Возз'єднання уніатів та Філарет, митрополит Московський

П'ятдесят років тому, за царювання блаженної пам'яті Государя Імператора Миколи Павловича, відбулася подія, що має дуже важливе значення в історії Руської Церкви. Розуміємо з'єднання півтора мільйона західно-російських уніатів з Православною Церквою, що відбулося в 1839 році, на протязі двох попередніх століть, насильством і підступами латино-польської пропаганди. А оскільки відторгнення це, будучи церковною подією, було в той же час і відторгненням політичним (на користь Польщі), то і возз'єднання, крім церковного, має дуже важливе і державне значення, так як за допомогою його західно-російські колишні уніати злилися в одне з усім іншим російським народом за вірою, мовою і способом життя, як Катерині II ці уніати, що належали доти Польщі, увійшли до складу підданих Російської держави. Ця жадана подія помножила славу царювання Імператора Миколи I, який швидко приймав до серця справу возз'єднання і дуже сприяв його здійсненню. Головним і найближчим діячем у скоєнні цієї великої події був, безперечно, митрополит Литовський Йосип Семашко, всією душею відданий цій справі і вірно служив йому до кінця свого життя (4 – 23 листопада 1868 року). Але велику участь у тій же справі, так само як і в усіх майже підготовчих і завершальних працях з виконання його, брав і помер за рік до Йосипа (саме 19 листопада 1867 р.) святитель Філарет, митрополит Московський, який, за словами самого ж митрополита Йосипа, «виявив при цьому геніальну особу, та особливих випадків допомоги справі. Стосовно Філарета до справи возз'єднання можна розрізняти два основних періоди: підготовчий, до возз'єднання в 1839 і завершальний, після 1839 і до смерті в 1867 році. Перший, своєю чергою, як побачимо з подальшого, має кілька фазисів розвитку та перебігу справи. Початок більш посиленого руху справи возз'єднання уніатів у нинішньому столітті 2 відноситься до початку царювання Імператора Миколи Павловича, коли Йосип Семашко, який перебував у складі уніатського духовенства, був уже прелатом, не маючи ще 30 років від народження 3 . 18 жовтня 1827 року відбувся Високий указ, яким наказувалося: «спостерігати, щоб уніати були звернені в латинство; не допускати в уніатське чернецтво латинян, що в багатьох намагалися прийняти його тільки у видах пропаганди і користі; заснувати училища для навчання дітей грекоуніатського духовенства, які отримували доти освіту під гнітючим впливом латинського духовенства 4 , що жадав, разом з поляками, шляхом навчання, розбестити в греко-уніатському духовенстві, а через нього і в народі, і віру і народність »5. Йосип на той час був членом римсько-католицької колегії з 2-го (уніатського) її департаменту (у С.-Петербурзі). Багаторічними глибокими розшуками, досвідченим знайомством із справою та іншими шляхами він уже встиг переконатися, як у неправдах латинства і польщизни, так і в хибності становища греко-уніатської церкви і, міцно переконавшись одночасно з тим у правоті греко-російської східної церкви, щиро прагнув сам і вже. Але Господь приготував його в знаряддя возз'єднання і багатьох інших уніатів з цією ж церквою. У листопаді місяці того ж 1827 року молодий прелат, по одній справі, на яку мав доручення від уніатського єпископа Кирила Сероцинського, був у директора департаменту духовних справ закордонних сповідань Г. П. Карташевського, і Карташевський, після закінчення промови про цю справу, розмовляв з Йосипом про справи, і говорив з Йосипом. 6 і ґрунтовного по цій частині, просив його викласти свої думки на папері і подати йому, Карташевському. Йосип виконав прохання останнього, визнавши цей випадок за вказівку згори для своєї дії як знаряддя возз'єднання уніатів. Взявши в основу згаданий Найвищий указ від 18 жовтня, він склав ґрунтовну записку «Про становище уніатської в Росії церкви і про засоби повернути її на лоно православної Церкви» 7 . Ця записка, подана Йосипом Карташевському, а останнім передана міністру освіти, колишньому і головнокеруючим духовними справами іноземних сповідань, А. С. Шишкову, дійшла до Государя Імператора, який, прочитавши її, писав Шишкову: «Я з особливим задоволенням читаю... маємо таку зброю... Оголосіть йому 8 все це і моє задоволення 9 . І як би в пряму відповідь на цю записку Йосипа від 22 квітня наступного 1828 видано був новий Високий указ, яким, згідно з запискою, наказувалося: «1) Утворити для управління уніатами особливу духовну, так звану Греко-уніатську колегію, абсолютно незалежну від римсько-католицької; 2) заснувати під веденням оною, замість колишніх чотирьох, дві (уніатські) єпархії: Білоруську та Литовську, і за них – консисторії; 3) усі Базиліанські монастирі 10 підкорити архієреям цих єпархій та консисторіям; 4) у кожній із цих єпархій заснувати семінарії та нижчі училища» 11 . Само собою зрозуміло, що головне, керівне значення в новоустановленій колегії, не дивлячись на головування в ній греко-уніатського митрополита Йосафата Булгака, стало тепер належати Йосипу Семашку, який, до того ж, в наступному 1829 був зведений в сан єпископа - епископа єпископом Мстиславським, зі званням голови Білоруської греко-уніатської консисторії та з правом бути присутнім у греко-уніатській колегії під час перебування в Петербурзі. Як згаданий нині Високий указ, і офіційне становище, у якому тепер поставлений був Йосип, розв'язали, як кажуть, руки останньому, і його з тих пір прийняла ширші розміри, які ще більше збільшилися з 1833 року, т. е. від часу призначення його єпархіальним єпископом Литовським. Йосип, що допомагає російським урядом став енергійно і неухильно діяти на користь сукупного возз'єднання уніатів, яке підготовляв поступово, за строго обдуманим у всіх подробицях планом, різними, заснованими на досвідченому знанні справи і на законоположеннях уніатських і російських урядових способів і заходів: в уніатських храмах за зразками православних церков, скасуванням органів і відновленням і посиленням церковного співу в них, – запровадженням богослужбових книг московського друку замість уніатських, поцяткованих вставками римсько-католицького походження, – вживанням мови російської, замість польської, у проповіді, і церковних богослужіння, і т. д. 12 - Такі були початкові дії щодо руху справи возз'єднання уніатів. Початок цього руху саме збігся з тим часом, коли святитель Московський Філарет, який ще з 1819 року був членом св. Синоду і вже в 1826 році зведений в сан митрополита, після досить довгої перерви (1828 - 1827 рр..), Знову викликаний був Найвищою волею в Петербург і знаходився там для участі в засіданнях Св. Синоду, якому, звичайно, не чуже було справою, знаряддям здійснення якого. Відомо, наскільки велику участь і значення у справах Синодального управління мав Філарет, який недарма отримав назву мудрого. Як людина, вкрай прониклива, він скоро зрозумів усю сутність вчиненого Йосипом справи, а як людина, глибоко віддана Церкві та Батьківщині, тоді ж оцінила всю її важливість для тієї й іншої і не могла не тяжіти всією душею до нього, а також і до всіх осіб, які приймали в ньому ту чи іншу участь, 3 Йосипу Семашку; нарешті, як людина дуже впливова, вона дуже сприяла успіху справи. Тісні і добрі взаємини між Філаретом і Йосипом встановилися ще в 1828 - 1829 роках, і потім не припинялися в усі інші роки життя обох святителів, причому геніальна кмітливість Філарета відкривала нерідко Йосипу нові види на справу і на план його здійснення, а глибокий досвід палку нетерплячість і гарячу ревнощі останнього в потрібних випадках. «В цей самий час (тобто саме в 1828 – 1829 роках), – пише про себе сам Йосип, – переклав я польською мовою митрополита Московського Філарета: Розмови між випробовувачем і впевненим про православ'я Греко-Російської східної церкви 14 . Твір цей, можливо, слабкий для православних, дуже вразливий для іновірців. Я випробував це на собі, випробував після та на іншому уніатському духовенстві. Я запропонував його надрукувати та поширити. Про це була нарада між митрополитом Філаретом, Д. Н. Блудовим та мною. Все влаштувалося на мою думку, – навіть кілька фраз, доданих за бажанням Блудова до написаної мною передмови від видавця, було виключено. Не пам'ятаю, – додає Йосип, – чи було це перше моє побачення з митрополитом Філаретом, чи встановилися вже тоді колишні після постійними спільні наші наради з найважливіших справ, за моєю наполяганням, щоб заходи, що вживаються з уніатського відомства, вживалися в міркуванні і управлінні. У цьому сенсі і діяв святитель Філарет упродовж подальший час, хоч і з деякою різницею діяння вчасно до 1834 року і після того. До 1834 року, коли вищий духовний уряд Російської Церкви ще введено було у глиб плану підготовки справи сукупного возз'єднання уніатів, Філарет природно було діяти прямо і відкрито у згоді з цим планом. Він не міг не ставитися заохочувально і до окремих випадків навернення уніатів до православ'я, про які доносили св. Синоду древньо-православні архієреї єпархій, суміжних з уніатськими, тим більше, що в той час навіть таким особам, як обер-прокурор Св. Синоду С. Д. Нечаєв, здавалося кращим бачити приватні, але дійсні випадки такого звернення, ніж у туманної, звернення уніатів, про яке так дбав Йосип 16 . Так ще від 11 квітня 1832 року святитель Московський писав архієпископу Кам'янець-Подільському Кирилу (Богословському), який не охоче зустрів своє призначення на Подільську паству: «преосвященному Гавріїлу (Городкову) не хотілося в Могильов, але в короткий час він уже приніс до Могильова, але в короткий час він вже приніс до Могильова, але в короткий час він вже приніс до Могильова. При ньому звернулося до православ'я понад 2000 душ із унії: і Государ Імператор на повідомлення про це зволив відгукнутися: «сердечно тішуся». Так винагороджуються труднощі Право благодушуйте» 17 . Потім від 11 вересня 1833 року Філарет писав єпископу Полоцькому Смарагду: «за вашими повідомленнями, я радів про допомогу, яку дає вам Бог у поєднанні з православною церквою відторгнених від неї. Теж втіху думав я знайти й у вашому листі, але знайшов скорботу... Ви сумніваєтеся, чи перенесете скорботи. Розумію, що вони є і, мабуть, не малі. Але є й сильна втіха, саме успіх у розповсюдженні вашої пастви. Ви виконуєте ваше призначення швидше, ніж можна було очікувати. Государ Імператор та Святіший Синод вами задоволені. Як же, за допомогою Божої, не сподіватися за цих обставин перенести труднощі, чи є вони й здавалися нестерпними раніше» 18 ? У той же час він надавав преосвященному Смарагду і речову допомогу, посилаючи до нього, для новоприєднаних церков, церковне начиння та богослужбові книги 19 . Мудрий і неупереджений суддя – святитель Московський не міг не віддавати справедливості добрим намірам древньо-православних архієреїв у такому їхньому діянні до уніатів. Ще міцніше захистив і захистив їх святитель Філарет невдовзі після сумних подій 1830 – 1831 років. Обурення Польщі в ці роки, природно, не могло не торкнутися і західноросійських уніатів та православних; і в цей час, подібно до того як вчасно обурення тих самих поляків 1863–1864 років, виявилося, як тісно пов'язані між собою польщина та латинство взагалі і зокрема щодо їхнього впливу на уніатів та через ненависть до Росії – державу православну. «Народні маси, – писав у всеподданнейшей доповідній записці Государю статс-секретар Блудов про обурення 1830 –1831 років, – ніде не бажали бунту; але в тих місцях Західних губерній, де панує римсько-католицька віра і литовська або жмудська прислів'я, поселяни іноді захоплювалися своїми ксьондзами і поміщиками і, слідуючи їм сліпотою і невіглаством, йшли на бунт як на панщину» 20 . Після упокорення цього бунту російський уряд почав обмірковувати заходи, які зміцнили б становище Західних губерній, більш колишнього міцно згуртувало їх із внутрішніми губерніями і запобігло б майбутнє подібні обурення. Серед цих заходів, звичайно, далеко не останнє місце займали заходи для кращого благоустрою та підвищення положення як православної, так і уніатської церкви в західних губерніях та для ослаблення шкідливого впливу з боку латинства. А це стосувалося найближче архієреїв західноросійських єпархій. У квітні 1831 року канцлер князь А. Н. Голіцин оголосив обер-прокурору Св. Синоду князю П. С. Мещерському. Ось тут і виявилося тимчасовим і корисним посередництво святителя Московського Філарета. За нарадою князя Мещерського з князем Голіциним і Філаретом Московським зміни ці припущено було зробити не раптом, але поступово, у повагу різних обставин або з боку самих єпархій або ж з боку самих архієреїв, частиною ж і в тих видах, щоб одночасне переміщення архієреїв не звернуло на себе спільне. сенсі. Так непомітно майже відбулися ці зміни. Могилівський єпископ Павло Морєв-Павлов 26 серпня 1831 року був переведений на вищу кафедру в Тобольськ із зведенням в архієпископи, а на його місце в Могилів з Калуги перевели «гідного, з бажаними якостями пастиря», вище згаданого Гавриїла Городкова. Наприкінці того ж 1831 року, за смертю Павла, Тобольська єпархія знову стала вільною, і Св. Синод хотів перевести туди Мінського архієпископа Анатолія Максимовича; Однак Государ призначив його на нову кафедру в Симбірськ, а в Мінськ переведений з Тамбова єпископ Євген Бажанов і т. д. У той же час (саме в 1832 році) особливим Комітетом у справах повернутих від Польщі губерній складено і найвищо затверджені були постанови і які мали на меті з метою посилення згоди з посилення ним з метою посилення постанови, які мали на меті з метою посилення згоди з посиленням зусилля з посиленням зусилля з посиленням зусилля з посиленням зусилля з посиленням зусилля з посиленням зусилля з посиленням і зміцнення в 1832 році. з іншого боку. Ці постанови, очевидно, мали зв'язок і з тим, що було з уніатського відомства на думку Йосипа Семашка у видах сукупного возз'єднання уніатів. Вони давалися у керівництво між іншим усім архієреям західноросійських єпархій. Але маючи ці постанови, а не ознайомлені цілком з планом сукупного возз'єднання, західно-російські древньо-православні архієреї, знаходячи в уніатстві і деяку підготовленість до звернення до православ'я, захоплені успіхами приватних звернень, намагалися збільшувати кількість таких звернень і з непритворною радістю. Особливо палко діяв у цьому напрямку вищезгаданий єпископ Смарагд, 1833 року призначений на єпархію Полоцьку, ніби прискорюючи тим здійснення справи, якій служив Йосип 21 . Не далі, як через місяць після прибуття свого на Полоцьку кафедру, Смарагд (від 29 липня 1834 р.) писав до обер-прокурора Нечаєва, при донесенні про приватні звернення уніатів у православ'я, що «по Вітебській губернії, якби прислухався до того, що він знайшов би уніатів, цілком слушно знайшов він уніатів. від Синоду, то всі залишили б унію, яка підтримується лише шкідливими для вітчизни ксьондзами. Одні вони в С.-Петербурзькій уніатській колегії запевняють, що ніби ще не настав час до звернення» 22 . Проникливе око Государя Імператора бачило однак зайву квапливість такої дії. На доповіді про те він написав 6 серпня: " звернення робити не час , і без того милосердий Бог благословляє мабуть хід цієї важливої ​​справи »; і потім на доповіді про нові приєднання уніатів до православ'я в тій же Полоцької єпархії від 23 вересня написав: " слава Богу , але підтверджено . Недаремно і святитель Московський робив преосвященному Смарагду тонкий натяк на цю квапливість у вищенаведених словах листа від 11 вересня того ж 1833 року: «ви виконуєте ваше призначення швидше, ніж можна було очікувати». -Щоб приватними зверненнями уніатів у православ'я і взагалі квапливістю не зіпсувати відносини сукупного возз'єднання, тому що через це, з одного боку, послаблювалися вже вжиті заходи для підготовки грунту для такого возз'єднання, а з іншого, представлялося більше часу і зручностей латинопольській пропаганді для здійснення уряду в протиборстві російському уряду, нові заходи для встановлення підготовчих робіт на правильний шлях. Цим починається новий фазис у розвитку всієї справи. Влітку 1833 року Йосип Семашко, який досі працював головним чином у Петербурзі та з Петербурга через греко-уніатську колегію, випросив собі відпустку для огляду своєї єпархії. Відпустку йому дали і разом з тим йому ж доручено було обревізувати семінарії Литовську в Жировицях і особливо Білоруську в Полоцьку. Це саме збіглося з тим часом, до якого належать вищезгадані дії преосвященного Смарагда у Полоцькій єпархії. Йосип, який і раніше не схвалював цих дій, тепер на місці побачив їх недоцільність. Після повернення з відпустки до Петербурга у жовтні того ж 1833 року, Йосип у доповідній записці від 25 жовтня писав між іншим: «Для благополучного припинення уніатської справи необхідно припинити будь-які замахи до приватного приєднання уніатів до Православної Церкви. У проїзд мій через Білорусь я дізнався, що багато з цих замахів були зовсім невдалі і порушили лише фанатизм у народі. Сам преосвященний Смарагд, князь Хованський 24 і губернатор Шредер зізнаються, що занадто поспішно взялися за справу і погоджуються в необхідності призупинити свої дії. Можна сказати навіть, що найуспішніші з цих дій звертаються до суттєвої шкоди уніатської справи; бо від цієї, тільки прихильної нині до православ'я оберненої частини уніатського народу, найзручніше було б розпочати спільне приєднання уніатів до Православної Церкви. Словом, нинішні діячі в Білорусії мали на увазі один округ, коли потрібно придбати широку область; взялися лікувати людину і забирають у неї здорову частину тіла» 25 . Записка ця мала дуже важливі наслідки. Сам Обер-Прокурор Св. Синоду С. Д. Нечаєв схилився на бік переконань Йосипа і в своєму поданні Государю, зробленому в грудні того ж 1833, вказував на недоречність і нечасність зайвої квапливості єпархіального і цивільного начальств Білорусі у справі возз'єднаний. У цьому уявленні Государ написав: «дуже справедливо»; а на доповідній записці 6 січня 1834 знову написав: «преосвященному Смарагду суворо підтвердити справою цим, для самої його користі і гідності, не поспішати, а діяти вкрай обережно» 26 . Цього мало. У видах встановлення правильної та певної системи дій щодо здійснення думки про сукупне возз'єднання уніатів, від 13 січня того ж 1834 року відбувся Високий наказ на ім'я Обер-Прокурора св. Синоду, щоб він знісся з міністром внутрішніх справ і домовився з ним про те, щоб «1) написати секретну інструкцію єпископам нашим, як діяти обережно, неквапливо, але з належною твердістю у справі приєднання уніатів; інструкцію цю повинно буде секретно повідомити одним генерал-губернаторам, для їх керівництва за своїми генерал-губернаторствам, не дозволяючи повідомляти її ім'ям уряду далі; 2) домовитися міністру внутрішніх справ з митрополитом Булгаком, щоб наказано було знову за всіма уніатським єпархіям суворо й позитивно, які саме католицькі обряди, що саме вкралися, аж ніяк не виконувати» 27 . В силу першого пункту цього Високого наказу, обер-прокурор Нечаєв входив у зносини з міністром внутрішніх справ, відомим нам Д. Н. Блудовим (що продовжував завідувати і духовними справами іноземних сповідань), який докладно виклав йому свої думки з цього предмета, згодні з відомими вже думками Йосипа. Думки ці, з дозволу Государя Імператора, повідомлені були митрополитам Новгородському (Серафиму) і Московському (Філарету), «як більш інших досвідченим і обізнаним у справах такого великого обсягу», а також деяким іншим єпархіальним архієреям, однак останнім «без пояснення без пояснення» их мнения по этому важному предмету 28 . Плодом усіх цих нарад була інструкція преосвященних західно-російських єпархій, озаглавлена ​​так: Думки і поради для православних архієреїв, яких пастви суміжні з тими, хто роздумує у вірі і ухилився від православ'я 29 . Составление этой инструкции поручено было святителю Московскому Филарету. І ось як мудрий святитель виклав текст її: 1) Архієреї тих паств, які суміжні з різнодумними у вірі і ухилилися від православ'я, понад спільним з іншими обов'язками – наставляти ввірене їм стадо у вірі та чесноти, – мають два особливі обов'язки, охороняти православних від сов примиряти та возз'єднувати з нею. 2) Для успішного виконання цих двох обов'язків, і особливо останньої, способи повинні бути визначені з розбірливістю, з проникливістю, з далекоглядністю. Вони мають бути міркувані, по-перше, із духом самого християнства; по-друге, з духом і видами уряду, що опікується православ'ям; по-третє, з поняттями, розташуванням та різними обставинами, та відносинами тих, яких возз'єднати з православною церквою бажаємо. 3) Наскільки зручно роздуми народжує докір, а докірливість ворожнечу, настільки ретельно у поводженні з різнодумцями слід уникати докорів і вчинків, що мають ворожий вигляд, як і противних і духу християнства, і духу уряду, і мети возз'єднання. Докоряти значить дратувати, а дратувати означає зменшувати здатність до прийняття істини. Тому поводження з різнодумцями і викриття помилок має бути настільки миролюбним, як це можна робити, без образи істини і без спокуси православним. Це правило відноситься до посадових зносин, проповідей, розмов і до поводження в суспільстві. 4) Правило миролюбності з особливою силою має бути застосоване до тих, які відокремлені від православної церкви більшою силою обставин, ніж різновірством, які є уніати. Їм більше слід вказувати на законну однаковість їх вірування і богослужіння з нашим від визнаного в першоначальстві уніатства символу віри до найменшого обряду, ніж ставити їм у провину різниці, або ті, що вкралися, або насильно втіснилися в неї. 5) Втім, правило миролюбності має бути обмежуване правилом твердості та обережності, як у всякому разі, так особливо у відношенні до духовенства римського сповідання, якого іноземний напрямок і схильність до дії наступальної миролюбної поступливості православних могло б нашкодити православ'ю. Слід пильно дивитися, щоб духовенство римського сповідання не вторгалося у межі православ'я, а й у межі уніатства, і постачати проти цього чужого впливу всілякі перепони. 6) Для уникнення зустрічей скрутних і чвар марних православному духовенству потрібно мати обачність, щоб у безпосередні зносини з духовенством інших сповідань вступати в тих лише випадках, де можна передбачити миролюбну відповідність і справедливе задоволення вимог; а про випадки, в яких відкривається або передбачається протиборство, православні священики повинні представляти попередньо своєму архієрею, а цей, дивлячись за родом і важливістю справи секретно доносити Святішому Синоду, або ставитися до Синодального Обер-Прокурора, для зносини з управлінням іноземних сповідань. 7) У православні парафії, суміжні з не православними, з особливою увагою визначати слід таких священиків, які поєднували б ревнощі з розумінням істини, і особливо з повчальністю життя, лагідністю та безкорисливістю. Двері слова відчиняються тимчасово: добре життя служителя слова проповідує істину вдень і вночі. 8) Переважна близькість до православної церкви уніатів, і за релігійним і за національним становищем, повинна вселяти православному архієрею як переважну надію, так і переважне піклування про повернення їх від випадкового, неприродного, уявного з'єднання із Заходом до первісної, природної, істинної єдності. 9) Важче возз'єднання уніатського духовенства, ніж мирян; але за те цілісне возз'єднання духовенства і мирян було б рішучіше, тому що зробило б охоронцями єдності тих, які, залишаючись поза возз'єднанням, мають усі спонукання хитати і відволікати возз'єднаних 30 . Тому не повинно нехтувати приватними приєднаннями до православної церкви, але також має з молитвою і сподіванням на Бога думати про возз'єднання спільне. 10) Особи, родини, селища, приходи уніатські, які виявляються дозрілими для приєднання до православної церкви, і подають надію бути твердими проти замахів до нового їх відторгнення, повинні бути приєдновані негайно, щоб повільність, маючи вигляд холодності та недбалості, не звернулася. 11) Навпаки, не повинно поспішати приєднанням, коли прихильність до приєднання позначається недостатньо зрілим і здатним витримати протидію. 12) Краще не поспішати відкриттям приєднання, коли тиха дія обіцяє збільшення числа розташованих до приєднання, без сильної протидії, яка збудилася б раннім приватним приєднанням. 13) З увагою слід вбачати благонамірних членів уніатського духовенства, і поступово встановлювати та утверджувати з ними зносини, засновані на взаємній довіреності. 14) Якщо хтось із підлеглого уніатського духовенства, за дальністю від свого єпископа або за іншими обставинами, буде в будь-якому випадку просити настанови чи дозволу від православного єпископа, то цей не повинен виганяти майбутнього, але з любов'ю подати справедливе настанову або дозвіл у слові поради, церковних. Не слід нехтувати і нитками, що належать до союзу любові: з ниток може складатися вервь і тканина. 15) Бажано, щоб відносини суміжних паствами архієреїв православного і уніатського досягали того ступеня взаємної довіреності, щоб іноді місце, підведене останньому, але віддалене від очей його, і що знаходиться в очах першого, могло бути відвідане і наглянуте православним архієреєм, з доставленням за що інше, як за благонамірну допомогу, а підлеглі бачили б у цьому добру згоду обох начальств і отримували непомітний напрямок до єдності. 16) Щоб зняти з шляху возз'єднання і дрібні спотикання для священиків уніатських, православний архієрей може тим з них, які похилі до приєднання, дивлячись по потребі, подавати наступні думки: що колишні їхні вигоди залишаться при них непорушні і по приєднанні, а в потребах знайдуть вони нову допомогу дбайливому уряді, і що православне духовне начальство, визнаючи і поважаючи в них характер священства, не зменшить цієї поваги за деякі риси зовнішності, їм звичайні, які суть особливий рід одягу і брадобриття, і не буде примусово вимагати зміни звичок, хоч і не посвячених, нравств, вважалося за краще правило однаковості зі звичаєм пануючим. 17) Не менше всіх попередніх важливе правило є те, щоб діяти скромно, без шуму та передчасної гласності. Чим важливіше мета, тим гірше передчасне і недоречне оголошення цієї, корисне тільки для противників цієї 31 . Думки ці повідомлені були Блудову і коли отримали повне схвалення його, то були дані, з Високого дозволу, преосвященним західно-російських єпархій і Київському митрополиту в керівництво, а трьом південно-західним генерал-губернаторам (князю Хованському, князю Долгорукову і графу). Таким чином, нарешті і вищий духовний уряд із західно-російськими древньо-православними архієреями введено було в план дії з підготовки ґрунту для сукупного возз'єднання уніатів. – Другий пункт Найвищого наказу 13 січня 1834 року, як ми пам'ятаємо, мав на увазі образ дій вищого уніатського духовного управління з очищення уніатської обрядовості від латинських домішок. Це очищення Йосип Семашко почав уже давно, керуючись колишніми уніатськими постановами та Високі накази; але само собою зрозуміло, не зустрічаючи належної підтримки здебільшого інших членів уніатського духовенства, мав успіх лише обмежений. Тепер же, при такому рішучому виявленні Найвищої волі, він почав діяти рішучіше. Цьому ж сприяло і те, що до кінця 1833 року, після смерті більшості колишніх уніатських єпископів і після закриття деяких уніатських архієрейських кафедр, решта кафедри, за порадою та рекомендацією Йосипа, заміщені були особами, які співчували справі возз'єднання уніатів, які були. Антоній Зубко, єпископ Брестський. Користуючись їхньою присутністю в Петербурзі з нагоди хіротонії, що відбулася на початку 1834 року, Йосип, на виконання Високого наказу 13 січня цього року, спонукав голову греко-уніатської колегії митрополита Булгака скласти собор для спільного обговорення. 7-го лютого того ж року і відбулися збори всіх уніатських єпископів, разом з асесорами зазначеної колегії, на якому постановлено було замінити вперше хоча б більш уживані богослужбові книги (службовці та книги молебних співів) уніатські такими ж книгами московської преси, для яких цілі при яких цілі при цій меті при якій меті при цій меті при якій цілі при малу іконостаси, і навіть набувати начиння і вбрання, належні греко-східної церкви тощо. буд. 32 Коли Йосип повідомив про це рішення Д. М. Блудову, останній дуже стривожився. Тоді Йосип звернувся до святителя московського Філарета, і Філарет, вникнувши в справу, мало-помалу заспокоїв Блудова. Мало того. Завдяки сприянню святителя Московського, Св. Синод тоді безплатно відпустив в уніатські єпархії кілька тисяч примірників богослужбових книг московського друку 33 . – Тим часом, у видах ще більшого зближення уніатів з православними, у тому ж 1834 Йосип відновив своє давнє клопотання про підпорядкування всіх уніатських справ всеросійському Св. Синоду. З ним згоден був у цьому і Блудов, який тому у своїй всепідданій доповіді Государю від 21 червня 1834 писав між іншим: «здається, все вже приготовлено з боку уніатської до важливої ​​міри підпорядкування греко-уніатської церкви Святому Синоду. Але до неї, – додає він, – ще не підготовлені самі православні. І щоб цей захід не зробив з цього боку шкідливих наслідків, не можна не прийняти думки, виявленої Московським митрополитом Філаретом, що потрібно попередньо скласти для уніатських справ особливий комітет, якого метою буде: погодитися мало по малому і майже нечутливо, без особливих пояснень, в правилах щодо взаємних, які потрібно прийняти згодом для успішного перебігу уніатської справи. Якщо Вашій Величності приємно виявити Високу волю Вашу на приведення в дію цього припущення, то я вважав би за можливе заснувати цей комітет наступної осені після повернення митрополита Філарета з Москви» 34 . Государ Імператор тоді ж і дав свою волю на затвердження цього припущення. Таким чином, без знищення греко-уніатської колегії, склалася установа, «перша думка» про яку, згідно з вищевикладеним і за словами Йосипа Семашка, «належить митрополиту Московському Філарету» 35 , мудрої передбачливості якої і тут не можна не дивуватися. Ця установа отримала назву Секретного комітету з уніатських справ. Членами його призначені деякі високопоставлені особи з духовних (православних і уніатських) і світських осіб 36 і між ними, звісно, Філарет і Йосип, які, крім того, разом із Синодальним обер-прокурором Нечаєвим і статс-секретарем Блудовим, особливим Високим наказом на ученнях цього комітету, притому так, що коли Філарет виїжджав на свою єпархію, то до повернення його нічого не було по цих установах 37 . Таким було значення святителя Московського з питання возз'єднання уніатів. Найважливішими постановами новоустановленого комітету були: щодо виховання дітей уніатського духовенства у дусі прихильності до Росії та православ'я, щодо підпорядкування уніатських духовних училищ комісії духовних училищ, а також щодо приведення уніатських церков та богослужіння у повну відповідність до постанов. Беручи участь у справах цього комітету разом з Йосипом і частіше колись зносячись з ним у тих же справах, святитель Московський ще ближче і краще дізнався його і оцінив, як його особисто, так і його високі завдання, і прагнення. Недаремно він ще від 23 травня 1834 року писав єпископу Могилевському Гавриїлу (Городкову): «Мандрує повз вас преосвященний єпископ Йосип Семашко. Прийміть його з миром і довірою, як людину, яка приймає словеса світу, і бажає блага Церкви та царства 38 . І від 21 квітня, наступного 1835 року, тій самій особі: «про благонамірність преосвященного Йосипа є докази, які дуже переконують. Не одного легковірства слід остерігатися, а й недовірливості, що не допускає єдності, коли її шукають. Бажано чути, що тепер у вас із унією, і що розумієте під назвою рішучих заходів 39 . Наведені слова останнього листа між іншим показують, з якою недовірою, не дивлячись на наведену вище інструкцію, навіть деякі архієреї православної Церкви російської в західному краї дивилися на Йосипа і на його план возз'єднання уніатів. Про згаданий раніше Смарагд, наприклад, сам Йосип прямо свідчить: «преосвященний Смарагд явно говорить: Семашко обманює 40 . Тому можна зрозуміти, як багато потрібно було розуму, такту, витриманості і мистецтва для святителя Філарета, щоб зрівнювати і очищати шлях напряму справи возз'єднання до бажаного кінця, що став від цього ще більш шорстким і тернистим. Святитель Філарет ніколи нічого не говорив і не писав з лестощів або з однієї пристойності. Разом з тим він сам про себе свідчив: «що стосується мене: за допомогою Божої, не дозволяю легко коливати доброї думки, сприйнятої мною про людей, яких мав нагоду ґрунтовно дізнатися» 41 . Він добре знав таких святителів, як Смарагд, Гавриїл та ін; але він уже «мав нагоду ґрунтовно дізнатися» і Йосипа Семашка. І ось тому, коли преосвященного Смарагда в 1837 році перевели з Полоцька в Могильов, святитель Московський, не бажаючи залишити і його без втіхи за добро, все ж таки зроблене ним для православ'я в Полоцьку 42 , писав йому від 5 лютого 1838 наступне: «Спорадуюсь, «радію, колись думаю, що вам не повинно мати скорботних помислів. Якщо деякі вбачають у колишній вашій дії щось не на думку: це не є дуже незвичайне, особливо для обставин, в яких ви знаходилися. Але й ті, про які ви сумніваєтеся, віддають справедливість тому, що ви багато придбали церкви в Полоцькій єпархії. Це справа сама про себе говорить. Мені здається, треба взяти на думку вам те, що в Полоцьку стали дбайливішими тепер, саме про те, щоб справа, вами зроблена, не стала пошкоджуватися 43 . Тепер же, що зроблено, належить вам невід'ємно; а турбота та відповідальність про збереження зробленого вже не на вас лежить. - Успіх системи, яку так виключно полюбили деякі, ще попереду. Господь нехай готує шлях світу. Шкода, що в нас для виконання доброї думки часто не дістає вміння вірного й обережного 44 . Зрозуміло, про кого і про що, але й у якому тоні, як обережно, дбайливо каже святитель Філарет у цих словах. – А тим часом у той час, до якого належать ці слова, вже наближалася до розв'язки справа, про систему підготовки якої до здійснення згадує тут святитель. Ще в лютому 1835 року обер-прокурор Св. Синоду Нечаєв робив подання Государю про потребу та зручності передачі уніатських справ у відання Синодального Обер-Прокурора. Але його уявлення мало успіху за неблагочасністю. У такий ранній час цей рішучий захід міг швидше відштовхнути, ніж наблизити уніатів до православної Церкви. Але після того, що зроблено було підготовчими роботами у 1834 – 1836 роках, і такий захід вже не був нечасним. 1 січня 1837 року уніатські відносини від Д. М. Блудова перейшли у відання Синодального Обер-Прокурора Св. Синоду графа Н. А. Протасова, за Високим наказом, причому передчасно залишений у дії і заснований перед тим Секретний комітет, щоб відносини, особливо важливі, мають надходити на розгляд Св. Синоду через Обер-Прокурора, попередньо обговорювалися у цьому комітеті. Само собою зрозуміло, що через це ще швидше пішла до розв'язки справа, підготовлена ​​працями попередніх років. Потім на початку 1838 року помер, і старий уніатський митрополит Йосафат Булгак, і на місце його головою греко-уніатської колегії призначений був Йосип Семашко, який тепер став таким чином вже офіційно першим в уніатському духовенстві обличчям, що рухав, так би мовити, всю машину. Ставши на чолі руху справи возз'єднання уніатів і добре знаючи, наскільки ця справа дозріла вже для свого здійснення, Йосип 1 грудня 1838 подав, через Обер-Прокурора графа Протасова Государю докладну записку, в якій жваво викладав справжній стан справи та способи вирішити його остаточно. Справа справді не вимагала зволікання, особливо через різноманітні зусилля латино-польської пропаганди перешкодити успіху його. Государ передав записку Йосипа у Св. Синод, щоб останній, зі свого боку, обговорив її і прийняв відповідне суті рішення. Св. Синод, за звичаєм, доручив святителю Московському Філарету уявити думку і скласти проект Синодальної постанови. Святитель Московський не уповільнив виконання цього доручення. 16 грудня того ж 1838 року він представив у Св. Синод докладну та ґрунтовну думку у цій справі з додатком проекту Синодальної щодо нього постанови. «Напрямок греко-уніатської церкви в Росії до возз'єднання з істинною матір'ю її, східно-кафолическою, і особливо російською Церквою, яке протягом кількох років було предметом особливої ​​високої уваги, - писав він у цій думці, - досягло такої точки, на якій необхідно представлятися питання, чи не час уже? Бо 1) всі єпископи греко-унітські, більша частина начальників монастирів і дві третини парафіяльних священиків, після внутрішніх між ними нарад, письмово виявили згоду на возз'єднання 45 : сума згоди, яка не тільки дає право, але певним чином накладає обов'язок діяти, щоб заступництва, і щоб збудене благоприхильність, при уповільненні сприяння, не піддалося спокусі охолодження. 2) Тією мірою, як напрямок возз'єднання стає помітним людям, яких видам воно гидко, ці люди порушуються до пошуку способів перешкодити йому, і зволікати – отже давати їм час обміркувати і підготувати свої плани. 3) Ревніші з греко-унітського духовенства, деякі з православних архієреїв, суміжних з греко-унітами, і світські начальницькі в губерніях, що живуть греко-унітами, за місцевими спостереженнями, подають думку, що настав час і треба діяти рішуче. – З цих міркувань і свідченням, не можна не визнати високою ймовірністю, що повільність була б несприятливою справі і що потрібна дія, яка в цьому стані може бути не іншою, як перехід від підготовчих заходів до рішучих». Це було цілком згідно і з давнім бажанням, і з нещодавно висловленою думкою Йосипа 47 . Але як влаштувати цей перехід? каже далі святитель Філарет у своїй думці, і продовжує: «Благонадійній відповіді на це питання повинні послужити підставою такі положення: 1) спосіб возз'єднання має бути ретельно міркуваний з правилами православної східно-кафолічної Церкви, щоб справа Божа здійснювалася з благословенням Божим, і щоб не посіяли насіння. 2) Возз'єднання слід влаштувати так, щоб греко-унітська паства, спокійно наступна своїм пастирям і не засмучена упередженнями проти православ'я, не була потривожена сильною ненавмисністю, яку неблагодумні могли б використати для її розладу. 3) Возз'єднання слід зробити з можливою тишею, щоб люди, які, за своїми особливими видами, не хотіли б його, пізно прокинулися для протидії, або, принаймні, не раптом прокинулися для угоди до протидії. 4) До деяких, не прийнятих у православній Церкві, звичаїв греко-унітів, що не стосуються догматів і таїнств, потрібно виявити поблажливу терпимість, щоб часом утрачено було пошкоджене часом. Приклад Карфагенського собору виправдовує ці заходи 48 . На цих підставах стверджуються такі припущення про заходи возз'єднання: 1) Греко-унітські єпископи, зі старшим духовенством своїм, складуть церковний соборний акт, в якому, за викладом причин, укладуть, що вони, за зрілим міркуванням, покликавши на допомогу благодать Божу, вважають: визнати знову своє первісне слава якого в тяжкі часи відторгні були відторгненням політичним, від якого видалялися стороннім впливом і до якого повернутися мають нині повну свободу; перебувати відтепер, як з давніх-давен, в однодумності віри з православними східними патріархами і в послуху Святійшому Урядовому Всеросійському Синоду; і для приведення цього возз'єднання в дію просити заступництва Благочестивого Государя Імператора. 2) Цей акт підпишеться присутніми при складанні того, а від іншого духовенства додадуться до нього відгуки, що виявляють згоду на возз'єднання. 3) До цього ж акту може бути додана особлива записка, в якій проситиметься терпимість для деяких звичаїв, як наприклад, брадобритія та особливого одягу, що нині вживається Греко-унітським духовенством. 4) Акт, відгуки та записка будуть піднесені Його Імператорській Величності, при всеподданнейшем проханні. 5) Тим часом, щоб не гаяти часу, і щоб рухатися до мети з легкою поступовістю, можливо, допоможе Благочестивий Государ дати найвищий указ про підпорядкування греко-унітської колегії Святішому Синоду. 6) Коли всепіддане прохання і акт виявляться гідними Високого покровительства, тоді, без сумніву, Государ Імператор благоволить доручити розгляд цієї справи Святішому Синоду. 7) Якщо акт і записка про поблажливість до деяких звичаїв будуть складені задовільно, то може наслідувати визначення Святішого Синоду: за благодаттю, даром і владою, даною від Глави Церкви і Верховного Пастиреначальника Господа нашого Ісуса Христа і від Всесвятого і всеосвячуючого Духа, так імену первісну та справжню єдність свята, соборна та апостольська, східно-кафолічна Церкви прийняти; подати благословення і мир її священноначалію, священству, причту і людям; богослужіння цієї церкви, нещодавно особливою опікою повернене до стародавнього чину, доручити єпископам старанно зберігати у властивій йому чистоті, і особливо спостерігати, щоб символ святої віри постійно і незмінно вживаємо був нікейсько-цареградський; надати поблажливість деяким місцевим звичаям, що не стосуються догматів і таїнств; нарешті, доручити як тим, хто приєднується, так і суміжним з ними древньо-православним єпископам, приголосним і братолюбним піклуванням і взаємним сприянням, з любов'ю, лагідністю та довготерпінням лікувати душі немічників у вірі, і поступово згладжувати сліди колишнього поділу. 8) Таке визначення має бути подане Государю Імператору у всепідданій доповіді Синоду. 9) За Високим на цій волі, Святіший Синод дасть виконавчий указ єпископам, приєднаним і древньо-православним, суміжним. У цьому указі треба буде приписати приєднаним: оголосити його спершу підписали акт, а потім іншим, які дали підписки про возз'єднання; не дали донині підписок розташовувати до цього, і, після прийняття підписок, оголошувати цим указ про возз'єднання; у богослужінні припинити спогад римського єпископа і запровадити спогад Святішого Синоду спершу в єпископському священнослужінні, а потім і у священичому; взагалі, довершувати справу возз'єднання з належною увагою до місцевих обставин, у міру переконання до сприяння оного, зі спостереженням, втім, щоб обітниці, що дали до цього, дотримувалися його свято і непорушно. 10) Коли при поступовому виконанні указу про возз'єднання, найменування Греко-Унітської колегії втратить своє значення, тоді замінити його найменуванням Синодальної колегії. - Так міг би заснований бути хід справи, який, за обставинами, є потрібним, можливим і бажаним. Коли це виповнилося б благополучно, тоді було б вільно зайнятися подальшими заходами, які довершували б справу і зміцнювали. - Але, - продовжує далекоглядний і мудрий святитель, - при вишукуванні благонадійного шляху до справи, очевидно не вільному від труднощів і перешкод, обережність вимагає звертати завбачливий погляд і на ці труднощі і перешкоди, що ближче або далі можуть зустрітися. Звідси походять домисли та питання, для вирішення яких потрібні багатосторонні міркування. 1) Чотириста священиків греко-унітських, які досі не зголосилися з бажанням возз'єднання, але які, ймовірно, знають про виклик на це інших і вгадують бажання уряду, відстаючи від більшості і від начальства таким незручним для себе чином, дають причину до побоювання, щоб не утворилася. Потрібно знати ясніше, що означає їхнє мовчання: здивування і очікування, чи рішучу завзятість? наслідок власного способу думок, чи сторонніх навіювань? особисте розташування, чи взаємну угоду? Чи мовчать тільки ці люди, чи роблять прихожанам навіювання, неприємні передбачуваним видам начальства? Яку дію ці навіювання? 2) Якщо деякі з цих священиків, у різних місцях, не приймуть добрих навіювання, мабуть, начальство не важко замінити їх благонадійними. Але якщо, наприклад, завзятий благочинний встигне поставити в становище священиків підведеного йому округу, то чи буде зручна зміна раптом багатьох священиків у суміжних парафіях? Чи може це статися без значних хвилювань у парафіях? Куди можуть бути усунені непокірні священики, якщо буде їхня значна кількість? 49 3) Уперті з настоятелів монастирів і з чернечих особливо можуть заподіяти утруднення справі і начальству, будучи, за освіченістю, здатні діяти на інших і повідомляти їм свій спосіб думок, і, за званням, менш сімейних людей дорожить своїм зовнішнім побутом. 4) Хай дарує Бог, щоб не сталося! Але якщо трапиться хвилювання в парафії, що тягнеться до неуваги умовлянням і до непокори, дія духовної влади тут при необхідності припиняється. Для відновлення тиші має бути міркована міра, яку вжила б світська влада. Але якщо, і при охороні тиші в народі, і при захищенні духовенства світською владою, православні навіювання не будуть прийняті, то на цей випадок належить міркуванню скрутне питання: як може неслухняна парафія з неслухняним священиком залишатися на старому греко-унітському становищі, коли греко-унітські становища, коли греко-унітські становища, коли греко-унітські становища, коли греко-унітські становища, коли греко-унітські становища, коли греко-унітські становища, коли греко-унітські становища, коли греко-унітські становищі, коли греко-унітські становиться, коли греко-унітські становищі, коли греко-унітські становищі? 5) На випадок, якщо виявиться неприємне миротворним заходам втручання духовенства римського сповідання у справи греко-унітські, потрібно зміркувати міру, яка б неухильно припинила перший шкідливий приклад, щоб він не заохотив послідовників. 6) Міру цього роду необхідно зрозуміти і у разі протидії поміщиків римського сповідання 50 . 7) Попередньому міркуванню підлягає і це питання: чи корисніше про скоєному возз'єднанні повідомити римський двір, щоб він знав, що греко-уніти вже не належать до його області, і тому не працював пробуджувати на них ватиканські громи, або довше зберігати мовчання, щоб він мав мовчанку, щоб він менш мав мовчання, щоб він менш мав мовчання, щоб він мав менше невідомо? - З цих предметів потрібні наради, в яких були б розглянуті питання, що представилися і ще можуть представитися в нарадах. Не такої турботи вимагають деякі розпорядчі питання: наприклад, чи довго залишатися в Полоцьку двом єпископам 51 і який, і куди має бути переведений. Справа спокійно дивиться на швидкий чи нешвидкий, такий чи інший спосіб вирішення цього питання 52 . – Ця думка, будучи вірним зображенням справжнього стану справи в його минулому, теперішньому та майбутньому, водночас послужила твердою програмою подальшої дії і російського уряду, духовного та світського, і уніатських єпископів-керівників справи возз'єднання у цій справі. Дяка Господу, при розсудливості виконавців програми, наміченої святителем Московським, возз'єднання уніатів відбулося цілком успішно та мирно. 12 лютого 1839 року в тиждень православ'я в Полоцьку зібралися єпископи та інші посадові та почесні духовні особи греко-унітської церкви і після літургії та подячного молебню, здійснених архієрейським служінням, склали собор, на якому постановили: 1) визнати знову єдністью цієї церкви тому перебувати відтепер, купно з довіреними ним паствами, в однодумності зі святішими східними православними патріархами і в послуху Святішого Урядового Всеросійського Синоду; 2) всепідданіше просити Благочестивого Государя Імператора справжній намір їх у своє Августейше заступництво прийняти і виконання цього до миру і спасіння душ Високим своїм благоуханням і державною волею поспішати 53 . Соборний акт цей підписали єпископи: Йосип (Семашко), Василь (Лужинський), і Антоній (Зубко), з багатьма іншими духовними особами. Цей акт, разом із всепідданим проханням 54 , Йосип, за листа від 26 лютого того ж 1839 року, перевів до Обер-Прокурора св. Синоду графу Н. А. Протасову, для представлення на найвищу Його Імператорської Величності благоустрій 55 . До цього були додані також і своєручні заяви 1305 священиків та чернечої братії уніатського духовенства про бажання возз'єднання з православною церквою 56 . Государ Імператор, милостиво прийнявши всі ці документи, 1 березня наказав Обер-Прокурору Св. Синоду всі їх внести до Св. Синоду на розгляд і відповідну до правил Святої Церкви постанову 57 . 6 і 13 березня були засідання членів Св. Синоду (за участю, звісно, ​​і Філарета) у цій справі, причому св. Синод, по прочитанні всіх вищезгаданих актів, принісши Всевишньому Господу Богу подяку за милості, що виливаються на православну Церкву, мав міркування про таку важливу і всерадісну подію і за тим визначив, згідно з викладеною в думці святителя Московського від 16 грудня 1838 р. пастви Греко-унітської Церкви, що так іменувалася донині, за священними правилами і прикладами Святих Отців, прийняти в повне і досконале спілкування Святої Православно-Кафолічної Східної Церкви і в нероздільний склад Церкви Всеросійської. 2) Особливо єпископам і священству подати соборне благословення Святішого Синоду з молитвою віри і любові до Верховного Святителя сповідання нашого Ісуса Христа, нехай стверджує їхню провину у висловленому ними сповіданні і нехай благоуправляє справу служіння їх до здійснення святих. 3) В управлінні довірених їм паств надходити їм на підставі Слова Божого, правил церковних, державних постанов і згідно з приписами Святішого Синоду, і затверджувати довірені їм пастви в однодумності Православної віри, а до розмаїття деяких місцевих звичаїв, що не стосуються догматів і таїнств, з'являтися Апо повертати вони за допомогою вільного переконання, з лагідністю та довготерпінням. 4) Возз'єднаним же преосвященним єпископам дати у сповіщення та благословення Синодальну грамоту». Насамкінець Святіший Синод поклав принести подяку Государю Імператору від імені Всеросійської Церкви «за явне поспішання цього благого і душерятувального починання, а потім виконання цієї Синодальної постанови смиренно представити в його державне заступництво, так само як і наступні пункти: 1) Управління ними залишити на колишній підставі, аж до найближчого розсуду, яким найкращим і зручним чином вона може бути погоджена з управлінням древньо-православних єпархій. 2) Греко-унітську Духовну Колегію поставити до Святішого Синоду за ієрархічним порядком на ступінь Московської та Грузино-імеретинської Святішого Синоду Контор, і іменуватися їй Білорусько-Литовською Духовною Колегією. 3) Йосипу, єпископу Литовському, бути головою Білорусько-Литовської Духовної Колегії, зі зведенням його в сан Архієпископа 58 . На всепідданій доповіді Государю Миколі Павловичу про це діяння св. Синоду була відома і знаменна власноручна Його Імператорської Величності резолюція від 25 березня того ж 1839 року. «Дякую Богу і приймаю» . Цю резолюцію було оголошено в урочистому засіданні Св. Синоду 30 березня. При цьому, після вбрання членів Св. Синоду в мантії і після заняття ними своїх місць, Обер-Прокурор граф Н. А. Протасов ввів преосвященного Йосипа в присутність. Тоді головний член Синоду, митрополит Новгородський Серафим оголосив останньому про возз'єднання і прийняття його Його Імператорською Величністю, що відбулося, і разом від імені Св. Синоду і всієї Церкви Російської вітав з такою важливою подією його, Йосипа, і в особі його все возз'єднане духовенство. Член Св. Синоду митрополит Київський Філарет прочитав Синодальну Грамоту до возз'єднаних єпископів, а митрополит Серафим вручив її Йосипові. Член Св. Синоду, митрополит Московський Філарет прочитав Найвище затверджене становище св. Синоду про буття преосвященному Йосипу головою Колегії, зі зведенням його в сан архієпископа, та про перейменування тієї Колегії. За тим Члени Св. Синоду і преосвященний Йосип, як представник возз'єднаних, дали взаємне цілування світу, і всі разом виступили в Синодальну церкву, де соборні з преосвященним Йосипом та іншим духовенством принесли Господу Богу подяку молитву, з проголошенням Доармом і багаторічним молитвою, з проголошенням багатоліття, з проголошенням багатоліття. Св. Синоду та православним Вселенським патріархам, у присутності Обер-Прокурора Св. Синоду та старших чиновників духовного відомства. На закінчення преосвященний Йосип прийняв у вівтарі справжні сан і посаду присягу за встановленою формою 59 . Згадана нині Синодальна Грамота возз'єднаним єпископам з духовенством і паствами, також згідно з наміченим 16 грудня 1838 року святителем Московським Філаретом, сповіщаючи про прийняття їх у спілкування з православною грекоросійською Церквою, гласила: «В управлінні ж віруєте вам, Боже, правилам Святих Апостолів, святих соборів седми вселенських і помісних і святих Отців, а також державним постановам. Так стверджуйте, Боголюбні братії, довірені вам пастви в однодумності віри» 60 . Разом з тим указом Св. Синоду доручалося їм спостерігати, щоб у ввірених ним церквах вживали Східний Нікейсько-Цареградський Символ Православної віри, і щоб у Церковних моліннях згадуємо Святіший Урядовий Синод за встановленим чином 61 . При розсиланні цього указу, за наказами архієпископа Йосипа, у тих видах, щоб справа не мала значення крутого перелому, а непомітного і поступового переходу з колишнього в нове становище, преосвященним возз'єднаним повідомлена була, секретними відносинами Обер-прокурора св. Синоду, Височайшая здаємо в Консисторію, нижче публікуємо, аж до особливого наказу, але щоб преосвященні давали його особисто читати, з підпискою в прочитанні, всім членам консисторії, начальницьким особам семінарії, благочинним і взагалі всім благонадійним священикам, які приїжджають до кафедри; благочинні повинні були також чинити у своїх округах, переконуючи тим часом і інших до серцевого на користь православ'я прихильності і не раніше оголошуючи їм указ, як за досконалим посвідченням у їхній благонадійності 62 . Але для переконання народу насправді і істинності здійсненого возз'єднання і для довершення самого торжества цієї справи публічно зроблено було те, що найкраще мало б впливати на уми в бажаному напрямку. Розуміємо урочисті соборні священнослужіння древньо-православних архіпастирів з возз'єднаними, що розпочалися з 14 травня і тривали до осені знаменного 1839 року, оголошуємо вищезгаданий Синодський указ про возз'єднання. Перше таке священнослужіння було скоєно у Вітебську 14 і 15 травня митрополитом Київським Філаретом (якому доручено було, при проїзді його з Петербурга до Києва, здійснити це служіння і при цьому оголосити згаданий указ Св. Синоду), у співслужінні з єпископом Полоцьким Ісидором, Іодором Полоцьким. митрополитом Новгородським та С.-Петербурзьким та возз'єднаним єпископом Оршанським Василем (Лужинським). Потім 4 червня в Полоцьку звершили таке ж служіння архієпископ Йосип Семашко і ті самі єпископи Ісидор та Василь; 11 червня у Мінську архієпископи Ніканор (згодом митрополит Новгородський) та Йосип; з 18 червня по 30 серпня були здійснені подібні ж служіння у Жировицях та Битені; а 8 вересня у Вільні архієпископ Йосип і єпископи Ісидор і Антоній (Брестський), при соборному служінні своєму звершили і висвячення Михайла Голубовича (з возз'єднаних же) на єпископа Пінського 63 . 1 жовтня, за всепідданішою доповіддю Обер-Прокурора Св. Синоду, відбулося Високе дозволення, щоб указ Урядового Сенату від 23 червня про возз'єднання греко-уніатської Церкви з православною був оголошений у загальну звістку. Слідом за цим пішов Високий наказ, щоб у формулярних списках, в яких досі в графі, що показує віросповідання, зазначалося: греко-унітського, зазначалося: православного. Це був останній акт, який припинив в Імперії і саму назву греко-унітів 64 . Так відбувалася велика справа возз'єднання західноросійських уніатів із православною Церквою; але ще завершилося. Потрібно було ще твердження самих возз'єднаних, приєднання до них ще не встигли або не наважилися возз'єднатися в 1839 році, вирішення різноманітних питань і здивувань практичної якості, усунення втручань з різних сторін, залагодження різного роду зіткнень, взаємовідносин і суперечок і т.д. вінцем яких був 1839-й рік, святитель Московський Філарет не міг залишити справи возз'єднання уніатів без своєї стільки ж діяльної та живої участі і на наступний час. І ми справді бачимо цього святителя і за наступний час його життя в найрізноманітніших до нього відношеннях, що визначалися різними випадками і потребами, причому він то відповідає на запити православного сходу і римсько-католицького заходу у цій справі, то підбадьорює, морально і матеріально підтримує возз'єднаних архієреїв, з їхнього архієрея, Семашко, стверджуючи їх на шляху єднання з православною Церквою, то зноситься з давньо-православними архієреями та іншими особами духовного та цивільного управління з тієї ж справи, що, нарешті, стосується його з церковної кафедри, у проповіді. – З усіх цих сторін ми й маємо намір розглянути ставлення Філарета до справи возз'єднання. Обер-Прокурор Св. Синоду граф Н. А. Протасов запропонував від 15 січня 1840 року за № 216, Св. Синоду, отримане ним від віце-канцлера послання вселенського патріарха Григорія на ім'я Св. Синоду, в якому патріарх, виявляючи радість свою влучаю, вимагає доставити йому відомості про те, на яких підставах було таке возз'єднання. Митрополит Філарет на той час був у Петербурзі для участі у засіданнях Св. Синоду. До нього, за звичаєм, і звернувся головний член Синоду, митрополит Новгородський Серафим, з проханням написати проект відповіді патріарху від його імені, Серафима. Філарет не сповільнив виконання прохання і невдовзі написав цей проект у таких висловлюваннях: «Святійшому Григорію, архієпископу Константинополя, Нового Риму, вселенському патріарху, про Господа радіти. Святіший Урядовий Всеросійський Синод з любов'ю прийняв послання вашої святості, і з великою увагою вислухав ваші запитання щодо возз'єднання численних чад Російської Церкви, більш ніж за два століття до цього, не стільки через оману відпалих, скільки хитрістю і насильством відторжених, а хитрощами, відторжених, а сприйнятливих, відторжених, а хитрощами і насильством відторжених. урочиста обітниця перебувати в однодумності віри зі святішими східними православними патріархами і в послуху Святішого Урядового Всеросійського Синоду. – По правді, святий владико, ваші запитання гідні вашої богоугодної ревнощів про взаємне єднання святих Божих церков у чистому сповіданні віри, при непорушному збереженні апостольських та батьківських переказів. – Цією самою ревнощами одухотворено поступово і священноначало Всеросійської Церкви; і Святіший Синод, любов'ю шануючи православні східні патріарші престоли, за обов'язком братолюбного спілкування, ще перед запитаннями вашої святості, сприйняв намір сповістити вас та інших православних східних патріархів про подію, про яку ви хотіли запитувати. Очікувалося тільки було, щоб Синодальна соборна постанова про возз'єднання зроблена була відомою всім древлеправославним єпископам Російської Церкви, і щоб її було виконано в церквах новоправославних, що, за Божою благостю, і відбулося у світі. — Тому нині Святіший Синод надав мені 65 препроводити до вашої святості, і при цьому доповідаю, надруковану історичну інформацію про таку назву унію, і акти, що стосуються возз'єднання відторгнених зі святою православною кафолическою Східною Церквою, просячи антиохійському, олександрійському та єрусалимському. – Господь Бог і Спаситель наш Ісус Христос , єдиний Глава єдина свята соборна та Апостольська Церкви, силою та великою кількістю своїх благодатних дарів нехай сприяє вашій святості у важких подвигах охорони та поширення православної віри». Проект цей схвалений Св. Синодом 31 того ж січня 66 . - Вищий представник всесвітньої церкви стародавнього сходу міг тільки радіти, і справді радів, як видно з зараз викладеного, великій події возз'єднання уніатів у Росії. Але само собою зрозуміло, і треба було чекати, і справді трапилося, що римський папа і католицький захід з однодумною і польщизною, що рабувала йому, далеко не такими очима глянули і дивилися на ту ж велику подію. Вже від 11 травня знаменної в історії цієї справи 1839 року святитель Московський Філарет писав до архієпископа Могилевського Смарагду наступне: «Не видно, щоб тато щось зробив, а здається готується щось зробити. Якщо загрозливі будуть вірні доброму та чистому наміру, можна сподіватися, що римська блискавка на шляху на північ замерзне. Якщо возз'єднані священики таємно звертаються до латинських: треба доводити це до відома їхніх архієреїв, які приймуть розсудливі заходи розуміння» 67 . А в 1841 році латинське духовенство, яке, звичайно, спонукалося навіюваннями з Риму, подало навіть формальну скаргу російському уряду на утискні нібито з боку православних дії при зверненні уніатів до православ'я. По предмету цієї скарги вимагалася думка святителя Московського Філарета, який на виконання цієї вимоги, представив, від 3 січня 1842 року, записку такого змісту: «По предмету повернення до прабатьківської православної віри колишніх унітів, абстрактних до римської церкви, після 1798 року утискальні дії; 2) скаржиться особливо на провадження справ цього роду без латинського депутата; 3) вимагає провадження цих справ порядком, встановленим у 1827 році; 4) чи принаймні іншим позитивним порядком. I. Скарга на неправильні та утискальні дії подана без зазначення місць, осіб та випадків, без пояснення обставин та без доказів. Такі скарги перед законом не поважні, і по звичайній обережності не можуть бути відразу покладені в основу нових розпоряджень і нових правил дії. Висновок це в цьому випадку тим більше необхідно, що скаржиться сторона, по тому ж самому предмету, схильна до зворотної скарги, яку при цьому не важко довести. В останні роки повернуто православ'ю кілька тисяч осіб, яких належність православ'ю як ними самими визнана, так і ніким не оскаржена, і яких повернення було призначено ще за тридцять років. Таке довге невиконання призначення відбувалося, без сумніву, не від того, що колишнє унітське нині православне духовенство не хотіло прийняти його пастві, але від того, що латинське духовенство утримувало за собою не належать його пастві. ІІ. Скарга на дію у поверненні до православ'я абстрактних у латинство без депутата з латинської сторони противна Високо затвердженій думці Державної Ради, в якій сказано: умовляні спокушені особи мають бути вилучені від іновірчого впливу. ІІІ. Вимога провадження цього роду порядком, встановленим у 1827 року, може бути допущено: 1) оскільки цей порядок і тоді встановлено був однієї Віленської єпархії, але в інші колишні унітські Вищою Владою поширений був; 2) тому, що цей порядок, встановлений для двох духовних відомств, з яких жодне не належало до пануючого віросповідання, ніяк не може бути доданий до панівної церкви, до якої належать і якою правами користуються колишні унітські пастви. IV. Вимога для справ про повернення в православ'я нових позитивних правил заслуговувала б на повагу, якби доведено було, що нинішня дія не досягає бажаної справедливої ​​та корисної мети, а завдає шкоди, і що це відбувається саме від недосконалості, або нестачі прийнятих правил; бо якби й виявилися несприятливі наслідки з вини дійових осіб, то й тоді належало лише виправляти особисті відступи від закону та порядку, а не правила змінювати. – Але як латинське духовенство не уявляє і не доводить того, щоб чинні нині правила були не згідні зі справедливою та корисною метою чи завдавали шкоди, а пред'являє скарги на дії осіб недоведені, робить вимоги, противні законам та правилам панівної церкви: то все це не дає підстави для складання нових правил. Коли, таким чином, відкрито, що на справжню справу не можна, по справедливості, дивитися з того боку, з якої показує це латинське духовенство, тоді залишаються в ньому такі міркування, що підлягають міркуванню: 1) на дію з повернення до православ'я невдоволення латинського духовенства, як просто помічене defact, jure). Це спонукає до вживання, по можливості, заходів обережності, щоб дія була не тільки справедлива, а й, коли можливо, мирна. 2) Протидія латинського духовенства, що виявилася розповсюдженням правил 1827 року на єпархії, для яких вони не були наказані, додатком цих до справи, тоді як вони за зміненими обставинами не могли вже мати додатки, оголошенням яких через викладення, приписам на латинським, православ'ю визнано духовним та громадянським дізнанням. Ці дії, як противні закону та порядку, очевидно, підлягають припиненню. 3) Нестача правильного та повного списку людей, які підлягають поверненню до православ'я. Спосіб задовольнити цю потребу вимагає особливої ​​уваги. – Але припущення доручити складання цього списку латинським священикам, з призначенням на те піврічного терміну, без сумніву, не є благонадійним способом 68 . Це було б подібно до того, якби той, хто знає свою власність у чужих руках, надав йому оволодіти обшукати самого себе, і зробити опис тому, що він повинен повернути законному власнику. – Усі ці міркування призводять, нарешті, до наступних, по справжній справі, висновків: 1) Про скарги латинського духовенства православним преосвященним, до єпархій яких це може стосуватися, дати знати для спостереження та вживання застережень, щоб до подібних скарг не було приводів. 2) Для складання списків людей, які підлягають поверненню до православ'я, вживати православних благочинних при цивільному чиновнику та при православних і латинських парафіяльних священиках, для чого цим довіреним мають бути відкриті церковні документи як православних, так і латинських церков. 3) При цьому доручити православним преосвященним звернути особливу увагу на тих, яких підлягання поверненню не зовсім ясно і достовірно виведена, і які при давній приналежності до приходів латинським, вважають себе правильно належать до цих, і в таких випадках не поспішати рішучими діями, в очікуванні, так в очікуванні, в очікуванні, так в очікуванні ясність, і вони самі переконаються. 4) Вищезазначені незаконні протидії латинського духовенства припинити начальницькими заходами»69. Така невблаганно строга логіка холодного, але стоїть на твердому грунті справедливості і законності розуму здатна була заморозити всі блискавки папства, латинства та єзуїтизму, спрямовані на руйнування справи возз'єднання; а в той же час освіжити і підкріпити сили новоз'єднаного духовенства в його боротьбі із загартованим у бою заходом стримуючи, водночас, і надто гарячі пориви деяких із членів цього духовенства. Але не лише здалеку і через органи центрального управління ставився святитель Московський Філарет до членів, особливо вищим, возз'єднаного духовенства, а й ставав до них у найближчі відносини, у свою чергу і їх самих викликаючи на такі ж відношення до себе. Головна мета цих відносин мудрого і велелюбного святителя була та, щоб підтримати, підбадьорити їх у їхній нелегкій діяльності та відносинах із утвердження та поширення православ'я і суто російських засад державного життя між пасомими їх і в боротьбі їх з латино-польською пропагандою та іншими, іноді несподівано і навіть з боку православних, що виникали. т.п. Так, наприклад, коли незабаром після возз'єднання уніатів новоприєднані архієреї – спершу Антоній (Зубко), потім Василь (Лужинський) і нарешті Йосип (Семашко), а після них і Михайло (Голубович) 70 , на протязі 1840 – 1843 рр. святинею та поклоніння останньою, частиною ж у видах найкращого засвоєння звичаїв життя та поведінки російських православних архієреїв, здійснювали подорожі Росією 71 , і між іншим були в Москві та деяких місцях Московської єпархії: то святитель Філарет виявляв найпопереднішу. «У вас буде гість, преосвященний Антоній Брестський, єдиний від новоправославних, на старанність до православ'я гідний будь-якої поваги», писав він, напр., від 6 січня 1840 року з С.-Петербурга до намісника Троїце-Сергієвої Лаври, архімандриту Антонію. «Прийміть його з любов'ю та заспокойте. Нехай прийме святий Сергій у спілкування в особі його всіх новоправославних. Благословіть його образом Преподобного і від обителі» 72 . Подібне ж писав він тій самій особі від 3 серпня 1841 року і щодо преосвященного Василя (Лужинського) Полоцького, додаючи: «якщо священнодіяти забажає, влаштуйте йому це» 73 . У 1842 році від 29 травня святитель Московський тому ж особі подібне писав щодо самого Йосипа Литовського 74 , а в 1843 році від 29 листопада і щодо Михайла Голубовича 75 . З особливою ж уважністю Філарет ставився, як ми помічали, до головного діяча возз'єднання, - до преосвященного Литовського Йосипа Семашка, який і сам, високо цінуючи і особисті гідності, і адміністративну досвідченість і добрі до себе відносини святителя Московського Філарета, часто звертався до нього з того чи іншого. І, тим часом як до 1842 зносини між ними були здебільшого особисті та усні, з 1842, коли припинилися щорічні поїздки святителя Філарета до Петербурга, ці зносини стали письмовими 76 . Так ще 1841 року від 25 серпня святитель Московський писав до намісника Лаври Антонія: «Преосвященний Литовський просить у мене митри та панагії. Нагадайте про це в Лаврі» 77 . За тим у 1842 році, коли Йосип приїжджав до Москви, то він тут «був прийнятий», - за словами сучасника події, «досі здорового графа М. В. Толстого, - «з великою шаною: в Чудові, де він зупинявся, вікарій мостів членів і наставників; він служив обідню в Успенському соборі та в Сергієвій Лаврі, де зустрічали його з дзвоном на всі дзвони; владика давав йому обід» 79 . На згадку про це відвідування Філарет подарував Йосипу від кафедрального Чудова монастиря багату ризницю: саккос золотої парчі, такий самий омофор, палицю та ін. 1842-й і найближчі, наступні роки були дуже важкими для святителя Московського за тими скорботами, які він без вини зазнав за цей час. Не надто легкі ці роки були і для святителя Литовського Йосипа, на якого в цей час, більш ніж будь-коли, сипалися стріли злості, заздрості та ненависті з боку не тільки належали до латино-польської партії, а й осіб, які вважалися православними. Навіть особи, які стояли біля кормила правління в російській православній державі за той час, іноді чинили щодо нього не тільки байдужість, а іноді і несправедливість, що глибоко ображала Йосипа, що справою доказав і не переставав доводити бездоганну чесність своїх намірів і спонукань у відношенні до великого. Під гнітючим враженням такого роду відносин Йосип від 7 травня 1844 року конфіденційно писав Філарету Московському наступне: «Ще не час, щоб хід і обставини благополучно відбулися возз'єднання до православної церкви уніатів, що були в Імперії, могли бути цілком розкриті: і я не можу жити. справи. Думаю, однак, що участь ця не така невідома, щоб я не міг на нього вказати і покликати Бога в свідки чистоти моїх намірів і спонукань. У пориві полум'яної ревнощів, я вважав себе ніби покликаним згори для здійснення цієї справи; і якщо іноді мріяв про земну нагороду, то вона представлялася мені лише в мирній усамітненні, захищеному вищою владою від неприємностей, що відбулися мені 81 . Цієї мрії, або краще сказати постійного бажання, не припишіть, Високопреосвященніший Владико, нестачі твердості і старанності до подальшого служіння церкви, – хто пройшов подібне до моєї п'ятнадцятирічної ниви, здається, повинен бути вільний від такого звинувачення. Але усунення моє я вважав завжди необхідним наслідком моїх теренів. Природно, вчинення уніатської справи порушило до мене ненависть панівної в західних губерніях політично-релігійної партії поляків і римлян, – ненависть тим сильнішу, що вона супроводжувалася побоюванням подальшого мого впливу на її долю – і я ніколи не очікував мати від уряду стільки заступництва, щоб обезпечити мене. Навпаки, я завжди думав, що, нарешті, і йому набридне мене підтримувати, а його чиновники будуть і раді пожертвувати мною і тим заслужити тисячі подяк. У Церкві Православної я не очікував, принаймні на початку, ані стільки співчуття, ані стільки довіреності, скільки потрібно для корисного служіння в надрах її – і це також природно. Я новий прибулець, якого дії на користь церкви мало кому, і то не цілком, відомі, а іншими навіть хибно тлумачаться; та притому, чуже виховання і звички, що з дитинства вкоренилися, на кожному кроці виправдовуватимуть упередження проти мене слабких неведучих. Чи можливе у подібному становищі подальше корисне моє служіння? і чи не повинно було терені моє скінчитися необхідним падінням, тим більше для мене ганебним, а для ворогів моїх і Православної Церкви втішним, що воно відбулося б за допомогою самої цієї церкви та уряду? З іншого боку, я думав, що призначення на моє місце гідного давньо-православного архієрея замінить мене на суто користь. Підтримуваний повною довіреністю церкви, не маючи проти себе жодних упереджень, він не тільки став би твердою ногою в особі іновірців, але й з великим успіхом діяв би на утвердження та влаштування возз'єднаної пастви. Переконаний про це цілком, я, при самому довершенні уніатської справи, подав додане при цьому всепіддане прохання 82 , від 26 лютого 1839 року, про звільнення мене зовсім від справ після зміцнення возз'єднання. Чотири, що пройшли від цього року, не тільки не похитнули колишнього мого переконання, але, навпаки, цілком виправдали. Тому, ставленням від 18 грудня 1842 року, а ще з більшою наполегливістю ставленням від 26 лютого 1843 року, просив я за допомогою м. Синодального Обер-Прокурора 83 про остаточне задоволення зазначеного вище всепідданого мого прохання. У відносинах цих, що додаються у цього в списку 84 , з повною, думаю, для будь-якого переконливості викладені причини, з яких подальше моє служіння було і безпотрібне, і навряд чи можливо. Однак причини ці не були поважені, я навіть не отримав відповіді на мої стосунки. Тим часом, чи покращилося моє становище з часу відправлення цих? Можливо, я тепер можу покладатися на участь до мене Православної Церкви. Навпаки, поляки і римляни вважають для себе покровителя, а для мене недоброзичливця, там саме, куди кожен православний повинен звертатися з повною довіреністю; а обставини, в яких я не тільки не брав участі, але про які навіть не знав, чи не посилили упереджень проти мене між православним духовенством. Можливо, я раніше можу тепер змушуватись покривом уряду. Навпаки, звільнення мене з посади голови Білорусько-Литовської колегії, з її закриттям 85 , а також обставини, що супроводжували і послідували, змушують думати всіх, що мене прогнали. І після цього, коли все прямувало до того, щоб мене впустити на спільну думку, забруднити, коли я не бачу, звідки мені сподіватися допомоги і заступництва, коли, навпаки, всюди чекає мене недоброзичливість і протидія, мені належить перетворення пастви, виключно складеної з возз'єднаних, відступила більше інших місць від інших губерній з переважаючим неприязним римсько-католицьким населенням, роздратованим новими різкими перетвореннями і чекаючи ще подальших! Мені чекає влаштування нової єпархії, з матеріальними засобами, набагато мізернішими проти інших західних єпархій! На мене покладено перенесення єпархіального управління, з кафедральним та училищним штатами, до міста Вільно 86 , що кипить ненависним фанатизмом проти православних, що лежить поза коло православного населення, з крайнім обтяженням для всіх осіб, що належать цьому управлінню та для більшої частини духовенства! Чи не пробачає мені думка, час від часу більш утвердившись, що мене висилають туди, щоб тільки збути з рук, зрадити вірної смерті, з наругаю перед ворогами православ'я, кинути в калюжу, щоб пройти по мені сухою ногою? Я не хочу звинувачувати нікого особисто, боюся приписати одному те, що, можливо, сталося зовсім від когось іншого, тим більше, що дійсно я отримував неодноразово удари, не знаючи, звідки вони спрямовані. Я не знаю, хто діяв проти мене з особистої недоброзичливості, а хто з помилки; хто як знаряддя польсько-католицької партії, а хто за власними видами чи дріб'язковою заздрощами та самолюбством? – нехай судить їх Бог і власне їхнє сумління! Але коли я чекаю одного лише страждання, одних перешкод з того самого боку, звідки мав би чекати допомоги та захисту; коли за приготовлену смерть подарують мене хіба гримасою фарисейського жалю; коли, мабуть, чорнитимуть моє ім'я і переслідуватимуть його наклепом навіть за труною: вибачливо для мене залишити хоч кілька рядків в єдине тепер можливе виправдання. Ось причина, з якої я зважився викласти Вашому Високопреосвященству прописані вище обставини. Якщо мені судилося зафіксувати кров'ю справжню ниву: якщо сподобить мене Всевишній покласти мученицьку голову там, де спочивають мощі трьох перших мучеників Православної Церкви, що постраждали в Литві за віру Христову: помоліться, Владико, за грішну душу мою і доручіть мені співчуття Православної Церкви! Якщо ж мене чекає багаторічне гоніння і від своїх і від ворогів, то ще більше прошу ваших молитов: нехай підкріпить мене Всемогутній твердістю, не допустить віддатися зневірі в майбутній тяжкій боротьбі і позбавить мене від наклепів людських! І Ви, Владико, віддайте мені іноді справедливість перед людьми, як я чекаю її, з повною надією, перед судом праведним Божим. Втім, особисту мою долю я завжди підкоряв користям служби і всі страждання, всі неприємності постійно приховував у глибині мого серця: так що навіть про папери, які нині до Вашого Високопреосвященства, ніхто досі не знає, принаймні від мене. Тому, прошу і Вас, Владико, зберегти їх як мій заповіт, не зраджуючи передчасному розголошенню, щоб жереб, приготовлений одній людині, не зашкодив справам громадським Церкви та держави. – Бог бачить! страждати і померти від ворогів Церкви та держави для мене не страшно – я на це завжди був готовий та очікував. Але бачити себе залишеним, якщо навіть не відданим тим самим ворогам, від уряду, від начальства Православної Церкви – сумно, дуже сумно. Втім, полегшивши серце цим душевним визнанням перед архіпастирем, до особистих якостей якого і високих заслуг Церкви я завжди глибоко шанував, я йду нетерпляче, без малодушності шляхом, призначеним мені Провидінням. Хай буде свята воля Його! і нехай допоможе мені Бог бути ще скільки-небудь корисним для Церкви Православної. - Р.S. Втіште мене, Високопреосвященніший, повідомленням про отримання цього паперу, а то я подумаю, і його до вас не допустили» 88 . Цей, сповнений тяжкої скорботи лист, помічений 7 травня, був відправлений за призначенням лише 17 травня 89 . Чи міг бути байдужий до цієї скорботи святитель Московський, який сам ще продовжував перебувати під гнітом такої ж скорботи? Але з іншого боку, перебуваючи у мимовільному віддаленні від справ вищого управління церковного, чим він міг і втішити стражденного святителя Литовського, крім викладання йому моральної підтримки? Не сповільнив Владика Московський такою втіхою. Від 2 червня того ж 1844 року він писав Йосипу таке: «Преосвященніший Владико, багатошановний про Господа Брат! 28 травня, в неділю, стоячи вівтарю за звичаєм, серед інших сопастирів і Вашу пам'ять приніс я перед Господа: і тому без докору собі ввечері того дня отримав Ваше нагадування про цей обов'язок братолюбства. – На вимогу Вашого Високопреосвященства, сповіщаю, що відношення від 7 травня № 757 отримано мною 28 днів з ознаками вірного доставлення. – За участю скорботи дивлюся на зображуване Вами важке становище замість заспокоєння, заслуженого довготривалим, важким і корисним для Православної Церкви та вітчизни подвигом. Щоб полегшити Ваше з'єднання з користю спільною, на мою думку, не усунення Ваше від справ потрібно, а інші засоби. Але простягатися про це на думку немає для мене права. – Потрібна молитва Давидова: зміцни Боже це, що зробив ти в нас. І якщо завгодно було Богу, щоб Ви діяльно послужили творенню: то досить природно, щоб Ви продовжували служити утвердженню. Людська допомога колись цілком надійна? За те Божа допомога ніколи не безнадійна. Якщо справа Ваша і не всіма зрозуміла: бачить її Серцеведець, і Православна Церква збереже про неї праву пам'ять. Слід сподіватися, що і православний уряд Благочестивого Государя, в міру труднощі подвигу, підтримуватиме Вас своїм підкріпленням. – Небесного Пастиреначальника благаючи про всяку Вам благоспішність, більше їх іншим або розуміємо і себе молитвам Вашим доручаючи, з повною повагою і любов'ю в Господі, перебуваю» та інше. 90 . І справді святитель Литовський не залишався без підтримки з боку уряду. За свої подвиги він був нагороджуємо частіше і більше, ніж інші православні архієреї його часу, як видно з його послужного списку 91 . Але для Йосипа, у його становищі і з його характером і поглядами, важливішою була моральна підтримка серед ворожих елементів, що його оточували. Такий він шукав, і знайшов, між іншим, у святителя Московського, який і після 1844 року не переставав його підтримувати морально, а коли треба було – і матеріально. Так, між іншим, на вітальний зі святами лист Йосипа, Філарет від 7 січня наступного ж 1845 року писав йому: «з часу минулорічних листів, Вашого та мого, дбайливо думав я про Вас і бажав знати про Ваше перебування та мир, і коли хотів писати до Вас, відвіданий листом Вашим. Багато дякую за це спілкування. Радію, що продовжуєте Ваші подвиги та що дається Вам поспішання. Сподіватимемося, що той, хто благословив Вас здійснити важкий і довгий подвиг на користь православ'я, не залишить рукою міцною підтримувати Вас у проходженні Вашої пам'ятки, хоч і не без терня на шляху Вашому 92 . У 1844 році приходили до благополучного кінця найголовніші турботи Йосипа про перенесення Литовської архієрейської кафедри з Жировиць у Вільно, з усіма пристосуваннями до того в тих видах, щоб ця кафедра була твердішим оплотом у боротьбі з латинством та польщизною. Саме перенесення це відбулося в 1845 році, при чому Йосип у різний час цього року вимовив три слова, а саме: перше – 8 травня, «перед всеношним чуванням напередодні свята святителя і чудотворця Миколи, з нагоди переміщення у Вільно Литовського єпархіального управління та відкриття кафедр»; друге – 8 вересня, «у церкві Віленського Свято-Троїцького монастиря при відкритті Литовської семінарії та духовних училищ»; і третє – 6 грудня, при освяченні збудованої спочатку ще князем Костянтином Острозьким (наприкінці ХVI століття), а після відновленої парафіяльної Миколаївської церкви у місті Вільні 93 . У всіх цих словах, особливо ж у першому, проповідник глибоко входить в історію унії та возз'єднання уніатів, що відбулося в 1839 році, як того ж предмета стосувався він і у своїх небагатьох проповідях попередніх (1840-1842) років 94 . Проповіді свої, за надрукуванням їх, Йосип вважав за обов'язок послати, між іншим, і святителю Московському Філарету, який, своєю чергою посилаючи йому примірник щойно вийшов у 1845 року збори своїх слів і промов у трьох томах, від 12 квітня 1846 року, случ. «Пробачимо вся воскресіння. Під захистом цього церковного слова вітаю Ваше Високопреосвященство радістю Воскресіння Христового, з щирим бажанням, нехай буде вона у Вас виконана та багатоплідна: а собі прошу від Вас прощення у мовчанні, правда, що не вибачливо, боргом. – Ваші слова, завжди пам'ятні, читав я з жагою, і благав Бога, нехай допомагає Вам розповсюджувати дух Русі та православ'я в краю, в якому він має спадкове право бути в силі та просторі. Дозвольте мені на Ваші слова відповідати моїми, хоча не для того, щоб стомлювати Вас довгим читанням, принаймні, заради пам'яті про мене 95 . Подібним чином у 1850 році, при листі від 29 квітня, святитель Філарет посилав Йосипу, для нього і для семінарської Віленської бібліотеки, за примірником другого видання своїх слів і промов (1847 – 1848 рр.) 96 ; а в 1851 році, при листі від 28 травня, дякував йому за слово, надіслане перед тим, і хвалив це слово 97 , при чому, ймовірно, розуміється слово Йосипа, вимовлене 14 квітня 1851 року, після освячення печерної церкви в ім'я святих мучеників Антонія, Іоанна, першокласному монастирі, як і колишні слова святителя Литовського, багате цікавими історичними даними 98 . За тим у 1852 році, коли Йосип за «полум'яну ревнощі до православ'я, прихильність до престолу, успішні дії при відновленні православної ієрархії в країні давнього надбання Церкви нашої і невтомні турботи про затвердження в духовних паствах праотецької віри», як значиться у Високу сан митрополита, при чому Всемилостивіше наданий білим клобуком, прикрашеним хрестом з дорогоцінного каміння, святитель Московський Філарет поспішив вітати його, на увазі і великоднього часу, від 5 квітня, таким чином: «Високопреосвященніший Владико, Милостивий Архипастир Прийміть від мене цілування радості та любові в Господі: Христос воскрес! Радість про Нього нехай буде силою Вашою, і нехай Він допоможе Вам поширювати світло вічного сходу в сутінках заходу і надмірний мир між тими, що не пізнали світу. З утіхою я дізнався, що заслугам, наданим Вами Православній Церкві, дано нове високе свідчення; з радістю вітаю Вас з милістю Божою та Царською» 99 . Саме з цією радісною подією в житті та діяльності святителя Литовського збіглася урочиста подія перекладання в нову раку мощів святих Віленських мучеників Антонія, Іоанна та Євстафія, що відбулася 14 квітня того ж 1852 року – в день пам'яті цих святих мучеників, що постраждали п'ятсот років тому. Перекладення з убогої дерев'яної в прекрасну бронзову визолочену раку в побудованій і за рік до того освяченої печерної церкви в ім'я св. мучеників супроводжувалося урочистим архієрейським служінням і пристойним нагодою словом митрополита Йосипа, при величезному збігу народу, що вперше при цьому бачив свого первосвятителя в білому клобуку, як явному відзнаку за ті великі подвиги, які зробив уже і здійснив і здійснив і які не переставав. уніатів з православною Церквою та затвердження їх у єднанні з останньою 100 . Своє слово 101 , сказане при цьому перекладанні, Йосип надіслав між іншим і святителю Московському з екземплярами його для роздачі та за іншими призначеннями. З цього приводу святитель Філарет від 26 червня того ж 1852 року писав до святителя Йосипа таке: «Радій, що Господь поспішає Вам оновлювати і зміцнювати священні пам'ятки православ'я в країні, де воно сяяло, згасало, і знову світить, маючи Вас діяльним світлом. - З вдячністю отримав я, і з відновленою цікавістю прочитав Ваші повчання, нове, з колишніми. І доручення Ваше передати екземпляри тих преосвященному Вікарію, Академії та Семінаріям одразу виконав. Бажання Ваше, щоб відновлена ​​Литовська паства була у найтіснішому духовному та молитовному спілкуванні з усією православною церквою, скільки має права на взаємність, стільки, сподіваюся, і користується нею. Кожен, кому дорого православ'я, і ​​хто добре знає Ваші для нього подвиги, високо цінує їх, і сердечно і молитовно бажає Вашій пастві зростання та успіху. Молячи Господа, нехай відкриває Вам у розповсюдженні Православ'я двері великі і широкі там, де і супротивні множині, і просячи ваших молитов про мою немочу, з повною повагою і відданістю маю честь бути» та ін. 103 . Дійсно, Йосип, і завжди вельми діяльний, а тепер, підбадьорений таким великим і надзвичайним знаком Монаршого до нього благовоління, ще більш старанно виявляючи діяльність, невпинну вів боротьбу з латино-польською партією при затвердженні та розповсюдженні православ'я в Литовській єпархії. латино-польської партії з різних видів громадянським начальством західного краю 104 . Між іншим, у видах успішності боротьби та підведеного йому православного духовенства з означеною партією, Йосип, листом від 20 лютого 1853 року, просив Філарета надіслати йому 1500 екземплярів, надрукованих у Творіннях св. Батьків із додатками духовного змісту за 1852 рік статті, Слово кафолічного православ'я римському католицтву (А. Н. Муравйова). На виконання вимоги такої кількості екземплярів статті потрібно було знову замовляти друкування окремих відбитків її. Тому від 18 квітня того ж 1853 року святитель Московський писав Йосипу: «Доручення Ваше виконане. Слово Кафолічного православ'я надруковано. Редакційний Комітет, через який це зроблено, тому що в нього робилося під руками, на сьогоднішній день переведе до Вашого Високопреосвященства друковані екземпляри через транспорт: бо так вважають зручніше і дешевше» 105 . У тому ж році Йосип і поширив цю статтю між духовенством своєї єпархії 106 . Латинство і польщизна користувалися всяким, навіть найменшим приводом, до нападок на православ'я взагалі і зокрема на Йосипа, причому, за звичаєм, не скупилися на брехню, наклеп і лайку. Коли ж у 1853 році почалася Кримська війна і коли увага російського уряду природно звернена була від заходу на південь Росії, то латино-польська партія ще вище підняла голову і ще сміливіше стала користуватися тими ж способами, сподіваючись на рясний лов риби в каламутній воді, як то кажуть. - У 1858 році в Парижі видана була книга, під назвою «Рим», в якій нахабний наклеп зводився і на справу возз'єднання уніатів. Йосип, хоч і звик уже до нападок тієї партії, не міг однак залишити без відповіді цю книгу, в якій між іншим знову піднімалася байка про уявну мученицю – ігуменію Мінського уніатського базиліанського монастиря Макрене Мечиславської 107 . Він представив у Св. Синод докладний рапорт з приводу цієї книги з виписками з неї та зі своїми на неї зауваженнями та спростуваннями 108 . Але Йосип завжди вважав за краще таку дрібну боротьбу, як менш корисну для його великої справи, боротьбу велику, що вражає латинство і польщизну, як кажуть, не в брову, а просто в око і главу. - При нападі ледь не всіх європейських держав на Росію під час Кримської війни, дуже благопотребно було, і саме в західному краї Росії, де латино-польський елемент, ворожий останньої, був такий сильний, підняти значення Росії в очах населення, вказати, що вона, як і завжди, бореться за святу справу проти ворогів, хоч і християн, які захищають Господь сам є їй поборником. У такому саме тоні й вимовлені Йосипом дві проповіді, одна 1 листопада 1853 року, після прочитання Найвищого маніфесту про війну з Турками, а інша – 25 грудня 1854 року, після прочитання Найвищого маніфесту від 14 грудня про продовження тієї ж війни. Обидві проповіді сказано на текст: З нами Бог, розумійте язи́ки і покаряйтесь, як Бог 109 . Ще не отримавши окремих відбитків обох проповідей, лише ознайомившись із останньою їх випадково, святитель Московський Філарет, у листі до А. М. Муравйову від 8 травня 1855 року, говорив: «Слово преосвященного Литовського сильно і майстерно. Може бути більше викриття та морального вчення: але в його краї була причина говорити більше про надію на Божу милість, ніж про небезпеку від наших гріхів» 110 . Незабаром після того, саме при листі від 30 травня, і сам Йосип надіслав святителю Московському окремі відбитки обох зазначених проповідей, кажучи у своєму листі щодо останніх: «як пам'ять, прийміть, Високопреосвященніший, і два мої останні слова; тільки прошу не засуджувати, якщо що здасться різким: – тридцять п'ять років я стою віч-на-віч проти неправ Заходу – і, звичайно, повинен говорити інакше, ніж інші» 111 . Тим часом цей же лист від 30 травня, з буквальною точністю тексту його і лише зі зміною адреси імені, доручений і до головного члена Св. Синоду митрополиту Новгородському і С.-Петербурзькому Ніканору, значною мірою служить, за своїм змістом, подібно до відомого нам листа від 7 травня 18 звідусіль оточеного ворожими елементами, готовими розчавити його. Заохочування до сумного настрою, що виразилося в цьому листі, викладає сам же Йосип у своїх записках. «Тягісна війна, – каже він тут, – її можливі наслідки в Литовському краї 113 , смерть Государя, смерть гр. Протасова, які мене так знали і на яких я міг покладатися, навели на мене тяжкий смуток. Під впливом цього смутку написав я листа від 30 травня до митрополитів Філарету та Ніканору» 114 . Але сум цей незабаром мав розвіятись. Війна невдовзі скінчилася. На місце Государя Імператора Миколи Павловича вступив на престол Августійший Син Його, який успадкував від свого Батька повагу до справи возз'єднання уніатів і до особи, яка найбільше послужила цій справі. А це було найголовніше для Йосипа, який палко приймав до серця цю справу і тісно пов'язував з долею свою долю. У 1856 році після закінчення війни, як відомо, у Москві була коронація Государя Імператора Олександра Миколайовича. Йосип Литовський був серед ієрархів, призначених до участі у священнодійстві коронації 115 . Сповіщаючи Філарета Московського про це своє призначення, він просив його дати йому на цей час притулок у якомусь із Московських монастирів. Філарет все влаштував для його заспокоєння, віддавши в його розпорядження настоятельські келії в Заїконоспасському монастирі, і Йосип був дуже задоволений усім під час свого перебування в Москві 116 . Одним із приємних наслідків коронації для Йосипа було Висока нагорода йому того вбрання, в якому він служив при скоєнні священнодійства коронації. З цього приводу святитель Московський Філарет писав Йосипу від 10 вересня того ж 1856 року: «Государю Імператору лагідно було Всемилостивіше наказати архієрейське вбрання, влаштоване до дня священного коронування Їх Імператорських Величностей, яке Ви в собі подарували. Як з відомості Успенського протопресвітера видно, що це вбрання знаходиться вже у Вас, то покірніше прошу в цьому мене засвідчити» 117 . Від 21 вересня Йосип і послав Філарету це посвідчення 118 . Але найприємніше для Йосипа наслідок коронації були слова Государя Імператора, сказані йому на публічній аудієнції після коронації, саме 27 серпня того ж 1856 року. «Від душі дякую Вам, – сказав йому Всемилостивий Монарх, – за все Ваше служіння. Сподіваюся, що Ви воно таким же чином і надалі будете продовжувати. Ви знаєте, як цінував ваші мої Батьки, і Я їм віддаю повну справедливість». Йосип сказав: «Збережіть, Ваша Величність, мене у Вашому серці, як Ваш Батько». - "Неодмінно", відповів Государ Імператор 119 . На знак особливої ​​довіри до Йосипа, Государ Імператор, між іншим, наказав викликати його для присутності у Св. Синоді, у серпні 1859 року. Почасти через болісний стан, що пригнічував Йосипа з самої коронації 1856 року, а частково з деяких моральних причин 120 , він не виявляв такої живої діяльності та ревнощів щодо участі у справах Синодального управління, як бувало раніше. Поцікавившись у тому, святитель Московський Філарет, від 4 грудня 1859-го року писав першому члену Св. Синоду, митрополиту Новгородському та С.-Петербурзькому Григорію: «Преосвященний Литовський, кажуть, багато мовчить. Шкода. Він має силу думки і може допомогти вам» 121 . Справді, шкода; але що робити! Люди з такою кипучою діяльністю, наполегливістю у боротьбі з перешкодами і з такою гарячою ревнощами, які завжди відрізняли Йосипа, звичайно недовговічні. У рік коронації помер батько Йосипа, майже 80 років, провівши життя, звичайно, більш спокійне, ніж яке дісталося на долю його сина, який того ж року отримав сильний ревматизм, разом з іншими хворобами, що мало-помалу послаблював його організм. До хвороб тілесним приєднувалися і моральні страждання. Особливо тяжко було святителю Литовському пережити епоху Польського повстання шістдесятих років, настільки тісно пов'язаного, як ми раніше зауважували, з протидією латинства православ'ю в західному краї. Після упокорення повстання завдяки енергії М. М. Муравйова, на думку останнього у видах обрусіння цього краю, між іншим передбачалося заснувати у Вільні духовну академію у вигляді додаткових вищих класів у існуючій там семінарії. Про цю установу спитали думку святителя Московського Філарета, і він ще від 10 січня 1864 року писав Обер-Прокурору Св. Синоду А. П. Ахматову: «Влаштування академії у Вільні було б сумнівним і тоді, коли Високопреосвященний Йосип не зберігав повні сили: зменшують його енергію» 122 . А незабаром після того святитель Московський представив м. Обер-Прокурору і більш ґрунтовну думку, з викладом причин, через які він вважав за непотрібне заснування академії у Вільні 123 . Більш потрібним і корисним для краю вважав він «покращення та посилення» Віленської (Литовської) семінарії та парафіяльного духовенства, із залученням останнього і зсередини Росії 124 , про що завжди дбайливо дбав і святитель Йосип. Зокрема, з питання про духовенство між Йосипом та Філаретом здавна відбувався живий обмін думок та порад. Ще під час перебування в Москві в 1842 році Йосип особисто просив Філарета забезпечити його надійними особами чернечого і білого духовенства. Філарет, хоча тоді висловив думку про скрутність виконання цього прохання, однак і не відмовляв у ньому остаточно 125 . Він тримався такого переконання, щоб туди доставляли «люди з енергію і самовідданістю, а не такі, які, бачачи себе не значущими вдома, мріють отримати значення вдалині» 126 . І тому так утруднявся сам у виборі надійних осіб для виконання прохання Йосипа. Зважаючи на те, що Філарет, як ми помітили, не остаточно відмовляв Йосипу у виконанні його прохання, цей останній, після повернення на свою паству, нагадав Філарету про те саме і письмово 127 . Після довгих пошуків, Філарет нарешті представив йому список тих, хто зголосився служити в західному краї. За цим списком Йосип обрав кілька осіб і написав про те Філарету, від 18 травня 1844 року. Але на жаль, вже від 13 Лютого 1856 року святитель Філарет змушений був писати Йосипу таке: «у цьому лютому, після померлого листодавця мого 128 , при огляді колишніх на руках його справ, знайдено не розкритий пакет, в якому виявилося відношення Вашого Високопреосвященства8 потрібні, в довірену вам єпархію ієромонах Вассіан, священик Микола Герасимов та ієродиякон Софроній. Причиною цього затримання не інше, що можна вважати, як те, що моя канцелярія по штату складається з одного письменника. Пишу це до Вашого Високопреосвященства для того, щоб невиконання вимоги не було приписане моєму недбалості. Тепер імовірно вже пізно. Шкода, що ви не хотіли незабаром підтвердити ваші вимоги, ніж я був би позбавлений справжньої неприємності 129 . З таким же проханням Йосип звертався до Філарета і в 1864 році. Але від 16 травня 1865 року Філарет писав Йосипу: «від 21 листопада минулого 1864 року за № 3017, Ваше Високопреосвященство звертали до мене і від 8 дня цього травня (№ 1164) відновили вимогу, чи не знайду я можливим забезпечити єпархії настоятелем та повним комплектом братії з монастирів Московської єпархії. Перепрошую, що я сповільнив відповіддю на цю вимогу; тому що не мав на увазі засобів задовольнити його, а залишити його незадоволеним не хотів. Але й після не короткочасних міркувань, на жаль, знаходжу себе в необхідності зізнатися, що не знаходжу засобів виконати бажання Вашого Високопреосвященства. Чоловічі монастирі скупіше людьми, ніж жіночі, і особливо людьми освіченими та здатними до діяльності, якої вимагають обставини Вашого краю. Мені важко було наважитися вимовити перед Вашим Високопреосвященством цю відповідь; але не знаходжу можливості вимовити краще за це» 130 . Дійсно, монастирами з жіночих монастирів своєї єпархії святитель Московський міг надати допомогу святителю Йосипу і вже надав таку в 1864 році, пославши до Вільні з Олексіївського монастиря скарбницю з 15-ма черницями і послушницями, а в 186 таким чином у Вільні жіночого Маріїнського монастиря 131 . Так мало не сорок років тривали добрі взаємини між обома великими святителями, засновані головним чином на думці про одну справу – возз'єднання уніатів. Тому ж справі святитель Московський неодноразово зносився і зі світською владою, і з православними архієреями і, нарешті, навіть зі Святішим Синодом. У приклад першого роду зносин ми зазначимо на зносини Філарета з В. І. Назимовим, який у 1855 – 1863 роках був Віленським Генерал-Губернатором. Цей Генерал-Губернатор був така людина, яка, володіючи давнім знайомством з краєм 132 і деяким впливом на латино-польську партію в цьому краї, був призначений вже новим Государем Імператором (Олександром Миколайовичем) на важливу посаду Генерал-Губернатора з видимою метою примирити поляків. спалахів між ними, принаймні до закінчення найважливішої справи нового царювання, - звільнення селян від кріпацтва. З огляду на цю мету пішли поступки за поступками з боку російського уряду на користь латино-польської партії, що призвели, зрештою, як відомо, до подій 1863 року, коли і сам Назимов мав залишити пост Генерал-Губернатора у зазначеному краї; через що виявилася фатальна помилка в його призначенні на цей пост або, краще, в його дії з зазначеною метою. Бо з латино-польською партією так діяти не можна було. При своїй повсякчасній ворожнечі до всього православного і російського, вона поступки вважала не більше як за ознаку слабкості російського уряду і тому з більшою сміливістю, якщо не сказати сильніше, йшла далі у своєму поступальному русі до кінцевих цілей своїх, до переважання в краї. Навіть за Імператора Миколи, коли таких поступок не робилося, вона встигла зробити те, що, незважаючи на рівність майже в чисельності жителів православного та римсько-католицького сповідання по Віленській та Гродненській губерніях, понад дві третини всіх місць цивільного управління за цими напр. губерніям займали особи римсько-католицького віросповідання чи польського походження. Що ж могло бути за системи великих поступок? Всю цю махінацію латино-польської пропаганди найкраще розуміла людина, яка понад тридцять років стояла віч-на-віч проти неправд заходу і присвячена у всі таємні пружини махінацій останнього. Це - митрополит Йосип, який, за відомою своєю ревнощами до православ'я і російської народності, від 10 січня 1855 року, отже, за кілька днів до смерті графа М. А. Протасова і за місяць з невеликим до смерті Імператора Миколи, послав на ім'я графа Протасова народне у складі осіб управління західним краєм 133 . Зміст цього відношення доведено було до відома Імператора Миколи, і Його Величність дав згоду з вимогами, що містяться в ньому, наказ 134 . Але наступна незабаром потім смерть Государя, що супроводжували її обставини, зміна царювання та осіб управління нового царювання тощо. д., залишили Йосипа у повній невідомості щодо наслідків його ставлення до графа Протасова. Тому між іншим святитель Йосиф у згаданому вище конфіденційному листі до святителя Московського Філарета, від 30 травня того ж 1855 року, і зображував у похмурих фарбах своє становище серед ворожих елементів краю, пославшись і на зміст свого ставлення до графа Протасова5. Святитель Московський, сам вірний син православної церкви і вітчизни і такий самий слуга Государя, з повним співчуттям поставився до справи, порушеної Йосипом, і скориставшись тією обставиною, що генерал-губернатором Віленським призначений був старий його знайомець, колишній піклувальник Московського навчального округу, вищезгаданий ж справі. Від 15 грудня 1855 року він писав до Назимову наступне: «До мене дійшло ставлення преосвященного Йосипа, митрополита Литовського до графа Протасова про несприятливий для блага батьківщини стан управління Литовського краю. Цей предмет не належить до кола справ покладеного на мене служіння; але обов'язок вірності престолу змушує мене не інакше, як з крайньою турботою думати про те, чи це відомо Государю Імператору. Ставлення писано 10 січня 1855 року. Немає причин сумніватися в тому, що граф Протасов представив його в Бозі поважному Государю. Але як це було незадовго до його смерті, то чи прийнято це на думку? Чи відоме воно нині царюючому Государю Імператору? Ось про що турбота. – Призначення вашого превосходительства в управління Литовським краєм відкриває мені нагоду виконати, можливим для мене чином, обов'язок вірності престолу, супроводженням до вас списку вищезазначеного відношення і заспокоїти мою турботу вашою вірністю престолу і ревністю про благо батьківщини» 136 . Глибоко поважаючи святителя Московського, а також цінуючи заслуги для краю, ревнощі і високі особисті переваги святителя Литовського і «цілком поділяючи погляд» останнього на предмет його ставлення до графа Протасова, Назимов, як передає його ж слова один з колишніх його підлеглих, «прийняв до відома багато з3; але само собою зрозуміло, що з огляду на дані йому при самому вступі на посаду інструкцій, він не міг повною мірою прикласти до справи схвалені в Бозі спочиваючим Імператором Миколою припущення святителя Литовського. А святитель Литовський, котрий гаряче приймав до серця справу православ'я і російської народності в краї, природно, вважав це за ознаку малодушності і навіть двоєдушності і не міг не сумувати душею, переживши довготривалим досвідом хиткість нашої внутрішньої політики і не знаходячи зручним порозумітися по цій справі з Назимовим, хоч і зберігав. Коли ж латино-польська пропаганда, користуючись поступливістю російського уряду, підняла ще більш високого високо свою голову і вже почала виявляти «лихоманкову діяльність» з підготовки польського повстання, святитель Йосип не міг витримувати довше, і як вірний слуга престолу. записку 139 . Але як у відповідь цю записку, вороги Росії (не зовнішні, а домашні) надрукували в «Дзвоні» статтю, під назвою: «Семашко, Філарет і Микола», у якій повністю вміщені: 1) вищезгадане ставлення Йосипа до графа Протасову від 10 січня 1855 року; 2) наведений вище лист святителя Московського Філарета до В. І. Назимова, і 3) текст згаданого наказу Государя Імператора Миколи Павловича з приводу ставлення Йосипа до графа Протасова, з різними коментарями до тексту цих документів, зробленими видавцем «Дзвони» Герце. Само собою зрозуміло, що № «Дзвони», в якому поміщена була означена стаття, був незабаром доставлений Назимову, який немало здивований був появою всіх тих секретних документів у пресі, цілком впевнений і знову переконавшись у тому, що всі вони цілістю зберігаються в його бюро 140 . Про зміст тієї ж статті повідомлено і святителя Йосипа конфіденційним листом до нього архієпископа Ризького Платона 141 від 27 серпня 1859 року 142 . Немає потреби говорити, якою скорботою в серці його відгукнулося це повідомлення. Мимоволі майнула в нього в голові підозра на самого В. І. Назимова, як винуватця опублікування таких важливих і разом конфіденційних документів 143 . Ця підозра, знищення якої завадила нестача особистих пояснень у цій справі, Йосип, на жаль, забрав із собою і в могилу 144 . Як поставився до того ж опублікування святитель Філарет, ми про це не маємо відомості. Але він уже зробив свою добру справу щодо Йосипа з прагненнями останнього до зміцнення православ'я та російської народності в західному краї, і, звичайно, не був виною цього опублікування. На зразок зносин святителя Філарета з давньо-православними архієреями з питань, що стосуються возз'єднаних після возз'єднання, крім деяких зауважень, вже наведених нами вище 145 , ми зазначимо ще хоча б на наступні рядки листів святителя Московського. Від 1 січня 1865 року він писав до Євсевія (Орлинського), архієпископа Могилевського: «Михайло Миколайович здійснив великий подвиг. Дуже бажано, щоб він продовжив: тому що треба, щоб справа його устояла, підтримувана прямотою його, щоб потім була міцна». Вказавши в такий спосіб необхідність зміцнення почав російської народності і православ'я, які енергійно вводив у західному краї, місце латинства і польщизны, М. М. Муравйов, святитель Філарет прямо продовжує: «Невже вимагаєте, щоб возз'єднаних священиків не було в службі? Куди ж подіти тих, що є? Возз'єднаного священика, коханого парафіянами за чесну службу і життя, відмовляти від приходу, звичайно, незручно, і це не означало б заспокоювати, а дратувати. Такого, і через нього прихід, треба порадою і наглядом дотримуватися від старого квасу унії» 146 . Потім також від 29 вересня 1866 року святитель Філарет писав до Сави, єпископа Полоцького: «Не малий, гадаю, трудиться в очищенні православ'я від праху колишньої унії. Циркулярні підтвердні приписи не ведуть до мети. Потрібно знайти в духовенстві людей, особливо відданих православ'ю та своєму служінню, та їх з увагою, благоволенням та терпінням спрямовувати та підтримувати. Для них особливо мають бути відкриті відносини до начальства вільні та прості. Тоді можна пробудити дія одушевлене і можна порушити інших до наслідування» 147 . Але ще вище ставився святитель Московський у справі про возз'єднаних уніатів. Ми зараз бачили турботливість святителя щодо єпархії Полоцької в єпископство преосвященного Сави 148 . Це було 1866 року. А в наступному 1867 році, від 22 серпня, святитель Філарет писав навіть першому члену Св. Синоду, досі здоровому високопреосвященному Ісидору, митрополиту Новгородському і С.-Петербурзькому: «З поверненням православної Російської церкви відторгнених, в біді думка про перенесення відпочиваючих у святій Києво-Печерській лаврі мощів преподобної Євфросинії, княжни Полоцької, в жіночий монастир, що знаходиться поблизу Полоцька, який створений одним з її прісних і в якому вона подвизалася. - Багатьма виявлялося бажання, щоб ця думка приведена була в виконання; але вона не досягла цього дотепер. Це, мабуть, тому, що Святіший Синод має правилом, у подібних випадках, чекати особливих вказівок від Божого провидіння. Правило це дуже гідне прийняття. Втім, церковний місяцьослів показує багато перенесення святих мощей, ознаменованих щорічним церковним спогадом, і навіть особливо складеними церковними службами, що відбулися лише за дією благочестивої старанності. Близьким прикладом цього є мощі святителя Пилипа, митрополита Московського, перенесені з Соловецького монастиря в Московський Успенський собор. Не видно, щоб до цього спонукало якийсь надзвичайний знак, а діяла в цьому благочестива старанність Царя, і та думка, що святителю пристойно спочивати там, де він проходив своє священно-начальницьке служіння. За цим прикладом можна визнати благословенним, щоб мощі преподобної Єфросинії принесені були з Києва до Полоцька, і щоби спочивали в обителі, в якій вона подвизалася. Цієї думки тримається і преосвященний Сава, теперішній єпископ Полоцький, тому, між іншим, що бачить у довіреній йому єпархії убогість древньої, особливо шанованої, православної святині, тим часом як римсько-католицькі церкви представляють, вірним або невірним переказом святу але здебільшого і православного народу. Така думка робить небайдужою і мене, і спонукає звернутися до вашої святолюбності та піклування про православну церкву в будь-якій її області. Нехай покличе на себе вашу увагу передбачуване запитання, і нехай Господь промовить вами слово, Йому вгодне, для досягнення благу і спасіння душ. Тепер я теж пишу до Високопреосвященного Митрополита Київського» 149 . Цей лист святителя Московського писано було, як зауважили ми вище, 22 серпня 1867 року, отже, менше, ніж за три місяці до блаженної смерті святителя Філарета, який таким чином майже до самої смерті своєї не залишав своїх архіпастирських турбот про возз'єднаних уніат, архієреїв і єпархів. Зрозуміло, що все це робив і робив він у глибокій свідомості важливості та великості справи, що відбулася в 1839 році. Через таку важливість і величність цієї справи святитель Філарет не міг обійти його увагою і з церковної кафедри, у проповіді, не дивлячись на те, що вона відбулася не в його єпархії. Ще коли бували лише окремі випадки звернення уніатів у православ'я і коли різними, вже відомими нам заходами 150 лише підготовлявся ґрунт для повного та спільного їх возз'єднання з православною церквою, Філарет вважав за обов'язок вказувати на ці обставини, як на світлі риси царювання Імператора Миколи Павловича. це справа. Так, проповідуючи слово в день коронування цього Благочестивого Государя, 22 серпня 1836 року, святитель Московський, при обчисленні важливіших подій і діянь першого десятиліття Його царювання, говорив між іншим: «В областях, де в колишні нещасні часи східне благочестя стеснено, Благочестивішого Государя побачила неблагополуччя православних храмів, і особлива Його воля наділила їх пристойним благолепством. Його любов'ю до православної церкви одухотворено ревнощі її служителів, і багато тисяч її чад, частиною відторгнених від неї у своїх предках у дні негараздів і гонінь, частиною заблуканих у роки незнання, повернуті в її матюки» 151 . Само собою зрозуміло, ще пряміше, відкритіше і ясніше став говорити про те ж саме з церковної кафедри святитель Московський після урочистого і повного возз'єднання уніатів, хоча, через різні обставини та міркування, не рано заговорив про це у своїй проповіді. Саме вперше ми зустрічаємо вказівку на те у проповіді Філарета на день сходження Господа Імператора Миколи Павловича на престол 20 листопада 1849 року, коли виповнилося десять років з часу скоєння самого торжества возз'єднання. Наприкінці цієї проповіді вития, порівнюючи Імператора Миколи з грецьким Імператором Костянтином Великим щодо виконання обома священним обов'язком їх поспішати своїй істинній вірі та своїй православній церкві, каже: «Слава Богу! Благочестивіший Государ наш діяльно і успішно виконує цей обов'язок, і не один мільйон душ придбав православ'ю від неправослав'я 152 . Але оскільки велика справа возз'єднання уніатів була, можна сказати, справою всього царювання Імператора Миколи, помноживши, як ми говорили у своєму місці, славу цього царювання: то природніше було більш широко згадати про нього наступного 1850 року, який закінчував собою двадцятип'ятиріччя цього царства. Так і вчинив святитель-витія Філарет. Ми розуміємо його слово в день сходження на всеросійський престол Государя Імператора 22 листопада цього (1850) року, в якому він, обчислюючи, як і в 1836 році, найважливіші події і дії минулого 25-річчя від дня Його сходження, як справи і наслідки правди Царьової, проповідує скільки-небудь і церковних справ у співвідношенні зі справами Держави. Єдність віри є важливим підкріпленням єдності народності, і обидві ці єдності разом мають важливе відношення до сили Держави. Близько двох мільйонів Російського народу 153 , насамперед одновірних, у три минулі століття, чужою хитрістю і насильством були відторгнені від православної церкви, і вжиті тривалі всілякі зусилля прикріпити їх до західної церкви. Уряд Російське надходило з ними за правилами віротерпимості. Тому, скільки мало бажати, стільки ж мало можна було сподіватися їх возз'єднання з православною церквою. Але вони раптом, власним рухом, під проводом усіх своїх вищих пастирів, і майже всіх священнослужителів, тихо й вільно прийшли до православної церкви, подібно до вівців повертаються у двір овчий, з якого нещодавно вийшли. Як це сталося? Якщо дивитися на засоби людські: дія виявляється сильнішою за засоби. Так і має бути в Божій справі. Це дар Провидіння благочестивій правді Царьової, на благо царства» 154 . Так жваво, глибоко і багатосторонньо ставився великий святитель Московський Філарет до великої справи возз'єднання уніатів, так само як і до всіх осіб, які мали такий чи інший дотик із цією справою. Очевидно, що він вважав цю справу аж ніяк не чужою, але близькою, рідною собі не лише як архіпастирю православної церкви, а й взагалі, як істинному, православному християнину і вірному підданому Царя Руського. Він твердо тримався при цьому правила, яке сам вказав у вигляді заключного настанови слухачам тієї своєї проповіді 1849 року, слова якої ми нещодавно навели. «Нехай ревнуємо і ми, – дає це настанова нам святитель-витія прямо слідом за наведеними словами порівняння Імператора Миколи з Костянтином Великим, – кожен у своєму колі дії, щоб обов'язки служити Царю земному і служити Царю небесному, бути вірним підданим і істинним християнином, складали життя. Амінь» 155 . Див Читання в заг. іст. та давн. 1869 р. кн. I, стор 195, від. "Суміш". Були возз'єднання, як відомо, і минулого століття. Він народиться 23 грудня 1798 року. До речі, таку школу освіти пройшов і Йосип, як син уніатського священика. Звіт обер-прокурора Св. Синоду за 1868 стор. 5. Спб. 1869. Римсько-католицька колегія досі вміла діяти так, що російський уряд був майже в повному невіданні про справжнє становище західноросійських уніатів. Записки Йосипа, м. Литовського, видано. Академією наук. Т. I, стор 31 і дав. Спб. 1883. Тут же можна читати і текст цієї Записки, основні пункти якої викладені між іншим та у виданій до ювілею возз'єднання брошурі І. А. Чистовича: Огляд подій возз'єднання за царювання Імператора Миколи I-го, стор. 5–6 Спб. 1889. Базиліанські монастирі, що склалися з уніатського чернецтва, що надійшло таким чином з ім'ям базиліан до числа римських чернечих орденів, вилучені досі з ведення єпархіальних архієреїв, були одними з найголовніших центрів дії єзуїтсько-латинської та польської пропаганди. латинство. Звіт Обер-Прок. Св. Син. за 1868 стор 7 Порівн. згадану зараз записку Йосипа. Див. там же, стор. 8–19 Див. Записки Йосипа I, 79 і дав. 88 і дав. 94 і дав. 90 і дав. Між іншим, замість Шишкова, на посаду головнокеруючого духовними справами іноземних сповідань в 1828 призначений був і брав у справі возз'єднання уніатів велику участь товариш міністра освіти Д. Н. Блудов (згодом граф), 25-річчя від дня смерті якого (19 февр. Твір цей Філарет написано було ще в 1815 році з приводу спокушання в римський католицизм племінника князя А. Н. Голіцина. Воно потім багаторазово видавалося. Зах. Йос. I, 65; див. додаток. № 22, стор 545 і дав. Тут же (на стор. 65–66) пояснюється і секрет, дотриманий щодо перекладу Розмов, надрукованого, за вказівкою Йосипа, з ім'ям тодішнього інспектора С.-Петербурзької духовної Академії, згодом знаменитого архієпископа Херсонського Інокентія (Борисова, щоб усунути до часу усунути до часу справі. «Цей анонім, – читаємо в Записках Йосипа, – утвердився цілком, і преосвященний Інокентій уславився знавцем польської мови. Про С. Д. Нечаєва у цьому відношенні див. там же. стор. 83. Душеп. Читання. 1883 р. Т. III, стор. 428 Гаврило Могилевським єпископом був із 20 серпня 1831 року й до 18 липня 1887 року, а Кирило-Подільським був із 1832г і по смерті 1841 року. Читання у заг. кох. дух. просв. 1870 р. кн. XII, стор. 28 «Матеріалів для біографії Філарета». Смарагд і був єпископом Полоцьким з 14 травня 1833 і до 15 червня 1837, коли переведений до Могильова. Див. згадану вище ювілейну брошуру І. А. Чистовича. стор. 7. До речі, за це те й недолюблював Йосип Смарагда, який платив йому тим самим. Див. Записки Йосипа I, 77–78; 82 та 133. Див вищезгадану ювілей. брошуру І. А. Чистовича, стор 13. Смоленський, Вітебський та Могилівський генерал-губернатор. Див вищезгадану ювілей. брошуру І. А. Чистовича, стор 19. На почасних приєднаннях у преосв. Смарагда та інших здебільшого так і було: «приєднувалися парафіяни, а священики, затаївши зло, залишалися в унії». ювілей. брош. І. А. Чистовича, стор 12. Зібрання думок та відгуків Філарета, виданий. Архієписьк. Твер. Саввою, т. II, с. 442-446. Спб. 1885. Під соборною постановою цим підписалися: митрополит Булгак, єпископи: Йосип, Василь, Антоній та Йосафат (Жарський), та два асесори колегії. Текст цієї постанови можна читати у виданій від Св. Синоду до ювілею возз'єднання книжки, що містить Соборні діяння та урочисті служіння в 1839 році, стор 42 – 45. Спб. 1889. Записки Йосипа I, 79 - 80. Ювіл. брош. І. А. Чистовича, стор 30. Записки Йосипа, I, 697; порівн. 80 стор. З духовних: митрополити Серафим та Філарет, архієпископ Тверський Григорій, митрополит Йосафат Булгак та єпископ Йосип Семашко, зі світських: генерал від Інфантерії граф Толстой, князь Голіцин, Танєєв, Нечаєв та Блудів. ювілей. брош. Чистовича, стор 32 прямуючи. та вказане місце із Записок Йосипа. Листи Філарета до Гаврила, вид. Суспільства Історії та старожитностей Росс., Стор. 36. Москва, 1868. Листи Філарета до найвищих осіб та інших осіб, виданий. архієписьк. Твер. Саввою, ч. II, стор 309. Твер, 1888. А тим часом Йосип, зі свого боку, говорив про Смарагду, як «наробили стільки метушні в Полоцьку». Записки Йосипа I, 135. Наступником Смарагда в Полоцьку було призначено вікарія Філарета, Преосвященніший Ісидор, теперішній митрополит Новгородський і С.-Петербурзький. Читання у заг. кох. дух. просв. 1870 р. кн. XII, стор. 34 "Матеріалів для біографії Філарета". Див. у Записках Йосипа I, 116 і II, 78–84. Спб. 1883. Про це ще 1834 року писав напр. Гродненський губернатор (згодом граф) М. Н. Муравйов Д. Н. Блудову; чудовий лист його надруковано на сторінці 45–51 виданої від Св. Синоду книжки: П'ятидесятиліття (1839 – 1889) возз'єднання з Православною Церквою Західноросійських уніатів. Соборні дії та ін. Спб. 1889. Порівн. тут же на стор. 52 лист єпископа Брестського Антонія (Зубко) до графа Н. А. Протасова від 25 жовт. 1838 року. Див. у Записках Йосипа II,78 і дав. При цьому розуміються правила Карфагенського собору щодо православ'я з донатистів. Див. Правила 57, 68, 79, 80, особливо ж 103 і дал., 112 та ін. До такої поблажливості святитель закликав, як ми пам'ятаємо, ще в 1834, у складеній ним інструкції, під назвою: «Думки і поради» та ін. Побоювання завбачливого святителя, висловлені в цьому та попередньому пунктах, значною мірою сприятливо вирішилися під час возз'єднання уніатів. Про сім див. Записки Йосипа I, 116 -119. Тут розуміються особливо польські пани, які віддані латинству і за одне з ним діяли. Тобто. древлеправославному та воз'єднуваному з уніатських. Збори мн. та отз. Філар. з навч. і церк. - Держ. питання., вид. архієписьк. Твер. Саввою. ІІ, 446-451. Спб. 1885. Текст акту можна побачити у згаданій раніше книжці: П'ятидесятиліття (1839–1889) возз'єднання з православною церквою західноросійських уніатів. Соборні дії та ін. стор. 4–7. Спб. 1889. Записки Йосипа I, 116 і дав. Порівн. Чистовича, Ювіл. брош. стор. 50–52. Зах. Йос. там же; Ювіл. брош. Соборні дії та ін стор. 9. Там же. Порівн. Чпстовича, Ювіл. брош. стор. 32. Ювіл. Брош. Соборні діяння та ін стор 11, 12. Чистовича, Ювіл. брош. 53. Само собою зрозуміло, що у всіх цих синодальних актах ім'я Філарета Московського написано незабутніми рисами, не кажучи про участь його в складанні цих актів. Чистовича, Ювіл. брош, стор 53. Ювіл. брош. Соборні дії та ін. стор. 15–30. Срав Чистовича, Юб. брош. стор. 59–64. Брош. Чистовича, с. 64. Тобто. митрополиту Серафиму. Зібр. мн. та отз. Філар. т. доповн. стор 65, 66. Спб. 1887. Читання у Загальн. кох. дух. просв. 1870 р. кн. XII, стор. 37 "Матеріалів для біографії Філарета". У 1842 році Йосип Семашко в Москві розповідав за Філарета, що папа, роздратований відступом від нього уніатських архієреїв, урочисто прокляв їх, під час уніатських архієреїв, урочисто прокляв їх, під час літургії, перед освяченням святих дарів». Див в Рос. Архіві за 1881 р. т. II, стор 104. На жаль, в російських адміністративних сферах існувало і таке «припущення». Зібр. мн. та отз. Філар. ІІІ, 48–51. Спб. 1885. Під час соборного засідання у Полоцьку 12 лютого 1839 року Михайло був віце-головою Литовської Консисторії та соборним протоієреєм. Того ж 1839 року з 8 вересня він був вікарним єпископом Пінським, 1840 р. Брестським, і з 1848 і по 1868 р. Мінським. Сам Йосип Семашко каже, що ці подорожі возз'єднаних архієреїв були зроблені ними між іншим для того, щоб за час їх відростити волосся на голові і бороді і ще більше бути подібними до давньоправославних архієреїв, тим самим подаючи приклад і підлеглому духовенству. Див Зап. Йос. I, 142-143, 134 та ін. Листи Філар. до Ант. I, 341. Москва, 1877. Тих же листів ч. II, стор 25, 26. М. 1878. Особисто бачилися Філарет з Йосипом після того лише в 1842 влітку під час відвідування Йосипом Московської єпархії і в 1856 під час коронації, на якій і Йосип був у Москві. Листи Філар. до Ант. I, 420. Вікарієм на той час був єпископ Дмитровський Віталій (Щепетєв), наприкінці того ж 1842 призначений в єпископи Костромські. Російський Архів 1881, II, 104-105. «Ідеалом щастя, який мені єдино представлявся» писав сам Йосип у 1839 році, «було мати будиночок з садком, та кімнату з книгами». Зах. Йос. I, 127. Теж висловлював Йосип та Філарету у своє відвідування Москви у 1842 році. Див Російськ. Архів 1881, ІІ, 104. Текст цього прохання можна читати у Записку. Йос. I, 127. Текст обох цих відносин можна побачити в тих же записках Йосипа II. 209-212. Закрита у серпні 1843 року. З Жировиць – містечка Гродненської губернії за 9 верст від м. Слоніма. З Записок самого Йосипа видно однак, що при цьому він головним чином мав на увазі митрополита Новгородського Антонія та графа Протасова. Див Зап. Йос. I, 157. Записки Йос. II, 240-243. Ті ж Записки т. I, стор. 559 і дав. Стор. 738-747. Ці проповіді в нинішньому (1889) знову видано від Св. Синоду особливою брошурою разом із Спогадами Антонія (Зубко) про унію (Спб. 1889). Записки Йос. II, стор 485. Текст цього слова див. на стор. 763–769. Про влаштування та печерну церкву та нову раку для мощів св. мучеників святитель Йосип особливо дбав тому, що ще з 1850 року під ракою їх готував місце та свого поховання в ознаменування свого служіння справі возз'єднання уніатів із православною Церквою. Текст цього слова див. у Зах. Йос. II, 769-773. Вікарієм у Філарета на той час був Філофей, який помер у 1882 році у сані митрополита Київського. Записки Йос. ІІ, 507-508. Які, зокрема, справи були скоєні Йосипом за 1852 рік, з часу зведення його в сан митрополита, про те див. там же I, 227 - 229. Справа була нібито ще в 1838 р. при підготовці уніатів до возз'єднання, при чому Макрена за свою незгоду звернутися з уніатства в православ'я, була Йосипом Семашко піддана катуванням та ін. Див. Зап. Йос. II, 594 і дав. Зах. Іос.II, 594-612, причому в кінці прикладено і відповідь митрополита Новгородського Никанора на цей рапорт. Див. текст цих проповідей там же, на стор. 773-782. Листи Філар. до А. Н. Муравйова, стор 470. Київ, 1869. Лише лист від 7 травня 1844 р. було адресовано одному Філарету та на гр. Протасова дивилося інакше. Можна було побоюватись Польського повстання. З возз'єднаних архієреїв на коронації був ще Василь Полоцький. Подробиці про це див. Читання в заг. іст. та давн. 1869: I, 194 і дав. від. "суміш"; - Душеп. Читання. 1883: I, 234, 238-239 та ін. Ті ж Зап. III, 1170-1171. Див. Про це в Зап. Йос. І, 242-243. Читання у заг. кох. дух. просв. 1877: 111,183 «Матеріалів для історії Російської церкви». Листи Філар. до Височ. Особам та іншим особам, изл. Преосв. Саввою, II, 218. Твер, 1888. Зібр. мн. та отз. Філар. т. V, ч. 2, стор. 613-614. Москва, 1888. Зібр. мн. та отз. Філ. V т., Ч. 2, стор. 614. Записки Йос. III, 732-733. Читання у заг. кох. дух. просв. 1877, III, 73-74 "Матеріалів для історії російської церкви". Той самий журнал і той самий відділ за 1878 р. т. III, стор. 216. Листи Філ. до Височ. Особ. та друг. осіб. I, 189; порівн. 191 і дав. У сорокових роках він був у Вільні на слідстві про змовників. Див Зап. Йос. I, 262 - 263. Див. Записки Йос. II, 542–547 і Зібрання думок та оз. Філар. IV, 59-64. Москва, 1886. Зібр. мн. та отз. Філ. IV, 64; порівн. Записки Йос. ІІ, 593. Зібр. мн. та отз. Філар. IV, 58. Див в Рос. Старовині 1885 ХLVI т. Стор. 328, у статті А. С. Павлова про Назімова. Порівн. Зах. Йос. I, 263 та Російськ. Старий. 1885, ХLVI,329. Російська. Старий. 1885, XLVI, 328. Городецького, нині Митрополита Київського. Російська. Старий. 1885, ХLVI, 328. Розуміємо листи Філарета до архієпископа Смарагда, до єпископа Можайського Сави (у зборах Листів до Високих Особ та інших осіб) та ін. Читання у заг. та дух. просв. 1882, III, 311 «Матеріалів для історії Російської церкви». Листи Філар. до Височ. Особ. та ін. особам I,199. Нині архієпископа Тверського. Зібр. мн. та отз. Філар. т. V, ч. 2, стор. 978 – 979. Москва, 1888. Митрополитом Київським був тоді Арсеній, який помер 28 квітня 1876 р. статтю нашу: «До 50-річчя возз'єднання західно-російських уніатів з православною церквою» у Церковних Відомостях за 1889 р. №№ 13 і 17. Порівн. вищесказане та у цій статті. Сочин. Філар. IV, 31. Москва, 1882. Соч. Філар. V, 44. Москва, 1885. При цьому розуміються, крім півтора мільйонів, що возз'єдналися урочистими актами 1839 року, повернулися з уніатства в православ'я до і після 1839 року в поточному столітті. Вам може бути цікаво: