Часть II
Машинний переклад з оригіналу · Показати оригінал
I. Старече опікування ієросхимонахом Амвросієм деяких осіб
У першій частині життєпису старця Амвросія йшлося, як було зазначено у передмові, показати, який був цей старець, тобто. як і якої досяг він висоти життя духовного. Тепер же, у цій другій частині, хочеться, наскільки можна, попередньо описати його старече духовне опікування осіб, котрі віддавали себе у повне йому послух. І хоча чимало представлено вже було прикладів його прозорливості та молитовної допомоги людям у їх різноманітних потребах, душевних і тілесних, але все це були лише окремі випадки. Цього ж разу представимо приклади, як старець керував, чи мав у своєму розпорядженні все життя відданих йому осіб, як він старанно вникав у всі духовні їхні потреби, не зважаючи на мабуть найменш важливі обставини, нерідко повторюючи в таких випадках старовинну мудру приказку: «Від грошової свічки Москва і згоріла зло, починається завжди з малого і навіть ледве помітного.
Як в інших випадках виявляв послушнику найніжнішу батьківську любов і поблажливість, в інших випадках був суворий і невблаганний, так що щиро ставилися до нього, живлячи до нього беззавітну любов синівську, в той же час відчували до нього глибоку повагу і страх. Як він викривав їх з милістю, саме так, що серед великого натовпу народу міг розуміти викриття тільки один викриваний; як іноді за своєю прозорливістю нагадував під час сповіді забуті гріхи, зцілював їхні тілесні хвороби, попереджав їхні небезпеки, що очікували, позбавляючи від них своїми дієвими до Бога молитвами, і інше, і інше. Завдання це допоможуть нам дозволити усні розповіді про себе і власноручні записки щиро належали до старця Амвросію осіб з ченців, черниць і мирських людей. Оповідання ці і наводяться тут. Додамо до цього, що цих оповідань небагато – лише шість.
Але вони достатні для того, щоб висвітлити допитливим читачам той шлях «старчості», або духовного керування, який запроваджено в Оптиній пустелі старцем отцем Леонідом і яким потім вів старець Амвросій своїх духовних чад, яких – слід зауважити – були у нього тисячі.
ЗАПИСКА ОПТИНСЬКОГО ІЄРОМОНАХА БАТЬКА МЕЛХІСЕДЕКА
До Оптіна пустель я прибув у вересні 1860 року. Перед приходом моїм помер старець отець Макарій, який жив у скиті. При мені й поховали його. З самого вступу мого до обителі старцем і духовним батьком моїм був отець Амвросій. Лише років за п'ять до смерті він передав мене іншому духовнику отцю Анатолію, начальнику скиту, продовжуючи залишатися моїм старцем.
Через півроку після вступу в обитель почав я, по дії ворога, соромитися і задумав піти з Оптиної пустелі. Приходжу до старця Амвросія і пояснюю йому своє збентеження. Старець відповідає мені: «Необхідно читати книгу авви Дорофея і знати її як солдат знає пункти військової служби. Без цього немає твердження у духовному житті, і чернець не може жити правильно. Якщо підеш із монастиря і повернешся знову, то ціна тобі буде гріш». Частіше я почав після цього ходити до батюшки для одкровення помислів, назидаючись його словами. Збентеження тривало два-три місяці і потім остаточно пройшло.
Якось він мені помітив: «Без підтримки, тобто. духовного керівництва старця, у монастирі не проживеш. Ти ось про мене говорив іншим: хоч би що я тобі казав, іншим не передавай. А якщо робитимеш по-своєму, то до мене й не ходи». На початку мого вступу до Оптіна якось говорю я старцеві, що у нас в обителі не скоро дають постриг. На це він відповів мені: «Внутрішнє треба дотримуватися, а про зовнішнє нема чого турбуватися».
У перший рік після вступу мого до обителі мені було призначено послух допомагати отцю І. розбирати книги в скитській бібліотеці. Взяв я там одну книгу, а отець І. вирвав її у мене з рук, говорячи, що книг не можна читати без благословення старця. Пішов я до старця і розповів йому свою скорботу. Старець відповідає: «Якщо не наказав тобі батько І. читати взяту тобою книгу, то й не слід її читати; читай творіння святих отців».
Батюшка суворо забороняв ходіння келями, а також і прийом до себе братів без особливої і до того ж крайньої потреби. На запитання моє, що відповідати тим із братів, які за легковажністю своєю будуть бентежитися такою мою поведінкою, старець сказав: «Відповідай таким, що батько архімандрит не велів тобі ходити по келіях».
Років через дванадцять по вступі моєму в обитель я отримав від батька мого, священика села Лещянова Пензенської губернії, листа про те, що він близький до смерті. Зібрався я їхати на батьківщину. Приходжу до старця, а він відповідає: «Сказано у Святому Письмі: дай мертвим ховати своїх мерців (Мф.8:22) – не ходи». Так я й лишився.
Запитую старця: чому я відчуваю іноді тугу смертельну? Старець відповідає: Що робити? Запустив себе. Порядку немає у зовнішньому устрої способу життя».
Кажу ще: Що це, Батюшко, я дуже непокоїть? Старець вказав на причину цього в минулому житті.
Ще одного разу питаю: «Чому я, будучи поставлений на клірос, відчуваю боязкість?» Старець відповідає: «Від марнославства».
Кажу ще: «Важко мені до ранку вставати; як бути?» Старець відповідає: «Тяжкість буває від нестачі ревнощів і страху Божого. Якщо не ходитимеш, то тобі буде соромно та грішно. Якщо ж коли через хворобу не будеш у церковних служб, то про це маю мені розповідати».
Чай пити з хлібом не благословляв. Також радив завжди ходити до трапези. Кажу йому: «Батюшко! Вранці мені їсти хочеться, як бути? Батюшка відповідає: «Це розбещена природа тягне. Залиш це, чай пити можна, але без хліба і не більше як по три чашки, а четверту можна тільки через нездоров'я». Якось я випив якось п'ять чашок чаю. Пояснюю йому це. Старець гнівно помітив: «Пам'ятай себе».
Кажу йому, що іноді опускаю п'ятисотницю 148 . Старець відповідає: «Коли вмиратимеш, гірко шкодуватимеш про це; тільки тоді вже пізно». Кажу йому, що поклони земні при цьому класти важко. Старець відповідає на це: Не можеш нахилятися в землю, клади поясні поклони; якщо й поясних не можеш класти, чини молитву Ісусову вустами. Святий пророк Давид сказав: хвала Його в устах моїх (Пс.33:2). Через недугу, через хворобу це допускається».
Ще говорив: «Кожний за себе одного відповідатиме перед Богом».
Розповідь схімонахіні Шамординської громади матері Параскеви.
Початок монашества я вважала в Белевском жіночому монастирі Тульської губернії, куди вступила 1854 року, 15 років. Проживши в цьому монастирі 17 років, я весь цей час почувала себе абсолютно здоровою і жодної хвороби не знала. Проходила я послух клиросної. Протягом перших шести років духовним отцем моїм і старцем був отець Макарій Оптинський. У 1860 році восени приїжджав він востаннє до нас до монастиря, бо всі сестри монастиря були його духовні дочки, в тому числі я. Приходить він до мене в келію. Поставивши свій милиця осторонь, лягає на моє ліжко і каже мені: «Ти будеш хвора і довго лежатимеш». Я заплакала і сказала йому: «Батюшко! На кого ж ви мене залишите? Батько Макарій відповідав: «Не журися. Після мене в тебе буде такий самий старець і навіть ще краще за мене». Коли батько поїхав від нас, через три тижні прийшла звістка про його смерть (7 вересня 1860 р.). Після смерті старця Макарія духовним моїм батьком став отець Амвросій.
Тепер розповім про те, чому саме старець отець Амвросій мав про мене особливу піклування і опікувався мені недостойною. Рідної матері своєї я втратила 14 років від народження. Проводила моя мати життя благочестиве; особливо любила благотворити незаможним всякого роду, подаючи велику милостиню. У нас були великі кошти, і мати моя користувалася ними на славу Божу і на благо ближнім. За тиждень до смерті з'явився їй Ангел Господній і сказав, що він помер у перший день Святого Пасхи. Матінка всім нам оголосила про це повідомлення і почала зі Страсного тижня готуватися до переходу у вічність, будучи абсолютно здоровою. Ніхто не вірив, що вона померла, бачачи її квітуче здоров'я. У Велику Суботу матінка долучилася до Святих Таїн. Ось настав перший день Святого Пасхи 1853 р. Прийшовши від обідні, ми похристосувалися і розговілися, а матінка не розговлялася і лягла в передній кут під святі ікони. Зібралися ми всі, діти та родичі, навколо неї.
Вона наказала покласти всім нам по три земні поклони про упокій душі її, попрощалася з нами і з молитвою до Бога зрадила Йому свою душу, з радісним обличчям, мирно, безболісно. Такою була її блаженна кончина. Безліч жебрак супроводжувала її труну до церкви і звідти до цвинтаря. Коли я вперше, після вступу в Белевський монастир, прийшла до отця Амвросія, будучи на той час абсолютно здоровою, то зауважила, що старець, що вийшов зі скиту, стоїть біля кутової вежі (що праворуч від його халупи) і з кимось розмовляє, хоча біля нього нікого не було. Народу тоді було багато, і всі чекали на батюшку біля воріт скиту. Нарешті батюшка пішов у хатинку. Я залишилася чекати, щоб отримати від старця святе благословення на шлях. Тоді старець ще не знав мене. Раптом, бачу, вибігає зі святих воріт келійник батюшки і питає: де тут белівська черниця така, називаючи мене на ім'я. Я підійшла до нього, і він повів мене в хатинку.
Благословивши мене, батюшка оголосив мені, що зараз з'явилася йому покійна моя матінка (а це було о другій годині дня) і з нею він розмовляв біля вежі. Сказав при цьому, в чому матінку поховали, і всі прикмети її, і що ім'я її Хіонія, що вона просила його, щоб він не залишив мене своїм заступництвом. Я дуже здивувалася і подякувала Богові. З тих пір батюшка завжди надавав мені свою участь до самої своєї блаженної кончини, що настала в жовтні 1891 р.
Після пророкування батьком Макарієм про хворобу, що мала осягнути мене, я одинадцять років була здорова. Але одного разу я вирушила з монастиря для подачі милостині до тюремного замку. Піднімаючись на гору, я відчула, що ноги мої точно підкосилися, і я впала. Протягом трьох років після цього я хоч і ходила, але з великими труднощами. Через три роки, у Великому посту, одного разу майже раптом остаточно в мене віднялися як ноги, а й руки. Після цього вже не володіла ними протягом восьми років, тобто. до 1882 року.
Якось батюшка отець Амвросій надсилає мені листа і благословляє мене побувати в Оптиній. Це було 1882 року. Привезли мене до Оптіна і принесли до батюшки сестри на руках. Побачивши мене, що плаче, батюшка каже: «Про що ти плачеш? Чи про те, що тебе Бог відвідав такою хворобою? Відповідаю: «Плачу тому, що в мене руки та ноги не володіють, – не можу ні їсти, ні пити». Батюшка каже: «Ти не впадай у відчай; Бог тебе не залишить. Ти довго хворітимеш лежати». У цей час, узявши мої обидві руки, він почав гладити їх від кисті до плеча, що тривало близько двох годин. Подивився батюшка на годинник і сказав: «Ось тепер чотири години; несіть її на готель». Коли мене принесли в келію на готелі і поставили самовар, я раптом вільно взяла чайну ложку, сама дивуючись. Другого дня, після прилучення Св. Таїн, я знову була у старця. Привітавши мене з прийняттям Святих Таїн, батюшка знову протягом двох годин гладив мої руки, але раптом, кинувши їх, сказав: «Тебе не тільки лікарі не вилікують, але навіть угодники Божі тобі не допоможуть. Тобі хвороба призначена від Бога.
Але руками володітимеш». Після цього старець благословив мене і відпустив. Того ж дня, після прибуття від батька, я отримала повне володіння обома руками. Але хвороба ніг залишилася в тому ж положенні і продовжується до теперішнього часу. Ходити я не можу. Після цього повернулася я в Бєлєв і прожила там два роки. Зауважу при цьому, що в Білівському монастирі я терпіла у час моєї хвороби, через нерозумність деяких, великі скорботи. І тільки Божа допомога, за святі молитви старця Амвросія, і прихильність до мене покійної матінки ігумені Павлини, яка була життя духовного, покривали мене від злозвісного невидимого ворога. Деякі черниці духовного життя, маючи розум духовний, також були до мене. Батюшка знав про мої скорботи і велів терпіти. Коли ж я висловлювала старцеві, що дехто вважає мене як би принадною, він радив не звертати на це ніякої уваги і переносити все терпляче.
Під час скорбот Господь посилав мені, за святі молитви старця Амвросія, багато благодатних втіх, про які я завжди повідомляла батюшку з побоювання обману з боку ворога. А інакше я не винесла б великих скорбот, зведених на мене ворогом, і могла б впасти у відчай. Але Господь охороняв мене. Потім я вдруге отримала від старця Амвросія листа, в якому він запрошував мене до себе. Приїхала до нього. Прийнявши мене дуже ласкаво, він запропонував мені оселитися в новоствореній Шамординській громаді. Переїзд мій у цю громаду відбувся 1884 року. Живу я тут уже тринадцять років. У Шамордині старець побудував мені нову прекрасну келію, в якій я перебуваю досі, благословляючи Бога і молячись за упокій душі блаженного отця Амвросія.
Розповім тепер про один чудовий випадок, якому дивувався навіть і сам старець. Лежу я якось у келії, бо тоді вже не володіла ногами. Було дві години дня, і в келії моїй зовсім ясно. Бачу ясно, входить у келію смерть (як описана вона у баченні преподобної Феодори) в образі скелета людського, вся обвішана пилками, молоточками та різними іншими знаряддями та з косою за плечима. Підходить до мене і завдає мені молотком удару по спинному хребту. Відчуваю, що спина в мене оніміла. В цей час лунає голос: «Залиш її! Їй ще треба жити на землі». Але смерть знову занесла наді мною руку, щоб завдати іншого удару. Цієї хвилини знову лунає невидимий голос, забороняючи торкатися мене. Смерть і ще заносить руку, для завдання удару втретє. Чую знову голос: «Залиш її! Їй треба жити; вона ще не готова. Іди до монахини Глафіри, – та цілком готова переходити у вічність». Після цього смерть зникла.
Пам'ятаю, що весь цей час я перебувала в неспаному стані, і досі в пам'яті збереглися всі подробиці цього відвідування мене смертю і порятунку від неї. Входить моя сокелейниця мати Агрипіна, і я розповідаю їй все, що сталося. На другий день мати Агрипіна вирушила після ранку до монастирської лікарні, щоб відвідати хвору черницю Глафіру, яка там лежала, і дізналася, що вона померла о 4 годині ранку і її вже оховали і поклали в труну. Батько батько Амвросій нерідко при нагоді нагадував мені це дивне відвідування мене смертю, коли перебував у Шамордині.
РОЗКАЗ СХІМОНАХІНІ БОРИСІВСЬКОЇ ЖІНОЧОЇ ПУСТИНИ КУРСЬКОЇ ГУБЕРНІЇ МАТЕРІ ЛЕОНІДИ
Проживши в Борисівській пустелі близько дев'яти років, я з однією старицею того монастиря, схимонахинею Лаврентією, вирушила в Оптину пустель. Старець отець Макарій був тоді ще живий; це було 1857 року. Отець Макарій, виклавши мені спасенні настанови і благословення, сказав, щоб я читала книгу преподобного авви Дорофея. Потім додав, що надішле до мене отця Амвросія і книгу преподобного Дорофея. Незабаром батько Амвросій прийшов до мене на готель. Стариця монахиня Лаврентія тим часом виїжджала до рідних, і я залишалася сама. Батько батько Амвросій справив на мене з першого разу сильне і приємне враження. Особливо повчальною була для мене його розмова про значення чернечого життя, про богоугодження взагалі. Батько Амвросій ходив до мене майже тиждень, навчаючи мене своїми словами. Він ніби відродив мене у духовне життя. Між іншим, він сказав мені, що після повернення до монастиря моє життя зміниться на краще, не кажучи в духовному, але й у матеріальному відношенні, що й справдилося.
Після цього я не переставала вести з отцем Амвросієм листування. Отець Макарій благословив мене, першу з усіх сестер Борисівського монастиря, вступити під духовне керівництво отця Амвросія як старця. Після мене та інші сестри надійшли під його керівництво, особливо після смерті отця Макарія. У всіх найважливіших питаннях свого життя я зверталася за порадами до отця Амвросія. Листування це не переривалася до самої смерті старця в жовтні 1891 року. Кілька разів я приїжджала до нього і завжди виносила велику духовну користь із його мудрих розмов. Незабаром я занедужала якоюсь невизначеною хворобою і пролежала в ній 21 рік, не виходячи з келії. Хвороба ця теж була передбачена батьком батьком Амвросієм. Через 21 рік я отримала зцілення від цієї хвороби, за виявленою мені милістю від чудотворної ікони Божої Матері, яка називається «Козельщанської».
Пам'ятаю, що як тільки, після приїзду на Козельщину і по входу до церкви, покладена була на мене ця свята ікона, я в той же час отримала зцілення і зміцнилася ногами настільки, що могла вже дійти до готелю самостійно. Повернувшись до свого монастиря, я була з привітністю зустрінута сестрами та матінкою ігуменею. Але невдовзі мене спіткала велика скорбота, по злості ворожій. Повстала на мене одна із сестер і почала робити мені усілякі утиски. Писала я про це батькові Амвросію, але старець наказав мені терпіти. Так тривало кілька років. Згадана сестра особливо повставала проти отця Амвросія, всіляко його принижуючи перед сестрами; але батюшка як за життя свого відрізнявся завжди милосердям і любов'ю до всіх, так і по смерті був таким самим. Через роки два після його смерті черниця ця захворіла на горлову скарлатину. Хвороба посилилася, і лікарі вирішили, що вона має померти. Але отець є їй уві сні і зцілює її.
Про це монахиня тоді ж усім сестрам докладно розповідала, додаючи, що старець погрожував їй жезлом за завдані мені образи. Після цього бачення та зцілення згадана черниця перейнялася повагою до старця отця Амвросія. Пам'ятаю ще, що коли я лежала у згаданій тривалій хворобі, раптом є мені в тонкому сні батько Амвросій і каже: «Тримайся, дівко!» Подумала я, прокинувшись, що батюшка попереджає мене від якоїсь великої спокуси, що й виправдалося згодом. Якщо мене ця спокуса не спіткала, то тільки за святими молитвами отця Амвросія. Батюшка тоді ще живий.
Побувавши востаннє в Оптиній і в старця Амвросія і повернувшись у свою Борисівську пустелю, черниця Леоніда захворіла і незабаром писала в скит своєму рідному братові, ієромонаху Йосипу, теперішньому скитоначальнику, що коли вона скаржилася своєму покійному старому. тобою в хворобі ще не досягли 38 років, подібно до євангельського розслабленого». Чудово, що на 38-му році своєї хвороби схимонахиня Леоніда померла.
ІІ. Записані слова отця Амвросія, старця Оптиної пустелі 149
Двадцяте серпня 1879 року. При першій моїй зустрічі зі старцем батьком Амвросієм він вітав мене словами: «А! воскресла, йди, йди! Потім розповів притчу про жасмин, як у них один чернець умів з ним поводитися. У листопаді він його повністю обрізає і ставить у темному місці. Зате потім рослина покривається рясно листям та квітами. Так і з людиною буває: треба спершу постояти у темряві та холоді, а потім уже буде й плоду багато. Увечері батюшка закликав мене до себе і наказав мені написати мою сповідь починаючи з шестирічного віку. Не можу передати, як мене це збентежило; і саме пояснення для мене було дуже неприємне, навело якийсь тягар і роздратування.
23 серпня. Цього дня, слава Господу, сповідалася у велелюбного батька Амвросія. Тяжкість зійшла; так стало добре та втішно. Він наказав мені дотримуватися посту по середах і п'ятницях. Пояснив чудово, у чому пост. На мої слова, чи не все одно Богові – яка їжа, він відповів: «Не їжа має значення, а заповідь. Адам вигнаний з раю не за смакоту, а за куштування лише забороненого. Чому і тепер у четвер чи вівторок можна їсти що хочеш, і не караємось за це, а за середу та п'ятницю караємось, бо не підкоряємось заповіді. Особливо важливо тут те, що через слухняність виробляється покірність. «Шлях твій, – сказав мені старець, – мандрівка. Сторінка! Любиш Господа? А що він робив? - Мандрував. Ну і ти теж за Ним мандруй». Коли ж я йому сказала про мої малі засоби до життя, він додав: «Ну на мандрівку дістане. Таким життям виробляється смиренність, – будеш одно з повагою ставитися до всіх, і вищих і нижчих».
На моє ж зауваження, що при мандрівці дуже важко тримати піст, - адже не скрізь готують пісне і це обмежує господарів, - він сказав: «Попроси, щоб тобі зварили кашки, і годі; а якщо не захочуть, то не залишайся там, щоб не порушити Божу заповідь».
25 серпня. Коли я сказала батюшку про моїх бідних рідних, яким допомагаю, і які звикли вже від мене чекати і отримувати, він сказав: «А якщо в тебе нема чого дати, то так і скажи: не маю». На моє ж зауваження, що хотілося б мати побільше, щоб могла роздавати, він вигукнув: «А гордість! - Вона тут і була. Знаєш, як багатому важко увійти до Царства Небесного». Коли я прочитала йому свою сповідь з шестирічного віку, він хоч і велелюбно дозволив, проте зауважив: «Треба за гріхи понести покарання тут на землі». До цього додав: «Багато хто говорить: навіщо покарання? Господь милостивий і розбійника того, хто покаявся, пробачив і одразу ввів із Собою до раю. Святі ж тлумачать інакше: розбійник уже ніс покарання раніше, висячи на хресті, та й потім йому перебили коліна. Значить, смерть була болісною. Ось він і покарав за свої гріхи. Так і тобі на покарання накладаю епітімію по дванадцять поклонів на день, на цілий рік, за все твоє минуле життя, щоб там, у майбутньому житті, вже більше тебе не карали».
Щодо Є., коли сказала, що мені хотілося б її виховувати самій, відповів: «І не думай, не треба; кохай її, впливай на неї добре, і тільки». Розповів про одну черницю, у якої залишилися сироти. Вона взяла їх виховувати і так прив'язалася до них, що менше почала піклуватися про свій порятунок. «Любити треба, – казав старець, – а прив'язуватись пристрасно не треба. Заповідь наказує шанувати батьків і навіть нагороду призначає за це. Але якщо ти, каже Той самий Господь, любиш батька, або матір, або когось більше за Мене, то не гідний бути Моїм учнем. Значить, тільки пристрасть не дозволяється, а не кохання».
20 травня 1880 року. Приїхала я одна в іншу раз в Оптину пустель і другого дня пішла в скит до батюшки отця Амвросія. Побачивши мене, він вигукнув: «А! із Франції; ну як там йдуть справи? Погано, відповіла я. Потім викликав мене до себе в келію і на мою скаргу про життя звелів замикати кімнату. До речі, сказав: «У тебе багато поблажливості, а мало терпіння. Нічого, все минеться».
26 травня. Сьогодні батюшка знову прийняв мене. Я говорила йому про своє роздратування та засудження інших. «Потрібно упокорюватися, – сказав він, – роздратування та засудження походять від гордості». Намалював ланцюжок кільцями і вказав, що гріхи, подібно до ланцюжка, зв'язуються один з одним і походять один від одного. На мої слова, що хотілося б пожити на самоті своїм самостійним життям, він відповів: «Коли Лот жив у Содомі, був святий, а коли вийшов на самоту, упав. Засуджувати не треба тому, що не знаєш чужої душі. На себе більше дивися і, читаючи святі книги, до себе застосовуй і виправляй себе, а не інших. А то будеш багато знати, та будеш, мабуть, гірше за інших». Навів разючий приклад: «Розбійник тридцять років розбійничав і, покаявшись, увійшов до раю. А апостол Юда завжди був при Господі Вчителеві і під кінець віддав Його». Розповідав ще кілька прикладів із життя людей сучасних. Про якогось графа Толстого, який був людиною дуже прямою і правдивою.
«Помер він, – казав батюшка, – і ось один монах (Досифей) побачив сон: стоїть народ і чекає на когось; і тільки-но з'явився екіпаж, всі впали на коліна. Монах же не хотів стати, але йому наказали, бо, як казали, Божий раб проїжджає. Він глянув і побачив, що їде граф Толстой». Ще розповів про одного поміщика, який промотав три маєтки: «Під кінець життя він прийшов у монастир і помер так, що дай Бог кожному з нас так померти. Хоч і марнотратний був покійний, але був і надзвичайно добрий і простий душею. Ось і засуджуй людей! Потрібно мати більше простоти. Навіть навів ще приклад Д. В. П., який щойно був у нього, і сказав: «Яка у нього проста душа! Значить, і у світі, і скрізь є люди Божі». На мої слова, що хотілося б мати більше засобів для життя, він сказав: «Не в багатстві справа, а в нас самих. Людині скільки не давай, не задовольниш її». Представив приклад одну багачку, що була тут в Оптиній пустелі: «Вона була з бідних і вийшла заміж за багатого, батько якому відокремив при одруженні великий стан, а по духовному заповіту залишав йому ще більшу суму.
Дружина залишилася цим незадоволена і почала підбурювати чоловіка, щоб він змусив батька віддати йому за життя заповідане їм після смерті його. Адже раніше нічого не мала. Ось як невтомна спрага придбання!»
27 травня. Слава Господу! Я сьогодні знову сповідалася у батюшки отця Амвросія. Мабуть, він, батюшка, молився за мене грішну, чому я набагато більше світу душевного відчувала, про що й сказала йому. Як він, однак, прозріває наш внутрішній стан! Почав з того, як він почувається. А потім уже казав мені: «Рівність у тебе не розумна; лиши інших! Іноді тобі здається щось на вигляд тільки, а душа кожної людини глибока; чому Господь дворазово заборонив не лише засуджувати; а й судити». Я ж відповіла йому, що Господь сказав: «Судіть не за зовнішністю, а судіть праведним судом». Він пояснив ці слова так: «Суд праведний повинен ставитись до нас самих, а не до інших, і не за зовнішніми діяннями має себе судити, а за внутрішнім станом чи відчуттям». Запитав мене про молитву, що я читаю; і коли дізнався, що я більше молюся своєю молитвою, то помітив, що слід прочитувати і молитви, і акафісти, а іноді і псалми. Але якщо є внутрішня молитва, тоді слід зупинитися і молитися вже духом. Коли немає такої молитви, то читати молитви.
Торкнувшись, під час сповіді нешанування батьків, я мала сказати про обурення моєму проти зайвої і навіть, як мені здавалося, трохи фальшивої поблажливості і догідливості моєї матері щодо мене, чого я без обурення не виношу. «Треба судити про людину, – сказав старець, – за її характером. У тебе характер сильніший, а в неї слабкий, і вона діє по-своєму як може. Адже і ти сама, викриваючи інших, дієш неоднаково, і фальшивиш, коли слабкому говориш наполегливіше і різкіше, а сильнішому і високому м'якшим тоном». Коли ж торкнулося відплати злом за зло, то я помітила, що цього здається в мені немає. «Ніби?» - Вигукнув він. – А одним суворим поглядом своїм відплатиш іноді так, що не забудуть його довго». Він так правильно показав мені мій слабкий бік, що я мимоволі кинулася просити у нього прощення. «А про тебе, – провадив він далі, – хіба всі судять праведно? Хвалять іноді, не знаючи добре твого внутрішнього стану». На це я поспішила помітити, що саме горе моє, що мене більше хвалять, ніж я стою.
«Нехай хвалять, – сказав він, – ти на це не дивись, не відповідай і не сперечайся, а тільки сама усвідомлюй у собі, чи ти стоїш похвали чи ні. Якщо суперечитимеш, то вийде лицемірство, адже тонке почуття задоволення від похвали все-таки є в тобі; та й ті, яким ти суперечитимеш, не повірять тобі, тому, коли хвалять, не кажи нічого, опусти очі та мовчи».
30 травня. На слова однієї черниці, що їй треба їхати, а то матінка ігуменя сердитиметься, батюшка сказав: «Бога і своєї совісті треба боятися, а не матінки ігумені. Страх Божий є початок очищення совісті. Заговоривши зі мною про мої малі кошти, радив змінити відсоткові папери і жити капіталом. Коли ж я заперечила, чи вистачить надовго такий маленький капітал, старець сказав: «А життя твоє хіба боргу? Отож і є, – додав він. – І на життя у монастирі вистачить, хоч у гуртожитковому». Коли почула натяк на монастирське життя, у мене серце завмерло. Ніколи не збиралася я до монастиря, завжди відчувала якусь відразу від монастирського життя. Зробивши мені якесь заперечення, він зауважив: «Треба ж цим кінчити, тобі битися в світі.» «Які ж я можу, при своїй слабкості, нести монастирські подвиги?» - Запитала я. «Головний подвиг у смиренності полягає; тілесних подвигів, при слабкості твоєї, не накладатимуть на тебе», – відповідав він. Але я помітила, що за життя матері я ніяк не можу цього зробити.
2 червня. Вийшовши в хатинку, батько посидів з нами і розповідав різні притчі. Між іншим, порівнював вузький шлях до Царства Небесного так: взяв свій ціпок і показав, як на ньому не можна поставити двох ніг поруч, а одну за одною тільки, і так ліпитись і йти, не роздумуючи та не розпитуючи в інших про сторонні речі. Взагалі поразка моя, щодо монастирського життя, тим більше була для мене ще сильною, що перед цим я молила Господа і Царицю Небесну, щоб вони відкрили мені через батюшку Свою небесну волю, і що я прийму те, що він скаже. Але й після цього ніяк не можу змиритися з монастирем.
3 червня. Сьогодні батюшка прийняв мене та зустрів словами: «Ну що, як надумалася?» Я розповіла йому, як мене це жахливо вразило, і яка маю огиду до монастиря, а він все-таки наполягав, що мені немає іншого місця для проживання, і що давно слід було б бути в монастирі. У світі мене керує одне марнославство. Навіть мій доступ у вище суспільство попущений був мені промислово для того тільки, щоб показати мені всю суєту і порожнечу його. Щодо форм і обрядів монастирських, то вони вже хороші, що приборкують нашу непокірну природу і змушують зрікатися нашої волі. Звелів звернутися з молитвою до Божої Матері і просити, щоб Вона сама вказала мені шлях, який мені обрати. Чому я й віддалася в її святу волю.
4 червня. Весь ранок сьогодні ворог сильно нападав на мене, обурюючи навіть проти батюшки, так що під кінець я впала перед іконою Божої Матері і слізно благала Її захистити мене від ворога Своїм заступом і вказати мені шлях, який мені обрати. Пішла в скит, щоб отримати спільне благословення від батюшки, але була дуже вражена раптовим його викликом мене до себе. Я так і думала, що вірно, він мене розпікатиме, але він так милостиво став підбадьорювати мене, кажучи, щоб я все обдумала перш, що він мене не обов'язково посилає в монастир, і що чернече життя обирають для більшої тільки досконалості, якщо хтось забажає. На мою свідомість, що й проти нього навіть обурююся, він сказав: «Це спокуса від ворога». Говорив ще, що кожному, на його розсуд, свій шлях. Одна душа проста, нічого поганого не бачить, а інша навпаки все помічає та бачить. Про матір мою сказав: «Навіщо мріяти про те, чого нема? Передай їй моє благословення і скажи, що терпінням скорбот буде врятовано».
На мої слова, що стало шкода залишати всіх у світі, зауважив: «Стривай, як приїдеш додому, нехай стануть рвати на шматки, і сама рада втектимеш з нього. Читай, коли можеш, молитви; а коли не можеш, то й пропусти, - молись, як молилася раніше». При прощанні знову сказав, щоб я подумала про життя в монастирі, що він мене не квапить, а що для досконалості потрібно там бути.
2 червня 1881 року. Сьогодні батюшка отець Амвросій повчально пояснював слова Спасителя: «Коли вдарять тебе в ясну ланіту, підстави іншу. Адже звичайним порядком, коли б'ють в обличчя, вдаряють правою рукою в ліву щоку, а не в праву. Але Господь хотів представити десною ланітою образу, приниження, образу за праву справу, в якій ти не винна. Підставити ж ліву - значить: у той час, коли без вини ображають, згадай перед Господом свої гріхи, якими ти ображаєш Його, і через це свідомість змирись і прийми несправедливе ганьбу як уже належне».
3 червня. Вчора, при короткому моєму відвідуванні батюшки, він запитав мене, чому я так схудла і змінилася. На мою ж відповідь, що я тяжко провела зиму, з хворою на мою улюблену племінницю, яка тяжко була хвора, він несподівано вразив мене словами: «Ну, Царство їй Небесне!» Я почала говорити, що тепер їй краще, і що Цариця Небесна її дивом зцілила через Іверську ікону. Але він знову повторив: Як! Хіба й у Царство Небесне не хочеш її пустити? Слова його мене страшенно збентежили, і скорбота страшна лягла на серце. Невже, думала я, це пророцтво про швидку смерть дівчинки? - Увечері ж отримала жахливу звістку про раптову смерть іншої моєї племінниці, Ж. П-ой.
4 червня. На другий день я пішла передати батюшку про отриману мною звістку з проханням відпустити мене додому. Але він навідріз відмовив: «Залишайся тут: тепер уже справа скінчена, і тобі нема чого поспішати, - адже не допоможеш». Коли я розповіла докладно про дивне зцілення Е. від її страшної хвороби, він з докором запитав мене, чому я не привезла її до нього. Звелів неодмінно привезти; казав, що їй потрібна сповідь; видно, що вона благочестива дівчинка, на яку всі гидоти інститутські лягли важко і вимагають очищення. На мої слова, коли її привезти, чи не навесні наступного року, відповів: «Ну хоч навесні.»
Чудово говорив, як має приймати невдячність людей: «Якщо робиш добро, то має його робити тільки для Бога. Чому на невдячність людей і не слід звертати жодної уваги. Чекай нагороду не тут, а від Господа на небесах; а якщо чекаєш тут, то марно й поневіряння терпиш». Представив приклад, що був тут в Оптині, під час ще отця архімандрита Мойсея. Хтось вклав великий внесок у тутешню обитель, а часом, зупинившись у готелі, зазнав неуваги до себе з боку ченця. Образившись дуже цим, він поскаржився батькові Мойсеєві, додавши, що його навіть як вкладника не вшанували. Отець Мойсей відповів йому так: «Якщо ви зробили внесок заради того, щоб вас тут ублажали і шанували, а не заради Господа, то даремно й турбувались це робити; бо чим можемо віддати вам ми, бідні та грішні? Роблячи ж для Господа, людина не повинна шукати подяки та особливої уваги від тих, кого вона задовольняє». Ця розповідь для мене була дуже повчальною.
Щодо засудження та зауваження чужих гріхів та недоліків батюшка сказав: «Треба мати увагу до свого внутрішнього життя, так щоб не помічати того, що діється навколо тебе. Тоді засуджувати не будеш». Привів також приклад одного царедворця, який жив при царському дворі і оточений був всією мирською суєтою, але так був уважний до свого внутрішнього життя, що нічого не помічав навколо себе. Так і нам треба жити. Викривати інших не завжди слід». Розповів при цьому епізод із життя Оптинських старців: «Прийшов якийсь до них чернець і почав розповідати таку брехню, що він дав одному архієрею хабар у п'ять тисяч, а іншому три тисячі. Старці ж, опустивши погляд у землю, спокійно мовчали, чим висловили свою смиренність і присоромили базікання. До неправди земної треба ставитися байдужіше. Адже апостол сказав, що ми очікуємо нового неба та нової землі, де правда живе. Значить, на нашій землі не живе правда, чому й засмучуватися не треба, коли бачиш тут землі неправду.»
7 червня. Батюшка вийшов і сидів у халупі. Привітав усіх нас зі святом Усіх святих і до цього сказав: «Всі вони були, як і ми, грішні люди, але покаялися і, взявшись за справу спасіння, не озиралися назад, як Лотова дружина». На моє ж зауваження: а ми все дивимося назад, сказав: «Зате і підганяють нас різками і бичем, тобто. скорботами та неприємностями, щоб не озиралися». Розмірковуючи про моє теперішнє життя, сказав: «Живи поки що так, як живеш; тільки частіше замикай свою кімнату.
9 червня. Сьогодні батюшка на сповіді казав мені: «Поклади собі за правило не говорити нічого ні матері, ні сестрі, коли буваєш обурена їхньою несправедливістю. Відійди і, хоч би що мати казала, мовчи; візьми Євангеліє і читай, хоч нічого не розуміючи цієї хвилини. Поклади робити все тільки для Господа і роби, скільки можеш під силу. Обурюєшся ж ти більше від того, що робиш не під силу, - багато береш на себе, та й не впораєшся. Сил мало, а хочеш робити багато; чому й роздратуєшся, що ніби не цінують твоїх праць і жертв. А роби під силу заради Господа, та й не засмучуйся, коли люди не оцінюють. Пам'ятай, що ти не заради них робила, а заради Бога; і чекай нагороди від Господа, а не від людей».
10 червня. Сьогодні, слава Господу, спромоглася долучитися Святих Таїн. Завтра їду; і ввечері вже досить пізно батюшка викликав мене поговорити на прощання з ним. Він був страшенно стомлений і лежав горілиць, коли увійшла я. На моє запитання, навіщо він так себе втомлює, відповів: Що ж робити? Всі жили та нерви мої так натягнуті! Та ще й ще гарячкове відчуття, з болем у шлунку, відчуваю; а не можна ж залишити народ, сама бачиш, скільки його! Та це все б нічого, але мене засмучує те, що ще нарікають на мене. Адже, здається, самі вже бачать, у якому я становищі. Я мимоволі помітила йому, що багато хто турбує його дрібницями, і що взагалі він більше зайнятий зовнішніми справами. Навіть, сказала я, і ті особистості, які постійно вже при ньому перебувають, як за святого старця, мало, по-моєму, пройняті духовним внутрішнім життям. На його запитання: хто вони, я назвала двох. "А ти чому знаєш?" - Запитав він. - «Та відчувається це, - відповідала я, - в одній більше суєтності, а заздрість-то загальна; так що ми, хоч і грішні, але швидше душу покладемо за інших, ніж вони.
«А в них, може, є таке таємне добро, яке викуповує всі інші недоліки, – відповів він мені, – і якого ти не бачиш. У тобі багато здібностей до жертви, але Господь сказав: Милості хочу, а не жертви (Мт.9:13). А милості в тебе й мало, чому й судиш усіх без поблажливості; дивишся тільки на поганий бік людини і не вдивляєшся в добру: свої ж жертви бачиш і звеличуєшся ними». На мої ж слова, як хотілося б мені пожити ближче до нього, старець так влучно і разом з тим велелюбно спрямував докор прямо в серці мені словами: «Ні, краще подалі, а то станеш судити і старця, що не так робить, як здається тобі». Вчора ж на сповіді, приносячи покаяння в осуді ближніх, почала я просити у нього прощення, що й на нього іноді нарікаю. Він теж так поблажливо з любов'ю і лагідно відповів: "Ну, я прощаю, Бог з тобою!" Ці мені два зауваження наскрізь всю душу пронизали і змусили зрозуміти, на якому згубному шляху стою я. Постійне зауваження лише поганих сторін людини означає смерть душі.
Досвідом я пізнала тепер, що воно довело мене до постійного роздратування на людей за їхні недоліки і що я була зайнята собою, як незрозумілою жертвою. Значить, кому я служу? Звичайно, ніяк не Богу. Подумати треба глибоко про це.
11 червня. Сьогодні вранці було останнє моє прощання з батюшкою, і викриття ним мене було ще сильніше за колишнє. Я така рада і дякую Господу за це. Викривав мене і в лицемірстві. Заповів мені слідувати милості та істині, тобто. милість надавати іншим, а істини вимагати від себе, тобто. щоб судити все по правді і правді, а інших з милості. «Адже ти лицемірко, – сказав він мені, – і лицемірство у тебе найтонше, так само як і самолюбство. Адже ти так спритно все дізнаєшся, так спритно змушуєш інших висловлюватися і викриватися перед тобою, тоді як сама про себе ні гу-гу, не викриваючи свого прихованого. Адже простоти теж у тебе мало. Залиш інших, а займися стежити за собою. Адже за іншого ти не відповідаєш, а тільки за себе». Говорив, що треба серйозно почати працювати над собою. Звелів мені читати і проходити глави Святого Євангелія від Матвія 5, 6, 7 і 8. На мої слова, що я ближче була до Господа, ніж тепер, він відповів: «Знаєш, коли промінь сонця проникає в кімнату, то яка безодня пилу і павутиння видно!
Тоді як колись, коли не було променя, повітря в кімнаті здавалося чистим». Що ж до того, як мені важко бути без доброго суспільства людей, більш освіченого, до якого я звикла змалку, він сказав, що воно, тобто. так зване добре суспільство, зроблено було доступним тобі для того, щоб ти пізнала всю суєту його; а ти не так зрозуміла, чому й гонишся за ним. «Але ж, – додав він, – якби ти залишалася, як інші, без нього, то ще гірше було б. У тебе була б така заздрість до людей і ремств, що й Боже збережи!» Викривав серйозно, але любов його так і проникала у кожному його слові. Видно, що вона анітрохи не применшується від викриття грішника. Говорив ще, що Господь приніс не мир землі, а меч, поділяючи та відокремлюючи в людині погане від доброго. Так батюшка цього разу проник глибоко в потаємні схованки душі моєї, що просто здивував. Незбагненна, проте, прозорливість у старця! Допоможи йому і збережи його Господь.
24 травня 1882 року. Увечері годині о 7 приїхали ми з Є. в Оптину пустель і дуже були раді знайти гарненький, чистий номер у дерев'яному готелі поблизу М. І. К-ой, яка у весь час нашого там перебування була до нас дуже добра і багато цим полегшувала мою турботу тут про Є. Батюшку отця Амвросія побачили ми на інший день. Він зустрів нас словами: «А! Примудрені приїхали». Обласкав Є. – він виходив у хатинку і, поки переодягався, дав Є. тримати свій милицю. Потім прийняв нас окремо та зайнявся з Є. теж окремо. Батюшка справив на неї дуже добре враження, чому я була дуже рада. І взагалі життя в Оптіній їй дуже сподобалося, і їхати незабаром назад не хотіла.
Вчора, 7 червня, лише могла поговорити докладно з батюшкою про свої справи. Звелів мені віддатися абсолютно волі Божій і чекати тільки від Нього допомоги, яку Він, коли треба буде, і пошле, як Йому завгодно, а не по-людськи; чому звелів продати квиток виграшний, говорячи, що це надія людська, а не Божа. Також щодо квартири велів чекати, доки відкриється вакансія там, де я чекаю; втім, не стиснув, якщо можна буде, переїхати і на іншу, зручнішу. Радив мені жити капіталом, якщо не вистачає на життя з відсотків; аби не обмежувати себе і не брати нічого понад силу. Все неприємне, за його словами, у мене походить від того, що беру не під силу. Привів слова зі Святого Письма, що «Господь велить благодушно давати стільки, скільки можеш, і цей дар приймає; а якщо хочеш мати досконалість, то тоді віддай все, та й ходи з рукою, просячи милостиню, і не засмучуйся вже тим, що не маєш нічого і люди невдячні. Упокоряйся більше духом, – смиренність і справи замінює. Терпи всі негаразди і віддайся Господу». Щодо Е.
велів не дбати дуже, а надати її піклування Божої Матері, Яка, якщо взялася за неї, то й управить. Щодо прояву її хвороб, – вважав це вказівкою їй на недбале і розсіяне наказане їй читання акафіста та молитви до Божої Матері. «Наставляй її й направляй, – казав він, – дуже не турбуйся і не турбуйся, а тільки нагадай їй щоразу, коли їй гірше буде, що, мабуть, вона читала розсіяно та неуважно». Взагалі наказав мені більше шукати миру та спокою серцевого. Аферами позитивно заборонив займатися: До чого це? – казав старець, – щоб ще більше знайти собі турбот і остаточно втратити світ душевний! Покладися на Господа, і Він подасть і допоможе там, де й не чекаєш». Щодо мого зауваження про витрату на проживання капіталу, що я залишаю його Є., він сказав: «Ну якщо що залишиться, то і її буде». На зауваження однієї знайомої, за першої нашої зустрічі з батюшкою, що Є. ще вперше робить таку далеку подорож і що я її привезла в возі на поштових, батюшка відповів: «Що ж?
Краще почати возом, потім візком, а закінчити каретою, ніж навпаки – почати каретою, а закінчити возом».
ІІІ. Зі спогадів однієї духовної дочки незабутнього Оптинського старця отця Амвросія
Ця розповідь особливо багатостороння і тому надзвичайно цікава. Він, з одного боку, показує, як велелюбний старець Амвросій, справжній раб Божий, за прикладом Господа свого, полюбив Своїх сущих у світі, до кінця полюбив їх (Ін.13:1), не перестаючи керувати їх до спасіння до останнього свого подиху. А з іншого боку, вказує нам і на те, наскільки завзято буває боротьба старої людини, коли християнин починає підхиляти шею свою під ярмо Христове. Людина довгий час, так би мовити, вагається між життям і смертю: він і вірить і в той же час не вірить, - в одному випадку виявляє повну віру старцю, а в іншому виявляє безвірність; просить у старця поради зі щирим бажанням послухатися його і в той же час наполегливо бажає виконати свою волю; здається, безмірно любить старця і в той же час біжить від нього, але, не знаходячи душевного спокою, знову поспішає до старця.
Усвідомлюючи користь одкровення помислів, бажає вправлятися в цьому рятівному діянні і в той же час соромиться і соромиться до неможливості висловлюватися або розсіюється до досконалого забуття своїх помислів. Таке коливання буває більш-менш з усіма, хто вступив на шлях духовного життя під керівництвом старця. Пропонована розповідь, скажімо ще, приведе читачів і до переміщення старця Амвросія до Шамординської жіночої громади, а потім і до останніх днів його. Ось сама розповідь.
Не ви Мене обрали, а Я вас вибрав (Ін.15:16). Ці євангельські слова можна застосувати до нашого великого старця, батюшки отця Амвросія. Силою благодаті Божої, яка жила в ньому так явно для щиро шанували його, він привертав до себе не тільки тих, які зверталися до нього в усіх скорботах і потребах, почувши про його великі духовні дарування, але закликав до себе і тих, які не думали і не вважали за потрібне і навіть можливе звертатися до нього. З-поміж останніх була і я, грішна.
Мирська жінка, яка рано вийшла заміж, я, крім свого сімейного життя, нічого не знала. Про монастирі, ченців та їхніх старців хоч і чула і бачила їх ще в дитинстві, але мала найнеясніше і навіть хибне поняття, яке мені було втлумачено такими ж людьми, якою була і я сама. А дізнаватись щось докладніше про них не вважала за потрібне; коротше сказати, зовсім не думала про те.
При всьому моєму, згідно з чоловіком життя, Господь часто відвідував мене різними скорботами – то втратою дітей, то хворобами.
Але на все моє багаторічне заміжнє життя жодного разу мені не було так важко, безрадісно, як у 1884 році і наступні роки. Мов якась безпросвітна хмара, нагрянули на мене скорботи з усіх боків і одразу засмутили все моє сімейне життя. Втрата, внаслідок зухвалого обману, матеріальних засобів, зібраних багаторічною працею покійного чоловіка, настільки вплинула на нього, що він нажив хворобу, яка так часто трапляється в наш вік, – поступовий параліч мозку, і при цьому грудну жабу. Невимовні були і його, і мої страждання. Між іншим становище у світлі, його служба, яку він спочатку міг ще продовжувати, і дочка, молода дівчина, вимагали від мене, як мені здавалося тоді, підтримки знайомств і світського життя, що мені, за душевного розладу, нелегко було. До того ж ще немалу скорботу і турботу складало нам з чоловіком заміжжя дочки, що передбачалося за обранця нашого батьківського серця, втім не без згоди на те і її самої. Справа ця, мабуть не без причини, тривала і відкладалася з року в рік.
Заняття молодого чоловіка вимагали постійної його присутності на місці його проживання, обіцяючи йому блискуче майбутнє, за яким він гнався, як за привидом, і тим самим затягував себе і нас. Але найбільше страждало від цього моє материнське серце, яке любило й самолюбне, що змушувало мене безрозсудно тягнути справу.
На все ж то була Божа вола. Якби не було цього, не потрапила б я до дорогого батюшки і ніколи б не знала і не побачила іншого життя, протилежного тому, яке вела до того часу.
Раз (пам'ятаю я, це було на початку зими 1884 року, рівно за два роки перед тим, як мені потрапити до батюшки), повернувшись з великого балу перед самим ранком, з порожнечею в серці і тяжкістю в голові, як це завжди буває при подібних розвагах, майже не помолившись Богові, я я. І ось бачу в легкому сні: опинилася я в дрімучому віковому лісі, в такому, як мені доводилося бачити тільки в панорамах. Ішла я одна втоптаною доріжкою, яка незабаром привела мене до якоїсь будівлі, і я опинилася перед невеликою святою брамою із зображенням по сторонах святих угодників. Ворота були відчинені, і я увійшла до чудового саду. Ішла я прямо по усипаній піском доріжці. По обидва боки були квіти. Скоро ця доріжка привела мене до невеликої дерев'яної церкви. Увійшла я сходами на паперть. Залізні, пофарбовані зеленою фарбою двері церкви були зсередини замкнені. Коли я підійшла до неї, хтось відсунув зсередини залізну засувку і відчинив мені двері. Я побачила перед собою високого зросту старця, з голою головою, в мантії та епітрахілі.
Він міцно взяв мене за праву руку, ввів у церкву, круто повернув праворуч до стіни, поставив мене перед іконою Божої Матері (Феодорівської, як я згодом дізналася), коротко і суворо сказав: «Молись!» Я і уві сні - пам'ятаю - вражена була зовнішністю старця і запитала його: Хто ви, батюшка? Він мені відповів: Я оптинський старець Амвросій. І, залишивши мене одну, він вийшов у протилежні двері церкви. Залишившись сама і помолившись перед іконою Цариці Небесної, перед якою мене поставив старець, я глянула ліворуч від себе і побачила гробницю або плащаницю. (Дійсно, тут і лежить плащаниця цілий рік, крім Великого П'ятка та Суботи). Я підійшла до неї, помолилася, потім подивилася на всю церкву. Це був чудовий маленький храм, з рожевою завісою на царських дверях, весь залитий наче сонячним світлом. І дивно: я опинилася раптом посеред нього, у білій сорочці, з розпущеним волоссям і боса - і так молилася і плакала, як ніколи наяву. Потім я прокинулася. Вся моя подушка була залита сльозами.
Дивний, нечуваний сон справив на мене глибоке враження і змусив мене замислитися. Думка ж поїхати чи звернутися до старця письмово не спала мені тоді на думку. Але сон, який я бачив, не виходив і не згладжувався з моєї пам'яті. З цього часу минуло ще два роки тілесних страждань чоловіка та моїх душевних мук. Поїздка його хворого до столиці до знаменитих лікарів, з тратою останніх коштів на лікування, не принесла йому жодної користі, а лише стривожила його. Вирішено було нами нарешті не їздити більше.
Але ось Господь схотів ще випробувати до кінця нас, для нашого розуміння. До нас у будинок занесений був тиф через прислугу, і ми перезаразилися. Перший із сім'ї захворів на тиф мій чоловік. Три тижні могутній його організм боровся з смертю, що загрожувала йому, але виніс. На 21-й день лихоманка залишила його, але стало ускладнення. Невідомо чому, захворіла його уражена нога, у верхній частині якої утворилася пухлина з гострим болем часом, особливо ночами, які хворий проводив без сну, метаючись від болю з боку в бік. Притому нога все більше пухла і руділа. Від лікарів, які не розуміли хвороби, не було допомоги. Хворий лежав і страждав невимовно. Вирішили чомусь накласти бинт на всю ногу. Було запрошено для цього хірурга. При огляді ноги цей останній визначив усередині її нарив і що нога сповнена гною. Зроблено було розріз на три вершки глибини і випущено матерію. Хворий отримав полегшення, але не одужання. За кілька днів почалися знову ті самі страждання – нога знову пухла. Довелося в іншому місці зробити прокол.
Потім знову і знову проколювали кілька разів, і ранки, виділивши матерію, затягувалися. Дійшло до того, що неможливо було далі робити прокол. Усі ранки, незважаючи на ретельний догляд, загналися; наростало, як дике м'ясо, і лікар сказав, що проколювати більше неможливо. Хворий лежав на спині три місяці поспіль. Нога була як колода. Нерви були такі чутливі, що дотик білизни завдавав йому болю. Не виносив він найменшого галасу. У кімнату входила тільки я одна, і то в панчохах по килиму. Пухлина ноги йшла все вище та вище. Я не витримала і знову послала по лікаря. Але той, оглянувши ногу, забрав у мене вже всяку надію на одужання хворого. Ось тут думка звернутися до молитов великого старця вперше спала мені на думку, що я тоді негайно і виконала. А зробити це для мене було дуже зручно. Я дізналася, що одна моя родичка, духовна дочка старця, гостює в Оптиній. Я докладно описала їй стан хворого чоловіка, просячи її передати батюшці і попросити його святих молитов.
Написала також: «Думаю, що йому здасться дивним, що мирська жінка звертається до нього, ченцю з цим». Тоді просила її передати йому мій сон про нього. Через кілька днів після надісланого листа, змінюючи положення ноги хворого, я з жахом побачила, що пухлина вже захопила низ живота. Притому страждання хворого так були великі в ту хвилину, що, не знаючи чим їх полегшити, я надумала чомусь раптом зробити бинт і перев'язати біля паху ногу. Хворий від сильного болю не відчував, як я своїми слабкими невмілими руками, наскільки можливо, підняла його ногу, і кілька разів обернула бинт. Руки в мене тремтіли. Туго зробити я боялася. І, звичайно, думка про бинт, що прийшла чомусь мені на думку, була лише втіхою для мене самої. Але не минуло й години, як хворий голосно покликав мене, сказавши: «Подивися, щось у мене все мокро навколо ноги». Відкривши ногу, побачила, що перша ранка, тобто.
перший проріз, зроблений лікарем за три місяці до того, що настільки заріс, що й знака його майже не залишалося, відкритий на всю його колишню глибину, і з нього б'є матерія фонтаном. Три доби йшла матерія безперервно, після чого хворий помітно став одужувати в силах. Списавшись про це зі своєю родичкою якомога докладніше, я, на мою крайню поразку, дізналася, що день і час відкриття ранки на хворій нозі чоловіка збігалися з годиною прочитання мого листа старцю моєю родичкою. Настала весна. Здоров'я чоловіка мого настільки одужало, що він міг виходити на повітря.
Господь відвідав нас новою скорботою та турботою. Несподівано приїхав наречений нашої дочки. Його приїзд і втішив, і якось злякав усіх нас. Він оголосив, що хоче покінчити свою погоню за наживою і вже майже наклав на те, щоб, одружившись оселитися поблизу нас у місті. У нього були кошти, але для сімейної людини недостатні, тому треба було йому знайти службу, за що ми з чоловіком і взялися. Потім він поїхав, щоб, закінчивши всі свої справи, за два місяці повернутися до нас зовсім.
Залишившись із турботою після його від'їзду, я вперше написала старцеві сама. Не описуючи справи докладно, бо боялася і йому відкрити таємницю, я назвала лише імена дочки та її нареченого, просячи його старанно помолитися за здоров'я обох. Незабаром, понад мій очікування, я отримала від батюшки таку ж коротку відповідь, як і мій лист. Про таких, писав він, помолюся. «Але й ти молись сама, – це принесе користь і їм, і тобі. Многогрішний ієромонах Амвросій». Відразу мені невдовзі передали, що старець, що вийшли на загальне благословення, сказав при всіх: «Я отримав лист із м. N від пані (назвав моє прізвище). Дива! у її дочки, мабуть, є наречений; а вони це навіть від нас приховують». Минуло умовних два місяці, а про нареченого моєї доньки не було й слуху. Здивуючись і турбуючись, я письмово запитала його, чому він не їде і мовчить, і, хоч не скоро, отримала відповідь; але який? Не тільки я не впізнала його в листі, навіть у почерку була зміна. Це просто був лист чи п'яного, чи божевільного. Воно зруйнувало всі наші надії, залишаючи глибоку рану в наших серцях.
Я не хотіла відповідати на його листа, але мене до того змусили мої. Втім, беззмістовна була моя відповідь тому, яку я вже вважала ніби своїм сином, дивуючись, що з ним могло статися. Душевні сили мені змінили цього разу. Не знаючи, як упоратися з собою, - тим більше що треба було приховувати свою скорботу від близьких і чужих, - я придумала піти пішки на прощу до місцевого угодника в надії тілесною втомою вбити душевне борошно. Для мене, не звичної до ходьби, шлях був неблизький. Вийшла я з покоївкою з дому рано-вранці, до самого дня пам'яті святого. Пройшла верст п'ять. Від незвички ходити і від вражених горем нервів сили стали мені зраджувати. Надвечір розболілася в мене голова, руки та ноги, і я ледве дісталася місця. Став жар у всьому тілі, і віднялася права рука з боку хворого скроні, чого раніше зі мною не було.
Прийшовши в монастир, де знаходяться мощі угодника (під спудом), я впала на перший камінь, що трапився, не маючи сил рушити далі і дуже каючись, що, не розсудивши про труднощі шляху і свої слабкі сили, зважилася на таку подорож. Послала покоївку пошукати собі місце в готелі, але вона незабаром повернулася, сказавши, що за великим збігом народу немає ніде вільного куточка. Довелося йти до села, яке при самому монастирі, і там шукати собі притулку. Там, загалом з іншими прочанами приміщенні, знайшовся і для мене куточок: дісталася мені одна гола лава, та господиня з жалю до мене, такої хворої та слабкої, дала мені свою подушку. Від болю майже не усвідомлюючи себе, я як була одягнена, так і кинулась на лаву. Але крик гуляючого на вулиці народу і шум гостей, що приходять до моєї господині, не давали мені спокою всю ніч. До того ще невимовний біль всього тіла не давав мені можливості навіть зручніше лягти.
На ранок стих вуличний крик, і я забулася легким сном, який мене переніс додому. Уявилося мені, ніби я у своїй вітальні на дивані. Але мій сон був такий легкий, що біль у всьому тілі і уві сні відчувався. Раптом ніби двері кімнати відчинилися, і до мене підійшов старець чернець. Простягнувши руки, він підняв мене, посадив і дбайливо запитав: Що в тебе болить? Я, дуже пам'ятаю, йому відповіла: «Руки та ноги, батюшка, а найбільше голова», яку і поклала йому на руки. Старець своїми руками охопив мої хворі руки та ноги, а по голові по хворому місцю тричі вдарив. Тут я запитала когось, що стояв за старцем: Хто це? І отримала відповідь: «Та це ж старець Оптинської Амвросії». Раптом голос моєї господарки розбудив мене: «Уже п'ять годин, благовістять на обідню; підеш, пані?» Я схопилася на ноги. Ні болю голови, ні болю в тілі не відчувалося, – я була здорова, бадьора, вся якось ожила. Я перехрестилася і, сполоснувши обличчя холодною водою, пішла до церкви; відстояла обідню, молебень з акафістом угоднику і вже збиралася йти підкріпитися чаєм, щоб потім пуститись назад.
Як? – каже моя покоївка. – Невже ми, бувши тут, не підемо купатися у святому колодязі угодника?» Я їй спробувала було сказати, що купальня від монастиря за чотири версти, – туди й сюди буде вісім верст. А нам треба будь-що-будь до вечора бути вдома, тому що чоловік мій, не зовсім здоровий, буде тривожитися за мене. Але, згадавши своє дивне зцілення старцем цієї ночі, пішла. Ми викупалися. І так як на це знадобилося досить часу, то я, майже не зупиняючись, зайшла ще до церкви, приклалася до угодника і, попрощавшись з господинею, вирушила в дорогу назад, яку й зробила так легко і бадьоро, що здивувала всіх своїм раннім приходом. Ось тут уже я вирішила не дивитися ні на які перешкоди, а їхати в Оптіну до старця, батюшки отця Амвросія, що таким дивним чином закликав мене, грішну, до себе.
Мій візит до старости. Моя перша поїздка в Оптину відбулася на початку липня 1886 року. Я поїхав з одним своїм родичем, який був знайомий старшому і приїхав до нас, і з моєю дочкою. Ми всі троє, як зараз пам'ятаю, прибули в пустелю досить рано вранці. Швиденько випивши чаю в номері, ми поспішили до монастиря. Мене чоловік відпустив із дозволом побути в монастирі лише один день. Голова йшла обертом від хвилювання, втоми та різноманітних вражень, і не дивно. Доріжка, що веде до монастиря, Оптин ліс, святі ворота монастиря - все було мною впізнано, тому що все було саме таким, яким здалося мені в першому сні, і глибоко мене зворушило. Через відкриті ворота монастиря я побачив той самий храм, в якому був уві сні.
Увійшовши в старцеву халупу, ми застали там багато народу. Тіснота, задушливе повітря і взагалі вся обстановка через незвичку сильно вплинули на мене. Батюшка скоро покликав усіх нас трьох разом – родичку та мене з дочкою. Я майже хиталася, коли увійшла до нього. Поглянувши на старця, я одразу його впізнала; тільки вираз обличчя його в цей час був інший, як уявлялося уві сні. Батюшка глянув на мене суворо і так допитливо, що я одразу зніяковіла і, злякавшись, зупинилася на порозі. Мої підійшли перші, наче вони нічого не помітили. Батюшка ж сказав мені: "Довго збиралася, - чого зволікала?" Я нічого не відповіла, підійшла, прийняла благословення і стала перед ним на коліна. Моя родичка почала щось говорити про себе, але батюшка, звернувшись до моєї доньки, запитав: Ти маєш щось сказати мені? А та, сильно зніяковівши, тільки відповіла: "Мати вам все скаже." Дочка моя з родичкою вийшли, і я залишилася зі старцем наодинці.
Зніяковівши також не менше дочки, я розгубилася і почала говорити з кінця, забувши, що старець бачить нас вперше і тому з нашими обставинами має бути не знайомий. Я почала говорити про неприємне листа нареченого моєї дочки, яке вразило мене, про незрозумілу для нас його поведінку і про своє образливе самолюбство. Батюшка, не давши мені домовитись, сказав: «Навіщо відповідала?» Я послалася на те, що була вимушена своїми. "Ну, втім, - додав він, - твій лист нічого не означає". У тому й іншому випадку старець сказав правду, хоча я ще не встигла висловити йому ні про свою відповідь на лист нареченого моєї дочки, ні про беззмістовність цієї відповіді. Все це, виявилося, він знав за своєю прозорливістю. «Бог відвів його від твоєї родини, – говорив далі старець, – він не прощаний, не за твоєю сім'єю. Адже він... (тут старець назвав його заняття), вони всі такі небогомольні. Якби відбувся шлюб, він через чотири роки покинув її». На моє заперечення, що він людина хороша, буває в церкві і з доброї родини, батюшка сказав: «Був добрий, міг змінитися.
Ходить до церкви, а навіщо? Це не кров і тіло твоє, чого ручаєшся? Ти у всьому винна. Яка дурість була тягнути справу стільки років! (Батюшка і це знав без попереднього пояснення). Кинути тепер все, не писати і не дізнаватися про нього!» - Сказав старець суворо. «Забудеш, – додав він мені ще на втіху, – все пройде. Нападе на тебе туга, читай Євангеліє. Іди! Чуєш! – аж ніяк не дізнаватись про нього!»
Я вийшла від старця. У душі в мене все перевернулось. Мені здавалося, що він зруйнував усі мої сподівання. Покликали мою дочку, але вона незабаром вийшла від старця замислена. На мої до неї слова, що я так зніяковіла, що не могла нічого висловити батюшці, і вона також відповіла мені: «І я нічого не сказала про себе». Розмірковуючи так між собою і стоячи спиною до дверей, ми не помітили, як старець сам вийшов за нами. Вдаривши нас трохи паличкою по головах, він сказав: «Ну, цей мудрий народ насильно звідси не проженеш». Ми обидві в один голос сказали: "Батюшко, ми обидві нічого вам не висловили". "Ну, приходьте о другій годині", - підсумував він.
Вийшовши, пам'ятається мені, з хатинки і сівши на лаву біля скита, я гірко, невтішно заплакала. Серце моє розривалася від зруйнованої надії. Мені здавалося неможливим, що панотець звелів зробити. Дочка ж моя була покійна і весела, – у неї ніби вся скорбота відлягла. Згодом вона передала мені такі до неї старці слова: «Не кажи матері, твій жених пропаде зовсім». Це і сталося насправді, і дуже скоро, – його спіткала жахлива доля. Крім того, згодом опинилося за ним тридцять тисяч боргів.
Прийшовши о другій годині до старця, я приготувалася трохи сказати йому, але батюшка, незважаючи на доповідь келійника, не приймав мене. Я сіла на поріжці біля ікони Божої Матері «Годі їсти» і зважилася чекати. Натовп знову наринув. Тут були черниці і мирські, які давно й щойно приїхали. Усіх брали, а я все сиділа. Батюшка не виходив на спільне благословення і мене не брав. Я чекала, незважаючи на втому; мої ж ходили, відпочивали та знову приходили. А я сиділа. Голова моя туманилася від незвичної обстановки. Але ось у натовпі я почула, що приїжджим можна у старця сповідатися і не долучаючись до Святих Христових Таїн. Я попросила келійника передати старцеві моє бажання сповідатися у нього і отримала через нього відповідь: «Добре». Знову я залишилася чекати, але час минав, а мене не кликали. Я чекала рівно вісім годин поспіль і батюшку не бачила.
О 10 годині вечора нас покликали до батюшки в келію на спільне благословення. Усі кинулися туди. Я потрапила одна з перших, народом мене штовхнуло прямо до старця в ніжки. За своїм звичаєм, від втоми він лежав на ліжку. Дізнавшись зараз мене, він пригнув мою голову до шкіряної подушки, на якій лежав, і поклав свою ліву руку всю на мене. Локтем притис мою голову до подушки і так став благословляти весь народ. Я задихалася. За моєї найменшої спроби піднятися батюшка ще міцніше притискав мене. Нарешті, благословивши всіх, він підняв мою голову, перехрестив мене і сказав: «Приходь завтра вранці, а о 12 годині, пообідавши, виїдеш з пустелі». Другого дня вранці, коли я з дочкою увійшла до старця, він запитав: «Тут хтось хотів сповідатися!» Я виявила своє бажання, і моя дочка теж. Батюшка залишив мене; на моє визнання - "у всьому грішна" - він запитав: "А коней крала?" Я відповіла: Ні. "Ну ось, бачиш, і не в усьому", - сказав старець, посміхнувшись. На мої слова, що зовсім не вмію сповідатися, батько зауважив: «Від сповіді виходиш як свята».
Відпускаючи мене, старець суворо повторив учорашнє і ще додав: «Бачиш, у нас була одна така теща. Зять прийде п'яний, а вона його від дочки ховає, щоб доньку п'яного чоловіка не бачила і її не докоряла. А ще одна, – продовжував панотець, – привезла до нас доньку просити благословення на заміжжя. Сама в молодості була вродлива, а вийшла за некрасивого; дочці ж знайшла нареченого рослого та гарного. (Наречений моєї доньки був високий і красивий.) А дочка її, приїхавши до мене, побачила монастир та чернець, з ними і залишилася. У твоєї дочки і ще наречений буде, – продовжував казати мені старець, – але знову нічого не вийде – їй призначено не того». Батюшка говорив мені прямо, не приховуючи своєї дивовижної прозорливості ні в моєму теперішньому, ні в майбутньому. Не могла я в той час раптом всього зрозуміти і вмістити в себе: сьогодення розуміла неясно, майбутнє впізналося згодом, - старець відпустив мене для того, щоб перед від'їздом моїм ще покликати.
Розмірковуючи про все, сказане старцем, я вирішила, що в моєї дочки, мабуть, будуть два наречених, а вийде вона за третього. Але й цей помисел мій не зник від прозорливого старця. Коли я востаннє увійшла до нього з дочкою та родичкою попрощатися, він, вказуючи на дочку, сказав: «Їй призначено і не того, і не того». Відпускаючи нас і вказуючи на мою родичку, батько сказав: «Це перше відділення», на мою дочку – «друге». «А ти, – додав він, – третє. А знаєш, що роблять у третьому відділенні? Січуть».
Відпускаючи нас, старець благословив іконами і дав нам із дочкою книгу: «Царський шлях Хреста Господнього». На моє прохання його святих молитов сказав: «Молитимуся, – не проси». Але я додала: «Якщо, батюшка, все влаштується за моїм бажанням, то я віддам вам свою волю», – сама, втім, не знаючи, що говорила. Батюшка посміхнувся і сказав: «Ну, з тобою ми ще встигнемо поговорити». Я попросила батюшку заради Бога, щоб ніхто не знав того, про що я з ним говорила, але він знову, посміхнувшись, сказав: «Твій секрет на весь світ». Ми поїхали. Коли я була на поромі і випадково глянула на годинник, було 12. Тут згадалися мені вчорашні слова старця: «Вийдеш о 12 годині дня з пустелі».
IV. Старече окормлення (продовження попередньої розповіді)
Приїхавши додому, спочатку, під враженням всього баченого і чутного, я була покійна духом, але потім чим далі, тим важче мені ставало. Страшна туга напала на мене. Згадалося мені і пророцтво старця про неї, і я взялася за читання Євангелія, але від напливу думок навіть не розуміла – що читала. Страх чогось та когось напав на мене. У душі відчувалася боротьба. Уявлялося, що задля послуху старцеві добровільно руйную щастя дочки. Я розболілася душею. Вдень ходила як загублена. Вночі долали мене страшні сни. Один із них особливо збентежив мене, бо справдився. Потерпівши трохи, я написала старцю, але не відверто, а поверхово. Відповіді не мала. У жовтні, на короткий час і одна, випросилася я в чоловіка поїхати до Оптіна, на що він погодився, хоч не зовсім охоче. Приїхавши до обителі, я пішла до старця. Раптом мені стало соромно, що я так скоро приїхала знову. Увійшовши до нього в келію, я сказала: «Батюшко! Ви мене не проженете? На що отримала відповідь: "Ми нікого від себе не женемо". Він узяв мене одну.
І як тільки я залишилася наодинці зі старцем, якийсь світ душевний, забудькуватість і разом ліньки напали на мене. Всі мої скорботи здалися мені такою дрібницею, що соромно було турбувати батюшку одкровенням усього цього. Так я йому майже нічого і не сказала і не пояснила нічого, що незадовго перед тим відчувала. Отримала тільки одну відповідь старця: «Ти його любила (нареченого дочки), тому й спокуса».
Увечері увійшла до нього попрощатися. Батюшка лежав. Народу майже не було, і він був вільний. Я попросила його, щоб він відпустив мене додому. Він сказав: «Бог благословить, їдь». Я попросила його навчити мене молитися. Батюшка сказав: «Молися так: Господи Ісусе Христе, помилуй нас трьох і створи в нас трьох святу волю Свою. Чуєш? – інакше не молись». Знову це мені було дуже не до серця. Я молилася і завжди просила Господа, чого мені хотілося.
Повернувшись додому так, як потім – чула – казав сам батюшка – «з чим приїхала, з тим і поїхала», і не отримавши від старця ні втіхи, ні настанови за невисловлене мною збентеження, я стала вдвічі більше сумувати. До того ж і страх чогось почав нападати на мене вдвічі більше.
Бачачи мене такою зміненою і засмученою, дуже близька до мене особа одна, яка знала наші домашні справи, у якої моя дочка майже виросла на руках, почала мене бентежити проханням – дозволити їй хоча б дізнатися (всупереч старцевій заповіді «не впізнавати»), що трапилося з нареченим моєї дочки. «Ну, припустимо, – казала вона, – ви вже вважаєте старця святим і пов'язані його словом, а я до чого тут? Нарешті, ваша дочка мені також близька, і я хочу знати, що з ним сталося». Спокуса для мене була надто великою. Я піддалася, наче розум був відібраний у мене, і сказала: «Ну, робіть як хочете». Незабаром я відчула і докор сумління. Адже могла ж я втримати її своєю незгодою, і вона б мене послухала. Зрештою, чи не все це було рівним, хто б із нас написав – вона чи я. Та й він це добре знав.
Покарання за непослух старцеві не забарилося: відповідь була отримана. Лист був сповнений розпачу: писали, просили врятувати від неминучої жахливої смерті, для чого була потрібна висилка порядної суми грошей. Зверталися з проханням до мене. Недосвідчена, довірлива, не звикла до зіткнення з різнорідними людьми, я повірила, рушивши безвихідним становищем молодої людини. Але попередньо послала його листа повністю до старця, просячи у нього благословення допомогти тому, хто перебував у біді, з питанням, втім, як вчинити. Батюшка відповів мені телеграмою, значення якої я тоді не зрозуміла. Запитувати ще, мені здалося, буде довго; побоялася, як би що не сталося з ним. Гроші наші – останні малюки були у нас на руках. Я спитала своїх, чи послати; мої погодились. І я послала, не написавши при цьому майже нічого, сподіваючись, що самі здогадаються повідомити мене в отриманні грошей і вислати забезпечення в них. Але цього не було. Мені відчув обман.
Я поїхала до старця і, припавши до нього, з каяттю сказала: «Пробачте, батюшка, я вам не повірила». З якою любов'ю та жалем він звернувся до мене! – «Чому ж ти мені не повірила? Втім, це вам усім корисно – краще розбиратимете людей».
Я залишилася тоді біля старця пожити деякий час, щоб відпочити від усіх колотнеч. Одного разу, я пам'ятаю, мене покликали до нього вранці. Але тільки-но я стала на коліна перед батюшкою, як він встав і пішов у свою спаленьку. Я як стояла на колінах, так і залишилася біля його ліжка в роздумі – куди ж це батюшка пішов. Старця довго не було. Нарешті він повернувся і, підійшовши до мене, ляснувши мене по голові, сказав: «Монашкою будеш. Тільки не поспішай». Якась радість і разом переляк відчулися мною від слів батюшки. Я не могла зрозуміти, як це можливо. Чоловік мій був живий і ще дочка була на руках. «Я боюся», – була моя дурна відповідь старцеві. «Там боявся страху, де не був страх» (Пс.13:5), сказав він мені з Псалтирі. Я ж продовжувала: «Я і так, як почала їздити до вас, чогось почала боятися: на мене нападає страх молитися; у темну кімнату боюся увійти, хтось лякає мене; книги мирської не можу читати, - всюди мені трапляється проти релігії, і я вся збентежуюсь; дала собі слово більше нічого не читати; перш за все я цього нічого не помічала і читала спокійно».
«Це все в тебе спокуса, все скоро минеться, – сказав на слова мої батюшка, – читай тричі на день 90-й псалом: Живий у допомозі Вишнього».
Ще раз, на спільному благословенні, черниці при мені почали ставити запитання старцеві щодо їхнього чернечого життя. Мені, яка нічого цього не розуміла, все здалося до того дріб'язковим і дурним, що я подумала, чи можливо і як не соромно питати про такі дрібниці старця. Залишившись із ним одна, я висловила йому це. А батюшка мені відповів: «Не засуджуй, із дрібниць складається велике»; і додав: «Сама така ж дріб'язкова будеш і питатимеш про все». Мені подумалося: "Ну, я до цього не дійду".
На цей раз батюшка відтягував мій від'їзд; залишив мене пожити біля себе. Мені він сказав: «Я тебе братиму, коли доведеться і мені буде вільно, а ти сиди в халупці, - моя хатинка всьому тебе навчить, і терпінню, і смиренності». Правду сказав батюшка. У цій халупці мені довелося багато чого випробувати, потерпіти і багато чого навчитися.
Виїжджаючи цього разу від нього, я сказала: «Батюшко! Я прив'язалася до вас». Батюшка підняв ручку і погладив мене трохи по лобі. Я продовжувала: «Тільки я боюся порозумітися біля вас; вдома мені дуже важко живеться, а тут добре». «Ні, – сказав батюшка, – ти біля мене не розпестишся».
Не скоро мені потім довелося поїхати до батюшки. Минуло місяці три надто. У мене раптом померла мати, дуже стара жінка. З нею стався удар, внаслідок чого вона стала німою. Втім, священик встиг її відокремити та долучити Святих Христових Таїн. Мене бентежила думка, чи в повній вона була пам'яті. Поховавши її, я відразу ж поїхала до старця. Мене до нього покликали. Не давши мені ще переступити поріг келії, батюшка спитав із занепокоєнням: «Що з тобою трапилося?». Я сказала, що в мене померла мати, завтра їй дев'ятий день, і висловила при цьому, що мене турбувало. "Вона була в повній пам'яті, - ствердно сказав старець, - інакше священик не долучив би її". І нагадав мені одну обставину, яка при смерті моєї матері, ясно доводила, що, вмираючи, вона була в пам'яті; мною ж це втрачено було з уваги. Тоді я зовсім заспокоїлася, дивуючись прозорливості старця.
Але чим далі я залишалася при батюшці, тим більше нападали на мене спокуси. Сидячи цілий день у халупці, я почала бентежитися всім чутим колом. Різні дурні, непрохані думки стали облягати мене. Висловити їх старцеві здавалося мені соромно і неможливо, але від цього мені ставало все важче і важче і все мені стало в спокусі. Я мучилася і мовчала. А прозорливий батюшка стежив за мною і через кілька днів на спільному благословенні раптом сказав мені: «Залиш свої погані думки, бо розболиться в тебе голова». Він так вразив мене цим, що я зараз же попросилася до нього і запитала: «Чому ви, батюшка, знаєте, що в мене погані думки?» Він лагідно посміхнувся і сказав: Бог ще більше знає. Стільки мені давав батько мій, але я, безглузда, не розуміла і не вірила йому і не знала, як мені вчинити.
У цей же мій приїзд батюшка викрив мене на спільному благословенні і як? Вийшов він, за звичаєм, до нас у хатинку і сів на диван. Нас було не дуже багато. Ближче за всіх до нього стояла на колінах одна літня і всіма шанована черниця, давня духовна дочка старця. Батюшка взяв її голову собі в коліна і, ударяючи її по голові рукою, почав говорити, ні на кого не дивлячись: «Мати Є.! тобі важко потрапити у святі: ти нічому не віриш, нічого не бачиш і нічого не розумієш, - що тобі не роби». – «Батюшко, – сказала та здивовано і з жалем, – Господь з вами! Що ви це кажете? Коли ж я вам не вірила? Але батюшка, не слухаючи її, продовжував, звертаючись до неї, викривати мене. Він тут висловив усе те, що було приховано у моїй душі. Я стояла як засуджена, червоніючи і не знаючи куди подітися. Черниця ж пробувала виправдовуватися. Після я чула, вона говорила: «Яко ж мені батюшка сказав! Що він змусив мене зазнати! І це тому, що йому треба було викрити когось у натовпі, а він обернув усе це на мене».
При цьому батюшка відразу сказав: «Дивіться, міцно беріться і тримайтеся за мою мантію, щоб не було так: раз одна вхопилася за старцеву мантію, він її і поніс через прірву. Але коли вона побачила і дочку свою схоплену за неї, то стала відривати її, і обидві обірвалися і полетіли в прірву». Це було сказано теж мені на попередження.
Після цього прийшло мені сильне бажання висловлювати старцю все, але я не вміла за те взятися. Попрошусь до нього, та то одне, то інше забуду. Маючи взагалі гарну пам'ять, я дивувалася, чому у старця я все перезабуду і не зможу йому сказати. Зустрілася одного разу в Оптіній з однією моєю знайомою, дуже балакучою особою, пораді якої я ніколи б не пішла, вважаючи себе, як мені здавалося тоді, розумнішою за неї. Розговорившись одного разу з нею, я висловила їй, що все потрібне завжди забуваю сказати старцеві. На що почула від неї така відповідь: «Та це і з усіма так буває; треба записувати, що сказати, – ворог краде». Я їй не повірила. Але коли я того ж дня прийшла до старця на спільне благословення, він розгледів мене в натовпі і, покликавши, серйозно сказав: «Подумай ти, хто був апостол Петро, а той послухався співу півня і покаявся; а хто був півень, птах». Ясно зрозуміла, що цим хотів сказати мені старець, тобто.
що апостол Петро, почувши спів півня, який нагадав йому гріх зречення, покаявся, а я не хотіла послухати людини, яка казала мені істину, пишалася проти неї, не бажаючи дотримуватися її поради. Відпускаючи народ, старець стукнув мене паличкою по голові і сказав: "А ти, дурню, записуй". З того часу я почала записувати потроху і невміючи. Але тут рідний батюшка вчив мене з терпінням та любов'ю, як треба записувати.
Незабаром прийшла думка розповісти старцеві все своє життя і гріхи з семирічного віку зараз. Прийшовши до нього сповідатись, я висловила йому цю свою душевну потребу і з повною вірою сказала: «Ви, батюшка, самі мені допоможіть; я багато забула і не можу всього сказати». Почалася страшна і до того часу незрозуміла і невідома мені сповідь. Все забуте, недомовлене і незрозуміле мені казав сам старець. Все моє життя, моя душа були відкриті перед ним як відкрита книга. Йому було все відоміше, ніж мені самій. В міру вини та обставин він або виправдовував, або звинувачував мене. Тут він навіть сказав мені один гріх, якому, здавалося мені, я й непричетна була. Засмучений, я сказала йому: «Батюшко! У цьому випадку я навіть і не думала нічого поганого; хіба я до вас з обманом прийшла! «Ні, – сказав мені лагідно батюшка, – не з обманом. Та ти не думай про це, я так сказав – забудь». Поглянувши при цьому на старця, я побачила батюшки очі. Вони були відкриті на всю їхню величину, сповнені надзвичайного вогню і дивилися прямо мені в серце.
Я пішла, але думка про сказаний мені старий гріх не давала мені спокою. Другого дня я знову попросилася до нього і сказала: «Батюшко, ви вчора збентежили мене, я нічого не знаю за собою». "Я тебе не збентежив, - відповів мені старець, - але хотів... - і, не домовивши, повторив: Забудь". Після того я суворо почала стежити за кожним своїм вчинком та думкою. І ось скоро, засліплені до того часу, душевні мої очі відкрилися, і я побачила, що справді невідомий мною гріх, про який нагадав мені старець, був, у чому я і зізналася перед ним.
Сталося зі мною, пам'ятаю, ще більша спокуса. Я готувалася до прийняття Святих Таїн Христових. Сповідалася і залишилася, як завжди, слухати чування в халупці у старця. Було напередодні якогось свята. Народу було багато на нашій жіночій половині. Слухаючи службу розсіяно і віддавшись різним думкам про все, що я бачив і чув, я так раптом все розгубила, і так все в мене перевернулося в голові, що на хвилину все забулося, що давав мені мій батько, і страшний сумнів у прозорливості старця, зовсім уже ні на мій душі. Більше мене досвідчений у духовному житті зрозумів би і відігнав непрохану думку, я ж злякалася і стояла розгублено. Думки більше й більше плуталися. Почалося читання кафізм. Раптом, без попередження келейника, з'явився на порозі старець, у біленькому балахоніку, з накинутою на плечах короткою мантійкою, як молився. І вийшов він тепер не так, як робив завжди, – помолиться спочатку на ікону «Годно їсти», або «Милуючу» і піде благословляти. Ні.
Він на порозі зупинився, глянувши кудись вище за наші голови до грубки, і стояв так з хвилину. Очі його були сповнені незвичайного вогню і грізні. Всі ми здригнулися, бо всі до одного помітили це. Потім батюшка зійшов зі сходів і став спокійно всіх благословляти праворуч і ліворуч. Дійшовши до мене, він зненацька сів на стілець, за яким я стояла. Коли я опинилась біля старця і стала перед ним на коліна, вся спокуса від мене відразу відлетіла; глибоке каяття в моїй непроханій думці охопило мене. Батюшка ж підняв свою паличку і, постукаючи нею міцно об підлогу, сказав: «Я вже прожену цю чорну галку», – і встав. Тоді я сказала: Батюшко! Візьміть мене на хвилинку, – я до завтра готуюсь». Але старець перехрестив мене великим хрестом і лагідно сказав: «Ну, ні, не можу; завтра прийдеш».
На ранок, долучившись до Святих Христових Таїн, я пішла до батюшки з твердим наміром розповісти всі помисли, що бентежили мене проти нього, незважаючи на те, що після всього, дарованого мені їм, мені було перед ним соромно і я не знала, як почати говорити. Старець зараз мене прийняв. Він лежав на своєму ліжку. Личик у нього був такий світлий, веселий. Я підійшла і, ставши на коліна, сказала: «Вибачте мене, батюшка». Батюшка перехрестив мене і так незабаром весело сказав: «Бог тебе простить». Мені відчулося на душі легко. Батюшка не спитав мене, у чому я була винна, і нічого не дав мені сказати. Але, приголубивши мене, міцно смикнув за дзвіночок, а келійнику, що ввійшов, велів покликати якихось черниць, що приїхали здалеку. Мене ж залишив стояти біля себе і, поклавши головку на мою голову, розмовляв із ними, а потім усіх нас відпустив. Я вийшла радісна, дивуючись тільки, чому я так легко відбулася. Батько до того часу завжди питав, у чому я відчувала себе винною. А коли, бувало, скажеш: Що вам говорити?
Ви самі все знаєте», він відповість: «Я знаю, та ти говори». А тут батюшка просто пробачив, і совість моя заспокоїлася.
Пройшло після цього дня три, і я вже все забула. Батюшка вийшов удень на загальне благословення і сів на диван у другій кімнаті. Не чекаючи, що він сяде, я лишилася назад. За безліччю народу, що не потрапила близько до старця, стояла біля притолки і дивилася на нього. У натовпі, однак, він знайшов мене очима і, посміхнувшись, почав розповідати: «Був у мене знайомий протопоп. Прийшов до нього одного разу його духовний син сповідатися і після сповіді згрішив - спокусився і вкрав дорогу протопопову шапку з бобром. Прийшовши ж додому, подумав: як же я долучатимуся? Пішов знову до свого духовного отця і вибачався, але не сказав, у чому згрішив. Протопоп теж не спитав і відпустив йому гріха. Коли ж він пішов, тоді тільки протопоп схаменувся, що обкрадений, і шапки його немає». При цьому батюшка примружив очі і пильно подивився на мене. Я ж зараз зрозуміла, в чому справа, попросилася до нього і розповіла все щиро. Він посміявся з цього і вдруге все мені пробачив.
Коли траплялося довго не бути у батюшки, а потім, бувало, ми з дочкою приїдемо, він завжди зустрічав нас словами: «Ну, приїхав до нас мудрий народ, тепер не роззявай рота, – жваво підхопить». Ще скаже, бувало: "Одна насісти, та не одна в неї звістка". Це коли в душевному настрої траплялася якась зміна, – батюшка зараз, бувало, помітить. Коли довго не береш і засмутиш, він скаже: «Щоб я прийняв, треба бути побожним». І зараз побачиш, що на той час була розсіяна розумом. Любив, щоб під час церковних служб ми бували в церкві, і казав: «Я богомольних скоріше беру, а терплячих шаную».
Священик, взявши мене на руки і сказавши: «Переді мною не балуєшся», постійно спостерігав за мною, жодна думка, жоден порух моєї душі не проходили без уваги. Одного разу я теж у нього довго гостював. Одного дня я прийшов до нього досить рано. Батько ще відпочив після обіду. У халупі майже нікого не було. Я сів у першій кімнаті. На дивані сиділа стара ігуменя С., що приїхала здалеку, і дві черниці з різних монастирів. Між ними почалася розмова про монаше життя. Розповідали різні випадки. Я, звісно, участі в цьому не брав і, нічого не розуміючи в чернечому житті, тільки спокушався їхніми розповідями. Засудивши їх за це в своїй душі, я вирішив краще залишити гріх в іншій кімнаті, де знаходиться ікона Божої Матері «Достойно Є» або «Милостива». Я сиджу в цій кімнаті з моменту свого приїзду. Пішовши тут на пенсію, я все-таки думав: «Немає сенсу сидіти в інших кімнатах - завжди натрапиш на розмови, які засмутять». Раптом двері відчинилися, і на порозі з’явився священик.
Строго окинувши мене очима, коли я вклонилася йому в ніжки, він сказав: Ти навіщо тут? Твоє місце там, – і вказав на наступну кімнатку. – Тут сидять тільки з мого благословення, а тебе я не благословляв». Я перелякалася і переконфузилась. Сказано було суворо і за всіх. Довелося піти в наступну кімнату, де з того часу я й сиділа. А довелося мені там посидіти довго. Батюшка мене не брав і, проходячи, не звертав на мене жодної уваги. З того часу рідко навіть благословляв; і як я до нього не просилася, мене не кликали. Не пам'ятаю, що скільки часу так тривало; але знаю, що досить довелося мені потерпіти. До того ж сидіти тут було набагато тісніше і задушливіше, ніж у першій кімнаті. А ще, сидячи тут майже цілі дні і домагаючись якось потрапити до старця, я стала, як то кажуть, всім очі мозолити, всім здавалася перешкодою. Бачачи моє стомлене сумне обличчя, почали з мене сміятися. Мене засуджували у вічі, безцеремонно помічаючи, що колись старець часто мене брав, а тепер залишив; перетлумачували це по-своєму.
Одна так прямо навіть сказала, що вона бачить на моєму обличчі, що в мене невисловлений старцю тяжкий гріх на душі. Я все кріпилася, терпіла, хоча частенько тишком-нишком гірко плакала. Все мені не так важко було б переносити це, якби, як мені здавалося, не було повного залишення мене з боку старця. Батюшка наче не бачив і не помічав мене. Тільки в цей час, коли мене так образила ця особа своїм припущенням про тяжкий гріх мій, я попросилася до батюшки, він і покликав мене, Я йому сказала про образу, але не хотіла назвати це. Думаю, вже нехай терпітиму одна, а щоб їй за мене дісталося від батюшки – не треба. Так важко було в нього бути під покаранням. Але батюшка мені прямо відповів: «Та це та, що гостює у М. К., та вона дурна, а ти не розібрала це. Іди!» Знову рідний батько холодно мене відпустив. Я все чекала, що це минеться. Більше і більше розбирала мене туга, і я нарешті зважилася поїхати зовсім і більше ніколи сюди не повертатися.
Думаю собі: довше живеш, до батюшки більше прив'язуєшся, від свого мирського життя відстаєш; а це життя таке тяжке, так воно важко мені дається; я нічого не розумію; мабуть, я нездатна, не придатна для духовного життя, тому батюшка мене й покинув. Але з іншого боку, прихильність моя до старця була вже така велика, що я з відчаєм вигадувала, як би мені поїхати так, щоб батюшка не здогадався, що я прощаюся з ним назавжди, – так скріпитися, щоб не розплакатися.
Я придумала через келійника передати батюшку, що мене звуть додому і я прошуся увійти до нього попрощатися. Думала собі: увійду на хвилинку, прийму благословення востаннє і більше не повернуся. Тож жити більше неможливо. План мій дозрів, і рішення було тверде. Але від прозорливого старця не зник мій намір. Вийшовши до нас на спільне благословення, він знову пройшов повз мене, не глянувши навіть на мій бік, але, повертаючись назад, він квапливо раптом вихопив мене з натовпу, вклав мені в руку свою паличку і сказав: «Ну, ти-то йди вперед», - і сам повів мене, поставив перед іконою «До потрібна, я тебе зараз покличу».
Давши мені з хвилину одужати, старець покликав мене і, ще не попереджений про мій від'їзд, сказав: Ти їдеш додому? Я тебе прошу, візьми із собою одну сирітку. Вона наречена. Їй треба зробити посаг. Вона нікого не знає, до кого звернутися. Візьми це на себе, будь ласка. Ось гроші. Замов їй все необхідне і придивися, щоб все було пошито. Тоді приїдеш, скажеш, що зробила. Я нічого не сказала батюшці про випробуване мною горе, бо не була ще настільки відверта з ним. Та притому ж воно в мене все зараз і пройшло. Нічим не міг мене старець так потішити, як доручити мені від себе діло – і таке святе. Доручення це, звичайно, і було мною виконане.
Не пускав мені старець довго бентежитися і заочно далеко від нього, дозволяючи мої здивування. Кілька разів мені доводилося відчувати це. Якось, пам'ятаю, я дуже сумувала. Багато було в мене горя та здивувань, як вчинити у скрутному становищі. Багато разів я писала старцеві, але він залишав мене без відповіді. І ось почав мене бентежити помисел, що старець, не читаючи моїх листів, кидає їх. Не варто, значить, і писати, сказала я собі. Але я, грішна, забула в ту хвилину, як старець раз при мені розбирав свою пошту: брав до рук листи і, не роздруковуючи, одні кидав біля себе на підлогу і казав: «Ці вимагають негайної відповіді»; а інші клав у сумку, примовляючи: "На ці можна почекати відповідати". Все це старець знав, ще не читаючи листів. Але до діла. Варто мені тільки зніяковіти на старця, як довелося скоро і покаятися в тому. Отримую з Оптіної від своєї родички листа. Вона мені пише: «Так давно не була у батюшки. Так багато нагромадилося на душі. І ось нарешті потрапила. Батюшка покликав мене до себе. Увійшовши до нього і ставши на коліна, я прийняла від нього благословення.
Але тільки хотіла говорити про себе, як він вийняв якийсь лист з-під подушки, на якій лежав, і почав його читати, зовсім заглибившись у нього, забувши і про мене. Прочитавши його від дошки до дошки, він сказав мені: «Отримав листа від (тут названо було моє ім'я), треба прочитати, що пише». Хоча, – продовжує моя родичка, і самій мені треба було зайнятися з батюшкою; але до того мені приємно було бачити любов і увагу старця до тебе, що я не витерпіла і сідаю тобі написати». Ось я й отримала, хоч через стороннє обличчя, відповідь на мою невіру, що старець читає мої листи, і перестала на нього ображатися.
Ще в одній обставині я зустріла скруту. По-моєму, треба було зробити так, а старець благословляв інакше. Помисел казав мені – не послухатись. Але бачу я уві сні старця. Ніби перебуваю в Оптиній, у приймальні його хатинці; стою перед ним на колінах. Він мене благословляє і каже: «Я тебе і приголублю, і проберу за непослух». Я злякалася сну. Приїхавши до батюшки, я розповіла йому цей сон. А він і каже мені, сміючись: «Адже ти все не слухаєшся». Я відповіла: «Ні, я слухатимуся». «Ну, – сказав батюшка, – слухатимешся – і добре тобі буде». Так уві сні батюшка втримав мене від непослуху.
Ще одного разу заявилася до мене, від імені старця, одна молода дівчина, якій ніби він благословив, до знаходження місця, пожити в мене. На моє запитання, чи привезла вона письмовий доказ від старця, вона сказала: «Старець говорив одній черниці, знайомій вам, написати мені вашу адресу для посвідчення, але та чомусь пояснила його лише на словах». При цьому дівчина сказала, що пішла до старця потай від рідних зі столиці. Бачачи її такою юною, остриженою в дужку, без жодного багажу, окрім маленького саквояжу в руках, я сильно засумнівалася, чи прислав її до мене батюшка (то був час нігілістів), бо цілком впевнена, що старець, не сказавши мені попередньо, нікого до мене не надсилав. Тому я, не відмовивши їй зовсім, просила лише почекати кілька днів, доки я можу влаштувати її в себе. Сама ж думала вигадати час, щоб письмово спитати про неї старця. Молода дівчина помістилася поки в однієї бабусі на короткий термін. Але не минуло й дня, як вона рано-вранці є до мене зовсім, кажучи, що старенька тримати її не хоче.
Було в цей час якесь велике свято, і я збиралася йти до церкви, тому сама до неї не вийшла, а веліла через слугу відмовити, що мене немає вдома. Вона пішла. Але не минуло й десяти хвилин, як з пошти отримую листа від однієї моєї родички черниці. Вона пише: «Була я днями в Оптиній. При мені батько послав до тебе молоду дівчинку-панянку. Зайнявшись з нею, він сказав: Візьми адресу у В. Б. і йди в N. до такої (моє ім'я). Вона направить тебе на шлях істинний, тобто. клопоче тобі містечко». Знову швидка відповідь від рідного батюшки на мій сумнів. Я зараз же замість церкви полетіла за молодою дівчиною, яку образила в таке велике свято, не прийнявши її до себе в дім, і вже негайно перемістила її до себе. А потім, бачачи перед собою, так би мовити, тільки дорослу дитину, я була здивована - яке ж місце благословив їй старець шукати; тому, щойно справи мені дозволили, взявши її з собою, повезла до старця. Відразу ж після приїзду ми разом із нею покликані були старцем. Тут же була у нього настоятелька Шамординської громади.
Старець, благословивши нас, запитав молоду дівчину, де вона думає влаштуватися і як. А та відповіла: «Візьміть мене, батюшка, до себе в обитель, прошу вас». Що ж ти думаєш там робити? - Запитав ще батюшка. "Все, що змусять", - відповіла вона. – «На городі землю копатимеш? Капусту рубати? - "Буду все, що змусять", - сказала вона. Старець обернувся на матір настоятельку і сказав: «Ну, чим крутіше, тим краще. Ось тобі мати, – сказав він дівчині, – а ось тобі дочка», – сказав потім начальниці. Я стояла як громом уражена. Такого результату для неї я не очікувала і злякалася монастиря. Побачивши мене такою збентеженою, батюшка ляснув мене по щоці; і так як я вже стала до дівчини прив'язуватися, то він сказав: «Ну, нехай вона поки що буде з тобою кілька днів, а ти в мене погостиш». Я ж, залишившись сама зі старцем, про одне тільки просила його, щоб принаймні дівчина була в ігуменському корпусі, сама не знаючи, чому цього хотіла. І старець виконав моє прохання. Таким чином я знайшла дівчині містечко, бувши тут особисто не до чого.
Благодіючи мені так багато, з милості своєї, старець за мої гріхи, а головне, за невисловлення їх, і карав мене.
Спокуса мене не залишали. Якось мені довелося страшно згрішити помислом проти старця. Справа була така: батюшка покликав мене не одну, а з іншою знайомою. Не пам'ятаю, що тут було сказано. Але старець якось дивно, здригнувшись, глянув на мене. Це було саме перед тим, як зніяковіти мені якимось помислом проти нього. Я знаю, що на мене це налетіло раптом. Злякавшись цієї спокуси, я, виходячи від батюшки, вклонилася йому в ноги і, каючись, поцілувала їх, але висловити йому свій помисел мені здалося неможливо. Не минуло й дня, як я цим стала мучитися; і як не відганяла від себе думки, докору совісті відігнати не могла. Мучилась, а звернутися до старця не хотіла. Тим часом час мого від'їзду настав. Двічі батюшка на спільному благословенні, глянувши на мене, тихо мені казав: «Дурень! Скажи, що там у тебе? Але мені точно хтось зашив рота. Я мучилася і мовчала. Виїжджаючи, сказала я собі: «Приїду додому, напишу батюшці, – так буде краще та зручніше», і цим заспокоївши себе, поїхала.
Приїхавши додому, я докладно написала батюшці про все, що сталося зі мною, і просила у нього вибачення. Минуло після того тижнів два, совість моя анітрохи не заспокоювалася, а все болючіше й неспокійніше ставало на душі. На мою втіху, зовсім несподівано випала нагода побувати у старця. Збиралася я з рідними на прощу. А оскільки ми знаходилися від Оптіної всього верст за п'ятдесят, то я, під різними приводами, і схилила моїх рідних їхати до старця. Сама ж собі думаю: «Батько вже, звичайно, отримав мого листа, прочитав його і все знає. Мені вже нічого не треба йому пояснювати. Вибачу прощення, і лише».
Одна з моїх родичок, що їхала зі мною, на гріх - жодного разу не була у старця і не вірила йому і ще на дорозі посперечалася з іншою, що вона старця ні про що не питатиме, а тільки подивиться на нього з цікавості. Приїхавши до Оптіни, ми пішли до батюшки. Був вечір. Старець не покликав нас до себе в келію, а вийшов на спільне благословення. Поглянувши на мене, він сказав: «Аще поспіть посеред межі, крилі голубині посріблені, і міждорамія її в блиску злата (Пс.67: 14). Я стояла перед старцем злякана, збентежена. Не розуміючи значення слів псалма, я ще більше бентежилася. Розмовляла я їх собі так: усім здаюся я гарною, як би срібною, а внутрішній мій чоловік жахливий. Тому я прийшла зовсім у розпач. Ледве дочекалася я ранку, сподіваючись залишитися зі старцем однієї, але не тут-то було. Прийшовши до старця, ми сиділи, чекали, але батюшка нас не брав. День був суботній. Старець і сам готувався до прийняття Святих Христових Таїн, та інших, які готувалися до служіння, мав сповідувати.
Чекали тут сповіді покійний архімандрит Ісаакій та ще деякі ієромонахи.
О другій годині старець покликав нас до себе всіх разом і на наше прохання взяти по одній сказав: «Не можу». Навіть та, яка сперечалася, що ні про що не старця питатиме, гірко плакала перед ним і просила прийняти її одну, але батюшка відмовив усім нам за пусткою. Залишатися нам ще на кілька часу в Оптіній було не можна. Коні вже були найняті назад. Та й ми всі поїхали в Оптіну потихеньку від своїх чоловіків, вони цього не знали; і тому треба було їхати. Я наважилася спитати батюшку при всіх про свій лист, чи отримав і прочитав він його. Батюшка мені відповів: Ні, не читав. Але старець мені це сказав, що я знову попросилася, заради Господа, взяти мене одну, хоч на хвилинку. Батюшка глибоко глянув на мене і спочатку ніби повагався, але потім, махнувши рукою, сказав: «Ні, не візьму». Я мала їхати додому, не поговоривши з батюшкою. Більшого покарання для мене не могло бути. Вперше старець по моєму приїзді не прийняв мене одну.
Ми поїхали вночі. На щастя моє, дорогий мої всі спали, і було темно, і тому я досхочу наплакалася. Приїхавши додому, я написала ще батюшці. А через тиждень під приводом 7 Вересня 151, скитського свята, знову до нього приїхала, здивувавши своїм швидким приїздом моїх оптинських знайомих. Але й тут не одразу сказала я батюшці всю правду.
Спочатку я випросилася в нього готуватися до причастя Святих Таїн, потім, за звичаєм, сповідалася, але знову промовчала, відклавши до вечора. Батюшка сам мені нічого не сказав. Але ввечері, напередодні причастя, після вечірні пішла я вже до нього з повним рішенням все висловити. Увійшовши в хатинку, я зустріла отця Йосипа і попросила його довести мене до старця. Батюшка Йосип повів мене прямо до нього. Ніколи старець не приймав мене так, як цього разу. Він сидів на краю свого ліжка, і, коли я увійшла, він простяг до мене свої ручки і так ласкаво-ласково, по-батьківському прийняв мене. Коли ж я кинулася до нього, він із занепокоєнням спитав мене: «Що з тобою?» Я сказала, що не долучатимуся, не висловивши все, що зі мною трапилося. На мої слова батюшка сказав: «Я ж тобі, дурню, говорив кілька разів, – скажи, що в тебе там. Чого ж ти не слухалася та мовчала? Адже ти замучуєшся, якщо не говоритимеш мені всього». Тут він мені пояснив, як треба розбирати думки і на деякі з них не звертати уваги.
Про слова ж, сказані мені з Псалтирі і так мене збентежили, батюшка заздалегідь запитав мене, як я їх зрозуміла, а потім сам, мабуть бажаючи мене втішити, своєрідно пояснив їх мені так. Взявши мене тихенько за плечі, сказав: "Вони означають, що коли у нас з тобою виростуть крильця, тоді шия у нас буде золота, як у голубка". Так, потішивши мене, батюшка відпустив. З якою радістю я другого дня долучилася Святих Христових Таїн!
Відпускаючи мене цього разу з Оптіної, батюшка подарував мені свій біленький халат (балахон). Тільки наказав своєму келійнику дати мені його з чорної білизни, найбруднішу і найрванішу. Сам одягнув його на мене і, дивлячись на рвані рукави, сказав сміючись: «Ну, ти їх якось підши собі». Він і тепер у мене зберігається таким, яким я прийняла його з рук старця, як святенька.
Між спокусами, що бороли мене, була ще одна. Став нападати на мене в халупі непереборний сон. Прийду до батюшки, сиджу та сплю. Засплю та забуду, що сказати йому. Загалом я від природи ніколи не була сонливою. Приїхавши з дочкою до старця на короткий термін, я пропустила вперше. Коли він мене кликав, не розмовляла з ним як слід і від втоми, і від спокуси, – продримала в нього. І записка була в кишені, але вона не була вийнята і не прочитана. Рідний же батюшка першого дня мене кликав, на другий, останній мого в Оптиному перебування, не кликав. А моя дочка дочекалася і була відпущена зовсім. Надвечір я почала хвилюватися: ну як коли старець не покличе мене; і почала до нього проситися. О десятій годині вечора, перед відпусткою всього народу, батюшка покликав мене, але не одну, а з дочкою. Коли я стала перед ним на коліна, він обернувся до мене і сказав: «Спіть і спочивайте, добраніч вам ночі». Я злякалася: «Рідний мій батюшка! Залишіть мене одну хоч на хвилинку, - я нічого вам не сказала». Батюшка залишив. У келії його горіли лампадка та маленька воскова свічка на столику.
Читати мені по записці було темно і ніколи. Я сказала що пригадала, і то поспішаючи, а потім додала: «Батюшко! Що вам сказати ще? У чому покаятися? Забула». Старець дорікнув мені цього. Але раптом він підвівся з ліжка, на якому лежав. Зробивши два кроки, він опинився на середині своєї келії. Я мимоволі на колінах обернулася за ним. Старець випростався на весь свій зріст, підняв голівку і підняв руки свої вгору, мов у молитовному становищі. Мені здалося тим часом, що стопи його відокремилися від підлоги. Я дивилася на освітлену його голівку і на личко. Пам'ятаю, що стелі в келії ніби не було, він розійшовся, а головка старця ніби пішла вгору. Це мені ясно уявлялося. Через хвилину батюшка нахилився з мене, здивованої баченим, і, перехрестивши мене, сказав наступні слова: «Пам'ятай – ось до чого може довести покаяння. Іди!» Я вийшла від нього хитаючись і всю ніч гірко проплакала про своє нерозумність і недбальство. Вранці рано нам подали поштових коней, і ми поїхали. За життя старця я не наважувалася нікому розповісти цього.
Він мені раз назавжди заборонив говорити про подібні випадки, сказавши з загрозою: «А то втратиш мою допомогу і благодать». Тепер же, після смерті старця, у прославлення імені його записую 152 .
Ще раз, пам'ятаю, панотець покликав на загальне благословення всіх нас, скільки було, до себе в келію. Народу було багато. Це було вдень перед обіднім відпочинком. Батюшка сидів на ліжку прямо, спустивши ніжки. Я потрапила до нього з боку і стояла за спинкою ліжка, так що мені личко батюшки було видно збоку. Батюшка розмовляв з кимось у натовпі і дивився просто на когось. Раптом я бачу: з його очей, на когось спрямованих, вийшли два промені ніби сонячні. Я завмерла на місці. І весь час так було, доки старець дивився на когось. Я тоді не наважилася і йому самому висловити баченого мною, промовчала. Так! Він знав, кому що давав.
V. Чудові випадки та вислови старця Амвросія
Дар зцілення у батюшки був великий. З дитинства я страждала на страшні головні болі, що доводили мене до крайньої знемоги. Починалися вони в мене заздалегідь різними хворобливими явищами; потім болісний біль зосереджувався в якійсь скроні і тривав у мене іноді до трьох діб. Коли я прийшов до старця, ледве живучи від болю у скроні, я тихо шепнула йому на загальному благословенні, що дуже болить у мене скроня. Він сильно стукнув мене по ньому, і біль миттю минув.
Ще одну весну багато було хворих на свинку. Я приїхала до старця готуватись. Це був Великий пост. Зі мною приїхала з Перемишля одна пані, яка й захворіла на свинку; незважаючи на це, вона таки ходила до старця. Чи від неї чи сама по собі, і я захворіла також. Пухлина охопила всю нижню частину обличчя та горла. Болісний біль, жар і озноб супроводжували її. Я прийшла до старця і показала йому свою опухлу щелепу. Батюшка пригнув мою голову собі в коліна і правою ручкою благословляв народ, а лівою міцно тиснув мені пухлину. Коли я піднялася з колін, моя хвороба вся пройшла, ні болю, ні пухлини не було.
Був і ще зі мною чудодійний випадок. Сильно штовхнули мене в народі в груди, в давно хворіле місце, яке лікарі наказали мені всіляко берегти від удару, так як я ледве позбулася раку, що починався в цьому місці. Груди від забиття у мене дуже розболілися, почали пухнути і колоти. Я прийшла до старця і, не вказуючи на хворе місце, розповіла йому, що зі мною трапилося. Батюшка ж, сам знаючи, що і де в мене болить, перехрестив мої хворі груди і сказав: «Навіщо руки не тримала вперед?» То була правда. На мені була хустка. Щоб він не впав, я перегнула руки назад, мене й штовхнули. Незабаром моя хвороба пройшла.
Ще пам'ятаю чудову прозорливість батюшки. Старець чомусь здався мені слабким, а я цього дня виїжджала додому і турбувалася; і коли він підійшов до дверей, я ззаду потихеньку перехрестила його. Раптом батько повернувся до мене обличчям і пильно подивився на мене. А я вже опустила руку і стояла так, прикинувшись, ніби нічого не зробила.
У наступний потім мій приїзд народу було дуже багато, і я боялася за слабкість старця, тому й почала подумки молитися так: «Господи Ісусе Христе, спаси старця мого ієросхимонаха Амвросія і святими його молитвами помилуй мене грішну». Не знаю, скільки часу пройшло в такій моїй молитві. Але одного разу я прибігла до старця на благословення пізно ввечері. Народ майже весь розійшовся. Батюшка вийшов у хатинку на загальне благословення і сів на диван. Я була біля нього і подумки повторювала свою молитву. Він, подавши мені свої ніжки, сказав: «Перевзуй мене». І коли я, нахилившись, одягала йому на ноги шкарпетки, він на вухо мені сказав, відповідаючи на мою думку: єдиний і посередник між Богом і людьми, людина Христос Ісус (1Тим.2:5).
Багато пригадується мені різних випадків, які не стосувалися мене 153 , які доводять прозорливість старця. Запишу найвидатніші.
Так він при мені зцілив ударом своєї палички одну каширську молоду черницю, яка страждала на страшні судоми ніг і всього тіла.
Одну приїжджу пані при мені штовхнув народ. Вона не втрималася на ногах; впала, вдарившись об шафу, і сильно розбилася. Коли її привели до старця, він почав її сильно бити своєю паличкою по спині. Вона потім розповідала, що навіть образилася на старця. Але, вийшовши від батюшки, вже ніякого болю не відчувала від забиття і тоді тільки зрозуміла, що її старець зцілив.
Приїхав до старця здалеку один пан удівець із двома молоденькими доньками. Старшій було років 20, а менше 17. Обидві дуже гарні дівчата. Старець кілька разів кликав їх разом, але всю увагу звертав на одну старшу і їй лише давав поради; меншу ж лише благословляв. Коли вони перед від'їздом прощалися зі старцем, він обдарував іконками та книжками батька та старшу дочку, а меншою нічого не дав. На запитання про неї отця батько сказав: «Їй нічого не потрібно.» Розлучаючись зі старцем, дівчина не терпіла і засмучено сказала йому: «Батюшко! Що ж це ви сестрі моєї зробили подарунок на благословення та пам'ять про вас, а мені не дали нічого? «Та тобі нічого й не треба, – сказав старець, – хіба це тобі дати». І батюшка на своєму столику, що стояв біля нього біля ліжечка, розшукав якусь довгу, вузьку і порожню коробочку (на зразок труни) і подав їй. Так вона й вирушила з цією порожньою коробочкою. Дорогою від Оптіної до Калуги вона застудилася і занедужала. А приїхавши до Калуги і зупинившись у готелі Кулова, через три дні померла.
Ще раз я Петрівками в Оптиній готувалася до причастя. Народу приїжджого було дуже багато. Приїхали при мені з Курська дві пані. Одна була поміщиця, а інша – міська. Ця остання незадовго перед приїздом овдовіла. Залишилась після чоловіка з шістьма дітьми та з великою якоюсь справою на руках, про яку й приїхала порадитися зі старцем. Поміщиці батюшка чомусь наказав залишитися пожити в Оптиній, а ту вдову після неодноразового з нею заняття наодинці відпустив додому, сказавши їй, щоб вона заздалегідь з'їздила в Тихонову пустелю помолитися угоднику Божому преподобному Тихонові. Поміщицю ж, хоч як вона просилася їхати додому і до преподобного Тихона, батюшка не пускав. Я тоді сильно розболілася зубами і лежала у батюшки в халупці на дивані і тому була свідком усієї розмови старця з ними. Молода вдова поїхала, а поміщиця залишилася, проте дуже незадоволена старцем за те, що він її залишив.
Минуло два дні, і я помітила за нею, що, як тільки старець вийде до нас на благословення, її почне смикати і зсередини в неї виходять якісь невизначені звуки. Піде батюшка до себе, вона стане спокійною. До батюшки вона не просилася, а коли він її покличе через келійника, йде. Раз виходить вона від нього і тримає в руках пляшечку зі святою олією від мощів святого великомученика цілителя Пантелеимона, з келії батюшки. Мабуть, старець сам їй дав його, але вона одразу почала віддавати його мені, наголошуючи на тому, що я хвора, а їй це не потрібно. Нарешті вона не терпіла. Дня через два, без благословення старця, найняла коней і тарантас і з якимись двома супутниками зібралася їхати в Тихонову пустель, а звідти, мабуть, додому. Сідаючи в тарантас, вона з одним супутником паном посварилася за місце, на якому їй хотілося сісти, і так у цьому випадку була наполеглива, що той, для припинення подальшої суперечки, пересів на передок. Тим часом, це для нього було щастям.
Як тільки вони переїхали на оптинському поромі річку Жиздру і стали на підмостки, нез'ясовним ні для кого з нас образом величезний важкий ланцюг, на якому укріплена була колода порома, обірвалася, і піднялася колода вдарила прямо по голові проїжджала в цей час у крові, що проїжджала в цей час в тарантасі, так сильно, була привезена назад на готель. Голова її була проламана. І хоч вона виявилася живою, але без пам'яті. Життя її було в небезпеці. Зараз побігли сказати про старця. Він надіслав свій балахончик, яким і наказав покрити її. Незабаром вона схаменулась. Батюшка дозволив наше здивування, від чого могла обірватися колода, сказавши: «Багато вже їх (тобто бісів) насіло на нього». Ми самі всі, скільки нас не було народу в монастирі, і ченці ходили дивитись на пором і на товстий обірваний ланцюг. Так пані, яка добровільно не хотіла послухатися старця залишитися пожити біля нього, довелося це зробити й мимоволі. Тут уже я поїхала з пустелі і не знаю, скільки вона прожила у ній.
Через кілька місяців мені довелося розмовляти з одним курским архімандритом, батько якого був священиком у маєтку згаданої поміщиці. Він мені сказав, що вона свого часу була жахлива кріпосниця і багато важких справ було в них у сім'ї, через що вона стала як біснуватою. Діти її покинули. Ось вона й зібралася до старця за порадою.
Пам'ятаю ще, приїхали до батюшки дві сестри, одна заміжня, а друга молода дівчина. Старець вийшов на спільне благословення. Заміжня і питає його, чи благословить він їй видати сестру заміж в іншу губернію, за півтораста верст від них, – наречений дуже хороша людина. Батюшка глянув на наречену і спитав: "Голова у тебе болить"? Вона відповіла: "Так". "Лівий бік болить?" - Ще запитав старець. Та сказала: Дуже болить. Тоді, звернувшись до заміжньої сестри, він сказав: Як же віддавати заміж? Зачекати рік». Батюшка пішов, і я чую, сестра їй каже: «Хіба в тебе болить бок? Ти мені про це ніколи не говорила. Та тихо відповіла: Я приховувала.
Була я раз у старця навесні, в саму повінь. При мені приїхала до нього якась вдова лісопромисловця, яка й по смерті чоловіка продовжувала займатися його промислом. Водою забрало в неї з берега невідомо куди лісового матеріалу на тисячу рублів. Вона приїхала спитати старця, що робити. Батюшка при мені, на загальному благословенні, сказав їй ствердно: «Вирушай у таке місце – там знайдеш твій ліс; повернеш його на 500 рублів, а половина зникла. Вона вклонилася батюшці в ніжки і поспішила поїхати.
За 15 верст від Оптинського скиту в лісі жив сторож лісовий з дружиною та двома маленькими дітьми. Одного літа, після обіду, вривається при мені в хатинку сторожка з криком і в сльозах. Найменший синок у неї зник. Справа була така: дружина вирушила за чимось у місто на коні, а лісник у ліс. Діти залишалися самі. Старшій дівчинці було п'ять років, а хлопчикові дитині – рік із чимось. Він міг тільки ходити, але ще не говорив. Побачивши матір, що від'їжджала, дитина з криком погналася за нею. Мати, сподіваючись на старшу дівчинку, що вона його зупинить, поїхала, не оглядаючись. Довго їй здавався крик синочка. Приїхавши з міста пізно ввечері, нещасна мати і батько, що повернувся з лісу, не знайшли синочка будинку. У хаті була одна дівчинка. Всю ніч вони проходили з ліхтарем по всіх лісових стежках, а також і ранок, але пошуки були марні. Вибившись із сил і вирішивши, що дитина з'їдена вовками, обидві вони через добу прийшли до старця. На матір шкода було й глянути.
Відразу ж вони були прийняті старцем, який негайно послав їх обох відслужити молебень перед Казанською іконою Божої Матері, а потім знову вирушити на пошуки. Молебень був відслужений, але після цього пошуки були вже не марними. Версти за чотири від своєї сторожки вони знайшли свого хлопчика здоровим та веселим. Сидів він під кущем, і, незважаючи на те, що минуло більше доби з часу його зникнення, не було помітно, щоб він був голодний чи плакав, а ніби спав. Все це було при мені, і я сама все це бачила та чула.
А ще один випадок страшенно вразив мене. Старець улітку в теплі дні, при великому збігу народу, мав звичай виходити назовні благословляти народ. Для цього відгороджено було жердинами досить широке місце від халупи до колодязя (виритого за вказівкою та благословенням старця, для вгамування спраги відвідувачів із простолюду). З одного боку цього огорожі міг проходити батюшка з келійниками, а з другого стояв народ. Батюшка благословляв усіх по ряду або відповідав на запитання відвідувачів. Неподалік колодязя стояв мужик з невеликим хлопчиком років чотирьох чи п'яти. Коли наближався до них старець, селянин підняв із землі дитину, щоб самому і дитині прийняти від нього благословення. Але в цей час пролунав крик хлопчика, що роздирав душу. Він у страшних, не бачених мною до тих пір судорогах згинався на руках батька. Тіло його все перегинається дугою. Незважаючи на те, що батько його був великий здоровий мужик, у нього не вистачило сил піднести дитину до старця на благословення.
Батюшка зупинився, суворо глянув на батька і сказав: «Чуже брав?» «Брав; грішив, батюшка», – була відповідь. "Ось тобі і покарання", - сказав батюшка. З цими словами старець пішов від нього, а бідолашний мужик ні сам підійти, ні сина підвести під благословення не міг.
А вже й милостивий був батюшка до грішників, що каються. Одного разу приїхала до нього одна особа, яка мала на душі гріх юності. Але вона дуже боялася з'явитися на очі святому старцеві, а щось висловити йому не сміла і подумати, але хотіла тільки удостоїтися подивитися на нього і прийняти від нього благословення. Коли покликали її до батюшки в келію, він, глянувши на неї, лагідно зустрів її такими словами: «Сидор та Карп у Коломиї живуть, а гріх та біда з ким не буває». Вона залилася гіркими сльозами, кинулася до старця в ноги і зізналася у своєму гріху.
Зовсім протилежне було з іншою особою, що приїхала зі мною до старця з таким самим гріхом, але не з метою покаятися в ньому, а запитати, як їй улаштуватися. Батюшка її не кликав. Спершу вона чекала і так сміливо просилася до старця; потім стала все смиренне і смиренне, батюшка все не приймав, незважаючи на прохання не тільки келійників, а й усіх нас. Вона була моя знайома, і як я не просила старця допомогти їй, він, не відмовляючи, а навпаки, вислуховуючи мене, таки не кликав. Дійшло до того, що вона наплакалася у волю, а я змучилася через неї. Горе було, що старець не кликав, і ще було горе, що це у всіх на очах він її не кликав. Так рідний батюшка довів її до свідомості свого гріха і змусив його соромитися. Тоді вже й узяв її на щире каяття і допоміг їй порадою. Так святий старець допомагав хворим душам.
Зі слів батюшкиних на загальних благословеннях багато залишилося в пам'яті, а багато й забулося. Так, часто говорив він:
«Добре говорити – срібло розсипати, а розсудливе мовчання – золото».
«Краще передбачати і мовчати, ніж говорити і потім каятися».
«Ось я ніби закидаю вудку про багато кінців і гачки. На кожному з них видобуток. Вмійте лише брати».
«Чому людина буває поганою? Тому що забуває, що над ним Бог».
«Хто вважає, що має що, той втратить».
«Люди з фарисейською правдою Царства Божого не наслідять. Правда наша в цьому випадку виходить кривда». На запитання з натовпу тих, хто слухав: що це, батюшка, значить? – старець сказав: «Це ті, що моляться напоказ, творять милостиню». Обличчя старця в цей час було дуже серйозне.
Що незрівнянно легше вивчити справу, ніж виконати, – говорив: «Теорія – це придворна дама, а практика – як ведмідь у лісі».
«Навчити людину життя духовному дуже важко. Це все одно, – продовжував старець у жартівливому тоні, – що вивчити чоловіка сказати слово «секретар». Він усе говоритиме «слекатор». Ти кажеш йому: ось тобі карбованець, скажи тільки «секретар», а він вимовляє по-своєму: «слекатор». Ну, повторюй за мною: ось. І той каже: се-кре-кре-тар-тар. Ну, кажи тепер один роздільніше: се-кре-тар. Говорить поволі: слі-ка-тар».
Тут із натовпу хтось сказав: «Батюшко! Ви часто говорите притчами. Не знаєш, як зрозуміти». Старець відповідав: «Світло поділено на розумних і дурнів. Ось зійшлися мудрий і дурень. Мудрий, піднявши палець догори, вказав на небо, а потім показав на землю, маючи на увазі, що Господь створив небо і землю. А дурень, що стояв тут, пояснив собі дії мудреця по-своєму, ніби він ними подавав дурню такий натяк: от я тебе візьму за волосся, піднявся вгору, та й кину на землю. Тоді й дурень, у свою чергу, підняв палець, показав угору, потім на землю і, нарешті, провів ще рукою навколо, маючи на увазі: а я тебе піднявсь догори, потім ударю об землю і відтягаю за волосся. Мудрець його руху зрозумів так: Творець створив небо і землю і все навколишнє » 154 .
«У нас і погане, та гаразд. У нас і немита білизна буває білою».
«Невиконана обіцянка все одно, що добре дерево без плоду».
«Купити – все одно що вошу вбити, а продати – все одно що блоху зловити».
Пояснюючи псаломські слова: Гори високі оленем, камінь притулок заєць (Пс.103:18), старець говорив: «Олені, тобто. олені, – це праведники горах, тобто. високо стоять. А зайці – грішники. Їм притулок – камінь. А камінь – це Сам Христос, що прийшов у світ покликати не праведників, а грішників до покаяння (Мф.9: 13).
Ще, мені однієї, сказав: «Праведних веде до Царства Божого апостол Петро, а грішних Сама Цариця Небесна» 155 .
Що кожна людина причиною своїх скорбот буває сама, про це старець нерідко повторював приказку: «Кожен сам коваль своєї долі».
«Напрошений хрест важко нести, а краще в простоті серця вдаватися до волі Божої. І вірний Бог, Який не дозволить вам бути спокушеними понад силу (1Кор.10:13). Бо Господь, кого любить, того карає; а б'є всякого сина, якого приймає. Якщо ж залишаєтеся без покарання... то ви незаконні діти, а не сини (Євр. 12:6, 8). – І додав: – В одному місці молилися за дощ, а в іншому – щоб не було дощу; вийшло ж, що Бог хотів».
Одна на старість дуже боялася вступити до монастиря і все говорила: не можу виконати правил чернечих. Батюшка відповів на це розповіддю: «Один купець все також казав: то не можу, інше не можу. Їхав він раз по Сибіру вночі, закутаний у двох шубах. Раптом побачив вдалині світло, – мов вогники мелькали. Став вдивлятися і помітив, що це зграя вовків наближалася до нього. Порятунку чекати не було звідки. Він вискочив із саней і в одну хвилину вліз на дерево, що стояло поблизу, забувши свою старість і слабкість. А потім розповідав, що раніше того він відроду не бував на жодному дереві 156 . Ось тобі й не можу, – додав старець.
Любив батюшка повторювати псаломські слова: «Світ, що багато хто любить закон Твій, і нема їм спокуси» (Пс.118:165).
На скарги сестер, що докучають їм, докоряють або навіть лають, батюшка зазвичай відповідав: «Благословляючі вуста не мають досадження». Люблячи саму простоту, говорив ще: «Де просто, там Ангелів зі сто; а де мудро, там жодного».
Однією, що була при якомусь видному послуху черниці, коли вона поскаржилася старцеві, що її лають, він сказав: «Хто нас докоряє, той нам дарує; а хто хвалить, той у нас краде».
Ще інший, знайомій мені черниці, що скаржилася на скорботі, відповідав: «Якщо сонце завжди світитиме, то в полі все пов'яне; тому потрібен дощ. Якщо все дощить, то все попреє; тому потрібний вітер, щоб продував. А якщо вітру недостатньо, то потрібна й буря, щоби все пронесло. Людині все це свого часу буває корисно, тому що вона мінлива». І додав їй: «Коли кашу заваримо, тоді побачимо, що творимо». Тоді ні вона, ні я грішна не зрозуміли слів старця. А їй це було пророкуванням і чудово здійснилося.
Однієї начальниці монастиря на її слова, що народ, що вступає в обитель, різний, важко з ним, батюшка сказав: «Мармур і метал все піде». Потім, помовчавши, продовжував: «Століття мідний, ріг залізний кому роги не зітре. У Святому Письмі сказано: роги грішних зламаю, і піднесеться ріг праведного (Пс.74:11). У грішних два роги, а у праведного один, це смирення» 157 .
Ще старець їй казав: «Обірвеш личко, втратиш ремінець. Небіжчик Петро Великий любив співати на кліросі. Був при ньому один диякон з гарним голосом, але такий сором'язливий і так боявся царя, що пан завжди змушував його співати. Потім диякон так звик, що своїм голосом покривав голоси всіх співаків і навіть голос самого государя. Тоді Петро Великий почав смикати його за рукав, щоб зупинити, але не було. Государ смикає, а той дужче репетує».
Тут же батюшка розповів ще про себе: «Коли я був маленький, дуже любив шмагати одного коня в стайні у батька. Вона була смирна. Але моя мати застерігала мене: залиши! - А я все не слухався; підповзу до неї і все її стьобаю. Вона ж терпіла, та як раптом ударить мене задньою ногою, так і вирвала у мене шкіру на голові; і досі є знак». При цьому батюшка показав на свою голову. Кому це говорилося, той розумів.
На запитання когось із натовпу, скільки разів треба їсти на день, батюшка відповів прикладом: «Рятувався в пустелі один старець, і спала на думку: скільки разів треба їсти на день? Зустріч він одного разу хлопчика і питає його про це, як він думає. Хлопчик відповів: "Ну, захочеться їсти, співаєш". "А якщо ще захочеться?" - Запитав старець. "Ну так ще співаєш", - сказав хлопчик. "А якщо ще захочеться?" – запитав старець утретє. «Хіба ти осел?» - Запитав, у свою чергу, старця хлопчик. Отже, – додав батюшка, – треба їсти на день двічі».
Приїхала якось здалеку до старця одна пані, у якої дочка жила у монастирі. Це була дуже світська особа, на зріст велика і дуже повна. Вперше вона бачила перед собою старця. На загальному благословенні, подивившись на його слабкі, маленькі та худенькі ручки, вона сказала: «Ну що може зробити ця ручка?» Старець відповів їй на це такою розповіддю: «У мого батька був старий будинок, у якому ми жили. Половиці в ньому від ветхості гойдалися. У кутку зали стояла етажерка. На верхній полиці її стояв тоненький, легкий, порожній скляний графін, а на нижній - товстий глиняний глечик. Ось ми, будучи дітьми, якось розлютилися і необережно ступили на половицю, на якій стояла етажерка. Вона хитнулася, і тоненький графин злетів згори; сам залишився неушкодженим, хоча був на підлозі, а товстому глечику відбив ручку. Ми тоді дуже дивувалися».
Мене він час від часу зустрічав псаломськими словами: Терпя, потерпе Господа, і прислуханийся до мене, і почув молитву мою. І зведе мене від рову пристрастей, і від бріння тину, і постави на камені ноги мої, і виправи стопи моя (Пс.39:2–3), та інше.
Говорив мені також: «Розум добре, два краще, а три хоч кинь».
На моє ім'я у риму говорив часто: «Сама не юли та іншим не вели».
На марнославство: «Не хвалися горох, що ти кращий за боби; розмокнеш, сам лопнеш».
На розповідь одній, що вона уникла якоїсь небезпеки, а то могло б статися те й те, батюшка, сміючись, сказав: «Дві жінки жили в одній хаті. Раптом з печі впало поліно. В переляку одна баба і каже інший: «Добре, що моя дочка незаміжня, та немає в неї сина Іванушки, та не сидів він тут, а то б поліно розбило йому голову».
Раз ми вже дуже змучилися в халупі в очікуванні від старця загального благословення. Коли ж увійшли до нього, він сказав: «Томлю того, що нудить мене. Істома гірша за смерть».
Ще говорив: «У скорботах молишся Богові, і відійдуть; а хворобу і палицею не відженеш».
На мої слова про молодь, що вести їх важко, батюшка сказав: «Не біда, що в житі лобода; а ось біди, коли в полі ні жита, ні лободи». Додав ще: «Сієш жито, росте лобода; сієш лободу, росте жито. Терпінням вашим рятуйте душі ваші (Лк.21: 19). Той, хто витерпить, до кінця врятується (Мф.10:22). А ти терпи від усіх, все терпи та від дітей терпи.
Одного разу, пам'ятаю, мені було вже дуже важко з хворим моїм чоловіком, бо він був ненормальний, і тому всі господарські справи були на мені. Настало навіть мені бажання померти, але старцю я про це не говорила. Батюшка вийшов на спільне благословення і, глянувши на мене, сказав: «Один старець казав, що не боїться смерті. Несучи одного разу з лісу оберемок дров, він дуже знемагав. Сів на відпочинок і в скорботі промовив: «Хоч би смерть прийшла». А коли смерть з'явилася, він злякався і запропонував їй понести оберемок дров».
Вчив старець смиренності, щоб воно було не зовнішнє, а й внутрішнє. На спільному благословенні він почав одного разу розповідати, глянувши при цьому на мене: «Жив у монастирі чернець, який все говорив: ах я, окаянний! Якось ігумен прийшов у трапезу і, побачивши його, питає: ти навіщо тут зі святими отцями? Монах відповідає: а потім, що я теж святий отець».
Ще казав: «Розпустили про одного ченця чутку, що він святий. Усі навіть у вічі йому говорили це. А він все називав себе грішним і при цьому покірно кланявся всім. Але ось раз він комусь, як завжди, сказав: «Я грішний»; а той йому у відповідь: "Знаю, що ти грішний". Він так і стрепенувся: Як? Хіба ти щось про мене чув?
«А ось, – казав ще старець, – приїхав раз у острог покійний государ Микола Павлович, та й став питати арештантів, за що кожен із них сидить у острозі. Усі виправдовували себе й казали, що посаджені в острог безвинно даремно. Підійшов государ і ще до одного з них і спитав: А ти за що тут? І отримав таку відповідь: "За великі мої гріхи і острогу для мене мало". Тоді государ обернувся до чиновників, які його супроводжували, і сказав: «Відпустити його зараз же на волю». - І рідний батюшка глянув при цьому на мене.
У цей час хтось із натовпу сказав: «Батюшко! Ви кого не впокорите? І хто не підкориться вам? Старець у відповідь на це розповів таке: «Якщо теж покійний государ Микола Павлович йшов вулицею Петербурга. Зустрівши військового писаря, він запитав: Ти звідки? «З Депа 158 , Ваша Імператорська Величність», – відповів він. "Слово "депо" іноземне, воно не схиляється", - зауважив государ. А той у відповідь: «Перед Вашою Величністю все схиляється».
Батюшка цього разу з нами заговорився. Келейник давно доповідав про якихось тих, хто чекає з чоловічого боку, але старець не слухав. Увійшовши, келійник знову доповів: «Батюшко! Пізно, вже десять годин (вечора)». Старець не відповів. Очевидно, там втрачали терпіння, і, мабуть, хтось сказав: «Пустяки, з монашками тлумачить старець». Келейник знову доповів: «Батюшко! На Вас чекають N.N. та N.» А батюшка почав розповідати, сміючись: «Був у Тулі; бачив пам'ятник, де написано: під каменем цим лежить Ларін Максим; їм би тільки жити та веселитися, а вони зволили на той світ переселитися» 159 . Келейник знову повторив, хто чекає, мабуть думаючи, що старець не чує. Батюшка ж спокійно, сміючись, відповів йому: «Дурі мені ось в голову йдуть». І, вказавши ручкою на всіх нас, сказав: І добре пам'ятаю їх; а от хто там чекає, забуваю». Тут якась із Шамординської обителі самовпевнено сказала: «Ми знаємо, що ви, батюшка, моліться за нас щовечора». Батюшка сказав: «Так, коли не втомлююся; а то й свиня забуде своїх поросят, коли її палять».
VI. Старече окормлення (продовження попередньої розповіді)
Час минав. Я все їздила до старця, більше і більше прив'язувалась до нього і внутрішньо відривалася від свого мирського життя. Зовнішнє моє було все теж. Між іншим, я ретельно приховувала свій серцевий потяг як від самого старця, так і всіх.
Старець ще разів зо два натякав мені про монастир. Раз, проводячи мене з дочкою в дорогу, сказав: «А вам обом бути в монастирі». Я нічого не відповіла на це. А то ще якось, поводячи мені ручкою по обличчю, спитав: Ти знаєш, що я пишу на твоєму обличчі? Не розуміючи справи, я, своєю чергою, запитала його: «Що, батюшка?» «Букву «Ш» на морді, – відповів він, – і вийде – Шамордіно». Я знову промовчала. Так все було для мене плутано, незрозуміло тоді. Сама я була не вільна. А в дочки був такий душевний устрій: поживе зі мною в монастирі, і ніби їй уже важко було виїжджати з нього; а потрапить у світ, про монастир забуде. До того ж пророцтво старця щодо вторинного сватання її починало збуватися. Їй став подобатися інший молодий чоловік, і я була не проти видати її за нього заміж. Але згодом сталася така обставина, яка змусила нас віддалити її від цього молодого чоловіка, якого, до речі, незабаром після цього розбив нервовий параліч.
Таким чином, збулися й інші слова старця, сказані їй при першому нашому приїзді до нього: «Буде й інший, але знову нічого не вийде, їй призначено не це».
Від старця я не давала відставати своєї дочки. Часто брала її із собою. А якось відіслала її до нього зі своєю знайомою на два дні. Але минуло три дні, і, на мій крайній подив, моя знайома повернулася одна, а дочка залишилася. Мені велено було сказати, що вона захотіла подивитися знову влаштовану жіночу громаду Батюшки, куди і поїхала з начальницею громади, яка дуже полюбила її і взагалі обох нас, зустрічаючись часто з нами у старця. Я хоч і здивувалася цьому, бо моя дочка жила в повній покорі у нас з батьком, особливо в нього, хворого, але сприйняла це спочатку спокійно. Потім невідомість, коли і з ким вона приїде до нас, почала мене турбувати. А бачений мною про неї сон остаточно стривожив мене.
У цьому сні здалося мені, ніби я перебуваю в Шамордіні, де ніколи не бувала, але мені хтось каже, що це воно. Пам'ятаю Святі ворота і біля якоїсь могили з хрестом. Але тоді насправді цієї могили ще не було, бо покійна начальниця громади, матінка Софія була ще жива. Потім я опинилась у якомусь корпусі, з довгим коридором усередині (теперішній настоятельський корпус). В одній із його кімнат, бачу, стоїть купіль, і мені кажуть, що хочуть хрестити мою дочку. Тут я побачила її саму. Сприймачі ж її ніби – старець Амвросій та матінка настоятелька Софія.
Сон цей засмутив мене дуже. Прийшов мені на згадку чутний мною в халупці від одного оповідання, що згодом виявилося не вірним, ніби старець залишив у своїй громаді насильно одну молоду дівчину, єдину дочку в матері, як потім мати приїхала і, обливаючись сльозами, вимагала дочку свою назад, а потім і сама вчинила. Все це разом узяте мене налякало. Не стільки, втім, я злякалася монастиря для дочки, скільки того, що якщо моя дочка надійде до монастиря раніше за мене, – яке мені буде розлучитися з нею! Бо сама я невільна. І Бог знає, скільки часу мені доведеться пробути з нею в розлуці.
Засмутив себе таким чином душевно, я розболілася і тілесно. Наслідком цього було те, що я послала до старця листа, в якому, не пояснивши йому всієї правди, написала тільки, що я сильно розболілася і тому прошу надіслати з кимось дочку мою. Мені потім передавали, що старець, отримавши мого листа, вийшов, за відсутності моєї дочки, на загальне благословення і сказав: «Пише мені така (моє ім'я), щоб прислати до неї дочку. Ми, бачите, злякалися, що доньку насильно залишать у монастирі. Потрібно її відправити». Відправляючи ж мою дочку, батюшка сказав їй: «Твоя мати захворіла, і треба тобі їхати. Ти скажи їй від мене, щоб вона жила на мою думку». Була тоді літня пора, і старець, вказавши на своє вікно, продовжував: «Ось дивись: верхня частина його відкрита, і на мене зверху йде свіже повітря, і я їм дихаю; а нижня частина зачинена, і наскрізний вітер на мене не дме. То хай і вона живе; тоді й хворіти не буде». Я дуже зрозуміла, що сказав мені старець і що він назвав наскрізним вітром. Це – порожні промови, які я слухала, а про верхнє мало думала.
Потім, приїхавши до старця, я нічого ще не пояснила йому про себе, а він довгий час, благословляючи мене при побаченні, не пропускав, щоб не сказати мені: «Тебе чекає така ж доля, як і пані X. з дочкою». Так довго цим батюшка лякав мене, нерозумну, а я нічого не говорила йому про цей свій хибний страх. Нарешті довелося мені дізнатися всю правду, тобто. якою невірною була чута мною розповідь, і покаятися батюшці, що повірила цій розповіді. А батюшка сміявся, назвавши мене дурнем, і що в мене вся тільки одна спокуса. При цьому він розповів відому байку про старого, хлопчика та осла, уклавши: «Якщо слухати чужі мови, доведеться звалити осла на плечі».
Небіжчик мій все хворів, і хвороба його розвивалася все більше і більше. З'явилося в мене сильне бажання вмовити його переїхати на літо в Оптину, пожити біля старця, щоб, скільки можна, приготувати його до смерті. Все одно ми літо проводили завжди на дачі. Тому замість дачі я запропонувала йому цю поїздку. Тим тільки я й могла вмовити його, що вказувала на чудовий оптинський ліс та здорове соснове повітря. Про монастирі та старця він не мав жодного уявлення, а тому власне до старця він ніколи не погодився б переїхати на літо в Оптину. Важко було мені перевозитися з ним за умов його хвороби. Потрібно було туди й назад наймати екіпаж, але все це за молитвами старця мені вдалося. Хоч і не без зусиль, довезла я хворого до батюшки. Старець відразу запитав його, чи думав він колись про смерть і чи готувався до неї. А потім порадив йому особливо причаститися Святих Христових Таїн.
Хворий спочатку охоче погодився на це і став готуватися до сповіді, але раптом, як нервовохворий, чимось засмутився, занудьгував і почав збиратися, не розмірковуючи, у дорогу назад додому; відмовився навіть піти і попрощатися зі старцем. Бачачи всю свою працю даремною, я в цьому горі прибігла до батюшки. Це було рано вранці. Увірвавшись майже без доповіді до старця, я гірко заплакала і вперше висловила йому, як мені важко й важко жити. Коли я глянула на батюшку, то побачила, що в нього самого очі повні сліз. Але він, підвівшись, почав сильно бити мене по обличчю. Я скривджено запитала: «Батюшко! За що ж ви мене ще б'єте?» Він мені відповів: «Я тебе б'ю кохаючи». Мені якось раптом стало спокійніше і радісніше від слів батюшки, і я сказала: «Ну – люблячи, так бийте». «Та ти, дурненька, – вів далі батюшка, – чого ти так засмутилася? Адже нічого і немає. Хворий твій вже сам прийшов до мене і сидить у мене у чоловічій приймальні. Тільки я тебе покликав першу, щоб запитати, що трапилося». Це було для мене незрозуміло. Я залишила чоловіка у найжахливішому настрої.
Звичайно, в ту хвилину, як говорив зі мною батюшка, хворий не міг прийти, бо не міг так швидко рухатися за своєї хвороби, а старець бачив зміну його настрою і тому сказав, що він прийде. Не встигла я вийти від старця і посидіти в халупці - відпочити, як келійник мені сказав, що мій хворий прийшов і вже розмовляє зі старцем. Батюшка прямо взяв його сповідувати і, втішивши та заспокоївши, відправив на готель. З того часу хворий спокійно доживав в Оптіній і до кінця терміну не збирався їхати. Соборувався та долучився.
При від'їзді нашому додому, після проведеного нами в Оптиній літнього часу, батюшка, проводжаючи нас, сказав чоловікові: «Я раджу вам подати у відставку, вам дадуть хорошу пенсію». Батюшка призначив навіть цифру. Але ми цього злякалися. Нас турбувала думка, що якщо і за всіх зручностей життя хворому так важко живеться, що ж буде при тісному приміщенні та маленьких засобах? Я, грішна, перша суперечила старцеві. Думка про швидку смерть чоловіка мені тоді не спадала на думку. Батюшка нічого мені не відповів, а тільки, примруживши очі, подивився мені в очі. Ми поїхали.
У листопаді, приїхавши до старця готуватися до причастя Святих Таїн, я була зустрінута їм на спільному благословенні словами з Псалтирі: Людина, як трава дні його, як колір сільний, так відцвіте (Пс.102: 15). Цього разу, покликавши мене до себе одну і говорячи зі мною, старець узяв мене за праву руку і почав тягти з мого пальця обручку, але вона довго йому не піддавалася. Від багаторічного носіння його на пальці утворилася ніби мозоль. Батюшка все тягнув його з пальця. Серце моє здригнулося передчуттям. Але я, нічого не сказавши, стала і сама повертати обручку на пальці, щоб її зняти.
Цього разу, коли я виїжджала з Оптиної, батько несподівано дав мені дівчинку польку, щоб я допомогла їй закінчити її освіту, і додав: «Вам утрьох буде веселіше». Але з нею нас мало б бути четверо, а батюшка сказав – «втрьох». Значить, хтось із нас мусив зменшитися. Ще додав: "Вона в тебе в домі і Православ'я прийме". Я беззаперечно охоче взяла до себе в будинок чужої дитини і, дивуючись, яким чином може відбутися прийняття нею Православ'я в мене в домі, мовчала, думаючи, що вона сама говорила про це зі старцем. Виявилося потім, що це було лише його пророкуванням. Дівчинка тоді ще й не думала про ухвалення Православ'я.
Минуло небагато часу. Раптом я одержую від батюшки на благословення хліб. Це мене вкрай здивувало та налякало. Потім мій чоловік захворів на свою передсмертну хворобу. Я написала батюшку про його хворобу і відразу ж отримала від нього відповідь: «Скажи від мене хворому, – писав він, – що я грішний раджу йому негайно долучитися до Святих Христових Таїн». Чоловіком це було виконано.
Чотири рази снився мені батько протягом важких передсмертних страждань мого чоловіка, підбадьорюючи і підкріплюючи мене в догляді за ним. В останньому, четвертому, сновидінні бачила я себе в Оптиній, в батюшки хатині. Лежав ніби тут же в нього і мій хворий. Батюшка ж мною дуже незадоволений і, не бажаючи мене благословити, відвертався від мене і докоряв мені непослуху. Я прокинулася засмучена і не зрозуміла сну. Справа ж була ось у чому: лікар суворо заборонив мені давати хворому щось їстівне, кажучи, що у нього повний паралічний стан шлунка і що їстом я тільки продовжу йому муку. І духовні особи говорили мені теж, що він уже готовий до результату і йому нічого не треба. Але я, нерозумна, залишаючись із хворим сама, давала йому ковтати чогось рідкого. Хворий сам цього, мабуть, не бажав, міцно стискуючи зуби, але ковтав мимоволі. Так я своєю любов'ю мучила його.
Після його смерті приїхала я до батюшки, який після звичайного привітання та висловленої їм до мене участі суворо мені сказав: «А ти все не слухалася ні чернечого, що говорили тобі, ні лікаря, – годувала хворого. Тепер клади за це поклони, – по шість поклонів уранці та ввечері». Отже, ось чим був мною незадоволений старець, що мені приснився, і ось за що не хотів перехрестити мене уві сні. Я була вражена всезнанням старця і не знаходила слів висловити це. Накладену їм на мене епітимію я виконувала. І тільки незадовго перед смертю своєї батюшка раптом запитав мене: Ти поклони кладеш? На мою ствердну відповідь він сказав: "Ну, клади ще до січня, а там залиш". Старець передчував свою близьку смерть і знав, що без нього ніхто не міг би дозволити мене від епітімії.
За два тижні до смерті чоловіка ділові люди порадили йому, доки він був у пам'яті, подати у відставку, говорячи, що дадуть більше пенсії, що й було їм зроблено. Прохання про відставку було подано та передано до канцелярії губернатора для його підпису та відправки до Петербурга. Щодо цього ми були покійні, але справа вийшла не по-нашому. Мій чоловік помер, а прохання про відставку не підписали ким слід і вчасно і завалялося в канцелярії. Сталося ж це з волі Божої за непослух нашому старцеві. Послухалися б ми його півроку тому, подали б тоді у відставку, і все було б зроблено добре, і мені дали б пенсію більше.
У самі передсмертні хвилини мій чоловік розплющив очі і, повернувши до мене голову, тихо сказав: Монах прийшов. Цього дня я послала телеграму до старця, просячи його відпустити вмираючого зі світом. Після ж смерті чоловіка я отримала від старця наступного листа, який дуже тоді мене втішив. Лист батюшки писаний був нам обом із дочкою. Ось воно: «Мир вам і Боже благословення, а покійному Царство Небесне! Він багато повболів і багато постраждав у хворобі. А за терпляче перенесення хвороб дарується і милість, і прощення гріхів. Ви тепер осиротіли. Але сказано: Сам Бог – Батько сирих і суворий Суддя за вдовиць. Сильний Господь заступити вас і створити про вас усяку промисловість, дарувати вам і місце та їжу. Закликаючи на вас мир і Боже благословення, я залишаюся зі щирим доброзичливістю. Многогрішний єросхимонах Амвросій». Цей лист прийшов тоді до мене якраз вчасно. Я залишалася з дітьми без місця і без жодних засобів для існування. Кожен пункт батюшкіна короткого, але багатозмістовного листа виповнився мені.
Господь, за його молитви, і заступив і захистив мене, і дав мені місце та їжу.
Після дев'ятого дня після смерті чоловіка я поїхала до старця, і так як настала весна, то, за розливом річок, і залишилася в Оптіній до сорокового дня. Напередодні цього дня, перед вечірньою, прийшла я до старця просити його помолитися за покійного, але в багатьох народах, які штовхалися біля мене, я в ту хвилину ніби забула, навіщо прийшла. Старець звернув до мене свій личок і глянув на мене злякано та суворо. «Ох, страшно! - Сказав він. - Вирок настає; йди скоріше молитися до церкви; і я помолюся за нього». Я дуже зрозуміла, про що мені говорить батюшка, і страшенно злякалася його слів та виразу обличчя. Йому було відкрито і таємниці потойбічного світу. Я пішла до церкви, де, відстоявши вечірню, замовила панахиду, а вранці обідню з панахидою. Прийшовши після обідні до батюшки, я одразу була прийнята ним. Він сидів увесь світлий і радісно зустрів мене. Не встигла я вклонитися йому в ніжки, як він, ляснувши мене по голові тричі, сказав: «У Царстві Небесному! У Царстві Небесному! У Царстві Небесному! Обличчя його все сяяло небесною радістю. І ця радість повідомилася і мені, грішній.
Час мого від'їзду додому з дочками наближався. Клопіт про пенсію, про місце проживання та одну грошову справу тягнули додому. Гірко і тужливо було на душі. Невідомість мучила мене. Батюшка вийшов на спільне благословення, де ікона Божої Матері «Гідно є» і де ми на нього чекали; сів несподівано біля мене на комодик, що стояв тут, пригнув мою скорботну голову до себе в коліна і сказав: «Ти не тужи, що в тебе не ремінні гужі. Лико та мочало обірвалося; зв'язала і знову помчала». Одна з натовпу, яка чула слова старця, але не зрозуміла їх, запитала: Що це означає, батюшка? Старець відповів: «А ось їхав багатий пан на трійці; у нього і коні були добрі, і збруя ремінна. Їхав і бідняк. У того і кінь був поганий, і вся збруя – лико та мочало. Обидва потрапили в запалу. В обох збруя порвалася. Звільнившись абияк із запали, бідняк зв'язав своє лико та мочало і поїхав собі вперед, а багатий залишився на місці, ремінні гужі треба було зшивати». Цією розповідю батюшка передбачив, чи визначив, моє подальше життя. Так і потекла.
При від'їзді з Оптиної, приймаючи благословення від старця, я сказала йому: «Одного боюся, батюшка, – не вистачить у мене грошей їздити до вас часто». Батюшка відповів: «Кошти до мене їздити в тебе завжди будуть. Ще ходитимеш до нас пішки». Я тоді не зрозуміла цього і заперечила: «Пішки? Та хіба це мені можна? Проте слова старця справдилися. У мене завжди були засоби їздити до батюшки, і навіть частіше, ніж раніше, їздила до Оптіни. А тепер, живучи в Шамордині, ходжу влітку пішки до нього на могилку, а разом і до старця Йосипа, – ось що означали батюшки слова: «Ще ходитимеш до нас пішки».
Тут же, при прощанні, старець сказав ще: «Не вистачить колись у тебе грошей на твою прийомну дочку (який треба було ще вчитися) або ще на щось, бери в мене». Я ж, грішна, відповіла йому: «Ні, батюшко, а ви краще дайте мені своє старече благословення, щоб у мене ніколи не припинялися мої кошти на все необхідне. Мені багато не потрібно». "Ну, в такому разі, - сказав старець, - дай мені свої руки". Я їх підставила, і старець благословив повним хрестом мої руки, сказавши: «Щоб у тебе ніколи не переривалися гроші! А за те, що ти мене заспокоїла, взявши до себе приймальню, Архангел Михайло буде тобі у всьому помічником». Через п'ять років після цього померла моя єдина рідна дочка, на день Михайла Архангела, 8 листопада, прийнявши перед смертю постриг у великий ангельський образ (схіму). Про неї багато теж пророкував мені старець, але в той час, як говорилося їм, я нічого не розуміла. Так, він часто говорив їй, зустрічаючи її, євангельськими словами: Марія ж обрала благу частину, яка не відбереться від неї (Лк.10:42).
Називав її часто: Ти моя троянда, тільки до морозу. А мені на мою турботу про влаштування її життя говорив так: Ти про неї не дбай. Її влаштує Сама Цариця Небесна». І багато іншого.
За молитви та благословення старця Господь влаштував мене з дітьми. Дали мені одноразову допомогу до пенсії, яку я могла отримувати тільки через рік від дня смерті чоловіка, і казенне приміщення в тому самому будинку, де ми жили доти, доки служив мій покійний чоловік. Відвели мені спочатку три кімнати. Влаштувавшись, я поїхала восени до старця і, пробувши в нього кілька часу, збиралася їхати. Батюшка покликав мене до себе в келію і, зайнявшись трохи зі мною, вийшов, нічого не сказавши мені - йти чи ще почекати на нього. Я залишалася здивована. Раптом старець квапливо повернувся і, побачивши мене, не кажучи мені ні слова, сильно мене вдарив і так штовхнув, що я, не втримавшись на ногах, стукнулася головою об двері, які сильно відчинила своєю особливою. Але дивно, - від удару я не відчула жодного болю і з подивом подивилася на батюшку, не розуміючи, чим я завинила перед ним. При цьому я зустріла лагідний і веселий погляд батюшки. Сама тут чомусь засміялася і, не спитавши його про причину удару, вийшла, а потім і поїхала.
Розгадка цього батюшкиного зі мною вчинку чекала на мене вдома. Пристрій мій у казенному будинку та допомогу не обійшлися без заздрісників та недоброзичливців. Підвели і наговорили було на мене так, що я ледве втрималася на місці і мало не була позбавлена казенної квартири. Але все пояснилося, і отриманий мною моральний удар пройшов для мене безслідно, та ще ніби на мою користь і на осоромлення збрехали мене.
Отже, до пенсії я жила одноразовою допомогою, яку мені дали, і продажем деяких речей. Але сталося, що це джерело вичерпалося. До одержання пенсії, до якої залишалося два з половиною місяці, у мене було лише три копійки, а взяти не було звідки і не було в кого. Звичайно, я могла б написати про це старцеві, і він не відмовився б допомогти мені. Але коли я сама відмовилася від обіцяної їм грошової допомоги, то мені вже до останньої крайності не хотілося в цьому випадку турбувати старця. З такою вірою я прийняла його благословення! Занудьгувавши, не знаючи, що робити, я пішла пішки до особливо шанованої чудотворної ікони Цариці Небесної, за десять верст від міста, і вирішила віддати свої останні копійки на свічку Їй. День був липневий, спекотний. Я сильно втомилася дорогою і, увечері повертаючись до будинку, сказала собі подумки: «Батюшко! Що ж ти залишив мене без допомоги? А обіцяв». Хтось у цей час сильно проїхав повз мене на візнику. Я, зайнята своїми думками, не звернула на нього уваги. А вийшло так: підійшла я до будинку, і той, що їхав, під'їхав, і ми разом увійшли на ганок.
Який їхав виявився приятель мого покійного чоловіка, тульський поміщик, якого я не бачила років зо два. Він багато завдячував моєму покійному чоловікові своїм станом і навіть непрямим чином був його боржник. Будучи проїздом у N., він захотів знайти і побачити мене. Посидівши в мене, він сказав: «Ви знаєте, як я був дружний з вашим чоловіком і любив його! На згадку про цю мою дружбу до нього прошу я вас прийняти від мене 50 рублів». Я подякувала йому. Ці 50 карбованців і допомогли мені з дітьми дожити до пенсії.
Через деякий час після смерті чоловіка рідний мій брат почав було кликати мене жити біля нього, на його повному утриманні, до одержання мною пенсії, кажучи: «Краще житимеш у мене, ніж позичати сторонніми і займати казенний кут, через який вже була неприємність». Не роблячи нічого без благословення старця, я написала йому про пропозицію брата, була цілком впевнена, що батюшка не забариться мені благословити це. Яке ж було моє здивування! Отримую від батюшки дуже швидку відповідь. Він не тільки не благословляє мене переходити до брата і користуватися його змістом, але, щоб уникнути подальших неприємностей, велить негайно мені перейти з трьох до однієї кімнати, а дві віддати. Я нічого не могла збагнути. Мені це здалося навіть жахливо. Після великого приміщення, яке ми займали раніше, і в трьох кімнатах здавалося тісно. А тут батюшка велить нам утрьох поміститися в одній кімнаті. Проплакавши цілий день і нарікаючи на старця (зізнаюся у своїй малодушності), я почала вигадувати, як би влаштуватися в одній кімнаті. І що?
Як стала про це думати, то так добре придумала і влаштувалася якнайкраще. Це було в листопаді, а в березні мій брат несподівано помер. Добре мені тоді було б, якби залишила казенну квартиру. За два тижні перед його смертю я була у батюшки в Оптиній. На загальному благословенні, коли нас багато стояло перед старцем на колінах, він раптом обернувся до мене і, якось особливо глянувши на мене, сказав: «Ти дивися, в карти не грай, – можна й померти за картами». Я з подивом відповіла: «Батюшко! Ви знаєте, я в карти ніколи не граю і навіть не вмію». Та батюшка, ніби не слухаючи мене, знову повторив також. Я знову відповіла: "Ніколи не грала, хіба в дитинстві в дурниці, і то погано". Що ж? Незабаром мій брат помер від нервового удару за картковим столом.
Багато батюшка і втішав мене, грішну, особливо коли, бувало, засмутиш, чи хтось образить. Так одного разу, у душевному розладі, приїхала я до нього незадовго перед днем свого народження і випросилася в нього підготуватися, щоб цього дня долучитися до Святих Христових Таїн. Про день свого народження старцеві сама я не говорила, а сказав хтось із сторонніх. Напередодні батюшка, покликавши мене сповідатися, сам привітав мене із завтрашнім днем, кажучи: «А то, мабуть, забуду, ваша преподобність, привітати». Так він жартома називав мене мирською. А другого дня, коли я прийшла до нього, сам подарував мені свій портрет, на знак особливого його вподобання.
Якось приїхали ми втрьох до батюшки зустрічати з ним Новий рік. На спільному благословенні батюшка благословив мене з дітьми образом трьох святителів; привітав з Новим роком і наказав нам вранці та ввечері класти їм по три поклони; одразу ж і змусив нас вперше покласти три поклони. При цьому він розповів таке: «Жили на одному острові три пустельники, які мали у себе ікону трьох святителів. І як були вони люди прості, неосвічені, то й молилися перед цією іконою не інакше як своєрідною своєю молитвою: «Троє вас, і троє нас, помилуйте нас». Так вони постійно повторювали одну цю молитву. Ось причалили до цього острова мандрівники, а старці й просять, щоб вони навчили їх молитися. Мандрівники почали навчати їх молитві «Отче наш», а вивчивши, попливли морем на своєму кораблі. Але, відпливши трохи від берега, вони раптом побачили, що три старці, що вчилися в них молитві, біжать за ними по водах і кричать: «Зупиніться, ми вашу молитву забули».
Побачивши їх, що ходять водами, мандрівники здивувалися і, не зупиняючись, тільки сказали їм: «Моліться як умієте». Старці повернулися і залишилися за своєї молитви». Потім батюшка наказав келійникові подати йому чашку, яку тільки-но отримав від когось у подарунок і віддав її нам, сказавши: «Ось вам одна чашка – пийте з нею по черзі всі троє».
Тут було кілька черниць із обителі Шамординської і що жили при Оптіні. Батюшка наказав усім читати 3-й розділ Послання апостола Якова. Сам прочитав нам її напам'ять, особливо наголошуючи на початку цього розділу: не багато вчителі будьте (Як.3:1), - і на кінці. І сказав: «Вчити – це невелике каміння з дзвіниці кидати, а виконувати – велике каміння на дзвіницю тягати». Додав: «Добре вам і все це послання вивчити напам'ять і щодня читати».
Мені часто, взявши мене за підборіддя і міцно стискаючи рота, казав: «Пам'ятай санки». Не знаю, що означали ці його слова, а я розуміла їх так, щоб я більше мовчала.
Жодних прикрас, сережок або брошок, а також головних уборів на мені батюшка не терпів. І якщо побачить на мені щось таке, то простягне свою ручку, візьме і доти тягне мовчки, доки я не зніму. Так я вже й перестала одягати на себе якісь прикраси. Інших же з жіночої статі давав спокій.
Того самого приїзду, на свято Хрещення Господнього, коли ми прийшли до старця, він зустрів нас, заспівавши тропар Хрещення. Тут я побачила в однієї черниці дуже добре написаний образ святого Амвросія, батюшкіна Ангела. І мені дуже захотілося мати такий самий образок і щоб старець мене благословив їм. Але грошей у мене залишалося небагато, тільки на дорогу назад. Ідучи в лавочку, щоб купити образ, я дорогою міркувала так: «Вже куди не йшло, – куплю образ і якось перевернуся: приїду додому, там і заплачу ямщику за дорогу». Коли я повернулася з образом до батюшки за благословенням, він мені сказав: «Яке ж це буде моє благословення, коли ти образ сама купила? Вже куди не йшло (при цьому старець підморгнув очима так само, як я це зробила собі дорогою) – сходи в лавочку і скажи, щоб там записали образ у мій рахунок, а я вже якось перевернуся». І так батюшка благословив мене образом свого Ангела. Ось до чого він був прозорливий!
На мої слова: «Усім би я була задоволена, та ви, батечку, від мене далеко», – старець сказав: «Близькі мої далеко від мене стали. Близько, та слизово, далеко, та глибоко.
Раз при від'їзді з Оптіною мені щось дуже важко було розлучатися зі старцем. До речі, того дня батюшка був дуже слабкий. Мене ж останнім часом стала переслідувати думку про смерть старця. І одного я найбільше боялася, як би це не сталося за моєї відсутності. Я прийшла до батюшки попрощатися і, не сміючи навіть вимовити перед ним слово «смерть», лише сказала: «Батюшко! Від'їжджаючи завжди від вас, я одного боюся, як би це не сталося без мене». Рідний батюшка відразу ж зрозумів, про що я говорю, і так відповів мені: «Ні-ні; будь покійна, при тобі». Що й сталося після цієї розмови за чотири роки. Господь сподобив мене бути при смерті старця і навіть у його келії.
Через рік після цього (отже, за три роки до своєї смерті) старець сильно захворів. Я була вдома у своєму місті і, почувши про тяжку його хворобу, сильно сумувала і турбувалася, дізнаючись письмово і телеграмами про перебіг хвороби. Сама ж їхати не могла, - одна, дана мені старцем, справа тримала мене. Вирвавшись тільки третього тижня Великого посту, коли вже старцеві було трохи краще, я поїхала до нього з дочкою. Увечері пізно старець нас прийняв. Він уже лежав у своїй спаленці на ліжку. Подивившись на батюшку, я злякалася страшної зміни його обличчя, і сльози мимоволі потекли в мене з очей. Батюшка зустрів мене словами: «Хоч плисти, та бути.» Цим він визначив труднощі моєї подорожі при повному розливі річок. Потім продовжував: «Дурні! Вимолили мене: залишився ще для вас пожити». Я стала біля нього навколішки і сказала: «Слава Богу, батюшка». Він мені у відповідь: «Дурень! Та травні важко, неможливо стає жити». Я нічого не могла відповісти. Все це говорив він ніби невдоволеним тоном.
Мабуть, щоб утримати мої сльози, які мимоволі текли, старець ще й далі: «Ну що ти приїхала? Я хворий, не можу займатися». Я відповіла: "Тому й приїхала, що ви хворі". Дочка ж моя додала: "До речі, батюшка, і Великий піст, - можна поготуватися". «Ну що ж, – сказав старець, – я всіх своїх духовних дітей передав батькові Йосипові. І ви в нього сповідайтеся». Але я збагнула справу і незабаром відповіла: «Та я, батюшка, нещодавно перед олійною готувалася, я почекаю, – можу і після Святої». «Ну навіщо відкладати? - Сказав він. – Ідіть, ранок мудріший за вечор», – відпустив нас. Я всю ніч проплакала і молилася, щоб Мати Божа вселяла старця за життя його не передавати мене іншому духовному отцеві.
На ранок мені ще додалося прикро. Одна монахиня, що прийшла до нас у номер, духовна дочка старця, сказала мені, що вона вже сповідалася у батюшки отця Йосипа, і стала з мене жартувати і тим довела мене до великих сліз. Я нікому не могла суперечити, але і з собою порозумітися теж не могла. Оговтавшись, наскільки це було можливо, щоб не було помітно сліз, я пішла до старця. Увійшовши до нього в келію і не встигнувши ще поклонитися йому, я побачила, що він почав квапливо щось шукати навколо себе на ліжечку, на якому лежав. Дістав звідкись з-під подушок мантійку, епітрахіль та поручі, які були там заховані, і почав усе це спішно вдягати, сказавши мені: «Ну, дурню, сповідайся швидше; тільки не кажи нікому, що я сам тебе сповідав. А якщо спитають, як сповідалася, скажи: як і всі. У тебе поки що іншого батька не буде». Такий для мене був перехід від сильного прикрості до великої радості! Закінчивши мою сповідь і почавши читати дозвільну молитву, старця було перервано приходом до нього батюшки отця Йосипа, бо двері в келію мною були не зачинені. Я здригнулася.
З'явився на порозі батько батько Йосип і, побачивши, що старець, за великою своєю любов'ю, не витримав і зійшов до моєї немочі, похитав головою і, посміхнувшись на батюшку отця Амвросія, тільки махнув рукою і пішов. У батюшки ж батька Амвросія було при цьому ніби винне обличчя. Потім я дізналася, що старцеві й лікар заборонив, і всі дуже просили його, починаючи з отця архімандрита, щоб він нікого не сповідував, доки не одужає від хвороби.
Прочитавши наді мною дозвільну молитву, батюшка раптом став серйозним і, глянувши на мене своїм особливим, загорілим внутрішнім вогнем поглядом, сказав: «Чуєш? Ти йди до отця Йосипа». Я ж, дивуючись, відповіла йому з усмішкою: «Навіщо я тепер піду до нього?» Але батько знову повторив з додаванням: «Чуєш? Я тобі кажу: якщо хочеш, йди до отця Йосипа. Я всіх своїх духовних дітей передав йому”. Я ж тоді, знову нічого не розуміючи і міркуючи тільки про сьогодення, думала: навіщо ж я до нього піду і що скажу? Батюшка покликав мене до себе і ще втретє сказав мені, але так суворо, що усмішка злетіла з моїх вуст: «Чуєш? Я тобі кажу: йди до отця Йосипа». І потім, за властивим йому глибоким смиренням, додав: «Я вас напував вином з водою; він же напуватиме вас чистим вином». Вийшовши від батюшки, я стала шукати батюшку отця Йосипа, але, на мій крайній подив, не знайшла його вдома. Виявилося, що він був посланий старцем до монастиря і під час моєї сповіді входив благословитися йти.
Пошукавши батюшку отця Йосипа, я ненароком зустрілася з однією белівською монахинею, духовною дочкою старця, яка якось випробувало глянула на мене і запитала: «Ви в кого сповідалися?» На щастя, я навчена була старцем, як відповісти, і спокійно сказала: Як і все. Брехні тут не було; сповідь була звичайною, як і у всіх. Вона ж задовольнилася моєю відповіддю.
Скажу ще про прозорливість старця і про деякі чудові випадки.
Раз теж приїхала я до Оптіна до старця і ще нічого позитивно не думала говорити йому про монастир і про свій устрій у ньому. Діти та справи тримали мене. Думки свої про монастир я міцно приховувала. Вийшовши на спільне благословення, батюшка глянув на мене і сказав: «Про монастир треба говорити наодинці». Пройшовши далі, старець повернувся і, провівши в мене рукою по лобі, сказав: "Шила в мішку не приховаєш". Я це спочатку не зрозуміла і подумала: батюшка каже щось про мої гріхи. Покликавши мене ввечері того ж дня, старець, – не пам'ятаю, – запитав мене чи запропонував мені якесь заняття, але я перелякалася і сказала: «Та ні, ні, батюшко, я піду за вами». – «А підеш за мною, ну то підійди до мене, – я тебе перехрещу». І старець перехрестив мене великим хрестом. Цього разу я висловила йому все, що було в мене на душі. І тому, коли я йшла, батюшка знову покликав мене, сказавши: «Підіди, – я тебе ще раз благословлю». Обличчя його було радісне. І він одразу наказав одній черниці проводити нас із дочкою за нього.
Ще випадок зі мною. Потрібно мені було з моєю дочкою їхати з Оптіною. Був кінець жовтня – найглибша осінь. День був дощовий, бруд невилазний. Батюшка був чимось зайнятий і прийняв мене тільки о другій годині дня. Я вже, правду сказати, і не думала виїжджати так пізно. Але батюшка, глянувши на мене, сказав: «Якщо не побойтесь, Бог благословить їхати». Я відповіла: «Якщо ви, батюшка, благословите, нічого не побоюсь із вашим благословенням». І так ми виїхали з пустелі на поштових о третій годині після полудня і доїхали вже до Андріївської, останньої до Калуги станції. Дощ посилився; настала непроглядна темрява, яка буває у нас тільки восени, хоча година була не дуже пізня – годин сім вечора. Коней тут не було; треба було цілу годину чекати. Староста почав умовляти нас залишитися, за темною ніччю і поганою дорогою, яка на той час особливо була погана від цієї станції до Калуги (тепер там шосе). Але я йому відповіла: Я не боюся. А якщо ви не беретеся везти нас, це інша річ». Пощастило.
Коли ми в'їхали в ліс, який за Андріївською станцією починається, то не тільки не видно було дороги, навіть не можна було розгледіти трійки білих коней, які нас везли. Ямщик почав бурчати і лякати нас Виркою (так називається місце, де міст через струмок), що важко буде потрапити на міст. Я знову сказала йому: "Боїшся - повернися". Їдемо далі. Так звану Вирку проїхали благополучно. Але невдовзі спіткала нас така несподіванка. За версти чотири до Калуги по обидва боки дороги тягнеться ліс. Раптом неподалік від нас ми почули свисток, як це буває у містах у поліцейських. Ми здригнулися. У відповідь свистку пролунав інший такий самий, а далі і третій. Справа була зрозуміла. До дороги хтось підходив. Ми їхали кроком. Бубонці і дзвіночок дзвеніли потихеньку. Ящик і ми обидві перехрестилися. Я подумала собі: «Батюшко рідний! Навіщо ж ти нас відпустив у таку ніч? Чулося, що вже хтось підходить до нас. Але в цей самий час раптом ззаду нас пролунав дзвін дзвіночка, - хтось дуже їхав.
Виявилося, то була естафета, яка й наздогнала нас у найнебезпечніший для нас час. Усі ми троє, подякуючи Богові, перехрестилися і вже були врятовані.
Іншим разом, збираючись Великим постом на п'ятому тижні в Оптіну готуватися, я взяла з собою свою старшу дочку. А менша моя, хрещениця, залишалася у моїх добрих знайомих, вона ще вчилася. Дуже хотілося мені тоді зустріти Великдень при старця. Дітям я ще нічого не говорила про це своє бажання і більше покладалася на Божу волю, як Господь влаштує. Тільки їм не хотілося цього. Така напала на них спокуса. Я ж думала і меншу дочку до Великодня виписати до Оптини. Але, приїхавши до старця, я цього йому не висловила. Не минуло й трьох днів, як пахло тепло, і річки розкрилися. Шлях був перегороджений. Здавалося мені, їхати не було можливості, і я в душі тріумфувала. У суботу ми долучилися Святих Христових Таїн. Але ввечері того ж дня раптом батюшка покликав мене і, понад усяке моє очікування, сказав: «Зараз посилати за поштовими кіньми! Завтра рано їхати! Я сказала: «Батюшко! Пошта навіть зупиняється. Ні на колесах, ні на санях немає жодної можливості їхати». Але панотець суворо сказав мені: «Так ви не слухатися! Адже ви потонете. Зараз надсилати! Ідіть».
Засмучені та здивовані рішенням батюшки, ми поспішили до від'їзду. Моя дочка тоді вже й побажала залишитися. Зізнатися, я боялася їхати і проплакала всю ніч. Рано-вранці, однак, ми виїхали. Не можу переказати всі труднощі шляху. Ми їхали на колесах, і на санях. Приїхавши до села Кожем'якине, де млин, бачимо: греблю прорвало, і воду спустили. Величезний простір навколо був залитий водою. Чоловіки висипали надвір дивитися на нашу переправу, коли трійка наша під'їхала до мосту. Він був залитий, і з нього стирчала лише одна палиця перил. Ямщику треба було вгадати потрапити на нього. Нам сказали, що лише перед нашим приїздом залило міст. Ямщик поклав дошку на високу спинку саней, прив'язав її та посадив нас. Моя дочка, як молода, видерлася на дошку, підібравши ноги і сіла боком. Я ж так не могла і села прямо. Речі наші були покладені на козли. Російський народ хоробрий. Ямщик перехрестився і, підібравши вождя, вдарив по трійці, що кинулася в безодню. Я закрила голову і забула підібрати опущені ноги.
Вода і лід ринули в сани, і мої ноги поринули до колін у воду. Але сильна трійка, спрямована хвацьким ямником на міст, вихопила нас із безодні, за молитвами та благословенням старця. Ми поїхали далі. Від Кожем'якіна до м. Перемишля 8 верст. Я їхала мокра, під сильним весняним вітром. Коли ми дісталися Перемишля, на моїх ногах утворилася крижана кора, яку господиня заїжджого двору ледве могла з них стягнути. Речі були перемочені. Змінитися нема чим. Ноги ж мої не тільки не змерзли, а всю ніч горіли. Ні найменшої застуди, ні навіть нежиті не було. Я міцно проспала всю ніч. Вранці ми поїхали далі. Потрібно було переправлятися через Оку. Довелося плисти в казенному величезному човні верст шість під льодоходом, який веслярі відпихали баграми. Під самою ж Калугою, де вдруге треба було перепливати Оку, ми не знайшли жодного казенного перевезення. Крига йшла угорська (з р. Угри), сильна, і пором ще не був влаштований. Зустрівши тут старосту поштового двору, ми зважилися їхати в приватному маленькому човнику, так званій душогубці, з якимись веслярами мужичками.
Ми сказали собі: «Якщо Господь проніс нас там, за молитвами старця, то, безперечно, і тут перенесе». Але ця переправа була остання і чи не найнебезпечніша. Треба було плисти з версту, якщо не більше, проти течії і потім вигадати час – поміж льодоходом повернути човен за течією. Господь проніс нас цілими та неушкодженими. Ми приїхали до Калуги. Після того, як я приїхала знову до старця і розповіла йому про труднощі своєї подорожі, він сказав, сміючись: "А ти вперед говори свої бажання, - я б все влаштував".
Якось зібралася я з дітьми до старця до Оптини на свято Різдва Христового. Сама я вже не їла м'яса, а дітей шкодувала, боячись, щоб вони не послабшали. Та ще думала: мабуть, шкодуватимуть, що не лишилися на свято вдома. Щоб не було в спокусі, хоч і мирській прислугі на монастирському готелі, я захопила з собою найкращий копчений і запечений окіст шинки, думаючи: тишком-нишком даватиму їм потроху, все підкріплення. Але, приїхавши, про це сказала старцеві. Батюшка мені каже: «Не вози ніколи м'яса в монастир. Ось один якось привіз, а в м'ясі завелася тріхнина, і він отруївся». Повернувшись від старця, я сказала своїм: “Ну, діти, зачекайте три дні; приїдете додому, тоді й поїсте м'яса». Але, приїхавши додому, знайшли це м'ясо все з'їдене хробаками. Так і викинули його.
Буваючи в чернечих келіях і бачачи там майже всі дерев'яні хрести з розп'яттям, я здобула бажання купити такий самий і собі. І так купивши собі в Оптиній дуже гарний хрест, я принесла його до старця і просила його благословити їм мене. Батюшка ж, взявши в руки хрест, сильно вдарив їм мене по голові, від чого верхня дощечка з написом: Ісус Христос і таке інше, - відскочила і покотилася під стіл. Я з жалем кинулася шукати її і сказала: "Як шкода, що дощечка відскочила!" Я бачила, що батько з особливою увагою стежив за мною. І коли я її підняла і приклала до того місця, від якого вона відклеїлася, думаючи – вдома приклею, дощечка сама собою, під пильним оком батюшки, пристала. І ось уже багато років цьому хресту, як він у мене, дощечка так міцно тримається, як лита. Скільки доріг цей хрест з'їздив зі мною, і я його часто клала за пазуху, але дощечка ніколи не відклеювалася. Так міцно приклеїв її рідний батюшка своїм поглядом.
Весною 1890 року я приїхала до нього готуватися і повинна була прийти сповідатися. Раптом, кажуть, батюшка отримав дуже сумну телеграму про смерть воронезького владики Веніаміна 160 і, припинивши прийом народу, відпустив усіх до двох годин. З усіма і я пішла. О другій годині приходжу до старця. Він покликав мене на сповідь. Ставши перед ним на коліна, я сказала: «Батюшко! Ви отримали сумну звістку – ваш улюблений владика помер». «Так, – відповів мені старець, – подвійна скорбота: цей помер, а нашого візьмуть у Воронезьку єпархію». Я остовпіла. Свого владику я дуже покохала. Він був мені помічником у приведенні моєї прийомної дочки до Православ'я; обіцяв і на іспитах захистити її від нападок на неї з боку одного вчителя. Не зрозумівши прозорливості старця, я здивовано запитала його: «Хіба про це вже говорять?». «Так, - відповів він, відвернувши своє обличчя від моїх питальних очей, - чутки гасають. Туди треба хорошого, а іншого такого нема». У турботі про свою хрещеницю я сказала: «Господи! Хто ж тепер допоможе їй? І назвала її ім'я.
Батюшка ствердно відповів мені: «Та владика ж допоможе». Я вийшла від старця в подиві, як і що це він каже: владику нашого переведуть, та він же допоможе і на іспитах, які в нас так пізно закінчувалися, до липня місяця. А була ще рання весна. Через деякий час раптом, як сніг на голову, телеграма з Петербурга про призначення преосвященного Анастасія на Воронезьку єпархію. Ні він сам і ніхто інший на це не чекав. Тим часом слова прозорливого старця, батюшки отця Амвросія, сказані мені в день смерті владики Веніямина, справдилися точно. І моєї дочки допоміг преосвященний Анастасій, і його перевели у Вороніж.
Тут переривається розповідь пані N, щоб дати місце іншим особам та іншим обставинам у життєписі старця Амвросія, але не закінчується. Згодом оповідання це, не втрачаючи своєї мети – показати, як старець окормляв душу до спасіння, буде доречним і додаванням відомостей про його життя.
VII. Кончина першої шамординної начальниці Софії Михайлівни Астаф'євої та її наступниця
Давно не йшлося про Шамординську жіночу громаду, яку, як ми бачили вище, старець Амвросій заснував і про яку мав особливу опіку. Побачимо, що там робиться.
Вже згадано було, що відразу після смерті двох дівчаток Ключаревих, спадкоємиць Шамординського маєтку, в 1883 році, ще до відкриття громади, за розпорядженням старця почали будуватися там корпуси і прийматися бажали бути насельницями цього місця. Восени 1884 року вже громаду було відкрито і визначено першу начальницю, Софію Михайлівну Астаф'єву. Втім, недовго довелося їй керувати у цій юній обителі – лише три роки з невеликим. Розумна, що добре розуміла і життя духовне, і справи господарські, всією душею віддана старцю Амвросію, вона, під його безпосереднім керівництвом вступивши на шлях чернечого життя і прийнявши найважчий в обителі послух начальниці, стала трудитися. З малоліття, що жила завжди в дорозі і зовсім не знайома з тілесними працями, вона тепер невпинно працювала і зовсім не шкодувала себе. У мокру холодну осінню погоду, траплялося, цілим днем, з ранку до вечора, ходила вона сама по всій обителі, стежачи за всіма монастирськими роботами, і вже до ночі поверталася в свою келію, вся промокла й промерзла.
Таке подвижницьке життя незабаром зламало її неміцне здоров'я. Вона поступово почала чахнути і помалу танула як свічка; нарешті 24 січня 1888 року заснула вічним сном праведниці, отримавши від Всещедрого Господа винагороду, що відповідає її великому святому ревнощі та праці. Після старець Амвросій, при згадці про неї, нерідко говорив з особливим почуттям розчулення: «Ах, мати! Здобула милість у Господа» .
По смерті Софії Михайлівни, за вказівкою старця Амвросія, прийняла начальство в Шамординській громаді черниця Білевського Хрестовоздвиженського монастиря Євфросинія Розова, яка керує і тепер.
Скажімо про цю особу кілька слів. За життям духовним і відданим старцю Амвросію вона була і є гідною наступницею Софії Михайлівни. У весь час старчування батюшки отця Амвросія з 1860 до останнього 1891 року і дня блаженної його кончини вона була найвідданішою і щирою його ученицею. Але близькості Бєлєва від Оптіної (40 верст) мала можливість часто особисто відвідувати старця, відкривала йому всі свої помисли, отримувала від нього дозвіл всіх своїх подивів і настанови, як чинити в тому чи іншому випадку, до дрібних подробиць, намагаючись всіляко жити в повному відсіченні своєї волі і в усьому чинити. Слова його були для неї законом. Вона навіть їх записувала, щоб ніщо зі сказаного не згладилося з пам'яті.
Наприклад, як старець вникав у всі подробиці різноманітних справ, всебічних відносин і взагалі всього поведінки відданої йому учениці, наведемо тут деякі, витягнуті з її записів, у потрібний час висловлені їм настанови, і насамперед про молитву церковної і келійної, денний і нічний і сон; і потім про читання книг, помірність у їжі та пиття та незасудження ближніх. І оскільки головна причина всіх лих і настроїв у людині є гордість, то старець всіляко намагався нахиляти свою ученицю до смирення; навчав любові до ближніх, простоти, страху Божого, одкровення помислів та іншого. Ось самі вислови старця (це і є шостою розповіддю в рукописі про старече окормлення ієросхимонаха Амвросія):
«Коли буває чування, хвилин за вісім (до Євангелія) треба читати вечірні молитви».
«Після всеношної до тебе прийдуть у келію; то ти встань, запали свічку і скажи: ну, сестро Варваро, прочитай вечірні молитви, і по черзі. Цим навчиш ходити в келію».
«Коли лягаєш спати, ліжко і келію хрестити з молитвою: «Нехай воскресне Бог».
«На ніч лягати та вранці вставати – всі члени хрестити можна: серце з молитвою – «В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь», а інші члени – вуха і персі і навіть усю себе, з молитвою «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну».
«Шість годин спати; а то (якщо більше) з покаянням».
«У підряснику можна спати та нічим не накриватися. Сни не розказувати».
«Нічого не бажай уві сні бачити, а то з ріжками побачиш».
«Коли прокинешся, спочатку перехрестись. У якому стані будеш з ранку, то й на цілий день підеш. У святого Іоанна Ліствичника про це написано».
«Вранці, коли прокинешся, кажи: «Слава Тобі, Боже!» Батько батько Макарій завжди це казав. І не повинно згадувати минуле та сни».
«Коли не можна ходити до церкви, (мабуть) вдома вичитувати: замість ранку – ранкові молитви, 12 обраних псалмів і першу годину, а замість обідні третій та шостий годинник з образотворчими».
«Ранкові молитви читати і в цей час нічого не робити. І до всякої служби ходити. А то тебе даремно годують. Антоній Великий бачив Ангела, який показував йому (як має ченцю жити): то помолитись, то попрацювати. А під час роботи «Господи помилуй» читати».
«У ледарстві гріх час проводити. І службу церковну і правило для роботи упускати гріх. А то дивись, Господь як би тебе не покарав за це».
«До служби церковної неодмінно маєш ходити, а то хвора будеш. Господь за це хворобою карає. А ходитимеш, здорова і тверезіші будеш. Батюшка отець Макарій, траплялося, занедужає, а все піде до церкви. Посидить, потім в архієрейську келію вийде; там місця не знайде, перейде ще в келію до отця Флавіана, там побуде; але коли вже побачить, що не може бути довше в церкві 161 , перехреститься, та й піде. Бо все не вірить собі».
«Коли до церкви йдеш і з церкви приходиш, маєш читати: «Годі їсти». А до церкви прийшли, покласти три поклони: «Боже, милостивий буди мені» та інше.»
«До початку ходити до служби – тверезіші будеш».
«Кафізму іноді стояти і обов'язково вставати на «славах».
"Кафізму спробуй стояти в куточку, а потім вийди на своє місце".
«У церкві годі говорити. Це зла звичка. За це посилаються скорботи».
«Чітки дано для того, щоб не забувати молитви творити. Під час служби має слухати – що читають, та перебирати (чотки з молитвою): «Господи, помилуй»; а коли не чути (читання), то: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну».
"Неодмінно вустами читай молитву (Ісусову), а розумом не корисно - пошкодитися можеш".
«Хоч пошепки вимовляй молитву (Ісусову), а від розумної багато хто пошкодився».
«Під час читання Апостола вдома можна сидіти, якщо хтось інший читає. І в церкві можна сидіти, коли не в змозі стояти».
«Тому дрімаєш у церкві і не чуєш служби, що помисли блукають туди й сюди».
«Насамперед, треба милості просити у Господа і молитися: ними ж важи долями, помилуй мене грішну».
«Від таємних моїх очисти мене, і від чужих пощади рабу твою. (Читати): «Помилуй мене, Боже», «Отче наш», «Богородицю», «Нехай воскресне Бог». І: «Боже, милостивий буди мені грішною».
«Читайте «Отче наш», та не брешіть: залиши нам наші борги, як і ми залишаємо»...
«Христос Воскрес» – читати, коли належить церквою; бо не повинно».
«Треба молитися і вдаватися до Цариці Небесної: «Допоможи, спаси і помилуй».
«Богородицю» читати 12 разів чи 24 рази на день. Вона в нас одна заступниця».
«Богородице Діво» читати хоч із поясними поклонами, як одній, явившись уві сні, сказала сама Божа Матір, додавши, що це для її ж користі».
«Коли старанно молишся, то так і дивися, що спокуса буде. Це і з усіма відбувається».
«Не повинно говорити, що молишся (або молишся) за інших. Отець Антоній 162 і той каже: зобов'язуюсь молитися».
«Не треба тобі молитися за сестер. Це ворог, під виглядом добра, подужує. Це справа досконалих. А ти тільки перехрестись і скажи: «Господи, помилуй нас».
«Правило до причастя можна читати самій і «Господи помилуй».
«Після прилучення треба просити Господа, щоб Дар зберегти гідно і щоб Господь подав допомогу не повертатися назад, тобто. на колишні гріхи».
«Коли долучаєшся, то один день не полоскати рот і не плювати. Якщо велика частка (Святих Дарів), то подрібнювати (у роті); а маленьку так проковтнути і не звертати увагу на погані помисли, а докоряти собі за гордість та засудження інших».
«Якщо п'єш воду чи ліки до обідні, то не має антидор і витягнуту просфору їсти».
«Просфору можна стоячи їсти, це справа благочестя; а хто сидить, того не засуджувати».
«До образів прикладатися, як усі роблять: спершу покласти перед іконою два укліни і прикластися, а потім ще один уклін».
«П'ятисотницю (по немочі або дозвілля) від вечірні можна розкладати (на цілу добу)».
«Якщо з вечора п'ятисотницю не впораєш, то вранці краще молися».
«Своїх поклонів не накладати; а якщо хочеш (більше молитися), то вночі вставати.
«До п'ятисотниці не прикладати своїх вигадок, а як слід (тобто як належить) молитися».
«Коли справляєш правило (келейне), то опускай фіранку. А коли подивишся у вікно, то згадай, що каятися треба. У Іоанна Ліствичника написано: якщо хочеш що неналежне зробити, згадай, що має сказати про це старцеві, то й зупинишся».
«Не повинно говорити (що трапилася відвідувачці): йду правило справляти, а скажи: піду у своїх справах. А то скажи їй: давай Казанській Божій Матері читати акафіст».
«Молитву в келії читати устами: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну». Або: «Боже, очисти мене грішну». А в церкві: «Господи, помилуй». І слухай більше – що читають. А якщо не чуєш, то всю молитву читай: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну».
«Коли вдарять до «Годно» (якщо знаходишся в келії), треба встати і покласти три поклони Святій Трійці: «Годно і праведно поклонятися Отцеві та Сину та Святому Духу». Просити заступлення Цариці Небесної і читати: «Годно є воістину...» А якщо хтось чужий буде (в келії), то тільки перехреститися».
«З покривним розділом треба молитися».
«Коли б'є годинник, треба перехреститися з молитвою: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну; як пише святитель Димитрій Ростовський: для того помилуй мене, що година минула, ближче до смерті стало. Можна не за всіх хреститися, а за розглядом, за кого можна; а то й не треба, а в умі ж молитву має створити».
"Якщо що представиться, перехреститися".
«Не треба вірити прикметам, і не виконуватимуться».
«Лампаду засвічувати; а якщо олії не буде, не сумувати, нехай не горить».
«Свічок воскових у церкві не ставити, а самою свічкою бути».
«Коли в мирському домі буваєш, то як до дому підеш, у першій кімнаті хреститися тричі; а в іншу кімнату (перейдеш), можна один раз. А коли обідати сядеш, за першою стравою лише один раз перехреститись і на весь обід».
"Не повинно поводитися вільно з мирськими, ти їх спокусиш".
«Книги читати вранці з чверть години до роботи; потім цілий день жуй - що читала, як вівця жуйку».
«Списувати з книг, мабуть, можна тільки треба засвоювати; що зрозуміло, те читати. Читати треба менше, але розуміти».
«Тільки хоч прочитай книгу. Якщо й не запам'ятаєш нічого на той час (тобто під час читання), матимеш користь».
«Євангеліє можна сидячи читати, тільки не в належний час».
«Перед причастям читати святого Єфрема Сиріна про покаяння».
«Потрібно більше читати книги цього дня (коли причастишся), особливо Новий Заповіт, Послання до Ефесян та Апокаліпсис».
«Тому не любиш батьківських книг, що вони викривають тебе».
«Книги давай читати, хоч і олією заллють, забруднюють, – нічого; тільки за розбором, хто читає».
"Книги краще не розкривати" (щоб дізнатися невідоме).
«У неділю не працювати. А якщо свято, наприклад Іоанна Золотоуста тощо, то надвечір можна попрацювати».
«Чай пити без хліба. А якщо захочеться, то після чаю маленький шматочок можна з'їсти на окомір».
«Коли вранці чай із хлібом п'єш, то скажи собі: хіба ти на заїжджий двір прийшла? Це від звички. З малого почнеш, звикнеш до більшого».
«Чай пити по три чашки без хліба і нікому не розповідати. А якщо в когось у гостях будеш, то розкриш тільки хліб, як робив митрополит Філарет (Московський). Подали йому юшку стерляжом, – він вушку поїв, а рибу тільки розфарбував» 163 .
«Чай постом іншим разом – з покаянням».
Великим постом поставиш самовар і скажи: хто не хоче засуджувати, той пий чай. Хоч не засуджуйте, а то й нап'єтеся, і засуджує».
«Коли праці, то не примушуй келійних лише по три чашки чай пити, а скажи: пийте за вашим правилом».
«Якщо багато чай питимеш, то зуби хворітимуть».
«Об'язливі уста – свиняче корито».
«Якщо питимеш після правила вечірнього, то потрібно покласти на це 12 поклонів. Не засуджувати людей, а сказати собі: ах, я окаянна!
«Треба дякувати Господу, що Він тобі все посилає. Це для трьох причин – щоб привести до тями, свідомості та подяки».
«Як будеш кого засуджувати, то скажи собі: «Лицемір! Ізми першу колоду з твого очеса» (Мф.7:5).
«Колола в оці – це гордість. Фарисей мав усі чесноти, але був гордий, а митар мав смирення – і був кращим».
«Якщо знайдуть помисли засудження, то згадай, що кінь вкрав, а інший вівцю, тобто. ти кінь (украла).
«Усі помисли (неналежні) від гордості. У тебе є гордишка».
«Гордих Сам Бог зцілює. Це означає, що внутрішні скорботи (якими лікується гордість) посилаються від Бога, а людей гордий не понесе. А смиренний від людей все несе і все говоритиме: гідний цього».
«Коли відчуваєш, що сповнюєшся гордістю, то знай, що це похвали інших тебе надмюють».
"Коли нападе гордість, скажи собі: дивачка ходить".
На пояснення, що у розмовах з іншими говорю – я, батюшка сказав: «Батько архімандрит Мойсей ніколи не каже – я, а: «Це досвідом засвідчено»; або скаже: "Ми".
«Будинок душі – терпіння, їжа душі смиренність. Якщо їжі в будинку немає, мешканець лізе геть» (звичайний вислів: виходить із терпіння).
«Коли розгорнешся, то докори себе – скажи: окаянна! Що ти розходилася, хто тебе боїться?
«Якщо дуже зачеплять тебе, скажи собі: не ситцева, не полиняєш».
«Багато в цій голові розуму, та он не йде».
«Коли буває такий час, що бажаєш - і сама не знаєш чого, то напиши в умі ці слова: «Хто я і хто іпостась моя? І чого я бажаю? – у гості не їду і вдома не залишаюся, – везіть мене до нас». Підійди та прочитай».
«Марнославство і гордість одне й теж. Марнославство виявляє свої справи, щоб люди бачили, як ходиш, як спритно робиш. А гордість після цього починає зневажати всіх. Як черв'як спершу повзає, згинається, так і марнославство. А коли виростуть у нього крила, злітає нагору, то й гордість».
«Марнославство, якщо його зворушать пальцем, кричить: шкіру б'ють».
«Сказати (хвалить): не хвали, а то після посваримося. Ліствичник велить побоюватися таких людей. Краще прийняти людину, яка злословила.
«Якщо тебе будуть хвалити, треба мовчати – нічого не говорити, як написано у авви Варсонофія».
«Похвала не на користь. Жахливо важка похвала. За прославлення, за те, що тут усі кланяються, тіло по смерті зіпсується, – прищі підуть. У авви Варсонофія написано: «Серід який був старець! А то після смерті тіло зіпсувалося».
«Поступайся N. N. у всьому, запропонуй свою пораду, тільки не наполягай».
«Треба бути до всіх шанобливою. Будь ласкава, але не ласкава. Вклонися, та швидше мимо проходь».
«Треба вниз дивитися. Ти згадай: земля ти і в землю підеш» (Ср.: Бут.3:19).
«Не бажай рясофора. Мене самого змусили в рясофор і в мантію, а я не хотів і говорив про батюшку батькові Макарію, – я сам не прийняв би».
«Смиренність полягає в тому, щоб поступатися іншим і вважати себе найгіршим. Це набагато спокійніше буде».
«Відати належить, як три суть досконалого смирення ступеня. Перший ступінь – підкорятися старійшині, не підноситися ж над рівними. Другий ступінь – підкорятися рівним, не перевозитися над меншими. Третій ступінь - підкорятися і меншим і закидати собі анітрохи бути, бо єдиному від худоби, недостойну перебування людського».
«Ліпо тобі смирятися більше за інших, у передній бо мнишся житії. Це напиши та до стіни приколи».
«Насамперед треба зовнішньо кланятися в ноги старцям. Це поклали святі отці. А потім усередині буде (відчуватися), точно як хто (кланяється) бідний; а потім купу золота дадуть, і він багатий буде».
«Сестра! Кайся, упокорюйся; сестрам поступайся – що можна і не засуджуй інших, – все з немічами».
«Хто поступається, той більше набуває».
«Упокоряйся, і всі діла твої підуть».
«Примудряйся. Змиряйся. Інших не засуджуй. Не судіть, та не судимі будете».
«Іди шляхом митаря і врятуєшся; кажи: Боже, милостивий буди мені грішною!
«Якщо не маєш кохання (до ближніх), упокорюйся».
"Прочитай "Живий у допомозі Вишнього" - та й іди прощення проси, на кого немирна".
«Якщо хтось сердиться на тебе, то спитай у нього причину».
«Якщо хтось неспокійний (тобто немирний на тебе, а не висловлює цього), то догоджай йому, ніби не помічаєш цього».
«Якщо помисел буде говорити тобі: Чому ти цій людині, яка образила тебе, то й то не сказала? - то скажи своєму помислу: тепер пізно говорити - запізнилася».
«Якщо кого хочеш уколоти словом, то візьми шпильку до рота і бігай за мухою».
«Будь сама до інших поблажлива».
«Потрібно ближнього заспокоювати, – і з тобою те саме може бути».
"Сама живеш недбайливо, а з інших суворо вимагаєш, щоб виконували все".
«Ти мовчи перед усіма, і тебе всі любитимуть».
«Жартами краще висловлюй, коли неспокійна (немирна на кого) буваєш».
«Не повинна втручатися у їхню (разом живих) суперечку. А йди в свою келію, візьми пляшку води та полів між ними; особливо ж кожній можна говорити. Скажи N. N.: ми без щеї насидимося, - ні я, ні ти не вміємо варити; а інший скажи; потерпи, вона петербурзька».
Грубо не наказав батюшка звертатися.
«Не повинно вибирати сестру за духом, а то буде за тілом».
«Хороша річ, що рідні тобі не пишуть. На що тобі знати їхні справи? До нашого батька А-ію прийшла рідна сестра і ходила розшукувати собі сани. Пішла до отця Д-фея, як отця скарбника, натрапила на отця ігумена, там був і батько А-ий. Потім він казав, що такої скорботи ще не було».
«Будь проста, і все пройде. Вважай себе гіршим за N.N. Якщо будеш слухати себе, то знайдеш, що ти справді гірша за N.N.
«Жити просто – отже, не засуджувати, не заглядати нікого. Наприклад, йде Е-так. Пройшла, та й годі. Це означає думати просто. А то, побачивши Е-ди, що проходить, подумати про неї з худого боку: вона така, характер у неї такий-то, - ось уже це непросто ».
«Якщо неспокійна N N., то скажи: все на свої місця! Собі слухати і авву Дорофія читати! - Напиши це і десь приколи».
«Ти їй, N.N., якщо поступишся, а вона тобі десять разів».
«Коли ти неспокійна на N.N., то клади поклони від трьох до дев'яти з молитвою: «Господи, як же важиш, допоможи рабі твоїй N.N. і її молитвами мене окаянну помилуй. Тоді клади поклони, коли неспокійна (немирна), бо не треба».
«Істина без смиренномудрості ґрунтується на злопам'ятності. Істина означає – хто ставить ланіту та звертає іншу; а на злопам'ятності – хто виправдовується, що не винен».
«У тебе завжди була ця пристрасть, злопам'ятність; вона потайлива і тонка».
«Внутрішня скорбота означає: наприклад, пам'ятіти або терпіти відсікання своєї волі, тому що інший ніхто не може знати, що в тебе всередині. А зовнішня скорбота із боку інших».
N.N. щоб старша була тобі. Збитку не буде. Ти все та ж сама будеш. Тільки хто до тебе прийде і що спитає, ти скажи: як N.N., а без неї нічого не роби, а як вона скаже».
«Хто питатиме в тебе поради, відмовлятися має: не знаю, що сказати».
«Сміятися поменше, бо від цього неналежні помисли приходять».
«Сміх виганяє страх Божий».
"Якщо хто буде смішити, тому зменшити одну чашку чаю".
«За столом не сміятися. Потрібно знати час на все. Якщо розсміяються, то одна стиснула б губи і вийшла в сіни, поклавши там три поклони».
«Якщо помисли будуть говорити: ніяких великих гріхів немає, що багато смієтеся, – (великий гріх)».
«Зухвала і смілива від сміху – страху Божого, отже, немає».
«Якщо перебивати розмову, то це справа зухвалості».
«Якщо хтось жартома до кого доторкнеться, то десять поклонів покласти».
«Господь тебе позбавить усіх неналежних помислів; тільки упокорюйся». Молитва: «Господи! За молитвами старця Макарія позбав мене від помислів. І мене (старця Амвросія), мабуть, якщо хочеш, згадай».
«Якщо прийдуть погані помисли і засуджують інших, то докоряй себе гордості і не звертай на них ніякої уваги».
«Коли знайде день, що ніби добре живеш – весело і спокійно, а раптом стане занепокоєння, і помисли тебе бентежать, тоді скажи собі: що ж ти тепер соромишся? А пам'ятаєш, коли була покійна?
Питання: як здобути страх Божий? Відповідь: «Має завжди мати Бога перед собою. Передрікання Господа переді мною вину (Пс.15: 8).
«Страх Божий набувається ще виконанням Божих заповідей і щоб робити все по совісті».
«Проти неуважності треба мати страх Божий. Читай у авви Дорофея про страх Божий, про збереження совісті та про смиренномудрість».
Питання: як собі слухати, з чого починати? Відповідь: треба спочатку записувати: як у церкву ходиш, як стоїш, як дивишся, як пишаєшся, як марнославишся, як сердишся, та інше».
«У келії не ходити та до себе гостей не водити. А якщо в келії стане тісно духом, то в комірчину вийти прочухнути».
«Якщо хто скаже: зайдіть, то скажи: я тепер у кислому розташуванні, не можу».
Ти моя донька. Я сам такий – людиноугоднюю. Не повинно людиноугодовувати; має краще мовчати. Поклади на ваги догоду людям на один бік, а на інший мовчання, то мовчання переважить».
«Ви на мене схожі; я теж навчаю, – ви мої доньки». Батько батько Амвросій кілька разів це повторював.
«Помисли записувати щодня. А коли підеш до м. в. (для одкровення), то випиши їх взагалі: наприклад, сердилася тощо».
«Треба говорити помисли м.і.; помисли та ослабнуть. А де вони? Від гордості».
«N.N. (стариці чи старцеві) все має говорити; сказати, що засуджую, і думки проносяться, а повторювати їх не треба. Це ворог завдає. Єфрем Сирін називає це гавканням бісівським. Якщо спитає N.N. - Які? Тоді можна сказати».
«Треба говорити: приходять помисли хулі проти вас і засуджують» (якщо бувають помисли проти стариці чи старця).
«Свої гріхи говори і більше провини, а не людей».
"Чужі справи не передавай".
"Не розповідати, де що робиться".
«Батько суворо наказував – чужих гріхів не говорити матінці ігуменії, але себе звинувачувати».
«Помисли ті треба говорити, які турбують. Інший помисел цілий день вражає, і нічого; а інший раз подряпає, – той і треба говорити».
«Не повинно нікому говорити, як матінка ігуменя втішає, бо заздрість буде».
"Милостиню подавати, якщо зайві гроші будуть".
"Вироблені гроші віддавай на загальні".
«Коли хтось просить тебе що купити, купуй доти, доки грошей не буде; а тоді скажи, що грошей нема».
«У N.N. неміч – скупість, а в тебе неміч – роздавати. У нас був такий брат, – роздасть, а потім і тужить, що того чи іншого у нього немає».
«Світло засяяло, щоб йоти не було темряви».
«Кадка меду, ложка дьогтю. Ворог покаже десять разів правду, а одного разу брехня – вся справа пропала».
«Потрібно примушувати себе гряди копати, і на все».
«Згадуй батюшки отця Макарія слова і виконуй, – от і слухатимешся його».
Відповідь на скаргу про безпам'ятство: "Прийде час - згадаєш мої слова, коли потрібно буде".
«Зневіра означає та ж лінь; лише гірше. Від зневіри і тілом ослабнеш, і духом. Не хочеться ні працювати, ні молитись; до церкви ходиш з недбалістю; і вся людина слабшає».
«Краса недбалості (можливо); а справжньої краси не буде, бо ми не подвижники».
Питання - помисел прийшов: навіщо рятуватися? Не врятуймося все одно, як не жити. До того ж тепер немає тих, хто рятується, як написано у баченні афонського ченця. Відповідь: «Це сказано до того, що тепер досконалих у всьому немає, а ті, що рятуються є. Не кожен може бути генералом; а інший - генерал, інший полковник, майор, офіцер, солдат; і проста людина така сама, як і вони».
Наведених тут настанов старця Амвросія лише мала частина. Залишається ще безліч відповідей на найрізноманітніші запитання та настанови, які найчастіше стосувалися лише особисто самої запитуючої. Але і за наведеними настановами кожен може судити про гідність старця наставника та його учениці. Додамо до цього, що ці настанови можуть бути дуже корисні і для всіх, хто ревнує про своє душевне спасіння.
VIII. Перший і другий приїзд старця Амвросія до Шамординської жіночої громади у 1888 та 1889 роках за нової начальниці черниці Євфросинії та його там перебування
Щороку тільки по разу, як бачили ми вище, старець Амвросій в літню теплу пору мав звичай їздити в Шамординську громаду, що влаштовувала їм, на кілька днів погостювати і подивитися, що в ній є і чого бракує. Відвідування ці, говоритимемо словами самих шамординських сестер, були для них світлим святом. У призначений день, із самого ранку, у Шамордіні всі були на ногах. Хто з ретельною старанністю готував келію для дорогого гостя, хто клопотав у церкві, щоб з належною честю зустріти свого ненаглядного батюшку, а хто просто ходив у хвилюванні та радісному очікуванні. Нарешті служили молебень, і всі сестри з настоятелькою на чолі розташовувалися біля ганку настоятельського корпусу. Ось через узлісся лісу з'явиться знайома карета, і у всіх радісно заб'ються серця. Коні швидко мчать і зупиняються біля під'їзду. У вікно карети з'являється сивенька борідка старця. І батюшка з батьківською посмішкою весело розкланяється на обидві сторони. «Батько дорогий!
Скарб наш, ангел наш! – чуються з усіх боків захоплені вітання зраділих сестер. Батюшка виходить з карети і поспішати в приготовлену для нього келлю, щоб переодягнутися та відпочити; Тим часом сестри відразу ж кидаються в карету виймати батюшки речі. Усім хочеться захопити якусь із цих «дорогоцінностей». А якщо якійсь із них це не вдасться, вона хапається за якийсь кінець шарфа або рукав запасного підрясника і цілком залишається щаслива тим, що і їй довелося щось понести. Батюшка ж, трохи відпочивши, вирушав до церкви, де прикладався до святих ікон, вважаючи перед кожною по три земні поклони; ходив у вівтар і потім сідав на підготовлене для нього крісло, і всі сестри підходили до нього приймати благословення. У наступні дні батюшка їздив по келіях; відвідував влаштовану ним богадельню для різних убогих – калік та сліпих – і притулок для сиріт, яких уже було набрано чоловіка до п'ятдесяти.
Малятки вітали свого дорогого відвідувача та покровителя співом різних молитов та духовних віршів. Під час переїздів старця з одного корпусу до іншого натовп народу супроводжував його. Бігли за екіпажем, хапаючись за колеса, щоб подивитись на нього, а дехто схоплювався на підніжку і встигав спитати щось.
Перебування старця в громаді щоразу було недовго – дні два-три і трохи більше. І якщо раніше він так дбайливо ставився до заснованої їм громади, не пропускаючи жодного року, щоб не побувати в ній, то тим більше потрібно було йому тепер відвідати обитель, при призначенні, за його ж вказівкою, нової начальниці, яка прибула до своєї посади 23 травня 1888 року, щоб на місці піднести теплі молитви. настоятельку, так і про довірені їй духовні діти. Перший такий приїзд старця Амвросія відбувся 19 липня. Познайомимо з ним читачів знову власними словами шамординских сестер, описавших собі свого часу це чудове їм подія. Читаємо:
«У вівторок 19 липня приїхав до нас дорогий наш батько і пробув у нас до четверга наступного тижня (до 28-го). Ще в перших числах липня промайнула чутка в нас, що батюшка збирається до нас після Казанської, погостювати; але нам здавалося це такою нездійсненною мрією, що ми боялися і радіти, боялися навіть говорити про це. Нарешті, вже за тиждень так до приїзду батюшки, слух цей став все частіше і частіше повторюватися тими, хто чув від нього самого. Казали, що приїде він у п'ятницю, суботу та неділю. А ми все ще не сміли цьому повірити. Як нарешті, у понеділок почали стікатися до нас для зустрічі батюшки з різних боків відвідувачі. Трійка за трійкою так і мчать до Шамордіна. На готелі номери всі були зайняті. Довелося помістити деяких приїжджих із чернечих у спеціальних келіях. Тут вже наші сумніви припинилися, і ми стали переконуватися, що точно чекає нас велика радість. Ще дні за три почали ми раз у раз поглядати на небо.
Трохи набіжить невелика хмаринка, трохи нахмуриться погода, як ми вже хвилюємося: що як зміниться погода, підуть дощі – тоді не можна буде приїхати до нас бажаного гостя. Можна собі уявити, в якому хвилюванні знаходилися ми весь день напередодні приїзду батюшки.
Нарешті настав і вівторок. Відразу після обідні, годині о 7-й ранку, почали влаштовувати для батюшки приміщення в церковному домі, у великій кімнаті, з коридорчику колишньої молитовні покійної матінки, яка остаточно тепер розгороджена; тому що довелося відчинити двері для батюшки, щоб йому краще можна було звідти чути і навіть бачити службу і виходити через ці двері до церкви, коли йому заманеться. До 9 години кімната для батюшки була готова. Її вистелили всі килимами, зробили невеликий іконостасець, вставили у вікно жалюзі, навісили двері - і все це менш ніж о другій годині, тому що робилося все спільно, дружно і живо. Батьку Йосипу, який також приїжджав із батюшкою, була приготовлена кімната окремо. Церква також змінилася. Підлогу в ній вистелили килимами, стовпи та колони прикрасили гірляндами папороті та живих квітів. Але ще більш святковий вигляд надавали їй радісні, сяючі обличчя сестер, які раз у раз забігали туди дізнатися, чи не приїхав хтось з Оптиної, чи не чути щось про рідного батюшку, чи веселий був він напередодні, чи покійний?
О четвертій годині приїжджає нарешті одна з наших сестер з радісною звісткою, що о третій годині батюшка має намір виїхати з Оптіної і що треба чекати на нього з хвилини на хвилину. Звістка ця в одну мить облетіла весь монастир, і всі вже були напоготові. О п'ятій годині прискакав верховий із звісткою, що батюшка проїхав уже Полошково. Відразу зібралися всі до церкви; запалена була люстра; від паперті до святих монастирських воріт розстелили килимову доріжку, по обидва боки якої були розставлені сестри, всі у повній формі. У святих воротах чекали на батюшку священик отець Іоанн зі святим хрестом, матінка настоятелька з нашим чудотворним образом Казанської Божої Матері, скарбниця монахиня Єлевферія з великим хлібом і просфорою на блюді, прикрашеному живими квітами, і всі співочі.
«Сестри! Матінка просить вас не розмовляти», – повторювала наказ матінки черниця Сергія, наша благочинна, встановлюючи сестер у лінію. Та й не до розмов тут було. Кожній хотілося зосередитися у собі, зібратися, як кажуть, зі своїми почуттями. Запанувала глибока побожна тиша, – іншого слова я не підберу для її вираження. Почуттів, які наповнювали кожну з нас, які переживалися нами в ці хвилини, ніколи вже не випробувати нам більше: вони не повторюються, рідкі вони гості на землі, їх і не передаси. Пролунав благовіст, трезвон; нарешті з'явилася і довгоочікувана карета, підкотила до воріт, але палацу залишалася замкненою, і батюшка не показувався. Пройшло хвилини 3 - 4, з'явився нарешті і батюшка з протилежного боку карети у повній формі - у мантії та хрестах.
Заспівали: «Дня благодать Святого Духа нас зібрала, і всі вземли свій хрест свій дієсловом: Благословен грядий в Ім'я Господнє!» Батюшка тим часом зробив три земні поклони і, приклавшись до хреста та образу Цариці Небесної, взяв ікону на руки і в супроводі матінки, що допомагала йому нести образ, рушив до церкви. Усі ми вклонилися йому до землі, але ніхто не підходив до нього і не тіснив його. На очах у батюшки були сльози. Та й більшість присутніх плакали, але тихо, щоб не порушувати тиші та струнких співів зустрічного гімну. Коли батюшка увійшов до церкви, заспівали: «Годі їсти»; потім слідувала ектенія і т.д., як взагалі прийнято зустрічати високих відвідувачів. Батюшка тим часом ходив у вівтар, прикладався до образів і потім через південні двері пройшов на могилу дорогою покійної матінки Софії. Потрібно було бачити лише вираз обличчя батюшки в той час, коли прикладався до образу Цариці Небесної у святих воротах, ішов з іконою до церкви і молився на могилці, щоб вона ніколи не згладилась з пам'яті!
Серйозний, зосереджений, якийсь натхненний, і погляд його, здавалося, так і проникав у небеса. Після повернення до церкви і після закінчення багатоліття йому батюшка зійшов на піднесене містечко, навмисне для нього приготовлене, сів у крісло і став благословляти всіх присутніх. Після благословення тато кілька днів відпочивав, а потім того ж дня кілька разів виходив до церкви, оглядав її і благословляв усіх, хто траплявся там у той час. Увечері була всенічна, а другого дня обідня і молебень. Служили: отець Іван, отець Йосип і отець Памва собором. Слідом за цим молебнем, на північний схід від вівтаря, відслужено було ще молебень із водосвяттям, після чого був хресний хід навколо церкви та навколо всього монастиря. Батюшка сам брав участь у хресному ході, слідуючи за ним у прольотці, і благословив, щоб усі наші хворі, розслаблені та каліки також брали у ньому участь. Так що за натовпом сестер і мирських слідував ще поїзд хворих, калік і розслаблених, хто в лінійці, хто в візку, хто в чому.
Обійшли монастир; хресна хода через святі ворота попрямувала до дзвіниці, де знову відслужено молебня з акафістом Казанської Божої Матері, який слухав батюшка вже з кімнати отця Йосипа. Після молебню хресна хода, що обійшли навколо могилки матінки Софії, повернулася назад до церкви. Коли все було скінчено, батько вийшов прикладатися до образів; потім ходив на могилку, на те місце, де щойно скоєно було водосвяття, і на дзвіницю та скрізь довго молився із земними поклонами. Того ж дня батюшка їздив у корпус матінки, в каплицю Святого Амвросія, ходив навіть на терасу, звідки проїхав до Тихонівської каплиці, а звідти пішки пішов у хатинку. Скрізь батюшка молився із земними поклонами та уважно все оглядав.
У хатині, зупинившись перед великим портретом матінки Софії (в схимі), батюшка сказав: "Мати все бачить, що тут робиться"; і потім, глянувши на шафи з книгами, додав: «Читати і розуміти читане!..» З хатинки батюшка вийшов у двері на терасу, пройшов галереєю, посидів на сходах, де любила сидіти дорога матінка Софія і, спустившись потім зі сходів, зробив кілька. «А яке місце вибрала мати для своєї халупки!» Передавав він другого дня враження свої Олені Михайлівні: «Якби тільки ноги були в мене міцніші, так би, здається, і пішов туди донизу».
З хатинки пройшов батюшка у «мовчанку». Все йому дуже сподобалося. «І не чекав я, що у вас тут так добре, – казав він, – просто сам лишився б, здається, жити тут із вами». Потім, підійшовши до вікна і зазирнувши через нього вниз до яру, сказав: «Та у вас просто краще за Афона тут, краще за Афона». Із «мовчанки» батюшка повернувся додому і більше нікуди цього дня не їздив.
У четвер після обідні була панахида по матінці Софії та матері Амвросії, а потім спільне благословення. Коли благословляв батюшка, співачі співали йому зазвичай різні церковні пісні: «Заступниця старанна», тропар святому Амвросію і т.д., співали також і «Торже наш обитель». Цього ж дня після кількох інших священних пісень заспівали Великодній канон. Тим часом батько закінчив уже благословляти; слухав та молився. Коли закінчили канон, батюшка сам благословив заспівати «Нехай воскресне Бог» і після закінчення цієї пісні швидко піднявся зі свого місця і втік за дверима. Спів завжди надто сильно діяв на рідного батюшку. Але що за чудний вираз обличчя був у нього весь час, поки він слухав спів! Один погляд на нього всякого лінивого і недбайливого мимоволі змушував молитися. Того ж дня вранці після короткого відпочинку батюшка їздив на обійстя, оглядав будівлі, заходив і в «маленький притулок» і довго там залишався. Заходив у кожну кімнатку, благословляв усіх дітей та розмовляв із ними.
«Велика» розповіла батюшці вірші, твори В., їхньої наглядачки, і сказала їх дуже мило. Батюшку зворушили вони до сліз. Того ж дня батюшка їздив униз до городів. Заходив у сторожку, де живуть наші городниці, гуляв горами, благословляв усі колодязі; зайшов на водокачку, змушував при собі накачувати воду, оглядав її і повернувся додому прямо до всенічної.
На другий день, після обіду та спільного благословення, батюшка, відпочивши трохи, пішов на могилку. Помолившись і благословивши її тричі, як завжди, він пройшов на місце водоосвячення і на дзвіницю і знову усюди старанно і довго молився. З дзвіниці ж пройшов прямо до трапезної. Помолившись тут перед образом Цариці Небесної, він пройшов до настоятельського місця, сів там і благословив подавати йому весь обід по порядку. Кожну страву він благословляв і, покуштувавши трохи, дзвонив у дзвіночок, як це зазвичай робить матінка, даючи цим знак трапезницям подавати наступну страву. Страву з чашок, благословених батюшкою, вилили потім у казани та відра, звідки розливали по чашках усім сестрам за трапезою. З трапезної батюшка пройшов у кухню, оглядав пристрій печі, плити та котлів і робив розпорядження щодо різних змін, які знайшов потрібним зробити, а саме щодо розширення трапезної, а також і хлібні, куди він заходив прямо з трапезної.
Оглянувши всі ці господарські установи наші і посидівши кілька хвилин серед дворика, навколо якого розташовані ці споруди, батюшка сів у свою проліточку і доїхав у ній до ганку, щоб позбавити матінку від великих клопотів, щохвилини повторюваних прохань і наказів не напирати на батюшку, не тісняти його вільний прохід від хлібні до церкви. Сам батюшка, сидячи біля хлібні та оглядаючи розташування будівель, не раз звертався до сестри з проханням стояти на відстані, щоб йому краще можна було оглянути все. «Вас-то я не раз бачив, а будівлі ще не бачив», - говорив він. Але, на жаль, усі ці прохання та переконання мали не більше успіху, як старання відігнати від вогню нічних метеликів. Попросить батюшка нас відійти від нього подалі, ми одразу й відійдемо, але не пройде й трьох хвилин, як ми знову, самі не помічаючи того і як, опинимося біля нашого дорогого батька та світильника.
Того ж дня, після обіду та нетривалого відпочинку, батюшка їздив на готель, був у отця Івана (священика); звідти пройшов до Ползікової та до Ф.Ф. Увечері ж був у тому корпусі, де живе матінка Магдалина (регентка), бо вона була цього дня іменинниця, і повернувся додому вже о сьомій вечора.
Весь час, поки був у нас батюшка, в ті дні, коли не годилося всеношної, утрені бували у вас з вечора, за вечірньою, щоб не переривати спокою батюшки вранці. День же проводив батюшка так: по обіді виходив він прикладатися до образів. Спершу до Цариці Небесної; потім ішов у вівтар, з вівтаря до чудотворного образу Спасителя, звідки або прямував на могилку, або ж починав усіх благословляти; і потім уже, відпочивши кілька і підкріпившись чаєм, йшов молитися на могилку матінки та на дзвіницю. Загальні благословення відбувалися у нас у церкві в такий спосіб. На піднесеному містечку було поставлено для батюшки крісло. Батюшка сідав у нього. Праворуч від нього стояла матінка; потім матінка скарбника, благочинна та інші старші утворили з себе ніби ланцюг для того, щоб стримувати натиск натовпу і не дозволяти занадто тіснитися до батюшки, щоб не так душно йому було. Усі підходили по черзі. Усіх просили проходити швидше і, отримавши благословення, відходити, щоб не затримувати інших і не втомлювати батюшку.
Всі таким чином отримували благословення, а тим часом ні тісноти, ні тисняви не було. Відпочивши кілька часу після спільного благословення, батюшка починав приймати приїжджих відвідувачів, іноді у своїй кімнаті, іноді ж для цього виходив до церкви, сідав на лаві біля свічкового ящика і тут з ними розмовляв. Ми ж стояли все віддалік і не могли достатньо надивитись на свого дорогого гостя. Вираз обличчя батюшки, який змінювався щохвилини, дивлячись по тому, чи доводилося вислуховувати йому що-небудь втішне чи скорботне, чи підбадьорював він, чи давав строгу заповідь, чи звертався до дітей чи до дорослих, його рухи – чи пестив він когось, чи прибивав у паличку, – в палочку, в любові, що, дивлячись на нього, найжорсткіше, грубе серце мимоволі робилося м'якшим, милостивішим і добрішим, і хоч як похмуро не був налаштований чоловік, йому відразу ставало і легше, і втішніше і світліше на душі.
Мимоволі пригадувався нам у ці хвилини той старець, який, відвідуючи іншого великого старця, ніколи його ні про що не питав, але, просидівши мовчки, поки інші розмовляли з ним, віддалявся з ними разом. На питання ж, чому він нічого не каже, відповідав: «Для мене достатньо і подивитися на нього». Годині о 11 подавали батюшку коня, і він вирушав об'їжджати корпуси і будівлі, у супроводі матінки, що особливо їхала, яка допомагала йому виходити з екіпажу, захищала його від натовпу, і з якою він нерідко тут же й займався щодо переміщення сестер, переробок, перебудов. і мирських, які бігом мчали за батюшкиною прольоткою. Хтось тягнув йому лавку, хтось килимок, хтось мішок з панчохами. Але ось прольотка зупиняється. Вперед матінка, що приїхала, чекає батюшку вже біля ганку того корпусу, куди він повинен під'їхати. Батюшку на руках майже висаджують із екіпажу та ведуть по келіях. Щойно увійде батюшка у двері, як вони одразу ж замикаються, і господині залишаються наодинці розмовляти з батюшкою.
Матінка і всі, кому тільки вдалося захопити якесь з дорожнього приладдя батюшки, якось: мішок, калоші, ряску, окуляри, рукавички, стілець, - чекають батюшку в коридорі або сінях, а решта натовпу біля ганку корпусу, ощасливленого відвідуванням високого і високого. Але отець обійшов уже всі келії і знову з'явився у дверях. Починається велика метушня: «Де батюшкина ряска? У кого калоші батюшки? Окуляри, окуляри давайте швидше батюшці! Усі метушаться і радіють, що знову бачать батюшку. Хазяйок же вказувати нема чого, – обличчя їх самі себе видають. Як тільки помітиш сяюче захопленням обличчя, так прямо й питаєш: «А ти хіба в цьому ж корпусі живеш?» «У цьому, у цьому! Ось нам нині щастя! Батюшка-то рідний посидів у нас, помолився, (те й те) сказав». "А що ж ти з ним займалася?" Хто скаже: «Займалася, та ще й як добре! Так батюшка вже втішив мене, рідний, ну і пробрав також, а вже легко тепер стало на душі»; а хто відповість: «Ні, де ж батюшку з усіма тепер займатися?
Та мені тепер і не до занять, – я не знаю, про що тепер говорити з батюшкою, у мене і скорбот тепер ніяких немає». Повертався батюшка додому о другій годині, їв, відпочивав, а після відпочинку знову вирушав об'їжджати корпуси до всенічної чи вечірні. За весь час свого перебування у нас батюшка перебував у всіх корпусах, не пропустив жодної келії, їздив і на Лапеху, був у всіх сараях та коморах. У вівторок принесли батюшку до вокзалу ноші, приготовлені сестрам для носіння каміння для спорудження храму. Батюшка благословив їх і сам пробував, чи спритні вони.
Погода весь час була чудова. У суботу лише надвечір пішов дощ і йшов перервами до половини наступного дня, а потім знову прояснилося і стало ще краще, бо не було вже тієї задухи та спеки, як у перші дні перебування батюшки. З суботи почали вже говорити, що батько збирається їхати. Але напевно дня від'їзду батюшки ще ніхто не знав, ні навіть матінка; та ніхто і впізнавати не намагався. Аж раптом скаже – «завтра». Це так буде сумно, що краще вже довше не знати про це і не сумувати передчасно. Проте, рано чи пізно, рознеслася сумна звістка: «Батько їде сьогодні». Після обідні, молебню та загального благословення, батюшка приймав багатьох сестер і мирських; потім подали йому їсти. Ми ж усі майже розійшлися по келіях з тією думкою, що батюшка, мабуть, тепер відпочиватиме, а там ми знову вирушимо до церкви чатувати на вихід його, щоб хоч зайвий раз подивитись на нього, як раптом прибігає хтось і говорить; «Швидше, скоріше збирайтеся до церкви та у формі, зараз буде напутній молебень для батюшки».
Зібралися ми всі, і не можна дізнатися, що це ті ж особи, які напередодні ще можна було бачити такими сяючими. Голови опущені; хто плаче, хто ледве утримується від сліз. Мовчання глибоке. Почався молебень Цариці Небесній і для мандрівників. Після закінчення його отець Іван проголосив багатоліття батюшці і чекав, що він вийде прикладатися до хреста, але вийшов один отець Йосип. Батюшку ж рідному, мабуть, важко було вийти. Ця сумна, прощальна обстановка надто сильно вплинула б на його чуйні нерви. Чекали ми, що він вийде на спільне благословення, але не вийшов. Присутнім же всім оголошено було, що панотець ліг відпочивати, і тому якщо бажають дочекатися виходу його в церкві, то намагалися б сидіти якомога тихіше. Минуло близько години; у коридорчику заметушились і вийшли сказати, що батюшка прокинувся. Хвилин за п'ять і батюшка з'явився. Серйозний, зосереджений, швидко пройшов він по церкві прямо до образів і вівтар. З церкви, через південну паперть, вийшов на могилку, востаннє три рази її благословив і повернувся до своєї кімнати.
Переодягнувшись там, він знову вийшов і пішки пішов у «мовчанку», де з його благословення споруджується якась споруда, яка його дуже цікавить. Тут кілька хвилин розмовляв батько зі щасливцем нашим Кузьмою і, переодягнувшись і благословивши нас, пройшов до церкви. Тут востаннє він усіх благословляв, бо всім було заздалегідь оголошено, щоби при прощанні ніхто до батюшки не підходив і не турбував його. З церкви батюшка знову пройшов до своєї кімнати. Сестер знову розставили в два ряди від церковної паперти і до святих воріт, де знову, як при зустрічі, чекали батюшку матінка з образом Цариці Небесної та співчі. Настала знову тиша настільки ж побожна, як і раніше, але з відтінком прихованого смутку. Раз у раз долинали з різних кінців схлипування і сморкання. Коли ж з'явився нарешті батюшка, і співачі сумно заспівали «Годі їсти», заплакали майже всі. Батюшка йшов швидко та благословляв на обидві сторони. Там, де він проходив, уклонялися йому в ноги.
Коли ж, зробивши три земні поклони перед іконою Цариці Небесної і приклавшись до неї, батюшка взяв її на руки і, стоячи у святих воротах, востаннє благословив її сестер і обитель, ніби доручаючи їх Божественному покрову нашої Заступниці старанної, всі разом вклонилися ми в землю і гірко. Батюшка тим часом, дав матінці прикластися до ікони, знову передав її їй у руки і швидко зник у кареті. Дверцята зачинилися, і карета помчала. Довго, довго ще, стоячи біля святих воріт, дивилися ми вслід за каретою і не могли рушити з місця. Якийсь тихий сум наповнив душу, і шкода було розлучитися з нею. Як пусто стало раптом у Шамордіні, і довго не могли ми звикнути до цієї порожнечі, поки знову не увійшли до своєї звичайної колії. Батюшка поїхав від нас 28-го, у день святкування Смоленської ікони Божої Матері. Образ Смоленської Божої Матері отримала теперішня матінка настоятелька на благословення від обителі, беручи її у своє управління. І в день святкування Їй батюшка всіх нас доручив Всемилостивій та істинній Путівниці нашій.
Матінка з монахинею Катериною (Михайлівною) їздили проводжати батюшку до Оптіної. Що тільки там було! - Розповідала матінка. Як тільки довідалися, що батько повернувся, вся монастирська братія присипала до скиту. Пожвавлення було по всьому лісі таке, яке буває лише у світле свято. Доріжки від монастиря до скиту покриті були народом, який прагнув з усіх боків до хатинки, щоб прийняти благословення, або подивитися принаймні на батюшку. Слава Богу, дорога не надто втомила дорогого батюшку, тож він міг усіх благословити. На другий же день на запитання матінки, як він почувається, відповідав, що перебування його в Шамордіні здається йому сном. Амінь.
Батюшка приїхав до нас 19-го у вівторок. Цього дня була всеношна пророку Іллі. У середу був хресний хід. Увечері батюшка був у настоятельському корпусі, в обох каплицях, халупці та «мовчанці». У четвер була панахида по матінці Софії та матінці Амвросії. Батюшка їздив оглядати решту споруд за огорожею: кінний і скотарня, – і досить довго залишався у молодшому притулку. Увечері батюшка їздив донизу; був у варти, гуляв горами, благословляв колодязі, оглядав водокачку і повернувся звідти до всеношної (Марії Магдалини). У п'ятницю батюшка був зранку в трапезній, у кухні, хлібні, черевичку, сидів серед дворика, стояв і дивився через хвіртку. Увечері їздив на готель (був у отця Іоанна) до Ползікової та до Ф.Ф. Був у своєму корпусі й у матінки Катерини (Михайлівни). У суботу батюшка був у «мовчанці», потім у богадельні та у матінки Глафіри Мямліної. Увечері ж був у новому колишньому корпусі. Неділя. Батюшка нікуди не виїжджав; У цей день було півроку смерті матінки Софії.
У понеділок після обіду батюшка двічі був у трапезній, потім у корпусі, де келія матінки Євменії, у притулку старшому, у лікарні, оглядав корпус, що будувався, був у просфорні і нарешті довго залишався в настоятельському корпусі. У вівторок вранці був батько у матінки Олександри (Миколаївни), заходив у комору, оглядав ваги, давав їй заповідь не обвішувати, був у матінки Олімпії, матінки Єлевферії, Олександри Іванівни, матінки Сергії; потім у мотлох; звідти пройшов у вокзал, благословляв ноші, був у старому будинку. Увечері їздив на Лапеху. У середу ходив батюшка на місце, де передбачали раніше будувати храм; увечері ж їздив оглядати комори й у Савік. У четвер батюшка поїхав.
ВІРШИ, ЯКІ ГОВОРИЛА БАТЮШКУ К.
Батько рідний, отець святий!
Як дякувати тобі, не знаємо.
Ти нас придивився, ти нас одягнув,
Ти нас від бідності визволив.
Можливо, ми тепер би все
Блукали світом із сумою,
Не знали б даху ми ніде
І ворогували б із долею.
А тут ми молимо лише Творця
Щоб нас сироток не залишив!
Тим закінчується оповідання шамординського про відвідини старцем громади у 1888 році. Додамо до цього, що вищезазначені віршики згодом були покладені якоюсь шамординською майстринею на ноти. І після того щоразу, як старець відвідував у громаді притулок, діти співали йому кант. Серйозно, задумливо слухав старець ці дитячі моління, і часто великі сльози котилися його запалими щоками. Що думав він у ці хвилини, для всіх таємниця. Але можна припускати, що дух його, пройнятий щирою дитячою вдячністю до нього безпритульних, безпорадних малюток, підносився молитовно до Цариці неба і землі, щоб Вона, і після його смерті, не залишала їх Своїм всемогутнім заступництвом. Ставлення ж старця до дітей взагалі було найніжніше, батьківсько-любове. Згадана вище А.А. Шишкова у своїй статейці про старця Амвросії надрукувала наступне: «Я була свідком того співчуття і ніжного кохання батюшки до хворих дітей, як він щодня, незважаючи на свою слабкість, їздив до лікарні їх провідувати, як балував їх, то дасть то цукерку, то цукерку, дасть то цукерку, то цукерку.
Проводи старця з Шамординської громади завжди супроводжувалися звичайною суєтою і завжди залишали в сестрах сумне враження, як зараз описано вище. Багато хто заздалегідь йшов уперед далеко по дорозі, де він мав їхати, щоб ще раз здалеку поклонитися дорогому батюшці, коли він повз них проїжджатиме.
Про відвідування старцем Амвросієм Шамординської громади наступного літа 1889 року повідомляє нам кілька відомостей невідома особа у своїй статейці під назвою: «Спогади про батюшку, отця Амвросії», надрукованої в «Душекорисному Читанні» 166 . По суті, зауважимо, це відвідування не відрізнялося від описаного. Ось сама розповідь.
«1889 року в червні місяці привів мене Господь уперше побувати в відомої всім благословенній Оптиній пустелі, в яку стікалося, особливо тоді, безліч людей будь-якого звання до батюшки отця Амвросія. Давно вже я прагнула всією душею побачити дивовижного старця, почути рятівні настанови того, про кого так багато разюче-зворушливих оповідань довелося почути від близьких і далеких, від чужих і своїх. Я ж, перенісши в нетривалий час дві болючі операції в грудях, настраждавшись фізично і морально, на той час відчувала особливу потребу у втішенні та підкріпленні духовному. Та й сам образ батюшки, яким я собі уявляла його, вабив мене здалеку якоюсь чарівною силою. По віддаленості від залізниці, їхати доводилося на коні путівцем і протягом двох днів. З'явилися сумніви, коливання і навіть страх з приводу нездоров'я, але, помолившись і сподіваючись на Божу допомогу, я таки вирушила в дорогу.
Перший довгий і спекотний день подорожі, в тряскому сільському возі, змучив мене нестерпно. Ледве доплелися ми до ночівлі в селянському будиночку, але, до мого горя, відпочити тут не вдалося, незважаючи на повну привітність господарів, тому що всю ніч я не могла заснути від комах, що терзали і турбували мене. Насилу дочекалися світанку; я, змучена і дуже хвора, вийшла на ґанок. І позаздрила своєму візнику, що безтурботно спав на відкритому повітрі в возі. З жахом уже думала я про продовження шляху, припускаючи, що якщо і дістануся до Оптиної пустелі, то злягу там дуже хвора. Але й повертатися назад з півдорозі було надто важко та боляче. Довго сиділа я в крайній знемозі та роздумі, не знаючи, на що зважитися. Сонечко вже зійшло. До ґанку, де сиділа я, підійшов якийсь дідок, чи то жебрак, чи перехожий, з сумочкою, і, пильно дивлячись на мене, привітався і почав говорити: «Ось і Сергій преподобний трудився, і Микола Чудотворець теж працював, і Тихін преподобний, – всі трудилися; зате ось у Царство і потрапили. Бог труди любить. Так!
А смерті не уникнути, як хочеш». Здивувалася я несподіваному привітанню загадкового мандрівника, а тим часом відчуваю, що страх мій перед важким мандрівкою кудись зник. Я одразу якось підбадьорилася, зрозумівши, що, мабуть, Господь послав мені це навіювання, і, не соромлячись нічим, швидко зібралася і, долаючи свою слабкість і знемогу, вирушила далі.
Чисте ранкове повітря і спів пташок заколисували мене, а прокинувшись, я вже почувала себе так бадьоро і добре, що майже без стомлення докінчила решту шляху. І коли до вечора ми стали нарешті наближатися через сосновий прекрасний бір (з боку Лихвинської дороги) до благословенної обителі, то моєї радості, здається, не було нічого подібного. Кому привів Господь побувати там, той знає, яке величне, зовсім особливе враження справляє Оптина пустель, оточена зеленню могутніх сосен і ялин і облямована внизу річкою Жиздрою. У монастирському готелі ми, в особі готелю батька М., зустріли свого земляка. Від отця М. ми дізналися, що батюшка в Шамордині і що всі прочани вирушають туди, щоб бачити його. Поки ми розмовляли, пролунав благовіст до всеношної. Я поспішила до храму Божого і там мала велику духовну насолоду бути присутнім і помолитися за чудовим урочистим богослужінням. Це було напередодні свята апостолів Петра та Павла.
Вранці, відстоявши обідню, я поспішила до Шамордіно. По приїзді туди перш за все я була вражена величезними натовпами народу, які з раннього ранку оточували те приміщення, в якому був батюшка, прагнучи побачити його і хоча здалеку отримати його благословення. І така велика була любов до нього народу, таке сильне бажання бачити й отримати його повчання і втіху, що серед цього народу, що не знав стомлення і народу, що прийшов із далеких країн, були такі, які чекали по два тижні і не втрачали надії бути прийнятими ним, батюшкою батьком Амвросієм. Коли я підійшла ближче, дізналася, що чекають на вихід батюшки, – він поїде зараз відвідати богадельню, сирітський притулок та інші благодійні установи, влаштовані ним за сприяння благодійників. Не бачачи можливості протискатися до виходу, я стала віддалік. Ось розчинилися двері; народ захвилювався; почулися вигуки: «Батюшко ти наш!
Батюшка!..» Ось і він, коханий батюшка, отець Амвросій, уже зігнутий, але гарний старець, простий, лагідний, доступний; тільки його прозорливі очі світилися мудрістю і проникали в глибину душі. Благословивши найближчих із натовпу, батюшка сів у екіпаж і кроком поїхав уздовж монастиря. Народ не відставав, з боків і попереду і ззаду бігли, ловлячи його погляд, що благословляє руку, і, радісні, поступалися місцем іншим. Я здалеку стежила за цим зворушливим душу і абсолютно новим для мене видовищем.
Відвідавши всіх своїх дозріваних, батько повернувся відпочити в настійні келії. Народ стрімко кинувся було за ним, і неймовірних зусиль варто було втримати його та зачинити двері. Мені дісталося велике щастя бути введеною в кімнати завдяки доброті матінки ігумені. Тут, під час наступного виходу батюшки, підійшовши до нього зовсім близько, я з мимовільним трепетом поглянула на це чудове обличчя і на прозорливі очі його, що дивляться прямо в душу. Міцно припала я до його, що благословила мене, грішницю, руку; і коли з радісними сльозами на очах підвела голову і глянула ще раз услід йому, я побачила, що він, батюшка мій рідний, дорогий, озирнувшись, теж дивився на мене пильно і при цьому промовив щось, йдучи. Я завмерла на одному місці. А одна стара черниця, підбігши до мене, квапливо каже: «Що ж ви стоїте? Бо батюшка сказав: я візьму тебе. Треба було користуватися, адже тут два тижні живуть і йдуть, не побачивши його». А я не сміла й подумати, що це стосується мене.
Цілий день не давали спокою батюшці відвідувачі, крім маленьких проміжків, коли він трохи підкріплювався їжею та відпочинком.
Завдяки доброті і привітності ігумені, мене проводили в обідню пору в трапезну, де в цей час годувалося безоплатно безліч прочан. Там на видному місці, прикрашений зеленню, великий прекрасний портрет отця Амвросія, – наче гостинний господар ніби спостерігав за частуванням своїх гостей. Так як це був день святих апостолів Петра і Павла, то однією з черниць тихо, але виразно читалося витяг з євангельських сказань про святого апостола Петра. Всі безмовно слухали цю святу розповідь: про живу, гарячу віру і любов апостола до улюбленого Вчителя, також про сумне зречення його і, нарешті, про відновлення в апостольському званні воскреслим Господом. І така чудова здавалась мені ця трапеза людей, що зібралися тут з різних сторін і різних звань, по-братськи сиділи, трапезували і слухали як би найбільшого апостола, який сказав: Більше всього майте старанну любов один до одного, тому що любов покриває безліч гріхів. Будьте дивними один до одного (1Пет.4:8–9).
День наближався до вечора. У малому домовому храмі Шамординського монастиря було звершено всенічне бдіння. Молоді черниці співали та читали злагоджено та трепетно. Паломники щиро молилися. А в темному коридорі, що примикав до храму, знову юрмилися новоприбулі, знемагаючи з самого ранку і терпляче чекаючи, коли відчиняться заповітні двері в священицьку келію, освітлену лампадкою, що горіла перед іконами. Хто тут стояв, а хто сидів. А біля дверей, від слабкості схилившись головою до стіни, сиділа молода, хвора монахиня, а також якась молода жінка, що істерично ридала. Двері відчинилися. Усі оживилися. Священик, весь у білому, пильно дивлячись на всіх, узяв хвору монахиню за руку і ввів її за собою. Двері знову зачинилися. У цей час заплакана жінка закричала: "Батьку! Візьміть і мене, інакше я з горя помру", - і заридала ще більше. Раптом двері знову відчинилися. Батько подивився на неї з доброю посмішкою і сказав: "Хто тут помре? Все-таки, мабуть, доведеться їх поховати. Ну, йди, йди!" Двері за ними знову зачинилися.
І коли ця скорботна жінка вийшла, її обличчя проясніло. Хоча сльози ще котилися по її обличчю, але це були вже не ті сльози, і щось радісне і спокійне світилося в її очах. Коли я запитав її із співчуттям, чи священик її втішив. "Ой, як втішно! Так само, як мій рідний батько... Тільки горе моє дуже велике, воно не скоро вилікується", - сказала вона.
«У цей момент з церкви лунали співи: «Хваліть Господнє ім'я! Хваліть, раби, Господа». Глибоко зворушена всім, що я бачив, я молилася, просячи великої милості від Бога – бути прийнятою великим старцем. Минуло кілька хвилин, знову відчинилася келія. Сам батюшка показався в ній і назвав мене на ім'я... Я здригнулася від радості і, творячи хресне знамення, увійшла слідом за ним до його невеликої, напівосвітленої келлю сонцем. Батюшка сидів на кріслі. Я впала перед ним на коліна і, отримавши його святе благословення, нахилилася до його ніжок і припала до них зі сльозами радості. «Ну що ж ти скажеш гарненького?» – називаючи мене на ім'я, спитав батюшка. «Батюшко мій! Помоліться за мене, – казала я. – Я мала хворобу у грудях, внаслідок якої мені двічі робили операцію: різали тут і тут. А лікар каже, що у серпні я мушу знову чекати повторення цієї хвороби. (Говорю про це, а в самої і страху ніякого немає на душі; радісно тільки дивитись на батюшку). Помоліться за мене, мій батько, щоб Господь зцілив моє тіло і мою душу».
Поки я говорила, панотець дивився на мене своїм прозорливим поглядом. «А які в тебе є ще гріхи?» - Запитав зовсім несподівано для мене батюшка. Не приготувавшись зовсім, я ледве знайшлася сказати, що суєтна я, батюшка, пихата, недбала про свій порятунок і... і нещодавно дуже злилася, не за себе, втім. - Ти недавно злилася? А насамперед навіщо? А?» Я зніяковіла від несподіванки і ледве промовила: "Коли, батюшка?" – «А від чого почалася твоя хвороба?» О, батюшку!.. З швидкістю блискавки мені згадався мій тодішній душевний стан, тоді я почувала себе глибоко ображеною. Це було велике горе на моїй душі... «Адже сама була частково винна тоді?» - говорив він, а тон його голосу лагідний, милостивий. Так, батюшка! - Після я усвідомила, що була не зовсім права. «А якщо й невинно потерпіти, – хіба не можна було? Господь терпів...
Навіщо було бути мстивою?» – «Але я не хотіла помститися, батюшка (багато часу я, часто розмірковуючи про ці слова, зрозуміла, що він не помилявся), – дивуючись, говорила я, пробігаючи подумки минуле і ті обставини мого серцевого життя, на які так прозорливо вказував старець, – мені тільки було дуже гірко на горе. – «То ось ховала! Ну, тепер дивись, ніколи не злись. А тепер не бійся: нічого тобі більше не буде; нічого не буде! Їдь звідси до Калуги; там побувай у Хреста Животворця, на Калуженці (явлена чудотворна ікона), і в Миколи Чудотворця в старому архієрейському домі (інакше – старий теплий собор), візьми святої води та олії з лампадки; воду пий натще, а олією мажься. Господь тебе благословить! Благословивши і відпустивши мене, батько повернув мене знову і дав мені просфору.
Неможливо описати та висловити словами того, що відчувалося тоді на душі. Це був і благоговійний трепет перед праведником, який проникнув своєю прозорливістю в мою грішну і настраждану душу і читав, так би мовити, мої найпотаємніші думи і почуття, досі відомі одному Богові, і це була якась неземна, захоплена радість від спілкування, віяння! Словами, повторюю, не висловиш, що за чудове, урочисте свято було тоді на душі, – наче Світле Христове Воскресіння. І не тому це було, що небезпека страшної хвороби та операції, ще жахливішої, була усунена словами батюшки. Я говорила про них, тому що співчуваючі мені з черниць наполегливо порадили сказати про це отцю Амвросію – благо це так зручно – і просити його святих молитов. Такий самий настрій був у всіх, хто мав щастя бути прийнятими батюшкою.
Коли, пізно ввечері, зібралися ми в монастирському готелі, в коридорі стовпилися в гурток люди, що з'їхалися з різних і далеких сторін, незнайомі, чужі досі один одному, а тут перезнайомилися і відверто, по-братськи ділилися своїми враженнями і своєю радістю з приводу сказаного. Тут же була і та плакала жінка і сиділа вже зовсім спокійно. Я знову підійшла і заговорила з нею: «Ви, мабуть, втратили нещодавно когось із близьких своїх, що так засмучені були у батюшки?» – «Ах ні, бо зовсім. Якби я поховала когось, то, звичайно, знайшла б співчуття в людях, а тепер... тепер мене тільки зневажати б стали». – «Бідна! Але ж батюшка все-таки заспокоїв вас, втішив?» – «О так, звичайно, наче батько рідний! У мене наче камінь важкий з душі впав. Я вже збиралася щось із собою зробити... І якби не він, то я не знаю, що зі мною було навіть сьогодні». Далі вона сказала про себе, що і відбувається вона з такого племені, яке всі зневажають, тобто. єврейка.
«Але як же це ви прийшли до батюшки?» - Здивувалася я. - "Може бути, хочете прийняти християнство?" Вона відповіла на це щось ухильне. Коли я залишила її, щоб знайти собі десь куточок переночувати, виявилося, що всі кімнати в готелі були переповнені народом. І мені довелося влаштуватися абияк тут же в коридорі на дивані, а на люб'язну пропозицію однієї пані поміститися в її номері я вважала за краще залишитися зовсім однією, щоб зосередитися хоча б трохи і передумати, пережити знову, хоча почасти, всі враження нинішнього, найщасливішого в моєму житті дня.
Вранці рано, тільки-но я розплющила очі, як знову той самий радісний настрій охопив мою душу, теж благоговіння до доброго старця і гаряча, беззавітна любов до нього. Вийшовши з готелю, я з розчуленням дивилася на вікна тієї скромної, смиренної келії, де був тоді наш дорогий батюшка; земно вклонилася я йому, заочно просячи його святих молитов про грішну душу мою, і радісна, щаслива виїхала з цієї юної ще обителі, яку б тоді не проміняла на всі скарби світу.
На шляху назад я свято виконала все, що наказано було мені батюшкою. Побувала в Калузі у всіх вказаних ним святинь, і, відслуживши скрізь молебні та отримавши святу воду та олію, я зі світом у душі та радістю повернулася додому. За молитвами старця моя хвороба не поверталася до мене з того часу, і цьому вже дев'ять років. Якось була небезпека, від сильного забиття, відновлення страшної хвороби, з'явилися навіть ознаки її. Я з жахом, не бачачи іншої допомоги, крім молитви (батюшки нашого незабутнього вже не було в живих), знову вирушила до тих самих святинь, як і раніше; помолилася там, запаслася своїми святими ліками і, за великим милосердям Божим і молитвам батюшки, знову отримала здоров'я.
Ми ж, дотримуючись свого порядку, будемо продовжувати розповідь про обставини старця, що описується, супроводжували йому в наступні за 1889-му роки його життя.
IX. Переміщення старця Амвросія з Оптинського скиту до Шамординської громади
8 жовтня 1889 старцю Амвросію виповнилося п'ятдесят років з часу прибуття його в Оптину пустель. І вдячні сестри Шамординської громади піднесли йому у цей день великого формату службове Євангеліє, навколо обкладене сріблом із позолотою, чудової роботи. З звичайним благоговінням і смиренністю прийнявши цей, особливо за змістом, дорогоцінний подарунок, старець передав його спочатку в скитську ризницю, де він і зберігався деякий час, але потім повернув його в Шамординську громаду, про яку всіляко дбав і не переставав дбати навіть до того, що нарешті й на себе.
Немає тут у намірі входити в тонкі дослідження різних причин, чому старець перемістився в Шамординську громаду. Скажімо просто, як свого часу говорив сам старець, що описувався: такою була воля Божа. Бо хто протистане волі Його? (Рим.9:19) Зовнішні обставини, в яких і виражається про нас воля Божа, складалися таким порядком. Сам старець Амвросій, як відомо, доживав останні роки, чому, виснажений безперервними працями і хворобами, природно все більше і більше слабшав у силах, доходячи часом, як бачили ми вище, до того, що життя його, як кажуть, висіла на волосині. Тому відвідувачам по боргу доводилося, чекаючи старцевого прийому, жити на монастирських готелях, де здавна заведено влаштовувати їх безкоштовно. Збіг народу був величезний, а за народом такі були й витрати. За потребою наплив зайвого народу довелося обмежувати. Але для люблячого серця старця Амвросія, який жадав задовольняти всі потреби всіх, хто ставився до нього, це було чималою скорботою.
Це було ще незгодно з його міцною вірою в Промисл Божий, який завжди дбає про всіх і про все. Коли ж старець дещо одужував, безліч відвідувачів, і своїх і чужих, з найрізноманітнішими потребами, а іноді й недоречними вимогами, з усіх боків брали в облогу його, не даючи йому, і без того знесиленому, ні відпочинку, ні спокою. Старця, так би мовити, розривали на частини. Тому, мабуть, як ми бачили вище, він, лежачи на болісному одрі, і висловився однієї своєї духовної дочки так: «Мені важко, неможливо жити». Ця проблема, можливо, збільшувалася й іншими причинами, що випливали з взаємних відносин між старцем і його близькими духовними чадами. Але незручно судити про це за одними припущеннями і висновками.
При такому стані справ в Оптиній пустелі старця Амвросія ще дуже стурбували справи шамординські господарські, які, по смерті першої настоятельки матінки Софії, очевидно занепадали. Там, із самого відкриття громади, проводилися великі споруди; було тому безліч робітників, а гарного нагляду тепер не було. Сама нова настоятелька, при всій своїй доброті була і є здоров'я слабкого і – не докоряючи їй сказати – як не мала можливості займатися господарськими справами, що не набула тому в них досвідченості. Інших, близьких до неї, осіб, здатних до справи цього, не було. Потім - коштів ні в обителі, що будується, ні у самого старця не було ніяких, але про це нікому не було відомо. Навпаки, багато хто був упевнений, що гроші невичерпні. Навіть найближчі до старця благодійники не знали його становища. Тим часом старець почав будувати в громаді величезний кам'яний храм.
І оскільки храм цей припущено було поставити на місці дерев'яної домової церкви, що вже була в общині, то потрібно було ще цю церкву перенести на інше місце. Але грошей знадобилося небагато, і ось влітку 1889 року, коли вже сестри громади самі почали рити канави для буту під нову церкву, колишню дерев'яну швидко перенесли на південно-західний бік обителі. За місяць у ній уже вирушала служба. Церква ця поставлена біля монастирського цвинтаря, і в ній влаштований боковий вівтар на честь святої ікони Божої Матері, що називається «Живоносне Джерело» 167 .
Приступили потім і до побудови нового храму за затвердженим планом. Для цього найнятий був благодійниками архітектор, який і утримувався на їх рахунок два роки. Попередні роботи було розпочато: влаштовано цегельний завод, та закладено для храму фундамент. Але потім потрібні були гроші, а їх не було. Зроблено було друковане запрошення до пожертв до всіх значних московських домовласників від імені настоятельки. Але, на жаль! - Збір виявився настільки мізерний, що ледве покрилися витрати на друк і пошту. Такі крайні обставини і змусили старця Амвросія подумати про переміщення в Шамординську громаду, хоча, можливо, на якийсь час, для особистого розпорядження на місці.
Настало літо 1890 року. Червень. Погода тепла, чудова. Старець, за прикладом минулих років, почав збиратися в Шамордіно. Взагалі слід зауважити, що коли він збирався туди їхати, не любив заздалегідь говорити про свою поїздку, оскільки, мабуть, і сам не міг визначити точно часу свого відбуття, та щоб і відвідувачі не хвилювалися марно. Проте, за деякими ознаками, всі вже здогадувалися, що батюшка думає їхати до Шамордіно. Ще за кілька днів до від'їзду почнуться в хатинці розмови про це та розпитування один у одного, чи не чув хто, коли батюшка їде і чи надовго. Не отримуючи ні від кого задовільного відповіді, зверталися зазвичай до келійнику з тими самими питаннями. Келейник відповідав ніби неохоче: «Нічого ще не чути». На деякий час усі заспокоювалися, хоча за тоном келійника й не зовсім довірливо ставилися до його відповіді. Але щойно заспокояться, увійде до халупи якесь нове обличчя з тим самим питанням: «Кажуть, батюшка збирається в Шамордіно?» Знову почнеться хвилювання.
Приїжджі з побоювання, що не встигнуть зі старцем зайнятися, наважуються нарешті спитати його самого. Вийде батюшка на спільне благословення, і всі з нетерпінням чекають на зручну хвилину, коли можна буде звернутися до нього з цим питанням. Але й відповідь батюшки теж не заспокоювала: «Думав, – скаже старець, – та ось, за вашими молитвами, сьогодні з ранку почуваюся погано». Після того з'являлася скорбота та турбота, як би батюшка не захворів.
Останній від'їзд старця до Шамордіно мав деякі особливості. Насамперед збори цього разу затяглися надовго: то одна справа затримувала його, то інша. Потім завжди старець брав із собою в громаду для послужіння свого старшого келійника, що був уже в сані ієромонаха, отця Йосипа, але тепер, збираючись до від'їзду, чомусь довгий час нічого йому про це не говорив. Нарешті вже якось нерішуче ухильно звернувся до нього із запитанням: «Як же до Шамордіно їхати?». Треба зауважити, що оскільки цей старший келійник старця Амвросія за його призначенням і благословенням, звичайно, за згодою батька настоятеля був у цей час, як згадано вище, вже духовником і починав старчувати, а тому і за відсутності старця Амвросія до нього щодня ходив народ, то, старця Амвросія: "А тут як же бути, батюшка?" У відповідь на це запитання старець відразу вирішив залишити його в скиті на своєму місці, а з собою взяти молодшого келійника, ченця Ісаю.
Був ще чудовий випадок. За рік перед цим останнім від'їздом старця Амвросія в Шамординську громаду теперішня благодійниця цієї обителі, Анна Яківна Перлова, бачила уві сні якусь ікону Божої Матері і сказала про це старцеві, але скільки старець не показував їй ікон, жодної з них не виявилося схожою на видне. Тоді батюшка велів їй, коли знайдеться десь бачена нею уві сні ікона, замовити художникові таку написати. За часом виявилося, що то була ікона Божої Матері, яка називалася «Суручниця грішних», яка і була написана чудово, на золотому полі, у великому розмірі (близько двох аршин висоти). Після отримання старцем цієї ікони вона була повішена на стіні, вздовж якої стояло ліжко, де старець напівлежачи приймав народ. Коли ж він мав намір від'їжджати зі скиту, велів отцю Йосипу помістити цю ікону над своїм узголів'ям і затеплити перед нею невгасиму лампаду, що й виконано було згодом після від'їзду старця.
Ця обставина, у зв'язку з попередніми, дещо наводить на думку, що старець мав передчуття, а може, й цілком знав, що він залишає скит назавжди, а тому він і ніби доручав свій скит, а з ним і всю обитель Матері Божої. І як раніше, під час перебування старця в скиті, відвідувачі, входячи в келлю, в якій він приймав їх у напівлежачому положенні, зустрічалися прямо віч-на-віч з обличчям старця, так тепер, входячи в ту ж келію, при погляді на місце, де він лежав, зустрічаються з обличчям Преблагословенної Діви «Суручниці».
На поповнення обставин, що передували останньому зі скиту відбуттю старця Амвросія, пані N. у своїх записках каже: «У 90-му році влітку приїхала я з дочками на все літо в Оптіну. Пройшло з мого приїзду тижнів зо два; чую, що старець збирається, як завжди, поїхати в Шамордіно, як це робив щороку. Вранці я пішла до нього, щоб дізнатися, як мені самій бути - чи залишатися тут і чекати на його повернення або їхати за ним. Зізнатися, Шамордіно без старця нічого особливого не уявляло для мене, але батюшка туди їхав, і мені захотілося. Старець майже відразу ж прийняв мене і сказав, що їхати за ним можна, тільки не того ж дня, бо він перш за все поїде до Руднєва (Шамординська дача); а після його від'їзду щоб я з дітьми та однією панночкою, що надходила до монастиря, одразу пішла до Козельська і відслужила б там перед чудотворною Охтирською іконою Божої Матері колійний молебень про нього. Монахам же наказав іти в собор служити також дорожній молебень Казанської.
Усі мої речі батюшка благословив віддати батюшку отцю Йосипу в скит, а нам із собою взяти тільки необхідне. На моє запитання: «Скільки, батюшка, там пробудете?» - Він відповідав: "Думаю, днів десять - не більше, а там не знаю". Цього разу старець все залишав мене біля себе в келії і навіть при мені прийняв одного мені знайомого, що приїхав до нього з Калуги, ієромонаха отця Л. Наче ніби, згадувалося мені потім, батюшка затримував мене з наміром, востаннє займаючись зі мною в Оптиній і в цій дорогій мені хибарці. І справді - це заняття старця зі мною і втіха мені були востаннє».
«За два дні до виїзду старця зі скиту сказали мені про те, – пише колишня в Шамордині його письменниця М. Е. С., – тому що напередодні я мала їхати до Шамордіно, щоб приготувати для батюшки келлю. З чим можна порівняти те радісне почуття, коли очікувався батюшка в Шамордіно чи на дачу, де я могла бачити його, дорогого, без жодних доповідей і не на кілька хвилин, як у Оптиній, а так само, як і келійники, яким я завжди заздрила! Навіть і прислужуватиму старцеві, – яке це було для мене щастя! Особливо приємно було на дачі, де перший вечір після приїзду батько міг провести один і відпочити. Втім, це не завжди вдавалося. Батюшка наш ніде відпочинку не мав. Здебільшого траплялося так: вранці дізнаються, що старець їде години о третій пополудні, і поспішають раніше його приїхати в Шамордіно або на дачу, де чекають його приїзду, сподіваючись зайнятися з батюшкою, поки не набралося безліч відвідувачів».
Настало нарешті 2 число липня, і старець виїхав зі скиту прямо, як казав він, на дачу - Руднєво.
До речі, скажемо про Руднєва кілька слів. У цьому селі – верстах за сім від Шамордіна 168 – ще покійна черниця Амвросія Ключарьова, за благословенням старця Амвросія, придбала для своїх онучок поміщицьку землю з садибою. Після того там було заведено господарство: прибирали сіно, обробляли землю і користувалися доходами. Більше воно нічого собою але уявляло. У 1890 році прийшов до батюшки отцю Амвросію рудневський староста з листом на ім'я старця. У цьому листі говорилося, що багато років тому в поміщицькому маєтку, який тепер належить Шамординській громаді, під ім'ям Руднєвської дачі, був виритий якимись подвижниками криниця, що вгамовувала спрагу багатьох мандрівників, а тепер це місце в недбалості. Підпис листа був такий: «Любитель благочестя». У Руднєві старець досі був лише одного разу, невдовзі після покупки Ключарьової рудневського маєтку, і, мабуть, для того, щоб поцікавитися, що там є.
Але коли він через лист довідався про колишню там криницю, то того ж літа, вирушаючи за звичаєм у Шамордіно, попередньо намірився проїхати до Руднєва, а потім, під час перебування свого в Шамордині, вже й часто почав відвідувати це місце. Став там заводити різні господарські будівлі, особисто вказував робітникам, де і що треба будувати, наказуючи водночас будувати якомога швидше. Тим часом старець приступив до відшукання стародавньої криниці. Він наказав в одному місці рити землю, не оголошуючи про це. Незабаром здалася вода. Але дивно, всі говорили одне: коли почали давати цю воду хворим, особливо біснуватим, страждання їх збільшувалися. Влітку 1891 року, коли був у Руднєві, старець сам оглядав місце поблизу виритої криниці. Дещо нижче він попередньо став на молитву, наказав і всім, хто був із ним, молитися. Після чого і всі разом зі старцем почали оглядати місце. Але раптом настоятелька громади, що тут же знаходилася, стала відчувати, що ґрунт під нею опускається, і в страху вигукнула, що вона тоне.
Стали на цьому місці рити і знайшли стару криницю, саме ту, про яку прочитав старець у таємничому до нього листі. До цієї криниці посилав потім батюшка деяких хворих обдаватися з нього водою; також роздавав із нього воду та глину, які виявилися цілющими.
«Більше року, – розповідала вищезгадана пані N, – страждала я на хворобу, про яку не можу сказати. Батюшка давав мені рудневську воду. На Великдень я запитала батюшку, чи не благословить він мені сходити до рудневої криниці і обдатися з нього водою. Старець, не замислюючись, благословив. Навколо колодязя був тільки тин і більше нічого. Ще лежав сніг; місцями виднілася мерзла трава. Так було холодно мені роздягненою, що я, здається, повинна б замерзнути або щонайменше злягти в гарячці. Але я, як улітку, обдалася водою. Можна судити, якою була вода, коли ще не стояв сніг. І я відчула себе здоровою. Туди і назад ходила пішки і потім була у старця. Взагалі, ця незвичайна для мене прогулянка вплинула на мене благотворно». Після поблизу цілющого колодязя збудовано сарайчик, пристосований до того, щоб обдаватися водою 169 .
Але повернемося назад, відновимо перервану нитку оповідання. Відвідавши на короткий час Руднєво, старець Амвросій прибув нарешті в Шамордіно так само, як це бувало і в колишні роки. З таким же захопленням радості зустріли сестри свого дорогого батька і були щасливі під час його перебування там. А перебування це тривало тепер більше, ніж звичайно. Замість десяти призначених самим старцем днів він живе в Шамордині вже тижнів чотири.
«Я все чекала, – продовжує свою розповідь пані N., – від'їзду старця до Оптіни. Жила з дітьми на готелі в тісноті та задусі, позбавлена найнеобхідніших речей, білизни та сукні. Тим часом йшов, і батюшка збирався їхати, але одна справа затримувала його, то інша. Батюшка мабуть поспішав: невтомно був сам на всіх будівлях і приймав народ, що стікався в Шамордіно у величезній кількості, ченців, черниць та мирських. Готелів для відвідувачів не вистачало. Народ ночами займав всю площу проти готелів. На щастя, літо було спекотне».
«Нарешті, в останніх числах липня, - пише М. Е. С-на, батюшка зібрався їхати в Оптіну і розпорядився, щоб у призначений день зранку все підготовляли до його від'їзду. Мене відправив він туди напередодні і дав мені роботу, яка має бути готова до його повернення. Старець зазвичай виїжджав після полуденного відпочинку не раніше 4-ї години. І тому з шостої години народ уже збирався біля скиту, а хто пішов до порома; деякі ж вирушили зустрічати батюшку за річку. Але близько 8 годин приїжджає з Шамордіна одна сестра з повідомленням, що батюшка сьогодні не приїде, що до від'їзду його вже все було готове, але після відпочинку він відчув таку слабкість, що не тільки їхати, навіть і приймати нікого не міг, - залишився до завтра. При цьому звістці, звичайно, всі засмутилися, але потім почали втішати один одного надією, що старець неодмінно приїде завтра, і в такому очікуванні розійшлися. Другого дня вже з самого ранку почали приходити в скит дізнаватися, чи немає якогось слуху з Шамордіна.
Але надвечір приїхали Шамординські сестри сказати, що батюшка знову вранці приймав відвідувачів і зовсім зважився їхати, але в ті ж години, як і вчора, відчув себе дуже погано і коли приїде – невідомо. Наступного дня мені подали записку від батюшки, щоб я повернулася до Шамордіно. Коли я приїхала, знайшла його слабким та дуже серйозним. Я розповіла йому, що в Оптіні всі чекають на нього з нетерпінням і турбуються. Батюшка на це відповів: «Почекаємо волі Божої». Так було в Оптіні.
Про неодноразові збори старця до від'їзду пише ще пані N., як було це в Шамордіні: «Два рази на призначений день закладали для батюшки карету і всі збиралися проводжати його, але від'їзд того й іншого разу відкладався. Старець так слабшав, що замикався в келії один. Раз, я це дуже пам'ятаю, батюшка обідньої пори вийшов у коридорчик. Народу чомусь майже цього разу не було. Обличчя його було страждальне. Побачивши мене, він сказав: «Іди до церкви, помолися за мене, мені важко». Я злякалася і пішла до церкви молитись. Потім, через кілька днів, на спільному благословенні, старець звернувшись до мене, сказав: Мене замуравили або законопатили; спочатку мені було важко, а тепер нічого легко». Але я, подивившись на батюшку, не зрозуміла його слів. Настав Успенський піст, під час якого старець сповідував усіх без відмови, хто тільки просив його про це. Тут були, починаючи з архімандрита та ченців оптинських, черниці тутешні та приїжджі та безліч мирського народу. Звідки старець черпав сили? Знає про це тільки Господь, який подавав йому цю силу.
До 29 серпня, скитському святу 170, старець знову почав збиратися до від'їзду до скиту. Нас усіх послали до церкви служити колійний молебень перед Казанською іконою Божої Матері, визнаною старцем чудотворною. А для батюшки стали закладати коней. Нам нікому не велено було проводжати старця, зважаючи на його слабкість, щоб йому було покійніше. Я стояла в церкві біля вікна, щоб побачити його від'їзд. Але яке ж було моє здивування! Служба скінчилася, а карета для старця не подавалася. Мовчки вийшли ми з церкви і здивовано оточили корпус, де старець знаходився. З корпусу нам вийшли сказати, що батюшці стало так погано, що він їхати не може. Чутки гасали навіть – не знаю тільки, наскільки це справедливо, – що старця знайшли лежав на підлозі в крайній знемозі. Після цього про від'їзд його з Шамордіна не було вже й поминання».
Зауважують, що старець водночас неодноразово їздив до Руднєва, і жодного разу нічого подібного з ним не траплялося.
«Після свята Успіння Божої Матері, – пише М. Е. С-на, – старець взагалі рідко виходив у повітря, оскільки погода в цей час вже змінювалася, і він не міг виходити, коли було менше 15 градусів. Я не могла уявити, як і що буде. Нарешті я наважилася дізнатися від батюшки: мабуть, він думає залишитися на зиму в Шамордіні, бо їхати йому тепер не можна; а якщо залишатися, то треба подумати про те, щоб зробити зручніше приміщення і для нього самого, і для келійника, і для прийому відвідувачів. Батюшка трохи помовчав і каже: «Про це до часу нікому нічого не кажи; бо в Оптіній і так хвилюються».
Почалася прибудова із західного боку до настоятельського корпусу. Тим часом оптинський настоятель батько архімандрит Ісаакій, як і всі братія, з дня на день чекав на повернення старця в скит. Деяких відвідувачів обителі він усіляко відмовляв їхати до нього в Шамордіно, цілком упевнений, що ось-ось старець звідти повернеться. Відвідувачі ж, проживши день-другий в Оптиній і не бачачи повернення батюшки, їхали до Шамордіно. Не раз настоятель, при особистому побаченні зі старцем, всіляко просив його повернутися до своєї обителі, але з неодноразових невдалих спроб повернутися в Оптину батюшка укладав, що є воля Божа залишитися йому в громаді, а тому і отця архімандрита переконував упокоритися під міцну руку Божу5. Батько ж Ісаакій, бачачи, що для старця в Шамордині вже почали готувати зимове приміщення, перебував з цієї нагоди в глибокій скорботі.
«Від'їзд мій додому наставав, – продовжує розповідати про себе, а до речі і на поповнення шамординських обставин, пані N., – але я не наважувалася запитати старця, де він має намір зимувати. Почалися заморозки, які того року, після спекотного літа, рано настали. Речі мої були в скиті. Якось увечері, перед 7-м числом вересня 171 , прийшла я з дітьми до старця і зважилася запитати його, чи поїде він до Оптіна і як мені бути з речами. Батюшка відповідав мені: «Та тепер ви їдьте туди на свято і, до речі, візьміть свої речі». Мені стало страшно важко, і я сказала: «Нехай діти поїдуть і візьмуть речі, – я не можу». Батюшка запитав мене: «Чому?» Я відповіла: «Ні батюшку отця Йосипа, ні скиту, ні монастиря я не можу бачити без вас; мені їхнє горе важко». Батюшка сказав: «Навіщо так? Треба тепер змінювати свій характер, щоб тобі було все одно, Оптіна – Шамордіном, а Шамордіно – Оптіною». Але я відповіла йому: «Батюшко! Я скорботи батюшки отця Йосипа не понесу; вас досі там ченці чекали». "Ну, пішли дітей", - підсумував старець. І справді, чого я очікувала, те й сталося.
Вперше скит зустрів свято без батюшки. І мої діти повернулися, особливо старша, з глибоким сумним враженням. Особливо їм важко було бачити батюшку отця Йосипа, який навіть просив мою дочку, як вона мені сказала, нічого не говорити старцеві про ту скорботу, яку вона помітила в ньому. І слава Богу, що я тоді відмовилася поїхати до Оптіни на свято».
Тепер уже всім стало ясно, що старець залишився зимувати в Шамординській громаді. «Скільки було з цієї нагоди толков, – зауважує М. E. С-на, – суджень і міркувань! Кожен пояснював причину батюшкіна від'їзду з Оптіної. Це, втім, справа звичайна, – без цього й обійтися не могло. Але найважче було чути, коли вказували на людей, що батько поїхав через того чи через іншого. Мене дуже дивувало, як можна було подумати, щоб такий великий старець, який прожив у обителі 50 років, у які йому довелося перенести стільки праць, скорбот та хвороб, залишив би раптом свою обитель з недоброзичливості якихось людей. Так як батюшка завжди і в усьому покладався на волю Божу, то очевидно, що така важлива подія, як переміщення його з Оптіної в Казанську громаду, не могло відбутися волею людською».
Збентеження ж в Оптиній доходило до того, що старець для заспокоєння ченців, що бентежилися і хвилювалися, знайшов потрібним послати до них, від 4 жовтня 1890 року, власноручний лист, який за його благословенням і був прочитаний в монастирській трапезі вголос усіх братів. Там між іншим старець писав: «Я досі затримався в Шамордині за особливим Божим промислом, а чому, це повинно означитися після.»
Але як у Оптиній відчувалася загальна скорбота від того, що старець затримався в Шамордині на невизначений час, так, навпаки, шамординські сестри були в захваті, коли переконалися, що «дорогий батюшка» залишився у них на всю зиму. Нікому з них раніше і думка про це не спадала на думку, та й тепер довго-довго їм здавалося це неймовірним і нездійсненним. «Ми були дуже щасливі, - пише М. Е. С-на, - що наш дорогий батько з нами, особливо ті, яким доводилося бути ближчими і частіше у нього. Мені й уві сні ніколи не снилося, щоб я могла колись прислужувати в келії у батюшки. Пам'ятаю, в один із приїздів старця, під час його відпочинку, ми говорили з матінкою В. про те, наскільки ми щасливі, що Господь удостоїв нас послужити такому старцю. І я їй висловила, про що багато разів жалкувала, що не мала змоги завжди келєйничати у батюшки. Раптом відчиняються двері, виходить старець, усміхається і каже мені: «Запізнилася, запізнилася!»
Так відбулося переміщення старця Амвросія до Шамординської жіночої громади!
X. Келейне життя старця Амвросія в Шамординсній жіночій громаді та його піклування про неї
Залишившись у Шамординській обителі на невизначений час, батюшка отець Амвросій і серед багатьох справ не залишав своїх келійних правил. Так само як і в скиті, щодня вислуховував належні молитви. Так само під свята бували в нього в келії всенічні чування, які спочатку служив він сам, тобто. вимовляв вигуки, свого часу читав Євангеліє, а сестри співали та читали належне. Чудові були ці хвилини, помічають шамординські очевидиці, коли на середину кімнати виходив зігнутий старець, у коротенькій мантії та епітрахілі, з відкритою сивою головою, і якимось дитячо-старим слабким голосом читав виразно слова благовістя Христового, яких сам був ревний проповідь. З жадібністю ловили кожне вимовлене старцем слово беззавітно віддані йому, сестри, що знаходилися при ньому, а деякі, за неможливістю пробратися в келію, де служилося бдіння, залазили на горище, щоб хоч звідти почути неясно долітали до них звуки «дорогого батюшки». Проте так було недовго. Болючий старець не мав сили сам служити.
Для цього здебільшого приїжджав зі скиту колишній його письменник, ієромонах отець Венедикт.
Особливе благоговіння завжди мав старець Амвросій до Божої Матері, як до єдиної всемогутньої Представниці та Заступниці роду християнського перед Її Сином, Царем та Господом. Чому жодного Богородичного свята не пропускав він без того, щоб не відправити перед Її святою іконою клейної чування. Звісно, тут розуміються нарочиті у Святій Церкві свята. У 1890 році була надіслана йому настоятелькою Болхівського жіночого монастиря, ігуменею Іларією, особлива ікона Божої Матері. Цариця Небесна представлена, що сидить на хмарах. Руки її простягнуті на благословення. А внизу, серед трави та квітів, стоять і лежать житні снопи. Зображення Матері Божої, власне, є знімок із написаного Її лику на іконі «Всіх Святих», що знаходиться в Болхівському жіночому монастирі, а снопи житні написані за бажанням та призначенням старця Амвросія, який і дав цій іконі найменування «Спорительки хлібів». Гарячі молитви підносив старець перед цією іконою; навчав і примушував молитися перед нею та зібраних ним у громаді духовних дітей своїх.
В останній рік свого життя він робив знімки з цієї ікони і роздавав і розсилав багатьом і зі сторонніх своїх шанувальників. А незадовго до останньої своєї хвороби на честь цієї ікони він склав особливий приспів до звичайного Богородичного акафіста 172 . Приспіваючи цей сестри і співали з благословення старця, коли в келії його читався акафіст Божої Матері. Святкування цій іконі старець наказав своїм чадам духовним 15 Жовтня. І ось першим дивом милості Божої та заступлення Цариці Небесної, за молитвами благодатного старця перед цією Її святою іконою, можна вважати те, що хоча останній рік земного життя його був взагалі на Русі голодний, але в межах Калузької єпархії, і зокрема біля Шамординської громади, хліб народився. Потім, хоч жито в цей час була дорога, проте старець, ще за життя свого, встиг стільки нею запастися, що за весь цей рік і навіть наступний за ним в обителі, незважаючи на численність її насельниць, браку в хлібі не було. «Спорителька хлібів» допомогла.
У наступне потім літо, вже по кончині старця Амвросія, послушником Оптиної пустелі, Іваном Федоровичем Ч-м з дворян, написана ним самим ікона Божої Матері «Спорителька хлібів» була послана до П'ятницької жіночої громади Воронезької єпархії. Там з нагоди сильної посухи, що загрожувала неминучим голодом, було здійснено молеблення перед нею; після чого незабаром пішов дощ, і обитель з околицями була врятована від голоду. З тієї ж причини багато знайшлося шанувальників старця Амвросія, які хотіли мати у себе цю ікону 173 .
З невгамовною молитвою і молінням старець всіляко дбав про освоєння внутрішнього порядку в юній своїй обителі: про благочинне відправлення служб церковних, про розумне і виразне читання і співи, про належне ставлення сестер до своєї начальниці, яка, як особа духовна, допомагала йому в духовному окормленні на ході душі. Початкові.
Потім старець входив у всі господарські справи. Без його поради та благословення ніщо в обителі не робилося. Усі будівлі проводилися за його планом та вказівкою. Викликавши зі скиту деяких ченців, які розуміють будівельну справу і взагалі господарство, болісний старець через них робив свої розпорядження. При цьому він часто виявляв дивовижний дар прозорливості. Прийде до нього, наприклад, головний монах, який завідував шамординськими спорудами. «Ну, отче Йоїле, – скаже старець, – піску тепер тобі навозили; аршина ... (батюшка точно прикидає в думці) аршина два з половиною глибини буде. Чи не буде? «Не знаю, батюшка, – відповість чернець, – зміряти не встиг». Ще рази два питає старець про пісок, і все не міряли. А як приміряють, неодмінно виявиться так, як він казав. Або почне старець прикидати план якоїсь будівлі – скаже: «Аршин 46 буде?» План цей потім переінакшують, роблять довше або вкорочують, а як будівля буде готова, неодмінно опиниться в ньому 46 аршин.
Крім цього старець, як і раніше, з ранку і до вечора приймав народ і займався листуванням з порадами і настановами, що просили у нього. Особливо брав він найживішу участь у найближчих до нього духовних дітях, аж ніяк не соромлячи їх свободи, а очікуючи власного їхнього доброго волі в служінні Господу. Для прикладу, а до речі і для поповнення шамординських обставин, продовжимо розповідь вищезгаданої пані N. «До кінця вересня 1890 року, – каже вона, – прийшла я до батюшки дізнатися від нього про себе остаточне рішення. Сам старець не обмежував нашої свободи і нічого позитивного ще не говорив мені про монастир, надаючи це на мій розсуд. Мені ж дуже важко було самій вирішити свою долю. Діти мої страшенно мене бентежили. У старшій помітно було вагання, а менша моя хрещениця, як видно, ні про що не думала, крім сьогодення. Але це й було для мене завданням. Весною того року вона закінчила науку. Тепер треба було подумати, як її влаштувати і яке дати їй заняття.
Батюшка скоро мене прийняв і на моє запитання – як мені бути зі своєю хрещеницею, чи клопотатися видати її заміж, – ніби нічого не знаючи, раптом запитав мене: «А ви самі обидві як думаєте влаштуватися?» Я відповіла: "Батюшко, ви самі знаєте - як: я чекаю тільки вашого слова і з вашої волі не вийду". "Ні, - сказав батюшка, - це ти вже сама скажи". Я знову запитала про свою хрещеницю, як з нею бути, за неї хочуть свататися. Але батюшка знову запитував мене: «Та ви самі як влаштуєтеся?» Так я і пішла від старця, нічого від нього не досягнувши.
Невдовзі після цієї розмови батюшка несподівано почав посилати мене до Воронежа та Задонська помолитися угодникам Божим Митрофану та Тихонові. А дітей моїх наказав залишити при собі в Шамордині. Поїздки цієї я не очікувала, і мені не хотілося їхати від старця так далеко. Напередодні мого від'їзду до Вороніжа він покликав мене до себе в келію. Це було під час келійного всеношного чування, яке служилося у старця. Коли я увійшла до нього, заспівали: «Величить душа моя Господа... Найчеснішу Херувим». Батюшка ручкою зупинив мене, щоб я не підходила до нього близько, а сам почав молитися. Я ж, зупинившись посеред келії, не вважала поклонів, а дивилася на батюшку. Під час співу «Найчистішої» він стояв, нахиливши голову майже до землі. Коли закінчився спів, батюшка суворо сказав мені: Чому ти не клала поклонів, а стояла так? Я відповіла: «У світі я завжди кладу шість поклонів, коли співають «Найчеснішу Херувім», а тут побоююся, – ніхто не кладе». Батюшка знову суворо сказав: «Щоб ви з дочкою завжди клали поклони! Яка вам справа, що ніхто не кладе?
Ви знаєте, один бачив, як під час співу «Найчистішої» Сама Цариця Небесна з'явилася і підходила до Своєї ікони. Ви завжди кладете». Мені навіть стало страшно. Чи не бачив це, подумала я, сам старець, коли стояв з таким благоговінням, нахилившись майже до землі. Ідучи від старця, я просила у нього благословення побачити воронезького владику Анастасія, якого поважала. А батюшка натомість сказав мені: «Побачиш там сліпого владику, побував у нього». Що ж? Приїхавши до Вороніжа, я не застала свого знайомого владику Анастасія, він поїхав на цілий місяць по єпархії, а, прийшовши до храму, прямо зустріла старця, сліпого владику Йосипа. Не досягнувши, за безліччю народу, його благословення, я попросилася до нього додому. Його келійник, що зустрів мене, запитав, чи бажаю я сама бачити владику чи з усіма. Я в душі ніколи не хотіла ні про що і нікого питати, крім свого старця, а тому й увійшла до нього з усіма за одним лише благословенням.
Владика зустрів мене питанням: Ти хто така і звідки? Я відповіла і відразу додала: «Зараз я приїхала з жіночої громади старця Амвросія». "Що Старець?" - Запитав владика. Я відповіла: «Дуже слабкий». «А скільки народу, – запитав він ще, – до нього зараз пускають?» Я відповіла приблизно. «Ну, – продовжував владика, – тому він так і слабкий, що стольки народу пускають; треба людина по п'ять, не більше. А ти що там робиш? – запитав мене вже владика. Я відповіла: «Гистую; я прив'язана до старця і гостю там свята та влітку; ходжу до церкви та до старця на благословення». «Гистую, – повторив мої слова владика. – Щось дивно: люди їздять із монастиря у світ гостювати, а ми зі світу до монастиря. Чи бачите, – звернувся він до однієї, що сиділа поруч з ним на дивані, – ми прив'язані до старця; а ну скажи, - запитав він, знову звертаючись до мене, - що ти в нього шукаєш? Я промовчала. Владика продовжував: «Ми навіть самі не знаємо, що шукаємо у старця.
Ти вдова, чому не йдеш у монастир? Я відповіла: «Я не вільна, у мене дві дочки, одна рідна, інша хрещена; не знаю, як вони. «Ти підеш, – сказав владика, – і діти підуть за тобою; інакше нічого не буде». Тут він показав на стос маленьких книжок, що лежали біля нього, і сказав: «На, вибери своєї дочки книжечку». Я висмикнула першу-ліпшу. "Ну прочитай", - сказав владика. Я прочитала: "Від пияцтва". «Ось, – продовжував він, – ти й доньці своєї не знаєш, що вибрати». Він простяг свою ручку і висмикнув, звісно, що їй личило. Книга називалася так: «Читай Євангеліє і будь спокійна». Потім владика підвівся і, поклавши свої ручки на мою голову, прочитав якусь молитву і нарешті сказав: «Кланяйся від мене старцеві». Ідучи, я просила своїм дітям його святительських молитов, назвавши їх за іменами. Він же, звертаючись до своїх відвідувачок, запитав: "А третю як звуть?" А я, не зрозумівши запитання, відповіла: "Третьої в мене немає". У цей час хтось із натовпу сказав: «Я – Катерина». Владика зауважив: «Катерин багато, а в цієї рідкісне ім'я», – вказавши при цьому на мене.
Так, він знав моє ім'я, яке я йому ще не казала. Приїхавши до тата, я все розповіла йому. Він був дуже задоволений і, потираючи ручки, щиро сміявся, що владика йому допоміг. Таке було духовне єднання цих двох святих старців. Дітей моїх батюшка у жовтні відпустив додому, сказавши їм: «Настав час їхати». А я мала сповільнити свій від'їзд на кілька днів, почавши готуватися до причастя Святих Христових Таїн. Взявши мене на сповідь, батюшка цього разу сказав мені: «Ну, тепер я вже тобі кажу: зважуйся вступати до монастиря; дівок ти гадиш; я вас за життя свого влаштую». На мої слова про хрещеницю сказав: «Нехай живе з вами поки що, а там буде видно». На мої слова, що я Оптін більше люблю: які там храми, служба, дзвін! - Батюшка раптом підвівся; очі його заблищали незвичайним вогнем, і він весело сказав у пророчому тоні: «Тут усе буде більше оптинського; тут буде те, чого ти не очікуєш». Мені стало спокійно, радісно на душі.
Але я знову сказала: «Я боюся монастиря...» Батюшка відповідав: «Все залежатиме від тебе самої; ти знаєш, що означає в перекладі слово «чернець»; він має бути один». Я сказала: «Остання моя справа у світі закінчиться у листопаді, а там я вільна; тільки залишиться квартира, наймана нами на рік; термін їй у липні 1891 року». Батюшка відповідав: «Кінчиш все – приїдете під Троїцин день зовсім». Це чудово справдилося. Я скінчила всі справи і приїхала з дітьми до Шамординської обителі якраз під Трійцин день наступного року».
Про майбутнє Шамординської обителі старець нерідко пророкував і іншим. «З якою, бувало, любов'ю, - зауважує М. Є. С-на, - слухав він, коли ще жив у скиту, якщо якісь відвідувачі приїдуть з Шамордіна і почнуть розповідати, як їм там сподобалося, і дивуватися, як швидко зросла ця обитель. Деяким із них батюшка казав: «Якби знали, що там буде!..» Якось дві сестри надумали переходити в інший монастир, бо їм здавалася трапеза мізерною. Батюшка, почувши про це, сказав: «Тепер не хочуть потерпіти і понести потребу, а коли буде в нас добре, проситимуться, а їх не приймуть».
«Того вечора, – продовжує свою розповідь пані N., – коли я прийшла з батюшкою попрощатися, довго довелося чекати. Народу було багато. Я все просилася до старця, думаючи другого дня рано їхати. Нарешті келійник мене покликав. Я увійшла до батюшки та зупинилася. Він лежав не на подушках, а так, на ліжку. На обличчі у нього виступив піт великими краплями; очі були спрямовані на святу ікону; рот відкритий. Я стояла здивовано, що робити. Хвилин за п'ять батюшка перевів очі на мене і тихо сказав: «Дай мені зітхнути». Я стояла, не знаючи, як мені вчинити. Боялася піти, щоб не впустили до старця ще народу і мовчала. Нарешті він сказав: Підійди до мене! І, перехрестивши мене, додав: «Тара-бара, а їхати нам час. Іди скажи, щоби почекали до мене народ пускати. Була б мати вдома, не пустили б мені стільки народу». (Матінки настоятельки не було вдома). Я так злякалася слабкості батюшкиної, що зараз же пішла до церкви служити молебень Цариці Небесній перед Казанською Її іконою про здоров'я батюшки.
Після повернення моєму з церкви дізнаюся, що батюшка, відразу ж після мого догляду, приймав і весело займався з однією знайомою мені монахинею. Другого дня я поїхала. А приїхавши додому, дізнаюся, що моїй дочці запропонували уроки в одному державному закладі. Я написала старцеві із запитанням: «Чи можна прийняти місце і чи не порушить це у майбутньому наші плани?» На що від старця мала відповідь такого змісту: «Уроки – не пророки, – писав він. – Найкраще місце зайняти, щоб до червня не бути без діла. А коли треба буде, то й місце можна залишити. Просячи на вас трьох мир і благословення Боже, залишаюся зі щирим доброзичливістю. Многогрішний ієромонах Амвросій». Місце дочкою було зайняте.
Тієї ж осені 90-го року на частку старця Амвросія випав особливо чудовий випадок, яким він серед свого скорботного і багатотрудного життя чимало був втішний. У літо, що передувало цієї осені, на оптинській монастирській дачі такою була вдала ловля стерлядів у річці Жиздрі, якого ніхто зі старожилів не пам'ятав. Спіймано було їх не один десяток, завбільшки близько півтора аршина. За бажанням старця кілька найкращих, добірних стерлядей послано було до двору Його Величності, государя імператора, до 17 жовтня, пам'яті порятунку від смертної небезпеки його та всього його найяснішого сімейства. Благотніший государ так був уважний до цього оптинського приношення, що особисто зволив прийняти двох оптинських ченців, посланих з цієї нагоди, подав їм для цілування свою царську руку і сказав їм кілька привітних слів.
Коли ж ченці сказали государю, що оптинські старець і настоятель кланяються Його Величності і самі вклонилися йому в ноги, тоді і государ, по глибокій своїй християнській смиренності, зволив злегка вклонитися у відповідь на оптинське привітання і відпустив ченців зі світом додому.
Тим часом, з плином часу, оптинські братія по необхідності стали помалу звикати зі своїм нелегким становищем жити і бути без старця. Цілком ймовірно, вони втішали себе в цьому випадку надією, що старець повернеться в скит навесні наступного року. Хвилювання дещо полегшало. Настав грудень місяць. Шамординські сестри з нетерпінням чекали на 7-е число. То був день Ангела старця Амвросія – пам'ять святого Амвросія єпископа Медіоланського. Напередодні цього дня приїхало з Оптіної кілька ієромонахів, особливих шанувальників старця, на чолі яких був ієромонах скитоначальник Анатолій. Відслужили чування і наступного дня собором літургію, з молебнем святому, з виголошенням багатоліття іменинникові. Потім усі прислужники прийшли привітати батюшку з днем Ангела. Обличчя в нього в цей час здавалося дуже блідим і стомленим. Приймаючи з вдячністю вітання від ченців, він тільки смиренно все повторював: «Надто вже багато параду зробили». Після братів приходили вітати дорогого іменинника та усі сестри.
Кожна з них піднесла йому якийсь подаруночок своєї роботи, хто – чоточки, хто шкарпетки, хто фуфаєчку пошив, а хто ікону написав. Батюшка з веселим обличчям приймав від них подарунки, дякував усім, жартував і одягав – кого шматком пирога, карамелькою з квитком, кого пряником; а деяких мазав по обличчю тістечкою, начиняючи їм через це невимовне задоволення. Усі у цей день були веселі та щасливі.
«До свята Різдва Христового, – повідомляє у своїх записках нові відомості про себе та про старця пані N., – приїхала я з дочками до батюшки у Шамордіно. Старець був дуже слабкий. На Новий рік, коли ми прийшли привітати його, він довго не виходив і нікого не приймав. Сказали, що старцю дуже нездужає. Нарешті нас покликали до його приймальні. Батюшка сидів на дивані, замість привітання і привітання змусив приїхала з Оптиної пустелі, що проживала там на готелі М. І. К-ую прочитати «Троїцький листок», який закінчувався молитвою пастиря за своїх чадах, де він говорить до Господа: се аз і діти мої... Нам усім стало сумно. У багатьох навернулися сльози. Сам старець плакав. Ми стали по черзі підходити до нього з привітаннями та приймати благословення. Коли я підійшла, батюшка сказав мені: «Дивися – не п'ять, а йди вперед». Я вийшла в коридор і, сівши, подумала: «Господи! Невже це останній Новий рік ми зустрічаємо зі старцем? Чомусь так важко було в мене на душі.
У цей час увійшли до старця сестри співачі на чолі з їхньою регенткою, щоб теж привітати його з Новим роком. Коли ж вони благословлялися щось проспівати, батюшка сказав: «Ні, проспівайте мені – «Ангельські сили на труні твоїй, і ті, що стривожать омертвівши» та інше – ви це не зовсім добре співаєте», – додав він. Цей сумний наспів тропаря і такий непридатний до Нового року, а до того ж і слабкість батюшки так засмутили мене, що я, заплакавши, пішла. Виїжджаючи цього разу від батюшки, я бачила один багатозначний сон, внаслідок якого старець наказав мені пошукати для нього образ Спасителя у тому місті, де я жила, і додав: «Ти там його знайдеш». І так я багато часу шукала для батюшки Нерукотворений Образ Спасителя старовинного живопису. Але всі мої старання знайти його були марні. Коли ж, проходячи торг, у самому брудному місці, між усяким ганчір'ям, я напала на образ Спасителя в терновому вінці і купила його для батюшки. На Страсному тижні я привезла його йому. З якою радістю батюшка прийняв його від мене і сказав: «Але що краще за цей терновий вінець!» - І поцілував образ.
Тут же я говорила зі старцем щодо чудотворного Животворчого Хреста в Калузі. А батюшка раптом сказав мені: «Добре бути біля Хреста Спасителя, але ще краще постраждати за Нього на цьому хресті». Я ж грішна, злякавшись, сказала: «Це, батюшка, страждати так страшно». Личко старця при цьому було якесь особливе: щось неземне світилося в його очах».
Так йшла і пройшла зима 91-го року, і настав Святий Великдень. На перший день свята, після літургії, настоятелька, за звичаєм, прийшла привітати старця зі світлим святом, а за нею вже й усі сестри та деякі миряни приходили «христосуватися» з батюшкою, який усім подавав червоним яйцем і шматком паски та паски. Воістину, зауважують шамординські сестри, світле було свято. У всіх на душі було радісно. Та й як могло бути інакше? Великдень – і улюблений старець розділяє разом це велике торжество. Щодня, на весь Світлий тиждень, сестри співали в нього ранок, годинник і вечірню. Батюшка сам підспівував; іноді ставив співучим тон, виправляв помилки і робив різні зауваження. Після закінчення тижня, коли співачі стали дякувати старцеві за ту втіху, яку він їм доставив у цей Великдень, він ласкаво їм сказав: «Врятуй, Господи!». А потім додав: «Ви будете згадувати цю Святу». Ніхто не зрозумів і не міг зрозуміти тоді цих слів.
І ніхто не підозрював, що наступного року в п'ятницю на Світлому тижні, коли буває святкування Божої Матері «Живоносному Джерелу», в ім'я Якої старцем влаштований боковий вівтар у шамординській церкві, відбуватиметься піврічна пам'ять з дня його смерті.
З настанням літа батюшка за звичаєм відновив свої прогулянки. Він ходив по будівлях і їздив до Руднєва, де гостював іноді тижнів по два. Якщо траплялося якесь свято, він неодмінно повертався до Шамордіно, говорячи, що у свята звик завжди бути «вдома». Так, наприкінці липня вирушив він до Руднєва надовго, тому що в келії його необхідно було зробити деякі поправки. Із келії все винесли; підняли підлогу, і почалася робота. Тим часом підійшло свято Преображення Господнього, яке батюшка з потреби погодився провести на дачі. 4 серпня настоятелька поїхала відвідати старця, але повернувшись звідти ввечері, оголосила, що він нізащо не хоче залишатися там на свято і завтра приїде. Що робити? За потреби наступного ж ранку, у тій половині, яку займала настоятелька, влаштовано було можливе зручне приміщення для несподіваного гостя.
У липні цього ж літа відвідала старця віддана йому духовна дочка, згадана вище А.А. Шишкова. «Востаннє, – так пише вона, – я була у батюшки за три місяці до його смерті. Письменно просила його благословення. Відповідь була: «Приїжджай; дуже раді будемо тебе бачити». Незабаром після отримання листа приїхала я в громаду; входжу до старця і говорю: «Як давно я вас не бачила! Минулий рік просила благословення приїхати, але ви мені його не дали, і я не посміла їхати. Зате як зраділа я цього разу отримати його! Батько благословив мене ласкаво з веселим, сяючим добротою обличчям, і сказав: «Тепер більше не питай у мене; можеш приїжджати завжди, коли захочеш». Повторивши це ствердно двічі, він ніби хотів, щоб я вникла в сказане. У ту хвилину я була дуже рада цьому дозволу і подякувала йому. Мені тільки потім стало ясно, що цими словами батюшка пророкував свою близьку кончину. Того ж дня старець запросив мене до себе до всеношної до своєї маленької келії. То був переддень якогось свята. Читала черниця кафізми.
Я подумала, що не зовсім виразно читає. Відразу батюшка повіряється і каже: «Читайте виразно, бо Шишкова засудить»; і глянув на мене виразно, побачивши мої думки. Страшно було щось подумати за праведного старця. Зараз він бачив у глибині душі всі її помисли. При прощанні моєму з батюшкою надзвичайно вразлива була його мова про святого Ігнатія Богоносця. З яким особливим гарячим почуттям, увесь сам натхненний благодаттю Божою, розповідав він про те, що Господь завжди перебував у серці цього святителя мученика і ім'я Ісуса Христа там закарбувалося! «Чи ти читала його життя?» – питав мене дорогий батюшка і наказав мені взяти його послання для прочитання та керівництва. Тут я дізналася, що батюшка особливо шанував цього угодника Божого і до нього завжди вдавався з молитвою на всі важкі хвилини свого життя».
Того ж літа, – зазначимо ще особливість, – прибув до старця в Шамордино чоловік Божий, іменем Гаврюша, років сорока від народження, один із тих, яких Господь уподібнив дітям, сказавши, що таких є Царство Боже (Лк.18:16). Він жив у Лівенському повіті Орловської губернії, був розслаблений, трясся всім тілом і ледве міг говорити та їсти. Ноги його не діяли; він лежав і молився до Бога. Зауважували, що йому багато що відкрито. Останньої весни йому прийшов старець Амвросій і сказав: «Приходь до мене в Шамордіно, я заспокою тебе». У той же час він підвівся на ноги і оголосив, що йде в Шамордіно. Але оскільки ноги його були дуже слабкі і хода нерівна, то мати його хотіла його везти залізницею, але він відмовився від цієї послуги. Старця він зустрів під Шамордіним. Той тихо їхав десь. Навколо нього був народ. «Батюшко! – закричав Гаврюша своєю малозрозумілою мовою. - Ти мене кликав, я прийшов». Батюшка одразу вийшов з екіпажу, підійшов до нього і сказав: «Здорово, гість дорогий! Ну, живи тут. І додав оточуючим: "Такого в мене ще не було". Батюшка дуже пестив Гаврюшу.
Він влаштував йому куточок у Шамордині, а згодом і в Руднєві, і Гаврюша все поривав туди їхати: «Батюшко! Не хочу в Шамордіно; поїдемо до Руднєва; у Руднєво хочу». А батюшка все заспокоював його, що коли приготують для Гаврюші в Руднєві приміщення, вони туди й поїдуть. Було зворушливо дивитися, як батюшка займався бесідою з Гаврюшею і як вони ходили по келії, один шкутильгаючи на кривих ногах, а другий зігнутий, спираючись на свою паличку.
При постійному довкола старця безлічі різного народу не обходилося і без кумедних випадків. Приїхала до нього одна дуже багата поміщиця із трирічною донькою. Поки мати говорила зі старцем, розумна дівчинка, надана собі, оглянула батюшки покійник, побувала в усіх його кутках і нарешті, набридла своєю самотністю, стала серед келії, склала на грудях ручки і, жалісно дивлячись на старця, повела таку промову: «Бідний старий! Такий він старенький, все на ліжку лежить, кімнатка в нього маленька, іграшок у нього немає, ніжки у нього болять, бігати не може; у мене є іграшки; хочеш, старий, я пупсиків привезу пограти тобі?» На цю наївну дитячу промову була і відповідна відповідь старця: «Привези, привези, дівчинко, – сказав він, – ось яка ти хороша; дякую тобі, що старого пожаліла». Дитя, як бачимо, говорило по-дитячому, а старець по-старечому.
На закінчення цієї глави ще й ще вкажемо на особливо видатну межу в житті старця Амвросія – його необмежену милість до жебраків та знедолених людей. Приносячи в жертву своїй громаді, так би мовити, все - і своє, виснажене хворобами, скорботами і старістю здоров'я, і спокій, і, нарешті, надбання, яке тільки Бог посилав йому через старанних благодійників, він ніколи не втрачав нагоди допомагати і всім, хто шукав і чекав допомоги. Ось уже осінь, остання у його житті. Сам старець добре це знає, бо давно вже став натякати про те, що оточувало його. Знає й те, що у Шамординській громаді великий недолік. Але в далекій Москві одна людина, яку батюшка закликав до нового життя, перебуває в глибокому засмученні. Від своєї сім'ї, з якою він давно розлучився і яку вважав за забезпечену, отримав він скорботний лист: там потреба, а допомогти нічим. Просити старця про допомогу він вважає нечасним, бо добре знає, що в Шамордіні тепер рахують гроші.
У цей час вбитий горем батько раптом отримує з пошти повістку на чималі гроші і не може зрозуміти – звідки. А це благодійний старець Амвросій поспішив полегшити його горе.
Щоб мати можливість без відмови подавати милостиню жебракам, старець, незважаючи на убогість у громаді коштів, завжди намагався мати в руках карбованців до ста дрібних грошей, які він і роздавав або сам, або через келійника, кому карбованець, кому три і більше. З цих грошей він уже нікому не давав ні на які потреби, ні навіть на платню робітникам. Прийде, бувало, отець Іоїль, що спостерігав за спорудами чернець, і проситиме у старця грошей для розрахунку робітників; батюшка скаже йому навіть ніби з образою: «Ні-ні, йди-йди; ну тебе зовсім, ти й так мене всього обібрав; іди-йди, ну тебе зовсім! Коли ж вийде десь велика сума, тоді вже старець, з веселим виглядом і притаманною йому любов'ю, говорив: «Тепер бери, скільки треба!»
Були люди, котрі засуджували старця за його милостиню. Навіть серед осіб, особливо відданих йому, часто виникало подив, як це він, маючи в руках таку величезну справу, як устрій Шамординської громади, зовсім не береже гроші, навіть у найважчі дні, - ніби мирян віддає перевагу своїй обителі, оскільки старець роздавав нужденним все до останнього рубля. Відбувалася, наприклад, така розмова старця зі своїм келійником. Старець шукає біля себе на ліжку грошей, щоб задовольнити нужденного прохача. Ось він кличе келійника. «Пошукай-но, – скаже, – десь; здається, у нас десь карбованець залишався; пошукай, – просять». «Як би ви не вели ще вчора віддати, – відповів келійник, – так би точно залишався, а тепер нічого немає. Ось все роздаєте, а робітники платні просять – чим платити будемо?» Щоб втішити келійника, старець вдає, ніби кається, зі скорботою похитуючи головою. Рубль усе-таки десь шукали на долю бідняка, тим часом як до Козельської поштової контори незабаром на ім'я ієросхимонаха Амвросія приходила велика сума грошей.
Так щедро Всеблагий Господь завжди нагороджував старця за його милостиню. Виходила таким чином можливість і платню робітникам сплатити, і ще деяким, хто потребував надати допомогу. Однією з останніх пожертв старця Амвросія було дуже багато грошей, дане їм на голодуючих.
Віруючи в неправдиву обітницю Господа віддати за милостиню стократною відплатою, старець, так би мовити, сіяв із безперечною надією, що громада його в недалекому майбутньому пожне рясні плід.
XI. Сумні обставини старця Амвросія в Шамординській громаді, та його передбачення про свою близьку кончину
Не на спокій, як зазначено в записках М. Е. С-ної, не на спокій переїхав батюшка отець Амвросій в громаду, що влаштувалася ним, а на великі праці і скорботи. Сам старець, у присутності сестер, що оточували його, висловлювався так: «Матері і сестри! Я тут у вас на хресті».
«Справді, – за зауваженням пані N., – для старця почалося тепер життя неможливо важке. Ні вдень ні вночі він не мав спокою – і за незручністю приміщення (яке до самої його смерті все тільки влаштовувалося і підготовлялося), і від безлічі справ і народу, що його оточував. Чому в нього вже до осені (1890) опухли ніжки. Я це помітила і висловила при побаченні батюшка отця Йосипа. На що він мені відповів: «Це й треба було чекати; батюшка змінив свій спосіб життя, – у скиті він переважно приймав відвідувачів лежачи, а там він приймає завжди майже сидячи або стоячи». Справи обтяжували старця власне шамординські, тому що влаштування величезної жіночої громади було в самому розпалі, а все піклування про це було старцем на себе. У теплу літню погоду він сам невтомно був для особистого огляду на всі спорудження, що проводилися, і мабуть поспішав, не шкодуючи свого слабкого здоров'я.
Крім того, він сам же повинен був вишукувати і кошти як для всіх споруд, що вироблялися, так і взагалі для утримання обителі, разом з дачею Руднєва, де також йшли безперервно роботи. А грошей, як зазначено вище, у старця не було, і тому він перебивався, так би мовити, абияк. Витрачав гроші здебільшого позикові, стверджуючись на відданості деяких близьких до нього духовних дітей, які давали йому обіцянки до пожертв, іноді посмертних, а іноді кидали до його ніг останнє, хоча невелике, своє надбання. Про багатолюдство ж, таке обтяжливе для слабкого старця, вже багато говорилося.
Близька до старця Амвросію згадана вище М. E. С-на повідомляє ще, яке він відчував моральну муку. «Сильно тужили оптинці, – пише вона, – а яке було батюшці, одному Богові відомо. Всім їм він співчував, усіх шкодував. Нелегко йому було втішати їх і вмовляти підкоритися Божій волі. Важко і згадати цю осінь (1890), особливо спочатку. Майже кожного дня хтось приїжджав звідти. Всім хотілося почути від самого батюшки щось втішне. Бувало, скажуть, що приїхав такий із Оптіної, батюшка вже не змушував їх довго чекати – з особливим коханням приймав та втішав. Але дуже часто після таких відвідувань він робився надзвичайно стурбованим та засмученим. Принесеш, бувало, батюшку обід, – постоїть у келії, так і понесеш назад, ні до чого й не торкнеться».
При цьому здоров'я старця з часом стало слабшати до останньої крайності, а ремствування на нього відвідувачів збільшувалося, оскільки особливо тепер, при величезному збігу народу, багатьом з них доводилося дуже довго чекати його прийому. А старець і радий був задовольнити всіх, але сили зовсім залишали його. Часто в зиму, як передають шамординські сестри очевидиці, доводилося бачити його лежачим горілиць у повній знемозі. Бліде стомлене обличчя його виражало страждання; голос зовсім покидав його, і очі були заплющені. Побачивши все це серце стискалося від жалю. Сам батюшка нерідко зі скорботою говорив: «Адже не вірять, що я слабкий, – нарікають». І проте цей напівживий старець не тільки ніколи не втрачав присутності духу, але так само завжди був спокійний і веселий, як і за найсприятливіших обставин, і своєю веселістю та жартівливими розповідями умів розганяти в оточуючих його похмуру зневіру.
Цієї зими перебування його в Шамординській громаді всі сестри обителі, від надмірної слабкості старця і від інших різних неприємностей, були одного разу в похмурому настрої духу. Болючий старець зібрав останні свої сили і з веселим виглядом вийшов у кімнату, куди зібралися і сестри. Спочатку він декому з них поодинці говорив щось у втіху, від чого всі обличчя мало-помалу прояснювалися, а нарешті взагалі перед усіма так насмішив, що розігнав і останні рештки зневіри. А сестри, що ще одного разу оточували старця, почали говорити йому зі скорботою: «Яке нам щастя жити при вас і мати вас, батечку! А настане час – не стане вас із нами. Що ми тоді робитимемо?» Батюшка посміхнувся, оглянув усіх тих, хто сидів з такою любов'ю, з якою умів дивитися він один, і, похитавши докірливо головою, сказав їм у втіху: «Якщо я тут з вами все порався, то там-то від вас уже, мабуть, не втечеш».
Але ледве минала одна скорбота, як готова була для болючого старця інша; вірніше ж сказати, час від часу додавалася скорбота до скорботи, хвороба до хвороби. Якось невдовзі після Великодня (1891) настоятелька громади, щойно поставлена за його вказівкою, увійшла до старця в келію з якоїсь справи. Але як здоров'я її було дуже слабке, вона раптом відчула себе дуже погано. Обличчя її помертвіло, дихання припинилося, і вона впала без почуттів. Зніяковів старець. Сам, ледве пересуваючи ноги, підійшов до мабуть вмираючої і тремтячими слабкими руками допомагав сестрам покласти її на ліжко, що стояло поблизу; нарешті, як би просячи її не покидати його, пригніченого хворобами і скорботами старця, сказав тремтячим від хвилювання голосом: «Мати, подихай ще!» І незабаром, по молитвах старця, дихання її відновилося, і вона була долучена до Святих Христових Таїн. Але потім хворобливі напади до серця, що неодноразово і раніше з нею повторювалися, внаслідок чого вона знепритомніла або омертвіння, минули зовсім; натомість попрямували до зорових органів і сліпоту.
У середині літа вона вже нічого не могла бачити, могла тільки розрізняти, як і тепер, білий колір від чорного. Сама вона, внаслідок втрати зору, почала обтяжувати посаду настоятельки і просила у старця поради, що їй робити, – чи не подати прохання про відставку. Але батюшка на це не погодився, сказавши: «Сама не подавай; а якщо велить подати начальство, то подай». На її заперечення, що вона тепер сліпа і вже не має надії повернути зір, він спокійно відповідав їй: «Ну що ж; та ти пишеш краще за мене». Взагалі, як помітно було, щодо втрати настоятелькою зору старець був спокій і лише всіляко переконував її не малодушно, часто повторюючи: «Мати! Перетерпляй і не засмучуйся», наводячи і слова Святого Письма: Терпінням вашим рятуйте душі ваші (Лк.21: 19), і: Той, хто витерпить до кінця врятується (Мф.10: 22).
Поруч із описаними скорботами і крайнім недугою батюшки отця Амвросія завжди було неблаговолення щодо нього вищого духовного начальства, особливо що загострилося до кінця життя. Про це ціла історія. Вище було згадано, що на початку літа 1890 вибув з Калуги преосвященний Анастасій на Воронезьку єпархію. На місце його в Калугу призначено Тамбовського преосвященного Віталія, який за обставинами довго не приходив до місця свого призначення. Приїхав він уже до осені, коли старець Амвросій мав своє перебування у Шамординській жіночій громаді. Переміщення владики Віталія з Тамбовської на Калузьку єпархію мало на нього сильний гнітючий вплив, як висловився він настоятелю Перемишльського Троїцького монастиря ігумену Феодосію. Але до цієї скорботи преосвященного Віталія додавалися тут нові скорботи.
Йому хотілося, невдовзі після приїзду в Калузьку єпархію, бачити відомого всьому майже православному світу Оптинського старця Амвросія, щоб утішитися його духовною бесідою, але, дізнавшись, що старець живе в жіночій обителі, зволікав їхати в Оптину пустель, чекаючи, що він чекає. Тим часом йшов, а старець не повертався. І то ще для владики було неприємно, що старець самовільно відлучився зі своєї обителі в інший повіт 174 і дуже довго живе на боці, та ще й у жіночій обителі. Але наступні обставини ще більше засмучували преосвященного. «З зими 1890 - 1891 року, - як каже у своїх записках пані N., піднімалися недобрі чутки на старця. З нагоди його перебування в жіночій обителі, недоброзичливці його розпускали про нього найпотворніші безглуздя. Помутили й нового владику. Бувши там близько і мимоволі чуючи все це, я дуже турбувалася; турбувати ж старця ще не наважувалася, знаючи, що це одна спокуса, вороже повстання за його доброчесне життя, за його велику любов до ближніх.
Була чутка, що в цьому випадку хтось особливо вплинув на владику. Про неналежне нібито перебування старця в жіночій обителі писали нібито навіть у Петербург».
Додамо до цього ще те, що численні відвідувачі старця Амвросія розвозили та розносили по різних місцях різні чутки про оптинські та шамординські справи, часто зовсім невірні. Про старця кожен говорив по-своєму, його судили і засуджували багато хто. Таким чином, по всіх місцях Росії, де тільки було відоме ім'я старця Амвросія, пронісся про нього злий дієслово. Повинно відзначити тут як особливість, що серед шанувальників старця Амвросія у весь час, до його блаженної кончини, був також відомий всьому православному люду за своїм високодуховним життя кронштадтський протоієрей, отець Іоанн Ілліч Сергієв. Незважаючи на всі безглузді чутки, що поширювалися про старця, він завжди плекав до нього любов про Господа і повагу. Нерідко шамординські сестри, з благословення старця Амвросія, їздили до Кронштадта до отця Іоанна. Дізнавшись, звідки вони, батько протоієрей мав звичай говорити: «А, це від старця Амвросія; о, великий старець! Земний уклін йому від мене».
Тим більше що далі, тим більше мова про старця посилювався і обурював вже збентеженого владику, який у розмові з деякими особами зі скорботою і здивовано вигукував: «Що це там у них робиться!» Нерідко він через благочинного монастиря, настоятеля Калузької Тихонової пустелі, архімандрита Мойсея вимагав навіть, щоб старець неодмінно повернувся до свого монастиря. Невідомо, що старець відповідав ці вимоги владики. Найімовірніше він казав те саме, що було написано ним свого часу і оптинським братам, що він «затримався в Шамордині за особливим Божим промислом». Старець висловлював саму суть справи, але його не хотіли зрозуміти і приймали слова його за одну порожню відмовку, яка не мала жодного значення. На погрози ж, що його можуть відвезти до Оптіна і мимоволі, болісний старець із скорботою говорив: «Я знаю, що не доїду до Оптіної; якщо мене звідси відвезуть, я по дорозі помру».
«Одна близька до владики людина, – продовжує розповідати пані N., – знаючи, що я часто їжджу до старця, просив мене попередити його про неприємність, яка йому загрожувала. Але поки я збиралася їхати, була збентежена. Не знаючи, чим себе заспокоїти, я, покликавши заочно молитви старця, розкрила Псалтир, думаючи, що відкриється батюшці. Відкрилися слова псалма: Про тебе вороги наші збодем роги, і про ім'я Твоє зневажимо ті, що повстають на нас (Пс.43:6). Ці псаломські слова тоді мене тоді заспокоїли, що я весела поїхала до батюшки. Говорячи з ним, я сказала йому: «За вас, батечку, я перед усіма поцілую Хрест і Євангеліє». Смиренний старець вислухав мене і лагідно сказав: «Хрест та Євангеліє ніколи ні за кого не цілуй. Можливо, я й справді такий, як про мене говорять». Таке було у батюшки самоприниження! Слова ж псалма втішили його, і він змусив мене повторити їх, але при цьому суворо заборонив мені вперед вдаватися до цього способу, сказавши: "Тобі рано".
Перед самим же моїм переїздом у Шамординську громаду рознеслася чутка, що владика, засмучений різними речами, що доходили до нього, сказав: «Я сам поїду, посаджу старця в карету і відвезу в Оптіну». Приїхавши з дітьми до монастиря, я потрапляла до старця тільки на загальних благословеннях. Батюшка, як навмисне, не брав мене. Його справи та мої власні мучили мене, але найбільше – страх, що налякає владика, і старцеві зроблять насильство. Просили старця прийняти мене келійники і я сама, говорячи, що мені треба. Але батько вийде, ласкаво благословить мене і скаже: «Нічого тобі не потрібно, почекай». Так я потрапила до батюшки лише через три тижні після приїзду сповідатися. Це було на початку липня 1891 року. Я сказала батюшці: "Я рвалася до вас не для себе, але сказати про намір владики". Батюшка був у цей час страшенно слабкий. Народ дуже задавив його. Голос у нього зовсім впав, що стало часто у нього з'являтися останнім часом. Халупка його для прийому народу тільки оброблялася, а сам він містився в літньому приміщенні покійної настоятельки, матінки Софії.
Батюшка мені відповів: «Живий Господь, Бог мій, і жива буде душа моя; а ти знай, що над усіма володарями є Вишній Владика; їхати до Оптіна я не збираюся; та й куди я тепер поїду? І батюшка розвів руками біля себе. Потім продовжував: «Хіба тільки ... - Голосок у батюшки так при цьому впав, що я тільки почула: - «Кінець вересня і початок жовтня». Батюшка прочитав наді мною дозвільну молитву і відпустив мене. Початок його слів заспокоїв мене. Я зрозуміла, що Вишній Владика захистить старця, але кінець я не розібрала добре і тому дивувалася, куди батюшка сховається. Ні в Оптін не поїде і в Шамордіне не залишиться; чи не в затвор? І ця думка мене жахнула. У Руднєві - Шамординській дачі старець все щось влаштовував; і я подумала, чи не туди? Від смерті батюшкиної я була далека. Ця думка тоді мені й на думку не спадала. Настав Успенський піст, і я знову потрапила до старця на сповідь. Скінчивши її, я сказала: «Батюшко! Адже чутки про приїзд владики не припиняються; я страшенно боюся за вас».
Але батюшка підвівся і, повернувши мене до дверей, злегка вдарив по потилиці і сказав: «Піди ти!.. Я тільки й думаю, як мені залишитися одному».
«Батюшко! – спитала старця ще одна черниця, – кажуть владика сюди їде; що ви йому скажете? «Я скажу, – тихо відповів батюшка, – я скажу, шукайте передусім волі Божої».
Незабаром приїхав до старця близький до нього духовний його син, настоятель Перемишльського Троїцького Лютикова монастиря, ігумен Феодосій з таким же побоюванням. «А чи знаєте, батюшка, – сказав він, – що на вас чекає?». Сумно старець похилився головою. Ясно провівши духом підступи споконвічного невидимого ворога роду людського, тепер з особливим запеклістю озброєного проти нього за його незліченні добродіяння людям, він сказав: «Так, отче Феодосію, все пекло повстало на мене». Цей батько ігумен раніше неодноразово просив у старця благословення звільнитися з посади на спокій. Старець на це відповідав: «Нам з тобою, отче Феодосію, тоді буде спокій, коли проспівають над нами зі святими упокій; та й добре якщо, ще удостоїмося». А вдруге на те саме прохання отця ігумена батюшка сказав ствердно в жартівливому тоні: «Живи там, де живеш (тобто в Троїцькому монастирі), поки не проженуть». Потім додав: «А Оптиної пустелі все-таки тобі не оминути». Обидва ці передбачення старця, вже після його смерті, справдилися точно.
Так склалися обставини, що батькові ігумену довелося відмовитися від посади і поміститися в Оптинському скиту, де він живе і досі.
У цю наступну, останню для старця Амвросія осінь приїхав до нього в громаду К.Н., що проживав при Оптиній пустелі. Леонтьєв, щоб отримати від нього благословення поїхати до Москви для лікування. Прощаючись із ним, старець неодноразово обіймав його, говорячи: «Пробач, пробач мені!» Таке прощання видалося Леонтьєву знаменним. І справді: воно було останнє. Незабаром потім спочатку помер старець, а потім і Леонтьєв у Трійці-Сергієвій лаврі.
Тим часом, все літо 1891 року в Шамордині чекали свого нового архіпастиря. Настоятелька і сестри турбувалися і хвилювалися і зверталися до старця з різними питаннями: «Батюшко! Як нам зустрічати владику? В підбадьорення їхній старець спокійно відповідав: "Не ми його, а він нас зустрічатиме". - Що для владики співати? Старець сказав: «Ми йому алілуя проспіваємо». Ще якось сказали йому: «Батюшко! Кажуть, владика хоче багато питати у вас». Він відповів: «Ми з ним потихеньку говоритимемо, – ніхто не почує». Одному з близьких ченців на його повідомлення про приїзд владики сказав: "Ну що ж, йди до церкви і приготуй місце, де мені стояти". Такими відповідями старець явно натякав на свою близьку кончину, але цих натяків ніхто з тих, хто його оточував на той час, не розумів. Деякі сестри навіть мали передчуття близької смерті батюшки, але цьому не хотілося вірити; думалося, навпаки, що старцеві неможливо так скоро померти.
Так пише М. E. С-на: «Незважаючи на велике щастя, що батюшка у нас, все передчуття чогось страшного не давало мені спокою; і думка – чи не останні дні наш батюшка проводить з нами – все отруювала. Я боялася з кимось заговорити про це, щоб не почути від інших, що й їм приходять ті самі думки. Якось у розмові з М. я наважилася спитати, як вона думає про це. М. мені на це теж сказала, що вона боїться дуже радіти, – Бог знає, чи так надовго буде. Мабуть, і багатьом приходила ця думка. Від батюшки ми ніколи не чули прямої вказівки на його близьку кончину. Деякі розпорядження його ніби вказували на це, але тоді все якось інакше пояснювалося, і тільки після смерті старця стало зрозумілим. За кілька місяців до смерті бтюшки один петербурзький художник, який іноді звертався до нього за грошовою допомогою, надіслав Казанську ікону Божої Матері, копію з чудотворного Її образу, і за неї імена своєї сім'ї, просячи батюшку помолитися за них.
Батюшка звелів покласти записку в кіот за ікону і сказав: «Цариця Небесна Сама молитиметься за них». Цю ікону потім несли перед труною батюшки. Один бідний сімейний чоловік, якому батюшка багато разів допомагав, перед останньою хворобою письмово звернувся до старця з проханням допомогти йому купити теплий одяг. Батюшка послав йому скільки потрібно було і при цьому продиктував кілька слів, додавши наприкінці: «Пам'ятай, що тобі остання від мене допомога». Мені довелося писати цю записку, але останні слова її мене анітрохи не збентежили. Я пояснила їх собі так, що треба було написати це йому на попередження, щоб не надто сподівався. Принесли батюшці ікону Спасителя у терновому вінці, яка довгий час стояла в його приймальні на столі. Одна приїжджа черниця, сидячи в цій келії в очікуванні прийому батюшки, перша помітила на цій іконі краплі, на кшталт світу, і повідомила про це М. Коли черниця поїхала, принесли ікону до батюшки, розповівши йому про чудесні краплі, що з'явилися на ній.
Довго він дивився на неї і сказав: «Будуть скорботи і тому, хто перший побачив це, і тим, хто живе тут». Через кілька днів після від'їзду цієї черниці батюшка отримав від неї листа, в якому вона повідомляла його, що відразу після повернення до свого монастиря їй довелося перенести несподівано велику скорботу. Це було на початку вересня, а за місяць і нашій обителі довелося переживати втрату нашого незабутнього великого старця, батька та благодійника».
Чудово, що й його останнє спільне пасхальне привітання містило у собі також натяк на близькість його смерті. Почавши тлумаченням слова «Великодня», що воно означає приведення від смерті до життя і від землі до небес і що в це свято зрадовані християни братньо вітають один одного Воскресінням, прощаючи все і ненавидить їх, старець в цьому останньому посланні своєму говорить потім про любов до Бога і ближніх, про необхідність, душу про розумне розуміння слова Божого, молитовно просячи у всьому цьому Божої допомоги. То було, так би мовити, останнім завітом старця, що наближався до переходу від смерті до життя і землі до небес.
Ще незадовго до своєї смерті старець говорив у жартівливому тоні сестрам, що його оточували: «Дивіться, йде осінь; і там і там дістанеться і качкам і гусакам». Потім, посміхнувшись, додав: "Гуси потягнуть, а качки поплачуть".
«У вересні, – продовжує у своїх записках вищезгадана пані N., – батюшка раптом загальмував мене з дочками одягом (монашеським), велів швидше пошити і сказав, що для цього потрібно, тому що ми нічого не знали, – навіть по скільки аршин треба кожній, і додав: «Я вас сам одягну». Треба ще сказати, що за тиждень до цього моя менша дочка (хрещена) оголосила старцеві, що вона нізащо не відстане від нас, ніж старець невтішно втішився. 20 вересня він сам нас одягнув і прочитав належну для цього молитву. При цьому великі сльози здалися йому на очах. Закінчивши молитву, він спитав мене: «А що ж камілавки, апостольники?» Я здивовано подивилася на батюшку. Мені це не було сказано, і я не приготувала. Старець сказав: «Ну, походьте поки що в хустинках». І потім додав: "Скоро буде новий швидкий прояв". На другий день рано батюшка покликав мене сповідатися. І це була моя остання сповідь. Батюшка привітав мене у новому одязі, сказавши: «Так тобі набагато краще».
І додав: «Говори мені тепер тільки свої гріхи, а про діла залиши; я хворий, дуже хворий, я дуже поганий». Як щось затуманило мені голову. Я думкою далека була від смерті батюшки і не зрозуміла його слів. «Хотів сьогодні долучитися, – продовжував старець, – а мене зупинили; кажуть, приїдуть С... з Оптиної, а Бог знає, чи вони ще приїдуть». І личко батюшки було сумне. Я ж подумала: хто це може і сміє мішатись у справи батюшкіни? І, не сказавши йому нічого, пішла. Незабаром я ще раз потрапила до батюшки з якоюсь скорботою. Старець уже сильно знемагав, але мене прийняв. Коли ж я заплакала, він, провівши ручкою мені по обличчю, сказав: «Ще в тебе і не так сльози поллються; поллються вони в тебе рікою, та й то все минеться». На мою ж скорботу сказав: «Адже ви дурні; а як мені за вас дістається!»
Насамкінець подивимося великодушності облагодатованого старця. В общині, що влаштовується, було, як і тепер, понад 500 сестер, притулок, богадельня, лікарня. Рік голодний, хліб тому дорогий. На обителі його накопичився великий обов'язок. Настоятелька сліпа. Сам він в опалі у начальства, знеславлений. І до того ж на краю труни. Яка адамантова душа не могла б здригнутися при цьому? Але старець залишався спокій духом.
XII. Останні дні життя старця Амвросія
Зараз ми бачили, що батюшка батько Амвросій почав уже сильно рознедужувати. Ще наприкінці серпня один відвідувач, кандидат Московської духовної академії Ф. І. Д-ий так писав про нього у своєму листі до близької йому людини: «Коли я увійшов до кімнати (старця), і – треба зізнатися – не без деякого трепету і завмирання серця, то побачив маленького старенького підлітка, колись він був під теплим, колись він був під теплим, колись він був під простим літом (колись він був під теплим, колись він був під простим літом). подрясніку і в чернечій шапочці, що сидить у кріслі, блідого і слабкого до останнього ступеня. Шкіра ледве облягає кістки, нижня губа трясеться; так і думаєш, що він ось-ось зараз помре. Якщо що живе в цьому майже мертвому тілі, то це очі невеликі, світло-карого кольору, променисті, добрі, спостережливі та проникливі. У них начебто зосереджується все життя, і вони представляють дивовижний контраст з мертвою блідістю обличчя та вражаючою слабкістю тіла. Справді – дух бадьорий, тіло ж немічне».
Батюшка, за звичаєм своїм, з любов'ю прийняв відвідувача і чимало розмовляв з ним, передрік йому службу в Польському краї; потім говорив про Московську академію; згадував про найкращого професора Федора Олександровича Голубинського і поцікавився, чи залишився хтось із його нащадків. Нарешті розмовляли про високопреосвященніший Московський митрополит Філарет. Про нього старець Амвросій розповів між іншим таке: «Коли припинилися його поїздки до Петербурга, він хотів відмовитися від митрополії та проситися на спокій. Але перш ніж ухвалити таке важливе рішення, митрополит викликав у Москву старого і всіма шанованого настоятеля Пісноського монастиря ігумена Назарія 176 і висловив йому свій намір. «Що ж ви, владико святий, збираєтеся робити на спокої?» – спитав отець ігумен митрополита. «Звичайно, – відповів митрополит, – на самоті розмовляти з Богом, молитися». «Ну, зачекайте, – заперечив отець Назарій, – спершу поговоріть з бісами, а потім буде видно».
Після такої розмови митрополит, як відомо, не виконав свого наміру». Так старець, навіть останніми днями свого земного існування, був до всіх уважний, ласкавий і люб'язний!
Всім було видно, що батюшка ледве живий, але, як помічено вище, ніхто з оточуючих його не очікував близької його смерті. Для нього на початку вересня приготовлена була цього літа келія, що виправлялася. За звичаєм, відслужений був молебень із водосвяттям, і старець із келій настоятельки перейшов до неї. Настоятелька ж, яка завжди і в усьому надходила з волі старця, тоді запитала його: «А де ж мені, батюшка, благословіть жити?». "Тепер, - відповів він, - можеш жити де захочеш". - Тобто як же це? – «Та так, де хочеш, там і живи, – хоч тут, хоч там». - Знову натяк на близькість смерті, не зрозумілий настоятелькою. У громаді до цього часу хоча роботи, за браком грошей, скоротилися, але найнеобхідніші будівлі все ще тривали. Деякі, особливо схильні до старця особи, за його благословенням, будували для себе в громаді келії, щоб поміститися тут ближче до батюшки, тим часом як його дні були вже пораховані. Про ці останні дні ми й розповімо, зі слів шамординських очевидиць, скільки можливо докладніше – день за днем.
21 вересня була субота. Зазвичай, приїхав зі скиту ієромонах служити у старця чування, але батюшка з ранку почував себе слабшим за звичайний, а до кінця дня так ослаб, що не міг чути співу і відчував озноб. «Батько ослаб, батюшка захворів», – чулося в усіх кінцях монастиря. Всі дуже стривожилися, добре розуміючи, що для слабкого, майже вісімдесятирічного старця потрібно небагато, щоб підкосити його життя. З іншого боку, думка про те, що батюшка може померти, була така жахлива і здавалася такою неймовірною, що ніхто на ній не зупинявся. Всі заспокоювали себе тим, що Бог милостивий; та батюшці і не можна вмирати, – він так ще потрібний». Подібна боротьба страху і надії випробовувалась і раніше щоразу, коли старець сильно хворів. Так було й тепер.
22-го, у неділю, батюшка став скаржитися на біль у вухах; незважаючи на те, він продовжував займатися монастирськими справами, навіть приймав деяких відвідувачів, жартував і взагалі був веселий.
«Наступного дня, 23-го, – читаємо в записках М. Є. С-ної, – біль у вухах старця посилився; він став погано чути і дуже мало приймав відвідувачів, бо говорити було важко. І всі просили його віддати собі відпочинок, але батюшка вставав, ходив по келії і брав по кілька людей на благословення. Увечері старець велів читати йому вголос. Коли я запитала, чи не важко йому буде слухати, при болі у вухах, він нічого мені не відповів. Начебто задумався на кілька хвилин і сказав уголос: «Це останнє випробування – втратив слух і голос». Втім, голос (як говорилося вище) давно у батюшки став слабшати, тож надвечір він говорив іноді пошепки. Так усі далекі були від думки позбутися батюшки, і так хвороба його здавалася не схожою на передсмертну, що слова його - це останнє випробування - я пояснила собі так, що батюшка випробував всі хвороби, а слух у нього завжди був дуже гарний, - тепер і це втратив ».
Наступні потім два дні старець був усе в тому ж положенні, але майже не приймав, бо втратив слух і голос. «Народ, – зауважує М. Е. С-на, – з ранку до вечора не відходив від ганку його келії. Скільки було скорботи, скільки пролито сліз! Декому не можна було довго чекати; просили через келійника заочно благословення та відповіді на свої запитання. Щоб не турбувати батюшку розмовами, у крайніх випадках питання пропонували йому письмово».
26-го, у четвер, старець почував себе гірше – скаржився на сильний біль у вухах, обличчі, голові та у всьому тілі. В одному його вусі виявився нарив. Погіршення здоров'я болючого старця всіх дуже збентежило. Тут же вирішили телеграмою викликати з Москви доктора Бабушкіна, який, живши колись у Калузі, часто користувався його. На це батюшка охоче погодився.
27-го, у п'ятницю, нарив у вусі у старця прорвався, і біль трохи вщух, а ввечері приїхав московський лікар. І коли він неодноразово приїжджав до старця у всіх випадках його різких захворювань, він завжди на питання про його здоров'я відповідав заспокійливо і здебільшого так: «Я буваю тут для форми; якби це був звичайний хворий, то я б сказав, що йому життя на півгодини; але це батько Амвросій, може й роки прожити». Так лікар і тепер, як завжди, всіх заспокоїв, сказавши, що небезпечного нічого немає, що це інфлюенца у вухах; дав деякі заспокійливі засоби та наказав хворому цілковитий спокій. Старець після того ніби почував себе краще. Але він не міг точно виконати докторську пораду – дати собі на деякий час відпочинок; і тільки-но відчув мале полегшення, став знову, хоч потроху, приймати відвідувачів. І оскільки розмовляти з ними тепер перешкоджала йому глухота, то питання писалися йому на папері великими літерами, а він давав на них усні відповіді.
Тим часом, засмучений непослухом деяких із сестер обителі, старець із скорботою говорив: «Ось Бог забрав у мене слух і голос, щоб не чути, як ви просите благословення жити за своєю волею, і щоб не говорити, тому що не слухаєтесь» .
29-го, у неділю, батюшка раптом вийшов зі своєї келії і сказав, що він забув помолитися перед іконою Цариці Небесної «Всіх скорботних Радість». Він побажав, щоб перед цією іконою в його келії відслужили молебень, що, звичайно, одразу ж і було виконано. Сестри та мирські юрмилися біля дверей. Кожному хотілося постояти цей молебень, помолитися за одужання дорогого батька і випросити собі радість у «Всіх скорботних Радість».
«1 жовтня увечері (вівторок), – продовжує у своїх записках пані N., – моя рідна дочка потрапила з моїм листом до старця. Сама я боялася часто проситися. На мого листа батюшка, прочитавши його все, сказав моїй дочці: «Скажи матері – все пройде, влаштувати я вже більше нічого не можу, а я вас віддав Цариці Небесній». І так як я поміщена була з дітьми на готелі, де дано було мені послух приймати приїжджий народ, то на мої слова, що рознесли слух, ніби старець помістив мене з дітьми поза огорожею за покарання, він сказав: «Брешуть, - а за послух». На мої ще слова, що далеко і батюшка там мене забуде, відповів: Хіба далеко? Ми вас пам'ятаємо, навіть пам'ятаємо і у всьому допоможемо». Так, втішивши мене на Покров Цариці Небесної і подарувавши чотки моєї дочки, батюшка, відпускаючи її, сказав: «Адже це ненадовго тобі; я тобі дам келію, найкращу з усього монастиря». Через два роки після цього вона померла.
Лікар же, пробувши за старця до 2 жовтня (середа), поїхав на кілька днів до своєї родички. Виїжджаючи, він сказав, що хвороба батюшки йде правильно. Старець сам проводжав лікаря в іншу кімнату і багато розмовляв із ним. Перші два дні після того хворий почував себе порядно. І хоча біль у вухах не зменшувалася, і з'являлися малі наривники то в тому вусі, то в іншому, але гарячкового стану не було. Батюшка продовжував використовувати прописані лікарем гроші, і в обителі всі були покійні.
4-го, у п'ятницю, старець сказав, що головний біль у нього посилюється, а надвечір був жар. Всі наступні дні у нього була лихоманка через день, більшу частину якого він проводив як би в забутті. Втім, незважаючи на свою крайню слабкість, він часом міг без сторонньої допомоги вставати з ліжка, ходив по кімнаті і навіть закликав деяких потрібних йому людей і робив розпорядження з будівель. У цей день один із найближчих учнів старця, ієромонах Йосип, бувши в Шамордині, бажав у нього сповідатися, але, бачачи, що старець дуже слабкий, боявся турбувати його. Тим часом тільки він зробив невеликий натяк, що хотів би сповідатися, батюшка відразу ж одягнув епітрахіль і поруч і сам подав йому сповідну книжку. І отець Йосип мав щастя тепер сповідатися в нього востаннє, після чого, попрощавшись із старцем, поїхав у скит. Наступної ночі, за розповіддю отця Йосипа, довго він чомусь не міг заснути і в цей час чув, що ніби хтось промовив: «Старець помре». Слова чулися виразно.
«За тиждень до смерті старця (числа 3-го), – поповнює про нього у своїх записках відомості пані N., – приїхав і зупинився у мене на готелі один молодий чернець з Кавказу. Йому дуже потрібна була порада старця. Він вийшов зі свого монастиря через неприємність з ігуменом і пішов Росією шукати монастир, де міг би влаштуватися. Дочув про великого нашого старця та приїхав до нього. Говорячи зі мною, він висловився, що йому найбільше сподобалося в Трійці-Сергієвій Лаврі, але там його не беруть, а брав і дуже вмовляв його залишитися в нього настоятель Корінної пустелі Курської губернії, але там йому не подобається. Я йому пояснила, що наш старець дуже занедужав і важко, за його слабкістю, тепер потрапити до нього, але все-таки, бажаючи йому допомогти, почала дбати про нього через келійників. Минуло так дня зо два. На третій день (5-го числа), за порадою келійника, я сказала йому, щоб він чекав у приймальні у старця цілий день; краще залишитися без обіду та потрапити на хвилинку до старця. Він мене послухався. І коли відпускали народ на обід з чоловічої половини, він сховався за двері і так, непомічений, залишився.
О другій годині, коли келійники відпочивали, батюшка шибко зателефонував і монахині, що прислужувала, сказав: «Поклич мені того, хто стоїть за дверима». Вона, вийшовши на чоловічу половину, не знайшла там нікого і повернулася сказати татові, що там нікого немає. Старець знову послав її за тим самим. На превеликий подив, вона знайшла за дверима ченця і покликала його до батюшки. Потім монах цей зі сльозами мені розповідав: батюшка благословив його і сказав квапливо, зараз відпускаючи його принаймні своєї слабкості: «Трійцю-Сергієву лавру не ходи, – там тебе не приймуть і тобі не корисно буде, а йди чи назад у свій монастир, – ігумен тебе простить; або роби до Корінної пустині, - там тебе охоче візьмуть». Потім старець висмикнув з-під своєї подушечки "Троїцький Листок" і, відпускаючи, подав його йому. Назва листа було: «Не відчувай старців». У чому мені чернець і зізнався, гірко каяючись, що його більше цікавило старця.
Треба зауважити, що по смерті старця у сестер обителі і досі ведеться така звичайна: у разі якогось здивування класти «Троїцькі листки» під подушечку старця і висмикувати 177 . За вірою їх завжди дається їм відповідь. Днів за п'ять до смерті старця (5-е число – субота) я востаннє потрапила до нього і сказала кілька слів. Цього дня зранку він відчув себе трохи краще і вийшов у свою приймальну келію, де благословив кілька сестер, які там зібралися. Одну з них запитав: «Чи маєш байку Крилова?». На її ствердну відповідь батюшка наказав їй прочитати вголос байку під назвою «Струмок» 178 . Батюшка любив байки Крилова, знаходячи їх цілком моральними, і часто для викладання своїх мудрих порад або для викриття вдавався до них. Я ж, не знаючи, що старець у цей день міг виходити до відвідувачів, потрапила до нього з дітьми цього дня ввечері.
Батюшка нас покликав, а разом із нами покликав і убогого Гаврюшу, що прийшов до старця і прийнятого ним за чотири місяці до своєї смерті, який і проживав біля старця з його келійниками. Батюшка був дуже слабкий, але прийняв нас зі звичайним своїм коханням, сидячи ще на ліжку. Від радості його бачити я не знала, що сказати про себе, та так нічого і не сказала, але запитала поради про одну серйозну чужу справу, і батюшка розповів мені, як вчинити. Несподівано запитав мене: «Ти, кажуть, любиш убогого Гаврюшу?» Я ж, не знаючи, що на це відповісти, подумала: хто ж міг це батюшці сказати? І лише відповіла йому: він до мене ходить. Батюшка продовжував: «Візьми його до себе на готель; мої келійники розхворілися (вони обоє в цей час були хворі); я теж хворий; ходити за ним нема кому». Я сказала: з радістю візьму. І кого б я не взяла для батюшки? Так я убогого і повела з собою. А старець зараз же велів до мене прислати й усі його речі, якими сам його забезпечив.
Раніше, коли священик був здоровіший, він одного разу заїхав до мене в готель і, показуючи на одну келію, сказав: «А тут буде жити з тобою той, хто буде жити з тобою довго». Він був бідний і опинився прямо в цій камері.
Наступного дня (6-го - неділя) старець звершив всенічне бдіння. У середині всенічного бдіння розповіли, що священику стало погано і він почав важко дихати. Усі двері були відчинені навстіж. Нам було страшно. Потім нас усіх відпустили, і сказали, що старому гірше. Почався важкий час. Ми натовпом зібралися в приймальні будки і мовчки стояли, навіть затамувавши подих. Рідко кому вдавалося сісти. Майже весь час акафісти читали по черзі».
«6-го числа, – читаємо в записках М. Е. С-ної, – після обіду батюшка зателефонував і келійнику сказав: «Піди подивися, хто там на ганку проситься знову в монастир». Коли келійник сказав, що там багато народу, то батько знову суворо сказав йому: «Піди зараз, дізнайся». Через кілька хвилин келійник повернувся і каже, що справді там стоїть колишній оптинський послушник, брат М., який пішов з Оптіної на Афон, а тепер, уже у мирській сукні, прийшов просити у батюшки поради, до якого монастиря йому знову вчинити. Батюшка зараз же наказав покликати його, кілька хвилин розмовляв із ним і благословив йому йти до Глинської пустелі».
7-е число – понеділок хворий провів очевидно зазвичай. Надвечір він відчув сильну спрагу і часто просив пити. Цього дня настоятелька обителі відчувала жахливу спокусу. Душа її перебувала в такому безрадісному становищі, що ніде і ніщо не могло подати їй найменшої втіхи. Це, як вона висловлювалася, було ніби передчуттям пекельних мук. Увійшовши в келію старця, вона пояснила йому своє страшно важке становище. Виявилося, що й сам старець цього разу перебував під такою ж невимовно стомленою спокусою. Ймовірно, йому продумано було випробувати на деякий час залишення його Богом, щоб дати йому цілком зрозуміти бідність і неміч природи людського. Це було подібністю до того, як Господь серед хресних страждань закликав Бога Отця: Боже мій, Боже мій, для чого Ти Мене залишив (Мф.27:46). Тому, отримавши від настоятельки пояснення, старець відповів їй так: «Я відчуваю те, чого на все життя мою не відчував».
Зауважимо при цьому, що, бачачи крайню знемогу старця, одного з передсмертних днів духовник його отець Феодор сказав йому: «Батюшко! Ось ви вмираєте, на кого свою обитель залишаєте?» Хрестоносний і хрестолюбний старець відповів йому так: «Оселя залишаю Цариці Небесній; а я свій хрест позолотив».
У весь час свого болючого стану старець користувався співчуттям високого відвідувача Оптиної пустелі, Його Високості великого князя Костянтина Костянтиновича. На повідомлення його оптинським настоятелем батьком архімандритом Ісаакієм про надмірне погіршення старця здоров'я Його Високість зволив вшанувати настоятеля наступними двома телеграмами. В одній було сказано:
«Ніжно зворушені доброю молитовною пам'яттю. Стривожений хворобою старця. Допоможи Господь. Костянтин». В іншій: «Дорога мені пам'ять близькою серцю моєму Оптиної пустелі глибоко мене розчулює. Сумую про хворобливого старця Амвросії. Молю Бога послати святій обителі душевний світлий світ та радість про Господа. Костянтин».
Але продовжимо щоденник перебігу передсмертної хвороби батюшки отця Амвросія. 8-го числа – вівторок: о шостій годині ранку старець сказав, що його дуже знобить, і в особі він дуже змінився. Через кілька хвилин з хворим став жар, і він забув. За годину попросив юшки, але раптом так ослаб, що важко міг назвати – чого хотів. Жар посилився, і почалося марення. Зараз же послали в скит за скитоначальником ієромонахом отцем Анатолієм та за батьком Йосипом (теперішнім старцем). Останній незабаром приїхав і по приїзді відразу ж, як зауважує пані N. у своїх записках, «квапливо пройшов до старця, а через кілька часу вийшов і сказав нам усім: «Дарма ви тут юрмитеся: адже старець не говорить і немає надії на його одужання». До того часу нам все подавали її». Згодом приїхав і батько Анатолій. Весь цей день хворий все більше слабшав, так що вже й говорити не міг. Жар у нього посилювався, доходячи до 40 º.
Мабуть, старець відчував у цей час болісний біль у тілі, що не давав йому спокійно лежати в ліжку, бо він раз у раз подав знак колишньому при ньому отцю Йосипу з келійником отцем Олександром, щоб його підняли; але тільки-но піднімуть, він знову давав знак, щоб його поклали в ліжко. Водночас він трясся як у лихоманці. Надвечір повернувся московський лікар від своєї родички, але вже знайшов старця безнадійним. Йому раптом стало так погано, що думали – він уже кінчається, і тому отець Йосип прочитав для нього відхідну. Вирішено було нарешті старця набрати. Поки йшли приготування до збирання, було вже 11 годин вечора. І ось скитоначальник отець Анатолій із отцем Йосипом і духовником старця отцем Феодором розпочали чин елеосвячення, під час якого батюшка лежав уже непритомний. Тяжке хрипке дихання його, мабуть від мокротиння, яке старець не мав сил відхаркнути, чути було за дві кімнати. Сестри стояли у приймальні і молилися.
Коли скінчилося соборування, молитовниці, що стояли тут, входили до старця по три, щоб поглянути на своє згасале світило і навіки попрощатися з дорогим велелюбним батьком, до якого вони звикли вдаватися у будь-якій скорботі, і який завжди так втішав їх і підбадьорював. Ледве стримуючи ридання, боячись порушити тишу, сестри мовчки кланялися старцеві в ноги і цілували руку, що лежала без руху, що горіла вогнем, заглядали притому в обличчя, бажаючи ясніше зафіксувати в собі дорогі риси, потім відразу виходили в протилежні двері. У деяких таїлася ще слабка надія, що, можливо, це ще не кінець, можливо, знову розплющуться ці очі і ласкаво дивитимуться на них, може, рука ця ще неодноразово осяє їх хресним знаменням або з батьківською любов'ю поплескає по голові винну. Але ні, то була марна надія.
«Коли ми зійшли до старця, – доповнює у своїх записках пані N., – я чула, батюшка важко зітхнув, і навіть вирвався стогін із його грудей. Я наважилася не йти з халупи, а тому, відокремившись від натовпу, непомітно для всіх сховалася за двері під якесь висів там батюшки плаття, яке йому тепер вже більше не потрібно, і сіла на підлогу, наважившись тут чекати кінця батюшки життя, думаючи, що кінець буде цієї ночі ».
Після 12 години ночі на 9-е число у старця здалася піт, і жар почав спадати. Це трохи підбадьорило всіх. Потім він прийшов до тями, чого всі дуже бажали і чекали, щоб повідомити його Святих Христових Таїн. Тим часом, продовжує пані N.: «Батюшкін духівник отець Феодор приніс і Святі Дари, але батюшка в цей час заснув, і отець Феодор залишився чекати на його пробудження в тому коридорчику, де я сиділа. Дочекавши чималий час, стомлений отець Феодор, уже о другій годині ночі, поставив у батюшки в келії Святі Дари і пішов відпочити. Через кілька хвилин після його відходу старець прийшов до тями, але нічого не говорив, а тільки потиском руки показав келійним, що ходили за ним, що він їх дізнався. Зараз був покликаний отець Йосип, який відпочивав біля старця батюшка, який і долучив хворого Святих Христових Таїн востаннє. Видно, на це була особлива воля Божа, щоб найближчий і улюблений старців учень і наступник востаннє долучив його, як і раніше приносив йому Святі Дари під час перебування його в Оптиній.
Тут уже я, забувши страх, вийшла зі своєї засідки і бачила, як старця прилучали. Спочатку при піднесенні батюшці Святих Дарів для повідомлення він не раз усував їх своєю рукою. Довго не могли зрозуміти, чому так старець робить, і питали його, але він відповідати вже не мав сили. Потім здогадалися, що він хотів, щоб батько батько Йосип перехрестив його власною його рукою, оскільки сам він у ту хвилину не міг її підняти. Потім показали йому дароносицю, а він показав, що може ковтати. Дали йому спочатку йорданської води, і він проковтнув, після чого й повідомили його Святих Христових Таїн. Заспокоївшись, що старець долучився, я пішла додому».
Після прийняття Святих Христових Таїн старець весь цей день не втрачав свідомості: випив кілька ковтків кави; вставав з ліжка, коли треба було відсунути від стіни його ліжко для того, щоб зручно було навколо неї ходити прислужникам; зробив навіть кілька кроків до свого столика. Але це був найкоротший час. Коли підійшла до нього настоятелька, він знову лежав і, ласкаво подивившись на неї, тихо промовив: «Погано, мати!». Декілька разів після того показував він рукою, що відчуває сильний біль у голові. Сам зняв шапочку та показав, щоб йому покрили голову хусткою.
Весь цей день, як і майже всі, що передували йому, були невідлучно при старці для послужіння завідував шамординськими спорудами скитський чернець отець Йоїл з іншим старцевим келійником, батьком Ісаї. Другим, хто бажав увійти до нього в келію, щоб послужити йому, старець знаком руки не дозволяв входити. Зауважимо при цьому, наскільки глибоко вдячний був старець, що відходив згадуваному тут отцю Йоїлю за його діяльну допомогу з влаштування обителі. Бувши ще трохи в силах, він одного разу з любов'ю обійняв його і довго щось говорив, але вже так немо, що той нічого не міг зрозуміти.
Дізнавшись про надмірну незвичайну слабкість старця, оптинський настоятель архімандрит Ісаакій з ієромонахом Макарієм (Струковим) цього ж дня приїхали попрощатися з ним. Побачивши вкрай знесиленого хворого обидва вони плакали. Батюшка їх впізнав і, спрямувавши на них глибокий, пильний погляд, підняв руку і зняв з себе шапочку. Це було з боку старця останнім прощальним знаком із ними. Після виходу зі старцевої келії отець архімандрит, охоплений сильною скорботою, сказав, що він цього не очікував, а отець Макарій виявив бажання за прикладом інших відслужити молебень перед Казанською іконою Божої Матері. Всі, хто був при старці, кому можна було відлучитися, пішли до церкви; служили і благали Бога і Пречисту Божу Матір про його одужання. Присутнім тут запропоновано було покласти за нього по десять поклонів. Все ж таки взагалі сестри, зрозумівши, що вони назавжди позбавляються свого покровителя, ще й раніше, і після того, не переставали виливати свою скорботу в слізних молитвах перед чудотворним ликом Богоматері.
У церкві безперервно служилися молебні з уклінністю, і всі шанувальники старця, як одна людина, з криками просили одужання своєму дорогому батюшку. Однак Господь не прислухався до їх гарячих молитов, а лише послав їм Свою всесильну допомогу – з покірністю Його святій волі перенести промислово призначене для них тяжке випробування. «З двох годин дня, – зауважує пані N., – старцю стало дуже важко. Він лежав без руху правому боці і важко дихав».
В цей же вельми скорботний для шамординських сестер день несподівано отримана була від калузького губернатора телеграма про те, що наступного, 10-го жовтня, калузький преосвященний Віталій виїжджає з Калуги в Шамординську обитель. Мета його давно вже була відома. А тому ця несподівана звістка, і до того ж у такий тяжкий час, збентежила всіх.
Тим часом старцеві ставало все важче. Надвечір у нього знову з'явився сильний жар, а з шостої години він уже не підводив голови і лежав в одному положенні. Всю ніч дихання його було важке. Очі були спрямовані вгору, а вуста швидко рухалися. За зауваженням ченця І. Ф. Ч-ва, що чергував цієї ночі біля старця, хворий аж до ранку шепотів молитву.
«Вночі, – продовжує у своїх записках пані N., – знову почали пускати нас до батюшки, але тільки по одній, щоб, тихо підходячи до нього, кланятися йому в землю і зараз же відходити. Я грішна потрапила о третій годині опівночі. Коли я увійшла і вклонилася старцеві, я відчула на собі його погляд, той особливий погляд батюшки, яким він іноді дивився. Батюшка провів мене очима до самих дверей. Я сама собі в це не повірила. Мені сказано було, як і всім, що старець уже нікого не впізнає. У цій помилці так би я й залишилася, якби не запевнив мене в іншому інший подібний приклад. Одна з наших черниць, М. О. Ч-ва, згадала, що в неї є дорога святиня, невеликий мереживний покрив з обличчя святителя Тихона Задонського, і їй захотілося покласти його на головку старця, що вмирає. За цим вона і пішла з моєю рідною дочкою (тепер покійною) у хатинку, щоб з чоловічого боку передати покрив келійнику. Їм поталанило. Келейник у ту хвилину чергував біля старця один. То був батько Ісая. Він упустив їх, щоб вони самі поклали покрив на голову старця.
Поклавши на нього пелену, вони мовчки вклонилися йому в ніжки та поцілували ручку. Батюшка їх, як і мене грішну, обдав повним кохання поглядом і, коли вони йшли, провів їх очима до дверей».
Так закінчилася остання у житті великого старця Амвросія ніч!
XIII. Кончина старця Амвросія, чин поховання та поминальна трапеза в Шамордині
Неодноразово батюшка отець Амвросій казав близьким своїм: «Ось цілий вік свій я все на народі, – так і помру», смиренно додаючи до цього: «Все вожусь з іншими, а про себе-то Бог знає коли доведеться подумати». Справді, так і довелося померти старцеві на народі, який невідступно тіснився біля дверей його келії, незважаючи на те, що він уже не міг ні чути, ні говорити; а саме час смерті старець вже позитивно оточений був народом. Але продовжимо розповідь про останній годинник його життя.
10 жовтня, четвер. На ранок цього дня сили старця зовсім залишили його. Він лежав без руху. Очі опустилися вниз і зупинилися на якійсь точці, і вуста перестали рухатися. Пульс ставав все слабшим і слабшим. Дихання було рідкісне, але зауваженням очевидця ієромонаха Йосипа, спокійне.
Бачачи, що старець зовсім наблизився до кінця, отець Йосип поквапився вирушити в скит, щоб взяти звідти що зберігалися в келії старця для його поховання речі - мухоярову стару мантію, в яку він колись був одягнений при постриженні, і власницю, та ще й власницю, та ще отець Амвросій, як вище сказано, на все своє життя мав глибоку відданість і повагу. На цій сорочці був власноручний напис старця Амвросія: «По смерті моєї вдягнути на мене неодмінно».
«У келію до батюшки, – додає у своїх записках пані N., – я потрапила за 20 хвилин до його смерті. Знати, це сталося з Божої волі. Мене пропустила одна Божа раба. Старець так само лежав, як і вночі. Дихання ставало рідше. Коли я ввійшла, на колінах біля нього стояв отець Ісая. Отець Феодор (по прочитанні востаннє об 11 годині дня канону Божої Матері на кінець душі) осіняв старця хрестом. Інші присутні черниці стояли навколо. Я вмостилася в ногах». Щойно скінчили відхідну, і старець почав кінчатися. Обличчя стало покриватися мертвою блідістю. Дихання ставало все коротшим і коротшим. Нарешті він сильно потягнув повітря. Хвилин через дві це повторилося. Потім, за зауваженням пані N.: «Батюшка підняв праву ручку, склавши її для хресного знамення, доніс її до чола, потім на груди, на праве плече і, донісши до лівого, сильно стукнув об ліве плече, мабуть, тому, що це йому коштувало страшного зусилля; і дихання припинилося. Потім він ще зітхнув утретє і востаннє»... Було рівно половина 12-ї години дня.
Довго ще стояли старці, що оточували одр мирно спочившего, боячись порушити урочисту хвилину розлучення праведної душі з тілом. Всі були як би в заціпенінні, не вірячи собі і не розуміючи, що це – сон чи правда. Але свята душа його вже відлетіла в інший світ, щоб стати Престолу Всевишнього в сяйві тієї любові, якою він сповнений був на землі. Світло і спокій було його старече обличчя. Неземна усмішка осяяла його. «Ми тихо підійшли, – зауважує пані N., – і поцілували ще відкриті теплі ніжки старця. Потім нас вивели».
Щойно всі схаменулися, як зчинився страшний крик і ридання. Почувши це сум'яття, що перебували в сусідніх кімнатах, здогадалися, в чому справа; зрозуміли, що те, про що вони боялися навіть подумати, відбулося і що вже скінчено. Звістка про кончину старця зі швидкістю блискавки облетіла весь монастир, і крики шамординських насельниць, що роздирали душу, злилися в один якийсь загальний жахливий стогін безпорадності і безнадії. Тепер уже не в однієї пані N., як передрікав їй старець, що спокійний, лилися сльози рікою. Тижня за три до смерті старця, чоловік Божий Гаврюша став сумним і почав співати: «зі святими упокій». А коли старець помер, він невтішно оплакував його смерть, повторюючи: «Помру, помру!» Втім, невдовзі перший вибух страшного горя трохи вщух і перейшов у більш зосереджену скорботу.
Тим часом треба було подумати, щоб приготувати тіло батюшки до поховання. Саме до цього часу повернувся зі скиту ієромонах Йосип з необхідними для охочення старця тіла речами і з ченцем Гавриїлом, зобов'язаним за послух оховувати тіла покійників. Спочатку, за заповітом старця, одягли на нього вищезгадану полотняну сорочку старця Макарія, потім понад цю сорочку власяницю, а потім уже, за звичаєм, інші чернечі одяги та схиму. Накладений на обличчя його великий параман був наглухо пришитий до схими. Поки ченці оховували тіло, тут же поряд читали Псалтир. Заховане тіло на матраці руками старих учнів було винесено до зали настоятельки. Побачивши неживе холодне тіло дорогого батька сестри знову вибухнули гучними риданнями. У залі тіло покладено було на приготовлений стіл, і зараз же була здійснена перша панахида про упокій новоприставленого старця ієросхимонаха Амвросія.
Відразу ж, з нагоди смерті старця, розіслано було безліч телеграм у різні кінці Росії всім, особливо близьким щодо нього, шанувальникам і духовним його дітям. І в перших повідомлено про це Його Імператорську Високість, великий князь Костянтин Костянтинович, який нещодавно був відвідувачем старця і мав бесіду з ним. У відповідь на це повідомлення оптинським скитоначальником, ієромонахом Анатолієм, цей останній мав щастя отримати від Його Високості з Іллінського наступну телеграму, що дихала теплим почуттям:
«Усю душу поділяю скорботу вашої святої обителі про втрату незабутнього старця і тішуся з вами про визволення праведної його душі. Сотвори йому, Господи, вічну пам'ять. Дякую батькові скитоначальника за сповіщення. Костянтин».
Відправлено телеграму і в Калугу до місцевого єпископа преосвященного Віталія, але вона вже не застала його в Калузі. В саму хвилину смерті старця Амвросія Владика виїжджав з Калуги, прямуючи для побачення з ним до Шамординської громади. Як болюча людина, від'їхавши від Калуги лише 28 верст, він зупинився для відпочинку і ночівлі в Перемишльському Троїцькому Лютиковому монастирі, що знаходиться на шляху. Наставав вечір. Преосвященний сидів у залі з настоятелем монастиря, батьком ігуменом Феодосієм, і розмовляв про різні предмети. Між іншим торкнувся він і старця Амвросія, виявивши на нього деяке невдоволення через те, що старець, за його словами, не має послуху вищої влади. Саме в цей час настоятельський келійник подав своєму батькові ігумену, привезену на його ім'я з м. Перемишля телеграму. Нічого особливого не підозрюючи, отець ігумен тут же, у присутності владики, розкрив телеграму. «Але тільки, – казав сам батько ігумен Феодосій, – прочитав я, що старець ієросхимонах Амвросій помер, руки у мене затремтіли, і сльози полилися з очей.
Дивлячись на мене, преосвященний запитав: Що там таке? Я тільки відповів: «Сумна звістка, Ваше преосвященство». Не задовольнившись такою моєю відповіддю, він знову запитав: «Та що таке?» Я знову повторив ту саму відповідь. «Та що там таке?» – уже тривожно спитав владика втретє. Замість відповіді, я подав йому телеграму. Поглянувши на неї, преосвященний сказав: «Це що таке? Старець помер? «Як бачите, – відповів я. Вражений був владика цією несподіваною звісткою. Він звернувся до святих ікон, сплеснув руками і вигукнув: «Боже мій! Що це таке? Невідомі долі Господні!..» Тут же він вирішив на ранок замість Шамординської громади їхати спочатку в Оптину пустель. Дуже здивований був ще преосвященний, коли дізнався, що старець Амвросій помер о пів на 12-у годину дня, саме в той самий час, коли він сідав в екіпаж, щоб виїхати з Калуги. «Тепер я бачу, – сказав він при цьому, – що це старець запросив мене на відспівування. Простих ієромонахів єпископи не співають, але цей старець такий великий, що його неодмінно має відспівати єпископ.
Мене лікаря відпустили з умовою, щоб я ніде не служив, але тепер я вважаю за обов'язок відспівати старця».
Наставала ніч. Суєта і рух у Шамординській обителі вщухли. Народ розійшовся на відпочинок, але не розійшлися сестри, що оточували тіло новоприставленого старця. Вони всю ніч не відходили від дорогих останків батюшки. Їм було надто важко. Єдину для себе втіху вони тепер знаходили тільки в тому, щоб невідлучно бути біля свого дорогого батька, який ще так недавно був з ними, так привітно говорив, так ласкаво дивився на них. Рівно о пів на 12-у годину ночі прийшли ієромонахи і після панахиди поклали багато тіло старця, що потрудилося, в просту, оббиту простою чорною матерією труну, накривши її до половини також простою, спільною для всіх монастирських покійників старим покривом. Так цей великий раб і угодник Божий, який усе своє життя провів у смиренності та самоприниженні, і по кончині своїй захотів зрівняти себе з останніми монастирськими послушниками! Боляче було сестрам бачити, як батюшка вже й тілом переселився у своє нове житло; Боляче було думати, що через кілька днів труна кришка і зовсім приховає його від їхніх поглядів.
Сестри поперемінно читали Псалтир, і щоразу, коли вимовлялося ім'я «новопреставленого батька нашого єросхимонаха Амвросія», всі, хто перебував у залі, клали земні поклони. Невимовно тяжко й болісно відгукнулися ці слова в змучених скорботою серцях.
«На посилене прохання духовних дітей старця, – передає пані N., – ієромонахом В. розшитий був наглазник (великий параман), і нам показали обличчя старця. Воно було дивне, світле і з виразом привіту, таке, яке бувало у батюшки, коли він зустрічав після довгої розлуки своїх дорогих духовних дітей. Від жару чи свічок чи тісноти навіть крапельки поту були помітні на світлому личку старця, як у живого. Але тут трапилося зі мною щось надзвичайне. Я стояла з правого боку труни біля самого свічника, так близько, що мої руки стосувалися краю труни; дивилася пильно на рідного батюшку, намагаючись відобразити у своїй пам'яті назавжди риси його обличчя. Ззаду мене неподалік були двері келії М. Т., онуки Батюшки, в якій останнім часом часто батюшка знаходився і займався з народом. Чути, хтось звідти ззаду підійшов до мене і з мого правого плеча нахилився над моїм вухом; і ось я почула незадоволений, навіть гнівний, гучний голос самого батюшки отця Амвросія. Сенс слів його висловлював те, навіщо дивляться його обличчя. То була одна хвилина.
Зі страшним переляком я відлетіла в протилежний бік і опинилась біля дверей настоятельських келій. Не скоро я оговталася від переляку. Більше я обличчя батюшкіна вже не бачила, хоча його відкривали багато разів до того часу, як був над ним чин поховання. Я щоразу відходила. Сказала я тоді про це тільки одному батькові Йосипові. Щоб роз'яснити цю обставину, я мушу дещо відхилитися у минуле. Майже за чотири роки до смерті старця померла мати Софія, перша настоятелька Шамординської громади. Коли я була ще мирською, я приїжджала на похорон її. Після похорону поїхала до Оптини до старця, щоб побувати в нього особисто для себе, а до речі і висловити йому жаль про смерть його улюбленої учениці черниці Софії. Потрапила я до батюшки пізно ввечері і була прийнята на загальному благословенні. Тут багато було сестер із Шамордіна. На висловлене мною жаль про покійну батюшка сказав: «Так! Мало пожила, а змусила багатьох полюбити себе. На мої слова: «Як вона мертва була гарна!
Врятуй Господи сестер, - вони мені її відкривали і показували, хоча я і не просила їх про це», - батюшка сумно сказав: «Прибігли до мене всі в сльозах в першу хвилину (матінка Софія померла в Оптиній, і тіло її перенесено було в Шамордіно): дозволь та дозволь розшити схи; а схімників за статутом відкривати не слід. Я, на їхньому горі, піддався; а тепер хто бачив її обличчя і клади поклони цілий рік з молитвою: «Господи Ісусе Христе, помилуй мене грішну і прости мою нечувану зухвалість дивитись обличчя схимника», – і при цьому три поклони вранці та ввечері». Я так і клала поклони з молитвою цілий рік. Ось старець і за себе був незадоволений, що зухвало дивилися його обличчя, а найбільше я, грішна».
Наступного, 11-го числа, п'ятницю, як у Шамординській Казанській жіночій громаді та Оптиній пустелі, так і в багатьох інших місцях відбувалися вже заупокійні літургії по старцю Амвросію. О другій годині дня відслужили останню над ним у келії панахиду, і потім труну з тілом покійного було винесено з настоятельського корпусу до церкви, де продовжувалося читання Псалтирі і невгамовно співалися панахиди, що при невтішному плачі наповнювали храм духовних чад і шанувальників.
Внаслідок розісланих телеграм з усіх боків починали тепер прибувати в громаду відвідувачі. У всіх поїздах, що їхали в цей і наступні дні Курською, Рязанською та іншими дорогами, раз у раз чулися розмови про смерть старця Амвросія. Багато хто їхав саме на похорон. Поштова станція в Калузі тримала в облозі прохання про коней. До дня поховання, разом з преосвященним Віталієм, разночасно прибули: благочинний усіх Калузьких монастирів, настоятель Тихонової пустелі архімандрит Мойсей та інші настоятели й настоятельки найближчих до Оптиної пустелі монастирів, зі своєї та з чужих єпархій, і багато інших. Водночас по всіх дорогах йшли пішоходи, тож на той час зібралося в Шамордині до восьми тисяч народу.
Тим часом, з любові і поваги до старця, що почив, між оптинським братством і Шамординською громадою виникло непорозуміння, де поховати тіло дорогого для обох сторін покійника - в Оптиній або Шамордині. Для вирішення цього питання вважали за потрібне навіть поставитися до Святого Синоду, звідки незабаром і отримана була телеграма за підписом головного члена Синоду, Санкт-Петербурзького митрополита Ісідора, який наказував поховати тіло старця Амвросія в Оптиній пустелі.
Усю наступну на 12-е число ніч панахиди за старцем продовжували служити. Служили їх на прохання сестер і відвідувачів, то за власним бажанням і старанністю прибули ієромонахи та священики. Народ у весь час, поки відкрито було тіло покійного, приносив хустки, шматки полотна та інші речі, просячи прикласти їх до тіла старця, і приймав їх з вірою і благоговінням, як святиню. Деякі матері прикладали до нього маленьких дітей.
12 жовтня, в суботу, настоятелем Лихвинського Покровського Доброго монастиря, ігуменом Агапітом, який прибув до поховання старця, який раніше жив при ньому чималий час в Оптинському скиту, відслужено були соборно: молебень з акафістом перед чудотворною Казанською іконою старця. Потім знову тривали весь день і ніч приватні панахиди.
У неділю день був ясним і теплим, які рідко бувають у жовтні. Яскраве проміння ранкового сонця обливало блиском тиху Шамординську обитель і, проникаючи через вікна до церкви, весело грали на золотих прикрасах іконостасу і на великих свічниках, що стояли біля труни. Цього дня призначено було преосвященним Віталієм відспівування в Бозі старця, який спочив. І тому з раннього ранку народ довгою чергою рухався до церкви. Вся площа перед нею була всипана строкатою ошатною юрбою. Все мало вигляд не присутності в храмі покійника, а якогось надзвичайного світлого духовного торжества. Нарешті о 8 з половиною години дзвін дзвонив сповістив наближення архіпастиря, що мав ночівлю в Оптиній пустелі. Під'їхавши до корпусу, де йому було приготовлено приміщення, він запитав: «Де знаходиться тіло старця, що помер? Дізнавшись, що воно знаходиться в церкві, владика побажав передусім поклонитися йому і, не входячи до будинку, пішов пішки до церкви.
Тим часом у церкві чекали преосвященного не одразу після його приїзду в громаду, а через півгодини часу, призначеного для відпочинку болючого владики, як було раніше про це оголошено, і тому співали в цей час панахиду. Владика несподівано увійшов до храму якраз у той час, коли після закінчення непорочних «Благословен Ти Господи» співали «алілуїа», як, вище ми бачили, пророкував про це покійний старець. Сестри, побачивши свого нового архіпастиря, якого так давно разом зі своїм батюшком готувалися зустрічати, не витримали натиску спогадів, які не відповідали скорботній дійсності, і голосно розплакалися. Не раптом вони могли прийти до тями і заспівати вхідну владику, який попередньо пройшов у вівтар і, приклавшись до святого престола і святих ікон, підійшов потім до труни, низько вклонився, тричі осінив покійного хресним знаменням і одразу пішов з храму.
Через кілька днів преосвященний знову прибув до церкви для служіння Божественної літургії, початок якої призначено було о дев'ятій годині, і вже зустріли два архімандрити, два ігумени і чотири ієромони, які готувалися до співслужіння з ним. Після прочитання вхідних молитов владика, за звичаєм, одягнувся, і почалася служба. На правому клиросі співав хор архієрейських співаків, а на лівому сестри громади. Після причетного вірша, з благословення преосвященного, на амвон вийшов вихованець Московської духовної академії, ієромонах Григорій Борисоглібський 180 , що навмисне прибув із Сергієва Посада на поховання старця Амвросія, і вимовив прекрасне слово 181 , в якому ясно зобразив значення та Шамординської громади, так і взагалі для чернецтва та всієї Росії. Як відмінні риси покійного, він виставив його широку, не мала меж благодійність, його самовіддану любов до будь-якої душі християнської, за яких би умов вона перебувала, його простоту і глибоке смирення.
Слова проповідника часом заглушувалися риданнями благочестивих слухачів.
Після закінчення літургії преосвященний Віталій і з ним 28 священнослужителів, усі в білих шатах, виступили на середину храму для відспівування. Тут були: отець архімандрит Мойсей, благочинний монастирів і настоятель Тихонової пустелі, отець архімандрит Ісаакій, настоятель Оптиної пустелі, отець ігумен Феодосій, настоятель Перемишльського Троїцького монастиря, отець ігумен Агапіт, настоятель Лихвинського Покрова настоятель Білевського Спасо-Преображенського монастиря, батько ігумен Гервасій, настоятель Малоярославецького Миколаївського монастиря, протоієрей м. Бєлєва Іоан Афанасійович Делекторський, протоієрей м. Козельська отець Олександр Єлеонський, два ієромонахи – вихованці Московської академії, ієреї. Велично і зворушливо було це священне видовище.
Благоговійне служіння архіпастиря, стрункий спів обох хорів, зворушливі піснеспіви похоронного чернечого чину, безліч тих, що моляться зі свічками, що горять в руках, і, нарешті, серед блискучої обстановки бідна труна з лежачим у ньому, повитим на схимою, дорогим для всіх приголомшливе враження. Багато хто плакав навзрид. — Перед співом кондака «Со святими упокій» студент Московської духовної академії, ієромонах Трифон 182 , так само як і ієромонах Григорій, що навмисне прибув до поховання старця, вимовив коротку, але глибоко прочувану мову 183 на підставі своїх особистих спогадів про його послух, який спочив, не послухавши, не послухавши, не послухавши його, як спочиваючи, не послухавши її нім до Оптіної. Свою промову проповідник уклав поклонінням труні старця.
Настав час звичайного прощання з покійним. Пролунали сумні стрункі звуки надзвичайно високої священної пісні: «Прийдіть, останнє цілування дамо, браття, померлому»... Знову крики та ридання оголосили храм. Першим підійшов до труни преосвященний. Зворушлива була хвилина прощання його з тим, до кого він їхав як до живого, але якого судив йому Господь застати померлим. Владика взяв Казанську чудотворну ікону Божої Матері, що лежала на аналої перед труною, і з глибоким молитовним почуттям тричі благословив нею померлого, низько вклонився йому, поцілував його голову і руки і ще три рази благословив його своїм святительським благословенням. За владикою стали прощатися – духовенство, настоятелька, сестри та народ. Особливо зворушливо було прощання сестер. Скорбота про смерть батюшки збільшувалась для них ще скорботою про те, що дорогі останки його поховані будуть не в них, а в Оптиній пустелі. Довго тривало це щире слізне останнє цілування. Нарешті, вже близько третьої години пополудні, преосвященний зробив відпустку.
Проголошено старцеві вічна пам'ять. На тіло покійного про Господа був володар хрестоподібно ялин з вином, освячений під час соборування, і посипана була, за чином Святої Церкви, земля. Потім одразу ж наглухо прибита була трунова кришка. О третій годині все скінчилося. Священнослужбовці, на чолі з владикою, та інші гості вирушили до покоїв настоятельки, а труна залишилася на колишньому місці, і знову почалася безперервна панахида. Народ час від часу підходив до труни свого коханого батюшки і з глибокими зітханнями та поклонами, хрестячись, цілував труну кришку. Дехто, нахилившись, прикладав до неї свої голови. У покоях настоятельки гостям, що зібралися, запропонована була поминальна трапеза, за якою було людина до 500. На ній був присутній і преосвященний. Предметом його розмови за обідом був головним чином спочилий старець. Помітити при цьому повинно, що владиці за його участь у похороні старця дуже вдячні були всі, хто знав і шанував покійного.
Але в той же час, як гості підкріплювалися запропонованою трапезою, відбулася одна чудова подія, яка справила на всіх присутніх сильне враження. До покійного старця Амвросію часто їжджала благодійниця Шамординської громади, дружина відомого московського торговельного діяча Сергія Васильовича Перлова зі своєю заміжньою дочкою, яка не мала дітей. Ця бездітна дочка її просила у батюшки поради та благословення взяти якусь дитину в усиновлення. У 1890 році, майже в саму половину жовтня, старець сказав їй у відповідь на її бажання: «Стривайте, через рік я сам вкажу вам для усиновлення дитини». За обідом молоде подружжя з гіркотою, що приїхало на похорон старця, згадало його слова і пошкодувало, що смерть батюшки не дала йому виконати своєї обіцянки. Але ще не встиг закінчитися обід, як промайнула чутка, що біля ганку начальницького корпусу, де гості обідали, знайшли підкинуте немовля. Спочатку, зрозуміло, слух цей багатьом припав не до серця.
Але коли про це почула бездітна дочка пані Перлової, вона кинулася до малюка і з почуттям глибокого розчулення вигукнула: «Це батюшка послав мені доньку». І дитину відвезли нею до Москви.
Після закінчення трапези преосвященний побажав відвідати келії покійного старця. Увійшовши в них, він помолився і тричі осінив хресним знаменням ліжко, на якому старець перестав. Потім він довго ще благословляв гостей, сестер і численних прочан, що юрмилися біля ганку настоятельки, і вже при настало сутінках повернувся в Оптину пустель.
Не пройдемо мовчанням і такої обставини. На початку своєї передсмертної хвороби старець Амвросій наказав одній черниці читати книгу Іова. У ній між іншим сказано, що від смороду ран цього праведника втекла навіть його дружина. Цим прикладом, як здається, старець передбачав те, що і з ним подібне трапиться після його смерті. Справді, від тіла покійного невдовзі став відчуватись важкий мертвий запах. Втім, про цю обставину давно він прямо говорив своєму келійнику отцю Йосипу. На питання ж останнього, чому так, смиренний старець сказав: «Це мені за те, що в житті я прийняв надто багато незаслуженої честі». Але дивно, що чим далі стояло в церкві тіло покійного, тим менше став відчуватися мертвий запах. Від безлічі народу, який протягом кількох діб майже не відходив від труни, у церкві була нестерпна спека, яка мала б сприяти швидкому і сильному розкладу тіла, а вийшло навпаки.
В останній день відспівування старця, за зауваженням архімандрита Григорія, укладача його життєпису, від тіла його вже відчувся приємний запах, ніби від свіжого меду. І вищезгаданий ігумен Агапіт свідчить, що на третій день після смерті старця, прикладаючись до його руки, він навмисне втягував у себе повітря і відчував, хоча ще трохи, запах приємний, саме такий, який буває від нетлінних тілес угодників Божих.
XIV. Перенесення тіла старця Амвросія в Оптину пустель, передання його землі, поминальна трапеза в Оптиній та заключні відомості про старця
Усю ніч із неділі на понеділок Шамординський храм був сповнений народу. Біля труни старця, як і раніше, горіло безліч свічок, що розливали яскраве святкове світло на всю церкву. Раз у раз клубився фіміам, співалися панахиди, а осторонь продовжувалося читання Псалтирі. Шанувальники старця майже безупинно прикладалися до труни.
14-го, у понеділок, знову відбулася соборна літургія з панахидою. Служив скитоначальник ієромонах Анатолій 184 – обідню з однією парою ієромонахів, а на панахиду до них приєдналося ще кілька пар. Після закінчення панахиди і звичайного прощання, вже об 11-й годині дня, труна піднята була руками сестер, поставлена на звичайні монастирські носилки і в переднесенні святих ікон і хоругв спочатку обнесена була навколо церкви, а потім через монастир, повз настоятельського корпусу і закладеного старцем кам'яного собору. Спасителя, попрямував у свою рідну Оптину пустель. Святі ж ікони, крім однієї вищезгаданої Казанської, і корогви повернули назад. Для сестер громади настала тепер дуже важка хвилина. Їх дорогий велелюбний батюшка тілом своїм назавжди тепер залишив своє улюблене дітище, на яке їм покладено було стільки сил та праці. Деякі з них вирушили супроводжувати труну. А ті, що залишилися зі сльозами або з гнітючою скорботою, що пригнічується, стежили за дорогим своїм скарбом.
Пекучу свою скорботу вони, втім, розчиняли надією, що «рідний батюшка» не залишить їх – духом своїм завжди буде з ними і в усьому допомагатиме їм. І це правильно. Молитви покійного охороняють створену ним обитель, і сам він як раніше, так і тепер є для мешканок її Ангелом Охоронцем.
У цей день вшановується пам'ять хмар. Холодний осінній вітер пронизував наскрізь подорожніх, а безперервний дощ, то стихаючи, то посилюючись, зовсім розчинив землю. Але ніщо не могло перешкодити шанувальникам старця висловити свою старанність. Труну весь час, до самої Оптиної пустелі, несли на руках поперемінно то сестри громади, то оптинські ченці або й деякі мирські особи, які бажали до кінця довести свою любов і відданість до свого наставника. А був один серед шанувальників старця навіть із іменитих людей, який всю дорогу ніс його труну беззмінно, переходячи лише під час зупинок з одного боку на інший. Тисячі народу протягом більш ніж версти йшли та їхали за труною. Хода була повільна. Часто, незважаючи на дощ і холод, зупинялися для заупокійних літій. До кінця, втім, ходи з нагоди зливи літії служилися вже на ходу без зупинок. Коли підходили до сел, що лежали на шляху, перенесення останків старця супроводжувалося похоронним дзвоновим передзвоном.
Священики у одязі з хоругвами та іконами виходили назустріч із церков. Виступали поселяни, молилися, багато хто з них цілував труну покійного і потім приєднувалися до тих, хто його супроводжував. Таким чином, у міру наближення до Оптиної пустелі натовп все зростав і зростав. Труна спочившего старця беззмінно, від Шамординської громади і до самої Оптиної пустелі, супроводжував у одязі один ієромонах Іларій, який під час ходи служив і літії 185 . Чудово, що свічки, що горіли, з якими несли тіло покійного старця, на все продовження шляху, незважаючи на сильний дощ і вітер, не згасали.
Наставав вечір і вже трохи темніло, коли труну старця проносили через останнє село Стеніно, що знаходилося за версту від Оптіної. Похмуро гудів великий семисотенний оптинський дзвін, рідкісними мірними ударами потрясаючи повітря і далеко розносячи сумну звістку про наближення покійного. Тут вийшли йому назустріч все духовенство міста Козельська та громадяни, приєднавшись до численного натовпу народу. Хода ще була далекою. Як чорна хмара, рухалося воно до обителі. Високо над головами тих, що супроводжували, крізь вечірню напівтемряву, виднілася чорна труна, таємниче освітлювана яскравим полум'ям свічок, що горіли. Вагаючись від ходи тих, хто його ніс, він точно плив по повітрю. Воістину це зворушливе сумно-урочисте перенесення тіла спочившего старця, за зауваженням багатьох, швидше скидалося на перенесення мощей і справляло на всіх присутніх зворушливо-благодатне враження.
На неширокій річці Жиздрі, що протікає під самим монастирем, через яку завжди переїжджають на поромі, цього разу тимчасово влаштований був міст. На берег цієї річки в стрітіння покійного вийшли в одязі два архімандрити з численним духовенством з чернечих і священиків, що прибули, і з усіма братами обителі і мирськими відвідувачами, з іконами, хоругвами і запаленими свічками, і зупинилися біля мосту. А там, за мостом, відокремившись від усіх, не звертаючи уваги на бруд і дощ, у скромному одязі йшов на зустріч труни, з сумним виразом обличчя, ієромонах Йосип, який понад 30 років невідлучно перебував при покійному старці, теперішній його заступник за старечістю. Не пропустимо тут поза увагою зауваження теперішнього старця отця Йосипа. Осінь, так передає він, коли помер батюшка отець Амвросій, була суха і загрожувала на наступний рік неврожаєм, але з дня перенесення тіла його з громади до Оптинського монастиря, як милосердя, що випита їм у Господа, пішли дощі.
Величне було видовище, коли перенесена через міст труна старця внесена була до лав численного сонму священнослужителів у блискучих одязі, і незліченні натовпи народу з того й іншого боку з'єдналися разом. Похоронний передзвін дзвонів, спів співочих, хоругви, що майоріли, і це неосяжна безліч народу і попереду і ззаду далеко-далеко за річкою, і, нарешті, ця бідна труна, до якої спрямовані сльозливі погляди всіх присутніх, до якого мчали з усіх боків сердецькі зітхання, з усіх боків серцеві зітхання, з щирого серця. небесних обителях, з таємною скорботою серця про втрату дорогого батька і з проханням його клопотання у престолу Всевишнього Батька небесного, – все це вражало серця всіх, хто зібрався віддати останній обов'язок старцеві.
Було п'ять годин вечора. Тут же на березі річки попередньо була відправлена заупокійна літія, і хода попрямувала до північної брами обителі. Знову величаво захиталася труна над головами ченців і увійшла до рідної обителі, яка тепер зустріла давно очікуваного нею дорогого батюшку, що заспокоївся, вже святковим дзвоном. Як тільки труна внесена була у ворота, їх поспішили зачинити внаслідок сильного натиску в безладді відвідувачів. Втім, це було на короткий час. Коли натовп трохи заспокоївся, ворота знову відчинили.
Внесена в обитель труна з тілом старця, що почила, поставлена була в холодному Введенському соборі, який блищав святковим освітленням - запалені були люстри і безліч свічок. Настоятель обителі, отець архімандрит Ісаакій, з кількома парами ієромонахів, відслужив над померлим панахиду. Тим і закінчилася зустріч новоприставленого старця. Часу було вже шість годин. Коли преосвященному Віталію було донесено докладно про те, як відбувалося перенесення тіла старця Амвросія, він подякував Господу за те, що Його допомогою все влаштувалося добре, а ієромонаха Іларія, який весь час супроводжував тіло покійного, наступного ж дня, під час свого архієрейського служіння, нагородив на служіння. Через деякий час почалося урочисте всенічне бдіння в теплому Казанському храмі, тим часом як труна з тілом старця залишалася у Введенському соборі, де безупинно всю ніч відбувалися панахиди, і храм був повний народу, що молився.
«Пам'ятаю, - пише про себе пані N., - якщо ми відлучилися (з храму, де був покійний), щоб зайняти собі десь номер у готелі, трохи зігрітися і скільки-небудь обсушитися, - змінитися не було чим. Усі пішли, як були в церкві, мокрі, напівзамерзлі; і – о диво! - Ніхто з нас не тільки не захворів, але навіть не отримав і нежиті, хоча були з мокрими ногами і стояли в холодному соборі ».
Наступного дня, 15 жовтня – вівторок, труну перенесли до Казанського собору. О десятій годині розпочалася літургія, яку, незважаючи на своє слабке здоров'я, звершував знову сам преосвященний Віталій, у співслужінні двох архімандритів Мойсея та Ісаакія, трьох ігуменів та п'яти ієромонахів. На правому клиросі співав хор архієрейських співаків, а на лівому монастирських. Церква була переповнена тими, хто молиться. До літургії прибули світські представники м. Козельська – справник, міський голова та кілька голосних. Наприкінці Божественної літургії владика, звернувшись до народу, виголосив прекрасну зворушливу промову. У ній він вказав на те, що старість, що процвіла в Оптиній пустелі, процвітала особливо в особі старця Амвросія. Висловив своє сердечне співчуття про те, що не довелося йому особисто розмовляти з цим шанованим старцем, увійти з ним у духовне спілкування.
Потім описав ту величезну скорботу, яку відчувають оптинські братія, втративши свого старця, Шамординська обитель – свого батька та покровителя, і, нарешті, вся Росія – керівника та опору у слабкий час. Запропонував у втіху всім скорботним, що старець покинув їх лише тілом, але духом перебуває з ними, бачить усі їхні справи та думки і молиться за всіх. Закінчив владика свою промову запрошенням усіх присутніх помолитися за упокій душі спочившего, а разом і просити за себе його молитовного клопотання перед Престолом Божим, додавши, що наша молитва буде йому приємна, якщо наслідуватимемо його в любові Христовій. Виразність вимови і пастирськи владний тон святителя-проповідника справляли сильне враження на слухачів, викликаючи у деяких сльози розчулення.
Після закінчення літургії преосвященним відслужили панахиду, в якій брали участь сорок священнослужителів, все в білих парчових ризах. Наприкінці панахиди, після 9-ї пісні канону, згаданий вище академік, отець ієромонах Григорій, з благословення преосвященного, звернувся до спочилого старця з коротким прощальним словом 187 , в якому висловив останнє йому вітання від імені всієї Московської духовної академії, доторкнувшись до його подвигів. що спочили прославлення на землі і здивування йому від усіх, хто його знав. Своє слово юний проповідник уклав земним поклонінням старцеві.
Після панахиди труну покійного підняли на руки священнослужителів, і в переднесенні святих ікон і хоругв похоронна хода попрямувала до приготованої могили. За труною слідував преосвященний у повному архієрейському одязі з іншими священнослужителями. Сумний похоронний передзвін, зливаючись зі співом похоронних піснеспівів, супроводжував тіло старця, що свято спочив, до місця його упокою.
За життя покійний старець Амвросій, благоговіючи перед своїм духовним наставником старцем Макарієм, нерідко мав звичай говорити: «Велика людина був батько батько Макарій! Ось привів би мені Господь хоч біля ніжок його лягти». Пустинь, які відвідували Оптину, без сумніву, пам'ятають біля південно-східної стіни літнього Введенського собору, ліворуч від доріжки, білу каплицю над могилою старця отця Макарія. Поруч із цією каплицею і приготовлена була могила для новоприставленого старця Амвросія. Після заупокійної літії, досконалої владикою, і по виголошенні спочившего вічної пам'яті труна опущена була в приготовану в могилі осмолену скриньку, яка й закрита була особливою кришкою. Владика перший кинув жменю землі в могилу, а потім біля неї була така тіснота і тиснява від безлічі народу, що багатьом священнослужителям не довелося і землі кинути на труну. Після над ним зроблено було склепіння.
І ось з'явилася нарешті нова свіжа могила, в якій прихований дорогоцінний скарб, посуд Божої благодаті, храм великої та святої душі – важке тіло старця єросхимонаха, батюшки отця Амвросія! Пригадаємо при цьому, що, як вище згадано, старець Амвросій, котрий полум'яно за життя молився, спонукав і присних своїх молитися старанній Заступниці роду християнського, перед Її святою іконою, названою ним «Спорителькою хлібів», наказав їм святкувати Їй. Того ж дня й тіло його було віддано землі. Чудовий збіг.
«Коли батюшку поховали, – зауважує один спостерігач зі світських осіб, – хтось із найближчих до нього ченців стояв біля могили, склавши руки на грудях хрестоподібно і опустивши очі. Усі вирушили у трапезу. Минуло години дві. Той же чернець все ще стояв у тому ж положенні біля могили батюшки».
«Дивно, – каже ще той самий спостерігач, – що в обох монастирях (Оптинському та Шамординському), де старець жив, його втрата переноситься легше. Там сумують щиро, глибоко, але без розпачу. З найближчим до батюшки обличчям можна говорити про нього. Усі спокійні, стримані та роблять свою справу. Тільки іноді якось з болем пересмикнеться обличчя ченця, або застанеш його у важкій задумі. А іноді серед розмов про старця раптом хтось тихо промовить із зітханням: «Ех, батю, батю!» – і все вщухне; і стільки покірної скорботи почується в цих коротких словах. З ким не заговориш про нього, всі його люблять, усі їм облагодійлені. «Та кого він не любить?» - Ось загальний голос».
О другій годині пополудні запропонована гостям, що зібралися на поховання старця, поминальна трапеза, в якій, як і раніше, взяв участь преосвященний Віталій. Вона була влаштована у старій лікарняній церкві в ім'я Володимирської ікони Божої Матері. Як раніше в Шамординській громаді, коли відслужено було над тілом спочинку, так і тут тепер у кілька змін пообідало близько 500 осіб. Наприкінці трапези, коли проголошено новоприставленому старцеві Амвросію вічна пам'ять, владика звернувся до присутніх гостей зі словом. Запросивши всіх до молитви за померлого, святитель і від себе, і від Оптиної обителі висловив подяку тим особам, які вшанували пам'ять старця своїм навмисним прибуттям на його поховання. Особливо ж він дякував благодійниці Шамординської громади А.Я. Перлову, представників р.
Козельська з духовенством, справником і головою міським на чолі і посланців від Московської духовної академії – двох вищезгаданих ієромонахів академіків, посилаючи їй своє втіху її вірою та святительське благословення подяки за велику радість, доставлену участю прибулих обічникам і всім прихильникам. Тим часом як над свіжою могилою приснопам'ятного старця Амвросія до самої пізньої ночі чувся спів панахид у присутності зі сльозами шанувальників його.
Так закінчилося сумне, але водночас і втішне торжество відходу праведної душі в країну невечірнього світла, де шум чистіший за святкуючих і незабутню веселість!
Перед самим своїм від'їздом до Калуги 16 жовтня преосвященний Віталій звернувся до братів, які зібралися в Казанському храмі з прощальною промовою, в якій знову згадав великі заслуги старця, який коротко спочив, але яскраво описав його духовний образ, що дихав високим християнським коханням, і закликав ще раз братів у своїх образів і покликаний ще раз братом у брата і покликаний ще раз братом у брата. Пам'ятавши про старечість, як особливості Оптиної пустелі, владика запросив усіх присутніх до молитви про те, щоб Господь не залишив обителі Своїм покровительством і спорудив би їй нового світильника, наступника в Бозі спочившего старця Амвросія. Виклавши потім братам архіпастирське благословення, владика вирушив зі світом у дорогу.
А ми, горя любов'ю до милого батюшки, отця Амвросія, знову переведемо до нього свої думки і почуття.
Довго-довго після блаженної його смерті оптинці та шамординські сестри не могли заспокоїтися. Все здавалося їм, що ніби щось дороге – незворотне – ними втрачено; навколо якась порожнеча, яку нічим наповнити було неможливо. Одного разу шамординські притулки надумали заспівати ті віршики, які свого часу співалися ними для батюшки: «Батько рідний, отець святий»... Але тільки-но почався спів, як раптом у всіх полилися сльози, і замість співу сталося гірке ридання.
В Оптиній над могилою старця незабаром поставлена була тристінна каплиця, четвертою своєю стороною примкнута до каплиці старця Макарія, подібна до цього останнього, з пристойним написом; а всередині – мармурова гробничка теж із написом: «Для немічних був як немічний, щоб придбати немічних. Для всіх я став усім, щоб спасти хоча б декого» (1Кор.9:22). Збоку цієї гробнички залишено отвір, звідки шанувальники покійного старця беруть пісок на допомогу та благословення.
Проходячи повз цю каплицю, один відвідувач обителі побачив, що її фарбує старий маляр. "Ви знали старця?" - Запитав він. «Як мені його не знати, мого благодійника? – відповів той. — Якщо я кажу йому: «Батюшко! Адже мені жити недовго залишається; бачите, здоров'я моє якесь». А він мені відповідає: "Тільки ти спершу мене помажеш". Не зрозумів я тоді, що це означало б, а от і довелося над ним каплицю фарбувати». І маляр мовчки продовжував свою роботу.
Втім, час та обставини згладжують серцеву прикрість, якою б вона не була. Невтішна була скорбота шанувальників батюшки отця Амвросія одразу після його смерті, але незабаром вони стали втішати себе думкою, що старець помер тільки тілом, а дух його живе вічно, за словом премудрого: праведники живуть на віки (Прем.5:15). Ці слова підтверджуються і справою.
По-перше, що не говорив старець про майбутнє, все або вже виповнилося, або виконується. Наприклад, лежачи на смертному одрі, він обіцяв, як ми бачили вище, пані N. у всьому допомагати, і ось що вона пише: «Не минуло й трьох чи чотирьох днів після смерті батюшки, коли тіло його ще перебувало в Шамордині, я була в страшному горі, яке доводило мене майже до відчаю. Часом у мене виривалося ремствування: Боже мій, говорила я собі, що ж це зробив батюшка? Тільки прийняв нас, зараз же одягнув у чернечу сукню і сам кинув. Все це невиразно, пам'ятаю я, переходило в думках моєї хворої голови. Забувшись десь, у церкві чи вдома, легким сном (ми у церкві ночували, а додому лише на короткий час вдавалися), я побачила батюшку підходящим до мене. Він був у чорному своєму халатику та шапочці. Сиділа я ніби на якійсь довгій лаві чи дивані. Поспіхом підійшовши, батюшка сів віддалік від мене на іншому кінці. Піднявши ручку, він з докором і невдоволенням голосно сказав мені: «Я вас ніколи не кину». Я так і схопилася.
Сон був такий виразний, що коли я прокинулася, навіть голос старця звучав у мене у вухах. І на душі в мене стало спокійніше». Багато і ще розказано цією пані чудових видінь старця уві сні і навіть наяву. Батюшка, як живий, втішав, наполягав і зміцнював її в різних спокусах, після чого світ оселявся в душі її.
Або: передбачав старець процвітання створеної ним Шамординської обителі. Небагато минуло часу з дня його смерті, а слова його вже виправдовуються на ділі. Величезний кам'яний собор, якому батюшка поклав лише основу, тепер уже майже готовий. Поставлено величезні кам'яні корпуси – трапезний, богадельний та інші. У громаді заведено різні художні рукоділля: живопис, фотографія, карбована робота – золочення та сріблення, тканина чудових килимів, шиття золотом та шовками. Є там і палітурниці книг, і краснописці та інше. Так що вже й тепер, за зауваженням деяких, Шамординська обитель, за пророкуванням старця Амвросія, багато в чому випередила Оптину пустель 188 ; але обставини, які, звичайно, влаштовуються за його молитвами, Промислом Божим, подають у майбутньому надію ще на більше і більше процвітання.
По-друге, живе старець Амвросій вічним життям, як той, хто отримав велику відвагу до Господа, бо ось тепер, по смерті його, вже бувають від нього зцілення.
У жовтневій книжці «Душекорисного Читання» за 1897 рік вміщено листа якогось Миколу Яковича Широкова, Вятської губернії Глазовського повіту, до теперішнього Оптинського старця отця Йосипа. У ньому між іншим читаємо наступне: «Я дуже був хворий – страждав болем ніг та голови. 26 листопада минулого 1896 року приносить мій батько від сільського нашого священика книгу «Душекорисне Читання», в якій я і знайшов статтю про отця Амвросія. Прочитавши її і подумавши трохи, почав я душевно молитися до отця Амвросія про зцілення моїх недуг і, помолившись, тонким сном заснув. Щойно встиг заснути, як раптом засяяло переді мною незвичайне світло, яке незабаром зникло, — тільки залишився один слід від нього у вигляді хмари; і раптом чую кроки людини, що йде. Незабаром бачу перед собою чоловіка, прикрашеного сивиною, в мантії, з хрестом на грудях. При цьому я постараюся описати його прикмети: росту він невисокого, обличчя виснажене постом, і тому воно дуже світле; ніс із горбинкою; волосся сиве не дуже густе; брада його сива, теж не густа; а голос його дуже гучний.
Крім того, на лівій руці були чотки, а в правій руці посох. Ось він підійшов до мого ложа і каже: «Чадо Миколо! Повстань, поспіши до церкви, відслужи молебень святому Амвросію Медіоланському - і отримаєш полегшення швидке». Він узяв мене за руку, благословив і доторкнувся своєю палицею до моїх ніг, які й відчули швидке полегшення. Дав мені щось на кшталт просфори поїсти, і раптом у мене в голові зашуміло. Я тоді дуже жахнувся і думав, що голови вже нема на плечах. Але цей старець покрив її мантією, і незабаром я відчув полегшення. Старець ще раз благословив мене, і я сподобився поцілувати його світлу руку і при цьому наважився спитати його: «Як вас звати на ім'я?» Він мені відповів: «Кому я звелів тобі відслужити молебень, того і я ношу ім'я, – я єросхимонах Амвросій з Оптиної пустелі». Сказавши це, він став невидимий. Прокинувшись, я дуже зрадів, що одужав; і рідні тому теж дуже зраділи. Все-таки про це явище я не відкрив їм незабаром, а записав його тільки до своєї пам'ятної книжки.
Але тепер знову явище це повторилося. Отець Амвросій явився мені в труні лежачій, повитий у схиму, і каже: «Що ж ти, рабе Божий Миколай, замовчуєш про справи милості Божої, тобто. не повідомляєш Оптиної пустелі про зцілення? Тільки тому я й наважився повідомити про вищесказане ваше високопроподобність і при цьому просити вас, отче Йосипе, не залишити без уваги мою розповідь і для користі інших помістити її хоч на одній сторінці життєпису отця Амвросія».
Ще подібний уривок із ненадрукованого листа до Людмили Осипівни Раєвської, яка мешкає в Шамординській громаді, від 23 лютого 1898 року:
«Вчора приїжджав В. і розповідав, що одна дама, родичка Л-го, йому писала з Москви, що в неї чоловік був дуже хворий. Лікарі відмовилися лікувати, і він зовсім помирав. Однієї ночі бачить він біля себе біля ліжка старця, який над ним молився і каже: «Відслужи молебень святому Амвросію Медіоланському», – і втік. Хворий сказав це дружині, і вони відслужили молебень. Він долучився і з того часу почав одужувати; навіть підвівся з ліжка, але нікому не говорив про це явище старця. Коли ж він почував себе добре, йому знову з'явився той самий старець (колишній хворий його дізнався) і каже: «Ти тепер дуже здоровий; навіщо ж ти приховуєш і не говориш про своє зцілення? Треба говорити; а старець перед тобою – Оптинський Амвросій». І втік. Коли В. розповідав, я позаздрила; а на душі якась радість стала, я не можу висловити. Рідний наш і нас, можливо, не залишає».
Додамо до цього, що наведені тут два випадки зцілень від старця, що помер, не єдині.
На закінчення всього сказаного запропонуємо увазі читачів два знаменні сновидіння однієї шамординської сестри, що малюють, як ми віримо, потойбічну долю описаного тут великого Оптинського старця, батюшки отця Амвросія. Ось її розповідь:
«За кілька часу до смерті батюшки бачила я, ніби стою в чудовому саду. На високих деревах тремтять листки, і кожен листок все повторює молитву: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». У саду ніби стоїть світлий храм. Увійшла я до нього і бачу: купол у нього недобудований. І подумала я, як це храм не закінчено? Тоді почувся мені голос: «Це житло приготовлене для старця Амвросія і незабаром буде закінчено».
А як батюшка вже помер, бачила я, що стоїть його труна. І ось спустилися чотири Ангели в білих ризах, – такі блискучі на них ризи, – а в руках у них свічки та кадило. І спитала я, чому це вони, такі світлі, спустилися до труни батюшки. Вони мені відповіли: Це за те, що він був такий чистий. Потім спускалися ще чотири Ангели в червоних ризах, і ризи їх були ще красивіші за колишні. І я знову спитала, а вони відповіли: "Це за те, що він був такий милостивий, так багато любив". І ще спустилися чотири Ангели в блакитних ризах невимовної краси. І я спитала, чому вони спустилися до труни. І мені відповіли: “Це за те, що він так багато постраждав у житті і так терпляче ніс свої хрести” 189 .
П'ятисотниця – келійне правило ченця, що складається з 500 коротких молитов: 300 Ісусових, 100 Божої Матері, 50 Ангелу Хранителю та 50 усім святим.
Розповідь четверта пані N. у рукописі.
Святий Іоан Лествичник каже: «Найосвітніші і найрозважливіші з батьків помітили ще інший помисел, який витонченіший за всіх вищепоказаних. Його називають набігом думки; і він проходить у душі настільки швидко, що без часу, без слова і образу миттєво представляє пристрасть, що подвизається». І далі. (Лестниця. Слово 15, від. 74).
День пам'яті старця єросхимонаха Макарія, як у скит дозволялося входити жінкам.
Записки ці писані років через шість після смерті старця Амвросія.
І сторонні приклади, без сумніву, не залишалися без впливу на оповідача, що ставилася до старця.
Під мудрим старець Амвросій розумів людину розсудливу, яка на всіх і на все дивиться з доброго боку, не засуджуючи ближніх за немочі, властиві людям, вважаючи при цьому самого одного найгіршим. Під дурнем ж розуміється тут людина, яка хоч і не позбавлена розумових здібностей, але, за своєю недбальством, дала їм мінливий напрямок; тому в усіх і в усьому, по потягу свого розбещеного серця, бачить одне погане і все пояснює з поганого боку, вважаючи при цьому гіднішим за багатьох, якщо не всіх.
Думки святого Димитрія, митрополита Ростовського у його повчанні у суботу великого посту 5-го тижня на Похвалу Пресвятої Богородиці.
Страх суду Божого та вогню геєнського та безсилих робить сильними.
На противагу одному рогу праведного – смиренності, під двома рогами грішника старець, можливо, розумів дві схожі пристрасті – гордість і марнославство, які святий Іван Ліствичник уподібнює коню та вершнику. (Лестниця. Слово 23, від. 38).
Ймовірно, мають на увазі департамент, міністерство. Прямуючи. ред.
Чудово, що всі три згадані особи, які чекали на старця з чоловічого боку, вважали початок чернечого життя в Оптиній пустелі, але з Оптіної переселилися в різні місця.
З преосвященним Веніямином старець Амвросій давно мав духовне спілкування і завжди був із ним у листуванні. За бажанням цього владика посилав йому іноді батьківські книги оптинського видання.
Церкву в скиті спочатку влаштовано було за благословенням та вказівкою калузького преосвященного Філарета (згодом митрополита Київського) у вигляді домовика. У західній її частині була для нього й особлива келія, бо владика цей мав звичай щорічно приїжджати в заснований за його благословенням скит наприкінці Тижня сирний і проводити тут на самоті весь перший тиждень Великого посту; чому і келія в скитській церкві, яку він займав, називалася архієрейською. Тут же була келія, в якій містився і паламар, чернець Флавіан, згодом ієромонах і скарбник Оптиної пустелі.
Ігумен Антоній, брат оптинського начальника отця архімандрита Мойсея, який жив у Оптиній пустелі на спокої.
Подібним чином чинив і старець Амвросій: хліб з'їсть найменшу частину, а весь шмат розкришить.
Настоятельки черниці Софії.
Так називається окрема келія – можливо, за версту від монастиря.
У жовтневій книжці за 1899 рік.
Перед самою своєю кончиною батюшка прилаштував до цієї дерев'яної церкви низку великих високих келій, які безпосередньо спілкувалися з нею вікнами та дверима, для приміщення позбавлених руху калік, щоб їм з цих келій можна було чути церковну службу.
Руднєво від Шамордіна за сім верст проїжджою дорогою, а найближчою пішохідною за три версти.
Ці відомості запозичені з брошури «Тяжка Втрата». 2-ге видання на користь Шамординської жіночої громади. С. 53-54.
Оптинський скит – в ім'я чесного пророка, Предтечі та Хрестителя Господнього Івана.
День пам'яті оптинського старця Макарія. У скиту, як і взагалі у всій Оптинській обителі, свято. Про це було згадано вище.
Приспів, складений старцем: Радуйся, Благодатна, Господь з Тобою! Подай і нам недостойним росу благодаті Твоєї і яви милосердя Твоє».
Сказують ще, що навесні 1897 року або цього священик с. Озерський Перемишльський повіт приїхав до Руднєва як парафіяльний пастир. І там, з нагоди бездощів, служив на полях молебень Божої Матері, перед Її святою іконою «Спорителькою хлібів», з акафістом, ікоси якого закінчувалися вищезгаданим приспівом. Під час служіння молебню давно не колишній дощ почав кропити. Коли ж після молебню відслужили ще панахиду за старцем Амвросієм, дощ пролив.
Оптина пустель Козельського повіту, а Шамординська громада – Перемишльського.
Ця ікона принесена була, як ми бачили вище, пані N., власна розповідь якої міститься тут.
Згодом валаамський настоятель, що провів решту днів своїх і помер у Саровській пустелі Тамбовської губернії.
У келії, де помер старець Амвросій, у Шамординській обителі, ліжко його з подушечками та інші дрібниці зберігаються в тому ж вигляді, як були за його життя, на згадку про нього.
Заключне вчення байки таке:
Як багато струмків течуть так смирно, гладко;
І так дзюрчать для серця солодко
Тільки від того, що мало в них води!
Невдовзі цей убогий придумав собі справу. Він підходив кожному зустрічному з кухлем і просив «на монастир», де живе, тобто. на Шамординську обитель. Дехто від нього чув: «Буду собор будувати».
Згодом інспектор Московської духовної академії і нарешті настоятель посольської церкви в Константинополі, архімандрит, який помер 18 листопада 1893 року.
в додатку на С. 420 слово ієромонаха Григорія Борисоглібського.
Нині архімандрит, ректор Московської духовної семінарії.
в додатку С. 431 мова ієромонаха Трифона.
Цей скитоначальник мав би бути, після смерті старця Амвросія, головним старцем у обителі, але Господь не судив йому довго прожити. Через два роки з невеликим після старця Амвросія і він став до Господа.
Надруковано було в деяких статтях, що в селах, що лежали на шляху, майже перед кожним будинком служили літії і труну старця супроводжували мирські священики, але все це неправда.
в додатку С. 434 мова преосвященного Віталія.
в додатку С. 436 мова ієромонаха Григорія.
Сказано це не приниження Оптиної пустелі. Хай не буде цього. Звернути увагу слід на те, що Шамординська обитель, з усіма своїми закладами і з усім зовнішнім і внутрішнім порядком, є справа оптинських рук. Оптинський старець її заснував і за допомогою оптинських ченців підтримував. Та й тепер ті ж оптинці підтримують її головним чином морально. Про зовнішній благоустрій піклується московський почесний потомствений громадянин Сергій Васильович Перлов, влаштовуючи всі капітальні будівлі обителі на свій рахунок.
З березневої книжки «Душекорисного Читання» за 1894 рік.