Часть первая

Про те, що ми бачили та чули, сповіщаємо вам. (1Ін.1: 3) Не в премудрості слова... (1Кор.1:17) Першою і головною спонукальною причиною до складання пропонованого життєпису Оптинського старця, батюшки ієросхимонаха Амвросія, послужив священний обов'язок Оптинської обителі зберегти вдячну пам'ять про свого рідного дорогого старця і великого благодійника, який виливав милості свої не тільки на співмешкань, але й тих, що нажили з небагатьох людей, що налишали з багатьох людей, які надали з небагатьох своїх братів, що мали на меті, але багато хто з братів, що наливали з небагатьох своїх, але з багатьох людей, що наливали з інших нього жили. По-друге, хотілося скласти життєпис старця можливо повне, зібравши різні про нього відомості, що з'являлися в пресі в різні часи і в різних духовних журналах, а також і в рукописах, і усні про нього розповіді близьких до нього осіб. Нарешті, по-третє, хотілося уявити відомості про життя старця, ретельно перевірені, тому що у всіх, що досі вийшли життєписах його помічаються похибки. Джерела до складання життєпису старця Амвросія: 1. Усні та письмові розповіді оптинських ченців, що жили близько до старця Амвросія, а також черниць Шамординської громади та інших жіночих монастирів та деяких мирських осіб, всією душею йому відданих. 2. Скитський літопис у рукописі, що зберігається у скитській бібліотеці. 3. Деякі відомості про старця Амвросії, витягнуті з архівів Оптинського монастиря та Тамбовської та Калузької духовних консисторій. 4. Листи Оптинського старця ієросхимонаха о. Амвросія, що розміщуються в журналі «Душекорисне Читання». 5. Оповідь про життя Оптинського старця, отця ієросхимонаха Амвросія, надруковане в «Душекорисному Читанні» 1892 – 1894 архімандрита Григорія (Борисоглебського). 6. Поселянин Є. Батько Амвросій // «Душекорисне Читання», 1892 р. 7. Коротка оповідь про життя Оптинського старця ієросхимонаха о. Амвросія з додатком обраних його повчань. Брошура. Видання Оптиної пустелі. Москва. 1893 р. 8. Єросхимонах Амвросій, старець Оптиної пустелі. Видання Шамординської Казанської жіночої громади. Москва. 1892. 9. Важка втрата. (Оптинський старець Амвросій). Ф.П. Ч-на. Брошура, видана на користь Шамординської жіночої громади. Москва. 1892. 10. Дрібні статті про Оптинського старця Амвросії, що друкувалися в різний час та в різних журналах. Внаслідок неточності деяких відомостей про старця Амвросії в його іменованих життєписах довелося користуватися ними при складанні пропонованого життєпису з великою обережністю. Книга, що видається тепер, містить у собі дві частини. У першій хотілося, як кажуть, намалювати портрет старця Амвросія, тобто. показати, як він, помалу сягаючи сили в силу в духовному житті, досяг нарешті в чоловіка досконалого, в міру повного віку Христового (Еф.4:13). У другій частині – наскільки можна розкрити його особливу заслугу, яка зробила його настільки славним у наше слабке, маловірне, а то й більше, час, тобто. його «старчування», або керування порятунку душ, які шукають порятунку, закінчивши останніми його днями. У цьому нелегкому для малоздатності автора дорученому йому праці закликає він на допомогу молитви старця Амвросія, який спочив про Господа, а разом з його молитвами і благословення Боже. I. Народження та виховання Олександра Михайловича Гренкова, згодом старця ієросхимонаха Амвросія Малий бех у моїй братії, і... Сам Господь... помаза мене оливою помазання Свого. Старець ієросхимонах Амвросій народився 23 листопада 1 1812 року, в с. Великій Липовиці Тамбовської губернії і того ж повіту від паламаря Михайла Федоровича та дружини його Марфи Миколаївни Гренкових. Новонародженого назвали у святому хрещенні Олександром, на честь благовірного великого князя Олександра Невського, пам'ять якого припала на день народження немовляти. І оскільки святий князь Олександр Невський був тезоіменитним духовним покровителем государя імператора Олександра Павловича 2 , а незадовго перед тим був вигнаний з російських меж гордий Наполеон зі своїми шалено-руйнівними полчищами, тобто підстава думати, що звільнилася від святих своєму цареві благословенному, з особливою урочистістю. Цим лише, здається, і можна пояснити, що у день народження немовляти Олександра, як розповідав сам старець, серед селян с. Липовиці помічалося, як зараз побачимо, якийсь особливий святковий рух. Був за старих часів серед духовенства такий звичай: у багатьох парафіях усі члени причту церковного, або майже всі, були найближчі родичі. Так було свого часу і у Великій Липовиці. Дід Олександра Михайловича о. Феодор Гренков був священиком, проходячи водночас і посаду благочинного; а син його Михайло причетником і з усім своїм сімейством жив у домі батька. Перед народженням Олександра Михайловича з нагоди вищезгаданого святкування до священика о. Феодору з'їхалося дуже багато гостей. Тому, що готувалася бути матір'ю немовляти незручно було залишатися в будинку, і вона була переведена в лазню, де і вирішилася від тягаря 3 . І оскільки, з нагоди багатолюдства, 23 листопада у будинку о. Феодора була велика метушня - і в домі був народ, і перед домом юрмився народ, то мати навіть забула, в який день народився її син. Згодом, будучи вже в Оптиній ієросхимонахом, згадуючи про цю обставину свого народження, старець жартівливо примовляв: «Як на людях я народився, так все на людях і живу». У причетника Михайла Феодоровича всіх дітей було вісім чоловік, чотири сини та чотири дочки. За часом народження Олександр Михайлович був шостим 5 . У дитинстві Олександр був дуже жвавий, веселий і тямущий хлопчик. Він був відданий дитячим забавам, так би мовити, всією своєю істотою. Ними постійно наповнювалася його жива дитяча уява, і тому в будинку йому не сиділося. Доручала йому іноді мати похитати колиску одного з наймолодших дітей своїх. Хлопчик зазвичай сідав за нудну для нього роботу, але лише доти, доки мати, зайнята домашніми справами, не заблукала його. Тоді обережно пробирався він до вікна, також обережно відкривав його, і миттєво зникав з виду незадоволеної матері, щоб повеселитись зі своїми однолітками. Розповідав старець і ще про деякі свої дитячі прокази: як він якось поліз був під дах за голубами, але впав і обдер собі спину; тим часом нікому з домашніх не наважився сказати про це, боячись ще й покарання за витівку. А вдруге, незважаючи на зауваження матері, не переставав шмагати у себе на подвір'ї одного смирного коня, який, вийшовши з терпіння, поранив його в голову. Зрозуміло, що за подібні вчинки Олександр не любив у родині. До нього не мали особливої ​​прихильності ні дід, ні бабця, ні навіть рідна мати, яка більше любила старшого свого сина Миколи та молодшого Петра. Смисливий Сашко дуже добре розумів своє незручне становище серед рідної родини, що не любила його, хоча, можливо, і не знав причини, а може, частково і знав, та не міг і не вмів поводитися так, щоб заслужити любов старших членів сім'ї. Проте часом йому прикро було, що його молодший братик користується, порівняно з ним, особливим всесімейним коханням. «Одного разу, - так згодом передавав сам старець Амвросій, - дуже розгніваний цим, я зважився помститися братові. Знаючи, що дід мій не любить галасу, і що коли ми, діти, бувало розшумимося, то він усіх нас без розбору, і правого і винного, віддер за чуб, я, щоб підвести свого братика під важку руку діда, роздратував його. Той закричав, і дід виведений з терпіння віддер і мене і його. А останнє мені й треба було. Втім, мені й, крім діда, дісталося за це порядком і від матері, і від бабки». Загалом за зайву жвавість часто журили Олександра і дід, і бабця, і мати. Помітити потрібно, що, передаючи деяким з відвідувачів обставини свого дитячого життя, смиренний старець приносив у той же час ніби всенародну сповідь у своїх похибках, докоряючи і засуджуючи себе перед слухачами, тому й починав іноді свої розповіді так: «Покаюся перед вами: робив я те й те», мовляв! Але якщо серйозніше глянути на справу, то виявиться, що всі дитячі забави та прокази Олександра Михайловича не мали для нього особливо докірливого значення. Це були просто пориви живої, надто рухливої ​​вдачі дитини, якій, як кажуть, просто не сиділося на одному місці. Народжений і вихований у строго благочестивій родині, де на всі дитячі, навіть безневинні жвавості Олександра дивилися як на вельми значні злочини і часто навіть журили його за них, хлопчик дуже далекий був від усього, що розбещує моральність. Навпаки, він виховувався у суворо релігійному напрямі. Наприклад: читання його спочатку навчали в домі за слов'янським букварем, Часословом і Псалтирею, так що в основу наукового його виховання покладалися лише одні святі молитви і Духом Божим висловлені псалми святого царепророка. Кожне свято батько брав його з собою до церкви, де він разом із батьком на кліросі читав та співав. А вдома в нього завжди були перед очима ці скромні, іноді благоговійні, або принаймні серйозні особи близьких рідних, від яких він ніколи нічого поганого не міг не тільки бачити, а й навіть чути, крім, звичайно, одних доган за його мабуть нескромність. Про свою матір старець навіть завжди казав, що вона була святого життя. Найзабавки хлопчика Олександра з такими ж простодушними дітьми, як і він сам був, приносили йому не шкоду, а користь, бо позбавляли його від зневіри, від похмурої замкнутості в собі, яка могла прищепитися до нього внаслідок постійного перебування серед тихо-серйозної родини. Про помсту Олександра своєму братові майже не варто було б згадувати, як про єдиний випадок його дитячої нестриманості. Хто без гріха? Час плив своєю звичайною нестримною чергою, і вже давно настав час батькам Олександра подбати про його шкільну освіту, яка чомусь дещо відтягнулася. Хлопчику минуло вже років 12, коли його батько включив до першого класу Тамбовського духовного училища. Бідність і непривабливість старої духовної школи, так само як і недостатність у прийомах викладачів і в науках, що викладаються, не заважали обдарованому хлопчику добре займатися своєю справою 6 . Як і раніше, він завжди був веселий і любив дитячі ігри, без упущення, втім, заданих йому уроків. Останнє ще пояснюється і тим, що в ті часи наставники духовних училищ поводилися з вихованцями дуже суворо. З училищного життя Олександра нічого особливо чудового невідомо. Передавав тільки старець часом розповідь про якесь училищне кравець, що робив для хлопчиків сукню, що ласкаве звернення останнього дуже було йому по серцю. «Коли я був хлопчиком, – так казав він, – був у нас спільний кравець. Я був високий, і він мене все Сашком кликав; інших моїх товаришів так ласкаво не називав. Зізнаюся, мене це дуже торкалося». Випадок по суті, що майже не має значення, але для Сашка, який провів весь час юності серед не дуже розташованої до нього сім'ї, і ця ласка кравця була дуже приємна. Чи не з цього приводу у покійного старця склалося щось на кшталт приказки: «Від ласки у людей бувають зовсім інші очі». У липні 1830 року Олександр Гренков, як один із найкращих учнів, призначений був до вступу до Тамбовської духовної семінарії. У семінарії, як і в училищі завдяки своїм багатим здібностям, він навчався дуже добре. Наука давалася йому легко. Казав його товариш з семінарії 7 : «Тут, бувало, на останні копійки купиш свічку, твердиш, твердиш задані уроки; він же (Гренков) і мало займається, а прийде в клас, стане наставнику відповідати - точно як за писаним, найкраще.» Маючи у своєму розпорядженні багато вільного часу і маючи від природи веселу і живу вдачу, він і в семінарії схильний був до розваг. Улюбленою розвагою Олександра Михайловича було поговорити з товаришами, пожартувати, посміятися, то він завжди був, так би мовити, душею веселого товариства молодих людей. Важко при цьому собі уявити, щоб прагнення молодого юнака до розваг, як і всієї взагалі семінарської молоді, стримувалося в межах поміркованості, якби не сприймалося суворістю тодішнього семінарського начальства. Небіжчик старець згадував про колишнього в його час семінарського ректора, молодого архімандрита Іоанну, який і помер у молодих літах у Тамбові, здається від холери. Людина була дуже розумна, далекоглядна, розсудливо строга і дуже майстерна у поводженні з наставниками та вихованцями. Бувало, якщо дізнається, що хтось із наставників спізнюється до класних занять, заздалегідь прийде до класу сам. "Де ж, - запитає, - наставник?" На відповідь учнів: "Ще не приходив", - скаже: "Послати!" А сам ходить класом. Прийде наставник, як водиться, дещо збентежений. Ректор, ніби нітрохи не помічаючи його збентеження, зустріне його дуже ввічливо, також і скаже йому що-небудь дуже ввічливе і привітне і одразу відійде з класу, даючи наставникові розуміти, що час заняття настав. З вихованцями звертався він також тихо, не гнівався, ні на кого не шумів і нікому з них не робив поганих позначок щодо поведінки, а тільки прийде, бувало, до класу і проговорить їм таку, наприклад, велику мову (говорив він дещо в ніс): «Я знаю всіх вас дуже добре; знаю всі ваші здібності та всі ваші нахили. Я вже не викриватиму хороших учнів, а ось вам для прикладу з нижчих». Називає прізвище: такий-то! Той підводиться. Ректор при всіх починає говорити: ти схильний до того й до того. Піднімає іншого учня і йому говорить у викриття: а ти маєш нахил ось до чого і ось до чого. Потім додасть: «Вони по-товариському зізнаються вам». Дійсно, викривачі зізнавалися, що ректор сказав правду. Після цього якщо якийсь вихованець почне лінуватися, або уроки перестане готувати, або в клас не ходить, скаже йому тільки ректор: «Дивись! Викрию при всіх!» – так звідки тільки старанність бралася! Загалом цього о. ректора, за словами старця Амвросія, тремтіли всі, і наставники та учні, а серед останніх, звичайно, і молодий Гренков. Уроки богословських наук Олександр Михайлович слухав вже в іншого ректора, архімандрита Адріана. Малий на зріст, непредставний собою, дещо навіть накульгував на одну ногу, цей о. ректор у відсутності тієї суворості і далекоглядності, якими мав його предместник. Натомість молодий тамбовський владика Арсеній (згодом Київський Митрополит) ставився до вихованців семінарії дуже суворо. Сам їздив на іспити і дуже уважно відчував їх у знанні наук, що викладаються. Траплялося навіть, що погано відповідали одразу без церемоній чимось і карав. Так, приїхав він одного разу на іспит і почав, за звичаєм, ставити запитання з якогось предмета учням, але, на превеликий його подив, учні не відповідали. Засмучений преосвященний почав ставити їх на коліна. До речі, виявилося, що вихованці тут зовсім не винні. На запитання преосвященного, чому учні не відповідають, отець ректор почав вибачатися, що вони не встигли повторити те, про що питав їхній владика. «То навіщо ж ти виставив це у конспекті?» – грізно та безцеремонно звернувся преосвященний до бідного о. ректору і поставив йому сувору догану. Можна зі сказаного бачити, що весь час молодості, і вдома, і в школі Олександром Михайловичем проведено було під строгістю, і навіть можна сказати, під строгістю не простою, а дуже відчутною. Але ця суворість була однією, можливо, з головних причин того, що Олександр Михайлович Гренков у липні 1836 року щасливо закінчив курс семінарських наук, зі ступенем студента, за № 7, при дуже добрій поведінці, як значилося в його семінарському атестаті 8 . Бажано тепер знати, до яких наук, що викладаються у його час у семінарії, Олександр Михайлович мав особливий потяг. Ґрунтуючись на похвальних відмітках з деяких предметів у його атестаті, можна з достовірністю сказати, що улюбленим його заняттям було вивчення Святого Письма, богословських, історичних та словесних наук. Якщо ж взяти до уваги той початок, який покладався в основу його наукової освіти в дитинстві, то можна частково бачити з цього і причину, чому зазначені науки були ближчими за інших його серцю. Здобуло Олександр Михайлович колись ще полювання писати вірші. Так про це розповідав колись сам старець слухачам, які його оточували: «Зізнаюся вам: пробував я раз писати вірші, вважаючи, що це легко. Вибрав гарне містечко, де були долини та гори, і розташувався там писати. Довго-довго сидів я і думав, що і як писати, та так нічого й не написав». Із цього кожен ясно може бачити, що Олександр Михайлович зовсім не знайомий був із даром творчості, навіть не був простим, пересічним поетом. Мав тільки він звичай, будучи старцем, часом у жартівливому тоні говорити свої настанови слухачам у риму, щоб, можливо за прислів'ям 9 , груба правда, в устах його, не здавалася дуже груба для чутливих сердець. Але якщо він і не мав поетичного дару, то це анітрохи не принижувало і не принижує його гідності, бо не всяка розумна людина неодмінно буває і поетом. Не слід ще при цьому зважати на те, що якщо старець, як вище було помічено, висловлював іноді слухачам свої недоліки і несправності, то все це було, по-перше, виразом його самодокорення і самоосуду перед людьми, особливо які дивилися на нього як на людину святого. Для того він іноді й порівнював себе в цьому випадку з якимось бездарним Ісіхієм, ченцем Києво-Печерської лаври, про якого передається така розповідь. Відчувши потяг писати вірші, він вийшов якось, у тиху літню погоду, на берег Дніпра і одразу ж написав один вірш: «Тече, тече Дніпер тихий». Але після цього він довго-довго сидів і вже нічого не міг додати до написаного вірша, а лише підписав: «Ці вірші писав отець Ісихій». Смиренний старець мимоволі мав перед своїми шанувальниками якось ховатися, бо обдарований був свого часу від Всещедрого Господа такими високими духовними даруваннями, перед якими всяка світська поезія тьмяніє, як зоряне нічне світло перед яскравими променями у всій красі блискучого і всеоживляючого сонця. ІІ. Причини, які спонукали Олександра Михайловича вступити до монастиря Долі Твоя безодня багато. Незаперечна істина, що початок мудрості – страх Господній (Прип.1:7). Але не можна не погодитися і з тим, що початком Божого страху буває страх людський. Бо якщо ми не навикнемо перш боятися людей, яких бачимо, то як навикнемо боятися Бога, Якого не бачимо? Додаючи ж цю істину до життя описуваного Олександра Михайловича, за потребою має дійти такого висновку. Так як він увесь час юності своєї був під строгістю, спрямованою до його релігійно-морального виховання, або під страхом людським, то в серці його, непомітно для нього самого, печаталися початки страху Божого, який згодом давав спрямування всього його життя. Олександру Михайловичу, як молодому товариському веселуна, ніколи і на думку не спадала думка про монастир. Так передавав про це сам старець: «До монастиря я не думав ніколи йти; втім, інші – я й не знаю чому – передрікали мені, що я буду в монастирі». Чому ж інші пророкували йому це? Не інакше як тому, що страх Божий, усаджений у його серце, давав такий напрямок усім його вчинкам, що вся його поведінка, незважаючи на веселий його характер, зовсім не схожа була на поведінку інших молодих людей, схильних до миролюбності. Немає наміру робити з цього приводу різні припущення і припущення. За це ручається, перш за все, старанно, порівняно з іншими світськими науками, вивчення Олександром Михайловичем слова Божого, яке й саме, будучи живим і дієвим (Євр.4:12), ще більше впроваджувало та зміцнювало у серці його страх Божий. Продовжуючи розповідь про себе, старець казав: «Але ось раз я став дуже хворий. Надії на одужання було дуже мало. Майже всі зневірилися в моєму одужанні; мало надіявся на нього і сам я. Надіслали за духовником. Він довго не їхав. Я сказав: прощай Боже світло! І тут же дав обіцянку Господу, що якщо Він мене поставить здоровим від одра хвороби, то я неодмінно піду до монастиря». Але що за причина такої обітниці молодої людини, якій раніше на думку і думка про монастир не спадала? Страшно було тому, хто провів час у безтурботній веселості, після смерті, з'являтися на суд Божий, що визначає грішників на вічне мучення. Отже, причиною обітниці його йти в монастир знову був страх Божий. Потім виконання обітниці, тобто. вступ до монастиря, і все наступне подвижницьке життя, що мало своєю головною причиною? Страх Божий, який, своєю чергою, мав своїм основним початком страх людський, тобто. до певного часу життя під суворістю. За чотири роки до вступу до монастиря, за словами самого старця, спіткала його, як вище сказано, тяжка хвороба, яка промислово спрямувала життя його до доброї мети. Отже, це було за рік до закінчення семінарського курсу; оскільки від закінчення ним курсу до вступу до монастиря (від 1836 до 1839) пройшло лише три роки. Саме справа показує, що Олександр Михайлович, одразу після одужання, не мав можливості виконати свою обітницю. Йому потрібно було рік вивчити до закінчення курсу. Інакше якби він надумав, для виконання своєї обітниці звільнитися з богословського класу, йому не дозволили б зробити це ні його батьки, ні семінарське начальство. Тим часом цілий рік семінарського життя, проведений ним у колі веселого товариства молодих товаришів, не міг не послабити його ревнощів до чернецтва; так що й по закінченні семінарського курсу він не одразу наважився вступити до монастиря. Тепер настав для Олександра Михайловича час боротьби із самим собою – важка боротьба! Відчував він, що пов'язав себе обітницею перед Господом присвятити все своє життя на служіння Йому в чернечому чині; але привабливе мирське життя, сповнене різноманітних чуттєвих задоволень, тягла душу його до себе, як магніт залізо. Відомо, що боротьба людини із самим собою триває і на все його життя. Але в подібних випадках, при зміні гріхолюбного мирського життя на життя духовне, чернече, сповнене різноманітних поневірянь і спокус, що полягає в розп'ятті себе світу і співрозп'яття Христа, боротьба ця є, так би мовити, генеральна битва, з якої людина виходить або переможцем, або переможеним. Тому старець Амвросій, узгоджуючи з настановою преподобного Іоанна Ліствичника 10 , всім, хто тільки відчував у серці своєму щире бажання працювати Господеві в чернечому чині, або, що те ж саме, відчував у собі звання Боже до чернецтва, радив у світі не зволікати, звичайно. Перед Олександром Михайловичем, молодим студентом, який щойно вийшов із семінарії, відчинені й двері вищої духовної школи-академії; міг би він віддатись і пастирській діяльності на посаді парафіяльного священика; але, пов'язаний обітницею, він не міг тепер в'язати себе чимось іншим. За краще він зважився вибрати собі таке місце, яке могло б обмежувати його у разі повної рішучості залишити мирське життя. Тому перш за все він, після закінчення курсу семінарських наук, вступив до будинку одного поміщика домашнім учителем його дітей. При згадці про це старець висловлювався, з якою розсудливою обережністю ставився він до своїх господарів. «Бувало, – казав він, – кажуть чоловік з дружиною і обидва звертаються до мене зі скаргами один на одного. Думаю собі, як тут бути? Вони хоч і поговорили, а за годину чи дві знову помиряться. А мені якщо хоч раз прийняти одну чиюсь сторону, треба через це озброїти проти себе іншу. Так, бувало, слухаю лише їхні скарги, а сам поглядаю на них та мовчки усміхаюся. Незабаром, звичайно, мої господарі примирилися, і я був з ними в добрих відносинах». Часом Олександр Михайлович був ще тут свідком взаємних стосунків гостей-різночинців. Це, втім, не стосувалося його особи; однак мало для нього значення в тому відношенні, що знайомило його з суспільством людей, побут яких йому ще не був відомий. Додавав до цього покійний старець, що в молодості, де б він не жив, завжди всі, хто перебував у сварках, шукали його поради і просили бути їхнім примирителем. А це вже одне показує, що, і при веселому своєму характері, він мав у собі задатки духовного життя. Півтора року пробув Олександр Михайлович викладачем приватних уроків у вказаному поміщицькому будинку. Але відкрилося вільне місце наставника духовного училища в м. Липецьку, і він, без сумніву внаслідок попереднього прохання, за визначенням семінарського начальства від 7 березня 1838 року, затверджений був на посаді вчителя першого класу училища і незабаром з'явився до місця свого призначення. Потім, внаслідок двох наставників, що вибули один за одним, переведений був у другий, і нарешті – до нижчого класу 11 викладачем грецької мови, разом із з'єднаними з ним предметами 12 . До приїзду Олександра Михайловича до Липецька вчителі духовного училища мали казенні квартири. Для цього на училищному дворі 13 було два дерев'яні корпуси – один, пофарбований у жовтий колір, стояв на дворянській вулиці, а інший – блакитного кольору, був позаду училищного двору. У першому, за переказами, разом з іншими жив Олександр Михайлович. Приймемо ще до відома, що одночасно з ним були наставниками у Липецькому училищі два товариші його з семінарії, студенти – вищезгаданий Василь Федорович Світлозаров та Павло Степанович Покровський. Про останній, утім, достовірно відомо, що він у семінарії йшов курсом уперед Олександра Михайловича. Маючи від природи живий і веселий характер, Олександр Михайлович дуже захоплювався мирськими розвагами: любив спів та музику і навіть деякий час, як згодом зізнавався, мав думку вступити у військову службу. Втім, теперішнє життя Олександра Михайловича, серед товаришів, інших наставників, представляє його вже зовсім інакше порівняно з тим, яким він був у школі, коли юнацьке життя його носило на собі відбиток безтурботної веселості. Сам старець, у відвертих розмовах із наближеними, давав розуміти, як йшло тепер його життя-буття. За своєю вродженою здатністю він любив і тепер говорити і пожартувати. Але оскільки жартівливість ця нерідко переходила межі; то, при згадці про дану їм обітницю йти в монастир, він завжди відчував докори совісті, які не давали йому спокою. А жартувати і говорити доводилося часто і з товаришами наставниками, і в будинках знайомих людей, які запрошували наставників у гості. Говорять духовно досвідчені чоловіки, що наміри людей, які шукають порятунку, розпалюють у них ревність до богоугодження. Подібне було з Олександром Михайловичем. У його житті, що тепер ще не зміцніла, не зупинилася на шляху благочестя, наміри йшли за намірами, каяття за покаяннями, обіцянки виправитися за обіцянками. Тим часом докори совісті іноді давали себе почувати все сильніше і сильніше. Так малює сам старець своє тодішнє становище: «Після одужання я цілих чотири роки все тулився, не наважувався відразу покінчити зі світом, а продовжував, як і раніше, відвідувати знайомих і не залишав своєї балакучості. Бувало, думаєш про себе: ну от відтепер мовчатиму, не розсіюватимуся. А тут, дивишся, закличе хтось до себе; ну, зрозуміло, не витримаю і захоплююся розмовами. Але прийдеш додому – на душі неспокійно; і подумаєш: ну тепер уже все скінчено назавжди - зовсім перестану базікати. Дивишся, знову покликали в гості, і знову набалакаєш. І отож я мучився цілих чотири роки». Для полегшення цієї муки, що походить від закидів совісті, для заспокоєння цього невблаганного судді Олександр Михайлович почав вдаватися до старанної молитви. У нічний час, коли товариші його наставники спочивали вже на ложах своїх, він ставав перед іконою Цариці Небесної, що зветься «Тамбовською», – його батьківським благословенням, і довго-довго – незримо і нечутно для людей – молитовні зойки його скорботного серця підносилися до Пречистої. Але споконвічний ворог роду людського не дрімав. Молитовний подвиг Олександра Михайловича було надовго залишатися непоміченим молодими його товаришами. І ось, як завжди буває під впливом ворожим, молодь, і вчасно і не вчасно, і біля місця і не біля місця, почала обсипати його різними глузуваннями. Особливо дошкуляв його один з них - N. Беручи вигляд ніби найближчої серцевої участі в Олександрі Михайловичу, він у присутності сторонніх людей, з серйозним, навіть дещо сльозливим виразом обличчя, зітхнувши, починало говорити: «Ах, яке у нас горе велике!» Що таке, спитають. – «Та ось, Олександре Михайловичу дуже розумна людина, а збожеволів. Так-так, з глузду з'їхав, з глузду з'їхав. Так шкода, так шкода бідного»... А сам все зітхає і мало не плаче, так що сторонній незнайомий слухач цілком міг сприймати цей уїдливий глум за правду. Терпіти подібні шпильки Олександру Михайловичу майже не міг; проте мимоволі треба було терпіти. Щоб уникнути глузування своїх товаришів наставників, він став для молитви йти на горище, але й про це дізналися. Тоді йому потрібно було шукати для цього зручніші місця і час, але тепер сховатися десь уже було важко 14 . Поблизу м. Липецька, по той бік річки Воронежа, видніється й тепер величезний, на кшталт оптипського, казенний ліс. Туди нерідко, у вільний від заняття час, любив Олександр Михайлович іти для відокремленої прогулянки і, мабуть, для богодумства. Раз у таку прогулянку він випадково підійшов до струмка і почав прислухатися до його дзюрчання. «Хваліть Бога! Бережіть Бога!» – ясно чулися йому слова, ніби вимовляє струмок. «Довго стояв я, – говорив при згадці про це старець Амвросій, – слухав цей таємничий голос природи і дуже дивувався цьому». Так проводив Олександр Михайлович своє життя у Липецьку, живучи разом із іншими наставниками. Відносини ж його до дітей-школярів не становлять нічого особливого. За розповідями товариша, Павла Степановича Покровського, що жив з ним на той час, він як сам всю свою молодість провів під строгістю, так і з дітьми поводився суворо і не любив потурати ледачим і пустунам. Найбільш обставини, в які тепер поставлено було Олександра Михайловича, показують, що розв'язка його зі світом не могла бути відстрочена ним на довгий час. Якби він був від світу, світ би своє любив, за словом Спасителя, але оскільки він, за своїми поняттями та вчинками, вже відмовлявся від світу, то й світ став тепер ненавидіти його і своїми кволими глузуваннями, так би мовити, гнати його від себе геть. Минало літо 1839 року. Ось уже половина липня. Іспити в духовному училищі скінчилися, і школярі хлопчики розбрелися по своїх батьківських будинках для літнього відпочинку, який у минулі часи тривав півтора місяці. Двоє молодих наставників, Олександр Михайлович і Павло Степанович, як вільні від обов'язку училищної служби, погодилися проїхатися тим часом у село Сланське Лебедянського повіту, до батьків останнього. Мета їхня була та, щоб зі Сланського побувати у Троєкурівського затворника о. Іларіона – випросити у нього поради та благословення на подальше своє проживання, оскільки Троєкурово від Сланського знаходиться лише за 30 верст. Приїхали. Найдобріший і велелюбний батько Павла Степановича, священик о. Стефан Федотович, прийняв Олександра Михайловича з тією ж батьківською любов'ю та радістю, як і рідного свого сина Павла Степановича. Тут, відпочивши трохи, молоді люди зважилися здійснити прогулянку в Троєкурово пішки, тим паче що пора була робоча, і тому дуже важко було дістати десь коня з кучером. Шлях їх пролягав через село Сезенове (за 7 верст від Сланського), де на той час трудився в затворі інший угодник Божий Іван Іванович Сезеновський 15 . Прибувши до цього села, наші мандрівники побажали побачити цього затворника і з цією метою підійшли до його відокремленої келії. То був невеликий двоповерховий кам'яний будиночок у вигляді стовпа, навколо обсаджений деревами, які посадив боголюбець цей своїми руками, за допомогою деяких відданих йому людей поблизу храму Божого. Пройшли сім верст під спекотним промінням літнього сонця, незвичні до далеких переходів, молоді люди відчули певну втому. Павло Степанович шукав навіть очима містечка, де б відпочити. На щастя, до келії затворника примикала довга лавка, на одному кінці якої вже сиділа якась старенька, спершись палицею на землю. Як згодом виявилося, це була послушниця затворника Дарія Дмитрівна Кутукова, згодом мудра стариця, храмобудівниця та засновниця Сезенівського жіночого монастиря. Не довго думаючи, Павло Степанович сів на іншому кінці лави. Досі спокійно сиділа жінка, яка свого часу трималася кілька юродства, як схопиться; підбігла до нього, затупала ногами і грізно зашуміла на нього своїм голосним голосом: «Як ти наважився сісти поряд із дружиною?» А сама ціпком так і тицяє йому в очі - мало не зачепить по обличчю. Сильно образився Павло Степанович на цю жінку і каже своєму супутникові: «Ходімо звідси, Олександре Михайловичу; які тут живуть святі!.. 16 Але Олександр Михайлович, як уже відчував у серці своєму звання Боже до іншого кращого життя в святій обителі ченців, смиренно стояв перед ними, і товариша свого прохав почекати, і послушницю благав доповісти про них самітнику. Однак їм не вдалося бачити цього святого чоловіка. З упевненістю можна вважати, що він прозрівав духом їх головну мету – йти власне до Троєкурівського самітника о. Іларіону, до якого і сам він свого часу ставився як до старця за духовними порадами, а тому й не прийняв їх. Продовжуючи шлях через місто Лебедянь, Олександр Михайлович з Павлом Степановичем дісталися нарешті і до Троєкурова. Тут обидва вони батьківсько прийняті були о. Іларіоном, який після звичайних для нього разом із відвідувачами трьох великих поклонів перед святими іконами тихо звернувся до них із лагідною усмішкою, бажаючи дізнатися про мету їхнього відвідування. Коли ж мандрівники пояснили, старець відповів кожному з них, відповідно до їхнього серцевого розташування. Олександру Михайловичу позитивно сказав: «Йди до Оптіна», – додавши до цього знаменні слова: «Ти там потрібен» 17 . А Павло Степанович, як ще не мав особливої ​​нахил йти в монастир, сам висловився перед старцем: «А мені б ще не хотілося, батюшка, йти в монастир». Отець Іларіон по-батьківському поблажливо відповів йому: «Ну що ж, Павле, ну поживи ще у світі», даючи цим розуміти, що Всеблагий Промисл Божий і йому вказує той же шлях чернечого життя, як і Олександру Михайловичу, тільки не в один з ним час. Тут же Олександру Михайловичу, скажімо, несподівано довелося побачитися зі своїм колишнім товаришем по семінарії, священиком села Губина, о. Нікандром Андрєєвим, які мали особливу любов і повагу до старця Іларіона і тому часто відвідували його. Розповідав про це сам о. Нікандр, що, виходячи одного разу від старця, він побачив неподалік його келії двох молодих людей, що сиділи на колодах. Підійшовши ближче, він в одному з них упізнав Олександра Михайловича. Після взаємних привітань та розпитувань Олександр Михайлович пояснив о. Нікандру та причину свого приходу до о. Іларіону, і його стареча рада вступити в чернецтво до Оптини пустель. Але це несподіване приємне побачення колишніх товаришів тим і закінчилося. Виконавши таким чином своє заповітне сердечне бажання – побувати у старця Іларіона, наші мандрівники повернулися до Сланського; і оскільки часу до першого навчального місяця вересня було ще багато, то вони надумали проїхатися до Трійці-Сергієвої Лаври, для поклоніння мощам преподобного Сергія Радонезького чудотворця. Почалися збори. Олександр Михайлович переважно дбав про зручності приміщення. Він своїми руками гнув із молодих дерев дуги, прикріплював їх до задньої частини простого сільського воза і вкривав їх повстю та рогожами, щоб мати надійний захист від дощу та сонячної спеки. Вийде, бувало, до нього Павло Степанович, подивиться на його роботу і скаже: Що ти робиш, Олександре Михайловичу?! А він йому тільки відповість: «Е, не заважай, брате, будь ласка, не твоя справа». Таким чином, недовго з рук Олександра Михайловича вийшла покійна російська кибитка. Незважаючи на робочу пору, на самий, так би мовити, розпал польової роботи, коли коні до надзвичайності господарям бувають потрібні, Степан Федотович, який сам займався хліборобством, не тільки не став утримувати від цієї корисної подорожі молодих людей, але з любов'ю дав їм власного коня. А обов'язок кучера прийняв на себе селянин села Сланського, Іван Іванович Сорокін, який якийсь час жив при Липецькому духовному училищі як прислуга і тепер був людиною вільною. Настав час від'їзду. Помолившись Богу, молоді люди сіли в кибитку і рушили в дорогу, наполегливі благословенням і молитвою доброго Степана Федотовича. Так як мандрівникам нашим треба було проїхати до Трійця-Сергієвої лаври верст триста з лишком, то на одному коні їм в один кінець довелося промандрувати з тиждень. Але ось, слава Богу, дісталися. Тут, в обителі великого угодника Божого преподобного Сергія, при спогаді про висоту його великих подвигів і праць, побачивши його нетлінних пахощів, як знамення особливої ​​присутності в них благодаті Божої, серце Олександра Михайловича, що обігрівається тією ж благодаттю Святого Духа, і саме розташовувалося наслідувати приклади угодника. Олександр Михайлович одразу став надмірно навіть щедрий: всі майже свої гроші, необхідні для зворотного шляху, вдарив бідним; а бідняки, почувши його щедрість, навперейми лізли до нього, просячи подати Христа заради. Не маючи ж, чим їх задовольнити, він почав просити у Покровського грошей у позику, обіцяючи віддати йому за першої нагоди. А звідки могла взятися ця можливість? Наставницьке платня було на той час мізерне, так що могло задовольняти потреби хіба тільки тих одних, хто з великою акуратністю вів свої витрати. Тому Павло Степанович і його вмовляв не бути надто щедрим і в проханні навідріз відмовив йому, сказавши, що сам не має грошей. Завдяки цій обачливості Павла Степановича лаврські прочани без потреби і благополучно повернулися до Сланського, а звідти незабаром і до Липецька до свого наставницького обов'язку. Беручи до уваги теперішні обставини Олександра Михайловича та його душевний настрій, можна було б, здавалося, впевнено сказати, що вже настав для нього тепер час сприятливий розв'язатися зі світом. Проте ні. Олександр Михайлович, за власним висловом, все ще тулився і зі світом не розлучався. Яка ж тому була причина? Почасти відмовляв його товариш Покровський, як і сам, що залишався у світі на невизначений час, частково ж, без сумніву, і власні Олександра Михайловича помисли, під впливом духа-спокусника, служили йому упином: «Ще молодий, в монастир завжди можна вступити; і в світі люди живуть благочестиво, базікати тепер уже аж ніяк не буду», і таке інше. Невідомо, доки могла б продовжитись така нерішучість Олександра Михайловича, якби не спіткала його, по підступах ворожим, звичайна спокуса, яку Господь Своїм дивним Промислом звернув до його душевної користі – до кінцевої розв'язки зі світом. Справа була така. Наприкінці вересня хтось із близьких до Олександра Михайловича знайомих громадян. Липецька запросив його з іншими наставниками училища на вечір. Прийшли. За скромним частуванням почалися, за звичаєм, розмови. Олександр Михайлович захопився. Він так був веселий і так смішив усіх, і гостей і господарів, як навряд чи колись. Це просто була спокуса, попущена йому Богом для того, щоб він на власні очі побачив і відчутно зрозумів, що не можна, жодним чином неможливо одночасно працювати двом панам – Богу і мамоні, що для спраглих спасіння душі необхідно всім серцем полюбити єдиного Бога, а світ 18 зненавидіти; не лише відхилятися від світу, усунути, а зненавидіти досконалою ненавистю. Вечір тим часом скінчився. Всі були веселі та задоволені. Гості, розпрощавшись з господарями, пішли геть на спокій. Невідомо, як провів цю ніч Олександре Михайловичу. З міркувань тільки можна зробити висновок, що ніч ця була для нього тривожна. Якщо й раніше в подібних випадках він відчував докори совісті, то що було тепер? Все колишнє, без сумніву, жваво здалося його уяві: і обітниця, дана Богові йти в ченці, і визначення Боже, передане йому через старця Іларіона, і його часті і довгі молитви, серцеві зітхання і сльози, і недавнє лаврське богомолення, і це лаврське богомолення, і це лаврське богомолення, і це лаврське богомолення, і це Сергія; і після всього цього такий несподіваний і дуже небажаний намір - зрада Богу... Гірко! Так, за зауваженням глибокого життєзнавця, затворника єпископа Феофана, добрі прихильності на початку щойно зробленого доброго житія бувають ненадійні, хитки, мінливі 19 . На другий же день, при першому побаченні з Покровським, Олександр Михайлович у секретній з ним розмові сказав: «Поїду в Оптину». Той почав умовляти його: як же ти поїдеш? Адже тільки розпочалися уроки – не відпустять. «Ну що робити? – продовжував Олександр Михайлович. – Не можу більше жити у світі; поїду таємно, тільки ти про це нікому не говори». І ось у швидкості в Липецькому духовному училищі трапилася дуже дивна подія, яка свого часу наробила багато галасу: наставник Гренков зник. Наглядачом училища на той час був священик соборної церкви (згодом протоієрей) Пилип Євфимович Кастальський, дуже добра людина з академічною освітою, товариш з академії колишнього на той час єпископа Тамбовського, преосвященного Арсенія. Цим несподіваним випадком він був поставлений у вельми незручне становище. Потрібно було донести про це семінарському начальству, але й шкода було Олександра Михайловича, і за себе побоювався, щоб не отримати від начальства неприємності за те, що слабо керує підлеглими. Так він і наважився мовчати, поки роз'ясниться справа. Тим часом Олександр Михайлович, вирвавшись із тіней мирських, з вірою в Господа Спасителя, що закликає всіх скорботних і обтяжених до небесного вічного спокою, без паспорта, з одним семінарським атестатом, смиренно, на простому сільському візку, з колишнім кучером Сорокіним 20 . Козельської Введенської Оптиної пустелі у Калузькій єпархії 21 . Таким чином на ньому виповнились слова духоносного Співака Давида: Коли впаде, не розб'ється, бо Господь підкріплює руку його (Пс.36, 24). ІІІ. Оптина пустель до приїзду Олександра Михайловича, його приїзд та визначення в монастирі до братства Оце пішли бігаючи, і оселилися в пустелі. Перш ніж продовжувати розповідь про подальшу долю нашого щасливого мандрівника, так швидко і рішуче, за допомогою Божої, що покінчив зі світом, кинемо побіжний погляд на стан Оптиної пустелі, в якому вона перебувала до його приїзду. Втім, тут немає наміру торкатися її зовнішнього добробуту; так як і Олександр Михайлович, вступаючи до монастиря, гнався не за зовнішнім блиском. Отже, що ж то за Оптіна пустель була? Що за місце, на яке вказав йому, Духом Божим зрозумілий, старець затворник о. Іларіон Троєкуровський? Це місце на той час було житлом таких великих подвижників, побачивши яких у душах благочестивих відвідувачів воскресала пам'ять про найдавніші часи монашества. І справді час то для Оптиної пустелі можна назвати блискучим періодом розвитку в її насельниках життя духовного. Ось короткі відомості про деякі з них. Настоятель, ігумен Мойсей (Путилов), був мудрий правитель обителі, зразок смиренності та терпіння в молитвах і ченських працях для всієї братії. Разом з тим він був вкрай злиденний і щедролюбний. Бідолашним, що звертався до нього за допомогою, у нього відмови не було. З робітниками ніколи про ціну не торгувався, хоча б вони і не завжди сумлінно працювали: «Адже подаємо ж, – скаже, – милостиню; так це та сама милостиня». Некоротливість його була дивовижна. Він, так би мовити, смітив грошима, так що іноді в нього буквально не залишалося жодної копійки. Так і кликали його всі: «гонець грошей». Траплялося іноді так: прийдуть до нього робітники за розрахунком, а він, не маючи грошей, винесе свою сумку і, потрясаючи перед ними догори дном, скаже: ну от дивіться, нічого немає. І всі, безумовно, йому вірили і покірно чекали, коли будуть гроші. Ієросхимонах Лев (Леонід) – перший і головний насадитель старечості 22 в Оптиній пустелі, за розпорядженням єпархіального начальства переведений у 1836 році зі скиту до монастиря і жив там до найблаженнішої своєї кончини, що настала 11 жовтня 28 . Старець-наставник, високої духовної досвідченості, чоловік святого життя, провидець. Мав особливий дар від Господа нагадувати гріхи забуття людям, які мали до нього духовне ставлення, як казав згодом старець ієросхимонах Амвросій. Чудовий старець архімандрит Мельхиседек, який доживав останні роки життя, удостоювався свого часу бесіди зі святим угодником Божим, святителем Тихоном Задонським, проміняв своє чільне становище на смиренну пустельну келію і за своє богоугодне життя удостоївся блаженної. Флотський ієромонах Геннадій, своєю благородною поведінкою, ревним і благоговійним виконанням своєї посади заслужив щиру повагу військових чинів, удостоївся бути двічі як духовник імператора Олександра Благословенного, що відрізнявся особливою добродушністю до всіх і ласкавістю, через любов. Ієромонах Мефодій, терплячий мученик, що внаслідок паралічу втратив вживання язика і понад 20 років лежав в ложі в розслабленні, з великою смиренністю і подякою Господеві, що ніс важкий хрест цей; мав дар прозорливості. Ієродиякон Палладій, несхвальник, суворий охоронець подвижницьких правил, зразковий знавець церковного чиноположення, споглядач, що на все в видимій природі дивився з духовного боку. Начальник скиту ієромонах Антоній 24 , рідний брат ігумена Мойсея, що вирізнявся особливою лагідністю та смиренністю, беззаперечною послухом і беззавітною відданістю своєму духовному отцю та братові по тілу, ігумену Мойсеєві; великий трудівник і молитовник і терплячий мученик, що мав на ногах понад 30 років жахливі рани і при всьому тому не залишав важких праць тілесних і церковних служб до останньої можливості; провидець. Єросхимонах Макарій (Іванов), старець-наставник високої досвідченості духовної, сподвижник і співрозмовник старця ієросхимонаха Лева (Леоніда), а по глибокому смиренності вважав себе його учнем, ангел у плоті, воістину свята людина. Сам старець Леонід мав звичай іноді говорити так; "Мойсей (настоятель) і Антоній великі люди, а Макарій святий". Колишній Валаамський ігумен Варлаам, самотник, молитовник, що вилив рясні сльози, що доводили повіки його очей, опухлі та позбавлені вій; крайній нестяжатель. У нього в келії позитивно нічого не було крім тріски, і двері келії ніколи не зачинялися. Раз у корпус, де була його келія, під час ранку залізли злодії і дещо забрали у його сусідів. «А вас, батюшка, – спитав брат сусіда, – злодії обікрали?» «Чого ж красти? Тріска, чи що? – відповів старець, посміхаючись. – То я ще натаскаю». Ієросхимонах Іоанн – з розкольників, який на власне переконання звернувся до Православ'я внаслідок старанного читання Святого Письма і старанної молитви, що вирізнявся нещасливістю, дитячою простотою, досконалим незлобством і щирим співчуттям до братів, що просили у нього порад, через яку за братів. Ієромонах Інокентій (в схимі Іов), духовний отець великого старця ієросхимонаха Макарія, трудівник, любитель безмовності, впродовж 18-річного перебування свого в скиті, що ніколи ні з ким не вступав у пусті розмови і взагалі усувався для всіх бесід і тільки перед самою коні. від нього повчання. Схимник Вассіан, лихоман, невтомний трудівник, молитовник і дивовижний постник. При постійній крайній помірності у вживанні суворої їжі, він у першу і Страсну седмиці кожної святої Чотиридесятниці нічого не їв; а в 1818 році ревнував провести два пости – Різдвяний та Великий – найсуворіше, по 40 днів не приймаючи жодної їжі 25 . А скільки ще було в монастирі та скиті ревнителів чернечих подвигів! Та й усі взагалі браття Оптиної пустелі, керовані такими досвідченими духовними вождями, як старці Леонід і Макарій, мали на собі відбиток євангельських чеснот, які вселялися старцями і словом і прикладом. Усі від старців до послушників пов'язані були союзом взаємної любові – щирою, святою. - Простота 26 (нелукавство), лагідність і смиренність були переважно відмітними ознаками оптинського братства. Самі оптинські старці покірні головним чином намагалися насаджувати і вкорінювати в душах початкових ченців цю боголюбезну чесноту, без якої порятунок неможливий; як сказав про це великий світильник Церкви святий Златоуст: «Без смиренномудрості неможливо, неможливо врятуватися. Хоч би ти постив, хоч би молився, хоч би творив милостиню, все це без смиренномудрості буде богопротивно; тоді як, навпаки, все це бажано, все люб'язно, все спасительно, якщо буде притому смиренномудрість» 27 . Наставляні старцями, молодші братія всіляко намагалися упокорюватися не тільки перед старшими, а й перед рівними, боячись навіть поглядом образити один одного і при найменшій образі негайно просячи один одного прощення. По зовнішності ж Оптина пустель не відрізнялася багатством, особливо в час, що описується. Відрізнялася вона лише своїм безмовним місцем розташування серед величезного густого бору, віддаленим від мирського шуму. Отже, ось у який вертоград духовний поспішав Олександр Михайлович, що наставляється Промислом Божим. Тут, серед давно вже квітучих у всій пишноті духовних крінів, повинна була бути насаджена і юна літорасль – нова душа, яка шукає порятунку, щоб при виходах вод благодатних, у великій кількості витікали з вуст богомудрих старців, зростати і зміцнюватися в житті духовному і дати плід своєчасний. 8 жовтня 1839 року. Неділя. До Оптиної пустелі вирушала пізня Божественна Літургія. Білівською піщаною дорогою, що пролягала серед вікових сосен і ялинок, що далеко розкинули свої могутні зелені гілки, повільно рухалася, до Оптиної пустелі, знайомий нам візок з Олександром Михайловичем на чолі. Густий бір довго затуляв від очей його предмет сердечних його бажань і шукань, тож, тільки вже під'їхавши до самого монастиря, він міг побачити його. Але він уже в'їхав на вітальню і зупинився в готелі. Коли старець Іларіон благословляв Олександра Михайловича вступити в Оптину пустель, то радив йому попередньо сходити чи з'їздити туди, щоб ознайомитися з цією обителью, і тому Олександр Михайлович мав на думці з'їздити туди на два дні. «Але, приїхавши, – так згодом розповідав старець Амвросій, – я нічого не міг у два дні дізнатися та зрозуміти. Прийшов до старця Лева. Бачу, сидить він на ліжку, сам огрядний, і все жартує і сміється з навколишнім народом. Мені це вперше не сподобалося. Потім пішов я до отця ігумена Мойсея. Він запитав мене, чи мені сподобався старець. Я сказав, що народу біля нього багато, а старець не сподобався – це приховав. Іншим разом, бачу я, йде до старця Лева скитський ієросхимонах отець Іван у схимі. Його щойно постригли у схиму. Обличчя у нього ангелоподібне. Він мені дуже сподобався, і я пішов за ним. Прийшовши до старця, схимник уклонився йому в ноги. Я дивлюсь. Отець Іоанн почав говорити: «От, батюшка, я пошив собі новий підрясник, благословіть його носити?» Старець Лев відповідав: Хіба так роблять? Насамперед благословляються пошити, а потім носити. Тепер же, коли пошив, то вже й носи, не рубати ж його. Тут я зрозумів, - продовжував старець Амвросій, - у чому справа, (тобто чернецтво полягає головним чином у відсіканні своєї волі). З того часу я полюбив старця Лева» 28 . Пояснивши йому обставини свого життя і теперішнє своє становище, Олександр Михайлович виявив йому і бажання вступити до братства Оптиної пустелі. З істинно християнською любов'ю прийняв старець Лев нового прибульця, схвалюючи і благословляючи його добрий намір служити Господу в лику ченців і підбадьорюючи дух його надією на допомогу та милосердя Боже в справі. З його благословення Олександр Михайлович відпустив свого кучера в дорогу назад і залишився назавжди в Оптиній. Але попередньо йому благословлено було, доки влаштуються його обставини, погостювати на монастирському вітальні. Для цього він зайняв невеликий номерок на другому поверсі одного з монастирських готелів. Корпус на північ від монастиря, при в'їзді у ворота, з лівого боку за рахунком другий, а тоді був перший і двоповерховий 29 . Розташувавшись у цьому, більш ніж скромному приміщенні, Олександр Михайлович ходив до Божих служб, щодня відвідував старця Лева, за його благословенням, для одкровення помислів, і придивлявся до монастирського життя. А для келійного заняття, щоб не було нудно, йому доручено було переписувати рукопис під назвою: «Грішний порятунок» – переклад із новогрецької. Загальний зміст її боротьби з пристрастями 30 . Переписування цього рукопису, служачи йому працею тілесним і розвагою, не могло в той же час не доставляти йому й користі душевної, бо знайомило його з чудовою наукою духовного життя, за словами святого Симеона Нового Богослова, з наукою наук і мистецтвом мистецтв. Тим часом про місцеперебування Олександра Михайловича дізнався по слуху (імовірніше від наставника Покровського) доглядач Липецького училища Юхимович, який, чекаючи цілий місяць і не отримуючи ні від кого і ні звідки вірної звістки про відсутнього наставника, зважився на початку листопада послати в його, якщо наставник Липецького училища Олександр Гренков справді мешкає в Оптиній пустелі 31 . Дізнавшись про це від настоятеля отця Мойсея, Олександр Михайлович спитав старця Лева і разом старця Макарія, який щодня приходив у монастир до отця Лева, чи їхати йому на батьківщину для отримання відставки та закінчення своїх справ. Обидва старці рішуче відрадили йому цю поїздку, сказавши, що це вони беруть він 32 . А замість цього, без сумніву з благословення тих же старців, Олександр Михайлович послав особисто від себе Пилипу Юхимовичу листа, в якому підтверджував чутку про своє теперішнє місцеперебування, просив у нього вибачення в тому, що таємно поїхав з Липецька, чим доставив йому занепокоєння, і в занепокоєння, і в занепокоєння, і в занепокоєння. начальству про самовільну відлучку в чужу єпархію 33 . Отримавши від Олександра Михайловича листа такого змісту, доглядач дуже втішив відкриття таємниці несподіваного його зникнення з Липецька, а ще й тим, що результат цієї неприємної для начальника справи прийняв для останнього сприятливий оборот. Тепер чекати довше було нічого, і Пилип Юхимович доніс про самовільну відлучку наставника Гренкова семінарському начальству. Одночасно з листом до наглядача училища надіслано було Олександром Михайловичем прохання до преосвященного Тамбовського, єпископа Арсенія. Проситель писав, що у вересні 1839 року нібито відродилося в ньому бажання вклонитися мощам преподобного Сергія, сподіваючись незабаром повернутися до свого обов'язку. Тому й вирушив він у дорогу без дозволу начальства з одним семінарським атестатом. Заїхавши ж попередньо в Оптину пустель, захворів, так що не в змозі був ні продовжувати шлях далі, ні повернутися до Липецька, а тому просив дозволу у оптинського батька ігумена Мойсея пробути в цій обителі до одужання. Не знаючи про посаду, батько ігумен дозволив. За хвороби, що посилилася, тепер він, Гренков, почувається зовсім нездатним до вчительської посади і вже має намір вступити в чернецтво. А тому просить владику пробачити йому його провину і, звільнивши з учительської посади, видати йому квиток на шість місяців, з яким, за слабкого здоров'я, він міг би випробувати себе в чернечому житті. Прохання це, в якому Олександр Михайлович зізнавався у самовільній відлучці з училища, справило на преосвященного, саме внаслідок його свавілля, неприємне враження. І ось замість висилки йому шестимісячного квитка пішла у цій справі така резолюція тамбовського владики: «Поставитися в Калузьку духовну консисторію і, оголосивши, що Тамбовське єпархіальне начальство не знаходить зі свого боку перешкоди до звільнення вчителя нижчого класу Липецького духовного вчителя для вступу в Оптину пустель, за його бажанням, просити повідомлення, чи згідно з Калузьким єпархіальним начальством на прийняття його в свою єпархію. Навіщо перевести до Калузької консисторії послужний список його» 34 . Тим часом Олександр Михайлович, поживши ще кілька часу на готелі, з благословення старця Лева перейшов у монастир, не одягаючись у чернечу сукню. Це було на початку січня 1840 року 35 . Внаслідок зазначеного розпорядження владики Арсенія і зносини Тамбовської консисторії з Калузькою отриманий був з останньої в Оптиної пустелі указ від 7 березня 1840 з вимогою від настоятеля оної, ігумена Мойсея, згоди на прийняття в обитель вчителя Гренкова. Тоді батько ігумен, запросивши до себе Олександра Михайловича, запитав: «Чи маєте ви намір залишитися зовсім і бути прив'язаним?». Коли ж останній заперечив, що хотів би пожити так - без наказу, випробувати себе в чернечому житті, настоятель сказав: «Ну, вже тепер ніколи себе відчувати; кажіть щось прямо – так чи ні, залишатися чи повертатися назад». Пояснив йому і причину такої швидкої вимоги, передавши зміст указу Калузької духовної консисторії із запитом про нього. Зрозуміло, що після цього Олександр Михайлович виявив повну згоду наказати. Чому негайно і посланий був батьком ігуменом до Калузької консисторії рапорту про згоду прийняти вчителя Гренкова до братства Оптиної пустелі. І в такий спосіб Олександр Михайлович був у Оптіній ув'язнений. У той же час про наказ у чернецтво Гренкова дано було знати через Тамбовську духовну консисторію і преосвященному Тамбовському Арсенію, яким, внаслідок цієї неприємної для нього справи, надіслано було в семінарське правління таке розпорядження: «Закінчивши курс студентам атестатів до рук не давати». Але вже було пізно 37 . Листування це про Олександра Михайловича тривало довго. Від прибуття його в Оптіну до остаточної розв'язки справи минуло, без кількох днів, півроку, і лише 2 квітня 1840 року пішов указ Калузької духовної консисторії про визначення його в число братства і застав його ще не одягненим у чернечий підрясник. IV. Перехід Олександра Михайловича з монастиря до скиту та початок його подвижницького життя у скиту Сину мій! Якщо ти приступаєш служити Господу Богу, то приготуй душу твою до спокуси. Після отримання указу з Калузької духовної консисторії про визначення Олександра Михайловича Гренкова до братства Оптиної пустелі він незабаром потім одягнений був у чернечу сукню. Сам старець Амвросій, як видно з записок настоятельки Шамординської громади черниці Євфросинії, особисто передавав їй, що в монастирі він був деякий час келійником старця Лева і читцем (тобто вичитував у покладений час для старця молитовні правила, бо старець); потім він був у хлібні, варив хмелини (дріжджі), пек булки 38 і був здоровий. Відношення його до старця Лева було найщирішим. Чому і старець зі свого боку ставився до Олександра Михайловича з особливою ніжно-батьківською любов'ю, називаючи його Сашком 39 . Так проводив спочатку Олександр Михайлович в Оптиній пустелі свої дні. Втім, недовго довелося йому пожити в монастирі. У скітському літописі сказано, що послушника Олександра Гренкова в листопаді 1840 року перевели з монастиря в скит 40 . Безперечно, це було зроблено з благословення старців Лева і Макарія, які, мабуть, знаходили, що йому корисніше було жити в більш мовчазному місці, і до того ж під найближчим керівництвом старця Макарія, тим паче, що старець Лев у цей час вже закінчував свою земну мандрівку. Але й після переходу в скит послушник Олександр не переставав ходити до старця Лева в монастир для користування душевного. Перше послух 41 у скиту, призначене старцями Олександру Михайловичу, було працювати в кухні помічником кухаря. І молодий послушник, що вже зрозумів ціну беззаперечної слухняності богомудрим старцям, не став міркувати, що послух не за ним, не за його силами та інше. Нічого такого він не сказав, а прийняв це призначення старців із смиренністю, як із вуст Самого Господа. Послух! «Що таке послух?» – запитали одного разу на схилі оптинські ченці одного простого старця, навченого досвідом життя духовного, якого, внаслідок його старості та з поваги до нього, не запрошували на труди монастирські, або на послух, але який, володіючи міцністю сил тілесних, сам, до смерті, разом любив трудитися і з трудом жити з ними. «Що таке послух?» На це запитання простий старець дав і простий відповідь. «Послух?» - Так почав він. – А це ось що означає: ось я, наприклад, ходжу на косовицю за своєю волею – я ходжу з полюванням і працюю із задоволенням. А скажи мені настоятель: старий! йди на покіс на послух; я йому скажу; не можу, не піду» 42 . Поважний старець у такому разі, без сумніву, і не сказав би таких брутальних слів настоятелю. Цим він хотів лише показати, як важко жити у послуху, з відсіканням своєї волі 43 . Тим часом як послух є наріжний камінь, на якому ґрунтується порятунок ченця, бо без щирого послуху не можна придбати смирення, а без смирення, як було сказано вище, ніяким чином неможливо спасіння. Кожен тому ясно може бачити, що початковий послушник, брат Олександр, виявляючи старцям такий беззаперечний послух, починав бачити своє спасіння на твердому підставі, а чи не на піску забобони, своєдумності і свавілля, яких для ченця, крім шкоди душевного, нічого не буває і бути не може. Кухарем головним у скиту був у той час простодушний молодий послушник із селян Тверської губернії Герасим 44 Іванович Туманов, який по літах був на рік молодший за Олександра Михайловича, а надходженням у скит роком старший за нього. Обидва вони характеру були веселі та любили поговорити. Тільки спочатку Олександр Михайлович утримувався від розмов, як сам про себе казав: «У кухні я більше все примовчував; з людьми боявся близько сходитися. Запитають якщо, що в мене бувало, скажу, а сам не заговорю перший». Примовчування це, чи утримання від зайвих розмов молодого послушника, частково зрозуміло буде, якщо пригадаємо, серед яких старців-подвижників він жив. З одного погляду на них, здається, самі собою змикалися вуста. І взагалі Олександр Михайлович намагався в той час, за настановою старців, більше слухати себе: уникав близьких зносин із ким би там не було, виходячи з келії до церкви, на молитовні правила, на послух та до старців. По закінченні ж трапези, коли всі браття розходилися своїми келями і кухар із помічником залишалися наодинці, вони давали свободу своєї відвертої мови. Простодушного брата Герасима Олександр Михайлович уже не соромився. Заведе сам про щось розмову, а кухар тому й дуже радий. Потрібно мити посуд, а він підійде до свого помічника, люб'язно і з усміхненим обличчям, потріпавши його по плечу (звичка ця залишилася у нього на все життя), скаже (говорив на «о»): «Ну ось що: поки вода гаряча, давай-но сядемо та поговоримо». Молоді послушники сідали зазвичай на прилавок, і дружня, невимушена мова лилася з вуст обох, як вода, що швидко біжить струмок. Тут нерідко згадувалися випадки з життя, яких у співрозмовників було чимало. Втім, усі ці спогади зводилися завжди в них до одного висновку: «Слава і подяка Премилосердному Господу, Своїм дивним Промислом, що визволив нас від усієї цієї мирської суєти і порожнечі і направив ноги наші на шлях мирен у тихій обителі трудівників Божих!» Так, бувало, час непомітний і протікає. «Однак, – скаже кухар, – час і посуд мити». Спробує воду, а вона вже давно холодна. Почнуть вогнище розводити, знову здорово воду підігрівати. Клопіт скільки! Але вже серед задоволення, яке виходило від взаємних толків молодими послушниками, праці забували. І жили таким чином скитські кухарі у взаємній любові про Господа. Свого часу вони разом з братами молилися, свого часу на кухні працювали, і в короткий час насолоджувалися дружньою бесідою, що було для них деякою розвагою серед самотнього, одноманітного, трудового життя. Але ось стався пункт. На початку 1841 року (можливо, у лютому чи березні) Герасиму треба було відлучитися на батьківщину у своє губернське місто Тверь, щоб отримати з казенної палати засвідчений звільнення від суспільства, який чомусь дуже довго затриманий був у палаті. Виконавши свою справу, він повернувся у скит. За відсутності його панував у кухні вже Олександр Михайлович. І ось колишньому головному кухареві Герасимові, який повернувся з батьківщини, понад його сподівання і очікування, благословлено було старцями бути в нього помічником. Заговорило самолюбство Герасима. Минає день-другий, Герасим хмуриться: прийде на кухню, сяде на прилавку, бовтає ногами і нічого не робить. «Що ж ти нічого не робиш?» - Запитує Олександр Михайлович. "Я немирний", - відповідає зніяковілий Герасим. Потрібно при цьому помітити, що доки пристрасть жива в людині, вона вимагає собі їжі; і якщо немає обставин важливих, вона за необхідністю виявляється у речах маловажних або навіть зовсім нікчемних. Проте вона сильно, владно, з тиранством боре людину, яка не набула навички відбивати пристрасть взаємним протиборством. Досі весела, товариська, покірна людина, після прийняття лукавого помислу і за згодою з ним, стає нудною, задумливою, похмурою, непокірною, нічим не задоволеною, дратівливою. Ось у таких випадках, яких не позбавлена ​​жодна людина в грішному світі сім, досвідчений у житті духовний старець буває для спокушеного безцінним і незамінним скарбом. Прийди тільки спокушений брат до старця з повною вірою і зі смиренністю, розкрий перед ним свою душу, скажи справжню правду - від яких саме помислів бентежиться душа, старець по-батьківськи поблажливо вислухає, поспівчує, поболить про спокушеного, роз'яснить - що вимагає роз'яснення як помисли, кому і як молитися на них, і сам піднесе гарячу молитву до Господа Спасителя про спокушеного. Не говоримо вже про те, що саме одкровення бентежних помислів, за зауваженням досвідчених у житті духовної людей, служить проти них надійним лікарством. І відразу після цього духовного лікування знову в душу брата повертається колишній мир і спокій. Так було й із Герасимом. Пояснив він своє збентеження старцеві отцю Макарію, що був на той час скитоначальником і братнім духовником, і незабаром, як і раніше, став веселим, спокоєним, задоволеним своєю посадою помічника кухаря і підкорений новому кухареві, що був його помічником. На кухонному послуху у скиту Олександр Михайлович провів цілий рік. Наділений від Господа багатими розумовими здібностями, як ми бачили вище, він водночас був людиною справи (практик). Вивчаючи власним досвідом науку життя духовного, він не втрачав уваги і справ зовнішніх, так що те й інше у нього було в повній згоді. Поставивши собі завданням жити за заповідями Христовими, у повному підпорядкуванні своєму внутрішньому судді - совісті, за вказівкою мудрих старців, він не розрізняв доручених йому діл - які чорні, які білі, а в кожну справу намагався вникати і виконувати його з усілякою ретельністю і старанністю, як перед лицем. Бо тільки у Господа діло і має ціну, яка робиться по совісті. Тому у будь-якій справі Олександр Михайлович був справний; а за допитливістю своєю засвоїв багато інших знань, які засвоювати не було для нього необхідності. Будучи вже старцем і згадуючи своє минуле, він зазвичай казав: «Я чудово куховарив у кухні. Я тоді і хліб і просфори навчився пекти. Я, пам'ятаю, вчив просфорників, як дізнаватися, чи готові агнчі просфори, а то в них всі сирі виходили. Треба встромити лучинку в просфору, і якщо до лучинки тісто не пристає, то, значить, просфори готові; а якщо пристає, то сири. Просфорником Олександр Михайлович, можливо, й не був, проте так добре ознайомився із цією справою, що й інших міг навчати. Згодом він був добрим знавцем будівельного мистецтва; сам креслив плани для будівництва келій, і побудовані за цими планами келії виявлялися найзручнішими для житла. Дізнався чудово пічну майстерність, так що своїм знанням і вказівками дивував майстерних пічних майстрів. Проходячи кухарський послух, Олександр Михайлович мав можливість дуже часто відвідувати старця отця Макарія, до якого тепер прив'язався він усією своєю люблячою душею. Завжди, навіть останніми роками свого життя, він з особливою любов'ю згадував про ці відвідини, вважаючи це великою милістю Божою до себе. «Як тоді, – висловлювався він, – Господь до мене був милостивий! До старця доводилося мені послухатися ходити щодня, та й у день побуваєш неодноразово: то сходиш (як до начальника скиту) благословитися щодо страв, то вдарять до трапези » 45 . А при цих відвідуваннях Олександр Михайлович мав можливість говорити старцеві і про свій душевний устрій, і отримувати від нього мудрі поради, як чинити в спокусливих випадках, подібних до вищеописаного з братом Герасимом, щоб не спокуса перемагала людину, а людина при спокусі виходила переможцем і щоб таким чином сама спокуса не приносила користі душі. А випадків спокусливих у монастирі буває багато. А в Оптиній пустелі, особливо в ті колишні часи, старці духовні навіть самі намагалися, за настановою святого Іоанна Ліствичника, вишукувати такі випадки для придбання братів вінців терпіння, що подвизаються у справі порятунку 46 . Справжніх подвижників вони, у присутності сторонніх осіб, іноді піддавали осміянню. Самі, що здобули безгнівні, часом здавалися гнівними і обсипали їх лайкою. А все це робилося для того, щоб спокушуваний брат, відчувши в собі рух гніву, що породжується гордістю, дізнавався, по-перше, свою неміч, а по-друге, дбав і про зцілення своїх душевних виразок через самодокорення і смиренність перед Богом і людьми, і щиріше сповідання, і більш щире сповідання і покаяння; зміцнювався в доброму душевному устрої і таким чином помалу сягав сили, поки не досягне в міру повного віку Христового (Еф.4:13). Згадано було вище, що початковий послушник Олександр, маючи своїм найближчим наставником і керівником духовним старцем отця Макарія, не переставав у той же час, при зручних випадках, ходити зі скиту в монастир і до старця отця Лева, до якого також плекав глибоку відданість. Мудрий же старець, вбачаючи у відданому йому учневі щире бажання порятунку та його розумний погляд на це діло, не любив давати їжі його самолюбству та марнославству; а навпаки, своїм, іноді навіть суворим зверненням намагався упокорювати молодого послушника. Часом він навіть не удостоював його назви на ім'я, як казав про це сам старець Амвросій, а називав Хімерою 47 . Або згадував покійний старець отець Амвросій такий випадок: «Стояла раз у батюшки отця Лева якась сівська черниця, – імені її не пригадаю, Адже у нього, – до речі пояснював оповідач, – просто було: і чоловіки і жінки, і ченці та миряни – всі заодно б. Старець зняв з її голови шапку, та на мене й надів». Теж молодому послушнику постояти серед народу в жіночій шапці не дуже приємно. Можливо, до речі, прозорливий старець вказував цим на подальшу діяльність Олександра Михайловича. Відомо, що, будучи згодом сам старцем, він, здається, не про кого не мав стільки турбот і піклування, як про черниць. Але, проводячи життя з такими прикрощами, Олександр Михайлович бачив і цілком переконаний був, що він знайшов те, чого давно несвідомо жадала душа його, що як він тепер живе у смиренності, так і слід жити для вдосконалення в духовному житті; а тому душа його завжди була в мирі та спокої, який скарб він не наважився б проміняти на всі блага світу цього. Він неодноразово писав і до товаришів своїх, учителів Липецького духовного училища, Василя Феодоровича Світлозарова та Павла Степановича Покровського, і говорив про те духовне щастя, яке йому відкрилося в святій Оптиній обителі, запрошуючи їх обох до монастиря. Світлозарів 48 незабаром і пішов на заклик Олександра Михайловича, але Покровський довго зволікав. Тим часом, поступаючись проханню колишнього свого товариша, Покровський, через два роки після вилучення Олександра Михайловича з Липецька, саме в 1841 році, у вільний від учительських занять час (у липні чи серпні) зважився відвідати його в скиту. Олександр Михайлович у цей час уже був пострижений у рясофор і займав маленьку келійку на скитській пасіці, проходячи в той же час послух кухаря. Увійшовши в цю келійку, Павло Степанович насамперед був вражений її убогістю. У святому кутку виднілася вже знайома нам маленька ікона Богоматері – батьківське благословення Олександра Михайловича. На ліжку валялося щось на кшталт пошматованого старенького кожуха, який служив і підстилкою і узголів'ям; а одягався він, мабуть, підрясником, що носив на собі; потім ще стара ряса з клобуком. Більше він нічого не помітив. «Пригадуючи колишнє життя свого товариша, коли він був наставником училища, як він чисто одягався, і порівнюючи з теперішнім його злиднями, – розповідав Покровський, – мені так було гірко, що я не міг утриматися від сліз». Це був миролюбний погляд Павла Степановича на бідну обстановку свого колишнього товариша. Сам Олександр Михайлович дивився на це зовсім іншими очима. В цьому саме він, між іншим, і вважав своє духовне щастя, тому що навчався неупередженості до речей. Ймовірно, отець Олександр сподівався, за сприяння богомудрих старців Лева і Макарія, переконати Покровського полюбити чернече життя з його зовнішньою злиднями та іншими видимими незручностями, а тому незабаром і запросив його піти з ним у монастир до отця Лева. Болючий старець, незважаючи на своє строго подвижницьке життя, був, як згадано вище, огрядної статури, яка одразу кинулася в очі не мав уявлення про життя духовного миролюбного Покровського і справило на нього неприємне враження. Старець зрозумів його погляд і відразу ж викрив його, висловлюючись простонародною мовою: «Що дивишся мені на пузо? Дивись, як би й у тебе згодом того не було». Ще неприємне враження. Як на гріх, тут і ще вийшла спокуса. У цей час ударили в монастирі в дзвін до вечірні. Старець, що сидів на ліжку, в самопоглибленні, з великим благоговінням вимовив звичайне ієрейське славослов'я Господу: «Благословенний Бог наш завжди, нині і повсякчас і на віки віків». Вище сказано було, що болючий старець, який не мав можливості ходити до храму Божого до служб церковних, вислуховував молитовні правила у себе в келії, під час відправлення церковних служб, а для цього були призначені їм читці, серед яких був колись і отець Олександр Гренков 49 . І ось йому уявилося, що старець створив нормальний початок вечірнього правила. – «Амінь, – зачитав Олександр Михайлович, – Слава Тобі, Боже наш, Слава Тобі... Царю небесний...» та інше. Раптом старець зупиняє його зауваженням: Хто тебе благословив читати? Отець Олександр, за оптинський звичаєм, стає перед старцем на коліна, кланяється в ноги і просить вибачення. Старець набуває вигляду гнівається і продовжує: «Як ти наважився це зробити?» Продовжуються з боку винного прискорені поклони та благання: «Пробачте, заради Бога, батюшка, – вибачте!» Старець ніби виходить із себе. Зважити на зовнішній вигляд старця Лева. При щільній, богатирській статурі він мав кругле смагляве, зі строгим виразом обличчя, обрамлене невеликою бородою. Його густе, хвилясте, довге сиве волосся падало на плечі ніби левова грива. Голос, теноро-бас, гучний і при нагоді грізний. Приймаючи вигляд людини, що гнівається, він, за власними словами старця Амвросія, був справжній лев, а довгі покірні прохання о. Олександра він ніби зовсім не помічав, тільки стукав ногами, розмахував над його головою руками і грізно вигукував: «Ах ти, самочиннику! Ах ти, самовільнику! Та як ти це наважився зробити без благословення?» Жахливо було бачити це і чути збоку. І між іншим, все це робилося в присутності його педантичного товариша. Грізна догана була закінчена. Винний отримав від старця прощення, і відвідувачі товариші попрощалися зі старцем. Але отець Олександр розумів добру мету грізної догани старця і знав, що робив сам, а тому і залишався благодушним. Покровському ж це довелося не до серця, і він незабаром поїхав з Оптіної. Таким гірким досвідом, такою дорогою кривавою ціною мало-помалу здобув отець Олександр боголюбезну чесноту смирення і, так би мовити, загартовувався в терпінні скорбот, які нерідко доводилося йому переносити від щиро любив його старця отця Лева. Але бувало і так, що без батька Олександра і, можливо, відразу ж після видалення його після суворої догани зі старцевої келії отець Лев, звертаючись до присутніх при цьому випадку відвідувачам і вказуючи слідом смиренному і терплячому батькові Олександру, тут же примовляв: «Веліли! Наприкінці днів свого трудницького богоугодного життя старець отець Лев, прозріваючи у своєму улюбленому молодому послушнику отцю Олександрі майбутнього наступника за старістю, доручив його особливому піклування свого співробітника, співрозмовника та сотаїнника старця отця Макарія. Так згадував про це сам о. Амвросій: «Небіжчик старець (батько Лев) тоді закликав до себе батюшку батька Макарія і каже йому: ось людина боляче тулиться до нас старцям. Я тепер дуже став слабким. Так от, я і передаю тобі його з підлоги в підлозі, - володій ним, як знаєш». Говорять ще, чому можна вірити без сумніву, що старець Лев, вказуючи колись на Олександра Михайловича, сказав батькові Макарію: «Він буде тобі корисним». Але що сказати про піст і молитву молодого подвижника, без яких порятунок не співається? Бо розумний піст тілесний, за вченням святих отців подвижників, є основою життя духовного 50 , а молитву святий Іван Ліствичник називає джерелом чеснот, причиною обдарувань та інше 51 . За прикладом своїх батьків наставників, Лева і Макарія, отець Олександр не виснажував себе багатоденним постом, але, вживаючи спільну з скитянами їжу, дотримувався суворої помірності, не виявляючи таким чином себе перед іншими постником і через вживання всякої їжі упокорюючи марнославний помисел. Втім, ця помірність за часом доходила до того, що, як побачимо нижче, її воістину можна назвати і суворим постом. Молитва – потаємне діяння. Про неї, можна сказати, ніхто не знає, як дух людини, що у ньому ( 1Кор.2:11 ). Не про зовнішню молитву йдеться тут, не про ходіння на молитовні правила та церковні богослужіння, на яких бував о. Олександр спільно з усіма скитськими братами, а про внутрішній молитовний настрій душі його. Про це можна тільки гадати. Молитву, як ми бачили вище, святий Ліствичник назвав джерелом чеснот, а доброчесне життя отця Олександра було у всіх на очах; отже, у ньому вже було, хоча, можливо, в зародку, і джерело. Та й як не бути йому молитовником, коли він полюбив молитву ще у світі? А тепер у тиші скитського життя, серед ченців подвижників, під керівництвом великих старців молитовників, при власному нестримному прагненні до богоугодження, молитва мала знайти собі простір у його душі. V. Отець Олександр – чернець та ієромонах під хрестом хвороб Об'яша мене хвороби смертні. Можна бачити з попереднього розділу, в яких чеснотах вправлявся молодий подвижник отець Олександр. Його повсякчасне смиренність, що виражалося в беззаперечному послуху не тільки старцям, а й молодим послушникам, як, наприклад, брату Герасиму, і в покірливому терпінні образ, що наносяться йому, крайня убогість, піст і молитва, при щирому одкровенні всіх помислів, почуттів і побажань так розташували до нього їхні серця, що один одному доручив його особливому піклування, «передавши його з підлоги в підлозі». Здається, що ці підлоги великих старців-подвижників були для близького до них учня подібністю до ласки Ілліної, кинутої на Єлисея. І якщо він, можливо, не був сподоблений від Господа суто благодаті, виливається на його старців, то, без сумніву, ніхто з знаючих старця Амвросія не заперечуватиме того, що якими духовними даруваннями прикрасив Всеблагий Господь старців Лева і Макарія, ті ж милості вилив і на старість. Але милості Господні даром не даються, за словом самого Господа: терпінням вашим рятуйте душі ваші (Лк.21:19). Чим довше жив отець Олександр у скиту і що більш удосконалювався у житті духовному, тим важче ставав його хрест. До його скорбот, мимовільних і довільних, приєдналися, як незабаром побачимо, жорстокі тілесні хвороби, які, за зауваженням його, що вже був старцем, набагато важче скорбот. Бо в скорботах, додавав він, людина може знаходити втіху в молитві, а в тяжкій тілесній хворобі він і цієї втіхи позбавлений. 11 жовтня 1841 року став до Господа покладений в Оптиній пустелі початок старчества великий старець отець Лев. У день його поховання всі скитяни пішли в монастир, щоб віддати останній обов'язок старцеві наставникові: востаннє помолитися над його трудівницьким тілом, за упокій його чистої душі в обителях небесних. Але отець Олександр, зайнятий своїм кухарським послухом і бачачи, що він залишився при ділі один, не міг бути при його похованні, хоча й дуже цього бажав. Про смерть старця журилися всі шанувальники, що знали його, і чернечі і миряни. Не без скорботи про нього, звичайно, залишався й отець Олександр. Але ця загальна скорбота була небезутішною, тому що після отця Лева залишався в Оптиній пустелі інший старець, з такими ж, як і він, високими духовними даруваннями, скитоначальник отець Макарій, до якого о. Олександр давно вже прив'язаний був усією душею і піклуванням якого він доручений був покійним старцем. Незабаром після смерті блаженної пам'яті старця отця Лева послух отця Олександра в кухарі замінено було іншим послухом: він став келійником старця отця Макарія. Послух це він, за його словами, проходив чотири роки (з осені 1841 року до 2 січня 1846 року). Наступного 1842 року у житті отця Олександра відбулася дуже важлива подія. Він, за поданням свого начальства і згідно з дозволом Святого Синоду, 29 листопада був пострижений в мантію і названий Амвросієм в ім'я святого Амвросія, єпископа Медіоланського, пам'ять якого 7 грудня. Помітити при цьому слід, що сам він по смиренності не бажав чернечого постригу, як і раніше цього постригу в рясофор, і був пострижений, підкоряючись тільки волі старця свого, єросхимонаха Макарія, як сам про це говорив. У цей час новопостриженому було 30 років. Літа для постригу, зрозуміло, не молоді, але для людини, яка прийшла в Оптину пустель тільки три роки тому, постриг у ці роки дуже раннє. Коли старець отець Амвросій розповідав про це слухачам, що оточували його, хтось одного разу помітив: «Як тоді це вже дуже скоро робилося!». «Та ні, – заперечив старець, – і тоді, бувало, років по дванадцять живали послушниками до постригу в мантію. А це, так вже мене...» І старець махнув рукою, даючи цим зрозуміти, що я, мовляв, зовсім не варта людина, щоб мені все життя надавали перевагу не за заслугами. Між іншим, такий швидкий постриг в мантію отця Амвросія пояснюється обставинами, що сприяли тому. Колишній у той час калузький архіпастир Микола завжди був розташований до якнайшвидшого виробництва в мантію і наступні за тим ступеня священства людей, які отримали повну шкільну освіту, і навіть вимагав від настоятелів монастирів, щоб такі раніше були представлені до постригу і висвячення. Старець отець Макарій, який добре знав душу молодого подвижника отця Олександра та його підготовленість до постригу в мантію, незважаючи на короткий термін його випробування, з любов'ю благословляв його на прийняття мантії. А смиренний настоятель обителі, батько ігумен Мойсей, і сам добре розумів отця Олександра, цілком згоден був із волею старця. Надіслано було через духовну консисторію виставу, по-тодішньому – до Святого Синоду, але й там справа не затрималася. У пояснення цього старець Амвросій говорив: «Тут вся річ у тому, що тоді служив у Синоді один мій товариш 53 , який мною дуже цікавився, але ще не знав, де я перебуваю. А тут саме уявлення до постригу зробили; він дізнався про мене і відразу ж заради мене виклопотав негайно дозвіл на постриг». Так що завжди, бувало, в Оптиній пустелі виходило зі Святого Синоду дозвіл на постриг в мантію послушників, що представлялися, до великого посту наступного року, а цього разу воно прийшло того ж року до жовтня місяця. Порівняно з іншими оптинськими ченцями отець Амвросій, за сказаними вище причин, незабаром зведений був і на ступінь ієродияконства та ієромонашества. Справи, таким чином, йшли своїм звичайним порядком, але все відбувалося Премудрим Промислом Божим, спрямовуючи всі обставини людей до благих цілей. Так і спочилий старець Амвросій мав звичай говорити: «Справи людські, а суд Царьов (Божий)». Якщо взяти до уваги тільки одне те, що молодого ченця Амвросія чекав у недалекому майбутньому хрест хвороб, і тому, якби сповільнилося його виробництво в мантію і ступеня священства, не довелося б йому, мабуть, бути і зовсім ієромонахом, а отже, і духовним, то й це було б дещо великим. Але що таке постриг у мантію? Мантія інакше називається малою схимою, а схимніче постриг отці подвижники називають другим хрещенням 54 . Перше хрещення – водою, а друге – власними сльозами грішника, що кається. Тому постриг має велике значення. Воно є таїнством 55 , в якому людина, яка щиро кається, по допомозі їм вже після хрищення гріхів знову вступає в завіт з Премилосердним Отцем небесним і таким чином знову відроджується в життя духовне. Брат, що щиро полюбив життя за Богом, готується до цього приблизно протягом п'яти днів постом і молитвою, при неопустимому ходженні до служб церковних. Напередодні постригу, за сповіданням перед духовником усіх, вчинених ним від юності гріхів, отримує у них дозвіл у Таїнстві покаяння. Потім, якраз постригаючи, при свідченні всієї Церкви він дає обітниці Богу жити так, як вимагає чин чернечий. Внаслідок чого хрестоподібно постригаються власи його в знак заперечення себе, світу і всього, що у світі, і в відрізання своєї волі та всіх пожадливостей, в ім'я Отця і Сина і Святого Духа; причому йому, як початківцю нове життя, дається і нове ім'я; потім він одягається в чернече вбрання, що має духовне значення. На закінчення, наприкінці літургії, новопострижений причащається Божественних і Пречистих і вся істота душі і тіла грішника, що кається, освячують і оживляють Святіших Тіла і Крові Христових. Тому, по закінченні цього таємничого духовного відродження грішника, і співається зворушлива стихира: «Пізнаємо, браття, Таїнства силу, бо від гріха бо до батьківського дому блудного сина, що воскликав, Преблагий Батько передустре, лобзає» та інше. 56 Багато присутніх зі сльозами вислуховують цю таємність. Про постриганих вже й говорити нема чого. Кожен із цього може зробити висновок, яка дія на молодого подвижника отця Олександра, що всією душею прагнув до богоугодження, справило постриг його в мантію. За церковним Статутом, що дотримується оптиної пустелі, новопострижені ченці п'ять днів проводять у храмі Божому безвихідно. Там вони і їдять, і сплять, постійно ні вдень ні вночі не знімаючи з себе чернечого одягу і клобука з голови. На п'ятий день їх знову причащають Животворячих Таїн Христових і відпускають келями. Відроджені в життя нове, ченці відчувають у цей час благодатні втіхи, яких, без сумніву, суто схожа була боголюбна душа молодого ченця, подвижника отця Амвросія. Незабаром після постригу в мантію, з благословення старця отця Макарія і до великого його втіхи, улюблений його учень отець Амвросій, як гідний, був представлений до посвяти в ієродиякона. Вихований уже старцями в покірній про себе думці і вважаючи себе негідним предстояти престолу Господньому у вівтарі святому, він разом з іншим ченцем, скитським ієродияконом Пафнутієм 57 , представленим одночасно до ієромонашеству, пішов до старця Макарія відмовлятися 58 . «Входимо до нього в келію, – розповідав отець Амвросій, – а він і починає нам говорити сам: «Ну вас призначили, – призначили. Це добре, добре». А ми думаємо і нічого не можемо йому на це відповісти. Але товариш мій був сміливіший і заговорив перший. «Ось про це ми й прийшли говорити з вами, батюшка. Адже ми недостойні священного сану». "Так і думайте, так і думайте завжди, що ви негідні", - перебив його старець. Ну, а я після цього, зрозуміло, і рота не міг відкрити», – додав оповідач. Так, заспокоєний старцем, молодий інок і був висвячений на ієродиякона 2 лютого 1843 р. Як дивився знову висвячений ієродиякон на своє служіння? Позитивно відповісти нічого не можна; можна тільки ворожити і думати. Згодом старець, один немічний ієродиякон, який тяжів відправленням черги священнослужіння, сказав: «Брате! Не розумієш справи, адже життя причащаєшся». Останні слова були вимовлені їм з особливою виразністю. Такий, без сумніву, і був погляд молодого ієродиякона отця Амвросія на своє служіння. Пройнятий глибокою смиренністю, свідомістю своєї бідності і гріховного умертвіння, спільного всім людям, він приступав до Чаші Життя як до єдиного всесильного лікарського засобу, що може оживляти мертві душі, і з куштуванням Плоти і Крові Агнця Божого, за мир заклятого, за мир заклятого, за мир заклятого, за мир заклятого. Згадуючи про цей час, 1844 року в Оптину пустель старожив отець ігумен Феодосій, очевидець, говорив, що в сані ієродиякона старець Амвросій служив завжди з великим благоговінням. За оптинським чином, свого часу він відправляв у монастирі череду священнослужіння. Раз, коли він служив таким чином у монастирі пізню літургію, приїхав до Оптини пустель малоярославецький отець ігумен Антоній, колишній скитоначальник, добре відомий молодому ієродияконові службовцю. «Під час читання годинника, – розповідав покійний старець Амвросій, – входить він у вівтар. За звичаєм кланяюся йому і підходжу під благословення. «Ну що, чи звикаєте?» – звертається до мене смиренний батько ігумен. «За вашими святими молитвами, батюшка, дякувати Богові, звикаю», – досить розв'язно відповів я. Раптом батько ігумен змінив тон і промову: «До смиренності?» - Я і не знаю, що відповідати. Так духовні оптинські старці навіть вільну мову, як знак потаємної гордовитості тих, хто ревнує про спасіння душ, намагалися лікувати пристойним зауваженням, не соромлячись ні місцем, ні часом. До цього часу, здається, відноситься і розповідь про себе, що ще передавалася старцем Амвросієм. Під час перебування преосвященного Калузького Миколи в Оптиній пустелі цей останній звернув на молодого ієродиякона Амвросія особливу увагу. Головною ж причиною цього, мабуть, було те, що коли старший брат отця Амвросія, Микола Михайлович, навчався в Тамбовській семінарії, у цей час преосвященний Миколай був ректором у Тамбові і добре пам'ятав його, як обдарованого вихованця, а внаслідок цього ставився тепер добре вже й до отця Амвросія. «Ішов владика цього разу по доріжці між скитом та монастирем, – так згодом згадував старець Амвросій. – Його, за звичаєм, супроводжували отець ігумен Мойсей та батюшка о. Макарій. І я одразу був. Пам'ятаю, що владика все зі мною розмовляв і хотів взяти мене з собою, а мені тут було дуже соромно і ніяково» 60 . Пробувши майже три роки ієродияконом, отець Амвросій наприкінці 1845 був представлений до посвяти в ієромонаха. З покірним батьком Амвросієм повторилася та сама історія, як і перед посвятою його в сан ієродиякона: та ж свідомість перед старцем своєї негідності і подібна до того мудра і владна відповідь старця. Треба було тому ієродиякону Амвросію їхати до Калуги для посвяти. Рано вранці 7 грудня він разом з іншим ставлеником монахом Гавриїлом 61 , представленим до посвяти в сан ієродиякона, вирушив у дорогу. Був сильний холод. Не звик до далеких зимових переїздів, слабкий здоров'ям, отець Амвросій, який досить виснажив себе постництвом, захопив у цей час сильну застуду. «Пам'ятаю я, – розповідав сам старець, – що як тільки привезли мене на першу станцію, я відчув сильний біль у шлунку». Це, мабуть, і було початком тих майже безперервних тяжких хвороб, які супроводжували його все життя до самого труни, протягом майже півстоліття. Приїхавши до Калуги, він разом із о. Гаврило представився до преосвященного Миколи, який прийняв їх дуже ласкаво і милостиво. У розмовах з отцем Амвросієм владика згадав про старовину, як він свого часу, будучи архімандритом, обіймав посаду ректора в Тамбовській духовній семінарії, саме в той самий час, коли навчався в ній старший брат отця Амвросія Микола Михайлович Гренков, якого добре пам'ятав. Так, поговоривши з ставлениками, преосвященний наказав їм готуватися до висвячення, яке було 9 грудня. А 10-го до вечора новопосвячені ієромони Амвросій з ієродияконом Гавриїлом повернулися в Оптину пустель. Погода весь цей час тривала холодна та бурхлива. Знайшлися в Оптиній монахи, які мало слухали свого порятунку, і позаздрили швидкому висвяченню отця Амвросія в ієромонаха. «Коли дізналася братія про наше посвячення, – так потім згадував він, – дехто на мене покашався». Але слід пам'ятати, що ченці не ангели, а лише по можливості прагнуть ангелоподібного життя, яке здобувається довготривалим боротьбою зі своїми гріховними нахилами. Незважаючи на слабкість свого здоров'я, молодий ієромонах Амвросій примушувався, поряд з іншими ієромонахами, хоча, можливо, і не завжди, відправляти в монастирі священнослужіння. Але він уже був такий слабкий, що, як сам потім згадував, не міг довго тримати потир однією рукою. «Одного разу було багато причасників, – розповідав він. – викладаючи Пречисті Таємниці Христові однією рукою, іншою я тримав потир. І ось я відчув, що рука моя стала слабшати і німіти. Щоб трохи дати відпочинок руці, я пішов у вівтар, поставив на короткий час на престол Святу Чашу; а за мною чую голос якоїсь жінки, яка підходила до причастя: «Знати, я, грішна, недостойна!..» Ах, Боже мій, – подумав я, – тісно мені звідусіль». Здається, до цього часу і ще випадок, розказаний самим старцем. Захотілося йому разом із товаришем своїм за келійним, рясофорним ченцем батьком Іродіоном, постриженим у чернецтво в 1849 році з ім'ям Іларіон, для очищення та виправлення шлунка полікуватися сильним проносним під назвою Le Roi, яке в той час між оптинськими братами. «Якраз до цього часу, – казав старець, – підійшла моя черга священнослужіння. Лікування це вимагало поживної, зміцнюючої їжі. Отець Іродіон їв тому хорошу юшку з рибкою, а мені, як службовцю, треба було в їжі утримуватися, та ще щодня залишатися зовсім без вечері. Тому замість користі, – додав старець, – я відчув від цього лікування шкоду». Внаслідок хворобливості, частково ж і по сану, ієромонах Амвросій тепер уже повинен був залишити послух келійника у старця Макарія, а тому 2 січня 1846 він був переведений в іншу келію, яка знаходиться в північно-західній частині корпусу, від скитської церкви на північ. Говорив іноді старець, що він у скиті п'ять келій змінив, «жив і в келії отця Ігнатія, і в вежі» 63 . Ці переміщення з келії в келію, за зауваженням вищезгаданого скитського схимника отця Геннадія, без сумніву, були незабаром після вступу його в скит, коли він проходив послух кухаря. Здоров'я ієромонаха Амвросія час від часу все більше слабшало, але він все ще був на ногах і не переставав, хоча, можливо, зрідка служити. У скитському літописі записано наступний випадок. 19 серпня 1846 року, в понеділок, о шостій годині пополудні, завітав в Оптину пустель калузький преосвященний Миколай, який, провівши два дні у справі, 22-го числа служив у Козельську літургію, а 23-го о сьомій годині пополудні. З монастиря йшов він у супроводі отця ігумена Мойсея. За призначенням владики в скитській церкві почалося негайно всенощну святому Петру, митрополиту Московському чудотворцю. Служив ієромонах Амвросій з ієродияконом Гавриїлом, а паламарив рясофорний монах Василь 64 . Усі троє, що живуть у скиті, – закінчили курс наук у семінарії. На обох клиросах співали скитські брати. Тут же в церкві стояли й співачі архієрейські. Пильнування скінчилося о десятій годині. Після закінчення цієї, благословивши братію та інших прочан, владика помітив своїм співучим: «Ось так вчитеся співати, як тут співали ченці, тихо, скромно». Вся скитська братія проводила преосвященного до святих воріт скитів. Чудова була ніч. Всюди панувала глибока тиша, а з блакиті небесної привітно дивився повний місяць, обливаючи тихим сріблястим світлом безмовний скит і навколишній гігантський ліс. Архіпастир зупинився і з батьківською любов'ю промовив до братів такі слова: «Рятуйтесь, отці та браття. Майте мир та любов між собою. Начальникам коріться». Звернувшись до ієромонаха Амвросія, який стояв тут же, він сказав: «А ти, отець Амвросій, допомагай отцю Макарію в духовності. Він уже старий стає. Адже це також наука, тільки не семінарська, а чернеча». Сказані були преосвященним ці слова ієромонаху Амвросію, бо отець ігумен Мойсей та духівник ієромонах Макарій попередньо просили його про це. Потім, осінивши всіх архіпастирським благословенням, владика відійшов зі скиту до монастиря, де наступного дня, відслуживши літургію, відбув до Калуги. Ієромонаху Амвросію було лише близько 34 років, коли, внаслідок клопотання отця ігумена Мойсея і старця Макарія, він уже отримав від свого архіпастиря призначення допомагати старцеві Макарію в духовності. Очевидно тому, що, незважаючи на такі молоді роки, батько ігумен Мойсей з отцем Макарієм пророкували його в старці. Але Божому Промислу завгодно було вступника в цей великий обов'язок молодого ієромонаха попередньо піддати жорстокій і тривалій хворобі, щоб, очистившись, як золото в горнилі, він був посудиною в честі, освяченим і благопотребним Владиці, придатним на всяку добру справу (2). Першу половину вересня ієромонах Амвросій був ще в змозі. У скитському літописі сказано, що 16 вересня 1846 року він, за розпорядженням монастирського начальства, відправлений був на станцію, Білівською дорогою, за 18 верст від Оптиної пустелі, просити відвідати обитель проїжджавого на той час з Курська в С.-Петербург високопреосвященного і дочекався вже 18 числа опівдні. Того ж дня високий гість і прибув до Оптіни. Незабаром потім ієромонах Амвросій серйозно захворів і зліг у ліжко, так що його, як того, хто прийшов у крайню знемогу, 26 жовтня під час утрені присвятили і прилучили Святих Христових Таїн. З того часу хвороба його почала дедалі більше посилюватися. Лікування не допомагало. І тому він змушений був у грудні 1847 дати підписку в тому, що хоче бути залишеним в обителі за штатом. У цій підписці він говорив так: «Давня моя хвороба: розлад шлунка і всієї нутрощі і розслаблення нервів, - будучи посилена нападами закритого геморою, з осені 1846 року довела тіло моє до крайньої знемоги, від якого і медичні посібники, протягом року не вживають, не допоможуть мене не відновити. Чому я як нині, так і надалі виправляти чергування і ніяких монастирських посад нести не можу». Підписка ця подана була преосвященному Миколі, при проханні настоятеля монастиря ігумена Мойсея зі старшою братією, в якому говорилося, що внаслідок становища Святого Синоду чернечі, що залишаються за штатом, повинні бути піддані медичному огляду, але ієромонаха Амвросія, по можливості єпархіальне місто, а тому й вимагалося дозволу оглянути його на місці його перебування та виключити з чернечого штату. За указом Калузької духовної консисторії, що відбувся 29 березня 1848 року у відповідь на це прохання, були запрошені до скиту козельського повітового лікаря Г. Суботіна з присутнім у Козельському духовному правлінні вознесенським протоієреєм отцем Андрієм Виноградовим. Після огляду хворого лікар так визначив його хворобу: «Батько ієромонах Амвросій має болісний жовтий колір обличчя, з болісно блискучими очима, загальний худорлявість тіла; при високому своєму зростанні та вузькій грудній клітці – сильний, більше сухий кашель, з болем при ньому в грудях, біль у підреберних сторонах, переважно у правій; ниття під ложкою і біль, що давить, осторонь шлунка; досконалий розлад травлення, наполегливі постійні запори та часті блювання не тільки слизами і жовчю, а й прийнятою їжею; безсоння і, нарешті, погодинний озноб, що надвечір змінюється легким жаром. Ці напади означають повільну, виснажливу лихоманку, що сталася внаслідок затвердіння черевних нутрощів, переважно ж шлунка». Внаслідок, з цієї нагоди монастирського рапорту, визначено було єпархіальним начальством ієромонаха Амвросія, як не здатного до жодного монастирського послуху, виключити зі штату братії Оптиної пустелі і залишити його на прожитку і піклування про цю пустелю. Таким чином страждальним шляхом Премилосердний і Всемудрий Небесний Батько вів Свого обранця до призначеної йому високої мети! VI. Проживання ієромонаха Амвросія в скиті до смерті блаженної пам'яті старця Макарія Під час сприятливий Я почув тебе. «Тоді Господь починає виявляти Свою силу, – говорив старець Амвросій, – коли побачить, що всі людські засоби до подання допомоги людині, що її потребує, виснажені». Безперечно, так говорив він з власного досвіду. Справді, хто б міг подумати, що, відчуваючи таку тяжку, не виліковну людськими засобами та мистецтвом хворобу, терплячий мученик залишиться живим? Навпаки, позитивно можна було стверджувати, що останній час життя його вже пробив. Але дивні діла Господні! Неможливе від людей стало можливим у Бога (СР: Лк.18:27). На превеликий подив усіх, хто знав засудженого вже до смерті ієромонаха Амвросія, здоров'я його потроху одужало. Влітку, як можна, ймовірно, думати, 1848 66 , одужуючий почав виходити на повітря. «Пам'ятаю, – казав сам старець, – у літній ясний, тихий день вийшов я вперше з келії і побрів, спираючись на ціпок, ледве пересуваючи ноги, по доріжці за сажалкою. (Це найвідокремленіша доріжка всередині скиту, вздовж східної стіни). Перший назустріч мені попався ігумен Варлаам. «Ну що, – питає, – одужуєш»? «Та ось, – відповідаю, – слава милосердному Господу – залишив на покаяння». Батько ігумен зупинився і, дивлячись на мене, почав говорити смиренним тоном: «А що ж, ти думаєш – краще, чи що, будеш? Ні, не будеш краще: гірше, гірше будеш». - Так оптинські подвижники мали звичай при нагоді упокорювати один одного. І сам старець Амвросій згодом, згадуючи про це, примовляв: «Ось тепер і сам бачу, що став гіршим». Восени 1849 року, через десять років після прибуття отця Амвросія в Оптину Пустинь, нарешті приїхав і вищезгаданий товариш його, Павло Степанович Покровський. Його, як свого часу і отця Амвросія, привів у монастир дану їм у хворобі Богові обітницю. Давно троєкурівський старець отець Іларіон вказував Покровському шлях життя в обителі ченців, і, здається, неодноразово це було, але він все вагався, бо був дуже прив'язаний до світського життя. Як довго б тривало це коливання думки Покровського, невідомо. Найімовірніше, він став відкладати надходження до монастиря до невизначеного часу. Але настав страшний 1848 рік. Прийшло літо, і до Липецька завітала непрохана гостя – холера. Десятки трун щодня зносилися городянами на цвинтарі. Захворів на холеру і Павло Степанович, і так сильно захворів, що покликаний на допомогу містовий лікар знайшов хворобу його в останньому ступені розвитку і тут же, при одрі вмираючого, у присутності його товаришів, інших наставників духовного училища, виголосив свій рішучий вирок: «Готуйте до завтрашнього гробу». З цими словами лікар пішов, не написавши жодних ліків, не подавши навіть жодної поради до полегшення відчайдушного становища вже зовсім вмираючого. «Виразно чув я цей страшний вирок лікаря і добре розумів, – розповідав згодом сам Покровський. - Бачу, що надії на одужання чекати мені вже нема звідки, а вмирати ох як не хотілося. Гадаю, що робити? З гарячою молитвою звернувся я до Єдиного Всесильного Лікаря і подумки дав таку обітницю: Господи! Якщо Ти позбавиш мене тепер смерті, то негайно після одужання піду до монастиря». Молитва мученика була почута; він пережив жахливу ніч. Вранці прийшов вчорашній лікар уже не як до хворого, а щоб тільки поглянути на померлого. Під час входу до кімнати він запитливо звернувся до товаришів Павла Степановича: «Ну що, небіжчик»? Ні, живий – відповідають йому. "Бути не може, покажіть мені його". Подивившись на засудженого ним на смерть хворого, він лише знизав плечима і сказав: «Ну, це диво». Потім незабаром і вийшов. Тим часом Покровський, Бог дав, одужав і через рік з невеликим з'явився в знайомий йому Оптинський скит. Протягом цілого десятиліття отець Амвросій не переривав з ним листування, схиляючи його до чернецтва. І якось попросив у нього чаю, не тому, втім, що потребував його, а тільки для підтримки братнього спілкування. Покровський різко відповів: «Ти ж чернець: який же тобі чай?» 68 Тепер, приїхавши в холодну погоду, він сильно перезяб і вирушив прямо в скит до отця Амвросія. Колишні друзі дуже зраділи один одному. Приїжджий попросив господаря напоїти його чаєм. «Адже ченці не повинні пити чай», – лагідно і з любов'ю помітив йому отець Амвросій і почастував його як друга. Новоприбулий Покровський спочатку надійшов послушником до монастиря, але через рік, ймовірно за власним бажанням, переведений був у скит і поміщений в одному корпусі з отцем Амвросієм, тільки в іншій половині. Але повернемося до старця Амвросія. Відчувши полегшення своєї тривалої та тяжкої хвороби, він мав бажання поїхати до Києва для поклоніння святим мощам угодників Божих та для побачення зі старшим братом. "П'ять років, - так розповідав сам старець, - збирався я їхати до Києва, з наміром, до речі, заїхати і на батьківщину для того, щоб постригти матір свою стареньку таємно в мантію, але ніяк не довелося поїхати". Додамо до цього, що старець Амвросій у час свого проживання в монастирі, через хворобливість, і нікуди далеко з нього не їздив. Був лише раз у Белеві (за 40 верст від Оптіної), і то за послух, за дорученням старця Макарія. «Мати моя, – продовжував розповідати старець, – завжди була слабка, хвора. Пам'ятаю, що вона й улітку сиділа на печі, але прожила довше батька, незважаючи на те, що він був міцного здоров'я. Батько помер 60 років, а мати 75. Вона жила благочестиво, рятувалася по-своєму. Але якби я її постриг, то вона могла б сплутатися і нікуди не потрапила б (ні в мирські, ні в черниці). І я дякую Богу, що мені не вдалося це зробити». Розповідаючи дещо про себе, старець ще казав: «Три мої брати схожі на матір, а я на батька». Про стосунки до своїх братів та інших рідних так передавав: «Брат мій Микола (директор Київської гімназії) двадцять років не переписувався зі мною. Але ось дійшла якось до мене чутка, що він постів не дотримується. Я написав йому листа, щоб дотримувався постів, а він на цей мій лист цілий рік не відповідав. Я питаю Петра (меншого брата, колишнього столоначальника Тамбовської казенної палати), чи немає чутки про Миколу. Він мені відповідає: «Пишу тобі буквально його слова: наш пустельник написав мені моральне повчання, яке легше сказати, ніж виконати на ділі». Я був молодший за брата Миколу на шість років. Він мене свого часу вчив грамоті і карав – за вихор дер. А коли я написав йому повчання, це йому не сподобалося. Після цього я писав йому, як би з ним побачитися. А він мені відповідає: «З'їдемося ми два старі, – про що говоритимемо? Ми різних переконань». У мене всі брати розумні, – продовжував смиренний старець, – не такі, як я. Другий мій брат не доучився і вступив на місце батька причетником. Він був добрий та гостинний. Коли, бувало, ми з молодшим братом приїдемо до нього з семінарії, він запряже трійку і катає нас. Але люди стали над ним сміятися: «Що ти їх катаєш? Вони в тебе панове, а ти їхній кучер». Йому стало прикро, і він заплакав». На запитання: чи бідно він живе? - Старець відповідав: «Ні бідно, ні багато, - брати допомагають. Два брати в мене неодружені, а цей причетник одружений. Він мав сімох дітей. Було в мене чотири сестри. Дві померли, а одна 60 років живе у брата наче ігуменя. А племінниця в мене – матінка попадя»69. Згодом ця матінка попадя, овдовівши в молодих літах, неодноразово відвідувала старця Амвросія в Оптиній пустелі і вперше приїжджала разом зі своїм батьком. За нею та інші родичі відвідували старця, який завжди приймав їх усіх із родинною любов'ю та надавав їм можливу допомогу. Дві сестри його, що залишилися живими, як вище було помічено, навіть дні свої закінчили при старця. А дві його онуки були поміщені ним ще за життя в Шамординській громаді, де живуть і досі. Взагалі стосунки старця Амвросія до своїх родичів були найщирішими, любовнішими. І якщо він свого часу написав старшому братові мораль, то спонуканням до цього знову-таки була родинна любов. З часом здоров'я отця Амвросія хоч, як ми бачили, трохи й одужало, але зовсім не відновилося, і різні його недуги більш-менш давали себе почувати вже протягом усього життя до самої смерті. То посилювався у нього катар шлунка і кишок, відкривалося блювання, то відчувався нервовий біль, то застуда з гарячковим ознобом і просто жорстока лихоманка. До того ж ще почали з'являтися гемороїдальні кровотечі, які часом до того виснажували страждальця, що він лежав у ліжку точно мертвий. Незважаючи на це, він не тільки ніколи не сумував про свої хвороби, але навіть вважав їх необхідними для свого духовного успіху. Віруючи цілком і розуміючи власним досвідом, що й зовнішня наша людина і тліє, то внутрішній з кожним днем ​​оновлюється ( 2Кор.4:16 ), він і не бажав собі досконалого одужання. І іншим тому завжди говорив: «Монаху не слід серйозно лікуватися, а тільки підлікуватися», для того, звичайно, щоб не лежати в ліжку і не бути тягарем іншим. Так і сам він постійно підліковувався. На столі в нього тому завжди стояло багато бульбашок із різними ліками. Лікар запрошувався тільки в крайніх випадках, коли вже дуже посилювалася хвороба. Знаючи ж з вчення отців подвижників, що тілесна хвороба вища і міцніша за пост і праці та подвиги тілесні, він у нагадування собі і в настанову і втіху своїм учням недужим мав звичай говорити: «Бог не вимагає від хворого подвигів тілесних, а лише терпіння зі смиренністю і подякою». Мати терпіння зі смиренністю та подяку серед тяжких та тривалих хвороб – подвиг великий. Мимоволі і кожен страждає терпить хворобу, що спіткала його, інший навіть з ремствуванням. Але терпіти з усвідомленням, що хвороба є належна відплата людині за гріхи його, і тому смиренно дякувати Господеві за це, як очисний засіб проти зарази гріховної, це доля небагатьох обранців Божих, від них же один і був отець Амвросій. Вище ми бачили, що після тяжкої та тривалої хвороби він досить поздоровів. Яке ж було тепер його проживання в період до осені 1860 року, саме до смерті старця отця Макарія, коли після нього він сам став головним старцем? Ті ж чесноти, в яких вправлявся він, видно в ньому і тепер. Так, він був вкрай нетяжкий. У келії його, як і раніше, панувала повна бідність. Хаджував до нього на той час нерідко з монастиря, за благословенням старця Макарія, вищезгаданий молодий послушник Феодор (ігумен Феодосій). При згадці про це він каже, що в келії батюшки отця Амвросія було дуже просто. У передньому кутку стояло кілька ікон. Біля дверей висіли ряса та підрясник з мантією. Потім ліжко з постланним на ній полотняним, набитим соломою матрацом і такою ж подушкою. Ось і все було її оздоблення. Помітив він ще під ліжком у нього плетушку, яка, мабуть, служила йому замість комода або скрині, де зберігалися в нього вовняні панчохи та фланелеві сорочки, в яких він мав крайню потребу. «Це батіг-то для чого у вас, батюшка?» – поцікавився Феодор. Бажаючи приховати від нього свою крайню неуважність, смиренний батько Амвросій сказав, як завжди, в жартівливому тоні: «Та ось хочу гуску на яйця садити». Посміялися, звичайно, і гість і господар, але тим річ ​​і скінчилося. У вживанні їжі отець Амвросій, як і раніше, дотримувався крайньої помірності. Незважаючи на хворобливий стан шлунка, він продовжував, часом, задовольнятися і трапезною їжею. Потрібно при цьому помітити, що в Оптинському скиті хоч готують досить смачно, але їжа цілий рік, виключаючи шість суцільних тижнів, готується з олією, а в пости, в належні Святою Церквою дні, навіть зовсім без олії. І для людей зі здоровими шлунками буває іноді відчутна недостатність харчування такою їжею, для батька Амвросія ж зі зіпсованим болючим шлунком це було тим більше. Однак він не переставав, коли мав можливість, разом із братами ходити до трапези. Тому що він ще, при хворобливості шлунка, не в старих літах втратив зуби у верхній щелепі, то й сором'язливо було для нього їсти з братами з однієї страви. А тому, з благословення старця отця Макарія, коли браття сідала в трапезі за стіл, отець Амвросій ішов у кухню, куди вели двері з трапези, і там в особливій маленькій кімнатці, де зберігався скитський посуд і різався хліб, одночасно з братами сідав їсти. Для пом'якшення досить грубої пісної їжі він мав продірявлений, на зразок терки, ківш, крізь який попередньо і протирав їжу, що подається в блюді, наприклад щі або горох. Іноді принаймні готував у себе в келії картопляний суп 70 . Чай пив щодня. Згодом, будучи головним старцем, він нерідко казав: «Щасливий той чернець, який може задовольнятися трапезною їжею». Це, звичайно, тому, що у ченця, який готує для себе окремо їжу, тому пропадає дуже багато часу, який він міг би вживати з користю для своєї душі. Послух його до свого старця, батюшки о. Макарію, як і завжди, було беззаперечним. Вищезгаданий батько ігумен Марк, як побачимо нижче, що ставився до ієромонаха Амвросію як до старця і тому часто відвідував його, пише: «Здавалося, що у отця Амвросія не було своєї волі в розпорядженні навіть келійними дріб'язковими речами, а в усьому воля Макарію; як він мені одного разу особисто висловився: у цій речі, що дається тобі, треба дати звіт старцю». Щодо загальних скитських послухів тепер старцем Макарієм доручалися ієромонаху Амвросію, згідно з його саном і віком духовним, пристойні заняття. Перебуваючи в окремому від старця Макарія корпусі, він щодня ходив до нього, коли дозволяло здоров'я, і ​​тут, по-перше, старанно допомагав старцеві в великій листуванні з духовною, яка шукала від останнього користі; а по-друге, разом з іншими 71 займався приготуванням до видання святоотцівських та інших душекорисних книг, яких до смерті старця Макарія було шістнадцять видань. Особливо він активно допомагав старцю в перекладі Лествиці з давньослов'янської, у багатьох місцях темного прислівника, на спрощену, зрозумілу новослов'янську мову. І оскільки друкування слов'янської Ліствиці залежить безпосередньо від Святого Синоду, то оптинські старці і передали туди цю працю, не шукаючи від цього видання власних вигод, а єдино маючи на увазі духовну користь любителів почитати читання книг батьківських 72 . Потрібно, втім, помітити, що отець Амвросій, як ієромонах, будучи головним діячем серед скитського вченого люду, зовсім не мав приписуваного деякими хорошого знання стародавніх мов. Це можна бачити з розповіді про нього товариша його отця Павла Покровського, якому, як хорошому латиністу, доручено було старцем Макарієм перекласти з латинської на російську мову повчання преподобного авви Ісаї. «У темних місцях, – казав він, – звертався я по допомогу до отця Амвросія, а він прямо відповідав мені: все, брате, забув». Але отець Амвросій мав ту гідність, що, перечитавши з особливою увагою, під керівництвом мудрого старця Макарія, всі відомі на той час творіння отців подвижників, міг правильно розуміти зміст цих творінь, маючи у посібнику власний досвід життя 73 . А крім того, він чудово розумів слов'янську мову і дуже любив її. Можна думати, що ці книжкові заняття мали для отця Амвросія і дуже важливе виховне значення в духовному житті. Один із учасників цих занять між іншим пише: «Як щедро були нагороджені ми за малі труди наші! Хто з тих, хто слухає себе, не віддав би кількох років життя, щоб чути те, що чули вуха наші: це пояснення старця Макарія на такі місця писань батьківських, про які, якби не було цих занять, ніхто з нас не посмів би й запитати його; а якби й наважився на це, то, безперечно, отримав би покірну відповідь: «Я не знаю цього, це не мого заходу; можливо, ти досяг її, а я знаю лише: даруй мені, Господи, бач моє гріхи! Очисти серце, тоді й зрозумієш» 74 . А молитва? Що сказати про цю царицю чеснот? Що отець Амвросій проходив подвиг високої розумної молитви – це безперечно. Будучи вже головним старцем, на запитання одного цікавого: «Що це таке, батюшка, розумна молитва?» - Отець Амвросій, окинувши його своїм серйозним проникливим поглядом, відповів тільки: "Учитель молитви - Сам Бог". А вдруге, в особливо веселому настрої духу, під час розмови про той самий предмет мимоволі висловився: «Важка ця, брате, справа — розломить». І тут же почав жартувати над одним подвижником, що проходив розумну молитву: «Як він тільки-но почне свою молитву, а там, дивишся, то той іде зі справою, то інший, і перервуть його молитовний подвиг». Але коли батькові Амвросію зручніше було навчатися цьому мистецтву мистецтв, як не в період часу, що описується? В оптинському короткому життєписі старця Амвросія сказано, що від початку самостійного старчування він «залишив затворницькі правила». Ці правила, без сумніву, і складали його келійні вправи у засвоєнні невпинної розумної Ісусової молитви. Запитав одного разу старець Макарій свого улюбленого учня отця Амвросія: «Вгадай, хто отримав свій порятунок без бід та скорбот?» Розповідаючи про це іншим, смиренний отець Амвросій приписував це безсумнівне порятунок старцеві Макарію. Але в життєписі старця Макарія сказано, що «проходження ним розумної молитви, за рівнем тодішнього духовного віку його, було передчасним і мало не зашкодило йому». Головною ж причиною цього було те, що отець Макарій не мав при собі постійного керівника у цій високій духовній праці. Отець Амвросій, маючи у своєму старця Макарії, що вже піднявся на висоту життя духовного, найдосвідченішого духовного наставника, міг навчатися розумній молитві справді без бід, тобто. минувши підступи ворожості, що вводять подвижника в красу, і без скорбот, що бувають внаслідок наших безглуздих худих, іноді мабуть пристойних, наполегливих бажань, вважаючи в той же час скорботи, що приходять ззовні, душекорисними і рятівними. Та й усе, з самого початку, чернече життя отця Амвросія під опікуванням мудрих старців йшло рівно, без особливих спотикань, спрямоване до більшого і більшого вдосконалення духовного. А що здобуття, за допомогою Божої, високої розумної молитви є, так би мовити, вінець, або завершення спасіння, що чиниться на землі людиною, можна бачити зі слів святого Іоанна Ліствичника, який визначив молитву «перебуванням і з'єднанням людини з Богом» 75 ; бо хто з'єднався з Богом і перебуває в Ньому, той хоч ще перебуває в цьому тлінному тілі, але вже врятований. Це, між іншим, вказує ще й на те, що в останні роки життя старця Макарія отець Амвросій досягнув вже високої досконалості в духовному житті. Бо як свого часу старець Лев називав отця Макарія святим, так само тепер і старець Макарій ставився до отця Амвросія. Позбавившись вищезгаданої смертельної хвороби, отець Амвросій, за слабкістю здоров'я, більше вже не відправляв церковних богослужінь, але до храму Божого ще ходив, де й повідомлявся Пречистих Таїн Христових, мабуть по-схимницькому – раз на місяць, як робив це і старець його отець Макарій. У цей час батько Амвросій внаслідок хворобливості літо та зиму носив згадані вище фланелеві сорочки та вовняні панчохи і часто, через поту, те й інше змінював. А тому він постійно мав при собі мішок із сорочками та панчохами, тож коли і до церкви йшов, мішок цей ніс із собою. І оскільки скитський храм на той час мав розташування будинкової церкви - власне передню частину займала церкву, а в задній частині були відділення на кшталт кімнат, - то в цьому місці отець Амвросій за потребою і змінювався. Келійні ж правила вичитував йому щодня що мешкав поруч із ним у особливій келії брат, призначений йому для послужіння. Незважаючи, однак, на те, що тепер отець Амвросій зійшов уже на високий ступінь духовного вдосконалення, старець Макарій піддав його іноді дуже тяжким випробуванням і поневірянням, виховуючи в ньому суворого подвижника злиднів, смирення, терпіння та інших чернечих чеснот, за словом Святого Письма; а хто любить, той з дитинства карає його (Припов.13:25). І: Карай сина твого, і він дасть тобі спокій (Припов.29:17). Тільки-но помітить, бувало, старець коханого учня свого без діла, може бути внаслідок болю чи крайньої перевтоми, як відразу ж суворо і зашумить на нього: «Амвросій, Амвросій! що нічого не робиш? що нічого не робиш? Беручи близьку участь у своєму другові та товариші, Павло Степанович навмисне прийде, бувало, до старця і захищатиме його: «Батюшко! Адже він людина хвора». «А я хіба гірше за тебе знаю?» – скаже старець. – Але ж догани та зауваження ченцю – це щіточки, якими стирається гріховний пил з його душі; а без цього чернець заіржавіє». Умів, кажуть, старець Макарій при нагоді пробирати і подібно до старця Лева. Так одного разу безцеремонно вигнав отця Амвросія геть із келії за одну немилосердну пані, яку й сам довгий час не приймав. А втіхи речові, які були у старця Макарія? «Іду якось по скиту, – розповідав сам отець Амвросій, – раптом мені назустріч батюшка, десь він узяв крихітну баночку варення, висотою не більше вершка, і, подаючи мені її, каже: на-ко, на-ко тобі для насолоди гортані від прикрості, нею ж супротивник напої. Подарунок мабуть маловажний, якщо не сказати більше, але як високо цінувалися подібні дари всіма улюбленого і велелюбного старця, який разом з тим справою навчав своїх учнів, щоб вони не були вибагливі і за малі дари були вдячні своїм благодійникам. Так-то, омріяний особливою піклуванням і молитвами старця Макарія, отець Амвросій, як вище було помічено, уважно перечитав усі відомі в той час творіння отців подвижників і під керівництвом свого старця добре засвоїв їхнє вчення, а також і власним досвідом проходив на науку духовний єпископа Миколи, а тим більше звільненням Верховного Архіпастиря і Владики миру, підготовлявся вже тепер бути в Оптиній старцем і духовним керівником душ до вічного спасіння. Розповідав про себе ієромонах Оптиної пустелі отець Геронтій 77 , що ще в 1848 році, відразу після вступу його до монастиря, старець Макарій благословив йому ставитися до отця Амвросія, як до старця, за духовними порадами. «Прийдеш, бувало, до нього, – так казав отець Геронтій, – скажеш, що треба, а він розгорне книгу і змусить мене прочитати відповідь на моє здивування. У той час я був ревним до високих чернечих подвигів, але батько Амвросій зрозумів мене, що ревнощі моя були нерозумними, і змушував мене прочитувати святого Ісака Сірського в Добротолюбстві. Втім, зауважу, що впродовж п'ятирічного терміну, починаючи з 1848 року, ходили на пораду до отця Амвросія лише небагато з монастирських і скитських братів, і не інакше як з благословення старця Макарія: отець Амвросій хоч і старчував, але ніби ніби старчував. Скитський схимонах отець Геннадій (колишній брат Герасим – кухар) теж говорив про себе, що «нерідко відвідував отця Амвросія, маючи потребу запитати пораду з будь-якої справи», і також додає, що його відвідували монастирські та скитські братія для порад і одкровень. А в скітському літописі сказано, що 8 травня 1852 року, на свято Вознесіння Господнього, старець Макарій, з нагоди свого близького від'їзду в Москву (внаслідок запрошення його Високопреосвященним митрополитом Московським Філаретом, який коротко знав старця і любив щиро від любителів). чай, причому оголосив, що без свого доручає нагляд за порядком ієромонаху Пафнутию, а настанова духовна ієромонаху Амвросію. Поступивший в 1854 році в Оптину пустель вищезгаданий шановний батько ігумен Марк (тепер живе тут на спокої) також говорить, що старець Макарій у той час благословив йому звертатися з одкровенням помислів до отця Амвросія. Прекрасно малює отець ігумен Марк теперішнє становище свого старця ієромонаха Амвросія та своє до нього духовне ставлення. «Скільки міг я помітити, – каже він, – отець Амвросій жив у цей час у повній безмовності. Ходив я до нього майже щодня для одкровення помислів і завжди майже заставав його за читанням святоотцівських книг; якщо ж не заставав його в келії, то це означало, що він знаходиться у старця Макарія, якому допомагав у листуванні з тими, хто ставився до старця за духовними порадами, або працював над перекладами святоотцівських книг. Іноді ж я заставав його лежачим на ліжку і слізним, але завжди стримано і ледве помітно. Мені здавалося, що старець Амвросій завжди ходив перед Богом, або ніби відчував присутність Божу, за словом псалмоспівця: Попередження Господа переді мною вину (Пс.15: 8); а тому все, що не робив, намагався Господа заради і на вподобу Господеві творити. Через це він завжди був наріканий, боячись, щоб чимось не образити Господа, що відбивалося і на обличчі його. Бачачи таку зосередженість свого старця, я в присутності його завжди був у трепетному благоговінні. Та інакше мені не можна було бути. Який став мені, як завжди, перед ним на коліна і отримав благословення, він, бувало, дуже тихо зробить питання: «Що скажеш, брате, хорошенького!» Засмучений його зосередженістю і благоумінням, я, бувало, скажу: «Пробачте заради Господа, батюшка, можливо, я не в час прийшов». "Ні, - скаже старець, - говори потрібне, але коротко". І, вислухавши мене з увагою, викладе корисне настанову з благословенням і відпустить з любов'ю. Настанови ж він викладав не від свого мудрування і міркування, хоч і багатий був духовним розумом. Пропонував не свої поради, а неодмінно діяльне вчення святих отців. Для цього, бувало, розкриє книгу того чи іншого батька, знайде, згідно з улаштуванням брата, що прийшов, главу Писання, велить прочитати і потім запитає, як брат розуміє її. Якщо хтось не розумів прочитаного, то старець роз'яснював зміст святоотцівського вчення дуже розумно. І все це робилося з безмежною батьківською любов'ю та побажанням. Траплялося ж іноді й так, що, несамовито спалахнувши гнівом на ближнього за якусь особисту образу мого самолюбства, прийду, бувало, до нього на одкровення, ще не заспокоївшись, і стану висловлювати свою безрозсудну смуток і прикрість без самодокору, всупереч вченню святих отців порухів, що засіло в душі неприязного почуття з таким бажанням, щоб старець зараз же суворо навчив брата, що засмутив мене. Вислухавши все з властивим йому незворушним спокоєм і співчуттям моєму горю, болісний старець, бувало, скаже жалюгідним тоном: «Брате, брате! я людина вмираюча»; або: «Я сьогодні-завтра помру. Що я зроблю із цим братом? Адже я не настоятель. Треба докоряти собі, упокорюватися перед братом, і заспокоїшся». Вислухавши таку жалібно вимовлену відповідь, заціпенів. Разом з тим, глибоко усвідомивши свою винність, смиренно впадеш у ноги старцеві, вибачаючись, і, отримавши від нього дозвіл і благословення, підеш заспокоєним і втішним, як на крилах полетиш. Доводилося мені приходити до старця дуже рано – годині о п'ятій ранку. Але звичайній молитві, отримавши дозвіл увійти в келію, я завжди знаходив його тверезим і бадьорим, ніби зовсім не спавши, і батьківсько люб'язним понад мою надію; невдоволення ж за мої ранні відвідування в нього майже не виявлялося. Хто був уважний себе і пам'ятав його повчальні слова чи настанови старця Макарія, таким братом батько Амвросій залишався завжди дуже задоволений, надавав йому увагу і навіть наближав себе. До тих, хто грішить, але щиросердно кається і виправляється, був поблажливий і милостивий більше міри. Він не розрізняв багатого від убогого, гідного від недостойного, за прикладом Господа, який їв і пив з митарями та блудницями, аби тільки заблудних повернути на шлях істини і привернути до страху Божого. Ніколи не ганьбив він чужих гріхів і не терпів наклепів на ближнього, суворо ставлячись до наклепників, не розбираючи облич». Передані тут високоповажними отцями відомості про отця Амвросії показують тепер, між іншим, окрім вищеописаних чеснот нового старця, особливу в ньому зосередженість, або увагу до себе, поєднану зі страхом Божим або повсякденним ходінням скрізь у присутності Божому, з проявом навіть духовного. Доручаючи духовному окормленню отця Амвросія деяких із братів, старець Макарій водночас знайомив його з деякими боголюбними відвідувачами обителі, які шукали духовної опіки. За його благословенням і вказівкою ієромонах Амвросій часто вів душекорисні бесіди і в халупці, що примикала до келії старця зовні скитської огорожі, де приймалася жіноча стать, бо вхід у скит жінкам заборонено. Але оскільки батько Амвросій, незважаючи на слабке своє здоров'я, внаслідок молодості володів бадьорістю духу, мав особливу здатність говорити з людьми, що свого часу служило для нього навіть деякого роду задоволенням, притому ж розмовляв він, за вказівкою старця Макарія, тільки з деякими відвідувачами, а весь тягар старчествування Макарії, то розмови ці були йому стомлювальні. Він з ревнощами і любов'ю займався цим призначеним йому від старця послухом, маючи в той же час можливість на всяке подив отримати незабаром ґрунтовну відповідь із вуст самого старця Макарія. А тому старець Макарій, бачачи свого найвідданішого учня і сина духовного, свого майбутнього заступника за старечістю, без обтяження тим, хто розмовляє з відвідувачами на користь душевну, проходячи повз, жартома погрозиться на нього, бувало, палицею і скаже: «Дивися, згадаєш ти цей час». Або іноді, вказуючи на нього, оточеного натовпом, жартівливо промовить: «Погляньте, подивіться! Амвросій у мене хліб забирає, хліб забирає». За дорученням старця Макарія, батько Амвросій ходив, як і сам старець Макарій, для розмови з відвідувачами та готелем. Мішок із сорочками та панчохами був звичайно незмінним його супутником. Як тільки треба, бувало, на готель іти, навалить собі його на плече і піде. У цей час духовному обгодуванню отця Амвросія вже доручені були черниці Борисівської пустелі Курської губернії, що належали до оптинських старців. І тому, коли вони приїжджали до Оптіни, він за обов'язком негайно вирушав до них на готель. Ходив він, з благословення отця Макарія, і до мирських відвідувачів. Одного разу послав старець отця Амвросія на готель до якоїсь приїжджої багатої пані, яка готувалася до причастя Святих Таїн. Начувшись про батька Амвросії багато хорошого, вона почала говорити йому про свої якісь невдачі, що викликали в ній почуття прикрості, сподіваючись почути від нього співчуття до себе. Але він, вислухавши її промову, спокійно сказав: «У справах злодія і мийка». Не сподобалися ці слова пані, і вона припинила з батьком Амвросієм розмову, а він негайно пішов у свою келію. Наступного дня після обідні старець Макарій пішов у готель привітати цю пані з прийняттям Святих Таїн, взявши з собою і отця Амвросія. Побачивши його, вона сказала: «Ну вже, батюшко, повозилася я з вашим слівцем, трохи причастя не відклала, всю вечірню про це продумала і ранок; прийшла на обідню, а сама все ніяк не заспокоюся; тільки вже за Херувимської погодилася, що ви правду сказали». Пряме, правдиве слово подіяло, і багата, знатна пані хоч насилу, але погодилася, що гідно зазнає невдач, і від простих слів отця Амвросія отримала велику душевну користь. У п'ятдесятих роках приїхало до Оптіни багата родина панів Ключаревих – батько та мати з малолітнім сином та бабуся останнього. Мета їхня була та, щоб вступити в чернецтво – батькові в Оптину пустель, а матері з малюткою та старенькою жити або відразу при обителі, або у Білівському жіночому монастирі. Але так як розв'язка таких осіб зі світом була для них дуже важка і тому переважно спочатку вимагали вони особливої ​​участі старця Макарія, то найімовірніше з цих причин старець доручив їх піклування отця Амвросія, як більше людини вільного. Внаслідок цього він і відвідував їх чи не щодня на вітальні, де вони займали особливий невеликий корпус. Панове Ключарьові, бачачи, з якою старанністю відвідує їхній добрий батько Амвросій і з якою турботливістю входить у їхнє становище, і знаючи його слабке здоров'я, для полегшення його стали посилати за ним конячку. Запряжуть, бувало, до панського екіпажу одного конячка і посилають у скит за батьком Амвросієм. Зрозуміло, один кінь не міг швидко везти такий тягар. І ось траплялося іноді, доки батько Амвросій доїде до призначеного місця, старець Макарій встигне туди піти пішки. Побачить отця Амвросія і знову жартівливо скаже: «Амвросію, Амвросію! Хліб у мене забирає». А іноді серед розмови з близькими скаже: «Батько Амвросій вас не покине». Але про цю їзду отця Амвросія на готель в екіпажі дізнався смиренний настоятель подвижник, батько архімандрит Мойсей. Не в чернечому дусі здався йому цей вчинок отця Амвросія. Слід зазначити, що мудрий настоятель мав звичай викривати батьків і братів у чомусь непристойному чи чернече непристойному переважно тонкими натяками. Цього разу, як їхати батькові Амвросію на готель, він вийшов на ту саму дорогу, що пролягала серед лісу, і став осторонь спиною до дороги. З'явився екіпаж. Старець-настоятель так і залишався в цьому становищі, поки проїжджав повз нього отець Амвросій, ніби нічого не бачив, і все щось копався паличкою в кущах. Совість підказала батькові Амвросію, що настоятель знаходить вчинок його неблагопристойним, і з того часу він почав ходити на готель, як і раніше, пішки, зі звичайним своїм мішком на плечах. Зі сказаного можна бачити, що батько Амвросій був уже тепер у повному розумінні помічником за старістю отцю Макарію і перебував до нього в такому ж відношенні, в якому був свого часу і батько Макарій до старця Лева. І кожному явно, що невипадкові обставини поставили отця Амвросія у таке чільне становище. Причиною того було його смиренне подвижницьке життя, за яке, як належна данина, приносилися йому тепер від усіх, хто знав його, повагу та любов. Тепер уже й ті ченці, які, через людську немочу, колись заздрили його швидкому виробництву в сан ієромонаший, стали ставитися до нього також з повагою. Сам старець Макарій, за словами схимника отця Геннадія, мав до нього особливе кохання. І всі вказували на отця Амвросія, за зауваженням того ж батька Геннадія, як на прямого наступника старця Макарія. Так протікав і протік час життя отця Амвросія до того часу, коли Господеві завгодно було взяти чисту душу старця Макарія в блаженні обителі гірського Єрусалима Небесного, разом зі святими Ангелами та душами праведних оспівувати Йому вічне «алілуїя». VII. Перші роки самостійного старчування ієромонаха Амвросія до смерті скитоначальника ієросхимонаха Іларіона 78 Не може сховатися місто, що стоїть на вершині гори. І, запаливши свічку, не ставлять її під посудиною, але на свічнику... Сильні духом люди відвідуються від Господа і сильними випробуваннями. Тяжка була передсмертна хвороба великого Оптинського старця Макарія; велике було й терпіння його. Воно дивувало лікарів, що відвідували його. Під час хвороби він підкріплювався молитвою і частим причастям Пречистих Таїн Христових. Отець Амвросій, як найближчий і найвідданіший учень старця, майже не відходив від нього і в зручний час, за його бажанням, прочитував для нього деякі статті з писань святих отців. «Прочитав я одного разу йому якусь статтю, – розповідав після отець Амвросій, – а він, звернувшись до мене, сказав: от як, брате, люди жили, а ми що з тобою? Живемо, окресливши голову» 79 . Так старець і на смертному одрі упокорювався і упокорював. 7 вересня 1860 року пішла блаженна смерть старця Макарія, але здоров'я отця Амвросія настільки було виснажене хворобами, що на урочистий його похорон 10 вересня він не міг і в ризи одягатися. Тим часом, наближаючись до смерті, старець Макарій прямо не призначив собі наступника за старістю. На запитання учнів: Як нам бути без вас, батюшка? – він вказав їм в алфавітному патерику відповідь авви Ісаака Скитського на таке саме питання. Там написано: «Сказували про авву Ісаку: коли він був близький до преставления, зібралися до нього старці і запитали: «Що ми робитимемо без тебе, отче?» Він же сказав: Ви бачили, як я поводився перед вами; якщо хочете наслідувати це, зберігайте і ви заповіді Божі, і Бог пошле благодать Свою і збереже це місце; якщо ж не будете зберігати заповідей, не будете на цьому місці. І ми також сумували, коли відходили від нас до Господа наші батьки: але, дотримуючись заповідей Господніх і заповіту старців, жили так, ніби вони були з нами. Вчиняйте так і ви – і врятуєтеся!» 80 Сам святитель Московський митрополит Філарет, як вище було помічено, ієросхимонаха Макарія, який особисто знав Оптинського старця і з любов'ю ставився до нього за його високі душевні якості, не знав про його наступника. А тому, співчуючи велику втрату оптинських ченців, в особі старця Макарія, який почив, він так писав намісникові Троїцької Сергієвої лаври архімандриту Антонію: «Оптинські втратили батька Макарія. Думаю, залишилися від нього добрі духовні спадкоємці, але чи знайдеться хто міг би підтримати їх у єдності духу і очолити?» 81 Проте наступник ієросхимонаху Макарію за старечістю, як видно з попереднього розділу, давно вже був призначений в особі смиренного ієромонаха Амвросія. І на запропоноване старцеві Макарію питання про наступника можна було відповісти кожному: «Прийди і ждіть». Але оскільки о. Амвросій по літах був молодий, йому було тільки 48 років, внутрішнє ж духовне життя його, крім Бога і старця Макарія та ще деяких духовних чоловіків, нікому не була цілком відома, а виявитися у зовнішніх справах не було часу, то товариші його - інші учні старця Макарія, і тим більше старші за літами дивитися на нього як на людину пересічного. Бо, і за словом Спасителя, не буває пророк без честі, хіба тільки в вітчизні своїй і в родичів і в домі своєму (Мк.6: 4). Тому, мабуть, і старець, що вмирає, не міг прямо вказати їм на нього як на свого наступника. І якщо старець – святий чоловік не міг прямо сказати наступника собі, тим паче не могли тут мати жодного значення людські вибори. Тут були потрібні справи, як сказав Сам Господь; Так нехай світить ваше світло перед людьми, щоб вони бачили ваші добрі діла (Мт.5:16). І сам старець Амвросій згодом у подібних випадках вихваляти людину і прямо визначати їй якесь призначення не мав звичаю, а повторював старовинне російське прислів'я: «Товкач мук покаже». Тобто час та обставини покажуть, яка людина і чи гідна вона свого призначення. Вище ми бачили, що отець Амвросій, не в довгому часі після вступу до монастиря, настільки досяг успіху в житті духовному, що ще з 1848 року, з благословення свого духовного отця та наставника – старця Макарія і богомудрого настоятеля отця архімандрита Мойсея, почав уже старими. тих, хто ставився до нього в справі спасіння. Тепер же, через дванадцять років старчування його в залежності від старця Макарія, він уже настільки був підготовлений до цього великого служіння, що цілком міг бути і заступником свого попередника, що й було насправді. І ось тепер виповнилися слова троєкурівського старця отця Іларіона, двадцять один рік тому сказані їм молодій людині Олександру Михайловичу Гренкову: «Йди до Оптіна, ти там потрібен». Дійсно, він тепер в Оптиній вкрай був потрібен, бо ніхто, крім нього, з чернечих у всій обителі не міг зайняти місце старця Макарія, щоб проходити це велике служіння з такою честю і славою, і при тому так довго, як судив Господь старцю Амвросію. Після сорока днів поминання новоприставленого старця Макарія в скиту пішла пересування старших братів. Скитоначальник ієромонах Пафнутій перейшов із соборної келії 82 в келію старця Макарія, що почив, і в соборну перебрався ієромонах Іларіон, що був у старця Макарія келійником. Так само і старець ієромонах Амвросій, будучи вже схимником 83 , тепер залишив свої затворницькі правила, а з ними і свою тісну келію, свідку молитовних його подвигів, і перейшов до іншого корпусу. Поблизу скитської огорожі, з правого боку дзвіниці, і до від'їзду свого до Шамординської жіночої громади, він майже цілих тридцять років бадьоро стояв на божественній сторожі, всією своєю люблячою душею віддавшись служінню ближнім, входячи в усі людські скорботи, журботи та немочі, допомагав даром і неміччю, допоміг. На західній стороні зазначеного корпусу, між ним і огорожею, незабаром за вказівкою нового старця влаштовано було тепле приміщення, зване халупкою, для прийому жіночої статі, як і при корпусі з лівого боку воріт скитських, де жив і помер старець батько Макарій. Тим часом на початку свого старчування отець Амвросій, якщо дивитися по-людськи, опинився начебто серед не зовсім сприятливих обставин. Незважаючи на те, що маститий старець батько архімандрит Мойсей, без сумніву, радів духом, бачачи прийнятого ним під своє крило неопереного пташеня Олександра Михайловича, що порівняно так швидко встиг стати на ступінь старця, що може керувати інших до блаженства вічного шляхом так званого «старечості», про в старечості», про молився так палко свого часу, проте по кончині свого духовного отця старця Макарія, що мав перебування в скиті, отець архімандрит обрав собі духовником не старця Амвросія, а того, хто жив у монастирі свого молодшого рідного брата, отця ігумена Антонія, якого і сам був досі присутнім духовним. Тож при цьому незвичайному обранні отець ігумен Антоній дещо посумнівився. Але отець архімандрит дуже просто дозволив цей сумнів брата, сказавши: «Або ж апостол велить один одному сповідати гріхи». Таким чином, з самого початку настоятель начебто дещо відхилився від молодого старця. Це вкотре. А друге те, що ієромонахи та ієродиякони та інші старші браття, як і раніше, сповідалися у братнього духовника – скитоначальника ієромонаха Пафнутія. так і тепер продовжували сповідатися в нього ж. Третє, нарешті, і мирянам отець Амвросій мало відомий. Таким чином, на долю нового старця Амвросія залишалися лише деякі з молодих братів та ченці, доручені йому старцем Макарієм, і послушники, що знову надходять, і то не всі. З мирських же людей, які добре знали покійного старця Макарія, деякі почали ставитися до нового старця Амвросію навіть з ворожістю. Однією, наприклад, пані, яку смерть отця Макарія кинула в глибоке горе, сказали, що в Оптиній новий старець, якого дуже хвалять, і що його звуть Амвросій. Як! - Вигукнула вона в обуренні. - Щоб я після Макарія пішла до цього ченця, який все крутився в келіях батюшки і ходив з мішечком! Це неможливо. І тільки за часом, якось випадково вступивши в бесіду з батьком Амвросієм, вийшла вже від нього в розчуленні, і як люди, як завжди, впадають у крайність, то колись корила його, а тепер почала підносити вже вище старця Макарія. «Я знала обох, – казала вона, – але відчуваю, що батько Амвросій ще вищий». Зі сказаного, між іншим, видно, що ніби батько Амвросій спочатку промислово залишений був на пробу, щоб гідність його за часом виявилося само собою насправді. Але незабаром обставини монастирські змінилися. Через два роки, саме 16 червня 1862 року, помер поважний оптинський настоятель, після якого, за чиноположенням загальножительних монастирів, братія мала вибрати з-поміж свого нового настоятеля. Приїхавши на поховання отця архімандрита Мойсея калузький преосвященний Григорій II, зрадивши тіло покійного землі, благословив братії негайно приступити до обрання нового настоятеля, під веденням благочинного калузьких монастирів архімандрита Герасима, що був на той час ректором Калузьким. Астраханського). Старцю Амвросію, звичайно, давно вже було відомо, що наступником отця архімандрита Мойсея має бути скитський ієромонах отець Ісаакій Антимонов. Але цей останній, що знав також про долю, що загрожувала йому, зі сльозами на очах благав старця Амвросія позбавити його від тяжкого хреста, яким вважав настоятельство, і тому старець вважав за краще до часу помовчати про нього. А може, він ще думав, що оскільки вустами покійного старця Макарія виявлено Божу волю про наступника отця архімандрита Мойсея, то обставини, що влаштовуються Промислом Божим, самі собою повинні були скластися на користь обрання на настоятельство отця Ісаакія. Але справи набули іншого обороту. Голоси братів на виборах розділилися. Більшість побажала обрати найстарішого ієромонаха отця Пафнутія, який був чималий час скитоначальником і братнім духовником. Менша, що складалася з почесних і шанованих за життям і значенням в обителі осіб, висловилися за батька Ісаакія. Між цими останніми перший подав за нього голос один із найближчих до старця Макарія учнів його – ієромонах Іларіон, згодом скитоначальник і духівник всього оптинського братства, призначений покійним старцем, спільно з ієросхимонахом Амвросієм, проходити працю духовного окормлення душ, і пройти працю духовного окормлення душ. Разом з ним виборцями отця Ісаакія були: ієромонах Леонід Кавелін, який був після архімандритом, намісником Троїцької Сергієвої лаври, ієромонах Флавіан, згодом скарбник Оптиної пустелі, ієромонах Гавриїл та інші. Дізнавшись про більшість поданих на користь отця Пафнутия голосів, старець Амвросій (як передавав колишній оптинський настоятель отець архімандрит Досифей) негайно пішов у монастир до владики і між іншим зустрівся йому на шляху деяким з братів прямо від Макаря. отцю архімандриту Мойсеєві, і тому я тепер іду до преосвященного пояснити це». Заперечувати старцеві ніхто не став і не наважувався. На запитання владики про причину його мовчання старець Амвросій, за словами скитського схимонаха отця Геннадія, послався на прохання самого отця Ісаакія не подавати за нього голосу, але, знаючи заповіт отця Макарія бути отцю Ісаакію наступником отцю архімандрита Мойсея, вирішився в такому випадку. Дізнавшись же про волю покійного старця Макарія, преосвященний, як значиться в записках отця ігумена Марка, коли доповіли йому про обрання нового настоятеля, сказав: «Хоч і бракує числа голосів на боці отця Ісаакія, але з моєї волі і з обрання отця Макарія нехай буде настоятелем про. Бог нехай благословить! Звернувшись потім до отця Пафнутія, владика сказав: «А вас, отче Пафнутій, я не забуду; ви належне своє отримаєте, і до того ж незабаром». Виклавши всієї братії архіпастирське благословення, владика відбув до Калуги. Так була виконана воля покійного старця батюшки отця Макарія, вірніше ж сказати – і висловлена ​​цим старцем воля Божа. Ієромонах Ісаакій, що ніколи не бажав настоятельської честі, з тугою сердечною та гіркими сльозами прийняв титул будівельника Оптиної пустелі. Невдовзі потім скитоначальник отець Пафнутій був визначений настоятелем Малоярославецького Миколаївського монастиря і мав залишити Оптинський скит. На місце його призначений був новим будівельником батьком Ісаакієм, з поради, звичайно, старця Амвросія, згаданий найближчий учень старця Макарія – ієромонах Іларіон, який був свого часу, як вище сказано, у покійного старця келійником разом із отцем Амвросієм. У той же час на місце старого скарбника, за бажанням нового батька настоятеля, обрано новий скарбник – скитський ієромонах отець Флавіан. І ось справи в обителі були тоді в такому порядку: сам старець Амвросій мав своїм духовним отцем смиренного подвижника, що був учнем старців Леоніда і Макарія, монастирського ієромонаха Пимена 84 , який сповідався у скитоначальника отця Іларіона, а отець Іларіон - у їсти. Новий будівельник отець Ісаакій також мав своїм духовним отцем старця Амвросія. Таким чином, між начальницькими особами в Оптиній пустелі встановився тісний духовний зв'язок, вузлом якого або центром, якщо можна так сказати, був старець Амвросій. За начальствующими особами, внаслідок відбуття зі скиту братнього духовника Пафнутия, багато хто з старших братів також ставитися до старцю Амвросію. Монастиці з різних жіночих обителів давно вже брали в облогу старця. Іноді кількість мирських відвідувачів почала збільшуватися. А все це було тому, що і чернечі, і мирські відчували і насправді відчували велику користь душевну від духовних порад і настанов старця Амвросія. Так, незабаром запалений, в особі старця Амвросія, світильник Промислом Божим був поставлений на свічці. І хоча формально наполягав в Оптиній пустелі будівельник Ісаакій, але духовно панував над усіма і над самим настоятелем старець Амвросій, без волі і поради якого нічого важливого в обителі не робилося і тим більше не відбувалося. І благо було смиренному настоятелю, що добровільно зрадив себе на послух мудрому старцеві. Згодом, коли цей старець помер, отець Ісаакій, будучи вже в сані архімандрита, із серцевою скорботою говорив: «Двадцять дев'ять років провів я настоятелем при старця і скорбот не бачив. Тепер же має бути завгодно Господеві відвідати мене, грішного, скорботами» 85 . Не подумав би хто, що старець, втручаючись у справи настоятеля, стискував свободу його, – ні, анітрохи, тому що взаємні стосунки старця і настоятеля мали своєю підставою християнську любов і смиренність, внаслідок яких і сам старець ставився до настоятеля з глибокою повагою, скромно просячи. Він тільки подавав настоятелю мудрі поради, що й привабило цього останнього добровільно підкоритися волі старця. Такі істинно чернечі стосунки між старцем і настоятелем мали неймовірно сприятливий вплив і на все оптинське братство. Повсюди між братами панували любов та злагода. Спочатку, як батько Амвросій став самостійним старцем, він мав при собі одного тільки келійника, послушника С.Д. з громадян Смоленської губернії, який іноді служив йому і за писаря 86 . Але коли кількість відвідувачів і одержуваних листів почало збільшуватися, тоді знадобилися старцю і зайві помічники, яких Господь і не преминув послати йому. Наприкінці 1862 або на початку 1863 року 87 приїхав в Оптину пустель відомий вченому світу хтось Костянтин Карлович Зедергольм, згодом ієромонах Климент, який закінчив курс в Московському університеті, магістр грецької словесності, який служив деякий час чиновником. графа Олександра Петровича Толстого. Він прибув сюди з тією метою, щоб залишитися назавжди в числі скитського братства, і залишився і з тих пір до самої своєї кончини, що настала навесні 1878, невідлучно був при старця о. Амвросії як головний листовод. Про цю людину до його смерті старець Амвросій мав особливу опіку. Потрібно зауважити, що ієромонах Климент, за всієї доброти свого серця і чистоти своїх переконань, намірів і прагнень, був дуже запальний і дуже засмучувався всякими дрібницями. У таких випадках старець, якщо можна так висловитися, няньчився з ним, як матка з дитиною. Довго-довго, бувало, крізь замкнені двері долинали звуки, з одного боку тривожного плаксивого голосу отця Климента, а з іншого – підбадьорливої ​​і втішної мови старця. Замість одного келійника, що не відрізнявся особливим здоров'ям, з'явилися в скит майже одночасно два молоді люди, з двох протилежних кінців Росії: з Москви - Максим, згодом ієромонах Михайло 88, і з Малоросії - Іоанн, тепер ієромонах Йосип, скитський старець. І перший років двадцять із лишком перебував при старця, а другий залишався і до останнього від'їзду його з Оптіної до Шамординської громади. Вказуючи колись цього Івана, у присутності деяких, старець сказав: «Цей Іван буде корисний і нам і вам». Цим старшим келійникам потім свого часу допомагали ще один чи два молоді послушники. На всіх справ діставало. У 1862 році хворобливого старця Амвросія спіткала нова хвороба. Наприкінці цього року в зимовий час він поїхав зі скиту до монастиря, щоб відвідати новопострижених ченців, які ним, як духовним отцем, були прийняті від Євангелія. Серед пострижених у цей час був і монах Анатолій, який закінчив курс Калузької духовної семінарії, згодом скитоначальник, старець. Під час цієї поїздки отець Амвросій якимись долями випав із саней і отримав вивих руки. При невдалому лікуванні він довго страждав. Здоров'я його, і без того слабке, тепер ще більш ослабло, так що з цього часу він уже не міг ходити до храму Божого на церковні богослужіння, навіть і повідомлявся Святих Таїн Христових у келії і до самої смерті своєї взимку не міг виходити на повітря. У 1865 році попрощався старець Амвросій з останнім Оптінським великим духовним чоловіком отцем ігуменом Антонієм, колишнім (разом з рідним братом своїм батьком архімандритом Мойсеєм) засновником та організатором Оптинського скиту. Він помер того ж року 7 серпня. Монахи і миряни, які зверталися до нього за духовними порадами, тепер також почали звертатися до старця Амвросія. Таким чином, чим більше старець Амвросій жив, тим більше множилася кількість його відвідувачів, а разом і листів, які він отримує. До нього йшли і писали люди різних звань та станів, статі та віку. Слава про нього вже далеко стала поширюватися. Він став відомий і великому святителю Московському митрополиту Філарету, який того ж 1865 року з одним оптинським ченцем, який був у Москві, надіслав старцеві на благословення образок Спаса Нерукотвореного. Цим, здається, святитель висловив своє бажання, щоб Всеблагий Господь допоміг новому старцеві підтримати оптинське братство в єдності духу і очолити, як раніше писав наміснику Сергієвої Лаври отцю архімандриту Антонію. До кінця описуваного періоду життя старця Амвросія він, як значиться в скітському літописі, неодноразово зазнавав звичайної своєї жорстокої хвороби - гемороїдальної кровотечі. Так, він небезпечно захворів 28 серпня 1868 року. Кровотеча тривала щодня цілих п'ять тижнів. З нагоди відсутності з Козельська повітового лікаря він дев'ять днів залишався без медичної допомоги. І лише 6 вересня приїхав із Бєлєва, на запрошення, лікар Куявський, який і подав страждальцеві якусь допомогу. Втім, наполеглива хвороба старця не припинялася. Тому колишній в цей час в Оптиній пустелі шанувальник старця Амвросія та його духовний син – граф Олександр Петрович Толстой, разом з іншими духовними дітьми шановного старця, запропонували отцю ігумену Ісаакію послати ченця до с. Калуженку (верст за 70 від Оптіної) з проханням до тамтешнього священика привезти до монастиря відому святиню – чудотворну Калуженську ікону Божої Матері, щоб усім разом духовним чадам старця Амвросія помолитися перед нею про його зцілення. Святу ікону не забарилися привезти, і в келіях старця відслужений був молебень із акафістом Цариці Небесної, а потім і клейне чування. Після цього хоч ще чималий час страждав старець, але вже було добре, що серед оптинського братства пожвавилася надія на милість і допомогу Матері Божої, яка й не посоромила тих, хто сподівався. Тим часом 17 вересня старець був особливий, а 22 числа того ж місяця приїхав з Калуги на запрошення доктор Бабушкін і полегшив хворобу старця. Але тільки-но встиг хворобливий старець дещо одужати від своєї жорстокої хвороби, як 1 листопада, від недотримання обережності, після прийняття ванни застудився і знову захворів. Застуда перейшла на праве око, в якому сталося запалення, тож старець місяці два не міг читати. Влітку і раніше старець Амвросій мав звичай їздити на кілька днів для відпочинку на монастирську дачу, де риболовля. Тепер же в 1869 році, ослаблений тяжкою та тривалою хворобою, він переважно мав потребу в цьому відпочинку. Зазначена дача знаходиться верст за десять від монастиря, на березі річки Жиздри. Розташування її чудове. З одного боку сосновий ліс величезних розмірів, а з інших боків місце відкрите, луги монастирські, річка, а за нею поля і селянське селище. Але може, саме таке місце розташування і було не зовсім по серцю пустельнолюбному старцю Амвросію. А тому коли наприкінці шістдесятих років настоятелю батькові ігумену Ісаакію вдалося в глибині лісу купити в однієї бабусі поміщиці належав їй ділянку гаю і влаштувати там нову невелику дачу, відому спочатку під ім'ям Аристархової 89 , старець почав їздити туди і відокремив було там особливу скрізь, куди б він не поїхав. Але це приміщення виявилося тісним і незручним. А тому деякі духовні діти запропонували батюшці побудувати для себе особливу келійку, щоб на майбутнє влітку він іноді міг їхати туди для відпочинку і жити там з більшою зручністю. Старець погодився. Найглибшою в ліс – сім хвилин ходьби від Аристархової дачі – була невелика галявина, оточена з усіх боків на далекий простір листяним лісом. І тут припустив старець влаштувати для себе особливу келію. Того ж року 2 вересня, коли відбувається святкування на честь чудотворної Калуженської ікони Божої Матері, батько був у лісовій Аристарховій дачі. Сюди з його благословення в той же день прибули з монастиря його листоносець монах Климент Зедергольм і нещодавно послуханий Михайло Євгенович Струков 90 , з маленьким своїм синком Євгеном. Привівши їх на місце, призначене для будівництва келії, старець сказав: «Благословіть, браття, келлю тут збудувати». Усі мовчали. Тоді старець, узявши руку Євгена, перехрестив нею призначене місце, змусивши його повторювати за собою слова: «В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. Амінь. Бог благословить на добро пожити тут». Так смиренний старець, який звик завжди жити у відсіченні своєї волі, все робити з благословення старших і не маючи тепер при собі нікого, хто б благословив передбачувану їм справу, побажав прийняти благословення від невинного юнака. Повчальний приклад! Але незабаром після цього, саме до свята Різдва Пресвятої Богородиці, прибув із Калуги преосвященний Григорій. Відслуживши цього дня в монастирі Літургію, владика відвідав скит та старця Амвросія. У цей час серед бесіди з владикою старець випросив у нього архіпастирське благословення на побудову пустельної келії. Того ж 8 вересня видано було й перші гроші на купівлю для келії лісу полісувальнику Миколі Олександрову, хата якого була неподалік лісової монастирської дачі. Всій душею відданий старцеві, полесовщик виявив повну старанність спостерігати за будівництвом старцевої келії, сказавши: «Як мені не клопотати, коли батюшка отець Амвросій хоче просвітити нашу сторону». Влітку наступного 1870 року, за планом старця Амвросія, на вказаному їм місці побудований був для нього невеликий корпус з усіма потрібними пристосуваннями та обнесений огорожею. В одній стороні цієї огорожі поблизу корпусу поставлена ​​була простора халупка для бесіди з відвідувачами, де між іншим вони могли б посидіти в очікуванні прийому. Усередині огорожі викопана велика сажалка, а за огорожею інша, і обидві пущена риба. Завзяті послушники старця тут же, неподалік його корпусу, посадили ягід – малини, аґрусу, смородини, суниці. З іншого боку огорожі посаджено було й кілька гряд картоплі. І ось нова дача для батюшки була таким чином готова. Одна частина новозбудованого корпусу - велика, з високою стелею, призначена була старцем для власного приміщення, разом з незмінним його супутником для служіння ченцем Йосипом - теперішнім Оптінським старцем. В іншій частині - меншій - поміщалися невелика кухня і комору, а над кухнею влаштована була затишна низенька келейка для письменника і деяких відвідував старця гостей. Ніч на 13 липня і самий день провів батюшка в лісовій Аристарховій дачі, а надвечір перебрався у новозбудовану ним лісову келію. Тут насамперед старця було освятити нове місце перебування молитвою. Оптинський ієросхимонах Феодот, який приїхав сюди до цього часу, з декількома співочими того ж вечора відслужив всенічне чування Божої Матері, святому Іоанну Предтечі (в ім'я якого заснований Оптинський скит) і святому Амвросію Медіоланському. Після закінчення чування батюшка з усіма ченцями, що знаходилися в цей час при ньому, вперше розташувався в новій своїй келії на ночівлю. Вранці 14-го числа тим же отцем Феодотом відслужений був молебень Спасителю, святому Миколаю Чудотворцю, преподобному Макарію Єгипетському і святому благовірному князю Олександру Невському 91 . Після цього прибули з монастиря батько скарбників Флавіан і духівник старця Амвросія ієромонах Пімен. Новоприбулі разом із отцем Феодотом соборно відслужили ще молебень Божої Матері, святому Іоанну Предтечі та святому Амвросію з водоосвяченням. Після чого отцем Піменом прочитано була молитва «коли хто має внести в будинок нов» і разом з отцем Анатолієм окроплено була нова келія і вся дача святою водою. Кінець цієї духовної урочистості укладений був скромним чернечим частуванням гостей, що з'їхалися на той час, між якими були скитоначальник ієромонах Іларіон і Сергій (Станіслав) Михайлович Баранович, який звернувся з католицтва. Яке приємне враження справляла на любителів усамітнення ця лісова батюшкина дача, особливо в тихі теплі травневі дні! Ранок. Привітне сонце випливає з-за хащі дерев. Яскраві промені його грають різноманітними переливами квітів на зеленій мураві, усіяній кристалоподібними краплями роси. Навколо ліс у незворушній тиші. З усіх боків мчить спів незліченної безлічі дрібних лісових пташок. Все це щебече, свистить, дзвенить, тріскотить і зливається в одну спільну невблаганну урочисто-хвалебну пісню Творцеві, що неслася в небесну височінь і там завмирає віддаленою луною. Зовсім забувалася мирська метушня. І ось сюди, у це відокремлене містечко, кілька років поспіль старець Амвросій виїжджав зі скиту, намагаючись обирати тиждень із буденними днями, і гостював тут днів п'ять-шість. До свята ж він повертався в скит, де слухав звичайно клейне святкове чування і сповідував тих, хто готувався служити - настоятеля, ієромонахів і ієродияконів та інших сповідників, якщо були, а потім і знову віддалявся на свою дачу. З особливим гостинністю приймав він тут ченців, що приходили відвідати його близьких до нього. Прийдуть, бувало, на вечір людині дві. Їх там пригостять скромною вечерею. Уснуть втомлені подорожні, і старець уже не велить будити їх рано, навіть слухати ранкового правила. Коли гості встануть і, прослухавши разом зі старцем годинник, підійдуть до нього під благословення з вибаченням, що проспали ранок, він по-батьківському поблажливо скаже: «Ну, ми вже гостей не турбуємо» 92 . А сам він сидить на своєму ліжку такий благообразний: обличчя світле, усміхнене, любляче; або щось почне розповідати або іноді сидить у якомусь самопоглибленні. Якщо почнуть що питати, він усе начебто недочує: «А? Що? Повтори». Нерідко відвідував тут старця інший чудовий оптинський подвижник, послушник Єлісей, який п'ятдесят два роки прожив у святій обителі і по смиренню своєму весь час відмовлявся від будь-яких монастирських відмінностей і підвищень. Він жив, може, за версту від старцевої дачі в маленькій хаті, або варті, і чатував ліс. З якою любов'ю і навіть повагою завжди приймав батюшка отець Амвросій цього старця послушника! Наведемо тут на згадку дещо з його життя, Дивно було упокорення цього раба Божого Єлисея. Одного разу батько ігумен Ісаакій став пропонувати йому постригтися в мантію чи хоч у рясофор і навіть вимагав цього з погрозою. "Інакше, - казав він, - я тебе пошлю на кухню". «А ось мені, – відповів Єлісей, – і рясофор.» "Я тебе на поклони поставлю", - продовжував загрожувати батько ігумен. «А ось мені і мантія», – відповів смиренний подвижник. Перебуваючи довгий час у лісовому усамітненні, він справді став ніби дитя природи. Лісних пташок взимку він з рук годував. Вийде на повітря, посипле собі на голову, на бороду і на руки конопляного насіння і тільки-но промовить: «Пташки, пташки, пташки!» – як з усіх боків вони налетять на нього: які сядуть на голову, на бороду, які на руки та всього його обліплять. Неодноразово оптинські ченці були очевидцями цієї картини. Траплялося Єлисею під час обходу лісу і з вовками зустрічатися, але вони його не чіпали і проходили повз нього. У глибокій старості, на 75-му році, він був вражений паралічем у своїй лісовій келії і перевезений до монастирської лікарні. Так передавав один брат про своє відвідування хворого: «У вівторок (26 квітня 1877 року) відвідав я хворого отця Єлисея (братия звали його батьком за повагою до нього), який, при слабкості великий, дуже терпляче і добродушно ставився до своєї хвороби. На запитання моє, як він почувається, відповів: відчуває слабкість, їжі не може вживати і з неділі нічого не їв. Говорив, що він дуже втішний тим, що Бог сподобив його особливись і повідомити Святих Таїн. На слова мої, що, може, тепер скоро закінчаться всі його страждання і Господь втішить його там за терпіння, сказав: Слава Богу! Він і тут втішав мене, дарував мені любити, вихваляти і прославляти Його! З Богом і тут, і там – скрізь добре. З нами Бог, розумійте, мови, бо з нами Бог! Говорив про бажання своє, щоб поховали його на новому цвинтарі, збоку каплиці, між каплицею та церквою в ім'я всіх святих. «Я жив там, – додав він, – люблю тамтешнє місце та каплицю.» Просив я його святих молитов. Він сказав: «Я молюся, і ви не забувайте мене; ходіть на мою могилку, там я завжди буду з вами духом; і мені приємно буде, коли відвідуватимете мою могилку». 30 травня, в понеділок, після ранньої обідні в монастирі, яку служив колишній скарбник ієросхимонах отець Сава, було здійснено посадовим скарбником отцем Флавіаном відспівування послушника Єлисея, пустельника. Поклали його, згідно з його заповітом, на цвинтарі всіх святих. У той час, коли Єлісей проходив послух старшого кухаря на братській кухні, ієросхимонах Сава був у нього помічником 93 . Повернемося тепер до свого головного предмета. У лютому 1871 року старець Амвросій знову захворів на свою звичайну тяжку хворобу. Але ось 24-го числа цього місяця отримана була ним з Афона велика (1,5 аршина висоти і 1 аршин ширини) ікона святого великомученика і цілителя Пантелеимона 94 , написана на кипарисній дошці, замовлена ​​для нього білівською чернечкою разом з Дар'єю Петрівною Полот. Того ж дня в келіях старця відправлено було угоднику Божому чування, а другого дня відслужено йому молебень з акафістом. І з цього дня хвороба старця, яка турбувала його близько тижня і не поступалася жодним лікарським засобам, припинилася. З настанням літа поїздки старця до лісової келії за звичаєм відновилися. Нерідко гостював там з ним і листовод його батько Климент Зедергольм, який у вільні години прогулювався гаєм з якоюсь святоотецькою книгою під пахвою, спираючись на тростину, яка розкладалася і могла заміняти собою стілець для сидіння. Втомившись дещо від ходьби, він під гілками дерев сідав на свій штучний стілець і заглиблювався у читання книги. Тим часом старець займався з боголюбними відвідувачами, яких почало приходити і приїжджати на дачу дуже багато. Так пожвавішала ця безлюдна дика пустеля. Дивлячись на це пожвавлення, отець Климент із захопленням повторював: «Процвіла їсти пустеля, як крин». Але, на жаль, цей крин скільки доставляв втіхи старцю і шанувальникам, що його оточували, стільки ж, можна сказати, і був причиною їх загальних скорбот. Цього літа свого гостювання на дачі від непосильних занять із відвідувачами старець знову тяжко захворів: 8 серпня у нього відкрилася сильна гемороїдальна кровотеча, що тривала цілий місяць. У хворобі своєї батюшка в цей час вдавався більше до духовного лікування, до заступлення Цариці Небесної. 17 серпня принесена була в його келію зі свого монастиря тутешня Калуженська ікона Божої Матері, перед якою відслужений був молебень з акафістом, а 18-го числа принесена була до старця з Козельська чудотворна ікона Божої Матері Охтирська, перед якою також відслужили молебень із хрестом. Нарешті 30 серпня привезена була з Мєщівського Георгіївського монастиря чудотворна ікона Божої Матері «Всіх Скорботних Радість», і перед цією іконою всі страждали разом з ним старанно молилися про його одужання. Близько 10 вересня хвороба припинилася. Так писав про це згодом сам старець томському єпископу Петру 95 : «Здоров'я моє нині більш несправне. Влітку, за прикладом минулих років, їхав кілька разів для відпочинку в влаштовану мною в сімдесятому році лісову келію. І хоча там у ранкові та вечірні години мав свободу від відвідувачів, зате в решту часу вони так мене обтяжували, що до кінця літа я вибився з сил і в серпні захворів: відкрилася гемороїдальна кровотеча, що тривала цілий місяць. Потім, подяка Господу, потроху став одужувати, але після цієї хвороби я помітно став слабшим, ніж колишній». Справді, цього разу старець Амвросій, як було видно, дуже знесилений був своєю тяжкою хворобою. Доктори, які його користували, заборонили йому навідріз приймати відвідувачів, хто б вони не були і з якими б потребами не приходили, бо сам старець, на виконання заповіді Спасителя – покласти душу свою за друзі своя, на це ніяк би не наважився і за найменшої можливості не перестав би приймати відвідувачів. Щоб показати всім крайню небезпеку старця здоров'я і призупинити їх прохання, з постійним стуканням у двері старцевої келії, вони прикріпили до неї записочку, в якій було написано: «Лікарі забороняють старцеві приймати відвідувачів». Наслідували потім підписи лікарів: «Овсянніков і Базалев». Незабаром з якоїсь потреби прийшов був до старця настоятель обителі отець ігумен Ісаакій, але його не пустили. Прочитавши наклеєний на двері напис, він тільки промовив її по-своєму з гіркою усмішкою: «Гм! Вороги (замість лікарі) забороняють старцеві приймати». І негайно вийшов. Наприкінці цього року, саме у грудні, старця знову спіткала згадана жахлива хвороба, внаслідок чого, на день свого Ангела 7 грудня, він і гостей не міг приймати, а гості приймалися та пригощались у келіях отця Климента. Але слава та подяка милосердю Божому, батюшка цього разу все-таки не особливо страждав і недовго. У весь описаний період старчування ієросхимонаха Амвросія скитоначальник отець Іларіон був діяльним його співробітником у цій справі. Але 18 вересня 1873 року цей наставник і лікар духовний після тяжкої та тривалої хвороби мирно перестав до Господа. Болючому старцю Амвросію додалося внаслідок цієї справи і праці, тому що деякі з духовних дітей отця Іларіона після його смерті стали ставитись до старця Амвросія. А крім того, треба було, особливо на перших порах, заспокоювати і втішати скорботних і плачучих духовних чад, які втратили свого батька і наставника. Бо хоч місце покійного заступив інший ієромонах, отець Анатолій (Зерцалов), прийнявши начальство в скиту, духовність і старчування, але відразу після прийняття на себе цих важких посад він і сам вимагав керівництва старця Амвросія, а іноді й підбадьорення та втіхи. Крім цього, потрібно було чимало часу, щоб звикнути до нового духовника побажали мати до нього духовне ставлення. Отже, час до блаженної смерті скитоначальника і старця ієросхимонаха Іларіона, як ми бачимо, старець Амвросій проводив раз у раз у тяжких гемороїдальних хворобах і стражданнях, які до того знесилили його, що він довгий час не міг сам переходити з келії в келію, а перекладали. Але все це ще було, так би мовити, у всіх на очах, а що відчував у собі сам старець, це висловити важко. Якось на спільному благословенні він пояснив своїм відвідувачкам, що всю ніч не спав. Усі почали розпитувати, чому та як це. Старець і каже: «Ось усі можуть говорити про свої хвороби, а я й не кажи; почнуться охоння, сльози; тому якщо й скажу іноді, то лише частина; а якби знали все, що я відчуваю... Іноді так притисне, що думаю – ось настав кінець». Іншого разу сказав: «Все приховував свої хвороби, а тепер уже хочу говорити: може, легше буде». VIII. Загальний погляд на подвиг старчування ієросхимонаха Амвросія Життєве море, що дарується напастей бурею, до тихого при- стану твоєму приплив, кричу Ти: зведи від попелиці живіт мій, А) Його зовнішня обстановка та повсякденне життя Зовнішня обстановка старця Амвросія була найскромнішою. Він займав невеликий корпус, як вище згадано, з правого боку, при вході в скитську святу браму, що знаходиться під дзвіницею, - корпусок нічим не відрізнявся від інших будиночків, що наповнюють скит, навіть порівняно з деякими трохи менше. З парадного ґанку, зсередини скиту, двері в невеликий коридор, по обидва боки якого прості низенькі лави для ченців і простих відвідувачів чоловічої статі. Праворуч перші двері в невелику приймальну келію, де старець займався з почесними особами. Так і називалася ця келія «почесним місцем». Передній кут її зайнятий був святими іконами. На стінах висіло кілька картин, між якими можна було бачити портрети: государя імператора Олександра II, митрополитів Філарета та Інокентія Московських, Філарета, Арсенія та Іоаннікія Київських, калузських ієрархів – Григорія II, Володимира та Анастасія, молдавського старця Паїсія Величковського. Стояли диван, стільці, стіл і етажерка з книгами духовного змісту, щоб відвідувачі, чекаючи старцевого прийому, могли на дозвіллі зайнятися читанням. У келії цієї особливо спостерігалася чистота. Поруч із приймальнею маленька келійка келійника отця Михайла. Проти приймальні двері в келію самого старця Амвросія, яка завжди була на гачку і відмикалася тільки під час служінь клейових чування і ще в деяких виняткових випадках. Келія старця була з передньою, в якій висів його простий, іноді навіть латаний одяг: подрясника два ваткових, подрясника два холодних, балахон, легенька хутряна ряска з малоросійських біленьких смушок. Тут же зберігалися його мантія та ряска з тонкого мухояра та клобук. На полиці над дверима були богослужбові книги та ще деякі. Тут же в кутку поличка, зайнята лікарськими бульбашками. Сама келія старця вся обвішана була святими іконами та портретами духовних осіб, здебільшого принесеними в дар старцю його шанувальниками. Між іконами на особливу увагу заслуговували: а) маленька ікона (вершка 4 висоти) Божої Матері, іменована «Тамбовською», – батьківське благословення старця Амвросія. Перед нею теплилася незгасна лампада; б) ікона Божої Матері «Скоропослушниця» (вершків 12 висоти), надіслана в дар старцю з Москви з Афонської каплиці, де вона знаходилася, як про те говорили свого часу, років тридцять, якщо не більше; в) вищезгадана велика ікона святого великомученика і цілителя Пантелеимона, перед якою горіла незгасна лампада; г) велика картина на полотні преподобних Антонія та Феодосія Печерських, у середині якої дещо вище зображення Божої Матері з розпростертими руками, а нижча церква. Ікона ця стояла над ліжком старця Амвросія, у його узголів'ї (як і тепер стоїть на тому самому місці); д) ікона Нерукотвореного Спасу художньої роботи. Між портретами можна було бачити портрети двох Філаретів, митрополитів Московського та Київського, обидва в скуфейках, що висіли над ліжком старця; також портрети: троєкурівського затворника Іларіона, вищого затворника єпископа Феофана, протоієрея Феодора Олександровича Голубинського, кронштадтського протоієрея отця Іоанна Ілліча Сергєєва, Оптинських старців ієросхімонахів: Лева і Макарія, і архім'я духовних чудових осіб. Біля східної стіни стояв невеликий письмовий столик, де писар зобов'язаний був під диктовку старця писати листи. У святому куті аналою у вигляді шафки, зі Слідованою на ньому Псалтирю та іншими потрібними книгами для вичитування належних правил. Далі вздовж південної стіни другий стіл, на якому стояли деякі ікони, свічники з восковими свічками та лежало кілька духовних книг. Уздовж західної стіни стояло ліжко, на якому старець Амвросій давав спокій своєму багатостраждальному тілу. Позаду ліжка грубка, взимку вся завалена панчохами і обвішана фланелевими сорочками. До північної сторони приставлена ​​була шафа, вся наповнена батьківськими та іншими духовно-моральними книгами. Між шафою та грубкою двері. Потім табуретки три-чотири та два старовинні крісла для почесних відвідувачів. Поруч із келією старця келля іншого його келійника отця Йосипа (теперішнього старця), теж вся в іконах та портретах. Далі до цієї келії прибудована була маленька кухня, для приготування болючому старцю невигадливої ​​їжі, де містився кухар-послушник. Проти вхідних дверей з парадного ґанку – двері в хатинку, або прибудоване досить просторе відділення для жіночої статі, що складалося з кількох кімнат і коридору, що веде в задню хатинку, з якої вже вихід на вулицю. І тут було безліч ікон, між якими особливо визначною була велика афонська ікона Божої Матері, що називається «Годно є», а також і безліч портретів духовних осіб. Тут же біля халупи були комори для складу книжок та інших різних речей. Такою була зовнішня обстановка старця Амвросія. Тепер подивимося на його повсякденне життя. Одного разу, під час його важкої хвороби, він бачив знаменний сон. «Здавалося мені, – так передавав сам старець своїм близьким духовним дітям, ченцям Анатолію та Клименту, – ніби перебуваю у своїй келії. Раптом входить до мене якась людина, на вигляд начальницьке обличчя, і з владою наказує мені йти за ним. Виходжу із келії. Звісно ж бурхлива темна ніч. Переді мною ніби хвилюється море чи велике озеро. Біля берега човен, на якому сидять веслярі, але в темряві неможливо розглянути їх. За покликом мого вожатого я сів у цей човен, і він відчалив від берега. Сердиті хвилі почали перекидати її, як легке перо. Я був у сильному страху за своє життя. Але ось вдалині, через сяючу безодню, серед непроникної темряви, здалося мені незвичайне світло, і я побачив якесь місто такої дивної краси, що на все своє життя ніде й нічого подібного не бачив. До нього прикувалася вся моя увага. Море, хвилі, буря – все було забуте; і я був у якомусь солодкому захваті доти, доки човен не причалив до протилежного берега. Її поштовх бортом об землю вивів мене із забуття. Вийшовши за своїм вожатим на берег, я, за його вказівкою, увійшов до якогось будинку, де знаходилися дві незнайомі мені людини. Один, втім, прийнявши від мене благословення, назвав себе В'ячеславом, князем Чеським, а інший здавався мені російським князем Борисом Володимировичем; потім я незабаром прокинувся» 97 . Після цього розказаного старцем сновидіння отці Анатолій і Климент щороку з трепетом зустрічали дні пам'яті святих князів В'ячеслава і Бориса 98 , думаючи, що в якийсь із цих днів батюшка отець Амвросій повинен відійти в життя вічне. Однак цим побоюванням не судилося збутися. Що ж знаменувало це таємниче сновидіння старця Амвросія? Здається, їм окреслилося все його подвижницьке старече проживання. День буденний у нього зазвичай починався молитвою. Келейники свого часу поперемінно читали покладені скитські правила, а старець слухав або стоячи на своєму ліжку, на якому лягав для відпочинку, або здебільшого, по немочі, сидячи на влаштованому для нього сідалі спиною до грубки, до якої примикала задня частина його ліжка. Коли ж був хворий, під час читання лежав, а правила таки ніколи не упускав. Для слухання ранкового правила спочатку він вставав години о четвертій ранку, дзвонив у дзвінок, на який з'являлися до нього келійники і прочитували ранкові молитви, дванадцять обраних псалмів і першу годину. Потім, після короткого відпочинку, старець слухав годинник - третій і шостий, з образотворчими, і дивлячись по дню - канон з акафістом: Спасителю чи Божій Матері; ці акафісти він завжди вислуховував стоячи. І хоча канони з акафістами, за скитським статутом, належало читати в соборній братській келії під час вечірні, але так як в цей час дня у старця був особливий наплив відвідувачів і йому вже не було часу відправляти вечірню зі своїми келійниками, то він усіляко намагався щодня невпустити. Читання відбувалося виразно, виразно. За словами самого старця Амвросія, він завжди любив слухати гарне читання та інших навчав цього. Описані правила завжди були у старця з більш менш тривалими зупинками. Прослухавши, наприклад, половину ранкового правила і відчуваючи ослаблення сил, він відпускав від себе келійних і, трохи відпочивши, кликав знову і дослуховував правило. Також було й під час годинника. Можливо, й інші, більш важливі причини змушували старця робити ці перерви, саме – вправа наодинці у розумній молитві, про що можна припускати з ймовірністю. Вислухавши належні молитви, старець починав вмиватися. Хтось із келійників ставив біля його ліжка мідний таз на табуретку і починав потроху лити на руки йому теплу воду з великого чайника; а він на колінах, нахилившись над тазом, завжди вмивався без мила і потім втирався. Під час цієї дії з боку келійників починалися питання: батюшка, ось той за таких обставин перебуває, що йому благословите робити? Або: ось та просить благословення на таку справу, благословіть чи ні? І інше, і таке інше. Старець і свою справу робив і разом відповідав на запитання. До речі, не зайве згадати тут, що він ніколи не мився в лазні, а натомість, за порадою доктора Бабушкіна, приймав ванну не більше одного разу на рік. Зрідка ще мив голову теплою водою. Після вмивання старець підкріплювався чаєм і в цей час диктував листи і виходив до відвідувачів, часом навіть до вечора. Втім, так було до сімдесятих років, коли сили старця були міцніші, а потім, при множенні рік від року кількості відвідувачів, внаслідок крайньої перевтоми, він і на правило ранкове вставав пізніше, годині о п'ятій, і по вислуханню годинника, з каноном і акафістом, нерідко лягав на ліжко для кіт. Траплялося іноді й так, що келійники будили хворобливого старця і проти волі піднімали його. Встаючи, він бувало промовить: «Ох! Все боляче»... У зимовий час він часто простуджувався. Встане з опухлим обличчям, з гарячковим ознобом або ревматичними болями в тілі, вмиється, почне розтиратися спиртом або маззю. Келейники ж таки запитують, а старець ледь чутним голосом відповідає. Разом з тим почнуться у старця перевдягання та перевзуття, які протягом дня повторювалися багато разів. Про своє нездоров'я він і в листах до близьких осіб неодноразово писав так: «Про себе скажу, що я вранці відчуваю велику тяжкість, як би пуди на мені висять» 99 . Або: «Цими днями мені приболіло більше звичайного. Від тих, хто приходив, застудив обличчя в поту. Застуда перейшла на хвору начинку, і сталося в роді шлункової лихоманки і тепер ще не зовсім минуло»100. Або так: «Слабкість і болючість посилюються, і перевдягання та перевзуття потроїлися; Жару і холоду не виношу. В міру лише один сімнадцятий градус тепла, а вище і нижче погано впливає. Ось тут і примудряйся близько одного градуса крутитися, і як один цей градус утримати, коли постійно підходять натуральні грубки і своїми толками множать жар »101. За вмиванням, як вище помічено, було чаювання. Старець, як не злазячи з ліжка, вмивався, так тут же сідав і для чаювання, спиною до подушок, підібгавши ноги по-східному. Келейник подавав йому на підносі заздалегідь маленьку чашку какао і тоненьку скибочку французької булки - здоровій людині раз в рот покласти. Згодом какао замінено було чашкою кави без молока. Старець брав піднос до себе навколішки і починав їсти. У цей час, неподалік нього, мав сидіти за письмовим столом хтось із його «писарів». Коли був живий батько Климент Зедергольм, він за цією справою був майже незмінно. Старець і їв, і в той же час диктував комусь потрібний лист. Після какао йому подавали ще дві маленькі чашки неміцного чаю. Незважаючи на свою болючість, старець не мав звички пити чай у накладку, а лише трохи підсолоджений. На особливому кришталевому блюдечку подавалися йому дрібно-дрібно наколоті шматочки цукру, якими він і заповнював солодощі, що бракували. Потрібно зауважити, що в Оптинському скиті, внаслідок старечого переказу, встановився звичай для всіх скитських пити чай вранці та ввечері не більше трьох чашок. Старець Амвросій суворо дотримувався цього правила. Але іноді за диктуванням листа він забуде, скільки випив чашок; а може, тільки покаже вигляд, що забув. Запитає у відповідного келійника: «Скільки я випив?» Відповість: три. «Брешеш, дві». – заперечить старець із келійником. "Ну тоді я ще наллю", - скаже келійник. "Ну, бери, ну тебе зовсім", - підсумує старець. Тим часом усе він робив і говорив з моральною метою, щоб і учні його, дивлячись на приклад свого вчителя, намагалися суворо дотримуватися старечих статутів, не зневажаючи їх за дрібниці. Після ранкового чаю у старця внаслідок хворобливості його шлунка, починалася відрижка разом із прийнятою їжею, на кшталт легкої блювоти, так що майже все, що випивалося і з'їдалося, невдовзі вивергалося. Поки старець диктував листа, помалу підходили до його житла відвідувачі – з одного боку зсередини скиту чоловіка, а ззовні жіноча стать. Не встиг він ще закінчити потрібний лист, а вже народ почав і в двері стукати, і дзвонити в дзвіночок, проведений зовні до його келії. Вийде келійник. Просять доповісти. Той зазвичай відповідає: «Старець зайнятий». Незабаром знову з боку нетерплячих відвідувачів стукіт і дзвін – знову те ж прохання – і знову та сама відповідь. Але чим далі, тим більше і більше нетерпіння відвідувачів збільшувалося і вже доходило до ремствування. Стук і дзвін дедалі частіше повторювалися. Келійнику, що виходив, уже безцеремонно говорили: «Що ж ви не доповідаєте?»; або: «Ви не хочете доповісти» тощо. У халупці наб'ються разом із мирськими черниці з різних монастирів. Хто каже: «Я вже живу тут і ходжу до старця цілий тиждень і ніяк не можу до нього дійти»; а інша каже: "А я - дві". Тільки-но вийде до них келійник, як у сотню голосів до нього: «Доповідайте, доповісти». Бажаючи хоч скільки заспокоїти відвідувачок, він запитає: «Як про вас доповісти?» Кожна, звичайно, каже, звідки прибула. Але де ж йому в такій метушні всіх згадати? Своєрідно доповідав про них отець Михайло; прийде до старця і скаже: «У халупі на вас, батюшка, чекають». Хто там? - Запитає старець. – «Московські, вяземські, тульські, белівські, каширські та інші народи». - "Скажи, щоб почекали". Вийде знову. "Ну що, - запитають, - доповідали?" – «Доповідав». - Що ж? – «Веліть почекати». – «Та ви, мабуть, не доповідаєте». Так часто дехто малодушно й ремствував навіть на самого старця за те, що дуже довго доводилося їм чекати окремого заняття з ним, думаючи, що він не хоче їх прийняти і що вони марно втрачають час в очікуванні. Тим часом болісний старець, підготовляючись виходити до відвідувачів, змінювався, переодягався, перевзувався, займаючись разом з тим із кимось із братів, з одним або з кількома, коли велася якась спільна розмова. Слухаючи повчальну мову старця, присутні в той же час допомагали йому в перевдяганні та перевзутті: знімали чоботи та панчохи, що відсиріли, подавали сухі, та інше. Так завжди бувало. Нарешті, можливо, вже близько години десяти дня, якщо не пізніше, виходив він і до відвідувачів, які давно очікували. Пройде коридором, де бували чоловіки, кого на ходу благословить, кому скаже кілька слів; з особливими потребами приймав окремо в зальчику і займався деякий час. Потім проходив у хатинку і там уже залишався надовго. Помітити причому треба, що не всі приходили до хворобливого старця за ділом, а деякі тільки забирали у нього час і тим особливо обтяжували його. Згадував він часто тому слова покійного отця ігумена Антонія, який казав, що «ознака учнів Христових є той, коли любов ідуть між собою, а ознака моїх учнів – коли ворожнечу і незгоду йдуть між собою». І додав: «Ось приїжджали до мене дочки з великими скорботами, а всі ці скорботи варті того, щоб начхати та ногою розтерти» 102 . Тому старець Амвросій і в листах до близьких осіб скаржився на таке обтяження. Наприклад: «Старість, слабкість, безсилля, багатотурботність і багатозабуття і багато марних чуток не дають мені й схаменутися. Один тлумачить, що в нього слабкі голова та ноги, інший скаржиться, що в нього скорботи багато; а інший пояснює, що він перебуває у постійній тривозі. А ти все це слухай та ще й відповідь давай; а мовчанням не відбудешся - ображаються і ображаються. Недарма повторюється приказка: тлумач хворий з підлікарем. Хворому хочеться пояснити своє становище, а підлікарю нудно слухати; а робити нічого – слухає, не бажаючи ще більше дратувати і розтривожити хворого толкуна» 103 . Втім, хоч і писав так смиренний старець про своє скорботне становище, проте змушував по можливості приймати всіх – і терплячих, і малодушних, тож ці останні після отриманої від розмови зі старцем втіхи дуже шкодували про своє нетерпіння. Іноді він зустрічав таких жартівливо-привітними словами: «Терпів Єлисей, терпів Мойсей, терпів Ілля, так потерплю ж і я». Але ось настав полудень; вже дванадцять чи більше годин – час обідати. Не відпускаючи відвідувачів, він йшов у суміжну зі своєю келлю, – вищезгадану келлю отця Йосипа, свого келійника, і там, напівлежачи біля столу від втоми, їв їжу, яка складалася з двох страв – юшки зі свіжої риби, не дуже жирної (стерляжою юшку, наприклад, не міг). журавлинним морсом. До цього подавався білий чи ситний хліб. Саму рибу через хворобливість шлунка ніколи не їв, ні свіжу, ні солону (за винятком кількох шматочків голландського оселедця), ні варену, ні смажену. У вживанні їжі він намагався, скільки вистачало в нього сил і можливості, дотримуватися вказівок церковного Статуту, і тому в пісні дні, коли не належала риба, йому замість юшки готували юшку або картопляний суп, до якого він підмішував трохи особливо приготовленої гречаної кашки. Все це заправлено було олією. Без сумніву, їв би старець у покладені Святою Церквою дні і без оливи, якби не страждав на нутрощі. Якось прийшла йому думка обійтися без олії, і щоб пісна їжа була не дуже сувора, звелів заправити її товченими волоськими горіхами. Сталася тут якась знайома старцю ігуменя, яку він і надумав почастувати цим зіллям. «Та це що ж у вас таке, батюшка? – сказала вона. – Це блювота». Але на початку шістдесятих років старець подвижник, при всій своїй тілесній слабкості, змушував вживати ще трапезну їжу з конопляним маслом. Потім, коли шлунок його став відмовлятися від цієї їжі, стали готувати йому келійники вищезгаданий суп і спочатку заправляли його соняшниковою олією навпіл з конопляним і нарешті вже, внаслідок хворобливості його шлунка, що посилилася, одним соняшниковим. А потім нутрощі старця в такий прийшли стан, що часом він ніякої не міг дозволити собі їжі. Про це він писав так: «Хворобні притискання у всьому тілі є і від холоду, і від мимовільного голоду. Багато речей є, та багато не можна їсти. Слабкий шлунок та несправні кишки не дозволяють. Втім, за старою звичкою я все-таки змушую їсти, хоча потім і доводиться велику тягар понести від головного болю і від блювотної частки. А крім того, і приїжджі, і ті, хто приходить, докучають, сидіти подовгу в халупці нудьгують. Ось так ми день за днем ​​і живемо і несправедливими славимося в прийомі тих, що приходять і приїжджають. А винна моя неміч і несправність перед Богом і людьми» 104 . Тим часом старець не тільки ніколи не сумував за своєю хворобливістю, але, навпаки, завжди був у веселому настрої і навіть часто жартував. Прочитали йому одного разу, як один батько сімейства няньчив свого малюка і, втішаючи його, приспівував пісеньку: «Дрі-та-та, дрі-та-та, вийшла кішка за кота». І ось одного разу звернувся хтось до болючого старця за участю і сказав: «Що, батюшка, катар мучить вас?» Усміхнувшись, відповів Старець: «Так, брате, дрі-та-та, дрі та-та». Їжі з'їдалося старцем трохи більше як може з'їсти трирічний малюк. Обід його тривав десять чи п'ятнадцять хвилин, протягом яких знову-таки келійники задавали йому про різні особи питання і отримували від нього відповіді. Але іноді, щоб хоч скільки-небудь урізноманітнити час і полегшити отуманену голову, старець наказував комусь із близьких, під час свого обіду, щось легке почитати. Любив іноді прослухати, наприклад, одну чи дві байки Крилова. Ця книга завжди майже лежала при ньому на столі в келійній. Доставив йому одного разу хтось твір якогось пана про російські монастирі, в яких, на жаль, поважний автор, крім бруду, нічого не помітив. Старець прослухав цю книгу з сумно-серйозним виразом обличчя і жодної думки про неї не висловив. По закінченні обіду старець, якщо був слабкий, тут же, лежачи на ліжку, приймав когось потрібніше або раптом приймав усіх на загальне благословення, спочатку чоловічу стать, а потім і жіночу. Наб'ється повна келія. На цих загальних прийомах старець навчував нужденних словом, нерідко прислів'ями, зрозумілими тому, до кого вони ставилися. Або розповідав щось таке, що слугувало відповіддю на потаємну думку будь-кого з присутніх. Іноді змушував когось із відвідувачок прочитати більш потрібну до справи байку Крилова; потім скаже кілька повчальних слів у жартівливому тоні і нарешті, виклавши кожній благословенні, попрямує до своєї келії. За ним сто голосів: «Батюшко! Батюшку! Мені слівце сказати, мені пару слів». Але стомлений болючий старець абияк, за допомогою келійників, протискався крізь натовп, йшов у свою келію і замикався зсередини на гачок, щоб і туди народ не наринув. А келійники вже виводили всіх геть мимоволі. Якщо ж старець по обіді мав досить сил, то він виходив подати спільне благословення в хатинку. Попередньо з'являвся келійник і закривав усі вікна, щоб не було наскрізного вітру. Усі, хто сидів, піднімалися зі своїх місць, ставали по обидва боки, залишаючи невеликий прохід для батюшки. Нарешті двері відчинялися, і на порозі з'являвся старець у білому балахоні, зверху якого завжди, і взимку і влітку, носив легеньку хутряну ряску, і у ватковій шапці на голові. Вийшовши з дверей і зупиняючись на сходинці, він завжди молився перед поставленою тут іконою Божої Матері «Достойно є» і проходив далі, уважно вдивляючись у благословення, що просили у нього, і осіняючи їх хресним знаменням. З натовпу чулися питання, на які він давав прості, але мудрі відповіді. Іноді старець сідав, і тоді всі присутні ставали навколо нього навколішки, з глибоким увагою слухаючи його розмову, сенс якої завжди полягав у собі корисне мораль чи викриття чиїхось недоліків. Найчастіше пропонував він пораду про терпіння, поблажливість до недуг ближнього і примушення себе до добра, кажучи, що Царство Боже силою береться (Мф.11:12), що багатьма скорботами належить нам увійти в Царство Боже (Дії.14:22) і:. ). Іноді ці повчальні бесіди чи спільні благословення сягала години відпочинку, і келійник нагадував йому про це. Тоді батюшка знімав шапочку, розкланювався і говорив, за звичаєм, жартівливо: «Дуже вдячний вам за відвідування; батько N... каже, що пора...» Іншим разом келійник скаже: «Батюшко, вже дві години», а батюшка відповість: «Ти переведи їх назад, і буде час». Це означало, що старець мав намір сказати ще щось на користь. Влітку в теплі дні виходив він благословляти на повітря, і поява його була справжньою радістю для всіх, хто мучив очікування. Від самого ґанку хатинки влаштовані були на стовпчиках жердини, по один бік яких стояв народ, а по другий бік йшов зігнутий старець, викладаючи всім по ряду благословення і, іноді зупиняючись, даючи відповіді. За огорожу до старця, без його дозволу та благословення, зайти ніхто не наважувався; а якби хтось наважився на це, мав би, за призначенням старця, покласти кілька поклонів. Не завжди, втім, так вільно і без обтяження поводився і розмовляв старець із відвідувачами. Часто він не тільки втомлювався, а й перевтомлювався, особливо якщо, як нерідко траплялося, зранку почувався недобре. Так, наприклад, він писав одній особі: «Про здоров'я своє не знаю, як і сказати тобі. Писав тобі про тягар. І я, особливо останні три тижні, відчуваю якийсь тягар у тілі, так що вранці насилу розламуюсь, щоб узятися за звичайне багатодієслово з відвідувачами; і потім так наглаголишься, що ледве дістанешся до ліжка на годину або більше. Ось ти і суди, і розсуди прю мою з людьми праведними та неправедними. На лобі ні в кого не написано, хто він такий, а каже, що йому поговорити треба, і не хоче знати, що мені недоречно, та й від немочі та втоми це дуже натужно. Є прислів'я: як не кинь, все виходить клин. Не приймати не можна, а всіх приймати немає можливості і сил не вистачає» 106 . Виклавши через силу благословення, старець прямував до себе для відпочинку. Народ, за звичаєм, юрмився біля нього; здіймався шум і метушня; деякі хапалися за краї його одягу, щоби сказати «слівце». Старець ледве вибирався з натовпу, нерідко залишаючи в руках народу і свою верхню хутряну ряску, яку вже після келійники приносили йому в келію. А тут ще бували іноді самолюбиці, які всіляко домагалися, щоб старець виділяв їх з інших, надавав би їм особливу увагу, інакше ж дуже ображалися на нього. Так, одного разу стомлений старець з потупленим поглядом ледве бреде серед натовпу народного, а слідом за ним чується чийсь голос: «Така злість! Пройшов і не глянув». Бували, хоча дуже рідко, і такі дні, в які старець по обіді зовсім не відпочивав, можливо, тому, що відчував у собі досить сил обійтися без відпочинку або просто так не спалося. Тоді він кликав до себе писаря і диктував комусь листа. Таким чином, у нього хвилини однієї не проходило у ледарстві. Під час відпочинку старця ніхто не турбував. Народ йшов на готель. Двері навколо замикалися – і в халупі, і в скиті на парадному ганку. Тут ще просувалася засув з написом келійника о. Михайла: «Просимо шламбом не виймати» Після короткого полуденного відпочинку, години о третій, старець був знову на ногах і, якщо відчував своє здоров'я порядним, знову йшов до відвідувачів тлумачити; коли ж був слабкий, приймав народ у келії отця Йосипа, лежачи на його ліжку. Тут він серед толку з народом і чай пив годині о п'ятій вечора. І знову, і знову приймав і тлумачив, тлумачив та приймав. Так як протягом дня в келіях старця постійно товпився народ і багато хто приходив до нього з брудними ногами, то стільки наношували йому в келію бруду, що другого дня молодший келійник довго-довго, бувало, працює над очищенням її. Годині о восьмій старець вечеряв, - подавалося на стіл те саме, що і в обід. І серед вечері келійники дещо про кого і про що питали старця, а він не переставав відповідати. Або знову змушував почитати щось. Незабаром після вечері, якщо сили старця остаточно знемагали, він обмежувався викладанням загального благословення. Якщо ж сили ще не зовсім залишали його, то знову починалися звичайні прийоми і чутки, які й тривали часом до одинадцятої ночі. Поспішно виходячи для цієї мети в хатинку або повертаючись звідти через коридор, де в цей час сиділи на лавах братія ченці в очікуванні також старця прийому і розмовляли між собою про потрібне і непотрібне, старець мимохідь скаже: «Народе! Не роззявляй рота», даючи тим розуміти, щоб не марнословили і не марномислили. Наодинці ж із кимось із бездумних помітить іноді: «А ти б, чимось так сидіти, пройшов би чоточку з молитвою Ісусовою». Якщо ж старець помічав ченців, що сиділи в марній задумі, то зупинявся на короткий час і розповідав якийсь смішний анекдот, щоб розігнати морок зневіри, на кшталт наступного. Жив якось у монастирі ієромонах, який підписував своє ім'я так: напише спочатку літеру «ъ», а потім додасть: чернець, і виходило: монастир. Або: якийсь настоятель доручив ченцю одного хлопчика, щоб стежити за його поведінкою. Помітивши, що хлопчик опускає ранкові служби, чернець якось спитав його: «Ти, коли приходиш до ранку, що там співають?» «Та там співають, – відповів хлопчик, – Боже мій! Ах, Боже мій! А в церкві, з нагоди великопостного часу, співалося: «Завтра почуй мій голос, Царю мій і Боже мій». Або розповість відомий анекдот про те, як мужик розсипав міру гороху, а зібрав дві; та інше. Розказаний старцем легенький анекдотець змушував, звичайно, всіх, хто любив батюшку, посміхнутися і стрепенутися. Ходили братія до старця і в будь-який час дня, коли кому було потрібно, але здебільшого після вечірнього правила, коли були вільні від послуху. Серед толку з народом у зимовий час, не виходячи з келії, старець, як вище згадано, часто отримував сильну застуду від одного холодного повітря, якщо відвідувачі, не обігрівшись, входили до нього прямо з вулиці. І хоча келійники, за наказом старця, дбали про те, щоб ті, що приходили, попередньо обігрівалися в теплому коридорі, але за всіма встежити було не можна. Втомлений цілоденною напруженою працею, старець, який захопив іноді застуду, відчував часом увечері нудоту в голові, іноді з позивом на блювоту. Але тут знову було горе: нудило, томило, а блювоти не було, бо шлунок був порожній. Добре було, якщо вдавалося старцеві викликати якось маленьке блювання, тоді він відчував полегшення. В іншому випадку томління тривало. Незважаючи на крайнє знесилення і болючість старця, день завжди полягав вечірнім молитовним правилом, що складалося з малої вечері, канону Ангелу Хранителю та вечірніх молитов. Від цілоденних майже безперервних доповідей келійники, які раз у раз призводили до старця і виводили відвідувачів, ледве стояли на ногах, проте поперемінно читали зазначені молитвослів'я. Часто, незважаючи на посилену напругу, очі злипалися, вуста стулялися, і читець від дрімоти, що налягала, раз у раз спотикався в читанні, а сам старець часом лежав на ліжку майже без почуттів. Після закінчення правила він, за звичаєм, у майбутніх просив прощення, якщо згрішив справою, словом і помислом. На закінчення келійники приймали від старця благословення і прямували до виходу. Задзвонять іноді годинник. Слабким, ледь чутним голосом запитає старець: Скільки це? Дадуть відповідь – дванадцять. "Запізнилися", - скаже. Спати лягав батюшка завжди одягненим, влітку в балахон, а взимку у ватяний підрясник, підперезаний неодмінно шкіряним поясом. На голові завжди мав шапку чернечу, а в руках чотки. Знімав тільки чоботи, залишаючись в самих панчохах. Богові відомо, як проводив старець нічний годинник. Тільки після приходу до нього на ранкове правило келійники зауважували, що під час ночі він змінив кілька фланелевих сорочок, з чого можна бачити, що безперервного сну не мав. Тим самим закінчувалися добові праці старця. Наступного дня на нього знову чекали ті ж безперервні штибу з хворобливими притисками недугуваннями і інше, і інше. IX. Б) Недільні та святкові дні та особливі випадки У праці та в виснаженні, часто у чуванні Напередодні кожного недільного та святкового дня старець отець Амвросій вислуховував у себе в келії пильнування. Спочатку, у шістдесятих роках, служив завжди ці чування відданий духовний син його, ієросхимонах Гавриїл 107 . Тут же біля дверей стояли чоловіка два-три співаки. Скитоначальник отець Анатолій, який на той час був простим ченцем, співав басом. Келейники були як читачі; а писар отець Климент - канонархом. Згодом обставини змінювалися. Оскільки загальне становище у скиту – відправляти церковну службу лише двічі на тиждень – у суботу і неділю і ще в деякі дні, з якоїсь нагоди встановлені, то нездорові та немічні скитяни, замість того, щоб іти слухати чування в монастир, просили у старця благословення бути на його; і старець, звісно, ​​благословляв. Помножилася таким чином кількість тих, хто молиться, серед яких були і співаки. Тому, щоб у келії старця не було тісно й душно, співакам велено стояти в передній, нарешті, і в коридорі, куди під час служби розчинялися двері старцевої келії. У самій келії старця залишався один службовець ієромонах, та ще, можливо, хтось із близьких до нього. Згодом і в халупці залишалися деякі, по благословенню старця, послухати через двері його клейне чування і помолитися. У літню пору неодноразово приїжджав до Оптини пустель покійний граф Олександр Петрович Толстой, колишній обер-прокурор Священного Синоду, і завжди любив бути присутнім на клейному чуванні у старця. Бували й інші, подібні до графа, прочан. Сам же старець і серед пильнувань ніколи майже не залишався без звичайної своєї справи. Під час читання паремій, кафізм і канону він чи когось сповідував у келії отця Йосипа, чи приймав відвідувачів, кого не встиг прийняти вдень, чи нарешті підкріплювався вечірньою трапезою. Завжди тільки він вислуховував шестопсалміє та велич святкове з читанням Євангелія, підвівшись на своєму ліжку, як можна було помітити, з глибокою увагою. Велич підспівував. Незважаючи на старість, він мав світлий і приємний тенорок. Співав він завжди від душі і за словом Святого Письма, розумно (Пс.46:8). 108 Якщо ж відвідувачів і сповідників у старця під час його клейного чування не було, то більшу частину служби він слухав, сидячи в самопоглибленні, а іноді від стомлення і лежачи. Нерідко в цей час можна було бачити на обличчі його сльози. Якщо старець зі своїми справами не встиг упоратися, а пильнування до шестопсалмія вже відслужили, то служба на кілька хвилин переривалася, і старця чекали. Після закінчення келійного чування, яке, з проміжками і очікуванням, тривало години три і відходило майже разом з пильнуванням, що вирушав у храмі, втомлені келійники для втомленого старця прочитували кінець вечірніх молитов, починаючи з молитви «Владико Человеколюбче» і отримавши. Вранці, якщо в скиту була своя літургія, яка зазвичай починалася завжди не раніше шести годин, старець з келійниками вставав за півгодини або за годину перед службою, прослуховував годинник з образотворчими і відпускав келійників до церкви, а сам залишався один з єдиним Богом. Тільки цей короткий час і був єдиним часом, коли він міг побути в безмовності. Як він проводив цей час, уже нікому не відомо. А келійники, що приходили з церкви, разом з писарем, заставали його завжди майже сиділи на своєму ліжку, з підібганими ногами, за читанням книги: або Послань апостольських, або Псалтирі, або Добротолюбства, або преподобного Максима Сповідника, або, нарешті, Ісаака Сиріна. Всі ці книги він читав неодмінно слов'янською говіркою, тому що, як вище зазначено, дуже любив слов'янську мову. На книгах він іноді робив власноруч нотатки; наприклад, як пам'ятається, під словами апостола Павла: дано мені жало в тіло, ангел сатани, пригнічувати мене (2Кор.12:7), - підписано було старцем у вигляді підряддя: "Олександр ковач 109". У Добротолюбії ж і в книзі святого Ісака Сиріна було дуже багато для пам'яті старців, що підкреслили місця. Писар і келійники, що повернулися і в церкви, попередньо входили з молитвою до старця і отримували від нього благословення, а старець, сидячи за книгою, тут же іноді вкаже комусь із них особливо повчальну в книзі коротеньку статейку і дасть прочитати; потім відпускав усіх їх підкріпитись чаєм і сам підкріплювався. Незабаром писар повертався до старця, і починалося звичайне диктування листів, а там підходили відвідувачі та відвідувачки; починалися, як і раніше, стукіт, дзвін, шум, ремствування. І так - вже до глибокого вечора знову все по-буденному. Іноді від великого у святковий день припливу відвідувачів старець турбувався більше, ніж у будні. Якщо ж у скиту своєї служби не було, то старець залишав при собі одного келійника для прочитання годинника, а інших відпускав у монастир до ранньої обідні, яка завжди на свята починається там о п'ятій годині. З деякою особливістю зустрічалися та проводилися старцем великі свята – Різдва Христового та Святого Великодня. Тижня за два до свята старець продиктував так зване «загальне привітання», яке й переписувалося у великій кількості екземплярів. До речі, зауважимо тут, що ці спільні вітання мають свою історію. У середині шістдесятих років їх ще не було. Але головний писар отець Климент подав старцеві думку заради таких великих свят розсилати деяким, особливо відданим йому духовним дочкам у жіночих обителях найкоротші вітання на кшталт візитних карток. Писалося на маленьких клаптиках поштового паперу так: «Сестра про Господа, мати (така-то)! Вітаю тебе зі святом Різдва Христового (або Воскресіння Христового)». Привітання це закінчувалося власноручним підписом старця: «Ієромонах Амвросій». Але такі найкоротші привітання скоро виявилися батюшці не до смаку. До свята Різдва Христового 1869 року та до Великодня 70-го він уже сам продиктував короткі спільні вітання зі святами. Потім наближалося знову свято Різдва Христового. За звичаєм, що вже встановився, потрібно було і знову готувати спільні вітальні листи. Старець звернув тепер на це особливу увагу, сказавши: «Уже якщо писати, так написати має щось корисне й повчальне», - і продиктував перше глибоко повчальне спільне привітання, в якому, пояснивши таїнство наступаючого свята, запрошував похмурих і нечуттєвих з покорою і зазріванням усердно і завзятістю. співу церковному та від них, як від джерела життя та безсмертя, почерпати втіху, напоумлення і спасіння милістю та людинолюбством Сина Божого. З цього часу вже до самої своєї кончини готував старець чудові за своїм змістом різдвяні та великодні спільні привітання 110 . Напрочуд пам'ятливий був старець. Протягом двадцяти одного року він диктував ці привітання і, незважаючи на те, що ніколи не справлявся про зміст продиктованих у минулі роки листів, завжди говорив неодмінно про різні предмети. Але настав напередодні свята. Келейники дбали про можливу чистоту старих келій. Кількість сторонніх відвідувачів порівняно зменшувалася, оскільки кожен дбав зустріти свято у себе вдома. Старець тим часом більше зайнятий бував сповідниками, і до того ж зі своїх братів. Іноді неквапливо переходив він з якоїсь потреби з келії в келію. Обличчя таке світле, святоліпне. Видно було, що благодатний світ і незворушна тиша сповнювали його чисту душу. Любляче серце його було відкрито до всіх. Вітчизняно ласкаве слово, погляд чи дотик рукою викликали іноді у оточуючих його сльози розчулення. Дещо раніше звичайного старець лягав для короткого відпочинку, а самої опівночі, коли в монастирі вдаряли до ранку, вставав. Службовець ієромонах і співачі були напоготові. З двох риз заради свята, що були для келійного служіння, подавалася краще. Запалювалися перед святими іконами свічки, і починалася утреня, яка відходила трохи раніше за монастирську. Потім болісний старець лягав знову на відпочинок, який, втім, скоро переривався, бо монастирські співачі, одразу після закінчення ранку, приходили в скит вітати старця зі святом, а за ними і всі скитські браття. У свято Різдва Христового славили Христа, а на Великдень співали дев'яту пісню пасхального канону з виголошенням заздоровної ектенії про старця, після чого старець з усіма, що сиділи на своєму ліжку, христосувався і одягав червоними яйцями. Перед літургією старець, за звичаєм, прослуховував святковий годинник і відпускав усіх своїх келійників до монастиря на обідню, яка починалася рано. У скиту у перші дні цих свят своєї служби не буває. По закінченні літургії хоча відвідувачів зі звичайними потребами та скорботами майже не було, зате багато було вітаючих зі святом, а серед привітань замішувалися іноді й толкуни. Тому старець і в ці великі свята був у безперестанній поголосці. На другий день свят – Різдва Христового та Святого Пасхи у скиті завжди служив літургію настоятель монастиря отець архімандрит Ісаакій соборно, а потім, разом зі службовцями ієромонахами та ієродияконом, йшов до старця вітати його зі святом. Старець з любов'ю приймав дорогих гостей і, сам сівши на своєму ліжку з стиснутими ногами, їв з гостями чай. Легка розмова про щось із близькими, особливо зі старшими братами, була йому деякого роду розвагою. Любив він послухати новини, церковні та громадські, і сам порозкаже, бувало, щось. Відкушавши чаю, отець архімандрит у перші дні згаданих великих свят завжди обідав у скитській трапезі, а старець приймав у себе вітачів та простих відвідувачів. Серед звичайної течії життя зрідка траплялися особливі випадки, які дещо урізноманітнювали життя старця. Так, наприклад, виходили їм поштою чудові ікони. Перша така ікона була святителя Амвросія Медіоланського, біля аршина висоти, а потім в особливому ковчежці частина мощей цього угодника Божого. А потім афонці в різний час надіслали кілька ікон: вищезгадану святого великомученика Пантелеимона та Божої Матері «Годно їсти», обидві великі розміри та чудово вправне писання, і ще з московської Афонської каплиці ікону «Скоропослушниця». Все це приймав старець як велику милість Божу, як прояв особливого вподобання до нього Матері Божої та святих. Неодмінно в перший же вечір після отримання ікони служилося клейне бдіння Божої Матері або того угодника Божого, на честь якого виходила ікона; перед нею старець і молився з особливим благоговінням і розчуленням, лобизуючи цю. Іноді, як згадано було, із с. Калуженки привозили в Оптину пустель особливо шановану всіма благочестивими жителями Калузької єпархії чудотворну ікону Божої Матері, яку називають Калуженською. Слухаючи чування або молебень перед нею, старець ледве стримував сльози, які іноді і проти його волі буквально текли струмками, за свідченням очевидця протоієрея с. Калуженки отця Олександра Соколова, який завжди супроводжував в Оптіні святу ікону. Щось зворушливо-святкове відчувалося в цей час і в душах усіх, хто оточував старця-молитовника; живіше вірилося у клопотання перед Богом Матері Божої та святих за людей православних. Але особливою урочистістю та пишністю відрізнявся день Ангела старця Амвросія, 7 грудня, святкування пам'яті святителя Амвросія Медіоланського. Старець глибоко шанував свого духовного покровителя. З вечора як у монастирі, так і в скиті, і особливо в келії старця, відправлялося пильнування святителю Амвросію. Здається, на початку сімдесятих років одним скитським ієромонахом Антонієм 111 складено було особливу повну службу з акафістом святому Амвросію Медіоланському, і старець з того часу у себе в келії завжди вислуховував цю службу з акафістом. У самий день батюшкіна Ангела в монастирі та скиту вирушали соборні літургії з молебнями святому Амвросію та з виголошенням старцю Амвросію багатоліття. У скиту служив і сам настоятель отець ігумен Ісаакій. Після молитви за здоров'я старця попередньо всі скитські братія, як найближчі до старця співмешканці його, на чолі з отцем ігуменом і скитоначальником були до нього в келію, співали тропар і кондак святому; диякон виголошував ектенію та багатоліття старцю, а потім шанобливо приносили йому привітання з днем ​​Ангела. Болючий старець за звичаєм, у своєму простому, іноді залатаному подрясніку, сидів з підтисненими ногами на своєму ліжку, а всі братія, не виключаючи навіть скитоначальника, крім, звичайно, батька ігумена, підходячи до нього, кланялися йому в ноги. З ієромонахами старець цілувався рука об руку, іншим викладав благословення. Потім усі скитяни на запрошення велелюбного старця розміщувалися в різних куточках його келії: батько ігумен і скитоначальник з ієромонахами залишалися в старцевій келії з самим старцем, інші хто в заліку, хто в келіях старцевих келійників, а хто й у халупці, а хто і в халупці. Поїли всіх солодким чаєм із прекрасною м'якою здобною булкою. Після скитських братів приходили до старця монастирські співачі, теж із вітанням, яке відбувалося таким же порядком. У трапезі скитської та монастирської була велика втіха. Але в той час як братія мали трапезувати, старші з них, ієромонахи та ієродиякони, на чолі з отцем ігуменом, і деякі з почесних сторонніх гостей збиралися в келії старця на закуску, яку можна було б назвати чудовим обідом. Сам старець з батьком ігуменом і більш почесними гостями розташовувався в заліку - гості за столом, а старець - на м'якому дивані, за своїм звичаєм з стиснутими ногами, які не могли терпіти холоду від підлоги. Серед частування йшла невимушена розмова про різні предмети, що підходять до часу. Сам старець жартував. Подавали, наприклад, одного разу серед звичайної закуски спекотне, якого старець, як згадано вище, ніколи не їв, через, як казав він, слабкість свого шлунка, а на думку деяких сторонніх осіб, можливо, і по помірності, внаслідок схимницьких обітниць. Подивився старець на рибу, та й промовив: «Ех, добре страва! Ну, дай хоч понюхаю, коли їсти не можна». Підніс келійник жаркий до носа старця. Він понюхав. «Ну, – каже, – неси далі». Відбувся, звісно, ​​загальний сміх. Всіх гостей було до півсотні, якщо не більше. Але за першим столом набирався інший стіл, трохи менший чисельністю, для менш почесних осіб. Потім набиралася повна халупка черниць і навіть мирських осіб, які приїжджали з різних боків привітати дорогого батюшку з днем ​​його Ангела. Усіх їх напували солодким чаєм і одягали по шматку пирога. Серед цих частування не обходилося іноді і без неприємностей. Втомлені метушнею келійники або якось забудуть подати якійсь гості чаю, або ще щось трапиться. Зараз почується ремствування. А, за прислів'ям, – невістці були й помсти. Крім того, келійники дадуть знати про це старцеві. Але сам старець завжди поблажливо ставився до цих нетерплячих нарікань і після частування, виходячи до них на спільне благословення, у них просив вибачення у своїй несправності. Якось вийшов і таким розчуливим тоном промовив: «Пробачте мені, матері та сестри! З любов'ю готовий би всіх вас усім задовольнити, але ж ви знаєте мою недугу. А це все там у вас отець Михайло (келейник): кого чаєм, а кого величаємо». Відсутнім же бідним черницям у Білевський жіночий монастир посилалися возами білі хліби та пироги. У пообідній час усі монастирські братія, числом до 300 чоловік, поперемінно приходили привітати старця з днем ​​Ангела, а потім вирушали в скитську трапезу, де їх напували чаєм з білим хлібом, одягали солодощами і пили по склянці пива. Всі витрати на ці частування щорічно приймала на себе одна з найвідданіших старцеві духовних його дочок, вищезгадана багата поміщиця Олександра Миколаївна Ключарьова, яка з особливої ​​прихильності та поваги до старця Амвросія прийняла, при постригу в мантію, і ім'я Амвросії. Насамкінець сама матінка Амвросія готувала у себе в цей день вечерю, до речі, і з нагоди своїх іменин, на яку запрошувалося також чимало гостей. Таким чином, у день Ангела старця Амвросія ніхто з близьких до нього по можливості не був забутий. До особливих випадків у житті старця Амвросія можна віднести і відвідування його калузькими Владиками, які припадали переважно влітку, коли преосвященні зазвичай їздять для огляду своїх єпархій. Для зустрічі свого архіпастиря старець одягався у все ієромонацьке вбрання – рясу, мантію та клобук, виходив на ганок своєї келії, при вході на яку святителя кланявся йому в ноги, приймав благословення і вводив його в залік. Тут іноді віч-на-віч із архіпастирем проводилося кілька часу у взаємній бесіді. При відвідуванні владик старець завжди тримався звичайної дитячої простоти. Якщо під час бесіди з архіпастирем у нього сиріли ноги, через що він завжди відчував сильний головний біль, то він, нітрохи не соромлячись, відразу ж просив у святителя благословення перевзутися і відразу при ньому перевзувся. Особливе благоговіння плекав старець до покійного архієпископа Григорія. Завжди відгук старця про цього святителя був такий: «Розумний і святий». Тому кожне слово цього архіпастиря він вважав вираженням волі Божої і завжди через отця ігумена Ісаакія, що нерідко відвідував у справах Калугу, звертався до нього за вирішенням найважливіших питань щодо зовнішнього і внутрішнього життя обителі, якщо чомусь утруднявся брати це рішення на себе, радячи архіпастиря, як Самим Богом поставленого, і чинити згідно з його волею. Дивно було й упокорювання владики Григорія. Вислухавши від оптинського настоятеля якогось старця питання, він не відразу його вирішував, а спочатку сам питав батька ігумена: «А як дивиться на це старець?» І вже потім вирішував питання, відповідаючи думці самого старця. У деяких випадках прямо говорив: «Та це вже як сам старець вирішить, – я не беру цього на себе». Цей благосний і монахолюбний владика настільки був уважний до трудів і подвигів старця Амвросія щодо його служіння страждучому людству, що представив його в 1870 до рідкісної на той час нагороди - золотого наперсного хреста, який і отриманий був ним поштою. За Севастопольську кампанію бронзовий хрест старець уже давно мав. І в цих хрестах він завжди зустрічав тих, хто відвідував його владик; одягав іноді й у інших важливих випадках. Здобуття старцем наперсного хреста сильно вплинуло на нього. З фарбою в обличчі, з сльозами, що навернулися на очах, вважаючи себе по смиренності негідним такої нагороди, він довго не наважувався одягати надісланий йому хрест. Але нарешті посилені прохання безлічі шанувальників старця змусили його підкоритися загальновстановленому церковному порядку. Яка була з цієї нагоди радість для старця і всіх духовних дітей, що оточували його, може кожен собі уявити. У 1887 році звільнив відвідати Оптину пустель великий князь Костянтин Костянтинович, який провів чималий час у душекорисній бесіді зі старцем і потім любовно ставився до нього. Того ж року у липні прибув до Оптіна високопреосвященний Іоанній, митрополит Московський (нині Київський) у супроводі єпархіального архієрея Володимира. Старцеві сказано було зустріти високого гостя разом із скитською братією в церкві, для чого він і прийшов до церкви. Не знаючи про це, владико митрополит, відвідавши скитський храм і помолившись, за звичаєм перед святими іконами, сказав: «Ну, тепер піти до старця». Але тільки-но обернувся назад, як відразу побачив перед собою самого старця. Здивований такою несподіванкою, високопреосвященний милостиво зволив помітити йому: «Навіщо ви працювали приходити сюди? Я сам неодмінно буду у вас. І попросив його відразу піти в келію. Справді, митрополит відвідав його в келії, довго розмовляв з ним наодинці і, вийшовши з келії старця, шанобливо попрощався з ним. 24 серпня 1888 року служив у Оптиній пізню літургію новий калузький архіпастир преосвященний Анастасій 112 , який невдовзі після літургії, у супроводі настоятеля обителі та деяких братів, оглядав монастир і скит і потім відвідав старця Амв. Через пізній час недовго сидів владика зі старцем, сказавши, що ще відвідає його. І відвідав 26 серпня вранці, після ранньої обідні, перед самим від'їздом до Калуги. Провівши владику, старець вийшов, за звичаєм, у хатинку подати благословення тим, хто чекав, серед яких багато було шамординських сестер. Обійшов, благословив усіх і, повернувшись, сів біля образа Божої Матері «Гідно їсти», на комодик біля шафи, а ноги поставив на стілець і почав говорити: «Мабуть, вам хочеться знати, що говорив мені владика? Ось що: скажи, каже, настоятельці (шамординській), щоб вона питала всіх, що знову надходять: навіщо вони прийшли – рятуватися і трудитися чи хліб даром їсти? Спаситель сказав народу: «Ви не тому прийшли і не тому радієте, що бачили і чули Мене, а тому, що їли і наситилися». Потім ще сказав владика: не треба норовливих зовсім приймати, а спочатку випробувати; а кого раніше прийняли, не впізнавши, і хто виявився таким, того вигнати. А то в монастирі хочуть усі своєї волі; а «своя воля царя більша». А про Оптіна сказав владика так: «Тут я бачу, мало не так, зараз стиснуть, – не розійдеться, не дадуть волі, – когось у пекарню, когось у просфорню, когось у город, – зараз скрутить». А братія говорять про владику, що він «простий та тонкий». А який преосвященний у зверненні, спитали старця. "Дуже простий, але премудрий", - відповів старець. "А як сподобалося йому в Шамордіно?" - Ще запитали. «Владика говорив з усмішкою, що добре співають, – відповів батюшка і потім додав: – Він, як справжній чернець, не чіпати і не хвалити». – От і ви, батюшка, ніколи нас не хвалите», – сказала одна. «Та що вас хвалити,— відповів старець,— коли ви себе хвалите» 113 . Урізноманітнялося кілька життя старця ще відвідуванням духовних старців ченців. Один з таких був свого часу благочинний калузьких монастирів, настоятель Тихонової пустелі, поважний архімандрит Мойсей, що майже одночасно зі старцем Амвросієм вступив до братства Оптиної пустелі і разом з ним жив чималий час, хоча один у монастирі, а інший у скиту. Побалакати з цим настоятелем старець вважав за задоволення. Удвох з ним заборонився у своїй келії години на дві і вже в цей час нікого не приймав, ні зі своїх, ні зі сторонніх. Любив також старець поговорити і з мирськими благочестивими, особливо з освіченими людьми, яких бувало в нього чимало. Відвідували старця та світські письменники, як, наприклад, Достоєвський 114 та В.С.С. Про першого з них старець, із властивою йому проникливістю, відгукнувся: «Це, що кається»; і про друге дав несхвальний відгук. Були у старця Амвросія відомий М.П. Погодін та Юркевич, професор Московського університету. За старця проживав чималий час К.Н. Леонтьєв. Нерідко бували в нього покійна графиня Протасова, імператорська фрейліна, і сімейство князів О... До нього приїжджали і інородці, наприклад, з графом Олександром Петровичем Толстим приїжджали погостювати до Оптиної греки, які отримували виховання Росії на рахунок графа; черкеси, які звернулися до Православ'я; гостювали деякий час у скиті двоє датчан, з яких один прийняв Православ'я; приїжджала абіссинська царівна та інші подібні. Всіх їх приймав старець як близьких рідних і співчутливо ставився до їхнього становища, не зважаючи також на щось чудове з їхнього народного життя. Внаслідок спільної любові та поваги до старця чимало приїжджало в Оптину осіб католицького та інших неправославних віросповідань, які, на його благословення, приймали тут же Православ'я. З них особливо відомий: вищезгаданий Сергій (Станіслав) Михайлович Баранович, який колись був віце-губернатором у Калузі, який прийняв Православ'я в Оптиній пустелі 7 листопада 1868 року; лібавський громадянин, який проживав в Орлі, Фердинанд Християнович Розен, який прийняв Православ'я 26 липня 1868, сприймачем якого був сам старець Амвросій; шведка Марія Кароліна Орр з Гельсінгфорсу, приєднана до Православ'я 23 лютого 1869 року, яка казала, що після прийняття Православ'я вона відчувала велику душевну втіху; лютеранка з міста Белева Вільшельміна Карлівна, уроджена Кусс, з дочкою Марією, і католичка полька, одружена з росіянами, Єлева Титова, приєднані до Православ'я 15 березня 1869 року, також після приєднання відчували велику духовну радість. Було після ще багато приєднань до Православ'я, за діяльної участі старця Амвросія. Знаходимо незайвим згадати й у тому, що з старця Амвросія був і граф Л.Н. Толстой 115 . Прийшов він до Оптини, здається, наприкінці сімдесятих років пішки, у селянському одязі, у лаптях і з торбинкою за плечима. Незабаром, втім, відкрилася його графська гідність. Прийшов він купити щось у монастирську лавку і почав при всіх розкривати свій туго набитий грошима портмоне, і тому невдовзі дізналися, хто він такий. Як на вигляд селянин, він притулився у простонародному готелі. Одного бідного дячка спитав старець Амвросій, де зупинився. «Та там, – відповів той, – з графом у простонародній». Цей, який представляв із себе якусь особливу людину, особисто був у старця і сказав йому, вказавши на свій одяг, як він живе. «Та що ж із цього?» - Вигукнув старець, з усмішкою поглядаючи на нього. Невідома справжня відповідь старця графу, але сенс його такий: одна зовнішність без внутрішнього змісту, що тіло без душі. Всі труди і подвиги тілесні і навіть самоумертвіння, якщо вони не спрямовані до виконання заповідей євангельських, до придбання чеснот, і особливо смиренності, не тільки не приносять користі душі людини, але, навпаки, приносять їй величезну шкоду – її зовсім погублять. Нарешті, особливим днем ​​року для старця було 7 вересня, день смерті його старця, батюшки отця Макарія, якого, як вище зазначено, завжди плекав він беззавітну любов. Так як у цей день, з часу смерті старця Макарія, дозволено було пускати в скит жіночу стать, то до цього числа щороку збиралося багато монахинь і мирянок вшанувати його пам'ять молитовним поминанням, а до речі і оглянути потаємний для них скит 116 . 7 вересня тому особливо старець Амвросій був у досконалій облозі від жінок, які цілий день оточували його корпус з усіх боків. Так, серед невпинних праць і щоденної метушні, серед різноманітних скорбот, напастей і хвороб – цих хвиль і хвилювань житейського моря, пливла до тихої пристані тура старця Амвросія. Але, окрилюваний живою вірою в Промисл Божий і ганебною надією, він своїм люблячим серцем так був прикутий до невимовної краси гірського граду Єрусалима Небесного, що, як здавалося оточуючим його, або майже або зовсім їх не помічав. X. Деякі загальні настанови старця Амвросія, записані переважно химерними відвідувачами Приємна мова – стільниковий мед. Яке приємне враження справляла старцева хатинка на відвідувачок, описує одна з них так: «Як радісно заб'ється серце, коли, ідучи темним сосновим лісом, побачиш наприкінці доріжки скитську дзвіницю, а з правого боку убогу келійку смиренного подвижника! Як легко на душі, коли сидиш у цій тісній і задушливій халупці, і як світло здається при її таємничому напівсвітлі! Скільки людей перебувало тут! І приходили сюди, обливаючись гіркими сльозами скорботи, а виходили зі сльозами радості; відчайдушні – втішеними та підбадьореними; невіруючі і ті, хто сумнівається – вірними чадами Церкви. Тут мешкав батюшка – джерело стільких благодіянь та втіх. Ні звання людини, ні стан не мали жодного значення у його очах. Йому потрібна була тільки душа людини, яка настільки була дорога для нього, що він, забуваючи себе, намагався врятувати її, поставивши на правдивий шлях. З ранку до вечора, пригнічений недугою, старець приймав відвідувачів, подаючи кожному за потребою. Слова його приймалися з вірою та були законом. Благословення його або особливу увагу вважалося великим щастям, і гідні цього виходили від нього, хрестячись і завдяки Богу за отриману втіху». Поради ж і настанови свої, якими старець Амвросій користував душі тих, хто приходив до нього з вірою, викладав він або часто в самотній бесіді, або взагалі всім, хто оточував його у формі найпростішої, уривчастої і нерідко жартівливої. Взагалі слід зауважити, що жартівливий тон повчальної мови старця був його характерною рисою. "Як жити?" - чулося старцем з усіх боків загальне і дуже важливе питання. За своїм звичаєм він відповідав у жартівливому тоні: «Жити – не тужити, нікого не засуджувати, нікому не докучати і всім мою повагу». Такий тон старцевої мови часто викликав посмішку на вустах легковажних слухачів. Але якщо серйозніше вникнути в це настанова, то кожен побачить у ньому глибоке значення. "Не тужити" - тобто. щоб серце не захоплювалося неминучими для людини скорботами та невдачами, прямуючи до Єдиного Джерела солодощі вічної – Бога; через що людина при незліченних та різноманітних негараздах може заспокоювати себе, мирячись з ними, або «упокорюючись». "Не засуджувати", "не докучати". – Нічого немає звичайнішого між людьми засудження та досадження, цих виснажень смертельної гордості. Їх одних достатньо до того, щоб звести душу людини у дно пекло, тим часом як вони здебільшого і за гріх не вважаються. «Усім моя пошана» – вказує на заповідь апостола: у шанобливості один одного попереджайте (Рим.12:10). Зводячи всі ці думки до однієї спільної, ми бачимо, що у наведеному вище вислові проповідувалося старцем головним чином смирення, ця основа життя духовної, джерело всіх чеснот, без якого, за вченням святого Іоанна Златоуста, як згадано раніше, неможливо врятуватися. На загальне питання, що пропонувалося старцеві: «Як жити?» - Іноді відповідав він і трохи інакше: «Потрібно жити нелицемірно і поводитися приблизно; тоді наша справа буде вірною, а інакше вийде погано». Або так: "Жити можна і в світі, тільки не на юру, а жити тихо." Але й ці настанови старця хилилися також придбання смирення. «Ми повинні, – ще казав старець, – жити на землі так, як колесо крутиться: тільки однією точкою стосується землі, а іншими неодмінно прагне вгору; а ми як заляжемо на землю, так і стати не можемо». Про смиренність: «Щоб жити в монастирі, треба терпіння не віз, а цілий обоз». І ще: «Щоб бути монахинею, треба бути залізною або золотою». Батюшка пояснював це так: залізний означає мати велике терпіння, а золотий – велике смирення». «Якщо хтось тебе скривдить, не розповідай нікому, крім старця, і будеш мирною. Кланяйся всім, не звертаючи уваги, чи відповідають тобі на уклін чи ні. Смирятися треба перед усіма і вважати себе найгіршим. Якщо ми не вчинили злочинів, які вчинили інші, то це, можливо, тому, що не мали на той випадок, – обстановка та обставини були інші. У кожній людині є щось добре і добре; ми ж зазвичай бачимо в людях лише вади, а доброго нічого не бачимо». Сказав старець одного разу на спільному благословенні: «Бог відвідує Своєю милістю тільки смиренних». Після цього, трохи помовчавши, раптом додав: «Будьте готові, бо не вісті бо ні дні, ні години»... Через кілька хвилин, відразу на загальному благословенні, сповістили батюшку про кончину одного скитського послушника (Олексія Кронштадтського). Про те, що без упокорення неможливо врятуватися, старець розповідав приклад: «Одна пані бачила уві сні Господа Ісуса Христа і перед Ним натовп народу. На Його поклик першою підійшла до Нього дівчина селянка, а потім мужик у постолах і ще всі люди селянського стану. Пані подумала, що і її за доброту і взагалі за її чесноти Він також візьме. Яке ж було її здивування, коли вона побачила, що Господь уже перестав і звати! Вона наважилася сама нагадати про себе Господу, але Він зовсім відвернувся від неї. Тоді вона впала на землю і почала смиренно зізнаватися, що вона справді найгірша і не варта бути в Царстві Небесному». Батюшка потім додав: «А ось такі й годяться; таких там і треба» 117 . На слова однієї, що стояла біля старця: "Гордість заважає у всьому", - він відповів: "А ти закутайся у смиренність, тоді якщо і небо до землі пригорнеться, не страшно буде". Дуже багатьом і пишатися зовсім нічим. З цього приводу старець передавав таку розповідь: «Одна сповідниця казала духовнику, що вона горда. «Чим же ти пишаєшся? - Запитав він її. - Ти, мабуть, знатна?» "Ні", відповіла вона. – «Ну, талановита?» - "Ні". - «То, отже, багата?» - "Ні". – «Гм! У такому разі можеш пишатися», – сказав насамкінець духовник». На запитання: як це праведники, знаючи, що вони добре живуть за заповідями Божими, не підносять свою праведність, старець відповів: «Вони не знають, який очікує їхній кінець». «Тому, – додав він, – наше порятунок має зіткнутися між страхом і надією. Нікому ні в якому разі не повинно вдаватися до відчаю, але не слід і сподіватися надмірно». Питання: чи можна бажати вдосконалення в духовному житті? Відповідь Старця: «Не лише можна бажати, а й має намагатися вдосконалюватися у смиренності, тобто. у тому, щоб вважати себе в почутті серця гіршим і нижчим за всіх людей і всякої тварі». Людині грішникові природно і потрібно упокорюватися. Якщо ж він не змириться, то упокорюють його обставини, що промислово влаштовуються для його душевної користі. У щастя він зазвичай забувається і все приписує собі – своїй безсилій силі та уявної влади, але лише відвідає його якесь нещастя, просить пощади навіть у уявного ворога. Істину цю старець висловлював притчею: «Людина як жук. Коли теплий день і грає сонце, летить він, пишається собою і дзижчить: усі мої ліси, усі мої луки! Усі мої ліси! А як сонце сховається, дихне холодом і загуляє вітер, забуде жук свою молодецтво, притиснеться до листка і тільки пищить: не спихни! Або ще розповідав старець, як іноді ненароком обставини упокорюють людину: «Якщо хтось влаштував у себе обід і розіслав своїх слуг запрошувати гостей. Один із запрошених і запитує присланого до нього неакуратного слугу: «Невже у твого пана краще за тебе нікого не знайшлося послати до мене?» На це посланий відповідав: «Хороших по добрих розіслали, а мене послали до вашої милості». Говорив і ще старець Амвросій у науку своїм ученицям про смиренність: «Прийшов був до настоятеля отця архімандрита Мойсея один відвідувач, але, не заставши його вдома, вирушив до його рідного брата, згаданого вище о. ігумену Антонію. Серед розмови гість і запитав отця ігумена: скажіть, батюшка, якого ви дотримуєтесь правила? Отець Антоній відповів: «Багато було в мене правил; жив я в пустелі та в монастирях, і всі різні були правила; а тепер залишилося одне митарево: Боже милостивий буди мені грішному!..» При цьому батюшка ще розповів, як одна все хотіла мандрувати туди і сюди – і в Київ, і в Задонськ, а старець один і каже їй: все це тобі не на користь, а сиди краще вдома і твори митареву молитву. «Щойно змириться людина, – говорив старець, – як зараз же смирення постачає її напередодні Царства Небесного», яке, додамо до цього апостольські слова, не їжа і не пиття, а праведність і мир і радість у Святому Дусі (Рим.14:17). «Царство Боже, – говорив ще старець, – не в словах, а в силі; треба менше тлумачити, більше мовчати, нікого не засуджувати, і всім моя пошана». Про терпіння: «Коли тобі докучають, ніколи не питай – навіщо і чому. У Святому Письмі цього ніде немає. Так, навпаки, сказано: якщо хтось ударить тебе в ясну ланіту, зверни йому та іншу. У ясну ланіту насправді вдарити незручно, а це розуміти треба так: якщо хтось на тебе наклепатиме чи невинно чимось докучатиме, – це означатиме наголос у ясна ланіту. Не ремствуй, а перенеси удар цей терпляче, підставивши при цьому ліву ланіту, тобто. згадавши свої неправі справи. І якщо, можливо, ти тепер невинний, то колись багато грішив; і тим переконаєшся, що вартий покарання». «Батюшко! Навчіть мене терпінням», – сказала одна сестра. «Вчися, – відповів старець, – і починай з терпіння неприємностей, що знаходять і зустрічаються». – «Не можу зрозуміти, як можна не обурюватись образами та несправедливостями». Відповідь Старця: «Будь сама справедлива і не кривди нікого». Якщо хтось із братії, через малодушність і нетерплячість, журився про те, що його нескоро представляють до мантії, або до ієродияконства та ієромонашества, старець мав звичай так говорити в науку: «Це, брате, все прийде свого часу, – все дадуть; добрих справ ніхто не дасть». Про чернечу слухняність: «Чому це батюшка, – запитала одна особа, – ігуменя надано право розпоряджатися черницями як кріпаками?» Старець відповів: «Більше ніж кріпаками. Кріпаки могли хоч за очі побурчати на своїх панів і прибрати їх, а у монахинь і це право відібрано, – монахиня сама добровільно віддає себе у кріпацтво». Про дратівливість: «Ніхто не повинен виправдовувати свою дратівливість якоюсь хворобою – це походить від гордості. А гнів людини, за словами святого апостола Якова, не творить правди Божої (Як.1:20). Щоб не вдаватися до дратівливості і гніву, не повинно поспішати». Розмовляючи про заздрість і пам'ятливість, старець сказав: «Потрібно змушувати себе, хоч і проти волі, робити якесь добро ворогам своїм; а головне – не мстити їм і бути обережним, щоб якось не скривдити їх виглядом зневаги та приниження». Одна особа запитала: «Мені незрозуміло, батюшка, як це ви не тільки не гніваєтеся на тих, хто про вас погано говорить, а й продовжуєте любити їх». Старець багато з того сміявся і сказав: «У тебе був маленький син; Чи сердилася ти на нього, якщо він що й не так робив і говорив? Чи не намагалася, навпаки, якось покривати його недоліки? Про кохання: "Кохання, - говорив старець словами апостола, - все прощає, довготерпить, не засуджує, нічого чужого не хоче, не заздрить». «Любов покриває все (Див.: 1Кор.13:4–8). І якщо хтось робить ближнім добро по потягу серця, а не рухомий тільки обов'язком, то такому диявол заважати не може; а де – тільки за обов'язком, там він таки намагається перешкодити тим чи іншим». «Трудящому Бог посилає милість, а тому, хто любить втіху». «Кохання, звичайно, найвище. Якщо ти знаходиш, що в тобі немає кохання, а бажаєш її мати, то роби справи кохання хоч спочатку без кохання. Господь побачить твоє бажання і старання і вкладе в серце твою любов. А головне, коли помітиш, що погрішила проти кохання, зараз сповідуй це старцеві. Це може бути іноді від поганого серця, інколи ж і від ворога. Сама ти не можеш цього розібрати, а коли визнаєш, ворог і відійде». «Хто має погане серце, не повинен зневірятися, тому що за допомогою Божої людина може виправити своє серце. Потрібно лише уважно стежити за собою і не втрачати нагоди бути корисним ближнім, часто відкриватися старцеві та творити посильну милостиню. Цього, звичайно, не можна зробити раптом, але Господь довготерпить. Він тоді тільки припиняє життя людини, коли бачить її готовою до переходу у вічність або коли не бачить жодної надії на її виправлення». «Якщо будеш приймати людей заради Бога, то, повір, всі будуть до тебе хороші». «Щоб людині виправити себе, не треба раптом налягати, а як тягнуть барку: тягни-тяни-тяни, віддай-отдай! Не все раптом, а потроху. Знаєш рожен на кораблі? Це така жердина, до якої прив'язані всі мотузки корабля; і якщо тягнуть за нього, то потихеньку і все тягнеться, а якщо взяти одразу, то все зіпсуєш від потрясіння »118. «Безпристрасними не зараз можна зробитися, а щоразу, відчуваючи свою гріховність, кажи: Господи, пробач мені! Господь один сильний вкласти у серце людини любов”. Про милостиню старець Амвросій говорив: «Святий Димитрій Ростовський пише: якщо прийде до тебе людина на коні і проситиме тебе, подай йому. Як він уживе твою милостиню, ти за це не відповідаєш». Ще: «Святитель Іоанн Золотоуст каже: почни віддавати незаможним, що тобі не потрібно, що в тебе валяється; потім будеш спроможний давати більше і навіть з позбавленням себе, а нарешті вже готовий будеш віддати і все, що маєш». На питання, як розуміти слова Писання: будьте мудрі, як змії (Мф.10: 16), - старець пояснив: «Змія, коли потрібно їй змінити стару свою шкіру на нову, проходить через дуже тісне, вузьке місце, і таким чином їй зручно буває залишити свою колишню шкіру: так і людина вузьким шляхом виконання євангельських заповідей. За всякого нападу змія намагається оберігати свою голову. Людина має найбільше берегти свою віру. Поки віра збережена, можна все виправити». «Я говорила якось батюшці, – пише його духовна дочка, – про одну сім'ю, що мені всіх їх дуже шкода, – вони ні у що не вірять, ні в Бога, ні у майбутнє життя; шкода саме тому, що вони, можливо, і не винні в цьому самі, їх виховували в такому зневірі або були інші причини. Батюшка захитав головою і так гнівно сказав: «Безбожникам немає виправдання. Адже всім, усім рішуче і язичникам проповідується Євангеліє; нарешті, за природою всім нам від народження вкладено почуття пізнання Бога; отже, самі винні. Ти питаєш, чи можна за таких молитися? Звісно, ​​молитися за всіх можна». «Батюшко! – говорила я там. - Адже не може відчувати в майбутньому житті повного блаженства той, якого близькі рідні мучитимуться в пеклі?» А батюшка на це сказав: Ні, там цього почуття вже не буде: про всіх тоді забудеш. Це все одно як на іспиті. Коли йдеш на іспит, ще страшно, і товпляться різні думки, а прийшла – взяла квиток (за яким відповідати), про все забула». Прийшов до старця якийсь пан, що не вірить у існування бісів. Батюшка розповів йому таке: «Приїхав один пан у село в гості до своїх знайомих і вибрав сам собі кімнату для ночівлі. Йому кажуть: не лягайте тут, у цій кімнаті неблагополучно. Але він не повірив і тільки з цього посміявся. Лег; але раптом чує вночі, що хтось дме йому прямо в лисину. Він сховався з головою ковдрою. Тоді цей хтось перейшов до його ніг і сів на ліжку. Гість злякався і з усіх ніг кинувся тікати звідти, переконавшись власним досвідом існування темної сили». Але й після цієї розповіді пан сказав: «Воля ваша, батюшка, я навіть не розумію, що це за біси». На це старець відповів: «Адже й математику не всі розуміють, але вона існує». І ще додав: «Як же біси не існують, коли знаємо з Євангелія, що Сам Господь наказав бісам увійти до стада свиней?» Пан заперечив: «Але це алегорично?» «Отже, – продовжував переконувати старець, – і свині алегоричні, і свиней немає. Але якщо існують свині, то існують і біси». Дехто, казав ще старець, зрікався віри в Бога з наслідування інших і за брехливим соромом. І ось випадок: один так не вірив у Бога. А коли, під час війни на Кавказі, довелося битися, він у самий розпал бою, коли летіли повз нього кулі, пригнувся, обійняв свого коня і весь час читав: Пресвята Богородице, спаси нас! А потім, коли, згадуючи про це, товариші сміялися з нього, він зрікся своїх слів. Потім батюшка додав: «Так, лицемірство гірше за невіру». Про лінощі і зневіру: «Нудьга - зневіру онука, а лінощі дочка. Щоб відігнати її геть, у справі попрацюй, у молитві не лінуйся; тоді й нудьга пройде, і старанність прийде. А якщо до цього терпіння і смиренності додаси, то багатьох злих себе позбавиш». «Коли знайде нудьга, не забудь докоряти собі; Згадай, скільки ти винна перед Господом і перед собою, і усвідоми, що ти недостойна нічого кращого, і ти відразу відчуєш полегшення. Сказано: багато скорботи праведним; і: багато ран грішним. Таке життя наше тут – все скорботи та скорботи; а ними і досягається Царство Небесне. Коли будеш неспокійна, повторюй частіше: знайди миру, і пожени і (Пс.33:15)". Про непочуття і безстрашність, з приводу раптової смерті С., батюшка сказав: «Ось смерть не за горами, а за плечима, а нам хоч кілок на голові тіши». Ще говорив: «Якщо на одному кінці села вішатимуть, на іншому кінці не перестануть грішити, говорячи: до нас ще не скоро дійдуть». Про покаяння. Щоб дати належне поняття про силу та важливість покаяння, старець роздавав брошури: «Про покаяння» преподобного Марка Подвижника. Між іншим казав: «Який нині настав час! Бувало, якщо хтось щиро покається в гріхах, то вже й змінює своє гріховне життя на добре; а тепер часто буває так: людина і розповість на сповіді всі свої гріхи у подробиці, але потім знову за своє приймається». Передавав ще старець повчальне оповідання: «Сидів біс в образі людини і бовтав ногами. Хто бачив це духовними очима, спитав його: Що ж ти нічого не робиш? Біс відповідав: та мені нічого не залишається робити, як тільки ногами бовтати: люди все роблять краще за мене». Про силу покаяння розповідав таке: «Один все грішив і каявся, і так усе життя. Нарешті покаявся і помер. Сердитий дух прийшов за його душею і каже: він мій. Господь же каже: ні, – він каявся. «Та хоч каявся, знову грішав», – продовжував диявол. Тоді Господь йому сказав: «Якщо ти, будучи злим, приймав його знову до себе після того, як він Мені каявся, то як же Мені не прийняти його після того, як він, згрішивши, знову звертався до Мене з покаянням? Ти забуваєш, що ти злий, а Я благий». Самовиправдання, казав старець, великий гріх. Сказано в Писанні: Коли прийму час: Я правоту возсуджу (Пс.74:3). «Гріхи, як волоські горіхи: шкаралупу розколеш, а зерно видерти важко». «Три ступені для порятунку. Сказано у святого Іоанна Золотоуста: а) не грішити; б) згрішивши, каятися; в) хто погано кається, тому терпіти скорботи, що знаходять». «Бує, – так казав батюшка, – що хоч наші гріхи через покаяння і прощаються нам, але совість все не перестає дорікати нам. Небіжчик батько Макарій для порівняння показував іноді свій палець, який давно колись був порізаний: біль давно пройшов, а шрам залишився. Так і після прощення гріхів залишаються шрами, тобто. закиди совісті». «Хоча Господь і прощає гріхи тим, хто кається, але всякий гріх вимагає очисного покарання. Наприклад, розсудливому розбійнику Сам Господь сказав: Нині ж будеш зі Мною в раю (Лк.23: 43); а тим часом після цих слів перебили йому гомілки; а як було ще на одних руках, з перебитими гомілками повисіти на хресті години три? Значить йому потрібне було страждання очисне. Для грішників, які вмирають відразу після покаяння, очищенням служать молитви Церкви і тих, хто молиться за них, а ті, які ще живі, самі повинні очищатися виправленням життя і милостиною, що покриває гріхи». «Хреста для людини (тобто очисних страждань душевних та тілесних) Бог не творить. І як не тяжок буває в іншої людини хрест, який несе він у житті, а все ж таки дерево, з якого він зроблений, завжди виростає на ґрунті його серця». Вказуючи собі на серце, батюшка додав: «Дерево при виходах вод, - вирують там води (пристрасті)». В інший час, повертаючись до висловленої істини, говорив: «Ось я, наприклад, завжди був балакуном - любив з людьми поговорити, розважитися; Господь і влаштував так, що довелося мені все своє життя тлумачити з народом. Тепер і радий би помовчати, та не доводиться». «Коли людина, – казав ще старець, – йде прямою дорогою, для неї і хреста немає. Але коли відступить від нього і почне кидатися то в той, то в інший бік, тоді є різні обставини, які і штовхають його знову на прямий шлях. Ці поштовхи і становлять для людини хрест. Вони бувають, звичайно, різні, кому якісь потрібні». «Іди, куди поведуть; Дивись, що покажуть, і все кажи: Хай буде воля Твоя! «Бує хрест уявний, – бентежать іноді людину гріховні помисли, але людина не буває в них винна, якщо не зволить їм. Старець казав приклад: «Одна подвижниця довгий час була обурена була нечистими помислами. Коли ж Господь, що з'явився їй, відігнав їх від неї, вона закликала до Нього: «Де Ти був досі, о солодкий мій Ісусе?». Господь відповів: «Був у серці твоєму». Вона ж сказала: «Як це могло бути? Адже серце моє було сповнене нечистих помислів». І сказав їй Господь: «Тому розумій, що Я був у твоєму серці, що ти ніякого настрою не мала до нечистих думок, а більше намагалася позбутися їх, але, не маючи можливості, боліла про це і цим приготувала Мені місце в твоєму серці». «Іноді посилаються людині страждання безвинно для того, щоб вона, за прикладом Христа, страждала за інших. Сам Спаситель насамперед постраждав за людей. Його апостоли також страждали за Церкву і за людей. Мати досконале кохання – і значить страждати за ближніх». У всіх справах потрібна людині Божа допомога. Старець говорив: «Якщо не Господь будує дім, то марно трудячися, що будують» (Пс.126:1). Це означає: якщо Господь не благословить що, то даремні будуть труди, даремно будь стрегій (Пс.126: 1), і нічого не стереже; і даремно той чоловік рано вставатиме, не підуть діла його без благословення Божого». А тому потрібно завжди і в усьому просити Божої допомоги, потрібна старанна молитва. «Чому люди грішать?» - задавав іноді старець питання і сам вирішував його: «Або тому, що не знають, що має робити і чого уникати, або якщо знають, то забувають; якщо ж не забувають, то лінуються, сумують. Навпаки, оскільки люди дуже ліниві до справ благочестя, то часто забувають про свій головний обов'язок – служити Богу; від лінощів і забуття доходять до крайнього нерозумності чи незнання. Це три велетня - зневіра або лінощі, забуття і незнання, - від яких пов'язаний весь рід людський нерозв'язними узами. А потім уже слідує недбальство з усім сонмищем злих пристрастей. Тому ми і молимося Цариці Небесній: Пресвята Владичице моя Богородиці, святими Твоїми і всесильними благаннями віджени від мене, смиренного і окаянного раба Твого зневіру, забуття, нерозумність, недбальство і вся кепська, лукаві і лихі помисли. Багатьом заповідав старець Амвросій, і письмово і усно, молитися короткою молитвою Ісусовою: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». Так писав він до однієї особи: «Бог нехай благословить залишити звичайне правило, і постійно триматися молитви Ісусової, яка може заспокоювати душу більше, ніж вчинення великого келійного правила. З колишніх досвідчених старець на ім'я Василь пояснював це так: той, хто тримається великого келійного правила, коли виконує його, підбурюємо буває марнославством і підношенням; коли ж чомусь не може виконати свого правила, то бентежиться. А той, хто постійно тримає молитву Ісусову, однаково перебуває в смиренному настрої, ніби нічого не робить, і підноситься йому нічим» 121 . На словах старець додав: «Та й чим, справді, людині тут підноситись? Обірваний, обскупаний просить милостині: помилуй, помилуй! – а чи подасть милість, це ще хто знає». Говорив ще старець: «Один брат запитав іншого: хто тебе навчив молитві Ісусовій? А той відповідає: біси. - "Та як же так?" – «Так: вони турбують мене гріховними помислами, а я все творив та творив молитву 122 , – так і звик». «А коли тебе почне копати (тобто коли під час молитви буде турбувати дратівливість на будь-кого), молися так: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних!» Один брат скаржився старцеві, що під час молитви безліч буває різноманітних помислів. Старець на це сказав: «Їхав мужик базаром; навколо нього натовп народу, говірка, шум, а він усе на свою конячку: але-но! але-но! - Так помаленьку-помаленьку і проїхав весь базар. Так і ти, щоб не говорили помисли, всю свою справу роби – молись! Для керівництва до розумного моління молитвою Ісусовою старець роздавав брошури під назвою: «Тлумачення на «Господи помилуй». Щоб спонукати лінивих і похмурих до вправи в цій молитві, батюшка передавав наступну розповідь про силу імені Ісусова: «У одного боголюбця був навчений говорити шпак, який постійно чуючи молитву, яку вимовляє господар: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене. Якось улітку вилетів він у розчинене вікно на вулицю, а тут і налетів на нього яструб, але шпак, за звичкою, злякано промовив Ісусову молитву, і яструб відскочив від нього. Так, навіть безглуздо вимовлена ​​молитва послужила на порятунок від загрозливого лиха». Щоб люди не залишалися безтурботними і не покладали всю свою надію на сторонню молитовну допомогу, старець повторював звичайну народну приказку: «Боже-то поможи, та й сам мужик не лежи». І ще казав: «Премудрість створить Собі дім; а потім Вона сказала: Хто нерозумний, звернися сюди! І скудоумних запрошувала: йдіть, їжте хліб Мій і пийте вино, що розчинив вам, і просіть розуму ведення». А Т. сказала: «Батюшко! Через кого ж нам просити, як не через вас? Старець відповів: «І сама проси; ти згадай, дванадцять апостолів просили Спасителя за дружину хананеянку, але Він не почув їх; а сама почала просити, впросила». Але оскільки молитва є найсильнішою зброєю проти невидимого ворога, він і намагається всіляко відволікати від неї людини. Передавав старець таку розповідь: «На Афоні в одного ченця був шпак-балакун, якого чернець дуже любив, захоплюючись його розмовами. Але ось дивно: щойно монах почне виконувати своє молитовне правило, шпак тут і розговориться і не дає молитися ченцю. Одного разу на світле свято Воскресіння Христового монах підійшов до клітки і каже: «Скворушка, Христе воскрес!» А шпак відповідає: «Ось і біда наша, що воскрес», – і тут же заколів, а в келії ченця розлився нестерпний сморід. Тоді зрозумів чернець свою помилку і покаявся». Що Бог найголовніше дивиться на внутрішній молитовний настрій душі людини, про це старець говорив: «Прийшов якось до згаданого вище отця ігумена Антонія один хворий на ноги і каже: «Батюшко, у мене ноги болять, не можу класти поклони, і це мене бентежить». Отець Антоній відповів йому: «Та вже в Писанні сказано: Сину, дай мені серце (Припов.23:26), а не ноги». Одна черниця сказала старцеві, що бачила уві сні ікону Божої Матері і почула від неї: «Принеси жертву». Батюшка запитав: Що ж ти принесла в жертву? - Та відповіла: «Що ж я принесу? У мене нічого немає. Тоді батюшка сказав: «У псалмах написано: Жертва хвали прославить Мене (Пс.49:23)». Про силу хресного знамення передавав старець таку розповідь: «Любив один зайве випивати. У такому вигляді він десь заблукав, і йому здалося, що хтось підходить до нього, наливає з графина у склянку горілки та пропонує випити. Але ось заблуканий, заздалегідь, за своєю звичкою, осінив себе хресним знаменням, і раптом все зникло, а вдалині почувся гавкіт собаки. Прийшовши до тями, він побачив, що забрів у якесь болото і перебуває в вельми небезпечному місці; і якби не гавкали собаки, не вибратися б йому звідти». Про тих, хто пожив у смиренності і простоті: «Прийшов один юнак у якийсь московський монастир і почав просити настоятеля прийняти його до братії. Настоятель же, дивлячись на його лагідність, порадив йому краще вступити в Оптину пустель. Молодий чоловік послухався, прибув до Оптіна і негайно був прийнятий батьком архімандритом Мойсеєм, який сказав про нього старцеві батькові Макарію. Помістили його окремо у листівницькій. Послушник цей завжди поводився як старець: у церкві стояв тихо, опустивши очі, з суворим благоговінням і смиренністю; без благословення настоятеля з церкви не йшов. І ось коли він умирав, все посміхався». Тут батько ще додав: «Мабуть, йому було видіння, і помер тихо. Обранці Божі завжди так; їм особливо заступається Бог. Хто віддає себе Божому Промислу, про те буває особлива опіка Божа». Під час розмови про Дар'юшку-сторінку старець, зітхнувши, сказав: «Так, Господь спочиває у простих серцях. Золото скрізь видно і скрізь прогляне, незважаючи навіть на незграбність; а інший, як не кучеряв, все золотом не буде». На зауваження, що Дар'ю добре померла, батюшка сказав: «Тому й кончина була хороша, що жила добре. Як поживеш, так і помреш. Про те, як важко викорінюються гріховні навички в людині і як сильно діє на неї приклад інших, старець говорив: «Як на спійманого в табуні дикого коня коли накинуть аркан і поведуть, він усе впирається і спочатку йде боком; а потім, коли придивиться, що інші коні йдуть спокійно, і сама піде в ряд, так і людина». Про сіті диявольські: «Павук лінивий сидить на одному місці, випустить ниточку і чекає, - як тільки трапиться муха, зараз і голову їй геть; а муха гуде». При цьому батюшка багатозначно додав: «Задзижко! Так і ворог завжди простягає сіті; як хто трапиться, зараз йому і голову геть». Потім старець звернувся до когось і каже: «Дивися – не будь мухою, а то теж задзижчить». Як же бути? – саме собою виникає питання; людина немічна, а вороги хитрі. З цього приводу старець Амвросій між іншим передавав повчальну розповідь: «Якийсь батько послав свого сина в ліс за справою, а син і каже: «Батюшко, як же я там буду один, я нічого не знаю». «Нічого, йди, – відповідає йому батько, – нужда всьому навчить». Він поїхав; але в лісі зламалися в нього сани. Згадав він слова батька: нужда всьому навчить, - і давай кричати: "Нужда!" -А вона відповідає йому: а! (луна). Чекав-чекав він, кричав-кричав, і ніхто не прийшов до нього на допомогу. Тоді він зліз, сам сяк-так поправив сани, приїхав до батька і каже: «Обдурив ти мене, батюшка, - адже нужда не прийшла мені на допомогу». - «Та як же ти впорався?» - Та так уже, абияк. – «Оце те, що ти сяк-так упорався, і означає, що потреба навчила тебе як вчинити» 123 . Вийшов якось старець у хатинку, щоб подати благословення, і каже: «У господаря були гуси, він і пестить їх: ті-жа, те-жа; а вони ті самі». І на спільному благословенні сказав: «Ну мене вже сьогодні прихопило! Якщо ще кілька разів так повториться, навряд чи довго проживу. Але ж треба колись і на той світ піти». «Тільки не тепер, батюшка, – заперечують йому, – як же ми без вас залишимось? Вам ще треба пожити з нами». На це батюшка сказав: «Та з вами мені іноді вже дуже важко буває. Ось я вас вчив, здається, все вам говорив, усьому вчив, тільки не знаю, чи вивчив чогось. Ось я і хворий ставив собі це питання. Принаймні майте мир між собою». Багато ще було повчальних висловів старця Амвросія. Деякі з них тут же у різних місцях життєпису та вміщені. XI. Заснування старцем Амвросієм Шамординської Казанської Гірської жіночої громади Крім сторонніх пригод, у мене щодня збіг людей, З усіх кінців Росії вдавалися до старця Амвросію за порадами і письмово і словесно, і чернечі і миряни, у всіляких справах. Хтось шукав духовної втіхи, хтось просив вирішення сумнівів у вірі, хтось – настанови, як вести життя. Бажаючі присвятити себе чернечому життю просили у старця благословення, до якої обителі вступити і як там жити, як ставитися до рідних і як влаштувати свої домашні справи. Але багато було турбот у старця про жінок – вдовах, бідних дівчат і дітей сиротах. Бо дуже багато було таких жінок і дівчат, які, проводячи благочестиве життя, не мали коштів вступити в жіночу обитель і не знали, де голову прихилити. Майже всі жіночі монастирі в Росії приймають до числа сестер тільки таких, які в змозі купити для себе келлю, зробити хоча невеликий внесок в обитель і утримувати себе своїми засобами або працями, оскільки ці монастирі не мають можливості доставляти повний зміст монастирям. І рідко де приймуть до монастиря жінку без внеску грошей, розраховуючи на одну її тілесну силу та здоров'я, як могучу виконувати важкі монастирські послухи. Тому багато хто з них живе в селах по келіях і трудиться, щоб тільки просочити себе, а ті, хто встиг поміститися в обителі, живуть у безперервних працях. Для здорових, втім, таке життя ще не дуже обтяжливе, та й самі вони твердо переконані, що Бог праці любить, і що вони винні їм вічне спасіння. Інша річ – жінка з поганим здоров'ям. Її ніде в жіночому монастирі не приймуть, навіть якби вона й невеликі кошти мала, через побоювання, що в разі тривалої хвороби і нездатності до праць вона може обтяжити монастир. Ось таких бідних і знедолених старець завжди намагався прилаштувати до якогось місця. По можливості він схиляв деяких благочестивих заможних людей до влаштування жіночих громад і сам, скільки міг, сприяв цьому. Його піклуванням влаштовано жіночу громаду в м. Кромах Орловської губернії. Особливо багато турбот він вживав на улаштування Гусєвської жіночої громади в Саратовській губернії. На його ж благословення влаштовувалися благодійниками Козельщанська громада у Полтавській губернії та П'ятницька у Воронезькій. Старцеві доводилося не лише розглядати плани, давати поради та благословляти людей на справу, але й захищати як благодійників, так і насельниць громад від різних пригод і зупинок деяких недоброзичливих мирян. З цієї нагоди він входив іноді навіть у листування з єпархіальними архієреями та членами Священного Синоду. Остання жіноча обитель, над якою старець Амвросій особливо попрацював, була Шамординська Казанська Горська громада. Покладено було заснування цій громаді начебто випадково. Багато хто з ревних шанувальників старця Амвросія, щоб мати можливість частіше бачити дорогого батюшку, висловлювали йому своє бажання жити до нього ближче. Знайшовся навіть один багатий московський пан, який просив старця купити для нього неподалік Оптиної пустелі невелику дачку, за яку, звісно, ​​обіцяв заплатити гроші, щоб йому можна було там мешкати зі своїм сімейством. Старець, який любив усіх щирою любов'ю, намагався по можливості задовольняти благочестиві бажання тих, хто ставився до нього. Взяв участь у цьому пані. Верстах за 12 від Оптиної, по великій Калузькій дорозі, дещо вліво стоїть село Шамордине Перемишльського повіту. Ще трохи подалі, можливо з версту, жив дідок, бідний поміщик, Василь Полієвктович Калигін удвох зі своєю дружиною-старенькою. При особистому побаченні з цим поміщиком, який іноді відвідував Оптинський скит, старець Амвросій серед розмови поцікавився, чи не погодиться він продати свій маєток. Калигін погодився з тією умовою, щоб йому зі старою дано було місце в Оптинському монастирському готелі, дожити останні свої дні. Незабаром маєток Калигіна і був куплений. Гроші за нього з благословення старця, були сплачені відомою колишньою поміщицею, монахинею Амвросією Ключарьовою. Сам старець не міг цього зробити, бо хоч він і багато отримував з різних боків грошей, але коли вони приходили до нього, так швидко й розходилися. То віддавав він скитоначальнику на помин, то роздавав бідним, а то – найменшу частину – вживав на лампадну олію та воскові свічки для відправлення келійних своїх молитвослів'їв. Купівля колигинського маєтку здійснено восени 1871 року. Чудово, що за рік до продажу маєтку старому Калигіну було особливе бачення: йому представлялася у його маєтку церква у хмарах. На святках старець Амвросій посилав свого келійника отця Михайла оглянути куплений маєток. Крім 200 десятин землі, цінного в цьому маєтку нічого не виявилося. На вершині крутої високої гори, недалеко від схилу, стояв більш ніж скромний дерев'яний одноповерховий будиночок Калігиних, 26 аршин довжини і 12 аршин ширини. Одну половину будинку займали старі господарі. Внутрішність її представляла просту селянську хату з російською піччю та маленькими вікнами. А де була приймальня, там був льох і підвал. Інша частина без підлоги служила замість комори, для складу потрібних господарських речей, як-то: жита, вівса та іншого. Ще неподалік стояла клуня і кілька закуток для худоби. Видно було, що час давно вже наклав на все це руйнівний друк тління. Дах на будинку солом'яний від часу почорнів, кути подекуди посгнили, а закутки так занепали, що в стінах їх утворилися широкі ущелини, крізь які могла пролазити худоба. Зате вигляд звідси на околиці був чудовий. Весь величезний гірський скат покритий густим листяним лісом. А там, глибоко-глибоко біля підошви гори в улоговині, серед смарагдової зелені, срібною стрічкою згинається невелика річка Серена. За нею луки, і далі праворуч на південний захід - горбиста місцевість, що зливається з блакитним небом. Все це влітку зеленіє і рясніє від безлічі дрібних квітів, розсипаних щедрою Творчою рукою. Лівіше на південний схід очі цікавого спостерігача, через селянські поля, засіяні різним зерновим хлібом, пробігає простір верст на 10, якщо не більше. І там у кінцевій далечині видніється оптинський хутір над річкою Жиздрою, а за ним віковий бір, отуманений прозорою повітряною синьовою. Далі на сході – село Шамордіне. Ще далі навколо – луки, поля та переліски. Настала весна. Старець знову послав у куплений маєток того ж свого келійника отця Михайла дещо поправити старий будинок. Доручення старця було по можливості виконане. Але ось московський пан, для якого батюшка і купив маєток, з якихось своїх домашніх обставин відмовився від нього, і старець анітрохи в цьому йому не суперечив. Таким чином, придбаний купівлею маєток залишався, так би мовити, на шиї старця благодійника. «Як бути? Що робити? – ніби здивовано міркував він. При побаченні з монахинею Амвросією Ключарьовою, на гроші якої й куплено було калигінський маєток, батюшка раптом звертається до неї з такими словами: «Ось, матінко Амвросія, жереб тобі випадає взяти цей маєток для себе. Житимеш там як на дачі, зі своїми онуками, а ми, – додав старець, можливо, на втіху її, – їздитимемо до тебе в гості». Помітити тут треба, що у Ключарьової був єдиний син, який свого часу був одружений. Перша дружина його, народивши двох доньок близнючок, незабаром померла. Батько їх одружився з іншою, а ці напівсироти залишилися під опікою своєї бабусі і жили разом з нею. Хрещеним батьком їх, за бажанням Ключарьової, був старець Амвросій, який про них надзвичайно дбав. У майбутнє забезпечення цих своїх онучок матінка Амвросія, з благословення старця, і зважилася залишити у себе куплений їм маєток. Тепер вона – вдова та повновладна розпорядниця всього свого багатого майна. Знову отець Михайло посланий був тепер уже для того, щоб виправити будинок краще. Після закінчення справи на початку літа матінка Амвросія могла вже переїхати туди зі своїми онуками та домашньою жіночою прислугою на проживання. Будинок Калигіна був оновлений так, що сам колишній господар здивувався, що було і що сталося. І хоч усе в ньому мало на собі відбиток простоти, проте було затишно і досить помісно, ​​а з освоєнням у ньому нових мешканців повіяло від нього новим життям і веселістю. У літо покупки маєтку, тобто. 1872 року, старець Амвросій приїхав відвідати Ключарьову і переглянути місцевість. Тут же він благословив їй побудувати новий корпус для себе і для сестер-послушниць (колишніх її кріпаків), число яких при матінці Амвросії було чимале, а водночас промовив: «У нас тут буде монастир». Але якими долями це могло статися? Законні спадкоємиці купленого маєтку, внучки матінки Амвросії, тепер були ще малюки, яким попереду посміхалося багаторічне і найімовірніше подружнє життя. Так можна було думати по-людськи; так і думала бабуся цих малюток. Тим часом з благословення старця Амвросія і за його вказівкою і планом на інший рік після купівлі цього маєтку (1873) Ключарьова почала будувати тут новий дерев'яний великий одноповерховий, на високому кам'яному фундаменті будинок. У цьому будинку наперед визначалася келія і для прийому дорогого гостя батюшки отця Амвросія у разі його приїзду. А приїжджав він сюди зі своїм келійником (теперішнім старцем ієромонахом Йосипом) щоліта один раз і гостював тут спочатку доби по дві і по три, а згодом і по тижні. Старець, безперечно, і тоді цілком був упевнений, що тут буде свята обитель, а тому особливо цікавився цим місцем. Піде, бувало, ходити і все оглядає, але раптом зупиниться на якомусь місці і велить виміряти його довжину; призначав, які де мають бути споруди. Але новий будинок Ключарьової був готовий. Чудово, що в ньому великий зал за вказівкою старця займав східну частину, а келії для її онучок припадали на північ, незважаючи на те, що таке розташування самої Ключарьової і не подобалося. Не раз після батюшка згадував, як матінка Амвросія (Ключарєва) сумувала, що його план не згоден був із її бажанням. «Вона будувала дітям будинок, – казав він, – а нам потрібна церква». У приготовлений таким чином будинок Ключарьова помістила на проживання своїх онучок, а з ними разом і сестер послушниць (колишніх кріпаків), які їй довго служили. Багато хто з них живий досі і називається ключаревським. До цих жінок іноді стали приєднуватись їхні родички, навіть і молоді, що шукали тиші та молитви, бо благочестивий настрій матінки Амвросії Ключарьової відбивався на всьому, що було близько до неї. У новому маєтку і тоді вже текло життя, близьке до чернечого. Сама ж Ключарьова продовжувала жити як і раніше на вітальні при Оптиній пустелі, втім, так, що зі своїми онуками вона майже була нерозлучна: то сама довго гостювала в маєтку, то їх брала до себе. Вона всіляко зі свого боку дбала про те, щоб дати їм гарне світське виховання. Для цього, коли діти почали рости, вона просила у старця благословення знайти для них француженку, для кращого навчання їх французькій мові і разом з тим одягати їх краще. Але, на превеликий жаль Ключарьової, старець їй у цьому відмовив. Ключарьова у цьому не розуміла старця; намагалася змусити себе виконувати його поради, але це було для неї дуже важко, і вона багато страждала. А дівчатка вже подвижничали. Свою помірність вони довели до того, що відмовлялися від м'яса і їли його тільки на переконання батюшки. Вони часто молилися; дуже любили оптинські довгі служби і так твердо знали їхній порядок, що самі служили всеношні з ієрейськими вигуками. Коли бабуся з цієї нагоди висловлювала за них старцю побоювання, він говорив: «Нехай моляться, вони слабкого здоров'я». Але бабуся не розуміла, що він хотів цим висловити. А іншим старець прямо казав: "Нічого, вони знають, що готуються туди"... Вкотре приїхала до Оптини відвідати старця близька його духовна дочка пані А.А. Шишкова 124 . Зайшла вона, до речі, і до Ключарьової. Остання зі смутком розповідала своїй відвідувачці, що батюшка не благословляє їй взяти до онуків своїх француженку. «Ви знаєте, – казала матінка Амвросія, – чи можна в нашому колі не знати іноземних мов? Адже діти будуть обертатися у світлі; та й радить одягати їх простіше. Ви зараз будете у батюшки, попросіть у нього благословення знайти мені іноземку до дітей. І про сукні спитайте». «Приходжу я до батюшки, – так передавала пані Шишкова, – і між іншим говорю йому; «Тепер я живу в Москві, і мені було б дуже легко і зручно знайти іноземку до онуків пані Ключарьової; я б з радістю виконала це доручення, чи не благословите?» Тут же про сукні згадала. Але батюшка мені відповів так: Ні, ти цього не роби; дітям не треба француженки. Я помістив до них чудову благочестиву російську особу, яка їх наставить і приготувати до майбутнього життя. Чи знаєш, діти не житимуть, а на місце їх у маєтку будуть за них молитовниці. Ти тільки цього не говори матінці Амвросії». Щоб потішити Ключарьову, я їй сказала, що батюшка наказав трохи почекати. Але про все, що чути, тут же розповіла чоловікові моєму». Тим часом Ключарьова в турботах про тимчасову майбутність своїх онучок, внаслідок благословення і наполегливих порад старця Амвросія, поблизу калігинського маєтку придбала для них же ще дачу - Руднєво, а потім і ще дві дачі Преображенське і Акатове, сама, втім, не порадивши справжньої цілі. прикупляти ліси, наче треба було будувати ціле місто. Визначила вона також для малюків невелику частину свого капіталу, втім з умовою, щоб, у разі несподіваної кончини її онучок, у калигінському маєтку, поблизу села Шамордіно, влаштована була жіноча громада, а інші три придбані нею дачі і з капіталом послужили для влаштування цієї громади. Ймовірно, ця обмовка була зроблена нею за порадою старця, який побачив близьку смерть дітей. Добре було жити сестрам послушницям на новому місці. Про одне тільки вони нудьгували і багато тужили, що церква була далеко від них, у селі. І ось матінка Амвросія, бажаючи задовольнити цю їхню нагальну потребу, по благословенню старця почала дбати про дозвіл побудувати домову церкву. У 1881 році на цей дозвіл вже й було – була згода владики Григорія, але тут трапилися непередбачені обставини. Всім росіянам пам'ятно злощасне 1 березня 1881 року. Цар державний був убитий. Ця обурлива подія, за зауваженням багатьох спостережних калужан, так вплинула на відданого всією душею Царю і Батьківщині старого владику Григорія, що він, не встигнувши оформити справу про будинкову шамординську церкву, захворів на смертельну хворобу і 13 березня того ж року помер. В цей же час захворіла і сама матінка Амвросія Ключарьова; прохворіла все літо, і в серпні 23-го числа померла. Недарма старець говорив перед тим: "Куйте залізо, поки гаряче". Таким чином, коли новий владика преосвященний Володимир, 1 серпня вперше приїхав відвідати Оптіну, про будинкову церкву в новому маєтку Ключарьової вже й мови не могло бути. По праву спадщини, за заповітом покійниці, господинями новопридбаних маєтків Ключаря, з невеликим капіталом, тепер залишилися дві маленькі її онуки, яким було по десятому році. Вони зі своїми нянями і сестрами послушницями продовжували жити в означеному новому будинку. Розпорядницею по дому та господарству, з благословення старця Амвросія, тепер стала на деякий час одна з найбільш наближених до покійної Ключарьової, старенька черниця Олімпія. Пройшло після цього ще рік. Дівчатка, як і раніше, жили в простоті. Тихі і лагідні, вони ніжно любили одна одну і ніколи не розлучалися. Ніколи не пустували; одягалися просто; любили вислуховувати довгі монастирські богослужіння, любили тихе, самотнє, чернече життя; часом робили прогулянки зі своїми добрими та благочестивими няньками, які тепер замінювали їм рідних матерів, і не так займалися науками, як підготовлялися до майбутнього життя. Вогник Божої любові все яскравіше і яскравіше розгорявся в серцях батюшкиних хрещениць. Їм жити залишалося небагато, але вони не боялися смерті. Не раз вони говорили своїм нянькам: «Ми не хочемо жити довше 12 років; що хорошого у цьому житті». Здається, що про свою близьку кончину вони попереджені були старцем і через духовні настанови заздалегідь підготовлені до цього. Тим часом таке життя дівчаток не сподобалося їхньому батькові, який проживав зі своєю другою дружиною в Калузі і, до речі, зауважимо, що не мав від неї дітей. Він намірився взяти їх до себе та визначити у пансіон. Ним керувала в цій справі головним чином та сама думка, яка бентежила і його матір, покійницю Ключареву: дітям доведеться обертатися у світлі, тому й необхідно дати їм світське виховання. Старець Амвросій, якому молодий Ключарьов пояснив своє бажання, не суперечив цьому. За його благословенням і сприянням дівчинки визначені були в Орловський пансіон, де начальницею на той час була якась жаліслива благочестива і віддана старцеві Амвросію особа пані Чибісова. Провчившись зиму, вони мали на літні канікули вибути з пансіону. Батько мав намір взяти їх до себе, щоб почати знайомити їх зі світським життям, і вже найняв для них дачу. Але все це не по серцю було благочестиво налаштованим малюткам, і вони всією душею рвалися в Оптіну під крильце свого хрещеного батюшки отця Амвросія, якого любили безмежною любов'ю. І Всеблагий Господь прислухався до їхніх дитячих сердечних бажань, і так влаштував, що вони, з дозволу свого ж батька, попередньо приїхали до Оптини побачитися з батюшкою. Це було навесні 1883 року. Але, прибувши в Оптіну, дівчинка 31 травня раптом обидві захворіли на дифтерит, спочатку одна, а потім інша, і щоб не заражалися більше одна від іншої хворобою, що спіткала їх, були роз'єднані - одна лежала в одній кімнаті, інша в іншій. Обидві були сповіддю і причастям Святих Христових Таїн і, мабуть, наближалися до кінця. Поки були в силі, часто писали до батюшки записочки, в яких просили його святих молитов та благословення. 4 червня спочатку померла Віра. Сестри послушниці, які ходили за обома хворими, не сказали про це Любові, яка залишилася в живих з побоювання, як би не стурбувати її і тим не прискорити години її смерті. Але хвора, що була в дрімоті, раптом прийшла до тями, запитала сестру, що сиділа біля неї: «Віра померла?» Та почала говорити, що жива, але вона швидко заперечила: «Як жива? Мені зараз няня сказала, що померла». А няньки тут зовсім не було. І так вона лишилася при своєму переконанні. 8 червня і Любов відмовилася від тутешнього багатоскорботного життя, з'єднавшись зі своєю дорогою Вірою; щоб як народилися вони разом і росли, так разом і постати перед лицем Небесного нареченого, що їх полюбив. За сім років говорив старець пані Шишковій про смерть цих дітей. У силу духовного заповіту покійної Амвросії Ключарьової тепер у колишньому калигінському маєтку мала виникнути жіноча обитель. Старець Амвросій, якому відкриті були Господом долі цієї майбутньої обителі і за благословенням і розпорядженням якого все там робилося і влаштовувалося, зрозуміло, брав у справі відкриття громади найжвавішу участь. Тим часом перед старцем відкрилося широке поле для благодійності. Відразу після смерті дітей-спадкоємиць, ще до відкриття громади в їхньому маєтку, закипіла там робота. Будувалися корпус за корпусом. Але бажаючих вступити до громади, що відкривається, стільки раптом нахлинуло, що ледве збудують будинок, як уже вдвічі більше чекають нового приміщення. А кого старець приймав і поміщав у громаду, що їм влаштовується? Здебільшого вдів і сиріт, що перебували в крайній бідності, а ще сліпих, кульгавих, хворобливих і взагалі найбільш знедолених долею жінок і дівчат. Приходить, наприклад, до батюшки молода жінка, що залишилася хворою на вдову в чужій родині. Свекруха її жене і каже: «Ти б, бідолашна, хоч би подавилася, – тобі не грішно». Старець уважно вислуховує її, вдивляється і нарешті каже «Іди в Шамордіно» 125 . Або ось приклад. Розповідав колишній благочинний Оптиної пустелі, ієросхимонах Іларіон: «Заміжня моя сестра зазнала тяжкої недуги, і чоловік залишив її напризволяще. Привезли її хвору до Оптіна до старця. Було літо. Батюшка вийшов до хворої, подивився на неї і, благословивши, жартівливо промовив мені: «Ну, цей мотлох-то у нас зійде; відвезти її до Шамордіно!» Близько десяти років прожила вона там у богадільні і померла, була пострижена перед кончиною келійно в схиму. Або ще: приходить один бідняк із Сибіру і віддає батюшці свою малолітню доньку: «Візьміть, – каже він, – у неї немає матері, що я з нею робитиму?». Старець і цю відправляє до Шамордіно. З таких дівчаток-сиріт утворився там дитячий притулок. Серед притулків є одна, прийнята старцем із двох років. Батюшка тоді спитав її: «Ким ти будеш?» Дитина, що ледве вміла говорити, ясно вимовила: «Істинною чернечкою». "Дивися - не обдури", - підсумував батюшка. З убогих дівчат і жінок утворилася богадельня чоловік на п'ятнадцять. А скільки таких було за келями, скільки ще за дачами громади! «Батюшко, у вас саме що монастир», – пробував іноді пожартувати з цього приводу зі старцем його духовник, смиренний дідок батько Феодор. - "А що?" – «Та в яку келію не ввійдеш, – там сліпа, там кульгава, а тут зовсім без ніг, – мимоволі всі відокремлені» 126 . - Добре! Вже почнеш...» - озвався старець, припиняючи жарт. Не любив, коли так, бувало, надумаєш йому «хороше» слівце сказати, згадував отець Феодор 127 . До речі згадати ще тут, що у старця благодійника в Козельську найнятий був особливий будинок для піклування тих із жіночої статі, які не мали повного розуму. Але час було почати знову клопотати про дозвіл побудувати в ключаревском маєтку церкву, а до речі – про відкриття жіночої громади. Наступник преосвященного Григорія, єпископ Володимир, співчутливо поставився до цього бажання старця Амвросія та всіх шамординських сестер. Під час перебування в Оптиній, приїхавши подивитися місце, де передбачалася нова громада, він висловився старцю так: «Ви добре місце вибрали; я намагатимусь дати цій справі хід». Незабаром потім і влаштовано будинкову церкву в новому великому будинку покійної власниці. Там знадобилося трохи. До великої зали, зверненої на схід, прибудований був лише вівтар, а іконостас відновлений був старий з Оптинської, в ім'я праведної Анни та преподобної Марії Єгипетської церкви 128 . І будинкова церква була готова. Незадовго перед тим, саме в 1882 році, приїхала до старця тульська поміщиця, вдова середніх років, Софія Михайлівна Янькова, уроджена Болотова, яка внаслідок власного бажання, за благословенням і вказівкою старця, незабаром вступила в другий шлюб з льотчиком, що жили поблизу Оптиної, Астаф'євим, теж удівцем. Проте нареченим недовго довелося разом жити. Астаф'єв незабаром після шлюбу захворів, а потім через рік із двома місяцями й помер. А Софія Михайлівна після того стала найвідданішою шанувальницею і послушницею старця Амвросія. Коли готувалася до відкриття в ключаревском маєтку жіноча громада, в якій начальствовала, як вище згадано, стариця монахиня Олімпія, хвороблива і до управління малоздатна, а потрібно було у справах громади, що відкривається часто їздити то в Калугу, то в Москву і в інші місця, старець Ам як жінку розумну, здатну, благонамірну і яка мала прекрасний дар слова. Таким чином, до освячення домової церкви та відкриття спільно громади в особі цієї особи старцем приготовлена ​​була і перша гідна настоятелька, яку він завжди називав своєю правою рукою. Освячено храм преосвященним Володимиром 1 жовтня 1884 року на свято Покрови Божої Матері. У цей день батюшка на весь день зачинився у своїй келії і молився. Коли ще на початку сімдесятих років старець уперше увійшов у нововідбудований ключарівський будинок і побачив у залі велику Казанську ікону Божої Матері зупинився перед нею, довго на неї дивився і нарешті сказав: «Ваша Казанська ікона Божої Матері безперечно чудотворна: моліться їй і зберігайте її». В ім'я цієї святої ікони і була освячена перша домова церква в новому Ключарівському маєтку, чому і відкрита тут жіноча громада стала називатися Казанською; по високій горі, на якій розташована громада, – Горською та поблизу села Шамордине – Шамординською. XII. Амвросія як старця До всіх заповідей Твоїх направ- ляхся, всякий шлях неправди возне- Зі сказаного раніше про старця Амвросії можна вже частково бачити, якою була ця людина. Додамо до цього ще щось. Коли ченці, що оточували його, з якоїсь нагоди заводили іноді мова про великі подвиги святих отців, він завжди мав звичай говорити: «Нам уже не жити так, як вони жили». Однак, вдивляючись ближче в світлу особистість старця, з подивом можна сказати: яких тільки заповідей не був він виконавцем, яких чеснот, так би мовити, не втілив у собі! Наприклад зупинимо свою увагу на заповідях про блаженства, що виконує які справді виконує всяку правду, або весь закон. Злидні духовні, або смирення було основою всього подвижницького життя старця Амвросія. Викладаючи мудрі поради, як вище було згадано, знатним і навіть найзнатнішим особам, старець у той же час і сам шукав поради в інших, не покладаючись на свій розум і багатство міркування. Після смерті свого старця Макарія, не маючи, до кого б звернутися за порадою у своїй обителі, як сам ставши головним старцем, він звертався спочатку до свого архіпастиря Григорія. А часом, дізнавшись через достовірних людей про одного потаємного мандрівного духовного старця, відразу постарався з ним зблизитися і вже постійно писав до нього секретні листи, власне, для того, щоб все робити з порадою іншого, в чому бачив вираз Божої волі, боячись чинити за своєю волею. Смирення ж змушувало старця всю свою працю і подвиги, скільки було можливо, приховувати від цікавих або самодокоренням, або жартівливою мовою, або іноді навіть не зовсім пристойними вчинками, або просто мовчанням і стриманістю; так що й найближчі до нього люди часом дивилися на нього як на людину звичайнісіньку. Він тримався заповіді святого Ісаака Сирина: «Виливай на всіх милість свою і будеш захований від усіх» 129 . По кончині митрополита Московського Філарета старець Амвросій при згадці про нього розповідав у загальне покладання собі та іншим, що святитель цей тримався такої захованості, що келійні його не тільки не знали його потаємного життя, але не могли навіть бачити, як він умивався. «Принеси, – скаже келійнику, – води та йди». Траплялося, що келійник залишався і хотів допомогти старцеві вмитися, але він повторював: «Адже тобі сказано – йди». Представляв старець Амвросій як схований або потаємний і покійного старця свого Макарія: «Мудрець був старець (Макарій), – казав він, – я чотири роки був його келійником, користувався і керуванням його, а так у все життя розгадати його і не міг». Так само чинив і старець Амвросій. Весь день і ніч келійні входили до нього за дзвінком, і не інакше як з молитвою, і тому ніколи не могли помітити в ньому якихось видатних особливостей. Або ще приклади старцевої смиренномудрості: одного разу розглядали портрет подвижника Василиска, прикладений до його життя. Хтось і сказав, що ось у нього вуста вже дуже світлі; мабуть, це тому, що він помер із молитвою Ісусовою на устах. «Так, це дуже можливо, – сказав батюшка. – А ось у Глинській пустелі помер один старець, так у нього години зо три після смерті рука все перебирала чотки. А я ось, грішний, і не знаю, коли тільки їх перебирав, – додав батюшка зітхнувши та сумно махнув рукою. - Я навіть і в монастирі-то, мабуть, лише один рік прожив. Як тільки взяли до батюшки отцю Макарію в келійники, то з того часу все й живу на базарі». «Ну, вже у вас, батюшка, не на руках, а от там – у серці молитва невпинно перебирається», – сказав хтось. "Ну ні, на базарі не перебереш", - відповів старець і швидко перейшов до розмови про інший предмет. Одна приїжджа відвідувачка сказала старцю: «Батюшко! Ми про вас дуже багато хорошого чули». А він їй у відповідь: «Славні бубни за горами, а підійдеш – козуб». Одна із співрозмовниць старця сказала йому: «Батюшко! Ви схожі на святого Олександра Невського. Скільки він трудів переніс! І ви також перенесли їх дуже багато. «Та в нього праці, а в мене всі чутки», – відповів він. Іншого разу батюшці сказали: «Який ви премудрий! Усіх приводьте до віри та до Господа Бога, найвідчайдушніших і найпокірніших». На це батюшка відповів: Ні, що я можу немічний? Якось говорили старцеві про його багатоплідне служіння на користь Святої Церкви Христової. Він сказав: «Я нічого не роблю, а тільки лежу. Мене всі хвалять даремно. Горе тій людині, яку хвалять більше за його справи». Якось запитали у батюшки: «Хто буде так милостивий до нас, рідний батечку, якщо вас Господь візьме від нас?» Старець відповів: «Багато є людей набагато краще за мене». 8 жовтня 1879 року виповнилося сорок років з надходження батюшки до монастиря. Після обідні прийшли до нього з привітаннями та просфорами. Старець сказав: «Несіть просфори в ту кімнату; треба ще побалакати, з чим прийшли ви вітати». Потім, благословивши всіх, батько сказав: «Прожив я тут 40 років і не вижив 40 реп; істинно – чужі дахи покривав, а своя розкрита стоїть; а ось мені вже доходить 67 рік». У листі від 31 грудня 1860 року до однієї особи, яка звернулася до отця Амвросія як до старця, писав він так: «Давно я збирався заспокоїти Вас, багатотурботна N.N., щодо боязні Вашої, що ніби я залишу Вас і не писатиму до Вас. Якщо я, за слабкістю мого характеру, не відмовився від вас, не знавши Вас як слід, а погодився на пропозицію Вашу, не бажаючи образити Вас, в крайній потребі духовній, що знаходиться, то тепер можу залишити Вас, коли я, за нестачею справжньої міркування, знехтувавши свою душу, і власне спасіння залишив на мене ближнього. Не знаю, чи є хто нерозумніший за мене. Будучи немічний вкрай тілом і душею, беруся за справу сильних і здорових душевно та тілесно. О, щоб пробачив мені Всеблагий Господь мою нерозумність за молитви блаженного отця нашого (Макарія)!» 130 . У листах до інших осіб старець нерідко просив молитися за нього, який діє і не творить, або не виконує тих уроків моральності, які викладав іншим. Взагалі він ніби не бачив або не хотів бачити своїх повсякчасних праць і подвигів любові і самовідданості і терплячого перенесення постійних, часто жорстоких недуг, все це приймаючи як заслужене покарання за гріхи свої, нерідко і в листах до різних осіб повторюючи з цієї нагоди евангель Мт.16:27). Але, живучи сам у смиренні, без якого, як вище говорилося, неможливе порятунок, старець і в тих, хто ставився до нього завжди бажав бачити цю необхідну чесноту і до смиренних ставився дуже прихильно, як, навпаки, терпіти не міг гордовитих, так що інших досить відчутно бив, кого палко. Скаржилася якось старцеві одна жінка, що від скорбот вона трохи збожеволіла. - «Дура! - Вигукнув при всіх старець, - Адже з розуму-то сходять люди розумні, а ти як же збожеволієш, коли в тебе зовсім його немає? Або: одна скаржилася батюшці, що в неї вкрали шаль. А він з усмішкою відповів: «Шаль-то взяли, а дурниця залишилася». Старець узагальнював іноді поняття «дурень» та «гордий». Не любив він також походження з марнославства чепуруни. Приїхала до нього одна духовна дочка, молода жінка, в сукні, обшиті стеклярусом, нитки якого так і тремтіли, ударяючись одна об одну. Батюшка посміхнувся, дивлячись на неї, примружився і промовив: «Бач, яка стала, які іграшки на себе навісила!» "Мода, батюшка", - відповіла та. - "Е-ех, на півроку ваша мода". При глибокому смиренні, незважаючи на свій веселий характер і незважаючи на свою стриманість чи захованість, старець Амвросій нерідко і проти своєї волі проливав сльози. Він плакав, як вище було згадано, серед служб і молитвослів'я, що вирушали з будь-якої нагоди до його келії; особливо якщо, бувало, за бажанням прохачів вирушав молебень з акафістом перед особливо шанованою ним келійною іконою Цариці Небесної «Гідно є». Під час читання акафіста він стояв біля дверей, неподалік святої ікони, і розчулено дивився на благодатне обличчя Всепетої Богоматері. Всім і кожному можна було бачити, як сльози струменіли його схудлими ланітами. Він завжди журився і болів, іноді до пролиття сліз, про деяких із духовних дітей своїх, обтяжених душевними недугами. Плакав по собі, плакав про приватних осіб; сумував і болів душею і про всю дорогу йому Батьківщину і про благочестивих царів росіян. Так, з нагоди вбивства імператора Олександра II він у глибокій скорботі писав до однієї особи: «Не знаю, що вам написати про жахливий теперішній час і жалюгідний стан справ у Росії. Є одна втіха в пророчих словах святого Давида: Господь руйнує поради мов, відкидає ж думки людей і відкидає поради князів. Порада ж Господня повік перебуває (Пс.32:11–12). Господь попустив Олександру II померти мученицькою кончиною, але сильний Він подати допомогу Олександрові III переловити лиходіїв, заражених духом антихристовим... Антихрист, за поясненням тлумачів Святого Письма, повинен прийти під час безначалія на землі. А поки він ще сидить на дні пекла, то діє через своїх предтеч. Спершу він діяв через різних єретиків ... а тепер через освічених нігілістів став діяти нахабно і грубо більше міри »131. Втім, коли деякі з наближених до старця, з нагоди нечуваного злодіяння, були у великому збентеженні, старець у втіху їхню, при думці про сходження на престол імператора Олександра III, благонадійно у захваті радості вигукнув: «Живий Господь, і живі душі наші!» З'являлися у старця свого часу і сльози духовної радості. Особливо можна було бачити при слуханні їм струнких нотних співів деяких церковних піснеспівів. Тут він не міг стримуватись, тим часом як неземна радість світилася в його обличчі. Але, знаходячи скорботу в своїй гріховності необхідним і для будь-якої людини грішника, старець, якщо бачив у будь-кому з розсіяних і неуважність до себе, ткне, бувало, йому в обличчя пальцем і промовить: «У, безболісне серце!» Повторював також іноді для науки учнів своїх слова преподобного Єфрема Сиріна: болі хвороба болісніша, та мимотечі суєтних хвороб хвороби. Від істинного плачу, з'єднаного зі смиренністю, за вченням святого Ліствичника, походить лагідність. Ця боголюбезна властивість була тому в душі старця Амвросія, так би мовити, за природним зчепленням чеснот. Скільки не доводилося йому відчувати різного роду скорбот, напастей та хвороб, але ніщо не могло сильно засмутити його, він завжди був веселий і спокоєний. Лежачи на одрі хвороби, він іноді за звичаєм своїм жартував з ченцями, що оточували його; сам перебуваючи в крайній знемозі, втішав малодушних – або через силу промовленим словом, або по-батькові лагідним поглядом, або дотиком ослаблої руки. Зазвичай, коли старець перебував у сильній хворобі, – а це було нерідко, – усі майже скитські братія, особливо нещодавні послушники, були зневірені. Був у скиті один послушник вже літніх років, з лисиною на голові І.Ф. З нагоди тяжкої хвороби старця, засмучений, прийшов він у його келійну, сподіваючись, чи не можна хоч мовчки отримати благословення від старця. Надія його не обдурила. З тугою серцевою він підійшов до страждальця, що лежав на ліжку, вклонився, за звичаєм, у ноги і простяг руки, щоб прийняти благословення. Виклавши благословення, старець трохи вдарив його по голові, жартівливо промовивши ледве чутним голосом: «Ну ти, лисий ігумен!..» «Як гора впала з моїх плечей, – казав після послушник, – так легко-легко стало на душі». Прийшовши до своєї келії, він місця не знаходив від радості. Все ходить по келії та твердить: «Боже мій! Що це таке? Батюшка, батюшка, сам ледве дихає, а все жартує». Безліч було подібних прикладів. І оскільки старець часто сильно недугував, а абсолютно здоровим і ніколи не був, то між близькими до нього на запитання «Як здоров'я батюшки?» склалася навіть загальна відповідь: «Він веселенький». Так завжди душа старця перебувала в тихому та мирному устрої. Однак зауважимо при тому, що норовливість деяких, завзятість і наполегливість жити і діяти по-своєму і його часом виводили з терпіння і змушували обурюватися. Тому що кожен, хто здобув смирення з плачем, виразно бачить усі гріховні прираження до душі своєї і, вживаючи проти них найсправжніші лікування, все більше і більше прагне і правди чи виправдання перед Господом, шукаючи допомоги Божої з великою запопадливістю і таким чином удосконалюючись у житті духовному, то і змир (де улагоджуються чисті серцем), ясно бачив усі найменші гріховні плями душі своєї, омиваючи їх водою сліз своїх і обтираючи стрічкою покаяння. Ясно видно були їм, додамо до цього, гріховні плями і в душах усіх, хто приходив до нього. А тому не менш хотів він і жадав правди чи праведності перед Господом і в душах ближніх, як і у своїй. Зі скорботою і навіть з деяким праведним обуренням дивився він на тих, хто ставився до нього, які, за нерозумом і недбальством своїм, нечисто або й зовсім не відкривали йому своїх помислів гріховних – чим легко лікуються душі від цих властивих їм недуг. "Ворог наш невидимий, - говорив до таких старець, - сам же вкладе думку гріховну в душу людини, та тут же і запише її як її власну, щоб згодом на Страшному Суді Божому звинуватити людину". Приводячи при нагоді до науки деяких з учнів своїх слова псалмоспівця: Усі шляхи Господні милість і істина (Пс.24: 10), - старець Амвросій так їх тлумачив: «До ближніх ми повинні виявляти всяку милість, всяку поблажливість, а від себе катувати всяку. Стосовно і зовнішніх стосунків до братів і відвідувачів старець строго тримався правдивості чи неупередженості до всіх і нікому не давав волі чи потачки і не надавав незаслуженої переваги. Говорив він якось із однією духовною своєю дочкою. Приїхала тим часом почесна жінка, про яку вважали за потрібне негайно доповісти йому. "У мене всі рівні, - сказав старець, - мишка і маленька, та йди зрозумій її". Дехто засуджував його, що він приймав усіх багатих, а бідним відмовляв. Так, він приймав швидше за багатих, але тільки не грошима, а смиренністю. Тому нерідко й траплялося так, що смиренні багатії недовго чекали прийому батюшки, а бідні нарікання по тижні і більше ходили до нього, та й інші не могли зовсім потрапити. А крім цього, старець ще так міркував: «Бідняку, який звикли до терпіння, легше почекати зайвий час, ніж високопоставленій людині». При всьому тому смиренне розташування відвідувачів завжди брало перевагу. Про милість старця Амвросія чи треба говорити? Хто з тих, хто його знав, не сподобався його милості, що виражалася в різних видах? Він, за його ж наведеними вище словами, хотів би всіх і всім задовольнити, але про це буде сказано нижче в наступних розділах про любов старця. Бо, за зауваженням батьків подвижників, милість і любов різняться лише одними іменами. Тут же згадаємо тільки про те, що старець, який досвідом дізнався ціну милосердя і співчуття до ближніх, заохочував і дітей своїх духовних до цієї чесноти, обнадіюючи їх у отриманні милості від Милостивого Бога за милість, яку вони надають ближнім. До черниці, яка завідувала дитячим притулком і всією зануреною в турботи про дітей, приїхала родичка і дуже багато говорила про Бога і душевний порятунок. Черниця ж, схаменувшись, як за своїм клопотом про дітей вона мало думає про душу, з скорботою сказала старцю: «От, батюшка, мирська приїхала та все про душу говорить і думає, а в мене все Таньки та Машки з голови не виходять». На заспокоєння її старець, посміхнувшись, відповів: «Ну, ми з тобою, видно, і на тому світі з Машками та Таньками покажемося», – обнадійуючи її тим, що справи милості, за словами Писання, сильні позбавити вічної смерті (пор.: Тов.4:10). Що сказати про чистоту серця старця Амвросія? Хто з людей знає, що в людині, крім духа людського, що в ньому живе (1Кор.2:11)? Але Господь, що прославляє угодників Своїх, іноді й проти їхньої волі, відкриває потаємне, слави заради Свого імені та прославлення вірних рабів Своїх. Насамперед зауважимо, що старець, незважаючи на свою болючість і постійну працю, завжди готувався до прийняття Святих Таїн постом і молитвою. Вище ми бачили, що й у час свого чернецтва він був суворим постником і невпинним молитовником. Але тим часом він намагався, скільки дозволяв йому слабкий його організм, посилювати піст і молитву; хоча з глибокої смирення свого в деяких листах і говорив, що він ніколи постником не був, а щодо молитви навіть з скорботою висловлювався так: «А я ось грішний і не знаю, коли тільки перебирав чотки». Причащався ж старець Святих і Животворящих Таїн Христових часто - тижнів через три, через два, а то й через тиждень, якщо був дуже слабкий, і щоразу неодмінно сповідався. Розповідав з цієї нагоди ієромонах Оптиної пустелі отець Платон, який був деякий час духовником старця Амвросія: «Як навчальною була сповідь старця! Яку смиренність і скруху серцеву висловлював він про свої гріхи! Та й про які гріхи? Про таких, які ми й за гріхи не рахуємо. Наприклад, через хворобливість свого шлунка, отже, принаймні, йому доводилося іноді, всупереч Статуту Святої Церкви, у середу чи п'ятку з'їсти шматочки два-три оселедця голландського. І цей гріх сповідав старець перед Господом із сльозами. Він стояв у цей час на колінах перед святими іконами, як осудник перед страшним і невблаганним суддею, чаю милості від Того, Хто дає милість, думається навіть, як можна вважати, зі смиренним помислом, чи подасть милість, чи відпуститься гріх 132 . Подивлюся, подивлюся на старця, що плаче, – додав батько Платон, – та й сам заплачу». У призначений день, здебільшого недільний, наприкінці літургії приносив у келію старця в дароносиці частину Святих Дарів ієромонах, здебільшого близький до старця, і постачав посудинку на особливо приготованому для цього столику. Старець завжди в цей час бував у сусідній келії отця Йосипа. Через кілька хвилин він з'являвся у свою келію, одягнений у схиму, і вважав земний уклін перед Пречистими Тайнами. Потім, прослухавши від ієромонаха покладені в Требнику молитви на випадок, коли потрібно скоро причастити тяжкохворого, – старець у епітрахілі та поручах просив прощення у всіх відсутніх батьків і братів, сам, склавши хрестоподібно руки, читав звичайні молитви: «Вірую, Господи, і сповідь Пречистих Таїн Христових. Закінчувалося все це слуханням звичайних подячних молитов. Все це чи не свідчить про чистоту серця старця Амвросія? Помічали келійні його, що після причастя Святих Таїн він знову відроджувався як духовно, а й тілесно. Після численних чеснот старця Амвросія, чи можливо було не бути йому миротворцем? «Батюшко! - Запитували деякі. Чому це світу немає в душі? Старець відповідав на це псаломськими словами: Світ, що багато любить закон Твій (Пс.118:165). Він говорив це з власного досвіду. Бо все життя своє, що мав за законом Божим або за євангельськими заповідями, чи міг він не мати в душі свого світу? Тому, власне, і бачили його завжди веселим та спокійним. Здобувши ж за допомогою благодаті Божої світ із самим собою і відчувши в душі своїй насолоду цього світу, чи міг він не бути проповідником світу і миротворцем? Сказано у Божественному Писанні: у світі місце Його (Пс.75:3). Отже, де світ, там і Бог, а з ним і вся приготована людині блага. Тому старець усіма силами намагався оселяти мир між ворогуючими. І чогось не робив він у цих випадках! То батьківсько переконував, кажучи, що ворогуючі ображають Бога - Благодійника, ображають своїх Ангелів Охоронців, радують тільки диявола ворожого, то погрожував праведним судом Божим і вічними муками, то обітницею прийдешніх благ вічних намагався розтеплити холодне серце. І як радий бував старець, коли вдавалося йому залучити ворогуючих до світу! Якось, по підступах ворожим, два зі старших ієромонахів заворожували один на одного. Після довгих зусиль і, без сумніву, старанної молитви до Господа, йому нарешті вдалося примирити їх. З захопленням, що світилося на обличчі, старець повторював усім і кожному: «Ну, слава Богу! Хоч якось та помирилися. Худий світ кращий за хорошу війну». Можна назвати старця Амвросія і гнаним заради правди. Терпів він і ганьбу, і глаголання, і хибний наклеп. Бо, як вище було сказано, щодня терпляче переносив від малодушних відвідувачів ремствування та засудження, а іноді й грубості, навіть і від своїх келійних, з яких ніколи не стягував за свої особисті образи. Знайшовся одного разу навіть такий чоловік, який з револьвером у руці серед дня прийшов у скит і сів у старця на ганку, чекаючи його виходу, з наміром застрелити його; і тільки завдяки спритності одного монастирського коваля був обеззброєний. Але старець ніколи не ображався на своїх недоброзичливців, а навпаки ставився до них із сердечною участю. Багато докучала старцеві одна особа, а він все терпів. Запитали його, як він її терпить? Старець відповів: «Якщо тут, де я намагаюся її заспокоїти, їй таки так важко, як же їй буде там, де всі їй суперечитимуть? Як же її не терпіти? А часті жорстокі недуги тілесні не були для старця важчими за будь-які гоніння? Втім, старець зазнав щось, подібне до гоніння, і у власному розумінні. Але про цей предмет дасть Господь допомогу докладніше висловити далі у своєму місці. Вінець усіх чеснот є любов. Про неї і буде говорити в наступних розділах. XIII. Євангельська любов старця Амвросія, що виражалася по відношенню до ближніх речової допомоги та мудрих порад А хто дотримується слова Його, в тому істинно Божа любов Плодом, або вінцем, усіх чеснот старця Амвросія, набутих ним через виконання заповідей євангельських, є любов до Бога та ближніх. Це не те кохання, яке більшою чи меншою мірою має і відчуває в собі і кожен з нас, грішних. Наша любов непостійна, себелюбна, іноді лицемірна, гріховна. Тому, коли одного разу заспівали для старця покладений на ноти вірш Апостола: Хто відлучить нас від Божої любові (Рим.8:35)? – старець із серйозним виразом обличчя і ніби трохи збентежений, говорив уголос усіх: «Хто розлучить? Та все нас розлучає від Бога». До інших включав себе тут старець, звичайно, по смиренності. Його любов була постійна, безкорислива і всеосяжна; така любов, про яку сказано: міцна, як смерть, любов (Пес.8:6). Ця любов старця Амвросія щодо Бога виявлялася в неухильному виконанні ним євангельських заповідей, за словом Самого Господа: Хто любить Мене, той дотримається слова Мого (Ін.14:23), про що йшлося вище; по відношенню ж до ближніх виявлялася у співчутті та милості до всіх людей. Любити ближніх так, щоб бажати їм усякого щастя, яке благословляє Бог, і намагатися доставити їм це щастя було життям і диханням його. Дивлячись на людину як на образ Божий і завжди пам'ятаючи, що благодійник бідному позичає Господу (Припов.19:17) і що милостиня очистить гріхи (Сир.3:30), він намагався всіляко по можливості задовольняти потреби всіх прохачів, з якими хто не звертався б. До цього були спрямовані: а) всі речові приношення, які Господь посилав йому через благодійників; б) своє досвідчене знання; і в) духовні дарування, якими ущедрив його Бог. Таким чином, старець допомагав нужденним: а) грошима та речами; б) порадами та настановами усними та письмовими; і, нарешті, в) своєю дієвою, приємною Богові молитвою. Але цей останній предмет буде змістом подальшого розділу. Речова допомога старця у всіх була на увазі. Принесені йому речі він роздавав через келійників за потребою чернечим; гроші, що надсилаються, ділив на три частини: одну частину відсилав скитоначальнику на потреби скиту і на помин благодійників; іншу частину визначав на бідних і, нарешті, третю, найменшу частину відокремлював на лампадну олію та воскові свічки для відправлення своїх келійних пильнування та інших молитвослів'їв. Милостиня всім, хто щодня приходив до нього бідним, подавалася їм також через келійних. В інших виняткових випадках подавав старець і сам. Якось він поспішно виходить із хатинки у свою келію і відразу мимохідь звертається до свого писаря: «Ось там, – каже, – прийшла вдова з сиротами – малий мала менше. Усіх сиріт чоловік п'ять, а немає нічого. Сама гірко плаче та просить про допомогу. А найменший нічого не каже, а тільки дивиться мені у вічі, піднявши ручки грабельками. О! та як же не дати йому!» Старець відразу ж поліз за грошима. Руки від хвилювання тремтять, обличчя сіпається, сльози і проти волі просяться з очей. Тим часом, як солодка посмішка панує на його устах від радості, що Всеблагий Господь сподобив його обтерти сльози нещасних. Але, допомагаючи людям, старець Амвросій намагався по можливості доставляти їм те, що вони втратили, і добре розумів, що якщо жебраку потрібен шматок хліба, - людині, яка жила в достатку і всього втратила, потрібна більша допомога. Г.С., глава чималої сім'ї, що належить до старовинного російського роду, в молодості служив у кірасирах, потім у цивільній службі, багато втратив у житті за своєю добротою і опинився без місця та без засобів для існування. У цей час шамординська настоятелька, почувши про їхнє нещастя, вмовила пані С. поїхати до старця Амвросія. При побаченні з нею старець сказав: "Вона приїхала до нас і довго від нас не поїде." Але перше побачення зі старцем збентежило пані С. Говорячи про свого чоловіка, вона хотіла сказати: "У нього великий недолік - зайва доброта". А старець, що вважав плішивість зовнішньою ознакою доброти людей, раптом перебив її, вигукнувши з усмішкою: «Плешивий!? І я також». Причому зірвав з голови свою шапку. Чоловік пані С. справді був плешений; але веселість старця не сподобалася їй. Незабаром вона побачила насправді, що таке цей веселий старець. Всю нечисленну сім'ю він прийняв на свою опіку, забезпечив її приміщенням та утриманням. Одна мешканка Києва, почувши про цю родину, навмисне приїхала до Шамордіно, щоб самій переконатися у справедливості розповіді про цю сім'ю. Біля церкви вона розмовляла з добре одягненою пані, запитала і про сім'ю С. «Це ми; я С.», – сказала добре одягнена пані; і київській жінці залишалося лише дивуватися, який вигляд мають люди, яким допомагає старець Амвросій. Зажився в Оптиній пан, добрий душею, зі старовинними звичками. Він мав певні й чималі доходи, але заощаджень був. Старець знаходить, що йому треба повернутися у світ до його колишньої корисної діяльності, і раптом питає: «Ну, а коли ж ви їдете?» Пан приймає слова старця за пряму вказівку, що йому час їхати. "Але ви знаєте, батюшка, - відповідає він, - що мені піднятися дорого коштує, а зайвих грошей у мене немає". Батюшка, ніби не помічаючи відповіді, переходить до іншої розмови. Через кілька днів до пана приходить довірена особа батюшки і каже: «Я чув, що ви хотіли б дістати грошей, – я можу запропонувати вам у борг». Пан ледь може наполягти на тому, щоб узяли від нього розписку. Допомагаючи бідним особисто і через келійних, старець не забував і тих, хто ставився до нього за допомогою письмово. Щорічно до великих свят Різдва Христового та Святого Великодня розсилалося їм по кілька десятків грошових листів у різні місця до тих, хто не може з'явитися до нього за милостиною особисто. Надсилалося рубля по три, по п'ять і більше. До кінця життя старця таких, що розсилалися до великих свят грошових листів, зросло до двох сотень. Але вже в цей час, і за такої кількості, старець не міг розсилати грошей багато, а посилав у кожному конверті і без листа тільки по одному рублю. Траплялися, хоча рідко, випадки, коли він посилав одній особі карбованців по сто і більше. Деякі бідні черниці майже, можна сказати, утримувалися на його рахунок. Любов, сказано, всьому вірить (1Кор.13:7). Тому старець Амвросій вірив усяке нещастя і, коли в нього просили, не починав допитуватися, чи немає обману. У Козельську в його час було багато бідних, обірваних молодих бобилів, які часто ходили до старця і все просили у нього на паспорт. Один із них навіть сміявся і прямо говорив: «Ми всі отця Амвросія обманюємо: скажімо, що на паспорт треба; він по рублю нас поділить, а ми візьмемо, та проп'ємо». Ті, хто чув, помічали їм: «Не проведете, дурні, батюшку. Він все знає, а щойно він жаліючи подає вам, щоб не пішли ви на велику дорогу». І таких людей він намагався підбадьорювати вірою у всесильну Божу допомогу і вселяти в них надію, що і вони можуть стати на новий шлях. Нарешті, багатолюдна Шамординська обитель, куди старець приймав, як вище зауважено, безліч бідних і хворих, чи не є наочним доказом його любові та милосердя до ближніх? Усіх їх збирав він і спочив, як збирає кокош пташенят своїх під крила; всіх їх зігрівав любов'ю, як доїлиця гріє своїх чад. Тепер представимо приклади, як старець допомагав ближнім своїми мудрими порадами і настановами, які були плодом частково його досвідченості, головним чином – наслідком отриманого ним від Господа благодатного дару міркування та прозорливості. Наприклад, як багато було зроблено за його планами і вказівками будівель у скиту, на монастирських дачах і особливо в згадуваній Шамординській жіночій громаді, і всі ці будівлі завжди виявлялися придатними та зручними. Тож у цих випадках помилок у старця не бувало. Один сторонній спостерігач пише: «Хто приїжджав (в Шамордіно) бачити батюшку, насамперед уражався незвичайним ладом обителі. Тут немає ні крамниць, ні купівлі, ні продажу, ні начальницьких, ні підлеглих; тут все – від батюшки. Це центр, яким все рухається, живе. Вражений у перший мій приїзд туди таким повним беззаперечним підпорядкуванням кожному його слову, я багатьох питав: чому так охоче, вільно готові виконувати його волю? – і отримував від різних осіб одну й ту саму відповідь, що кожен на собі відчув, що тільки те добре буває, на що батюшка благословить, а якщо хтось і наважувався іноді не виконати його поради, той сам бачив, що виходило погано, без удачі, без користі» 133 . Або ось окремі випадки мудрих старечих порад єросхимонаха Амвросія. Приходить до старця багатий орловський поміщик і, між іншим, оголошує, що хоче влаштувати водогін у своїх обширних яблуневих садах. «Люди кажуть, – починає старець зі своїх звичайних у подібних випадках слів, – люди кажуть, що якнайкраще». І докладно описує водогін. Поміщик, повернувшись у село, починає читати про цей предмет. Виявилося, що батько описав останні винаходи з цієї частини. Поміщик знову приїхав до Оптіни. "Ну що водопровід?" - Запитує старець. Водопровід влаштований за вказівкою старця і вже встиг принести велику користь: у сусідніх садівників урожай поганий яблук, а у цього поміщика багатий, і яблука прекрасні. Один молодик після деяких пояснень зі старцем сказав, що хоче влаштувати в себе душ. Батюшка співчуває йому. «Тобі, – каже, – треба, щоб він мало місця займав? Що ж, це можна; ось як зроби...» Минає кілька років. Слід зазначити, що з'явилися нові вдосконалені душі. Виявилося, що вони влаштовані, як задовго перед цим пояснив молодій людині старець Амвросій. Випадки прозорливості батюшки отця Амвросія були численні та нерідко разючі. Ознайомимось із деякими з них. Преосвященніший єпископ калузький Макарій дозволив передати про себе таке. Коли він був ще мирським священиком, законоучителем в Орловському інституті шляхетних дівчат, довелося йому, разом із батьком ректором Орловської духовної семінарії архімандритом N, бути в Оптиній пустелі у старця Амвросія. Побалакавши з гостями, старець на прощання подарував їм обом за книжкою однакового змісту, саме – про чернецтво. «Я, як священик, – говорив владика, – подумав тоді, до чого мені така книга?» І старець, як би схаменувшись, сказав: «Так, вам би не те», – але потім додав: «Ну, так і бути». За часом, овдовівши, колишній священик і законовчитель, як відомо, прийняв чернецтво. Розповідав колишній благочинний Оптиної пустелі ієросхимонах Іларіон: «Живучи у світі, я щорічно їздив до Оптини пустель, де серед братства знаходився мій брат ієродиякон Пафнутій. У кожний з таких приїздів я вважав за обов'язок бути у батюшки отця Амвросія і прийняти від нього благословення. Якось старець і каже мені: «Час до нас». Відповідаю йому: «Узи тримають, батюшка, – я одружений». На це старець сказав: Ще не дозрів! Того ж року померла моя мати, а за два роки я вступив до Оптіни. Так виповнилося запрошення старця: «Час до нас». Разом зі мною прибула і дружина моя і жила майже 13 років на скотарні монастиря. Померла у 1882 році, прийнявши келійно постриг у схіму. Передав дві розповіді ієромонах Оптиної пустелі Паїсій. 1. У минулі часи, а саме в 70-х роках, деякі з братів посилалися для збору пожертв на нашу святу обитель. Посилали і мене. Одного разу, перед тим як їхати, приходжу я до батюшки отця Амвросія отримати його святе благословення. Благословивши мене, старець, звернувшись до колишніх братів, сказав: «Чи знаєте, це людина велика, – її у світі поважають. Копієчок п'ять із половиною він нам привезе». Поїздивши збором, я привіз настоятелю гроші, яких виявилося 550 рублів. Тоді я зрозумів слова старця, що означало п'ять із половиною копійок. 2. Призначили мене до переведення до Лихвинського Доброго монастиря, разом з ієромонахом Оптиної пустелі отцем Анатолієм, який був визначений у настоятели цього монастиря. Призначено було з ним окрім мене в цей монастир ще кілька людей із братів Оптиної пустелі. Їхати мені туди не хотілося. Приходжу до старця і висловлюю свою скорботу. А він і відповідає мені: «Сьогодні даси передплату у згоді на переклад, а завтра приїдеш назад». Задумався над словами старця. Але, підписавши свою згоду на переведення в Добрий монастир, я наступного ж дня вирушив туди. Приїжджаю. Зустрічає мене отець Анатолій і каже: «Не наше, брате, тут місце; поїдемо назад до Оптіни». Так ми з ним того ж дня і поїхали з Доброго монастиря назад до Оптини пустель. Розповідав ієросхимонах Оптиної пустелі Кіпріан 134 . З дитинства я мав бажання побувати на Афоні та в Єрусалимі. У 1838 році, коли мені було 22 роки, я вирушив до Києва і по дорозі заїхав до Оптіни пустель, де на той час старцем був батько Лев. Він не благословив мені їхати до Києва, сказавши, що місце моє в Оптиній пустелі. Так я й лишився тут; але, проживши з півроку, змушений був повернутися додому через незгоду моїх батьків на вступ моє до монастиря. Після цього я прожив у світі років 40; одружився і мав дітей. У 1874 році приїхав я знову в Оптіну, вже з родиною, поговорити. Старчував у цей час отець Амвросій. Відкрив я йому своє заповітне бажання побувати на Афоні та в Єрусалимі. На це він мені сказав: «З'їздити туди можна, але твоє місце все-таки буде в Оптіній». Слова старця незабаром справдилися. Через два роки з половиною померла моя дружина, і я вступив до Оптини пустель у чернецтво. Передав дві розповіді ієромонах Оптиної пустелі Дорофей. 1. Прийшов я одного разу до старця і довго чекав на його прийом. Часу було вже десять годин вечора. Сиджу я і з легковажності свого думаю про себе: «Ось усі називають старця святим. А яка це святість, коли змушує так довго чекати на свій вихід? Прийде через це і правило вечірнє опустити і вранці проспати. За всіх йому гріх буде. Раптом чую цієї хвилини голос старця з його келії: «Зараз! Зараз!» Дивлюся, батько виходить. Благословивши мене, він береться за мою бороду і, злегка вдаряючи мене по щоці, каже: «Ось, черниці іноді щомісяця живуть у готелі, чекаючи, поки мені доведеться їх прийняти. Інша, може, приїхала за тисячу верст і теж терпить і чекає. Їх треба відпустити вперед. Через них я відмовляю іноді і братам у прийомі. Всіх одразу я не можу прийняти. А ти й трохи не хочеш зачекати. Мені одному за всіх гріх буде! Зрозумілий словами старця, я після цього, спокійний і радісний, пішов від нього в свою келію і вже ніколи не наважувався нарікати на нього, якщо іноді й довго доводилося чекати на його вихід. Зауважу взагалі, що іноді, бувало, і не прийме старець, а тим часом все-таки втечеш від нього заспокоєним і зрадованим. 2. Згодом я проходив послух старшого економа на кінному дворі. Бувало, як ходиш по гною, так за дозвіллям прямо і підеш у церкву. А деякі з братів жартували з мене: «Батьку Дорофею, від тебе гноєм пахне». Ці слова завдавали мені скорботи. Якось я й говорю про це старцеві, а він мені у відповідь: «Нехай сміються; ще обженеш їх; ще й нам заздрити». І що? Слова старця справдилися. Давно вже я сподобився священного сану, а ті, що жартували з мене, залишилися ззаду. Передав три оповідання скитський ієромонах Венедикт. 1. Про себе. Після закінчення курсу у Смоленській духовній семінарії я зайняв місце священика у селі Чеботове Дорогобузького повіту. Ім'я моє було Віктор Дьяконов. Незабаром захворіла моя дружина, мабуть, втім, безпечно. Заходить у цей час до нас у будинок мандрівник, який прямував до Оптіни пустель. Я послав з ним рубль грошей для передачі батюшці батькові Амвросію, просячи його помолитися за хвору. Після приходу мандрівника в монастир старець, побачивши його, запитує його: «Ти тим самим шляхом назад підеш?». Той відповідає: «Тим самим». «Зайди знову до отця Віктора, – каже йому батюшка, – і дякуй йому, що він мене пам'ятає. Скажи, що я його не забув». Зауважу, що, будучи ще вихованцем середнього відділення семінарії, я був у отця Амвросія особисто на благословенні. Вступивши ж у священика, я завжди згадував його проскомідії. Старець це й пригадав. "Подвиг його чекає", - продовжував старець. «Нехай вирощує сад та частіше поливає, плодів багато буде. Липень місяць буде для нього скорботний; ми побачимось із ним». 29 липня того ж року померла моя дружина, і я подався до Оптини пустель. Приходжу до старця; а він подає мені чотки і книгу «Царський шлях хреста Господнього» і наказує готуватися до чернечого чину – продати всі пожитки, які я мав, і подати прохання владиці про звільнення в заштат через хворобу, що я й виконав. Прибув потім до батюшки в скит і в недовго був пострижений в мантію з ім'ям Венедикт. 2. Про сторонню особу. Смоленської губернії, Юхнівського повіту, села Федоткова Павло Семенович Соколов, після закінчення курсу наук у Смоленській духовній семінарії, зайняв місце сільського вчителя. Кілька разів він особисто просив у старця Амвросія благословення вступити до священика. Але батюшка завжди відхиляв його прохання, радячи зачекати. Минуло так два роки. Павло Семенович знову звернувся до батюшки письмово, висловлюючи бажання зайняти місце священика у місті Вязьмі. Старець цього разу відповідав йому: «Над тобою терновий вінець висить, і незабаром він на тебе спуститься, – почекай». Так і сталося. Через два місяці Павло Семенович захворів і помер. 3. Про іншу сторонню особу. У місті Дорогобужі Смоленської губернії одна благородна вдова мала єдину дочку наречену, за яку сваталося багато наречених. Нерідко бували вони особисто у старця, щоб випросити у нього благословення на шлюб, але батюшка все казав їм: «Почекайте». Знайшовся нарешті наречений дуже добрий, який подобався і матері та доньці, і тому мати особисто знову попросила у старця благословення видати доньку в заміжжя. Але батюшка наказав і цьому нареченому відмовити, додавши до цього: «У неї такий буде наречений чудовий, що всі позаздрять її щастю. Ось раніше ми зустрінемо Святий Великдень. А як цього дня сонце весело грає! Скористаємося зором цієї краси. Та не забудь же ти, – пригадай, подивися! Настало свято Світлого Христового Воскресіння. Наречена перша згадала батюшки слова: «Мамо! А пам'ятаєш, що нам батюшка батько Амвросій радив подивитися на сонце, що сходить!» Вийшли. Дочка раптом розпростерла хрестоподібно руки і вигукнула: «Мамо! Мамо! Я бачу Господа, що воскрес у Славі. Я помру, помру до Вознесіння». Мати була дуже вражена і каже: «Що ти, дитино, Господь з тобою. Не може бути цього. Ти нічим не хвора, ти здорова». Але дочка продовжувала стверджувати: «А я вам кажу, що помру, бо недаремно сказано в Божому слові: «Не бо побачить людина Бога, і жива буде!» Слова дівчини справдилися. За тиждень до свята Вознесіння Господнього у неї захворіли зуби, і від цієї, мабуть безпечної хвороби, вона померла. Повідомив чотири розповіді про себе скитський ієромонах Нектарій. 1. У скит я вступив у 1876 році. Через рік після цього батюшка отець Амвросій благословив мене звертатися, як до духовного отця, до начальника скиту ієромонаха Анатолія, що й тривало до самої смерті цього останнього в 1894 р. До старця Амвросію я звертався лише в рідкісних і виняткових випадках. При всьому цьому я плекав до нього велику любов і віру. Бувало, прийдеш до нього, і він після кількох слів моїх виявить усю мою серцеву глибину, дозволить усі здивування, утихомирить і втішить. Дбайливість і любов до мене, недостойного, з боку старця нерідко дивували мене, бо я усвідомлював, що їх недостойний. На запитання мій про це духовний отець мій, ієромонах Анатолій, відповідав, що причиною цього – моя віра і любов до старця, і що якщо він ставиться до інших не з такою любов'ю, як до мене, то це походить від нестачі в них віри та любові до старця і що такий загальний закон: як хто ставиться до старця, так і старець ставиться до. 2. Пам'ятаю, що через два роки після вступу моєму в скит вийшло розпорядження начальства про висилку з обителі всіх невказівних послушників, які підлягали військовому призову. І мені, разом з іншими, монастирський письменник уже оголосив про висилку мене зі скиту. Але, на щастя моє, за святими молитвами старця, небезпека ця минула. Листник незабаром знову оголосив мені, що я відійшов від військового обов'язку лише на двадцять п'ять днів. Приходжу до батюшки і дякую йому за його молитовну допомогу, а він мені сказав: «Якщо будеш жити по-черево, то і на майбутній час ніхто тебе не потурбує і ти залишишся в обителі назавжди». Слова старця справдилися. З Божої милості я досі живу в скиту. 3. Якось на навіювання ворожості я почав вагатися помислом, сумніваючись у дарі прозорливості батюшки отця Амвросія і у великому значенні старечості у справі керування братії в духовному житті. Думку цю я приховав у собі і не відкривав нікому. Сумнів почав розростатися в мені і коливати віру в старця. Але Господь дивовижно навчив мене. У наш скит ходив один із мешканців міста Козельська на ім'я Капітон. Розповів він мені, як старець за своєю прозорливістю радив йому послати свого сина в Курськ для пошуку будь-якої справи, але за непослух обоє - батько і син були покарані. (Докладніше про це буде сказано нижче). З цієї нагоди я дуже здивувався і зрозумів, що велика благодатна сила живе в старці. 4. На жаль, були серед братства деякі старця, що ганьбили. Доводилося мені іноді вислуховувати зухвалі та безглузді промови таких людей, хоча я всіляко намагався захищати старця. Пам'ятаю, що після однієї з подібних розмов з'явився мені уві сні духовний отець мій ієромонах Анатолій і грізно сказав: «Ніхто не має права обговорювати вчинки старця, керуючись своїм недомислом та зухвалістю; старець за свої дії дасть звіт Богові; значення їх ми не осягаємо». Передав дві розповіді скітський чернець Йоїл. 1. Про себе. Перебуваючи у світі, я був одружений, але за чотири роки овдовів. В цей час мій брат вирушив до Оптіна до старця Амвросія, і я побажав через брата дізнатися, як старець благословить мені жити. Повернувшись, брат передав мені відповідь старця: «Хай рік почекає одружитися і приїде до нас». Подумав я: чи не хочуть мене зробити ченцем? Про вступ до монастиря я тоді не мав наміру. Рік минув, і я одружився, не побувавши попередньо в Оптіній і не отримавши від старця на це благословення. Але минуло три з половиною місяці, і друга моя дружина померла. Через два місяці після цього я поїхав до Оптіни. Приходжу до старця. Він мені й каже: «Піди сюди. Де твоя дружина? Чому ти не послухався мене? Я відповідаю: «Вибачте, батюшка! Ось я приїхав запитати вас про те, чи маю я одружитися чи вступити до монастиря?» Батюшка на це сказав: «Третього шлюбу нема. Прямий твій обов'язок залишатися в монастирі і бути ченцем». Після цього я повернувся додому, а через два місяці вже зовсім прибув до Оптіна і вступив до братства в скит. 2. Про сторонню особу. Був у мене знайомий купець. Жив він благочестиво, подавав милостиню і старанно відвідував церковні служби. Приїхав він до отця Амвросія і запитав, як йому жити. Старець дав таку відповідь: «Живи, як живеш. Тільки кожну посаду долучайся до Святих Таїн». Купець послухався поради старця і через недовгий час помер. Кончина його була істинно християнська з усіма побажаннями. Передав п'ять оповідань скитський чернець Гурій. 1. Років за три, після вступу мого до скиту в 1887 році, приїхав до мене племінник, син рідного мого брата. Коли він прийшов до отця Амвросія попросити благословення одружитися, старець наказав йому погодити, сказавши, що йому доведеться ще деякий час пожити в коморі. Пророцтво старця виправдалося. Через рік будинок брата мого згорів, і йому з сім'єю та згаданим молодим чоловіком довелося під час будівництва нового будинку жити в коморі. Пожежа ця завдала братові великих збитків. Отримавши про це звістку, я почав журитися і відкрив скорботу своїй батюшці. А він, втішаючи мене, каже: «Не засмучуйся, брат твій облаштується і житиме ще краще за колишнє». Справді, брат збудував собі новий будинок і живе досі в більшому достатку, ніж раніше. 2. При вступі моєму в скит батюшка, благословивши мене, додав: Батькові архімандриту (Ісаакію) не показуйся на очі. Інакше, як він побачить тебе, то переведе до монастиря. Життя монастирське ти не понесеш і через це можеш засмутитися». Пам'ятаючи застереження старця, я уникав зустрічатися з отцем архімандритом. Але ось через чотири роки, на Великдень, коли буває спільна братня трапеза в монастирі, я підходжу після закінчення цієї, разом з іншими братами, під благословення до отця архімандрита, оскільки ухилитися від цього мені було незручно в цей час. Поглянувши на мене, він одразу наказав перевести мене в монастирську просфорню, обіцяючи зробити мене старшим. І якщо це не відбулося, то тільки тому, що сам старець взяв у мені участь, і я був залишений у скиті. 3. Близько того часу захворів я гарячкою. Хвороба посилювалася, і я вже почав побоюватись за своє життя. Брати, що відвідали мене, помітили, що в мене почали чорніти нігті. Вважаючи це за ознаку наближення смерті, пішли до старця випросити його благословення на постриг мене в мантію та схиму. Але старець не благословив, сказавши, що я одужаю другого дня. По святих молитвах батюшки, справді я другого ж дня відчув себе настільки добре, що міг підвестися з ліжка і остаточно оговтався. Хвороба моя тривала близько місяця. 4. Чудовий випадок був ще зі скитським послушником Максимом. За тиждень до смерті його батько почав говорити йому: «Під цим каменем лежить Ларин Максим; їм би тільки жити та веселитися, а вони зволили на той світ переселитися». Максим прийняв слова батюшки в тому сенсі, що його переведуть до монастиря, і дуже засмутився. Я був тоді кухарем, а Максим моїм помічником. Почали в трапезі мити підлогу. Але Максим чомусь ухилився від цієї справи і пішов у свою келію. Справа була вранці. Настав час обіду, а Максим не є. Минуло ще години зо три. Деякі з братів пішли до нього в келію, але вже не застали його в живих. 5. Був у скиті уставник ієромонах отець Паладій. Відслужив він якось у скитській церкві у неділю літургію, почуваючи себе здоровим. Та ось батюшка того ж дня надсилає до нього келійника і велить йому негайно особливись і постригтися в схиму. Батько Паладій був дуже здивований і сказав келійнику, що він здоровий. Батюшка ще вдруге і втретє надсилає до нього келійника з тією ж пропозицією, але той продовжуватиме відмовлятися. Настав понеділок. Вранці цього дня батюшка вчетверте (і востаннє) надсилає до отця Палладія келійника знову з тією ж пропозицією. Але доки він робив приготування до соборуванню, з ним став удар. Втім, хоч відібрався в нього язик, проте він був у пам'яті. Його встигли присвятити і причастити Святих Христових Таїн. Увечері того ж дня він і помер. Передав три оповідання монастирський чернець Геннадій. 1. Сильно бентежили мене погані помисли. Прийшов я з цієї нагоди до отця Амвросія пізно ввечері, – було вже темно. Вийшов батюшка в коридор і почав по черзі благословляти братію, що стояла навколішки. Підходить і до мене. Обличчя мого він не міг бачити в темряві, але раптом, звертаючись до мене, каже: Ти що? І почав по моїм обличчі гладити рукою, ніби змиваючи з нього бруд, і потім благословив і нічого мені не сказав. Але я раптово відчув, що на душі мені стало легко. Помисли лихі відступили від мене, і радість наповнила моє серце. 2. Був ще такий випадок. Років за десять після вступу в обитель виконував я городню послух. Старшим був чернець Наум. Доводилося мені часто звертатися з жінками, які наймалися для прибирання городу, і я відчув, що мене почали турбувати нечисті помисли. Знову прийшов я до батька. Знову він виходить у коридор і починає благословляти братію; дивиться при цьому на мене і заплющує очі свої ліктем руки. Так він повторив це кілька разів. Зрозумів я тоді, що старець бачив мою внутрішню лайку і вказав мені засіб проти неї – зберігання очей. 3. Після смерті мого брата я, по благословенню батюшки отця Амвросія, вирушив додому і привіз із собою двох сиріт, племінника років десяти та племінницю років семи. Хлопчика визначив у монастирську мотлох, а дівчинку помістив у притулок Шамординської громади. Через півтора року після цього я отримав з Шамордіна звістку, що дівчинка небезпечно захворіла. Приходжу до старця і розповідаю йому свою смуток. Старець запитує про це у сестер, які приїхали того ж дня із Шамордіна; але вони сказали, що дівчинці краще і небезпеки немає. Так я і пішов від батюшки. Але потім дізнався від інших, що того ж дня, після відходу від старця братії, годин близько 11 вечора, він раптом підійшов до ікони і почав співати: «Зі святими упокій». Виявилося, що в цей час померла моя племінниця в Шамординському притулку. Передав дві розповіді про себе монастирський чернець Павич. 1. Маючи з юних років прихильність до чернечого життя, я всіляко бажав вступити до монастиря, але ніяк не сподівався, щоб на це погодилися мої батьки, бо я був старшим сином у сім'ї. Вирушив я з одним товаришем в Оптину до батюшки отця Амвросія для отримання від нього благословення і вирішення питання щодо наміру мого стати ченцем. Мені було тоді 18 років. Коли я прийшов у келію старця, перше його запитання до мене було: «А батьки тебе відпускають у монастир?». Дуже я здивувався прозорливості старця, який цього разу висловив мені багато чого, що стосувалося мого минулого життя, про що він ні в якому разі і ні від кого не міг знати. При цьому щось і передбачив мені, що й сталося зі мною згодом. Сказав мені батюшка, щоб я приходив до Оптіни, коли відбуду військову службу. Не сподівався я, що буду звільнений від цієї повинності, але сталося так, що, за святими його молитвами, мене звільнили за другою пільгою, і я незабаром вступив до Оптіни до братства. Це було 1882 року. 2. Незадовго до смерті старця Амвросія я був у нього в Шамордині, Благословивши мене, він сказав: «За те, що ти не відкрив мені деякі зі своїх думок, тобі попуститься спокуса». Так і сталося. У тому ж році, застудившись при носінні дров, я ледве не помер, і одужання своє відношу до святих молитов старця за мене, хоча його вже не було в цей час живим. Розповідав монастирський чернець Мелетій. Років тридцять тому, а може й більше, одна моя родичка, молода дівчина років 17 чи 18, приходила з моєю сестрою до батюшки отця Амвросія і просила його помолитися, щоб послав їй Бог доброго нареченого. На це старець відповів: «Не турбуйся, у тебе буде наречений, добрий наречений. Твоєму весіллі всі позаздрять». Дівчина зрозуміла ці слова в прямому розумінні і дуже зраділа, що вийде заміж за хорошу людину. Але що сталося? Через місяць після приходу їх додому вона захворіла і померла. Труну її несли дівчата, і покійниця лежала в ньому вся прибрана квітами наречена. Було тоді літо, день ясний, і багато людей проводжало її труну. Не можна було й не позаздрити такому похованню, як передбачав старець. Передав дві розповіді про себе чернець Оптиної пустелі Мисаїл. 1. Живучи у світі, був я одного разу дуже хворий. У цей час я виписав із Києво-Печерської лаври каталог духовних книг із наміром з видужання виписувати книжки для читання. Але, видужавши, я забув і про каталог, і про книги. Років через 15 після цього я вступив в Оптину пустель і, бажаючи виписати новий каталог, прийшов до отця отця Амвросія отримати на це від нього благословення. Але яке ж було моє здивування, коли старець відповів мені: "Живи зі старим каталогом", про що він ніяк не міг знати. 2. Інший випадок прозорливості старця. Вступивши в Оптину пустель у 1881 році і одягнувшись у послушницьку сукню, я прийшов до старця Амвросія прийняти від нього благословення і між іншим сказав: «Хоча я і одягнувся, батюшка, у сукню послушника, але мене все-таки не залишає думка поїхати на Афон і залишитися там. На це батюшка мені відповів: «Настане час, побуваєш і на Афоні». Через чотири роки я справді поїхав на Афон, але, пробувши там два місяці, повернувся до Оптіни. Важко здалося мені афонське чернече життя. Так і довелося мені на Афон тільки побувати. Передав три оповідання монастирський чернець Гавриїл. 1. У однієї моєї родички міщанки була дочка дівчина, яка ходила в Оптину пустель і була на благословенні у старця отця Амвросія, просячи його святих молитов, щоб Бог послав їй нареченого. Батюшка їй відповів, що наречений у неї буде, але не молодий, років сорока. Справді, до дочки її присватався наречений років сорока, і весілля було здійснено. Це було 1869 року. 2. У селі Перевагові Єфремівського повіту жили дві дівчини-родички. Сім'ї їх мали добрий достаток. Одна, старша, наважилася не виходити заміж, а інша чекала нареченого. Між іншим, пішов їй уже 24 рік, а нареченого все не було. Зважилися обидві вони піти в Оптину до батюшки отця Амвросія запитати його про те, як їм жити. Старшій батюшка благословив залишатися дівчиною і вчитися грамоті, а молодшій сказав, що їй знайдеться наречений, до того ж ще молодий. Так і сталося. Перша залишилася дівчиною, а друга вийшла заміж за хлопця. 3. Розповідав (наведеному вище ченцю Гавриїлу) покійний Оптинський монах Олександр, колишній готель. У місті Новосілі, звідки і сам він родом, був один із осіб духовного сану, який чомусь взагалі недолюблював ченців. Але дружина його, маючи віру до старця отця Амвросія, іноді приїжджала до Оптіна потай від чоловіка. Сталося, що в їхньому будинку з'явилося таке безліч щурів, що майже неможливо було в ньому й жити. Чоловік послав свою дружину до якогось заклинача, щоб він своїми змовами відігнав від їхнього будинку щурів, але дружина, не заставши будинку заклинача, вирушила в Оптину пустель до старця Амвросія. Коли вона підходила до келії старця, він, побачивши її, покликав до себе і сказав: "А що, щури тобі ще не відгризли носа?" Впала вона старцю в ноги і розповіла, що справді щури їх здолали, і що вона навмисне приїхала до нього просити його святих молитов про звільнення від напасті, що спіткала їх. Старець постарався її заспокоїти. Повернувшись додому, вона дізналася від свого чоловіка, що за її відсутності щури раптово зникли з їхнього будинку, підкоряючись змови заклинача. Але коли вона розповіла йому, що не заклинач вигнав щурів, а святі молитви старця Амвросія, у якого вона була, чоловік її покаявся у своїй помилці і з того часу почав почитати батюшку отця Амвросія і взагалі благоволити до ченців. Колишній уставник Оптиної пустелі, ієромонах Нікон, згадуючи смертну годину, запитав якось старця Амвросія: «Десь мені, батюшка, доведеться померти?» "Ти ляжеш з великими людьми", - відповів старець. Років за три після смерті старця помер і Оптинський настоятель архімандрит Ісаакій, посаду якого прийняв архімандрит Досифей, колишній настоятель Мещівського Георгіївського монастиря. Відпросившись по потребі нового настоятеля в Петербург, ієромонах Нікон там невдовзі і помер і похований в Олександро-Невській лаврі з великими людьми. Повідомила три розповіді про себе черниця Білевського монастиря Варвара Миколаївна Тереховська. 1. Будучи петербурзькою панночкою, я з 18 і до 50 років мала бажання вступити в монастир і нудилася серцем, що ніяк не могла здійснити його, більше тому, що перебувала під найсвятішим заступництвом. Відвідуючи часто в літню пору святі місця, по несповідним долям Промислу Божого потрапила і в Оптину пустель; це було 1876 року. Зупинилася на готелі, і, проживши вже цілий тиждень, я тільки-но дізналася від якоїсь черниці, що є в Оптиній пустелі, саме в скиті, старець незвичайний. «Нам (тобто мені і прислугі) нікого не потрібно; ми приїхали лише Богу помолитися», – відповіла я. «Та ви тільки погляньте на нього, який благодатний!» – промовила черниця. Вирішилася я піти в сосновий ліс подивитися його. Бачу, що звичайнісінький чернець благословляє за ґратами величезний натовп народу. Не чувши ніколи на той час про старців, підійшла я ближче подивитися на нього. Цей батюшка чернець дійшов і до мене, пані Петербурзької, благословив і, посміхаючись, шепнув: «Тобі треба жити в монастирі». Мене як стрілою вразили ці слова, і я мимоволі відразу висловила при всіх: «Це просто на диво всьому світу, як це невідома мені людина могла вгадати мою постійну думу точнісінько й заявити мені істину, що таїлася десятки років у моєму серці і ведену тільки єдиному Серцезнавцю Богу». За його святими молитвами невдовзі все поспішало до виконання мого заповітного бажання жити у святій обителі. 2. Коли настав час вирушати мені з Оптиної додому, старець при прощанні сказав мені: Ти немолода, слабка і дуже хвора. Тобі потрібні два лікарі лікувати тебе». Я здивовано відповіла: «Які два лікарі? Ви помиляєтеся, я абсолютно здорова», – і посміялася словами старця. 16 серпня повернулася я додому. Але ось що зі мною сталося. 8 вересня після обідні, випивши чашку кави, я попросила було іншу, але раптом, без жодної видимої причини, сильно захворіла на виснажливу лихоманку і запалення. Запросили лікаря німця та й іншого придворного. Вранці приїжджав лікар німець, а ввечері придворний лікар К. від великої княгині О.П. (що заснувала Київський Княжий монастир). Знову я бачила в цьому чудову прозорливість старця Амвросія. 3. Незважаючи на такі випадки, які можуть кожного переконати в прозорливості старця, я таки не мала до нього достатньо віри. Тоді батько Амвросій побажав ще сильніше переконати мене в тому, що всі слова його засновані на істині, і утвердити мене у вірі, що він говорить і діє за благодаттю, яка перебуває в ньому. Прожила я рік в одному із жіночих монастирів. І ось відвідали мене столичні гості, які, відвідавши Оптину, мали намір вирушити через Тихонову пустель до Москви і далі. Батько отець Амвросій благословляє мене супроводжувати гостей у Тихонову пустель. Я відмовляюся, тому що там нікого не знаю і мені там нічого робити, а більше тому, що нема з ким мені їхати назад до Оптіни. Старець каже: «Тобто кому тебе проводити, – три купці в'яземські, які мають сильне бажання до мене приїхати і не наважуються, чекаючи милості Божої, хто б їх напевно довів до мене; а ти будеш їхньою путівницею». «Напишіть їм записку від себе, щоб вони мене зберегли», – заперечила я. Батюшка ж відповів при всіх, хто був у хатинці: «Та я їх зовсім не знаю і ніколи не бачив». Отже, я поїхала з петербурзькими гостями в Тихонову пустель, сміючись і не вірячи словам старця. Як, насправді, можливо людині, слабкій, смертній, знати, що за 65 верст відстані від неї люди невідомі, чужі їй, думають, чого бажають і що мають намір робити! Однак усі пророчі слова його справдилися точнісінько. Гості мої з Тихонової пустелі поїхали. Залишилась я сама. Але перед моїм поверненням звідти не виявилося жодного прочанина, навіть і піші всі пішли, і жодного екіпажу. Що робити, як бути? Ось що зі мною зробили на чужому боці; і не повернутися мені тепер до своєї святої обителі», – прошепотіла я і в скорботі заплакала. Підходить готель рясофорний отець Миколай (нині отець Нафанаїл, ієромонах), розпитує про причину гірких моїх сліз, втішає, що тут є прочан, і обнадіює дістати екіпаж із сусіднього села. Заспокоївшись від уявної мною скорботи, я починаю питати: «Хто ж ці прочан, дворяни?» «Ні, – відповідає отець Миколай, – прості купці». Перша істина слів батюшки отця Амвросія. На моє запитання: Звідки вони? відповідає готель: ці купці недалеко від нас, вяземські. Друга істина пророчих слів старця. – «Скільки їх, 5 – 6 осіб?» - "Ні, тільки троє". Третя істина, сказана старцем. Я погодилася з ними їхати до святого, благодатного, прозорливого батюшка Оптинського старця отця Амвросія і довести їх до нього, розповівши їм дорогою, як він духом бачив їхній добрий намір і наперед сказав про них все те, про що було вище згадано. Дивні діла Твої, Господи! «Коли настане, – міркували купці, – та щаслива хвилина, щоб нам усім трьом побачити благодатного старця, насолодитися його бесідою і вилити йому всі скорботи серцеві та життєві негаразди!» Після розмови з ним вони вийшли від нього втішені й радісні. Розповідала черниця Білевського монастиря Варвара Енгельгард: «1875 року брат мій, закінчивши курс у Михайлівському артилерійському училищі, вступив на службу офіцером до артилерії. Потім через два роки, в 1877 році, він був призначений до складу діючої армії проти турків. На той час йому було близько 20 років. Сама я тоді жила у Зосимівській пустелі Верейського повіту Московської губернії. Якось я отримала листа від одного з товаришів мого брата, в якому він повідомив мені жахливу звістку про те, що брат застрелився. У страшному горі я вирушила в Оптину пустель до старця Амвросія. Я до нього вся в сльозах і все розповіла. Батюшка, як міг, постарався мене втішити. На моє запитання, чи можна мені молитися за брата, батюшка відповідав, що Церква за самогубців не молиться, але що він дасть мені молитву, за якою можна мені келійно молитися за брата. Приходжу я до нього другого дня. Батюшка зустрічає мене радісний і оголошує, що мій брат живий і здоровий. На запитання моє, чи я побачу його, батюшка відповідав, що дізнаюся про нього років через десять. Пророцтво батюшкіно виповнилося. Через 10 років я отримала з Америки листа від брата, який сповіщав мене, що він живий і здоровий і просить у мене вибачення, що так довго не давав про себе жодних звісток». Часто старець відповідав на думки людей. Приклади цього були на спільних благословеннях. Одна черниця почала думати, як це батюшці вдається окормлювати стільки людей - оптинських, шамординських і мирян, коли у кожного свої нахили і кожному потрібно вказати свій шлях. Того ж дня старець, вийшовши на спільне благословення, заводить таку промову: «Ось що чув я від старих: задумала цариця Катерина II кріпаків на волю відпустити і скликала до себе на раду вищих у державі людей. Усі зібралися, і цариця до них вийшла; тільки митрополита чекають, – не їде. Довго чекали на нього, нарешті дочекалися. Прибув і перепрошує, що на час не встиг, – біля Казанського собору карета зламалася. «Сів я, – каже він, – на паперті, поки шукали іншу, і мудре почув я слово. Гонить повз мене чоловік стадо гусей. Їх багато, а він з хмизом один, а йдуть гуси рівно, жоден не відстає. Здивувався я і спитав чоловіка; а він мені у відповідь: тому я один з ними і керуюсь, батюшка, що крила у них у всіх пов'язані». Почула цариця це слово і каже: «Питання вирішене – не знищую кріпосного права». Інша черниця, якій старець радив перейти в Шамордіно, але яка побоювалася, що після смерті старця їй буде без нього важко, довго носила в собі цю думку, не висловлюючи батюшці. Ось він, у її присутності, і говорить на спільному благословенні: «Чи знаєте ви, що старці за життя свого ніколи своєї обителі не залишають; невже ж відступляться від неї після смерті? Ні, все буде з нею, як і раніше. Деяким черницям, ніколи не бувши в їхніх келіях, старець у подробиці розповідав, де що в них стоїть і де що лежить, – словом, усю їхню келійну обстановку. XIV. Ще кілька випадків прозорливості старця Амвросія за розповідями мирських осіб, та його письмові поради та настанови Насамперед пропонується тут боголюбним читачам витяг із статті відданої старцеві Амвросію духовної дочки його, високоповажної А.А. Шишкова, її власними словами. «В одне з моїх відвідин старця, – так каже ця пані, – він благословив мене книгою «Царський шлях Хреста Господнього, що вводить у життя вічне», додавши: «Чаще читай її». Я йому сказала: "Ви мені вже таку книгу дали минулого разу". «А чи прочитала ти її?» – заперечив старець. «Здається, що читала», – була моя відповідь. «Те-то, здається; не розгорнувши її, подарувала». Тут я згадала, що саме я це зробила, і вибачилася. Батюшка зі своєю звичайною добротою, подаючи мені знову книгу, сказав: «Читай же цю частіше». Не кажу ще про безліч випадків найдивовижнішої його прозорливості, яка неодноразово виражається всьому нашому сімейству. У Тамбовській губернії, - пише та ж пані Шишкова, - виправдовувався ще пророцький натяк батюшки отця Амвросія. Його родичка була одружена з священиком Троєкурівського жіночого монастиря (за 20 верст від нашого маєтку). При призначенні чоловіка її в цю обитель священиком вона їздила до батюшки випросити благословення побудуватися там, бо до того часу перебувала в найзручнішому приміщенні. Батюшка не дав їй на це благословення, сказавши: «Почекай ще десять років, а там – що Бог дасть». Дружина священика з нетерпінням чекала наближення цього десятого року. Їй набридло жити в чужому домі, і вона неодноразово говорила черницям: «Щось буде в нинішньому році, адже це 10-й, не трапилося б чогось з нами, якби не помер мій чоловік». Він був болючим. Але ось наблизився кінець дев'ятого року, і раптово занедужує дружина священика; робиться жар, гарячка, а на третю добу її вже не стало. Священик, як вдівець, мав залишити жіночу обитель. І так за десять років батюшка попередив шкоду, яку мав би понести священик при переході в інше місце, зупинивши бажання їх будуватися». Послухаємо тепер розповідь однієї жінки, Пелагії Глагольової, яка писала в скит від 30 липня 1892 наступне: «Залишившись вдовою 22 років без жодних засобів до життя, я оселилася в матері, теж вдови, обтяженої численною сім'єю і дуже обмеженими засобами. Спочатку я загубилася і не знала, що робити. За порадою добрих людей я потяглася до старця Амвросія. Це було 1880 року, – поїхала я з дівчиною-компаньйонкою. Нас батюшка прийняв негайно, напівлежачи на ліжку. Коли ми ввійшли, то при одному погляді на нього якесь побожне почуття охопило мене, і сльози рясні полилися з очей моїх. Батюшка з властивою йому добротою обласкав нас і сказав, щоб я заспокоїлася в готелі; і якщо не можу висловити, що я бажаю знати від нього на словах, то щоб написала та передала через його келійника, – що я й зробила. Виписавши лист поштового паперу навколо, я поставила своє прізвище – Глаголєва. З'явившись на спільне вечірнє благословення, я була вражена, коли батюшка з багатьох народів викликав мене словами: «Ну, Глаголєво, ти мені стільки наглаголила, що я повинен на твої запитання відповідати принаймні цілий тиждень. Ти вдова, а в нас хліб дармовий. Поживи в нашій обителі, а я щодня тобі відповідатиму на одне із поставлених тобою питань». Що й виконував із пунктуальною точністю. Між іншим я попросила благословення старця Амвросія на відкриття майстерні, що можна було зробити тільки з дитячою вірою в Бога, бо ні я, ні чотири сестри дівчини не вміли взяти голки в руки. Батюшка на це сказав: «Усяку чесну працю Господь благословить». Я виписала майстриню в Москві, платила їй 15 рублів щомісяця. І благословення Боже, за молитвами старця, мабуть було на нашій родині. Ми заробляли 40 – 50 рублів на місяць, що й тривало два роки до заміжжя сестри та мене самої. У той час, коли я була у батюшки, за мене засватався один пан, але батюшка позитивно сказав: Куди йому одружитися? Йому і шлях інший належить », - що і збулося. Він вступив до монастиря. Але ще зробив мені пропозицію людина заможна. Я написала про це старцеві, пояснивши, що наречений мій любить випити. На що він відповідав так: «Вийти можна, якщо вона лише заможна, добра і здорова людина». А оскільки всі ці задатки були в моєму нареченому, то я наважилася вийти і – дякую милостивому Богу – була порівняно з ним покійна та щаслива. Могла навіть допомогти моїй матері тим, що взяла на виховання молодшу сестру свою. І тепер, втративши його близько року, я маю хоч маленькі кошти до життя і видала на його рахунок двох сестер моїх круглих сиріт. Будучи молодою жінкою, я так звикла до картярської гри, що позитивно вбивала своє здоров'я, проводячи безсонні ночі за цією безглуздою розвагою. Грала, звичайно, на гроші та багато програвала. Незадовго до від'їзду мого з Оптиною я стала на коліна біля ліжка батюшки і, цілуючи його благословляючі ручки, почала просити його картку. Це було на спільному благословенні. Він робить мені лише однією зрозумілий докірливий вигляд і каже: «Порожнє ти затіяла – просиш картки. Хіба ми тут у монастирі в карти граємо? Минуло дванадцять років відтоді, а я ніби зараз чую цей тихий тонкий закид, від якого на той час уся кров кинулася мені в обличчя. Неможливо висловити, що я тоді перечула. Я, зрозуміло, збентежена, почала пояснювати, що хочу отримати його фотографію. Тоді він, приймаючи одному йому властивий, пронизливий погляд, відповів: «О! це можна, а я не зрозумів». І, з цими словами відсунувши скриньку столу, що стояв біля ліжка, вийняв фотографічний портрет і подав мені. Руки всіх, хто був на благословенні, потягнулися до батюшки теж із проханням благословити та їхніми портретами, але батюшка сказав: «Що ви? Що ви? Усього мого стану не вистачить, якщо я даватиму всім картки». І зі всього натовпу одержала ще картку якась молода дівчина. І що? Моя душа окаянна навіть після цього викриття не здригнулася від цього серцевого поштовху. І я знову грала і грала, бо ворогові приємно було тримати мене у своїх руках. І тільки сильна хвороба, послана мені Всемилостивим Господом, врятувала мене від цієї шаленої згубної звички. Дякую Всещедрому Владику мого і спочившего молитовника батюшку отця Амвросія: надіслані їм до мене листи не залишилися без добрих наслідків. Берегу картку старця. Вона часто, в хвилини скорботи, нагадує мені про ту любов і терпіння, які мав отець Амвросій при своєму хворобливому стані, бо жодна християнська душа не пішла від нього без втіхи і втіхи. Протягом того тижня, який я провела під привітною покровом Оптиної пустелі, найкращими хвилинами для мене були ті, які проводила на загальних благословеннях спочившего батюшки. Скільки доброти, милосердя, любові таїлося в цій дивовижній, сильній, віруючій душі, що збереглася в такому хилому тілі! Так все жваво здається. Зібралися ми одного разу на вечірнє благословення. Підходить черниця до батюшки та й каже: «Благословіть, батечку, – боїмося ночувати в номері». Коли ж батюшка спитав, що за причина такого страху, черниця відповідала: «Та ось, батюшку, над моїм ліжком так нависла стеля, що загрожує смертельною небезпекою». Батюшка добродушно посміхнувся і сказав: «Хоч ти і черниця, але треба сказати тобі справжню правду, що ти дурень набитий (це вираз був, як я помітила, у нього звичайним щодо простолюду). Ось що з цього приводу я тобі розповім: один молодик, повернувшись уночі додому, побачив світ у своїй квартирі. Це його дуже вразило, бо ключ від квартири був у нього в кишені. Щоб задовольнити свою цікавість, він підходить до вікна, і що ж бачить? У нього кімнатою ходить він сам. Це настільки злякало його, що він кинувся бігти за річку до свого брата, де й провів ніч. Вранці разом із братом він приходить додому і що бачить? Над його ліжком провалилася стеля. Так ось як Господь рятує і зберігає тих, які не готові ще з'явитися перед Божим милосердям. Раджу тобі йти спокійно лягати спати. Якщо Господе завгодно, Він збереже тебе». Тому подібні розповіді залишаються в пам'яті не одних людей вихованих; їх легко запам'ятовують і простолюдини, ці справжні діти природи. І передаються ці маленькі оповідання з уст у вуста, як сказані улюбленим старцем батьком Амвросієм, і, зрозуміло, приносять безперечну користь. Так і в цьому випадку черниця пішла геть заспокоєна. З нагоди двох дорогих втрат протягом півроку (я втратила батька і чоловіка), у мене так розхиталося здоров'я та нерви, що я позитивно не могла чути ні музики, ні співу, від яких мені робилося погано. У свій приїзд я розжалувалася батюшці про свій стан, і він порадив мені проїхати до угодника Божого Тихона і викупатися в цілющому колодязі, що я й виконала. І хоча я була хвора потім на інші хвороби, але нервова болісна, завдяки Богу, більше не поверталася. Якось батюшка спитав мене: «Які в тебе кошти до життя?» Я сказала, що жодних, окрім виграшного квитка, на який я сподіваюся виграти. Він ударив мене по голові своїм милицею (знак його особливого вподобання) і сказав: «Ніколи не виграєш, дурень набитий; і якщо зустрінеться потреба, то продай його». Ця потреба незабаром відкрилася, а саме: моїй матері треба було заплатити повинності по дому, та іншого джерела крім мого квитка, не передбачалося, так що я заклала його для цієї потреби і, зрозуміло, не могла викупити назад. Але, як раніше мною згадано, я вийшла заміж, то вже ні в чому не мала нестачі. У день свого від'їзду я попросила батюшку отця Амвросія благословити мене побувати в нього хоч ще раз у житті, на що він відповів: «Куди тобі, дурню набитому? Ти не вмієш збирати гроші». (Знову натяк на картярську гру). І що? За всіх моїх зусиль протягом дванадцяти років, мені не вдалося, за обставинами, відірвати четвертий квиток, щоб відвідати батюшку, хоча, скажу відверто, душею рвалася до нього. Так виповнились слова всім відомого та великого прозорливця. Бажала б хоч тепер, коли завгодно буде Творцю моєму, відвідати могилу незабутнього велелюбного старця Амвросія. Твердо вірю, що, люблячи нас, бувши з нами в тілі, він не залишає і тепер, живучи духом у престолу Вседержителя. І серце та совість підказали б відповіді на прохання та думи на дорогій могилі». Наслідують ще кілька, подібних до колишніх, оповідань 135 . Приїжджають до старця із Петербурга дві сестри. Молодша наречена з веселим настроєм; старша – тиха, задумлива, богомольна. Одна просить благословення одружитися, інша в монастир. Старець нареченій подає чотки, а старшій каже: «Який монастир? Ти заміж вийдеш, та не вдома, ось тобі що! - І назвав губернію, куди вони ніколи не їздили. Обидві повертаються до столиці. Наречена дізнається, що наречений їй зрадив. Це справило в ній страшну зміну, тому що її прихильність була глибока. Вона спіткала суєтність того, що раніше її займало, її думки звернулися до Бога, і незабаром вона вступила до монастиря. Тим часом старша отримала листа з дальньої губернії від забутої тітки, побожної жінки, яка жила поруч із жіночим монастирем. Вона кликала її придивитися до життя черниць. Але вийшло інакше: живши у тітки, племінниця познайомилася з людиною вже немолодою, дуже придатною до неї за характером, і вийшла за неї заміж. В одного, близького до старця ченця з петербурзького світла, сестра одружена з поміщиком, який часто відвідував Оптіну. Якось батюшка заводить із цим поміщиком таку розмову: «Кажуть, у тебе маєток вигідний продається, купи.» Старець любив вживати слово "говорять" для прикриття своєї прозорливості. Поміщик здивувався. «Продається, батюшка, і як би добре купити, та це мрія одна. Маєток великий; просять чистими грошима хоч дешево, а маю грошей немає». «Грошей? – повторив тихо батюшка, – Гроші будуть». Потім вони перейшли до інших розмов. На прощання отець Амвросій сказав: «Чуєш, маєте купи». Поміщик подався додому на своїх. Дорогою жив його дядько - багатий, але дуже скупий дідок, що уникає всієї рідні. Так сталося, що зупинитися не було де і довелося заїхати до дядька. Під час бесіди дядько питає: «Чому ти не купиш маєток, який біля тебе продається? Хороша покупка». А той відповідає: «Що питаєш, дядечку? Звідки мені стільки грошей взяти? – А якщо гроші знайдуться? Хочеш, у борг дам?» Племінник прийняв це за жарт, але дядько не жартував. Маєток був куплений, і новий власник приїхав розпорядитися. Не минуло й тижня, як пану повідомляють, що прийшли купці торгувати ліс. Почали говорити про ціну, і вони одразу призначили за ліс ту ціну, за яку було куплено весь маєток. Останнім часом свого життя отець Амвросій однією своєю настійною радою, на вигляд дещо дивною, надав велику допомогу справам князів Л. Цей випадок особливо чудовий за складністю сприятливих обставин, початок яких лежав у настанові старця Амвросія. Незадовго до смерті старця заїхав до нього за благословенням керуючий, який тримав шлях до Петербурга за невеликою спадщиною. Батюшка йому раптом каже: «Тобі не до Петербурга їхати треба; їдь на Курськ». Ці слова старця дуже здивували його, але з Калуги він узяв квиток на Курськ і подався. У вагоні він розмовляв з одним поміщиком. Той мав бажання йти в монастир і шукав людину, яка б узяла в оренду його маєток, щоб щороку виплачувати йому невеликий утримання. А якби він заслужив його довіру, поміщик і зовсім міг би поступитися йому своїм маєтком на дуже зручних умовах. У вагоні вони й змовились. Бідолашне міщанку за красу засватав багатий купець, а старець каже матері: «Вашому нареченому відмовити треба». Мати так і піднеслася: «Що ти, батюшка? Та нам і уві сні такий не снився; послав Бог сироті, а ти – відмовити». А батюшка у відповідь: «Цьому відмовте, у мене для дочки твоєї інший наречений є, краще за це». «Та якого нам краще треба? Не за князя їй виходити», – тлумачить своє мати. – «Такий у мене великий наречений, що сказати важко; відмовте купцю». Купцю відмовили, а дівчина захворіла та померла. Тоді зрозуміли, про якого нареченого говорив старець. Одна молода дівчина говорила своїй родичі черниці перед спільним благословенням: «У мене цукерки в руці; страшенно мені хочеться дати їхньому батюшку, та боюся, – незручно так, без коробки». Незабаром з'явився старець; всі стали навколішки. Зупинившись перед молодою дівчиною, він мовчки розтиснув її руку. Взяв конфекти і пішов далі. Дрібниць для старця не існувало. Він знав, що все в житті має свою ціну та свої наслідки, і тому не було питання, на яке б він не відповідав за участю та бажанням добра. Якось зупинила старця жінка, яка була найнята поміщицею ходити по індички, але індички чомусь у неї коліли, і господиня хотіла її розрахувати. «Батюшко! - звернулася вона до нього зі сльозами, - допоможи, сил моїх немає, сама над ними недоїдаю, - гірше око березі, а коліють. Зігнати мене пані хоче. Пошкодуй мене, рідний». Присутні сміялися з баби. А старець за участю розпитав її, як вона їх годує, і дав пораду, як їх утримувати інакше, благословив її та відпустив. Тим же, які сміялися з неї, він помітив, що в цих індичках все її життя. Потім стало відомо, що індички у жінки вже не коліли. Але, викладаючи поради, старець не мав звичаю наполегливо вимагати, щоб вони неодмінно виконувались, і ніколи не пов'язував будь-якою забороною. І якщо бачив, що порада комусь не по серцю, завжди додавала, як при особистих розмовах, так і в листах: «Втім, дивіться самі і як знайдете для себе більш зручною, так і вчините». Так завжди поблажливо ставився старець і до недуг людських. Однак іноді додавав у науку порадам, які просили у нього: «Коли кажу, треба слухати з першого слова, тоді буде послух з волі Божої. Я м'якого характеру, поступлюся, але не буде користі для душі» А оскільки, за прислів'ям, «своя воля царя болів» і для всіх вона однаково дорога, то старцеві, зрозуміло, часто доводилося поступатися. У такому разі він говорив: "як хочеш"; або: "можеш так вчинити", але ніколи не давав на діло благословення. Були ж такі люди, які й справи хотіли вести за своєю волею, і разом просили на це у старця благословення і все чіплялися: як же ви, батечку, благословите? що ж ви скажете мені? Старець з жалем у жартівливому тоні відповідав іноді так: «Що річку людині диваку?»; або: «Що я буду чинити свою волю? Такими і подібними жартівливими відповідями він абияк відмовлявся від наполегливих недоречних вимог від нього благословення. А іншому наполегливому свавілля скаже: «Так-то, брате, звичай-то у нас бичачий, а розум-телячий.» Тут він і сам посміється, і відвідувач разом з ним, можливо, навіть не помічаючи того, що отримав від старця догану та повчання, і тільки вже потім зрозуміє старечі слова і не образиться на старця. До цього додати тут можна, що ті, хто просив від старця і отримали у справах своїх поради за невиконання їх, нерідко зазнавали нещастя. Теща колишнього у світі одруженого, вищезгаданого оптинського ченця Гаврила приїхала до старця отця Амвросія зі своєю дочкою дівчиною, для якої мав на увазі наречений; за нього вона і мала намір видати її заміж. Батюшка благословив цій дівчині йти до монастиря. Але після приїзду додому дівчина, всупереч благословенню старця, все-таки вийшла заміж за означеного нареченого. Тільки життя їхнє сімейне виявилося невдалим. Чоловік почав пити, а тому в хаті розлад і злидні. Інший приклад. Молодий селянин з-під Тихонової пустелі, що біля Калуги (верст 60 від Оптіної), задумав одружитися, бо стара мати ослабла, а інших жінок у будинку не було. Пішов на свято Успіння до старця, а той порадив йому почекати до Покрови; тим часом мати дуже незадоволена була порадою старця. Прийшов – на Покрову, а батюшка каже: «Очекай до Водохреща, тоді побачимо». Стара дуже засмутилася, - малому спокою від неї немає. Прийшов він до старця на Водохреща і оголошує, що матір лайки терпіти не може. А батюшка йому у відповідь: «Боюсь, що не послухаєш мене, а моя порада: ніяк тобі одружуватися не треба, почекай». Але селянин пішов і одружився, а за два місяці після весілля помер. Наведемо тепер розповідь про вищезгаданого мешканця м. Козельська Капітоні. Він мав єдиного сина, дорослого юнака, спритного, гарного. Батько наважився віддати його в люди і привів його до старця, щоб отримати від нього благословення на задуману справу. Сидять обидва у коридорі, і біля них кілька ченців. Виходить до них старець. Капітон, отримавши із сином благословення, пояснює, що хоче сина віддати у люди. Старець схвалює намір і радить вирушати синові до Курська. Капітон починає старця заперечувати. «У Курську, – каже, – у нас немає знайомих, а благословіть, батюшка, до Москви». Старець у жартівливому тоні відповідає: «Москва б'є зі шкарпетки і б'є дошками; нехай їде до Курська». Але Капітон таки не послухав старця і відправив сина до Москви, де той невдовзі вступив на гарне місце. У господаря будувався в цей час якийсь будинок, де знаходився хлопець, який щойно найнявся до нього. Раптом упало зверху кілька дощок, які й розтрощили обидві ноги. Відразу телеграмою повідомлено було про це батько. З гіркими сльозами прийшов він до старця розповісти про своє горе. Але горю цьому допомогти вже не можна було. Хворого сина привезли із Москви. Довго він хворів, і хоч рани закрилися, але він уже залишився на весь вік калікою, не здатною до жодної роботи. До деяких відвідувачів старець звертався з викриттями. Підійшов якось до нього молодик з міщан, з рукою на перев'язі, і скаржився, що ніяк не може її вилікувати. За старця в цей час були один чернець і кілька мирян. Не встиг той домовити: се болить, і дуже болить, – як батюшка його перебив: «І хворітиме, – навіщо мати образив?» Але, мабуть, помітивши збентеження і смиренність у викриваному, відразу змінив тон мови: «Ти поводиться добре, чи хороший ти син? Чи не скривдив?» Слід зазначити, що у таких випадках старець не поспішав подавати допомогу, вважаючи хворобу гідним у житті відплатою людині, посланим правосуддям небесним, щоб тимчасовим покаранням позбавити його покарання вічного. Так він писав і в листі до однієї черниці, яка дбала про лікування якоїсь недужої сестри, хвороба якої мала свою причину в порочному житті: «Подивися на апостола Павла, що він творить. Чи не наказує він передати такого сатані у виснаження тіла, і дух його спасеться в день Господа нашого Ісуса Христа? (Ср.: 1Кор.5: 5) Ось приклад істинного людинолюбства. А ти піклуєшся позбавити людину від виснаження тіла, щоб доставити їй тимчасовий спокій, прикриваючись, можливо, і уявною користю душевною» 136 . Крім словесних, особисто викладаних старцем Амвросієм порад, безліч розсилалося їм листів до тих людей, які за обставинами не завжди мали змогу прийти чи приїхати до нього самі. За відмінністю осіб та їх положень та душевних прихильностей зміст старих листів найрізноманітніший. Загальний зміст листів до чернечих: покірливість, смирення, самодокорення, терпіння тих, хто знаходить скорботи і передання себе в волю Божу. У листах до мирських осіб або руйнуються деякі подиви щодо віровчення православного, або робляться вказівки, як чинити в життєвих справах, тлумачаться деякі знаменні сни і таке інше. Про гідність цих листів зайве й казати. Воно давно визнано всіма шукачами користі душевної 137 . З благословення старця, що дбав про духовну користь тих, хто шукає порятунку православних християн, і під його безпосереднім керівництвом деякі оптинські ченці займалися перекладом батьківських книг з грецької та латинської мови на російську та складанням душекорисних книг. Так у його час перекладені були книги: «Дванадцять слів преподобного Симеона Нового Богослова», «Дев'яносто п'ять слів із заповітом преподобного Феодора Студіта», надійшло 2-е виправлене видання «Лествиці» російською мовою. Видано: життєпис Оптинського старця ієромонаха Леоніда (в схимі Лева), життєпис настоятеля Малоярославецького монастиря ігумена Антонія (колишнього начальника Оптинського скиту і померлого на спокій в Оптиній пустелі), листа того ж іста і було 2-е виправлене і доповнене видання історичного опису Оптиної пустелі 138 . Всі ці книги, як і колишні оптинські видання, наприклад «Повчання преподобного Авви Дорофея», «Лествиця» та ін. завжди були у старця Амвросія у достатній кількості. Ними обдаровував він, на розсуд, почесних відвідувачів. А крім того, у нього ніколи не перекладалися дрібні брошури для роздачі іншим відвідувачам. З них особливо чудові були: «Ради розуму своєї душі» преподобного Марка Подвижника, «Про речі, що забороняють порятунок, з душекорисними бесідами» Старця Зосими і «Тлумачення на «Господи помилуй». Про гідність цих брошур старець так колись писав до графа А.П. Толстому: «Обсяг цих книжечок, мабуть, дуже малий, але зміст їх великий, дуже великий. У них хоча коротко, але ясно і практично викладено, як повинен кожен християнин євангельське вчення пристосовувати до свого життя, щоб отримати милість Божу і успадковувати вічне блаженство. Не знаю, як вам сподобаються ці книжки, а всі, хто приймає цю духовну милостиню, з великою старанністю приймають її і дуже задоволені залишаються 139 . Крім цих брошур, старець у безлічі роздавав: «Слово преподобного Марка Подвижника про покаяння» і знову перекладені російською мовою і видані «Преподобного Іоанна Дамаскіна слово про пристрасті та чесноти» та «Розмову на шостий псалом святого Анастасія Сінаїта». У перекладах і взагалі у виданні від Оптиної пустелі душекорисних книг не зайве тут згадати: головними діячами були мовознавець, чернець Климент Зедергольм (згодом ієромонах) і чернець Анатолій Зерцалов (згодом скитоначальник і старець). Їм допомагав у книжкових заняттях ще один молодий скитський послушник. Благословляючи означених осіб на книжкові праці, старець за звичаєм своїм розповів їм жартівливий і, між іншим, повчальний анекдот: «Потонув один чернець. Справа про це надійшла до суду. Зібралися судді і почали тлумачити, як назвати справу. Один із старовинних писак пропонує надписати так: про потонення ченця. Йому кажуть: це ніяково. Інший дідок також пропонує озаглавити: про потоплення ченця. Йому заперечують: але ж ченця ніхто не топив. Нарешті, один із молодих сучасних науковців сказав: про потонулого ченця. І всі погодились». Цим анекдотом старець давав книжковим людям розуміти, що старші в доручених їм справах не повинні нехтувати думкою молодшого. Як і святий апостол вчить: Якщо ж іншому з тих, хто сидить, буде одкровення, то перший мовчи (1Кор.14:30). XV. Любов старця Амвросія до ближніх, що виражалася внаслідок його дієвої молитви до Бога надприродною допомогою і зціленням хвороб тілесних і душевних. Багато може посилена молитва Багато хто звертався до старця Амвросія з проханням його святих молитов про зцілення від тяжких хвороб, і здебільшого в крайніх випадках, коли лікарське мистецтво виявлялося безсилим. У таких випадках найчастіше старець радив скористатися таїнством єлеосвячення, через яке хворі нерідко зцілювалися. Причому він пояснював і особисто, і в листах, що за допомогою цього святого Таїнства людина отримує дозвіл від усіх забутих і здивованих гріхів і що про це Таїнство багато хто неправильно розуміє, відкладаючи його до самої смерті. У всіх же взагалі хворобах старець призначав служити молебні перед місцевими чудотворними іконами або посилав у Тихонову пустинь (верст за 18 від Калуги) помолитися угоднику Божому Тихонові Калузькому і купуватися в його цілющому колодязі, і випадки зцілень, за святими молитвами. Слід зазначити, що згадувана тут Калузька Тихонова пустель нещодавно прославилася чудотвореннями свого Божого угодника. У шістдесятих роках про ці чудеса ще майже не чути було, а тому і прочан там було мало, і братії в монастирі було небагато. Але старець Амвросій частіше і частіше став посилати до преподобного Тихона одержимих різними недугами душевними і тілесними і, без сумніву, старанно благав цього угодника Божого про послання через нього допомоги їм, і чудесні зцілення все частіше і частіше почали повторюватися, так що багато хворих вже і без Тихонову пустель помолитися та купуватись. Без сумніву, смиренний старець Амвросій чинив так якщо не зовсім щоб уникнути (чого й не можна було зробити), то принаймні задля применшення власного прославлення від своїх шанувальників. На підтвердження цього наведемо тут один окремий випадок. Хтось із високопосадовців, бувши влітку 1897 року в Оптиній пустелі та у скитського старця Йосипа, розповів йому таке. Коли ще був живий старець Амвросій, гостя-відвідувач мав жорстокий біль у ногах. І оскільки ніякі медичні засоби не допомагали, то він через знайому йому поміщицю М.І. Куколівську, яка жила тоді на готелі при Оптиній пустелі, письмово звернувся до старця Амвросія за порадою, що йому робити для полегшення тяжкої хвороби. У цей самий час пройшла чутка, що в Задонську очікується відкриття мощів якогось подвижника Пахомія, і тому копали там землю, сподіваючись знайти його тіло. Старець через Куколівську ж листом порадив хворому з'їздити до Задонська відслужити там панахиду про упокій подвижника Пахомія, взяти частину розкопаної землі з його могили та розтерти нею хворі ноги. Хворий точно виконав пораду старця, і хвороба, що не піддавалася медичним посібникам, абсолютно пройшла, тим часом як у Задонську ніяких мощей не знайшли. Втім, не завжди так приховано діяв старець Амвросій. За цією благодаттю Божою зцілював він і безпосередньо; і таких прикладів, можна сказати, було безліч. Наведемо тут витяг із статті вищезгаданої А.А. Шишкова. «Читаючи різні описи про Оптинського старця отця Амвросії, не можу я замовчати про зцілення, яке було від нього, і про прозорливість його, яким була сама свідком. Достовірно відомо, що подібних прикладів можна нарахувати тисячі, бо не тільки іноді, а й щодня старець виявляв їх за кожного відвідувача. Цим так і прославився цей праведний Божий старець. Чистий душею, міцний вірою та любов'ю до Бога та ближніх. Як втішно було бувати в його тісній, маленькій келії як в Оптинському скиті, так і в Шамордіні! Не можу згадати без сліз про милостиве, веселе обличчя батюшки та про його привітний голос. У 1877 році я дуже хворіла майже рік сильною горловою хворобою внаслідок давньої застуди на вершині снігових Піренейських гір; ледве могла ковтати одну рідку їжу. Жила я тоді на селі і лікувалася. Лікарі, бачачи, що моя хвороба посилюється, порадили мені їхати до Москви, скликати консиліум і жити за кордоном у теплому кліматі. У цей час до сусіднього жіночого Троєкурівського монастиря приїхала пані Ключарьова, яка жила зі своїми онуками при Оптиній пустелі, де поблизу мала свій маєток. Дізнавшись, що я так хворію, вона запропонувала черницям того монастиря передати мені її пораду – звернутися до Оптинського старця отця Амвросія письмово і просити його молитов, бо знала всю їхню чудодійну силу. Спершу я не звернула уваги на ці слова. Але, бачачи погіршення свого хворобливого стану, наважилася написати старцеві (хоча й не знала його), просячи його молитов за мене, хвору. Батюшка незабаром мені відповів: «Приїжджай до Оптіна, анітрохи вагаючись; тільки відслужи молебень Спасителю, Божій Матері, святому Іванові воїну та святому Миколаю Чудотворцю». Пропозиція поїхати в Оптіну мене сильно налякала, бо я знала, який важкий і довгий шлях мав зробити, тим часом як від виснаження сил я не могла вставати. Як я поїду? – думалося мені. Але слова, підкреслені – «ніщо не сумніваючись», підкріпили мій дух і мої сили, і я, незважаючи на прохання дітей не їхати і на переконання лікаря, запросила священика, відслужила молебень і другого ж дня поїхала тихенько в кареті до Єфремова; звідти залізницею до Калуги, а там на конях в Оптину пустель. Скрізь, звичайно, довго відпочивала з нагоди сильної слабкості та втоми. Після приїзду до Оптіни я просила дізнатися у батюшки у скиту, коли можу до нього приїхати. Він наказав мені сказати, щоб я зараз відпочивала, а другого дня пішла б на обід і звідти до нього. Ледве могла я ходити, але все це я виконала за молитвами старця, який, очевидно, підкріпив мене. Коли я зійшла до батюшки в кімнату з пані Ключаревою, вона, вставши перед ним на коліна, почала зі сльозами просити: «Батюшко! Зціліть її, як ви вмієте зцілювати». Сильно старець розгнівався на ці слова і наказав пані Ключаревій негайно відійти. Мені ж сказав: «Не зцілюю я, а Цариця Небесна; звернися і помолися Їй». У кутку кімнати висів образ Пресвятої Богородиці. Потім він спитав, де болить горло. Я показала правий бік його. Старець із молитвою тричі перехрестив хворе місце. Тут же ніби бадьорість я отримала. Прийнявши благословення у батюшки та подякувавши йому за милостивий прийом, я пішла. Приходжу в готель, де на мене чекав чоловік і одна знайома дама В.Д. Мусін-Пушкіна. При них я спробувала проковтнути шматочок хліба, щоб переконатися, чи краще мені стало за молитвами старця. Насамперед я не могла ковтати нічого твердого. І раптом – яка ж була моя радість! – я без болю, дуже легко, могла все їсти, і досі жодного разу біль не повертався, – ось уже минуло 15 років тому 140 . Як же мені, – додає пані Шишкова, – на подяку до такого благодійника не висловити тепер на все почуття це дивне зцілення для прославлення такого дивного велелюбного старця!» Потім запропонуємо до уваги читачів оповідання вищезгаданої, знайомої Анисьї Андріївни Шишкової – пані Варвари Дмитрівни Мусін-Пушкіної. Ось її власні слова: «Дозволяю собі викласти, як вмію, розповідь про благодіяння Боже, надане моєму синові, за святими молитвами шанованого старця Оптиної пустелі, отця Амвросія, яке згадую з глибоким почуттям розчулення і вдячності до померлого кохання. 27 травня 1878 року чотирнадцятирічний син наш Дмитро захворів на незрозумілу для нас недугу: страждання вуха, голови і щелеп, з сильною течією з правого вуха і жаром, що доходило часом до 40 градусів. При цьому він втратив слух. Вночі він стогнав, кричав від болю і марив. Його сон був неспокійний, уривчастий, але часто ночі проходили зовсім без сну. Ми приписували ці страждання внутрішньому нариву у вусі. І дуже боялися наслідків. Запрошений доктор – спеціаліст з вушних хвороб Бєляєв, за ретельним оглядом хворого, оголосив нам, що в нашого сина дуже серйозний випадок вушного катара, що відбувся внаслідок запалення середнього вуха, і що цей завзятий катар зробив прорив барабанної перетинки. Ця хвороба визнається невиліковною. Доктор Бєляєв, між іншим, став нас втішати, говорячи, що надія є на молоді роки хворого, що в цій хворобі необхідне велике терпіння, що у віддаленому майбутньому можна сподіватися на поправку та інше. Присутність нариву він позитивно заперечував. Після двох тижнів то посилюваних, то слабших страждань лікар порадив нам перевезти нашого сина в село на чисте повітря, оскільки у хворого з'явилася сильна недокрів'я, страшна блідість і занепад сил; відсутність апетиту була також надмірна; звідси невдоволення та дратівливість. Підкоряючись пораді лікаря, ми дбайливо перевезли сина до села (у Можайському повіті Московської губернії), сподіваючись на сприятливий вплив зміни повітря. У самий день приїзду страждання хворого настільки посилилися, що обличчя його спотворювалося, очі ледве розплющувалися, і дуже часто болючі крики почали лунати по всьому будинку. Хоча первісної спеки, що з'являлася в Москві часто і періодично, майже не повторювалося, але страждання і слабкість з кожним днем ​​посилювалися, так що хворому важко було піднімати голову з подушки і найменший шум або навіть звук завдавав йому крайніх страждань. Взагалі, стан його здавався безнадійним, але Господь великий і милостивий. 24 червня мій чоловік приїхав з Москви до села і запропонував мені їхати всією сім'єю помолитися і поговнути в Оптину пустель і там попросити благословення та святих молитов старця отця Амвросія. Виїжджаючи, ми доручили хворого сина піклуванням вчителя та старої няні, які обоє його любили і в яких ми були впевнені. Приїхавши 26 червня в Оптину пустель, муже мій, дві дочки, племінник, вихованка наша, покоївка і я - всі ми вирушили в скит до отця Амвросія, і передали батюшку про стан нашого хворого сина, що переносив нестерпні муки, і просили його святих молитов про біль. Батюшка спокійно відповів нам, привітно посміхаючись: «Нічого, нічого, заспокойтеся, все минеться, моліться тільки Богові». Щодня ми стали відвідувати отця Амвросія, і батюшка був настільки милостивий, що розмовляв з нами довгий час і тим підкріплював нас усіх, говорячи, що «Молитва батьків доходна до Бога: віруйте тільки в Його милосердя і моліться, а Господь вас втішить». Ми говорили йому, що не сподіваємось на свої грішні молитви, а сподіваємось на його клопотання та святі молитви. Він дав нам зрозуміти, що Господь порадує нас. За порадою та благословенням старця ми пробули в Оптині ще три дні, щоб поговорити. Сповідь у нього залишила глибоке враження. Відговівши і причастившись Святих Христових Таїн у день пам'яті святих апостолів Петра і Павла, ми ще були у батюшки і знову, за його благословенням, залишилися ще на три дні, незважаючи на те, що отримували про сина незадовільні звістки. Батюшка щодня повторював: «Не турбуйтесь, Господь вас втішить, віруйте лише у Його милосердя». 1 липня, отримавши звістку про сина, що його нестерпно болісний стан погіршується з кожним днем ​​і що, мабуть, треба чекати близького кінця, ми зважилися, негайно прийнявши благословення отця Амвросія, одразу рушити назад. Але батюшка благословив нас виїхати лише наступного дня. 2 липня, відразу після ранньої обідні, о 9 годині ранку ми всі прийшли до старця. Він усіх благословив нас з ласкою і напутнім словом і, звертаючись до мого чоловіка і до мене, сказав: «Не турбуйтеся і не засмучуйтесь; їдьте зі світом: сподівайтеся на милосердя Боже, і ви будете втішені. Моліться Богові, моліться Богові! Ви будете втішені». Потім він мені подав два невеликі хрести, надіті на пояски з витканими на них молитвами: одна святому Тихонові Задонському, а інша – святому Миколаю Чудотворцю, – для мене та для нашого сина зі словами: «Передай сину моє благословення». Ідучи, ми ще раз старанно просили його молитов. «Добре, добре», – поспішно відповів він і додав: «І ви молитеся Богу». Благословивши всіх, він нас відпустив. Через годину ми рушили назад додому до сина. На станцію (за 10 верст від маєтку) ми прибули 3 липня, о 4 годині ранку. Кучери, які чекали нас з екіпажами, передали нам, що страждання нашого сина з нашого від'їзду все посилювалися і стан його здоров'я погіршувався з кожним днем; особливо 2 липня він страждав нестерпно, і крики його роздирали душу кожного, до кого вони долинали. Сну не було цілий день, як і дві попередні ночі, і сили хворого зовсім впали. Вчитель і нянька збиралися вже послати до Москви по лікаря, коли була отримана наша телеграма про наше повернення з Оптіної. З невимовним трепетом та серцевою тугою ми поїхали зі станції. Я несвідомо ставилася до навколишнього. Усередині в мене якось завмерло; якесь страшне почуття почало закрадатися в душу і опанувало мене. Мені не вірилося, що йому може бути гірше, а разом з тим я боялася, що він помре, що таким чином припиняться його болючі страждання і що до цього стосувалися батюшки слова: «все пройде». Раптом, за дві версти до нашого маєтку, мої думки були перервані раптовою зупинкою нашого екіпажу. Вихователь нашого сина на всьому скаку під'їжджав до нас, і в цю хвилину я подумала, що, мабуть, все скінчено і його вже немає на світі ... Але вихователь Г.М., якому хворий наш був доручений, оголосив нам з незвичайною радістю, що з хворим нашим сином стався якийсь незвичайний він здоровий. - «Здоровий?» – Вухам не вірилося. – «Так, – повторив він, – слава Богу, Дмитро цілком здоровий». У коротких словах він передав нам, як чудове одужання відбулося. Після болісної проведеної доби (2 липня) вмираючий хлопчик, виснажений і розбитий, раптом заснув міцним сном - об 11 годині ночі (з 2 на 3 липня), і сон його був тихий і спокій. Таким чином він проспав до четвертої з половиною години ранку (3 липня). Коли він прокинувся, то був здоровий, бадьорий і сильний. Тічка з вуха припинилася, і слух повернувся; залишилася лише блідість. Тепер він встає, додав на закінчення вихователь, і одягається, хоче вас зустріти на ногах. Він такий радий, що ви повернулися. Важко передати те, що ми відчули при цьому повідомленні. Сльози радості та глибокої вдячності до Господа текли з наших очей. У душі ми палко славили і дякували Богові та велелюбному молитовнику отця Амвросія. Все минуле згадалося нам: усі жахливі страждання нашого сина протягом п'яти тижнів, його страшна знемога, його неможливість не тільки одягатися і вставати з ліжка, а й піднімати навіть голову з подушки; втрата слуху, безсонні ночі, стогін і болючі крики і, нарешті, наш болісний занепокоєння про його життя і, в крайньому випадку, про втрату для нього освіти і можливості чимось займатися; і тут же прийшли нам на згадку втішні слова нашого батька і благодійника. Невимовна подяка, гаряча вдячність сповнювали наші серця. То не були прості почуття, але вони були змішані з невимовним духовним захопленням; ми поспішали додому. Ми не їхали, а летіли. Коли ми ввійшли в залу нашого будинку, двері Митиної кімнати відчинилися, і на порозі її з'явився страшно блідий, але здоровий і веселий син наш. Голова його ще була закутана білими хустками. Цієї хвилини він нагадував собою воскреслого Лазаря. Він радісно кинувся обіймати нас, і обопільним розпитуванням не було кінця. Я передала йому привезений мною хрест, надісланий йому батьком Амвросієм, і Митя приклався до нього і надів на себе з благоговінням. З цього дня сили його зміцнювалися, апетит повернувся; текти з вуха більше не поверталася, і слух став однаково гарний на обидва вуха. Через тиждень він уже міг взятися за розумові заняття і їздив верхи і почав готуватися до іспиту, який після хвороби було відкладено до серпня. На початку серпня наш син витримав відмінно іспит (у IV клас військової гімназії). А 25-го того ж місяця ми вирушили з ним в Оптинську обитель і були з ним у старця, дорогого батька Амвросія, який мого сина обласкав і кілька разів приймав у свою келію. Цього ж року ми запросили лікарів на консиліум, а також на Бєляєв, після довгого огляду нашого, сина, не міг визначити, в якому саме вусі було прорив барабанної перетинки; і тільки після того, як ми вказали йому праве вухо, він помітив невеликий рубець і мав визнати цю справу надприродною. Ось цілком істинна, хоча, можливо, невміла, передача чудової події, що відбулася в нашій сім'ї, але молитвам велелюбного, дорогого старця Оптиної пустелі, рідного батюшки, отця Амвросія, пам'ять про якого ніколи не згладиться з наших вдячних сердець. Варвара Мусін-Пушкіна» 141 . Слід ще кілька оповідань різних осіб, які за молитвами старця Амвросія зцілення від хвороб незцільних чи вкрай небезпечних. Московська вчителька пані М., народжена к-ня Д-а, мала до старця велику віру. Її єдиний син був при смерті від черевного тифу. Відірвавшись від нього, вона полетіла в Оптіну і благала батюшку помолитися за сина. "Помолимося разом", - сказав їй старець, і обидва стали поруч на коліна. За кілька днів мати повернулася до сина, який зустрів її на ногах. Тієї самої години, як старець молився за нього, настала зміна, і одужання пішло швидко. Знову ця пані, вже з видужавшим сином, влітку 1881 року була в Оптіній і прожила там більше, ніж думала. Її чоловік, який перебував у південних губерніях, турбувався про них і нарешті призначив телеграмою день, коли за ними вишле коней на станцію. М.М. пішла попрощатися з батюшкою. Батько Амвросій, який ніколи й нікого без особливих причин не затримував, оголосив, що не благословляє їй їхати. Вона почала доводити, що не може більше жити в Оптіній, а він сказав: «Я не благословляю сьогодні. Завтра свято; відстоїть пізню обідню – і тоді побачимо». Вона повернулася на готель, де син, який чекав її, був дуже незадоволений батюшкиним рішенням, тим більше що не було жодних причин залишатися; але мати послухалася старця. Наступного дня батюшка сказав: «Тепер із Богом, їдьте». За Курском вони дізналися, що з потягом, що йшов напередодні і з яким вони хотіли їхати, трапилася кукуївська катастрофа. Міщанка м. Лівен, Віра Леонтьєва Васильєва, повідомляла письмово оптинського отця архімандрита Ісаакія, що в неї років три чи більше хворів лівий бік. Лікували й лікарі, але допомоги не було. Будучи в червні 1887 року в Оптиній, хвора запитала батюшку отця Амвросія, чим їй полікуватися. Старець звелів подати їй папір і олівець і відразу записав траву, яку вона мала взяти з аптеки і пити. Виконавши пораду старця, хвора одужала. У тому ж листі Васильєва додала, що вона ще в один час була в такому становищі, що мала б на віки загинути, але, за молитвами старця, була збережена. Ще: чоловік її страждав внутрішньою хворобою – у шлунку та кишках. І ось побачила вона уві сні, ніби прийшла до старця і старанно просила його сказати, чим би полікувати чоловіка. Батюшка до трьох разів сказав їй, щоб пити кріп. За порадою, отриманою уві сні від старця, чоловік її почав пити кріп і відчув полегшення. Державна селянка Лебедянського повіту, Тамбовської губернії, Анісся Ф. Монаєнкова, мала такий сильний біль у попереку та нижній частині живота, що не могла ні ходити, ні лежати. Медичні засоби не допомагали. Після огляду хворої на акушерки визнано було, що в неї всередині виразка, чому і радили їй їхати до Москви для операції, якщо вона хоче залишитися в живих. Але вона попередньо приїхала до старця Амвросія, щоб отримати від нього благословення на цю поїздку, і незабаром була прийнята. «Дурень! – сказав старець. – Навіщо до Москви? Я трави дам». Невдовзі вислав він їй із одним ченцем трави. Почала вона пити, і хвороба припинилася. Під час перебування, влітку 1898 року, оптинського ієромонаха отця Венедикта в Калузькій Тихоновій пустелі дворянка Данківського повіту Рязанської губернії дівчина Марія Тимофіївна Турчанінова передала йому записку, в якій нею пояснено, що з самого дитинства страждала вона кровотечею. батьком Амвросієм. «Одного літа, – розповідав оптинський чернець отець Памво, – довелося мені бути в Калузі. На зворотному шляху в Оптину пустель наздогнав мене священик із дружиною та хлопчик років 11. Розмовившись про батюшку отця Амвросія, священик отець Іоанн сказав, що прихід його недалеко від станції Підбірок, у селі Алопові, і що хлопчик цей – його син народжений за святими молитвами старця отця Амвросія. Дружина священика підтвердила слова чоловіка. «Щира правда, – сказала вона мені. – У нас діток не було. Ми нудьгували і часто приїжджали до батюшки, який нас втішав, говорячи, що він молиться за нас до Господа Бога. У нас і народився цей самий хлопчик. Крім нього, у нас дітей немає». Священик розповів при цьому таке: «У свій час захворіло у нашого сина око. Поїхали ми з дружиною і з ним до Козельська до лікаря, але попередньо заїхали в Оптіну і прийшли до отця Амвросія. Старець, благословивши хлопчика, почав трохи ударяти по хворому оку. У мене волосся дибки стало з побоювання, що старець пошкодить хлопчику око. Мати заплакала. І що виявилося? Приходимо ми від старця в готель, і хлопчик заявляє нам, що оку його краще, і біль у ньому вгамувався, а потім і зовсім минув. Подякувавши батюшку, ми повернулися додому, славлячи і завдяки Богу». Розповідав про себе скитський чернець отець Нестор таке: «1 грудня 1873 року я, з деякими з братії, був пострижений в мантію, від якої прийняв мене під своє духовне керівництво приснопам'ятний старець, блаженної пам'яті батюшка отець Амвросій. У травні того ж року я мав намір побувати на своїй батьківщині. Для благополучного початку цієї справи пішов я помолитися на священній могилці наших пам'ятних старців, молитви яких я, за порадою старця – мого отця духовного, завжди закликав собі на допомогу у всіх моїх потребах і скорботах і особливо у хворобах. Потім пішов до настоятеля батюшки батькові ігумену Ісаакію, пояснив йому моє покірне прохання, яке він прихильно вислухав і каже: «Що ж, у старця був»? Відповідаю: «Ні, батюшка, ще не був». – «Ну, так іди до нього, – що він скаже. А я, брате, вирішую вирішене. Якщо він благословить і знайде, що ця поїздка не послужить тобі на шкоду, то я не триматиму; але тільки довго не заживайся там; а чим швидше у свою келійку, тим краще; ченцю у світі довго жити, знаєш, не корисно; там добре, але не для нашого брата». Пішов я до старця дуже натхненний, але цього дня не міг його бачити, бо мав багато народу, і мирян і черниць, і він, займаючись з ними з самого ранку, дуже знемагав. Я був цілком упевнений, що коли вже батько ігумен дозволяє, то батюшка й тим більше не суперечитиме, – мабуть, благословить мою подорож, і тому деяким із братів сказав, що збираюся їхати на батьківщину, і що це майже вирішено. Насправді вийшло зовсім інакше. Я й раніше неодноразово трохи розмовляв про це зі старцем, але щоразу він якось мало звертав уваги на мої слова, як би це було щось нездійсненне або зовсім не потрібне. І так я більше тижня до нього ходив, але якось невдало, все не доводилося поговорити з ним одному без інших. Нарешті я пішов до нього з тим наміром, щоб добитися толку і чимось вирішити остаточно, а то вже мені набридли питаючі браття про мою подорож і чому я не їду. З цією думкою увійшов до батюшки в келію, помолився на святі ікони, а потім вклонився йому, щоб прийняти благословення. Благословляючи мене, він сказав: «Бог благословить добро творити». Ще нічого не встиг я йому сказати, а тільки хотів почати говорити, а він уже відповідає на мої думки: Ти прийшов вирішувати щодо своєї поїздки. Кажу: «Точно так, батюшка. – «От що, брате, не сповіщається мені тебе відпустити; як ти хочеш, дивися сам, щоб потім не каятися, коли буде вже пізно». Я вкрай був спантеличений цією несподіванкою. Кажу йому: «Що ж, милостивий батюшку, мабуть, зі мною дорогою щось може статися несприятливим»? Батюшка каже: «Я, брате, дару пророцтва не маю; не знаю, що може статися з тобою, а ось що мені сповістилося про тебе, те й говорю; так, правду сказати, щось мені шкода тебе відпускати». Ці слова батюшка так милостиво батьківськи мені сказав, що навіть не міг утриматися від сліз; так чомусь занурило моє серце, і мені дуже стало шкода розлучатися зі старцем. Кажу: «Батюшко, я вже наважуюсь залишитися, не поїду». «І добре тобі, – сказав старець, – батьківщина не піде; можна і на наступний рік там побувати, якщо будемо живі та здорові». Кажу йому: «Вибачте, батюшка, за мою відвертість: перед братами мені буде ніяково; соромно, що стільки часу збирався, ходив до батька ігумена проситись і потім залишаюся». На що батюшка позитивно сказав: Що за біда? Сором не дим, у вічі не лізе. Монаху, брате, соромно виконувати свою волю, тож краще бути учнем учня, ніж жити за своєю волею. Про це і в батьківських писаннях сказано. Соромно не тільки перед іншими, але перед Богом і своєю совістю, вона суддя непідкупний, безкорисливий. А послухатися поради свого отця духовного не соромно, але душерятівно і необхідно; і хто не слухає доброї поради, той буває покараний. Запитувати в тебе ніхто не буде, нікому немає потреби, а якщо хтось і запитає, скажи – мабуть, немає волі Божої на мою подорож. Добрі люди обіцяли мені вислати грошей на дорогу, але чомусь не вислали, тож я й не поїду; коротко та ясно». Після цих мудрих і велелюбних слів старця, властивих його ангельському серцю, мені стало втішно на душі. Я готовий був дякувати старцю, що він мене не відпустив, ніби він мене захистив від якогось лиха. Я сам не міг дати звіту, куди поділося моє непереборне бажання – востаннє побувати на батьківщині, про яку я так давно мріяв; точно це було сновидіння, а чи не дійсність. Батюшка дав мені свіжий тонкошкірий апельсин і сказав: «Ось тобі для вгамування спраги!» Чим втішив мене до глибини душі. Але чи думав я, що зі мною буде не більше як через тиждень така сильна і нестерпна спрага, якою не було можливості вгамувати? Отже, пішов я від старця як би в якесь велике свято, коли він, не шкодуючи своїх слабких сил, втішав усіх нас, як жаліслива мати, що любить дітей своїх. Весь цей день я дуже втішно провів. Речі, приготовані для поїздки, я все прибрав, щоб уникнути нагадування про неї, але наступного дня напала якась несвідома туга і зневіра, наче я чекав собі якоїсь біди; і так тривало цілий тиждень. Після чого я зовсім несподівано і, здавалося мені, майже без жодної причини захворів на смертельно тифозну гарячку. Де б я міг застудитися, зовсім не знаю. Погода тоді була тепла і найсприятливіша. Перші числа травня. Хвороба у мені швидко розвивалася і не піддавалася лікуванню. Швидкий занепад сил. Жар у всьому тілі і особливо в мозку був нестерпний. Розлилася по всьому тілу жовч; навіть очі, як мені потім передавали, були залиті жовчю; нігті почорніли, як у небіжчика. На довершення цих моїх страждань, через десять днів, у мене з'явилися на потилиці дві чорні цятки, які потім з'єдналися в одне ціле, і утворився карбункул. Це ще моє нове страждання не піддається опису, особливо коли лікарі робили мені операцію. Кажуть, що я стогнав, як важко вмираючий. Я був між життям та смертю. Лікарі: монастирський отець Ніфонт та козельський – Кустов заявили, що надії на одужання ніякої немає. Мене соборували і щодня прилучали Святих Таїн, навіть опівночі, коли я був уже зовсім поганий. Потім, з благословення настоятеля і старця, постригли мене в схиму, як зазвичай постригають близьких до смерті ченців. Мені тоді було лише 28 років. Батьки та браття приходили зі мною прощатися. Пам'ять мені не зраджувала, я всіх дізнавався, але був такий слабкий, що не міг розплющити очі, і говорити мені було дуже важко, а також і чути розмову інших. Нарешті прийшов попрощатися і благословити мене у потойбічний світ наш батько ігумен. Тут був наш лікар отець Ніфонт. Хоча слабко, але таки чую. Батько ігумен каже лікареві: «От, отче, наше життя! Чи давно він приходив до мене цілком здоровим, просячи на батьківщину? Добре, що старець так розсудливо, мабуть, уже на навіювання Божому, зробив, що, як я чув, відрадив йому їхати; а я думав його відпустити. От і відпустив би на той світ! А потім було б на совісті». Лікар каже: «Батюшко, він застудився не тепер, у нього давня застуда. Він ще Великим постом, і неодноразово, приходив до мене просити ліки, скаржачись на головний біль; казав, що в нього буває то жар, то озноб; піт буває ночами, після чого слабкість у всьому тілі. Це застудний лихоманковий стан, від якого я його тільки підліковував, але ґрунтовного лікування не було. Тому хвороба в нього таїлася і, так би мовити, достигала до певного часу; і ось настав час – вона вступила у свої права, незважаючи на те, що тепер травень місяць. Він неодмінно дорогий би захворів і помер, але тільки швидше. Тут ми його таки лікуємо. Та нарешті, важкохворих багато зміцнює долучення Святих Таїн. А в дорозі, звичайно, цього нічого не було б. Тепер його щодня долучають, після чого він буває веселіше. Ми з козельським лікарем навіть не наважувалися робити операцію, незважаючи на те, що вона була необхідна; думали – не винесе, одразу й скінчиться, але старець мені сказав із упевненістю: винесе; навіть можна сподіватися, що хворий видужає. На загальну нашу думку з доктором Кустовим, це здавалося неможливим». Батько ігумен підійшов до мене і, благословивши мене, сказав: «Пробач, отче Несторе! Ти, наскільки можливо, приготовлений, а там хай буде Божа воля! Нам усім необхідно колись помирати, це шлях неминучий, тільки, приведи Господи, з чистим покаянням померти». Протягом моєї хвороби я подумки закликав собі на допомогу молитви старця, отця мого духовного, батюшки Амвросія, а в години нестерпних моїх страждань навіть і посилав до нього просити його святих молитов, щоб мені або померти, або хоча мало полегшити, оскільки не було можливості. Але щоразу, як прийдуть, бувало, від старця і скажуть: «Батюшка за тебе молиться і посилає тобі благословення», – мені стане трохи легше і ніби приємніше. Пам'ятаю, один раз – це було рано-вранці, і, напевно, старець у цей час відпочивав після ранкового правила – мені так було важко, що я наважився його потурбувати, тобто попросити його святих молитов. Посланий незабаром повернувся і приніс мені від батюшки запечатану пляшечку святої води з Почаєва, яку він наказав вилити в пляшку, додати чистої води, щоб вона була повна, і давати мені потроху пити і примочувати нею голову. Добрі люди, що ходили за мною, – браття (і особливо один з них, – врятуй їх Господи і помилуй!) виконували старанно належне, і, за молитви старця, з цього часу мені стало краще: жар хоч повільно, але все-таки почав поступово слабшати, і я помалу почав оживати, до мене здивовано, на які здивовано багатьох смерті, тож останнім часом уже нічим мене не лікували, а залишили на волю Божу. Міський лікар більше не навішав мене. Одужував я дуже повільно. Понад два місяці пробув у лікарні, з якої хоч і вийшов, але ще слабким та глухим. Лікар наш батько Ніфонт здивовано після того запитував старця, яким дивом я залишився живим, тоді як, на їхню загальну думку, наскільки їм відкрила наука, це здавалося майже неможливим. На це богомудрий старець сказав йому наступне: «Неможливе від людини можливо їсти від Бога (Лк.18:27), Який живе і мертвить, убожить і багатить (1Цар.2:6–7). Над такими важко і безнадійно хворими сповнюється слово пророка Давида, який каже: Покараючи наказу мене Господь, смерті ж не зрадить мене (Пс.117:18). Можливо, і за його беззаперечну послух він залишився живим; а якби не послухався, то, може, і помер би безпорадним. Смерть на нього чекала десь у дорозі. Видно, ще й не настане час волі Божої цьому бути. Послух, брате, справа велика». Розповідала черниця Шамординської громади Агріпіна. «Навесні 1882 року на Великдень захворіло в мене горло, – утворилася в ньому рана, і я не могла ні їсти, ні пити. Лікар оголосив, що в мене горлові сухоти, і я повинна чекати смерті. Вирушила я до батюшки. Він і каже мені: «З колодязя, що за скитом, бери до рота води і щодня полощі горло до трьох разів». Через три дні він сам покликав мене до себе. Діставши з-під подушки три яйця і з'ївши жовтки, вклав білки один в інший. Потім благословив отцю Йосипу, колишньому келійнику, принести води з криниці. Благословивши воду, він велів нею розтертись мені в келії, а яєчні білки з'їсти. Після приходу в келію мене розтерли водою і дали мені яєчні білки, які я проковтнула без болю. Після цього я спала цілу добу і, прокинувшись, відчула, що моя хвороба пройшла, і я зовсім одужала. Не зволікаючи, я вирушила до старця. Черниці мене не впізнали, подумавши, що це не я, а рідна моя сестра. Батюшка ж зустрів мене і благословив, сказавши при цьому, що зцілив мене святий Тихін Калузький. З того часу я не страждала на горло. Коли я оголосила лікареві про своє зцілення, він сказав, що це сталося наді мною диво, і що хвороба моя природними засобами не могла бути вилікувана ». Іноді старець Амвросій, щоб уникнути людської слави, за прикладом свого попередника старця Лева, дотримувався трохи напівюродства. Якщо кому що пророкував, то нерідко, як вище було згадано, в жартівливому тоні, то слухачі сміялися; якщо хотів подати допомогу комусь у хворобі, вдаряв, як по хворому оку хлопчика, рукою або іноді палицею по хворому місцю, і хвороба проходила. Прийшов наприклад, до старця один чернець із жахливим зубним болем. Проходячи повз нього, старець вдарив його щосили кулаком у зуби і ще весело запитав: «Вправно?» «Вправно, батюшка, – відповідав чернець при загальному сміхі, – та надто вже дуже». Але, виходячи від старця, він відчув, що його біль пройшов, та й після вже не повертався 142 . Був ще подібний приклад із вищезгаданим ченцем Памвою. «Одного разу, – так розповідав він, – у мене дуже розболілися зуби. Приходжу я до батюшки отцю Амвросію на його клейне чування, як це й раніше нерідко траплялося, допомагати читати і співати. Нарікаю йому на свій зубний біль, який був дуже сильний. Батюшка вдарив мене трохи по щоці. Братия, що були в келії старця, переглянулись і посміхнулися, думаючи, мабуть, що старець ударяє мене за якусь помилку в співі чи читанні. Тієї ж хвилини я відчув, що зубний біль мій затих. Підходжу до братів і говорю: «Вам смішно, а для мене дивно. Біль зубний у мене пройшов». Таких прикладів було безліч, так що селянки, які страждали на головні болі, дізнавшись про подібні дії старця, самі нерідко підхиляли йому свої голови і казали: «Батюшка Амвросій, побий мене, у мене голова болить». Були ще дивовижніші випадки. Не виїжджаючи нікуди через хворобливість з обителі, старець Амвросій у той же час був за сотні верст людям, які ніколи його не бачили і навіть не чули про нього: або застерігав від якоїсь небезпеки, або давав хворим повчання, як позбутися хвороби, або відразу зцілював. Так розповідала вищезгадана черниця Білівського монастиря Варвара Миколаївна Тереховська. У 1883 році приїхала до покійного батюшки отця Амвросія дружина одного сільського священика і питає сестер черниць, які сиділи в халупці в очікуванні його благословення: «Де тут знайти мені благодійника мого, ченця Амвросія, який врятував чоловіка мого від смерті? Я приїхала цілувати його ніжки. Що таке трапилося у вас? Як врятував? Коли? Як? - пролунали питання з усіх боків, - "Будь ласка розкажіть. Батюшка батько Амвросій приліг відпочити, не прийме вас зараз, а ви поки своєю розповідю займіть нас усіх, з вами перебувають". – Чоловік мій, священик села N, готувався служити Божественну літургію і напередодні спав у своєму маленькому кабінеті, а я в спальні міцно заснула. Але раптом відчуваю, що хтось мене будить. Чую голос: «Вставай швидше, бо чоловіка вб'ють». Я розплющила очі; бачу – стоїть чернець. «Тьху, - яка марення! Біс спокушає», – промовила я; перехрестилася та відвернулася. Але не встигла й заснути, як вдруге штовхає мене хтось, не дає мені спати і повторює ті самі слова: «Вставай, бо вб'ють чоловіка». Дивлюся – той самий чернець. Я знову відвернулася, перехрестилася і хочу знову заснути. Але чернець знову смикає мене за ковдру і каже: «Швидше, якнайшвидше біжи, ось зараз уб'ють». Я схопилася з ліжка, побігла до зали, яка відділяла кабінет чоловіка від моєї спальні, і що ж бачу? Кухарка моя йде з величезним ножем до кабінету мого чоловіка, і вже вона у дверях його. Побігла я, вирвала ззаду з плеча її величезний ніж і питаю: Що це таке означає? «Та я хотіла, – відповідає, – чоловіка твого вбити за те, що він немилосердний піп, – людей не шкодує твій батько. Я покаялася йому в гріху своєму, а він наклав на мене багато поклонів щодня; я просила його помилувати мене, зменшити поклони, так ні, – не хоче. Він мене не милує. І я його не помилую». Тоді я, під виглядом віднести ножа, розпорядилася послати за урядником, і невдовзі винну відвезли до поліції. А чоловік мій священик, нічого не знаючи про те, що сталося, відслужив обідню, і ми потім поїхали з ним до моєї заміжньої сестри, яка була також за священиком сусіднього села. Там я розповіла їй, хто врятував мого чоловіка. Сестра повела мене до своєї спальні, і я раптом побачила на стіні фотографію того ченця, який був мені. Запитую: «Звідки це в тебе?» - «З Оптіною». - «Яка Оптіна? Що таке? Скажи швидше, де живе цей чернець, ангел Божий, посланий з неба рятувати від убивства». Схопила картку його, цілувала, прикладала до голови собі та чоловікові і зважилася неодмінно особисто дякувати йому та розцілувати його ручки та ніжки. І ось тепер я, слава Богу, тут у рятівника мого чоловіка! Ще розповідь тієї ж черниці Тереховської. «У 1881 році генеральша Соколова, приїхавши на станцію м. Мценська і не заставши поїзда, чує схлипи та ридання, а потім і бачить орловську даму, багато одягнену, що заливається сльозами. Чи не можу я полегшити ваше горе? - Запитала Соколова. «Я нікого не знаю у цьому місті Мценську, а справа в мене дуже важлива. Дочка моя, – казала жінка, що плаче, – лежить три роки хвора. Лікарі не в змозі допомогти їй. З'явився їй чернець, не уві сні, а в'яві, і сказав: «Ти обдурила угодника Божого Миколу Чудотворця: обіцялася з'їздити до нього помолитися і не виконала, от і лежиш тепер. Зніми мірку з твого зросту; попроси, хто б за тебе поставив свічку, замовлену в твій зріст; коли згорить ця свічка, тоді і ти видужаєш. Ось я, мати її, для того й приїхала сюди до міста Мценська». Генеральша Соколова відвезла цю даму до Микільського собору у своєму екіпажі, замовила на зріст її дочки величезну товсту свічку, яку потім вставили в залізо та прибили до підлоги. Свічка згоріла, і хвора панночка, за промовою ченця, одужала. За часом генеральша Соколова, при побаченні зі згаданою дамою і дочкою, що одужала, показала їм фотографію батюшки батька Амвросія, і одужала дівчина і мати її заявили, що не хто інший позбавив страждаючу від хвороби, як цей чернець, на картці зображений, який назвав себе. Передавав вищезгаданий скитський ієромонах отець Венедикт: пані А.Д. Карбор'єр була тяжко хвора і лежала на одрі кілька днів, не встаючи. Одного разу вона побачила, що старець Амвросій входить до її кімнати, підходить до ліжка, бере її за руку і каже: «Вставай, годі тобі хворіти!» І потім з виду її зник. Вона в той же час відчула себе настільки міцною, що встала від болісного одра свого і на другий день вирушила пішки з міста Козельська в Шамордине (де мешкав тоді батюшка) подякувати йому за зцілення. Батюшка її прийняв, але розголошувати про це до смерті не благословив. Згаданий вище монах Гаврило передав розповідь шамординської черниці Анастасії Карпової, яка померла кілька років тому. В одного багатого поміщика служив за жалування бідний дворянин, який мав велику родину. Коли ж поміщик продав свій маєток, новий власник відмовив дворянину на посаді, і становище його стало дуже скрутним – не було чим жити і утримувати себе і сім'ю. Поклавши всю надію на Бога, бідняк наважився йти за порадою до Оптіна, до батюшки отця Амвросія. Невдовзі потім бачить він у вікно якогось мандрівника у чернечій шапці та з паличкою. Любив він приймати мандрівників і тому запросив його до себе. Почастував чим Бог послав, розповів про своє горе, згадав і про те, що збирається до старця Амвросія. Мандрівник сказав, що батько Амвросій переїхав з Оптіної до Шамордіно, і порадив йому не відкладати своїх зборів; сказав ще при цьому, що якщо він зволікатиме, то не застане отця Амвросія. Посидівши, мандрівник пішов у дорогу. Але оскільки сутеніло, то господиня порадила чоловікові наздогнати його та запросити переночувати у них. Але мандрівника ні на дворі, ні на вулиці не виявилося, і ніде його знайти не могли, що їх дуже тоді здивувало. Незабаром дворянин прийшов у Шамордіно і, на превеликий свій подив, побачивши старця Амвросія, визнав у ньому того самого мандрівника, який незадовго перед тим відвідав їхній будинок. Дворянин упав йому в ноги і мав намір розповісти йому про те, як він бачив його у своєму будинку у вигляді мандрівника, але старець сказав: «Мовчи! Мовчи!» Потім, вказавши на якусь пані, що стояла тут же в його келії, сказав: «Ось у неї будеш служити - і заспокоїшся». Ця пані була багата поміщиця і дала йому гарне місце у своєму маєтку. Черниця Каширського жіночого монастиря Тульської губернії Іларіона Пономарьова 143 передавала про себе письмово наступне: «Будучи сильно хвора, дня за два до Миколина дня (6 грудня 1888 року), я журилася і плакала про те, що в справжнє свято через хворобу буду сидіти. І так сильно вся я розболілася, що о дев'ятій вечора лягла в ліжко і заснула. Але ось бачу уві сні: підходить до мене батюшка батько Амвросій і каже: «Що ти передчасно сумуєш?» З тим разом він так сильно вдарив мене у праве вухо, що в мене кров потекла з нього. "Іди, - додав він, - до церкви, дурепа, на свята!" Прокинувшись, я побачила, що подушка, на якій я лежала, та халат, у якому була одягнена, були залиті кров'ю. Але в той же час я відчула себе здоровою, і слідів хвороби моєї не залишалося ». За молитвами старця Амвросія додавалися людям літа життя і, як вище було наведено один приклад, дозволялося неплідність матерів. Розповідав ієромонах Оптинської пустелі Леонтій – ризничий таке: «Лівенський купець Сергій Мартинович Абрашин, який мешкає в селі Плохові Калузької губернії, Житдринського повіту, одружений був другим шлюбом. Від другої дружини у нього було десять людей дітей, але всі вони вмирали в дитячому віці. Дехто тільки доживав до року, а решту вмирав, прожив кілька місяців. Зі скорботою своєю дружина Абрашина (моя рідна сестра) Марія їздила до батюшки отця Амвросія. Якось старець закликав мене до себе і каже: «Ось сестра твоя все сумує, що в неї діти вмирають. На ось тобі ікону пішли їй». Це було 5 лютого, року точно не згадаю. На іконі було зображення Божої Матері "Стягнення загиблих" (святкується 5 лютого). Подякувавши батюшку, я взяв подаровану їм ікону і послав сестрі, описавши, з якої нагоди посилається їй ця ікона. У сестри невдовзі потім народилася дочка, яку вона назвала Пелагеєю. Влітку того ж року сестра моя приїжджала до старця дякувати йому і привезла новонароджену. Після цього вона щорічно приїжджала в Оптіну для благословення у старця. Коли виповнилося Пелагеї 16 років, з благословення старця вона була віддана за чоловіка за белівського купця В.М. Рибакова. Обидва вони живі й досі і живуть щасливо; мають двох дітей. Потрібно зауважити при цьому, що Пелагея протягом перших чотирьох років після виходу заміж не мала дітей. Смуткувала вона про це і приїжджала з цієї нагоди до старця, який завжди обнадійував її, що діти в неї будуть. Дійсно, через чотири роки народився в неї син, якого вона, на честь старця, назвала Амвросієм, а потім народилася дочка Марія. Діти живі і зараз». Пройнятий любов'ю до стражденного людства, ущедрений від Господа різними даруваннями благодаті Божої, старець Амвросій своїми святими молитвами рятував деяких і різних худих і згубних звичок. Розповідав чернець Оптиної пустелі Порфирій: «Одного разу приїхав до старця селянин Тульської губернії, який страждав на пияцтво, і оскільки не міг відстати від цієї згубної звички, то хотів кілька разів накласти на себе руки. Прийшов він до батюшки, а говорити нічого, але може. Але старець сам у викриття сказав йому, що він страждає від винопиття за те, що, будучи хлопчиком, крав гроші у діда, який був церковним старостою, і на ці гроші купував вино. Дав йому трави, щоби пив удома. Селянина цього я знаю; він від запійства позбувся і досі живий і здоровий». Петербурзький мешканець Олексій Степанович Майоров, надмірно пристрастячись до куріння тютюну, відчував від цього шкоду для свого здоров'я. Коли поради петербурзьких його друзів проти цієї пристрасті виявилися безуспішними, тоді він письмово звернувся до старця Амвросія, просячи заочно у нього поради, як би відстати від цієї пристрасті. У відповідь на це прохання старець надіслав Майорову листа від 12 жовтня 1888 року, в якому було написано таке: «Пишете, що не можете залишити тютюн курити. Неможливе від людини – можливе за допомогою Божої (Ср.: Лк.18: 27); тільки варто твердо наважитися залишити, усвідомлюючи від нього шкоду для душі і тіла, тому що тютюн розслаблює душу, множить і посилює пристрасті, затьмарює розум і руйнує тілесне здоров'я повільною смертю. Дратівливість і туга - це наслідок хворобливості душі від тютюнопаління. Раджу вам вжити проти цієї пристрасті духовної брехні: докладно сповідайтеся у всіх гріхах з семи років і за все життя, і причастьтесь Святих Таїн, і читайте щодня стоячи Євангеліє на чолі чи більше, а коли нападе туга, тоді читайте знову, доки не пройде туга; знову нападе – і знову читайте Євангеліє. Або замість цього кладіть наодинці по 33 великі поклони, на згадку про земне життя Спасителя і на честь Святої Трійці». Отримавши з пошти листа, Олексій Степанович прочитав його і закурив цигарку, як пояснював про це в особливій своєручній записці, але раптом відчув сильний головний біль, а разом і огиду до тютюнового диму і вночі не курив. На другий день приймався за звичкою, але вже машинально, закурити цигарку чотири рази, а дим ковтати не міг від сильного болю в голові. І відстав від куріння легко, тим часом як у попередні два роки, як не змушував себе відвикнути від куріння, не міг і хоча став хворий, але все-таки курив по 75 разів на день. «Ось тоді, коли став відчувати свою хворобу і пізнав своє безсилля до викорінення цієї пристрасті, звернувся я, – пише Майоров, – заочно, за порадою добрих людей, до старця отця Амвросія, зі щирим каяттям і проханням його молитов за мене. Потім, коли я приїхав до нього, щоб особисто йому дякувати, він торкнувся паличкою хворої голови моєї, і я з того часу болю в голові не відчуваю ніякої». У Борисівській жіночій пустелі Курської губернії серед сестер обителі знаходилася одна молода послушниця, яка так звикла до одного мирського сімейства, що часто, незважаючи на заборону матінки ігумені, відвідувала його, притому навіть проти свого бажання. За порадою деяких сестер вона письмово звернулася до батюшки отця Амвросія, відкривши свою неміч, і просила його святих молитов. Батюшка з'явився їй уві сні: ніби якийсь гарний старець привів її до ікони Божої Матері і сказав: «Помолимося Цариці Небесній!» З цими словами старця послушниця прокинулася і розповіла сестрам видіння. Їй пояснили, що це був їй старець Амвросій, якого вона ніколи ніколи не бачила. Невдовзі вона отримала відповідь від батюшки на свого листа, який дуже її заспокоїв. Коли їй після цього знову приходило бажання піти для побачення зі згаданим сімейством, вона завжди прочитувала старечий лист, і її бажання проходило. Згодом вона зовсім звільнилася від цієї звички і почала жити по-черево, припинивши своє знайомство з мирянами. (Оповідання це передано борисівською схимницею Леонідою Литовкіною). Тепер запропонуємо увазі читачів два випадки, як старець Амвросій позбавляв людей ворожих спокус. Розповідав вищезгаданий ієромонах Дорофій: «По вступі моєму 1874 року в Оптину пустель мені доручено було кухарське послух. Минуло півроку, і ось у моїй келії почалися ночами ворожі страхування. Здавалося, ніби до мене приходить якийсь старий, який невиразно вимовляє молитву; посуд у келії гримів без жодної причини; ліжко моє тремтіло, і на мене навалювався ворог. А коли, бувало, при цьому від страху я закричу або зітхну, то виразно чую голос і слова: «Уже гірше цього немає, ох!» Пішов я спочатку до отця Анатолія і розповів йому про ворожі страхування, але той послав мене до батюшки отця Амвросія. Старець, вислухавши мене, сказав, що боятися я не повинен, а для відганяння ворожого страху маю молити Ісусову. Після цього всі страхування припинилися, і я завжди залишався спокійно в келії. Черниця Ржищівського монастиря Київської губернії Паїсія писала про себе Оптинському старцю отцю Йосипу у квітні 1898 року таке: «У мене були погані помисли на Святу Церкву та святі ікони. Я писала батюшку, що подумки грішу, а чим саме – не пояснювала. Коли ж до старця приїхала, він негайно покликав мене і ніби хотів зі мною зайнятися. Я стала перед ним, за звичаєм, навколішки. А він спочатку розмахнув свою ліву руку і вдарив мене в ліву щоку злегка; потім правою вдарив у праву щоку міцніше; нарешті, як щось поговоривши сам із собою, так боляче вдарив мене в ліву щоку, що в очах у мене потемніло, і я впала. Звідки тільки старець сили взяв. Потім він пішов, а я, ледве схаменувшись, піднялася і пішла з хатинки. Думаю собі: Нічого! Отак Старець! За що прибив? Та тільки він мене й бачив. Більше я не піду до нього». Прийшла в номер, роздяглася і лягла. Зі мною стався жар і лихоманка. Приходить товарка, яка зі мною приїхала. «Що, каже, з вами? Чому ви пішли? "Захворіла", - відповідаю їй. Вона другого дня йде до батюшки, а я лежу хвора. На третій день вона кличе мене з собою до старця. Я знову не хотіла йти. Але в мене з'явилася якась жалість до батюшки, і я незабаром підвелася і пішла. При побаченні з ним він мені ні слова, чому я не приходила до нього в минулі дні і через що я хвора; і я йому жодного слова. Додому ж повернулася я з великою радістю та спокоєм, та й думаю: куди ж це мої погані помисли поділися? Тоді тільки я зрозуміла, чому старець мене бив, – цим ворога від мене відганяв. Я тішуся духом, що наш батюшка у святих. Коли я відправляла до вас цей лист, я згадала його батьківське кохання, і таке сильне охопило мене почуття, що я захворіла і три тижні була хвора на гарячку. Мене долучили. Л. і М. зневірилися було вже в моєму житті. В цей час я бачу уві сні батюшку, ніби займається з народом у церкві і так скоро сказав мені: «Я був живий і живий, я не забув тебе і скоро покличу». Тепер, дякувати Богові, поздоровіла, тільки слабка». На закінчення вищенаведених прикладів прозорливості і лікування різних смертельних недуг старцем Амвросієм знаходимо за потрібне сказати, що це найменша частина, оскільки у продовженні більш ніж тридцятирічного його старчества подібні приклади, як вище зауважила А.А. Шишкова, повторювалися чи не кожен день. Від того й ім'я Оптинського старця Амвросія стало відомим не лише по всій Росії, а й за її межами. XVI. Сила слова старця Амвросія, його поводження з відвідувачами та зовнішній вигляд Бо Він навчав їх, як владу Вищевикладене про старця Амвросії ясно показує, що він за своє доброчесне життя наділений був від Господа високими духовними даруваннями. Саме слово його, розчинене сіллю благодаті Божої, мало особливу силу і було могутньо дієво. Не говоримо вже про те, що всі, які з вірою зверталися до старця, смиренно схиляли перед ним свої шиї з готовністю виконувати всяке його слово; багато було і з нерозташованих, за незнанням, до нього людей, які при першому з ним знайомстві змінювали свою люту вдачу в агнчу лагідність 144 . До знайомства зі старцем Амвросієм дехто ставився до нього підозріло. Іншим навіть здавалося дивним, коли їм радили поїхати до Оптіни. «Що у нас із ним може бути спільного? Мабуть, якийсь лицемір, який шукає слави. Знайома вудка, та тільки попадуть на неї одні проститеці», так дехто міркував і не хотів їхати до Оптіни, а для заспокоєння своєї совісті намагався не вірити тому, що розповідали про старця. Хто ж із таких за цікавістю заїжджав до Оптіна, починав здебільшого з осуду. В Оптіній прийнято між ченцями заради смирення ставати перед старцем на коліна. З доброї волі чинили так і деякі миряни. А сам старець незнайомих, з вищого кола, мирських відвідувачів завжди запрошував сідати проти нього на стілець; іноді навіть просив не стояти перед ним на колінах. А скільки щодо цього бувало поганих промов! «З якого дива мені перед всяким ченцем на коліна ставати! Ось де їхня смиренність». Точно комусь було прикро, що люди йдуть до старця, і хтось намагався сіяти смуту. І коли приходила хвилина першого побачення, дехто дивився на нього з невдоволеним серцем і з бажанням викрити старого ченця. Але іноді ця недовіра разом розсіювалася і поступалася місцем найтеплішого почуття. У старця в літній день багато народу. Одна молода жінка, яку вмовили відвідати батюшку, перебуває у роздратованому стані, що її змушують чекати. Раптом двері широко відчиняються. Старець з ясним обличчям з'являється на порозі і голосно каже: «Хто тут нетерплячий, ідіть до мене». Наближається до молодої жінки та веде її до себе. Після розмови з ним вона стає частою гостею Оптіною та відвідувачкою батюшки отця Амвросія. Одна сестра з великої поміщицької сім'ї, яка часто була у старця, довго благала свою улюблену сестру з дуже живим і нетерплячим характером поїхати разом з нею до Оптіни. Та нарешті погоджується, щоб зробити приємність сестрі, але всю дорогу голосно бурчить, а прийшли до старця і сидячи в приймальні, чимось обурюється: «Я не стану на коліна, до чого це приниження?» Вона швидко ходить кімнатою з кута в куток. Відчиняються двері, тож її зовсім зачиняють у її кутку. Усі опускаються навколішки. Старець підходить прямо до дверей, відкидає їх і весело питає: «Що це за велетень тут стоїть?» І потім пошепки каже молодій дівчині: "Це - Віра, прийшла дивитися лицеміра". Знайомство зроблено. Віра виходить заміж, вдовіє і повертається під крильце батюшки в Шамордіно. Він часто нагадував їй, як Віра прийшла до лицеміра, і ще іншу її думку в перші дні їхнього знайомства, саме: коли була молодою дівчиною, вона зайшла в монастирську крамницю купити портрет старця. Їй сказали, що можна купити за 20 копійок. «Боже мій, – подумала вона, – як мало! Я б і багато карбованців дала. Який батюшка дешевий! Того ж дня, на загальному благословенні, старець, проходячи повз неї, лагідно глянув, погладив по голові і тихенько промовив: «Так батюшка дешевий, дешевий!» Одна молода дівчина з гарною освітою випадково потрапила до старця Амвросія, була вражена ним і благала його прийняти її в Шамордіно. Її мати приїхала, за її словами, вирвати з «цього жахливого чернечого світу» свою дочку. З обуренням та докорами увійшла вона до батюшки. Старець запропонував їй стілець. Минуло кілька хвилин розмови, і роздратована мати мимоволі, не розуміючи сама, що з нею робиться, встає зі стільця і ​​опускається біля старця навколішки. Розмова триває. Незабаром із дочкою-монахинею з'єднується і мати-монахиня. Ось старець ходить по скиту, спираючись на свою ціпок; багато чоловіків підходять до нього. Дещо позаду йде келійник. Один ієромонах підводить до батюшки двох молодих людей. Вони дуже добре одягнені та мають дуже вихований вигляд. Але старший абсолютно байдужий щодо віри в Бога, а інший – досить віруючий. Одному до отця Амвросія справи немає, а другий чомусь дуже засуджував його, коли про нього розповідали, а тепер дуже невдоволений, що кілька днів поспіль старець не міг їх прийняти. Він посилено стежить за старцем і намагається відгадати, що то за людина. Ієромонах просить благословити їх. Батюшка скоро, не дивлячись, благословляє і йде далі. Декілька селян з далекої губернії чекають на нього. «Ми до тебе з поклоном, – кажуть вони. - Почули, що в тебе ніжки болять; ось тобі зробили м'які чобітки, носи їх на здоров'я». Старець бере їхні чоботи і розмовляє з кожним. А другий із молодих людей все це бачить. І раптом йому здалося трудове життя старця і всі чужі тягарі, які він піднімає, і віра, з якою на нього дивляться всі ці люди, і любов селян, які принесли йому чобітки; і сумніви, що лежали каменем на серці, зникли. Він знову біля батюшки і несміливо каже: «Батюшко! Благословіть мене». Старець обертається, весело дивиться на нього і починає з ним говорити про його вчення та життя. Він усю дорогу думає про батюшку і наступного літа знову приїжджає до нього, вже по потягу серця. Підходить до отця Амвросію змучена людина, яка втратила всі підвалини і не знайшла мети життя. Він шукав її у великій праці, у розмові Толстого і звідусіль утік. Він каже батюшку, що прийшов його подивитися. «Що ж, дивіться!» - Відповідає старець. Встає потім зі свого ліжечка, випростується на весь зріст і вдивляється в людину своїм ясним поглядом. Від цього погляду якесь тепло, щось схоже на примирення, ллється в наболілу душу. Невіруючий оселяється біля батюшки і щодня веде з ним довгу розмову. Він хоче віри, але не може вірити. Проходить багато часу. Одного ранку він каже батюшці: «Я повірив». Приходить до старця якийсь пан високого зросту і міцного додавання (так передавав оптинський ієромонах Паїсій) і просить доповісти про нього. Коли ж старець вийшов до нього в коридор, відвідувач мало не кинувся на нього і почав з великою люттю і злістю його ганьбити. Батюшка поспішив запросити його до приймальні. Пан, що прийшов, кричить на старця і наводить якісь тексти з Євангелія та Послань апостольських. У відповідь йому на різні аргументи батюшка каже: «Що, якщо я наллю вам в одну чашку щей, каші, супу і т.п. і спитаю, що ви їли? Якою ви дасте на це відповідь? Пан, мабуть, був спантеличений такими словами старця і каже йому: «Бачу, що в тебе в устах благодать, а в мене біс». Старець відповідає йому: «В тобі демона немає, а тільки бачу я, що навколо тебе багато демонів, і вони тобі шепочуть». Потім пан знову щось почав голосно говорити. Старець поспішив піти від нього, сказавши через келійника, щоб приходив до нього завтра після обідні. Пан, однак, не хотів йти, незважаючи на його прохання. Пішов він тільки тоді, коли старець вислав йому якусь книжечку. Після цього він до старця вже не приходив. Чути було, що він приїжджав із Дону. З людьми, більш освіченими та тонкими, старцю було більше клопоту. Один дуже добрий чернець, який у світі мав високий вчений ступінь, дивувався тому, як, за всієї своєї любові до батюшки, він погано з ним поводився і, незважаючи на те, батюшка завжди був до нього поблажливий, якщо не сказати більше. Монах знав, що до старця їздять люди за тисячу верст і цілими днями чекають сказати йому кілька слів, а сам приходив до батюшки, не приготувавшись, про що спитати, і оголошував: «Хотів я вам, батечку, щось сказати, та забув». Старець порадив йому записувати запитання, але він продовжував ходити до нього як і раніше і раз сказав, ніби складаючи вину на самого старця: «Бачу я, батюшка, що всі ми з вами говоримо, не приготувавшись». "Ну що ж, - відповів батюшка, - не можеш готуватися, ходи так". А вдруге чернець сказав: «Мені здається, що я ходжу до вас без користі». Батюшка тихо відповідав: «А таки ходи». Як чудово було слово старця Амвросія, послухаємо ще про це розповідь високоповажного москвича В.В. Яшерова 145 . «Моє знайомство з батьком Амвросієм, – пише він, – відбулося за досить своєрідних обставин. У 1882 році, під час своєї відпустки з Південної Болгарії, я, живучи в Москві, зустрівся і познайомився з однією жінкою, родичкою дуже близької мені родини. Ця жінка і була причиною мого знайомства та зближення з праведним старцем, бо він був її постійним духовним отцем протягом кількох років. Слід зазначити, що це була чудово релігійна особа; у пости, наприклад, вона щодня відвідувала всі церковні служби, будучи до церкви раніше за всіх і йдучи останньою. Мені, людині тоді з іншим зовсім напрямком, все це здавалося не чим іншим, як ханжеством і навіть недугою душевною. Але незабаром мені довелося змінити свій спосіб мислення. Між іншим, моя знайома, на додаток до всього сказаного, настільки захоплювалася слухняністю ще мені тоді невідомому якомусь Оптинському старцю, що була готова виконати будь-яку його найменшу вимогу чи бажання. Одного жовтневого дня ця особа показала мені отриману нею через якусь черницю записку від отця Амвросія, писану олівцем, в якій їй наказувалося негайно кинути все і приїхати до нього в Оптіну. Що особливо її турбувало, це приписка взяти з собою пенсійну книжку. «Мабуть, батюшка надовго викликає мене», – казала вона сумно. Даремно я переконував її не вірити жодним «старцям» чи «юродивим» і залишатися вдома. Наступного ранку я отримав від неї по міській пошті записку, що, не сміючи не послухатися батюшки, вона їде в Оптину, а через вісім днів до мене прийшло від неї повідомлення, що батько Амвросій наказує їй залишитися в Оптіній на весь Різдвяний піст, а поки відсилає її в жіночий. Цей лист мене сильно дратував, щоб не сказати більше. Вважаючи поведінку моєї знайомої плодом остаточного душевного розладу і звинувачуючи в цьому виключно старця Амвросія, я взяв два великі аркуші поштового паперу і написав йому найдовший лист, у якому в найввічливіших і шанобливих висловлюваннях висловив багато різкостей, приправляючи кожну текстами Священного Писання. Не прочитавши написаного, я відправив листа поштою. І що? За п'ять днів моя знайома повернулася; розповіла мені, що, на її подив, батько Амвросій не тільки залишився задоволеним моїм листом, але наказав їй негайно повернутися до Москви; прислав мені просфору і просив передати своє бажання бачити мене в Оптиній. Я був зворушений таким результатом мого послання і вирішив виконати бажання старця за першої нагоди, відчуваючи себе винним перед ним за неприборканість мого пера. На четвертому тижні великого посту 1883 року я виїхав до Оптіна, через Тулу та Калугу; із останнього міста довелося їхати верст 60 на поштових. Я виїхав з Калуги в понеділок вранці і в Оптін приїхав уже пізно ввечері. Втомлений дорогою, я швидко напився чаю і ліг спати. Коли я сидів наступного дня вранці за чаєм, до мене з'явився келійник отця Амвросія із запрошенням «завітати до батюшки». Втім, я анітрохи не здивувався цьому, припускаючи, що йому доносять про кожного приїжджого. Оптинська пустель складається з двох частин: власне монастиря з храмами, корпусами чернечих келій, скотарними та кінними дворами, які, до речі, містяться у зразковому вигляді як по будівлях, так і щодо тварин, готелями та різними господарськими будівлями та скиту, де на той час жили лише суворі подвижники. На огорожу скиту жінки не допускаються. Ми з послушником пішли повз собор, через фруктовий сад, перетинаючи всю площу монастиря, і вийшли нарешті за огорожу. Перед нами на всі боки густо розкинувся оголений зимою ліс, а прямо тікала стежка, протоптана серед високих кучугур снігу масою шанувальників преподобного старця. Вона й вела, через ліс, до скиту, що віддалявся від монастиря на півверсти. Ми вийшли на галявину – і перед нами відкрилася біла огорожа. Праворуч від вхідних воріт виднівся невеликий білий кам'яний флігель, що однією половиною виходив назовні, а інший ховався всередині огорожі. Перед ганком зовнішньої частини будиночка, який жінки чомусь називають «химеркою», стояв натовп чоловік у п'ятдесят жінок, і високородних, і простого звання, чекаючи побачити отця Амвросія. Більшість із них прийшли або приїхали здалеку, і у всіх їх панувала тверда віра, що в нього вони знайдуть і втіху в горі, і добру пораду у важких обставинах, і навіть зцілення у хворобах. Але траплялося, що, походивши безуспішно до заповітного ґанку кілька днів поспіль, інша богомолка, не прийнята старцем, у сильному збентеженні повинна була їхати ні з чим додому, так і не побачивши його. Увійшовши в огорожу, ми повернули праворуч до внутрішнього ґанку флігеля, який виявився ширшим, ніж здавалося зовні. Прямо з ганку двері відчинялися в коридор, що розділяв флігель навпіл: праворуч - перша кімната, невелика, але чисто мебльована - приймальна для чоловіків, ліворуч власне приміщення батька Амвросія, а далі кімнати для послушників і для прийому жінок. Послушник, прийнявши від мене пальто, запросив увійти до приймальні праворуч, доки доповить батюшці. Через хвилину він вийшов і сказав, що батько просить мене почекати трохи, поки закінчить розмову з відвідувачем. Я почав оглядати приймальню. Запрошення послушника завітати до батюшки перервало мій огляд, і я вирушив слідом за ним коридором, обставленим по обидва боки лавами, на яких чекали з десяток відвідувачів. Повернувши ліворуч, через маленьку передню, я пройшов у вузькі двері і опинився в комірчині аршина чотири завдовжки і близько трьох завширшки, з досить низькою стелею. Прямо проти дверей було невелике вікно, і під ним маленький столик із висувною скринькою та шафкою; правої сторони я не пам'ятаю, бо ліва сторона комірчини привернула всю мою увагу. На ліжку, аршин двох з половиною довжини і чверті три ширини, зробленої з дощок, покритих тонким, дюйма в два, килимом або матрацом (не розгледів), напівлежав на лівому боці в чорному поношеному підряснику і такій же скуфейці, облукаючись лівою рукою на ситцеву подушку і ситцеву подушку. з невеликою клиноподібною борідкою, з проникливими добрими очима та надзвичайно симпатичним обличчям, – рішучий контраст старцеві, що малювався в моїй уяві! Я зупинився, чекаючи на запрошення наблизитися. Дідок уважно і не рухаючись вдивлявся в мене з хвилину. Нарешті він трохи підвівся, посміхнувся і зробив мені знак рукою підійти. Я підійшов і мимоволі мусив опуститись на коліно, щоб прийняти його благословення. Благословивши мене, батько Амвросій взяв мою руку, ще пильно подивився мені в очі і м'яким і веселим голосом промовив: «Ось він який, цей лютий захисник свого щастя!» Я пробурмотів щось у роді вибачення, але він зупинив мене і, вказавши на мій лист, що лежав на столі, продовжував: «Нічого вибачатися! Я дуже задоволений цим листом, чому доказом є моє бажання вас бачити. Яка це на вас форма? Я відповів, що командую Південно-Болгарською дружиною, і що це форма Східно-румелійських військ. «Перша назва добре, а другу і бути не слід!» – серйозно промовив він. «Мені дуже приємно, батюшка, чути, що ви абсолютно згодні у вашому погляді з покійним Скобєльовим і з усіма істинно росіянами!» – відповів я з шанобливим поклоном. «Ви ж були і в Сербії добровольцем, як мені говорила С.? До речі, як її здоров'я? Я чув, що вона була хвора після поїздки до Петербурга». «Слава Богу, одужала, – сказав я. Старець знову посміхнувся і сказав: «Я вас не тримаю більше; ви бачили, скільки людей чекають на слова втіхи. Ідіть, ми потім поговоримо. Так, ви надовго приїхали сюди? – «Я думаю ще з'їздити поглянути на ваше знамените місто Козельськ і виїхати з Оптіної у четвер». – «От і чудово! Отже, ви можете й відговіти тут. «Батьку Амвросію! Сьогодні вівторок, коли я встигну відговіти? Четвер післязавтра! - Заперечив я трохи здивованим тоном. "Для справжнього покаяння потрібні не роки і не дні, а одна мить", - зауважив він серйозно, майже суворо. – «Сьогодні ви будете біля вечірньої служби, завтра заутрені та передосвяченої обідні, а після вечірні прийдете до мене на сповідь; у четвер 146 долучіться Святих Таїн і ввечері можете виїхати до Москви». Вийшовши з огорожі, я звернув увагу на якийсь особливий рух у групі жінок. Цікавлячи дізнатися, в чому річ, я наблизився до них. Якась досить літня жінка, з болючим обличчям, сидячи на пні, розповідала, що вона йшла з хворими ногами пішки з Воронежа, сподіваючись, що старець Амвросій зцілить її, що, пройшовши пасічник, за сім верст від монастиря, вона заблукала, вибилася з сил, вибилася з сил, впала на звалену колоду, але що до неї підійшов якийсь дідок у подряснику і скуфейці, запитав про причину її сліз і вказав їй ключкою напрямок шляху. Вона пішла у вказану сторону і, повернувши за кущі, відразу побачила монастир. Усі вирішили, що це – чи монастирський лісник, чи хтось із келійників, як раптом на ганок вийшов уже знайомий мені служка і голосно запитав: «Де тут Авдотья з Воронежа?» Всі мовчали, дивлячись. Служка повторив своє запитання голосніше, додавши, що її кличе панотець. «Голубки мої! Адже Авдотья з Воронежа я сама і є!» - вигукнула оповідачка, що щойно прийшла, з хворими ногами, підводячись з пня. Всі мовчки розступилися, і мандрівниця, шкутильгавши до ґанку, зникла в його дверях. Мені здалося дивним, як встиг отець Амвросій дізнатися так швидко про цю мандрівницю і звідки вона прийшла. Я наважився дочекатися її повернення. Хвилин через п'ятнадцять вона вийшла з будиночка, вся в сльозах, і на запитання, що посипалися на неї, мало не ридаючи, відповідала, що дідок, що вказав їй дорогу в лісі, був не хто інший, як сам батько Амвросій або хтось вже дуже схожий на нього. У великому роздумі повернувся я до готелю. Що це таке? – думалося мені. Припустимо, схожість; але, по-перше, у монастирі немає нікого схожого на отця Амвросія; а по-друге, два такі дивні збіги: отець Амвросій через хворобливість у зимовий час до теплих літніх днів не міг виходити з келії, а тут раптом у холодну пору з'явився в лісі вказівником дороги мандрівниці; і потім через якісь півгодини, майже за хвилину її приходу до його хатинки, він уже знає про неї докладно. Я наважився виконати обряд мого короткого говіння за всіма правилами релігії: витримав пост монастирською і всі церковні служби також. У середу ввечері після вечірні я прямо з церкви вирушив у скит, старець прийняв мене тільки через півгодини після приходу. Увійшовши до комірчини, я застав його в тому ж положенні, як і вперше, і, ставши на коліна, прийняв благословення. «Ну, тепер я можу поговорити з тобою якомога далі, посунься сюди ближче», – сказав мені ласкаво старець. Я припускав, що мені добряче дістанеться на сповіді, бо не говів цілих шість років, і приготувався винести грозу. Батько Амвросій почав мене розпитувати про моє дитинство, виховання, службу, більш чудових осіб, з якими мені доводилося стикатися в житті, про мій нещасний шлюб, про Сербію, Болгарію і Туреччину, пересипаючи розмову зауваженнями та усмішками. Я, який і в церкві не міг стояти на колінах внаслідок болю в ногах, не помітив, що наша розмова тривала годину і сім хвилин, - до того розмова старця була мила, захоплююча і розумно-навчальна! З кожною його фразою мені здавалося, що я більше і більше споріднююся з ним і душею та серцем. "Передай мені епітрахіль і хрест", - сказав мені раптом отець Амвросій, помовчавши хвилини дві. Я подав те й інше. Вдягнувши на себе епітрахіль, він наказав мені нахилитися і, накривши епітрахіллю, почав читати дозвільну молитву. Я швидко висмикнув з-під неї голову і вигукнув: «Батюшко! А сповідь? Адже я грішник великий! Старець глянув на мене, якщо так можна висловитись, лагідно-строгим поглядом, накрив знову епітрахіллю і, закінчивши молитву, дав поцілувати хрест. «Можеш іти тепер, сину мій! Завтра після літургії зайди до мене». І ласкаво відпустив мене. Ніколи в житті я не робив такої чудової прогулянки, як цього разу, від скиту до монастиря. Точно якесь величезне полегшення відчувалося в усьому суті моєму, а навколо мене промені повного місяця так і грали міріадами алмазних іскор по снігу полян і фантастичним пластівцям, що химерно ліпилися подекуди по гілках оголених дерев. Я й не помітив, як дійшов до свого номера і як заснув. Наступного дня, долучившись до Святих Таїн, після літургії, я подався до мого нового духовного отця. Старець ласкаво зустрів мене, благословив просфорою і подарував півгодинну бесіду, в якій висловив мені кілька настанов і вказівок у шляху мого життя, яких я ніколи не забуду і які досі часто служать мені і втіхою, і підтримкою у важкі хвилини. Прощаючись, він знову благословив і поцілував мене і дав загорнуту в папір просфору для передачі духовної дочки. При виході моєму зі скиту мене зустрів послушник отця ігумена пустелі із запрошенням на склянку чаю. Маститий старець привітно зустрів мене, привітав з прийняттям Святих Таїн, також благословив просфорою, а при прощанні подарував мені книгу. Повернувшись до готелю, я застав приготовлений для мене чудовий грибний обід. Розпорядившись щодо коней, я потрапезував у товаристві батька готелю і, відслухавши вечірню, помчав на поштовій трійці до Калуги, несучи з собою найкращий спогад про привітну Оптину пустелю, а в серці своєму – любов і пошану до старця отця Амвросія людських». А ось і ще розповідь, подібна до попереднього. Батько шамординської черниці Катерини Лебедєвої, за її словами, була людина невіруюча. Випадково приїхавши до Оптіни, він зупинився на готелі, де на той час готелем був чернець Феодосій (згодом ієромонах). Гість, що щойно приїхав, відчув у душі сильне збентеження і вже заметушився їхати з обителі. «Кінь, коней швидше!» – шумить він. Заспокоївши кілька гостя обіцянкою, що за кіньми зараз пошлють, чернець запропонував йому, чекаючи коней, пройтися монастирем. "Але я до старця не піду", - рішуче сказав гість. "Та я і не прошу вас", - відповів чернець. Походили монастирем. – «Ну тепер, – запрошує чернець, – подивимося скит, – тамтешню пасіку, сад, квіти»... Пішли в скит і там були схожі. Між іншим, підійшли до корпусу, де жив старець, батюшка Амвросій. Чи не завгодно тепер подивитися келлю старця? – продовжує чернець. Увійшли. У приймальні перебувало кілька людей, у тому числі пан, з яким прийшов розмовляв. Розмова ця затримала його у приймальні, і в цей час вийшов батюшка. Відразу всі присутні наблизилися до нього, але гість, що випадково увійшов, навмисно відійшов і став вдалині, не бажаючи приймати благословення. Старець же, благословивши всіх, прямо попрямував до відвідувача, що стояв вдалині, пильно на нього подивився, благословив і поклав руку на його голову. Тоді він опустився навколішки і прийняв благословення. Батюшка одразу, взявши його за руку, повів до себе і сам почав з ним розмову. Гість вражений був прозорливістю батюшки, який нагадував йому різні випадки у його житті, ніби завжди жив із ним. Розмова була тривала та мала вирішальний вплив на відвідувача. Він сам висловив бажання поговорити і сповідатись, тоді як до цього 16 років не долучався. В Оптіній він прожив близько 2 місяців і з жалем розлучався з нею. До батюшки до кінця життя плекав благоговіння і шанував його як святого. Говорячи про силу слова старця Амвросія, доречно сказати тут кілька слів і взагалі про його поводження з численними та різноманітними відвідувачами, а до речі, і про його зовнішній вигляд. Зовнішнє поводження його з ними цілком відповідало його внутрішньому благодатного велелюбного настрою душі. Він усім бажав добра і користі душевної, але подавав кожному те й стільки, що й скільки кожен міг умістити за своїм душевним устроєм. Люди, які не потребували його духовних порад, а мали бачити його за якоюсь справою, всі відгукувалися про нього: «Дуже розумна людина!» Старець міг говорити про будь-яке питання, підтримував розмову стільки часу, скільки вимагала пристойність, і розлучався з такими відвідувачами. Тут він був дуже витриманий, дуже чемний - і тільки, намагаючись при тому не виявляти тих внутрішніх сторін, до яких цим людям не було жодного діла. Зате з відданими йому людьми батюшка був зовсім інший. Він завжди залишався добрим і лагідним, але в такі стосунки вкладав найщирішу задушевність. Втім, і тут, дивлячись по людях, була в нього велика відмінність: з людьми високородними в поводженні він дотримувався крайньої пристойності, з простими ж поводився просто, називаючи нерідко, як вище ми бачили, кого дурою, кого дурнем. Назвами ж цими близькі до старця особи не тільки не ображалися, але навіть приймали їх як похвалу, часом зворушливо до сліз, бо серця таких відчували, що вони виходили з доброзичливого, люблячого, облагодатованого серця. Здобувши від Господа дар прозорливості, старець не мав звичаю прямо і різко викривати когось перед людьми, але так майстерно викривав, що викриття його, незважаючи на присутність безлічі народу, зрозуміло було тільки одному тому, до кого воно відносилося, і не грозою, а любов'ю ввесь віру в душу, вірячи в душу, віря в душу, віря в душу, а любов'ю втрачено, і можна, за Божої допомоги, здолати ворога. До кінця старець зберіг свою природну жвавість, яка була виразом різнобічності, доброти та турботливості його характеру. Коли люди, які знали батюшку, входили до нього зі своїми скорботами та негараздами, душам їх ставало раптом легко та вільно. Все якось прояснювалося і було невимовно втішно. Ніщо не могло зрівнятися з тим щастям, яке відчували духовні діти старця Амвросія при побаченні з ним після довгої розлуки. Це одні з тих хвилин, які не можна описати, а треба пережити. На вигляд батюшка отець Амвросій був благородний старець, трохи вищий за середній зріст і трохи від старості сутулуватий. Будучи змолоду дуже гарним, як передавали про це знали його в той час особисто, він і в старості не втратив приємності в своєму обличчі, незважаючи на його блідість і худорлявість. На голові спереду мав невелику лисину, яка, втім, ніскільки його не потворила і навіть ніби йшла до його обличчя, а ззаду кілька пасм коротких темно-русявих з сивиною волосся; на лобі дві-три зморшки, які при нагоді зовсім згладжувалися; очі світло-карі, живі, проникливі, що бачать душу наскрізь; губи прості; борода досить довга, рідкісна, сива, наприкінці роздвоєна. Батюшку не можна собі уявити без співчутливої усмішки, від якої раптом ставало якось весело і тепло, без турботливого погляду, який казав, що ось-ось він зараз для вас придумає і скаже щось дуже корисне, і без того пожвавлення в усьому - в рухах, в палких очах, - з яким він вас вислуховує і з якого він вас вислуховує і з яким він вас вислухує і з яким він вас вислухує і що ви йому ближчі, ніж самі собі. Від жвавості батюшки вираз обличчя постійно змінювався. То він з ласкою дивився на вас, то сміявся з вами натхненним молодим сміхом, то радісно співчував, якщо ви були задоволені, то тихо схиляв голову, якщо ви розповідали щось сумне, то на хвилину занурювався в роздуми, коли ви хотіли, щоб він сказав вам, як вчинити в якійсь справі, то вчинити в якійсь справі якусь річ, то розумно і докладно, дивлячись на вас, чи ви все розумієте, починав пояснювати, як треба влаштувати вашу справу. Іноді в особі батюшки було неспокійне вираження. Йому хотілося вам щось сказати, але він не хотів виявити, що знає це, і намагався, щоб ви самі запитали його. Наприклад, батюшка благословив вам розпочати якусь справу і йому хочеться назвати корисну для цієї справи людину, про яку ви йому не говорили, яку він не бачив, не чув, але про яку знає за своєю прозорливістю. «Ну як же, – починає батюшка, дбайливо і трохи неспокійно дивлячись на вас, – адже тобі одному не впоратися, тобі треба тямущу людину». «Ах так, – згадуєте ви, – я й забув спитати; у мене є на увазі людина», – і ви в кількох словах визначаєте цю людину. «Ну ось-ось, – підхоплює радісно батюшка, ще не дослухавши, – його, його! Ти кажеш, він кмітливий (а ви, можливо, ще й не встигли цього сказати) – такого сюди й треба». Під час розмови на вас пильно дивляться виразні очі батюшки. Ви відчуваєте, що ці очі бачать все, що у вас є поганого та доброго; і вас тішить, що це так і що у вас не може бути для нього таємниці. Іноді це добре, ласкаве, приємне обличчя старця Амвросія якось особливо перетворювалося, осяяючись благодатним світлом. І бувало так здебільшого або під час або після молитви, переважно в ранкові години. Одного разу старець з вечора призначив прийти до себе двом подружжям, які мали до нього важливу справу, в ту годину ранку, коли він не починав прийому. Вони ввійшли до нього в келію. Старець сидів на ліжку в білому чернечому балахоні та в шапочці. В руках у нього були чотки. Обличчя його змінилося. Воно особливо якось просвітліло, і все в келії його набуло вигляду якоїсь урочистості. Ті, хто прийшов, відчули трепет, і разом з тим їх охопило невимовне щастя. Вони не могли промовити слова і довго стояли в забутті, споглядаючи образ старця. Навколо було тихо, і панотець мовчав. Вони підійшли під благословення. Він безмовно осяяв їх хресним знаменням. Вони ще раз окинули цю картину, щоб назавжди зберегти її в серці. Старець все з тим же преображеним ликом був занурений у споглядання. Так вони й вийшли від нього, не сказавши йому жодного слова 147 . Подібний приклад. За звичаєм прийшов до старця, наприкінці ранкового правила, його листовод, вищезгаданий скитський ієромонах отець Венедикт. Старець, відслухавши правило, сів на своє ліжко. Отець Венедикт підходить під благословення і, на превелике своє здивування, бачить обличчя старця, що світиться. Але тільки-но отримав він благословення, як це дивне світло зникло. Згодом батько Венедикт знову підійшов до старця, коли той уже перебував в іншій келії і займався з народом, і за простотою своєю запитав: «Чи ви, батюшка, бачили яке бачення?» Старець, не сказавши йому жодного слова, тільки трохи стукнув його по голові рукою. Знак особливого старечого вподобання! Ще розповідь вищезгаданого отця ігумена Марка. «Під час старця в Шамординській обителі, - пише він, - в один час, саме на Страсному тижні, я, як готувався до причастя Божественних Таїн, входжу до нього в келію для сповіді, і, на подив моєму, бачу на його обличчі повну зосередженість і глибоке увагу, глибоке увагу благоговіння. Обличчя його було покрите радісним рум'янцем. Побачивши це, я подався назад з келії і тільки через деякий час, схаменувшись, увійшов до старця. Пригадуючи бачене, я й тепер дивуюся». А шамординські черниці говорять, що їм і нерідко доводилося бачити обличчя старця уславленим неземною славою. Кожен тепер із сказаного, особливо з останніх розділів, ясно зможе бачити, що – як зауважено було вище – якими духовними даруваннями ущедрив Господь наставників у житті духовному і керівників старця Амвросія – ієросхімонахів Лева і Макарія, тими ж даруваннями прикрашений був і старець Амвроссій, саме – даром. Це трійця великих Оптинських старців єдинорівна і нероздільна (і поховані всі разом), сміливо, як ми віримо, майбутня престолу Господньому і молиться про дітей своїх духовних і про весь світ. Сам старець Амвросій достовірно не знав дня свого народження, а тому при розмові про це здивовано повторював: «Якесь тут було свято». І оскільки найближчим до дня його народження було свято всієї Святої Церкви велике свято Введення в храм Божої Матері, то старець думав, що саме в це свято він і народився. Але за довідкою виявилося таке: за «Кліровими відомостями» села Великої Липовиці Тамбовського повіту, «у паламаря Михайла Федорова 1812 року листопада 23-го дня за № 17 значиться народжений син Олександр. Сприймачі: священик Іоан Семенов та солдатська дружина Ганна Матвєєва» (в архіві Тамбовської духовної консисторії). Самий день тезоіменитства імператора Олександра I був 30 серпня. Про це старець Амвросій передавав настоятельці Шамординської громади черниці Єфросинії. Повинно відрізняти старця по літах від старця за досвідом у духовному житті. Про останнє сказано: чесна старість… не числом років вимірюється: мудрість є сивина для людей, і беззаганне життя – вік старості (Прем.4:8–9). Діти народжувалися в такому порядку: Марія, Євдокія, Параскєва, Микола, Іван, Олександр, Петро та Пелагія. Старший син Михайла Феодоровича, Микола Михайлович, був директором однієї з київських гімназій, другий Іван Михайлович на місці батька - паламарем у Великій Липовиці, третій Олександр Михайлович - оптинський старець, що описується, і четвертий - Петро Михайлович служив столоначальником у Тамбовській казенній палаті. З дочок дві – Марія та Параскева доживали останні дні свого життя біля свого брата старця ієросхимонаха Амвросія, при Оптиній пустелі, де й померли. Зауважимо, що штат при Липовицькій церкві, біля часу народження Олександра Михайловича, складався з наступних осіб: 3 священиків, 2 дияконів, 3 дяків і 3 паламарів. Церква була, як і тепер, в ім'я Святої Живоначальної Трійці, з прибудовою в ім'я Трьох Святителів (запозичено з «Клірових відомостей» с. Великої Липовиці за 1814, що зберігаються в архіві Тамбовської духовної консисторії). Бідність не порок. Тому бідна і брудна старовинна духовна школа не перешкоджала виходити з неї таким світильникам, як митрополити Філарет Московський і Філарет Київський, єпископ Феофан Вишенський, Затворник і ще багато ієрархів Російської Церкви та інших нижчих служителів вівтаря Господнього і навіть деяких світських осіб. Василь Феодорович Світлозаров, про якого далі доведеться говорити. Див. у додатку. С. 407, атестат Олександра Михайловича Гренкова. Прислів'я, яке іноді повторював старець: "Правда груба, та Богу люба". Ліствиця, в російському перекладі, видання Оптиної пустелі. Слово 3, від. 4. «Відчувши полум'я (ревнощі до богоугодження), біжи (зі світу), бо не знаєш, коли він згасне і залишить тебе в темряві». І, за словами єпископа Феофана Затворника, буває так: «Господь кличе, кличе, та й замовчить, і від цього не лише бажання в монастир згасне, а й саме бажання рятувати душу випарується». (Див.: Листи єпископа Феофана // «Душекорисне Читання», 1896. Березень – квітень. С. 665). До 1852 року розподіл класів у духовних училищах був такий: перший, другий, нижчий і вищий. Послужний список Олександра Михайловича Гренкова, при справі визначення його в число братства Оптиної пустелі в 1840 році, в архіві Калузької духовної консисторії. В даний час духовне училище в Липецьку на іншому місці. Передавав про семеромоном Оптиної пустелі отець Платон, у світі Павло Степанович Покровський, товариш Олександра Михайловича. Помер 11 вересня 1889 року. У тому ж 1839 14 грудня затворник цей помер. Згодом Павло Степанович та Дарія Дмитрівна були найщирішими друзями. При наступних відвідуваннях Павла Степановича, вже з Оптиної пустелі, коли він у 1849 році вступив у ченці, стариця, бувало, жартома згадувала: «А пам'ятаєш, як я тебе палицею?» Померла стариця Дарія у глибокій старості 85 чи 86 років 28 липня 1858 року. Небіжчик старець отець Амвросій, по глибокому смиренню своєму, не міг відкрити цих слів. На запитання цікавих: «Що вам, батюшка, говорив отець Іларіон, коли благословляв іти до монастиря?» – він відповів ухильно: «Не пам'ятаю, адже часу пройшло багато, а здається, тому радив вступити до Оптіна, що тут були досвідчені в духовному житті старці». Але в той час слів отця Іларіона приховати було не можна, тому що їх чув колишній разом з Олександром Михайловичем у самітника товариш його П.С. Покровський. Та тоді словами цим, без сумніву, і не надавалося особливого значення. Передав ці слова молодший брат Павла Степановича, Олександр Степанович Громов, який жив у Липецьку хлопчиком в одній квартирі з ним. Громов і тепер ще живий. Світ, тобто. мирські гріховні звички та те, що живить та зміцнює ці звички. Листи єпископа Феофана про християнське життя. 1860. Випуск 3. З. 148. Згодом, будучи вже старцем, випадково дізнавшись про смерть Сорокіна, отець Амвросій перехрестився і молитовно зітхнув до Господа про упокій його душі. Усі зазначені вище невідомі раніше відомості про Олександра Михайловича передавав вищезгаданий ієромонах Платон. Бажаючий мати поняття про старечість може прочитати про це в життєписі Оптинського старця ієромонаха Леоніда (у схимі Лева) на початку 2-го розділу. Там наведено місця з батьків подвижників, які добре пояснюють цей предмет. Цією справою займався скитський ієромонах Климент Зедергольм під керівництвом старця ієросхимонаха Амвросія. Див: Життєпис Оптинського старця ієромонаха Леоніда (у схимі Лева). Видання Козельської Введенської Оптиної пустелі. 3 грудня 1839 року, за поданням Калузького преосвященного Миколая, був визначений настоятелем Малоярославецького Миколаївського монастиря, як сказано в його життєписі, виданому Оптиною пустелею. Про всі перелічені старці деякі відомості містяться в «Історичних описах монастиря та скиту Оптиної пустелі». Про деяких же з них є і особливі життєписи, як то: про настоятеля архімандрита Мойсея, ігуменя Антонія, про старців ієросхимонах Лева і Макарію. Усі видання Оптиної пустелі. Деякі, втім, відомості про перелічені старці пропонуються тут із розповідей оптинських старожилів ченців. Добре пояснює цю чесноту преподобний Іван Ліствичник у Слові 4, від. 21. Розмова святого Івана Зтатоуста 33 на Євангеліє від Івана. Із записок настоятельки Шамординської громади черниці Єфросинії. У цих записках, втім, є деякі неточності. Нещодавно другий поверх знято за розпорядженням колишнього настоятеля отця архімандрита Досифея. Рукопис у аркуш, досить об'ємний, зберігається в скитській бібліотеці. Перша половина її писана Олександром Михайловичем, а решта іншою рукою. Архів Козельської Введенської Оптиної пустелі. Із записок ігумена Марка, який був настоятелем Мєщівського Георгіївського монастиря, який тепер живе на спокої в Оптиній пустелі. Передавав про сім ієромонів Платон. Архів Калузької духовної консисторії. Так в записках настоятельки Шамординської громади, черниці Євфросинії. Там додано ще дужках: тобто. одягнувся у монастирську сукню. Дужки наводять на ту думку, що це власна думка матінки настоятельки, з якою погодитись не можна. Тому що з наведеної нижче розповіді про Олександра Михайловича видно, що батько ігумен Мойсей у березні місяці 1840 року тільки допитував його, чи має намір він зовсім залишитися в Оптиній, а одягнених у чернечу сукню, як уже зовсім прийнятих до монастиря, настоятелі не допитують. Прийняти ще до уваги слід, що преосвященний Миколай, який був на той час калузьким єпископом, ставився до Оптиної пустелі у всіх справах, що стосувалися її, дуже суворо. Тому до закінчення справи про Олександра Михайловича цього останнього й думати не можна було про чернечий одяг. Та й сам він ще кілька вагався в думках про це, все хотів себе відчувати в чернечому житті, як зараз побачимо. Так передано про це свого часу самим старцем Амвросієм колишньому скитському ієромонаху Агапіту. У деяких надрукованих статтях про старця ієросхимонаха Амвросії говориться, що він був письменником старця Лева. Але в життєписі Оптинського старця єросхимонаха Макарія сказано: «Батько Макарій і з переведення старця Лева зі скиту в монастир відвідував його щодня: то приходив за порадами за посадою духовника, то приносив до підпису старця приготовлені, за його наказом». З цього видно, що письмоводієм у старця Лева був отець Макарій. Хіба, можливо, тому називали Олександра Михайловича листівником старця Лева, що з його благословення, як вище було сказано, Олександр Михайлович переписував рукопис «Грішних порятунок». Подібним чином старець Лев та іншого свого улюбленого учня та келійника Якова називав Яшею, як видно з життєпису старця. Траплялося, деякі цікавилися, що означає слово «скит». На задоволення їх наводимо пояснення цього слова. Скит по-коптськи – Schiet – власне означає: велика рівнина. Цим ім'ям у давнину називалася в Єгипті дика піщана пустеля, де зрідка траплялися ключі, і то з водою ледве стерпною для пиття. У скит та дороги не було: шлях прямували за течією зірок. Засновником пустельного проживання в скиті був преподобний Макарій Єгипетський. Пустельники скиту були найсуворіші подвижники, (див.: «Душекорисне Читання». 1896. Травень. С. 74, підрядок). За подобою цього і в нас у Росії найбільш відокремлені місця, при великих монастирях, так би мовити, відділення цих монастирів, зазвичай називаються скитами. Повинне розрізняти слухняність як чесноту від будь-якої справи, що доручається, яка в монастирях теж зазвичай називається слухняністю, тому що виконується не по своїй волі, а з слухняності розпорядникам. Оповідання це передавав описуваний старець ієросхимонах Амвросій Святі отці порівнюють послух із мучеництвом. Наприклад, у преподобного Феодора Студіта у 8-му повчанні. Видання Оптиної пустелі. Згодом схимник Геннадій, який прожив у скиті понад 60 років і мирно спочив про Господа 2 вересня 1899 року о третій годині пополудні. У життєписі старця Амвросія, складеному архімандритом Григорієм, ці слова віднесені до старця Леву, але це невірно. Лістівка. Слово 4, від. 27. Одного разу спитав хтось старця отця Лева, що він розумів під словом «химера». Старець відповів: «Чи ти бачив, як цвітуть огірки? Є колір реальний, і є колір без зав'язі, у якому немає огірка, тобто. пустоцвіт. Це і є химера». До речі сказати, що старець Лев та інших молодих послушників при випадках іменував різними упокорюючими назвами. Небіжчик оптинський духівник ієромонах Пімен з малоросів казав про себе: «Прийдеш, бувало, до батюшки отця Лева; а він, побачивши мене, промовить: «А, малорос! Приполоз». Світлозаров помістився у скиту разом із Олександром Михайловичем; через кілька часу пострижений був у мантію і названий Варсонофієм, а згодом переведений був у Малоярославецький монастир, де вже був ієромонахом та духовником. Перед смертю прийняв схимницький постриг з ім'ям Варнави. Обов'язок читця при старця Леві отець архімандрит Григорій у життєписі старця Амвросія протлумачив так, що отець Олександр Гренков читав для старця Лева листи та духовні книги, але це помилково зрозуміло. Див: слов'янське Добротолюбство, глави ченців Калліста та Ігнатія про безмовність і молитву, гол. 30. Лістівка. Сл. 28, від. 1. Видання Оптиної пустелі. У чернечому житті все це відомо під загальною назвою «одкровення помислів». На прізвище Бєльський, однокласник Олександра Михайловича Гренкова і навіть друг його. Див. в Требнику «Наслідування великого ангельського образу». У оголошенні йдеться: «Про нове звання! Про дар таємниці! Друге хрещення приймай сьогодні, брате ". Таїнством можна назвати вже тому, що до складу постригу входять два святі Таїнства – покаяння та причастя. З наміром пояснено тут значення постригу в мантію, тому що багато хто цікавиться: що таке постриг у мантію? Навіщо це постригають? Згодом – скитоначальник і нарешті настоятель Малоярославецького Миколаївського монастиря та архімандрит; родом із дворян. В Оптиній пустелі це був не єдиний випадок. Колишній настоятель Перемишльського Лютикова Троїцького монастиря, який нині живе на спокої в Оптинському скиті. Деякі з близьких до старця Амвросію осіб передавали, що оповідання це стосується того часу, коли старець Амвросій був ще рясофорним ченцем. Але в скітському літописі зазначено, що преосвященний Миколай відвідував Оптину пустель у вересні 1839 року, коли отець Амвросій ще не вступав до монастиря, а потім ще майже через чотири роки, 13 червня 1843 року, коли він був уже ієродияконом. Згодом – ієросхимонах, влаштовувач Казанського Білокопитського жіночого монастиря, де помер і похований. З тих, хто закінчив курс Калузької духовної семінарії. В Оптіній за старих часів більшість ієромонахів та ієродияконів напередодні служіння літургії відмовляли собі у вечері. П'ять келій: на пасіці, в келії отця Ігнатія, в вежі, в келійній у старця Макарія і в корпусі на північ від церкви. Келія, яку займав монах Ігнатій (згодом переведений у монастир, присвячений ієромонаху і помер у 1897 році 2 листопада на 95-му році від роду), знаходиться в північно-західній частині корпусу між сажалкою і кедровим гаєм. Вона дуже мала – аршин 5 довжини та аршина 4 ширини. А келія в вежі на південно-східному кутку скиту, теж маленька і сама відокремлена, - без сусіда і віддалена від інших братніх келій. Тепер у ній, незручно, ніхто не живе. Вищезгаданий Василь Федорович Світлозаров. Цього року вступив до монастиря ієромонах Геронтій, якому старець Макарій уже благословив ставитися до ієромонаха Амвросія як до старця. А це, звичайно, не могло бути до його одужання. Вищезгаданий валаамський ігумен. Вигляд обличчя, тон мови і взагалі ставлення до людей мав на вигляд суворі; помер у грудні 1849 року. Вузький погляд більшості мирян на життя ченців. Думають, що вся святість ченця повинна обмежуватися одними зовнішніми подвигами, щоби по кілька днів нічого не їсти, не пити тощо. Із записок шамординської настоятельки черниці Єфросинії. Згодом, коли батько Амвросій був уже самостійним старцем, який приїхав до нього якийсь лікар, у розмові з ченцем Климентом Зедергольмом, запитав цього останнього: «Що ви їсте?» Батько Климент почав відповідати: суп картопляний... Лікар на подив: «Картопляний?! Так ви б уже ще солому, чи їли». Монах Ювеналій – нині архієпископ Віленський, рясофорний монах Лев Кавелін, згодом архімандрит Леонід, намісник Троїцької Сергієвої лаври, та рясофорний монах Павло Покровський, згодом ієромонах Платон. Передавав про це покійний скитський ієромонах Климент Зедергольм. Без життєвого досвіду у творіннях отців подвижників дуже багато незрозумілого. «Що таке означає, – запитав один високопоставлений чоловік оптинського отця архімандрита Мойсея, – скільки разів читав я Лествицю, і все щось у голові нічого не залишається?» «Так, це вже потребує справи», – відповів мудрий старець. Див. у життєписі Оптинського старця ієросхимонаха Макарія розділ «Про видання перекладів святоотцівських книг». Ліствиця, Слово 28, від. 1. Видання Оптиної пустелі. Слова з молитви після 19-ї кафізми в Псалтирі. Помер 7 вересня 1899 року. Помер 18 вересня 1873 року. Згодом старець Амвросій не вмів добре і пояснити цього виразу: «Окресливши голову». На його думку, порівнювалося з цим, ймовірно, якийсь казковий, забобонний, таємничий обрис, в якому нібито людина може бути збережена від небезпек, що загрожують їй. Пам'ятні оповіді про подвижництво святих отців. Стор. 115. Лист митрополита Філарета до намісника Сергієвої лаври архімандрита Антонія. М. 1884 Ч. 4. С. 251. Так називається особлива келія, куди всі скитяни щодня збираються для виконання спільних молитовних правил, крім суботи та недільного дня, коли за скитським статутом належить відправлення служби до церкви. Невідомо, коли старець Амвросій прийняв постриг у схиму. Найімовірніше, можна думати, наприкінці сорокових років, коли він відчайдушно був хворий, бо в Оптиній пустелі здавна встановився звичай – послушників у передсмертній хворобі таємно в келії постригати в мантію, а мантійних ченців – у схиму. Достовірно, принаймні, відомо те, що старець Амвросій був пострижений у схиму до 1865 року. У березні цього року пострижений був келейно в схиму батько ігумен Антоній, який наблизився до смерті, рідний брат колишнього оптинського настоятеля отця архімандрита Мойсея. І ось коли старші браття приходили до нього привітати його з прийняттям великого ангельського образу і деякі між іншим висловлювалися перед ним так: «А ми думали, батюшка, що ви, постригшись таємно, нікому не скажете про це», старець відповідав: «Та навіщо ж приховувати? Сказано: все, що робиться явним, світло є» (Еф.5: 13). Коли передано було про це старцеві Амвросію, він, сидячи, як завжди, на своєму ліжку, сказав: «А я ось світло-то своє і приховав». З того часу виявилося постриг у схиму старця Амвросія. Кажуть, що ієромонах Пімен у себе в келії ночами ніколи не лягав спати на ліжко, а лише короткий час проводив у дрімоті, сидячи на стільці. Доказом цього є те, що ліжко в нього завжди було завалено різними речами – книгами, одягом та подібним, і видно було, що ці речі ніколи не знімалися. Відомо, що по смерті старця Амвросія доходи монастирські скоротилися так, що обитель мала входити в борги. До кінця життя батька архімандрита Ісаакія боргів на обителі було вже тисяч десять, якщо не більше. І тільки завдяки досвідченості і господарської розпорядності батька архімандрита Ісаакія, який вступив після смерті в управління Оптиною пустелею архімандрита Досифея, який помер 31 березня 1900 року, обитель звільнилася від боргів. Листів своїх старець Амвросій називав не інакше як писарями. Звичайна смиренна стареча назва. У життєписі отця Климента Зедергольма рік надходження його до обителі зазначено так: 1862 - 1863. Помер 21 грудня 1897; незадовго до смерті пострижений келійно у схиму. Так називалася дача на ім'я ченця Аристарха, який перший, за визначенням монастирського начальства, там господарював. Була ще здавна власне скитська дача, але там незручно було старцю жити, бо туди часто наїжджали отець ігумен Ісаакій із скитоначальником отцем Іларіоном. Згодом настоятель Можайського Лужецького Ферапонтового монастиря, архімандрит Макарій. Помер 10 квітня 1900 року. В ім'я преподобного Макарія Єгипетського в скиті є боковий вівтар; а ім'я святого князя Олександра Невського старець Амвросій, як згадано вище, мав від хрещення. Під час перебування старця на новій монастирській дачі теж прибули до нього якісь оптинські ченці. На ранок головний дачник почав будити їх на правило. Але батюшка ніби з образою на нього: «Дурень! Хіба до тебе сюди молитися йдуть? Вони й у монастирі намоляться; а їм треба відпочити». Такою була любов незабутнього батька. Розповідь про подвижника Єлисея спочатку є усне переказ, а кінець запозичений зі скитського літопису. Ікона ця в даний час знаходиться в скитському Предтечовому храмі, в гарному червоному дереві кіоті, на лівій стороні. Наприкінці шістдесятих років був єпископом Уфимським, та був Томським; останні роки свого життя наполягав у московському Новоспаському ставропігійному монастирі, де й помер 27 травня 1889 року (Церковні відомості, 1889. № 23). Зі старцем Амвросієм святитель цей коротко був знайомий, бо, бувши ще вихованцем Московської духовної академії, у вільний від навчальних занять час приїжджав погостювати в Оптиній пустелі і запросто ходив разом із братами на косовиці з граблями. Недільний ірмос 6-го голосу. Розповідав про цей сон старця Амвросія покійний скитоначальник ієросхімонах Анатолій. Пам'ять святого князя В'ячеслава Чеського Православна Церква святкує двічі на рік, 28 вересня та 4 березня, а святого Бориса – 24 липня. З листа до настоятельки N-ської громади. Збірник. М. 1895 С. 26. «Душекорисне Читання», 1895. Січень. С. 79. З листа до однієї настоятельки 8 березня 1884 // «Душекорисне Читання», 1895. Квітень. С. 671. «Душекорисне Читання». 1895. Березень. С. 445. Говорив це вищезгаданий батько ігумен Антоній, брат оптинського настоятеля архімандрита Мойсея. «Душекорисне Читання». 1895. Квітень. С. 666. «Душекорисне Читання». 1895. Березень. С. 449. Здебільшого змушував міцну на вухо поміщицю Єлизавету Миколаївну Теличеєву, яка ще й тепер живе на вітальні. «Душекорисне Читання», 1895. Січень. С. 81. Вищезгаданий монах Гавриїл, який разом із ієродияконом Амвросієм їздив свого часу до Калуги для посвячення. Але він не був, як деякі помилково думають, майстерним співаком. Часом він навіть не міг добре розрізняти тони, як сам розповідав про себе. Довелося йому, ще під час ієродияконства, брати участь в архієрейському служінні і після ектенії суто говорити інші ектенії. Регенту архієрейського хору побажалося було задати молодому ієродиякону свій тон, але як не примудрявся він цього досягти через досить гучне з клироса гудіння, ієродиякон Амвросій і добре чув звук регента, що долітав до нього, але ніяк не міг потрапити в його тон і всі ектені до Хеу. Втім, це не велика річ. Ці спільні привітання видані від Оптивої пустелі особливою брошурою під назвою «Повчання ієромонаха Амвросія у спільних урочистих вітаннях 1870 – 1891 рр.», Москва, 1892 р. Згодом архімандрит, настоятель Переяславського Троїцького Данилова монастиря. Помер на спокої в Оптиній пустелі 22 березня 1889, прийнявши постриг у схиму з ім'ям Авраамія. Нині єпископ Воронезький, який був у Калузі після єпископа Володимира (нині Нижегородського), заступника Калузької кафедри, по смерті архієпископа Григорія. З брошури "Важка втрата". С. 88-89. Достоєвський був в Оптіній одного разу на короткий час як сторонній спостерігач. Старець Амвросій ніколи не мав з ним спілкування та листування. Про відгук старця Амвросія про Достоєвського та В.С.С. див: «Душекорисне Читання», 1892. Січень. С. 46. Граф Л.М. Толстой був у старця Амвросія лише одного разу, як свідчить старець Йосип та інші оптинські братія, і Шамордине. Втім, дехто каже, що Толстой був в Оптіній двічі. З 1899 дозволу пускати в скит жіноча стать скасовано. Див: у додатку на С. 408 справжній лист цієї пані, де бачення докладно описано. Подібне повчання у приснопам'ятного старця ієромонаха Серафима Саровського: «Все роби потихеньку, легенько і не раптом: чеснота не груша, – її раптом не з'їси» (Чичагов Л.М., свящ. Літопис Серафимо-Дивеевского монастиря. Катерина Сенейська з міста Сенни, про яку згадує святитель Димитрій Ростовський у першій частині своїх творінь, у статті: «Лікання духовне на збентеження помислів, від різних книг батьківських коротко зібране». Листи старця Амвросія до настоятельки N-ської громади. Святий Іван Ліствичник каже: «Бий супостатів ім'ям Ісусовим, бо немає найсильнішої зброї ні на небі, ні на землі». (Слово 21, пд. 7). Цією розповіддю старець вказував на те, що Промислом Божим так влаштовуються обставини в житті людини, що мимоволі й палко помолиться і шукає і запитає досвідченого наставника, що йому робити в тому чи іншому випадку. Потреба навчить. Про цю пані говоритиметься і далі. Усі розповіді про неї запозичені з «Душекорисного Читання» за травень 1893 року. По селі і саму обитель назвали і називають просто «Шамордіно». "Монах" означає - "відокремлений", "один". Давно сліпий. І як ще за життя старця жив у громаді, для відправлення служб церковних і для напутувань сестер, так і тепер там же доживає останні дні свої, духовнить і ще іноді пам'ятає панахиди. Церква в Оптиній пустелі, в ім'я праведної Анни та преподобної Марії Єгипетської, незадовго перед цим, старанністю і піклуванням старця Амвросія, була вся перебудована, і поставлено було в ній два нові іконостаси - праворуч в ім'я вищезазначених святих, а по ним святих, а по них святих, а по ним святих, Медіоланського та святого благовірного князя Олександра Невського, двох Ангелів, або духовних покровителів, старця Амвросія. Духовно-подвижницькі слова святого Ісака Сиріна. Слово 9. Збірник листів Оптинського старця ієросхіонаха отця Амвросія. Випуск 2-й. Москва, 1897 р. З. 36. Подібні приклади покаяння бачимо у «Лествиці» святого Іоанна. Слово 5, від. 17 і далі. Брошура «Важка Втрата». С. 21, 22. Помер 26 квітня 1899 року. Оповідання ці, багато хто, запозичені зі статті Є. Поселянина під назвою «Батько Амвросій», поміщеної в «Душекорисному Читанні» за 1892 рік. «Душекорисне Читання». 1898 р. Березень. С. 552. Наприклад, у додатку на С.409–417 поміщаються чотири листи старця ієромонаха Амвросія до різних осіб. У отця архімандрита Григорія перераховуються і видання інших книг, але над ними ієромонах Амвросій працював, серед інших, ще за життя старця ієромонаха Макарія та під його керівництвом. Збірник листів та статей Оптинського старця ієросхимонаха Амвросія. Москва, 1894. З. 28. Стаття про старця Амвросії писана пані Шишковою в 1893 («Душекорисне Читання». Трав. «Душекорисне Читання». 1893. Серпень. Зі згаданої статті Є. Поселянина. Племінниця колишнього скитоначальника Оптиної пустелі ієромонаха Іларіона. Наступні приклади, крім одного, взяті зі статті Є. Поселянина «Батько Амвросій». Розповідь ця взята з журналу «Російський паломник» за 1896, № 34-36. Ймовірно, цього дня з якоїсь нагоди була Преждеосвячена літургія, як це в Оптиній пустелі і буває, наприклад, з нагоди поминання. Зі статті Є. Поселянина «Батько Амвросій».