстави. Втім, зберегла історія і прямі, хоча небагато, свідчення про те, що гуни, що мешкали в Криму, зверталися іноді в християнство. Так, розповідає вона про царя їхнього Гордом, або Горда (Γορδας), що мав місце перебування своє поблизу Пантікапеї, що він, уклавши в 529 р. союз з імператором Юстиніаном, прийняв хрещення в Царгороді, сприйнятий від купелі самим імператором і, на свою умовам, римських володінь у Боспорі, хоча невдовзі був умертвлений своїми підданими через те, що дуже круто хотів звернути їх до нової, прийнятої їм вірі, наказавши відібрати в них і розплавити їх давні кумири, срібні та бурштинові. Подібне ж відомо про володаря кримських утригурів - Органа, який також хрестився в самому Константинополі, отримав сан патриція і, повернувшись у свої володіння, вже не зустрів тут ніякого собі протистояння. А на підставі цих двох випадків, які, без сумніву, тому й були помічені візантійцями, що відбулися урочисто в самій їхній столиці і стосувалися осіб найважливіших по сану між кримськими гунами, ми можемо гадати й про інші подібні звернення, які відбулися тихо на самому півострові Кримському в масі. Розділ III. Церква Христова у древній Саріїатії, чи нинішньому Кавказькому краї. Стародавня Сарматія, що полягала приблизно між Чорним і Азовським морями, Доном, Волгою, Каспійським морем і Кавказом, за різницею народів, що у ній мешкали і часто пересувалися з місця на місце, була розділена письменниками по-різному і невизначено. Але з того часу, як проникло в неї християнство, і засновані в ній єпархії увійшли в розписи Церкви Константинопольської, або взагалі Східної, став більш відомим поділ Сарматії в церковному відношенні на дві області (провінції). Перша носила ім'я Зіхії (Ζικχια - Zichia) і простягалася вздовж усього берега Азовського моря і Керченської протоки, приблизно від гирла Дону до Кавказу, а на схід невизначено - де межували з нею алане. Друга називалася Аланією і обіймала собою решту простору Сарматії біля Кавказу і Каспійського моря і від гирла Дону і Меотичного берега на північний схід до Волги. I. Сліди християнства у Чихії. У Зихії ми знаємо чотири єпархії, з яких одна мала резиденцію у Фанагорії (Φαναγόρεια), інша в Метраху (Μετράχα, Ταματάρχα, Тмутаракані, або Тамані), третя у Зихополісі, або Зіхії Ζιχία), що відокремлювалася від Тамані, за словами Костянтина Багрянородного, однією лише річкою – Укрухом, четверта в Нікопсисі (Νίκοψις) біля нинішньої річки Шакупси. Не можна точно визначити час заснування всіх цих єпархій. Відомо лише, що єпископи єпархій Фанагорської та Зихійської на початку шостого століття згадуються вже присутніми на Соборах: так, Фанагорський єпископ Іоанн був присутній на Царгородському Соборі в 519 р. і підписався під ставленням цього собору до Константинопольського скрижалях (диптихах) імен деяких його попередників, які він наказав було згладити, а ім'я Зихійського єпископа Даміана збереглося між підписами Собору Константинопольського, що був під головуванням архієпископа Міни в 526 р. Єпархії ж Тмутараканська і Нікопська устав. титулуються вже архієпископіями; остання, т. е. Никопская, називається й у давнішому статуті, відомому під ім'ям Єпіфанія Кіпрського і що належать до VII в. Але якщо візьмемо до уваги, що міста Фанагорія, Тмутаракань, Зихополіс і Нікопсис, як засновані стародавніми грецькими переселенцями, напевно, були заселені переважно греками і що ці греки знаходилися в постійних зносинах по торгівлі зі своїми одноплемінниками в самій Греції і жили нам здасться неймовірною думка, що в Зихії могло оселитися християнство принаймні в четвертому столітті – після того, як воно стало пануючим у всій Греко-римській імперії і коли в сусідньому Боспорі існувала вже особлива єпархія. А може, хоча одна із Зихійських єпархій заснована ще святим апостолом Андрієм, який відвідав між іншим, як свідчить опис житія його, зикхи та воспорини, тобто саму країну Зихії, що знаходилася біля Боспору, або Керченської протоки. Дві з єпархій стародавньої Зихії, що знаходилися у Фанагорії і в Зихополісі, ймовірно, до кінця цього періоду скасовані, тому що про них вже немає згадки у статуті Лева імператора, і з'єднані з Тмутараканською і Нікопською, а ці дві, як видно з того ж уставу, користувалися титулом незалежних (αυτοκέφαλοι). Що ж до питання, якого племені були християни аналізованих нами єпархій, ми навряд чи помилимося, якщо скажемо, що серед цих християн, крім греків, могли бути слов'яни. У I і II ст., за свідченням Плінія та Птолемея, тут мешкали серби; у IV і V тут згадуються Мойсеєм Хоренським булгарі, і існувала велика Кубано-Кавказька Булгарія, з якої вийшли потім булгарі, насельники слов'янам подунайським; у шостому столітті, за Прокопієм, тут жили гуни, утургури, кутургури та анти, які, за винятком одних останніх, згадуються тут же й у наступні віки; нарешті, у Х столітті у цих місцях, по арабським звісткам, виявляються руси. Чи точно серби були слов'яни, чи точно у складі гунів та їх найголовніших поколінь – утургурів та кутургурів – перебували слов'яни, це ми вже бачили. Слов'янство антів не підлягає сумніву, отже, залишається лише показати, хто були булгари та чорноморські руси? У булгарському народі, безперечно, полягала безліч слов'ян. За це ручаються, з одного боку, свідчення деяких древніх грецьких письменників, які визнають булгар за одне з гунами, у складі яких перебували і багато слов'ян, а з Іншого – свідчення письменників арабських, що стосуються власне волзьких булгар, з якими, проте ж, кавказькі і потім походили від них; один з цих письменників, Шемс-ад-Дін Дімашки, розповідає, що колись запитав він пілігримів, які йшли через Багдад на поклоніння в Мекку: «Що ви за народ?» – йому відповідали: «Ми булгари, а булгари суть суміш турків зі слов'янами», інший, Ібн Фадлан, що був сам у числі послів від багдадського двору до государя болгарського називає його у своєму описі Болгарії царем слов'ян, каже, що піддані величали його своїм володарем, і піддані величали його своїм володарев, вина, яке тубільною мовою називалося сичівкою. Деякі вчені визнають булгар навіть за чисте слов'янське плем'я, вказуючи на слов'янські імена їх царів і знаменитих чоловіків – Валдиміра (Володимира), Богориса, Бояна, Даргомира та ін.; на назви міст, урочищ, річок і селищ у місцях, зайнятих булгарами на Дунаї з переходу їх сюди через Дону та від Кавказу, – назви виключно слов'янські, і особливо вказуючи на той безперечно історичний факт, що у IX ст. (бл. 862) при зверненні своєму в християнську віру ці переселенці булгари є досконалими слов'янами і їхньою мовою перекладається Святими Кирилом і Мефодієм Святе Письмо, досі вживане нами. Ті, що приймають, що булгари були не слов'янського племені, а монгольського чи якогось іншого, повинні припустити, що ці кавказькі вихідці могли ослов'янитися тут у якісь 160 або 190 років, бо не більше протікло з часу поселення їх на Дунаї до прийняття ними християн з віри, ославян. вони на місці. Але це видається неможливим і суперечить всім подібним історичним явищам. Швидше слід було б очікувати, що панівні булгари придушать тут своєю масою мізерні залишки поневолених ними слов'ян, омонголять їх, а не самі перетворяться від них у слов'ян і до того ж з такою швидкістю. Якби ми могли покластися зовсім на звістки арабських письменників про чорноморські руси, то дізналися б з цих повідомлень чимало нашого предмета. Дізналися б, що руси були осілими мешканцями в розглянутих нами місцях і займали всю країну біля Чорного моря, яке від них навіть називалося Російським, що вони мали тут свої міста - Матерху, Русію, або Русу, і Томі, абсолютно подібний на ім'я з головним містом скіфів, що мешкали на протилежному березі Чорного моря. А головне, ми довідалися б, що ці руси просвітилися тут християнством ще в четвертому столітті, за часів Костянтина Великого; а звідси скільки світла пролилося б на предмет, що нас тепер займає! Але річ у тому, що представленим свідченням цілком вірити не можна. Арабські письменники, у яких вони знаходяться, жили все в пізніший час, і найдавніші з них почали говорити про руси вже в Х ст. (Ібн Фадлан – 922, Масуді – 998), тоді як греки залишили нам докладні описи всіх цих місць сучасні – VII, VIII та IX ст. І що? Жоден з візантійських письменників, докладно перераховуючи народи, що мешкали тоді біля Кавказу, Чорного моря, Кіммерійського Боспору і Меотичного озера, жодного разу не згадав тут про руси. Чи не явний це знак, що русів тут до Х ст. зовсім не було, що араби, які впізнали їх уже в Х ст., Змішали наших слов'яно-русів, що плавали по Понту з 866 р. і близько 150 років з 965 р. володіли князівством Тмутараканським, з давніми мешканцями зайнятої ними в той час країни чорноморської? І тому самі називають цих чорноморських русів сумішшю різних народів і приписують їм міста, які належали древнім тутешнім жителям. Тим не менш, зокрема, заслуговує на довіру письменник (Абу-л-Фарадж), який свідчить про звернення русів до християнства ще в четвертому столітті, що він сам жив уже до кінця XIII ст. (бл. 1286 р.) і що інші арабські письменники відносять звернення цих русів на час рівноапостольного князя Володимира. ІІ. Сліди християнства в Аланії. В Аланії, що простягалася від гирла Дону до Волги, Каспійського моря і суміжного йому Кавказу, в цій прародині сарматів початки християнської Церкви покладені дуже рано. Не згадуємо вже про те, що за деякими древніми свідченнями сармати покликані до християнства самими апостолами і що аланам проповідував святу віру саме святий апостол Андрій; довести існування християнства в Аланії з того часу немає жодної можливості. А тому обмежимося відомішим. Ще Костянтин Великий, за переказами історика Сократа, перемігши сарматів, які зробили напад на римські області разом з готами, розташував тих і інших вперше засвоїти собі святу віру. До кінця четвертого століття святий Кирило Єрусалимський серед інших народів, що мали в його час єпископів, священиків, дияконів, ченців, незайманих і взагалі пасох, поміщає і сарматів, а святий Златоуст зараховує сарматів навіть до розряду тих, передусім варварських, народів, які мали апостолів. У шостому столітті в царювання імператора Юстиніана, які жили на Танаїсі, або Дону, якісь варвари, за словами Євагрія, просили собі єпископа у цього імператора і отримали, хоча, здається, ця остання звістка належить власне до готів-тетракситів. Близько половини восьмого століття вже дуже точно згадується про єпископа саме в Хазарії, яка, як побачимо далі, те ж, що і Аланія. У царювання Костянтина Копроніма іконоборця (741), – розповідає місяцьослів імператора Василя (X ст.), – багато християн і пустельників після жорстоких катувань були умертвляли і посилаються на ув'язнення. Серед інших позбавлений ніздрів і засланий до Херсона один затворник Сосфенський (невідомий на ім'я); тут хотіли його вбити, але він пішов у Хазарію, де й був єпископом. Звичайно, несправедливо було б стверджувати на підставі поданих свідчень, що християнство стало пануючим в Аланії, було прийнято всіма, але досить, якщо воно було прийнято лише деякими, якщо воно справді тут існувало. З єранхій, що були в Аланії, збереглося звістка тільки про дві, і то вже в пізніших історичних пам'ятках. Одна з них не тільки в церковному розписі імператора Андроніка Палеолога (бл. 1298), але і в розписі Льва Мудрого (886-912) називається митрополією Аланії, і невідомо, де саме знаходилася, інша в тому ж розписі Палеолога і деяких соборних актах. титулується митрополією Бітзини, або Вічіна (Βιτξίνηζ) – міста, яке на стародавніх картах географічних покладається на Кубані, неподалік Каспійського моря. Але ці вже самі назви обох аланських єпархій митрополіями дають привід укладати про давність цих єпархій, особливо першої з них, яка навіть у дев'ятому столітті стояла на такій почесній мірі в ієрархії Церковній, тоді як інші, безперечно, давні епархії, які знаходилися в наших межах, архієпископії. Письменники середніх віків Іоанн Зонара (XII ст.) і Феодор Вальсамон (XIII ст.), мабуть, небезпідставно вважали, що в Аланії були єпархії ще за днів Халкідонського Собору (451 р.) і що 28 правилом цього Собору зараховані були вони до діо. Існування ж будь-якої аланської, чи хозарської, єпархії у VIII ст. вище всякого сумніву, коли, за словами місяцеслова імператора Василя, там був уже близько половини цього століття свій єпископ. А думка, що ще за днів рівноапостольного Костянтина проникло в Сарматію християнство, згадка про єпископів і переведення Святого Письма у сарматів у ті часи, ще більше мають в своєму розпорядженні вірити в давнину аланських єпархій. Не будемо розбирати всіх численних свідчень давнини про наших аланів, про їхню спорідненість з царськими скіфами Геродота, про їхню тотожність з масагетами, сарматами та ін. та ін. Для нашої мети досить тільки помітити, що в давній Аланії постійно мешкали, між іншим, і племена слов'янські, і що алани тотожні з відомішими у нас хозарами, у складі яких безперечно знаходилися дуже багато слов'ян. Для переконання себе в першій думці згадаємо, перш за все, слова Прокопія, що, починаючи від самого гирла Дону, ліворуч його простягаються на північ незліченні народи антів, це означає, що слов'яни мешкали у верхній половині Аланії, що лежала від гирла Дону до Волги. Тут же мешкали вони і в десятому столітті, за оповідтю арабського історика Масуді (943-948), який пише: «В числі великих славних річок, що впадають у море Понтус, знаходиться так звана Танаїс, що тече від півночі. Береги її населені численним склабським народом (так називали араби слов'ян) та іншими народами, що тягнуться до північних країн. Інша з цих великих річок є Діна та Морава, яка носить те саме ім'я і у склепів. На берегах цієї річки живуть бамчини та морави, народи склабські”. З іншого боку, свідчення Мойсея Хоренського, що вважає місцеперебування булгар на північно-східній підошві Кавказу, це означає, що слов'яни мали осілість і в нижній половині Аланії, що була біля Каспійського моря і Кавказу. І в цих місцях, навіть під своїм ім'ям, вони згадуються в наступний час. Тут зустрічав саклабов в 735 р. аравійський вождь Мерван, коли чинив через Аланію шлях свій з Грузії у володіння хозарські, звідси ж у 944-945 рр.., За словами Абу-л-Фараджа, з берегів Каспійського моря проникали слов'яни разом з аланами і лазгами, лазгами там карабазьким містом Бердою, пішли назад у свою вітчизну. Тотожність алан і хозар, яке визнавав ще наш святий Димитрій Ростовський, не може підлягати сумніву, якщо візьмемо до уваги, що в тих самих місцях, де, за візантійськими звістками, мешкали алани, в той самий час, за східними звістками, покладаються хазіри, або хазари; ім'я Аланії замінюється ім'ям Хазарії; Каспійське море, у якого жили алани, називається Хазарським, і дії, що приписуються одними аланам, іншими засвоюються хазарам. Неважко також достатньо переконатися і в тому, що між хозарами дуже багато племені слов'янського. З арабських письменників, яким відомі хазари ще в давніх своїх оселях між Доном, Волгою і Кавказом, Ібн Хаукан свідчить, що мова хазарів та сама, як і булгарів, зрозуміло, волзьких, а ці булгари, за арабськими ж известиями, були суміш турків зі слов'янами. З письменників візантійських Костянтин Багрянородний, який знав хозар вже на новому їхньому житлі на берегах Азовського і Чорного моря, розповідає, як одного разу посли кагана хазарського поставили для дружніх своїх сусідів угрів (турків) князя Арпада, піднявши його на щитах за звичаєм і законом хаза. Звертаючись до домашніх повідомлень, можемо навести тут: 1) слова преподобного Нестора: «Приходив від скуф, рікше від казар, глаголемії болгарі, і сивоша на Дунаєві», а дунайські болгари, як ми бачили, були племені переважно слов'янського; 2) думка святого Димитрія Ростовського, що «бесідоваху козарі мовою слов'янською» і були взагалі народ слов'янський; та 3) свідчення наших запорожців, що козаки наші до XVIII ст. називалися також казарами. Але якщо все це справедливо, якщо алани і хазари народ один і той же, і алани точно просвітилися християнством ще з давніх-давен, то що ж означають свідчення історії про звернення хозар до Христа вже в останній половині дев'ятого століття? Відомо, як передає історія ця чудова для нас подія. Близько 858-861 років. до грецького імператора Михайла прибули посли хозарські і казали йому: «Ми від початку віруємо в єдиного Бога і молимося Йому, поклоняючись на схід, але утримуємо деякі студні звичаї. І ось євреї почали переконувати нас, щоб ми прийняли їхню віру, чому багато хто з наших уже пішов, а сарацини схиляють до своєї, стверджуючи, ніби вона найкраща з усіх існуючих на землі. У таких обставинах, за старою дружбою з вами ми прийшли просити у вас корисної поради та сприяння: надішліть до нас якогось вченого чоловіка, який би в змозі змагатися з євреями та сарацинами; і, якщо він осоромить їх, тоді ми приймемо вашу віру». Цар обрав на цю важливу справу знаменитого своєю вченістю Костянтина Філософа, який незадовго перед тим ходив для подібних же змагань до сарацинів. Запросивши з собою брата Мефодія, премудрий Костянтин прибув спочатку до Корсуні, навчився тут єврейською та самарянською мовою, і звідси обидва брати вирушили на кораблях Меотичним озером до Кавказу, пройшли через Кавказькі гори до Каспійських воріт, де тоді були хазари, де тоді були хаза хари. Після неодноразових спекотних дебатів про віру з хозарами, сарацинами і особливо з євреями, які мав у присутності самого хана Костянтин і які записав потім Мефодій, розділивши на вісім глав, або словес, брати-апостоли з Божою допомогою досягли мети свого посольства – сам князь, боярі хрещення. Тоді, залишивши в них для подальших успіхів благовістя священиків, що прийшли з Херсонеса, Костянтин і Мефодій, супроводжувані безліччю звільнених на їхнє прохання з полону греків, і з листом подяки від кагану до грецького імператора повернулися на свою батьківщину. Що ж сказати проти цієї звістки, сучасного життя самих рівноапостольних братів, і, отже, такого, справжність якого, принаймні в основних рисах, здоровою критикою не може бути відкинута? Чи не випливає звідси одне з двох: чи хазари зовсім не алани, чи в алан зовсім не здавна оселилося християнство? Не слід ні того, ні іншого. А очевидно тільки, що ті саме хозари, або алани, які в дев'ятому столітті жили біля Каспійського моря і відправляли послів до Константинополя для випитування проповідників віри, точно не були християнами до цього часу. Але ми й не стверджуємо, як помітили ще раніше, щоб з давніх-давен прийнято було християнство у всій Аланії. Воно могло існувати тільки в деяких її частинах, коли в інших були сповідовані інші віри; могло навіть панувати у верхній половині Аланії, між Доном і Волгою, тоді як у нижній половині, біля Кавказу і Каспійського моря, щойно надумали шукати собі просвітителів. І це вірогідніше, що у першій половині VIII в. і, отже, з лишком за століття до посольства від хозар прикаспійських до Греції за християнськими проповідниками в Хазарії згадується власний єпископ, що раніше був затворником сосфенським. З іншого боку, якщо уважніше розглянути подане оповідь про звернення хозар прикаспійських, то виявиться, що і між ними християнство аж ніяк не було відомим раніше. Інакше що змусило б їх відправляти навмисне посольство в Грецію з проханням про проповідників віри без жодної попередньої пропозиції про те з боку греків? Чому хотілося послам, які прибули до імператора, таких саме проповідників, які б сильні були оскаржити мудреців хозарських, сарацинських, єврейських? Безперечно, що сам каган і найближчі його бояри, які відправляли це посольство, не були ще християнами, але чи не було їх між рештою підданих хана, які жили навіть у тому самому місті, де була його столиця? І чи не вони, власне, почуваючи себе не в змозі осоромити проповідників срацинських і єврейських, з ревнощів до християнської віри впросили свого князя і його вельмож послати для цього за мудрецями грецькими? За стародавнім житієм святого Мефодія, архієпископа Моравського, грецький імператор тому саме послав святих Кирила і Мефодія до казарів, що «бяжу тамо жидові селянську віру дуже хуляще», а за стародавнім італійським оповіданням, наслідком цього посольство. всіх тих від помилки, яких захопило віроломство сарацинів та юдеїв і які, будучи затверджені тепер у кафолічній вірі та навчені (corroborati atque edocti), з радістю дякували Богові і служителю його Костянтину Філософу». Арабський письменник Х ст. Ібн Фадлан свідчить, що навіть у його час більша частина підданих хазарського хана трималися віри магометанської та християнської, а язичників між ними було небагато, юдеїв ще менше. Повинно, однак, зізнатися взагалі, що звістка про стан християнства в давній Сарматії дуже мізерні і невизначені, незрівнянно мізерніші і невизначеніші за ті, які бачили ми, оглядаючи стан християнства в давній Скіфії. Немає сумніву, що й процвітало воно в першій набагато менше, ніж в останній. І причина тому дуже зрозуміла: Скіфія знаходилася ближче до християнської Греції, мала з нею тісні зв'язки і була мешкана більшою кількістю греків, ніж Сарматія. Розділ IV. Церква Христова у Закавказзі. У нинішньому нашому Закавказзі, між Кавказом і Араксом, Чорним і Каспійським морями, у давнину перебувало два царства: царство Грузинське, що складалося власне з Грузії, або Іверії, Колхіди, що називалося інакше Лазією, і Абхазії (хоча ці останні області нерідко відокремлювались і точніше, східна половина цього царства, що містила майже всю Велику Вірменію та Албанію (нинішній Дагестан), які також нерідко поділялися. З помешканням у цих місцях християнства з'явились тут і дві особливі Церкви – Грузинська та Вірменська, які тому пристойно нам і розглянути окремо з усіма їхніми галузями, які часом засвоювали собі самостійність. Але перш ніж приступимо до цього, ми повинні сказати кілька слів про проповідь святих апостолів у країнах закавказьких, бо, крім святого Андрія Первозванного, спільного, так би мовити, апостола для всієї землі Руської, наш Закавказький удостоївся чути благовістя Христове та від інших апостолів. I. Апостольська проповідь у Закавказзі. За стародавніми переказами, збереженими церковними письменниками, Закавказзя відвідали з проповіддю п'ять святих апостолів: чотири з-поміж дванадесяти – святий Андрій, святий Матфій, святий Варфоломій, святий Юда Фаддей, званий Левієм, і один від сімдесяти – святий Фаддей. Перший, як і було помічено, обходячи приморські області навколо Чорного моря, коли досяг Закавказзя, проповідав тут власне в країнах прибережних, що лежали на шляху його, Колхіді та Абхазії; в останній він трудився дуже довго, особливо в знаменитому її місті Севастополісі (нинішньої Іскурії). Звідси через гори Кавказу, в яких поховав святого супутника свого Симона Кананіта, святий благовісник перейшов прямо до зихам, що жили біля Азовського моря. Грузії ж, або Іверії, він торкнувся лише в західній її частині, що підтверджують і місцеві літописи, а у Великій Вірменії та Албанії не було зовсім. Святий Матвій проповідував також у Колхіді. Це досить видно зі свідчень Дорофія, єпископа Тирського (507–522), і Микити Пафлагонянина (бл. 873), які кажуть, що Матфій, зарахований до дванадцяти апостолів замість Юди, благовістив, помер і похований у першій Ефіопії; а під Ефіопією древні розуміли іноді й Колхіду. Але набагато виразніше видно зі свідчень Софронія (бл. 390) та Екуменія (X ст.): у них читаємо, що святий Матвій проповідував і похований у тій саме Ефіопії, де знаходилися річки Апсар та Гіс, а обидві ці річки перебувають у Колхіді. Апостол Варфоломій після подорожі своєї в індійців, яким залишив Євангеліє від Матвія єврейською мовою, благовістив у Великій Вірменії і тут, у місті Албані (Албанополісі), від якого вся область називалася Албаніяю, зазнав мученицької смерті – так говорять усі короткі оповідання і так кажуть всі короткі казки. З більш же ґрунтовних переказів про цей апостол дізнаємося, що його проповідь, що супроводжувалася численними чудесами, мала у Великій Вірменії великий успіх. Святий благовісник привернув до Христа самого царя Вірменії Полімія з усім його домом, багатьох бояр і безліч народу, поки, за наказом брата царя Астіага, подавленого жерцями ідольськими, не був стрімголов розіп'ятий на хресті. Обидва апостоли Фаддея проповідували також у Вірменії. Спершу прибув сюди Фаддей від сімдесяти до едеського власника Авгарю, який керував Вірменією. Цей власник ще в дні земного життя Спасителя, почувши про чудесні зцілення всякого роду хвороб, що чинилися Ним, відправляв до Нього послів просити собі лікування від невиліковної прокази і удостоївся отримати від Господа, разом з нерукотвореним Його образом, обітницю, що незабаром до нього не буде. лише тілесне, а й духовне. Ось внаслідок цього обітниці і приходив до Вірменії святий Фаддей, який, дійсно, зціливши Авгаря, хрестив його з усім його домом, а потім, багатьма іншими чудесами звернувши до Христа всіх жителів Едеси і утвердивши між ними благочестя, відійшов до Месопотамії, де Силик і Кіч. Очевидно, що цей апостол, якого вірмени одностайно називають своїм першим апостолом, не проникав власне до Вірменії і особливо в ту частину її, яка нині знаходиться в межах нашої вітчизни, бо місто Едеса лежало не в самій Вірменії, а у верхній Сирії, або Месопотамії, що належала тільки тоді до Вірменії. Хіба прийняти за достовірну звістку вірменських літописців, які запевняють, що Фаддей від сімдесяти проповідував цілі 18 років (з 32 р. по 49-й) у самій Вірменії, Великій і Малій, що тут він і помер, тут і похований в області Шаваршан, у селі Арлеас і в селі Артаз. Через деякий час, за третього вірменського царя Санатрука, племінника Авгарьова, після важких своїх подорожей в Юдеї, Галілеї, Самарії, Ідумеї, Аравії, Сирії та Месопотамії досяг нарешті до Вірменії зі своєю проповіддю та інший апостол Ідей, відомий під ім'ям. Він був уже не в одній тільки Едесі, але проходив у саму глибину Вірменії та в країні Араратській, просвітивши багатьох святою вірою протягом трьох років з 66 по 69 р., подібно до апостола Варфоломія, що подвизався тут близько цього ж часу, помер мученицьки на дереві хрещеному. Цей Тадей справді є апостол самої Вірменії, і навіть тієї, що лежить у наших межах. Втім, хоча Закавказький край наш відвідали кілька святих апостолів і майже всі вони мали важливі успіхи, проте не можна сказати, щоб християнство утвердилося в цьому краї ще з того часу і було прийняте беззаперечно. Ні, і тут, як в інших країнах світу, воно зустріло собі спочатку безліч перешкод: з боку всіх жителів-язичників, сліпо відданих вірі батьків, з боку жерців язичницьких, яким загрожувала багатьма поневіряннями, з боку царів і правителів, які здавна звикли показувати себе покровителями і захисниками реліги. І тут довго терпіло воно, особливо у Вірменії, запеклі переслідування, і якщо не зовсім було викорінено в деяких місцях, зате залишалося у найжалюгіднішому вигляді. Не перш як з початку четвертого століття настав тут для християнства новий, найкращий період, коли свята віра, будучи прийнята і опікована самими владиками Вірменії та Іверії, стала більш менш панівною між усіма підвладними ним народами. ІІ. Церква Христова у Великій Вірменії та Албанії. Насамперед відбулася ця найважливіша для того краю зміна в царстві Вірменському. Головними діячами при цьому, за волею Промислу, були цар вірменський Тиридат, якого вдячні співвітчизники вшанували ім'ям Великого, і святий Григорій, який був згодом першим архіпастирем Вірменської Церкви, відомий під ім'ям Просвітителя своєї вітчизни. Спочатку, після сходження свого на престол (286 р.) Тиридат став найжорстокішим гонителем християн і переважно вилив свою лють на майбутнього сподвижника свого у великій справі святого Григорія, який зазнав від нього до чотирнадцяти різних мук. Але дивовижна твердість цього великомученика, потім чудове зцілення ним самого гонителя і багато інших чудес перемогли, нарешті, серце наполегливого царя-язичника. У 301 р. Тиридат з усім своїм домом прийняв хрещення від святого Григорія, якого сам же відправив незабаром з проханням до Кесарійського архієпископа Леонтія для висвячення в єпископа. Щойно хрестився цар, як пішло хрещення та його царства. Серце цього вінценосця до того спонукалося ревнощами до прийнятої ним віри, що він оприлюднив указ, що наказував усім приймати християнство, і покірні піддані тисячами поспішали на береги Євфрату, де святий Григорій з безліччю наведених ним з Кесарії пресвітерів протягом семи днів просвітив про продовження семи днів. Негайно древні боввани були повсюди повалені і на місцях їх споруджені храми істинному Богові. Мудрий цар викликав з Греції багатьох учених чоловіків, завів училища й утримання їх, як і змісту духовенства, не щадив жодних витрат. А благочестивий і ревний первосвятитель подорожував з країни в країну зі словом Євангелія, сповістив його не тільки в Албанії та інших крайніх межах батьківщини, а й сусіднім народам – персам, ассиріянам, мідійцям – і протягом тридцятирічного управління влаштованою ним Церков. У той же час старанністю царя та інших віруючих засновано у Вірменії кілька монастирів, з яких найзнаменитіший, дотепер існуючий, споруджений самим святим Григорієм Просвітителем у тодішній столиці Великої Вірменії Вагаршапаті під ім'ям Ечміадзинського. Тут-то, за двадцять верст на захід від Ерівані і, отже, на нинішній землі Руській, затверджено тоді ж первосвященицьку кафедру Вірменських патріархів. Після такого прекрасного початку, якого б щасливого майбутнього не можна було очікувати для Церкви Вірменської! Тим часом вийшло зовсім інакше. Зі смертю святого Григорія (330), на згадку про яку вона досі називається григоріанською, і особливо по кончині Тиридата (бл. 340) почався для цієї Церкви, разом з країною, безперервний ряд лих. Ще близько півстоліття (до 387 р.) Вірменія зберігала свою самостійність і керувалася своїми государями. Але і в цей час чого вже не потерпіла вона від претендентів на престол і міжусобиць, що раптом послідували після смерті Тиридата, ще більше від деяких царів своїх, тиранів, якими явили себе Аршак III (з 363 р.) і Пап (з 381), не щадили нікого і нічого для задоволення, персів, серед яких, як серед двох вогнів, вона була! Щоразу, як царі Вірменії схилялися для вигод своїх на бік одного з цих народів, що ворогували між собою, війська іншого негайно поспішали спустошувати її області; при кожному зіткненні самих греків і персів вона ставала жалюгідною нищею їхніх кривавих дій. Але греки, як християни, у подібних випадках принаймні щадили віру нещасного народу. Зовсім не так чинили перси: головною їхньою думкою завжди було одне – повернути вірмен до їхнього стародавнього вогнепоклонства і примусити до прийняття релігії Ормузда. Едикт перського царя Сапора II (340 р.), який послужив початком страшного двадцятирічного гоніння на християн за сповідання Євангелія, не раз проникав з усією своєю силою і до Вірменії. Тоді книги християнські були спалювані у ній; в її училищах заборонялося викладання наук мовою грецькою та вірменською; перські маги мандрували всіма її областями з проповіддю іншої віри, відволікаючи народ обіцянками та погрозами від віри християнської, найстрашніше ж діяв тоді меч: тисячі тисяч уже померли за віру, а гоніння було ще на початку – говорить одне сучасне оповідь. І не було кому подбати про слабке, пригноблене царство. З царів, що керували ним у той час, з'явився один добрий, мудрий і хоробрий Вараздат (384), який хотів скільки-небудь вилікувати рани вітчизни, але його царювання тривало тільки два роки. Першосвятителі Церкви робили зі свого боку все, що могли, нерідко жертвуючи життям для своєї пастви. Найбільше гідний вдячної пам'яті патріарх Нерсес I, якого співвітчизники по всій справедливості назвали Великим. Неодноразово він один рятував від загибелі свою батьківщину та Церкву. Він припинив міжусобицю, збуджену після смерті Тиридата незаконними здобувачами престолу, впросивши грецького імператора Костянтина звести на цей престол законного його спадкоємця, сина Тиридатова Хозроя; він примирив потім своїм особистим клопотанням у Візантії недостойного царя свого Аршака III з імператором грецьким Валентиніаном, коли війська останнього вступили вже до Вірменії для її спустошення; примирив того ж царя і з його полководцями, які вже зовсім проти нього були озброєні. У дні страшного перського гоніння, що лютував у Вірменії, відійшовши до столиці грецької, Нерсес Великий благав тут імператора Феодосія послати вірменам допоміжне військо і дарувати їм законного царя в особі Папа (381), який виховувався тоді в Константин. Коли ж пан цей став бичем для своїх підданих, Нерсес не злякався повстати проти нього з пастирськими умовляннями та викриттями на захист утиснутого народу, доки не скуштував з рук невдячного володаря свого чашу смерті. Не припинялися лиха Вірменії, як Церкви Вірменської, й у останні роки самобутнього існування цього царства (387–428), коли, поділене на частини між персами і греками, воно продовжувало ще мати своїх государів, хоча завжди зі своїх одноплемінників. Майже безперервні смути та підступи різних партій, що кілька разів відновлювалися міжусобицями і гоніннями на християн, хвилювали нещасну країну і тепер, як і раніше. Одне лише втішне явище представляє нам у цей час її історія. У царювання лагідного і мудрого Врамшапуха (з 392 р.) розпочався так званий золотий вік освіти стародавньої Вірменії, переважно духовної. Знаменитий Месроп винайшов (406 р.) вірменські письмена і був засновником цілої школи мислителів і письменників; до сорока найталановитіших юнаків послані були для кращої освіти до Константинополя, Афін, Олександрії і після повернення в вітчизну приступили під безпосереднім наглядом самого Месропа і вченого католикоса Ісаака Великого до перекладу вірменською мовою Священного Письма за текстом семи. Максиміліана. Невдовзі з цих юнаків з'явилися чудові письменники, які є Мойсей Хоренський, Єгіше, Лазар Парбеці, Корюн та інші, які красномовно виклали історію своєї вітчизни та Церкви, залишивши чимало й інших корисних творів. У наступний час, коли Вірменія остаточно втратила свою незалежність і підпала під чуже ярмо персів (428-632), лиха її досягли крайньої межі. Перси з самого початку спорудили на християн відкрите гоніння, що тривало безперервно в три наступні царювання Іездігерда, Барарана та його сина. Цілі тисячі сповідників скуштували тоді у Вірменії смерть за віру Христову, і на чолі їхній доблесний архіпастир Йосип. Численні храми та обителі були зруйновані або укладені, а серед інших зазнала руйнування та резиденція Ечміадзинських патріархів, які с. тих пір (з 454 р.) перенесли її на кілька століть (до 925 р.) в нову тодішню столицю Вірменії Товін, або Тевін, що знаходилася також у нинішніх межах наших, неподалік Арарату, де досі видно її руїни. Не можна без прикрості читати описи всіх цих і багатьох інших негараздів і бід, залишених сучасниками. «Рудую про тебе, земля гайканів! – вигукує один із них, – плачу про тебе, знаменита країна півночі! Не стало царя, не стало священика, порадника та мудрого наставника; спокій твій порушений, скрізь обурення, скрізь бунти, зневажена свята віра, і місце її заступили беззаконня та невігластво! Плачу про тебе, Церква Вірменії, позбавлена ​​пишноти престолу, великодушного пастиря і мудрого його сподвижника... Антіох намагається відкинути вітчизняні закони, і немає Маттафії, який би йому перешкодив. Звідусіль загрожують нам лайки і внутрішні обурення, і немає Маккавеїв, які б нас захистили... Хто порівняє горе своє з нашим, і хто може зобразити його словами? Повстали божевільні єпископи, викрадачі високого сану, вибрані по винаході, жадібні багатства... і вчинилися вовками, що терзають і пожирають свої стада. Священики горді, зневажають свій сан, віддані розкошам і порокам... Житла наші в руїнах, майно в руках грабіжників, вельможі в кайданах, і простий народ у гнобленні. Гради взяті, села віддані полум'ю та пограбуванню; скрізь голод, хвороби та смерть. Благочестя в забутті, і скоро настане пекло, від якого нехай визволить нас Бог, Йому ж слава на віки!..» Пекло це справді настало, у певному сенсі, для злощасної країни, коли (632–858) обтяжили над нею деспотизм і фанатизм нових її поневолювачів аравітян, – пекло, описане також сучасниками та очевидцями. «Цей новий народ, – вигукує в плачі своєму первосвятитель Нерсес III, – як дракон, пожер, як лев, розтрощив усі наші кістки, і до того вже виснажені колишніми нашими поневолювачами. Численні жертви, яких невинна кров пролита. Одні приречені рабству чи віддано продаж; інші, позбавлені всього майна, відведені в полон; треті ув'язнені вічні кайдани... Ми вигнані з батьківщини і блукаємо серед народів чужих, забувши про батьківщину; країну нашу пожирають вороги перед очима нашими... Селище первосвящениче, від якого раніше виходило світло, нині оточене мороком; первосвятителі відійшли від нього і блукають у межах чужих». До честі цих первосвятителів слід зауважити, що, незважаючи на всі бурі, що лютували в їхній вітчизні, вони невпинно намагалися підтримувати в ньому світло наук для користі Церкви. Для цього заснували вони навіть особливий чин у своїй церковній ієрархії, середній між єпископами і священиками, що має, втім, призначення суто навчальне і існуючий донині під ім'ям сторожів, які за патріарха Мойсея II (551-594) з'єднаними зусиллями склали для її вірмен нову систему 551), і взагалі були завжди найголовнішими двигунами освіти у Вірменії. До всіх цих зовнішніх лих Вірменської Церкви приєдналися ще внутрішні, що стосувалися істоти віри. З самого початку свого Церква ця свято трималася вселенського православ'я. Її католикоси від святого Григорія до Ісаака (302-439), приймаючи висвячення і залежно від архієпископа Кесарійського, перебували в союзі і єднанні через Кесарійську Церкву з усією Церквою Грецькою. А у справах найважливіших вони ставилися особливо до Цареградського патріарха, чому незаперечним доказом служить те, що Собор єпископів Вірменських, який засудив в 437 р. твори Діодора Тарсійського і Феодора Мопсуестского, посилав для остаточного розгляду свій приговор потім ствердне послання. В цей час Вірменська Церква брала безпосередню участь і у Вселенських Соборах, на яких вирішувалася доля всього християнства. Так, на Першому Вселенському Соборі від імені її були присутні патріарх Аристакес і святий Яків, єпископ Низібійський, на Другому – патріарх Нерсес Великий, на Третьому – принаймні читано було письмове сповідання патріарха Ісаака. Але відколи Вірменія підпала під ярмо персів (428), її главам духовним заборонено було від перського уряду вирушати за межі вітчизни до Кесарії для прийняття рукоположення, ніж перший зовнішній зв'язок Вірменської Церкви з Грецькою Православною вже припинився. Обтяжені з того часу над Вірменією лиха перешкодили її єпископам взяти будь-яку участь у Халкідонському Соборі (451), що розглядав і засудив єресь Євтахія; це послужило вже початком і для внутрішнього розриву її з Церквою вселенською. Деякі зловмисні сирійці поширили чутки у Вірменії, ніби Собор Халкідонський, відкинувши брехню Євтихієву, прийняв і затвердив протилежну їй брехню Несторія, яка була засуджена ще раніше на Третьому Вселенському Соборі (431). Нові чутки про хвилювання і смути, що послідували в Греції за Халкідонським Собором щодо сенсу його догматичного визначення, і спроби двох візантійських імператорів, Зенона і Анастасія, визначити цей сенс довільними тлумаченнями або заборонити будь-які суперечки про нього ще більше затвердили вірменів у упередженні на рахунок Успіху. Не бажаючи більше залишатися в подиві і нерозв'язності, католікос Бабкен скликав 491 р. помісний Собор своїх єпископів у Вагаршапаті, щоб краще розглянути справу. Але оскільки присутнім ні від кого було дізнатися справжню істину про Соборі Халкідонському і вони не мали про нього інших звісток, крім указу Зенонова, в якому чимало було спотворено визначення цього Собору, то, ґрунтуючись тільки на цьому документі, вони уклали 1) ніби Собор Халкідонський пошанував сочинення; 2) ніби він розділив Ісуса Христа, подібно до Несторія, на дві особи і на два сини; і потім 3) промовили анафему на Собор Халкідонський чи, справедливіше, те вчення, яке, на думку їх, було схвалено цьому Соборі. Очевидно, що все це спочатку походить тільки з подиву і нестачі точних відомостей про істину і прокляття власне не Собор Халкідонський, а таке вчення, яке йому зовсім чуже. Але в наступний час вірмени, будучи переконані, що предки їх дуже добре досліджували все, що відноситься до цього предмета, ще при католикосі Бабкені на скликаному ним Соборі (491), не хотіли знову розібрати заплутану справу, а посилена між- ще взаємна неприязнь. істині. Через сто років (у 596 р.) пішов новий Собор ієрархів Вірменської Церкви в Товіні під головуванням католикоса Авраама Агбатанійського, коли ще з більшою рішучістю віддані анафемі всі, що трималися Халкідонського Собору, а в числі інших і католикос Грузинської Церкви відпадання вірмен від світового православ'я. Але з цього часу почалася й низка спроб до повернення тих, хто відпав у надра істинної Церкви. У 597 р. за скаргою Грузинського католикоса Киріона і бажанням імператора Маврикія скликаний був Собор у Константинополі, куди і Вірменський католикос Авраам надсилав свого вікарія Вартанеса і архімандрита Григорія разом з дев'ятнадцятьма іншими вірменськими єпископами. Плодом цього Собору було, принаймні, те, що ці останні вірменські єпископи одностайно прийняли правила Халкідонського Собору і що з нагоди незгоди між вірменами, що відбулися звідси (оскільки перші два представники Вірменської Церкви повернулися на батьківщину з колишніми своїми думками) обраний був для думок особливий католикос Іоан Кокоста, хоча не більше як на десять років (до 607 р.), коли внаслідок нових смут в імперії ці возз'єдналися знову відпали в колишню оману. У 629 р. на Соборі у Феодосіополі у присутності самого Вірменського католикоса Езра подібна спроба була ще успішнішою. Коли колишній імператор Іраклій запитав католикоса: «Чому ви не погоджуєтесь з нами у вірі?». - Католикос відповідав: «Благодійний государ! На твоє бажання нам легко погодитися; тільки молимо вас відкинути помилки Несторія, які є причиною нашого від вас ухилення; і, якщо таке хибне вчення дійсно затверджено, як ми чули, на Халкідонському Соборі, відмовтеся і ви від цього Собору, тоді ми охоче з вами з'єднаємося». Обговоривши потім у себе на самоті разом зі своїми єпископами дане йому за наказом імператора ґрунтовне сповідання Грецької Церкви, в якому вдавався анафемі і Несторій, як і всі інші єретики, Езр урочисто сповідав на Соборі, що і Вірменська Церква вірить так само, як і Грецька. Халкідонського Собору. На жаль, знайшлися й тепер завзяті між вірменами, котрі не погодилися відмовитися від укорінених помилок: хтось архімандрит Іоанн Майрагомеці, відкрито називаючи католикоса зрадником віри, пішов до Албанії, придбав собі найближчих послідовників і обурив там увесь народ. З іншого ж боку, прийняття багатьма з вірмен, що мешкали в Греції, разом із Халкідонським Собором самих обрядів Церкви Грецької дало привід іншим їхнім одноплемінникам, що жили в серці Вірменії, зненавидіти їх за цей відступ від своєї домашньої церковності, потім відкластися від згоди в самому сповіданні з грецькою дочкою. Була така ж спроба до примирення вірмен з Церквою на Товінському Соборі в 648 р. на вимогу імператора Феодосія, який надсилав сюди зі своїм указом філософа Давида, але цього разу патріарх Нерсес III і єпископи вірменські прямо відмовилися від прийняття Халкідонського Собору, а на 651 р. у своїй єпархії невеликий Собор, де знову віддав анафемі Собор Халкідонський і Собор, що був у Товіні при католикосі Езрі, доводячи, ніби вони визнали в Ісусі Христі дві єства окремо. Нарешті, остання цього роду спроба в аналізований нами період відбулася в 862 р., коли з нагоди великого послання Константинопольського патріарха Фотія до Вірменського католикоса Захарія, де з усіма подробицями захищено було сповідання Халкідонського Собору, і внаслідок деяких подоб Вірменії скликано було Собор вірменських єпископів у Ширакавані для ґрунтовного розгляду спірного предмета. Але й після цього омріяне з'єднання не відбулося. На жаль, слід зізнатися, що головною причиною всіх цих невдач було аж ніяк не вчення вірмен, у якому, як видно тепер з їхніх сповідань, вони дуже легко могли б зійтися з православними, а єдино, здається, політичні смути, взаємна ворожнеча народна між греками та вірменами та обопільні непорозуміння. Внаслідок цих причин вірмен почали викривати ще з тих пір і в деяких інших грубих помилках щодо віри, які самі вірмени вважають для себе зовсім чужими. Ієрархія Вірменської Церкви з самого початку з'явилася у повному устрої та в усьому просторі. Якщо вірити свідченням сучасника, то ще святий Григорій Просвітитель, як було вже помічено, висвятив для Вірменії до 400 єпископів, хоча, ймовірно, тут очевидна наступна низка єпископів. Принаймні, не можна сумніватися, що й у перші дев'ять століть число єпархій у Вірменії перевищувало сто, коли там там виявилося близько трьохсот. Головою всієї цієї ієрархії був постійно один Ечміадзинський, або Товінський, Вірменський католикос, за винятком лише того випадку, коли за імператора Маврикії обраний був на якийсь час (597–607) для вірмен грецьких особливий патріарх. Слід також зауважити, що існував ще католикос в Албанії, одній з вірменських провінцій, починаючи з поставленого там цього сан самим Григорієм Просвітителем родича його Григорія. Але католикос Албанський у відсутності прав Ечміадзинського, від якого отримував висвячення і перебував у постійної залежності, користуючись, втім, більшої самостійністю і перевагами, ніж інші єпископи і архієпископи Вірменії. Чудово і те, що ці підлеглі Албанські католикоси, хоча часом, згідно з усією Вірменською Церквою, відкидали постанови Халкідонського Собору (так, в числі єпископів, що зібралися у Вагаршапаті в 491 р. і вперше відкинули її постанови, згадувалися як, нововведення. Коли, наприклад, після П'ятого Вселенського Собору, єпископи Вірменії писали до католикоса Албанії Any, щоб він погодився з ними співати Трисвяту пісню з додатком розіпнися за нас, він прямо відповідав їм: «Попередники мої Петро і Григорій співали тільки Святий Боже... без жодного додавання. Не зайвим вважаємо згадати, нарешті, ще один предмет в історії Вірменської Церкви, який з першого разу має до нас, мабуть, особливу близькість: розуміємо звістку, що у Вірменії по річці Араксу здавна жив якийсь народ ріс, у якого був свій єпископ вже в четвертому столітті. Дехто хоче бачити в цьому народі плем'я слов'янське, російське і звідси виводять висновок про давнину християнства між нашими предками. Але для такої думки немає жодної підстави, крім випадкового співзвуччя в імені двох народів; і якби ми почали шукати нашої Росії та наших предків усюди, де тільки звучало колись місцеве ім'я подібного роду, у такому разі ми знайшли б їх у всіх країнах світу. До речі зауважимо тут, що таким чином доводили колись давнину християнства Росії, грунтуючись у тому, що під актами Антіохійського Собору в 363 р. підписався російський єпископ 'Αητύπατρος Ρώσου 1 . Тим часом, за довідкою з давніми письменниками, виявилося, що місто Ρώσσος або Ρωσόπολις, в якому мав свою кафедру цей єпископ, знаходилося аж ніяк не в Росії, а на межах Сирії та Кілікії та Російська єпархія зараховувалася до Антіохійського патріарха. ІІІ. Церква Христова в Грузії, Колхіді та Абхазії. Через кілька років після звернення до християнства Вірменії було і звернення Грузії. Просвітителькою останньої судив Господь бути однією благочестивою дружиною родом із Каппадокії на ім'я Нонне, або Ніні. Вона належала до тих посвячених Богу незайманих дівчат, які в дні гоніння Діоклетіанова, рятуючи свою віру і дівоцтво, пішли з меж Римської імперії до Вірменії і з яких тридесять і сім замучені були тут Тиридатом. У цей час з однією зі своїх супутниць Ніна, уникнувши меча гонителя, поспішила сховатися в сусідній Грузії. І тут, будучи взята жителями в полон, своїм незвичайним постництвом, невпинними молитвами і збереженням чистоти невинної мимоволі привернула до себе загальну увагу та повагу. Незабаром дарований нею ім'ям Ісуса Христа дозвіл неплідства одній дружині, зцілення тим самим ім'ям від хвороби сина однієї вдови, потім самої цариці і царя стали початком найважливішого перевороту в долі грузинського народу. Це сталося 318 р. Наставлений святою Ніною у вірі в Христа Спасителя світу, Міріан (так називався тодішній цар Грузії) негайно наказав зібратися в свою столицю Мцхет усім найзнатнішим зі своїх підданих і сам, разом з дружиною і рівноапостольною просвітителькою своєю проголошував їм про нову, істинну віру імператору грецькому Костянтину, а якщо вірити вірменським звісткам, і до просвітителя Вірменії Григорія, просячи у них пастирів. З волі Костянтина Великого незабаром прибув до Грузії з Цареграда Антиохійський патріарх Євстафій, який випадково перебував там, з частиною свого кліру, до якого приєдналися і прислані з сусідньої Вірменії кілька ієреїв. Цей архіпастир з підручними йому священнослужителями, протікаючи з краю в край землю Іверську, остаточно звернув її до християнства, освятив у ній храми, висвятив пастирів і, дав їй співосвятителя в особі архієпископа Іоанна, повернувся на свою патріаршу кафедру. Церква. Наступна доля Грузинської Церкви, як і Церкви Вірменської, представляє майже безперервну боротьбу світла і мороку, з перемогою, однак першого над останнім. Були часом у Грузії добрі государі, які, дбаючи про добробут ввіреного ним царства, ревно також дбали і про свою вітчизняну Церкву. Такий був син і наступник Міріана Бакур, за царювання якого (342-364) чи не вперше з'єдналися під одну владу жителі Іверії, Колхіди, Абхазії і навіть Кавказу. Першою думкою Бакура було поширити святу віру між усіма цими своїми підданими і оголосити нею особливо ті місця, куди вона не встигла проникнути. Потім всюди, де тільки виявлялася найбільша потреба в храмах, за помахом його виникли численні будинки Божі, які з мудрою метою влаштовувалися були переважно на місцях стародавніх язичницьких капищ. У той же час для якнайшвидшого благоустрою вітчизняної Церкви і для зручного нагляду за успіхами у вірі та благочестя новонавернених християн Бакур вважав за потрібне відкрити в ній кілька єпископських кафедр. А для того, щоб приготувати їй гідних пастирів і взагалі для освіти свого народу та більшого утвердження його у новій вірі, намагався завести училища, до яких викликав освічених наставників із Греції та Ассирії. Такі були потім государі: Мірідат, син Бакура, остаточно утвердив християнство між жителями Кларжета і Джавахета; Арчил (413–446), який вживав усіляких заходів до викорінення залишків язичництва у своєму царстві та до очищення Грузинської Церкви від деяких язичницьких та єретичних звичаїв та обрядів, що вкралися в неї; Вахтанг (446–499), який багато діяв на своїх підданих на користь християнської віри одним прикладом свого благочестивого життя та старанністю до храмів Божих, але найбільше закладом училищ при кожній єпископській кафедрі. Варто зауваження, що в царювання Бакура в нововідкритих ним школах покладено було початок перекладу богослужбових книг з грецької мови на грузинську (причому перекладачі користувалися, ймовірно, літерами грецькими, оскільки грузинські, якщо вірити Мойсею Хоренському, винайдені вже в п'ятому столітті, абетку і для своїх співвітчизників); а в царювання Арчила за благочестивим бажанням його дружини Сандухти переведений був вперше грузинською мовою Новий Завіт. З трудившихся у цій святій справі місцеві літописи зберегли імена Давида і Стефана (V ст.), які, втім, перекладали книги Святого Письма не з оригіналу, а з сирійського перекладу і переклали лише деякі, без сумніву потрібні при богослужінні, якими Церква Грузинська і найкращий переклад усіх священних та богослужбових книг з мови грецької. Посилав Господь Церкви Грузинської та добрих пастирів, які з усією ревнощами працювали на благо свого духовного стада. Найбільше їх гідний вдячної пам'яті потомства архієпископ Петро (457 р.). Він зробив для пастви своєї, можна сказати, все, що тільки треба було зробити за її тодішніми обставинами: збільшив у своїй вітчизні число шкіл, завівши їх навіть при церквах парафіяльних; наказав виправити богослужбові книги, перекручені переписувачами, перекласти, крім того, деякі нові, досі не перекладені, і забезпечити ними всі храми; розсилав найдосвідченіших священиків для посилення проповіді між мешканцями Абхазії, Мінгрелії та Кавказу та у різних місцях Карталінії, Кахетії, Сомхетії та Імеретії відкрив кілька нових єпископських кафедр. Не можна не згадати тут і про пам'ятних у Грузії тринадцяти отців сирійських, чи подвижників, які, за таємним покликанням Божим, за царювання царя Парсмана (541–555) прибувши з Сирії до Іверії, дуже багато сприяли в ній множенню благочестя. Оселившись у місцях відокремлених, вони своїми пустельними подвигами, мудрістю і чудесами привертали до себе з усіх боків безліч народу, який поспішав до них то за благословенням, то за порадами і настановами. Незабаром одні з цих святих подвижників (наприклад, Іоанн та Йосип) ознаменували себе зверненням до Церкви Христової багатьох сусідніх дикунів, що мешкали в горах Кавказу та Кахетії; інші (Антоній і Шио) з'явилися засновниками знаменитих пустель і монастирів, збираючи навколо себе гідних учнів; треті (Авів Некресський та Єссей) на прохання царя грузинського та католикоса погодилися прийняти на себе єпископський сан і, поставлені на свічниці, довго розливали навколо себе світло добрих діл своїх для слави Божої та спасіння ближніх. Не стільки, проте ж, Церква Грузинська бачила щасливих обставин у період часу, що розглядався нами, скільки зазнала вона хвилювань і лих. Важко обчислити все, що зазнала Грузія, а з нею і Церква, від одних своїх зовнішніх ворогів – персів, греків і аравітян. Перси нападали на неї переважно внаслідок сліпої прихильності до своєї батьківської віри та неприязні до християнства. Ці напади почалися ще за царювання Бакура (342–364), відомого ревнителя християнського благочестя. З того часу не було майже жодного правління в Грузії, в яке б вони не повторювалися; і кожного разу вороги імені Христового проходили слабосильну країну з вогнем і мечем, розоряли міста і села, винищували ниви і робили всілякі спустошення; щоразу перські маги поспішали в неї зі своєю проповіддю – захоплювати поневолених християн до вогнепоклонства і мучити тих з них, які виявляли себе непохитними. Іноді ж примішувалися до того ще причини політичні: перси не могли зносити, коли Грузія дозволяла собі якісь зв'язки з їхніми ворогами греками і тому, наприклад, за царювання грузинського царя Вараз-Бакура (379-393), ображені союзом його з візантійським імператором Феодосія, Кахетію, області Шикінську та Ширванську. Траплялося також, що й греки піднімали свою зброю проти іверів, хоча аж ніяк не через якусь релігійну неприязнь, а єдино за їхні дружні стосунки до Персії. Так, коли грецький імператор Іраклій, переслідуючи перського царя Хозроя, прибув до Іверії і тут помітив в уряді явну схильність до персів, він обернув свою зброю проти грузинів і зробив між ними великі спустошення. Аравійцями в їхніх нападах на Грузію, як і на інші країни, керував переважно релігійний фанатизм і ненависть до християн. Виконуючи волю повелителя свого Омара, наступника Магометова, який бажав поширити в Грузії вчення лжепророка, воєначальник Мерван-абу-л-Казим в 730 р. стрімко вторгся в Імеретію, віддав вогню міста і села і, скидаючи храми, винищуючи всіх християн сповідання, що повторилося потім з усіма жахами 760 р. і неодноразово згодом. У той самий час Церква Грузинська мала прикро зустрічати ворогів й у своїх чадах, і до того ж у таких чадах, яких найприродніше їй слід очікувати лише заступництва і захисту. Розуміємо, по-перше, грузинського царя Міридата (царював раніше 413 р.), який, будучи вкрай розбещений у думках і серці, хотів було стати новим Юліаном для своїх підданих і, зневажаючи їхню віру, сильно утискував Церкву Христову, поки, за влаштуванням Промислу, не отримав собі; а по-друге, архієпископа Мобідага (434), який, користуючись верховною владою в Грузинській Церкві, мав задум непомітно ввести в неї аріанство і з цією метою змінював помалу її стародавні обряди і постанови на нові, відповідні з духом єресі, намагався тіснити і чинити тісно тих, у яких помічав особливу прихильність до православ'я, і, нарешті, бажаючи, мабуть, лише дати малоосвіченим пастирям керівництво вивчення істоти істинної віри, виклав свої блюзнірські думки на письмі і запропонував їх у загальне вживання. Не попустив, однак, Господь і цьому нечестивцю побачити виконання його задумів: його підступність було незабаром викрито, вчення віддано анафемі, і сам він, позбавлений влади, відлучений від Церкви. Не раз намагалися проникнути в Грузію й інші брехні і лжевчення, як-то: єресь Петра Фуллона, який проповідував, що треба додавати до Трисвятої пісні розпнайся за нас, брехня албанців, що спочатку (прибл. 650 р.) з'явилися в Алунії і училися з Албанії. єретиків сирійських; нарешті, єресь монофізитів, які, вторгнувшись підступністю та обманом до Церкви Вірменської, думали також захопити за собою і мешканців Іверії. Але все марно: проти першої єресі був у Грузії Собор пастирів, який урочисто її засудив; проти другої пастирі озброїлися мечем Слова Божого, царі – всією своєю владою, народ – явною огидою; третю зрадив анафемі католикос Кіріон, заборонивши притому своїм пасом будь-яке спілкування з заблудлими. Дотримуючись таким чином у всій чистоті та неушкодженості православної віри отців, за всіх смут і лих упродовж століть народ грузинський умів дотримуватися в собі й благочестя, якому іноді мимоволі віддавали справедливість навіть іноплемінні спостерігачі. «Іверці, – зауважує в одному місці грек Прокопій, – це найкращі з усіх християн, яких тільки ми знаємо, і найсуворіші охоронці законів та постанов православ'я». Понад сторіччя Церква Іверська перебувала залежно від Антіохійського патріарха і головні ієрархи її титулувалися лише архієпископами. Але з 457 р., отримавши назву католикосів всієї Іверії, вони помалу затвердили за собою всі права незалежного (αυτοκέφαλος) управління своєю Церквою, особливо відколи висловили на це свою згоду Константинопольський патріарх Євтихій та імператор Юстиніан. Втім, у справах найважливіших, що стосувалися істоти віри, католикоси Іверські ставилися і після цього до Цареградського патріарха та імператора, як вчинив, наприклад, у 597 р. католикос Киріон з нагоди змагань своїх з вірменськими пастирями про Халкідонський Собор. До складу Церкви Іверської з самого її заснування, крім іверців, входили жителі Абхазії, Колхіди, чи нинішньої Мінгрелії та Кавказу. згодом абхазці і колхідці часом відділялися від неї і мали своїх самостійних (αυτοκέφαλος) ієрархів, перші – у місті Севастополісі, останні – у місті Фазіді; втім, отже ці обидва католикоси перебували під веденням грецьких пастиреначальников. Це траплялося частиною внаслідок політичного відділення Абхазії та Колхіди від Іверії та поширення над двома першими країнами верховної влади грецьких імператорів, які містили в них для цього кілька своїх укріплень, частину ж тому, що як багато абхазців, так і багато жителів Колхіди, сван і лаім, звернені до християн Юстиніаном, який притому для тих і для інших влаштовував чи оновлював храми та монастирі та надсилав грецьких священиків. Що ж до кавказьких горян, то через нестачу освічених пастирів християнських, по підступах перських магів і по невпинних політичних смутах ці дикуни не тільки відпали від Церкви Іверської, але майже зовсім потроху втратили святу віру. Були, втім, випадки, коли Церква Грузинська, заспокоєна від власних хвилювань, простягала свою турботливість і на заблукалих синів Кавказу і не раз знову повертала їх у свої матюки. Тому християнство підтримувалося між ними в деяких місцях ще кілька століть, бо відомо, що в тринадцятому столітті на одному з Константинопольських Соборів був присутній єпископ Кавказький, а на іншому в 1317 р. засідав митрополит Кавказький. Цим закінчимо ми короткий огляд своїх початків Христової Церкви в нинішніх межах нашої вітчизни до утворення її в самобутнє царство. Найголовніші висновки, до яких він привів нас, є такі: 1) Свята віра посіяна в межах нинішньої Росії ще в століття апостольський і самими апостолами, але цілком почала утверджуватись не раніше як з четвертого століття, і до того ж тільки в південних краях наших - Новоросійському, Кавказькому та Закавказькому. У цей час принесено її до нас із сусідньої Греції, переважно з Царяграда, за сприяння тамтешніх імператорів і патріархів. 2) З часу затвердження свого у нас свята віра поширилася і процвіла найбільше в нинішньому нашому Закавказзі, де в двох особливих царствах існували дві досить упорядковані Церкви, з яких кожна вважала в собі цілі десятки, якщо не сотні, єпархій, тоді як в Новоросійському краї їх було тільки. Причиною тому була велика близькість Закавказзя до християнської Греції, але особливо його політичний стан. У Закавказзі, у царстві Грузинському та Вірменському, жителі були з'єднані між собою владою своїх государів, які, самі прийнявши християнство, зручно вже могли сприяти поширенню та процвітанню його між своїми підданими; навпаки, в давній Скіфії, і Сарматії, і взагалі на всьому просторі землі Руської не було подібних влаштованих царств: окремо жили тут грецькі переселенці, окремими ордами кочували з місця на місце скіфи і сармати, окремими племенами мешкали і жителі осілі. 3) Усі майже головні первосвятителі єпархій, що існували в наших країнах, раніше чи пізніше придбали собі ім'я і права незалежних (αυτοκέφαλος). Незважаючи на це, всі вони внаслідок прийняття місцевими мешканцями християнства з Греції і, зокрема, з Візантії, а з іншого боку, тримаючись правил Халкідонського Собору (за винятком одного католикоса Вірменського з певного часу), визнавали над собою, хоча різною мірою, духовну владу деяких ієрархів Грецьких, і переважно Візантій; отже, і тодішню Церкву Російську, чи яка була в межах нинішньої Росії, можна назвати, як і справжню, дочку Церкви Східної, і особливо Константинопольської. 4) Внаслідок такого зв'язку, а частково і за схожістю обставин, усе, що відбувалося тоді в Грецькій Церкві, повторювалося й у нас між християнами. Там були спочатку гоніння на віруючих – ці гоніння з усією своєю силою неодноразово відбувалися і в наших межах; там були одна за одною єресі та розколи – багато хто з них проникав і до нас; там проти єресей і розколів і взагалі для благоустрою Церкви бували Собори – у цих Соборах нерідко брали безпосередню участь і пастирі з наших країн. Там і тут було одне християнське життя та досконале співчуття. 5) У числі християн, що жили в давній Скіфії та Сарматії, ймовірно, були і наші предки слов'яни, бо безсумнівно, що вони були головними корінними і постійними місцевими мешканцями; хоча цілком ясного і прямого свідчення про християнство цих слов'ян ми маємо. Як не цікаві для нас усі подані відомості про найдавніший стан християнської віри в рідних країнах наших, між народами, яких нащадки суть нині наші брати в сенсі політичному, – а багато брати і в сенсі духовному, будучи чадами однієї й тієї ж матері – Православної Церкви, – але не можна не зізнатися, що особливої, серцевої... розумі, стежачи думкою за ходом тодішніх церковних подій в нинішніх межах наших, мимоволі відчуваєш, що самої Росії в цих російських межах тоді ще не було - не було того, чим переважно і споріднені вони нам, і дорогоцінні. Але наступила, нарешті, епоха, пам'ятна для всієї північно-східної Європи. З політичного хаосу, що хвилювався цілі століття на її незмірних просторах, за манією творчої правиці Вишнього виникло нове царство, яке, під керівництвом тієї ж всевлаштовує правиці минули період свого поступового утворення, досягло нині найбільшої могутності і обіймає собою своє ім'ям і владою. Ця епоха – 862; це царство - царство Російське, наша славна вітчизна! Звідси на ньому переважно ми зосередимо всю свою увагу; звідси головне наше завдання – стежити, як насаджувалась і насаджена свята віра власне у нас, між нашими предками, доки не утвердилася остаточно Православна Церква Христова у нашій вітчизні. Частина друга. Історія християнства власне в царстві російському до походження російської Церкви за рівноапостольного князя Володимира У руці Господні влада землі, і потрібного збудує під час на ній. Благословенний Господь Ісус Христос, Що злюби нові люди, Руську землю, просвітлю хрещенням святим. Лаврентіївський літопис. С. 83 Зазвичай у нас налічують до п'яти епох у великій справі освіти Росії євангелією – до п'яти хрещень. Першою епохою визнається проповідь святого апостола Андрія у наших країнах; другою – проповідь слов'янських апостолів Кирила і Мефодія в Болгарії та Моравії та особливо найважливіша праця їх – переклад Святого Письма та богослужбових книг на слов'янську мову; третього – хрещення перших князів київських Аскольда та Діра; четвертою – хрещення великої княгині Ольги; п'ятою та остаточною – хрещення великого князя Володимира. Цьому простому і природному поділу підемо і ми, за винятком тільки проповіді святого апостола Андрія, про яку – оскільки вона стосувалася власне країн Росії, а не царства Російського, що згодом з'явилося, – ми вже згадали у своєму місці. І перш за все скажемо про переклад Святого Письма і богослужбових книг на слов'янську мову, скажімо тому, що хоча цей переклад здійснений не в нас, але він так само належить і нам, як іншим нашим братам-слов'янам, для яких спочатку досконалий; він належить нам нині навіть більше, ніж багатьом із них, котрі, будучи відкинуті від Церкви православної, давно вже позбавлені щастя чути богослужіння рідною мовою; скажімо насамперед тому, що цей переклад здійснений у той самий час, коли в новостворене царство ледве починали проникати перші промені святої віри, і, безперечно, став кращим запобіжним засобом до якнайшвидшого поширення її в нашій вітчизні. Це дослідження послужить на кшталт переходу від колишньої частини нашого твору до справжньої і складе найприродніше до неї вступ. Потім уже по порядку розглянемо хрещення перших князів київських – Аскольда та Діра – та стан християнства у нашій вітчизні з цієї епохи до великої княгині Ольги. Далі – хрещення великої княгині Ольги та стан християнства у нас до великого князя Володимира. Нарешті – хрещення самого великого Володимира до повної освіти православної Церкви в нашій вітчизні, яка відтоді вже безперервно існує до нашого часу. Глава I. Переклад Святого Письма та богослужбових книг слов'янською мовою. Вдивляючись у цю велику подію, яка звернула на себе в наші дні особливо справедливу увагу вчених, необхідно відчуваєш, що тут визначне для нас все: і обставини події, і сама подія, і її наслідки. I. Обставини події. При огляді обставин перше питання і найважливіше питання про час, коли започатковано цей славний переклад. Не приховуватимемо, що є деякі причини здогадуватися про існування у слов'ян будь-якого перекладу біблійних і богослужбових книг ще до святих Кирила і Мефодія – лише причини, на нашу думку, маловажливі і зовсім не переконливі. Така, по-перше, думка, що слов'яни з давніх-давен були знайомі з християнством, що багато з них могли прийняти святу віру як у межах нашої вітчизни, мешкаючи там, де знаходилися єпархії стародавньої Скіфії і стародавньої Сарматії, так особливо в межах Грецької імперії, мешкаючи у Фракії. перших століть і звідки нерідко були слов'яни для зайняття найважливіших посад у Константинополі, навіть на кафедрі патріаршів і на імператорському престолі, - думка, що отримує собі нове підкріплення від того, що слов'яни були знайомі з християнством за настановою такої Церкви, яка не тільки ніколи не мала звичаю. Божа їхня мова вітчизняна, навпаки, завжди в тому їм сприяла, як показують досліди Її щодо готів, грузинів, вірменів та інших. Але що з усього цього випливає? Не більше як тільки те, що слов'яни здавна могли мати у себе переклад священних книг рідною мовою. Могли мати, безперечно, – скаже всякий розважливий, – але могли й не мати або за нестачею людей, які в змозі були зробити таку працю, або тому, що, входячи до складу єпархій, де і пасомі, і пастирі були переважно греки, необхідно мали користуватися священними книгами як грецькою мовою, чи з інших. А щоб слов'яни становили тоді десь хоча б одну суто слов'янську єпархію, цього ще ніхто не довів. Сюди ж належать високі достоїнства слов'янської мови в перекладі Святого Письма, що належить святим Кирилу і Мефодію, такі достоїнства, які роблять майже неймовірним, щоб такій досконалій праці слов'янських апостолів не передувало кілька інших, менш вдалих спроб, щоб у мові народу грубі і обороти для вираження найвищих істин Божественного Одкровення. Але й проти цього досить помітити: а) що слов'янська мова і народ були здавна зовсім не такі грубі й неосвічені, як їх зазвичай уявляють, наслідуючи свідчення марнославних греків, які любили величати тільки себе освіченою нацією, а всі інші народи варварами, б) що слов'яни з давніх часів могли мати рисами, різами, грецьким або латинським алфавітом, якщо тільки не мали і власних літер, а головне, в) що святі Кирило і Мефодій, що переклали слов'янською промовою Слово Боже, знали в повній досконалості слов'янську мову. І зовсім немає ніякої необхідності припускати для цього будь-які спроби такого роду. Очевидно, деякий натяк на існування у слов'ян будь-якого перекладу біблійних і богослужбових книг до Кирила і Мефодія дають наступні слова Чорнорізця Храбра: «Передуже словене не ім'я книг, але чр'тами і різьми чтеху і гадаху погані; хрестившись же, римськими і грецькими письмени потребував писати - словенська мова не влаштована; і тако беша багато літа». Питається, чому це слов'яни, які в язичництві задовольнялися рисами і різами, раптом відчули потребу в кращих літерах, як тільки прийняли християнську віру, і на що це внаслідок відчутної ними потреби вживали вони римські та грецькі письмена багато літа? Очевидно, що причину такої зміни найприродніше шукати в самому християнстві – у тому новому вченні, яке слов'яни прийняли і яке хотіли мати своєю мовою і що для цього, отже, вони й вживали латинські та грецькі літери. Але ж сам Чорнорізець Хоробр зовсім підриває всі подібні ворожіння про стародавній слов'янський переклад Святого Письма, коли каже далі: «Аще впитай словенські букарі, говорячи: хто ви письмена створив їсти, чи кніти переклав? То веди, і відповісти речуть: святі Костянтин Філософ, нарицаемими Кирило, т нам письмена сотвори і книги додай, і Мефодія, брат його ». Могли б ми привести тут ще свідчення святого Золотоуста, що у скіфів і сарматів був уже й у його дні переклад Святого Письма або вчення апостольського їхньою рідною мовою. Але хто нам доручиться, що під цими скіфами та сарматами святий отець розумів власне тих, які мешкали в наших південних межах, а не взагалі варварів, з яких багато хто на той час справді вже був освічений християнством і мали Слово Боже своєю мовою, якими є готи, грузини та інші? Хто нас запевнить, що й наших, точно, скіфів і сарматів розумів святий отець, то під цими іменами треба розуміти неодмінно слов'ян, а чи не інші племена, які мешкали в межах росіян? Нарешті, найважливіше, мабуть, свідчення про існування у слов'ян якогось перекладу принаймні двох священних книг – Євангелія та Псалтирі – ще до святого Кирила є найдавнішим життям самого Кирила, написане одним з його сучасників і найближчих учнів. У житії розповідається, що, зупинившись у Корсуні на шляху своєму до хозарів, святий Кирило насамперед «навчися ту жидівській бесіді та книгам»; потім навчився мови самарянського: «Самарянин якийсь ту живе і, приходячи до нього, здобувся з ним, і принесе самаранські книги, і показу йому, і попроси я у нього Філософ, зачинися в храмі, на молитву поклади, і від Бога розум прийми, честі нача книги біс по; нарешті, так само навчився і мови російській: «Знайдіть ту Євангеліє і Псалтир російськими письменами писано, і людину набуде того, що говорить тою бесідою, і бесіда з ним, і силу мови приймати, своїй бесіді прикладаючи різні письмена, гласнаа і згласна, і до Бога молить і мнози ся йому дивля». З цих слів біографа, який міг бути супутником святого Кирила і свідком описуваних подій або міг чути про них від самого Кирила, очевидно, що тоді існували вже якісь російські письмена та російські книги – Євангеліє та Псалтир. Але разом очевидно і те, що святий Кирило спочатку не розумів ні цих російських письмен, ні російських книг, як раніше не розумів книг самарянських, що він став розуміти російські письмена і читати російські книги тільки за допомогою людини, яка говорила російською бесідою і пояснила йому силу мови, і, застосовуючи сам російські літери, голосні і згодні. головне - став розуміти російські письмена і читати російські книги за допомогою Божої, як раніше став читати самарянські книги. Одна вже ця обставина, що святий Кирило, знавець слов'янської мови, спочатку не розумів ні російських письмен, ні російських книг, призводить до сумніву, чи вони були слов'янські. З подальшої розповіді того ж біографа Кириллова відкривається, що сам Кирило, який дізнався тепер російські письмена та російське Євангеліє з Псалтирю, зовсім не визнавав їх за слов'янські. Коли після повернення Кирила від хозар, цар почав посилати його до морава, одного з слов'янських племен, Кирило відповідав: «Радий іду там, аще ймуть літери в мову свою». Чи міг так казати святий чоловік, якби визнавав відомі йому російські літери за слов'янські? Коли цар услід за тим сказав, що ні дід його, ні батько, ні багато інших не знайшли слов'янських літер, скільки не шукали, і радив Кирилу просити допомоги від Бога, то «Філософ, за звичаєм, на молитву ся наклади і з інеми поспішники; скоріше я йому Бог яви, і тоді склади письмена, і поча розмову писати євангельську: одверни слово... і інша». Якби Кирило визнавав відомі йому російські письмена та російське Євангеліє за слов'янські, то навіщо він винайшов нові слов'янські письмена і знову почав перекладати слов'янською мовою Євангеліє, а чи не скористався колишніми, готовими? Та й сам біограф Кирилів, що жив до кінця IX ст., коли Російська держава щойно утворилася і ім'я Русі як слов'янського царства ще не стало загальновідомим, не міг розуміти під російськими письменами і книгами слов'янські, або слов'яно-російські, а назвав їх росіянами, можливо, тому тільки, що так назвав. Що ж таке були ці російські письмена та книги? Нам здається справедливою здогад Шафарика, що це були письмена та книги готські. Готи, як відомо, вважалися одним із народів варязьких, подібно шведам і варягам-русі, і були ним одноплемінні. Багато готів ще до кінця другого століття переселилися з поморія Балтійського до Чорного моря і Дунаю, а згодом і за Дунай і тут, мешкаючи протягом століть разом зі слов'янами, повідомили їм чимало своїх готських слів, а від них запозичили в свою мову чимало слов'янських слів. Тут же в IV ст., після прийняття готами християнства, єпископ Ульфіла винайшов для них письмена і переклав Писання. Невелика колонія цих готовий з кінця V ст. оселилася в Криму, в області Дорі, неподалік Корсуня і мала тут своїх ієрархів і, зрозуміло, свої священні книги. До цих готів, як до своїх одноплемінників природно, могли заходити варяго-руси, які так часто подорожували в IX ст. водяним шляхом через Корсунь до Царгорода у справах торгівлі та на службу до імператорів і нерідко приймали там святе хрещення. Один з подібних русів, чи випадково перебував у Корсуні, коли прибув туди святий Кирило Філософ, чи постійно там жив (а в Корсуні жило на той час багато прибульців), і міг мати у себе готське Євангеліє і Псалтир і називати їх, як йому цілком зрозумілі, своїми, російськими книгами. Кирило тим легше міг вивчити тоді й зрозуміти готське Євангеліє, що в ньому, як ми вже помічали, знаходилося чимало слов'янських слів. На підтвердження викладеної нами здогадки можна вказати на той безперечний історичний факт, що святий Кирило справді вивчив колись готську мову, мав у себе під руками готське Євангеліє та користувався ним. Бо «при звірі стародавнього слов'янського перекладу (вчиненого святим Кирилом) і з небагатьма досі вцілілими уривками готського перекладу, – свідчить один учений, – у слов'янському нам відкрилося дуже багато тих самих готських слів і в тих же місцях, як і в перекладі Ульфіли». Після цього чи не розумніше відмовитися одного разу назавжди від спокусливої ​​думки, ніби був у слов'ян ще з перших століть якийсь переклад хоч деяких книг священних? Все, що можна вигадати на користь її, очевидно, веде тільки до припущень і до того ж дуже хитких, не представляючи жодного прямого доказу. Тим часом, з іншого боку, є рішучі докази, які кажуть, що переклад Святого Письма і богослужбових книг слов'янською мовою вперше здійснено саме в другій половині дев'ятого століття Костянтином, у чернецтві Кирилом, і Мефодієм. Дотепер уціліли, хоч у пізніших списках, сучасні життєписи цих святих братів, складені їхніми учнями. І що? В обох життєписах видається, що першими винахідниками слов'янських літер, першими прокладачами священних книг на слов'янську мову, першими вчителями словенської були святі Кирило і Мефодій. У житії святого Кирила, крім того що нами наведено вище про винахід їм слов'янських букв і переклад Євангелія, розповідається далі, що цар грецький Михайло послав з Кирилом до Ростислава, князя моравського, єпистолія і в ній писав: створи й нині, в наші літа, явлю літери у вашу мову, якого не було б дано, та й ви причитаєтеся великих язицех, що славлять Бога своєю мовою», а ще далі говориться, що святий Кирило, прибувши до морава, «незабаром ся весь церковний чин переклади». Так само і життя святого Мефодія свідчить, що коли цар посилав його зі святим Кирилом у Моравію, то вони «на молитву ся наложиста, та ту яви Бог Філософу словеньські книги, і аби влаштувавши письмена і бесіду постав, дороги сяять моравського». Збереглася також «Похвала» святому Кирилу, складена одним із учнів його, Климентом єпископом, який говорить у ній про свого вчителя: «Преложи і весь церковний статут відгрецького на словенську мову... всім бо мовою сокровенні таємниці у звивах словесних розумно сповідаючи, оповідання. Вціліли і ще два стільки ж сучасні свідчення, залишені вже не учнями слов'янських апостолів, а людьми сторонніми, які, однак, могли мати про них найточніші відомості. Перше належить папі Іоанну VIII і знаходиться в буллах його до святого Мефодія від 879 р. і до богемського короля Святополка від 880 р.; тут не тільки згадується про словенські письмена, винайдені якимсь філософом Костянтином, про літургію, святе Євангелії і божественні читання зі Старого і Нового Завіту слов'янською мовою, але разом висловлюється думка, що все це почало б тільки за Святого Полука, що питання про слов'янство було тоді за слов'янським, що питання про слов'ян за те, що було тоді за слов'янським нечуване нововведення вороги святого Мефодія звинувачували його перед папським престолом. Друге свідчення знаходиться в записці невідомого «Про звернення каринтійців», складеної в 873 р., в якій оповідається, що святий Мефодій, винайшовши знову слов'янські літери і замінюючи ними літери і мову латинську, а через них витісняючи і римське вчення, принизив в очах мовою; і так само, як у буллах папи Іоанна, видається все це нововведенням. Таке ж свідчення про святих Кирила і Мефодії як перших винуватців слов'янської азбуки та слов'янського перекладу священних книг знаходимо 1) у Пролозі Іоанна, екзарха Болгарського, до перекладеного ним Богослов'я святого Іоанна Дамаскіна на початку Х ст. Філософ річка, багато праці прия, строя письмена словенських книг, і від Євангелія і Апостола викладаючи обер: елікоже досягне живий у світі цим тьменьем, толикоже поклади ... »- і потім розповідає, як після смерті брата святий Мефодій переклав і все Свято. 2) У «Сказанні про письмена» Чорнорізця Храбра, який нам уже відомий і відноситься до першої чверті Х ст. 3) У житії Климента, єпископа Болгарського, учня слов'янських апостолів, написаному невдовзі після смерті (27 липня 916 р.). одним із його учнів. Тут говориться про святих Кирила і Мефодії: «Вони ревно викладали вчительське слово еллінською мовою і багатьох залучили до своєї мудрості. Але як слов'янське плем'я, чи болгарське, не розуміло писань, викладених еллінською мовою, то святі мужі вважали це за велике зло... Що ж вони роблять? Звертаються до Утішителя, від якого виходить обдарування мов і сила слова... І справді, отримавши це жадане обдарування вони винаходять слов'янські письмена, перекладають богодухові писання з еллінської мови на болгарську і намагаються передати здібним зі своїх учнів божественні настанови. І чимало було таких, котрі пили від джерела їхнього вчення. З них обраними та вождями всього сонму були: Горазд, Климент, Наум, Ангеларій та Сава». І далі: «Кирилл, ніби йому призначено було перебувати в плоті на стільки часу, щоб винайти письмена і переказати писання, переселяється до Бога...». 4) У похвальному слові святим Кирилу і Мефодію, яке, якщо й не може бути незаперечно засвоєно учневі їхнього Климента Болгарського, принаймні з'явилося в XI або навіть у Х ст. Бо у списку XII ст. воно збереглося й досі під наступною назвою: «Слово похвально на згадку святими і преславними учителями словенську мову, що зробила письмена йому, поклала нові і ветхий закон в мову їх, блаженному Кирилу і архієпископу Паноньску. У самому слові автор звертається до слов'янських апостолів з наступними словами: «Закон Божий суто переклала, в нову мову предаста, письмена створила йому ... не на тугій підставі свою справу гадаюча, н знову письмена вображаша і звершиста в мову нов. країни, що благовістить слово Боже в мову нову, і весь церковний закон переклала від грецької, у свої їм мову зраджує... в західних же країнах, Паноньстех і Моравських країнах як сонце вссіяла, мороку гріховна відганяла вченими і просвітиста літерами. Зайвим вважаємо наводити свідчення інших письменників XI, XII та наступних століть. А зауважимо лише, що думка про святих Кирила і Мефодії як перших прекладачі Слова Божого і богослужбових книг слов'янською мовою була у всі віки одностайно прийнята всіма слов'янами; вона стала, можна сказати, одним із найсвятіших переказів слов'янської Церкви, яку з благоговінням передавали отці дітям як дорогоцінну святиню. Для нас, зокрема, росіян у часі перекладу святими Кирилом і Мефодієм священних книг слов'янською мовою визначне ще те, що воно на початку свого чи не точно збігається з часом заснування нашої вітчизни. Збереглося Оповідь про здобуття мощів святого Климента, папи Римського, написане, ймовірно, самим святим Кирилом Філософом і, безсумнівно, очевидцем і одним із найголовніших учасників події. У назві цієї Оповіді зазначено, що здобуття мощей відбулося в 861 р. А як з житія святого Кирила відомо, що він переконав Херсонського архієпископа знайти мощі Климентові під час своєї подорожі до хазар, і що незабаром після повернення від хозарів він повинен був іти. слов'янські письмена, і почав переклад Євангелія, можна припустити, що остання подія могла бути саме у 862 р. В іншому оповіді про мощі святого Климента, написаному сучасником святого Кирила Філософа латинською мовою (або в так званій Італійській легенді), йдеться, що святі Кирило і Мефодій, прибувши в Моравію, подвизалися тут чотири з половиною роки, потім на вимогу папи Миколи I відправилися в Рим. його Адріаном II, який, як відомо, вступив на святительський престол 14 грудня 867 р. Звідси справедливо укладають, що час прибуття солунських братів до Моравії треба вважати в перших місяцях 863 р. Але оскільки святі Кирило і Мефодій винайшли слов'янську азбуку і почали переклад відправленням своїм до Моравії, то й можна відносити початок перекладу священних книг до 862 р., коли почалося Царство Руське. Друге, хоч уже не так важливе, питання щодо обставин розгляду нами перекладу священних книг, є питання про місце цієї великої праці. Початок його з достатньою обґрунтованістю треба вважати ще в Константинополі, як свідчить найдавніший життєпис святого Кирила і як дуже природно мало статися. Але де його продовжено, де здійснено? Про це відомі нам свідчення говорять не зовсім згідно. За одними, святі брати трудилися тільки в Моравії, куди вони були запрошені тамтешніми князями Ростиславом, Святополком і Коцелом; за іншими – спершу у Болгарії, потім у Моравії; по-третє – навпаки, з Моравії вже приходили і до Болгарії. Всі ці звістки, втім, одне одного не виключають, а лише доповнюють та пояснюють. Правда, що святі Кирило і Мефодій випитані були у грецького імператора Михайла безпосередньо князями моравськими і не були нарочито запрошені в Болгарію, але, вирушивши в Моравію, на шляху своєму спершу звернули болгарів, як і говорять деякі свідчення. Цілком також природно й те, що ці слов'янські апостоли, особливо Мефодій після смерті брата, протягом перебування свого в Моравії могли знову відвідувати і дійсно відвідували звернених ними болгарів для більшого утвердження їх у вірі, як і свідчить біограф Климента. Але, принаймні, слід припустити, що святі брати звернули християнству не одних моравів, а й болгар, і до того ж болгар раніше, бо ця думка підтверджується і великою кількістю свідчень порівняно з іншими думками, і важливістю деяких із цих свідчень, і тим, як побачимо далі, що на перекладі святих. Отже, можна думати, що цей переклад, розпочатий у Константинополі, продовжено в Болгарії, а закінчено вже в Моравії, де дуже довго був архієпископом святий Мефодій, якому належить це закінчення. Ще кілька питань стосуються власне осіб, які брали участь у перекладі священних книг мовою слов'янською. І – 1) Хто були родом святі Кирило та Мефодій? Здавна вкорінилася думка, що вони були родом греки з міста Солуня, де їхній батько Лев проходив дуже важливу військову посаду. Нещодавно з'явилася інша думка, що вони були чистими слов'янами. Підставою першої думки є те, що в деяких стародавніх оповідях святі Кирило і Мефодій називаються греками або римлянами, і одне з таких оповідань належить навіть їхньому сучасникові. Але відомо, що цими іменами часто називалися не одні природні греки чи римляни, а взагалі всі, хто був під владою Царгорода – нового Риму, хоч би якого племені був; отже, могли називатися і корінні слов'яни, які безсумнівно жили на той час на околицях Солуня, батьківщини святих Кирила і Мефодія. Крім того, у багатьох інших звістках про солунських братів вони аж ніяк не називаються греками чи римлянами, а в легенді про богемську княгиню Людмилу навіть говориться, що святий Кирило був навчений мовами грецької та латинської. На підтвердження думки про слов'янське походження солунських братів вказують на найменування святого Мефодія прямо слов'янином в одному латинському свідоцтві XIII ст., на найменування святого Кирила болгарином у сербському Сінаксарі XV ст. і на слова імператора Михаїла, які вимовив він до святих братів, посилаючи їх до Моравії: «Ви бо еста селунина, та селуняни всі чисто словенські розмовляють». Але два перші свідчення не можуть мати рішучої сили як надто пізні, а слова імператора висловлюють лише, що всі солуняни говорять суто слов'янською, а не те, ніби всі солуняни суть слов'яни. Тому, нам здається, колишню думку про походження солунських братів треба віддати перевагу; принаймні греком називає святого Кирила один із його сучасників. 2) Чи обидва святі брати брали участь у перекладі священних книг? І якщо обидва, то хто з них попрацював більше? І чи не мали вони у себе якихось помічників? Є свідчення, які приписують усю працю одному святому Кирилу, не згадуючи про його брата; є інші, які, хоч не так ясно, говорять у цьому випадку про одного святого Мефодії; і є треті свідчення - найбільша частина, і до того ж найважливіші за давниною, - які говорять разом про те й інше. Не може бути сумніву, що святі Кирило і Мефодій були обома учасниками перекладу... Хто ж більше? За словами Іоанна, екзарха Болгарського, святий Кирило Філософ переклав лише вибір з Євангелій та Апостола, тобто денні читання на весь рік, і помер, а все інше зробив уже після смерті його святий Мефодій. За давнім Паннонським житієм останнього і Несторового літопису, святий Мефодій працював і разом із братом своїм, поклавши з ним Псалтир, Євангеліє з Апостолом та обраними службами церковними, і після смерті брата, переклавши все Писання. Отже, всупереч загальноприйнятій думці, набагато справедливіше було б позначати велику працю слов'янських апостолів ім'ям святого Мефодія, ніж ім'ям одного святого Кирила. З деяких свідчень дізнаємося також, що солунські брати мали помічників у перекладі священних книг. Сучасний життєописувач святого Кирила зауважує, що він, наважившись йти на проповідь до морава, ще в Константинополі «з інеми поспішники склади письмена і почав розмову писати Євангельську». А життєописатель святого Мефодія каже, що він, від «своїх учнів посади два попи скорописця зело, переклади у вся книжки сповни», звістка, яку повторює потім у Російському тимчасовому віці і преподобний Нестор. Нарешті, в одній болгарській легенді збереглися навіть імена деяких осіб, які були підручниками слов'янських апостолів під час перекладу книг священних. Ці особи називалися Наум, Клим, Сава, Ангеларій і Еразм і, подібно до святих Кирила і Мефодія, досі славляться в Болгарії під ім'ям болгарських книжників. Дуже зрозуміло, звідки могли знайтися такі підручники: їх, між іншим, утворили для себе самі слов'янські першовчителі з тих численних учнів, яких поспішили зібрати навколо себе, як тільки прийшли в землю моравську і з яких деякі згодом з'явилися гідними наступниками їх на степенях ієрарських і Церкви. 3) Який Церкві: чи православної Східної чи Римської – слов'яни зобов'язані своїми першоучителями у вірі, а отже, і найважливішою працею їх – перекладом біблійних та богослужбових книг на мову слов'янську? Без жодного сумніву. Церква православна, попри думку деяких західних учених. Бо, по-перше, не тільки в слов'янських, а й у римських стародавніх оповідях ясно оповідається, що Ростислав, князь моравський, надсилав посольство саме до грецького імператора Михайла просити вчителя, який би навчив моравів читати божественні книги рідною мовою, і що слідом за тем Кирило і Мефодій, тим часом як ні в одному стародавньому акті, ні латинському, ні слов'янському, не говориться ні слова чогось подібного до Риму і папи. По-друге, самий переклад Слова Божого на мову слов'янську, варварську, саме відправлення божественних служб цією мовою ясно показують, що така справа могла бути здійснена тільки за благословенням Церкви Східної, а зовсім не Західної, яка вже й тоді мала звичай не дозволяти цього язичникам, що зверталися. Та й що як не відданість святих Кирила та Мефодія Грецької православної Церкви була головною причиною різних заворушень проти них з боку римо-католицьких єпископів Паннонії? За що хотіли обмовити слов'янських апостолів перед народом і перед татом у неправослав'ї? Навіщо первосвященик Римський вимагав їх до своєї столиці? І якщо спочатку, бажаючи залучити до себе святих проповідників, а через них утримати за собою Моравію, він дозволив їм богослужіння слов'янською мовою, то хіба незабаром потім не було висловлено на цю досконалу заборону, хіба сам Мефодій не оголошений єретиком? Даремно намагаються уявити неймовірним, щоб моравські князі, які були у духовній залежності від римської тіари, – оскільки в Моравії вже поширене було християнство західними Зальцбурзькими єпископами – могли просити собі вчителя від греків. Неймовірного тут нічого немає: ця залежність аж ніяк не тяглася до стиснення свободи. Князі захотіли мати у себе таких вчителів, які б пояснювали народу слов'янському Слово Боже зрозумілою для нього мовою, і вони, знаючи з досвіду, що не отримати їм бажаного з Риму, звідки приходили в країну їхні священики завжди з латинською Біблією, за потребою мали звернутися з проханням. Може статися, що через таке зближення з Грецією моравські князі сподівалися отримати ще від неї допомогу проти німецьких государів, з якими перебували тоді в розбраті. Даремно також вказують на те ставлення, в якому перебували святий Кирило і Мефодій до Римського первосвященика, на їхнє довільне підпорядкування йому та на його заступництво їхньої проповіді. І слов'янські апостоли, за християнським розсудливістю, повинні були звернутися до цього первосвященика зі своєю покорою для власного успіху, тому що Моравія перебувала тоді під його владою, і владика Рима знайшов себе змушеним заступатися їм для власного ж успіху, щоб утримати у своєму підпорядкуванні моравів, які так полюбили. Не слід забувати і те, що відпадання Римської Церкви від Церкви вселенської тоді ще цілком не відбулося; тодішній папа Іван VIII був навіть у дружніх зносинах з Царгородським патріархом Фотієм, а отже, поїздки святих Кирила і Мефодія до Риму та їх покірність папі аж ніяк не могли здаватися зрадою православної Церкви Константинопольської та свідченням їхньої прихильності до Церкви Риму. Даремно, нарешті, посилюються довести, що святі Кирило і Мефодій, хоча ввели у слов'ян богослужіння слов'янською мовою, але нібито за обрядами не Грецької, а Римської Церкви. Це спростовується свідченнями західних документів. У 967 р. Папа, стверджуючи в Празі римсько-католицьке єпископство, наказав, щоб божественна служба була відправлена ​​не за обрядами Болгарської, або Руської Церкви, також не за звичаєм слов'янської мови, а за статутами римсько-католицької віри. Чи не явний це знак, що обряди Болгарської Церкви, заснованої Кирилом і Мефодієм, були зовсім не римські? Діоклейський священик (1161) каже, що найсвятіший чоловік Костянтин ввів у слов'ян здійснення літургії за звичаєм греків (more Graecorum). Вся римська обрядовість, яку тільки могли допустити, якщо ще допустили, святі Кирило і Мефодій, при здійсненні богослужіння для освічених ними моравів обмежувалася тим, що на літургії спочатку читані були Апостол і Євангеліє мовою латинською, а потім від слов'янської, бо тільки для них важливо, священнодійство. Якщо Іоан VIII каже, що, запитавши Мефодія в присутності інших єпископів, чи вірить він у Символ віри Православної віри і співає його на літургії, як навчає Римська Церква і як затверджено на шести Вселенських Соборах, він отримав від нього ствердну відповідь, то тут немає нічого суперечливого, тому що на Вселенських Соборах Символ був затверджений так само, як Православна Церква досі дотримувалася, без додавання Filioque (і від Сина), і це доповнення ще не було введено в Символ самою Римською Церквою. Тому в очах папи святитель Мефодій, природно, мав виглядати правовірним і справжнім архіпастирем. Нарешті, найвідчутнішим доказом того, як православно вірували і навчали слов'ян їхні незабутні перші вчителі, є Письмо про праву віру, збережене в одному рукописі, яке вивчав Костянтин блаженний філософ, учитель Бозе словенської мови. Найдивовижнішим тут є те, що про Святого Духа сказано навмисне проти папістів: Вірую... і в єдиного Духа Святого, від єдиного Бога Отця, що виходить; від єдиного - додаток, якого в колишніх сповіданнях східних не зустрічається. Набагато важливішими є для нас питання, що стосуються самого перекладу біблійних і богослужбових книг на слов'янську мову, питання: 1) про те, що – які, власне, з цих книг перекладені святим Кирилом і Мефодієм, та 2) про те, як – з якої мови та на яку зі слов'янських прислівників вони перекладені. Зупинимося насамперед на книгах богослужбових, тому що ними спочатку і зайнялися слов'янські апостоли, переклавши з книг Святого Письма вперше тільки ті, які вживаються при богослужінні. У Паннонському житії святого Кирила, сучасному йому, говориться, що, прибувши з братом своїм до Моравії, він незабаром переклав увесь церковний чин і навчив своїх учнів. В одній не менш давній латинській легенді оповідається, що, пробувши в Моравії чотири з половиною роки і наставивши народ у кафолічній вірі, святі Кирило і Мефодій залишили тут перед відправленням своїм до Риму всі книги (зрозуміло слов'янською мовою), які тільки здавалися необхідними для богослужіння. Нарешті, ще в одному, стільки ж стародавньому акті – в Паннонському житті святого Мефодія – читаємо, що і папа Римський, після того як розглянув принесені йому святими Кирилом і Мефодієм книги словенські і чув неодноразово здійснену ними в Римі разом зі своїми учнями літургію на літургію, іншим, наступне: «Наміром послати Мефодія на країни ваша... нехай ви навчить, як ви просили, сказаний книги в мову вашу, по всьому церковному чину виконай». Як розуміти ці свідчення, особливо два перші, які такі певні? Чи справді слов'янські апостоли переклали всі богослужбові книги, і до того ж перевели в чотири з половиною роки? Чи це можливо? Неможливого ми тут не знайдемо нічого, якщо краще вникнемо в зміст другого свідчення, що святі Кирило і Мефодій переклали всі книги – лише необхідні для богослужіння і пам'ятатимемо, що й ці книги могли бути перекладені тоді лише в тому обсязі, в якому вони існували. З книг, що вживаються при богослужінні, святими Кирилом і Мефодієм перекладено: 1) Євангеліє та Апостол. Це одноголосно підтверджують майже всі давні свідчення про солунських братів. Євангеліє було першою книгою, з якою ще в Константинополі вони почали велику працю свою, і перше євангельське слово, що прозвучало їх устами слов'янською мовою і освятило собою мову нашу, було слово про Слово одвічне: Виконай би Слово, і Слово було від Бога, і Бог було Слово. Євангеліє і Апостол переведені були тоді у вигляді, як вони використовують у церквах, тобто. не в порядку євангелістів і апостольських Послань, також не в порядку їхніх голів, а в порядку зачал церковних чи повсякденних читань на весь рік. Тому Іван, екзарх Болгарський, і помітив, що святий Кирило пропонував від Євангелія та Апостола лише вибір (обрані читання). І стає зрозумілим, чому святі брати, взявшись за переклад Євангелій, почали його з перших слів від Івана, тоді як за розташуванням Євангелій слід було б почати з першого розділу від Матвія. Відомо, що перші вірші Іоаннова Євангелія складають перше церковне зачало, що читається в день святого Великодня, і що це зачало в порядку денних читань писалося на першому місці. Якщо так, то святі Кирило і Мефодій переклали спочатку хоча всі чотири Євангелії і всі Послання апостольські, але навряд чи сповна, тому що деяких, дуже небагатьох, місць Євангельських немає в найдавніших подібних церковних книгах. І отже, треба буде припустити, що місця, що бракують у цих книгах, з Євангелій і Послань апостольських переведені святим Мефодієм вже після, при перекладі всього Писання. 2) Службовець разом із Требником – дві книги, найнеобхідніші для архієрея, священика та диякона: перша – під час богослужіння громадського, тому що містить у собі чинопослідування всього, що робити вони повинні при здійсненні літургії, утрені та вечірні; друга – у різних випадках богослужіння приватного, укладаючи в собі чинопослідування святих таїнств (крім євхаристії, що звершується на літургії) та інших так званих священичих вимог: поховання, водоосвячення та ін. Про переведення святими Кирилом і Мефодієм Служебника ясно свідчить стародавнє життя першого, стверджуючи, що він, коли перевів увесь церковний чин, навчив своїх учнів утренні і годинам обідньої, і вечірньої, і навечірниці, і таємної службі, кажуть також папа Іван VIII у листі до моравського князя священик. А про переклад Требника, принаймні в його найдавніших статтях, можемо здогадуватися зі слів папи до моравських князів про святого Мефодія: нехай навчить він їх слов'янською мовою, по всьому церковному чину виконай і зі святою мошою... рекше, зі службою та хрещенням (чинопослідування хрещення полягає у Требнику). Втім, якби навіть не було подібного роду свідчень, і тоді ми не могли б нітрохи сумніватися в дійсності перекладу святими Кирилом і Мефодієм Службовця і Требника, знаючи, що вони разом з учнями своїми, безперечно, відправляли літургію та інші служби слов'янською мовою і, без всякого та, покаяння, шлюбу та ін. Звісно ж, що у тодішньому Требнику було перебувати статей, що виникли після IX в. 3) Часослов разом з Псалтирю - дві книги, стільки ж необхідні для клірошан, скільки для священнослужителів Служебник і Требник. І без цих книг святі Кирило і Мефодій ніяк не могли б з учнями своїми відправляти повсякденних богослужінь слов'янською мовою; отже, допустивши останнє, ми повинні допустити і те, що Часослов і Псалтир були вже тоді переведені. Це справді і підтверджується свідченнями. Упорядник стародавнього житія Мефодієва преподобний Нестор і Діоклейський священик говорять ясно про переклад Псалтирі, а легенда про Людмилу - про переклад Часослова. 4) Октоїх, або осмогласник, - ще книга, необхідна для кліросу і переважно для співу на кліросі, як Часослов і Псалтир для читання під час служб повсякденних, книга пісень, розділених на вісім голосів, або відділів, з яких кожен має свій особливий наспів і поділяється на сім найчастіших та Пресвятої Трійці. Переклад Октоїха ясно приписує солунським братам наш преподобний літописець, хоча, безперечно, це був Октоїх грецький того часу і, отже, незрівнянно менший за нинішній. Він укладав у собі одні твори Іоанна Дамаскіна, або одні недільні, і до того ж неповні, в яких не могло, наприклад, бути канонів Трійкових, написаних вже в IX ст. Смирнським митрополитом Митрофаном, стихир Євангельських, складених імператором Левом Премудрим (886–912), ексапостиларій, що приписуються імператору Костянтину Багрянородному (X ст.). А дослідження всіх інших днів тижня, написані письменниками IX ст. Йосипом і Феофаном і не раптом, звичайно, що увійшли до загального вжитку, в тодішніх грецьких Октоїхах зовсім не поміщалися. 5) Мінея спільна - книга, подібна до Октоїха, тільки містить у собі не тижневі дослідження, але дослідження святам Богородиці і Предтечі і, головне, дослідження спільні цілим чинам святих, якось: пророкам, апостолам, святителям, мученикам і ін. особливе спостереження зокрема кожному святому протягом усіх дванадцяти місяців року. У найдавніших наших виданнях спільної Мінеї (саме у виданні 1599 р. за царя Бориса Феодоровича і у виданні 1609 р. за царя Василя Івановича Шуйського) помічено в післямові, що ця книга є твором і зібранням святого отця Кирила Філософа, вчителя Звичайно, такому пізньому свідченню не можна дати віри, тим більше, що невідомо, звідки воно запозичене. Але у всякому разі необхідно, здається, припустити, що принаймні деякі з чинопослідувань спільної Мінеї для вшанування пам'яті угодників Божих були переведені солунськими братами, коли відомо, наприклад, що святий Мефодій творив пам'ять святого Димитрія Солунського. 6) Паремейник, або збори читань зі Старого, а частину з Нового Завіту, які зазвичай називаються пареміями, які читаються на вечірнях у різні дні року. Про існування цієї книги слов'янською мовою у дні святих Кирила і Мефодія згадує папа Іван VIII у листі до моравського князя Святополка: «Ніщо не перешкоджає ні здоровій вірі, ні здоровому вченню співати літургію мовою слов'янською або читати святе Євангеліє. Завіту». Якщо не розуміти тут паремій, то що ж це за читання зі Старого Завіту? 7) Статут чи загальний чин православного богослужіння на дні всього року. Переклад цієї книги можна приписати святому Кирилу частину вже на підставі взаємного вираження в його життєписі, що він переклав весь церковний чин, але переважно на підставі загальних, вище поданих нами свідчень, що святі брати переклали всі книги, необхідні для богослужіння, а Статут є, безперечно, необхідним при цьому керівництвом. Тільки тодішній Статут був незрівнянно коротший за нинішній, якщо навіть не був і зовсім інший – найкоротший, бо тоді на Сході з різних патріархій використовувалися ще різні Статути. І не без причини нинішній наш Статут (Студійський) введений до нас не із запровадженням християнства, коли принесені до нас із Болгарії всі слов'янські церковні книги, а вже у ХІ ст. при преподобному Феодосії. Ймовірно, цього Статуту південні слов'яни не мали і, отже, не отримали з рук своїх першовчителів, а отримали іншого, який спочатку було введено і до нас, а потім замінено Студійським. Ось і всі богослужбові книги, про які хоч скільки-небудь відомо чи можна здогадуватися, що вони були перекладені святими Кирилом і Мефодієм. Що ж? Чи можна було перекласти ці книги у чотири з половиною роки? Без жодного сумніву: їх, по-перше, не дуже багато; майже всі вони невеликі й нині, а тоді були набагато менші; з іншого боку, святі Кирило і Мефодій працювали тоді двоє і мали в себе кілька помічників з учнів своїх. Яких же книг із богослужбових не переклали слов'янські апостоли? Тільки тих, які ще не були тоді введені у загальне вживання і без яких якось можна було обійтися. Не перевели обох Тріодей – пісної та кольорової, які щойно були зібрані в один склад у IX ст., хоча зміст їх здебільшого з'явився набагато раніше, і які при цьому, по потребі, могли бути дещо замінювані Октоїхом; не переклали всієї Мінеї місячної, що складається нині з дванадцяти великих книжок і, отже, найбільшої з усіх богослужбових книг, хоча в той час вона була чи не в половину проти сьогодення, замінивши її Мінеєю спільною; не переклали Анфологіона і простого Ірмологія, які, за потребою, могли бути замінені Октоїхом та спільною Мінеєю. Коли, таким чином, перші потреби слов'ян, які бажали чути проповідь Євангельську своєю вітчизняною мовою, були задоволені, їхні святі першовчителі почали думати про те, як перекласти для них і все Слово Боже. Але виконання цього благочестивого бажання не судив Господь бачити святому Кирилові, який незабаром помер. Воно було надано одному святому Мефодію, який, ще кілька років правлячи Паннонській Церкві в сані головного ієрарха, мав час і особливі спонукання здійснити цей великий подвиг і започаткував для слов'ян все Писання. Свідчення, що стосуються сюди, можна розділити на три роди: одні взагалі стверджують, що святий Мефодій або Кирило (бо імена двох братів довго змішували між собою) переклали все Писання; інші, крім цього, зокрема, визначають кількість перекладених книг; треті, нарешті, позначають кількість перекладених книг, і самий спосіб, і час перекладу. До свідчень першого роду належать: 1) слова найдавнішої легенди про богемську князівну Людмилу: «Святий Кирило, який досконало знав грецьку та латинську мови... винайшовши нові літери, переклав на слов'янську говірку Старий, і Новий Завіт, і багато іншого»; 2) слова Діоклійського священика XII ст.: «Святійший чоловік Костянтин склав слов'янську абетку, переклав з грецької мови на слов'янську Благовість Христову, Псалтир і всі божественні книги Старого та Нового Завіту»; 3) слова Далматського літопису, чи не сучасного Діоклейського священика, яка приписує святому Кирилу переклад Євангелія, Послань і книг Старого і Нового Закону, і 4) слова Чорнорізця Храбра, що тоді, як грецькі письмена винайдені дуже повільно сімома особами, а книги від чоловіками (слово книги, очевидно, є тут буквальний переклад слова Біблія) , словенські книги (тобто Біблію) єдиний святий Костянтин, який називається Кирило, і письмена створи і книги переклади в маленьких літах! Свідчення другого роду зустрічаються в Іоанна, екзарха Болгарського, та в одному слов'янському Пролозі XIII ст. Згадавши про святого Кирила, який робив від Євангелія та Апостола тільки вибір і незабаром помер, екзарх продовжує: «А великий Божий архієпископ Мефодії, брат його, поклади всі статутні книги від еллінської мови, що є грецькою, в словеньськ». Що тут говориться про біблійні книги, а не про богослужбові, це незаперечно, тому що книг богослужбових і нині незрівнянно менше шістдесяти, тим часом як і раніше Мефодія, і згодом у Православній Церкві був звичай налічувати книги Святого Письма саме до шістдесяти. А Пролог XIII ст. розсіює тут і останню тінь сумніву, коли каже, що Мефодій переклали всі 60 книг Старого та Нового Завіту від грецька до словенського. Нарешті, свідчення третього роду знаходимо: 1) у Паннонському житії святого Мефодія, яке оповідає, що він «від учень своїх посадиш два попи скорописця зело, переклади вборзі всі книги виконай, хіба Макавеї, від грецької мови в словеньськ, шість місяців, на шість місяців; закінчивши ж, гідну хвалу і славу Богу вшанувати, що дає таку благодать і успіх, і таємне святе піднесення з клиросом своїм підніс, створи пам'ять святого Димитрія»; і 2) у преподобного нашого літописця, який майже все слово в слово повторює це оповідь: «Мефодій же посади два попа, скорописця зело, і поклади вся книги виконай від грецької мови до словенська, шість місяців, початий від березня місяця до двадесят і 6 день жовтня місяця; закінчивши ж гідну хвалу і славу Богові відплаті, що дає таку благодать єпископу Мефодію, настільнику Андронікову». З першого разу очевидно, що преподобний Нестор запозичив свою звістку з найдавнішого Мефодієвого житія. А якщо це справедливо, то само собою дозволяється подив, про які книги говорить тут наш літописець – чи про біблійні, чи про богослужбові. Без сумніву, про біблійні, коли в житії Мефодіївому прямо додано: «Вся книжки виконай, хіба Макавеї...». Таким чином, до восьми стародавніх письменників одностайно свідчать нам, за винятком деякої різниці в словах, що святий Мефодій переклав слов'янською мовою всі книги Святого Письма. І з цих свідків один говорить, як сучасник, який кілька разів чув про згадувану ним подію, а інший, крім того, ще як учень самого Мефодія, що накреслив життєпис свого вчителя незабаром після його смерті. Чи таким свідкам ми не повіримо? Одне тут важливе здивування: чому до XV ст. між слов'янськими рукописами, що збереглися, ми не знаходимо жодного списку книг Старого Завіту, крім Псалтирі, тоді як списки новозавітних книг зустрічаються досить нерідко? Але з того, що нині немає більш давніх списків усіх старозавітних книг, аж ніяк не випливає, ніби їх і не було. Навпаки, і нині є ще вказівки на те, що вони були, і, отже, якщо загубилися, то, звичайно, тому, що існували в невеликій кількості примірників, тому що списування всіх старозавітних книг становило велику труднощі і, тим часом, не представляло такої крайньої необхідності, як списування книг новозавітних і Псалтирі тому чималій кількості. Є, кажемо, і нині вказівка ​​на існування книг старозавітних у слов'янському перекладі набагато раніше за XV ст., і вказівки такі: 1) до нашого часу збереглася копія п'яти книг Мойсеєвих, зроблена в XV ст. з рукопису, писаного 1136 р. дияконом Кириком у Новгороді, як свідчить одна приписка, скопійована переписувачем XV в. з найдавнішого оригіналу; 2) точно у таких самих копіях XV в. з рукопису, писаної ще 1047 р. для новгородського князя Володимира Ярославича, дійшли до нас книги пророків з тлумаченнями, і, що особливо чудово, тут писар XI в. у післямові, буквально скопійованому переписувачем, здається, висловлює ту думку, що ці книги перекладені святим Кирилом або навіть що оригінал Кирилів був у переписувача під руками; 3) чорноризок Полікарп, який описав кілька житій святих києво-печерських подвижників, так висловився про затворника Микиту, який жив під час ігуменства преподобного Никона (з 1078 р.): «Не можете ніхто стязатися з ним книгами Старого Завіту; весь бо виусть уміаше: Буття, Вихід, Левита, Числа, Судді, Царства і всі пророцтва за чином і вся книжки жидівські»; і, 4) нарешті, у пам'ятниках писемності нашої XI ст.: у «Слові» митрополита Іларіона (писано між 1037–1050 рр.), у творах нареченого Якова та преподобного Нестора наводяться місця з П'ятикнижжя Мойсеєва, з книг Суддів, Царств, Прітчей Сирахова, пророків Ісаї, Данила, Осії, Малахії та інших. Все це показує, що принаймні у XI ст. існувала слов'янською мовою вся Біблія. Чи скажемо, що тільки в цей час її і перекладено? Але чи про таку важливу подію міг би замовчати майже сучасний йому преподобний наш літописець? Чи так воно могло б сховатися від нього, що він переклад усіх книг Святого Письма сповна прямо приписує святому Мефодію? Додамо до цього свідчення знавців, що багато старозавітних слов'янських книг, що збереглися в списках XV і XVI ст., носять на собі незабутні сліди болгарської мови не тільки XI, але і Х ст., або взагалі сліди найдавнішого болгарського перекладу. Нам навіть здається зовсім неймовірним, щоб ще в ІХ або на початку Х ст. не перекладено було слов'янською мовою Святе Письмо – чи самим Мефодієм, чи учнями його, чи сучасниками, коли вони знаходили час займатися перекладами меншої важливості, а іноді й власними творами. Сам Мефодій багато й переклав, багато й написав слов'янською мовою, неприємним зразком католицької (римської) віри. А з його учнів один, єпископ Болгарський Костянтин, 906 р. переклав чотири «Слова» Афанасія Великого на аріан, інший, Болгарський єпископ Климент (помер близько 916 р.), склав безліч повчань чи не весь рік. З його сучасників Іоанн, екзарх Болгарський, переклав «Богослов'я» святого Іоанна Дамаскіна, навіть «Філософію» його та Граматику, переклав і частину становив Шестоднев і деякі повчання, а Григорій, монарх болгарський, переклав громадянську та церковну Історію та ін. Чи могло б статися, щоб усі ці особи не подбали попередньо перекласти Слово Боже слов'янською мовою, якби воно ще не було перекладено? Щоб особливо не подбав про це болгарський князь Симеон, з волі якого і здійснено майже всі численні переклади, який навіть сам перекладав твори святого Золотоуста і склав з них невелику збірку під ім'ям «Золотоструя», князь, якого сучасники не без причини називали книголюбом і разом боголюбцем? Ні, цього бути не могло: Іоанн, екзарх Болгарський, чудово зізнається, що він багато разів робив замах на переклад тільки вчительських сказань, тобто. творів святих вчителів Церкви, а аж ніяк не книг біблійних... Чому ж? Тому, – відповідає він, – що оми шістдесят (книг Святого Письма) переклав бяше вже Мефодії, як чув. Але як розуміти ці 60 книг Святого Письма, перекладених, за словами екзарха Болгарського, святим Мефодієм, коли книг у Біблії вважається у нас не 60, а до 75? Чи не означає це, що святий Мефодій переклав не всі книги Святого Письма? І якщо так, то які ж він переклав і які ні? Погодимося, що під ім'ям 60 статутних книг Іван, екзарх Болгарський, розумів не всі священні книги, а тільки ті, які називаються канонічними. У відомому Святославовому Ізборнику 1073 р., який переведений у дні болгарського царя Симеона ймовірно самим же Іоанном екзархом, вміщена стаття про шістдесят книжок Святого Письма, і в цій статті перераховані, дійсно, тільки канонічні книги Біблії. Щоправда, і цих книг нині вважається не 60, а 65 (27 Нового Завіту та 38 Старого); але відомо, що юдеї всіх книг, що знаходилися в їхньому каноні за кількістю букв свого алфавіту вважали зазвичай 22, з'єднуючи для цього деякі книги і, між іншим, дванадцять малих пророків разом. А християни, прийнявши від іудеїв старозавітний канон, почали розділяти в ньому писання 12 малих пророків, які складали у іудеїв одну книгу, на дванадцять книг і таким чином нараховувати у старозавітному каноні замість 22 книг 33, які в поєднанні з 27 книгами Нового Завіту. Отже, за свідченням Івана екзарха, святий Мефодій не переклав взагалі всіх книг Святого Письма, так званих неканонічних, як: книга Товита, Юдиф, Премудрості Соломонової, Премудрості Ісуса, сина Сирахова, книги Ездри 2 і 3, і книги Маккавей. кому ж ми маємо більше вірити – чи Іванові екзарху, за яким святий Мефодій не переклав усіх взагалі неканонічних книг Біблії, чи стародавньому життю Мефодія, який свідчить, що він переклав усі біблійні книги сповна, крім одних Маккавейських (сповняй, хіба Макавеї)? Іоанн екзарх жив у дні болгарського царя Симеона (888-927), але чи був сучасником святому Мефодію (885), невідомо. У всякому разі, він знав і писав про переклад шістдесяти книг святим Мефодієм лише з чуток, у чому не раз зізнається, і сам навіть не бачив або не мав під руками деяких, якщо не всіх, біблійних книг Мефодієвого перекладу. Чи не могли до такого обличчя дійти чутки про велику працю святого Мефодія не зовсім точні? Тим часом як житіє святого Мефодія написано безсумнівно одним із безпосередніх його учнів і посібників, який сам, можливо, брав участь разом зі своїм учителем у перекладі священних книг. Чи така людина могла не знати про цей переклад з усією точністю і не засвідчити про неї безпомилково? Стверджувати ж, ніби вираз хіба Макавеї означає окрім неканонічних книг, є досконале свавілля і висновок від частини до цілого. А тому, нам здається, справедливіше триматися буквально свідчення біографа Мефодієва, що його великий вчитель «переклади всі книги виконай, хіба Макавеї». Наступні слова цього біографа з першого разу можуть порушити в нас до нього недовіру – слова, повторені потім нашим преподобним Нестором, – ніби святий Мефодій за сприяння двох попів борзописців переклали всі книги Святого Письма протягом шести місяців. Але при належній увазі до справи недовіра легко розсіється, чи розумітимемо слово переклади в буквальному сенсі або, як хочуть деякі, у сенсі переносному (переклади, тобто переписав). Якщо скажемо, що святий Мефодій у шість місяців переклав усі книги Святого Письма, крім Маккавейських, то, щоб точніше визначити обсяг цієї праці, треба виключити з нього не тільки три Маккавейські книги, а й Псалтир, яка вже була перекладена раніше, ще за святого Кирила, і кілька розділів, або уривків, з уривків, або уривків, з уривків, або уривків, з уривків, з уривків паремій і тоді ж перекладених, і всі 27 книг Нового Завіту, які також майже повністю були перекладені за святого Кирила. Таким чином, праця святого Мефодія зменшиться майже цілою третиною і виявиться, що святий Мефодій переклав протягом шести місяців лише дві з невеликою третиною нинішньої Біблії. Вже хто буде сумніватися, що відмінний знавець грецької і слов'янської мов, що цілком спокусився в перекладах з одного на інший, за допомогою двох надійних підручників міг перекласти дві третини нашої Біблії в шість місяців, тільки займаючись однією цією справою? Ще легше пояснюється подія, якщо слово переклади приймемо в сенсі переносному. Святий Мефодій міг займатися перекладом Святого Письма після смерті святого Кирила, протягом усього свого багаторічного служіння Церкві, беручи для цього вільний час від праць пастирських, і перекладав книги поодинці, уривками, записуючи переклад начорно і нашвидкуруч. Привівши помалу все до закінчення, він посадив двох «попів-борзописців», які, чергуючись, переписали протягом шести місяців все те, що він їм диктував, зносячи, звичайно, при цьому неодноразово свій переклад з самим оригіналом і як би знову перекладаючи Біблію в їх присутності. Внаслідок цього вони ж перші й могли передати іншим звістку, що святий Мефодій переклав у шість місяців усі книги сповни. Взагалі, слід зазначити, що оповідь учня і життєописувача Мефодієва про перекладання священних книжок як не поселяє щодо нього недовіри, навпаки, збуджує особливу довіру перед усіма іншими свідками. Ця точність у визначенні книг перекладених (вся книжки виконай, хіба Макавеї), у вказівці осіб, що працювали при перекладі (два попа борзописця), і крайня точність у позначенні початку, продовження і закінчення перекладу (початий від березня місяця до дванадцяти і шести днів жовтня) до відомого саме дня року припускати, що свідок сам був очевидцем всього їм оповіданого або, принаймні, міг дізнатися все це від інших якнайкраще. Перейдемо тепер до вирішення питання про мову біблійних та богослужбових книг, перекладених святими Кирилом та Мефодієм. Частину відповіді на це питання ми вже чули, перебираючи стародавні свідчення, що стосуються цієї події. Майже всі вони одноголосно стверджують, що слов'янські апостоли здійснили свій переклад з грецької мови, і лише дві латинські легенди досить невизначено висловлюють думку, що багато чого переклали солунські брати з грецької та латинської. Чи станемо вагатися, якій з цих думок віддати перевагу? Крім того, що перше підтверджується незрівнянно великою кількістю свідчень, ніж останнє, і свідчень найдавніших, не тільки слов'янських і грецьких, а й латинських, тим часом як на користь останнього говорять лише два латинські, і дуже пізні; крім того, що свідчення першого роду відрізняються досконалою визначеністю і точністю, а останні такі невизначені, що легко можна відносити їх і до інших будь-яких перекладів святих Кирила і Мефодія, а не до біблійних і церковних книг, запитаємо тільки: які ж з цих книг могли б перекласти вони з латинської мови? Книги богослужбові, перекладені ними, безперечно, перекладені з грецької – з Болгарії вони перейшли до нас і з деякими виправленнями дійшли до теперішнього часу; кожен може бачити, чи це римські чинопослідування. Диоклейський священик ясно помітив, що першовчителі слов'ян навчили їх здійснювати літургію за звичаєм греків. І якби святими Кирилом і Мефодієм були перекладені спочатку римські церковні книги, то звідки б узялася ця різниця обрядів Церкви Болгарської та Руської від обрядів латинського богослужіння, яку так різко позначає один із пап того часу? Щодо книг Святого Письма досить пригадати рішуче свідчення одного біографа і учня святого Мефодія, що він переклав усі ці книги сповна, крім Маккавейських, «від грецької мови до словенського», хоча ми не відкидаємо, що слов'янські апостоли при своїй великій праці могли мати під своєю великою працею користувалися вони, безперечно, перекладом готським єпископом Ульфілом. Рештою питання про мову біблійних і богослужбових книг, перекладених слов'янськими апостолами, або про те, на яку зі слов'янських прислівників зроблено цей переклад, ми в подробиці займатися не станемо, тому що цей предмет належить не стільки церковної історії, скільки слов'янської філології, якщо навіть не виключно. Для нас досить помітити: 1) всі думки сучасних учених, що відносяться сюди, поділяються на два роди: до першого належать ті припущення, за якими переклад здійснений спочатку на корінний загальнослов'янську мову, що не розгалужився ще на прислівники, а до другого – думки, що переклад зроблений на те чи інше зі слов'янських прислівників у зокрема; 2) що останній клас думок поділяється ще на кілька найчастіших: одні визнають цим прислівником моравське, інші – словацьке, треті – крайновіндське, четверті – сербське, п'яті – болгарське; і нарешті, 3) що в наші дні особливо більшість учених подають свої голоси на користь прислівника болгарського. І треба зізнатися, що ця думка, порівняно з іншими, має найміцніші підстави і в історії, і у філології. В історії: 1) З усіх стародавніх свідчень немає жодного, яке б стверджувало, що святі Кирило і Мефодій переклали Святе Письмо або церковні книги на прислів'я сербське, або словацьке, або моравське, або крайновіндське, тим часом як життєописувач Климента, архієпископа Болгарського, що жив на Х. свідчення тим паче важливе, що життєописувач був учнем Климента, отже, жив за нього у самій Болгарії і, отже, міг безпомилково дізнатися і навіть судити про мову перекладу солунських братів. 2) Усі інші свідчення, які, мабуть, невизначено виражаються, що переклад зроблено мовою слов'янську, можна пояснити переважно на користь прислівника болгарського. Бо відомо, що в VIII і IX ст., в дні життя Кирила і Мефодія, так само як і згодом, країна, яку займали тоді болгари, носила два імені: Славінії, за давніми своїми мешканцями, і Болгарії, за новими мешканцями, і, отже, мова болгар байдуже могла називатися і дійсно називалася і справді. Іоанн, екзарх Болгарський, який переклав на свою вітчизняну говірку Богослов'я святого Іоанна Дамаскіна, у передмові до цього перекладу кілька разів називає свою мову слов'янською і водночас своєю. А древній життєописувач Климента, єпископа Болгарського, представляє приклад ще разючіше, коли оповідає: «Оскільки народ слов'янський, або болгарський, не розумів Писання грецькою мовою, то святі... молили Утішителя... послати їм здатність до винаходу письмен, які б узгодилися з грубості; молитва їхня була почута, і вони, винайшовши слов'янські літери, переклали Богом даровані Писання з грецької мови на болгарську». 3) І в наступний час між слов'янами панувала думка, що їхня Біблія перекладена мовою болгарською. «Сіа ж (Кирилл і Мефодій) преложиста все Божественне Писання грецьких книг словенською мовою болгарською», – сказано в одному давньописьменному молитівнику, і, судячи з мови, це свідчення, здається, справедливо може бути віднесене до XIII ст. У XVI столітті (1591 р.) один протоієрей, переклавши Євангеліє на південно-російське, або малоросійське, прислівник, каже, що він зробив свій переклад з болгарського оригіналу: так називає він мову церковнослов'янську. 4) Не без причини, звичайно, святі Кирило і Мефодій дотепер живуть в устах болгарського народу як болгарські книжники. У філології: 1) Мова нашої Біблії і богослужбових книжок має разючу подібність із тим, який вживався у Болгарії Х в., як і бачити з перекладів Іоанна, екзарха Болгарського. 2) Навіть мова нинішніх болгар, незважаючи на всі сторонні впливи, які зазнав він протягом століть, досить близька до нашої богослужбової мови та мови Святого Письма; в цьому можна переконатися через звірення Євангелія, що вживається нашою Церквою, з Євангелієм, нещодавно перекладеним на нову болгарську мову. 3) І не лише в книжковій, а й у розмовній мові справжніх болгар ми чуємо ще слова та висловлювання древлеслов'янські, церковні та біблійні; болгарі і нині кажуть: аз, сім, еси, є, есми, есте, суть, живіт (замість життя), град, золото, синові, єдинонадесятий, дванадесятий та ін. 4) Літера юс, що характеризує стародавні церковнослов'янські рукописи, у живому вимові не зустрічається нині в жодного слов'янських племен, крім болгарів. Причину ж, чому святі Кирило і Мефодій обрали для свого перекладу болгарське прислівник, а не якесь інше, можна шукати частину у властивостях цього прислівника: чи не було воно на той час найосвіченішим із усіх слов'янських прислівників і тому здатним до вираження високих істин християнства? А переважно – у самих перекладачах: солунські брати природно могли обрати для свого перекладу ту говірку, яку самі краще знали. Але в Солуні та її околицях, так само як у всій Мізії та частині Македонії, жили тоді болгари, що змішалися зі слов'янами, і панівною мовою була слов'яно-болгарська. Втім, треба зауважити, що, прийнявши в основу свого перекладу болгарське прислів'я, святі перекладачі для кращого вираження нових, високих і різноманітних істин Одкровення за необхідності повинні були іноді користуватися словами та інших відомих їм слов'янських прислівників (наприклад моравського), а іноді, можливо, навіть складати нові слова на підставі древ; з іншого боку, повинні були вдаватися нерідко як до термінів, а й до цілих оборотів і форм мови грецької, як видно з самого перекладу, якщо це останнє був мимовільним наслідком їх глибокого знання грецької мови. Таким чином, у перекладі слов'янських апостолів просту мову народу болгарської зведено на деякий ступінь штучного розвитку, отримавши разом особливий відлив від впливу мови грецької, і з тих пір став мовою книжковою і вченою, відмінною від простонародних слов'янських прислівників, перебуваючи, втім, з ними повсюди, вплив сам і маючи на них власний вплив. А вживати і розуміти цей переклад, окрім болгар, легко могли й усі інші слов'яни, бо слов'янські прислівники на той час, без сумніву, не мали ще між собою такої різниці, якою є нині, а відомо, що навіть нині церковні книги нашої російської редакції та печатки зрозумілі ще для слов'ян придунайських, сербів і. Наслідки перекладу Біблії та церковних книг слов'янською мовою були найбільші і благотворні як для слов'ян взагалі, так, особливо, для росіян. Цей переклад мав найсильніший вплив на пробудження народного духу в слов'янах і з'ясування їх народної самосвідомості. Тут уперше почули вони звуки рідного слова в мові стрункої, облагородженої, піднесеної і вперше почали розуміти, наскільки багата, велична і прекрасна мова їхніх предків, уперше зазирнули, так би мовити, віч-на-віч у власну душу і побачили всю велич і міцність її природних сил, для вираження. Ось головним чином чому скрізь, куди тільки не проникав переклад солунських братів, слов'яни зустрічали його із захопленням, як щось особливо рідне і близьке їх серцю, як щось таке, в чому вперше побачили вони самих себе в найкращому вигляді. У той же час, будучи зрозумілим для всіх поколінь слов'янських, цей переклад, поширюючись між ними, найшвидше нагадував їм про їхню кровну спорідненість і братерство, а пропонуючи їм істини нового народження від Бога благодаттю Духа Святого, представляв кращий засіб для з'єднання їх ще більш міцними узами спорідненості духовного – у Христі. Цей переклад послужив найважливішою епохою історія освіти слов'янського народу. Не будемо відкидати, що слов'яни знайомі були і раніше, більш-менш, з просвітництвом і освіченістю, що деякі з них були часом знайомі навіть з грецькими науками і вченістю, але все це становило лише доля небагатьох, все це були як би винятки з загального правила, а народні маси перебували в крайньому невігласі і грубості язичницьких забобонів, були оковані віковими забобонами. І раптом настільки бідному народу, який майже не знає, дається книга Божественного Одкровення! Книга, якою саме призначення – розсіяти морок язичницьких помилок, звільнити людей від вікових забобонів і просвітити всіх найчистішими поняттями про Бога, мир і людину, дається така книга, а разом з нею і багато інших, що її пояснюють, мовою зрозумілою для всіх і кожного! Можна судити, який великий переворот мав відбутися тоді в умах слов'янських поколінь! Тим часом як в інших країнах світу, де віра Христова була проповідувана чужою для народу мовою, її святі істини могли бути доступні повною мірою одним людям ученим, для слов'ян ці неоцінені скарби з першого разу стали спільним надбанням. Люди грамотні читали самі Слово Боже і книги церковні, а не вміли читати з благоговінням слухали те, що було читано іншими, і повчалися чи поспішали в отвір храми і там у священних піснях, читаннях і молитвах вивчали найвищі догмати християнського богослов'я. Чи скажете, що всі ці істини слов'яни засвоювали собі вірою, а чи не розумом? Але важливо те, що засвоювані були справді істини, які, бувши засвоєні вірою, необхідно вже були світлом і для розуму, проганяючи темряву забобонів, що облягали його доти, і на місце їх повідомляючи йому нові, життєдайні, хоч і незбагненні, поняття; важливо те, що багато з цих небесних істин, зручні для самого розуму людського, природно пробуджували в ньому власні сили, доти спали, породжували безліч питань про великі предмети людського відання, породжували і живили спрагу істинного знання. Слов'яни відчули потребу в науках і освіті раптом, як тільки почули з вуст своїх першовчителів Слово Боже своєю рідною мовою. У Болгарії та Моравії започатковано училища ще святими Кирилом і Мефодієм і, скільки дозволяли обставини, були підтримувані згодом. До кінця ІХ ст. і на початку Х у слов'ян є вже вчені мужі, які не тільки перекладають для своїх співвітчизників багато корисних і повчальних книг, але пишуть навіть власні твори вітчизняною мовою. Народна писемність у слов'ян починається прекрасною зорею у такий час, коли в інших, нині освічених країнах Європи: Англії, Франції та Німеччині – і думки про це ще не мали. Так багато зробили святі брати солунські для самої слов'янської мови своїм безцінним перекладом, тут привчили вони слов'янську мову до гнучкості, правильності та милозвучності, зробили її здатною для вираження найвищих думок, найрізноманітнішого поєднання їх між собою; тут залишили вони для наступних письменників слов'янських найдостойніший зразок, яким наслідували цілі століття. Але найвідчутніше було вплив цього перекладу поширення християнської віри між слов'янами. Ми знаємо, що деякі слов'янські племена з давніх-давен жили в сусідстві з греками і римлянами, освіченими християнством, що як ті, так і інші не раз намагалися повідомити святу віру цим дикунам, серед інших варварів, що нападали на всесвітню імперію, і що римські місіонери за звичаєм і навіть звичаєм. І що ж, які були успіхи? Найслабші та майже непомітні. Слов'яни не розуміли Євангельської проповіді, пропонованої їм іноземною мовою, і тому, природно, не погоджувалися її прийняти; а якщо й приймали, не могли її належним чином засвоїти і носячи ім'я християн, залишалися, як і раніше, майже язичниками у своїх віруваннях та обрядах. Так минали віки за віками, і так минули б, без сумніву, нові віки, якби самі слов'яни, керовані своїм здоровим глуздом, не надумали, нарешті, випросити собі у Візантії вчителів, які б сповістили їм Євангеліє зрозумілою для них промовою. Ось із цього часу все змінилося. Отримавши переклад Біблії та богослужбових книг рідною мовою, слов'яни почали розуміти святу віру, побачили всю перевагу її божественних істин перед своїми грубими забобонами і всюди зустрічали її з готовністю та любов'ю. Звідси, можна сказати, у кілька десятків років вона поширилася між ними набагато більше, ніж колись у цілі століття. В одязі слов'янського слова вона здавалась усім чимось своїм і нечужим, була сприйнята з радістю і робилася необхідною стихією слов'янського життя. Недовго тривали такі наслідки великої праці слов'янських апостолів між південними слов'янами – політичні хвилювання, смути і перевороти, серед яких ледве врятувалося у країнах саме ім'я слов'янське, не дали там розкритися у всій силі і цим благодійним слідствам. Зате за інших, сприятливіших обставин не переставали розкриватися вони в іншій країні, стільки ж слов'янській, куди незабаром проникли. Звертаючись тут до себе, можемо прямо сказати, що слов'янський переклад священних книжок, крім спільних дій, зроблених ним між слов'янами, т. е. крім пробудження у наших предках народного духу і самосвідомості, крім впливу їх освіту і поширення з-поміж них християнства, справив ми ще особливі дії. Він оберіг нас від ісламізму, оберіг і навіть відвернув від папізму, прив'язав до віри православної і дав народу російському найсвятіший, релігійний напрямок. Відомо, що в той час, коли тільки-но виникала наша батьківщина, вчення Магометове робило дуже швидкі успіхи по південно-східному нашому кордону між волзькими болгарами, хозарами і буртасами, де серед інших племен приймали його і деякі слов'яни, які там жили. Візьмемо тепер до уваги, що з усіма цими народами жителі внутрішніх областей Росії перебували тоді в тісних стосунках з азіатської торгівлі, яка найбільше вироблялася в Ателі, Булгарах та Буртасі; згадаємо саму властивість релігії Магометової, яка, до крайності лестощів чуттєвості людської, легко могла спокусити наших предків-язичників, як показав досвід над самим Володимиром, ще обирав віру; Згадаймо весь фанатизм послідовників лжепророка у поширенні його вчення і особливо те, що такими розповсюджувачами могли з'явитися в Росію з Волзької Болгарії природні слов'яни, і ми зрозуміємо, яка велика небезпека загрожувала тоді нашим предкам, а через них і всьому їх потомству. Але подяка Господу, який радив про нас добре! В цей самий час відбувався і майже вже був скоєний переклад священних книг святими Кирилом і Мефодієм; слов'яни відправляли богослужіння своєю мовою; радісна звістка про це, що пробігла всі слов'янські країни, досягла й Росії; до нас почали невдовзі (як побачимо у своєму місці) приходити благовісники Христові зі зрозумілою для нас мовою і, звичайно, приносити з собою слов'янські книги. Проти таких засобів зовнішніх, крім внутрішньої сили самого християнства, важко вже було діяти ісламізму - і віра Христова дійсно перемогла над ним і помалу почала осяяти великі країни Росії. Тут же переважно, у цьому перекладі Слова Божого святих солунських братів, у цьому відправленні богослужіння слов'янською мовою треба шукати головну причину і тому, що не мали у нас, особливо спочатку, жодного успіху всі спроби пап до поширення свого віросповідання та влади. Римські місіонери, які приходили до нашої вітчизни, справедливо здавалися нам чужими людьми. Ми не розуміли їхнього образу мови, не розуміли і їхньої проповіді, хоча вони й благовістили нам про Христа. Як же ми могли наслідувати їх навіювання, коли в нас водночас чулася вже своя проповідь – рідна, зрозуміла для всіх? Який вибір, яке порівняння! А коли ці місіонери починали ще пропонувати отцям нашим, що при зверненні до латинства треба відмовитися від слов'янської Біблії та богослужіння і на місце їх прийняти латинські, чого, окрім явної неприязні, могли чекати від нас такі вчителі? З'явившись до нас слов'янською говіркою, віра православна з першого разу припала сильно по серцю російському. Вона прив'язала нас до себе двоякими узами: і внутрішнім своїм гідністю – своїми духовними благами і найсолодшими обітницями людині, і зовнішнім своїм одягом або тим дієсловом, яким до нас віщала. Тим більше полюбили її предки наші, що священні книги її були першими і майже єдиними їхніми книгами протягом багатьох століть. Тут полягала вся та мудрість, якою харчувалися уми та серця цілих наших пологів та поколінь. При керівництві цих книг навчалися вони мислити, навчалися дивитись на світ, на самих себе та на всі обставини свого життя; до цих книг зверталися вони в хвилини радощів і благочестивих захватів, до них же поспішали вони за втіхами в часи лиха і смутку. І природно і непомітно виховувалося і міцніло благочестиве напрям у умах і серцях росіян: у родинах, пологах і цілих поколіннях, переходячи як би у спадок від батьків до дітей; природно зросталося воно з душею нашою і ставало в ній ніби природженим і невикорінним. Словом, історія нашої Церкви і навіть усієї нашої вітчизни мала б зовсім інший вигляд, якби при самій основі їх не було здійснено і не було введено в Росію слов'янський переклад священних книг християнських. Але Промислу завгодно було, щоб всі ці три події стеклися саме разом, щоб у той самий час, як тільки виникло російське царство, як тільки закінчено було і ще не повністю закінчено переклад біблійних і богослужбових книг на слов'янську мову, щоб в цей самий час були покладені і перші основи християнства в царстві Руському. Розділ II. Початки християнства в царстві Руському з часу заснування його від великої княгині Ольги. Відомо, як ґрунтувалася наша батьківщина. Перший камінь йому покладено у Росії північної, переважно у Новгороді; інший – у той же час у Росії південній, у Києві. Тут першими князями є три брати варяго-русу: Рюрік, Синеус і Трувор, на запрошення; там також двоє чоловіків варяго-русу: Аскольд і Дір, по праву завоювання. Високий жереб випав першим – від них почалася Російська держава, і старший їх, Рюрик, став родоначальником російських князів кілька століть. Не менш високий жереб дістався і останнім – від них почалося у Росії християнство. I. Хрещення русів при Аскольді та Дірі. Це перше хрещення русів з усіма його обставинами описують понад десять візантійців, яких, втім, можна поділити на три класи: одні з них говорять тільки про початок події; інші згадують разом і продовження події; треті, нарешті, або зовсім замовчуючи про початок, а тільки його припускаючи або згадуючи про нього дуже коротко, досить докладно зображують саме вчинення та закінчення події. «У царювання грецького імператора Михайла III, – так починають своє оповідання перші, – тоді коли імператор вирушив із військом проти агарян, біля стін Константинополя з'явилися двома ладах нові вороги імперії, скіфський народ руси. З надзвичайною жорстокістю спустошили вони всю навколишню країну, пограбували сусідні острови та обителі, вбивали всіх до одного бранців і тремтіли мешканців столиці. Отримавши таку сумну звістку від Царгородського єпарха, імператор кинув військо і поспішив до обложених. Насилу пробився він крізь ворожі судна в свою столицю і тут першим боргом вважав для себе вдатися з молитвою до Бога. Цілу ніч молився Михайло разом із патріархом Фотієм та незліченною безліччю народу у знаменитій Влахернській церкві, де зберігалася тоді чудотворна риза Богоматері. Вранці при співі священних гімнів винесено було цю чудодійну ризу на берег моря, і тільки-но вона торкнулася поверхні води, раптом море, доти тихе і спокійне, вкрилося величезною бурею; судна безбожних русів були розсіяні вітром, перекинуті чи розбиті об берег; дуже мало уникло смерті». «Випробувавши таким чином гнів Божий, за молитвами керував на той час Церквою Фотія, – продовжують інші грецькі письменники, – руси повернулися до вітчизни і згодом трохи надіслали послів до Константинополя просити собі хрещення. Їхнє бажання було виконано – до них був посланий єпископ». «Коли цей єпископ прибув до столиці русів, – розповідають, нарешті, треті, – цар русів поспішив зібрати віче. Тут присутня безліч простого народу, а головував сам цар зі своїми вельможами і сенаторами, які за довгою звичкою до язичництва більше за інших були до нього прихильні. Почали міркувати про віру свою та християнську; запросили архіпастиря і спитали його, чому він має намір навчати їх. Єпископ відкрив Євангеліє і став благовістити перед ними про Спасителя і Його чудеса, згадуючи разом про різні знаки, здійснені Богом у Старому Завіті. Руси, слухаючи благовісника, сказали йому: «Якщо й ми не побачимо чого-небудь подібного, особливо подібного до того, що, за словами твоїми, трапилося з трьома юнаками в печі, ми не хочемо вірити. );віруй у Мене, справи, що Ае творю, і той створить (Ін. 14, 12), зрозуміло, у тому випадку, коли це проситься не для марнославства, а для спасіння душ, сміливо відповідав язичникам: «Хоч і не повинно спокушати Господа, однак, якщо ви щиро зважилися звернутися до Нього, просіть, чого бажаєте, і Він все виконає з вашої віри, як ми вірні, як ми ми чинимо». Вони просили, щоб була повалена у вогонь, навмисне розведений, сама книга Євангелія, даючи обітницю неодмінно звернутися до християнського Бога, якщо вона залишиться у вогні неушкодженою. Тоді єпископ, зводячи очі й руки свої горе, покликав велегласно: «Господи, Ісусе Христе, Боже наш! Прослави і нині святе ім'я Твоє перед очима цього народу», - і вкинув священну книгу Завіту в палаюче багаття. Минуло кілька годин, вогонь спожив весь матеріал, і на згарищі виявилося Євангеліє цілковите і непошкоджене; збереглися навіть стрічки, якими воно було застебнуте. Бачачи це, варвари, вражені величчю дива, негайно почали хреститись». Ось у небагатьох словах усе, що зберегли нам грецькі письменники про перше звернення наших предків на основі нашої вітчизни. Що ж скажемо ми зі свого боку, вислухавши ці давні свідчення? Перш за все, що сама сутність події і найголовніші його риси зображені тут якомога ясно і безперечно, зображені так, що не залишається жодного місця сумніву в їх справжності. Достовірно, по-перше, те, що руси за царювання грецького імператора Михайла III (842-867) нападали на Візантію, коли про це говорять дванадцять візантійців і між ними два сучасники. Достовірно, по-друге, чудова поразка цих русів біля стін Візантії, яка також підтверджується вісьмома грецькими письменниками та одним сучасником або, справедливіше, підтверджується всіма, які тільки не мимохідь, а навмисне описали долю цього походу. Але, що ближче до нашої мети, не повинно підлягати жодному сумніву хрищення наших предків, що послідувало за тим, коли і в цьому запевняють нас сім свідків, з яких один був не тільки сучасником події (Фотій), а й найголовнішим у ньому діячем. Те ж саме, нарешті, слід повторити і щодо чуда, яке здійснив грецький архіпастир перед очима наших предків і яке привабило їх до святої віри – про нього згадують усі візантійці, докладно описали звернення русів, а не мимохідь, хоча їх числом тільки п'ять, і на чолі їх в., писав через шістдесят або сімдесят років після хрещення русів і міг у своїй родині знайти достовірні відомості про подію, що трапилася, за словами його, за царювання і за безпосередньою участю його діда - імператора Василя Македонянина. Зате про деякі інші сторони цієї події ми вже не знайдемо подібної ясності та визначеності у свідченнях грецьких письменників; навпаки, тут зустрічають нас або недомовки, або навіть суперечності, які справедливо подавали і можуть давати привід до різних подивів і питань. Таке перше запитання: чи точно ці руси, що нападали на Константинополь і незабаром потім хрестилися, були наші руси, а не якісь інші, коли візантійці не тільки не називають їх київськими, а називають іменами спільними для багатьох варварських народів – скіфами і тавроскіфами, і, отже, ми будемо думати. може, нам зовсім не належить? Питання тим більше важливе, що, як відомо, один знаменитий учений намагався дозволити його не на нашу користь. Втім, усі думки цього вченого давно вже спростовані, і нам залишається лише повторити тут коротенько готові спростування з деякими своїми зауваженнями. Візантійці, точно, не говорять прямо, щоб руси, які приходили в царювання Михайла на Царгород і потім прийняли хрещення, приходили саме з Києва, і називають їх скіфами і тавроскіфами, але зате ясно свідчать, що скіфи ці приходили по Євксінському Понту з півночі від гори Тавра, вже й годі. На північ від Греції навколо Понта Євксинського жодних русів, відмінних від київських, ніколи не було відомо; про особливий народ - русах чорноморських, які мешкали або в Кавказу, або в Азовського моря, або в Тавриді, або між устями Дніпра і Дунаю, не згадує жоден письменник того часу. Звідки б узялися і де поділися потім ці хоробри витязі, що нападали на саму грецьку столицю, якби то були не руси київські? Народи не падають з неба, – каже наш знаменитий історіограф, – і не ховаються в землю, як мерці за казками забобонів. Нове важливе зауваження: до шести грецьких літописців, що згадують про напад русів на Царгород за Михайла, описують і інший похід русів, які, за словами їх, приходили з Києва за великого князя Ігоря. Що ж? Тим часом та іншими русами вони не роблять жодної різниці, тих та інших називають одними іменами і, очевидно, вважають за один народ, який з початку Х ст. був вже дуже відомий у Константинопсі, де багато русів київські служили тоді у флоті. Слід зазначити, що скіфами, таврами, тавроскіфами візантійці називали як русів Аскольдових і Ігоревих, а й Святославових, і Володимирових, ведучи їх з Кіммерійського Боспора; продовжували навіть називати русів тринадцятого і чотирнадцятого століття, ставлячи в Скіфії Київ і називаючи його іноді скіфською столицею. Неймовірним здавалося, щоб Аскольд і Дір, щойно утвердившись у Києві, могли зібрати численне військо і йти на Константинополь. Але військо їх аж ніяк не було багато: на двохстах ладіях навряд чи могли поміститися близько восьми, а багато десяти тисяч чоловік. Подібна дружина легко могла складатися з одних киян і тих варягів, які слідом за Аскольдом і Діром прийшли до них з Новгорода, якби навіть не було справедливо, що перші князі київські встигли вже до походу в Грецію підкорити собі деякі сусідні племена слов'янські, древлян і углич. І не без причини, звичайно, найдавніший наш літописець приписує цей похід русів прямо Аскольду та Діру. Він міг дізнатися про це з усного переказу: у Києві за життя преподобного Нестора ще відомі були самі могили Аскольда та Діра. Чи не запозичив чи наш літописець ці імена з того самого болгарського рукопису Хронографа Амартолова, звідки, як помітили ми, переписав він у свій літопис усю оповідь про похід? Принаймні, у списку цього рукопису, зробленому 1386 р., і зробленому над Росії, а сербському афонському монастирі Хиландаре, стоять імена Аскольда і Діра. Не допустивши, що напад русів на Візантію, що був під час князювання в Києві Аскольда і Діра і закінчився, за свідченням Багрянородного, укладенням союзу між росіянами і греками, належить нашим русам, ми не зрозуміємо, про яку ж це приязні і любові, від багатьох літ договору з візантійцями в 911 р., коли, крім мирного договору у греків з русами Аскольдова часу, насамперед 911 р. немає жодної звістки. Грецькі історики, між іншим, зауважують, що, як тільки прибув до росіян єпископ для проповідування їм Євангелія, цар русів скликав пораду (віче), на якій були присутні його бояри і безліч народу і довго міркували між собою про зміну віри. Чи не вказує одна ця риса прямо на наших предків? Чи не так точно радився потім зі своїми боярами та народом про зміну віри та великий князь Володимир? Чи не так вирішувалися тоді в нас і всі справи великої важливості? Два південнослов'янські древні письменники, можливо, на підставі своїх домашніх, найвірогідніших переказів відносять це хрещення русів, що було, за їх словами, за грецького імператора Василя, безпосередньо до наших русів київських, а зображення цього хрещення, складене в XIV ст. в Болгарії ясно вказує на саму місцевість Києва. Дозволив одне здивування, перейдемо до іншого. Жоден із грецьких письменників не визначає, в якому саме році було перше хрещення наших предків; Чи не можна визначити цього хоч приблизно? Можна. За словами Симеона Логофета, чи вірніше його Сократигеля, напад росіян на Константинополь стався з 864 на 865 р., тобто. в останніх числах першого і на початку останнього, а з інших свідчень ми знаємо, що руси надіслали до Греції послів просити хрещення вже трохи після повернення в батьківщину після невдалого свого походу, і потім ці посли вирушили назад до Києва з єпископом, який і хрестив киян. Взявши до уваги кількість часу, вжите русами на повернення з нещасного походу, ще невелика кількість, проведена ними у вітчизні після повернення до відправлення послів до Візантії, далі – час, вжитий послами на поїздку туди й назад, ми повинні погодитися, що хрещення ніяк не могло здійснити, але не могло здійснити. воно сталося і після. Патріарх Фотій в своєму окружному посланні до східних патріархів про відступи Церкви Римської говорить між іншим: «Роси... нещодавно ще колишні нашими ворогами, нині (νυν και ούτω) стали християнами і прийняли собі єпископа...» - і, таким чином, очевидно, представляє це саме. А воно писане наприкінці 866 або навіть на початку 867 р., тому що Фотій запрошує в ньому інших патріархів на Собор для розгляду багатьох нововведень Римської Церкви і згадує, що деякі пастирі вже прибули на Собор, інші ж очікуються незабаром. Але скликати цей Собор, за словами Микити Пафлагонянина, Фотій переконав імператора Михайла вже після того, як у співправителі Михайлу обраний був Василь Македонянин, тобто після 26 травня 866 ​​р., і сам Собор був у присутності обох імператорів, отже, скончався 7. Можна навіть вважати, що звернення наших русів відбулося власне в останній половині 866 р., після 26 травня, або після обрання в співімператори Михайла Василя Македонянина. До такого висновку ведуть частинки) представлені слова святішого Фотія: «Роси, які ще недавно були нашими ворогами, нині стали християнами», а ще більше те, що деякі візантійські та південнослов'янські письменники небезпідставно ж відносять звернення русів до царювання Василя. Але чи не про інше вже хрещення русів говорять ці письменники, тим більше що один із них, Костянтин Багрянородний згадує про архієпископа, якого послали до Києва не від Фотія, а від Ігнатія і хрестили мешканців російської столиці? І чи не два були тоді хрещення наших предків – одне за Михайла та Фотії, а інше за Василя та Ігнатію, як здавалося деяким? Ні, такого припущення довести не можна. Похід русів на Візантію в той час рішуче був один, всі, хто згадує про нього, відносять його до царювання Михайла, а про інший подібний похід у царювання Василя не говорить ніхто. Водохреща також одна – варто лише звірити різні свідчення про неї грецьких письменників. На чому одні з них зупиняються у своїй розповіді, з того інші продовжують: невідомий, який написав за наказом Багрянородного хроніку до царювання імператора Василя, говорить тільки, що руси через трохи після нещасного свого походу на Царгород при імператорі Михайлі прислали в Грецію сам, попросив у Грецію послів описав життя Василя, зовсім не згадуючи про похід, прямо починає свою мову тим, що з російськими послами Василь уклав мир і відправив до Росії архіпастиря. Так само Кедрін при описі царювання Михайлова згадує про похід русів і потім про російських послів, які прибули просити хрещення, а при описі справ Василієвих говорить тільки, що з цими послами Василь уклав мир і послав до Росії єпископа. Нарешті, Зонара напад русів зобразив в історії імператора Михайла, зовсім не згадуючи тут навіть про їхнє бажання хреститися, а саме хрещення їх – в історії імператора Василя, не згадуючи про похід. Дивним може здатися тільки те, чому ж деякі з цих грецьких письменників, так само як і деякі південнослов'янські, не відносять хрещення наших предків до часу обох імператорів – Михайла та Василя, якщо воно точно сталося в їхньому соцарстві, а приписують лише одному Василеві. Але це зрозуміти неважко: відомо, що, відколи Василь став співправителем Михайлу, останній носив лише титул імператора, а справжнім государем, який керував усіма справами імперії, був Василь. Це дуже добре знали і греки, і південні слов'яни, яким імператор Василь Македонянин був одноплемінник. Як же після цього примирити ще ту незгоду, що патріарх Фотій засвоює собі посольство до росіян єпископа, а Багрянородний – Ігнатію? Фотій був сучасник та головний учасник у події – чи міг він не знати його з усіма подробицями? Фотій говорить про нього в своєму окружному посланні до східних патріархів і, отже, говорить перед усією Церквою – чи міг він дозволити собі неправду? Сам ворог Фотія, тато Микола, який намагався в одному з листів своїх спростувати всі слова цього послання, аж ніяк не викриває Фотія, щоб він несправедливо засвоював звернення русів. І зауважимо, Фотій говорить рішуче, що руси не бажають лише прийняти, але вже прийняли і єпископа, і пастиря, і християнське богослужіння. А Багрянородний? Він писав життя свого діда, імператора Василя, через 60 чи 70 років після – чи важко йому було трохи змішати подробиці події та ім'я патріарха Ігнатія поставити на місце імені Фотія? Дізнавшись, що звернення русів пішло на самому початку царювання Василя, коли, власне, він був тільки співправителем Михайлу, і також те, що незабаром після царювання Василя Фотій зведений був з престолу і на місце його зведений Ігнатій, Багрянородний дуже природно міг опустити з уваги невеликий проміжок часу і приписати на патріарх Суворому сенсі, патріарху царювання Михайлова. Ця помилка Багрянородного здасться нам безперечною, коли візьмемо до уваги наступну обставину. Всі чотири наступні літописця: Кедрін, Скилиця, Зонара і Гліка, які тільки описують, як відбулося звернення русів, запозичують це оповідь майже слово в слово у Костянтина Багрянородного. Подібно до нього вони відносять хрещення русів до царювання Василя, згадують про посланого до них єпископа, про диво, досконале єпископом для переконання язичників за їх наполяганням. І, тим часом, ніхто з цих чотирьох письменників не повторює, щоб єпископ посланий був до Росії від Ігнатія. Чому ж, погоджуючись у всьому, тільки в одному вони не погодилися з Костянтином? Без сумніву, через те, що мали достатню підставу не погодитися: вони, мабуть, знали істину з іншого джерела, можливо, читали саме окружне послання Фотіїво, яке Костянтину чомусь було невідоме. Чи звернемося до наших вітчизняних переказів – ми знайдемо тут нове підкріплення для своєї думки. Протягом багатьох століть ми всіма одностайно повторювали звістку, що вперше Русь хрестилася за патріарха Фотії і що з Фотія присланий був до нас перший єпископ. Мало того, ім'я Фотія як першого насадника святої віри в нашій вітчизні до того врізалося в пам'яті російського народу, що навіть всі наступні хрещення, що були при святій Ользі і святому Володимирі, зазвичай були приписувані у нас, зрозуміло помилково, тому ж Фотію. Чи не можна, однак, припустити, що Багрянородний говорить не про першого, а вже про другого архіпастира, надісланого до нас у той час, і таким чином примирити суперечність? Відомо, що Ігнатій після свого сходження на патріарший престол відхилив усіх єпископів, висвячених Фотієм, і на місця їх поставив своїх. Не дивно, якщо й у Росію він послав тоді свого єпископа замість Фотієва, вимагаючи останнього у Грецію. І чи не з цією метою, як пише Багрянородний, імператор Василь відправляв до русів багаті дари, щоб привернути їх до прийняття нового архіпастиря, хіротонізованого Ігнатієм, на місце колишнього? Але подібного пояснення не допускає вся наступна промова Багрянородного, яка ясно говорить, що до приїзду первосвятителя, посланого Ігнатієм, руси були ще народ абсолютно безбожний, що цей архіпастир здійснив перед ними чудо вогнетривкого Євангелія і що тепер тільки вони вперше почали звертатися. Варто зауважити, чому письменники Римської Церкви, незважаючи на все це, намагаються довести, ніби перше насіння християнства насадив у нас не Фотій, а Ігнатій. На цьому вони будують свою улюблену думку, що в Росію від початку введено не грецьке православне сповідання, а римське сповідання. Але звідки відомо, що патріарх Ігнатій поділяв ті нововведення Римської Церкви, які так справедливо викривав Фотій і викрив уже цілий Собор Церкви Східної? З одного мирного ставлення Ігнатія до тата? Та звідси випливало б, що й сам Фотій розділяв викриті ним римські нововведення, бо й Фотій згодом мав мирні стосунки до папи Миколи. Ні, в Царгороді та на всьому Сході не було цих нововведень до Ігнатія; інакше Фотій не міг би і поставити їх на одну Церкву Римську, а сам Ігнатій, якби й захотів, не міг уже ввести їх після засудженого їх у 867 р. Собору, який на той час багато хто на Сході називали вселенським. Не такими нечистими спонуканнями повинен бути історик при пошуку історичної істини. І якщо ми говоримо, що саме Фотій, а не Ігнатій перший насадив у нас християнську віру, то тому, що нас засвідчують безсумнівні свідчення. А нехай нам ґрунтовно доведуть, що точно Ігнатій прислав до нас першого єпископа, а не Фотій; ми з таким же полюванням і переконанням приймемо і цю звістку, тим більше що патріарха Ігнатія ми шануємо з усієї православної Церкви не тільки як пастиря правовірного, а й як святого. Сказавши, що після прибуття до Києва єпископа руси тримали пораду, на якій були присутні сам князь, вельможі і безліч народу, і що, побачивши досконале єпископом диво, вони негайно почали хреститися, візантійці не визначають, чи хрестився тоді російський князь або, точ. Але чи це могло бути інакше? Аскольд і Дір були самі очевидцями чудової бурі біля стін Константинополя, яка порушила в них думку про велич Бога християнського і перше бажання хреститися. Від них потім залежало після повернення на батьківщину відправити посольство до Константинополя і просити християнського наставника; це показує вже, що бажання хреститися було дуже твердо. В іншому випадку, що могло б привернути їх до такого підприємства? Коли прибув до Києва єпископ, Аскольд і Дір самі наказали скликати віче, самі були присутні на ньому і, подібно до інших, бачили чудо незгорілого Євангелія – кому ж насамперед, як не їм, природно було й наслідувати голос Євангелія? Вони були головними діячами в усьому і, очевидно, із щирою старанністю шукали істини, без якої ніщо не могло б змусити їх діяти – як вони могли відмовитися від неї, коли вона відкрила себе їхньому погляду? І якби вони не хрестилися, то, можна сказати, і ніхто б у Києві не хрестився. Народ і вельможі не зважилися б відкрито на таке підприємство без прикладу князів з одного страху. Як на пряміший доказ хрещення Аскольдова справедливо вказують на те, що перші наші християни над могилою цього князя мали церкву святого Миколая, бути не може, щоб вони погодилися побудувати християнський храм над могилою язичника. Імовірна й та здогад, що Аскольд у хрещенні названий був Миколою, тому що в нас, точно, існував звичай творити церкви над могилами князів на честь святих, їм соименных. Слова літопису Йоакимової, що називає Аскольда блаженним, можуть бути новим доказом його хрещення для тих, хто визнає справжність цього літопису. Не залишили нам візантійські письменники майже жодних відомостей і про єпископа, який хрестив наших предків. У наших домашніх повідомленнях він завжди називається Михайлом. Звідки запозичено це ім'я? Воно зустрічається не тільки в творах або виданнях пізнішого часу, як то: в друкованій Кормчій книзі, в передмові до Києво-Печерського Патерика і в Четі-Мінеї (липня 15), але, за словами одного історика, що мав у себе багато найдавніших рукописів, в інших також у літописі Йоакимової. Що ж думати про його походження? Чи не перейшло це ім'я в наші стародавні рукописи з усного переказу, що зберігалося цілі століття, або з хроніки якогось літописця грецького чи болгарського, ще невідомого нам, як довго залишався невідомим болгарський список хроніки Амартолової, який один тільки і згадує про імена Астанда і Михайла? Принаймні, відкидати згадані свідчення про нашого першого єпископа ми не маємо жодної підстави. Не можна повірити Багрянородному, щоб це був не простий єпископ, а архієпископ, єпископом називає його сам патріарх Фотій, який відправив його до нас, тільки єпископом або загальним ім'ям архієрея назвали його і всі наступні письменники, мабуть запозичили у Багрянородного погодитися з ним у цьому випадку, як не погодилися вони з ним і в тому, щоб ієрарх був посланий від Ігнатія. Та й на що було надсилати до Росії архієпископа, коли тут тільки ще ґрунтувалася Церква і, звичайно, не могло з'явитися раптом кілька єпархій, які належало б підкорити такому високому саном ієрарху. Родом цей архіпастир, так само як і надісланий з ним пресвітер, згадуваний Фотієм, а може, й інші, які незабаром прийшли до них на допомогу, могли бути зі слов'ян. Проста розсудливість вимагала обрати на проповідь русам таких людей, які були б здатні розмовляти з язичниками зрозумілою для них промовою, а у Візантійській імперії, де вже було чимало слов'ян-християн, знайти подібних людей було дуже легко. Імовірність цього припущення збільшується, коли пригадаємо, що майже в той же час або незадовго перед тим до іншого слов'янського племені, моравів, були послані з Константинополя проповідники, майстерні в слов'янській мові, якщо навіть не природні слов'яни; ще більше збільшується, коли звернемо увагу на два свідчення, що становлять тодішнє звернення наших предків до християнства у зв'язку зі зверненням слов'ян подунайських. Польський історик Стредовський передає нам одну давню оповідь, що святі Кирило і Мефодій, займаючись самі зверненням болгар і моравів, посилали від себе до інших навколишніх слов'ян місіонерів і що при цьому в Росію відправлений був хтось Наврок, - оповідь цілком правдоподібна і сама по собі, і сама по собі, і сама по собі, і сама по собі, дослідження. Для нашої мети в ньому чудово особливо те, що час відправлення до нас Наврока різко збігається з часом навернення наших предків, коли, як каже Фотій, прийняли вони (не визначаючи звідки: чи безпосередньо з Царгорода чи посередньо від моравських апостолів за наказом Константинопольського патріарха) єпископи і християн. Збігається, кажемо, тому що посольство Наврока приписується не одному Мефодію, а обом братам і, отже, мало статися до 867 р., тобто. до відправлення їх у Рим, де, як відомо, святий Кирило помер. Інше подібного роду оповідь представляє нам уривок, знайдений в одному грецькому рукописі, в якому, хоча спочатку поєднуються обставини двох хрещень, Аскольдова і Володимирова, проте вся мова виключно спрямована до зображення першого: ясно говориться, що це хрещення трапилося при імператорі Василі Македонянині, що відправив до нас, що відправив до нас єпископ здійснив у нас диво, вкинувши у вогонь Євангеліє, яке не згоріло, як подіяло диво на предків наших і як вони почали христитися. Разом з єпископом, каже невідомий укладач уривка, надіслано було до русів два знамениті чоловіки, Кирило та Афанасій, які, бачачи, що руси не розуміють грецького алфавіту, і побоюючись, щоб за невмінням писати і читати вони незабаром не відпали від віри, накреслили для них тридцять. і за допомогою яких руси досі залишаються непохитними у пізнанні християнської віри. Охоче ​​погоджуємося, що в цьому уривку, може бути складеному переважно на підставі усних переказів, багато подробиць справи та самі імена місіонерів якось спотворені; але важлива для нас, власне, основна думка, що тут виражається, - думка про введення до нас при самому початку у нас християнства слов'янської абетки, а через неї і слов'янського богослужіння. Природність і, скажімо більше, необхідність цього випливає з тогочасних обставин: у Болгарії та Моравії вже близько чотирьох років співали богослужіння по-слов'янськи та існували школи для приготування з природних слов'ян пастирів Церкви; із захопленням, як зауважує наш літописець, слухали слов'яни велич справ Божих своєю мовою, і звістка про це встигла пронестися між усіма їхніми одноплемінниками. Чи можливо, щоб наші посли, які ходили до Царгорода просити хрещення і на шляху своєму необхідно торкатися меж Болгарії, не спитали собі в Царгороді і того, що самі чули під час подорожі у своїх побратимів і чого просити було так доречно і природно? Чи можливо, щоб і єпископ, чи був він відправлений до нас із самого Константинополя чи від моравських апостолів, проходячи країну підунайських слов'ян, не запросив із собою читців і співаків слов'янських для надійного успіху у своєму підприємстві? Не забудемо також, що в той час, коли був відправлений до нас єпископ, співімператором Михайлу, чи краще – справжнім імператором, був Василь Македонянин, природний слов'янин, – чи міг він не подбати, щоб до одноплемінників його відправили вчителі віри, знайомі з мовою слов'янською? Недарма ж патріарх Фотій зауважив, що руси християнське богослужіння з великою старанністю і старанністю прийняли, звістку про це він, звісно, ​​вже встиг отримати від посланих до нас проповідників. Чим же пояснити таку старанність наших предків до богослужіння з першого разу, якщо не тим, що вони почули її рідною мовою, чим особливо приваблювала вона до себе слов'ян всюди? Богослужіння грецькою мовою руси, без сумніву, не зрозуміли б, а не розуміючи, чи могли вони прийняти його з великою старанністю та ретельністю? ІІ. Наступна доля християнства Росії до звернення великої княгині Ольги. Аскольд та Дір після прийняття ними святої віри жили ще й керували Києвом близько п'ятнадцяти років. У такий період під їхнім покровительством вона могла досить утвердитися і поширитися не тільки в Києві, а й на околицях Києва працями єпископа і пастиря, яких прийняли київські руси від патріарха, і за сприяння, можливо, інших проповідників, які приходили з Греції чи Болгарії. Але після смерті Аскольда і Діра, які померли (882 р.), можливо, як мученики за святу віру, у Києві запанував язичник Олег. І в увесь час його князювання (882–912) ми не знаємо нічого про стан християнства в Росії, не можемо сказати: чи викорінилося воно тоді у нас досконало, чи продовжувало існувати і навіть поширюватися. Щоправда, за договору Олега з греками в 911 р. серед послів росіян не видно жодного християнина, і як сам Олег, так і мужі його для підтвердження умов договору присягаються зброєю своїм і язичницькими богами – Перуном і Волосом. Але звідси не випливає, ніби й між усіма підданими Олега не було вже християн. Віру Христову, що проповідує смиренність і самовідданість, у нас, як і скрізь, прийняли спочатку переважно миряни, і в царювання князя-язичника за простою розсудливістю вони могли утримувати її в тиші і навіть потаємно. А що до воїнів, що складали дружину і свиту князівську, які більшою частиною були з варягів, то не дивно, якщо вони залишалися нерозташованими до віри, яка явно суперечила їх відмінним нахилам і звичкам; це ясно видно з історії великого князя Святослава. Правда також, що у статтях договору, укладеного Олегом з греками, не згадується про християн і взагалі між усіма русами, навпаки, русин прямо протилежний християнинові, тобто греку. Але це означає тільки, що греки у нас відомі були тоді під ім'ям християн, а зовсім не те, щоб між русами християн не було. Тому таке саме протиставлення русина християнину зустрічається і в договорі Ігоревому з греками, коли, як побачимо, у нас безсумнівно вже багато хто сповідував святу віру. З іншого боку, відомо, що у статуті імператора Льва Премудрого (886–912), який був сучасником нашому князю Олегу, серед митрополій, підвладних Цареградському патріарху, згадується вже на 60-му місці митрополія Руська. Але слід зізнатися, що вона згадується не в усіх списках статуту, а лише в деяких, і є підстави думати, що вона внесена до деяких списків цього статуту в пізніший час. А тому несправедливо було б укладати, ніби за днів Олега кількість християн у нас збільшилася, тож вони становили особливу єпархію. У дні наступника Олегова Ігоря (912-945) свята віра вже безсумнівно у нас поширювалася. І раніше, ще з часів Аскольдова договору з греками був постійний зв'язок між греками і нашими предками, тож багато хто з росіян київських служив у грецькому флоті. Але після договору Олегова, з царювання Ігоря цей зв'язок посилився: з Росії ходили до Константинополя цілі торговельні каравани по Дніпру і Чорному морю, гості росіяни залишалися жити в Константинополі по кілька місяців поспіль у монастиря святого Мами, інші руси сотнями наймалися в службу грецькі й усі свої життя. Греки, без сумніву, не втрачали при цьому нагоди знайомити наших предків зі своєю вірою, як вчинили вони ще з Олеговими послами після укладання миру. Між грецькими імператорами та російськими князями існували навіть письмові зносини, які могли служити новим приводом для їх підданих до найтіснішого зближення в поняттях релігійних. Багато русів, які служили при грецькому дворі, дійсно приймали там святу віру, і деякі з них, хоча часом, повертаючись до вітчизни, могли приносити її і повідомляти своїх ближніх і родичів. Як би там не було, тільки до кінця царювання Ігоря, за нового договору нашого з греками в 944 р. жителі Росії в статтях договору поділяються вже на хрещених і нехрещених, і хрещені скрізь поставляються навіть на першому місці - настільки встигло зрости число християн у нашій вітчизні! І літописець, оповідаючи про присягу великокнязівської дружини з нагоди цього договору, зауважує, що багато самих варягів, що мешкали в Києві, були вже християни. Ще більше: у тому самому місці літопису йдеться про київську церкву святого Іллі, де присягала християнська Русь, і ця церква називається соборною. Таке ім'я змушує припустити, що в Києві були тоді й інші церкви, між якими церква святого Іллі вважалася головною або соборною припущення, яке, здається, досить підтверджується подальшою історією. Дітмар, сучасник святого Володимира, свідчить, що в його час існувало в Києві понад чотириста храмів, коли ж встигли вони виникнути в такій дивовижній кількості? Вже протягом якихось десяти чи п'ятнадцяти років від часу звернення Володимира? Природніше думати, що вони виникали помалу з часів ще Аскольда та Діра чи, принаймні, Ігоря. Існування ж храмів і християн необхідно припускати існування священнослужителів. Щоправда, у найдавнішому нашому літописі не згадується про жодних пастирів у нас до великої княгині Ольги. Але відомо, що преподобний Нестор про перші часи нашої історії говорить взагалі надзвичайно коротко і тому нерідко замовчує такі події, які безсумнівно були, як, наприклад, хрещення русів при Аскольді і Дірі. Мало того, ми знаємо, що преподобний літописець ні слова не сказав і про трьох перших наших митрополитів Володимирового князювання, які були до нього за часом дуже близькі, невже ж слід засумніватись у самому їхньому існуванні? Тим неважливіше укладати з одного тільки мовчання Нестора про події, що були ще до великої княгині Ольги, ніби цих подій зовсім не було. Досить і того одного, якщо в короткому своєму літописі він згадав, хоча мимохідь, що були тоді в Києві церкви, між якими церква святого Іллі вважалася соборною: чи не сказав уже він цим, що в нас були тоді й пастирі, принаймні пресвітери та нижче духовенство? Не можна тут залишити поза увагою думки одного вченого, який говорить, ніби перше насіння християнства посіяли в Росії варяги, що мандрували через неї зі Скандинавії, і, отже, не греки, як ми стверджуємо. Але ця думка, крім того, що зовсім довільно, полягає ще в собі неспроможність. «Мені здається, – справедливо зауважив інший вчений, – що такі мандрівні лицарі стільки ж мало мали здібності, як і бажання звертати язичників, і ці останні ніде не показували такої великої схильності до християнства, як без жодної причини має припустити в русах, припускаючи, що вони випадково прийняли нову релігію». Якщо ж у нашому літописі говориться, що багато варягів, що мешкали в Києві, були християни, то хто ж доведе, що ці варяги принесли святу віру з собою зі своєї колишньої вітчизни, а не прийняли її в самому Києві чи Константинополі, де багато хто з них, служачи при дворі імператорському, згодом приймали християн. Багато вже було християн у царстві Руському між древніми мешканцями країни, між варягами-прибульцями і в самому війську, як видно з договору з греками великого князя Ігоря. При всьому тому. Церква Христова все ще залишалася в нас ніби в тіні і майже непомітною; язичництво, мабуть, покривало всю Росію і шанувалося релігією панівною, тому що сам великий князь був язичником. Належало ще святій вірі зійти на великокнязівський престол, стати на цій високій свічниці, щоб стати видимою від усіх і остаточно розігнати морок ідолопоклонства. І ось дружина того ж самого великого князя, при якому досягло у нас християнство такою значною мірою, наважується сама прийняти святу віру, посаджує її з собою на престолі і, якщо не стверджує її остаточно в нашій вітчизні, зате, за словами літописця, є у своєму сенсі, як денниця перед сонцем, а за Розділ III. Стан християнства в царстві Руському за великої княгині Ольги і по смерті до звернення великого князя Володимира. I. Хрещення великої княгині Ольги та сприяння її успіхам святої віри. Історія звернення великої княгині Ольги, дуже проста і загальновідома сама собою, чимало затемнена розбіжностями неї як древніх, і нових письменників. Насамперед, не погоджуються у думках про те, що змусило мудру княгиню подорожувати до Царгорода і там прийняти святу віру. За словами одних, це сталося тому, що не було тоді в країні Рустей благочестю вчителя. Але ми бачили вже зовсім неприємне: у Києві за днів великого князя Ігоря існувала соборна церква святого Іллі, що вказує своїм ім'ям на існування й інших церков, а при церквах необхідно були й пастирі, з яких кожен міг би оголосити велику княгиню і здійснити над нею святе таїнство. Тепер зауважимо, що й Ольга, зокрема, мала при собі якогось папу Григорія, без жодного сумніву, обличчя духовне – священика чи архієрея, який супроводжував її до Греції з Росії і який сам міг би хрестити її у Києві. Стільки ж безпідставна й інша думка, ніби Ольга, будучи навчена вірою Христовою від пресвітерів київських, хотіла, але не могла хреститися у своїй столиці, боячись народу, і для того, за цією їй від християн порадою, вирушила до Константинополя. Якщо в Києві відкрито сповідували святу віру навіть прості жителі, маючи у себе храми та пастирів, і народ це терпів, народ не смів повставати на християн за віротерпимості великого князя, то чи могла побоюватися народу тільки дружина цього князя? І коли? Тоді, коли після смерті Ігоря вона тримала в руках своїх найгодувало правління і робила в Росії все, що хотіла; коли своїми мудрими та благодійними для всієї вітчизни розпорядженнями встигла вже порушити до себе загальну повагу, любов і вдячність і змусила всіх благословляти своє ім'я. А з іншого боку, якщо справді така небезпечна була партія язичників у Києві, що самій правительці держави належало йти в чужу землю для прийняття хрещення, то чи вже цим небезпека запобігла б? Хіба язичники не могли б повстати проти своєї княгині після її повернення в батьківщину, дізнавшись, що вона стала християнкою? Чи навіщо б їй мандрувати у віддалений Царгород, а не хреститися у найближчому християнському місті Херсоні, де також вона могла бути безпечною від свого народу? Чому б не хреститися їй і в самому Києві, тільки таємно від язичників, що, зрозуміло, для княгині не склало б великої складності? Ольга, кажуть треті, вирушала до Царгорода без будь-якої думки про зміну віри, за видами політичними і там уже, захопившись пишністю християнських храмів і християнського богослужіння, зважилася хреститися; або, не визначаючи з точності, коли і чому народилася в ній ця благочестива рішучість, стверджують, ніби велика княгиня вела подорож до Константинополя для однієї лише зовнішньої освіти та освіти точно так, як, наприклад, Петро Великий подорожував до Амстердама, Лондона та Відня. Але обидві ці думки є довільними припущеннями. Які це були стільки важливі політичні справи (не відомі нікому), які могли вимагати особистої присутності великої княгині нашої при візантійському дворі? І якщо вони були, хіба не могла Ольга послати туди замість себе сина свого Святослава, що вже досяг повноліття, або відправити послів за прикладом чоловіка свого Ігоря, що зносився з грецькими імператорами через своїх повноважних? Якщо їй самій захотілося побувати у Царгороді із видів політики – навіщо було брати їй із собою з Києва тата Григорія? Ще дивніше, ніби жінка в шістдесят сім років, яка все життя своє задовольнялася своїм жеребом і станом, раптом надумала шукати собі зовнішньої освіти і блиску і для цієї мети погодилася на подорож далеку, важку і небезпечну, яка належала здійснювати по Дніпру і Чорному морю і під час якої я ходив по Дніпру і під час якого. Ні, зважитися на такі труднощі та самопожертву могло змусити Ольгу тільки щось особливо важливе, особливо близьке та священне для її серця. Найкраще вгадав цю особливість і пояснив зі своїм звичайним красномовством наш проникливий історіограф. «Ольга, – каже він, – досягла вже тих років, коли смертний, задовольнивши головним спонуканням земної діяльності, бачить близький кінець її перед собою і відчуває суєтність земної величі. Тоді істинна віра більше, ніж коли-небудь, служить йому опорою або втіхою в сумних роздумах про тлінність людини. Ольга була язичниця, але ім'я Бога Вседержителя вже славилось у Києві. Вона могла бачити урочистість обрядів християнства, могла з цікавості розмовляти з церковними пастирями і, будучи обдарована незвичайним розумом, переконатися в святості їх вчення. Полонена променем цього нового світла, Ольга захотіла бути християнкою і сама вирушила до столиці імперії та грецької віри, щоб почерпнути його в самому джерелі». Додамо до цього, що велика княгиня мала ще найближчого керівника – тата Григорія. Розмовляючи з нею про істини віри і долі Церкви Христової, добрий наставник, можливо, не раз переносив думки своєї духовної вихованки в знаменитий Царгород, де існувало тоді християнство у всій своїй величі і блиску, не раз розповідав їй, як чудові там храми Божий, як урочисто в них богослужіння велика кількість там святих мощей, чудотворних ікон і взагалі всякої християнської святині. Подібні бесіди природно і непомітно могли порушити в душі Ольги благочестиве бажання побачити все це своїми очима, бажання - потім виховати помалу в твердий намір і нарешті зробити такою потребою серця, якій противитися вже неможливо, незважаючи на які перешкоди. Так і нині: добрі християни, за всієї старезності своїх років, зневажаючи всі труднощі мандрівки, роблять благочестиві подорожі в найвіддаленіші місця, дорогоцінні серцю їх за християнською святиною; таким же потягом подорожувала до Царгорода і престаріла Ольга – ще язичниця, але вже оголошена християнством і глибоко переконана в його божественності та рятівності. Інший предмет незгоди історії звернення великої княгині Ольги – той, чи вона прийняла хрещення у Константинополі. Всупереч загальним переконанням, деякі рішуче відкидали цю подію або, принаймні, сумнівалися в ній, тому що імператор Костянтин Багрянородний, сучасник Ольги, який сам приймав її при дворі своєму і сам же докладно описав усі, навіть найменші, подробиці прийому, ні мовляв не сказав про те, що ні слова не сказав не про те б цілком неможливим. Але ці вчені припускали з уваги найпростішу обставину – те саме, що Костянтин Багрянородний описує у своєму творі лише обряд, що вживався при візантійському дворі під час прийому іноземних послів і, зокрема, повторився під час прийому нашої великої княгині, і що, отже, він він був у своєму неоднозначному побуті. подію, яка в жодному сенсі не могла бути віднесена до придворного обряду. Тим часом неприємна думка – про хрещення великої княгині Ольги в Царгороді – має всі ознаки історичної істини. Вона підтверджується, з одного боку, свідченням нашого вітчизняного літописця, який жив через не більше століття після рівноапостольної княгині, сам бачив її святі мощі в Києві та достовірно міг дізнатися про неї за живим ще переказом; з іншого – свідченням візантійських літописців: Кедріна, Іоанна Скилиці Куропалата та Зонари, з яких два перші жили також у XI ст., а останній у XII, і, нарешті, свідченням одного франкського літописця, чи не сучасника Ольги. Третє, набагато важливіше, розбіжність стосується часу, коли хрестилася наша велика княгиня: у якому році, за якогось імператора і патріарха. У давніх наших письменників було про це дуже багато думок: одні відносили хрещення її на час імператора Іоанна Цимисхія і патріарха Фотія, інші - на час того ж імператора і патріарха Скомодрена, треті - на час імператора Костянтина Багрянородного і патріарха Феофіла Полієвкта, вказуючи, втім, майже одностайно на 955 р. Не менше думок про це і в письменників новітніх, які, хоча згідно припускають, що хрещення Ольги трапилося в царювання імператора Костянтина Багрянородного, не погоджуються, проте ж, щодо імені патріарха, що звершив його, не звернув на себе, не здійснив над нею. Полієвктом і щодо року події, вказуючи то на 946, то на 955, то на 956, то на 957. Нині це заплутане питання можна вважати остаточно вирішеним. Підставою для рішення послужили деякі, зокрема, в Обряднику Костянтина Багрянородного, який докладно описав зроблений ним прийом нашій княгині, на які раніше не могли або не хотіли звернути належної уваги. Тут говориться, що Ольга під час перебування свого в Царгороді була прийнята імператором дворазово – 9 вересня, у середу та 18 жовтня, у неділю. Але за царювання Костянтина Багрянородного (945–959) 9 число вересня середу і 18 жовтня у неділю могли статися, по великодньому колу, лише у 946 і 957 роках. Прийняти перший із цих років за епоху хрещення нашої великої княгині не можна, бо в тому ж таки Обряднику оповідається, що імператор Костянтин приймав її не один, а разом із співправителем своїм Романом і що за столом, на якому після обіду запропоновані Ользі плоди, сиділи з нею діти обох імператорів. Але Роман ІІ став співправителем батькові своєму Костянтину, за свідченням візантійців, не раніше 948 р. і в 946 р. ніяк ще не міг мати дітей, тому що він сам був ще семирічним дитиною (народився 939 р.). Отже, перебування і хрещення нашої великої княгині Ольги в Константинополі треба вважати в 957 р. Отже, чинителем над нею святого обряду був не патріарх Феофілакт, який помер в 956 р. 27 лютого, а знаменитий ученістю і чеснотами наступник його Полієв. Нарешті, останнє питання в історії звернення нашої великої княгині Ольги, досі ще вирішується по-різному, є питання про те, чи наша княгиня після прийняття вже хрещення в Константинополі посилала послів своїх до німецького імператора Отгону I і просила у нього єпископа і пресвітера, як розповідають багато західних літ. Сутність цієї розповіді така: «У 959 р. посли ругійської княгині Олени (Helenae, reginae Rugorum), яка при Романі, константинопольському імператорі, хрещена в Константинополі, прийшли до Отгону, підступно, як після відкрилося, просили у нього єпископа. Внаслідок цього в 960 р. монах Лібуцій був поставлений єпископом для ругійців. Але він, уповільнивши обставини, ще до відправлення свого на місце помер наступного (961) року. Тоді обрано нового єпископа – трирського ченця Адальберта, який, будучи щедро забезпечений від імператора всім потрібним, негайно вирушив до ругійського народу. Однак, не встигаючи ні в чому, за чим був посланий, і бачачи марними усі свої зусилля, він у 962 році. повернувся назад, був вигнаний язичниками, причому він ледве врятувався з величезною працею від їхніх рук, а деякі з супутників його були навіть убиті». Одні з вчених відносять цю подію до наших русів і нашої великої княгині Ольги, інші – до ругійців, жителів острова Рюгена. Але, з усіх міркувань, істина, здається, за перших. Що ясніше за слова свідчення і, не забудемо, свідчення сучасного: у 959 р. посли Олени, княгині ругів, що хрестилася в Константинополі при імператорі Романі, приходили до Відгону? У нас у цей час справді була княгиня Олена, яка точно вже була хрещена, хрещена в Константинополі, хрещена за імператорів Романа та Костянтина. Якщо ж вона названа княгинею ругів, а не русів – це, без сумніву, описка, тому що в інших точно таких же свідченнях вона називається вже княгинею руською (Ruscorum), посли її – послами російського народу та Адальберт – єпископом Росії. А у жителів острова Рюгена чи була тоді подібна княгиня? Зовсім не було – була, кажуть, і процвітала мудрістю (920–985) якась ігуменя Гандергсгеймського монастиря на ім'я Rhoswilda, Rosvida, інакше Helena von Rossow, яка походила з благородного, можливо, княжого Броденґорського прізвища. Константинополь, де навчилася грецькій мові. Але як мало йдуть до цієї Олени різкі та напрочуд певні риси представленого свідчення! Вона, по-перше, не княгиня ругів; була в Константинополі, але невідомо коли: за Романа чи імператора, чи в інший час і чи там хрестилася, чи в іншому місці. І чому не хочуть розуміти тут нашу велику княгиню? На підставі мовчання про це вітчизняне літопис? Але в такому разі довелося б виключити з російської історії та багато інших достовірних подій. Здається неймовірним, щоб Ольга, прийнявши православну віру в Греції, надумала просити собі єпископа Римської Церкви, і до того ж чужоземця, тоді як відпадання Заходу від Сходу вже відбулося, і Ольга могла випросити собі в Царгороді пастирів одноплемінних, які добре знали мову російську. Але тільки одну цю неймовірність і слід було відкинути у сказанні, а чи не все оповідь. Посли нашої княгині могли бути у Оттона з будь-яких справ політичних, а зовсім не по справах віри, і Шафенбурзька хроніка точно зауважує, що до Оттона I, коли він із сином своїм святкував Великдень у Кведлінбурзі, серед інших послів: римських, грецьких, венеціанських, російських і угорських. Оттон, відомий своєю надзвичайною ревнощами в поширенні римської віри, а разом з нею і своєї влади, дізнавшись від них, що велика княгиня наша вже хрестилася в Константинополі, не міг, за своєю схильністю і політикою, не втрутитися в цю справу. Він поспішив послати до нас своїх місіонерів і для благовидності міг поширити чутку, що посли росіяни потім до нього і приходили від своєї княгині, тоді як вони й думки про те не мали. Подібні вчинки з боку пап та їх поборників повторювалися дуже нерідко і в наступний час: скільки збереглося послань Римських первосвящеників, в яких вони писали до наших князів: схиляючись на ваші полум'яні бажання, або: почувши про готовність вашої підкоритися кафедрі святого Петра і т. п. наші князі не тільки не просили про те тата, навпаки, явно йому чинили опір! Та якби Ольга сама випросила собі німецького єпископа, хіба вона допустила, щоб його вигнали з Росії, і з таким безчестям? Навпаки, ця обставина й показує, що Адальберт був надісланий до нас без будь-якого прохання, несподівано й проти спільного бажання. Всі інші непорозуміння, через які не погоджуються віднести цю подію до наших русів, а приписують ругійцям, вирішуються вже дуже зручно. «Жоден, – кажуть, – із західних літописців не називає це посольство від великої княгині Ольги, як від Олени». Але Ольга вже й була на той час (тобто в 959 р.) Оленою, отже, ця точність має навпаки служити новою порукою за те, що йдеться про нашу велику княгиню. «Якби це так сталося, то преподобний Нестор, мабуть, не преминув би помістити у своєму літописі важливу звістку про відступництво русів від християнської віри та замах на життя першого єпископа Російської Церкви». Але відступництва тут не було ніякого: Адальберта не просили і не було прийнято єпископом до Росії. «Якби насправді наша Ольга перейшла в надра католицької Церкви, то вже відступницю від православ'я залучила б Східна Церква до лику святих?» Але, повторюємо, відступництва тут зовсім не було: Римського єпископа Ольга не просила, і не прийняла, і до кінця життя залишалася найревнішою охоронницею православної віри та благочестя. «Адам Бременський, літописець саксонський, обчислюючи єпископства ругійського апостола Альберта, ним засновані, обмежується містами та саксо-слов'янськими землями; ні Київського, ні Новгородського єпископства, яке було б підпорядковане Альберту, ніде не наводиться». Але Альберта у нас не прийняли, він не заснував у нас ні Київського, ні Новгородського єпископства, тому вони й не могли бути йому підпорядковані. «Кромер чудово говорить, що Адальберт архієпископ 12 років проповідував християнську віру на Ельбі, а чи не в Росії; сам тато, зводячи його на Магдебурзьку митрополію і обчислюючи його подвиги, каже, що він проповідував за Лабою та Салою сусіднім слов'янам, а Адам Бременський обчислює засновані Альбертом єпископства між Ельбою, Ейдером і річкою Пеною, отже, всі на захід від річки Одера. Але все це зробив Альберт вже після того, як від нас був вигнаний, що чудово видно зі слів самого Дітмара і частинок тата. Значить, звідси аж ніяк не слід, щоб він до нас не посилав. Взагалі, як не маловажно в нашій церковній історії ця подія, тобто посольство до нас німецького єпископа Адальберта, але воно, безперечно, належить їй і залишається пам'яткою того, як рано розпочалися спроби поборників римської віри до поширення на Русі свого впливу. Розглянемо тепер ще деякі обставини в історії навернення нашої великої княгині і перейдемо до інших справ її християнського життя. Урочним часом для приходу росіян до Константинополя, за свідченням Багрянородного, були кінець червня та початок липня – у цей час, звичайно, прибула туди й Ольга. Насамперед її у Царгороді було прийняття святого хрещення. Сам патріарх чинив над нею велике таїнство, і сам імператор сприймав її від купелі. Коли новоосвічена, після виходу зі святої купелі, раділа душею і тілом, найсвятіший патріарх звернувся до неї зі словом привіту і сказав: «Благословенна ти в російських дружинах за те, що полюбила світло і залишила пітьму; сини Росії не перестануть благословляти тебе в пологи пологів, при найпізніших твоїх нащадках», - і потім заповідав їй про церковний устав, молитву, піст, милостиню, чистоту тілесної; а блаженна княгиня стояла, схиливши голову і, подібно до губи напоюваної, приймала вчення. Дуже ймовірно, що разом з Ольгою хрестилися й деякі з супутників її, а з нею знаходилися родичі та родички її, у тому числі племінник, до 10 найвідоміших дружин, 18 почесних служниць, 22 повірених від російських князів, 43 купці, до 10 чиновників. Після хрещення Ольга удостоїлася почестей, властивих її сану: дворазово приймалася в імператорському палаці з усім своїм посольством і на честь її дворазово був обід: вперше 9 вересня, вдруге – 18 жовтня. Залишаючись стільки часу після хрещення свого в Царгороді, Ольга встигла показати ту велику старанність до істинного благочестя, ті знаки щирої віри, про які не забули помітити грецькі історики. Між іншим, вона пожертвувала в Софійський собор «велику службову страву», принизану перлами і дорогоцінний камінь із зображенням Спасителя. Перед поверненням у вітчизну новоосвічена визнала обов'язком випросити собі благословення від патріарха, який хрестив її, який, наказуючи свою духовну дочку благословенням і настановами, вручив їй святий хрест з наступним написом: «Оновися Руська земля до Бога святим хрещенням, його ж. Хрест цей довго зберігався в Києво-Софійському соборі, створеному правнуком її Ярославом, і стояв у вівтарі на ясна країні як живий свідок про пам'ятну подію і як святиня, суто дорога для росіян. Після повернення в вітчизну Ольга, яка прийняла святу віру внаслідок глибокого, серцевого переконання в її святості і рятівності, до самої смерті своєї перебула вірною божественному закону і своїм благочестивим життям, як місяць вночі, сяяла серед язичників для їх духовної освіти. Першою турботою її було звернути до Христа єдиного сина свого Святослава, хоча, на жаль, всі старання її залишилися марними. Зворушливо зображує цю турботливість наш давній літопис: «Часто, – розповідає вона, – говорила Ольга синові своєму: я, сину мій, пізнала Бога і радію; коли пізнаєш Його і ти, так само зрадієш. Але Святослав, не прислухаючись до цього, говорив: як мені одному прийняти новий закон, коли дружина моя стане з мене сміятися? Ольга відповіла йому: якщо ти приймеш хрещення, то і всі наслідують твій приклад. Але він не слухався своєї матері і залишався в ідолопоклонстві; він навіть гнівався на свою матір... Незважаючи на те, Ольга не переставала любити сина свого і повторювала: Хай буде Божа воля! Якщо Бог схоче помилувати рід мій у Руській землі, то Він вкладе йому в серце звернутися до істини, як і мені виявив милість свою. І, таким чином, молилася вона день і ніч за сина свого і за свій народ». Крім Святослава, рівноапостольна намагалася також наставити на шлях істини та інших мешканців Києва, і, треба думати, не безплідною залишалася її проповідь – це можемо укладати зі слів свого літопису, що, хоч Святослав сам не погоджувався прийняти святу віру, проте не забороняв приймати її іншим, хто хотів хрест. Не обмежуючись одними киянами, благовірна княгиня хотіла поділитися безцінним скарбом віри та з іншими росіянами. З цією метою обтікала вона гради й ваги по всій землі Руській, проповідуючи Євангеліє, як істинна учениця Христова і єдинорівниця апостолом, і чому не погодитися нам, хоч і з пізнішим, свідком, що багато хто, дивуючись про глаголи її, їх ніколи ж раніше чуючи, люблячи? Не без причини ж православна Церква з давніх-давен звичала іменувати Ольгу рівноапостольною. Під час цих благочестивих подорожей, продовжує той же свідок, на місцях, де раніше стояли кумири ідольські, блаженна княгиня поставила хрести і від тих хрестів багато знамення і чудеса содевахуся і до цього дня, - ми знову не в праві не вірити словам людини, який сам по бачив, про що я бачив, безперечно, зберігалася пам'ять у місцевих переказах. Якщо згадаємо тут, що свята Ольга після хрещення свого жила ще близько дванадцяти років, то ми можемо зрозуміти, як багато могла познайомити вона предків наших з істинною вірою і таким чином наблизити і підготувати велику епоху повсюдного поширення християнства в Росії. Займаючись вихованням своїх онуків: Володимира, Олега і Ярополка, тоді як батько їх Святослав займався лише війною на віддалі від Києва, рівноапостольна посіяла перше насіння святої віри і в серцях цих малолітніх князів, хоча хрестити їх не наважилася, побоюючись свого непокірливого сина. І це насадження першого насіння благочестя в серці того, хто незабаром просвітив християнством усю землю Руську, є новий подвиг, за який повинні благословляти блаженну Ольгу всі російські пологи. Будучи ревною християнкою та маючи у себе пресвітера, Ольга не могла не мати й церкви. І літопис Іоакимова точно приписує їй побудову в Києві дерев'яної церкви святої Софії, для якої ікони та ієреїв нібито отримала наша княгиня від Константинопольського патріарха. Свідчення хоч і дуже сумнівним в очах деяких літописів цього разу виявляється ймовірним. Німецький історик Дітмар говорить як сучасник, що у 1017 р. під час страшної пожежі київської згоріла, між іншим, церква святої Софії. Це не могла бути Софійська церква, побудована Ярославом, як думав наш історіограф, бо Ярослав у 1017 р. щойно вступив на престол і, будучи зайнятий війною з польським королем Болеславом, не мав часу зайнятися її побудовою. Ярославова Софійська церква, кам'яна і чудова, за словами деяких літописів, була цього року щойно закладена, а закінчена вже у 1037 р. Крім того, Дітмар продовжує, що у 1018 р. Київський архієпископ зустрічав польського короля Болеслава, який оволодів тоді Києвом, у монаї. Значить, що за церкви Софійської, що згоріла 1017 р., був і монастир, який після згоряння самої церкви залишався цілим – коли ж Ярослав встиг би вже завести при своєму Софійському соборі обитель? Здається, і укладач Миконового літопису висловлює думку, що в дні великої княгині Ольги існувала Софійська церква, присвячена Пресвятій Діві Богородиці: Ольга, пише він, вмираючи даде село своє Будутине святій Богородиці, а святою Богородицею переносно називалася у нас у Новгороді та інші, присвячені Богоматері. Київський Синопсис, а потім багато письменників наші вважають, ніби Ольга побудувала в Києві і церкву святого Миколая на могилі Аскольдовій. Але це помилка: у всіх стародавніх списках літопису говориться, що Аскольд похований був там, де в дні Нестерові знаходився Ольмин двір і що на Аскольдовій могилі поставив церкву святого Миколая цей самий Ольма, або Альма, якого переписувачі легко могли перетворити на Ольгу, а Іоакимова літо. церква святого Миколая, збудована Ольмою, вже існувала. Нарешті, Ступінна книга та деякі інші наші пізніші літописи розповідають, що рівноапостольна Ольга послала багато злата і срібла на створення церкви святі Живоначальні Трійці у Пскові – місці її батьківщини – звістка сама по собі вельми ймовірна, хоча невідомо звідки почерпнута. Проводячи таким чином життя своє в подвигах благочестя, свята Ольга досягла глибокої старості, і «перша від Русі в Царство Небесне вниде». Блаженну кончину її (969 р.) гірко оплакали син її Святослав, онуки і весь народ, не лише християни, а й самі язичники. При смерті рівноапостольна заповідала «послати злато до патріарха», не чинити над нею язичницької тризни і поховати за законом християнським, і воля її свято була виконана: її поховав священик християнський на місці, нею самому призначеному, у присутності незліченної безлічі народу. Дуже несправедливо при цьому в деяких зі списків нашого літопису помічено, ніби свята Ольга містила у себе пресвітера таємно, у багатьох інших списках, і до того ж найдавніших, слова таємно немає, а сказано лише, що Ольга мала у себе пресвітера, який і поховав її. І чого було боятися великої княгині, від кого ховатися? Не ховалася вона від самого Святослава, якого волі все було тоді покірно в Росії, навпаки, часто вмовляла його самого стати християнином. І якщо Святослав на догоду їй не забороняв навіть підданим приймати хрещення, чи міг він утискувати свободу совісті у своєї матері? Не забудемо також, що від часу хрещення Ольги Святослав майже не жив у Києві, будучи зайнятий безперервними війнами, і головною правителькою Києва та всієї держави, в руках якої була майже вся влада, залишалася сама Ольга. Хто ж наважився б заборонити їй відкрите сповідання тієї віри, яку відкрито, перед усім світом вона прийняла в Царгороді і якою з такою палкою старанністю трималася? Набагато природніше думати, що в цей період до блаженної кончини рівноапостольної для святої віри був у нас найкращий час, якого раніше ще не бувало. ІІ. Подальша доля християнства Росії до звернення великого князя Володимира. З кончиною ж рівноапостольною ця доля зовсім змінилася принаймні на деякий час. Є оповідання в літописі Йоакимової, що коли Святослав зазнав досконалу невдачу у війні з болгарами і греками і занапастив майже все своє військо, то вельможі його - язичники - вселили йому думку, ніби ці невдачі є стратою богів за те, що він терпить у своєму війську і царстві християн. Кльовета ця до того дратувала великого князя, що він негайно почав переслідувати християн, що залишалися в його війську, багатьох з них умертвив, а серед них навіть брата свого Гліба, і водночас послав наказ до Києва – розорити там усі церкви і винищити саме ім'я християн, обіцяючи невдовзі сам. Але Бог не попустив виконатися злому наміру: на зворотному шляху до Росії Святослав був убитий і його воля не здійснилася. Оповідання це не містить нічого неймовірного. У війську Святослава справді були християни, як можна здогадуватись зі слів його договору з греками. Брат у Святослава, звичайно двоюрідний, також був, хоча про нього мовчать інші наші літописи, і ймовірно християнин, бо Костянтин Багрянородний свідчить, що велику княгиню російську Ольгу з Києва до Царгорода супроводжував, між іншим, її племінник, який міг там разом з нею. Нічого дивного, якщо після смерті матері Святослав наважився спорудити гоніння на християн, коли і за життя її він лаявся ним, хоч і не забороняв хреститися або якщо він послухався наклепів своїх вельмож на християн, коли думкою цих вельмож і дружини своєї він і сам утримувався від прийняття святої віри і шанував його більше переконань. Краще стало християнам на Русі, якщо вірити тому ж Йоакімова літопису, за великого князя Ярополка (972-980). Бо князь цей, за словами її, будучи чоловіком лагідним і милостивим до всіх, любив християн і сам не хрестився, бо боявся народу, а іншим хреститися не забороняв. Але це тривало недовго: тим більше не любили його язичники, чим більшу свободу давав він християнам, і під час війни його з братом Володимиром зрадницьки допустили здобути війську останнього перемогу над військом Ярополка, наслідком якої була незабаром нещасна смерть цього князя. Чи можна сказати, щоб і тут було щось неймовірне? Ярополк, напевно, був серцем м'яким і лагідним, як видно і з літопису преподобного Нестора. Схильність до християнства, за таких природних властивостей, він міг отримати під час свого виховання від благочестивої бабки своєї Ольги, а підтримати цю схильність і привернути до християн могла християнка, викрадена батьком його з якоїсь грецької обителі і віддана йому в шлюб. І чи не тут пояснення однієї досить загадкової у нашій церковній історії події – саме того, що у 1044 р. великий князь Ярослав наказав відкрити кістки Ярополка та Олега, охрестити їх і покласти в церкві святої Богородиці? Ярослав не мав достовірних відомостей, що обидва ці дядьки його були щиро схильні до християнства і християн і не хрестилися лише за тісних обставин? Варто зауважити, що у 979 р. приходили до Ярополка посли з Риму від папи. Навіщо – не каже літописець, але чи важко здогадатися? І це вже друга відома нам спроба Римського єпископа до поширення у нас своєї віри та влади. Коли після смерті Ярополка запанував у Києві Володимир (980 р.), здавалося, настали останні хвилини для християнської віри в Росії. Насамперед його за царювання було спорудити в Києві та Новгороді нові, кращі боввани богів язичницьких, яким з давніх-давен поклонялися російські слов'яни. Можливо, він хотів цим висловити уявним богам свою подяку за досягнення великокнязівського престолу і, разом, подяку київським язичникам, які таємно сприяли його успіху? Чи хотів примиритися з богами, вважаючи їх роздратованим його братовбивством? Як би там не було, тільки таке явне і рішуче заступництво Володимира язичництву з першого разу мало мати невигідний вплив на долю у нас християнства. Язичники тріумфували, з радістю поспішали вони на свої священні висоти, приводили з собою синів своїх і дочок і там перед бездушними бовванами робили свої треби, приносили в жертву своїх однокровних. Мало цього: у друкованому житії Володимира розповідається, що він наказав у цей час приводити на поклоніння ідолам самих християн і тих, хто не підкорявся його волі, зраджував смерть. Тому деякі з віруючих знайшлися змушеними приховувати свою віру, інші тікали з Києва, треті ніби навіть знову зверталися до язичницького безбожності. Тим часом ідолопоклонники, користуючись заступництвом великого князя, зруйнували у Києві всі християнські церкви. Не знаємо, звідки почерпнуті ці звістки святим Димитрієм, але тільки, без жодного сумніву, - з джерел, що раніше його існували, і, судячи з ходу тогочасних обставин, не містять у собі нічого невідповідного з ними. Інший, більш частковий, випадок, що показує сумний стан у нас християнства в перші літа Володимирового царювання, описаний і в літописі преподобного Нестора. Здобувши перемогу над ятвягами, великий князь захотів подякувати богам своїм кров'ю людською. За порадою бояр і старців наказав він кинути жереб для пізнання жертви, і жереб упав на прекрасного юнака, сина одного варяга, що прибув до нас із Греції і сповідував разом із сином християнську віру. Даремно батько вмовляв присланих до нього з цією фатальною звісткою, що боги язичницькі не суть боги, а бездушні боввани, створення рук людських і що один є істинний Бог, Творець неба і землі. Це тільки дратувало послів, які, негайно відійшовши, розповіли все іншим, чому сталося загальне сум'яття. Народ увірвався у двір християнина зі зброєю в руках, розкидав огорожу і вимагав у нього видати жертву, приречену богам. Батько стояв тоді з сином у сінях свого дому і відповідав: якщо боги ваші суть точно боги, то нехай вони пошлють одного з-поміж себе, щоб взяти сина мого, а ви чого вимагаєте? Це були перші мученики в Росії, яких пам'ять, під іменами Феодора та Іоанна, Церква вшановує донині 12 липня. Звичайно, жереб міг впасти на християнського юнака випадково, але важко втриматися від підозри: чи не зловмисне це підробка з боку язичників, що метали жереб? А звідси мимоволі переходиш до думки: якою була тоді партія язичників у Києві порівняно з кількістю християн і як багато довіряв першим великий князь. Але що глибше і непритворні здавалася прихильність Володимира до давньої віри батьків, чим відчутнішою була його неприхильність до християн, тим разючою представляється незабаром повна зміна. Дивний у долях своїх Промисл визначив, щоб цей найбільший государ, який, мабуть, хотів бути відновником язичництва, що впадало в Росії, завдав йому останнього удару і щоб, полонившись святою вірою сам, він остаточно затвердив її і в усіх межах своїх великих володінь. Виконалися полум'яні молитви рівноапостольної Ольги: Господь помилував її рід і все Царство Руське і гідний онук її, в серці якого ще в дитинстві намагалася вона насадити насіння благочестя, досягнувши років зрілих, став не тільки істинним християнином, а й рівноапостолом і просвітителем Росії. Розділ IV. Звернення до християнства великого князя Володимира. Ця подія є, без сумніву, найважливіша з усіх, що відбувалися будь-коли на особі землі Руської. Тут наважилася вічна доля всіх майбутніх синів Росії; тут же, певним чином, зважилася вся подальша доля та їхньої тимчасової, земної вітчизни. З царювання у нас християнства за великого князя Володимира почався новий період нашого буття в усіх відношеннях: новий період і нашої освіти, і наших звичаїв, і нашого законодавства, і нашого громадянського благоустрою, і – що найдорожче і вище у житті народів – новий період наших релігійних вірувань, наших святих надій, нашої моральності. Живо відчував усю близькість до нас цієї великої події наш давній благочестивий літописець і, очевидно, з особливою любов'ю намагався зібрати і записати для пам'яті нащадків усі, навіть найменші, подробиці священного переказу. Він ґрунтовно розповідає, як почався, як продовжувався і як відбувся перехід князя Володимира від темряви ідолопоклонства до світла Христового. Потрібно зауважити, що преподобний Нестор, який писав через одне століття після хрещення Володимирова, міг почерпнути і, звичайно, почерпнув свої звістки про нього з найдостовірніших джерел: 1) з усних оповідей очевидців великої події, якою був, наприклад, преподобний Єремія, який добре пам'ятав і сам хрест в Росії. обителі з преподобним Нестором (а Нестор, за власною його свідомістю, дуже любив розпитувати від стародавніх отець, і небезпечніше провідних братів своєї обителі про тих осіб та події, які мав намір описати); 2) з письмових оповідань про цю подію, які, без сумніву, були, які, наприклад: Похвала кагану нашому Володимиру, від негоже хрещення бихом, складена Іларіоном, митрополитом Київським (між 1037-1050 рр..), і Похвала тому ж його великому князю. Яковом (згадується 1074 р.). Тому звістки літописця про хрещення великого князя Володимира із зовнішнього боку заслуговують на все наше ймовірність. І нам залишається тільки, по порядку перебираючи їх, розглядати, головним чином, їх внутрішню сторону, тобто зважувати можливість подробиць, що повідомляються ними, природність тощо. Історія звернення великого князя Володимира у преподобного літописця мабуть складається з трьох частин відповідно до поступового ходу та суті самої події. Перша частина містить у собі опис різних посольств, що приходили до нашого великого князя з пропозиціями про віру, та його розмови з послами. «У 986 р., – так починає свою оповідь преподобний побутописець, – прийшли до Володимира посли з Волзької Болгарії та пропонували йому прийняти магометанство. Великий князь не відмовився їх слухати і слухав навіть не без задоволення, коли йому казали, що Магомет дозволяє багатоженство (у якому доти жив Володимир) і обіцяє своїм послідовникам чуттєвий рай. Але коли посли сказали, що вчення Магометове потребує обрізання і забороняє вживання вина та свинячого м'яса, Володимирові це вкрай не сподобалося, і він рішуче відмовив їм. Незабаром прибули місіонери з Риму; від імені свого первосвященика сповістили вони нашому князю Бога християнського і почали докладно викладати своє вчення; але Володимир, ніби не бажаючи їх слухати, сказав їм: «Ідіть назад: батьки наші не прийняли цього вчення.» З'явилися потім проповідники від жидів хозарських. «Ми чули, – сказали вони Володимиру, – що до тебе приходили болгари та християни і вмовляли тебе прийняти їхній закон; але християни вірують у Того, Якого ми розіп'яли, а ми віруємо в Бога істинного, у Бога Авраама, Ісаака, Якова.” Володимир, слухаючи їхню промову, запитав раптово: “А де ваша батьківщина?”. «В Єрусалимі, – відповіли посли. - Але Бог за гріхи батьків наших позбавив нас батьківщини і розпорошив по всій землі". "Як же ви навчаєте інших, - заперечив їм великий князь, - будучи самі відкинуті від Бога; якби Бог любив вас і закон ваш, ви, звичайно, не були б розточені по чужих землях; невже того ж ви бажаєте і нам?" Зрештою, надіслали до Володимира свого філософа греки. Присланий передусім оголосив князю, що звістка про вероповідників, що приходили до нього з Болгарії і Риму, досягла і Греції, і, кажучи це, намагався коротко показати безглуздя вчення Магометова і помилки Римської Церкви. Коли ж Володимир додав, зі свого боку, що до нього приходили також проповідники іудейські і казали, що християни вірують у Того, Кого юдеї розіп'яли, філософ відповідав: «Воістину, ми віруємо в Розп'ятого юдеями, але цей Розп'ятий є Бог, що прийшов на землю і втілив, втілив і втілив піднесений на небеса, згідно з пророками пророків. А юдеї, що зухвало розп'яли свого Месію і не розкаялися, випробували на собі весь тягар гніву небесного: Бог послав на них римлян, що розорили їхні гради, розточив їх по обличчю всієї землі і поневолив народам чужинцям". - Запитав Володимир. "Якщо ти хочеш послухати, - відповів філософ, - я розповім тобі все по порядку". І коли великий князь виявив свою згоду, філософ справді почав викладати перед ним весь план Божественного домобудівництва і розповів, як Бог створив світ і рід людський, як загинули наші прабатьки і отримали обітницю про майбутнього Визволителя, як потім помножилися люди, навикли безчестю і загинули у водах потопних, крім одного. Розповів потім, як вибрав Бог один певний єврейський народ для збереження істинної віри, готував його до прийняття Месії, дарував йому закон через Мойсея, посилав пророків, які докладно провіщали про пришестя Месії і про покликання язичників. «Чи збулися ці передбачення, – перервав оповідача Володимир, – і коли справдилися?» «Здійснилися, – відповів філософ, – коли втілився Господь». І виклав потім всю історію втілення і земного життя Спасителя, Його страждань, смерті, воскресіння, вознесіння на небеса, послання на апостолів Святого Духа та їхнього розсіяння по всій землі для проповіді. Володимир знову зупинив благовісника своїми запитаннями: «Для чого ж народився Бог від дружини, хрестився у воді, розіп'ятий на дереві?» Філософ вирішив і ці подиви князя і продовжував, що вчення апостолів прийняв увесь всесвіт – і в числі інших народів та греки – і що настане нарешті день, коли Господь Ісус і Ісус з Господа Ісуса й настане нарешті день, коли Господь Ісус кожному по справах: праведникам визначить Царство Небесне, а грішникам і не хрестившимся в ім'я Його – вогонь вічний. на картину, глибоко зітхнув і сказав: «Добре цим праворуч, і горе цим ошуюю». "Якщо ти хочеш стати з праведниками, - зауважив йому проповідник, - хрестись". Володимир поклав ці слова на серце і відповідав: "Чекаю ще трохи", - маючи намір випробувати всі віри, щедро обдарував філософа і відпустив з великою честю ". Як дивитися на всю цю першу частину розповіді Нестерова? Чи має вона прийняти її за чисту істину, чи це досконала вигадка, поема в роді старовинних духовних містерій, принаймні історія, в якій дуже багато дивного і неймовірного, як здавалося деяким ученим? На нашу думку, тут немає нічого дивного і неймовірного ні взагалі, ні навіть у подробицях, за винятком досить небагато, і, отже, немає достатньої підстави вважати все оповідь вигадкою. Нічого дивного в тому, що до Володимира приходили різні місіонери, з яких кожен хвалив свій закон і ганьбив усі інші: історія представляє не один подібний випадок. Згадаймо, що говорили посли хозарські, які приходили до грецького імператора Михайла просити християнського вчителя. Вони говорили: «Євреї переконують нас прийняти їхню віру, а сарацини схиляють до своєї...». І святий Кирило Філософ, що вирушав до них з цієї нагоди, мав змагатися про віру з мудрецями єврейськими, сарацинськими та хозарськими. Волгаре також у своїх питаннях до папи Миколі пишуть, що їх намагаються схилити до своєї віри то проповідники грецькі, то проповідники хозарські. При дворі монгольських імператорів дуже часто сходилися вчителі різних релігій: християнські, єврейські, магометанські і буддійські – і сперечалися про перевагу однієї релігії перед іншою. Зокрема, нічого дивного в приході до Володимира болгарських послів: з волзькими болгарами Володимир щойно минулого 985 р. закінчив війну і уклав мир. Отже, найлегше могло статися, що болгарі надумали тоді надіслати до нас своїх послів, можливо, для остаточного затвердження умов договору або для відновлення умов торгівлі, яку здавна вели жителі Волгою з мешканцями Росії. Всього легше при цьому випадку могло бути і те, що посли, ведучи політичні переговори з нашим князем, за таємним даним їм наказом, ніби стороною надумали хвалити перед ним свою віру і схиляти Володимира до її прийняття. А з боку болгар подібний вчинок у той час був дуже природний. Вони ще незадовго перед тим самі прийняли магометанство і, отже, зберігали весь запал релігійного ентузіазму до поширення своєї віри, яким у перші літа за своїм зверненням завжди і найвищою мірою відрізнялися послідовники лжепророка. З іншого боку, болгарі могли розраховувати через повідомлення своєї віри нашому князю увійти в найтіснішу співдружність з таким могутнім государем, яким був Володимир, а разом звабити і ту думку, що Володимир, як, без сумніву, чули вони, будучи дуже відданим чуттєвості, легко прийме чуттєве вчення. Ще менш дивного в приході до Володимира папських місіонерів. Папа розсилав тоді своїх проповідників по всіх країнах Європи, де тільки не був поширений і затверджений католицизм, вони діяли разом у Польщі, Швеції, Норвегії, Угорщині та інших державах. Особливо ж намагався тоді тато залучити на свій бік держави слов'янські, які, за суміжністю своєю з Грецією, вже приймали звідти помалу православне віросповідання. З цією метою на кордонах Русі та Польщі засновано було навіть навмисне суспільство місіонерів – in partibus infidelium 2 , – з яких один – Альберт – як титулярний Російський єпископ приходив до великої княгині Ольги, а інший так само міг прийти до Володимира. І це тим безсумнівніше, що, за словами сучасника ченця Адемара, близько цього часу точно діяв на Русі західний місіонер, надісланий імператором Оттоном III (панував у 983–1002), хтось Бруно, який навіть нібито залучив до свого вчення деяких русинів, хоча за часів єпископ знищив його успіхи і звернув усю країну до грецького віросповідання. Нічого дивного й у приході до Володимира віропроповідників від жидів хозарських. Відомо, що ці юдеї справді мали ревнощі нав'язувати іншим свої вірування, як вчинили вони із самими хозарами, де не лише прості піддані, а й деякі кагани сповідували юдейство. Відомо також, що з VIII ст. кияни вели вже торгівлю з хозарами, що оселилися в степах новоросійських, а в ІХ ст. перебували навіть під владою цих хозар, змішаних з іудеями, і що у ХІ та на початку ХІІ ст. євреїв багато було в Києві, де займали вони цілу особливу вулицю, що називалася на їхнє ім'я Жидовською, і вели багату торгівлю у підрив купцям київським. Чому ж не припустити, що такі ж зносини євреїв хозарських з Києвом існували й за днів Володимира, і що посли їх дуже зручно могли прийти до нього з пропозиціями про віру, які захоплюються своїм звичайним фанатизмом? З історії преподобного Феодосія ми знаємо, що і в XI ст., живучи в Києві, євреї любили схиляти християн до своєї релігії, і що сам преподобний Феодосії нерідко вступав з ними з цієї нагоди в спекотні дебати, а в одному літописі помічено, ніби вони встигли навіть тоді захопити багатьох християн. Потрібно додати, що посли від жидів хозарських самі ж висловили Володимиру і привід, що спонукав їх прийти до нього: «Ми чули, що до тебе приходили проповідники від болгар і з Риму...». Зрештою, нічого дивного у приході до Володимира філософа грецького. У Києві вже було багато християн православного грецького сповідання. Піддавшись спочатку нерозташованості Володимира, вони, без сумніву, уважно спостерігали за всіма його діями щодо релігії, не могли не помітити, як приходили до нього посли болгарські та римські з наміром схилити його до свого закону – чи не природно було цим київським християнам сповістити греків про те, що повідомити греків про розташування свого греків себе, можливо, вони не в змозі були виставити людину, яка була б здатна спростувати перед Володимиром усі інші віри та показати перевагу грецькій? І ось греки надсилають до нас для цього філософа, людини розумної і вченої, яка, справді, сама ж ще спочатку оголошує, що причиною прибуття його до нашого князя була звістка про інших місіонерів, що приходили до Греції: «Чути, як приходили суть...». Припускати, що цей грецький проповідник міг бути присланий до російського князя тільки від імператора, немає жодної підстави: він міг бути надісланий приватним (неофіційним) чином безпосередньо від Константинопольського патріарха або навіть від будь-якого іншого ієрарха найближчої до нас грецької чи болгарської єпархії. А тому нічого не означає, якщо про це посольство, як неофіційне, не збереглося жодної звістки у грецьких літописах. Але як могло статися, що в один час раптом з'явилися до Володимира посли з різних боків – з якого таємного співчуття? Могло статися дуже просто. Потрібно було прийти до Володимира тільки першим болгарським послам з пропозиціями про віру, – а ми бачили, як природно було таке посольство, – і місіонер римський, який діяв тоді, за свідченням одного сучасника, в Росії, може бути навіть по сусідству з Києвом, почувши про це, так само як про розташування нашого князя слухати про подібні проповіді не прослухати подібні проповіді не про слухання таких. Євреї, які робили торгівлю в Києві, помітивши обидві ці спроби, негайно могли викликати сюди своїх проповідників із Хазарії, а київські християни також негайно запросити філософа з Греції. І чудово, що грецький філософ, прибувши до Володимира, сказав лише: «Ми чули, що до тебе приходили посли болгарські та римські», – а про єврейських послів ще не знав і вже почув від самого Володимира. Мабуть, останні приходили до Києва вже після того, як тутешніми християнами надіслали звістку до Греції про колишніх доти проповідників, і коли грецький філософ перебував уже на шляху до Росії, – пряма вказівка ​​на те, що місіонери приходили до Володимира одні за іншими дуже скоро! Справедливість вимагає помітити ще, що вони зовсім не в один час і не раптом з'явилися до нашого князя, а були спадкоємно протягом цілого 986 ​​р. Чи можна допустити, щоб посли розмовляли з Володимиром так, як зображує преподобний Нестор? У всіх подробицях, без сумніву, не можна: подібна точність могла б мати місце лише в тому випадку, коли б хтось записав ці бесіди в той самий час, як вони відбувалися, безпосередньо зі слів, які розмовляли. Але, принаймні, в підставах цих бесід, які вже посередньо дійшли до того, хто перший записав їх, не можна не визнати істини: так всі вони пристойні людям, які розмовляли і справедливі, за винятком хіба деяких питань і зауважень Володимира послам єврейським і небагатьох слів грецького філософа про магометанів! Мова послів болгарських до Володимира дуже природна: вони знали слабку сторону князя і добре розуміли, чим особливо їхня віра може залучати до себе подібних людей. Так само і різка відповідь їм Володимира про вину для Русі цілком зрозуміла з тодішніми поняттями та обставинами і могла буквально переходити з вуст в уста і зберегтися до преподобного Нестора. Немає причини відкидати справжність відповіді Володимирова і до римських послів: він міг вказувати на посольство західних місіонерів до великої княгині Ольги і Ярополку. Питання Володимира грецькому філософу, впродовж довгої мови останнього, природні: вони мимоволі можуть виникнути в розумі людини розсудливої, коли вона вперше з поглибленням слухає дивовижним таїнствам християнського одкровення. Стільки ж природна і мова філософа, і її широкість, після того як великий князь висловив йому бажання познайомитися з сутністю християнства. Нарешті, нічого не може бути природнішим за те, що філософ, закінчуючи свою проповідь розповіддю про Страшний Суд, раптово показав князю картину цього Суду, вирвав з грудей його мимовільне зітхання і породив у ньому бажання стати від країни обраних і хреститися. Нехай існує переказ, що подібним чином ще раніше звернений був до християнства один цар болгарський, - це не дає нам права укладати, ніби такий самий випадок не міг повторитися в нас і що тільки помилково перенесений був він на нашого великого князя. Навпаки, природніше думати, що грецький філософ, знаючи з колишніх дослідів, як сильно впливає на грубих язичників картина Страшного Суду, з наміром потурбувався використати цей випробуваний засіб при зверненні Володимира. І коли князь, який довго слухав його бесіду, сильно заглибився в роздуми, не дивно, якщо раптовість цієї картини вразила його найвищою мірою. Як могли посли розмовляти з Володимиром та розуміти один одного? З берегів Волги могли прийти послами природні слов'яни, як відомо перебували у складі болгарського народу, або й корінні болгарі, але досить знайомі з слов'янською мовою від невпинних зносин зі своїми співмешканцями слов'янами; євреї хозарські, які робили цілі століття торгівлю в Києві, могли й самі дещо вивчити мову нашу, могли мати й перекладачів; римський місіонер, який ще до того проповідував у Росії, мабуть, розумів скільки-небудь мову народу, якій проповідував, або вже, без сумніву, запасся перекладачем; нарешті, філософ грецький, швидше за все, міг бути з болгар чи інших племен слов'янських, які жили в Греції: знайти такого проповідника грекам було легко, а послати – вимагало розсудливість і бажання собі успіху. І цей успіх, який справді увінчав проповідь філософа, чи не залежав частинок) і від того, що благовісник, володіючи досконало слов'янською мовою, вельми ясно надрукував в умі і серці великого князя істини християнства? Друга частина розповіді Нестерова про звернення Володимира зображує наради його зі своїми боярами і старцями з нагоди місіонерів, що приходили до нього, відправлення російських послів для випробування запропонованих вір на місці і відповіді цих послів після повернення. «Наступного (987) року, – каже літописець, – Володимир скликав своїх бояр і градських старців і сказав їм: «До мене приходили проповідники різних вір: болгари, німці, євреї та греки, – кожен пропонував мені свій закон як найкращий із усіх і ганив інші; що ви на це присудите?" "Князь, - відповідали тоді бояри і старці, - ти знаєш, що ніхто свого не хулит, а, природно, хвалить; якщо хочеш дізнатися справу краще - у тебе є мужі, пішли їх випробувати запропоновані тобі віри на місці". Приємною здалася така промова князю та всім людям; негайно обрано десятьох найрозумніших чоловіків, які спершу вирушили до волзьких болгар, потім до німецьких католиків, нарешті прийшли до Царгорода. Тут імператор, дізнавшись про мету їхнього приходу, наказав показати їм всю велич грецького богослужіння; їх привели до чудового Софійського храму, де сам патріарх з усією урочистістю звершував літургію. Величне, ніколи не бачене видовище зовсім вразило їхнє серце і почуття. Вони не могли усвідомити, що бачили і чули, але тільки дивувалися і благоговіли. Коли вони повернулися до батьківщини, Володимир знову скликав бояр і старців і звелів послам розповісти все бачене. Вкрай невигідно відгукнулися вони про богослужіння болгарське; не схвалили і богослужіння німців, помітивши, що у храмах німецьких служб багато, а краси ніякої. «Але коли прийшли ми до греків, – продовжували посли, – нас запровадили туди, де служать вони Богові своєму, і ми не знаємо: чи на небі ми були, чи на землі, тому що на землі немає такого виду та краси, і ми не можемо їх описати; знаємо тільки, що там з людьми живе Бог і що богослужіння грецьке краще за всіх інших. Забути цієї краси ми не можемо, бо кожна людина, скуштувавши солодкого, відвертається від гіркого; так і ми не імами тут бути, не хочемо залишатися в давній язичницькій вірі». Вислухавши слова послів, бояри і старці, зі свого боку, помітили великому князю: «Якби поганий був грецький закон, то не прийняла б його бабка твоя Ольга, наймудріша з усіх людей». Тоді Володимир спитав: «Де приймаємо хрещення?» – «Де ти любо», – відповіли бояри...». Ще розповідь – і знову цілком ймовірна у всіх своїх подробицях! Приступаючи до такої великої справи, якою є зміна релігії в цілому державі, Володимир збирає бояр і старців, або народне віче, і вимагає їхньої поради – так чинили завжди князі стародавньої Русі в особливо важливих випадках; так вчинили зовсім у подібному випадку ще Аскольд і Дір, коли прибув до них з Греції перший єпископ з євангельською проповіддю. Недарма і в сазі Олава, короля норвезького, вихованого при дворі Володимира Великого, збереглася пам'ять про наради нашого князя з боярами і народом щодо прийняття християнства, хоча багато іншого, що стосується цієї події, спотворено в ній майже зовсім. Бояри і старці порадили князю послати десять розумних чоловіків для випробування запропонованих йому вір на місці - рада найрозумніша і найнеобхідніша! Предки наші в той час ще не в змозі були судити про гідність різних вір з їхнього вчення і абстрактних догматів, а посли, що приходили до нас, більше цього і не могли повідомити їм кожен про свій закон. Що ж лишалося робити? Одне – піти і подивитися на власні очі всі ці релігії в їхньому зовнішньому прояві та одязі, у їхніх святилищах, святах і богослужінні, розпитати про знамення їхніх священних обрядів і таким чином хоч скільки-небудь зрозуміти внутрішню гідність самих віросповідань, так і зроблено. Варто зауваження, що коли бояри і старці скликані були для міркування про віру, то жоден з них не став хвалити чи захищати перед Володимиром давню віру батьків, жоден не висловив навіть натяку, що немає потреби шукати віри будь-якої іншої, кращої. Чи не свідчить це, що предки наші язичники починали вже тоді досить ясно бачити недоліки своєї батьківської релігії і тому мало були до неї віддані? Вибрані посли для випробування вір на місці ходили до болгар, потім до німців, нарешті до греків і, повернувшись, віддали повну перевагу грецькій вірі. Переказ про цю подорож послів росіян для випробування вір, крім наших вітчизняних літописів, збереглося ще в одному стародавньому грецькому рукописі з такими ж подробицями, хоча дещо спотвореними і перебільшеними. А фізична можливість цієї подорожі, для якої призначає літописець близько року, не повинна підлягати сумніву: зносини киян з греками та болгарами були вільні та неважкі, а до німців посли ходили, звичайно, найближчим [шляхом] – майже року для цього, здається, достатньо. Ніхто, зрозуміло, не засумнівається в тому, що богослужіння грецьке, здійснене в кращому з константинопольських храмів самим патріархом, могло сильніше вплинути на послів росіян, ніж богослужіння магометан і богослужіння німецьких католиків у якомусь простому, звичайному священному храмі. Бояри і старці, щойно вислухали з вуст послів похвалу вірі грецькій, почали і самі хвалити її і переконувати Володимира до прийняття її прикладом Ольги – і знову ні слова про давню віру батьків та про інших вірах, чи не повинно звідси укласти, що в числі цих бояр і старців були деякі християни. інші принаймні мали до неї схильність? Нарешті, третина розповіді Нестерова про звернення Володимира описує похід його на Херсон, саме хрещення його у цьому місті, одруження з грецькою царівною Анною та повернення до Києва. «Наступного (988) року, – розповідає літописець, – Володимир зібрав військо і здійснив похід на Херсон. Довго не міг він взяти укріпленого міста, незважаючи на всі свої зусилля. Даремно погрожував херсонцям тримати їх в облозі цілі три роки, якщо вони не здадуться, – обложені не погоджувалися. Нарешті, один чоловік корсунянин на ім'я Анастас пустив із міста в табір російський стрілу з написом: «За вами на схід знаходяться криниці, звідки херсонці одержують воду через труби; перекопайте водопроводи». Почувши про це, Володимир подивився на небо і вигукнув: «Якщо це збудеться, я неодмінно хрищусь». І справді, вказаний засіб виявився цілком успішним. Володимир оволодів Херсоном і, вступивши в нього з дружиною, послав сказати грецьким імператорам Василю та Костянтину: «Ваше славне місто я взяв; так зроблю я і з вашою столицею, якщо не віддасте за мене сестри своєї, ще незаміжньої, яка, як чутно, є у вас». Імператори, зі свого боку, зажадали від нього, щоб він хрестився, погоджуючись лише під цією умовою виконати його бажання. «Скажіть царям своїм, – відповідав Володимир послам грецьким, – що я хрищуся, що я ще раніше випробував ваш закон через навмисних своїх чоловіків і полюбив вашу віру і ваше богослужіння». Зраділи імператори і почали благати сестру свою Ганну вирушити до російського князя. Вона не погоджувалась і казала: «Краще б померти мені, ніж йти в цей полон». Але брати уявляли їй, що таким чином вона стане винуватцем звернення до Христа цілого народу російського і врятує свою батьківщину Грецію від страшної зброї русів. І вирушила сумна царівна, супроводжувана багатьма сановниками та пресвітерами, на кораблі до Херсона, де зустріли її зраділі мешканці з усіма знаками почестей та старанності. Тим часом, за Божим влаштуванням, Володимир захворів очима, так що нічого не міг бачити, і сильно тому журився. «Якщо хочеш зцілитися від своєї хвороби, – веліла сказати йому Ганна, – хрестись швидше – інакше не отримаєш зцілення». Володимир погодився. Тоді Корсунський первосвятитель з пресвітерами, що прибули з Царгорода, оголосивши великого князя, звершив над ним святе таїнство, і в ту мить, як тільки поклав на хрещеного руку, Володимир миттєво прозрів і вигукнув, виходячи зі святої купелі: «Ось тепер-то вперше побачив я Бога. Багато з дружини, бачачи диво, що відбулося, тут же наслідували приклад свого князя. Хрещення відбувалося у церкві святого Василя, що стояла посеред Херсона на міській площі. Архипастир, що хрестив Володимира, подав йому докладний Символ віри, як образ здорових словес, якого б постійно тримався князь, щоб не бути захопленим хибними думками єретиків і відщепенців. Незабаром потім було і одруження Володимира з грецькою царівною. На згадку про все це він створив у Херсоні церкву і, повернувши завойоване місто царям грецьким як вено за руку сестри їхньої Анни, вирушив до своєї столиці. У всій цій останній частині оповідання, що займає нас, тільки один предмет залишається ще предметом здивувань і розбіжностей для істориків – це похід Володимира на Херсон. Незрозуміло, з чого надумалося великому князю, зайнятому справами релігії, раптом підняти зброю і почати лайку. Деяким здається, що цей похід виставлений у літописця зовсім особливим пригодою, що не має зв'язку зі справою про зміну віри, що Володимир ходив на Херсон, як ходив незадовго перед тим на камських болгар, як ходили раніше в різні боки його батьки, а після його діти, і що, отже, прийшлось не, початком походу. Але таку думку прийняти не можна: вона не погоджується з літописом. Преподобний літописець, сказавши, як спитав Володимир бояр своїх: «Де хрещення приймемо». і як бояри відповідали йому: «Де то любо», безпосередньо продовжує: «І минулої літа в літо 6496 йде Володимер з виттям на Корсунь», і, таким чином, очевидно пов'язує обидві ці події на самому початку. Говорячи далі про стрілу, пущену Анастасом у стан російський, із зазначенням засобу опанувати містом, свідчить, що Володимир у цей час, подивившись на небо, сказав: «Ще се ся збуде, і сам ся хрещу». Значить, і під час походу він думав про зміну віри. Коли потім він узяв Корсунь, зажадав собі руки грецької царівни і почув від її братів необхідну для цього умову, він знову висловив те саме розташування своїх думок: «Глаголіть царема так, як я хрещуся; Бо перше, що випробовував ваш закон, зазнав ваш закон, і є ми будь-яка віра ваша і служіння, бо ми сповідали посланні нами мужі». Насамкінець він, дійсно, і хрестився в Херсоні. Отже, від самого початку і до кінця корсунського походу, за словами літопису, Володимир постійно був зайнятий думкою про прийняття нової віри. Але якщо точно з цією метою ходив Володимир на Корсунь, то чому він вибрав такий незвичайний засіб? Хіба в самому Києві не було благочестивих вчителів, які могли б його хрестити? Навпаки, у Києві були християни, були церкви, були й пастирі. По-перше, він прийняв тут хрещення, і прийняв з усією урочистістю та пишнотою; по-друге, отримав руку грецької царівни і, по-третє, взяв із собою з Херсона безліч ікон, судин церковних та пастирів для освіти своїх підданих – усе це разом і могло бути справжньою причиною походу Володимирова на вільне грецьке місто. Почувши від бояр своїх пораду - обрати місце для хрещення за власним свавіллям, Володимир, звичайно, довго розмірковував, як би влаштувати краще. Йому природно було побажати, щоб хрещення його відбулося з усією можливою урочистістю та пишнотою – того вимагала і висока його сану, і важливість підприємства, і мудре бажання прикладом своїм сильніше вплинути на підданих. Похід на Херсон і хрещення в ньому якнайкраще відповідали такому бажанню. Володимир хрестився в найдавнішому і найбагатшому християнському місті, де священнодії святої віри відбувалися з усією пишнотою обрядів у чудових храмах; хрестився, вступивши до цього знаменитого міста зі славою переможця і, так би мовити, здобувши віру; хрещений цілим собором пастирів, серед яких багато хто був із Царгорода, а на чолі знаходився сам Херсонський митрополит. Київ щодо цього далеко не міг зрівнятися з Херсоном. З іншого боку, Володимиру природно було подбати разом і про те, як зручніше знайти всі засоби, необхідні для освіти християнством цілого свого народу. Один Київ не міг доставити такого роду коштів: у ньому були християнські пастирі, але, без сумніву, недостатньо освічені, яких до того ж християни київські важко діставали собі з Болгарії та Греції; були церковні начиння, але також у найменшій кількості, насилу придбані з країн християнських. Володимир міг би, звичайно, письмово поставитися до грецьких імператорів із проханням, щоб вони вислали до Росії проповідників віри та потрібні церковні начиння. Але для цього йому належало використати великі витрати, надіслати, можливо, багаті дари самим імператорам і Цареградському патріарху і доставити всі засоби, необхідні для прибуття грецьких проповідників до Києва разом із церковними начиннями. А головне, це не могло обійтися без приниження для великого князя руського. Візантійський двір, при всій своїй слабкості, гордовито і з презирством обходився з варварами, коли вони при ньому або зверталися до нього без зброї. Володимир знав, як прийнята була в Константинополі його баба Ольга, як вчинили потім греки з батьком його Святославом, і справедливо міг очікувати, що не краще вчинять і з ним, якщо він вдасться до грецьких імператорів із покірним проханням. І ось він піднімає зброю, опановує грецьке місто Херсон і не тільки без приниження для себе, навпаки, з повною гідністю змушує греків виконати всі його вимоги. А для того щоб ще успішніше досягти як тієї, так і іншої мети, тобто щоб і з більшою урочистістю прийняти хрещення, і з більшою зручністю отримати від візантійського двору всі потрібні засоби для освіти свого великого царства, Володимир вважав кращим з'єднати зі своїм зверненням до християнства і одруження з грецькою. Це спорідненість з візантійськими імператорами, якого досягав Володимир тільки через хрещення, без сумніву, надзвичайно підвищувало саме звернення його в очах його підданих і в той же час природно мав у своєму розпорядженні царів грецьких бути стараннішими до виконання вимог нашого князя щодо освіти Росії Євангелієм... Слід зазначити, що думка отримати руку грецької царівни навряд чи народилася у Володимирі до відправлення до Херсона і, отже, навряд чи могла бути одним із спонукань до цього підприємства, бо, здається, він дізнався про існування царівни вже після взяття Херсона. Се град ваю славний взях, - велів він тоді сказати царям грецьким, - чую ж се, як сестру імата дівою, та ще ... і інш. Слово чую всього справедливіше розуміти так, що князь тільки тепер і почув про царівну, а колись не знав, хоча можна прийняти і за слово знаю відповідно до вживання його слов'янською мовою. Як би не було, втім, тільки похід Володимирів на Херсон для того, щоб прийняти там віру, небезпідставно можна вважати плодом його глибоких міркувань і розсудливості чи мудрих порад, які викликали в нього бояри та старці. Всі інші, зокрема, цього походу, а також хрещення Володимирова в Херсоні не підлягають уже нині ніяким подивам і суперечкам, і тому немає потреби розбирати їх кожну порізно. Не можемо, однак, пройти тут мовчанням двох із них, які, хоч і не відкидаються прямо, але якось забуваються чи постачаються в тіні нашими істориками. Це, по-перше, раптове зцілення великого князя Володимира від сліпоти, що вразила його, - за справжнє диво прийнято було зцілення це самим великим князем і всіма очевидцями, що його оточували; як справжнє диво зображується воно преподобним літописцем; істинним дивом, отже, має бути визнаним і нами. А по-друге, ґрунтовний Символ віри , який було подано Володимиру після його хрещення. Ми думаємо, що цей Символ є справді той самий, який був заповіданий просвітителю Росії, і тому є найдорожчий пам'ятник нашої церковної старовини, як договори перших князів київських з грецькими імператорами – найцінніші пам'ятники нашої старовини громадянської. Нині погоджуються, що згадані договори аж ніяк не вигадані самим літописцем, а точно існували, дійшли до нього в письмі – у оригіналах чи копіях із оригіналів – і лише внесені ним у літопис. Чому ж не сказати того ж самого і про сповідання віри, яке вручено було нашому великому князю, без сумніву, на папері в керівництво на все подальше життя і яке, будучи привезене ним до Росії, напевно, зберігалося було їм до кінця життя у всій цілості, потім заповідане дітям як велика святиня, і таким чином зручно до свят, і таким чином? Нині стало відомо, що цей Символ є буквальним перекладом грецького сповідання віри, написаного ще Михайлом Синкеллом (помер бл. 835 р.). І ми маємо право дивитися на цей Символ як на перший урок у православ'ї, який виклала нам православна Греція в особі просвітителя нашої вітчизни. Розібравши, таким чином, частинами всю історію звернення великого князя Володимира, що ж скажемо ми, нарешті, про причини цієї великої події? Визначити їх тим необхідніше, що з цього приводу є кілька думок, більшою частинок хибних, безпідставних і недостойних предмета. Підемо знову вказівкам літописця. Вся справа, як уявляє він, починається з того, що до Володимира приходять проповідники віри: спершу болгарські, потім римські, далі юдейські, і Володимир охоче вислуховує їх. Але як Володимир міг погодитися на вислуховування, як не відкинув він з першого разу пропозиції болгарських послів і потім усіх інших? Явний знак, що він уже не твердий був у своїй праотецькій вірі, не був сердечно до неї прихильний, що він ще колись внутрішньо в ній завагався. А тим часом, яким був полум'яним ревнителем батьківських вірувань, з'явився цей великий князь після вступу на престол київський! З якою старанністю та любов'ю ще так недавно поспішав він спорудити найбагатші язичницькі боввани і приносити їм разом із підданими у свідчення вдячності навіть людські жертви! Зміна в такому полум'яному язичнику, і зміна раптова, що відбулася таємно, без будь-яких зовнішніх спонукань, сильний перелом у релігійних переконаннях на найвищому ступені їх розвитку нічим іншим не можуть бути пояснені, як тільки надприродною дією Божественної благодаті. Вона тільки одна могла так швидко і сильно похитнути серце, глибоко затверджене в батьківських забобонах, і до того серце, загрубіле у найбільших пороках, які дозволяв собі Володимир-язичник; вона тільки одна могла пробудити в ньому голос совісті і показати цій людині всю злочинність його колишнього життя і всю марність ідолослужіння; вона одна могла таким чином приготувати його до слухання різних проповідників і схилити до вірування в Євангеліє, бо віра спасіння є даром Божим (Еф. 2, 8; 4, 7), а людські засоби можуть лише частково сприяти її утвердженню (1Кор. 3, 7 і 9). Ось де справжній початок великого подвигу Володимирова! Початок, який, без сумніву, неодноразово сповідував згодом сам великий князь, усвідомлювали та сповідували його сучасники та найближчі нащадки. «Коли жив він, – каже один із подібних людей, – і землею своєю керував із правдою, мужністю і змістом, прийшло на нього відвідання Вишнього, побачило на нього всемилостиве око благого Бога, і засяяв у серці його розум; він зрозумів суєту ідольської помилки і склав єдиного Бога, що створив все видиме і невидиме». Подальше продовження святої справи, мабуть, залежить вже все від найбільшого князя Володимира. Він вислуховує різних віропроповідників, судить, оцінює їхні свідчення – і обирає кращу віру; він радиться зі своїми боярами і старцями, відправляє послів для випробування вір на місці, слухає оповідання послів, що повернулися, ще більше затверджується у своєму обранні, наважується прийняти і дійсно приймає віру православну. Мудре і ґрунтовне дослідження вір і повне, щире переконання в перевазі грецької перед усіма іншими – друга причина навернення великого Володимира, яку можемо приписати його власному розуму, повторюючи слідом за найдавнішим архіпастирем нашим: «Ти, Блаженний, прийшов до Христа, керуючись; ти збагнув, що єдиний є Бог, творець невидимого і видимого, небесного і земного і що послав Він у світ для спасіння людей свого улюбленого Сина. З цими помислами вступив ти у святу купіль». Але й тут так багато очевидної участі істинного Винуватця всіх благ – Бога! Хто влаштував, що проповідник грецький прийшов до Володимира після всіх інших і тому мав випадок, з одного боку, показати князю недоліки інших, уже відомих йому вір, а з іншого – своїми розумними міркуваннями про віру православною та яскравою картиною Страшного Суду так глибоко вплинути на серце язичника, що звертався? Адже все це могло бути зовсім навпаки. Хто влаштував потім, що посли росіяни так сильно вражені були величністю грецького богослужіння і удостоїлися водночас бачення гірських сил? Хто розташував так, а не інакше весь наступний ряд обставин? Потрібно ж було, щоб облога Херсона стала тривалою та невдалою, і це вирвало у Володимира рішучу обітницю прийняти святу віру у разі успіху; треба було Володимиру після взяття Херсона дізнатися про грецькій царівні Ганні, вимагати руки її в імператорів і отримати від них нове сильне збудження до прийняття святої віри. Нарешті, хто як не Всевишній вразив сліпотою Володимира, який, за зауваженням одного літопису, перед прибуттям Ганни нібито почав було вагатися у своєму святому намірі, і хто потім чудово зцілив його від сліпоти, щойно освятився він у купелі хрещення? Таким чином. Батько Небесний, захотівши залучити до Христа Спасителя світу великого князя російського, а через нього і всю Росію, благоволив використати для цього всі засоби, які тільки вживає Він для звернення до себе дітей заблукалих: і засоби природні - внутрішній голос совісті і зовнішні обставини, і засоби надприродні. Чи замовчимо, нарешті, у тому, що у справі звернення Володимирова брав діяльну участь самий народ російський від імені представників своїх – бояр і старців і тих найрозумніших десяти чоловіків, які були послані для випробування вір дома? Мудрі й глибоко розважливі поради перше, сильні й непритворні переконання останніх, які благоволив вислуховувати і приймати мудрий князь, це загальне співчуття потаємним бажанням свого серця, ця таємна, але, проте, очевидна схильність всіх оточуючих до православної віри грецької, які бачив, усвідомив його хрещення. Як після цього повинні здатися нам бідними всі інші думки про причини прийняття Володимиром християнства – думки, які не ґрунтуються на звістках нашого стародавнього літопису! В одного арабського письменника тринадцятого вже століття зустрічається думка, ніби Володимир хрестився за честолюбством і з бажання бути в спорідненості з грецькими імператорами, ніби імператор Василь, боячись успіхів бунтівника Фокі, просив у нашого великого князя допоміжного війська, а Володимир зажадав за те руки і грі. Але очевидно, що цей письменник судив тільки з невірних і змішаних чуток і взагалі не знав подробиць події, які так легко було зберегти у всій правильності нашому найдавнішому вітчизняному літописця: не знав ні про те, що до Володимира приходили посли різних народів з пропозиціями про зміну релігії, що він відчував пропоновані йому навмисних чоловіків для розвідування про них і потім уже наважився хреститися; що він почув про існування грецької царівни вже після взяття Херсона, зажадав руки її в імператорів як переможець, а чи не з приводу їхнього прохання про допоміжному війську і послав їм це військо вже після вступу з ними на спорідненість. І якби, справді, тільки честолюбство і бажання спорідненого союзу з царями грецькими розташувало Володимира хреститися, то навіщо б йому попередньо робити все те, що він робив, – допускати до себе і вислуховувати різних віропроповідників, посилати своїх послів, зволікати, міркувати, радитись про віру, зробити? Чи мало було б поставитися прямо до грецьких імператорів з проханням про руку сестри їх і оголосити їм про свою готовність під цією умовою прийняти їхню віру, а в разі відмови йти на них війною? Тим часом усе було в іншому вигляді. Деякі із західних письменників стверджують, що причиною навернення великого князя Володимира були переконання грецької князівни Анни, сестри імператора Василя II, яка нібито перебувала за нашим князем у заміжжі ще з 961 р. Знову помилка, що походить від незнання подробиць події, описаних преподобним Нестором. Царівна Ганна, прибувши до Херсона, точно переконувала Володимира швидше хреститися; але він ще раніше набув твердої рішучості стати християнином, і до того ж внаслідок зовсім інших спонукань. А щоб грецька княжна перебувала за Володимиром у заміжжі ще з 961 р., це не тільки не підтверджується жодним древнім письменником, а й містить у собі явні невідповідності. У 961 р. Володимир мав від народження лише близько 15 років, отже, навряд чи міг бути одруженим, але головне був ще язичником, а візантійський двір до XIII ст., Тобто. до приниження свого перед північними варварами, ніколи не віддавав своїх царів за язичників. Дивніша ж і несправедливіша за інших думка одного нашого співвітчизника, про яку не варто було б і згадувати, якби того не вимагала повнота огляду. Він стверджує, що до Володимира зовсім не приходили посли від різних народів із пропозиціями про віру, а все це робила одна його дружина, гречанка з черниць, що дісталася йому після смерті Ярополка. Вона ніби склала з осіб різних проповідників драму в п'яти діях і, представивши її на театрі перед Володимиром, сильно похитнула серце язичника і схилила його до прийняття грецької віри. «Але таке суєтне і з неочищеного духу відбулося мріяння, – скажімо словами нашого знаменитого архіпастиря, – і спростування не вимагає, бо на перший погляд само собою дивне. Які за Володимира театри? Які в грецьких монастирях у черниць театральні вистави? Театрів у Росії і навіть до XVIII в. не було... Що дозволяти перу грати такою важливою і божественною дією, де Володимир сам від бабки своєї, благочестивої Ольги, досить про віру християнську був обізнаний і статечним своїх вельмож порадою в тому був затверджений? Що могло до цього вплинути театральна вистава, яка і самої істини важливість зменшує, коли вона від сміхотворців видається?» Додамо, що це припущення, стільки дивне за своїм змістом, ні на чому не засноване і йде зовсім наперекір звісткам нашого найдавнішого літописця. Ні, судячи з цих достовірних звісток, причини хрещення великого князя Володимира, як ми бачили, були незрівнянно вищі і священні. Зважуючи їх неупереджено, всякий розсудливий дослідник мимоволі скаже: кращого, чистішого і щирішого, ґрунтовнішого і благонадійнішого звернення до християнства не можна було й побажати тому, кому визначив Господь стати просвітителем цілого величезного царства, бо кращого навернення бути не може. Урочистим було повернення до Києва Богом благословенного князя. Він досяг мети свого походу на Херсон: прийняв там хрещення з усією належною величчю і славою, придбав усе для освіти вірою свого численного народу і повертався тепер до своєї столиці абсолютно новою людиною. Йому супроводжувала дружина-християнка, сестра грецьких імператорів; супроводжувала переможна дружина, у якій більшість воїнів, якщо не всі, були також християнами; супроводжувало безліч попів корсунських і царицьких (тобто прибули з царівною Анною з Царгорода), які несли з собою з Херсона мощі святого Климента, папи Римського, та учня його Фіва, а також різні посуди церковні, хрести, ікони та всяке начиння. Прибувши таким чином до Києва з усіма засобами просвітити своїх підданих Євангелієм, рівноапостольний Володимир негайно розпочав святу справу... Але тут ми маємо зупинитися. Тут кінець історії християнства в Росії до рівноапостольного князя Володимира і початок історії Руської Церкви: рівноапостольний князь своїми діями остаточно насадив і утвердив християнську Церкву в царстві Російському і дав їй повну ієрархію, яка відтоді безперервно існує дотепер. Подивімося востаннє на всю цю велику і стільки близьку до нас подію, яку досі ми вивчити намагалися; поглянемо не як на подію окрему від інших, з її відмінними властивостями та подробицями, а як на подію в ряді інших сучасних йому подій, серед яких відбувалося воно, під пальцем одного і того ж премудрого Будівельника доль людських. У який час насаджена Російська Церква по відношенню до всього християнського світу? У період найбільш історичний за своїми величезними наслідками, що тривають досі. Початок її і остаточне твердження дивовижно збігаються з двома гранями тієї сумної епохи, коли одна з найкращих і найдавніших галузей Церкви вселенської, що процвітала протягом віків вірою і благочестям, з шумом відторглася від свого життєдайного кореня. Перше хрещення русів відбулося в 866 р., за кілька місяців до Собору, на якому тисяча православних єпископів у Константинополі прорекли перший вирок проти відступів Церкви Римської від древлевселенського православ'я: у тому самому окружному посланні, яким запрошував Царгородський першосвятитель до своєї резиденції всіх християн Заходу, у тому самому посланні повідомив він усьому православному Сходу першу звістку про опанування християнства на півночі Європи серед русів. І не забудемо особливо, що такий збіг обставин стався аж ніяк не за людськими розрахунками. Предки наші, вирушаючи з Києва на Царгород під проводом перших князів своїх, і в думці не мали шукати там для себе християнської освіти – їх єдиною метою була військова видобуток. Тим часом, попри всі очікування, вони знаходять у Царгорода те, чого зовсім не шукали: чудова буря розсіює їх флот і пробуджує в них незрозумілу думку про велич Бога християнського; з горесті повертаються вони на батьківщину, але водночас поспішають відправити послів у Грецію, щоб випросити собі християнського вчителя. Це перший крок – що ж далі? Незабаром справді приходить до Києва грецький архіпастир, який готовий виконати святе бажання русів – а руси? Вони ніби охолонули вже у своєму доброму намірі, вони вагаються, дивуються, вони вимагають дива – і нове, разюче знамення довершує перемогу над серцями язичників... Чи не очевидно тут діяв сам Бог? Чи не відчутний це знак, що за планами нескінченно Премудрого настав уже тоді час кинути, принаймні, перше насіння християнства в надра землі Руської і покласти хоча б основні камені для подальшої будівлі Руської Церкви? З часів патріарха Фотія, який перший підніс свій голос проти незаконних вимог гордого Ватикану і дарував нам першого єпископа, ці вимоги протягом цілого століття зовсім було припинилися. На Сході не лунали більше анафеми проти римського Заходу, а на Заході – проти Сходу, і між обома Церквами, якщо не було досконалого єднання, принаймні все було тихо і мирно. Але то була тиша оманлива перед новою, найнебезпечнішою бурею. Папське переважання, довго приховується чи значно помірне, почало знову виявлятися у найбільших розмірах. Терпець східних первосвятителів вичерпався, і Царгородський патріарх Микола Хрисоверг (983–995) знову ревно повстав проти римських зловживань; наступник його Сисиній вважав за необхідне розіслати в інший раз для огородження стародавніх статутів Церкви від цих зловживань окружне послання Фотіїво до всіх архіпастирів Сходу; наступник Сисинія Сергій (з 999 р.), знайшовся вимушеним на новому Константинопольському Соборі повторити саме осуд проти латинян та ім'я їхнього первосвященика назавжди виключити з церковних пам'яток; а через якісь сорок чи п'ятдесят років Церква Римська вже рішуче відпала від Церкви вселенської. Потрібно було статися так, щоб у цей саме період остаточного відпадання від православ'я однієї Церкви на заході відбувалося і відбулося остаточне утвердження іншої істинно-православної Церкви на півночі Європи... Церква Руська могла утвердитися набагато раніше, могла отримати повний устрій з часів Аскольда і Діра, або за Ігоря, або за великої княгині Ольги, якби на те було визначення Боже. І, однак, рівно ціле століття, протягом якого між Сходом і Заходом почав було оселятися стародавній світ, проходить для неї абсолютно безплідно: в Росії продовжувала існувати християнська віра, навіть посилювалася і поширювалася більше і більше, при тому постійної вищої церковної ієрархії, належного церковного устрою зовсім не бачимо. Але ось наближається мить рішучого відпадання Церкви Римської від істини православ'я, і ​​Бог, який не витрачає чудес Своїх даром, використовує всі засоби природні і надприродні, щоб звернути до християнства російського князя Володимира, дати в ньому просвітителя Росії і через нього остаточно утворити Російську Церкву. Що ж? Чи це одна випадковість? Випадковість у основі Церкви, призначення якої в людському роді завжди найважливіше та найвище? Випадковість там, де разючі надприродні події прямо вказують на якийсь особливий намір Промислу? І після того, як з часу заснування нашої вітчизняної Церкви пройшло вже близько тисячоліття, як Премудрість Божа досить виправдала себе від справ і явила себе нам у подіях, чи можемо і ми не розуміти цього всеблагого її наміру? Церква Римська, ця непокірна дочка, керована духом гордині, стільки неприємним духу Євангелія, досі ще не повернулася в велелюбне лоно своєї Матері, а Церква Руська, яку як потрібну спорудив Бог в епоху відпадання першої, досягла нині досконалішого процвітання і вважає материка всієї нашої планети... Чи не вказує це на високе призначення нашої вітчизняної Церкви ще з першої хвилини її існування – заповнити у складі Церкви вселенської відпадіння від неї Римської Церкви, колишньої колись однією з перших, найкращих і найширших її галузей? Звернемося, зокрема, до Сходу, звідки і принесена до нас свята віра. Яку картину представляв на той час він? Картину світлу і разом сумну: світлим і радісним був тоді внутрішній стан Церкви християнської на Сході – похмурий і сумний її зовнішній стан. Але те й інше мало особливу визначність для нас. Розглядаючи Східну Церкву з першої точки зору і порівнюючи її з тодішньою Церквою Західною, ми мимоволі збуджуємося дякувати Господу, що влаштував так, що предки наші прийняли віру не з Риму, а з Візантії. Перша перевага, яку на той час мав Схід перед Заходом і яку разом з вірою повідомив і нам, є перевага освіти, стільки необхідної для благоустрою Церкви. У Греції просвітництво підтримувалося ще якщо не на високій, принаймні, досить значною мірою, підтримувалося більше, ніж у всіх інших країнах християнських. У Греції йому сприяли у період більш-менш кілька імператорів, якими були: у першій половині IX в. імператор Феофіл, отець Михайла III, за якого відбулося перше хрещення Росії; до кінця ІХ ст. імператор Василь Македонянин, який дуже високо цінував науки, якими намагався просвітити всіх членів свого сімейства і в години, вільні від царських справ, охоче займався сам; на початку Х ст. імператор Лев Премудрий, названий цим ім'ям скільки за свою особисту любов до мудрості та вчених занять, стільки ж за заступництво та заохочення інших до подібних праць; нарешті, близько половини Х ст. імператор Костянтин Багрянородний, який перевершив усіх своїх найближчих попередників на цій ниві. Сучасники називають його прямо відновником освіти, що впадала в Греції. Він зібрав відмінних за своєю вченістю чоловіків, наказав їм викладати філософію, риторику, геометрію, астрономію та інші науки; сам особисто спостерігав за успіхами юнаків, щодня запрошував деяких із них до свого царського столу, інших заохочував грошима, третіх ласкавим зверненням та похвалами. І трохи пройшло часу, як з цих юнаків з'явилися багато вчених і освічених людей на всіх ступенях суспільного життя. Найкращим із них імператор доручав найважливіші посади в державі та Церкві – посади суддів, сенаторів, єпископів, митрополитів і таким чином, за словами очевидців, прикрасив і збагатив мудрістю всю Римську державу. За його наказом та за його безпосередньою участю складено кілька творів з історії, землеробства, медицини та інших галузей знань у керівництво для наступних поколінь. Усе це відбувалося за днів того государя, коли відвідала Константинополь наша велика княгиня Ольга. З-поміж цих освічених людей, без сумніву, багато хто ще з честю робив свою ниву і в той час, коли через тридцять років прийняв святу віру з Греції та християнських вчителів великий князь Володимир. А якими особливо були Царгородські первосвятигелі, які повідомили нам і святу віру, і вчителів? Вперше хрестилася Русь за патріарха Фотії, який за своїм незвичайним обдаруванням і вченості стояв вище свого століття; в іншій – за патріарха Полієвкта, що стільки відрізнявся святістю, мудрістю та красномовством, що багато сучасників називали його другим Златоустом, і сам імператор сердечно радів, удостоївшись у дні свого царювання мати лихого чоловіка; нарешті, востаннє – за патріарха Миколи Хрісоверга, знову пастиря високоосвіченого, ревного і благочестивого, який, на відгук літописців, був окрасою святительського престолу. Зовсім іншого виду ми бачимо тоді на заході Європи. Можна сміливо сказати, що ніколи, ні раніше ні після, так точно не виправдовував Захід свого імені щодо освіти. Науки, насаджені там Карлом Великим і підтримувані деякими з його наступників, внаслідок політичних обставин прийшли тепер у крайню зневагу та занепад: ніхто їх не підтримував, ніхто не заохочував, і заняття ними було приватною справою небагатьох. Самі римські історики зізнаються, що у низці всіх століть по убогості освіти був Заходу подібних дев'ятому і, особливо, десятому, який справедливо називають століттям темним чи залізним. І тільки в такі віки загального невігластва мирян і духовенства могли з'явитися і бути прийняті одностайно горезвісні декреталії уявного Ісидора Севільського – справа хитрості та обману для піднесення папської влади, яких підробка так груба і очевидна, що її мимоволі соромляться нині найспекотніші поборники цієї. Важливість же грецької освіти ще більше височіла для нас тому, що воно було тоді доступне нашим предкам через посередництво болгар у звуках рідного слова. У Болгарії після великої праці слов'янських апостолів у заведених ними училищах науки взялися дуже швидко і протягом всього Х ст., особливо при заступництві царя-книголюбця Симеона, розцвіли повним кольором. Там переведені в той час на слов'янську мову багато писань давніх вчителів Церкви, з'явилися багато оригінальних благочестивих творів, приготовлені деякі посібники для училищ у перекладі з грецької, які: граматика, філософія і богослов'я святого Іоанна Дамаскіна, церковно-громадянська історія, надумав насадити в ній і науки, всі необхідні до того посібники вперше були вже готові мовою слов'янською - обставина надзвичайної важливості! І воно одне може пояснити нам, чому так швидко і вдало прищепилося просвітництво на нашому вітчизняному грунті і яким чином через сорок або п'ятдесят років після хрещення Володимира міг з'явитися у нас Іларіон - чоловік глибокої богословської вченості, а через століття - навіть красномовний і високоосвічений Нестор. Чи могли б ми сподіватися подібної допомоги з боку Заходу, прийнявши віру від нього, якою б високою мірою не стояло там просвітництво? Інша, незрівнянно найважливіша перевага, яку мав уже й на той час Схід перед Заходом і яку повідомив нам, є свята православна віра Христова. Час насадження нашої Церкви є дуже визначним часом у цьому відношенні. Тоді закінчився вже період найголовніших єресей, які намагалися похитнути християнство у його підставах; корінні догмати православ'я, що особливо піддавалися суперечкам і суперечкам, були вже досліджені, праведно і благочестиво визначені і затверджені при звільненні самого Духа Святого на седми Вселенських Соборах, і взагалі всі істини християнської віри, загальні і приватні, догматичні і моральні, підрядні, моральні, обрядові цілком розкриті, ґрунтовно доведені та захищені у численних писаннях богомудрих вчителів Церкви перших восьми століть. Залишалося лише стояти твердо на цих семи стовпах і зіткнених їм опорах, на яких Премудрість Божа створила і утвердила собі дім на всі наступні віки; залишалося зберігати в усій чистоті і непошкодженості давню віру отців і найкращих часів християнства, віру, якою врятувалися вже незліченні сонми сповідників, мучеників, подвижників, святителів і людей різного роду і звання. На Сході так це й було, про те ревновали і дбали всі: пастирі і пасомі, і протягом двох століть, коли насаджувалась у нас свята віра, не з'явилося в усіх країнах Сходу жодної нової єресі, а залишки древніх єресей, якось: несторіан, монофізитів і павич самої Греції, робилися майже непомітними – всюди тріумфував православ'я. Ревнощі пастирів східних у дотриманні чистоти віри простягалися навіть і за межі їхньої пастви – і ось, тільки-но пронеслася між ними звістка, що в країнах Римського первосвященика, на противагу давнім статутам Церкви, на противагу правилам святих апостолів, святих Соборів і святих отець, прийнятих і у єпископів поспішили на Царгородський Собор та засудили ці нововведення. Знаємо ми в той час гідних первосвятителів Царгородських, які, не шкодуючи себе для дотримання в цілості священних уставів Церкви, сміливо віщали істину самим вінценосцям. Додайте ж до всього цього ще те, що на всьому протязі царства Грецького була свіжа тоді кров незліченних мучеників, які з радістю скуштували смерть за іконопочитання під час нелюдських гонінь, які незадовго перед тим припинилися, а в країнах Малої Азії, Сирії та Єгипту, де утвердив уже тоді свою страшну владу. мук за сповідання імені Христового – і ви матимете поняття, яка любов до віри батьківської надихала тоді всіх синів православної Церкви Східної. Взагалі, найглибша повага до всього того, чому вірувала за настановою від самого Спасителя і святих апостолів священна християнська старовина, що визначили і утвердили святі Вселенські та помісні Собори, що заповідали у своїх писаннях святі отці Церкви, було тоді на Сході загальним, постійним. І це повага як один з основних догматів заповідали греки і нам у тому самому Символі віри, який приніс з Херсона просвітитель Росії у свою батьківщину; цей догмат, поряд з іншими членами віри, почали з того часу постійно повторювати у своїх коротких сповіданнях усі наші архіпастирі перед прийняттям на себе високого сану. Але не було тоді на Заході Європи: там саме в цей самий час, тобто до кінця дев'ятого і на початку десятого століття, почали вперше навмисно спотворювати деякі догмати і стародавні статути Церкви; багато нововведень, що помалу увійшли до Церкви Римської ще раніше у вигляді приватних думок і вживалися тільки по місцях, тепер наперекір Сходу, що наважився викривати їх, отримали, за голосом пап, загальну важливість для їхньої пастви або навіть зведені на ступінь догматів. Це особливо слід сказати стосовно двох найголовніших помилок Римської Церкви: вчення про верховенство папи і вчення про походження Святого Духа і від Сина. Владолюбство пап та їхні види на верховне панування в Церкві неодноразово виявлялися і раніше; проте вони були не такі відкриті, не такі рішучі і постійні, не такі великі. Але коли цій безмірній гордині Ватикану, що почала з першої половини IX ст. упиратися особливо на фальшиві декреталії Ісідора, чинив опір Схід, тата простягли її до останнього ступеня. Папа Микола I, який тоді сидів на престолі, перший почав поширювати в листах своїх ніколи не чутну думку, що Римський престол має право судити всіх на землі, навіть імператорів і патріархів, не підлягаючий сам нічиєму суду; а наступник Миколи Адріан через своїх місіонерів у Константинополі ухвалив навіть на Соборі (беззаконному, що був проти Фотія в 869 р.) правило, що влада Римського первосвященика вище влади самих Вселенських Соборів, які тому не мають права судити його. З тих пір підтримка і розповсюдження цього лжевчення стало улюбленим предметом піклування для всіх наступних тат і їх поборників до теперішнього часу. Вчення про виходження Святого Духа і від Сина також було відоме на Заході ще в VII і VIII ст., але відоме лише як думка деяких учених; помалу прийнято воно в Церкві Галліканській, на вимогу Карла Великого, незабаром проникло до Німеччини та Іспанії, і, проте, багато хто з учених навіть у тих країнах явно йому чинили опір; сам папа Лев III урочисто відкинув цей додаток як невідповідний з давнім Символом віри, і в усій Церкві Італійській воно дійсно не вживалося. Але ось Собор східних єпископів при Фотії засуджує це нововведення - і непоступливий папа наважується звести його на ступінь догмату, засудивши зі свого боку східних першосвятителів за протидумність і повелівши Реймському архієпископу Гінкмару, що вважалося б тоді вченим чоловіком на Заході, що в той час був ученим чоловіком на Заході. отців захистити нововигаданий догмат своєї Церкви. Такий був початок, необачно прийнятий тим часом римськими католиками для свого віровчення! На словах вони продовжували стверджувати, як і досі стверджують, що їхня Церква свято слідує визначенням Соборів і давніх святих отців, а на ділі було зовсім інше: зважилися довільно тлумачити Святе Письмо, щоб якось відстояти і захистити свої нововведення, зовсім невідповідні з вченням і святих Соборів, і святих; зважилися - і не можуть відмовитися від цієї згубної рішучості, не відмовившись разом від самих нововведень; зважилися – і відкрили вільний вхід у надра своєї Церкви всім релігійним переворотам, які відчула вона з того часу і відчуває досі. Яке ж щастя для нас, що ми не прийняли на той час віри від тата! З початку папізму необхідно виродився лютеранізм з усіма своїми видозмінами та жахами Реформації; з лютеранізму, як неминучий плід, процвів нині раціоналізм – а потім?.. Та повз іде від нас чаша ця... І чи не за ці власне, горді й завзяті, опір Римських первосвящеників істині православ'я попустив Господь у той час з'явитися на їхній кафедрі у всій наготі гидоти запустіння, якої не бачили ніколи і якої мимоволі дивуються всі розсудливі люди? Не згадуємо вже про те, як дивляться на пап, які жили до кінця IX і протягом всього Х ст., письменники лютеранські, хоча і їх суворий суд у цьому випадку виявляється абсолютно неупередженим, а покличемо в свідки самих папських поборників влади. Вони прямо називають ці часи найнещасливішими з усіх, які коли-небудь бували для Римської Церкви, називають цих пап чудовиськами, наймерзеннішими за життя, розбещеними до вдач і вважають для себе тяжким тільки оповідати про їхні нечувані беззаконня. Зізнаються навіть, що все, що тільки не терпіла Римська Церква від язичницьких імператорів, від єретиків і від усіх гонителів, які коли-небудь були, – все це було лише дитячою грою порівняно з тими лихами, які зазнала вона протягом ІХ і особливо Х ст. від своїх недостойних первосвящеників. Як тіні і привиди, були вони один за одним на первосвященичому престолі, хто на рік, хто на два, хто на кілька місяців, і ніби поспішали перевершити один одного розпустою, користолюбством і всіма пологами беззаконь, залишаючи дуже часто всю владу над своїми пасомими в руках непотрібних жінок. Як жили, так само більшою частиною) і вмирали: хто у вигнанні, хто в темниці, хто від руки ката, нерідко наражаючись на смерть крайнім наругам від тієї самої черні, якою раніше керували. Які були архіпастирі, такі і підлеглі ним пастирі: володіючи великими маєтками, користуючись невіглаством народу, вони вдавалися до всіх чуттєвих задоволень і пороків і змушували найкращих зі своїх одновірців оплакувати долю рідної Церкви. О, як подібні ці звичаї римського духовенства з звичаями православного духовенства на Сході! Яка різниця, особливо між звичаями тодішніх пап і звичаями патріархів Царгородських! З-поміж тринадцяти первосвятителів, що сиділи в період насадження нашої Церкви на кафедрі Візантійської, чотири, саме: Ігнатій (867–877), Стефан I (886–893), Антоній II Кавлей (893–895) та Трифон (928–933), зараховані до православної Церкви. Західною; ще сім: Микола Містик (895-906 і 911-925), Стефан II (925-928), Євфимій I (906-911), Полієвкт (956-970), Василь I Скамандрін (970-974), Антоній III Студит (976-984) свідченням сучасників, відрізнялися все більш менш істинною святістю і багатьма пастирськими чеснотами, а деякі до того ж високими подвигами найсуворішого подвижницького життя, в чому мимоволі погоджуються і самі римські письменники; ще один - премудрий Фотій (857-867 і 877-886), якщо і піддавався незліченним наклепам з боку ворогів своїх і папистів, що досі не перестають чорнити пам'ять великого чоловіка, зате по всій справедливості шанувався і шанується православними як полум'яний ревнувач віри. І тільки один - Феофілакт (933-956), син імператора Романа Лакапіна, зведений на патріарший престол за обітницею і непереборним бажанням батька в літах ранньої юності (на 17-му році), зовсім не розумів обов'язків свого високого звання і, займаючись більшою частинкою і не тільки носив ім'я первосвятителя. У той же час сучасні літописці свідчать про благочестя, що процвітало у святих обителях та пустелях Греції та Сходу; згадують про багатьох святих чоловіків, з якими любили розмовляти самі імператори, про великих подвижників, які мали дар прозорливості, чудесні зцілення та інші духовні дарування; і найдокладніші життєписи преподобного Афанасія Афонського (липень 5), Михайла Малєїна (липня 12), Луки, нового стовпника (грудня 11), Павла Латрського (грудня 15), з яким переписувалися імператор Костянтин Багрянородний і бол ці свідчення. Ми зовсім не думаємо стверджувати, щоб ІХ і Х ст. за станом благочестя на Сході могли цілком дорівнювати кращим, першочерговим століттям християнства, але ніколи ж не погодимося назвати ці століття і часом занепаду благочестя, коли воно ще так живе було в тих, які поставлені бути зразками і керівниками інших до моральної досконалості. І чи можемо без почуття щирої вдячності згадати тут, що ці гідні пастирі грецькі, повідомивши нам святу православну віру у всій її чистоті та непошкодженості, водночас повідомили народу російському і дух давнього християнського благочестя? Перший наш первосвятитель, що прибув до нас з Греції, був чоловік високої святості, прирахований потім до лику святих, а через кілька років перенесено до нас зі святої Афонської гори справжнє подвижничество, яке так швидко процвітало на горах Києва і незабаром поширилося по всьому простору землі Руської. Була, як ми вже зауважили, і похмура сторона в тодішньому стані православної Церкви на Сході, були лиха, які вона зазнавала, була небезпека, яка їй загрожувала. Але ці лиха і небезпека, не маючи жодного шкідливого впливу на заснування нашої Церкви тоді, нині дають лише нам нагоду укладати високе призначення цієї останньої. Більша частина східних країн, де мешкали православні, давно вже перебувала під пануванням невірних. Сирія і Єгипет, що містили три патріархатства: Єрусалимське, Олександрійське і Антіохійське, представляли тоді жалюгідне ганьба, де діяв з усією своєю неприборканістю дикий фанатизм полум'яних читачів алкорану. Християнство було переслідуване всіма заходами, витісняється, викорінюється, число послідовників його більш і більше зменшувалося, його святилища були руйновані або перетворювані на мечеті. В одній лише власне Візантійській імперії вільно ще сповідували православні свою святу віру, під владою одновірних государів – але що це була за імперія? Спустошена протягом багатьох століть набігами північних варварів, ослаблена відпаданням Італії та багатьох країн Сходу, знесилена численними кровопролитними війнами з персами і сарацинами, нарешті кілька разів вражена в самих підставах своїх внутрішніми тривогами з нагоди різних єресей, особливо від монофізів. майже одна примара колись настільки могутнього політичного тіла. Всередині цього тіла ховалася невиліковна хвороба, яка поволі, але неминуче наближала його до могили. Крайні заворушення в престолонаслідуванні, в управлінні і в усіх галузях державного життя, незважаючи на всі добрі піклування деяких гідних монархів, які займали престол останнім часом, а з іншого боку - страшніші полчища, що більше і більше наближалися до самого серця імперії, досі майже непереможних синів ісламу, грізно. царства, довершавшего своє високе призначення й у світу взагалі, і зокрема світу християнського. Що ж? Чи Господь залишить істинну Церкву свою в забутті? Чи не вкаже їй нового місця, де так само процвітала б вона з часом, як доти процвітала на Сході? Чи не приготує для неї нового могутнього охоронця і захисника в новому могутньому царстві, коли Візантія впаде під ударами ісламізму? І ось, у той самий час, коли в країнах Африки та Азії православ'я зазнавало вже гоніння, а Греція, останній притулок його в Європі і в усьому світі, що швидко схилялася до падіння, ніби відмовлялася бути надійним його сховищем. Всевишній споруджує нове царство на півночі Європи, не щадить навіть чудес, щоб просвітити це царство світлом істинної віри, насаджує в ньому нову Церкву і тим вказує і Церкви, і державі на їхнє високе призначення: одній – стати колись найголовнішою охоронницею чистоти православ'я для всього християнського світу, християнського світу, Церкви. Хто б міг зрозуміти це тоді? І хто не зрозуміє цього нині? Залишивши Схід, перейдемо власне в країни, які нині займає наша батьківщина. Що було визначного тут у період насадження нашої Церкви (866–992)? Найпершою пам'яткою того часу в нинішніх межах нашої вітчизни, без жодного сумніву, було заснування Російського царства. Між цією великою подією і тим, що тоді відбувалося насадженням Руської Церкви, мабуть, не існувало жодного зв'язку: обидва вони відбувалися окремо і незалежно; там і тут були різні діячі, різні цілі; все йшло своїм особливим порядком. Проте обидві ці події відбувалися в одному народі; обидві ці події напрочуд збігаються між собою і на своєму початку, і у своєму продовженні, і у своєму закінченні. Разом, майже в один рік були покладені перші основи Російської держави та Російської Церкви; разом потім, ніби рука об руку, влаштовувалися вони помалу протягом цілого століття; майже разом здобули вони і повну, остаточну освіту. А якщо згадаємо (що історик повинен пам'ятати завжди), якщо згадаємо, що і тут, як і в усіх інших подіях світу, незважаючи на всю різницю, мабуть, був один невидимий, найголовніший Діючий - Бог, Який все рухає і спрямовує до однієї високої мети, хоч і неоднаковими шляхами, - то можемо найважливіших подій, що відбулися в тому самому народі? Навіщо це завгодно було Господу, щоб наша батьківщина та наша Церква виникли та утворилися разом? Чи не хотів Він таким чином поєднувати їх між собою ще з першої хвилини нерозривними узами, як поєднує душу з тілом у людині? Чи не хотів Він, щоб з тих пір, подібно до душі з тілом, вони становили як би одну нероздільну істоту, жили одним спільним життям, повністю зберігаючи свої відмінні властивості? Церква Христова, за висловом самого Божественного Засновника Її, не має царства від цього світу (Ін. 18, 36); її єдина мета – відроджувати і виховувати людей для живота прийдешнього і готувати їх до вічного блаженства на небі. Але в той же час як справжня насадниця благочестя в людстві вона носить у собі обітницю і живота нинішнього (1Тим. 4, 8); в той же час вона може надавати найсприятливіший вплив і на тимчасову долю як приватних осіб, так і цілих народів, бути кращою керівницею їх на шляху громадянського вдосконалення, найпершою водійницею внутрішнього світу, задоволення і щастя в державах і найблагонадійнішою рятівницею їх у дні бур. З іншого боку, і будь-яке земне царство за своїм устроєм зовсім відмінне від Царства Божого на землі – Церкви Христової – і має суттєвою своєю цілією одне тимчасове щастя і благоденство людей у ​​всіх його видах. Тим часом, воно може бути найважливішим посібником і для Церкви, що існує в його надрах; може сприяти розвитку та процвітанню різних галузей не тільки зовнішнього, але певним чином і внутрішнього її життя – та тихе і безмовне життя поживемо у всякому благочесті та чистоті (1Тим. 2, 2); може бути могутнім покровителем, охоронцем та захисником її від усіх ворогів внутрішніх та зовнішніх. Отже, чи не це взаємне, стільки благотворне та природне сприяння один одному і передбачив Всевишній російському народу та Російській Церкві, поєднавши їх із самого початку? Нехай буде благословенний Господь Ісус Христос, скажімо слідом за нашим святим керівником-літописцем, закінчуючи разом з ним свою розповідь про початок вітчизняної Церкви, нехай буде благословенний Господь Ісус Христос, що злюби нові люди, Російську землю, і просвіти ю хрещенням святим, який ще у хрещенні святим і урочистості християнства в країнах пустельної Скіфії, готував потім помалу, протягом багатьох століть ця велика подія і, коли нарешті настав визначений Ним час, спорудив Церкву Руську як потрібну для таких високих цілей – і для роду людського взагалі, і для світу християнського зокрема, і – найближчим чином. російська!.. Як прагнула Вона з того часу до свого високого призначення за безпосереднього сприяння самого невидимого Насадителя свого і Глави, які перешкоди зустрічала на шляху, як боролася з ними, перемагала їх, і тріумфувала, і якою мірою досягла вже тієї чи іншої зі своїх приватних цілей – це завдання та предмет для історії Російської Церкви. у країнах, заселених невірними (лат.) Вам може бути цікаво: