Отдел третий. Из жизни женщин-христианок

З «Дитячого читання» за 1901 П'ятдесят років тому у глушині Пермської губернії жила вдова бідного сільського псаломщика. Залишившись після чоловіка з величезною родиною на руках, вона тяжкою фізичною працею виховала своїх дітей. На її горі діти, досягаючи віку, коли могли б звільнити матір від важкої праці, вмирали. Залишився живим лише один син Ваня. Після закінчення курсу духовної семінарії Іван Первяшин як дуже обдарований учень був переведений до духовної академії, де блискуче закінчив свою освіту. Молодий академік, який дуже любив математику, мріяв стати професором цієї науки. Начальство передбачало йому, що він піде далеко. Старенька мати давно вже чекала на повернення сина і заздалегідь пишалася тим, що в тому ж селі, де батько Вані був псаломщиком, син його буде священиком. До того часу випадково звільнилося місце священика, і мати написала синові, щоб він негайно їхав додому, що вже й наречена йому готова. Молодий чоловік не знайшов у собі сили боротися зі старенькою матір'ю, не хотів розбивати її надії і наважився взяти місце священика. Парафія любить і поважає її. Кожному вміє він вчасно допомогти і ділом, і словом. У вільний час отець Іван займається математикою, виписує багато книжок та співпрацює в одному з наукових журналів. І ось ця високоосвічена людина, яка знає чотири мови і читає в оригіналі філософські твори, живе в самій глушині, серед величної, але похмурої природи Уральських гір. Взимку та восени, у завірюху та негоду, він іде за першим покликом до хворого, біля якого нерідко проводить цілі ночі. 2. Прекрасна дружина за Соломоном Соломон дав нам чудовий образ доброчесної дружини в останньому розділі Книги притч: Хто знайде доброчесну дружину? Ціна її вища за перли; впевнене в ній серце чоловіка її, і він не залишиться без прибутку; вона віддає йому добром, а не злом, у всі дні свого життя. Добуває шерсть і льон і охоче працює своїми руками. Вона встає ще вночі і роздає їжу в домі своєму та належну роботу служницям своїм. Задумає вона про поле, і набуває його; від плодів рук своїх насаджує виноградник. Вона відчуває, що заняття її добре, і світильник її не гасне й уночі. Простягає руки свої до прядки, і пальці її беруться за веретено. Длань свою вона відкриває бідному і руку свою подає нужденному. Не боїться холоду для сім'ї своєї, бо сім'я її одягнена в подвійний одяг. Вона робить собі килими, віссон та пурпур – одяг її. Чоловік її відомий біля воріт, коли сидить із старійшинами землі. Фортеця і краса - одяг її, і весело дивиться на майбутнє. Уста свої відкриває з мудрістю, і лагідне повчання на язиці її. Вона спостерігає за господарством у домі своєму і не їсть хліба ледарства. Встають діти й ублажають її, чоловік хвалить її: багато було дружин доброчесних, але ти перевершила всіх їх». Миловидність оманлива і краса суєтна; «Але дружина, яка боїться Господа, гідна хвали. Дайте їй від плоду рук її, і нехай прославлять її біля воріт її діла» (Припов. 31:30–31). Далі, в Пісні піснею, ми бачимо чарівну картину любові чистої сільської дівчини до свого коханого, що рішуче відкинула всі спокуси багатого сластолюбного двору заради квітів, що розпускаються, гранатових дерев, виноградних пензлів, співу птахів і дзюрчання швидких гірських потоків її рідних лугів. 3. Маргарита Тучкова, згодом ігуменя Марія За книгою «Проста мова про хитромудрі речі» проф. М.Погодіна Маргарита Тучкова, уроджена Наришкіна, в 1806 вийшла заміж за генерала Олександра Тучкова. Настав знаменитий 1812 рік. Тучков зі своїм полком стояв у Мінській губернії, коли отримав наказ рушити до Смоленська. Цього разу молодій жінці було неможливо супроводжувати чоловіка, і було вирішено, що вона разом із маленьким сином та француженкою-гувернанткою проводить полк тільки до Смоленська і потім повернеться до своїх батьків до Костромської губернії. Неподалік Смоленська, в одному селі, полк був зупинений на ночівлю. Генералу з його сімейством було відведено невелику хатинку. Будучи вкрай стомлена довгим і важким шляхом, пані Тучкова незабаром заснула і побачила сон. Їй снилося, що над її головою висить рамка, в якій написаний кривавими літерами наступний напис: "Твоя доля зважиться в Бородіні". Велика крапля крові відокремилася від букв і струменіла по папері. Нещасна жінка випустила крик жаху і зіскочила з ліжка. Генерал і гувернантка в страху кинулися до неї. Вона була бліда і стогнала, як у лихоманці. – Де Бородіно, мій любий, тебе вб'ють у Бородіні! – Бородіно? – повторив генерал. – Я вперше у житті чую це ім'я. І справді, Бородіно на той час нікому не було відомо. Тоді пані Тучкова розповіла свій сон. Її почали втішати, кажучи, що Бородіно - просто вигадане ім'я, і ​​хоча уві сні було сказано, що її доля зважиться в Бородіні, чому ж генерал буде неодмінно там убитий? Отже, тлумачення її цілком довільним. - Твої нерви засмучені, люба, - сказав на закінчення генерал, - постарайся краще заснути! Втішана спокійним виглядом чоловіка, пані Тучкова незабаром знову заснула. Але знову побачила той самий сон: та сама рамка, той самий напис, ті ж краплі крові. Але цього разу, крім того, біля рамки вона бачить священика, батька її Наришкіна і брата Кирила. Вона прокинулася в такому жаху, що оточуючі її були не на жарт злякані. Виснаживши всі засоби заспокоїти дружину, генерал запропонував подивитися їй військову карту Росії, щоб переконатися, що жодного Бородіна у Росії немає. Негайно ж був відправлений гінець до полкового штабу. Черговий офіцер, наляканий вимогою карти серед ночі, привіз її сам. Генерал бере карту, розгортає її на столі, але найретельніше її вивчення не відкриває і слідів Бородіна. - Судячи з його гармонійного імені, - сказав тоді генерал, - Бородіно, мабуть, якась італійська назва. Але вкрай неймовірно, щоб війну було перенесено туди: отже, ти можеш заспокоїтися. Але нещасна жінка була невтішною, і коли настала хвилина розлуки, вона була в сильному розпачі. Наришкіни поїхали до свого села поблизу Кінешми. Але пані Тучкова, щоб мати свіжі новини з театру військових дій, віддала перевагу залишитися в Кінешмі, де й найняла маленький будиночок. Кожного дня вона чекала з нетерпінням. Генерал писав дуже обережно. Настав 1 вересня, день її ангела. Повернувшись від обідні, пані Тучкова сіла до столу і поринула у глибоку думу. Раптом голос її батька змусив прокинутися. Першою її думкою було те, що пан Наришкін приїхав із села, щоб привітати її з днем ​​ангела. Вона підвела голову: перед нею стояв її батько з маленьким сином на руках і священик. Усі страшні подробиці фатального сну миттю воскреснули у її пам'яті. Бракувало лише брата для поповнення картини. - А Кирило... - прошепотіла вона з жахом. Цієї миті він з'явився на порозі. - Чоловіка вбито! - Закричала вона в розпачі і зомліла. Коли вона прийшла до тями, біля неї клопотали батько і брат. - Була страшна битва поблизу Бородіна, - сказав їй крізь сльози брат, який був ад'ютантом Барклая-де-Толлі і по дорозі в армію заїхав у село навмисне, щоб сповістити сім'ю про її горе. Як тільки дозволили їй сили, пані Тучкова вирушила на поле бою, щоб знайти тіло свого чоловіка. Вночі, що супроводжувалась лише старим, сивим ченцем, що висвітлював їй шлях смолоскипом, блукала вона Бородінським полем і рилась серед маси трупів, що перегороджували їй дорогу. Але марні були її пошуки... Місце, де впав генерал, було приблизно відомо, і тут на згадку чоловіка пані Тучкова спорудила жіночий монастир в ім'я Спасителя. Імператор Олександр I надіслав їй 10 000 рублів для цієї мети. Вона була першою ігуменею монастиря, удостоїлася похвали імператора Олександра I і померла в 1852 році, залишивши по собі найсвітлішу пам'ять у всіх тих, хто мав лише нагоду знати її. Монастир існує й досі 41 . 4. Графіня Варвара Миколаївна Бобринська З журналу «Відпочинок християнина» за 1903 Вона сповнена любові до тих, які багатьох захоплюють лише на сцені та у творах письменників. Діяльність графині розпочалася у голодний рік у Тульській губернії. Там лютував голод разом із союзниками – тифом та холерою. На боротьбу з ними й ополчилася ця енергійна жінка, яка не знає красивих фраз, не вважає за справу лише проповідь про кохання, але любить ближнього до самозабуття. Під командою графині, каже хронікер 42 , баби та дівчата навесні, у самий розпал голоду, на лузі шиють, кроять для хворих, у пекарні печуть хліби, у їдальні задовольняють мешканців навіть чужих сіл. Виростає притулок на 75 осіб. Графіня перекидає свою діяльність на іншу стежку: вона переїжджає до іншого повіту та засновує народну бібліотеку, першу у повіті. Вона ж засновує у тому ж повіті першу недільну школу. Завдяки її енергії відкрилися читання із чарівними ліхтарями. Після цього вона взялася за клопіт про пересувні бібліотеки. Графиня переїжджає до Москви. Тут вона прагне найнещасніших, до тих, хто сидить у в'язницях. Її вражає становище дітей, справді жахливе становище. Знайшлися діти, які з одинадцяти років свого життя шість провели у в'язниці. Таких дітей було дуже багато. І графиня кинулася на допомогу цим нещасним безвинним страждальцям. Ось: у Волоколамську відкрито притулок для дітей в'язниці. Графиня йде далі. Вона навчає селянську дівчину та влаштовує селянські недільні школи. Графиня знайомиться з фабричним життям і влаштовує у Москві жіночий клуб для фабричних робітниць. Ремісниці привертають увагу чуйної графині. І ось на Смоленському ринку виникає гуртожиток для ремісниць. За два карбованці на місяць працівниця отримує світле, гарне приміщення. Все це люди праці. Але є й ті, які через слабкість, з неволі згорнули з шляху праці і гинуть «на дні». І до них пішла графиня, сповнена любові до ближнього. Вона влаштовує майстерню для мешканців Хитрівки, нічліжний притулок для жінок. З її ініціативи (тобто почину) відкривається хитрівське піклування. Графіня порається з алкоголіками, з занепалими, намагається, кого можна, підняти, вирвати, а іншим, безумовно, все-таки нещасним, дати втіху сестри-християнки. Ні краплі гидливості, жодного закиду, а лише жалість і любов у Христі. Графіня тепер працює не одна: вона створила собі співробітниць, і їх уже 104! Що виносять ці справжні християнки, ясно само собою. Насамперед, уявіть собі атмосферу, насичену смердючими парами. Навколо важке, часто п'яне хрипіння. Скандали не рідкість. Але християнське, не лицемірно-фарисейське, а справжнє кохання все переносить. Немає проповіді словом, справа вчить усіх, кохання перемагає все. Ось що зробила жінка, одухотворена любов'ю, яка бажає служити ближньому не тільки на словах. Звичайно, їй довелося переступити чимало порогів на своєму шляху, використати багато енергії, щоб досягти того, що ми тепер бачимо, маємо як факт. Значить, можна працювати, і якщо інші не роблять, то не тому, що не можна, а тому, що не хочуть робити. Говорити про справу і висловлювати кохання незрівнянно легше, ніж працювати в такій жахливій обстановці, в якій працюють графиня та її помічниці. У нас мало охочих йти цим шляхом, мало в порівнянні з говорунами і людьми, які покладають тягар на інших і не ворухнули пальцем для ближнього, – але, власне кажучи, взагалі людей добра і любові не так вже й мало, тільки вони знаходяться завжди не серед тих, які багато і солодко говорять про любов. Любов – це дух і життя вчення Христа, яке постійно справою свідчило Свою любов до людей і остаточно засвідчило цю любов на Голгофі Своєю хресною смертю. 5. Варвара Євграфівна Чортова З «Московських Відомостей» 1903, № 33 1 лютого 1903 року померла представниця московської Ради притулків, кавалерственна 45 жінка Варвара Євграфівна Чортова, яка народилася 14 лютого 1808 року. Небіжчик все своє життя присвятила благотворенню: вона була однією з головних і найдіяльніших помічниць дружини московського генерал-губернатора княгині Щербатової, за якої в Москві почала проявлятися громадська благодійна діяльність. Не було установи, в якій Варвара Євграфівна не брала участі і не допомагала чим тільки могла. Великий проникливий розум, надзвичайно добре серце, чуйне до всякого горя, привітне, лагідне поводження з усіма без різниці становища створили Варварі Євграфівні величезну популярність. Серце її приваблювало всіх. Щодня йшли до Варвари Євграфівни бідняки, люди, вбиті яким-небудь горем, і все одно приймалися ласкаво, і ніхто не йшов без тієї чи іншої допомоги. Створювані їй установи зростали та розвивалися. Так, велике Олександро-Маріїнське жіноче училище, як покійна називала - «дітище моє», вартістю мільйон рублів, передано у 1899 року у військове відомство для виховання та освіти дочок військових чинів московського військового округу. Притулок для сліпих жінок і дітей, Бариківська богадельня для бабусь, притулок в ім'я Христа Спасителя з безкоштовними ліжками, численні установи московської Ради дитячих притулків та деякі інші, які передані були покійній іншим ще за життя, розвивалися та міцніли під талановитим, сердечним керуванням Варвари Євграфівни. Завжди привітна, рівна, не щадила себе для допомоги установам, що перебували під її веденням, скільки вона надала допомоги, скільки вона зробила добра ближнім! Чи можна знайти їй подібних. Мир твоєму праху, добра, сердечна душа! 6. Сестра Варвара (Варвара Олександрівна Шкляревич) За «Душекорисним читанням» за 1901 р. Сестра Варвара – дочка багатого малоросійського поміщика. Красуня і добре освічена, Варвара Олександрівна з першої появи у світлі була помічена і незабаром вийшла заміж за блискучого офіцера, а після його смерті – за інженера Шкляревича. Коли помер другий чоловік, вона, яка раніше раніше зрозуміла світську порожнечу, вирішила тепер остаточно присвятити себе на служіння ближньому – хворим і бідним. Перші кроки на новому шляху були зроблені в Єлисаветинській громаді у Варшаві, звідки В. А. переїхала до Києва, до Покровського монастиря. Коли вона прибула до монастиря, то запитала Велику княгиню Олександру Петрівну, яка жила там, що должка робити. Велика княгиня відповідала: «На перший раз ось вам послух: раніше за всіх вставайте, пізніше за всіх лягайте, найменше їжте і нижче за всіх кланяйтеся. Коли ви раніше встанете, ви покажете іншим приклад бадьорості та діяльності. Лягаючи після всіх, ви матимете можливість перевірити: чи всі вляглися і чи все гаразд. Якщо всіх менше їстимете – привчитеся до помірності, а часті низькі поклони вас привчать до смирення. Коли ви це виконаєте, я скажу вам, що робити далі». Після цього Варвару Олександрівну послали на кухню, потім у хлібну місити та пекти хліби. Потім В. А. працювала на городі, була пралькою і, нарешті, сім місяців - десятником під час будівництва собору. Коли вона пройшла всі ці послухи, княгиня покликала її і сказала їй: Ви тепер можете бути ігуменею монастиря. Але сестра Варвара вибрала іншу справу. З Києва вона прибула до Петербурга і деякий час виконувала обов'язки ніби дияконіси при Покровському храмі на Боровій вулиці, і потім багато працювала в Товаристві ревнителів віри та милосердя. За дорученням єпископа Назарія вона перевіряє життя бідняків, які подають прохання про допомогу, постачає їх грошима, одягом, книгами та ліками. Їй довелося обійти всі околиці столиці, всі брудні квартали та нетрі, сповнені бідноти. Вона відвідує всі житла злиднів, пияцтва, хвороб і на власні очі знайомиться з масою морально занепалих людей. У цей час у Ст. А. і зародилася думка - підійти ближче до цих покинутих людей і щось зробити для відновлення їхньої моральності. І ось вона йде на велику дорогу і відкриває їдальню для всіх перехожих. Сестра Варвара прибула до селища Любань у 1897 році, найняла там собі хату і, доки не збудувала будинок, жила у найманій хаті, яка була завжди відкрита для всіх, хто потребував допомоги чи поради. Хворі, уїдливі знаходили полегшення у сестри. Вона давала їм ліки, сама робила їм перев'язки. Всіх вона вміла обласкати, заспокоїти; особливою увагою користувалися жінки та діти. Вона влаштовувала для дітей ялинки, навчала їх грамоті, розмовляла з дорослими і незабаром придбала у населення любов за своє безкорисливе служіння. – Я зустрівся із сестрою Варварою вперше у будинку місцевого священика, отця Кирила Озерова, – каже один письменник. – Кілька фраз, якими мені вдалося з нею обмінятися, переконали мене в її гарячій вірі та беззавітному покладанні на Бога. Коли я сказав їй: «Адже це небезпечно, що ви починаєте. Вас можуть убити золоторотці», вона відповіла: «Я вірю в Промисл Божий. Без волі Божої жодне волосся не впаде з голови. Якщо судилося бути вбитою – я покірно прийму Боже призначення». Восени 1898 року мені довелося відвідати будиночок сестри Варвари, каже той самий письменник (А.Круглов). Це – невеликий будиночок, оточений деревами, лише посадженими. Біля будинку город. Все це обнесено парканом із жердин. Ні воріт, ні хвіртки. Щоб потрапити, потрібно перелізти через огорожу 47 . Ви входите у простору кімнату, обставлену великими іконами та гравюрами. Посеред стіл, покритий клейонкою, біля вікна аналою з книжками. Насамперед у вічі вам кидається величезного розміру дерев'яний хрест із розіп'ятим Спасителем. Вас зустрічає господиня, сестра Варвара, вже жінка похилого віку, але з живими очима, зі швидкими рухами; аскетична худоба, блідість обличчя та зморшки від праці та подвигу передчасно старять її. Говорить вона захоплююче, красиво, і її розмова відразу викриває і розвинений світлий розум, і велике знання життя і людей. Вона сама ходить за покупками до крамниці, на станцію за півтори версти, готує страви, прибирає кімнати та миє їх. При цьому вона працює на городі та шиє для «босяків». Вона встає о четвертій годині ранку, о восьмій годині ранку готовий обід, і сестра чекає на «розбійничків». Під час обіду та після нього вона читає їм Євангеліє та різні релігійні книги, розмовляє з ними, молиться, а іноді всі разом співають. Вона веде цілком монастирський спосіб життя. «Дивлячись на її виснажене тіло, – справедливо зауважує її знайомий, – знаючи її минуле життя в дорозі та розкоші, дивуєшся тому, звідки у неї така сила, і енергія, і воля, які допомогли їй переламати себе». Сестрі Варварі допомагає підсліпувата дівчина, яка у неї живе. Цікаві деякі епізоди з життя сестри Варвари у її «пустеленьці», що характеризують босяків. «Одного разу, – розповідала сестра Варвара, – приходить до мене ввечері один босий золоторотець, як їх тут звуть, і просить нагодувати. Судячи з його промови і обличчя, мені здавалося, що я бачу перед собою нещасну людину з благородного стану, і хоча обід уже весь вийшов, я запросила його напитися чаю з хлібом. Він запитує, що змушує мене дбати про них. Я сказала, що нескінченно щаслива служити в ім'я Христа, що моєю нагородою нехай буде та маленька, але чиста радість, яку я викликаю своєю незначною участю в їхньому тяжкому житті. Він уважно слухав, поки не перестав закушувати, а потім встає і просить у мене взуття. А я даю іноді цим жалюгідним мандрівникам і взуття, і сукню, але цього разу в мене нічого не виявилося. Я сказала йому про це. — Ні, ви дайте мені чоботи, якщо служите в ім'я Христа. Я говорю, що в мене зараз немає. – Ну, то дайте мені ваші калоші. - Якщо вам якраз, візьміть. І я зняла калоші і віддала йому. Він одягнув і, ні слова не кажучи, пішов. За кілька днів приходять дві людини обідати. – А пам'ятаєте, – питають вони мене, – хто у вас зняв калоші? Тепер він їх повік не забуде. Виявляється, дізнавшись про його витівку, вони побили його. Був і інший подібний випадок, з якого я гадаю, що вони оберігали мене. Також приходить до мене одні з босонога команди і грубо вимагає дати йому сорочку. Я твердо сказала, що він не отримає сорочки. - Ну, то ось тобі, - каже він, - моя порада: приготуйся, сповідайся і причасться. І пішов. На мій подив, цей бешкетник знову приходить. Я не відмовила йому, але тільки помітила: – Як ти сказав, так я й зробила: приготувалася та причастилася. Він зніяковів і нічого не відповів. На другий, здається, день він знову приходить, викликає мене на ганок і падає мені в ноги. – Бог тебе простить. Іди, пообідай. – Не можу увійти до будинку. Товариші пригрозили дати мені двадцять п'ять батогів у нічліжному притулку, якщо я насмілюсь переступити ваш поріг. Вони наказали просити у вас вибачення і зараз же забиратися геть із Новгородської губернії. Я дала йому на дорогу чаю, цукру, хліба, дала і сорочку і відпустила зі світом. Ні, вони бережуть мене. Недарма вони звуть мене своєю матір'ю». Цікавий погляд сестри Варвари на босяків. — Адже ці люди, — казала вона, — приречені на безперервне поневіряння. Його женуть зі столиці на батьківщину, дають йому «прохідний квиток» з маршрутом по 25 верст на день і зобов'язанням ночувати тільки в нічліжному притулку, а харчуйся, як знаєш. Тепер уявіть собі, такий чоловік босоногий, у лахмітті, з'явиться у своє село. Там добре знають, що він вигнаний з Петербурга як негідна людина, а тому цураються від нього, гребують його лахміттям і дуже скоро доводять до того, що він знову йде хитатися і насамперед до столиці як найбільш знайоме місце. Він знає, що при першій облаві його знову заарештують і поженуть геть; але до цього він ставиться пасивно (тобто байдуже), спокійно; він уже отримав апатію (тобто байдужість) до життя, і йому, мабуть, байдуже, де б не бути. І до того так дістається, що сільська влада виключить його зі свого суспільства, і тоді він остаточно стає між небом та землею. Скажіть, куди їм іти? Що їм робити? Ці нещасні, знедолені люди, всім зайві, вони всім заважають. Вони мають лише один нещасний вихід із цього невизначеного становища – потрапити на каторгу. То невже ми повинні назавжди відвернутися від цих бідолаха? Невже ми повинні забути, що вони носять образ Божий? Хіба в них немає серця, душі, почуття? Хіба їх очі не плачуть? Хіба тіло їх не страждає від холоду, і шлунок не просить їжі? Навіщо ж ми заздалегідь прирікаємо їх у єдиний страшний результат – вчинити злочин? Пам'ятаю, приходять до мене одного разу одразу дванадцять чоловік, але один із них п'яний, з ножем у руці. Я не пустила його до хати. - Ти не ввійдеш, - говорю я йому. – Ми тут збираємося в ім'я Христа, і п'яна людина не повинна ображати цей дім своєю присутністю. Я замкнула двері, але він почав ламатися в них і загрожувати. Тоді я звернулася до інших і просила їх вгамувати свого товариша. - Ми боїмося, він відчайдушний, і в нього ніж у руці, - кажуть вони. Це мене страшенно засмутило, і я просила всіх негайно піти. Через тиждень знову приходить цей буян, але тверезий, і смиренно благає пробачити його. – Навіщо ж ти ходиш із ножем? – питаю його. - Та нашому братові як же інакше промислити їжу? - Відповідає він. - Адже нікуди не пускають і ніхто не приймає на роботу... Скажіть, хіба не може така людина у розпачі зважитися навіть на вбивство? Втім, цей нещасний незабаром був покараний... Але ж поруч із такими йдуть і мандрівні на поклоніння святим місцям. Прочани по святих місцях – теж небагатий народ на Русі. Вони теж потребують дороги в шматку хліба. А селяни, які йдуть на заробітки? А фабричні, яким відмовили від місця? А ті, що вийшли з лікарні? А обкрадені, які не мають жодної копійки в кишені? О, якби ви бачили, яка суміш цих людей щодня проходить повз мій будинок! А які вони жалюгідні, брудні, мерзлі, голодні, нещасні! Взимку підійдуть до дверей, тиснуться, здригаються у своїх лахміттях, переступають з ноги на ногу в опорках, у рваних валянках, у черевиках, у лаптях... О, Боже мій, думаєш, адже це ж люди, люди! Адже Ти їх усіх однаково викупив Своїм стражданням – як я насмілюсь судити їх, бідних! Адже це Твої «малі», які й просять як трохи... У цей час, здається, чого б їм не віддала... Восени я помучилася з ними. Прийдуть без взуття, а на дворі холод, дорога вся в калюжах. Не втерплю, побіжу до Любаня, накуплю їм дешевих лаптей. Все-таки не босоніж. Я прошу у Петербурзі надсилати мені старі, рвані чоботи. Соромляться. Та якби знали, з якою вдячністю, з якою радістю приймають вони тим часом всякий опорок». Щодня у сестри Варвари буває чоловік тридцять чи сорок. Особисті засоби її невеликі. Це щомісячна пенсія в 50 рублів. Але сестра багато клопочеться для своєї справи, і їй допомагають із боку. Раз був такий випадок: боргу накопичилося багато, грошей немає, годувати годі. Сестра поїхала до Петербурга просити для своїх бродяжок. – Просити для них дуже важко, – каже сестра Варвара. – Бродяжки не збуджують співчуття у публіці. Тільки та смиренна душа, яка добре пам'ятає слова молитви: «І залиши нам наші обов'язки, як і ми залишаємо боржником нашим» – не розбирає достоїнств і недоліків ближнього і допомагає обірванцям-п'яницям. Чим знати, – справедливо каже сестра Варвара, – можливо, ми перед Богом ще мерзенніші за гріхами нашими, ніж ці люди в очах наших. Сестра Варвара повернулася з Петербурга додому з невтішними думами. Грошей вона везла мало. Під'їжджає до своєї «пустеленьки» і бачить, що біля воріт стоїть ціла мука і крупи. Від кого? – Невідомо. Але вона одразу розбагатіла провізією. Сестра Варвара продовжує свою службу та розвиває свою справу. Вона побудувала лазню і, крім золоторотців, тепер допомагає і арештантам, яких провозять Миколаївською залізницею повз Любані. У ті дні, коли арештантські вагони прямують через Любань, до їхнього приходу на вокзал є сестра Варвара з порцією нарізаного хліба та гостинцями для дітей. Але головна справа її все-таки – допомога босякам, для яких її пустеля є не лише місцем, де вони харчуються хлібом, а й тим маяком, який висвітлює їхні темні, озлоблені душі. Вся обстановка будиночка сестри Варвари сильно впливає на цих людей. Церковна атмосфера цього мирського монастиря стримує їхню розбещеність, примушує їх упокорюватися, і багато з них, зворушені молитвою, душевною бесідою, ласкою, якої вони так давно не бачили, з риданням кидаються до підніжжя хреста і, як перед священиком, починають. Ці хвилини для сестри Варвари є найдорожчими в житті, і в цей час вона виливає всю силу свого красномовства, всю гарячість своєї любові до них, щоб серце, що зворушилося, привести в повне каяття і встановити людину на новому моральному шляху. І багатьох нещасних їй вдалося повернути на шлях праці та морального життя. Залишивши батьківщину та будинок, вона пішла Туди, куди текли всі російські дружини. Під старим рубищем у душі вона несла Безцінний скарб кохання, долі та кручі. Не їй твердині брати, не їй упокорювати ворогів, Чоловікові-сторінці інші виразні звуки, Інший з побоїщ до неї мчить гучний поклик - Стомлююча спрага клік і крики смертної муки. І ось вона у вогні: верещить над нею картеч, Літають куль рої, гранати з тріском рвуться, Каліцтво, рани, смерть! Але чи їй життя берегти? Навколо благання і стогін - і річки крові ллються! Страдальців з вогню, із бою бойової Вона відносить геть, сповнена чудової сили, І спраглих напуває студеною водою, І риє мерцям з молитвою могили. Як звати її? Бог звістка! Та й чи не все одно? Промінь слави над її не блищить головою, Одне їй прізвисько тихе дано: Герої росіяни звуть її рідною. За журналом «Дитяча допомога» за 1885 З усіх благодійних товариств, що виникли в Західній Європі, жодне не досягло такого розвитку, як Товариство сестер милосердя. Ця громада була започаткована відомим благодійником людства Вінцентом де Полем. Головною помічницею його в цій благородній справі була Луїза Легра. Пані Легра спочатку допомагала Вінценту в управлінні заснованими ним товариствами, але потім і вона усвідомила необхідність заснувати громаду жінок, які виключно присвятили себе на служіння людству. Пані Легра зібрала навколо себе смиренних трудівниць, простих сільських дівчат; таким чином склалася знаменита громада, яка налічує тепер понад 15 000 членів. Життя пані Легра заслуговує на те особливої ​​уваги. Луїза де Марільяк народилася Парижі на початку XVII століття. Вона рано втратила матір і була предметом дбайливого піклування батька, який намагався розвинути її чудові здібності, вивчав з нею різні науки. Вона любила мистецтво і добре малювала. Після смерті батька, залишившись 22 років без покровителів та опори, вона зважилася прийняти пропозицію пана Легра, секретаря королеви Марії Медічі. Вийшовши заміж, вона була, як і раніше, скромна і благочестива. Вона старанно займалася вивченням Святого Письма та батьківських творінь. Вона дбайливо виховувала єдиного сина і багато прагнула духовного успіху (вдосконалення) своєї прислуги. Будучи відданою чоловікові дружиною, вона під час тяжкої та довготривалої хвороби його з любов'ю ходила за ним, полегшувала його страждання, попереджала бажання і лагідно переносила його болісну дратівливість. Це було ніби приготуванням її до тієї діяльності, на яку вона потім потім присвятила. Чоловік Легра постійно висловлював їй подяку і любов і помер із почуттями істинного християнина. Після його смерті пані Легра захотіла присвятити все своє життя Богові, але ще відчувала недовіру до себе самої. Єпископ і родич, до якого вона звернулася по поради, переконав її зблизитися з Вінцентом де Полем і обрати його своїм керівником. Вона оселилася недалеко від того місця, де Вінцент заснував у цей час громаду священиків і мирян для проповіді та служіння бідним. Приклад Вінцента одухотворив пані Легра: вона відразу висловила бажання розділити його праці. Але Вінцент не раптом погодився прийняти її у співробітниці: він наказав їй серйозніше обміркувати свій намір, випробувати свої сили. Це випробування тривало чотири роки. Протягом цього часу Вінцент міг переконатися, що ніякі труднощі, ніякі перешкоди не можуть охолодити прагнення пані Легра. У 1629 році він запропонував їй відвідати жіночі товариства, влаштовані ним у різних парафіях, оглянути їх, дізнатися про стан хворих і бідних, придумати засоби допомогти їм. З радісною покірністю прийняла пані Легра пропозицію свого духовного отця: вона негайно вирушила, прийнявши від нього благословення і письмове настанову, – і весь час подорожі продовжувала листуватися з ним і керуватися його порадами. Пані Легра супроводжували інші благочестиві жінки. Вони переїжджали з місця на місце на сільських возах, зупинялися в бідних будинках, мало піклуючись про власну їжу та приміщення, і взагалі поділяли ту бідність і ті поневіряння, які намагалися полегшити. Вони привозили з собою великий запас білизни та ліків і постачали їм усіх нужденних. Так вони їздили протягом кількох років, відвідавши багато території Франції. Приїхавши в село, де знаходилося парафіяльне товариство, пані Легра збирала всіх жінок, які в ньому брали участь, розпитувала їх про їхні праці, наставляла їх, вказувала, як ходити за хворими. Вона збирала до себе сільських дівчат і навчала їх Божому Закону. Якщо в селі вже існувала жіноча школа, вона заохочувала і заохочувала вчительку; якщо школи не було, вона відразу засновувала її і обирала вчителя. Під час такої важкої і довготривалої діяльності мадам Легра не раз стикалася з усілякими труднощами; їй часто доводилося боротися з різними перешкодами; but sometimes she became the subject of enthusiastic gratitude - everywhere her example inspired the inhabitants, and there was no place where she did not find zealous collaborators. Не шкодуючи сил, вона мужньо служила хворим і чумі, і, нарешті, сама захворіла від непосильної праці. Парафіяльні жіночі громади швидко множилися під наглядом і керівництвом пані Легра. Насамперед вони були засновані лише у віддалених селах та містечках; тепер у багатьох містах влаштувалися подібні товариства, і навіть у деяких парафіях. Найбагатші і почесні жінки хотіли брати участь у них. Вони зобов'язувалися носити хворим їжу та ліки і ходити за ними як служниці. Але багаті жінки часто холонули. Тоді Вінцент вирішив залучити до служіння ближнім простих селянських дівчат. Зібравши їх, він назвав їх служницями бідних і доручив їх пані Легра. Вона помістила їх у своєму будинку. У день Благовіщення вона виголосила обітницю досконалого посвяти свого на нову вчинену нею справу, і ревно взялася за керівництво духовними дочками своїми. Нова громада розвивалася зі швидкістю та успіхом, якого не очікували самі засновники. Незабаром «служниці бідних» стали трудитися у всіх парафіях Парижа: постійно ходили вони від хворого до хворого, намагаючись допомогти кожному, чим вони могли. Багаті жителі столиці, зворушені їх самовідданістю, підтримували нову установу щедрими пожертвуваннями. Число сестер збільшувалося з кожним роком, і незабаром будинок пані Легра виявився надто тісним для нової громади. Вона зважилася переїхати в невелике село на околицях Парижа. Тут їй подобалася простота сільського життя. Вона постійно нагадувала сестрам про необхідність смирення і працьовитості і не дозволяла їм віддалятися від простоти та скромності. Тут займалася вона навчанням селянських дівчаток, збирала їх у недільні та святкові дні, пояснювала їм обов'язки християнина та навчала катехизи. Дім її став тим часом притулком нещасних, яких війна змусила шукати порятунку на околицях столиці. Пані Легра охоче приймала їх, намагалася полегшити їхні потреби та сприяти духовній просвіті. Багато багаті і благочестиві жінки відвідували нову громаду і віддалялися в неї на деякий час від міського шуму і суєти. Деякі з них згодом вступили до числа старанних трудівниць; інші, наприклад, пані Мираміон, самі заснували благодійні заклади на користь стражденних. З різних міст Франції зверталися до Легра з проханням про надсилання сестер для служіння в лікарнях і парафіях. Пані Легра сама вирушала до багатьох міст, засновувала нові парафіяльні жіночі товариства та залишала їм письмові статути та керівництва. Чума та інші прилипливі хвороби не лякали ревних трудівниць: не було тих нещасть і страждань, яких вони не намагалися б полегшити. Чиста, старанна молитва була джерелом тієї сили і твердості, з якою пані Легра виконувала свої важкі та різноманітні обов'язки на користь людства, що страждає. 9. Жінки-християнки – зразки догляду за хворими За «Московськими церковними відомостями» за 1903 р. Анастасія Узорішительница, диаконісса Олімпіада, імператриця Плакілла, баронеса Вревська, велика княгиня Олександра Петрівна (в інокінях Анастасія) 1 . Багато багатих християнок, особливо вдови ( 1Тим.5:10 ), безбоязно проникали в темниці до катування своїх побратимів, щоб ходити за ними. Симеон Метафраст оповідає про святої мучениці Анастасії Узорішительниці, що постраждала при Діоклітіані, що вона, переодягаючись і підкуповуючи вартою, часто приходила в темниці, в яких були ув'язнені християни, скалічені жахливими тортурами, і тут промивала їм рани, одягала в одяг. 2 . Такою була і дияконіса Олімпіада, відома своєю дружбою зі святителем Іоанном Златоустом. Взагалі в давнину нерідко траплялися випадки, коли благочестиві вдовиці і взагалі жінки, навіть знатного походження, вважали своїм священним обов'язком дбати про хворих і ходити за ними, пам'ятаючи слова апостола Павла (1Тим. 5:10): вдовиця повинна приймати мандрівникам, котрі повинні приймати мандрівників, умити всякому доброму ділу. Тому служіння хворим вважалося чеснотою, яка особливо має прикрашати християнку. 3 . Траплялося іноді, що старанно доглядали хворих навіть обличчя з царюючого будинку. Про імператрицю Плакіллу, дружину імператора Феодосія Великого, блаженний Феодорит розповідає, що вона «усіляко дбала про понівечених і розслаблених, але при цьому не користувалася послугами рабів і проводжаних, а сама доглядала їх, приходячи до їхніх притулків і доставляючи; також відвідуючи церковні шпиталі, вона ходила за хворими, пробуючи суп, подаючи чаші, заломлюючи хліб, підносячи шматки, омиваючи посуд і роблячи все інше, що зазвичай вважається справою рабів і служниць». 4 . Тут ми не можемо не сказати: що було в давнину, те й тепер бачимо в Росії. Нерідко в наш час жінки знатного походження, які спонукаються християнською любов'ю, із чудовим самовідданістю присвячують себе служінню хворим. Варто згадати лише хоч про баронесу Ю.П.Вревської, яка поклала життя своє у догляді за нашими пораненими в Болгарії під час російсько-турецької війни. Тургенєв присвятив їй наступні прекрасні рядки у своїх віршах у прозі: «Ніжне, лагідне серце!.. І така сила, така жага до жертви! Допомагати нужденним допомоги – вона не знала іншого щастя, не знала і не звідала». 5 . Так само, говорячи про імператрицю Плакіллу, ми мимоволі згадуємо про Велику княгиню Олександра Петрівну, в інокінях Анастасії, яка почила 13 квітня 1900 року в Києві, в заснованому нею Покровському товариському монастирі. Почила Велика княгиня, дочка принца Петра Георгійовича Ольденбурзького, народилася 21 травня 1833 року і була заміжня за Великим князем Миколою Миколайовичем-старшим. Можна сказати, що все життя своє вона присвятила турботам про хворих, не гребуючи безпосередньо сама доглядати їх. Незабаром після заміжжя Велика княгиня заснувала в Петербурзі Покровську громаду сестер милосердя, лікарню, клінічну амбулаторну (тобто для хворих, що приходять) лікарню, відділення для дівчаток молодшого віку, училище для фельдшеріц (перетворене нині). У 1881 році у Бозі спочила Велика княгиня переселилася для постійного проживання до Києва. Тут невдовзі вона своїм коштом заснувала Покровський жіночий гуртожильний монастир, у якому влаштовано була зразкова хірургічна лікарня та інші благодійні установи. У цій монастирській тиші двадцять років протікало подвижницьке життя Великої княгині. Тут вона прийняла чернецтво і тут залишалася до самої смерті, присвятивши себе служінню хворим. Відомий лікар професор Сікорський так писав про спочилу Великої княгині незабаром після її смерті: «Вона стала на службу стражденним з тією любов'ю і з тим найбільшим моральним і фізичним напруженням, яке можна назвати винятковим і безприкладним. Вона була для хворих і сестрою милосердя, і доглядальницею, і матір'ю; і все це так просто, так радісно. Цілі роки нею проведено серед хворих – у повному значенні цього слова. Вона жила в одній із лікарняних палат у постійному безпосередньому зіткненні з хворими, проводила дні та ночі в таких умовах і за такої обстановки, що це життя необхідно визнати безперервним подвигом. Двері її кімнати не зачинялися для того, щоб і в нічний час вона могла чути стогін і скарг хворих і йти до них на допомогу. За її словами, тиша і спокій будили її, оскільки вона боялася пропустити хвилину необхідної допомоги стражденним. До всіх важких хворих вона вставала кілька разів протягом ночі і тим нерідко позбавляла себе і того найменшого відпочинку, який необхідний для підтримки здоров'я і сил. З її рук хворі отримували ліки, з її вуст вони чули слова підбадьорення, втіхи, співчуття. Вона була при всіх операціях, активно допомагаючи, як досвідчений помічник, своєю вмілою і твердою рукою. Всіх хворих, які мали важкі операції, вона мила власними руками, щоб забезпечити необхідну чистоту. Зійшовши з царської висоти, вона зайняла найскромніше зовнішнє становище, засвоївши собі найпростіший спосіб життя і прийнявши чернецтво». Чи потрібно говорити, скільки подібності між давньою імператрицею Плакіллою та Великою княгинею нашого часу? Блаженний Феодорит у V столітті та професор Сікорський у XIX, описуючи християнський подвиг двох великих жінок, чи не збігаються у своїх описах? 10. Під Червоним Хрестом (пам'яті баронеси Ю.П.Вревської) Сім днів, сім ночей я бився на Балканах, Без пам'яті піднято було з мерзлої землі, І довго в шинелі розірваної, в ранах, Мене на скрипучому возі везли. В якомусь бараку отямився я, знятий З воза і зрозумів, що це барак. День яскраво прозирав у щілини покрівлі дощатої, І день безпорадний був - гірше, ніж морок. А ось підійшла і сестра милосердя! Хвиляста коса її звісила пасмо... Я здригнувся: «До чого молода старанність? Без крику та плачу можу я страждати... Залиш ти мене померти заради Бога! Вона ж подивилася так лагідно і суворо, Що дав я їй волю і рани промити, І рани промити та бинти накласти. І ось над собою чую голос я ніжний: «Подайте сорочку!», і чую відповідь – Відповідь нерішуча, але безнадійна: «Всі вийшли, і ганчірки нестираної немає!» І думаю я: Боже, яке терпіння! Я – дихаючий труп, я одна огида Вселяю, але немає його в цих рисах Чарівних і немає його в цих очах! То мріяв я, то в мене дибки волосся Вставав; то в холодному поті я кричав: «Сорочка, сорочку!» - І довго мій голос Тієї ночі стомлений спокій порушував. У туманному мозку в мене спалахував Якийсь злий намір, і поривався Бігти я, як раптом, чую, котиться грім, І вітер до нас у щілини б'є великим дощем! Притих я, дивлюся: серед примар ночі Сидить, у червоному мерехтіння вогню, Знайома тінь, і безсонні очі, Як зірки крізь сутінки, дивляться на мене. Ось встала, йде і обличчя нахиляє До вогню, і одну з лампад задує... І здається, ніби одяг шарудить, По білому темне щось ковзає... І дивно, в ту мить, як вона замигнула. Як дух, над яким два білі крила Здійнялися, – я подумав: бідолаха втомилася, І якби не крик мій, давно б лягла. Але ось знову шерех, і знову в одязі Простий (у тій, у якій ходила і раніше) Вона з затишного вийшла кута І світлим баченням до мене підійшла, І з тремтінням сором'язливого кохання мені сказала: «Привстань! Я сорочку тобі принесла…» Я зрозумів: вона на мене вдягала Білизна, що з себе потихеньку зняла. І плакав я... Дитяче щось, рідне Прокинулося в душі, і моє завзяте Так билося в грудях, що пророкувало мені Надію на щастя у рідній стороні. І ось я на батьківщині! Ті самі негаразди... Але ж ні! Не забути мені сестрички святої! Сорочку її збережу я до труни. І нехай наших недругів тішиться злість Я вірю, що зло відгукнеться добром: Кохання мені далося взнаки під Червоним Хрестом! З журналу «Юний читач» 1902 Уславлений бурський вождь у Південній Африці Деларей ще недавно заявив всенародно: «Якби не були наших дружин і матерів, ми давно здалися б; вони не хотіли слухати про світ, вони хотіли захищати свою батьківщину до останньої краплі крові. - Помремо, але не здамося! – говорили вони своїм синам, братам, чоловікам, які внаслідок жалю до них і до малюків, які зазнають холоду та голоду, замовляли часом про необхідність скласти зброю». Однією німецькій письменниці довелося нещодавно зустрітися з дружиною генерала Деларея, яка в минулу війну проявила не менше героїзму, ніж її чоловік. Ось що розповідає німецька жінка про подвиги та страждання своєї південноафриканської сестри, яка протягом 18 місяців відбивалася від ворога, рятуючи своїх дітей, з яких мало хто вцілів. Вона розповіла про те, як англійці забрали все її майно, зруйнували її будинок та зрадили її ферму вогню, в якому згоріло все, чого не міг забрати переможець. Вона біжить зі своїми дітьми, куди очі дивляться, намагаючись не потрапити в один із влаштованих англійцями таборів, куди вони зганяли беззахисних жінок з маленькими дітьми, прирікаючи їх на всілякі поневіряння. Вона часто не знає, куди, власне, занесла її доля, і тільки по заграві пожежі, по гарматній пальбі вона вибирає той чи інший шлях. Провидіння, мабуть, зберігає її. Часто уві сні вона бачить себе полоненої, оточеної ворогами, і, прокидаючись, вона відчуває, що треба, не втрачаючи жодної хвилини, бігти без оглядки, незважаючи на погоду, на голод і втому. І ось настав день найбільшої небезпеки. Всю ніч напередодні вона блукала в лісі, і на світанку треба було подумати про відпочинок. Дітям, змученим і голодним, треба дати хоч по шматку хліба... Вірний кафр вирушив на розвідку, а мати розташувалася з дітьми на голій землі. Маленький Йоган ледве встиг прочитати молитву, як прибіг кафр і, задихаючись від втоми, закричав: «Біжіть, швидше біжіть: англійці зблизька!» Але тікати було пізно. Не минуло й хвилини, як мати з дітьми оточили англійці. "Світ укладений, ви не маєте права шкодити нам", - кричить захоплена зненацька жінка, і її маневр виявляється надзвичайно вдалим. Твердий голос полонянки справляє враження на офіцера. Він дещо чув про укладання миру, та до того ж перед ним стояла дружина генерала Деларея, ім'я якого наводило страх, дружина бурського вождя, який дав свободу англійському генералу Метуену замість повісити його. Хитрість та винахідливість врятували життя матері та її семи дітей. Англійці повірили, що світ ув'язнений, і пішли далі своїм шляхом. І що найдивніше – пані Деларей розповідає про пережите і вистраждане з тим спокоєм і самовладанням, з яким люди зазвичай говорять про чужі страждання та поневіряння. Але сльози здалися в її очах, і тугою, глибокою тугою по батьківщині зазвучав її голос, коли вона заговорила про свого молодшого онука. Йому шостий рік пішов, він не вміє ще писати, але його маленькою ручкою батько написав: «Ми всі здорові, люба бабусю, приїдь швидше», – і вона розплакалася. З почуттям глибокої гордості вона говорить про свого старшого сина. Він боровся пліч-о-пліч з батьком, постріли його завжди досягали мети, і він був улюбленцем всього загону. Довго англійські кулі щадили його, але юнак сам себе не щадив. Якраз того дня, коли йому минуло 19 років, куля пробила йому череп, і він мертво впав. "Я бачила, як товариші ховали його, і ніколи цього не забуду", - закінчила вона свою розповідь. Хіба може загинути народ, вигукує автор наведеної розповіді, народ, серед якого живуть і страждають такі матері та дружини! 12. Мати, яка померла від радості побачивши сина З проповіді архієпископа Іллі Мінятия Римляни вели війну і перемогли ворога. Воїни-переможці поверталися до свого міста; до міських воріт збіглися їхні родичі: батьки, матері, брати, щоб побачити, хто з воїнів живий і хто вбитий. Серед них була і якась вдова, яка мала єдиного у себе сина, і вона стояла і чекала на повернення з іншими свого сина; то вона питала у тих, хто входить до міста, чи не бачили її сина, то вдивлялася вперед, щоб самій здалеку розгледіти його. «Сину мій,— казала вона,— де ти перебуваєш? Чому не виступаєш? Чому тебе не видно? Де ти забарився?» І коли вона почала тужити, що не бачить свого сина, у цей час від інших людей вона почула, що син її вбитий на війні; і ось тут вона стала голосно ридати, ударяючи себе в груди, і невтішно плакати. Але ось вона бачить свого сина, який повертається живим; вона одразу до нього біжить, обіймає, цілує його; вона так йому зраділа, що від надміру радості раптово померла. Там, де нещодавно мати плакала за сином, тепер син оплакує матір. Чи можна собі уявити, якою була радість тієї матері! Ця розповідь показує, з одного боку, наскільки сильна буває у батьків любов до дітей, які тому й повинні цінувати їх і платити їм тією самою любов'ю; з іншого – як небезпечно повідомляти раптом, без підготовки, люблячим серцям сумні чи радісні вісті про долю улюблених істот. 13. Корнелія, мати братів Гракхів З «Книги дорослих» Алчевської Корнелія була дружиною знаменитої людини Тіверія Гракха, яка все життя працювала на користь бідних, захищала їх від насильства, допомагала у всіх прикростях. Після смерті чоловіка Корнелія залишилася одна із трьома дітьми; вона палко любила їх, і її найсильнішим бажанням було зробити їх схожими на батька. Діти були для неї єдиною радістю життя та гордістю; вона виховувала їх у любові до бідних та скривджених. Прийшла раз у гості до неї одна з її приятельок і просила показати їй найкращі коштовності її. Корнелія провела подругу через свої кімнати і, увійшовши в маленьку затишну кімнатку, зупинилася перед опущеною завісою. «Ось усі мої коштовності!» - Сказала вона, вказуючи в напрямку до фіранки. Здивована приятелька підняла фіранку і побачила в ліжечку двох сплячих дітей Корнелії. Сини її виросли та виправдали надії матері; вони принесли їй найвищу радість, можливу на землі: бідні, принижені раби палко благословляли у своїх похмурих халупах матір, яка виховала таких людей, які все своє життя поклали на захист скривджених і знедолених. За книгою «Сімейне вогнище» Фаррара Деякі письменники стверджують, що розвиток розумових здібностей дітей применшує у них прихильність до батьків. Маргарита Ропер, дочка англійця Фоми Моруса, є видимим спростуванням цього. Вона, найкраща і найулюбленіша з дочок, була однією з найвчених жінок свого часу. Вона так чудово писала латинською мовою, що захоплювала знавців. Вона могла розмірковувати зі своїм батьком про дуже серйозні богословські та політичні питання. Наведемо чудові місця опису ставлення Маргарити Ропер до свого батька. «Коли Хома Морус пробув більше місяця у в'язниці, його дочка Маргарита, відчуваючи сильну тугу за батьком, після довгих, гарячих страждань досягла нарешті дуже бажаного побачення з батьком; спершу вони помолилися, а потім батько звернувся до неї: «Мабуть, Маргарита, люди, які посадили мене до в'язниці, думали, що зробили мені велику неприємність, але я запевняю тебе, моя дорога дочка, що якби я не вважав для себе обов'язком дбати про мою дружину і моїх дітей, бажанню давно б пішов у подібну в'язницю або в в'язницю ще тісніший від цієї». Коли Хому Моруса привели до пристані біля лондонської в'язниці, то його палко кохана дочка Маргарита Ропер, пристрасно бажаючи бачити його, кинулася йому назустріч; впавши перед ним на коліна і отримавши від нього благословення, вона встала та обійняла його. Не думаючи про себе, розштовхувала народ і варту, що оточувала його з алебардами і піками, обіймала і цілувала його на очах усіх, не в змозі від хвилювання нічого вимовити, крім: «О, мій батько! О, мій батько! Його дуже зворушила її безмежна любов до нього, і, благословляючи її, він говорив, що все, що він терпів, хоч і не винен ні в чому, відбувалося не без волі Господа, радячи їй цілком підкорити себе Йому і терпляче ставитися до втрати батька земного. Після цього вона повинна була розлучитися з батьком, але не встигла вона відійти від нього кроків на десять, як розпач, що вона втрачає дорогу істоту, знову змусило її повернутися в обійми батька, і незважаючи на величезний натовп народу, який, як стіною, відокремлював і видаляв палко люблячу доньку від її батька, вона палала до неї від її батька, вона палко любила дочку від її батька. поцілунки. Він не промовив жодного слова і здавався ніби заспокоєним, але сльози, що струмували з очей, видавали його; мало хто міг утриматися від ридання... Нарешті її силою вирвали з обіймів батька і видалили». Напередодні страти Хома Морус написав дочці вугіллям листа (йому було заборонено давати як чорнило, так і перо); у цьому прощальному листі він вилив все своє гаряче почуття до сім'ї, дякував дочці за її безмежну любов до нього і залишив їй свою власницю. 15. Оповідь про добру королеву, яка побажала взяти на себе хрест ближніх (Кармен Сільви – королеви румунської Єлизавети), (легенда) За журналом «Радість християнства» У минулі часи жила одна добра королева. Вона хотіла полегшувати страждання всіх нещасних землі. Але що більше вона робила добра, то, здавалося, більше вона зустрічала нещасних. Її багатства були недостатні, щоб задовольняти всі потреби бідняків. Її слова були безсилі, щоб позбавляти горя, а її руки не могли повертати здоров'я хворим. Тоді з'явилася їй думка про те, що не міг же Господь створити світ таким сповненим горя; вона відчувала, що людству призначено бути щасливим, але, як це зробити, вона не знала. Одного разу вона пішла до церкви і молилася Богові з такою старанністю, про яку вона раніше не мала уявлення. Вона молилася так, як моляться ті зі смертних, які не знають, що було б з ними, якби почута була їхня молитва. Вона молилася: «Господи, дай мені створити щастя тих, хто страждає, навіть якби мені довелося нести їхній хрест». Вона вийшла з церкви, зі страхом питаючи себе, чи почута її молитва, бо часом здається, що Господь не завжди слухає наші благання. Але того ж дня вона могла переконатись, що її молитва прийнята. Вона зустріла хлопчика, якого везли у кріслі, він усе життя не міг ходити. Вона його давно знала, і він любив добру королеву від щирого серця. За звичкою своєю вона підійшла до нього, взяла його слабку, худу ручку у свої і своїм звучним, м'яким голосом сказала їй, що він скоро одужає. Очі дитини, здавалося, розширилися, поки вона говорила. Вона ж відчувала, що це забирало в неї всю її силу, і нею опанувало відчуття втоми, якого вона ніколи не знала. Раптом хлопчик підвівся в кріслі і вимовив, як уві сні: «Мені здається, я можу ходити». Потім він став на ноги і пішов, наче ніколи не шкутильгав. Королева сумно посміхнулася побачивши це диво. Вона повернулася до себе і протягом багатьох тижнів залишалася в ліжку, хвора, без руху. Її члени здавалися висохлими. Але допомоги лікаря вона не хотіла, говорячи, що коли Господь захоче цього, Він її зцілить. Так і сталося. Але з цієї хвилини вона постійно хворіла то на одну, то на іншу хворобу ближніх, яких вона зцілювала. Вона зліпла, глухла, робилася німа, її била лихоманка, але після кожної недуги вона робилася молодшою ​​і прекраснішою, звеличена, здавалося, кожним випробуванням, через яке вона проходила. Ніхто ніколи не чув від неї жодного ремствування. Чутка про чудесну силу зцілень рознеслася далеко, хоча вона сама ніколи про неї не говорила, і люди завжди стікалися звідусіль до неї, благаючи її полегшити їхні страждання і не підозрюючи, яку жертву це викликало для неї. Пролунала тільки чутка, що королева піддавала себе всяким заразам і не хотіла вживати жодних запобіжних заходів, особливо коли торкалася дітей. Скоро її бідність зрівнялася з іншими її випробуваннями. Вона вміла доставляти роботу іншим, але сама нічого не могла дати. Вона змушена була відмовити собі в найменшій розкоші, бо не мала в неї жодних засобів утримання. У неї залишилося одне плаття, а водночас ім'я її благословлялося всюди. І близькі, і далекі приходили до неї. Їм хотілося тільки торкнутися її руки, зловити її погляд, блиск якого полегшував усіх, на кого він був спрямований. Навколо неї поширювався віяння миру та щастя, і навіть ті, які із сумнівом до неї ставилися, черпали у ній мирне заспокоєння. Ніхто було протистояти ніжному впливу її особистості. Найважче був годинник похмурого розладу, коли вона намагалася вселити у всіх світ, а її жалило зломовність навіть у її власному будинку. Вона безмовно плакала. Незабаром хмари розсіювалися, і вона розуміла, що їй судилося брати на себе душевні страждання інших. Особливо важко було для неї, коли вона брала на себе болісне каяття винної совісті, ніби вона скоїла якийсь злочин. Це бувало тоді, коли вона наставляла на шлях істини того, хто згрішив або впав перед спокусою. Переносити це було так жахливо, бо вона усвідомлювала себе невинною, і бідне серце її билося день і ніч у смертельному муку. Часом їй здавалося, що це був лише перехідний стан її душі, подібний до випробуваного вже нею. Але насправді її страждання були жахливими. Якось до неї прийшла одна бідна жінка. «О, люба моя, незрівнянна королева, – сказала вона, – мій єдиний син помирає, а я знаю, що у вас є чудодійні цілющі трави, які зцілюють, коли жоден земний засіб не може принести користі». Не зволікаючи ні хвилини, королева поспішила до голови вмираючого юнака. Його очі були вже напівзаплющені, він глянув на королеву, і одного цього погляду було достатньо, щоб спалахнуло знову полум'я згасаючого життя. Дихання повернулося. Його бліді, холодні вуста знову стали червоними і теплими, а вдячна мати кинулася до ніг королеви, цілуючи її ноги, потім обійняла врятованого сина. Повернувшись до себе, королева не відчувала такої слабкості, як це бувало звичайно, але була впевнена, що на неї чекає небезпечна хвороба або навіть смерть. Але який був її жах, коли другого дня її син небезпечно занедужав, і, здавалося, смерть була близька. «Господи, Господи, – молилася вона, – не вимагай від мене цієї жертви – вона вище сил моїх». Її благання була марною, так само як і вмілий її відхід. Погляд її втратив чинність. Її син не підвівся. Часом він тільки щось шепотів про ангелів і квіти, поки одного разу він не залишився холодним і блідим у її обіймах. Вона була вбита, без сліз, без сили, без зітхань, вся охоплена скорботою. З цього дня, здавалося, її чудодійна сила покинула... Люди казали, що вона втратила віру у цілющі трави. Ще похмуріші дні чекали на нещасну королеву. Вона, яка до того ніколи не скаржилася, поки вона могла допомагати ближнім у їхніх недугах, вона казала собі тепер, що Провидіння жорстоке, і вона більше не могла радіти з матір'ю, дитину якої вона врятувала від неминучої смерті. Одного разу, вперше після багатьох днів, проведених у тривогах та сумнівах, вона заснула. І їй здалося, що двері відчинилися, і її син підійшов до них – щасливий і сяючий. Він сів до її узголів'я, взяв її руку, і раптом тягар її тяжкого горя перестав давити її серце. Дитина дихала чудовим запахом фіалок, а вона була в захваті та радості. Він заговорив з нею звучним, чистим голосом, подібним до дзвону: - Не плач, мати! Ти мені дала щастя вище за те, яке на землі, навіть вище за любов, ти небо мені відкрила. Мені дано повернутися сюди без страждань, без горя заради твоєї жертви. Мати, не плач! Я все біля тебе. Ти впала в чеснотну помилку, задумавши вигнати страждання з лиця землі. Цю помилку треба було тобі викупити в біді та сльозах. Світ такий, як побажав його Господь: копальня, печера, горнило, швидкий перехід від одного швидкоплинного буття до іншого, вищого чи нижчого, дивлячись по життю нашому на землі. Потерпи, матір, ще трохи: година твого визволення близька, а я з тобою, з усією любов'ю, з усією моєю силою. Ти можеш ще втішати інших, бо ти віриш у майбутнє життя, бо ти впевнена, що це життя чекає на всіх нас. Смерті немає. Є тільки відродження, і якби ти знала, моя мати, як воно добре, ти з радістю чекала б його світанку і ти ніколи не плакала б більше. Треба, щоб бідність існувала, і з нею неправда і війна, бо це шляхи до очищення та милосердя. Блаженні ті, що всіма силами своїми приходять на допомогу страждаючим і добровільно жертвують усіма силами своїми, жертвують усім, що мають. Але зі світу вони не можуть зробити раю. Це їм неможливо. Цієї хвилини королева прокинулася, і з того часу світ осяяв її душу. Вона могла, як і раніше, робити добро, втішати ближніх, доставляти їм радість, але вона більше не могла їх зцілювати. І вона не просила собі цієї сили. 16. Катерина Велика у домашньому та царському побуті Катерина Велика була середнього зросту, струнка, чарівної краси, сліди якої не винищилися до її смерті. У її глибоких очах зображалися скромність, доброта і спокій духу. Вона говорила тихо, і приємна усмішка її чарувала всіх. Як не намагалася вона приховувати свій сан, але надзвичайно величний вигляд її вселяв повагу у кожному; Який не бачив її ніколи визнав би в ній імператрицю і серед натовпу. Знамениті іноземці говорили про цю государю, що вона народжена бути володаркою народів. Катерина була вдачі спокійного, веселого, але іноді й запального. Помилка, повільність, недогадливість служителів вона вибачала поблажливо, а при необхідності дорікала з лагідністю, як мати, яка навчає своїх дітей. Привітність, підбадьорення, доставлення якогось задоволення входили до її правил. Вона мала чудове мистецтво давати відтінки будь-якої своєї мови, кожному своєму руху і навіть погляду. Вона кланялася, приймала вельмож не однаково – з достоїнств, літ і заслуг. Катерина прокидалася завжди о 6-й годині і не вимагала собі жодної прислуги. Сама взується, одягнеться, запалить свічку, затопить камін, і, тоді як майже всі люди в палаці ще сплять, імператриця вже виконувала свої обов'язки. Такою мірою вона дорожила спокоєм останнього зі своїх підданих. Одного разу, під час такої самоти, коли палав вогонь у каміні, коли все навколо неї мовчало, пролунав дикий голос: Здивована імператриця запитала: – Я, – озвався крізь порожнечу каміна сажотрус, – я чищу трубу: погасіть швидше, мені гаряче. Імператриця принесла кухоль води, залила дрова і, дізнавшись, що труба від самого верху була пряма, наказала її виправити. Після того, як Катерина одягалася, вона пила каву. Потім сідала за справи та займалася до 9 годин. У цей час були до неї різні вельможі з паперами. Катерина була для домашніх своїх не володаркою, а найніжнішою матір'ю; государя обходилася з ними лагідно, ввічливо, вибачала їхні недоліки, входила в їхнє становище, приносила їм різні задоволення, дорожила ними. Одного разу вона захотіла пити і, знаючи, що днювальний камердинер (слуга) у цей час, як завжди, дрімає, кілька разів обережно відчиняла двері і щоразу без успіху поверталася до своїх крісел. Минуло більше півгодини; нарешті вона зателефонувала; камердинер, що виспався, приніс їй води, і тоді імператриця оголосила йому, що його дрімота довго мучила її жагою. Катерина сідала за обід о другій годині. За столом знаходилося завжди вісім чи десять осіб. Обходилися просто, говорили вільно. Міркували іноді про європейські новини, про твори, що надійшли у світ, про смішні пригоди, причому не дозволялося образливих слів на рахунок іншого: Катерина не терпіла злослів'я. Гості бачили в ній лагідну, добру господиню, а не імператрицю, і час, проведений з нею, залишався у всіх надовго в пам'яті. Вона дорожила самолюбством кожного; звертала увагу на його міркування, розуміючи, що хто задоволений собою, той задоволений і нею. Природа наділила Катерину чудовим мистецтвом захоплювати погляди, душу та серце. Після обіду, випивши чашку кави, Катерина йшла до свого кабінету, сідала за рукоділля, в'язала на довгих спицях із шерсті ковдри, фуфайки, а начальник виховних закладів Іван Іванович Бецкой читав їй книжки. Вечеря, окрім святкових днів, не мала. О 10 годині вона віддалялася, лягала в ліжко, пила кип'ячену воду і спокійно засинала. Імператриця виконувала з точністю всі статути віри, слухала у недільні та святкові дні заутрені, обідні, дотримувалася постів і собою надавала приклад у благочестя. 17. Зустріч із імператрицею (Катериною II) Мар'я Іванівна 51, дізнавшись, що Двір знаходився на той час у Царському Селі, зважилася тут зупинитися. Їй відвели куточок за перегородкою. Дружина доглядача одразу з нею розмовляла, оголосила, що вона племінниця придворного опалювача, і розповіла, о котрій годині Государиня зазвичай прокидалася, їла каву, прогулювалася. Марія Іванівна слухала її з увагою. На другий день рано-вранці Марія Іванівна прокинулася, одяглась і тихенько пішла в сад. Ранок був прекрасний, сонце освітлювало вершини лип, що пожовкли вже під свіжим подихом осені. Широке озеро сяяло нерухомо. Прокинуті лебеді поважно випливали з-під кущів, що осіняли берег. Марія Іванівна пішла біля прекрасного лука, де щойно поставлено пам'ятник на честь недавніх перемог графа Румянцева. Раптом білий песик англійської породи загавкав і побіг йому назустріч; Марія Іванівна злякалася та зупинилася. Цієї самої хвилини пролунав приємний жіночий голос: - Не бійтеся, вона не вкусить. І Марія Іванівна побачила даму, що сиділа на лаві проти пам'ятника. Марія Іванівна сіла на іншому кінці лави. Жінка уважно на неї дивилася; а Марія Іванівна, зі свого боку, кинувши кілька непрямих поглядів, встигла розглянути її з ніг до голови. Вона була в білій ранковій сукні, в нічному чіпці і в душі. Їй здавалося років сорок. Обличчя її, повне і рум'яне, виражало важливість і спокій, а блакитні очі й легка посмішка мали принадність невимовну. Дама перша перервала мовчання. - Ви, мабуть, не тутешні? – сказала вона. - Точно так: я вчора тільки приїхала з провінції. – Ви приїхали із вашими рідними? - Ні-ні. Я приїхала сама. – Одна! Але ви ще молоді. - У мене немає ні батька, ні матері. - Ви тут, звичайно, з якихось справ? - Точно так-с. Я приїхала подати прохання пані. - Ви сирота: мабуть, ви скаржитесь на несправедливість та образу? - Ні-ні. Я приїхала просити ласки, а не правосуддя. - Дозвольте спитати, хто ви такі? – Я дочка капітана Миронова. – Капітана Миронова! Того самого, що був комендантом однієї з оренбурзьких фортець? Дама, здавалося, була зворушена. — Вибачте мені, — сказала вона ще більш ласкавим голосом, — якщо я втручаюся у ваші справи; але я буваю при Дворі; Поясніть мені, у чому ваше прохання, і, можливо, мені вдасться вам допомогти. Марія Іванівна встала і шанобливо їй дякувала. Все в невідомій дамі мимоволі приваблювало серце і вселяло довіреність. Марія Іванівна вийняла з кишені складений папір і подала його незнайомій своїй покровительці, яка почала читати її про себе. Спочатку вона читала з виглядом уважним та прихильним; але раптом обличчя її змінилося, - і Марія Іванівна, що йшла очима за всіма її рухами, злякалася суворого виразу цього обличчя, за хвилину такому приємному і спокійному. - Ви просите за Гриньова? - Сказала дама з холодним виглядом. – Імператриця не може його пробачити. Він пристав до самозванця не з невігластва і легковірства, але як аморальний і шкідливий негідник. – Ах, неправда! – скрикнула Марія Іванівна. – Як неправда? - Заперечила дама, вся спалахнувши. - Неправда, неправда. Я знаю все, я вам все розповім. Він для однієї мене піддавався всьому, що спіткало його. І якщо він не виправдався перед судом, то хіба тільки тому, що не хотів заплутати мене. Тут вона з жаром розповіла все, що їй було відомо про її нареченого. Дама вислухала її з увагою. – Де ви зупинились? - Запитала вона потім; і почувши, що в Анни Власівни, промовила з усмішкою: – А! Знаю! Прощайте, не говоріть нікому про нашу зустріч. Я сподіваюся, що ви недовго чекатимете відповіді на ваш лист. З цим словом вона встала і вийшла в криту алею, а Марія Іванівна повернулася до Анни Власівни, сповнена радісної надії. Господиня прибранила її за ранню осінню прогулянку, шкідливу, за її словами, для здоров'я молодої дівчини. Вона принесла самовар і за чашкою чаю тільки взялася за нескінченні розповіді про Двір, як раптом придворна карета зупинилася біля ганку, і камер-лакей увійшов з оголошенням, що Государиня дозволить до себе запрошувати дівчину Миронову. Ганна Власівна здивувалася і розклопотала. – Ахті, Господи! - Закричала вона. – Государиня вимагає вас до двору. Як це вона про вас дізналася? Та як же ви, матінко, представитеся до імператриці? Ви, я чай, і ступити по придворному не вмієте... Чи не проводити мені вас? Все-таки я вас хоч у чомусь та можу застерегти. І як же вам їхати у дорожній сукні? Камер-Лакей оголосив, що Государині завгодно було, щоб Марія Іванівна їхала сама і в тому, в чому її застануть. Робити не було чого: Марія Іванівна сіла в карету і поїхала до палацу, супроводжувана порадами та благословеннями Анни Власьївни. Марія Іванівна передчувала вирішення своєї долі; серце її сильно билося і завмирало. За кілька хвилин карета зупинилася біля палацу. Марія Іванівна з трепетом пішла сходами. Двері перед нею відчинилися навстіж. Вона пройшла довгий ряд порожніх чудових кімнат; камер-лакей показував дорогу. Нарешті, підійшовши до замкнених дверей, він оголосив, що зараз про неї доповість, і залишив її одну. Думка побачити імператрицю віч-на-віч так налякала її, що вона насилу могла триматися на ногах. За хвилину двері відчинилися, і вона увійшла до вбиральні государині. Імператриця сиділа за своїм туалетом. Декілька придворних оточували її і шанобливо пропустили Марію Іванівну. Государина ласкаво до неї звернулася, і Марія Іванівна впізнала в ній ту даму, з якою так відверто розмовляла вона кілька хвилин тому. Государиня покликала її та сказала з усмішкою: - Я рада, що могла стримати вам своє слово і виконати ваше прохання. Справа ваша скінчена. Я переконана у невинності вашого нареченого. Ось лист, який самі намагатиметеся відвезти до майбутнього свекру. Марія Іванівна прийняла листа тремтячою рукою і, заплакавши, впала до ніг імператриці, яка підняла її і поцілувала. Государина розмовляла з нею. - Знаю, що ви не багаті, - сказала вона, - але я в боргу перед дочкою капітана Миронова. Не турбуйтесь про майбутнє. Я беру на себе зробити ваш стан. Обласкавши бідну сироту, вона відпустила. Марія Іванівна поїхала у тій самій придворній кареті. Ганна Власівна, яка нетерпляче чекала її повернення, обсипала її питаннями, на які Мар'я Іванівна відповідала абияк. Ганна Власівна хоч і була незадоволена її безпам'ятством, але приписала провінційної сором'язливості і вибачила великодушно. Тієї ж данини Марія Іванівна, не поцікавившись поглянути на Петербург, назад поїхала в село... 18. Розповіді про імператрицю Марію Феодорівну, дружину імператора Павла Петровича Під покровительством імператриці Марії Феодорівни перебувала, між іншим, Маріїнська лікарня. Старший лікар цієї лікарні щодня приходив до імператриці з рапортом 52 . Раз він доповів, що одній із хворих жінок необхідно відібрати ногу і що справа не терпить зволікання. – У такому разі, – сказала імператриця, – зробіть сьогодні ж операцію. Наступного дня вона зустріла лікаря словами: – Що ця бідна жінка? Чи добре вдалася операція? Лікар трохи розгубився: операція ще не була зроблена, і він намагався вибачити своє уповільнення нестачею часу та турботою про інших хворих. Але імператриця висловила йому своє невдоволення. — Попереджаю вас, — сказала вона, — що я не маю наміру вислуховувати завтра подібних пояснень і вимагаю, щоб справа була закінчена сьогодні. Однак другого дня виявилося, що операції не приступали. Імператриця спалахнула від гніву. - Як, - вигукнула вона, - попри мої накази? - Благаю, Ваша Величність, не гнівайтесь на мене, - відповів лікар, - я, право, не винен. Ця жінка просто збожеволіла вона оголосила, що допустить операцію лише у вашій присутності. Я не наважився доповісти вам про це вчора. – Як вам не соромно! – зауважила імператриця, – за що ви промучили її задарма? Вона наказала негайно подати карету, взяла з собою лікаря, поїхала до лікарні та була присутня під час операції. - Ох, - відповіла вона, - всі ці покинуті діти тепер мої і в мені повинні знаходити піклування, якого позбавлені. Споконвіку народ каже: «Дружина добра, домовита в сто разів цінніша за золото, не в приклад дорожча за камінь самоцвітного». Правдиво те відоме російське слово: правду його Іван Григорович на собі усвідомив. Хазяйка в нього молода, всього двадцяти двох років, але такий скарб, що дай Бог будь-якій добрій людині. Свіжа, здорова, із себе гарна, Аграфена Петрівна ось уже п'ятий рік живе за ним одружена, і хоч Іван Григорович більше, ніж удвічі, старший за неї, любить сивого чоловіка всією душею, день і ніч завдяки Творцю за щасливу частку, послану їй. Тихо і мирно проходило життя цієї люблячої та всіма коханої жінки. Завжди спокійна, ніколи нічим не обурена, червоним сонцем сяяла вона в чоловіковому домі, і, куди в люди не показувалася - скрізь їй були раді, як світлому небесному гостю. Куди не ввійде - всюди несе з собою мир, лад, злагоду та веселощі. При ній і похмурі старі люди, похмуро на осоромлене світло дивилися, юнаки і, ніби скинувши десяток років з плечей геть, ставали м'якшими, добрішими і привітнішими. Ніколи не чути було при ній пересудів, ні злих докорів, ні лихих перекорів. Як досягла Аграфена Петрівна такого впливу на всіх своїх знайомих – сама не знала та інші не знали. Якось само собою вийшло; а коли почалося і з чого почалося, ніхто не зміг би дати і відповіді. Самий безглуздий чоловік, найохочий до сварок і лайки стихав на очах лагідної розумниці і потім сам на боці говорив, що за Аграфена Петрівна ніяк не годиться. Росла вона круглою сиротою, але святий Божий покрив завжди був над нею. За молитви, мабуть, батьківські не довелося Груні звідати гіркоти та тяги, нерозлучних із сирітською часткою. З дитячої колиски до шлюбного вінця ніколи майже не знала вона ні бід, ні сумів, а прийнявши вінець, рай у чоловіків будинок внесла і панувала в ньому. Майже не знала вона бід і печалів, але не зовсім вони були їй невідомі. Без горя, без смутку людині віку не вижити. І над Грунею, ще дівчинкою, раптово грозою вибухнула біда важка, і довелася б вона дитині не під силу, якби не знайшлося добрих людей, що з любов'ю відвели грозу і наповнили мирним щастям душу дівчинки. Батько її статки мав добрі і жив душа в душу з молодою дружиною, втішаючись, не натішаючись на Груню. Діти в них не жили, тому міцно любили батьки біляву дочку свою. Поїхали батько з матір'ю до Нижнього на ярмарок – там у них у Щеп'яному ряду, на Пісках, крамниця була; взяли вони з собою та маленьку доньку. Рік був важкий: холера на ярмарку занапастила народ. У Груніна батька в день двоє молодців захворіло, звезли їх до лікарні, там вони й померли. Минув день, другий. Разом у Груні батько з матір'ю захворіли, і їх відвезли також до лікарні. Одна одна залишилася в лавці Груня. Урвавшись якось від сусідніх торговців, які заради Христа доглядали маленьку дівчинку, вона, не пивши, не ївши, цілий день блукала незнайомим містом, відшукуючи лікарню; нарешті, вибившись із сил, заночувала в кущах волзького укосу. Вранці, ще трохи бриніло, голодна дівчинка вже стояла біля воріт Мартинівської лікарні. Дівчинку гнали геть від лікарняних воріт і сказали, що ні тітки, ні мамки в неї більше немає, що до світла обох на цвинтарі знесли. Але Груня геть від лікарні не йшла. Тоді глянув Господь на сироту милосердним оком і послав до неї доброї людини. Провідав один ярмарковий продавець через Волгу, що в Щеп'яному ряду виморкова (порожня) лавка з'явилася, і в ній одна маленька дитина залишилася. Кинув свою справу добра людина і пустився на пошуки. Знайшов він Груню біля воріт лікарні і взяв сиротинку до свого дому. Виспів, вигодував її і виховав нарівні з рідними доньками, ні на волосся їх від богоданної доньки не відрізняючи. Цього доброго чоловіка звали Потап Максимович Чапурін. Щойно Груня заневідомилась, став Потап Максимович доглядати хорошу, статечну людину, на руки якої без страху за долю, без побоювання за щасливу частку можна було б віддати богоданну доньку. На той час овдовів Іван Григорович. Залишила його дружина, залишивши трьох діток, малий мала менше. Бідолашний час настав: відомо, вдівець діткам не батько, сам круглий сирота. Біда, горе велике малим дітям залишитися без матері, більше біди, ніж бджілкам без матки. Розумів це бідолашний Іван Григорович, і тугою розривалося серце його, дивлячись на сиріт. Заїхав якось Іван Григорович до Потапа Максимовича розмикати тугу свою в сумлінній розмові з другом звіданим. Час був вечірній. У передній кімнаті вся родина Потапа Максимовича за чаєм сиділа. – От і живу я, кумушка, як небіжчик, – казав Іван Григорович Ксенії Захарівні. - Один, як перст. Слова нема з ким перемовити, помреш – поплакати нікому, згадати нікому. – Що ти, батьку, – заперечила Ксенія Захарівна, – дітки по батьківській душі пам'ятники. – Що дітки? Малі вони, кумушка, ще нерозумні, – відповів Іван Григорович. - Пропащі вони дітки без матері!.. Неструнко, неукладно вдома в мене. Не дивився б... Та що дім? Пропадай він зовсім! Не дім трощить мене – сироти мої бідні. Як рости їм без матері! Ні приголубити, ні приголубити... Пригляду немає: приїдеш із міста або з млина: діти невмиті, нечесані, брудні, обірвані. При покійниці хіба було так? Нещодавно навідався, без мене іноді голодними спати лягають. Гірке життя моє, кумко! І, схиливши голову на руку, тяжким зітханням зітхнув Іван Григорович. Сльози в очах його заблищали. She looked intently at the crying widower Grun. She felt sorry for the orphans. I remembered how, hungry, she wandered around a strange city. They talked for a long time about the disastrous fate of Ivan Grigorievich; he left; Aksinya Zakharovna went out to do some housework for some reason. Grunya stood at the window and thoughtfully picked off the faded leaves of the rose tree. There are tears in her eyes. Potap Maksimych noticed them, approached Gruna and asked affectionately: - What are you doing, my dear daughter? The daughter looked at her named father, and tears flowed from her eyes. - What are you, what’s wrong with you, Grunushka? – Potap Maksimych asked her. -Про що ти говориш? “I feel sorry for the orphans, dad,” the girl answered in a trembling voice, leaning against the shoulder of her named parent. - An orphan herself, I mean... Will the Lord send them their own mother, as he did to me? Darling, darling, I feel sorry for you. Potap Maksimych was silent, looking with love at Grunya; she continued: - Сама сиротою я була. Недовго була з твоєї любові та з милості, а все ж я пам'ятаю, яке мені було тоді, якою є сирітська частка. Бог тебе мені послав та матінку, тому я не усвідомила горя сирітського. А пам'ятаю, як мені було бродити містом. Нічим мені не заплатити за твою любов, тятко, одне тільки ось перед Богом тобі кажу: люблю тебе і матінку, як рідних батька з матір'ю. - Досить, повно, привітна, повно! – говорив зворушений Потап Максимович, пестячи дівчину. – Чого ж нам ще від тебе? Любов'ю своєю сторицею нам платиш. Ти нам щастя до дому принесла... Не ми тобі, ти добро зробила нам. – Тятю, тятко, не кажи... Не відплатити мені за ваші милості. А якщо вже вам не віддати, Богові як віддати? Припала Груня до грудей Потапа Максимовича і заплакала. – Добрими справами, Груне, віддаси, – сказав Потап Максимович, гладячи по голівці дівчину. - Слухай, тятко, що я скажу, - швидко піднявши голову, мовила Груня з твердістю, - як ти мене придивився, так і мені сиріт дивитися. Цим тільки й можу я Богові віддати... Як ти думаєш, паню? А? - Ти це добре сказала, Груне, - мовив Потап Максимович, - по-божому. – Шкода мені сироток Івана Григоровича, – сказала Груня. - Я б, здається, була б матір'ю, яку він шукає. – Як же так? — ледве вірячи своїм вухам, спитав Потап Максимович. - Що підеш за старого? – Піду, паню, – твердо сказала Груня. – Він добрий. Та мені не він... Мені б тільки сироток побачити. - Та він старий, тобі не рівня, - мовив Чапурін. – Чи старий він, чи молодий, – на мене все одно, – відповіла Груня. - Не за нього, заради бідних сиріт... - Ах ти, Грунюшка, моя Грунюшка! – сказав глибоко зворушений Потап Максимович, обіймаючи дівчину та ніжно цілуючи її. – Ангельська твоя душа. Батько твій із матір'ю тепер зіграли на небесах. І якщо згрішили чимось перед Господом, викупила ти батьківські гріхи. Чиста, свята твоя душа! Божевільна донька і названий батько міцно обійнялися. На другий день, рано-вранці, Потап Максимович зібрався нашвидкуруч і поїхав у Вихорєво. - Наречена на прикметі, - говорив він, заходячи до будинку Івана Григоровича. - Яка тут наречена! – з досадою обізвався Іван Григорович. - Де ти її за ніч викопав? – Та хоч наша Груня, – мовив Потап Максимович. - З глузду ти здурів, - відповів Іван Григорович. - Хоч би ділом що сказав, а то натко піди! - Та подумай ти, голово, у нас з тобою сиві бороди, а вона ще дитина. Полювання їй за старого на дітей іти. – А як згодна буде – одружишся? - Запитав Потап Максимович. - Пусте, куме, кажеш, - відповів Іван Григорович. - Полюванням не піде, силою взяти не бажаю. - Ну, то слухай же, що було в мене з нею обумовлено вечір, як ти з Осипівки поїхав. І розповів Потап Максимович Івану Григоровичу свою розмову з Грунею. Під час розповіді Іван Григорович більше і більше схиляв голову, і коли Потап Максимович скінчив, він підвівся і, дивлячись сльозами, що плакали на ікони, перехрестився і зробив земний уклін. - Голубонько! - Сказав він. – Свята душа! Ангел Господній! Другого дня були оглядини, але не такі, як бувають зазвичай. Ніхто з сторонніх тут не був, і свахи не було, а наречений, побачивши наречену, вчинив не за старим, не за дідівським обрядом. Як побачив він Груню, у землю їй вклонився і, давши волю сльозам, говорив, ридаючи: - Матінко! Свята душа! Аграфена Петрівна! Будь матір'ю моїм сиротам! – Буду, – тихо з усмішкою промовила Груня. За два тижні повінчали Груню з Іваном Григоровичем. Ростить Груня чужих дітей, виховує і своїх: дві вже в неї дитинка. І ніякої між дітьми ворожнечі не робить, пасинка з падчерицями любить не менше за рідних дітей. А господиня якась вийшла, просто на диво. І пройшла слава Заволжжям про молоду дружину віхоревського тисячника. Добра слава, добра слава. Дай Бог всякому такої слави, доброї по людях поголоски. 20. Графіня Ганна Григорівна Товста 1889 року померла графиня Ганна Григорівна Товста. Будучи знатного роду, що мала зв'язку з вищим сучасним суспільством, вона була завжди глибоко віруючою в душі, завжди благоговійно налаштованою в житті. Релігія проникала все її життя та її діяльність. З любов'ю ставилася вона до всіх церковних обрядів, любила благоговійне служіння в церкві і дбала про благолепие храмів Божих, нещадно жертвуючи на прикрасу їх усім, хто б до неї не звертався. Щодня, особливо останніми роками, вона відвідувала церкву і часто наперед читала Апостол чи Євангеліє, щоб з великою увагою слухати в церкві; не тільки суворо дотримувалася всіх постів, але в усі пости вважала за обов'язок говіти і причащатися Святих Таїн. Під час своєї хвороби вона особливо часто долучалася Святих Таїн і в Таїнстві єлеосвячення шукала собі лікування від недуг душевних і тілесних. Відрізняючись щирою любов'ю до Бога і Святої Церкви з її постановами, графиня, природно, завжди глибоко поважала не тільки архіпастирям, а й пастирям Церкви; вважала для себе великою честю, коли архіпастирі відвідували її, і приділяла велику увагу пастирям Церкви. Вона завжди приймала благословення від пастирів та іншим робила зауваження, якщо вони не виконували цього християнського звичаю. Не тільки сама ніколи не дозволяла собі говорити що-небудь погане про пастирів Церкви, але й інших умовляла ставитися до них з повагою як до слуг Христових та будівників Таїн Божих. Свою любов до пастирів вона висловила особливо в тому, що заснувала притулок для старого духовенства і заповідала свій дім, у якому жила, для іншого такого ж притулку і навіть залишила значні кошти на його утримання. За глибокого благочестя і любові до пастирів Церкви вона особливо відрізнялася незвичайною благодійністю. Ця її чеснота відома у всіх кінцях першопрестольної Москви, і багато хто з тих, хто потребує, звідусіль йшли до неї по допомогу, і вона нікому не відмовляла. Багато хто навіть із знатних, але бідних, отримували від неї значну щомісячну допомогу, не кажучи про часті щоденні милостині жебракам і убогим. Любляче серце її не могло залишатися холоднокровним до нужденних, і вона завжди була першою жертвою на різні богоугодні установи. Крім того, від її щедрот влаштовані в Нижегородській губернії великий притулок та училище для сиріт. Вона надавала значну допомогу парафіяльному в Москві піклування про бідних. І все це вона робила не з марнославства, вона навіть не любила, коли їй дякували за надану допомогу, – ні, це вона робила єдино зі своєї великої любові до всіх бідних і нещасних і до того робила таємно, так, щоб права рука її, за заповіддю Спасителя, не знала, що робила ліва. Нарешті, по відношенню до себе вона була завжди строга, поміркована в житті, не дозволяла собі жодних забаганок, ні зайвих задоволень. У поводженні з ближніми вона завжди була дуже ласкава, лагідна, добродушна з усіма і набагато нижчими за себе, ніколи нікого не ображала, всім благо бажала, до всіх ставилася за участю, з любов'ю; вона не дозволяла собі ніколи знущатися з недоліків ближніх, ні на кого не гнівалася, ніколи не пам'ятала зла - вона втілювала в собі, наскільки було можливо, всеосяжну любов до людства. «Це ангел, а не людина», – часто доводилося чути про неї від багатьох, і з цим погоджувався кожен, хто її знав. 21. Бічер-Стоу – захисниця негрів В Америці здавна велася торгівля неграми. Американські торговці їздили до Африки, закуповували там цілі сотні негрів та з баришем розпродавали свій «товар» на американських ринках. На ринках негрів оцінювали так само, як оцінюють худобу: пробували силу, змушували піднімати тяжкості, наказували відкривати рота та оглядали зуби, щоб визначити вік та здоров'я. Поводження з неграми було нелюдське: на них навалювали непосильну роботу і за найменшу провину били, катували, заковували в ланцюзі. У негра не було жодної власності; він нічого не міг заробити для себе: все належало його господареві. Не було у негра та сім'ї, бо він щохвилини має бути готовим до того, що його дружину чи дітей продадуть набік і він залишиться сам. Скаржитися також не було кому: за законом пан не відповідав за своє поводження з рабами і мав право катувати та вбивати їх безкарно. Багато років тривала ця нелюдська торгівля людьми. Були спроби змінити цей жахливий лад; проте тисячі і мільйони негрів продовжували тягти своє жалюгідне існування. Рабовласники, звичайно, не говорили про це; самі негри не вміли ні просити захисту, ні описати свої муки: надміру, зганьблені, принижені, вони могли тільки терпіти і мовчки вмирати. Треба було, щоб хтось узявся розповісти всьому світу про всю гіркоту страждань та принижень чорної людини. І це виконала жінка, письменниця Гарріет Бічер-Стоу, яка написала знамениту книгу «Хатина дядька Тома». У цій книзі описана історія кількох негритянських сімей, і ця проста, правдива історія облетіла весь світ і у всіх серцях пробудила гаряче співчуття до пригноблених людей. Про неграх заговорили скрізь: і в Америці, і в Європі; а незабаром знайшлися люди, котрі грудьми стали за свободу негрів. Минули роки, рабство впало, і негр, колишнє напівтварини, був визнаний людиною. Поштовх цьому руху було дано знаменитою повістю пані Бічер-Стоу. Гарріет Бічер народилася 1811 року в сім'ї американського пастора (тобто священика) у маленькому містечку Північної Америки. Дитинство її пройшло безтурботно та щасливо, у колі великої, веселої родини. З п'яти років дівчинка бігає до школи, а вдома забирається до батьківської кімнати і, забившись у куточок, щоб не заважати батькові, читає книжки. Вчилася Гарріет добре і вважалася в школі однією з найздібніших учениць. Своє вчення вона закінчила в іншому місті, у школі, влаштованій її старшою сестрою. Тут Гарріет намагається писати невеликі, дуже вдалі розповіді для дітей, у яких виявляється її талант. У 25 років вона виходить заміж за професора Стоу, людину освічену, розумну і серйозну. Сімейне життя її було дуже щасливим; з чоловіком вона жила душа в душу, поділяючи з ним радість та горе. Через рік у Гарріет Бічер-Стоу народилися дві дочки-близнюки, а через кілька років вона була матір'ю сімох дітей. Проте сімейні обов'язки та домашні турботи та клопіт не заглушили в душі Бічер-Стоу інтересу до участі чорних невільників. Незабаром Бічер-Стоу задумала написати повість із життя негрів «Хатина дядька Тома». У 1851 році були надруковані перші розділи, а через півтора роки вся книга була видана окремо і в перші ж тижні розійшлася в сотнях тисяч екземплярів. Незабаром з'явилися її переклади всіма мовами; сама повість була перероблена для театру, давалася на сцені та приваблювала тисячний натовп. Уся Америка, вся Європа заговорили тоді про невідому доти дружину професора Стоу; тисячі листів полетіли до неї з вираженням співчуття, подяки та поваги. Гроші, отримані від продажу книг, назавжди вигнали бідність із сім'ї Бічер-Стоу. Але ні гроші, ні популярність, ні слава не змінили простого трудового способу життя письменниці. Як і сама входить вона в усі, веде домашнє господарство, займається у своїй домашній школі, де разом з її дітьми навчаються і діти негрів, як би на підтвердження того, що не на словах тільки проповідувала вона про рівність людей, а й на ділі. У її будинку знаходять притулок і допомогу всі негри, які переслідують рабовласники; вони сміливо йдуть до неї, знаючи, що зустрінуть у ній свою захисницю та покровительку. У неї утворилася ціла контора на допомогу неграм. Сюди надсилаються з усіх боків гроші, бо всі вірять, що письменниця зможе добре розпорядитися ними. Небагато років минуло з часу виходу у світ «Хатини дядька Тома», як в Америці відбулася повна зміна. Перш за все, було скасовано закон про втікачів, а потім впало і саме рабство негрів. Мета життя Бічер-Стоу було досягнуто. Вона виконала ту справу, яку покликана виконати, – вона чесно попрацювала для людей і тихо зійшла з життя. Останні роки письменниця провела у своєму маєтку, у колі улюбленої родини та близьких друзів. Їй довелося пережити всіх дорогих їй людей: її чоловік, сестра, коханий брат – усі померли раніше за неї. Ці втрати так сильно вразили її, що вона збожеволіла і незабаром померла в лікарні для божевільних на 78-му році життя. У деякому царстві, в деякій державі жив цар з царицею. Пожив він із нею чималий час і задумав їхати до чужоземної землі. Віддав накази міністрам, попрощався із дружиною та вирушив у дорогу. Чи довго, чи коротко, – приїхав він у чужоземну землю; а в тій землі правив тоді злий король. Побачив цей король царя, наказав схопити його та посадити у в'язницю. Багато в нього в тюрмі всяких невільників: ночами в ланцюгах сидять, а вранці одягає на них злий король хомути і оре ріллю до вечора. Ось у такому борошні прожив цар цілих три роки і не знає, як йому вибратися звідти, як дати про себе цариці звістку. І вишукав-таки випадок, написав до неї листа. «Продавай, – пише, – весь наш маєток та приїжджай викуповувати мене з неволі». Отримала цариця листа, прочитала його і заплакала: «Як мені викупити царя: якщо сама поїду – побачить мене злий король і візьме до себе замість дружини; якщо міністрів надішлю – на них надії немає». І що вона надумала? Остригла свої коси русяві, вбралася музикантом, взяла гуслі і, нікому не сказавши; вирушила в дорогу далеку. Приходить вона до злого короля надвір і заграла в гуслі, та так добре, що повік би слухати – не наслухаєшся; король, як почув таку славну музику, одразу звелів покликати гусляра до палацу. - Доброго дня, гусляре! З якої землі ти, з якого царства? — Змалку ходжу, ваша величність, по білому світу, людей веселю і тим свою голову годую. - Залишайся у мене, поживи день, другий, третій, а я тебе щедро нагороджу. Гусляр залишився; день-день перед королем грає, а той все досхочу не наслухається: «Яка славна музика! Будь-яку нудьгу, всяку тугу як рукою знімає! Прожив гусляр у короля три дні і приходить прощатись до короля. – Що ж тобі за труди завітати? - Запитує король. – А мабуть, пане, мені єдиного невільника; у тебе багато в темниці насаджено; а мені потрібний товариш для дороги. Ходжу я по чужодальних державах; іноді ні з ким слова вимовити. – Будь ласка, вибирай собі будь-кого! – сказав король і повів гусляра до в'язниці. Гусляр оглянув ув'язнених, вибрав собі царя-невільника, і пішли вони разом мандрувати. Підходять до своєї держави. Цар і каже: - Відпусти мене, добра людина! Адже я не простий невільник, я сам цар; скільки хочеш, бери викуп: ні грошей, ні селян не пошкодую. Тут вони розпрощалися і пішли кожен своєю дорогою. Цариця побігла манівцем, раніше чоловіка додому встигла, зняла з себе гуслярську сукню і вбралася, як слід. За годину всі забігали і заметушилися в палаці. Царя вийшли зустрічати усі придворні. Цар звернувся до них і сказав: - Ось яка у мене дружина: як сидів я в неволі і писав їй, щоб все своє добро продавала і викуповувала мене, - нічого не зробила. Про що вона думала, коли чоловіка забула? – Ваша величність! Як тільки цариця отримала ваш лист, того ж дня зникла вона невідомо куди і весь цей час пропадала; у палац тільки сьогодні прийшла. Цар сильно розгнівався і наказує: – Панове міністри, судіть мою дружину за правдою істинною. Де вона по білому світу тягалася? Навіщо не хотіла мене викупити? Не бачити б вам свого царя віки-вічні, якби не молодий гусляр; за нього стану Бога благати, йому половину царства не пошкодую віддати. Тим часом цариця встигла вбратися гусляром, вийшла надвір і заграла в гуслі. Цар почув, побіг назустріч, схопив музиканта за руку, провів у палац і каже своїм придворним: – Ось той гусляр, що мене з неволі врятував. Гусляр скинув із себе верхній одяг – усі відразу впізнали царицю. Тут цар зрадів; почав на радощах бенкетувати, та так цілий тиждень і веселився. Одна пані щодня помічала, що її витрати по господарству невідомо чому збільшувалися, і запаси домашньої провізії занадто скоро витримувалися. Вона наважилася порадитись про те з пустельником, який жив у лісі. Пояснивши причину свого відвідування, вона казала йому: - Моє господарство зовсім засмутилося, що для мене здається дивовижним; я хотіла б вас просити порадити мені, як його покращити. Пустельник просив її трохи почекати, потім приніс невелику закриту шухляду і подав їй, кажучи: – Треба, щоб ви цілий рік носили цю шухляду тричі вдень і тричі вночі на кухню, у льох, у стайню та у всі господарські заклади вашого будинку. Обіцяю, що побачите зміну. Через рік ви повинні повернути мені цю скриньку. Пані, яка мала віру в дію таємничої скриньки, точно виконала пораду пустельника. Вона завжди у призначений час ходила з ним по всіх домашніх будівлях. Наступного дня, коли вона пішла в льох, то застала там конюха, що крав пляшку вина; у кухні – служниць, які пригощали своїх гостей різними стравами. У корівнику побачила корів, що стояли без корму в гною, і в стайні коней, яких замість вівса годували сіном і ніколи не чистили. І так вона майже щодня відкривала нові несправності у будинку. Коли рік минув, вона понесла шухляду до пустельника і подала йому, кажучи: - Справді, моє господарство зробилося набагато кращим; я хотіла б вас просити залишити на рік ще в мене цей ящик, у ньому справедливо полягає незвичайна сила. Пустельник з посмішкою сказав: - Ящик дати не можу, але, відкривши його, ви самі побачите той спосіб, який ви вже випробували власним досвідом. Він відчинив ящик, і пані побачила в ньому аркуш паперу, на якому було написано: «Щоб у будинку все йшло належним порядком, господареві треба спостерігати за всім самому». 24. Материнське кохання (справжнє подія) За книгою «Осінь» Чистякова У 1783 році на острові Сицилія був жахливий землетрус, від якого чудове торгове місто Мессіна сильно постраждав. Найжахливіший землетрус почався зовсім несподівано; вся земля тремтіла, як жива, піднімалась і опускалася; з-під неї чулися якийсь жах, що наводить, гул, тріск, грім і стогін. У цей час піднявся сильний ураган. Морські хвилі здіймалися і зі стоном розбивалися об прибережні скелі. Додайте до цього тріск і гуркіт будівель, що ламаються. Люди бігали вулицями, кричали відчайдушно, падали під руїнами будинків, гинули або жалібно стогнали від болю, не в змозі звільнитися від куп, що навалилися на них. Все це разом представляло таку страшну картину, що немає можливості описати її. Перед цим землетрусом були деякі передвіщаючі ознаки, за якими обізнані люди здогадувалися про лихо; але, як завжди, мало хто вірив їхнім словам; ніхто не приймав обережності; тільки дехто вчасно виїхав за місто. Після першого підземного удару, після першого вагання кожен утік, хто тільки міг, щоб урятуватися від падіння каміння; але удари йшли так швидко один за одним, що багато хто загинув і в будинках, і на вулицях. Загальний жах був такий великий, що люди втрачали всілякі міркування; вони пропало почуття співчуття; вони не звертали уваги на тих, що гинули; кожен думав тільки про себе; ніхто не допомагав стати впалому, не витягував притиснених з-під каміння; всі бігли з шаленою квапливістю; кожен думав тільки про те, як би якнайшвидше вибігти за місто. Батьки та матері забули про своїх дітей, і діти не згадували батьків. На найкращій вулиці Мессини стояв чудовий мармуровий палац маркіза Спадара, одного з найбагатших людей острова Сицилія. Багатства його були незліченні; дружина в нього була прекрасна, молода та добра; маленький дворічний син доповнював щастя маркіза; здавалося, йому не було чого бажати. Він, подібно до всіх сицилійців, був знайомий з наслідками землетрусу. Від сусідства таких вогнедишних гір, як Етна на Сицилії та Везувій в Італії, землетруси бувають дуже часто, але якщо вони не сильні, то на них звертають мало уваги; навпаки, якщо перші поштовхи такі жахливі, як ті, які вразили острів у 1783 році, то кожному відомо, чого можна побоюватися, і тоді у всіх з'являється лише одна думка: рятуватися, тікати з міста. У нещасний день землетрусу маркіз Спадара сидів у кімнаті своєї дружини; син їх спав поряд, в іншій кімнаті. Раптом хата затремтіла і застогнала від жахливого підземного удару; за першим ударом пішли другий і третій. Здавалося, стіни руйнуються; двері самі по собі ляскали; столи, стільці та шафи падали; дзеркала та картини зривалися зі стін і з гуркотом розбивалися; шибки сипалися, підлоги і стелі тріщали. На вулиці і в хаті почувся відчайдушний крик: «Землетрус! Землетрус!» Вся прислуга стрімголов кинулася з палацу. - Землетрус! - Вигукнула маркіза і без почуттів впала на землю. - Землетрус! - повторив маркіз і з переляком схопився. Він зблід, як мрець, і ніби закам'янів – не міг рушити ні рукою, ні ногою. Але з-під землі пролунали ті жахливі звуки, про які ми говорили; повторилися ще поштовхи і повернули йому свідомість. Він глянув на неживу дружину, і в його душі промайнула думка: «Треба рятуватися. Потрібно рятувати її». Сина він забув. Він з силою відчаю звалив собі дружину на плечі і бігом кинувся з сходів палацу, геть із будинку, що вагався. – Куди тікати? - спитав він сам себе і з помутнілими думками здивовано зупинився на вулиці. Якийсь чоловік біг повз, помітив маркіза, бо він заважав йому пройти, і крикнув: – У гавань! У гавань! Чого вартий? Коли на землі немає місця, вода врятує. А вмирати, то потонути краще, ніж померти під руїнами! Чоловік пробіг повз; слова його пробудили в маркізі свідомість, і він теж побіг; там, у гавані, - порятунок: там велика яхта (корабель), і місця багато. У всіх мессинських багатіїв завжди бувають свої човни або маленькі кораблі-яхти, щоб їздити прекрасним Середземним морем, між островами, з яких віє ароматичними пахощами квітучих апельсинових і помаранчевих дерев. Море й досі служило місцем прогулянки; тепер він сподівався знайти на ньому собі порятунок. Він поспішав до нього. Земля після перших підземних поштовхів ще продовжувала тремтіти, і жахлива сила випарів, що скупчилися під нею, ще виражалася гуркотом, стогін і як би віддаленим гуркотом грому. Сициліанці знають, що якщо землетрус починається сильними ударами, якщо за ними йде підземний шум і коливання триває, то, значить, це тільки початок жахливого лиха і ударів буде ще багато і землетрус може тривати досить довго. Всі ці явища тепер наводили жах на нещасних жителів Мессини, і всі з шаленою квапливістю поспішали до моря, на відкрите місце. Маркіз теж поспішав, але незвичний тягар уповільнював його кроки; у всякий інший час він не проніс би дружини своєї по всіх кімнатах свого палацу, але тепер жах смерті і розпач надавали йому подвійної сили; він задихався, ноги в нього підгиналися, але йшов. Боже мій! Яким жахливим шляхом довелося йому йти! Скільки перешкод на кожному кроці! Повітря було наповнене пилом від зруйнованих будівель; крім того, сірчисті випари із землі робили його ще важчим для дихання. Безліч будинків уже обрушилися і своїми руїнами захаращували вулиці; коливання землі ще тривали, і багато будинків ще хиталися і загрожували падінням. З надзвичайним зусиллям маркізу треба було перелазити через руїни, або, при щасливо розкиданому камені, обминати їх; але це вдавалося рідко і набагато важче було перелазити через купи щебеню та каміння. Іноді доводилося зупинятися і перечекати або падіння стіни, або щоб пил, що піднявся на вулиці, влягся хоча трохи і відкрила можливість дивитися, куди ступати. Небезпека з кожною миттю збільшувалася; земля тремтіла сильніше, будівлі падали частіше і розпач тікав посилювався. З-під уламків іноді чулися стогін живцем похованих або лунав відчайдушний крик поранених. Трупи траплялися щохвилини; стомлені чіплялися за його сукню і сповільнювали його кроки; він хитався від утоми, голова його кружляла від усіх цих жахів, волосся піднімалося дибки; він з відчаєм виривався з рук нещасних, які за нього чіплялися, і поспішав далі, далі від смерті; він не міркував, а, підкоряючись інстинкту (потягу), йшов далі, далі до моря. Одна тільки думка сповнювала його душу: «Швидше, скоріше! Зараз повториться удар, я не встигну врятуватися!» Сили його виснажувалися, ноги підгиналися; йому здавалося, що він упаде і помре тут же на місці. Він напружував залишок сил, щоб не впасти і дістатися рятівної гавані. Ось перед ним пряма вулиця, що закінчується морем; воно вже видно; але й по ньому ходять і кидаються білі хвилі і подрібнюються піною та бризками; вітер і підземні сили крутять і нарікають воду. У будь-яку іншу пору нікому не прийшла б думка наважитися вийти з гавані, але тепер один порятунок - на воді, і до неї поспішав народ. Ноги відмовляються служити, маркіз хитається, як п'яний, але він ще раз перемагає своє смертне втомлення, збирає всю свою силу, проривається через ряди народу, що густо зімкнулися, і вбігає на набережну; перед ним кидається і рветься яхта, хвилями її підкидає; порятунок близько - але нещасний не зміг зробити і кроку більш і всією вагою своєї подвійної ноші без пам'яті впав на землю. Поступово маркіза приходила до тями або від сильного удару при падінні, тільки очі її розплющилися; вона обвела ними довкола, несвідомо подивилася на чужих людей, що її оточували, потім глянула на чоловіка, який, як мертвий, лежав біля неї, і кинулась до нього з відчайдушним криком: Жінка, що стояла поблизу, зжалилася над нещасною, нахилилася до неї, відтягла її і сказала: - Ні, він живий, він тільки непритомний, не душіть його, він прийде до тями. Ви самі були такі самі, коли він притягнув вас сюди. Мабуть, від втоми і від страху з ним знепритомнів. Ви тільки відійдіть від нього, дайте йому повітря, він прокинеться. Ці слова заспокоїли маркізу; вона підвелася, але цієї миті згадала про сина; вона схопилася, злякано озираючись, шукала його очима і раптом закричала роздираючим голосом: – Сину мій! Де мій син? Я його не бачу! Скажіть де він? – Невже у вас є син? - Запитала та ж жінка. – Якщо є, то не знаю де він. Він не приходив з вами і з батьком, мабуть, відстав. З вашим чоловіком ніхто не приходив. Нікого не бачила, – повторювала жінка. – Боже мій! Він там! - Вигукнула маркіза ще раз голосом нелюдським і страшним - в ньому чулися горе, розпач і страждання материнської любові. Голос цей проник у серце маркіза; він прийшов до тями, підвівся на лікті, встиг схопити дружину за поділ сукні і сказав ледве чутно: - Ти переді мною лежала, як мертва, я тебе схопив, виніс із міста, але про сина не згадав. Ніхто з наших людей не бачив; якби бачив, то, напевно, згадав би про нього і комусь доручив би винести його з дому. О, змилуйтеся! - додав він до оточуючих, - врятуйте мого сина, я маркіз Спадара, я багатий, віддам половину всього, що маю, тому, хто врятує мою дитину. Я сам не можу. Я не маю сил. О, рятуйте його! - і сльози потекли по блідому обличчю напівживого, стомленого маркіза. - О, мабуть, що ти не мати! - вигукнула маркіза, вириваючи з рук сукню, за яку він тримався, і кинулася вперед. – Заради Бога залишся! Врятувати його не можна! Благаю тебе, залишся! Не ходи, себе занапастиш, а його не врятуєш! На відчайдушний крик вона зупинилася, озирнулась і відповіла: – Не можу. Маю йти. Врятую сина чи помру разом із ним! І знову побігла. Маркіз підвівся, з відчаєм гукнув її на ім'я і знову в нестямі впав на землю. Ще раз зупинилася вона, з любов'ю та прикрощами глянула на чоловіка, який, як мертвий, лежав на землі, але не залишилася, а кинулася вперед, у місто, назустріч до всіх, хто біжить з нього. Вона не біжить, а летить, ледве торкаючись землі; її волосся, що розпустилося, майорить за вітром. Ось вона зникла у міських воротах. - Зупиніть цю жінку! – кричать за нею, – вона збожеволіла, біжить у місто, там смерть. Деякі зустрічні намагаються зупинити її, але вона всіх відштовхує та поспішає вперед. Ніщо не може уповільнити її біг; вона вірним поглядом заздалегідь вибирає собі дорогу, перескакує через каміння, колоди та купи сміття: її тягне найсильніше почуття жіночого серця – материнське кохання. Вона бачила перед собою колиску свого сина, тільки думка про нього турбувала її. Ніяке зовнішнє враження не доходило до неї: вона не чула відчайдушних криків поранених та гинуть; вона не помічала, що коливання землі з кожним її кроком посилюються; вона передбачала близькості нових підземних ударів. До неї не долітали підземні громи, які то тріщали, ніби хтось кидав там залізними смугами, то стукали, ніби хтось катає залізними кулями, і нарешті вибухали оглушливим тріском. Вона поспішала вперед невтомно та зупинок. Не думаючи і не вибираючи дороги, вона все-таки не збилася і несвідомо бігла найпрямішим і найкоротшим напрямком. Ось перед нею церква, в якій вона завжди молилася, але її дзвіниця впала і засипала собою всі сусідні будинки; сам корпус будівлі розсівся зверху до низу і міг відразу впасти. - Боже мій, дай мені сили врятувати мого Альфонса! - Вигукнула вона. Тільки одна вулиця залишилася зовсім недалеко. Чи коштує будинок? Думки, одна одній страшніші, юрмляться в її голові; серце б'ється все сильніше та сильніше; дихання із зусиллям виривається з її напіввідкритого рота; але біг її такий самий швидкий, як і спочатку; жодна перешкода не зупиняє її. Вона огинає останній кут. Мармуровий палац стоїть неушкоджено, як і раніше; землетрус не похитнув його. Серце нещасної матері радісно стислося і потім забилося так, ніби воно хотіло вистрибнути. – Боже мій, дай мені знайти мою дитину, а там роби зі мною, що хочеш. Серед будинків, що обрушилися, в печах і камінах яких горів вогонь, спалахнула пожежа і з кожною миттю поширювалася все далі і далі. Сусідні з палацом залишки будинків палають; полум'я вже торкнулося палацу; дах димиться, палітурки вікон спалахнули. Вітер свище, реве та розповсюджує пожежу; чого ще не зруйнував землетрус, те загинув від полум'я. Маркіза не бачить пожежі, не бачить, що вогонь охоплює її палац; вона вбігає в відчинені двері, вгору мармуровими сходами сходів; безперервно пробігає відчинені кімнати, в яких валяються дорогі речі; вона топче їх, не бачить, і всією душею прагне туди, де лежить її щастя, її син. В одній дитячій двері не відчинилися; мати з завмираючим серцем відчиняє її, і перед нею колиска посеред кімнати, як стояла, і від коливання землі тільки сильно хитається. Мати кидається до неї і бачить: син її спить, заколисується землетрусом. Мати скрикнула з радості; малюк прокинувся, посміхнувся крізь сон і простяг їй руки. Вона схопила його і притиснула до завмираючого серця; на мить підняла очі з вдячністю до неба, прошепотіла молитву – і поспішає геть із цього страшного, колись милого будинку. Але тут підземний грім гримнув сильніше, земля здригнулася від сильного удару; підлоги та стіни коливаються; мати з жахом летить до знайомих сходів, але в ту хвилину, коли хоче ступити на неї, вона з гуркотом впала, і з блискучої глибини піднявся густий дим, і пил злетів стовпами. Маркіза трохи з розбігу не зіскочила в глибину, але вчасно повернулася назад і кинулася до інших сходів; виходів багато; ось вона у другої - і цієї вже немає. Передсмертний жах охопив її душу; вона не знає, куди їй подітися, але вчасно згадала, що є ще один вихід. Вона кидається в один довгий, вузький коридор, наприкінці якого були вузькі кручені сходи в стіні: вони вели на нижній поверх. Маркіза біжить із відчайдушною швидкістю і з трепетом притискає до себе немовля; за нею обвалюються стелі, стіни хитаються більше і більше. Щойно втекла вона на нижній поверх і встигла дійти до вікна, яке виходило на терасу, новий підземний удар потряс всю землю, і здавалося, вона розпадається, стелі та дахи обвалилися, від колишнього чудового палацу залишилася купа каміння. Нещасна мати встигла вискочити у вікно; її зачепило по голові шматком падіння карниза; кров бігла по її обличчю, але вона, не пам'ятаючи себе, не відчуваючи болю, бігла по двору; чула, як за нею все руйнується, відчувала хвилеподібний рух землі; добігла до берега ставка посеред саду і без почуттів повалилася на землю. Чи довго вона пролежала – невідомо, але коли прийшла до тями, перше, що вразило її, – це плач дитині. Коли вона прийшла до тями, то побачила, що при падінні своєму притиснула сина до землі так, що він не міг вивільнитися і плакав, бо забився і йому було важко. Переконавшись, що він здоровий, маркіза подивилася навкруги. Їй було жарко від полум'я, що стояло над палацом і допалювало те, що ще залишалося після землетрусу; деякі дерева в саду згоріли; всюди дим, сморід і задушливий жар. Але серед картини винищення у душі маркізи прокинулося почуття глибокої подяки. Вона кинулась навколішки і зі сльозами дякувала Богові за своє чудове спасіння і спасіння своєї дитини. Потім заспокоїла його, обмила кров у себе з лиця, зав'язала собі хусткою голову, бо кров ще лилася, взяла малютку на руки і пішла шукати або вихід із саду, або місце, де можна було б перечекати пожежу. Земля не вагалася більше, тільки під нею все ще чувся гул і вона зрідка здригалася. Вітер свистів із жахливою силою. Маркіза насилу пересувала ноги; вона виснажилася від напруги, від двох непритомностей і від великої втрати крові. Вона пішла до одного виходу з саду, але назустріч їй дим та полум'я від сусіднього будинку; в іншому місці ще купа неохолілих і тлілих руїн загороджувала їй дорогу і т. д. Куди вона не прямувала, скрізь щось загороджувало їй вихід. Вона була, як на острові посеред палаючого моря вогню. Жар ставав нестерпним; нещасна жінка не знала, чим захищати дитину; нарешті згадала про земляний підвал, у якому ховали землеробські знаряддя; вона поспішила туди і в його сирій глибині знайшла захист від пожежі, що палала навколо. Вона просиділа тут кілька годин; син її, стомлений плачем, заснув; вона скинула з себе частину одягу, загорнула малютку, підклала під його голову трави і поклала його на землю. Альфонс уже кілька разів просив їсти, і коли він заснув, першою думкою її було: чи не можна десь знайти їстівного. Вона пішла ходити садом, знайшла з п'ят стиглих апельсинів та дві груші і принесла їх у свій земляний підвал. Пожежа все ще тривала, але підземні удари та струси припинилися. Плоди цього дня вгамували голод маленького Альфонса; мати його сподівалася, що до ранку пожежі вгамуються і можна буде спробувати вийти з саду і пошукати маркіза, який тепер, можливо, тужить і плаче про них як про померлих. Ніч для маркізи пройшла безсонна, в тривозі й смутку: маленький Альфонс змерз і плакав. На ранок мати дала йому останню грушу, одяглася, взяла його на руки і пішла до палацу, сподіваючись через нього вибратися на вулицю; але тут з одного боку лежали такі купи каміння, що по них не було можливості зробити й кроку; з іншого боку ще курилося, розпечені уламки лежали вогненною купою і попел ледве прикривав вугілля. - Ні, тут немає виходу, - подумала маркіза і сумно пішла шукати іншого виходу. Занепокоєння її зростало; Альфонс плакав. Вона повільно йшла вздовж розваленої огорожі саду і шукала, чи нема де виходу. Нарешті, в одному напрямку не було видно вогню, тільки лежали руїни. Маркіза повернулася назад до ставка, напилась води, напоїла сина, зірвала гілку з незрілими апельсинами і пішла. Шлях довелося їй вибрати неймовірно важкий: на кожному кроці треба було дертися на купу каміння, або перелазити через стіну, або пробиратися між нахилим і навислим камінням, яке з кожною хвилиною могли обвалитися і розчавити її своїм тягарем. Вона ніяк не могла знайти знайомої вулиці: всі були до того завалені і спотворені, що жодної не можна було впізнати. Тільки надвечір почали їй траплятися люди, які побіжно відповідали їй на запитання і поспішали відшукувати тих, яких втратили в цьому лиху. За цими короткими і неточними вказівками маркіза, однак, вибралася нарешті на таке місце, звідки було видно пристань. Вона зовсім знемагала, бо дві доби нічого не їла; малюк Альфонс плакав з голоду; слава Богу, тут є люди, можна щось купити. Грошей у неї з собою не було, але вона вийняла сережку, і їй за неї дали булочку, яка хоч трохи вгамувала її голод і голод дитині. Вона сіла на сходинку набережної і замислилася: Де знайти чоловіка? - Запитувала вона себе. – Тут усі чужі, я всіх боюся. Чи він живий? Вчора я бачила, як він упав, наче мертвий. Господи! Ти мене вивів з вогню, Ти мене захистив від падіння каміння, Ти мене вивів до людей. Господи, дай мені знайти мого чоловіка, батька мого сина! Після цієї короткої молитви вона підвелася і слабким тьмяним поглядом обвела навколо себе; скрізь люди копошаться, клопочуться, метушаться; але ніде жодної знайомої особи. Маркіза глянула на море; там сотні човнів, човників і великих суден, які, як чайки після бурі, оговталися і прагнули землі, тепер спокійної і знову на час безпечної. The poor woman looked thoughtfully into the distance, thinking about how she could find out what had become of her husband. - Це ви, прекрасна сеньйоро? – suddenly a familiar voice was heard behind her. The marquise turned around: behind her was the same woman who had shown her sympathy the day before. — А ваш син живий і врятований? A miracle happened over you, the Holy Mother of God protected you,” and the talkative old woman said a lot more in this tone. Having chosen a moment when she could say a word, the marquise asked: - What happened to my husband, where is he? I left it here yesterday. - Oh, poor, poor, how he was obsessed with you; he will wake up from fainting, come to his senses, shout: “Isabella,” and again lose his senses. Так він пролежав до темної ночі. The sea became quieter, the sailors from one large, beautiful yacht went ashore, one came across your husband, clasped his hands and exclaimed: - Oh, my God, this is the senor, we need to save him. He called another sailor, and the two of them carried him to the yacht, where he lies to this day. - Чи немає тут човна, чи не можна мене відвезти до яхти? Там за це заплатять! Я зараз дала б грошей, але в мене немає з собою. - Час, сеньйора, тепер поганий; у кожного своє горе, даремно ніхто кроку не зробить. – Ось сережка, одну вже я віддала, а ця коштує сотню червінців; візьміть її, але пошукайте для мене човен та човняра. Стара жадібно схопила сережку, на льоту поцілувала руку маркізи і зникла. Через п'ять хвилин вона привела молодого рибалки і сказала: - Сеньйора, ось онук мій, Луїджі, він вас відвезе на яхту; вона стоїть там, на тому кінці гавані, ближче до виходу у відкрите море. Маркіза з сином сіли в човен; молодий Луїджі вдарив веслами, і маленький човен полетів спокійною затокою; побачення маркізи з чоловіком було зворушливе. Маркіз був хворий, але, побачивши дружину і сина, яка б хвороба не пройшла? Особливо, якщо вона походить, як ця, від горя, що втратив їх. З того часу маркіз виїхав з Мессини і переїхав до Північної Італії, де таких землетрусів не буває, і не хотів більше жити у великих кам'яницях, а вибирав собі дерев'яні. Щастя їх не порушувалося землетрусом. Альфонс виріс, став розумною і доброю людиною. 25. Козача колискова пісня Спи, немовля моє прекрасне, Стану розповідати я казки, Ти ж дрімаєш, заплющивши очі, По каменях струмує Терек 53 , Злий чечен повзе на берег, Але твій батько – старий воїн, Спи, малютко, будь спокійний, Сам дізнаєшся – буде час – Сміливо втягнеш ногу в стремено Богатир ти будеш на вигляд Скільки гірких сліз крадькома Спи, мій ангел, тихо, солодко, Стану цілий день молитися, Стану думати, що нудьгуєш Спи ж, доки турбот не знаєш, Так, готуючись у бій небезпечний, Син однієї бідної вдови потрапив у худе суспільство. Мати постійно, але безуспішно просила його залишити своїх поганих товаришів. Якось, побачивши, що син збирається до своїх друзів пиячити, вона вжила всіх зусиль утримати його, але марно. – Прощайте, я йду, – сказав він їй холодно. – У такому разі, – відповіла мати, – я знаю, що зроблю. Я зачинюся у своїй кімнаті, стану навколішки і не перестану молитися за тебе доти, доки ти не повернешся. Син пішов, але не знайшов бажаного задоволення. Образ його матері, що на колінах молиться за нього перед іконами, уявлявся йому все ясніше і невибагливо тіснився в його уяві... Нарешті він зважився йти додому і подивитися, що робить мати. Він застав її в тому ж уклінному становищі, в якому залишив її, сам упав навколішки перед нею, обійняв її і дякував Богові за те, що Він дав йому таку багатолюбну матір. З цього часу він зовсім змінився. 27. Рада розсудливої ​​дружини У матері блаженного Августина чоловік був дуже запальний і крутий вдачею; але вона жила з ним згідно і спокійно, так що подруги її, часто сварилися зі своїми чоловіками, просили в неї поради, як би пом'якшити їх норовливий характер. «Будь-які подруги, – відповіла вона, – ви самі винні, що терпите великі образи від своїх чоловіків: ви на кожне образливе слово їх відповідаєте з прикрою, і взаємною образою тим більше їх засмучуєте. А я, коли бачу, що чоловік сердиться, мовчу і тільки в душі своїй молюся Богові, щоб тиша повернулася в його серці. Його запальна проходить сама собою, і я буваю завжди спокійна. Наслідуйте мене, любі подруги, і будете спокійні». 28. Картина прекрасного сімейного життя, за описом Тертуліана Християнський письменник III століття Тертуліан малює таку картину сімейного життя. «Як щасливе подружжя, схвалене Небом. Як описати мені щастя подружжя, з'єднаного Церквою, підтвердженого Таїнством, закріпленого благословенням, – подружжя, про яке оголошують ангели і яке Господь Отець вважає дійсним. Як благословенне весілля двох віруючих з однаковою надією, однаковим благочестям, спільними до всього почуттями. Вони брати, обидва разом трудяться, вони разом моляться, просвічують, підбадьорюють і підтримують одне одного. Вони нерозлучні у церкві Божій, у радощах, горі, переслідуваннях та втіхах. Ніхто з них не уникає іншого, ніхто не суворий. Добровільно вони відвідують хворих, допомагають бідним. Господь Ісус Христос, бачачи подібне, радіє, Він посилає їм Свій світ. Де вони, там і Він, і диявол утікає від них». Дев'ятнадцяти років після смерті батька Дочка сусіда любила мене, молодця; Я одружився і зажив із дружиною. Ніби щастя надвір мені вона принесла - Дай Боже Царство Небесне бідній! Така-то, брате, господиня була - Дорожила мідною півшкою. У довгий вечір, бувало, лучину запалить І пряде собі, очей не стуляючи; Півні проспівають – ну тоді відпочине І приляже. А трохи світає, Вона вже на ногах: подивишся – побіжить, І вівцям, і коровам дасть корму, Пекти витопить і знову за прядкою сидить. Або що прибирає вдома. Влітку жито стане тиснути чи снопи подавати З землі на воз і горя їй мало. Я бувало, скажу: «Чи не час відпочивати?» «Нічого, – каже, – не втомилася». Іноді їй станеться обновку купити Для втіхи, так скаже: «Дарма! Ми без цього любитимемо одне одного; Що ти витрачаєшся, сокіл мій ясний! Як у раю, з нею жив... Та не нам, мабуть, знати, Де і як нас кручина застане. Вляглася дружина в землю на віки спати... Згадаєш – життя не миле тобі стане. Упоряд. за книгою «Подвижниці Східної Церкви» Філарета, архієп. Чернігівського Блаженна Єлизавета, будучи за життя настоятелькою однієї з жіночих обителів, ревно дбала про спасіння сестер її про Господа. Досвідчена подвижниця, яка добре знала серце жінок, вселяла сестрам і дружинам особливо остерігатися зломовства як гріха, дуже частого між жінками. «Хто, вивертаючись у брехні, – казала вона, – думає, що висловлює тим розум і силу, той помиляється до жалю: він – слухняна зброя сатани, батька брехні. Батько темряви наводить на таку душу темряву, вона не усвідомлює гріхів своїх, не бачить своєї небезпеки і залишається в непритомності. Говорливість жіноча тим паче грішна, що з нестачі розважливості і дратівливості серця розточуємо ми найчастіше порожнечу, брехню, наклеп, легковажність, шкідливі собі та інших. "Серце праведного подумавши відповідає, а уста беззаконних рікою ллють худе", - говорить премудрий (Прип.15:28). Що являє собою балакуче зломовність? Злість гордості, що шаленить від своєї слабкості. У бідності жінка заздрості чорнить інших; багата принижує інших за гордістю. Скільки бід, скільки страждань виходить від того для людей! Як все це згубно для безсмертної душі! Любіть один одного, а не злитесь, сказано нам». 31. «Поклади, Господи, збереження вустом моїм» Пророк і цар, співак Творця всесвіту! З вуст твоїх могутньою хвилею Лилася хвала, і пісні натхненної Дивувався світ і вторив звук святий. Але молиш ти, щоб Бог, тобою оспіваний, Зняв хвалебні вуста. Співак! Твоєю співачкою зігрітий, Мій дух збентежений... Чи твоя молитва та? Адже слово – дар, дар Божий, чистіше золота, Найцінніше всіх благ, дар, всіх дарів святих; Чи не їм ми лікуємо виразки брата, Громимо порок, упокорюємо запал запалів? Чи не їм ми і горе, і тривогу Поспішаємо друзям чи небу передати? У ньому думка і дух, воно веде нас до Бога, Відлучає гріх, зводить благодать. Хвала Творцеві від перших днів творіння Лунала в ньому – як луна чистих дум. Так, слово – дар! Але у страшний день падіння Змеркла думка, оземленів розум. І стала мова, мова – співачка слова – Органом зла, і зла, всіх лих страшніше: Він поза перешкодами, його стріла готова Разити ворогів, і ближніх, і друзів. Сімейний рай він може зробити пеклом, Накинути тінь на правду і на честь, Звести боротьбу між царств, і граду з градом, Збентежити розуми, роздмухати ворожнечу і помсту. Пророк, ти маєш рацію! І в день посту священний Сяє храм, струмує дим кадил, Потім, щоб світ уклінний Зберігання уст у Господа просив. З книги «Моє життя у Христі» протоієрея Іоанна Сергієва Кронштадтського Зла і горда людина готова бачити в інших тільки гордість і злість і радий, якщо про когось із його знайомих, особливо щасливо, багато живих, але не близьких до нього душевно, говорять погано, і чим гірше, тим більше радіє, що інші худі, а він досконаліший за них, і готовий бачити в них тільки одне зло і порівнювати їх з бісами. О злоба! О гординя! Про відсутність кохання! Ні, ти знайди і в злій людині щось добре і порадуйся про це добре, і з радістю говори про його добрі якості. Немає людини, в якій не було б якогось добра; зло ж, що в ньому перебуває, покривай любов'ю і молись за нього Богові, щоб Бог лукаві благи створив добротою Своєю. Не будь сам злою безоднею. Коли ми чуємо якісь погані відгуки про якусь людину, то, внутрішньо порівнюючи її з собою, говоримо в серці своєму: я не такий, я, в порівнянні з ним, досконалість, і мріючи так про себе, і засуджуючи внутрішньо інших, насолоджуємося своєю перевагою перед ними. Це – гордість сатанинська, це – сморід тілесної, гріховної людини. Та тікають з душі геть такі думки! Та думаємо ми себе найгіршими за всіх людей. Коли будуть про кого відгукуватися погано, зітхнемо і скажемо про себе: ми гірші, грішніші за цю людину в сто разів, і від душі помолимося про засудженого брата. 34. Висловлювання слова Божого про мир з ближнім Так говорить Господь Саваот: /.../ любіть істину і мир (Зах.8:19). Світ майте між собою (Мк.9: 50). Благаю вас, браття, на ім'я Господа нашого Ісуса Христа, щоб /.../ не було між вами поділів, але щоб ви з'єднані були в єдиному дусі ( 1Кор.1:10 ). Будьте у світі між собою (Кол.5:13). Шукай миру і йди за ним (Пс.33:15). Тримайся /.../ миру з усіма, хто закликає Господа від щирого серця (2Тим.2:22). Будемо шукати того, що служить до світу (Рим.14:19). Мірися з твоїм суперником швидше, поки ти ще на шляху з ним (Мф.5:25). Якщо можливо зі свого боку, будьте в мирі з усіма людьми (Рим.12:18). Намагайтеся мати мир з усіма (Євр.12:14). Дуже ж принизливо для вас, що ви маєте позов між собою /.../ Для чого б вам краще не терпіти поневіряння? (1Кор.6: 7). Хто любить життя і хоче бачити добрі дні, той утримуй мову свою від зла; /.../ шукай миру і прагну до нього ( 1Пет. 3:10–11 ). Будьте однодумними, мирними, і Бог любові і миру буде з вами (2Кор.2:11). Підступність у серці зловмисників, радість у миротворців (Прип.12:20). Блаженні миротворці, бо вони будуть названі синами Божими (Мт.5:9). З журналу «Кормчий» 1900 Тільки той отримає милість У світі жити, кохати один одного, 36. Є жінки у російських селищах Є жінки у російських селищах З покійною важливістю осіб, З гарною силою в рухах, З ходою, з поглядом цариць, – Їх хіба сліпий не помітить, «Мине – ніби сонце освітить! Подивиться – карбованцем подарує!» Який увесь наш народ іде. Але бруд обстановки убогий До них ніби не липне. Цвіте У кожному одязі гарна, І голод, і холод виносить, Завжди терпляча, рівна... Я бачив, як вона косить: Що помах - то готова копиця! У будні не любить неробства. Як зжене посмішка веселощів За гроші не купиш. «Втіха!» - Твердять чоловіки між собою. У грі її кінний не зловить, У біді – не зробить, – врятує: У ній ясно і міцно свідомість, Що все їхнє спасіння в праці, І праця їй несе відплату: Сімейство не б'ється в нужді, Завжди у них тепла хата, Хліб випечений, смачний квасок, На свято є зайвий шматок. Перед усією сім'єю попереду; Сидить, як на стільці, дворічний Всім, хто любить російський народ! 37. Прислів'я із повсякденного життя Порядок – душа будь-якої справи. Один раб двом панам не служить. Кожна людина у справі пізнається. Людина фарбує місце, а чи не місце людини. За чесне поводження завжди отримаєш пошану. Починаючи справу, про кінець міркуй. Скажи, з ким ти знайомий, а я скажу, хто ти такий. Доброе братство краще за багатство. Нових друзів наживай, а старих не забувай. Старий друг краще за нових двох. Друг пізнається у нещастя. Хто кого любить, той і слухає. Де кохання, там догодження; де ж страх, там примус. Любов братська краща за кам'яні стіни. Бережи грошики про чорний день. Не виноси з хати сміття, так менше буде нісенітниці. Не плюй у чужий колодязь: трапиться в ньому води випити. Часті гулянки зведуть півшки. Пригощати пригощай, а неволити – не мимоволі. 38. Таємна подвижниця селянка Пелагія Як багато іноді таїться дивної, небесної любові у серці селянина! Але хто навіть і подумає припускати тут урок для християнської науки? Я розповім про одну трудівницю – Пелагію, яка жила років шістдесят тому у селі Шипилові Костромського повіту. Ця селянка жила в одному будинку з двома невістками, яких чоловіки більшу частину року перебували у відлучці для заробітків. Будиночок у них був маленький та небагатий; крім однієї тісної хати, в якій вони поміщалися, на дворі побудовано було ще так зване скотарка, або щось на зразок хліва для впуску худоби. Пелагія спочатку жила з дітьми в одній кімнаті; але потім для таємних нічних подвигів молитви і богодумства почала йти в хлів, де й проводила цілі ночі, і лягала спати лише перед світанком. Нарешті, щоб приховати свої подвиги від людських поглядів, вона зважилася і назавжди залишитися в задушливій хаті, і лише зрідка ночувала з нею одна улюблена невістка. Вона не хотіла, щоб хтось, крім цієї невістки, бачив її молитву. І тим часом, як остання сиділа в тій хаті і займалася рукоділлям, Пелагія йшла в сіни і молилася. Їжа її була найгрубіша; вона навіть придумала для себе особливу їжу, саме: густо розбовтувала житнє борошно, і це сире тісто вживала замість хліба, та й дуже мало, іншу ж їжу вживала рідко. Вдень вона, як завжди, пряла льон, а зароблені гроші поділяла на дві частини: одну частину віддавала до церкви, а іншу бідним, до того ж підходила до будинку бідного тихо і клала свою милостиню на вікно, трохи відкривши його. В одну ніч трудівниця, як завжди, молилася в сінях, а невістка спала в хаті. Перед ранком невістка прокинулась і побачила, що свекруха її стоїть навколішки в молитовному становищі. Постоявши кілька хвилин у страху і збентеженні, вона сказала їй: "Матухно, а матінка!" Але відповіді не було: матінка вже була холодна. Тут прийшла й інша невістка для домашньої роботи. Бачачи, що їхня свекруха померла, вони одягли тіло покійної і поклали його на стіл, а на третій день поклали в труну і зібралися вже везти її до церкви, як раптом обличчя її пожвавішало, вона розплющила очі, відкинула руку і перехрестилася. Сімейство злякалося і кинулося в пічний кут. За кілька днів ожила сказала тихим голосом: «Діти! Не бійтеся, я жива»; і потім піднялася, сіла і за допомогою оточуючих встала з труни. — Заспокойтесь, діти, — казала вона, — ви злякалися, шанували мене мертвою? Ні, мені призначено ще трохи пожити. Бог, за доброю Своєю, бажає спасіння кожному і, таємничими долями керуючи нас до блаженства, так все влаштовує, щоб і сама смерть, і повернення до життя служили багатьом на користь. Що було з нею, коли вважали її померлою, про це вона майже нічого не говорила; тільки зі сльозами умовляла дітей своїх жити благочестиво і віддалятися від усякого гріха, стверджуючи, що велике блаженство чекає праведних на небі та жахливі муки безбожних у пеклі. Після того вона продовжувала своє трудівницьке життя ще шість тижнів, зворушливо спрямовуючи думку свій у країну небесної вітчизни, і нарешті переселилася в небесні крові. 39. Самовідданий подвиг російської жінки, дружини залізничного майстра У журналі «Неділя» надруковано розповідь жінки-лікаря про самовідданий подвиг дружини одного залізничного майстра, на ім'я Настасья, за який подвиг вона отримала золоту медаль. Ось як про це розповідала сама Настасья. - Це було минулого літа, невдовзі після Ільїна дня. Чоловікові треба було їхати по службі. Я нагодувала його обідом і, коли він сів з робітниками на дрезину (екіпаж, що пересувається по рейках) і поїхав, надумала на село сходити у своїх справах. Взяла я з собою дітей, замкнула дім і поїхала. День був такий ясний, хоч би тобі хмара; тільки вже парило боляче. На селі я й засиділася. Зайшла до матінки, а вона в нас така ласкава, балакуча, та ми з нею ще й знайомство ведемо; без чаю не відпустила, а там поговорили трохи – і не помітили, як час минув. Почала я збиратися додому, попрощалася. Вийшла на ґанок: дивись, хмара знаходить, та така грізна, страшна. Все-таки я пішла не боязко. Вася заснув у мене на руках, а Таня схопилася за мою сукню і лепетує за мною, а сама все балакає, розмовляє. Раптом як гримне над нами грім! Мати сиру земля застогнала... Я з дитиною і Таня - так ми всі й звалилися на землю. І здалося мені тоді, ніби всі дерева під корінь повалило, – такий жахливий тріск лісом пішов. Схаменулась я трішки, бачу: всі ми у воді лежимо. Вася розкричався благим матюком... Встали ми з Танею. Злива йде такою, що й під деревом сховатись не можна, і ховатися було нема чого – промокли ми всі до кісток. Подумала я тут, що краще скоріше додому бігти, сховатися від біди. Спускаємося ми це так, дивись – а з цього боку насипу по низині вода розлилася і вже піднялася в інших місцях нарівні з насипом; кам'яну трубу, через яку вода повинна була стікати, бачу - зовсім затопило. Стали ми забирати ліворуч, де насип був вищим, добігли до насипу, піднялися на нього, дивимося: вже й з іншого боку вода низину затоплює і вже до самої нашої казарми підступає. Побігли ми полотном; що ближче до переїзду, то вище вода з одного боку полотна стає, а в інших місцях і до шпал дісталася, бачу: насип розмиває. Потім уже насип зовсім під водою зник. Зійшла я з насипу і побігла до хати; він уже був водою оточений, довелося по воді йти. Добігли ми; відімкнула я двері, дістала з скрині сухі сорочки, перевдягла дітей, хотіла було й сама переодягнутися – дивись, а вода вже знизу з-під половиць почала виступати. Кинулася я тоді з скрині, де білизна та сукня лежала, вибирати і класти вище, щоб не підмочила; але ще не встигла вибрати, як вода в кімнаті по щиколотку піднялася. Посадила я дітей на підвіконня. Бачу, сутеніти починає. Дощ, чую, затих. Дай, думаю я, скоріше переодягнутися, заберу хлопців, та й заберуся звідси подобру-поздорову, поки ніч зовсім не настала. Раптом я почула вдалині свисток і здогадалася, що це пасажирський поїзд: він завжди повз нас у цей час проходив. Згадала я, що насип тепер розмито, відчинила двері і почала кричати сторожу, але ніхто мені не відгукнувся. Подумала я тільки, що це потяг перед виїмкою свистів, що від нас до цієї виїмки, якщо прямо, версти три буде, а якщо по лінії, то й усіх сім набереться, бо лінія повертала до нас від виїмки великим заокругленням. І тут мене ніби підштовхнув хтось. Вбігла я в кімнату, схопила червоний ліхтар, запалила його, пересадила дітей на стіл, у кут, під образи – стіл був вищий за підвіконня – і наказала дочці: - Сиди, Таня, тримай міцніше Васю і не впусти! Сиди доти, доки я прийду. Попався мені під руки рогача, я його і захопила з собою замість палиці. Вибігла я надвір і полетіла нею. Вода вже скрізь лилася через полотно і діставала мені мало не до колін, а в інших місцях, де полотно розмило, я і до пояса пірнала і тільки все піднімала ліхтар, боячись, щоб його не залило водою. Але в одному місці полотно розмило так глибоко, що, не здогадайся я взяти рога, напевно б тут і сама потонула. Вода вирувала в промоїні, немов річка в повінь; помірила я глибину - весь рогіт пішов, і до дна не дістала. Ех, гадаю, невже Бог не пронесе? Недалеко мені залишалося добігти до підйому, де дорога не повинна бути залита. Помацала я ухватом під водою рейки та шпали: бачу, вони не опустилися. Створила я хресне знамення і стала через промоїну по шпалах переходити. Тут мій рогат мені найбільше став у нагоді. Перебралася я благополучно та побігла далі. Ось, ось уже недалеко, гадаю... Раптом потяг з-за повороту здався. Тут уже я і рогача кинула і побігла, нічого не розбираючи, йому назустріч, а сама все ліхтарем махаю. Чую – часті свистки пролунали; у мене на серці одразу полегшало, зупинилася я і перевела дух. Ось, бачу, і поїзд зупинився. Коли я підійшла туди, там уже багато пасажирів підвищили, оточили мене і почали розпитувати, але тут тільки я згадала про дітей і закричала не своїм голосом: – А, діти, діти мої! Їх там заллє водою! І кинулася бігти назад; але мене втримали. Зараз же кондуктора та кілька людей із пасажирів із ліхтарями вирушили до будки, а мене ввели у вагон. Пам'ятаю я, що вся хоробрість моя кудись зникла, і сили не стало; опустилася я на диван, вся розбита, зламана, наче хвора, і почала плакати, як мала дитина. Мене оточили пані, зняли з мене мокре, огорнули чимось сухим і всі вмовляли мене, заспокоювали, а дехто й сам плакав. Не знаю, скільки часу минуло, дивлюся: відчиняються двері, несуть мого Васю та Таню ведуть. Відразу весь тягар і горе тоді з серця впали. Схопила я на руки хлопчика, а Таня сама вп'ялася в мене... Загомоніли тоді зовсім моїх дітей пані, – закінчила розповідь Настасья, – скільки їм цукерок, грошей та різних подарунків надавали, доки поїзд назад до станції рухався. Проста, невигадлива розповідь Настасьї справляє велике враження. Ця жінка, яка не вміла висловити те, що вона перечула і передумала в моменти, коли кидала в небезпеці своїх дітей і ризикувала своїм життям, очевидно, сама не усвідомлювала всієї величини морального подвигу, здійсненого нею. Ось вони – справжні герої! 40. Геройський подвиг селянки Софії Осетрової Нещодавно в газетах повідомлялося про самовідданий подвиг селянки села Піщаний Брід Софії Осетровій. Проходячи недалеко від річки, Осетрова почула відчайдушні крики про допомогу і, підбігши до річки, побачила, що якийсь хлопчик, що катався по льоду, провалився в ополонку і тоне. Лід був дуже тонкий, тому що річка нещодавно вкрилася ним, і ходити ним дорослій людині було вкрай небезпечно. Недовго думаючи, Осетрова скинула з себе верхню сукню, незважаючи на мороз, і, розбиваючи лід ногами, поспішила дістатись потопаючого. Гострий лід врізався в тіло самовідданої селянки, але вона, не звертаючи ніякої уваги на кров, що струїлася з поранених місць, точно не відчуваючи ніякого болю, геройськи прагнула своєї мети і встигла вчасно схопити хлопчика, якого стало вже нести під лід. Вибравшись з хлопчиком на берег, селянка стала його відкачувати, і незабаром їй вдалося привести його до тями; тоді тільки вона помітила свої рани і кров, що рясно струмувала з них. Знесилена і задубіла від холоду, дісталася якось Осетрова додому, супроводжувана похвалами і захопленими висловлюваннями подяки селян, що з'явилися згодом на місце події. За свій самовідданий вчинок Осетрова представлена ​​місцевою владою поліції до нагороди. Врятований хлопчик, син селянина А. Кондратенка, незабаром зовсім оговтався. 41. Самовідданість матері Моя мати, їдучи востаннє з Казані, змусила мого дядька Євсеїча дати слово, що він повідомить її, якщо я стану хворим. Він давно мав намір виконати свою обіцянку і зважився діяти, не питаючи нікого: один із грамотних дядечків написав йому листа, в якому, без жодної обережності і навіть несправедливо, він сповіщав, що молодий пан хворий на падучу хворобу і що його відправили до лікарні. Можна уявити, яким громовим ударом вибухнув цей лист над моїм батьком і матір'ю. Лист йшов досить довго і прийшов під час досконалого бездоріжжя; дорога проривалася на кожному кроці і в будь-якій долинці була запала, тобто сніг, насичений водою; їхати було майже неможливо. Але матір мою ніщо втримати не могло: вона виїхала того ж дня зі своєю Парашею та молодим чоловіком її Федором; їхала день і ніч на змінних селянських непідкованих конях, у простих селянських санях в одного коня. Усіх саней було четверо: у трьох сиділо по одній людині без жодної поклажі, яка вся поміщалася на чотирьох санях. Тільки таким чином була якась можливість рухатись крок за кроком уперед, і то користуючись ранковими морозами, які цього разу тривали, на щастя, до половини квітня. У десять днів мати моя дісталася великого села Мурзіхи на березі Ками; тут вийшла вже велика поштова дорога, міцніше від'їздена, і тому їхати нею було більше можливості; зате з Мурзіхи треба було переїхати через Каму, щоб потрапити в село Шуран, що, здається, за 80 верст від Казані. Кама ще не пройшла, але надулася і посиніла; напередодні перенесли через неї на руках пошту; але вночі пішов дощ, і ніхто не погоджувався переправити мою матір та її супутників у Мурзісі; боячись кожної хвилини зволікання, вона сама ходила з дому в будинок по селі і благала добрих людей допомогти їй, розповідала їм своє горе і пропонувала на винагороду все, що мала. Знайшлися добрі і сміливі люди, які розуміли материнське серце, які обіцяли їй, що якщо дощ у ніч угамується і до ранку хоч крихітку підмерзне, то вони беруться благополучно доставити її на той бік і візьмуть те, що вона завітає їм за працю. До зорі молилася моя мати, стоячи в кутку на колінах перед образом тієї хати, де провела ніч. Тепла материнська молитва була почута: вітер розігнав хмари, і на ранок мороз висушив дорогу і тонким льодочком затягнув калюжі. На зорі шестеро молодців, рибалок по промислу, що виросли на Камі і звикли обходитися з нею у будь-яких її видах, кожен з жердиною чи багром, прив'язавши за спину неважку поклажу, перехрестячись на церковний хрест, взяли під руки жінок, взутих у чоловічі чоботи, дали шестерку Федір. лубок, загнутий спереду вгору і прив'язаний на мотузці, взятий на той випадок, що нерівно пані втомиться, вирушили в дорогу, пустивши вперед найрозумнішого зі своїх товаришів для обмацування дороги. Дорога лежала навскіс, і треба було пройти близько трьох верст. Перепливати величезну річку в такий час настільки страшно, що тільки звичайна людина може це зробити, не втрачаючи духу і мужності. Fyodor and Parasha simply roared, saying goodbye to the white light and to all their relatives; in other places it was necessary to force them to move forward; але з кожним кроком мама ставала веселішою і ще веселішою. Конвоїри глянули на неї й привітно похитали головами. It was necessary to go around the ice holes, climb over the cracks on poles folded together; мама ніде не хотіла сідати на чумань; and only when the road, having approached the opposite side, went near the very shore along a shallow place, when all the danger had passed, she felt weak. Now they laid a fur blanket on the chuman, put pillows on it, the mother lay down on it as if on a bed, and almost fainted; in this position she was dragged to the Yamsky courtyard in Shuran. Мама дала сто карбованців своїм поводирям, т. е. половину своїх готівки, але чесні люди не захотіли ними скористатися: вони взяли по синенькій на брата (по п'яти рублів асигнаціями). З подивом слухаючи прояви гарячої подяки та благословення моєї матері, вони сказали на прощання: «Дай вам Бог благополучно доїхати!» – і негайно вирушили додому, бо мешкати не було коли – річка пройшла другого дня. 42. За молитвою матері (биль) - Багато, багато є незрозумілого на світі. Бувають дива і в наш невіруючий вік! - промовив наш господар, відставний моряк, походжаючи туди-сюди по їдальні. На підтвердження своїх слів він розповів нам наступний випадок із його життя. – Я був мічманом, молодим, веселим юнаком. Плавання наше тоді було дуже важке і небезпечне. Океан похмуро шумів... Я добре пам'ятаю того вечора. Наш командир був дуже доброю людиною, але суворою на ділі й вимогливою. Ми страшенно боялися його... Все було спокійно. Матрос запалив лампу. У вікна каюти долітали сердиті бризки океану. Раптом ми чуємо поспішні, тверді кроки капітана і укладаємо його ходою, що він чимось роздратований. - Панове, - сказав він, зупинившись у дверях каюти, - хто дозволив собі зараз пробратися в мою каюту? Відповідайте. Ми мовчали здивовані, дивлячись здивовано. – Хто ж? Хто зараз був там? - грізно повторював він, і, мабуть, прочитавши повне здивування на наших обличчях, швидко повернувся і пішов нагору. Там грізно пролунав його голос. Не встигли ми схаменутися, як нам наказано з'явитися нагору. Нагорі вишикувалася вся команда, всі наші люди. – Хто був у мене в каюті? Хто дозволив собі цей зухвалий жарт? Хто? – грізно запитував капітан. Загальне мовчання та здивування були йому відповіддю. Тоді капітан нам розповів, що зараз він, тільки-но приліг у своїй каюті, як чує в напівзабутті чиїсь слова: тримай південний захід, заради порятунку людського життя. Швидкість ходу має бути не менше 300 метрів за хвилину. Поспішайте, поки не пізно . Ми слухали розповідь капітана і дивувалися. Вирішено було йти у вказану сторону. Рано вранці ми всі, як завжди, були на ногах і юрмилися на палубі. Рульовий мовчки вказав капітанові на чорний предмет, що виднівся вдалині. Капітан покликав боцмана і щось тихо сказав йому. Коли капітан повернувся до нас, обличчя його було блідішим за звичайне... Через півгодини ми побачили неозброєним оком, що чорний предмет був чимось на зразок плота, і на ньому дві людські фігури, що лежали. Це були матрос та дитина. Хвилі заливали пліт, ще трохи, і було б пізно. Капітан, як найніжніша мати, клопотав біля дитини. Тільки через дві години матрос отямився і заплакав від радості. Дитина міцно спала, загорнута і зігріта. – Господи, дякую Тобі, – вигукнув матрос, простий хлопець, – видно, матусина молитва до Бога дійшла! Ми всі обступили його, і він розповів нам сумну повість корабля, що розбився об підводне каміння і затонув. Народу було багато, але інші встигли врятуватися в човні, решта потонула. Він уцілів якимось дивом на решті корабля. Дитина була чужа, але дитина вхопилася за неї в хвилину небезпеки і врятувалася разом з нею. — Матінка, мабуть, молилася за мене, — говорив матрос, благоговійно хрестячись і дивлячись на небо, — її молитва врятувала мене. Мабуть, палко помолилася вона за мене. Ось у кишені і лист її ношу при собі... Спасибі моїй рідній. І він вийняв листа, написаного малограмотною, слабкою рукою жінки. Ми перечитали його все, і воно справило на нас сильне враження. Останні слова його, пам'ятаю як зараз, були: «Спасибі, синку, за твою пам'ять та ласку, що ти не забуваєш стару. Бог не залишить тебе. Я день і ніч молюся за тебе, синку, а материнська молитва прибуткова до Бога. Молись і ти, синку, і будь здоровий і не забувай твою стару матір, яка молиться за тебе. Серце моє завжди з тобою, чую їм усі твої прикрощі та біди і молюся за тебе. Нехай благословить тебе Господь і нехай врятує тебе і збереже тебе». Матрос, мабуть, глибоко любив свою матір і постійно згадував про неї. Врятована дитина, семирічний хлопчик, полюбився капітанові, людині бездітній; він вирішив залишити його у себе. Ось і вся історія, панове. Я розповів вам правду. Усі мої товариші, матроси були свідками цієї події. Дивні шляхи Провидіння! Велика сила материнської молитви. Багато є на світі таємничого, незрозумілого, незрозумілого слабкому людському розуму. 43. Христина Данилівна Алчевська Для початкової жіночої освіти у Харкові влаштовано таку установу, якою можна пишатися, – це недільна школа. Вона виникла за почином Христини Данилівни Алчевської, яка вже близько трьох десятків років з незвичайним коханням, енергією та успіхом працює на ниві початкової жіночої освіти. Школа ця користується від міста дармовим приміщенням, має музей для наочної освіти, має капітал в 12 000 рублів, і нині в ній безкорисливо та сумлінно займаються близько п'ятдесяти вчительок. Понад 3000 дівчат та жінок завдяки цій школі вже навчилися читати та писати. У 1900 році під редакцією (тобто керівництвом) Крістіни Данилівни Алчевської видано три чудові книги для самоосвіти, рівних по достоїнствам яких немає у всій Європі. Це – «Книги дорослих», де досвідченою рукою викладено відомості з усіх галузей знання. Харківська недільна школа удостоїлася уваги покійної імператриці, яка нагородила пані Алчевську подарунком – брошкою у вигляді бджоли, зробленої з дорогоцінного каміння. Відомий педагог барон Корф і пан Миропольський відгукнулися про харківську недільну школу з незвичайною похвалою, а останній про неї сказав таке: «Не підлягає жодному сумніву, що, якби подібна школа була за кордоном, вона мала б спільну шану; вона вивчалася б іноземцями і була б предметом спільних симпатій; але в нас до справи ставляться інакше, і хто знає, хіба не може знайтися педагогічний башибузук 55 , якому принесе задоволення кинути тінь на найкращу справу». Барон Корф каже: «Харківська недільна школа є найкращим доказом несправедливості тієї думки, ніби російська жінка здатна лише на слова, а не на справу». Переклад з Беранже Курочкіна З дружбою, з любов'ю до ладу. Тим, хто живе у цьому світі 45. Російська письменниця А.Н.Бахметєва Особа нещодавно спочила пані Бахметєва була повчальна повнотою внутрішнього духовного змісту, в силу якого вона являла собою прекрасний зразок цілісної людини, з твердо виробленими, істинно російськими, православними духовно-релігійними переконаннями. Достойна представниця шляхетного дворянського стану, вона була величний образ високоморальної особистості, у якої і в розмовах, і в усіх діях виявлялися незвичайна м'якість і сердечність почуття, незвичайна задушевність, властива винятковій натурі. Вона жваво цікавилася всіма питаннями, що стосувалися православної віри та Церкви, вникала у потреби суспільної благодійності, сприяла розвитку парафіяльної благодійності під покровом святого храму і була діяльною співробітницею Старо-Пименовського, у Москві, парафіяльного піклування. Маючи прекрасні літературні здібності, вона присвятила свій письменницький талант виключно на користь Святої Православної Церкви, причому істинно християнський настрій керувала їй і в її літературних працях. Вона збагатила церковно-історичну літературу, взагалі в нас не дуже багату, своїми творами. Її перу належать «Оповідання для дітей про земне життя Спасителя», «Подвиги та чудеса святих апостолів», «Вибрані житія святих». Особливо чудовими є її «Оповідання з історії Церкви» – загальної та російської, написані для російського юного покоління у простій, але витонченій, захоплюючій формі. Оповідання ці відрізняються істинно церковним духом і залишають у душі читача повчальне враження від зображення церковно-історичних подій та діячів, які пройшли майже двотисячолітнім поприщем Церкви Божої. Книги її легко засвоюються, роблячи на думку читача тверде переконання в непохитності вселенської істини Православ'я і запалюючи в серці любов і благоговіння до великих історичних церковних діячів. Можна сказати, що книги її «Оповідань» – найкраща для неї надгробна пам'ятка. У селі Ведмежий Кут до кінця жнива підходить. Селянки наввипередки один перед одним поспішають закінчити роботу. Одна, молодша і спритніша за інших, дотиснула свою смугу всіх раніше, перехрестилася і пішла допомагати сусідці, яка від неї трохи відстала. Удвох вони скоро дотиснули, і обидві переходять до третьої, потім уже втрьох – до четвертої, до п'ятої. В останньої, хворої баби, яка всіх відстала, збирається вже ціла «допомогти». Цей добрий звичай ведеться в Ведмежому куті за заповітом прадідів і дідів і непорушно всіма зберігається. При імператорі римському Валенті, послідовнику єретика Арія, було багато православних християн у місті Едессе в Месопотамії. Імператор, жорстокий ворог православних, наказав замкнути та запечатати у них усі храми. Але вірні діти Церкви в неділю збиралися за містом і там звершували богослужіння. Імператор, навчений єретиками, наказав умертвити всіх православних, які зберуться за місто і будуть богослужити. Міський префект (начальник) Модест таємно повідомив православних про майбутню небезпеку, радячи їм не робити жодних зборів. Наступного недільного дня, на превеликий подив Модеста, збори православних були такі численні, як ніколи ще не були. Префект отримав наказ негайно вирушити туди з військом, щоб зрадити смерть мужніх сповідників віри православної. Проходячи містом, він побачив бідну жінку, яка, тримаючи на руках малолітнього сина, з поспіхом вибігла з дому, залишивши незачиненими двері, і квапливо пробігала ряди воїнів. Модест наказав зупинити її. - Куди ти біжиш так швидко? - Запитав її префект. – Біжу туди, – відповіла жінка, – де зібралися православні. - Хіба ти не знаєш, що я посланий зрадити смерть усіх, кого заберу там? - Знаю, - сказала жінка, - для того я й поспішаю, щоб не прогавити нагоди зазнати мучеництва. – На що ж несеш із собою малолітнього сина? – Щоб і він був учасником того ж блаженства, – відповіла мужня християнка і поспішно побігла вперед. Модест, вражений такою мужністю, відразу повернувся до палацу і переконав імператора скасувати свій жорстокий наказ. Лізу спершу налякало серйозне і строге обличчя няні, але вона незабаром звикла до неї і міцно покохала її. Агафія з нею не розлучалася. Дивно було бачити їх удвох. Бувало, Агафія, вся в чорному, з темною хусткою на голові, з схудлим обличчям, сидить прямо і в'яже панчоху; біля ніг її на маленькому кріслі сидить Ліза і працює також над якоюсь роботою або, поважно піднявши світлі очі, слухає, що розповідає їй Агафія; а Агафія розповідає їй не казки: мірним і рівним голосом розповідає вона життя Пречистої Діви, житія пустельників, угодників Божих, святих мучеників і мучениць; каже вона Лізі, як жили святі в пустелях; як рятувалися, голод терпіли і потребу; сильних не боялися; Христа сповідували; як їм птахи небесні корм носили та звірі їх слухалися; як на тих місцях, де кров їхня падала, квіти виростали. Агафія говорила так важливо і смиренно, ніби вона сама відчувала, що не вимовлятиме їй такі високі й святі слова. Іноді вона будила Лізу рано на зорі, квапливо її вдягала і поводила потай до заутрені; Ліза йшла за нею навшпиньки, ледве дихаючи; холод і напівсвітло ранку, свіжість і порожнеча церкви, обережне повернення до будинку, у постіль, - все це вражало дівчинку. Агафія ніколи нікого не засуджувала і Лізу не лаяла за витівки. Коли вона була чимось незадоволена, вона тільки мовчала, і Ліза розуміла це мовчання. З журналу «Дитячий відпочинок» Я люблю старовинні сімейні ікони! Скільки вони чули молитов, скільки бачили сліз, переходячи з роду в рід; скільки разів вмираючі батьки передавали їхнім дітям з останнім благословенням, і часто до цих живих спогадів предків відносяться зворушливі перекази. Є і в мене ікона, перед якою я молилася ще дитиною – ікона Іоанна Воїна. Угодник Божий стоїть із копієм у руці, і темне його обличчя різко відокремлюється від позолоченої ризи. Нам вселяли з дитинства особливу повагу до цього зображення воїна Христового і розповідали не раз, з якого випадку воно було написано. Пан Норов, один із родичів мого дідуся, Олександра Борисовича Новікова, обіцявся спорудити церкву, і протягом багатьох років відкладав на її будівництво частину своїх доходів. Численні рідні Норова дивилися на його обітницю як на спільну справу, і кожен жертвував свій посильний внесок на церкву. Нарешті необхідну суму було поповнено, і Норов уже збирався приступити за допомогою Божої до доброї справи. Гроші його зберігалися в шафці, що стояла в спальні дружини. Ніхто не переступав через поріг цієї кімнати, окрім самих господарів будинку та довіреної жінки, яку звали Ганною. Вся спорідненість готувалася до урочистої закладки храму. День був призначений, коли Норов, блідий і засмучений, приїхав до мого діда. - У мене біда, Олександре Борисовичу, - сказав він, входячи, - вкрали вчора церковні гроші. Дідусь сплеснув руками. - І ми знаємо злодія, - продовжував Норов, - уяви: наша Ганна. – І нам не вірилося, та докази очевидні. Адже сам знаєш, що ми Ганні все довіряли. Послав я її вчора вранці вийняти папери з шафки, і цим паперам зводив рахунки. Увечері я їх перевірив ще раз і хотів покласти рахункові книги в скриньку. Відмикаю його і бачу: висунуто трохи ящика, де гроші лежали; дивись - а ящик-то порожній. У мене просто в очах позеленіло. Я зараз за Ганну взявся - ну, зрозуміло, знати, каже, не знаю. А хто ж міг, окрім неї? Розсуди ти сам. Вона запевняє, що забула замкнути спальню, коли приносила вранці папери. То як же, питаю, вона була замкнена, коли я прийшов увечері? Я, каже, вже після обіду хапилась, що двері не на ключі, тоді й зачинила. Клянеться, божиться, а як не кажи, крім неї нема кому. - Як знати, - зауважив мій дідусь, - мало що буває? Я за Ганну готовий поручитись. Не ображай її, не бери гріха на душу. - Ти думаєш, мені самому легко? Ти знаєш, як ми Анну любили. Жінка бідна плаче, та робити нічого: злодія при собі тримати не станеш. - А що ти думаєш з Анною зробити? – У степовий маєток її відішлю. - Їй, не гріши! – повторив мій дідусь. - Та що ж вона сама каже? - Розливається-плаче. Ні на кого, каже, показати не можу, а не я. Хоче вона відслужити молебень Іоанну Воїну: за мене, мовляв, угодник Божий заступиться. Просить, щоби всі за неї помолилися. А вже мені треба більше за всіх молитися, коли я точно на неї грішу; може, Господь і відкриє істину клопотанням Свого угодника. Завтра ранком запросив священика. Чи не прийдеш ти? - Неодмінно, - обізвався дідусь. - А тепер я об'їду наших, - продовжував Норов, - адже ви всі вносили вклади на цю церкву, хай і помолимося разом. Другого дня приїхав священик, який і почав служити молебень Іоанну Воїну. Раптом серед молебню пролунав звук важких кроків, і кухар, пробравшись крізь натовп, підійшов до одного з гостей і сказав йому напівголосно: – Батюшка, Ніле Андрійовичу, ваша людина вмирає, вас до себе просить. – Як помирає? Та де він? Ніл Андрійович увійшов у кухню, Хворий лежав блідий і знеможений на підлозі. Ніл Андрійович до нього нахилився. – Батюшка, – промовив той слабким голосом, – вибачте мені заради Христа і розв'яжіть мою грішну душу: я вкрав гроші. Ніл Андрійович глянув на кухаря і сказав майже пошепки: – Ні, – почав знову Іван, – я в пам'яті; я вкрав гроші: ось мене угодник Божий і карає. Вмираю. Хоч би християнський обов'язок виконати та перед Ганною повинитися. Він переводив дух насилу, проте почав розповідати, як його сплутав гріх; але пан, переконавшись, що він справді в пам'яті, перебив його словами: – Бог тебе простить! Заспокойся, я зараз запрошу до тебе священика. Ось у чому полягала розповідь винного. Напередодні Ніл Андрійович Новіков обідав у Норових, а Іван його супроводжував, бо на той час виїжджали не інакше, як у кареті, закладеній четвернем, і з лакеєм, а для святкових візитів (відвідувань) їх потрібно два. У звичайну годину люди пішли обідати, і Іван за ними. Ідучи повз спальні, яку Ганна забула, справді, замкнути, йому заманулося зазирнути в цю кімнату, добре прибрану, за розповідями норівської прислуги. Він милувався протягом кількох хвилин розкішшю, що оточувала його, і раптом збентежив його лукавий. Прийшло Іванові на думку користуватися чужим добром. Спальня була наприкінці довгого коридору, тож можна було почути здалеку кроки, що наближалися, і пояснити свою присутність тут почуттям цікавості, яка його, справді, туди привернула. Ця думка прийшла йому миттєво на думку. Він кинувся до столу і висунув шухляду, в якій нічого не знайшов, крім ключа. Іван засунув його навмання в замок шафки і повернув. Замок клацнув, рука злодія тремтіла і кров кинулася йому в голову; але, не давши собі часу одуматися, він висунув першу ящик, що йому трапився, і схопив гаманець, що лежав у ньому. Потім він засунув його в кишеню, замкнув шафку, поклав ключ на місце і вибіг з кімнати. Ніл Андрійович, вислухавши визнання свого слуги, повернувся до будинку, коли молебень уже відійшов і всі прикладалися до ікони. – Ганно, – вигукнув він, заходячи швидкими кроками, – почута твоя молитва: злодій знайшовся. Анна вигукнула і впала навколішки перед образом. - Заступився великий угодник, - мовила вона крізь ридання, - заступився! Виручив мою сирітську голову! Піднялася спільна метушня: інші оточили Ніла Андрійовича, інші кидалися до Ганни, обіймали та вітали її. Господарі будинку підійшли до неї, і Норов вклонився їй, промовив: – Вибач мені, Христа заради, образив я тебе. Вона просила, щоб був відслужений негайно подячний молебень, але Ніл Андрійович оголосив, що треба почекати, бо Іван хоче повинитися перед нею і просить священика піти за Святими Дарами. Але Іван оговтався. Сповідавши свій гріх і долучившись, він відчув негайне полегшення. Пан не покарав його за провину, говорячи, що покарання взяв уже на себе угодник Божий. Мій дідусь наказав списати образ Івана Воїна і благословив їм мою матір. Але в чиїх руках тепер ікона, перед якою молилася так бідолашна Ганна, того я не знаю. Вечірня відійшла, останній вигук кліру Замовк під склепіннями; хвилюється народ. Молитва скінчена, і знову голос миру У розчинені двері своїх дітей кличе. Покірна йому, поспішає густа натовп – Ті до відпочинку додому, а ті до нічних праць, Хто набожно хрестячись, хто жебраків одягаючи; Народ розходиться, пустіє Божий храм. Ось нарешті пройшов священик квапливо, І звук його кроків на кам'яній підлозі Замовк на паперті; і сторож мовчазний Лампади загасив і тихо сів у кутку. Я тут один. О ні! Мені чуються ридання! Тут плачуть, тут сумують, тут люди повинні бути. Ще тут хтось чекає, таячи в грудях страждання, Самоти, безлюддя, тиші. Шукаю: хто б то був? Чиє горе, ховаючись, Прийшло наодинці вилитись перед Творцем. Ось група... Жінка, сльозами заливаючись, З малюками двома схилилася перед хрестом. Невидимий за стовпом, я бачу їх вільно. Бідолаха думає, що тут вона одна, І перед розп'яттям, припавши до холодної плити, Ридає, жаркою благанням поглинена; Наче хоче все, весь гніт серцевого болю У ній вилити з душі роздертої своєї. Малятко – старшому дев'ятий рік, не більше – Зробили, бідні, і плачуть разом із нею... І групу скорботну наче осіняючи, Зводилося над нею розп'яття у висоті; І до обіймів, що плачуть з нього, простягаючи, Схилився Праведник, розіп'ятий на хресті. Забувши про своє страждання суворе, Покритий виразками та кров'ю облитий, Схилив Він блідий лик, у вінку Своїм терновому, І, сповнений доброти, з любов'ю дивиться. Випадково освітлений тієї миті променем заходу сонця, Він, каже, каже їм поглядом лагідних очей: «Прийдіть все до Мене, кого гнітить втрата, До Мене, скорботні, Я заспокою вас! За «Недільним читанням» 1884 р . У свято Стрітення Господнього ми чуємо оповідання Євангеліста: І бе Анна пророчиця, дочка (дочка) Фануїлева, від коліна Асирова: ця заматоревши (тобто постарівши) у днях багатьох, живши з чоловіком сім років від дівоцтва свого. І та вдова як років вісімдесят і чотири, котрі не відходили від церкви, постом і молитвами служачі день і ніч (Лк.2:36–37). Свята Анна – вінець вдовиць; дружина по підлозі, пророчиця гідно. Удовством вона прикрашалася, як діадемою царською; старіючи тілом, міцна була духом; при ветхості обличчя була лепообразная мудрістю; зігнута старістю, бадьора була пізнанням; в'яне від багатоліття, цвіла богознавством, постила, а не пересичалася; молилася, а не блукала; перебувала у храмі, а не оминала чужі будинки; співала псалми, а не пустословила; пророкувала, а не нечувано; займалася предметами Божественними, а не дбала про суєтне... Ви чули, що сказав про неї Євангеліст: і та , тобто Анна , сповідавшись Господеві, і говорила про Нього (тобто Ісуса Христа) всім чуючим спасіння в Єрусалимі (Лк.2:3) Чи бачиш велич Анни? (З повчання св. Амфілохія Іконійського, див. «Недільна читання», 1884 р., № 6) 52. Вдова та пророк Єлисей (Книга Царств, 4. гл. 4) Одна з бідних дружин пророчих синів, Ридаючи й мур, сказала Єлисеєві: «О, змилуйся наді мною, рабиною твоєю, Сумний жереб мій, і гіркий, і суворий. О, змилуйся з мене, найнещаснішої з вдів! Мій чоловік, твій вірний раб, у стражданні помер. За життя, знаєш ти, він боявся Господа І свято шанував Його. Позикодавець злий Тепер прийшов до мене і хоче взяти із собою Двох синів моїх і зробити їх рабами. О, змилуйся, пане, і змилуйся над нами!» І бідна вдова схилилася, сумуючи, Сповнена любові та трепетної надії, І почала цілувати краї його одягу. І сказав Єлисей: «Що зробити тобі? І чим тобі допомогти? Скажи мені, люба, Що в домі є твоїм? – «Чоловік мій, вмираючи, Залишив лише борги. Все продано – на жаль! - Позикодавцями безпорадної вдови; Залишився в мене один посуд з оливою». І впала вона знову з благанням перед Єлисеєм. І Божий чоловік відповів дружині: «Підь і попроси в сусідстві і в рідні Якомога більш місткої посуду І поклич до себе обох синів, Зачини щільніше двері біля хатини твоєї І сміливо наливай у порожні судини На славу Господа прозорий твій ялин». І зробила вона за словом Єлисея, І світлий струмінь чудового оливи Потоком полилася, і бідна вдова Прославила в душі велич Божества... І знову вона прийшла смиренно до Єлисея І каже йому: «Суди всі повні, Що мені робити тепер?» І благостно над нею Він розпростер руки і на питання дружини Відповів лагідно: «Іди і не соромся, Продай посланий Творцем ялинок, І заплати борги; надлишком же харчуйся Поки що не виростиш улюблених синів». У кому крапля віри є, ялин у тому не вичерпався, Розлийте лише його - і станеться диво... Невичерпна кішниця Божих благ, І немає кінця струмені Господнього посуду. З брош. прот. І.Петропавловського «Історич. нарис благодійності» Фабіола, що походила із знатного роду Фабієв, мала нещастя вийти заміж за розбещену людину, яка незабаром покинула її, після чого вона присвятила себе виключно служінню хворим. Багаті свої скарби вона використала на будівництво першої в Римі громадської лікарні. Тут знайшли собі притулок і піклування люди з покаліченими руками чи ногами, вирваними чи луслими очима, зі смердючими ранами чи одержимі проказою. Нерідко Фабіола сама приводила хворих до будинку, обмивала і обв'язувала їм рани, приносила їм їжу та освіжала їх питтям. За словами блаженного Ієроніма, з такою материнською любов'ю вона дбала про хворих, що бідні бажали бути хворими, аби тільки потрапити на її піклування. Олімпіада, що походила зі знатного роду, багата і красива, що відрізнялася високими розумовими обдаруваннями, після смерті чоловіка Невридія, константинопольського префекта 56 , залишившись вдовою всього вісімнадцяти років, дала обітницю Богові вічного вдівства з метою посвятити своє життя Богові і людям. Імператор Феодосій, який бажав бачити знову її в заміжжі за своїм родичем Єлпідієм, вирішив було примусити її до того відібранням у неї управління маєтком; але Олімпіада надіслала йому у відповідь лист подяки наступного змісту: «О, государю! Ви оказали по відношенню до вашої смиренної рабині мудрість і доброту не просто владики, а й піклувальника, тому що тяжкий тягар багатства, яким я володію, поклали на іншого і таким чином звільнили мене від тих турбот і занепокоєнь, до яких змушувала мене доброго управління моїм майном. Про одне прошу вас, чим збільшили б мою радість: накажіть розділити мій маєток між Церквою та бідними. Вже давно я відчувала у собі деякі рухи марнославства, які зазвичай супроводжували мою власну роздачу милостині бідним...» Через кілька днів Феодосій повернув їй управління майном, і вона знала лише одне вживання з нього – допомогу бідним і Церкві. Мати преподобного Паїсія, овдовівши з сімома малолітніми дітьми, гірко плакала про смерть чоловіка. Якось є їй ангел і каже: «Навіщо ти так невтішно плачеш за чоловіка? Діти твої тепер не під твоєю опікою перебувають. Бог, Батьку сиріт, більше тебе піклується про них» 56. Дорогоцінна спадщина однієї вдови Одна бідолашна жінка лежала хворою, і смерть її вже була недалеко. Жінка ця була вдова і весь час свого вдівства проводила у молитвах та сльозах. Тепер настав час розлучення її зі світом. Навколо її ліжка стояли вже дорослі діти її та очима, сповненими любові, дивилися на вмираючу матір. Зібравши останні сили, вона ще раз піднялася і, глянувши на дітей сяючим радістю поглядом, сказала: – Діти, я залишаю вам величезний скарб. Діти подивилися з подивом на матір і сказали: - Люба матінко, як же це може бути? Хіба була колись вдова бідніша за тебе? – Так, діти мої, – відповіла мати, – але я таки залишаю вам великий скарб, який принесе вам благословення: подивіться! З цими словами вона подала їм свою Біблію, що лежала в неї під подушкою, та й сказала: – Знайте, діти, що немає жодного листка в цій книзі, який би не був зрошений моїми сльозами; ось це і є скарб, який я залишаю вам: виконуйте все, що в ньому написано, і ви будете щасливі. Діти з благоговінням прийняли останній дар матері. Слова її глибоко лягли у серцях дітей. Вони намагалися виконати, чого вимагає від нас слово Боже, і були людьми благочестивими, добрими та щасливими, і вони всім повторювали, що Біблія є скарбом, якому немає ціни на землі. Батько з матір'ю та двома дітьми жили на безлюдному острові серед океану, закинуті туди бурею. Харчувалися корінням і травами, пили з струмка і жили в печері. Часто бували на цьому безлюдному острові грози. Діти не пам'ятали, як туди потрапили; вони забули материк (землю), у якому народилися, і знали ні хліба, ні молока, ні плодів. Одного разу до берега причепився човен з чотирма неграми. Батьки їм дуже зраділи, думаючи, що нарешті настало їхнє звільнення; але, на жаль, човен був такий малий, що не міг підняти всієї родини, і батько вирішив вирушити першим. Мати і діти гірко плакали, бачачи, як він сів у утлом човнику і як четверо людей зібралися його відвезти. Але він сказав дітям: - Не плачте, там краще; ми скоро все з'єднаємось. Коли човник повернувся і відвіз матір, то діти стали ще більше плакати, але мати сказала: – Не плачте, ми скоро побачимось у найкращій країні! Нарешті човен повернувся за двома дітьми. Вони злякалися чорних людей і тремтіли, побачивши себе в безмежному морі. Цей страх продовжувався під час подорожі і не зовсім пройшов, коли вони досягли берега. Але якою ж була їхня радість, коли на березі зустріли їхні батьки, простягаючи їм руки. Вони відвели дітей під тінь пальм, на зелений луг, і пригощали їх медом, молоком і всілякими плодами. – О, який безрозсудний був страх наш! – казали діти, – замість побоювання ми повинні б мати радість, бачачи чорних людей, які приїхали, щоб відвезти нас у країну, набагато кращу за дикий остров. – Милі діти! – сказав батько. – У переході нашому з пустельного берега на родючий ґрунт велике значення: всім нам належить перехід із гіршого світу на краще. Земля наша схожа на острів; країна, в якій ми тепер живемо, – слабка подоба Неба, а бурхливий перехід із острова сюди – смерть. Човен – це ноші, на яких нас понесуть четверо носіїв у чорному одязі. Але не бійтеся, коли настане час покинути землю; людям благочестивим, які люблять Господа і підкоряються Його волі, перехід не страшний, для них смерть – перехід у краще життя. Смерть не страшна; це бажаний гість: тільки цим шляхом можна досягти Царства Небесного. 58. Матері не повинні ремствувати на Бога при втраті дітей своїх З книги «Уроки та приклади християнської любові» прот. Г.Дяченко Свята Афанасія жила в молодості з благочестивим чоловіком Андроніком і мала від нього двох дітей – сина та дочку. Господеві було завгодно взяти їх до Себе. Андронік та Афанасія були глибоко засмучені смертю дітей. Афанасія від великого смутку прийшла в досконалу знемогу і просила собі смерті. — Найкраще померти з ними, — говорила вона. Але, звичайно, померлих горем не воскресиш, і вони були відпеті патріархом і поховані в церкві мученика Іуліана, де й їхні діди лежали. Після поховання їх Афанасія віддалася ще більшій скорботі. Вона залишилася на могилі своїх дітей і не переставала про них плакати. Пройшов після поховання день, настала ніч. І ось опівночі є Афанасії святий мученик Іуліан в образі ченця і каже: - Навіщо, дружино, не даєш спокою тим, хто тут відпочиває? - Не гнівайся на мене, пане мій. Я мала двох дітей та сьогодні обох разом поховала тут. - Навіщо ж ти про них плачеш? Краще б тобі було, якби ти сиділа вдома і плакала за свої гріхи. Та й нема чого тобі плакати про дітей своїх, адже вони перебувають на Небесах. Почувши це, Афанасія зворушилася серцем і сказала: – Якщо мої діти живуть на Небесах, то навіщо я плачу за них? Потім вона хотіла продовжувати розмову з тим, хто з'явився, але його вже не було. Вона звернулася до церковного сторожа і запитала: - Де ж інок, який розмовляв зі мною? – Адже ти бачиш, що двері церковні замкнені, і ніхто не може тому увійти сюди: навіщо ж кажеш, що якийсь інок розмовляв із тобою? Тут тільки Афанасія зрозуміла, що то було видіння. Поспішно пішла вона додому, розповіла чоловікові про те, що вона з'явилася, і про бесіду з ним, і обидва втішилися. 59. Лист святителя Феофана Затворника до вмираючої сестри «Прощавай, сестро! Господь нехай благословить твій вихід і шлях твій по твоєму результату. Ти ж не помреш. Тіло помре, а ти перейдеш в інший світ, жива, яка себе пам'ятає і впізнаєш весь навколишній світ. Там зустрінуть тебе батюшка та матінка, брати та сестри. Вклонися їм, і наші їм передай привіти, і проси потурбуйся за нас. Тебе оточать твої діти зі своїми радісними привітаннями. Там краще буде тобі, ніж тут. Так не жахайся, бачачи смерть, що наближається, вона для тебе - двері в краще життя. Ангел-охоронець твій прийме душу твою і поведе її шляхами, якими Бог накаже. І будь міцною вірою, що Господь і Спаситель усі гріхи грішників, що каються, згладжує. Згладжені й твої гріхи, коли покаялася. Цю віру скоріше повстав у собі і перебувати з нею нерозлучно. Даруй же, Господи, тобі мирний результат! День-другий, і ми за тобою. Скоро побачимось. Тому не тужи про тих, що залишаються. Прощай! Господь з тобою! Як зворушливо цей лист старця-святителя до його вмираючої сестри! Яким спокоєм, якою міцною вірою, живою впевненістю у майбутньому блаженному житті дихає воно! Наче старець проводжає сестру в недалеку дорогу; шлях цей не в невідому країну: він веде до дому Отчого, де чекають нас наші прісні (близькі), перед нами туди Богом покликані... Старець-святитель посилає всім їм уклін і привіт, просить їх молитовного піклування про себе. А коханій сестрі бажає мирного, доброго шляху – християнської ганебної смерті – і сам обіцяє не забаритися: «День-другий, і ми за тобою...» Ось як праведник-християнин дивиться на смерть. Ось як він проводжає і дорогих серцю в потойбічне життя. Чи не чується в його словах переможного слова: Смерть! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога? (1Кор.15:55). Нехай кожен із нас буде так само дивитись на смерть, як святитель Феофан, нехай він не бояться її більше, а з любов'ю приймає визначення Боже про нашу кончину. 60. Таємничі сни та видіння, що засвідчують буття потойбіччя З книги «З області таємничого» прот. Г.Дяченко Володимир Енгельгардт перед відправленням з Москви до Архангельська у справах служби, 5 лютого 1858 року, листом просив матір свою, що жила в Петербурзі, благословити його на далеку дорогу. Вирушивши в дорогу, він зупинився для ночівлі на одній станції і тут, лежачи на дивані, побачив перед собою наяву, 13 лютого о третій ранку, мати свою з сестрою, яка померла ще в 1846 році. Мати благословила його хресним знаменням. Вражений цим баченням, він запалив свічку, щоб ясніше розглянути тих, що з'явилися, але ті, що з'явилися, раптово стали невидимими. Згодом він дізнався, що цього ранку мати його померла в Петербурзі. Один високоосвічений християнин, – каже у своїй проповіді Високопреосвященний Никанор, архієпископ Одеський, – розповів про свого брата-офіцера таке. Брат його в одному місті їхав з товаришем додому з вечірньої гулянки в одному екіпажі. Приїхав і увійшов до своєї квартири, а товариш поїхав далі, до свого дому. Входить брат до кабінету, що супроводжується денщиком та собакою. У кабінеті бачить: за його письмовим столом, до них спиною, сидить його товариш, з яким він щойно цю хвилину розлучився. Денщик каже: «Ось і не помітив, як вони увійшли...» Навіть собака знайшов ознаки, що бачить сторонню людину. Брат заглядає в обличчя, що сидить, і бачить жахливе, мертве обличчя товариша. Тієї ж хвилини слуга товариша прибіг доповісти, що пан зараз повернувся додому і помер. Один кавказець сидів уночі в квартирі і читав книгу. Піднімає очі й бачить проти себе туман. Махає рукою, щоб розсіяти туман. Але з туману виділяється світла постать його нареченої, яка була цієї хвилини далеко в Росії. Тут він мимоволі падає перед тінню навколішки. Наречена кладе вінок на голову і зникає в тумані. Він довго відчував на голові те коло, до якого торкнувся вінок. Йде зараз же до своїх батьків та розповідає про бачення. Записали день та годину; виявилося, що цього дня його наречена померла. Один із товаришів знаменитого російського вченого та письменника Ломоносова, академік Штелін, розповідає наступне сновидіння великого російського письменника. - На зворотному шляху до Росії, коли Ломоносов плив морем, з ним трапилася подія, яка глибоко торкнулася його і яку він ніколи не міг забути. Він прокинувся після дивного сновидіння, в якому дуже ясно бачив свого батька, викинутого аварією корабля і лежачого мертвим на безлюдному, невідомому острові в Білому морі, що не мав імені, але пам'ятному йому з юності, тому що він колись був прибитий до нього бурею з батьком своїм. Тільки-но він приїхав до Петербурга, як поспішив упоратися про батька свого на біржі у всіх купців, що прибували з Архангельська, і в холмогорських артільників, і нарешті дізнався, що батько його вирушив на риболовлю минулої осені і з тих пір ще не повертався, а тому й вважають, що з ним сталося. Ломоносов так був вражений цією звісткою, як раніше своїм пророчим сном. Він дав собі слово вирушити на батьківщину, відшукати тіло свого нещасного батька на острові, відомому йому в юності і що представився йому тепер у сні з усіма подробицями і ознаками, і з честю віддати його землі. Але оскільки заняття його в Петербурзі не дозволяли йому виконати цей намір, то він з купцями, що поверталися з Петербурга на його батьківщину, послав листа до тамтешніх рідних своїх, доручив братові своєму виконати це підприємство на його рахунок, докладно описав становище острова і просив переконливо, щоб тамтешні рибалки, відправившись на тіло батька його і зрадили землі. Це було виконано того ж літа: ватага холмогорських рибалок пристала до цього дикого острова, відшукала мертве тіло на описаному острові, поховала і звалила великий камінь на могилу. Звістка про досконале виконання його бажання, отримане ним наступної зими, заспокоїло його постійну таємну смуток, причину якої він тільки згодом повідомив іншим. 61. Пам'ятай про майбутнє життя З книги «Моє життя у Христі» прот. Іоанна Сергієва Кронштадтського Щоб не рабувати щодня пристрастям і дияволу, треба поставити собі за мету, постійно мати її на увазі і прагнути до неї, перемагаючи ім'ям Господнім усі перешкоди. Яка це мета? Небесне Царство, Божественний палац слави, уготований віруючим від складання світу. Але оскільки мета досягається відомими засобами, необхідно мати у своєму розпорядженні і ці кошти. Які ж це кошти? Віра, надія і любов, особливо любов. Віруй, сподівайся, люби, особливо люби, незважаючи на жодні перешкоди, Бога найбільше, а ближнього, як себе. Немає сил у тебе зберегти в серці ці безцінні скарби духу людського, припадай частіше до Бога любові, проси, шукай, толці: приймеш, знайдете, відкриється (Мф.7:7–8) – вірний Обіцяючий. Ходячи, сидячи, лежачи, співбесідуючи, займаючись, завжди молилися серцем про дарування віри і любові. Ти не просив ще як слід, з жаром і постійністю, не мав твердого наміру здобути (т. е. придбати) їх. Звідси скажи: се почах. 62. Дві вдови та незнайомець (легенда) З книги «Осінь» Чистякова Серед диких, похмурих гір, у вузькій долині, що заросла густим лісом, жили дві вдови-старенькі. Їхні бідні, напіврозвалені хати так ліпилися одна до одної, що, здавалося, стояли під одним дахом; вони часто, не виходячи зі своїх хат, розмовляли один з одним, тільки відчиняючи для цього свої крихітні віконця. Але, незважаючи на таке тісне та близьке приміщення, сусідки не втручалися у господарство один одного; кожна робила, що хотіла, у себе в хаті і розпоряджалася своїм добром по-своєму. Одна з них була скупа і рідко комусь допомагала; інша ж, навпаки, щедра і співчутлива, віддавала бідним останній гріш, хоч і в самої на столі часто бував останній шматок хліба. Неподалік них, на виступі важкої гори, стояв монастир. Ченці цього монастиря проводили час у пості та молитві, робили багато добра на околицях і, крім того, працювали постійно на полях, на городах чи в лісі. Вони разом із жалісливими людьми допомагали бідним жінкам, тож ті, незважаючи на свою крайню бідність, топили печі, коли наставав зимовий холод, і мали хліб та кухоль молока щодня. Якось розбушувалася сильна буря; дерева в лісі жалібно стогнали, пригинаючись до землі; з гір струменіли тисячі струмків і з шумом і гуркотом несли каміння в долину. Грім гуркотів безперервно, і блискавка – вогняними зигзагами освітлювала темну ніч. Потоки дощу стукали по дерев'яних дахах бідних халупок і в маленькі вікна. Бабуся зі страхом прислухалися до завивання бурі. Ось чує скупа бабуся, що до неї в двері хтось стукає. - Ах ти, Боже мій, і повечеряти-то не встигла, - сказала вона з досадою, прибираючи в шафу свою незакінчену вечерю, і, чуючи, що стукіт все триває, пішла відчиняти старі двері. - Бач, ніч якась негодна, бурхлива, ну чи вийде хтось, крім волоцюги, такої ночі? – бурчала вона. — Такий собі нетерплячий, стукає без упину. Тому й дивися, що двері виламають. З цими словами двері відчинилися і в кімнату увійшов чернець; темний плащ огортав його всього, так що обличчя його не можна було бачити. Бабуся, чекаючи побачити якогось волоцюгу, злякалася, змішалася побачивши ченця, і своєю запобігливістю і ласкою намагалася загладити свої погані думки; вона пропонувала йому сідати на стілець, намагалася майже насильно зняти з нього плащ, примовляючи жалібним голосом: - Ах ти, голубчику мій, та як же ти промок, весь до останньої нитки, жодного сухого містечка немає на твоєму плащі, весь хоч вичавлюй! - Ну, повно шкодувати мене, я не вимок, це мій верхній плащ тільки відволожився від дощу! – перервав чернець її жалю. – А я, здається, завадив тобі: ти й повечеряти не встигла. «Ахті! - подумала вдова, - та як же він дізнався, що я щойно вечеряла! Ну, робити нічого, треба дати йому край хліба». - Так, - продовжувала вона голосно, дістаючи триденну кірку, - ось що я їла, візьми її собі, з'їж, може, ти здалеку прийшов і, чого доброго, цілий день нічого в рот не брав. Їй було шкода віддавати і цю черству скоринку бідному, майже злиденному ченцю, який нічим не міг її обдарувати за добро. Монах відгадав її погані думки і не взяв навіть черствого хліба; він скинув свій плащ і сів на нього, очікуючи, що господиня затопить хоч піч, щоб обсушити його плащ і відігріти його задубілі руки. А вона тоді оглядала його з ніг до голови через свої круглі окуляри. Тут вона помітила, що цей чернець анітрохи не був схожий на її колишніх благодійників; у жодного ченця з нагірного монастиря вона не помічала такого суворого і водночас доброго обличчя; його блискучі чорні очі, здавалося їй, заглядають до неї в душу і бачать її таємні думки. Вона насилу роздивилася його гарні, благородні риси при слабкому мерехтінні сального недогарка. Раптом його обличчя висвітлилося яскравим світлом і стало майже зовсім прозорим, і старенькій здалося, ніби він з жалем дивиться на неї. «Та навіщо це він прийшов? Що йому треба від мене? - Думала вона, турбуючись все більше і більше. - Що за негодна ніч! – сказав тихим голосом чернець. - Якось тим тепер, у кого немає ні хати, щоб захиститися від негоди, ні шматка хліба, щоб угамувати свій голод; якось тим біднякам, яким нікуди голови своєї прихилити, і вони, змучені довгою ходьбою і пронизані до кісток дощем, чекають десь у лісі під сосною світанку та закінчення бурі; щось із ними, бідними, тепер? - Так, біда! Справжнє нещастя бути тепер у лісі, – пробурмотіла старенька, наважуючись глянути прямо на ченця. - Що було б з бідними людьми в таку негоду, якби добрі люди не допомагали їм? - Так, погано тому, хто залишиться тепер у лісі безпритульний! - сказав він, і його очі заблищали так добро, і голос став ще м'якшим і ніжнішим. - Чи знаєш ти: до нас до монастиря прийшли такі нещасні; допоможи їм, дай ковдру або хоч хустку: вони за тебе Богові молитимуться, щоб Він і тебе не залишив у нещасті. Постарайся і ти їм допомогти. – Хай благословить вас Господь за добрий намір! – сказала з запалом старенька. – Господь Бог завжди нагороджує та благословляє людей великодушних! – відповів чернець. – Згадай Писання, і ти там знайдеш багато прикладів; пам'ятаєш, що там говориться: хто пожалкує бідного, прихистить його і обласкає, тому за все це віддасться сторицею! – Що за щасливці ті, котрі можуть робити добро своїм ближнім! - сказала, зітхаючи, вдова. – Що це за щастя? - Послухай, дочко моя, і ти можеш бути щасливою, як інші! Я прийшов просити тебе допомогти нещасним, які вдесятеро бідніші за тебе; допоможи їм, чим можеш. І він почав розповідати, як до монастиря прийшло двоє нещасних. Блискавка вдарила в їхні хати, зруйнувала і спалила їх дощенту; врятувати зі своїх речей вони не встигли нічого рішучого. – На жаль, – продовжував чернець, – у наш монастир набралося сьогодні стільки народу, що ми не знаходимо вільного кута, де б цим бідним людям можна було провести ніч, і вони стоять тепер біля монастирської огорожі, напівобгорілі та безпритульні. Дозволь, дочко моя, прийти їм до тебе і провести тут ніч; вони вік тебе дякували б за це, а до ранку, можливо, багато хто з мандрівників піде далі, і ми візьмемо їх до себе в монастир. Вдова мало не розсердилася від досади. – Як? Пустити тепер! Помилуйся, батьку! – майже зі сльозами скрикнула вона. - Навіщо ж ти прийшов до мене? Хіба багатший за мене не знайдеться нікого в сусідньому селі? Я стара, бідна вдова і сама не знаю, як упоратися з господарством... Не те що віддавати іншим. - Ну, повно, ніби в тебе не знайдеться ковдри; дай його нам, потім повернемо тобі, – просив її чернець. - Адже тобі хтось ще так недавно приніс товсту вовняну ковдру в подарунок; дай його, воно, мабуть, лежить у тебе без діла. Хто б міг сказати йому, що мені подарували нову ковдру? Але нема чого робити, треба було дістати хоч щось для нещасних. Незнайомець так суворо й гнівно дивився на неї: не послухатися його вона боялася, сама не знала чого. «Ну, нове я не віддам йому, – думала вона, перебираючи у своїй комірчині всяке ганчір'я. — Не можу ж я віддати хорошу, теплу ковдру, чим прикрию свої бідні старі кістки? Та мені шкода і старої ковдри: вона ще не зовсім погана. Воно мені до кінця життя могло б послужити, якщо я стану його берегти, а хто знає, що це за люди, ці незнайомці, і чи правда, що вони здалеку прийшли до монастиря. Бог знає, можливо, це якісь волоцюги розповіли казку жалісливим ченцям. Мабуть, і ковдри ніколи не бачили, а сплять зазвичай під простою брудною рогожею». І чим більше роздумувала вдова, тим природніше здавалося їй, що не слід віддавати навіть старої ковдри Бог знає кому; ці люди, можливо, у лихоманці або в якійсь заразній хворобі, у тифозній гарячці. І як потім шкода спалитиме гарну ковдру! Так думала вона, дивлячись на стару ковдру. «Ковдра-то недорого, але мені купив її ще мій покійний чоловік на другий рік після нашого весілля, і якби що трапилося з ним, я собі цього ніколи б не пробачила. Віддам цим біднякам свою стару хустку, вона ще досить гарна, особливо для них». Так розмовляючи сама з собою, вона розглядала хустку свою з усіх боків. «Все ж він міг би служити мені, він досить міцний і гарний для осінніх днів; ну, та вже віддам його ченцю, може, він мені за це і сам чимось відплатить». — Ось, візьми цю хустку, — сказала вона, підходячи до ченця, — хоч вона досить зношена, але все ж таки може зігріти тіло. – То це все, що можеш віддати біднякам, більше не маєш нічого? – питав її чернець. - Так, звичайно, у мене більше немає нічого, святий отче! - відповіла вона, - і, мабуть, без цієї хустки в мене від застуди і в руках, і в ногах стане ревматизм; я ж стара, і в мої роки дорого обходиться спати без теплої хустки холодної ночі. - А ці бідняки - у них ніякої хустки не залишилося, немає такої кофти, як на тобі, яка так тепло тебе гріє. Вони все згоріло; вони прийшли до монастиря в тому, що заснули. Але, що не говорив чернець, ніщо не чіпало серце скупої вдови, і вона, крім хустки, йому нічого не дала. Зі скорботою пішов він від неї і постукав у двері сусідки. Ця його зустріла дуже лагідно; одразу ж розвела вогонь, поставила на стіл кухоль молока і дістала все, то в неї залишалося в комірчині. Він і їй розповів те саме, що й першій старенькій, але тут його слухали зовсім інакше. – Ах ти, Боже мій, – казала добра бабуся, – та як же ти раніше до мене не прийшов? Адже вони, бідні, чекають на тебе? Вона клопітно бігала з комірчини, приносила йому то стару ковдру, то подушку, віддавала останню свою одежу. - На, на, візьми її, може, і вона стане їм у нагоді; все ж таки краще, тепліше їм буде... Ах, так, мало не забула, до речі, візьми вже й цю полотнину, все ж таки краще спати, ніж на голій підлозі. Так, приносячи йому те, те інше, вона набрала порядний вузол, зв'язала його міцною мотузкою і майже виштовхнула ченця з дверей, кажучи: - Іди, іди скоріше до бідняків, адже вони на дощі чекають на тебе не дочекаються! Так, якщо треба, приведи їх обох до мене. Монах пішов, благословляючи її. Після відходу його буря заревла ще сильніше, ніж колись, удари грому лунали все частіше і частіше, і раптом блискавка з оглушливим тріском ударила в дахи бідних лісових халуп. Дахи спалахнули, і за хвилину обидві хатинки були у вогні. Обидві вдови зі страхом вибігли зі своїх хат, не встигнувши нічого захопити з собою; у лісі вони зустріли того ж ченця. Він узяв їх обох за руки і повів до монастиря, як маленьких дітей. У стіні монастирської огорожі було поглиблення, у ньому й були складені всі речі співчутливої ​​вдови, і до них ще побільшало нових речей. - Ось тобі, візьми все це, добра моя дочко, - сказав їй чернець, - ти сама нагородила себе своєю великодушністю! – Навіщо ж ти мені все це віддаєш? Що ж ти даси нещасним, про яких розповідав? – питала здивовано вдова. – Ви самі ці нещасні й є! - відповів чернець і, обертаючись до іншої вдови, він продовжував говорити, виймаючи з-під плаща стару хустку: – Я радо віддаю тобі те, що встиг врятувати з твого добра від вогню. Хустка хоч і дуже виношена, але все ж таки може зігріти твої змерзлі плечі. Скупа бабуся зовсім розгубилася, одягла свою хустку, бурмочучи про себе: «Ах, якби я тільки знала, що це він про нас самих розповідав...» Монах усміхнувся. - О, я не сумніваюся, що ти вчинила б інакше, - сказав він, - це тобі урок, моя дочка; надалі ти думатимеш, що і ти можеш потребувати! Коли він говорив, блискавка висвітлила його всього з ніг до голови, так що здавалося, що він стояв у світлому сяйві. У яскравих променях він здавався грізним у своїй чудовій красі, і коли бабусі схаменулися, ченця перед ними більше не було. Обидві старенькі увійшли до монастиря, де добрі ченці притулили їх і обігріли, і почали там розпитувати про ченця. Але ніхто з них нікуди вночі не виходив, і ніхто ніде не бачив жодного ченця. Залишилася п'ятирічна Даренька сиротою: і мати, і батько одного року померли. Що було вдома, ще раніше прожили. Довелося сироті тинятися чужими дворами де день, де ніч; де обносочки Христа заради дадуть, де хлібцем напроголодь погодують, де в лазню пустять помитися. Сиротой жить – слезы лить. Чимало калатушок попадало Дареньці, а від сільських дітлахів і зовсім проходу не було: тільки побачать сирітку, одразу й образять, а скаржиться – їй же дужче дістанеться. Гірко бувало дивитись безрідній сирітці, як інші дітлахи батьком-матір'ю пригріті, одягнені, взуті, нагодовані, приголублені. Як не гірко жилося сирітці, а вона росла собі та росла, і виросла такою пригожею, такою працівницею – всім на подив: чи ціпом, серпом – за двох працює. Стали мужики один перед одним Дар'ю Микитишну до себе зазивати: «До мене іди!» да «У меня поживи». - «Ми тобі, Дар'юшко, люди свої!» Такі промови тільки й чує. Хоч життя тепер Дар'ї не погане, та старих калатушок вона не забула: «Тепер добре, а виб'юся з сил, то під старість без даху над головою залишуся». І вирішила вона хоч за жебрака заміж піти, аби самою господинею бути. І вийшла Дарина заміж. Півтора року Дарина пожила з чоловіком, слова неласкового від нього не чула, погляду косого не бачила. Рекрутський набір підійшов і взяли його в солдати. Себе не пам'ятала Дарина, як прощалася зі своїм соколиком. Три тижні не минуло, грамота здалеку прийшла: не дійшов соколик до свого полку, на дорозі захворів та Богові душу і віддав. Поплакала, тужила Дарія, та й пішла до міста. Там до багатого пана в судомийки найнялася, на допомогу кухареві. Поживши при кухарі років шість, Микитна до справи придивилася. Став тим часом кухар запивати, страву готував усе гірше та гірше, а напередодні самих панових іменин та втечі з двору. Залишився пан без кухаря: гості на іменини названі, а обіду готувати нема кому. Виручила пана Микитівна: такий обід скуштувала - всім на подив. Стала з того часу Микитишна за велику платню в кухарках ходити. І жила так майже тридцять років. А гроші копити майстриня була: як стала з сил виходити, було в неї грошима вісімсот карбованців. «Ну, – думає Микитівна, – буде по чужих людях жити, треба своє хатинко ладнати». Хоч батьківщину добром їй поминати не було чого, а все ж у рідний бік тягнуло. Приїхала Микитишна на батьківщину, поставила будиночок на краю села, обзавелася господарством, відшукала десь троюрідну племінницю, взяла її замість дочки, випоїла, вигодувала, заміж видала, зятя до хати прийняла і живе собі – не налюбується на маленьких онуків. Хоч і ні чого не потребує Микитишна, але завжди з полюванням і навіть радістю їздить до багатих купців і до сільських тисячників столи будувати, які потрібно: іменні або весільні, похоронні або поминальні, або на випадок приїзду важливих гостей. І скрізь вона потрібна людина, бажаний гість. Зі збірки «Ранкова зоря» З книги «У місті та селі» Марфа Іванівна Близнєцова, відома у місті більше під ім'ям капітанші, жила на вулиці Мироносицькій. Маленький будиночок її, в три вікна, виглядав весело та привітно між іншими будинками, дедалі більше якимись похмурими, старими... У крихітному садку ще цвіли, незважаючи на пізню осінь, левкої та резеда; там і там із кущів аґрусу та смородини виглядали жовті шапки соняшників. Був холодний, дощовий ранок. Сумне осіннє сонечко, що глянуло з-за хмари, знову сховалося. Марфа Іванівна щойно повернулася із собору, від пізньої обідні, і сіла пити чай. У невеликій, але дуже охайній, чистенькій кімнаті весело шипів на столі блискучий, як золото, самовар. У передньому кутку перед кіотом горіла порцелянова лампада. Холодно, сиро, брудно було на вулиці; похмуро, невесело дивилося сірувато-свинцеве небо; зате тут, у цій кімнаті, було так чисто, тепло, затишно. Яскраво і весело горів вогник у лампадці, освітлюючи позолочені ризи ікон; яскраво горів і спалахував вогонь у грубці, розливаючи навколо цілющу теплоту; скрізь були чистота та порядок; звідусіль віяло чимось привітним та рідним. Порядком втомлена і змерзла Марфа Іванівна взялася за четверту чашку, але раптом згадала щось. – Уляно! Ульянушка! - Закричала він. - Зараз, пані, - почулося за стіною, і в кімнату зайшла здорова баба років сорока п'яти, у сарафані, з засученими рукавами. — Чи не відчула ти, Ульянушка? – спитала Марфа Іванівна. - Так, скоро, пані. Щи давно киплять; пиріг теж зараз садитиму... А вас там якийсь старий питає безногий. Жебрак, мабуть. Так прямо і лізе на кухню, та ще й із собакою. Куди ж ти? - Кажу. – Пані, каже, побачити треба. Зайти веліла. – Ах, та це той, мабуть. Клич його, Ульянушка! Клич, нехай увійде. – Як? Сюди? У світлицю? - Здивувалася Ульянушка. - Та що ви, пані! Адже він брудний, мокрий такий, вся підлога забруднить. - Вимиємо? Та коли мити? Хіба тепер час? Адже мені не розірватися. – Ну гаразд, гаразд, іди... — Ще не стягнув би чогось там, на кухні, — бурчала Уляна, йдучи, — багато їх вештається тут убогих. У світлицю – бач ти. Добре б і в сінях постояти. За стіною почувся стукіт дерева. Двері відчинилися, і в кімнату зайшов старий жебрак. Старий, покритий незліченними латами каптани його був промочений до нитки; з розпатланою сивою бороди текли майже потоки. Трезорка, такий же мокрий і брудний, як і його господар, також прослизнув до кімнати. Старий перехрестився на образи, несміливо і з подивом оглянув кімнату і зупинився на порозі, очевидно, не сміючи йти далі. - Проходь, дідусю, проходь! – ласкаво звернулася Марфа Іванівна. - Сідай, відпочинь... – Врятуй тебе, Господи, і помилуй, матінко! - Заговорив старий і перехрестився. – Нагороди тебе Цариця Небесна за доброту за твою. Іти мені тільки, іти сюди, рідна, не слід: бач, тут чистота, благодать яка, наче в раю. Промок я, у бруді весь. На кухні б краще... – Ну ось ще! Чого тут – сідай. Звати тебе як, дідусю? - Петром, матінко, Петром звуть. Старий дошкандибав до стільця, на який вказала йому Марфа Іванівна, залишаючи на підлозі цілі калюжі води, і несміливо присів. - Чайку ось, діду Петро, ​​випий-но. З холоду воно добре. Ось тут вершки, крендельки... – Врятуй тебе, Господи, і помилуй! - Та що ж за таке покарання! - Раптом заволала Уляна, вриваючись у кімнату з кочергою. - Адже собачка-то сюди забігла! Ах ти, бридка! - І вона кинулася на Трезорку, що розлягся перед грубкою. - Он, гадина, он! Трезорка з вереском кинувся під диван, але Уляна відразу витягла його звідти за хвіст і вже не пошкодувала ні кочерги, ні рук: удари посипалися градом. Страшна мука раптом спотворила обличчя старого жебрака. Склянка затремтіла в його схудлій руці. - Та звідки цей собака? Чия? – питала Марфа Іванівна. - Моя, годівниця, - майже простогнав старий. – Вибач, заради Христа. Надворі не хотілося залишити: холодно, дощ. Нагрязнила вона у вас тут, нанесла води. Та й я теж... - Залиш, Уляно! – крикнула Марфа Іванівна. - Жалості в тобі немає ніякої. Ну, чого ти б'єш песика? Іди сюди, люба, іди сюди! - Поманила вона Трезорку. Той несміливо підійшов до неї і, отримавши кренделі, замахав хвостом на знак подяки. - Чи любиш собачку? – питала старого Марфа Іванівна. - Як не любити, матінко, розумна собачка, прив'язана... Разом ми з нею горе микаємо, разом і голодуємо, і холодніємо. Щенечком я ще її, ось яким малесеньким, підібрав, вигодував. Ось і ходить з того часу за мною, ні на крок не відчепиться. Куди я туди і вона. На війні навіть разом були, – посміхнувся старий. - То як же? – здивувалася Марфа Іванівна. – Та ось так, матінко. У поході, власне, я й підібрав її. Ішли ми це один раз через одне село. Ну, бачу, борсається в ставку цуценя, верещить. Жаль мені стало, витяг я його, та за пазуху під шинель і сховав. Спершу все думав – не виросте, здохне, бо сліпий ще він був, сосунчик. Однак нічого, вигодував. Кашу, бувало, сядеш їсти, і йому даси; сухар гризеш, і сухаря теж. Сміялися солдатики: бач, кажуть, яку дитинку Бог послав! Однак нічого не били. Ну ось і підріс Трезорка, розумним таким став, тямущим. Штукам ми його там різним навчили. Адже він у мене вчений, матінко, - не без гордості помітив старий. - І носку носить, і через палицю стрибає, і на задніх ногах майстер ходити. Куди, бувало, не піде полк, і він за обозом біжить. Раз навіть мало не вбили: куля в нього потрапила. - Та ти що ж чай не п'єш, діду? – перебила його Марфа Іванівна. – Дякую, рідна, нагороди тебе Бог, багато задоволений. – Пий, пий, голубчику, – і Марфа Іванівна подала йому нову склянку. - Та крендельків бери, чого ти? - Дякую, дякую, годувальниця... Так ось, куля потрапила, - продовжував старий. - Зовсім, думав, здохне Трезорка. Доглядати за ним колись було: далі треба було йти, ну, а з собою взяти теж не можна. Залишив його на дорозі... Плакав, матінко, соромно сказати, гірко плакав; дивиться це на мене так жалісно, ​​стогне, руки мені лиже. Встати хоче, бігти за нами – не може. Пристрасть, матінко, шкода було: собачка розумна. Однак не було чого робити, залишив. Ідемо це ми, йдемо, верст півтораста ніяк відійшли, табором стали. Лежу це якось у наметі, раптом чую – вереск... Господи, думаю, чи не Трезорка? Вийшов, дивлюся – він і є. Стрибнув на груди, верещить, гавкає. Адже лежав, матінко! – уклав старий. - З того часу ось і живемо разом з ним, не розлучаємося. - Їж, дідусю, їж! - ласкаво говорила Марфа Іванівна, подаючи старому величезний шматок пирога з рибою. - Простигне. – Нагороди тебе Бог, матінко! - Старий витер кулаком сльозу, що викотилася з очей. Самовар давно вже був прибраний, і тепер на столі, накритому чистою камчатковою скатертиною, стояв рум'яний пиріг; тут же диміла миска з капустою. Сонечко, що виглянуло з-за хмарки, пробилося крізь опущену кисейну фіранку вікна і висвітлило веселеньку картину. Весело було дивитись на цю добродушну клопітку-стареньку, так привітно, що щиро пригощала обірваного, брудного жебрака. Навіть зморшки на лобі його наче розгладилися. Давним-давно не їв старий з таким апетитом; та й ще б пак! На все своє довголітнє життя не траплялося йому мати такого обіду. Про Трезорку і тлумачити, зрозуміло, нічого. Розлягшись під столом, він весь заглибився в уписування величезної м'ясної кістки і був, звичайно, теж задоволений якнайбільше. – Так, збережи, Господи, і помилуй усякого від такого життя, – задумливо говорила Марфа Іванівна. - Старий, хворий чоловік, спокій би потрібний йому, хліба шматок вірний, а тут ось іди ти, холодно й голодно. - Що робити, матінко! – зітхнув старий, – на все Божа воля. - Так-то так, дідусю, ну а все ж таки... — Дякую, годувальниця, — говорив він, встаючи з-за столу і хрестячись на ікони, — за хліб, за сіль дякую. Нагороди тебе Бог! І мене досхочу нагодувала, у житті так не їв та й Трезорку. Ану, вставай, дякую господині, та й додому час вирушати. Боляче вже я засидівся, матінко, пробач заради Христа! - Стривай, діду, постривай! Поговоримо! – Та вже час, рідна! І тобі теж спокій треба дати. Сама, мабуть, по обіді відпочити хочеш. - Нічого, постривай, сідай. – Ось бачиш, дідусю, – почала Марфа Іванівна. - Говорила я недавно, капіталів у мене ніяких немає. Чоловік, небіжчик (Царство йому Небесне!) тридцять п'ять років прослужив вірою і правдою, працював, збирав. Ну, от і залишив цей будиночок та пенсію. І подяка Господу: нічого мені більше не треба. Живу, не потребую; сита, одягнена, у теплі. – Благодать, матінко, благодать. Наче в раю живеш. Будь-кому так би. - Ось і є. Ну, і думаю я, чи знаєш... Ось що думаю, дідусю: будиночок у мене невеликий, а все в ньому кімнатки три знайдеться, та кухня просторо, значить. Страву ми на двох готуємо, а все інколи залишається. Ну, і думаю я: що мені варто дати притулок людині та прогодувати її? - Так завтра, знаєш, візьми та й перебирайся до мене. - До тебе, матінко? Та як же це? - Так ось. Візьми та й переберись. Чого тобі жити в холоді та в голоді? Місце в мене на пічці знайдеться, лежи собі хоч з ранку до ночі, пари свої кісточки. Щей тарілка теж знайдеться. – Родима ти моя, годувальниця, – заплакав старий, – нагороди тебе Цариця Небесна за доброту за твою. Та не можна мені, матінко ти моя, не можна: соромлю я тебе. Убога я людина, хвора. Працювати нічого не можу. Що хліб мені в тебе задарма є? – І годі, дідусю! Чого тут! Знайдеться, кажу, у мене, годі... Перебирайся завтра з Трезоркою. Кухня у мене світла, чиста; тепло в ній узимку, як у лазні. А на Уляну багато уваги не звертай; вона баба не зла, тільки побурчати любить. Отож ти завтра, благословляючись, і перебирайся. – Родима ти моя!.. Благодійниця!.. - Устань, дідусю, встань. Грішно людині кланятися. Богу кланяйся. - Матінко, Царице Небесна! – хрестився старий, а сльози так і текли в три струмки по його зморшкуватих, схудлих щоках. – Заступниця та Покровителька! Нагороди Ти її, пішли їй здоров'я та щастя! — Отож, брате Трезорко, — зовсім весело заговорив він, посміхаючись крізь сльози, — дожили ми з тобою і до червоного дня. Багато ми зголодніли, назяблися, під дощем мокли, під снігом – ну ось тепер і послав нам Господь світле свято. Дякуємо ж пані, ручку в неї поцілунок. Трезорка вищав і стрибав. Розчулена Марфа Іванівна відвернулась і обтирала сльози, що котилися з очей. Знову виглянуло сонечко, що сховалося за хмари, наче і воно поділяло спільну радість. - Бач наслідив-то як, сивий хрич! – бурчала Улянушка, проводжаючи старого жебрака. – Наслав Бог гостей!.. Тобі тут чого треба – кидайся! - штовхнула вона Трезорку, що сунув свій цікавий ніс у якийсь горщик. - О, щоб вам було порожньо. – І Уляна сердито зачинила двері. Але старий навіть не чув її лайки. За журналом «Душекорисне читання» Років сімдесят тому жило в селі Юріївсько-Поволзькому Тверського повіту одне селянське сімейство. Воно складалося з вдови, похилого віку старенької, Ганни Галактіонової, сина її Єгора, дружини його Степаніди та маленької дочки Єгора. Коли ще була молода ця старенька і живий був її чоловік, Василь Ісаєв, вони, не маючи спочатку свого подружнього життя своїх дітей, взяли в прийомиші собі сиротинку Луку; виховали і зростили його, і одружили з простою і доброю, нерозділеною жінкою, Мар'єю Левоновою. Лука незабаром помер, залишивши після себе трьох сиріт: двох дівчаток та хлопчика. Тим часом Ганна Галактіонівна, через кілька років подружнього бездітного життя, і сама народила сина Єгора, але незабаром після пологів поховала свого чоловіка. Дві вдови жили спочатку мирно. Марія Левонова була жінка робітнича, працьовита, щира, безмовна і покірна; діти її були нерозділені перед Анною. Але в Анни незабаром почала проявлятися особлива, переважна, нерозумна любов до свого Єгорушки. Приймишів, бувало, Ганна посилає і вугілля палити, і косити, і молотити, і всяку роботу працювати; а Єгорушка десь біля будинку з матір'ю. Приймиш - іди і дров порубай, і води принеси, і коровам дай корму; дівчинка і туди і сюди сходи, і те зроби, інше зроби, а Єгорушка знати нічого не хоче - Єгорушки лепешечку мати навмисне спече, і молочка наллє, і кашки дасть; а прийомишам щи та черствий хліб. Прийоми і молитов добре не знали: де і коли їм вчитися! Ледве встали – зараз на ту, на іншу, на третю роботу; а Єгорушку грамоті вивчили; Йогорушка читав Часовик та Псалтир; Йогорушка у церкві на кліросі співав. Йогорушка чистехонек, білехонек, завжди причесаний, завжди вимитий, завжди прибраний; а прийомиші – як станеться. Марія Левонова терпіла, плакала і молилася Богу, і працювала зі своїми дітьми без утоми. — Ну що ж робити: потерпимо, вона ж нас приголубила, — говорила вона про перші роки свого життя в хаті Анни. Нарешті терпець Марії вичерпався. Бачачи щоденні утиски своїм дітям від Ганни, чуючи її лайку і бурчання, вона зважилася відійти від гріха зі своїми дітьми у свою хатинку, і жити, доки світ не наділить її дітей землею, – хоча Христовим ім'ям, та своєю чесною працею. Ганна залишилася сама з Єгорушка. Йогорушка почав підростати. Розуміючи, що мати його надмірно любить і балує, він почав сваволіти і вередувати: того хочу; цього подай! Мати виконувала капризи сина. Працювати він не любив, проте мати намагалася працювати за трьох. Єгорові було це й на руку. Гірше і гірше він робився морально. Добрі люди, особливо парафіяльний священик, говорили Ганні, щоб вона перестала балувати сина, щоб вона навчила і зупиняла його, що це і йому буде на шкоду, і їй на горі. Куди!.. Мати й чути не хотіла нічого. - Та він у мене такий смирний, такий добрий, - казала вона, - і такий слухняний! Здається, і на світі немає нікого кращого за нього. Добрі люди хитали головою та відходили від неї. Священик і самого Єгора наставляв і навчав; але як можна навчити людину, розпещену і зіпсовану з дитинства? Настав час одружити Єгора. Мати обрала йому за дружину з недалекого села Степаниду Петрівну – жінку недурну і добру – і сподівалася, що синок одружується – зміниться. Якщо дерево виросло і зміцніло, його скоріше можна зламати, а не випрямити – так і тут. Мати й сама нарешті побачила його негаразди, та вже було пізно. - Що ти, батюшка? Обумовся. Христос із тобою; ти щось погано робиш, інше – погано. Хоч би Бога побоявся та людей посоромився; адже ти вже одружений,— бувало вона почне говорити Єгорові. Єгор і чути нічого не хотів, робив усе по-своєму. Мати знову почне говорити: - Подивися, дитинко, ось у добрих людях так і так йде справа; а в тебе що? Єгор не тільки не слухається матері, але вже починає і перелаятися з нею. - Іди геть, набридла, - скаже він. - Ну, розхникалася, стара, - скаже Єгор і грюкне дверима. Гірко було матері, але вона терпіла. Єгор став лаятись з нею частіше і частіше. Мати почала плакати; стала людям говорити про своє горе; стала священика просити допомогти її біді. - Адже й небагато п'є, - говорила вона, - так, Бог його знає, дуже вже норовливий. Священик робив навіювання, але Єгора все це більше дратувало. Одного разу – це було в загові перед Великим постом – Єгор без причини сильно лаяв матір. — Повністю, Єгоре, обумійся, — говорила дружина, зупиняючи його. – Що ти робиш? Вона ж мати тобі. - Геть! Не твоя справа; і тебе вб'ю! Єгор ходив, як лев. Дружина відстала. Єгор не знав, як сильніше і болючіше вразити матір, навіть ударив її. Мати в сльозах пішла на піч і там цілий день пролежала і проплакала. Настав час вечеряти та загулюватися. Цього вечора, за звичаєм християнським, селяни ходять прощатися в селі до рідних своїх, до священика, до знайомих. Єгор і сам нікуди не ходив, і до нього ніхто не показувався: усі боялися увійти до них у дім, бо чули гомін і крик. Коли почали сідати за вечерю, жінка каже Єгорові: - Повно воювати; іди, поклич матір заговитися, нехристо; та попрощайся з нею; нині й із чужими прощаються. - Нехай з голоду околює там на печі, - відповів Єгор у гніві і сів за стіл. Гірко, гірко стало матері: не витерпіло її серце. – Бог з тобою, синку любий, – мовила вона йому крізь сльози. - З твоєї милості я нині шматка хліба в рот не брала. Заговлюйся один. Дай Боже, щоб тобі так довелося розговітися, як я нині заповідаю горючими сльозами. Вона глянула на образ і перехрестилася. Настав Великий піст. Материне серце забуло сварку і пробачило сина, але в Єгора важко було на душі. Думав було поговорити постом; та якось не надумав: «Ось на Страсну поговію, Бог дасть». Настав і Страсний тиждень, а Єгор не зібрався все поговорити. Дружина і мати долучилися до Святих Таїн, а Єгор усе думав та думав. Настала Велика субота – Єгор і цього дня не потрапив якось до церкви. До третього дня дружина витопила лазню. За звичаєм сільським, Єгор разом із дружиною та дочкою, якій було не більше шести років, вирушили митися. Коли вони вже милися, раптом дружина чує, що в передбаннику щось затріщало; хвилина ще – тріск сильніший і сильніший; вона каже чоловікові: «Єгоре, подивися». Єгор відчиняє двері з лазні та бачить, що передбанник весь у вогні. Багаття, солома, охлопки – все горіло: полум'я швидко поширювалося. В переляку Єгор голий кинувся геть із лазні через палаючий передбанник. Це була єдина дорога, бо вікно, за нерозумним звичаєм, робиться у сільських лазнях надзвичайно маленьке. Одну хвилину тільки біг Єгор передбанником; але вогонь охопив його з усіх боків. Втім, він вибіг із вогню і голий же кинувся з криком у село скликати народ, щоб загасити пожежу та врятувати дружину та дочку. Обгоріла шкіра його лопалася і клаптями висіла на ньому. Народ, справді, відразу побачив пожежу і кинувся гасити її. За чверть години вогонь був залитий: води навесні було багато біля лазні, снігу також досить. Передбанник, побудований, або, правильніше сказати, приставлений абияк до лазні і що складався з кількох стійком поставлених огорож, живо був розтягнутий. На лазні дах тільки зайнявся, його скоро стягли. Відчинили двері до лазні; там ні живі ні мертві сиділи, притулившись до рогу, дружина Єгорова з малолітньою дочкою. Вони були надзвичайно перелякані, але неушкоджені. Їх врятував Господь від видимої смерті, і до того ж від жахливої ​​смерті. Коли Єгор з переляку кинувся в полум'я, щоб вибігти з лазні, дружина, не пам'ятаючи як і чому, встигла зачинити за ним двері і залишилася на волю Божу в лазні з дочкою. Полум'я не встигло ще пробратися до них, як залита була пожежа. Тим часом Єгор, голий, обпалений, прибіг додому до матері. - Матінко, пробач мені, окаянного, - були перші слова його. – Господь покарав мене за тебе. Медичних посібників подати не було звідки, та й пізно. Антонов вогонь швидко почав охоплювати всі обпалені місця його тіла; покликали священика. Єгор сповідався з таким самоосудженням та розчаруванням, що подібне покаяння рідко можна зустріти. Він промучився цілу ніч і весь наступний Світлий день; все стогнав і благав матір про прощення. Надвечір Світлого дня він був небіжчик. У цей час у Єгора краплі в роті не було. І не розговівся він по-християнськи, як передбачила ображена його мати. Смерть справила страшне враження на всю парафію. Бідолашна мати, як убита, стояла біля труни. Тіло відспівували у вівторок на Святій. Радісні слова піснеспівів церковних: «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть поправив і сущим у трунах живіт дарувавши» – ніби не торкалися її слуху та серця. Дружина Єгора та дочка ридали біля труни. Без жодної проповіді труна ця була найкращим проповідником для всіх мешканців села та цілої парафії. Господь ясно говорив усім: «Дивіться, яке страшне покарання чекає і на батьків за погане виховання дітей своїх, і дітей за нешанування батьків». Багато й інших уроків можна було отримати з цієї події. Незабаром після похорону дружина Єгорова перебралася жити до свого батька та матері; а Ганні довелося кланятися Марії Леоновій та її дітям, щоб вони не покинули її, сироту. Чому спалахнув передбанник, невідомо; мабуть, заронено було раніше, або при вході в лазню винесено головешку і кинуто десь біля прибанника, як це часто буває в селах; вітер роздув цю головню; а поруч солома, хмиз, багаття; це все одно, що порох: одна хвилина – і пожежа. Я був свідком цієї страшної, приголомшливої ​​душі події, каже автор цієї розповіді. Воно й досі живе у пам'яті юр'євських селян як грізне слово Самого Господа. Наша бабуся не могла бачити нічиї страждання, і варто було при ній тільки вдарити будь-яку тварину або роздавити комаху, щоб потрапити надовго в її немилість. Раз моя сестра, років шести дівчинка, купила собі чижа в клітці. Чиж здавався дуже веселим; він чилікав, стрибав. Ми всі: і брати, і сестри, і я – раділи на нього та милувалися на нього. Прийшла бабуся. Сестра, звичайно, зараз же побігла до неї зі своїм чижом і збиралася вже вийняти його з клітки, як бабуся зупинила її. Вона поклала їй руку на голову і, нахилившись до неї, спитала ласкаво: - Купила ти пташку для того, звичайно, щоб випустити її на волю? – Навіщо? - спитала з подивом і навіть з переляком сестра, піднявши на неї очі. - Вибач, дівчинко, - сказала бабуся сумним голосом, - я думала, що ти добренька і настільки велика, що розумієш, як погано, як грішно мучити таке крихітне створіння Боже. - Та хто ж його мучить? – спитала скривджено сестра. - Його ніхто не чіпає. У нього все є: і корм, і питво, і подивіться, яка клітина, диво... Сестра підняла клітку до самого обличчя бабусі. - Так, у нього все є, крім того, що йому треба, - сказала бабуся, ніби з докором. Вона не додала жодного слова, але ми добре бачили, що вона незадоволена нами. До обіду бабуся сиділа з матінкою, а за обідом вона розмовляла з нами, як ні в чому не бувало. Після обіду, побачивши нас біля вікна біля клітки, вона підійшла до нас і почала милуватися на чижа. - Бідолашна пташка, - сказала вона, - чи думала ти кілька днів тому, коли літала на волі, що скінчиш життя в такій неволі? А дітки твої, чи годує їх батько чи вони вже померли з голоду? А як вони чекали на тебе, як висовували свої головки з гніздечка, як роззявляли великі роти і кричали, кричали! Як їм було голодно та як холодно вночі! А ось ви у скільки разів більше пташки, а що б ви стали робити, якби хтось забрав у вас маму? Бабуся пішла. Ми мовчали. Пташка вже не здавалася нам такою забавною... Через півгодини відчинена клітка стояла на відкритому вікні. Чиж, пострибуючи, наблизився до відчинених дверей і, ніби почувши волю, стрепенувся всім тілом, озирнувся на всі боки, зробив два-три стрибки за поріг і, ніби не вірячи своєму щастю, зупинився, знову озирнувся і, стрибаючи, вийшов на укіс підвіконня, сів, сів, продовжуючи чилікати, полетів. – Нехай Господь Бог тебе порадує так само, люба дівчинко, – сказала бабуся, яка бачила всю сцену. Вона підійшла до сестри і міцно поцілувала її в голову та в лоб. Сама бабуся вважала за свій обов'язок відкупляти на волю птахів. У свято Благовіщення вона не лише відкуповувала повні клітини птахів, але, коли в неї не було грошей, вона вживала все своє красномовство, щоб переконати продавця у беззаконні його торгівлі. Деякі відповідали їй грубістю, а інші, подумавши, відчиняли клітки і, дивлячись, як маленькі пташки штовхали та тіснули один одного біля дверей, говорили: - Як їх, наче люди, - від радості розуму втратили. 68. Висловлювання слова Божого про подружнє життя Чоловіки, любіть своїх дружин, як і Христос полюбив Церкву і віддав Себе за неї (Еф.5:25). Дружини, коріться чоловікам своїм, як пристойно в Господі (Кол.3:18). Дружини, коріться своїм чоловікам, як Господу, бо чоловік є головою дружини, як і Христос Глава Церкви, і Він Спаситель тіла (Еф.5:22–23). Чоловіки, любіть своїх дружин і не будьте з ними суворі (Кол.3:19). Також і ви, чоловіки, поводьтеся розумно з жінками, як з наймогутнішою судиною, надавши їм честь, як співспадкоємницям благодатного життя, щоб не було вам перешкод у молитвах (1Пет.3:7). 69. Материна молитва з дна моря виймає (справжня подія) Років вісім тому я жив у Москві, на одній з її далеких околиць, розташованих на березі річки. Був один з перших днів квітня, коли, як завжди, річка Москва, тиха і небагатоводна в решту пори року, цього місяця з шумом і ревом високо піднімає свої швидкі води в гранітних берегах у центрі столиці і широко розливається в низьких місцях міста, руйнуючи і несучи все, що попадеться на шляху. День схилився надвечір, і оскільки на ранок була неділя, перша після Великодня, то в усіх церквах уже лунав перший триразовий дзвін до всеношної. Небіжча мати моя, яка з дитинства привчила нас до відвідування храму Божого, і цього разу, йдучи кудись з дому, просила мене не ходити на річку (куди я збирався з товаришами «дивитися воду»), а як і завжди, радила краще вирушити до церкви і відстояти Божественну службу. Я дав їй слово виконати її бажання, і ми розлучилися. Завжди слухняний і старанний у всіх порадах моєї матері, цього разу, залишившись один і зійшовшися знову з товаришами, я незабаром забув цю обіцянку і вирушив на річку. Річка вирувала у всій своїй силі... Розлив її був один із тих, які дуже рідко трапляються в Москві, і старожили тлумачили, що не запам'ятають такої води з п'ятдесятих років. По обох берегах річки стояли незліченні натовпи народу і дивилися на води, що швидко бігли, зрідка проносили або одинокий, відірваний десь човен, або запізнілі шматки льоду. Безліч сміливців, незважаючи на глибину річки та швидкість течії, на погано збитих з різного старіння плотиках плавало між берегом і барками. Підбурювані їхніми витівками і не задовольняючись видовищем з берега, ми підійшли до річки і, знайшовши покинуту, худу, наполовину занурену у воду плоскодонку, недовго думаючи удвох вилізли на неї, щоб перебратися на барки. Оскільки сидіти в ній було вже неможливо, то ми й помістилися стоячи на протилежних кінцях. Жердина, що підвернулася під руки, замінила нам весло, і ми, не звертаючи уваги на попередження розсудливих людей про небезпеку, відчалили від берега. У міру того, як ми рухалися ближче до мети, наш човен усе більше наповнювався водою, і достатньо було одного необережного руху, щоб остаточно піти на дно. Товариш мій, налягаючи на жердину, ймовірно, глибоко зав'язав його в землю і, витягаючи його назад, сильно похитнув човен. Я втратив рівновагу, оступився на борт... Моя голова закружляла, і що було далі - не пам'ятаю... Тієї миті, коли я схаменувся і розплющив очі, я з невимовним жахом побачив або, швидше, відчув себе поринаючим у каламутний водний простір, який, борючись з повітрям, вривався в мене через рот, ніс і вуха. Крізь зеленувато-каламутну масу води я побачив над собою далекий відблиск Божого світла, і моє серце, ніби прощаючись з ним, болісно стислося... В одну мить переді мною пронеслося все моє короткочасне життя: моє щасливе, безтурботне дитинство, моє повне негараздів і поневірянь юність і розквітаюча юність. В одну мить в мені з'явився тужний жаль про втрачену мною, мій божевільний вчинок занапащеного молодого життя. В одну мить прокинувся гіркий докор сумління за порушене дане мною слово, і я зрозумів, що Бог карає мене за цей проступок. Коротке, любляче обличчя моєї доброї матері, яка з дитинства повчала нас страху Божому, чесноти і любові до людей, здалося мені живо. Я мимоволі згадав про того сина, який, гинучи серед бурхливого моря, подумки просив свою матір помолитися Господу про порятунок себе від смерті, і, інстинктивно піднявши догори руки, я ніби благав мою матір теж помолити Всеблагое Провидіння про моє спасіння. Цієї миті, незважаючи на моє невміння плавати, я відчув, що піднімаюсь догори. Крізь водний простір я ближче до себе побачив світло Боже і, виринувши на поверхню води, опинився біля нашої плоскодонки, на якій уже сидів мій товариш. Не пам'ятаючи себе, я піднявся на перекинуте дно човна, і першим моїм рухом було хресне знамення зі щирою вдячністю Батькові Небесному, який не допустив мене стати жертвою дитячої витівки. В цей час, ніби нагадуючи про мою обіцянку до всеношної і про провину перед матір'ю, на ближній дзвіниці пролунав дзвін. Невдовзі з берега подали нам човен, і ми, вибравшись на землю, втекли додому. Через деякий час, розповідаючи цей страшний випадок моєї матері, я дізнався, що в цей час вона абсолютно безпричинно впала в якийсь тужливий стан і, ніби передчуваючи щось недобре зі мною, подумки піднесла до Господа про мене свою гарячу материнську молитву, що і змушує мене повністю приписати моє. молитві та ще раз підтвердити відоме прислів'я, що материна молитва з дна моря виймає. 70. Княгиня Дашкова - перший президент 57 Російської академії наук 58 Катерина Романівна Дашкова народилася 1743 року і виховувалась у будинку дядька, графа Михайла Іларіоновича Воронцова. Чудове, за поняттям на той час, виховання її обмежувалося навчанням розмови іноземними мовами, танцями та малюванням. Тільки завдяки полюванню до читання вона стала однією з найосвіченіших жінок свого часу. Поїздки за кордон та знайомство із знаменитими письменниками багато сприяли її подальшій освіті та розвитку. У 1758 році Катерина Романівна стає наближеною особливою у імператриці Катерини II (тоді ще Великої княгині) і найвідданішою її шанувальницею. Їх пов'язувала любов до наук та літератури. Але незабаром після сходження на престол імператриці Катерини, помирає чоловік княгині Дашкової. Молода двадцятирічна вдова присвятила своє життя виховання єдиного сина. Заради завершення його освіти вона сім років провела за кордоном, в Англії, де її син закінчив курс в Единбурзькому університеті. Крім Англії, вона відвідала ще Німеччину, Францію, Швейцарію та Італію і всюди намагалася завести знайомство з вченими та письменниками. Після повернення на батьківщину княгині Дашкової запропоновано було імператрицею зайняти місце директора Санкт-Петербурзької академії наук та мистецтв. На думку Дашкової була відкрита Російська академія, що мала однією з головних цілей удосконалення російської мови. У ньому Катерина Романівна була першим президентом. За призначенням своїм княгиня у вступній промові висловлювала впевненість, «що науки не полягатимуть у стінах однієї лише академії, але присвоєно всій Батьківщині і, укорінившись, процвітатимуть». З цією метою були влаштовані при Академії публічні лекції (щорічно протягом літніх місяців), що мали великий успіх і залучали багато слухачів. Одинадцять років директорства княгині Дашкової були квітучою часом академії. Найкращою оцінкою її діяльності може бути те, що у 1801 році, після вступу на престол імператора Олександра I (коли княгиня вже віддалилася від справ), члени Російської академії одноголосно вирішили запросити княгиню Дашкову знову зайняти головне крісло в Академії. Але вона відмовилася від цієї пропозиції. Останні роки свого життя княгиня проводила у заняттях літературою. Після неї залишилися дуже цінні та цікаві мемуари (спогади) про славний час царювання Катерини Великої, близькою та ревною співробітницею якої вона була. Честь і слава княгині Дашкової за те, що вона, не шкодуючи ні праць, ні коштів, ні сил, намагалася здобути найвищу освіту, щоб потім послужити поширенню освіти у своїй Батьківщині, честь і слава їй за те, що вона, розуміючи важливість ґрунтовної освіти і виховання дітей, робить далекі літа в далеких важких шляхах. Англії, щоб тут дати найкращу освіту своєму синові. Хай буде похвала їй від усіх російських жінок за те, що вона своїм прикладом показала, що російська жінка здатна до найвищої наукової освіти і може з честю обіймати найвищу та найвідповідальнішу посаду, якою, наприклад, є посада президента Академії наук. Упоряд. з проповіді архієпископа Іллі Мінятия З Стародавнього Риму було несправедливо вигнано Коріолан, шляхетний патрицій 59 і мужній полководець. Злобившись, він закликає військо, збуджує війну проти невдячної вітчизни. Він переможцем наближається до Риму, оточує його, тримає в облозі, обмежує. Він перший сходить на фортечні стіни міста, тримаючи в руці меч, дихаючи погрозами та вбивством, залякуючи спалити місто вщент, а самих громадян винищити мечем, їхньою кров'ю вгамувати свій гнів і загладити образу, несправедливо йому заподіяну. Римляни з трепетом збираються на пораду і не знаходять від загрозливої ​​небезпеки жодного засобу, окрім як впасти до ніг цього страшного й сильного чоловіка, попросити пробачення та пом'якшити його гнів. Отже, пішли попереду обрані з сенату, за ними різні сановники і, нарешті, простий народ, юрби жінок і дітей, усі зі сльозами на очах і глибоким сумом на обличчі; вони сходять на стіну, є перед Коріоланом, падають, кланяються, просять, плачуть, і всі одним зворушливим голосом просять пощади батьківщині та свого життя. Але той стоїть невблаганний, не схиляється на прохання, не пом'якшується від сліз усіх громадян; навпаки, він стає запеклим, хоче дати знак до битви, повести військо в наступ, на вбивство і всегубительство. Коли ж у натовпі він побачив засмучене обличчя поважної жінки, Бетурії, своєї матері, яка нагадала йому своє ніжне материнське кохання, - побачив, і в ту ж мить погляд його просвітлів, гнів затих, меч опустився і випав з рук; він зупиняє наступ війська, примиряється з громадянами, входить у рідне місто не як ворог, бо як друг. Таким чином він звільняє батьківщину від крайньої небезпеки. Така присутність однієї матері перед сином важливіша, ніж присутність незліченного натовпу народу; для сина що може бути приємніше імені матері? Що сильніше сліз та молінь матері? Так буває могутній вплив матері на сина! 72. Світ сімейний дуже догідний Богу За «Четією-Мінеєю», 19 січ. Одного разу Макарій, великий подвижник, почув голос: Ти ще не зрівнявся з двома жінками, що живуть у місті. Святий подвижник одразу вирушив у місто і, знайшовши вказаних йому жінок, сказав їм: «Я прийшов до вас з віддаленої пустелі, щоб дізнатися про ваші справи, якими ви благоугоднюєте Богу». Жінки відповіли: «Яких справ, святий отче, ти шукаєш у нас? Ми жінки заміжні та живемо зі своїми чоловіками, як зазвичай живуть усі заміжні жінки, – які можуть бути у нас особливі справи?» Але преподобний переконливо просив їх розповісти спосіб їхнього життя. Тоді одна з них сказала: «Ми дві невістки, дружини двох братів, п'ятнадцять років живемо в одному домі, і протягом цього часу ми не чули одна від одної поганого слова і ніколи не сварилися між собою. Ми мали намір відійти від світу і присвятити себе на служіння Богу в якомусь монастирі, але наші чоловіки не погодилися. Натомість ми поклали завіт перед Богом – ніколи не вимовляти жодного порожнього слова, сидіти більше вдома і займатися справою». Вислухавши це, преподобний Макарій сказав: «Воістину, важливіше за все волю на добрі справи, і якщо є така волі, де б хто не жив, досягне спасіння». Вітер бив дощем у вікна. Надворі було темно, сиро і холодно. Але у великій, чистій кімнаті – тепло та затишно. Світло горить лампа на круглому столику перед м'яким диваном. Розп'яття старовинної роботи зі слонової кістки, що вже пожовкла. Рівне світло лампадки пробігає легкими, ніжними тонами по всій фігурі і м'яким світлом висвітлює голову Розіп'ятого. І вся фігура різко відокремлюється від хреста із чорного дерева. – Мамо! – каже шестирічна кучерява дитина матері, яка сидить на дивані і швидко в'яже довгий теплий шарф. – Мамо! Адже це Христос розіп'ятий? – Так, Христе! – і вона миттю озирається на розп'яття і знову поринає у свою роботу. - Як же Він розіп'ятий? Розкажи мені, мамо, що значить розіп'ятий? - Це означає, що Його прибили цвяхами до хреста. – Так! – Вона залишає роботу та бере за ручку дитину. - Приклали Його руки ось так до дерев'яного хреста, у кожну руку вбили цвях молотком, цвяхи пробили руки наскрізь і увійшли в дерево; потім у кожну ногу вбили по великому цвяху в дерево; потім хрест вкопали в землю, і так висів Він на цьому хресті цілий день, доки не помер. Дитина зблідла. Його чуйна, сприйнятлива уява жваво намалювала весь страх страшної кривавої страти. – Мамо! Адже Йому було дуже боляче? - Запитує він, намагаючись не вірити своєму враженню. – Боляче… До крові? – Так! Дуже дуже боляче. – Навіщо це з Ним зробили? Хіба Він був злий? – Ні, Він був добрий, Він був добріший за всіх людей, які були і будуть колись на землі, тому що Він був не тільки людина – Він був Бог! - Навіщо ж Його так убили? – Тому, що Він усім бажав добра. Він казав, що Бог, Його Батько, добрий, і потім послав Його на землю, щоб усі дізналися, як Він добрий. І Він робив багато добрих діл, і багато народу постійно ходило за Ним. А злі заздрили Йому. Він викривав їх у брехні, заздрості, у злих справах. І ось за все за це схопили Його і стратили. Втім, Він Сам, бажаючи врятувати людей від гріхів, бажаючи постраждати за них, добровільно погодився віддатися Своїм ворогам, прийняти муки, і найжахливіші, за всіх людей. – І за це Його вбивцям нічого не зробили? - І на обличчя хлопчика набігла фарба, і сльози заблищали на його очах. – Я б їх усіх прибив цвяхами до дерев. І він стиснув маленькі кулаки. – Навіщо ж? – каже мама. - Ти зробив би дуже погано. Ніколи не повинно сплачувати злом на зло. Це говорив Він, Христос, і коли Його розіп'яли, як не боляче було Йому, але Він, вмираючи, молився за тих, що Його розіп'яли, молився, бо Він любив усіх людей – і добрих, і злих... Адже кожна зла людина не була б зла, якби навколо неї не було нічого злого і якби вона сама не могла робити зла. Хлопчик довго дивився на розп'яття, на Його опущену голову, на страждальне обличчя, на напіввідкриті уста, які, здавалося, шепотіли молитву і повторювали одне й те саме слово любові до людини. - Мамо, - сказав він нарешті, - я буду добрий, я любитиму всіх - і добрих, і злих. - Так, - сказала мама, - будь добрий і люби всіх, усіх людей. Якщо ти любитимеш усіх, то ти добре навчатимешся, бо тільки той, хто багато знає, може зробити багато добра всім людям і той, дійсно, любить усіх людей. І вона пильно подивилася на нього, зсунула кучеряве волосся з його чола і поцілувала цей ще невеликий, але вже високий і крутий лоб. - Можливо, - подумала вона, - тобі справді зросте любов до знання, істини, на користь і благо всіх людей. Можливо, Він уже відзначив тебе і вклав у твоє серце цю велику любов. І вона з тихою, безмовною молитвою глянула на розп'яття. І тихо теплиться лампадка. Світло, тепло, затишно у великій кімнаті. А вітер б'є дощем у вікна. Надворі темно, сиро і холодно. Щаслива, щаслива, безповоротна пора дитинства! Набігавшись досита, сидиш, бувало, за чайним столом, на своєму високому кріслі; вже пізно; давно випив свою чашку молока з цукром, сон стуляє очі, але не рушаєш з місця, сидиш і слухаєш. І як не слухати? Мати говорить з кимось, і звуки голосу її такі солодкі, такі привітні. Одні ці звуки так багато говорять моєму серцю. Отуманеними дрімотою очима я пильно дивлюся на її обличчя, і раптом вона вся стала маленька-маленька - обличчя її не більше ґудзика; але воно мені так само ясно видно; бачу, як вона глянула на мене і як усміхнулася. Мені подобається бачити її такою крихітною. Я примружую очі ще більше, і вона стає не більшою за тих хлопчиків, які бувають у зіницях ока; але я ворухнувся - і чарівність зруйнувалася; я звужую очі, повертаюся, всіляко намагаючись відновити його, але марно. Я встаю, з ногами забираюсь і затишно укладаюсь на крісло. - Ти знову заснеш, Ніколенько, - каже мені матуся, - ти б краще йшов нагору. - Я не хочу спати, матусю, - відповість їй, і неясні, але солодкі мрії наповнюють уяву; здоровий дитячий сон стуляє повіки, і через хвилину забудешся і спиш доти, доки не розбудять. Відчуваєш, бувало, в просонках: чиясь ніжна рука торкається тебе; по одному дотику впізнаєш її і ще уві сні мимоволі схопиш цю руку і міцно притиснеш її до губ. Всі вже розійшлися, одна свічка горить у вітальні; мати сказала, що сама розбудить мене; це вона присіла на крісло, на якому я сплю, своєю чудовою, ніжною ручкою провела по волоссю, і над моїм вухом звучить милий знайомий голос: - Вставай, моя душечка, настав час йти спати. Нічиї байдужі погляди не обмежують її; вона не боїться вилити на мене всю свою ніжність та любов. Я не ворушуся, але ще міцніше цілу її руку. Вона іншою рукою бере мене за шию, і пальчики її швидко ворушаться і лоскочуть мене. У кімнаті тихо, напівтемно, нерви мої збуджені лоскотом і пробудженням; матуся сидить біля мене; вона торкається мене; я чую її запах та голос. Все це змушує мене схопитися, обвити руками її шию, притиснути голову до її грудей і, задихаючись, сказати: - Ах, люба, люба матінко, як я тебе люблю! Вона посміхається своєю сумною, чарівною усмішкою, бере обома руками мою голову, цілує мене в лоб і кладе до себе на коліна. – То ти мене дуже любиш? Вона мовчить з хвилину, потім каже: – Дивись, завжди кохай мене, ніколи не забувай. Якщо не буде твоєї мами, ти не забудеш її? Не забудеш, Ніколенько? Вона ще ніжніше цілує мене. - Годі, і не кажи цього, голубчик мій, душенько моя! - скрикую я, цілуючи її коліна, і сльози струмками ллються з моїх очей - сльози кохання та захоплення. Після цього, як, бувало, прийдеш нагору і станеш перед іконами у своєму ватному халатці, яке чудесне почуття відчуваєш, кажучи: – Врятуй, Господи, татко та матінку. Коли я повторював молитви, які вперше лепітали мої дитячі уста за улюбленою матір'ю, любов до неї і любов до Бога якось дивно зливались в одне почуття. Після молитви загорнешся, бувало, в ковдрі, на душі легко, світло і втішно, одні мрії женуть інші, але про що вони? Невловимі, ​​але виконані чистою любов'ю та надіями на світле щастя. Згадаєш, бувало, про Карла Івановича і його гірку долю, єдину людину, яку я знав нещасливою, і так шкода стане, так полюбиш його, що сльози течуть з очей, і думаєш: «Дай Бог йому щастя, дай мені можливість допомогти йому полегшити його горе; я всім готовий йому пожертвувати». Потім візьмеш улюблену порцелянову іграшку, зайчика чи собачку, уткнеш у кут пухової подушки і милуєшся, як добре, тепло і затишно їй там лежати. Ще помолишся про те, щоб Бог дав щастя всім, щоб усі були здорові і щоб завтра була хороша погода для гуляння, повернешся на інший бік, думки та мрії переплутаються, змішаються, і заснеш тихо, спокійно, ще з мокрим від сліз обличчям. 75. Нещасна цариця, жертва ненависті та наклепу У славному місті Афінах жив якийсь філософ 60 на ім'я Леонтій; роду він був знатного, і хоча віри язичницької, але життя був чесним. За своєї смерті він весь свій маєток відмовив синові, а дочку, що була в нього, залишив без усього. І коли його запитали, чому він так, ніби зневажливо, поставився до слабкої істоти і не залишив їй нічого в посаг, то Леонтій на це відповів: «Досить буде для неї свого щастя». Можливо, він відповів, грунтуючись, як язичник і астролог 61 , на дивних сучасних йому поглядах на зірку, під якою народилася його дочка. Але її майбутнє щастя, як побачите, було наслідком її ретельного виховання, чеснот, видатних обдарувань – вона справді досягла блискучого становища, коли з'явилися зручні обставини. Афінаїда, так називалася дочка філософа, не задовольнялася заповітом батька і після його смерті почала позиватися до брата, бажаючи позбавити заповіт сили і взяти собі належну частину батьківського маєтку. Виїхавши з Афін, вона вирушила до Константинополя, щоб шукати там правосуддя у царя. Царем тоді був Феодосій молодший. Коли Афінаїда представлялася цареві, то її побачила царська сестра, славна Пульхерія; вона помітила її прекрасне обличчя, чесний погляд, розумність у промовах; у всьому відчувалося, що це була дочка філософа і до того ж найвищого розуму та освіти. Пульхерія її полюбила, милостиво прийняла і навернула її в християнство, давши їй замість язичницького імені Афінаїда християнське ім'я Євдокія. Звернувши ж у християнство, вона видала Євдокія заміж за свого брата, царя Феодосія. І так справдилися слова її батька: «Досить буде для неї свого щастя». З простої афінської язичниці вона стала християнкою та царицею Константинополя. Вона втратила батьківську спадщину, а Бог їй дав скіпетр та корону. Радіє наше серце, чуючи про таке щастя цієї дівчини. Але приготуємося до сльоз, щоб оплакати її велике нещастя. О, заздрість, заздрість, яка ти гірка і як багато нещасть ти приносиш людям! Позаздрили Євдокії, обмовили її неправедно перед царем і її чоловіком, ніби вона має до нього малу вірність і пошану і ніби вона дуже шанує Павлініана, який був дуже вченою і чесною людиною і з яким вона, дійсно, часто розмовляла, люблячи сама науки. Хоча цар цьому не повірив, але поставив під сумнів і, нічого не кажучи Євдокії, шукав нагоди сам переконатися. Якось принесли цареві яблуко, яке було надзвичайної величини; цар відіслав його до Євдокії. А вона, не підозрюючи проти себе жодних наклепів, послала це яблуко до Павлініана, який був у цей час хворий. Цар, прийшовши відвідати хворого Павлініана, побачив там своє яблуко, змінився в обличчі, обурився серцем і вийшов сумний і гнівний, і коли прийшов до цариці, то спитав передусім: де яблуко, яке він до неї прислав? Вона, чи по дійству диявола, що радіє про зло, чи з попущення Божого, не оголосила йому істини, а сказала, що вона те яблуко сама з'їла, і затвердила своє слово клятвою, присягнувшись навіть царським здоров'ям. Цього було достатньо; цар повірив наклепу і одразу наказав відсікти голову Павлініану, що лежав у ліжку, який не тільки був зовсім невинний, але навіть нічого не підозрював. З Євдокією цар розлучився і послав її на заслання до Єрусалиму. І ось палац, де раніше панували радість і мир, був обурений смутком та тривогою. З цього прикладу ви бачите, скільки зла могла наробити заздрість, змішана з наклепом. Завдяки заздрощі, було вбито неповинного Павлініана, розлучена цариця з чоловіком; зганьблена чеснота вірної дружини; порушена радість багатьох, і ніхто від цього не отримав жодного задоволення. Чи може після цього заздрісний, що доставляє лише злісну радість бісам, чи може і чи має право називатися християнином? На закінчення згадаємо повчання апостола Павла: не будемо марнославитися, один одного дратувати, один одному заздрити (Гал.5:27). Не будемо марнославні, знатимемо кожен тільки своє; не засуджуватимемо один одного, не будемо ревнувати один одного. Якщо ви поїдаєте один одного, то стережіться, щоб вам усім не загинути. Якщо ж один одного догризаєте та з'їдаєте, бережіться, щоб ви не були винищені один одним (Гал.5:15) 62 . 76. Наталія Борисівна Долгорука Наталія Борисівна була улюбленицею матері; яка доводилася тіткою імператору Петру Великому; росла вона в задоволенні та холі, оточена найніжнішими турботами. Милуючись нею, мати часто мріяла про те, як Наталя виросте і буде однією з найзнатніших і найкрасивіших наречених. Не забула мати дати їй освіту, що було великою рідкістю в жінках того часу. Наталя дуже рано навчилася читати і писати не тільки російською, а й іноземними мовами, і до самої смерті зберегла добрий спогад про свою освічену гувернантку, взяту до неї розумною матір'ю. Але недовго довелося Наталці користуватися материнською ласкою. Щойно виповнилося їй чотирнадцять років, як мати померла, залишивши її круглою сиротою під опікою гувернантки та старшого брата, якому тоді було всього п'ятнадцять років. Тоді діти знатних батьків рано приймалися на службу, чому він тоді служив поручиком (офіцером) у Преображенському полку. Він і став тоді паном у домі. Сильно змінився характер дівчини після смерті матері. З веселої та живої вона стала задумливою та серйозною. Кругла сирота, вона звертала на себе загальну увагу красою, багатством та освітою, але рідко виїжджала у суспільство, не знаходячи задоволення в танцях та порожніх розмовах. Багато сваталося за неї знатних женихів, але вона відмовляла всім, наважившись вийти за того, кого полюбить. Так вона прожила два роки. Їй було вже шістнадцять років, коли вона зустріла двадцятидворічного князя Івана Олексійовича Долгорукого. Молодий чоловік, гарний, веселий, талановитий, дуже сподобався їй, і вона погодилася вийти за нього заміж. Тоді Петро Великий вже помер, й у Росії царював його онук, Петро II Олексійович, якому було тоді лише п'ятнадцять років. Молодий государ, ще Великим князем, зблизився з Долгоруким і так полюбив його, що вони спали разом в одній кімнаті. Князь підтримував у Государі полювання вчитися і часто допомагав добрими порадами. І так полюбив цар Долгорукого, що побажав з ним поріднитися, і побрався з його рідною сестрою, Катериною Олексіївною. Таким чином наречений Наталії Борисівни ставав першим, після царя, обличчям у державі, і не дивно, що з усіх боків чула вона вигуки: «Ах, яка вона щаслива!» Здійснилася нарешті парадна змова. Рідко кому доводилося бачити в житті такі блискучі збори. На змові було все царське прізвище, всі чужоземні посланці, вся знати; стільки було гостей, що їх ледве вміщав величезний будинок Долгоруких. Наречену обдарували: хтось дорогими сережками, хтось годинниками з діамантами, хтось іншими коштовностями. Багатство Долгоруких було незліченне, і «мої руки, – розповідає княгиня, – не могли б забрати всіх подарунків, якби мені не допомогли приймати їх». Коли почали роз'їжджатися гості по Москві, на їхньому шляху запалили смоляні бочки, а біля будинку стояв величезний натовп народу. – Слава Богу! – кричали в натовпі, – батька нашого Бориса Петровича дочка виходить заміж за важливу людину. Тепер наробить вона досхочу всім добра. Але щастя тривало недовго: лише двадцять чотири дні. На святвечір, 24 грудня 1729 року, було заручення, а 18 січня 1730 року несподівано помер государ Петро II Олексійович, захворівши на віспу. З його смертю круто змінювалося становище Довгоруких. Страшно вплинула на Наталю Борисівну смерть Государя. Прокидається вона 19 січня щаслива, весела, виходить пити чай і бачить у їдальні всіх своїх родичів. Вона знала, що Государ хворий, але не передбачала нещастя. Заплакані очі рідних, відповіді, які їй неохоче давали на її запитання, з бажання приховати він її горе, видали їх. Не раз чула вона раніше, як за зміни царя в іноземних державах гинули у засланнях і стратах колишні царські улюбленці; вона гірко заплакала, передбачаючи недобре. Даремно намагалися втішити її рідні, доля інших наречених – і знатних, і багатих. Але вона й чути не хотіла, щоб, давши слово в щастя, відмовити нареченому тоді, коли він втрачав усе. Увечері приїхав до неї Іван Олексійович, гірко скаржився на своє нещастя, розповідав про останні хвилини дорогого покійника, як він з ним розмовляв, як прощався. І плакали обидва, наречений та наречена, і присягалися, що розлучить їх одна смерть. Всі друзі та знайомі стали уникати їх, цуратися їх, підлещуватися перед тими, кого прочитали в нові улюбленці. Краще не народитися, ніж бути піднесеною нагодою, обставинами, а потім впасти так само легко, як і піднестися. На престол вступила герцогиня курляндська Анна Іоанівна. Слідом за Анною Іоанівною приїхав до Росії її камергер, спритний і честолюбний курляндець Бірон. Він був людиною жорстокою і неосвіченою. Передбачаючи, яким нещастям для всього народу буде його приїзд до Росії, Довгорукі серед умов, запропонованих цариці, поставили, щоб вона аж ніяк не дозволяла йому в'їжджати до них. Зрозуміло, яку злість він мав питати до Долгоруких, і недарма говорив публічно: «Будинку того прізвища не залишу». Приїхавши до Москви і захопивши до рук всю владу, він, простий конюх за походженням, бачити було байдуже вірних слуг колишніх государів. Найкоротшим часом він став у таке високе становище, що всі цілували йому руки і вшановували, як великого князя. Не знаючи, до чого йому причепитися, щоб швидше заслати Долгоруких, він став закликати до себе колишніх друзів, пестив їх, випитував, як князі жили, чи не брали хабарів. Але ніхто не міг сказати про них нічого поганого. Тоді він наказав оголосити, щоб кожен, хто ким незадоволений, подавав государині прохання. Пішли доноси, наговори, і становище Долгоруких з кожним днем ​​ставало небезпечнішим. Так минав час до квітня. Невесело було графині. То наречений приїде – разом плачуть, то всякі недобрі звістки доходять. Хто каже; на заслання пошлють, хто – чини та ордени відберуть, то неприємності вдома. Брат і рідні безперестанку дорікали їй, що не відмовляє нареченому, якому загрожували лиха. Треба було на щось наважитися. Як не відкладали дня весілля, але нарешті, бачачи наполегливу рішучість нареченої йти на все, що не буде попереду, мали призначити його. Настав цей день. Проводити навіть до церкви нема кому: ніхто з рідних не їде, та й звати хто буде? Тільки дві старенькі, далекі її родички, погодились поїхати до церкви. Треба було їхати вінчатися верст за п'ятнадцять від Москви, до родового села Долгоруких Горенки. Там жили батько нареченого, його брати і сестри, неприязно схильні до нареченої, і без того засмучені очікуванням близьких бід. Почала прощатися графиня зі своїми домашніми та братами, які відпустили її з гіркими сльозами, оплакуючи, як покійницю. Поїхала вона зі своїми двома старенькими вінчатися і, заплакана, увійшла з-під вінця до будинку свекра одна з чоловіком, бо й бабусі поїхали додому. І хоч багато було запрошено гостей з нареченого, але весілля схоже скоріше на похорон, ніж на веселий бенкет молодих. Через три дні після весілля, щойно молоді зібралися їхати з візитами, раптом приїжджає чиновник і оголошує свекругу Наталії Борисівни, що їм указом государині наказано відразу їхати у свої далекі села і жити там до нового розпорядження. Після великих труднощів та поневірянь приїхали нарешті у свої села. Тут зважилися зупинитися на відпочинок і зажили досить спокійно. Лише раз, уже на третій тиждень стоянки, обідають усі разом у панському будинку, вікнами на велику дорогу. Хтось глянув у вікно – бачить: дорогою пилюка стовпом; мчать прямо до будинку кілька возів, а позаду візок. Усі кинулися до вікон – бачать: у возах усі солдати, понад двадцять чоловік, а у візку гвардійський офіцер. Без почуттів упала княгиня зі стільця, а коли схаменулась, бачить: кімната сповнена солдатів. З жахом ухопилася вона за чоловіка і не відпускала від себе, щоб тільки його з нею не розлучили. Ніхто до ладу не каже, що трапилося. Тільки по всьому будинку біганина та плач. Раптом офіцер велить подавати карети: хочуть кудись везти, а куди засланці і не знають. Одне втішило княгиню: не розлучать із чоловіком. Офіцер зглянувся над нею і дозволив перед тим, як сідати в карету, сходити за речами в сарай, де була спальня молодих, але не інакше, як під конвоєм двох солдатів. Якось зібралася знову в дорогу Наталя Борисівна, і вже потім тільки, в кареті, дізналася від чоловіка, що велено їх везти до Сибіру, ​​в маленьке містечко Березів, за три з лишком тисячі верст від Москви, і там утримувати під суворим караулом, нікого до них не пускати; що заборонено навіть писати до них і давати пір'я та чорнило. Так, у великому горі доїхали засланці до міста Касимова, на притоці Волги Оке. Не було обличчя на княгині; навіть рідні її чоловіка боялися її життя. Помістили на квартирі всіх разом, уже не нарізно, як раніше, а біля дверей поставили вартових зі багнетами. Так жили Довгорукі з тиждень, поки готували судно, на якому треба було везти їх уже водою. Зрештою судно було готове. Поїхали. Їхали спочатку Оке до Мурома, а від Мурома до Нижнього, і з Нижнього стали спускатися вниз Волгою, але нижче Казані звернули на приплив Волги Каму, та Камею більше двох тижнів до міста Солікамська, де нарешті пересіли на підводи. Але не кращим був і сухий шлях. Цілих триста верст довелося їхати Уральськими горами, на кордоні Росії з Сибіром, верст п'ять на гору, та з гори стільки ж. А дорога - кам'яниста, вузька, щойно можна пробиратися на возах в одного коня. По обидва боки прірви та обриви, що поросли лісом. Тяжкість шляху збільшувалася ще тим, що Долгоруким майже не давали відпочинку, поспішаючи доставити їх швидше до місця. Це була не якась нинішня шосейна велика дорога, а путівець, яким замість станцій верст через сорок були поставлені невеликі будиночки для притулку проїжджих і корми коней, з такими низенькими дверима, що входити туди треба було нахилившись. У цей переїзд натерпілося все чимало горя та хвороб. Але він був ще ніщо порівняно з подальшим переїздом водою до Березова. Засланцям дали найгірше, старе судно, визначене на дрова. Навіть офіцер, який проводжав їх досі і тепер передав їх іншому, плакав, розлучаючись з нещасними, і казав: «Тепер натерпіться ви всякого горя». І на цьому судні пливли вони під конвоєм із 24 чоловік солдатів ще цілий місяць, поки не привезли їх до міста. Березов - невелике містечко в Тобольській губернії за 4000 верст від Петербурга. Він стоїть на острівці, утвореному річкою Сосною. Глухе та дике це місце. Мешканці їдять там сиру рибу, їздять на собаках та носять замість одягу оленячі шкури. Як здеруть з тварини, так і вдягнуть, простягаючи руки замість рукавів у шкуру з передніх ніг. Хати там тоді будувалися з кедрового дерева з крижаними пластинками у вікнах замість шибок. Страшні бувають там зими, місяців до десятої, по вісім, і нічого не виростає там: ні хліба, ні навіть капусти. Навколо глухі ліси та болота, а хліб привозять за тисячу верст. У цьому місті, яке тоді було ще маленьким селищем, років за шість до прибуття туди Долгоруких збудували острог для засланців. Тут розмістилися Довгорукі, у великому, низенькому дерев'яному будинку з невеликим ставком, у якому плавали гуси, качки та лебеді. Тільки ці птахи й розважали нещасних у їхній самоті. Їли заслані дерев'яними ложками, пили з олов'яних склянок. Годували їх таким хлібом, що часто зуби не брали; тримали в такому холоді, що щи мерзли, поки їх їли; мало того, їжу приносили навіть не щодня, а кілька днів зараз. Нікуди, окрім церкви, не випускали, та й то під варти. Так потяглися день за днем, але твердо переносила все Наталя Борисівна: і холод, і грубе поводження солдатів, і домашні неприємності, що ще більше збільшилися зі швидкою, по приїзді туди, смертю свекра та свекрухи. Переносила вона все твердо і покірно для того, кого так багато любила, намагаючись ласками і турботами хоч скільки-небудь потішити голову чоловіка, що опустилася. З ним разом читала Євангеліє, разом молилася та плакала. Так вона прожила в острозі вже близько восьми років. Але на восьмий рік трапилося нове лихо. Один дрібний чиновник разом із молодшим братом Наталії Борисівни, 12-річним хлопчиком, навченим колишньою государевою нареченою, доніс, ніби Іван Олексійович говорив зухвалі промови проти Государині. Князя Івана уклали в холодну комору і, розлучивши з дружиною, заборонили з нею бачитися. Але Наталя Борисівна випросила дозволу бачити чоловіка по хвилині на добу через крихітне вікно, і через нього цілі три місяці передавала йому їжу, і то не сама, а через вартового. «Відібрали від мене, – розповідала вона сама, – життя моє, мого доброго батька та чоловіка, з ким хотіла й вік закінчити, кому у в'язниці була єдиним товаришем. Ця чорна хата, в якій я з ним жила, здавалася мені веселішою за царські палати...» Дізнався потім обдурений хлопчик, що через нього тяжко дістається молодим Долгоруким, яких він любив, і з горя позбавив себе життя. Але й останньої втіхи – хоч на хвилину на день бачити чоловіка – незабаром позбулася Довгорука. 4 серпня 1738 року князя Івана відвезли в Новгород, навіть не давши попрощатися з дружиною, і там стратили ... Вона навіть довго не знала, що його вже немає в живих, а коли сказали їй, що відвезли, і вона стала плакати і благати, щоб її відпустили за ним, її вштовхнули в острог, замкнули. Після смерті чоловіка вона залишилася в Березові одна з двома синами, бо рідних її розіслали по різних місцях. І жила там у страшній нужді ще рік та десять місяців. Нарешті в 1740 році її, стомлену, в лахмітті, привезли до Москви з обома дітьми, з яких старшому було вже вісім років, але вона не застала вже живих імператрицю Ганну. Не визнали в убогій мандрівниці дружину страченого колись царського друга ні знайомі, ні рідні. Замість колишньої багатої красуні перед ними була злиденна, просяча хліба та даху над головою для дітей і себе. Мандрувала вона з дому в дім, чужими дворами та передніми багато років і, незважаючи на весь тягар свого становища, виховала сама своїх дітей, записала старшого сина на службу, одружила його, а сама залишилася одна з молодшим. Виростила мати своїх дітей, і більше для неї не залишилося нічого, що прив'язувало б її до життя, в якому вона так багато любила і стільки витерпіла за своє кохання. Задумала вона залишити світ і піти до монастиря, щоб там спокійно дожити свої останні роки. 1758 року вона прибула до Києва. Виплакала вона всі сльози; тільки образ покійного чоловіка часто вставав перед нею і будив старі спогади. Раз, пізно ввечері, блукала вона в роздумі берегом Дніпра, готуючись у думках прийняти чернецтво. У річці вирували хвилі, вдалині блищала блискавиця, хмари заволочували місяць. Гірко, страшенно гірко зробилося душі страдалиці. Згадався він... Згадався короткий час щастя... Але придушила вона в собі старі спогади і, швидко зірвавши з руки обручку, кинула в Дніпро останню дорогу річ, що залишилася на пам'ять про минуле. Незабаром вона постриглася в черниці і в тихому монастирському житті почала чекати смерті. Але не йшла смерть, і з кожним роком все сильніше відчувалася самотність. Помер і її улюблений старший брат, помер майже на її руках і маленький син, слабкий і божевільний. Недовго після нього жила стражниця, і в 1771 року померла тихо і безболісно, ​​написавши за кілька днів до своєї смерті: «Ті, що залишилися після моєї смерті, пролийте сльози, згадавши моє тяжке життя. Слава Богу, що вона скінчилася, – більше не ллються мої сльози, не зітхає серце». 77. Святого Григорія Богослова вірш проти жінок, які люблять вбрання (у витягуванні) Не будуйте, жінки, на головах у себе веж із накладного волосся, не виставляйте напоказ ніжної шиї, не покривайте Божого лику мерзенними фарбами і замість обличчя не носіть лички. Жінці непристойно показувати чоловікам відкриту голову, хоч би золото вплетено в кучері. Якщо природа дала вам красу, не закривайте її притираннями, але чисту зберігайте для одного свого подружжя і не звертайте на стороннього жадібних очей, бо за очима неблагочинно ходить і серце. А якщо при народженні не отримали ви в дар краси, то уникайте другого неподобства, тобто не запозичуйте краси з рук - краси, яку доставляє земля, яку купують за кілька монет, краси, яка стирається і стікає на землю, не може втриматися на тобі під час сміху, коли веселість приводить у трепет щоку, краси, яку ланити (щоки) страх, і знищує крапля роси. Тепер блищать і сповнені принад твої ланіти; але раптом (на великий сміх) є вони двоколірними, де темними, а де біломармуровими. Бо тобі, яка підсумувала і підрум'янилася, чи можливо втримати на собі красу, що викривається в підробці? Тому не вдавайся до ганебних посібників прикрашати свій вигляд. Якщо й дістане в тебе хитрощі приховати що-небудь від чоловіка, хоч і не зручно Божий образ закрити личиною, то дивись, щоб прогніваний Бог не сказав тобі так: «Відповідай, чужа мені тварюка! Хто твій Творець? Я створив свій власний образ. Як же замість люб'язного Мені образу бачу кумир? Якщо ти до чоловіка свого живиш таку ж любов, яку і він до тебе, відколи квітучою дівою ввів тебе в шлюбний палац, то це приємно йому. Але якщо намагаєшся сподобається поглядам інших, це ненависно твоєму чоловікові. Краще тобі всередину свого будинку приховувати принади, дані природою, ніж неблагочинно виставляти принади підроблені. Бо дружині досить твоєї природної краси. А якщо краса виставлена ​​для багатьох, як мережа для череди пернатих, то спочатку станеш милуватися тим, хто милується, і змінюватися поглядами, потім почнуться посмішки та обмін словами, спочатку крадькома, а потім і з великою сміливістю. Але зупинися, балакучий мову, і не вимовляй того, що піде за цим, Тут все нерозривно йде одне за одним, подібно до того, як залізо, притягнуте магнітом, саме притягує інше залізо. Послухай моїх порад, які скажу тобі з Божественного слова. Чи не знаєш, як і давнині твого предка звабило доброцвітністю людиногубче дерево і як хитрість ворога і переконання дружини звабили і негайно вигнали його з зеленіючого раю? З того часу, дочко моя, такий батьківський закон: ніколи не покладатися на доброзичливість. Бо будь-яка краса - для мене короткочасна краса: її приносить весна і відразу ж губить холодна зима або винищує немилосердний час. Розповім тобі байку, яка дуже йде до цієї нагоди. За одним древнім переказом, у роді людському не розрізнялося раніше, хто хороший і хто худий; але багато, хоч були чеснотними, шанувалися беззаконниками, і навпаки, багато хто, хоч були безрозсудні, славилися добрими; найбезчесніших людей супроводжувала слава, і досконалих переслідувало безслав'я, але ні тим, ні іншим не було правосуддя. Але не сховався від Царя Бога гріх, що царював у світі, і, засмутивши про це, провіщав Він нарешті таке слово: «Несправедливо, щоб слава Моя була і на добрих, і на злих; від цього злочин ще більше посилиться. Тому дам їм вірну відмітну ознаку, за якою легко дізнатися, хто порочний». Сказавши це, ланіти у добрих покрив Він рум'янцем, так що побачивши чогось ганебного, негайно розливається під шкірою кров; особливо жінок наділив Він рум'янцем більшою мірою, тому що і шкіра у них прозоріша, і серце ніжніше. Але у злих Бог згустив кров і зробив нерухомою у нутрощі, так що й від сорому анітрохи не приходить вона в навернення. Куди ж зарахую тебе, що прикрасила свої ланити? Для мене не важливий твій рум'янець, хоч і до надмірності покриває він твою зовнішність; бо це рум'янець безсоромності. Не розписуй собі обличчя, не підробляй свого кольору; я визнаю одну красу, яку дала природа. Рідні діти, хоч і негарні обличчям, миліші за красиві, але усиновлені. Пам'ятаючи це, зберігай своє тіло таким, яким воно є за природою, і не бажай, щоб тебе шанували інший, ніж ти насправді. Один колір люб'язний у жінках – це добрий рум'янець сором'язливості. Якщо хочеш, поступлюсь тобі інший колір: надай своїй красі блідість, виснажуючи себе подвигами для Христа, молитвами, зітханнями, чуванням вдень і вночі. Ось притирання, придатні і незаміжнім, і заміжнім. А фарбувальні речовини побережемо для стін. Найкраща коштовність для жінок – добрі звичаї, тобто сидіти більше вдома, розмовляти про Боже слово, займатися тканиною та пряжею (це обов'язок жінки), розподіляти роботи служницям, нечасто переступати за поріг свого дому, шукати собі розваг тільки в суспільстві цнотливих жінок і в одному своєму чоловікові. З В.Гюго переклад Плещеєва Ще зовсім малюткою в колисці, Якось біля мене заснула ти... Рум'янцем щоки пухкі алелі І зрозумілі були дитячі риси. Ти навіть трелів пташки не чула – Так міцно ти і солодко спала; А я стояв у роздумі. Оточувала Нас сутінків таємнича імла… Здавалося мені, що ангели злітали До тебе, дитино, з небесної висоти; І в серці я благав, щоб навіяли Вони тобі лише райдужні сни. Жасмини я і троянди рвав без шуму І в колиску кидав до твоїх ніг. І плакав я… Мене лякала дума: Що цієї ночі доля готує нам? Прийде час, глибока дорога, – Я, в свою чергу, засну глибоким сном, І ніч мене огорне німа; Похмурішою в'язниці мій тісний буде будинок, І пташки я не чутиму трелі. Тоді молитви, сльози та квіти, Все, що твоїй дарував я колисці - Все повернеш моїй могилі ти! 79. Тавіфа як зразок для жінок-християнок, які займаються рукоділлям Упоряд. за «Недільним читанням» 1881 р. В Йоппії, яка називається тепер Яффою (місто поблизу Єрусалиму), жила одна християнка на ім'я Тавіфа, що означає Серна. Була заміжня, чи вдовиця, чи дівиця літня, з оповіді «Дій апостольських» не видно. Але видно те, що вона була доброчесна жінка, і особливо була милостива до бідних вдів. Ось вона захворіла та померла; її омили і поклали в світлиці, тобто добре приготували до поховання. Такі люди завжди збуджують у суспільстві велике себе жаль, і біля труни їх збирається безліч плачуть. У цей час недалеко від Яффи, верст за п'ятнадцять, саме в Лідді, невеликому містечку, знаходився апостол Петро, ​​який відвідував палестинських християн. Про нього було відомо всюди не тільки як про апостола, а й як про великого чудотворця, який робив незвичайні справи. У Яффі чули, без сумніву, про останнє диво, яке він здійснив у Лідді, зціливши тамтешнього жителя на ім'я Еней, який вісім років лежав у ліжку в розслабленні (Дії 9:33). Яффські християни, засмучені втратою такої благодійниці бідним, якою була Тавіфа, послали двох людей просити святого апостола, щоб він поспішив прийти до них. Петро зараз же встав і пішов із посланим. Коли він прибув і ввели його в світлицю, де лежала Тавіфа, то всі вдови, що були тут, зі сльозами постали перед апостолом, скаржачись на своє горе і показуючи сорочки та сукні, які робила для них покійниця, коли була жива. Видно сльози були сильні, а справи благодійництва покійниці настільки очевидні, що торкнулися святого апостола. Петро, ​​виславши всіх із кімнати і схиливши коліна, помолився; потім, звернувшись до тіла, сказав: "Тавіфа, встань!" І вона розплющила очі свої і, побачивши Петра, сіла. Петро подав їй руку, підняв її; а потім, запросивши християн і вдовиць, що знаходилися поза кімнатою, поставив її перед ними живий. Цією дією він показував їм, що заради їх сліз і для їхньої втіхи випросив у Бога, щоб вона жила ще з ними: «Ось вам ваша благодійниця, як би так казав, втіштеся, вона жива і буде з вами». Можна уявити, якою була радість усіх цих бідних вдів, які тут перебували, оплакуючи свою благодійницю. Чим Тавіфа заслужила на себе такий плач з боку бідних вдів? Усі вдовиці зі сльозами постали перед ним, показуючи сорочки та сукні, які робила Серна, живучи з ними (Дії 9:39). Тавіфа благотворила бідним вдовам, і благодійництво її полягало головним чином у тому, що вона робила їм, мабуть, й у дітей їхні сорочки і всякі сукні, необхідних одягу нашого тіла. Рукоділля, звичайно подібне до жіночої статі, вона звертала в засіб для благодійства бідним вдовицям та їхнім сиротам – це її чеснота. Доброчесність чимала, якщо звернемо увагу на те, що одяг становить одну з перших і найчутливіших потреб людини. Важко навіть вирішити, що важливіше для людини – їжа чи одяг. Без їжі людина не може існувати: їй необхідне денне харчування. Але й без одягу йому важко. Без неї нікуди він не може здатися: ні в храм Божий, щоб помолитися своєму Творцеві, ні до людей, щоб випросити у них шматок хліба або заробити денну їжу. Одяг убога, потворна, брудна, погано прикриває тіло, збуджує огиду до того, на кому її бачать: таких людей зазвичай обходять і не приймають в більш-менш чисті покої. Зверніть тепер увагу на становище вдів, щоб оцінити вам чесноту Тавіфи. Вдова і нині, після втрати чоловіка, зазнає великих недоліків у засобах свого існування, особливо якщо вона залишилася з дітьми. У давнину ж, тоді, коли жила Тавіфа, вдова представляла жалюгідне істота, втративши сімейної опори, і з нею, переважно, і кута, і поля, і соціального становища. Ось чому у священних книгах ім'я вдовиці, яке вживається без додавання будь-якого іншого слова, майже завжди означає назву бідної жінки. Нелегко діставалося вдовам їжу, але придбання необхідного одягу поєднувалося ще з великими труднощами. Представляючи це, ви зрозумієте те почуття, з яким вдови показували апостолу сорочки та сукні, що були на їхньому тілі, пошиті та зроблені Тавіфою, – показували зі сльозами на очах, дивлячись на покійницю. Картина цих вдів не могла не зачепити апостола, і він змилосердився над ними, втішив їх, воскресивши померлу. Звичайно, не в особі тільки цих вдів, але в особі всіх бідних людей, вдів і сиріт, де б і коли б ми їх не бачили, картина наготи та убогого рубища викликає людське співчуття; і ви погодитеся, що той гідний земних і небесних благословень, хто не відвертає від неї погляду, а милостиво відкриває свою правицю для покриття убогого тіла від холоду і сорому. У суспільстві, де всі люди користуються взаємним помощуванням, - інакше вони б і жити не могли, - різні турботи та заняття розділені між членами його, подібно до того, як у нашому тілі кожен член, користуючись допомогою інших, має своє судження і своє діяння (1Кор.12: 5, 6, 25); інші турботи та заняття властиві чоловікові, інші жінці. Рукоділля завжди у всіх народів вважалося заняттям жінки (Прип.31: 13, 19, 22, 24). Коли премудрий зображує ідеал дружини, то в числі перших її достоїнств поставляє рукоділля, вміння готувати всякі сукні та одяг, якими вона сама одягає всю свою сім'ю і, крім того, забезпечує бідних нужденних (Прип.31:13, 21). В наш час рукоділля знайоме будь-якій жінці: навчають йому вдома і в жіночих школах, навчаються діти-дівчинки і нижчого, і вищого звання, бідного та багатого стану. Тому будь-яка з вас, благочестиві читачки, може бути Тавіфою, може, як вона, своїм рукоділлям служити бідним, вдовицям та сиротам, забезпечуючи їх сорочками та іншими сукнями. Але ось інша, може бути, скаже: «Як – щоб я своїми руками стала шити одяг для цих бідних, убогих, непристойних жінок чи їхніх дітей, щоб на їхньому брудному тілі я бачила свою роботу: пошиті або пов'язані мною сорочки, взуття та інше? руками та брудним, грубим тілом. Але ж і ніжні руки викликалися на роботу, наприклад, для Червоного Хреста, працювали для поранених воїнів, не розбираючи, що станеться з цією білизною, шитою ніжною рукою, на якому тілі вона буде, які рани прикриються їм... Але те, скажете, була справа особлива; то – воїни, що ходили на війну, що рятували наших братів від гноблення, від страждань під ярмом; то робилося за загальним збудженням, коли всі жінки робили те саме, всі бажали показати своє патріотичне почуття. А тут хіба не те саме? Наш брат, наша сестра в крайній злиднях, не мають чим прикрити своє тіло, страждають від холоду; не можуть здатися людям, щоб випросити або заробити їжу, страждають від голоду; люди, бачачи убогий одяг, гребують, гидують ними; діти в потворних лахміттях, у брудних закаркустих рубищах страждають від холоду, від хвороб, вкриті виразками та ранами по всьому тілу. Адже це також наші ближні, брати Христові, яких Він наказав нам любити і про яких заповідав мати братню опіку. Говоріть: «Тут немає спільного патріотичного збудження». Отож і горе, що члени товариства не хочуть звертати увагу на голу злидні, що товклися серед них, люди проходять повз неї, тому що про доброчинність їй ніхто не дізнається, ніхто за нього не дасть нагороди, ніде про нього не напишуть... Але тому й потрібна увага до цих бідних, вдових і сирих, що нагота їх нікого не збуджує до співчуття і що люди обходять її, не звертаючи жодної уваги як на річ звичайнісіньку. Якби ви подумали про це, та зробили, та подивилися потім: може, й ваша робота на тілі безпритульної, невмитої дитини здалася б вам прекраснішою і приємнішою, ніж на вашій власній... Що потреби, що ви за вашу добру справу не почуєте похвали, що вас не нагородять, про вас не напишуть, про ваше добро? Ви робіть добро заради самого добра; а чеснота сама собі є нагородою. Про вашу добру справу не знатимуть люди, але знатимуть облагодійлені вами нещасні вдови та сироти і молитимуться за вас, за ваше здоров'я та щастя, за здоров'я та щастя дітей ваших; про вашу добру справу, безсумнівно, знатиме Бог і ніколи не забуде її; Він віддасть вам і в цьому житті – здоров'ям і щастям, і не тільки вам, а й вашим дітям, а ще більше в майбутньому – вічним блаженством на небі. Якої ж нагороди вам більше бажати? 80. Моніка, мати блаженного Августина, – приклад для наслідування жінкам нашого часу Моніка народилася 331 року у невеликому містечку Тагасті, у Північній Африці. Батьки її були православні християни та дочки дали гарне виховання. Серед слуг у будинку була стара, добра служниця, яка мала значний вплив на виховання Моніки. Батьки, обираючи слуг для догляду за дітьми, повинні особливо стежити, щоб це були люди моральні, пройняті істинно християнським духом. Простої старанності та чесності тут недостатньо; від них має вимагати глибокої релігійності. Аморальні слуги можуть отруїти серце дитини в потаємних її джерелах, слуги з доброю моральністю можуть і собі за виховання дітей здобути участь у Царстві Небесному. Доводиться зустрічати дітей, які добре знають основні істини віри та заповіді. У розмові з деякими з них ви дізнаєтеся, що благочестива нянька навчала дітей християнства, коли батьки анітрохи не дбали про це. При наймі слуг дивіться тому християнські матері, щоб вони були побожні, релігійні. У будинку батьків святої Моніки няня її докладала всіх зусиль, щоб виховати дівчинку в строго християнському дусі. Загалом у сімействі панувала суворість у всьому. Щоб вправляти дітей у самовладанні, їм дозволялося їсти лише під час обіду; і окрім часу обіду їм не дозволялося навіть пити води. За всієї уважності при вихованні дітей важко уникнути помилок; подібно до того, як садівнику майже неможливо встигнути виполоти всю бур'ян у своєму саду, так і батькам не завжди вдається викорінити у своїх дітях усі погані навички, які увійшли в людську природу після гріхопадіння. Так сталося і з Монікою. Батьки доручали їй приносити з льоху вино; вона почала скуштувати його потроху, додаючи щодня по кілька крапель, доки нарешті в змозі була випити значну кількість його. Служниця ходила зазвичай з нею в льох, але чомусь не соромила в цьому свою молоду пані. Але одного разу між ними сталася невелика сварка, в якій служниця назвала Моніку п'яницею. І те, чого не в змозі були зробити всі настанови і уроки, справило один образливий вираз. Це, звичайно, не був прямий шлях і засіб виправлення, але Господь вживає іноді надзвичайні засоби виховання і виправлення людей. Таким чином і Моніка рішуче зцілилася від своєї нестачі. ІІ. Добрий приклад батьків Батьки Моніки були побожні християни і своїм добрим прикладом справляли на свою дочку добрий вплив. Завжди буває так: якщо батьки самі байдужі та холодні до релігії, якщо вони самі мають грубі недоліки і діти це помічають, то нехай вони проповідують будь-що, все буде даремно – діти при цьому думають: виконуйте насамперед те, що радите. Розповідають байку, що одного разу старі раки вирішили, щоб їхні діти замість того, щоб ходити назад, як це було досі, ходили вперед. Призначено і день зміни старих порядків. Старі та молоді раки зібралися на відкритому місці. "Ну, вперед" - пролунав наказ старих молодим. Але, на жаль! Як не намагаються молоді раки йти вперед, насправді задкують назад. Скільки не лаяли старі раки молодих, все марно. Нарешті молоді рішуче заявили: «Спробуйте, старі, насамперед це зробити, покажіть нам приклад». Звичайно, справа не налагодилася. Ти розумієш, читачу, що добрий приклад батьків діє найкраще. Коли Моніка досягла зрілого віку, батьки почали шукати їй нареченого. Не скажеш, щоб це було загальним правилом. У язичників, дійсно, було у звичаї, щоб батьки дбали про пошук чоловіків своїм дочкам, і у дочок не питали про це думки. Звичайно, батьки, говорячи взагалі, не мали права примушувати свою дочку до шлюбу з тією чи іншою людиною. Але вони могли допомагати у цьому відношенні своїми порадами. Але, з іншого боку, це груба помилка дочок, коли вони за спиною батьків і без їхнього відома заводять знайомства, хоча б навіть без наміру та думки вийти скоріше заміж. Такі знайомства рідко призводять до добра. І батьки, байдужі до таких знайомств своїх дочок, несуть важку відповідальність, як і самі дочки, які зав'язують знайомства без відома батьків. Те подружжя, яке матиме підставу робити один одному закиди за минулу свою поведінку, далекі від щасливого життя. Чоловік Моніки був язичником. На початку християнства, коли християни жили серед переважної маси поган, іншого не залишалося нічого робити. До того ж багато хто з язичників звернений був у християнство саме через шлюби з християнками. Багато жінок-християнок звернули своїх чоловіків-язичників у християнство. Наприклад, королева Франції Клотільда ​​звернула до віри свого чоловіка-язичника, короля Хлодвіга. Свята Нона, яка була одружена з язичником, схилила його також до християнства і була матір'ю Григорія Назіанзіна, святого Кесарія та святої Горгонії. Так було на той час. Але з часу утвердження християнства у світі, коли воно стало панівною релігією, шлюби з невірними були цілком заборонені, а шлюби з іновірними засуджувалися і допускалися неохоче, тільки хіба в крайніх випадках. Якби тепер, наприклад, православний християнин одружився з юдейкою, то це було б знайоме, що він зовсім не цінує своєї віри. Дружність між двома людьми, очевидно, полягає у злагоді переконань. Але релігія – найглибше й найвище з усього, що хвилює людське серце, і якщо в цьому найважливішому пункті, що з'єднує та роз'єднує людські серця, не існує згоди, то якою має бути ця дружність? Подумайте лише про домашню молитву, про відвідування громадського богослужіння, про виховання дітей. У Швейцарії одна жінка зізнавалася: я – католичка, мій чоловік – протестант; ми живемо досить непогано; але це нещастя, якщо подружжя не однієї й тієї релігії. Справжня сімейна згода і щастя (зізнаються деякі, що живуть у змішаному шлюбі) буває тільки тоді, коли подружжя дорожить сповідуваною ними обома релігією. Православна Церква дозволяє шлюби з іновірними за умови, щоб виховання дітей було забезпечене в дусі Православ'я і щоб дружині або дружині православному не було примушування з боку іновірної частини сімейства до зміни віросповідання. Християнські молоді жінки! Серйозно подумайте про свій спокій і про спасіння своєї душі, перш ніж наважитися одружитися з іновірною особою. Час короткий, а вічність нескінченна. Патрикій був чоловік добрий, але запальний. У ньому Моніка, його дружина, мала чудове місце для своєї християнської ревнощів. Вона намагалася звернути його до Бога, говорячи йому про Божу благодать, але головним чином діяла на нього голосом свого серця і своїм добродійним характером, ніж вона, але розповідями сина її Августина, збуджувала не тільки любов, а й здивування свого чоловіка. Коли знаходили на нього спалахи гніву, вона вміла пом'якшити його саме мовчанням. Коли ж проходила лихоманка чоловіка, вона давала йому звіт у своєму образі дій. Добра дружина! Коли твій чоловік перебуває в поганому настрої або, може, сердитий і схвильований, тоді не підливай олії у вогонь шумом, лайкою і докорами; це марно, навпаки, від цього буде ще гірше. Утримай краще язик і не дозволяй жодному слову прослизнути крізь зуби доти, доки твій чоловік не заспокоїться. Він, мабуть, недовго буває злий, він, можливо, злиться трохи більше чверті години. Якщо ти не можеш утримати свою мову, то візьми до рота води і тримай її там доти, доки чоловік не заспокоїться. Ти побачиш, що цей засіб дієвий; воно допомагало багатьом нещасним дружинам. До Моніки приходили дружини зі слідами побоїв, отриманих від своїх чоловіків, і скаржилися їй на них. Цим дружинам Моніка говорила, що нехай вони приборкують свої колкі язики, і тоді буде набагато краще. Ті жінки, які дотримувалися її поради, не мали більше сварки зі своїми чоловіками, а які не слухалися її поради, мали розкаятися в цьому. Зазвичай дружини винні, якщо вони скаржаться на своїх чоловіків. Терпінням та обережністю вони можуть перемагати їх. Добра дружина! Випробуй це раз, якщо ти перебуваєш у подібних обставинах, – і ти побачиш, що справа піде інакше. Молода дружина часто сперечається зі своєю свекрухою. Ця зазвичай не хоче поступитися своїм пануванням, а сама хоче завідувати господарством, або бувають злі люди, які намагаються поселяти розбрат між обома половинами, і такі бувають із власних слуг. Так було й у будинку Моніки. Погані служниці посварили їх так, що свекруха почала плекати до молодої невістки сильне нерозташування. Але Моніка не переставала бути дружною і ввічливою по відношенню до своєї свекрухи, і як туман зникає від сонячних променів, так зникло і минуло неприхильність до неї свекрухи. Ця остання розповіла своєму синові і вимагала від нього, щоб він покарав злі язики, що він і зробив. З того часу ніхто більше не наважувався зруйнувати світ, що панував між обома жінками, і вони жили між собою, як дві подруги, що ніжно люблять. Можливо, ці рядки трапляться на очі якійсь свекрусі та невістці, які погано живуть між собою. «Ах, якби я заміжня не увійшла до цього сімейства! – каже одна. - У ньому сам диявол не витримає». – «Що за чудовисько ти привів у дім, – глибоко зітхає свекруха, – і хто може ужитися з нею! Її місце не там, де живуть добрі та мирні люди». Але хто винний? Зрозуміло, ні та, ні інша, а тим часом важко й звільнити від провини їх обох. Невістка має поступатися багато в чому старій жінці і з любов'ю намагатися заслужити її прихильність. Якщо Моніка могла привернути до себе язичницю, чому ж не порозумітися з літньою християнською жінкою? Завдяки старанності та впливу Моніки її свекруха після прийняла християнство. Молода дружина! І тобі може бути нагода навернути на шлях істини стару жінку, яка досі холодна була до релігії, рідко відвідувала церкву і ще рідше долучалася Святих Таїн. Як би ти вчинила? До Моніки часто приходили жінки, які розповідали, що вони від таких і таких жінок витерпіли те й те, одним словом, вони вивергали отруту і злобу на відсутніх, від яких, за їхнім уявленням, їм нанесена образа. При цьому в чудовому світлі з'являвся благородний характер благочестивої жінки. Замість того щоб (як це часто буває) йти до жінок, на яких вона чула наговор, і таємно передавати їм те, що говорила проти них та чи інша її знайома, і через це підливати олію у вогонь, вона, навпаки, приходячи до них або зустрічаючись з ними, замовчувала про те, що могло не роздмухати те, що могло бути примиренням обох сторін. Таким чином вона вміла перетворювати ворожнечу на дружбу. Блаженні миротворці: бо ті сини Божі нарекутся (Мф.5: 9). Тепер, добра читачка, звернися до свого власного серця. Можливо, і ти ходиш будинками, щоб вислуховувати чутки людей, пересуджувати і ганьбити відсутніх, а потім передавати цим, що чула про них. Чи не чиниш ти через те сварки і ворожнечі між людьми, які до того часу добре жили між собою? Чи, може, ти вигадуєш різні речі, щоб озброїти людей одних проти інших? Хто порахує всі ті промови, що дихають ворожнечею, ганьби і наклепи, які щодня ллються з жіночих вуст! Як небагато хто розуміє заганність і гріховність таких промов! Рідко трапляється, що на сповіді згадують про такі гріховні промови. Як з'являться перед Божим судом ті, які щодня грішать мовою і не думають виправлятися від цього недоліку? Яке засліплення! Часто люди, які вважають себе ледь не святими і щодня відвідують церкву, не можуть утримати свою злу і шпильку мову; вони збирають відомості про всіх людей, знають усіх вздовж і впоперек, тільки про себе самих вони нічого не знають, і якщо хтось торкнеться їх небагато, вони спалахують, як полум'я, і ​​тоді горе тим, що трапляться їхньою мовою. Добра дружина! Яка в тебе мова? Миру чи ворожнечі сприяєш ти їм? Від шлюбу Патрікія з Монікою було троє дітей: Августин, Навігій та Перпетуя. Про Августина ми говоритимемо після. Навігій був чоловік благочестивий; він був нерозлучним супутником своєї матері та свого, згодом знаменитого, брата. Перпетуя також була відданою дочкою Моніки і намагалася наслідувати її благочестиве життя. Вона вийшла заміж, незабаром овдовіла і, здається, не мала дітей. Августин збудував в Іпоні жіночий монастир, в якому Перпетуя і була настоятелькою. Августин називав її святою. Часто кажуть: де багато дітей, там один не схожий на іншого. У сім'ї не без виродку, каже прислів'я. Августин поводився саме так, що на ньому ніби виправдовувалося це прислів'я. Зазвичай вважають, що добрі християнські батьки мають добрих, доброзичливих дітей, які приносять їм радість. Але трапляється, що одне, або кілька, або навіть усі діти підуть поганою дорогою; виною цього бувають різні погані впливи, під які потрапляють нещасні діти. Принаймні добра, християнськи налаштована, благочестива мати багато може передати своїм дітям. У той час, коли вона ще під серцем носить свою дитину, і тоді вона вже для неї живе. Дорожня тим благородним життям, яке в ньому зачинається і зацвітає, воно живе під благотворним впливом чеснот: лагідності, смирення, любові до Бога і ближніх, співчутливого милосердя до бідних, терпіння у стражданнях; у всіх цих чеснотах вона щодня перебуває, і як теплий дощ сприяє зростанню рослин і дозріванню квіткових бруньок, так і молитва матері зводить багате благословення на її дитину. Часте прийняття Святих Таїн дає їй потрібну силу для виконання всіх материнських обов'язків. Бажаючи зробити свою дитину членом рятуючої Церкви Божої, вона ще до народження в молитвах своїх Богу доручає ту живу істоту, яку через неї Господь кличе на світ. І це не залишається без благодійних наслідків, як свідчить досвід. 13 листопада 354 року Моніка народила сина, який отримав ім'я Августина; але цей новонароджений син не був одразу хрещений, тому що, за звичаєм тогочасного часу, хрещення було відстрочуване, як це ми знаємо і про царя Костянтина Великого, який, хоч і прихильно ставився до християнства, але тільки в кінці свого життя прийняв хрещення. На тодішні погляди, як здається, вважалося дуже ганебною справою, якщо хрещений після хрещення знову впадав у якийсь тяжкий гріх; таким чином, хрещення відкладалося з високої поваги до гідності християнина та святого Таїнства хрещення. IX. Мати! Молись за своїх дітей Моніка розпочала виховання своїх дітей, коли вони були ще на її руках. Щойно вони побачили світ, як вона осяяла їх знаменням святого хреста. Щойно діти могли хоч трохи розуміти, вона розповідала їм про люблячого Бога, Його всемогутність, силу і велич. Як часто Моніка своїм материнським поглядом ніби поринала у вічі своїх дітей! Як часто вона складала їхні ручки для хресного знамення! Як часто повторювала їм слова молитов! Християнська мати! Роби це і ти, як робила Моніка. Якщо Бог дав тобі дитину, то осіняй його святим хрестом, коли вона спочивала на твоїх руках. З цим знаменням на чолі воно має починати свій життєвий шлях. "Сим переможи" - прочитав колись на хресті імператор Костянтин. І твоє дитя, зростаючи під твоїм материнським піклуванням, силою цього знамення переможе диявола, мир і свої власні погані похоті. Малолітня, нерозважлива дитина ще не може молитися, але ти, мати-християнка, можеш молитися за свою дитину і маєш це робити. Як садівник поливає ніжні рослини щодня або кілька разів на день, щоб вони росли і дали згодом колір і плід, так і ти поливай ніжну душу росою молитви. Не думай, добра мати, що твоя молитва не потрібна для дитини. Чому деякі діти виходять поганими у християнських батьків? Найчастіше тому, що ці батьки багато разів забували обов'язок молитви. Добра мати! Чи не зневажала і ти цим обов'язком? Якщо так, то почни молитися і молись за дитину, доки дитина сама не навчиться молитися. Як тільки твоя дитина почне белькотати солодке ім'я матері, намагайся надрукувати на його душі слово молитви. Дитя разом з тобою має молитися, разом із тобою вимовляти: "Отче наш". І нехай воно ще не розуміє цієї високої молитви, вимовляючи її, - Бог любить розуміє твоє дитя. Молитви, яким ти, мати, навчаєш свою дитину, будуть супроводжувати її протягом усього життя, і коли тебе вже не буде в живих, твої діти молитимуться за тебе тими словами святої молитви, яким ти навчила їх, і ці молитовні слова в устах твоїх дітей будуть ніби твоїми власними словами. Щойно Августин прийшов у вік, батьки визначили його до школи. Батько-язичник піклувався про те, щоб зробити Августина знаменитою світською людиною, а благочестива мати хотіла зробити його благочестивим Христовим слугою. Незабаром виявилися блискучі здібності хлопчика, і про свої дитячі прокази пізніше з каяттю повідомляє Августин у своїй знаменитій книзі «Сповідь». Батьки раділи з того, що хлопчик робив великі успіхи в науках, але серце бідної матері відчувало велике занепокоєння, коли бачила, як неуважно приймав Августин її добрі поради та моралі і коли вона помічала, що зі збільшенням віку його поведінка робилася все гіршою і гіршою. Моніка зі збентеженим серцем погодилася на те, щоб її син відвідував язичницьку школу. Чому вона не визначила його до християнської школи? Тому що християнських шкіл тоді не було. Батьки повинні вважати велике щастя, якщо їхні діти навчаються в таких школах, які пройняті істинно християнським духом. Вони повинні дбайливо стежити за тим, чи не поширюється в школах, які відвідують їхні діти, поганий, протихристиянський напрямок, що нині не рідкість. Діти та їхній добрий напрямок та виховання для них найдорожчі: вони доручені їм, як дорогоцінна запорука, на зберігання Самим Господом, і за них вони повинні будуть колись дати звіт. Нинішній сучасний дух зростає проти християнського спрямування, і у християнських школах хоче відродити древнє язичництво. О мати, якщо твої діти змушені ходити в таку школу, в якій, можливо, лаються над релігійними почуттями, тоді сама будь охоронцем їхнього релігійного почуття, сама розмовляй з ними про те, яке неоцінене благо в тому вченні, яке приніс нам Господь і яке зберігається в Церкві. Це найкращий капітал, який ти можеш покласти у серце твоїх дітей. За це вони колись згадають і прославлять тебе перед престолом Бога. Мати! Коли твої діти навчаються у школі, будь для них невсипущою наглядачкою. XI. Доручайте дітей добрим, християнськи налаштованим людям Коли Августин досяг юнацького віку, батьки надіслали його для подальшої освіти в місто Мадеру. Тут він увійшов у суспільство легковажних юнаків і з юнацькою легковажністю порвав узду, що стримувала його схильність до недолугості; тут дізнався він про потаємні шляхи пороку. Можна собі уявити, як важко було доброї Моніці, коли вона побачила свого сина Августина на таких згубних шляхах. Але що вона могла зробити? Вона молилася. Вона приєднала до цього також сповнені любові умовляння і серцеві поради, щоб звільнити свою кохану дитину з мережі пороку і врятувати її душу. Одного разу, коли Моніка була наодинці зі своїм сином, вона умовляла його з великою скорботою та гірким занепокоєнням. «Дитино моє! – казала вона. – Хай збереже тебе Бог від усякого роду нецнотливості, особливо від перелюбу». Але сповіщення доброї матері були марні. Малі діти – малі турботи, великі діти – великі та турботи. Якщо батьки спроможні тримати своїх дітей при собі та на своїх очах, поки ті ще не зовсім виросли, то це для них велике щастя. Такі діти не можуть гідно подякувати Богові за те, що вони не кинуті в бурхливе море життя і не змушені бродити в пустелі життя, щоб самим шукати справжнього шляху. Але якщо батьки повинні віддати їх чужим людям, тоді вони повинні намагатися своїх підростаючих синів, змушених на боці набувати корисних для них знань чи мистецтва, віддавати лише добрим, християнськи налаштованим людям, у яких вони могли б сумлінно виконувати свої релігійні обов'язки, які могли б спонукати їх до цього. Чи повинні їхні дочки служити і займатися чимось у чужих будинках, батьки повинні дбати про те, щоб вони потрапили до сімейства християнського. Якщо діти живуть не вдома, тоді сумлінні батьки повинні поінформуватися про них і застерігати їх від різних спокус. Материнське око не може не стежити за своїми дітьми. XII. Моніка звертає свого чоловіка Ти запитаєш, можливо, люб'язний читач, чи зуміла Моніка вплинути на свого язичницького чоловіка і привернути його до християнства? Від подібної жінки не можна і чекати нічого іншого. Вона намагалася всіма силами переконати свого чоловіка у правоті християнського вчення. Вона розкрила йому істини віри. Вона навчала його, захоплювала його словами, але особливо прикладом свого життя. Велике було терпіння, з яким вона зносила образи чоловіка; вона була сповнена смирення і любові. Гнів чоловіка вона приборкувала своєю любов'ю. Благочестя та серцева чистота світилися в її очах. Вигляд такої чесноти повинен був привести її чоловіка до думки: релігія, яка робить земну істоту настільки гідною любові, повинна бути і сама гідна любові. У 371 році він хрестився і незабаром після цього помер блаженною смертю, очищений від язичницьких вад і сповнений рятуючої благодаті. Моніка багато сумувала, але в той же час дякувала Богові за благодать, якою удостоївся її чоловік до відходу зі світу. Один, звернений до істинної віри, помічав: «Ніщо в його очах не робило цю віру такою прекрасною і гідною любові, як лагідна і терпляча поведінка його віруючої дружини». Така жінка, як Моніка, яка цілком віддана була чесноті, належала до вимог благочестя з усілякою строгістю. Але бувають люди, які зовнішнім чином виконують справи благочестя, а всередині вони сповнені зарозумілості, і язик їх виливає отруту та жовч. Найкраще мовою можна дізнатися, де є істинне християнство, і де немає його. Хто на відсутнього підносить безчестя і наклеп, той не має релігійного духу, хоча за зовнішністю і здається благочестивим. Справжні чесноти – медові краплі, які приваблюють інших своєю насолодою. Дружина-християнка! Чи схожий ти на блаженну Моніку? Чи вселяєш ти любов своєму чоловікові виконанням християнського обов'язку і своєю чистою, щирою чеснотою? Моніка стала вдовою. Вона пам'ятала слова апостола: «Істинна вдовиця і самотня сподівається на Бога і перебуває в моліннях і молитвах день і ніч» (1Тим.5:5). Вона прийняла до серця ці слова; вона цілком віддалася Богу і молилася тепер ще старішого. Святе Письмо говорить нам про пророчицю Анну, яка не виходила з храму і день і ніч, служила Богу постом і молитвою. Ця добра Ганна удостоїлася милості пізнати і бачити Христа в обіймах невинної Богоматері. Прекрасно сказав син матері Моніки: «Істинна мати, за благодаттю Євангелія, сподобається бути матір'ю Христа, коли вона намагається бути святою як тілом, так і духом». У вдови-християнки місце чуттєвих радостей і насолод заступають у святому, цнотливому житті радості та насолоди духовні, саме: духовне читання, благоговійна молитва, псалмоспів, благочестиві роздуми, вправи в добрих справах, надія на майбутнє життя, чисте, чисте, світла, від якого виходить всякий дар досконалий і всяке давання благо, як свідчить Святе Письмо. Іноді жінки молодого або середнього віку, стоячи біля труни свого чоловіка, так сильно висловлюють своє горе, що саме каміння має зглянутися. За цим сильним виливом горя можна було б подумати, що ці вдови своїм померлим чоловікам присвятили безроздільно все своє кохання і більше не можуть думати про іншого чоловіка. Але досвід показує інше: що більше крику, то швидше нове весілля. Коли обставини роблять необхідним нове заміжжя, нехай вдова одружується в ім'я Боже. Чесна ж християнська вдова, яка може зносити своє вдівство і має притому дітей, нехай цілком живе для їхнього доброго виховання, нехай її серце буде звернене до Бога і нехай вона шукає собі втіхи в молитві, відвідуванні богослужіння і добрих справах. Вона може бути сестрою милосердя для побратимів; і нехай вона не думає більше про земні насолоди, а тільки про спасіння своєї душі. Така жінка, як Моніка, після смерті свого чоловіка не відчувала потреби виходити інший раз заміж, але жила з того часу для Бога, для порятунку своєї душі та для своїх дітей, особливо для Августина, що збився зі шляху. Августин для доповнення своєї освіти вступив до вищого училища в Карфагені. Щоб знайти засоби для цього, Моніка бачила себе в необхідності разом з іншими дітьми вести найпростіший спосіб життя. Вона сподівалася, що високий розум її сина, чим більше ознайомиться з науками язичницькими, тим швидше побачить і зненавидить той бруд, який сповнений писанням язичників, і тим швидше залишить помилки, стане справжнім учнем Христовим; І не помилилася велика мати великого сина. У двадцять років він усе читав і розумів. Його товариші ставилися до нього з великою повагою; це лоскотало його честолюбство; йому втішно було бачити себе коханим і шановним. Язичницькі вчителі вищої школи всі язичницькі безпутства видавали за істину – цього й шукав Августин. У чуттєвих насолодах він шукав задоволення своєму серцю, що жадав істини; але воно залишалося порожнім і не відчувало насичення. Багато говорили про науку, але Августин знайшов у ній мерехтливі та спокусливі образи. Ніщо нове під сонцем (Еккл.1:10); що було, то є, що буде (Еккл.1: 9). З тих пір, як Господь Ісус Христос прийшов з неба і сказав: Я є шлях, істина і живіт (Ін.14:6), ми знаємо, що таке істина. Кожна дитина в Євангелії знаходить її. Усі вищі питання, дозволи яких марно шукав древній світ, тепер складають загадки. Нам немає потреби мучитися над питаннями: звідки ти прийшов, людино? Куди йдеш? Навіщо живеш у світі? Це для нас цілком зрозуміло. Ніяка наука і жодна людська мудрість не можуть дати на це іншого рішення, крім того, яке дав Син Божий. Хто нині, коли світить над світом сонце християнства, шукатиме істини і науки поза ним і створюватиме для себе свою релігію, той буде схожий на людину, яка серед білого дня запалює тьмяний ліхтар і каже: «Я хочу мати своє власне світло». Через чотири роки Августин повернувся з Карфагена, але повернувся не звернений. Він продовжував бути невіруючим та аморальним. Можна уявити собі скорботу доброї матері, Моніки. З її очей щодня текли потоки сліз; з вівтаря її серця невпинно підносилося пахощі молитви за її хоч ученого, що вже здобуло славу у світлі, але в її віруючих очах такого нещасного сина. Моніка була мати ніжно любляча, але водночас сильна і тверда духом. Жінка, керована духом світу і повна марнославства, з урочистістю вітала б той день, коли син її, такий славний, поспішав у її обійми. Матері природно радіти, коли вона чує похвалу своїм дітям. Але Моніка не шукала цієї швидко зникаючої радості. Її єдиним бажанням було спасіння душі її сина. Як високо стоїть тут перед нами Моніка! Щоб усе випробувати над своїм сином і сильніше вплинути на нього, вона привела до виконання одне геройське рішення, саме: коли Августин повернувся на батьківщину, вона замкнула перед ним двері, щоб він не смів жити в неї. Він знайшов притулок в одного багатого язичника, який згодом сам став християнином. Але Моніка не хотіла мати жодних зносин зі своїм сином: вона думала, що сором, який мав відчути від цього Августин, послужить для його звернення. Крім того, вона не хотіла терпіти у себе в будинку невіруючої людини. Як багато матерів нині, які, подібно до Моніки, змушені бачити, як їхні сини повертаються або з університету, або іншої школи з втратою віри і моральності! Світська жінка подумає: що? Такий нині звичай світла; аби він добре витримав свій іспит, отримав вигідне місце, а потім шукав знатну та багату наречену. У християнської матері земний блиск і багатство мають не більше значення, як павутиння та вуличний бруд. Навпаки, у неї болить серце, якщо вона бачить свого сина на шляху пороку та безвір'я. Добра мати, подібно до Моніки, не залишить молитви і серцевих умовлянь; вона вживе всі, навіть надзвичайні засоби, щоб зберегти для неба дитину свого серця. Незабаром після повернення Августина з Карфагена Моніка бачила чудовий сон. Снилося їй, ніби стоїть вона на дошці і до неї підходить один блискучий юнак з усміхненим обличчям, тим часом як вона була сумна і пригнічена смутком. Він запитує її про причину її смутку та щоденних сліз. Вона відповідає: тому вона плаче, що загубила сина. Тоді він почав умовляти її не втрачати надії і озирнутися навкруги, бо Августин тут же, біля неї. Почувши це, вона побачила свого сина на тій же дошці, на якій стояла сама. Цей сон так вплинув на матір Августина, що вона дозволила йому жити в себе. Вона розповіла йому цей сон, сподіваючись, що він справить на нього враження. Августин тоді відповів матері, вислухавши її сон, що вона буде колись тим самим, чим він тепер. Вона помітила на це: ні, бо пророкує цей сон, але те, що ти будеш там, де я. Після річного перебування в Тагасті Августин знову вирушив до Карфагену викладати риторику, тобто мистецтво красномовства, щоб знайомити своїх слухачів із прийомами адвокатів та навчати їх рятувати життя винним. Але Моніка почувалася після сновидіння набагато бадьоріше і з надією дивилася на майбутнє. Чи були це забобони? Анітрохи; тому що, хоча сни зазвичай ставляться до області мрій, але ми знаємо зі Священної Історії, що часто Бог сповіщав Свою волю уві сні, як це показує історія перебування Йосипа в Єгипті. Але шляхом забобонів веде диявол тих, які служать йому зневірою. Все стародавнє язичництво повне забобонів, і новітнє язичництво зі своїм віренням столів, заклинанням духів та різними ворожіннями – прямий доказ істини, що невіра та забобони йдуть пліч-о-пліч. Надії Моніки справдилися. Августин згодом звернувся до Христа і був одним із найвірніших християн. 81. Про дорогоцінні камені та про золоті прикраси (З творів Климента Олександрійського "Педагог", кн. II, гл. 12 і кн. III, гл. 2) Чисто дитяча справа - цікавитися і захоплюватися дорогоцінним камінням, темним або світло-зеленим хвилею віддаленого моря, що викидається і витягується з надр землі. Тільки дурні люди, що захоплюються тим, що вражає зір, можуть пристрастися до прозорих камінчиків, оригінальних кольорів та різних склів. Так діти, коли дивляться на вогонь, що приваблюють його блиском, тягнуться до нього, але, нерозвинені і малосвідомі, вони не розуміють, що небезпечно торкатися вогню. Тим часом у нерозумних жінок намисто та ланцюжки з таких каменів, як аметист, сердолік, яшма, топаз і мілетський смарагд, це дорогоцінна річ. При надмірній розкоші з'явилися перли, що цінуються надзвичайно дорого. А ці перли народжуються в раковині, яка завбільшки з маленьке риб'яче око. І не соромляться жалюгідні жінки все своє бажання думати в цій раковинці, коли їм можна було б прикрашатися святими перлами, саме словом Божим, яке в Писанні називається дорогоцінною перлиною. Цілком потрібно винищити пристрасть до вбрання і зовнішніх прикрас, яка, звернувши люблячого красу до порожнього марнославства, доводить його до забуття про чесноти і всі його турботи зосереджує на оздобленні тіла. Прив'язуючи до тіла не властиве тілу, чепуруха дбає про обман і слід звичаєм спокуси. Цим вона виявляє не чесність, щирість і дитячу чистоту, а чванство, делікатність і кокетство. Навіть затуляють і закривають справжню красу жінки, що одягають на себе золоті прикраси. Не розуміють вони, який злочинний вид себе напускають, пов'язуючи себе незліченними ланцюгами. Ці багаті жінки ніби змагаються з арештантами та в'язнями. Золоте намисто – чи не той самий нашийник? І ланцюжки – чи не ті ж ланцюги чи узи? Прекрасно сказав блаженний Павло: я бажаю, щоб жінки, в пристойному одязі, з сором'язливістю та цнотливістю, прикрашали себе не плетінням волосся, не золотом, не перлами, не багатоцінним одягом, але добрими справами, як пристойно жінкам, що присвячують себе благочестию2. Отже, у зап'ястях ваших рук нехай буде свята прикраса – легке для щедрот повідомлення та турбота про будинок та сімейство. Благотворчий бідному позичає Богу (Припов.19:17). Руки мужніх збагачуються (Прип.10:4). Мужніми Премудрий називає тих, які зневажають гроші і готові завжди повідомити від свого маєтку іншим. На ногах ваших нехай буде видно невтішну швидкість до благодійництва і ходу до праведності. Ланцюжки та намисто – сором'язливість і скромність: такі намисто влаштовує Бог. Блаженна людина, яка здобула мудрість, і смертна, яка набула розуму (Припов.3:13), говорить Дух через Соломона. Тому що придбання її краще за придбання срібла, і прибули від неї більше, ніж від золота; вона дорожча за дорогоцінне каміння (Прип.3:14, 15). Ось справжня прикраса! Нехай у жінок не проколюються вуха, попри природу, щоб на них висіли золоті сережки; бо непристойно робити насильство природі всупереч її волі. Натомість нехай буде інша, краща прикраса вух, більш згодна з природою, – справжнє оголошення, тобто добре вчення, яке приймає слух... Не вигляд зовнішньої людини, але душу треба прикрашати прикрасою чесності та доброти. Можна сказати, що і тіло потрібно прикрашати, але лише прикрасою помірності. Жінки дбають лише про зовнішнє оздоблення і залишають у занедбаності своє внутрішнє: за цими турботами зовнішності вони ніби забули самих себе... Такі жінки мало дбають про домашнє господарство і про управління сімейством, але, виснажуючи гаманці свого чоловіка на свої забаганки, витрачають доставляне їм, щоб здаватися красивими і мати багатьох свідків своєї краси... Забувають вони, жалюгідні, що вони гублять і втрачають власну красу, коли украш. З раннього ранку розтираючи і вичищаючи своє обличчя і намазуючись різними змішаннями, вони охолоджують поверхню шкіри, отруюють тіло шкідливими зіллями, і зайвими притираннями псують свій живий колір. Тому від цих намазувань вони здаються блідими і легко піддаються хворобам, оскільки їхня плоть розслаблена тими шкідливими і часто отруйними зіллями, якими вони притираються і прикрашаються. При цьому вони ображають цим Творцем людей, ніби Він не дав їм достатньої краси. Вони зовсім не займаються тим, що належить до домашнього господарства, і сидять прикрашені, ніби вони народжені для того, щоб дивилися на них, а не для того, щоб робити справу... Як обкладена пластиром рука або намазане око самим своїм виглядом дають привід думати, що людина хвора, так точно притирання і прикрашання виявляють душу, заражену хворобою всередині. Хоч ти одягаєшся в пурпур, хоч прикрашаєш себе золотими вбраннями і змальовуєш очі свої фарбами, але даремно прикрашаєш себе (Єр. 4:30), – каже Бог через пророка Єремію. Справді, чи не безглуздо: коні, птахи та інші тварини задовольняються власною прикрасою, даною від природи, якось гривою, природним кольором і різним пір'ям, – а жінка ніби нижче тварин і вважає себе такою потворною, що не може обійтися без краси чужою, штучною, підробленою? 82. До жінок, які мають худих чоловіків З книги «Четії-Мінеї в повчений.» протоієрея Гур'єва Кожен знає, що далеко не всі живуть щасливо в шлюбі і що при цьому, в більшості, частіше доводиться пити гірку чашу дружинам, ніж чоловікам. Там, чуєш, чоловік п'яниця; іншому все одно, чи є в нього дружина та діти чи ні; у третього у звичку увійшло постійно поглумитися з дружини. Четвертий... Та й не перечитаєш, скільки є худих чоловіків. І ось серце обливається кров'ю, дивлячись на цих нещасних страждальниць, ніби засуджених на щоденне борошно та безмежну скорботу. Як же бути? Невже так і залишити їх у цій муці і нічим не допомогти їм? Невже немає засобу полегшити їхню гірку долю? Ні, необхідно має допомогти, і є засіб на те, щоб полегшити їхню долю. Ви, звичайно, запитаєте, у чому полягає цей засіб? А от послухайте, ми зараз його відкриємо вам. Мати святителя Григорія Богослова, блаженна Нонна, була дочкою добрих християн, і батьки виховали її за правилами християнського благочестя. Але її нещастя: батьки видали її за язичника. І гірко, гірко їй, полум'яній християнці, було бачити, як чоловік її замість істинного Бога шанує бездушні тварюки та кланяється вогню та світильникам. Справді, як їй було, коли вона стане на свою молитву, а чоловік на свою; вона почне молитися Богу, а чоловік справлятиме ідольські обряди? Так, важко було. Але на честь її треба сказати, що важко було тільки спочатку. Нонна була жінка мудра і волею сильна, і незабаром знайшла засіб вийти з важкого становища і поганого чоловіка зробила добрим, і з нього, язичника, зробила також зразкового і святого християнина. Яким чином вона досягла цього? Нонна день і ніч припадала до Бога, в пості і з багатьма сльозами просила в Нього дарувати спасіння голові її, невтомно діяла на чоловіка, намагаючись придбати його різними способами: докорами, переконаннями, послугами, і найбільше своїм життям і полум'яною ревністю про благочестя, ніж все сильніше до чесноти. Їй треба було, як воді пробивати камінь безперервним падінням краплі, час від часу чекати успіху в тому, про що намагалася, як і виправдало наслідок. Про це просила вона, на це чекала не стільки із жаром юних років, скільки з твердістю віри. І на відчутне ніхто не покладався так сміливо, як вона на очікуване, з досвіду знаючи щедролюбство Боже. Розум чоловіка мало-помалу зцілювався, а Господь почав його ще привертати до Себе сонними видіннями. Одного разу чоловікові Нонни здалося, ніби він співає наступний вірш Давида: звеселялися про тих, що казали мені: до Господнього дому підемо (Пс. 121:1). Зі співом він відчував у серці насолоду і, вставши в радісному настрої, розповів про бачення своїй дружині. Вона ж, зрозумівши, що Сам Бог закликає чоловіка до Святої Церкви, стала ще старанніше повчати християнській вірі і привела його на шлях спасіння. У той час на шляху до Нікея зупинився в Назіанзі святий Стрічка, єпископ Кесарії Каппадокійський. До нього блаженна Нонна привела свого чоловіка, і Григорій був хрещений руками святителя. Після прийняття святого хрещення він проводив настільки праведне і богоугодне життя, що згодом був обраний на єпископський престол у тому самому місті Назіанзі. Отож, вам допомога, дружини нещасні! Наслідуйте святий Нонне і, Бог дасть, ви звернете на добрий шлях ваших чоловіків. Моліться полум'яно за них Богові; дійте на них лагідними докорами, переконаннями та послугами. Подавайте їм приклад благочестивого життя, віруйте в милосердя Боже, озброїться терпінням і повірте, що як крапля води безперервним падінням пробиває камінь, так і ви, безсумнівно, рано чи пізно чіпатимете серця ваших чоловіків і ці серця зверніть до Господа. Але якби, при всьому тому, ви й не зачепили їх, то й тут ваше не пропаде, бо через своє тут, на землі, терпіння від чоловіків ви здобуєте собі вінець мученицький і причететесь на небі до потерпілих до кінця. 83. Розповідь на втіху дружині, у якої чоловік схильний до нетверезості Є в старовинних книгах така притча: коли Ісус Христос ходив ще землею зі Своїми апостолами, прийшли вони в одне селище і попросили у багатого, але жорстокого старого напитися води. – Проходьте далі, – відповів їм безжальний багатій. Вийшли вони з негостинного того селища, проходять полем. На ниві працює дівчина. Попросили в неї напитися, вона поспішно взяла свій глечик і привітно напоїла їх. І запитали Господа апостоли: - Ти все знаєш, Господи, - скажи нам, що буде з цією доброю дівчиною? - Вона вийде заміж за того безжального старого. – Де ж правда Твоя, милосердний Господе? – здивовано вигукнули апостоли. - Правда Моя в тому, що ця дівчина врятує свого чоловіка і тим заслужить собі вінець. Чому вчить це оповідь? Та тому, чого вчить і святий апостол Павло, коли каже: Що ж важиш, коли чоловіка спасеш? (1Кор.7: 16). Чому ти знаєш, дружина, можливо, ти врятуєш свого чоловіка? Може, тому-то Бог і влаштував так, щоб ти вийшла саме за цю нещасну, пристрастю пияцької одержимої людини, щоб через тебе влаштувався порятунок і його бідної душі? А якщо так, то подумай, яке велике щастя тобі Богом призначено – бути знаряддям Божим у справі спасіння близької тобі людини?! Що ж? Чи можна після цього нарікати на твою частку гірку? Вживай же всю силу любові твоєї, щоб спасти душу нещасного чоловіка. Кохання дружини – сила велика: твоє серце створене для любові, ти й жити маєш не розумом, а серцем, – не думкою, а любов'ю. І любов навчить тебе, що робити, щоб врятувати бідного чоловіка. Кохання підкаже тобі, як утримати кохану людину, коли її потягне до спиртних напоїв, як втішити її бідне серце. Ось настає свято Господнє - вмов, добра дружина, свого слабкого чоловіка піти з тобою до церкви Божої, піти з ним до батюшки-священика, попроси його дати вам духовну пораду; відвідайте разом своїх добрих рідних, у яких, ти знаєш, не буде частування горілкою... Дивишся, і пройшов святковий день, а на завтра треба працювати вже, а не пиячити. Чи не хоче він слухати тебе? Береться? І тоді не сумуйте. Ось тоді найбільше і вдайся до Бога, припадай до Цариці Небесної, нашої теплої і всесильної перед Богом Заступниці. О, яка сильна Її молитва до Господа за таких, як ти, страждальниць невинних! На втіху тобі повторю розповідь такої, як ти, дружини-мучениці про те, як їй допомогла Цариця Небесна. «Багато горя я бачила, багато сліз пролила змолоду, коли мій чоловік вів нетверезе життя. Що, бувало, заробить, то там же, у сусідньому селі, і проп'є у шинку. Якось пізньої осені настали великі холоди, троє моїх діток лежали в віспі при смерті. Настало свято Казанської ікони Божої Матері; рано-вранці приходить до нас у хату сусідка і розповідає, що чоловік мій знову запив, весь одяг із себе пропив, в одній сорочці залишився. З горя я впала на лаву і заридала з розпачом у серці. Злякалася моя сусідка, почала мене вмовляти. – Сьогодні, – каже, – свято Цариці Небесної, грішно плакати; Ходімо зі мною до церкви Божої, помолимося, може, тобі легше буде. А за дітками свекруха поки що схожа. Не знала я, куди подітися від свого горя лютого, встала і пішла до церкви. Коли ми прийшли туди, там співали зворушливо: Заступниці старанна, Мати Господа Вишнього, за всіх молиші сина Твого... «Сльози рікою полилися в мене, я впала на коліна, і плакала, і молилася, а серце ніби на частини розривалося. Нікого я не бачила довкола себе; чую тільки: – Що це вона так плаче? Чи померли в неї батько з матір'ю? – Ні, – кажуть інші, – у неї давно немає ні батька, ні матері; життя її дуже погане: чоловік її... Тут я ще гарячіше заплакала, ще гарячіше почала молитися: «Матусю, Заступниця Ти моя! Як же мені жити?!.. Не піду від Тебе, заступися, заступися мене, сироту гірку! І вступилася Цариця Небесна, почула мою гірку молитву. І зараз не забуду: приходжу додому – і очам моїм не вірю: чоловік мій удома і не п'яний. У мене мимоволі зірвалося: – Що ж це, Господи? Чи ти витверезаєшся? – Так, – каже, а сам дивиться так боязко. І розповів він, як пішов зранку в питну хату прямо з ліжка, до самих дверей уже підійшов, за дужку взявся, раптом точно хтось крикнув на нього: «Воротись, іди додому!» І сам він не пам'ятає, чого злякався, і кинувся тікати додому. Тут і я розповіла йому, як молилася Цариці Небесній, і зрозуміла зі страхом і радістю, що це Вона, Матінко, Заступниця наша, зглянулася над нами і повернула мого чоловіка зі шляху смертного. І з цього дня він хоч би якусь краплю взяв до рота до цього часу, а вже цьому більше 25 років буде. З того часу і служимо ми щороку 22 жовтня молебень Цариці Небесній та ікону Казанську тоді ж виміняли. Сам чоловік і їздив за нею до Москви». Так закінчила своє оповідання проста жінка, щаслива тим, що їй допомогла Цариця Небесна навчити і позбавити пристрасті пияцької свого чоловіка. Молись і ти за свого чоловіка нещасного; проси невідступно Царицю Небесну; проси святих Божих, особливо мученика Онифатія, який сам спокушений був пристрастями тілесною і п'яною і тому може й спокушеним допомагати... Виймай просфору за здоров'я твого чоловіка, пропонуй йому їсти від цієї просфори, коли натще потягне його до горілки, щоб похмелитися... Проси молитов про нього у служителів Церкви Божої і вір: Господь почує твої крики серцеві, призинуть на молитву твою Цариця Небесна та святі Божі. Згадай, як у притчі Христовій невідступно просила вдовиця неправедного суддю, і він нарешті послухав її. Чи Бог не почує тебе, коли будеш волати до Нього в скорботі своєї день і ніч? Їй! Почує; почує і Цариця Небесна твої гіркі скарги на ворога, який поневолив чоловіка твого пристрасті гріховної, і побачиш ти втіху, і протверезиться чоловік твій, і стане іншим – доброю, тверезим, доброю людиною. Служили в полку два солдати, односельці та однолітки, а по серцю – зовсім різні люди: в одного серце, що віск м'яке, а в іншого – тверде, як камінь. Обидва вони звалися Іванами; а товариші прозвали їх: одного Тихим Іваном, а іншого – Гордим Іваном. Після війни обидва Івани вийшли у відставку і повернулися до рідного села. Виглядали наші молодці собі за нареченою. Тихому Іванові полюбилася бідна вдова донька, дівчина лагідна, добра. Гордому Івану припала до вподоби кабатчика донька, дівчина пихата, моральна, але з великим посагом. Приходить Гордий Іван до своєї багатої нареченої і каже їй: – Беру тебе з родини багатої, та я й сама людина не бідна: ось тобі перстенько з червоного литого золота, з каміннями самоцвітними, дорогими. Прийняла наречена подарунок і мовила з усмішкою: - У скринях у мене багато всяких дорогих нарядів, а все твій подарунок мені по серцю. Наділа вона каблучку на середній палець і дивиться на нього, милуючись. А перстень золотий так і сяє; самоцвітний камінчик горить, як свіжа кровинка; а навколо нього світліють алмази, наче горючі сльози. Приходить Тихий Іван до своєї нареченої і каже їй: - Люблю тебе найбільше на світі; обдарував би тебе і золотом і перлами, та нічого в мене немає, окрім гарячого серця. Прийми від мене недорогий подарунок - срібний перстень, просте колечко. Облита вона гарячими сльозами, віддана мені з благословенням. Носи його не знімаючи, і будь щасливою і благополучною, як і я з ним був щасливий. Зачервонілася наречена, прийняла від нареченого подарунок заповітний і промовила: – Не подарунок, а кохання твоє дороге мені. Дивиться наречена на перстень, а він на пальці біліє, як чиста сніжинка, і блищить, наче слізка по ньому прокотилася. І ось настав день вінчання. Набралося народу – повна церква. Попереду стоять два наречених і дві наречені. На одній нареченій – червоний штоф, кисея, а у вухах важкі перлинні сережки. А золотий перстень на руці сяє самоцвітним каменем. На іншій нареченій – ситець, коленкор, а у вухах – срібні зі скельцями сережки. А перстень на руці біліє, як чиста сніжинка. Вийшов із вівтаря священик старий. Поклали женихи на тарілку свої обручки, а нареченої – даровані перстенечки. Подивився священик на персня, здивувався, але нічого не сказав нареченим. Закінчився святий обряд вінчання, благословив священик наречених. Шепнув він солдатам, щоб зайшли вони до нього ввечері і принесли з собою персня. Увечері приходять до священика обидва Івани. Старець прийняв їх почесно, посадив у світлиці на перше місце і просить їх зізнатися по правді, звідки видобули вони такі перстенечки. – Розказувати людям, як здобуте це колечко, я не став би, – сказав Іван Гордий, – але вам, батюшку, як перед Богом, відкрию всю правду. Приступом брали ми одне містечко. Забили барабани, і ми кинулися у вогонь на напад. Увірвалися ми в містечко, по хатах розбігся ворог. Бачимо, стріляють із вікон одного багатого будинку. Вибили ми ворога звідти, і, як проходив я багаті покої, бачу: жінка лежить на підлозі в крові і стогне, а на правій руці в неї блищить перстенок із самоцвітним каменем – ось цей самий. «Не я, то інший, а хтось та зніме», – подумав я і зірвав персня з пальця. Важко зізнатися, а правду сказати треба: як ножем різнула по серцю жінка своїм гострим поглядом і сказала мені слідом своєю мовою одне слово, а яке, я того не знаю, але, мабуть, не дуже привітне, - і я побіг без огляду. Ось і все тут сповна, як перед Богом. І сказав священик Гордому Іванові: - Погану справу ти зробив. Перстень цей дорогоцінний: червоний камінь у ньому – рубін, а світле каміння – діаманти; але й цілі гори каміння дорогоцінного не варті однієї сльозинки, єдиного подиху скривдженої людини. Кайся, сину мій, у гріху своєму Богові. - А ти, кавалере, звідки добув свій перстень? – спитав священик Тихого Івана. – Хвалитися перед людьми, як я здобув цей перстень, непристойно, – каже Іван Тихий, – а від вас, батюшка, не приховую. Разом з товаришем були ми в цій битві. Кинувся я вперед разом із усіма. Раптом бачу, біжить мені назустріч маленький хлопчик, плаче, кричить: Мамо, мамо! І взяла мене жалість - підбіг я до нього, по голові погладив і кажу: не відставай від мене, хлопче! Поїдуть тут гармати, кіннота помчить – розтопчуть тебе, як козявку; а ти тримайся за мене міцніше: може, я тебе, дурню, виведу неушкодженим. І зрозумів мене хлопчик, вчепився ручкою; я наступаю, а він ні на крок від мене, і не плаче. Раптом бачу, жінка вулицею кидається, кричить: «Сину мій, сину мій!» – «Мамо! – пищить мій кучерявий хлопчисько, – моя мама! Зачула жінка рідний голосок – як птах метнувся мало не на багнет до мене і за рушницю вхопився. «Бог із тобою, молодице! – кажу їй, – візьми свою дитину, та йди праворуч, а то вас розтопчуть». Схопила вона сина і - бух мені в ноги, плаче, ловить мене за коліна. А мені ніколи стояти з нею, товариші вперед наступають. "Пусти, - кажу, - мені вперед йти треба". Стоїть вона на колінах і квапливо знімає з руки своєї перстень і ловить мою руку. Зізнатися, я на хвилинку піддався - вона мені на палець перстень свій одягла, по-своєму хресним знаменням мене осяяла і закричала мені вслід - що, не знаю, а тільки, мабуть, привітне слово, і бігти мені треба було, і слухати хотілося... Так перстень у мене і залишився. Ось і все тут: зізнаюся перед вами, як перед Самим Богом. І сказав священик Тихому Іванові: – Христолюбний воїн! Християнську справу ти зробив. Перстень цей малоцінний, але написане на ньому письменами не нашими велике у всіх народів слово: Бог тебе бережи. І збереже тебе Бог усюди так, як зберіг ти невинну душу немовляти. Попрощався священик з обома Іванами, і вони пішли додому, обидва думаючи те саме: «Всяк на моєму місці зробив би так само». І стали жити будинками обидва Івани. Тихий Іван зайнявся польовим господарством, а Гордий Іван – торгівлею. Засіє Тихий Іван свою ниву, і як оксамит, зеленіють по ній сходи, і що ранок, то посмикне їх, як сріблом, росою медв'яною. Накупив Гордий Іван різного товару: кіс, ножів, цвяхів; не встигне привезти в свою лаву – як кров'ю, посмикне жито все залізо, хоч кинь усі товари. Однак живуть обидва Івани рівно: Тихий – не багатіє, бо сім'я бідна; Гордий – не бідніє, бо сім'я багата. Тільки радості у житті в них не рівні. У Тихого Івана щодня тиша; і всяке свято, дякувати Богові, добрі люди не забувають його дім. У Гордого Івана щодня докори та сварки – то з дружиною, то з тестем, і всяке свято гості, що гуляють. І стало йому життя не в життя, а дружина і рідня на покарання. Не радий Гордий Іван і багатству, і він кляне своє життя і свою невдачу. А Тихий Іван у своїй сім'ї жив безбідно та любовно багато років. І коли прийшла до нього старість, у нього вже було семеро хлопців; правда, вони були небагатими, але великої потреби не знали: Бог дає дітей, дає і на дітей. Погляне Тихий Іван на жінку-стареньку, на дітей слухняних, і промовить: «Немає числа милості Божої до нас, грішних». 85. Про лагідне поводження зі слугами Дізнавшись про якогось християна, що він жорстоко поводиться зі слугами своїми, святий Іван Милостивий, патріарх Олександрійський, закликав такого до себе і з лагідністю благав його бути людинолюбним. – Сину мій! – казав патріарх. - Дійшло до грішних вух моїх, що, по дії ворога, ти трохи жорстоко поводишся з твоїми домочадцями, але прошу тебе, не дай місця гніву. Бог дав нам слуг не для того, щоб ми їх били, а щоб вони нам служили, а може, і не для цього, а для того, щоб ми утримували їх з того, чим наділив нас Бог; Тож скажи мені, що дав чоловік і за яку ціну купив того, хто створений за образом і за Божою подобою? Ти, пане, вже більше маєш у своєму тілі, ніж твій слуга: зайву руку, зайву ногу, іншу чутку, особливу душу? Чи не по всьому подібний до тебе слуга? Послухай світлоносного вчителя Павла: Усі ви, – каже він, – у Христа хрестилися, у Христа зодягнулися. Немає вже юдея, ні язичника; немає раба, ні вільного... бо ви всі одне в Христі Ісусі (Гал.3:27 ), а якщо в Христі ми рівні, то між собою повинні бути рівними. Христос для того і прийняв образ раба, щоб навчити нас не пишатися проти наших рабів. Єдиний Господь у всіх, що живе на небесах і на смиренних приглядаєш (Пс.112:6); не сказано: "на високі", але "на смиренні". Скільки дали ми золота, щоб піддати рабству того, хто поважний і куплений разом із нами Божественною Кров'ю Господньою? Для нього небо, для нього земля, для нього зірки, для нього сонце, для нього море та все, що в ньому. Істинно також те, що ангели служать йому; для нього Христос умив ноги рабів, для нього розіп'явся і все інше зазнав; Як же ти зневажаєш такого поважного Богом? Начебто маючи не ту саму природу, без милості б'єш його? Скажи: чи хотів би ти, щоб за всяку провину твою Бог одразу карав тебе? Звісно, ​​ні. І як молишся ти щодня: «залиши нам наші борги, як і ми залишаємо боржником нашим»? Якщо жорстокий пан не виправлявся, милостивий архіпастир викуповував нещасного раба і давав йому свободу. Напередодні поховання 65 після обіду мені захотілося спати, і я пішов у кімнату Наталії Савични, розраховуючи поміститися на її ліжку, на м'якому пуховику, під теплою ковдрою. Коли я увійшов, Наталя Савична лежала на своєму ліжку і, мабуть, спала; почувши шум моїх кроків, вона підвелася, відкинула вовняну хустку, якою від мух була покрита її голова, і, поправляючи чепець, села на край ліжка. Так як ще раніше досить часто траплялося, що після обіду я приходив спати в її кімнату, вона здогадалася, навіщо я прийшов, і сказала мені, підводячись з ліжка: – Що? Чи правильно відпочити прийшли, мій голубчику? Лягайте. – Що ви, Наталю Савично, – сказав я, утримуючи її за руку. - Я зовсім не за цим... Я так прийшов... Та ви й самі втомилися; краще лягайте ви. - Ні, батюшка, я вже виспалася, - сказала вона мені (я знав, що вона не спала три доби). - Та й не до сну тепер, - додала вона з глибоким зітханням. Мені хотілося поговорити з Наталією Савичною про наше нещастя; я знав її щирість і любов, і тому плакати з нею було б для мене втіхою. - Наталю Савично, - сказав я, помовчавши трохи і сідаючи на ліжко, - чи чекали ви цього? Бабуся подивилася на мене з подивом і цікавістю, мабуть, не розуміючи, для чого я питаю в неї це. – Хто міг чекати на це? – повторив я. - Ах, мій батюшка, - сказала вона, кинувши на мене погляд найніжнішого співчуття, - не те, щоб чекати, а я й тепер подумати не можу. Ну, мені вже, старій, давно пора скласти старі кістки на спокій; а то ось до чого довелося дожити: старого пана, вашого дідуся, вічна пам'ять, князя Миколи Михайловича, двох братів, сестру Аннушку – всіх поховала, і всі молодші за мене були, мій батюшка, а от тепер, видно, за мої гріхи і її довелося пережити. Його свята воля. Він потім і взяв її, що вона варта, а Йому добрих і там потрібно. Ця проста думка втішила мене, і я ближче присунувся до Наталі Савични. Вона склала руки на грудях і глянула вгору; запалі вологі очі її виражали великий, але спокійний смуток. Вона твердо сподівалася, що Бог не надовго розлучив її з тією, де стільки років була зосереджена вся сила її любові. - Так, мій батюшка, чи давно, здається, я її няньчила, сповивала, і вона мене Нашою називала. Бувало, прибіжить до мене, обхопить рученятами і почне цілувати і примовляти: «Нашик мій, красеньку мій, індичка ти моя». А я, бувало, пожартую, кажу: «Неправда, матінко, ви мене не любите; ось, дай тільки виростіть великий, вийдете заміж і Нашу свою забудете». Вона, бувало, замислиться. «Ні, – каже, – я краще заміж не піду, якщо не можна Нашу з собою взяти: я Нашу ніколи не покину». А ось покинула і не дочекалася. А любила вона мене, покійниця. Та кого ж вона не любила, правду сказати? Так, батюшка, вашу матінку вам забувати не можна; це не був чоловік, а ангел небесний. Коли її душа буде в Царстві Небесному, вона і там вас любитиме, там буде на вас радіти. І, опустивши голову, замовкла. Їй знадобилася хустка, щоб витерти сльози, що падали; вона встала, глянула мені в обличчя і сказала мені тремтячим від хвилювання голосом: – На багато ступенів посунув мене цим до себе Господь. Що мені тут тепер лишилося? Для кого мені жити? Кого кохати? Є одна старовинна оповідь, давня притча: один цар, вмираючи, залишав царство вісімдесяти спадкоємцям. Перед смертю він скликав їх усіх до себе і, подаючи старшому великий пук туго зв'язаних лозин, звелів переламати його, але той не міг цього зробити; за ним прийняв пук прутів інший син, потім третій і так далі, і ніхто не мав сили переламати невелику зв'язку прутів. Тоді старий сказав: «Розв'яжіть прути, візьміть кожен по пруту і зламайте». Зрозуміло, що лозини були зламані в одну хвилину. «Так і ви, діти, – сказав старець, – поки живете дружно, заразом, нікому вас не здолати, а поодинці всякий ворог вас переможе». Щасливий той дім, де мешкають мир та любов, де батьки дбають про дітей, де всі живуть у добрій згоді: чоловік та дружина, брати та сестри. На такому домі спочиває благословення Боже. Живіть же, браття, з усякою смиренномудрістю, полюбляючи один одного, намагаючись зберігати єдність духу в союзі світу (Еф.4:2–3). 88. Господь благословляє сімейне щастя За журналом «Кормчий» 1898 У невеликому галілейському містечку Кані, в будинку Симона Зілота відбувалося скромне сімейне свято - шлюбний бенкет. Серед гостей був і Сам Господь наш Ісус Христос разом зі Своєю Пречистою Матір'ю. Мабуть, господар будинку був небагатий, у нього навіть не виявилося достатньої кількості вина для звичайного частування. Уважний і жалісливий погляд Богоматері помітив природне у разі збентеження господарів; співчуючи їм, Марія почала благати Свого Сина, щоб Він допоміг біднякам. І ось тут Христос вперше виявив Свою Божественну чудотворну силу, чудово перетворивши воду на вино. Слуги, слухняні слову Ісуса, наповнивши посуд водою, принесли господарям найпрекрасніше, найчистіше вино. Безперечно, це диво Спасителя на всіх присутніх і особливо на самого господаря справило сильне враження. У цьому відвідуванні Христом сімейного свята, у цьому першому чуді, здійсненому на святі, явно виявилося благословення Боже на сімейне щастя людини. Шлюб, можна сказати, є основою сімейного щастя або засобу, без якого воно немислиме, і Христос не зневажався відвідати шлюбне торжество. Коротке, любляче серце Спасителя не цуралося мирних сімейних картин і охоче ділило радість із добрими домогосподарями. Втім, благословення Боже сімейному щастю було дано і раніше ще, в самому раю, першим людям. І на всьому протязі старозавітної історії сімейне благополуччя шанувалося зазвичай верхи людського щастя, і Сам Засновник і Законодавець Нового Завіту виховується в тихому сімейному куточку простого теслі, потім Сам присутній на шлюбному торжестві, благословляє і обіймає невинних малюків, часто відвідує вечері. прикладами і образами з області сімейного ладу (наприклад, притчі про званих на вечерю, десятьох дів, про блудного сина). Нарешті, у передсмертні хвилини, усиновивши улюбленого учня Своєї Матері, підтвердив ясно ту істину, що для людини похилого віку мати опору в добрих дітях – велика втіха. Пройняті духом вчення Христового і чудово розуміючи благодійність для людського життя правильного сімейного устрою, святі апостоли поклали для нього, так би мовити, твердий фундамент – виклали вчення про Таїнство шлюбу як встановлення Боже, і за їхнім прикладом християнська Церква благословляла та благословляє людей на сімейне щастя. Пояснимо згадану думку наступним порівнянням: серед неосяжної одноманітної рівнини височить самотнє дерево. Нехай воно зелене, красиве, але все-таки своєю самотністю воно навіює на глядача щось на зразок смутку. Але зупинимо свої погляди на іншій картині з природи видимої: купка зеленіючих дерев дружно товпиться, являючи собою затишний, прекрасний куточок Божого світу, - від нього віє запашною вологою, з нього дзвінко ллється пташиний спів... Як манить до себе, як радує цей куточок усе живе! Щось подібне можна спостерігати і в людському житті. Ось самотньо проводить людина свої дні – нема з ким йому розділити радість чи горе, не в'ється біля нього молоде життя. Нудно йому, сумно та іншим спостерігати його – самотнього, похмурого; протікають роки, настане старість, і все-таки молоді пагони нового життя не оточать, не потішать його. Інше враження справляє добра сім'я, де взаємні відносини членів дихають любов'ю, дружністю, радістю життя; як приємно та приємно серед неї провести час! Так, недаремно ще в раю було сказано: не добро бути людині єдиній (Бут.2:18), у цій істині нас переконує і слово Боже, і спостереження над дійсним життям. Тільки ті небагато обранців Божих, що ще на землі, віддавшись цілком самовідданості заради блага ближнього і занурившись у релігійний струмінь служіння Богу, ведучи майже ангельське життя, можуть бути цілком щасливими і поза сімейними умовами; все ж таки взагалі звичайні смертні, не зійшовши на духовну висоту подвижників, які не відмовилися від земних інтересів, не бігайте сімейних обов'язків, не обтяжуйтеся ними, бо в сім'ї ваше щастя, ваші радості. І якщо, християнин і християнка, на вашу долю випало бути батьком чи матір'ю, чоловіком і дружиною, то дорожіть своїм становищем, свято дотримуйтесь своїх сімейних обов'язків, і Господь благословить вас, як колись Він благословив Своєю присутністю і ощасливив чудом сім'ю в Кані Галілейській. Упоряд. за журналом «Радість християнина» Святий апостол Павло обезсмертив ці імена – бабки і матері палко коханого учня свого Тимофія, єпископа Ефеського, словами послання свого до нього з Риму: Дякую Богу, Якому служу від прабатьків з чистою совістю, що невпинно згадую про тебе в молитвах моїх і вдень твоїх, щоб мені наповнитися радістю, пам'ятаючи про нелицемірну віру твою, яка раніше жила в бабці твоїй Лоїді і матері твоїй Євнику; впевнений, що вона і в тобі (2Тим.1:3–5). Великий образ двох матерів постає перед нами, коли ми згадуємо, що Тимофій, їхній син і онук, був протягом багатьох років супутником і співробітником апостола мов Павла. Тимофій служив Церкві як справжній помічник великого апостола – силою благодаті. Він користувався повною довірою свого духовного отця і був йому другом, а в багатьох стражданнях завжди був втіхою йому. Він настільки самовіддано жив духом апостола, що Павло міг писати про нього: Сподіваюся... невдовзі послати до вас (Филип'ян) Тимофія, щоб і я, дізнавшись про ваші обставини, втішився духом. Бо я не маю нікого рівно старанного, хто б так щиро дбав про вас (Флп.2:19, 20). Лоїда до звернення до християнства була благочестивою ізраїльтянкою, харчувалася словом обітниці, надіялася на Месію і дочку свою Євнику виховувала в тому ж дусі. Коли дійшла до них звістка про Месію, що з'явилася, серця обох жінок були приготовлені, і незабаром їх осяяли світло розуму і любов Христова. Коли у Євники народився син, його назвали Тимофієм, тобто «бояться Бога». Рано був він введений у світ віри, в якому жили дружини, що виховували його - мати і бабуся. Святий апостол Павло говорить, що він знав з дитинства священні писання (2Тим.3:15), тобто книги Святого Письма, або Біблію. Тимофію легко було сприймати благодатну силу слова Божого, тому що віра тих, хто виховував його, була цілком щира, тобто пряма й нехитна, у всіх діях проявляє себе однаково. Віра благочестивої матері та бабки має найбільше значення для наступних поколінь, і передусім бабки. Нам розповідають, що в Індії Євангеліє не може проникнути в народне життя, поки не відкриється йому сім'я і поки що в сім'ї не батько і не мати, а головним чином бабка вороже ставиться до всього нового, всіма силами дотримуючись старовини. «Доки не звернеться бабця,— запевняють місіонери,— сім'я не відкрита для Спасителя». У Лістрі ми бачимо звернену бабку, віра якої передається дочці та онукові. Благо подружжю, яке має таких матерів, як Євника. Від них можуть багато хто навчитися, яким чином одним зверненням своїм – без слів – має призводити до Господа Ісуса своїх невіруючих чоловіків, і якщо це виявиться недосяжним, то плоди їхнього благодатного життя неодмінно виявляться на дітях. Це саме перш за все повинні мати на увазі матері-християнки перед своїми очима при вихованні своїх дітей. Лоїда та Євника ясно вказують нам, які основні засоби виховання для християнських дітей. Це є словом Божим, переважно євангелією, і молитвою. Хто не знає про вплив на дитячі душі оповідань з біблійної історії, наприклад, історій Йосипа, Давида, трьох юнаків тощо? А подивіться, як розплющуються очі дитини, як напружується її слух і як сприймає її серце, коли розповідають йому про Ісуса-Спасителя! Крім навчання дитини Слову Божому, мати повинна втілювати у своєму житті це слово, повинна бути прикладом благодатної сили його для дітей своїх. Життя Євники і Лоїди було саме таким прикладом для юного Тимофія, «боявся Господа». У другому столітті після Різдва Христового, за царювання римського імператора Адріана, в місті Римі жила вдова на ім'я Софія, що означає премудрість. У неї було три дочки – Віра, Надія та Любов. Благочестива мати, яка догодила Богу молитвою і милостинею, так виховувала своїх дочок, що вони, носячи імена християнських чеснот, життям своїм показували приклад віри, надії та любові. Слух про їхні чесноти та поєднану з ними красу поширився по всьому місту. Один із начальників, Антіох, побажав їх бачити. Святі юнаки з'явилися до нього і не приховали своєї віри в Христа. Вислухавши навіювання матері, доньки зворушилися серцем, зраділи і бадьоро чекали мук. Через три дні їх було приведено вдруге на суд. Без страху вони сповідали віру в Ісуса Христа, не спокусившись обіцяними вигодами у разі зречення віри та поклоніння ідолам. Першою зазнала муки старша – Віра. Ця свята дівчина мужньо перенесла двогодинне підпалення тіла на розпеченій решітці, кипіння в казані, наповненому смолою, і вийшла неушкодженою за силою Божою. Жорстокий гонитель, не знаючи, що з нею робити, промовив смертний вирок. Свята Віра, сповнена радості за себе, поспішила помолитися Богові і підбадьорила сестер. Її турбувало те, як би якась із сестер, що залишилися, зі страху перед муками не зреклася віри. Святій Вірі було відсічено голову. Софія радісно поцілила її мученицьке тіло і прославила Христа Бога, що прийняв її дочку в чертог небесний. Після Віри було віддано мукам і десятирічна Надія. Її, як і Віру, схиляли до зречення Христа обіцянками земних вигод і ласками, але вона залишилася непохитною у вірі. Її вкинули у вогонь, потім стругали тіло її залізними пазурами. Коли тіло її подрібнювалося на частини і кров струмком текла з ран, у той час відчувався чудовий пахощі. Вражений твердістю святої юнаки, мучитель велів приготувати розпечений котел з киплячою смолою. Коли хотіли вкинути в цей котел святу Надію, він раптово розтопився і смолою обпалило тих, що стояли біля нього. Так ясно сила Божа допомогла святій мучениці. Після цього видано було наказ: «Відсікти їй голову». Отроковиця, поцілувавши матір і сестру, сказала сестрі: «Постанемо разом Святій Трійці». Потім підійшла до мертвого тіла святої Віри, поцілувала його і розплакалася. Сама вона схилила голову свою під меч. Мати раділа, що дві дочки прийняли мучеництво за Христа, і вмовила Любов наслідувати їхній приклад. Ласками та лестощами відмовляли її від муки, схиляючи до ідолопоклонства; але і ця свята юначка залишилася непохитною. Насамперед їй показали розпалену піч. Вона, не чекаючи, щоб хтось кинув її туди, увійшла до неї сама і ходила серед вогню неопалювана. Потім мучителі викололи члени тіла її, але сила Божа зміцнила її. Кінець її мук було усічення глави. Тіла своїх дочок Софія вивезла з міста і поховала з належною честю. Мати не зазнали мук, можливо, за жорстоким розрахунком, що, залишивши їй життя, залишали їй разом і безвихідне горе. Але Господь незабаром утішив святу Софію. Поховавши своїх дітей, вона три дні провела біля труни їх у безперестанній молитві і тут же заснула сном смерті, що поєднала її з дітьми в Царстві Того, любов'ю до Якого були сповнені їхні серця. Матері-християнки! Схиляючись до землі перед цими святими мученицями, з благоговінням і здивуванням дивлячись на їхні великі та славні подвиги заради Христа, постарайтеся за допомогою Божої і наслідувати їх. Як – спитайте. Звичайно, нам ніхто тепер не забороняє утримувати істинну віру в Бога; ніхто нас тепер не змушує поклонятися ідолам; живемо ми, дякувати Богові, у дні миру Церкви Божої. Але як багато і тепер різноманітних спокус для нашої віри! Як багато помилок, що згубні і гублять нашу віру! Щасливі діти, якщо їхні матері подібні до святої Софії і виховали в них християнські почуття, незламні ніякими спокусами та спокусами. 91. Свята мучениця Леонілла як вихователька своїх онуків За журналом «Неділя» за 1902 р. Деяким із жінок доводиться виховувати не тільки дітей, але й після них онучать. В іншої одружується син чи вийде заміж дочка, приживуть дітей та й помруть. Сироти їх залишаються під опікою бабки. Якби якійсь із вас, дружини-християнки, довелося понести такий хрест і взяти до себе онуків, то як би ви стали поводитися з ними і чого вчити їх? Послухайте, як чинила свята мучениця Леонілла. Після смерті сина свого, язичника, вона взяла на виховання трьох синів його – близнюків Спевсіпіа, Єлевсиппа та Мелевсиппа. Як сама глибоко віруюча християнка, вона, як сказано в житті її, найбільше хотіла вчинити онуків своїх у воїнство Христа і поневолити святою службою Його. За своїм бажанням, вона навчала їх так: «Улюблені мої онуки, – казала вона їм, – пізнайте Господа нашого Ісуса Христа, Бога істинного і живого, Який увесь світ створив словом Своїм, простягнув над нами висоту небесну, поширив широту земну, зібрав світ усім, рибам дав води в перебування, прикрасив землю зеленню та дерева і всякій тварині дав їй потрібне. Чоловіка ж Він за образом і за подобою Своєю створив і мудрістю, і розумом, і веденням збагатив його для того, щоб він Творця свого пізнавав, добре від злого відрізняв і ідолів як бездушних бовванів не шанував, але як поганих відкидав і від них бігав. Царство Боже, невидиме, є вічно, і досконала премудрість полягає в тому, щоб шукати і бажати його. І через тимчасові праці ви захопите його, і скоро минущі муки, яким ви піддастеся, стануть для вас у вічну веселість». Ось як зверталася і як навчала своїх онуків свята баба, і навернення, і вчення її свого часу принесли гідні плоди. Внуки її у сповіданні віри були непохитними, як скеля, і всі троє придбали собі вінець мученицький (Четії-Мінеї, січ. 16). Отже, якщо якійсь із вас довелося б виховувати своїх онуків, то, по-перше, поводьтеся з ними, як із сиротами, лагідно і ласкаво і, по-друге, переважно дбайте про те, щоб у юних серцях їх утвердити віру в Христа і самих через них спадкоємцями Царства Божого зробити. Як, звичайно, ви й помітили, що все звернення Леоніли зі своїми онуками дихало лагідністю і любов'ю, і все її вчення полягало в тому, щоб християнській вірі їх навчити, утвердити в ній і змусити онуків любити Христа найбільше. Вона, як бачили, чудово розуміла, що видимі царства світу цього і справжнісіньке життя суть ніщо, бо швидкий кінець приймають, і тому намагалася всіма силами відвернути думки онуків від земного і направити до небесного, вічного та Божественного. І ви ведете своїх онуків тим самим шляхом, і, без сумніву, цей шлях для них повинен бути найкращим; бо якщо вони утвердяться у вірі в Бога і навчаться любити Його, тоді й самі вони будуть із Богом, і Бог буде з ними; а якщо Бог буде з ними, то ніколи вони не пропадуть і жодних лих не побояться. Мати святого Іоанна Золотоустого, благочестива Анфуса, залишилася вдовою двадцяти років від народження, і через любов до благочестивого життя не наважилася вступати в нове подружжя. «Коли я був ще молодий, – пише святий Іван Златоуст, – пам'ятаю, учитель мій (а він був найзапеклішим язичником) при багатьох дивувався моїй матері. Бажаючи дізнатися, як завжди, від оточуючих його, хто я такий, і почувши від когось, що я син вдовиці, він запитав мене: скільки років моєї матері і чи давно вона вдовиця? І коли я сказав, що їй сорок років від народження і що двадцять років уже минуло з того часу, як вона втратила мого батька, він здивувався і голосно вигукнув: «Ах, які християни мають жінки»! Іоанн, здобувши освіту у світських училищах, готувався вступити до звання адвоката 66 ; але схильність до чернечого життя привернула його до іншого роду служіння. Один з його друзів і товаришів з виховання, який мав на Іоанна великий моральний вплив, підтримував його в цих прихильностях; і щоб зручніше досягти бажання, яке лежало в нього на серці, переконував Івана, залишивши житло матері, оселитися разом із ним. Іоанн вже був близький до виконання цього бажання. «Але невпинні умовляння матері, – пише він, перешкодили цьому. Коли вона дізналася про мій намір, то, взявши мене за руку і ввівши у свої внутрішні покої, посадила біля ліжка... Миттєво з очей її полилися джерела сліз, а з вуст – слова, найгірші за самі сльози. Рида, так говорила вона мені: «Сину мій! Я недовго насолоджувалася співжиттям доброчесного батька твого. Так завгодно було Богові. Смерть його, що невдовзі послідувала за хворобами твого народження, принесла тобі сирітство, а мені – передчасне вдівство з усіма його прикростями, які можуть бути добре відомі одним тільки вдовицям. Бо жодними словами неможливо зобразити тієї бурі і того хвилювання, якому зазнає жінка, яка нещодавно вийшла з батьківського дому, ще недосвідчена у справах життя – і раптом глибоко вражена скорботою і змушена прийняти він турботи, що перевищують вік і саму природу її. Вона повинна виправляти недбальство слуг, помічати їхню підступність, руйнувати злі наміри родичів, мужньо переносити утиски та безжальні вимоги збирачів податі. Якщо ж ще після смерті чоловіка залишаться діти – нехай це буде дочка, багато і вона принесе турботи матері, принаймні, турбота не буде пов'язана з витратами і страхом; але за сина вона зазнає тисячі побоювань щодня і великих турбот. Я вже не говорю про ті витрати, які повинна використовувати, якщо хоче дати йому гарне виховання. Однак ніякі невигоди мого становища не змусили мене одружитися і ввести іншого чоловіка в оселю батька твого; але серед сум'яття і занепокоєння я була твердою, не бігла з розпеченої печі, що вірно зображує стан вдовиці. По-перше, мене підкріплювала Вишня допомога. Чимало в таких сумах втішалася я і тим, що кожної хвилини, дивлячись на твоє обличчя, бачила в ньому живий і найвірніший приклад померлого батька твого. Тому, будучи ще немовлям і ледве вміючи белькотати, коли діти особливо приємні батькам, ти вже приносив мені багато втіхи. Тобі не можна і того сказати в звинувачення мене, щоб я, вірно зберігаючи вдівство, пригноблена бідністю, втратила батьківську спадщину, як потерпіли багато сиріт. Я зберегла в цілості все майно, що залишилося, і разом не шкодувала жодних витрат, які були потрібні для твого виховання, використовуючи на це власне моє майно, з яким вийшла з батьківського будинку. Не подумай, щоб словами моїми я хотіла дорікати тобі, – ні. Але за всі мої опіки прошу однієї подяки: не робити вдруге мене вдовицею і скорботою, що вже згасла, не спалахувати знову. Потерпи до моєї смерті. Можливо, життя моє недовго продовжиться. Квітучі юністю сподіваються досягти глибокої старості, а ми, старі, нічого не можемо очікувати, крім смерті. Коли зрадиш тіло моє землі і порох мій з'єднаєш з порохом батька твого, тоді роби далекі подорожі, перепливай моря, які хочеш. Тоді ніхто не перешкоджатиме тобі. Але доки я ще дихаю, не розлучайся зі мною. Не давай на себе даремно гніву Божого, залишаючи мене на жертву таким лихам, тоді як я ні в чому не винна перед тобою. Якщо я подала тобі причину звинувачувати мене в тому, що залучаю тебе в життєві метушні і змушую дбати про твої і мої потреби, то тікай ​​від мене, як тікають від недоброзичливців, від ворогів, забувши і закони природи, і праці виховання, і навик нерозлучного досі звернення. І все інше. Але якщо я роблю, зі свого боку, все, щоб видалити від тебе найменше піклування про потреби життя, то, якщо ні що інше, принаймні ці узи нехай прив'яжуть тебе до мене. Хоч ти й кажеш, що в тебе багато друзів, але ніхто з них не може принести тобі більшого спокою; тому що немає нікого, хто б дбав про твоє благополуччя стільки, скільки я». Ось небагато відомостей про життя благочестивої Анфуси, що збереглися, не без волі Промислу, в настанову християнським подружжям та матерям. 93. Марія Миколаївна Аксакова У 1891 році виповнилося сто років від дня народження одного з найвидатніших російських письменників Сергія Тимофійовича Аксакова. В нарисах виховання чудових людей йому має бути відведене почесне місце тому, що він був безперечно прекрасний, шляхетний російська людина і один із найкращих наших письменників. Батько і мати Аксакова були людьми зовсім протилежними від природи, але їх характери один одного доповнювали; тому, можливо, їхній син і склався в таку всебічно обдаровану людину. Мати Сергія Тимофійовича, Марія Миколаївна, особливо яскраво змальована у спогадах письменника. Палкий, сильний характер, залізна воля у досягненні своєї мети самі собою надавали їй першу роль у сім'ї. Якщо додати, що вона була, крім того, дуже розумна і добре для свого часу освічена, то стане ясно, що ми маємо справу з незвичайною жінкою. Вона жила в глушині, на краю Росії, в Уфі, де не тільки освічені, а й просто грамотні люди були в той час рідкістю, і зуміла шляхом самоосвіти досягти таких блискучих результатів, що всі розумні й освічені люди, які потрапляли до Уфи, поспішали познайомитися з нею і ніколи потім не забували її. Більшість таких знайомств звернулася згодом у дружбу з її сімейством, яка припинялася лише смертю. Вчені та мандрівники, які відвідували Уфимський край, також неодмінно знайомилися з Марією Миколаївною і залишали письмові знаки здивування її розуму та краси. Батько Аксакова був глухий російський поміщик, старовинного дворянського роду, що всю молодість прожив у селі. Простий, недалекого розуму, батько Аксакова не отримав майже ніякої освіти, зате мав великий здоровий глузд і прекрасну чуйну душу. Він не відрізнявся ніякими блискучими якостями, але душа його світилася тим рівним, тихим сяйвом, яке відрізняє істинно добрих і благородних людей. Слабохарактерний від природи, він був наполегливим у важливих питаннях і, незважаючи на природну боязкість і сором'язливість, умів змусити себе поважати. За таких обставин значення хорошого виховання було величезним, і, на щастя, Мар'я Миколаївна була цілком підготовлена ​​до цієї важкої ролі (заняття). Незважаючи на холодний, розважливий розум, вона вміла любити палко і сильно. Такою беззавітною любов'ю і була любов її до дітей, і особливо до старшого Сергія, якого вона врятувала від смерті. Їй доводилося йти всупереч всім загальноприйнятим поглядам і поняттям того часу, переробляти весь лад життя, починаючи з їжі, застосовуючи її до здоров'я та натури дитини. До того ж вона часто хворіла і мала підтримувати численні родинні стосунки та знайомства і для цього переїжджати з місця на місце. Про систематичне (тобто за певним планом) виховання не було чого й думати. Головною турботою Марії Миколаївни було захистити сина від зіткнення з дійсністю, яка могла легко розвинути в дитині грубість почуття, особливо якщо згадати, якою непривабливою була дійсність у ці темні часи кріпосного права. У цьому їй частково допомагало слабке здоров'я Сергія. Завдяки йому він був позбавлений багатьох незручностей тодішнього побуту. Натомість Сергій ріс, не маючи товаришів одного з ним віку. Сестра його, яку він дуже любив, була молодша за нього і не могла брати діяльної участі в його інтересах. Таким чином, мати стала постійною його співрозмовницею та товаришем, і ще коли він був у дитинстві, обговорювала з ним свої плани, радилася, куди їхати і куди не їхати, і пояснювала свої міркування. Коли Сергія настав час навчатися, вона посадила його за вчення не силою примусу, але розмовляючи з ним про користь освіти, кажучи, що вона хотіла б бачити його розумним та вченим. Така довірливість дуже лестила самолюбство дитини і справляла справжні дива. Чимало сприяло цьому також і чарівність його матері, що різко виділялася своїми манерами, своєю витримкою і своєю освіченістю над темною масою рідні, що трималася без жодної гідності. Будучи сама літературно освічена, Марія Миколаївна добре розуміла ціну розумових інтересів і постаралася за допомогою їхнього розширити внутрішній світ свого сина, який міг замінити йому дійсний. Читати навчився Сергій дуже рано, принаймні раніше тієї важкої хвороби, з якої починаються його послідовні спогади, тому що відразу після одужання своєму він пам'ятає себе вже читає дитячу книжку «Дзеркало чесноти». У цей час йому було лише чотири роки. Разом із любов'ю до читання у Сергія надзвичайно сильно розвинулася схильність до фантазії (уява). Він ділився своїми оповіданнями, вичитаними з книг, із сестрою, але при цьому часто прикрашав їх своєю фантазією, тож коли одного разу переказував казки Шехерезади, виявилося, що він повідомляв від її імені те, про що їй і не снилося. Потреба у читанні у маленького Сергія у першому віці була дуже велика. Коли він вивчив «Дзеркало чесноти», він так сумував без книг, що почав читати «Домашній лікарень» Бухана. Однак мати визнала це читання для його років незручним; вона вибирала лише деякі місця і, відзначаючи їх закладками, дозволяла синові читати їх, і це було справді цікаве читання, тому що там дуже тлумачно описувалися всі трави, солі, коріння та різні медичні зілля. Втім, Сергій мав можливість через деякий час читати книги, більш для нього доступні та цікаві, у вигляді «Дитячого читання для серця та розуму», виданого Новиковим. Цю книгу подарував Сергію один знайомий його батько, Анічков. «Я так зрадів, – розповідає Аксаков, – що мало не зі сльозами кинувся на шию старому і, не пам'ятаючи себе, застрибав і побіг додому, залишивши одного батька свого розмовляти з Анічковим. Боячись, щоб хтось не відібрав мого скарбу, я побіг просто через сіни до дитячого, ліг у своє ліжечко, закрився пологом, розгорнув першу частину – і забув усе, що оточує». Коли його нарешті знайшли за цим заняттям, він був, як божевільний: нічого не говорив, не розумів, що кажуть, і не хотів іти обідати. Мати, однак, поклала край такому несамовитому читанню: книги замкнула до себе і видавала синові по одній частині, і то тільки в призначені години. Повчальні статті справили досить мало враження на Сергія, натомість статті з природознавства здійснили цілий переворот у його дитячому розумі, і для нього відкрився новий світ. Він уперше дізнався, що таке блискавка, хмари, дізнався утворення дощу та походження снігу. Багато явищ у природі, на які він раніше дивився безглуздо, хоч і з цікавістю, отримали для нього сенс, значення і стали цікавішими. Мурахи, бджоли і особливо метелики зі своїми перетвореннями опанували увагу і співчуття дитини: він отримав непереборне бажання спостерігати все це на власні очі. Це бажання легко було задовольнити, оскільки сім'я проводила щоліта на селі. Так як здатність пристрасно захоплюватися була однією з корінних рис характеру Сергія, то враження природи на якийсь час витіснили книги з голови хлопчика. Це було для нього щастям, бо інакше його характер міг би прийняти надто абстрактний напрямок завдяки надто ранньому розумовому розвитку. Батько познайомив Сергія з польовими роботами, розвинув у ньому любов до них, а також любов до риболовлі та полювання, причому в даному випадку ця жорстока забава не служила метою, але тільки засобом зближення з природою, яку батько навчив Сергія розуміти і любити. Необхідно, однак, зауважити, що й любов до природи у Сергія увійшла не відразу до належної колії; навіть і вона надто хвилювала його. У таких випадках особливо був корисний вразливому хлопчику його батько. Саме в ці хвилини він звертався до сина з тихими умовляннями і дивовижною своєю м'якістю приборкував нервові пориви сина. Приклад лагідного батька та годинник, проведений з ним серед зеленої уреми 67 , з рушницею або за вужінням риби в прозорій Демі, оточеній зеленими берегами, під блакитним наметом неба, найсприятливішим чином вплинули на хлопчика, і відблиск цих годин і надав згодом таку ясність. Втім, і в селі Сергій не залишав читання. Недолік придатних для його віку книг спонукав його читати будь-що. Але особливо любив він вірші, заучував їх напам'ять і ще в дитинстві чудово декламував їх, тому іноді його змушували читати в присутності дорослих. Довгий час Сергій навчався абияк, поки нарешті друзі його матері не переконали її, що настав час віддати його в гімназію. Після сліз, вагань і сумнівів вирішено було, що Сергій надійде до казанської гімназії, і його почали готувати до неї морально і розумово. В цей час він читав дуже добре, але писав погано, а арифметики і зовсім не знав. Батько хотів якось раніше передати йому свої арифметичні знання, тобто перші чотири правила, але вчення йшло так мляво і ліниво, що він його покинув. Але під впливом матері все змінилося. Усього за два місяці Сергій вивчив ці чотири правила і до того ж дуже ґрунтовно. У списуванні прописів він також досяг можливої ​​досконалості. Все це він робив на очах матері і тільки заради неї. Вона казала йому, що згорить із сорому, якщо його не похвалять на іспиті, який треба було витримати саме з цих предметів, і цього було досить. Сергій витримав іспит блискуче. Директор гімназії, що екзаменував його, захопився читанням віршів Дмитрієва і прози Карамзіна, схвалив також і каліграфію (лист); у чотирьох правилах арифметики Сергій також відзначився. Необхідно, втім, помітити, що іспит відбувався на квартирі у директора, а не в самій гімназії, що дуже вплинуло на успішність відповідей, оскільки хлопчик не міг бути збентежений новизною. Після такого успішного початку справа не одразу пішла на лад. Наші закриті навчальні заклади і зараз залишають бажати багато чого. Сергієві, ослабленому тривалою хворобою, що звикло до життя на повній свободі та материнському догляді, суворе казарменне життя по годинах, підпорядкування дисципліни були дуже тяжкі. На довершення всього цього головний наглядач казанської гімназії не злюбив хлопчика. Словом, початок гімназичного життя не віщував нічого доброго. Все це призвело до тяжкої нервової хвороби Сергія. Коли мати отримала звістку про хворобу сина, вона ні перед чим не вагалася, щоб його врятувати. Вона приїхала в гімназію з села провесною, причому їй доводилося з небезпекою для життя перебиратися через річки, готові рушити (див. оповідання вище), а коли приїхала, невпинно дбала про те, щоб їй повернули сина. Клопіт цей увінчався успіхом, і мати забрала Сергія в село, де він пробув цілий рік, користуючись повним відпочинком і свободою. Цей рік сприяв зміцненню його здоров'я та сил, а коли він повернувся до гімназії, то мешкав на приватній квартирі в одного з учителів, під наглядом якого і продовжував свою гімназійну освіту. Багато сприяло розширенню його знань читання книг, якому він як і раніше вдавався з пристрастю, тим більше, що він став читати не що попало, а з розбором, так як починаючи з середніх класів його читанням став керувати Григорій Іванович Карташевський, що взявся за його виховання, - високоосвічена людина, був тоді вчителем Казанського університету та піклувальником Варшавського навчального округу. На долю цієї чудової людини випало завдання закінчити виховання Аксакова і значною мірою врівноважити його вразливу натуру. 94. Біанка Кастильська, мати французького короля Людовіка IX Упоряд. за книгою «Матері великих людей» М.Блок Мати Людовіка IX, короля французького, прозваного за благочестя святим, Біанка Кастильська, була жінка чудова як за своїм піднесеним характером, так і за силою своїх розумових здібностей. Вона мала всі хороші якості серця і розуму. Батьки дали їй ретельне виховання: вона вивчала мистецтва і, головне, музику, говорила іспанською, французькою, англійською і навіть латиною, а ця мова, як відомо, була в середні віки мовою всіх учених, а також вищих верств суспільства всієї Європи. Крім того, вона була старанна, працьовита і відрізнялася вірністю та здоровістю суджень. Хоробра, красномовна, вона мала всі властивості державної людини, що поєднує в собі силу духу з політичним розумом. Ставши дружиною Людовіка VII, сина Пилипа Августа, Біанка набула величезного впливу на чоловіка; вона йшла за ним на війну і була присутня в порадах. Сам Філіп Август, батько її чоловіка, вдавався до її порад; обидва вони повністю вручили їй велику справу виховання того, що згодом мав стати королем Людовіком IX. Біанка Кастильська сама виховала сина для Франції. Вона зайнялася і серцем його, і розумом, і намагалася пробудити в ньому два почуття, що характеризують його царювання: страх Божий і любов до обов'язків. Послухаємо, що говорить історик Жуанвіль про перше з цих почуттів: «Що стосується його душі, то Господь уберіг його від зла за допомогою благочестивих настанов матері, яка навчила його вірувати і любити Бога; вона оточувала його релігійними людьми і з дитинства водила на святкові служби та проповіді. Він неодноразово пригадував слова матері, яка говорила, що вона хотіла б бачити його мертвим, ніж знати, що він зробив якийсь смертний гріх». Ці слова були правилом життя Людовіка ІХ; він до кінця днів своїх залишався вірним її настановам. Оточуючи себе, як привчила його мати, релігійними людьми, він слухав їх промови, слухаючи їх із глибоким благоговінням. Прокинувшись уранці, він швидко одягався і йшов до церкви. Часто серед ночі він раптом вставав з ліжка і вирушав до каплиці. У Велику п'ятницю він вистоював службу з босими ногами, а у Великий четвер сам мив ноги жебракам. Якось він зробив зауваження Сіру де-Жуанвілю, який з наївною відвертістю сказав: «Я ніколи в житті не стану мити ноги цим негідникам». На це син Біанки Кастильської зауважив: «Ви не маєте зневажати того, що Бог створив для вашого повчання. Я прошу вас, з любові до Господа, а також з любові до мене, привчити себе мити ноги бідним». Вмираючи, Людовік IX згадав уроки матері, яка навчила його вважати провину перед Богом найжахливішим із усіх гріхів, і, пославши за старшим сином, сказав йому такі чудові слова: «Дорогий сину, головна порада моя тобі: найперше і найсильніше любити Бога». Людовік був завдячує своїй матері не одними релігійними почуттями, які зробили з нього благочестивого, прозваного «святим»; але, маючи на особі Біанки Кастильської віддану і віруючу християнку, він також користувався настановами, необхідними державному чоловікові. Вона часто повторювала синові, що король не повинен присвячувати весь свій час молитві та відпочинку, але повинен заслужити безсмертя своїми вчинками. Вона наводила йому як приклад попередників, оцінювала їх дії, вказувала з їхньої якості та досягнення, на слабкості й пороки, переконувала не довіряти лестощів, привчала слухати правду і вселяла йому правила справедливості. Крім того, вона намагалася прищепити свого сина любов до обов'язків і саме тієї науки, яку справедливо називають джерелом добрих властивостей, обережності, правил поведінки, вдач і вірних вказівок істини. Біанка Кастильська не обмежувалася спогадами та судженнями про минулі події; вона розмовляла з сином про сучасний стан справ у Франції та в інших державах, порушувала в його присутності серйозні питання про засоби держави і про звичаї та характер народу. Вона привчала його не тільки все знати, а й судити, вирішувати і, головне, привчала його до швидкого вирішення у важливих випадках. Вона вчила його також добре висловлюватися, писати і змушувала записувати мудрі вислови, які таким чином зберігалися в його пам'яті. Зрозуміло, що Біанка Кастильська була в цьому відношенні так само обізнана, як і наші вчителі та батьки, які з юних років дають дітям книги з описом високоморальних вчинків, доставляючи їм таким чином корисне та приємне читання. До розумових занять сина Біанка Кастильська приєднувала всілякі фізичні вправи: він перестрибував рови, підбирався на стіни і не боявся ні дощу, ні вітру, ні бурі. Вона любила сільське життя і часто, покидаючи двір, сама спостерігала за своїми величезними маєтками і входила в усі подробиці господарства. Під час перебування в селі її дітей часто приймали за дітей селян: вона змушувала їх працювати, і можна було нерідко бачити, як дочка Біанки Кастильської з кошиком в одній руці і ножем в іншій зрізала виноград, а брат її, майбутній Людовік IX, носив виноград, що зрізав їй. Королева вселяла дітям, що праця підносить людину, в яких би умовах вона не була, і цю думку вона доводила їм не одними словами, а й прикладами. У їхньому вихованні все було серйозно. Легковажні ігри і марні розваги суворо заборонялися. Дуже часто під час прогулянки молодий принц заходив до лікарні, з ранніх років привчаючись таким чином втішати нещасних та допомагати бідним. Нема чого й казати, що мати завжди супроводжувала сина. Вона постійно стежила за сином, кожного дня і ночі входила до нього в кімнату і вдавалася, коли було потрібно, до доган, а іноді навіть до покарань. Чи дивно після цього, що вихована такою матір'ю і в таких правилах дитина стала тим, чим вона була згодом? Той, який з юних років проводив усі свята у відвідуванні лікарень, залишився таким самим, досягнувши трону. Він заснував чимало благодійних установ. Куди б не вирушив Людовік IX, каже його біограф (життєописатель), він скрізь шукав бідних сиріт і давав їм щедру милостиню. У своєму палаці своєму він годував бідних, причому сам прислужував їм, розрізаючи хліб і наливаючи вино, і не пропускаючи нагоди для милостині. Чуючи за це ремствування оточуючих, він казав, що воліє витрачати гроші на це, ніж на задоволення своєї марнославства. Втім, він не сердився на подібні зауваження, оскільки відмінною рисою його характеру була любов до правди, навіяна йому матір'ю. Історик Жуанвіль розповідає із цього приводу чарівний анекдот. Повернувшись із хрестового походу, абат (католицький священик) Клюні подарував королеві пару чудових коней. Другого дня абат знову прийшов до палацу для якихось важливих переговорів, і король довго і милостиво слухав його. За відвідуванням абата до Людовіка увійшов Жуанвіль і сказав: - Мені хочеться знати, Ваша Величність, чому ви слухали абата Клюні так прихильно? Чи не тому, що він подарував вам пару коней? Король подумав кілька хвилин і відповів: - Чи знаєте, Ваша Величність, навіщо я вам поставив це питання? – Тому, що я хочу порадити вам заборонити суддям брати подарунки з позивачів, бо вони слухатимуть прихильніше за тих, з яких щось отримають, як ви зараз слухали абата Клюні. Учень Біанки Кастильської ясно змалювався в особі монарха, який щиро зізнався в тому, що він прихильніше вислухав прохача, від якого прийняв подарунок, і не розсердився на зроблене йому з цього приводу зауваження. "Мені приємніше було б бачити тебе мертвим, ніж знати, що ти зробив великий гріх", - часто повторювала йому мати. Сам же він згодом говорив своєму синові: «Я вважав би за краще, щоб якийсь шотландець прийшов правити Францією, ніж бачити, що ти погано керуєш країною». Було б зайвим нагадувати читачам про інші якості душі Людовіка ІХ. Всім відомий знаменитий венсенський дуб, біля підніжжя якого любив сидіти король. Туди стікалися всі його піддані, починаючи з найбідніших, і могли говорити з ним без сорому, не боячись воротарів та інших. Він терпляче вислуховував кожного, хто прийшов до нього, допомагав одному, втішав іншого, і ніхто не уникав його, не отримавши полегшення словом чи ділом. Ми бачимо тут повний розвиток та застосування тих високих якостей, якими король був зобов'язаний своїй матері. Слід зауважити, що Біанка Кастильська займалася вихованням не лише Людовіка, а й інших своїх дітей. Дочка її Ізабелла отримала виховання, що дорівнює братові; вона вільно читала латиною і була обдарована рідкісними розумовими здібностями. Біанка Кастильська присвячувала свій час та турботи також і їй. Якось, коли молода дівчина захоплювалася красою своєї руки, Біанка, увійшовши до кімнати, звернулася до неї з такими словами: «Твоя рука тлінна; дбай про красу душевну, і тільки тоді ти житимеш у пам'яті людей». Вона ніколи не пропускала нагоди дати дітям розумну пораду чи вчення. Жодна королева не розуміла краще своїх материнських обов'язків і не виконувала їх із більшою діяльністю. Рідко також можна зустріти матір, яка краще розуміла б обов'язки королеви і виявила б більше енергії і гідності. Як регентша (правителька), вона любила говорити, що найпочеснішим званням її під час регентства було звання матері, природної виховательки своїх дітей. Під час своєї подорожі Людовік дізнався про смерть своєї матері. Горе його було так сильно, що він впав у досконале засмучення. «Він так страждав, – пише історик Жуанвіль, – що два дні ні з ким не говорив. Після цього він прислав за мною одного зі своїх слуг і, побачивши мене здалеку, простяг руки і вигукнув: «Ах, я втратив матір!» Скільки жалю та похвали чується у цьому вигуку. Він втратив у ній не тільки матір, але також відданого і досвідченого друга і, кажучи словами знаменитого письменника, «підтримку, друга і приклад». 95. Єлизавета Кодвейс, мати великого німецького поета Шіллера Єлизавета Кодвейс (так звали мати великого Шиллера) була дочкою сільського шинкаря, але низьке походження не завадило їй здобути хорошу освіту. За допомогою читання вона розвинула свій смак і досягла широких знань з літератури. У двадцять шість років вона стала дружиною цирульника Жана Гаспара Шіллера. Заняття його було не особливо прибутковим, і молоде подружжя ледве зводило кінці з кінцями, особливо коли народження першої дитини збільшило домашні витрати. Тоді Жан Гаспар наважився вступити до полку, щоб видобувати своїм ремеслом більше коштів для сім'ї. Нова служба дозволяла йому лише зрідка бачитися зі своїми домашніми. Він перебував у Богемії в той час, коли дружина його народила сина Фрідріха, який мав згодом стати гордістю сім'ї. Білявий, блакитноокий Фрідріх був живим портретом матері; він відрізнявся допитливістю, ясним розумом і водночас добрим і ніжним серцем. Хлопчик почав белькотіти перші слова, сидячи на колінах матері; вона ж навчила його читати і писати і потім доручила його піклування пастора (німецького священика), продовжуючи в той же час, як і раніше, займатися вихованням сина. До честі її треба сказати, що вона мала задарма, що складає мету і прагнення багатьох знаменитих педагогів (вихователів), а саме задарма зацікавити, захоплювати і передавати знання як би жартома. Простежимо заняття цієї ніжної та відданої наставниці з її учнем. Іноді вона розповідала йому біблійну історію, яку дитина слухала з легким хвилюванням; вдруге розважала його одним з наївних і дивовижних переказів, які з давніх часів збереглися у спогадах німецького народу, або ж змушувала його читати вголос кращі місця з творів її улюблених поетів. Таке вчення не мало в собі нічого нудного і сухого, що так часто відбиває у дітей полювання вчитися. Щоб переконатися, яке враження справляє на дитячі уми цей спосіб викладання, слід послухати самого Шиллера. Ось що він каже: «Одного разу, коли ми йшли з матір'ю до бабусі з дідусем, вона повела нас через гори. Це було у понеділок на Святій. Під час прогулянки вона розповіла нам історію двох учнів, які зустрілися Ісусом Христом дорогою до Еммауса. Промова її з кожною хвилиною ставала все жвавішою, і коли ми зійшли на вершину гори, наше хвилювання досягло таких розмірів, що ми впали на коліна і стали молитися Богу». Однією з головних рис Шиллера були доброта і бажання допомагати бідним і корисним для ближніх. Він любив роздавати все своє майно, не виключаючи книг та одягу. Якось батько помітив, що замість застібок, які син зазвичай носив на черевиках, у нього були прості шнури. Тоді він спитав його про причину такої зміни. «Я віддав мої буденні застібки бідному хлопчику, – відповів Шиллер, – він одягатиме їх у свята, а в мене є інша пара застібок для недільних днів». Цей вчинок робить честь великому поетові. Втім, він слідував у цьому лише порадам батьків, які славилися своєю добротою. Пам'ять про матір завжди жила в серці Шіллера, і він не пропускав жодного випадку, коли міг висловити їй свою любов і вдячність. Він думав про неї, коли писав свою прекрасну поему "Дзвон". У цій поемі є зворушливе місце, присвячене матері сімейства, відданій та благочестивій жінці; місце це написано не так геніальним письменником, скільки повним ніжності сином. Пригадаємо, у яких виразах Шіллер звертається до сестри, дізнавшись про хворобу матері. Перебуваючи далеко від рідних і будучи не в змозі рушити з місця внаслідок свого нездоров'я, він квапив сестру їхати до матері, пропонував взяти на себе всі дорожні витрати і благав її не шкодувати нічого, щоб полегшити та підкріпити рідну матір. При цьому він запевняв її, що в нього вистачить коштів на все, і сумно вигукував: «Добра матір мати! Я не можу подумати про неї без хвилювання! Пізніше, коли він мав нещастя втратити батька, перша думка його була про матір. Він писав їй такі зворушливі листи: «Дорога матінко! Я хочу, щоб у тебе було все, що може зробити твоє життя приємним. Відтепер я спостерігатиму за тим, щоб тебе не торкнулися жодні турботи. Після стількох випробувань захід сонця твоїх днів повинен бути зрозумілим, і я сподіваюся, що ти ще поживеш не один щасливий день у колі своїх дітей і внучать». Ці кілька рядків цілком виправдовують слова пані де Сталь: «Шиллер був чудовий як своїми обдаруваннями, а й чеснотами». Чудова мати його в останню хвилину життя думала про сина і з хвилюванням говорила йому: Такого іншого сина, як ти, немає на світі! До нього ж вона звернула своє останнє пробач, сказавши: «Бог нехай благословить тебе, мій сину!» 96. Доміція Луцила, мати Марка Аврелія, римського імператора Батько Марка Аврелія помер дуже рано, тому його виховувала мати Доміція, яка дуже дбайливо ставилася до нього. Сама вона була чудово вихована, благочестива і любила робити добро. Крім того, вона вирізнялася незвичайною скромністю. Характер її був мужній і рішучий. Ніжна і розсудлива мати намагалася показувати лише добрі приклади своєму синові. Вона звертала особливу увагу на тих, хто оточував сина і в суспільстві якого він перебував. Вона навіть не хотіла посилати його до школи, а виховувала вдома, запросивши для цієї мети найкращих учителів. Освіта давалося юнакові різнобічне та повне на той час. Здобувши освіту в обраних вчителів, Марк Аврелій робив дуже швидкі успіхи. Марк Аврелій виховувався дуже скромно. Ще дванадцяти років він ставився з презирством до пишних шат, носив плащ з грубої вовняної матерії, спав на дошках, віддаючи перевагу такій постелі будь-якій іншій. Його добра мати вимагала, щоб він пом'якшив свій суворий спосіб життя, і насилу досягла того, що він погодився лягати на звірячі шкури. Зате з ранніх років наш молодий герой був статечним і суворим. Його любов до правди в юні роки була така велика, що, за прикладом грека Арістіда, він навіть жартома не вдавався до брехні. Тільки в одному напрямку доводилося осудити Марка Аврелія в молодості. Але не поспішайте висловити свій вирок, молоді читачі! Як багато матері вважали б себе щасливими, якби їхні діти страждали на ці ж недоліки! Потрібно було придушити у зразкового учня надто велику любов до праці та надто пристрасне ставлення до занять. Його прекрасна мати боялася, щоб він не підірвав свого здоров'я, і ​​так слабкого; а його вихователь мав сваритися з ним, щоб змусити його відпочивати. Марк Аврелій вставав о четвертій годині ранку. Навіть будучи імператором, він залишився вірним своїй звичці. Щоб підбадьорити себе, він часто повторював таку фразу: «Якщо тобі важко вранці встати, скажи собі одразу: я прокидаюся, щоб взятися за справу, гідну людини. Невже я народжений був для того, щоб ніжитись у теплій постелі»? Багатьом учням і навіть дорослим корисно мати перед очима цей вислів великого імператора. Однак незважаючи на те, що Марк Аврелій був таким серйозним у молодості і що його освітою керували найкращі вчителі того часу, про материнські настанови він зберіг найутішніше спогад. Хоча при ньому був заслужений професор філософії, мати сама займалася його моральним вихованням і розвинула його прекрасні задатки. Розмови з матір'ю та часті бесіди з нею залишили глибокі сліди в молодій душі і мали найсприятливіший вплив на цього останнього з роду Антонінів. Він почував себе приємно лише біля тієї, яку називав своєю матусею. Він зі шляхетною простотою зізнається, що, накресливши собі план поведінки, він не мав іншого наміру, як наслідувати матері. Він каже, що не тільки остерігається робити погані вчинки, але навіть у помислах їх допускати не бажає, наслідуючи і цей приклад своєї матері. Коли ж мова заходить про шанування божества, про великодушне ставлення до людей, про простоту і поміркованість у житті, знову зразком для нього служить мати. Вона ж навіяла йому правила благодійності. «Благочестива жінка, доброчесна», – ось як він називає її. 97. Аліса де Руа, мати знаменитого поета Ламартіна Упоряд. за книгою «Матері знаменитих людей» М.Блок Аліса де Руа була дочкою де Руа, головного керуючого фінансовими (тобто грошовими) справами герцога Орлеанського. Вона здобула чудову освіту від своєї матері, жінки дуже гідної, у якої збиралися найосвіченіші люди того часу. Пані Ламартін була добра, мала м'який характер, вміла жертвувати собою і взагалі відрізнялася піднесеною душею. Вона проводила цілий годинник у молитвах. Все це мало вплинути на великого письменника. Пані Ламартін дуже мало дбала «про те, що називається освітою», каже поет; вона не прагнула зробити зі свого сина не по літах розвиненої дитини; вона не поспішала доручити його іноземним вчителям та наповнити його голову класичними мовами. Насамперед вона хотіла зробити з нього «щасливу дитину, розсудливу і з люблячим серцем». Знаменитий письменник із задоволенням повідомляє нам, що він багато вчився в молоді роки, «ні разу не зморщивши чола». Він читав, писав, займався, граючи в саду, сидячи навколішки своїх батьків. Він дуже любив читати, але мати стримувала його нетерпляче бажання все знати, хоча охоче давала допитливому хлопчику книгу на власний вибір і відповідну для його віку. Вечорами батько читав вголос якусь чудову трагедію чи поему, мати слухала, глибоко схвильована; дитина ж сприймала всі враження матері і зберегла про неї міцний спогад. Але ще сильніше збереглося в його душі спогад про «постійне спілкування з природою» у суспільстві дітей його віку, коли він брав участь у всіх сільських роботах і виганяв на луг кіз та баранів. Увечері хлопці приганяли стада до села з криками та піснями, після чого діти танцювали, водили хоровод на похилий лужку, палили потішні вогні і, спускаючись з косогору, дивилися, як вони повільно догоряли. Додайте до всього цього задоволення, яке поєднувалося зі жнивами, зі збиранням винограду, прогулянки «серед зелених полів і веселих берегів річки Сени», і тоді ви зрозумієте слова Ламартіна, що «ніхто ніколи не був вихований так близько до природи і не полюбив так у юні роки сільське життя». Але що особливо вражає у його вихованні – це вплив, який мала мати на поета. "Я черпав у душі моєї матері", - говорив він. В авторі, який написав такі чудові сторінки, неважко дізнатися про хлопчика з села Міллі, який, гуляючи з матір'ю по селі, разом з нею захоплювався гарними пейзажами і зосереджено слухав «прекрасні тлумачення», які вона давала про чудову природу. «Без неї я навіть по складах не міг би розібрати всесвіт, що був перед моїми очима; вона давала мені можливість угадувати все». Постійною турботою пані Ламартін було спрямовувати думки своїх дітей до Бога. Говорячи про свої молоді роки, поет часто повторює, що за незначних обставин їхнього життя вони читали молитву. Тільки не подумайте, щоб мати для цього вдавалася до суворості, як це іноді робиться в інших сім'ях; діти виконували її бажання добровільно, без огид. Послухайте, що каже поет: «Коли ми прокидалися в наших ліжечках, веселе ранкове сонечко вже сяяло у вікна, пташки щебетали на рожевих кущах і в клітках, кроки прислуги давно вже лунали вдома, ми з нетерпінням чекали появи матері, щоб почати одягатися. Вона входила з обличчям, на якому завжди сяяла доброта, ласка і сердечна радість; перецілувавши нас усіх, вона допомагала нам одягатися і слухала нашу веселу дитячу балаканину. Фантазія дітей освіжалася, вони, прокинувшись, щебетали, як ластівки у своїх гніздечках під дахами, коли до них підлітає мати. Потім вона зверталася до нас із такими словами: «Кому ми завдячуємо тим щастям, яким ми користуємося? – Богу. Якби не Він, сонечко не зійшло б, листя попадало б з дерев, веселі пташки померли б від холоду і голоду і земля оголилася б. Ви ж, мої бідні діти, ви не мали б ні ліжечка, ні будинку, ні саду, ні матері, щоб притулити вас і нагодувати. Справедливість вимагає подякувати Йому за те, що Він послав нам сьогодні, і просити Його дати нам ще багато таких днів». Потім, ставши навколішки перед ліжком, склавши наші руки і тримаючи їх у своїх, вона іноді цілувала нас і повільно, напівголосно, читала коротеньку ранкову молитву, яку ми повторювали за нею, намагаючись наслідувати її голос. Після молитви мати читала нам щось повчальне; вечорами після вечері вона збирала у вітальні всю прислугу і навіть селян із найближчих сіл, найбільш дружньо розташованих до нашого будинку, і читала кілька повчальних уривків. Одному з дітей доручалося своєю чергою прочитати невелику молитву за подорожуючих, бідних та страждаючих. Якщо ж відбувалася далека прогулянка в прекрасний літній день і якщо молода уява дітей вражалася, зупиняючись перед прекрасним, пінним широким водоспадом або перед заходом сонця, коли промені його блискуче висвітлюють групу хмар незвичайних форм, наша мати рідко пропускала нагоду, щоб не виключати. цих чудес. Скільки разів, гуляючи з нами в літні вечори по околиці села, де ми рвали квіти або збирали блискучі камінчики в струмках, вона садила нас біля підніжжя верби і розмовляла з нами з серцем, переповненим побожним ентузіазмом, про цей чудовий всесвіт, який зачарував. Але не тільки релігійні почуття мати хотіла навіяти своїх дітей. Ламартін каже, що вона намагалася зробити його добрим і правдивим і надавала йому приклад безмежної відданості. Вона постійно відвідувала бідних та хворих, допомагала їм, приносила ліки, перев'язувала їм рани. Вона трохи знала медицину, і до неї стікалися хворі, просячи допомогти їм. Діти супроводжували матері під час її відвідувань хворих, несли їм корпії, стару білизну, кілька пляшок старого вина, білий хліб та бульйон. Вони входили в найбідніші житла, сідали на ліжко і полегшували їм страждання. Дитина повідомляє, що він сам не раз бачив, як його мати, увійшовши в кліть, витирала власною рукою холодний піт, що виступив на лобі вмираючого, намагалася втішити його як могла і оточити останніми турботами. Щоб Він торкнувся їх. І багато І ось дітей, часом суворо, Навести дітей їм наказав Що в Царстві Божому в цілому світі Увійдуть лише ті, хто був, як діти, Пристрастей не знаючи за собою, Чистий лагідним серцем і душею. І що дітям не можна заважати До Нього йти, Його шукати... І, так сказавши, Джерело сил, Дітей обійнявши, благословив. 99. Благодійність молитов батьків про дітей, що заблукали. Від поганої поведінки дітей страждають багато батьків. Особливо нині часто доводиться бачити, що діти або непокорою, або безбожністю, або безбожністю завдають жорстоких ран серцю батьків і доводять останніх до того, що вони приходять у зневіру, не знаючи, як звернути заблукалих дітей на шлях істини. «Усі заходи, – кажуть нещасні батьки, – вживали, щоби виправити сина чи дочку, ніщо не допомагає. Покарав нас Бог!» Остання, звичайно, правда, бо погана поведінка дітей є справді покарання Божа; але зневірятися у виправленні дітей ніколи не повинно. Ви, кажете, зазнали всіх коштів: які? Розуміння, покарання, благання тощо. І тільки? – Так. – Ну, то гроші не всі. Ви забули головне – про молитву. Якщо ніщо не допомагає, як кажете ви, зверніться до неї. Будьте впевнені, що вона стане дуже сильним засобом для виправлення ваших дітей і до вашої втіхи. Святий мученик Міракс, родом з Єгипту, був сином християнських батьків, які виховували його в християнській вірі та благочестя. Але ворог людського роду збентежив його. Він прийшов одного разу до агарянському князю Амірі, публічно зрікся Христа, поправ хрест і став магометанином. Умовляння батьків не повели ні до чого: відступник-син не кидав помилки і залишився в зловтішності. Однак батьки його не впадали у відчай у його зверненні і день і ніч молилися Богу про спасіння загиблого. Що ж? Молитва їх не залишилася марною. Благодать Божа торкнулася серця грішника, і Міракс покаявся. Прийшовши до батьків, він сказав: «Батьки! Затьмарився я розумом і згрішив тяжко. Але що ж робити? Що пройшло, того ж не повернеш; принаймні хочу хоч звідси покаятися і стати знову християнином». «Чадо,— відповіли йому батько і мати,— день і ніч ми молилися за тебе, і ось почув нас Господь. І тепер дякуємо Господу, що Він поглянув на нашу молитву і звернув серце твоє до Себе. Але що робити тепер? Ти знаєш, наскільки жорстокий агарянський князь і як жорстоко вчинить з нами, коли дізнається, що ми сприяли твоєму наверненню до Христа. Тому йди сам до князя і сам заяви про своє звернення. Ми ж знову молитимемося, щоб Господь створив з тобою з милості Своєї і поспішав тобі на благо». Міракс не задумався, пішов до князя, прокляв агарянську віру і сповідав Христа. Відданий на муки, він мужньо переніс їх і нарешті, усічений мечем, прийняв вінець мученицький. Отже, через цей приклад, не забувайте, батьки, що, якщо ви самі не сильні виправити своїх дітей, то сильний за вашими молитвами відновити їх від падіння Бог. Відчаєм чи ахами та зітханнями, самі знаєте, справі не допоможеш, а молитва благотворна завжди. Значить, до неї і вдайтеся, і смуток свій увесь на Бога покладайте. Він, що приходив не праведників врятувати, а грішників, що гинуть, почує крик ваш і заблукалих дітей ваших поверне на шлях істини. Він і не суща творить як суща, і останніх часто творить першими. Значить, і вбиватись багато нічого. 100. Могутній засіб для дітей Протоієрея Іоанна Сергієва Кронштадтського Якщо хочеш виправити когось від недоліків, не думай виправити його одними своїми засобами: самі ми більше псуємо справ своїми власними пристрастями, наприклад гордістю і дратівливістю, що відбувається звідти; але поверни печаль на Господа (Пс.54:23) і помолися Йому, що випробовує наші серця та утроби (Пс.7:10), від щирого серця, щоб Він Сам просвітив розум і серце людини; якщо Він побачить, що молитва твоя дихає любов'ю і виходить від щирого серця, то неодмінно виконає бажання твого серця, і ти незабаром скажеш, побачивши зміну в тому, за кого молишся: ця зрада правиці Вишнього (Пс.76:11). 101. Чи буде нагорода в потойбіччя матерям, які виховують дітей своїх у благочестя? Упоряд. за «Повч.» протоієрея Гур'єва Вам відомі, звичайно, дружини-християнки, такі з матерів, які, виховавши в благочестя своїх дітей, пожинають плоди своєї праці ще за життя і доживають до того часу, коли діти їх, виросши, стають зразковими християнами, вірними слугами царя і Батьківщини, прекрасними людьми в сім'ї та годувальниками своїх і опорою своїх. Безперечно, що це велика нагорода таким матерям. Але тут ось яке питання: чи отримають вони нагороду за благочестиве виховання дітей у майбутньому житті? І в благочестя виховані ними діти їх чи заплатять їм чимось за їхні труди та турботи про них у потойбічному світі? Як вирішити ці питання? Вирішимо за допомогою прикладу. Свята Марфа, пам'ять якої Свята Церква здійснює 4 липня, мала єдиного сина Симеона, виховала його, як сказано в житті її, «з усілякою побоюванням», і Бог привів їй за життя порадіти на святе та богоугодне життя сина. Але ось настав для Марфи час відходу її в світ горний, і тут, за день до своєї смерті, вона удостоїлася наступного видіння. Уявилося їй, що вона захоплена була на висоту небесну, і там побачила вона дім чудовий і світлий, якого краси й передати неможливо. І коли вона ходила в домі тому і дивувалася дивовижному влаштуванню його, раптом побачила Пресвяту Богородицю з двома пресвітлими ангелами, Яка сказала їй: «Що дивуєшся?» Марфа, з благоговінням вклонившись Матері Божій, відповідала: «Дивуюсь тому, Владичице, що такого чудового дому в усі дні життя мого на землі не бачила». Тоді Цариця Небесна сказала: Як ти думаєш, кому цей дім уготований? «Не знаю, Пані», – відповіла Марфа. Пречиста продовжувала: «Знай, що цей спокій тобі приготований, і цей дім створив для тебе твій син, і ти в ньому навіки будеш». Після цього, за наказом Владичиці, ангели поставили дивовижний престол, і Мати Божа продовжувала: «Ця слава тобі дається за те, що ти в страху Божому і богоугодно жила. Але чи хочеш бачити тут і ще найславетніші місця»? І сказавши це, веліла Марті йти за Собою. І вивела її Цариця Небесна на найвищі небесні місця і показала їй ще найчудовіший і найсвітліший, незрівнянно проти першого, дім, краси якого ні розум людський осягнути, ні язик чийсь казати не може. Тут Мати Божа ще сказала: «І цей дім створив син твій, та ще й третьому поклав основу». Через день після цього блаженна Марфа померла. Отже, дружини-християнки, знайте, що матері, які в благочестя виховують своїх дітей, не тільки в цьому, а й у майбутньому житті будуть нагороджені за свої труди та турботи про дітей, і самі діти їх, вирощені ними в благочестя, заплатять їм там за їхні піклування про них. А знаючи це, і самі посиліть свою ревність про виховання ваших дітей і, процвітаючи самі в чеснотах, привчайте до неї і дітей своїх. 102. Прислів'я духовно-морального характеру Про Боже промисел про людей. А що ж наша доля, як не Божа воля! Людина ходить, Бог водить. Не кінь щастить, Бог несе (бо й питають на дорозі: куди Бог несе?) За Христом підеш, добрий шлях знайдеш. Грізну хмару Бог пронесе. Ніхто не може, то Бог допоможе. Якби не Бог, хто б нам допоміг? Хто до Бога, того і Бог. З Богом бодай за море, а без Бога ні до порога. Дає Бог із неба досить хліба. Пливемо річкою, а живіт у Божій руці. Пущений корабель на воду – зданий Богові на руки. Бути худим, та Бог не звелів. Сильний ворог, та милостивий Бог. Людина нагрішила, а Бог заступив. Бог не убогий; у Бога милості багато. Божа любов безмежна – Божа любов не людського подружжя. Усяк про себе, а Господь – про всіх. Любов людська себе любить, а Божа – друга. Люди з лихістю, а Бог з милістю. На всяку частку Бог посилає. За вдовою і Бог із сумою. За сиротою – Бог із калитою. Не так батько до дітей, як Бог людей. (У пророка Ісаї є вираз ще сильніший: Чи забуде жінка немовля своє?.. Але якби і вона забула, то Я не забуду (Іс.49:15)). Голенький – ох! А за голеньким Бог. Дитя падає – Бог перину підстилає. Воно не знає Бога, а Бог його любить. Бог знайде і в люди виведе. Руку, ногу зламаєш – зживеться; а душу зламаєш, не зживеться. Не криви душею: кривобок на той світ підеш. Душа душу знає; серце подає серцю звістку. Хоч хата ялинка, та душа здорова. Бог душі не візьме, сама не вийде. З вірою ніде не пропадеш. Віру до діла застосовуй, а діло до віри. Без віри Господь не визволить, без правди не виправить. Без віри живуть у цьому світі, але в тому не проживеш. Хто без хрестів (без натільного хреста чи без скорбот), той не Христовий. Від Бога відмовитись – до сатани пристати. Відпав біс від віри, не пізнавши свого заходу. До вечірні в дзвін – всю роботу про кут! Не хлібом живи, а молитвою. Молитва – півдороги до Бога. Коротка молитва Отче наш нехай рятує. Не для Бога молитва, а для нашого убожества. Світло в храмі від свічки, а в душі від молитви. Хоч би що прийшло, всі молися. Всяк хреститься, та не кожен молиться. Молитва без любові не почута. Молись, а злих справ бережись. Вдома рятуйся, а до церкви ходи. Хто Богові вгодний, той і людям приємний. То не порятунок, хто п'яний у неділю. Коли прийде тривога, мимоволі схопиш Бога. Потреба навчить Бога молитися. Хто на морі не бував, той досхочу Богу не молився. З цього розповіді видно, деякі, втім дуже рідкісні, сни мають речей, тобто. пророчий характер; інші ж немає ніякого значення. Вірити всім снам без розбору нерозумно, грішно, небезпечно Хронікер – письменник, який доставляє відомості в газети про всі події, що відбуваються в суспільному житті Хитровка – Хитров ринок у Москві, місцевість, у якій живе найбідніший клас населення Алкоголік, алкоголічка – особа, віддана пороку пияцтва Кавалерственная – що мала вищі ордени Російської імперії Діаконіс - стародавня церковна посада; дияконіси навчали вірі і служили при хрещенні язичниць Нині влаштовані ворота, будиночок обгороджений. Виритий колодязь – по воді найкращий у селищі Аскетичний – відданий подвигам посту, молитви та праці; худий, блідий Паломник – богомолець, що йде здалеку вклонитися святині Кафри - плем'я негрів, що живуть у Південній Африці Дочка капітана Миронова, вбитого бунтівниками під час пугачівського бунту, що приїхала до Петербурга просити за свого нареченого Гриньова, запідозреного у зраді Рапорт – письмове повідомлення вищому начальству про стан справ тієї чи іншої установи Перший офіцерський чин у морській службі Т. е. неосвічена, жорстока, груба людина Префект – міський правитель Президент – голова, начальник Академія наук – найвища вчена установа Патриціями називалися знатні римляни Філософ – любитель мудрості, вчена людина Астрологи - стародавні вчені, які стежили за рухом зірок і думали по зірках вгадати долю кожної людини Ця розповідь запозичена нами з проповіді архієпископа грецького Іллі Мінятия Камергер – придворний чин Патріотизм – любов до Вітчизни Адвокат – захисник обвинувачених на суді Урема – висока трава та чагарник, що ростуть по берегах річок Вам може бути цікаво: