Житіє та творіння святого Димитрія, митрополита Ростовського

Зміст Житіє святого Димитрія Ростовського Про страждання Христові подяка спогад і молитовний роздум Роздуми про страждання Христові Поклоніння Господу нашому Ісусу Христу Поклоніння Пресвятій Трійці Повчання на тиждень страшного суду Повч на поховання Христове скорботи Про багатія і Лазаря Алфавіт духовний Справи, угодні Богу Радуйся про Господа Слово в суботу четвертого тижня Великого посту Повчання на тиждень п'ятий Великого посту Про причастя святих таємниць Роздуми про божественне причастя Міркування друге проти відчаю Слово на Вербну неділю Житіє святого Димитрія Ростовського Святитель і чудотворець Димитрій, митрополит ростовський, народився 1651 року, у грудні місяці; Батьківщиною його було невелике і мало відоме місто Макарів, тепер містечко, що знаходиться від Києва за 8 верст, вгору по Дніпру. Про отця св. Димитрія, Саві, відомо, що він служив сотником у малоросійському війську і що він і дружина його Марія відрізнялися великою благочестю. У своєму «Діаріумі», тобто щоденнику, святитель зазначив про батьків своїх наступне: «Батьки мої, Сава Григорович та Марія Михайлівна, законним шлюбом пов'язані, християни благочестиві». Крім цього є позначки про час смерті їх, з яких можна зробити висновок, що кінець життя свого ці благочестиві християни провели в Київському Кирилівському монастирі. Так, читаємо: «Березня 29 дня у Святий великий п'ят матір моя Марія Михайлівна перестався о дев'ятій годині дня. Мала років від народження свого понад сімдесят... Померла з гарним настроєм, пам'яттю та мовою. Квітня 3 дні, у середу Світлі Воскресіння Христового тижня, створили ми поховання в Кирилівському монастирі». Це значиться під 1689 роком. Батько ж св. Димитрія помер через чотири роки, саме в 1703 р. «Січня 6-го, о третій годині дня Богоявлення Господнього перестав батько мій Сава Григорович і похований у монастирі Кирилівському Київському». Такі мізерні відомості про життя батьків св. Димитрія; але про перше дитинство самого святителя їх ще менше. Відомо лише, що при хрещенні новонародженому дано було ім'я Даниїл, і що виховувався він у страху Божому та заповідях Господніх, «розроставши роки і розумом, і чесноти, як лествицею, від сили в силу прийдешньої». Коли ж Данило підріс і навчився читати і писати, то батьки віддали його до училища, яке було в Київському Богоявленському монастирі. Завдяки своїм здібностям і рідкісному старанності, Данило швидко виявив великі успіхи у всіх предметах, що викладалися в училищі, а через деякий час відзначився також даром віршування та красномовства. Але не одним цим, а взагалі Данило різко виділявся з кола своїх шкільних товаришів. У вільний від занять час Данило не захоплювався разом зі своїми однолітками різними іграми, а зазвичай усамітнювався і повністю віддавався читання божественних книг, або йшов до церкви і там з великою старанністю молився. Таким чином, живши ще у світі, Данило виявляв уже у собі зачатки чернечого життя. Досягши сімнадцятирічного віку, Данило вирішив залишити мирське життя і, взявши благословення від своїх батьків, оселився в Троїцькому Кирилівському монастирі в Києві, а незабаром після цього був пострижений на ченці і перейменований Димитрієм. Про такий пам'ятний день свого життя, день коли він вступив на важкий і тяжкий шлях самовідвертання, св. Димитрій сам написав так: «Липня 9, 1668 року, – на святого священномученика Панкратія – в чернечий образ викритий у монастирі Кирилівському Київському, преподобним отцем Мелетієм Дзоком, ігуменом Кирилівського монастиря». Ставши ченцем, св. Димитрій повністю віддався своєму покликанню; не турбуючись зовсім про мир і блага його, він думав лише про угоду Богу, вчився послуху, смиренності і людинолюбству і в своїх справах намагався наслідувати Антонію, Феодосію та іншим чудотворцям печерським. Не минуло й року після постригу св. Димитрія як настоятель монастиря виявив своє бажання посвятити його в чин ієродиякона; посвячення здійснено митрополитом київським Йосипом Тукальським у м. Каневі у свято Благовіщення, 1669 року. У цьому духовному чині св. Димитрій перебував до 1675 року. Всі шість років дияконського служіння він прожив у тому ж Кирилівському монастирі, продовжуючи всіма силами виконувати взяту на себе чернечу обітницю; у своїй великій смиренності та послуху він виконував беззаперечно всі накази та прохання; до божественної служби приходив першим, а виходив останнім, вдома ж, у келії своїй, займався читанням книг або трудився в молитовному чуванні. Так пройшло життя св. Димитрія до 1675; цього ж року з волі архієпископа Чернігівського Лазаря Борановича, він був покликаний у м. Чернігів і там хіротонізований в ієромонахи 23 травня, в день Св. Духа. Незабаром також преосвященний, помітивши у св. Димитрії великі пізнання у священному писанні, дар проповідництва та схильність до виправлення сердець словом Божим благословив його на справу проповіді у місті Чернігові. З великим успіхом протягом двох років св. Димитрій працював на проповідницькій ниві, як у соборній Чернігівській церкві, так і в інших церквах тієї ж єпархії; печаткою сильного розуму, твердого переконання та великого благочестя відзначено було слово його. На третьому році своєї проповідницької діяльності у Чернігівській єпархії, св. Димитрій випросив благословення від преосвященного і вирушив до Вільно, де сказав два слова і потім переїхав до Слуцька; тут оселився він у братському Преображенському монастирі і протягом цілого року трудився у справі проповіді. Повернувся св. Димитрій знову в Малоросію – у гетьманське місто Батурин, у монастирі якого він обрав собі проживання; це було у лютому 1679 року. Після приїзду до Батурина св. Димитрій був у ясновельможного гетьмана, яким, за словами святителя, був дуже милостиво прийнятий і якого прихильністю він користувався весь час. У тиші Батуринського монастиря св. Димитрій провів близько двох років, не відзначених жодними подіями. Життя текло рівно і безтурботно, то під склепіннями храму, то в тиші келії, і завжди і скрізь у пості, молитві, благочестя та смиренності. За таке благочестиве і подвижницьке життя, за добре і рятівне для всіх діло Проповіді, св. Димитрія в 1681 році визнано гідним ігуменства. У своєму щоденнику святитель так пише про це: «10 серпня 1681 помер ігумен Преображенської Максаковської обителі, а 26 того серпня приїжджали до мене в монастир Батуринський отець Віктор і отець Рагоза від всієї братії з обранням і проханням до них в монастир. «Вересня одного виїхав з Батурина до архіпастиря 1 за указом». «Вересня 4-го був я у владики з гетьманським листом і дуже милостиво від його преосвященства прийнятий. Коли він роздрукував листа, відразу сказав наступні слова: «Не читаючи листи, говорю, нехай благословить вас Господь Бог не тільки ігуменством, але на ім'я Димитрія: «бажаю вам митри: Димитрій хай отримає митру». «Того ж дня я був на обіді біля його преосвященства і любовно пригощаний, де між іншими милостивими словами це мені оголосив: «Сьогодні святого пророка Мойсея Боговидця, сьогодні сподобив вас Господь Бог ігуменства, де Храм Преображення Господнього, так як Мойсея на Фаворі, так і Фаворі шляхи своя до вічного Фавору». Ці слова я грішний за гарне знамення і пророцтва собі поставив і помітив. Вересня 5-го прийняв благословення і указ на ігуменство Максаковського... і палицю свою дав мені його преосвященство на благословення і так мене добре відпустив і не інакше, як батько рідного сина». Таким чином св. Димитрій був поставлений ігуменом; через кілька днів після цього він приїхав уже до Максаківської обителі та вступив на нову посаду. Але не довго св. Димитрій керував Максаковською обителью; у лютому 1682 року помер ігумен Київського Михайлівського монастиря, Мелетій Дзок, на місце якого призначено ігумена Батуринського монастиря, а Батуринське ігуменство вручено св. Димитрію. Недовго також св. Димитрій був ігуменом і цього монастиря: через рік і вісім місяців після приїзду в Батурин, у день свого тезоіменитства, 26 жовтня, він склав із себе управління монастирем і почав жити в ньому цілком самотньо. Вчинивши так, св. Димитрій ніби слухався якогось таємного голосу, що готував йому іншу, важчу справу, що вказувала йому інше, славетніше призначення. Справді, через деякий час, св. Димитрія запрошено до Києво-Печерської лаври архімандритом її Варлаамом Ясинським. Цей благочестивий чоловік викликав св. Димитрія для важливої ​​та великої справи. За прикладом покійних начальників лаври: митрополита київського Петра Могили та архімандрита Інокентія Гізеля, які раніше працювали над виправленням книг житій святих угодників, архімандрит Варлаам також стурбований думкою знайти гідного чоловіка, якому можна було б вручити цю справу. І ось, знаючи св. Димитрія, як людину богобоязливу, високу розумом, обізнану в науках і досвідчену в пізнаннях священних і духовних книг, отець Варлаам, помолившись Богу і порадившись із соборними отцями і братією лаври, вирішив вручити св. Димитрію, – цьому великому проповіднику Слова Божого, справа зібрання та виправлення житій святих. Св. Димитрій довго відмовлявся від справи, що покладалася на нього, але потім, бачачи в цьому справжню потребу Церкви Христової, не сміючи ослухатися і сподіваючись на допомогу Божу, взявся за нього в червні місяці 1684 року. У щоденнику з цього приводу написано: «Того ж місяця, - зрозуміло червень, - почав з Божою допомогою, з послуху, писати Житія Святих на цілий рік. Дай, Боже, зробіть!» З гарячою молитвою, величезною старанністю і старанністю почав трудитися святитель над дорученою йому справою, черпаючи з великих джерел – книг блаженного Макарія, митрополита московського та інших християнських істориків. Під час своєї праці св. Димитрій бачив два видіння. Перше було 10 серпня 1685 року. «Почув я, – говорить сам про себе святитель, – що благовістять до заутрені, але по ліні своїй розпався і в цей час побачив таке: Здавалося, ніби мені доручено якусь печеру зі святими мощами; оглядаючи труни святих, я побачив серед них спочиваючу великомученицю Варвару: підійшовши до її труни, розглянув, що вона лежить боком, і що труна її трохи загнила, бажаючи очистити останній, я вийняв мощі з раки, поклав на іншому місці і зробив що треба; коли ж хотів знову покласти мощі на місце, то раптом побачив, що великомучениця Варвара жива. Тоді я звернувся до неї зі словами: «Свята діво, благай Бога про мої гріхи». На це вона відповіла: «Чи благаю? не знаю, тому що ти молишся римською», (думаю, що це сказано мені тому, що я, як у Римі, молюся коротко і рідко). Почувши ці слова, я почав тужити, але свята, через деякий час, подивилася на мене з веселим і усміхненим обличчям і сказала: «Не бійся». Говорила вона ще щось на втіху мені, але я не пам'ятаю. Після цього я вклав тіло її в труну, поцілував руки і ноги і, шкодуючи про те, що труна така худа і стара, стала шукати нового і кращого, але в цей час прокинувся». До цього св. Димитрій додає: «Бог знає, що цей сон знаменує і яку подію він піде! О, коли б молитвами святої Варвари дав мені Бог виправлення злого та окаянного житія мого». Друге бачення відбулося того ж року, у пост апостола Пилипа. «Закінчивши, – каже також сам святитель, – в одну ніч опис страждань святого мученика Ореста, я за годину приблизно до ранку приліг відпочити, не роздягаючись, і ось у цей час побачив уві сні св. Ореста з веселим обличчям, який говорив мені: «Я зазнав за Христа більше мук, ніж ти написав»; при цих словах він відкрив груди свої і показав на лівому боці велику рану, що проходить усередину, кажучи: «Це мені залізом пропалено». Потім св. Орест відкрив праву руку до ліктя і, показуючи знову рану на ній, сказав: Це мені порізано, те саме було і на лівій руці. Нарешті, нахилившись, він відкрив одну і іншу ногу до колін і показав рани на згині їх, зі словами: «А це мені розсічено косою». І ставши прямо проти мене і дивлячись мені в обличчя, сказав: Чи не бачиш, що я за Христа більше зазнав, ніж ти написав? Я нічого не міг сказати проти, мовчав і думав тільки, який це Орест; передбачивши мою думку, святий відповів: «Я той самий Орест, життя якого ти писав сьогодні». Бачив я й іншу ще людину, що стояла за святим Орестом, але вона весь час мовчала. Благовіст, що пролунав до заутрені, розбудив мене». Жив і працював св. Димитрій у Києво-Печерській лаврі, що надихається великою святинею, що оточувала його. Так минуло близько двох років. У січні ж 1686 св. Димитрій разом із Києво-Печерським архімандритом Варлаамом був у Батурині. Тут сам гетьман та інша світська влада, а також і духовенство звернулися до нього з проханням знову прийняти на себе ігуменство над Батуринським монастирем: довго відмовлявся святитель, але все-таки схилився, нарешті, на їхнє переконливе прохання і в лютому того ж року переїхав з Києва до Батурина. У Батурині св. Димитрій закінчив складання першої книги житій святих на три місяці: вересня, жовтня та листопада, і надіслав рукописи архімандриту Варлааму, на розгляд. Коли вони були прочитані всіма отцями лаври, св. Димитрій приїхав до Києва і тут почав друкувати свою працю під своїм власним наглядом. Це було у січні 1689 року. Влітку цього року св. Димитрій мав нагоду побувати у першопрестольній Москві та бачити государів. Ясновельможному гетьману Івану Мазепі доручено було навіщось вирушити до Москви і ось, у числі духовних осіб, які його супроводжували, був і св. Димитрій. Після приїзду до Москви всі були представлені государю Іоанну Олексійовичу і царівні Софії Олексіївні і «жаловані до руки», того ж дня, тобто 11 серпня, вони отримали благословення від святішого патріарха Іоакима. Государ Петро Олексійович у цей час був у Трійце-Сергіївській лаврі, куди гетьман, св. Димитрій та інші вирушили за кілька днів. Про це відвідини Троїце-Сергіївської лаври св. Димитрій пише в щоденнику своєму: «Вересня в 10-й день ми були з ясновельможним гетьманом біля ручки благочестивого царя Петра Олексійовича ... У тому ж монастирі був у той час і патріарх, якого відвідували ми часто. Того ж місяця в 13-й день, поки в інший раз ми були біля ручки государя на відпустку. Святіший благословив мені грішного продовжувати писання житія святих і дав на благословення мені образ Пресвятої Богородиці в окладі». «Вересня 22-го з царюючого граду Москви в дорогу до своїх домів з Божим благословенням збираємося. Господи, поспішай!» Повернувшись до Батурина, св. Димитрій знову взявся за свою працю, складання другої книги житій також на три місяці: грудень, січень та лютий. Наступний, тобто 1690, відзначився для св. Димитрія є наступною пам'ятною обставиною. На початку весни цього року спочив патріарх Іоаким і на престол патріарший обраний і присвячений був Адріан, казанський митрополит, посвята відбулася в серпні; того ж місяця вищезгаданий архімандрит Києво-Печерської лаври, отець Варлаам, був присвячений у Москві на київську митрополію. І ось коли останній повертався до Києва, святіший патріарх надіслав через нього св. Димитрію грамоту, яка «благословляє писати житія святих». Патріарх писав: «Сам Бог віддає ти, брате, всіляким благословенням благостинним... за твою богоугодну працю в писанні, виправленні та тихому виданні книги душекорисних житій святих на три місяці перші. Той же надалі нехай благословить, зміцнить і поспішить трудитися тобі навіть на цілий рік та інші такі ж житія святих книги цілком виправити». Далі архіпастир підбадьорює великого трудівника, умовляє не залишати розпочатої праці і, нарешті, посилає своє благословення – «бажане наше благословення архіпастирське передаємо». На цю грамоту св. Димитрій послав подяку відповідь... Подякувавши спершу Господу Богу за те, що Він удостоїв його написати першу книгу житій святих, святитель продовжує: «Та ж вашому архіпастирству подяку віддаю, бо благословив Ти пам'ятати мене раба непотрібного благословенням своїм і премилістю. негідний старанніше на пролежану простірну і грішну мою руку, ім'я ваше святительство в тій справі допомагає мені, зміцнює і наставляє благословення »... Тут же св. Димитрій просить патріарха надіслати йому з Москви Четьї-Мінеї. Для спокійного писання житій святих св. Димитрій восени 1691 року збудував собі особливу келію, названу їм «скитом» і оселився в ній, а коли надіслані були Четьї-Мінеї, то він знову склав із себе тягар управління монастирем і повністю віддався своїй праці. До літа 1693 року було закінчено другу книгу житій і віддано для надрукування. Вийшла ж друком вона лише 1695 року, коли св. Димитрій був знову вже ігуменом, тільки не Батуринським, а Петропавлівським монастирем у місті Глухові; тут він отримав від найсвятішого патріарха другу похвальну грамоту за новонадруковану книгу житій. Заохочуваний і підбадьорюваний такою увагою архіпастиря, св. Димитрій приступив до третьої книги, яка мала містити місяці: березень, квітень і травень. З Глухова св. Димитрія перевели до Києва, до Троїцького Кирилівського монастиря, але пробув в останньому всього п'ять місяців. Преосвященний Варлаам, митрополит київський, бажаючи відрізнити такого великого та славетного чоловіка, за згодою з архієпископом чернігівським, присвятив св. Димитрія в архімандриті і призначив в Успенський Єлецький-Чернігівський монастир. Посвята відбулася 20 червня 1697 року. Ставши архімандритом, св. Димитрій не переставав працювати над упорядкуванням житій святих, незважаючи на те, що турботи про благоустрій монастиря, різні справи церкви та потреби братії постійно відволікали його увагу. Через два роки і три місяці після переїзду в Єлецький монастир св. Димитрія було переведено архімандритом у монастир Новгород-Сіверський. У цьому монастирі він закінчив третю книгу житій святих; надрукована ж вона була у 1700 році, за архімандрита Києво-Печерської лаври Іоасафа Краківського; останній, бажаючи вшанувати чимось автора її, надіслав св. Димитрію на благословення царський образ, той самий, що пан Олексій Михайлович, коли був вінчаний на царство, надіслав на знак своєї милості митрополиту київському Петру Могилі. Великий працю, прийнятий св. Димитрієм він, могутній і невичерпний дар проповідництва і благочестиве бездоганне життя його стали відомими монарху; останній сподобався за все це нагородити св. Димитрія саном митрополита. За іменним указом государя Петра Олексійовича св. Димитрій в 1701 році був покликаний до Москви і там 23 березня того ж року посвячений у митрополити і призначений на митрополію Тобольську і Сибірську. Але виїхати до Сибіру на свій престол новопосвяченому митрополиту не довелося. Незабаром після призначення св. Димитрій захворів і під час хвороби удостоївся милостивого відвідування государя. Государ, дізнавшись, що справжня причина хвороби якийсь таємний смуток, спитав про неї. Святитель розповів, що справжня причина його смутку та хвороби – це призначення на митрополію в такий далекий і суворий край, як Сибір – край надто несприятливий для його здоров'я і що до того ж у нього є справа: складання житій святих, про закінчення якого, як найбільшого свого обов'язку, він надзвичайно піклується, а тим часом, внаслідок. Дізнавшись про це, государ зволив скасувати колишнє визначення і наказав св. Димитрію залишатимуться у Москві. Тут св. Димитрій недовго прожив. Наприкінці 1701 року помер преосвященний Йоасаф, митрополит ростовський та ярославський, на митрополію якого і було призначено св. Димитрій 4-го січня 1702 року. Прибувши до Ростова, першого березня того ж року, св. Димитрій насамперед попрямував до монастиря Якова, і увійшов до соборної Зачаття Пресвятої Богородиці церкву помолитися; в цей час, передбачивши, можливо, за одкровенням згори, що має спочивати в Ростові, призначив собі в правому кутку цієї церкви місце для поховання, сказавши до тих, що тоді були з ним: «Се спокій мій». Прийнявши управління митрополією, св. Димитрій звершив літургію в ростовській соборній церкві, а по закінченні богослужіння сказав слово до своєї пастви. Невимовною любов'ю, лагідністю та доброзичливістю дихає слово святого архіпастиря: «О, улюблені вівці стада Христового, – звертається святитель, – мир вам! мир богорятуваному граду Ростову, мир проживання та співжиття вашому, світ будинкам вашим, світ серцям вашим! Нехай не бентежиться серце ваше про моє пришестя до вас! двері ввійшов, а не переліз десь, не шукав, але знайдений, не знав вас і не відомий був вам; долі Господні несповідні, вони послали мене до вас. І ось прийшов я не за тим, щоб ви служили мені, а щоб послужити вам. Прийшов я до вас із любов'ю, як батько до дітей, скажу більше, як брат до братів, як друг до улюблених друзів своїх... І якщо ви назвете мене батьком, то і я відповім до вас апостольською: «Чачки мої, іміж хворію». Говорячи так, святитель справді вірний був своїм словам. Взявши на себе працю управління краєм, він не щадив своїх сил у невсипущій турботі про довірену йому пастві; проповіддю поширював істинне вчення Христа, життям же своїм, повним стриманості, чистоти та богобоязливості, подавав приклад істинного пастиря Церкви Христової; намагався викорінювати неправду, звідки б вона не виходила – від влади чи підвладних, від світських чи духовних осіб, намагався розвіяти невігластво і дбав про насадження скрізь любові, справедливості, миру і світла знань. Так, невдовзі після вступу на митрополію великий архіпастир вражений був загальним невіглаством і грубістю серед духовенства. Багато сільських священиків не тільки не знали того, що пристойно їхньому званню, але й не розуміли навіть істинного сенсу сану священика. Одні пишалися своїм саном, інші розповідали про сказане ним на сповіді, викриваючи і докоряючи цим духовних дітей своїх. Деякі не дбали про причастя хворих, ходили тільки до багатих, залишаючи без причастя бідних, або тримали тіло і кров Христову в неналежних місцях і неналежних судинах, називаючи пречисті таємниці простим і негідним ім'ям. Як приклад пануючого невігластва, св. Димитрій розповідає таке. Сталося йому якось під час проїзду до Ярославля зайти в одну сільську церкву; бажаючи вклонитися таємницям Христовим, він запитав священика цієї церкви: «Де пречисті та життєдайні Христові таємниці?» Той, не розуміючи цих слів, мовчав; тоді св. Димитрій знову запитав: "Де тіло Христове?", але священик і цього не зрозумів; коли ж один із священиків, що були з владикою, сказав: «Де запас?». то священик той вийняв «судинець зело мерзенний і показу в ньому хоч яку зберігається в недбалості тільки велику святиню». Зважаючи на все це, св. Димитрій написав два повчання для священиків. У них він коротко, але ясно виклав усе, що стосується призначення та обов'язків священицького сану, і релігійно-моральні вимоги, яким має підкорятися життя священика, як пастиря. Щоб усім були відомі ці повчання і ніхто не міг виправдовуватися незнанням, св. Димитрій наказав зробити списки з них і розіслати в міста та повіти з наказом кожному священикові – переписавши вони, мати їх при собі, часто перечитувати і всіляко намагатися точно виконувати написане. Наставляючи духовенство і усно та письмово, св. Димитрій в той же час розумів, що одним цим викоренити невігластво не можна і що для цього необхідне світло вчення та релігійно-морального виховання; тому й вирішив влаштувати у Ростові семінарію. «Щоб діти священно-церковно-служительські не були також невігласи, бо їхні батьки і коли замість батьків своїх священицького чи дияконського сану сподобляться, розуміли б силу шанованого ними божественного писання і вміли б у церкві повчати народ не тільки Божим словом, але і книжним читанням. Димитрій зібрав із дітей священно та церковнослужителів до двох сотень людей у ​​свою семінарію і для кращого порядку розділив усіх на три училища, поставивши для кожного особливого вчителя. Незважаючи на приставлених вчителів, святитель сам постійно докладав свої турботи у справі навчання та виховання дітей; часто відвідував училища, вислуховував учнів, перевіряючи їх успіхи; у недільні і святкові дні наказував усім відвідувати церкву, стояти зі страхом і слухати з увагою все, що читається і співається під час богослужіння. Коли ж вчителі відлучалися, їх посаду приймав він сам невтомний архіпастир, хоч багато в нього було праць у справах церковним; відібравши здібних з учнів, він у вільний час навчав їх, тлумачив книги Старого Завіту, а влітку, живучи у своєму архієрейському селі Дем'ян, пояснював їм Новий Завіт. Не залишив без уваги св. Димитрій також дячків і паламарів; щоб вони «служіння своє з усяким благоговінням і страхом у церкві служили», наказав посвячувати їх у стихарі, чого раніше в Ростові не було. При всіх цих працях на користь Церкви та пасомих св. Димитрій продовжував трудитися над упорядкуванням та виправленням житій святих; до кінця третього року свого архіпастирського служіння в Ростові він закінчив четверту і разом останню книгу житій, що містила місяці: червень, липень та серпень. У «Літописі про Архієреїв Ростовських» при Ростовській соборній церкві пише: «У літо від втілення Бога Слова 1705-го, місяця лютого в 9 день, на пам'ять святого мученика Никифора, присудка переможця Сонця Нині відпускаєш раба твого, Владико, в день страждань Господніх П'ятничний, в вінже рече Христос: Здійснившись, перед Суботою поминання померлих і перед тижнем страшного суду, Божою допомогою і Пречиста Богоматері і всіх святих молитвами місяць серпень. Амін»... У тому ж, тобто 1705 року книга була відправлена в Києво-Печерську лавру і надрукована. Таким чином Житія Святих на цілий рік від першого числа вересня до останнього числа серпня, завдяки невпинній протягом двадцяти років праці св. Димитрія, були зібрані, виправлені та складені; таким чином відбулася велика справа на користь усієї Церкви Христової. Крім цього, головної праці св. Димитрія відомі та багато інших творів його. Як про один із найважливіших, необхідно згадати про книгу проти розкольників. Привід для складання її був наступний. Святому Димитрію стало відомо, що в багатьох місцях врученої йому митрополії знаходяться лжевчителі, що прийшли з лісів брянських; відомо стало, що вони своїми лжевченнями хитають істинну православну віру, спокушають і спокушають у свою віру багатьох із овець стада Христового. Бажаючи утвердити і зміцнити в православній вірі тих, хто вагається, а заблудших повернути в Церкву Христову, св. Димитрій написав «Розшук про розкольницьку віру»; у цій книзі він доводив, що віра розкольників не істинна, вчення згубне для душі, а справи їх неприємні Богові. Насамперед переїзду в Ростов, під час перебування ще в Малоросії, св. Димитрій написав дві книги: перша – «Алфавіт духовний», тобто духовні настанови, розташовані за літерами алфавіту. Книга ця була надрукована лише після смерті свого благочестивого автора. Друга, звана "Руно зрошене", складена на честь Пресвятої Богородиці; у ній розповідається про чудеса чудотворного образу Богородиці, що знаходився в Іллінському Чернігівському монастирі та пропонуються відповідні бесіди та моралі; надруковано її в 1696 році, коли св. Димитрій був у Чернігові. Щодо повчань св. Димитрія, число їх має бути дуже велике. Відомо, що де б не був святитель: чи в Чернігові, чи Вільно, Слуцьку, Батурині чи нарешті в Ростові, яку б не обіймав посаду, в якому б не був сані – чи священствував, чи був ігуменом, чи керував митрополією – ніщо і ніде не перешкоджало йому виступати зі словом про слова. На превеликий жаль повчання зібрані не всі. У книзі повчань, що зберігається при Ростовській соборній церкві, зібрані головним чином ті, які були сказані св. Димитрієм у Великоросії, та якщо з слів, сказаних у Малоросії, у ній вміщено лише п'ять. Чимало написано св. Димитрієм та невеликих праць різноманітного змісту. Такі «Апологія, на вгамування печалі людини, що існує в біді, гоніння і озлобленні»; тут міститься розмова втішаючого з скорботним. «Апологія» надрукована була вперше 1700 року у Чернігові. «Питання та відповіді короткі про віру», «Подячна думка про пристрасті Христові», «Плач на поховання Христове», кілька поклонінь, молитов і сповідань гріхів. Були також праці з характером літопису – про слов'янському народі та про побудову церков та постачання в Росії архієреїв. «Апологія» та літописи написані в Малоросії: коли та де написані інші, невідомо. Можна було думати, що після написання чотирьох книг житія святих св. Димитрій відпочине та заспокоїться; свідомість досконалої великої праці, літні роки, турботи з управлінню і до того ж недужий стан - все це, мабуть, схиляло до спокою. Але що ми бачимо? бачимо, що він не заспокоюється, а навпаки, задається новими цілями, приймається за нову працю; бачимо все ту ж ненаситну спрагу знань, те ж пристрасне бажання повчати і просвічувати, що горить невгасимим вогнем у грудях святителя і нестримно тягне його все далі і далі. Житія святих закінчив св. Димитрій, як сказано, у 1705 році, тобто на 54-му році свого життя – і що? потім він приступив до складання книги «Літописець». «Під назвою та образом «Літописця», пише св. Димитрій, хотів би деякі корисні моралі написати, щоб читача не тільки історіями весело, але і моралями повчати », тобто це мало бути ніщо інше, як священна історія Старого Завіту разом з відповідними повчальними. Крім бажання самому користуватися такою книгою, до складання її спонукало св. Димитрія, за словами його, та обставина, що у Малоросії, а й у Великоросії дуже рідко зустрічаються слов'янські біблії, і що внаслідок цього навіть багато духовні особи не знають порядку біблійних історій. Як приклад св. Димитрій розповідає, як один ігумен питав його, коли був Ілля пророк! до Різдва Христового чи після Різдва Христового? А інші казали, що тим самим мечем, яким Петро відтяв вухо Малху, пророк Ілля потім перерізав жерців Ваалових. Книжка мала бути не великою, не дорогою і тому доступною для всіх. Після закінчення «Літописця» св. Димитрій думав написати тлумачення на Псалтир. Але не справдилися добрі наміри святителя! Які б не були сили, яка б бадьорість та натхнення не оновлювали їх, але час та надзвичайні зусилля беруть свій. І ось, коли св. Димитрій взявся за «Літописця», це ясно позначилося і на ньому; у душі його піднімається вже сумнів у своїх силах, у можливості закінчити задумане. В одному з листів до преосвященного Стефана, митрополита рязанського, з приводу «Літописця» св. Димитрій пише: «Є бажання, але немає сили. І очища не як і раніше дивляться і ручище пишуче тремтить »... У тому ж листі святитель скаржиться на важкі часи, які тоді переживає Росія. Зовнішні війни та внутрішні смути, якими так рясно було царювання Петра Великого, не могли не впливати на душу святителя, що чуйно відгукувалася на все. «А ще, пише св. Димитрій, і теперішні часи забирають розум і полювання до книгописання. Мовчить навчання під час шуму зброї». Цей лист належить до 1707 року. У пізніших листах ще більше сумнівів та невпевненості. У вересні 1708 св. Димитрій писав директору Московського друкарського двору: «Неможливо скоро писати, не тільки за труднощами справи, але й за моєю неміччю: часто знемагаю і Бог звістку, чи можу почате здійснити: ніж часті мої недуги перо від руки пишучої отемлють, а писаря. - Сумніви св. Димитрія виправдалися; він не закінчив «Літописця», а тлумачень на Псалтир не приступав навіть. Говорячи про себе: «Помисли за морем, а смерть за плечима», – св. Димитрій, можливо, і не припускав того, наскільки він мав рацію. Схиляючись перед св. Димитрієм, як чоловіком розуму і пізнань і невтомним трудівником, ми з таким же здивуванням повинні вшанувати його як людину з душею лагідною, чистою, велелюбною, співчутливою і богобоязливою, як істинного християнина, який мав у собі всі людські чесноти. Відколи став ченцем, св. Димитрій дійсно відмовився від будь-яких земних благ і не дбав про них; скупість, сріблолюбство або будь-яка інша користь зовсім невідомі були йому і ніколи не порушували миру його душі. Св. Димитрій ніколи не збирав грошей, а завжди витрачав їх на відповідні потреби: під час ігуменства – на монастирські потреби, а коли став архіпастирем – на прикраси церков, а головним чином на потреби бідних. Вітчизняно піклуючись про сирот, вдів і жебраків, св. Димитрій щедро наділяв їх усіх; часто скликав сліпих, глухих кульгавих, годував їх, роздавав одяг і надавав інші справи милості та уваги, будучи таким чином по Йову «око сліпим і нога кульгавим». Не менш уважно ставився до св. архіпастир та до всіляких потреб своїх духовних дітей. Прикладом може бути наступний, розказаний ним самим, випадок. Під час перебування св. Димитрія в Ярославлі, в 1705 році, коли повертався він одного разу додому з церкви, до нього підійшли якісь дві людини, кажучи: «Владико святий, як накажеш ти? нам наказують бороди голити, а ми готові покласти голови за свої бороди; нехай краще відсічуть нам голови, аніж знайдуть бороди». Здивувався владика такому несподіваному питанню і, не міг відразу відповісти що-небудь зі св. Писання сказав: «Що відросте, – голова відсічена чи борода обрита?» Вони, помовчавши, відповіли: "Борода відросте, а голова ні". – «Тому, знову сказав владико, краще не подорожувати бородою, яка відросте десятки разів, ніж позбутися голови, яка відросте хіба при воскресінні мертвих». Сказавши це, він попрямував додому, а його проводили багато найкращих громадян міста і, прийшовши до владики, почали розмову про «брадобритія і не брадобритія». З цієї розмови дізнався св. Димитрій, що ті, котрі обрили свої бороди, стали сумніватися у своєму порятунку; бо, за їхніми словами, вони після «брадобриття» втратили образ Божий. З цього приводу св. Димитрій почав довгу бесіду, пояснюючи, що образ Божий полягає не в видимому обличчі людини, а в невидимій душі і що даремно деякі думають отримати спасіння через свою бороду, а ті, хто обринув бороду, вважають це непробачним гріхом. Про це ж св. Димитрій докладно писав потім у своїй книзі про розкольників. Піклуючись таким чином невпинно про спасіння довіреного йому стада Христового, св. Димитрій, як пастир добрий, і словом і ділом йшов завжди попереду. Незважаючи на численні турботи з управління, на постійні праці складання та писання книг, повчань тощо, св. Димитрій «до церкви на службу Божу для молитви щодня припливав, у дні ж недільні та святкові служіння святі літургії мало коли залишали, хіба за неміч чи великі заради потреби». Під час хресних ходів із соборної Ростовської церкви здебільшого трудився сам, не дивлячись ні на далеку відстань, ні на слабкість здоров'я свого; при цьому не забував повчати народ проповіддю своєю. Учачи посту та помірності, св. Димитрій сам вів строге життя; крім святкових днів, не дозволяв собі у їжі нічого зайвого, крім необхідного; особливо ж подвижничав св. Димитрій у Великий піст: у перший і пристрасний тиждень він їв лише по разу. Ніколи не помічали, щоб св. Димитрій був суворий і жорстокий, щоб пишався своїм високим становищем, принижував своїх підлеглих і взагалі нижчих, або хоч би був неуважний до них. Домашні слуги мали звичай у день своїх іменин приходити з поклоном до владики; тоді він милостиво благословляв їх образами, а якщо цього не траплялося, то дарував гроші. Люблячи всіх, як дітей, як братів, св. Димитрій і сам користувався загальною любов'ю та повагою. Сам Великий монарх і вся царська сім'я були виконані до владики найбільшої прихильності; часто закликали його до Москви, де він у присутності високих осіб служив і проповідував слово Боже. Приїжджали й у Ростов до святителя по благословення багато царські особи; так приїжджала дружина померлого государя Іоанна Олексійовича, Параскева Федорівна з дітьми своїми, приїжджали і царівни, дочки государя Олексія Михайловича, Марія, Феодосія та Наталія Олексіївни. Усі вони «поважали владику рясами та іншими різними речами», з яких св. Димитрій приготував собі архієрейський одяг на смерть. Таким було життя св. Димитрія, повна праці, молитов, лагідності, благочестя і любові, так йшли один за одним роки його архіпастирського служіння, і святитель, слабшаючи і виснажуючи, йшов швидко до могили. Настала, нарешті, остання осінь 1709 року, він надзвичайно знемагав і сильно кашляв. У жовтні місяці пані Параскева Федорівна, яка побажала здійснити подорож із Москви до Ярославля на поклоніння чудотворній іконі Пресвятої Богородиці, званої Тольською, повинна була приїхати до Ростова, за осінньою негодою; до Ярославля доїхати було важко, чому пані побажала, щоб чудотворна ікона була принесена з Тольської обителі в Ростов. Св. Димитрій, дізнавшись про це, покликав до себе архієрейського скарбника, ієромонаха Філарета і сказав: «Це наближаються до Ростова дві гості: Цариця Небесна і цариця земна, тільки я вже бачити їх тут не сподоблюся, а належить до прийняття їх готовий. 26-го жовтня, у день свого тезоіменитства, св. Димитрій, незважаючи на знемогу і кашель, сам відслужив літургію, але знесилений службою, повчання вже сказати не міг, а наказав одному зі співаків читати його по зошиту; сам же сидів біля царської брами. За обіднім столом того ж дня разом із гостями, за звичаєм колишніх років, сидів, але з величезною працею. Наступного дня, тобто 27 жовтня, приїхав відвідати св. Димитрія із гір. Переяславля-Залеського архімандрит обителі преподобного Данила Стовпника Варлаам. Св. Димитрій з великою радістю прийняв гостя, пригощав і довго розмовляв наодинці. В цей час прийшов посланий від монахині Варсанофії, що жила поблизу архієрейського будинку, і передав прохання останньої до владики відвідати її. Св. Димитрій через крайнє нездужання майже відмовився, але черниця вдруге надіслала просити про те саме. Тоді святитель за порадою гостя піти і тим хоч трохи полегшити недугу свою, наказав поводитися до черниці. Пробувши недовго в неї разом з архімандритом Варлаамом, він уже ледве дійшов назад до своєї келії, де, підтримуваний служителями, довго кашляв. Заспокоївшись, св. Димитрій закликав до себе співаків і наказав їм співати створені ним самим духовні пісні, якось: «Ісусе мій прелюбний», «Мою надію в Бозі вважаю», «Ти мій Бог, Ісусе, Ти моя радість», сам же слухав, стоячи і гріючись біля печі. Після співу святитель відіслав усіх додому, залишивши при собі тільки одного коханого зі співаків, що був помічником йому в його працях, і почав розповідати йому про своє життя – про те, як проводив її в юності, у зрілому віці, як намагався догоджати Богу, і уклав свою промову словами: «І ви, діти, молитеся також». Потім сказавши: «Час і тобі, чадо, йти до дому свого», благословив його і, проводивши його зі своєї келії, вклонився йому мало не до землі, завдяки йому за багато трудів у переписуванні всяких творів. Коли ж співак, збентежений таким поклоном, сказав: – «Чи мені, останньому рабові, владико святий, так поклоняєшся?» Святитель знову в смиренності сказав: «Дякую, дитино», і повернувся в келію; Співочий же, подавшись додому, заплакав. Повернувшись до себе, св. Димитрій звелів служителям піти своїми місцями, а сам зачинився в особливій келії, ніби для відпочинку, і почав молитися. Так горів вогонь могутній і сильний, а тепер жевріє лише вогник молитовної лампади; світило сонце сяюче і яскраве, а тепер тремтить лише далека, ледве помітна зірка; був океан глибокий з безмежною синюючою далечиною, а тепер блищить в останніх променях вранішнього сонця лише мала крапля води! Минула година другої ночі, і згасла лампада святого життя. Коли на ранок увійшли в келію, знайшли святителя в положенні того, хто молився на колінах бездиханим. Щойно рознеслася містом сумна звістка, про кончину владики, жителі його натовпами почали сходитися на поклоніння тілу померлого, плачучи й скорботи. І як було не плакати! Одні втрачали свого наставника і вчителя, інші – істинного друга та брата, слабкі – захисника, сильні – мудрого радника, сироти – люблячого батька, нещасні – втішителя і всі разом втратили пастиря церкви, що вважав душу за вівці свої. Можливо, ніколи ще скорбота й смуток, як осінні хмари, не покривали й не томили так тяжко душі пасомих, покинутих пастирем. Того ж дня, тобто 28-го жовтня, тіло покійного було одягнене в приготований ним раніше одяг, покладено в труну і винесено до церкви Спаса, що була поблизу архієрейських келій. Під голову і під все тіло святителя, згідно з заповітом, були покладені всі його написані твори. 28-го жовтня прибула в Ростов і цариця з царівнами і, не заставши вже живих св. Димитрія, багато журилася про це. Наказавши відслужити над св. Димитрієм панахиду, цариця поїхала назустріч чудотворній іконі. Після повернення государині в Ростов, 30-го жовтня, тіло святителя, за її бажанням, було перенесено з будинкової церкви Спаса до соборної, де вдруге в присутності всіх царських осіб відслужили панахиду. Для поховання св. Димитрія прибув до Ростов преосвященний Стефан, митрополит Рязанський та Муромський: прийшовши прямо до церкви, де лежало тіло угодника, владика довго над ним плакав. Обидва владики були найкращими друзями та радниками один для одного. Св. Димитрій, як у справах управління, так і щодо своїх творів часто радився з преосвященним Стефаном. Написавши свій духовний заповіт за два з лишком роки до смерті, св. Димитрій оголосив його преосвященному Стефану; тоді ж погодилися вони, що той із них, хто переживе, має зрадити поховання покійного. Виконуючи цей завіт, преосвященний прибув у Ростов і почав робити розпорядження про поховання св. Димитрія у монастирі св. Якова. Духовенство та багато почесних громадян гір. Ростова звернулися тоді з проханням до преосвященного Стефана поховати покійного в соборній Ростовській церкві, де були поховані попередник св. Димитрія, митрополит Йоасаф, і всі колишні ростовські архієреї. Але оскільки св. Димитрій при першому вступі в Ростов сам обрав собі місце для поховання і оскільки це місце було позначено і в духовній грамоті, то преосвященний не погодився на прохання жителів Ростова. У призначений для поховання день, преосвященним Стефаном при повному зібранні всіх священних і церковнослужителів гір. Ростова відслужена була літургія і відпівання в соборній церкві; після чого тіло угодника було перенесено до монастиря св. Якова і там, у правому кутку церкви Зачаття Пресвятої Богородиці, віддано землі. Поховання відбулося 25 листопада. Керував митрополією св. Димитрій без двох місяців сім років, у чернецтві був сорок один рік, три місяці та вісімнадцять днів, всього ж життя мав майже 58 років. Після смерті св. Димитрія залишилося багато книг латинських, грецьких, польських та слов'янських, як рукописних, так і друкованих; всі вони зібрані були преосвященним Стефаном і відправлені до Москви – до книгосховища Синодальної друкарні. Через сорок два роки, десять місяців і двадцять чотири дні після смерті, саме 21-го вересня 1752 року, під час лагодження статі, що опустилася в церкві Зачаття Пресвятої Богородиці, відкриті були мощі св. Димитрія, а 1757 року він зарахований був до лику святих. Пам'ять святого угодника святкується двічі на рік: 21 вересня – день здобуття св. мощів, і 28-го жовтня – день смерті св. Димитрія. Про страждання Христові вдячний спогад і молитовний роздум О, як прекрасна хода Твоя, Сину Божий, що зійшов з небес! Шукаючи заблудлу вівцю – людину, що згрішила, Ти прийняв на Себе незліченну працю (і зробив багато мандрівок), після якої пішов на вільні страждання і смерть. Віддаючись спогаду про все це, приношу Тобі, мій Викупитель, подяку від усього свого серця. За Адама, що згрішив у саду раю, узятий і пов'язаний у Гефсиманському саду, другий Адам, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Зв'яжи мене так силою любові своєї, щоб я наважився померти швидше, ніж якимось гріхом озлобити Твою незлобність і людинолюбство, про що й молю Тебе. З саду, ведений через потік Кедронський і дорогою впав на землю, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Припадаю з молитвою до стоп Твоїх: від усякого падіння збережи душу мою. Від Анни до Кайяфи ведений і там, що переніс удари по ланітам Своїм, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Перед Кіафою, брехливим архієреєм, хибні проти Себе свідчення чув і все в безмовності, як ягня, що переніс. Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Пішли мені мовчання та терпіння, коли повстануть проти мене вороги мої, і нехай неправда не торкнеться уст моїх, благаю Тебе. Покритий усілякими наругами, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Покрий прощенням гріхи мої так, щоб сором не покрив обличчя мого, коли я стану перед лицем Твоїм, яке споглядати мене удостою, благаю Тебе. Як злочинець пов'язаний, до глибокої ночі на наруги та приниження відданий, багато разів на дворі архієрейському битий і там же до ранку в в'язницю ввержений, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Коли піду від цього життя, душу мою від темряви вічної визволення, благаю Тебе. Вранці пов'язаний юдеями і приведений до Понтійського Пілата, жодної провини, що не знайшов у Тобі, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Так збережи мене в цьому житті, щоб у годину смертний ворог душі моєї не знайшов жодної провини в мені, молю Тебе. Наведений від Пілата до Ірода, бачити давно бажавшого Тебе, і одягнений ним у світлий одяг, Ти відданий був на ганьбу, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Збережи мене від наруги невидимих ​​ворогів моїх і вдягни мене по смерті в ризу нетління, благаю Тебе. Зганьблений у Ірода, Ти назад відісланий був до Пілата і на шляху знову переніс удари і ганьби, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Шлях мій направ за словами Твоїх заповідей, благаю Тебе. Виведений від Пілата Ти підведений був до стовпа, у якого зняв свій одяг, потім, готовий на катування, притулився до нього і обійняв його своїми неповинними руками. Жорстокі ж воїни міцно прив'язали руки Твої і терновими різками та бичами били Тебе. Божественне тіло Твоє було все поранене, і пречиста кров лилася потоками, довготерпеливий Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Заради всіх цих неоціненних страждань і виразок Твоїх прости гріхи мої і збережи мене аж до смерті моєї від меча ворожого, благаю Тебе. Після стількох мук і катувань Ти весь покритий був кров'ю, немов одягом, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Холод серця мого зігрій для чесноти теплотою, що зійшов в образі вогню Духа Святого, молю Тебе. Ногами битий і за волосся влечений, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! нехай не буде захоплена в геєнну душа моя, що зберігається під дахом Твоїм, благаю Тебе. Поранений був Ти терновими голками, і краплі крові падали з голови Твоєї; Вінок же терновий то знімали, то одягали на пречисту голову Твою, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! По терновому вінку вдаряли палицями, і гострі голки до мозку пронизували голову Твою; я ж, пронизані гострими тернями страждань Твоїх, кличу до Тебе Господи, Ісусе Христе, слава Тобі! Тобі, що сидить праворуч Бога Отця, юдеї знущаючись дали в праву руку царську тростину, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Тростиною цієї заглади, Господи, список незліченних гріхів моїх, щоб я був праворуч слави Твоєї і прославляв Тебе на віки. У голову й груди, що прийняв незліченні удари, прийми, як колись прийняв від митаря, молитву мою, коли, сповідуючи гріхи свої, я схилю голову перед Тобою і стану бити в груди свої: зміцни мене так, щоб всякі удари долі переносив я з вдячністю, з упевненістю в Твоєму спасибі! Зроби мене гідним слави Твоєї божественної, благаю Тебе. Весь поранений від ніг до голови, як передбачив пророк: «І видихом його не має вигляду, нижче доброти» 2 з терновим вінком на голові, весь змучений і знесилений, так що навіть Пилат здивувався нелюдської жорстокості юдеїв і сказав: «Ця людина змучена без милосердя і доти був, і дощент був, і доти був, і дощенту був, і доти був, і доти був, і достоту, і доти був, і доти був, і дощенту, і дощенту, і дощенту, і дощенту, і дощенту, і дощенту, і дощенту, і дощенту, і дощенту, і дощенту, і дощенту, і був дощенту, і дощенту, і дощенту, і милосердя помилився і милосердя помилився, і доти був помилений, милосердя і милосердя помилився Вигукуючи: «Розіпни, розіпни Його!». Я ж вигукую: «Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Ти, що виводить воду з каменя, приведений був до Пілата, що сидів у судилищі, і цей Тебе, що сидить на херувимах і судить живих і мертвих, засудив на смерть, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Зроби так, щоб я постійно пам'ятав про смерть і завжди був готовий стати на суд Твій праведний і страшний; тоді, благаю, не осуди мене за ділами моїми, але спаси за милістю Твоєю. Коли Пилат Тебе, що подає нам життя і смерть, засудив на смерть, юдеї зв'язали руки Твої і, поклавши хрест, повели разом із розбійниками на розп'яття, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Від підступності невидимого ворога, що готує різні спокуси душі моєї, збережи мене, благаю Тебе, хай не будуть у мене викрадені скарби вічних благ, які Ти присвятив для тих, хто любить Тебе. Несучи покладений на Тебе хрест, Ти впав на землю під тягарем його, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Силою хреста Твого збережи мене від падіння, благаю Тебе. Наведений на гору Голгофську Ти, Владико всіх гірських сил, Сам знімав одежу Свою, турбуючи рани і оновлюючи їх болю. Ти, що відновив людське єство, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Виразки беззаконь моїх, що сяють у душі моїй, відніми від мене, благаю Тебе. Прийшовши на Голгофу, воїни поклали на землю хрест, щоб на ньому розіп'яти Тебе, кинули на хрест і почали прибивати до нього цвяхами Твої руки та ноги. І таким чином здійснилося сказане пророком Давидом: «Обрахувала вся моя кістка». 3 І були ці страждання Твої болючіші за всіх колишніх, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Заради Своїх життєдайних страждань зціли страждання та муки душі моєї, благаю Тебе. Той, хто випустив стільки серцевих зітхань перед смертю своєю, вилив стільки сліз і крові під час страждань своїх, вилий на мене, Господи, милосердя Твоє, пішли мені скорбота й сльози про гріхи мої; а найбільше благаю: омий душу мою своїми сльозами та кров'ю, щоб я вигукнув: Господи Ісусе Христе, слава Тобі! Піднятий на хрест майже в повній наготі Своїй, повішений між двома розбійниками, що скуштував жовчі та оцту, Господи Ісусе Христе, слава Тобі! І Збережи мене від гіркоти гріха, благаю Тебе. Душі і тіла мого Творець, Ти переніс страждання всією душею і всіма почуттями своїми: страждав усім тілом від болю і ран, їв гіркоту жовчі, нюхав сморід від трупів, чув помилкові свідчення і лайки, бачив гіркі сльози і сповнений муки погляд Богоматері. Пам'ятаючи все це, вигукую: Господи Ісусе Христе, слава Тобі! і благаю: заради Своїх страждань прости всі гріхи душі та тіла мого. Джерело безсмертя, що померло о дев'ятій годині, після смерті моєї посіли мене там, де славословлять Тебе дев'ять ангельських чинів; Який приніс жертву за весь світ, Господи, прийми від мене негідну жертву – спогад про Твої пресвяті страждання, прийми про нас грішні молитви від майбутніх у Твого життєдайного хреста – Пресвятої Богоматері, улюбленого учня Твого Івана Богослова, Марії Магдалини та інших. Ти істина і по правді всім хочеш спасіння, і всі повинні принести Тобі честь і поклоніння, нині і повсякчас і на віки віків. Амінь. Роздуми про страждання Христові Будь-який справжній син Церкви Христової повинен згадувати про хресні страждання Господа нашого Ісуса Христа, які Він невинно зазнав за нас. Відомо, що після Таємної Вечері Ісус Христос разом із учнями Своїми: Петром, Яковом та Іваном, пішов у Гефсиманський сад і, схиливши коліна, молився Богові Отцеві: «Авво Отче! все можливо Тобі: пронеси цю чашу повз Мене; але не чого Я хочу, а чого Ти». 4 Так у скорботі великої молився Христос, і кривавий піт краплями падав на землю. Коли Христос закінчував молитву, підходив уже Юда з посланими воїнами, яким він дав такий знак: «Кого я поцілую, той і є», і, прийшовши, підійшов до Нього і каже: «Равви! Учителю!» і поцілував Його. А вони поклали на Нього руки свої та взяли Його». 5 О, богодумна душа, іди тепер за Христом і подивися на Його страждання! Насамперед Його пов'язаного привели до тестя Каяфи Анни, який почав питати про вчення та учнів. «Я говорив явно, – відповів Ісус, – що питаєш Мене? запитай тих, хто чув, що Я їм говорив». Тільки-но сказав Христос це, як один із служителів підійшов і вдарив Його по щоці. «Так відповідаєш Ти первосвященикові?» Ісус же лагідно відповів тому, хто вдарив: «Якщо Я сказав погано, покажи, що погано; а якщо добре, що ти б'єш Мене? 6 Цими словами Христос ніби хотів сказати: о, людина, що завдаєш такого сильного болю Мені, Творцю твоєму? Розмірковуючи про це, христолюбна душа, з гіркими сльозами та зворушеним серцем принеси молитву Господу! Але продовжуй, богодумна душа, далі йти за Христом. Ось Він прив'язаний до стовпа, отримує незліченні удари, закривавлений, поранений, оголений і зганьблений. Пророк Ісая, передбачаючи ці страждання, сказав: «І видихом його не має вигляду нижче доброти». 7 Один із вчителів Церкви, тлумачачи слова євангелії: «Це людина», так говорить устами Пилата: «О, рід юдейський, подивися на свого царя, який не має людського вигляду, але всього змученого, закривавленого і в ранах, подивися і перестань шаленіти! Але юдеї кричали: «Візьми, візьми, розіпни Його!» О, небо, о, земля і ви всі неживі стихії, подивіться, як одухотворене і обдароване розумом творіння завдає безчестя і образу Творцю вашому! Не зволікайте більше і беріться за свою зброю. Ти, небо, мечі блискавки та громи і вражай; ти, море, заливай та потопляй водами своїми; ви, сонце, місяць і зірки, вогнем своїм перетворите невдячних на попіл, а ти, земля, відкрий надра свої та поглини не тільки тіла, а й душі їхні! Все ж таки ви не давайте ні на хвилину спокою, а мучте й мучте мучителів Христа, який нескінченно полюбив рід людський і невинно страждає за нього. О, богодумна душа, не йди ще, не повертайся до метушні мирської, а почекай трохи і подивися на лице Господа. Недостатньо було змучити все тіло, покрити його ранами та кров'ю, ні! Озлоблений і збожеволілий чоловік доторкнувся і до святого обличчя Ісуса Христа, мучителі, знущаючись, плювали в нього і, закриваючи, завдавали йому ударів. Деякі тлумачі, міркуючи про те, чому закривали обличчя Ісусу Христу, кажуть, що обличчя Спасителя нашого було сповнене краси неописаної, як сказав Давид: «Ти прекрасніший за синів людських», 8 і що мучители, щоб не дивитись на пресвітле лице Господа, закривали і били його до тих пір, посиніло і вкрилося кров'ю. Підійдіть, усі люди землі, і подивіться на Царя свого! Чи можете дізнатися хто це? Весь поранений, весь у крові, і все це витерпів Він за ваше нестриманість, за ваші гріхи! Перестаньте засмучувати свого Викупителя, покайтеся і не наносьте більше ран пораненому через вас Христу! Про свої страждання Господь сказав через пророка: «Усі, хто приходить шляхом, зверніться і бачите, якщо є хвороба, бо моя хвороба». 9 Знущаючись і мучивши, юдеї поклали на голову терновий вінок і били по ньому, а гострі тернові голки встромлялися в голову, проходили до мозку і завдавали нестерпних страждань – і кому ж? Рятувальнику нашому, Агнцю незлобивому! Жахнись, душа, затремті і пади на землю зі сльозами та молитвою! Іди, богодумна душа, іди ще за Христом! Жорстокі муки взяли Ісуса Христа, поклали на Нього хрест і повели на Голгофу. Хрест був важкий, маючи завдовжки, як кажуть вчителі Церкви, близько п'ятнадцяти кроків. І такий тяжкість виснажений і змучений Христос ніс на плечах Своїх! До того ж хрест своєю тяжкістю роздирав засохлі рани і оновлював муки; до того ж дорогою Христа били і пхали, допоки знесилений Він не впав на землю. О, душе правовірна, йди за Учителем своїм, приєднайся до ідучої за Ним разом з іншими дружинами Богоматері, що плаче, і заплач! Заплач і заридай, відкрий своє скам'яніле серце, і скаже тобі прийдеш на вільну смерть Син Божий, скаже, як сказав дружинам, що слідували за Ним: «Дочі Єрусалимські! Не плачте за Мене, але плачте за себе і дітей ваших». 10 О, Надія наша та Утішитель! удостої нас споглядати Тебе, коли прийдеш зі славою судити живих і мертвих, прийми нас у царство Своє, де ми могли б бачити Тебе вічно! Деякі вчителі Церкви говорять про три найбільші муки Христові. Перша, коли Він страждав розп'ятий на хресті; друга, коли серед цих страждань Він бачив невдячних і невіруючих; третя, – коли Він сумував душею, бачачи Божу Матір, що стояла біля хреста, сумну і страждаючу, з змученою душею і пронизаним серцем, як сказав Симеон: «І Тобі Самої зброя пройде душу». 11 «О, Сину Мій, – з риданнями та сльозами говорила до Христа скорботна Богоматір, – о, Сину Мій, як виносиш Ти цю страшну, ганебну смерть?! Я не можу терпіти Твоїх страждань». Багато хто свідчить, що якби зібрати разом всі страждання і муки всіх постраждалих за Христа і порівняти вони з душевними стражданнями Богоматері, то останні страждання були б незмірно більшими за перші. Розмірковуючи про це, віддай поклоніння та славослів'я Пресвятій Богородиці. Богодумна душа, стань біля хреста Господнього і послухай останні слова, які сказав розп'ятий Христос! I. Коли Ісус Христос молився за тих, хто розпинав Його, Він сказав до Отця: Своєму «Отче! відпусти їм: бо не ведуть, що творять». 12 Пам'ятаючи про це, і ти, грішна людина, прощай образи ворогам своїм і молись за прощення їх гріхів; тоді можеш просити і сам для себе зі сльозами прощення у Бога за свої гріхи говорячи: Згрішив я, вибач! ІІ. Ті, що проходять повз насміялися з Ісуса Христа, говорячи: «Той, що руйнує храм і в три дні творить! спаси Себе Самого. Якщо Ти Син Божий, зійди з хреста». 13 Першосвященики та книжники також знущалися з Нього і говорили один одному: «Інших спасав, а Себе не може спасти. Христос, Цар Ізраїлів, нехай тепер зійде з хреста, щоб ми бачили, і повіримо». 14 Чуючи, як безглуздий натовп так жорстоко ганьбив і насміхався з Нього, Христос вигукнув: «Боже Мій, Боже Мій, повік Мене залишив?» 15 Вигукни ж і ти, душа, до Христа! Син Божий, Слово Боже, Спаситель мій, що страждав на хресті, почуй мої слова: Боже мій, для чого Ти залишив мене? підніми мене впавшего, оживи умертвленого гріхами, прийми мене того, хто кається і помилуй! ІІІ. Один із лиходіїв розп'ятих разом із Христом також почав лихословити невинного Страдальця, говорячи: «Якщо Ти Христос, спаси Себе і нас». 16 А другий угамовував його й казав: Чи не боїшся Бога, коли й сам засуджений на те саме? Ми засуджені справедливо, а Він нічого поганого не зробив». 17 І, звернувшись до Ісуса Христа, сказав: Згадай мене, Господи, коли прийдеш у царство Твоє. 18 На це Ісус Христос відповів: Амінь глаголю тобі, сьогодні зі Мною будеш у раї. 19 Згадуючи про це звернення грішника, що кається, приступимо і ми до Бога зі щирим покаянням, сповідуючи щиросердно гріхи свої і молячи: згадай нас Господи, коли прийдеш у царство Твоє. IV. Побачивши біля хреста Матір Свою та улюбленого учня, Ісус Христос сказав Матері: «Жінко, оце син Твій», 20 потім сказав учневі: «Оце мати твоя». 21 О, Богоматір! - Пригадаємо тут слова св. Іоанна Золотоуста на розп'яття Господа – о, Богоматір! Якими жалами тільки не поранена твоя душа, якими стрілами не пронизане серце, якими списами не роздерти груди?! Ти, Пречиста, стоїш біля хреста і ридаєш, волаючи: «Що за страшне, нестерпне видовище перед Моїми очима? Що за диво, що затемнює думку, що це за незрозуміла таємниця, Сину Мій?! Не можу бачити Тебе, що одягається світлом, як ризою, без одягу, – без тих самих шат, які Я зіткала руками Своїми і про які тепер кидають жереб; не можу не нудитися невимовною мукою, бачачи Тебе, розп'ятого з ганьбою серед двох розбійників у вигляді всього всесвіту. О, безтілесні сили, зійдіть і плачте зі Мною! о, сонце, наповнися співчуттям до Мого чада і перетворись на морок, бо вже темніє світло очей Моїх! о, місяць, сховай промені свої, бо зоря душі моєї, найпрекрасніший із синів людських, входить у труну». Говорячи так, Богоматір у знемозі схилила голову свою; Ісус же Христос, вказуючи на улюбленого учня, Іоанна Богослова, сказав: «Жінко, оце син Твій!» V. Після всього цього Ісус Христос, знаючи, що вже все відбулося, нехай збудеться Писання, казати: «Жагаю». 22 Один із вояків, що стояли біля хреста, обмочив губку в посудину з оцтом, застромив її на тростину і підніс до уст Його. Згадуючи про це, скажемо Господеві: Розп'ятий заради нас Господи, напой нас солодким питтям Твоїм, коли прийдеш у славі Своєї, а тут не відкинь нас спраглих і пожадливих і удостой причаститися Твого тіла та Твоєї крові, яку Ти пролив за нас. VI. Скуштувавши оцту, Ісус Христос сказав: «Здійснившись... Отче, в Твоїй руці, віддаю дух Мій» 23 і потім, схиливши голову, випустив дух Свій. Поклоніння Господу нашому Ісусу Христу Поклоняюся народженням Твоїм від Батька без матері, що був раніше творіння світу, і Твоїм невимовним піклуванням про нас, Сину Божий. Поклоняюсь Твоєму таємничому поблажливості, через натхнення Св. Духа, в утробі Діви втіленню Твого народження і першому в яслах заспокоєння. Поклонюся і прославляю Твоє обрізання, смиренне від раба хрещення, на Фаворі перетворення, славне та переможне ходу до Єрусалиму на добровільне страждання. Ти з юних років прийняв на себе всю працю, за нас постив і подвижничав, ходив і працював, вчив і проповідував, зцілював, воскрешав; згадуючи все це, прославляю, шаную і з любов'ю припадаю до Тебе, милосердний Творець світу! Поклоняюся Твоїй Таємній Вечері, коли Ти Самого Себе віддав у їжу вірним, прославляю Твоє глибоке смирення, що позначилося у омиванні ніг учням Своїм і благаю Тебе: упокори гордість душі моєї і навчи мене лагідності. Поклоняюся Твоєму укліну в єрусалимському саду, де з кривавим потім молився Ти про те, щоб пройшла повз Тебе чаша страждань. Тепер же молюся до Тебе, Господи: навчи мене старанної молитви і чашею спасіння напой мене. Поклоняюся Тобі, Господи, згадуючи Твої страждання – зрадницьке цілування Юди, взяття, незліченні наруги, завдання ударів, задушення та інші приниження. Представляючи все це в умі та в серці своєму, сповнююся любов'ю та співчуттям до Тебе, Господи, і приношу подяку за те, що Ти душу Свою поклав за мене у нескінченній любові Своїй. Поклоняюся Твоїм, Суддя мій, на смерть осуду, болісному несенню хреста і Твоєму серед двох розбійників розп'яттю, поклоняюсь і благаю: не осуди мене у ділах моїх, дай мені силу нести хрест свій і розіпни мене з пристрастями та пожаданнями моїми. Поклоняюся пречистому голові Твоєму, враженому за мене гострими терновими голками, і прошу Тебе: викоріни все зло, погане, безбожне з думок моїх. Поклоняюся пречистим очам Твоїм, залитим сльозами та кров'ю заради мене, і благаю Тебе: нехай очі мої не бачать суєти мирської. Поклоняюся пресвятому лицю Твоєму, як сонце, що сяяло на горі Фаворі і так потемніло за днів страждань, і благаю: пролий світло лиця Свого на раба Твого. Поклоняюся Твоїм пресвятим устам, що знемагали від спраги і скуштували оцету з жовчю, і благаю: на ложі мовчання на уста мої. Поклоняюся пресвятій виразці, що на правій руці Твоєї і благаю: удостої мене стати праворуч Тебе, коли прийдеш Ти у славі Своїй. Поклоняюся пречистій виразці Твоєї на лівій руці і благаю: визволи мене від долі тих, що стоять ліворуч слави Твоєї. Поклоняюся пресвятій язві Твоїй на правій нозі і благаю: настав мене на правий шлях покаяння. Поклоняюся пресвятій язві Твоєї на лівій нозі і благаю: не допусти мене до шляху безбожного. Поклоняюся пресвятій, пречистій і життєдайній язві Твоїй на ребрах Твоїх і серці Твоєму і благаю: врази жорстоке серце моє і врази його любов'ю Своєю так, щоб я полюбив Тебе всім серцем своїм і всією душею своєю, і щоб із скорботного серця мого потекли джерела сліз, що омивають мої гріхи. Поклоняюся святому тілу Твоєму, заради мене пораненому, і благаю: зціли мене, всього покритого гріхами. Поклоняюся пречистій наготі Твоєї і благаю: прикрий ганебну наготу душі моєї. Поклоняюсь зняттю з хреста тіла Твого і похованню і благаю: пішли, щоб я для цього світу був мертвий. Поклоняюсь і прославляю Твоє в пекло злагоду. Твою перемогу над смертю і Твоє з гробу воскресіння і благаю: душу мою, захоплену гріхами, переможи любов'ю Своєю, її померлу воскрес і від мук пекельних визволи. Поклоняюся Твоєму на небеса вознесіння, де сидиш Ти праворуч Бога Отця, бачиш мою неміч, чуєш мою грішну молитву і знаєш усі помисли мої; молю Тебе, Господи: піднеси розум мій від усього земного, зміцни неміч мою, виправи молитву мою, щоб я не був засуджений Тобою, коли прийдеш судити живих і мертвих. Упавши на землю ниць, вигукую: воістину гідний поклоніння Ти, Господи, перед ім'ям Якого схиляються всі істоти неба, землі та пекла. Схиляю і я недостойний коліна свої перед Тобою, Господи, і благаю: спаси мене за доброю Твоєю, а не за ділами моїми, спаси, як хочеш, як можеш, як знаєш. Я на Тебе тільки сподіваюся і довіряю себе волі святої Твоєї; роби зі мною, що хочеш – хочеш бачити мене серед світла, благословляю Тебе, хочеш приречити до темряви, благословляю також; відчиниш мені двері милосердя – благо мені, зачиниш – благословенний Ти, Господи; не погубиш мене з усіма беззаконнями моїми – слава Твоєму безмірному милосердю, погубиш мене – слава Твоєму праведному суду! Поклоніння Пресвятій Трійці Прийдіть поклонитися Богові в Єдиному Трійці: Батькові і Сину і Святому Духу. Поклоняюся Тобі, пресвята, єдиносущна і нероздільна Трійця, вірую в Тебе, прославляю славослів'я і подяку і молю: помилуй мене, раба Твого! Поклоняюсь Тобі, Бог Отче, за те, що викликав мене з небуття в буття і за образом Своїм прикрасив мене! Поклоняюся Тобі, Сину Божий, за те, що кров'ю Своєю викупив мене і святим хрещенням просвітив! Поклоняюся Тобі, Дух Святий, за те, що оживив мене, навчив і послав світло віри в моє серце! Поклоняюся Тобі, Бог Отче, за те, що подихом Своїм вдихнув душу живу в мене! Поклоняюсь Тобі, Сину Божий, за те, що душу Свою на хресті поклав за мене! Поклоняюся Тобі, Дух Святий, за те, що душу мою визволяєш від смерті! Поклоняюся Тобі, Бог Отче, за Твоє довготерпіння, що мене, що живе в гріхах, не прирікаєш на загибель, але в Своїм довготерпінні чекаєш мого виправлення! Поклоняюся Тобі, Сину Божий, за Твоє милосердя! Ти не хочеш смерті моєї в гріхах і закликаєш мене до покаяння. Поклоняюся Тобі, Дух Святий, за Твоє милосердя до мене грішного, що волає до Тебе не відкидаєш, а приймаєш як блудного сина і оновлюєш дух мій у мені! Поклоняюсь Тобі, Бог Отче, за щедроти Твої до мене! Поклоняюся Тобі, Сину Божий, за Твою поблажливість до моїх людських слабкостей! Поклоняюся Тобі, Святий Дух, за Твоє лікування немощ моїх! Поклоняюся Тобі, Бог Отче, за те, що падає мене підіймаєш! Поклоняюся Тобі, Сину Божий, за те, що про мене гинеш дбаєш! Поклоняюся Тобі, Святий Дух, за те, що мене вмираючого оживляєш! Поклоняюся Тобі, Бог Отче, оплот милосердя та надія моя! Поклоняюся Тобі, Сину Божий, мій притулок і мій спаситель! Поклоняюся Тобі, Святий Дух, помічник і покровитель мій! Повчання на тиждень страшного суду Прийде Син людський у славі своїй (Мф. 25: 31). Нещодавно ми святкували перше пришестя Господа, а зараз зайняті думкою про друге; нещодавно прославляли і раділи Його народженню, а тепер тремтіть перед Ним, що має прийти в славі та силі своїй. Вперше прийшов Він у лагідності та незлобності як ягня, щоб узяти на себе гріхи світу і врятувати грішників; вдруге прийде грізним і мстивим, як лев, щоб судити світ за гріхи його, віддати кожному у справах і приректи грішників на загибель. Перше пришестя було несподівано, на виконання пророцтв, серед загальної нічної тиші та безмовності; друге – буде несподівано та жахливо. При страшному шумі захитається земля, мертві встануть із трун, у надзвичайне хвилювання прийдуть моря, небеса зміняться, зірки спадуть, і всі стихії змішаються. Вперше бачили Господа немовлям, яке лежить у яслах і носилося на руках Матір'ю; вдруге побачимо Його вже чоловіком, що сидить на престолі слави, гнівним і прирікає всесвіт на останню руйнацію. Справедливо називають другий наступ страшним судом; настане суд над мертвими та живими, і суд страшний, бо затремтять усі істоти, що мешкають унизу та вгорі, видимі та невидимі. О, як страшне друге пришестя Господа! Хто відчуває за собою гріхи і чекає на страшний суд, нехай завчасно перед ним затремтить, залишить грішне життя і тим уникне страти вічної. Сказано: «Прийде Син людський у своїй славі». 24 І ось насамперед пролунає над усім світом голос сурми архангела, що кличе на суд. Але окрім страху перед тілом своїм, обійме душу й інший страх, страх перед загальним викриттям у всіх безчесних і безсоромних справах. Давидові, що згрішив таємно, Господь сказав: «Як ти створив Ти потай, я ж створю це слово перед усім Ізраїлем і перед сонцем цим». 25 Відомо, що кожна людина не любить і боїться викриття поганих діл своїх. Боїться злодій, щоб не відкрилося злодійство його, чому всіма засобами приховує свої справи і не розповідає їх навіть упійманий і викритий. Приховується перелюб, чому шукає для своїх негідних вчинків потаємного місця, де б не бачив його людське око і не зізнається в них навіть на сповіді своєму духовному отцю. Не любить злочинець, якщо хтось відкриє його злочинні справи, чому й сказано в Писанні: «Не викривай злих, нехай не зненавидять тебе». 26 Чи справді полюбить тебе злодій, якщо ти назвеш його злодієм перед людьми, чи буде приємно вбивці, якщо так назвеш його перед усіма? Хай буде хтось справді грабіжником, хижаком, який чинить насильство, або перелюбником; скажи йому, що він такий, чи сподобається йому? Коли книжники та фарисеї привели до Ісуса Христа якусь грішну дружину, взяту на місці злочину, Він нахилившись почав писати на землі. Як стверджують тлумачі Євангелія, Христос писав про ганебні справи тих самих книжників і фарисеїв, – справи, вчинені ними таємно. І ось, коли побачили обвинувачі дружини, що писав Христос, непомітно пішли: вони боялися, щоб Він не розповів цього всім, чому багато хто зненавидів Його. Уявимо ж тепер, який страх і сором буде в той час, коли не тільки наші беззаконні справи якось: злодійство, вбивства, перелюбства, підступність та інші, але й усі слова наші та помисли стануть відомими перед усім світом. Побачать це не одні брати наші за гріхом, а й усі лики святих: пророки, апостоли, мученики та інші святі; побачать вони всі наші грішні справи і здивуються нашій безсоромності: як насмілилися ми зробити все це! Подумаємо ще й ось про що. Соромно буває нам, коли якийсь проступок наш відкривається навіть перед небагатьма людьми і до того ж рівними нам людьми. Який же сором буде в той день, коли не тільки вчинок, а всі гріхи, зроблені нами, будуть відкриті і не перед одними лише грішниками, а перед усіма святими та чинами ангельськими! Тоді сповняться слова євангельські: «Нема бо таємно, що не явлено буде, нижче приховане, що не пізнається і прийде в явище». 27 О, як соромно буде тоді нам грішним; але найбільш соромно нам буде перед тими, що були в житті такими ж грішниками, але які через справжнє покаяння отримали прощення гріхів і життя вічне. Чи не соромно буде злодії, коли він побачить колишнього друга свого, злодія серед праведних, а себе серед засуджених? Чи не соромно буде розбійникові, коли побачить він свого товариша розбійника до раю того, хто посилається, а себе в пекло гнаного? О, по правді всякий сором обійме тоді нас! Багато людей, як відомо, часто бажають краще померти, ніж перенести сором, ганьбу. При цьому найбільший страх доведеться випробувати грішникам, коли вони постануть перед лицем Господа нашого, праведного судді і страшного месника: «Від лиця Його гніву хто постоїте?» 28 каже пророк Наум. Справді, саме обличчя Ісуса Христа, яке під час його земного життя було таким лагідним і сповненим любові, на той час буде грізним і гнівним; земля та небо побіжать від лиця Його. Святий Іван Богослов у Одкровенні так описує страх, що має бути перед лицем угніваного Бога: «І царі земні, і вельможі, і багаті, і тисячники, і сильні, і всякий раб, і кожен вільний сховалися в печері та в ущелині гір, і говорять горам і камінням: падіть на нас і нас! Ягнята, бо прийшов великий день гніву Його, і хто можете встояти? 29 Не радісно лежати під гнітючим каменем, під горою, що впала; проте грішникові на той час легше було б терпіти тяжкість гори, що лежить на ньому, ніж стояти перед лицем угніваного Бога і споглядати Його. Зупиніться, що несуть Того, Хто несе весь світ у руці Своїй, Хто поніс тягар гріхів за людський рід, зупиніться! Сонце і місяць зупинилися протягом свого, коли побачили Його на хресті. Не перешкоджайте нам підійти до Отця, не забороняйте дітям поплакати за їхнього спільного Батька, Який відродив нас кров'ю Своєю; дайте хоч єдину сльозу пролити над Тим, Хто кров Свою цілими потоками вилив нам. Що це, що за страшне та жахливе видовище, якого не бачили ніколи очі праотців наших! Чи бачив хто-небудь, коли-небудь, щоб Бог оголений був, побитий, увінчаний терновим вінком, напоєний оцтом, пригвожений і бездиханий? Що це, Бог мертвий, що подає життя без життя, світло – похмуре, насолода напоєна гіркотою, найславетніший і найгідніший на землі – знечещений і принижений, як ніхто з людей! Що бачу, що бачу! Бачу також, що пречисте тіло Господа, як старий одяг, роздерте і все вкрите кров'ю та ранами. У виразках руки, ті руки, від дотику яких тремтіла смерть, які були пластиром цілющим для всіх хвороб, у яких небагато хлібів насичували тисячі, ті руки пригвождені залізом наскрізь. Руки, які створили людину, нелюдяно змучені! У виразках ноги, ноги, що ходили по водах, як по землі, ноги, обмиті сльозами грішниці і обтерті волоссям її голови, ті ноги теж залізними цвяхами пронизані. Пронизане ребро Тому, Хто з ребра створив помічницю нашому предку Адаму. Господь назвав Себе дверима: «Я двері, хто ввійде до Мене, той спасеться 31 і ще сказав: Стукайте і відчинять вам». 32 Але тепер не треба вже стукати до неї. Один із воїнів списом пронизав ребро, — ось ті відкриті двері, в які кожен охочий увійде і вийде і пажі знайде. Спис, що пронизав ребро довгим вістрям своїм, досяг до самого серця і поранив його, поранив серце, що було початком і джерелом всієї любові, серце, що полюбило світ до кінця, серце, що вболівало за мир, повне милості і співчуття до страждаючих. Поранено серце Христа за те, що Він полюбив світ усім серцем. Розжено було це серце, розпалено надмірно палкою любов'ю до людей. Нехай прохолодиться серце це: холод заліза пройшов усередину його, нехай вітер холодний повіє на нього: двері відчинені. Підніміться, північ і південь, і подуйте в серці того, хто нас любив, і від цієї любові згорілого! Колись Мойсей жезлом ударив по каменю і потекла вода; воїн пронизав бік каменю Христа і потекла кров та вода. О, рука мучителя, яка зухвало завдала удару ребру Ісуса! О, серця кам'яні, що зважилися на таке вбивство! Два джерела вилилися з ребра Ісуса – кров та вода: вода для обмивання нашого, кров для освячення; вода для вгамування спраги, кров для лікування. Стомлені жадобою, йдіть до води! хворі на душу і тіло, приходьте до цілющої крові непорочного Агнця Христа! Не від слави Його, а від виразки Його ми всі отримали зцілення. Світ цей весь у злі лежить сповнений гіркоти найгіршої Мерри. Господь у ребрах Своїх відкрив невичерпне джерело насолоди, бажаючи насолодити гіркоту світу. Але, на жаль! джерело це зневажає... О, мир, проклятий світ, чим думаєш насолодити гіркоту свою, якщо нехтуєш джерелом цим? Але краще знехтую я світом цим і метушнею його, погляну на себе і на Бога Мого, що промовляє до мене ранами Своїми, мов словами: полюбив Я тебе, покохай і ти Мене, і більше нічого від тебе Я не хочу і не вимагаю. Я народився тобі, переносив праці, нудився голодом і жагою, постив, нарешті пішов страждання, поранений, розп'ятий був і помер – усе тобі. За все це одне бажаю отримати: перебувай у любові до Мене. Але що можемо полюбити інше, крім Тебе, Господь наш? Чим іншим насолодимо гіркоту нашу, як не Тобою, найсолодший Ісусе! Тільки Ти Сам, Господи, осені нас любов'ю Своєю: зроби, щоб ми шукали Тебе і виконувались бажанням до Тебе, щоб полюбили Тебе і вічно горіли незгасною любов'ю до Тебе. Цвяхи та списи, якими Ти, Господи, був пронизаний через любов до нас, нехай пронизають наші серця, щоб ми полюбили Тебе; нехай виразки Твої навчать нас любити страждання Твої, нехай любов наша вся взята буде любов'ю Твоєю! О, любов наша, о, найсолодший Ісусе, що йде за Тобою похованим, іду разом з іншими. Ти похований тілом, а ми поховаємося з Тобою своїми серцями. Нехай наші серця будуть труною для тіла Твого, а рани Твої – труною для сердець наших. Знаємо, що вийдеш із гробу третього дня, наші ж серця нехай вічно будуть з виразками Твоїми, бо немає нічого бажанішого і приємнішого для сердець наших, як ці пречисті виразки Твої, які ми в сльозах споглядаємо і устами своїми, хоч і недостойними, лобизуємо. Амінь. Любіть вороги ваші, добро чиніть тим, хто вас ненавидить (Лк. 6:27). Дехто, засуджуючи теперішній час і теперішній рід людський, каже: немає вже тепер між людьми чудотворців, як раніше було, немає чудес. Не вірте їм, улюблені слухачі! Якщо бажаєте, я покажу вам і тепер чудотворців, тільки з увагою вислухайте мене: кожен, хто любить свого ворога. чудотворець є! Тільки не подумайте, слухачі мої, що сказав я це про тих ворогів, які йдуть війною на нашу батьківщину і ворогують проти віри нашої православної. Ворогів цих, як богопротивних, слід гнати, йти проти них зі зброєю та життям своїм не шкодувати у боротьбі з ними. Потім той, хто любить свого ворога, перетворює гіркоту на солодощі, як Мойсей у Меррі. І прийшли Ізраїлеві сини до Мерри, і не могли пити води, бо вона була гірка. Сповнена гіркоти також і ворожнеча людська. Апостол умовляє, щоб усяка гіркота була віддалена від нас. Яка ж ця гіркота? Він пояснює, що це «будь-яке роздратування, і лють, і гнів, і крик, і лихоріччя з усякою злобою». Природно, що немає ніякої насолоди в душі, озлобленій гнівом; гірка думка, що мислить злобу; гірка мова з докором, досадою та запеклістю; гірко всяка справа, що починається від гніву. Чим же може бути знищена ця гіркота? Думаємо, що гіркоту ворожнечі і гніву людського може бути знищена лише якоюсь духовною насолодою, тобто або словом дружнім і приємним, сказаним до ненависного, або доброю справою, зробленою йому ж. І ось любите ворогів ваших і будете новими чудотворцями, спасете душі свої та їх. Якщо ж не вірите мені, спробуйте самі, почніть любити своїх ворогів. Син же Божий буде вам поручителем у тому, що станете тоді синами Всевишнього; небо і земля, відомо вам, минуться, а слова Його ніколи не минуть. Про труднощі та рятівність кохання Дозвольте, улюблені слухачі, уявити справжню розмову під виглядом певної трапези. Не великі витрати на цю трапезу, – лише два срібняка: один називається любов'ю, інший – терпінням. Обидва ці срібняки не розділені один з одним: любов без терпіння не живе. Кохання довготерпить, каже апостол. Де кохання, там і терпіння. Запитайте: кого любити, від кого терпіти? Відповім: ворогів любіть, від ворогів терпіть, любіть вороги ваші. На нашій духовній трапезі любов до ворогів замінить нам хліб, а терпіння – пиття. Чи знаєте, слухачі, що у св. Писання слово Боже назване хлібом. Розгніваний на невдячних євреїв Господь каже устами пророка Амоса: «Пошлю на землю голод, не голод хліба, а голод слухання слова Божого». 37 А оскільки слова: любіть вороги ваші, вийшли з уст Самого Ісуса Христа, то любов до ворогів і має бути нашим духовним хлібом, їжею для нашої душі. Твердий і незручний цей хліб, немов камінь; любити свого ворога – все одно, що гризти камінь. Наскільки незручний він може, розповів нам першомученик Стефан. Мучителі запекли проти нього, скреготали зубами і, нарешті, вивівши за місто почали побивати його камінням. Святий же Стефан, знемагаючи, при останньому зітханні молився за своїх ворогів вигукуючи: «Господи! не зроби їм гріха цього». 38 Воістину велика праця відчувати на тілі своєму жорстокі удари каміння і в той же час у серцевій незлобності молитися за своїх мучителів. Велика праця, велика та нагорода! Св. Іван Ліствичник вихваляє чашу терпіння, як рятівну для душі людської; комусь зі своїх він каже: «Іди посілися з нами і пий наруги, як воду живу; Витерпівши ж очистишся від скверни і засяє чистота в душі твоїй, і світло Боже ніколи не вичерпається в серці твоїм». Так само і цар Давид у нещасті вигукує: «Чашу спасіння прийму та ім'я Господнє покличу». 44 Що ж це за чаша спасіння, яку п'є пророк Давид? Згадаймо, що насамперед Саул зненавидів Давида, підняв гоніння на нього і хотів убити його, і ось Давид, переносячи невинне гоніння це, вигукує: «Чашу спасіння прийму та ім'я Господнє покличу», тобто в чаші страждань, що страждають, він сподівається отримати спасіння. Так само, коли Авесалом повстав проти Давида, коли син скинув з престолу батька свого і вигнав з Єрусалиму, задумуючи проти самого його життя, Давид вигукує: «Це чаша спасіння, прийму і вип'ю її». Як ні гірко й важко було Давидові виносити гоніння від сина, він у смиренності довготерпить і, провидячи пророчим оком страждання Спасителя, вигукує: «Чашу спасіння прийму та ім'я Господнє покличу». Хтось, на ім'я Сімей, побачивши царя Давида, що тікає від переслідувань Авесалома, забіг уперед, почав докоряти його лайливими словами, кажучи: «Іди, йди, чоловік крові, чоловік беззаконня!» і при цьому кинув у нього камінням. Тоді один із слуг Давидових, побачивши таке безчестя царя від Семея, сказав: За що пес цей проклинає мого пана? Піду та зніму голову з нього». Але Давид не дозволив цього, говорячи: «Залиш його, нехай проклинає!» Цим він ніби хотів сказати: не заважай мені випити чашу; як почав, так і закінчу, вип'ю до дна в Господнє Ім'я. Будемо ж дивитись на Давида, як він, цар, а не проста людина, пив чашу терпіння, чашу образ, наруг, гонінь, чашу лих і скорботи, чашу спасіння, як свідчить Євангеліє: «Витерпелений же до кінця, той спасеться». 45 Сам Ісус Христос випив чашу хресних страждань, а за кого? за своїх ворогів, кажу, тобто за грішників; Христос помер за нас, бо ми грішні. І як Господь випив чашу Свою? Св. апостол Петро говорить: «Будучи злословим, Він не злословив взаємно, страждаючи, не загрожував». 46 У своєму великому терпінні Христос не тільки не докоряв, а навпаки, молився за тих, хто вбиває Його. О, незлобність незлобивого Агнця Божого! Ми й одного слова образи чи осуду знести не можемо, а Господь наш вислуховував незліченну ганьбу і залишався агнцем безгласним. Ми найменшого не переносимо від нас, що ненавидять, а Господь наш від ніг до голови переніс рани на тілі Своїм. Ми й малої печалі не потерпимо від тих, хто підіймає гоніння на нас, а Господь зазнав болісної хресної смерті за нас. Господь всією душею полюбив грішників, – ворогів своїх, як сказано, а ми й друзів любимо більш лицемірно, ніж істинно, а про любов до ворогів наших і не думаємо навіть. А, тим часом, Сам Господь своїми пречистими устами звертається до нас кажучи: «Любіть ворогів ваших, бо нехай будете синові Отця вашого, що є на небесах». 47 «В терпінні вашому стягніть душі ваші. Терпінням вашим рятуйте ваші душі», 48 сказано в Євангелії, але яким терпінням? Багато хто і з власної вини своєї страждає. Що за похвала, якщо ви терпите, коли вас б'ють за провини? каже апостол Петро. Але якщо, роблячи добро і страждаючи, терпіть, це завгодно Богові. Бо ви до того покликані». 49 Ось таке терпіння – неповинне, яке приймається через любов до Бога, і буде предметом справжньої розмови. Насамперед запитаю: що в піднебесній найміцніше і найсильніше? Думаю, що тут згадають інші суперечки трьох слуг царя Дарія з цього питання. Один із тих, що сперечаються, як відомо, сказав, що найсильніше - вино; інший - що немає нічого сильнішого за царя; третій – що найсильніше жінка. Але я, будучи християнином, не погоджусь із ними. Не дуже вино, якщо людина не захоче впитися нею; не страшна царська влада, якщо людина не винна ні в чому; безсила і жінка, якщо людина не дає волі своїм бажанням. Що ж найсильніше і найміцніше в піднебесній? питаю знову. Премудрий Соломон каже, що навряд чи хто міцніший і сильніший за терплячу людину: «Довготерплячий чоловік кращий за хороброго». 50 Я думав, що Соломон почне перераховувати стародавніх богатирів та витязів: Ісуса Навина, Гедеона, Єффая та інших; думав, що згадає про Сампсона, що побив ослиною щелепою військо филистимлян, або нарешті про батька свого Давида, який вразив страшного велетня Голіафа. То я думав про Соломона, і що ж чую від нього? «Краще, каже він, чоловікові мати велике терпіння, ніж бути сильним тіло». Подивимося ж, із чим бореться терпіння. Бореться терпіння, скаже хтось, з ворожнечею свого недруга; але я скажу, що бореться воно насамперед із ворогом усередині людини, яка перебуває – з нетерпінням, гнівом і люттю. Гнів сильніший за тілесну фортецю, тому що він з числа природжених пристрастей людини. Людина не завжди буває сильною: кожен переживає дитинство та старість; Природжені ж пристрасті людини живуть з нею нерозлучно від народження до могили. Недаремно ж у церкві співається: «Від юності моєї багато борють мене пристрасті». При тому ж людина сильна тілом часом лише бореться з ворогом, – лише тоді, коли вона є, а коли немає її, вона живе спокійно; з природженими ж пристрастями немає спокою; і день і ніч доводиться людині боротися з ними. Потрібно мати на увазі і те, що людина, яка веде боротьбу з ворогом, може мати помічників; при боротьбі з пристрастями ніхто не в допомогу: ні друг, ні брат, ні воїни, бо ця боротьба внутрішня, ні для кого невидима. Ось чому для того, щоб подолати пристрасть якусь, потрібно набагато більше сили, ніж для того, щоб здолати зовнішнього ворога; ось чому задушити в самому собі гнів, коли він піднімається в душі і подібно до звіра шаленить і мучить її, подолати, кажу, цього велетня є по-справжньому незвичайна, майже надприродна справа. Що ж перемагає цю пристрасть гніву? Св. Іван Златоуст так відповідає на це: «Ніщо, крім лагідності». Я ж, розмірковуючи про цю відповідь, думаю, що лагідність, незлобність і терпіння – це одне й те саме; лагідність не живе без терпіння, як і терпіння не живе без лагідності. Сам св. Золотоуст говорить про лагідність так: «У битвах вважається доблестю те, коли воїн вбиває свого ворога; але доблесніша і славніша, якщо хтось кривдника підкорює терпінням своїм, подібно до того як благочестивий Йосип лагідністю і терпінням переміг братів своїх і нечестиву дружину Пентефрія». Історія розповідає, що Олександр Великий, цар Македонський, який підкорив стільки царств, не міг проте перемогти гніву в самому собі: у нападі гніву він убив свого найкращого друга. Чи не ясно, що терплячий чоловік, що панує над серцем своїм і приборкує свої пристрасті, безсумнівно сильніший за найхоробрішого і мужнього воїна. Ось чому таке корисне терпіння, ось чому св. Євангеліє радить нам терпінням рятувати наші душі! Після цього Саул, прокинувшись, вирушив знову в дорогу, а Давид, вийшовши з печери, закричав йому: «Пане царю!». І коли Саул обернувся, він вклонився йому до землі і, показуючи край одягу, сказав: «Тут у печері Господь віддав тебе в мої руки, але я не подумав підняти руку на мого пана; Подивися, ось край одежі твоєї і зрозумій, що немає ворожнечі в мене проти тебе; за що ж женеш ти мене невинного? Саул, зворушений такими словами Давида, також і тим, що в незлобності і любові своїй не подумав убити його, вигукнув: Чи це твій голос, дитино Давиде? і, сказавши це, заплакав. Так Давид зігрів душу свого ворога і перетворив його на друга. Ось у чому користь терпіння, ось у чому благо євангельського умовляння – у терпінні знаходити спасіння. Ще спитаю: що збагачує душу людську? Знаю, що ви нагадаєте мені про різні чесноти: про піст, молитву, чистоту, любов і інше. Я ж не сумніваючись, скажу, що збагачує душу терпіння, бо немає чесноти, яка б не виходила від терпіння. Чи пост? у ньому переноситься голод і спрага: чи молитва? в ній боротьба з засмученням і лінощами; чи чистота? о, як багато потрібно для неї терпіння! Так само і всяка інша добра справа має як свою особливу працю, так і своє терпіння. Терпіння – це та плідна земля, де росте всяка чеснота. Май терпіння і знайдеш той скарб, прихований у полі, про який йдеться у притчі євангельській. Пригадаємо її: «Подібно, сказано, царство небесне скарбу, прихованого на полі, яке, знайшовши, людина приховала від радості про нього йде і продає все, що має і купує поле те». 52 Витлумачимо насамперед притчу. Сказано: «Скарб, прихований у полі, але царство Боже всередині вас», 53 говорить Євангеліє; Чому ж небесному царству не бути в місті, де так багато жителів, чому скарб цей виноситься з міста в поле? Відомо, що скарб царства Божого переходить із одного місця в інше; де подобається йому, там воно залишається, а де не подобається, звідти воно йде, кажучи: «Це залишається вам будинок ваш порожній». 54 Пішло царство небесне з міста на поле, чому ж? Давид говорить про місто, що «обман і підступність не сходять із вулиць його»; 55 А де беззаконня та обман, там царству небесному немає місця. Приходило воно до палат царських, до князів і багатіїв і бачило там багато багатств, зібрані всякими неправдами, образами і сльозами людськими. Будучи саме правдою, царство небесне не могло жити разом із неправдою і пішло звідти. Пішло царство небесне до торговців різним і почало дивитися, як робиться там купівля та продаж. І бачить воно, що всі там один одного обманюють, один одному брешуть, худе замість доброго продають, запевняють, клянуться не по правді; побачило все це царство небесне, пішло і звідти. Ось тому, думаємо, сказано в Євангелії: «Подібно царство небесне скарб, прихований у полі». Але що означає це поле? Кожна людина, що приймає в серці свої слова Господні, подібна до поля ораного й засіяного, і як поле, коли воно не оране й не оброблене, не приносить плоду, якщо навіть і кинуть насіння в нього; так і людина, якщо вона не збоїться лихами і скорботами, тобто, якщо не матиме терпіння, то не принесе плодів духовних і не збагатиться скарбом духовним. «В терпінні вашому стягніть душі ваші», сказано, і ось кожен, хто бажає зібрати собі духовний скарб, придбай поле терпіння і в терпінні приноси свій плід. Кожна людина, народжена водою і духом, має бути духовною; але як може бути духовна людина, коли вона складається також і з тіла? Апостол Павло говорить: «Ви не за тілом живете, а за духом, якщо тільки Дух Божий у вас живе». 56 «Чи не знаєте ви, що ваші тіла є храмом Святого Духа, що живе у вас, якого ви маєте від Бога». 57 Отож кожен, хто має в собі Духа Святого, є духовним. Два духи доступні людині, за апостолом, – Дух Господній та дух миру. «Ми прийняли не духа цього світу, а Духа від Бога», 58 говорить апостол Павло в посланні до Коринтян. Але обидва вони так далеко стоять один від одного, як схід від заходу, такі різні між собою, як біле і чорне, як світло і темрява, як день і ніч. «Улюблені, каже св. Іване Богослове, не всякому духу вірте, але відчувайте духів, чи від Бога вони». 59 Дух Божий є Духом правди; немає неправди в Ньому. Не обдурив Господь нікого ніколи; «Правий Господь на всіх шляхах Своїх», 60 говорить псалмоспівець. Все, що говорив Бог на словах, це виконав на ділі. Обіцяв Він Авраамові помножити потомство його, як зірки небесні, як пісок морський, і виконав Свою обіцянку; обіцяв через пророків зійти на землю, втілитись від Пресвятої Діви і постраждати за рід людський і зробив це; обіцяв воскреснути третього дня і послати Духа Святого, і воскреснув і послав. Такий Дух Божий, Дух правди. І ось кожен, хто чинить по правді, говорить і думає одну правду, носить у собі Духа Божого. Запитує. Давид Господа: «Хто може перебувати в житлі Твоєму! хто може жити на святій горі Твоїй!» 3) і потім далі натхненний відповідає на це: «Той, хто ходить непорочно і чинить правду, і говорить істину в серці своєму». 61 Ось кому відчинені двері царства небесного, ось хто, як корабельник, що благополучно проходить у тиху пристань, досягне, неба, керований Духом Святим. Священне писання, знаємо, називає праотців наших: Авраама, Ісака та Якова, святими та праведними; чим же вони догодили Богові? сказати, що вони будували храми чи прикрашали їх? Але тоді не було храмів; сказати, що вони умертвляли тіло своє постом, чуванням і поклонами? Але не читаємо і про це щодо них, тому що в той час ні про піст, ні про якісь інші духовні подвиги нічого не знали; Чим же, питаємо знову, праотці наші догодили Богові? Тим, що не по правді нічого не робили вони, тим, що ніколи не говорили неправди і навіть не думали про неправду. Авраам, наприклад, мав безліч слуг, мав чимало сусідів біля себе, але нікого ніколи не образив, не обмовив, нікому не зробив зла ні словом, ні ділом. Ось цим правдивим життям, щирістю і чистотою Авраам так догодив Господу, що на лоно його ставляться душі праведних. Такі ж справи Ісака та Якова. Що означають усі наші пости, подвиги та утиски на храми перед благочестям праотців, перед їхньою правдою, яку вони легко зберігали! Яка праця насправді нікого не образити, не обмовити, не обдурити?! Ми ж і великим бажанням, мабуть, намагаємося виконати нашу правду і анітрохи не встигаємо. Чи дивно? Постуємо ми, а людей їмо – ​​яка тут правда? Ставимося в чесноти, а ближнього озлоблюємо; будуємо храми, а чуже грабуємо та викрадаємо; про жебраків дбаємо, подаємо їм милостиню, а брата свого ненавидимо; говоримо і брешемо; лестимо і підступаємо та ін. та ін. Де тут правда? Не так жили праотці наші: ні сліду неправди всього їхнього життя; справи, промови та помисли їхні були чисті, непорочні та праведні. Такий Дух Божий, Дух правди, що жив у наших предках. Дух же світу є духом брехні, неправди, підступності та обману. «Бреши сини людські», каже Давид. Обіцяє світ це багатство, здоров'я, довге життя, а що виконує? Чи не говорив євангельський багатій: «Душа! багато добра лежить у тебе на багато років, спочивай, їж, пий і веселись». 62 «Шалений! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе. Такий кінець і всіх обіцянок і надій цього світу. Чи не обіцяв дух світу нечестивому Аманові слави та почестей, чи не обіцяв зробити його другим після царя, і що виконав? Звів його на шибеницю! І кому тільки не бреше цей світ? На словах – мед, а на ділі – жовч; обіцяє багато, а нічого не дає; годує надіями, а їсть велить каміння. Схожий цей світ на вчителя та наставника свого – князя темряви, батька брехні. Такий і учень свого вчителя, - світ цей жебрак, тому що все, що має він, тимчасово, хибно і оманливо; брехливий, бо нічого не виконує з того, що каже, що обіцяє. І ось усі, що роблять неправду, люблять брехню і лестощі, підступні проти ближнього, – всі ці носять у собі не Духа Господнього, а духа миру, духа брехні. «Слова їх ніжніша за оливу, але вони суть оголені мечі», 64 говорить про таких пророк Давид. М'яко слово, але гостра злість на серці; м'яка розмова підлабузника, але гострий підступний задум; м'яка лицемірна дружба, але гостро зрада. На словах: «Радій, Рави»!, 65 а на ділі: «Той і є, візьміть Його». 66 На словах: чи здоровий, брате? А насправді – вбивство, смерть. Останнє відноситься до Йоава, полководця Давидового; він, побачивши, що Амессай кращий за нього, підійшов до нього, вітаючи: «Чи здоровий, брате?» і потім, взявши рукою за бороду, ніби бажаючи поцілувати, вдарив ножем у живіт і вбив його до смерті. О, дух світу – улесливий, лукавий, підступний, кому ти зробив добро? Хто, спираючись на тебе, не впав; хто, сподіваючись на тебе, не помер; хто, люблячи тебе, не був спокушений? Дух Господній незлобивий; докоряє, - він не докоряє взаємно. Якщо той, хто носить у собі Духа Божого, буде викритий у чомусь, він не розгнівається, а навпаки полюбить того, хто викриває; написано ж: «Викривай мудрого, і він полюбить тебе». 67 Не такий дух світу; не говори йому правди, не викривай його, щоб він не зненавидів тебе; дух світу біжить від правди, боячись викриття. Приклад - Понтій Пілат, неправедний суддя, який засудив на смерть нашого Господа; коли він почув від Господа слова: «Я народився на те, і на те прийшов у світ, щоб свідчити про істину; кожен, хто від істини, слухає Мого голосу». 68 Дух Господній є духом, благодійним для всіх, чому сказано в пророцтві Ісаї про сім дарів Духа Божого: Дух Господній є скарб благ не тільки для гідних, а й для недостойних. «Він наказує Сонцю Своєму сходити над злими і добрими і посилає дощ на праведних і неправедних», 69 говорить Євангеліє про Небесного Отця. Так само і кожен, хто має в собі Духа Господнього, благотворить усім. «Весь день милує і взаємно дає праведник», 70 каже псалмоспівець. Дух же світу скупий, бере в борг і не повертає; мабуть благодійствує, а наділу і не думає про це. Про тих, що володіють язичницькими народами, говорить Господь в Євангелії: «Ті, що володіють ними благодійниками, називаються». 71 Чому не сказав Господь: Ті, хто володів ними, суть, а тільки називаються. Тому що хотів сказати цим про дух світу, який не знає справжнього благодіяння. Не добродіяти, а лише ображати, грабувати і викрадати може дух світу у своєму ніколи не задовольняється бажанні, як ті худі корови, бачені уві сні фараоном, які з'їли огрядних і анітрохи не поповніли. Кожен, хто кривдить ближнього і грабує чуже, носить у собі дух світу. Не стане у нас часу показати всю різницю між Духом Господнім і духом світу. Дух Господній наказує: не гнівайся даремно на брата свого, а дух світу каже: не тільки гнівайся, а й ображай, і вбивай. Дух Божий умовляє: очистись від усякої скверни духа й тіла, а дух світу намовляє: гріши та оскверняйся. Таким є Дух Господній і дух миру. Кожен, хто слухається Духа Господнього, є син Божий, а хто слухається духу миру, є син суєти мирської, син гніву та геєни. Один старець духовний, почувши про велику скорботу, що спіткав якогось чоловіка мирянина, почав молитися за нього: «Господи Ісусе Христе, Боже щедрот і всякої втіхи, втіш скорботного чоловіка! Відвідав Ти його, Господи, Свою батьківську кару, пославши скорботу; тепер же Ти, що караєш, але й милуєш, утіш плаче, переміни скорботу на радість, смуток на веселощі і покажи на ньому незбагненну милість Свою». Коли старець закінчив молитву, якийсь внутрішній голос сказав йому: «Недостатньо лише молитися за скорботних, але треба ще втішити їх словами, бо це одна із справ милосердя. Апостол умовляє, щоб ми втішали малодушних; піди і ти, і втеч!». Послухався старець цього голосу і, помолившись, подався до скорботного. «Благо, що прийшов ти до нас, отче, з благословенням своїм», – сказав скорботний, приймаючи старця, що прийшов. «Бог нехай благословить тебе в твоєму житті», відповів старець. Скорботний. Чи нема, батьку, ще якоїсь іншої причини твого відвідування! Втішаючий. Чув я, що якийсь смуток від химер світу відвідав тебе; заради цього я й наважився прийти в дім плачу, чи не можу чимось втішити скорботного. Скорботний. Дякую Господу, що Він послав тебе до мене: я давно чекав, але не було втішного. Говори, я радий втішитися. Втішаючий. Скажи ти мені раніше, що за причина твого смутку, чого ти сумуєш так сильно? Скорботний. Не питай, батьку, про це, щоб не розбестити рани мого серця. Боюся я, що коли почну розповідати тобі про все, ще більшою гіркотою здійсниться моя душа і замість того, щоб втішитися, вона ще більше заридає. Втішаючий. Ти знаєш, що скорботи посилаються нам на розсуд самого Господа. Чи не кожен день ми молимося до Небесного Батька: нехай буде воля Твоя, а воля Його не знає зла. Чи бажає зла батько синові своєму, чи шукає мати злополуччя та бід дочки своєї? Так і Отець наш небесний ніколи не хоче зла людям, а все їм посилає на благо їх самих. Якщо ж коли і пускає смуток, то для того тільки, щоб ми не пишалися; якщо і карає нас, як карає батько сина свого, то щоб ми з благоговінням і страхом ходили перед Ним і виконували заповіді Його. Скорботний. Якщо печалі й посилаються нам з доброї волі Господа, то вони все-таки печалі, і не можна людині не журитися і не плакати від них. Лихо є покарання за гріхи, як же не засмучуватися від нього? Втішаючий. Правда, що часто Господь, страчуючи нас за наші гріхи, посилає нам лихо. Але незважаючи на це, Він за добротою Своєю і тоді не бажає нам зла. Подивися на лікаря. Іноді він наказує пити найгірші ліки, іноді ріже, палить і завдає страшного болю, а навіщо? Тому що неможливо вилікувати без цього; хоче тобі лікар не хвороби, а здоров'я, не смерті, а життя. Так і лікар душі нашої, Господь Бог, бачачи виразки духовні в нас, посилає випробування для їхнього зцілення. Тому й каже пророк Давид, що покаранням покарав його Господь, але не віддав у руки смерті. 72 У цей час Господь, що карає, благий до нього, ніж жорстокий, милосердний і співчутливий, ніж гнівний і мстивий. При тому ж, кажу, неможливо без випробувань, бо ними тільки виліковуються наші духовні виразки. Ось чому покарання слід приймати від Господа з вдячністю, а не скорботою, з терпінням, а не ремствуванням, з бадьорістю душевною, а не в знеможенні. Скорботний. Знаю я, що наші гріховні рани лікуються скорботами та смутками, що посилаються від Господа, що ними очищаються наші душевні нечистоти. Тільки неміч наша людська серед цих випробувань схильна більше до ремствування та знемоги, ніж до вдячності та радості. Втішаючий. Так буває у малодушних та нетерплячих; але ти, скорботний чоловік, підбадьорися, зміцнись серцем і помолися разом із Златоустом: Господи, дай мені великодушність. До того ж згадай, що не завжди Господь посилає на нас нещастя за наші гріхи, а що часто Він людинолюбний скидає нас у скорботі для того, щоб випробувати душу нашу в горнилі страждань. Згадай про Йова та Товіта, мужів праведних і благочестивих, але так багато перетерпіли з уподобання Божого; всі нещастя їм послані були не за їхні гріхи, а для випробування їхньої віри та любові до Бога. Так і Мойсей каже Ізраїлю: «Спокушує вас Господь, Бог ваш, щоб дізнатися, чи любите ви Господа Бога вашого від щирого серця вашого, і від усієї душі вашої». Скорботний. Чи наказує мене Господь за гріхи мої, чи випробовує мене, на те Його свята воля, я мушу терпіти; тільки чи не вище сил моїх усе це? Втішаючий. Про це послухай апостола; він каже: «Вас спіткала спокусу не іншу як людську, і вірний Бог, який не попустить вам бути спокушеними понад сили, але при спокусі дасть і полегшення, так, щоб ви могли перенести». 73 Господь посилає скорботи, Господь пошле і терпіння тим, хто на Нього сподівається. Сказано ж: «Поклади на Господа турботи твої, і Він підтримає тебе». 74 «Господь збереже тебе від усякого зла». 75 «Зберігає Господь усіх, хто любить Його». 76 І ось, якщо любиш Господа свого, не скорботи за горе, що спіткало, бо Він Сам визволить тебе від нього і прославить тебе. Все зло світу цього, як-то: гоніння, образи, образи, - все це служить не для загибелі тих, хто любить Господа, а для спасіння їх. Сильний Він плач і ридання перекласти на радість, сильний Він всяке нещастя, злидні, ланцюги, голод і саму смерть перетворити на благо – у тому Його незбагненна всемогутність. Скорботний. О, якби Господь поклав сльози мої на радість і втішив смуток серця мого! Втішаючий. Марно сумує душа твоя, даремно бентежиться; поклади надію на Господа, і Він «виведе, як світло, правду твою і справедливість твою, як опівдні». 77 Скорботний. Але скажи мені, невже завгодно Господу, щоб ми в горі та скорботах проводили життя наше? Втішаючий. Господь наш Ісус Христос, залишаючи цей світ, заповідав вибраним Своїм, як особливий дар, гоніння, сльози, скорботи та смутку. «Від сонмищ ви чекають... заплачете і відридаєте ви, а світ зрадіє, ви ж сумні будете», 78 говорить Христос. Однак не для того все це заповідав Він вибраним Своїм, щоб озлобити їх і знеславити, а щоб потім ще більше втішити їх, звеличити і прославити: «А поки побачу ви і зрадіє ваше серце, і радості вашої ніхто не візьме від вас». 79 На хвилі Господь пошле тишу, на плач і ридання веселість і радість. Він карає та милує, каже Товіт. Скорботний. О, якби Господь допоміг мені перепливти ці сумні хвилі і знайти радість у мирній пристані! Втішаючий. Почекай трохи, потерпи та отримаєш милість Господню. Подумай, як довго чекає землероб плодів від трудів своїх; подумай, як він під час посухи день і ніч чекає на землю благодатного дощу, і будь терплячий; довготерпеливо і ти чекай милості Господньої під час сумів своїх. Не бентежся духом і невпинно сподівайся на Господа. Скорботний. Я сподіваюся на Господа, проте від великої скорботи бере мене сумнів, що Господь залишив мене за гріхи мої. Втішаючий. Відповім на це тобі не своїми словами, але словами св. Золотоуста: «Коли Господь посилає випробування тобі, не думай, що Він залишив тебе; це тобі має бути лише знаком того, що Він піклується про тебе і карає тебе для очищення твоїх гріхів». Так каже св. Золотоуст. Як Господь може залишити Свого вірного раба, коли Він піклується про нього більше, ніж мати про дітей своїх? Якщо й забуде мати свою дитину, то Господь не забуде раба Свого. Скорботний. Нехай Сам Господь Бог віддасть тобі, батьку, за те, що ти намагався прийти втішити мене. Але все ж таки я ніяк не можу примиритися з тим, що я переношу такі образи невинно. Втішаючий. Подумай, друже, про нашого Господа, який постраждав за нас і залишив нам приклад, яким ми повинні слідувати. Він не тільки не зробив жодного зла юдеям, а навпаки, робив одне добро: сліпих робив зрячими, прокажених очищав, кульгавих і розслаблених зцілював. І за все це почув від невдячних: «Розіпни, розіпни Його!» Переніс незліченні муки, розіп'ятий був і помер. Цей образ Христа, який до кінця перетерпів усі, ми завжди повинні пам'ятати і з ним співвіднести життя своє. Терпіння є обов'язком істинного християнина. Християнин серед скорбот і спокус має стояти як ковадло неушкоджено і непохитно, каже св. Єфрем. Згадаймо також і страждання святих угодників – їх гоніння, образи, муки, і подумаємо про те, наскільки наші страждання незначні та малі порівняно з їхніми стражданнями. Скорботний. Але святі терпіли заради Христа; я ж не за Христа терплю гоніння, а через злобу людей, які позаздрили моєму благополуччю. Втішаючий. Якщо й не за Христа гоніння терпиш, але терпиш невинно, то це залучиться тобі в заслугу. Згадай мучеників Бориса та Гліба; чи за Христа вони постраждали? Ні, але так як вони замучені невинно, то їм поставлено це, ніби вони постраждали за Христа, за що й удостоїлися лику святих. Ось чому не кажи, що не за Христа терпиш; тільки терпи до кінця і не зневіряйся в милості Божій. Згадуй при цьому про ті нагороди, які чекають на нас на небесах; як учить св. Василь Великий: «Чи хтось знечестить тебе, ти подумай про славу, що сяє на небесах; Чи заберуть у тебе багатство, ти згадай про небесні багатства та скарби, незрівнянні з земними; Чи виженуть із батьківщини, знай, що в тебе є батьківщина – Небесний Єрусалим»; таким чином легше переносяться наші скорботи. Недаремно ж каже апостол: «Хвалимося і скорботами, знаючи, що від скорботи походить терпіння, від терпіння досвідченість, від досвідченості надія, а надія не осоромлює»... 80 Скорботний. Покладу і я на Господа надію свою, нехай Він робить зі мною, що знає, за волею Своєю святою. Втішаючий. Добре робиш, що покладаєшся на Господа, Творця та Промислителя свого. Слухай про це невелику повість. Жив колись один учитель; він довго і старанно молився про те, щоб Господь показав йому людину, яка могла б наставити її на шлях, що веде до небес. Одного разу під час молитви йому здалося, що він чує якийсь голос згори, що наказує йому йти до церковної паперти. «Там, говорив цей голос, знайдеш людину, яку шукаєш». Вирушив учитель і побачив біля дверей церковних старого жебрака в лахмітті і всього в струпах. Проходячи повз нього, він сказав жебраку звичайне привітання: «Добрий день, старий!» – «Не пам'ятаю я, сказав йому у відповідь старий, щоб у мене був якийсь недобрий день». Почувши ці слова, вчитель зупинився і, ніби бажаючи одужати, промовив: «Дай Бог тобі щастя!» – «Я нещасливий ніколи не був», – заперечив знову жебрак. - Здивувався вчитель такої відповіді і, думаючи, що не почув добре, сказав: «Що ти кажеш, старий? Я бажаю тобі будь-якого благополуччя». – «Я зловмис ніколи не був», знову відповів старий. Тоді вчитель, маючи намір випробувати його, сказав: «Я бажаю тобі того, чого ти сам собі хочеш». - "У мене немає ні в чому нестачі, і все, чого хочу, у мене є", - заперечив той. – «Скажи мені, старий, сказав нарешті вчитель, невже один ти серед цього людства щасливий? Не можу зрозуміти я, яким чином ти міг уникнути тих бід і того зла, якими, за словами Йова, сповнена людина від дня народження свого». «А ось як, послухай! відповів старий. За те, що Бог послав мені життя, я дякую Йому; все ж щастя моє в тому, що я не шукаю щастя. Щастя та нещастя не байдужі для тих, хто піклується про них; я зовсім не думаю про щастя і ніколи не молюся за нього; ось чому я ніколи не буваю нещасливим. Так само ніколи не був я і неблагополучний: чи відчуваю голод, дякую за це Господу, що знає, що нам потрібно: чи страждаю від холоду, чи змочений дощем, – терплю і прославляю Господа; коли мене ганьблять, також прославляю Бога, тому що впевнений, що все це робиться з волі Божої. Ось чому все, що посилається мені Господом – добро чи зло, радість чи прикрість, я однаково приймаю з вдячністю і хочу тільки того, чого тільки хоче Господь; таким чином, усе, чого я хочу, у мене є. Нещасливий у цьому житті буває той, хто шукає щастя в ньому, тим часом, як справжнє щастя полягає єдино в надії на Бога. Воля Господня досконала, вона не може бути злою; до неї я і приліплюся повністю, всією душею, тому я і не вважаю себе нещасним, що волю свою зраджу волі Божій і нічого іншого не хочу, як тільки згоди моєї волі з Божою ». Так повчав старий. «Але скажи мені, запитав ще вчитель, чи так говорив би ти, якби Богові завгодно було послати тебе в пекло?» «Мене послати до пекла? заперечив старий, але знай, що глибоким смиренням і щирою любов'ю я ніби прив'язаний до Господа і куди б не пішов сам, туди понесу і Його з собою і краще для мене, запевняю, бути поза небесами з Богом, ніж на небесах без Нього». Дивувався вчитель цим відповідям і думав сам із собою: чи не в тому і є справжній шлях до Бога, щоб узгодитися з волею Божою. Розмірковуючи так, він ще захотів почерпнути мудрості у старця і спитав його: Звідки ж ти прийшов сюди? - "Від Бога прийшов", відповів старий. "Там, де залишив усе мирське". «А де тепер ти зберігаєш Бога?» – «Серед чистих думок і в доброму совісті». - Хто ж ти такий? нарешті спитав учитель. – «Хто б я не був, відповів старий, але, як бачиш, я задоволений своїм життям і не проміняю його на всі багатства царів; кожна людина, яка вміє володіти собою і наказувати своїми думками, на мою думку є цар». - "Де ж твоє царство, якщо ти цар?" - Там, - сказав старий, вказуючи на небо. Закінчуючи розмову зі старцем, вчитель запитав: «Хто тебе, старий, навчив усьому цьому, де ти почерпнув таку премудрість?». - «Скажу тобі, пане мій, закінчив старий, що я майже завжди мовчазний і, коли молюся або розмірковую про щось, то про одне тільки думаю і дбаю, щоб бути в злагоді та єднанні з Богом; згода ж з волею Його навчає всьому». Скорботний. Дивовижний старий, дивовижна повість! Тільки мені часом каже розум, що терплю я за злобою та заздрості людською, а не з волі Божої. Втішаючий. Що ж буває без волі Господньої, скажи мені? Чи не сказано, що без неї жодне волосся не впаде з голови нашої. Ось чому не думай, що терпиш ти по злості людській, а не за волею Господньою. Вороги твої, що повстали проти тебе, – ніщо інше, як бич у руках Господа. Коли ж захоче Він помилувати тебе, відніме цей бич від тебе, і втішить, і нагородить тебе. Наслідуй апостола, який говорив: «Я благодійствую в немощах, образах, потребах, гоніннях і утисках». 81 Благослови також і ти у своїх прикростях, дякуючи тому, хто їх послав, схилися перед благою волею Господа і чекай милості від Нього. Скорботний. Слава Богу за все. Дякую і тобі, батьку, за те, що наставив мене і пролив утіху в скорботну душу мою. Людина ж якась багата. Жебрак же бе хтось іменем Лазар. У притчі євангельської йдеться про двох людей – про багатого і жебрака, і показується, яке їхнє життя земне справжнє і яке майбутнє після смерті. Розглянемо насамперед справжнє життя обох. Дивлячись на життя багатого і бідного, хто б не вважав за краще бути багатим? Багатий мешкає в розкішних палатах, жебрак лежить біля воріт на купі сміття; багатий одягнений у порфіру та вісон, а жебрак у рубище. Багатий веселиться, щодня впивається найкращими питтями, насолоджується всілякими стравами, а жебрак у смутку своїй радий, якщо йому хтось подасть кухоль води, і хотів би насититися хоч крихтями тільки, що падають зі столу багатія; але цих крихт йому не дають. Багачеві слугують, ставляться до нього з повагою, у смутку втішають його, у хвороби відвідують і співчувають; а на жебрака хто гляне, хто подбає про нього, хто відвідає його? Ніхто. Хіба собаки підійдуть до нього? «І пси, приходячи, лизали струпи його», 82 сказано про Лазаря в Євангелії. А, тим часом, часто все благополуччя багатія походить від кривавого поту убогих; коли він багатіє, убогі бідніють; коли багатий тьмяніє від розкоші та безтурботності, бідний сохне від смутку та голоду. Багаті, скрізь пануючи над бідними, часто тіснять їх; св. апостол Яків говорить до бідних: «Чи не багаті пригнічують вас, і чи не вони тягнуть вас до судів?» 83 Такі бувають багаті по відношенню до бідних. Не кажу цього про тих багатих, які роблять добро, про багатих милостивих і від праць своїх чесних багатіючих; а говорю про багатіїв злих, немилосердних і тих, що наживають собі багатство неправдою. Багач, що подає милостиню, що творить храми Божі, піклується про царство небесне; немилосердний же багатій ні про кого не дбає: було б йому лише добре; такий євангельський багатій, який сказав собі: «Зламаю житниці мої і збудую великі, і зберу туди весь хліб мій і все добро моє, і скажу душі моїй: душа! багато добра лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись». 84 І ось, коли їсть такий багатій, він поїдає праці бідних, поїдає людей, за словами псалмоспівця, що сказав про багатих: «Ті, що з'їдають мій народ, як їдять хліб, 85 а коли він п'є, то кров людську п'є, сльозами людськими п'ється. Скажу ще – все щастя багатія в тому, що він багатий, вся біда бідного в тому, що він бідний. Хто на честі? багатий; хто нечестивий? убогий; хто славний? багатій; хто безславний? жебрак; хто розумний? багатий; хто дурний? бідняк. Багатий і недалекого розуму вважається однак розумною людиною, і всі слухають його з увагою і розум його хвалять, а жебрак, якби й справді був розумний, таки дурний, бо він жебрак. Таке життя багатія в достатку та добробуті, і життя жебрака убога і безпритульна. Подивимося життя їх після смерті. Але спершу нагадаємо про сон Навуходоносора. Царю Вавилонському, як відомо, наснився одного разу такий сон. Бачив він посеред землі велике дерево, що сягало висотою до неба, а гілками своїми покривало всю землю, листя його було гарне, а плоди рясні. Але зійшов із неба святий і зрубав це дерево. Чи не схожий, спитаємо себе, на це дерево та багатій? Він, як це дерево, високий своєю гордістю, широкий маєтками, прекрасний почестями, плодить прибутками; Але ось раптово приходить Божий суд, і дерево це підсікається сокирою смерті і в одну годину скидається в труну. Скажи ж, багаче, де тепер висота гордості твоєї, де широта багатства твого, де краса та прибутки твої? Чи не знищилося все це? А що після смерті станеться? Помер багатий, і прийшли ангели сатани і вирвали окаянну душу його з тіла в хворобах і муках, «бо смерть грішників люта», 86 каже псалмоспівець. Настав час смерті жебрака, і прийшли святі ангели і взяли душу його легко, без хвороби, «бо чесна перед Господом смерть преподобних Його». 87 Помер багатій, помер і жебрак. Душа багатого віднесена була до пекла до начальника бісів; душа жебрака до святого Авраама, начальника праотців; «Помер жебрак і був віднесений ангелами на Авраамове лоно», 88 говориться про Лазаря в Євангелії. Яке ж життя того й іншого? Багатий у цьому житті, там стає жебраком; убогий тут, там робиться багатим. Багач – у безодні пекельній, жебрак – на лоні Авраамовому; багатий у темряві, у геєнні вогненній, у муках, плачі та риданнях, а жебрак серед світла, прохолоди, у славі та радості. Багатий у муках прагне однієї краплі води, волаючи: «Отче Авраамі! змилосердись наді мною і пішли Лазаря, щоб омочив кінець пальця свого у воді і прохолодив язик мій; бо я мучусь у полум'ї цьому». 89 О, багаче, багато ти випив у житті своєму прекрасних напоїв, день і ніч упивався з друзями своїми, – чи можеш тепер однією краплею води згасити цілу геєну вогненну? Ні, тепер усі джерела, і річки, і моря не зможуть погасити геєни тієї. Так показано в притчі євангельської життя багатія і життя Лазаря, життя земне та життя потойбічне. Те саме говорить і св. апостол Яків: «Послухайте ви, багаті: плачте й плачте за біди ваші, що на вас знаходяться. Багатство ваше згнило, і одежу вашу з'їдено міллю, золото ваше і срібло викривляли, і іржа їх свідчить проти вас і з'їсть ваше тіло як вогонь». 90 Про жебраків і убогих той самий апостол говорить: «Послухайте, браття мої любі, чи не бідних світу вибрав Бог бути багатими вірою і спадкоємцями царства, яке Він обіцяв тим, хто любить Його?». 91 Слухайте все це ви, убогі, жебраки та гнані, і дякуйте Господу, що готує вам після смерті вашої лоно Авраамове, добра раю, царство небесне. Терпіливо переносіть тут усілякі лиха і неправди, сподіваючись отримати в житті майбутню милість Господню: там злидні ваші перетвориться на багатство, зітхання на веселощі, сльози на вічну радість. Але нехай буде вам відомо, що не всі багаті будуть засуджені на муки, як і не всі жебраки будуть послані до раю. Багаті, що збирають собі багатство від трудів своїх, багаті щедрі й роблять добро, знайдуть собі царство небесне. Знаємо ми багатьох, що були багатими в житті цьому і таки удостоїлися царства небесного. Багатий був цар Давид, не бідні були й наші предки: Авраам, Ісаак та Яків, а всі врятувалися та удостоїлися слави Господньої. Відомі також і багато інших царів, вельможів і багатіїв, які шануються тепер у числі святих. Так не всі багатії загинуть, так само і не всі жебраки врятуються. Бідолашні, які за лінощами своїми нічого не роблять, не трудяться, які харчуються злодійством і розбоєм, – такі бідні не тільки не удостоїться царства небесного, але навпроти приречені будуть на вічне борошно. Адама нащадок – і тобі, всякий нащадок Адама, раджу: перебувай у смиренні. Змиряйся, пам'ятаючи слова праведного засудження: «Земля еси і в землю відійди». 92 Бога пізнай, міркуй про благодіяння Його і ходи стопами заповідей Його, щоб успадкувати вічні блага. Віруй у Бога, май завжди у всьому стриманість, пам'ятай постійно про смерть і кінцеву зміну всіх речей і не будеш полонений нічим мирським. Гріха остерігайся, хоч би яким він був; про свій гріх ніколи не забувай, щоб тим старанніше молитися про прощення. День від дня все вище піднімайся стежкою чеснот, докладай усе до цього старання, щоб йти тобі в усьому шляхами праведними. Є, знаємо, для добрих надія, для праці та подвигу спокій, веселощі та нагорода у житті майбутнього. Життя вічне і блага її прийдешні ніколи не забувай, бо туди завжди має бути звернене серце твоє. Турботу всяку і старанність докладай до діла свого, щоб не даремно витратити життя своє. Істину люби, остерігайся брехні, щоб уникнути кари за пророцтвом: «Загуби всякого, хто говорить брехню». 93 До Бога умом і серцем своїм підносись, ніколи в душі своїй не забувай про Нього, щоб назавжди з'єднатися з Ним. Люби Бога всім серцем своїм, всією силою душі своєї і будеш вільний від пристрастей та пожадань земних. Молися постійно, бо молитва не скрадений скарб, за допомогою якого, як по сходах, підіймаєшся до Бога. Не прилипай душею своєю до земних благ, а всім серцем люби одного Господа Бога. Він один – Господь, джерело всіх благ та життя вічного. Пам'ятай про Господа так, щоб ім'я Його не відокремлене від серця та уст твоїх. Щодня омивай душу свою сльозами покаяння, щоб стати білішим за сніг і не посоромленим з'явитися перед лицем Божим. Руки свої у молитві часто підіймай до неба і проси звідти допомоги, щоб перемогти мисленого ворога – диявола. Смерть пам'ятай, скупості бережись, щоб перед тобою, охопленим скупістю і зневірою, в годину виходу, не зачинилися двері Божого милосердя. Тихим і лагідним будь у всьому, щоб стати справжнім наслідувачем Христовим і учнем Його непорочним. Зневіри та лінощів бережись, якщо хочеш придбати собі вічний скарб. Фараона уявного намагайся потопити в сльозах своїх, щоб ворогуючи він не піднімав постійно гоніння проти тебе. Христа одного шукай, щоб з Ним разом перебувати на віки. Мета твоя і притулок – нехай буде один Господь, а надія – пресвята любов Його. Чистоту і цнотливість полюби, щоб чистому з'єднатися з Чистим. Шість чеснот нехай завжди будуть у твоїй душі: старанність, братолюбство, терпіння, благочестя, роздуми і любов. Будь щедрим і милостивим з усіма, щоб у день страшного суду знайти щедроту та милість у Господа Бога. Юності нечестиві бажання відкинь від себе. Лють, гніву й лихослів'я бережись, щоб не затьмарювались душевні очі твої; псалмами і піснями постійно слави Господа, щоб завжди тобі втішатися цим. Чистота, - Святим Духом всяка душа живиться і чистотою підноситься і світлішає; всякий чистий у Христі перебуває і Христос у ньому. Від нечистих Господь відвертає своє обличчя. Щоправда, – пророк богів казати: той, хто любить неправду, ненавидить свою душу, бо неправда всяка є смертним гріхом. Піст, - необхідно приступати до їжі пізно і мало; той, хто утримується, оселиться в раю: як птиці без крил неможливо літати, так людині без поста і молитви не можна врятуватися. Утримуйся від рясної їжі, від порожнього багатослів'я, від усякої неправди і від хмільного пиття. Молитва до Бога щира, сердечна, чиста від світських помислів. Співчуття та милостиня, – якщо ти й не багатий, подавай мало, але не скупися. Любов, - люби не тільки побратимів своїх, а й ворогів, і ненавидящих, і зло, що завдають тобі, кохай і не помстися їм злом. Терпіння. З вдячністю переноси образи, глузування та наруги. Люби смиренність і в жодному разі не пишайся. Будь мовчазний, не говори без користі, особливо коли стоїш у церкві святої. Не будь лінивим до діла Божого, а навпроти з бадьорістю та полюванням подвизайся завжди. Не заздри ні в чому нікому, не обмовляй ні на кого, не бреши, не засуджуй нікого, якщо навіть і бачиш на власні очі якийсь гріх. Живи постійно молитвою в душі, думай про смерть, щоб зберігати заповіді Господні; бути готовим завжди стати на суд, і віддати відповідь Богові про всі свої гріхи. У чому застане нас Господь, так і засудить: серед добрих діл і покаяння – благо нам; застане нас у злі, що не розкаялися, – горе нам, бо очікує за це нас мука, яка не має кінця. Приноси завжди справжнє покаяння про гріхи Богу і свого отця духовного, у скорботі та зворушенні; обіцяй не грішити і гріхи свої омивай сльозами. Про одного Господа радіти слід. «Радість моя, визволи мене від оточуючих мене», каже пророк Давид. «Радій, каже Товитові ангел, і радість твоя завжди буде з тобою». «Яка радість мені, відповідає Товіт ангелу, в цій юдолі плачевній, у темряві та смерті смерті, без будь-якої надії на що-небудь, виключаючи смерті, без усякої думи про що-небудь, крім думи про розлучення з усім цим, про безвісну кончину?» Яка радість скорботному, яка втіха на гіркоту смерті надіючому? Жодного. Чим утішитися хоче людина: чи славою світу цього, такою, що минає, чи багатством, що скоро гине, чи красою тіла свого тлінною і в порох звертається? Нічим тобі втішитися, людино, у цьому плачевному столітті! Не на батьківщині своїй перебуваєш, а у вигнанні, не серед миру та спокою, а у боротьбі; не в радості та веселощі, а в юдолі плачевної. Хто веселиться у в'язниці? хто радіє, думаючи про смерть? Ніхто. Світ же цей сповнений плачу, а не веселощів, скорбот і печалі, а не радості, тяготи та горя, а не втіхи. Нічого в ньому немає постійного та незаперечного. Радість його змішана зі скорботою, веселощі затьмарені смутком, слава минуща, багатство не міцне, краса і насолода повинні перетворитися на порох: все ж таки це раптовою смертю відсікається і знищується. Нічого немає в житті цієї гідної радості та втіхи, а все сповнене плачу і смутку: суєта сує все життя людське. Справді, народжується людина від тлінного, росте у хворобах і недугах і все життя виснажується у скорботі та смутку у боротьбі та непостійності: звідусіль біди, гонителі та вороги. Звідусіль боротьба, страх, тривога та занепокоєння. Світ весь сповнений горя та боротьби. Там бореться смакота і пияцтво, там лінощі і байдужість, там страх, гріх і злочин. Потім настане смерть і все змінить: душа вступить в інше життя, а тіло залишиться на поживу черв'якам і обернеться на порох. Немає нічого радісного у всьому цьому. Ось чому не радуйся ні про що в цьому житті тимчасовому, тому що все в ньому непостійне і мінливе, все в ньому оманливе і хибне. Якщо ж хочеш втішитися, – Господом одним втішайся; якщо хочеш радіти, за Господа одного радуйся. Радуйтеся за Господа, усі праведні серцем, каже пророк; завжди радійте за Господа, каже апостол, постійно моліться і про все дякуйте. Будь-яка інша радість є брехня і спокуса, будь-яка інша втіха є тягар і збентеження духу. Блисне радість і знову несподівано смуток; прийде втіха – і знову плач та ридання. Буває й так, що не минає одне горе, як уже осягає інше. Ось чому про одного Господа радуйся і веселися. Радуйся за Господа Бога, бо Бог твій – Бог великий, вічний, безсмертний і всемогутній, бо Бог щедрий, милостивий, праведний і людинолюбний, бо Він Батько щедрий і Бог втішитель. Йому належать небо та земля, гори; пагорби та діброви; Його звірі, гади і всі пернаті; Його сонце, місяць, зірки та всі стихії небесні; Його води, моря, річки, озера, снігу та вітри, громи та блискавки; Його всяка істота видима і невидима, небесна і земна; Його всі люди, все людство; Його ангели, архангели, херувими, серафими та всі сили небесні. Там у Нього правда, там суд нелицемірний; там добрість і людинолюбство; там тиша, спокій; там немає хвороб та печалі; там слава багатство і вічне насолоду, там радість, веселощі, світло, краса та втіха; там свобода, простір і життя нескінченне. Все там є, тільки душею своєю приліпис до Господа і радуйся за Нього. Радуйся за Господа і дякуй Йому за те, що Він створив тебе за образом і за подобою Своєю, що від небуття до буття покликав тебе; за те, що створив тебе не звіром, або якоюсь іншою твариною, а людиною з душею розумною та безсмертною. Радуйся за Господа і дякуй Йому за те, що все створено для тебе. Для тебе небо та земля, сонце та місяць та всі зірки небесні; для тебе моря та річки, риби та птахи; тобі поля, ліси та пустелі. Радуйся за Господа і дякуй Йому за те, що Він усе для тебе влаштовує і безперестанку піклується про душу твою; захищає, зберігає, посилає здоров'я, навчить і просвічує тебе на всякі добрі справи. Радуйся за Господа і приноси подяку Йому за те, що Він всесильний для тебе став людиною і прийняв на Себе всі немочі наші. Для тебе в яслах покладено було і обрізано, біг до Єгипту, схилив голову перед Предтечею і хрестився. За тебе отримував удари, знечещений був, обплюваний, пов'язаний і тернням увінчан. Для тебе прибитий був до хреста, скуштував оцту та жовчі, видав дух, похований був, і третього дня воскрес. Радуйся за Господа і принеси подяку Йому за те, що тебе, що безмірно згрішив, Він припускає покаяння. Радуйся за Господа і приноси подяку Йому за те, що Він життя вічне і царство небесне обіцяв тобі; за те, що посилає життя не на якийсь короткий час, не на сто чи тисячу років, а на віки вічні, не мають кінця. Слава невимовному Його милосердю, слава премудрому Його устрою, слава незбагненної Його доброти та людинолюбству! Слово у суботу четвертого тижня Великого посту Поминайте ваші наставники (Євр. 13:71.). Поминай остання твоя (Сир. 7:39). Пам'ятайте і пам'ятай – такий зміст сьогоднішньої розмови, улюблені слухачі! Пам'ятайте наставників ваших і ваших родоначальників; відновлюючи в душі пам'ять про них, ми повинні подивитися на кінець їхнього життя, згадати всі їхні добрі справи, промови і настанови, якими вони навчали нас, повинні наслідувати їх у вірі та догодженні Богові. Але пам'ятаючи про це, будь-який пам'ятай і своє останнє зітхання, смерть, труну і зітління – пам'ятай остання твоя. Пам'ять про те та інше рятівна для душі нашої. Пам'яттю і молитвою за тих, хто спочив, ми просимо у Бога милості до них; самі ж виконуємося думкою про безгрішне життя. Пам'ятай про кончину свою, сказано, і ніколи не грішитимеш; коли ж згадуємо про кончину наставників наших, ми неодмінно пам'ятаємо і про свою. Гідний похвали звичай їхати в чужі землі для вивчення різних наук, для збагачення розуму та серця пізнаннями. Ось і я перенесуся думці в чужі країни, за море, з Європи в Азію, і не в теперішній час моя думка відвідає їх, але в минулі. Так подорожував подумки Давид, говорячи: «Роздумую про дні стародавні, про роки минулих минулих». 94 І ось йду перш за все в країну звану Лакедемонську, і бачу царя лакедемонського Павзання, що сидить з гордістю на престолі своєму, і мудреця Симоніда, що стоїть перед ним; і каже цар останньому: «Скажи мені щось із своєї філософії таке, чим я міг би скористатися і щоб пам'ятав». Філософ відповів: «Пам'ятай, що ти людина і смертна». Коротка відповідь, але виконана мудрість велика. Дві істини висловив у ньому філософ: перша – пам'ятай, царю, що ти людина, а не Бог, що ти народився так само, як і всі люди, і що тіло твоє не зі срібла чи золота, а таке ж тлінне тіло, як і у всіх людей; пам'ятай про це і не пишайся. Друга істина та, що він смертний. Цим філософ як би хотів сказати: царю, пам'ятай, що ти не вічно житимеш; сьогодні оточений ти славою, а завтра поганий; сьогодні серед багатств і могутності, одягнений у царську порфіру і сидиш у царських палатах, а завтра бездиханий і безсилий, обвитий похоронними шатами – у могилі; сьогодні ти грізний і неприступний, всі слухають і коряться тобі, а завтра ти порох земний, хто побоїться тебе? Така мудра відповідь філософа. Але йду далі. Приходжу з Лакедемону до Афін і бачу там якогось славного чоловіка Солона – одного із семи грецьких мудреців. Мудрець цей, що написав закон афінянам, бачу, підходить до свого храму і пише на дверях його: «Пізнай самого себе». Навіщо ж, мудрецю, написав ти це на дверях храму? Для того відповідає він, що багато народу щодня приходить сюди; кожен, хто входить цими дверима, нехай прочитає написане і подумає про нього. Щодо того, як розуміти це, подумай ось про що; хто ти, звідки і куди йдеш? Хто ти?.. людина слабка, тлінна і схильна до всіляких нещасть, звідки? - З землі створений і в хворобах матір'ю народжений, куди йдеш? – у труну, бо немає іншого результату ні цареві, ні князеві, ні багатому, ні бідному, ні мудрецю, ні невігласу: всім труну, порох, зітління. Так кожен повинен пізнати самого себе. З Афін приходжу до Дельфи. Там хтось Зенон запитує бога Аполлона: «Як направити життя своє по правді?» На це отримав таку відповідь: «Запитай мертвих», тобто проси поради та настанови у померлих. Але як розкажуть мертві, бездихані та німі? Вони навчать мовчки і розкажуть без язика; вони заговорять не словами, а ділами своїми; не промовою, але всім своїм життям. Ось що вони скажуть: ви живете тепер, як жили раніше й ми, але незабаром прийдете туди, де ми тепер. Ви тепер їсте, п'єте та веселіться, а ми під гнітом землі могильної. Де їжа, питво, веселощі, де радість життя? Немає нічого, всього втратили, так позбудьтеся і ви, і зійдете в темряву труни, як зійшли і ми. Мудрість Соломона вустами мертвих також повчає нас. Яка користь нам у гордості, багатстві та величі минулому? питають мертві. Все пройшло як тінь, як чутка минуща, відповідають вони. Чи залишає слід корабель, що пливе хвилями, чи птах, що розсікає повітря? так і ми пройшли безвісти. І ось, кажу, чи застане нечисте бажання в душу, чи пристрасть стане хвилювати її, спитай мертвих, саме жителів Содома, що горять у вогні невгасимому; вони скажуть: якщо хочеш спуститися в цю геєну і вічно мучитися тут, йди й роби. Чи захочеш бенкетувати щодня, спитай мертвих, того багатія, який просив у Лазаря однієї краплі води для вгамування спраги. Чи хочеш підняти гоніння на невинних, спитай фараона, який загинув у морі. Думаєш сподіватися на багатство, спитай багатія євангельського, який говорив душі своїй: «Душа! багато добра лежить у тебе на багато років: спочивай, їж, пий, веселись. Але Бог сказав йому: Нерозумний, цієї ночі душу твою візьмуть у тебе, кому ж дістанеться те, що ти заготовив? 95 Наслідуємо, улюблені слухачі, ще за ізраїльтянами, що йдуть із Єгипту в землю обітовану і подивимося, як приносять жертву; вони за наказом Мойсея та Аарона заколюють ягня в жертву за гріхи всіх. Потім кров ягняти збирають у посудину, а тіло його спалюють поза табором. Нарешті попіл спаленого ягняти розводять у чистій воді і цим попелом і кров'ю окроплюють усіх. Таким чином люди очищалися від своїх гріхів. Що ж означала жертва старозавітна – ягня, дрова, кров, вода та попіл? Апостол Павло говорить, що вона була прообразом Самого Спасителя, що приніс Самого Себе в жертву за гріхи світу: Якщо кров тільців і козлів, і попіл телиці через окроплення освячує осквернених, то більше кров Христа, Який Духом Святим приніс Себе непорочного. 96 Тепер запитаємо лише одне: що ж утворив попіл? Він служив прообразом смерті Христової: Христос покладений був у труну, ніби той, хто має звернутися в порох земний; той же попіл є прообразом і нашої смерті, після якої ми повинні звернутися в землю. Кажуть, що при окропленні ізраїльтян кожному наказано було згадувати слова, сказані Богом першій людині: «Земля ти і в землю відійдеш». 97 Нам, що очищаються від гріхів животворною кров'ю Христовою, також необхідно пам'ятати ці слова, необхідно пам'ятати про смерть. Відомо, що багато хто часто причащається тіла і крові Христової, але живе нечесно; чому ж? бо не думають про кончину свою. Святий псалмоспівець говорить так про цих безбожних: «Їм немає страждань до смерті їхньої та міцна сила їхня. Тому гордість, як намисто, обломила їх, і зухвалість, як вбрання, одягає їх». 98 Ось як живуть ті, хто не думає про смерть. Будемо ж, кохані, пам'ятатимемо про неї, згадуватимемо душі спочивших рабів Божих і молитимемося за них, сподіваючись, що принесена за нас жертва Спасителя, що чиниться тепер у святому потирі, окропить і очистить душі їхні. Бо якщо кров Христова, пролита на хресті, змила гріхи всього світу, то чому їй не обмити і наших гріхів? Якщо жертва Спасителя спокутувала безліч душ від вічного рабства, то чи не викупить вона і душі тепер згадуваних? Будемо вірити силі крові Христової, що очищає, викупає і виправдовує! Амінь. Повчання на тиждень п'яту Великого посту Сказав їм Ісус: Чи можете пити? чашу, яку Я п'ю? Відповідали: можемо. Улюблені слухачі! Два учні Христові: Яків та Іван, сини Заведєєві, висловлюють бажання бути найближчими учасниками слави Господа. Вони кажуть Йому: «Дай нам сісти в Тебе, одному праворуч, а другому ліворуч, у славі Твоїй». 99 Ісус же відповів їм: Не знаєте, чого просите, і потім запитав їх: Чи можете пити чашу, яку Я п'ю? 100 Отож, святі апостоли просять у Господа володарювання: престолів, слави і величі царственного, а Христос велить їм пити чашу, яку Сам п'є, як би кажучи: якщо хочете престолів і влади, якщо слави і почесті, то спершу виспівайте чашу Мою, тоді й отримайте прохання, а без цього. Обидва учні на запитання Учителя свого, очевидно, не подумавши або не знаючи, що Христос розумів під чашею своєю, відповіли: можемо. Чаша тимчасового земного життя Господа Ісуса не солодка, але сповнена гіркоти, не з медом, а з полином, не з цукром, а з оцтом та жовчю. Чаша Його не чаша царського престолу, а хреста; не слави, але безчестя; не насолоди, але страждання. Про цю чашу йдеться в сьогоднішньому Євангелії: «Се сходимо до Єрусалиму, і Син людський відданий буде архієреєм і книжником, і засудять Його на смерть, і віддадуть Його мовою. І лаються Йому, і вразять Його, і вб'ють Його. 101 Така чаша Господня! Сьогоднішнє слово звернене буде до тих, хто віддаляється від чаші Христової, тобто від святого причастя, від тіла та крові Христової. Багато хто не тільки на рік, на два, а й на десять років не приступає жодного разу до таємниць Христових, а інші й усе життя не знають, що таке причастя. О, недбальство душі людської, о, холод застиглого серця! Розповім же вам, що ми здобуваємо, удостоюючись святого причастя, і чого ми втрачаємо, віддаляючись від нього. Перш за все дізнайтеся, що чаша Господня двояка: чаша страждань і смерті Господньої і чаша спогади про них. Чаша перша, як відомо, була на Голгофі, на хресті, чаша ж друга – спогад про страждання та смерть відбувається на престолі, у святому потирі, під виглядом хліба та вина. Що це істина, Сам Господь сказав: «Це творіть на спомин». 102 Обидві ці чаші – причастя тіла, і крові Христової та постраждати за Христа, – наказано випити апостолам і вони справді випили. Нас же не примушує Господь випити чашу страждань, зазнати мук і гонінь і померти за Нього; знає Господь нашу неміч і слабкість, знає, що ми не перенесемо всього цього. Але ми повинні причащатися чаші спогади про хресні страждання, причащатися тіла і крові Христової. Немає в цій чаші ні страждань, ні гіркоти, ні якогось іншого тягаря. Але що дасть нам ця чаша? Ісус Христос Сам сказав: «Той, хто їсть Мою плоть і п'є Мою кров, має життя вічне»; і навпаки: якщо не будете їсти плоті Сина людського та пити крові його, то не будете мати в собі життя. 103 Таким чином, чаша Господня є життям і життям вічним, а відмова від Нього – смерть вічна. Чаша Господня є царство небесне, як сказав Христос: «Я заповідаю вам, як заповідав Мені Отець Мій, царство, нехай їдьте та п'єте за трапезою Моєю», 104 віддалення ж від неї є геєна, призначена для вигнаних із царства; чаша Господня, нарешті, є спільнота з ангелами, а позбавлення її спільнота зі служителями темряви. Що ж краще, нехай розсудить кожен: чи мати вічне життя, чи бути приреченим на смерть, чи отримати царство небесне, чи йти в геєнну, чи бути разом з ангелами чи з бісами. Чи не кожен відповість: краще життя, ніж смерть; царство, ніж геєнна; ангели, ніж біси. Жалюгідна людина! якщо смерті вічної боїшся, навіщо ж відвертаєшся від життя вічного в чаші Господній? якщо перед геєною тремтиш, навіщо не шукаєш царства небесного? якщо бісів уникаєш, навіщо не прагнеш ангелів, що з благоговінням стоять навколо чаші Христової? Життя, царство і святе співтовариство – таке придбання для людини від причастя. Смерть, геєна і безбожна спільнота – таке покарання за відчуження від нього! Ще запитаю: чи хтось хоче прощення гріхів своїх і вічного їхнього забуття? Думаю, що кожен такого блага бажає. Навіщо ж ти, грішна людина, уникаєш причастя, якщо дбаєш про прощення гріхів? Сказано ж, щоб їли і пили на залишення гріхів. Знаю, що багато хто скаже так: грішний я, Господи, і недостойний приступити до Твоїх божественних таємниць. Добре, що усвідомлюєш себе негідним грішником. Та й чи може хтось бути гідним?! Але не добре зробиш, якщо видалиш себе від святині таємниць Христових, бо сказано Давидом: «Ті, що віддаляють себе від Тебе, гинуть». 105 Серед тих, хто визнає свою негідність, бувають істинно каються і бувають фарисействуючими, і ось перші заслуговують на святе причастя на залишення гріхів за словами Спасителя: «Не здорові потребують лікаря, а хворі», 106 а другі, що каються не щиро, не гідні таємниць Христових, бо сказано. 107 Кожен, хто не щиро сповідує гріхи свої перед духовним отцем, не шкодує про своє колишнє падіння або не має в серці своєму твердого наміру відмовитися від гріхів своїх і почати інше праведне життя, такий не повинен приступати до божественного причастя, тому що це послужить не для виправдання йому, а в осуд та п'є». 108 А той, хто щиро кається, щиро плаче про свої гріхи, просить помилування і бажає спасіння, гідний святого причастя, яким би не вважав він себе грішним. Приклад такої щирої скорботи про свою негідність представляє Марія єгипетська. На сповіді преподобному Зосімі вона розповідала, що коли її нога торкнулася церковної паперті, їй здалося, що церква, яка приймає всіх, її до себе не приймала, і що якась невидима сила не дозволяла їй увійти всередину. Після того, як впавши перед іконою Богоматері, вона щиро покаялася у своєму колишньому житті і дала обітницю ніколи не повертатися до неї, вона не лише увійшла до церкви, а й увечері того ж дня удостоїлася причастя тіла і крові Христової. Якщо мені не віриш і сумніваєшся, що кожному святому причастю, що істинно кається, служить до очищення від гріхів, повір незмінним словам Спасителя, що наказує робити все це на залишення гріхів. Істинно віруючий повинен вірити кожному слову Спасителя і тому з одного страху не усувати себе від причастя, а навпаки, зі страхом і трепетом приступати до нього. Подумай тільки, грішна людина, що Бог тобі не ворог, а лікар і хоче зцілити тебе, а не занапастити; пам'ятай, що Він тобі Батько, що шукає твого спасіння, що він твій Промисловець, що піклується про тебе. Навіщо ж уникати божественних таємниць Його? Чи не краще отримати від лікаря духовного зцілення і не жити більше з гріховними недугами, чи не краще прийти до Отця і насититися Його безсмертною їжею? З Євангелія ясно, що той, хто причащається чаші Господньої, з'єднується з Христом: «Той, хто їсть Мою плоть і пив Мою кров, перебуває в Мені і Я в ньому». 109 У тлумаченні цього місця святий Феофілакт пише; «Тут ми осягаємо велику святиню таємниць Христових». Вити в єднанні з Христом, мати Христа в собі і самому з'єднатися з Ним, що може бути більше, важливіше і дорожче! А той, хто не причащається чаші Христової, п'є чашу бісівську. Чи знаєте ви, що є така чаша? Святий Іоанн Богослов у одкровенні своєму пише: «Я побачив дружину, що сидить на звірі багряному, сповненому іменами богохульними... І дружина одягнена була в порфіру і багряницю, прикрашена золотом, дорогоцінним камінням і перлами і тримала золоту чашу в руці. 110 Ось і є чаша бісівська. Хто живе розпусно; чинить перелюб, забруднює в нечистоті і поневолений пристрастями, той п'є чашу бісівську; про неї і апостол Павло говорить: «Не можете пити чашу Господню та чашу бісівську; не можете бути учасниками у трапезі Господній та у трапезі бісівській». 111 Незліченна благодать, що сходить на нас у чаші Христовій, незмірна також і загибель від чаші демонської; Скажу коротенько: чаша Господня є чаша спасіння нашого, чаша ж бісівська чаша вічної загибелі і вічних мук. Це знайте, улюблені слухачі! Отож, хто хоче бути з Христом, хто бажає стояти праворуч слави Його, коли прийде Він з ангелами своїми, той не відкидай божественної чаші, не тікай ​​від пречистого тіла та крові Його і долучайся святих таємниць Його на залишення гріхів. Тільки перш, не відкладаючи, поклади в серці своєму початок щирого покаяння, зараз же, зараз, кажучи словами Давида: «нині почах». 112 Не чекаючи почну, не завтра, не післязавтра, але зараз; зараз сказав, зараз же й почну каятися з надією на допомогу Божу. А Господь давно вже чекає твого покаяння; Він радий твоєму наверненню, двері милосердя відчинить тобі, удостоїть чаші Своєї і наблизить тебе до Себе в царстві небесному. Нехай Він сподобить усіх нас. Амінь. «Хай не спокушає себе людина і тако від хліба та їсть і від чаші нехай п'є», 113 каже апостол. Як же має спокушати, відчувати себе людина? Він повинен приступати до причастя не інакше, як з такими думками: чи приніс він найчистіше сповідання гріхів своїх і чи не приховав чогось? Чи шкодує за свої гріхи, про своє падіння, чи плаче і чи кається? Чи має бажання і намір не тільки не повертатися більше до гріха, а й усіма силами тікати його? чи не має з ким чи ворожнечі? Чи приготував він себе постом та молитвою? Так та спокушає себе людина. «Бо отрута та пия недостойна, суд собі їсть і п'є, не розважаючи тіла Господнього. 114 Хто ж не міркує про Господнє тіло? Не міркує той, хто приступає до таємниць Христових, не випробувавши себе, як сказано вище. Не міркує той, хто приступає не як до Бога, а як до простого хліба та вина: цей суд собі їсть і п'є. Не міркує і той, хто приступає без трепету та розчулення, без смирення та любові, без віри та надії на спасіння. Щоб удостоїтися воістину прийняття святих таємниць Христових, треба звернутися до Бога з думкою: я негідний, Господи, не тільки причаститися святих таємниць Твоїх, але навіть подивитися на Твою праведну трапезу; приступаю лише в надії на Твою милість, знаючи, що Ти прийшов на землю заради грішних, а не заради праведних. Наважуюсь причаститися і благаю, щоб ніколи я не був відчужений від святого причастя. Наважуюсь приступити до причастя і сподіваюся на слова, сказані Самим Тобою: «Це є хліб сходи з небес, та якщо хто від нього їсть, не помре; і ще: амінь, амінь глаголю вам, коли не знесете плоті Сина людського, не п'єте даху його, живота не матимете в собі». 115 Сподіваюся на ці слова, знаючи, що Ти, Господи, сказав їх не стільки для святих і праведних, скільки для грішних і неправедних. А якщо це сказано для грішних, то і я грішний, покладаючись на Твоє милосердя, наважуюсь і приступаю до пречистих таємниць Твоїх. Міркування про божественне причастя Господь мій і Бог мій, у найчистіших таємницях Своїх, є зцілення моє для мене хворого. Господь – моє здоров'я для мене розслабленого. Господь – очищення моє для мене опоганене. Господь – моє життя для мене мертвого. Господь мій пастир, а я заблукла вівця Його. Господь – моя опора для мене занепалого. Господь – виправдання моє для мене засудженого. Приступаю до Нього, як до зцілювача і отримаю зцілення; буду розслабленим до свого лікаря і буду здоровий; покажу свою проказу і стану чистий; втрачу життя і знову воскресну і оживу від смерті гріховної для чесноти. Піду як вівця до свого пастиря, і буду захищений від вовка; візьмуся за опору мою і більше не падатиму; стану засуджений перед суддею моїм і виправдаюсь. Приймаючи пречисті таємниці, я нині вважаю початок спасіння свого, щоб не бути поневоленим гріхом, але працювати по силах своїх Господу Богу, на допомогу і милість Якого покладаю свою надію. Міркування друге проти відчаю Що значать гріхи мої перед милосердям Твоїм, Господи! Вони не більше, як павутиння перед сильним вітром, як болото мале перед річкою великою, як темрява перед всесвітнім сонцем. Повє вітер і розірве павутину, розіллється річка і покриє болото, засяє сонце і прожене пітьму. Так і Твоє невимовне милосердя, Господи! Воно рознесе всі гріхи мої, обмиє мої беззаконня, і просвітити мене, прогнавши темряву, - злі діла мої, промови та помисли. Навіщо ж я сумніватимуся? Ні, Господи, не допущу я сумнівів у благості Твоєї і не стану зневірятися в милості Твоєї. Знаю я, що Ти Бог сильний і міцний, і тому гріхи не тільки мої, але й усього світу не можуть подолати Твоє милосердя. А якби подолали, то не був би Ти – Бог міцний та сильний. Слово на Вербну неділю Уявимо, кохані, у нашому розумі, як Господь наш Ісус Христос урочисто входив до Єрусалиму, як з гілками в руках зустрічав Його народ, а діти вигукували: «Осанно!» Уявімо те місце, де відбувалося це, згадаємо, як відбувалося і духовними очима подивимося на все. Хода Ісуса Христа почалася від гори Олеонської, або іншими словами - олійної, що називалася так тому, що олійні дерева густим лісом покривали її; знаходилася ця гора на схід від Єрусалиму і відстояла від старого міста на п'ять стадій, тобто одну версту. Таким чином гора ця була неподалік Єрусалиму, але була досить висока; між горою та Єрусалимом лежала долина Йосафатова, що називалася інакше долиною плачу: там був цвинтар всього Єрусалиму. Серед долини протікав потік Кедронський. Христос любив гору Олеонську за її безмовність і пустелю і часто на ній проводив ночі у своєму молитовному чуванні: обирав Він для цього звичайно або саму вершину гори, звідки й піднявся потім, або сад Зеведея, що лежав на схилі її. Ще й тому часто відвідував Господь цю гору, що втеча сюди гнаного сином праотця Давида була прообразом Його незаслуженого страждання. Давид босими ногами сходив на гору Олеонську і плакав, накривши свою голову. Від цієї гори почалася славна і урочиста хода Ісуса Христа до Єрусалиму через долину Йосафатову та потік Кедронський. Розглянемо ж, улюблені слухачі, духовно вся ця хода. Подібно до того, як Ісус Христос розпочав Свою ходу від гори Олеонської, тобто олійної, так і кожному християнину, який бажає увійти в небесний Єрусалим, потрібно почати свій шлях також від олійної гори. Давид говорить про себе: «А як маслина плідна в домі Божому». 116 Так і кожен із людей має бути маслиною, тобто має приносити духовні плоди Господеві. Апостол каже, що такі плоди: любов, радість, мир, довготерпіння, доброта, милосердя, віра, лагідність, помірність, а також і всі добрі справи, як то: піст, молитва, милостиня, прощення боржникам нашим, забуття образ, відмову від діл гріховних, покаяння і покаяння. Такі плоди духовні, приємні Богові: кожен, хто робить це, уподібнюється плідній маслині. До цього маємо ми приєднати ще таке. За прикладом Самого Господа, що сходив на Єлеонську гору для молитви, необхідно і нам підніматися на висоту духовного споглядання і звідти, як з високої гори, в молитві возноситись від земного до небесного, залишивши на якийсь час будь-яку турботу про все житейське. При тому, наскільки чистий і запашний сад, настільки ж має бути чисте і совість людини і прикрашене добрими помислами, немов квітами садовими. Почавши подвиг християнського спасіння від гори олійної, кожен повинен проходити через долину плачу, тобто йти шляхом смирення, пам'ятання про смерть, про майбутній грізний суд, і йти з плачем про гріхи свої і обливаючись сльозами, немов потоком Кедронським. Таким чином ми наблизимося до горного Єрусалиму. Але подивимося знову, кохані, духовними очима на Господа нашого. Він здійснює ходу Свою, сидячи на ослиці та на молодому осля; спочатку сів Господь на ослицю, а потім незабаром пересів на осля: це має свій таємничий зміст. Ослиця, що звикла до ярму, служить знаменням народу юдейського, немов у ярмо закону на горі Синаї; не привчене ж осля знаменувало собою всю сім'ю язичницьких народів, які ще не знали закону Божого. Пересів же Господь з ослиці на осля, щоб показати цим, що скоро Він відкине юдеїв, як невірних і запеклих проти Нього, і прийме до Себе народитися нову Церкву з язичників. Уявляючи собі урочистий вхід Господній до Єрусалиму, ми мимоволі дивуємось такому дивовижному смиренню Владики нашого. Насправді, було безліч народу, що зустрічає і наступного ззаду. «Багато юдеїв, як сказано в Євангелії, прийшли не тільки для Ісуса, а й бачити і Лазаря, якого Він воскресив із мертвих». 117 До того ж не з однієї юдеї, а й з багатьох інших країн і багатьох язичницьких народів припливли численні натовпи до Єрусалиму на свято. Ніколи ні раніше, ні після не було такого збігу народу до Єрусалиму, як у рік страждань Господніх: за численними начальниками скло до трьох мільйонів з усіх країн світу. У цьому бачиться справа божественного устрою: весь світ мав бачити неповинне страждання Божого Сина. І ось серед такої безлічі народу, серед вигуків: осанна, царю Ізраїля! у славі та пошані йде Господь наш. Але як? чи по-царськи? чи в позлащеній царській колісниці, чи на вбраних царських конях? Ні! як і пророкував пророк Захарія: «Скажіть дочки Сіонової: ось Цар твій іде до тебе лагідний». 118 Христос сидить на молодому віслюку і повчає всіх смирення і лагідності, повчає не тільки простих людей, але й тих, що піднялися до царських щаблів і мають багатство і славу світу цього. Сидячи на ослячці і тим вражаючи гордість і людське марнославство, Ісус Христос ніби каже всім: як тростина, хитаючи вітром, так і ви вагаєтесь у непостійності своїй. Зараз ось ви зустрічаєте Мене з гілками, а через кілька днів як знечестите Мене! Зараз ріжете гілки з дерев, а через кілька днів рубатимете і обтесуватимете ці ж дерева для хреста; тепер підстилаєте свій одяг під ноги Мої, а через кілька днів бичами битимете Мене; зараз вигукуєте: осанна, царю ізраїлів! а за кілька днів закричіть: Розіпни, розіпни Його! О, непостійність людська, непостійність слави та почесті світу цього! «Всякий пагорб упокориться» говорить Предтеча, тобто всяка гординя впаде. Відомо, що воскресіння з мертвих Лазаря багато сприяло сьогодні святкуванню: всі, хто чув про диво, стікалися в Єрусалим подивитися на Лазаря. Так, улюблені слухачі, велике диво воскресити мертвого! Але наскільки більше і славніше диво – грішника, який помер душею, воскресити від духовної смерті та привести до життя вічного на небесах. Воскресити померлого тілом є справа всемогутності Божої; воскресити померлу душу, тобто покликати грішника до покаяння і направити його на шлях правди і спасіння, є справа не тільки всемогутності Божої, а й справа незмірного милосердя та великої премудрості Божої. Отже, нехай буде нам зрозуміло, що більше торжество і диво у Господа – воскресити грішну душу, яка померла для життя праведної, ніж воскресити померлого Лазаря. Лазар, воскресений від смерті тілесної, хоч і через багато років, але знову помре; воскреслена ж душа дружини грішниці, що плакала біля ніг Христа, буде безсмертною. Вона була, як тварина, поневолена тілесним бажанням і раптом стала в спільноті з ангелами. Отже, якщо Господь, сидячи на ослі, іде і тріумфує, то нехай буде відомо, що тріумфує Він не стільки про воскресіння з мертвих Лазаря, скільки про грішників, що мали воскреснути від смерті духовної; у передбаченні їхнього спасіння, Він радіє та тріумфує. На цьому я закінчую своє сьогоднішнє слово, улюблені, я поклоняюся Господу і кличу: благословен, хто йде в ім’я Господнє, осанна на висоті! Амінь. Чернігівському архієпископу Лазарю Борановичу.