Житіє схіархімандрита Варсонофія

Зміст Передмова Глава I Глава II Глава III Глава IV Глава V Глава VI Один із великих Оптинських старців схіархімандрит Варсонофій (1845–1913), старчував у Скиту Козельської Введенської Оптиної Пустелі в 1907–1912 роках, коли в монастирі та його Скиту подвизалися й інші старці, щоправда, старчували в різні часи. Варсонофієм, як о. Анатолій (Потапов) або той, хто закінчував тоді свій благодатний старечий шлях о. Йосип, інші пізніше, як о. о. Нектарій та Феодосій. Саме в ці роки найближчим учнем отця Варсонофія був один із останніх старців Оптіної о. Нікон, докладний щоденник якого доніс до нас багато справ і слів його вчителя. Час перед Першою світовою війною та революційним переворотом був складний, світ кипів у небачених раніше пристрастях, дедалі виразніше відчувався наступ темряви. Батьку Варсонофію чи не найтяжчий для Росії час довелося проїхати весь її простір: він був на російсько-японській війні священиком при польовому лазареті. Багато бачив страждань, багатьох втішив, сам неодноразово був у смертельній небезпеці. Він чуйною душею прислухався до світу, і Господь відкривав перед ним завісу, показуючи страхи майбутнього. «Всі йдуть проти Росії, точніше сказати, проти Церкви Христової, – говорив він, – бо російський народ – богоносець, у ньому зберігається віра Христова». Люди зі світу, ті, які прагнули втіхи у своїх скорботах, потоком прямували до Оптіни, Скиту. Старець Варсонофій, який мав слабке здоров'я, але зміцнювався силою Господньою, приймав їх, розмовляв з ними, сповідував, прямував на єдино вірну дорогу. Як і всі старці, він вів велике листування. «У важкий час ми живемо, – казав він. – Слабкі ми й немічні, а доводиться підбадьорювати інших. Ось і я перебуваю в такому ж стані, слабкий і немічний, сам вимагаю допомоги і втіхи, а доводиться за обов'язком мого сану втішати тих, хто звертається до мене. До Оптіна приїжджають зі світу, який уже не стогне, як раніше, а реве, приїжджають, шукаючи втіхи та заспокоєння... За вірою своєю отримують шукане і їдуть умиротвореними». А які листи отримував він, які крики були в них: «Батюшко! задихаюся! З усіх боків тіснять скорботи, нема чим дихати...»; «Занепадаю, щось темне обступає мене...» Після смерті святого праведного Іоанна Кронштадтського († 20 грудня 1908 р.), а також старця Варнави Гефсиманського, що відійшов до Господа ще в 1906 році (2 березня), прочан в Оптіній стало набагато більше, ніж у колишні роки. Старець Йосип через немочу не приймав майже нікого, крім своїх духовних чад, тому люди юрмилися біля будинку скитоначальника о. Варсонофія. Ніхто не йшов без відповіді на те, з чим прийшов. «Віруйте, що на користь говорю вам те, що вам потрібно, – говорив о. Варсонофія. – Ось приходять до мене з вірою, і я сам дивуюсь, звідки береться». Він домагався від кожного повного каяття в гріхах, – при цьому сам нагадував людям забуті гріхи, неймовірно дивуючи їх такою прозорливістю. Він умів бути наполегливим і владним, але мав справжню любов до людей, тому кожен відчував не тільки його щиру турботу, а й сердечну ніжність. Один Бог знає, скільки о. Варсонофій виправив доль, скільки добрих зерен посіяв у душі. Особливо до нього прагнули люди інтелігентні, які заплуталися в складностях бездуховної культури «срібного віку», і з Божою допомогою багатьом він допоміг виплутатися. За свідченнями сучасників, старець Варсонофій мав ті ж дари, якими Господь наділив його попередників: прозорливістю, чудотворенням, здатністю виганяти нечистих духів, зцілювати хвороби. Він сподобився істинно пророчих видінь про рай. Йому були демони і навіть антихрист. Батька Варсонофія бачили на молитві осяяне неземне світло. Після своєї смерті він кілька разів був оптинським ченцям. Не будемо, однак, випереджати тут, у цій передмові, те, що належить читачеві прочитати в самому життєписі. Воно ж складено відповідно до того методу, який викладено у передмові оптинського вихованця архімандрита Ювеналія (згодом архієпископа Литовського та Віленського) до написаного ним «Життєпису настоятеля Козельської Введеної Оптиної Пустелі архімандрита Мойсея8» (2). «Вважаю, – писав він, – що завдання життєописателя доброчесного чоловіка складає не обов'язок тільки описати в загальних рисах прекрасну фігуру його моральної величі, часто недосяжної для простих смертних, а зобразити, для духовної користі тих, хто читає, його вірність у малому 1 виражалася в різних випадках. в малому, досягав поступово духовно-великого, - тієї перемоги над пристрастями душі і тіла, того очищення серця, які становлять мету внутрішнього життя та діяльності християнина. Маючи це на увазі, я намагався якнайменше пускатися в мої особисті міркування, а зіставляти лише факти, наводити якомога усніші чи письмові слова самого отця Архімандрита, щоб читач якомога ясніше бачив перед собою самого старця-подвижника і вірного раба Христового». Ці слова збіглися і з моїми уявленнями про біографічну книгу, а крім того, готівковий матеріал для життєпису старця Варсонофія підводить саме до таких рішень. Майже зовсім не збереглося документів і свідчень про життя Старця до вступу його до братії Оптиної Пустелі, а це понад сорок п'ять років, – багато тут залишається невідомим. Але Старець сам нерідко розповідав про себе в бесідах з духовними чадами, їхні записи і донесли до нас ряд епізодів з його дитинства, гімназичних років, перебування у військових навчальних закладах, штабної служби в Казані. Час його старечості в Скиту знайшов свого старанного літописця в особі його вірного учня та майбутнього старця о. Нікона. Отець Варсонофій і сам завжди вів щоденники, про них говорить о. Нікон, якому Старець іноді давав їх читати, але вони не збереглися, принаймні про них нічого не чути. З величезної кількості листів до духовних дітей також майже нічого немає. Не дійшли до нас та його проповіді 2 . Прогалини, здавалося б, катастрофічні, якщо врахувати, що й спогадів про Старця написано небагато. І все ж таки є чудовий матеріал. Це насамперед «Бесіди» Старця з його духовними чадами, записані ними, та «Щоденник» о. Никона, який був під час його ведення спочатку послушником, а потім рясофорним ченцем Миколою Бєляєвим. Є частина «Келейних записок» о. Варсонофія (кінця 1890-х років), є сторінки «Літописи Скита», що частково належать перу самого Старця під час його рясофорного ченця, є «Духовні вірші» його, зібрані за журналами, де о. Варсонофій друкувався (свої вірші Старець друкував під псевдонімом «Мандрівник»), – ця книжка видана 1914 року сестрами Шамординської Амвросієвої пустелі. Так що головним голосом у життєписі старця Варсонофія буде його власний голос, а нічого кращого бажати не треба. ... Допоможи, Господи! Та не збрешу на Старця. Павло Іванович Пліханков (таке було ім'я Старця у світі) народився у Самарі 5 липня 1845 року. Це був день пам'яті преподобних Афанасія Афонського та Сергія Радонезького, великих та святих ченців. Преподобного Сергія він завжди вважав своїм покровителем. Мати хлопчика, ім'я якої була Наталія, померла під час пологів, а сам він залишився живим завдяки таїнству Хрещення, негайно вчиненому над ним священиком. Батько його походив з оренбурзьких козаків, які, втім, давно не козачували, а займалися торгівлею. Дід і прадід Старця були дуже багаті. Майже всі будинки Казанською вулицею, що простяглася від річки Самари до Волзької набережної, належали Плиханковим. На цій же вулиці знаходився міський собор в ім'я Казанської ікони Божої Матері, що називався «Старим», старанними парафіянами якого вони були, оскільки всі в роді Плиханкових були людьми віруючими. Вони багато допомагали храму від своїх статків і вважали, що їхній рід знаходиться під особливим покровом Казанського образу Богоматері. Мати померла, але хлопчик не залишився сиротою. Батько одружився вдруге, і в особі мачухи (здається, не дуже ласкаве слово для російського вуха) Господь послав немовляті глибоко віруючу, добру душу наставницю, – «так що цілком замінила мені мати і навіть, можливо, рідна мати не могла б дати мені такого виховання», – згадує. Її, як і покійну матір Павлуші, звали Наталією. І ось Павлуша з раннього віку – справжня православна людина. Він ходить з матір'ю (так він кликав мачуху) до церкви, причащається Святих Христових Таїн, читає з нею домашнє правило, а часто канони та акафісти. П'яти років він почав прислужувати у вівтарі і нерідко чув, як люди пророкували: «Бути тобі священиком!» Батько Варсонофій завжди тепло згадував своє дитинство. «Раніше, я прокинувся, але вставати не хочеться, – розповідав він, – покоївка подає матері вмиватися, а я кутаюсь у ковдру. Ось мати вже готова. «Ах, Павло все ще спить, – каже вона, – подай холодної води», – звертається вона до покоївки. Я вмить висовуюсь з-під ковдри. «Мамася, а я вже прокинувся», – говорю я. Мене одягають, і ми з матір'ю йдемо до церкви. Ще зовсім темно, я часом провалююся в замети снігу і поспішаю за матір'ю. Бо любила вона і вдома молитися. Читає, бувало, акафіст, а я співаю тоненьким голоском на всю квартиру: «Пресвята Богородице, спаси нас!» Влітку Плиханкови жили «в селі», це, мабуть, і був той маєток поблизу Оренбурга (або в самому цьому місті), про який згадує о. Варсонофій: Шість років був я в саду з батьком і переривав пісочок на алейці. Раптом алеєю йде мандрівник. І дивно, як він міг потрапити до саду, коли він оточений великими собаками, які без гавкоту нікого не пропускають. Тихо підійшов мандрівник до батька і, показуючи на мене ручкою, каже: «Пам'ятай, батьку, ця дитина свого часу тягатиме душі з пекла!» І після цих слів він вийшов. Згодом ми його ніде не могли знайти. І Бог знає, хто це був за мандрівник». Мирне, золоте дитинство було у старця Варсонофія. Коли він стояв у церкві, йому здавалося, що Божа Матір з ікони посміхається йому і манить його до Себе. - Тату, тату, Вона жива! – казав він. Вже в Оптиній Пустелі згадував Батюшка про дитинство у Самарі: Стародавній Кремль його високий, І перед обличчям світло лампади... Пам'ятаю храму дзвін пустельний, І молитов наспів старовинний... «Батько звичайно на свята до обіду читав вголос життя якогось святого, – згадував Старець. – Пам'ятаю, мені не було й семи років, але я із захопленням слухав батька. Запущу, бувало, рученята в русяві кучері і боюся слово промовити з того, що читає батько. «Папаша, – кажу я йому, – я хочу бути святим. Тільки ось йти в піч чи котел з оловом боляче! – «Можна стати святим та інакше». - "Як?" – «Колись мені з тобою розмовляти», – відповідає батько і продовжує читати. Пам'ятаю, як загорялася моя душа від цього читання. Був тоді я ще маленьким, і душа була чиста. Читання мало велике значення для мого подальшого життя». Згадував о. Варсонофію, що йому тоді «дуже сподобалося життя преподобного Малха», пам'ять якого 26 березня. Батько сказав йому після читання цього життя, що Господь рятує від видимих ​​і невидимих ​​ворогів того, хто любить Бога. Пізніше, коли прийшов о. Варсонофій до Оптини Пустинь, він був пострижений у рясофор саме 26 березня. Преподобний Малх, сирієць, будучи ченцем, вийшов із монастиря заради того, щоб ніби зробити добру справу – продати маєток після смерті своїх батьків і роздати гроші бідним. Ігумен умовляв його не робити цього, не ходити у світ, попереджаючи, що це підступи диявола і якщо він піде, то добром це не скінчиться. Малх таки пішов і на шляху потрапив у полон до розбійників-сарацинів, де провів багато років, працюючи на жорстокого господаря і каяючись у своїй неслухняності ігумена. І ось за його страждання та вірність Йому Господь чудово визволив його від полону і повернув у колишню обитель. В уяві отрока Павла малювалися дивовижні картини – спекотна жовта пустеля, якою бредуть стомлені втікачі – Малх і жінка-рабиня, яка просила відвести її в якийсь монастир (вона бігла разом з ним). А за ними, поступово наближаючись, їдуть на верблюдах сарацин і його слуга, - вони вже бачать втікачів і зі злою радістю готують їм жорстоку кару... Ось втікачі сховалися в печері, слуга увійшов туди з мечем у руці, здавалося б, все, порятунку бідним рабам немає... левиця, і розбійник миттю роздертий. Його господар, думаючи, що в печері йде боротьба і треба допомогти своєму слузі, вбігає туди, але й він гине від іклів звіра. Втікачів же левиця не чіпала. Вони сіли на верблюдів, у тороках яких були запаси їжі та води, і, врятовані, поїхали далі... І ось вони біля Антіохії. Малх повернувся до свого монастиря, відвівши колись жінку в жіночий. Господь урятував їх. «Ні, – думав, мабуть, юнак, слухаючи цю історію, – якщо я буду ченцем, ніколи не послухаюсь ігумена і не вийду заради мирських справ з обителі!» Батько вчив Павлушу молитися за батьків. Старець Варсонофій згадує, що в їхньому домі була картина, яку він описує так: «Вартий Петро Великий, а перед ним на колінах молодий чоловік, біля якого стоїть його батько, засуджений до заслання до Сибіру за якісь злочини. Цей юнак просить Петра I звільнити його батька, бо він старий, зможе перенести тяжких праць; крім того, його потребує сім'я. «Краще зійшли мене до Сибіру замість батька, бо я молодий, сильний і вільний», – каже юнак. Петро Великий розплакався і сказав: «Звільняю цього батька за те, що в нього є такий син!» Так мені розповідав про цю картину мій батько і вчив мене молитись за нього». Далі розповідає о. Варсонофій, що батько взагалі вчив його молитися: «Візьме, бувало, мене, поставить із собою і велить прочитати «Богородицю», «Царю Небесний» та ще щось. Вчив мене читати 90-й псалом, і я тоді його вивчив напам'ять за один день». Дев'яти років Павлушу зарахували до гімназії... Тут, однак, починаються деякі неясності. Біографічні джерела наводять дещо суперечливі відомості. Так, у брошурі «Пам'яті Оптинського старця схіархімандрита Варсонофія» (М., 1913) говориться: «... Після закінчення освіти в Полоцькому кадетському корпусі він вступив на військову службу і дослужився вже до чину полковника Оренбурзького Козачого війська». Протоієрей Василь Шустін, автор спогадів про св. Іоанні Кронштадтському та про Оптінських старців (див. московське видання 1991 р.), пише про о. Варсонофії: «Він походив з оренбурзьких козаків, закінчив Полоцький кадетський корпус та в офіцерському чині вийшов з Оренбурзького військового училища. У Петербурзі він закінчив козацькі офіцерські штабні курси...» Ці відомості о. Василя Шустіна наводить І. М. Концевич у своїй капітальній книзі «Оптіна Пустинь та її час» (Джорданвілль, монастир Св. Трійці, 1970). Але сам о. Варсонофій ніде не говорить про Полоцький кадетський корпус – він говорить про гімназію. Незрозуміло, як і чому потрапив він на Білу Русь, у стародавнє місто на Західній Двіні, так далеко від Самари та Оренбурга. Послушник Микола Бєляєв, який записував з благословення старця Варсонофія майже всі його розповіді та настанови, 20 квітня 1910 року заніс до свого «Щоденника» його слова: «Коли я навчався в гімназії в м. Полоцьку, влітку нас переселяли на канікули в мальовничий казенний маєток. Там була чудова березова алея, з усієї алеї дві берези особливо видавалися за своєю красою та висотою. Я любив усамітнюватись у цю алею і щороку вирізав на березі свою букву «П». Так, одного разу я почав вирізати свою букву «П», а думка мені каже: «Вирізай і більше і глибше». Я послухався цієї думки і вирізав глибоко. І це було востаннє, бо наступного року нас не пустили до цього маєтку, а потім я скінчив і поїхав звідти. Вихованці, звичайно, вставали о 6 годині, а я вставав о 5 годині, йшов у ту алею і, стоячи між тими березами, молився. І тоді я молився так, як ніколи більше не молився: то була чиста молитва невинного юнака. Я думаю, що там я собі і випросив, вимолив у Бога чернецтво. Взагалі, у мене залишилися світлі та чисті спогади про гімназію». Отже – гімназія. Майбутній старець добре навчався, і духовне життя його було дуже високим. У 1860 році, коли йому було п'ятнадцять років, він, здавши піврічні «репетиції» в полоцькій гімназії, під Різдво Христове приїхав додому, в Оренбург, – до 7 січня він був вільний. «Я здав усе добре, – розповідав Старець, – і, приїхавши додому, розмірковував, що я читатиму, взагалі будував у своїй голові різні плани... Сів за стіл. Переді мною лежав папір. Я беру перо та пишу: «Відродження». Що таке? Яке відродження? І починаю писати далі: «Давно, у дні юності минулої...» Чи це не диво? Мені було лише п'ятнадцять років, і я написав уперед усе моє життя». Давно, у дні юності минулої, У мені горів вогонь святий. Був безтурботний, і той, хто живе У ній Дух невидимо зберігав Від порожнечі, туги, стомлення, Але життям я захопився галасливим; Свою невинність, красу, Не міг я зберегти, божевільний! І вихором пристрасних захоплень Але знову до Бога я закликав Зі сльозами гірких жалю, І Він припав до моїх стогнів, І до життя чудовий знову закликав, Павло змалку любив читати, а в гімназичні роки особливо. Допитливість його була незвичайною, вже в молоді роки він чудово знав світову літературу і з великою любов'ю ставився до російської. Пізніше, будучи старцем, часто говорив про велику користь книжкових знань, насамперед – житій святих. У розмовах із духовними чадами він нерідко брав різні приклади з російської та світової літературної класики, цитував вірші, розповідав різні випадки із життя письменників, художників, музикантів... Раз він навів випадок із гімназійного свого життя, випадок не з ним, а з його товаришем, який вчився погано, сильно відставав у математиці. Якось дивлюся, запустив він свої рученята у волосся і весь заглибився в читання. З притаманною хлопчикам цікавістю я почав заглядати, що він читає... Нарешті питаю: Що ти читаєш? - "А тобі що?" - «Так цікаво! Рідкісне це явище» (а він ніколи нічого не читав). – «Відходь!» Ну довелося відійти. Потім дивлюся, скінчив читати, відклав книгу, задумався. Я підійшов: Що ти читав, скажи тепер! Він показав мені лист із назвою. Дивлюся – життєписи знаменитих учених та художників. «Цікаво?» – питаю. Дуже! І знаєш, що? Я буду знаменитим ученим! – «Ну, брате, багато захотів. Ти ось краще уроки алгебри акуратніше вчив би, а то в тебе всі двійки та одиниці». - «Ні, це скінчено! Буду вченим! І що? Почав добре вчитися, закінчив чудово, а потім, як я чув, був якщо й не великим, то одним із значних наших вчених. Ось яку дію може мати прочитана книга: прочитав – і змінився». Після закінчення гімназії не все гладко пішло у Павла Івановича. Про шістдесяті роки, про той час, коли молодик почав обирати собі шлях, ми не знаємо нічого. Про ті роки глухо, але на трагічній ноті говорить один запис його 1890-х років: «Воскресіння 8 травня. Св. апостола та євангеліста Іоанна Богослова та св. Арсенія Великого... У це число травня 1865 року я прибув із Петербурга до Москви. Страшно і боляче згадувати цей жахливий час мого життя. Воістину милосердя Господнє невимовне, бо викрав мене з щелеп пекло...» Як зберігав його Господь, видно з наступного епізоду, розказаного о. Варсонофія в 1911 році в одній з його бесід. «Пам'ятаю я, – казав Старець, – років 40, а то й 50 тому це було, був я в одному будинку. Було там багато гостей. Одні, як це водиться у світі, грали в карти, інші розмовляли, потім почалися танці – це не був справжній бал, а так несподівано влаштувалося. Цього вечора була одна дівчина дивовижної краси. Ні в чому, що відбувалося навколо неї, вона не брала участі. Декілька кавалерів підходило запросити її на танці, але вона відмовлялася. Потім вона підвелася, підійшла до рояля і почала грати. Відчувалося, що вона зовсім пішла від навколишнього оточення, пішла в себе, у свій внутрішній світ і, мабуть, у ці звуки. Стояла чудова місячна ніч. Довго грала дівчина, а коли награлася, встала, перейшла до вікна і замислилась. Мене вона зацікавила, і я постарався з нею познайомитись. Підходжу до однієї дами і питаю: "Знаєте ви таку-то?" - "Знаю". - "Познайомте мене з нею". - «Добре; познайомити-то я вас можу, але чи варто це? Запевняю вас, що вона зовсім нецікава, і нічого ви в ній не знайдете». – «Ну, вже про це дайте судити мені самому». І я познайомився з цією дівчиною. Їй не пам'ятаю скільки, але менше двадцяти років. Виявилася вона дуже глибокою натурою, що жила своїм внутрішнім життям: вона любила і любила так, як такі люди вміють любити. - Це моє перше і, запевняю вас, моє останнє кохання, - говорила вона, і не брехала. – Розумієте, він – усе, чим живу, світло мого життя; їм усе наповнюється навколо мене та в мені; без нього – все морок, усі темрява, і життя втрачає весь сенс. Я віддала йому всю себе, свою душу, своє серце. - Так, люблю і нікого іншого ніколи не покохаю. Адже я ще віддала йому свою душу, своє кохання, все це в нього, все він забрав з собою в могилу, а в мене нічого не залишилося. Недовго тривало знайомство моє з цією дівчиною: скоро вона поїхала до Самари, але весь час, поки я її знав, вона оплакувала своє загибле перше кохання». Сенс цієї події, цієї зустрічі Павло Іванович зрозумів пізніше. «Якби я цю дівчину зустрів тепер, – каже він у розмові з духовними чадами, – я знав би, що їй сказати. Я сказав би їй: «Вас любили? Від такого кохання залишилася одна туга, одна порожнеча? І ви кажете, що не полюбите іншого? А я раджу вам полюбити іншого, знаєте кого? Господа Ісуса Христа! Ви хотіли віддати своє серце людині – віддайте її Христові, і Він наповнить її світлом і радістю замість мороку та туги, що залишилися вам після любові до людини». Не давайте серцю прив'язуватися до тлінних благ світу цього, женіть із нього всяку пристрасть, бо тільки у вільному серці може створити Собі обитель Господь». У 1870-ті роки Павло Іванович навчався в Оренбурзькому військовому училищі 3 потім закінчив штабні офіцерські курси в Петербурзі. Є згадка, що він воював у Туркестані (факт, мало достовірний). Про училище, курси та про війну в Туркестані Старець ніколи не згадував (за винятком того, що в училищі майбутніх кавалерійських офіцерів водили в кузню показувати, як куються підкови). Життя його йшло в 1870-1880-х роках в Оренбурзі, потім у Казані, потім у Петербурзі і знову в Казані, куди його було призначено після курсів штабним офіцером Казанського військового округу, він незабаром став начальником мобілізаційного відділення; поступово підвищуючись у чинах, до кінця 1880-х він уже полковник. В Оренбурзі він жив з матір'ю і тіткою (батько на той час помер, рік його смерті залишається невідомим). Про вступ до монастиря він тоді ще не думав, навпаки - "страшна нудьга, - там тільки редька, олія та поклони", як уявляв він собі. Але він уже був покликаний, – часто непомітно, але іноді дуже виразно Господь вів його саме до монастиря. Звідси й численні «дива» офіцера Павла Івановича Плиханкова. Він був молодим військовим, товариші по службі його пропалювали життя в розвагах, але він приходив у своєму побуті до все більшого аскетизму. Кімната його нагадувала келію ченця простотою оздоблення, порядком, а також безліччю ікон та книг. Минали роки. Товариші його один за одним перебралися. – Одружись, Павлушо, – сказала йому якось мати. – Ось буде бал у офіцерських зборах, підійди до дівчат, поговори. Справді, підійшов, послухав розмови цих дівчат, жахнувся: виїзди... вбрання... капелюшки... «Про що ж я говоритиму з дружиною? – подумав він. – Ні, залишу це». Йому було тоді 25 років. Минуло ще років п'ять чи шість, – на прохання матері він знову «підійшов» до жінок і, як він згадував, «виніс таке ж враження» і «вирішив у душі не одружуватися». Останнє випробування йому в цьому роді було 1880 року. — Що ж ти, Павлушо, все цураєшся жінок, скоро й літа твої вийдуть, ніхто за тебе й не піде, — сказала мати. - Дивись, щоб потім не каятися. Він послухався. Незабаром, йдучи на званий обід, вирішив: з ким поряд сяду, з тим і вступлю в велику розмову... Чомусь не сумнівався, що це буде жінка. А поряд з ним за столом опинився священик, і розмова у них пішла – дуже велика – про Ісусову молитву. Увечері він сказав матері, що твердо вирішив не одружуватися ніколи. Вона промовчала, але він помітив, що вона зраділа; їй хотілося, щоб він присвятив себе Богові, і потай молилася про це. А про жінок це так, для порядку. Однак Павло Іванович не покидав ще цього товариства – бував на різних вечорах та обідах, будучи запрошеними товаришами, не залишав уже просто через невміння відмовитися, поставити крапку на такому порожньому веденні часу. Але й там Господь являв йому свою присутність у різних, начебто, незначних випадках. Один із них пригадав він наприкінці свого життя, розмовляючи з духовними чадами своїми у день Різдва Христового 1912 року. «Коли я жив ще у світі, – розповідав він, – то був одного разу в одному аристократичному будинку. Гостей було багато. Розмови йшли нудніші. Передавали новини, говорили про театр тощо. Людей із ницою душею задовольняв цю розмову, але багато хто нудьгував і позіхав. Один із гостей звернувся до дочки господаря будинку з проханням зіграти щось... Та погодилася. Підійшла до чудового концертного рояля і почала співати та грати: По небу опівночі ангел летів, Все це відбувалося на великій скляній терасі; була ніч, з вікон було видно старовинний дворянський сад, освітлений срібним світлом місяця. Я глянув на обличчя слухачів і прочитав на них зосереджену увагу і навіть розчулення, а один із гостей, заплющивши обличчя руками, плакав, як дитина, а я ніколи не бачив його плачучим. Але чому ж так зворушило всіх цей спів? Думаю, що сталося це через те, що спів відірвав людей від низьких життєвих інтересів і спрямував думку до Бога – Джерела всіх благ. Пісню цю написав Лермонтов, людина грішна, та й виконувала її не свята, але слова цього прекрасного вірша справили сильне враження». Інший випадок стався на балу-маскараді в одному з найбагатших будинків. «На цьому балі, – розповідав о. Варсонофія, – була одна чудова красуня. Єдина дочка багатих батьків, вона була чудово освічена, вихована, звичайно, тільки по-світськи, - чому ж не зробити їй задоволення? Батьки нічого для неї не шкодували. Її костюм, що зображує язичницьку богиню, коштував не одну тисячу; про цей костюм багато говорили. Бал відкрився танцями, як завжди полькою, потім йшли інші танці, нарешті, французька кадриль. Під час кадру красуня раптом впала в передсмертній агонії. Вона зірвала маску, обличчя її почорніло і було жахливо. Щелепи скривилися, в очах виражався жах із благанням про допомогу, яку ніхто не міг уже надати їй. Так і померла серед балу. Погорювали про неї, особливо батьки, поховали, поставили над її прахом чудову пам'ятку, і все земне для неї скінчилося. А що сталося з її душею? Звичайно, шляхи Божі несповідні, але за нашим убогим розумінням не бути їй у Царстві Світла. Предстала вона суду Божому. А Господь сказав: «У чому застану, в тому й суджу». А застав її Господь серед ігралища в одязі богині розпусти». Павло Іванович поступово замикався у своєму самотньому неодруженому житті, майже перестав відвідувати аристократичні будинки і все частіше ухилявся від офіцерських гулянок, які завжди робилися в складчину, – він іноді й гроші давав, але не появлявся туди. Багато часу присвячуючи читання, він іноді брав і модні тоді твори. Так, «умовили» його, як він розповідав, прочитати популярний роман Шпільгагена «Від темряви до світла» 4 . «Почав читати, – згадував Старець, – і розчарувався. Всі там тільки темрява, герої та героїні теж сповнені мороку; коли ж з'явиться світло, думав я, але читав, читав, так до світла і не дочитав, все одна тільки темрява. Залишив я цю книгу недочитаною». Дивно піклування Господа про майбутнього старця, адже ось що сталося за тим: «Входжу я одного разу в кімнату денщика дати йому деякі розпорядження: бачу, він спить, а на столі, поряд з ним, п'ятачкова книжечка про Філарета Милостивого. Зацікавився я нею, розбудив денщика, щоб він відчинив двері, якщо хтось прийде, а сам узяв книжечку і вийшов у сад. З перших сторінок я не міг утриматися від сліз і з великим полюванням прочитав (я взагалі читав скоро) всю повість. Віддав книжечку денщику. Він усміхається: «Чи сподобалася вам книжечка?» – «Дуже сподобалася, – відповідаю, – читав із задоволенням». – «А я, пане, вашу книгу пробував читати, як її… Шпіль… Шпіль… не можу вимовити». - «Шпільгагена? Ну що, сподобалася? – «Де вже подобається! прочитав одну сторінку, нічого не зрозумів; прочитав іншу, теж. Ну і покинув». – «Та й мені вона не до смаку, твоя краща». – «То навіщо ж ви читаєте?» - "Почав читати з чужого голосу, а тепер кинув". – «Так, – сказав глибокодумно мій денщик, – там одна порожнеча». І він мав рацію». З 1884 року Павло Іванович жив у Казані один, мачуха та тітка залишилися в Оренбурзі. По службі він був на блискучому рахунку, і не за горами був для нього генеральський чин. Але в той же час він дедалі більше заглиблювався у молитовне життя. Товаришів-офіцерів замінювали у його оточенні особи духовні. - Чи чули ви, Павло Іванович з ченцями зійшовся! Чай із ними п'є, розмовляє... – Невже? Ось нещасна людина... Старець згадував, що його тоді почали вважати «не цілком нормальним» серед «культурного» суспільства. Отець Варсонофій розповідав своїм духовним чадам про те, хто саме тоді приходив до нього «на чай». «Відвідав мене, – казав він, – один схимник з Афона. Прийняв я його, як міг пригостив... Прийшов він до мене ввечері, то годині о сьомій. Сидимо ми і розмовляємо. Розповідає він мені, що біси можуть бути й чуттєво. «А вам, Батюшко, були?» – питаю. «Як же, один раз у житті бачив... Якось прийшов я від обідні, ліг відпочити до трапези, двері замкнені. Раптом бачу – стоять два арапчонки. Думаю, та звідки ж це? Чую, один і каже іншому: «Уб'ємо, уб'ємо його». Я розплющив очі. "Та він не спить", - відповідає той. "Нічого, неси швидше". Бачу, несуть щось у вигляді шалі чи хмари. «Кидай на нього, він задихнеться, ніхто й не дізнається, чому помер». Я підвівся, осяяв себе хресним знаменням: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Миттю арапчонки відскочили в кінець кімнати. Кажу: Що вам, окаянні, від мене потрібно? За що ви так ненавидите нас, православних християн? – «З заздрості, що Бог до нас несправедливий: навіщо ви хочете зайняти наші місця?» - "Як так?" – «Та як же! Ви грішите, грішите, а потім підете до духовника, пошепчетесь там з ним, і все вам прощається». - «Та й ви можете повернутися знову на свої місця». - "Як?" – «Так, – змиріться, підійдіть ось хоч зараз до ікони та помоліться». - «Ні за що!» – «Ну ось, ви самі й винні, гординя вас занапастила». Якось йшов майбутній старець Казань з ченцем о. Опанасом. Довелося їм проходити через ринкову площу. Батько Опанас глянув на торговців і посміхнувся. Павло Іванович спитав його, чому він усміхається. – Та як же, – відповів той. – Ось люди хвилюються, клопочуться, метушаться, а мине сто років, і нікого з них не буде. Бачите там немовля? І цього не стане. – Так, це правда. Але добре, що ви посміялися світу, а інші не можуть від усього відмовитися. – Ну це сумнівно, я про це не думаю. – Будете ченцем, – впевнено сказав о. Опанас. Через цього ченця Господь відкрив Павлу Івановичу його майбутню долю, але він ще не скоро зрозуміє це, хоча кожен крок наближатиме його до виконання пророкування о. Афанасія. Приблизно в цей час вразив його один із його товаришів, який до монастирів ставився дуже скептично. "Не розумію, - говорив він, - навіщо це люди сидять в одиночних келіях і віддаляються від людських поглядів". «А тим часом, – розповідав о. Варсонофій, цей чоловік був ченцем у душі, і душа його була чиста, піднесена. Поет та музикант, він мав особливу здатність вимовляти вірші, як ніхто інший. Музика була його пристрастю. Бувало, розповідає вам щось і раптом вигукує: - Ні, я не вмію розповідати, не можу пояснити цього словами, а це ось що! – сяде до рояля, закине голову та зіграє імпровізацію. – Зрозуміли? - Запитає потім. Часто й не зрозумієш його, але він не змінював своєї системи пояснень. Квартира його була обставлена ​​зі смаком і не банально... Душа його завжди харчувалася високими ідеалами і далека від будь-якої життєвої прози. Спочатку він відкидав чернецтво, але потім знайшов повне задоволення своїх високих прагнень саме у чернецтві – в монастирі на Афоні, куди пішов, залишивши все у світі». Інакше закінчив інший казанський знайомий Павла Івановича, схожий на першого тим, що був людиною з ідеальними устремліннями. Він був не просто музикант, але відомий композитор на прізвище Пасхалов, автор широко відомих романсів (він писав їх на слова своєї матері, яка складала вірші). Він навчався у Московській та Паризькій консерваторіях і після численних виступів у різних країнах повернувся до Росії та оселився в Казані. Пасхалов був старший за Павла Івановича всього на три роки. Павло Іванович теж був музикант, - він грав на фісгармонії і вважав навіть, що вона краще передає "глибину почуття", ніж рояль. «Щоб удосконалитись у грі, – розповідав о. Варсонофію, – я почав брати уроки у Пасхалова. Він спершу спитав велику плату за урок, але гроші у мене були, і я погодився. Потім покохав він мене, недостойного, і пропонував займатися безкоштовно, від чого я, звичайно, відмовився. Наші заняття йшли успішно, одне мені було сумно, що Пасхалов зовсім відстав від Церкви. З цього приводу мені не раз доводилося з ним вести розмову. «Без Церкви неможливо врятуватися, – казав я йому, – адже ви в Бога віруєте, навіщо ж відкидаєте кошти на спасіння?» – Що ж я такого роблю? Живу, як і всі, чи як більшість... До чого обряди? Хіба без ходіння до церкви і врятуватися не можна? – «Неможливо, – відповів я, – є сім дверей для спасіння. До одних ви вже увійшли, але треба увійти й до інших». - «Які сім дверей? Нічого подібного я не чув». – «Сім дверей – це сім таїнств. Святе хрищення над вами здійснене, отже, одні двері пройдені, але необхідно увійти і в двері покаяння, необхідно з'єднатися з Христом у таїнстві Святого Причастя». – «Ну що ви мені кажете, Павле Івановичу, кожен служить Богові як уміє, як нарешті вважає за потрібне. Ви ось до церкви ходите, пости дотримуєтеся і т. д., а я служу Богу музикою, чи не все одно? - І не чекаючи відповіді, Пасхалов заграв. Ніколи я ще не чув такої музики, неповторно грав він цього вечора. Я жив у мебльованих кімнатах: і ось усі коридори наповнились народом, з усіх кімнат відчинилися двері – всі прагнули послухати геніального композитора. Нарешті він скінчив. «Напрочуд добре, – зауважив я, – але музика музикою, а церква вона таки замінити не може». Наша розмова з ним того вечора затяглася далеко за північ. Пішов він у особливому настрої, утихомирений, радісний. На другий день прийшов він до мене знову: «Чи знаєте, Павле Івановичу, я всю ніч продумав, який я великий грішник. Ось скоро настане піст, неодмінно говітиму і причащатимуся». – «Навіщо ж чекати на пост, говійте тепер». - "Ні, тепер незручно". – «Ну ось, Олександре Васильовичу, сходіть ви цієї неділі до церкви, хоч Богоявлення, послухайте там співаків, помоліться, а у вівторок у нас буде урок, ми з вами і поговоримо. Ось ви сказали, – продовжував я, – що мистецтво перероджує душу, насправді ж виходить інакше. Ви п'єте і знаєте, що це погано, а відстати нема сил. Потім, розлучившись із дружиною, не зберегли до неї вірності, а Святе Письмо каже, що ні блудники, ні п'яниці Царства Небесного наслідувати не можуть». Пасхалов задумався... Минуло два-три дні. Пасхалов не пив. На п'ятий день він пішов із дому і повернувся пізньої ночі. Покоївка, яка відчинила йому, побачила з жахом, що Пасхалова веде якесь страшилище з величезними вогненними очима і, штовхнувши його в двері, сказала: «Бери свого пана». Пасхалов був зовсім п'яний. «Що ж ви, Олександре Васильовичу, – зауважила покоївка, роздягаючи його, – не хотіли пити, а тепер знову напилися?» Пасхалов нічого не відповів, але наступного ранку його знайшли в номері самогубством, що покінчило своє життя. А одному з його родичів з'явився ворог і з сміхом кричав: «Ах, він рятуватися захотів! Ні, я його задушу». І справді задушив... Хай збереже всіх нас Господь від такої смерті». Павлу Івановичу шкода було цієї талановитої людини, але що поробиш – не знайшов він у собі сил звернутися до милосердя Божого і став здобиччю пекла. Якось поїхав Павло Іванович до Казанського оперного театру, це було 4 листопада на початку 1880-х років. Він був запрошений у ложу своїм військовим начальством. «Серйозна» опера взагалі подобалася йому, але музика, ніж зміст, і гарний спів. Постановка була дуже пишна, давали вперше «Гуґенотів» Мейєрбера. Ось завіса злетіла, гримнув оркестр, пролунали арії... А на Павла Івановича раптом напала туга. «У душі наче хтось казав: «Ти прийшов у театр і сидиш тут, а якщо ти зараз помреш, що тоді? Господь сказав: «У чому застану, в тому й суджу»... Піди швидше з театру... З чим і як стане душа твоя Богові, якщо ти зараз помреш? Мені стало страшно. Я цілком погодився з цим внутрішнім голосом і думаю: "Треба піти". Тоді починає говорити інший голос: А що скажуть твої знайомі? Та чи варто звертати увагу на всяку дрібницю...» Знову перший голос: «Іди, йди швидше, твої знайомі зараз забули про тебе, а потім можеш що завгодно сказати на їхні запитання». Почалася боротьба, але перший голос узяв гору, і я вирішив піти. Тихо підвівся з стільця, ледь чутними кроками дістався до дверей, швидко зачинив її за собою і швидко пішов до виходу. Зі сходів майже втік. Швидко одягнув пальто, вибіг на вулицю, гукнув візника і полетів додому. Тільки тоді, коли я вже увійшов до свого затишного номера, я вільно міг перевести подих. Тут я вирішив уже ніколи не ходити до театру, і справді не ходив... Потім минули роки, я знову згадав... і захотілося мені дізнатися, скільки було тоді, чия була тоді пам'ять. Я впорався і дізнався, що тоді було 4 жовтня, пам'ять святителів Гурія і Варсонофія, Казанських чудотворців... Господи, та це мене св. Варсонофій вивів із театру!... Який глибокий сенс у подіях нашого життя, як воно розташовується – точно за якимось особливим таємничим планом». Варсонофій... Якось зайшов Павло Іванович у Казанський Іоанно-Предтеченський монастир, що знаходився поблизу кремля. Це було на Страсному тижні. Вирішив він говіти. Монастир був занедбаний, незатишний, бідний. «Можна тут сповідатися?» - Запитав він. "Можна", - сказали йому. Вказали йому ієромонаха похилого віку, отця Сергія. Павло Іванович підійшов до нього, той прочитав молитви, почалася сповідь... Потім Павло Іванович спитав, хто настоятель у цій обителі. "Ігумен Варсонофій", - відповіли йому. «Яке важке ім'я!» – зауважив Павло Іванович. Отець Сергій сказав: «Чим же тяжке? Для нас звичне... Адже в нашому монастирі спочивають мощі святителя Варсонофія, разом з архієпископом Гурієм, надісланого з Москви Царем Іоанном Грозним... Це перші Казанські святителі та чудотворці!» З цього дня Павло Іванович почав часто молитися біля мощів Казанського чудотворця, просячи у нього заступництва собі: «Святітелю отче Варсонофію, моли Бога за мене!» Відвідуючи цей монастир, старанно молячись, Павло Іванович мимоволі звертав увагу на бідність його. Ось говорив йому помисл: «Дивися, яка бідна, брудна лампадка. Купи нову краще». Купив, приніс. Потім кіот на велику ікону купив... Ще щось... «І так я полюбив усе у цьому монастирі, – згадував він. – Воістину: де буде скарб ваш, тут буде й серце ваше». Тепер товариші по службі вже не звали Павла Івановича ні на гулянки, ні в театр... А з'явилися в нього інші знайомі. «Я знав двох братів, – згадував Старець, – один тоді був лікарем, а другий професором у Духовній Академії (нині митрополит Антоній Петербурзький). Два брати обрали собі різні дороги і після багатьох років розлуки зійшлися разом і почали розмову. Звісно, ​​розмова торкнулася і духовної сторони. Все, що не говорив лікар, було зрозуміло професору Академії, а що говорив професор, не міг зрозуміти лікар, не те щоб не хотів, ні, не міг, як не намагався, і попросив брата почати розмову про щось інше». Професор постригся у ченці після тяжких життєвих випробувань. Він втратив сім'ю. Померла його дружина. Потім двоє маленьких дітей. Вони хворіли на скарлатину, і в критичні хвилини, коли їхні страждання ставали нестерпними, він носив їх на руках по кімнаті, гойдав і зі сльозами співав: «По небі опівночі ангел летів...» Він співав, мимоволі чекаючи, що ось зараз і їхні невинні душі відлетять на небо... Потім усе життя, будучи вже митрополитом, не міг без сліз чути цього вірша Лермонтова... Майбутній митрополит подарував Павлу Івановичу видання «Відвертих оповідань мандрівника духовному своєму батькові» (автор книги залишається невідомим). Павло Іванович прочитав і замислився: «Так, ось ще який є шлях спасіння, вельми надійний: Ісусова молитва». Хтось із ченців благословив його човен. Почав він творити Ісусову молитву... І що тут почалося! Біси піднялися проти нього. У його кімнатах почали лунати шелести, стуки, шепотіння, удари в стіну, у вікна... Довго терпів Павло Іванович, роблячи старанно молитву... І все моторошніше ставало йому. Минуло чотири місяці, він не витримав і залишив це. Демони одразу вщухли... Старець Амвросій докорив його при першій же зустрічі, вислухавши розповідь про це: «Треба було продовжувати». 1884 року з'явився у Казанському університеті новий професор астрономії, переведений сюди з Петербурга, – Дмитро Іванович Дубяго. То був молодик, ровесник Павла Івановича. «При широкій освіті він був глибоко релігійною людиною, – згадував о. Варсонофія. – Щодня він ходив до церкви до ранньої обідні, потім заходив у ресторан чай пити, а потім уже йшов на лекції. Він був ревним захисником Православ'я, щиро переконаним у його істині». Ось вони часто стояли в одному храмі на молитві, вчений і військовий... І обидва для своїх оточуючих були «дивними». Коло знайомих Павла Івановича стало дуже невеликим. І, мабуть, найтепліше було йому з найменшими з них – з дітьми... Ось де була повна щирість, кришталева чистота душі... Павлу Івановичу допомагав його денщик Олександр, доброї душі солдат. Вони знаходили бідних дітей, які жили в околицях, у підвалах, у кутках... «Я дуже любив влаштовувати дитячі бенкети, – розповідав Старець. – Ці бенкети доставляли однаково і мені та дітям радість. Влаштовував я їх зазвичай у свята. Приходили до мене ці бідні діти на квартиру, всі одягнені у святковий одяг, звичайно, дуже скромні... Я вибирав одного чи двох хлопчиків більше і вказував їм дорогу – куди йти. На це вони мені кричали: "Знаємо, знаємо!" І всі вони, людина 10-20, не більше 20, хлопчики не молодші 4-5 років і до 10-11, а дівчатка не старше 8 (щоб уникнути спокуси), вирушали за місто версти за три в ліс. А я по немочі своїй брав собі візника. Трохи раніше вирушав туди мій денщик із таємничими вузлами. Коли всі збиралися в призначене місце, я передусім давав дітям набігатися лісом, награтися досхочу. Потім, коли вони трошки втомляться від бігання, зголодніють, я їх сідав на траві біля розкладеного прямо на землі довгого і широкого рушника, на якому стояли тарілки зі сметаною, сиром, вареною холодною яловичиною, яйцями, мабуть, і ще, мабуть, і, мабуть, і, мабуть, і, мабуть, і, мабуть, і, мабуть, і, мабуть, і все, мабуть, і ось, мабуть, і ось, мабуть, і ось, мабуть, і ось, мабуть, і ось, мабуть, і ось, мабуть, і ось, мабуть, і ось, мабуть, і ось, мабуть, і здається і більше нічого. Коли вони наїдуться цього, я їх починаю напувати чаєм, причому давав їм дешевих цукерок та пряників. Звичайно, був і цукор, можливо, варення небагато, та й годі. При цьому ми розмовляли, – бувало, закидають запитаннями. А також я їм розповідав про щось корисне для душі, з житій святих, або взагалі про щось духовне. Усі слухають із задоволенням та увагою. Іноді для більшої повчальності я запрошував із собою будь-кого з ченців або ієромонахів і надавав йому говорити, що справляло ще більше враження. Отже, сидимо, бувало, у лісі на пагорбі годинника до 10–11 вечора. Зійде місяць... І без того вже дивовижний вид на Казань стає ще красивішим. Перед нами поляна, за нею річка 6 , а за річкою Казань зі своїм чудовим розташуванням будинків, садів і храмів... І добре мені тоді бувало, скільки радості і чистої радості відчував я тоді і скільки доброго насіння було кинуто тоді в ці дитячі сприйнятливі душі! Як вони тепер проводять час у ресторанах, у «Лівадіях», «помадіях», «гадіях» з розпусними блудними дівками. Господи, Господи! І ось відомий казанський блаженний Миколушка, зустрічаючи Павла Івановича на паперті храму, почав питати: - А що, як покійники? Сплять? «Я тоді не розумів сенсу цих слів... Він пристрасті називав небіжчиками», – зауважив пізніше старець Варсонофій. Блаженний з таким питанням звертався лише до тих людей, які вже досягли певних успіхів у боротьбі з пристрастями. Хтось запропонував Павлу Івановичу сходити до блаженної Ганнусі, яка у себе в комірчині вже сорок років лежала на ліжку з трьох тесинок, покритих повстю, – у неї не діяли ноги. Він прийшов, у комірці цієї було дуже чисто, і тут ще знаходилася старенька, що доглядала блаженну. «Коли я увійшов, – згадував Старець, – Ганнуся почала швидко роздягатися, почала навіть знімати сорочку, так що стали навіть видні груди. Я одвернувся; Вона каже: «Дай мені зелений каптан». Я подав їй каптан, що висів на стіні. Надягши його, вона стала говорити: «Бачиш, яка я стала гарна, бачиш?» Для мене це зовсім незрозуміло, а це означало, що мені треба було оновити свою душу. Нарешті я спитав у неї: «Чим у мене все скінчиться?». Вона взяла і загорнулася з головою в каптан і так сіла. Я вийшов від неї, коли вона була ще в такому стані». Потім Павлу Івановичу пояснили, що вона передрекла йому чернецтво і навіть схиму (коли завернулася з головою до каптану). Інша блаженна, у якої в Казані бував Павло Іванович, зовсім несхожа була на Ганнуся. Її звали Єфросинією. Вона змалку полюбила Христа. Батьки її були багаті, вони дали їй чудову освіту, так що вона знала кілька європейських мов, була широко начитана у світовій літературі, але свого часу почала читати лише духовні книги – Святе Письмо, Псалтир, писання святих отців, житія святих. «Особливо вона любила Ісаака Сиріна, – згадував Павло Іванович, – якого порівнювала з орлом, що ширяє у піднебессі». Ще молодою дівчиною вона покинула таємно рідний дім, довго була послушницею в якомусь монастирі, а потім, за порадою ігуменії, пішла до Києва до митрополита Філарета (Амфітеатрова), а той направив її до Казані до преосвященного Антонія 7 . Тут вона найняла квартирку в одного благочестивого купця, її шанувальника. «Познайомився я з матінкою Євфросинією в одного ігумена, а потім почав бувати у неї, – згадував о. Варсонофія. - Коли я з нею познайомився, вона була вже старенькою, але обличчя її зберегло сліди колишньої краси. Особливо гарними були її блакитні очі – у них світилося стільки неземної краси! Та й взагалі у всьому її образі була якась особлива духовна краса. Одного разу я зайшов до неї після всеношної на свято Покрови Пресвятої Богородиці. Всеношна у нас скінчилася рано, так, о пів на восьму. Матінка зустріла мене як завжди привітно: - Не треба, навіщо вам поратися? - Яка метушня, у мене вже все готове. Я не помітив, як з'явився на столі самовар. Матінка Євфросинія знайшла мені склянку, а собі свою філіжанку, маленьку, як наперсток. Розговорилися ми. - Ось дивуюся я, чому ти приходиш до мене, убогий? - Матінко, - відповідаю я, - коли Христос запитав учнів, чи не хочуть вони від Нього відійти (як відійшли деякі учні, не осягнувши вчення про Причастя), то вони відповіли: «Господи, куди ж ми підемо, Ти маєш дієслова вічного життя» (Ів.6:68). Те саме я можу сказати і вам. Куди мені йти від вас? Ви маєте дієслова вічного життя. Добре мені тут, у вашій маленькій затишній кімнатці, з образами і лампадкою, що горить, спокійно і радісно. – «Дня благодать Святого Духа нас зібрала і всі, вземлі хрест свій, говоримо: осанна у вишніх», – сказала бабуся, – а чи розумієш ти, що означає слово «осанна»? – Так, «осанна» – порятунок, але щоб урятуватися, необхідно виконати заповіді Христові. На Страшному суді Своїм Господь вимагатиме від нас звіту, як ми провели своє життя, як виконали Його святий закон. Тут нічим не можна виправдатися ні багатством, ні звичаями світу. Ось, думалося мені, коли я ще в рідному домі жила: з'явиться Господь і спитає: Чи виконала ти заповіді Мої? Але я була єдиною дочкою багатих батьків... Чудово, але чи виконала ти Мої заповіді? Але я була красунею... Але чи виконала ти Мої заповіді? Страшно ставало від таких думок, і я вирішила залишити все мирське. - Так, ви залишили, але ж не можна тікати з балу, - заперечив я. – Це й не потрібне. Але виконувати закон Христів можна і повинно у будь-якому званні та стані. - А ви сподіваєтеся врятуватися? - Сподіваюся, - відповіла матінка з упевненістю, - не тому, щоб я виконала всі заповіді, а хоч за кінчики бралася. Але головне, сподіваюся на безцінні заслуги мого Спасителя. Серце своє очистити треба, щоб побачити Господа, – продовжувала матінка Єфросинія. – Пам'ятаєш, Пушкін у вірші «Пророк» каже: І послухав я небо здригання, І гад морських підводний хід... Це ясне зображення душі людської: у нас у серці може бути і горний ангелів політ, і гад морських підводний хід... Чисте серце споглядає великі Божі таємниці. Навпаки, у серці, отуманеному пристрастями, помічається гад підводний хід, тобто низинні прагнення та бажання, всяка нечистота. Якось три тижні мені не вдалося бути у матінки Єфросинії: був Великдень, візити, словом, часу не було. Нарешті 15 травня, у Царський день, я подався до неї. Приходжу та дізнаюся, що вона при смерті. Вчора її соборували, сьогодні причастили Святих Таїн, і вона вже нікого не впізнає. Коли я увійшов, вона лежала на дивані, а поруч сиділа якась старенька, яка її доглядала. Матінка Євфросинія мене впізнала і слабо посміхнулася. Через кілька днів вона раптом підвелася, обличчя її якось особливо просвітліло, і вона, простягнувши руки, сказала: – Пустіть мене до Господа, куди все життя прагнула моя душа. Потім, послабшавши, вона знову впала на подушку. Я помітив, що їй хочеться перехреститись, але немає сили підняти руку. Тоді я взяв її руку, склав для хресного знамення і осінив її. Вона радісно посміхнулася, зітхнула трохи, і її не стало. Коли я повертався додому, то відчував не скорботу, а радість, що сподобився бути при смерті праведниці. – Ось, – казала матінка Єфросинія, – пройшло моє життя, нічого не знаю за собою доброго, з чим постати перед престолом Божим, а почую спів «Воскресіння день, просвітимося, люди...» – і радісно і спокійно стає на душі. «Від смерті бо до життя, і від землі до небес Христос Бог нас переведе...» (Пасх. канон). Господь виконав бажання матінки Єфросинії і померла вона на Великдень. Коли підняли труну з її висохлим тілом, хор заспівав «Воскресіння день...» замість «Святий Боже...», двері церкви широко відчинилися, і з вулиці хвилею хлинуло світло, і вона пішла до вічного, незахідного Світла. Похорон матінки Єфросинії був урочистий – багато народу проводжало її до могили. Поховання здійснював архієпископ, який після переказу землі її праху сказав проникливе слово. Виявилося, матінка Євфросинії була в таємному постригу з ім'ям Варвари. Так і поминали її: новоприставлена ​​Варвара. Окрім неї та архієпископа, ніхто не знав цього. І від мене приховала. Дуже смиренною була покійниця. За святе життя Господь сподобив її дару прозорливості, але вона намагалася не виявляти цей дар. Вона часто говорила мені: «Можливо, Господь сподобить тебе послужити Йому в чернецтві». Напевно, її духовному оку було відкрито моє майбутнє, але за своєю смиренністю вона ніколи не говорила ствердно, а завжди додавала «може бути». Поховали її біля Смоленського собору. Павло Іванович відчував, що наближається докорінна зміна в його житті. Посилав Господь йому й сни, яких раніше не було. Двічі бачив уві сні рай. «Я бачу одного разу чудове місто, яке стоїть на вершині гори, – розповідав о. Варсонофія. – Усі будівлі міста були надзвичайно красиві, якоїсь особливої ​​архітектури, якої я ніколи не бачив. Стою я в захваті і милуюсь. Раптом бачу – наближається до цього міста юродивий Михайло. Одягнений тільки в одну сорочку, що доходить до колін, босі ноги. Дивлюся на нього і бачу, що він не стосується землі, а мчить повітрям. Хотів я щось у нього спитати, але не встиг: бачення скінчилося, і я прокинувся. Прокинувся я з незвичайною радістю на душі. Вийшовши надвір, я раптом побачив Мишу. Він, як завжди, поспішає, поспішає. «Міша, – кажу, – я тебе сьогодні уві сні бачив». Він же, глянувши на мене, відповів: «Не імами бо там граду, що перебуває, але прийдешнього стягнемо» 8 . Сказавши це, він швидко пішов уперед. Іншим разом бачу, що стою у чудовому храмі. Царські двері відчинені, служать пасхальне богослужіння. На амвоні стоїть диякон із однієї казанської церкви. Говорить він пісню Пасхального канону, а хор вторить йому. Особливо запам'яталися в моєму розумі останні слова: «Довершено мовиться»... Напрочуд співав хор. Я ніколи в житті не чув таких співів: здавалося, що звучав кожен атом повітря. Спів це розчулювало і викликало невимовне захоплення... Пам'ятаю, довго я був під враженням сну. Намагався пригадати кожну його подробицю. Думалося мені ще, чому це в небесному храмі бачив я нашого диякона. Став про нього розпитувати людей, які його знають. Спочатку отримував незадовільні відповіді: бас у нього, кажуть, чудовий. Що бас? Заради нього до раю не потрапиш... Потім я дізнався, що він таємний подвижник». Нарешті утвердився Павло Іванович на думці йти в монастир, постригтися в чернецтво. Але в якій, куди – тут була повна невизначеність... Кілька разів відвідав він Раїфську пустель, що за тридцять верст від Казані, розмовляв з ігуменом, який розташувався до нього, але ні, не залишився тут. Під час одного із службових відряджень він проплив Волгою, побував у розташованих поблизу її берегів обителях. У деяких із них, як він згадував, він «переживав хвилини такого духовного захоплення, що з радістю погодився б, щоб різали і палили» його тіло... І все ж таки не знайшов такого монастиря, де Господь сказав би йому залишитися... У справах служби був він у Москві, дізнався, що в одному з армійських храмів служить отець Іоанн Кронштадтський, поспішив туди. Коли він увійшов до вівтаря, о. Іоанн переносив Святі Дари з престолу на жертовник, тобто Літургія закінчувалася. Поставивши Чашу, він побачив військового, підійшов до нього, поцілував йому руку і мовчки відійшов до престолу. Присутні переглянулись – звичайно, це якась важлива ознака, – чи не буде цей полковник священиком? Невідступна дума почала переслідувати Павла Івановича: куди вчинити? «У Казані мене всі знають, – думав він, – а хотілося б піти подалі від рідних, хоч у Верхній Єгипет, де мене ніхто не знав». Одного разу він прийшов у звичайну годину до начальника до штабу з підготовленою доповіддю 9 . Начальника довго не було, потім прийшов його ординарець і сказав, що його сьогодні не буде, він нездоровий. «Робити мені не було чого, – згадує Старець, – я почав походжувати по штабу. Ідучи коридором, помітив в одному з відділень книжечку в коричневій обкладинці. Взяв, подивився як називається: «Віра і розум», журнал, який видав у Харкові архієпископ Амвросій. Став гортати. Богословський відділ, місіонерський, звістки та замітки... Читаю: в Калузькій губернії недалеко від міста Козельська знаходиться Оптіна Пустинь, і в ній є великий старець Амвросій, до якого щодня з усіх кінців Росії стікаються тисячі богомольців за дозволом своїх здивувань. вчинити», – подумав я і вирішив узяти відпустку. «Пора подихати повітрям, ти вже десять років сидиш, а твоє здоров’я начебто не має значення, — сказав мені начальник, — твоїх товаришів уже дві, а то й три катали». I will report to my superiors, and you will be given a decent allowance from the economic department. How long do you want to be on vacation, 26 days or two months? 26-28 серпня 1889 року Павло Іванович Пліханков у білому френчі з полковницькими погонами прибув в Оптинський скит. Вигляд військового, який прийшов до старця Амвросія, тут нікого не здивував - серед ченців Оптини за всю її історію було чимало колишніх офіцерів, і нерідкі випадки, коли на бесіду зі старцем приходив віруючий офіцер. Але цей офіцер все одно був особливим. Blessed Mother Paraskeva, who was then in Elder Ambrose’s cell, felt this. Not yet seeing Pavel Ivanovich (he was just approaching the hotel), she said: – Павло Іванович приїхав. - Дай Боже! – відповів о. спокійно. Амвросій. They both knew in spirit that the future elder had arrived... Коли Павло Іванович прийшов у келію Старця, то знайшов там, крім о. Амвросія ще о. Анатолія (Зерцалова). Обидва вони зустріли його, як він згадував, «дуже радісно», а хворий, як завжди, о. Амвросій підвівся, надаючи особливу шану тому, хто приїхав. Павло Іванович сказав Старцю, що має бажання вступити до монастиря, але не знає, в якій і просить у цьому його поради. Старець не почав довго міркувати на цю тему, він так сказав: - Мистецтво має тривати ще два роки, а потім приїжджайте до мене, я вас прийму. Значить – у Скіт Оптиної Пустелі. Два роки – це до отримання пенсії (тоді закінчувався термін служби Павла Івановича: він міг служити далі, але мав право вийти на пенсію). Звичайно, не заради цього призначення були два саме роки, – їх через Старця Сам Господь призначив. У долях старців все таємниче та промислово... Запитав о. Амвросій Павла Івановича про розмір його платні і, почувши значну цифру, простодушно вигукнув: – Ого! Ну ось вам і слухняність... І Старець назвав низку церков, куди Павло Іванович мав пожертвувати деякі суми. Чому саме у ці церкви? Отець Варсонофій згадував про це і дивувався: "Досі я не зрозумів, чому саме на цю церкву, але, звичайно, і це мало своє глибоке значення" – А у відставку тепер подавати? – Ні, зачекати два роки. У 1912 році настоятель Оптіної Пустелі архімандрит Ксенофонт згадував: «Ось перший приїзд ваш до Оптіна: стоїть ваш образ чітко в очах моїх, як і тоді, коли я ще був ієродияконом... Я був черговим, коли ви увійшли до храму, тоді ще у формі полковника. Не забуду, яке приємне враження справили ви на мене цього приїзду, і це перше враження не обдурило». У Казані останнім часом Павло Іванович жив у мебльованих кімнатах і потоваришував тут із сином коридорного, хлопчиком років дванадцяти, дуже віруючим, – згодом він вступив до монастиря. Раз після повернення Павла Івановича з Оптиної вони пили чай із самовару, і хлопчик розповів йому свій сон: – Бачу, ніби ви йдете з міста у напрямку до цвинтаря в усьому білому і співаєте ірмос «Воду пройшов як сушу, і єгипетського зла уникнувши…» – і тут прокинувся. «Згодом, – згадував о. Варсонофію, - мені витлумачили цей сон. Місто – світ; цвинтар (який у Казані був розташований у східній стороні) означало Гірський Єрусалим; я йшов, щоб померти для миру; білий одяг - вибілення душі, тому що в той час у мене дозріло рішення залишити все. Ірмос «Воду пройшов як сушу» співається при відспівуванні немовлят і означає відспівування від світу». Почав Павло Іванович виконувати дані йому від старця Амвросія слухняності, в тому числі наказано йому було говіти чотири рази до початку Різдвяного посту, тобто до 15 листопада. А 17 вересня він згадав один свій сон, який наснився йому 17 вересня 1883 року, тобто шість років тому. «Здавалося мені, – розповідав старець Варсонофій, – що я перебуваю в якійсь великій кімнаті, а переді мною старовинний годинник з великим маятником... Якийсь старець знаходиться біля мене і, вказуючи рукою на годинник, питає. «Котра година?» - "Половина сьомого", - відповідаю. Він мене запитує вдруге: «Котра година?» – а потім утретє. «Половина сьомого», – говорю я вже з відтінком роздратування в голосі, а він відповідає: «Через три роки в цей день і годину ти помреш». І я прокидаюся, підходжу до вікна, відсмикую фіранку, беру годинник, що стоїть на столі, і дивлюся: вони показували 35 хвилин сьомого... Я був вражений, - сон збігся з дійсністю. І подумав я: треба виправляти своє життя. Треба починати готуватись, але як – рішуче не знаю. Один знайомий інок порадив: «Дотримуватися постів, ходити частіше до церкви, якнайбільше молитися і поступово віддалятися від усіх насолод світу цього». Я почав по силі виконувати це... Минає два роки, вже й третій добігає кінця, настав уже вересень місяць. Значить, скоро я помру. Поїхав я тоді до Раїфської пустелі, приїхав туди якраз 13 вересня, у день відновлення храму Воскресіння. Була п'ятниця 14 вересня - Воздвиження Хреста, і тоді якраз на нову дзвіницю піднімали хрест, і подумав я: «Чи не мій це хрест підноситься?» 15-го числа була неділя, я приготувався і 17-го числа долучився до Святих Христових Таїн... Після причастя стою в церкві і думаю: ось впаду... Але я не впав...» І ось ще три роки минуло. В Оптіній, побачивши старця Амвросія, він згадав, що старець у тому сні був схожий на нього. Значить, сон був не про смерть тілесної, а про смерть для світу, яка вже майже й відбулася... Але й тілесна смерть незабаром близько підійшла до Павла Івановича, ніби відчуваючи його на готовність. Коли минуло два дні Різдвяного посту, тобто 17 листопада, він захворів - невідомо чим, але дуже сильно, так що від жару себе не пам'ятав. Військовий лікар оглянув його, похитав головою і натякнув на те, що мало шансів дожити і до ранку. Був покликаний священик. Він почав сповідувати Павла Івановича, але той нічого не міг сказати, крім одного слова: «Грішний… грішний…» «Я ліг на ліжко, – згадував о. Варсонофію, - накрили мене ковдрою, і я залишився сам. Раптом чую ніби якийсь голос із неба: «Дон», – це вдарили до ранку в жіночому монастирі, а в душі моїй хтось сказав: «Будеш живий»... Мені стало втішно, і я заснув. Вранці мій денщик приходить і обережно піднімає з голови моєї ковдру, думаючи побачити мене вже померлою, а я йому кажу: «Ти що, Олександре?». Денник зрадів і каже: «Та ви живі, ваше високоблагороддя?» – «Так, живий…» Хоча я після цього і лежав три місяці, борючись зі смертю… Я велів розкрити денну євангелію і прочитати її мені. Олександр взяв і почав читати притчу про безплідну смоковницю: «У майбутнє літо посічу, аще не створить плоду» (Лк.13: 9). Я й подумав, що справді, я – безплідна смоковниця, хоч і вважав раніше, що маю різні чесноти». Ми побачимо далі, що Господь посилав о. Варсонофію тілесні страждання, вони взагалі не залишали його вже до кінця життя. Але це були «хвороби», «недуги» у звичному світському значенні, оскільки справляли не руйнівну дію, а творче: придушувалася якимось Божественним вогнем плоть і здіймався горе дух. Це для нас таємниче та дивно. Але насправді, як говорив о. Нектарій, з військової людини Господь творив прозорливого старця, наставника та чудотворця. Далі ми побачимо, як охоплював його цей вогонь і кидав, як йому здавалося, майже в смерть на найбільших етапах його життя, - при чернечому постригу, перед постриженням у схиму... Мимоволі думаєш при цьому про преподобного Амвросію, великого Оптинського старця, - цей Божественний вогонь (в божественний вогонь) ньому одного разу, не згасав уже до його смерті. Часто будучи на волосок від смерті, вони, старці, ніби проникали у вічність і могли чути і бачити те, що не дано бачити і чути звичайним смертним. Можливо, ще під час хвороби, роздумуючи про те життя, до якого закликав його Господь, згадуючи свою зустріч зі старцем Амвросієм, Павло Іванович написав вірш-роздум, присвячений Старцю, який уже став його духовним отцем. Епіграфом до цього вірша Павло Іванович обрав слова Господа з Євангелія від Луки (Лк.12: 37): «Блаженні раби ті, яких пан, що прийшли, знайде пильними». Після одужання він надрукував ці вірші окремим листком у кількох примірниках у друкарні, і один із них послав до Оптіни Пустинь старцю Амвросію. Ось ці вірші: Блаженний, хто шлях здійснюючи тісний, Кумирам тлінним не служив, У чиєму чистому серці Цар Небесний Блажен, хто пристрасті переміг І чужий був суєтних прагнень, Хто серед життєвих неспокоїв Свій хрест покірно носив, І був утішник скорботним І перед світом, що в злі лежить, Як раб колін не схилив! Хто чужий був злості та гордині, І вічного життя, і святині, Як світлоносної благостині; Хто всією душею своєю усвідомив Марність і брехня тілесної втіхи, Як мандрівник і прибулець жив Серед сліпучого світу, І опасистих кишень не скуштував. Блаженний, хто з юності знехтував Цей світ і суєтний і хибний Хто до Бога ревнощами горів І жадав вічного порятунку; Не відав злості та сумніви, І під покровом вишніх сил, І повний світлих сподівань, Без малодушних вагань, До монастиря ченцем вступив... Блаженний, хто віру зберіг У своє високе покликання! Кому за подвиг у відплату Початком майбутніх створінь, Надіслав дар ведення високий Своєї премудрості глибокої, Своїх таємничих чудес! Блаженний, хто серед бід і злий Спостерігав євангельське дієслово; І плоть розіп'яв з її пристрастями, І скинув беззаконня гніт, Прагне у вічну обитель, - Де у славі царює Спаситель З Отцем і Духом, і перед Ними Шамординські сестри, готуючи книжку віршів старця Варсонофія до друку після його смерті, надали цьому віршу заголовок: «Пам'яті в Бозі старця Оптиної Пустелі, що спочивав, єросхимонаха о. Амвросія» («Духовні вірші Оптинського старця Схі-архімандрита Варсонофія» в Шамординській друкарні були видані двічі: у 1914 і 1915 роках), – вони скористалися публікацією вірша в «Душекорисному читанні» за 189 10 . Влітку 1891 року поїхав Павло Іванович до Оренбурга взяти благословення у матері на чернецтво. Потім подав у відставку, і справа не одразу зробилася, виникли якісь перешкоди по службі, які усунути коштувало великих праць. У вересні вирішив з'їздити в Оптіну і отримати вже остаточне благословення від Старця на вступ до Скита, а потім, повернувшись, завершити всі мирські справи і залишити світ назавжди. Проїжджаючи через Москву, зупинився ненадовго у ній. Їхав якось на візнику по Театральній площі, сидів, замислившись, спираючись руками та грудьми на шпагу. Кінь біг швидко. І раптом хтось невидимий вихопив шпагу з його рук просто на ходу... Озирнувшись, нікого не побачив на пустельній площі. Потім розповів він про це старцеві Амвросію, і той зауважив: Що ж дивного? Шпага вам більше не потрібна. А ось вам духовний меч...» – і подав йому чотки. Приїхавши до Скита, Павло Іванович дізнався, що старець Амвросій знаходиться у Шамординській обителі. Поїхав туди. Побачивши Старця, він попросив його благословення на вступ до Скита; о. Амвросій благословив і почав розпитувати про різні обставини. Дізнавшись, що світ чинить опір його догляду, усміхнувся: «Нічого, відпустять. Вашу долю Сам Господь вирішив”. Павло Іванович нагадав йому про надісланий із Казані вірш. Відповідь отця Амвросія була трохи дивною: – А вірш за вас? – спитав він, показавши пальцем на груди Павла Івановича. Той обмацав кишені на грудях і з подивом відповів: - Гм, ні! Як це так? «Я тоді нічого не зрозумів, – згадував отець Варсонофій. – А коли мені сказали, що о. Амвросій нічого не говорить даремно, навіть жартома, я запитав про це отця Іларіона і батька Йону, кожного нарізно, і вони дали мені однакові відповіді, саме: «При вас» – значить у вас у серці, тобто. Чи виконуєте ви те, що написано у вірші, чи відповідає ваш внутрішній устрій описуваному?» Тоді я зрозумів, у чому річ. Зрозумів, що вірша дійсно при мені немає, а за батюшки отця Амвросії він, звичайно, був». Отже, благословення на вступ до Скита отримано, і сталося це 17 вересня, в день, коли уві сні невідомий старець вказував на годинник і передбачав Павлу Івановичу «смерть для миру». - Закінчуйте свої справи і до свята Різдва Христового приїжджайте до нас, - сказав йому на прощання старець Амвросій. По дорозі назад у Казань, мабуть вже з благословення старця Амвросія, заїхав Павло Іванович у Чернігівський скит біля Троїце-Сергієвої лаври. Там він прожив шість днів, готувався, сповідався і причастився. «Після прийняття Святих Таїн мені було втішно, легко на душі, – згадував о. Варсонофія. - Переді мною лежала Псалтир у російському перекладі. Я розкриваю і читаю: «Хто введе мене до укріпленого (огородженого) міста... – у град огорожі» по-слов'янськи (Пс.59:11). Тоді мені подумалося: та це ж (тобто монастир той) і є укріплене місто. Потім я подивився тлумачення і справді виявилося, що це так». Побачив він і старця Варнаву, біля келії якого завжди юрмилося безліч народу, як і в Оптинському Скиту у «химерки» о. Амвросія. У «Келейних записках» о. Варсонофій у 1892 році зробив короткий запис про це відвідування: «Заїхав по дорозі в Трійце-Сергієву лавру і звідти зайшов у Скит, де спромогся бачити отця Варнаву. При погляді на мене він каже: Вам потрібно одружитися! Проживете довго, довго проживете. У вас хвороба від застуди»... Дійсно, я тоді страждав від інфлюенцев і не розраховував на одужання. Слова ж «вам треба одружитися» зрозумів після, бо вони означали вступ до духовного союзу з Христом». Ті самі дивні слова старця Варнави витлумачив в Оптіній Павлу Івановичу о. Анатолій (Зерцалов): «Кожна душа християнська, – сказав він, – є наречена Христова, отже треба «одружуватися», тобто з'єднатися з Христом; слово ж «застудився» означає духовну хворобу, від якої страждає людина, доки не зобразиться в ній Христос». 28 грудня 1909 року о. Варсонофій сказав своєму майбутньому наступнику послушнику Миколі Бєляєву: «Я нікому не говорив ніколи, а вам скажу: коли я їздив до о. Варнаве, він мені багато пророкував, і багато вже виповнилося. Він сказав мені: «Будуть тобі все кланятися...» – і справді, кланяються... А потім: «Житимеш і творитимеш молитву Ісусову». Став Павло Іванович ченцем, потім скитоначальником, потім настоятелем монастиря, а Ісусову молитву почав творити ще послушником і досяг у цій справі великих успіхів. Повертаючись із Оптіної, Павло Іванович заїхав до Васильсурська і, як згадував він, «зупинився в знайомому монастирі, і мені запропонували відвідати послушника, який жив у лісі. Пішов я до його убогої келії, що стояла серед густого лісу. Постукав, створив молитву. Старець із любов'ю прийняв мене. Хто ти такий будеш? - Запитав він мене. «Я воїн Павло, благословіть мене, батюшка». - "Який я батюшка, я просто послушник". Розговорився я з ним, почав розпитувати, як він живе, як догоджає Богові. «Жити у лісі від людей спокійно, ось тільки з бісами доводиться воювати, – сказав Старець. - Яких страхувань не наганяють вони. Якось серед білого дня бачу – їде до моєї келії безліч коней, на яких сидять чуваші. Зупинившись, стукають. «Отверни скоріше, – кажуть, – ми зябли». Батько настоятель заборонив мені впускати когось без молитви, і я говорю: «Створіть молитву». – «Яку там молитву?» - Відповідають. Скажіть: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас». За дверима лунає сміх. Потім усі сідають на коней та їдуть. Вийшов я подивитися, - ніяких слідів немає на снігу, а кучугури навколо... отже, все це було примарним. А то небіжчик приходить ночами, стукає кулаком і реве що сечі. "Так, такі спокуси були у преподобного Серафима", - сказав я. «То преподобний, а я що? І моя молитва маленька, а все-таки Господь допомагає. Найбільше я вправляюся в Ісусовій молитві». Я попросив вказівки, як її робити. - Страшна ця молитва, - відповів пустельник, - дуже не любить її сатана і намагається всіма силами помститися тим, хто її робить. Без керівництва цю молитву проходити небезпечно. Якщо хочеш розпочати її, почни з невеликого. Візьми чотки... є вони в тебе? – Ну, за четками сто молитов Ісусових на день із поклонами, хочеш земними, хочеш поясними, однаково. А ось такий випадок був зі мною. Нікому не розповідав, а тобі розповім. Чому ж мені така перевага? - Тому, що ти будеш ченцем. І більше... Став я ввечері на молитву. Є в мене килимок. Ну, стою я на колінах і раптом відчуваю, що ворушиться килимок все більше і більше... І піднімаюся в повітря... досягнув стелі, він розсунувся, і я піднявся на страшну висоту. Вузькою стрічкою виднілася Волга... Наше місто здавалося зовсім маленьким... піді мною розстилалася безодня. Господи, думаю я, якщо звідси впаду, кісточок не залишиться... Припав головою до свого килимка і почав молитися: «Господи, спаси мене; Господи, допоможи мені...» Піднімаю голову і бачу – знову я у своїй келії... Багато інших спокус довелося йому витерпіти». Майже три місяці пішло на завершення мирських справ. «Я віддавав одному товаришу по службі прощальний останній візит перед самим від'їздом, – розповідав о. Варсонофія. – Їду я на візнику повз одну церкву на честь Пресвятої Трійці, на стіні була ікона Спасителя на повний зріст з розкритими руками. Зазвичай я завжди благоговійно перехрещусь і більше нічого, проходжу повз. Цього разу я їхав, задумавшись і опустивши голову. Піднімаю голову і раптом бачу цю саму ікону і мені ніби хтось прямо сказав у серці: "Тепер ти Мій!" Христос, здавалося, прямо казав мені: «Прийдіть до Мене всі, хто трудиться й обтяжений, і Аз упокою ви» 11 ... Ніколи такого враження не було від цієї ікони, як тоді. Я зворушився, сльози виступили на очах. Візник давно проїхав, а перед моїми очима стоїть ця ікона. Це так мені врізалося на згадку на все життя». 17 грудня 1901 року, в день пам'яті трьох святих отроків Ананії, Азарії та Мисаїла, яких Господь неушкодженими вивів з розпеченої печі у Вавилоні («І мене Господь сподобив піти зі світу, який теж є піч пристрастей», – сказав о. Варсонофій), відставний полковник назавжди покинув дзвіницями кремля, монастирів і храмів над водами Волги та Козанки... 20-го числа прибув він у Москву – під день пам'яті святителя Петра, митрополита Московського та всієї Русі. Пішов до всеношної до храму Христа Спасителя і там пережив певну спокусу: спів йому не сподобався, хотів навіть піти. Але виявилося, що в ці хвилини просто не було на кліросі регента, – і ось він прийшов, спів одразу змінився. Кліросні з таким почуттям заспівали «Христос народжується, славте...», що майбутнього ченця охопив велике духовне захоплення... Павлу Івановичу йшов сорок сьомий рік і вже сильна сивина пробилася в його волоссі. Але Павло Іванович забув про свій вік – він жадав розпочати з Божою допомогою справжнє, а не примарне життя, творити справу спасіння своєї душі. До Оптіни Пустинь він прибув 24 грудня, під Різдво Христове. Старця Амвросія вже не було, він перекинувся 10 жовтня. Прийняв Павла Івановича отець Анатолій, скитоначальник, зустрів його радісно, ​​з любов'ю. Довгий час о. Анатолій був помічником та співробітником великого старця Амвросія; будучи скитоначальником, скромно стояв перед ним на колінах серед інших ченців під час духовної бесіди. Отець Амвросій так про нього говорив: "Йому така дана молитва і благодать, яка єдиному від тисячі дається" (о. Анатолій був великим творцем Ісусової молитви). Багатьма дарами наділив його Господь, у тому числі і прозорливістю, – інших своїх духовних чад (серед них були і шамординські сестри) він попереджав про прийдешні випробування, готуючи при цьому їх до терплячого їхнього перенесення. Зі смертю о. Амвросія став помітно слабшати, готуватися до смерті. «Ворогів у нього не було, – згадував о. Варсонофій, – він усіх любив, навіть тих, які його не любили, – він їх ніби більше любив, ніж інших». 26 грудня Павлу Івановичу дали келію. «Я в ній оселився, – згадував він, – у мене була найпростіша ситуація. Ліжко з трьох тесинок, покритих повстю, згорнутим удвічі, табурет, простий нефарбований стіл, прості різножки (аналої) з полотном, трохи білизни, ікони». Він сказав о. Анатолію, що йому «хотілося б жити поодинці». "У затворі?" - Запитав той. «Так», – відповів Павло Іванович. «Що ж, і в лазню не будете ходити?» - "Звичайно". – «Так, ось я про те й кажу, що в лазню ходити не будете», – сказав о. Анатолій. Павло Іванович відчув, що йдеться зовсім не про тілесне миття. - Так, - сказав о. Анатолій. – Пустелі, затвор не очищають нас. Я в пустелі зі своїми пристрастями можу жити і не грішити, мабуть. Нам не можна там пізнати всю свою недугу, свої пороки, роздратування, осуд, злобу та інше. А тут нас чистять... Як почнуть шпигувати, тільки тримайся... Ми й пізнаватимемо свої немочі й упокорюватимемося. Тут без вашого прохання вас почнуть чистити. Коли тільки чиниш, усі здаються ангелами, а потім почнеш бачити пороки, і що далі, то більше: з цим треба боротися. Духа треба триматися. «Дух животворить, літера умертвляє» (2Кор.3: 6). Якщо бачити в чернецтві одну форму, то жити не лише важко, а й жахливо. Тримайте духу... Павло Іванович сказав, що хотів би зняти свою офіцерську форму, надіти підрясник. Отець Анатолій сказав, що це буде десь за місяць, тоді треба буде внести до монастиря п'ятсот карбованців. - Взагалі, - сказав він, - постарайтеся за мого життя утвердитися тут. А те, що буде після мене, невідомо. Я благаю Бога, щоб мені протягнути ще півроку чи рік, щоб вас зміцнити. — Пам'ятаєте, — сказав він ще, — що чернецтво є «потаємною людиною серця» 12 а не підрясник і зовнішні подвиги. Отцю Анатолію, а також о. Нектарію, ієромонаху, до якого новий послушник був призначений у келійники, його майбутнє було, звісно, ​​відкрито, але щось побачили біси, оскільки вони з першого дня перебування послушника Павла в Скиту почали проти нього жорстоку боротьбу, діючи випробуваним шляхом, тобто відновлюючи проти нього деяких із братів. Він же не дозволив собі жодних підготовчих етапів і одразу розпочав подвижницький спосіб життя. І Господь благословив цей його шлях, для початківців взагалі надто важкий, а іноді й смертний. Батько Нектарій, який провадив майже затворницьке життя, мав гарну келійну бібліотеку, та користувався і монастирською. За довгі роки старанного читання він багато вивчив – і духовну, і світську літературу, і навіть з точних наук дещо, а також європейські мови (відомо, що він говорив французькою). Вихід із його келії був прямо до храму. А вікно він іноді заклеював синім цукровим папером. Павло Іванович незабаром побачив, що о. Нектарій поєднує книжкове вивчення аскетики з практичним робленням і з потрібного і корисного нічого не залишає просто лише на рівні простого знання. Довгих розмов зі своїм келійником він не вів, а давав йому книги. Отець Анатолій також не любив, коли інок читає писання старців, набуває знань, а духовно залишається на невисокому рівні. Павло Іванович спочатку копив питання від прочитаного і потім при нагоді задавав їх то о. Нектарію, то о. Анатолію. «Прийдеш до батюшки о. Анатолію, – згадував о. Варсонофію, - і почнеш його питати: як та що? А Батюшка: «Е, та це, брате, не з того кінця!», – поговорить, скаже дещо, а потім: «Ідіть, йдіть!» – «Та як же це, Батюшко, а от...» – «Ні! ні, брате Павле, упокорюватися, упокорюватися треба... йдіть, йдіть тепер!» І при іншому такому ж випадку: "Книги читайте, але не входите в тонкощі, в аналіз, а моліться". – «Чому так?» - "Заплутаєшся". Отець Анатолій наставляв свого духовного сина, але майже завжди небагатослівно, більше тому, що був уже слабкий і страждав на серцеву недостатність, його мучила задишка. Але були випадки, як згадував о. Варсонофія, коли о. Анатолію було краще і він говорив іноді цілу годину. Його можна було заслухатись». Приходить Павло Іванович до о. Анатолію. «Скажеш йому про свої скорботи, – згадує о. Варсонофія. – Тяжко навіть було йти до вас, насилу дійшов, а помисл ще каже: «Навіщо тобі турбувати о. Анатолію, не ходи»... – Тепер легко, наче гора з плечей впала... – Та так і я колись до батюшки о. Макарію, потім до о. Амвросію ходив, а тепер ось нікуди йти... Ми, я і батюшка Амвросій, усе разом робили, один одного втішаючи в скорботах... Прийду та й скажу: «Батюшка о. Амвросію, тяжко щось...» – «Ну що там тяжко? Тепер нічого. А ось прийдуть дні...» — Да-а... а тепер вони й прийшли. Монахів багато, багато і добрих, а втішати нема кому... 10 лютого 1892 року Павло Іванович був зарахований до скитської братії та одягнений у підрясник. «Коли я одягнувся у підрясник, – згадував о. Варсонофію, – я прийшов до батюшки о. Анатолію, він мені сказав: «Ну, брате Павле...» – і якою музикою пролунали ці слова...» «Я пам'ятаю, коли я ще був початковим послушником, – згадував о. Варсонофій, – було якесь свято, і скитська братія була у монастирі. Коли всі почали підходити до хреста, я чую, що людина, що стоїть біля мене, нахилившись до хлопчика, каже: - Ось дивись, іде ангельський чин. Ці прості слова дуже вплинули на мене... Так, чернець має бути подібним до ангела». Іноді біси бороли послушника Павла ніби під пристойними приводами. Раптом занудьгував він за музикою, захотілося йому мати в келії фісгармонію, – грати мелодії церковних піснеспівів… Нарешті сказав про це старцеві Анатолію. Той рішуче відтяв цей помисл, як той, що йде від ворога. І пропав цей помисл назавжди... «Фісгармонія має бути, – сказав о. Анатолій. – Коли в серці є Псалтир, то завжди можна на ньому грати. Батько Амвросій мав цю Псалтир і, коли хотів, міг на ній грати». Потім з'явилося в Павла Івановича сильне бажання перечитати російських класиків художньої літератури, і це відсік о. Анатолій, - потім, при досконалому (скільки можливо буде досягти) влаштуванні духу і можна буде, але швидше за все пропаде це бажання. Але й музика та література вже надали духовному вигляду о. Варсонофія – один особливий відтінок. Покохав він тишу пустельного Скита, тихий передзвін його дзвонів... Яблуні й кедри... Задумливий ставок... Тихий скитський цвинтар, де любив читати написи на плитах... У місячну ніч походжав Скити. Потім згадував: «Добре бувало тоді в мене на душі, втішно і покійно. Схожу по Скиту і повертаюсь потім у келію свою. А в келії у мене було завжди чистенько, перед іконами сяє лампадочка, а у вікно дивиться ніч, що співає і тріумфує, наповнюючи мою келію синім світлом... Так, бувають у житті іноді такі хвилини, що їх ніяк не можна передати. Я не можу передати вам те блаженство, яке я тоді відчував». З 1892 почав він вести у великій конторській книзі з алфавітом «Келейні записки», маючи за словниковим порядком повчальні уривки з духовних творів, почуте про чудеса, розказані йому чудові в духовному відношенні сни, передбачення, випадки з чернечого життя. Через шість днів після того, як його одягли в підрясник, послушник Павло виписав у цю книгу під літерою «П» витримку з творів св. Ісаака Сиріна : «Зазнаючи незліченних поразок від ворога, а іноді і удостоюючись потай великих одкровень, я довгий час спостерігав при цих нещасних і щасливих випадках і частину відчував на собі самому, і нарешті власним, через багато років повтореним досвідом і спостереженням, з благодаті Божої, дізнався, ворожість і шлях, що веде до світла життя, становлять такі дві речі: перебування в одному місці і невпинний піст». Павло Іванович уже зрозумів, що нелегко буде йому тут, у Скиті, але він твердо вирішив у душі: бути тут, коли завгодно, до смерті. І що далі, то дедалі ріднішим робилося йому це святе місце. Наприкінці 1892 року о. Анатолій поїхав до Петербурга, де звернувся до лікарів щодо свого здоров'я. Нічого втішного вони йому не сказали, - погане серце, набряклі легені... Рекомендували йому... модний водолікувальний курорт в Емсі, в Німеччині, - там треба було пити води і багато ходити. Але як же ходити, коли ноги пухнуть від стояння на молитві, ні... Вирішив залишити це. У Петербурзі зустрівся зі святим праведним о. Іоанном, який запросив його до себе в храм, у Кронштадт. І ось там, згадує о. Варсонофію, «коли розпочалася Літургія, о. Іоанн побачив, що з батюшкою о. Анатолієм служать два ангели. Невідомо, чи бачив їх сам батюшка о. Анатолій чи ні, але о. Іван ясно бачив їх». Дізнавшись про це, о. Анатолій так журився, що захворів ще сильніше, боявся, що нападе на нього біс гордині... І потім постійно благав він Господа, щоб згладив з пам'яті його цей випадок. Коли о. Анатолій повернувся до Скита, Павло Іванович з глибоким серцевим болем побачив, що Старець згасає тілесно. Та й прикрощів у Старця було дуже багато. Одна з них – заборона відвідувати Шамординську обитель для сповіді сестер, а вона дуже дбала про них, про насельниці обителі, створену батюшкою Амвросієм. Але зняло начальство цю заборону. Шамординські черниці знову почали сповідатися у о. Анатолія та в о. Йосипа. Отець Анатолій продовжував уважно опікуватися послушником Павлом. З радістю бачив він, що той іде важким, але вірним шляхом. Павло Іванович уже послушником став робителем Ісусової молитви, як пізніше розповідав він о. Ніконові, що за ранком проходив три, а іноді й чотири тисячі молитов. «Це незбагненно, – дивувався о. Ніконе, як можна за годину вимовити 1000 молитов Ісусових? – «Нині незбагненно, потім буде збагнуто», – відповів йому о. Варсонофія. 26 березня 1893 року Павло Іванович був пострижений у рясофор, – це було Великим постом, у Великий П'яток, постригав, мабуть, настоятель монастиря схіархімандрит Ісаакій, якому було тоді вже понад вісімдесят років. І він любив послушника Павла, зустрічаючи - розпитував його, що в нього і як. Цей суворий на вигляд старець мав найдобрішу душу та велику смиренність. Він багато років був у послуху у старця Амвросія і, коли приходив до нього на сповідь, скромно ставав серед братії і чекав на свою чергу. Це робив він і тоді, коли був настоятелем монастиря. За словами митрополита Трифона, який започаткував своє чернецтво в Оптіній, о. Ісаакій «і в особистому своєму житті, і в їжі, і в одязі, і в оздобленні келії спостерігав повну простоту давніх подвижників». Він по праву настоятеля міг відчитати ченця, що суворо провинився, але якщо виявлявся неправий, то, недовго думаючи, ставав перед ним на коліна і просив вибачення. Перше слово о. Анатолія до ченця Павла було суворим. Він так сказав: – Тепер для вас починається нове життя. І який би напрямок і який настрій дав собі преподобний в перший час після постригу в рясофор, воно залишиться з ним до самої могили. І послушник Павло, вже одягнений у сутану і капюшон, склав у своєму серці ці слова. Одного дня о. Анатолій сказав йому: – Ти знаєш, що в нашому скиті, з великої милості Божої, є свій юродивий, Андрію? – Так, у нас є така людина, яка чи в тілі, чи не в тілі – Бог знає – за життя свого була взята в небесні обителі. Це наша Турка. Я благословлю його прийти до вашої келії, а ви розпитайте його ретельно і запишіть з його слів те, що ви дізнаєтеся від нього. Просто тримайте все в секреті, поки він не помре. То був чернець Микола, мовчазний і самотній, – він усіх цурався, ні до кого ніколи не заходив, сидів у себе, а в повітря вибирався лише вночі. Смаглява, східного типу людина, догана з неросійським відтінком. Вже потім, будучи ієромонахом, о. Варсонофій розповів про це відвідування ченця Миколи якійсь людині, а той передав цю розповідь С. А. Нілусу. Ось як записав це Нілус: «І ось цієї літньої місячної ночі зайшов до мене на послух цей раб Божий, – розповідав о. Варсонофій, - і своєю ламаною російською мовою розповів мені свою розповідь про тих небесних обителів, які йому були показані його Ангелом-охоронцем... Що це було за дивне оповідь! усмішкою: «Ну що ти ще знати хочеш, чого ще допитуєшся... Настане час – сам побачиш. Що ще тобі сказати, та й як сказати... Адже людською мовою немає тих слів, які могли б передати – що там відбувається... Адже на землі і фарб тих немає, які я там бачив. Як же тобі все це передати... Ну ось послухай, що я тобі скажу: адже ти знаєш, що таке хороша музика... Я чув її, ось тільки що чув, вона в мене звучить у вухах, вона співається в моєму серці - я її все ще чую... А ти її не чув. Як же, якими словами можу тобі розповісти про неї, щоб і ти за моїми словами міг її чути і зі мною разом нею насолоджуватися... Адже не можеш ... » Турку було близько шістдесяти п'яти років. Останнім часом він сильно страждав на якусь хворобу, не лікувався і не скаржився. 18 серпня 1893 року він помер і був похований на скитському цвинтарі. І тоді о. Анатолій розповів послушнику Павлу те, чого в обителі ніхто, окрім старця Амвросія та його, о. Анатолія, не знав. – Не думайте, – сказав він, – що це був простий смертний, простому смертному не дається такої милості від Бога. Наш Миколай був мучеником за ім'я Христове... Коли його обмивали після смерті, то все його тіло виявилося сполосованим страшними рубцями. З нього ременями вирізали шкіру на його батьківщині, в Туреччині, за звернення до Христа, змушуючи його від Нього зректися. Невідомо, як він урятувався і потрапив до Росії, але він опинився в Шамордіні у старця Амвросія... А той прислав його сюди, у Скит. Невідомі шляхи Господні! Якось розговорився Павло Іванович із рясофорним ченцем Димитрієм, якого прізвище було у світі Болотов (він був представником старовинного дворянського роду). А потім заніс до своїх «Келейних записок» його розповідь. Отець Димитрій розповів йому про диво, яке він бачив у дитинстві: «Янгол бере мене і забирає з собою на небо. Піднімаючись з Ангелом, я бачу наше село, будинок, сад і як вони зменшуються в міру того, як ми піднімаємося все вище та вище. «Куди це ти несеш мене?» – питаю я Ангела, а той відповідає: До Бога! Але ми прилетіли до якогось великого дуба, який літав на повітрі, і зупинилися біля нього для відпочинку. В цей час, я бачу, до дуба повітрям іде якийсь старець величного вигляду. Я питаю Ангела: Це хто? – «Це Бог!» - Відповідає Ангел, і я прокинувся. Згодом, коли я прибув до Оптіни Пустинь, де жив тоді великий старець ієросхимонах Амвросій, я наважився просити його святого благословення на постриг у монастирі. Пам'ятаю, входжу до келії Старця і бачу, що він напівлежить на своєму ліжечку. Цієї ж миті згадався мені сон, який я бачив у дитинстві, і якийсь таємний голос підказав мені: «Ось це і є той самий дуб, який ти бачив тоді уві сні». «Воно так і виходить, – додав о. Димитрій. – Скит наш є своєрідною станцією від землі до неба. Покійний же Старець був воістину храмом Божим, у якому мешкав Святий Дух. З благословення цього старця я вступив до Скита. Так здійснився мій дитячий сон». Від себе додам, – продовжував о. Варсонофія, – що о. Димитрій у світі був чудовим художником та товаришем по Академії з відомим портретистом Крамським. Він і зараз пише багато портретів, які замовляють написати заочно, з фотографічних карток. Пише також ікон. Потім о. Димитрій ще кілька снів розповів о. Павлу (тепер уже так почали звати Павла Івановича). І о. Борис, воротар-монах, старець років вісімдесяти, розповідав о. Варсонофія про те, що траплялося з ним. «Нещодавно він розповідав мені, – заніс до «Келейних записок» о. Варсонофію, - що вночі до дверей його келії підходило безліч бісів у вигляді мандрівників і стукали до нього... Келлія його виходить вікном у ліс, що оточує Скит, а двері у двір Скита. Так як на ніч ворота зачиняються, то, отже, ніхто зі сторонніх у Скит проникнути в нічний час не може ... Біси страшно приступали до нього і стукали у ворота, просячи відчинити їх. Отець Борис відігнав бісів молитвою Ісусовою». 21 вересня 1893 року о. Варсонофій записав: «Воротар нашого Скита старець схимонах Борис, відстоявши вчора вечір, прийшовши в келію, раптово захворів – ноги віднялися. У чування він тому бути вже не міг; не був у обідні сьогодні. Говорив мені, що настав час переходити у вічне життя. Бачив, ніби вчорашню ніч, що підходить він до якоїсь великої річки, через яку переправився на світанку. Переправа відбулася так швидко, що він не помітив. Вийшовши на інший берег річки, бачить храм велетенського розміру, що займає простір приблизно з десятину і такої ж великої висоти... Храм був прекрасним, був схожий на собор Калузького монастиря Св. Лаврентія. Коли він увійшов до храму, то в цей час там точилася обідня, яку звершував архієпископ Григорій, колишній Калузький преосвященний, покійний років 30 тому 13 . Внутрішність храму була незабутньої краси. Коли о. Борис хотів вийти з храму, то дверей не знайшов і лишився в ньому. У цей час він прокинувся». П'ять років пробув у хворобі о. Борис, подвизаючись у молитві та терпінні, а коли помер, ось що написали скитяни на його пам'ятнику: «У суворих подвигах, безперестанній молитві, добрий, світлий і веселий у глибокій старості мирно спочив». Цієї ж осені почали остаточно вичерпуватися сили старця Анатолія. У вересні він ще міг відвідати Шамордіно і востаннє втішити сестер, що залишилися сиротами, кілька разів навіть служив, але в жовтні він уже майже не вставав з крісла. Якось пройшовся він лісом біля Скита, побачив монастир і сказав: «Прощавай, Оптіно!» Потім, подивившись на високі сосни: «Скільки ви переслухали дзвону, скільки разів бачили великих старців, що проходили тут біля вас!» Старець Анатолій любив природу, творіння Боже. Він якось висловився, що не зовсім розуміє подвижників, які в давнину усамітнювалися в печерах так, що багатьма роками не бачили світла білого... «Звичайно, кожен рятується своїм шляхом, але я більше співчуваю тим святим, які любили природу, якось: преподобний Сергій, Сава Звенигородський, для своїх обителів тому, що природа підносить людину до Бога». Оптина ж Пустинь перебувала в надзвичайно гарному місці: і віковий ліс, і річка, і луки – все налаштовувало душу, що слухає себе, на мирний, молитовний лад. Батько Варсонофій з юності любив природу, тишу лісу, місячні ночі... У «Келейних записках» його так сказано: «Життя серед природи для того, хто придбав любов і навик вдивлятися в навколишнє благодійна тим, що рятує від дріб'язкової односторонності мислення, повідомляє широту,». 15 грудня 1893 старець Анатолій таємно прийняв схиму. Він уже не вставав із крісла і тяжко страждав. Проте не переставав допускати себе духовних чад, серед яких були і миряни, і ченці з різних обителів. Він отримав телеграми від о. Іоанна Кронштадтського та від Великого Князя Костянтина Костянтиновича (поета, який писав під псевдонімом «К. Р.»), який колись, ще за старця Амвросії, був у Оптіній і розмовляв тоді ж з о. Анатолієм. Останніми днями доглядали його старанно сестри Шамординської обителі. Багато вони пролили сліз, бачачи, як згасає їхній духовний отець. «Ось ми молимося, – сказали вони йому, – про ваше здоров'я, а Господь нас не чує». – «Може, – відповів він, – щоб сонце не освітлювало, вода не освіжала, вогонь не зігрівав? А Господь у тисячу разів світліший за всяке сонце. Він чує вашу молитву, але чинить угодне Йому». До нього приносили чудотворні ікони Богоматері - Охтирську з Козельська, Казанську з Шамордіна і Казанську Оптинську. Вже забуваючи, він почув, як сказали, що треба читати відхідну, і сам створив початок, проголосивши: «Благословенний Бог наш!» Це було 25 січня 1894 року, – цього дня він помер. Одна з тих, що доглядали о. Анатолієм черниць передала о. Варсонофія його слова, що стосуються його. — Знаєш, мамо, — сказав він, — яка людина у нас у Скиті? От з ним я міг би бути цілком однодумним... Після о. Анатолія скитоначальником став о. Йосип, він же став і духовним отцем рясофорного ченця Павла, який продовжував проходити келейну послух при о. Нектарії. Він веде свої «Келейні записки», які влітку 1893 стали як би підготовчим матеріалом для статті про чернецтво, яку просив його написати редактор журналу «Душекорисне читання». («Обширність і серйозність теми лякає мене, – зазначив о. Варсонофій, – а головне – моя власна непідготовленість, ні теоретична, ні досвідчена».) Невідомо, чи він написав таку статтю, а якщо написав і надрукував у журналі, то, швидше за все, без підпису свого імені – знайти це важко. А вірші у цьому журналі о. Варсонофій друкував ще у світі, продовжував це й у Оптиной. У послушника Павла з'являлося багато планів літературно-духовного характеру. Він навіть записував у книжечці те, що хотів би з часом виконати. Виходили великі списки в десятки та десятки пунктів. Ось, наприклад, якого характеру були записи: "Написати власну автобіографію"; «Вірш-пісня на славу Пресвятої Богородиці Марії» (це було виконано); «Повна збірка про Ісусову молитву в питаннях і відповідях»; "Короткі життєписи православних подвижників XVIII і XIX століть, навіть до теперішнього часу"; «Збірник духовних віршів, обраних із найкращих російських письменників. Можна навести й уривки із прози»; «Риси з життя сучасних оптинських старців»; «Опис чудотворних ікон у Росії»; «Листи про чернече життя і про старечість в Оптиній»; «Скласти «Плач ченця» – наслідування «Плачу мого», складеного єпископом Ігнатієм Брянчаніновим. Краще написати віршами (терцинами)»; «Скласти щось на зразок чернечого Катехизму для ченців»; «Житіє схимонаха Миколи. Бачення його» (це про ченця-Турку), – ось наскільки сильно було в о. Варсонофія тяжіння до праці літературної. І все ж таки залишив він усе це заради суто чернечого діяння, ось тільки вірші зрідка писав. Він не міг залишити без поетичного відгуку смерть свого духовного отця і написав вірш «Пам'яті старця Оптиної Пустелі єросхимонаха о. Анатолія (Наступника і носія старечих заповітів після смерті старця ієросхимонаха о. Амвросія.) † 25 січня 1894». Ось цей нехитрий і щирий твір: Він як ангел небесний служив, Повний віри перед Господом Сил, Як світильник сяє серед нас! Всі ми пам'ятаємо урочисту годину, Коли в схиму його одягли, І зі сльозами у труну поклали, І вшанували молитовно пам'ять його, Пісня оспівши над ним похоронну, Пісня святу та сумно-прощальну: «Упокій, Христе, душу раба Твого Зі святими, де немає зітхання, Ні хвороби, ні голосу стогнання, Але єдина панує вічна Всеблаженне життя нескінченне!» О, коханий, Авво рідний! Віримо ми, що чистою душею, Здійснивши шлях істини правий, Ти чекаєш перед Господом слави У вічному світлі небесних обителів У лику Його вірних служителів! Нас, стомлених душевною боротьбою, Згадай ти в молитві святій. Старці завжди рекомендували і благословляли початковим ченцям духовні твори (поряд із творами святителя Ігнатія, Авви Дорофея, Іоанна Ліствичника) єпископа Феофана, самітника Вишенського. Він ґрунтувався на писаннях святих отців і за духом близький був до вчення старця Паїсія Величковського, а отже, і до оптинських старців. Він мовчав аскетичне життя і глибоко знав православну аскетику у всіх її проявах. Книги, складені з його листів до духовних дітей, мали пряму вчительну назву: «Шлях до спасіння», «Що є духовне життя»... Отець Варсонофій благословив згодом ці книги учневі своєму майбутньому старцеві о. Нікону. А в той час, коли він тільки починав чернече життя, він робив із творінь єпископа Феофана численні виписки, зокрема і з листів, що публікувалися в «Душекорисному читанні». Деякі такі уривки вносив він у свої «Келейні записки», як, наприклад, уривок «Про послух», записаний у червні 1894 року. І раптом приходить до Оптіни звістка, що в день Хрещення Господнього, 6 січня 1894 року, у Вишеньському монастирі помер святитель-затворник Феофан. Ще живий був о. Анатолій – хворий, вмираючий, він дуже сумував про смерть відомого духовного наставника ченців та мирян. Батько Варсонофій, у цей час ще інок Павло, написав великий вірш у чотирьох частинах, можна сказати, невелику поему. Вона була вміщена в листопадовому номері «Душекорисного читання» за 1894 рік. Згадавши на початку вірші про кончину старця Амвросія, автор вигукує: Два роки минуло – і нова втрата! І знову Росія скорботу обійнята! І звістка по ній мчить з кінця в кінець, Що відійшов від нас інший борець; Ще інший спочив духовний велетень, Стовп віри, істини глашатай і ревнитель, Коханий батько, наставник та вчитель, - Залишив нас великий Феофан, Що втіхам і радістю був нам! У тому ж році ще одна тяжка втрата для оптинців - 22 серпня помер, прохворівши все літо, настоятель монастиря схиархімандрит Ісаакій. Йому душно було в келії, і він попросив поставити його ліжко на подвір'ї настоятельського корпусу під деревом. «Страшно вмирати, – казав він. – Як з'являюся перед Божим лицем і на Страшний суд Його? А цього не минеш...» Тут, під деревом, прощалася з ним монастирська братія, приходили миряни. «Як жити, Батюшко, після вас?» – питали його. "Живіть по совісті і просіть допомоги у Цариці Небесної, і все буде добре", - відповів він. 20 серпня з ним стався другий удар, він втратив можливість говорити. 22-го він помер. Йому було вісімдесят п'ять років. Після нього настоятелем Оптіною став архімандрит Досифей, який помер через п'ять із половиною років. Ще в світі, о. Варсонофій на багатьох прикладах зрозумів, що коли тілесні (приземлені за духом) люди не розуміють людей високого духовного устрою, то ці останні розуміють усіх – і подібних до себе, і тілесних, і найдальших від усякої духовності. У «Келейних записках» отець Варсонофій спробував висловити це так: «Духовна людина відразу розуміє людину духовну, так само як і душевну і людину плотську. Подібно до того, як людина високоосвічена розуміє таку ж освічену людину, так само як малоосвічену і необізнану, скільки б останні не хитрували вкрити недостатність своєї освіти і своє невігластво, але іноді в одному слові виявляють себе перед нею, і вона посміюється з них. Інший багато читав, але без керівника, без певної системи, як, наприклад, у навчальних закладах, і від цього багаточитання більше пошкодився розумом і серцем. Правильно освічена людина і таку всезнайку також оцінить з першого разу. Так і духовна людина розуміє і дає належну оцінку людині, яка теоретично вивчила християнство, але без духовного розуміння її істин». Духовна людина... Це не завжди чернець. Ось згадує о. Варсонофій про приїзд письменника Євгена Поселянина до Оптини Пустинь у середині 1890-х років: «Був він у нас у Скиту за трапезою... Я сидів у куточку біля портрета о. Паїсія Величковського, а він сидів на першому місці біля ієромонаха. Я залюбувався ним. Не подумайте, що говорю про тілесну красу, ні, я говорю про внутрішню красу, яка виступала назовні у виразі його обличчя і навіть у всіх його рухах. Було літо, вікна у трапезі були відчинені. Він сидів якраз перед вікном, спиною до читача. Пам'ятаю, подали вже другу страву чи третю, він з'їв дві-три ложки і, поклавши ложку, спрямував свій погляд у вікно, і відчувається мені, що дивиться він на храм, на чудові сосни, потім піднімає очі ще вище в блакитні небеса з думкою про велике і нескінченне. «Господи, – думаю я, – який же має бути внутрішній світ цієї людини?!» І досі я вже знав його за його творами, а тоді просто полюбив його. Я попросив о. Йосипа благословення познайомити мене з ним. Батько Йосип надіслав його до мене в келію, і там була у нас бесіда». У цьому відома замітка о. Варсонофія в «Келейних записках»: «Протягом усього життя я помічав у собі те, що мені завжди подобалися тільки ті люди і ті розмови, які пробуджували в моєму серці найвищі ідеальні прагнення, які мали в основі віру в безсмертя людської душі, віру в істину, благо і красу. І навпаки, завжди мені антипатичні були люди, думки яких і розмови крутилися на одному лише впорядкуванні життя: тимчасовому та зовнішньому. Це прагнення до вищого, ідеального в житті виражалося в моїй душі схильністю до всього таємничого, містичного життя». Ось тоді, ще будучи рясофорним ченцем, глибокі думки висловлював о. Варсонофій про справжню красу мистецтво (він завжди мав на увазі літературу, у якій шукав близьке своєму духу). Книги та численні статті Євгена Поселянина, що тоді перебував у розквіті свого таланту, читалися навіть поряд із творами письменників-аскетів. У замітці «Мистецтво» о. Варсонофій писав: «Дух, Бога знаючий, природно осягає красу Божу і нею єдиною шукає насолодитися... Красу Божу споглядати, їсти і нею насолоджуватися є потреба духу, є його життя, і життя райське... Ось звідки ці гості, солодкі, відчужені від усього чуттєвого її! Зауважу, що з творів мистецтва я відношу до цього класу тільки ті, змістом яких служить краса незримих божественних речей, а не ті, які хоч і красиві, але представляють той же душевний, тілесний побут, або ті корисні речі, які становлять повсякчасну обстановку того побуту. Не вродливості тільки шукає душа, духом водяна, але вирази у прекрасних формах невидимого прекрасного світу». Душевна, тілесна людина якщо і бачить у земній природі присутність Бога, Творця, то найчастіше під час великих потрясінь – чи вибухає нечувана гроза, що змітає все ураган, чи вагається і тріскається земля, – тут уже він забуває все земне і хапається за голову: «Господи! А коли все тихо, коли йому тепло і затишно, він іде по квітах, не помічаючи їх, ллє нечистоти у воду, захаращує сміттям гай і світле озеро... А ось на противагу цьому ставлення ченця, схимника, здавалося б, настільки поглибленого у своє серце, у свою душу, де він шукає. згадував о. Варсонофію, – коли я був ще послушником, вийшов я зі своєї безмовної келії теплою липневою ніччю. Місяця не було, але безліч зірок сяяло на темному небі. Любив я ходити самотньою алеєю скитського саду в цей пізній час, щоб, залишившись наодинці з Богом, відірватися від усього життєвого. Підходжу до великого ставка і раптом бачу одного нашого схимника, отця Геннадія, який провів у Скиті вже 62 роки. Останні роки він зовсім не переступав за скитську браму і забув про світ. Стоїть нерухомо і дивиться на воду. Я тихо гукнув його, щоб не злякати своєю раптовою появою. Підійшов до нього: — Що ти робиш тут, отче? – А от дивлюсь на воду, – відповідає він. - А ти нічого в ній не бачиш? – у свою чергу спитав отець Геннадій. – А я, – сказав схимник, – споглядаю премудрість Божу. Я ж напівграмотний, тільки й навчився Псалтир читати, а Господь сповіщає мені, убогому, Свою волю. І дивуюся я, що часто вчені люди не знають найпростішого щодо віри. Чи бачиш, усе це зоряне небо відбивається у воді, так і Господь вселяється в чисте серце, отже, яке блаженство повинні відчувати душі, які здобули чистоту... Блаженні чисті серцем, як ті Бога побачать. Ось я, скільки не намагаюся, не можу здобути душевної чистоти, хоч і знаю, як це важливо. А чи ти розумієш, що таке чистота серця? - Запитав батько Геннадій. — З досвіду не знаю, бо не маю цього, — відповів я, — але думаю, що чистота полягає в повній неупередженості: хто не має ні заздрощів, ні гніву, ні якоїсь пристрасті, той має чисте серце. – Ні, цього мало, – заперечив схимник, – недостатньо тільки сполоснути посудину, треба наповнити його ще водою, – після викорінення пристрастей треба замінити їх протилежними чеснотами, без цього не очиститься серце. – А ви сподіваєтесь увійти до Царства Небесного, отче Геннадію? - Сподіваюся, що там буду, - впевнено сказав він. – То як же ви самі кажете, що не маєте чистоти душевної, а лише «чисті серцем... Бога побачать» (Мф.5: 8)? – А милосердя Боже? Воно й заповнить усе, чого не вистачає. Воно безмежне, і я маю тверду надію, що і мене Господь не відкине, – сказав схимник, і в його словах чулася глибока віра та щира надія на Боже милосердя». Послухавши таку розмову, забудеш, що каже «напівграмотна» людина, яка тільки Псалтир навчилась читати. Які глибокі уроки можуть давати такі люди! Їх було чимало в Оптиній, у Скиті. Вони тихо сиділи по своїх келліях... Але іноді їхнє духовне життя раптом відкривалося, — і яка невимовна краса бачилася в ній! Батько Варсонофій багатьох згадував протягом свого життя і розповідав для навчання своїх духовних чад. «У нас у Скиту, – розповів він одного разу, – жив один подвижник, отець Ігнатій, глибокий 95-річний старець. Вів він дуже високе життя, але так умів приховувати це від людей, що мало хто знав. Коли помер батюшка Анатолій, то я іноді відвідував отця Ігнатія і уникав його радісних і сповнених нових сил. Раз я запитав його (а коли я був початковим, я ставив іноді прямо безглузді питання), чи бачив він колись рай. – А тобі на що це знати? – сказав Старець. - Так дуже хотілося б, тому що рай представляється в різних видах. – Ну, за твоє кохання скажу... Тільки не я, а один подвижник (він назвав його ім'я). Бачиш, як це було... Якось заснув він і бачить море надзвичайно гарного кольору, якого він ще ніколи не бачив. По той бік височить чудове місто, де рядами стоять палаци та храми. «Входжу я до міста, – каже, – і не можу надивитись його невимовній красі. Ці чудові палаци населені, і насельники їх такі прекрасні і сповнені великої радості. Зустріли вони мене, і я виходив із ними все місто, весь час дивуючись його величі. Почав проситися, щоб мене там зовсім залишили, але мені заперечили, що тепер ще не можна, але й мені тут приготовлене житло. Я просив його показати. Мені показали палац надзвичайної краси, я навіть не можу передати, що це було таке. «Це твоє житло вічне, – сказали мені, – але поки поживи ще в Скиті Оптиної Пустелі, у твоїй келійці», – і я заплакав від розчулення, споглядаючи мою майбутню оселю. «Господи, Господи, я недостойний цього, за що Ти так нескінченно милосердний? Я хотів би хоч у якомусь кутку цього чудового граду...» – і прокинувся. Розплющую очі, бачу: вся подушка змочена сльозами, і знову я в своїй келії, той самий образ Казанської Божої Матері висить у кутку, та ж бідна обстановка, стілець, на якому ти сидиш і з якого видно мочала, - все те ж... І, згадуючи бачене уві сні, прославив я. сподобить і всіх нас Господь увійти в Його Царство. Амінь». Закінчив розповідь о. Ігнатій, а послушник Павло бачить у кутку образ Казанської Божої Матері, і цей стілець з мочалом, що виліз з нього, вже давно знайомий... Так що, розповідаючи про себе, Старець з великої смирення прикрився ім'ям якогось «подвижника», ведучи промову від його імені... Ну, це справа для ченців звичайна. Книжкові приклади подвижництва у душі о. Варсонофія зливалися з живими... Він постійно читав життя і потім завжди говорив і проповідував, що для ченця це найкорисніший рід читання. Коли жили подвижники – у давнину чи зовсім недавно, – мало мало значення, оскільки православні подвижники всіх часів сучасні один одному. Зустріти, наприклад, дивом яким, преподобний Антоній Великий преподобного старця Амвросія Оптинського – вони мали б спільні, улюблені обома однаково теми розмови, близькі думки і сердечні устремління... Вони брати у Христі Ісусі. І тому він благословив о. Йосифа рясофору преподобному Павлу прочитати книгу: «Життя і подвиги в Бозі блаженної пам'яті спочилого схимонаха старця Зосими». У цій книзі, виданій двома виданнями в Москві (в 1860 і 1889 роках), розповідається про двох подвижників - схимонаха Зосими, засновника підмосковного жіночого Троїце-Одигітрієвського скиту, і про його духовника, сподвижника, який розділив з ним усі перипетії нелегкого лісового життя, старця Василіска. Перший загинув у жовтні 1838 року, а другий кількома роками раніше, у лісі біля сибірського міста Туринська. Це було життя настільки відданих Богу людей, які витерпіли стільки труднощів заради Христа, що кожен епізод оповідання потрясав серце читача, тим більше, що книга написана прекрасною мовою, виявляючи руку духовно чутливого письменника. Батько Зосима, який у молодості служив у гвардії, започаткував своє чернецтво там же, де й засновники Оптинського Скиту отці Мойсей та Антоній – у Брянських лісах серед пустельників. Там зустрівся він і з отцем Василиском. Батько Зосима була освічена людина, а старець Василиск – «простець», але їхня дружба була до смерті життя. Зосима брав на прочитання духовні книги, прочитував, робив виписки, а потім гарно переплітав і повертав книгу власнику... Втім, житіє це треба читати (тим більше, що воно доступне, оскільки перевидане 1994 року) 14 . Із цього житія о. Варсонофій у той час, тобто в середині 1890-х років, зробив кілька виписок у свої «Келейні записки» на слова «Любов Божий», «Помисел» та «Пустиня». В останньому уривку – опис «внутрішньої пустелі», тобто самотнього лісового чернечого житія, зовсім у всьому подібного життю давньоєгипетських ченців: «Багато більше, сподіваюсь, в успіх приводить внутрішня пустеля, ніж у ній немає вже жодної втіхи, суєтно зайнятися, за рукоділля зайве непотрібно, раз теж піти для розваги нема до кого, розголошувати нема з ким. Ніхто не відвідає, не матиме трапези тих, хто втішає і втішає, хіба єдиного твого учня і (мандрівника) суворого і пісного насичення; жах від бісів; нудьга і туга від усамітнення повсякчасного і невихідного. Страх смертний, безперестанку в душу вхідний, страшачи звіриним нападом, отруйних гад уразливістю і умертвінням, і від злих людей вбивством, убогість у всіх, убогість крайня, нестача скрізь, хвороблива хатина, нікчемно шукаюча, хіба малих книг, в них усю всю. Про друзів своїх проживання не чує, про родичів здоров'я не знає, про коханих своїх вісті не має. І все приємне колишнє від нього пішло, єдиним словом мертвим учинився мир йому і він світу. Нема про чес тимчасове порадіти, або яким би затьмарювався розум, відлітаючи від Бога: але повсякчас вся думка, розум, пам'ять і все почуття і вся людина в Бозі буває занурений, наставляючись до Нього через єдиний роздум і дивлення премудрості, величності та Промислу Його ж. І як дві книги мати перед собою розгорнуті в постійний час, небо і землю, дивлячись в ті і дивуючись, як великий і премудрий є Бог наш! ... І таким внутрішнім пустельним перебуванням негли б і прийшов в страх Божий і в почуття про свою смерть » 15 . Страшно і читати було, як старці вдвох, приїхавши в незнайому їм Сибір, пішли в тайгу заради пустельної усамітнення, викопали собі землянку і зустріли тут найжорстокішу люту зиму, що ледь не занапастила їх... З якими трудами, і як благодушно притому, навесні виходили провалюючись під кригу... І Господь зберігав їх, багато ще зробили вони добра і безліч тяжких спокус пережили... На Великдень 1898 року помер Скиту схимонах Борис, з яким останнім часом його життя о. Варсонофій зблизився. Він був один із «напівграмотних», селянин, у світі жив ще за кріпацтва. — Старі порядки були кращі, — казав він, — хоч від пана й сильно потрапляло. – Ось бачите, отче Борисе, – говорив о. Варсонофію, - потрапляло вам, а кажіть, що краще було. – Я сам був винний. Бувало, піду до Херсонської губернії. Оголосять поліції, почнуть шукати та повернуть етапним порядком. Ну, звісно, ​​на з'їжджу. Сильно покарають. Я одужаю, та й знову піду. Йшов він, звісно, ​​для молитви. Відвідував святі обителі, Христа шукав і знайшов Його. – Тепер погано стало, – продовжував отець Борис, – бо влади немає, кожен живе сам по собі. - Ну, про Оптіна цього сказати не можна, - заперечив я. – Ще б пак, якби й у монастирі кожен жив за своєю волею, то зовсім смерть була б. – Отче Борисе, – продовжує свою розповідь о. Варсонофій, - був надзвичайно смиренний і вважав себе за останнього. Помер він на Великдень 1898 року. Я прийшов до нього, коли він лежав у лікарні. Очевидно, Господь відкрив йому час його смерті. «Молись за мене та братію попроси помолитися у неділю та понеділок». – «Та вся братія молиться за вас, отче Борисе, і я, звичайно, зобов'язаний за вас завжди молитися, а не тільки в неділю та понеділок...» Отець Борис, як би не чуючи мене, повторив: «Нехай помоляться за мене в неділю та понеділок». Я не зрозумів його. Вранці у вівторок я прийшов відвідати хворого і дізнався, що він уже помер. Так і виправдалися слова Старця, – справді, лише в понеділок та неділю можна було молитися за нього як за живого, а у вівторок уже за покійного. У годину смерті отця Бориса однієї Шамординської схимниці було видіння. Ідучи до ранку, вона побачила заграву на сході, якраз у напрямку Оптиної Пустелі. Вдивившись у заграву, вона побачила душу, що швидко підноситься до небес, подібно до св. Антоній Великий бачив душу пустельника Амона, що підноситься. Схимниця розповіла про своє бачення, але їй не повірили. Незабаром приїхав вістовий з Оптіної до матінки ігуменії Євфросинії з повідомленням, що схимонах Борис помер о 2-й годині ранку. Бачення було саме в цей час. Ось ще розповідь о. Варсонофія про кончину ченця, що відбулася приблизно в той же час. «Був у нас у Скиту ієросхимонах отець Михайло, – розповідав він. – Він творив молитву. Це я знаю, хоча я не входив з ним у жодні стосунки. Коли він помер і всі пішли з його келії, я звернувся до нього і кажу: Батюшка, батюшка! Помолися ти за мене! І раптом я бачу: він усміхнувся! Спершу я злякався, а потім нічого. І це була така посмішка, яку я ніколи не забуду... Він читав (перед смертю) Псалтир; я підійшов до аналою, взяв Псалтир і розгорнув, де в нього була закладка, тобто, де він скінчив. Останній псалом у житті він читав 117-й. Там говориться: «Відкиньте мені браму правди, увійшовши в неї сповнимося Господеві» (Пс.117:19)... Так може говорити душа, що знайшла внутрішню молитву». За благословенням старця Йосипа рясофорний монах Павло почав вести, вірніше, продовжувати «Літопис Скиту в ім'я Св. Іоанна Предтечі і Хрестителя Господнього, що знаходиться при Козельській Введеній Оптиній Пустелі» – цю назву він акуратно вивів на титульному листі. м. Субота. (Він вів «Літопис» до квітня 1902 р.). У цей час він почав виконувати посаду листівника при о. Йосипу, а також з його благословення збирати матеріал для життєписів о. Анатолія, о. Макарія та о. Амвросія. Це були матеріали архіву Оптиної Пустелі, листи, оповідання ченців та чернець. Праця була зроблена величезний. Матеріали про старця Амвросії о. Йосип передав архімандриту Агапіту, який жив у обителі на спокої (йому було 57 років у цей час, і він був хворий). Йому пізніше будуть передані й матеріали про старця Макарії. Книгою ж про старця Анатолія згодом займатиметься протоієрей Сергій Четверіков, який багато писав про Оптіну. У зв'язку з цим рукою о. Варсонофія в «Літописі» зроблено такі записи: «1900 р., березень 10. П'ятниця. О. Архімандрит Агапіт ​​склав повний життєпис старця ієросхимонаха о. Амвросія. Рукопис схвалений преосвященним Макарієм, єпископом Калузьким та Боровським. Питання про те, коли і на які кошти друкуватиметься рукопис, ще остаточно не вирішено. Матеріалом для складання цього життєпису послужили переважно оповіді про життя Старця братів монастиря та Скита, які збирав і редагував один із братів Скита. 1900, вересня 10. Неділя. Отримано в Скиту книгу: Життєпис у Бозі старця ієросхимонаха Амвросія з його портретом і факсиміле. Книга надрукована в Москві в друкарні Снєгірьової в кількості 1900 екземплярів. З цензури вийшла 27 серпня цього року і призначена на користь Оптіної Пустелі. Книга представляє повний життєпис Старця, тому що в ній зібрані відомості, що з'являлися в пресі, так само і рукописні та усні відомості про життя Старця. Книга складена архімандритом Агапітом, який живе в Скиту». У цій книзі використано й статті про старця Амвросії Євгена Поселянина, який вдруге побував у о. Варсонофія саме тоді, коли він закінчив збір матеріалів для життєпису старця Амвросія. Ось запис із «Літопису Скиту»: «1900 р., липень 16. Субота. Сьогодні відвідав Оптіну Пустинь відомий духовний письменник Євгеній Миколайович Погожов, який пише під псевдонімом «Поселянин». Був у начальника Скита та у рясофорного ченця о. Павло. Сьогодні ж вирушив до Москви. Є. Н. Погожов був одним із найвідданіших духовних синів старця о. Амвросія і помістив у «Душекорисному читанні» за 1892–1895 роки кілька статей про життя Старця. Крім того, м. Погожев видав окрему брошуру в 1898 році, в якій описав Оптіну Пустинь з найкращого боку як щодо зовнішнього, так і особливо внутрішнього її благоустрою». Бачачи таке духовне зростання і таку корисну діяльність ченця, ворог людського роду почав робити все можливе, щоб привести його в розпач і вигнати зі Скита. Він відновлював деяких братів. Батько Варсонофій не піддавався, поводився смиренно, проте багато чого йому це коштувало... Отець Нікон записав у своєму щоденнику після розмови з о. Варсонофієм (11 лютого 1910 року): «Зараз мені Батюшка говорив про те, як він терпів скорботи, коли був послушником. Переносив Батюшка скорботи, розмірковуючи так: «Мабуть, я гідний цих усіх скорбот. Отже, всі вони потрібні, щоб змити з мене гордість та інші пристрасті». Переносив Батюшка скорботи, нікому не говорячи про них, не скаржачись, намагаючись не озлоблятися на кривдників. Мало того, щоб тільки перенести образи, треба подбати і про те, щоб не озлобитися на образу, що завдала образу. Іноді, — казав він вдруге, — доводилося так, що вчасно йти зі Скита, — але я вирішив краще померти, аніж піти. Я мав тверду надію на Бога і Його Пречисту Матір. Встану, бувало, перед цією Казанською іконою Божої Матері, помолюся – і стане мені легше. Адже ця ікона для мене є дорогою. З нею сталося теж якесь диво, а саме: коли я замовив цю ікону написати одній черниці, вона її написала в один день. Вона мені тоді казала: "Сама рука пише, я дивуюся, як я могла написати так швидко". Так от, прийдеш до себе в келію, подивишся на обличчя Богоматері і здасться, що так Вона, Владичице, і дивиться на тебе, - помолишся, і стане легше. І хто тоді міг думати, що цей усіма принижений послушник через кілька років буде ігуменом Скита і старцем! Повірте мені, що й сам я нічого подібного в думках не мав, та й були інші перешкоди, наприклад хвороба очей та інші. Ось бачите, і припускати цього не можна було, але коли така воля Божа, то так і вийшло, ніякі перешкоди не завадили. Не отче сказано в псалмі: «Не сподівайтеся на князі, на сини людські, в яких немає спасіння» (Пс.145:3), а на Бога. Тільки ця твердість і віра допомогли мені перенести все це. Але при всіх цих скорботах Господь невимовно втішав мене... Любив я читати святих отців, а особливо Псалтир, - і які глибини іноді відкривалися мені... Так от я вам і говорю: завжди сподівайтеся тільки на Бога, але ніяк на людину. Тоді всяке зло відпадатиме від вас, як відрубана гілка». Недоброзичливці змогли навіть відновити проти нього старця Йосипа, його духовного отця. 27 вересня 1909 року о. Никон записав: «Батько говорив про ті скорботи, які він переносив, будучи послушником... До Батюшки був нерозташований скитоначальник о. Йосип, будучи дратуємо по дійству дияволю іншими. Знаючи це, я запитав Батюшку: «Як ви ставилися до о. Йосипу? – «Я ставився до нього як до свого начальника, на все безумовно я брав від нього благословення, наприклад, вийти зі Скита та інше. Я тільки перестав відкривати йому думки, а почав відкривати їх о. Венедиктові, і то зважився на це не інакше, як із благословення отця Йосипа. Я вірив, що через нього, як через поставлене на це місце, діє благодать». Але старець Йосип і настоятель монастиря ігумен Ксенофонт представили рясофорного послушника Павла до постригу. Калузький владика Веніамін у своїй відповіді писав: «Вказаний послушник Павло Іванович Пліханков особисто мені відомий своєю релігійною налаштованістю та прагненням до аскетичного життя ще з того часу, коли я був у м. Казані священиком, а він полковником». Владика Веніамін, казанський уродженець, закінчив там духовну семінарію. У 1877 році був висвячений на священика, а під час навчання в Казанській Духовній Академії (1892–1896) був пострижений у чернецтво. Але відповідь ця могла бути отримана тільки після того, як владика Веніамін прийняв кафедру, а це було 10 липня 1901 року. В одному з оптинських рукописів 16 зазначено, що послушник Павло у грудні 1900 року «за хворобою пострижений у мантію». Батько Варсонофій згадує про це: «Я готувався до постригу. Раптом я небезпечно захворів. Всі зневірилися в моєму одужанні і вирішили скоріше зробити постриг. Пам'ятаю, нахилившись з мене, запитують: «Яке хочеш отримати ім'я?» Я ледве міг відповісти: «Все одно». Чую, при постригу називають мене "Варсонофієм". Отже великий святитель і тут не залишив мене, але побажав бути моїм покровителем». Постриг через хворобу було келійним, таємним. Отець Варсонофій отримав нове ім'я, але мантії йому не дали, її дадуть йому під час «відкриття мантії» у грудні 1902 року, коли його буде оголошено постриженим перед лицем Церкви під час Літургії. І ось настав цей дуже важливий у духовному житті о. Варсонофія 1902 рік. Він уже немолодий, здоров'я його дуже засмучене, так що він намагається тримати себе в готовності (скільки можливо це людині) постати перед Господом. Важко читати, особливо при вогні, вечорами – сильна різь в очах. Бувають у нього й хвилини смутку, що прориваються більше у віршах. Ось «Весна»: Ще вкриті білою пеленою Поля; стоїть безмовно ліс У своєму срібному уборі. Але всюди віє силою творчою – навесні, І яскравіше, і світліше склепіння небес, І тоне погляд у його просторі. Коли ж, о Господи, у моїй душі хворий, Немоществуючою, похмурою і скорботною Повє Святий Дух життєдайний Радісною, духовною весною?.. Ось що таке "весна" для ченця. Так читає книгу природи. Також прочитується і осінь: Як з дерев занепалі листи... Сумне це життя земне! Область вічного блаженства, Царство невечірньої краси. У цьому смутку – смутку за Господом – душа не слабшає, а, навпаки, стає сильнішим і сильнішим. Коли було призначено за дозволом єпархіальної влади день відкриття мантії таємно постриженого в чернецтво о. Павла і твердження його нового імені Варсонофій, він випробував якесь несподіване для себе боротьба: чи не залишитися в постригу таємницею? чи не відмовитись від цього явного виявлення? Є цікавий запис о. Нікона, зроблена 29 грудня 1909 року: «Розповів мені Батюшка сон перед відкриттям постригу і посвятою в сан ієродиякона та ієромонаха. Про те, як Батюшка бачив себе на високій вежі, що стоїть серед міста, що шумить, і як увійшов до нього велетень, якого Батюшка переміг. Коли Батюшка розповідав цей сон, він наказав мені сісти на диван, а сам став біля грубки. Розповівши його докладно, Батюшка сказав мені, що він розповів його багатьом; всі його визнають сном духовним, але витлумачити не можуть. Так і тепер Батюшка звернувся і до мене із запитанням: як я розумію його і що скажу? Я за послух почав говорити те, що перше спало на думку, і виявилося, що я сказав саме те, що думав про це і сам Батюшка. «Я з вірою питаю вас, ви кажете, а Господь просвічує і мій розум, тепер мені відкрилося те, чого я раніше не припускав...» Зауважу ще, що цей сон приснився Батюшці після того, як Батюшка в боротьбі сильної і тяжкої: відмовитися від постригу і посвячення чи ні, і, не знаючи, на що і на що до неї з благанням допомогти йому в цій боротьбі. І раптом за молитвою затихла боротьба, думка схилилася прийняти постриг за слухняність, у серці настала тиша, і Батюшка мирно ліг для нічного відпочинку-сну. І бачить саме цей сон». Невдовзі відбулися події, занесені до «Літопису Скита»: «1902 р., грудень 13. У монастирському Казанському соборі здійснено о. Ігуменом постриг в мантію кількох монастирських братів і зі скитян одягнений в мантію о. Павло (Плиханков) із найменуванням Варсонофієм. 1902 р., грудень 29. Цього числа висвячений у сан ієродиякона скитський монах о. Варсонофія. 1903, Січня 1. Новоліття. Цього числа в Калузі скитський ієродиякон о. Варсонофій висвячений у сан ієромонаха». Все це сталося так швидко, що о. Варсонофій не встиг і одуматися, як став ієромонахом... Тут почав він журитися, тривожитися - як же служити йому в храмі при вогні, коли така різь в очах? Чи зможе служити? Висловив свою тривогу ігумену Ксенофонту, а той спокійно вислухав його і сказав: І все. Ось почав о. Варсонофій служить, читає при свічках Євангеліє, а очі не ріже. Відібрав від нього Господь цю неміч. Влітку цього року, 19 липня, Росія пережила велику та радісну подію, – прославлення мощів преподобного Серафима, Саровського чудотворця, при якому був присутній Государ Микола Олександрович із усім своїм Будинком. Здійснилося тоді в Сарові безліч чудес за молитвами до преподобного Серафима, від цілющої води його джерела. Багато статей було надруковано про це урочистості, вийшло кілька десятків книг – великих і малих – про життя і чудеса новопрославленого, але давно коханого і шанованого російським народом Старця. Відгукнувся і отець Варсонофій на цю подію віршем під назвою «На прощу (До дня відкриття мощей преподобного Серафима, Саровського чудотворця, 19 липня 1903 р.)»: Як у давнину жезлом пророка Мойсея Господь творив у Єгипті чудеса, І через святі кістки Єлисея Збудував до життя мерця, І виточив воду з каміння в пустелі. Так благодаттю Всевишнього Творця Його обранців святі телеси І кості їх чудотворять дотепер, У всій величі їхні сили та святині. Хай змовкнуть шалені голоси Ті, що говорять на істину гординю, Тих, що відкинулися від Господа Христа, «Голоси божевільних» в Росії звучали всюди, і давно вже, – князь світу цього багато набрав собі прислужників, розбещуючи їхні душі, озброївши проти правої віри і людей, які її сповідують. Але Свята Русь була жива і міцна, а серафимівські урочистості ще більше сколихнули в ній і любов до Бога і віру в майбутнє російського народу. Отець Варсонофій у вірші «Святитель Феодосій», у другій його частині, також висловився про Росію віруючу, вірну Богові та Царю: Країна чудес, о Русь моя свята! Іноплемінників тіснять тебе натовпу І намагаються зап'яти твої стопи... Але ти йдеш, країно моя рідна, Вперед з надією на Господа Христа, Смиренно схиляючись під вагою хреста. Зберігаючи Його святі накази, З роду в рід перебуди їм вірна. У тобі приховується сила відродження Народів світу. До світла неділі І в царство життя, радості сповнена, Ти поведеш їх потужною правицею, І плід духовний зростиш сторицею, Блаженна, щаслива країна! Не зовсім ясно – виписка звідкись чи власна міркування у «Келейних записках» уривок під назвою «Самодержавна влада», але о. Варсонофій, за переказами святих отців, завжди вважав, що вірність та любов до Православного Царя мають джерелом віру в Бога. «Відданість Православного російського народу до Царів своїх, - пише він, - зовсім не те, що відданість західних народів до їхніх государів. За сучасними західними поняттями, государ є не що інше, як представник свого народу - і народи західні люблять своїх представників і охоче коряться, коли вони вірно виконують це призначення або коли силою свого генія захоплюють народ за собою і засліплюють його блиском слави і могутності державного, як Наполеон у Франції та Фрідріх; але це любов своєкорислива і егоїстична. На Заході у своїх государях народи люблять лише себе. Якщо король за власним характером не може бути вірним відображенням, представником волі народу і панівних у ньому прагнень, ідей, пристрастей, то обмежують і стискають його волю у вигляді конституційних лещат. Якщо ж король не піддається цим зусиллям і не в змозі підроблятися під смак і характер підданих, то втрачає не тільки любов народної, а й престол, як це було з Карлом X і з Людовіком-Філіппом і з сардинським королем Альбертом. Зовсім не те у нас у Росії: наш Цар є представником волі Божої, а не народної. Його воля священна для нас, як воля Помазаника Божого; ми любимо його тому, що любимо Бога. Славу ж і благоденство дарує нам Цар, ми приймаємо це від нього як Божу милість. Чи осягає нас безслав'я і лихо, ми переносимо їх з лагідністю і смиренністю, як кару небесну за наші беззаконня, і ніколи не змінимо в любові і відданості Царю, поки вони будуть випливати з наших православно-релігійних переконань, з нашої любові та відданості Богові». Такі думки в «Келейних записках» є сусідами з виписками зі святих Ісаака Сиріна та Петра Дамаскіна (та інших святих отців). Отець Варсонофій часто звертається до св. Петру Дамаскіну, який уважному читачеві відкриває багато таємниць Православ'я. У уривку «Віра» говориться про те, що «інша є спільна віра православна, тобто праві догмати про Бога і Його творіння уявних і чуттєвих, як за благодаттю Божою прийняла Свята Соборна Церква, і інша віра – видіння, тобто пізнання, яка аж ніяк не противиться її, що народила її. Першу ми отримуємо від Божественного Хрещення за благодаттю Христовою, а не від діл, тобто дотримання заповідей і терпіння спокус; друга ж, тобто велика віра видіння, народжується в нас після діяння, і про цю саме віру, тобто віру видіння, сказав Господь: «Якщо мали віру як зерно гірке» (Лк.17:6)». Є ще в «Келейних записках» уривки з Петра Дамаскіна про молитву («Під час молитви повинні єсти мати розум безвидний, не уявний і ніякий що прийнятний, ні світла, ні вогню, ні іншого чогось...»), одкровення («Думки, що приходять самовільно безумно сумніви, а якщо хтось їх розглядає – це вже своє розуміння»), пустелі («Видаленням людей і речей здобувається безпристрасність»), подвижництво («Добре подвижництво, але з правим наміром...»). Петро Дамаскін це вже "тверда" їжа для зрілого чоловіка, а не рідка, молочна для немовляти, для початкового. І не дивно, що Господь так швидко привів о. Варсонофія служити до Свого вівтаря і, крім того, покликав його до праці духовної опіки монастирської братії. Ось запис у «Літописі Скиту»: «1903 р., вересень 1. Скитський ієромонах о. Варсонофій, отримавши призначення допомагати о. Скитоначальнику в духовному керівництві скитськими братами і шамординськими сестрами, які звертаються за таким керівництвом, перейшов у келії, що у скитських Святих воріт, які свого часу займав блаженної пам'яті Оптинський старець ієросхимонах Макарій». То був, власне, будиночок скитоначальника, а о. Йосип, який був у цей час скитоначальником, залишився жити по смерті старця Амвросія в його «хибці», по інший бік Святих воріт, де загалом і провів невигідно п'ятдесят років, вважаючи й роки свого келійництва у Старця. Тут, у Макаріївському корпусі, о. Варсонофій проведе все своє скитське життя. Причина ж поселити його саме тут була в тому, що цей будиночок мав зовнішнє, що виходить за межі Скита, ганок для входу в приймальню до сповідника жінок, з яких поки доручені були о. Варсонофію черниці та послушниці Шамординської обителі. Отець Варсонофій дивувався такому явному Божому Промислу... Здавалося, що неможливо було досягти такого становища, – скільки братів у Скиту спокушалися на нього, ось навіть і сам о. Йосип, хоч і не творив, звичайно, неправди. Але ще не зовсім утвердився о. Варсонофій у цьому будиночку. Спокуси тривали, назрівали великі випробування, які всі служили Божому Промислові про отця Варсонофій. Минула зима. Настала весна 1904 року, і ось вибухнула російсько-японська війна. На Далекому Сході, у Манчжурії, ґрунтувалися польові шпиталі, їхали туди лікарі, фельдшера, сестри милосердя... Церква почала посилати священиків у ці шпиталі – для духовного опікування поранених. Коли за розпорядженням Св. Синоду зі Скиту затребували два ієромонахи для від'їзду в діючу армію, призначені були о. Адріан та о. Варсонофія. Батько Никон 6 травня 1909 року записав: «Вчора Батюшка говорив мені про те, яка боротьба була в його душі, коли його послали на війну до Мулліна. Коли Батюшці оголосили призначення його на Схід на війну, Батюшка відчув усю труднощі виконання цього послуху, але не відмовився, а прийняв його як від руки Господньої, хоча воно було плодом недоброзичливості деяких. «Здоров'я моє, – каже Батюшка, – було погане, як я поїду, думаю я, куди кволому старому проїхати кілька тисяч верст. Ви знаєте, я маю хвороби, яким задовольняти в дорозі дуже важко, особливо у вагоні при багатолюдстві. Я думав, що не доїду... Потім у думці інші думки, саме: як ти служитимеш один, не знаючи майже богослужіння, коли ти ще такий недосвідчений? Як ти відправлятимеш треби... Як ти відспівуватимеш померлих, коли ти жодного разу ще не відспівував? Як ти будеш робити з начальством і лікарями, якщо вони будуть євреями? – вони над тобою знущатимуться! Як ти одразу зі Скита потрапиш у багатолюдство, та ще й у жіноче товариство сестер милосердя? Як на твоє здоров'я вплине клімат, до якого ти не звик? І таке інше... Але я тільки відбивався молитвою Ісусовою. Коли я це пересилив, ворог змінив свої дії...» У цей час, а саме 7 квітня, в Оптін прибув преосвященний Трифон (Туркестанов), єпископ Дмитровський, вікарій Московський. Він служив у монастирі в Казанському соборі, двічі за цей день відвідав Скит, побував у о. Варсонофія, якого ще знав послушником. Владика Трифон чернечий шлях свій починав в Оптіній за старця Амвросії. Він підбадьорив о. Варсонофія і запросив його до Москви зупинитися в нього в Богоявленському монастирі. У «Літописі Скиту» записано: «1904 р., Квітня 9. Сьогодні відбули зі Скиту ієромонахи скитські о.о. Адріан і Варсонофій, призначені вищою церковною владою на місце воєнних дій на Далекому Сході для духовної втіхи та напуття поранених воїнів». У Богоявленському монастирі, де зупинився о. Варсонофій, владика Трифон благословив його в далеку дорогу іконою великомученика і цілителя Пантелеймона. У Синодальній конторі калузькі ієромонахи (всього їх було п'ятеро) отримали гроші на дорогу, документи, і кожному з них було видано скриньку з церковним начинням та вбраннями – похідна церква. «Коли я їхав Сибіром до Мулліну, – згадував Старець, – дивився у вікно вагона і думав, що ось там, на схід, починаються невідомі країни: Китай, Корея – країни, чужі нам за своїми звичаями, зі своїми звичаями. Раніше ці країни торкнулися темряви язичництва, тепер просвічуються світлом Христовим, й у столиці Японії Токіо, де раніше поклонялися дракону, височить чудовий православний собор. А потім від цих невідомих країн думка мчала далі, в той бік, де блаженствують небожителі, де немає ні печалі, ні зітхання». З Харбіна о. Варсонофій писав владиці Веніямину, єпископу Калузькому: «У дорозі ніде не зупинялися, слідуючи таким чином безупинно з 13 квітня по 2 травня - 19 діб. Тільки довелося перечекати кілька годин під час переправи через озеро Байкал – на пароплавах... Майже водночас слідував з нами військовий поїзд із сибірськими козаками. Нам сказали, що за ними йдуть оренбурзькі та уральські козаки серед восьми полків і двох конноартилерійських батарей (дві дивізії). Долинула чутка про першу нашу битву на річці Ялу. 28 квітня прибули до Манчжурії. На кордоні станція і називається також Манчжурія. Тут також зустріли затримку, відбувалася пересадка. Вперше ми побачили китайців. Це все – робітники. З росіянами китайці живуть мирно, і росіяни їм подобаються. Від станції Манчжурія дорога, на протязі її до міста Харбіна, 85 верст, вже охороняється військами, – роз'їжджають кінні солдати та козаки. Незадовго до нас виловили японців, які хотіли підірвати тунель залізниці біля Хінгана під час ходу поїзда до 40 вагонів із військами. Бог врятував – вибух пролунав після проходження поїзда. Усіх їх судили військовим судом та повісили у Ляояні. На станції Манчжурія втішила нас звістка про вдалий напад на японців генерала Ренненкампфа з двома полками козаків, причому японці зазнали страшних втрат. Перше китайське місто на нашому шляху був Хайлар, але ми його не бачили... Втішив нас вигляд російських церков на станціях сибірської залізниці. Навколо пустелі. Але ось – церква і навколо неї групується кілька, десятків два-три, будиночків. Це Русь Свята у маленькому вигляді. І світло і втішно стає на душі. У Харбіні з вокзалу ми всі проїхали до будівлі Червоного Хреста, де нас дали притулок і привітали. Розмістили в номерах та погодилися давати рибну та молочну їжу. Життя в Харбіні взагалі не дороге... Російський Харбін розширюється, і його можна порівняти з будь-яким невеликим повітовим містом. Є в ньому три церкви дерев'яні, служба відбувається щодня». Госпіталь перебував у містечку Муллін. Батька Варсонофія послали туди. «Я потрапив просто немов у рай, – згадував він. – Одна природа чого варта: сині гори, ліси, степи з мільйонами квітів. Між мною та оточуючими встановилися прості дружні стосунки. Головний лікар виявився хохол, і всі інші були російські люди і віруючі, в тому числі, звичайно, і сестри милосердя...» У серпні 1904 року настоятель Оптіної Пустелі отримав листа від о. Варсонофія, який повідомляв: «Ось уже три місяці минуло з часу прибуття мого до Мулліна... Госпіталь наш є відділення Тамбовської громади Червоного Хреста, заснованої в ім'я Тамбовського святителя єпископа Питирима, мощі якого нетлінні і випромінюють чудеса, хоча ще не прославлені, спочивають у Тамбовському кафедрі. Зображення святителя чотири роки тому мені довелося зустріти в нашій монастирській лавці, і я придбав його, обробив у рамку і з благословення о. Йосипа помістив у трапезі Скита, де воно, ймовірно, знаходиться і піднесеться. І ось тепер я, недостойний, спромогся служити в громаді імені цього святителя і покровителя оній. Тепер госпіталь сповнений хворими та пораненими, яких привозять із поля битви з-під Ляояна. Одні виписуються і вирушають до армії, а замість прибулих прибувають нові. Усіх нині у шпиталі до 250 осіб і очікується ще 100. Готівковий медичний персонал невеликий: 5 лікарів, 15 сестер милосердя та 20 санітарів. Для всіх вистачає справи, особливо сестрам дістається – і вночі, і вдень триває невтомна робота. Догляд хороший. Доводиться сповідувати і прилучати Святих Таїн хворих і втішати їх духовно, як Господь навчить. Тільки тепер, коли я зустрівся віч-на-віч з російськими пораненими воїнами, офіцерами і солдатами, я переконався, яка безодня християнської любові і самовідданості полягає в серці російської людини, і ніде, можливо, вони не виявляються в такій дивовижній силі і величі, як на полі бою. Тільки в тяжкі часи війн пізнається на власні очі, що віра Христова є подих і життя російського народу, що зі втратою і збіднінням цієї віри в серці народу неминуче припиниться життя його. Кожен народ ставить ті чи інші завдання, які й становлять сутність, зміст його життя, але в російського народу одне завдання, яке корениться у глибині його душі. Це – вічне спасіння його душі, спадщина вічного життя, Царства Небесного. Сердечно вітаю вас із народженням Государя-спадкоємця. Вчора відслужив урочистий молебень під час збігу народу та влади. На станції Муллін церкви немає. Мені відвели, на моє прохання, тимчасове помешкання в порожній казармі, і я влаштував там молитовний будинок на кошти, зібрані за передплатою. Нещодавно влаштований іконостас, і я прошу у преосвященного Інокентія, який живе в Пекіні, дозвіл служити Літургію на виданому мені Московською Синодальною конторою освяченому антимінсі... Більшу частину часу проводжу в шпиталі Червоного Хреста, і іноді втомлююся не від праць, а від спеків, які в Манчжурії дуже великі. Муллін розташований залізницею, на річці з прекрасною водою і в мальовничій місцевості: навколо гори, вкриті лісом і чагарником, в яких водяться ведмеді, тигри і навіть леви, як мене особисто запевняли китайці. Є безліч порід усіляких птахів, особливо красиві фазани яскраво-червоного золотистого кольору... Досі Муллін був у небезпеці від нападу хунхузів, які ночами нападали на найближчі станції. Тепер вони, кажуть, усі вирушили допомагати японцям до Ляояна. Вірую разом з усіма православними російськими людьми, що незбагненна, Божественна сила Чесного і Животворного Хреста переможе і розчавить темну силу глибинного змія-дракона, що красується на японських прапорах. Зауважу, до речі, що мені довелося теж особисто чути від солдатів, що стояли на постах біля станції Хантази, верстах за 70 від Мулліна, що вони нерідко бачили років зо два тому, як з однієї гірської печери виповзав величезний крилатий дракон, що наводив на них жах, і знову ховався в ньому. З тих пір його не бачать, але це доводить, що розповіді китайців і японців про існування драконів зовсім не є вигадкою або казкою, хоча вчені дослідники європейські і наші разом з ними заперечують існування цих чудовиськ. Але мало що заперечується тільки тому, що не підходить під мірку наших понять... На згадку про святих благовірних князів і мучеників Бориса і Гліба, 24 липня, недалеко від вікна моєї келії, що поміщається поруч із молитовним будинком, помічено було безліч горобців, що літають біля стіни. Підійшовши, побачили величезну отруйну змію, яка підіймалася на покрівлю і вночі могла залізти у вікно. Господь врятував молитвами святих благовірних князів Бориса та Гліба... Один я тут один, ні порадитися, ні поговорити на користь моєї окаянної душі теж ні з ким, хоча добрих людей і багато навколо мене... Життя моє, загалом її ході, таке: встаю о 2-й годині ранку і звершу ранкові молитви, 1-у годину і півночі. Потім лягаю і встаю о 6 годині ранку, здійснюю 3-й і 6-й години і образотворчі. П'ю чай із хлібом. Потім заняття домашні і в шпиталі, обід у Червоному Хресті... Відпочиваю годину, потім знову до шпиталю. Увечері о 10 годині читаю вечірні молитви і 9-у годину і лягаю спати. Годинник замінюю молитвою Ісусовою. П'ятисотницю майже залишив, хоч не втрачаю надії за допомогою Божої знову почати і проходити як слід 18 . Взагалі, багато в чому відстав від Оптини порядків... Багато моїх побратимів, подібно до ластівок, соколів і навіть орлів, високо парять і риють у піднебессі, а я і з землі не можу піднятися, обтяжений сном зневіри, але не втрачаю віри, що, можливо, Господь поверне мене келії, думаючи про порятунок лише своєї грішної окаянної душі. Але коли цей час настане – відомо Єдиному Богу... Радий я ще й тому, що наш загін і госпіталь прибули з місцевості, освяченої стопами преп. Серафима Саровського, якого я завжди згадую у всіх відпустах: та й батюшка о. Амвросій був тамбовець». Пізніше, у Скиті, в одній із бесід із духовними о. Варсонофій розповідав: «Щодня привозила безліч поранених, і я, як Господь допомагав, втішав, а вмираючих з'єднував з Христом причастям Святих Таїн. Часто траплялося: підійдеш до якогось хворого - у кого живіт пробитий і вирвані шматки кишок, у кого рука чи нога роздроблені - підійдеш до нього, а він страждає не так від болю, як від спогадів про рідну родину. У нього і дружина, і маленькі хлопці, які чекають на повернення своєї тітки, а тітка лежить у госпіталі з невиліковною раною. Треба мати кам'яне серце, щоб пройти повз такого страждальця». У травні 1904 року о. Варсонофій отримав від Св. Синоду нагороду – наперсний хрест. Торішнього серпня 1905 року війну було закінчено. «Государ зробив усе, від нього залежне, доведення війни до ганебного кінця, – писав З. З. Ольденбург. - Внутрішні смути сильно паралізували російську міць. Відмовитися взагалі від ведення переговорів було неможливо і за міжнародними та внутрішніми умовами. Почавши переговори, не можна було відмовити у поступці Порт-Артура чи Кореї (яку Росія погоджувалася поступитися і війни). Президент Рузвельт, імператор Вільгельм, російський уповноважений Вітте – всі вимагали подальших поступок, і лише Государ своєю твердістю запобіг гіршим умовам світу. Росія війну не виграла, але не все було втрачено: Японія відчула міць Росії в той момент, коли вона вже готувалася потиснути плоди своїх успіхів. Росія залишилася великою азіатською державою, чого б не було, якби вона, щоб уникнути війни, малодушно відступила в 1903 перед японськими домаганнями. Принесені жертви були марними. Ще довгі роки Японія – знесилена боротьбою значно більше, ніж Росія, – не могла відновити свій поступальний рух у Азії: цього знадобилися революція у Китаї, світова воїна і російська революція» 19 . На зворотному шляху з Манчжурії о. Варсонофій кілька разів зазнав смертельної небезпеки. 23 лютого 1909 року він розповів о. Никону: «Коли я повертався з Манчжурії залізницею, якось уночі захотілося мені усамітнитися, – чи занудилося мені, чи ще що, я вже не пам'ятаю. Пішов я до передпокою вагона, якщо так можна висловитися, я розумію ту маленьку кімнатку, яких зазвичай буває в кожному вагоні дві: спереду та ззаду; у них буває по чотири двері, – одна веде у вагон, інші на майданчик у наступний вагон, і дві направо та наліво для виходу пасажирів. Вийшов я і сперся на одні двері і думаю: «Слава Тобі, Господи! Їду я знову в дорогу Оптіну...» І захотілося мені піти до протилежних бокових дверей, іду і раптом немов силою, яка мене відштовхнула. Зупинився я посередині і, придивившись, побачив, що двері відсунуті вбік (там двері такого пристрою), чого я не помітив у темряві, а хотів спертися на них. І що було б... Господь урятував». Іншим разом о. Никон зробив такий запис: «Батюшка розповів, яким небезпекам смертним наражався він при поверненні з Манчжурії: 1-е – як Батюшка мало не зійшов з вагона на найшвидшому ходу, вважаючи, що двері зачинені; 2-ге - як було у Батюшки передчуття не сідати на поїзд, і він не сів, а поїзд, дійсно, з якоїсь причини розлетівся вщент. І коли вже іншим поїздом Батюшка приїхав, то побачив тільки купу уламків і масу кривавих тіл; Третє - як Батюшку мали намір вбити у відхожому місці, що знаходиться в глухому місці. І як Господь рятував дивно від усіх цих небезпек, а може, і багатьох інших, яких Батюшка не помітив». Далекий Схід... Сибір... Знову переправа через Байкал... Стукають колеса, хитається і тремтить вагон... День за днем... І ось російські міста, станції, півстанки... Золотоголові храми... Отець Варсонофій, що втомився від довгого шляху, різних незручностей, спілкування з випадковими людьми, рятується Ісусе, Божий, помилуй мене грішного! Як рідна і мила отчина мріє в напівсні Оптіна... Сили закінчуються. Всі хвороби починають давати себе почувати - під час війни вони ніби відступили ... З якою радістю ввійшов зараз у свою келію! Але він все ж таки відхилився зі свого шляху і відвідав Саровську пустель. «Заїхав до преподобного Серафима Саровського, – згадував він. – Була неділя. Стою за обідньою, раптом підходить до мене зовсім незнайомий чернець і каже: «З пам'яттю старця вас, батюшка!» Я говорю: «Якого?» – «Батюшки отця Амвросія, адже сьогодні день його смерті». – «О, так, знаю, знаю», – сказав я, бо мені було соромно зізнатися, що я забув про це. Я пішов, вийняв просфору за батюшку о. Амвросія». Було 10 жовтня. Отець Варсонофій, який забув про все, крім кінцевої мети свого шляху, ніби зустрічається у преподобного Серафима з преподобним Амвросієм. Через Арзамас та Нижній Новгород о. Варсонофій поїхав у Москву, де знову зупинився у Богоявленському монастирі, тепло зустрінут владикою Трифоном. Він з'явився до Московської Синодальної контори, виправив необхідні документи і здав ящик з похідною церквою. Тепер можна було вирушати до Калуги... Але щось змушувало його зволікати. Він побував у деяких монастирях та храмах Москви, яка не зовсім ще оговталася після потрясінь цього буйного року. Владика Трифон, без сумніву, розповів о. Варсонофію про те, що тут відбувалося взимку та навесні. В одній із проповідей у наступні роки владика Трифон говорив: «Згадуються мені жахи 1905 року і цей молебень на Червоній площі в день Святителя Миколая... Згадується мені, як у ці страшні дні Москва здавалася ніби осиротілою, коли гриміли всюди постріли і коли на кожному кроці загрожувала смерть Великого Князя Сергія Олександровича, що проїжджав Червоною площею, московського генерал-губернатора, – вибух розніс його на частини. Його вдова, Велика Княгиня Єлисавета Феодорівна, залишила мирське життя і стала настоятелькою заснованої нею Марфо-Маріїнської обителі. Велика була смута, і яку масу руйнівників викликав із народних глибин князь світу цього! Біле світло померкло від кровожерливості та злості прихильників «свободи»... Цього разу, однак, Росія встояла. Наприкінці жовтня 1905 року о. Варсонофій був у Вознесенському жіночому монастирі у Кремлі, і там у соборному храмі служив у цей час отець Іоанн Кронштадтський. Отець Варсонофій нічого не розповідав про цю зустріч, але лише назвав її «першим та останнім побаченням» з о. Іоанном (бачити він його й раніше бачив, а одного разу ніби пророкував йому о. Іоанн священство, поцілувавши безмовно у вівтарі його руку, руку невідомого йому офіцера...). Мабуть, після служби вони мали розмову. Пізніше о. Варсонофій розповів дружині С. А. Нілуса про один випадок, що був з ним у Москві в 1905 році: «Приходить сьогодні до мене молоденька черниця і каже: – Де, – кажу, – матінко, всіх згадати? Ні, не впізнаю. – Ви мене, – каже, – бачили 1905 року, у Москві, на трамваї. Я тоді була легковажною дівчиною, і ви звернулися до мене з питанням: що я читаю? А я тим часом тримала в руках книгу та читала. Я відповіла: Горького... - Ви тоді схопилися за голову, наче я вже й казна-що наробила. На мене ваш жест справив сильне враження, і я запитала: що мені читати? - І тоді ви порадили мені читати священика Хитрова 20 , а я і його, і його мати знала, але про те, що він щось написав, і не підозрювала. Коли ви мені дали цю пораду, я заперечила вам такими словами: ви ще, чого доброго, скажете мені, щоб я і в монастир йшла. – Так, – відповіли ви мені, – йдіть у монастир! - Я на ці слова тільки посміхнулася, до того вони мені здалися ні з чим не згодні. Я спитала: хто ви і як ваше ім'я? – Ви відповіли: моє ім'я залишилось у монастирській огорожі. - Чи пам'ятаєте ви цю зустріч? – Тепер, – кажу, – пригадую. Як же, – питаю, – ти в монастир потрапила? – Дуже просто. Коли ми з вами попрощалися, я відчула, що ця зустріч неспроста, глибоко замислилася над її змістом. Потім я купила всі книги священика Хитрова, почала читати й інші книги, а потім дала великий внесок у Х-в монастир, і тепер я там рясофорною послушницею. – Як же, – питаю, – ти мене знайшла? – І це було просто. Я про свою зустріч з вами розповіла все своєму монастирському священикові, описала вашу зовнішність, а він мені сказав: «Це, мабуть, Оптинський старець Варсонофій». Ось я і приїхала сюди дізнатися, чи це ви були, чи хто інший? Виявляється, ви. Ось радість!» Отож, батько Варсонофій повернувся до Скита. Про подальші події його життя розповідає «Літопис Скиту»: «1905 р., листопад 1. Повернувся з Далекого Сходу відбув туди у квітні 1904 р. скитський ієромонах о. Варсонофія. 1905 р.... Листопада 8. Скитське свято Собору Св. Архістратига Михаїла. Після водосвяття Літургію в Предтеченському храмі звершував о. архімандрит Агапіт ​​з ієромонахами о. о. Даниїлом та Варсонофієм при двох скитських ієродияконах. Після закінчення Літургії відслужили молебень Св. Архістратигу. Отець Варсонофій мав на собі наперсний хрест, який від Святого Синоду видавався, наданий йому 6 травня 1904 р. 1906 р., січень 9. Читан у трапезі указ з Консисторії про призначення братнім духовником Оптиної Пустелі скитського ієромонаха о. Варсонофія замість звільненого від духівництва за болючим станом о. скитоначальника Йосипа. 1906, Квітня 21. Внаслідок тяжкої хвороби о. Скитоначальника виконання його обов'язків покладено на скитського ієромонаха о. Варсонофія. Сьогодні о. Варсонофій виїхав на скитську дачу для огляду... 1906 р., Вересня 19. Цього місяця закінчено відновлення живопису на скитській дзвіниці, що виконувалося козельським іконописцем, 40 років тому працювали в Скиті над цим же справою. Відновлено священні зображення, окрім вхідних воріт, що знаходяться по сторонах, за сто рублів. Крім того, голова дзвіниці пофарбована в синій колір і прикрашена позолоченими зірками, так само позолочені колонки барабана під головою, яблуко під хрестом і самий хрест. Сьогодні вранці прибув до Оптіни Пустинь преосвященний Трифон, єпископ Дмитровський, вікарій Московський. О 6 годині вечора Владика відвідав Скит, був у храмі, заходив до келії скитоначальника о. Варсонофія і потім повернувся до монастиря. Преосвященного супроводжує його брат князь Туркестанов». Це другий приїзд владики Трифона до Оптини 1906 року. Він був тут з 27 січня по 2 лютого і жив у скитському, так званому «кологривівському» корпусі, служив у храмах монастиря та Скита, їздив у Шамордино, трапезував запросто зі скитською братією. У «Літописі Скита» зазначено, що він відвідував о. Варсонофія. 1 лютого, на мученика Трифона, обитель вшановувала Владику як іменинника. І ось новий приїзд. Владика, який приїхав із братом Димитрієм, знову оселився в Скиті, в тому ж корпусі, і прожив в Оптіній до 7 грудня, часто служачи, промовляючи проповіді, які в нього завжди були проникливими і глибоко чіпали слухачів. У жовтні він разом з ченцями садив і поливав у Скиту яблуні. Багато разів, як сам він згадував потім, бував у келії о. Варсонофія, і їхні розмови були довгими. Було у владики Трифона заповітне бажання - щоб привів його Господь сюди, в цей улюблений їм Скит, жити на спокої, коли сили почнуть його залишати ... Пізніше він не тільки мріяв про це, але і просив Синод дати йому таку можливість - закінчити своє чернече життя там, де і почав її десь. Але він отримав відмову, був покликаний до діяльності в іншому місці, а потім настали такі часи, коли ченці закінчували своє життя не в скитах, а у в'язницях і далеких засланнях або прихованими серед світу, як він, владика Трифон, що поневірявся по приватних квартирах, але не залишав свого єпископського служіння. Але зараз він тут, у Скиті... Ось він у о. Варсонофія, з яким був цілком одностайний. Батько Варсонофій зовсім посивів, йому 61 ​​рік. Келейник приніс киплячий самовар, і почалася дружня бесіда... У Скиту добророзчинне повітря, осінні квіти, жовтизна ранньої осені в зелені дерев... – Так, добре у нас, – сказав о. Варсонофій, дивлячись у віконце, навіть трохи ніби схожий на рай! Пізніше Владика згадував цю свою поїздку в Оптіну: «Пройшли роки війни і подій 1905–1906 років, що послідували за нею. Змучений тим, що довелося пережити за цей час, я поїхав до Оптинського Скиту на відпочинок – і тут знову зустрівся з тобою... Скільки чудових вечорів ми провели в бесідах! Які цінні настанови ти мені робив, які високі промови вів!» 21 Була якась раптовість у такому швидкому піднесенні о. Варсонофія. Він сам дивувався цьому, бо ні до чого подібного зовсім не прагнув, але Господь закликав його, і він чинив послух. Поганий послушник став ієромонахом, потім (як він не раз говорив) його відправили на війну, незважаючи на слабкість його здоров'я, та й уже немолоді роки. Ось він повернувся і тепер призначений скитоначальником. Як передбачав старець Варнава Гефсиманський – справді всі почали йому вклонятися. Старець Варнава помер у березні 1906 року, та о. Варсонофій із владикою Трифоном, звичайно, у розмові згадали про нього. Владика з юності звертався до нього, щиро полюбив цього старця, будучи архімандритом і потім єпископом закликав його на служіння з собою в храмі, а потім ховав його... У «Літописі Скита» відображено багато справ о. Варсонофія як скитоначальника: і відновлення живопису, і ремонт келій, і осушення грунту. Господарських справ у нього стало багато – на столі з'явилися облікові книги, рахунки, різні ділові папери. Але поки що він, хоча «Літопис» і називає його скитоначальником, заміщає хворого о. Йосипа. Становище його утвердилося 1907 року. «Літопис» повідомляє: «1907 р., травень 12. Ієромонах о. Варсонофій виїхав до Калуги, де має бути посвячений у сан ігумена, яким нагороджений 6-го цього травня. 1907 р., травень 15. О. ігумен Варсонофій, присвячений 14-го цього травня в сан ігумена і нагороджений палицею, сьогодні повернувся з Калуги. 1907 р., червень 29 22 . Сьогодні у трапезі було прочитано указ про призначення о. ігумена Варсонофія скитоначальником замість о. Йосипа, який звільняється за хворобливим станом». Старець Йосип уже був такий слабкий, що не виходив із келії. Звісно, ​​справи скитські – господарські – виявилися дещо підзапущеними. «Коли я приймав настоятельство від о. Йосипа, – згадував о. Варсонофій, - то він вручив мені 100 нар. грошей, з яких 54 рублі наказав заплатити одному козельському торговцю, у якого він брав для Скита рибу та інші запаси. Отже, залишилося 46 рублів утримання Скита. Спочатку приходило мені на думку, як я буду на такі кошти утримувати Скит, але потім я заспокоївся, поклавшись на волю Божу. Адже Скит не мій, а Іоанна Хрестителя, він нас і прогодує, чого мені соромитися. І дійсно, Іоанн Хреститель не залишив Скіт... Ми нічого не потребували. Річкою полилися пожертвування». Він замовчує, однак, про першу пожертву, внесену до скитської скарбниці, – власні заощадження (платня, отримана в Китаї, та ще якісь свої гроші) – всього шістдесят тисяч. Звичайно, тепер зовсім не стало спокою. Часто нагадував він сказане старцем Амвросієм: «Монаху простому потрібен терпіння воз, а настоятелю – цілий обоз». Помічниками йому були два келійники: старший – інок Микита Харків та молодший – послушник Микита Баркалов, а також листовод – послушник Кирило Зленко. Отець Варсонофій, будучи братнім духовником монастиря, приймав щодня протягом цілого дня монастирських і скитських ченців на сповідь і одкровення помислів і водночас з «жіночого» ганку – шамординських черниць, та й усіх, хто приходив. Важко відзначити той момент, після якого о. Варсонофій став старцем (а потім він був і Синодом затверджений як старець). У 1907 році він уже відомий як прозорливий старець. Народ уже знає про нього. Він і сам не встиг помітити, як раптом опинився в постійному оточенні народу, який прагне його благодатного слова. Приїхали до Оптіни кілька студентів Московської Духовної Академії, і ось вони вирішили піти до о. Варсонофію, але їх турбували деякі сумніви. «Було їх кілька, – згадував пізніше Старець. – Між ними й деякі ієромонахи. Усі з богословською освітою... Ішли вони до мене й міркували: «Що може він сказати нам у науку, адже ігумен Варсонофій не має богословської освіти». – «Прийшли ми до вас, – говорили потім студенти, – а ви поставили таке запитання, на яке ніхто з нас не міг дати належної відповіді. Думки розійшлися. А коли спитали вас, ви дали пряму відповідь, яку всіх спочатку здивував, а потім усі з ним погодилися. Ви запитали: Що таке життя? Потім визначили це поняття двома словами: Життя є блаженство. Спочатку почали заперечувати: «Як блаженство, коли щокроку скорботи, хвороби, неприємності». Ви ж заперечили: «Життя є блаженством, і не тільки тому, що ми віримо в блаженну вічність, але й тут, на землі, життя може бути блаженним, якщо жити з Христом, виконуючи Його святі заповіді. Якщо людина не буде прив'язана до земних благ, але покладатиметься в усьому на волю Божу, жити для Христа і в Христі, то життя ще й тут, на землі, стане блаженством. Сам Христос сказав, що є дев'ять воріт для досягнення блаженства». Через оригінальність порівняння ми вас не зрозуміли і дивувалися, про яку браму ви говорите. Ви тоді пояснили нам: «Блаженні милосердя, блаженні чисті серцем» (Мф.5:7–8), вони отримають найвище блаженство... Христос усіх закликає до блаженства». У своїх спогадах про Старця інокиня Олена Шамоніна розповідала, як Старець круто повернув її життя і нарешті привів у монастир. «Довго кидалася я від людини до людини, – писала вона, – від книги до книги, від Толстого до Бебеля, від обох до єпископа Феофана, звідти до письменників, які намагалися найжахливіші руйнівні ідеї поєднати з Євангельським вченням, – і ні на чому не могла зупинитися на... добрі люди послали мене до Оптіни Пустинь, куди я приїхала влітку 1907 року. Пішла в Скит і потрапила в халупку. Народу було не дуже багато. Келейник звелів мені пройти у вузький коридор, де сиділо кілька черниць та дві-три мирські жінки... Скрипнули двері, і в білому подряснику, з яким зливалося сиве волосся і борода, з серйозним і зосередженим поглядом прихованих за темними окулярами очей, вийшов Батько. Усі опустилися перед ним на коліна. Коли я ввійшла в молену, Батюшка сів у своє крісло, а мене посадив на диван і почав розмову, що здалася мені дуже буденною: скільки років? якого звання? де вчилася? як скінчила? чим займалася? та інше... Навіщо я приїхала до Оптіни?.. Коли говорила про свої здивування з приводу різних прочитаних мною книг, Батюшка перебив мене і наказав сьогодні ж купити в лавці твори Авви Дорофея і почати читати. "Вона вам сподобається", - закінчив бесіду і наказав йти в номер відпочити, а о сьомій вечора знову прийти. Книгу Олена купила, почала читати. «Душекорисні повчання і послання» Авви Дорофея так сподобалися їй, що важко відірвалася від них, щоб йти до о. Варсонофію. Втім, він не справив на неї великого враження, їй здалося, що йому не під силу розібратися в душі такої інтелігентної, складної людини, як вона (їй був 21 рік). Але вона пішла все ж таки знову в Скит. «Вийшов Батюшка і покликав мене за собою, – пише вона. - Хоробро і розв'язно ввійшла я в молену і чекала такої ж повсякденної розмови, яка вівся вранці, але тільки вигляд Батюшки якось змінився: якось замкнуто, зосереджено дивився він, і в мене чомусь завмерло серце, передчуваючи щось незрозуміле і, як всяке невідоме - страшне. Спробувала я було заговорити про щось, але Батюшка перебив мою промову: «Стривайте, залиште це», – і голос прозвучав серйозно і владно, і цій владі, яка невиразно відчувається, я не можу не підкоритися, незважаючи на всю хоробрість і розв'язність моєї «інтелігентності». – А скільки вам років зараз? - Так, - а очі з-під окулярів дивляться на мене, пронизуючи; ці очі читають у моїй душі та совісті як у розкритій книзі, і новий сором охоплює мене, і хочеться закрити цю книгу, стиснутися, щоб не все було видно цьому проникливому погляду. Чого я злякалася? – Ну ось, дев'ять років тому, коли вам було дванадцять років, ви зробили гріх. Як батогом ударили мене. - Ні, ніякого гріха не було, - відразу заперечила я, і почалася страшна боротьба між мною, що відмахується від викриття Батюшки, що наполягає на ньому з дивовижною терплячістю. – Подумайте! Згадайте... постарайтеся згадати. Але я вперто відмовлялася... – Ну, тепер ви пригадали? – звучить суворий голос, звучить скоріше твердженням, ніж питанням, але чи мені, моїй гордості і самолюбству зізнатися в чомусь поганому перед цією людиною? – Тепер ви цілком згадали! Скажіть мені цей гріх. …І я почала говорити. Що я сказала - було тільки початком тієї нитки, такою, здавалося мені, простою і ясною. Вийшло щось зовсім мною несподіване: гріх за гріхом, гидота за гидотою, помилка за помилкою згадувалися, говорили, і все це нагромадження над моєю головою, все мене звинувачувало і притискало до землі. Нарешті, все було сказано. Розмова закінчена, і я дивлюся на свого суддю, дивлюся розгублено, просто не розуміючи, що це сталося? Що він зі мною вчинив? - Скажіть мені, - чую я знову суворий голос, - могли б ви померти, не діставшись до Оптіної? Чи вранці, раніше, ніж прийшли до мене? – А якщо зараз відпущу вас так у готель, чи можете ви померти сьогодні в ніч? - І як же ви прибудете туди з усім, що у вас є на совісті? Я не можу так вас відпустити. Треба зараз сповідатися. Заперечувати не доводилося. Батюшка негайно одягнувся. Підвівши мене до аналою, велів мені стати навколішки, дав читати листок загальної сповіді. Коли я дійшла до слів: "Інше що..." - Батюшка зупинив мене: - Повторіть за мною: згрішила я перед Тобою, Господи, тим... І пішли названі своїми іменами дії, що так жахнули мене. Скінчилося і це. Голова в мене не піднімалася від сорому, що тиснув її. Батюшка наклав епітрахіль і прочитав дозвільну молитву. - Дівчино Олено, повстань! – промовив він потім. І я стала з колін, зрозумівши його фразу, звичайно, тільки в буквальному значенні. Точно бачачи, як вузько я зрозуміла його слова, Батюшка, даючи мені хрест, додав: - Не тільки сказав я вам, щоб ви з підлоги встали, ні, треба встати від гріха, від колишнього життя. Закінчена сповідь, і куди подівся суворий і неприємний суддя, що так нещадно оголив переді мною найневідоміші виразки моєї душі? Батюшка точно перетворився: дбайливо, батьківсько дивляться його очі, і голос звучить ласкаво: - Дитя моє, як ви почуваєтеся? - Жахливо втомилася! - Не могла не зізнатися я. І справді, ніби в величезну гору я зійшла і так знемогла раптом... - Ще б не втомитися! Адже боротьбу яку витримала! Сядьте, відпочиньте, та сядьте краще на диван, ось подушку покладіть. Посидьте тут, доки я прийду. Цей лагідний тон, ця дбайливість знову приголомшили мене; після того ганебного і жахливого, що Старець розгледів у моїй душі, після того, як я сама стала собі огидною, у нього до мене, такої нечистої, грішної, замість заслуженого засудження і зневаги знайшлося турботливе, батьківське слово, і ні звуку докору, ні тіні осуду». 14 вересня 1907 року з благословення єпископа Трифона в Оптину Пустинь приїхала паломниця Є. зі своєю сестрою С. Вони спочатку були у старця Анатолія (Потапова), а потім пішли до Скита. Вони раніше зверталися зі своїми духовними потребами до старця Варнава Гефсиманського, але у березні 1906 року він помер. Єпископ Трифон радив їм їхати до Оптіна до о. Варсонофію. Однак інші хтось, як згадує Є., «Батюшку Варсонофія нам очорнили, що він гордий і недоступний». Ось вони приїхали, але, незважаючи на раду владики Трифона, до о. Варсонофію йти не збиралися, а пішли до о. Анатолію. Ви причасниці? - Запитав той. Так. – Ну то за слухняність ідіть до батюшки Варсонофія. – О другій годині дня 14 вересня, – згадує Є., – я та сестра увійшли до першої приймальні, де батюшка Варсонофій стояв серед жебраків, чоловік тридцяти, у білому підряснику, у напівмантії та у синіх окулярах. І, підводячи голову, каже нам: – Де ви стільки часу пропадали? Я на вас давно чекаю. Я тихо говорю сестрі: «От і не впізнав нас, зустрів за знайомих», і відповіла: - Батюшка, ми у вас вперше. - Я знаю, що вперше ви, але я давно чекаю на вас. Підходить до мене і каже: Я так зніяковіла, що ненавмисно, але сказала неправду: – Ні, ви – третій день, і сьогодні причасниці. Так вразив він нас своєю прозорливістю, що я ледве встояла на ногах. Він же, не питаючи наших імен, а сам називаючи їх, каже: - Ти, Є., іди в молену, мені треба з тобою зараз же зайнятися, а ти, С., посидь там, у кімнаті, біля Тихвінської ікони Божої Матері. У моленої Батюшка запитав: - Поверни назад двадцять один рік і з дванадцяти років принеси сповідь. - Помолимося, і нам Бог допоможе, а що не згадаєш, я тобі нагадаю. А до дванадцяти років якщо й були у тебе гріхи, Бог мені не відкрив, отже, і пробачив. І справді, за його святі молитви, у мене все минуле життя, все в яскравих картинах малювалося, і всі найменші подробиці я пам'ятала. І навіть у шістнадцятирічному віці були два вчинки, не до вподоби Богові. Їх я змішала – останній називала першим. І мені Батюшка прямо сказав: – Ні, дитинко, перше – це, а потім і інше. І багато в чому Батюшка нагадав, що саме було зі мною. Потім я говорю: - Ви мені в усьому воскресили мого першого старця, батюшка Варсонофію, - і в прийомах, і в порадах, і у відповідях. - Ти б мусила бути в мене незабаром після смерті Старця, якого я дуже любив, але біс тобі шлях до мене зайняв. Але тепер подякуємо Господу – ти в мене, і не дамо біса місця. Тому я на тебе вже й чекав до себе. І тут ти три дні боролася з думкою не йти до мене. Але тепер, дякувати Богу, всі перешкоди порушені? Шамординська черниця мати Олександра (Гурко) розповідала: «Зібрав одного разу батюшка о. Варсонофій кілька черниць, своїх духовних дочок і повів з нами бесіду про війну з духами піднебесною. Мене чомусь посадив поруч із собою, навіть наполіг, щоб я сіла ближче до нього. Під час бесіди, в той час, як Батюшка говорив про те, яким страхуванням піддаються чернечі, я раптом побачила демона, що реально стояв неподалік, такого жахливого вигляду, що я несамовито закричала. Батюшка взяв мене за руку і сказав: Ну що ж? ти тепер знаєш? Інші сестри нічого не бачили і не розуміли з того, що сталося». Якось о. Варсонофій розповідав: «Приходять до мене ради, а мені сповіщається запитати: Чи не грішна ти в тому чи тому? Вона відповідає: "Так, грішна". – «І не сповідувала цей гріх?» - "Ні". – «А у нас в Оптиній сповідалася?» - "Так". – «І не сказала?» - "Ні". – «Треба сповідати обов'язково, це нічого, що ти вже була на сповіді...» І раптом зблід: «Ах! ах!» - І падає без почуттів. Її виведуть із моленої, посадять або за Скитом на лавочці, або в першій кімнаті, де жебраки. І сидять вони іноді цілу годину, дехто повертається, а дехто вже не повертається до мене. Сьогодні ось одна сиділа цілу годину, а коли прийшла до тями, я запитав її, чи було з нею щось подібне раніше. Вона відповідала: Ніколи нічого подібного не було зі мною. Це, звісно, ​​вороже. Вона таїла свій гріх, що й потрібне дияволові, бо за цей смертний гріх вона мала йти в пекло, та ще й самий гріх несповіданий руйнівно діє на людину. Тож диявол тримає в своїх руках капітал, та на нього ще й відсотки отримує... А сповіддю все це знищується. Тому диявол і не хотів випускати з рук своїх жертву і намагався непритомністю перешкодити сповіді... Так, деякі й не повертаються, так і йдуть». Цього ж 1907 року оселився в Оптіній, вірніше, поруч із нею Сергій Олександрович Нілус зі своєю дружиною. Як це сталося, він розповів у своїй книзі "На березі Божої річки". «Справа була так, – приступає до розповіді про це Сергій Олександрович, – наприкінці липня 1907 року каже мені дружина: – Що ж це ми всі не можемо зібратися в Оптіну? Скільки ти мені наговорив про її духовну красу, про її старців, про мальовничість її місця розташування, а як їхати туди, так ти все відтягуєш. Напиши о. ігуменові Варсонофію, що збираємося до них погостювати. Я так і вчинив. Незабаром від обох старців я отримав відповідь, яка з любов'ю нас закликає під покрив Оптинської благодаті на прощу і на відпочинок душевний, скільки полюбиться і скільки поживеться. Ми швидко зібралися і поїхали. На дружину Оптіна справила величезне враження. Про мене говорити нічого: я не міг вдосталь надихатися її повітрям, пахощами її святині, налюбуватися на красу її соснового бору, наслухатися ласкавого шепоту тихострумних, вирваних вод сором'язливої красуні Жиздри, що відбиває дзеркалом своєї глибини бездонну глибину оптинського О, краса моя Оптинська! о мир, о тиша, про безтурботність і неминуча слава Духа Божого, що спочиває над святинею твого чернечого духу, встановленого і затвердженого молитовними зітханнями твоїх великих засновників! До Успіння дня ми готувалися, а на найбільший день Богоматері удостоїлися бути причасниками Святих Таїн. Наступного дня, 16 серпня, було свято Нерукотвореному Спасу... Нас зустрічає ієромонах о. Сергій і, викладаючи нам своє благословення, несподівано для нас каже: – Як шкода, Сергію Олександровичу, що ви від нас так далеко живете! – Та ось чи бачите, чи є у нас помисл видавати «Оптинські листки» на кшталт «Троїцьких»: жили б ви десь поблизу, були б нашим співробітником. – Навіщо ж, – кажу, – справа стала? Ми, дякувати Богу, люди вільні, жодними мирськими обов'язками не пов'язані: знайдеться для нас в Оптиній приміщення – ось ми і ваші. – Ну що ж, – каже Старець, – Бог благословить. Поговоріть з о. Архімандритом і с. Варсонофієм: благословлять вони – і оселяйтеся з нами: що може бути кращим від нашого Оптинського життя? Ми були у нестямі від несподіваної радості. ...Колись у Оптіній проживав на тимчасовому «спокої» один із її знаменитих постриженців, згодом архієпископ Віленський Ювеналій (Половцев). У зовнішній огорожі монастирського саду він збудував собі наприкінці 70-х років минулого століття окремий корпус з усіма до нього службами, прожив у ній років із десять і звідти був викликаний на кафедру Віленської єпархії. З того часу корпус цей, що перейшов у власність Оптіної, стояв майже завжди порожній, зрідка лише займаний коротким літнім часом випадковими дачниками. Ось про цей корпус, вірніше, садибі я і згадав після знаменної для нас розмови з о. Сергієм... Вирішили піти його дивитися... До чого ж нам тоді полюбилося ювеналіївське затишшя!... О, як було б бажано в ньому і життя своє кінчити!... З о. Архімандритом договору про проживання наше покінчено було з двох слів... Першу ніч у новому своєму оптинському притулку ми провели з 30 вересня на 1 жовтня того ж року. Перший ранок нашого Оптинського життя, таким чином, був уранці Покрови Божої Матері». Райдуже зустрів Сергія Олександровича о. Варсонофій - у нього і стали тепер сповідатися подружжя Нілуси, причому відразу разом, оскільки не мали жодних таємниць один від одного. О. Варсонофій дозволив Нілусу користуватися архівом скитської бібліотеки, а він був дуже багатий на всілякі рукописи і документи. «І зажили ми, з благословення старців, тихим, безлюдним життям, сподіваючись і свої кістки скласти біля угодників Оптинських... Велика і незрівнянно-прекрасна річка Божа – свята Оптина! Тече річка ця з джерел життя тимчасового в морі вічно-радісного нескінченного житія в царстві незахідного Світла, і несе на собі вона ладії і своїх пустельників, і багатьох інших багатоскорботних, змучених, страждальних душ, які знайшли правду життя біля ніг великих оптинських старців. Яких чудес, яких знамень Божої милості, а також і праведного Його гніву не таять у собі прозоро-глибокі, живлющі води цієї велично-прекрасної, таємничо-чудесної річки! Скільки разів з мальовничого берега її, вкритого наметом пишнозелених сосен і ялин, обвіяного прохолодою кучерявих дубів, мереживом беріз, осик і кленів заповідного монастирського лісу, спускався мій невод у чисті, як гірський кришталь, бездонні її глибини, і бездонні її глибини, і бездонні її глибини, і бездонні її глибини, і архівних матеріалів готував книги, вів щоденники. Багато про що тут написав Нілус. Живі образи Оптинських ченців виникли на сторінках його книг – Оптиною колишньої, і теперішньої, сучасної йому – тих ченців, з якими він зустрічався, розмовляв, духовними подвигами яких захоплювався. Нарис «Шукач града невидимого» виник у нього у зв'язку зі смертю ієромонаха Данила (у світі Димитрія Болотова). «У неділю 25 листопада 1907 року, – пише він, – о пів на другу пополудні в Скиту Оптиної Пустелі відлетіла до Господа праведна душа ієромонаха Данила... Батько Даниїл походив з того роду Болотових, який у дні католиків ортов дав. дні – чотирьох ченців: його самого, брата-схимонаха та сестер: ігуменію-схимницю та схимонахиню». Схимонахиня Софія, сестра о. Данила, була першою настоятелькою Шамординської Амвросіївської пустелі. Батько Данило був у світі художником, товаришем по Академії мистецтв Рєпіна та Васнєцова, блискучим портретистом і досяг неабиякої слави у світі мистецтва. До монастиря він прийшов уже п'ятдесят років. Мистецтво своє він не залишив, а повернув інакше – писав ікони, портрети ченців. Відомі його портрети старця Амвросія, звичні нам нині за численними відтвореннями. Отець Варсонуфій, ще будучи послушником, зблизився з о. Даниїл: кілька його оповідань, переважно про чудові сни, о. Потім Варсануфій записав це у своїх келійних нотатках. Отець Даниїл був одним із тих, хто в скиті духовно допомагав вистояти послушниці, яка терпіла великі спокуси. «Померлий старець стоїть переді мною, як живий», — писав Нілус. "Бачу його трохи згорблену, високу, худу постать з головою, яка при кожному поривчастому русі хвилює і без того рідкі сріблясті пасма довгого сивого волосся... його блискучі, добрі очі дивляться проникливо. Бачу його гарні, тонкі пальці... Чую його глибокий і якийсь глухий бас, який так привітно вітає кожного, хто переступав поріг його камери, усіяної повним безладдям усяким різноманіттям". сум'яття, де щось було: олівцеві начерки, етюди фарб, палітри, пензлі, фарби, книжки, ілюстрації, флакони з фотографічними отрутами, ємності з залишками братської їжі, самовар... на мольберті - розпочата і ще не закінчена ікона...» Влітку о. Данило став слабшати. Він не хворів, а просто втрачав сили. Він ще заходив до Нілусів до «ювеналіївського» будинку. А Сергій Олександрович відвідував його у келії до останнього дня. У день своєї смерті о. Данило за допомогою братів знайшов у собі сили прийти до о. Варсонофію в будинок скитоначальника, де на нього чекали дві його племінниці, черниці з Шамордіна. Він благословив їх востаннє, а крім них і дружину Нілуса, адже жінкам не можна було увійти до Скита і відвідати о. Данила в його келії. То був останній його вихід. Дізнавшись, що о. Данило побажав прийняти схіму, о. Варсонофій пішов до нього. - Батьку Даниїле, - сказав він, - ти бажаєш, щоб ми тебе посхимили? – Будь по-твоєму, але дай відповідь мені свідомо і твердо: чи може і сильний Господь відставити тебе від одра хвороби, після прийняття схими, здоровим? - А чи можеш ти, повставши здоров'я, виконати всі обітниці схіми? Чи ти відмовишся зовсім від світу, якому ти проповідуєш? Чи зачинишся в келії своїй і не вийдеш більше ніколи за скитську огорожу, хоч би як ти був потрібен там у світі, з яким ти мовчки розмовляєш? – Так? – задумався Старець. – Ну ось бачиш, батьку, – продовжував Ігумен, – ти, мабуть, сам цього питання вирішити не можеш. А я знаю тебе, знаю, що ти не відмовишся від своєї проповіді та від спілкування з людьми за монастирською огорожею, які тебе люблять. Що ж ти принесеш Господу, якщо порушиш обітниці схими? - Так, страшно! – відповів Старець. – Ні! краще вже так, без схими... В одній із проповідей до своєї пастви в Богоявленському монастирі в Москві владика Трифон розповів про о. Даниїла і про його смерть. Він передав таку розмову ченців із вмираючим: «До нього зібралася братія попрощатися. «Батько Даниїле, ви вмираєте? – питали його. - Вам, мабуть, страшно вмирати?» – «Та як це може бути страшно? Адже Спаситель кличе: «Прийдіть до Мене всі, хто трудиться, і Я упокою вас» (Мф.11:28)... Бо якщо Він, Милосердний, нас кличе, то чи може бути страшно? Не страшно зустріти смерть, а радісно; ось якби Він нас гнав, тоді була б інша річ». Примовк на кілька хвилин і заснув вічним сном». На початку 1907 року двоє юнаків, Іван та Микола Бєляєви, – перший ще не закінчив гімназію, а другий навчався у Московському університеті, – дійшли рішення залишити світ і піти в монастир. Вибір їх упав на Оптіну Пустинь. Благословення на чернецтво вони попросили у священика о. Петра (Сахарова), настоятеля церкви Іоанна Предтечі на П'ятницькій – він був учителем Закону Божого у гімназії, де навчалися брати. Отець Петро привів їх до владики Трифон, свого товариша по Духовній Академії. Владиці вони сподобалися. Розпитавши братів про їхнє бажання, він сказав: - Я вас пошлю до Оптіна, та, можливо, зроблю сімейний розбрат? Брати відповіли, що мають благословення від матері. За кілька днів вони були біля вечірні, після якої Владика говорив слово про блудного сина і читав акафіст святому мученику Трифону. Потім Владика запросив до себе обох братів, їх матір та о. Петра. Коли вони сиділи в його кабінеті, увійшов монах з Оптіної о. Гаврило. Побачивши його, Владика сказав жартівливо: – Архангел Гавриїл завжди був провісником. А до вас посланий отець Гавриїл. Ось з ним ви й поїдете до Оптіни. А матері братів Бєляєвих сказав: – Не турбуйтесь, вони побачать там тільки гарне, і це лишиться у них на все життя. Хай поїдуть. Він передав через о. Гавриїла о. Варсонофію, що надсилає цих молодих людей йому під його духовне керівництво. Так почав свій чернечий шлях останній старець Оптиної Пустелі ієромонах Нікон (у світі Микола Бєляєв). Брати спочатку, пробувши в Оптиній весь Великий піст, повернулися додому, оскільки о. Варсонофій наполягав на тому, щоб вони ще перевірили себе у світі, наскільки твердим є їхнє бажання стати ченцями. Протягом наступних восьми місяців вони наїжджали іноді до Пустині, нарешті, 7 грудня 1907 року, на згадку св. Амвросія Медіоланського та день Ангела преподобного Оптинського старця Амвросія, о. Варсонофій після Божественної Літургії сказав братам Бєляєвим: «...Сам старець Амвросій благословляє вас на чернечу дорогу». 9 грудня, у день святкування ікони Богоматері «Несподівана Радість», о. Варсонофій повідомив Миколі та Івану, що їх прийнято до Скита. Ще раз поїхали вони до Москви – вже для остаточного розрахунку зі світом. 22 грудня брати поспішили в обитель, 23-го прибули до Оптіни, а 24-го переселилися з монастирського готелю до Скита – було Навечір'я Різдва Христового. Микола одразу зжився зі скитським духом, повністю віддавшись керівництву о. Варсонофія, який, будучи його наставником, став його старшим другом і сотаїнником. Доля Івана виявилася складнішою, – він згодом неодноразово залишав Скит і Оптіну, жив у Москві, потім повертався, причому о. Варсонофій завжди приймав його із любов'ю. Був Іван («Іванушка», як завжди називав його у своєму щоденнику брат Микола) та на Афоні. Він ніби не знаходив собі місця, мучившись невлаштованістю своєї душі. Був він чоловік тонкий, наділений літературним даром. Вже тут, у Скиті, він почав писати духовні вірші, та був і акафісти. Миколу Бєляєва було призначено спочатку на загальні послухи, потім о. Варсонофій залучив його до письмових справ, на допомогу своєму письменнику послушнику Кирилу Зленку, а потім і до справи книговидання, – у цей час готувалися до друку листи старця Амвросія, і Миколі доручено було складання короткого, стисненого змісту кожного листа книги. Восени наступного року Кирило Зленко було взято у солдати, і листівником замість нього став Микола, майбутній старець Нікон. Батько Варсонофій любив розмовляти з ним, був відвертим при цьому і взагалі ставився до молодого послушника з чисто батьківською ніжністю. Він благословив його вести щоденник і дозволив записувати зміст їхніх розмов. Нерідко у вільні хвилини прогулювався з ним по Скит або в лісі. А головне – невпинно впорядковував його духовне життя, вчив його життя уважному, молитовному, керував його у тій невидимій боротьбі, яку веде кожен інок із темними силами, які прагнуть занапастити його душу. 11 січня 1908 року о. Варсонофій розмовляв із послушниками Миколою та Іваном із восьмої до пів на дванадцяту вечора. Розмова була довгою і навіть у скороченому записі у щоденнику Миколи Бєляєва вона чи не найдовша. Батько Варсонофій, посадивши братів у моліну на диванчик, сам сів у плетене крісло. Брати помітно хвилювалися, чекаючи на розмову важливу. Він і був важливим, – багато відкрив їм Старець із обов'язків та таємниць чернечого життя. Наріжний камінь чернечого житія, – казав він, – є смиренність. Смиренність і послух. Можна придбати різні чесноти, але якщо є гордість – все пропало... Людина з великими чеснотами, але горда подібна до величезного корабля, навантаженого коштовностями, що гине серед моря... На кого дивлюся? Тільки на лагідного і смиренного, що тремтить слів Моїх, – говорить Господь. А чернецтво є велике безмежне море, вичерпати чи переплисти його неможливо. Це незрозуміло людині, яка не вступає на цей шлях. Одна відома мені людина, яка здобула європейську освіту, вступивши до монастиря, пише своєму мирському другу, що він досі нічого не розумів, так дивно глибокий зміст чернецтва. А призначення ченця ще вище. Святий апостол Павло говорить, що в майбутньому житті будуть різні ступені блаженства: «Іна слава сонцю, і слава місяцю, і слава зіркам. Бо зірка від зірки розрізняє в славі» (1Кор.15:41). Цих ступенів мільярди, говорячи з людського розуміння – незліченну кількість, і ченцям належить перша. А схимонахи, звичайно, що живуть гідно свого призначення, будуть у силі Серафимов – ось як велике призначення ченця. Тому ми повинні дякувати Богові, що Він привів нас сюди, в Скит. Ні хвилини не думайте, що ви самі прийшли: «Ніхто не може прийти до Мене, якщо Отець Мій Небесний не привабить його» 23 . Від Бога дана нам свобода, і з вашого боку була лише вільна свобода. Ви тільки не чинили опір, коли Він, узявши вас за руку, повів сюди. Господь рятує нас, не ми рятуємося, але Він, Милосердний, рятує нас за нашого бажання. Отже, дякуйте Богу, ви самі бачите, як багато людей гине у світі, самі подумайте тепер, за що Господь зробив вам таку милість, що привів вас сюди, до монастиря, до нашого затишного, тихого Скита? Так! Тільки за допомогою Божої можна проходити цей тісний, скорботний шлях. Старець уважно глянув у вічі спочатку Іванові, потім Миколі і, опустивши голову, задумався, але ненадовго. Він побачив їхнє майбутнє. І з деяким скорботним відтінком у голосі продовжував своє слово: - Так, тісний шлях ченця, але більше для тих, хто вступає на нього без внутрішнього розташування, - для тих він важкий. А для тих, які стають у низку ченців із чистим бажанням служити Господу Богу в дусі та істині, він легкий. Щоправда, бувають скорботи, але це – хмарки на чистому променистому небі. Батько Варсонофій звернувся до Миколи: – От і ви, Миколо Митрофановичу, як поживете тут, якщо Господь сподобить вас такої милості, років два-три, то й побачите, яке блаженство чернече життя. Тут так швидко йде час... Я запитав одного ченця, який жив у монастирі п'ятдесят років: «Чи довгим здався вам час, прожитий тут?». - Ні, - відповів він, - мені здається, що я тут п'ятдесят днів, а не п'ятдесят років. Ще довго говорив о. Варсонофію, слухати його було добре, бо говорив він із якимось піднесеним почуттям, на кожне його слово відгукувалася душа. До кінця бесіди він наставив нових послушників, щоб нікого не пускали до себе в келію без молитви, щоб самі, входячи до себе, клали чотири поклони з молитвами, щоб, зустрічаючи братів, кланялися першими, щоб починали навикати Ісусовій молитві, щоб читали книги, які він, о. Варсонофію, їм призначить... Згадав свого покійного старця о. Анатолія і як він наставляв його, тоді послушника Павла... «Він почав молитися за нас обох, – закінчує запис Микола, – ми теж молилися. Потім він благословив нас і ми пішли. Великий, святий старець! Прийшовши в келію, я помолився про те, щоб милосердний Господь продовжив дні життя батюшки Варсонофія і нас поставив його на ноги і зміцнив, як про це і помолився і сам Батюшка. Врятуй його, Господи, і помилуй! Я вперше бачу таку людину. Ніколи я не чув таких розмов, як у Батюшки». Іншим разом у розмові з братами Бєляєвими о. Варсонофій, говорячи про «ази» чернечого життя, розгорнув хіба що духовне тлумачення церковнослов'янських букв. – Будь-яка людина, – говорив о. Варсонофій, - починає вчення з абетки, поступово завчуючи букву за буквою. Ось і ви підійшли до першої літери. Перша буква в абетці - "А", слов'янською вимовляється "аз". Що це означає? "Аз" означає "я", тобто вам тепер належить розглянути самого себе, своє власне "я". Придивіться і побачите в собі всі пороки, пристрасті, яких зовсім не передбачали. Ви побачите і гордість – мати всіх пороків, і зневіру, і лінощі, а там, уважно вдивляючись, і осуд, гнів, сріблолюбство, заздрість, злобу... «Як? невже я злий? Ось уже не думав! А злість є. А там, дивишся, встає і велетень – блуд. «Усі вади, всі пристрасті в мені є. Господи! який я грішний!... Але що ж я зневіряюся? Христос закликав не праведних, а грішних на покаяння. Господи! немічний їсти «аз», допоможи! На Тебе вся надія, Господи! Я бачу тепер, що я сам собою нічого не можу!» Тут ви, пізнавши свою неміч, вивчивши першу букву, звертаєтеся по допомогу до Бога – переходьте до другої букви: «Буки». Це давньослов'янське слово, що означає Бог (Бук). Усвідомлюючи свою неміч, ви будете сподіватися на Бога, жити за Божими наказами, тобто за заповідями. Звичайно, падатимете, спотикатиметеся... Але не втрачайте надії на Бога – впали, так не лежите, вставайте швидше і знову в дорогу... Потім йдуть літери «Веди», «Дієслово», «Добро». У міру того, як процвітатимете в богоугодному житті, ви підходитимете до третьої літери: «Веди», тобто почнете знати істину: ваш розум помалу прояснюватиметься. Далі – «дієслово», «добро» – тобто від надлишку серця почнуть говорити ваші вуста... Так от бачите, що не все одразу робиться, а поступово. Біля ікон коливається червоний вогник лампади. Тиша. Наприкінці січня о. Варсонофій захворів. 19-го Микола записав: «Батько дуже слабкий, сьогодні обідню, мені здається, ледве дослужив - по обличчю видно, та й ходив так, що того і диви впаде. На загальний солодкий чай не пішов». 20-го: «Батько хворий, йому трохи стало краще, а то він не міг без допомоги чужих рухатися. Що Бог дасть завтра? Бо мені ні-ні та й нагадаються його слова, що йому жити недовго». 21-го: «Батько все ще хворий, кажуть, йому вдень стало знову гірше. Я ходив у монастир за послухом і бачив, як від Батюшки виходив фельдшер монастирської лікарні». 22 січня келійник покликав Миколу до о. Варсонофію о сьомій годині ранку. – Я вас для того покликав, що я якось зажурився, – сказав Батюшка. – Хотів покликати отця Кукшу, та він ще, мабуть, спить. Я вас і покликав. Це було і несподівано і приємно для Миколи, так що він подумав: «Очевидно, що Батюшка до мене розташований, якщо покликав для такої мети, хоча я цього не стою... Мені здається, Батюшка за своєю добротою помилкової думки, тому і розташований так, або, може, Батюшка, бачачи мою слабкість, хоче підтримати мене. Отець Варсонофій цього разу багато розповідав про себе: про своє життя в Казані, як святитель Варсонофій, чудотворець Казанський, вів його до духовного життя, про старця Анатолія, який приймав його в Скит, про спокуси, які потім були від братів... - Помолимося, - підсумував Старець. «Ми помолилися, – пише Микола. – Батюшка мене благословив. Мене іноді бентежили думки про те, що чернецтво ухилилося від свого ідеалу. Я це висловив. «Так, так, ухилилося; однак дияволові і це не дуже подобається, коли він так повстає проти сучасного чернецтва. Цим чернецтвом тримається весь світ. Коли чернецтво не буде, то настане Страшний суд». Тут Батюшка навів якийсь текст на підтвердження своїх слів, але я забув його». – Мир вам, – сказал о. Варсонофія, відпускаючи Миколи. 30 січня брати Бєляєви прийшли до о. Варсонофію за благословенням одягнутися у послушницький одяг. «Отримавши від нього благословення, – пише Микола, – ми вирушили на могилки до старців. Взявши від них благословення і помолившись, ми пішли в рухольну. Примірявши і з молитвою одягнувши одяг, ми знову пішли по благословення на могилки до старців і до отця Архімандриту (Ксенофонту). Зустріли о. Феодосія та взяли в нього благословення. Потім прийшли до Скита, поклали у воротах по три земні поклони, пішли до Батюшки. Тут нас вітали келійники і ті, що трапилися з братії. Нарешті прийшли до Батюшки, поклали земний уклін перед іконами, потім у ноги до землі вклонилися Батюшці. Батько благословив, поцілував, здається (добре не пам'ятаю), почали молитися. Батюшка молився вголос, і я дещо запам'ятав: «Дякую Тебе, Господи, бо приховав це від премудрих і розумних і відкрив Ти та немовлятам. Дякую Тобі, Господи, що Ти привів сюди цих Миколу та Івана...» Потім помолився про те, щоб Господь сподобив нас проходити цей шлях чернечого життя і досягти мети. Дав нам чотки і сказав: - Ось вам зброя, нещадно бийте їм невидимих ворогів. Насамперед майте страх Божий, без нього ви нічого не досягнете. Тепер вам почнеться нове життя. Хоч ви й жили в Скиті, та все було не те. Тепер усюди розмова йде у бісів: «Були майже наші, тепер прийшли сюди рятуватися, як це можна?» і т. п. Але не бійтеся. Отець Варсонофій спитав братів, що їм казав отець Архімандрит. «Але ми нічого не переговорили з о. Архімандритом: у нього раптово помер келійник о. Іоанн. Це я сказав Батюшці, – пише Микола. – Батюшка перепитав швидко: Що, що? – я повторив. - Так, як вірне передчуття. Який я старець, а все-таки через мене бувають одкровення. У мене вчора був о. Іоанн. Мені, як духовному отцю, все відомо про нього. Останнім часом на нього прямо напав біс і довів його до того, що він вирішив іти у світ. Приходить до мене і каже: «Благословіть йти». Я йому: «Хіба я можу благословити таку справу? Уяви собі, що ти їдеш на пароплаві вночі. На морі буря пароплав летить на всіх парах. І ось ти кажеш мені: «Благословіть кинутися в цю безодню і темряву...» Ось те й тепер. «Та це, Батюшко, не те». – «Так, не те, це ще гірше. Сам поміркуй, з твоїм здоров'ям ти довго не проживеш, що було – то минуло. Залишайся тут». І ось бачите, що сталося. Це завжди так. Демони бачать, що людині недовго жити, ось вони і намагаються її витягнути з монастиря, сподіваючись його там перед смертю занапастити, зіштовхнути в безодню. Одне порушення обітниці вже згубно. Був тут один випадок, що якийсь син мільйонера вступив до Скита. Насамперед жив дуже розгульно. Незабаром йому набридло чернече життя, і він пішов. І яке життя тягне цей нещасний тепер! Ходить у циліндрі і з тростиною Невським проспектом, і більше нічого... Але отець Іван все ж, слава Богу, помер на хресті. Вірую, що врятовано. Ми помолилися про його упокій. Батюшка читав молитви, ми слухали та молилися. – Ну, тепер ідіть на трапезу. Дякуйте Богу, що сподобилися такої милості від Нього. Сьогодні знаменний день – пам'ять Ігнатія Богоносця. Мир вам! 6 лютого Микола прийшов до о. Варсонофію. «Батько благословив мене, – пише він, – і я став на коліна біля дивана, на якому сів Батюшка. - Сумніви, Батюшко, і думки у мене. - Так, сумніви, так само як блудні думки та хули, треба зневажати, не звертати уваги на них. Зневажайте їх, і ворог-диявол не витримає, піде від вас, бо він гордий, не витримає зневаги. А якщо входитимете з ними в розмови, бо блудні помисли, хули і сумніви не ваші, то він закидає вас, завалить, уб'є... Віруюча людина, що любить Бога, не може хулити, а проте помічає в собі дві нитки: любить і хулит. Очевидно, що є ще якась сила, зла, яка нав'язує сумніви, та ще й які! Не звертайте на них уваги. Скільки було щирих віруючих людей, які сильно постраждали через те, що приймали ці сумніви, розглядали їх, міркували. Візьміть наших письменників: Бєлінського – яка різниця в першій і другій половині його життя. Лермонтов теж, Тургенєв і багато інших... Треба зневажати ці сумніви, хули і помисли блудні, тоді вони вам анітрохи не зашкодять, особливо якщо ще відкриватимете їх старцеві наставникові. Але відкривати їх треба не докладно, інакше можна зашкодити собі, і старцеві. Особливо блудні помисли - засипати, закрити швидше цю смердючу яму, не копатися в ній ... Ну, тепер що ж у вас є? Які сумніви, помисли? - Та ось, Батюшко, з братії в одного я бачу те, в іншого інше... - Ну ось, це диявол завжди так. Він іноді нам представляє брата зовсім іншим, не таким, яким він є насправді. Тобі здається, що брат глянув на тебе зло, образливо, а насправді цього зовсім не було. Ось який був тут випадок. Був у нас ієромонах о. Венедикт і ще був чернець о. Арсеній, чернець хорошого життя, який майже не виходив із келії внаслідок хвороби. Раз о. Венедикт йде до себе в келію, а біля ганку о. Анатолія стоїть о. Арсен, і погляд у нього якийсь злий, ворожий, під благословення не підходить... О. Венедикт глянув на нього і пройшов повз з великим подивом. Щойно почав завертати за церкву, як назустріч йому о. Арсен. Обличчя у нього веселе, підходить він під благословення, а о. Венедикт із подивом запитує: «Де ти був?» - "У батька Тимона". - Як? я тебе зараз бачив біля ґанку батюшки Анатолія». - Це тобі привиділося. Сам бачиш, звідки я йду. Тоді о. Венедикт пішов за дозволом цього о. Анатолію. «Ну що тут дивовижного? А ще ти ієромонах, а цього не знаєш? Це був, звичайно, біс в образі о. Арсенія», – сказав о. Анатолію... Ну, ще що? – Та ось, Батюшко, про вас різні думки, особливо коли ви були хворі. Навіть такі думки були, що коли ви помрете, я буду вільний. - Так, так, ось це його перша справа - посіяти в послушнику недовіру до старця, поділити їх. Ось які думки! Це його діло! До кого ж, як не до старця, поселяти недовіру! Тому Авва Дорофей і каже: «Не вір тому, якщо навіть побачиш старця розпусту творить». – Ось ще, Батюшко, думки про те, що коли я піду в солдати, то зайду в гості до того й того... - Так, тому що тоді буде вільніше, а то о. Варсонофій зв'язав мене... Так? – Це він завжди так. Ви тут одягніть броню, лати, потім і йдіть у солдати. У латах там хоч і буде він у вас пускати стріли, вони від вас відскакуватимуть. Авва Дорофей каже: «Ту стрілу, яку в тебе кинув диявол, не тільки не прийми до тями, а візьми і пусти в нього». І йдуть від нас у солдати, служать там два, три чи чотири роки, і повертаються, хоч пом'яті у боротьбі, іноді поранені, але живі, і знову починають у нас жити у Скиті. А що я не подобаюсь дияволові, то це я знаю і не від одного вас – особливо ж звідти, з жіночого ґанку... Це я вам говорю як чаду духовному, до якого я особливо схильний. Прийде там якась жінка, підійде до самого ґанку і йде назад під дією подібних думок, якось: «О. Варсонофій хворий, йому ніколи, мабуть, народу багато, та й знайшла до кого йти» і т. п., а потім виявляється, що це чиста душа... Так і піде, дійде до монастиря, а тут нова думка: «Навіщо пішла?» Подумає, подумає та й вирішить завтра прийти. Наступного дня почне збиратися до мене, а тут думки: Куди? Навіщо? Він приймає...» тощо. Але все-таки наважиться йти. Підходить до ґанку, а її немов силою відштовхує від нього. Нарешті, пересилить себе, піде на ґанок, заходить і бачить народ. «Чи не втекти? Народу багато та одні баби, я сидітиму з ними...» Ну, вистачило мужності залишитися. Сидить вся у вогні і все думає – чи не втекти. Нарешті, виходжу і кажу їй, сам не знаючи чому: «А тепер ходімо до мене». Вона вражена: «Батюшко, ви прозорливий!» Та анітрохи, я нічого й не знав про цю боротьбу, а просто мені сповістилося покликати її, я й покликав. Потім починається сповідь і відкриваються її гріхи, так само як змії, що сидять у воді під камінням. Вони не виповзають звідти, а кусають, хто підійде. Так і вона свої гріхи, що сидять у неї в серцевій глибині, не сповідувала ніколи або через сорому, або страх. Мені звіщається так, що мимоволі я називаю її гріхи, і вона кається в них. «Я була у монастирського духовника о. Сави й не сказала, духу не вистачило, і вам не сказала б, якби ви самі мені не назвали їх». А я зовсім їх не знав, мені просто було одкровення сказати, і я сказав... Ну, що ще? – Гордий я дуже, Батюшка… марнославство… - Та хто ж не гордий? Макарій Великий каже, що кожен, навіть святий, має щось горде. Ось яка глибока в нас ця зараза. Не горді тільки Ангели, вони чисті, та ще й ті, що переходять звідси на небо. Усі мають гордість. Ну, буде... Решту потім, потроху роз'яснюватимемо». Іншим разом Микола запитав: – А що, Батюшко, чи завжди треба перебирати з молитвою чотки? – Обов'язково, – відповів о. Варсонофія. - Завжди майте чотки при собі. За службою в церкві та на правилі вони мають бути в руках. Якщо навіть дивитимуться, бо дивляться, не бентежтесь і перебирайте, творячи молитву Ісусову. За обідньою слухайте те, що співається і читається, а молитву залиште. Ось за всенічною можете в хід пустити чотки, коли не чуєте, що читають... За послухом, звісно, ​​неможливо перебирати. Тоді в умі без чоток має бути завжди молитва. А в келії, коли пишете чи читаєте, чотки мають бути за поясом... Під час розмови можете говорити про себе: «Господи, помилуй». А можна навіть і Ісусову молитву... - Чи не прикладалися ви у мене до частки Животворящего Хреста? Батько Варсонофій дістав срібний ковчежець у вигляді хреста, і ми, пише Микола, поклавши по два поклони земних, приклалися до ковчежця, потім Батюшка розкрив його і я приклався до самої частки. Потім поклали один земний уклін. На другий день масляної 1908 року прийшов Микола до о. Варсонофію на благословення, він узяв його за руку, підвів до диванчика, сів сам, хотів і Микола сісти, але він наказав йому стати біля дивана на коліна: – Інша річ – розмова, тоді можна сидіти, а тепер станьте тут. Провівши йому рукою по грудях і по лобі, спитав: – Як тут? Як тут? Нічого? – Нічого, – відповів Микола. - Звичайно, приходять думки... - Без цього не можна, розум не може бути без думок, як людина не може не дихати. Це його потреба. Але про що думати? Інший уявляє собі блудні картини, насолоджується цим живописом... А ви прийшли сюди шукати Бога. Знайти Бога – мета чернечого життя. Можна й жити в монастирі, та не бути ченцем, нічого не досягти... Ось і митці в галузі поезії, живопису, особливо музики – усі бажають знайти Бога. Та не так шукають. Як шукати Бога? Дотриманням заповідей, особливо смиренністю... А вони не хочуть упокорюватися, хочуть пройти якось провулками, коротше... Знаєте вірш Пушкіна «Пророк»? Там він каже: «У пустелі похмурої я тягнувся». Пустеля – це життя. Він розумів, що життя – пустеля. А тягнувся – це прямо повз усім тілом... Здається, говориться так, що він збагнув «і херувимів гірше прагнення, і гад морських підводний хід». Ангели чисті, вони лише «гірня мудрують». А в нас є і гад морських підводний хід. Ці дві течії йдуть у нас паралельно. Але має намагатися лише «гірня мудрувати». Це не відразу досягається, а тільки хід морських гадів буде все тихіше і може досягти того, що буде тільки одне горнє прагнення, а ті роки пірнуть у прірву і зникнуть. Так, цього можна досягти. Ось я вам і кажу: упокорюйтесь і упокорюйтесь. Допоможи вам Господи! - Батюшку! Сьогодні для нас знаменний день. Минулий рік ми були у вас цієї неділі перед масляною. – Та ось теж про пошук Бога. Ви спитали, навіщо ми приїхали. Я й говорю: «Шукати істини в Бозі». - Так, ось, право, як вийшло... і рівно через рік. - Батюшка, у мене страшна розсіяність під час богослужіння. - Так, ця розсіяність у всіх, навіть у старих. Але все-таки ця ваша неуважність запишеться там (Батюшка вказав на небо). Мир вам! «Батько притиснув мою голову до своїх грудей і поцілував, – пише Микола. – Врятуй його, Господи! Дуже втішає він мене, недостойного його кохання. Вчора майже весь день спав після чаю до самої вечірні. Нічого не прочитав. Батюшка все покриває своєю любов'ю, які гидоти йому про себе не скажеш... Скільки разів Батюшка казав, що треба вставати до служби, навіть до дзвону, кажучи: «Дзвін зображує голос Архангела. Блаженний, його ж обрядить бдяща ... Треба вставати заздалегідь, приготуватися, вмитися, необхідно вмити руки, - обличчя як хочете, головним чином руки треба тримати в чистоті. Як ви, наприклад, за обідню візьмете брудними руками антидор? Незручно. Потім, зовсім приготувавшись, чекати дзвону чи будильника, і зараз же йти. А на обід навіть ідіть до дзвону, як тільки прочитаєте ранкові молитви». Я ж, окаянний, дуже лінуюся вставати і взагалі лінуюся виконувати батюшкині настанови. Скоро Великий піст, Свята Чотиридесятниця, треба виправлятися за батюшкиних молитов і з Божою допомогою». Якось прийшов Микола до о. Варсонофію ввечері, коли той тільки-но відпустив ченця, з яким довго розмовляв і втомився. Інок той "закидав" його питаннями. І все ж таки Батюшка не відправив Миколу без розмови. - Є люди душевні, - сказав Батюшка, - і є люди духовні: різниця між ними величезна, бо, як каже Апостол: «душевна людина не приймає того, що від Духа Божого, тому що вважає це безумством» (1Кор.2:14). Він може пізнати будь-яку людську мудрість, наприклад, філософію, але духовної міркування в ньому немає. - Батюшка, вибачте, мені згадалося: «Слово хрещене гинуть бо юродство є, а нам спасенним сила Божа є» (1Кор.1: 18). – Так, так, для них це юродство, а для нас, що рятуються, сила Божа. Так. Але зауважте, сказано «рятованим», а не «рятованим», і «гинутим», а не «загиблим». Інший і не помітить цієї різниці відразу, а потім раптом помітить за деякий час. Усі ми рятуємося, але невідомо ще, чи врятуємось. Також сказано «гинутим», бо такі можуть звернутися, хоч і стоять на «похилій площині», ковзаючи вниз. - Батюшка, у мене помисли. – Та ось часто приходять такі думки, що, коли я поїду в солдати, я зроблю те й те, наприклад: зайду до того в гості, там напоять мене чаєм з хлібом (адже тут ми п'ємо чай без хліба) тощо. Сьогодні, наприклад, позитивно всю вечірню були такі думки: коли я поїду в солдати, я там захворю і лежатиму в лазареті, буду для хворих читати молитовні правила... або бувають марнославні помисли про постриг в мантію з різними подробицями... - Так, це дуже важливо, що ви сказали про це. Ось Промисл Божий! Господь знав, що вам треба було мені висловити... Ворог все ще водить вас з метою відволікти ваші думки від монастиря, кидає то у вогонь, то у воду. То виманює з монастиря під приводом військової служби, то збиває пихою... Не піддавайтеся. Не входьте в розмову з ним, а відповідайте: Звідки ти знаєш? Чи можеш ти це знати? А на помисли про воєнщину відповідайте: «А може, я помру до того часу». Взагалі – зневажайте його... – Я відповім, Батюшко, але це буде не відчутно. – Нехай буде, а ви таки дайте відповідь. - Тепер я, Батюшко, став більше помічати немочі братії. - Так, це його перша справа - вказувати на недуги братії. Чекайте, ще й на великі немочі вказуватиме. А що у ченців немочі є, це аж ніяк не дивно, ченці – люди... Коли людина приходить до монастиря, то вона не одразу стає безпристрасною, ні, всі її пристрасті та немочі залишаються з нею, тільки у світі вона не боролася, а тут, хоч і перемагається пристрастю, але бореться. Було вже одинадцята година, але Батюшка, спочатку зовсім стомлений, не кінчав розмови. - Ось, - сказав він, - щодня відбувається чудо милосердя Божого на мені, грішному... вже старий, а ось, слава Богу, вистачає сил на день. Коли я захворів, я думав, що вже більше не встану, але підвівся. Відмолили мене. За мене в багатьох місцях молилися. І потім ще продовжив розмову. — Догоряє тепер старість, — сказав він. - Скрізь уже немає старечості, у нас в Оптиній догоряють недогарки... Ворог ні на що так не повстає, як на старече окормлення. Їм руйнуються його сіті. Скрізь він намагається його погасити... Є ченці, які справно живуть, але про одкровення помислів, про старечість вони нічого не знають... Ісусову молитву тепер рідко хто творить, а що за чернецтво без Ісусової молитви? За Катерини Другий ворог спорудив гоніння на старечість – вона прямо закривала монастирі... Старці з учнями бігли хто куди, а багато хто на Афон. Один із них – Паїсій Величковський – був на Афоні, потім у Молдавії... А потім учні його знову насадили старість у нас, коли дозволено було їм повернутися до Росії. Процвіло тоді старість... Батько Варсонофій розповідав з великими подробицями, але, за нестачею часу і взагалі за складністю передати його промову, Микола всього записати не міг. Після старчості Батюшка торкнувся французької революції (а була вже ніч і він ніби забув про відпочинок): – Ворог спорудив цю французьку революцію, маючи на увазі не лише Францію, а головним чином православну Росію... «Пригадую, – пише Микола, – що Батюшка говорив про Вольтера, Дідро та ін, які поширювали тоді свої вчення. Ці вчення проникли й у Росію. Відомо, що імператриця Катерина була у листуванні із Заходом, захоплюючись цими вченнями, і під впливом їхнього початку утиски монастирів і гоніння на старечість. Здається, так». Поряд із духовним і важливим – милі дрібниці, але, можливо, і не зовсім неважливі: «Я прийшов до Батюшки просити дозволу сходити в лазню, – записав Микола. - Він дав мені дві маленькі уламочки цукерки для мене та Іванушки. "У нас тут все по-дитячому", - сказав Батюшка. Я посміхнувся і із задоволенням прийняв. І сам Батюшка теж усміхнувся, і яка мила, добра, дитяча була усмішка! Врятуй його, Господи! Розмови о. Варсонофія з майбутнім старцем Никоном, а поки що послушником Миколою Бєляєвим, відбувалися часто, іноді короткі, але нерідко і щедрі, розлогі, Батюшка ніби відчував, яку душу послав Господь йому на духовне виховання... Великим постом 1908 ці бесіди були якось особливо. – Бачить Господь, що всіх люблю, що всіх хотів би укласти у своєму серці, – сказав одного разу о. Варсонофія. - Але що поробиш, не хочуть деякі, не йдуть... Та я їх і не звинувачую. Уся ця справа диявола... Ви що тепер читаєте? - Та ось, Батюшко, скінчив Авву Дорофія, благословіть почати Петра Дамаскіна. - Добре, починайте. У книзі є незрозумілі, таємничі місця. Там побачите, як святі починають пізнавати зміст видимої природи. Їм справи немає до видимого механізму речей, а їхній зміст вони розуміють. Подібно до того, як ми користуємося годинником і нам ніякої справи немає до влаштування механізму та хімічного складу їх... Або ось ми їмо яблуко, відчуваємо приємний смак і не дбаємо про те, який у нього хімічний склад. Здавалося, що Батюшка без жодного плану говорить то про одне, то про інше, як без зв'язку, але послушник Микола, майбутній старець, відчував, що не випадкові дієслова о. Варсонофія, що видиме змішання тим, випадків, повчань насправді є стрункість, але прихована. Від Духа Святого говорив він, що спаде на думку, і все йшло на користь учнів його. Ось низка уривків з його слів до послушника Миколи в порядку їх занесення до щоденника. «Все змінилося. Шлюбу не визнають, всюди розпуста. Я, як духовний отець, багато пізнаю на сповіді; звичайно, казати цього я не можу, у мене на губах двадцять п'ять замків. Жахи відкривають мені. І самі кажуть, що не знали, що робили. Наприклад, 1905 року йшли на барикади, думаючи, що йдуть за праву справу, як їм сказали. Так, вони хотіли зробити те саме, що зробили у Франції... Скрізь підготовляли, і в Москві, і в Петербурзі, щоб заснувати новий уряд тимчасовий і змусити всіх присягати, як і було у Франції. Тоді тих, хто не зрікався старого уряду і Христа, стратили на площі і винайшли гільйотину для швидшого страти... Потім випустили всіх арештантів, тобто надали повну свободу всякому беззаконню. Потім осквернили храм. Внесли до собору на розкішному троні паризьку красуню і голу посадили на престол. Потім, поглумивши святиню, знову посадили її на трон, накинули на неї одяг і на руках понесли по всіх вулицях міста, змушуючи всіх кланятися їй. Ось те саме їм хотілося влаштувати і в Росії. І вже майже все було готове, але Господь не попустив». «Тепер усюди ненавидять християнство. Воно є для них ярмо, що заважає їм жити вільно, вільно творити гріх. Ще Гете один раз висловився про християнство так: «Тільки дві речі ненавиджу я: клопів та християнство!» – дивіться, яка глузування, яке блюзнірство... коли він помирав, він закричав: «Світло більше! Світлану більше!» – страшні слова, отже, на нього вже насувалася пекельна темрява. Ось так і тепер ненавидять християнство і після смерті йдуть на дно пекло. А тут, у тиші, рятуються, як отець Феодул. У нього обличчя було завжди таке, як у Євангелії сказано про Ісуса Христа, що «обличчя Його, що приходить до Єрусалиму» (Лк.9:53), – таке воскове... Він уже не думав ні про що мирське... Цей вираз я помічав ще у художників. Наприклад, на одному вечорі Майков і Полонський читали свої твори, і у Майкова воно мало було помітно, трохи майнуло під час його сильної наснаги... Але вся повнота належить, звичайно, ченцям...» «Бога пізнавати можуть люди у міру того, як удосконалюються на землі, але головним чином у майбутньому житті. На небі безтілесні блаженні духи весь час удосконалюються, нижчі наслідують вищу. Найвищі – Серафими, але й вони не бачать Бога таким, яким Він є, хоча кожну мить з величезною швидкістю йде їхнє вдосконалення, – вони наслідують Бога, наскільки їм можливо. Серафимам же наслідують Херувими, і так далі, і, нарешті, людина наслідує Ангелів. Так, наслідуючи один одного, всі прагнуть до досконалості, пізнаючи Бога, але ніколи пізнати Його до кінця вони не будуть в змозі, бо Господь Бог є Істота Безмежна, а всі інші істоти, як створені Богом, обмежені. Була одна спроба не тільки зрівнятися з Богом, але навіть стати вище Його, і закінчилася тим, що цей серафим став найнижчим і набув відразу всіх негативних якостей за свою гордість і зухвалість. І ось чим більше тут живеш, тим більше і більше запевняєшся, що Господь дивиться тільки на лагідного і смиренного. І тому так ненавидить гордість, що це сатанинська риса. Якщо Господь захоче вам, наприклад, що-небудь сповістити, то Він Свою волю сповіщає Серафимам, вони Херувімам і так далі, і вже Ангел-охоронець сповіщає вам. Так, наприклад, Ангел-охоронець сказав вам, щоб ви їхали до Оптіни і залишилися там, а на те, звичайно, була Божа воля». «Ось повідомляють, що в одному монастирі, Катерининській пустелі (неподалік Москви), о 10 годині ранку вбили ігумена та його келійника і благополучно пішли. Та зараз їм, мабуть, ще нагороду дали б за спритність. Тепер якось особливо почали нападати на монастирі. Але треба чекати жахів... Тепер намагаються знищити страту... Одна черниця бачила сон. Їй з'явилася Божа Матір і сказала, що має чекати жахів... Вона передбачала російську революцію, що й справдилося». «(Батько стояв перед незавішеним вікном біля ікон; він вказав на місяць.) Дивіться, яка картина... це залишилося нам на втіху. Недарма сказав пророк Давид: «Звеселив мене в творінні Твоїм» (Пс.91:5)... «Звеселив мене», – говорить він, хоча це тільки натяк на ту дивну, недомислливу красу, яка була створена спочатку. Ми не знаємо, який тоді був місяць, яке сонце, яке світло... Все це змінилося після падіння. Змінився і видимий і невидимий світ. Ангели не втратили свого первісного стану, не змінилися, хіба що зміцніли в боротьбі... Диявол після свого падіння ще міг з'являтися на небі серед блаженних духів, але, крім пронирства та наклепу, він нічого не міг робити. Господь все ще терпів, навіть було можливе навернення його. Але коли диявол погубив Адама та Єву, тоді Господь сильно розгнівався на нього. І все-таки і тоді диявол міг з'являтися на небо. Ось уже справді незбагненна доброта і довготерпіння Боже! А коли Христа розіп'яли на Хресті, тоді вже кінець. «Це бачиш сатану, як блискавку, що спала з неба» (Лк.10:18)...» – сказав Господь». «У батюшки Амвросія запитали, що таке чернецтво? "Блаженство", - відповів він. І справді, це таке блаженство, більше якого неможливо уявити, але чернецтво не так легко, як дехто думає, але й не так важко і безрадісно, ​​як кажуть інші». «Весь світ перебуває ніби під впливом якоїсь сили, яка опановує розум, волю, всі душевні сили людини. Одна пані розповіла, що був у неї син. Був він релігійний, цнотливий... Зійшовся з товаришами і став невіруючим, розпусним, наче хтось оволодів ним і змушує його все це робити. Очевидно, що це стороння сила, сила зла. Джерело її – диявол, а люди є лише знаряддям. Це антихрист іде у світ... Щось похмуре, жахливе приходить у світ... Людина залишається ніби навіть беззахисною, настільки її опановує ця зла сила, і вона не усвідомлює, що робить... Навіть вселяється самогубство... Чому це відбувається? Тому що не беруть до рук зброю – не мають при собі імені Ісуса та хресного знамення. Ніхто не погодиться створити молитву Ісусову та хресне знамення: це, мовляв, такі археологічні давнини, що віджили свій вік». «Жінка без віри жити не може. Або вона після тимчасового зневіри знову повертається до віри в Бога, або починає швидко розкладатися. Інша річ чоловік: він може жити без віри. Скам'яніє зовсім, стане соляним стовпом, таким задубілим і живе. А жінка так не може. «Є якийсь таємничий зв'язок у народу із Царем. Який моральності Цар, такий і народ. В особі народу карається Господом Цар, а в особі Царя народ». «Обличчя людей святого благочестивого життя мають на собі відбиток цієї святості – вони мають ту особливість, що при погляді на них вони якось вражають і справляють сильне враження. І навіть після тривалого часу не забуваються. Таких людей бачив. Так, одного разу я подумав: чи не бачення я бачу, бо було щось неземне...» «Всі несуть свій хрест, і ви несете свій... Несіння хреста необхідне для спасіння кожному християнину, а не тільки ченцю. Так, всі несуть хрест і несли, і Господь, що влюдився, ніс Хрест, і Його Хрест був найважчий, як хрести всіх людей. І зауважте: Бог несе Хрест, а людина Йому допомагає (Симон Киринейський) тим, що бере від Нього Хрест і сам несе його. Отже, і ми, несучи свої хрести, допомагаємо Господу в несенні Хреста, тобто готуємося бути Його слугами на небесах в особі безтілесних духів... Яке високе призначення! «Розум є сила саморухлива, але від нас залежить, що дати їй. Подібно до того, як жорнів крутиться і від людини залежить, що під нього підсипати: пшениці, жита або якоїсь отруйної трави, або насіння. І борошно вийде або відмінна, або отруйна, відповідно до того, що підкладено. Отож і розум, він усе переробить, але треба давати йому лише добре». «Ми надто абстрактно думаємо про пекельні муки, внаслідок чого і забуваємо про них. У світі зовсім забули про них. Диявол усім там навів, що ні його самого, ні пекельних мук не існує. А святі отці вчать, що заручення геєнні, як і блаженству, починається ще землі, тобто грішники ще землі починають відчувати пекельні муки, а праведники блаженство... лише з тією різницею, що у майбутньому віці й те й інше буде незрівнянно сильніше». «Ось зараз ми розмовляємо, але ні я, ні ви не знаємо, навіщо і чому. Але я впевнено говорю: отже, так треба. Кажуть, що всі події нашого життя відкриються нам у час нашої смерті, і ми тоді все зрозуміємо. Перед нами все наше життя з'явиться наче написане в книзі». «Запитують: як легше врятуватися? Один тільки упокорюється, а не працює, а інший тільки працює цілий день на всіх послухах, а не упокорюється, – з таким питанням звернулися до преподобного Варсануфія Великого, а він відповів (я, звичайно, говорю приблизно до його слів): «Чадо, не так ти ставиш питання. Що сказано у псалмі? «Виглядай смирення моє, і працю мою, і залиши всі гріхи моя» (Пс.24:18) ... Звідси ясно, що істинне смирення ніколи не буває без праці, а справжня праця ніколи не буває без смирення. Одне має бути необхідно супроводжуване іншим, інакше ми не отримуватимемо ніякої користі. А якщо будемо і трудитися, і упокорюватися, як сказано в псалмі: «Виглядай смирення моє, і працю мою», – то отримаємо нагороду, залишення гріхів, як сказано: «і залиши всі гріхи моя»... Тому необхідно вправлятися і в тому, і в іншому». «Я довго не міг зрозуміти, що таке поєднання розуму із серцем. По суті кажучи, це означає з'єднання всіх сил душі воєдино, для спрямування їх усіх до Бога, що неможливо при їх роз'єднаності. Цей закон єднання я вбачаю не тільки у випадку з молитвою Ісусовою, а скрізь. Наприклад, коли на війні з ворогом не буде у нас згуртованої сили, то ворог, нападаючи то на один загін, то на інший, незабаром переможе всю армію, знищуючи один загін за іншим. Подібно до цього й сонце, світячи на землю, не може нічого запалити, бо промені його розсипаються по всій поверхні землі і, зокрема, якогось місця. Але якщо ми візьмемо скло і цим склом зосередимо всі промені в одній точці, то підкладені туди дерево, папір або ще щось спалахнуть. Те саме можна сказати про музику. Яку красу має нота чи звук, взяті окремо? чи безладно? Можна сказати, жодної. Але ці самі звуки у творах геніальних художників-поетів сприймають велику силу і красу». «Одна думка завжди постає переді мною: як врятувати мені свою душу? Немає в мені нічого доброго... отримую листи подяки, та й особисто отримую подяки. Але я тут ні до чого. Це діє через мене благодать Божа за вірою їхньою, а я особисто ні до чого... І думаю я: чи не про це сказано в Євангелії: «Говоритимуть Господеві: Господи! Чи не Твоїм ім'ям багато чудес і сил сотворихом? - І відповів їм Господь: Відійдіть від Мене, не в'ем вас! (Мф.7: 22-23). Тільки тут, на цьому місці, я пізнав усе своє падіння і гріховність; ну нічого, нічого немає доброго. Щоправда, подяка Богові, особливо великих гріхів немає, але так щодня... Перш за все я думав, що щось маю, а тепер нічого. Це я говорю і усвідомлюю себе саме таким. Це не одні слова. І дякую Господу, що хоч ця свідомість своєї гріховності є. І сподіваюся, що Господь по милосерді Своєму врятує мене: «Не принижить серця смиренного й скорботного» (Пс.50:18)... Втішаюся я ще словами отця Анатолія, великого старця: «Нічого не має грішний Анатолій, хіба хто хто зітхне про нього до Бога?» І я щиро всіх прошу помолитися за мене... Я порівнюю себе з моїми попередниками, старцями батюшкою Макарієм, Амвросієм, Анатолієм і бачу всю свою нікчемність». «Ми пізнаємо силу посту та його значення хоча б з того, що він якось особливо ненависний до ворога. Приходять до мене на пораду і на сповідь, між іншим – раджу дотримуватися святих постів. З усім погоджуються, а як справа торкнеться посту: не хочу, не можу та інше. Ворог збуджує – не хочеться йому, щоб дотримувалися святих постів». «Ви знаєте, яка у диявола тактика?.. Він, знаючи, що якась людина має гріх більш менш важкий, намагається, щоб людина в ньому не покаялася. З цією метою він усіляко намагається применшити ступінь тяжкості гріха, вселяючи такі думки: "Це не важливо... Бог тобі це простить" тощо. І навіть намагається, щоб людина забула про цей гріх. Але коли цій людині вдається якось сповідувати духовнику на сповіді гріх, то диявол усіляко збільшує тяжкість гріха, вселяючи, що цей гріх настільки великий, що Бог ніколи його не простить. І намагається привести людину в зневіру та розпач. Бачите, як хитрий ворог». «Приходить до мене якось мирська людина і звертається до мене з таким запитанням: «Як проходити Божий шлях? Як йому навчитися? Скажіть мені це у небагатьох словах». Я навіть дещо задумався: що йому сказати? А потім і кажу: Ви читали Псалтир? - Читав. - «Ну так от там сказано: «Господь навчить лагідні шляхом Своїм» (Пс.24: 9). Значить, перш за все, треба знати, що вчить дорогам Господнім Сам Господь, але вчить не всіх, а тільки тих, хто лагідний, хто упокорюється. Так ось і ви упокорюйтесь, будьте лагідними, і Господь вас не залишить, і Сам навчить, як проходити шлях Господній і в чому він полягає». - "Врятуй, Господи, Батюшко, ви мені все роз'яснили", - сказав він мені тоді і пішов. «Перший від Господа дар молитви – увага, тобто коли розум може триматися в словах молитви, не розважаючись помислами. Але за такої уважної, нерозважальної молитви серце ще мовчить. У цьому й річ, що в нас почуття та думки роз'єднані, немає в них згоди. Таким чином, перша молитва, перший дар є нерозважною молитвою. Друга молитва, другий дар – це внутрішня молитва, коли вже розум і серце з'єднані, тобто коли думки та почуття у злагоді спрямовані до Бога. Досі всяка сутичка з пристрастю закінчувалася перемогою пристрасті над людиною, а з тих пір, коли моляться ум і серце разом, тобто почуття і думки в Богові, пристрасті вже переможені. Переможені, але не знищені, якщо можуть ожити при недбальстві, – тут пристрасті подібні до небіжчиків, що лежать у трунах, і молитовник, тільки пристрасть заворушиться, б'є її і перемагає. Третій дар є духовна молитва. Про цю молитву нічого не можу сказати. Тут у людині немає вже нічого земного, правда, людина ще живе на землі, по землі ходить, сидить, п'є, їсть, а розумом, думками вона вся в Богу, на небесах. Деяким відкривалися навіть служіння ангельських чинів. Ця молитва – молитва видіння. Ті, хто досяг цієї молитви, бачать духовні предмети, наприклад – стан душі людини так, як ми бачимо чуттєві предмети... Вони дивляться вже очима духу... Чи постійно вони перебувають у стані бачення чи часом – не знаю. Вони не говорять про те, що бачать, рідко відкривають іншим свої видіння. Часто ми читаємо, що такий святий бачив бачення і йому було заборонено відкривати те, що він бачив. Єпископ Ігнатій Брянчанінов намагався щось написати про цю молитву. Не знаю, чи мав він її, але внутрішню безсумнівно мав... Молитися про дарування уважної молитви можна, але молитися за дарування високих молитовних станів, я вважаю, погрішно. Це треба повністю надати Богові». «У Євангельській притчі про таланти сказано, що один раб закопав свій талант, який він дав йому від Бога в землю. Дехто розуміє слова «закопав у землю» буквально, як є. Власне це означає, що він його витратив на земне. Весь свій талант, даний Богом, людина вжив виключно на придбання земного, суєтного, тлінного, нічого для життя майбутнього, вічного він не придбав. Так, наприклад, професори, вчені (я не говорю вже про тих людей, які прямо розбещують своїм вченням і себе та інших), якщо вони тільки й обмежилися науковими знаннями, нічого не роблячи корисного для душі своєї, то, звичайно, вони закопали свій талант у землю. А ви, залишивши весь цей тлін, пішли у святу обитель, отже, не закопали свій талант». «Була людина багата, раптом стала жебраком. Це важко, але можна виправити. Був здоровий, став хворим – і це можна виправити, бо з ним і з хворим є Христос. А втратиш віру – велике нещастя. Воно тим жахливо, що немає у людини жодної опори». А ось кілька коротких розмов. Варсонофія із послушником Миколою. Виникали вони часто між справою, на ходу, але завжди в них було щось духовно-значне, тому що Старець не міг говорити про дрібниці і розум його постійно знаходився на шляхах порятунку духовного, і це незважаючи на те, що він повинен був піклуватися про цеглу, огірки, мочали і т. п. як скитоначальник. «Один раз, коли я каявся Батюшці, що проспав зайвої години або біля цього, Батюшка сказав: - Це вас боре диявол. Він усіх боре. Борол він і преподобного Серафима Саровського, і преподобного Єфрема Сиріна, який склав усім відому молитву: «Господи і Владико живота мого...» Дивіться, що він поставив на першому місці: «Дух ледарства», і як наслідок ледарства: «смутку не дай мені», говорить він. Це – лютий біс. На вас він нападає сном, а на інших уже наяву – зневірою, тугою... Як може, так і нападає. Адже ви не можете сказати, що ви перебуваєте в ледарстві. – Так, Батюшко, майже немає хвилини вільної. – Ну, ось він на вас і нападає сном». – Це добре! Поки є жебраки, дякувати Богові, все добре, і жертвують на обитель, а коли немає жебраків, і пожертв немає». - Батюшка, як же, власне, треба докоряти себе? - Як докоряти? Дуже просто: совість одразу заговорить, одразу викриватиме, а вам залишається тільки погодитися, що погано робили, смиренно звернутися до Бога з молитвою про прощення... - Так, Батюшко, спочатку стане ніби неприємно, докориш себе, викривиш, а через короткий час забудеш про це, наче й не було нічого. - Хоч хвилину, хоч півхвилини, а треба обов'язково докорити себе так. Наша справа - докорити себе хоча б на короткий час, а решту надамо Богові. Добре, якщо ми себе і недовго докоряємо. І в одного цей стан триває більше, в іншого менший. А були святі отці, у яких все життя було суцільне самодокорення, пряма риса без жодних перерв... Коли ми докоряємо себе, ми виконуємося сили, стаємо сильнішими духовно, а чому це так, ми не знаємо. Але це є закон духовного життя». - Я вам, брат Микола, не раз уже говорив і ще скажу: приходить мені думка все кинути і піти в якусь келію. Страшно стає жити, брате Миколо, страшно. Тільки боюся сам піти, а порадитися нема з ким. Якби був живий о. Варнава, то поїхав би до нього, але його вже немає. А сам боюся; боюся як вартовий піти з годинника – розстріляють... У такому становищі починаєш розуміти слова св. пророка Давида: «Врятуй мене, Господи!»... Якщо взяти тільки цю частину фрази, то само собою зрозуміло, що ніхто не хоче смерті і не каже: «Загуби мене, Господи». Але він додає далі: «яке збідніє преподобний» (Пс.11:2). Нема до кого звернутися, Господи, – спаси мене! Тільки тепер мені стає зрозумілим, чому бігли святі отці від світу, саме бігли... а хотілося б і мені втекти в пустелю... - Батюшку, та як одному бігти? Одному не можна... - Ні-ні! одному не можна, самому, а можна одному з Богом! Ось, наприклад, єпископ Феофан неодноразово намагався кинути все і піти в затвор, але не було на те волі Божої. Прямо ніби у відповідь на своє бажання він був переміщений на єпископську кафедру до Володимира. І тільки вже через кілька років пішов у свою милу Вишу... Так... колись ми з вами, Миколо Митрофановичу, будемо на «Вище»? Чи рано, чи пізно, а треба...» - Батюшка, я ось помічав, що читання книг безбожних і взагалі не згодних з моїм світоглядом хоч і не зраджує моїх поглядів, але все-таки після цих книг залишається якийсь осад. – Так, – відповів Батюшка, – святі отці та наші старці радили читати книги свого напряму та читанням ще більше зміцнювати та розвивати своє переконання». – Ви пам'ятаєте, яке сьогодні читалося Євангеліє? – Вибачте, Батюшко, забув. – Там говорилося, що євреї, розлютившись на Господа, звели Його на гору, «нехай биша Його повалили, Він же пройшов серед них, ідучи» (Лк.4:29–30). Що це означає? Стосовно Господа Ісуса сенс ясний, тобто що юдеї до того розлютилися на Нього, що хотіли Його скинути з гори, але Він, пройшовши серед них неушкоджено, пішов далі Своїм шляхом. А стосовно нас це має інший сенс, а саме: розлючені євреї позначають пристрасні помисли, які намагаються вкинути нас у прірву. Але наш розум проходить крізь них неушкоджено і, пройшовши, залишає їх позаду себе і йде все вперед і вперед, наближаючись до Гірського Єрусалиму – Царства Небесного. Зауважте, не тільки проходить крізь них, а йде далі». - Микола Митрофанович! – Я скажу вам, що пекло справді існує». - Ви сказали, що це така відомість, а вона не така... – Ні, я цього не казав. - Так ви сказали, що вона така. - Ні, і цього я не казав. – А ви скажіть: «Вибачте, Батюшко», – це буде по-черево. – Самовиправдання не чернеча справа, мені свого часу і великий старець батюшка Анатолій казав: «Ніколи не виправдовуйся». – А якщо я, Батюшко, правий? – Все одно, правий чи неправий, промовчи, коли викривають, а потім скажи: «Пробач, винен». – Ну добре, а якщо скажуть, що вбив людину, то й тоді не виправдовуватись? - Так, промовчи і скажи: пробач. Якщо не вбивав нікого насправді, то, можливо, вбив когось словом. Тому не виправдуйся, усвідомлюючи себе грішним і у всьому винним. І за те, що ти так скажеш, Господь тобі згодом відкриє, що ти справді був винен». - Якого сьогодні святого пам'ять? Преподобного сповідника Максима? – Чи звернули ви увагу на кондак цього святого? – Дайте сюди Псалтир 25 . Читайте. – «Світло трисіяне, що вселилося в душу твою, посуд обраний показа тя, всеблаженніє...» Тут говориться про молитву Ісусову... Читайте далі. – «Яка Божественна кінцем, незручних розуміння ти розповідай, блаженні, і Трійцю всім, Максиме, проповідуй ясно, Пресущу, Безначальну». – Ну от тепер зрозуміло, чому батюшка Амвросій завжди під подушкою мав творіння святого Максима Сповідника. Його творіння дуже глибокі та таємничі». Слова преподобного Силуана Афонського «тримай ум свій у пеклі і не впадай у відчай», що позначають найвищий духовний ступінь тієї людини, яка може здійснити їх на ділі (як сам преподобний Силуан), цілком придатні до о. Варсонофію. Щоденник о. Никона хоч і не відбиває всього внутрішнього стану Старця, наставника його, але на багатьох сторінках проривається той смиренний страх пекельного полум'я, який з часом зростав у душі о. Варсонофія. Ось ці багряні сплески вогню, відзначені о. Ніконом у 1908–1910 роках. «Я ночував в одній кімнаті з Батюшкою, – пише о. Нікон. – Зазвичай я вночі не прокидаюся… я прокинувся серед ночі і побачив, що Батюшка навіщось підвівся з дивана, на якому він з вечора ліг, і стояв, не одягаючись. Дивитися, що робить Батюшка, я вважав незручним, тому повернувся до стіни і швидко заснув. (На другий день) він мені сказав: «Який страшний сон бачив я вчора тієї ночі, коли ми разом з вами ночували... я навіть підвівся і помолився». Я сказав Батюшці, що помітив, як він прокинувся серед ночі, тоді Батюшка розповів мені цей сон і додав: «Так, тепер я знаю, як ворогу ненависний наш Скит...» Цей сон я записувати не буду, бо Батюшка, розповівши його, вважав за потрібне попередити мене, що про це я не повинен говорити. Це був сон про пекло, і не єдиний...» «У нас йшла розмова про якісь справи, про листи... Раптом Батюшка перериває розмову такими словами: «Надто він мене забиває снами...» Я зрозумів, про що Батюшка сказав, тобто що у Батюшки бувають страшні сни від диявола. «Можна у зневіру, відчай прийти від таких снів, – продовжував Батюшка, – я тільки одним і втішаю себе, – словами єпископа Ігнатія. Він каже, що спочатку диявол нападає снами, а потім уже і наяву починає з'являтися. Ну, я думаю, цього Господь мені не допустить: де мені це понести. Бачити такі жахи наяву... Боже, Боже!...» Снов цих мені Батюшка не розповідав, але не раз говорив про них. І навіть казав, що ці сни іноді зображують пекельні муки». «Вчора ввечері я залишився у Батюшки до півгодини першої ночі. Поки Батюшка слухав вечірні молитви, я пішов у молену справляти п'ятисотницю, але раптом мене Батюшка швидко покликав до себе і сказав так: «Пекельні муки безсумнівно існують, і ці муки будуть речові. Душі і праведників та грішників мають навіть одяг. Наприклад, адже святителі були у святительському одязі. Там, можливо, будуть міста і т. п. Усі бачать пекельні муки в умовах земного існування, тільки буде не це грубе місце, а тонше, наче газоподібне... Але все це буде до Страшного суду, а що буде після нього, того ніхто не знає, навіть Ангели. Це – таємниця...» Батюшка говорив щось про дзеркало, пояснюючи подобою його пекельні муки, говорив і про відображення у дзеркалі, але я не зовсім зрозумів це». «Коли Батюшка лягав відпочивати, він мені сказав: «Так, все, про що вчить Свята Церква, – істина, і потойбічні муки існують...» «Батько сидів на дивані, а я навпроти нього біля вікна. І Батюшка так казав: «Я, звичайно, нікому не кажу і не показую виду, але жах пекельних мук завжди стоїть у моєму розумі. Але я користуюся ним для смирення. А як це почуття жаху упокорює!...» – і далі вся розмова була про пекельні муки, які не визнають сучасними науковцями. «Устаньте, помолимося, нехай Господь нас визволить від пекельних мук». «Пам'ятаю, якось Батюшка сказав мені, що Страшний суд, згідно з вченням святих отців, буде опівночі, раптово знайде на всю годину, що живе на землі. І треба постійно готуватися до нього, щоб не застав нас неготовими. «Не приховую від вас того, що було зі мною сьогодні вночі, – сказав Батюшка. - Прокинувся я, і раптом мене вражає думка: зараз буде Страшний суд! Такої яскравої та живої вистави у мене ніколи не було. Я встав, всі заперечення щодо ознак тощо відійшли убік: все це було вже, тільки ми не помітили (як дійсно ніхто з тих, хто живе недбайливо і не помітить їх). Господи, помилуй! «Батюшка дуже часто говорить про пекельні муки, бо бачить їх майже кожну або щоночі уві сні. Так і сьогодні Батюшка мені казав, що бачив жахливий сон». «Сьогодні вранці Батюшка взяв Біблію, розкрив Третю книгу Ездри і, вказуючи на місце, позначене синім олівцем, сказав мені: «Читайте». Я прочитав: «Бо вік втратив свою юність, і часи наближаються до старості, оскільки вік поділений на дванадцять частин, і дев'ять частин його та половина десятої частини вже минули, і залишається те, що після половини десятої частини» (3Ездр.14:10–12). І Батюшка закрив Біблію... Потім Батюшка сів на диван і почав говорити: «Взагалі, ця книга таємнича. Багато хто робив обчислення, і в більшості кінець падає на наш час, тобто на двадцяте століття. І справді, багато є ознак. Ми вже підемо, ну а ви будете учасником і сучасником всіх цих жахів. До жахливих часів ви доживете. А хто може ручатися? Можливо, і я живий...» Потім Батюшка говорив про євреїв, про Китай і про те, що всі йдуть проти Росії, вірніше сказати, проти Церкви Христової, бо російський народ – богоносець, у ньому зберігається справжня віра Христова». «Вчора Батюшка говорив мені таке: «В Апокаліпсисі сказано: «Блаженний той, хто читає словеса книги ця» (Об'явл.1:3)... Раз це написано, значить, це дійсно так, бо слова Писання – слова Духа Святого. Але в чому полягає це блаженство? Тим більше, що ми нічого не розуміємо з нього, можуть заперечити на це. Може, втіха внутрішня від читання Божественних слів? Можна думати й так: те, що тепер для нас незрозуміло, буде зрозумілим тоді, коли настане той час, який там описано. Ось і поміркуйте: хто тепер читає Апокаліпсис? Майже виключно в монастирях та в Духовних Академіях та семінаріях, за потребою, бо студентам треба писати твори та складати іспити. А так, у світі рідко хто читає. А звідси й ясно, що той, хто читатиме Апокаліпсис перед кінцем світу, буде справді блаженним, бо розумітиме те, що відбувається, а розуміючи, й готуватиме себе. Читаючи, він бачитиме у подіях, описаних в Апокаліпсисі, ті чи інші сучасні йому події». Так розмовляли два ченці – старець та послушник. Міцно було єднання їхніх душ. Микола постійно відчував батюшкину любов до себе, але не міг не помітити, що й Батюшці потрібне тепло спорідненої душі. Після однієї розмови Микола записав: «Коли Батюшка це говорив, я стояв збоку його, у дверях, біля дивана, на якому Батюшка сидів під портретами старців. Добре я пам'ятаю цю картину: в келії напівтемрява, горить тільки лампада перед образом Божої Матері, висвітлюючи Її Божественне Обличчя; кругом тиша, тільки чутно, як цокає маятник годинника, а Батюшка з відкритою головою, весь білий, сидить і вимовляє свої глибоко-вдумливі й осмислені слова, можливо – пророчі, а я стою біля цього великого старця, мовчу і дивлюся на дорогого мені Батюшку». «Келейна батюшки життя відрізняється простотою, – пише Микола, – так само він простий і в поводженні з братією». – Простота була за часів першого чернецтва у поводженні авви з учнями, – говорив о. Варсонофія. – Авва був батьком, а не паном чи начальником, до якого не можна підійти. Ця ж простота була і за наших старців у нашому Скиту. Потім після батюшки о. Амвросія, о. Анатолія ця простота почала зникати. Тепер мені навіть кажуть, що я надто просто звертаюсь. А я інакше якось не можу. Якщо ж деякі зловживають моєю простотою, то я не винний. Не можу ж я через деякі стати холодними офіційними відносинами до всіх. Ви як про це думаєте? – Я, Батюшко, згоден із вами цілком. Ця розмова відбувалася влітку у старому нашому корпусі. Був вечір. У Батюшки видався вільний час, і ми з ним ходили по Скиту... Цей самий вечір може бути доказом батюшкиної простоти: ми гуляли як батько з сином, розмова була найпростіша, щира, що на умі, то й мовою. Ні найменшої натягнутості не було між нами, але Батюшка не втрачав своєї старечої гідності, а я своєї поваги та поваги до нього. Незважаючи на всю простоту стосунків, я таки був учень, а Батюшка – старець». Однією з постійних тем їхніх розмов була Ісусова молитва. Отець Варсонофій був робителем цієї молитви, намагався прочитати все, що про неї написано в аскетичних творах святих отців, мав і чимало власних спостережень, якими і ділився зі своїм учнем, якого намагався долучити до цього рятівного чернечого діяння, – і не без успіху. Ось кілька виписок із щоденника Миколи Бєляєва, слова старця Варсонофія про Ісусову молитву: 1 . Насамперед, як тільки прокидаєтеся, нехай буде хресне знамення, а першими словами – слова Ісусової молитви. 2 . Шлях молитви Ісусової є шлях найкоротший, найзручніший. Але не ремствуй, бо кожен, хто йде цим шляхом, зазнає скорботи. Раз наважився йти цим шляхом, то не ремствуй, якщо зустрінуться труднощі та скорботи – треба терпіти. 3 . Постійно майте при собі Ісусову молитву: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» і відкривайте думки. Усі святі отці кажуть, що проходити молитву Ісуса без перевірки ніяк не можна. Ім'я Ісусове руйнує всі диявольські прираження, вони не можуть чинити опір силі Христовій. Всі підступи диявольські розлітаються на порох. Чому так і як це відбувається, ми не знаємо... 4 . Придбання внутрішньої молитви є необхідним. Без неї не можна увійти до Царства Небесного. Зовнішня розумна молитва недостатня, бо вона буває у людини, в якій є пристрасті. Ось деякі й кажуть: «Який сенс творити молитву? Яка користь? Велика! Бо Господь, «дай молитву тому, хто молиться» 26 , дасть людині молитву або перед самою смертю, або навіть після смерті... Тільки не треба її залишати. 5 . Нещодавно мене листом питав один ієромонах про Ісусову молитву, просячи вказати книги. Я відповів йому. Але видно, що він хоче пізнати Ісусову молитву з одного читання. Це неможливо. Потрібно пізнавати її власним досвідом... Молитва Ісусова – безмежне море. Вичерпати його неможливо. Неможливо все описати в книгах... Багато хто починає, але мало закінчує. Тому мало тих, хто має внутрішню молитву. Це велике творення тепер майже зовсім забуте... Ніхто про нього навіть не розмовляє. 6 . Я спитав Батюшку: «Чи може Ісусова молитва бути в пристрасній людині?». – «Може, – відповів Батюшка, – може, але як: у перший період молитви Ісусової пристрасть, діючи в людині, перемагає його, а в другий період – при всякому збудженні пристрасті людина перемагає пристрасть. Пристрасть залишається в людині до самої смерті, і безпристрасність може бути лише відносною. Це ми можемо бачити з того, що багато подвижників, як, наприклад, преподобний Яків, провівши все життя в подвигах, впадали в гріх. Хто трудиться в молитовному подвигу, той безперечно відчуває у собі рух пристрастей, але в людині, що досягла внутрішньої молитви, пристрасть подібна до небіжчика, вона вже не може владно терзати його, і чим молитва сильніше діє в людині, чим вона більше стверджується в серці подвижника, тим все тише і тише. На моє запитання – непаріння думки, тобто уважність при молитві взагалі є першим даром чи тільки в молитві Ісусовій? – Батюшка відповів, що лише у молитві Ісусовій. 7 . Тепер вирішують так, – каже Батюшка, – молися не молися – все одно не досягнеш молитви... Тепер минули ті часи... Це, звичайно, навіяна дияволом думка. Ісусова молитва потрібна для входу в Царство Небесне. Багатьом непотрібно мати внутрішню молитву, бо вони можуть пишатися цим. Тому Бог дає молитву молячому, який ще не досяг внутрішньої молитви, або перед смертю, або навіть після смерті, бо і після смерті йде зростання молитви Ісусової. У о. Варсонофія була об'ємна рукопис - чернече писання про Ісусову молитву, копія з справжнього рукопису початку XIX століття. «Старець Василиск, – розповідав він, – був людиною простою, навіть неписьменною. Але безперервне творіння Ісусової молитви відкривало йому великі таємниці Божі. Старець Василиск трудився разом із Зосимою Верховським, відомим подвижником минулого століття. Зосима Верховський був із старовинного дворянського роду, здобув чудову освіту, але такого дару, як о. Василиск, не мав. Цей останній часто повідомляв Зосімі свої відчуття при здійсненні Ісусової молитви, а Зосима записував, що казав йому Старець, і так утворилася ціла книга про дію Ісусової молитви на душу. Але книга ця важка, і поширювати її не можна, оскільки багато в ній може спокусити людину, яка не має уявлення про проходження Ісусової молитви. Щоби цілком зрозуміти цю книгу, треба її проходити досвідом. Такі, як о. Макарій, її зрозуміли б, але для малодосвідчених у духовному житті вона не годиться, бо це висота». Наприкінці 1908 року о. Варсонофій дав Миколі Бєляєву надрукований друкарським способом на окремих аркушах свій вірш «Ісусова молитва». «Тут немає нічого вигаданого, – сказав йому о. Варсонофію, - все це лилося у мене з серця». Микола переписав вірш у свій щоденник, супроводивши його такою післямовою: «Цей вірш мені дуже подобається. Мені подобається його глибина, сила; мені подобається воно тому, що воно є повчання, яке стверджує і піднімає сили того, хто читає; це найвірніше, справжнє погляд на молитовний подвиг. Цей погляд я засвоїв собі, допоміг би тільки Господь здійснювати його в міру сил на ділі. Мені його дав прочитати вперше брат Кирило (Зленко). Я взяв листочок, думаючи, що цей вірш простий, звичайний, судячи з назви хоч і духовне, але не міг припускати його глибини. Я почав читати, і коли прочитав – моє серце одразу відгукнулося, як чомусь рідному, дорогому, хоч я тоді ще й не знав, що його написав Батюшка. Я одразу побачив, що тут не одні порожні і лише гарні слова, а що воно – дух життєдайний. Згодом я, читаючи його, став помічати глибоким змістом у самих висловлюваннях... Так, справді, «тут немає нічого вигаданого, все це вилилося з серця», бо від надлишку серця промовляють уста». Душі тривожній нема де відпочити. Хвороби та праці, великі страждання, Збентежений вихор, презирство, осуд Подвижника зустрічають; бачить він, Як скорботи повстають з усіх боків, І він стоїть виконаний сумнівів, Тривожних, тяжких дум, подивів, Томленням обійнятий і тугою. Невідомі йому ні радість, ні спокій, І допомоги не чекає він нізвідки, Щойно від Спасителя Христа. А злісні вороги кричать йому звідусіль: «Уа! Та скинеться з хреста!» Мій друг про Господа! Дерзай! Не припиняй великої, тяжкої битви, І поле лайливе аж ніяк не залишай - Не залишай божественної молитви! Перебуди в подвигу до смерті, до кінця: Перемога чекає на тебе, духовного борця. Душі твоєї нехай не зім'яться кістки, Хай не вагаються її твердині та стовпи, Коли приступлять до неї грізні гості - Бісівських помислів незліченні натовпи. Всемогутнім ім'ям Господнім їх рази; Гоніми Їм, розсіються враз! Покрившись мудрості виконаною смиренністю, Цей ризою нетлінної Божества, Невидимим ворогам душевного порятунку Не доставляй перемоги урочистості! Покірно терпи образи й гоніння. Не залишай сумної дороги – Духовних благ священної застави; Живи для вічності, для Бога, Єдиної істинної та вічної краси, – Все життя Йому повністю присвяти. Відкинувши хибні надії та мрії, Мужся в подвигу суворому, І побачиш життя у світлі новому. І година проб'є, настане час, Духовна твоя замовкне лайка, Страстям мимовільна, болісна данина; І з радістю ти піднімеш тягар Напастей, бід, гонінь та скорбот. У твоїй душі вільна від пристрастей Зникнуть тяжкі сумніви та тривога, І світло духовне засяє в ній. Спадкоємиці небесного палацу, Світ чудовий стане - рай, І з Господом її здійсниться єднання. Зникне без сліду твій смуток, І ти побачиш, сповнений подиву, Інший країни сяючу далечінь, Країни живих, країни обітниці – Прийдешнього за подвиг відплати, Вірш супроводжується кількома примітками автора, перша з них скоріше не примітка, а передмова до всього твору: «Преподобний Іван Ліствичник каже: «Бій супостатів Ім'ям Ісусовим, бо немає найсильнішої зброї ні на небі, ні на землі» (Лествіца, слово 2). Вчення святих отців про Ісусову молитву викладено особливо докладно єпископом Ігнатієм (Твори єпископа Ігнатія. СПб., 1889, видання Тузова). Також єпископом Феофаном Затворником (Листи про духовне життя. М., 1882) і старцем Оптіною Пустелі єросхимонахом Амвросієм. Згадані сучасні нам великі подвижники досвідчено проходили шлях Ісусової молитви; тому думки їх про цей предмет дивують читачів своєю силою та глибиною. Особливо творіння єпископа Ігнатія збуджують у читачі рятівне ревнощі до проходження молитовного шляху, заповіданого святими отцями не тільки ченцям, а й мирянам, – шляху тісного і сумного на початку, але наприкінці радотворного». 20 грудня 1908 року помер о. Іоанн Кронштадтський. В Оптіній про це дізналися 24-го. «Щойно дізналися, – записав Микола Бєляєв, – зараз же Батюшка прийшов до церкви (за вечірньою в неділю) і була відслужена панахида. Після панахиди Батюшка сказав коротке слово про о. Іоанні: «Він був світильник горяй і світяй» 27; він мав дар високої внутрішньої молитви. Його діяльність була така велика, що тільки дивуєшся, як могло виносити це його слабке тіло. І згадуються слова Апостола: «Сила Божа в немочі відбувається» (2Кор.12:9)... Помічено, що люди високого духовного життя зазвичай відходять із цього життя на день пам'яті такого святого, який свого часу подвизався подібним, спорідненим подвигом, або мав однаковий з ним дар. Так і о. Іоанн помер на день пам'яті святого Ігнатія Богоносця, який був родоначальником Ісусової внутрішньої молитви... Помолимося по силі за упокій його душі». Сергій Нілус записав зі слів Олени Андріївни Воронової, письменниці, духовної дочки о. Варсонофія, сон о. Варсонофія. «Ось що мені наснилося, – розповідав їй Батюшка, – у ніч із 17 на 18 лютого (1909 року). Бачите, який сон – числа навіть пам'ятаю!... Сниться мені, що я йду якоюсь прекрасною місцевістю і знаю, що мета моєї подорожі – отримати благословення о. Іоанна Кронштадтського. І ось моєму погляду здається велична будівля, на кшталт храму, краси невимовної і білизни сліпучою. І я знаю, що будівля ця належить о. Іоанну. Входжу я в нього і бачу величезну ніби залу з білого мармуру, серед якої височіє чудової краси біломармурові сходи, широкі й величні, як і вся храмина великого Кронштадтського пастиря. Сходи від землі починається майданчиком, і сходи її, перемежуючись такими ж майданчиками, прямують, як стріла пряма, в нескінченну височінь і йдуть на небо. На нижньому майданчику стоїть сам о. Іоанн у білих, яскравим світлом сяючих риз. Я підходжу до нього і приймаю благословення. О. Іоанн бере мене за руку і каже: – Нам треба з тобою піднятися цими сходами! І ми почали підніматися. І раптом мені спало на думку: як же це так? – адже о. Іван помер; як же це я йду з ним, як із живим? З цією думкою я й говорю йому: - Батюшку! та ви ж померли? – Що ти кажеш? - Вигукнув він мені у відповідь, - батько Іван живий, батько Іван живий! На цьому я прокинувся... Чи не так, який дивовижний сон? - Запитав Олену Андріївну о. Варсонофію, – і яка це радість почути з вуст самого о. Іоанна свідчення незаперечної істинності нашої віри!» Щоб продовжити розповідь про духовний зв'язок о. Варсонофія з о. Іоанном Кронштадтським, наведемо один досить значний випадок, порушивши дещо хронологію нашого життєпису. У книзі І. М. Концевича «Оптина Пустинь і її час» наводиться така розповідь (взята з «Православної Русі» 1952 року): «У 1909 році по всьому Петербургу рознісся чутка про те, що шістнадцятирічний юнак Павло Ільїн, одержимий якимось невеземим Іоаннівський Петроградський монастир на Карпівці і тут чудово зцілився біля гробниці о. Іоанна Кронштадтського. Сталося це так. Під час Херувимської він вирвався з рук п'ятнадцяти сильних чоловіків, що тримали його, і потім пронісся повітрям над народом до західних воріт храму і біля входу до храму впав без почуттів. Непритомного його взяли і принесли до гробниці о. Іоанна. Тут хворий на короткий час прийшов до тями, а потім міцно заснув. Під час сну прийшов йому о. Іоанн, дав повчання, сповідав і звелів їхати до Валаамського монастиря. Що відбувалося уві сні? Хворий, прокинувшись, не хотів говорити про це, і якби не уривчасті слова, сказані вголос під час сну: «О. Іоан, пробач, помолися, виконаю», – то можливо, що хворий усе приховав би. Але коли він почув від оточуючих його ці слова і зрозумів, що вони знають про те, що сталося, все відкрив. Ось що сталося із ним. Він побачив о. Іоанна сидить у кріслі біля своєї гробниці. О. Іоанн сказав йому: «Ти бачиш мене в такому вигляді, як ніхто мене не бачив. Служи мені панахиди, як це встановлено Церквою. Але Великому Богу завгодно мене прославити. Прийде час, і на мене будуть служити молебні»; потім дунув на хворого, благословив його і додав: «Я свого часу скажу тобі, що треба буде робити для повного зцілення». І після цих слів зник. Ті, що оточували бачили в цей час, як хворий гриз зубами своїми мармурову гробницю о. Іоанна і диким голосом кричав: «О великий угодник і пророк Іване! Виходжу, виходжу... Але не зовсім»... Звичайно, кричав це не хворий, а демон, що жив у ньому. Після цього Павло вже не так страждав від своєї хвороби, але ще не зовсім одужав. У тому ж 1909 році він переїхав до Виборгу, записався в послушники Валаамського монастиря і жив при архієрейському будинку в Сердоболі в маєтку Хюмпеля. Тут він виконував послух на городі і служив читцем при церкві. 1911 року 19 жовтня – у день пам'яті преподобного Іоанна Рильського та тезоіменитства о. Іоанна Кронштадтського, Господь благоволив явити нову милість Свою хворому Павлу через о. Іоанна. На цей раз з ним сталося таке. Увечері цього дня, після всенощного чування, брат Павло під час читання акафіста Божої Матері прийшов у стан захоплення. Його духовному погляду відкрилося чудове бачення. Спочатку у славі з'явився о. Іоанн Кронштадтський з преподобним Іоанном Рильським. Потім св. Павло Фівейський та св. Афанасій Афонський та безліч інших преподобних отців. Всі вони вітали один одного радісними вигуками: Радуйся, Іване; Радуйся, Павле; радуйся Афанасію!...» А нарешті за ними з'явилася Сама Богоматір у невимовній славі, при появі Якої хор преподобних отців урочисто оспівав пісню: «Обраній Воєводі переможна!...» Після цього о. Іоанн Кронштадтський підійшов до брата Павла і сказав: «А тепер вийди з тіла і душею йди за нами». Дуже важко було виконати цей наказ Павлові, але він виконав його і пішов за святими отцями. «Вони мені показували, – казав Павло, – спочатку райські обителі та насолоди, призначені для доброчесних, а потім муки грішників. Як слава і блаженство праведників, і муки грішників не піддаються опису. Коли було показано, о. Іоанн Кронштадтський став наставляти мене, як жити, і для отримання остаточного зцілення наказав мені знову увійти в своє тіло і вирушити до Оптіни Пустині до старця о. Варсонофію». Такими словами закінчив свою розповідь про побачене ним у стані захоплення брат Павло. У листопаді 1911 року він їздив до о. Варсонофію у супроводі валаамського ієродиякона, іменем Варсонофій ж. Старця було попереджено про приїзд хворого, прийняв його, сповідав і причастив, і після цього було остаточне зцілення. До 1912 року зцілений Павло, вже цілком здоровий, жив як і раніше в Сердоболі, а потім покликаний був до відбування військового обов'язку... З написаних ним власноручно записок видно, якою хворобою хворів він і з якої причини. Під час перебування в Москві Павло впав у тяжку нужду. Ніде він не міг знайти роботи для себе, і всі близькі та знайомі відмовилися від нього. Потреба доводила його до зневіри і до відчаю, неодноразово приходили йому думки про самогубство. В одну з таких хвилин раптово з'явився йому таємничий старець і сказав: «Я допоможу тобі, якщо ти власною кров'ю письмово засвідчиш, що будеш вірний мені і тут, на землі, і за твоєю смертю». Хто ж ти такий, щоб мені вірити в тебе і довіритися тобі? – спитав Павло. «Я той самий, – відповів той, що з'явився, – якого ненавидить ваша Церква!» – «Добре, я буду вірний тобі!» – заявив засліплений відчаєм юнак і дав необхідну передплату. «Ну, а тепер ти маєш скинути зі своєї шиї зайве тягар», – сказав таємничий старець і вказав при цьому на хрест. Юнак зняв хрест і таким чином зрікся Христа і продав душу свою дияволу. За це зречення від Христа вселився в нього злий дух і з того часу він був біснуватий. Від цього духу біснування і зцілив його о. Іоанн Кронштадтський, частиною безпосередньо, а частково за посередництвом Оптинського старця Варсонофія». Спрямовуючи цього Павла до о. Варсонофія, о. Іоанн тим самим ніби направив усіх тих, хто вдавався до його духовної допомоги за життя його, в Оптину Пустинь, показав їм - після смерті своєї - шлях, яким вони і пішли. Припинився о. Іван, і так само, як і після смерті о. Варнави Гефсиманського, духовні чада його, та й усі, хто прагнув щодо нього в крайніх, тяжких обставин життя, попрямували до Оптинським старцям... Все більше і більше зосереджувалася в Оптіній духовне життя Росії. «Оптина Пустинь не є якийсь безвісний куточок, що загубився на коліях і роздоріжжях світу, – вона, зі смертю о. Іоанна Кронштадтського, - писав Сергій Нілус, - стала чи не найважливішим центром православно-російського духу: що відбувається в ній, як у центрі, неминуче має відгукнутися так чи інакше, як на периферії, і на всьому організмі російського, а з ним і всесвітнього Православ'я». Вранці та ввечері усі насельники Скита приходили до о. Варсонофію брати благословення – на денну працю, на ніч... «Я побачив, – писав о. Нікон у щоденнику, – відчув велике кохання в Батюшці до мене, недостойного, і до келійників, і до інших. Саме слова його мови дихають любов'ю, найчистішою ніжністю... Так може ставитися ніжний, люблячий батько своїх дітей. Простота навернення іноді вражає мене. Це простота найщиріша, найсердечніша... Батюшкині чесноти, віра, смирення, любов, сила духовна, серйозність погляду на сенс життя і чернецтво тепер більше помічаються мною, і скажу я слова о. Анатолія: Яка людина у нас у Скиту!» Ігумен Інокентій (Павлов), який починав свій чернечий шлях у Скиту Оптиної Пустелі, через кілька десятиліть згадував: «Це був чудовий старець, який мав дар прозорливості, яку я сам я сам на собі відчув, коли він приймав мене в монастир і вперше сповідував. Я онімів від жаху, бачачи перед собою не людину, а ангела в тілі, який читає мої потаємні думки, нагадує факти, які я забув... Я був одержимий неземним страхом. Він підбадьорив мене і сказав: «Не бійся, це не я, грішний Варсонофію, а Бог мені відкрив про тебе. За мого життя нікому не говори про те, що зараз відчуваєш, а після моєї смерті можеш говорити». Далі о. Інокентій згадує про те, як Старець приймав братію, «поспішаючи задаючи запитання, вислуховуючи і даючи повчання. При цьому він абсолютно однаково ставився як до старших, так і до останніх... Він знав до тонкощі душевний устрій кожного. Бувало, після сповіді чи одкровення помислів, яка б скорбота, смуток і зневіра не пригнічували душу, все змінювалося радісним настроєм, і, бувало, летиш від Старця як на крилах від радості та втіхи». Коли послушник Микола Бєляєв проходив комісію в Козельську щодо призову його в солдати (вийшло так, що його не взяли через розширення вен на нозі), о. Варсонофій був особливо уважний щодо нього. Була одного разу в них така ось розмова: — Багато планів будував я про вас, але як Богові завгодно... Може, коли ви повернетеся, я вже лежатиму в землі сирій... А можливо, я житиму вже не тут, а в іншій келії, навіть у волосіні... Прийдіть і запитайте: де Батюшка? Вам скажуть: он там... Прийдете до моєї келійки, постукайте, вийде мій келійник і скаже вам, що Батюшка нікого не приймає. А ви скажете: «Все-таки повідомите про мене, скажіть, що прийшов Микола Бєляєв». – «Доповісти доповім, але не прийме вас». Іде він доповідати, і раптом ви почуєте, що хтось човгає ногами об підлогу, і виходить дідок зігнутий і каже: «Брате Миколо, невже це ти?» – «Я, Батюшка… та невже це ви? Який ви стали старенький! - "Ну що, як ти?" – «Та що, весь я розкидався…» – «Ну що ж, давай знову збиратися, ми житимемо тут з тобою...» А може це бути? Як ви вважаєте? «І притиснув мене Батюшка до своїх грудей, – пише Микола. - Милий Батюшко! Хто зможе замінити мені тебе?! Цю ніжність це тепло відчували і мирські люди. Ось, наприклад, який випадок записав зі слів о. Варсонофія Микола Бєляєв: «Вчора Батюшці молоденька дівчина, що служить у покоївках у Калузі, принесла подарунок: хрест мідний та оксамитові вишиті сріблом повітрі. «Серце розчулюється, – каже про неї Батюшка, – ця дівчина років вісімнадцяти. Вона була у мене 1905 року. Побувавши в Оптиній, вона здобула бажання колись ще побувати і принести Батюшку подарунок. Для цього вона вирішила нагромадити грошей. Отримує вона тепер на 1 рубль більше за колишнє, саме 5 рублів на місяць. Цілих три роки вона збирала гроші. Нарешті нагромадила і виконана своє бажання, а саме: з'їздила до Києва помолитися у Печерських чудотворців та інших святинь Київських і купити там подарунок для батюшки Варсонофія до Оптини. Хрест купила за 7 карбованців, а повітря за 10 карбованців, всього, значить, 17 карбованців, та сама поїздка до Києва обійшлася карбованців на 20, виходить 37 карбованців, та в Оптиній ще скільки проживе, витратить. І блаженствує тепер. «Я, – каже, – тепер спокійна: взяла благословення у Київських угодників Божих, зробила подарунок Батюшці... Слава Богу!» Звичайно, прийнято Богом її жертву». Багато про що говорить така ось подяка молодій душі Старцю... Старець збирав своїх духовних чад у моленій своїй скитоначальницькій халупці, - іноді їх було, як він згадував, до 15-17 чоловік, - вони розсаджувалися хто де міг: три-чотири на дивані, інші на лавці або на стільцях. У напівтемряві блимав лише вогник зеленої лампади перед іконою Спасителя. На великій іконі-картині крилатий Ангел у білому хітоні здавався живим... Маленька кімната, низька стеля... Батюшка сидів у плетеному кріслі і тихо говорив. Бесіди його завжди були духовно-значні, але зрозумілі найпростішому розуму, оскільки Старець наводив у зв'язку з усяким духовним питанням різні приклади з життя – зі свого власного минулого, зі житій святих, зі світу літератури та мистецтва, різні випадки... Цитував вірші. А траплялося – і пророкував. Деякі запопадливі духовні чада записували його бесіди, і вони збереглися. Вони єдині у своєму роді і позбавлені будь-яких штампів і спільних місць, відбиваючи з усією повнотою особистість цього великого старця Оптиної Пустелі. Сни, духовні видіння часто пожвавлювали його бесіди, і нерідко він розповідав свої сни, що колись були, іноді приписуючи їх якимось іншим особам. «У місті X. жив один молодий офіцер, який веде порожнє, розсіяне життя. Він, здається, ніколи не замислювався над релігійними питаннями, – розповідав о. Варсонофій, на ходу пишучи фігуру «розсіяного» офіцера. - Але ось що одного разу сталося. Про це офіцер розповідав так: «Я одного разу, прийшовши додому, я відчув себе погано. Я ліг у ліжко і, здається, заснув. Коли я прийшов до тями, то побачив, що перебуваю в якомусь незнайомому місті. Сумний вигляд мав він. Великі напівзруйновані сірі будинки похмуро вимальовувалися на блідому небі. Вулиці вузькі, криві, подекуди нагромаджені купи сміття; людей – ні душі. Хоч би одна людська істота! Точно місто залишене жителями через ворога. Не можу передати це почуття туги і зневіри, яка охопила мою душу. Господи, де я? Ось, нарешті, в підвалі одного будинку я побачив два живі і навіть знайомі мені обличчя. Слава Тобі, Господи! Але хто вони? Я почав посилено думати і згадав, що це два мої товариші по корпусу, які померли кілька років тому. Вони теж впізнали мене і спитали: "Як, і ти тут?" Незважаючи на незвичайність зустрічі, я таки зрадів і просив їх показати, де вони живуть. Вони ввели мене до сирого підземелля, і я зайшов до кімнати одного з них. «Друг, – сказав я йому, – ти за життя любив красу та витонченість, у тебе завжди була така чудова квартира, а тепер?» Він нічого не відповів, тільки з нескінченною тугою обвів очима похмурі стіни своєї в'язниці. "А ти де живеш?" – звернувся я до іншого. Він підвівся і зі стоном пішов углиб підземелля. Я не наважився йти за ним і почав благати іншого вивести мене на свіже повітря. Він вказав мені шлях. Насилу я вийшов на вулицю, пройшов кілька провулків, але ось перед очима моїми виріс величезний кам'яний мур; йти більше нікуди. Я обернувся - і позаду мене стояли такі ж високі похмурі стіни, я був ніби в кам'яному мішку. «Господи, врятуй мене!» - Вигукнув я в розпачі і прокинувся. Коли я розплющив очі, то побачив, що знаходжусь на краю страшної безодні і якісь чудовиська намагаються зіштовхнути мене в цю безодню. Жах охопив усю мою істоту. «Господи, допоможи мені!» – закликаю я від щирого серця і приходжу до тями. Господи, де ж я був, де я і зараз? Похмура одноманітна рівнина, вкрита снігом. Вдалині видніються якісь конусоподібні гори. Ні душі! Я йду. Ось вдалині річка, вкрита тонким льодом. По той бік йдуть якісь люди, вони йдуть цілою низкою і повторюють: «О, горе! о, горе!» Я наважуюсь іти через річку. Лід тріщить і ламається, і з річки піднімаються чудовиська, що прагнуть схопити мене. Зрештою, я з іншого боку. Дорога йде вгору. Холодно, а на душі нескінченна туга. Але вдалині вогник, якийсь намет розбитий, а в ньому люди. Дякувати Богу, я не один! Я підходжу до намету. У людях, що сидять у наметі, дізнаюся найлютіших моїх ворогів... «А, попався ти нам, голубчику, не втечеш від нас живим!» - з лютою радістю вигукнули вони і кинулися на мене. «Господи, спаси мене і помилуй!» - Вигукнув я і відкриваю очі. Що це? Я лежу в труні, довкола мене багато народу, служать панахиду... Я бачу старого священика. Він відрізнявся високим духовним життям і мав дар прозорливості. Він швидко підійшов до мене і сказав: Чи знаєте ви, що були душею в пеклі? Не розповідайте зараз нічого, заспокойтеся! З того часу молодик різко змінився. Він залишив полк, обрав собі іншу діяльність. Щодня почав відвідувати храм і часто причащатися Святих Таїн. Бачення пекла залишило в ньому незабутнє враження. Згадка про смерть і пекло дуже корисна для душі. «Пам'ятай остання твоя і навіки не згрішиш!» 28 Втім, і спогад райських солодощів теж може захистити людину від падінь. В одному монастирі жив інок на ім'я Пімен, – продовжував свою бесіду о. Варсонофія. - Був він із малоросів, неписьменний, уже старець років сімдесяти. На послух колов дрова, носив воду, розводив вогонь в осередку. Кухар монастирський вирізнявся запальним характером, часто, розсердившись, бив о. Пімена чим попало – кочергою, рогачем, мітлою. Ніхто ніколи не бачив, щоб о. Пімен розгнівався на кухаря або сказав йому образливе слово. Іноді хтось із братів підійде до нього: «Боля тобі, о. Пімен? - "Нічого, по горбу потрапило", - відповість він, і його старече обличчя висвітлиться лагідною посмішкою. Якось ієромонах цієї обителі заснув на молитві і бачив сон. Він бачив великий сад, наповнений деревами незвичайної краси; дерева були вкриті плодами, що випромінюють тонкі пахощі. Хто володар цього чудового саду? – подумав ієромонах і раптом бачить о. Пімена. «Батьку Пімене, як ти тут?!» - Вигукнув він. «Господь дав мені це – це моя дача. Як зробиться на душі важко, я йду сюди і втішаюся». - "А можеш ти мені дати райських плодів?" - «Чому ж, із задоволенням, подай мені свою мантію». Ієромонах подав, а о. Пімен насипав у неї багато чудових плодів. У цей час ієромонах побачив свого покійного отця, що був священиком. «Тятенько, тіточко, і ти тут!» - радісно вигукнув він і простяг до нього руки: кінець мантії випав із рук, а з ним і плоди впали на землю, і ієромонах прокинувся. Був ранок. Ієромонах підійшов до вікна своєї келії і почув крик: «Ах ти, негіднику! – кричав кухар. – Знову мало води приніс, треба, щоб усі ушати були наповнені, а ти й не зазирнув зовсім, худоба! Лаючись, кричав кухар і тузив о. Пімена кочергою скільки в нього сил вистачало. Ієромонах вийшов. «Залиш його, – звернувся він до кухаря. - Батьку Пімен, де ти зараз був? - Запитав його ієромонах. «Та заснув трохи в кухарі і по старечій пам'яті забув води принести в достатній кількості, чим і спричинив справедливе невдоволення кухаря». – «Ні, о. Пімене, не приховуй від мене, де ти зараз був? – Де я був? - Відповідав о. Пімен. – Там же, де й ти. Господь з невимовної милості Своєї приготував мені цю обитель». – «А що було б, якби я не впустив плоди?» – «Тоді вони залишилися б у тебе, і ти, прокинувшись, знайшов би їх у мантії, але тільки тоді я залишив би монастир», – відповів о. Пімен. Незабаром після цього о. Пімен помер і назавжди переселився в обителі». У цих розмовах укладено був величезний духовний досвід Старця, і вони діяли на слухачів. Записи хоч і стислі, але й тут багато користі може отримати читач. Окремі думки хіба що просять виписати їх для особливого пам'яті, наприклад, такі: 1 . Хто сподівається на Бога, той не буває осоромлений ніколи. 2 . Нині як серед мирян, а й серед молодого духовенства починає поширюватися таке переконання: вічні муки несумісні з безмежним милосердям Божим, отже, муки не вічні. Така помилка походить від нерозуміння справи. Вічні муки і вічне блаженство є не що-небудь тільки ззовні, але є, перш за все, всередині самої людини. Царство Боже всередині вас є. Які почуття насадить у собі людина за життя, з тими і відійде у життя вічне. Хворе тіло мучиться землі, і що сильніше хвороба, то більше муки. Так і душа, заражена різними хворобами, починає жорстоко мучитися під час переходу у вічне життя. Невиліковна тілесна хвороба закінчується смертю, але як може скінчитися душевна хвороба, коли душі немає смерті? Злість, гнів, дратівливість, блуд та інші душевні недуги – це такі гадини, які повзуть за людиною та у вічне життя. Звідси мета життя і полягає в тому, щоб тут, на землі, розчавити цих гадів, щоб очистити цілком свою душу і перед смертю сказати зі Спасителем нашим: «Найде цього світу князь, і в мені не мати нічого» 29 . Душа грішна, не очищена покаянням, не може бути у спільноті святих. Якби й помістили її до раю, то їй самій нестерпно було б там залишатися, і вона прагнула б піти звідти. 3 . Чи бачили ви штучні квіти прекрасної французької роботи? Зроблені вони так добре, що, мабуть, не поступляться красою живою рослиною. Але це поки що розглядаємо обидві квітки неозброєним слабким оком. Візьмемо сильне збільшувальне скло – і що побачимо тоді? Замість однієї квітки – нагромадження канатів, грубих і негарних вузлів, замість іншої – чудове за красою та витонченістю створення. І чим сильніше скло, тим ясніше виступає різниця між прекрасним творінням рук Божих і жалюгідним наслідуванням людським. Чим більше ми вчитуємося в Євангеліє, тим більше з'ясовується різниця між ним і кращими творами найбільших людських умів. Як би не було прекрасно і глибоко будь-який знаменитий людський твір, чи науковий чи художній, але всяке з них можна зрозуміти до кінця. Глибоко воно глибоко, але й у ньому є дно. У Євангелії дна немає. Чим більше вдивляєшся в нього, тим ширше розгортається сенс його, невичерпний для жодного геніального розуму. 4 . І досконалі люди мають пристрасті - цілком безпристрасних людей немає; безпристрасність існує повною мірою лише за труною. Але у скоєних пристрасті завмерли, бо їм не дають ходу. Кожна людина, яке б високе життя вона не вела, яких би благодатних дарів не спромоглася, повинна пам'ятати і ніколи не забувати, що і вона людина пристрасна. 5 . Багато з'явилось у нас злодіїв. Не тих, які лізуть у кишеню чи пограбують удома, ні, ці злодії зліші та небезпечніші. Вони є до вас у костюмі, говорять гучні фрази, а в результаті крадуть найдорожче – віру. Коли ж у людини викрали віру, він запитує своїх вчителів: «А як же тепер жити?». – «Живіть за своїм розумом», – відповідають. Розум же, як відомо, без віри не завжди буває добрим порадником, і людина починає наслідувати бажання своєї плоті і падає все нижче і нижче. 6 . Блаженні та преблаженні ті, хто вступив на правий шлях. Але як утриматись на цьому шляху? Адже ворог нападає з усіх боків. Виконанням заповідей Євангельських та молитвою Ісусовою. Чи скривдив хто, потерпи. Ворог навчає помститися, а Христос з висоти каже: пробач. Не хочу Тебе слухати, Господи, мені надто важко, – і наговорить людині іншому того, що потім сам жахнеться. Ісусова молитва привчає нас до лагідності, незлобності, терпіння. Дай, Господи, нам якщо не любити ворогів, то принаймні прощати їм. Як і його попередники, о. Варсонофій передчував швидкий наступ важких часів для Росії. Вище ми говорили про це, але ще один приклад такого передчуття. «Прочитавши вголос про гоніння Діоклетіана, – пише о. Нікон, – Батюшка сказав: «Усі ці гоніння та муки повторяться, можливо. Тепер все це можливо...» Потім Батюшка почав читати про себе, але незабаром відвернув мене від заняття і, вказуючи на картинку в книзі, сказав: «Що це?» Я прочитав: «Розвалини Колізею». - Так, зауважте, Колізей зруйнований, але не знищений. Колізей, ви пам'ятаєте, це театр, де язичники милувалися на муки християн, де лилася рікою кров християн-мучеників... Пекло теж зруйноване, але не знищене, і настане час, коли він дасть себе знати. Так і Колізей, можливо, незабаром знову загримить, його відновлять, поправлять. Пам'ятайте це моє слово. Ви доживете до цих пір... Це час не за горами». Прийшов до о. Варсонофію старий Павло з села Стеніно, розповів свій сон («Аж надто страшний сон той-то!» – сказав старий). «Бачу я, – розповідав він, – що я з хати своєї вийшов на задвірок, на поле, де я орю. Гляжу, а там, звідки не візьмись, гробниця велика така, чавунна, а в гробниці чернець. Злякався я і ну бігти звідти, а чернець кричить мені навздогін: «Куди біжиш? Від мене все одно нікуди не втечеш. Ти стривай краще!» Я зупинився. Страх мій минув. А чернець і каже мені: «Іди скажи всім людям, щоб змінили життя, щоб не жили, як тепер живуть, а то йде на них те, чого від віку ніколи не було». Мені так від цих слів стало страшно, що я прокинувся». Вислухав його о. Варсонофій і сказав: — Як же мені бути тепер, Батюшко, адже мені сон наказано людям розповідати, щоб вони своє життя змінили... Хто ж мене послухає? - А ти говори його тільки добрим людям, а решті ні до чого: ті, «якщо хто і з мертвих воскрес би і став би кликати до покаяння, і тому не повірять» (Лк.16: 31). Старий Павло розповів цей сон і Нілусу. – А ти, – спитав він його, – що на це скажеш? - Та що мені після Старця і говорити! – відповів Сергій Олександрович. – Куди Старець, туди і я, яке його слово, таке й моє. Нілус записав події, пов'язані зі смертю благочинного Оптіною, ієромонаха Іліодора, якому о. Варсонофій передбачив смерть. «О. Іліодор помер у день Різдва Христового, що прийшов у минулому році на четвер, - писав Нілус. – У неділю, за чотири дні, отже, до смерті, о. Іліодор, після трапези, приліг відпочити на дивані у своїй келії... Було це близько полудня... Не встиг він ще як слід заснути, як бачить у тонкому сні, що двері його келії відчиняються і в неї входять скитський чернець Патрикій і з ним ієродиякон Георгій. У ченця Патрикія в руках був довгий ніж 30 . – Давай нам гроші! – крикнув Патрикій. - Що ти, жартуєш? – злякано спитав його о. Іліодор - Які в мене гроші? - А коли так, - закричав на нього Патрикій, - то ось тобі! - І встромив йому по рукоятку ніж у саме серце. Бачення це було таке жваве, що о. Іліодор схопився зі свого ложа і, ухиляючись від ножа, сильно вдарився потилицею в спинку дивана. Від болю він одразу прокинувся і кинувся дивитися, хто входив до нього в келію. Але ні в келії, ні за дверима келії нікого не було... За день до смерті в такому ж півсні отець Іліодор побачив ієросхимонаха Саву, який помер влітку 1908 року, колишнього одного з трьох духовників Оптиної Пустелі. Батько Сава з'явився йому благодушним і радісним. – А що, брате, – спитав його о. Іліодор, - страшно тобі мабуть було, коли душа розлучалася з тілом? – Так, – відповів о. Сава, - було боязко, ну а тепер, дякувати Богу, зовсім добре! Слідом за о. Саввой, у тому ж баченні, з'явився спочатку спочинний оптинський архімандрит Ісаакій, а за о. Ісаакієм – його наступник, теж померлий, архімандрит Досифей. Отець Ісаакій підійшов до о. Іліодорові і дав йому руку срібний рубль, а о. Досифей – два. – Недарма мені це було, – говорив напередодні своєї смерті о. Іліодор, розповідаючи свої сни одному ченцю, – я, брат, мабуть, скоро помру. У день смерті о. Іліодор був посланий за послух служити в одне село Літургію. Напередодні свого духовника, як службовець, сповідався, а за Літургією звершив Таїнство і причастився. Повернувшись того ж дня додому, о. Іліодор, з нагоди великого свята, був на так званому «спільному чаї» у настоятеля, з усіма вкрай був привітний, навіть, як помічено, звичайного, і звідти з усіма ієромонахами пішов у Скит до старців славити Христа. В цей час ми з дружиною виходили від старців і біля самих воріт скитських зустріли і його, і все оптинське ієромонацьке воїнство. Батько Іліодор йшов трохи позаду, і мені здався в обличчі надто червоним. - Ось жарко щось! - Сказав він мені при зустрічі і засміявся. Надворі стояли різдвяні морози. Це була остання моя з ним зустріч у цьому світі. Говорив мені після старця о. Варсонофій: – У мене з о. Іліодор ніколи не був близьких відносин, і все наше з ним спілкування зазвичай обмежувалося сухою офіційністю, і то тільки по справі. У день його смерті, після слави, я, не знаю чому, раптом звернувся до нього з таким запитанням: «А що, брате, чи приготував ти собі що на дорогу?» Питання було таке несподіване і для мене, і для нього, що о. Іліодор навіть зніяковів і не знав, що відповісти. Я ж захопив з підносу льодяників – святкову чернечу втіху – і сунув йому в руку зі словами: Це тобі на дорогу! І подумайте, - яка вийшла йому дорога! Старець розповідав мені це, ніби дивуючись, що справдилося за його словами. Але я не здивувався: живучи так близько від Оптиної святині, я багато чому перестав дивуватися...» Приблизно в цей час був такий випадок. Приїхала до о. Варсонофію Софію Федорівну Самаріну, племінницю Московського ватажка дворянства, – у неї давно боліла нога, і вже всі лікарі відмовилися її лікувати. О. Варсонофій послав її в Калузьку Тихонову пустель викупатися у святому джерелі. Вона послухала його поради, викупалася, а потім із Москви надіслала лист подяки о. Варсонофію: хвороба пройшла безвісти. Одна з шанувальниць Оптиної Пустелі, Марія Азанчевська, залишила спогад про поїздку до Оптіни у травні 1909 року та про відвідання о. Варсонофія. У цих записках є багато живих рис, які зримо представляють Пустинь, Старця і келію його. Заради цього ми й наведемо уривки звідти. Зібралася Марія з маленьким братом та матір'ю до Києва. «Перед від'їздом ходила я до знайомих прощатися, прийшла і до Олени Сергіївни Петраковської, рясофорної послушниці Серафимо-Дивєєвського монастиря... У час, що описувався мною, вона була проїздом у Москві. Лікар, знайшовши її вкрай виснаженою, відсилав її на кумис. «Ах, Марусю, – сказала вона, дізнавшись про мій швидкий від'їзд, – заїжджайте ви з Києва до Оптіни Пустині. Кажуть, які там Старці чудові, особливо один, звуть його о. Варсонофія. Одна наша черниця їздила, то Батюшка відкрив їй усе життя з шести років на сповіді. Після цього вона живе тілом у Дівєєві, а духом постійно перебуває в Оптиній. Обличчя його – говорила вона – таке, що розплачешся від розчулення, дивлячись на нього». Мене, яка завжди любила старців, блаженних і взагалі осіб, досвідчених у духовному житті, і після отця Варнави осиротіла духовно, жваво зачепили слова Олени Сергіївни. Я вирішила благати маму заїхати з Києва до Оптіни. Мама, яка взагалі боялася прозорлівців, почула співчуття до мого прохання... У Києві пробули три дні... 25 травня, в ніч, виїхали ми з Києва і, розлучившись зі своїми супутницями в Сухиничах, пішли брати квиток, дуже хвилюючись, бо грошей у нас було дуже-дуже мало, а скільки коштує дорога до Козів. Але, на нашу радість, дорога виявилася недорогою. У Сухиничах нам довелося ночувати... Від Сухиничів до Козельська поїзд іде годину з невеликим... Близько 9-ї години ранку приїхали до Козельська. Порядково поторгувавшись із тамтешніми візниками, які бачили в нас новачків, ми нарешті піднялися в якийсь тріскучий екіпаж. Дорога біля станції була огидна внаслідок дощів. Але через півверсти грунт почався піщаний, дорога стала рівною. До міста дві версти йшли полями та луками. Козельськ здався мені швидше неважливим селом, ніж містом, – на все дивилася я з великою цікавістю. Ось в'їхали ми на високу гору, і візник, показуючи в далечінь рукою, сказав: «А ось і Оптіна; дозвольте бачити?» Нашим оком представилася версти за дві високі гори, вкриті густим сосновим лісом, а на узліссі гори яскраво, красиво розташувався білий-білий монастир. У мене так і захопило дух - так от де, можливо, мій порятунок. Подібне почуття відчувала я, підходячи шість років тому до Серафимо-Дивєєвського монастиря, в який так жадала тоді вступити... Доїхали до порома, що знаходиться на річці Жиздрі біля самого монастиря, і чернець-перевізник сказав нам, що внаслідок сильного розливу річки ходить тільки піший. Розлучившись із візником, ми в сильному хвилюванні зійшли на пором. За річкою відразу починається невеликий, але крутий підйом у монастирську гору. Побачивши готель біля монастирської брами, ми попрямували до неї. Назустріч нам вийшов старенький чернець, готель о. Гервасій... Поклавши свої речі, вмившись нашвидкуруч, ми вирушили до церкви. Ішла пізня обідня... Після обідні я повела маму та брата мого Серафима на могилки старців, наче знала, де вони знаходяться. Помолившись і одразу полюбивши ці могилки, я звернула увагу на баб, що йдуть усі по одному напрямку. «Підемо туди, це вірно келія о. Анатолія», – сказала я. Ми пішли і не помилились. Народу чекало багато. Відразу до нас підійшов келійник отця Анатолія о. Василь із добрими, розумними, вдумливими очима. «Звідки ви, раби Божі?» Сказали. «Батько зараз вийде». І справді, майже відразу вийшов сам о. Анатолій, маленький, худенький, дуже рухливий, з надзвичайно благим, лагідним обличчям. Благословивши нас, зараз узяв у келію. Це невелика, чотирикутна кімната, у передньому кутку велика божниця, по стінах ікони, серед них дуже великий образ Казанської Божої Матері, праворуч від божниці диван та крісло, ліворуч – стіл із масою листків та книжечок та шафа з книгами та дерев'яними виробами Оптинських ченців. Усадивши маму та Серафима на диван, а мене в крісло і сівши сам, Батюшка почав розпитувати – звідки ми, чим займаємось... Пішли ми від Батюшки, – дуже мирно було на душі після цього відвідин. Пішли прямо в Скит, він відстоїть на 120 сажнів від монастиря. Розташований у лісі, чудовому лісі з високими прямими соснами. Веде до нього доріжка, вбита щебенем і посипана жовтим піском. Доріжка зробила три вигини, і перед нами з'явився Скіт. Не можу сказати, як я зраділа, побачивши його. Зовсім чимось близьким, рідним повіяло від нього. Невелика дзвіниця над Святою брамою, вхід у Скит, весь розписаний зображеннями святих угодників, і по обидва боки дзвіниці бідненькі халупки, однакові, – все полонило мене. Дізналися ми, що праворуч – колишня хатинка о. Амвросія, а тепер живе в ній старець схимонах о. Йосип, колишній келійник о. Амвросія, як і і. Анатолій. У цей час Старець приймав, і ми увійшли в хатинку. Усередині вона виявилася дуже поміщальною і складалася з кількох кімнаток та коридорчиків. Незабаром підійшов до нас келійник о. Зосима, спитав, звідки ми. Сказали. І хвилин за п'ять він покликав нас до Батюшки. З трепетом увійшли ми до колишньої приймальні о. Амвросія. Там на дивані лежав дуже слабкий на той час о. Йосип. Побачивши нас, він піднявся нам назустріч для благословення. Батюшка був дуже слабий, ледве тримався на ногах і був жовтого кольору, як віск. Мені стало страшно. «Ви хочете запитати про щось?» – сказав Батюшка. До цього ми зовсім не були готові, всі думки були зайняті одним: скоріше до о. Варсонофію... Вийшли з халупки, підходимо до іншої, ліворуч від воріт Скита. Двері зачинені, що це означає? Запитуємо воротаря о. Олексія, який нам повідомив: «Тут живе скитоначальник о. Варсонофій, він приймає з двох годин, але зараз його все одно немає, на дачі він за десять верст звідси і приїде в неділю, не раніше». Як грім гримнув наді мною, одразу помер яскравий сонячний день... Робити не було чого, пішли додому, пообідали і вирушили блукати монастирем. Зайшли в іконну лавку та познайомилися з чудовим ченцем о. Пімен. Він, виявляється, відданий батюшку Варсонофію досі, любить його всім серцем. Перші відомості про Батюшку ми отримали від нього... День пройшов у тузі без Батюшки... Увечері була сильна гроза. Знову розбудили нас слухати ранок. У мами стала жорстока мігрень, і вона вирішила з Серафимом причащатися за пізньою обідньою, а я одна залишилася за ранньою. Це було в п'ятницю 29 травня, у день святкування ікон Божої Матері «Недремне Око» та «Суручниця грішних», у церкві Преподобної Марії Єгипетської. Після причастя не зазнала великої духовної радості, дуже втомилася і нічого краще не придумала, як прийти і лягти спати, доки йтиме пізня обідня... О, серце, затьмарене гріхом і заросло для духовного життя! До кінця обідні прокинулася і вирушила зустрічати своїх. А вони, виявилося, вже встигли відстояти обідню і втікати до Скита, де їм сказали велику для мене радість, що о. Варсонофій несподівано для всіх повернувся... Коли ми сіли пити чай, за дверима почулася молитва: «Господи, Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас». – «Амінь», – відповіли ми, і увійшов о. Олексій. Помолився не поспішаючи і, звернувшись до нас, також не поспішаючи, сказав: «Приїхав о. Варсонофій-то, я вже йому про вас сказав, кажу, московські вас тут чекають. Запитав прізвище, а я не знаю». – «Ну добре, хай прийдуть о другій годині». – А ви краще прийдіть раніше». Почали ми пригощати о. Олексія чаєм, але він відмовився і швидко пішов. Не знаю, не пам'ятаю навіть, як дочекалася я до другої години, як прийшла в Скит і як вступила в хатинку, гостинно цього разу відкриту. Перша довгаста кімнатка з багатьма іконами і великим портретом о. Амвросія у труні призначена для жебраків. Другий коридор з двома маленькими віконцями, напівтемний, призначений для очікування відвідувачами. При вході до нього ліворуч – мелена. У описуваний час вона ремонтувалася і була замкнена. А прямо з коридору була маленька чотирикутна кімнатка з дивовижною, дуже давньою іконою Тихвінської Божої Матері, з безліччю ікон, повчальних картин, портретів, видів... У цій же кімнатці стояла шафа з книгами, лавочки і старе крісло біля Тихвінської ікони Божої Матері. У цій кімнатці на той час Батюшка приймав відвідувачів. З Тихвінської вели ліворуч дві двері – одна до келійника, інші на чоловічу сторону. Вийшов келійник, брат Микита, дуже юний, з надзвичайно ясним, одухотвореним обличчям і довгим кучерявим волоссям. Запитав, звідки ми, і попросив почекати. Чекали хвилин двадцять. Першим до Тихвінської стояв Серафим, потім я, потім мама і далі ще сім чоловік. Було тяжко, всі завмерли в очікуванні, і раптом... скарб наш, радість наша духовна, вийшов. Я остовпіла, ніколи й на думку не спадало, що удостоїть Господь побачити такого подвижника, і не тільки побачити, а й стати однією з найулюбленіших його дочок. Зростання високого, біленьке, пряменьке, з дивними, темними очима в окулярах. Подивився одразу на весь народ і підійшов до першого, тобто до Серафима. – Ось яке гарне ім'я! - Взяв його за голову. – Ну, бажаю тобі ангелом бути й у майбутньому. – Як ваше святе ім'я? – звернувся він до мами. "Євгенія", - і пішов Батюшка далі благословляти народ. У мене від однієї Дівеєвської черниці був фунт чаю та лист для передачі батюшці Варсонофію. Я наважилася їх передати, коли Батюшка піде назад, то й зробила. – Батюшка, ось одна дивіївська черниця просила передати вам чай та лист. Батюшка зупинився, а я подумала - мабуть Батюшка радий чайку... – Не знаю, Батюшко, мені це інша черниця передала. – Врятуй її, Господи; тільки чай не мені, а на святу обитель... Так, на святу обитель. Від цих слів підкосилися у мене ноги, – я побачила прозорливість Старця. Взяв Батюшка у мене з рук чай і пішов у чоловічу половину. Вийшов знову брат Микита і сказав: «Батько пішов сповідувати братію, вийде години через півтори, постарайтеся почекати»...» Далі Марія Азанчевська розповіла про свою дуже важку і складну сповідь у о. Варсонофія, було приблизно те саме, що й у наведеному вище оповіданні інокіні Олени Шамоніної. – Після всього, що Господь відкрив мені про тебе, – сказав на прощання о. Варсонофію, – ти захочеш прославляти мене як святого, – цього не повинно бути, чуєш? Я – людина грішна. Ти нікому не скажеш, що я відкрив тобі на сповіді, і мамі не говоритимеш, а стане мама питати, чому плакала, скажеш, сповідував Батюшка, говорили до душі, ну, про гріхи і поплакала. Багато є з твоїх подруг, що гинуть саме тому, що не всі говорять на сповіді. А є одна з твоїх знайомих і подруг, імені її не знаю, але що вона є, близька її смерть, - знаю. Так ти всіх посилай в Оптіну помолитися і до мене прямуй, зайдіть, мовляв, там до о. Варсонофію на благословення, а моє діло рятувати. Лише найближчі до о. Варсонофію люди - келійники, письменник - могли помічати, як часто хворів він. Миколі Бєляєву нерідко казав він, що відчуває наближення смерті, що смерть ніби і приходила до нього вже, але Господь давав відстрочку... 31 січня 1909 Микола записав слова о. Варсонофія: «Я сьогодні вночі думав, що помру... насилу став до ранку... Спочатку було дуже важко, але коли я увійшов до церкви – все як рукою зняло, одразу полегшало. До обідні теж було важко підвестися, а потім, слава Богу, бадьоро ходив». 1 березня: «Сьогодні я дуже погано відчув себе і думаю: «Треба відпочити, ляжу». «Брате Микиті, – кажу я, – сьогодні не відпиратимемо жіночу половину, вперше за три роки... А я ляжу, до трьох годин не будіть мене». Ліг, а помисл каже: «А може, там прийшла якась раба Христова зі скорботою або з якоюсь насущною потребою своєю, — як же так? Треба відімкнути...» Покликав брата Микиту, сказав, щоб відімкнув, а сам підвівся, невдовзі вся слабкість пройшла. А там справді прийшли такі, яких треба було прийняти... І ось Господь підкріплює у таких випадках». 30 березня: «Батюшка захворів, навіть не прийняв братію на благословення... Мені Батюшка сказав: «Я сьогодні вночі мало не помер». Що за така хвороба, я не знаю. Говорили, що зміна їжі вплинула весь організм і особливо на шлунок. Вигляд Батюшки вранці не виявляв нічого особливого, лише повільність рухів та дратівливість свідчили про хворобу. Помолюсь за Батюшка, нехай з ним Господь зробить з милості Своєї». 15 грудня: «Батько відчув таку слабкість, що не міг стояти за вечірніми молитвами, і відразу ліг спати. Я сидів зараз на стільці біля постелі батюшки і дивився на нього. Батюшка каже: «Розкажіть мені щось». А я не можу нічого придумати: то молитву Ісусову творю, то прошу врятувати Батюшку. Спаси, Господи, і помилуй Батюшку!» У квітні якась черниця, що залишилася невідомою, передала воротарю о. Алексію схіму (схімницький одяг, який, очевидно, сама вишила) для старця Варсонофія. А він ще не був схимником... О. Алексій передав принесене Батюшці. «Коли о. Олексій пішов, – записав Микола, – Батюшка, підійшовши до мене (бо я писав), сказав: «Я мав бажання прийняти перед смертю святу схиму. Про це я, звичайно, нікому не говорив, за винятком о. Архімандрита (Ксенофонта). А бажання таємної схими в мене є, але тепер воно нездійсненне внаслідок мого становища», – при цьому Батюшка показав рукою на листи, папери, рахунки тощо, що в достатку іноді лежать на письмовому столі. «Але сподіваюся, – продовжував Батюшка, – що, можливо, виконає Господь моє бажання, а можливо, так і доведеться померти на годиннику. Повторюю, я про це нікому не говорив, і ось – отримую схиму... Я дивлюся на неї як на ознаку моєї швидкої смерті. І взагалі, я думаю, що недовго мені залишилося бути з вами. При вас принесли схіму, але ще питання – чи надінуть вас на мене...» Незважаючи на такий нестійкий стан здоров'я, на о. Варсонофія дивилися як на найдіяльнішу людину в обителі. Він якимось чином встигав робити все: робити великий ремонт келій, будувати нові, класти масу підземних труб для стоку зайвої води, рити колодязі – тобто він організовував усе це і стежив за виконанням робіт. З'явилося нове приміщення для скитської бібліотеки, куди після освячення його перенесли книги та архів... Під корпус скитоначальника підведено новий фундамент, стіни утеплені... За відсутності ж настоятеля монастиря – архімандрита Ксенофонта 31 – о. Варсонофію було призначено замінювати його, і він тоді керував і Скітом і всім монастирем, несучи весь тягар турбот. Раз ось так, за відсутності Архімандрита, прийшло Батюшці кілька скарг від братів на одного ченця, старого, що вже п'ятдесят років живе в монастирі, – цей чернець був такий зухвалий, що його не могли упокорити ні про. Ісаакій, ні о. Досифей... «Батько зважився покликати до себе цього ченця, – пише Микола Бєляєв. – Він прийшов. На перше слово Батюшки він почав говорити зухвалості і грубості і навіть закричав на Батюшку. Шумаючи й погрожуючи, вийшов він від Батюшки і пішов... Батюшка покликав скарбника і благочинного і сказав їм, щоб з цього ченця були зняті і мантія і навіть рясофор... Батюшка зумів так розпорядитися, що цей монах прийшов невпізнаний до Батюшки, впав на коліна з пропла, пропав і покоїв з плаща. Батюшка відразу ж пробачив: «Бог простить тебе». Але чернець, не встаючи з колін, все вибачався. «Бог простить, вибач мені», – каже Батюшка. І трохи заспокоївши ченця, відпустив його. Коли я увійшов, Батюшка сказав мені: Це диво, слава Тобі, Господи! Батюшка став навколішки перед іконами і помолився». Ще в березні 1909 року видано Синодальне визначення, за яким 5 липня мав у Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі відбутися З'їзд представників обраних російських монастирів для обговорення питання про заходи до підняття духовного життя в монастирях. У Синодальному визначенні серед монастирів, від яких призначаються представники на з'їзд, згадуються Оптіна Пустинь і Оптинський Скит. І ось запис із «Літопису Скиту»: «1909 р., Липня 1. Сьогодні рано-вранці о. Настоятель Оптіної Пустелі архімандрит Ксенофонт та о. Скитоначальник ігумен Варсонофій виїхали до Трійця-Сергієвої Лаври для участі в З'їзді представників російських монастирів 32 . «Сьогодні вранці о 4 годині, – записав Микола Бєляєв, – Батюшка поїхав з о. Архімандритом до Калуги, звідти вирушать на з'їзд до Лаври Троїцько-Сергієва... Коли сьогодні відійшла обідня, я пішов до Батюшки. Помолившись, Батюшка пішов через Святу браму до тарантаса, що під'їхав. Коли Батюшка сів у нього, ще раз благословив усіх нас трьох, тобто о. Микиту, брата Микиту та мене, одним хрестом, і коні рушили. Мені стало сумно, і я поспішив піти до келії. Я розлучався з коханою мною і мене коханою людиною, наставником і духовним отцем. Коли Батюшка вернеться? І хто мені його замінить?.. Прийшовши до келії, я помолився і за Батюшку, і за себе. Не приховую, я поплакав... Виїжджаючи, Батюшка казав мені, щоб я за його відсутності зайнявся собою. При моєму послуху суворе життя неможливе, бо слухняність така велика, що на молитовні правила часу майже не залишалося, незважаючи на те, що я після обіду не відпочиваю. Якось днями я каявся Батюшці, що проспав утреню. На це мені Батюшка відповів: «Докоряйте себе. Бог пробачить. А от коли я поїду, ви вже не прокидайте. Заходьте в колишні рамки. Займіться цей час собою. Помовчу...» – «Та як же мовчати, коли треба ходити на косовиці?» - Кажу я. «Ну що? У мене на косовиці молитва йшла якось ще краще... Нехай там святословлять, завжди можна дещо відійти від них, не засуджуючи їх, адже поле велике. Пам'ятаю, це були чудові хвилини: чудовий краєвид на Пустинь, вдалині Козельськ, це стародавнє місто... Чудове повітря... Ні, добре!» На шляху до Лаври отці Ксенофонт та Варсонофій зупинилися у Москві у Богоявленському монастирі у владики Трифона. Коли пізніше цього ж року побував у Москві Микола Бєляєв, Владика сказав: «Коли батько Архімандрит та батько Ігумен дорогою до Лаври зупинялися в мене, я питав о. Ігумена про вас. І скажу вам, він ставиться до вас сердечно...» 15 липня Микола записав: «Вчора отримав листа від Батюшки у відповідь на мій... Повідомляє Батюшка, що засідання скінчилося. Передає Боже благословення. Врятуй його, Господи, за його любов. Певно, днями приїде». 17-го: «Сьогодні на початку дев'ятої години дня приїхав Батюшка. Дощ перешкодив схилу, і ми йшли з поля на пором, а Батюшка з о. Пантелеймоном, ієродияконом монастиря, теж в'їжджають на пором». Нілус у своїх оптинських записках під 3 липня пише: «В отриманому сьогодні номері «Дзвони» надруковано «Послання чернечого з'їзду до всіх російських ченців». Закінчується воно такими словами: «О, кохана браття! Час подвигу настав. Хто знає? Можливо, знамення часів виконуються; можливо, близька година грізного суду Божого: година бо нам від сну піднятися! Пора приготувати світильники свої, щоб зустріти Небесного Нареченого... Якщо прості, богобоязливі люди, дивлячись зі страхом на торжество зла на землі, слухаючи стихійні лиха – посухи та негоди, голод і епідемії, кажуть: «Чи не настали вже останні часи?» – якщо сама нежива тварюка, за словом Апостола, що зітхає і співчуває нам, здригається, і земля трясається, поглинаючи в жахливих землетрусах тисячі людей і руйнуючи в кілька хвилин квітучі міста, то чи не слід і нам прислухатися до голосу громів Божих, що грядуть на трубах, що грядуть на трубах, що грядуть на голосі має в останній день світу збудити мерців від їхніх трун? Ми звертаємо до вас свій скорботний голос, що з наболілих сердець виходить, заклик від гробу небесного нашого всеросійського ігумена – Сергія. Господь близький: година вже нам від сну піднятися! Амінь». Микола Бєляєв з 1 по 19 жовтня був у від'їзді – треба було побувати вдома, в Москві, бо незабаром він чекав на заклик до солдатів. Повернувшись, він записав: «Ось я знову в Скиті. Знову ті ж сосни дивляться на мене з висоти. Знову та ж простота і тиша... Але намагатимусь записати все по порядку. До 16-го числа я вів маленький особливий щоденник; 16-те число до нього не увійшло, а тому з нього і почну. Вранці 16-го числа ми з Іванком пішли до єпископа Трифона. Дорогою зайшли в каплицю Спасителя і в Казанський собор... З Казанського собору пішли прямо до єпископа Трифона. Довелося трохи зачекати. Коли ми увійшли, Владика благословив нас, посадив на крісла, а сам почав ходити кімнатою: він був дуже засмучений. «Ну, Бог благословить, – сказав Владика, – їдьте. Передайте о. Архімандриту та о. Ігумену мій братський привіт» (тут Владика просив дещо передати Батюшці від Великої Княгині 33... Їхали, як завжди, всю ніч з 16-го на 17-те. Вранці 17-го числа о десятій годині ми в'їхали на скітський кінний двір, злізли з тіла. Батюшка, мабуть, на мене не чекав, і коли я увійшов, Батюшка трохи здивувався і зрадів: на його обличчі засяяла посмішка. Благословивши мене, Батюшка обійняв мене за голову та поцілував. Довго не довелося розмовляти, на нас чекав візник, треба було внести речі в келію. Вийшовши від Батюшки, я пішов у келію. Знову я побачив нашу милу церкву – старий храм, ті ж доріжки, ті ж дерева та кущі. Ось увійшов я до келії своєї, знову те саме вікно, грубка, книги, ікони, стіл... все знову постало моїм очам. Поки розібрався небагато, поки зніс Батюшці деякі гостинці-солодки, настав час трапези». Після дощового літа настала чудова осінь, – були дні справді золоті, такі ось, як описав Нілус у тодішньому оптинському щоденнику: «Тепло все ще тримається, і жовтень схожий швидше на квітень, а осінь – на весну... Ішли ми з дружиною з лісу, з Залізниці, прямуючи до свого залізниці, прямуючи до свого села. Ліс почав рідшати. Вечірня зоря горіла над монастирем, як розплавлене зі сріблом золото. Небо здавалося скляним і залитим рідкою позолотою. Тихо, не ворухне; ні звуку у лісі; безмовно в монастирі, ні душі не видно - все завмерло, наче причаїло подих, чогось, начебто, чекає... Чітко, як вирізана в золотому небі, височіє і тягнеться до нього Оптинська дзвіниця, і храми, монастирські корпуси, білокам'яні стіни. Дивишся на всю цю Божу красу крізь рідкісні на узліссі стрункі стовбури могутніх сосен – не налюбуєшся». Якось Нілус розповів о. Варсонофію, як на всеношній, під Казанську, стояв разом із дружиною поряд з о. Іоанном, сліпим старцем. «Цей чудовий подвижник, - пише Нілус, - на своїх хворих, зламаних ревматизмом і багаторічним стоянням ногах вистоює всі тривалі церковні служби, стежачи за ними по поклонах найближчого до нього ченця-сусіда (знайомому зі статутом це буде зрозуміло) ... Службу він, як колишній у молодості. Великий це подвижник... Хто близько знає Старця, ті й не звуть його інакше, як «одний від давніх». Батько Іоанн старовинного дворянського роду... подвижничить близько сорока п'яти років і досі значиться на «добровільному послуху», тобто не зауваженим 34 послушником: таке смиренність Старця, який не вважає себе гідним мантії. «Добровільна послух» Старця, відколи він осліп, полягала у заготівлі ґнотів для оптинського свічкового заводу. Сучив він ґноти, з таким мистецтвом розмотуючи найзаплутаніші мотки ниток, що зрячі приносили йому розплутувати і знаходити кінці у своїх мотках. І ось з таким стовпом вогненним подвижницької віри і праведності привів мене Господь, багатогрішного, стояти поруч, пліч-о-пліч, молитися разом за урочистими оптинськими службами... Іноді стоїть, стоїть Старець у храмі і раптом опуститься на свою лавочку з тяжким стоном... Ось і вчора цьому так погано було, що все сподобалося, все преподобному, сів на лавочку з тихою скаргою в мій бік: "Не можу стояти: і в голову вступило, і в ноги!" До сліз стало мені шкода нашого Батюшку. Я схопив його холодну старечу руку і притис її до своїх губ». Далі Старець все ж підвівся і дістав службу до кінця. - Так, це душа особливого розряду, - сказав о. Варсонофія. Того ж дня о. Варсонофій запитав Миколу Бєляєва: – Знаєте, що у нас в Оптиній великий подвижник, який має дар внутрішньої молитви? – Це рясофорний послушник, сліпий отець Іван. І задумався о. Варсонофій, здається, з якою б радістю поміняв зараз свою начальницьку келію на тихий куточок о. Іоанна... Ось прийшла осінь, скінчилася і «Мала Чотиридесятниця» – Різдвяний піст. 25 грудня – Різдво Христове, цього дня надійшли до Скита та о. Варсонофій і теперішній його провідник послушник Микола Бєляєв. Цей день – 25 грудня 1909 року – зображений у щоденнику послушника Миколи: «Була чудова, тиха, ясна, морозна ніч. Годині о 8 я ліг, без чверті 12 підвівся і пішов до Батюшки. Батюшка вирішив до монастиря не ходити, а правити утреню в себе. Обидва келійники, о. Кукша і я залишилися у Батюшка. Відправивши ранок, ми розійшлися. Обідня почалася о 7 годині, а я трохи проспав, прийшов до Апостола або трохи раніше. Після обіду пішов у трапезу, від трапези до старців на могилки. Потім до Батька Христа славити, потім до о. Йосипу, потім до Батюшки знову, уклав його відпочивати, а сам пішов у келію, затопив піч, доручив її Іванкові й пішов готувати спільний чай. Після спільного чаю знову до Батюшки Батюшка дав мені книгу «На горах Кавказу». Я шанував її до вечірні. Прийшовши до дзвону до вечірні, я сів, творячи молитву, – і тихо в мене на душі... Після вечірні – на трапезу та до Батюшки. Попив чайку та вичитав канони разом з о. Микитою. Батюшка знову служить завтра. І я тепер у келії у себе. Перед образами горить лампада, тихо довкола. Ніч така ж чудова, зоряна та морозна, мороз доходив до 27 градусів». Наступного дня – свято Собору Богоматері. Миколай був у о. Варсонофія. «Ми трохи побалакали, – записав він. – казав Батюшка про труднощі порятунку нині. «А ви, – сказав Батюшка, звертаючись до мене, – обрали добру частину. Бажав би я бачити вас у рясофорі та мантії, але не знаю, чи живий. Тоді (тобто коли я отримаю мантію) буде доданий до вас царський друк. Тоді вже від вас залежатиме, зберегти її чи розламати...» Говорили про вірш «Веч Богоматері», написаний самим Батюшкою. Цей вірш дуже сподобався редактору-видавцеві того журналу 35 , куди Батюшка послав цей вірш для друку, і вони приписали: «До святкування дня Собору Богоматері 26 грудня». Батюшка сказав навіть щось на кшталт того, що він на Страшному суді проситиме Божу Матір позбавити його вічних мук, вказуючи на цей вірш». Живучи у будинку скитоначальника, о. Варсонофій завжди пам'ятав, що тут багато років провів у великому духовному подвигу старець Макарій, який також був свого часу скитоначальником. З таким спогадом і почав він свою бесіду з духовними чадами 27 грудня 1909 року: «Слава Тобі, Господи! Знову ми зібралися разом. Люблю я ці вечори: на них відпочиваю душею... Люблю я й один сидіти в цій келії. Багато хто знайшов тут душевне заспокоєння. Наш великий письменник Гоголь переродився духовно під впливом бесід зі старцем Макарієм, які відбувалися в цій самій келії, і відбувся великий перелом. Як натура цілісна, не розірвана, він був здатний на компроміс. Зрозумівши, що не можна жити так, як він жив раніше, він без огляду повернув до Христа і подався до Єрусалиму. З Риму та Святих місць, які він відвідав, він писав друзям своїм листи, і ці листи склали цілу книгу, за яку сучасники його засудили. Гоголь ще не почав жити у Христі, він тільки побажав цього життя, і світ, ворожий Христу, спорудив гоніння на нього і виніс йому жорстокий вирок, визнавши його божевільним». Недарма заговорив він про Гоголя. Люблячи російську літературу, о. Варсонофій на всьому неозорому полі її особливо виділяв духовні виростання. За часів старця Макарія серед імен відомих це були Гоголь та Іван Киреєвський, які побажали наблизити своє життя до чернечих подвигів, виробити у собі ті духовні сили, які б дати зразки духовно-православної літературної творчості. У Гоголя, який мріяв цей шлях повернути такі томи «Мертвих душ», це прагнення спочатку висловилося у листах, та й недарма, адже листи – старовинний чернечий навчальний жанр (листи, послання, розмови...). Чи не через рік після смерті старця Макарія було видано кілька томів його листів до мирян та чернечих, – безумовна класика епістолярного жанру. Пізніше з'явилися друком і стали широко відомі і листи старця Амвросія. У цих листах охоплювалося настільки величезне коло питань, що вони назавжди залишилися школою духовного виховання людини у Христі. Гоголь видав на початку 1847 року «Вибрані місця з листування з друзями», в яких різноманітно і наполегливо звучав заклик до російського суспільства в усіх сферах життя – приватного та державного – повернути до щирого Православ'я. Гоголь мав сильне прагнення до чернецтва, він навіть збирався вже й піти зі світу, але й літературну свою справу він не в силах був зупинити на півдорозі, думаючи – і справедливо, – що і тут є можливість принести людям чималу духовну користь. Він тричі був у Оптіній, востаннє у вересні 1851 року, за п'ять місяців до своєї передчасної смерті. Неодноразово звертався о. Варсонофій у своїх бесідах до розповіді про Гоголя – адже тоді був час галасливої декадентської літератури і молодь захоплювалася демонічними творами Андрєєва, Арцибашева, Горького, віршованою містикою Блоку та Білого тощо. Книги, театр, преса – все заливало свідомість молодих покоїв розпачу. А о. Варсонофій нагадував про духовні вірші Лермонтова («У хвилину життя важке...» – Старець вважав, що це про Ісусову молитву написано), Івана Нікітіна, Пушкіна (пізні його суто православні вірші, такі, як «Батьки пустельники...»). І ось про Гоголя, який намітив шлях для відродження російської літератури, але після його смерті демократи-атеїсти на кшталт Чернишевського і Добролюбова з незліченною компанією підголосків заступили їй шлях, і тільки струмки духовності пробилися далі, до початку XX століття... Там засяяли невмираючим світлом окремі вірші Полонського Костянтиновича Романова – який друкував вірші під псевдонімом «К. Р.». Хто сидить на гоголівському кріслі? – почав одну з розмов Старець. - М. А.? Я тому спитав, що з Гоголя хочу розпочати сьогодні промову. Гоголя назвали схибленим. За що? За той духовний перелом, який у ньому відбувся і після якого Гоголь твердо і неухильно пішов шляхом богослужіння, богоугодження. Як же це сталося? У душі Гоголя, наскільки ми можемо судити за збереженими його листами, а ще більше за збереженими розповідями про його усні бесіди, завжди жила незадоволеність життям, хотілося йому кращого життя, а знайти його він не міг. "Бідному синові пустелі снився сон..." - так починається одна зі статей Гоголя... - і сам він, і все людство уявлялося йому в образі цього бідного сина пустелі. Цей стан людства зображений і в Псалтирі: там народ Божий, жадібний і жадаючи, блукав пустелею, шукаючи граду обительного, і не знаходив. Так і всі ми прагнемо і прагнемо цього граду обительного, і шукаємо його, і блукаємо в пустелі... Є переказ, що старець Макарій передчував прихід Гоголя. Кажуть, він був у той час у своїй келії (хто знає, чи не в цій самій, бо прийшов Гоголь прямо сюди) і, швидко ходячи туди-сюди, говорив ченцю, що був з ним: «Хвилюється в мене щось серце. Точно, що незвичайне має відбутися, точно чекає воно на когось». - «Отче, що може статися такого незвичайного?» У цей час повідомляють, що прийшов Микола Гоголь. В Євангелії розповідається, що при приході еллінів до Ісуса Христа Він зрадів духом і сказав: «Нині прославися Син Людський і Бог прославися в Ньому» (Ін.13:31). Так, мабуть, і старець Макарій передчував велике прославлення, але не себе, а Гоголя. "Проси!" - і Гоголь у Старця, і починається розмова. Без свідків відбувалася вона, ніким не записана, але Бог був тут невидимий під час неї, і Божественна благодать перетворила душу Гоголя. Як би я хотів, та й ви, я думаю, не відмовилися б послухати цю чудову розмову великого старця з великим письменником. Вийшовши від Старця, Гоголь говорив: «Так, мені сказали правду: це єдиний з усіх досі відомих мені людей, хто має владу і силу повести на джерела живої води»... Помер Гоголь істинним християнином. Є переказ, що незадовго до смерті він говорив своєму близькому другові: «Ах, як я багато втратив, як страшенно втратив...» – «Чого? Чого втратили ви? – «Тому, що не вчинив у ченці. Ах, чому батько Макарій не взяв мене до себе в Скит?» – Знову повторюю, – сказав о. Варсонофію, – найкращі письменники наші прагнули до Бога, хоча тепер якось забули про це, і тепер студентство нічого не читає, не має уявлення ні про Шекспіра, ні про Пушкіна, а вони могли б підняти їх від буденного, сірого, повсякденного життя і привести до Бога. Втім, треба сказати, що таке читання, хоч і може довести до думки про Небо, але веде воно, так би мовити, дорогами манівцями, – краще ж нам обрати прямий шлях, який перед нами відкритий, краще читати творіння святих отців Церкви, життя святих. Всі ці Ніцше, Ренани, – говорив о. Варсонофію, - а з ними і всі інші розбещувачі моральності - яка їхня доля? Так, з усього уподібнившись винуватцю будь-якої гидоти, будь-якої нечистоти - дияволу, вони по смерті потрапляють у його владу, в силу російського прислів'я "Свій своєму мимоволі брат". А ті, що послужили Христові, запановують з Ним: «Своєму своєму...» Життя Толстого могло б піти зовсім інакше, не послухайся він згубного помислу. З'явилася думка, що Господь Ісус Христос не Бог, і він повірив їй. Потім спало на думку, що Євангеліє написано неправильно, – і цій думці він повірив і перекроїв по-своєму все Євангеліє, відпав від Церкви... Англійський філософ Дарвін створив цілу систему, за якою життя – боротьба за існування, боротьба сильних із слабкими, де переможені прирікають на людину. не замислюються убити людину, образити жінку, обікрасти найближчого друга, - і все це абсолютно спокійно, з повною свідомістю свого права на всі ці злочини. До бесід своїх Старець не готувався, колись було, – усе казав експромтом, як Бог на серце покладе... І як же вони діяли благотворно на слухачів! Скільки душ направив він на єдино вірний шлях... Через багато років Іван Бєляєв, перечитуючи і коментуючи щоденник брата, зазначив: «У стосунках брата з Батюшкою був справжній зразок стародавнього старчості та учнівства. Так і в давнину виростали духовні гіганти з справжніх учнів і до того ж порівняно короткий час». Брати, живучи в Скиті, бачилися мало, оскільки Микола майже постійно перебував у о. Варсонофія, виконуючи слухняність письменника, брав участь у його келійних молитвах, часто ночував там. Характерним є запис Миколи від 10 січня 1910 року: «Усі ці дні я майже не мав вільної хвилини. Термінові річні звіти треба було складати. Пам'ятаю, одного дня днями Батюшка помітив мені, що треба бути у всьому акуратним і уважним. Уважність, точність і акуратність у справах та своїх обов'язках «навіть сприятимуть внутрішній душевній зібраності вашій, коли ви звикнете до уважності». Потім Батюшка нещодавно знову казав мені, щоб я зайнявся своєю доганою «для своєї особистої користі та користі обителі». Батюшка казав, що мене важко розуміти, що всі слова зливаються у невизначені звуки. «Поки ви молоді, можете виправити це. А для цього потрібно вам голосно, повільно читати в келії хоч півгодини житія святих, намагаючись вимовити всі букви ясно, правильно. Звичайно, при такому читанні доведеться звертати увагу не на сенс читання, а на механізм читання». Так-то широко тяглася турбота Старця про свого учня. Якось о. Варсонофій сказав Миколі: «Так, тепер мені стає зрозуміло, як раніше жили старець і учень одностайно. Як старець говорив із учнем; ось і я тільки з вами і поговорю...» На початку 1910 року Іван Бєляєв, душа якого ніяк не могла заспокоїтися, задумав їхати на Афон. 17 січня Микола записав: «Іванушка знову хоче йти. Батюшка мені сказав сьогодні: «Будемо ж плакати і молитися за нього...» І мені стало страшно за нього. А після трапези, коли Батюшка лягав відпочити, він мені сказав: «Вже ви не йдете, будемо разом жити. Мені вже трохи лишилося жити». Спроби Миколи відмовити Івана від поїздки не вдалися. 27 січня він поїхав. Коментуючи тривожне питання брата у щоденнику: «Що скаже єпископ Трифон?» – Іван пише: «Дарма брат про це хвилювався! До Владики я, прибувши до Москви, з'явився негайно і зустрів із його боку серцеве співчуття. Мене дуже тоді вразило, що він з півслова розумів мій настрій, ніби й сам пережив усе те саме! Владика не заперечував мого бажання поїхати на Афон і дав мені своє благословення». Подорож Івана Бєляєва несподівано для нього виявилася тяжкою та сповненою розчарувань. На Афоні він захворів («Ослаб я страшно, – писав він, – і втратив половину волосся на голові, яке вилітало у мене зі шкіри цілими пуками»), але, головне, «ні зовнішній вигляд ченців, ні служби, ні спів, ні їжа, ні звичаї – ніщо мені не подобалося. Настрій був глибоко пригнічений»... Він надіслав листа братові Миколі, який той отримав 12 березня: «Отримав від Іванка листа з Афона, – заніс він у щоденник, – і забилося моє серце, і відчув я до нього жалість». Перед від'їздом на Афон Іван повідомив Миколі, що до Оптіна вже більше не повернеться, навіть, можливо, і з ним, з Миколою, вже не побачиться ніколи. «Хотілося мені з'їздити до Єрусалиму, – згодом писав Іван, – але сил моїх не було. Так закінчилася моя втеча на Афон. Прибувши до Москви, я розповів, що було, владиці Трифону, і він мені порадив повернутися в Скит». 20 квітня 1910 року він приїхав до Оптіни і знову отримав келію в Скиту. Не можна сказати, щоб у Миколи в його духовному житті все йшло рівно, хоча здебільшого воно й було так. Траплялися помисли, такі, як, наприклад, відкритий ним Старцю 14 лютого: «Іноді приходить помисл, особливо за службою на правилі, що чернече життя безрадісне, день іде за днем, головне – чекати попереду нічого, ті ж служби, та сама трапеза». О. Варсонофій анітрохи не здивувався цьому помислу, який не рідкісний для ченців-початківців. Відповідь його була розповсюджена і висловлена ​​найпереконливішим тоном: – Це одна з найотруйніших думок. Монах завжди повинен перебувати як би в порозі народження, поки не прийде «до міри віку свого» (Еф. 4, 13)... І поки наш старець ще живий, він виявляє себе всякими пристрастями, меланхолією, зневірою... і те, що зараз для такої людини тяжке, потім буде для нього великою розрадою, наприклад, відвідування служби та утрені, тоді псаломське слово буде застосовне до йому: «Вони раділи». про тих, хто сказав мені: «Ходімо до дому Господнього» (Пс. 122:1). Тоді все в ньому наповниться світлом і радістю в Господі. Як жінка народжує, то кажуть, що терпить страшні муки, а як народить, то вже не пам’ятає тих мук від радості, що чоловік на світ народився. Цей закон народження в болі спостерігається в духовному житті. І як дружина не знає, як дозріває плід в її утробі, як відбувається плодоношення і ріст, так і в духовному житті людина не помічає свого духовного зростання... Ти добре зробив, що сказав мені цю думку, вона багатьох клюнула, і тому вони покинули монастир... – Ось, Батюшко, – сказав Микола, – я й хотів би чути з ваших вуст, що мені не треба йти з цієї обителі, зі Скита, а все терпіти. – Господь благословить тебе, чадо моє, не йти зі Скита, все терпи... З радістю благословляю: нехай помру, але не піду. Інша річ, якщо пошлють до монастиря... Так, це важливо, що ви сказали про цей помисел; сьогодні 1910-е літо від Різдва Христового, лютий, 14-й день... – А як боротися із цим помислом, що йому відповідати? – Кажіть: Господь допоможе мені йти цим шляхом... Не думаю, що досягну верхніх щаблів досконалості, але можливо врятуюсь тут. А декількома днями раніше записав Микола слова Батюшки: «Можливо, Бог дасть, я житиму на спокої, займатимуся Ісусовою молитвою. Прийде до мене брат Микола і скаже: «Так, яке блаженство – чернече життя, тільки скорбот дуже багато». А це не просто фантазія, – Старець прозрівав майбутній душевний стан свого учня. І про багато скорбот не даремно говорив. А ще іноді натякав, але так, не посилено, що Микола довго не житиме... Великим постом, 4 березня, о. Варсонофій сказав Миколі: «Не весь час вам буде так мирно і добре, як тепер. Прийде потерпіти і дуже потерпіти. Це я вам кажу не для того, щоб ви сумували, ні, – для того, щоб ви знали, що прийде такий час, а сил набирайтесь тепер. Тоді ви скажете: «Так, все це казав мені Батюшка ще двадцять років тому, навіть більше» (через 21 рік із половиною закінчилося життя Оптинського старця Никона в Пінезькому засланні). Отець Варсонофій часто нагадував Миколі, щоб він у будь-який вільний час читав: «Прийде час, коли вже не буде у вас цієї можливості... Збагачуйте свій розум пізнаннями і сходіть у глибину смирення, вважаючи себе гіршим за всіх...». І потім знову про те саме: «Читайте книги тепер на свята, поки є можливість. Потім настане час, не можна вам читати книги, пам'ятаєте моє слово... Так, років через п'ять-шість... тоді вам треба буде читати книгу життя». «Незрозумілими та таємничими мені видалися ці слова, – пише Микола, – але питати далі Батюшку я не посмів». Здійснилося передбачення Батюшки. Незабаром в Оптиній Пустими почалися деякі події - провісники великої смути, - все це розумілося братією як диявольські підступи, як вторгнення мирського духу в чернече життя. Ось запис із «Літопису Скита» від 28 березня 1910 року: «Цього числа, після Літургії, досконалої о. Скитоначальником з ієромонахом о. Адріаном, була ним відслужена соборні з ієромонахами о. о. Адріаном, Іраклієм та Кукшею панахида за покійними старцями Оптинськими: архімандритами Мойсея, Ісаакії та Досифеї, ігуменами Антонії та Авраамії, ієросхимонахам Леві, Макарії, Амвросії, Іларіоні та Анатолії. Сприятливою причиною до цього, за повідомленням о. Скитоначальника, послужило таке: досі, за молитви покійних старців Оптинських, мирне життя братії Оптиної Пустелі не порушувалося ніякою смутою. Нині ж справді «злий» час, коли ворог нашого порятунку посилюється сіяти смуту в православній Росії, їм внесено збентеження і в нашу обитель. Чотири зі старших братів Оптинських: ієромонахи Мойсей та Єзекіїль, ієродиякон Георгій і чернець Міхей дозволили собі зробити донос преосвященному Калузькому на чесного настоятеля Оптинського архімандрита Ксенофонта, звинувачуючи його перед Владикою у нанесенні господарства. Цей сумний виступ згаданих братів проти свого авви, що порушив мирне життя обителі, і спонукав шукати поминанням померлих старців Оптинських їхніх потойбічних молитов про умиротворення братства. У монастирі, після ранньої Літургії, о. Настоятелем з усіма ієромонахами була також відслужена панахида за старцями, а після пізньої – служився молебень про послання світу братії обителі». Цей випадок – скарга – з'явився ніби каменем, кинутим у рівну водну гладь, – від нього пішли кола, все ширше і ширше... Нілуса світ переслідував наклепом, так що він не хотів жити в столицях і мандрував, прибиваючись на роки до тихих обителів. Ось він третій рік живе в Оптіній, сповідається у о. Варсонофія, пише книги, друкує їх у Трійце-Сергієвій лаврі, де до нього благоволіє від щирого серця єпископ Никон. Якось Сергій Олександрович у березні 1910 року прийшов до о. Варсонофія, у того на столі був перший номер «Троїцького Слова», що редагувався самим владикою Никоном. Взявши книжку, о. Варсонофій сказав: – Оце добре, мудро! Це добре слово! Потім раптом, ніби без жодного зв'язку з попереднім, витримавши паузу, сказав: - А знаєте, проти вас починається повстання, та ще яке повстання! - Звідки, Батюшко? – здивовано спитав Нілус. - І ззовні, і зсередини, з боку однієї партії... Однак повної відповіді Нілус не отримав - тут прибіг Микола Бєляєв кликати Старця до одного вмираючого, якому стало зовсім погано. Батюшка взяв епітрахіль і швидко пішов. «Не один уже раз з кінця минулого року починав заводити зі мною Старець про «наклеп людський», і щоразу наша бесіда на цю сумну тему переривалася на початковому півслові так само несподівано, – пише Нілус. – Знаю, що там, десь у просторі, хтось щось задумує проти нашої оптинського усамітнення, але хтось і чому, так і не вдається мені дізнатися від свого старця». Старець же добре знав, хто і чому цього хоче, тому що він і отримував лайливі листи, про які не хотів говорити Нілусу. Не так уже далеко було до того часу, коли обидва вони повинні залишити Оптіну... 16 квітня 1910 року Микола Бєляєв був пострижений у рясофор, одягнув рясу та клобук і став батьком Миколою. Постриг відбувався у монастирі, у храмі Преподобної Марії Єгипетської, постригав архімандрит Ксенофонт. Потім два нових рясофорних скітських ченців Микола та Іларіон були на могилках у старців, взяли у них благословення і пішли до Скита до о. Варсонофію. Увійшли до нього і стали навколішки. - Встаньте, - сказав він, - покладіть по три поклони. Після поклонів він сказав їм слово, що прийшло на серце. «Насамперед я казав вам, – сказав він, – і тепер знову повторюю: смиренність – все. Є смиренність – все є, немає смирення – нічого нема. Ви отримали рясофор. Це не є якесь підвищення, як, наприклад, у світі, коли дають офіцерський чин та інше. Там той вважає своїм обов'язком пишатися своїм підвищенням. А ми не так. На чернечому прапорі написані слова: «Хто хоче бути великим, нехай буде всім слуга» (Мк.10:41). Смиряйтесь і смиряйтесь... Тепер вас більше втішатиме благодать Божа, а ворог озлоблюватиме...» – Коли вас постригали у рясофор? – Святих мучениць Ірини, Хіонії та Агапії. - Агапія - кохання, Ірина - світ, Хіонія - снігова... – Ну от це означає, що ви повинні мати, за словами Апостола, «мир і святиню з усіма» (Євр. 12:14). Крім цих чеснот – миру та любові – не можна очиститися від пристрастей, тобто вибілитись. А Хіонія означає снігова. Ось і треба вам очистити свою душу, щоб вона була білосніжна, як сказано в псалмі: «Більше снігу вбілюсь». А далі що сказано: «Слуху моєму даси радість і веселість» – це є передчуття блаженства в міру очищення, а потім уже і «радіють кістки смиренні» (Пс.50:8–9). Батюшка благословив отця Миколи прочитати сорокову бесіду преподобного Макарія Єгипетського: «Про те, що всі чесноти і всі погані справи пов'язані між собою і, подібно до ланок у ланцюзі, залежать одні від інших». Там є такі слова: «Усі чесноти між собою пов'язані, як ланки в духовному ланцюзі, одна від одної залежать: молитва від любові, любов від радості, радість від лагідності, лагідність від смирення, смиренність від служіння, служіння від надії, надія від віри, віра від слухняності при всякому послуху, послух від простоти... перебування у молитві. Нею, просячи Бога, щодня можемо набувати й інших чеснот». Якось Батюшка несподівано сказав о. Миколі: – Вас Господь привів сюди. Немов ви для Оптіної, а Оптіна – для вас... А Іван Бєляєв ніяк не міг знайти заспокоєння тут, у Скиті. Отець Микола записав: «4 травня Іванко прийшов до мене і прочитав мені свій вірш «Море» і запитав: який вірш мені найбільше подобається? Я не пам'ятав усіх його віршів і тому сказав: «Та ось це нічого...» У Іванка всі вірші більш плачевні, ніж це. Іванко і подумав, що воно мені найбільше сподобалося і саме тому, що в ньому зображується боротьба та краса природи. Ось він, прийшовши від мене до своєї келії, написав інший вірш, який і присвятив мені, зробивши напис. Їх мені він дав 6 травня, а 7 травня я їх показав Батюшці. Батюшка прочитав їх мені. Але все-таки Батюшка заборонив Іванкові поки писати вірші, з яких міркувань – не знаю 36». Іван у своєму коментарі пише, що о. Варсонофій заборонив йому писати вірші «після того, як він прочитав вірш «На річках Вавилонських». У цьому вірші багато скорботи, у тому числі й про те, що мої ридання чужі та батюшці Варсонофію та о. Миколі. А мені було дуже погано, і вже 14 травня Батюшка сам прийшов до думки, що мені краще жити в Москві, вже не за своїм наполяганням, а за слухняністю... Я поїхав у мирному настрої, але у великій скорботі». «У п'ятницю, 14 травня, – записав о. Микола, – Іванко написав Батюшці листа, я листа це передав Батюшці. Батюшка назвав цей лист страшним і вирішив, що Іванко краще жити в Москві (звичайно, в монастирі). І ось у неділю відслужили напутній молебень та панахиду за старцями, а 17-го числа, у понеділок, Іванко поїхав. Сердечно мені його шкода. Я по-братському благословив його іконою св. великомученика і цілителя Пантелеймона. Перед від'їздом ми посиділи у моїй келії. Потім підвелися, помолилися, попрощалися, і він поїхав. Я дуже задоволений, що він поїхав із мирним настроєм. І з Батюшкою добре попрощався. Нехай Господь допоможе йому». Іван Бєляєв жив у Москві, постійно буваючи у владики Трифона у Богоявленському монастирі. Влітку 1910 він склав повну службу з акафістом святителю Парфенію Лампсакійському, ікону якого привіз з Афона. «Я віддав рукопис владиці Трифону, – згадував він, – а він від себе, без моїх заяв, послав до Синоду... Св. Синод доручив розглянути рукопис архієпископу Антонію (Храповицькому). Після його доповіді Св. Синоду останнім вона була спрямована для оформлення до Московського духовно-цензурного комітету. Надрукована вона була 1912 року». У листопаді 1910 року Іван Бєляєв знову повернувся до Скита, був добре зустрінутий о. Варсонофієм, поселений у келії і отримав свій колишній послух - пономарський. Скільки спокус, турбот, труднощів у всіх, не виключаючи самого Старця... А він, Старець, ні-ні та й скаже: «Життя є блаженство!» Такими словами колись спантеличив він студентів із Духовної Академії. Після його пояснення вони зрозуміли, що в цьому є велика істина. Скільки разів це чув о. Микола... А ось знову, у розмові з духовними чадами – 30 травня 1910 року – о. Варсонофій каже: – Життя є блаженством. Ці слова можуть здатися дивними. Як можна назвати життя блаженством, якщо в ньому на кожному кроці зустрічаються невдачі, розчарування, прикрості? Скільки горя зазнають люди. Життя, кажуть деякі, є праця, і часто праця невдячна, – яке тут блаженство? І все-таки повторюю – життя є блаженством... Блаженством стане для нас життя тоді, коли ми навчимося виконувати заповіді Христові та любити Христа. Тоді радісно житиме, радісно терпіти скорботи, що знаходять, а попереду нас сяятиме невимовним світлом Сонце Правди – Господь... Усі Євангельські заповіді починаються словами: «Блаженні… – блаженні кротції, блаженні милостиві, блаженні миротворці» (Мф.5:3: 3: 3: 5:3: 3: 3). виконання заповідей приносить людям найвище щастя. За цим завжди було продовження – о. Варсонофій нагадував сказане великим старцем Оптінським Амвросієм: – Монашество є блаженство. – Справді, – пояснив о. Варсонофій, - та духовна радість, яку дає монастир, така велика, що за одну хвилину її можна забути всі життєві скорботи: і мирські, і чернечі. Сильно працює диявол, бажаючи відвернути людей від служіння Богу (а у світі він досягає цього легко). У монастирі йому важче боротися, тому дух злості так ненавидить монастирі і всіляко намагається очорнити їх в очах недосвідчених людей... А тим часом не погрішу сказавши, що вищого блаженства можуть досягти тільки чернечі. Врятуватися у світі можна, але цілком вибілитись, омитися від старої людини, піднятися до рівноангельської висоти, до вищої творчості духовної у світі неможливо. Як приклад таких мирських людей о. Варсонофій бере «художників», тобто. взагалі творців-інтелігентів (письменників, музикантів, живописців). Вони часто є душевна сила, не спрямована, проте, до Бога. Але й таке устремління іноді спалахує у них, потім згасаючи. «Більшість наших найкращих художників та письменників, – каже о. Варсонофій, – можна порівняти з людьми, які прийшли до церкви, коли служба вже розпочалася і храм сповнений народом. Встали такі люди біля входу, важко увійти, та вони й не вживають для цього зусиль. Дещо доноситься сюди з богослужіння: «Херувимська пісня», «Тобі співаємо»... Так постояли, постояли і пішли, не побувавши в самому храмі. Так і художники і поети біля воріт Царства Небесного – постояли, але не ввійшли до нього, а тим часом так багато дано їм коштів для входу туди. Душі їх, як динаміти, спалахували від найменшої іскри, але, на жаль, вони цю іскру не роздмухали, і вона згасла. Думки поета, виражені у його творі, є його сповідь, хоча сам письменник часто не усвідомлює цього. Візьмемо для прикладу вірш Лермонтова: Бідняк висохлий, ледь живий Від глада, спраги та страждання. Шматка лише хліба він просив, Цей жебрак, про який говорить Лермонтов, є він сам. А «хтось» – сатана, що підкладає камінь замість хліба, що підмінює саму віру... І тепер він робить це. Під його впливом створюється "нове християнство". Їм натхненний Толстой, який складає своє євангеліє, своє християнство». Це говорилося людям мирським, читающим, – Старець у розмовах з ними завжди вдавався до літературних прикладів, часто у кількох фразах розкривав суть явища, ставив віхи, скрізь зближуючи «читацьку» світську думку з духовної, непомітно перетягуючи слухача до суто духовних питань. Так, несподівано повернувши Лермонтовський сюжет (у поета суто любовний), він відкрив у тексті новий аспект, набагато глибший, ніж це було за авторським задумом. Судження о. Варсонофія проникливі. Ось він раніше багато говорив про духовний шлях Гоголя, начебто Гоголь і є в нашій літературній класиці найдуховніший письменник. А ось у цитованій щойно розмові Старець каже: «З наших російських письменників чи не більше за інших шукав Бога Пушкін, але чи знайшов Його – не знаю». Щирість Пушкіна йому поза сумнівами, просто поет рано помер. А для Гоголя Пушкін – предтеча й у духовному плані. У «Вибраних місцях із листування з друзями» Гоголь говорить про Пушкіна: «Останнім часом набрався він багато російського життя і говорив про все так влучно і розумно... але ще чудовіше було те, що будувалося всередині душі його». Цитуючи Пушкіна, Гоголь свідчить про те, як духовно бачить Пушкін все. Ось він описує гору Казбек, і що спадає йому на думку при погляді на цю вершину? Ось що: «Туди б, у захмарну келію, У сусідство Бога сховатися мені!» Отець Варсонофій вчить духовно тлумачити не лише літературні твори, а й життя своє – кожної людини – всі її прояви до найменших. «Все життя наше є велика Божа таємниця, – говорить він. – Всі обставини життя, хоч би як здавалися вони нікчемними, мають величезне значення. Сенс справжнього життя ми цілком зрозуміємо у майбутньому столітті. Як обачно треба ставитися до неї, а ми перегортаємо наше життя, як книгу, – лист за листом, не усвідомлюючи те, що там написано. Немає випадку в житті, все відбувається за волею Творця. Хай Господь сподобить нас цим життям придбати право на вхід у життя вічне». Батьку Миколі Старець сказав, коли вони літнього вечора трохи прогулювалися в Скиту: – Дав би мені Господь пожити ще хоч до вашої мантії, щоб ви зміцнились у дусі. Є мантія речова, а є духовна... Треба зміцнюватись у дусі. – А в чому полягає зміцнення на кшталт? - У самовідданості. У самовідданні заради Господа Ісуса Христа. У відкиненні всього, чого б там не було. За все, як уміти 37 , заради Господа. Це дуже складна психіка духовного життя. 1910-й – здається, останній більш менш спокійний рік для о. Варсонофія. І було хороше літо (попередні два чи три літа були дощовими). Священик Василь Шустін у своїх спогадах про Оптіну, виданих 1919 року в Сербії, саме це літо описує у подробицях; він і ще два петербурзькі студенти приїхали тоді для зустрічі зі старцями Скита. Батько Василь не скупиться на деталі, а вони й створюють зримий образ обителі: «До Скиту монастиря вела звивиста доріжка серед густого бору. Дорогою нам зустрічалися послушники, ченці, і всі вони, опустивши очі, кланялися до пояса. Ця тиша, ці безмовні поклони якось таємниче діяли на душу, підготовляючи її до чогось великого. Ось здався і Скит, обнесений дерев'яною стіною. Прямо була велика глибока брама, над якою височіла дзвіниця. У глибині воріт, по обидва боки, було намальовано зображення св. Іоанна Хрестителя та єгипетських пустельників. З зовнішнього боку стіни, по обидва боки воріт, були крильця, через які входили до старців жінки... Ми через маленьку хвірточку у воротах увійшли всередину Скита і відразу були вражені пахощами повітря, - воно було від кущів троянд і квітників. Скрізь була бездоганна чистота. До нас негайно з келії вийшов воротар і спитав, кого ми хочемо бачити. Дізнавшись, що ми прийшли до старця Йосипа, він показав нам праворуч його будиночок. Двері були зачинені, ми постукали. До нас вийшов келійник і сказав, що Батюшка дуже слабкий і навряд чи прийме, але таки пішов і доповів, що приїхали три студенти з Петербурга. Старець Йосип дозволив нас впустити до приймальні. Через деякий час ми побачили сивого, слабенького, маленького зросту старця. Він виніс нам три листочки видання Троїце-Сергієвої Лаври і просив його пробачити, що він дуже слабкий і не може з нами поговорити. Він благословив нас, кожного окремо, і дав нам листочком. Ми вийшли, сіли на лавку серед квітників і почали читати листочки... Сидячи в садку, ми не бачили жодного ченця. Виявляється, за статутом скітські ченці не мають права відвідувати один одного без дозволу Старця. Кожен монах і послушник мали окрему келію, причому таких келій було по дві в кожному будиночку. Будиночки були розкидані серед фруктових дерев, маленькі, біленькі, із зеленими дахами. Тут же був і цвинтар». Посидівши на лавці, студенти пішли назад і зустріли одного ченця, з яким розмовляли. «Приємно бачити, – сказав він, – таких молодих людей – студентів, які прагнуть єдиної Божої істини, і тому хочеться з вами познайомитися. Нас тут часто відвідують студенти-толстівці. Деякі з них затяті, наполегливі, з великою зарозумілістю, так і залишаються недоступними для благодаті Божої, а люди щирі завдяки молитвам і бесідам великого старця отця Варсонофія стають істинними синами Православної Церкви. Ви не бачили цього старця? Ми відповіли, що не знали про нього, а були у старця Йосипа. «Старець Йосип не дасть вам того, він слабкий дуже здоров'ям і керує лише сестрами Шамординського монастиря, який заснував старець Амвросій. Нашим же старцем – старцем братії – є ігумен Скита о. Варсонофія. Він зараз вранці зайнятий господарськими розпорядженнями та листами, а приймає з двох із половиною годин. Обов'язково відвідайте його, отримайте велику втіху». Із цими словами він пішов далі. Повернулися ми до себе об 11 годині, саме до обіду. Чоловіки-богомольці можуть ходити на спільну чернечу трапезу. Але нам для першого разу принесли обід у кімнату. Обід складався з перлового супу, вареної риби та гречаної каші. Порції давали дуже великі, разом із чорним житнім солодкуватим хлібом. Для пиття принесли чудовий квас. Після обіду ми полежали трошки і вирушили оглядати монастир». Оглянувши монастир, побувавши на могилах старців та в храмах, студенти через східні ворота попрямували до Скита. «Прийом у Старця вже почався, і двері були відчинені. Через маленький скляний балкончик ми ввійшли в коридор, на стінах якого стояли лави. Зазвичай часом виходив сюди до відвідувачів келійник Старця і запитував, хто вони такі і звідки, і доповідав Старцю. Але зараз ми цього не побачили. Як тільки ми вступили в коридор, двері з келії Старця відчинилися, і він, у незвичайній красі, з'явився перед нами, високого зросту, статний, величний, з головою, вкритою білим сріблястим волоссям без жодного відтінку жовтизни. На його обличчі була ласкава посмішка. Він простяг руки і сказав: - Нарешті трійця, що давно очікувана мною, до мене з'явилася. Що ви так довго збиралися їхати сюди? Я на вас чекав. Будь ласка, будь ласка, сюди... І прийняв нас до себе в келію. Ми з трепетом підійшли до нього під благословення, він поплескав кожного по голові. Сам підвівся у дверях, а нам велів пройти вперед і розміститися хто де хоче. Я сів у крісло біля іконостасу і почав оглядати келійку. Вона була невелика. У кутку було кілька образів з лампадою, перед ними стояв аналою. Обстановка кімнати складалася зі столу, дивана та трьох крісел. Частина кімнати була відділена фіранкою, за якою містилося ліжко Старця. По стінах висіли портрети старих старців. Як тільки ми розмістилися, Старець увійшов до кімнати і одразу підійшов до мене. - Бач, ти який! Я встав у дверях і дивлюся, хто куди сяде, а ти взяв та й сів на місце старця! Я збентежено встав і кажу: – Вибачте, Батюшко, я не знав, зараз пересяду. А він поклав мені руки на плечі і посадив знову і каже: - Старцем захотів бути, а може, ним і будеш... І сам підняв очі і почав дивитися вгору... Потім уважно подивився на мене і продовжив: – Болить моє серце за тебе, ти не скінчиш інституту. Чому – не знаю, але не скінчиш... Батюшка подзвонив у дзвіночок. З'явився келійник, і він наказав йому поставити самовар і приготувати чай. А сам сів із нами і почав розмовляти. Спочатку він згадував про Петербурзі, де він був, коли навчався на офіцерських курсах... Після цих спогадів перейшов до теми про Толстого. Велике зло - це толстовське вчення, скільки воно губить молодих душ. Раніше Толстой справді був світочем у літературі і світив у темряві, але згодом його ліхтар погас, і він опинився у пітьмі, і, як сліпий, він заблукав у болото, де зав'язав і загинув... Поки Батюшка розмовляв з нами, келійник приніс чай у склянках, поставив на стіл мед. Батюшка став нас пригощати, як привітний господар, сам накладав на тарілочки та мед та варення. Звелів принести ще добровільного жертвування паюсної ікри, намазав її на білий хліб товстим шаром, переконував нас не соромитися. Сам він потім пішов на жіночу половину, щоб благословити присутніх, а з чоловіків більше нікого не приймав на бесіду, а давав тільки благословення. Дізнавшись, що ми прибули сюди тижня на півтора, він розподілив дні нашого гуляння та дні нашого говіння. Благословив нас також з'їздити і до Шамординської обителі. Потім, при прощанні, він узяв мою голову і притиснув до своїх грудей, пестячи мене з великою любов'ю і висловлюючи жаль, що я не закінчу інституту. Таке звернення Старця зі мною здивувало мене і рушило до сліз: я не знав батьківської ласки. Наступного дня ми знову прийшли до батька Варсонофія в годину прийому. Знову він нас запросив у свою келію, наказав келійнику, отцю Григорію, приготувати нам чай, а сам пішов у приймальню сповідувати тих, що говіють. Ми сиділи в його келії тихо, з благоговінням, зрідка лише перекидаючись словами. Нарешті Батюшка знову з'явився світлим, радісним і почав нас частувати. Потім він повів бесіду щодо різних сект: хлистів, баптистів та ін. Поговоривши з годину часу, він підвівся і сказав: «Я маю звичай благословляти своїх духовних дітей іконками. У мене їх у ящику багато та найрізноманітніші. Ось я з молитвою беру першу-ліпшу і дивлюся, чиє там зображення. Інший раз воно багато про що говорить». Так Старець вийняв іконку і для мене дивиться, яке там зображення. Виявилося – «Втамуй моя печалі»... Які ж такі великі печалі в мене будуть? Старець, тримаючи ікону, задумався: ні... Господь не відчиняє. Благословив мене нею і знову ласкаво притис мою голову. І ось тут, на грудях Старця, відчуваєш глибину умиротворення і добровільно віддаєшся йому всім серцем. Це його кохання охоплює тебе, захищає і полонить... – Завтра, – каже, – неділя. Сьогодні йдіть до всенічної, а вранці о шостій годині приходьте в Скит на обід. Він провів нас до ґанку і ще раз благословив. Прийшовши до себе, ми почули дзвін у монастирській трапезній на вечерю. Ось ми й вирушили туди. Трапезна займала дуже велике приміщення, оскільки ченців у монастирі було близько чотирьохсот чоловік. Столи були розставлені великим чотирикутником. Посередині, на пагорбі, містився аналою. На цьому піднесенні ченці по черзі читають житія святих під час обіду та вечері. На столі у кожного стояв прилад із дерев'яної тарілки, ложки та вилки. Чорний хліб лежав у кожного на тарілці. Крім того, на стіл було поставлено чимало судин із квасом і при них лежали ковшики. За дзвоном настоятеля або його келійника звершувалась молитва, а по другому дзвінку відчинялися двері з кухні, що була поруч: цілий ряд послушників розносив по столах великі миски. Кожна миска покладалася на чотирьох ченців. Хто хотів, той відкладав собі на тарілку, а то здебільшого четверо їли з однієї миски. ... Всеношна розпочалася о 6.30 вечора і скінчилася об 11.30 ночі. До всеношної мали зібратися всі ченці, залишаючи свої роботи. У церкві вздовж стін були розташовані сидіння, що піднімаються. Майже кожен ченець мав певне місце. Найближчі до нас ченці поступилися нам своїми сидіннями, – служба довга, говорили вони. Як не було нам тяжко з незвички, але ми все-таки достояли і досиділи до кінця. Вранці піднялися на початку шостої години і пішли на обід у Скит. Служив саме старець Варсонофій. Служив він спокійним, рівним, тихим голосом. Сама обстановка, певна темрява, темні позолочені ікони сприяли виникненню молитви. Після обіду, даючи цілувати нам хрест, він запросив нас негайно зайти до нього випити чашку чаю. Тут він нас пригощав, як привітний гостинний господар. Розпитував нас про наше міське життя і з ким ми ведемо знайомство. Знову з великою ласкою та добротою відпустив нас, запросивши до обіду в скитську трапезну до 11 з половиною годин, ніж ми й скористалися. Порядок у скитській трапезній був такий самий, як і в монастирі. Тільки постницький статут був тут суворішим. Молочне в Скиту дозволялося тільки на олійний і Світлий тиждень, а решта часу все було на олії, а в середу і п'ятницю була їжа зовсім без олії. Батько Варсонофій був присутній за трапезою і посадив нас трьох біля себе, і ми їли з ним з однієї миски. – У нас тут їжа здорова, – казав він, – бо все робиться з благословення та з молитвою. Щоранку о п'ятій годині приходить кухар і просить благословення розтопити піч. Отримавши це благословення, він іде з ліхтариком у храм Божий, молиться і бере вогонь від незгасної лампади перед чудотворною іконою Божої Матері, а потім розтоплює цим вогнем піч. Після обіду Старець пішов до себе відпочити і нам велів іти відпочивати, а наступного дня благословив поїхати до Шамординського монастиря. Повернувшись із Шамордіна, ми приступили до говіння. За монастирським статутом миряни мали за два дні до Причастя їсти їжу без олії. Там завжди для говіючих готували спеціальний стіл. Під час говіння треба було ходити до всіх служб». У зв'язку зі сповіддю у старця Варсонофія о. Василь розповів таке: «Зі мною був один такий випадок. Наша сім'я мала свій абонемент у Петербурзі на оперні вистави у Маріїнському театрі. І ось, це було за рік до мого приїзду до Оптіни, на наш абонемент давали «Фауста» з Шаляпіним, якраз напередодні 6 грудня дня Святителя Миколая Чудотворця. Мені дуже захотілося прослухати цю оперу з Шаляпіним. Ну, думаю, до всенічної мені не доведеться йти, так я стану рано наступного дня і схожу до ранку. І увійшов я в такий компроміс сам із собою. Побував в опері, а вранці, із запізненням, відслухав ранок, а потім ранню обідню і думав: «Ну вшанував я сьогодні пам'ять угодника Божого, Святителя Миколая». Хоч щось у душі кольнуло, але це забулося. І ось Батюшка перед сповіддю і каже, що трапляються випадки, коли й не підозрюєш своїх гріхів. Як, наприклад, замість того, щоб вшанувати пам'ять такого великого угодника Божого – Миколи Чудотворця, 6 грудня, і сходити до всеношної, йдуть до театру для насолоди. А угодник Божий на задній план відсувається, ось і гріх досконалий». Згодом о. Василь згадував слова старця Варсонофія про благодать старчества: «Старців називають прозорливцями, вказуючи тим, що вони можуть бачити майбутнє: так, велика благодать дається старству – це дар міркування. Це є найбільший дар, який Бог дає людині. У них, крім фізичних очей, є ще духовні очі, перед якими відкривається душа людська. Перш ніж людина подумає, перш ніж виникла у неї думка, вони бачать її духовними очима, навіть бачать причину виникнення такої думки. І від них не приховано нічого. Ти живеш у Петербурзі і думаєш, що я тебе не бачу. Коли я захочу, то побачу все, що ти робиш і думаєш...» Батюшка був дуже діяльний цього літа, щодня приймав безліч народу, але раптом пройшла чутка, що він занедужав. Духовні чада його стривожились. Коли інокиня Олена Шамоніна прийшла за його призначенням о третій годині дня, «він до мене вийшов блідий і серйозний, – згадувала вона. – «Заради Бога і тільки заради тебе вийшов», – промовив він і повів мене в молену. Коротко сказав про мою справу, поскаржився на свою знемогу та нездоров'я». Того ж дня увечері (це було 10 липня), як пише о. Микола, «пішов я з Батюшкою до чування, але Батюшка постояв дуже небагато і, покликавши мене, пішов з храму додому і одразу ліг у ліжко. Спочатку я почитав Батюшці трохи з книги «На горах Кавказу», потім про дещо поговорили... Потім Батюшка перестав говорити: йому ставало все гірше і гірше, був сильний жар і трясла лихоманка. З кафізмом прийшов брат Микита, і ми разом сиділи з Батюшкою». У неділю 11-го о. Варсонофію стало ще гірше. «Батько лежав, – пише о. Микола. – Надіслали за о. Пантелеймоном, фельдшером. Я майже весь час сидів біля Батюшки. Батюшка сам піднятися не міг, доводилося його піднімати... Приходили о. Феодосій та о. Архімандрит (Ксенофонт). Увечері о 7-8 прийшов знову о. Феодосії. Батюшка покликав мене, наказав знайти чини постригу в рясофор, мантію та схиму, а потім покликати отців Нектарія та Кукшу, що я й виконав. Почали готувати все для постригу Батюшки у схиму. Коли я був один з Батюшкою в його кабінеті і діставав різні речі, Батюшка сказав: «Мабуть, доведеться нам розлучитися, що я не закінчив, нехай зробить Божу благодать...» Сльози підступили в мене до горла. У чому полягатиме розлука, я не уявляв собі ясно, і я, не допускаючи можливості, що Батюшка може померти, подумав: невже Батюшка скінчить дні життя земного?.. Нарешті все було готове і почався постриг. Я співав, але дуже слабо, разом із іншими, потім тримав книгу Батюшці, щоб давати відповіді на запитання. Потім тримав книгу о. Феодосію. Нарешті одягли на Батюшку схиму – я глянув, і сльози знову почали підступати до горла, але я втримався. Скінчився постриг, ми всі підходили вітати та приймати благословення. Ось, подумав я, при мені одягали схиму на Батюшку. Потім Батюшка дав по банку варення, що брали участь у постригу, крім нас. Коли всі вийшли, Батюшка сказав мені: «Тепер має початися інше життя». Годині до десятої закінчили всі, прочитали вечірні молитви і лягли спати». Другого дня о. Варсонофію стало краще. Зібравшись із силами, прийшов його відвідати о. Йосип. У наступні дні о. Варсонофій, відчуваючи, що справа пішла на виправлення, говорив о. Миколі: – Схіма – це край: чи смерть, чи одужання… Я відчуваю, що схима мене підняла. Мені належало померти, але дана відстрочка. О. Нектарій тепер мій сприйнятливий батько. Приходить він сьогодні і каже, між іншим, таке: «А ось що на трапезі сьогодні читали: один чернець помер і ожив, і розповів братії, що йому було сказано, що дається відстрочка на 15 років, і через 15 років у цей день він помер». Батько Нектарій міг цього не помітити, проте помітив і розповів, а він тепер має до мене як сприйнятливий батько. Потім о. Феодосій казав, що помічав у мене вже тижнів зо три пухлина на обличчі і тому відразу запропонував мені схиму, вказуючи на пухлину, як на ознаку смерті. Я сказав: «Хай буде воля Божа», бо страшно відмовлятися від схими. Схіма дає прощення всіх гріхів. Крім того, я мав почуття смерті, а о. Феодосій каже: Хто може ручатися, що ви залишитеся живі цієї ночі? Я погодився. Батько Архімандрит охоче погодився, і я пострижений... Я відчуваю, що почалося в мені нове життя, в чому воно – я сам добре не знаю. Відчуваю посилення бур. Я не думав, що заспокоююся, але не думав також, що вони так посиляться. Почалися страхи за майбутнє... А там, біля входу в Скит, біля замкнених дверей будинку скитоначальника, у занепокоєнні перебували жінки – і мирські, і черниці, – духовні чада о. Варсонофія. «Важко нам було, – пише мати Олена, – особливо тому, що відомостей вірних нам отримувати не було звідки, і мучилися ми, кидаючись то туди, то сюди, як вівці без пастиря. Зрештою, вигадали звернутися до духовника Батюшки, о. Феодосію, що йшов у Скит. Побачивши його, ми звернулися до нього: вигляд його обіцяв мало доброго. Сам зам'явся на наші нетерплячі запитання, а потім промовив: «Батюшка дуже хворий... і зараз я його постриг у схиму. Батюшка такий слабкий, що під кінець постригу став поспішати: «Швидше, скоріше!» Ця звістка справила на нас таке ж враження, яке у світі справляє повідомлення про соборування та прилучення: постриг у схиму – це постриг на смерть (майнуло в умі). Ще минуло кілька днів, і Батюшка вкотре вийшов – блідий і слабкий, і такий світлий... – Я вмирав і по чиїмось молитвам воскрес, – сказав він комусь із духовних дітей. - Думав, що вже не встану. Коли о. Феодосій запропонував мені схиму, серце в мене тьохнуло: адже це смерть, - значить, не сьогодні-завтра кінець і доведеться постати Божому престолу... З чим з'явлюся? Що відповідатиму? Озирнувся назад – тут прогалина, тут промах, то не закінчено, це не зроблено – одні помилки. Страшно! Ну та ось, мабуть, змилостивився Бог, залишив ще час на покаяння... Моторошно було чути ці промови: якщо Батюшка, озирнувшись на своє життя, бачив у ній одні промахи та помилки, то що побачили б ми в своєму минулому, якби отримали належну гостроту зору?» Батьку Миколі Батюшку сказав, що схимник є молитовником за весь світ. Якось, прийшовши з монастиря від обідні, де він служив, Батюшка, як пише о. Микола, «зняв з себе підрясник, під яким на сорочці була надіта схима, як це належить таємному єросхимонаху коли він служить обідню, Батюшка притиснув мене до свого плеча і грудей і сказав: «Ось я притискаю вас до схими, нехай сподобить і вас Господь прийняти схиму...» Миколі: «Стійте твердо, не згортайте, ви – на прямій дорозі. Допоможи, Господи...» На свято Різдва Богородиці, 8 вересня, скитські ченці з о. Варсонофієм прийшли до чування в монастир. «Коли я вийшов із храму, – пише о. Микола, – була чудова ніч, – облиті місячним світлом пам'ятники та могилки. Тиша, лише чується з храму спів Божественних словес. Я пішов поклонитись могилам великих старців. Біля могилки о. Лев стояв нерухомо чернець, спершись на ґрати сусідньої могилки, обличчя його я не розгледів. Можливо, це монах-молитовник з поетичною душею, занурений у молитовне захоплення... Вклонившись старцям і випросивши їх святих молитов, я пішов у Скит». Настав вересень, похолодало... Дерева в Скиту почали обсипатися, скоро скрізь зашаріло під ногами сухе листя... Ночі були холодні, але з чистим зоряним небом, місячне світло заливало все... Ось іде о. Миколай від о. Варсонофія, щулиться від прохолоди, - пройшовся б з Ісусовою молитвою за нічним Скитом, та холодно, не проститися б... На одній руці чотки, в другій - банку варення - Батюшка дбайливо наділив, знаючи, що о. Микола любить попити чайку. Мир, тиша... Як не згадати слова старечі: «Черниця є блаженство»... А як велика милість Господня! Адже тільки йому, о. Миколі, дав Він важке, але велике щастя бути ближнім учнем старця за стародавніми прикладами... Скільки минуло століть, а здається, так недавно вони жили - єгипетські та синайські подвижники, дивні угодники Божі... А ось і оптинські старці - все так ось зростали, один при одному... Чи не мені. Микола: «Пробач, Господи!» - Став відганяти пихатий помисл («чи не мені бути наступником о. Варсонофія ...»). У щоденнику потім записав: «Нападають марнославні помисли». Другого дня на одкровенні помислів – відкрив і цей. «Іноді зі слів і справ Батюшки, – писав він, – я бачу, наскільки це мені доступно, мудрість і міркування Батюшки, віру в Бога, надію на його милість та інші чернечі чесноти, а я істинно жебрак і убог єсть. Далеко не завжди усвідомлюю це, але бувають хвилини. Господи, дай мені смиренність!»... «Відкриваю помисли і відчуваю благодійність цього»... Восени 1910 року відбулися події, пов'язані з «відходом» з Ясної Поляни та смертю Толстого. Лев Толстой, як відомо, був 22 лютого 1901 відлучений Святішим Синодом від Церкви за хули на неї і за своє лжевчення. 28 жовтня 1910 року він близько п'ятої ранку втік з дому і ввечері вже був у готелі Оптиної Пустелі. У «Літописі Скиту» записано: «Прибув до Оптіни Пустинь відомий письменник граф Лев Толстой. Зупинившись у монастирському готелі, він запитав завідувача нею рясофорного послушника Михайла: «Можливо, вам неприємно, що я приїхав до вас? Я Лев Толстой, відлучений від Церкви; приїхав поговорити із вашими старцями. Завтра поїду до Шамордіно». Увечері зайшовши до готелю, питав, хто настоятель, хто скитоначальник, скільки братства, хто старці, чи здоровий о. Йосип і приймає. Другого дня двічі йшов на прогулянку, причому його бачили у Скита, але в Скит не заходив, у старців не був і о 3 годині поїхав до Шамордіно. Про перебування Толстого в Оптіній було о. Настоятелем донесено преосвященному Калузькому. Про перебування ж графа в Шамордіні є такі відомості: зустріч його з сестрою своєю, шамординською черницею, була дуже зворушлива, - граф зі сльозами обійняв її, після того вони довго розмовляли вдвох. Між іншим, граф казав, що він був у Оптиній, що там добре, що з радістю він надів би підрясник і жив би, виконуючи найнижчі та найважчі справи, але що він умовою поставив би не примушувати його молитися, чого він не може. На зауваження сестри, що і йому поставили б умову нічого не проповідувати і не вчити, граф відповів: «Чому вчити! Там треба вчитися», – і казав, що другого дня поїде на ніч до Оптіни, щоб побачити старців. Про Шамордіно відгукувався добре і говорив, що і тут зачинився б у своїй храмині і готувався б до смерті... На другий день серед дня знову був у сестри, а надвечір прибула несподівано дочка графа і вночі відвезла його з собою». Толстой двічі підходив до воріт Скита, але не наважився увійти. Батько Варсонофій у цей час був у себе в келії, але не знав, що Толстой - з невиразною думою: увійти - не увійти, знаходився за кілька метрів від нього за стіною будиночка... Толстой обійшов Скит навколо, посидів на своєму розкладному стільці і повернувся до готелю. У Шамордіні він захворів. 30-го ввечері приїхала сюди дочка його Олександра Львівна зі своєю подругою В. М. Феоктистовою та доктором Д. П. Маковіцьким. На світанку 31-го вони відвезли Толстого до Козельська і посадили на поїзд. Він, проте, почував себе так погано, що вони вийшли на станції Астапово. Начальник станції поступився Толстому кілька кімнат у своєму будинку. Толстой ледве дійшов до ліжка... Батько Микола записав у щоденнику 5 листопада: «28 жовтня увечері приїхав до Оптіни граф Толстой. 29-го виїхав із Оптіної, не побувавши ні в о. Архімандрита, ні в Батюшки, ні в о. Йосипа. Доїхавши до станції Астапово, він відчув себе погано і далі не поїхав. Подробиць не знаю, лише Святіший Синод благословив о. Йосипу (бо о. Йосипа граф знав і був у нього) їхати до графа, щоб переконати його в істинах Святої Православної Церкви. Батько Йосип хотів їхати, але відчувши сильну слабкість, відмовився. Тоді телеграмою було дано благословення Батюшці їхати замість о. Йосипа. Вчора ввечері Батюшка почав збиратися. Я чомусь схвилювався внутрішньо... Батюшка сказав мені, що думає мене взяти із собою. Близько 12 години ночі вчора ми, уклавши, розійшлися по келліях. Встав я сьогодні о 4 годині ранку. О шостій годині я з паламарем і о. Нектарієм відправили молебень. Батюшка стояв у вівтарі. Потім після молебню всі пішли до Батюшки. Потім я пішов у келію, остаточно зібрався, і, нарешті, пішли до монастиря о. Архімандриту. Батюшка з о. Феодосія йшла попереду... Я йшов ззаду... Прийшовши до о. Архімандриту, всі пішли у своїх справах... Раптом мене покликав Батюшка і оголосив, що я залишаюся, і попрощався зі мною. Я таки дочекався від'їзду Батюшки». Того ж дня, 5 листопада, запис у «Літописі Скиту»: «4 цього місяця вранці отримано телеграму преосвященного Калузького про призначення за розпорядженням Синоду колишньому скитоначальнику ієромонаху Йосипу їхати на станцію Астапово Рязансько-Уральської залізниці до захворілого на шляху графа Лева Толстого для пропозиції Церквою. На це отримано телеграмою, що о. Йосип хворий і на повітря не виходить, але за послух їхати наважився. При цьому настоятелем оптинським вимагався дозвіл через утруднення о. Йосипа їхати за призначенням замінити його о. ігуменом Варсонофієм. На це була відповідь єпископа Веніямина, що Святіший Синод це дозволив. Потім о. Настоятелем телеграмою запрошено у преосвященного, чи достатньо в разі каяття Толстого приєднати його до Церкви через таїнство Покаяння і Святого Причастя, на що отримано відповідь, що послане для бесіди з Толстим особа має донести преосвященному Калузькому про наслідок цієї бесіди з епископом. Увечері 4-го числа від старця о. Йосипа було телеграмою запитано у начальника станції Астапово, чи Толстой, чи можна його застати 5-го числа ввечері і якщо виїхав, то куди. На це отримано відповідь, що родина Толстого просить не виїжджати. Проте вранці цього о. ігумен Варсонофій, на виконання синодального розпорядження, виїхав до графа Толстого в Астапово». Незадовго перед цим о. Варсонофій сказав Нілусу: «Великий старець Амвросій говорив тій же Марії Миколаївні у відповідь на скорботу її про брата: «У Бога милості багато: Він, можливо, і твого брата простить. Але для цього йому потрібно покаятися і своє покаяння принести перед цілим світлом. Як грішив на ціле світло, так і каятися має перед ним. Але коли говорять про милість Божу люди, то про правосуддя Його забувають, а тим часом Бог не лише милостивий, а й правосудний. Подумайте тільки: Сина Свого Єдинородного, коханого Сина Свого, на хресну смерть від руки творіння, на виконання правосуддя, віддав! Адже таємниці цієї преславної і предивної не тільки земнородні дивуються, а й усе небесне військо осягнути глибини цього правосуддя і з'єднаної з ним любові і милості не може... Але страшно впасти в руці Бога Живаго!» І ось старець Варсонофій приїхав на станцію Астапово. З ним був о. Пантелеймон, фельдшер монастирської лікарні, згодом скарбник обителі, новомученик. Їм не вдалося побачити Толстого. Цьому стала на заваді дочка його Олександра Львівна. Старець Варсонофій написав їй листа з проханням допустити його до вмираючого і отримав негайно відповідь, що Толстой цього не бажає, а воля батька для неї священна... Батько Варсонофій відповідав: «Щасливо дякую Ваше Сиятельство за лист Ваше, в якому пишете, що воля батька Вашого і для вас. Але Вам, графиня, відомо, що граф висловлював сестрі своїй, а Вашій тітоньці, черниці матері Марії, бажання бачити нас і розмовляти з нами». Отець Варсонофій телеграфував зі станції Астапово єпископу Калузькому Веніаміну: «Граф Толстой помер сьогодні 7 листопада о 6 год. ранку... Помер без покаяння. Мене не запросили». В іншій телеграмі він повідомив: «Згідно з волею графа тіло його буде перевезене завтра до Ясної Поляни і поховано без церковних обрядів у саду». На пероні станції Старця оточили газетярі: - Ваше інтерв'ю, Батюшко! - Ось моє інтерв'ю, так і напишіть: хоч він і Лев був, але не міг розірвати кільця того ланцюга, яким скував його сатана. З тяжким почуттям – надвечір 8-го числа – повернувся о. Варсонофій в Оптіні. Загинула душа... Родичі не допустили Толстого знищити своє "толстовство", "релігію" без Бога... І. А. Бунін у своїй книзі "Звільнення Толстого" ставить собі питання: "Що було б, якби Олександра Львівна допустила його (Старця) до батька?" – і відповідає так: «Можна припустити примирення з Церквою». А ось І. М. Концевич у книзі «Витоки душевної катастрофи Толстого» зауважує: «Чи не промислово не відбулася зустріч, оскільки справжнього покаяння і не було б?» Так, цей страшний, спотворений гріхом і істинно по-сатанинськи гордий світ підходив до Святої брами Оптинського Скита... І потім батюшка Варсонофій, виходячи з воріт, зупинявся, замислившись на хвилину. Він ніби бачив одягнену в кожушок, що спирається на палицю постать старого з великою сивою бородою і кудлатими бровами, – уславленого в цьому сучасному світі, апостола власної віри... «Біля хвіртки стояв, – думав о. Варсонофії, а побачитися так і не довелося. Поспішно поїхав... А шкода... Значить, не було на те Божої волі». Під час поїздки знову у своєму страшному різноманітті промайнув світ: самовдоволені голені пани в поїзді, мужики і баби, які кудись поспішають з мішками, явно не мандрівники, а там хмара журналістів на станції Астапово – у казанках і картатих піджаках... двох ченців... Гуркіт коліс по залізу... Дим і вугільний пил, що розноситься вітром... На Різдво о. Варсонуфій, зібравши своїх чад у молитовній кімнаті, як завжди, звернув їхню увагу на те, що світ під час церковних свят, а особливо Двунадесятого, вважає своїм обов'язком цілковиту розпусту. – Що тепер відбувається у світі – страшно подумати... Спокута, пияцтво, розпуста... Ми переживаємо люті часи: люди повстають один на одного, часто не щадять ні кревності, ні дружби, повстають проти законної влади. Все зневажено - віра, чесноти, сором... Не нудно, а страшно жити на цьому світі, панове! 38 Втім, не слід від цього засмучуватися. Було й гірше, та минуло... Цей час ще не перед антихристом. Розбещеність посилилася після оголошення будь-яких свобод при імператорі Олександрі Другому... От і театр, - він сьогодні діє розбещуючим чином на душу, в ньому розігруються такі непотрібні речі, як «Анатема» Андрєєва... Жахлива буде доля людини, що померла раптово серед гріха... Ось один багач одружився з нею, блудного життя. Якось у театрі пішов у буфет, узяв чарку вина і раптом упав мертвим... Якою такою душею з'явиться на суд Божий? Якось у Відні, в Ринк-театрі, спалахнула пожежа, багато людей загинуло. Приголомшливе враження справляло видовище, коли маса чорних трун тяглася віденськими вулицями у напрямку цвинтаря... Тепер все дозволено, і навіть під великі свята йдуть театральні вистави (передусім у казенних театрах під свята не грали)... Мова про. Варсонофія була зіткана з міркувань і прикладів, що переплітаються ніби у випадковому порядку, але, за свідченням тих, хто чув, вона справляла на душу чарівне враження: вона змушувала розум слухача працювати, запам'ятовувати, а в результаті людина йшла зі збагаченою душею. «За безліччю справ мені не доводиться готуватися до розмов, а тому в них немає суворої послідовності, – говорив о. Варсонофію, – і я нагадую того жебрака, про якого пише Полонський: Знав я жебрака; як тінь З ранку до ночі цілий день Але все, що в день він збирав, Хворим, калікам та сліпцям, Таким же жебраком, як і сам. Старий уже на схилі років, І що Господь пошле йому, Все з вдячністю бере, З таким же жебраком, як і сам. Справді, що накаже мені Господь, про те і розмовляю я з вами, дітки мої». – Коли в серці закриється клапан для сприйняття мирських насолод, – казав він, – тоді відкривається інший клапан – для сприйняття духовних. Але як отримати це?.. Перш за все, миром і любов'ю до ближніх... Терпінням... Хто врятується? «Витерпів до кінця» 39 ... І віддаленням від гріховних задоволень, якими, наприклад, гра в карти, танці і т.д. Одна людина бачив уві сні танцюючих кадриль, і Ангел Господній навчив його, говорячи: «Подивися, що вони роблять? Адже цей танець – наруга Хреста Христового». Справді, французька кадриль в епоху революції була вигадана для зневаження Хреста, – танцюють її чотири чи вісім людей, щоб якраз вийшов хрест... Одна схимниця бачила сон: їй представилися люди, що танцювали, вони були обійняті полум'ям і оточені канатом, біси стрибали і зловтішали про свято людей, але як зловтішалися про смерть людей... святі дні у світі і як у монастирі. Там – служіння ворогові, тут – служіння Богу... І все так: там – література аморального змісту, у нас – читання Псалтирі, житій святих... Там – п'яне захоплення, тут – радість і мир про Господа... Про читання, – я не хочу сказати, що читання творів наших великих письменників є гріхом, але є читання корисніше і повчальніше. Візьміть Псалтир, тут ми можемо почерпнути всі естетичні чисті насолоди. Книга ця хоч і написана людиною – Царем і пророком Давидом, але – на навіювання Святого Духа. Сам пророк Давид говорить: «Мова моя – тростина книжника скорописця» (Пс.44:2)... Потім, житія святих – читання, що благотворно діє на душу, особливо коли читаються вони слов'янською мовою. В даний час часто слов'янську мову не розуміють, а тим часом вона набагато красивіша і багатша за російську... У світі читання житій святих, а особливо слов'янською мовою, зовсім залишили, - ви ж не слідуйте звичаям століття цього, займайтеся цим рятівним читанням. Пише мені один інтелігент: «Дуже важко мені. Зовнішньо все гаразд, справи йдуть добре, родина дружна, дружина хороша. Але біда в тому, що душу свою мені відкривати нема кому: того, про що я сумую, не розуміє дружина, а діти ще малі. Що мені робити? Як позбутися туги та скорботи?» Я йому порадив читати Псалтир: «Там є в 93-му псалмі вірш: «За багатьма хворобами моїми в серці моєму, втіхи Твоя звеселив душу мою» (Пс.93: 19) ... Візьміться за цей вірш і приймайтеся читати Псалтир. Думаю, що Бог вас втішить». Минає деякий час, отримую листа: «Послухав вас, почав читати Псалтир і нічого в ній не розумію». Пишу: «Великий старець о. Амвросій на таку ж заяву відповідав: «Ти не розумієш, зате біси чудово розуміють і тікають геть. Читай, доки не розуміючи. А колись і розуміти почнеш...» І вам повторюю: читайте Псалтир щодня хоч потроху, і Господь не залишить вас Своєю милістю, завжди буде вашим Помічником і Утішителем. Як би передчуючи свою швидку розлуку з рідним Скітом, о. Варсонофій, який жив усіма його інтересами та турботами, говорив своїм чадам: - У Росії не багато скитів, не більше десяти... Але є тільки один Скит, де в храмі дуже рідко буває хтось із сторонніх, і то лише за обідньою. Утреню ж ми робимо завжди тільки своєю скитською сім'єю. Сильне враження справляє наш храм на сторонніх відвідувачів: тихий, безлюдний... Один благочестивий чоловік пожертвував одного разу дзвін у сто п'ятдесят пудів вагою, але він не підійшов до Скита і був знятий. У нас найбільший – у 39 пудів... Від монастирської братії, особливо від скитян, вимагається високе життя за Христовими заповідями, життя рівноангельське. Наші старші старці здійснили ці високі завіти, і Господь прославляє їх. Тіла їх, віримо, лежать нетлінні... Про батюшку о. Макарія достовірно відомо, що тіло його не зазнало тління, у чому могли переконатися, коли ставили над ним каплицю, адже він помер років шістдесят тому. Все корисно та цікаво у бесідах о. Варсонофія, але є окремі особливо яскраві місця. У розмовах 1911 їх багато. Наведемо тут деякі з них. 1 . Великий наш письменник Гоголь, який був у Оптіній і відродився під впливом розмови з о. Макарієм, говорить у своєму творі «Записки божевільного»: «Далеко ще до воскресіння»... Так, далеко ще грішній душі до воскресіння, але якщо душа прагне цього воскресіння, то рано чи пізно, а воно настане, і, воскреснувши для нового життя тут, вона потім і там досягне світлих райських. Але є «воскресіння живота та воскресіння суду». Можна тут воскреснути і «у воскресіння суду», як і воскресають люди, які працюють гріху, тобто починають ще більше грішити, спокушаючи в гріх та інших. Страшна доля грішників, але лише нерозкаяних. Якщо ж людина кається у своїх гріхах, то Господь прощає її за безмежним Своїм милосердям. Нам, віруючим у Христа, ніколи не треба приходити в зневіру або, тим більше, в розпач. Нехай зневіряються невіри, бо життя без Христа справді похмуре і сумне. 2 . Один знайомий мені лікар, що втратив віру, казав одного разу: – Як вірити, коли нині ніхто не вірить, а якщо хтось і вірить, то повинен мовчати, бо інакше засміють. – Так, дійсно, тілесні люди сміються з послідовників Христових, а інші, боячись глузувань, малодушно мовчать і не захищають своєї віри. Але Христос, прозираючи саме наш вік, ось які страшні слова вимовляє у Святому Євангелії Своїм: «Якщо хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному і грішному, і Син Людський посоромиться його, коли прийде у славі Своїй» (Мк.8:38). Ви читали Євангеліє? – Цілком я його не читав, але в гімназії навчав Катехизис, у якому зустрічалися тексти з Євангелія, але такого я не пам'ятаю. Я відкрив Євангеліє і показав йому. – А що буде тим, хто соромиться Христа? – «І йдуть ці на вічне борошно, а праведники в вічний живіт» (Мф.25:46). – Борошно вічне... І це неодмінно здійсниться над грішниками. 3 . Одна черниця писала батюшку о. Анатолію: «Хвора я і маю лежати в ліжку. Там у храмі співають: «Хваліть Господнє ім'я», а я, прикута до одра, не можу взяти участі в молитві церковній». Отець Анатолій відповів: "І ти можеш бути у всеношної". Пише йому знову: «Батюшко, ви мене не зрозуміли: хвороба не дозволяє мені зійти з ліжка». – «Ні, – відповів їй Старець, – і ти можеш бути у всеношної – твори молитву Ісусову за вервицями, – тридцять разів обернеш чотки, тобто створиш три тисячі, і це тобі замінить всеношну, навіть більше, бо хвороба, що переноситься хоч із скорботою, але без ремств. очисну силу». 4 . У лихоліття ми живемо. Монашество не відрізняється колишньої строгістю, слабкі ми й немічні, а доводиться іноді підбадьорювати інших. Ось і я перебуваю в такому ж стані, слабкий і немічний, сам вимагаю допомоги і втіхи, а доводиться за обов'язком мого сану втішати тих, хто звертається до мене. До Оптіна приїжджають зі світу, який уже не стогне, як раніше, а реве. Приїжджають, шукаючи втіхи та заспокоєння. Хочуть помолитися, побути серед цієї мирної обстановки, а то, може, й Батюшка що скаже на користь, його послухати... І за допомогою Божої, за вірою своєю, одержують шукане та їдуть умиротвореними. Нині безліч голосів лунає проти чернецтва, люди світу цього під впливом духу зла хотіли б повністю стерти монастирі з лиця землі, але вони продовжують існувати під покровом Божої благодаті. Трудний шлях чернечий, зате він несе з собою такі високі радості, про які мирські люди не мають уявлення і заради яких можна забути всі скорботи і тісноту чернечого життя. 5 . Іноки, зрікаючись усіх втіх світу цього, втішаються про Христа і набувають світ душевний, коли, за словами Лермонтова, – «І віриться, і плачеться, і так легко, легко»... До речі, чи багато хто замислювався, про яку молитву говорить тут поет: Тисниться в серці смуток: З душі як тягар скотиться, Дехто припускає, що Лермонтов говорить тут про молитву Ісусову. Думають, що він знав цю молитву і своєю поетичною чуйною душею відчув її силу і велич, можливо, почав проходити її, але сатана взяв від нього цю молитву, а потім поет відпав від Бога і загинув безповоротно. Помічено, що ворог найбільше нападає на тих людей, які моляться ім'ям Ісусовим. 6 . У нас у Скиту зберігся давній звичай: щодня ввечері приходити до старця на благословення та одкровення помислів. На жаль, цей святий звичай майже в усіх інших монастирях залишено. А тим часом ворог день за день стільки наплете, що ченцю й розплутати важко, а прийде він до свого авви, розкаже все, той його наставить, втішить, і сіті ворога розірвуться легше павутиння... Диявол тремтить не тільки людину, що йде до старця для одкровення помислів, але й біжить. Є прекрасна книга Авви Дорофея, в якій пояснюється, як важливе у справі спасіння духовне опікування. Хто про все радиться зі старцем, той легко рятується, шкода тільки, що в даний час люди ніби зовсім це забули, особливо у світі. Там навіть виконання будь-яких релігійних обрядів, наприклад, ходіння до церкви, дотримання постів, вважають заняттям тільки жінок, та й то більш простих, ніж інтелігентних. 7 . Вже давно люди для лікування хвороб звертаються до бабок, які замовляють всякі недуги. Трапляється іноді, людина заявляє, що жоден лікар допомогти не міг, а баба вилікувала. Яким чином? А прочитала молитву, якісь заклинання і хвороба пройшла. Але, придивляючись до цієї жінки, легко помітити, що вона далеко не релігійна, і до церкви ходить раз на рік, та й то лише для того, щоб не звертати на себе уваги. Іноді прямо блюзнірує і життя веде далеко не бездоганне. Але хто тоді допомагає виліковувати хвороби? Очевидно, біси. Хоча вона і творить молитву, але тільки для виду, такої молитви ворог анітрохи не боїться: він і сам, спокушуючи Бога, наводив слова Святого Письма: «Ангелом Своїм заповісти про Тебе, зберегти Тебе в усіх шляхах Твоїх. На руках обіруть Тебе, нехай не коли спотикаєш об камінь ногу Твою» (Пс.90:11–12). Слово Боже про таку зовнішню молитву говорить: «І їхня молитва буде в гріх» (Пс.108:7). 8 . Є три стани душі: гарячість, теплість і холодність. Гаряча людина горить любов'ю до Бога і виконує Його закон як потребу своєї душі. Протилежний стан – це холодність, коли релігійні питання недорогі людині, він глибоко байдужий. Він і до церкви ходить раз на місяць, і постанови її не поспішає виконувати, але трапляється, що така людина, почувши заклик Господа, раптом загориться і твердими стопами піде шляхом добра. Тепла людина перебуває в найнебезпечнішому стані: вона і в церкву часто ходить, і говіє, і, мабуть, милостиню дає, а тому знаходить, що все в неї благополучно, що вона краща за багатьох, і це губить її. Господь сказав: «Ізблівати тя імам з уст Моїх» (Об'явл.3:16). Збережи нас Боже від такого стану. 9 . Багато людей, не розуміючи богослужіння, головним чином всеношної, нудьгують у церкві і чекають не дочекаються, коли вона скінчиться. Щоб насолоджуватися богослужінням, треба його розуміти, а для цього добре хоч важче для розуміння, наприклад канон, прочитувати перед службою вдома. Я знав одну високопоставлену людину, яка звичайно перед церковним богослужінням збирала всю сім'ю, читала і пояснювала їм канон, кафізми, ті молитви, які співаються за всеношною, і всі, хто слухав його, стояли потім у церкві з великою увагою, і служба проходила непомітно. Намагайтеся і ви вникати в богослужіння Православної Церкви, і воно відкриє вам джерело такої втіхи, що ви з радістю поспішатимете до храму Божого. «Звеселявшись про тих, що говорили мені, до Господнього дому підемо» (Пс.121:1), – сказав Давид, то скажете тоді і ви, вирушаючи до церкви. Амінь. Приблизно до цього часу, 1911 року, належать два чудові випадки, пов'язані з ім'ям о. Варсонофія – це звернення до православної віри княжни Марії Михайлівни Дондукової-Корсакової та зцілення письменниці Олени Андріївни Воронової від плевриту та хвороби очей. «Хто знав у Петербурзі, – писав Нілус, – княжну Марію Михайлівну Дондукову-Корсакову, той знав і цю рабу Божу (Є. А. Воронову), а знали й ту й іншу всі, хто мав якесь відношення до справ благотворення в північній столиці, особливо ж у тих людей «нещасними» – до ув'язнених у в'язницях – арештантам: у тому озлоблену і скорботну душу ці два світоча справжнього християнства вносили і світло покаяння, і радість прощення... Княжна Марія Михайлівна стояла на чолі Петербурзького тюремного благотворения. Олена Андріївна була її помічницею до її смерті. Коли ж померла Марія Михайлівна, її посаду змінила Олена Андріївна... Скільки злочинних душ врятовано було цими двома небожительками і для тимчасового, і для вічного життя, один Серцеведець Господь знає, а вони, ці небожительки, і рахунок їм втратили! (Марія Михайлівна), живучи усією істотою своєю тільки для інших, про себе настільки забувала, що одягалася мало не в лахміття і часто була жертвою паразитів, якими заражалася в місцях свого благодійництва. На жаль, обертаючись з молодих років у суспільстві, де проповідували свої та заморські вчителі, на кшталт Рідстока, Пашкова та інших, вона заразилася іргвінізмом, сектою крайнього реформатського штибу, що заперечує віру в угодників Божих і навіть у Пресвяту Богородицю. Це дуже засмучувало православно-віруючу душу Олени Андріївни, але що не робила вона для звернення княжни в православ'я, ніщо успіху не мало, тому, головним чином, що сама княжна, незважаючи на суто сектантські судження про віру, сама себе вважала цілком православною, ходила до церкви, ходила в церкву. Дізнавшись, що вона приступала до Святих Тайн, і знаючи її помилки, запитала її: – А чи сповідували ви, Маріє Михайлівно, свою помилку? – Та я цього, – відповіла княжна, – і за гріх не вважаю. Звичайно, при такому образі думок було мудро Олені Андріївні діяти на княжну словом переконання, і довелося її любові звернутися до іншого способу впливу - до допомоги згори. Приїхала вона якось до Оптіна до свого старця о. Варсонофію, і до нас, і розповідає, що, їдучи з Петербурга, вона залишила княжну небезпечно хворою з сильним запаленням легень, а йшов княжне тоді вже восьмий десяток. - Прощаюся з нею, - каже, - і думаю, що не застану її більше в живих! Отцю Варсонофію Олена Андріївна і раніше говорила про свою скорботу, що не може вдихнути в святу душу княжни розуміння її помилки і тому боїться за її долю у потойбічному світі. Отець Варсонофій обіцяв молитися за неї. У цей свій приїзд Олена Андріївна, розповівши про те, в якому стані залишила вона княжну в Петербурзі, посилено просила Старця посилити за неї молитви. Перед від'їздом з Оптіної назад до Петербурга приходить Олена Андріївна прощатися з о. Варсонофієм і прийняти його благословення на шлях, а Батюшка виносить їй у приймальню зі своєї келії та подає ікону Божої Матері та каже: – Відвезіть цю ікону від мене на благословення князівні Марії Михайлівні і скажіть їй, що я сьогодні, якраз перед вашим приходом, перед цією іконою помолився за дарування їй душевного та тілесного здоров'я. Було ж це близько десятої години ранку. - Та чи застану я її ще живою? - Заперечила Олена Андріївна. – Бог дасть, – відповів, о. Варсонофію, – за молитви Цариці Небесної не тільки живою, а й здоровою застанете. Повернулась Олена Андріївна до Петербурга і першим боргом до князівни. Дзвонить. Двері відчиняються, і в них княжна: сама і двері відчинила, весела, бадьора і як не хворіла. - Та чи це ви? – очам своїм не вірячи, вигукувала Олена Андріївна. — Хто ж вас воскресив? - Ви, - каже, - поїхали, мені було зовсім погано, а там все гірше, і раптом третього дня близько десятої ранку мені ні з того ні з цього стало краще, а сьогодні, як бачите, і зовсім здорова. — О котрій годині, кажете ви, це диво сталося? - О десятій годині третьої. Це був день і час, коли о. Варсонофій молився перед іконою Божої Матері, присланої князівні на благословення. Зі сльозами захопленого розчулення Олена Андріївна повідомила князівне колишнє і передала їй ікону Цариці Небесної. Та мовчки прийняла ікону, перехрестилася, приклалася до неї і тут же повісила її біля свого ліжка. З того дня Олені Андріївні вже не було потреби перетворювати княжну на православ'я: з вірою в Пречисту і угодників Божих дожила княжна свій вік і незабаром відійшла до Господа. Жила і померла православно». Нілус розповів і про зцілення самої Олени Андріївни. «У Олени Андріївни, – пише він, – при загальному слабкому стані здоров'я був дуже слабкий зір: одне око зовсім не бачило, і найкращі столичні окулісти їй говорили, що не тільки цьому оку вже ніколи не повернути зору, але й іншому оку загрожує та ж небезпека. І бідна Олена Андріївна з жахом помітила, що й здорове її око теж почало бачити все гірше і гірше... Був лютий лютий 1911 року. Приїжджає до Оптіни Олена Андріївна слабенька, ледь жива. - Що це з вами, любий друже? - Помирати до вас приїхала в Оптіну, - відповідає напівсерйозно, напівжартома завжди і за всіх випадків життя життєрадісний друг наш і тут же нам розповіла, що щойно перенесла жорстокий плеврит (це з її хворими легенькими!). - Але це все дрібниці! а ось негаразди з очима – це буде гірше... Боюся засліпнути. Ну, та на все воля Божа! На подвір'ї снігові бурі, морози градусів у п'ятнадцять – срітенські морози, а приїхала вона в легкому чи то ваточному, чи то «на риб'ячому хутрі» пальтішці, навіть без теплої хустки; у руках старенька, колись каракулева муфточка, на голові така ж шапочка – все вітерцем підбито... Ми з дружиною з доганою, а вона посміхається: – А Бог на що? ніхто як Бог! Пожила три-чотири дні в Оптиній, відговілася, причастилася, побіжила. Їде, прощається з нами і каже: – А наш батюшка, о. Варсонофій, благословив мені дорогою заїхати в Тихонову пустель і там викупатися в джерелі преподобного Тихона Калузького. Якби ми не знали великої сміливості міцної віри Олени Андріївни, було б з чого жахнутися, та до того ж і Оптіна від свого духу встигла нас багато чого навчити, і тому ми без жодного протесту перехрестили один одного, поцілувалися, розпрощалися, просячи згадати нас у преподобного Тихона. Незабаром після від'їзду Олени Андріївни отримуємо від неї листа з Петербурга: «Дивний Бог наш і велика наша Православна віра! За молитви нашого батюшки отця Варсонофія я купалася в джерелі преподобного Тихона за 10 градусів Реомюра 40 у купальні. Коли одягала білизну, вона від морозу стояла колом, як туго накрохмалена. Дванадцять верст від джерела до станції залізниці я їхала на візнику в тій самій шубці, в якій ви мене бачили. Волосся моє, мокре від купання, перетворилося на крижані бурульки. Насилу відтанула я в теплому вокзалі й у вагоні, і навіть нежить! Від плевриту не залишилося і сліду. Але що воістину диво велике милості Божої і угодника преподобного Тихона, це те, що не тільки одужало моє захворіле око, а й інше, давно загибле, прозріло, і я тепер чудово бачу обома очима». Такою була наша Олена Андріївна. Такою була її чудотворна віра». Так, додамо, був духовний зір великого старця, який побачив і цю велику віру своєї духовної дочки, і те святе місце, де з волі Божої судилося їй отримати зцілення. Про цей випадок о. Варсонофій нікому не розповідав, але про саму Олену Андріївну не раз говорив у бесідах, так, наприклад, як улітку 1911 року: «Я не кличу до монастиря – і у світі багато шляхів, які ведуть до Бога. Ось, наприклад, найшанованіша Олена Андріївна Воронова все життя своє присвятила служінню нещасним, знедоленим людям, їздить вона по в'язницях, втішає арештантів, служить їм, розмовляє з ними і намагається розбудити в них почуття любові до Бога і ближніх. Святе це діло, безперечно, – і, рятуючи інших, і сама вона рятується». Життя, мабуть, протікало в обителі спокійно. «Літопис Скита» відбиває звичайні справи: богослужіння, різне будівництво, приїзди деяких осіб. Ось вибірка з неї: «1911 р., Квітня 11. Сьогодні Літургію у скитському храмі служив о. Оптинський настоятель з о. Скитоначальником та ієромонахом о. Нектарієм при ієродияконах: монастирському о. Варсісі та скитському о. Зосима. Після закінчення Літургії о. архімандрит Ксенофонт соборне з о. Скитоначальником та ієромонахами о. о. Нектарієм, Адріаном і Гавриїлом звершив молебень святителю Варсонофію, Казанському чудотворцю, з нагоди пам'яті цього угодника Божого та дня іменин о. Скитоначальник. 1911 р., червень 6. Закінчено будівництво хлібної комори поблизу саджалки. Комора зроблена з колод на цегляних стовпах, критий залізом. Вартість роботи та матеріалу, крім лісового, привезеного з дачі, близько 130 рублів. 1911 р., липень 23. Сьогодні Оптіну Пустинь і Скит відвідав Калузький губернатор князь Горчаков. З Козельська до Оптіна він приїхав автомобілем. Після огляду монастиря князь у супроводі о. Настоятеля та Скитоначальника обійшов Скит і відвідав келію о. ігумена Варсонофія. Того ж дня губернатор відбув до Козельська. 1911 р., серпень 29. Урочисто відсвятковано у Скиті свято Усікнення чесні глави Предтечі Господнього Іоанна. З вечора у храмі його імені було здійснено чування, під час якого на літію та велич виходив о. Скитоначальник соборні. Цього числа їм соборні з ієромонахами о.о. Нектарієм та Кукшею при ієродияконах в.о. Арсенії та Зосімі була відслужена Божественна Літургія і за цією молебень Хрестителю Господньому. Як за пильнуванням, так і за Літургією були присутні деякі з монастирських братів і сторонні прочани. 1911 р., Вересень 4. Сьогодні Православна Всеросійська Церква святкує зарахування до лику святих великого чудотворця святителя Іоасафа, єпископа Білоградського, що нетлінно відпочиває в склепі соборного храму чоловічого монастиря м. Білгорода Курської губернії... збуджене клопотання спонукали церковну владу спричинити монарше твердження, що відбулося внаслідок того, визначення про зарахування святителя Йоасафа до лику святих. За найвищим утвердженням цього свято прославлення святителя Церквою було призначено на четверте число вересня. Внаслідок цього напередодні, за недільним чуванням, у Скиту перед іконою святителя, за нарочитим замовленням писаною в мальовничій Дівіївської Нижегородської єпархії жіночого монастиря, було здійснено о. Скитоначальником соборне велич, а цього числа після соборно відслуженої Літургії, ним же з ієромонахами о.о. Нектарієм та Іраклієм здійснено молебень, який закінчився читанням у зворушливих виразах складеної молитви до нового чудотворця. 1911 р., вересень 17. Новий скитський храм з прилеглими до нього приміщеннями оглядав губернський архітектор, що прибув з Калуги». 9 травня 1911 року помер старець Йосип. Це сталося близько опівночі. Отець Варсонофій здійснив першу панахиду, потім вони йшли безперервно, – служили всі скитські та монастирські ієромонахи. Не стало одного з великих старців, наступника преподобного Амвросія. 12-го о. Варсонофій співслужив архімандриту Ксенофонту разом з іншими священноіноками під час заупокійної Літургії та чину поховання. Ціла епоха скитська йшла з о. Йосипом... Наприкінці 1911 року в монастирі відкрилися деякі негаразди. Ті ченці, які скаржилися владі на архімандрита Ксенофонта, поводилися несмиренно, подаючи братії поганий приклад. Отець Ксенофонт закликав на допомогу собі скитоначальника о. Варсонофія, знаючи його твердість у рішучі хвилини, не помилився. Їм разом вдалося навести в обителі порядок та видалити з неї бунтівників. Але справа на тому не скінчилася. Цілий потік скарг пішов у всі інстанції, навіть у Синод. Відлуння цієї смути дійшло і до мирських, недоброзичливо налаштованих до ченців та до Оптіної. Їхніми стараннями різні наклепи нашаровувалися один на одного, пішло в хід прислів'я, що, мовляв, «немає диму без вогню». Пішли чутки і про о. Варсонофії, більше в тому сенсі, що він надто багато займається з жіночою статтю і живе у «розкоші». Якась багата особа Марія Михайлівна Булгак, дворянка, стала з початку 1911 року приїжджати до Оптіни для сповіді у о. Варсонофія. За її словами, вона збиралася залишити світ і вступити до Шамординського монастиря. Батько Варсонофій, уже зрозумівши її внутрішню суть, зауважив: «Ох і набухає там Булгак!» Потім вона обіцяла Старцю, що заповідає Скиту капітал у сто тисяч рублів, а після цього почала втручатися у скитські справи. Батько Варсонофій поставив її на місце, але дама чужа була всякої смирення. Будучи в Петербурзі, вона відвідала великосвітський салон графині Ігнатьєвої, де бували члени Синоду, а там розповіла всяких небилиць про Оптинський Скит і про старця Варсонофія. Графіня, яка взагалі не вподобала Оптинських старців, всьому охоче повірила, але вирішила і сама подивитися. Вона приїхала з однією зі своїх подруг до Оптіни і сказала настоятелю, що хоче відвідати о. Варсонофію, але не як старця, а як скитоначальника. Батько Варсонофій закликав стареньку дружину варшавського генерал-губернатора Максимовича, яка майже постійно жила в Оптинському готелі, і попросив її зайняти візитерів, а сам сидів мовчки... «Були в мене минулого року, – говорив о. Варсонофій 1912-го, на Вербну неділю, – дві дами з інтелігентного кола і «пронесли ім'я моє як зло» (Лк.6:22). За що, спитаєте ви? Знайшли, що в мене в моленій надто розкішно для Оптіної, а головне, не сподобалася їм велика картина Ангела, що втішає скорботну душу. Дивні люди. Слово «розкіш», здається, до моєї меленої зовсім не застосовується, маленька вона, з низенькою дерев'яною стелею, але прибрана пристойно. Головна прикраса її – образа, а потім портрети спочиваючих оптінських старців. Ось і картина Ангела хоч і має у своєму виконанні деякі недоліки, але все-таки справляє враження, особливо ввечері, при світлі лампади, тоді він точно живий виділяється з полотна. Намагався я, щоб молена моя трохи нагадувала небо, куди повинна прагнути душа наша». Повернувшись до Петербурга, графиня Ігнатьєва доповіла синодальній владі, що в келії старця Варсонофія «розкіш» (квіти та картони) і що гостей у нього приймає та розливає чай дама... Старцю передавали слова графині: «Старець одягнений цілком пристойно, я уявляла собі його іншим». «Виявляється – говорив о. Варсонофію, - вона хотіла бачити старця у веретищі, з скуйовдженим волоссям, і розчарувалася. Але всі наші старці одягалися охайно і не ходили у розірваних рясах... Не одяг рятує, а чистота душі». Взагалі, тепер важко відновити справжню картину невдоволень, претензій, що скупчилися тоді десь там, у Петербурзі, тут багато зійшлося: скаржилися вигнані ченці, наклепували дами, підливали олії у вогонь люди, які побували у старця Варсонофія, але незадоволені прийомом; сильно засуджували його за те, що він, мовляв, дав притулок в Оптиній «чорносотенцю» Нілуса, людину підозрілої моральності. Головне тут, звичайно, те, що сатана сплів цей клубок зі злості на великого старця, і збирав він цілий похід на нього, домагаючись того, щоб вигнаний був він з Оптіної, зі Скита... І не такі важливі тут реальні справи, особливо дрібні, на кшталт доносів, немає потреби шукати їх і оголошувати про них і оголошувати засліпив злістю, спонукав на чорну справу. Господь попустив цій справі дійти до тяжкого для Старця підсумку, той виявився ніби вкинутим в очищувальну піч... Не можемо судити про це – навіщо, як; ясно одне – що все, що йде від Господа, – благо нам. Ось спокійні (як і зазвичай) записи «Літопису Скиту» про події в ті дні, які були вирішальними в подальшій долі Старця. «1911 р., грудень 30. О 9 год. ранку скитяни за дзвоном монастирського дзвону ходили до монастиря зустрічати преосвященного Серафима, єпископа Кишинівського, який приїхав для ревізії Оптиної Пустелі за дорученням Св. Синоду. 1911 р., грудень 31. Сьогодні скитяни ходили в монастир до чування, яке служив преосвященний Серафим. 1912 р., січень 1. Неділя та Новоліття благості Господньої. До пізньої Літургії скитяни ходили до монастиря. Літургію і після цієї молебень служив преосвященний Серафим. Перед молебнем Владика сказав вітальне слово, в якому разом із побажанням усім набути праведності, радив старанніше молити Царицю Небесну покрити Своїм Покровом Росію і зберегти її у тривожний рік від усіх ворогів внутрішніх і зовнішніх. 1912 р., січня 2. О 9 год. ранку о. ігуменом Варсонофієм соборні було відслужено молебень преподобному Серафиму Саровському та святителю Феодосію Чернігівському. На початку 4-ї години Скит відвідав преосвященний Серафим, єпископ Кишиневський; після звичайної зустрічі в Предтеченському храмі він у короткому слові до братії радив терпляче перебувати в Скиті і, підтримуючи один одного братерською любов'ю і єднанням, не залишати її з якоїсь уважної причини. Викладаючи архіпастирське благословення, кожного лобизував у вуста. Оглянувши потім новий храм, Владика попрямував до келії скитоначальника для самотньої бесіди з о. Ігуменом і на початку 5-ї години відбув до монастиря. 1912 р., Січня 5. Водохреща. До Літургії, що почалася о 1-й годині, скитяни ходили в монастир; після повернення звідти кропили святою водою келліями та іншими будинками Скита. Учора преосвященний Серафим відбув із монастиря». Єпископ 41 Серафим (Чичагов) був дуже відомий та поважний. Він, ще будучи священиком, працював над капітальним «Літописом Серафимо-Дивєєвського монастиря», що багато сприяло прославленню преподобного Серафима, перше його видання вийшло 1896 року. Потім він склав життєпис преподобного Серафима. Пізніше, будучи вже архімандритом, він досяг зустрічі з Государем Миколою Олександровичем, якому і підніс свій «Літопис». Далі він дуже активно брав участь у прославленні преподобного Серафима, що він і митрополит Санкт-Петербурзький Антоній (Вадковський) і були ініціаторами прославлення. Їх підтримав Государ, нейтралізувавши тим самим усіх, котрі виступали проти прославлення. 17-19 липня 1903 року відбулися урочистості в Саровській пустелі, при яких була присутня Царська сім'я і майже всі члени Будинку Романових. Потім владика Серафим написав преподобному акафіст і почав роботу над другим томом «Літопису» 42 . У московському храмі Пророка Іллі в Обиденському провулку є ікони, написані митрополитом Серафимом, – це образи Спасителя та преподобного Серафима. Єпископ Серафим був надісланий в Оптину Пустинь Св. Синодом для розслідування з різних скарг. Отець Варсонофій казав: «Коли єпископ Серафим надумав перевести мене з Оптіної, то сказав, що треба о. Варсонофію дати більш широке коло діяльності, бо він у Скиту дуже закиснет». («А я саме хотів закиснути в Скиту, – додає о. Варсонофій. – Поки хліб прісний, не закис, він несмачний. Пам'ятаєте євангельську притчу, що Подібно є Царство Небесне квасу, якого вземли дружина скри в сатех трьох муки, дондежески покладено, але хотілося мені й скиснути, як скисли наші великі старці: Лев, Макарій, Амвросій, Анатолій і, частково, Іларіон, - тобто перемогти всі пристрасті, але не вдалося». Отже, в Синоді було прийнято рішення перевести старця Варсонофія настоятелем Старо-Голутвина Богоявленського монастиря поблизу міста Коломни зі зведенням його в сан архімандрита. Ось що говорив сам Старець із цього приводу: «Почалося з того, що були доноси на о. Архімандрита (Ксенофонта) про порубку лісів, Скіт був осторонь, оскільки справа стосувалася монастиря. Доноси були хибними, ліси виявилися цілими. Скіт заступився за Архімандрита та його відстояв. Тоді ворог напав на грішного ігумена Варсонофія і, як бачите, вигнав його з Пустині Оптиної. Приїхав архієрей із якоїсь чужої єпархії, почав робити ревізію монастиря, а потім побував і до Скити. Сказали йому, що у нас давно старість, і ось останній старець ігумен Варсонофій. Тоді він вирішив, нібито для насадження старечості в інших місцях, перевести мене в занедбаний монастир у Коломну... Волі Святішого Синоду я корюся, як волі Божій, але просив собі милості залишити мене тут простим ченцем, але було відмовлено. Мабуть, так завгодно Господу, і я спокійний». І далі: «Моє теперішнє становище нагадує таке: йшов я прямою дорогою, і здавалося мені, що так і дійду до мети. Раптом на шляху колода, – згортай, кажуть. Але я не хочу згортати, мені йти добре, я звик іти цією дорогою, хоч і ухиляюся але часом то праворуч, то ліворуч, але все-таки йду. Ні, кажуть, повертай. Господи Боже мій, але зовсім не хочеться... І раптом я чую інший голос, який каже мені: «Звертай», – це Божий голос. Хай буде воля Божа! Так, не хотілося мені їхати звідси, але отримую листа від одного з членів Синоду, єпископа Фінляндського Сергія, в якому він пише: «Я чув, що ви хочете відмовитися від призначення і піти в затвор, – не робіть цього, а прийміть рішення Синоду, як волю Божу». Сам я не клопотав, але деякі духовні діти мої клопотали за мене, і їхнє клопотання могло б мати силу, але в даному випадку залишилося безуспішним. Олена Андріївна Воронова їздила до митрополита Антонія, але він не міг скасувати постанову Синоду, і хоча знав мене ще у світі і ставився до мене добре, але теж радить поїхати до Голутвина. Московський єпископ Грифон, якого поважає вся Москва, пише мені: "Не відмовляйтеся від призначення, цей монастир знаходиться під моїм відомством, я все зроблю, щоб вам тут було добре". Ось бачите, вже три голоси від поважних осіб. Приймаю їхні слова як вихідні від Самого Господа». Старець хоч і страждав, але прозрівав духовну суть того, що відбувається. Учень його, о. Микола, згодом старець Нікон, розповідав: Це було давно. Не пам'ятаю, чому покійний нині о. Протоієрей просив мене одного разу Великим постом відслужити за нього пізню Літургію в соборі 43 . Я з радістю погодився. Був п'ятий Тиждень Святого посту. Свого часу я почав служіння Літургії і служив спокійно. Настав час читання Святого Євангелія. Вручивши Святе Євангеліє для читання ієродиякону, я, як завжди, стоячи біля гірського місця за престолом, приготувався слухати Божественних дієсловів живота вічного. І ось диякон зачитав: «Се сходимо до Єрусалиму, і Син Людський відданий буде архієреєм і книжником, і засудять Його на смерть, і віддадуть Його мовою; і лаються Йому, і вразлять Його, і оплюють Його, і вб'ють Його; і третього дня воскресне» (Мк.10:33–34). Моє грішне серце затремтіло в мені. Мені швидко згадалося те, що було вже багато років тому. Мені згадався Скит, наш тихий Скит, який нас духовно виховав. Мені згадався спочилий наш Старець, дорогий Старець, отець і наставник, що окриляв нас, намагався посіяти в серці наше благе насіння духовного життя і чернецтво, що вникав у зміст Святого Письма і розумів його духовне, таємниче значення. Мені згадалося, як одного разу в п'яту неділю Великого посту, після Літургії, прийшовши в свою келію, він запитав мене, чи звернув я увагу на те, яке читалося за Літургією Євангеліє, і, вказуючи на слова: Се сходимо в Єрусалим, і Син Людський і буде відданий. оплюють Його... – сказав: «От ступеня сходження до Гірського Єрусалиму: їх треба пройти. На якій мірі ми знаходимося?» Не пам'ятаю точно, що було сказано ще, наскільки торкалися взагалі духовного значення і змісту цих слів Євангельських, але пам'ятається, ніби цим питанням закінчилася розмова. Таємничо, задумливо було поставлене це питання. Прислухаючись до слова Старця, складаючи їх у серці своєму, я мовчав. І ось, не пам'ятаю тепер, через скільки днів, а може й годинника, настоятель оголосив Старцю про переведення його зі Скита в Московську єпархію. Велику скорботу завдало це Старцю. Адже скорботою треба вважати не те, що за зовнішністю переживає людина, а те, наскільки допускається їй Богом бути пригніченим від цього переживання, яке завдає йому і серцю його скорботи та страждання. Старець воістину тоді страждав. Ділячись зі мною скорботою своєю, одного разу він сказав мені, що від великої внутрішньої боротьби і скорботи він боїться збожеволіти. І йому, і нам було цілком зрозуміло, що таке розпорядження вищого начальства було для Старця покаранням, що воно влаштоване його недоброзичливцями, що мали тут і наклеп, і людиноугоддя, і брехню, і багато іншого, що коротко неможливо написати. Справді: і посварилися над Старцем, і вразили його, і обплювали його (безглузді наклепи і плітки біля його імені звинувачували його навіть у брехні та хлистівстві), і вбили його, бо від усіх скорбот і переживань і в останні дні перебування в Скиті, і на місці нового служіння, і на місці нового служіння, і на місці нового служіння. і він рівно за рік помер. Призначене йому служіння при виконанні всіх пов'язаних з ним обов'язків і при переживанні всього, що завдавали йому умов і обставин життя на новому місці, було для нього хрестом і хрестом важким. Вірячи, що хрест посилається лише Богом, Старець все терпів, перебуваючи на хресті, віддавшись Божій волі і не вдаючись до людських засобів. Пройдені були ним ступеня сходження до Єрусалиму». «Літопис Скита» відзначає служіння старця Варсонофія на початку 1912 року: «1912 р., січень 17. Сьогодні в день пам'яті ігумена Антонія обідня в Скиті була своя. Панахиду служив о. Ігумен соборний. Пильнування напередодні було в монастирі. 1912 р., січня 19. Преподобного Макарія Єгипетського та пам'ять старця о. Макарія. Перед обідньою була панахида за старцем ієросхимонахом Макарією, а після обідні – соборний молебень. Літургію служив о. ігумен Варсонофій соборний. 1912 р., січень 25. Пам'ять старця о. Анатолія. Літургію та панахиду служив о. ігумен Варсонофій соборний. Напередодні було своє пильнування. 1912 р., січня 26. О 8 год. ранку відслужили о. ігуменом Варсонофієм соборний молебень з нагоди тезоіменитства о. Настоятеля архімандрита Ксенофонта. Після молебню братії було запропоновано чай у трапезі. 1912 р., Лютого 17. Після Преосвященної Літургії о. ігуменом Варсонофієм була відслужена соборна панахида за Святішим Патріархом Гермогене, з нагоди 300-річчя від дня смерті. 1912 р., Лютого 20. Святого Лева Катанського. О 8 год. ранку скитоначальником соборні відслужили панахиду за старцем ієросхимонаха Лева, а після Преосвященної Літургії відслужили соборний молебень святому Леву Катанському. Напередодні було своє пильнування». Наближався Великдень – Свято Свят. Отець Варсонофій, уже відрахований зі Скиту, телеграфував своєму новому начальнику, митрополиту Московському Макарію: «Прошу у Вашого Преосвященства милості дозволити мені провести в Оптиній Страсну і перші 3 – 4 дні Великодня, щоб зустріти Велике Свято у рідній сім'ї ченців та деяких мирян». Владика це дозволив. – Отже, – каже о. Варсонофій на розмові з духовними чадами – слава Тобі, Господи! Свято зустрічатимемо разом, а на 3-й чи 4-й день виїду. Дехто в Оптиній порадіє моєму від'їзду, ті, яким я неприємний. Але не нам їх судити. Господь розсудить усіх. До Нього, Всеблагого, будемо вдаватися у всіх скорботах і напастях. Покладемо на Нього всю надію, триматимемося за Господа і не відпадемо від Нього. «1912 р., Березня 12. Понеділок 6-го тижня Великого посту. Скитяни за щорічним звичаєм займалися сьогодні прибиранням та чищенням храму до свята Великодня. У монастирі був собор старшої братії на вибір скарбника. Більшістю голосів обрано ієромонаха о. Гаврило. Скитоначальником і братнім духівником тимчасово призначений ієромонах о. Нектарій, оскільки ігумен о. Варсонофій з підвищенням у сан архімандрита переводиться до Московської єпархії настоятелем у Старо-Голутвин монастир, і його неодноразові прохання про залишення в Скиті на спокої не шановані. Собор відбувався у храмі Святої Марії Єгипетської, після собору був молебень і панахида за старцями». У 1912 році була Кіріопасха – зійшлися два свята: Великдень та Благовіщення. Жиздра вже широко розлилася, але погода була похмурою, у день Великодня була навіть снігова хуртовина, яка все покрила снігом... Його було 25 березня. – Отже, – говорив о. Варсонофію, – свято Великодня я зустріну з вами, а потім вирушу на місце мого нового призначення. Що там буде – не знаю, що Господь пошле. У Коломиї я не був, кажуть – це фабричний місто, не люблю я цього, більше хотілося б у відокремлений монастир, хоча б у пустелю під Бєлєвом 44 ... Але – як благословить Господь. Треба буде влаштовувати гніздечко, що там розорилося. Ну, якось влаштую і вам лавку приготую, вифарбую її, а потім і вас повідомлю: «Лавка готова, пофарбована, і фарба висохла, не забрудниться. Приїжджайте». Можливо, там я не буду так завалений справами, як тут. Трохи нас, але не бентежимось. Христос сказав: «Не бійся, мале стадо!» (Лк.12: 32). – Ви не помічаєте зміни у моїй маленій? – говорив він іншим разом, а саме на четвертий день Великодня. – Небагато речей беру я з собою: образи всі залишаються, а з картин візьму лише портрет великого старця та духовного благодійника мого отця Анатолія та батюшку о. Амвросія. Решта залишиться так, як було... Хто буде тут настоятелем і старцем – не знаю, вірю, що Господь пошле, можливо, гіднішого за мене грішного. Я не забороняю вам, – приїжджайте до Оптіни, а якщо захочете подивитися, як живе грішний Варсонофій, то завітайте і до Голутвина. Проводити мене до монастиря не благословляю, незручно це, щоб не дати приводу до всякого роду розповідей, а коли влаштуюся, Бог благословить, якщо забажаєте. Останнім днем ​​перебування о. Варсонофія у рідному Скиті було 2 квітня 1912 року. Ось як описаний цей день у скітському «Літописі»: «Квітень 2. Понеділок Фоміна тижня. О 8-й годині ранку в храмі Святого Предтечі та Хрестителя Господнього Іоанна ігумен Варсонофій соборні служив молебень напутній, з уклінністю. Після молебню Старець сказав коротке прощальне слово, уклавши це земним поклоном із запитуванням прощення. Батьком Нектарієм від імені всіх скитян було піднесено Старцю ікону св. Предтечі Іоанна Хрестителя. З храму всі вирушили на трапезу, де було запропоновано чай, а потім у келію Старця; тут о. Ігумен благословляв кожного іконою і дарував на згадку дрібні речі, якось: великодні яйця, чотки, свої картки, картини, закладки, хусточки, рушники та інше. О 10 годині о. Ігумен вирушив до монастиря на молебень та для прощання з монастирською братією. О 5-й годині скитяни зібралися до келії Старця, де після молитви о. Ігумен дав спільне благословення і на втіху скорботної братії сказав таке: о. ігумен Марк, який нещодавно помер у монастирі, розповідав мені, що коли вмирав батюшка о. Макарій передбачив, що після нього будуть старцями о. Амвросій, о. Іларіон та о. Анатолій і що у Скиту не збідніє старечість. Серед наступних старців будуть люди ще вищими за духовними даруваннями, ніж великі старці: о.о. Лев, Макарій, Амвросій та Анатолій... О 6-й годині Старець, у супроводі скитян і мирських, що зібралися біля Святих воріт, вирушив до монастиря, де після прощання з о. Архімандрит відбув на вокзал. Супроводжують о. Ігумена: його келійник послушник Григорій Єрмаков та послушники Іоанн Беляєв та Михайло Єжов». Батько Варсонофій у березні 1912 року мабуть для всіх нездужав, так що багато оптинців сподівалися, що все ж таки залишать його тут, і надія така теплилася до Великодня. Але ось настав день його від'їзду, він наважився зробити слухняність начальству. Попрощалися з ним скитяни. У монастирі, в Казанському соборі, для прощання з ним зібралися всі ченці, а з ними і колишні в цей час обителі прочан. Був і Нілус, який за місяць також залишить Оптіну на виконання рішення начальства заборонити мирянам селитися біля монастиря. Архімандрит Ксенофонт, виснажений і втомлений – від перенесених операцій, від усіх спокус останнього часу, – після пізньої Літургії сказав о. Варсонофію від імені всього братства обителі прощальне слово. — Христос Воскрес!.. Чи думали ви, шановний отець Ігумен, що вам, що майже минуло вже життєвий шлях, доведеться розлучитися з Оптіною, і саме тоді, коли ви найбільше прив'язалися до неї, і, можливо, життя поза Оптиною і не могли уявити собі? Чи думав я розлучитися будь-коли з вами і без вашої допомоги та сприяння керувати обителью? Але ось, як удар грому над головою, спалахнула несподівана звістка про ваше призначення в іншу обитель... Як все неміцно, подумав я, і згадалися мені з цього приводу слова Писання: «Пресильник я єсь у тобі, Господи, і пришлець, як усі батьки мої»:3 Пс. Так, воістину ми ніколи не повинні були забувати цього, і, не бачачи нічого стійкого тут, на землі, де все – одна метушня, нам слід було б бути готовим до всіх випробувань і мінливостей... З 1907 року ви поділяли зі мною тягар настоятельства, за справжніх умов особливо відповідальний, і за цей час значно полегшували мені. На моїх очах впорядкований вами, і внутрішньо і зовні, довірений вам Скит, і залишається зараз вами в квітучому стані: храми, ризниця, трапеза, бібліотека, келії, зміст та джерела змісту – все говорить на користь вашого управління. Далі отець Архімандрит згадав час, коли о. Варсонофій був послушником: – У всіх ще на пам'яті ваше суворо відокремлене життя в Скиту та старанне протягом дванадцяти років вивчення святоотцівських та аскетичних творінь. Ніхто, звичайно, не забув, як відряджено ви були на Далекий Схід в останню війну, як вам було важко їхати від нас і як ви з честю, гідно імені Оптіної, несли покладене на вас послух. Потім, коли ви викликалися для вищого призначення, особливо виявилася ваша щира любов до Оптіної... І ось, нарешті, ваше старість і духовність. Здавалося б, з усіх міркувань, що тут, в Оптіній, де ви так багато попрацювали, вам і заспокоїтися. Але Господь, «від Нього стопи людині виправляються» 45 , присвятив вам інше поле життя і діяльності... У мовчанні слухала ця мова. – Господь нехай нагородить вас за ваше ревне і багатоплідне служіння Святій Церкві у лютий для неї час, якщо не в цьому, то в майбутньому житті. Амінь, – сказав своє слово о. Архімандрит. – Втішаю та підбадьорюю себе, – відповів о. Варсонофій, – тою думкою, що «Господь не тільки діяння приймає, а й наміри цілує» (з повчань св. І. Золотоустого), – наміри ж у мене були найдобріші: багато й дуже багато хотілося б мені послужити для вас, батьки і брати, і для всієї обителі, і, якщо в мені поблажливістю... Сумно і важко мені розлучатися з вами, але, мабуть, так завгодно Богу, – від Нього ж стопи людині виправляються. Прагну не забувати й того, що «не імами тут перебуває граду, але прийдешнього стягнемо» 46 . Слабкі вже сили і багато немочі мої, але я підкріплююсь вірою і в благодать Божу, яка «знижує заповнюючу». Нерозлучна зі мною і надія, що й цього разу не залишить мене Господь Своєю милістю, як і тоді, коли я розлучався з вами, їдучи на Далекий Схід... Завзято прошу ваших молитов, шановний отець Архімандрит, і ваших, дорогі батьки і брати, - всіх, дорогі батьки і брати, - всіх, дорогі батьки і брати, із усіма вами. Наприкінці молебню ризничий і духовник прочан, який був духовником і самого Старця, ієромонах Феодосій вимовив прощальне слово від імені всього братства. – Ваша Високопреподобність, всечесний отець Ігумен, шанований наш старець і отець духовний! Христос Воскрес! – почав він своє слово. «Від надлишку серця уста промовляють» (Мф.12: 34) ... Благослови нас і цього разу, як ти благословляв на всяке діло добре: дай благословення цьому слову, слову від щирого серця, прощальному слову твоїх духовних дітей та словесних овець. З пасхальними світлими і радісними піснями ми проводимо тебе на місце твого нового служіння. Богові завгодно, щоб світильник, що засяяв серед нас, засяяв ще яскравіше, і ось Він зі скромної пустелі знімає тебе і ставить на більш високій свічниці, на більш видному і відкритому місці, у вигляді першопрестольної столиці... Ти залишаєш нас у пору твого духовного розквіту в особливо тяжкий для нас час, поки поки нас покидає, поки поки нас нам покинеш, особливо покинеш нам, поки нас покинеш. прощання, сумне розставання, сумна невідома розлука!... Побачивши твого бадьорого і життєрадісного, з веселою усмішкою обличчя якось не хотілося думати, що наближається розставання. Пам'ятається, що ми так само благодушно вислухали твої слова: «У гостях добре, а вдома краще, – так і я, хоч і їду, але уявляю, що їду в гості, а будинком все-таки вважаю і вважатиму Оптину...» Зворушливе і повчальне видовище було, коли ти в певні дні виходиш благословення... Втішно і радісно було бачити старця, вибіленого сивиною, з євангельською простотою, дитячою лагідністю і довірливістю розмовляючого зі своїми богодарованими дітьми. Наступник пам'ятних оптинських старців, ти був вірним тлумачем їхніх завітів. Досі всі твої великі попередники до кінця несли в стінах цієї обителі свій високий подвиг старчества і лягли в її надрах. Тобі ж судив Господь інший жереб! Закарбується назавжди в розумі і серці і окрема сповідь, якою удостоювалися дуже багато - сповідь особлива, тривала, в якій ти досліджував усі вигини і схованки душі людської, сповідь - без перебільшення - що перероджувала каявся ... Чим ми віддамо тобі на прощання за все твоє? Як їх оцінимо і яке слово подяки буде рівноцінним їм? А ми ще не згадали тут про твою начальницьку діяльність у улюбленому тобою Скиту, про його благоустрій і опікування тобою і простого народу та освічених, про прихильність до Церкви інтелігенції, про залучення в Пустинь прочан і про велике, за прикладом припам'ятних старців, листування на написах! Боже: «Вражу пастиря і розійдуться вівці стада» (Мф.26:31; пор. Зах.13:7)? Коли було проспівано багатоліття о. Варсонофія, о. Архімандрит підніс йому Казанську ікону Божої Матері від усього братства. Потім усі ченці підходили під благословення до Старця, падаючи на коліна. Багато хто плакав. Старець же наділяв підходили образками... Всі відчували, що Оптіна зазнає великої втрати в особі старця Варсонофія. І ось він рушив до виходу... Одягнений тепло, з саквояжем у руці, Батюшка, супроводжуваний кількома послушниками і мирянами, а також отцями Феодосієм і Нектарієм, підійшов до переправи через Жиздру, що розлилася. Піднявся сильний вітер, пішов мокрий сніг, стало холодно... Батько Василь Шустін, який тоді був серед мирян, що супроводжували Старця, згадував: «З великою небезпекою ми перебралися через річку. До вокзалу Батюшку проводжати поїхали його духівник та о. Нектарії. Я їхав разом із духівником Батюшки, о. Феодосія. Він був вражений смиренністю отця Варсонофія і всю дорогу зворушувався. Їхали ми до вокзалу замість звичайної години три з половиною години. Дорогий Батюшка зовсім задубілий. Дяка Богові, що потяг запізнився і Батюшка міг зігрітися чаєм. Квитки за розпорядженням Батюшки були взяті третього класу. Але при пересадці я вмовився з обер-кондуктором і не дав Батюшці увійти до третього класу, і разом із двома келійниками помістилися ми в купе 2-го класу. Дорогий Батюшка майже не спав, але при цьому майже не казав нічого. Вранці 3 квітня поїзд Московсько-Київсько-Воронезької залізниці, яким їхав о. Варсонофій, прийшов до Москви, - був початок дев'ятої години ранку. Взявши візника, Старець поїхав до Богоявленського монастиря, розташованого поблизу Червоної площі, де владика Трифон зустрів його з великою щирістю. Цього ж дня Батюшка, помолившись у монастирському соборному храмі, пішов до Іверської каплиці, де вклонився чудотворному образу Божої Матері. Звідси – на Микільську, до Афонської каплиці св. Пантелеймона. І знову галасливе місто, - гуркіт трамвайних вагонів, візничих прольоток, натовпу людей усюди, зрідка - автомобілі... Але втіха душі - горять на сонці золоті кремлівські куполи: Іван Великий, Успенський собор... Храм Василя Блаженного... Казанський... Повітря тремтить від... Варсонофій відстояв у Богоявленському монастирі ранок, ранню обідню та панахиду за старцем Йосипом, – був його день Ангела. Потім був у кремлівських соборах для поклоніння мощам Московських чудотворців та іншим святиням. Він не один ходив - його оточував досить великий натовп його шанувальників і духовних чад, які всюди йому допомагали, оберігали його від усіляких випадків, просто раділи тому, що перебувають при ньому... Багато хто зі сторонніх брав у Старця благословення. П'ятого квітня на Літургії в Богоявленському монастирі, яку соборні служив старець Варсонофій, владика Трифон збудував його в сан архімандрита. Сам він не служив, а, одягнувшись, стояв на солі до малого входу, за яким поклав архімандричий хрест і митру на Старця. У відповідь на молитви зведення з кліросу гриміло: Аксіос! Отець Варсонофій продовжував службу, наприкінці якої Владика благословив його одягнутися в мантію архімандрита і вручив йому палицю, промовивши при цьому коротке слово: — Я звик окормлювати тих, хто приходить до цього храму лише словесною млекою, — сказав він, — але ти вимагаєш твердої їжі, якої я не маю, тому не слово настанови маю намір сказати тобі, але тільки хочу висловити свої почуття, якими переповнюється душа моя в цю хвилину священну... Потім Владика благословив нового архімандрита двома іконами Спасителя – однією від себе, іншою від духовних чад Батюшки, які в багатьох присутніх на цьому торжестві. Потім до о. Варсонофію стали підходити під благословення всі, хто молиться, і він благословив кожного з них. Того ж дня о. Варсонофій був у митрополита Володимира, який дав йому благословення на настоятельство у Старо-Голутвиному монастирі, а також призначив їхати з ним архімандрита Валентина, благочинного монастирів Московської єпархії. Отець Варсонофій насамперед направив до Старо-Голутвина послушників Іоанна Бєляєва та Михайла Єжова, – приготувати спільно з о. Економом обителі келію для нового настоятеля, що приїжджає, – вони зустріли були грубо і повинні були докласти чимало зусиль, щоб виконати свою слухняність. Шостого з дев'ятигодинним поїздом о. Варсонофій виїхав до Коломни. Перед Коломною з вікон вагона став видно монастир, що стояв біля впадання Оки в Москву-ріку. Подивившись на нього, Батюшка сказав: - Звідси встану перед Господа. Вийшли на станції Голутвино. Тут монастирські карети і о. чекали прибулих. Економ у шовковій рясі і із золотим наперсним хрестом. Ми швидко проїхали кілька миль до монастиря; По мірі наближення до нього дедалі голосніше чувся дзвін дзвонів: монастир зустрічав свого настоятеля. Зустрічений усіма братами біля воріт о. Варсонуфій одягнув ризу, вклонився хресту і, взявши посох, пішов на чолі всіх ієромонахів монастиря до Богоявленського собору. Тут він відслужив літію, під час якої вклонився святому вівтарю, місцевим іконам та древньому чудотворному образу преподобного Сергія, покровителя цієї обителі, заснованої його учнем преподобним Григорієм. Старо-Голутвин, заснований близько 1385 року, був закритий у 1799-му, оскільки єпископ був переведений в Коломенський архієрейський дім, але через кілька років митрополит Московський Платон (відновив, до речі, і Оптину Пустинь) об'єднав Старо-Голутвін з знахідкою. їх угіддя. На час прибуття в о. Варсонофія Бобренева Різдвяний монастир був уже відокремлений від Старо-Голутвіна (це сталося в 1865 році). Але в Старо-Голутвині через всі ці зміни не йшло ніякого будівництва, храми і келії занепали, та й у духовному житті монастиря були негаразди - ченці трохи звикли до бізначалію. Крім соборного Богоявленського храму, в обителі були храми Преподобного Сергія та Введення Богоматері (всі кам'яні). Перебували в обителі також церковно-парафіяльна школа та богадельня для літніх ченців. Під час літії благочинний о. Валентин звів Батюшку на настоятельське місце, і вся братія по черзі підійшла до нього під благословення. Потім у супроводі братії о. Варсонофій теплим ходом пройшов у настоятельські покої, де після співу тропаря і кондака Богоявленню Господньому і багатоліття прийняв піднесений йому від обителі образ преподобного Сергія і вимовив коротке слово, в якому сказав, що настоятельська його діяльність буде заснована на християнській любові, і просив загальнобратських сил святих молитов. Після цього залишився економ, і о. Варсонофій зайнявся прийомом справ і монастирських грошей, що були в наявності. Увійшовши таким чином в управління обителью, Старець запропонував старшим ієромонахам, отцям Економ та Благочинному вечері кохання. І ось він залишився один зі своїми келійниками та письменниками, яких було два – Іван Бєляєв і Кирил Зленко, який відбув солдатську службу. Старець побачив, що приймає під своє керівництво занедбане господарство, засмучене і в побутовому, так і в духовному відношенні обитель. Батько Василь Шустін, який приїхав тоді разом зі Старцем, згадував, як той «скрізь знайшов недогляди і навіть руйнування. Готель був не влаштований. «Що ж мені робити, – каже Батюшка, – де ж я поміщу приїжджих прочан?» І ось він наказав мені та келійникам їхати в місто і купити ліжок, матеріалу для матраців та подушок і пошити їх. "Грошей, - каже Батюшка, - у мене немає, але знайдуться добрі люди, їдьте". І ось чудова справа. Мені, людині у студентській формі, дають і ліжка, і матеріал без жодної розмови, з повною готовністю та без копійки грошей. Щоправда, був зі мною келійник батюшкін, але його і мене ніхто не знав. Після приїзду до монастиря я почав шити матраци і набивати їх волоссям і працював цілий день. Так як готель був невлаштований, то я містився в квартирі Батюшки... О 12.30 ночі він приходив і будив мене і змушував разом із келійником читати півночі і чернечі правила. Це тривало години дві. Потім я знову лягав. Але о 5.30 Батюшка знову мене будив, щоб я збирався разом із ним на ранню обідню. Так тривало близько тижня. Спочатку було дуже багато роботи, і я виконував роль келійника, прибирав кімнати, провітрював... Великі реформи зробив Батюшка і у внутрішній будівлі монастиря. Встановив обов'язкове відвідування церковних служб і сам був прикладом. Раніше й у трапезну не всі ходили, а ієромонахи і не заглядали, мали біля келій свої кухні. Економ мав кухаря. Батюшка ж заборонив готувати щось вдома, і мали всі їсти спільну їжу й у певний час. Коли Батюшка прийшов дзвоном у трапезну, всі прості ченці здивувалися, що він такий близький до них. Їжа була неможлива. Щи були з прілої капусти та риби із запахом. Економ не прийшов у трапезну, але Батюшка послав за ним послушника і змусив його їсти обід із тих продуктів, які той купував. Економ відвертався, а Батюшка його викривав. Недаремно економ носив шовкові ряси і в його кімнаті можна було побачити золотих рибок. «Як можна, – казав Батюшка, – давати таку їжу, таку заразу…» Відразу весь дух монастиря змінився. Батюшка подбав про одяг та їжу ченців, і вони, побачивши таке батьківське ставлення настоятеля, не цуралися його, але приходили з любов'ю та довірою, відкривали йому свої душі, а він почав їх лікувати... Через два місяці монастир став невпізнанним. Багато робітників Коломенського заводу почали приходити до Батюшки шукати втіхи». Одна проста жінка прийшла зі своїм сином, юнаком років сімнадцяти. Вона чекала Старця у приймальні разом з іншими. Ось вийшов Старець, помолився на ікони, а потім почав обминати всіх та по черзі благословляти. Тут жінка кинулась до нього зі сльозами. - Батюшку! помоліться! Змучилась я зі своїм сином, витратила на нього весь стан, а він так і залишається глухонімим. Батюшка глянув на юнака і сказав: - Згрішив він одним великим гріхом. Треба йому говіти і каятися, тоді милостивий Господь... – Як! - Здивувалася мати. – Він був завжди зразкової поведінки. - Чи пам'ятаєш, що зробив? – звернувся Батюшка до юнака. Той здивовано хитав головою, а мати заперечила: - Та він, Батюшко, не чує! - Так, тебе не чує, а мене чує. Батюшка щось шепнув йому на вухо, у того раптом широко розплющились очі: він згадав... Потім він говів, сповідався і причащався. Після цього відбулося диво: до нього повернулися чутка і мова. Цю історію також розповів о. Василь Шустін. «Коли я сюди приїхав, – говорив пізніше о. Варсонофію, – мене зустріли дуже недружелюбно, а тепер, дякувати Богові, все влаштовується і чернече життя дещо налаштовується. Деякі ченці, які не хотіли підкоритися новим порядкам, пішли, інші змирилися, надійшли нові ченці... Господь дасть, усе впорядкується». І другого разу: «Спочатку мені було тут дуже важко; монастир я знайшов у повному занепаді, братія повставала, але тепер, слава Богу, все налагоджується, і, зрозуміло, наскільки вистачить моїх сил, я виконуватиму святу справу устрою Голутвина монастиря». Отець Варсонофій надавав великого значення тієї обставини, що він прийняв управління обителью, заснованою преподобним Сергієм, ігуменом Радонезьким, у день пам'яті якого, 5 липня, він народився і якого завжди вважав своїм небесним покровителем. А те, що тут знаходилася палиця великого святого, о. Варсонофій сприймав як символічне благословення преподобним Сергієм його настоятельства. Він і духовним чадам своїм говорив: — Над моїм вікном багато гнізда ластівки... Нічого з ними не вдієш, неохайні вони, але руйнувати гніздо шкода. З ранку до вечора гасають ластівки над обителью... От і ви, подібно до ластівок, звили собі гніздечко біля преподобного Сергія і відпочиваєте далеко від галасливих міст... Усіх вас знає преподобний Сергій – ви тут під його покровом... Є переказ, що преподобний Сергій відвідує нашу обитель і навіть благочестиво живе. Я особисто його не бачив, швидше за все через недостойність... але духом я відчуваю його присутність. Були у Старо-Голутвині і нові традиції, біля витоків яких стояли свої подвижники. Так, схимонах Іоаннікій, мовчальник і самотник, наставник мирян і ченців, що творив силою Христовою навіть чудеса, став духовним рятівником міста Коломни і всього цього краю від холери, а при цьому й насадником морально чистого життя. Він порадив коломенцям заснувати хресну ходу зі Старо-Голутвина до міста щороку в четвірок, що передує П'ятидесятниці, – по-народному в «семик», коли, за стародавніми язичницькими звичаями, народ веселився і пиячив. Пропозицію схимонаха Іоаннікія затвердив митрополит Московський Філарет, який склав і правила цього ходу, що вперше відбувся в 1849 році і не припинявся досі. Семика було знищено, і в Коломиї та її околицях цього дня люди не пили, постили, торг припинявся, шинки були замкнені... Ось який вплив на народ одного схимника, відокремленого мовчальника! Схимонах Іоаннік спочив 10 березня 1851 року, і скромний його пам'ятник з хрестом був поставлений над його могилою поблизу вівтаря Богоявленського собору. Тут же лежав і будівельник Назарій, який постригав Іоаннікія в схиму, – при о. Назарії митрополит Філарет освячував у 1833 році храм Преподобного Сергія. Батько Будівельник спорудив у Старо-Голутвині шість веж на огорожі, двоповерховий готель та каплицю на півдорозі до Коломиї. Він любив мандрівників, і траплялися випадки, у свята, коли він міг нагодувати до тисячі людей. У 1853 році він став збіднюватися здоров'ям, погано чути і бачити. Митрополит Філарет надіслав йому листа: «Преподобному отцю ігумену Назарію про Господа радіти і мирствувати. Неодноразово чую, що ваш зір збідніє; але ви продовжуєте діяти більше самі. Від цього може бути недогляд, за який стягнеться з ваших помічників. Раджу вживати їх більше, щоб усе було доглянуто і щоб усе робилося вчасно та в порядку. З вашого ж боку більше приноситимуть користь ваша молитва і повчальне слово. Філарет, м. Московський». Цей лист зберігся в архіві обителі, – його покажуть о. Варсонофію, коли він від своїх недуг впаде у сильну знемогу. Батюшка прожив у Голутвині рівно рік. Він привчив ченців обителі до виконання статуту та покірного несення послуху. Внутрішньому ж їхньому оновленню він лише започаткував. Незабаром у Коломиї і по всій окрузі пройшла чутка про появу в монастирі великого старця. Надзвичайно велика, незвична для Старо-Голутвина кількість людей ринула в монастир. Потекли і пожертвування, які дозволили зробити капітальний ремонт усієї обителі, – її було очищено, пофарбовано, виправлено. За о. Варсонофії з'явилося в соборі художньої роботи металеве позолочене вбрання престолу, яке коштувало 1650 рублів. Недужаючи і дедалі більше втрачаючи сили, Старець вів листування з духовними чадами, і з обіду до пізнього вечора приймав народ, який сюди з усіх кінців Росії. У брошурі, присвяченій о. Варсонофію і виданої невдовзі після смерті його - в Москві в 1913 році, - говориться: «Як часто в найвідчайдушнішому грішнику, що впав до останнього ступеня гріховності, богомудрий старець умів знаходити і відкривати забруднений і потьмянілий образ Божий і показувати людині, в глибині а власну богоподібну душу з усіма її чудовими силами і властивостями, дарованими Творцем. Як здивований, дивився нещасний на лагідно усміхненого Старця, і раптом сльози градом починали сипатися з його очей. Він ридав про те, що так довго блукав по роздоріжжях гріха, так довго ображав і прогнівлював довготерпіння Боже, так божевільно сам позбавляв себе Божественного життя і повільно отрутою гріха отруював всю свою істоту. А Батюшка, поклавши руку на голову його, тихо шепотів слова настанови, від яких весь загорявся бажанням справжнього життя в Богу і рішучістю боротися з гріхом до останнього подиху. Воістину для віруючих уста Батюшки були устами Божими. І як багато серед духовних чад Старця було таких врятованих ним із самих щелеп пекла! Коли владика Трифон у своєму надгробному слові Батюшці коротко згадав про це, який зойк скорботи вирвався з сердець сотні тих, що стояли і не могли втриматися від ридання у своєму великому горі». Батюшка так був відвертий зі своїми духовними чадами, що був у своїх бесідах весь видно – і як старець і як просто чернець, людина зі своїми турботами. Ось, наприклад, що говорив він присутнім у нього в настоятельських покоях, тим, яких добре знав ще по розмовах у моленій скитоначальницького корпусу в Скиту Оптиній Пустелі: «Не звик я ще до Голутвина, втім, до всього звикати треба. От і служба не така, як у Оптиній. У Скиті, наприклад, за службою я був як удома, у монастирі ж відчувався певний сором - і спів не такий, і порядок, а тут і зовсім все нове... Ось ці великі кімнати нагадують мені більш мирську обстановку, ніж чернечу. Коли я був у світі, то мав великі, чудово обставлені. Роскоші я не любив, але любив затишність. В Оптиній кімнаті були малесенькі, але добре було і зовні, і всередині. Про теперішній стан цього не скажу. Ці картини, які ви бачите, вже висіли тут, як я приїхав, і ці меблі стояли. Деякі з ікон тутешні – ось, наприклад, образ Розп'яття, дуже старовинний, написаний добрим художником. Внизу – Положення Христа у труну, теж тутешня ікона... А ікони Спасителя і святителя Йоасафа привіз я з собою, – останню писала одна подвижниця і прислала з Оленою Андріївною, а першу подарували мені Селезньові – інженер з дружиною... Поки приймати відвідувачів мені незручно, немає окремого приміщення, немає окремого приміщення піде скарбник, тоді в тій кімнаті, яку він займає, я влаштую приймальню. Жахлива людина цей скарбник, нікого не хоче визнавати, повний самочинник. Від діл я його вже усунув, так він хоче переводитися в інший монастир... Втім, крім нього, ченці тут добрі, я не вартий таких ченців, спаси їх, Господи. Знаходжу, що вони не відрізняються від Оптинських – один дух, одне прагнення до Бога, а тому Старо-Голутвин монастир я назвав був відділенням Оптіної. 10 людей, що служать зі мною: 5 ієромонахів, 4 ієродиякона, потім людина 6 мантійних, 10 рясофорних, інші послушники - всієї братії п'ятдесят чоловік... Так! Не думав я потрапити сюди... Розраховував два-три роки пожити ще в Оптиній з дітьми, а потім піти в безмовну келію – не інших гріхів розглядати, а оплакувати свої власні, щоби приготуватися до переходу у вічність. І раптом... Як удасться влаштуватись мені тут – не знаю. Звичайно, нічого не відбувається без Божої волі. Ігумен тутешнього монастиря – преподобний Сергій, можливо, він і покликав мене сюди... Нічого не знає про себе людина. Святитель Іоанн Златоуст був архієпископом Константинопольським, і раптом узяли його і перевели до Команів. На все воля Божа. Господь скрізь. Слава Богу за все! Ось низка обраних уривків з бесід о. Варсонофія у Старо-Голутвиному Богоявленському монастирі. 1 . Про нас, ченців останніх часів, не можна сказати, щоб ми вели особливо діяльну боротьбу з ворогом, – які ми ченці! – але все ж таки боремося як можемо. А у світі ця боротьба давно забута, сатана диктує закони світу, і він сліпо йде за ним. Не подумайте, що, кажучи так, я вас кличу до монастиря, ні! Я хочу тільки сказати, що і живучи в світі, треба не забувати Бога, не втрачати спілкування з ним, а поки не порвано цей зв'язок, не порушено Богоспілкування, – жива душа людини, хоча б і впадала вона в гріхи. Коли ж цей зв'язок поривається, душа вмирає. Здавалося б, яке протиріччя: душа безсмертна, а я говорю про смерть її... Душа може померти для Бога, бо коли порушується Богоспілкування, тоді душа перестає існувати для Бога, але й таку померлу душу сильний Бог воскресити і врятувати. 2 . Мені доводиться чути скарги на те, що ми переживаємо тепер важкі часи, що тепер дано повну свободу всяким єретичним і безбожним вченням, що Церква з усіх боків піддається нападкам ворогів, і страшно за неї стає, що здолають її ці каламутні хвилі зневіри та єресей. Я завжди відповідаю: «Не турбуйтесь! За Церкву не бійтеся! Вона не загине, «брама пекло не здолають її» (Мф.16:18) до самого Страшного суду». За неї не бійтеся, а ось за себе боятися треба, і справді, що наш час дуже важкий. Чому? Та тому, що тепер особливо легко відпасти від Христа, а тоді – загибель. Ті, хто пішов за Христом, преподобні Його, ті й запанують з Ним. 3 . Потрібно йти на Фавор! Але пам'ятати треба, що один шлях на Фавор – через Голгофу, інший дороги немає. Прагнучи до життя з Богом, треба приготуватися до багатьох скорбот. 4 . Будь-яка душа має більшою чи меншою мірою прагнення до усамітнення, до перебування у собі. Тільки низовині душі задовольняються блиском і тріском суєтного життя і вважають все своє задоволення в несмолкаемых розмовах, у сміху та у всіляких розвагах. Господь Ісус Христос був істинним Богом, але і Людиною, а тому, віддаючи належне людському єству, і Він часом відокремлювався від навколишнього шуму. 5 . Щоб уподібнитися до Бога, треба виконувати Його святі заповіді, а якщо розглянути, то виявиться, що жодної ми по-справжньому не виконали. Переберемо їх усі, і виявиться, що тієї заповіді ми ледве торкнулися, іншу, може, теж дещо починали виконувати, а, наприклад, до заповіді про любов до ворогів і не приступали. Що ж лишається робити нам, грішним? Як урятуватися? Єдино через смиренність. «Господи, у всьому я грішний, нічого немає в мене доброго, сподіваюся тільки на безмежне Твоє милосердя». Ми є банкрутами перед Господом, але за смирення Він не відкине нас. І справді, краще, маючи гріхи, так і вважати себе великими грішниками, ніж, маючи якісь добрі справи, надиматися ними, вважаючи себе праведними. У Євангелії зображено два таких приклади в особі фарисея та митаря. 6 . Дяка Богу, я зовсім залишив світ і став ченцем. Можливо, я тільки зовні відійшов від світу. Блаженні відійшли від нього внутрішньо. Під світом маються на увазі тут не люди, а служіння пристрастям, де б воно не відбувалося. Можна бути і мирськими інокінями, і в монастирі жити, як у світі. Чорний одяг сам по собі не врятує і білий не загубить. 7 . Молитва, піст і неспання над собою, тобто збереження своїх думок та почуттів, роблять нас переможцями ворогів нашого спасіння. Найважчою з цих трьох справ є молитва – вічна чеснота, яка внаслідок вправи звертається у навичку, а молитва аж до смерті вимагає спонукання, отже, подвигу. Молитва важка, тому що їй противиться наша стара людина, але вона важка ще й тому, що ворог з усією силою повстає на того, хто молиться. Молитва є навіювання смерті дияволу. Хоча, звісно, ​​він уже помер духовно, але молитва ніби знову вражає його, тому він всіляко їй противиться. Навіть святі, мабуть, повинні тільки тішитися молитвою, але часом і для них вона важка. Щоправда, молитва несе з собою й високі втіхи, і не лише праведнику, а й грішникові. 8 . Деякі люди всю увагу звертають лише на зовнішній пост, зовсім не розуміючи внутрішнього. Так, наприклад, приходить така людина у суспільство, і в розмовах починається осуд ближніх. Він бере в них активну участь і багато викрадає від честі ближнього. Настає час вечері. Йому пропонують скоромну їжу, котлети, порося і т.д. Він рішуче відмовляється. «Ну, поїжте, - умовляють господарі, - адже «не те, що входить в уста, осквернює людину, а що виходить з уст» (Мф.15: 11). - Ні, я в пості, - заявляє він, зовсім не усвідомлюючи, що, засуджуючи ближнього, він уже порушив і навіть зовсім знищив піст. 9 . Вчора я служив обідню у соборі. Багато причащалося дітей: усі підходять спокійно, видно, що поєднуються з Христом. Раптом підносять одну дівчинку років двох із половиною. Вона сильно закричала, потім, вивільнивши ніжку, вдарила по потиру. Я обомлів. Адже Святі Таїни могли б пролитися на підлогу. Не знаю, як у своїх старечих руках я втримав Чашу. Мабуть, Ангел-охоронець, який невидимо завжди стоїть біля нас, послабив силу удару. Запитую, як звуть дівчинку. Кажуть: Зіна. Принесла її тітка, бо мати невіруюча і до церкви ніколи не ходить. Ледве тітці вдалося вирвати дівчинку з рук матері для причастя. І подумалося мені: що чекає на цю дитину попереду? Господу відома доля кожної людини. 10 . Життя складне. Ворог сильно нападає на тих, які бажають врятуватися, але обряди, молитва і хресне знамення руйнують усі його підступи і роблять як нічого. Життя – це книжка. Листи її – це події нашого життя... Немає нічого в нашому житті, що не мало б значення, тільки ми часто цього не розуміємо, і лише просвітлені Божою благодаттю розуми розуміють сенс кожного випадку. У книзі бувають помилки. У житті трапляються помилки, які часто важко виправити, – і тільки Господь може виправити їх. 11 . У страшний час ми живемо. Людей, які сповідують Ісуса Христа і відвідують храм Божий, піддають глузуванням та осуду. Ці глузування перейдуть у відкрите гоніння, і не думайте, що це станеться через тисячу років, ні, це незабаром настане. Я до цього не доживу, а дехто з вас і побачить. І почнуться знову тортури та муки, але благо тим, що залишаться вірними Христу Богу. 12 . Важлива церковна молитва – найкращі думки і почуття приходять саме в церкві. Щоправда, і ворог у церкві сильніше нападає. 13 . Не треба сумувати. Нехай сумують ті, які не вірують у Бога – для них, звичайно, скорбота тяжка, оскільки крім земних насолод вони нічого не мають, але людям віруючим не повинно сумувати, оскільки скорботами вони отримують право на синівство, без якого не можна увійти в Царство Небесне. 14 . Відвідуйте частіше храм Божий, особливо в скорботі, – добре стати в якомусь темному куточку, помолитися і поплакати від душі. І втішить Господь, неодмінно втішить. І скажеш: «Господи, а я думав, що й виходу немає з мого тяжкого становища, але Ти, Господи, допоміг мені». У виданій о. Феодосієм брошурі пам'яті о. Варсонофію («Вінок на могилу Батюшки») описано лютий і березень 1913 року, останні місяці життя Старця. «Тим часом як православний віруючий народ, – говориться там, – стікався до Старця за отриманням полегшення не тільки душевних, а й тілесних недуг, самого Батюшку підточував у цей час люта недуга. Давно вже понад двадцять років напав він на Батюшку і з того часу не залишав його до труни. Навіть, вірніше сказати, не одна хвороба була у Батюшки, але кілька, що тільки належали до розряду шлункових і кишкових. Безсумнівно, як і нерви грали у цій хворобі чималу роль. Невпинні батюшкині турботи про Голутвина, численні прикрощі, перевтома і часто досконале знемогу в непосильних працях з кожним днем ​​посилювали його недугу. Абияк Батюшка перемагався ще весь 1912 рік, але з самого ж початку 1913 почав швидко слабшати. Почалося з застуди під час великого водосвяття на Водохрещі, коли він одразу відчув себе дуже погано. З цього часу шлунок Старця зовсім відмовився перетравлювати їжу, хоч і вживану їм у найменшій кількості. Вона вся повністю залишалася в шлунку і кишках, які очищалися, та й то не цілком, лише після прийому сильнодіючих проносних. Так пройшов увесь січень. На початку лютого Батюшка, незважаючи на свою слабкість, здійснив поїздку до Москви у справах обителі. У Москві раптом відчув себе так погано, що швидко поспішив повернутися до Голутвина... Повернувшись у свою обитель, Батюшка не припинив прийому народу, хоча сили його з кожним днем ​​помітно падали. У середніх числах лютого він зліг і 15-го числа сповідався, долучився до Святих Таїн, а потім висловив старанне бажання поборотися. Оточені стали побоюватися за його життя, але Господь зберіг її ще на півтора місяці: він підвівся і знову вступив у свій подвиг служіння стражденним. 21 лютого на запрошення коломенського духовенства Батюшка відправляв урочисте богослужіння у кафедральному соборі з нагоди святкування 300-річчя царювання Будинку Романових. Минули лютий і перші числа березня... Батюшка вже майже нічого не їв. 9 березня, під час всенічного чування (була субота), він відчув себе дуже погано і до церкви не вийшов, – у неділю не служив. 12 березня Батюшка написав начальнику Скита Оптиної Пустелі ієромонаху Феодосію власноруч великий лист, в якому, між іншим, повідомляв наступне: «У хвилини скорботних дум, з приводу різних тягарів, несусь подумки в милу Оптину, в рідний Скит ...» Потім, висловлюючи, Господь сподобить мене зачинитися в ньому і підготуватися до смерті, яка, мабуть, наближається... зупиняюся поки що на вирішенні: чекати ясної вказівки волі Божої...» Народ Батюшка, однак, приймав до середи 13 березня включно. Увечері в середу він за звичаєм готувався йти до ранку до церкви о 12 годині ночі, але хвороба його настільки посилилася, що негайно був запрошений духівник, який відразу сповідав і причастив Батюшку запасними Святими Дарами. З цього дня і до самої своєї блаженної смерті Старець майже щодня долучався до Святих Христових Таїн і не приймав рішуче жодної їжі та пиття в буквальному розумінні. Запросили фельдшера, а в суботу 16 березня прибув з Москви лікар, який визначив параліч кишок і прописав курс лікування, але Батюшка навідріз відмовився, віддавшись зовсім у волю Божу і відкинувши всі медичні засоби та всі докази людського розуму. Відразу Батюшка звелів запросити всю братію для прощання з собою і всіх благословляв образками. Також були допущені духовні діти Старця та народ». 17 березня о. Варсонофій продиктував духовний заповіт: «Відкладаючи, нарешті, всі опіки світу цього, що так пригнічували і мучили дух мій; - коротко скажу... моє останнє слово і мій останній завіт дорогим колишнім моїм духовним чадам. І, по-перше, смиренно прошу – пробачте мені всі мої вільні та мимовільні гріхи, якими я згрішив проти вас, і сам взаємно всіх прощаю за всі скорботи та прикрості, які підняв я через деяких за наученням споконвічного ворога спасіння нашого. Віру майте, святі отці й браття, що всі мої дії й бажання зводилися до одного: охороняти святі завіти і встановлення древніх отців-подвижників і великих наших старців у всій божественній і дивовижній їхній красі від різних згубних віянь віку цього, яких почала гординя сатанинська, а кінець – гас! Можливо, погано виконав я це – каюся в тому і кидаю себе перед благостю Божою, благаючи про помилування. А вас, всіх, хто полюбив мене за Господа, прошу і благаю: дотримуйтесь моїх смиренних дієслів – не гасіть духа, але більше грійте його терплячою молитвою і старанним читанням святоотцівських і священних писань, очищаючи серце від пристрастей. Краще погодьтеся підняти тисячу смертей, ніж ухилитися від Божественних заповідей євангельських і чудових іночеських установ. Мужіться в подвигу, не відступайте від нього, хоч би все пекло повстало на вас і весь світ кипіло на вас злобою і зневагою, і – віруйте: «Поблизу Господь усім, хто Його закликає, – всім, хто Його закликає в істині» 47 . Амінь». Потім (це приблизно через тиждень) Старець продиктував доповнення до заповіту: «Ще заповідаю ім'ям Господа нашого Ісуса Христа не зраджувати тіла мого поховання доти, доки не виявляться явні ознаки смерті, – всім відомо, які це ознаки». Цей текст він підписав власноруч: «Грішний архімандрит Варсонофій» – великими літерами, ніби дитячою рукою... 22 березня Батюшка направив митрополиту Московському Макарію прохання, в якому говорилося: «Уклінно прошу, як милості, клопотання Вашого Високопреосвященства перед Святішим Урядовим Синодом про звільнення мене від займаної мною посади настоятеля Коломенського Старо- братії скиту Козельської Введенської Оптиної пустелі, де я вважав початок чернечого життя і прожив понад двадцять років. Заохочує мене до такого прохання, з одного боку, відповідальність, праці та обов'язки настоятельські, а з іншого – незліченні немочі мої душевні та тілесні, через які не можу я гідно нести ці обов'язки. Прийняв я тягар настоятельства як тяжкий ярем, прийняв за послух тільки, так само як і в 1905 році, незважаючи на 60-річний мій вік, прийняв відрядження на Далекий Схід, для виконання пастирських обов'язків у діючій армії. Я вирушав туди, як засуджений на смерть, не сподіваючись побачити дорогого мені Скита; Однак рука Господня була зі мною, і я повернувся благополучно до рідної мені Оптіни Пустині. Чаяв я тоді, залишивши всі піклування зовнішні, в тиші келійної безмовності оплакувати мої гріхи, сльозами очищати і готувати свою душу до переходу у вічність, але Бог судив інакше. Волею преосвященнішого Веніямина, колишнього єпископа Калузького і Боровського, за обранням усього братства Оптиної Пустелі, я був призначений начальником Скита, братським духовником і старцем, замість звільненого через хворобу від несення цих посад старця єросхимонаха Йосипа9, якого допоміг. У 1907 році зведений я був у сан ігумена. Нічого цього я не шукав; я благав Господа лише про те, щоб мати можливість безперешкодно працювати Йому рядовим ченцем; я сподівався, що рано чи пізно не відкине Господь моління мого, і поніс покладений на мене хрест начальства та старечості. Так було на початок 1912 року. Вже думав я, що наблизився час, коли я отримаю можливість відійти від начальницьких посад і в відокремленій келії очищати внутрішня моя молитвою і сльозами; вже подав я і прохання про звільнення мене з посади, як раптом раптом я був призначений настоятелем Старо-Голутвина монастиря. Пригнічений хворобами, що не мав належного досвіду для управління цілою обителью, обтяжений 7-ма десятками прожитих мною років, з великою скорботою, як на розп'яття, вирушав я з рідного мого Скита і, як під терновий вінець, схилив голову мою під золоту митру. Цілий рік ніс я непосильний Мені хрест, нині ж знемагав до кінця. Лежу на одрі, можливо, вже смертному, лежу, весь розбитий зруйнованими лютими недугами, і у великій скорботі благаю Ваше Високопреосвященство клопотатися перед Святішим Урядовим Синодом про звільнення мене з посади настоятеля Старо-Голутвина монастиря. Підписуючи це прохання, о. Варсонофій сказав своєму провіднику ченцю Іванові Бєляєву: - Як отримаю звільнення, поїдемо все до Оптіна, там я і складу свої кістки. «Положення з кожним днем ​​ставало дедалі серйознішим, – писав о. Феодосії. - Листники 48 Старця, чергуючись з келійниками, день і ніч не відходили від його ліжка. Навіть у сильних стражданнях Батюшка не забував про своїх духовних дітей, особливо піклуючись про оточуючих його; і які зворушливі були його турботи! Він багато навчав їх за цей час терпінню, смиренності та життя в дусі. «Прийдіть, чадо, послухайте мене» (Пс.33:12), – говорив він, – «чесна бо річку» (Припов.8:6)...; а вони всі, оточивши одр його, з скорботою дивилися, як згасав цей великий світильник, у годину світіння якого так раділи серця духовних чад його від свідомості, що він веде їх нерозгубно; дивилися, як відходив у вічність цей великий носій найкращих заповітів Оптинського старчества; дивилися і, благоговійно затамувавши подих, жадібно ловили кожне його слово, ясно усвідомлюючи, що вичерпується вже навіки це джерело живої води». Мати Олена Шамоніна докладно описала останні дні життя свого духовного отця (лист її потім обійшов багатьох дітей Старця). «Батюшку одягли в схиму, – писала вона, – яку вже не знімали з нього більше... Говорити він перестав, але дуже страждав, хоч і не скаржився, а тільки морщився і рази два видав стогін, що перевернули всю душу присутніх. На старання келійників чимось полегшити його він раніше сказав: «Залиште. Я розіп'ятий і чекаю, коли мене знімуть з хреста». Келейники ясно бачили, що настає кінець, і чекали на нього не раніше 1 і не пізніше 6 квітня, і ось чому. Батюшка дуже любив Пашу Дівєєвську і надсилав їй гроші. Коли, переходячи до Голутвина, він їй відправив грошей, йому описали, як вона прийняла їх: вона взяла їх, довго дивилася, загорнула їх у щось, поклала під ікони і сказала число: «365». Тоді ж і Батюшка, і келійники вирішили, що, отже, Батюшці рік бути в Голутвині, а потім його, можливо, відпустять на спокій. Але не знали, звідки рахувати рік: 1 квітня Батюшка виїхав з Оптіної минулого року 49 , а 6-го, прийнявши в Москві посвяту до архімандрита, приїхав до Голутвина, – і що ж? Батюшка помер 1-го, а 6-го вагон із тілом відбув із Голутвіна: 365 днів виповнилися точно. Переставши за хворобою Батюшки ходити до ранку, келійники кілька днів уже не заводили будильника, і він зупинився на 5-ти хвилинах 8-ї ранку, так і стояв останні дні хвороби Батюшки. 1 квітня о 5 хвилині 8-ї ранку Батюшка тихо зітхнув і спочив. Обличчя одразу змінилося, за словами келійників: набуло якоїсь білизни і незвичайного для нього виразу: за життя він на вигляд був «стругуватий», за висловом келійника: у покійного обличчя набуло виразу незвичайної лагідності, смирення і радості. Мені, що приїхала вже після смерті Батюшки, його обличчя бачити не довелося. Він дуже суворо наказав, щоб ніхто не зважувався піднімати лиштву: «Хто подивиться на обличчя мене мертвого, той не побачить мене на Страшному суді», – сказав Батюшка. Зрозуміло, ні в кого мова не обернулася просити відкрити обличчя». Отець Феодосій, очевидно, за словами келійників, описував згасання Старця: «Батюшка сильно страждав і іноді навіть стогнав. Величезна пухлина біля горла, що з'явилася тижня за півтора до смерті, дуже перешкоджала дихання. Батюшка часто поіменно закликав, крім святих угодників Божих і Божої Матері, до якої мав дитячу любов, також і всіх оптинських старців: Лева, Макарія, Амвросія, Іларіона, Анатолія та Йосипа, кажучи: «Батюшка Лев, батюшка Макарій, батюшка Ам батюшка Йосипе, допоможіть мені вашими святими молитвами!» 31 березня, об 11-й ночі прочитали втретє відхідну (вперше її читали 20 березня, а вдруге 30-го числа). Помітно було, що дихати Батюшці ставало дедалі важче. У цей час він почав говорити і питати оточуючих його, чи розуміють вони, але вони не могли цілком ясно зрозуміти його мову, бо надто вже невиразно й слабо вимовляв Батюшка свої слова. Проте, щоб не втомлювати Батюшку перепитуваннями, вони казали, що всі розуміють. Тоді Батюшка почав говорити про рай, але мова його ставала з кожною хвилиною дедалі слабшою і невиразнішою. Чи було Батюшці якесь бачення чи ні – невідомо. Зрозуміло було лише, що йшлося про рай 50 . То були його останні слова. Весь час він був у повній свідомості і оточуючих його називав іменами. Годині до шостої ранку Батюшка замовк і почав тихо, рівно дихати. Дихання його ставало все рідше і рідше, і о 7 годині 7 хвилині ранку 1 квітня 1913 року він зрадив свою душу в руці Господа, Якого так полюбив і заради Якого все своє життя розпинав себе до останньої хвилини. Жодних судом з Батюшкою при кончині не було, ніяких ознак болю не помічалося: він, здавалося, спокійно заснув. Негайно тіло Старця було оховане і одягнене в схиму, яку він мав з 1910 року таємно і в якій заповідав покласти себе в труну. Після прочитання канону в кінці душі батько скарбників Старо-Голутвина монастиря ієромонах Серафим з благочинним о. Інокентієм відслужили першу панахиду за невтішного ридання присутніх. Картина була приголомшлива, самі службовці та співачі не могли вимовляти слів від сліз. Усі розуміли, що ця втрата нічим не винагородна». Що тоді відбувалося у Старо-Голутвині – описує мати Олена: «У готель з кожним поїздом приїжджали нові духовні діти і багато хто помістився в будиночках обивателів (я в тому числі); церква, де стояла труна, не замикалася, і духовні діти юрмилися і день і ніч навколо Батюшки. Кого тут не було! І черниці з усіх чотирьох кінців світу, і молоді дівчата, і літні пані, і військові і статські люди, і духовні особи, і багато місцевих селян, і дуже багато дітей місцевих же, що пам'ятали ласку Батюшки, ласощі, які він їм роздавав... Хто плаче, хто кланеться і хто прикладається до Батю пояски, зразки і просить ченця, що чергує біля труни, покласти ці речі Батюшці до руки, - і приймає назад, як благословення від нього самого. Хто нещодавно приїхав – плачуть, хто довше живе – вже притупилися, і сліз уже немає... Осторонь йде запис охочих їхати з тілом до Оптіни. Майже одночасно зі мною прибув до Голутвина благочинний, який привіз повідомлення, що 1) відспівуватиме Батюшку не в середу 3-го, як ми думали, а в суботу 6-го і 2) ховати його Св. Синодом і митрополитом вказано в Оптиній. На відспівування приїде безпосередній начальник Батюшки та друг його особистий ще по Оптіній преосвященний Трифон... На старанність усіх прихильників Батюшки, місцевих і приїжджих, служилися майже безупинно панахиди при труні. Служив ієромонах, що стояв під євангелією, і останнє майже не читалося. «Під час воно...» – а вже йому пхають гроші в руку, він встромляє свічку, береться за кадило і починає нову панахиду. "Світом Господу помолимося..." - "Антон, де ти?" - І сонний голос: "Господи, помилуй". Антон, виконуючи обов'язки псаломщика, охрип і втомився і або зовсім не відгукувався, або співав осипленим голосом. Мимоволі ми, по кутках стояли, почали підспівувати, потім збилися в одну купку, а потім вже скарбник, та й приїхав з Оптіної по Батюшку ієромонах о. Паладій 51, приступаючи до панахиди, оголошували: «Матері, хто співати може, зійдіться сюди!» - І ми сходилися і співали весь цей тиждень. Правда, бувало, що й збивалися, і співали не зовсім правильно: адже з різних ми місць, та й далеко не всі співачі, але тепло було й радісно, ​​що наш Батюшка не з одним Антоном залишився, що довелося нам останню службу йому послужити. Через день, у п'ятницю, бачу, одна з приїжджих шамординських черниць обходить щось усіх монашечок і щось каже. Виявляється, не сподобалося, що в церкві брудно, запорошено... «Батюшко, бідненький, як йому неприємно в такому бруді лежати! Сестри, вимийте підлогу, приберіть церкву! А хто мити не може – почитайте поки що Псалтир, щоб не лежав Батюшка без читання!» Благословилися у скарбника, - і до кінця години дивлюся: всі ці монашенки шамординські, белівські, воронезькі та інші перетворилися: звідки взялися коротенькі куртушки, підібралися довгі підрясники, - і почалася клопіт, миття, чистка. Ось коли я рада була, що я монашка! Усі вимили, вікна виставили, усі витерли – і отримали за це обід у братській трапезній». Це було 5-го числа. У вичищеному монахинями храмі два ігумени коломенських монастирів (о. Ізмарагд з Ново-Голутвина та о. Філарет з Бобрьонєва) відслужили заупокійну всеношну, а потім оптинський ієромонах Паладій 52 відспівав кілька панахидів поспіль при співі черниць, які допоки не пішли монахинь. Цього ж дня у настоятельських покоях йшла роздача людям зразків на благословення, а близьким чадам Старця деякі його речі за призначенням. У ніч проти 6 квітня прибув владика Трифон. Цього дня – була субота – Владика соборне з ієромонахами та коломенським духовенством під час співу хору черниць Коломенського жіночого монастиря служив заупокійну Літургію (при цьому висвятив у ієромонаха староголутвинського ієродиякона Інокентія). «Усі ці дні ми кріпилися, плакали мало, – пише мати Олена, – бо довкола говорили, що сльозами ми турбуємо Батюшку. Владика ж розв'язав нас. Після обідні перед відспівуванням вийшов він говорити слово. І почав із того, що у знаменний день відспівуємо ми Батюшку: Лазарева неділя, – вона запевняє нас, що воскреснуть і наші душі, що й душа нашого Батюшки воскресла для райських селищ. А ще Євангельська повість про Лазарєве воскресіння відповідає нам на запитання: чи можна плакати за померлими? – звичайно, можна, плакав сам Господь над Лазарем... Потім Владика почав говорити, звертаючись до Батюшки, як до живого, і згадуючи різні свої зустрічі з ним». Гучний, гарний голос владики Трифона переривався від хвилювання. – Господь розплакався над Лазарем, – казав він, – хоч і знав, що воскресить його. Так і ми плачемо, і як Єлисей, бачачи Ілію, що підноситься на небо, кричить: «Отче, отче! Колісниця Ізраїля та кіннота його» 53 ! - І ми вигукуємо: Отче, отче! навіщо ти пішов від нас, на кого ти покинув нас! Що ми тепер робитимемо? Як же ти нас залишив сиротами? У храмі пролунали ридання. – Тільки сльози наші не повинні бути сльозами зневіри та розпачу, – вів далі Владика. – Втішатимемо себе тим, що дорогий наш Батюшка пішов від мирської маєти у вічне життя та спокій і що настане час, коли й ми підемо за ним. Ми всі були пов'язані з ним узами кохання, а кохання не вмирає. Владика зробив земний уклін перед труною Старця: – Низький тобі уклін, любий брате, Батюшко, за твою любов до мене, за твої чудесні бесіди, за дорогоцінні настанови... А ще тобі земний уклін за твоїх духовних дітей. Як пастирю мені чудово відомо, яке море скорбот, сумнівів і гріха оточує сучасне людство: знаю я, що люди часто доходять до безодні розпачу, до самогубства, – і тому я знаю, як дорогоцінні в наш час саме старці-керівники, подібні до спочиваючого. У момент кінцевої загибелі людині, що зневірилася, є такий старець і каже: «Стривай, не бійся, не приходь у відчай, ще не все втрачено, давай мені руку, я виведу тебе на дорогу, обпрись на мене, я поведу тебе, підніму твої скорботи, допоможу знову почати жити». згорів у скорботах. - Ти умів тільки любити, тільки творити добро, - говорив Владика, - і яке море злості та наклепу вилилося на тебе! Ти все приймав з покірністю, як багатостраждальний Йов, говорячи: «Господь даде, Господь відібраний» (Іов.1:21)... Я свідок, що жодного слова осуду будь-кому я не чув від Тебе. З покірністю підкорившись Божій волі, Старець залишив тихий Оптинський Скит і на новому місці з усією старанністю віддався працям з благоустрою обителі. Якщо ви, браття (звернувся Владика до голутвинських ченців), коли-небудь бачили суворим його погляд, то, вірте мені, я знаю, що він любив усіх вас. Але слабке тіло не витримало непосильної праці, сили надірвалися, і Батюшка відійшов від нас... І ось ми востаннє зібралися біля нього. У цьому слові владика Трифон згадав і тепло описав кілька своїх зустрічей з о. Варсонофієм, – перша була тоді ще, коли Старець був послушником, правда вже сивий, а він, Владика, – студентом Духовної Академії, молодим ієромонахом. Потім від'їзд Старця на російсько-японську війну... Свої приїзди до Оптіни, відвідування будиночка скитоначальника... – Помолимося ж за покійного, щоб Господь учинив його у двори Свої, а його молитвами й нас помилує! І Владика, закінчивши свою промову, розпочав відспівування о. Варсонофія. Потім всі, хто зібрався в храмі, прощалися востаннє з покійним. Труну закрили. Ось його священнослужителями та духовними чадами піднято на плечі, його обнесли навколо храму і рушили до воріт. На близькій до обителі залізничній гілці вже стояв траурний вагон. З зупинками – з кількома літіями – труна принесена була у вагон, і тут знову почалися панахиди. У вагоні були службовці та співачі, а народ стояв на землі, навколо, підспівуючи хору. День був сонячний, яскравий. Похоронний спів далеко розносився над луками, над водами Оки та Москви-ріки... Віяв свіжий весняний вітер. До самого вечора йшли ці панахиди у вагоні. Труна була поставлена ​​в металеву скриньку. Звідкись з'явилися хоругви, обвитий квітами виносний хрест, ікони, – все це було укріплено по стінах усередині вагона, обтягнутих чорною тканиною. Навіть свічка була принесена, і на ній замерехтіли вогники свічок... «Скільки разів не приходила я до вагону, – пише мати Олена, – натовп людей, дедалі більше з місцевих обивателів, на колінах, черниці співають, і вже охриплий ієромонах служить». О сьомій годині вечора закрили вагон, подали паровоз, і вагон, що супроводжувався натовпом людей, повільно пішов на станцію Голутвино, де він був причеплений до поїзда, який готується вирушити до Москви. До шостої ранку стояв вагон на станції, і дві черниці в ньому всю ніч читали Псалтир біля труни Старця. «На ранок з готелю та обивательських будиночків о 5 годині ранку потягнулися духовні діти батюшкіни до поїзда на станції, – продовжує мати Олена. - Вагон відкрили, відслужили панахиду і рушили в дорогу. Ті, хто проводжав, зайняли два вагони, а три черниці та оптинський ієромонах Паладій 54 поїхали у траурному вагоні. Призначено було три черги для нас, черниць: одна трійка їхала від Голутвіна до Москви, інша Москва – Сухіничі (ніч), третя – Сухіничі – Козельськ. Я потрапила в другу чергу, тобто Москва – Сухінічі. Близько години дня прибули до Москви, де труна була передана з Рязанського вокзалу на Брянський. Далі можна було їхати тільки о 9 годині 20 хвилині вечора – і весь день йшли біля вагона панахиди, бо безупинно приїжджали і приходили нові духовні діти» Батюшки, які не мали можливості приїхати до Голутвина. Цілий день на платформі змінювалася публіка: чоловіки, пані, молодь, черниці, особи духовні, що одягалися і служили літії та панахиди. Хто плаче, хто співає, хто старанно на колінах молиться, хто сходами пробирається у вагон, кланяється, прикладається до ящика. Яскраво горять нанесені свічки, що моляться, біля труни, біліється хрест з квітів, колишуться хоругви – і всі разом нагадує швидше торжество якесь, всі ми немов у святині якій служимо, а не просто небіжчику останній обов'язок віддаємо». Перед відбуттям з Москви біля вагона з тілом старця Варсонофія було відслужено молебень Спасителю, Божій Матері, святителю Варсонофію та преподобному Сергію про «благополучну подорож». «На великих станціях служили панахиди, – розповідає мати Олена, – у дорозі змінювалися у Псалтирі. У Сухиничах, якоюсь помилкою залізничного начальства, вагон наш відстав від поїзда до Козельська і потім нас пустили окремо. У Козельську зустріла нас невелика купка оптинців: три ієромонахи, один ієродиякон, співчі. Труну поставили на дроги і пустилися в останній переїзд. У полі до Козельська зупинялися кілька разів для літії, а коли в'їхали в місто, то одну площу переїжджали, право, мало не півгодини: тільки рушимо після літії, а від натовпу відокремлюється нова людина, сує ченцю гроші і просить нову літію, і знаєте, хто давав гроші? За п'ять років подорожей до Оптини в мене в очах примелькалися козельські жебраки, що приходили щодня до Батюшки за милостинею, – і ось вони й пхали ченцям копійочки на літії». Коли дроги з труною Старця, супроводжувані безліччю народу, котрий несе хоругви, хрест і ікони, з'явилися біля переправи через Жиздру, голосніше пролунав похоронний дзвін з Оптинської дзвіниці. На монастирському березі була вся братія на чолі з ієромонахом Феодосієм (архімандрит Ксенофонт був тяжко хворий і не міг вийти з келії), а також багато народу. Так описує цей момент очевидець: «І ось дві процесії з'єдналися. Видовище було настільки зворушливе, наскільки й величне. Неможливо словами зобразити почуття, що опанували присутні при цій незвичайній зустрічі. Плакали братія, плакали прочани, ледь вимовляв у сльозах літійні вигуки отець скитоначальник Феодосій. Хода розтяглася на великому просторі. Труна, на вимогу шанувальників Старця покрита двома спорудженими їх старанністю парчовими покривалами, несла на руках братія в переднесенні ікон, хоругв і перед наказом численного – на чолі зі скитоначальником – сонма духовенства у жалобних шатах». Близько двох годин дня процесія увійшла до Святих воріт обителі... Ось як повернувся о. Варсонофій у рідну Оптину! Нехай і в труні – така воля Божа, – але ось він тут, і це «служило неабиякою втіхою братії», як зазначили оптинці. «Вирушили до Введенського собору, – пише мати Олена, – де і була панахида. Після неї... за годину пішли хресною ходою з труною в Скит, і нас усіх туди пустили. Знову панахида обнесли труну навколо скитського храму і повернулися назад до монастиря. Ідемо повз архімандритську, – хтось звернув увагу на те, що у вікно на процесію дивиться архімандрит Ксенофонт; він дуже хворів майже при смерті; казали, що у нього рак печінки та щось у нирках. Підтримуваний келійниками, він дивився вслід труні, - сумне обличчя, мабуть, думалося, що не багато днів вони розлучилися з Батюшкою ». Труна була поставлена ​​в Казанському соборі, і там о сьомій годині вечора почалося всенічне бдіння за чином Великого Вівторка (йшла Страсна седмиця) у поєднанні з парастасом. Служив о. Феодосії з ієромонахами. Після другої кафізми він вимовив слово: – Сьогодні в цьому храмі скорботне видовище відкривається очам нашим, браття... Перед нами труна... Безмовно стоїть, але своїм виглядом багато говорить нашому розуму і серцю. У ньому, у цій тісній труні, лежить дороге нам тіло в Бозі спочившего нашого старця, священноархімандрита Варсонофія... Ми, духовні чада спочившего Старця, любили його, як батька і наставника, і нині приймаємо з любов'ю і розчуленням цю сумну труну, як запоруку вічної любові про Господа. Потім о. Феодосій прочитав заповіт о. Варсонофія. Служба тривала до одинадцятої години. На ранок, 9 квітня, о сьомій годині ранку вдарив дзвін до годинника, а потім до Літургії Передосвячених Дарів. Замість запричетного вірша виступив від імені оптинців студент Духовної семінарії монастирський чернець Кирило (Канардов) і сказав такі слова: - Так ось яке твоє пришестя до нас... так ось що означало твоє останнє передсмертне звернення до нас із проханням про прийняття тебе в Оптину Пустинь... Ти передчував твій результат, і твоє прохання, прохання ще живцем, було ніби пророчою вказівкою на те, що тепер бачимо... До нас нерідко долітали вісті про те, що ти думаєш про Оптіну, що любиш її як і раніше, щиро бажаєш повернутися в неї і знову з'єднатися з братерством, з яким, за час двадцятирічного спільного житія твого, як би зрослося те коріння, з яких виросло твоє духовне світ керівника, духовного окормлювача і розумного начальника... Дорогий наш Батюшко! Як нам утриматися, не відповісти на твоє кохання таке ж... Ти нас не забував... Як нам, що дихав з тобою єдиним оптинським духом, як нам було забути тебе! І ми пам'ятали, тужили за тебе... «Це тобі талант Владика довіряє, душе моя; страхом прийми дар», – оспівує нині Свята Церква ніби в настанову нам, щоб ми зі страхом прийняли цей страшний дар, що належать нашим поглядам, на повчання цим чеснотам: «Запозичай давшому, роздаючи жебракам, і здоби одного Господа, щоб стати праворуч Його». Ці саме чесноти і воскресають у нашій пам'яті при уявленні чудового образу приснопам'ятного старця Варсонофія, – це його любов до ближніх, благостиня та злидарство; до цього повчальні для нас слухняність, далеке від перемов; прямота і щирість, що не терпіли лицемірства, двоєдушності і лукавства, невтомна і невсипуща праця, поєднана з піклуванням про посилення і зміцнення влади і послуху їй, про статутність, порядок і благочинність на благо спільне, і ревність про благолепие храмів Божих, як вираження любові Нехай Господь ублажить його, нехай приверне до ликів вибраних і в селищах блаженних разом зі старцями Мойсеєм, Ісаакієм, Левом, Макарієм, Антонієм, Іларіоном, Амвросієм, Анатолієм та Йосипом вчинить і душу раба Свого новопреставленого старця священнослужителя. Після закінчення Літургії на середину храму вийшли о. Феодосій, двадцять один ієромонах і чотири ієродиякони, у чорних шатах. Богомольцям та брати роздали свічки, і почалася остання панахида перед похованням Старця. І ось під спів «Святий Боже...» і дзвін труна старця Варсонофія попливла на руках братії з храму, – похоронна процесія зупинилася біля південних дверей Введенського собору, де й було місце останнього упокою о. Варсонофія, поруч зі старцем Анатолієм, його наставником, коханим батьком та керівником... Могила о. Варсонофія була всередині викладена кахлями, над труною зроблено цегляне, залите цементом склепіння. Коли опущена була труна і зверху насипана земля, яку ще обклали дерном, то поставили великий хрест із вробленим у нього зразком Успіння Божої Матері та ліхтариком-лампадкою... Пізніше була для обох старців побудована спільна каплиця, всередині якої знаходилися їх надгробки 55 , чи це не вказівка. Анатолія та Варсонофія? Зі Скита принесли соснових гілок і хрестоподібно обклали могильний горбок. Тепер почалися панахиди над могилою Старця. Спочатку служив о. Інокентій, який потім супроводжував труну зі Старо-Голутвіна о. Гаврило. А о. Феодосій запросив духовних чад покійного Старця до колишнього його житла. «Там усе збереглося як було при Батюшці, – пише мати Олена, – ті ж ікони, ті самі меблі, на вікні лежать паперові іконочки, ніби Батюшка почав їх роздавати, не скінчив, так вони й лежать на вікні... На столику в моленій стоїть усім пам'ятна чаша зі св. оливою та пензлик на ній – наче вчора наш Батюшка помазував нею і залишив лежати. Тільки Ангела з жінкою, що молиться, немає біля грубки, і де він - не знаю... Ось де довелося поплакати-то! Обидва дні о. Феодосій служив там панахиди, помазував олією батюшки, роздавав листочки і картинки... На день поховання... о. Феодосій у халупці влаштував чаювання: ми всі сіли по лавах, а нам рознесли чашки чаю та білий хліб. Більшого частування запропонувати не можна було у повагу до посту Страсного тижня...» Не збереглося щоденника о. Нікона (Бєляєва) цього часу. Духовна дочка старця Никона Марія Семенівна Добромислова (монахиня Марія) у життєписі свого наставника пише: «О. Миколи на похованні не було. Він лежав у лікарні. Прикутий тяжкою недугою до ліжка, він, з переповненим великою скорботою серцем, ридаючи, слухав тужливий, за душу похоронний передзвін і чавунне гудіння дев'ятисотпудового монастирського великого дзвону. Він був хворий на ревмокардит, тобто на гостре ревматичне запалення суглобів і серця... Тільки через місяць після поховання Старця вийшов він звідти». 15 травня, на п'ятий день після сороковин покійного Старця, Миколу Бєляєва було переведено зі Скиту до монастиря. Пізніше, 1922 року, ще перебуваючи в Оптиній Пустелі, у листі до своєї матері о. Никон писав: «Ці дні я неодноразово згадував батюшку Варсонофія. Мені згадувалися його слова, його повчання, дане мені одного разу, а можливо, і не одного разу. Він казав мені: «Апостол заповідає: Випробовуйте себе, чи у вірі ви, – і продовжував: – Дивіться, що говорить той самий Апостол: «Протягом покінчи, віру дотримайся, а тепер мені готується вінець» (2Тим.4:7–8). Так, велика справа - зберегти, дотриматися віри. Тому і я вам кажу: відчувайте себе, чи ви у вірі. Якщо збережете віру, можна мати надію про свою долю». Коли все це казав мені спочилий Старець (а говорив він добре і з натхненням, наскільки пам'ятається, увечері, при тихому світлі лампади в його затишній старечій келії), я відчував, що він говорить щось дивне, високе, духовне. Розум і серце жадібно схоплювали його слова. Я й раніше чув цей апостольський вислів, але не справляв він на мене такої дії, такого враження. Мені здавалося, що особливого – зберегти віру? Я вірю і вірю по-православному, жодних сумнівів у вірі не маю. Але тут я відчув, що в цьому висловленні полягає щось велике; що справді велике: незважаючи на всі спокуси, на всі переживання житейські, на всі спокуси, зберегти в серці своєму вогонь святої віри невгасимим – і невгасимим навіть до смерті, бо сказано: Течія по закінчах – тобто все земне життя вже прожите, закінчено, вже пройдено шлях, який надлежачи за труною вже починається інше життя, яке приготувала мені моя віра, яку я дотримався. Течія померла, віру дотримався. І наказав мені чудовий старець перевіряти себе час від часу в істинах віри православної, щоб не ухилитися від них непомітно для себе... Нині, коли похитнулися підвалини Православної Російської Церкви, я бачу, як дорогоцінне наставлення Старця. Тепер ніби настав час випробування: чи у вірі ми. Адже треба знати і те, що віру дотриматись може той, хто палко і щиро вірить, кому Бог найдорожчий, а це останнє може бути тільки у того, хто береже себе від всякого гріха, хто береже свою моральність. О, Господи! збережи мене у вірі благодаттю Твоєю». У будиночку скитоначальника став жити о. Феодосії. У книзі І. М. Концевич «Оптіна Пустинь та її час» наводиться кілька коротких оповідань про нього Шамординської черниці Олександри (Гурко). «Батько Феодосій, – розповідала вона, – будучи духовним сином о. Варсонофія, був його духовником. Якось приходить о. Феодосій до Старця: «Батюшко, ось до вас ваш син прийшов!» - "Який він мені синок, - заперечив, усміхаючись, Старець, - ми з ним рівня". Усміхнувся і сам о. Феодосії. Обидва вони знали, що він був саме «синком» і ставився до Старця з повагою. Після смерті о. Варсонофій був багатьом із ченців, що жили в Скиту. Отець Феодосій дуже засмучувався, що не був удостоєний такого бачення. Якось він приліг на ліжко вдень під час пообіднього відпочинку і раптом побачив, що прямо проти нього сидить покійний Старець і пильно на нього дивиться. Отець Феодосій не міг поворухнутися від почуття благоговійної радості. Бачення тривало досить довго і залишило надовго в келії відчуття благодаті, яке супроводжувало чудове бачення». І. М. Концевич із посиланням на книгу архімандрита Антонія (Медведєва) «Небагатолітній старець» наводить і такий випадок з о. Феодосієм: «Він, люблячи читати акафіст Божої Матері, хотів знати його напам'ять. І коли помер його наставник, старець Феодосій, загорнувшись у його ковдру, раптом почав читати на згадку Богородичний акафіст, отримавши цей дар, як Єлисей з милістю 56 Ілля». Ще одне явище старця Варсонофія після його смерті записано в «Літописі Скита» під 12 листопада 1913: «Скитський уставник ієромонах Кукша бачив днями уві сні старця, що спочив, схіархімандрита Варсонофія, який, підійшовши до нього в храмі, попросив, щоб після Літургії заспівали: «Під Твою милість...». Після закінчення обідні о. Кукша спитав Старця, чи сподобався йому спів. «Так, – відповів Батюшка, – і ви завжди так робіть». З цієї нагоди розпорядженням скитоначальника о. Феодосія в Скиту введено вищезазначений спів». Це правило й донині свято дотримується – після Літургії в Предтеченському храмі, яка співається знаменним розспівом, співають «Під Твою милість прибігаємо, Богородиці Діво...». Once upon a time, namely in 1889, Fr. Варсонофий написал стихотворение памяти одного благочестивого и мудрого человека. Невольно хочется некоторые его строфы отнести к самому автору, как бы прозревшему уже тогда наше отношение к нему, к памяти о нем. These are the stanzas (first and last): И чувств духовных красота People's hearts strove for him. Но близился последний час. Struck by death, he faded away, Faded! но радость упований, And the light of aspirations and desires, Accomplishing a difficult feat По мере Богом данных сил, With all the order of a wonderful life. Having loved Christ with all my heart, И свято чтя Его уставы, – Didn't fall under the weight of the cross! Let's pray! Чтоб у Творца, For the blessed and right path, As a confessor - in the kingdom of glory! Как и все старцы, бывшие в Оптиной прежде него, отец Варсонофий почитался народом, который видел, в нем проявление Божией благодати. О. spoke wonderfully about this. Феодосий в Слове на 40-й день со дня блаженной кончины старца схиархимандрита Варсонофия: «Батюшка всякого, хто приходить до нього, умів прийняти, вислухати і дати відповідну пораду і повчання, будучи примудрений від благодаті Божої. І благодать цю, яка спочивала на Старці, міг випробувати всякий, хто приходив до нього як до старця. А до старця приходять не заради чогось іншого, як заради того, щоб упокорити своє мудрування і переломити свою злу волю, щоб зробити її покірною Божій волі. Тут Батюшка був у всій величі старця. Навіть зовнішній вигляд та звернення його справляли сильне благотворне враження. Він готовий був обласкати будь-кого, хто б він не був, і тільки лицемірства, самочинства, завзятої непослуху та гордості не міг виносити. З такими людьми він поводився суворо і навіть суворо, бо не міг потурати їм як начальник і старець. І не можна бентежитися цією суворістю, бо вона згодна із законом духовним. Бо так навчали святі отці, наприклад, преподобний Іван Ліствичник, преподобний Марк Подвижник та інші. Навіть у самому Євангелії поряд із обітницею всепрощення та блаженства вимовляються суворі викриття та погрози. Отже, одне одному не заважає; значить, і те, й інше необхідно і узгоджується з духом християнства. І безперечно, що дух Христов жив у Старці і привернув до нього натовп народу. Він став відомий по всій Росії у всіх верствах суспільства. Його старечу гідність засвідчили багато духовних осіб, які були з ним у духовному спілкуванні та листуванні і користувалися його настановами. Багато хто називав його великим і богомудрим старцем, випробувавши на собі силу його богомудрих порад. Багато хто мав до Батюшки таку віру, що без жодного сумніву приймав його слова, і справді, задля таких простих сердець Господь так примудряв Старця, що через нього говорив волю Свою всесвяту. І слава про батюшку Варсонофії зростала і росла, хоча сам він боявся цього і навіть намагався закритися, по смиренності вважаючи себе грішником і просячи своїх духовних дітей нічого про нього не говорити. Але світильник для того і був запалений і поставлений на свічник, щоби світив. І він світив усім нам, за допомогою благодаті Божої, наставляючи нас і керуючи спасінням». Господь творив чудеса через старця Варсонофія і за його життя і після його смерті. Але ми сьогодні знаємо не про всі ці чудеса, а лише про ті, які увійшли до спогадів його духовних чад, але їх дійшло до нас небагато. Як і всі оптинські старці, старець Варсонофій вів велике листування зі своїми духовними чадами, – але ці листи не були зібрані свого часу, і тепер ми не знаємо – чи втрачені вони зовсім, чи, можливо, з волі Божої виявляться... Спроба зібрати матеріали про старця Варсонофії була зроблена. Тоді було видано книгу «Пам'яті Оптинського старця схіархімандрита Варсонофія. Вінок на могилу батюшки від його духовних чад і шанувальників до 40-го дня його блаженної кончини», що містить деякі матеріали про 57 . На останніх його сторінках було розміщено оголошення: «Оптина Пустинь нині стурбована збиранням матеріалів для складання життєпису Старця, який спочив. Тому вона старанно просить усіх, хто має будь-які відомості про його життя та діяльність, про випадки благодатної дії його молитви, про прозорливість, про його настанови письмових та усних, а також про його життя до вступу до монастиря, повідомити такі за адресою: м. Козельськ, Калузької губернії. Оптіна Пустинь, скитоначальнику ієромонаху Феодосію». Отець Феодосій спочив про Господа 9 березня 1920 року. Незабаром був закритий монастир і архів вивезений до Москви. Чи було щось зібране батьком Феодосієм – невідомо. А якщо й було, то, значить, зникло, не встигнувши отримати належної обробки та видання. Навіть такі важливі для розуміння старця Варсонофія документи, як щоденник ієромонаха Нікона, тривалий час залишалися в рукописі, відомі лише невеликому колу людей. Вже після того, як ця книга була написана, виявлено дуже знаменний документ, який красномовно розкриває думку самої Оптини про старця Варсонофії. Це клопотання старшої братії Пустелі до Синоду 29 лютого 1912 року про те, щоб залишити о. Варсонофія в Оптинському Скиту, не переводити його до Голутвина. «Обговорюючи цю справу, – йдеться у листі, – старша братія Пустелі та Скита взяла до уваги, що о. ігумен Варсонофій в даний час найпотрібніший інок для Скита та Пустелі. Зі смертю пам'ятного о. протоієрея Іоанна Кронштадтського та старця о. Варнави, останніми роками помітно став збільшуватися приплив в Оптину прочан, і переважно осіб інтелігентних, освічених, з різних кінців Росії: жінок вищого суспільства, студентів вищих навчальних закладів, вчительок, освічених молодих людей обох статей, спраглих духовних роз'яснень на хвилюючі їхні почуття та сумніви. І отець Варсонофій задовольняв цю потребу. Задовго до його вступу в обитель Господь ніби готував його до подвигу старечому... Він не тільки щодня постійно усно веде старече окормлення стікаються як простих, так і освічених осіб, а й продовжує потім спілкування з ними і керівництво через листування, що досягає декількох - не менше чотирьох - тисяч на рік. Оптіна знаходиться в самому центрі Росії, – для старчування в ній потрібні такі ченці, як о. Варсонофій, замінити якого нині немає ким». «Старій» Оптіні був потрібен старець Варсонофій, і старша братія просила залишити його в монастирі, але сьогодні ми ще більше потребуємо незримої присутності його в обителі, яку ми усвідомлюємо як через його молитовну представництво, так і через його духовну спадщину. Прислухаємось усією душею до того, як укладає старець Феодосій своє Слово, – втіха та настанова всім нам: «Будемо ж невпинно молитовно пам'ятати про Старця, платячи за любов любов'ю і надію, що й за труною не забуде він нас, як не забував за життя. І безперечно, величний духовний образ Старця може служити всім, не кажучи вже про тих, хто знав його, духовною підтримкою в боротьбі з мінливістю, скорботами і пригодами, такими неминучими в житті людському, нагадуючи, що наша батьківщина на небі, а все земне тимчасове і тлінне терплячому несенню життєвого хреста і надії завжди і скрізь на всесильну допомогу Всеблагого Бога. Амінь». Преподобне отче Варсонофію, моли Бога за нас! Є свідчення, що о. Варсонофій з написаного ним «велику частину знищив ще за життя» (див.: Пам'яті Оптинського старця схіархімандрита Варсонофія. Вінок на могилу батюшки... М., 1913. З 15). В Оренбурзі було два кадетські корпуси та Козаче військове училище, – у якому з цих навчальних закладів навчався о. Варсонофія, невідомо, швидше за все, в останньому. Точніше: «З темряви до світла». У цьому романі автор малює вільне кохання, сильних (демонічних) особистостей і сподівається, що світ буде збуджений «від ганебної сплячки» – «кривавий зорею революції». Річка Казанка. «Піри» відбувалися в лісі, звідки відкривався чудовий краєвид на Казанський кремль, його собори та вежі, розташовані на високому пагорбі. Владика Антоній (Амфітеаторов, 1815-1879), відомий своєю вченістю, був племінником митрополита Філарета (Амфітеатрова). Начальником штабу Казанського військового округу був генерал-майор Олександр Савельєвич Бармін. Штаб розташовувався на вулиці Чорноозерській. «Літопис Скита» Оптиної Пустелі під 10 жовтня 1901 року повідомляє, що «на згадку про сповнене десятиліття» від дня смерті старця Амвросія «запропоновано надрукувати і видати окремою брошурою вірш, присвячений пам'яті старця, написаний одним з числа скитської братії. помічник регента хору співаків Ісаакіївського собору в Петербурзі пан Буйлов. На видання вірша і нот до нього надіслано гроші пану Погожеву, який взяв він праці з видання вірша». Погожев – справжнє прізвище духовного сина преподобного Амвросія письменника Євгена Миколайовича Поселянина, розстріляного 12 лютого 1931 року у справі «двадцятки Преображенського собору». "Розумний і святий", - завжди говорив про нього старець Амвросій. Про в.о. Зосімі та Василиську див. ще на 237–238 Уривок із листа о. Зосими від 21 травня 1797; лист цей зберігався в архіві Оптиної Пустелі. На першій сторінці зошита рукою преподобного Амвросія написано: «Брату Костянтину благословляється записувати чудові випадки Оптіної Пустелі та Предтечова Скита. 20 го Верес. 1862 року. Багатогр. Ӏ. Амвросій.» Святитель Питирим, єпископ Тамбовський († 1698), прославлений був 28 липня 1914 року. П'ятисотниця – оптинське келійне правило, що складається з п'ятисот коротких молитов з поклонами: 300 Ісусових, 100 Богородиці, 50 Ангелу-охоронцю та 50 усім святим. Ольденбург С. С. Царювання імператора Миколи ІІ. СПб., 1991. З. 300. Прот. М. І. Хітров († 1899) – духовний письменник. Див про нього: Селянин Є. Пам'яті протоієрея М. І. Хітрова / Російський паломник. № 40. СПб. 1899. З 695-696. У день від'їзду владики Трифона (7 грудня 1906 р.) скитський літописець записав: «За час перебування в Скиті преосвященний, крім присутності при Божественних службах, неодноразово приходив на скитські правила в соборну келію, де іноді читав покладені на правилах Євангелія; нерідко поділяв трапезу з братією; ставився до скитян з такою увагою і відрізнявся такою смиренністю, що викликав цим подив і збуджував до себе глибоку повагу в братії». Мирські іменини о. Варсонофія. У спогадах І. М. Бєляєва про нього йдеться: «О. Кукша. З усіх, кого я знав в Оптиній, найкращий і найтепліший спогад залишив у мені по собі це старе немовля. Коли ми чинили, він був монатейним ченцем, четвертим за старшинством (Іоіль, Іов, Патрикій, Кукша), а потім ієродияконом та ієромонахом. Чудовий постачальник. Початок вважав у Глинській пустелі ще хлопчиком. Лагідність, дитяча простота, строгість до себе, ніжність до інших, старанність до служб – виняткові його риси. Найбільший вигляд його був чарівний. Він з усіма був мирним, і його всі любили. Особливо любив його батюшка Варсонофій». У ієромонаха о. Кукша був висвячений 4 грудня 1908 - Він був з курских селян і в Оптін вступив у квітні 1889 року. Мається на увазі Слідована Псалтир. Згодом ці ченці виступили проти о. Настоятеля (див. Розділ V). З 23 вересня по 8 жовтня він лікувався у Москві. Йому було зроблено, як повідомляє «Літопис Скита», «серйозна операція» Головував на з'їзді єпископ Нікон, Вологодський і Тотемський, який перебував у Лаврі, – він, власне, і організував його. Владика вів у Лаврі велику видавничу діяльність, багато писав сам, залучав до співпраці письменників. Владика Нікон відвідав Оптіну Пустинь у червні 1908 року. У храмі Скита під час служби сказав проповідь, де були такі слова: «Добре у вас тут, отці та браття, тихо, затишно. Мимоволі згадуються слова Псалмоспівця: «Це пішли, бігаючи, і оселилися в пустелі» (Пс.54: 8)». Святої преподобномучениці Великої Княгині Єлисавети Феодорівни. Це означає, що він не був указом Духовної консисторії прийнятий до братії. Три вірші було опубліковано у Санкт-Петербурзькому журналі «Добре слово» (1911, № 9–11). Умет – сміття (церковнослав.). «Нудно на цьому світі, панове!» – заключна фраза «Повісті у тому, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем» М. У. Гоголя. Відповідає 12,5 ° Цельсія. З 1918 року митрополит Варшавський та всієї Польщі. Цей рукопис зник у надрах НКВС. (Митрополита Серафима було розстріляно в 1937 році.) Настоятель Успенського собору в Козельську протоієреї Сергій Протопопов († 1926). Батько Никон говорив Великим постом 1925 року, а писав про це пізніше, мабуть, із висновку чи заслання. Старець мав на увазі Жабинську Макарієву пустель, яку він відвідав і де йому сподобалося. Ними були ченці Іван Бєляєв та Кирило Зленко. Насправді 2-го, згідно з «Літописом Скита». Є. А. Булгакова, яка нині живе, пише у своїх спогадах: «О. Варсонофій помер на руках Івана Митрофановича Бєляєва. В останні хвилини життя він обійняв Івана Митрофановича за шию, пригнув його голову до своїх грудей і говорив йому про рай». Тут в оповіданні м. Олени помилка, на яку вказав Іван Бєляєв: з Оптіної приїхали ієромонах Гавриїл і рясофорний послушник Михайло Єжов (ця помилка потрапила і в «Московські відомості» № 82 від 9 квітня 1913 р., а звідти – в брошуру, видану в Оптину старця Варсонофія). Встановлення пам'ятника-каплиці почалося 24 травня 1914 року, як повідомляється в «Літописі Скита». Милоть - у давнину чернеча мантія з козячої вовни. Ці матеріали збирали ченці Микола та Іван Бєляєви.