Духовний світ. Про буття безтілесних сил

Глава перша. Про буття Ангелів. 1. Явлення добрих Ангелів, які подаються Святим Письмом Старого Завіту. 2. Явлення добрих Ангелів, які представляють книги Нового Завіту. 3. Оповідання з церковної історії про охорону людей Ангелами. 4. Розповіді про явище Ангелів із життя сучасників. Додаток А. Про Ангелів Охоронців. Б. Ангели не речові. В. Яким чином були добрі Ангели? Г. Ознаки, якими можна розпізнавати присутність злих і добрих ангелів. Розділ другий. Про буття демонів. 1. Буття злих духів. Додаток Рішення заперечень проти припущення буття диявола. 2. Падіння злих духів. 3. Чиноначальність злих духів. 4. Моральний стан злих духів та його дії щодо людини. 5. Обмеження влади злих духів. 6. Блага мета Божого Промислу у потуранні злих духів. 7. Про явище злих духів та образ їх явищ. 8. Про так звані чудеса диявола. 9. Безперечність впливу злих духів на людей. 10. Над ким біси мають владу? 12. Розповіді про перемогу християн над спокусою від диявола. 13. Про засоби боротьби з демонами. 14. Про одержимих злими духами. 15. Випадки здобуття від злих духів. 16. Сила церковних заклинальних молитов. Додаток Екстаз і одержимість (бешеність) Екстаз Одержимість Одержимі медіуми 17. Вплив злих духів на людей після смерті останніх. 18. Явлення у неспокійних будинках, що доводять буття темних (демонічних) сил. Лист В. А. Щапова Розповіді про явища на хуторі А. В. Щапова Дивні явища в російській селянській хаті. Загадкові явища у Чернігові у 40-х роках У «Спогадах про польський заколот 1863 р.» м. Пономарьова Зі спогадів очевидця загадкових явищ у слободі Липцях. Дивні явища у м. Єкатеринбурзі. Повідомлення м. Пржецлавського Додаток А. Декілька гіпотез про так звані неспокійні будинки. Б. Короткий історичний огляд неспокійних будинків Карла дю-Преля. 19. Думки про ставлення злих духів до людини. 20. Про так звану екзордію. 21. Зачатки культу сатани у Європі. 22. Поклоніння сатані у масонстві. 23. Участь диявола у спіритичних сеансах. Внутрішня брехня та шкода спіритизму як релігійної доктрини. 24. Не ворожіть і не гадайте. 25. Ті, хто вдається до змов, шукають допомоги у сатани. Додаток А. Розповіді з життя подвижників благочестя в XIX столітті, що свідчать про буття духовного світу і близькість його до людини. 1. З життя святителя Філарета, митрополита Московського. 2. Випадки прозорливості із життя Йосипа, архієп. Воронезького. 3. Випадки із життя о. Назарія, ігумена Валаамської обителі. 4. З життя єросхимонаха Амвросія, оптинського старця. 5. З життя Серафима Саровського. 6. З життя Парфенія, єросхимонаха Києво-Печерського. 7. З життя єросхимонаха Феофіла. 8. З життя єросхимонаха Макарія, старця Оптинської пустелі. 9. Духовні дари старця Іларіона Троєкурова. 10. З життя подвижника о. Іоанна, священика м. Єльця. Б. Сучасні невіруючі «мудреці світу цього», що викриваються простою здоровою логікою. В. Факти в галузі досвідченої психології, що призводять до безперечного визнання душі в людині, як самостійної духовної сутності Короткий церковнослов'янський словник Розділ перший. Про буття Ангелів. 1. Явлення добрих Ангелів, представлені Cв. Писанням Старого Завіту. Книги Старого Завіту передають багато фактів явища добрих Ангелів. Перед входом у земний Рай були поставлені Херувими 1 ; Анголи були Авраамові 2 і сповістили йому народження сина; були Лоту і передбачили йому смерть Содома та інших безбожних міст 3 ; Ангел говорив з Агар'ю в пустелі 4 ; Яків на шляху до Месопотамії бачив уві сні Ангелів, що сходили і сходили таємничими сходами 5 ; Ангел же відкрив Якову таємницю, як досягти того, щоб вівці народжувалися строкаті 6 , і боровся з ними по дорозі назад на Месопотамії 7 . – Всі ці були добрі, добрі Ангели світла. Так само й той Ангел, який розмовляв з Мойсеєм на Хориві з тернового куща, що горів, 8 і вручив йому на горі Синаї скрижали закону, і якому зазвичай засвоюється ім'я Боже, тому що він діяв за дорученням та уповноваженням Божим 9 ; Ангел, що вдень у вигляді темного, а вночі у вигляді світлої хмари вів євреїв пустелею; Ангел, що говорив з Валаамом і погрожував умертвити в нього ослицю 10 , – всі ці, без сумніву, були також добрі Ангели. Те саме слід сказати і про того Ангела, який з оголеним мечем у руці був Ісусу Навину в рівнині Єрихонської, назвавши себе при цьому Архістратигом Небесних Сил 11 . Справедливо вважають, що це був той самий Архангел Михаїл, який, за свідченням апостола Юди 12 , сперечався із сатаною про тіло Мойсеєве. Ангел був дружиною Маноя і потім самому Маною і сповістив йому народження Самсона 13 . Ангел сповістив Гедеону, що він звільнить ізраїльтян від рабства моавітян 14 . Архангел Гавриїл був Даниїлом у Вавилоні 15 . Рафаїл супроводжував молодого Товію до Мідії 16 . Пророк Захарія у своїй книзі згадує про явлення йому Ангела 17 . У книгах Старого Завіту самий Престол Саваофа зображується в таких рисах: Господь сидить на Херувимах 18 , перед Його Престолом мають бути сім вищих духів 19 , завжди готових виконувати Його волю 20 ; чотири Херувима вічно оспівують Йому хвалу, з молитвою падають ниць перед Його Найвищою святістю. 2. Явлення добрих Ангелів, які представляють книги Нового Завіту. У Святому Письмі Нового Завіту передається безліч випадків явища добрих Ангелів. 1 . Архангел Гавриїл є Захарією, отцем святого Іоанна Хрестителя, і сповіщає йому народження сина, який мав бути предтечею Месії 21 . 2 . Той самий Архангел Гавриїл сповістив Пресвятій Діві Марії народження від Неї Сина Божого 22 . 3 . Коли Господь Ісус народився у Віфлеємі, Ангол Господній вночі з'явився пастирям 23 і благовістив їм про народження у Віфлеємі Спасителя світу. 4 . Далі можна визнати за безперечне, що зірка, яка була для поклоніння немовляті Ісусу волхвам і привела їх прямим шляхом до Єрусалиму і звідти до Віфлеєму, була керована добрим Ангелом 24 . 5 . Праведний Йосип, на вимогу небесного вісника, разом з немовлям Ісусом і Його Матір'ю втік до Єгипту для того, щоб у такий спосіб позбавити Святого Немовля від рук жорстокого Ірода. Той самий Ангел повідомив Йосипа про смерть Ірода і наказав йому тепер повернутися до своєї вітчизняної землі 25 . 6 . Після спокуси Ісуса Христа в пустелі, Ангели приступили до Нього і служили Йому 26 . Спокусник каже Ісусові: «Бог заповідає Своїм ангелам зберігати Тебе, і на руках понесуть Тебе, нехай не спотикаєшся об камінь ногою Твою» 27 . Слова ці запозичені з дев'яностих псалмів Давидових (Пс.90:11–12) і доводять віру юдеїв у буття Ангелів-Хранителів. Спаситель підтверджує істину існування таких ангелів, коли каже, що ангели дітей постійно споглядають обличчя Його Небесного Батька 28 . На останньому Суді добрі Ангели відокремлять праведних від грішників 29 і кинуть грішників у вічний вогонь 30 . 7 . Під час душевної боротьби Ісуса Христа в Гефсиманському саду перед Його стражданнями зміцнював Його Ангел, що зійшов із Неба 31 . 8 . Після Його Воскресіння, Ангели були святими дружинами, які прийшли до гробу Спасителя, щоб помазати Його тіло. 9 . За свідченням книги «Дії апостольських», ангели з'явилися апостолам безпосередньо після вознесіння Господа нашого Ісуса Христа на Небо 32 . 10 . Св. апостол Петро, ​​будучи ув'язнений, звільняється з неї Ангелом 33 , який потім проходить з ним одну вулицю і ховається. Коли святий Петро постукав у двері будинку, в якому тоді були вірні, то ніхто з них і вірити не хотів, щоб це був сам Петро: всі подумали, що стукає і каже його ангел. 11 . Апостол Павло також визнавав існування Ангелів та дійсність їхніх явищ 34 . Коли цей апостол розповідав народу, що зібрався біля нього, як його на шляху в Дамаск був повалений на землю, фарисеї, які були при цьому, помітили тим, що кричали проти Павла: «Якщо... дух або Ангел говорив йому, нам не повинно противитися Богу» 35 . Святий євангеліст Лука каже, що в Троаді Павлу було вночі бачення, що йому саме з'явився македонянин (ймовірно, Ангел Хранитель Македонії) і просив його прийти до Македонії для проповідування Євангелія 36 . 12 . Святий Іоанн Богослов в Апокаліпсисі говорить про семи Ангелів, яким довірено нагляд над сімома малоазійськими церквами. Відомо, що ім'ям Ангелів називаються тут у Івана єпископи цих церков. Але, за церковним переказом, кожна церква має свого Ангела Хранителя. В Апокаліпсисі взагалі представляється багато різних видінь та явищ Ангелів. Святий Іоанн Богослов, наприклад, говорить: «І... бачив я чотирьох Ангелів, що стояли на чотирьох кутах землі, ...щоб не віяв вітер ні на землю, ні на море, ні на яке дерево. І бачив я іншого Ангола, що сходить зі сходу сонця і мав печатку Бога Живого. І вигукнув він голосним голосом до чотирьох ангелів, яким дано шкодити землі та морю, говорячи: Не робіть шкоди ні землі, ні морю, ні деревам, аж поки не покладемо печатки на чолах рабів Бога нашого» . Якщо пророкування грецьких та інших оракулів справедливо визнаються справою злого духа, то з рівним правом можна сказати, що істинним пророкам і Богомосвіченим чоловікам Бог давав знати майбутнє за допомогою добрих Ангелів. Так, Архангел Гавриїл посланий був Богом до Данила 37 повідомити йому про долі чотирьох великих монархій, про сімдесят тижні і про закінчення вавилонського полону. Пророк Захарія ясно каже, що Ангел повідомив йому все те, що він говорить, і повторює це зауваження у кількох місцях своєї книги 38 . Те саме говорить і св. Іоанн Богослов у своєму Апокаліпсисі, саме він каже, що до нього посланий був Богом Ангел і відкрив йому все те, що він повідомив церквам 39 . В іншому місці 40 Апокаліпсису св. Іоанн Богослов згадує також про Ангела, який розмовляв з ним і в присутності його вимірював Небесний Єрусалим. Св. апостол Павло говорить у своєму посланні до євреїв: "Якщо ангелами проголошене слово було твердо...» 41 та ін. 3. Оповідання з церковної історії про охорону людей Ангелами. а) Ангели охороняють людей від різних небезпек, що загрожують їхньому життю. 1 . Коли викл. Кирило будував Білозерський монастир, всі сусідні жителі, дивуючись успіху будівлі, вважали за Кирила великим багатієм. За такої чутки один корисливий поміщик зібрав усіх своїх слуг і вирушив у ніч пограбувати Кирила та монастир. Підійшовши до огорожі, зловмисники бачать, що біля монастиря ходить безліч вояків з оголеними шаблями. Розбійники аж до ранку чекали, що воїни ці заснуть, але не дочекалися; так і вирушили додому. На другу ніч зловмисники помітили ще більше воїнів – знову без успіху повернулися. Коли настав ранок, поміщик послав слугу до монастиря дізнатися, який полк стоїть у монастирі, і чи довго пробуде він тут? Посланий, повернувшись, доніс, що більше тижня жодного і прочан не було в монастирі, не тільки війська. Тоді поміщик зрозумів, що монастир охороняють Божі Ангели, і розкаявся у своєму намірі. («Чет.-Мін.» 9 липня). 2 . Благочестивий подвижник авва Ісидор звів одного разу на високе місце іншого подвижника, який знемагав у боротьбі з помислами – авву Мойсея, і каже йому: «Дивись на захід». Мойсей глянув і побачив там безліч демонів: вони були збентежені і з шумом прагнули на лайку. Авва Ісидор знову каже йому: «Подивися і на схід». Авва Мойсей глянув і побачив безліч святих Ангелів, наділених славою. Потім сказав йому авва Ісидор: «Ось ті, яких Господь посилає на допомогу святим; а ті, що на заході, зводять боротьбу проти нас. Але помічників наших набагато більше. Бачення підбадьорило і заспокоїло старця, що бореться помислами. («Оповідь про подв. св. отц.» Країн. 186). 3 . Блаженний Феодор, єпископ Єдеський, запитав одного прозорливого стовпника, яким чином він пізнає та розрізняє праведних та грішних. Стовпник відповів: «Якщо повз стовп мій проходить чоловік праведний і боящийся Бога, то я бачу благодать Божу, і світлі ангели йдуть з ним по обидва боки, а біси йдуть здалеку, не сміючи наблизитися до нього; якщо ж проходить людина грішна, то бачу навколо неї полчище торжествуючих бісів, а Ангел Хранитель слідує за ним на відстані, нарікаючи і журячись про смерть грішника. Але коли біси хочуть остаточно занапастити цю людину, тоді є Ангел з вогненною зброєю і проганяє їх». Так святі Ангели бережуть нас від поглинання ворожого. («Чет.-Мін.»). 4 . Вони спостерігають за людьми не тільки в пильному стані їх, а й під час сну. До преподобного Паїсія прийшов деякий інок, маючи потребу поговорити з ним. Знайшовши його сплячим, він побачив святого Ангела Хранителя, що стоїть перед ним, в образі прекрасного юнака, і з подивом сказав: «Воістину Бог зберігає тих, хто любить Його». Він не наважився приступити до сплячого старця заради присутності ангельського і, віддячивши подяку Богу, пішов. Подібним чином видно були Ангели Божі, з віялами в руках, над покійним Петром, єпископом Севастійським, братом святого Василя Великого. Ці посланці небесні піклуються не лише про душевне спасіння, а й про тілесне здоров'я людей. Так, у Патериці згадується, що один пустельник, що страждав від сильного болю в шлунку, зцілений був Ангелом. Прийшовши до хворого і дізнавшись причину його страждання, Ангел Хранитель пальцем своїм, ніби ножем, розрізав болюче місце, очистив гній, що накопичився там, потім рукою загладив рану, і цією дією зцілив пустельника і повернув йому тілесне здоров'я. Але найдивовижніший приклад, який безсумнівно доводить піклування святих Ангелів про людей, довірених зберіганню їх, представляється в історії юного Товії, що становить головний зміст священної книги Товіта. (З «В. чт.», 1865). 5 . Кілька років був затьмарений єрессю Феодотіона один чоловік, який раніше проводив благочестиве життя. Одного разу, під час найглибшого його сну, раптом є йому Ангел і ударами нагадує про те, що він неправо змінив первісну віру. Пробуджений таким чудесним явищем, а найбільше болем ударів, старець послав за собором єпископів і, розповівши їм сонне бачення, смиренно просив прийняти його до православних християн, істинних синів Церкви. (Істор. Євсев. кн. 2). 6 . Коли викл. Онуфрій Великий (жив у IV ст.), полюбивши пустельне життя, залишив монастир у Фіваїді і вирушив у пустелю, при вході в неї йому здався промінь світла, і Онуфрій злякався, так що хотів було бігти знову до монастиря. Але промінь світла наблизився до нього, і почувся голос: «Не бійся, тому що я ангел твій, від дня народження твого я приставлений від Бога зберігати тебе, постійно ходжу з тобою, а нині, за наказом Господа, веду тебе в цю пустелю; Будь досконалий і смиренний серцем перед Господом, служи Йому з радістю, і я не відступлю від тебе». б) Ангели були св. мученикам при їхніх стражданнях і зміцнювали їх у цьому подвигу. Ангели, з'явившись св. мученику Акакію, омили рани його теплою водою і полікували оні. Коли св. мученик ув'язнений був у в'язницю і обкладений залізними узами, Ангели знову з'явилися йому і дозволили його від уз («Чет.-Мін.» травня 7). Св. мученикам Євстафію і Анатолію, ув'язненим у в'язниці і засудженим на голодну смерть, з'явився Ангел, дозволив їх від кайданів, зробив здоровими і, подавши їм манну в їжу, сказав: «У всіх ваших стражданнях буду з вами, бо посланий від Христа Господа зберігати вас» (2). Коли Феодор Тирон у в'язниці, міцно зачиненій і запечатаній, молився, то до молитви його приєдналися Ангели. Караул спершу почув голосний спів, а потім через вікно побачив безліч з Тироном юнаків, які були одягнені в білий одяг і разом із ним співали; сам правитель прийшов до в'язниці і почув багато співаючих голосів, тим часом як великомученик був укладений один («Чет.-Мін.» 17 лют.). в) Ангели беруть особливу участь у спасінні душі людини. Св. Давид довгий час був розбійником, але потім покаявся і, вступивши до монастиря, почав вести суворе подвижницьке життя. Архангел Гавриїл з'явився йому в келії і сказав: Давиде! Господь пробачив тобі гріхи, і відтепер ти творитимеш чудеса» («Чет.-Мін.» сент. 6). - Архангел Михайло, з'явившись св. Євдокії говорив: «Я князь Ангелів Божих; мені дано служіння приймати грішників, що каються, і вводити їх у блаженне життя. Чимало буває радість на небесах небесним ликам, якщо грішник приносить покаяння; бо Бог, Батько всіх, не хоче смерті душі людини, створеної на образ Його. Усі Ангели радіють, коли бачать душу людську, оздобленою правдою; вони вітають її як сестру свою» («Чет.-Мін.» березня 1). Ангел, що з'явився св. Григорію Двоєслову , говорив: «Господь послав мене до тебе, щоб я був з тобою протягом твого життя і підносив твої молитви до Бога, щоб все, про що ти просиш з вірою, отримав» («Чет.-Мін.» березня 12). Викл. Ніфонт бачив одного разу при брамі будинку однієї блудниці в образі юнака і Ангела плачуть і запитав його про причину плачу. Ангел відповів: «У цьому домі з блудницею перебуває людина, на зберігання якої я дано від Бога. Не можу бачити того беззаконня, яке він творить. Як мені не плакати, коли образ Божий упав у таку темряву? («Чет.-Мін.» Груд. 23). Св. Павло Препростий мав той самий дар прозріння у світ духовний. Якось за вечірнім співом він спостерігав, хто з яким розташуванням входив до церкви. Той, у кого душа була чиста, мав світле обличчя, і Ангел Хранитель радо входив з ним до церкви; але один грішний брат входив до церкви, оточений бісами, і Ангел Хранитель здалеку слідував за ним і плакав («Чет.-Мін.» октяб. 4). г) Ангели дотримуються тих, хто сподівається на Господа неушкодженими від зла, коли воно або тільки чекає на них, або вже спіткало їх. Як Ангели діють у першому випадку? Псалом відповідає: «На руках обурять тебе, та не коли споткнеш об камінь ногу твою», тобто, як мати, коли дитина вчиться ходити, спостерігає за кожним її кроком, і якщо бачить, що вона може спіткнутися про що-небудь, відразу бере його на руки: подібно до цього роблять Ангели з людьми, які чинять Ангели з людьми, їх нагляду. Ангели з материнською турботливістю охороняють їх від спотикання об камінь, тобто не допускають їх до спокуси та спокуси гріховної. Йосип, обручник Пресвятої Діви, впавши в сумнів про Її незайману чистоту, мав намір таємно припинити умову заручення з Нею, але утриманий був від цієї несправедливості Ангелом, і таким чином не споткнувся об камінь спокуси. Охороняючи чистоту душ наших, Ангели оберігають і нашу тілесну безпеку від ворогів видимих ​​і невидимих, від небезпек явних і таємних. Колись численний загін війська, посланий сирійським царем схопити пророка Єлисея, обступив місто, де знаходив притулок пророк. Побачивши загрозливу небезпеку, учень його приведений був у великий страх, але був заспокоєний пророком, по молитві якого відкрилися очі учневі його, і він побачив сонми Ангелів, що озброїлися навколо пророка для захисту його (4Цар.6:17). Подібний захист від спокус гріховних і бід одержують від Ангелів і всі, подібно до Йосипа, Єлисея та інших святих, що бояться Господа і на Нього уповають, хоча не всі вони схожі на видіння ангельських. У цій втішній істині може засвідчити власний досвід кожного з нас. Нерідко і нам трапляється уникати небезпек, про які дізнаємося вже після їх. Хто, як не Ангели, відвертають ці небезпеки, для нас незримі, а для їхньої прозорливості очевидні? Чиї, як не їх, таємні навіювання видаляють нас з дороги, на якій ми неодмінно спотикалися б про згубний для нас камінь? (Витяг. з «Збірки для любителів духовних. Читання» Прот. В. Нечаєва, нині єпископа Костромського Віссаріона. Москва, 1884, стор 61–63). д) Ангели беруть участь у людині в годину смерті її. Не залишають нас святі Ангели-Хранителі і за нашого переходу з життя тимчасового у вічне. «Завжди думай про свою смерть, – каже св. Феодор Студіт , – міркуй про розлучення душі від тіла, – розлучення, яке буде під начальницьким оглядом твого Ангела» (Догм. Бог. пр. Макарія, с. 432). Тому й Св. Церква заповідає нам звертатися до Ангела Хранителя з такою молитвою: «Перед того (Страшного) Суду не забудь раба твого, керівнику мій... покрий мене, що виходить від тіла, щоб не бачити мерзотні демонські обличчя» (Кан. Ангелу Хранині). Ми віримо так, що присутність Ангела Хранителя і його світлий радісний погляд полегшують важкі хвилини розлучення душі з тілом і заспокоять доброго християнина, який не позбавив себе цієї останньої землі небесної допомоги. Вірує Св. Церква і в те, що Ангел Хранитель буває покровителем християнської душі і після розлучення її від тіла під час проходження нею поневірянь. Тому молиться кожен із нас, християн, Ангелу Охоронцю: «Буди ми захистник і поборник непоборний, коли перехожу поневіряння лютого миродержця» (Кан. Ангелу Охоронцю). Те саме свідчать і святі отці Церкви. Наприклад, св. Кирило Олександрійський у слові на кінець душі каже: «Душа підтримується святими Ангелами в ході повітрям і, височіючи, зустрічає поневіряння, які стережуть схід, утримують і зупиняють висхідні душі» (Догм. Бог. пр. Макарія, с. 432). У чому саме і як може виражатися заступництво Ангела Зберігача під час поневірянь, наочні свідчення тому ми знаходимо в житті преп. Ніфонта, єпископа Кіпрського. Молячись колись у церкві і звівши очі на небо, преп. Ніфонт побачив відкриті небеса та безліч Ангелів, з яких одні на землю сходили, а інші на небо сходили, підносячи туди людські душі. Два Ангели несли у висоту якусь душу. Коли вони наблизилися до блудного поневіряння, звідти вийшли біси, з гнівом кажучи: «Це наша душа; як ви дерзаєте нести її повз, коли вона наша?». Ангели відповідали: «Який знак на ній маєте, називаючи її своєю?». Демони відповідали: «Вона до смерті грішила, осквернила себе, засуджуючи ближнього, і, що ще гірше, померла без покаяння, а ви що скажете на це?». Ангели відповідали: «Воістину, ні вам, ні вашому батькові, дияволу, не віримо, поки не розпитаємо Ангела душі цієї Хранителя». Ангел Хранитель сказав: «Правда, багато згрішила ця душа, але з того часу, з якого розболілася, вона стала плакати і гріхи свої сповідувати Богу. Якщо Бог пробачив її, то Він знає чому; Він має владу, Того праведному суду слава». Тоді Ангели, посміявшись демонам, увійшли з душею в небесну браму (23 грудня). Віруюча християнська душа чекає від свого Ангела Зберігача втіхи і допомоги і в той страшний день, «коли поставляться престоли і книги розігнуться, і Старий денмі сяде і судяться людини, і Ангели стануть і земля захитається, і вся жахнуться і затремтять; тоді – молить християнин – твоє людинолюбство на мені покажи, і врятуй мене геєни, Христа благай... Коли трубний страшний голос мати мене від землі воскресити на суд, біля мене стане тоді тихий і радісний, надією спасіння відлучай мій страх» (Кан. Ангелу Хранителю). Але, зрозуміло, Ангел Хранитель «тих і радісний» стане біля тієї тільки людини, яка в тутешньому житті, за словом апостола, добрим подвигом подвизався і віру дотримався. Навпаки, далекий він буде від такої душі, яка тут, на землі, зачинила собі ворота Царства Небесного. Викл. Ніфонт бачив і таку душу, тягнучу бісами в пекло. Це була душа деякого раба, якого пан морив голодом та ранами. Він же, не терплячи муки, навчений бісами, взяв верв і подавився. Ангел цієї душі, йдучи здалеку, гірко плакав, а біси веселились. Так тяжкий гріх самогубства! («Чет.-Мін.»). 4. Розповіді про явище Ангелів із життя сучасників. 1 . Розповідь одного афонського подвижника про передсмертні явища учневі його Ангелів. На півдорозі від моря до самої вершини Афонської є місцевість, звана Керасія або, за простонародним виразом, Кераші. У цій місцевості знаходиться близько 12 подвижницьких келій; в одній з цих келій понад тридцять років трудиться старець – родом грек, схимонах Георгій, на прізвисько Хаджі, який має при собі до двадцяти, котрий іноді більше учнів, переважно молодих. При цій келії є церква, присвячена імені святого великомученика Димитрія Солунського. Статут і спосіб життя цього старця з учнями – дуже суворі: протягом цілого року, навіть у Св. Великдень, вони не їдять риби, сир з олією, а також ніколи не п'ють жодного вина. Всі вони постійно керуються в молитві та рукоділлях. Одного разу я застав у келії нашого російського духовника, отця Макарія, означеного старця Георгія, який розповідав батькові Макарію про кончину свого учня, схимонаха Гавриїла, і про передсмертні йому явища. Так як ця розповідь не збуджує жодного сумніву, то я за потрібне вважав його записати в мою пам'ятну книжку. Ось саме що розповідав старець Георгій: «Помер на 26 році від роду наш побратим, схимонах Гаврило, який хворів лише два тижні. За три дні до смерті йому було наступне видіння: йому представилися чотири юнаки, одягнені в дияконські стихарі з підперезанням орарями, і запрошували його вирушити з ними в дорогу. На це він їм так відповідав: хоч і приємно мені з вами мандрувати, куди б ви не пішли, але без благословення свого старця я ні на крок не смію вийти з цієї келії. Зачекайте трошки, поки я прошу його благословення. Ті, хто з'явився, погодилися почекати. Потім отець Гаврило покликав мене до себе, та й каже: «Отче! ось за мною прийшли чотири молоді диякони в одязі і запрошують мене з собою кудись звідси йти. Благослови мене з ними звідси вирушити. Я бачу, що вони дуже добрі люди, вони полюбили мене і хочуть відвести туди, де живуть самі, мені скрізь буде добре; отже, благаю тебе отче, відпусти мене з ними якнайшвидше». Вислухавши ці слова, я подумав, чи не марить отець Гавриїл через сильну хворобу, чи не перебуває в бісівській красі, а тому так відповів йому: сотвори на собі хресне знамення з вимовою Ісусової молитви і скажи тим, що прийшли за тобою: «Я не можу йти з ними, ні мене, вас, що ви за такі люди». Це моє повчання зараз, у присутності моєму, він виконав. Юнаки, що з'явилися, йому сказали: «Ми даємо тобі строку ще на три дні, в які ти можеш добре подумати і приготувати себе до відходу з нами: через три дні ми за тобою неодмінно знову прийдемо!». Після цього юнаки стали невидимі хворому. Оголосивши мені це, хворий був дуже духом веселий і спокійний, ніби зовсім оговтався від своєї хвороби. Однак, незважаючи на його зміну, я чомусь передчував, що він довго не проживе, і тому порадив своєму ієромонаху здійснити над ним Таїнство Єлеосвячення і щодня прилучати Святих Тайн, за згодою, зрозуміло, хворого. На третій день після явища юнаків, хворий швидко почав тілом слабшати, хоча духом, як і раніше, був спокійний, перебував у свідомості до останнього подиху. За годину до смерті один із братів, які живуть з нами в пустельній келії, просив хворого залишити йому на згадку щось із речей. На це прохання хворий твердо відповідав: Що ж я тобі дам? Ти знаєш, що в мене немає нічого свого; візьми, якщо хочеш, он у тому кутку (хворий показав рукою) п'ять маленьких камінчиків, які я поперемінно тримав у роті, щоб не марнословити». – «Та й каміння то не твої, а Божі, і ти їх можеш дати комусь тільки з благословення нашого старця», – так помітив хворому трохи інший брат, що стояв біля його ліжка. «Ну, так вибачте мені, заради Бога, за моє самочинство», – промовив хворий. Після цього він почав дихати частіше, важче колишнього і озиратися на всі боки. В цей час я пильно дивився на хворого і помітив, що він усміхається; потім на почутті нас усіх він промовив: «Ось, за мною знову прийшли ті чотири диякони і ще один з ними новий диякон, а тому тепер вибач мені, отче, і благослови йти разом з ними». – «Сам Бог нехай благословить тебе, чадо, переселитися у вічне життя, йди і молись там за нас грішних, Пресвятої Трійці», – відповів я йому. Після цього хворий, не сказавши жодного слова, тихо та мирно помер. Небіжчик вступив до нашої пустельної келії 16 років від народження, а на двадцять шостому році свого життя став до Господа; у весь час перебування з нами він був дуже лагідним і слухняним, мав до всіх любов і сам був усіма нами любимо. Дай Бог йому Царство Небесне!». Цими словами старець Георгій уклав свою розповідь про смерть свого учня. Не важко здогадатися, що хворому, що з'явилися, були Ангели. Ієромонах Свіязького Богородице-Успенського монастиря Михайло (пострижений на св. Афонській горі, в російському Пантелеїмоновому монастирі). (Див. «Душ. чт.» 1875, стор 474–476). 2 . Білі люди. (Факт з місіонерської діяльності митрополита Московського Інокентія 42). Відомо, що митрополит Інокентій почав своє церковне служіння простим священиком при Благовіщенській церкві в Іркутську і незабаром відчув покликання присвятити себе місіонерській діяльності на Алеутських островах у колоніях колишньої Російсько-Американської компанії. Оселившись з усією своєю численною сім'єю на острові Уналашка, первісною справою його була побудова першого храму на острові, що мав доти лише дерев'яну каплицю, а потім ретельне вивчення місцевих мов та прислівників для викладання алеутам істин віри Христової рідною їхньою мовою. Освоївшись з ними, він став здійснювати заради проповіді часті плавання по інших менших островах, що оточують Уналашку, під час яких нерідко наражався на значну небезпеку. Про одну з цих своїх подорожей на острів Акун майбутній митрополит Московський, а тоді ще отець Іоан Веніамінов часто розповідав своїм рідним і друзям наступне: «Проживши на острові Уналашці майже 4 роки, я у Великий Пост відправився вперше на острів Акун до алеутів, щоб приготувати їх до говіння. Під'їжджаючи до острова, я побачив, що вони всі стояли на березі вбраними, ніби на свято; і коли я вийшов на берег, то вони всі радісно кинулися до мене і були надзвичайно зі мною лагідні та запобігливі. Я спитав їх, чому вони такі вбрані. – Вони відповідали: «Бо ми знали, що ти виїхав і сьогодні маєш бути у нас, то ми на радощах і вийшли на берег, щоб зустріти тебе». - Хто ж вам сказав, що я буду у вас сьогодні, і чому ви мене дізналися, що я саме отець Іван? – «Наш шаман, старий Іван Смиренников, сказав нам: чекайте, до вас сьогодні приїде священик; він уже виїхав і навчатиме вас молитися Богові; і описав нам твою зовнішність так, як тепер тебе бачимо». - Чи можу я цього вашого старого - шамана бачити? – «Чому ж, можеш; але тепер його тут немає, і коли він приїде, ми скажемо йому; та він і сам без нас прийде до тебе». Ця обставина хоч надзвичайно мене здивувала, але я все це залишив поза увагою і став готувати їх до говіння, попередньо пояснивши їм значення посту та іншого; з'явився до мене і цей старий шаман і виявив бажання говіти і ходив дуже акуратно, і я все-таки не звертав на нього особливої ​​уваги і, під час сповіді, упустив навіть запитати його, чому алеути називають його шаманом, - і зробити йому з цього приводу певне настанову. Долучивши його до Святих Тайн, я відпустив його... - І що ж? На мій подив, він, після Причастя, вирушив до свого тону і висловив йому своє невдоволення на мене, а саме за те, що я не спитав його на сповіді, чому його алеути називають шаманом, тому що йому вкрай неприємно носити таку назву від своїх побратимів, і що він зовсім не шаман. Тойон, звичайно, передав мені невдоволення старого Смиреннікова, і я відразу ж послав за ним, для пояснення; і коли послані вирушили, то Смиренников попався їм назустріч із такими словами: «Я знаю, що мене кличе священик, отець Іван, і я йду до нього». Я почав докладно розпитувати про його невдоволення до мене, про його життя, і на запитання моє: «Чи грамотний він?». – він відповів, що хоч і не грамотний, але Євангеліє та молитви знає. Тоді запитав його пояснення, чому він знає мене, що навіть описав своїм побратимам мою зовнішність, і: «звідки дізнався, що я у відомий день повинен з'явитися до вас і що вчитиму вас молитися?». - Старий відповів, що йому все це сказали двоє його товаришів. - Хто ж ці двоє твої товариші? - Запитав я його. – «Білі люди, – відповів старий, – вони, крім того, сказали мені, що ти в недалекому майбутньому відправиш свою родину берегом, а сам поїдеш водою до великої людини і будеш говорити з нею». – «Де ж ці твої товариші, білі люди, і що то за люди і який вони зовнішності?» - Запитав я його. – “Вони живуть недалеко, тут у горах, і приходять до мене щодня”, – і старий представив їх мені так, як зображають св. Архангела Гавриїла, тобто в білому одязі і переперезаних рожевою стрічкою через плече. - Коли ж з'явилися до тебе ці білі люди вперше? - "Вони з'явилися незабаром, як охрестив нас ієромонах Макарій". Після цієї розмови я спитав Смиренникова: «А чи можу я їх бачити?». «Я спитаю їх», – відповів старий і пішов від мене. Я ж вирушив на деякий час на найближчі острови, для проповідування слова Божого, і, після свого повернення, побачивши Смиреннікова, запитав його: «Що ж, ти питав цих білих людей, чи можу я їх бачити, і чи бажають вони прийняти міна?». – «Питав, – відповів старий, – вони хоч і виявили бажання бачити і прийняти тебе, але при цьому вони сказали: навіщо йому бачити нас, коли він сам учить вас тому, чого ми вчимо? – Так, ходімо, я тебе приведу до них». «Тоді щось незрозуміле сталося в мені, – говорив отець Іоан Веніамінов: – якийсь страх напав на мене та повне смирення. Що, як насправді, подумав я, побачу їх, цих Ангелів, і вони підтвердять сказане старим? - І як я піду до них? Адже я ж людина грішна, отже, і недостойна говорити з ними; і це було б з мого боку гордістю та самовпевненістю, якби я зважився йти до них; і, нарешті, побаченням моїм з Ангелами я, можливо, звеличився б своєю вірою або мріяв би багато про себе ... І я, як недостойний, наважився не ходити до них, - зробивши попередньо, з цієї нагоди, пристойне повчання як старому Смиренникову, так і його побратимів алеманом і щоб вони вони алеми. Події цьому отець Іоан Веніамінов, як повідомляє потім автор книги, надавав так багато значення, що після повернення в Уналашку, донесення від 1 травня 1828 до архієпископа Іркутського Михайла про своє плавання на острів Акун, особливо докладно описує його. «Від природи і від виховання мого, – пише він, – я, будучи дуже далеким від всяких забобонів, а більше – вигадки хибних чудес, і втім, не бажаючи таїти від Вашого Високопреосвященства, як милостивого архіпастиря мого, нічого, навіть самих слабкостей моїх, – до самих слабкостей моїх, – до самих слабкостей моїх, в наступному випадку, не як про неможливе, бо сила Божої благодаті не збідніла і не збідніє, але в нинішні часи рідкісному або, принаймні, нечуваному. Під час мого перебування, цього 1828 року в квітні, на острові Акуні і прилеглих йому трьох островах, дізнався я, через толмача Івана Панькова, що житель острова Акуна, села Річешнаго, що лежить на північно-східній стороні оного, на відстані від головного селища в верстах. від усіх тутешніх та багатьох інших жителів шанується шаманом, або принаймні не простим, тому: 1-е. Артельневського селища Тойона Федора Жаркова дружина, 1825 року в жовтні, потрапила на клепцю (пастку, роблю для промислу лисиць) ногою, так що не було коштів вилікувати її, і вона вже була при смерті, оскільки удар був у колінну чашку всіма трьома залізними зубцями, довжиною. Родичі її таємно попросили означеного старого Смиренникова про зцілення її, і він, подумавши, сказав, що вранці буде здорова: і справді, на подив усіх, вона вранці встала і пішла, не відчуваючи жодного болю і навіть досі. 2-ге. Взимку того ж 1825 р. мешканці тутешні мали найбільшу потребу в їжі, і деякі з них попросили старого Смиреннікова, щоб він дав кита (це їхні слова), і він обіцяв попросити; і через дуже небагато часу, каже всім жителям, щоб вони всі пішли в зазначене їм місце за китом: і справді, прийшли, знайшли цілого свіжого кита, в тому самому місці, де він казав. 3-тє. Минулої осені, я мав намір побувати на Акуні, але колишні тут з Росії казенні судна завадили, і тоді, коли на мене всі чекали, тому найбільше, що поїхали за мною з Акуна. Він же сміливо стверджував, що я не буду восени, а буду навесні. І справді, вітри утримали мене, і час став уже пізніше, а тому я залишив свій намір до весни. Є ще такі випадки, що доводять його незвичайне знання і силу, але я мовчу про них. Такі розповіді, затверджувані достовірними свідками, переконали мене особисто запитати старого Смиренникова: «чому дізнається майбутнє і чим виліковує?» - Він, подякувавши мені за те, що я хочу запитати його про це, розповів мені таке. Незабаром після хрещення його ієромонахом Макарієм, явився йому перш один, а потім і два духи, невидимі ніким іншим, в образі людей, білих обличчям, в білих одягах і, за описом його, подібних стихарів, обкладених рожевими стрічками, і сказали йому, що вони послані від Бога. І, протягом 30 років, вони майже щодня були йому вдень або до вечора, але не вночі, і будучи, перше, наставляли і навчали його всієї християнської богослов'я та обрядів віри; я не знаходжу за потрібне тут говорити, бо воно є вчення християнської віри. 2-е, подавали йому самому і, на прохання його, іншим, втім дуже рідко, допомогу в хворобах і крайній нестачі їжі. Але в міркуванні допомоги іншим вони завжди відгукувалися на прохання його тим, що ми запитаємо у Бога, і якщо благоволіє Він, то виконаємо. 3-е, іноді казали йому те, що відбувається в інших місцях і, дуже рідко, майбутнє, але завжди з тим, якщо завгодно Богу відкрити, і запевняли, що вони не своєю силою все те роблять, але силою Бога Всемогутнього. І хоча їхнє вчення є вчення Православної Церкви, але я, знаючи, що й демони вірують і тремтять, засумнівався, чи не хитра і найтонша мережа споконвіку лукавого, і запитав його: «Як вони вчать молитися, собі чи Богу, і як жити з іншими?». Він відповів, що вони вчать молитися не собі, а Творцю всіляких, і молитися духом і серцем, і іноді молилися з ним дуже довго; і вчать виконувати, словом, усі чисті християнські чесноти (які він докладно мені розповів), а найбільше радять спостерігати вірність і чистоту, як у шлюбі, так і поза шлюбом (і це, можливо, тому, що місцеві жителі найбільше схильні до цього); крім того, навчали його та іншим зовнішнім чеснотам і обрядам, як то: як зображати хрест на тілі, не починати жодної справи, не благословляючись, не їсти рано вранці, не жити разом багатьом родинам; нема незабаром убитої риби та звіра ще теплого; а деяких птахів і тваринних морських зовсім не вживати в їжу та інше. Після цього спитав я його: «Чи були йому вони нині, після сповіді та Причастя, і чи наказували слухати мене?» - Він відповідав, що були, як після сповіді, так і після Причастя, і казали, щоб він нікому не казав сповіданих гріхів своїх, і щоб після Причастя незабаром не їв жирного, і щоб слухав мого вчення, але не слухав промислових, тобто росіян, що тут живуть; і навіть сьогодні на шляху з'явилися йому і сказали, для чого я покликаю його, і щоб він усе розповів і нічого не боявся, бо йому нічого поганого не буде. Потім я запитав його, коли вони є йому, що він відчуває радість або смуток. - Він сказав, що в той час, коли він зробить щось худе, побачивши їх, відчуває докори совісті своєї, а в інший час не відчуває жодного страху; і оскільки його багато хто вважає за шамана, то він, не бажаючи таким бути шанованим, неодноразово говорив їм, щоб вони відійшли від нього і не були йому; вони відповідали, що вони не дияволи і їм не велено залишати його, і на запитання його: «Чому вони не є іншим?» - Вони казали йому, що їм так наказано. Можна подумати, що він, почувши від мене або навчившись від когось іншого, розповідав мені християнське вчення, і тільки для прикраси або з марнославства вигадав явище йому духів-балаків. Але в спростування цього скажу я, крім того, що всі чисті алеути майже зовсім чужі гордості, марнославства та пустосвятства. 1-е. Повчаючи їх, я, за стислою часу, а більше щоб не обтяжити їх пам'яті, завжди опускав в історії творіння і падіння Ангелів, про дерево пізнання добра і зла, про першого людиноубийця, про Ноя, Авраама, Предтечу і іноді про Благовіщення та Різдво Ісуса Христа. Але він усе це розповів мені докладно; А під час мого навчання, він з перших підтверджував мої слова, і тоном людини, яка знає Писання. 2-ге. Алеути, що всі тут живуть, окрім тлумача Панькова і ще небагатьох, хоч до мого прибуття вірили і молилися Богу, але навряд чи знали, Кому вірили і молилися; оскільки отець Макарій, передмісник мій, ієромонах Кадьякської місії, 1794 і 1795 року, який хрестив усіх тутешніх алеутів, дуже мало повчав їх, за браком навіть посереднього штурхача, тому що вельми недавно почали з'являтися хороші товмачі, і Паньков ледве їх. Але Паньков, побоюючись впасти в оману і маючи тверду віру в Єдиного Бога, ніколи не входив зі старим цим у такі розмови, і сильно повставав і дорікав іншим, які запитують і просять Смиреннікова. Це засвідчили алеути. А тому ні від кого від людей, ні посередньо, ні безпосередньо, не могла вона чути цих історій. 3-тє. Сам же він, будучи безграмотним і анітрохи не знаючи російської мови, не міг ні читати, ні чути від інших, і 4-те. Нарешті, щоб переконатися, чи справді є йому пестуни його, я запитав його: Чи можу я бачити їх і говорити з ними? - Він відповідав, що не знає, а запитає у них; і справді, за годину приходить і каже, що вони сказали: «І що він хоче ще знати від нас? Чи він ще шанує нас дияволами? Добре, нехай бачить і говорить із нами, якщо хоче»; і ще сказали щось схвалення моє; але й я, щоб не вважали за марнославство з боку мого, промовчу про це. Але від співбесіди з ними відмовився. Можна сказати мені: чому я не побачив їх для посвідчення в їхньому явищі? – Але я скажу на це, що я дивувався, чи можна і чи потрібно мені бачити їх особисто. Я думав так: що мені потреби бачити їх, якщо вчення їхнє є вчення християнське? Хіба для того, щоб з цікавості тільки дізнатися, хто вони, і щоб не бути покараним за такий мій вчинок; і що треба випросити благословення і настанови Його Преосвященства, а більше – щоб, побачивши їх, якимось чином і коли-небудь не впасти в якусь помилку чи здивування та інше, – ось причини, з яких я відмовився бачити їх особисто. Отже, все вищесказане ним і клятвою схильне, а мною хоч і не скрізь точними його словами, але без додавання і приховування викладене, і також свобода, безбоязність і деяке його задоволення в оповіданні його, а більше незазоре життя його, переконали мене думати і навіть переконатися, що є і дияволи, тому що хоча диявол і може іноді перетворюватися на ангела світла, але ніколи для настанови і науки і спасіння, а завжди для смерті людини. Але оскільки не може дерево зло плоди добрі творити: вони повинні бути службовими духами, що посилаються для тих, хто бажає наслідувати спасіння. А тому, щоб деяким чином не послабити віри і надії на Єдиного Всевишнього і Всеведучого, я до дозволу Вашого Преосвященства наважився дати йому наступне настанову: «Бачу я, що духи, що є тобі, не дияволи, а тому слухай їх вчення і настанови, якщо тільки загальні збори. Але іншим, хто питає тебе про майбутнє і просить допомоги твоєї, кажи, щоб вони самі просили Бога, як спільного всіх Отця. Лікувати тобі не забороняю, але тільки з тим: кого маєш намір вилікувати, говори, що не своєю ти силою лікуєш, але Божою, і радий старанніше молитися і дякувати Його Єдиному; не забороняю також і вчити, але не більше як тільки давати повчання малолітнім. Про майбутнє ж нікому і навіть мені самому не говорити жодного слова». А іншим алеутам, що був тоді, сказав і наказав розповідати, щоб ніхто не називав його шаманом, але й не питав, і не просив би його ні про що, крім Єдиного Бога. Доносячи про це Вашому Преосвященству, я вважав за потрібне і наказав тлумачу Івану Панькову, який перекладав мої слова та позначеного старого, для посвідчення в істині розповіді мого і для підтвердження вірності його перекладу, тут підписатися своєручно і зберігати це до часу за таємницю». На це повідомлення високопреосвященний Михайло відповідав нижченаведеним листом, від 5 травня 1830 р., з Іркутська. «Всі папери, від різних чисел червня 1828 року, вами до мене надіслані і мною 9 вересня 1829 року отримані, виконані, згідно з бажанням та намірами вашими. Залишається мені відповісти на одну тільки з них, а саме, щодо описаної вами вельми докладної події, на острові Акуне, з алеутським тоном Іваном Смиренниковим. Справді, подія це рідкісне і в наш час нечуване. Тому мав я потребу повідомити його хоча не всім моїм знайомим, але багатьом відмінним за розумом і серцем чоловікам, в яких збуджена через те особлива ревнощі почути з часом пояснення в усьому тому, що не є темного і незрозумілого як у цьому, так і в інших подібного року і ще може пройти ще з інших речей, і що може бути ще й знов. з вашим Смиренниковим. Так, завдяки вам за цю рідкість і відвертість, дякую і за розсудливу пораду і вельми пристойне настанову, дані вами як Смиренникову, так і побратимам його алеутам, щоби першого не називали даремно вони шаманом, а цей шаман щоб не хотів шукати і бажати слави чудотворця. Нелицемірно скажу вам у вічі і заочно, що ви, не давши місця цікавості звеличитися над своєю вірою, блаженніше за всіх тих, які віруючі речі, подібно до св. апостолу Фоме, піддають дотику. Але як невіра Фоміно в наших церковних піснях названа доброю, то і я хотів би, і багато інших побажають зі мною, щоб ви, у більше прославлення благочестивої нашої віри, зважилися, якщо ще живий буде старий Смиренников, бачитися і говорити з духами, які йому є. Більшої обережності до цього не потрібно, крім чистої віри вашої та сердечної молитви: пам'ятаєте тільки при цьому побаченні та впродовж цього молитву Господню, яку повторіть разом з духами. Розмова ж ваша з ними може бути не іншою, як про долю новонавернених алеутів, ваших парафіян, яким ви бажаєте добра, просите їх випитати в Бога. Sat sapienti. Що Бог, за даром Христа Свого, дасть вам дізнатися, про те повідомте мені на листі у зручний час, або на словах при майбутньому приємному побаченні. Закликаючи на вас благословення Боже, маю перебути вам, Дондеже есм, вседоброзичливим слугою, Михайле, архієпископ Іркутський». Але батькові Веніяминову, як ми особисто чули це згодом від Московського владики, так і не вдалося бачити «білих людей». Коли він, після отримання ним дозволу від архієпископа Михайла на це побачення, повернувся на острів Акун, то не знайшов уже в живих старого Смиренникова. (Див. указ. вище кн. та Н. Барсукова). А. Про Ангелів Охоронців. Слово Боже як Старого, так і Нового Завіту, і отці Церкви і церковна історія ясно вчать нас, що не тільки кожен віруючий, але й кожна людська спільнота, кожен народ, кожна держава, кожна церква мають своїх Ангелів Охоронців, – і подають факти явищ і дій цих Ангелів. Так, євангеліст Матвій передає нам, що Ісус Христос, переконуючи поважати кожного віруючого, хоч би скільки здавався він малим і слабким, сказав апостолам: «Будьте, нехай не зневажайте єдиного від цих малих: бо говорю вам, бо ангели їх на Небесах вину бачать лице. Апостол Павло каже: «Чи не всі суть служіння духа, на служіння, що посилаються, за тих, хто хоче успадкувати спасіння?». 44 . В обох місцях, очевидно, утверджується буття Ангелів Охоронців. У книгах Старого Завіту передається багато таких подій, у яких не можна не бачити дій властивих Ангелам Охоронцям. Такі, наприклад, такі події: Ангел був видимим супутником Товії в Раги, позбавив його від небезпеки при Тигрі, давав йому благодійні поради, мав усе на благо і, що найбільше послужило на щастя благочестивого сімейства, влаштував зцілення Товіта 45 . У книгах Царств говориться, що пророк Ілля у своєму чудовому служінні неодноразово отримував і посібник, і настанови, і керівництво від Ангела 46 . Авраам, посилаючи раба свого на здобуття дружини синові своєму, говорив йому між іншим: «Господь Бог... пошле Ангела Свого перед тобою, і зрозумієш дружину синові моєму Ісакові звідти» 47 . Є місця у Старому Завіті, які, за одностайним розумінням отців Церкви, укладають вчення про Ангелів Зберігачів. Такі головним чином такі місця: «Ополчиться Ангел Господній (з оригіналу єврейського: ополчаться Ангели Господні) довкола тих, хто боїться Його і визволить їх» 48 , і інше наступне місце: «не прийде до тебе зло, і рана не наблизиться телесі твого. Як Ангелом Своїм заповідь про тебе, збережеш у всіх путях твоїх» 49 . Досить ясні вказівки представляє Святе Письмо і на користь тієї думки, що і кожне людське суспільство, кожен народ і кожна церква мають своїх особливих Ангелів Охоронців. Так, пророк Данило говорить про молитовне предстательство перед Богом двох Ангелів-народоблюстювачів, Ангела-народоблюстителя або князя перського царства та Ангела-народоблюстителя народу ізраїльського. Перший Ангел благав Бога про утримання народу ізраїльського під пануванням перського царства, інший, навпаки, благав про звільнення цього народу від ярма перського. Даниїл говорить також, що разом із цими двома Ангелами звертався з молитвою до Бога Ангел, князь еліннського царства 50 . Якщо ж не тільки народ ізраїльський, а й народи перський та еллінський мали своїх особливих Ангелів-покровителів, то звідси можна з правом укласти, що й кожен інший народ має свого Ангела Хранителя. – Євангеліст Іван у першому розділі Апокаліпсису передає слова Господа про сімох Ангелів семи церков малоазійських 51 . Щоправда, як ми вже сказали, під назвою Ангелів тут має розуміти і єпископів цих церков, але водночас, за вченням отців Церкви, тут має бачити і вираз тієї істини, що кожна церква має свого Ангела Хранителя. «Я впевнений, – каже, наприклад, Григорій Богослов, – що особливий Ангел опікується кожною церквою, як навчає мене Іван у одкровенні» 52 . Ця істина завжди ясно визнавалася Православною Церквою. Святий Василь Великий писав пресвітерам Нікопольським: «Вас засмучує, що ви викинуті з огорожі стін: але ви перебуваєте в дахах Бога Небесного і з вами Ангел Хранитель церкви» 53 . Григорій Богослов, прощаючись з кафедрою Константинопольської, вигукував: «Вибачте, Ангели, наглядачі цієї церкви» 54 . Зберігання і служіння святих Ангелів спасенню людському підтверджується, крім того, численними прикладами життєписів святих. Ось кілька таких прикладів: Св. Іван Лествичник про себе свідчить: «Коли я жадав більшого успіху, то в цьому випадку просвітлював мене Ангел, що був мені» (Леств. степ. 27). У житії священномученика Севастіана (18 грудня) розповідається, що коли один начальник руйнував ідолів, то з'явився до нього Ангел у вигляді юнака і сказав: «Господь Ісус Христос, у Якого ти повірив, посилає тобі через мене здорове досконале. Він схопився і хотів кинутися до ніг Ангела і поцілувати їх, але той сказав: «Не дерзай торкнутися мене, бо ти святим хрещенням не омитий ще від ідолського смороду». З цього ми бачимо, що святі Ангели є спасінням лише хрещених людей. У притчі Господа нашого Ісуса Христа про багатого і Лазаря говориться: «Будь же помре вбогий і нестиме бути Анголи на лоно Авраамлі» (Лк.16:22). Ці слова Господні дають нам підстави вірити, що служіння Ангелів Охоронців наших простягається і на останні хвилини нашого життя, і за межі справжнього життя. Що Ангели Хранителі присутні при розлученні душі з тілом, про це багато сказань представляє історія смерті благочестивих і грішних людей. Св. Кирило Олександрійський у слові до кінця душі каже: «Душа підтримується св. Ангелами в ході повітрям і, височіючи, зустрічає поневіряння, які стережуть схід, утримують і зупиняють висхідні душі. Ангел намагається захистити її від злих духів і, нарешті, провадить до Господа Бога перед страшний престол Його». Знаючи, що Ангели Хранителі постійно перебувають з нами, і що вони найближчі і постійні свідки нашого життя, ми повинні бути обережними, щоб не тільки в діях, а й у словах і думках не образити їх і через те не видалити їх від себе. У разі ж гріхопадіння поспішимо швидким і щирим покаянням залучити до себе небесних зберігачів наших і помічників, щоб порадувати не тільки їх, але й усіх інших Ангелів на небесах, які радіють про єдиного каючого, що грішить (Лк.15:10). (Прот. Григорій Дяченко). Б. Ангели не речові. Подивіться, що каже св. Дамаскін про Ангелів, і ви погодитеся, що ні в якому разі не можна в ньому припускати думку про речовинність ангельського єства. Послухайте, наприклад, про те, як св. Дамаскін пояснює взаємне спілкування між собою Ангелів. «Ангели, – каже він, – суть світли мисленні, другі від першого і Безпочаткового Світла мають освіту, які не потребують мови і слуху, але без слова, що вимовляється мовою, передають один одному свої думки і бажання» (Кн. 2, гл. 3). Яка тут речовинність? Якби св. Дамаскін визнавав їх речовими, він сказав би, що Ангели мають мову, очі та інші члени, бачать один одного, розмовляють дуг з одним, один одного відвідують. Якщо св. Дамаскін нічого такого не допускає, а, навпаки, взаємне спілкування Ангелів пояснює духовним, уявним чином, очевидно, що він не визнає Ангелів речовими. Слухайте ще, як розуміє св. Дамаскін ставлення Ангелів до місця. «Як уми, вони в уявних місцях суть, не будучи описані подібно до тіл: бо, за своєю природою, вони не мають вигляду або образу подібного тілам, не мають і трьох вимірів, але подумки бувають притаманні і діють там, де їм наказано, і не можуть в той же час бути і діяти тут і там». Це зовсім звільняє єство Ангелів від грубих форм, у яких представляє їх нове, бажаючий надати їм речовинність, вчення, грунтуючись на явищах Ангелів і переносячи образ явища образ єства. А св. Дамаскін вчить, що хоча немає їх на небі, коли вони на землю посилаються, і хоча не можуть вони одночасно бути тут і там; але коли бувають на якомусь місці, то бувають не так, щоб окреслювалися тут якоюсь формою, протяжною у висоту, довжину і ширину. Таких вимірів вони мають, немає і жодного виду, як властиво мати тілам. Тому можна сказати тільки, що вони тут, а не там, що вони роблять свою дію, а не там. – Щоб не вважали, що я самовільно тлумачу слова св. Дамаскіна про ставлення Ангелів до місця, названого в нього місцем «думкою», виписую, як розуміє своє «мисленне місце» сам св. Дамаскін. «Є ж уявне місце те, де споглядається і є уявне і безтілесне єство, де воно притаманне і діє подумки, а не об'єм тілесно або подібно тілам. Бо воно не має вигляду, щоб бути обійнятий тілесно »(кн. 1, гл. 13). Ну от, як є безтілесне у відомому місці. Є, властиво, діє, але з займає його і обіймається ним. – А ось і ще слова його власне про ангельське місце. «Ангел не міститься в місці подібно до тіла, так щоб приймати образ якийсь або вид. Але говориться, що він буває у відомому місці заради того, що подумки властивий у ньому і діє за своєю єством, і що в той же час не буває в іншому місці, але там подумки уявляється, де і діє. Бо не може він одночасно діяти в різних місцях» (там же). Але якщо, таким чином, за св. Дамаскіну, Ангели не займають місця і не обіймаються їм, якщо не мають жодного протягу і вигляду, то очевидно, що, за його ж вченням, вони не мають і ніякої речовинності, якою б тонкою її не уявляли; тому що ніщо речове не може бути без цього приладдя; а що не має їх, то вже й нематеріально. Нове ж вчення, як тільки визнало Ангелів речовими, то й почало вже твердити, що вони підпорядковані простору, мають форму, змальовуються своїми межами та краями, мають свій вигляд, стало, тобто твердити зовсім неприємне тому, що стверджує св. Дамаскін. Але є ще одне місце у св. Дамаскіна над угоду новому вченню, саме – час створення Ангелів. «Дехто стверджує, каже він, – що Ангели створені насамперед усякого творіння, як говорить і св. Григорій Богослов: «По-перше, вигадує (Бог) ангельська, небесні сили, і думка стала справою...» Цілком погоджуюсь з Богословом і я. Бо належало насамперед бути створеним уявному єству, потім чуттєвому і, нарешті, – людині, єдиній з обох» (Кн. I, гл. 13). Тієї самої думки і Василь Великий. Ось три свідки! За трьох же свідків стане всяке дієслово. Але який? Звичайно, не дієслово нового вчення, а наше. Бо якщо Ангели створені насамперед тілесного і речового без обмеження, то як можна думати, щоб вони були тіло, хоч би тонке? Не кажуть св. батьки, що колись створені тонкі тіла – Ангели, та був інші тіла грубі; а взагалі стверджують, що Ангели створені насамперед будь-якої речовинної тварюки. Отже, за їхнім вченням, в Ангелах не повинно бачити нічого речового. Отже, укладаю щодо свідчення, що наводиться зі св. Дамаскіна, на доказ думки про тілесність душі та Ангелів, що з розгляду самого місця та з міркування всього взагалі вчення св. Дамаскіна про Ангелів виходить незаперечно, що св. Іоанн Дамаскін не мав думки про тілесність душі та Ангела. Тому нове вчення не може вказувати на св. Іоанна, як на свого патрона і попередника, що проклав ніби перші його риси (Див. тв. еп. Феофана: «Душа і ангел», 1891, сс. 27–33). В. Яким чином були добрі Ангели? Більш звичайний вид, в якому, за сказаннями Старого і Нового Завітів, були добрі Ангели, – був людський: у такому вигляді були вони Аврааму, Лоту, Якову, Мойсею, Ісусу Навину, Маною – отцю Самсона, Давиду, Товії, пророкам. Ангел, що з'явився Ісусові Навину в рівнині Єрихонській, мав вигляд воїна, так що Ісус мав запитати його: «Чи наш чи від супостат наших?». 55 . У людському образі були Ангели святим дружинам, по Воскресінню Спасителя. Але іноді Ангели були і не в людському, а в якихось інших образах; так, наприклад, Мойсеєві з'явився Ангел у палаючій купині 56 і путівав ізраїльтян по пустелі у вигляді стовпа вдень хмарного, а вночі вогняного 57 . Псалмоспівець говорить, що Бог, для виконання своєї волі, творить «Ангели Своя духи і слуги Своя полум'я вогненний» 58 . У пророка Єзекіїля Херувими видаються у вигляді напівлюдей і напівтварини з людськими тулубами, з орлиними крилами і воловими ногами; голови у них різні: чи людські, чи волові, чи левові, чи орлині; два крила у них розпростерті, а двома іншими прикривають вони все своє тіло; вони сяють, як розпечені вугілля, як лампади, що горять, як освітлене блискавкою небо. - Це справді грізне видовище. Ангел, що був Давидові 59 , мав людський образ, був одягнений у лляну одежу і стегна його були опоясані уфазьким поясом; тіло його - як хризоліт, обличчя - як блискавка, очі його - як лампади, що горять, руки і ноги його - як блискуча мідь полірована, і звук його слів - як голос шуму. Святий Іоанн Богослов бачив навколо Престолу Всесвятішого чотирьох тварин (які, без сумніву, були чотири Ангели), які мали безліч очей спереду і ззаду. «І перша тварина... подібно до лева, ...друга тварина подібна до тільця, ...третя тварина мала обличчя, як людина, і четверта тварина подібна до орла, що летить. І кожна з чотирьох тварин мала по шість крил навколо... ні вдень, ні вночі вони не мають спокою, кажучи: Святий, Святий, Святий Господь Бог Вседержитель, Який був, є і буде 60 . Ангел, поставлений перед входом до земного Раю, був озброєний полум'яним мечем 61 . Ангел, що з'явився Валааму і погрожував умертвити в нього ослицю 62 , Ангел, що з'явився Ісусові Навину в рівнині Єрихонській 63 , і ангел-каратель, що з'явився Давидові 64, були також озброєні мечами. Ангел Рафаїл, який супроводжував молодого Товію до Мідії, мав вигляд мандрівника 65 . Обличчя Ангела, якого бачили святі дружини при труні Спасителя, що відвалив від цієї труни величезний камінь і сидів на ньому, було світло, як блискавка, і одяг його був білий, як сніг. Ангел, який, за оповіддю книги Апостольських діянь 67 , звільнив апостолів з в'язниці і наказав їм безбоязно свідчити про Христа в храмі, з'явився також у людському образі. Вкрай чудовий спосіб, як цей Ангел звільнив апостолів з в'язниці: слуги, послані первосвящеником у в'язницю за тим, щоб взяти звідти апостолів і привести їх на судилище, знайшли в'язницю замкненою і сторожею, що стояли біля дверей її, але, відчинивши її, вони не знайшли в ній. Як Ангел міг вивести апостолів з в'язниці, не пошкодивши дверей при цьому, коли, крім них, звичайно, не було ніякого іншого виходу, і вивести так, що цього не помітили ні варти, ні інші ув'язнені, це перевищує наше розуміння. Але це так само точно було можливо, як можливо було те, що Спаситель тілесним чином повстав з труни, не розкривши його при цьому і навіть не пошкодивши прикладеної до нього печатки, що Він пройшов крізь зачинені двері в кімнату, в якій зібрані були апостоли 69 , говорив зі Своїми учнями, що йшли в Еммаус, них невидимий 70; як можливо було те, що Він протягом сорока днів після Свого Воскресіння був Своїм учням, їв, пив і розмовляв з ними; але при цьому було бачимо тільки для тих, кому, за визначенням Небесного Батька, судилося свідчити про Його Воскресіння. Іноді Ангели, як і Сам Бог, були без будь-якого видимого для очей образу, а давали знати про свою присутність гучним голосом, за допомогою моральних навіювання, за допомогою разючих явищ природи, за допомогою слів, одкровень невідомого майбутнього чи минулого; іноді вони наводили на людей потьмарення, засліплення, заціпеніння, даючи таким чином відчувати гнів Божий до них. Так, коли Бог говорив із Мойсеєм на Хориві і повідомляв йому закон 71 , ізраїльтяни не бачили при цьому жодної подоби Божої; коли Архангел Гавриїл повідомляв Данилові про долі великих царств, що мали існувати одне після іншого, то він був бачимо тільки для одного Даниїла, а інші чоловіки, які при цьому були, не бачили явища, але жах великий напав на них, і вони втекли в страху 72 . Коли Господь уперше розмовляв із Самуїлом і сповістив його про нещастя, яким Він визначив покарати дім первосвященика Ілля, то отрок Самуїл не бачив при цьому жодного образу, а чув лише один голос, який спочатку сприйняв він за голос первосвященика Ілля. Содомляни спочатку бачили ангелів, що прийшли в дім Лота, але потім, коли вони намірилися силою увірватися в дім Лотів, то тими самими Ангелами були засліплені і не могли знайти дверей будинку. Святий Кіпріан розповідає, що, під час гоніння християн в Африці, захворів один єпископ і впродовж своєї хвороби постійно і невідступно просив, щоб його наказували Святими Тайнами, – і ось, одного разу він побачив перед собою юнака величного вигляду і зі світлими, проникливими очима. Грізно і з гнівом звернувся до нього Ангел із такими словами: «Ти боїшся страждань, ти вмираєш неохоче; Чого ж ти хочеш від мене?». Коли єпископ дізнався, що цей закид ставився і до всіх вірних, він зібрався з останніми силами і зробив умовляння всім до мужності у стражданнях; після цього він долучився до Святих Тайн і помер у світі. Церковна історія представляє безліч подібних явищ Ангелів у людському образі. (Див. кн. «Про явище духів. Таємниці потойбічного світу» А. Калмета, пров. з ньому., 1877). Г. Ознаки, якими можна розпізнавати присутність злих і добрих ангелів. «Бачення святих Ангелів, – каже св. Антонію, – буває незворушно. Є вони зазвичай безмовно і лагідно; чому і в душі негайно народжується радість, веселість та сміливість; душевні помисли перебувають незворушними; душа виконується бажанням майбутніх благ та спілкування зі святими. Якщо ж інші й приходять у страх від раптового явища до них добрих Ангелів, то ті, що з'явилися в ту ж мить, знищують цей страх своєю любов'ю, як вчинили Гавриїл із Захарієм і Ангел, що з'явився дружинам на гробі Господній, і ще Ангел, що сказав пастирам вифлеємським: «Не бійтеся! І відчувається страх у такому разі не від душевного страху, а від свідомості присутності вищих сил. Таке бачення святих... Нашестя ж і бачення злих духів буває обурливим, з шумом, голосами та криками, подібно до навали розбійників. Від цього в душі походять страх, сум'яття, безлад помислів, зневіра, смуток, страх смертний і, нарешті, погане побажання, недбальство про чесноти та моральний розлад. Тому, якщо, побачивши того, що з'явилося, приходьте в страх, але ваш страх негайно знищений, і замість нього в душі вашій з'явилася невимовна радість, благодушність, відвагу, наснагу, незворушність помислів, любов до Бога, то не втрачайте надії і моліться; а якщо чиє явище супроводжують сум'яття, зовнішній шум, мирська пишність і загроза смертю тощо, то знайте, що це нашестя злих ангелів». (Див. кн. «Життя препод, отця нашого Антонія Великого та його усні та письмові духовно-подвижницькі настанови». Свято-Троїц. Сергія лаври, ієром. Агапіта. М. 1865., стор. 30 –34; 36–38). Розділ другий. Про буття демонів. Переказ зберіг у всіх народах поняття про злі духи. Таке, наприклад, вчення перської релігії про злий початок - Аріман і злих духах - Яцатах; таке вчення грецької релігії про фурії та ін. (Іліада вірш 24, 145, 144, 159). Єгиптяни вірили, що при народженні кожній людині дається демон-охоронець; визнають злих духів та китайці-буддисти; за їхнім вченням є дві області духів: чистих – еригонів Негри та нечистих – Ассурів 73 . Зрозуміло, що всі ці вірування, як не освячені Божественним Одкровенням, спотворені; але вже одне існування цих вірувань у народів показує, що буття злих духів не суперечить початкам здорового глузду, як і існування добрих. Справді, по-перше, якщо у видимому нами світі є багато різноманітних предметів, то чому б не допустити, що й розумні істоти не обмежуються одним родом людським? По-друге, якщо ми помічаємо поступовість у створіннях, що йде від нижчих форм до вищих, то передбачається подібна поступовість і в моральних створіннях – у відношенні до Бога. Тому і Платон філософ вчив, що «є духи середні між людиною і Богом, які віддаляються від злих людей і допомагають добрим; вони не можуть бути зрими, хоча присутні при нас» (Діалоги Платона: «Тімей»). Дії духів можливі самі собою подібно до того, як існують дії однієї людини на іншу, дії душі людини на її тіло. Тому тільки люди зіпсовані заперечують добрих духів, тому що далеко від них перебувають, і злих – оскільки самі того не помічаючи, перебувають у їх рабах. Живу впевненість стародавнього світу в бутті злих духів підтверджує і той факт, що давня філософія часто поєднувалася з магією (Вих.7:11), як бачимо на мудреців фараона, що протидіяли Мойсею, на Кіпріані – згодом мученику та єпископу Антіохійському. Для отримання очного поняття про духи злості у нас є один засіб – християнське вчення, яке міститься у Святому Письмі, розкритому та затвердженому творами святих отців і вчителів Церкви. Що таке диявол, якими є його дії, – дізнаємося зі Святого Письма, яке вказує нам і засоби для боротьби з дияволом; а як прийняти ці кошти на ділі – дізнаємося з творінь святих отців та життя святих подвижників, які все життя присвятили на боротьбу з духом злоби. Пізнання духів злості святими подвижниками є особливий Божий дар; воно - «міркування духовому» (1Кор.12: 10); з ним пов'язана перемога над гріховними помислами, мріями та відчуттями. Відкрив Господь цей дар цареві-пророкові – Давидові, і він від імені всього людства покликав: «Виведи з в'язниці душу мою» (Пс.141:8). Щоправда, через тілесний стан свого, ми не здатні зріти духів, але ми «імами відоме пророче слово: йому ж уважно, як світилу сяючу в темному місці» (2Пет.1:19), можемо пізнати своїх ворогів настільки, щоб бути в змозі протистояти їм. На думку мудрих цього віку, диявол – це уособлення злого початку, властивого нам і чинного у світі, а підлеглі духи – подальший розвиток цього уособлення. Але слово Боже відкриває нам, що простір між небом і землею, - вся видима нами блакитна безодня, служить житлом для занепалих ангелів, скинутих з Неба (Еф.6:12; Об'явл.12:7). З вченням про диявола, як про справді існуючий, особистий, живий і злий дух, ми зустрічаємося на перших сторінках Біблії. За свідченням книги Буття, диявол, що увійшли до змія, спокусив наших прабатьків і схилив їх до злочину Божої заповіді (Бут.3:1–19). Що диявол був винуватцем гріха, який в Адамі занапастив увесь рід людський, свідчить премудрий Соломон: «Як Бог створить людину в невиразність і в образ подоби Своєї створи його; заздрістю ж дияволею смерть увійде у світ: їдять же ю, що від неї частини суть» (Прем.2:23–24). З цієї причини диявол називається людиноубийцею від початку (Ін.8:44). Про те, що і Мойсею існування злих духів було відомо, свідчить книга Повторення Закону. Перераховуючи беззаконня юдеїв, Мойсей каже, що вони «приносили жертви бісам, а не Богу» (Втор.32:17), тобто, як пояснює св. Іоан Златоуст, приносили жертви ідолам, в яких сидять біси 74 . Яким зображується злий дух у книзі Буття, таким він описується у книзі Іова, тобто наклепником. Там він обмовляє Бога, а тут його праведника, якого вразив гноєм лютим від ніг і до голови. Він би вразив ненависного йому праведника і смертю, якби це не було йому заборонено Богом (Іов.1:6–22, 2:1–7). Диявол попустив Давида, «нехай перерахує народ ізраїльський» (1Пар.21:1). Демон Асмодей убив сімох чоловіків, за яких по черзі була видана Сарра, дочка Рагуїла (Тов.3:8); злий дух опановував Саула (1Цар.16:14–15). Св. Іоанн Богослов істину буття злих духів тісно пов'язує з істиною пришестя у світ Сина Божого: «Творяй гріх від диявола є, бо спершу диявол грішить. Задля цього з'явися Син Божий, нехай зруйнує діла диявола» (1Ів.3:8, пор. Мт.12:24–29; Як.2:19; 2Кор.2:11). З цих слів випливає, що, не знаючи, хто такий диявол, ми не можемо знати, що зробив для нас Ісус Христос, і заперечення злих духів веде до заперечення таємниці падіння, а отже, і таємниці викуплення. Справді, навіщо Христу приходити на землю, коли диявола немає? А заперечення спокути потрібно привести до заперечення всього християнства. Що Ісус Христос приходив, щоб зруйнувати справи диявола, свідчить вся євангельська історія. «Ваш батько диявол, – каже Ісус Христос юдеям, – і ви хочете виконати похоті батька вашого. Він був людиногубець від початку, і не встояв у правді, бо немає в ньому істини. Коли він говорить брехню, говорить своє, бо... брехун і батько брехні» (Ів.8:44). Потім Христос і в позитивному вченні, і в притчах, - в пояснювальній їхній частині, часто згадує про диявола і про ангелів його, і скрізь вчить про них, як про істот дійсних, як про злих духів, які намагаються шкодити людям, губити їх, і блюда для вічного вогню. Зображуючи останній, Страшний Суд, Христос каже: «Син Людський скаже тим, що ліворуч: ідіть від Мене, прокляті, у вогонь вічний, уготований дияволові та ангелам його» (Мф.25:41). Осуд Своє Господь прорікає грішникам – істотам дійсним; Чи не ясно з того, що диявол і ангели його теж істоти дійсні, бо для них перш за все приготований вогонь вічний, що чекає і їх послідовників - грішників? За твердженням Христа Спасителя, сатана протягом 18 років мучив нещасну скорчену жінку (Лк.13:11–16); він же просив Господа сіяти апостолів – як пшеницю (Лк.22:31). В інших місцях св. Євангелія наводяться слова Ісуса Христа про те, що існує ціле царство злих духів, що диявол - злісний князь цього царства, має слуг своїх і називається тому князем бісівським (Мф.12: 25-27; Лк.11: 17-20), що диявол - князь бісівський -2 що диявол і ангели його діють спільно, не перешкоджаючи, а підтримуючи один одного до шкоди людей (Мт.12:25–27; Мк.3:24–28; Лк.11:17–20). Не сумнівалися у бутті диявола та святі апостоли. Подібно до Ісуса Христа, вони вчили про шкідливу діяльність злих духів, про згубний вплив їх на рід людський. Говорячи про Христа, що Він зцілював усіх, одержимих дияволом (Дії 10:38), апостоли і самі, за прикладом свого Божественного Учителя, зцілювали біснуватих (Дії 5:15–16, 16:18) і, проповідуючи людям Христа, дивилися на перехід з Христа, дивилися на перехід з Христа, дивилися на перехід з Христа, дивилися на перехід з Христа Богу (Дії 16:18). За вченням апостолів, Христос сприйняв нашу плоть і кров для того, щоб Своєю смертю позбавити влади того, хто має державу смерті, тобто диявола (Євр.2:14). Диявол є дійсне обличчя, інакше б апостол Юда не став би його зображати сперечається про тіло Мойсея з Архангелом Михайлом (Юд.1: 9). Апостоли вчили, що демони – духи розумні (Як.3:15), але злі (Дії 19:13). Будучи численні (Об'явл.12:4), вони утворюють своє царство, на чолі якого стоїть сатана (Рим.16:20; 1Кор.5:5). З цих місць апостольських писань ясно, що диявол є особа дійсно існуюча. Так ці місця й зрозуміли святі отці Церкви. Св. Ігнатій Богоносець неодноразово у своїх посланнях умовляє уникати підступів і хитрощів князя цього віку і зміцнюватися проти диявольського коріння лагідністю, вірою і любов'ю. Ангел, який за своїм первородством був мудріший за інших, за свій злочин і послух став демоном, а разом з ним і ті, які наслідували його і захоплювалися його мріями, склали полк демонів 75 . Диявол, за вченням св. Іринея Ліонського, є творіння Боже, як і інші ангели. Він сам був причиною свого відступництва 76 . На переконання Тертуліані, все, що ображає Бога, має бути приписане демонам і нечистим духам 77 . Визнають буття злих духів та всі інші отці та вчителі Церкви. У своїх творіннях (що не раз бачитимемо нижче), вони міркують про природу злих духів, їх перший гріх, їхні підступи проти людей та ін. Особливо переконливо доводиться буття злих духів історією святих подвижників, як це ми можемо вбачати з їхніх повчальних писань. Все своє життя подвижники вели жорстоку боротьбу з духами злості. Нерідко траплялося, що демони були їм у чуттєвому вигляді. Відвойовуючись від демонів своїм високим моральним життям, святі подвижники виганяли бісів з інших людей, потім сміливо вказували язичникам на доказ істинності християнської віри. У другій апології Іустіана мученика читаємо: «Ісус став людиною і народився, за волею Бога і Батька, заради віруючих у Нього людей та руйнування демонів. Це й тепер ми можемо дізнатися з того, що відбувається перед нашими очима, бо багато хто з християн зцілював і нині ще зцілює безліч одержимих демонами, заклинаючи ім'ям Ісуса Христа, розп'ятого при Понтії Пілаті, тим часом як вони не були зцілені іншими заклинателями – гіпнотизерами». «Більшість з вас знає, – каже Мінуцій Фелікс, – що самі демони приходять у сильний трепет від наших заклинальних слів ім'ям Єдиного Істинного Бога і або відразу залишають тіла одержимих ними, або поступово віддаляються, дивлячись за вірою страждаючого або за бажанням зціляючого». Тертуліан пише: «Щодо демонів, то ми не тільки не відкидаємо їх, але боремося з ними, переслідуємо їх, виганяємо з тіла людського, як це кожному відомо. Приведіть у судилище людину, про яку відомо, що вона одержимий демоном, і нехай християнин, хоч би яким він був, накаже демонові говорити. Демон зізнається, що він справді демон, і що в інших випадках помилково видає себе за Бога 79”. Вірування св. Церкви в буття злих духів та їх шкідливий вплив найпереконливішим чином виявились у її молитвах і молебних чинах. У молитвах св. Церква наполегливо повчає віруючих просити Бога про звільнення і від злих демонів, лукавих бісів, ворогів безтілесних. «Врятуй мене, Господи, справжньої обстановки бісівського... Зми мене від вуст згубного змія, що зяє пожерти мене і звести в пекло живе». (Мол. на сон гряд. 8). «Нехай воскресне Бог, і розточаться порази Його... Нехай загинуть біси від лиця тих, що люблять Бога і знаменуються хресним знаком...» «Врятуй мене, Господи, диявольської поспішності». «Врятуй мене, бо Бог мій є і Творець... Хай не викраде мене сатана і похвалиться, Слове, що відторгнути мене від Твоєї руки й огорожі... Сподоби мене, Боже, попрацювати Тобі без лінощів, як поробиш перш сатані лестивому» (Мол.). Наставляє св. Церква вдаватися до Пресвятої Богородиці з такою молитвою: «Врятуй мене від вогню вічного і черв'яка ж злого, і тартара; так мене не явиш бісам радість, що багатьом гріхом повинника». Навчає молитися й Ангелу Хранителю, щоб він не дав «місця лукавого демона мати насильство цього смертного смерті», щоб забороняв демонам мучити нас (Кан. Анг. Хр. п. 6). У чині св. Хрещення, що вживається в Церкві і дотепер, потрібно від сприймачів, щоб вони за хрещеного зреклися «диявола і всіх діл його, і всієї гордині його». Можливість існування біснуватих, як справді одержимих злими духами, Церква визнає тим, що має особливий чин «про звільнення від духів нечистих». Це наслідування разом з тим відкриває нам і безперечну віру Церкви через ім'я Христа і дану ним пастирям Церкви «владу над нечистими духами, щоб їх виганяти» (Мф.10:1). Отже, все переконує нас у бутті злих духів: і передання народів, і здоровий глузд, що освітлюється світлом Божественного Одкровення, і досвід святих подвижників і, нарешті, вірування Церкви. Тому, як каже о. Іоанн Кронштадтський , «завзята невіра в буття злих духів є справжнім біснуванням, бо йде наперекір істині, – наперекір Божественному Одкровенню 80 ; людина, що заперечує злого духа, вже поглинута дияволом (1Пет.5:8) і, сидячи в темряві та смерті смерті, не в змозі зріти Сонце правди. (Див. кн. Ігумена Марка: «Злі духи», Спб. 1899). Вирішення заперечень проти припущення буття диявола. Раціоналізм заперечує можливість і дійсність існування сатани та інших злих духів як живі особисті істоти. Це, звичайно, наслідок заперечення ним буття всяких духів взагалі або ангельського світу взагалі. Але в даному випадку, змішуючи навмисно або ненавмисно біблійне вчення про злі духи з вульгарними простонародними про них уявленнями і зображеннями, диявола в поезії (Люцифер і всі демонічні типи, як Манфред, Каїн та ін у Байрона, Мефістофель у Гете, Демон у Лермонта раціоналізм, крім різних сторонніх міркувань, намагається вказати у самому християнському вченні такі риси, які роблять його неймовірним чи неправдоподібним у психологічному та інших відносинах. З незліченних заперечень, зібраних і виставлених особливо Шлейєрмахером, можна вказати важливіші: а) Немислимим видається таке глибоке падіння, у якому все істота з доброго робиться злим, і заодно внаслідок одноразового гріховного акта. - Але таке падіння цілком природне для вищої ангельської природи, особливо могутнього з ангелів. Його відпадання від Бога не було справою зовнішнього спокуси, як частково це було у людей в Раю, не було справою слабкості, але твердо прийнятим, свідомим і навмисним рішенням власної волі, волі не людської, але могутньої волі, і розуму не людського, а ангельського. Хто високо стоїть, той низько і глибоко падає; це загальний закон, який спостерігається й у людському моральному світі. – Закон цілком зрозумілий. Чим багатша натура в людині, тим, звичайно, сильніше, глибше і ширше всі її прояви – як у поганому, так і в доброму: посередність у всьому залишається посередністю, геній – великий у всьому. Хто глибоко відчуває і бажає, той глибоко й падає за поганого напрямку волі; хто глибоко мислить, той глибоко й помиляється: дерево ніколи не помиляється, бо воно не мислить; тварина рідко й мало помиляється, бо вона рідко й мало погано думає; дурна людина помиляється більше, але помилки великого розуму жахливі. У ангельській природі все існує і відбувається в надзвичайних для людини розмірах; ніщо в нас не може зрівнятися з силою, глибиною, могутністю всіх рухів їхньої духовної істоти: ці рухи сильні, швидкі та безповоротні. У людині самі недуги тіла і духу, його слабкість і тілесність часто служать обмеженням гріха або злої волі. Рішення злої волі знаходять перешкоди до свого здійснення і своє обмеження в тому, що часто свій початок вони беруть у нестійких і змінних рухах тіла, зовнішніх вражень або почуттів, що швидко змінюються і замінюються новими, одним словом - ззовні, а не в самій глибині духу. Світ зовнішній з різноманітними його враженнями не дає злої волі (злу) зосередитися всередині, раз воно з'явилося, виманює його назовні і тим самим знесилює, робить його поверхневим та дрібним, отже розсіяність служить людині на користь. Служить йому на користь і нудьга, і втома, і обмеженість простором і часом всіх рухів або актів його розуму, волі і почуття, внаслідок чого і акти зла душі вимагають напруження, часу, водночас спричиняють втому і відпочинок. І сама думка в людині, хоч би якою вона була швидка, підлягає мірі часу (1/6 сек.) і простору (враження доходить до свідомості від периферій до центрального органу 90 футів на секунду). Але ніщо не пов'язує ангела у всіх актах і рухах його істоти: ніщо не відволікає його від самого себе, скрізь він наодинці з собою, не може він, навіть якби хотів, сховатися від самого себе за тілом і зовнішнім світом, - піти своїми силами у зовнішній світ: його сили не відволікаються і не витрачаються на бік зосереджуються, нічого не втрачаючи, у ньому самому. Ніщо не сповільнює і не послаблює безумство чинного і ніколи не потребує відпочинку його духу; не знаходить собі меж зла воля його у часі: рухи його миттєві, швидкі і підлягають виміру; немає меж їм у просторі: швидко переноситься ангел з місця на місце, куди тягне його зла воля, і немає для неї жодних фізичних перешкод! б) Неправдоподібним видається у вищому ангелі з його високим і світлим розумом безрозсудний намір зрівнятися з Богом або принаймні стати від Нього незалежним. - Але намір це виникає в ангелі під впливом гордості, що охопила його пристрасті, яка ніколи не робила і не робить нікого розумним подібно до всіх пристрастей, якщо не більше (любов, ревнощі, заздрість, марнославство та ін.). Давно вже стало побитою істиною, яку, однак, тут доводиться повторити, - що пристрасть засліплює і пригнічує свідомість, і це особливо придатне до гріховних пристрастей. Кожен гріх окремо несе з собою, по-різному – відповідно до своєї важливості, жахливе покарання для людини: він робить його з розумної істотою нерозумною. Це інакше і бути не може через тісний зв'язок між усіма сторонами духовної діяльності та безперечний зв'язок між пізнанням і серцем. Помилки серця – відгукуються і в умі, і це не тільки у сфері практичної, а й наукової, де часто бачиш дію цього закону, за яким мислення безсумнівно обдарованих і сильних умів уражається якоюсь безплідністю, порожнечею і незмінністю, коли цим сильним і не дрібним розумам не вистачає. Брехня серця тягне за собою брехню в розумі, і до того ж у таких сферах розуму, як наукове мислення, де, мабуть, діє так зване «чисте мислення»; але від нечистого що буде чисто, і від неправдивого як істина? (Сир.34: 4). Нерозумність у всьому, більш-менш явна, це перше прокляття гріха, який по суті своїй є нерозумним, тобто запереченням розумного. - Аналіз заперечень, вищевикладених під "а" і "б", таким чином, тільки з ясністю виявляє психологічну правдивість християнського вчення про диявола, анітрохи його не вагаючись. в) Власне вчення про злі духи, кажуть раціоналісти, є чужий Біблії елемент: воно з'являється не раніше повернення юдеїв з вавилонського полону, а тому безсумнівно винесено іудеями звідти і, звичайно, з перської міфології з надзвичайно розвиненою демонологією. На час Ісуса Христа та апостолів воно настільки вже встигло поширитися і утвердитися в народі, що в його релігійній свідомості стало на ступінь догмату. Тому Ісус Христос і апостоли, не заперечуючи цього вірування і водночас не поділяючи його, висловлювалися мимохідь з цього предмета в загальних ходячих виразах свого часу пристосовно до мови та понять його, не даючи їм особливого значення (акомодація 81 ). – Це дивне твердження про попленене походження вчення про злих духів у Біблії (коли про диявола згадується вже в Бут.3) виходить лише завдяки довільному твердженню негативної біблійної критики про пізнє походження книг, написаних до полону, як кн. Йова (гл.1), кн. Царств (1Цар.16:14, 18:10, 19:9, 28:16; 2Цар.24:1, 22:20), Параліпоменон (1Пар.21:1; 2Пар.18:19). Диявол згадується у Повторенні Закону Мойсея (Втор.32: 17), в псалмах (Пс.108: 6, 67) і Пророках (Іс.13: 21; порівн. Об.18: 2; Іс.36: 14). Крім того, біблійне вчення про диявола і злі духи носить істотно інший характер, ніж вчення про них у релігії перської: а) тут це – особисті істоти, у парсизмі – уособлення або представники злих явищ та сил природи; б) тут злі духи видаються такими не за самою природою, а внаслідок свого вільного ухилення від добра, бо вони так само, як і всі, спочатку були добрими і походять від Бога, у парсизмі – вони злі за самою своєю природою, і т. п. Нарешті, про національно-єврейському, а не чужому характері вірувань євреїв, ревними прихильниками їх були ревнителі закону і перші патріоти - фарисеї. Теорія акомодації абсолютно не застосовується до вчення Ісуса Христа про злі духи: вона незгодна з моральним характером абсолютно правдивої особистості Ісуса Христа і з загальним характером і початками Його вчення. За цією теорією пристосування тягнеться не тільки на форму (що було б вірно), а й на зміст вчення Ісуса Христа; це, іншими словами, означало б, що в Його вченні є домішка брехні: в ньому замовчується істина (тобто дійсні думки Вчителя), і розум слухачів обманюється навмисно неточними висловами. Таким нам невідомий Христос навіть у поглядах на Нього раціоналістів, які заперечують Його Божественність. Акомодація як у вченні Ісуса Христа, так і Його апостолів ( 1Кор.9:19–23 ; Євр.5:11–14 ; пор. Дії 24:10–21, 22:22–32 ) відносилася тільки до форми, а не до змісту вчення. Так, пристосовуючись до розуміння слухачів та їх морального стану, Спаситель говорив народу в притчах, а учням про ті самі предмети без притчі і прямо (Мф.13:10 і т.д.). ), і завжди відкривав істину такою мірою, якою вона могла бути вміщена умами слухачів (Ін.16:12), а тому багато не говорив до часу. Тим більше неприродна матеріальна акомодація у відношенні до вчення такої важливості, як розглянуте вчення про злі духи: воно важливе не в одному теоретичному відношенні, входячи в якості одного з елементів у загальне світогляд з відомим у ньому значенням, але в морально-практичному відношенні, глибоко впливаючи на грубіше, ще більш широко вплив (згадаймо чаклунство). Таким чином, це вчення є далеко не байдужим пунктом у загальній системі релігійно-християнського віро- та моралі; але акомодація чужа вченню Ісуса Христа в пунктах навіть меншої важливості, де вона була б більш порівняно мислима, як в обрядовому питанні про суботу, наприклад, про закони очищення, про піст та ін. Крім того, вчення про злі духи викладається і висловлюється в такій обстановці і в такий спосіб, які виключають будь-яку думку про акомодацію, тобто вимушену обставинами (невіглаством інших) поступку невірним поняттям. Ці поступки нелегко робляться і простими смертними людьми, що уникають приводів для неї: чи мислима справа, щоб Ісус Христос без крайньої потреби, без будь-яких спонукань і приводів, ніким на те не викликаними, став би не раз, а вельми часто висловлювати вчення про злі духи, а до того ж не в спільних виразах, а не в загальних очікуваних і не потрібних? А Він дуже часто чинив саме таким чином або навіть більшою частиною (наприклад: Мт.13:39, 25:41; Ін.8:44, 12:31, 14:30, 16:11 та ін. мн.). Нарешті, вчення це розкривав Спаситель нерідко перед одними Своїми учнями, щодо яких подібна акомодація була б недоречною і за змістом самої теорії акомодації (наприклад, Мф.13: 39, 17:21, 12:26 та ін.) (Див. «Досвід апологет, викл. Свєтлова, проф. Бог, навчає св. Антоній Великий, не створив жодного зла; не від Його волі і не від природи свого демони отримали початок злості, а від свого звільнення. Вони були створені спершу добрими, бо були створені від Благого Бога; але за свою гордість були скинуті з Неба на землю 82 . Злий ангел, говорили св. мученики – Євстратій, Мардарій та ін., що мав владу серед інших ангелів, своїм звільненням відступив від Того, хто його створив і, запишавшись, відпав від свого чину і від Бога, і Бог позбавив його ангельської слави 83 . 3. Чиноначальність злих духів. І злі духи мають свої чини та ступеня: є між ними слабкі, сильні, сильні, так звані князі бісівські, і один, головний їхній ватажок, сатана. Один безчесний юнак, уразившись нечистою пожадливістю до св. дівчині Юстині, пропонував їй вийти за нього заміж; вона відмовилася, сказавши, що вже має нареченого Христа, якому вона служить і заради якого зберігає своє тіло в чистоті. Образившись її відмовою, він пішов до знаменитого тоді волхва Кіпріана, щоб він силою чаклунства привернув до нього святу діву. Волхв закликав себе на допомогу одного з бісів і доручив йому порушити в серці дівчини погане бажання. Свята силою молитви до Господа Ісуса Христа зробила безуспішними зваблення нечистого духу: біс відбіг від неї з соромом. Волхв закликав тоді лютого біса; але й цей прогнаний був молитвою та постом св. угодниці. Волхв закликав, нарешті, одного з князів бісівських. Цей докорив тих бісів у слабкості; але й сам з великим соромом і соромом мав утікати від святої дівчини 84 . «Я, – говорив біс, що з'явився в образі світлого ангела св. дівчині Іуліанії, один із найперших князів пітьми, посланий від батька сатани спокусити і спокусити тебе» 85 . 4. Моральний стан злих духів та його дії щодо людини. Моральний стан злих духів найпохмуріший, а діяльність їх у ставленні до людини найшкідливіша і згубна. Демон, що з'явився св. Ірині, говорив про себе, що він вчитель перелюбників і перелюбників, глумитель п'яницям, що радіє про кровопролиття, наставник всякої брехні і неправди 86 . Біс, що з'явився св. Іуліанії, оголошував їй, що він радив Єві в Раю переступити Божу заповідь, навчив Каїна вбити Авеля, спокусив Соломона, Іроду вклав думку побити дітей, Юді зрадити свого Вчителя і подавитися 87 . Уся діяльність злих духів у відношенні до людини спрямована на те, щоб спокушати її зі шляху чесноти і розбещувати, і щоб спокушена зі шляху нечестя людина була разом з ними у вічній муці і незгасимому вогні 88 . Велика сила Христова, яка вам допомагає, говорив диявол св. Пахомію; але я не перестану боротися з вами і робитиму свою справу 89 . Різна і різноманітна злість бісів, наставляє преп. Антонію, вони влаштовують боротьбу проти будь-якої чесноти. Люта їхня ненависть до всіх християн, особливо ж до ченців і Христових дів: шляхи їх запинають мрежами, серця їх намагаються наповнити богомерзкими, нечистими помислами. Якщо й перестають спокушати їх, то на короткий час: осоромлені вони нападають із більшою силою. Коли не можуть у помислах спокусити людину, то змінюють образ боротьби і починають спокушати мріями, перетворюючись іноді на жіночу подобу, іноді на скорпіонове і настільки великі тіла, що можуть діставати головою до верху храму, а іноді й у войовничі полчища. Коли ж і ця підступність їх буває відкрито, вони починають передбачати майбутнє. Коли ж це дізнається, тоді біси закликають на допомогу злобу свого начальника 90 . Всі ці та інші подібні до них види злості злих духів можна знаходити в життєписах св. угодників Божих. Злі духи діють на душу і тіло людини християнина, збуджуючи в душі нечисті і блюзнірські помисли, а тіло вражаючи хворобами. Викл. Ніфонту демон поступово вкладав у думку: «Немає Бога, де Бог? І Христа нема! Я один утримую і над усім царюю» 91 . Микиті, затворнику Печерському, біс, що з'явився в образі ангела, не наказав молитися Богу, а тільки читати книги, нехай подасть корисне слово тим, хто до нього приходить, і обіцяв сам молитися про спасіння його 92 . Тіло св. Симеона Стовпника диявол вразив такою лютою виразкою, що воно почало гнити, і з виразок його виходив гній із черв'яками 93 . Св. Іоанніка диявол вразив у ребра такою хворобою, що він був безгласний сім днів 94 . Для спокуси та спокуси св. подвижників злі духи перетворювалися на різні образи і вживали для того спокуси всякі засоби - і великі, і малі, і навіть нікчемні. Біс у світлі приходив до Пахомія і говорив: «Радуйся, Пахомію! Я Христос і прийшов до тебе як до друга» 95 . Для зваблення св. Симеона Стовпника диявол перетворився на ангела світла і зійшов до нього з неба на вогняній колісниці 96 . На спокусу св. Іларіона диявол вважав на його ліжку безсоромних дружин голих, – під час відчуття голоду та спраги уявляв йому солодкі їди 97 . Св. Пахомій бачив диявола в образі прекрасної дружини, що йде в обитель з безліччю слуг 98 . Викл. Феодоре вдові біс був в образі чоловіка її 99 . Викл. Феодор був зцілений від недуги сріблолюбства преп. Василем. Біс, прийнявши образ Василя, прийшов до Феодора і говорив: «Феодор! як встигаєш? Чи перестала в тебе лайка бісівська, чи біс все ще турбує тебе, приводячи на згадку роздане жебракам маєток?» - Феодор сказав, що він молитвами його (Василя) встигає, і при цьому обіцявся й надалі виконувати все, що він не накаже. Біс звелів йому просити у Бога безліч золота, щоб мати спокій і відплату за розданий маєток і мати можливість роздавати жебракам. Федір почав молитися за це, а диявол вказав йому в одній печері безліч золота. Коли Федір отримав золото, він радив йому вийти з монастиря в іншу країну – і там купити маєтки, щоб знову не зазнати спокуси скорботи про багатство. Феодор був і схилився на те, але Бог послав до нього преп. Василя, який викрив спокуси диявола і врятував душу його 100 . Св. Феодору Сікеоту він з'явився в образі юнака – друга Геронтія, який разом з ним навчався в училищі. Гуляючи з Феодором, він поставив його на найвищий пагорб над прірвою і пропонував показати йому свою мужність і зіскочити вниз. - "Боюсь, - відповів Феодор, - дуже високо!" – «В училищі ти був мужніший за всіх нас, – соромив його диявол, – а тепер боєшся; ось я не боюся, як і зіскочу». - Феодор умовляв його, побоюючись, щоб не розбився він. – «Жодного лиха не буде, не бійся». – «Якщо ти перший кинешся, і я побачу тебе цілим, тоді і я зроблю те саме». Він кинувся вниз, і встав прямо і кликав до себе Феодора. Поки Феодор стояв здивований подвигами Геронтія, з'явився щодо нього св. великомученик Георгій і, взявши його за руку, сказав йому: Іди звідси; це не Геронтій, а ворог нашого роду» 101 . Іноді біси для спокуси св. подвижників були в образі благочестивої людини. Викл. Авраамію затворнику, під час його молитви, демон поставив світильник і співав псалми 102 . Безліч бісів якось прийшло вночі до преп. Макарію Єгипетському і казали йому: «Вставай, Макаріє, і співай з нами, навіщо спиш?». Преподобний, пізнавши бісову красу, кричав: «Христе Боже! Допоможи ми і позбав мене від тих, що обійшли мене» – і біси з шумом зникли 103 . Приймали бісів і образ різних тварин. Під час молитви св. Іларіона він з'являвся йому то вовком виючим, то лисицею, що скаче 104 . Преподобного Сергія біси лякали, перетворюючись на звірів та змій 105 . Св. Трифону він з'явився на образі великого пса 106 . Навіть люди, які мають і спілкування з бісами, можуть чинити і бісівські мрії, наприклад, змінювати повітря, виробляти вітри, грім і дощ, обурювати морські хвилі, завдавати шкоди в садах і полях 107 . Кипріан волхв на юнака, що вразився нечистою пожадливістю до св. Іустине, поклав пташиний образ зі здатністю літати повітрям. Для спокушання людей біси іноді пророкують майбутнє; це майбутнє вони знають не тому, що мають дар пророцтва; але передбачають те, що вони або самі зробили, або ж навчили чому злих людей, наприклад, убити або вкрасти. Так, коли до Микити самітника приходили охочі чути від нього слово втіхи, тоді біс в образі ангела сповіщав йому все, що сталося з ними, і передбачав майбутнє – і справджувалося так 108 . Можуть вони знати майбутнє, як духи безтільні, на підставі довготривалого досвіду та спостереження над речами та ділами людськими; але також часто брешуть і дурять. «Чи знаєш ти, – питав св. Пахомій демона, що прийшов до нього, - що по кончині нашої браття не так старанно будуть служити Господу, як тепер? – «Знаю правильно», – відповів біс. – «Брешеш ти на свою погану голову; знати майбутнє належить одному Богові, а ти одна брехня». – «У мені немає передбачення, – зізнавався біс, – і я сам собою нічого не знаю; знаю, що станеться в майбутньому через знання минулих і справжніх речей» 109 . Нападаючи і злодійствуючи людині під час її земного життя, злі духи не залишають її і по смерті її. З особливою силою вони нападають на людину в годину смерті, щоб обурити спокій душі її. «Коли настав час розлучення мого від тіла, – казала св. Феодора, – побачила я багато ефіопів, що стали біля одра мого; обличчя їх були – як сажа, очі – як вогняне вугілля, всі вони грізно дивилися на мене, скреготіли зубами, готували й розвивали сувої, в яких записано були погані справи мої. Я відвертала свої очі, щоб не бачити тих страшних облич, але всюди бачила їх, і душа моя була у великому страху та трепеті» 110 . «Господи Боже мій! – молився св. Йосип піснописець у годину смерті своєї, - Ти зберігав мене в усі дні живота мого, і нині до кінця дотримайся духу мого і допоможи мені уникнути князя темряви і повітряних страшилищ, хай не коли порадіє про мене ворог мій» 111 . Так похмурий моральний стан злих духів, і такі згубні і злі їхні дії на людину! Деякі з цих дій і засобів для цих дій видаються нікчемними, навіть кумедними, і як би не відповідають природі безтілесних духів. Але тут важлива мета, з якою використовуються ці засоби та події, а не самі засоби та події. Вселукавий, брехливий, поганий дух задоволений буває, якщо його нікчемні, мабуть, і смішні засоби і дії досягають своєї злої та поганої мети – спокусити святого подвижника, осміяти його, принизити, посміятися з його святих подвигів і залучити його до гріха. Пасост плоті може творити всі капості для спокуси благочестивих людей. Похмурий і згубний моральний стан злих духів стає тим ще безрадіснішим, що вони не можуть вийти з нього, не можуть, тобто принести покаяння. Одного разу біс в образі людини-грішника прийшов до св. Антонію Великому і, порівнюючи себе зі злим духом, запитував, чи може Бог прийняти покаяння від бісів, якби хтось із них покаявся. Святий Антоній став на молитву і просив у Господа вирішення цього питання. Ангел, посланий від Бога, відкрив йому, що давнє зло не може бути новим добром, - що колишній начальник зла не може розпочати добрі справи, - той, хто навикнув гордості, не може змиритися в покаянні і здобути милість від Бога. А щоб Антоній сам переконався в тому, Ангел наказав йому змусити демона виконати наступне: щоб біс протягом трьох років на одному місці день і ніч волав: «Боже, помилуй мене, стародавню злобу! Боже, спаси мене, похмуру красу! Боже, помилуй мене, гидоту запустіння!». На другий день, коли біс прийшов, преподобний запропонував йому ці умови. – «Ні, старче, – відповів біс, – як мені назвати себе древнім злом, коли я тепер такий славний і стільки народу кориться мені? Як мені назвати себе мерзотою запустіння і похмурою красою, коли всі грішники люблять мене і творять те, що мені завгодно? Ні, хай не буде того, щоб через покаяння стати мені непотрібним і смиренним і з великої честі прийняти собі таку безчестя» 112 . Так, сам злий дух засвідчив, що покаяння для злих духів неможливе, і це залежить не від Бога, а від їхньої свободи, спрямованої до одного зла, і від надмірної гордості, що виключає всяке смирення. 5. Обмеження влади злих духів. Як не велике панування злих духів і як не сильна їхня могутність, і як не різноманітні злі їхні дії на людину, проте сила і влада їх так обмежені хресною смертю Господа нашого Ісуса Христа, що святі угодники Христові, так само як і всі благочестиві християни, не тільки можуть опиратися навіюванням злих духів, але й. Доброчесності християнські, особливо поєднані із закликом імені Ісуса Христа і хресним знаменням, суть стріли, що вражають диявола, осоромлюють і відганяють його. «Вірте мені, – каже св. Антоній, – тремтить сатана неспання християн, молитов і постів їх, лагідності, довільної злиднів, смиренності, і особливо щирого серця в Христовій любові» 113 . «О, Макаріє, – казав біс Макарію Єгипетському, – багато скорблю я, що не можу здолати тебе. Все роблю, що й ти: постишся ти – і я нічого не їм; пильнуєш ти – і я ніколи не сплю. Одним ти долаєш мене – це смиренністю; проти нього я не можу встояти» 114 . Привели якось до преп. Антонію юнака, одержимого нечистим духом з чину начальників, князів пітьми. Антоній послав його до св. Павлу Препростому. Цей сказав демонові: «Батько Антоній велить тобі, дияволу, вийти». Він не виходив. «Або ти виходь, – говорив святий, – чи я піду і скажу Христу, і буде тобі лихо». Біс не виходив. Тоді св. Павло встав на камені і волав: «Ісусе Христе, розіп'ятий при Понтійському Пилаті! Я не зійду з цього каменя доти, доки не почуєш Ти мене, не вкушу хліба й води доти, доки не виженеш біса з цього юнака». Біс вийшов. Отже, помічено у житії св. Павла, малих бісів виганяють люди, сильні у вірі, а початкових бісівських князів перемагають смиренних 115 . Про преподобного Феодосія Печерського помічено, що він мав таку владу над злими духами, що вони не сміли приступити до того місця, де він молився 116 . Св. Потіт сказав бісові, що знаходився в одній дівчині: «Господь мій Ісус Христос, Син Бога Живого, забороняє тобі, нечистий душі, і наказує вийти з цього створіння і не входити до нього більше ніколи». Біс вийшов і зник 117 . Ім'я Ісуса Христа, не лише вимовлене вустами св. угодників, а й написане ними у листі, мало силу виганяти бісів. св. євангеліст Іоанн Богослов надіслав з учнем своїм Прохором лист одержимому злим духом. У листі було написано: «Іоан, апостол Ісуса Христа, Сина Божого, допитливому духу наказую: про ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа вийди від створення Божого і не входь до нього ніколи, але будь поза островом, у місцях безводних, а не в людях». Коли Прохор прийшов з цим листом, то демон вийшов з людини 118 . Св. угодники, озброєні ім'ям Господа Ісуса Христа та ім'ям Пресвятої Трійці, мали навіть панівну владу над бісами і іноді вживали для осоромлення бісів ті ж засоби, які бісів вживали для їх спокушання. Викл. Феодор Печерський якось молов жито, співаючи водночас псалми з Псалтирі, і, утруднившись, перестав молоть. Тоді загримів грім і висвітлила блискавка, і жорна знову стали молоти. Пізнавши бісівське дійство, преподобний забороняв бісові ім'ям Божим робити це. Біс не слухався. Тоді Феодор на ім'я Отця і Сина і Святого Духа наказав бісові не переставати молоть доти, доки він не змеле все жито. Біс корився і змолов. Іншим разом біси скидали з гори дерева, що приносили братії від Дніпра, потрібні для побудови келій. Викл. Феодор іменем Господа Ісуса Христа змусив самих бісів в одну ніч перенести всі дерева з берега річки на гору на те місце, на якому належало будувати келії 119 . Св. Іоан Новгородський зв'язав демона, що помістився в рукомийнику, і не звелів йому виходити звідти на довгий час 120 . Св. Василь Великий змусив диявола віддати назад розписку отрока, в якій він зрікався Христа і назавжди вдавався дияволові 121 . У життєписах святих є багато свідчень про те, як біси самі усвідомлювали свою неміч і своє безсилля з часу приходу Господа на землю і особливо після смерті Його хресної. З того часу, як Ісус розп'ятий, свідчив без преп. Ніфонту, я слабкий став 122 . Сатана говорив преп. Антонію: «Ось, я не маю жодного місця, не маю жодного міста, немає в мене зброї; у всіх родах та країнах прославляється ім'я Христове; пустелі наповнились ченцями» 123 . «На жаль мені! – кричав біс, коли св. Пот хресним знаменням вигнав його з однієї біснуватої дівчини, – на жаль, юнак перемагає мене! Де тепер мені заспокоїтись, на кого спрямувати свої стріли?» 124 . Св. мученик Трифон вигнав диявола з однієї царської дочки і, зробивши його видимим для всіх, запитав: Хто вам, бісам, дав владу над створенням Божим? – Біс відповідав: «Ми не маємо влади над тими, хто знає Бога і вірує в Єдинородного Сина Його Христа. Від тих ми біжимо зі страхом. Наносимо їм спокуси тоді, коли нам буде попущено (від Бога). Над тими, що не вірують у Бога і Сина Його і ходять у всіх похотях своїх, над тими маємо владу мучити їх» 125 . Він, що з'явився св. Пахомію, говорив: «Ніхто ніколи так не принижував мене, як ти: не тільки скидаєш мене під ноги старих, але й інших навчаєш зневажати мене, і так багато подвижників зібрав проти нас, огородивши їх страхом Божим, що не можна моїм слугам наблизитися до них. Ця сила і влада наді мною стали бути з часу втілення Бога Слова, що дав вам владу наступати на всю нашу силу» 126 . 6. Блага мета Божого Промислу у потуранні злих духів. Дії злих духів на людей ворожі, злісні та згубні; але не можна не бачити в них благого призначення Божого Промислу щодо людини. Боротьба людини зі злими духами оберігає її від легковажності і недбалості в подвигах спасіння, спонукає до постійного духовного пильнування над собою і дає можливість розвивати і зміцнювати ту чесноту, на яку нападають демони; їх різні спокуси вчать людину, навіть досконалу в чеснотах, смирення, спонукаючи її не покладатися на власні сили, а звертатися за допомогою до переможця пекла і всієї сили ворожої, Господа Ісуса Христа; перемога над спокусами диявола збільшує силу і славу імені Христа. «Коли я воюю з тобою, — каже демон преподобний Пахомій, — я тобі більше корисний, ніж марнославством винен» 127. 7. Про вигляд злих духів і спосіб їх появи. Книги Старого і Нового Заповіту та церковна історія передають багато досвідів появи злих духів. 1 . Найвідоміше і найшкідливіше для людини явище диявола, це те, коли він під виглядом змія з'явився до Єви і спокусив її 128 . З того часу образ змія найвживаніший чуттєвий образ диявола. У Святому Письмі диявол часто називається древнім змієм 129 , – говориться, що пекельний дракон боротиметься з Дружиною, під виглядом якої є Церква, і що він буде вражений Архангелом Михайлом і скинеться ним з висоти небесної 130 . З книги Старого Завіту відомо, що в цьому образі він був шанований язичниками. У Вавилоні, наприклад, віддавали Боже поклоніння живому дракону, якого Данило вбив, давши йому проковтнути склад з різних отруйних речовин 131 . У язичників був рід ворожінь за допомогою змій, який називався у них офіомантією. Єгиптяни, греки та римляни шанували змій і дивилися на них, як на щось божественне. Віддавали гадам божественне шанування 132 . Блаженний Августин 133 зауважує, що жодна тварина не вживалася так часто при волхвуваннях, як змія, як би в покарання за те, що вона спокусила першу людину. Втім, більш звичайний вид, у якому демон був людям і спокушував їх, – це образ людський: мабуть у такому вигляді з'явився він Ісусу в пустелі (Мф.4) і спокушав Його. Майже у всіх тих явищах диявола, які в такому незліченному множині передаються нам житіями святих, він мав людський образ. Для того, щоб подати фактичні докази дійсності явищ диявола і кілька прикладів на те, в якому саме вигляді і навіщо він був, представляємо кілька фактів його явища, запозичених із життєписів святих. 2 . Незадовго до нашестя персів на грецьку імперію, у другій Кілікійській єпархії, у місті Адання, з економом соборної церкви цього міста, Феофілом, сталася така подія. Феофіл відрізнявся і всім відомий був бездоганно-чесним і надзвичайно діяльним виконанням своїх обов'язків за посадою та своїми християнськими чеснотами. Він був оком та правицею свого єпископа. Він був батьком для сиріт, живильником для вдів, щедрим подателем для жебраків, заступником для ображених, помічником для безпорадних, і тому користувався загальною любов'ю та повагою. І коли єпископ Аданы помер, то всі одностайно бажали, щоб єпископом був зроблений Феофіл, і звернулися про це з проханням до Кілікійського первопрестольного архієрея. Архієрей поділив загальне бажання. Але Феофіл, за почуттям християнської смирення і за надто високою повагою до єпископського сану, рішуче відмовився від прийняття на себе цього сану. Марні були всі прохання до нього про це з боку всього народу, кліру та первопрестольного архієрея. Феофіл залишився за свого рішення. Вимушені були зробити єпископом іншого, а Феофіл залишився за колишньої економічної посади. Незважаючи на бездоганно-чесне життя Феофіла, знайшлися люди, які, за навіюванням духа злості та заздрості, почали зводити наклеп на Феофіла перед єпископом і звинувачувати його в найнепотрібніших речах. Єпископ, сам добре знаючи Феофіла, як людину найвищою мірою благочестивої і доброчесної, спочатку довго не давав жодної віри цим наклепам та звинуваченням. Але оскільки вони не припинялися, а все більше й більше посилювалися, то єпископ помалу став вірити їм і зважився, нарешті, видалити Феофіла з посади під тим приводом, щоб дати йому спокій від тривалих важких праць. Феофіл беззаперечно підкорився. Тепер заздрість і злість демона прийняли інший напрямок. Перш він діяв через інших людей, тепер він почав усіма силами діяти на душу самого Феофіла. Демон почав збуджувати і розвивати в ньому таку думку, що він схильний до єпископа зовсім несправедливого приниження, що за його праці та чесноти йому заплатили образою і зневагою. Поступово ця думка розвинулася в Феофілі настільки, що він, нарешті, уявив, що він усіма дуже принижений, ображений, зганьблений, і у зв'язку з цим незабаром його душею опанувало непереборне бажання якомога більше піднестися між людьми. Він сильно захотів тепер спочатку, принаймні, отримати свою колишню посаду. Владолюбство до того оволоділо Феофілом, що він зважився, нарешті, для виконання своїх честолюбних бажань, шукати допомоги у чарівництва та бісівської сили. І ось, він вирушає до найвідомішого на той час волхва і чарівника, відкриває йому свої бажання і зі сльозами просить у нього допомоги, обіцяючи належну винагороду. Волхв з радістю погоджується допомогти нещасному і, обнадіивши його, велить йому прийти до себе наступної ночі. Феофіл пішов зрадований, і наступної опівночі знову до чарівника. Волхв веде його на іподром, тобто на місця кінських ристалищ, і каже йому: «Якщо ти побачиш якесь бачення або почуєш якийсь голос, не лякайся і не роби хресного знамення». Феофіл погоджувався на все, і зараз перед їхніми очима виник такий привид: вони побачили безліч дивних осіб, одягнених у різні світлі сукні та зі свічками в руках. То був сонм демонів; вони славословили свого князя-сатану, який з гордістю та гордістю сидів серед них. Волхв взяв Феофіла за руку, ввів його в збіговисько і постав із ним перед князем демонів. Сатана спитав волхва: «Навіщо ти привів до нас цю людину?». Волхв відповів: «Я привів до тебе його, мій пане, бо він дуже багато скривджений своїм єпископом і просить твоєї допомоги». Сатана сказав на це: «Як я допоможу людині, яка є рабом свого Бога? Якщо ж він згоден стати моїм рабом і вступити до числа моїх слуг, то я йому так допоможу, що він отримає владу велику тієї, яку він мав раніше, і навіть тій, яку має єпископ». – «Чуєш, що каже князь?» - Сказав волхв Феофілу. – «Чую, – відповів Феофіл, – і зроблю все, що тільки накаже він мені», – і з цими словами він кинувся до ніг бісовського князя і почав лобизувати його ноги. Тоді диявол сказав, звертаючись до Феофілу: «Нехай ця людина зречеться Сина Марії і Неї Самої, бо я їх глибоко ненавиджу. І нехай це зречення він напише своєю рукою і віддасть цей рукопис мені, і тоді нехай вимагає від мене всього, що йому завгодно; я все виконаю». – «Я згоден зробити все, що б ти не наказав, – сказав Феофіл, – аби я отримав те, чого бажаю». Почувши це, сатана простяг свої бісівські руки і почав обіймати і лобизати Феофіла, кажучи при цьому: «Радій, мій щирий і вірний друже!». Потім Феофіл вимовив зречення від Христа та Його Пречистої Матері, написав це зречення на заздалегідь приготованому для цього волхвому папері, запечатав його і віддав князю темряви. І, дружньо обнявшись і поцілувавши, нові друзі розлучилися. Сатана зі своєю свитою став невидимим, а Феофіл і волхв з радістю вирушили додому. На другий день після цієї події, єпископ, треба думати, на навіювання від Бога, а не від диявола, покаявся в тому, що він відставив від економічної посади Феофіла, закликав його до себе і знову звів його на цю посаду і при цьому вручив йому владу в усіх церковних справах удвічі більшу за ту, яку він володів. Єпископ потім навіть публічно перед цілим клиром і народом просив у Феофіла прощення за зроблену йому образу. І вся шана і повага від усіх, якими користувався Феофіл раніше, не тільки знову повернулися до нього, але стали ще незрівнянно більшими за колишнє. Честолюбство Феофіла було задоволене, він був заспокоєний. Але недовго продовжувався цей згубний спокій. Милосердний Господь не дав загинути грішникові до кінця. Незабаром Він порушив у його серці каяття. Невдовзі Феофіл ясно усвідомив і глибоко відчув все нещастя свого становища. Каяття його було надто глибоко та щиро; день і ніч проводив він у сльозах про свою безмежну образу Господа і Пречистої Його Матері, про своє глибоке падіння. І як не велика була його винність перед Богом, думка про безмежне милосердя Боже, що не хоче, та хто загине, але все в покаяння прийдуть, вселяла йому надію на помилування і відвагу звернутися до Премилосердного з молитвою про прощення і спасіння. І ось, Феофіл залишає всі свої заняття по службі і вирішується всі свої сили і весь час вжити на вистачання собі прощення у Господа; для цієї мети він полягає в одній церкві Божої Матері і тут, перед іконою Пресвятої Діви, цілих сорок днів і сорок ночей проводить у постійній глибокій скорботі про свою гріховність, у найсуворішому пості та постійній слізній молитві про своє помилування. Нарешті, через сорок днів, опівночі, коли Феофіл зазвичай молився, є до нього Божа Матір і каже йому: «Навіщо ж ти так безсоромно звертаєшся, закликаєш і молишся до Мене, щоб Я допомогла тобі? Ти ж зрікся Сина Мого й Мене! Як же Я молитимуся за тебе до Сина і Бога Мого, коли ти віддався дияволові і дав йому в цьому рукопис, коли ти раб диявола? І Я сама не можу терпіти образ Сину Мого і Бога. Я можу простити тебе в тому, в чому ти згрішив проти Мене, але озлоблень і образ, які ви робите Сину Моєму, вдруге розпинаючи Його таким чином, я не можу бачити і чути. Від тих, хто вчинив такі озлоблення й образи, потрібні багато подвигів і глибоке серцеве лихо, щоб вони були помиловані Господом, оскільки Він хоч Премилосердний, але разом є і Суддя Праведний, який віддає кожному у справах його». Феофіл, підбадьорений явленням Богоматері, висловив перед Нею всю свою глибоку скорботу, все своє щире каяття, – і приніс до Неї полум'яну, слізну молитву про заступлення за нього перед Господом і прослуховування йому помилування. Побачивши щире і глибоке каяття Феофіла, Мати Божа наказала йому вимовити православне сповідання віри. Феофіл зі щирим почуттям виконав цей наказ. Після цього Богородиця обіцяла йому помолитися за нього перед Господом і зникла. - Феофіл, як і раніше, продовжував невпинно журитися і молитися. Через три дні знову є до нього Мати Божа з радісним обличчям і світлими очима – і сповіщає йому, що його каяття до вподоби Господу, що молитва його почута, і що йому дарується Богом помилування, під тією лише умовою, щоб він до кінця свого життя залишався вірним Богу. Феофіл висловив щиру подяку до Премилосердного Господа і Його Пречистої Матері і щире бажання і готовність у всі дні живота свого бути відданим Господу, і благав Мати Божу про те, щоб йому було повернено дане їм демону рукопис. – Богородиця стала невидимою. Через три дні, протягом яких Феофіл, як і раніше, перебував у пості і невпинній молитві, коли він, нарешті, вже надто пригнічений подвигом покаяння, заснув; він у сонному видінні побачив, що Мати Божа несе до нього цей рукопис. Від радості він прокинувся і, справді, побачив, що рукопис лежав на його грудях. Після цього Феофіл частково від перенесених ним духовних праць, частково від незвичайної радості впав у якийсь напівмертвий стан. Прийшовши до тями, він приніс гідну подяку Богові та Премилосердній Заступниці роду християнського, і потім, для великого очищення себе, побажав здійснити публічну сповідь. Для цієї мети він під час богослужіння з'явився до архієрея, розповів йому всю історію свого падіння і порятунку і просив його оприлюднити цю історію на всі почуття, для спільного навчання. Прохання його було виконане. Вся історія була оголошена перед усім народом, і єпископ потім промовив пристойну нагоду. Протягом цього Феофіл лежав біля ніг єпископа і плакав. Потім Феофіл був прилучений до Святих Таїн, і весь народ приніс хвалу і подяку Господу Богу. – Решту свого життя Феофіл провів у подвигах молитви і помірності 134 . 3 . Святий священномученик Кипріан 135 , який до свого звернення до християнства був чарівником і мав безпосередні зносини з демонами, сам розповідає про себе таке: «Повірте мені, – каже він, – я бачив самого диявола, побачення з ним я вимолив у нього багатьма жертвами; зустрівшись з ним, я обіймав і лобизував його і насолоджувався бесідами його та почесних його служителів». 8. Про так звані чудеса диявола. «Чи допустима з богословської точки зору та думка, що диявол може творити чудеса?» - Ось одне з питань, які були запропоновані на обговорення Товариства Любителів Духовного Просвітництва 11 березня 1899 року. Вже сама можливість питання у такій постановці та пропозиція його для голосного обговорення у згаданих зборах ясно показують, що не всі наші богослови тримаються однакової і цілком певної відповіді на нього. Це справді й позначилося під час усного обговорення питання. Зрештою, і у друкованій відповіді одного з членів Товариства, о. архімандрита Амфілохія, з одного боку ніби відкидається думка про можливість скоєння дияволом чудес, з іншого – вона ніби допускається (за умови з'єднання зі словом «диво» ширшого поняття) 136 . Невже й насправді не можна з упевненістю точно і безперечно відповісти на запитання: «може чи не може диявол творити чудеса?». - На нашу думку, не тільки цілком можливо, але з богословської точки зору в цьому випадку не цілком зрозумілі підстави для порушення такого питання. Творити чудеса може лише Бог: з богословської точки зору, безумовно, неприпустима та думка, що диявол може творити чудеса – ось та відповідь на згадане питання, яке єдино можливе. Кожне догматичне становище підтверджується зазвичай 1) вченням Святого Письма, 2) свідченнями отців і вчителів Церкви та 3) міркуваннями розуму. Слідуємо цьому порядку. 1 . У Святому Письмі є такі місця, які начебто говорять на користь того, що диявол може творити чудеса (Бут.3:1–5; Вих.7:11–12; Втор.13:1–3; Йов.1–2 гл.; Мф.4:8 і паралл. Мк.1:23–24; Мт.8:28–32 і багато інших. Мт.24:24 і паралл. Об'явл.13:3, 13–14 та ін. Пс.71:18; Мф.11:3–5, 12:24–28; Але, очевидно, Святе Письмо не може суперечити собі, на те саме питання давати в різних місцях різні до протилежності відповіді. Як же у такому разі бути? – Основне герменевтичне правило свідчить, що, при тлумаченні Святого Письма, потрібно зносити так звані «паралельні місця» і за розумом тих з них, де думка виражена ясно і безперечно, тлумачити інші, де думка виражена менш ясно, без найближчого і найточнішого визначення. Чи є тепер між переліченими місцями таке, де б відповідь на вищезгадане питання давалася з точністю і визначеністю, що не допускає перетлумачення? – Оскільки незаперечно, що Бог може творити чудеса, то питання: «Чи може диявол творити чудеса?». – абсолютно однозначний із запитанням: «Чи може хто крім Бога творити чудеса?». А на таке запитання у Святому Письмі є пряма і цілком певна відповідь: «Благословенний Господь Бог Ізраїлів, твори чудеса єдиний», – говорить Псалмоспівець (Пс.71:18). Чудеса може творити лише один Бог і ще ніхто; отже, і диявол своєю власною силою творити їх не може – ось коротке вчення з цього питання Святого Письма. Далі: за вченням Святого Письма, Бог творить або Сам безпосередньо, які, наприклад, диво змішання мов (Бут.11 гл.), Чудо горіння непопалої купини (Вих.3 гл.), і всі чудеса Христові; або через посередництво людей: у Старому Завіті через посередництво вождів і пророків, у новому – через апостолів, св. угодників Божих та інших осіб. Відмінності по суті у всіх цих випадках немає, тому що в них завжди і незмінно діє одна і та сама всемогутня сила Божа. Думка псалма 71, 18 вірша, що чудеса може творити лише один Бог, підтверджується ще цілим рядом місць Святого Письма, де чудеса вказується, як на безперечне і незаперечне виявлення сили Божої. Сам Ісус Христос неодноразово вказував на чудеса як на ясне і безперечне свідчення Його Божественного посланництва. На запитання Хрестителя: Чи Він Месія, Спаситель відповідає через його учнів: «Ідіть проголосіть Іванові, що чуєте і бачите: сліпії прозирають, і хромії ходять, прокаженні очищаються, і глухі чують, мертві повстають, і ніші благовістять» (3). В іншому місці Він каже: «Аз... їм свідчення болі Івана: діла бо, що дасть Мені Батько, нехай зроблю Я, та діла, що Я творю, свідчать про Мене, бо Отець Мене посла» (Ін.5:36 порівн. Ін.10:32 та ін.), і ще рішучіше Моя, «Не рішучіше: «Не рішуче Моє: віри: якщо творю, якщо й Мені не віруєте, Моїм ділом віруйте: нехай розумієте і віруєте, бо в Мені Отець, і Я в Ньому» (Ів.10:37–38). Подібно до цього, і св. апостоли відносять чудеса, які вони чинили, до найдосвідченіших свідчень їх апостольської гідності і Божественного посланства. Ап. Павло пише коринтянам: «знаки... апостола, що чинилися у вас (тобто ознаки апостола виявилися перед вами)... у знаменах і чудесах і силах» (2Кор.12:12), - що в іншому місці він прямо називає силою Духа Божого (Рим.15:19). Питається: який сенс мали б усі ці місця Св. Письма, якби, окрім Бога і Його всемогутньої сили, будь-хто ще міг творити своєю силою дійсні (що не здаються тільки) чудеса? Очевидно, вони втрачали б свій зміст та своє посвідчувальне значення. Таким чином, що чудеса може творити тільки один Бог, що якщо який-небудь Божий посланець здійснює їх, то єдино тільки навмисне викладеною йому силою Божою, – це становище знаходить для себе найтвердіші і ясніші підстави у Святому Письмі. Зі сказаного вже саме по собі стає ясним, як треба дивитися на ті місця Св. Письма, де йдеться про так звані чудеса диявола. Очевидно, під останніми треба розуміти чудеса не істинні і дійсні, а лише уявні і здаються, які насправді не є чудесами. Ця думка має у Св. Письмі і пряме підтвердження. Ось найважливіші місця в ньому, де йдеться про вчинення силою диявола «чудес»: Втор.13:1–3; Мф.24:24 і парал. 2Фес.2-9; Об'явл.13:13–14. У першому з цих місць говориться про «чудеса», які з богопротивною метою можуть чинити хибні пророки та сновидці; у другому про «чудеса», які мають зробити для спокуси людей лжехристи і лжепророки перед руйнуванням Єрусалима 137 , у третьому і четвертому про «чудеса» антихриста. Найбільш великими і вражаючими будуть «чудеса» антихриста, бо сатана дасть йому силу свою, і свій престол, і область велику (Об'явл.13:2); і його пришестя, за дією сатани, буде у всякій силі (2Фес.2:9). Інакше кажучи: «сатана утримує на нього всю свою силу, бо кінець і йому самому» 138 . І все ж – які це будуть дива? Чи справжні й дійсні? – На велику втіху для всього роду християнського, св. ап. Павло дає навмисне найближче і найточніше визначення цих «чудес» антихриста. За апостолом, пришестя антихриста буде в «знаках і чудесах хибних і взагалі у будь-якій лестощі неправди...» (2Фес.2:9–10). Ці слова апостола означають, що «чудеса» антихриста будуть тільки здаватися чудесними діями, насправді будуть брехнею і обманом для цілей спокушання. Тут, очевидно, полягає ключ до урозуміння істинного і точного сенсу і тих місць Святого Письма, де про так звані чудеса диявола йдеться без найближчого визначення того, що здаються тільки чи дійсні чудеса треба розуміти під ними. Отже, всі так звані чудеса, що чиняться крім всемогутньої сили Божої, силою диявола, несуть насправді чудеса, але лише здаються такими, видаються за них, насправді ж являють собою лише брехню і обман, - ось той висновок, який з ясністю відкривається з порівняння різних, що стосуються. 2 . Вчення отців і вчителів Церкви не може бути іншим, ніж вчення Св. Письма. Ця думка, що є сама собою, а priori, цілком підтверджується і збереглися до нашого часу їх тлумаченнями на священні книги. Так, св. Золотоуст, у тлумаченні на 2Фес.2:9, слів у чудесах хибних дає таке пояснення: «оманливих (здаються), або вводять в обман». Подібним чином пояснює їх і Екуменій, який пише: «Помилкові знамення будуть або тому, що він (антихрист) показуватиме їх примарно і очі відводитиме, або тому, що через них він вводитиме в брехню». Союзи: «або... або», – очевидно, мають відношення до того, яка з цих двох, думок, що взаємно один одного не виключають, за розумінням тлумачів, переважно виражається апостолом, і, звичайно, нічого не кажучи сприятливому припущенню дійсності «чудес» антихриста. Бо перший тлумач передує свої слова зауваженням про «чудеса» антихриста, що в них нічого не буде істинного; а другий свої останні слова ближче визначає безпосередньо наступним за ними роз'ясненням: «так уявлятиме речі, що може спокусити і віруючих». Очевидно, ні той, ні інший тлумач не поєднували зі своїми словами думки про дійсність скоєння антихристом чудес. Думка про те, що чудеса антихриста будуть лише здаються, з найбільшою ясністю і означністю виявляється у блаж. Феодориту і особливо у св. Кирила Єрусалимського. Перший пише: «Чудеса будуть несправжні, а такі чудеса творять і обманюють спритністю рук, тому що показують за золото, що зовсім не золото, і роблять щось інше, що скоріше і викривається». св. Кирило зауважує про антихриста: «Будучи батько брехні, він за допомогою хибних дій буде спокушати уяву, так що народу представиться, ніби бачить воскресленого мерця, тим часом як він не воскрес, бачитиме кульгавих ходять і сліпих прозираючих, тоді як не було зцілення». Подібним чином міркує і св. Єфрем Сірін 140 . Отже, думка про можливість здійснення чудес силою диявола не тільки не знаходить собі підтримки в тлумаченнях отців і вчителів Церкви, але, навпаки, прямо, можна сказати, відкидається ними. 3 . Неможливість вчинення дияволом чудес з не меншою ж ясністю відкривається і з міркувань розуму. З погляду наших понять про диво, про обмежену природу злого духу, як істоти, хоч і вищого в порівнянні з людиною, але все ж таки створеного, на підставі, нарешті, наших понять про ставлення Бога до явищ зла у світі, – зовсім немислиме допускати хоч якусь можливість вчинити дияволом чудес. Справді: що таке чудеса? – Катихізис м. Філарета, що має значення символічної книги нашої Церкви, прямо і чітко відповідає на це запитання: справи, які вищі за звичайний порядок речей і не можуть бути зроблені ніякою силою, ні мистецтвом, а тільки особливою допомогою Божою, наприклад: воскресити мертвого. Відповідь не тільки дає позитивне визначення поняття про диво, але усуває, заперечує можливість докладати цю назву до чогось іншого, крім надзвичайних дій Божих і світу. Як же після цього зрозуміти raison d'etre питання, що піднімається і обговорюється? Думають інакше обумовлюються зазвичай: «якщо триматися ширшого поняття диво...» та ін. Виробляючи слово «диво» від «чужий», – або й крім цього, хочуть дати таке визначення поняття «диво», що під ним розуміється взагалі щось чуже людині, тобто перевищує сили людини і незбагненну для нього 141 . Чи можна так розширити поняття дива? Очевидно – ні; таке визначення неспроможне, перш за все, з логічної точки зору, тому що стосується не істоти поняття, що визначається, а тільки однієї його сторони - ставлення до людини. І для якої ж мети вдаються до такого визначення поняття чуда? – Щоб вирішити питання, чи докладно це поняття до дій диявола... Чи потрібно після того дивуватися, що «ad hoc» побудоване визначення виявляється неспроможним і ні до чого не приводить? Хіба можна назвати дивом усе взагалі, яке перевищує наші сили? – «Додати собі зросту хоча б на один лікоть» – це перевищує наші сили (Мт.6:27), а чи вважаємо ми дивом зростання людського тіла, що постійно відбувається на наших очах? - Ні, ми навіть прямо називаємо його природним. Та й чи мало ми бачимо навколо себе такого, що перевищує наші сили, чого, однак, ніхто й ніколи не називав дивом?... Також ми не називаємо дивом всього, що незбагненно для нас. Не осягаємо ми істот таких явищ свого духовного життя, як людська думка, самосвідомість і т. п. Ставлення духовного початку до речовинного в нас самих, взаємодія сили і матерії в зовнішній природі, зародження життя у дитини в період утробного життя та ін. - все це глибокі таємниці, яких не осягає і не спіткає наш розум. Проте, чи можна це назвати чудесами? – Ні, ми вважаємо це явищами природного характеру та підводимо під поняття не дива, а під зовсім інше – законів природи. Якщо визначення поняття дива можна виразити у більш загальної формі, то тільки так: диво є подія або дія надприродна. Неважко показати, що з погляду і цього визначення абсолютно неприпустима ідея, ніби він може творити чудеса. Насправді: яка думка полягає у цьому визначенні? – Та, що диво є перемогою, перевищенням (для даного місця та часу) законів природи та їхнього звичайного, при створенні світу встановленого Богом, діяння. Хто ж тепер дією своєї волі може перемагати, перевищувати, як би навіть на якийсь час скасовувати встановлений Самим Творцем порядок у житті світу? Чи може зробити це якась істотна істота, хоча б і вища серед інших? Очевидно, ні; і допускати це – означало б хоч на якийсь час тварюка постачати вище Творця. Тим більше такий висновок слід стосовно злого духу. а) Інший погляд на питання, що обговорюється, думають іноді допомогти собі тим міркуванням, що диявол, начебто, може творити чудеса з попущення Божого. Але, після сказаного, повна неспроможність цього міркування очевидна. Під попущенням Божим розуміється те, що Бог надає, не перешкоджає будь-якій розумній істоті так чи інакше (неправильно) вживати свої сили та здібності природні, тобто вже дані в природі його. Якщо ж диявол, як істота створена, не може, як було показано, здійснювати надприродні дії в області Богоустановленого світового порядку, то, отже, безумовно неприкладне сюди і поняття Божого припущення. б) З формального боку більше було б схоже на істину, якби сказати, що Бог іноді на деякий час дарує дияволові силу творити чудеса (у якому розумінні іноді й розуміють такі місця Св. Письма, як Бут.3:1–5 ; Втор.3:1–3 ; Мф.24:24 та ін.). Але це – лише з формального боку. А в суті справи така думка полягала б у собі явну невідповідність. Оскільки диявол прагне завжди до зла, то виходило б, що Бог Сам визначає іноді Свою чудотворну силу на служіння, принаймні найближчим чином, злу 142 . Щоб не знищувати свободи розумно-моральних істот, Бог може попускати зло, що випливає з поганого вживання ними свободи. Але Він не може збільшувати цього зла через дарування злому духу, хоч би й на якийсь час, сил, що перевищують його створену природу. В цьому випадку з боку Бога виявлялося б щось більше простого лише потурання зла... Таким чином, міркування розуму неминуче призводять нас до того ж висновку, який випливає з навчань Святого Письма і тлумачень отців і вчителів Церкви. Чи потрібно дивуватися після цього, що у всіх наших догматиках і в усіх взагалі системах богослов'я проводиться такий погляд на чудеса, за яким вони можуть бути здійснені тільки силою Божою, про чудеса ж диявола йдеться завжди тільки, як про хибні, або уявні, що тільки здаються чудесами? Насамкінець зауважимо, що всі ті місця Св. Письма, де без найближчого визначення говориться про чудеса, що творяться дияволом і його силою, повинні бути розуміються і тлумачені так: у них йдеться про дії, які тільки здаються чудесними, насправді здійснюються природними, лише вищими і таємними силами духовної та речовинної. Обмежимося тут лише наступною вказівкою щодо меж подібних пояснень. Дияволу, як суті вищого, порівняно з нами, порядку, не пов'язаному матеріальним початком, дано знати і робити багато такого, що недоступне нам ні в тому, ні в іншому відношенні. Звідси багато його дій в області душі людської (беснування), або в зовнішній природі (змій в Раю, волхви єгипетські, історія Іова і т. п.) - хоча і не заключають в собі чогось надприродного, але, як досконалі за допомогою вищих, таємних для нас, сил з духовної, сил духовної що ми маємо у досвіді, лише частково наближені до нашого розуміння. Ми ж, забуваючи це, хочемо іноді осягнути подібного роду дії диявола з такою ясністю, якою часто не мають наші пізнання щодо самих себе та своїх власних стосунків до зовнішнього світу. Звідси й походить те сумне явище, що коли останнє виявляється нам не під силу, ми починаємо схилятися до змішання певних і міцно встановлених понять і навіть готові приписувати своєму споконвічному ворогові те, що належить одному Богу. (Див. «Паст, соцзабез.» 1899, № 31). 9. Безперечність впливу злих духів на людей. Після спаду злих духів з Неба в область піднебесну або повітряну (Еф.2:2, 6:12), для них став зовсім недоступний світ небожителів, і тому вся їхня злісна увага виключно спрямована на близьку до них землю, щоб тут між людьми сіяти, вертати і стверджувати зло. Зло, таким чином, становить нагальну потребу диявола, який ні про що не мислить, крім зла, нічого не бажає, крім зла, ні в чому не знаходить заспокоєння чи насолоди, крім злої діяльності. Царство добра, як Царство Боже, ненависне йому, тому він і намагається, через підвладних йому людей чи духів, всіляко ставити перепони до поширення поняття добра; намагається руйнувати Царства Божого землі ( 2Кор.4:4 ). За словами Самого Господа, диявол – ворог Його: бо на тому полі, де Господь посіяв пшеницю, диявол посіяв кукіль (Мф.13:24–25). У ворожнечі до Бога, диявол відкинув від Нього людей ще в Раю, і трапилося те, що «людина, – як каже Григорій Богослов, – створена для слави Божої, заздрістю диявола через смакування гріха, на нещастя своє, відійшла від Бога. Вилучивши людей від Бога, диявол спрямовував усі свої старання до того, щоб утримувати людей у ​​своїй владі, а для цього завжди намагався відвертати серця людей від Бога. Якщо ж люди мали прагнення повернутися до Бога, то цим прагненням диявол всіляко перешкоджав таким чином, утримував людей у ​​своїй владі. Для залучення людей під свою владу, диявол користувався їх невірно спрямованим прагненням знайти Бога і обманув їх за своїм бажанням; водячи їх як сліпих, що шукають шляхи, розсіяв їх по різних стремнинах і впав у прірву смерті і смерті »143. Цією прірвою, до появи християнства, було ідолопоклонство. «Язичники, приносячи жертви, приносять їх бісам, а чи не Богу» ( 1Кор.10:20 ), – пише св. ап. Павло. Справедливість цих слів ап. Павла підтверджує історія. У розповіді про страждання св. великомученика Георгія Побідоносця розповідається, що після багатьох мук св. Георгія цар Діоклітіан, між іншим, сказав йому: «Якщо захочеш підкоритися мені, всі ті муки, які ти переніс, я заглажу багатьма почестями». Святий сказав: «Якщо дозволиш, царю, підемо до храму і подивимося на богів, які ви шануєте». Цар з радістю пішов до храму Аполлона з усім своїм почетом і народом, ведучи з собою і св. Георгія. Коли зійшли в храм і приготували жертву, святий, підійшовши до ідола Аполлону і піднявши до нього свою руку, спитав його бездушного, ніби живого: «Чи це хочеш прийняти від мене жертву, як Бог?». Сказавши це, святий осяяв ідола хресним знаменням. Біс же, що жив у цьому ідолі, відповідав: Ні, я не бог. Один тільки є Бог, якого ти проповідуєш, а ми з ангелів, що служать Йому, стали відступниками і, одержимі заздрістю, спокушаємо людей». Святий знову сказав йому: «Як же ти смієш бути тут, коли прийшов я, служитель істини?». Після цих слів деякий плачевний голос виходив від ідолів, і потім вони раптом упали і розбилися 144 . Св. Афанасій Великий свідчить, що «демони вводили в оману людей різними привидами, перебуваючи в джерелах і річках, деревах або каменях, і неосвічених смертних лякали примарами» 145 . А про те, як ставляться демони до жертв, які їм приносять, – говорить св. Іоанн Золотоуст у «Слові про Вавіла» (проти Іуліана та язичників). Розповівши обставини, що дали привід до побудови капища Аполлону в Дафні, передмісті Антіохійському, Златоуст каже, що диявол, скориставшись нечуваним переказом, помістив у капищі демона, для спокуси і погублення людей. Демон, присутній при ідолі, давав промови, якими підтримувалися помилки язичників. У Дафні були перенесені мощі священномученика Вавили, і демон спершу замовк, а потім зовсім пішов з капища. «Такий звичай у демонів, – додає св. Отче, коли люди віддають їм Боже поклоніння вонею і димом крові, тоді вони, подібно до кровожерливих і ненаситних псів, перебувають у тих місцях для харчування і насолоди. Коли ж ніхто не приносить їм таких жертв, вони пропадають ніби від голоду. Доки приносяться жертвопринесення, доки здійснюються погані таємниці, доти демони присутні і розважаються» 146 . Він зваблює людей за допомогою волхвів. Ап. Павло називає волхва Еліму «повним всякого підступу і всякого злодійства, сином диявола, ворогом усякої правди» (Дії 13:10). Приймаючи для зручності для досягнення своїх цілей вигляд світлого ангела (2Кор.11:14), диявол збуджує в людях нечестиві думки та бажання, як про це свідчить розповідь книги Дій про Ананію та Сапфіра. «Для чого, – каже апостол Петро Ананії, – ти допустив сатані вкласти в серце твою думку збрехати Святому Духу» (Дії 5:3)? Він діє іноді на тіло, справляючи в ньому фізичні страждання. «Дано мені, – каже ап. Павло, - жало в тіло, ангел сатанин, щоб пригнічити мене, щоб я не звеличувався »(2Кор.12: 7). На цій підставі все, що є лише злого у світі, за вченням святих апостолів, є справою диявола. «Хто робить гріх, той від диявола, тому що спочатку диявол згрішив», – каже св. євангеліст Іван (1Ів.3: 8), а св. апостол Павло спокуса на шлях гріха називає «збоченням услід сатані» (1Тим.5:15). Дияволові засвоюється засліплення всіх тих, хто не приймає євангелії (2Кор.4:4); вони видаються потрапили в мережу диявола, який вловив їх у свою волю (2Тим.2:26). Святе Письмо називає дітьми диявола нелюблячих братів своїх (1Ів.3:10). Навіть обставини, які перешкодили апостолу Павлу відвідати Солун, визнаються такими, що відбулися під впливом сатани (1Фес.2:18). Батьки і вчителі Церкви бачили причину всіх лих Церкви: зовнішніх переслідувань, і внутрішніх єресей і розколів – у підступах сатани та його служителів. Мінуцій Фелікс каже: «Я звернуся до самого джерела брехні та помилки, з якого походить вся ця темрява; Постараюся глибше проникнути в нього і ясніше показати його. Є брехливі духи, що втратили небесну чистоту. Ці духи втратили чистоту своєї природи, осквернивши себе пороками, і для втіхи себе в нещасті самі вже загиблі, не перестають губити інших; самі ушкоджені – намагаються поширити згубну оману, і відчужені від Бога, – посилюються видалити всіх від Бога, ввівши між людьми брехливі релігії та всякі помилки. Ці нечисті духи – демони; вони надихають віщунів, які вимовляють змішані з брехнею віщування. Вони обманюються і обманюють, то не знаючи істини, то знаючи її, але не відкриваючи, а затемняючи її, щоб не занапастити себе. Вони відвертають людей від Бога і від Неба, обурюють людське життя, завдають всім занепокоєння, вселяючись таємно в тіла людей; виробляють хвороби, наводять страх на уми» 147 . Св. Іриней каже: «Сатана робив людину невдячною до свого Творця, затьмарював любов, яку людина має до Бога, і засліплював її розум, щоб вона мислила про Бога негідно, порівнюючи себе і постачаючи нарівні з Богом» 148 . Наведемо ще характерні слова св. Панас Олександрійський про той вплив, який має диявол на людей. «Супостат наш диявол, заздривши великим благам, які ми маємо отримати, ходить навколо нас і ретельно спостерігає, щоб викрасти насіння Слова, яке в нас. З цієї причини Господь, пересторогою запечатуючи в нас Свої заповіді, каже: «Блудіть, нехай не будете приборкані, бо багато хто прийде в ім'я Моє, говорячи, що Я є: і час наближися. Не вийдіть у слід їх» (Лк.21:8). Без сумніву, щось велике надано нам Словом: нам надано уникати обману, який міг би бути зроблений зовнішнім виглядом предметів... Якби великий демон... одразу відкривав себе, то кожен би відганяв його як змія, як дракона, що шукає кого пожерти тільки можна. З цієї причини він ховається ..., щоб обдурити людей помилковою зовнішністю і ошуканих закувати у свої ланцюги. Як хтось, бажаючи чужих дітей залучити в рабство собі, приймає, за відсутності батьків їх, подобу цих батьків; за допомогою цієї хитрості, обдуривши палаючих любов'ю до батьків синів, веде їх далеко і занапащає нещасних: так і безбожний демон... не сміється комусь показуватися таким, яким він є; знаючи ж, наскільки люди люблять істину, приймає він масу правди» 149 . У цих словах св. батька говориться не тільки про безсумнівність впливу диявола на людей, але й про хитрість, з якою дух злості виливає отруту в своїх послідовників. Про вплив злих духів на людей говорить і досвід тих осіб, які стежать за своїм духовним життям. Ось що пише о. Іоанн Кронштадтський: «Ні, що не кажіть, а людина буває іноді занадто дратівливий і злий не сам по собі, а при найсерйознішому посібнику диявола. Ви тільки спостерігайте за собою або за іншими під час дратівливості та злості, коли вам чи іншому кому хотілося б знищити обличчя, вам вороже, істинно чи уявно; порівняйте наступний за цим (іноді незабаром, за діянням Ангела Зберігача) спокій, лагідність і доброту характеру вашого чи людини, за якою ви спостерігали, – з щойно минулим протилежним станом, і ви скажете собі: «Ні, це, здається, зовсім не та людина, яка нещодавно перед цим злилася і лютувала, це людина, яка людина, з якої ви лишалися. У ньому немає і тіні колишньої злості та колишнього безглуздя. Дехто відкидає буття злих духів: їм подібні явища в житті людей повинні ясно свідчити про їхнє буття. Якщо будь-яке явище має відповідну причину, і від плодів пізнається дерево, то хто не побачить у шалено-злобливій людині, що діє всередині його злого духу, який не може себе являти інакше, як таким гідним себе чином, не відповідним часто характеру злого обличчя і подальшим його діям. Хто в виливі людської злості не побачить дії начальника і творця злості, той належить до тих, що мають вуха, але не чують, і мають розум, але не розуміють ... Адже кожна людина, схильна до дратівливості і дихає злобою, сама відчуває ясно в грудях своїй присутність ворожої злої, тому, як він за розумом і потягом хотів би діяти. Отже, вплив злих духів на людей безперечно і простягається, за словами Спасителя, до того, що диявол живе у грішнику, як у своєму домі; і не тільки сам живе, але приводить ще лютіших духів (Мф.12: 43–45). Тепер уявімо: чого господар не може зробити зі своїм будинком? Все, що завгодно: так само і диявол робить з грішною душею. Про те, як велика залежність грішника від диявола, засвідчив Спаситель і в іншому місці. «Ви, – ​​каже Він нерозкаяним юдеям, – отця вашого диявола є, і пожадливості батька вашого хочете творити» (Ів.8:44), – порівняння тут дуже сильне. Як син отримує своє буття від батька, так і грішник отримує своє духовне буття від диявола, який виховує свого сина у злі. Дуже наочно зображує залежність грішника від диявола та св. ап. Павло. Він називає грішника живо уловленим від диявола в його волю і заповідає віруючим молитися про таке, «якщо дасть йому Бог покаяння в розум істини, і виникне від диявольської сітки» (2Тим.2:25–26). Подібно до того, як птах весь знаходиться в руках ловця, так і грішник – в руках диявола. Але, тоді як птах відчуває свою неволю і б'ється в мережі, щоб прорвати її, грішник і не помічає свого полону, і тому не намагається звільнитися з нього. Але чи є біснуваті в наш час, подібні до тих, яких Господь під час земного Свого життя благоволив зцілити? На це запитання відповідає о. Іоанн Кронштадтський так: «Безноваті були раніше, вони є й нині; тільки тепер, у новій благодаті, біси діють потайливіше і хитріше, ніж у той старий час, коли сила і влада їх над людьми не була ще урочисто розтрощена, і їм було набагато більше простору у світі. І тепер, втім, шалених людей дуже багато. Кому з нас невідомий нинішній рід біснуватих або шалених п'яниць... є й інший рід біснуваних: це люди злі, дратівливі, гнівні... є біснування скупих... є сказ тілесної пристрасті, як багато інших родів і видів біснування. Але я бачив і справжніх біснуватих, у яких вселялися біси за несповідними долями Божими і чинили в них розумове божевілля, вимовляли страшні хули та лихослів'я; бачив, як жахливо кидали вони одного нещасного з кута в куток, змусили його лізти на стіну та інше. 150 . (Див. кн. Ігумена Марка: «Злі духи», Спб. 1899). 10. Над ким біси мають владу? Святий муч. Трифон у юному віці лікував хвороби та виганяв бісів. Римський імператор Гордіан, із дочки якого св. мученик Трифон вигнав біса, - побажав своїми очима побачити вигнаного біса. Муч. Трифон справді викликав біса, і всі побачили його у вигляді чорного пса з вогненними очима. Св. муч. Трифон спитав біса: «Хто тебе послав до юнака?» Біс відповідав: «Батько, начальник всякої злості, що сидить у пеклі». Мученик Трифон: Хто тобі дав владу таку? Біс: «Ми не маємо влади над тими, хто знає Бога і вірує в Єдинородного Сина Божого; тільки через Божу провину наносимо їм легкі спокуси; а над тими маємо повну владу, які не вірують у Бога, ходять у пожадливості своїй і угодне нам творять; угодні ж нам справи суть: ідолопоклонство, хула, перелюб, заздрість, вбивство, гордість тощо. Ці люди обплутуються гріхами, як сітками; вони – друзі наші, і одна з нами доля чекає» («Чет.-Мін.» 1 лют.). 11. Оповідання про спокусу до гріха людей від диявола. 1 . У Лавсаїці розповідається, що один подвижник, на ім'я Валент, довго живучи в пустелі, багато виснажував тіло своє і по життю був великим подвижником, але потім, спокушений духом зарозумілості та гордості, впав у крайню зарозумілість, так що став гралищем бісів. Помилшись згубною пристрастю зарозумілості, він почав мріяти, нарешті, в самоспокушенні, що з ним розмовляють Ангели і при кожній справі служать йому. Диявол, упевнившись, що Валент зовсім віддався обману його, приймає він вигляд Спасителя і вночі приходить до нього, оточений сонном демонів образ Ангелів, із запаленими світильниками. І ось є вогняне коло, і в середині його Валент бачить як би Спасителя. Один з демонів, в образі Ангела, підходить до нього і каже: «Ти благословив Христа своїми подвигами та святістю життя, і Він прийшов відвідати тебе. Отже, нічого іншого не роби, а тільки, ставши вдалині і побачивши Його, що стоїть серед усього сонму, пади та вклонися Йому, потім йди у свою келію». Валент вийшов і, побачивши безліч духів зі світильниками, упав і вклонився антихристові. Спокушений до того простягнув своє безумство, що, прийшовши на другий день до церкви, сказав при всій братії: «Я не маю потреби у приєднанні: сьогодні я бачив Христа». Тоді св. батьки, бачачи, що він впав у умисступ, зв'язали його ланцюгами і протягом року цілком вилікували його, винищивши гордість його молитвами, різноманітним приниженням і суворим життям, як то кажуть: лікуючи неприємне неприємним (Лаві. гл. 29-31). 2 . Один із старих фіваїдів розповідав про себе, що він – син жерця ідольського, що, бувши дитиною, він сидів у храмі і бачив батька свого, що приносить жертви ідолам. Одного разу, коли батько вийшов із храму, син увійшов таємно до храму і побачив там сатану. Сатана сидів на троні; численне воїнство належало йому. І ось приходить один із князів його і поклоняється йому. Сатана запитав його: Звідки ти? Князь відповідав: «Я був у такій країні, порушив там війну і велике сум'яття, справив кровопролиття, і прийшов сповістити тобі». Сатана спитав: «У скільки часу ти зробив це?». Він відповів: «У тридцять днів». Сатана наказав бити його бичами, сказавши: «Тільки зробив ти в такий тривалий час!» - І ось, інший прийшов і вклонився йому. Сатана запитав: Звідки ти? Демон відповідав: «Я був у морі, спорудив бурю, потопив кораблі, вбив безліч людей і прийшов сповістити тобі». Сатана спитав: «У скільки часу ти зробив це?». Він відповів: «У двадцять днів». Сатана наказав і цього бити бичами, сказавши: «Чому ти в стільки днів зробив так мало?» І третій прийшов і вклонився йому. І цьому він сказав: Ти звідки? Демон відповідав: «Я був у такому місті, там святкувалося весілля: я порушив сварки і зробив велике кровопролиття; крім того, вбив самого нареченого і прийшов сповістити тобі». Сатана запитав: «У скільки днів ти зробив це?» Демон відповідав: «О десятій». Сатана наказав і цього бити бичами. І ще один демон прийшов поклонитись йому. Сатана запитав: Звідки? Демон відповідав: «З пустелі: виповнилося сорок років, як там борюся з одним із ченців, і ледве здобув над ним перемогу: кинув його цієї ночі в перелюб». Сатана, почувши це, підвівся з трону, почав цілувати демона, - знявши царський вінець, що був на його голові, поклав на голову демона, і посадив його біля себе на престолі, сказавши: «Ти зробив велику і славну справу». Побачивши і почувши це, син жерця сказав сам собі: «Чін чернечий, мабуть, багато значить у Бога». Він прийняв християнство і вступив у чернецтво. («Отечник», єписк. Ігнатія, стор 480). 3 . Одного разу преподобний Ніфонт бачив, що диявол підійшов до людини, яка в полі займалася роботою, пошепотіла йому щось на вухо, чого робітник зовсім не помітив, і відійшов геть; потім підійшов до іншого, недалеко працюючого, чоловіка і цього щось сказав на вухо; обидва ці працівники, залишивши свою роботу, зійшлися разом і розмовляли; раніше говорили спокійно і ласкаво, потім залаялися, а нарешті жорстоко посварилися («Чет.-Мін.» 23 грудня). 4 . Св. Микита, єпископ Новгородський, був родом киянин і з юних років вступив до Печерської обителі. Прагнучи до вищих подвигів, він незабаром зважився стати самітником, незважаючи на всі навіювання настоятеля про передчасність такої важкої справи для молодого ченця, і справді, зазнав гіркої спокуси. На навіювання від диявола, що з'явився йому в образі Ангела світла, Микита зовсім перестав молитися Богу, весь віддався читанню книг старозавітних, почав приймати до себе тих, хто приходить, давати їм поради, пророкувати пророкування, і через те набувати собі суєтну славу. Ніхто не міг змагатися з ним у знанні книг Старого Завіту, а Євангелія та інших книг новозавітних він не тільки не читав, але ніколи не хотів ні бачити, ні чути. Сукупні молитви отців Печерських, між якими знаходилися - ігумен Никон, Матвій провидець, Ісаакій святий, Григорій чудотворець, Пимен постник і літописець Нестор, звільнили нещасного ченця від чарів спокусника, - і Микита, покинувши затвор і раптово, в обителі та грамоті, та чернечому житті. Цього разу він пішов шляхом істинної смирення, помірності і послуху, і поступово досяг того, що перевершив усіх своєю чеснотою. За високу чесноту подвижник зведений був у сан єпископа Новгородського (1096 р.) і протягом 11 років не переставав служити зразком благочестя для своєї пастви. Господь удостоїв Свого угодника ще за життя дару чудотворень: дворазово він рятував Новгород від лих, - якось своєю молитвою звів дощ з небес під час тривалої посухи: вдруге молитвою ж зупинив страшну пожежу, що винищував місто ... (Див. «про Микиту затворнику» і в рукописі; років. 1, 109; 5 . В образі не тільки Ангела, але навіть Самого Ісуса Христа, диявол спокусив одного разу преп. Ісаакія Печерського, дивного подвижника, що сім років трудився в самотньому затворі і перебував у безперестанній молитві. Одна просфора і трохи води були денним його їжею. Цей чудовий подвижник ніколи не лягав спати, але сидячи відпочивав. І ось, якось, коли він, при наступі ночі, утруднившись від співу Псалтирі, погасив свічку і сидів на своєму місці, бачить він у печері незвичайне світло, і йому з'явилися два демона в образі світло-ліпих юнаків, сказавши: «Ми Ангели, і це прийде до тебе Сам Христос». Преподобний не остерігся від спокусливого гордовитого помислу бачити Христа, не переміг цього помислу смиренною думкою про свою негідність і не убезпечив себе хресним знаменням, але легковажно впав і вклонився сатані в образі Христа. Як тільки це відбулося, біси радісно вигукнули: «Наш Ісаакій!» Негайно оточивши преподобного з тимпанами, сопілками та гуслями, вони схопили його, почали з ним скакати і до того змучили його, що він зранку знайдений був у безпам'ятстві і після цього кілька років залишався в розслабленні душевному та тілесному. (Патер, печерськ.). 6 . Одного разу біс, що прийшли вночі до келії преп. Макарія Олександрійського, (пом. у 394 або 395 р.), сказав йому: «Устань, авво Макарій, і підемо до церкви до богослужіння». Макарій же, сповнений благодаті Божої, зрозумів спокусу диявола і відповідав йому: «О, брехун і ненависник добра! Яка може бути з твого боку участь у богослужінні і що може бути у тебе спільного із собором святих?» Диявол сказав: «Хіба ти не знаєш, Макарію, що без нас не буває жодної служби церковної та жодного чернечого зібрання; іди ж і побачиш діла наші». Старець відповів: «Нехай заборонить тобі Господь, біс нечистий». І, звернувшись до молитви, просив Господа, щоб явив йому, чи правда те, що, хвалячись, говорив диявол. Коли настав час опівнічного богослужіння, він пішов до церкви, просячи в собі Бога, щоб відкрив і показав йому, чи правда говорене дияволом. І ось, бачить по всій церкві хіба що деяких малих юнаків у вигляді ефіопів, швидко обходять церкву і літаючих. У монастирі тому був звичай: один брат читав псалми, а інші сиділи та слухали, – і ось, поряд з кожним із братів сиділи ті ефіопи та посміювались з них. Кому пальцями своїми торкалися очей, той зараз починав спати, а кому клали палець на уста, той відразу прокидався; перед іншими ходили в жіночому подобі, а перед іншими робили інше. І що уявляли перед ким, той про те й міркував у собі. Але від деяких, щойно починали робити щось подібне, одразу якоюсь силою були проганяні і видаляються, і більше не могли ні стояти перед ними, ні навіть пройти повз. А в деяких немічних братів, які не слухали молитов, насміхаючись, сиділи на шиї та на плечах. Преподоб. Макарій, побачивши це, зітхнув із глибини серця і сказав: «Гляди, Господи, і не змовчи; воскресни, Боже, щоб розійшлися вороги Твої і втекли від лиця Твого, бо душа наша сповнена наруги». Після закінчення служби, преп. Макарій, закликаючи поодинці кожного брата, питав, про що той думав під час богослужіння, і кожен відкривав свої думки. Виявилося, що кожен думав про те, що, насміхаючись, уявляв йому біс. («Чет.-Мін.» Січ. 19). 7 . Один юний інок, що подвизався в монастирі, хотів жити в самітництві і випросився у настоятеля піти у віддалене місце пустелі для безвихідного проживання. Бог благословив намір ченця і виявив йому особливе знамення, що вказало йому саме місце такого проживання: коли на шляху майбутній самітник, знемогши, заснув разом з ченцями, що супроводжували його, прилетів орел і, ударяючи крилами, розбудив їх; потім орел відлетів від них і сів на увазі їх на землі. Супроводжуючі ченці сказали молодому ченцю: «Ось твій Ангел, вставай і йди за ним». Він підвівся, попрощався з братами, пішов за орлом і пройшов до того місця, де сидів орел. Тоді орел підвівся, пролетів далі і знову сів, і чернець пішов за ним; І знову орел підвівся і відлетів недалеко, а брат ішов за ним. Це тривало протягом трьох годин. Нарешті, орел повернув праворуч і вже більше не показувався. Інок пішов за ним і побачив три пальмові дерева, джерело води та малу печеру. Він сказав сам собі: «Ось місце, яке Господь приготував мені». І почав молодий інок мовчати тут, вживаючи в їжу фініки, а в питво воду з джерела; прожив він тут шість років пустельником, нікого не бачачи. Але ось, приходить до нього диявол в образі мирського парубка і почав розглядати його з голови до ніг. Брат спитав його: Що ти так дивишся на мене? Він сказав: Хіба ти не впізнаєш мене? Я сусід батька твого», – і назвав ім'я батька та матері та сестри самітника. Потім сказав: «Мати й сестра твоя померли вже понад три роки тому, – а батько помер лише нещодавно, зробивши тебе спадкоємцем своїм; перед смертю батько просив усіх знайти тебе, щоб ти прийшов додому, прийняв майно і роздав його жебракам за душу свою та батька; багато хто вирушив шукати тебе, але не знайшли, а я, що прийшли у своїх справах, пізнав тебе; не зволікай, іди та виконай волю батька твого». Путівник відповідав: «Мені не слід повертатися у світ». Але він різними спокусливими навіюваннями схилив пустельника залишити келію, провів до міста, де жив батько, і тут залишив його. Інок входить до батьківського будинку з упевненістю, що батька вже немає в живих; і ось сам батько виходить йому назустріч, живий і здоровий. Спочатку батько не міг дізнатися про свого сина, а син посоромився пояснити справжню причину, чому він залишив келлю, а сказав, що цією причиною була його синівська любов і прихильність до батька... Так і залишився він у світі, остаточно зрадивши свої чернечі обітниці. (З «Набрякл.» 8, 94). 12. Розповіді про перемогу християн над спокусою від диявола. 1 . Один із святих подвижників розповідає: «Між пустельниками був один поважний старець. Сумуючи від демонських спокус, я одного разу прийшов до нього за порадою. Він був хворий і лежав; я після привітання сів поруч і сказав йому: «Помолись за мене, отче; мене дуже мучать демонські спокуси». Він, розплющивши очі свої, глянув на мене пильно і сказав: «Сину мій, ти молодий; Бог не пошле на тебе спокус». Я сказав йому: "Так, я молодий, але несу такі спокуси, які несуть змужнілі". Він сказав на це: Так Бог хоче примудрити тебе. Я сказав: «Як Він умудрить мене? Я щодня куштую смерть». Він сказав: «Мовчи, Бог любить тебе, Він дає тобі благодать Свою». Потім додав: «Знай, сину мій, що я тридцять років боровся з демонами, і протягом двадцяти років був без допомоги; але, коли минуло п'ять років, почав я знаходити спокій; з часом він збільшувався; після семи і з настанням восьмого року, ще більше збільшився. Коли ж тридцятий проходив і вже наблизився до кінця, спокій посилився так, що я не знаю і міри йому. І додав: «Коли я хочу стати на службу, то можу тільки словословити. Втім, якщо й три дні стою, то буваю в такому захваті з Богом, що мало не відчуваю втоми». («Воскр. чт.» 1855-56 рр.., 16). 2 . «Ось що зі мною було одного разу, – каже св. викл. Феодосій Печерський, – я стояв у келії на молитві і співав звичайні псалми. Раптом переді мною став чорний пес, тож не міг я вклонитися. Так як він довго стояв переді мною і заважав мені, то я хотів ударити його, і він став невидимим. Тоді охопив мене страх і трепет, тож я хотів тікати з того місця. Але Господь допоміг мені; схаменувшись від жаху, я почав старанно молитися Богу, робити часті земні поклони і схиляти коліна. Тоді страх залишив мене, і з того часу я вже не боявся того, що було перед моїми очима». (З кн. «Житія святих» архієп. Філарета Гумілевського, травня 3, с. 97). 3 . Одного разу в образі не тільки Ангела світла, але навіть в образі Самого Ісуса Христа з'явився диявол преп. Пахомію Великому і сказав: «Радуйся, старцю, стільки мені догодив! Я Христос і прийшов до тебе, як до друга Свого». Здивувався преп. Пахомій і, незграбно дивлячись на привид, почав міркувати: «Христове пришестя до людини супроводжується радістю; серце не відчуває жодного страху, всі думки відразу зникають; розум робиться серафимськими очима, і весь вперяться в зір слави Господньої; душа забуває час; людина стає тоді безтілесною, а я тепер соромлюся, боюся... Ні, це не Христос!». Потім, обгородивши себе хресним знаменням, з відвагою сказав: «Відійди від мене, дух злості! Будь прокляте лукавство всіх твоїх починань». Миттєво примара зникла, а храмина виповнилася сморід, по повітрі шумів вітер. («Вчив, благоч.» II т., Стор. 26). 13. Про засоби боротьби з демонами. «Диявол, бо лев рикаючи ходить, шукай когось із нас поглинути». Для боротьби з ним нам потрібно користуватися всіма зброями Божими. Які ж це зброя? 1 . Перший засіб є покликання імені Божого. «Ім'ям Моїм бісів чекають» (Мк.16:17), – сказав Господь. «Від імені Ісусова тремтить пекло, вагається пекла, темряви князь зникає. Це ім'я є сильним знаряддям на супостати», – говорить св. Іван Ліствичник (ст.21). «Завжди ім'ям Ісусовим бий ратники, бо міцніші від цього знаряддя не обернеш ні на небесах, ні на землі». «До сьогодні ще тремтять демони при імені Христовому; сила цього імені не ослаблена і нашими пороками», – говорить св. Григорій Богослов (Слово 3 в «Тв. св. отц.» I, 67; Філ. II, 10; «Чет.-Мін.» Слово на Обріз.). Авва Ілля передає таку розповідь: «Один старець жив у ідольському капищі. Якось приходять до нього демони і кажуть: «Вийди з нашого місця!» Старець не хотів вийти. Демон, схопивши його за руку, потяг насильно з капища. Коли ж старець, наблизившись до дверей, схопився за них і вигукнув: «Ісусе, допоможи!» – демон зник». (Про подв. св. бл. Отців, стор 88). 2 . Другий засіб - Животворящий Хрест Христов. «Зброя на диявола Твій хрест, Господи, дав нам», – оспівує Свята Церква (Хвал. вірш. 8 гл.): «Тримає бо і тремтить, не терплячи дивитися на силу його». Навіть самі демони мимоволі зізнаються, що хресне знамення «пов'язує, палить їх, як вогонь, і далеко проганяє». (Див. «Чет.-Мін.» житіє Кіпріана та Іустнни, Жовтень 8; жит. Варлаама та Йоасафа, лист. 19). До преподобного Симеона Стовпника з'явився одного разу диявол на чудовій колісниці, в образі світлого Ангела, і сказав: «Чуй, Симеоне! Бог послав мене до тебе з колісницею та конями, щоб узяти тебе на небо, як Іллю, бо ти гідний цього». Симеон уже хотів правою ногою ступити на цю уявну колісницю, але раніше створив хресне знамення, - і диявол миттю зник з колісницею («Чет.-Мін.», Жат. св. Симеона, сент. 1). Преподобна Феодора та інші святі хресним знаменням теж проганяли бісів (сен. 11, жит. Пелаг. Жовт. 8, Григ, лист. 17). Але, щоб ця непереможна, незбагненна, Божественна сила Чесного і Животворчого Хреста не залишала нас грішних, для цього потрібно вживати хресне знамення не просто за звичаєм, за звичкою, не з недбалістю, як це часто ми робимо, але тому позбавляємося сили хрестної, але й позбавляємося сили хрестної страхом і благоговінням, із сердечною та твердою вірою в хресні заслуги Христові та зі спогадом Страстей Христових. «Має зображати хрест не просто, одними пальцями, – каже св. Золотоуст (на Мф. б. LIV), - але перш за все накреслити його в думці, з усією вірою ... зі спогадом всієї сили Хреста, всієї хресної справи ». 3 . Третя зброя проти демонів – молитва та піст. Христос Спаситель сказав: «Нечистий дух не може вийти інакше, як від молитви та посту» (Мк.9:29). «Хто молиться з постом, – навчає св. Золотоуст, - той має два крила найлегші вітру; він швидше вогню і вище землі; тому-то такий особливо і є ворогом і ратоборцем проти демонів, тому що немає сильнішою за людину, яка щиро молиться і постить ». (Див. «Тлумач. Єванг.» єписк. Михайла, стор 335). Св. Василь Великий про силу посту вчить: «Піст – надійна огорожа душі, зброя воюючим, він проганяє спокусу» (Бес.13). На св. мученицю Юстину він робив часті напади, але не міг перемогти праведниці. Якось вона стояла на молитві і під час молитви відчула в серці своєму наплив нечистих беззаконних побажань; дивувалась праведниця такому в собі гріховному русі і соромилася такої нечистоти; але мудра Юстина скоро зрозуміла, що ця спокуса їй приходить від диявола: вона почала постити і молитися Господу Богу – і своїми молитвами та постом осоромила та перемогла ворога. («Чет.-Мін.» 2 жовтня). 4 . Четвертий засіб нашої боротьби та перемоги над дияволом є смиренність. Сам він колись зізнався св. Антонію, що він одним смиренністю перемагає його («Чет.-Мін.» Жит. Свят. Ант. Січ. 19). «Коли св. Антоній, побачивши розпростерти всі мережі диявола, – пише св. Дорофей (Повч. о смир.), – зітхнув і запитав Бога: «Хто ж уникне їх?» – тоді отримав відповідь: «покора уникає їх.» Одного разу диявол з'явився деякому пустельнику в образі світлого Ангела і сказав йому: Я Гавриїл і посланий до тебе від Бога. Пустельник заперечив йому: «Дивися, чи не до іншого ти посланий; я недостойний бачити Ангелів, як людина грішна». Він при цих словах зник (Прол. квіт. 21). Смиренність ненависна для диявола, бо ставить християнина на ту саму дорогу, якою йшов Сам Здійснювач нашого спасіння, Сину Божий, Господь наш Ісус Христос. 5 . П'ятий засіб проти демонів – набуття дару «міркування духовому» (розрізнення духів) (1Кор.12:10). Без нього вплив диявола легко можна прийняти за добре навіювання від Ангела або від Бога, як це траплялося з багатьма подвижниками. Хтось, старець Ірон, що пильнував п'ятдесят років у пустелі, отримав наказ від духу злоби, що перетворився на світлого Ангела, кинутися в глибокий рів, щоб досвідом переконатися, що він уже не схильний до жодної напасті по великих своїх богоугодних чеснотах і працях. Не помітивши в умі своєму того, хто радив це, він опівночі кинувся в рів. На третій день після вилучення його з рову він помер. (Христ. чт. 1828 февр. стор. 133). Хтось, також приймаючи демона за Ангела, отримав від нього наказ принести Богові в жертву свого сина, за прикладом Авраама. І зробив би він цей богопротивний наказ ворога, якби син його не врятувався втечею (там же). Подібних прикладів було чимало. Цей дар розрізнення духів подається Святим Духом ( 1Кор.12:11 ) і набувається через смирення. Але, перш ніж удостоїться будь-хто дар розрізнення, він не повинен довіряти своїм помислам або навіюванням свого власного серця і розуму, але все пропонувати на суд керівникам, досвідченим у духовному житті. 6 . Шостий могутній засіб у боротьбі з демоном – опоясування стегон наших істиною, тобто, так би мовити, оподаткування себе навколо істинами християнського віровчення. Християнин, знаючи й утримуючи їх у думці постійно, припинить ворогові, що нерідко діє через лжевчителів, самий доступ до себе, бо він є брехня і батько брехні і не може показуватися там, де істина; християнину потрібно вдягнутися в броню (лати) правди (праведності чи всяких правих, добрих і святих настроїв серця та самих справ); а в одягненого в неї, хоч і прокрадеться якийсь злий помисел ворожий, але поганого впливу не справить у серці; йому треба взути ноги з приготуванням Євангелії світу, тобто бути готовим до життя за євангелією, готовим на будь-які жертви і саму смерть через нього, або бути в готовності благовістити світ, або інакше істини Євангельські; над усіма ж, тобто. «поверх усіх цих трьох потрібно надкласти новий ряд знарядь, поверх кожного особливе: по-перше, сприйняти щит віри, мати тверде і непохитне переконання в святості, істинності і непохитності всього відкритого нам Богом», або «дитячу впевненість у Богові, що так тісно з Ним з'єднується, що вона не відокремлює себе від Него, і вона не відокремлює себе від Него, і вона не поділяє себе від Него, і вона не розділяє себе від Него у ній чинним є Сам Бог, Який і дає її», – щит, у ньому ж (яким) можливим усі стріли лукавого розпалювання (внутрішні та зовнішні спокуси, сильні та рішучі, як би останні зусилля ворога) згасити; по-друге, – сприйняти і шолом (міцний покрив голови з усіх боків) порятунку, тобто «поєднання з Господом Спасителем у Таїнствах, і саме, через часту сповідь і причастя», або навчитися мистецтву на спасіння, мати мудру і найсуворішу обачність і постійний успіх у християн дієслово Боже (Еф.6:11, 14–17), тобто Боговідверте слово. «Сприйняти такий меч – значить знати на згадку про Божественні вислови, і під час благопотребне зносити їх із серця, наперекір навіюванням диявольським (єп. Феофан) – читати вголос висловлювання слова Божого проти будь-якої пристрасті». Особливо слова 67 псалма: «Нехай воскресне Бог, і розточаться врази Його» , як показують досвіди духовного життя, надають напрочуд швидку дію на ворогів нашого спасіння, які швидко блискавки зникали від тих християн, які з вірою і благоговінням їх вимовляли. Св. Василь В. каже, що коли св. мужі питали диявола, що був до них, якої молитви особливо бояться демони, диявол відповідав їм: «Немає стільки страшного і проганяє нас слова, як початок псалма Давида 67». І справді, щойно вимовляли св. мужі початкові слова цього псалма: «Нехай воскресне Бог, і розтечуться вороги Його!» - диявол цю ж хвилину зникав від них з криком. («Воскр. чт.» 1842 № 13). 7 . Нарешті, сьома та остання могутня зброя проти демонів – допомога святих. Коли св. Андрій вступив на подвиг юродства, тоді сатана з такою силою напав на нього з підвладними йому бісами, що Андрій думав, що для нього настала остання година. І ось, перебуваючи у відчайдушному становищі, він вигукнув: «Святий апостоле, Іване Богослове, допоможи мені!». Після цих слів ударив грім і почувся голос багатьох людей. І з'явився старець із грізними очима, обличчя якого було майже таке ж світло, як сонце, з'явилося й безліч людей із ним, одягнених у ризи білі. І сказав старець з гнівом до тих, що були з ним: «Зачиніть браму, щоб з бісів ніхто не міг втекти звідси». І воля старця була сповнена. Потім почувся бісівський голос: «Горе нам у цей час, коли ми так обдурилися. Грозен Іоанн і жорстоко хоче нас мучити. А за цими словами почулися вже і крики бісівські: помилуй мене і помилуй нас! Потім зникли люди, одягнені в білі ризи, зникли й демони. Старець, що з'явився, сказав Андрію: «Бачиш, як я скоро прийшов до тебе на допомогу, і знай, що я дуже дбаю про тебе. Сам Бог наказав мені вести тебе до спасіння і турбуйся за тебе. Будь же терплячий і терпи без ремствування все. Вже недалеко той час, коли отримаєш повну свободу і ходитимеш по своїй волі скрізь, де тобі завгодно». Андрій запитав: «Пан мій, скажи хто ти?» Той, хто з'явився, відповів: «Я той, що лежав на чесних персях Господа». І, сказавши це, зник від очей Андрія, який потім прославив явлену йому велику милість Божу. (Пролог жовт. 3). Ось вся зброя проти початків, влади і мироутримувачів темряви цього віку, духів злоби піднебесних! «Спротивіться ж дияволові, і тікає від вас» (Як.4:7). (Упоряд. по нед. чт. 1842 р., № 13; твор. св. отд.; кн. свящ. I. Шастіна: «Лестниця на небо», «Чет.-Мін.» та ін. указ. у своєму місці витк.). 14. Про одержимих злими духами. До явищ злого духу для людей справедливо зараховується, так зване, біснування. Біснуваті, або одержимі злим духом, бувають двох пологів: на одних з них злий дух впливає тільки ззовні, іншими ж він володіє внутрішнім чином, володіє усією їхньою істотою, змушує їх виригати богохульства, говорити мовами, якими вони зовсім не вчилися, відкриває їм різні потаємні речі, знайомий їм різні потаємні речі. Можливість і дійсність бісування не підлягають жодному сумніву. Вони ясно стверджуються як Святим Письмом, так і вченням Церкви. Писання, з одного боку, повідомляє нам багато фактів біснування, з іншого – передає, що Сам Ісус Христос та Його апостоли визнавали біснуватих справді одержимими злими духами. Саул був одержимий злим духом 151 ; злий дух час від часу збуджував у ньому тугу, гнів і заздрість щодо Давида; або навіть якщо Саул приходив у гнів з якихось природних причин, демон опановував їх і лютував. Біснуваті, про які йдеться в Євангелії 152 , що вони голосно кричали, що Ісус є Христос, що Він передчасно прийшов їх мучити, що Він Син Божий, є, очевидно, безсумнівним прикладом одержимих злим духом. Сарра, дочка Рагуїла, яка була одержима демоном Асмодеєм, який умертвив сім перших її чоловіків 153 ; ті люди, про яких розповідає Євангеліє, що вони були заражені невиліковними недугами і хворобами, що випускали з рота піну, шаленіли, уникали людського суспільства, які були такі сильні і страшні, що їх треба було зв'язувати ланцюгами для того, щоб захистити інших від їхніх нападів, – все це, очевидно. Спаситель, на доказ Свого Небесного посланства, вказує на зцілення Ним біснуватих. Він спростовує фарисеїв, які говорили, ніби Він виганяє бісів силою веельзевулової; Він доводить, що виганяє їх силою Божою 154 . Він розмовляв з демонами, що жили в біснуватих, погрожував їм, наказував їм мовчати. Все це, очевидно, доводить, що Ісус Христос дивився на біснуватих, як на справді одержимих злими духами. Подібно до свого Божественного Вчителя, апостоли і перші християни так само дивилися на них, як на одержимих злими духами. Коли сімдесят учнів Христових, повернувшись зі своєї апостольської діяльності, усвідомлювали Ісуса Христа у своїх працях, вони, між іншим, сказали Йому, що й самі біси їм коряться 155 . Після Свого воскресіння Ісус Христос обіцяв Своїм учням, що вони в ім'я Його будуть творити чудеса, виженуть бісів і отримають дар пророцтва 156 . Все це виконалося буквально. Самі вороги християн, юдеї і язичники, оскільки вони самі були очевидцями чудесних вигнань демонів з біснуватих, які здійснюються Ісусом Христом, Його апостолами і взагалі християнами, не відкидали дійсності цих вигнань, а тільки пояснювали їх по-своєму, інші приписували їх відомих трав та ін. Святі отці Церкви перших століть, св. Іустіан, Тертуліан, Лактанцій, св. Кіпріан та інші говорять про вигнання християнами демонів з біснуватих з такою впевненістю та позитивністю, що не залишається жодного місця для сумніву в дійсності того, про що вони говорять 157 . Вони посилаються на своїх власних ворогів, як на свідків захищається ними справи, і з твердою впевненістю викликають їх на те, щоб у їхній власній присутності здійснювати досліди того, як сила віри Христової виганяє злих духів з біснуватих, примушує їх до відкриття їх справжнього імені, до свідомості. демонам. Послухаємо, щодо цього предмета, власних слів найосвіченіших письменників тих часів, коли ще відбувалася боротьба християнства з язичництвом і коли між християнами часто бродили одержимі злим духом. Арноній каже: «Чи був колись смертний подібний до Ісуса? Потрібно тільки вимовити Його ім'я, і ​​злі духи біжать, віщуни замовкають, пророки-жерці німіють, і все мистецтво хитрих магів осоромлюється». (Advers, gentec 1. 1. 27 Ausgabe von jahre 16–51). Лактанцій каже: «Учні Ісуса ім'ям Його та св. знаменням Його страждань виганяють нечистих духів. Це доводиться тим, що в присутності християн магічні жертвопринесення залишаються без жодної дії і навіть найзнаменитіші оракули не дають жодних відповідей» (Institutiones divinae 1. 41 с. 27). Св. Кіпріан писав до римського градоначальника Димитрія: «Прийдіть, подивіться і послухайте, що таке робиться в нашій присутності з богами, яких ви читаєте. Заклинані і виганяються силою Божественного Слова, вони змушені бувають залишати одержимих ними людей. Вражені Божественною силою, зі жалібними криками, людським голосом сповіщають вони істину майбутнього Суду, про який навчає наша віра. Прийдіть і переконайтеся самі у справедливості наших слів; ви побачите, що духи, яким ви так рабськи дивуєтесь, яких ви так рабсько шануєте, – тремтячі, полонені, скуті лежать біля ніг наших. Особливо ясно ви побачите вашу оману, коли побачите, як ваші боги, що виганяються силою нашого наказу, у вашій власній присутності, проти своєї власної волі, будуть зізнаватись у своєму власному обмані та брехні». (Ad Demetrianum p. 221. ausgab, von jahr. 1726). «Приведіть, – каже Тертуліан в одному творі проти язичників, приведіть на судилище якогось справді одержимого злим духом, і демон, на вимогу кожного християнина, так само публічно зізнається, що він злий дух, як раніше публічно видавав себе за Бога; або приведіть на судилище когось із тих ваших людей, які кажуть, ніби вони діють тільки однією Божественною силою, які під впливом смердючих жертвоприношень приходять в екстаз і від часу до часу чують слова, які вони в усі горло проголошують, як оракульські вислови..., і якщо демон, що діє в цих людей, він діє в цих людях. злий дух, і не буде таким чином осоромлений, тоді пролийте кров цих християн. Чи можливі ще ясніші докази, твердіші докази?» (Apologeticum с. 23). Скільки впевненості, скільки переконань у цій урочистій промові! Які численні і загальновідомі мали бути випадки, коли християни, будучи публічно перед шанувальниками тієї сили, яка творила язичницькі чудеса, змушували її до свідомості (у своїй нікчемності)! Яку, таким чином, перемогу над давньою магією здобували християни ще до того, як своєю власною смертю доводили, що ім'я їхнього Бога перемагає всі чарівні сили пекла! «Немає майже жодного отця Церкви, – каже один вчений письменник, – який би не засвоював християнам сили в ім'я Христове виганяти бісів. Усі віруючі перших століть були переконані насправді цієї сили; жодна істина не була у них ясніша і безсумнівніша і не користувалася більшою популярністю. І не можна вказати жодного язичника, навіть з тих, які переважно ворогували проти релігії християнської, який, не кажу, не був би цілком переконаний у тому, що християни справді виганяли бісів, як вони про це говорили у своїх творах, але який би запідозрював християн в обмані і зовсім відкидав би дійсність фактів. (Baltus, suite de la reponse a l'histor des oracles, cb. 16). Постійне існування в Церкві заклинальних молитов проти біснуватих є новим доказом справжнього існування біснуватих; воно доводить, що Церква та її служителі завжди визнавали дійсність біснуватості, оскільки вони завжди вживали проти неї ці молитви. Навіть іудейські заклиначі злих духів іменем Христовим зцілювали біснуватих 158 ; вони також вірили, що Ісус Христос може давати це зцілення. Вони також вимовляли іноді ім'я Соломона і вживали заклинання, встановлені нібито цим царем, як різні коріння і трави; але все це робило тільки щось подібне тому, що робить майстерний лікар, виліковуючи інохондриків, схиблених і людей уявляють, ніби вони одержимі злим духом, або що робить мудрий духовний отець, заспокоюючи і приводячи в нормальний стан страхів, що терзаються совістю, і глибоко потрясаних, глибоко потрясаних своїми похмурими страхами. мук душі. Біснуваті, зцілені Ісусом Христом, і християни справді були одержимі злим духом, якого могла зцілити лише Божественна сила, ім’я Ісуса Христа та сила заклинань. Син одного єврейського священика Скеви 159 хотів вигнати демона з одержимого іменем Ісуса Христа, проповідуваного Павлом; біснуватий кинувся на нього, кажучи, що знає Христа і Павла, але не боїться його, і мало не задушив юдея злий дух. Необхідно суворо відрізняти справжніх біснуватих від уявних, а також справжніх біснуватих від ошуканців. Це можливо, і є також одержимі демонами, які лише прикидаються одержимими, щоб таким чином розбудити співчуття до себе та отримати милостиню. Можливо і є й такі заклиначі, які лише зловживають ім'ям Христа з метою обману; Також можливо і є такі обманщики, які переконують інших прикинутися одержимими, щоб здобути собі славу своїм уявним зціленням. (Див. книгу «Про прояв духів». Таємниці потойбічного світу», А. Калмета, пров. з нього., 1877 р.). 15. Випадки здобуття від злих духів. а) Двадцять шість років тому, в селі Нововасильівську, Вердянського повіту, Таврійської губернії, жила Катерина Лаврентіївна Мазаєва, – моя бабуся, рідна мати моєї матері, – повідомляє Г. Мамонтов. Мені дуже часто траплялося бувати в неї, а іноді гостювати по тижню і довше. Бабуся мала в себе служницю Дуню. Ця Дуня і є героїня моєї розповіді. Дуня була одержима злим духом. Я називаю його злим духом, як усі очевидці називали когось стороннього, що перебуває в Дуні, оскільки голос був чутий мимо її волі; вона не відкривала рота, непомітно було ні руху обличчя, ні гортані, голос виходив ніби з внутрішніх частин її організму, і догана була мордовська, тим часом як Дуня говорила суто російською мовою. Сердитий дух іменував себе «Свирид Степанович» і любив розмовляти з усіма. Свирид Степанович вимагав від Дуні, щоб вона його годувала тим, що йому подобається, але Дуня відрізнялася чесністю і ніколи, не спитавши мою бабусю, нічого не брала і постійно відмовляла Свириду Степановичу. Тоді він починав хвилюватися, Дуня падала, корчачись у сильних судомах, кричала, охала. Присутні запитують: «Що ти, Дуню? Що з тобою? – «Я не Дуня, я Свирид Степанович». Я сам питав його: «Хто ти такий, Свириде Степановичу?». Він відповів: «Я з мордвин 160 , йшов я до Києва молитися і посварився з моїм товаришем по мандрівці. При цьому, не маючи води для пиття, я розсердився на своє життя і наклав на себе руки – повісився на сосні. Після смерті мені багато років довелося блукати; мене ні в яке суспільство «духів» не прийняли, і ось один благодійник посадив мене в Дуню, а вона мене кривдить, не дає мені того, що мені хочеться; їй бабуся не забороняє годувати мене тим, що подобається, а вона соромиться брати. Так от я їй задам! (Передаю, як він казав). Потім починалися корчі, крики, стогін. Іноді бували і віщування; вустами Дуні говорилося, що робиться на великих відстанях. Я пам'ятаю, як одного разу, коли Свирид Степанович розбунтувався і розкричався, бабуся підійшла і питає: Ти що кричиш, Свириде Степановичу? Замовкни!». Він відповідає: «А як мені мовчати, коли сьогодні помер твій рідний брат, який живе в Новоголці, що неподалік Олександрополя за Кавказом, він хворів три тижні. Під час поїздки до Тифлісу застудився, і про його смерть сьогодні написали вам листа, який отримаєте за два тижні». І справді, за два тижні бабуся отримала листа, яким повідомили їй про смерть її рідного брата і про те, що, їздивши до Тифлісу, він отримав застуду, захворів і помер. Багато було подібних випадків, про які я не можу передати докладно, не пам'ятаючи осіб, кому він говорив. Згодом Свирид Степанович не розповідав, кажучи, що йому заборонила одна людина, але хто саме – не пояснив. (Див. «Ребус» 1896, № 12). б) Село Сирак у кантоні Реальмон нещодавно було місцем прояву деяких дуже цікавих явищ, що були в сімействі одного бідного селянина. Головною дійовою особою в цій дивній історії є молода дванадцятирічна дівчинка, яка стала об'єктом для прояву невидимої духовної сили. Ось що розповідали про це очевидці, гідні повної довіри. Явища вперше виявилося близько половини січня 1890 р. Одного разу, під час обіду молода дівчинка, хвороблива від народження, звернулася до своїх батьків з такими словами: «Чи бачите ви цієї людини, яка хоче скинути на підлогу нашу страву? Накажіть, будь ласка, йому вийти. Батьки, які нічого не бачили, припускали, звичайно, що дівчинка марить. З самого цього дня хвороба її почала посилюватися, і невидима сила почала терзати її різними способами. То бідолашна дівчинка збиралася вирвати собі око (і ця ідея залишила її лише після того, як вона справді засліпила на це око), то била сама себе; словом, здоров'я її робилося гіршим і гіршим, у міру того, як невидима сила опановувала її. В той же час у стінах, меблів та інших предметах, що були в будинку, почали лунати різні стуки, у шафах пляшки та посуд дзвеніли і, здавалося, готові були розлетітися вщент. Все це привабило в будинок безліч цікавих, які побажали подивитися на дивні, небачені явища. Один із цікавих, буржуа із сусіднього містечка, який відвідав нещодавно паризьку виставку, був свідком наступного випадку. Дівчинка, ніби отямившись від летаргії, сказала: «Ах, яку довгу подорож ми зробили. Ми повернулися з Парижа, де завітали до вежі Ейфеля; як вона гарна». І вона почала докладно описувати влаштування вежі та інші предмети, бачені нею в її уявній подорожі. Буржуа був дуже здивований тим, що дівчинка, яка, як він знав, ніколи не покидала свого села, так вірно описує Ейфелеву вежу, Париж та інші міста, якими він проїжджав. Ще більше він здивувався і навіть злякався, коли вона сказала: «Вчора ви їхали в екіпажі, і кінь ледь вас не перекинув; ми були недалеко від цього місця і зламали тополю, яка там росла». Справді, буржуа напередодні їхав у своєму екіпажі, і кінь ледь не перекинув його в прірву, злякавшись падіння дерева, зламаного бурею. 6 серпня, в день ярмарку в сусідньому містечку Гроле, сильним вихором, що піднявся близько 2 години пополудні, перекинуло на ярмарковій площі воз і зруйнувало кілька бараків торговців. Того ж дня ввечері дівчинка говорила людям, що прийшли до неї: «Ми також були на ярмарку, ми перекинули там віз і зруйнували кілька бараків». Тим часом ніхто не говорив раніше дівчинці про цю подію. Іншим разом, коли вона сиділа на стільці, раптом невидима сила підняла її до самої стелі і звідти кинула її на спинку стільця, на якому вона трималася деякий час у горизонтальному положенні. В той же час, коли все це відбувалося, дівчинка худнула все більше і нарешті настільки ослабла, що змушена була весь час залишатися в ліжку. Щовечора натовп цікавих тримав у облозі хвору, бажаючи переконатися в незвичайних явищах, про які ходило стільки чуток. Особливо дивувало відвідувачів, що свічки, що стояли в кімнаті хворої, гасилися самі собою і знову запалювалися. Всі ці незвичайні явища призвели до того, що зважилися покласти їм кінець, піддавши дівчинку заклинання. На цю церемонію зібралося сім уповноважених на те осіб. Коли в призначений для цього день один із цих осіб приступив до заклинання, дівчинка закричала: «Ти хочеш мене вигнати? Але ти не можеш цього зробити! Ти знаєш дуже добре, що торік ти вкрав виноград із саду твого сусіда». "Так, це правда, - відповів заклинач, - я взяв виноград не спитаючи, але я поклав там гроші, що відповідали його вартості". Інше уповноважене обличчя дівчинка дорікала за поведінку, називаючи її безсоромною. Коротше сказати, з семи чоловік знайшовся тільки один, якому не було в чому дорікнути. Цьому останньому і надано було зробити обряд заклинання, протягом якого дівчинку корчило, і вона сильно рвалася; нарешті, вона голосно скрикнула: «Ти мене змусиш вийти на якийсь час, але я все-таки повернуся знову», після чого вона заспокоїлася. І справді, після кількох днів спокою ті самі явища знову повернулися, і нещасна дівчинка знову лягла в ліжко. («Revue Spir». 1891, № 3; див. «Ребус» 1891, № 35). в) У газеті «Madras Times», передається наступний випадок, озаглавлений: «Молода пані, одержима духом в Ооті». Пані Флораліна, молода дівчина, мешкає в будинку недалеко від Спільного ринку. Кілька часу тому, вона пішла зі своєю подругою (нині заміжньою і носить прізвище Р. X.) на католицький цвинтар. За три дні до цього відвідування на цьому цвинтарі було поховано людину, яка покінчила життя самогубством. Будучи веселої і легкої вдачі, дівчата вибрали цвинтар місцем свого гуляння, і, захоплені своєю витівкою, почали скакати і танцювати на могилі самогубці і дійшли до того, що розрили насип над могилою і перекинули хрест, поставлений над прахом нещасного. Повернувшись додому, вони раптом відчули себе хворими; і незабаром поширилася чутка, що молоді дівчата одержимі злим духом. Вони страшенно буяли, дивилися на всіх дикими очима і стали такими неспокійними, що змушені були тримати їх для безпеки замкненими в кімнаті. Вони рвали на собі одяг, і якщо якась жінка намагалася утримати їх від безумства, вони накидалися на неї і перекидали на землю; якщо ж це намагалися робити чоловіки, то вони частково поступалися їхнім загрозам. Дні проходили, а нещасні жінки продовжували біснуватись: вони ходили з розпущеним і скуйовдженим волоссям, і вигляд їх став таким страшним, що навіть чоловіки боялися підходити до нього. Це здобуття, однак, було знято з них однією тубільною жінкою, після здійснення деяких обрядів. Після цього вони стали веселі та здорові. Друга з дівчат, міс Грація Ф., незабаром вийшла заміж і покинула будинок. У неділю ввечері, 25 квітня, я мав задоволення бути представленим міс Флораліне. Вона здавалася спокійною та здоровою. Наступного вечора мене знову покликали до неї, і міс Флораліна, разом із містрісс Ф., у якої, здається, міс Флораліна разом із братом живе на пансіоні, розповіли мені такі речі, яким я відмовлявся вірити, поки сам не став їх свідком. Містріс Ф. розповіла мені, яким чином дві згадані вище дівчата стали одержимими злим духом, їхню подальшу поведінку, словом усе, що вище було розказано. Вона додала, що, починаючи з 20 квітня або близько того, між сімома годинами вечора та опівночі, у вікна кидаються звідкись зовні каміння; каміння ці з великою силою розбивають вщент вікна, але нікому не завдають шкоди. 27 квітня я повертався близько сьомої години вечора додому, коли раптом почув брязкіт розбитого скла. Пройшовши ще кілька кроків, мені почувся звук, ніби від безлічі каменів, що ударяли в стіни будинку, і звук шибок, що розбиваються; потім почувся голос мешканців будинку, які закликали на допомогу. Я поспішав швидше додому, щоб узяти з собою пана X. Г. Л., якого я добре знаю, та поліцейського констебля. Поліцейський пост знаходився між нашими двома будинками, на відстані всього кількох метрів. Утрьох ми вирушили в будинок міс Флораліни і, на превелике наше здивування, ми побачили розбиті вщент скла камінням, яке кидало було з великою силою. Що нас особливо здивувало, виявилися розбитими навіть такі стекла, які були недосяжні для каміння, що кидається з будь-якої сторони будинку. У той час, коли каміння продовжувало падати, міс Флораліна Бурбаліна розповіла нам, що великий камінь упав зі стелі, зачепивши їй голову, в той час, коли вона була у своєму будуарі близько 2 годин пополудні. Вона розповіла нам також, що кидання каміння та биття скла почалося близько полудня. Впевнені, що все це була справа яким-небудь зловмисних осіб, ми взяли до себе на допомогу ще кількох констеблів, обшукали всі довколишні рови і кущі і продовжували ці спостереження до 11 годин, тому що під час нашого спостереження каміння продовжувало багато летіти на злощасний будинок зовні. У середу, 28 квітня, кілька констеблів із двома старшими, р. X. Р. Л. і я вирушили до будинку близько 7 години вечора. При цьому ми помітили кілька разів, як камені вдарялися в стекла, іноді ж шибки розбивалися самі собою, без жодного удару каменем. Ця обставина порушила у нас підозру. Після невеликої розмови з нами про ці події, міс Флораліна сказала нам, що вона піде до своєї кімнати, бо відчуває сильну втому. Коли вона попрямувала до своєї кімнати, шматок граніту середньої величини з великою силою розбив скло зовсім близько від неї. Незабаром після того, як вона пішла до своєї кімнати, її брат повідомив нам, що вона непритомна на своєму ліжку. Увійшовши до її кімнати, ми застали її на ліжку, без дихання, як мертву. З великими труднощами нам вдалося привести її до тями. Через кілька хвилин, вона знову зомліла, і нам вдалося знову привести її до тями ще з великими труднощами, ніж вперше. У четвер 29, я з р. X. Г. Л. чули брязкіт розбитого скла ще з полудня. Увечері ми зайшли до будинку міс Флораліни і застали там багато поліцейських констеблів із двома начальниками. Ми запитали молоду особу, як вона почувається, на що вона відповідала: «Щойно настає вечір, я відчуваю відчуття холоду в усьому тілі, волосся піднімається дибки, і я стаю сама не своя». 30 числа руйнівну дію каміння тривало від 5 до 7 години вечора. Флораліна сиділа на стільці в кутку кімнати і скромно розмовляла з нами з повсякчасною своєю природною веселістю, як раптом знепритомніла, стала неспокійною і стала метатися з такою силою, що п'ять чоловік не в силах були її стримати. І чудова річ: у той час, коли вона була безпам'ятна, не було розбито жодного скла. Кілька хвилин по тому, вона раптом підвелася зі свого стільця з такою силою, що деякі з тих, хто тримав її, були збиті з ніг. Вона стала на ноги і майже підняла тих, які її тримали. Напруживши всі свої сили, нам насилу вдалося знову посадити її на стілець. Нарешті ми відвели її до кімнати і поклали на ліжко. Кілька хвилин після цього велике дверне скло впало на підлогу і розбилося вщент. Слід зауважити, що скло це було недоступне для каменю, кинутого з двору. За чиєюсь порадою, констеблі зважилися послати за одним малайцем, котрий займався вигнанням бісів за допомогою заклинань. У той час, коли ми чекали на прибуття цієї людини, продовжуючи тримати міс Флораліну, раптом молитовник Флораліни, що знаходився в ящику комода в сусідній кімнаті, через розбите дверне скло було кинуто в нашу кімнату і впав біля правої руки Флораліни. Ми всі були дуже вражені цим фактом і запитали, де був молитовник Флораліни; і вона запевняла, що він був у комоді, в суміжній кімнаті. Нарешті, прийшов з нетерпінням очікуваний нами малаєць, і тільки-но він наблизився, як молода дівчина, що весь час лежала із заплющеними очима, раптом розплющила їх, подивилася на дивного дивного погляду, і зробила в той же час зусилля, щоб кинутися на нього. Малаєць почав щось суворо говорити їй по-малайському, і дівчина весь цей час не могла відірвати від нього очей. Малаєць став тоді щось писати на довгій паперовій стрічці, після чого звернув її у вигляді сигари і встромив у волосся міс Флораліни, яка почала пручатися і навіть плювати на нього, але малаєць простяг у напрямку до неї малайську тростину, яка, за його словами, мала чарівну силу. Після цього він запалив згорнутий папірець, дав їй понюхати, і незабаром він остаточно прийшов до тями і став майже нормальним. Нарешті, годині об 11, малаєць пішов, а незабаром розійшлися і ми. У наступні дні, хоча каміння продовжувало падати, а посуд розбиватися, але вже набагато рідше, і хвора стала значно спокійнішою. Незабаром приїхав батько дівчини, що жив у Гоодалурі, за 130 миль від Ооті, якому телеграфували про хворобу дочки, і вчора ввечері вони обидва поїхали з нашого міста. Внаслідок всіх описаних подій, будинок виявився настільки розореним, що містрісс Ф. з дітьми мала переїхати на іншу квартиру. У своїй розповіді я дотримувався суворої істини і, нічого не перебільшуючи, розповів факти у тому вигляді, як вони були насправді 161 . («Ann. Des Sc. Psych.» 1897, № 5; див. «Ребус» 1898, № 8). г) Випадок загадкових явищ у Стародавній Русі, у XI столітті 162 . «При державі благочестивого царя Олексія Михайловича, всієї Росії самодержця, трапися в тому самому царюючому граді Москві річ бути сицева. У злиденній патріаршій на Куличках, що за Варварськими брамами поблизу Іванівського монастиря, за діянням якогось чародія вселися демон і живуть там різні капості творяще, про чесом авва Марко оповідає, говорячи, що він у той час з преподобним сам у тих бога. І не давав той демон нікому в ночі і в дні заснути, тягаючи з ліжок і лавок людей, і вголос усім безглузда кричущий, стукаючи і гримаючи на печі і на полатах у кутах, безглуздими голоси кричачи, всіх жахливо. Благочестивий же цар Олексій Михайлович повелі духовного чину чоловіком на відганяння того демона молитви творити; обож нещастя встигнувши, але більше диявол, як лев, лютіше за всіх прискорював, і гріхи тих явно висловлювали викривлення і осоромили, і зеленим страхуванням оних же і биттям усіх геть виганяли. Множицею тако понуждався того демона вигнати, але нікчемно встигнувши». «Тоді хтось, найближчий цареві, сповісти про преподобність Іларіону, бо йому від Бога над духами нечистими сподобитися влада прийняти, що молитвою від тих людей проганяти. Благочестивий же цар повелі преподобного Іларіона перед собою покликати, зане преподобному в той час на Москві колишню. Посланні ж знайшовши преподобного на шляху ніде ідучи, і сповістивши йому, що благочестивий цар його вимагає, нехай зволить йти з ними негайно. Преподобний же, невідомий, що до них казати, тільки говорячи: «Господи, помилуй!». Бо побоюючись, мав деяке на нього до царя обмову. Наодинці піде з ними. Одяг же на преподобному на той час був: овчинна шуба, личним тином підперезана, а понад шубу суконна застаріла ряса. І привівши преподобного, поставивши його перед царем. Преподобний же, думавши, що деякий гнів від царя буде, помолися за звичаєм Господеві Богові перед святими образами, і вклонися цареві до землі, аніж глаголючи. Благочестивий же цар говорив до нього: «Не бійся, чесний отче; не на страх бо тя тут покликання, але на благу пораду». І почато йому глаголати сице: «Попрацюй, заради Бога, і не переслухай прохання нашого; бо ти чуєш про тебе, бо ти перед Богом добре живеш». Преподобний же дієслова: «Грішний я людина, земля ця і попіл». Благочестивий цар глагола: «Обаче не переслухай нашого прохання: піди в жіночі оні богадельни, імерек, і помолися до Господа Бога старанною своєю молитвою, і зжени звідти біс, що там живе багато паскудств і праці творить». Преподобний же, протиповідавши, глагола: «О благочестивий царю! Бо вище сили наша це творити ми повеліваєш; не наше бо це діло, але великих святих отців, що в цнотах просіяли, і таку владу і силу від Бога над нечистими духи тих, що приймали. А ось земля ця і попіл, і зело перший грішник. Воістину, діло це перевершує міру нашу, обоче, благочестивий царю, сотвори милість наді мною убогим, відпусти мене за свої гріхи плакати і покаяння приносити, бо нечистий бо перед Богом». Благочестивий цар відповів йому: «Не заперечуйся, отче святий, доброго діла сотворити, як і Писання говорить: з усіма добрими діла твоїми май святе послух. Бо воно є більше посту і молитви і зело перед Богом багатоцінно, бо Той говорить: милості хочу, а не жертви. Не на обличчя бо дивить Бог, але творити волю тих, хто боїться Його, і милостиво їх слухає». Преподобний же, відповівши, мовив: «Якщо не імам почутий бути, о благочестивий царю! За слухняність піду грішник проти сили моєї, бо не можу більше проти вашої царської волі що говорити, або противний бути »!. І тако, вклонився цареві, піде. На той час вселенські патріархи до Москви приїхали. Преподобний же, за наказом царя, піде в ті богадельни, обклавши собі глибоким смиренномудрістю. І коли з ченцем Марком, та з ченцем Йосипом, що зветься Рябиком, прийшовши в ті богадільні вже надвечір, почали за звичаєм своїм вечірній спів чинити, також і малий вечір, і три канони: Ісусу Найсолодшому, Пресвятому Богородицю, Пресвятому Богородицю. Пресвятій Богородиці та молитви спальні і всю по ряду службу, що в пустелі звичай творити. Він же, не терплячи такої співи чути, розпочато на полатах міцно стукати і безглуздими голоси кричати, докоряючи преподобного безстудними мовленнями, говорячи: «Чи ти, калугере 163 , прийшов ти сюди вигнати мене? Піди до мене, перекладаємося зі мною». Преподобний же нітрохи куди оглянувся, а він єдино кричаш: «Піди, калугере, переведемося зі мною». Коли ж настане час акафіст Пресвятої Богородиці читати, і бо, поглянувши на небо, зруши рукі горе і удари в персі свої міцно; сльози ж від очей його як град потікоша, і падіння ниць на землю від великого жалю, і поки від землі воста початий велегласно, за звичаєм своїм, акафіст читати. Диявол же, молитвами преподобного як вогнем палицею, відскочи звідти, як стріла швидка, і промовчи в той час, Дондеже акафіст преподобний читача. Коли ж зроби, тоді ще початий диявол безглуздими голоси волання, говорячи: «Ой же ти, плакса! Ще ти розплакався; піди до мене, я з тобою переведаюсь». Коли ж преподобний із тими ченці, за звичаєм своїм, то церковне правило звершивши і вже вночі вогонь погасиша, тоді преподобний з тими ченці почали келійне правило виправляти. І початий преподобний на диявола перед Богом невтішно плакати, та вижене його звідти. Диявол же вигукнув великим голосом: «Ох, ох, калугере, ще ти в темряві розплакався»; і застукав на полотех зело міцно, говорячи: «Я до тебе йду», – і мовчки. «Монах же Марко каже: я бо від страху геть із келії хочеш тікати, преподобний же підтверди на молитві міцно їх стоять і старанні молитви до Бога творити, і аж ніяк не боятися нічого, глаголючи, бо ні над свинями диявол без наказу. Диявол же звернувся котом чорним, і початий до преподобного під коліна підскакувати. Коли ж почне преподобний поклони класти, перешкода йому чинила тако: що б якось преподобного на гнів привести і від молитви відвести. Він же, незлобив цей, коли диявол підскочить під коліна йому, тоді він рукою відкинув його, і тако уклін скоїв. Відправивши ж своє келійне правило, наказуючи, перехрестячи обличчя своє, нікчемно боявся спати. Авво ж Марко каже: я глибоко під шубу від страху сховався. Коли ж ноша перейде, а день наблизися, тоді преподобний, повставши від сну свого, і за звичаєм ранковий спів чинив, після відпеття ж утрені, ходив за своєю монастирською справою. У той час диявол розповідав богадельним бабам про преподобство, говорячи: «Як добре калугер цей перед Богом живе: коли перед Ісусом і Марією в акафісті розпочато плакати, залякавши бо зело мене, і як вогнем в той час спалив мене, і убо; а коли він почав у темряві молитися, я застукав міцно, але він аж ніяк не злякався, і учнів своїх підтвердив не боятися; я ж чорною кішкою під коліна йому підскакував і заважав йому множиною, хотів на гнів його привести і від молитви відвести, але не міг їсти». Це ж окаянний глаголаше до них, сам невидимий бяше. У той же час поклала баба юнака в люльку; диявол же, вихопивши юнака й узятий невидимо саму бабу, поклав у дитячу люльку, почав трясти, примовляючи: «люлі, баба; люлі, погана! І коли ж йшов преподобний паки в богадільні і вже наближався, тоді диявол, залишивши бабу в колисці, говорячи: «Йде, паки калугер той; інакше нудно мені буде від нього»; зникла і замовкла. Преподобний же, прийшовши в богадельни, велів приготувати стіл і пелену постлаті, і чашу чисті води наповнити, сам же вдягнувся в ризи і, вземлі хрест, початий воду святити. Диявол же початий безглуздими голоси кричати і білим камінням великим кидати, бо всієї богадельні столу та чаші від стуку трястися; обоє преподобного тим камінням не шкоди, тільки перед ногами, і супріся та ззаду, і з боків ті каміння паху. Преподобний же не злякаючись, нижче оглянувшись, тільки звичайне водоосвячення з багатьма сльозами звершивши, а він єдино безглуздо кричав, говорячи: «Ще ти розплакався, калугере! Піди до мене, я з тобою переведаюсь». Коли ж преподобний воду освяти, тоді вземь хрест у ліву руку, кропило ж у праву, аби покропивши раніше святі ікони, звернеться ж піде, де диявол безглуздо кричав, глаголючи: «Де ти, ворожі всякі правди? Я раб Господа мого Ісуса Христа, за нас грішні на хресті розп'яття потерпілого! Про ім'я Того прийдеш братися з тобою! Іди боже, окаянне і нечисте»! І початий святою водою повсюди кропити, на печі та на полатах, на лавах і під лавками, і не залиши жодного місця, де б не покропити. Тоді диявол замовкне, і від страху зник, і три дні не приходило там. По трьох же днях поки з'явися, і розпочато ту сущим богадельним бабам кричати: «Як добре цей калугер перед Богом живе, неможливо бо мені наближитися до нього, бо вогнем палить від нього». Тоді прийде звідки преподобний, диявол же початий кричати й кричати, інакше не так сміливо, як раніше; початий бо знемагати, і немов мовчати. Преподобний же промовив до нього: «Чи єдино безстудуєш, окаянне? Заклинаю тебе іменем Божим, повідь ми, де б'ш у минулі три дні? І коли я священною водою кропив, де ти ховався»? Диявол же відповів: «Коли ти кропив водою, я тоді під сукнею на жердині сидів; а коли тамо не сидів, перескочив на жердину, а ти і тамо забув покропити, і ту досі відпочивав, сидячи». Преподобний же ще запитання його: «А камінь білий де береш?» Він же відповів: «З білого міста беру». Паки питання преподобне: «Яко ти є ім'я?» Диявол же промовив: «Ім'я мі є Ігнатій, княжого роду, обоє плотян есмь мене послала мамка до демона, і взявши мене демони». Преподобний же заклятий його ім'ям Божим, що наказав йому звідти вийти. Диявол же глаголаше, «Як не можу звідси вийти; бо бо тут присланий єсмь, а не сам прийдеш». Преподобний дієслова: «Аз імам на тебе до Бога молитви творити; іди, прокляте! Диявол же не так сміливо говорив, як раніше, зело бо незграбно і безсміливо, і почав уже зникати. Борячись же преподобний з тим дияволом седмиць п'ять, старанні свої молитви до Бога творячи, і воду святячи і всюди кроплячи; аби той демон помалу зникне звідти звичайно, і до того ніколи ж тамо вниде, палицею Божою благодаттю, і молитвами преподобного отця Іларіона. І поживе преподобний у тих богадельнях седмиць десять, і так повернуться в монастир свій у духовній силі, бо царів хоробрий воїн і в лайках переможець міцний, а від супостата аж ніяк непереборний, нечистим духом здався страшний, і всьому світу явний і дивний. («Ребус» 1895, № 12). 16. Сила церковних заклинальних молитов. Більше 30 років перебуваючи в сані священичому і звертаючись у колі з людьми різного стану, я не раз чув від деяких, ніби злі духи не існують, і що так звані біснуваті суть або хворі на природні недуги, або вдають, щоб уникнути праць, або шукати співчуття до себе в людях багатих. Не входитиму до якихось міркувань про буття духів: для православного християнина ця істина вища за всякий сумнів. Вкажу тільки на бачені мною приклади таких недуг, яких неможливо пояснити ні природними причинами, ні вдаванням: вони були справді жорстокі, а поступалися єдиною силою заклинальних молитов, покладених Церквою на вигнання злих духів. 1856 року, 12 серпня, був я з моєю дружиною, за господарською потребою, у губернському місті Орлі. Без нас діти, яких у мене вісім, особливо малолітні, гуляли, пустували, жартували. Найбільше їх відрізнявся десятирічний син мій Орест. Над ним домашні та сусіди багато сміялися і дивувалися різним його вигадкам. Через два дні, надвечір ми повернулися додому і всіх дітей, слава Богу, знайшли здоровими. У сутінки працівник, по сільському побуті, вирушив на ніч у поле з кіньми, а я пішов у город свій із двома дітьми, Орестом та іншим, дев'ятирічним сином Аркадієм, щоб там чатувати овочі від бродячої вночі худоби. Не знаю, сини мої, лягаючи зі мною спати, чи молилися Богу чи ні, тільки скоро заснули, а я довго не спав. Близько опівночі раптом мій Орест поспішно схопився, почав бігати біля одонків і ніби щось ловив. Бачачи це, я сказав йому: "Оресте, навіщо ти встав і що робиш?" А він мені на це: «Розбуди, будь ласка, Аркашу: ось ми цю кішку спіймаємо та й вб'ємо; вона з одонка кинулася мені на груди, розбудила і боляче забила». Говорячи так, він тим часом не переставав щось ловити. Розбудив я Аркашу, наказав йому допомогти Оресту зловити, що він ловить. Аркадій, прокинувшись, подумав, що брат його ловить якогось птаха, побіг до нього і спитав: «Де він?» - "Ось, ось, лови її". - "Та тут нічого немає". – «Ти сам як сліпий кіт; бачиш, кішка бігає». Так усе це здалося Орест. Не допускаючи дітей до сварки, я наказав їм знову лягти на ліжко. Аркадій незабаром заснув, а Орест охав та кректав. На світанку він пішов додому, але від болю грудей ледь дійшов до дверей. Крім того, у нього під колінами почало зводити жили: захворіла спина, з'явився нестерпний головний біль, а незабаром потім відкрилися і страшні корчі, дихання у нього стало важке, очі налилися кров'ю. Він не ніг ні пити, ні їсти, і з гарної і стрункий дитини став виродком. Через тиждень ми повезли його в м. Орел до відомого там доктора Дашкевича. Я розповів йому про час та причини хвороби мого сина. Лікар дивувався моїм оповіданням і наказав мені везти його до лікарні, куди і сам незабаром прибув. Тут наказав він служителю знести хворого до зали лікарні; фельдшерам звелів його роздягнути, розтягнути у хворого ноги та виправляти тулуб. Хворий кричав щосили. Після огляду лікар, звернувшись до мене, з глузуванням сказав: Що ви привезли виродка, відчувати чи моє знання? Я бачу, він народився уродом, і його лікувати не можна». – «Помилуйте, лікарю, – зауважили йому я і моя дружина, – випробовувати вас ми не маємо потреби, бо рахуємо за кращого лікаря, тому й звернулися до вас із покірним проханням допомогти нам у нашому горі. Він не таким народився, а таким став лише за один тиждень тому». Тоді лікар сказав: «Ну це нашої науки не стосується, а везіть його до російських бабок, та про запас купіть тріскового жиру, мажте їм його і давайте по столовій ложці пити вранці і на ніч, та зробіть ванну з сінної потерті, щоб він розпарився і спітнів; білизну змінюйте частіше. Ось що я, зі свого боку, можу вам порадити! Сказав це він і пішов. Купивши тріскового жиру, ми привезли хворого додому і зробили все, що лікар наказав, але хворому стало гірше: дихання у нього стало рвучко; з'явилося марення; дитина стала близькою до смерті, чого й сам він хотів від нестерпного болю. Усі ми тужили за ним, а надто мати. Вона пішла до сусідів і сказала їм, що лікар відмовився лікувати, а звелів звезти хворого до якоїсь російської бабки, чи не знає хто такий? Тут старенька сусідка, вдова духовного звання, вислухавши розповідь дружини моєї про хворобу сина, сказала їй: «Година погана, матінко, з ним трапилося; йому зробилося пристріт, рідному. Не возіть же, матінко, до бабок, а відслужіть молебень Божій Матері Троєручиці, та на Божу волю і віддайте його». Дружина розповіла мені про пораду сусідки бабусі; це було ввечері. На світанку я і всі діти взяли на руки хворого, понесли до церкви і поклали його перед св. іконою. Відслужив я молебень із акафістом Божої Матері і з водосвяттям окропив його св. водою і прочитав над ним Євангелія саме від Івана зач. 1, від Марка 71, від Луки 51 та 57, потім дав йому св. води проковтнути. Після цього він, хоч із підтримкою і працею, міг уже з церкви дійти до будинку, де й поклали його на ліжко, і незабаром заснув. Під час сну хворий то охав, то зітхав, то потягувався і позіхав, і цілу добу спав майже без просипу. На світанку на другий день, просто з ліжка, він швидко підбіг до матері і з радістю сказав: «Маменько! повно плакати про мене, я вже зовсім здоровий». І справді, з того часу він одужав і тепер навчається в Орловському повітовому училищі. Інший випадок: 1858 року, 23 червня, під 24 число в селі приходу мого, селянська дружина, років 40, на ім'я Віра, вдача похмурого і сварливого, міцно і гаряче лаялася з сусідніми дітьми за якусь нікчемну, заподіяну їй образу. Я це чув, бо вона жила біля мого будинку, але не хотів зупинити її, відклавши до завтра зробити їй догану. Тієї ж ночі, дуже пізно, чоловік її Василь прийшов до мене під вікно і стукає. Я запитав: Хто там? – «Я, батюшка, – відповів він, – завітайте до хворої». - «Хто ж у тебе хворий?» – «Та дружина вмирає, – була відповідь, – я вчора не був дома, а на панщині; прийшов додому пізно, і ось з нею стало щось дуже погано». Я взяв церковні ключі і хотів йти з ним за дароносицею до церкви, але він сказав мені, що Святих Дарів брати не треба, а щоб узяв я ту книгу, якою читав над своїм сином Орестом під час його хвороби. Потім додав: «Дружина моя так розлютилася, що страшно до неї і приступитися». Тоді я пішов прямо до їхнього дому з требником та епітрахіллю. Там був натовп народу, а біснуватий в одній сорочці, з розпатланим волоссям, сидів на печі, по-звірячому дивився на мене і почав плювати, потім гірко заплакав, примовляючи: «Головушка моя бідна, навіщо він прийшов?» - Що ти, Віро, плачеш? - Запитав я її, не підходячи близько до неї. Вона, вилаявши мене по-майданному, сказала: «Я не Віра, а Іванко молодчик, а ти навіщо прийшов?» - І пустила з печі в мене поленом, яке пролетіло повз мою голову і потрапило в притулок дверей. Тут я сказав: «Візьміть її і приведіть до мене». Чотири сильні мужики ледве стягнули її з печі, а підвести до мене допомогли їм інші. Вона, проте, всіляко лаяла мене і плакала. Незважаючи на це, я, накривши її епітрахіллю, почав читати молитви над нею про вигнання бісів і на кожній молитві питав: Чи ти вийдеш? - Ні, не вийду, - відповів він, - мені і тут добре. – «Але вбийся Бога, вийди». А він у відповідь: - то вийду, то ні. Нарешті настав час йти мені до ранку, і я звелів нести її за собою до церкви. Принесли. Коли народ зібрався, я просив усіх стати навколішки і старанно молитися Богу про визволення Віри від бісів, а сам знову почав читати молитви та вищепоказані євангелії. Тоді біс голосом Віри голосно закричав: «Ох, ох, ох, нудо, нудно мені!» Заплакала Віра нелюдським голосом, примовляючи: «Боюсь, боюся, боюся; нудно, нудно мені, вийду, вийду, не муч мене». Увесь цей час я не переставав читати. Потім Віра заридала і зомліла на підлогу і стала як мертва. Так минуло з чверть години. Я окропив її св. водою, і вона прийшла до тями, потім дав їй води проковтнути, і вона створила молитву, перехрестилася, встала і попросила відслужити молебень Іоанну Предтечі. Третій випадок. У моєму приході є село Зайцева; у ній живуть селяни, що належать до відомства міністерства державних майнов, люди достатні та православні. Але всіх достатньо живуть два рідні брати в особливих будинках, обидва одружені і мають дітей, тільки дружини їх часто сваряться. Якось дружині меншого брата в хорошу погоду надумалося пересушити придане своє майно, і вона розвісила його на огорожі своєї садиби. Години через дві після того, збираючи розвішану сукню, раптом бачить вона на міткалевій своїй сорочці вирізану на грудях, проти самого серця, пляму, завбільшки в мідний п'ятачок, і подумала на старшу свою невістки, з якою часто сварилася; тоді ж відчула вона нестерпний біль у грудях і брухт у кістках. З того часу цілу ніч не було від неї спокою ні чоловікові, ні дітям: все кричала вона, шаленіла, вимагала ножа чи мотузки занапастити себе та інших. Їй не було вже нічого рідного, нічого святого; не було ні скромності, ні колишньої розсудливості. Чоловік її мав оголосити сусідам про її вчинки. Зібралися сусіди, подивилися на неї, і всі одноголосно вирішили: «Це псування, треба везти її до знахаря-діда для відмови». Але одна бабуся сказала: «Ні, не грішіть, не возіть її, а йди ти до батюшки, хай він подивиться на неї». Приїхали по мене. У цей час хвора почала біситися ще сильніше. Щойно з'явився я з хрестом і требником у світлицю, вона вся затремтіла і, бліда як сніг, дивилася на мене з-під лоба, наче звір. «Що з тобою, Авдотьє?» - Запитав я. - «А тобі що за діло? – відповіла вона. – Нічого». Я звелів підвести її до мене. Підвели. Коли я почав читати молитви і Євангелія і при цьому осінив її хрестом під час читання, вона то тряслася, то плювала, то гикала, то була холодна, як лід, то робилася чорною і червоніла. Після читання молитов я окропив її св. водою, змусив перехреститися, дав їй напитися святої води і спитав: «Чи легше тобі?». Вона вклонилася мені в ноги і сказала: «Дякую вам, батюшку, я тепер здорова, тільки кістки болять». Тепер вона зовсім здорова. (З журн. «Мандрівник»). Екстаз і одержимість (бешеність) 164 Великий істеричний напад може приймати різні форми, причому один або кілька фазисів пропускаються, а інші внаслідок цього надають нападу специфічну форму. Ці особливі форми і грали чималу роль у справі розвитку забобонів, причому, дивлячись за характером нападу, їх приписували то прояву волі Божої, то підступам диявола. Ми говоримо переважно про дві форми: про екстаз і одержимість. Опишемо коротко кожну з цих форм. Серед багатьох випадків, описаних у Ріші, я виберу один, який відрізняється різноманітністю особливостей. «Г. сідає; іноді її голова зберігає майже природне положення, очі спрямовані злегка вгору, руки складені в молитві. В інших випадках вона приймає позу, в якій ілюмінати, свята Тереза та інші; голова закинута назад, погляд спрямований на небо, обличчя набуває відбиток нескінченної лагідності і виражає ідеальне задоволення; шия роздута, дихання ледве Помітно, що тіло, схрещене на грудях, ще більше доповнює схожість із зображеннями святих протягом десяти-двадцяти хвилин спостерігач, бачачи все вперше, не може без подиву дивитися на ці спотворені чуттєвістю і нестримними проявами пристрасних бажань риси обличчя». Тут, таким чином, напад приймає різноманітні форми відповідно до почуттів, що обурюють пацієнтку. Якщо переважає одне настрій, напр., релігійне, то екстаз постійно носить одноманітний характер. Такі безперечно були випадки, про які нам повідомляє історія, і те ж спостерігалося у Луїзи Лато, (Див. про неї в нашій книзі «З області таємничого», стор 292 – 294). Остання до того переймалася враженням Страстей Господніх, що в неї з'являлися синці на місцях тіла, де були хресні рани. У своїх екстазах, які регулярно повторювалися по п'ятницях, вона акуратно зображала всю історію розп'яття Христа. Один очевидець так описує цю сцену. «Раптом вона замовкає, очі зупиняються нерухомо; протягом кількох годин вона зберігає якраз прийняту позу і, мабуть, занурена в глибоке споглядання. Близько 2:00 вона нахиляється вперед, повільно піднімається і потім раптово падає обличчям на землю. Так вона лежить, витягнувшись усім тілом, нахиливши голову на ліву руку; очі закриті, рот напіввідкритий, ноги витягнуті у пряму лінію. Приблизно о 3-й годині різким рухом вона розкидає руки хрестоподібно і кладе праву ногу на ліву. Таке становище вона зберігає до 5 годин. Екстаз завершується страшною сценою. Руки падають уздовж тіла, голова опускається на груди, очі заплющуються. Обличчя стає смертельно блідим і покривається холодним потом, руки холодні як лід, пульс ледь відчутний, вона хрипить. Такий стан триває від 10 до 15 хвилин. Потім теплота повертається, пульс б'ється сильніше, щоки отримують колишнє забарвлення, але невимовний вираз екстазу тримається ще деякий час». Деякі з пацієнток, на яких Ріше вивчав велику істерію, крім звичайних нападів, іноді піддаються іншим, що мають характер біснування. І тут другий період – клоунізму – дуже різко виступає вперед, великі рухи виконуються зі страшною силою. Найдикіші судоми та скорчення змінюють один одного. Хвора намагається себе вкусити, терзає собі обличчя і груди, рве волосся, спускає страшні крики, виє, як дикий звір, і зриває з себе всякий одяг. Не дивно, що такий напад наводить на думку про те, що в хвору вселився злий дух. У старовинних описах і зображеннях біснуватих ми знаходимо майже завжди відомі риси, що спостерігаються і в наш час. У пацієнток Ріше відсутня вся сомнамбулічна стадія, під час якої хворий галюцинує, вважає себе одержимим бісами і говорить від їхнього імені, але у старовинних описах саме ця стадія виступає найсильніше. Пацієнти Ріше не вірять в особистого диявола, а отже, і в можливість йому вселятися в людину. При існуванні ж такої віри останній період нападу саме в цьому сенсі приймає характерний відбиток. Під час епідемії в Морціні молоді дівчата приходили в повну шаленство проти релігії, священиків і т. д. і відповідали на питання не інакше, як пересипаючи промову страшними прокльонами, незважаючи на те, що в проміжках між припадками вони були спокійні, скромні та побожні. Таким чином ці скромні дівчата не соромилися публічно вимовляти найнепристойніші слова, «Але, – каже очевидець, – це були не вони, а диявол, що вселився в них, який говорив від свого імені». Північні оповіді також зберегли чудовий опис біснування. У книзі «Коді Huskors» зустрічаємо опис істеричної епідемії, яка поступово охопила всіх мешканців одного будинку. Хоча опис зроблено простою міщанкою на початку 17 століття, але характерні риси великої істерії помічені дуже чітко. Про хлопчика Якові говориться, наприклад: «Потім сатана взявся за нього ще наполегливіше: іноді він роздратував його так, що ніхто не міг його зрушити; згинав його голову набік, а ноги перекидав одну на іншу, подібно до того, як Спаситель висів на хресті; вивертав йому білки очей, ніби він помер». Очевидно, тут йдеться про сильні контрактури. В інших мешканців будинку, що поступово охоплені хворобою, ми відкриваємо також знайомі нам симптоми істерії. Про домогосподаря Ганса Барткіяра йдеться далі: «З дня на день він зазнав великих нападів; щодня від 11 до 2 години злий ворог сидів у нього на спині, як великий мішок борошна, а іноді згортався у нього на боці на кшталт курячого яйця». (Істеричний шар – майже постійний симптом істерії). Однак, ще гіршою стає справа, коли хворіє наймолодший член сім'ї. «Ми мали маленького хлопчика дев'ятого року. З ним сталося щось таке дивне, що неможливо було зрозуміти, що йому болить. Він казав, що в нього щось бігає тілом і коле його. Ми робили йому ванни та застосовували різні поради, але йому ставало все гірше. Ми послали до цирульника спитати, яка у нього хвороба. Він не міг дати нам жодної поради, але сказав, що до нашого місця приїхала лікарка, і що ми можемо з нею порадитися. Послали за нею: вона сказала, що в дитину вселився злий дух, і не могла дати іншої поради, як помолитися Богові. Ми прийняли багато горя, намагаючись вивести від себе такого гостя. Раз я стояла в кімнаті, а дитина лежала в плетеному ліжку на зразок кошика; раптом вона піднялася на повітря на півтора аршина і почала стрибати вгору й униз. Я побігла за Гансом і привела його. Коли ми ввійшли, хлопчик був піднятий з ліжка і стояв на голові, піднявши ноги вгору і розставивши руки. Насилу ми поклали його в ліжко. З цього дня нам було з ним багато горя. Злий дух бігав у нього, як порося, і роздмухував йому живіт, так що страшно було дивитися; витягав йому язик до шиї, а потім згортав як ганчірку, так що кров лилася з рота. Біс хрюкав у нього в животі, як порося, і так корчив його члени, що чотири здорові хлопці не могли їх розправити. Він співав півнем, гавкав собакою, заганяв хлопчика на горище, на дрова у двір і, завівши його туди, кидав. Хлопчик сидів там, плакав і не міг спуститись. Біс закидав його навіть через паркан до сусіда Якова Меєра. Він втягував йому очі в голову, а також і щоки, і робив його таким твердим і жорстким, як палиця, тож той, хто цього не знав, сказав би, що він дерев'яний. Ми притулили його до стіни, і він стояв, як дерев'яний бовван. Вечорами, коли ми співали Лютерів гімн або читали (Біблію), він іржав, як кінь, і глузував з нас, як міг». Тут можна дізнатися всі фази істеричного нападу, хоча всі явища дуже переплутані: присутня навіть заключна маячня, де сатана богохульює мовою дитини. Оповідання стає цікавішим, коли втручається священик, магістр Нільс Глоструп. – «Коли пастир якось прийшов до нас, щоб провідати нас, сатана звернувся до нього: «Якби я не боявся Великого Чоловіка, я б з тобою наказав тобі на ганьбу; ти дуже старанно молиш Великого за цю дитину і за весь дім і цим мучить мене. Сьогодні я вже забрався у твою сукню, але коли ти молився за хлопчика, я впав униз і отримав сором». Магістр Нільс відповів: «Ти й так уже посоромився, проклятий дух». Сатана відповів: "Я сам це знаю". Магістр Нільс сказав: «Коли ти, проклятий дух, залишиш це житло і даси спокій цього хлопчика, якого мучиш вдень і вночі?». Тоді сатана сказав устами хлопчика: Ти хочеш, щоб я пішов? «Бог Всемогутній, – відповів магістр, – вижене тебе туди, де горить вогонь вічний». Сатана відповів: «Коли Великий скаже: піди, тоді мені доведеться піти». Магістр заговорив з ним латиною, а сатана з глузуванням відповідав, що не хоче ламати над цим голови». Так як транс, в який впадають медіуми, значно відрізняється від нападів біснування, потрібно сказати про нього кілька слів. При описі трансу іноді буває важко визначити характерні риси цього стану. Одного разу воно може бути лише аутогіпнозом, - це ймовірно найчастіший випадок, - іноді, це істеричний напад з переважаючими явищами сомнамбулізму, під час яких медіум під впливом самонавіювання вважає себе одержимим духом. Мені одного разу довелося бачити такий напад на спіритичному сеансі, хоча про докладне дослідження питання у зборах віруючих не могло бути й мови; крім того, зі мною не було необхідних снарядів, але я не мав і досвіду в їх застосуванні, так що я не міг встановити істеричного характеру явищ. Але весь хід нападу, що супроводжувався блювотою, стогонами, судомами, великою схильністю до клоунізму (дугоподібне становище) не залишав сумніву, що переді мною був напад істерії, що закінчився дуже тривалим сомнамбулічним станом. І тут у медіуму вселився дух шведського священика. Проповідь священика переривалася, проте, неодноразово лайкою і богохульством, що це дуже нагадувало собою біснування. Спірити дали цьому пояснення, що дух священика повинен був поступатися місцем іншому духу, дуже недосконалому і страждаючому. Останнього почали виганяти з усілякою урочистістю, з молитвами та заклинаннями, так що вийшла цілком середньовічна сцена. Такі медіуми, здається, зустрічаються не дуже рідко. Один із найвідоміших у наш час є американка містрісс Піпер. Її бачили та досліджували багато, але, на жаль, не лікарі. Було лише встановлено, що гострота зору та величина його поля у неї нормальні, але це, звичайно, анітрохи не виключає можливості у неї симптомів істерії, що підтверджується багатьма повідомленнями. Так Ріше пише: «Містрісс П. займає середнє становище між звичайними американськими медіумами та нашими французькими сомнамбулами. Магнітичні паси не занурюють її в сон, але наводять безпосередньо в транс; тільки вона не впадає в нього спонтанно, але повинна для цього тримати когось за руку. У напівтемній кімнаті бере вона чиюсь руку і залишається кілька хвилин спокійною. Потім у неї починаються невеликі судомні скорочення, що поступово посилюються і закінчуються слабким епілептичним нападом. Після цього вона впадає на кілька хвилин як би в непритомність, з якого прокидається з гучним криком. Тут голос її змінюється, і ми маємо перед собою вже не містрісс П., а доктора Фінуїта, який говорить грубим чоловічим голосом і з акцентом, що є сумішшю американського діалекту з французьким жаргоном негрів». З цього опису ясно видно, що ми маємо справу з істеричним нападом і зміною особистості. На це вказує і та обставина, що містрісс П. не завжди може за своїм бажанням викликати стан трансу, але зміна особистості відбувається іноді без її волі, і коли вона не чекає, наприклад, уві сні. Сомнамбулічний стан, у якому вона буває д-ром Фінуїтом, триває від кількох хвилин до години, найчастіше близько години. - Вперше припадки виявилися, коли містрісс П. в 1888 звернулася за лікарською порадою до сліпого медіуму м-ру Коку, який «контролювався», тобто був одержимий духом французького лікаря на ім'я Фінні. Вже під час другого візиту вона зомліла, і в неї вселився дух індіанської дівчини. Після цього з неї виробився медіум, і її «контролювали» духи д-ра Фінуїта та інших: Себастьяна Баха, Лонгфелло, командора Вандербільта і т. д., але під кінець Фінуїт безперечно переважав. Про себе Фінуїт повідомляє такі відомості: він був французький лікар; народився в Марселі 1790 р., помер 1860; при цьому докладно розповідалося, де він навчався, де бував і жив. Однак, незважаючи на всі старання, ніде не могли знайти жодного сліду реального існування такої особистості. Звичайно, вона є найчистіша фантазія містрис П., створена шляхом самонавіювання. Найдивовижніше, що цей француз не міг говорити французькою. Він виправдовується тим, що, живучи довгі роки в Меці, він постійно обертався серед англійців, чому й забув свою рідну мову. Принаймні дивно, що людина, живучи на батьківщині, могла забути свою мову. М-р Годжсон під час одного сеансу зробив Фінуїту таке ж зауваження і додав, що, на його думку, набагато ймовірніше таке тлумачення: д-р не може пояснювати рідною мовою тому, що змушений користуватися мозком містер П., не знає чужих мов. В одному з наступних сеансів Фінуїт наводив це пояснення вже як своє; отже, він доступний навіюванням. Спеціальність д-ра Фінуїта полягає в тому, щоб давати висновки з приводу найінтимніших справ, відомих тільки тій особі, яку містер П. тримає за руку під час трансу. Повідомлялися разючі розповіді про його відповіді, і це було головною причиною, чому англійське суспільство розпочало розслідування справи. Спочатку думали, що містрис П. через сищиків збирає відомості про своїх клієнтів, тож почали стежити за нею, але це не привело ні до чого. Крім того, на її сеанси наводили зовсім сторонніх людей під хибними іменами, але їм Фінуїт повідомляв безліч відомостей про їхні особисті справи. Зрештою, члени Товариства псих. досліджень запросили її до Англії; послідовно вона жила під найсуворішим наглядом у Кембриджі, Ліверпулі та Лондоні, де вона нікого не знала. Її випробовували на безлічі сеансів і стенографічно записували відповіді: результат був той самий. Звичайно, не всі повідомлення Фінуїта однаково цінні; багато з них здебільшого неправильні. Іноді він обережно зондує запитувача і сам ставить попередні запитання, відповіді на які дають можливість орієнтуватися. Безперечно, однак, що в багатьох випадках він відповідав на питання, на які навряд чи могла відповідати навіть зацікавлена ​​особа, і до того ж вірно, як згодом виявлялося. Ми не можемо довго зупинятися на величезному матеріалі, зібраному про нього та його діяльність; але всі дані призводять до висновку, що справа зводиться до читання і перенесення думок, іноді навіть таких, які не ясно усвідомлює сам автор їх. Ми говорили вже не раз про те, як можуть бути, непомітно для того, хто питає, невловимим пошепком підказані відповіді на поставлені ним же питання. Цим можна пояснити той факт, що іноземці, які не знають англійської мови, не отримали відповідей від Фінуїта, який у свою чергу знає лише англійською. На всі питання, які Ріші ставив своєму співвітчизнику та колегі, той відповідав невірно. Правильно було вказано лише ім'я собаки Ріше, та й то з невірною вимовою. Таким чином, відомості Фінуїта анітрохи не надприродні: він повторює тільки те, що чує під час сеансу істерична сомнамбула містрис П. (Див. кн. «Історія забобонів і чаклунства», д-ра Леманна. Вип. X, М. 1900). 17. Вплив злих духів на людей після смерті останніх. Вплив злих духів на людей не закінчується межами земного життя людини, а продовжується і після смерті. За вченням Православної Церкви, до людей вмираючих, при розлученні душі від тіла, є Ангели Божі та духи-католики. Сам Ісус Христос, у притчі про людину, якій «понищися нива», говорить: «І сказав Бог: божевільний! Цієї ночі душу твою візьмуть у тебе» (Лк.12:20), - візьмуть, по-слов'янськи: «зникнуть», тобто духи недобрі; а в притчі про багатія і Лазаря сказав: «Помер жебрак і був віднесений Ангелами на Авраамове лоно» (Лк.16:22). «Лазаря відвели тоді Ангели», – міркує св. Іоанн Златоуст. «Навпаки, душу оного (багача) взяли страшні якісь сили, можливо, послані для цього, бо душа не сама відходить від цього життя, оскільки це неможливо. Якщо ми, переходячи з одного міста в інше, потребуємо керівника, то тим більше потребуватиме керівників душа, викинута з тіла і представлена ​​до майбутнього життя. Тому вона, відлітаючи від тіла, боїться і тремтить; свідомість гріхів і завжди мучить нас, але особливо в той час, коли ми повинні бути відведені на тамтешні катування» 165 . Та й справді, якщо повітря все наповнене злими духами (Еф.6: 12), то душа людини неминуче, по розлученні з тілом, вступає в їхню область. Св. Опанас Великий оповідає наступне: «Одного разу Антоній Великий при настанні дев'ятої години був раптово захоплений Духом і поставлений на висоту. Повітряні демони чинили опір його ході, Ангели, сперечаючись з ними, вимагали викласти причини їхньої протидії, тому що Антоній очистив себе від гріхів. Демони намагалися виставити гріхи, вчинені ним від самого народження, але Ангели загородили уста наклепників, сказавши їм, що вони не повинні обчислювати гріхів його від народження, вже згладжених Христовою благодаттю, але нехай представлять, якщо мають, гріхи, зроблені ним після того, як він прийняв чернецтво. При звинуваченні демони вимовляли багато нахабної брехні, але оскільки наклеп їх було позбавлено докази, то Антонію було відкрито вільний шлях» 166 . Св. Василь Великий в одному місці каже: «Ніхто нехай не лестить собі суєтними словеси, бо «раптом нападе на тебе всегубительство» (1Фес.5:3), і спіткає переворот подібно до бурі. Прийде похмурий Ангел, насильно поведе і потягне душу твою, пов'язану гріхами, часто звертається до того, що залишає тут, і ридає безгласно, бо вже зімкнулося знаряддя плачу» 167 . Блаженний Іван Милостивий, патріарх Олександрійський, так міркує про вихід душі від тіла: «Коли душа вийде з тіла і почне підніматися до неба, її зустрічають біси і піддають багатьом катуванням... Під час ходи душі, святі Ангели не можуть допомогти їй, допомагають їй тільки. Якщо не покаємося в якомусь гріху тут після забуття, то милостинею можемо позбутися насильства бісівських поневірянь» 168 . Преподобний Ісая самітник у VI слові говорить: «Коли душа вийде з тіла, їй супроводжують Ангели; назустріч їй виходять темні сили, бажаючи чимось утримати її. У той час не Ангели протистоїть ворогам, але справи, вчинені душею, захищають і охороняють від гріхів, не допускаючи доторкнутися до неї. Якщо переможуть справи її, то ангели оспівують їй пісню хвали і ведуть її з веселощами перед лице Боже» 169 . Особливо ясно свідчить про те, що влада злих духів над людьми тягнеться і по смерті, св. Кирило Олександрійський у «Слові про кінець душі»: «Який страх і трепет чекає на тебе, душа, в день смерті! Ти побачиш страшних, диких, жорстоких, немилосердних, безсоромних демонів, подібних до похмурих мурин, тобі майбутніх. Одне бачення їх лютіше за всяке борошно. Душа, побачивши їх, збентежується, хвилюється, м'ятається, шукає сховатися, вдається до Божих Ангелів. Святі Ангели тримають душу; проходячи з ними повітря і височіючи, вона зустрічає поневіряння, що зберігають шлях від землі до неба. Кожне поневіряння випробовує належні йому гріхи; кожна пристрасть, кожен гріх має своїх катувальників. Який страх, трепет і занепокоєння повинна відчувати душа, бачачи все це, доки не виголоситься вирок, що її звільняє. Божественні сили стоять проти обличчя злих духів і представляють добрі помисли, слова і справи, що належать душі, а вона, в страху і трепеті, серед Ангелів і демонів, що сперечаються про неї, має або виправдання свого і звільнення, або засудження і смерті. Якщо вона проводила життя благочестиво і богоугодно, то приймають її Ангели, і вона вже спокійно прямує до Бога... Якщо ж виявиться, що душа прожила в недбалості і розпусті, то почує лютий голос: «Нехай візьметься безбожний, нехай не побачить слави Божої». Залишають її святі Божі Ангели та викрадають мурини-демони. Вони починають бити її без милосердя і зводять на землю; потім вкидають її в темну і похмуру країну, де немає ні світла, ні життя для людини, але хвороба вічна і смуток нескінченний. Там чується безперервне: «на жаль! на жаль!». Там звуть, і немає того, хто допомагає; там кричать, і ніхто не рятує. Немає можливості повідати тамтешнього лиха, немає можливості висловити тамтешню хворобу, яку зазнають ув'язнені там душі» 170 . Справедливість наведених слів св. батька підтверджує наступний випадок, що наводиться в Чет. - Менш. У Карфагені жив воїн Таксіот, який проводив життя у гріхах. Морова пошесть, що трапилася в місті, справила сприятливу дію на Таксіота. Боячись смерті, він покаявся і оселився за містом, але, навіяючи диявола, зійшовся з дружиною хлібороба. Невдовзі він був укушений змією і помер, не встигнувши принести покаяння. Його поховали у сусідньому монастирі. Через 6 годин після поховання він воскрес, але отямився трохи на четверту добу, і ось що повідав він блаженному Карфагенському єпископу Тарасію: «Коли я помирав, побачив муринів, які представили мені. Вигляд їх був дуже страшний: моя душа, дивлячись на них, дуже обурилася. Потім я побачив двох прекрасних юнаків, разом з якими я і почав підніматися на висоту. І ось, ми досягли поневірянь, що стережуть схід і утримують кожну душу. І я бачив, що Ангели тримають у ковчежці всі мої добрі справи і порівнюють зі злими. Так минули ми кілька поневірянь і наблизилися до поневіряння блудного; тут злі духи утримали мене і представили всі тілесні справи, здійснені з дитинства. Ангели, які мене керували, сказали: «Всі гріхи, вчинені тобою в місті, Бог пробачив тобі, бо в них покаявся». На це демони заперечили: «Але, що вийшли з міста, на селі ти впав у гріх із дружиною землероба». Ангели, почувши це і не знайшли доброї справи, якою, як можна було б загладити мій гріх, пішли; тоді я був спущений до пекла пекла» 171 . Вчення Св. Церкви про владу злих духів над нами і після смерті проходить через усі богослужіння. Бажаючи посіяти в серцях наших спасенний страх і приготувати нас до доброї відповіді «на Страшному Судищі Христовому», Св. Церква у своїх співах нагадує нам про поневіряння. У каноні молебному до Господа Ісуса Христа і Пресвятої Богородиці, поемом при розлученні душі від тіла, читається: «Повітряного князя, ґвалтівника, мучителя, страшних шляхів стояча і даремного цих слововипробувачів, спроможи мене перейти безповоротно, що відходить від землі» (п.4 тр.4). «Гіркого поневіряння начальника, мироутримувача, віджени далеко від мене» (п.8 тр.2). У молитві перед кондаками та ікосами акафіста Божої Матері читається: «Мертвії Тобою (Богоматір) пожвавлюються, Бо життя іпостасне народила єси: німії раніше, благоглаголиві бувають, прокаженні очищаються, недузі відганяються, духів повітряних безлічі перемагаються» (4 тр. 8 п.). У «Чині на розлучення душі від тіла, коли людина довго страждає», читається: «Це постає безліч лукавих духів, що тримає моїх гріхів написання, і звуть зело, що шукає безстудій смиренної душі моєї» (п.7 тр.2). У каноні Ангелу Хранителю читаємо: «Молю тя, Хранителя мого, будь ми оборонець і поборник непоборний, коли перехожу поневіряння лютого миродержця». У восьмигласнику посилаються наступні моління Богоматері: «У годину, Діво, кінця моєї руки бісівські мене схиті, і суду і дебату, і страшного катування і поневірянь гірких, і князя лютого»... (Вторн. гл.4 п.8). «Мучиння ми, Пречиста, в годину смертний вихити від бісів» (Четв. гл.4 п.б). З наведених слів, запозичених із церковних співів, ясно випливає віра Православної Церкви в існування поневірянь. Яка невтішна ця віра для грішників! Злі духи, яким грішник зраджує себе, не залишають його, коли зникає знаряддя гріха – тіло. Вони отруюють останні хвилини його життя, заважають йому наслідувати розбійника «про одну годину покаявся»; насправді, чи прийде людині на думку покаяння, коли злі демони оточують його одр, коли в сум'ятій душі є свідомість тяжкості гріхів, що призводить її до відчаю. З прокльонами вмирають такі люди, а до тих, хто здобув боротьбу над злими духами, будучи в тлінному тілі, злі духи не приступлять після смерті. (Див. кн. Ігумена Марка: «Злі духи», СПб. 1899). 18. Явлення у неспокійних будинках, що доводять буття темних (демонічних) сил 172 . 1 . У 1874 р., Віленської губ., У дер. Шаколданах, у будинку селянина Беганського, відбувалося кидання каміння, дров та ін., ходіння по хаті пляшки з молоком; прив'язали її мотузкою до цвяха - сама відв'язалася і знову пішла; викинули її на подвір'я – повернулася до хати. Підозра впала на коновала Бардадима, який нашіптував на цю пляшку з молоком для хворої дитини Беганського. Виникла справа. Віленська з'єднана палата кримінального та цивільного суду ухвалою своєю від 28 травня 1874 р. селянина Бардадима за звинуваченням у шахрайстві від суду звільнила, але присяжні свідчення шістьох свідків колишніх явищ не втратили від цього свого значення. – Визначення палати надруковано цілком у «Ребусі» 1894 (стор. 182). 2 . У 1873 р., Симбірської губ., Ардатовського у., в с. Барашеве, у будинку священика, з 23 грудня по 28 грудня, «різноманітний саморух і літакання предметів», самовар з окропом піднявся з підлоги і відлетів аршина на два: з російської кухонної печі виривало і розбивало вщент цеглу; домашній посуд та начиння літав у різні боки і розбивався. «Момент підняття якоїсь речі з відомого місця і переліт її при уважному моєму спостереженні жодного разу не був помічений, а тільки її падіння» 173 , - пише священик Н. П. Цвєтков у листі своєму до А. Н. Аксакову від 14 червня 1874 р., яке надруковано в «Ребус 82». 3 . У 1880 р., Петербурзької губ., в д. Струмках, біля Лісового Корпусу, в будинку колоніста Біч, стуки, кидання різного домашнього начиння, переважно в дівчину Пелагею; за нею ганяється мітла; ковшик з водою виливається їй на голову, або просто вода сама хлюпається в неї; шапки скинуті та стрибають по поду; кіт піднято на повітря і кинуто в спину Пелагеї. Після видалення її з дому явища припинилися («Ребус» 1888, стор 129). 4 . У 1883 р., в Ташкенті, в міській в'язниці, в камері, що займалася трьома офіцерами, почалися наприкінці квітня, з прибуттям останнього з них - артилериста Ж-на, загадкові явища, які і тривали до виходу його з в'язниці, що 18 травня того ж року: саморух; принесення речей, що знаходилися в інших приміщеннях в'язниці і падали ніби зі стелі; спершу спостерігалося це при місячному світлі, а потім при повному ламповому. Одного разу, у присутності наглядача в'язниці та чергового наглядача, вийшов самопис: поклали папір на стіл із запитаннями олівцем, і вийшли короткі тямущі відповіді. («Ребус» 1885, стор 336-354). 5 . У 1886 р., Ярославській губ., у м. Данилові, в будинку купця М-ва, стуки, саморух і літання всіх предметів: киплячий самовар і посуд переносяться на підлогу та ін; невидима сила не торкнулася лише образів, перед якими теплилася лампада. Тривало понад місяць перед очима цілого натовпу цікавих, без жодного пошкодження людей та предметів. (Повідомлено свідком № 180 «Петербурзького листка»; див. «Ребус» 1886, стор 280). 6 . У 1887 р., Томської губ., біля м. Маріїнського, на шкіряному заводі купця Савельєва – в ніч на 1 вересня повний погром: майже у всіх вікнах двоповерхового флігеля, де жили господарі, перебиті шибки та безліч всякого посуду. Прибули слідчий, товариш прокурора, військовий начальник; господарі та 40 заводських робітників показали, що бачили, як речі, що лежали спокійно, раптово піднімалися з місця і стрімко летіли у вікна та розбивали їх. «Ніхто не міг вловити момент підняття, але всі ясно бачили політ речі. Кореспондент був свідком, як, на очах у всіх, великий табурет, що стояв біля плити, піднявся в повітря і полетів у вікно. (Кореспонденція з Маріїнська в «Сибірському віснику»; див. «Ребус» 1887, стор 429). 7 . У 1890 р., у Петербурзі, в одній з казарм, у квартирі полковника А. Б., майже щорічно з 1886 р., помічалися різні явища: чулися кроки, зітхання, голоси, дряпання по сукні або меблям, пронизливий свист, стрункий спів; бачилися при повному світлі людські постаті; розчинялися і зачинялися двері самі собою та ін. – Повідомлення самого свідка та господаря квартири («Ребус» 1890, стор 176). 8 . У 1891 р., Курський губ., біля Обояні, в с. Горяїнове, в д. селянина Симеона Пашкова, протягом майже року – кидання каміння та цегли у вікно, вибита рама, і каміння вилітають надвір; це повторювалося майже щодня при юрбі народу. Дочка Пашкова, 9 років, бачить різні людські постаті у зв'язку з явищами, що відбувалися, на собі самій терпить різні гоніння - точно хто її б'є, збиває з ніг, плутає їй ноги, скидає з ліжка; незадовго до припинення явищ господар чує в сінях крик, свист, тупіт і голос: "не довго буду у вас"; сусіди також чули цей галас та крик. – повідомлено на прохання редакції «Ребуса» місцевим священиком Йосипом Сергєєвим («Ребус» 1891, стор. 411). 9 . У 1893 р., в Тобольській губ., Тюкалинському окрузі, в с. Сиропятському, в д. священика Донарського - протягом шести місяців переслідування різними таємничими проказами: висмикування рослин з горщиків, обламування листя і сучків, тому були змушені перенести квіти в інший будинок; тоді почалося перекидання і жбурляння будь-якого начиння; винесення, ховання і навіть винищення різних речей. Після молебню з водосвяттям все припинилося. (Лист священика Донарського від 10 вер. 1893, див. «Ребус» 1893, стор 427). 10 . Наприкінці 1889 р., на околицях Канади, в провінції Понтіак, біля містечка Шаувіля, в будинку фермера Детта раптом почалися надзвичайні явища: стукіт, рух предметів, їх раптове зникнення і поява, і різні прокази, іноді далеко не безневинного властивості, наприклад, ненавісний, напр. переслідування, спрямовані переважно проти 11-річної дівчинки Діни – прийомиша Деттов. Незабаром у її присутності, у повітрі, за кілька кроків від неї, почав лунати грубий, старечий голос, що переслідував її всюди всякою лайкою та непристойними промовами; голос однаково лунав і в будинку, і на свіжому повітрі; усі присутні його чули і розмовляли з ним. Газети засурмили про ці дива, і незабаром приїхав на місце дії для точного дослідження м. Вудкок, член королівської канадської академії в Броквілі, який давно цікавився цими явищами. Він відразу ж вступив у голосну співбесіду з таємничим голосом. На перше ж питання Вудкока: «Хто ти?» - Він відповів: «Я чорт! Забирайся геть, бо згорну тобі шию». Протягом п'яти годин, серед білого дня, при натовпі народу, Вудкок умовляв уявного «чорта», і, нарешті, він став здаватися і вибачатися у своїх проказах. На запитання – «навіщо він переслідував цю сім'ю?» - Він відповів: "Мені підіслала сусідка, місіс Воллес". Тоді Вудкок вирушив до сусідки, захопив її з собою і влаштував «чортові» очну ставку. Після всяких викруток, вигадок і лайки, він був викритий у брехні і зізнався, зрештою, що все це робив для втіхи; сказав, що покинув землю двадцять років тому 174 , відкрив своє справжнє ім'я, за умови невиголошення його; просив у всіх вибачення і обіцяв такого дня з усіма розпрощатися – що й виконав. 11 . Лист В. А. Щапова до колишнього керуючого Ілецькими станицями, майора А. В. Покотилову, у відповідь на запит Оренбурзького відділення Імператорського географічного товариства від 18 січня 1871 р. Виконуючи ваше прохання щодо повідомлення про чудеса, що відбувалися ще й нині, я прошу лише вибачити, що оповідання моє вийде, можливо, не таке зв'язкове і послідовне, але зате, що воно вірне й не вигадане, – ручаюсь і виставляю свідків, які підтвердять усе це. Почну з того, що 16 листопада я, повернувшись з Ілецького містечка на свій хутір, дізнався від своїх сімейних і службовців, що під час моєї відсутності, саме з 14 на 15 листопада, тобто напередодні неділі, близько 2 години ночі, почалося щось незвичайне. Саме, як вони розповідали, спочатку їх злякав сильний стукіт у стіну кулаком, потім стукіт по склу зовнішнього вікна, що виходить до лісу; потім вони виразно чують, що в них над головами, тобто на стелі, хтось танцює, і так цей танець був виразний і натуральний, що спочатку вони подумали, що це продовжує потішатися наша куховарка Мар'я, яку дружина моя, заради жарту, щоб розважити дитину, цього вечора змусила. По довідці виявилося, проте, що куховарство спить; а стукіт, що час від часу повторювався, і танці не припинялися до ранку. Наступної ночі, розповідали вони, близько 11 години така ж історія повторилася знову. Незважаючи на те, що всі службовці в нашому будинку (до 6 осіб) були зібрані і оточили будинок, суворо стежили, чи це не жарт якого-небудь дивака або шахрая, але всі їх спостереження і навіть постріли з рушниці біля будинку - не повели ні до чого; стукіт у стіну, у вікно та танець, з невеликими перервами – всі тривали, як і раніше, так що й цю ніч вони провели майже без сну. Я слухав їхню розповідь досить байдуже і насмішкувато, будучи ще змалку очищений, так би мовити, від усіляких забобонів, і дав це відчути своїй дружині, дорікнувши її за це; а також дав їм у той же час слово, що, якщо ця історія повториться при мені (чого дружина моя побажала, образившись за мій закид), то я беруся пояснити їм те явище, що, на мою думку, відбувалося від причин якихось, звичайно, природних, а не на хвалу. Годині о 10 вечора, коли всі пішли спати, і я в цей час, лежачи на ліжку в суміжній з дружиною кімнаті, спокійно читав книгу, як стукіт у вікно досить обережний, а потім справді танець на стелі підняли мене на ноги. Ще через кілька хвилин, лунає сильний стукіт кулаком у стіну. Я не знав, що подумати. Важко було припустити, щоб це якийсь негідник вирішувався третю ніч поряд і без жодної мети турбувати нас, напевно, знаючи, що я вдома (я приїхав години о 2) і що йому це не пройде безкарно, тим більше, що напередодні робилися, як я сказав, постріли. Крім того, пильно спостерігаючи у вікно, я при всьому старанні нічого не міг помітити. Залишалося думати одне, що це якийсь божевільний, який якось спритно ховається, і з цією думкою я зі рушницею і в супроводі інших вирушив до зовнішньої східної стіни, зверненої до лісу. Підійшовши до неї, ми всі, на спільне наше здивування, почули, що стукіт кулаком пролунав біля нас, але тільки тепер він уже чувся нам зсередини; тоді як ті, хто перебував у кімнаті, одностайно стверджували, що вони виразно чули стукіт зовні. Я й сам, зійшовши до хати, справді переконався у цьому, коли зовні мати-стара ставила хрести на призьбу. Перед таким загадковим явищем я вже спасував, бо нічого не знайшлося такого в моїй голові, чим можна було б пояснити собі це. Після цього, через годину, і все інше припинилося; вже нічого не було чути, і ми заснули. Я знав тільки, що це не ілюзія слуху, не галюцинація, а щось таке незвичайне, що всі мене оточуючі охрестили «чортовиною» і з чим, як не сумно це було, я мав погодитися, хоч на якийсь час. У наступні ночі було тихо, хоча зрідка й повторювалися деякі штуки; так, наприклад, раз увечері без жодної причини застрибав диван, і лунав десь за стіною стукіт, схожий на падіння куля з мукою, але все це було якось невизначено. Але ось, 20 грудня приїжджає ночувати до мене один знайомий і, чувши раніше про чудеса, що відбуваються, дуже цікавиться почути щось подібне; а так як я сказав, що до цього все було тихо, то я і не міг ручатися за успіх, але все-таки у вигляді досвіду вдався до штучного виклику цього явища, саме, змусивши свою куховарку Мар'ю, жінку дуже веселого характеру, потанцювати в кімнаті, що вона і виконала. Хоча й не було жодної підстави думати, що це явище має якийсь зв'язок із танцем, проте через годину чи півтори, на спільне наше здивування, вистава почалася з тими самими явищами, з тією тільки різницею, що замість танцю на стелі тепер не лунало барабаніння, спочатку так, щоб у стіну, а потім у вікно, і потім у вікно, і потім у вікно, і потім у вікно. сильним стукотом у стінку, що тривало до 12 години. Наступного вечора, тобто 21 числа, теж близько 11 години, до всього колишнього приєдналося ще дике укання, що лунало за загальним висновком у трубі, а потім мимовільне літання різних речей, наприклад, валянків, черевиків і т. д. , що лежать на підлозі і стрімко вкинуті з двох, стрімко вкинуті з двох і т. д.; при цьому помічено, що річка, що іноді літає, видає шипіння, або раптом з-під ліжка злітається що-небудь з чорної білизни, наприклад, сорочка, і, падаючи на підлогу, вкриту кошмами, робить стукіт, як би від падіння важкого тіла. Під Новий рік збирається в мене кілька людей моїх знайомих, і всі вони дуже цікавляться чути наші чудеса. Звечора, зрозуміло, наша Марія танцювала попередньо, як слід; а потім, годин уже близько 2, ми лягли спати і споглядали наші дива годин до 4, знову вибухнули в дуже різкі трелі вікна в кімнаті дружини, і переходили навіть на скляні двері в самій кімнаті. Тут ми знову перевірили і переконалися в дивності явища, що стукіт, що лунає в стіну, по-перше, зовсім схожий на удари кулаком, по-друге, зовні чується зсередини, а в кімнаті - зовні. Стук цей переходить на різні предмети в самій кімнаті і виразно відчувається рукою, коли прикласти її до стіни, до скла або, наприклад, до залізного ліжка, на якому спить моя дружина. Чулися і укання, і різноманітні звуки біля вікна в роді мукання, гарчання тощо. То хтось ломиться у двері, замкнуту на гак, або ні з того ні з сього раптом якась річ, наприклад, хустка чи щось із взуття піднімається з підлоги чи грубки і з силою вдаряється кудись убік. Цього вечора дружина моя, яка, правду сказати, не з боягузливого десятка, бачила виразно у вікні просунуту між віконницею руку величиною, за її словами, як у десятирічної дитини, абсолютно чорного кольору, але з червоними нігтями, або, як вона каже, з просвічуючими, тобто коли ви піднесете вашу руку до вашої руки до вашої руки, то ви піднесете вашу руку до вашої руки. такий. Цього ж вечора на тому самому місці вікна вона бачила два якихось відростки, якщо так можна висловитися, тобто на кшталт великих п'явок; але, коли вона квапливо покликала мене з іншої кімнати подивитись на це диво, видіння вже зникло. Можу запевнити, що вона в це, як і в решту часу, знаходилася абсолютно в нормальному стані і що взагалі вона ні до яких хворобливих нападів не схильна. 8 січня, коли в мене ночували двоє знайомих, і коли особливо барабаніння по скляних дверях були виразні, - дружина побачила кулю, що вилетіла проти неї, в кутку, через узголів'я іншого ліжка, на якому лежала її мати. Кольори він, за її словами, був темно-малинового і не світився, тобто не видає від себе світла, але тільки прозорий і дуже скидався на надуту гуттаперчеву кулю, які зазвичай бувають у продажу; величиною спочатку появи був він у чайну чашку, а потім почав повертатися на одному місці, збільшився в об'ємі до величини чайного блюдечка і з цим разом став знову опускатися вниз біля стіни і вже з-під ліжка (тільки в меншому розмірі), кинувся на неї, - внаслідок чого вона не витримала і зі слабким криком. У цей час її мати теж підтвердила, що вона бачила щось червоне, що промайнуло повз неї, і що разом з тим вона побачила вже, що моя дружина, опустившись з ліжка, зомліла. Все це сталося, зрозуміло, моментально, тож ми й не встигли помітити. До цих пір було ще непогано і навіть кумедно дивитися і слухати всі ці штуки, але з цього вечора, тобто з появи цього, як сказано в листі (Геогр. общ.), знаменитої кулі, ми вже вороже стали ставитися до цих явищ, тому, наприклад, що цей проклятий стукіт в уже стукнув у вік 3. Коли жінка лягла відпочити, і того ж дня почав переслідувати її всюди; так, наприклад, коли вона сиділа на дивані за чаєм, забарабанило поряд з нею по ручці дивана, і коли я сів на її місце, то стукіт перейшов знову поряд з нею на клейонку дивана, і т. д.; навіть лунав у шафі, куди вона ставила посуд, або коли виходила в комору, і там її переслідував. Зрозуміло, що всі ми схвилювалися, тим більше, як вона говорила, що хоча власне й не боїться цього стукоту, але що при цьому вона відчуває слабкість і сильний поклик до сна. Боячись якихось наслідків для її здоров'я, а особливо розумового розладу, ми захотіли поїхати на деякий час в Ілек; там і зустрілися зі знайомим мені доктором Алеком. Дмитро. Шустовим, який, дивуючись нашим дивам, заспокоїв нас тим, що пояснював, хоч і поверхово (оскільки справа була проїздом), що це, мабуть, справа електрики та магнітизму, що виявляються внаслідок особливого складу ґрунту під нашим будинком, а що групується все це біля моєї дружини, оскільки вона, ймовірно, теж має до цього ймовірно. Вважаю не зайвим помітити, що дружина моя - жінка невеликого зросту, блондинка, статури не особливо слабкої; характеру досить спокійного та зосередженого, темпераменту скоріше флегматичного. Ці вказівки лікаря, дійсно, нас дещо заспокоїли, і ми всі, тобто хто-небудь міг зрозуміти що-небудь, перестали приписувати це чортовині. Але так як це сильно зацікавило лікаря, то ми на другий же день і поскакали назад до себе на хутір, що знаходиться в 30 на р. Кінделі. Там, за попереднім танцем Мар'ї, ми, годині о 10 вечора, спостерігали чудеса, що повторилися, у вигляді стуків по склу, по стіні і все знову-таки в кімнаті дружини, дряпання за килимом, біля її ліжка, в той час, коли вона спала. Але цього разу, як навмисне, не було ні різких стуків, ні підкидань, проте факт підтверджувався, і ми були раді; а лікар, скориставшись цим, зробив нам ще кілька пояснень, які ще більше переконали нас, що це не чортівня. Але, щоб таки не залишатися під цим враженням, він порадив на деякий час виїхати з дому в місто. Протягом 11 днів, прожитих нами там, за довідками від тих, що залишилися в будинку на хуторі, жодного разу ніхто з них, ні вдень, ні вночі, не чули ні найменшого стуку. Але уявіть наш жах, коли після повернення до будинку, 21 числа, і після настання ночі, тобто як тільки влягла моя дружина, - стукіт і кидання речей у її кімнаті відновилися знову; причому столовий ножик, що лежить на пічці, з силою, після інших речей, був кинутий у двері, що змусило нас з цих пір прибирати вже все більш важкі речі. Але перед відкриттям, зробленим нами наступного вечора, тобто на 24 число, все, колишнє, позитивно блідне, саме, в той час, коли дружина вже лягла спати і барабаніння біля неї в стіну почалося, я ходив в іншій кімнаті зі своєю донечкою і співав їй: «я циганка молода». тоді дружина моя та інші біля неї, в тому числі і мій добрий приятель, Лук'ян Семенович Алексєєв, просять мене продовжувати цей мотив, тому що виявляється, що барабаніння в стіну чітко вторить моєму співу. Змінюю «циганку» на «фігурантку», і мені вторять цілком вірно і цьому мотиву. Щоб переконатися в музичній здібності цієї вторинної чи акомпануючої сили, Л. С. заводить протяжну козацьку пісню: «Не ясні соколики...», і стукіт цей мабуть намагається якнайретельніше підроблятися під протяжний тон пісні: хоча помітно, що це дуже важко. Але як тільки змінять більш веселий мотив, то звуки підуть набагато різкіше і веселіше. Нарешті, дружина взяла себе на ліжко дитини; стукіт разом припинився, і вже на всі наші завивання і старання якимось чином викликати його знову він мовчав завзято до тих пір, поки дитину, що заснула біля матері, не поклали в колиску; і ця сила, що ніби зраділа, в ту ж хвилину проявила себе, шпурнувши обидві в'язки, що лежали на підлозі біля ліжка, в стіну. Щоб продовжувати наші досліди, моя дружина, на прохання нашої, перейшла на інше ліжко в тій же кімнаті, поряд зі скляними дверима, по інший бік якої в іншій кімнаті ми всі й помістилися для наших музичних занять. Стук по склу був чутніший і виразніший, і ось почалася потіха і всілякі пісні, польки, марші та мазурки були виконані блискучим чином. Але старій, моїй матері, захотілося заспівати молитву, і ми тихо затягли «Отче наш»; що б ви думали? ні гу-гу – мовчать! Тільки під кінець зроблено акорд. Думаючи, що в цьому мотиві мало такту, ми почали «Великодень» як мотив досить живий; але ні, не обдуриш, – ні звуку, наче нічого й не було. Але ось, знову ж таки починають протяжну, навіть навмисне з перервами «У лузі» – вторить і, часом зупиняючись, намагається потрапляти в такт. У цей час я покликав свого працівника, татарина, і попросив його заспівати по-своєму молитву, тільки частіше, мовчання. Двічі приймався він за "Аллах Бісмллля", і ні звуку у відповідь. А як у ту ж хвилину я починав навмисне речитативом наслідувати татарину з «Чарівного стрільця: «О, парфуми, парфуми, з підземелля...», то звук у скло голосно і виразно вибиває кожен такт. Починаємо просто викликати, наприклад: стукнемо один раз, і у відповідь лунає один удар. Два рази – і стільки ж стуків у відповідь! Починаємо виробляти дріб, і по склу лунає виразна і майстерно виробляється той же дріб. Виробляю всілякі варіації зі звуками, навіть замовляючи їх кількість, і жодного разу не було помилки. Вели навіть цілі діалоги з різними питаннями про причину походження всіх цих явищ, і було відказано, що все це робилося «злим духом», «чортом», «напущеним» до будинку одним сусідом-козаком, з яким у мене йде позов. Але ось прокидається дитина, дружина кладе її біля себе, і звук затихає, і наші старання викликати його залишаються марними. Той самий факт неодноразово помічений нами в продовження музичних занять, які разом припинялися і за моєї появи в кімнаті дружини. Навіть, за словами свідків, я не встигав дійти до порога її кімнати, як звук, викликаний якою-небудь піснею, – уже замовк, тоді як присутність інших, які навмисне ходили по черзі до неї в кімнату, не мало жодного впливу на барабаніння по склу. Що таке? - Запитають нас. – Не знаю! але що це факти і що нічого тут не перекручено, не перекручено і не перебільшено, в цьому доручаться багато сторонніх свідків, які все це чули своїми вухами. Так, наприклад, крім усієї нашої прислуги, при цьому три рази був шановний Федір Пилипович Соловйов, людина з відомостями і навіть більш ніж забобонна; Федір Федорович Федулєєв; доктор Олександр Дмитрович Шустов; кілька чоловік торговців з Ілека, як Савин Іванович Сиромятников; місцевий начальник, Василь Іванович Загребін та Лук'ян Семенович Алексєєв та інші, всього людина до 20. Тепер не зайвим вважаю додати плоди наших ретельних спостережень протягом 24 місяців. Саме ми переконалися, що всі ці різноманітні звуки, що відбувалися насамперед безпосередньо після танцю Марії – тепер повторюються і без неї; а також, що відбуваються вони виключно біля моєї дружини, якій варто тільки лягти в ліжко і заспокоїтися будь-коли, тобто вдень або вночі - і стукіт цей лунає, або голосно, якось: в стіну, в ліжко, в скло, або тихо, як: о килим, про подушки і т. д., але не; отже, тільки вона одна і є винуваткою всіх цих явищ, які тривають іноді більше 2 годин, іноді менше години, а також голосніше чи тихіше, частіше чи рідше, як, отже, заманеться. Словом, послідовності немає жодної. Так, наприклад, 23 вдень або 24 увечері він був у розпалі, вчора ж нічого не було чути; а сьогодні, ось, коли я пишу цю чорнову, сила ця чудить і розгулюється в повному блиску, жбурляючи речі і барабанячи до того сильно, що піднімається ліжко дружини; незважаючи ще на те, що її (силу) заклинає якийсь, заїхав по своєму полюванню - знахар-чаклун Іван Федорович, що розповідав з вечора про свою могутність над духами і вилікував багатьох, ніби, від різних хвороб, так що став відомий ледь не «всьому світу», про що просить навести, про що просить навести. губернії. Це теж послідовно, нема чого сказати! На закінчення скажу одне, що треба чути все це власними вухами і бачити, щоб скласти собі ясне поняття про все це, а розповіддю, навіть у десять разів кращою за мою, не справиш і сотої частки справжнього враження. Так це дійсно все дивно і незрозуміло, що мимоволі, відкинувши вбік мало знайоме нам і електрику, і ще менш зрозумілий – магнітизм, мимоволі віриш у чортівницю. Сподіваємося, втім, що за допомогою освічених наукою (дізналися тепер про це) людей – рано чи пізно – знайдемо розгадку. А я продовжуватиму спостереження і повідомляти їх у міру потреби. З моєю до вас повагою маю честь бути ваш покірний слуга Хутір Ізмаїлівський. 26 січня 1871 року. Розповіді про явища на хуторі А. В. Щапова 12 . Розповіді про явища на хуторі А. В. Щапова (Уральської області) 1870-1871 р. Все це, викладене в листі Щапова, було для нас дрібниці, порівняно з тим, що вже ми перенесли, якби цим тільки й скінчилося; але уявіть наш жах, що, як тільки на початку березня ми перебралися в хутір, так з першого ж кроку в будинку знову пішла розгулювати ця сила. І цього разу явища відбувалися навіть без присутності дружини. Так, одного разу, перед вечором, на моїх очах застрибав на всіх чотирьох ніжках великий важкий диван, та ще й до того часу, коли на ньому лежала моя стара-матір, що, зрозуміло, перелякалася жахливим чином. Цей випадок має для мене особливе значення тому, що до цього я все ніби не так «добре міг перевірити себе багато в чому з баченого і чутного, так як у весь час був сторонній народ, і я міг бути під чужим впливом, хоча, повторюю, сумнівів і тоді не було, але тут, адже, весь диван був на виду, так як справа була. мати-стара лежала на ньому зовсім спокійно, в кімнаті, крім мене і хлопчика біля дверей у передпокої, теж нікого не було, а тим часом п'яти-шести пудовий диван, з старою, що на ньому лежала, - рази три-чотири підстрибнув, як сказано, відразу на всіх ніжках - ясно, що вже тут ніяк не галю. Потім, того ж чи наступного дня, ввечері, коли ми сиділи в хворій нашій кімнаті – раптом у всіх нас на очах з-під умивальної шафки, що стояла в передній, – з тріском вилетіла синювато-фосфоричного кольору іскра, у напрямку до спальної дружини (де її цей час не було) і, одночасно з стрімким вилітом у що-небудь ми вилетіли у що-небудь ми, що вилетіло у що-небудь ми, що ми бачимо, що ми бачимо, що ми бачимо, що ми бачимо, що ми бачимо, що ми повертаємося в спальну дружину (де її цей час не було) і, одночасно з стрімким вилітом. миттєво спалахнуло. Прожогом кинувшись туди, я побачив, що горить ситцева недошита сукня, що лежить на столику в передньому кутку. Загасити його попередила мене моя теща, що була одна в цій кімнаті і встигла вилити на полум'я води, що спалахнуло полум'я води. Я, зупинившись у вузьких дверях і не пропускаючи нікого вперед себе в цю кімнату, взявся першим обов'язком за дослідження: чи не було причиною займання сукні чогось іншого, окрім баченої нами іскри, як-то: свічки, сірники, що впала і т.п. Але позитивно нічого такого поблизу цього місця не було, а тим часом у кімнаті відчувався досить сильний і смердючий запах сірки, що походив саме від залитої сукні, горілі місця якої, незважаючи на те, що були мокрі вилитої води - на дотик були ще гарячі, і від них йшла пара, наче вода була вилита на гарячу. Як не важко і небезпечно було залишати в такий час своїх сімейних - двох старих і дружину з дитиною, але я по одній невідкладній справі повинен був на один день поїхати в місто, а щоб сімейним не було страшно залишатися одним (оскільки ми всі вже не на жарт стали боятися цих явищ) - я попросив одного. Повернувшись через день, застаю всю сім'ю у зборах із покладеними вже на віз речами; мені оголошують, що залишатися довше ніяк не можна, тому що почалися самозаймання в будинку різних речей і дійшло до того, що вчорашнього вечора на самій господині будинку (тобто моїй дружині) спалахнула сама собою сукня, і Портнов, що кинувся тушкувати його на ній - обпік собі всі руки, які в нього з'явився. бульбашками. Ось що розповів мені про це Портнов. Увечері, в день мого від'їзду, явища, крім стуків та ін., ускладнилися ще появою метеорів, що світяться, які з'являлися перед вікном, що виходить у зовнішній коридор; числом їх було кілька штук і різної величини, починаючи від великого яблука до волоського горіха; формою круглі та кольором темно-червоні та синювато-рожеві, не зовсім прозорі, а скоріше матові. Досить довго, за його словами, тривало це дивовижне літання вогників, що світилися, що змінювали один одного. Підлетить така кулька до вікна, повернеться по той бік скла кілька часу, без жодного шуму, і щойно сховається, як на зміну йому, від протилежної стіни коридору другий, третій; потім два, три разом, і т. д. тривала ця грайлива зміна вогників, які ніби бажали проникнути всередину будинку. Моя дружина не спала в цей час. На другий день надвечір щойно вони вийшли посидіти на ганок (час настав уже теплий), як Портнов відразу повернувся знову навіщось у кімнату і бачить, що горить ліжко. Покликає на допомогу, скидають покривало, простирадла, що прогоріли вже досить неабияк, і, загасивши все ретельно і оглянувши навкруги, чи не залишилося де вогню – знову виходять на повітря від диму в кімнаті і дивуються, звідки міг з'явитися на ліжку вогонь, коли там не було ні запаленої свічки,... кімнаті. Цього разу виявився палаючий волосяний матрац, з нижнього його боку, біля кута, і вогонь настільки вже встиг проникнути всередину товстого волосяного (без будь-якої домішки) набивання матраца, що, на їхню думку, цього ніяк не могло статися від недогляду при гасінні першого запалення, бо було залишитися, тим більше, що волосяне набивання – матеріал не пальний – не те що мочало чи вата, яких тут і не було. Але й цим усе не скінчилося, а завершилося того ж вечора такою катастрофою, після якої й вирішено було зовсім залишити хату, переїхати кудись, незважаючи на те, що сніг уже танув і навколо бігли весняні струмки. Той же Портнов переказав мені цей випадок так: "Я сидів, - сказав він, - грав на гітарі, а мірошник, який сидів тут раніше, вийшов з кімнати, а за ним незабаром вийшла Олена Юхимівна (моя дружина), і тільки-но зачинилися за нею двері, як я почув звідкись, як би здалеку, глухий і протяжний жалібний крик. Голос здався мені знайомим і, на мить онімів від Від незрозумілого жаху я вискочив за двері і побачив буквально вогняний стовп, посеред якого, вся охоплена вогнем, стояла Олена Єфимівна - її сукня горіла знизу, і вогонь охопив її майже всю жахливо, неначе на палаючу смолу, з-під підлоги доноситься якийсь тріск і шум, і в цей час вся підлога трясеться і трясеться з двору на допомогу, і ми вдвох винесли потерпілого в обгорілому платті без свідомості». Дружина ж розповіла таке. Щойно вийшла вона за двері в сіни, як під нею раптом затряслася вся підлога, пролунав оглушливий шум; і в той же час з-під підлоги з тріском вилетіла така сама синювата іскра, яку ми раніше бачили, що вилітала з-під умивальної шафки, і щойно встигла вона скрикнути від переляку, як раптово опинилася вся у вогні і втратила пам'ять. При цьому дуже чудово те, що сама вона не отримала ні найменшого опіку, тоді як колишня на ній тоненька жигонетова сукня навколо обгоріла вище колін, а на ногах не виявилося жодної обпаленої цятки. Мельник передав мені так: вийшовши з кімнати, він попрямував через сад у флігель і, не доходячи до нього, почув позаду себе спочатку шум, а потім крик і, озирнувшись, побачив, що в сінях горить. Він так злякався, що ноги в нього підкосилися, і він ледве міг добігти на допомогу. Що ж справді залишалося робити? Переді мною був з пораненими від опіків руками Портнов, обгоріла сукня, на тонкій матерії якої не було жодних слідів якогось пального матеріалу, – ясно, що залишалося тікати! Це ми й зробили того ж дня, переїхавши до сусіднього селища до козацької квартири, де й прожили, весь час повені без жодних уже тривог. Не було жодного повторення і після повернення нашого до дому, який я, однак, того ж літа розпорядився зламати, благо і раніше цього я думав перенестися зі своєї садиби на інше місце, але, мабуть, збирався б ще рік - інший; ця ж катастрофа змусила прискорити виконання мого бажання. Так тим і закінчилися ці явища і більше ніколи не відновлювалися; та ми, зізнатися, уникали навіть говорити про це між собою, як від тяжкого враження, залишеного цими явищами, які доводили нас навіть до побоювання за наше існування, так і від неприємностей, винесених нами від наклепу та пересудів. Забув ще у своєму місці згадати про те, що було два випадки бачити, так звану тепер – матеріалізацію (тоді ж просто ми називали диявольською маною). Так, вперше дружина бачила у вікні, зовні, ніжну, рожеву, як би дитячу, ручку, з прозорими нігтями, що світилися, якими вона й барабанила в скло. Потім у тому ж вікні бачила два якісь темні кольори живих істот на кшталт п'явок, які й налякали її до непритомності. А інший раз я вже сам, будучи один у домі і домагаючись кілька годин піддивитися: хто і як (чи не дружина сама, прикидаючись сплячою) барабанить по підлозі в її спальні, - кілька разів непомітно підкрадався до дверей спальні, де стуки по підлозі йшли безперервно, але щоразу, як тільки я чув-чу відразу ж поновлювалися знову, коли я відходив або відводив тільки очі від нутрощі спальні, ніби дражнили мене. Але ось, гадаю в двадцятий, а то й більший раз, я якось раптом увірвався в кімнату, тільки-но там почалися стуки і... заледенів від жаху: маленька, майже дитяча, рожевенька ручка, швидко відскочила від підлоги, шмигнула під покривало сплячої дружини і закопалася в складках біля її плеча, так що мені ясно було видно, як неприродно швидко ворушилися самі складки покривала, починаючи від нижнього його кінця до плеча дружини, куди. І налякатися-то, здається, особливо було нічого, але мене, як я кажу, зледенів жах, тому що ручка, що сховалася, була зовсім не рука моєї дружини (хоча і в тієї руки були невеликої величини). Це вже я помітив ясно, і, крім того, саме становище сплячої дружини було таке (на лівому боці, відвернувшись до стіни), що за її нерухомості, на моїх очах, неможливо було спустити руку на підлогу і потім так неприродно швидко підняти її в одній вертикальній лінії з плечем... Що треба було думати — галюцинація? Але ні, тисячу разів ні! Я цьому зовсім не схильний. Обман з боку дружини, її хворобливе до того нахил? Але форма, колір, розмір самої ручки, яку я бачив? Нарешті, покійниця була жінка цілком солідна, серйозна, любляча мати і дружина, суворо релігійна і ніяких хворобливих нападів до смерті (від пологів, у квітні 1879 року) – не піддавалася. А, тим часом, усі майже явища, як-то: літання речей і стуки, як би ховалися за неї, чому багатьом здавалося, що це робить саме вона сама, особливо в тих випадках, коли спостерігали з недовірою або сумнівом, хоча в той же час можна було привести сто шансів проти одного за неможливість виконати їй те, що зробили їй те, що зробили їй те, що зробили їй те, що з нею. закритих приміщень - шаф, скринь та ін., до яких вона в даний момент і не торкалася. Так одного разу, коли наша комісія у повному складі трьох осіб і нас сторонніх, стільки ж, сіла обідати, і дружина в цей час поверталася з комори з повними руками банок з маринадами, то, як тільки вона почала ще насилу від зайнятих ношею рук відчиняти зовнішні з сіней дверей, проти яких знаходився обідній стіл і проти нас на стіл обідній дрібні речі: свинцеві кулі, старі іржаві гайки та інший мотлох у кількості кількох жмень, що знаходився до цього (як я ледве пригадав) у закритій і заваленій різним громіздким старим ящику, в тій же коморі, до якої, проте, за посвідченням прислуги, пані. Та й кинути їй таку кількість речей прямо на стіл через одну кімнату, зайнятими руками, було неможливо. Дивно було ще й те, що, незважаючи на силу, з якою впали ці важкі речі на тарілки, жодна з них не була розбита. А все ж здавалося, що кинула вона, хоча всі, бачачи її входила в двері, не могли помітити ні найменшого з боку її жесту або зусилля (Див. А. Н. Аксакова: «Провісники спіритизму». СПб. 1895, стор. XIX-XXI, 291–1993); 165-174). Дивні явища у російській селянській хаті. 13 . Дивні явища у російській селянській хаті. Хороший мій приятель, під начальством якого я служив у Нижньому Новгороді, в палаті державних майнов, П. Л. Бетлінг, який проживає нині у відставці в своєму маєтку Ардатівського повіту, Нижегородської губ., повідомив мені в січні 1889 року про чудовий випадок, що відбувся зовсім несподівані верст. Випадок цей наробив у крижанці певний галас, тим паче, що селянську сім'ю, мимовільну свідку цих явищ, було притягнуто до кримінальної відповідальності і мало не поплатилося за справу, їй самій незрозумілу. Сутність справи зводиться до того, що в селі Силіні, в будинку колишнього сільського старості Чеканова, з 23 вересня і по 1 листопада 1888 року, стали відбуватися дивні явища: чулися стуки, кидалися речі і - що складає головну рису явища - лунали різні голоси, які входили в бесіду з членами селянами. Чудово, що ці явища, як і на медіумічних сеансах, відбувалися в темряві, і виявлялися тільки в присутності десятирічної дочки Чеканова. Припустити тут обман немає жодної підстави, бо ці явища незабаром стали джерелом неприємностей для господаря, і він не знав, як від них позбутися, поки не прийняв цієї поради вдатися до молитви, про що скажемо нижче. Тепер перейдемо до подробиць. Г. Бетлінг особисто розпитував самого Чеканова і його сім'ю, і навіть зятя його, Миронова. Зі свідчень, записаних ним із їхніх слів і мені доставлених, я витягую таке. Сім'я Чеканова складається з господаря, Івана Тимофєєва, 45 років, старого батька, дружини – Анастасії, 42 років, та дочок: Олександри – 14 років, Анюти – 10 років, та молодшої дівчинки – 4 років. Старша дочка одружена з Мироновим, який проживає в сусідньому селі. Анюта, рум'яненька, темно-русява, сіроока, непогана собою дівчинка, здавалася дуже мініатюрною і на вигляд не більше 7-8 років. За словами Чеканова справа почалася так: одного разу вночі, близько 23 вересня, дружина його Анастасія з обома дочками спала в передній хаті на коніку (прилавку) біля вхідних дверей; сам же він, Іван Чеканов, спав у задній хаті, а старий батько спав надвір, бо було ще тепло. Вночі Анастасія помітила, що хатні двері розчинилися самі собою; вона замкнула її, але двері відчинилися знову. Тоді Анастасія своїм довгим поясом прив'язала двері за скобу. Пояс був розв'язаний, і двері знову відчинилися. Вона вдруге її прив'язала і, незважаючи на те, двері таки відчинилися. Тоді з переляку вона покликала чоловіка; у свою чергу, і він дуже міцно, у кілька вузлів прив'язав двері, а ті таки розчинилися. Тут почувся стукіт у коніку і в полатях наче палицею. Анастасія взяла 4-річну доньку, у якої з переляку билося серце, на руки, Анюту поклала на передню лаву, а Іван пішов на грубку. В цей час почулися в хаті ніби зітхання; Іван наважився спитати з печі: «Що це, на зло чи на добро? Чи не ти це, дідусь домовик?». Була відповідь хрипкуватим голосом: «Не бійтеся, це я – ваш дідусь домовик. Пусти мене погрітися на грубку». Коли Іван зійшов з печі, щоб лягти на лаву, де лежала дочка Анюта, то її вже не було; Анастасія, що сиділа на коніку проти вікон, сказала, що їй здалося, ніби від лави до печі минуло, і на печі вже опинилася Анюта, яка сама не знала, як туди потрапила, – їй «дідусь сказав, щоб лежала». З цього часу в будинку Чеканова почалися розмови, завжди вечорами і тривали годину чи дві, завжди в темряві. Розмови стосувалися звичайних селянських справ: то голос забороняв продавати коня, називаючи його по масті; то забороняв Івану ділитися з батьком його, погрожуючи руйнуванням; голос питав Івана: Ти староста? – «Я», – відповів Іван. – «Ти не сади селян під арешт; нехай садить урядник». Якось увечері хрипкий голос сказав: "Говорити більше не хочу, а ось прийде Машенька", - і незабаром пролунав тонкий, жіночий голос: "Добро живете, Бог допомогти". Чути було, ніби говорила вгамовувала немовля, що було в неї на руках і по-дитячому плакало. «Не плач – казала вона – я дам тобі цукор». На запитання колишньої тут одного разу сторонньої баби: «Твоя чи донька?» – «Несовісна – відповів голос – хіба у дівчат бувають діти! Це моєї матері дочка, моя сестра». – Машенька, за словами Чеканова, говорила чистою мовою, панською, а дідусь прицокував (літеру «ч» вимовляв як «ц»). Коли інші у хаті співали, то голоси підспівували. Голос з печі називав людей, що стояли на вулиці, під вікном і говорив так голосно, що люди ці ясно чули слова його. Щоб це міг бути голос Анюти, що цього чув і подумати було неможливо. Відповіді мали переважно жартівливий характер, навіть іронічний. Тож одному, на запитання: «Чому хрипиш?» - Голос відповів: "був на святі"; іншому: «втомився, колоди повертав». На догляді, прощаючись, говорили: «тепер підемо – час чай пити», або: «пора вечеряти». За словами іншого свідка, Павла Михайлова Миронова, одруженого з дочкою Чеканова і що у дер. Звірові, у працівниках уг. Я. І. X. – а, гарного знайомого м. Бетлінга, цим останнім записано таке: Явлення в будинку Чеканова розпочалося за тиждень до Сергієва дня (25 вересня); спершу, без жодної причини, чулися стуки в різних місцях хати; стали відчинятися двері самі собою; коли їх прикидали, вони знову кимось відчинялися. Потім невідомо ким почали вимовлятися слова: «Ви мене не бійтеся, я ваш дідусь домовик». Голос чувся ніби з печі біля десятирічної Анюти. Назвав він себе Іваном Івановичем Варламовим. Події відбувалися ввечері, і тільки коли гасили вогонь. Розмови починалися лише тоді, коли Анюта сиділа на печі чи на полатях. Той, хто говорив, мав до неї особливу приязнь; якщо її в хаті не було, то й голосу не лунали; голос говорив, щоб їй не давали хитатися даремно. Якось сімейні поклали Ганну спати на підлозі, і всі лягли самі біля неї, тоді голос сказав: «що ви всю хату заслали, плюнути нема куди». Іншого разу, коли Ганну поклали спати на передню лаву, то її перенесли вночі на полоті. Той, хто говорив, сказав, що бачить, усе, що робиться в хаті. Якось сестра Олександра, 14 років, ударила Ганну по голові, під час обіду, увечері голос почав вимовляти за це і сказав Олександрі: «Ти навіщо б'єш Анюту, я за це тебе сам скребком поб'ю». Потім говорив почав пояснювати, що не один, що має батько, брат-солдат і сестра Машенька з дитиною; потім всі почули, що ніби хтось увійшов, і одразу пролунав жіночий голосок: «здорово живете». Машенька на руках, мабуть, мала дитину, яка почала тонким голосом плакати; вона його наганяла і втішала, кажучи: «Не плач, на тобі цукор». Щойно здіймали вогонь, розмови припинялися. Під час розмов всі, хто був у хаті, чули шум і метушню. Як тільки голос лунав, то чути було, як хтось іде на піч, де зазвичай спала Анюта; вона також це чула, і про це завжди заявляла домашнім. Для Ганни здавалося, що голос виходив ніби з-за стіни, тоді як для решти він лунав ніби в самій хаті, поблизу їх відстані, розмова велася завжди грубим, гучним голосом. Хтось із присутніх запропонував якось надіти на того, хто говорив хрест, той погодився; тоді одягли хрест на довгий гайтан (шнурок) і по слуху, звідки чути голос, швидко накинули хрест. Негайно здули вогонь, але хрест опинився на Ганні, що сиділа на печі. Якось голос просив напитися; налили в чашку святої води та поставили на піч. За кілька часу здули вогонь, і вода виявилася на поріг. Коли знову вогонь загасили і спитали, навіщо він вилив воду? Він відповів, що воду не виливав, а випив. Голос читав та повторював молитви; коли ж хтось заспівав Херувимську, то Іван Іванович підспівував товстим голосом; підспівував і дівкам, коли ті затягували пісні. У сім'ї тестя Миронова, тобто між батьком і сином Чекановим, перед Сергієвим днем ​​було не гаразд; вони задумали ділитися, але голос позитивно заборонив поділ, погрожуючи руйнуванням. Серед цікавих, що були в будинку Чеканових, був і коваль с. Силіна, Василь Ілліч Читаногов; почувши голос, він сказав: Що це таке? Дайте мені рушницю, я вб'ю її!» - «Я ті сам уб'ю», - була йому відповідь, і в цю хвилину в обличчя його полетіла онучка, що лежала на полиці (полиці). Приходив і урядник; але коли почув стукіт на полатях, то одразу попросив здуття вогню і пішов із хати. Коли приходили сторонні, деяким голос відповідав, іншим – ні. На селі говорили, що мабуть мати «або прокляла свою доньку (Анюту), або погано вибрала», що до неї пов'язалися «нечисті», і на вулиці деякі почали дорікати Анюті, оббігати її в грі та на гулянні. Батько Чеканова навіть виганяв «їх» у місцевий спосіб – биттям по стінах липовими лутошками. Г. Бетлінг умовив Чеканових приїхати до нього, щоб зробити досвід у його будинку. Вони діяли, як звичні люди: відвели Анюту в темну кімнату; вона спокійно залишилася одна, і батько її почав кликати дідуся домового поговорити з ним, але відповіді не було, незважаючи на всі старання та різноманітні прохання Чеканова: «Та кажи ж, діду! Що ж ти мовчиш? Дружина його також брала участь, але успіху не було. Анюту всіляко обласкали, знайшли їй однолітку, з якою вона охоче грала. Вона тримала себе, як стороння особистість, як дитина, яка нічого не розуміє. Ляльки їй сподобалися і більше знати нічого не хотіла. Зі побачення свого з Чекановими м. Бетлінг виніс враження, що вони ставилися до того, що відбувалося зовсім просто, і в розповідях своїх були цілком щирі. На розпитування мої Бетлінг доповнював попереднє наступними подробицями, отриманими через сина місцевого священика, людину цілком благонадійну. Голоси лунали біля дівчинки, здебільшого з печі, на якій вона була; якщо ж вона була на лаві, то над дівчинкою, біля стелі, чи під лавкою. Спочатку чути було тихий, ледве чутний старечий голос, потім він ставав сильнішим і голоснішим, так що його чули і в іншій кімнаті. Слова вимовлялися виразно, виразно, особливо голос Машеньки був дзвінкий. Зараз разом із Анютою не говорили. Впізнавали в темряві, де хтось сидить. Один селянин, тримаючи в кишені хрестик, сказав Машеньці, що він приніс їй яблучко. "Обманюєш, у тебе в кишені не яблуко, а хрест", - відповіла Машенька. На запитання кр-на Павла Базаєва: чиї ви? Машенька відповіла: «Ми місцеві, Повалішинські» (частина с. Силіна належала рр. Повалішиним). – «З якого дому?» - "Варламова". Такий будинок у селі є; але у Варламових усе було спокійно, і Машеньку там пам'ятають. Машенька також відповідала на запитання та підспівувала. «Дід» заспівав було «Солдатушки», та одразу й обірвав. У присутності Анюти зупинялися і ходили години, за наказом господаря. З полатей кидали на підлогу одяг; але лампу, що висіла, не зачіпали. Стуки лунали здебільшого на полатях, і так сильно, що одного разу було розбито дошку. Цим стукотом «дідусь» заявляв про свою присутність, і тоді розпочиналася розмова; але іноді селяни і самі викликали його, питаючи: «Дідусю, чи тут ти?» Наляканий появою урядника, який становив акт про притягнення Чеканова до відповідальності на підставі 37 ст. вуст. про наказ., налаг. світ. суд., за поширення хибних чуток і збудження умів, - він не знав, як позбутися напасті. 1 листопада разом із дружиною та дочкою він поїхав на прощу до Понятиївського жіночого монастиря, де їм порадили відслужити вдома молебень із водосвяттям і старанно помолитися, що й було ними виконано; молитва виявилася в такому разі дійснішою за поліцейські заходи, і з того часу явища в будинку Чеканових припинилися. Тим часом порушена кримінальна справа точилася своїм порядком; приставом 2 табору Ардатівського повіту було зроблено 13 листопада дізнання, на підставі якого селянина Чеканова було притягнуто до відповідальності за провину, передбачену 37 ст. вуст. про наказ., налаг. світ. суд. За розпорядженням судового слідчого було зроблено, 20 грудня, вторинне дізнання, докладніше, у якому підтвердилося, головним чином, все викладене вище. На підставі цього дізнання, судовий слідчий виявив, що згаданий селянин міг би підлягати відповідальності лише в тому випадку, якби з його боку був якийсь обман, але як свідками колишніх у с. Силіні явищ були й інші особи, що підтвердили те саме, а незрозумілість явища ще не є доказом обману, і оскільки не видно, щоб Чеканов при розповідях про ці явища отримував якусь вигоду, а, навпаки, намагався їх позбутися, то судовий слідчий і не побачив у справі ознак. На підставі такого висновку, з яким погодився і товариш прокурора окружного суду Нижньогородського, справу і було припинено. Завдяки такій розумній і справедливій резолюції, Чеканови уникли загрозливої ​​їм відповідальності перед законом, що знає звідане. (Див. «Ребус» 1889, № 20). Загадкові явища у Чернігові у 40-х роках 14 . Загадкові явища у Чернігові у 40-х роках 175 . Це було у 1843 чи 44 році (точно не пам'ятаю), у Чернігові, у будинку мого дядька (по тітці) священика отця Іоанна Герасимовича Менайлова. Отця Івана в Чернігові знали і шанували, як священика найсуворішого життя, завжди готового бути там і з тими, де і кому він був потрібен; його вважали святим. Водночас я був у духовному повітовому училищі і був співаком Єлецького співацького хору (хор ректора семінарії), який мешкав у Єлецькому Чернігівському монастирі. Як племінник матінки Менайлової, кожного недільного та святкового дня я ходив до них і проводив у них весь день до вечора. Сімейство Менайлова складалося з чоловіка, дружини, двох синів, двох доньок і тимчасово жила в них племінниця, моя двоюрідна сестра, Анна Омеліанівна Корнух. Прислуга була одна, великого зросту, здорова дівка, не першої молодості, місцева уродженка. Прийшовши до них, не пам'ятаю якого дня, я помітив на всіх обличчях якийсь жах і страшну метушню по всьому будинку і дворі. Вже дня за два, чи за три перші, почалося в їхньому домі та на подвір'ї щось жахливе, незбагненне! Почалося з того, що всі, прокинувшись ранком, проспавши тихо і спокійно, побачили, що біля кожного члена сімейства, і навіть служниці, на ліжку, біля чоловіка лежала лялька у вигляді жінки, а біля жінки у вигляді чоловіка. Всі ляльки були зроблені з речей, що належать їм. Багато було взято з скринь і комода замкнених - ключі ж завжди були в тітки. Усі підлоги були засипані на вершок і товщі різним сміттям – фузом, яким буває, коли ламають стару піч. Надворі нічого подібного не було – звідки ж це все взялося?! Такі витівки повторювалися кілька днів поряд. Почалися ахи, охи, розпитування, розшуки, припущення, але всі тільки хрестилися та ахали. Все було гаразд, всі були всю ніч на своїх місцях, двері та вікна зачинені та замкнені. Того ж дня і в хаті, і на подвір'ї почали рухатись всі неживі предмети; не було жодної речі, яка не рухалася б і не переміщалася з місця на місце. Все неживе як би жило діяльним життям. Всім, хто живе в тому будинку і приходить туди, спочатку було страшно і страшно, потім звикли потроху, тим більше, що куди ж було подітися? І жили там спокійно, бо далі вже почали бути явища і веселі, і смішні – так: запалюють свічку та чують – фу! і свічка гасне, повторюють в інший раз – те саме; тоді кажуть: «Нехай же перестань дуріти!», і все заспокоюється – свічка горить. Або сидять за чаєм, або з гостями, горить свічка, але ось тростина священика зривається зі свого місця (біля дверей), йде повітрям і собою гасить свічку; знову просять не дуріти - і все спокійно! Або треба йти на ринок купити, що треба, відкривають ящик (замкнений), грошей немає; та що ж це, кажуть, не залишатися нам голодними? - І гроші невідомо звідки падають біля ніг того, хто говорить. Або сидить гість, кашкет тримає в руках; але встав, щоб іти, а кашкета ні, як ні! Шукають довго, просять повернути – ні; починаються ретельні розшуки, і знаходять кашкет у тій самій кімнаті, в комоді, загорнутій у білизну, або що інше. Було й так, що кашкет знайшли в скрині, а у кашкеті оселедець, приготований для закуски. Був випадок і дуже неприємний: прийшла до тітки її приятелька, пам'ятаю і прізвище – Боборикина; охає, зітхає і каже: «Звичайно, все це погано, але найгірше те, що все це сталося в домі священика»! Тієї ж хвилини звідкись узявся брудний, забруднений віник, і ну хльостати по обличчю цю нещасну скорботну! Все місто перебувало в цьому будинку, всі бачили багато з розказаного мною та багато іншого. Ревно стежила поліція за всіма тими, хто жив у домі і за всім, що там робилося, але відкрити нічого не могла! Звичайно, і дядько, і вся сім'я, і багато друзів старанно молилися Господу Богу про порятунок їх від такого жаху, але... У той час ректором семінарії був архімандрит Адріан, життя найсуворішого, аскет, старанний богомолець; особливо уникав він жінок. Просили його служити молебень; приїхав зі своїм співочим хором, серед яких був і я. Були губернатор, жандармський полковник, поліцеймейстер та багато інших знатних та знайомих. Почався молебень; раптом, миттєво всі меблі, що були в кімнаті, перекинулися вгору ногами – всі ахнули, але молебень продовжувався, і коли всі заспокоїлися, з печі злетіли ляльки, росту дорослої жінки, стали обличчям до архімандрита і почали кланятися йому. Молебень закінчився, але щось казкове, нерозгадане, незрозуміле продовжувалося. Якось тітка йшла з дочками помолитися до Троїцького монастиря, де жив архієрей, за ними йшла служниця. Коли вони відійшли досить далеко від будинку, перед тіткою падає її власна помадна банка. Це дало привід звернути особливу увагу на служницю – чи не вона це робить? Дали знати поліції. Поліція посилила нагляд за двором, будинком та служницею, але все продовжилося як і раніше. Анна Омеліанівна, що гостювала у тітки, поїхала до села до брата священика. Коли вона приїхала туди, її почали розпитувати, що та як у домі Менайлових? Був уже вечір, горіла сальна сальна; Ганна розповідала, а брат її та його дружина уважно слухалися та жахалися. Раптом чують, що за перегородкою, де нікого не було, щось шарудить; йдуть туди і бачать, що пара чобіт та пара черевиків один проти одного танцюють! Почалося й там щось жахливе: також усе неживе й заходило, і засовувалося. Там були випадки, що загрожують небезпекою людям: важкий мідний свічник злетів звідкись і потрапив у колиску дитини, але дитину не зачепив; ніж зірвався зі столу і полетів прямо на чоловіка, що ввійшов, і тільки завдяки тому, що на мужичку була товстого сукна сувоя, він не отримав рани на тілі; зривалися картопля і буряки з лави та літали по кухні та ін., як і в Чернігові. Після того, як з від'їздом Анюти в Чернігові стало тихіше, хоч і тривало ще довго, – у брата її почалося з моменту її приїзду те саме, що було в Чернігові. Почали думати і говорити, що все це незбагненне залежало від волі Анюти! Анна Омеліанівна була дуже, дуже гарна, розумна, добре вихована кимось із благодійників (вона була сирота); мала маленький, але дуже приємний голос і співала, мов пташка! За нею доглядало багато, і між ними хтось Зенков. Зєнков семінарист, юнак дуже розумний і безприкладної енергії у вивченні всього, чого тільки міг навчитися. Він був помічником семінарського бібліотекаря; а бібліотека Чернігівської семінарії має, як то кажуть, такі книжкові скарби, яких, мабуть, і в Петербурзькій публічній бібліотеці немає. Ось тому й вигадали, що Зенков відкопав там книги кабалістичні, запозичив з них дещо, для нас незрозуміле, і навчив того Анюту, а вона не зуміла впоратися зі справою. Зєнков поїхав до Петербурга до медичної академії, і там помер. Говорили багато іншого, але ніхто нічого не доводив. У брата Ганни теж, після її від'їзду, стало тихіше і тихіше; а в день Воскресіння Христового, коли вдарили в дзвін до заутрені, батюшка вже був у церкві, а матінка та інші родинні ще були вдома, раптом сама собою відчинилася віконна кватирка, і з неї щось шумно, як би вилетіло! Анна Ємеліанівна вийшла заміж за м. Виноградського, який згодом був священиком. Жили вони чудово, любовно, і більше ніколи з нею нічого чудового не траплялося. (Див. «Ребус» та 1897 р., № 4). У «Спогадах про польський заколот 1863 р.» м. Пономарьова 15 . У «Спогадах про польський заколот 1863 р.» м. Пономарьова, у вересневій книжці «Історичного Вісника» за 1896 р. автор розповідає наступний незрозумілий факт, свідком якого він був сам, разом з офіцерами Л... уланського полку, куди незадовго до початку, повстання 1863 автор був випущений з корпусу. Третьому ескадрону, розповідає автор, у якому я перебував, призначена була стоянка у селі Квітки, розташованому за десять верст від штабу, що залишився у м. Корсуні (Київській губ.). Велике село складалося з кількох сотень будинків, і так як в Малоросії майже при кожному будинку є садок, то Квітки, що потопали в зелені, займали в колі кілька верст. Квартир'єри, що зустріли нас, оголосили, що зручних квартир і для пп. офіцерів не виявилося, і єдине стерпне приміщення відведено для ескадронного командира, причому додали, що є добрий особняк, але вони зайняти і його не наважилися. — На якій підставі ти його не взяв? - Запитав старший офіцер, звертаючись до унтер-офіцера. – Ваше благороддя, за словами селян, там уже кілька років як завелася нечиста сила. – Що за нісенітницю ти кажеш? - з сміхом вигукнув офіцер, - мабуть, це тобі баби наговорили. - Ні, ваше благородіє, з цієї нагоди і керівник з нього виїхав. А до яблук та груш у саду жоден селянин не торкнеться. – Хороший, ваше благородіє: чотири великі кімнати, кухня та кімната для прислуги. – Ми всі можемо поміститись? - Продовжував допитувати штаб-ротмістр Маркович. - Цілком, ваше благородіє. – А чи віддадуть її під постій? - З превеликим задоволенням. Ми з радістю виявили згоду і в кількості шести офіцерів і восьми чоловік прислуги попрямували до зачарованого будиночка. Будинок був одноповерховий, оточений великим садом і пристойно мебльований. Як тільки керуючий дізнався про наше бажання взяти приміщення, то зараз же прийшов до нас. То був чоловік років 60, з дуже добродушною фізіономією. Ось що він нам повідомив: — Я служу років тридцять його світлості і п'ять років тому був переведений з іншого хутора. З дня мого переїзду але ночами лунав якийсь гул у цьому будинку, що нагадує стогін; а іноді траплялося, що якась невидима рука переставляла всі меблі. Якось я промаявся два місяці, але потім не витримав, і з дозволу князя переїхав до іншого будинку. У саду маса яблук та груш, але озолотіть будь-якого селянина, він до фруктів не торкнеться. Ходить легенда, що це місце прокляте, і що тут, кілька десятків років тому, один із керуючих, перебуваючи в білій гарячці, перерізав усю сім'ю, в тому числі немовля. Мій передмісник не послухався селян і збудував тут будиночок. У ньому він прожив п'ять місяців, і одного ранку його знайшли без ознак життя лежав на підлозі. Ось на його місце я і вчинив. А може, з вашим приїздом - закінчив він розповідь - все буде благополучно, і нечиста сила дасть спокій цей будинок. Подякувавши управителя за повідомлені нам відомості, які анітрохи не змінили нашого рішення, ми чудово влаштувалися у приміщенні, облюбованому синами пекла. Зібравшись у їдальню, ми весело балакали, згадуючи стару стоянку. Раптом пролунав якийсь гул, ніби хтось молотом бив по залізу, і слідом за цим у будинку почувся стогін. Ми глянули на годинник: було без четвертої дванадцятої. Перелякана прислуга вискочила з кухні і прибігла до нас. З ліхтарями в руках оглянули весь будинок, усі закутки, побували в льоху, обійшли сад, і ніде не знайшли нічого підозрілого. Ґул тривав до чверті першого, і потім все стихло. - Це перший бенефіс, влаштований для нас, - сказав штаб-ротмістр Маркович, - знаєте, панове, я готовий триматись, що це не що інше, як якась містифікація. Мабуть, комусь треба, щоб цей будинок був вільний від постою, от і звалили все на біса. Завтра займуся розшуком підземелля, і коли його знайду, то дух пропаде. Ми взяли участь у розшуках, але підземелля не знайшли. З'явилося припущення, що хтось ночами забирається в сад і, сховавшись у ньому, пускає в хід таємничу музику, а тому, з дозволу ескадронного командира, майора Османова, з вечора були поставлені вартові в сад, а також біля будинку. Але нічого не допомогло. Наступного дня рівно з чверті 12 до чверті першого сталося те саме, що й напередодні. Вартові теж чули стогін, що ніби виходить з нашого приміщення. Якби наша прислуга не складалася з денщиків, то ми її втратили б. Тільки сувора дисципліна могла втримати її на місці. Один із молодих офіцерів заявив нам, що у нього так розходилися нерви, що він зараз же вирушає шукати приміщення. Як ми його не вмовляли, нічого не допомогло. За годину він повернувся дуже задоволений, оскільки йому вдалося найняти в одного селянина кімнату за три карбованці на місяць. Його денщик, мабуть, з радості, що залишає прокляте місце, напився п'яний, і П. змушений був відправити його під арешт. За допомогою наших денщиків товариш перебрався на нову квартиру. У призначену годину гул відновився, і через півгодини все стихло. Ми лягли спати. Після цього минуло не більше двадцяти хвилин, як у дверях пролунав сильний стукіт, і вслід за цим ми почули голос П, який покинув нас. - Панове, відчиніть швидше, це я. До нас увійшов наш товариш, блідий, як полотно. – Що сталося з тобою? – в один голос скрикнули ми. – А от слухайте. О 12 годині я ліг спати. Після пережитих хвилювань, я із задоволенням окидав поглядом свою крихітну кімнатку. Раптом хтось постукав у мої двері. Вважаючи, що це господар, я запитав: хто там? Відповіді не було, а стукіт, але ще сильніший, повторився. Мій денщик, як вам відомо, сидить під арештом, але я, бажаючи показати тому, хто до мене стукає, що я не один, голосно сказав: «Іване, подивися, хто там?» Слідом за цим пролунав третій стукіт, але такий сильний, що двері затремтіли. У мене промайнула думка, що мужики знову збунтувалися і, користуючись моєю самотністю, наважилися на мене напасти. Ну, думаю, я дешево не продам вам свого життя. Моментально я схопився з ліжка, одягнув пальто, вихопив з піхов шаблю, взяв її в ліву руку, а в праву револьвер. Підійшовши до дверей, я ліктем відкинув гачок і ногою відчинив двері. Коридор був порожній. Вихідні двері були замкнені дерев'яною балкою. Тут, панове, у мене мурашки забігали. Я повернувся до кімнати, запалив ліхтар і загасив свічку. Поставивши в коридорі шаблю в куток, я відкрив балку і вийшов на город. На вулиці зги не видно, і незважаючи на те, що я мав ліхтар, я не міг відшукати хвіртку. Довелося перелазити через паркан. Шпорою я зачепив за огорожу, і, звичайно, розтягнувся на землі. Ліхтар розбився і погас, а моя зброя випала з рук. Я його ледве знайшов і ледве до вас добрів. За цієї фрази пролунав гомеричний регіт. Він був такий заразливий, що П... сам розреготався. На другий день наш, товариш, випустивши з-під арешту денщика, послав його за речами, а також наказав привести господаря своєї квартири. Ми всі були у зборі, коли він прийшов на поклик. Це був старий років 70, білий як лунь. - Ну, брате, - сказав П..., - даний тобі в завдаток рубль візьми собі, а більше я в твою прокляту хату не повернуся. – Дякую, ваше благородіє, за милість, але гроші ваші я вам приніс назад, мені на старості років не слід було вас обманювати, та бідність змусила потішитися на ці три рублі. Та ось за обман і довелося червоніти. - За який обман? - Запитав П... - Потрібно було всю істину відкрити вашому благородію. Будьте ласкаві бачити, у мене був єдиний син, добрий, тихий хлопець. Двадцяти років я його одружив. Дружина в нього була зразкова, і жили вони душу. Бабця через рік принесла мені внучку, та Богу і віддала свою душу. Зачах після цього мій синок рідний, та через рік і сам за коханою жінкою вирушив на той світ. У голосі старого чулися сльози. - Внучка моя, Царство їй Небесне, красуня була, вся в мого покійного сина. Моя стара та я тільки в ній втіху і знаходили. Підросла вона, ну, за нею і стали нареченими увиватися. Багачі були, тільки їй, красуні, не до серця припадали. Був у нас один бобиль, солдатський син, полюбився він онуці, і почала вона просити нашого благословення. Ми зі старою навіть зраділи, що раз бобиля в будинок приймаємо, та й наша онука при нас залишиться. Зіграли весілля. Два роки щасливо жили, тільки одного не вистачало – дітей. Стали ми помічати, що наш прийом почав замислюватися. Як ми його не розпитували – мовчить. Після виявилося, що він нашу голубку приревнув до якогось хлопця, і, бачить Бог, марно. Якось уночі він зарізав Машу, і сам із собою хотів прикінчити, тільки Господь смерті не дав. Його вилікували, та суд на каторгу Петра і заслав. Не дійшов до місця, дорогою помер. Ось з тих пір, двічі на місяць, хтось у двері і стукає. З цієї причини ми з цієї кімнати і перейшли. Ось, ваше благородіє, ваш карбованець, вибачте мені, старому, мій гріх. П... мало не насильно змусив господаря взяти собі гроші. Зі штабу полку майже щодня приїжджали офіцери, щоб особисто переконатися в таємничому стуку. Наслухавшись його, вони самі робили розшуки, але результатів не досягли. Незабаром ми отримали наказ йти на зимові квартири в містечко Меджибіж, Подільської губернії, і питання про таємниче явище так і залишилося нероз'ясненим. («Іст. вестн.», сент. 1896). Зі спогадів очевидця загадкових явищ у слободі Липцях. 16 . Зі спогадів очевидця загадкових явищ у слободі Липцях. Родом я з Чорномор'я, син козачого осавула, виховувався в Харкові як військовий стипендіат. Чорноморське військо (з 1860 р. перейменоване в Кубанське) в 40-х роках не мало своєї гімназії і для подальшої освіти дітей козацьких офіцерів, які з успіхом закінчили 4-класне військове в Катеринодарі училище, визначало їх за свій рахунок в пансіон при Харківський університет, де на той час воно мало по п'ятьох вакансій. Закінчивши училище у червні 1848 р., я отримав військову стипендію у Харкові і у вересні того ж року, маючи 11 з половиною років, був прийнятий до першого класу гімназії. Місяцем раніше до того ж класу вступив своєрідним пансіонером і Костянтин Жандак, якому тоді ледве виповнилося 10 років; хлопчик слабкий, золотушний і від природи боязкий і сором'язливий. Як «новачок», він постійно піддавався всяким шкільним випробуванням і під тяжкістю їх, за висловом товаришів дотепників за адресою його, «ніколи не висихав від сліз». Погана підготовка також приносила йому свої прикрості. Сам я раніше, ще в училищі, пройшов школу переслідувань і всяких знущань, яку зазвичай на той час проходили «новачки», особливо в закритих закладах, а головне, як козак, здатний, за утвердившимся в пансіоні думці, у видах самозахисту, в найзрозуміліший спосіб насамперед вирішив на себе найуспішніші засоби, я скоро я захист гнаного Кості Жандака. У заняттях також доводилося надавати йому товариську допомогу. Таким чином, зближуючись поступово і часто розмовляючи «про домашнє», ми знайомилися з нашою сімейною обстановкою, в якій росли до вступу в пансіон, і, знаходячи в ній багато спільного, стали ще ближче один до одного. Батько Кості, Микола Прохорович Жандак, з дворян Чернігівської губернії, розпочав службу свою в гусарському полку в західних губерніях вільним. З вислугою терміну Миколу Прохоровича було відраховано від полку, з виробництвом у прапорщики та із зарахуванням до Харківського гарнізонного батальйону. Тут він також висунувся знанням стройової та господарської частин та своєю старанністю. З виробництвом у поручики він був призначений начальником Липцької кінно-етапної команди. У рік мого першого до них приїзду, дружина Миколи Прохоровича, Дарія Іванівна, виглядала жінкою середніх дітей, хоча їй було вже 43 роки. Нижче середнього зросту, зі слідами колишньої краси, вона ніби суперничала з чоловіком у ввічливості, була привітна, ласкава, запобіжна, за характером спокійна і рівна у спілкуванні. Погано кажучи російською, вона часто конфузилась своїх промахів і постійною своєю доброю, ніби винною, усмішкою намагалася їх загладжувати; тому, можливо, була мовчазна і велика домосідка. Хазяйка вона була гарна: обід вона готувала сама, любила водити птаха, завести городину; за миттям білизни доглядала неухильно. Микола Прохорович ставився до дружини з особливою повагою, тепло та запобіжно. Дарина Іванівна відповідала йому тим самим. Між ними була повна згода. Вони були люди дуже побожні, здорові і збереглися не в літах. Дітей у них було двоє, дочка та син. Доньку вони поховали вже в Липцях і завжди згадували про неї з якимсь тихим сумом. Сина Костю вони плекали, балували і берегли, як зіницю ока. Через кілька днів після того, як проводили нас у гімназію після Хрещення (у січні 1852 р.), сталося у них на новій квартирі, саме в кухні, де мешкали денщик Корабльов та Афім'я, щось вельми загадкове. Вночі, коли вже все спало в хаті, почувся сильний стукіт кухонних дверей, вигук Афім'ї та плач дитини. Дарина Іванівна перша прокинулася з переляку та підняла на ноги Миколу Прохоровича. Він запалює свічку і через двері в сіни питає: Що сталося?. Корабльов зляканим голосом повідомляє: «У нас, ваше благородіє, в кухні неблагополучно» і, впущений у приймальню, додає: «у кухні кидає хтось каміння та поліни...». Заспокоївши дружину, Микола Прохорович пішов у кухню і з розпитувань у денщика та Афім'ї дізнався, що першим прокинувся Корабльов, почувши крізь сон страшний стукіт кинутої речі. Вигукнувши Афім'ю і не отримавши від неї відповіді, він надув вогню, пішов розбудити її і, насилу розштовхавши її, переконався, що не вона дурить. Коли вони за перегородкою розмовляли, пролунав у кухні новий стукіт у двері. Коли вони кинулися на кухню, то побачили на лавці і біля, на підлозі, розбиту глиняну чашку, яка після вечері була вимита і поставлена ​​на піч для просушування; а біля дверей у сіни лежало поліно, одне з тих, що були приготовлені для завтрашньої топки панської грубки і лежали на кухні, на підлозі біля печі. Тут вони побоялися. Афім'я злякалася і «в плач», а він «вибіг» доповісти. Почали обшукувати за перегородкою, під ліжком і на печі, і на кухні – нічого; болти у вікнах виявилися закладеними. Залишивши їх обох у кухні при собі і на очах, Микола Прохорович і Дарія Іванівна, яка з'явилася в кухню слідом за чоловіком і вслухалася в доповідь денщика, стали спостерігати за кімнатою, що за перегородкою, і за піччю, особливо ж за прислугою, яка відразу була взята ними в підозру в справі. Незабаром перед очима господарів із розчинених дверей перегородки й у напрямку до них швидко промайнув якийсь предмет у вигляді темної грудки, і в ту ж мить упав до їхніх ніг з дзвоном бляшаного посуду. Виявилося, що це бляшанка, яку Афім'я ставила на ніч з водою біля свого ліжка, на вікні, де її й бачили при огляді кімнати за півгодини перед цим. Засвітили ліхтар у сінях, додали світла в кухні. Панове сиділо на лавці біля столу, на вулиці, Афім'я по другий бік столу, в кутку перегородки, укладала дівчинку на ліжко денщика, Корабльов стояв біля дверей у сіни. Через великий проміжок часу Микола Прохорович ясно побачив, що через просвіт між перегородкою та піччю, зверху вниз, майнула темна пляма – і в ту ж мить Корабльов злякано скрикнув від удару в праве плече. Удар був завданий шматком сухої глини, яка зберігалася під ліжком Афім'ї для мазки печі. Потім усе стихло. Панове і прислуга чергували далеко за північ і заснули лише під ранок. Другого дня зранку було тихо. Корабльов був відправлений у команду до коней замість Водоп'янова, а цьому останньому наказано замінити в будинку денщика. З'явився Водоп'янов та отримав інструкції. Афім'я поралася біля печі, Водоп'янов більше зайнятий був спостереженнями над нею, дверима за перегородку та просвітом. У панській половині почули стукіт. Микола Прохорович на кухні. Збентежений Водоп'янов доповів, що «в нього кинуло» глиняним глечиком, який ледь «не врізався» йому в голову, потрапив у стіну на вулицю і розбився в дрібні шматки, коли Афім'я, пригнувшись до печі, приставляла варево до вогню. Він виразно бачив, що глечик майнув від печі зверху через просвіт... Покінчивши нашвидкуруч з обідом, під час приготування якого, у присутності Миколи Прохоровича і Водоп'янова, Дарія Іванівна отримала в праву руку сильний удар тарілкою, яка з чимось стояла до цього Пройор і Нілет Пролетів і полетів на Печіян і полетів з ним. (Вона впала як би зверху, зовсім несподівано для всіх). Дарія Іванівна пішла злякана на свою половину, де в цей час Афім'я мила підлогу; вона не була на кухні, коли Дарину Іванівну забило тарілкою. Потім затишшя на весь день; увечері так само. Близько 10 години, коли Водоп'янов та Афім'я вечеряли, шматок бруківки, якого не було в будинку, і політ якого Водоп'янов «проґав», – «вдарився» у стіну до вулиці і впав на лаву. З'явився «нічний», з яким Водоп'янов чергувався, тримаючи наглядову посаду. Але протягом ночі все було тихо. Раннього ранку третього дня так само. Встали пізно. Дарина Іванівна, як завжди, виправила свою постіль сама: це було її правило; до цього порядку, приготувати та прибрати свою постіль, були привчені і ми з Костею. Воду для вмивання та самовар подав Водоп'янов. Піч зазвичай затоплювалася пізніше, і тому з кухні ніхто, крім Водоп'янова, не виходив. До кінця чаю люди похилого віку звернули увагу на сморід, що віддавав горілою вовною або пір'ям. Самовар прикрили наглухо, тим часом сморід усе посилювався, і ніби тягнуло зі спальні. Микола Прохорович іде туди, обшукує: ніде нічого. Він закидає ковдру, що прикривала постіль, сморід сильніший, здався димок. Зриває ковдру, простирадло, подушки на підлогу, дим і сморід посилюються... піднімає пуховик - і очам не вірить: на нижньому матраці, набитому соломою, жменя вугілля, що горить... нижній матрац прогорів, тліла підстилка дерев'яного ліжка; у пуховику також обгоріле місце. Старий загубився. Дарина Іванівна, незважаючи на страшний переляк, знайшлася, схопила з чайного столу глечик із водою та загасила вугілля. Потім виявилося, що це було кам'яне вугілля, якого ні в домі, ні в кого іншого в слободі, і ніде, крім кузні, не було. Цим замахом на підпал закінчилися січневі загадкові явища 1852 року у квартирі капітана Жандака. Напружений стан протягом трьох днів, коли виявились і тривали ці загадкові явища, а особливо замах на підпал ліжка за неймовірної обстановки, підкосили живучість і здоров'я Дарії Іванівни і були справжньою причиною її хвороби, від якої вона ледь оговталася до Святої. Бажаючи уникнути неприємностей та безплідної «тяганини», – що було б неминуче, якби в цю справу втрутити поліцію та владу, – Микола Прохорович вирішив загасити цю справу, тим більше, що не було жодних даних підозрювати будь-кого, не виключаючи й прислуги; так все було надприродно і незбагненно. Оскільки Микола Прохорович зі свого боку не давав офіційного приводу до початку «пізнання» про подію, то справа про нього і не виникала 176 . Про нього судили, рядили в колі близьких людей, чимало говорили і в народі, незважаючи на загрозу «не робити чутки»; але все заспокоїлося, і подія помалу почала забувати. У січні 1853 лежав глибокий сніг; хрещенські морози сягали 28°. Залишалося два-три дні до нашого від'їзду до гімназії. Хоча ми були в 5 класі і мені йшов уже 16-й рік, але ми виїжджали з дому завжди неохоче і, як малюки, кислі. Спалося якось тривожно. 5 січня вранці, близько 8 години, коли ми ще спали, пролунав дзвін розбитого скла. Я здригнувся і разом прокинувся. Заметкалися, забігали; кухонні двері то відчинялися, то зачинялися спішно; чулася стримана розмова в сінях. У спальні старих Дарія Іванівна злякано заговорила, мабуть, втовкмачуючи щось сонному Миколі Прохоровичу. Нарешті, нашвидкуруч одягнена вона йде на кухню і за кілька хвилин повертається. – Що трапилося? – питаю. - Знову починається! ... - Впалим голосом відповіла вона і зникла в спальню. Не важко було здогадатися, що «починається»... Треба зізнатися, що під враженням народних толків ми не думали, щоб подібні явища, як січневі 1852 р., одним разом закінчилися; кожен із нас мовчки, але з тривогою чекав спочатку піврічниці, а після й річниці явищ, які ось-ось наближалися. Невдовзі Микола Прохорович і я були на ногах і зовсім одягнені. Костя також одягнувся і пішов у спальню до матері, розраховуючи своєю присутністю відвернути її від важких думок. А ми – у сіни та кухню. Ліхтар висів на своєму місці, але з розбитим склом, що валялося під ним на підлозі; одразу, біля стіни, до дверей на панську половину, лежав камінь, завбільшки з гусяче яйце (у будинку, та й у дворі каменя не було). Судячи з того, що з чотирьох шибок ліхтаря було розбито два протилежні, з яких одне звернено було до кухні, а інше – до панської половини (третє скло було надтреснуте) і що камінь лежав біля панських дверей, треба було думати, що камінь прямував з боку кухні. Корабльов, що з'явився з двору, пояснив, що, відчинивши віконниці на своїй половині і повертаючись на кухню, він зачинив двері у двір. Афім'я молилася Богу, а він почав вмиватися. Раптом – «брязкіт» у сінях! Біжу... знову відчиняю двері у двір; вийшла й Афім'я, бачимо – ліхтар розбитий. Щойно ми ввійшли до кухні, і Корабльов встиг зачинити за нами двері, як щось виразно промайнуло з просвіту (між стовпом перегородки та піччю), і пролунав стукіт об лаву під вікнами надвір. Повернувшись на стукіт, ми побачили на лаві глину і тут же на підлозі шматок цегли, що був у справі, оскільки він мав на собі мастило з глини. Це була майже 1/3 частина цегли. Що цегла здалася з просвіту і ніби відокремилася від стелі, не підлягало сумніву: ця частина кухні була предметом наших спостережень з хвилини входу і була добре освітлена від вікна за перегородкою, через двері та просвіт, і двома вікнами з вулиці (вікно в кухні на північ і вікно на північ за перегородку). У момент появи цегли Афім'я поралася над самоваром, продуючи його, і залишалася байдужою до всього, що оточував її. Окрім двох прислуг і нас двох, нікого на кухні не було. Я був у збудженому стані; бачити явище і не розуміти причини його, не знати, від чого кинутий предмет отримує рух! вся сила мислення напружувалася і спрямована була на те, щоб розкрити, розгадати фокус... Так, фокус, думали багато хто... і у зв'язку з цим пригадувався розповідь про арештанта, який жорстоко покараний був капітаном за пияцтво в камері, і його слова: «ти довго пам'ятатимеш мене...» відкрито погрозив він у пригніченому в тіні, пригрозив він у присутності в і пригрозив він в присутності в і пригрозив він в присутності в і пригрозив він в присутності в і пригрозив він в присутності в і пригрозив він в присутності в і пригрозив він в присутності в і пригрозив він в присутності в і пригнічений в тіні вдома, коли партія, прямуючи на північ, зазвичай зупинилася перед квартирою капітана, і коли той сам виходив на вулицю для перевірки партії і проковтнув загрозу... Швидше фокус, ніж «будинковий»! Не стане ж «він» переслідувати і переймати людину «мовчки», «у глуху!» У кухні тільки пічка була цегляна, тож я зайнявся оглядом печі, а Микола Прохорович – ретельним оглядом кімнати Афім'ї. Зовнішній бік печі був без вади. Піднявшись на лаву, з якої влазили на майданчик печі, обмежену з двох боків стінами під кутом, а з третього – коробом, що відводить дим (колуні), я був здивований... покликаю Миколу Прохоровича, і ми бачимо, що середина пічного майданчика вся глибоко, до самих склепінь печі врита, лежать безладно і змішані з купками глиняного мастила; по краях цієї западини, з усіх боків, виразні сліди міцних кігтів..., кинутий у нас шматок цегли взятий був звідси... На запитання Миколи Прохоровича: «хто розбуравив піч», Афім'я відповідала з подихом: «Бог його знає! щоб піч була зіпсована. Сьогодні ще на піч не лазили: не було справи. А крізь сон чув, – додав він винувато, – ніби дуже скребло, думав, кішка в дверях проситься… Зараз пригадав, як побачив цю справу... очима ліхтарем збентежило», – зітхнув він. Пішли на свою половину. Дар'я Іванівна спокійно розмовляла з Костею, і сама почала повідомляти йому про торішню історію, як «він» буйствував, причому, звертаючись до мене і Миколи Прохоровича, висловила впевненість, що і тепер буде бунтувати кілька днів, поки не заспокоїться... Микола Прохорович, бачачи, що дружина цікавиться подробицями відкриття і сам повеселішав. Подали самовар. З метою послабити враження сьогоднішнього ранку і відвернути думки Дарії Іванівни убік, я сказав: - Матусю! а обіцяні на сьогодні пиріжки з капустою та яйцями будуть? - Будуть, якщо ти підеш зі мною на кухню, - посміхаючись, відповіла вона. – Звичайно, піде… чого там, хай собі… – зауважив Костя і замовк. З'явилася Афім'я і покликала пані до кухні. Незабаром і ми з Костею вирушили туди. Мовчки оглянув піч і пішов до батька. Біля столу, спиною до вихідних дверей, стояла Дарія Іванівна, готуючи фарш; на тій стороні столу, що до перегородки, Афінія робила тісто. Я помістився на лаві під вікнами на вулицю, біля Дарії Іванівни, курив і балагурив, поглядаючи за перегородку, у вікно та за піч, і пригадуючи політ цегли вранці. Раптом у цьому напрямку майнула пляма, прямуючи просто мені в голову; по інстинкту я відхиляюсь у бік столу... шум повз вухо і удар у стіну..., швидко схоплююся і відчуваю, що я блідну і дух у мене захоплює... нахиляюся..., камінь у кулак завбільшки. – Господи, помилуй! – шепоче Дар'я Іванівна, звертаючись у мій бік. - Це мені частування! – пробую я жартувати та посилаю «йому» відповідне побажання. - Не лай, - вселяє мені вона - йди звідси! Не минуло й двадцяти хвилин, як скрикує Дар'я Іванівна. - Подивися! - Звертається вона до мене, вказуючи на стіл. Бачу на розкатаному вже тесті шар золи, від якої ще не осіла і стоїть у повітрі легкий пил. Ніхто з нас не помітив, звідки вона була кинута, але треба було думати, що зверху, бо вона осіла на руках і голові в Дарії Іванівні та Афім'ї. - Нічого, інше тісто зробимо, а пирогів не відтягаєш! - Шумів я, і вирушив з доповіддю на свою половину. Тут ми разом вирішили про подію заявити становому приставу, якого до вечора чекали на станову квартиру. Опівдні стало тихіше. Увечері з'явився становий та кілька близьких знайомих. Соромилися, розпитували, оглядали піч і стали свідками влітання в кухню, через перегородку, ложку, шматок дерева тощо. Становій запропонував у вигляді охорони і для спостереження зробити вбрання людей від волості, які зайняли б піст у кухні; а в сінях і зовні вдома радив капітанові зі своїх нижніх чинів встановити зовнішню посаду. У цьому сенсі і були надіслані розпорядження. З ранку наступного дня посади зайняли свої місця. Цього дня я та Костя були пробуджені дивною нагодою. Дотик до голови і обличчя чогось холодного, що падало зверху, розбудило нас. Ти спиш, Костю? – скрикую я. - Що це холодне падає на голову? – так само голосно перепитує він. Ця говірка розбудила Дар'ю Іванівну, яка ввійшла до нас у приймальню, вийняла защіпки з віконних болтів і вийшла на кухню наказати Корабльову, щоб відкривав зовнішні віконниці, що замикалися болтами, проведеними всередину будинку. У такий спосіб, звичайно, будила нас мати вранці. Цього разу її попередив казус, про який я згадав. Коли віконниці були відчинені, ми обидва були глибоко обурені: у волоссі, на подушці, на ковдрі, у мене та в Кості, був мокрий, холодний пісок. Довелося раніше встати і чиститися. День пройшов у прийомах знайомих, розпитуваннях, поясненнях. Кидало дещо з кухонного посуду і наводило збентеження і страх на мужиків, які тримали на кухні спостережну посаду, але кидало рідше. Обід нам готувала Афім'я з Кораблевим у сусідів, звідки й подавали, несучи потім за собою і посуд, і все інше – ножі, виделки тощо. Останніми в цей день приїхали відвідати нас одна з наших знайомих пані з сестрою, панночкою. Проводити їх на місце дії взялися я та Микола Прохорович. При відході Дарія Іванівна прошепотіла мені взяти зі столу стеаринову свічку, оскільки в кухні мало було ясно. Пішли; я зі свічкою – попереду, за мною – гості, Миколо Прохоровичу – в аррієргарді. На кухні були одні мужики. Оглянули піч, уламки битого посуду, розбиті шибки в одному з вікон. Барині були не боязкого десятка – жартували, я не відставав. – Даріє Іванівно, – звернувся я до гостей, – радила мені взяти з собою пристрасну свічку, щоб захистити вас під час огляду; але виявляється, як і стеаринова діє: як бачите, все тихо... – Не дури! - З усмішкою, але докірливо помітив мені Микола Прохорович. Пані засміялися і пішли з кухні, але вже у зворотному порядку: я залишався у хвості. Чоловіки почали сідати на лаві, біля діжки з водою. Тільки-но я заніс ногу через поріг і простяг ліву руку до дверей, щоб узятися за край і прикинути її за собою, як відчув сильний удар у ліву лопатку, скрикнув від несподіванки й болю і пригнувся до порога, якого не встиг переступити... Микола Прохорович підхопив мене, зробив крок у нім; пані знову повернулися; Знову огляд без результату. Чоловіки нічого не помітили; крім них іншого нікого не було; порядний шматок цегли в глині ​​лежав біля порога, мабуть взятого з печі... оглянули, навіть зважили на руці і кинули до інших речових доказів... На 7 січня запрошено було духовенство відслужити молебень у соборні з прочитанням «заклинальних молитов». Але при цьому сталося зовсім щось неймовірне. Молебень служили на кухні. Окрім трьох священиків з причтом, у кухні помістилося кілька парафіян, які принесли святиню, нас четверо (Дар'я Іванівна з Костею біля перегородки, Микола Прохорович проти просвіту, ближче до гирла грубки, я – поруч, але ближче до рогу), біля дверей у сіни – сторожа, за порогом – прислуга та прислуга. Цього ранку піч топилася для тепла, причому кип'ятилася у відерному казані вода про випадок. Пекти була витоплена, і гирло її було заставлено чавунною заслінкою. Хоча з ранку і в момент приходу духовенства все було тихо, але всі були напружені; небезпечно переглядаючись, ніби вичікуючи подій. Події не змусили на себе чекати; сталося три випадки, незабаром, один за одним. Ще на початку молебню священнодійний помітно здригнувся і швидко обернувся в наш бік, водночас пролунав дзвін мідного казанка зі святою йорданською водою в руках причетника, що стояв ззаду близько до священика. Причетник полохливо мотнув казанком у наш бік. Дивимося, знову бруківка... Очевидно, вдаривши священика в праве плече і відбившись від нього, він з дзвоном упав у казанок... Між священиками і причому рух... Тільки-но почали «заклинання», пролунав подвійний стукіт з тріском у кутку, де висів образ; всі очі прямують туди - і ми бачимо: частина дошки, на якій написаний був образ (близько половини його), відокремлюється і падає на стіл, за цеглою, яким розщепило дошку. Збентеження загальне та повне... Читання переривається на мить; священнодійний бере впалий уламок ікони, благоговійно притуляє її до церковного образу і опускається на коліна... всі, як одна людина, наслідують його приклад... між парафіян чуються вигуки: «Господи, спаси! Господи, помилуй!...» Читання молитов відновлюється, але голосом, здавленим спазмою, в якому чуються сльози. Ще не вляглося враження від того, що сталося, як з'являється з печі котел з окропом... прямуючи з печі повітрям, між мною і Миколою Прохоровичем, і рухаючись стрімко, він ударяється об ліве стегно Миколи Прохоровича з такою силою, що того відштовхує вправо, а сам котел, отка проливши воду і наповнивши передню частину кухні парою... Парафіяни оторопіли... Служіння закінчується квапливо, піднімаються святині, і священики з кропилом і святою водою поспішають із кухні, а потім зовсім із дому, де відбуваються такі надзвичайні, надприродні явища. Два дні по тому було тихо. Перепочивши, на третій день ми поїхали до Харкова, і з'явилися в пансіон із запізненням, змушені пояснити інспектору справжню причину запізнення. Розповідь про незвичайний випадок у Липцях переходила від одного до іншого, надаючи мені та Кості Жандаку особливу цікавість в очах не тільки товаришів, а й вчителів. Ця обставина пригнічувала Костю до болю, так що, нарешті, він замовк, і цікаві почали звертатися виключно до мене. Через три тижні Микола Прохорович повідомив нас про «фінал подій»... Після від'їзду нашого його переконали перейти на тимчасову квартиру, залишивши колишню під охороною та спостереженням сторожів і вартових, як було. Потребуючи відпочинку, він поступився. У народі в цей час наполегливо трималися дві чутки: одна: «Це йому пороблено», надіслано; «це йому той арештант, що похвалявся!...» та інший: «То загублену душу, що померла без покаяння, спокою не знаходять». Натяк на давню вже чутку про те, що двірник, що виселився, продав суспільству хату з планом для будівництва етапної квартири, зарізав двох монашок, що зайшли до нього на нічліг, і приховав їх у підвалі. Стали вичікувати, що буде далі. Чи це було особисте переслідування, що стосувалося капітана Жандака, чи явища ці були приналежністю даного місця? Потрібно було, зважаючи на ці міркування, зробити досвід і спостерігати. Пройшло 8 днів; все було тихо і на тимчасовій, і на квартирах. Микола Прохорович підбадьорюється, переходить назад, знову служать молебень. Ще два дні тихо, тільки вночі ясно чули скорботний людський стогін на кухні, що було засвідчено і показаннями свідків прислуги, і сторожів під час слідства. Потім явища відновилися з більшою силою, ніж раніше: кидання, биття шибок у вікнах, які тому довелося і з вулиці забити віконницями; перекидання посуду із зимовими запасами у льоху тощо. Нарешті, незважаючи на охорону та пильність, 23 січня загорівся дах (із горища) і горів разом зі стелею: відстояли одну стіну. Капітану Жандаку відвели іншу квартиру і в тому ж порядку крайній будинок на околиці, проти спорожнілої хати селянина Саламахи. Святу та половину літньої вакансії 1853 р. прожили ми благополучно, впевнені, що зі зміною місця закінчилося життя, сповнене тривог, хвилювань та небезпеки. Але не тут було. У середині вакації, рівно через півроку з дня пожежі, 23 липня, у флігелі та кухні знову виявилися колишні явища і того ж характеру. У флігелі розкидалися подушки, з яких було випущено пух, розривалися підручники; у кухні вчинялася та ж руйнація печі зі слідами пазурів, почалося перелітання кухонного начиння та інших предметів з кімнати Афім'ї через двері через перегородку в кухню, як і в колишній квартирі. Василя Корабльова з 11 липня 1853 року замінив новий денщик Мартин Кудерка. Не можу не відзначити збігу (можливо, цілком випадкового) двох обставин: явки 22 липня Василя Корабльова та в Липці до капітана Жандака за своїми речами з відновленням явищ у новій квартирі 23 липня! З першого ж дня відновлення явищ, з 23 липня, становий пристав, сповіщений про подію, встановив, за згодою з капітаном Жандаком, ті самі запобіжні заходи: у кухні – сторожів від волості, у сінях та зовні вдома – вартових від команди. У самий день свого прибуття сторожа були збентежені кадкою з водою, що перекинулася на очах у них, що стояла в кутку кухні біля дверей; кинутою у бік сокирою та інші випадками літаючих предметів. Наголошую тут докладно, як зазначав і в січневих явищах 1853 року, ті лише факти, яких я був очевидцем, торкаючись інших мимохіть, оскільки вони потрібні для ясності моєї розповіді. У цьому відношенні я зробив лише один відступ - для розповіді капітана Жандака про явища в січні 1852 року, але це тому, що розповідь його відрізнялася ґрунтовністю спостереження і, безперечно, правдива. Я вірив і вірю йому, ніби все це я бачив на власні очі. Зважаючи на те, що капітан Жандак, (не бажаючи піддавати нас гімназистів порядкам «виклику і надання свідчень»), у донесеннях своїх про подію по можливості обходив ті випадки, які довелося б згодом підтверджувати мені або його синові, то мої «спогади справі «про явища у слободі Липцях» у 1853 році. Ті чотири випадки, про які я хочу сказати, однорідні з випадком другого періоду січневих явищ (коли мені було завдано в лопатку удару цеглою) і характеризуються однією загальною рисою: зв'язком їх з думками людини, яка різко виявляється в них. Варто поглумитися, висловити якесь побоювання, хоча б жартома, або тільки подумати про що-небудь, і вам відповідь готова! Це була своєрідна гра «в загадки» – небезпечна гра! Перший випадок. Стоячи на колінах під час ранкової молитви перед божницею, коли Костя ще не прокидався, а старі в спальні одягалися, я звернув увагу на відкриті ножиці, що лежали на підвіконні, і подумав: «Ну, як вони нехай встромляться мені в шию, як ніж Корабльову»; і, перш ніж покласти уклін, я мимоволі щоразу перед цим поглядав праворуч, у бік вікна, де лежали ножиці. Пройшла хвилина-дві, кладу уклін, другий, і я відчуваю дотик до волосся, до темряви, чогось холодного..., щось брязнуло..., швидко скидаю голову - і злякався: у половиці стирчать ножиці на гострішій своїй половині. Кличу Дар'ю Іванівну, не підводячись з колін. Входять обидва, Дар'я Іванівна та Микола Прохорович, і обидва зблідли, коли глянули на мене і в напрямку моєї руки, швидко зрозумівши, в чому річ. Він важко зітхає, вона начиняє хреститися і шепоче молитву. Другий випадок. Сидимо за чаєм, і я розповідаю подробиці того, що сталося. Підсідає і Костя, який щойно вимив руки після помаження голови і поставив флакон з макассарським маслом в мою скриньку тут же, на столику в кутку. – Замок зіпсований? - Запитує він - не замикається ... як би масла не вкрали, - додав він. - Так, зіпсований, але, щоб забезпечити тебе щодо макасара, скриньку ми сховаємо подалі. Куди б її? - Роздумую я. - Постав у буфет, за нижні дверцята; туди, крім мене, ніхто не ходить, – зауважила Дарія Іванівна. Я встав і у всіх на очах переніс скриньку в шафу. Влітку ми пили чай і обідали в кімнаті старих людей. Години за дві з'явився хтось із цікавих. Щойно обмінялися привітаннями, відчиняються двері, і вартовий повідомляє: - Ваше благородіє, кинуло пляшечку в двері, і дух пішов! ... Всі ми троє переглянулися. Микола Прохорович виходить, а за ним і ми з гостем. У дверях на нашу половину стирчить склянка від флакона, і від неї тягнеться смугою макасарське масло... До скриньки – шафа зачинена, скринька також на своєму місці, як поставлена. Третій випадок. За вечірнім чаєм куштували свіже, вранці зварене Дар'єю Іванівною варення. Переклавши його в банку і подаючи мені, вона просить поставити банку в грубку подалі, де холодніше. - А щоб воно не пішло слідом за макасаром, дивіться, я зачиняю дверцята і засувку закладаю на гачок, підморгую я у бік Кості, який дуже був засмучений втратою олії. – Ну-у!... ще чогось накаркаєш, – хихикаючи, озвався Микола Прохорович. – Увечері, за вечерею, за нашими спинами лунає стукіт і гуркіт по підлозі. Глянули - банка з варенням, нахилившись убік, швидко обертається стрімголов... Вискакую я з-за столу і схоплюю банку руками, потім, подаючи її Дар'ї Іванівні, я в заспокоєння її починаю осіняти банку хресним знаменням. – Не раз я казав тобі – не балагань!… – докірливо зауважив мені Микола Прохорович. - Поглянули на грубку, двері відчинені, але все інше на своєму місці. Четвертий випадок. Другого дня вранці пішли ми з Дар'єю Іванівною в льох за провізією. Ідучи звідти, вона зупиняється і перераховує качани свіжої капусти, надіслані їй кимось із сусідів у подарунок, як рідкість на той час. У присутності когось із сторонніх, – довелося до слова, – я й пожартую, що Дарія Іванівна більше побоюється за свою свіжу капусту, ніж ми за макассарську олію, бо тримає її за двома замками... Через деякий час – стукіт у двері… слідом за цим – доповідь вартового! звертаємо очі у бік Дарії Іванівни; вона спалахнула і опустилася. – Це не наша! – рятую я її: це нам на нагороду, що вірно бережемо свою!... Дарія Іванівна інстинктивно полізла в кишеню за ключами і подає їх Миколі Прохоровичу. Чекаємо на зацікавлені результатом перевірки. – Скільки було? - Запитує він, входячи до нас. – П'ять, – відповіла Дарія Іванівна впевнено. – Чотири, – серйозно відрізав Микола Прохорович, і всі ми розгублено дивимося один на одного. На третій день, 25 липня, вранці лунає голос вартового: «дах спалахнув зовні!...» Незабаром збіглися свої та сусіди та загасили. Але близько п'ятої години пополудні, коли вітер посилився і повернув на слободу, знову лунає тривога: «пожежа!...» Відразу загорівся на будинку весь дах, що від нього примикав до будинку сарай, звідси кинуло на протилежний, і за кілька хвилин все подвір'я було в полум'ї... і згоріло все вщент... Згоріло при цьому кілька сусідніх подвір'їв і будинків. У ніч прибув справник, і наступного ж дня розпочато слідство про пожежу та про «з'явлення у квартирі капітана Жандака». Отже: 1) «явлення» в квартирі капітана Жандака відразу визнаються надприродними і виявляються тричі: у січні 1852 р., потім майже через рік - з 4 по 5 січня 1853 р., і рівно через півроку 23 липня 1853 р., і кажучи взагалі - при них і при них прислуги, крім 1-го періоду «явлень», коли я з Костею був у гімназії, і 3-го періоду – коли новий денщик Кудерка (з 11 липня 1853 р.) замінив колишнього Василя Корабльова, який однак приїжджав у Липці опівдні 22 липня і того ж дня був. 2) У «явленнях», з першого останнього, різко виявляються ворожість, і дух руйнації. Завдаються шкоди, навіть поранення, б'ється домашнє начиння, псуються запаси, і, нарешті, двома пожежами винищуються дві квартири і майже все майно «опального» капітана Жандака. 3) «Яви» не можуть бути приурочені до місця, оскільки, виявившись в одній квартирі, з винищенням її, вони поновлюються в іншій, куди переходить капітан Жандак. Але ні в двох тимчасових квартирах (у проміжку між пожежами), ні в його власному будинку, який відділявся від квартири № 2 одним лише порожнім планом, вони не переслідують його. Мало того, в самій квартирі №2, в якій спочатку виявилися «явлення», і яку потім відбудували та відвели під квартиру станового пристава 2 табори Харківського повіту, спокій господарів жодного разу не було порушено. Залишається хіба припустити, що «явлення» були обмежені відомим періодом часу, бо ні в умовах життя капітана Жандака, ні у складі його сім'ї та прислуги (за винятком заміни денщика Корабльова Кудеркою) жодних змін та змін не відбулося. Я, як і раніше, проводив вакантний час у домі капітана Жандака до грудня 1859 року, коли за закінченням університету розлучився з ними, та й після листування, що тривало до 1865 року, я знаю, що в них у будинку та у сусідів було все «тихо і благополучно». (Див. «Ребус» 1897, № № 12-16). Дивні явища у м. Єкатеринбурзі. 17 . Дивні явища у м. Єкатеринбурзі. У газеті «Урал» поміщено нижченаведений опис явищ, що спостерігаються в Єкатеринбурзі і мали місце в будинку священика села Логінівського отця Миколи. «Батько Микола живе у цьому будинку вже 13 років. Минулого літа будинок капітально ремонтували. До ремонту в будинку було спокійно, і після ремонту ще два місяці прошили в повному спокої. Але ось, нещодавно батюшка почав чути, що в кухні зсередини підлоги хтось шкребе, іноді посвистує. Він ретельно оглянув підлогу, заглядав у підпілля, але там нічого не знайшов. Так минуло три дні. Він нікому нічого не говорив, боячись збентежити домашніх. Потім, крім шкрябання і посвистування, почалися стуки в підлогу, досить сильні. Здавалося хтось шкребе підлогу пазурами; пошкрябає і свисне. Тоді почули і впізнали це всі домочадці. Зрозуміло, спочатку злякалися, а потім почали шукати причин таких явищ. Вважали, що це миші, хом'яки чи інші звірята, але жодних ознак присутності мишей не відкрили. У підпіллі ставили їстівне, різні приманки, розсипали борошно, щоб відкрити тварин чи хоча б сліди. Приманки залишалися недоторканими, на муці не було жодних слідів. Постукування і посвистування тривало то під шафою, що стояла біля пастки в підпіллі, то біля протилежної стіни кухні. Стукало вранці годині о 9-10, стукало вдень, особливо стукіт і звуки набридали пізно ввечері, вночі навіть до 3-4 годин ранку. Ніхто не міг заснути, всі були у напруженому стані. Захищалися лише молитвою та хрестом. Вкотре зібралися цілою компанією дослідити явище. Запалили вогонь, і в підпіллі спустилося кілька людей. Дивляться, нишпорять там, але нічого не знаходять і навіть не чують, а нагорі, навпаки, постукування і свистки виразно продовжуються. Все село захвилювалось. Натовпом приходили спостерігати духів. Якось вдень на подвір'ї та в хаті були люди, до кухні раптом з двору зверху влетів камінь. Увійшов у вікно, коли вікно не було відчинене, навіть рама не створена, а скло залишалося непошкодженим. В інше вікно, по іншому напрямку, влетіли шматки сухої глини і винищити і впали на підлогу. Ті, що стояли на подвір'ї, не бачили нічого особливого, але помітили тільки, що люди, що були на кухні, здавались дуже переляканими. Шматки глини та вапна о. Микола зберігає й досі. Один шматок вдарився в руку жінки, яка деякий час відчувала значний біль. Нічого більше не залишалося робити, як вдатися до молитви. О. Миколай розпорядився підняти святі ікони з церкви та принести додому. Тільки-но ікони поставили в кімнаті, як у кухні ще двічі стукнуло. Відслужили молебень та прочитали відповідні молитви; з того часу стало спокійно» («Урал»; див. «Ребус» 1898, № 44). Повідомлення м. Пржецлавського 18 . Я маю намір розповісти колишній зі мною в 1825 дивний випадок. І тоді я не міг, та й тепер не можу пояснити його ніякими відомими нам з науки законами факторів, що діють у природі, повідомляє в «Російській старовині» хтось О. А. Пржецлавський. З самого приїзду до Петербурга в 1822 році, я жив постійно разом з другом моїм, товаришем університету, Олександром Парчевським. Під час події ми квартирували у відомому будинку Йохіма, у колишній Міщанській (тепер Казанській) вулиці, навпроти Столярного провулка. Квартира наша, на 3 поверсі, розташована так. При вході зі сходів мала передня, з неї ліворуч велика кухня, з вікном, яке виходить на сходи так, що в нього можна було бачити, хто до нас приходить. Потім друга передня побільше перша. Вона вела у велику кімнату, яка служить нам спільною вітальнею; з неї праворуч також загальний кабінет, де кожен з нас мав своє бюро. Ліворуч із вітальні темна кімната, спільна наша спальня. Ми не обідали вдома, і на кухні містився наш лакей Антон. Ми мали собаку, великого лягавого собаки Бекаса. Цей пес був чудово тямущою твариною, до того, що в тому, що його особисто цікавило, він розумів нашу розмову. Ідучи з двору ввечері, коли ми вирушали до близьких знайомих, то брали з собою Бекаса, що йому приносило велике задоволення. В інших випадках він залишався вдома. Коли ми збиралися йти, Бекас напружено прислухався до наших промов, навчившись розуміти їх. Якщо ми погодилися між собою, що він піде з нами, то він впадав у радісне захоплення, стрибав по кімнатах, подавав нам капелюхи та палиці. Якщо ж зрозумів, що повинен залишитися вдома, то з сумним виразом в очах лягав під диван і обурено навіть не проводжав нас до дверей. Вночі це був найчутливіший вартовий. О пів на жовтень мій товариш поїхав на деякий час у свій маєток у Віленській губернії, і в квартирі залишився я один з лакеєм і з собакою. Я вів тоді життя досить розсіяне, бував багато у світі, але головне належав до гуртка, де ми багато грали, переважно у найзахопливішу гру «квінтич»; внаслідок цього я повертався і додому дуже пізно, іноді наступного ранку, і взагалі не лягав раніше третьої чи четвертої години. Одного разу я захворів на так звану жабу (небезпечне запалення горла) і мав залишатися вдома; тоді я читав години з дві в ліжку. У першу ж ніч, що проводилася вдома, я продовжував читати в ліжку, коли годинник продзвонив «страшний час опівночі». Бекас спав у кутку на своїй подушці. Тільки раптом бачу я, що він підводиться з глухим бурчанням і з очима, спрямованими на двері спальні. Потім помічаю у собаці ознаки незвичайного хвилювання та страху. Вона підходить до мене, вся вовна встала на ній дибки, очі звернені на двері, і вона продовжує бурчати і трясеться всім тілом. Це мене тим більше здивувало, що коли щось хвилювало її вночі, то вона звичайно не бурчить, а голосно гавкає і кидається вперед. Я залишаюся здивований, коли раптом лунає сильний стукіт у вхідні двері, і хтось ворушить ручкою від замку, ніби посилюючись відчинити ці двері, замкнені ключем. Я спочатку подумав, чи не повернувся раптово з дороги мій товариш, і, покликавши лакея, спитав його: чи не бачив він зі свого вікна, хто так пізно, не дзвонячи, ломиться у двері? Заспаний Антон належав до того розряду слуг, які не багато церемоняться зі своїми панами, тому він і грубо відповідав: «У вікно не видно нікого, та й нікого немає». – «Хто ж це стукає?» - «А хто його знає? Це вже п'ята ніч. Якби ви приходили додому раніше, то чули б його не вперше. Мені спочатку було страшно, і я попросив знайомого лакея мешканця з другого поверху ночувати зі мною; тепер уже звик, нехай його стукає». Я встав, взяв свічку і пішов до дверей, покликавши собаку, але Бекас замість того, щоб йти за мною, скочив на мою постіль і забився під ковдру. Я спершу переконався, дивлячись у вікно лакейської, що біля моїх дверей, дійсно, ніхто не стояв, як між тим замкова ручка не переставали стукати, сильно підводячись і опускаючись. Я відімкнув раптово двері, думаючи зловити когось, що таким чином бавиться, але не було нікого. Коли двері стояли відчиненими, то ручка переставала рухатися. Мені спало на думку, що, можливо, з квартири навпроти моїх дверей або зі сходів, що ведуть у верхній поверх, якийсь жартівник зачепив нитку за ручку і ворушить нею. Але з ретельного огляду нічого подібного не було. Антон тим часом дозволив собі глузувати з моїх пошуків. Як тільки двері були знову зачинені, ручка стала, як і раніше, сильно стукати. Я запитав, чи це довго триватиме? Антон відповів, що стукає зазвичай чверть години чи двадцять хвилин; і справді незабаром усе заспокоїлося. Тоді Бекас повернувся на свою подушку. Зізнаюся, що я незабаром після цього заснув. Другого дня я послав за керуючим будинком. Німець вислухав мене з тевтонською флегмою, потім сказав: «А, то це тепер у фас? Це нічого, потерпіть каспадин, це триває лише тиждень. Так само було у токтор Сфотерус, у анклічанн Kapp, у тапакеречник Полле (Болль) ну, а тепер у фас. Ну ферно обійти фестом». Я питав доктора Сведфруса, і він розповів мені те саме, що я чув від мого Антона. Лікар навіть змушував свого лакея спати вночі зовні двері, а на сходах чатував двірник, і все це не завадило ручці рухатися, і лакей з двірником даремно намагалися втримати її; невгамовна клямка була сильніша за їх обох. У мене стукало ще дві ночі, але я вже не виходив до дверей і намагався тільки заспокоїти Бекаса, що тремтів. Я впорався в домовій конторі і дізнався, що після мене інші квартиранти відчували те саме. Чи не завгодно комусь із пп. присяжних «філософів» пояснити розказаний тут феномен, який свого часу став відомим усім мешканцям великого будинку. Я буду багато зобов'язаний тому, хто повідомить мені задовільну розгадку хоча б - одного того, що злому і дуже чуйному собаці перешкоджало гавкати, чуючи такий шум біля дверей, а змушувало її тремтіти і верещати від страху? Щодо мене, то, не намагаючись пояснити справжній випадок відомими досі законами фізичної природи, доводиться мені лише привести в тисячний раз слова Гамлета до Горації: «На небі та на землі є багато такого, про що не снилося нашим філософам». («Рус. стар.»; див. «Ребус» 1883, № 39). А. Декілька гіпотез про так звані неспокійні будинки. Явища, з якими ми матимемо справу, безперечно належать до найбільш темних і загадкових явищ психізму. Мета цієї статті – познайомити читачів із деякими можливими гіпотезами та узагальненнями фактів. Вважаємо, проте, необхідним випередити, що згадані нижче гіпотези і паралелі є лише перші спроби розібратися в хаосі аналізованих явищ, що поки що жодна їх може розглядатися як щось остаточне, міцно встановлене у психізмі і більшість з гіпотез цих і паралелей наводиться нами лише у вигляді простих. Чи є всі з наведених нижче гіпотез однаково ймовірними з погляду сучасного психізму, – це, звісно, ​​питання зовсім іншого роду. Гіпотеза, що захищає галюцинаторний характер примар та інших їм схожих явищ, безсумнівно звертає він у той час велику увагу. Тому ми і зупинимося на ній досить докладно. Питання про неспокійні будинки, через крайню бідність у якісному відношенні випадків цього роду явищ, слід вважати ще зовсім немовлятським питанням. Втім, це зауваження більшою чи меншою мірою прикладено і до багатьох інших питань психізму. Під ім'ям неспокійних у психізмі відомі будинки, у яких бувають чути незрозумілі шуми, з'являються постаті людей, відчуваються відчуття як би від дотику чиїхось пальців тощо. Термін «неспокійні будинки» не зовсім точний. Хоча в більшості випадків явища, дійсно, обмежуються певними будинками, навіть певними кімнатами того чи іншого будинку, однак відомі також і інші випадки, коли ці явища захоплюють досить великі райони, наприклад, цілі досить великі місцевості. p align="justify"> У психізмі існує два погляди на істинний характер явищ, що спостерігаються в неспокійних будинках. Одні з психістів вважають привиди, шуми і т. д. за явища суто суб'єктивні, за галюцинації (фантасми), що викликаються дією на мешканців неспокійних будинків якоїсь сили, що має певний ступінь індивідуальності. Інші психісти, навпаки, вважають усі ці явища щось об'єктивне, що належить до фізичного світу. Так, напр., ключ до чутних в неспокійних будинках шумів (кроки, стогін, крики і т. д.) вони шукають у дійсних звукових струсах повітря, підлоги, стін і т. д.; ключ до спостережуваних світлових чи взагалі зорових явищ – у дійсних струсах світлового ефіру тощо. Гіпотези першої групи ми позначатимемо ім'ям «галюцинаторних», гіпотези другої групи – ім'ям «фізичних». Одним з каменів спотикання для галюцинаторних гіпотез служить локалізація явищ, що займають нас, у відомих, нерідко тісно обмежених просторах (напр., у відомих частинах даного будинку). Наводимо тут три спроби пояснення суто місцевого, ендемічного характеру фантасмів, що розглядаються. Внаслідок надмірного зловживання гіпотезами посмертного (загробного) впливу субстанції духу померлих з боку спіритичної школи сучасного психізму, гіпотези цього вкрай дискредитовані серед серйозних психістів. Тому, з погляду сучасного психізму, найбільшої уваги заслуговувала б третя з запропонованих нижче гіпотез, оскільки перші дві вдаються до припущення потойбіччяного телепатичного впливу субстанції духу померлих. На жаль, гіпотеза ця дуже слабка у багатьох відношеннях, вкрай штучна і стоїть зовсім самотньо, тим часом як гіпотези потойбіччяного телепатичного впливу дуже струнко підводять явища посмертних привидів (фантасмів) під ту ж причину, як і явище прижиттєвих фантасмів. Тому ми даємо рішучу перевагу першим двом із наведених нижче гіпотез, хоча в той же час і дивимося на них тільки як на ultimum refugium, до якого вдатися змушує лише крайня необхідність, повне виснаження та непридатність інших способів пояснення. Отже, повторюємо ще раз, гіпотеза потойбічного впливу (у тій чи іншій формі) субстанції духу померлих заслуговує на серйозну увагу в теорії неспокійних будинків 180 . Приступаємо тепер до нарису гіпотез. Припускаючи, що читачі знайомі в загальних рисах з телепатичною теорією прижиттєвих фантасмів, нагадаємо тут, що теорія ця припускає, що немає такого виду душевної діяльності, який не міг би бути викликаний телепатичним шляхом (викликані телепатичним шляхом розлади в руховій сфері ми залишаємо осторонь). І справді, найбагатше зібрання випадків цього роду фантасмів, опубліковане в обох томах Phantasms of the Living, містить у собі всі види душевних процесів - явища розумової діяльності в тісному сенсі цього слова (явище інтелекту), прояв волі, емоції і, нарешті, ті види душевної діяльності, які відомі т. д.). Закони, що регулюють телепатичні явища, поки що зовсім темні. Один важливий факт не підлягає, однак, сумніву. З вивчення випадків прижиттєвих фантасмів слід вивести висновок, що індукторами цього роду фантасмів бувають здебільшого особи, які перебувають у стані найсильніших емоцій (смерть, смертельна небезпека тощо). д.) Звідси – відоме повір'я, що бачити когось відсутнього, про кого рідко думаєш, чи бачити чийсь двійник – віщує небезпеку чи смерть цієї особи. Найбільшу увагу за своєю незвичайністю звертають на себе викликані телепатичним шляхом галюцинації різних почуттів і головним чином, звичайно, зорові галюцинації (привиди в тісному значенні цього слова). Майже в 3/4 всіх, наведених у «Phantasms of the Living», випадків цілком об'єктованих (тобто найбільш разючих з усіх) галюцинацій почуттів індукторами були вмираючі і, головним чином, вмираючі насильницькою смертю. Особливо великий відсоток дають утопленики і задихлі, мабуть внаслідок болісної і тривалої агонії цього смерті. Як пояснити цю дію емоцій? Читачам відомо, звичайно, що загальним ім'ям емоцій у психології позначаються душевні процеси сильної напруженості чи яскравості. Читачам відомо також, що всякий душевний процес, хоч би як він слабкий був, завжди впливає на процеси тілесного життя організму, завжди супроводжується деякими об'єктивними ознаками – слабкими, ледь помітними м'язовими скороченнями (нагадаємо теорію м'язового читання думок), ледь помітними розладами системи та ін. Відомо, що чим напруженіше, що яскравіше даний душевний процес, тим більше впливатиме він на процеси тілесного життя. Звідси – відомий факт, що емоції надають могутню дію на тіло; так, у смертельній небезпеці сили іноді удесятеряються або ж, навпаки, настає повний занепад сил, обличчя покривається смертельною блідістю і т.д. Отже, згадане вище дію емоцій у телепатичних випадках змушує припустити, що телепатична дія душевних процесів залежить від ступеня їхньої напруженості чи яскравості. Відомо, що у сеансах уявного навіювання завжди практикується з боку індукторів завзяте, довге, напружене зосередження уваги на даної думки, яку хочуть передати телепатичним шляхом перцептору («читателю»). Весь сенс упертого, зосередженого уваги даної думки у цьому і полягає, щоб зробити думку цю і наскільки можна яскравою чи інтенсивної. Наскільки, однак, видається ця умова істотною і необхідною? Незважаючи на відносно крайню бідність хороших телепатичних дослідів, ми маємо вже деякі вказівки, що і думка, що швидко майнула в полі свідомості індуктора, може іноді передатися перцептору телепатичним шляхом (див., напр., мова д-ра Шилтова про променисту силу в «Ребусі» за 1886). З іншого боку, відомі випадки, коли перцептору повідомлялися думки і зовсім, мабуть, не перебували в даний момент у свідомості індуктора, або, принаймні, свідомості, що миготіли в його полі, так швидко, що проходили непоміченими. Так, проф. Грегорі повідомляє, що йому траплялося спостерігати на месмеричних сеансах такого роду факти: дана особа, наведена в rapport з ясновидцем, наказує йому почати опис будинку, в якому ця особа мешкає. Раптом між ясновидцем і господарем будинку починається суперечка з приводу якоїсь деталі, напр., з приводу тієї чи іншої картини. Ясновидець стверджує, що картина висить у такому місці, господар стверджує неприємне. Після повернення додому, господар переконується у справедливості слів ясновидця і при цьому згадує, що він сам нещодавно перемістив картину (див. Gregori. Animal Magnetism 1883. гл. III, § 8). Подібні ж факти зустрічаються і в практиці автоматичного листа (приклади див. в ст. Майєрса в Proceedings Part. VII, стор. 234-237, а також Phantasms of the Living т. II, стор. 670, також в Phantasms of the Living, т. I, стр. 84). Нарешті, і серед випадків прижиттєвих фантасмів зустрічаються такі, хоча, щоправда, дуже небагато, у яких індукторами були особи, які у цілком несвідомому стані. Розглянуті факти мають значення для гіпотез загробного телепатичного впливу. Противники цієї гіпотези зазвичай стверджують, що вона не має сенсу вже на тій простій підставі, що думка може передаватися телепатичним шляхом тільки при наполегливому зосередженні на ній уваги (свідомості), а свідомість залежить від головного мозку, саме від тієї його частини, яка відома під ім'ям кори великих півкуль. Після смерті, що тягне у себе руйнація мозку, може бути мови про свідомості, отже, і телепатії. Наведені вище факти показують, проте, що завзяте зосередження уваги, т. е. яскравість чи інтенсивність душевного процесу, хоча, мабуть, і є сприятливим обставиною прояви телепатичного впливу, але ще не представляється condio sine qua nоn; отже, навіть допускаючи знищення свідомості з руйнуванням мозку, ми не перебуваємо ще необхідності обов'язково допустити і припинення телепатичного впливу з руйнацією тіла. З усього щойно сказаного ми можемо зробити висновок, що не видається неймовірним, що телепатичний вплив може надавати не тільки наше феноменальне, свідоме «я», але також і те вище, трансцендентне «я» (назвемо його субстанцією духу), в існуванні якого починають нас переконувати все більш і більш нові успіхи. Це Ego не спить і під час сну, і під час непритомності, воно переживає і руйнування тіла. Життєдіяльність його проявляється, ймовірно, в неспокійних будинках та в інших поки що вкрай темних явищах 181 ). Найближча природа та властивості цього трансцендентного «я» можуть бути визначені лише ретельним вивченням душевного життя живої людини, а також вивченням тих груп явищ, у яких не видається неймовірним допустити його вплив. Звідси видно, що існують два різні шляхи наукової розробки великого питання про продовження існування за труною – шлях вивчення душевного життя живої людини та шлях вивчення тієї групи поки що вкрай темних явищ, зразком яких можуть бути явища, що спостерігаються в неспокійних будинках. Ми вже говорили, що у випадках так званих прижиттєвих фантасмів індукторами здебільшого бувають особи, які перебувають у стані емоцій чи душевних явищ. Чудово, що і при розслідуванні історії того чи іншого неспокійного будинку доводиться натрапляти досить часто на переказ про якусь страшну драму, вбивство, самогубство і т. д., після якої і почалися явища. Винуватці цих драм, в більшості випадків самогубці, що перейшли в іншу, вищу форму існування і зазнають сильних душевних хвилювань (докори совісті, жах і т. д.), і бувають, як здається, індукторами фантасмів у неспокійних будинках. Ключ же, до локалізації явищ у певних місцевостях, можна шукати в зосередженні думок індукторів саме на цих місцевостях (будинках, кімнатах і т. д.), що служили ареною страшних драм, що розігралися. Тут можливі дві гіпотези: 1) Можна припустити, що телепатична взаємодія між двома або більше суб'єктами значно полегшується, якщо думки цих суб'єктів бувають зайняті одним і тим самим предметом, бувають спрямовані на ті самі предмети. Вчений секретар Лондонського психічного товариства Едмонд Герней не вважає навіть неможливим вдатися до цієї гіпотези для пояснення тієї обставини, що досліди над уявою думок вдаються найкраще, коли індуктор і перцептор бувають в одній і тій же кімнаті, тобто в однаковій зовнішній обстановці; допускаючи цю гіпотезу, не видається вже потреби вдаватися до малоймовірного припущення ослаблення телепатичного впливу з відстанню (Phantasms of the Living, т. II, стор. 265, прим.). Зауважимо мимохідь, що і Герней, і Майєрс, обидві думки, що так звана телепатична сила не є сила фізична, що вона не належить до фізичного світу. (Див. Proceedings of the SP R. Part. X, жовт. 1886. стор. 174, а також Phantasms of the Living т. I., Введення стор. I, а також т. II, стор. 315). Дотримуючись аналізованої гіпотезі, телепатична взаємодія між індуктором (померлим) даного неспокійного будинку й особами, що вступають під його покрівлю, тому саме і встановлюється, що увага (думки) мешканців бувають звернені на ту саму місцевість, ту саму обстановку, як і увагу потойбічного індуктора. Зауважимо мимохідь, що існують деякі вказівки, що після переробки чи перебудови даного будинку, зі зміною навколишнього оточення, припинялося раптом і явище, тобто телепатична взаємодія між потойбічним індуктором та мешканцями будинку. 2) Можна припустити, що в неспокійних будинках утворюються внаслідок напруженого зосередження на них уваги потойбічних індукторів щось на зразок фокусів телепатичної сили, дратівливій дії яких піддаються особи, які вступають до такого роду будинки. Деякі вказівки на можливість утворення такого роду фокусів у відомих пунктах простору ми знаходимо в деяких досвідах і над живими людьми, хоча не можна не зізнатися, що це питання, подібно й іншим питанням у цій темній області, не можна ще вважати остаточно з'ясованим, внаслідок бідності фактичних даних. Так, наприклад, месмерізер добре відомий той факт, що звичайні маніпуляції, як то: паси, натискання ручних пальців і т. д., нерідко залишаються без ефекту, якщо увага експериментатора не буває при цьому зосереджено на пацієнті або взагалі на досягненні бажаного ефекту. Цікава обставина це була нещодавно підтверджена професором Жанні в Гаврі. (Див. Revue Philosophique, Fevrier 1886; стор 192-193). Сутність способу занурення в гіпнотичний сон шляхом так званої напруги волі і полягає, можливо, в тому, що при цьому дії «думкового навіювання» посилюється за допомогою зосередження уваги експериментатора на самому пацієнті, тоді як на звичайних сеансах уявного навіювання увагу індуктора буває більше зосереджено і зосереджено (зосереджено і зосереджено). д.), ніж на самому перцепторі або «читач». У Phantasms of the Living т. I, гол. III, серед багатьох інших споріднених дослідів опубліковано наступний, вироблений 1881 р. Один джентльмен, приятель секретаря Лондонського психічного суспільства, мав на меті проектувати свій «двійник» у спальні двох знайомих йому дівчат, що жили на 2-му поверсі одного будинку, що відстояв на 5 верст від квартири експеримент. Не попередивши своїх знайомих жодним словом, він вирішив зробити досвід одного разу вночі о 1 годині, і в обраний момент почав наполегливо зосереджувати свою увагу на наміченій кімнаті з твердим наміром наставити дівчат бачити його «двійник». Як було засвідчено на другий же день, одна з дівчат (25 л.) в момент виробництва досвіду прокинулася і побачила привиду (двійника індуктора), що наближається до неї; вона розбудила свою сестру, дівчинку 11 літрів, і та також побачила «двійник». Досвіди такого роду цей джентльмен проводив неодноразово; їх опис поміщено в III розділі тома Phantasms of the Living. На жаль, ми не можемо категорично стверджувати, що в даному випадку відігравало роль зосередження уваги саме на кімнаті (освіта в ній фокусу, що дратує), а не на самих дівчатах. Для повного вирішення питання тут був би необхідний контрольний досвід. Але навіть визнавши, що тут відігравало роль зосередження уваги саме на кімнаті, не буде неможливо допустити, що експериментатор, шляхом зосередження уваги на цій кімнаті, утворив у ній фокус дратівливої ​​телепатичної сили і на одну ніч звернув цю кімнату в «неспокійну» (hantee). Звісно ж, зрозуміло, що термін «фокус» зовсім не слід неодмінно розуміти у звичайному фізичному значенні цього слова, а просто в тому сенсі, що ефект телепатичного впливу потойбіччя або іншого індуктора на ту чи іншу особу посилюється при вступі цієї особи в даний будинок або місцевість. Взагалі, як не важко бачити, у випадках подібного роду різкої межі між першою та другою гіпотезами провести неможливо. Попередні дві гіпотези можуть дати хоча частково звіт у всіх явищах, що спостерігаються в неспокійних будинках, вони можуть пояснити локалізацію явищ у певних місцевостях, жорстокість або припинення явища на відомі проміжки часу (посилення або ослаблення душевних хвилювань потойбічних індукторів і т.д.). Ці гіпотези можуть навіть пояснити ті випадки, коли властиві неспокійним будинкам явища спостерігаються лише в роковини трагічних подій (запеклих емоцій, напр., докорів совісті, в річниці цих подій). Нарешті, ці гіпотези зовсім не вимагають, щоб особа, примара якої з'являється в цьому будинку, неодмінно померла б у цьому самому будинку. Достатньо, якщо ця особа пов'язана з будинком якими-небудь спогадами. Для постановки гіпотез цього на тверду наукову грунт особливо бажані випадки засвідченої особистості привидів (ghost identiti). На жаль, розробка матеріалів про неспокійні будинки знаходиться поки що зовсім немовлят, незважаючи на досить велике багатство в кількісному відношенні. І це, звичайно, не здивує осіб, знайомих із тими величезними труднощами, з якими доводиться боротися дослідникам історії неспокійних будинків. З точки зору «самостійності духів» з усіх випадків, зібраних Лондонським психічним суспільством, лише три заслуговують на увагу: 1) Випадок, що мав місце у 50 роках. Щоденно о 2 год. 45 м., з кімнати, де років 50 перед тим було скоєно самогубство, лунали кроки і рухалися анфіладою кімнат. Мешканці будинку намагалися навіть ходити зі свічок за невидимими кроками. У будинку відбувалися інші явища. (Journal of the S. P. R. Сент. 1886). 2) Випадок, що був у 1856 році, коли привид, що з'являвся, через три роки був впізнаний по портрету. (Proceedings Part II, стор. 106–8 та Part. VIII, стор. 100–101). 3) Випадок, що стався 1872 р. Примара, що з'являвся неодноразово одну ніч, другого дня дізнався по портрету. Привид до цього був спостерігається іншим обличчям. (Proceedings. VIII, 101 - 102). Нам залишається згадати ще один цікавий факт. Як відомо, занурені в месмеричний сон пацієнти бувають нерідко в телепатичному rapport'е лише зі своїм месмерізером, до мислення ж навіювання інших осіб вони нерідко бувають абсолютно нечутливі. Для приведення їх у таких випадках у rapport з будь-якою сторонньою особою досить буває встановлення дотику. Rapport цей може бути, однак, встановлений не тільки шляхом безпосереднього зіткнення, але також і шляхом вручення пацієнту будь-якого предмета, що був незадовго до того в дотику з даною особою, - клаптя волосся, папірці і т. д. Не підлягає, звичайно, сумніву, що досвід цей за відомих умов може вдатися і в нормальному. Читачам, звичайно, відомо, що месмеричний сон не являє собою рівно нічого чудового, надприродного, і що прояви різних здібностей, що спостерігаються в ньому, у пацієнтів являють собою просто розвиток або загострення здібностей, в слабкій мірі або в зачатку існуючих і в нормальному стані. У деяких осіб навіть у нормальному стані здібності (напр., ясновидіння) досягають значною мірою розвитку. Згаданий вище досвід, мабуть, показує, що сила, що витікає з тіла і насичує предмети, має відомий ступінь індивідуалізації, так як інакше залишається незрозумілим, чому для встановлення rapport'а з кожним даним обличчям неодмінно потрібно, щоб даний предмет (папір, клаптик волосся і т.п.). а не іншою особою. Сила, що діє в неспокійних будинках, також має певний ступінь індивідуальності, так як характер явищ у кожному неспокійному будинку буває звичайно суворо визначений (певні привиди, певні шуми і т. д.). Згадаємо, нарешті, що дотик нерідко практикується і месмерических сеансах, бо паси зазвичай виробляються майже у зіткненні з тілом, але згодом вдаються і великі відстані; подібно до того, занурення в сон, що вдавалося спочатку лише за допомогою пасів, згодом нерідко починає вдаватися і на відстані, шляхом простої дії волі. Зрештою, зіткнення практикується нерідко і на медіумічних сеансах, причому іноді спостерігається, що при розриві ланцюга відразу припиняється те чи інше явище. Отже, з організму за умов може виділятися особлива сила, здатна насичувати різні зовнішні предмети. Але якщо вона може насичувати зовнішні предмети, вона повинна також насичувати і тіло; і після смерті цієї особи труп його може чинити специфічну дію на нервову систему тих осіб, яким траплялося бути поблизу такого роду трупа. Деякі з психістів вважають за можливе пояснити з цієї точки зору ті рідкісні випадки, коли мешканці даного будинку відчували в ньому дивні відчуття, і це тривало доти, поки десь у будинку випадково не знаходили трупа, з видаленням якого відчуття припинялися. Само собою зрозуміло, що тільки ті випадки такого роду заслуговують на серйозну увагу, в яких запах від трупа не міг доходити до мешканців будинку. Такий випадок опубліковано в Proceedings 1886. Part X, стор 154–155. Випадок відноситься до 1874 р. Дивні, дуже сильні відчуття мешканці будинку відчували до тих пір, поки на горищі не був випадково знайдений висохлий, отже, не міг випускати сильного запаху труп дитини, після видалення якої «відчуття» припинилося. Майєрс вважає за можливе пояснити справжній випадок з погляду гіпотез специфічної дії на нервову систему самої речовини трупа. Зауважимо, однак, що будь-який завзятий спірит не замислився б пояснити припинення «відчуттів» щодо видалення трупа суто психологічними причинами. Зауважимо, нарешті, – що аналізована гіпотеза специфічного на нервову систему самої речовини неспокійних будинків може дати звіт й у згаданому вже вище факті припинення інших випадках явищ після перебудови будинку. Розглянута гіпотеза, проте, видається занадто штучною. Вона, можливо, мабуть, що додається до тих випадків, у яких справа йде про такі невизначені, невиразні відчуття, як у згаданому вище випадку трупа дитини на горищі. Але вона позитивно безсила пояснити найбільш загадкові та цікаві випадки неспокійних будинків – випадки появи привидів, шумів тощо. буд. Зауважимо, нарешті, можливий і компроміс між аналізованою гіпотезою і гіпотезою потойбічного телепатичного впливу. Можна припустити, що речовина неспокійних будинків, насичена силою, що виділилася з організму померлих в них осіб, полегшує лише встановлення rapport'а між індуктором і особами, що вступають під покрівлю такого будинку, подібно до того, як на сеансах уявного навіювання rapport іноді може бути встановлений з даним навіть відсутнім особам. предмета, що був у дотику до даного індуктора і таким чином (ймовірно) насиченого вихідною з його, індуктора, організму силою. Отже, дотримуючись галюцинаторних гіпотез, явища, що спостерігаються в неспокійних будинках, є явищем суто суб'єктивного характеру. Які докази ми можемо захистити цей погляд? У повідомленнях про неспокійні будинки нерідко зустрічаються описи, безсумнівно фізичних явищ – переміщень меблів тощо. До повідомлень цього роду слід, проте, ставитися з надзвичайною обережністю. Мешканці неспокійних будинків з дуже зрозумілих причин буває схильні приписувати містичне значення звичайнісіньким явищам, які у будь-який інший час пройшли б зовсім непоміченими. У всякому разі, подібні фізичні явища не являють собою неодмінного приладдя неспокійних будинків, не являють собою чогось для них типового; Зазвичай вони бувають дуже слабкі і скороминущі. Чи уявляють вони собою, однак, щось справді неможливе з теоретичної точки зору? Якщо ми припустимо лише, що процес передачі думки на відстані відбувається шляхом дії телепатичної сили, що виходить від індуктора, на мозок «читателя», ми тим самим припустимо, що телепатична сила необхідно робить зміни у фізичному світі, в речовині головного мозку. Звідси видно, що неможливо допустити можливість впливу телепатичної сили безпосередньо світ речовини. Підемо тепер ще трохи далі у наших повідомленнях. Читачам відомо, що на про медіумічних сеансах спостерігається прояв деякої сили, здатної виробляти глибокі зміни у фізичному світі. Факти цього показують, що за певних умов дух може діяти безпосередньо на речовину і притому через будь-які екрани. Отже, ця сила може діяти і мозок. А звідси вже випливає, що вона може викликати й різні види душевної діяльності, оскільки, за вченням сучасної психофізіології, будь-яка фізична зміна мозку необхідно позначитися на перебігу душевного життя. (Ст. проф. Варретта в Proceedings, Part X, с. 40). У повідомленнях про неспокійні будинки іноді доводиться зустрічати описи шумів, як би від меблів, що пересуваються, від стукоту посудом і т. д. Спостерігачі стверджують, проте ж, у таких випадках, що при цьому помітного безладдя в кімнатах не спостерігається ніколи. Автору справжніх рядків відомий навіть випадок, у якому мешканці одного неспокійного будинку заради цікавості обводили різні предмети, що знаходилися в кімнаті, крейдою, з метою перевірити їх нерухомість; шуми відбувалися, але вранці предмети не зрушили ні на волосся. У Proceedings (Part VIII, стор. 80, прим.) повідомлено чудово дивний випадок, що мав місце 30 років тому. У будинку майже щоночі лунали кроки. Спостерігач багато разів сідав біля сходів і слухав тут невидимі кроки. Нижня сходинка цих сходів, при натисканні її ногою, зазвичай рипіла. Автор повідомлення стверджує, що кожного разу, коли невидимі кроки досягали цієї сходинки, лунав скрип, ніби справді натискала її якась невидима сила. Зауважимо, однак, що не є неможливим і тут вдатися до припущення, що чутний спостерігачем скрип був явищем суто суб'єктивним, викликаним звичкою його (асоціацією) чути постійно скрип при ступанні ногою на дану (відому йому) сходинку. У деяких випадках спостерігачі стверджують, що вони бачили відображення примар у дзеркалах. Такий випадок № 181 (Journal of the S. P. R. Anp. 1886, стор 249 - 262) і випадок № 163 (Journal. Груд. 1885, стор 136-141). Однак і цього роду факти, взяті власними силами, що неспроможні ще бути доказом об'єктивної реальності привидів. Блискучі досліди Біне та ін. показали, що і суто галюцинаторні образи, що викликаються шляхом навіювання в гіпнозі, можуть не тільки відбиватися в дзеркалах, але також відхилятися призмами, закриватися екранами і т. д. Для пояснення цього роду явищ Біне вдається до наступної гіпотези: він допускає, що викликаний у пацієнта галюцинаторний образ підлоги, стіни і т. д. При відображенні подібного роду точки дзеркалом або відхиленні її призмою і т. д. природно відбивається або відхиляється і асоційований з нею образ. Біне вважає, таким чином, такого роду образи за щось середнє між галюцинаціями та ілюзіями. Зауважимо мимохідь, що спостережені Біне властивості галюцинаторних образів можна пояснити і простими законами асоціацій: якщо в дзеркалі відбивається, наприклад, вся обстановка, що оточує даний галюцинаторний образ, то, природно, в цій обстановці повториться і той же образ, так що здаватиметься, що даний образ як би. Те саме слід сказати і про досліди з призмами і т.д. д. У своїх дослідах Біне викликав галюцинації метеликів на письмовому столі, портретів на аркушах білого паперу і т. д. У випадках цього теорія асоціювання галюцинаторних образів з об'єктивними точками простору не зустрічає труднощів. Але Біне запевняє, що і в тих навіть випадках, коли галюцинаторний образ проектувався, наприклад, в середину кімнати і рухався, - екранами можна було затуляти його від галюцинанта і т. д. Нарешті, у випадку № 476 (Journal of the S. P. R. Травень, 1886 р.) привид з лампами, одночасно видимий ясна чорна тінь. Понад те, він вимовляє два слова. Явище відкидання тіні також можна до певної міри пояснити законами асоціацій. Що ж до вимови слів, то цей факт доводить ще дуже мало, оскільки випадки одночасних галюцинацій кількох почуттів зрідка спостерігаються. Проти галюцинаторного характеру привидів не можуть бути наведені не тільки факти відчутності цього роду фантасмів, але навіть і такого роду випадки, коли рука примари, натискаючи, наприклад, на плече, залишала на ньому сліди пальців (кров'яні підтікання ніби від натискання). Це явище можна пояснити просто впливом уяви на судинно-рухову систему; Досить лише пригадати чудеса гіпнотичного навіювання, коли під листами простого паперу викликаються червоні плями від дійсних гірчичників тощо. Суб'єктивне зорове відчуття, подібно до дійсного, може викликати послідовне відчуття; наприклад, кольорове суб'єктивне відчуття може викликати відчуття додаткового кольору (Вундт, Біє, Фере, Періно). Явлення цього роду були відомі ще на початку цього століття знаменитому фізіологу Йоганну Міллеру, Грюнтхюйзену, Мейєру. З цього приводу: 1) Вундт. Фізіологічна психологія 1881, стор 905; 2) Delboeuf. La Psychologie. 1876, стор. 58–59; 3) Binet та Fere. Le magnetisme animal. 1887, стор 183. Нарешті, у разі навіювання галюцинанту, що даний галюцинаторний образ наближається або віддаляється від нього, можна спостерігати на зіницях галюцинанта пристосування їх до відстані, ніби у разі видалення або наближення реального предмета. Подібні ж явища можна спостерігати і на інших органах почуттів: сильне суб'єктивне слухове відчуття може викликати «дзвін» у вухах, подібно до дійсного шуму; сильне суб'єктивне смакове відчуття – послідовний смак у роті. У дослідах лондонського психічного суспільства над передачею телепатичним шляхом смакових відчуттів нерідко траплялося, що відчуття, що викликалося у перцептора, було настільки сильно, що доводилося припиняти подальші досліди, внаслідок нездатності його розбирати подальші смаки. Їдкі смаки викликали посилену діяльність слинних залоз тощо. Таким чином, для дослідження об'єктивної реальності зорових, слухових та інших подібних явищ у неспокійних будинках залишається лише один спосіб. Якщо чутні в будинках шуми являють собою дійсні струси повітря або підлоги, стін і т. д., а привиди, що спостерігаються - дійсно бувають видимі внаслідок дії на сітківку ока викликаних ними струсів ефіру, то і шуми, і ці струси ефіру можуть бути переведені в інші форми фізичної енергії. Так, наприклад, струси ефіру можуть бути переведені в хімічну енергію, тобто з привидів можуть бути отримані відбитки на фотографічних пластинках і т. д. Але і тут не слід поспішати з висновками. Якщо в майбутньому і підтвердиться можливість отримання з привидів відбитків на фотографічних платівках, то звідси зовсім ще не слідуватиме, що ми маємо тут справу з речовиною у звичайному значенні цього слова. Тепер повернемося до двох наведених вище галюцинаторних гіпотез примар та інших явищ у неспокійних будинках. Гіпотеза, що шукає джерело сили, що змушує галюцинувати мешканців подібного роду будинків, у самій їхній речовині, звичайно, заслуговує на увагу, - хоча вона і слабка в багатьох відношеннях. Як показує досвід, специфічна дія речовини на нервову систему буває дуже слабкою і виявляється лише на незначних відстанях; понад те, як було помічено вище, гіпотеза ця навряд чи може дати звіт у сталості, у визначеності типу явищ у кожному будинку (постійно одні й самі привиди тощо. буд.; невеликі індивідуальні відмінності між показаннями окремих спостерігачів можуть, звісно, ​​зустрітися). Вище ми привели дві спроби пояснити локалізацію розглянутих явищ у певних, іноді строго обмежених місцевостях (у цих будинках, певних кімнатах даного будинку тощо). У паралелях, які ми намагалися тоді провести між дослідами з живими телепатичними індукторами та явищами, що спостерігаються в неспокійних будинках, читачі могли помітити всі слабкі сторони проведення таких паралелей. Вживаючи такі висловлювання, як емоції (передбачуваних) індукторів, зосередження їхньої уваги на певних місцевостях (аренах кривавих трагедій, що розігралися, і т. д.), ми тим самим ніби проводили паралель між нашим свідомим душевним життям тут, на землі, між душевним життям нашої свідомості. Звернімо тепер увагу на таку обставину. Казуїстика фантасмів, що збирається Лондонським психічним суспільством, містить у собі чимало випадків виникнення фантасмів за кілька годин після смерті. Як ми повинні дивитися на подібні запізнювальні фантасми? До припущення про вплив відстані (кінцева швидкість поширення телепатичного імпульсу), як і до будь-якого іншого припущення, заснованого на допущенні можливості докладання до чинності законів фізичного світу, як ми не раз помічали вже вище, слід ставитися з надмірною обережністю. З нашими уявленнями про сили фізичного світу погано в'яжуться такі факти, як телепатична взаємодія між двома антиподами, між якими міститься у вигляді екрана вся товща земної кулі. Крім того, явище запізнення спостерігається і на сеансах уявного навіювання, тобто на мінімальних відстанях. Причину його слід шукати в тому, що враження, що отримується телепатичним шляхом, подібно до враження, одержуваного через органи чуття, сприймається не миттєво і певний час може перебувати в прихованому стані. Так, наприклад, на сеансах уявного навіювання іноді трапляється, що «читець» називає карту, яку індуктор задумував кілька часу тому, а не ту, на яку він дивиться або про яку думає в цю мить. Але особливо рельєфно виступає це властивість телепатичних вражень у дослідах над впливом уявного навіювання на автоматичний лист (на пишучих «медіумів»). У випадках цього роду можна виразно констатувати, як рука «медіуму» раптом пише відповідь не на запитання, задумане в цю мить, а на питання, яке було задумано кілька часу тому. (Приклади див. у Proceedings Part VIII в ст. Майєрса про автоматичний лист стор. 6 і наст., а також у Phantasms of the Living, т. I, стор. 63 і наст.). Отже, все питання полягає в наступному: як довго може отримане телепатичним шляхом враження перебувати в прихованому стані? Наведемо в скороченні кілька випадків фантазмів, що запізнюються, з різними проміжками часу. 1) № 350 (Phantasms of the Living, т. II. 244 - 7). Одна жінка, яка служила покоївкою в одному будинку, помирає від хронічної хвороби у шпиталі (випадок мав місце у 1882 році). Через кілька годин (близько 12) після її смерті, на кухні того будинку, де покійна полягала в служінні, сідають вечеряти куховарка та дві інші покоївки. Надворі йде проливний дощ. Раптом собака, прив'язана на ланцюзі під вікном, піднімає виття. Одна зі свідків, що сиділа обличчям до вікна, крізь непричинену віконницю бачить у вікні бліде обличчя і говорить про це іншим двом жінкам. Ставень відчиняють і бачать у вікні бліде обличчя колишньої покоївки (одна з жінок не знала її, а пізнала привид згодом по портрету). Жінки дивуються, що відвідувачка стоїть під зливою з непокритою головою. У цей час обличчя починає набувати кольору трупа і, нарешті, зникає. Другого дня вони дізнаються про смерть покоївки. (До цього випадку додається гіпотеза впливу зосередження думок вмираючої покоївки на цій місцевості – будинок її колишнього служіння). 2) У разі № 476 посмертних привидів (Journal of the S. P. R. Травень, 1886) містріс і м-р П. бачили одночасно вночі в замкненій кімнаті постать батька м-ра П. (флотського офіцера у кашкеті, померлого за 15 років перед тим, і якого м-с; галюцинують у неспокійних будинках досить часто. Казуїстика прижиттєвих фантасмів показує, що в деяких постать була розглянута м-с П., яка і розбудила чоловіка. На питання м-ра П, постать вимовила на повний смуток голосом: «Віллі! Віллі!» (зменш. ім'я м-ра П.) – і потім почала рухатися до стіни. Коли вона зрівнялася з лампою, від неї відкинулася ясна чорна тінь. По огляду запорів та замків, у кімнаті все виявилося цілим. Явлення посмертних привидів у величезній більшості випадків мають суто місцевий, ендемічний характер, тобто бувають пов'язані з тією чи іншою місцевістю, а не з тією чи іншою особою, як явища прижиттєвих фантасмів. Положення це, однак, треба розуміти з певним обмеженням. Перш за все, як ми помітили вже на початку нашої статті, вони не завжди обмежуються тісними просторами, але іноді захоплюють і досить великі місцевості, а поняття про місцевість є дуже розтяжним. Понад те, в повному обсязі обличчя бувають, очевидно, здатні бачити примар, і нерідко трапляється, що одні з мешканців цього будинку зустрічаються кілька разів із привидами, інші не бачать їх жодного разу. Отже, і тут особистий елемент (особисте рівняння) відіграє певну роль. З іншого боку, і в деяких випадках прижиттєвих фантасмів поява фантасма мала, мабуть, ставлення скоріше до цієї місцевості, ніж до цієї особи. Нарешті, існують деякі вказівки, як і посмертні фантасми можуть мати тісне співвідношення до обличчя, а чи не до місцевості. Деякі особи бувають, мабуть, зовсім нездатні бачити примар, а інші, навпаки, у таких осіб, безперечно, існує вроджена сприйнятливість до телепатичних впливів (див. Journal of the Society for psychical Research за липень 1885, стор 469). Приклад див. у Phantasms of the Living т. I, стор. 196 (випадок № 21) і слід. Автор повідомлення, м-р Кеулманн, вельми відомий в Англії художник, 3 жовтня 1883 випробував, так зване, телепатичне ясновидіння; він бачив, як його дитина, малютка 13 місяців від народження, вивалився з ліжка на стільці і витівки покотився на підлогу. Картина бачення була об'єктована: він бачив усе хіба що «розумовим оком». З цього ж приводу Phantasms of the Living т. II, стор. 77. Нарешті, існують вказівки, що в деяких випадках сприйнятливість до телепатичних впливів може бути спадковою. Номери прикладів цього роду перераховані у 2 примітці на 132 стор II тома Phantasms of the Living. Нагадаємо, нарешті, що, безперечно, існують особи, особливо сприйнятливі до дії «волі на відстані» (так звані сенситиви). Чи існують індуктори, які мають особливу здатність індукувати фантасми, тобто особливою силою телепатичного впливу? У випадках прижиттєвих фантасмів індукторами бувають у величезній більшості випадків особи, що перебувають у стані найсильніших емоцій, – у смертельній небезпеці, яка рідко повторюється в житті, або в агонії, яка за своєю сутністю повторитися не може. Звідси читачі можуть бачити, як важко відповідати на поставлене питання. У Journal за липень 1885 р., стор. 470, наведено випадок, у якому двійник однієї леді був часто спостерігаємо її рідними та один раз двома її дочками одночасно (леді весь час перебувала у нормальному стані). Можливо, - леді ця мала особливу здатність індукувати свій зоровий фантасм. Не видається неймовірним, що деякі випадки колективних фантасмів можуть бути пояснені з подібної ж точки зору (особлива сила впливу, здатна разом афектувати декількох осіб. Див. Нарешті, відомі випадки, коли фантасм через короткі проміжки часу (від кількох хвилин за кілька годин) повторювався кілька разів. Чи повторення такого роду можна пояснити індивідуальностями відповідних перцепторів, оскільки найбагатша казуїстика фізіологічних галюцинацій Лондонського психічного суспільства (до 600 номерів) містить у собі тільки одну вказівку з цього приводу (Phantasms of the Living т. I, стор 445). З іншого боку, вкрай важко допустити однакову індивідуальність у цьому відношенні у двох або більше свідків, як, наприклад, у випадку № 310 (Phantasms of the Living, т, II, стор. 174): два джентльмена - кузена (в 1879 р.) одягалися в двох суміжних кімнатах до обіду і одночасно у голосом померлого (як було згодом засвідчено) в той самий момент одного з них. Дуже здивовані, вони вийшли в їдальню і розповіли про те, що сталося іншому своєму приятелю, запрошеному до обіду. Цієї миті всі троє знову почули це ж слово. У цьому випадку можливе повторення імпульсу телепатичної сили. Отже, гіпотеза прояви в деяких випадках особливо сильного впливу не є неймовірною. Очевидно, гіпотеза ця заслуговує на увагу і у випадках неспокійних будинків; в одних, як показує казуїстика, явища спостерігаються дуже часто, в інших – вкрай рідко 182 . Само собою зрозуміло, що при оцінці повторюваності та напруженості явищ необхідно брати до уваги і можливий вплив індивідуальності свідків. У неспокійних будинках спостерігачами бувають зазвичай особи, зовсім чужі передбачуваним індукторам. Але й у випадках прижиттєвих фантасмів кровна спорідненість між індукторами та перцептором констатується лише у 47 %; в 4% телепатична взаємодія відбувалася навіть між зовсім чужими один одному особами (Phantasms of the Living, т. II, стор 723). Чудово, що випадки цього останнього роду дають дуже великий відсоток (близько 1/2 всього числа) колективних випадків. Розглянемо тепер дещо докладніше явища, які спостерігаються в неспокійних будинках. У випадках прижиттєвих фантасмів (всього близько 800) перцептори знаходилися: 64% - у стані повного неспання, 16% - у стані проміжному між сном і неспанням; Інші випадки ставляться до сновидінь. З-поміж неспаних випадків у 423 випадках ми маємо справу з галюцинаціями почуттів. У 80 випадках було афектовано більше, ніж одне почуття: саме в 53 випадках одночасно були афектовані зір і слух, у 13 – зір та дотик, у 6 – слух та дотик, у 8 – зір, слух та дотик. (Phantasms of the Living, т. II, стор. 23–24 та стор. 707–722). У телепатичних випадках спостерігається значне переважання зорових галюцинацій над слуховими, протилежне чому ми зустрічаємо у випадках звичайних галюцинацій (як фізіологічних, і патологічних). Факт цей має велике значення для спростування гіпотез випадкових збігів (наші наукові противники вважають телепатичні випадки просто звичайними фізіологічними галюцинаціями, які випадково збігаються за часом свого виникнення зі смертю тієї чи іншої особи тощо). Інша особливість телепатичних галюцинацій-вкрай малий відсоток невпізнаних привидів і голосів (з 250 привидів було не впізнано лише 13, з 57 «голосів», що вимовляли слова, було не впізнано лише 21. Phantasms of the Living, т. II, стор 24). У випадках суто суб'єктивних галюцинацій чисельність впізнаних і невпізнаних привидів і голосів однакова. Звернемося тепер до неспокійних будинків. Зауважимо перш за все, що до свідчень про шуми, що чують в неспокійних будинках, слід, звичайно, ставитися з надмірною обережністю. Кожному відомо з особистого досвіду, як легко досягають до вуха найменші шуми, особливо вночі і при напрузі уваги (як це буває звичайно з мешканцями неспокійних будинків, з дуже зрозумілих причин здебільшого схильними до перебільшень і до надання значення безглуздим явищам). В цій обставині, можливо, слід шукати причину того факту, що шуми в будинках, взагалі кажучи, бувають частіше, ніж появи привидів 183 . Чудово, однак, що випадки будинків з одними слуховими явищами дуже рідкісні й становлять лише близько 9 % всього числа випадків. (Prceedings, т. VIII, стор 81). Факт цей не говорить на користь можливості пояснити обставину, що розглядається, виключно якими-небудь суто суб'єктивними причинами. Найбільш доказовими з усіх шумів слід, звичайно, визнати шуми, що так чи інакше мають співвідношення до людини (крики, голоси, шум як би від кроків і т. д.). Але й у випадках цього слід бути дуже обережним зі своїми висновками. Так, наприклад, всякий стук, що періодично часто повторюється, може бути прийнятий за кроки і т. д. 184 . Подібно до того, як і у випадках звичайних суб'єктивних галюцинацій, випадки відчутних відчуттів у неспокійних будинках вкрай рідкісні. Можливо, в цій обставині слід шукати ключ до думки, що примари не можуть бути відчутні, і тому для того, щоб вирішити, чи привид бачиш перед собою чи ні – достатньо обмацати його руками, тобто вдатися до свідчення почуття дотику. Зауважимо, однак, що до показань про тактильні відчуття слід ставитися дуже обережно: навіть коли відчуття цього роду супроводжуються галюцинаціями інших почуттів, наприклад, зору, легка клонічна судома будь-якого м'яза легко може бути витлумачена в сенсі дотику і т. д. Те ж слід сказати і про інші види можливої чутливості судинного спазму) і т. д. Як на приклади тактильних відчуттів, вкажемо на № 477. (Journal за липень 1886, стор 347-353). Одна зі свідків при сході сходами, на яких особливо часто з'являлася примара жінки, відчула дотик м'якої руки: кожен палець вона відчувала чітко (Loc. cit. стор. 351). Вкажемо ще на № 24 (Journal за груд. 1885, стор. 133-5). Дехто з мешканців цього будинку 2-3 рази прокидався від дотику до обличчя руки і, обернувшись, помічав фігуру жінки. Обидва випадки, звичайно, досить слабкі, особливо другий, тому що обидва свідки тут – люди мало інтелігентні (покоївка та кучер). Зауважимо, нарешті, що у повідомленнях про неспокійних будинках нерідко згадується про деякі емоції – наприклад, про почуття страху, про відчуття, ніби хтось уважно дивиться чи ходить по п'ятах тощо. буд. Особливо нерідкі відчуття цього останнього роду. Ключ до більшості явищ цього роду слід, звичайно, шукати у простій дії уяви. Щодо почуття жаху, то чудово, що від нього не бувають вільні і тварини. Література привидів містить у собі вказівки з цього приводу. По суті, страх, викликаний незвичайними, що виходять із ряду звичайних явищами, так само властивий тваринам, як і людині (що стосуються сюди спостереження та досліди див. у статті Romanes 'а "L Imagination des animaux", поміщеній в Revue Scientifique за 28 Sept. 1996). Іноді жителі неспокійних будинків відчувають невиразні відчуття, що важко піддаються опису, не бачачи ніяких привидів. Що причину подібних відчуттів слід шукати не в одному тільки впливі уяви, доводить, між іншим, той факт, що відчуття цього роду відчуваються іноді лише в певних кімнатах будинку. наприклад, показання miss P. М. (loc. cit., стор 348). При знаходженні у ванній кімнаті вона та її сестри відчували дивні відчуття; пізніше вони дізналися, що кілька днів тому у ванні потонула одна жінка. На доказ цієї гіпотези можна навести ще той факт, що подібні відчуття – наприклад, як би чийогось присутності – передують іноді виникненню і прижиттєвих фантасмів, наприклад, появі примар вмираючих. У таких випадках ні про яке напруженому очікуванні (expectancy) чи уяві може бути мови, бо фантасми цього роду виникають зовсім несподівано. Як на приклади, вкажемо на № № 195 і 201 у Phantasms, т. I, стор 528-9 та 542-4. Дуже може бути, що в деяких випадках цього роду подібні слабкі емоції називаються невиразною присутністю у свідомості слухових або зорових відчуттів (хоча б і викликаних телепатичним шляхом), подібно до того, як, наприклад, ми іноді невиразно відчуваємо присутність в кімнаті живої людини шляхом напівсвідомого сприйняття вироблених їм виробів. Нарешті, відчуття подібного роду передують іноді й виникненню звичайних галюцинацій (див., наприклад, випадок Мерільє "Revue Phiolosphique" Fevrier 1886). Читачам відомо, звичайно, що шляхом напруженого зосередження уваги можна викликати будь-який із видів душевної діяльності. Вчення про так звану розумову здатність, тобто про здатність викликати будь-які рухові акти або приводити в скорочення будь-які групи м'язів шляхом викликання більш-менш живих уявлень про очікувані акти, становить лише невеликий розділ вчення про вплив уяви (думки) або очікування (expectancy) на процеси душевної діяльності. Усякому відомо, що шляхом постійного зосередження думок на предметі любові, скорботи, ненависті або іншої будь-якої емоції можна не тільки посилити цю любов, скорботу або ненависть, але навіть і викликати майже неіснуючу емоцію («уявити» себе, як виражаються в гуртожитку, страждає і, нарешті, страждає і, нарешті, страждає і.). І, навпаки, можна придушити в собі або принаймні послабити будь-яке почуття. Так само можна посилити, послабити і навіть вигадати будь-яке бажання («запевнити» себе, що пристрасно чогось бажаєш, і помалу, дійсно, викликати в себе сильне бажання). Нарешті, шляхом зосередження уваги можна порушити діяльність будь-якого з органів чуття, т. е. викликати будь-яку галюцинацію. У XI гол. І тому Phantasms of the Living вміщено кілька випадків, в яких напружене очікування повернення цієї особи додому дійсно викликало зорову галюцинацію («двійника») цієї особи. Так само і страх, та інших. подібні емоції є сприятливим моментом у розвиток галюцинацій. Ось чому слід ставитися з такою обережністю до тих випадків, коли перцептор тієї чи іншої примари перебуває в стані очікування, занепокоєння, страху і т. д. Що стосується до сили і тривалості напруги уваги або сили і тривалості емоції (страху і т. д.), необхідної для виклику галюцинації, то само собою розум цьому відношенні неможливо, оскільки все залежить від індивідуальності кожного окремого спостерігача. Але, взагалі кажучи, що сильніше, чим напруженіше зосередження думок чи емоція, то менший час потрібно досягнення бажаного ефекту. Тривалість викликаного аналізованим шляхом душевного процесу також коливається у межах і залежить як від індивідуальності окремих спостерігачів, і від напруженості і тривалості зосередження думок чи емоцій. Так, наприклад, щоб викликати галюцинацію почуттів у суб'єкта, що перебуває у стані гіпнозу, нерідко буває досить простого одноразового словесного навіювання, тобто всяке зорове, слухове чи інше уявлення об'єктивується надзвичайно швидко; у нормальному стані просте словесне навіювання викликає звичайно лише бліде уявлення, блідий образ, видимий, як виражаються зазвичай у гуртожитку, «розумовим оком» або чуючий «розумовим вухом», тобто так звану псевдогалюцинацію (і дуже бліду). Але деякі особи, які мають живу уяву (художники, поети і т. д.), бувають нерідко в змозі без особливих труднощів об'єктивувати, наприклад, будь-який зоровий образ, тобто викликати будь-яку зорову галюцинацію. Ми поширилися з такою детальністю про теорію зосередження думок (expectancy) з метою показати, яке воно має значення в теорії галюцинацій. Не можна, проте, не помітити, що значення зосередження думок та інших схожих їм чинників зазвичай надмірно перебільшується нашими науковими противниками. Казуїстика неспокійних будинків містить випадки (і до того ж найбільш типові випадки), у яких різні свідки позитивно нічого не знали про спостереження один одного, але, проте, спостерігали одні й самі привиди. Само собою зрозуміло, що не всякий випадок неспокійного будинку є однаково цінним і доказовим з наукової точки зору і що в кожному окремому випадку не всі показання свідків бувають однаково доказовими. Сказаного вище ми вважаємо достатнім, щоб дати читачам загальне поняття з галюцинаторної теорії посмертних привидів та про відношення її до галюцинаторної теорії привидів прижиттєвих. Повторюємо ще раз, що казуїстика посмертних привидів перебуває ще в немовляті і представляє безліч прогалин. Те ж зауваження, втім, докладно до певної міри і до казуїстики прижиттєвих привидів. Відновити повну історію того чи іншого неспокійного будинку не вдається майже ніколи. Зазвичай про явища, що відбуваються або відбувалися в будинку, дізнається дуже пізно, іноді через багато років, коли явища давно вже припинилися 185 . Постояльці цього роду будинків уникають зазвичай говорити про спостерігаються ними явища зі страху настільки звичайних у такого роду випадках глузувань, домовласники ж зі страху за репутацію будинку. Страх цей далеко не безпідставний. Казуїстика неспокійних будинків містить у собі випадки надзвичайно низької орендної плати цього роду будинків. Вкажемо, наприклад, на № 182 (співаємо, привид.) Journal за сент. 1886: величезний триповерховий будинок з парком був відданий за 12 ф. стерл. (Усього близько 120 р.) на рік. У разі № 163 (співаємо, прим.) «Journal» за груд. 1885 р. великий будинок з прилеглою до нього ділянкою землі було орендовано всього за 80 ф. (близько 800 р.) на рік, ціна, що вразила всіх своєю нікчемністю. Внаслідок щойно зазначених причин, дошукатися до початку явищ, засвідчити особистість привидів у неспокійних будинках завжди становить величезні труднощі. Але вже той факт, що явища в кожному даному неспокійному будинку мають свій особливий характер, являють собою свою індивідуальність (наприклад, у кожному будинку з'являються певного виду привиди) 186 , безсумнівно, говорить на користь індивідуалізації сили в кожному окремому випадку, тобто на користь самоособистості. Нарешті, як ми помітили вже на початку статті, галюцинаторна гіпотеза зовсім не вимагає, щоб особа, примара якої з'являється в даному будинку, неодмінно померла б у цьому ж будинку. Достатньо буде, якщо воно було пов'язане з цим будинком будь-якими спогадами. (Упоряд. за журналом «Ребус», 1887, № № 40-42; 46-49). Б. Короткий історичний огляд неспокійних будинків Карла дю-Преля. Час від часу, дуже, втім, нерідко, люди чи неживі предмети, як-от, вдома, служать метою нападу якоїсь незрозумілої сили, причому, як знаряддя нападу, пускаються у хід камені чи інші предмети, що є під рукою. Мета цих нападів завжди, однак, є певною: вона прагне завдати шкоди, а сили вживаються при цьому доцільно і розумно. Про вказані явища ми знаходимо повідомлення за всі середні віки. Ще Пселлус говорить про сердиті камені, а останнім часом ці явища стали ще частішими. Кидання каміння в 1890 році в Берліні, на вулиці Ельзасі, тривало шість тижнів, і незважаючи на суворі заходи, вжиті з боку влади, і на високу нагороду, призначену за відкриття винуватця, - нічого відкрито не було. Я нічого не маю, – каже Карл дю-Прель, – проти прагнення поліції виявити винуватця між живими людьми раніше, ніж знаходити загадкові явища в далеких сферах. Це прагнення цілком законне та логічне. Я, проте, проти того, – продовжує дю-Прель, – що поліція вбачає єдину причину явищ у своїх власних припущеннях, не будучи присвячена історію цих явищ, і що вона не бажає вчитися на своїх власних дослідах, а лише з одного упередження проти спіритуалізму вона воліє зізнатися у своєму безсиллі. Ця обставина заслуговує тим більше на увагу, що майже в жодному подібному випадку найсуворіші розслідування не тільки не виявляли участі будь-кого з живих людей, але довели досконалу нелогічність подібних припущень. Різні обставини, пов'язані з цими нападами, унеможливлюють такі припущення. Обставини ці дуже характерні і повторюються в повідомленнях з віку у століття і в усіх країнах, а оскільки самі напади на очах у всіх і їх легко констатувати, то, отже, поліція, яка хвалиться всевидячим своїм оком і повинна була виявити дійсну причину нападів. Досвідчений дослідник звернув увагу перш за все на напрям, яким летять зброї, прагнучи потрапити у відому мету чи пошкодити намічений предмет. При цьому виявилося б, що метою нападу служить певний об'єкт, і що той, хто виробляє цей напад, - розумна істота. У вулиці de Gres, в Парижі, будинок, що знаходився в саду, був бомбардований камінням, яке робило велику руйнацію. Каміння було настільки важким і з'явилося з такої віддаленості, що не було можливості приписувати це людським рукам. На дахах сусідніх будинків люди збиралися дивитися виставу. Камені летіли над їхніми головами і влучали в ціль із математичною точністю. Поліція була тут, але відкрити не могла нічого, незважаючи на те, що бомбардування тривало три тижні. Так повідомляє офіційний поліцейський орган Gazette des Tribunaux 3 лютого 1849 р. Коли вікна та двері були зруйновані та їх забили дошками, в одному з вікон залишилася між дошками вузька щілина, і з того часу каміння стало падати через цю щілину 187 . Якщо припускати у разі винуватцями живих людей, їм необхідно було б вдатися до допомоги метальних машин. Так як стрілянина тривала пропорційно, з одноманітною точністю, то було б найрозумніше залучити до цієї справи математика, який за допомогою зворотного подовження сегмента розрахував би місце, де метальна машина повинна була знаходитися. А оскільки на цьому місці, мабуть, нічого не знайшлося, то спіритуалістичне походження явищ пояснилося б само собою. Іншого роду явища показують так звані гробенівські стуки. Незважаючи на те, що не менше двадцяти людей спостерігали падіння каміння, ніхто, проте, не міг помітити каміння раніше, ніж вони з шумом і тріском потрапляли на дах. Іншого разу було видно, як каміння летіло також із землі і падало на дах із великою силою. Пастор Гейніш із цього приводу пише наступне: «Я бачив, як кілька каменів летіли від садової хвіртки на дах, описавши попередньо біля комори півколо, що для звичайного кидання каміння зовсім не природно». Так само не природна швидкість руху, і раптове припинення посиленої енергії можна пояснити хіба що трансцендентальної фізикою. "Згадую, - продовжує пастор Гейніш, - що іноді було видно, звідки каміння прилітало, а іноді ні, і часом незважаючи на те, що каміння летіло дуже повільно, падіння їх на дах супроводжувалося, однак, великим шумом і тріском". Далі він розповідає: «Ми всі змушені були, на превеликий наш збентеження, бачити на власні очі, як каміння летіло з неймовірною швидкістю через вікна, то зовні всередину, то зсередини назовні, і ніколи не вдавалося бачити каменя раніше, ніж він з тріском летів через вікно. Коли ми знаходилися в кімнаті, біля вікна, в той самий час, коли каміння влітало, то, незважаючи на те, що шибки розбивалися вщент з великою силою, камені негайно падали на підлогу, біля самих вікон, наче втомлені або кимось утримані. Коли я входив одного разу по сходах у верхній поверх, і камінь падав зверху над моєю головою, прислуга, що стоїть унизу, закричала, побоюючись, щоб камінь не потрапив у мене чи в неї; однак, нікого з нас не торкаючись, він полетів униз і замість того, щоб впасти по прямій лінії на підлогу, він вилетів з великою енергією через вікно нижнього поверху, описавши таким чином «півколо чи утворивши кут» 188 . Під час Мінхгофських стуків, якось понад шістдесят чоловік бачили, як каміння вагою від 1/4 до 15 фунтів вилітало з-під кухонних лав і, описав майже три чверті кола, вилітало потім через вікно, що знаходилося в тій самій стіні, де стояли лави. Летіли також домашні речі різного роду; інші з них, незважаючи на свій великий об'єм і швидкість руху, зупинялися у шибках, інші злегка лише торкалися скла і падали прямо на підлогу. Люди, на яких падали великі камені, на крайнє їх подив, відчували лише злегка удари, а саме каміння падали прямо на підлогу. Все, що домашні намагалися вберегти від пошкодження, виносячи з кухні, виривали з рук і кидали. Одного з присутніх ударило по голові залізною кухонною ложкою вагою до 3/4 фунтів, і удар відчувався ним лише трохи 189 . Якийсь Ашауер, вчитель математики та фізики, який досліджував електроскопом весь будинок і громовідвід, ручається за достовірність всіх вищеописаних явищ 190 . Під час Клапотівських стуків, речі при падінні, як розповідають, також описували півкола 191 . Як відомо, розшуки поліції та у звичайних навіть справах мають значення лише тоді, коли на перевірку слідчим суддею вони підтверджуються. З цього ясно, що в таких випадках, де явища фізично неможливі, поліція зовсім не на своєму місці; навпаки, кожен учень технічної школи знає, що людська рука може кидати річ лише з прямої лінії, яка, за законами тяжіння, може викривлятися лише вниз, а чи не вгору, як це сталося у випадках. Справа йде або про трансцендентальну фізику, або про руки привидів. Це таке завдання, рішення якого знову ж таки не справа поліції. Так само всякий дослідник природи міг би легко помітити, що раптова перерва, з якою описані явища припиняються, вже достатньо доводить на їх неприродне походження. Натураліст Уаллас, у своєму описі про таємничі явища в Сідевілі, розповідає, що молоток, будучи кинутий невидимою рукою посеред кімнати, впав на підлогу без жодного стуку, як би хто спокійно його поклав 192 . На особливу увагу заслуговує та обставина, що, при падінні на живу людину якогось предмета, вона лише злегка її зачіпає, не завдаючи шкоди 193 . Це повторюється у всіх повідомленнях про таємничі явища цього роду. Ще Cuillaume d'Auvergne згадує, що демонічні кидання каміння рідко або навіть ніколи не шкодили людям 194 . При всьому жахливому киданні каміння на вулиці de Gres у Парижі ніхто, однак, з людей не постраждав 195 . Під час так званих Тедвортських стуків був кинутий невидимою рукою кіл у одного проповідника, але він його торкнувся не сильніше за те, чим би це зробила зв'язка вовни 196 . У Кабсдорфі була кинута в жінку 14-фунтова ступка, але без жодної шкоди. Були кинуті й у інших присутніх різні небезпечні предмети, але удари відчувалися такі, як від дотику губки 197 . Поява цього роду в Кольмарі тривали протягом двадцяти років, але тамтешні жителі анітрохи не переймалися, бо вони нікому шкоди не завдавали 198 . Дочка адвоката Іоллера, перебуваючи одного разу біля криниці, раптом побачила навколо себе цілий кам'яний дощ, але жоден з цих каменів її не торкнувся. Іноді сила падіння літаючих речей, навіть при падінні на неживі предмети, зустрічає на шляху перешкоди. Про згадані Клапотівські стуки розповідають так: «З'явився звідкись круглий камінь, з неймовірною швидкістю пронісся між голів присутніх частиною в кімнаті, частиною кухні і, впавши на стіл, розбив пляшку, а сам залишився тут же на столі» 200 . Оскільки дуже важко знайти якусь певну мету у винуватців подібних явищ, ми мимоволі зупиняємося з їхньої зв'язку зі спіритизмом. Це підтверджується ще й тим, що кидання каміння дуже часто є лише епізодом серед інших різного роду феноменів спіритичного походження. Описаний Іоллером випадок, про який вище вже було згадано, почався гучним стукотом, який згодом був за бажанням присутніх; потім дійшло до матеріалізованих, всім видимих, рук та осіб, і, нарешті, настав і політ каміння. У описі Remigius'а ми бачимо, що було видно оголена рука, кидала різні предмети, а одного разу було видно навіть ціла фігура 201 . У випадках, коли відбувалося кидання каменів, намагалися вступати у зносини з невидимими винуватцями, як це робиться на спіритичних сеансах. В одному описі від 1656 року сказано: м. Турней взяв камінь, що впав біля його ніг, відзначив його вугіллям і кинув у дальній кут будинку, але камінь моментально був кинутий назад, і, коли і м. Турней його підняв, він виявився гарячим, точніше ніби прилетів з пекла 202 . Під час таємничих явищ, що сталися в Яві в 1836, наглядач фабрики виробництва індиго, сидячи одного разу на подвір'ї в возі, був закиданий землею і гноєм; а коли він був у своїй кімнаті, падали звідкись кістки буйвола і навіть одного разу цілий череп. Падали ці кістки вертикально зверху і ставали видимі лише за кілька футів над підлогою, і нікому шкоди не завдавали. Регент із Суканури, який одного разу ночував у цьому неспокійному будинку, відзначив межею чи хрестом кілька з прилеглих каменів і кинув їх у близький гірський струмок, але через хвилину ті ж камені прилетіли мокрими назад 203 . Як у розказаному вище, так і в багатьох інших випадках ми бачимо, що кидання каміння має зв'язок із відомим на спіритичних сеансах принесенням речей; і особливо те, що, як у сеансах, і тут явища наступають за бажання присутніх. Згаданий вище Ашауер, під час Мінговських стуків, каже незнайомцю, що одного разу зайшов у будинок: «Що б ви сказали, якщо ця чашка, без нашої допомоги, була б кинута в протилежний бік?» – не встиг він закінчити фразу, як чашка миттєво полетіла зі свого місця 204 . Маючи можливість входити в зносини з розумними винуватцями цього роду явищ, ми тим самим набуваємо надійного способу твердо встановити їх спіритичний характер, якщо явища наступають за бажанням, чи це принесення речей на сеансах або кидання каменів та інших предметів у неспокійних будинках, аби це була дія, що виключає участь. Але оскільки до розслідувань згаданих явищ запрошуються звичайно не компетентні в подібних справах спірити, а жандарми і юристи, які стоять до цієї проблеми абсолютно безпорадно, то і не дивно, що завжди в подібних випадках, як неважко собі уявити, міркування бувають такого роду. Але крім невміння розслідувати причини явищ, тут ще виникає побоювання за несправедливе засудження будь-кого в цих випадках. Нам слід завжди пам'ятати, що загадкові явища в неспокійних будинках можуть бути однаково анемічні, як і спіритичні, тобто вони відбуваються за допомогою відомих сил невидимих ​​посередників, або за допомогою невідомих сил живих посередників. В останньому випадку явища відбуваються, втім, більш слабкою мірою і часто у зв'язку зі знаходженням посередника в екстазі. Ця аналогія, за спіритичною теорією, є одним із доказів, що невидимі винуватці є померлими людьми, бо ненормальні сили живих є нормальними силами померлих 205 . Якщо ж явища в неспокійних будинках анемічні, тобто. якщо вони наступають лише в присутності медіуму, то юрист, не посвячений у спіритизм і сомнамбулізм, визнає винуватцем неспокійних явищ медіуму, який, по суті, становить не що інше, як тільки умова явищ і. Непосвячений у цього роду справах, не буде звертати уваги на те, що тут належить взагалі розв'язання важкої загадки, і безневинно засудить медіума, хоча підставою такого засудження буде брак логічного мислення. Настануть часи, коли поняття про подібні явища стануть більш загальними, і до їх досліджень залучать насамперед спіритів та дослідників природи. Останні мають спостерігати явища, які спонукають їх зазирнути у трансцендентальну фізику та хімію. Так як і спіритизм також ґрунтується на встановлених законах, – хоч і на таких, про які з університетських кафедр не міркують, – то ми й тут знаходимо явища з такими ознаками, які поки що не пояснюються. Вже було вже розказано, що, під час Масконських таємничих явищ, одне з кинутих каменів було зовсім гаряче; те саме траплялося і в інших місцях. Під час Портсмутських явищ в 1682 вікна були розбиті камінням, що прилітали не зовні, а зсередини будинку. Деякі з них були до того гарячі, ніби вони вискочили прямо з вогню 206 . Можливо, причина цих явищ та сама, через яку каміння, під час дощу, як відомо, прилітали сухими 207 , а в інших випадках димними 208 . На обов'язки дослідників природи, при спостереженні подібних випадків, звертати також увагу і на те: чи місцеві це камені, що знаходяться під рукою, або звідки прилетіли. У більшості випадків каміння місцеве, так, напр., в Хевігні, де понад п'ятдесят людей спостерігали, як цеглини зривалися з даху, каміння з каміна і коми бруду з землі, і з відстані в кілька метрів потрапляли в одну молоду дівчину 209 . В інших випадках місце, звідки взялося каміння, не виявлено, і є підстави припустити, що вони належать до «приносів» з усією загадковістю, властивою цим «приносам». Траплялося наприклад, що політ предметів не можна було простежити по всьому їхньому шляху, а лише з відомого лише пункту. Під час Ліверпульських таємничих явищ протягом двох днів був бомбардований будинок камінням і вугіллям; всі нападки були спрямовані проти того самого вікна, яке і було, нарешті, зруйновано. Однак поліція не могла простежити навіть напрям, звідки каміння прилітало 210 . Під час явищ в Яві досвідчений у дослідженнях майор Міхіелс обтягнув всю кімнату полотном, обернувши її в намет, так що не було в ньому жодного отвору. Незважаючи на те, зверху падало каміння і ставало видно лише на малій відстані від підлоги. Одного разу впав у кімнату фрукт, званий папайя, і при розшуку в сусідстві було виявлено дерево і гілку, звідки фрукт був зірваний211. Герстекер в 1871 році повідомив, що подібні явища в Яві, і особливо в індійських країнах, дуже рідкісні. Місцеві мешканці мають для цих явищ особливу назву: Gendarua 212 . Під час занепокоєнь у церковному домі в Гробені камені летіли на дах із двору, де раніше не було жодного каміння. Деякі камені ніби відривалися від кам'яних стін, проте стіни залишалися цілі; навпаки, в іншому випадку, коли одна дівчина була переслідувана кам'яним дощем, каміння, лише торкаючись до неї, падали на землю, але тут же зникали і не могли бути знайдені 213 . Словом, і тут, як і в принесенні на сеансах різних речей, маємо загадку: або визнати чотиривимірне простір, або матеріалізацію і дематеріалізацію предметів. Усі обставини, що супроводжують кидання примарами каміння, вказують, отже, законне існування трансцендентальної фізики. Якщо ж, всупереч цьому, ми заздалегідь вирішимо, що всі ці явища робляться зловмисними живими людьми, як це зазвичай робить поліція, то ми станемо тоді перед тією людською неможливістю, яка саме зустрічається у випадках кидання каміння, або ж – перед такою марною працею, якою зловмисники самі собі нерозважливо у кам'яних каменів. Подібні піднесені температури помітив на спіритичних сеансах також Цельнер 214 , і це засновано просто на молекулярних змінах в тілах. Те, чого я хотів би – додає на завершення дю-Прель, – це таке: для прийняття всіх можливих заходів для з'ясування того, що відбувається в описаних пригодах, можна залучити, принаймні, і поліцію. Але коли вже доведено буде хоч одне з тих надзвичайних явищ, про які розказано вище, тоді поліція може спокійнісінько вирушати додому, що раніше чи пізніше вона зазвичай і робить. Власне ж дослідження явищ стосується спіритуалістів та натуралістів. Натуралісти, взагалі кажучи, не мають жодного права тримати себе осторонь, бо, проголошенням єдності і перетворення всіх сил, дослідники самі опинилися в містиці. Вони можуть і у випадках, подібних до вищеописаних, чомусь повчитися новому і навіть дуже цікавим речам, практична оцінка яких становить лише питання часу. Що ж до спіритуалістів, то, замість бути марними глядачами, вони мають бути залучені у видах встановлення, де це виявиться можливим, методу дослідження, єдиного, втім, застосовного в неспокійних будинках. Будь-яка ж участь юристів повинна бути усунена не тільки в ім'я людинолюбства і огородження медіумів від незаслужених засуджень, але й в ім'я започаткування науці, яка залишається нерухомою, завдяки тому, що вчені, проти всіх ненормальних явищ природи, подібно до страуса, ховають свій дзьоб у пісок і залишаються в сісти за шкільну лаву. (Див. Psychischc Studien, листопад 1894 р. С. н. Ребус 1895 р., № 21-22). 19. Думки про ставлення злих духів до людини. Будь-який віруючий християнин, який намагається жити благочестиво, по вірі, повинен чекати, між іншим, і того тяжкого, гіркого нападу диявола, предметом якого буде викрадення віри з серця, щоб він, вірувавши, не врятувався (та не врятував). Якщо, з Божою допомогою, людина встигла відсікнути багато пристрастей і пристрастей, якими, як найпідручнішими, найзручнішими засобами спокушає нас диявол, тоді вона спрямовується в саму глибину нашої істоти, намагається утвердити своє панування в серці і там, як майстерний майстер на руйнування, підкопує саме. Важко боротися, коли віру, так би мовити, виривають із серця: тоді втрачається сама опора боротьби, віднімається вся сила моральна, тому що віра є сила наша і перемога наша, як каже апостол: «Ція є перемога, яка перемогла світ, віра наша» . Яка ж тому перемога без віри? Як же треба стояти у вірі, мужніти, зміцнюватися! Якось приступив до Спасителя сатана і сказав Йому: «Дай мені учнів Твоїх, щоб сіяти їх, як пшеницю». Незабаром Спаситель сказав Петру: «Симоне, Симоне, оце сатана просить вас, щоб сіяв, як пшеницю; Я ж молися за тебе, щоб не збідніла віра твоя: і ти колись звернися, утверди братію твою» . Ось на які спокуси пускається іноді заздрісник наш: він намагається ніби в повітрі розкидати наші добрі й святі думки, іноді насилу зібрані, вирвати з серця віру і розсипати її на всі чотири сторони, щоб, вірувавши, ми не врятувалися. І як помітний буває в нас часто слід темної сили, що посилюється зруйнувати у нас всяке добро! У найважливіші, рішучі хвилини, які потребують непохитної віри – це святе чадо неба іноді виривається з серця; шукаємо його і, на сором свого, не знаходимо, а з ним разом втрачаємо і опору для доброго життя. Хто ж за нас помолиться, щоб не збідніла віра наша за таких спокус? Божественний Спаситель. Як же про Петра помолився Ти, нехай не збідніє віра його, так і в нас, Господи, грівай віру Твою за безприкладною добротою Твоєю і утверди її в нас, нехай не виходжу посоромленим від лиця Твого, нехай не наведу якось спокуси людям Твоїм, і не погублю деякі від них своєї. Людина, яка припускає в серці своєму жити пристрастям – породженню диявола, помалу заражається сатанинською гордістю, яка робить важким звернення людини до чесноти. Такий гріх, що, чого б він не торкався, неодмінно має своїм супутником гордість. Помічено взагалі, що грішник під час дії своїх пристрастей не легко усвідомлює, що він великий грішник, але що ніби він нічого особливо поганого не робить, що нібито він правий і в так званих пристрастях. Присутність у людині духу темряви виявляється темрявою, мороком у голові, збентеженням, страхом, зневірою, важким томленням у серці. Але більша його присутність помітна в серці: він спирає, стягує його пекельними заклепами. Ті, хто випробували, знають це. Від серця починає він свої дії і звідти простягає їх на розум, уяву та пам'ять, надзвичайно стискаючи коло їхніх дій через затьмарення їх. Людина, схильна до його дії, зазвичай сліпий серед білого дня, як нетопір: відкритими очима майже нічого не бачить, крім предмета своєї пристрасті, якщо злий дух увійшов до нього через якусь пристрасть; для нього начебто нічого не існує. Про затьмарення помислів, заколот думки, що наводяться на людину від диявола, згадується в молитві водоосвятювальної за Таїнства Хрещення, і багато хто знає з досвіду перед прийняттям Святих Таїн, коли диявол особливо нападає на нас, щоб позбавити нас плодів Причастя. Про збентеження і страх, що від диявола нам перебувають, згадується в молитві Василя Великого на великій вечірні. Він проганяється з душі старанною молитвою і знаменням хреста, що з вірою покладається на персях і утробі. І тут легко помітити мить його виходу. (Див. кн.: «Богопізнання і самопізнання, прид. з досвіду», прот. I. І. Сергієва, Спб. 1900, стор 58, 80, 94). 20. Про так звану екзордію. Ще народи дохристиянського світу, і особливо народи Сходу, завжди визнавали існування злих духів за безперечний факт. Разом з цією вірою, з глибини також дохристиянської давнини, існувала віра і в те, що злі духи, як істоти сильніші за людину, можуть заволодіти останнім, можуть вселятися в нього і завдавати йому різних страждань. При цьому, однак, ті ж дохристиянські народи визнавали за безсумнівне і те, що людина, якою заволоділи бісів, може позбутися їхніх мук через заклинання із закликом імені Бога. Вірування у все це, повторюємо, було загальним на сході, і тому ще до появи християнства у багатьох народів східних країн ми зустрічаємо існування заклинань і заклиначів, тобто осіб, які виганяли злих духів. На підтвердження цього можна послатися на свідчення Йосипа Флавія, який каже, що в Юдеї було багато заклиначів, які виганяли демонів за допомогою певних дій. З настанням Ісуса Христа віра в можливість отримання людини від злого духу і можливість звільнення від цього отримала для себе ще більше підкріплення. Ісус Христос Сам неодноразово зцілював біснуватих і разом з цим, як апостолам, так і всім віруючим у Нього, дав владу проганяти бісів з одержимих ними людей. Вимовляючи обітницю віруючим, Він, між іншим, сказав: «Ім'ям Моїм бісів чекають» (Мк.16:17). І апостоли справді користувалися дарованою ним владою і не тільки самі виганяли злих духів, але навіть і речі їх зцілювали біснуватих (Дії 19:12). З припиненням діяльності цих свідків земного життя Спасителя, влада їх над нечистими духами перейшла до їхніх безпосередніх приймачів, пастирів Церкви, які користувалися і користуються нею у необхідних випадках, вживаючи при цьому заклинання. Втім, спочатку, як видно з численних свідчень давнини, заклинання здійснювали переважно ті віруючі, які отримували для того особливий дар від Бога. Але в ІІІ столітті з'явилися вже особливі особи, на обов'язки яких лежало заклинати бісів, через що вони і отримали назву заклиначів (exrcista). Ці особи отримували посвячення для проходження своєї посади (Лаод. пр. 26) і складали один із ступенів кліру стародавньої Церкви. Цей ступінь, як перехідний, втім, утримався в Західній Церкві і до теперішнього часу, у Східній Церкві обов'язки зкзорцистів покладені на священиків. У чому ж полягали і полягають заклинання? У давнину певного чину заклинання бісів ми не зустрічаємо: заклинали взагалі ім'ям Божим, ім'ям Господа Ісуса Христа, причому на біснуватих покладали руки. Але з часом був складений особливий чин заклинань як у Західній, так і в Східній Церкві, від якої запозичала цей чин і Церква Руська. В останній ми знаходимо власне два чини заклинань: один - північно-російський, що представляє буквальний переклад грецького чину, інший - південно-російський, що створився під впливом чину католицьких ритуалів і отримав назву чину «зкзордії», хоча в требниках південно-російських і уніатських він носив слід. недугуючого від обурення та насильства духів нечистих», (див. «Требн. Львів.», 1768 р., арк. 373; «Требн. Почаїв.», 1771 р., арк. 375). У требниках ж Православної Церкви, схвалених Св. Синодом для загального вживання, він написується так: «Наслідування молебне про немічних, обурюваних від духів нечистих і холодних» (Більш. Вимог., Москва, 1862, л. 173). Отже, зі сказаного випливає, що влада виганяти бісів належить кожному священикові, що для вигнання бісів у Православній Церкві є особливий чин, що міститься зазвичай у так званому Великому требнику, і що в читанні священиком особливих молитов на вигнання бісів немає нічого дивного чи незаконного. До цього потрібно додати тільки одну пораду – пастир Церкви повинен бути дуже обережним, щоб не прийняти нервовий розлад, що буває у так званих клікуш, або навіть вдавання, або хвороби істеричні за біснування 215 . 21. Зачатки культу сатани у Європі. Знаменно, але цілком логічно, що за запереченням буття Божого виступає на сцену деякого роду культ сатани, «бога віку цього» 216 . У Парижі з'являються і поступово входять у моду статуї та статуетки сатан, що присіли червоних чортиків. Мимо публіка, в тому числі й діти, зупинялися, милуючись цим; ними прикрашають свої кабінети. У 1871 році граф Бісмарк вів з міністром французьким Жюлем Фавром переговори про здачу Парижа в робочому кабінеті заміського будинку якогось багатого парижанина, де над каміном височіла велика статуя сатани. Мода на зображення духу пітьми поширилася навіть на дитячі іграшки та костюми: з'явилися металеві гудзики для дитячих костюмів з виробленими на них маленькими «драконами», іграшки чортика, що стрибає, у бульбашці з рідиною. З'явилася навіть сатирична газета під назвою «сатана» – ідея, яка знайшла собі наслідувачів у літературі. У 1893 р. у Парижі давалася п'єса Madame Satan. Тут на сцену виводиться сатана, у вигляді бульварного парижанина, та його дружина, яка зав'язує роман із прикажчиком із «Magasins de Lovre». Є в Парижі будинок з вивіскою «Enfer» (пекло) - рід готелю з великою залою; сюди збирається все, що є порочного у Парижі. Оздоблення відповідає назві місця: вся прислуга в чорному одязі. Сюди приходять і соціалісти для проповіді вчення. Париж, як відомо, законодавець мод. Будь-яка новинка переноситься за Рейн, Брюссель, Берлін і далі. У 1890 році, з приводу відставки князя Бісмарка йому надсилалися, до дня народження його дружини, з усієї Німеччини знаки співчуття: телеграми, листи, дорогоцінні подарунки. Серед посилок була одна скринька, надіслана з Берліна. У ньому виявилася постать, виточена з дерева і зображувала диявола в костюмі XVII століття. У правій руці, обтягнутій замшею, Мефістофель тримав листа від якогось берлінського жителя, де пояснювалося, що він вивіз цей зразковий твір з Італії і, вважаючи цю фігурку найкращою окрасою свого будинку, наважується піднести її дружині князя 217 . Як відлуння паризької моди стали красуватися статуетки чортиків у вікнах магазинів на Невському проспекті, в Петербурзі. «На деякий час вони було зникли, але в листопаді 1893 року, йдучи Невським, ми, – розповідає М. Астаф'єв, автор брошури «Дух часу», – з подивом зупинилися біля вікна магазину Р. Перед очима нашими була ціла група чортиків чорних і червоних, що танцюють під музику, інших чортиків з трубами, турецькими барабанами та літаврами; ззаду над усіма панує гігантська постать сатани, нахилена, зробивши крок уперед, уїдливо усміхнена, з високим смолоскипом у руці; позаду його шість світлих фігурок, кожна з невеликим таким же смолоскипом; перед сатаною двоє – уявленням. Там же, біля вітальні, ви постійно бачите фігурку чортика, що стрибає в бульбашці, під безневинною назвою «американського жителя», а на одному з театрів, у 1891–1894 роках давалися оперетки «Черти на землі» та «Секрет сатани». На іншому ж театрі, у день Великодня, 13 квітня 1897 року, давалася у нас вистава «Демона». Нам розповідали, що у свій час російські дами прикрашали сукні свої зображеннями драконів і чортиків, бачачи в цьому, можливо, оригінальність. У газетах друкуються (напр. 1886 року) оголошення від тютюнової фабрики Ш., про новий сорт цигарок високої гідності під назвою «Демон». 1898 року на художній виставці в Петербурзі між творами скульптури красувалася і голова демона». Таким чином, чи шляхом забаганки розпещеного смаку, що увійшла поступово в моду, чи шляхом сатири чи забави, похмурий образ сатани популяризується; він не лякає більше, він стає фамільярним, симпатичним. Поруч із цим профануються найсвятіші імена: одному з театрів і Парижі дано назву «Eden Theatre» (Едем), а на вулицях його виставлялися блюзнірські карикатури на Ісуса Христа 218 . З наслідування, мабуть, з такою ж назвою з'являються театри в Гамбурзі, Петербурзі, Києві, Нижньому Новгороді. На одній із вулиць Петербурга, над іграшковим магазином красується напис: «Дитячий рай». (Див. брош. «Про дух часу», Н. Астаф'єва, СПб., 1899, стор 7–10). 22. Поклоніння сатані у масонстві 219 . Життя духовне виявляється у своєрідних гуртожиткових формах, міцніших і довговічніших, ніж державні, що живуть своєрідним і самобутнім життям. Як носій ідеалу, Церква повинна мати керівний вплив на людський гуртожиток. На просторі століть можна бачити, як багато руйнувалося держав з їхніми державними ідеалами, як народ один за одним сходили з історичної сцени, наповнивши її блиском і славою, і в той же час Церква, гнана чи тріумфуюча, перебувала на своєму місці, втішаючи переможених, намагаючись узгодити завдання нових історичних діячів. Приводом поділу Церков Сходу та Заходу було зараження західної половини Вселенської Церкви державним початком єдиної влади, яке внесли до церковного життя римські патріархи Заходу. Надавши собі звання намісника Триєдиного Бога на землі, тато повинен був вимагати і визнання за собою непогрішності, що таїть у глибині своєї повну безгрішність, а отже, і безумовну владу над людською совістю. Західний світ розколовся на пастирів та пасомих. Внутрішній зв'язок між ними порвався, бо першим дана влада, другі засуджені на одну послух, а законом для тих та інших стала воля римського владики. У такому становищі неминучими стали зіткнення між татом і державою, між свободою волі зовнішнім авторитетом. За ним було розкладання Західної Церкви. Зловживання церковним авторитетом заради цілей, Церкви чужих, викликало страшний поштовх у протилежний бік. Протестантизм відкинув авторитет, дав волю особистому міркуванню, поставив кожного своїм власним татом. Обмеження цього принципу виявилися настільки неспроможними, що у своїх власних надрах протестантизм роздробився на безліч приватних підрозділів і сект, які, зійшовши на шлях раціоналізму, доходять до заперечення самих підстав християнства, до семитичного деїзму, до пантеїзму, до утилітаризму, що зовсім не потребує якої-небудь і якоїсь потреби в якій-небудь атеїзму. Західне християнство нестримно йде вниз, втрачаючи на кожному щаблі рокових сходів одне християнське вірування за іншим, засліплене зовнішньою матеріальною культурою, що спокушає і ті, чужі йому народи, які, частково за почуттям самозбереження, спокушаються його успіхами. На останній видимій нині щаблі західні народи, принаймні керівні ними класи, доходять до повного заперечення християнства, нібито незгодного з тією складкою, яку набув їх духовний, саме розумовий, раціоналістичний розвиток... Все, недоступне навіки розуму, піддається нещадному. Керівником історичного життя має бути розум, який спрямовує діяльне життя виключно на добробут більшості. Конфуцій проповідував своєму працьовитому китайському мурашнику думати більше про поточні потреби сучасного життя і не займатися богословськими питаннями: західноєвропейський прогрес прямо відкинув церковне життя, як пережитий, що становить одне надбання історії, теологічний період. Економічне процвітання мас оголошено сутністю історичного життя людства. Думка зірвалася з гірських висот і тими сходами, якими вона прагнула вгору, рушила вниз, до матерії, знущаючись над колишніми трансцендентальними завданнями. Але на цьому щаблі раптом з разючою несподіванкою увірвався в царство «освіченого» розуму, що складається, мабуть, цілу низку незбагненних, що суперечать панівним світоглядам явищ. Світло релігії гасили з великою старанністю, осяяючи морок релігійного незнання; і ось, з цієї темряви почали з'являтися темні, невідомі сили, існування яких раціоналізм відносить щодо невігластва та забобонів. Ці сили, на зразок кошмару, налягли на збентежену і безвірну західну людину. Вони уособлювалися у форми, непокірні систематичному дослідженню. Невідомі істоти виявили могутність надлюдське, не підвладне і заперечує всі ті емпіричні висновки, які називаються законами природи. Одне за одним руйнувалися раціоналістичні заперечення, і замовкали глузування з забобонів, як спадщиною напівдикого чи середньовічного побуту; навпаки, псування, пристріт, ясновидіння, всепроникність, навіювання, незбагненні об'єктивні явища доставляли таку масу фактів, засвідчених як достовірними свідками, а й суворо науковими спостереженнями, що про голослівному запереченні може бути мови. Невідомий фактор, який, мабуть, частіше і частіше вривався в життя, носить переважаючий духовний характер, виявляє себе як доцільна сила, діє переважно на духовний бік людини і за допомогою її волі; йому необхідне спілкування з душею та поступовість для того, щоб розвинути силу своїх проявів; щоб їх бачити, треба мати віру. Знизу так само була потрібна віра, як вона потрібна була на шляху горе. Таким чином, ця страшна сила по суті своїй належить до релігії і дається за допомогою релігійних процесів - екстазу (трансу) і одкровення. Водночас низка свідків встановлює її протихристиянський характер. Не лише віруючі християни, присутні при подібних дослідах, а й предмети християнського культу виявляються перешкодою до успішного результату цих дослідів. Зважаючи на такі дивовижні явища приступили до перегляду осміяних «забобонів» минулих століть і, на превеликий подив, знайшли, що сучасні надприродні явища в точності відповідають тому, що визнавалося за дитяче легковірство часів невігластва, за обманне чаклунство, за помилкове визнання. нечиста сила знову проявила себе й до того ж у великих, не спостерігалися доти розмірах, ніби знаходячи собі нині більш сприйнятливу і підготовлену середу, ніж будь-коли. У повному розпалі матеріалістичних прагнень і механічного світогляду раптом повстав спіритуалізм, і до того ж у негативній формі, як початок, протилежне вченню позитивної релігії, як вороже цієї релігії. Поки фахівці вивчали фізичні і психічні сторони фактів, даних спостереженням, містики і спраглих віри з'ясували демонічний характер нового віяння і склалися на різні групи релігійного характеру, заснували ієрархію, відтворили у низці обрядів нову магію. Ці суспільства, явний заклад яких у Європі засвідчено вже у першій половині XVIII століття, йшли, розмножуючись, і, поступово входячи у спілкування, прямують до злиття воєдино. Для характеристики описуваного явища у його сукупності прийнято називати його окультизмом. Суспільство, що розкинуло в даний час свою мережу по всьому культурному світу, не виключаючи мусульманського, індійського, китайського світів, але, чудово, тільки в православному і східно-християнському співчуття, що не зустріло собі, називається масонським, але і воно ще не цілком об'єднало всі свої ложі; крім того, поряд з ним існують суспільства, віддані окультизму, що не входять до масонської організації, але слабкість їхньої організації неминуче веде їх до поглинання масонством. Суспільство «вільних мулярів», або орден франкмасонів, зводить свій початок до середньовічних корпорацій мулярів, будівельників готичних соборів та до ордену храмовників, тамплієрів. Від перших нібито успадковані були традиції, що таємно передаються з покоління в покоління від будівельників храму Соломонова, разом із обрядами та зовнішніми відзнаками (фартухи, циркулі, молотки тощо). Другим приписується справжнє богопізнання, яке збереглося потай недоторканним з часів Соломона і засвоєне тамплієрами на сході. Поль Розан (Paul Rosen), колишній масон, повідомляє, що у XII столітті на сході існувала християнська секта іоанністів, які надавали Євангелію лише алегоричне значення. Глава їх Феоклет присвятив таїнства іоністів лицаря Гюга Паяна (Реуеп), магістра тамплієрів, заснованих в 1118 р., і передав йому верховенство в секті. Таким чином, тамплієри сповідували гностицизм, і їхнє вчення перейшло до франкмасонів, і відбилося в «храмовому чині» (le rite templier) 1543р. Іоаністи відомі також під ім'ям мандантів і існують у Персії та Месопотамії досі. Вчення їх становить дивну суміш маніхеїзму, християнства та язичництва. Лое Таксіль у книзі "Les mysteres de la Franc Maconnerie" приписує зіпсованість тамплієрів впливу на них мусульман, особливо ізмаїлітів, віровчення яких утворилося під впливом маніхеїства. Тамплієри потаємно поклонялися ідолові Бафомету. Ім'я це складене, на думку архієп. Мерена, з грецьких слів: "Вафі" - занурення і "Метіс" - мудрість і означає: "хрещення мудрості". Гаммер розшукав до дванадцяти таких «бафометових голів» і розібрав грецькі, арабські та латинські написи, які на них були. «Метіс» – мудрість, зображується на цих ідолах під виглядом людським з ознаками обох статей і супроводжується буквою «тав», тобто єгипетським фалусом, змієм, сонцем, місяцем, променистою зіркою, фартухом, семисвічником та ін. Ці ж символи, ієрогліфи та надписи. Орден був знищений папою Климентом V після тривалого процесу. Тамплієрів звинувачували в злочинних зносинах з невірними проти християнських государів, у союзі з абіссинцями, у змові з метою повалити всі королівські престоли в Європі, у зреченні Христа, в обплюванні і зневажанні Хреста, чим вони займалися по п'ятницях, і обурювальних розпусті, чаклунстві, клятвенному зобов'язанні беззаперечно виконувати будь-який наказ великого магістра, вважати все дозволеним, що веде до вигоди ордена, особливо ж не видавати страшних таємниць їх нічних зборів, під загрозою жорстоких покарань. Тамплієрів, схоплених з великим магістром, катували; і вони повинилися, за небагатьма винятками. Великий магістр і кілька десятків лицарів, які не зізналися, були спалені в 1314; інші користувалися дозволом розпочати інші лицарські ордена. Зрозуміло, що тортури підривають довіру до щирості зізнань. Тамплієри зазнали такої ж участі в Англії, Італії та більшій частині німецьких держав. Декілька французьких лицарів сховалися в Шотландії, під заступництво короля, і заснували конвент у Кільвінінгу. В нагороду за допомогу в битві при Баннекберні король Роберт Брюс перетворив цей конвент на лицарський орден Cвято-Андріївського ренійника, який називається орденом Геродома. Інший капітул ордену було влаштовано у Йорку. За словами масонських письменників, лицарі таємно принесли до Шотландії свого ідола Бафомета. Капітули в Кільвіннінгу та Йорку послужили підставою для перших масонських лож, і звідти масонство поширилося по Європі та Америці. У 1801 р. Бафомет був перенесений до Чарльстоуна в Америці, що знаходиться під 33° широти, обраний тому, що масонство поділяється на 33 ступені. Бафомет у Чарльстоунському капищі складає паладіум масонства, центр вищих ступенів його, члени яких називалися паладистами. Орден тамплієрів, в особі своїх головних представників, загинув у полум'ї багать, твердо заперечуючи звинувачення у єретичних навчаннях. Масонство, оголосивши себе законним спадкоємцем ордену за безперервним спадкоємством, розвило у своїх таємновченнях і символічних обрядах саме те, що становило сутність звинувачень: ненависть до християнської Церкви та монархічної влади. Хоча засвоєння деяких символів вказує на зв'язок нинішнього масонства з орденом тамплієрів, проте найменування ордену та достовірні документи вказують на пряме походження масонських лож із середньовічних корпорацій мулярів. Нові історики масонства 220 з'ясували вплив середньовічних єретичних та містичних навчань на релігійне життя корпорацій мулярів. Альбігойці, вальденці, апостольські брати, ліонські бідняки, беггарди і бігини знаходили в цих корпораціях притулок від переслідування інквізиторів, вступаючи в корпорацію як любителів праці і приносячи з собою вчення про духовне творення храму Богу в душі людській, символом якого. У найкращому стані середньовічні містичні секти йшли своїм шляхом, паралельно з Церквою, не зливаючись із нею, але здебільшого були ворожі їй. Альбігойці, прямі послідовники східного павлікіанства і маніхейства, визнавали світ невидимий і душу творінням одного, а світ видимий і тіло - справою іншого бога; все церковне вчення – хибним, уряд – тиранією, критерієм істини – вільне тлумачення Святого Письма, не підпорядковане авторитету Церкви; в принципі заперечували шлюб та власність. Їхні обряди містилися у найбільшому секреті, і припущення до них передувалося багаторічним спокусою. Старійшини секти старанно приховувалися. Кафари, інша гілка маніхейства, поширилися Рейном у Вестфалії. Повстаючи проти Церкви, вони в той же час заявили себе рішучими ворогами дворянства феодального. Аналогічне явище представляють у той же час патарни у Франції, де тесляр Дюран заснував у 1181 р. суспільство «братів у білих шапках», які мали на меті перетворити весь суспільний лад на засадах рівності та братерства. Ці революціонери користувалися повним співчуттям євреїв і своєю чергою вважали їх своїми братами. Взаємні симпатії виникали як із загальної ненависті до гнітючих соціальних умов на той час, але коренилися й у спорідненості учений. Східні елементи сектантства укладали у собі ті ж давні вчення гностиків і маніхеїв, яким не далека була і каббала, що розвивається також під впливом олександрійського гностицизму. Переслідування розсіяли сектантів і розірвали їх зв'язки з євреями, але цей розрив був тимчасовий, хоч і тривалий. Вступаючи в корпорації мулярів, приховані єретики приносили дух протесту проти середньовічної Церкви і феодального суспільства, реформаційні і революційні прагнення. Діяльність німецьких корпорацій охоплювала, окрім Німеччини, Голландії, Бельгії та Англії, країни найбагатші релігійними роздумами в середні віки. Муляри, приходячи на чужину, з'єднувалися в братства або примикали до таких самих місцевих союзів, які в Англії вже в XV столітті іменувалися будівельними ложами і існували там з давніх-давен, можливо, вже в римську епоху. Особливо було переселення німецьких мулярів до Англії останнє тридцятиліття XVII століття. Ніде, однак, масонство, пересаджене з Англії, не було зустрінуте з таким співчуттям і не пережило такої бурхливої ​​історії, як у Франції. Показні гуманітарні цілі масонства збіглися з ідеалами «століття Просвітництва» та забезпечили йому симпатії передових людей. Велика ложа Франції було засновано 1726 р. депутатом великої англійської ложі гр. Девентуетером у Парижі. У 1726 р. Рамсей заснував Шотландську дожу в Аррасі і на чолі її поставив Шевальє Деланьо та Робесп'єра, отця Максиміліана Робесп'єра. З незвичайною швидкістю масонство стало всемогутньою модою. Бути масоном означало стояти лише на рівні сучасного лібералізму і вільнодумства, стало ознакою порядності та освіченості. Дворянство і буржуазія масою кинулися в ложі, у яких під робочими фартухами стиралися станові грані; де церемонії та таємничі обряди обіцяли якесь привабливе глибоке значення справжньої істини для багатьох, незадоволених сухими матеріалістичними вченнями століття; де, нарешті, ховався у таємниці суд, наділений, крім бачення, ще й владою, про силу якої створювалися перебільшені уявлення. При дворі Людовіка XVI і Марії-Антуанети лише король із королевою були масонами. Але французькі ложі не відрізнялися ні консерватизмом, ні стриманістю англійських, керованих людьми вищих станів, не схильними до демократичних захоплень і явного порушення респектабельності. Еластична програма суспільства у Франції невдовзі висловилася такими діями, які спричинили масонів ватиканські громи та судові переслідування. У 1767 р. ложі було закрито за королівським указом, але продовжували існувати таємно, а 1772 р. було дозволено знову, в 1789 р. у Франції вважалося вже до 700 лож, на чолі яких стояв Великий Схід (Le Grand Orient de France), під керуванням герцога Орлеанського (згодом громадянина Філіпа Егаліта). Ложі були центрами революційного руху. Переможно процвітаючи в політичному відношенні, успішно поширюючись у середовищі буржуазії і через неї отримуючи переважний вплив у представницьких урядах, - що особливо виявляється у Франції та Італії, - масонство є заклятим ворогом монархії та Церкви. Потаємний політичний ідеал його – буржуазна республіка, у якій принципи свободи, братерства і, особливо, рівність мають дуже умовне значення. У цьому плані демократичні тенденції середньовічних робітничих братств і корпорацій піддавалися в Англії радикальної, специфічно англійської переробки й у новому вигляді були засвоєні з Англії західної Європою. Але, підірвавши монархічні принципи, масонство зіштовхнулося із Церквою та християнством. З самого початку масонство віднеслося негативно до Церкви та християнства, однак, жодне суспільство, яке претендує на панування та поширення, на одних запереченнях утриматися не може. Не можна відійти від християнства та Церкви, яка його втілює, і залишитися, так би мовити, на великій дорозі. До певної міри таке становище можливе лише для небагатьох одиничних, осіб, які діють і духовно особняком; для маси ж осіб, які з'єдналися для перебудови соціальної, потрібні свій Бог, свій символ, свій обряд. Ні сумнівні перекази храмовників, ні невиразні рештки середньовічної містики та маніхейства не представляли задовільної системи вірувань та відповідного їй культу. У цьому відношенні на допомогу масонству з'явилися природжені та постійні союзники всіх ворогів Христової Церкви та християнської культури – євреї, яким до 1782 року було закрито доступ до масонських лож, проникнути в які вони вживали всіх зусиль. До політичних прагнень французького масонства граф Мірабо, повернувшись із Німеччини, прищеплює ілюмінатство. Батьківщина великих християнських містиків, схвильована протестантською анархією в галузі вірувань, Німеччина була завжди вдячним підґрунтям для розвитку містичних сект і таємних суспільств, нерідко аморального характеру. Засновником ілюмінатства о пів на XVIII століття у Німеччині вважається професор Вейсгаупт. Його суспільство було закрито за виявлену аморальність. Поруч із Вейсгауптом діяв мови у Франції іспанський єврей Мартінес Паскаліс, засновник мартинізму. Ілюмінатство і мартинізм кореняться в пантеїстичних вченнях каббали, але мали, проте, як теоретичний філософський характер, а й практично-релігійний, були не доктриною, а єрессю. Пристрасна політична боротьба, в яку втягнулося французьке масонство, не могла заглушити питань віри зі скрушення французької Церкви. Мартинізм та ілюмінатство зробили небезуспішну спробу внести релігійний злемент у негативні вчення французьких лож. Проповідником нової догматики став Мартінес Паскаліс. Лише нещодавно оприлюднені деякі з його творів. Вчення його головним чином відоме за творами Сен-Мартена, головного його учня та послідовника, хоча цей останній не був цілком присвячений думки свого вчителя. Мартінес Паскалес приєднав до теоретичних настанов богослужіння та обряди, що служили символом його догматики. Він навчав, що мета земного життя – вдосконалення людини, що досягається за допомогою спілкування з вищими духами, що безпосередньо споглядають божество, та за їх сприяння. Керований цими духами, кожен віруючий може досягти божественного усиновлення та обожнювання. Спілкування встановлюється у скоєнні обрядів, наказаних Мартінесом. За словами Сен-Мартена, Паскаліс проповідував про порятунок «відпалої істоти» (Petre pervers). Порятунок це є обов'язком «першої людини» (кабалістичного Адама Кадмона), і кожен освічений ілюмінат повинен продовжувати обов'язкову працю свого предка. Масонство почалося з віросповідного індеферентизму та деїзму. Слід зазначити, перший масонський статут надрукований під єврейським назвою. Потім під впливом єврея мартиністи звертаються до вчення каббали. Зароджується співчуття до «відпалої істоти». Денниця-Люцифер стає поборником свободи, революціонером проти Царя Небесного, ворогом деспотизму, з рятованого робиться рятівником, носієм світла, якому й має належати остаточна перемога. Його сфера – чисте полум'я. У вогненній атмосфері тріумфує сатана з полчищами своїх духів та обраними. Люцифер проголошується богом, якому у таємних зборах поклоняються масони, і нерідко з'являється у тому числі видимим чином; йому приносяться жертви, на честь його здійснюються блюзнірські та обурливі оргії. Можна думати, що в наш час відродилися в масонських ложах нечестиві вчення і обряди давно зниклих карпократистів, офітів і каїнітів. Центральним капищем сатани служить масонський храм у Чарльстоуні, але й там церемонії культу охороняються у суворій таємниці, і до присутності при них допускаються лише масони найвищих ступенів. Так само в таємниці містяться збори масонів у головних ложах Європи та Америки. Масони нижчих ступенів цілком щиро заперечують повідомлення про гидоти, що здійснюються люциферіанами, тобто вищими ступенями ордена. Масони уникають листування про свої справи. Леммі, голова італійської ложі, за словами Марджіотті, зноситься з Риму з Чарльстоуном за допомогою нечистої сили. Нескромність карається смертю, причому винуватці залишаються нерозшуканими. Чудово, що найвищі ступені масонства носять єврейські назви, і літургійні гімни, опубліковані Ватаєм, написані єврейською мовою. Щороку Чарльстоун отримує від масонів величезні внески грошей. Фінансове управління масонства зосереджено у Берліні, німецько-єврейські банкіри належать до масонів, політичне керівництво зосереджено у Римі, руках Леммі, а релігійне – в Чарльстоуні. За панування буржуазії мови у Франції, масонство захоплює до рук урядову влада, оголошує клерикалізм (християнство) ворогом держави й починає з нею жорстоку боротьбу. Усунення християнського вчення і культу з народних училищ проявляється безперечний вплив масонського єврейства. Сто років тому перші масони стали явними ворогами християнства, а оскільки ні католикам, ні протестантам немає підстав боротися проти нього, то зрозуміло, що тільки французьким євреям слід приписувати протихристиянські заходи тамтешнього уряду. Вільнодумці (libres – penseurs), охвостье «філософів» XVIII століття, і позитивісти, котрі давали і ще дають тон ліберальній літературі на континенті, є більшою чи меншою мірою свідомо не більше, як слугами споконвічної ненависті євреїв, що виродилися, до вчення Христового. Видаючи себе за противників фанатизму, за безкорисливих борців чистої людяності, масони користувалися довгий час співчуттям суспільства; і лише уряди, краще обізнані про справжній характер братства, іноді вживали проти них суворих заходів. Останнім часом розплющились очі у короткозорого суспільства. З'явився цілий ряд страшних викриттів. Масони в більшості випадків відмовчуються з напускною зневагою, або намагаються накинути на викривачів звинувачення в клерикальному фанатизмі, або ж, скориставшись помилками викривачів у викритті темних, ретельно прихованих масонських справ, прямо звинувачують своїх ворогів у наклепі, але в тому числі викривальна література зростає. Англо-єврейські симпатії масонів у Франції, настільки яскраво засвідчені подіями останніх років у справі Дрейфуса, в принизливих для Франції відносинах до Англії, можуть бути доказом розкладу впливу масонів, якщо вони набувають значення в управлінні християнської країни. (Вилуч. в сокращ. з «Історич. вестн.» 1900, місяць червень, стор 985-998). 23. Участь диявола у спіритичних сеансах. Спіритизм 221 вперше з'явився у Північно-Американських Сполучених Штатах, саме у 1848 році. Початок його був такий. У 1846 р. хтось Уїкман, який жив у селі Гайдесуль, у графстві «Wagne», почув увечері стукіт біля дверей свого будинку. Він пішов відчинити, – нікого не виявилося. І так до трьох разів. Ті ж стуки стали повторюватися час від часу. Незабаром – рух меблів, перестановка стільців невидимою силою викликало жах мешканців будинку. Вікман залишає свій будинок, і його зайняло сімейство Фокс, що складалося з чоловіка, дружини та двох дочок, Катерини 14 років та Маргарити 12 років. У грудні 1847 року, вночі дочки Фокса, збираючись лягти в ліжко, чують звуки, ніби удари молотка у двері чи ляскання бича. Розповіли матері своїй. Звуки повторювалися, і з ними освоїлися. Але одного разу вночі, у березні 1848 р., пані Фокс зважилася звернутися з питаннями до стіни, звідки чути удари: «Хто робить цей шум»? - Жодної відповіді. - «Чи виробляє його істота, що живе?» - Мовчання. - "Може бути, померлі?" - Один удар. – «Це дух нещасливий?» - Один удар. – «Скільки років моєї старшої дочки?» - Чотирнадцять ударів. -"А моїй молодшій?" – Дванадцять ударів. Число ударів точно відповідало віку дівчаток. Пані Фокс, перелякана, розповіла чоловікові, той сусідам. Ті одразу збіглися до хати. Почали знову питати духа, який оголосив своє ім'я, сказавши, що п'ять років тому вбито було в цьому самому будинку, назвав і вбивцю свого. Пані Фокc наказала розкопку в льоху, і порали до останків людини. Переселяючись у м. Рочестер, родина Фокс відкрила тут сеанси для бажаючих вступити у зносини з померлими родичами чи друзями, та робила поїздки різними містами. Успіх був величезний і викликав безліч переконаних послідовників спіритизму, між якими були і служителі Церкви та члени суду. Один з них, хтось Гомон, у Сен-Луї, який довго не вірив у надприродність спіритичних явищ, нарешті, на одному на сеансах, змушений був визнати дійсність їх. «У той час, коли ми тримали наші руки на столі, – каже він у листі, надрукованому потім у Courier des Etats Unis, 18 липня 1852 р., – я відчув, що стіл піднімається з того кінця, біля якого я сидів. Я хотів утримати його, вживши на це всі мої сили, але він вислизнув з моїх рук і сам перенісся на шість футів від мене. Один із присутніх сказав тоді: «Чи не зволить дух поставити стіл, де він був?». І стіл повернувся до нас, - наче його ніс хтось на голові, причому він погойдувався з боку в бік. Сім'я Фокс почала співати, – стіл бив такт. Раптом прозора рука, схожа на тінь, постала перед моїм обличчям. Я відчув, як на правому скроні пальці потягли мене за пасмо волосся і змусили мене нахилити голову. Потім мертвенно холодна рука приклалася до мого обличчя. Я відчув легке здригання, яке відчувається від дотику до мертвого тіла. Дві невидимі руки вдарили мене по плечах; стілець, на якому я сидів, разом зі мною пересунутий... Софа, що стоїть позаду мене, енергійно підстрибувала». Протягом якогось півроку кількість одних «медіумів» зросла до шістдесяти тисяч 222 . У 1870 р., за помірною оцінкою, спіритів у Північно-Американських Сполучених Штатах налічувалося вже 2,5 мільйона. У 1886 р. кількість їх зросла там до 10 мільйонів, а цілому світі вважають – до 20 мільйонів. За словами кореспондента «Московських Відомостей» 1886 року, спіритичні сеанси в нашій першопрестольній столиці відбуваються «трохи не в кожному будинку», - були потрібні навіть особливі заходи, з боку шкідливого захоплення спіритизмом 223 . Те саме можна сказати і про Петербурзі. Спірити мають свою літературу, свої журнали та газети 224 , свої катехизи. Вони мають ліцеї та свої конференції. Спірити прикривалися насамперед масою християнства. «Ми проповідуємо, – казали вони, – досконалішу християнську мораль», – і в цьому сенсі захоплююче коментували Євангеліє. Але вже у творі покійного вождя французьких спіритів Аллана Кардека «Le livre des esprits», серед потоку привабливих спіритичних містерій, ніби мимохідь кинуто фраза: «Первородного гріха і спокутування немає», – чим відкидається основа християнства. Замість викуплення – самовдосконалення, без Бога, шляхом переселення душ у різні тіла, вищі та нижчі, дивлячись за заслугами. Спіритизм є відновлене єгипетське вчення про «метемпсихоз», що підкріплюється надприродними явищами, що захоплює багатьох. Коли число спіритів швидко почало зростати, коли вони відчули себе силою, тоді вони скинули з себе масу християнства і відкрито виступили (в Америці), як вороги його. Це виявилося, між іншим, на сходках спіритів у Пн. – Амер. Сполучені Штати вже й 1873 року. Так, на конференції в м. Чикаго, хтось Гіггінс, у своїй промові, що супроводжувалася оплесками, говорив наступне: «Нас називають спіритами, – я маю іншого роду найменування для нашої церкви, а саме церква антихристиян (рукоплескання). З того часу, як християни перестали піднімати людство 225 , ми повинні прагнути, щоб це піднесення пішло іншим шляхом». На тому ж засіданні інший оратор, міс Анна Мідльбрук, казала: «Стоячи сьогодні ввечері тут, я цілком готова сприяти руйнуванню християнської релігії. Навіщо нам, котрі живуть у XIX столітті, шукаючи доктрин, звертатися за 18 сторіч тому? Хіба із сучасного життя ми не можемо навчитися незрівнянно більшому? Якби ми були здатні дорости до сучасної філософії, то ми могли б побачити навіть той час, коли висохлі як мумії, християнські вірування будуть повалені» 226 . У вересні 1889 р. спірити влаштували конгрес на всесвітній виставці Парижі; мета конгресу була – заснувати міжнародний союз спіритів усього світу та оголосити спіритичне віросповідання «profession de foi». Спиритизм прагне, в такий спосіб, замінити собою християнську релігію, як матеріалізм прагне повернути природжене людині моральне почуття. Спіритизм - свого роду релігія, що має своїх проповідників, свої чудеса; але ці чудеса – пародія на чудеса Ісуса Христа та святих Його. Чудеса християнства – благодіяння; чудеса спіритизму - надприродні явища, що викликають лише подив. Це – літаючі повітрям столи 227 , музичні інструменти, барабани та інші предмети, дотик невидимої руки, стуки, поява блакитних вогників, звуки, невідомо звідки що відбуваються, вироблені духами, за поясненням спіритів; нарешті, явища самих духів, наділених тонкою матерією, отже їх можна бачити і навіть фотографувати 228 . Ці духи, за поясненням спіритів, суть душі померлих, що охоче вступають у зносини з живими, які викликають їх, відповідаючи на запитання, які він робив. Відповіді ці давалися спочатку допомогою постукування ніжкою столу кілька разів, відповідно до місця, що займається в алфавіті необхідною літерою, на кшталт постукування телеграфного апарату 229 . Потім ця розмова спростилася украй. Запитуючий бере в руку олівець і, поклавши його на аркуш паперу, голосно дає духу запитання, будь-якою мовою, - і невидима сила, опановуючи рукою, що тримає олівець, пише відповіді тією ж мовою. Таким чином, викликають померлих родичів та знайомих, чи різних історичних осіб, а іноді духи самі напрошуються на кореспонденцію, називаючи себе, хто вони, звідки, коли жили, та розповідають цілі історії про себе. Запитання, що робляться духами, належать або до предметів потойбічного світу, або до обставин сучасного життя. Відповіді виходять різні: одні – слушні, інші – порожні, дивлячись на те, чим був померлий, коли жив на землі, як пояснюють спірити. Ось зразки цих повідомлень потойбічного світу, передані двома особами, котрі з захопленням займалися спіритизмом, але потім залишили це небезпечне заняття, дізнавшись щось краще. Якийсь дух, розповідав покійний третій, оголошує себе угорцем, який жив у XVI столітті, розповідає про себе довгу історію і на закінчення каже, що він з ревнощів убив свою наречену. - "Де вона?" - Запитують. – “Її немає з нами, – вона там... на небі” 230 . – Інший дух сказав, що він був пастором, жив на початку нинішнього століття, поділяючи раціоналістичні погляди на релігію; але що він переконався в істині християнства і чекає на Суд, з надією на милість Божу. - У кімнаті спіритичного сеансу зібралося багато парфумів; один із них на зроблене запитання відповідав, що між ними стоять і злі духи, від яких вони залежать, а віддалік стоять Ангели, на яких вони не сміють дивитися. Один дух назвав себе Наполеоном I, і питання, де він, відповідав, що сатана присудив йому блукати у полях Литви, – місці битв 1812 року. Коли вдруге викликали цього духу для розмови і просили вибачити, що стурбували його, називаючи його Votre Majeste, – дух швидко і великими літерами написав: Non (Ні)! - І не захотів відповідати. Інші духи заявили, що це сильний дух і що сам сатана побоюється його. Інший мій знайомий, Д. В. П-та, часто розмовляв зі мною про спіритизм, яким він колись сам займався, розповідаючи мені свої особисті досліди, які так були цікаві, що я негайно записував їх. Ось найчудовіші з них. Під час одного зі спіритичних сеансів дух оголосив себе браміном, який давно жив. Він написав щось зовсім незрозумілою мовою, і сам, на прохання присутніх, переклав російською, помітивши, що зрозуміти цей текст, ним написаний, можуть лише дуже великі вчені. Текст містив у собі кілька моральних афоризмів. Текст цей, але без перекладу, був потім орієнталістам З. – Петербурзького університету. Мова тексту і їм була мало зрозумілий, крім деяких слів і висловів, які вони переклали російською, і зроблений ними переклад виявився тотожним з перекладом духу; мова була, як вони вважали, давньо-санскритська. - В інший сеанс з'явився дух жінки. Вона назвала себе на ім'я, сказавши, що вона швейцарка і похована на цвинтарі та Лозанні. Потім, будучи в Лозанні, сидячи за табльдотом, П-та чує, що одна з присутніх дам вимовляє прізвище, яке здалося йому знайомим, і він пригадує, що цим прізвищем назвав себе дух тієї швейцарки; з подивом звертається він до жінки, яка вимовила це прізвище, і дізнається, що це була її племінниця, похована на Лозаннському цвинтарі. Але найдивовижнішим була наступна розповідь П-ти., у присутності його дружини (що підтвердила згодом справжність його). У 50-х роках суспільство наше познайомилося зі спіритизмом; їм стали цікавитися й у вищих верствах їх у Петербурзі. Одна вельми високопоставлена ​​особа доручила запитати про це нове явище думку відомої своїм розумом і вченістю Стурдзи, який тоді жив у Одесі і, як чути було, робив досліди спіритизму, з метою дізнатися, що це за явище. У листі у відповідь, викладаючи думку свою про спіритизм, він повідомив наступний чудовий досвід свій. Раз на сеансі запропонував він духу, з яким кореспондував, три запитання, написані на папірці, вимагаючи відповіді, іменем Христа. І саме такі три питання: 1) Чи віриш ти в Ісуса Христа? 2) Чи боїшся Його? і 3) Чи любиш ти Його? – Відповіді були такі: на перше запитання – «Вірую», на друге – «тремчу» 231 , і на третє – «не люблю». - Хто ж ти? – «Сатано», – була відповідь. Лист цей читав Д. В. П-та, який тоді займався ще спіритизмом, і побажав сам повторити досвід Стурдзі. На одному з найближчих сеансів, він поклав на стіл перед медіумом згорнутий у трубочку папірець з тими самими трьома запитаннями. Руку медіуму почала коробити якась сила, ніби намагаючись скинути прикрий папірець. «Тримайте міцніше руку!» – вигукнув П-та. – Тоді дух почав висловлювати скарги на аркуші, що лежав перед медіумом: «Який ти жорстокий! Навіщо мене мучить? Візьми папірець геть». Коли папірець узятий геть, дух став висловлювати своє задоволення: «Як мені тепер легко, як добре!» Потім папір знову було покладено, – і колишні скарги поновилися. П-та вимагав тепер відповіді свої запитання. Відповіді дані ті ж, як і Стурдзе: «вірую», «тремчу», «не люблю». Запитують: «Хто ти?» – Відповідь: «сатана», – і при цьому додано (розмова йшла французькою): «Je suis toujours aupres de vous. Je voudrais vous vaincre, mais il у QUI vous protege 232 (слово «qui» написано було дуже великими літерами). На другий день П-та, що мав доти спіритичні сеанси у своєму кабінеті, зважився кинути займатися спіритизмом, запросив до свого дому священика; відслужено було молебень із водосвяттям, кімнати, у тому числі й кабінет, окроплені були святою водою. Кілька годин потому, П-та, увійшовши до свого кабінету, побачив круглий стіл, за яким зазвичай відбувалися в нього спіритичні сеанси, весь зім'ятим, зім'ятим, понівеченим (можна припустити, що на стіл теж впало кілька крапель святої води). Оповідання це чув я (1886 р.) з вуст самої дійової особи, і тоді ж записав буквально. Подібний досвід мала і дружина покійного П-ти, як сама мені передавала. У свій час, живучи в Парижі, вона протягом трьох місяців звичайним способом кореспондувала щовечора з духом, який видавав себе за одного з померлих знайомих. Відчувши, що від цього нерви її дедалі більше засмучуються, вона звернулася за порадою до тодішнього настоятеля російської церкви в Парижі, о. Васильєву. Він порадив їй запитати свого таємничого співрозмовника ім'ям Христа, хто він такий. Два-три вечори поспіль вона не наважувалася цього зробити, тим більше, що дух виливався в скаргах, що їхня розмова, мабуть, скоро припиниться. Зрештою, вона наважилася і запитала так, як радив їй о. Васильєв. Дух написав у відповідь, що він злий дух, і назвав себе на ім'я. Наведених фактів достатньо, щоб познайомитись із сутністю спіритизму; для іншого матеріаліста, щоправда, він міг би бути щаблем християнства, розкривши перед ним світ духів; але розумний християнин не стане їм займатися, оскільки викликання померлих позитивно забороняється Святим Письмом 233 . Викликання тіней померлих практикувалося і за старих часів, але далеко не в таких розмірах, як нині. Тертуліан, напр., свідчить, що римські волхви його часу (II століття по P. X.) викликали тіні померлих за допомогою столу, стаючи навколо якого утворювали ланцюг. Такі «mensae divinatoriae» згадуються і в інших римських письменників 234 . Вищезгадана заборона Мойсеєва закону викликати померлих показує, що цей звичай існував у євреїв, – він здавна існує у китайців, причому відповіді свої дух пише паличкою по піску, розсипаному на столі 235 . До галузі спіритизму треба, мабуть, віднести ті дивні явища, про які, з 1886 року, все частіше зустрічаємо розповіді на стовпцях наших газет. У тому чи іншому житловому приміщенні – у Варшаві, Петербурзі, Іркутську або м. Олександрії (Волинській губ.), у с. зриваючись з полиць або вікон, посуд, горщики з квітами, є привиди. Збирається натовп цікавих, поліція, запрошують священнослужителя відслужити молебень, – на якийсь час іноді притихне, а потім гармидер відновлюється 236 . Внутрішня брехня та шкода спіритизму як релігійної доктрини. Тут до речі сказати кілька слів про повну неспроможність та шкоду спіритизму, як релігійної доктрини. Це потрібно зробити тому особливо, що в нашій книзі «З області таємничого», з якою справжня книга перебуває у тісному зв'язку, служачи ніби продовженням її, наведено деякі факти зі спіритичних творів, хоча ми надавали їм іншого пояснення, суворо згідного з вченням Православної Церкви та наукою про душу. Хоча ячмінне зерно не перестає бути ячмінним від того, що воно знайдено в купі сміття, подібно до того, як і наукові факти, поміщені в спіритичних творах, не перестануть бути від того науковими; проте, щоб уникнути хоча б найменшої спокуси, ми вважаємо за доцільне тут же показати всю брехню і шкоду спіритизму, що розуміється в сенсі релігійної системи, а не в сенсі наукових занять явищами в галузі спіритуалізму та психізму. Ми користуватимемося прекрасною статтею (вміщеною в «Душ. чт.» за 1900 р.) про це М. О. Бержболовича, з якою за цим пунктом цілком згодні. Як філософська доктрина, спіритизм визнає совічність духу і матерії, нескінченність форм буття у світі видимому і невидимому для нас, але реально існуючому, – стверджує безперервність розвитку органічних форм у тому й іншому, а також реальність безперервного успіху людини через нескінченний ряд форм буття, солідарність духовних істот на всіх їх спілкування та взаємодії, безперервність та всюдисутність Божественного одкровення, закон любові, як закон творчості та життя. Найсуттєвіший бік філософської доктрини спіритизму складає вчення про природу духів, про безсмертя їх, походження та призначення людини, про відповідальність її за свої вчинки та про можливість взаємоспілкування душ живих та померлих людей. Найчесніший розвиток цього вчення представляється у такому вигляді. Світ духовний, совічний матеріальному, не залишається у своєму первісному стані. Закон прогресу, вічного розвитку та вдосконалення, чарівно панує над тим та іншим. Процес розвитку в духовному світі відбувається так: прості і не обдаровані баченням духи, чи за своєю волею, чи за призначенням згори, йдуть у матерію та втілюються у всіх тілах природи. В останній немає нічого мертвого: всі царства її одухотворені, причому духи є необхідними та найближчими учасниками освіти та розвитку різних форм буття на всіх планетах. Цей процес розвитку триває багато століть; той самий дух відчуває кілька перевтілень, переходячи з одного предмета в інший. Разом з тим і кожна планета, населена духами, що втілилися, проходить прогресивний ряд перетворень. Втілюючись у людському тілі, дух стає душею, навіщо, крім тіла, має ще одягнутися в тонку і невидиму оболонку, чи перисприт, з яким залишається і після розлучення з тілом. Життям у тілі, сповненим поневірянь і скорбот, а також довгою боротьбою з матерією, духи досягають відомих ступенів розумової та моральної досконалості. Після розлучення з тілом удосконалення духів триває. – Спірити докладно описують сім сфер духовного буття. За вченням американського духовидця та спіриту Девіса, у цих сферах є гори, рівнини та річки, плоди та ниви, рухомі майна, промислові підприємства, посади, їжа та одяг, навіть наші шляхи сполучення. Мешканці нижчих духовних сфер, потворні і чорні, мандрують пустелею без зелені, проводять час у смутах і розбратах, блукають без певної мети і шукають задоволення збоченим нахилам, а потім, покаявшись, обирають собі форму втілення. Духи, що стоять на подальших щаблях досконалості, ведуть постійну боротьбу з матерією з метою досконалого звільнення від неї. Мешканці вищих сфер проводять блаженне життя за кращих природних умов розкішної природи; тут вже існують громадські збори та дружні сходки, на яких відбувається взаємне навчання духів. Зберігаючи свої «перісприти» і приймаючи людиноподібну форму, духи різних сфер можуть вступати в спілкування з людьми, яке може бути переведене в область методичних явищ, майже механічним способом. Цим шляхом спіритизм сподівається спростувати матеріалізм і дати наочні докази безсмертя душі. Не важко бачити, що філософська доктрина спіритизму є досить дивною сумішшю гностицизму і буддизму, пантеїзму і дарвінізму – з його еволюцією, що переноситься на світ потойбічний. У ній також помічаються залишки деїзму та раціоналізму, новітнього містицизму та месмеризму. З цієї суміші утворюється рід атеїстично-матеріалістичного скепсису, в основі якого лежать давні та нові забобони з усіма, давно засудженими наукою, уявленнями. Якщо розглядати філософську доктрину спіритизму зі звичайної наукової точки зору, як добуток природного розуму, то і в цьому відношенні не можна дати їй скільки-небудь серйозного значення і поставити її поряд з іншими науковими та філософськими системами. У ній немає ні філософської глибини, ні оригінальності, ні суворої послідовності, ні наукової доказовості. Вся вона представляє збирання різних думок і ворожінь, здебільшого вельми не глибоких і довільних, не обгрунтованих на міцному принципі і пов'язаних між собою лише зовнішнім зв'язком. Здебільшого вона є твір мрійливої ​​фантазії, виконаний крайніх протиріч. Основні положення її: про природу духів, передіснування і перевтілення душ, про прогрес і щаблі розвитку тощо, здебільшого висловлюються догматично, причому наукові докази замінюються простими посиланнями на вище походження спіритичних істин, які сповіщаються нібито духами відомих мислителів і мислителів. Найбільш істини не тільки не підтверджуються науковими даними, але скоріше уявляють спотворення понять, вироблених наукою. Так, у спіритських системах цілком довільно змінено поняття про дух засвоєнням йому матеріальної оболонки з усіма тілесними властивостями – нерідко до потреби в їжі включно; спотворено і поняття про свободу духу, що постачається в залежність від суто механічних умов, які виконуються на спіритичних сеансах; різноманітні відомості, що повідомляються спіритами про життя і заняття духів у потойбічному світі, суть породження дикої фантазії. Далі, спіритська система зовсім не досягає тих цілей, які має на увазі: вона не тільки не вирішує шляхом досвіду питання про безсмертя душі, але, навпаки, сама його передбачає і ґрунтується на ньому. Усі положення спіритів анітрохи не можуть бути доказами філософського спіритуалізму; навпаки, їх може допустити лише той, хто свідомо, або за звичкою, стоїть уже на точці зору цього спіритуалізму. З приводу значення спіритських доказів істини безсмертя душі можна сказати словами одного критика: «Якщо дуже незначні повідомлення духів є суттєвими доказами безперервності існування людської душі, то вони також повинні бути доказами того, що духи через смерть стають тільки тінями, дуже дурними душонками»2. Так само, маючи на меті спростувати матеріалізм, спіритизм, сам впадає в грубий матеріалізм, саме: у матеріалізації викликаних духів він намагається вловити високу, найтоншу, недоступну почуттям матерію, у якій зберігається невидимо для повсякденного зору як істота, а й самосвідомість душ, що відійшли. При наявності такої матерії і совічності її духу, немає місця Божеству. Самі собою феномени спіритизму як не говорять нічого проти матеріалізму, і навіть з успіхом можна пояснити матеріалізмом. Хто не замислюється бачити у власній думці прості вібрації матеріальних молекул, той не повинен бути здивований будь-якими іншими творами матерії, яка, мабуть, обумовлює такі явища, які нічого спільного з нею не мають238. Взагалі, якби спіритизм і міг стати засобом боротьби з матеріалізмом, то, за влучним зауваженням Зебера, «ліки тут були б гірші за саму хворобу». Ставлення спіритизму до християнства – вороже. Спиритизм висловлює зухвале бажання, за вказівкою духів, відкривати і очищати істинний сенс християнства, виражений ніби у священних книгах не власне, образно, пристосовно до грубих, чуттєвих понять людей, сучасних появі християнства. Хоча спірити і визнають християнство релігією відвертою, однак, бачать у ньому лише підготовчий ступінь до спіритизму, як релігії чистішої та духовнішої, засвоюють йому лише тимчасове значення, що проходить зі зміною інтелектуального та соціального становища людства. Власна релігійна доктрина спіритів, нерідко побудована за планом християнської догматики 239 , стосується, мабуть, всіх істотних питань останньої, але водночас представляє як спотворення основних істин релігійної віри, а й досконале заперечення християнства. Так, у спіритській догматиці заперечуються найголовніші християнські догмати, як то: про Бога, як Творця і Промислителя світу, про трійковість осіб у Богу, про ангелів і злих духів, про гріхопадіння людини, про втілення Слова Божого і спокутування роду людського, про Церкву з її Богом. воскресіння мертвих і хабарознавство за труною. Натомість вводиться цілком довільне тлумачення християнських догматів. Так, вчення про Бога як особисту Істоту замінюється вченням про вищий розум і першооснову речей, а під Трійцею розуміються три форми буття: Бог, матерія і духовний світ. Походження останнього пояснюється процесом еманації на кшталт гностицизму і пантеїзму; під падінням ангелів розуміється нищення духів у матерію і занурення в чуттєвість. Злі духи, з погляду спіритизму, не становлять особливого класу духів, відмінних від душ людських. Це ті самі душі, але тільки порочні, не очистилися. Їх не можна вважати загиблими: вони також досягнуть досконалості і вступлять у лоно Отче. Біблійне оповідання про творіння світу розуміється в сенсі алегоричній, як загальне уявлення світоутворення. Адам і Єва, за спіритською доктриною, суть уособлення початку тілесного життя кожного духу, а оповідь про Раю є зображенням перших ступенів життя духу в тілесній формі. У заповіді, даної в Раю, спіритська догматика бачить заборону порушувати закони Творця, – у цьому – алегоричне спокуси спокуси, у гріхопадінні – тілесну смерть людей, у первородному гріху – справи, вчинені на попередніх щаблях втілення. При запереченні первородного гріха визнається зайвим спокута, а допускається лише можливість звільнення від гріховності через низку перевтілень. Божество Господа Ісуса Христа заперечується: Він є лише створеним духом і посланцем Божим, подібним до Будди, Мойсея, Іллі, Піфагора, Емпедокла і Аполлонію Тіанського. Спокутовне значення особистості Ісуса Христа обмежується Його прикладом і настановою до доброчесного життя. Натомість майбутнього воскресіння мертвих визнається нове втілення духів, а натомість вічних мук – поступове очищення духів шляхом поневірянь, страждань та скорбот при втіленні. Під антихристом розуміється уособлення всієї суми зла, під воскресінням мертвих – нові форми втілень, під другим настанням Спасителя – перетворення Землі у розумовому та моральному відношенні. Існування пекла та злих духів, а також загальний Суд з особливою наполегливістю заперечуються у спіритській догматиці. Відкидаючи саму сутність християнства, спіритизм, мабуть, утримує в недоторканності моральну сторону євангельського вчення і говорить про любов, як основний закон життя; по суті ж він проповідує природну моральність, притому послаблювану майбутньою безкарністю. Немає потреби і говорити, що релігійне вчення спіритизму, як зухвале і страшне знущання над усім священним і рятівним, як вчення богохульне і богопротивне, в такій радикальній формі не може бути небезпечним для християнина і заслуговує на спростування, а засудження. Але воно може бути небезпечним залежно від тих загальних прийомів, які допускає спіритизм: останній діє хитро і звабливо, то примикаючи за зовнішністю до християнства, з метою уявити нібито вище розуміння його, замість існуючого образного, причому говорить мовою слова Божого, наводить тексти Святого Письма, зіставляє свої чутки. вищих духовних питань і моральному вдосконаленні людей, то вступаючи у боротьбу з матеріалізмом і прагнучи наочно довести безсмертя душі, то гордо оголошуючи себе вищою і найдосконалішою релігією. При цьому, збуджуючи в одних цікавість, в інших – прагнення містицизму, спіритична доктрина одних спокушає ревнощами про духовне благо людей, інших – майбутньою безкарністю за гріхи, інших – обіцянкою вищих одкровень про загадкову галузь потойбічного буття. Цими засобами нерідко спокушалися навіть дуже освічені уми. Необхідно, однак, зауважити, що релігійна доктрина спіритизму, в порівнянні з християнською релігією, є найтяжчою і найнебезпечнішою оманою, жахливішою, ніж досконала зневіра. Основні засади її рішуче відкидаються християнством. Пропоновані нею нові одкровення, після вже даного Богом, зовсім не потрібні, навіть богопротивні, і знаходять собі належну оцінку в словах св. апостола Павла: «Якщо ми, або Ангел з небес благовістить вам більше, ніж вам, анатема нехай буде» (Гал.1:8). Якщо є щось піднесеного в спіритизмі, саме – у його моральному вченні, то воно запозичене з християнства, а все інше є зібрання жалюгідних забобонних уявлень, що повертають думку до часів грубого язичництва. Не дивно тому, що навіть такий далекий від істинно-християнських поглядів мислитель, який Фехнер, сам очевидець спіритських маніфестацій, знаходить неможливим зіставлення спіритської релігії з християнською: «Як темна кімната спіритичного сеансу з безглуздими вимовами проповідником на кафедрі та прекрасним, гармонійним співом хору, так спіритична релігія належить до християнської». Далі, Фехкер дивується самій можливості зіставлення явищ воскреслого Господа з явищ духів, зважаючи на повну протилежність тих і інших, а відзначаючи непослідовність спіритської догматики в багатьох пунктах її вчення, доводить незмірні переваги вірування в ясне і піднесене вчення священного шифрований лист спіритів та повідомлені духами одкровення. Відмінність же чудес християнських і спіритських, за Фехнером, така, яка – між ясним днем ​​і темною ніччю, – між розумною, нормально одухотвореною силою та діями схибленого (Beweis des Glaubens, 1870 р., c. 286–288.). Немає потреби також доводити, що віруючому християнину, при користуванні ясним світлом християнського вчення, не видається жодної потреби у тьмяному світлі окультизму. Все необхідне для блага людини та її спасіння вже відкрито у слові Божому. Саме заняття спіритизмом, за наявності Божественного одкровення, є як би недовіра до цього вищого джерела знання, є віроломне порушення обітниці вірності релігії і Церкви, що дається при вступі в спілкування з Церквою, - є галузь волхвування, а разом і порушення перших заповідей закону Божого. Мало того, спілкування з занепалими духами – у спіритичних сеансах, за словами Ігнатія єп. Кавказького є прямий відступ від Бога. Викликання духів християнських святих є грубим і зухвалим блюзнірством над християнством. Прагнення ж спіритів – виправляти і очищати християнське вчення, ясно свідчить, що вони «метушеться помислами своїми, і... глаголить бути мудрі, об'юродіша» (Рим.1:21–22). Над ними виконується апостольський вислів: «после їм Бог діяння лестощів, в що вірувати їм брехні» (2Фес.2:11). - Взагалі, неможливо одночасно зберігати вірність християнству, і займатися спіритизмом. Тому приснопам'ятний митр. Філарет назвав спіритизм справою «недозвільною, неблагородною, злочинною, язичницькою» (про стологадання). Не обмежуючись спотворенням релігійних уявлень, спіритизм супроводжується шкідливими наслідками у сфері морально-практичного життя. Відволікаючи увагу людей від предметів і явищ дійсного життя, звертаючи його в область питань і прагнень, що виходять за межі дійсності, у світ фантастичний, темний і таємничий, він доводить до затемнення сенсу і почуття життя, дає простір розбещеності і зловживань у діях і взаємних відносинах людей і привчає життя. Незалежно від цього, уявні одкровення духів та їх недобрі поради нерідко вели до послаблення вдач, до розхитаності почав сімейного життя, до різноманітних злочинів. Самі спірити не приховують того, що їхні духи можуть спонукати людей до злочинів і містифікувати тих, хто викликає їх з порожньої цікавості. Потім, заняття спіритизмом, засмучуючи нервову систему учасників сеансу, виснажують здоров'я, ведуть до божевілля та самогубств. Ще 1852 року американські громадяни особливої ​​петиції, поданої уряду, скаржилися те що, що заняття спіритизмом засмучують фізичний стан і шкідливо впливають на моральний характер більшу частину американського народу. З того часу хроніка спіритизму налічує багато трагічних випадків, зумовлених психічним розладом його адептів. У наші дні також нерідко доводиться чути про згубні наслідки безрозсудного захоплення спіритизмом. Так, кілька місяців тому в Петербурзі одна інтелігентна дівчина, переконана спіритка, - за навіюванням духів, відрізала собі мову і померла в страшних муках, але з заспокійливою свідомістю, що вона виконала волю духів 241 . Цим та багатьма іншими фактами сама практика спіритизму голосно говорить нам, що є шляхи до знання, на яких лежить понад заборона, – а тим сміливим, які намагаються підняти таємничу завісу, загрожує запаморочення, хвороби, смерть. - У галузі наукової спіритизм не тільки не може обіцяти благотворного впливу на людський розум і розвиток знань, але швидше, навпаки, загрожує науці застоєм, внаслідок розслаблення та потемніння людської думки. З усього сказаного слід визнати, що спіритизм є хворобливе явище у сфері сучасної думки. У ньому однаково дається взнаки і крайній скептицизм, що втратив віру в Бога, і крайній натуралізм, який намагається проникнути в таємниці природи і відкрити загадкові сили, що заправляють життям єства. Він веде до збочення справжніх релігійних понять, тому що на місце Живого особистого Бога і Його премудрого і доброго Промислу про мир він ґрунтується на бутті дії невідомих і темних сил. Він ворожий і істинному природознавству, тому що зі своїм методом, що межує з забобонами, він намагається пояснити такі факти, які по праву зараховуються до галузі ведення природничих наук і через це, на місце точних знань про природу, прагне поставити свої вигадки, які не мають за собою інших підстав, крім грубого марновірства. (Вилуч. в сокращ. з брош. викл. Моск. Дух. Сем. М. О. Вержболовича: «Спіритизм перед судом науки і християнства». М. 1900). 24. Не ворожіть і не гадайте. Господь наказав Мойсеєві: «Не гадайте і не гадайте» (Лев.19:26). «Не звертайтеся до тих, хто викликає мертвих, і до чарівників не ходіть, і не доводьте себе до осквернення від них» (Лев.19:31). За ворожіння та ворожіння Церква призначає шестирічне покаяння з відлученням від Святого Причастя. Значить, гріх не малий! А тим часом скільки знайдеться між нами осіб, винних цьому гріху. Одних легковажність і витівка мають вдаватися до ворожінь, як до невинного, на їхню думку, засобу потішитися і вбити час, якому не знають ціни; інших невдоволення справжнім, нетерпіння і недовірливість до Промислу змушують запитувати невідоме майбутнє, часто з острахом і з сумнівом, рідше з твердою вірою в можливість за допомогою ворожінь і ворожби вивідати у долі те, що вона так ретельно приховує, тобто, що чекає їх у близькому майбутньому: саван гробовий? Першим скажемо, що для християнина і для християнки є багато занять і шляхетніше, і невинніше, ніж ворожіння; і людина розумна, яка розуміє свої обов'язки та стосунки до Бога та ближніх, не захоче зловживати легковажно часом, не захоче й інших спокушати поганими прикладами. Другим можна зі щирою участю до їхнього стану порадити: не вдаючись до недозволених засобів катувати потаємне від нас майбутнє, зі смиренністю віддатися керівництву всеблагого і премудрого Промислу, звернутися серцем і душею до Батька Небесного і від Його благості з вірою чекати направлення своїх справ до найкращого. Безглузде бажання дізнатися про своє майбутнє змушує їх вдаватися до засобів жалюгідним, безглуздим, беззаконним, а часто й небезпечним. Бо що таке ворожіння, ворожба, як не божевільний і не беззаконний замах проникнути в таємниці, які Господь приховав від людей і яких, звичайно, не викрити нам жодними шляхами? Кого ви запитуєте? Від кого шукаєте розкриття вашого майбутнього? Дзеркало, олово, віск та інші бездушні віші, погодьтеся, не можуть нічого сказати вам; слухання під замками, під вікнами, на перехрестях та інше – явна безглуздість; Отже, що таке ваше ворожіння, ваші ворожіння, як не чисте безумство? Залишається один лукавий наклепник і споконвічний душогубець - диявол, завжди готовий до подібних послуг. Багато ворожбитів і ворожок, справді, його мають на увазі при своїх злочинних діях. Інакше, чому при деяких ворожіннях забороняється вживати хресного знамення чи мати у собі хреста. Очевидно, віщуни побоюються хресним знаменням зруйнувати чарівну силу диявола або прогнати його від себе і, таким чином, нічого не зробити, нічого не впізнати. Але й диявол, що вам скаже? Він в істині не стоїть, завжди бреше, як брехня, за найпалішою своєю природою, і батько і винахідник будь-якої брехні, обману, підступності (Ін.8: 44). Істина палить, палить його більш пекельного вогню; і чи від нього шукати чогось ділового, правдивого, навіть скільки путнього? І чого хоче він, вводячи вас в оману і навчаючи вас вдаватися до дій беззаконних, богопротивних? – Вашої смерті; і бійтеся, щоб Господь Бог не дозволив йому занапастити вас в кінці. А ворог-диявол на все життя ваше тільки одного цього і шукає, на цьому зосереджена вся його невсипуща, підступна, бісівська діяльність. Він не має іншої справи, іншої турботи, як тільки вводити людину в гріх і смерть. Він же, цей же лютий ворог ваш, повірте, вчить вас і спонукає - своїм нашіптуванням або через дурних, відданих йому, людей - вдаватися до ворожіння і ворожіння, дошукуватися недозволеного і прихованого від нас у глибині долі Божих і, таким чином, ображати Бога в тому думці, в тому чаї. вкинути вас у біду і навіть занапастити вас зовсім, якщо благодать Божа відступиться від вас за вашу невірність і зраду. Вам здається, що іноді і збувається те, що вам бачиться і чується під час ворожіння та ворожіння ваших! Не дивно чомусь випадково і підійти під ваші бажання: самі обставини нерідко зближують події з вашими видами та бажаннями, і ворог цим користується. Не дивно дівчині-нареченій вийти заміж протягом року, старим або хворим людям померти та інше. Скажімо більше. Ворог добре знає, хто на кого і на що має види, хто до чого особливо розташований і прагне, і водночас легко може у мріях вашої уяви і уявити різні особи та предмети. Найчастіше він підкидає легковірним щось невизначене, двозначне, подібно до того, як давав він відповіді в давніх язичницьких віщуваннях, і як роблять слуги його, циганки і, так звані, чаклуни, знахарі та ворожки; і ви самі допомагаєте йому виплутуватися з цієї плутанини, щосили намагаючись витлумачити його марення або на свою користь, або подібно до обставин. Послухайте, як демон-помічник, чи справедливіше – керівник людей у ​​злочинних ворожіннях, пояснював св. Андрію Юродивому про хитрощі батька свого, сатани. Одного разу демон хвалився перед блаженним, що настане час, коли пекло слугам нема чого робити, тому що люди будуть зліші за демонів, так що й малі діти перевершать лукавством старих; і тоді, додав біс, я почну насолоджуватися, тому що люди самі по собі творитимуть всю мою волю. Св. Андрій запитав: «Як тобі це знати? Демону не відкрито майбутнє». Біс відповідав на це: «Батько наш сатана розуміє, в пеклі сидячи, і чарує про все, і звідти все повідає нам, що рід наш звісно знати» (Прол. 6 Жовт.). Чи бачите, звідки почалося чаклунство, ворожіння і ворожіння, і хто батько і наставник ворожих і ворожбитів? Чи пристойно християнину мати справу і тим більше вчитися у демона? Чи пристойно хрещеному і віруючому в Святу Трійцю давати віру дияволу, від якого зрікся хрищення і якого, по справедливості, повинен боятися, як найлютішого свого ворога, за словом апостола: «Виграйте, пильнуйте, зане супостат ваш диявол, як 1Пет.5: 8)? Вдаватися до духу темряви, ворога Божого і смертельного ворога людського роду, просити його послуг, шукати в нього якогось одкровення про майбутню долю свою, що це як не відступництво від Бога, як не ворожнеча на Нього? Недарма ж і Бог, який ображається таким відступництвом, у праведному гніві на божевільних людей, іноді допускає їх гинути від власного божевілля. Чи не заради цих мерзотів – ворожінь, волхвування, чарівництва, у давнину Господь Бог засудив на винищення цілі народи? Які біди осягають наших любителів і аматорок ворожіння і ворожіння, мабуть, багато хто знає з вірних оповідань чи нещасних подій, що трапилися, можливо, перед їхніми очима. Наведемо й ми кілька випадків, за справедливість яких можемо доручитися. Якось п'ять селянських дівчат, за відсутності своїх домашніх, взялися на Новий Рік розгадувати таємниці життя таким чином: охоча дізнатися про своє майбутнє (або свого судженого) лягала на лавки під святі ікони, перед якими теплилася свічка, і складала руки, як покійниця; її покривали по груди полотном і клали на груди дзеркальце, в яке лежача повинна дивитися уважно, поки не побачить бажаного, або поки що-небудь не представиться її збудженої уяви. Інші дівчата йдуть у підпілля і, виходячи звідти поперемінно і поодинці, кланяються лежачій, примовляючи звичайне сільське привітання: «прости і благослови!» Немає потреби нам знати, чи мріялося що-небудь і що саме першим двом дівчатам, які витримали цей тяжкий спокуса. Лігла у свою чергу за рахунком третя. Подруги одна за одною виходять із підпілля та кланяються їй із звичайним привітом. Таким чином, переходили поодинці всі, а ворожка лежить та лежить без найменшого руху. Дивно здалося це дівчатам, сумнів запал у душу. Остання з тих, що вітали лежачу, вдивляючись пильно в її обличчя, з жахом помічає, що очі її, спрямовані в дзеркало, нерухомі. Закликає інших; будять лежачу, і ні голосу, ні послуху: нещасна заснула смертним, непробудним сном, до виголошення архангельської труби, що кличе мертвих на суд. Такі наслідки легковажної віри у ворожіння для цієї нещасної! Інший випадок, ще більш вражаючий, ще більш нещасний, який прогримів своєю незвичністю на далекий простір і, ймовірно, багатьох любительок ворожіння змусив задуматися. Дві дівчата, які мали незаконний зв'язок із солдатами і жили разом, одного з святкових вечорів засумували про те, що немає з ними їх люб'язних, витребуваних у ту пору на службу, і щохвилини повторювали: «Ах, якби приїхали, які були б у нас веселощі!». Розпалені пристрастю, по дійству бісівському, вони почали гадати, дивлячись і дзеркало. Раптом одна з несамовитою радістю кричить: «Будуть, будуть!» Близько опівночі нещасні чують шум від санних полозів, голоси під вікном, потім стукіт у сінні двері. В однієї серце застрибало від радості; вона біжить, відчиняє, зустрічає гостей і кидається в обійми свого коханого. Інша чогось налякалася, їй страшно. Їй здається, що від гостей несе мертвим, могильним холодом, тож кров у неї ніби застигла. Гості, тим часом, чіпляються до неї, і їй здається, що з очей її коханого точно сяють іскри, і він готовий пожерти її своїми поглядами. У страху вона вибігає з хати, біжить у теплий курник, хрестить там усі кути, стіни, двері, віконця, і ні жива, ні мертва сідає в кутку. У хаті, між тим, зчинилася страшна метушня: стукіт, шум, свист, пісні, танці, такі, що весь будинок тремтить. Жахлива ніч закінчується. Гості зібралися в дорогу назад, вийшли на вулицю, свистять, регочуть біля курника, називають бідну жінку боягузою, яка втратила чудову ніч, обіцяють відвідувати її після, а нині дають їй спокій, бо не дає їм можливості приступити до неї переможний прапор Розп'ятого на начерки. Минає ніч. Селянки давно встали та дивуються, довго не бачачи веселих сусідок. Близько полудня деяким заманулося відвідати їх, але жител немає, а в хаті жахливий безлад. Шукають їх, кличуть по іменах, а бідна дівчина й тепер не сміє вийти. Нарешті, знаходять її і знепритомнілу виносять з курника. Іншу знайшли в підпіллі, до половини тіла засунуту в квасну діжку, побиту та спотворену до того, що важко впізнати її. Дівчина, що чудово врятувалася від цього бісівського бенкету, схаменувшись, розповіла сусідам, як було діло, і довго після цього ночами чула шум полозів, стукіт, свист та інше, і рятувалася від цього бісівського наслання тільки молитвою і хресним знаменням. Вона кинула життя розгульне, мандрувала святими місцями і через кілька років вступила до монастиря. І солдати, обличчя яких цієї нещасної ночі представляли демони, уцілімудрі страшною подією, виправилися і зажили істинно християнським життям. Що додати до цієї страшної повісті? Хіба те, що Бог допускає деяким ворожкам, які чомусь заслуговують на кару небесну, гинути раптовою, а іноді й ганебною смертю для того, щоб ті, хто тут бачить явний суд і гнів Божий, виправилися і покаялися. А що ворожіння сприяло страшній розв'язці, це очевидно. Якби не було віри в повернення солдатів, якби не було полум'яного очікування їх, породженого дзеркалом, солдати пекельного легіону і не з'явилися б. При цьому дві грішниці в цій нещасній пригоді були дійовими особами, і обидві, мабуть, в однакових місцях. Але Бог, що відчуває серця й утроби, знайшов у них велику різницю, і одній попустив загинути, а інший дав врятуватися прапором, перед яким тремтить вся пекельна сила. Ось і ще нещастя від ворожіння. Двом дівчатам-сестрам, які підслухували в ніч на Святий Великдень під вікнами, з бажанням почути і дізнатися про своє майбутнє, наприкінці села раптом представилася похоронна процесія, і старша сестра, що лежить у труні. Молодша з переляку втекла додому, а інша впала на місці без почуттів; три місяці була вона після цього хвора і в божевіллі розуму. Тепер вона стара років 70, і в довге своє століття після цього нещастя з нею своїми вмовляннями багатьох молодих дівчат і жінок відмовила від нерозумних замахів катувати невідоме майбутнє. Ще випадок. Одна дівчина купецького стану, яка багато мріяла про свої достоїнства і відмовила кільком нареченим свого звання, сподіваючись вийти заміж за людину чиновну, лила про святки олово. Два прийоми здалися їй незадовільними, у третій олово, розпечене до високого ступеня, розбризкалося, понівечило все її обличчя і позбавило її очі. Незабаром стан батька її засмутився. Нещасна померла у богадільні. Бог покарав її за гордість і шалений замах викрити майбутню долю свою. Але ось приклад, що доводить, що він ллється до всякого випадку, де є віра в забобонні ворожіння і загадування. Один старий розповідав ось що: торговець рибою вкотре виїхав на базар дуже рано і, скучивши на очікування покупців, подумки загадав на першому покупцеві вирішити, якою буде торгівля на цілий день. Коли нетерпіння і невдоволення, що виражаються за російським звичаєм великими лайливими словами, зросли в купці до високого ступеня, є мужик незвичайного зросту і наказує відважити пуд риби, сказавши при тому: «Твоя молитва дійшла до царя нашого і милостиво вислухана». Купець у клопотах мало тоді звернув увагу на ці слова, а при розрахунку, як є звичай між дріб'язковими торговцями, перехрестився, сказавши: «Господи, благослови!», І покупець раптово зник. Старий цей по саму смерть свою не переставав заповідати дітям і онукам своїм, якомога частіше, щоб уникнути ворожих підступів, осяяти себе хресним знаменням і закликати ім'я Господнє, і аж ніяк не вдаватися ні в які забобонні ворожіння, які так приємні ворогові і якими він легко може нас залучити. біди та нещастя. Можна було б навести багато прикладів подібних нещасть, від забобонних ворожінь, але ми не наводимо їх у тому припущенні, що, де є ворожі та ворожки, там, звичайно, є і нещасні випадки від ворожінь, більш-менш разючі, відомі читачам нашим. А скільки від ворожінь буває сумних випадків, що не кидаються різко в очі стороннім, але так само неприємних і важких для тих, які люблять у справах свого життя радитися з ворожками та ворожками! В інших ворожіння збуджує спокусливі надії. Вони чекають на обіцяне щастя, нетерпляче готуються до нього, але щастя не прийшло; і замість хибних радісних очікувань поселяються в душі нудьга і туга, поєднані з невдоволенням на себе та на інших, а іноді й із соромом. А може, щастя інше, а не те, що вказане ворожінням, справді чекало на цих людей, але вони нехтували ним і впустили його з рук в оманливому очікуванні кращого. Іншому ворожінням передбачено нещастя, і під впливом цього зловісного пророцтва він перестає цінувати сімейні радості та інші блага, починає заздалегідь журитися і журитися, піддається похмурому зневірі, кидає свої заняття, його справи заплутуються, здоров'я засмучується; і нічого не буде дивного, якщо він доведе себе до якогось великого лиха. Тому справедливо радиться всім, і особливо людям недовірливим, навіть заради одного жарту не вдаватися до ворожіння: до добра вони ніколи нас не доведуть 242 . 25. Ті, хто вдається до змов, шукають допомоги у сатани. Багато хто думає, а інші навіть і стверджують, що змови нешкідливі. Самі змовники також часто підтверджують, що вони замовляють молитвами, і, звісно, ​​їм вірить простодушний народ. Але чи насправді Божественною силою діють наші знахарі та змовники? Ні, допомога під час змов не від Бога, а від диявола. Молитва при цьому є лише зовнішня приманка – спокуса ворожа; самі знахарі-змовники не вірять у силу молитви, а якщо й читають її, то тільки на вигляд, прикриваючи словами молитви інші слова (змови). Будь-якого ворожіння і всякої змови треба боятися, як справи бісовського. Християни повинні вірити в Бога, а не в сатану. Наш Бог Всемогутній, перед Ним і диявол тремтить, а тому у всіх бідах, хворобах і нещастях до Нього необхідно звертатися через Його служителів, а в хворобах – і до лікаря. За словами Премудрого, у хворобі слід молитися Богу і дати місце лікареві, бо і його створив Господь, і вони (лікарі) моляться Господу, щоб Він допоміг їм подати хворому полегшення та зцілення до продовження життя. «Господь створив із землі лікарства, і розсудлива людина не нехтує ними» . (Сир.38: 9, 12, 14, 4). Такими розсудливими людьми називаються ті, що лікуються і особливо лікарі, які вивчають користь і шкоду для людини від усяких трав, коренів, солей та інших створених Богом цілющих предметів природи. Ми сказали, щоб у всіх випадках зверталися до Бога через Його служителів, бо служителі Божі є служителі Святої Церкви, яка на всяк випадок життя поклала особливі молитви, і через них від Господа дає особливу благодать, крім того, Свята Церква має багато інших благодатних засобів: Таїнства Покаяння, Причастя та Єлеосвячення, ікони, мощі угодників Божих, освячених ялин та ін.; і все це лунає знову ж таки через служителів Церкви – священиків. Господь, покликавши Своїх учнів, дав їм владу над нечистими духами, щоб виганяти їх та лікувати всяку хворобу та усяку неміч. Він, посилаючи їх на проповідь, сказав: «Ті, що хворі зцілюйте, прокажені очищайте, мертві воскресайте, біси виганяйте» (Мф.10:1–8). Прийнявши цю владу і проповідуючи Євангеліє, апостоли ім'ям Господа творили чудеса і зціляли хворих, «мазаху олією багато недужих, і (ті) зцілювали» (Мк.6: 13). Повернувшись із проповіді, вони з радістю казали: «Господи, і біси підкоряються нам про Твоє ім'я» (Лк.10:17). Після цього Господь ще більше збільшив їхню владу. Він сказав: «Ось, даю вам владу наступати на змію і на скорпію і на всю силу ворожості: і нічого вас шкодить» (Лк.10: 19). Ця влада св. апостолів переходить на всіх наступників Божественної їхньої благодаті, священнослужителів. Св. апостол Яків каже: «Чи зловживає хто у вас? Та молитву діє... Чи хтось у вас болить, нехай покличе пресвітери Церковні (священиків), і хай молитву створять над ним, помазавши його оливою в Ім'я Господнє: і молитва віри врятує болячого, і піднесе його Господь: і коли гріхи сотворив їсти, відпустяться йому» (Як.5:13–1). Дивіться, як спасенне Таїнство Святого Єлеосвячення: молитва віри врятує хворого, гріхи відпустяться йому! Значить, якщо і не збудує його Господь від хвороби тілесної, якщо він помре, то молитва віри його врятує, він не помре душею, йому відпустяться гріхи. Тому до Таїнства Єлеосвячення, так само як і до Таїнства Святого Причастя, що служить для зцілення душі і тіла, хворим треба вдаватися якнайчастіше. Святе Причастя є найрятівнішим засобом, якщо його приймають гідно, бо, за словом апостола: «Хто їсть і п'є недостойно, той їсть і п'є на осуд собі, не розмірковуючи про Тіло Господнє. Тому багато хто буває немічним і хворим і чимало вмирає» (1Кор.9:29–30). У негідному Причасті головним чином причина недуги, хвороби та смерті. А щоб гідно причащатися, треба каятися, молитися Богу, вести благочестиве життя, догоджаючи Господу, а аж ніяк не противнику Його – дияволу. Господь багатьма скорботами хоче навернути нас на шлях спасіння. У скорботах не тікати треба від лиця Божого, а милосердити Господа. Наслідки першого гріха, за словом Божим, були праці, хвороби та смерть, тому покаяння, навпаки, є вірним засобом примирення з Богом; воно є полегшення тягаря нашого життя у всіх скорботах і бідах, зцілення від хвороб і порятунок грішника як від смерті тілесної, так і від смерті душевної, по переходу у вічність. Про молитву взагалі той самий св. апостол Яків говорить: «Моліться один за одного, бо нехай зцілієте: бо багато може молитва праведного поспішна (на добре)» (Як.5:16). Отже, у Святій Церкві та в лікарів віруючі можуть знайти вірні засоби, які допомагають у всіх випадках життя, а у священиків навіть проти самої сили бісівської, яка тому і спокушає нас, змушуючи залишити Істинного Бога та святу віру та звертатися до ворожіння. Але чого доброго можна очікувати від споконвічного губителя душ наших? О, не приведи нам, Господи, мати спілкування з ворогом спасіння! Зате добре, спасительно мати спілкування з людьми Божими та слугами Його, бо в особі їх, за правом спадкоємства, ми приймаємо і шануємо Самого Господа, оскільки Він учням Своїм сказав: «Хто приймає вас, приймає Мене; а хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене» (Мф.10:40). Пришестя священнослужителів у дім гідних, вітання та доброзичливість їх благословляються і підтверджуються Господом; на недостойних же немає благословення Божого, бо в тих, хто не прийняв апостолів Христових і всіх, хто прийшов в ім'я Його, Господь велить і порох з ніг обтруси. «Істинно кажу вам, – промовляє Він, – приємніше буде земля Содомської та Гоморської в день суду, аніж місту тому» (Мф.10:12–15). А. Розповіді з життя подвижників благочестя в XIX столітті, що свідчать про буття духовного світу та про близькість його до людини. 1. З життя святителя Філарета, митрополита Московського. Багато випадків довели, як за життя митрополита Філарета, так і після смерті його, ту допомогу, яку його духовна сила надавала людям. Дівчинка восьми років була розслаблена і не могла ходити. Неподалік їхнього будинку митрополит мав служити, і мати хворої вирішила везти її на служіння. Дівчинку внесли до церкви і посадили на стілець, а коли митрополит став благословляти народ, і її піднесли на руках. Отримавши від нього благословення, вона могла стати на ноги, вийшла за допомогою інших із церкви і незабаром зовсім зміцніла. Інша селянська дівчина з 7 років стала німою. Їй було 20 років, коли родичі привели її до митрополита Філарета, який тоді був у Гефсиманському скиту. Митрополит спитав німу, як її звуть. Мати відповіла за неї: "Мар'я". — Я не питаю тебе, — зауважив він, і знову повторив запитання. Німа відповіла: «Мар'я». – Потім митрополит наказав їй повторювати за ним Господню молитву. Вперше вона повторила її туго, вдруге – дуже легко. І з того часу говорила вільно. Пані Б. страждала ногами і два роки не могла ходити. Вона хотіла просити митрополита Філарета помолитися за неї та наказала везти себе на Троїцьке обійстя. У покої митрополита її внесли на простирадлах. Вислухавши її прохання, митрополит сказав їй: «І ви молитеся зі мною». Він узяв ікону і повільно став нею благословляти хвору. У той же час вона відчула фортецю в ногах і встала. Зі сходів вона зійшла без допомоги, твердою ходою, на подив супроводжувала її прислуги. Дочка московського купця Е. в 1850 р. страждала на сильний ревматизм всього тіла: ніякі лікарі їй не допомагали; навіть лежати вона не могла, а все сиділа. У ніч на 3 березня мати хворий бачила уві сні митрополита Філарета тим, хто молився над її дочкою. Вона вирушила на Троїцьке обійстя і просила митрополита помолитися за дочку. За три години хвора, якій мати розповіла про відвідування митрополита, відчула себе краще; вперше після трьох тижнів, лягла, заснула, спала понад півдобу. Вона бачила уві сні митрополита, який благословляє її, і на ранок встала, сама прочитала ранкові молитви, і незабаром зовсім оговталася. 16 жовтня 1849 р. митрополит зцілив 4-річну дочку купця Є., яка нічого не говорила і все плакала. Вона прочитала йому молитву – «Богородице Діво, радуйся» – і одужала. Одна жінка, у якої чоловік пив запоєм, ходила до митрополита просити його, щоб він помолився за її чоловіка, але її не допустили прислуга. Їй порадили тоді пояснити своє прохання, підходячи до церкви під його благословення. Так вона зробила, і чоловік її зовсім перестав пити. Відомий письменник з історії російської церкви, граф М. В. Толстой, будучи хворий на тяжку хворобу, бачив до сна митрополита Філарета. Митрополит обчислював йому різні його забуті гріхи, роз'яснював незрозумілі обставини життя, нагадав, що нещодавно він проїжджав через одне стародавнє місто, не вклонившись святим, що спочиває в ньому: «Ти не вшанував їх, а вони про нас моляться». Потім додав, що не помре від цієї хвороби. Дружина графа вирушила до митрополита та привезла від нього ікону Спасителя. Хворий з цього дня став одужувати. І саме з цього часу зайнявся описом життя святих і місць, ними прославлених, – праці, якими він приніс багато користі. У вдови-лютеранки єдиний син – студент університету – захворів на сухоти; лікарі оголосили його безнадійним. Одна знайома її порадила сходити до Філарета, кажучи, що багато хворих одужують за його молитвами. Поговоривши з матір'ю, митрополит сказав: «Не сумуйте: Господь милосердний!» – запитав ім'я хворого і сказав їй: «Молитимемося разом!» Вдома вдова застала сина сплячим, далі – він став одужувати, і незабаром зовсім одужав. В одній дворянській родині брат і сестра були різної думки про митрополита Філарета. Одного разу зайшла між ними розмова про прозорливість його, і брат оголосив сестрі, що відчуває насправді цю прозорливість. Одягнувшись бідно, він вирушив на Троїцьке обійстя і розповів митрополиту, що над ним трапилося нещастя: згорів його маєток, і він перебуває в крайнощі. Тоді митрополит виніс пакет із грошима і подав йому зі словами: «Ось вам на погорілий маєток». Повернувшись додому, він з урочистістю розповів усі сестрі, яка цим була дуже засмучена. На другий день прийшла звістка, що того дня і години, як він був у митрополита, була пожежа в його маєтку, і на ту саме суму, яку дав йому митрополит... Вражений, він негайно поїхав до нього і все розповів йому. Ось що сталося із відомим торговим діячем В. А. Медвим. У січні 1868 р. він повертався до Росії по Каракумському степу з Коканда, куди їздив у торгових справах. Його супроводжував один російський та провідник-киргиз. Їхали на трьох верблюдах; 15 січня піднявся жахливий буран, мороз сягав 40°, дорогу занесло. Завірюха сліпила очі. Вершники та верблюди тремтіли від холоду. Вони втратили не лише дорогу, а й напрямок, яким треба було їхати, і плутали понад 12 годин. Нарешті верблюди зупинились і жалібно кричали. Туга страшна опанувала цих людей. Провідник передбачав загибель. Його слова підтверджувались костями і скелетами, що валялися по сторонах дороги... Тоді М-в запропонував супутникам помолитися Богу про допомогу і віддатися Його волі... Молячись, він згадав Москву, свою батьківщину, покійних своїх батьків, близького до них митрополита Філарета (про смерть якого він ще не знав), і у смерті якого він ще не знав. Гаряче помолившись, він притулився до верблюда, і почав забувати. - І тут йому здалося таке видовище. Ішла процесія, попереду її митрополит Філарет у повному одязі, з хрестом у руках. Його під руки веде отець М-ва і каже митрополиту: «Благослови, Владико, сина мого Василя». – І митрополит перехрестив його, говорячи: «Бог благословить тебе благополучно продовжувати шлях». Бачення скінчилося, дрімота М-ва припинилася, і раптом він почув гавкіт собаки. Жодного собаки з ними не було. Всі чули цей гавкіт, а верблюди самі повернули в той бік і бадьоро пішли в бік гавкання. П'ять чи більше верст лунав перед мандрівниками цей гавкіт невидимого собаки і довів їх до киргизького аула. Підкріпившись, вони запитали, де собака, який привів їх до житла? Це питання здивувало киргиз: у всьому аулі не було жодного собаки... Один московський книгопродавець, який вшановує пам'ять митрополита Філарета, у 1883 році ввечері, напередодні дня св. Філарета Милостивого (1 грудня), ім'я якого носив митрополит, – зібрався до театру. В цей час йому приносять портрет митрополита, який давно хотів мати. Він купив портрет, а тим часом ударили на сусідній дзвіниці. Він спитав, яке завтра свято, і йому відповіли, що день Ангела спочив митрополита. Він задумався і, згадавши, що й торгівлю свою він колись відкрив 1 грудня, пішов до всеношної... Через кілька років він узяв більшу лавку. Коли все вже було перевезено, він пішов до церкви запросити священика для молебню, у церкві служили панахиду митрополитом Філаретом: знову було 1 грудня. Через кілька днів, коли він відкрив уже лавку для покупців – входить простий російський мужичок і робить «почин», – запитує «Слова та мови» митрополита Філарета. «Нехай розумники, – уклав свою розповідь цей купець, – нинішнього століття назвуть усе випадковістю. Але я, темна людина, не можу не бачити в цьому благословення великого митрополита, і тому свято вшановую його пам'ять». (Вилуч. в сокрощ. з кн.: «Російські подвижники XIX ст.» Додаток до журналу «Русск. Паломник»). 2. Випадки прозорливості із життя Йосипа, архієп. Воронезького. Деякі випадки підтверджують те, що в ньому був дар прозорливості. Одна скопинська мешканка приїжджала до Вороніжа до мощей святителя Митрофана і, приклавшись до них, пішла за благословенням до архієпископа Йосипа. Благословляючи її, він насамперед запитав: «А чи була ти в Козлові у своєї сестри?» (Виявилося, що ця жінка була у сварці із сестрою). Отримавши відповідь, що вона не заїхала до сестри архієпископ, умовляв її примиритися. Поміщиця В-а завжди питала благословення преосвященного на від'їзд. У неї в Петербурзі захворіла дочка, що була в Смольному інституті, і вони поспішала їхати туди. Перед від'їздом вона зайшла до преосвященного Йосипа. - Ти куди їдеш? - Сказав він. - Ти сама хвора, не слід їхати. Як не вагалася вона, передаючи багатьом своє здивування цим словам, вона зважилася їхати, вирушила до Петербурга і звідти повернулася вже в труні. Архієпископ часто давав відвідувачам брошури та книжки духовного змісту. Помічали, що багатьом він давав книжки, які прямо відповідають духовному стану цих осіб. В одного купця прийшли у розлад торгові справи. У тяжкому роздумі він пішов до мощей св. Митрофана, а потім у хрестовій церкві зустрів преосвященного Йосипа і підійшов до нього під благословення. – Благословлюється раб Божий Іван! – промовив архієпископ, який раніше ніколи не знав цієї людини. Зі схваленим духом той вийшов із церкви, і справи його стали незабаром помітно одужувати. Виходячи востаннє з Митрофанова собору, він сказав послушнику: «Останнього разу ми з тобою тут, Альоша!». Старець відійшов до Бога на 92 році життя, 19 лютого 1892 року. Помер він мирно і тихо, сидячи на дивані. Коли труну перенесли до церкви, безліч народу сходилося попрощатися з нею, і багато з старанністю запалених свічок палало навколо цієї труни. (Звідти ж). 3. Випадки із життя о. Назарія, ігумена Валаамської обителі. Збереглися розповіді про наступні два випадки з життя о. Назарія: У царювання Катерини II у Петербурга відбулася морська битва зі шведами. Все місто було в страху, митрополит молився, уклавшись у келію. В цей час о. Назарій наполегливо зажадав побачення з митрополитом і запевнив його у перемозі та безпеці. На підтвердження своїх слів показав на боці моря душі вбитих воїнів, що сягають світлих хмар до неба. Тоді митрополит підбадьорив імператрицю. За імператора Олександра I сановник К. підпав царській немилості; його дружина благала о. Назарія молиться за чоловіка. Той обіцяв попросити наближених царських. – Усіх уже просила, – відповіла дружина опального. – Та не тих, кого треба, – відповів о. Назарій і, взявши в К. багато дрібних грошей, подався роздавати їх бідним. Тільки надвечір він роздав усе, і повернувся до стурбованої сім'ї зі словами: «Ну, слава Богу, обіцяли всі наближені царські за вас». Потім прийшла звістка, що справа скінчилася благополучно. Тоді, відповідаючи на запитання, пояснив о. Назарію, хто ті наближені та якого Царя, яких він просив. Коли було зроблено переклад з грецької великої подвижницької книги «Добротолюбство», митрополит Гавриїл наказав вченим перекладачам радитися у всьому з духовними старцями і насамперед вказав на о. Назарія. «Вони з досвіду краще за вас розуміють духовні істини», – сказав митрополит. 1801 року о. Назарій спитав собі звільнення на спокій. Спершу він усамітнився на Валаамі у своїй пустельницькій келії, куди віддалявся і раніше займаючись молитвами та рукоділлями. Але обставини змусили його залишити Валаам. Вибираючи місце для пустельного проживання, о. Назарій вирушив у область чорноморських козаків. Дорогою, у Воронезькій губернії, о. Назарій пристав одного разу в одного священика. Коли настав час для служіння недільної всенощної, священик оголосив старцеві, що він ніколи не служить, оскільки храм буває порожнім і нема для кого служити. – Храм не може бути порожнім, – відповів старець, – у ньому знаходиться Ангел, охоронець престолу Господнього. І потім, якщо не підуть парафіяни, то підуть Анголи, хранителі їхніх душ; бо за всякого славослов'я Божого Ангели перші бувають і співслужителі, і співславословці, і вони наповнили б вашу церкву. «Якби ви молилися про нашу паству, Господь наказав би Ангелам спонукати їх душі до молитви. Яку ж відповідь, у день Страшного Суду, дасте ви про смерть її, коли не вживаєте жодних заходів для спасіння!» Священик просив старця наставляти його, і о. Назарій порадив негайно відслужити всеношну, яку вони разом і відправили за чином. До церкви прийшли старі, скликали ще декого зі своїх, тож всього зібралося до 30 людей. При виході із церкви старець пояснив необхідність ходити до церкви. На обід народу зібралося трохи більше. Після обіду став збиратися на цвинтар народ, для веселощів. «Підемо і ми, – сказав о. Назарій священикові, візьміть Четью-Мінею». Прийшовши на цвинтар, вони сіли, і священик почав читати життя денного святого, у проміжках о. Назарій говорив від себе повчання. Спершу підійшли старі, потім дехто та інші. Щодня священик став служити обідню, і число парафіян множилось, о. Назарій не пропускав нагоди розмовляти. Не знайшовши собі зручного місця у землі чорноморських козаків, о. Назарій поїхав назад через те саме село, і саме прибув туди в неділю, до Євангелії. Народу було в церкві безліч, і народ із захопленням зустрів старця, якого встиг полюбити. Після обідні священик, вказуючи на о. Назарію на те, що не тільки храм, а й паперті сповнені тих, хто молиться, сказав майбутнім, що це плід молитов о. Назарія. До кінця життя о. Назарій підтримував листування з цим священиком. Повернувшись у Саров, де вважав початок чернецтві, о. Назарій улаштував собі пустельну келію в лісі, при річці Сарівці. Коли вистачало сил, він у нічний час ходив лісом, роблячи на згадку молитвослів'я 12 псалмів, і до світанку повертався в келію. Не раз зустрічався він із ведмедями, які не чіпали його, і він їх не боявся. Багато самітників повіряли йому свої думки. У Тамбовському та Нижегородському краї утворилося під його керівництвом багато жіночих гуртожитків. Маючи дар прозорливості, о. Назарій бачив оголеними людські думки та гріхи. Дільник розумної молитви, так писав про неї старець: Помолимося духом, помолимося і розумом. Зійдіть у слова апостола Павла: «Хочу краще говорити п'ять слів розумом, ніж тисячу мовою» . Зобразити не можу, як ми щасливі, що ці п'ять слів удостоїлися говорити. Що за радість! Господи Ісусе Христе, помилуй мене грішного. Уявіть собі: Господи, Кого я називаю? Творця, Творця всього, Кого всі небесні сили тремтять. Розум і серце зібрати в одне, очі заплющити, мисленні очі звести до Господа. О, найсолодший і найдорожчий Господи, Ісусе Христе, Сину Божий!» Після п'ятирічного перебування в Сарові, о. Назарій помер, 74 роки - 23 лютого 1809 р., і похований біля вівтаря теплої церкви. (З кн. «Русск. рухливий. ХІХ ст.»). 4. З життя єросхимонаха Амвросія, оптинського старця. Багато завжди говорили про прозорливість отця Амвросія. Він намагався приховати від людей цей свій дар і не мав звички передбачати. Але в тих порадах, які він давав, цей дар виявлявся у всій своїй незбагненній величі. Для нього не існувало таємниць; він бачив усе. Незнайома людина могла прийти до нього і мовчати, а він знав його життя та її обставини, його душевний стан і навіщо він сюди прийшов. Батько Амвросій розпитував своїх відвідувачів, але уважній людині щодо того, як і які питання він ставить, було ясно, що батюшці відомо справу. Але іноді, за жвавістю природи, це знання висловлювалося, що завжди приводило старця в збентеження. Нещодавно до нього підійшов молодик з міщан з рукою на перев'язі і став скаржитися, що ніяк не може її вилікувати. У старця був ще один чернець і кілька мирян. Не встиг той домовити: «Все болить, сильно болить», як старець, його перебив: «І хворітиме, навіщо мати образив?». - Але разом зніяковів і продовжував: «Ти поводиться добре, чи хороший ти син? Чи не скривдив?». Ось зразки того, як діяв старець. Хлопець з-під Тихонової пустелі (верст 50 від Оптіної) задумав одружитися, бо стара мати ослабла, а інших жінок у будинку не було. Пішов він до Успіння до батюшки, а той каже: «Приходь у Покрову». А мати вдома сердиться: «Тільки плутає старець – ніколи прохолоджуватися». У Покров каже батюшка: «Почекай до Водохреща – тоді побачимо, що буде», а мати вдома більше лається. Настало Хрещення, а хлопець оголошує, що материної лайки терпіти немає сили. А батюшка йому у відповідь: «Боюсь я, що не послухаєш; а моя порада: ніяк тобі одружуватися не треба - почекай». Хлопець пішов і одружився. Після весілля місяця через два помер, і залишилася його дружина без жодних коштів. Бідолашне міщанку за красу просватав купець, а батюшка каже матері: «Вашому нареченому відмовити треба». Мати так і піднеслася: «Що ти, батюшка; та нам і уві сні такий не снився – послав Бог сироті, а ти відмовити!». А батюшка у відповідь: "Цьому відмовте - у мене для дочки твоєї інший наречений є, краще за це". - «Та якого нам краще треба: не за князя їй виходити!» - "Такий у мене великий наречений, що й сказати важко, відмовте купцеві". Купцю відмовили, а дівчина раптово захворіла та померла. Тоді зрозуміли, про якого нареченого говорив батюшка. Приїжджають до батюшки дві сестри. Молодша – наречена, закохана, щаслива, з дитинства радісного настрою; старша – тиха, задумлива, богомольна. Одна просить благословити її вибір, а інша просить постригу. Батюшка нареченій подає чотки, а старшій каже: «Який монастир! Ти заміж вийдеш - та не вдома - ось тобі що! - І назвав губернію, куди вони ніколи не їздили. Обидві повертаються до Петербурга. Наречена дізнається, що кохана людина їй зрадила. Це справило в ній страшну зміну, тому що її прихильність була глибока. Вона спіткала суєтність того, що раніше її займало, її думки звернулися до Бога, і незабаром на одного інокіня стало більше. Тим часом старша отримала листа з дальньої губернії від забутої тітки, побожної жінки, яка жила поруч якогось монастиря. Вона кликала її придивитися до життя черниць. Але вийшло інакше. У цієї тітки вона познайомилася з людиною вже не молодою, яка дуже підходила до неї за характером, і вийшла за неї заміж. У одного близького до батюшки ченця сестра одружена з поміщиком, який часто відвідував Оптіну. Якось батюшка заводить таку розмову: «Говорять (батюшка дуже любить вживати це «говорять» для прикриття своєї прозорливості)- кажуть, у тебе маєток вигідно продається: купи». Поміщик здивувався. "Продається, батюшка - і як би добре купити, та це мрія одна: маєток великий, просять чистими грошима - хоч дешево, а в мене грошей немає". "Грошей, - повторив тихо батюшка, - гроші будуть". Потім вони перейшли до інших розмов. На прощання батько Амвросій сказав: «Чуєш – маєток купи». Поміщик подався додому на своїх конях. По дорозі жив його дядько, багатий, але страшенно скаредний старий, що уникає всієї рідні. Так сталося, що пристати було ніде і довелося заїхати до дядька. Під час розмови дядько запитує: «Чому ти не купиш маєток, який біля тебе продається: гарна покупка!». А той відповідає: «Що питати, дядечку? Звідки мені стільки грошей взяти? – «А якщо гроші знайдуться: хочеш, у борг дам?» Племінник прийняв це за жарт, але дядько не жартував. Маєток був куплений, і новий власник приїхав розпорядитися. Не минуло ще й тижня, пану повідомляють, що прийшли купці торгувати ліс. Ліс цього маєтку вони хотіли купити не весь, а частину його. Почали говорити про ціну. «Ми з тобою, пане, торгуватися не будемо – ціну відразу поставимо», – і назвали ту ціну, за яку було куплено весь маєток. Не такі випадки прозорливості, які доводять пряме знання відомих подій, думок і почуттів, нікому не відкривалися. Така прозорливість старця часто виявлялася окремих осіб про загальних благословеннях. Старець обходив людей, що чекали його благословення, уважно вдивляючись у всякого, осіняючи хресним знаменням і деяким кажучи кілька слів. Часто він, звертаючись до всіх, розповідав щось таке, що слугувало відповіддю на потаємну думку когось із присутніх. Це був чудовий спосіб спілкування старця з дітьми в тому, чого вони йому не висловлювали, але що було відкрито. Батько Амвросій знав не тільки почуття тих, хто був перед ним, йому був відомий настрій тих, хто приходив уперше; коли йому доповідали, він уже знав, чи привела до нього потреба чи цікавість – чи треба прийняти якнайшвидше чи упокорити очікуванням. Хто був уважний до себе, той помічав, що, чим важчою була ноша, з якою йшли до батюшки, тим ласкавішим був його привіт, хоча б було темно і не було видно виразу обличчя, що приходить. Як і дар прозорливості, приховував отець Амвросій та дар зцілень. Він мав звичай посилати купатися в цілющу криницю Тихонової пустелі і забирати у себе всяку славу. (З кн. «Російські подвижники ХІХ ст.», ч. II, стор. 32 – 36). 5. З життя Серафима Саровського. 13 серпня 1786 року Серафим був пострижений у чернецтво, і йому дано було, без його відома, відповідне йому ім'я, обране монастирським начальством: Серафим, що означає «полум'яний». У грудні 1787 року він присвячений ієродьякону. З того дня протягом шести років він майже безперервно перебував у служіннях. Ночі на неділю та свята проводив усе у молитвах, стоячи. Бог подавав йому сили, - він не потребував майже відпочинку, забував про їжу і з жалем йшов з церкви. Часом він бачив при церковних служіннях Ангелів, котрі співслужили і оспівували з братією. Особливо знаменного бачення він удостоївся під час літургії у Великий Четверток, коли після малого виходу він побачив Господа Бога нашого Ісуса Христа в образі Сина Людського у славі, що сяє світліше сонця і оточеного Небесними Силами. Від західних церковних воріт Він ішов повітрям, зупинився проти амвона і, піднявши Свої руки, благословив службовців і молящихся. Від бачення о. Серафим миттєво змінився виглядом – і не міг зійти з місця, вимовити слова. Єродиякони під руки ввели його до вівтаря, де він стояв нерухомо близько двох годин. 12 вересня 1804 року, коли він рубав у лісі дрова, до нього прийшли три незнайомці селянина і нахабно почали вимагати грошей. Він відповів: "Я ні від кого нічого не беру". Перший, що кинувся на нього, впав, і вони злякалися всі; а о. Серафим, хоча був дуже сильний і при сокирі, згадав слова Спасителя: «Всі... ті, що приймали ножа, ножем загинуть» . Він опустив сокиру, склав на грудях хрестом руки і сказав: «Робіть, що вам треба». Вони вдарили його обухом сокири в голову – з рота та вух ринула кров, старець упав мертвий. Розбійники потягли його до келії, продовжуючи топтати його ногами, зв'язали мотузками - і, думаючи, що він убитий, кинули його і кинулися в келію для пограбування. Але знайшли лише ікону та кілька картоплин, на лиходіїв напав страх, і вони втекли. О. Серафим, прийшовши до тями, абияк розв'язав себе, подякував Богові за невинне страждання, помолився за прощення грабіжників і до ранку приплутався в обитель, у найжахливішому вигляді, змучений, закривавлений, із запеклою кров'ю. Лікарі знайшли, що голова проламана, ребра перебиті, груди відтоптані і по тілу смертельні рани, і дивувалися, як він ще живий. Коли вони радилися латиною, що робити, о. Серафим заснув і мав видіння. Пресвята Владичиця, у славі, з апостолами Іоанном Богословом і Петром з'явилася до його одра і вимовила в той бік, де були лікарі: «Що ви працюєте?» - а старцеві: "цей від роду Мого!" - Слова, вже чуті старцем. Прокинувшись, о. Серафим відхилив лікування і, того ж дня відчувши повернення сил, підвівся з ліжка. Але п'ять місяців він провів, оговтуючись в обителі, а там знову повернувся до пустелі. Коли грабіжників було викрито, о. Серафим оголосив і Саровському настоятелю, і поміщику, що, якщо селян покарають, він назавжди піде з Сарова в далекі місця. За благанням старця, лиходіїв пробачили, але незабаром пожежа спалила їх удома; вони розкаялися та приходили до о. Серафиму. З того часу він залишився назавжди зовсім згубним (ще раніше був придушений деревом, при рубанні лісу) і ходив, спираючись на сокирку, мотику або палицю. О. Серафим мав надзвичайно дар прозорливості. У цьому короткому описі буде зовсім опущено безліч випадків, занесених у докладне життя про. Серафима; але необхідно вказати на думку старця про цю прозорливість. Після одного виявлення прозорливості, і напрочуд одного зі своїх духовних дітей, старець пояснив: «Він йшов до мене, як і інші, як і ти; йшов як до раба Божого; я, грішний Серафиме, так і думав, що я грішний раб Божий – що мені наказує Господь, як рабу Своєму, то я передаю тому, хто потребує корисного. Перший помисел, що є в моїй душі, я вважаю вказівкою Божою і кажу, не знаючи, що у мого співрозмовника на душі, а тільки віруючи, що так мені вказує Божа воля. Своєї волі не маю, а що Богові завгодно, те й передаю». Отримуючи листи, о. Серафим часто, не роздруковуючи їх, знав їхній зміст і давав відповіді: «Ось що скажи від убогого Серафима». - Після смерті його знайшли багато таких нероздрукованих листів, на які були надані відповіді. Одному мирянину Ст о. Серафим часто говорив, що на Росію повстануть три держави і багато виснажать її. Але за православ'я Господь помилує та збереже її. Це він говорив про Кримську кампанію, як показали події. Ще не було ні одкровень, ні явищ у труни святителя Митрофанія Воронезького, а о. Серафим письмово привітав архієпископа Антонія Воронезького з відкриттям св. мощів. Духом о. Серафим знав і був у єднанні з багатьма подвижниками, яких ніколи не бачив і жили від нього за тисячі верст. Коли в затворнику Задонського Богородицького монастиря Георгії виник помисел, чи не змінити йому свого місця на більш відокремлене, і ніхто, крім нього, не знав цього таємного збентеження, прийшов до нього якийсь мандрівник від о. Серафима і сказав: «Батько Серафим наказав тобі сказати: соромно, стільки років сидів у затворі, перемагатися такими ворожими помислами, щоб залишити своє місце. Нікуди не ходи: Пресвята Богородиця наказує тобі тут залишатися». Старий сказав і вийшов. Він також бачив минуле і майбутнє, кількома словами окреслював майбутнє життя людини і говорив речі і давав поради, що здавались дивними, доки вони не виявлялися повними духу прозріння. Детальні житія його зберігають багато дивовижних проявів цього дару. О. Серафим мав також дар зцілення. Він мав звичай мазати хворих олією від лампади, що горіла перед його келійною іконою Богоматері – «Зворушення», яку він називав «Всіх радостей Радість» – і коли йому було запропоновано питання, навіщо він це робить – він відповідав посланцю: «Ми читаємо в Писанні, що апостоли мазали олією, і багато хто мазав маслом. Кому ж слідувати нам, як не апостолам?» – і помазані їм отримували зцілення. А про колодязь «Серафимовий» старець сказав: «Я молився, щоб вода ця в колодязі була цілющою від хвороб». Ця вода набула тоді особливих властивостей. Вона не псується, хоча багато років стояла в незакупорених судинах; у всяку пору року, і в холоди, нею омиваються хворі та здорові та отримують користь. Один сарівський чернець зупинив дворову людину, що гналася за старцем і запитав: «Що ти женешся за ним?». – «Як же не гнатися мені за ним, – поспішно відповів той, – я був сліпий, а о. Серафим зробив мене зрячим», – і він побіг далі за старцем. М. В. Синягіна була хвора, відчувала в собі жахливу тугу і від хвороби не могла в пісні дні їсти їжу, покладену статутом. Старець наказав їй напитися води біля його джерела. Тоді, без жодного примусу, з неї гортанню вийшло багато жовчі, і вона стала здорова. Багатьом, навіть у ранах, о. Серафим наказував окотитися водою з його джерела. Всі отримували від цього лікування - і в різних захворюваннях. На початку двадцятих років, м. Манторов захворів на недугу, яку лікарі не могли визначити і якої не могли полегшити. Страждання змусили його вийти з військової служби та оселитися в маєтку Нуче, у 40 ст. від Сарова. Про о. Серафимі вже йшла чутка; слух дійшов до хворого, і його принесли на руках своїми людьми до старця. Старець його тричі запитав: «Чи віруєш ти безперечно в Бога?». Хворий тричі відповідав: «Безперечно вірю». Старець помазав хворі місця олією з лампади; всі струпи, що покривали тіло, миттєво відпали. Манторов, зцілений, вийшов здоровим із келії. Він усе своє життя прожив під рукою старця, і багато зробив для Дівєєвської його громади. У генерала Ладиженського сильно хворіла ліва рука від рани, одержаної в турецьку кампанію. На прохання сестер своїх йому довелося бути в о. Серафима. Повернувшись, він розповів, що з ним сталося диво. «Поки що я передавав о. Серафиму доручення - він узяв мене за хвору мою руку і так міцно стиснув, що я тільки від сорому не скрикнув, але тепер не відчуваю в руці зовсім ніякого болю». О. Серафим за кілька років говорив про холеру, що наближалася, і, коли вона настала, відкрито провіщаючи, що її не буде ні в Сарові, ні в Дівєєві, зцілював тих, хто звертався до нього. Так, один селянин, захворівши, приповз до старця, який приклав його до свого образу, напоїв святою водою, дав просфори і велів обійти навколо обителі та помолитись у соборі. Селянин був зцілений. Настали останні роки життя старця. Він говорив: «Незабаром я не житиму тут; близький кінець мій! З колишнім коханням і турботою продовжував старець служити тим, хто приходив до нього. Ось один із описів відвідування о. Серафима. «Ми знайшли старця у ближній пустелі, на роботі: він розбивав грядку мотикою. Коли ми вклонилися йому до землі, він благословив нас і, поклавши на мою голову руки, прочитав тропар Успіння: «У різдвяному віці дівство зберегло». Потім він сів на грядку і наказав нам сісти; але ми мимоволі встали перед ним навколішки і слухали його бесіду про майбутнє життя, про життя святих, про заступлення, заступництво і піклування про нас грішних Владичиці Богородиці, і про те, що нам потрібно в тутешньому житті для вічності. Ця розмова тривала трохи більше години; але такої години я не порівняю з усім минулим моїм життям. На всі продовження розмови я відчував у серці невимовну, небесну насолоду, бозна-яким чином туди переливалася, якої не можна порівняти ні з чим на землі. До того часу для мене в духовному світі все було байдуже. О. Серафим уперше дав мені тепер відчути Всемогутнього Господа Бога та Його невичерпне милосердя та вседосконалість». Повз Сарова проїжджає за ремонтом молодий кавалерійський офіцер. Він сумнівається у вченні Церкви про ікони і боїться викриття прозорливого старця – і мине пустель. Але через півроку, вирушаючи у похід, він, на прохання свого батька, заїжджає до Сарова. Старець у натовпі народу робить йому знак підійти, і веде до келії. На прохання молитися, щоб він уцілів у битві, старець благословляє його мідним хрестом і сповідує, кажучи йому вголос його гріхи, і потім наставляє його: «Не треба підкорятися страху, який наводить на юнаків диявол, а треба тоді особливо пильнувати духом і пам'ятати, що ми Викупителя, без волі Якого не спадає жодне волосся з голови нашої. Спокуса диявола подібні до павутини: дунути на неї - і вона винищується; варто захистити себе хресним знаменням, і підступи ворожі зникають зовсім». Потім старець пояснює всі помилки слухача щодо св. ікон, благословляє солдатів командованої ним частини і передбачає, що вони уціліють у поході. Ідучи, офіцер кладе біля старця три карбованці на свічки; і раптом у душі помисел, на що гроші старцеві. Він повертається з каяттям до о. Серафиму, а старець, перш ніж той вимовив слово, каже: «Під час війни з галлами належало одному воєначальнику позбутися правої руки, але ця рука дала якомусь пустельнику три монети на св. храм і молитвами Святої Церкви Господь врятував її. Ти це зрозумій гарненько і надалі не покаюйся в добрих справах. Гроші твої підуть на влаштування Дівіївської громади за твоє здоров'я». Подаючи йому випити святої води, старець каже: «Хай оженеться благодаттю Божою дух лукавий, що знайшов на раба Божого Івана». Потім старець дає на дорогу просфору, святої води та сухариків. Іншого разу приходить до старця генерал і розповідає, що, оточений з усіх боків турецькими полками, залишившись без надії з одним своїм полком, він твердив: «Господи, помилуй молитвами старця Серафима», їв його сухарики та пив святу воду – і врятувався. А старець пояснює йому, що молитва віри є непереможною перемогою. Ось о. Серафим поєднує знову неблагополучне життя подружжя, що розійшлося, і розлучених для того дітей. Ось мати, що втратила з поля зору сина, припадає до ніг старця, і він каже: «Почекай у Сарові!». Через три дні, входячи до келії о. Серафима, вона знаходить у ній свого сина, якого о. Серафим підводить до неї за руку та вітає. 25 березня 1831 р. старець був втішений дивним відвідуванням. Свідком цього відвідування була одна стариця Дівєєва, якій о. Серафим наказав прийти до себе і сказав: "Нам буде видіння Божої Матері", молився над нею і заспокоював: "нічого не вбийся!" Зробився шум, як шумить ліс від великого вітру. Коли він затих, почувся спів, подібний до церковного. Двері в келію самі собою відчинилися, стало світло - білішим за день, і пахощі наповнили келлю. О. Серафим стояв навколішки, підвівши руки до неба і сказав: «Ось Преславна, Пречиста Владичиця наша Пресвята Богородиця прийде до нас!». Попереду йшли два Ангели з золотистим волоссям, тримаючи по гілці, посадженій щойно розквітлими квітами. Вони стали попереду. За ними йшли: св. Іоанн Предтеча та св. Іоанн Богослов, у білому, блискучому від чистоти одязі. За ними йшла Богоматір і дванадцять дев. Цариця Небесна мала на Собі мантію, як пишеться на образі Скорботної Божої Матері, невимовної краси, застебнута каменем, викладеним хрестами; поручи її на руках і епітрахіль, накладена понад сукні, і мантії теж були прибрані хрестами. Вона здавалася вищою за всіх дів; на голові Її сяяла в хрестах корона - і очей не виносило світла, що освітлювало обличчя Богоматері. Діви йшли за Нею попарно, у вінцях, і були різного вигляду, але великої краси. Келія стала просторішою, і її верх виповнився вогнів, ніби свічок, що горять. Було ясніше півдня, сяйво більше денного променя, світліше і біліше сонця. Коли черниця прийшла до тями, о. Серафим стояв уже не на колінах, а на ногах перед Пресвятою Богородицею, і Вона розмовляла з ним. Діви сказали інокині свої імена та страждання за Христа. З бесіди Пречистої Владичиці з о. Серафимом інокиня чула: «Не залиш дів Моїх (Дивєєвських)!». О. Серафим відповідав: «О, Владичице! Я збираю їх, але сам собою не можу їх керувати». Цариця Небесна відповіла: «Я допоможу тобі в усьому. Хто скривдить їх, той буде вражений від Мене; хто послужить їм заради Господа, той буде згаданий перед Богом». Потім вона сказала черниці: «Ці мої діви полюбили Єдиного Господа; інші залишили земне царство та багатство, і за те бачиш, якої слави сподобилися. Як було колись, так і нині. Тільки колишні мучениці страждали явно, а нинішні таємно, серцевими скорботами, і винагорода буде така сама». Благословляючи о. Серафима, Пресвята Богородиця сказала: «Скоро будеш із нами!» Св. Предтеча та Богослов благословили його, а діви цілувалися з ним рука об руку. - В одну мить все стало невидимим. Це було дванадцяте явище старця Серафима від Господа Бога. Старцю було 72 роки. Тілесна знемога все посилювалося; старець рідше міг ходити в пустельну келію, і багато хто довго жили в монастирському готелі, щоб бачитися і насолодитися пахощами його останніх бесід. Говорячи про пустелю з однією дивіївською старицею, о. Серафим прийшов від уявлень щасливого блаженства у захваті; він встав на ноги і з піднятими руками дивився в небо і говорив: «Яка радість, яке захоплення обіймають душу праведника, коли її зрікають Ангели і подають перед лице Боже!» Одному подвижнику він сказав: «Цей, о. Тімон, цей, всюди цей дану тобі пшеницю. Цей на добрій землі, цей і на піску, цей на камені, цей при дорозі, цей і в терні: все десь нехай мерзне і зросте і плід принесе, хоч і не скоро». О. Серафим уже готувався до смерті. Нерідко він, сидячи в сінях біля своєї труни, розмірковував про потойбічне життя, і земний шлях його здавався йому таким недосконалим, що він гірко плакав. Старець деяким особам розіслав листи, закликаючи до себе, а іншим доручив після своєї смерті передати для них корисні поради. Цього дня Різдва о. Серафим довго розмовляв із одним мирянином. Це була, може, остання, довга його розмова. «Добро роби,— говорив він,— шлях Господній байдуже! Ворог скрізь із тобою буде. Хто долучається, скрізь буде врятований; а хто не долучається – не мною. – Ось що роби: докоряють – не докоряй; женуть – терпи; хулять - хвали; засуджуй сам себе, так Бог не засудить; підкоряй волю свою волі Господньої; ніколи не лестощів; пізнай у собі добро і зло: блаженна людина, яка знає це. Люби ближнього: ближній – твоє тіло. Якщо по тілі поживеш, то душу і тіло погубиш; а якщо за Божим, то обох спасеш. За поступки світу багато хто загинув: якщо хто не творить добра, той і грішить. Треба любити всіх і більше за всіх – Бога...» «Підлеглих зберігай милістю, полегшенням від праць, а не ранами. Напої, нагодуй, будь справедливий, Господь терпить; Бог знає, можливо, і ще довго протерпить. Ти так роби: коли Бог прощає, і ти прощай». «Що прийняла і поцілувала Св. Церква, все для серця християнина має бути люб'язним. Не забувай святкових днів: будь поміркований, ходи до церкви, хіба немочі колись; молись за всіх: багато цим добра зробиш; давай свічки, вино та ялин у церкву: милостиня багато тобі добра зробить. По постах скоромного не їж: хліб та вода нікому не шкідливі. Як люди по 100 років жили? Не про хліб єдиний жива людина. Що Церква поклала на семи Вселенських Соборах, виконуй. Горе тому, хто одне слово додасть до цього чи зменшить. Що вороги говорять про праведних, які зцілювали від гниючих ран одним дотиком? Господь закликає нас, та ми не хочемо. – Смиренність набувай мовчанням. Бог сказав Ісаї: «Я на кого дивлюся, тільки на лагідного і мовчазного і тремтячого словес Моїх» . Весь час цієї бесіди о. Серафим був дуже радісним. Він говорив дуже швидко; відвідувач ледве встигав прочитувати питання, як одразу отримував на них відповіді. Старець стояв, спершись на свою дубову труну, і тримав у руках запалену воскову свічку. Цього ж дня старець долучався, довго розмовляв з ігуменом і просив його про багатьох ченців, особливо молодших. Збоку вівтаря Успенського собору він відміряв собі могилу. Якось наприкінці 1832 року один чернець запитав старця: «Чому ми не маємо суворого життя стародавніх подвижників?» – Тому, – відповів старець, – що не маємо рішучості; а благодать і допомога Божа до вірних і всіх серців шукаючих Господа нині та сама, яка була і раніше – і ми могли б жити, як давні батьки: бо, за словом Божим, «Ісус Христос вчора і сьогодення Той же, і на віки!» Ці слова – друк життя о. Серафима. Настав новий 1833, що припав на неділю. О. Серафим вистояв ранню обідню дорогу йому лікарняному храмі, в ім'я преп. Зосіми і Савватія, обійшов усі ікони, прикладаючись до кожної і ставлячи свічки, чого раніше не робив, і долучився. У келії в нього палали негасимі ним свічки, тому що на всі застереження він говорив завжди: «Поки я живий – пожежі не буде, а смерть моя відкриється пожежею». Після служби, старець попрощався з усіма ченцями, що молилися, благословив, поцілував і говорив: «Рятуйтеся, не сумуйте, пильнуйте, сьогодні нам вінці готуються!». Він приклався ще до хреста, до ікони Богоматері, вклонився у вівтарі св. престолу і вийшов північними дверима, ніби на знак того, що людина входить у життя народженням, а йде смертю. У ньому помітили крайню знемогу. Сусід його по келії помітив, що три рази цього дня він виходив на місце, вказане для поховання, і дивився довго в землю, а ввечері співав у келії великодні пісні та переможні молитви. Другого січня о шостій годині ранку з келії о. Серафима йшов дим. Зсередини було замкнено, і на стукіт не відпирали. Двері мали зірвати з петель. У сінях тліло полотно від залишеної свічки. У келії все було тихо. О. Серафим у своєму білому балахончику стояв перед іконою Пречистої Діви Розчулення, названої ним «Всіх радостей Радість», на звичайному місці, перед малим аналоєм, на колінах, з відкритою головою, з мідним розп'яттям на грудях. Його руки лежали хрестоподібно на книзі молитов, а на руки була опущена голова. – Спершу думали, що він заснув. - Батюшко, ви не бачите, що у вас книжка горить! - Сказали йому, але він не відповідав. Очі були заплющені; обличчя жваве виразом молитви та духовної думки, тіло було ще тепло. Всю цю ніч, що підв'язався в Глинській пустелі Курської губернії, старець Філарет, виходячи від утрені, вказав братії на незвичайне світло, яке видно на небі, і сказав: «Ось так відходять душі праведних. Нині у Сарові душа о. Серафима підноситься на Небо». Над його труною не було вимовлено жодної мови; тільки звучало слово Боже і лунали церковні пісні, сильніші за будь-які промови – пісні, які він так любив у своє мовчазне і велике життя. Його опустили в землю біля собору Пресвятої Діви, в ім'я преславного Її Успіння, в дубовій труні і, за його заповітом, поклали йому на груди фініфтове зображення преп. Сергія, надіслане йому з мощів, із Лаври. Він народився в приході преподобного Сергія, зрівнявся з ним у подвигах і ліг у могилу з його іконою. Безліч народу зійшлося і з'їхалося на відспівування старця о. Серафима. Але, опустивши в землю тіло подвижника, так славно осяяне за життя сяйвом святині, російська земля не поховала свого улюбленого старця. Він залишився живим для неї. Речі о. Серафима – його мідний материнський хрест і великий залізний, який він носив на тілі, його сокирка, каміння, ікона «Всіх радостей Радість», Євангеліє та кілька сухариків зберігаються у Сарові та Дівєєві, де прославилося його ім'я. Ось як казав, невдовзі після смерті о. Серафима, архієпископ Воронезький Антоній, відомий подвижницьким своїм життям: «Ми як копійчані свічки, а він як пудова свічка завжди горить перед Господом, як минулим своїм життям на землі, так і справжньою відвагою перед Святою Трійцею». Багато вже записано явищ о. Серафима, після блаженної його смерті. Ось небагато з них. Нижегородський поміщик Д. А. А. під старість зовсім втратив зір; а його єдина радість полягала у читанні священних книг. Двоюрідна сестра його надіслала йому води з джерела о. Серафима. Він наказав подати собі чистий рушник, намочив його цією водою і з молитвою: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, молитвами угодника Твого Серафима зціли мене» – тричі прикладав до очей. Після першого разу він бачив як у тумані, після другого почав розрізняти предмети і після третього міг читати: він прозрів. Зцілений з'їздив до Сарова і став щорічно приділяти частину своїх доходів на Дівєєв, де, за його смертю, його ім'я записали на вічне поминання. Російський подвижник Афона, ієромонах Серафим, відомий під ім'ям Святогірця, у своїх келійних записках передає таке: «У 1849 я захворів. Хвороба моя була вбивча: я не думав, що залишусь живим. Ніякі засоби не могли поставити мені. Я зневірився. Тільки першого вечора 1850 року раптом хтось тихо говорить мені: «Завтра день смерті о. Серафима, старця Саровського: відслужи по ньому заупокійну літургію і панахиду, і він тебе зцілить». Це мене дуже втішило. Я хоч особисто не знав о. Серафима, але в 1838 році, бувши в Сарові, отримав до нього віру і любов. Ось я попросив відслужити по ньому літургію і панахиду, і зараз моя хвороба минула, і донині я благодаттю Божою здоровий». У липні 1856 року єдиний син костромського віце-губернатора Борз-ко, 8 років, занедужав спазмами у шлунку; хвороба ускладнилася, з'явилися напади, з тугою, що дозволялися піною; лікарі допомагали мало, та батьки боялися за життя сина. У цей час С. Д. Давидова, колишня рясофорна в жіночому монастирі (згодом костромська ігуменя, мати Марія) подарувала матері дитини книгу про о. Серафимі. Батьки читали її разом. Однієї ночі дитина бачив уві сні Спасителя в червоному одязі, в сонмі Ангелів; Він говорив: «Ти будеш здоровим, якщо згадаєш те, що накаже тобі старець, який прийде до тебе». Потім з'явився старець, назвав себе Серафимом і сказав: «Якщо хочеш бути здоровим, візьми води з джерела, що знаходиться в Саровському лісі і званого Серафимовим, і три дні вранці та ввечері омивай голову, груди, руки та ноги і пий її». Дитина розповіла сон няні, а няня – батькам, яким син повторив усе це сам. На ранок він відкрив, що після першого сну йому була ще з Ангелами Пресвята Діва і з любов'ю наказувала виконати слова старця. Цього дня повернулася з подорожі пані Давидова, і батьки просили допомогти їм дістати води з джерела о. Серафима. Вона надіслала зараз же пляшку цієї води; коли вчинили за настановою старця, дитя зовсім одужало. Один монах саровський, подвижницького життя, був залучений духом злості у страшний зневіру та розпач. Цієї хвилини він скрикнув: «Батюшка Серафим, допоможи мені!» Тут же, у своїй келії, він побачив тоді біля ікон угодника Божого, котрий, благословляючи його, зовсім, як живий, сказав: «Радість моя, я завжди з тобою. Чоловік, не сумую, але воюй проти ворога – диявола». 28 травня 1844 року один пензенський та інший саранський купці з сім'ями, княгиня та княжна Єнікєєва з племінницею ясно бачили о. Серафима біля його джерела; спершу в самому джерелі, в напівзростання, а потім в одному місці - сидячому на зрубці, а в іншому - ідуть спішно в монастир. Все це було розказано учневі старця, о. Ясафу, і другого дня вони всі разом вирушили туди. Коли о. Йоасаф сповільнив дорогою, до нього підбігли з повідомленням, що о. Серафим уже видно. У воді було ясне його зображення, як він пише на портретах, в епітрахілі, а в руках книга і образ. Племінниця княжни, 10-річна дитина, кинула у воду, у зображення, камінчик. Вода завагалася, і зображення стало точно живе. Начальниця Влахерської пустелі, Є. А. Татаринова, засвідчила, що одному невідомому хворому в Сибіру з'явився святитель Митрофаній і сказав: «Що не просиш допомоги у Бога через старця Саровського о. Серафима? Він не прославлений ще на землі, але має велику сміливість у Господа. У тебе є частка каменю, на якому він молився; занури його у воду і пий». Так хворий зцілився. Одна богомолка йшла до Муромських лісів. У глухому місці почула вона страшні крики та стогін. За неї було зображення о. Серафима, вона вийняла його і перехрестила їм себе і те місце, звідки йшли крики. Все затихло. Вона пішла далі. На дорозі стояв воз, і при ньому лежали двоє понівечених людей. Вони розповіли, що розбійники хотіли вбити, але раптом розбіглися. За кілька часу під'їхав справник і підібрав їх трьох, а жінку запідозрив, як співучасницю розбою. Розбійники ще довго ходили на волі і були спіймані за іншою справою. Каючись, розповіли вони і про розбій у Муромському лісі. Коли вони готувалися завдати своїм жертвам останнього удару, раптом з лісу на них вибіг сивий, зігнутий, у зім'ятій камілівці чернець, з пальцем, що грозить, у білому балахоні, з криком: «Ось я вас!». А за ним біг з кілками натовп народу. Їм показали зображення о. Серафима, відібране у мандрівниці, і вони визнали його. Шацькій купчихі Петаковській, яка знала старця за життя, уві сні о. Серафим сказав: «У ніч злодії підламали лаву твого сина; але я взяв волотку і став помсти біля крамниці, і вони пішли». Вранці всі запори були знайдені вирваними. У 1864 році у пані Сабанєєвої в Петербурзі захворів син Дмитро, а він якраз мав тримати іспит і перейти до гірничого інституту. Мати була в горі і молилася о. Серафиму. Вночі вона бачила уві сні старця, і він сказав їй: «Син твій одужає і випробування в науках витримає». У лазареті мати вже не знайшла сина: він був на іспиті. Повернувшись з успіхом і радісний, він розповів їй, що і він бачив уві сні коханого та шанованого ним о. Серафима, який сказав йому: «Видужаєш і випробування витримаєш». За свідченням послушниці Гоглачової, «одна знаменита пані» приїхала до Сарова і, побачивши зображення о. Серафима, залилася сльозами та розповіла про себе таке. У неї в горлі був нарив; голос пропав, вода проходила лише краплями. Якось уночі вона сиділа в ліжку, обкладена подушками; служили їй заснули. У кімнаті світила лампа та лампада біля ікон. Раптом несподівано увійшов старець із відкритою головою, у білому балахончику, з мідним хрестом на грудях. Він благословив хвору і сказав їй: "Проста і добросердна!" - І вийшов. Тієї ж хвилини хвора голосно вигукнула: «Старець Божий, скажи ще щось!». Цей голос розбудив її слугу, і та питала її, з ким вона говорила. Після одужання їй принесли зображення о. Серафима, і в ньому вона впізнала свого зцілителя, а в Сарові – її вразило, що і вбрання його було те саме, в якому старець з'явився їй. У 1865 році в будинку пані Бар... перед Різдвом роздавали, за звичаєм, допомоги нужденним. Увійшов окремо дідок, сивий, зігнутий, і, помолячись, каже: «Мир дому цьому і благословення». Роздавачка запитала його: «Ти за милостиною?» - Що ж тобі? Бери, як треба. - Ні, мені нічого не треба, а тільки бачити вашу господиню і сказати їй два слова. – Хазяйки немає вдома. Що передати – скажи нам. Одна з прислуги шепнула іншій: «Що йому тут – хай іде – може, бродяга якийсь». Дідок сказав: «Коли буде господиня, я зайду, я скоро зайду», – і вийшов. Роздавальниця бачила погане взуття старенького і розкаялася, на неї напало якесь збентеження. Вона вибігла на ганок, але й там, і довше нікого не було: він точно зник. Від господині це сховали, а підозрілій служниці уві сні хтось сказав: «Ти даремно казала: у вас був не волоцюга, а великий Божий старець». Наступного ранку пані Бар... поштою надійшла посилка. Це виявилося зображення шанованого в будинку старця о. Серафима - ведмедя, що годує. Велике було здивування всіх: коли ті, хто говорили зі старим бідним, впізнали його в зображенні о. Серафима. (Вилуч. в сокращ. з кн. «Російські подвижники ХІХ ст.», ч. II). 6. З життя Парфенія, єросхимонаха Києво-Печерського. Плотських пристрастей, плотської боротьби, нечистих помислів не знав Петро (мирське ім'я його) зовсім. І той шлях, царський, яким йшов подвижник, привів його до великих духовних дарів. Після постригу, 20 вересня 1824 року, у чернецтво, з ім'ям Пафнутия, він збільшив працю. У келії його було лише розп'яття, ікона Пресвятої Богородиці, дерев'яна гола лава, столик, ліхтар та дерев'яна чашка. Вночі, окрім молитов, переписував він святоотцівські книги. Благодатні видіння часто відвідували обранця Божого, зміцнюючи його. Під час літургії він удостоївся чудового осяяння, в якому йому відкрилося таїнство спасіння. Перед висвяченням у священство йому здалося в сновидінні, що невідомий йому Архієрей у вівтарі Великої Церкви подає йому з престолу Євангеліє, оточене невимовним сяйвом, і на відповідь його, що він не дерзає, Дружина, що стоїть праворуч Архієрея, в царському одязі, тебе». Незабаром отця Пафнутія було призначено духовником лаври. Пізнання занепалої, оскверненої людської природи занурювало його у велику скорботу, руйнувало до знемоги. «Бідні, бідні люди, – казав він, – якби вони знали, які блага вони змінюють на сморід гріховний», і цю схильність до гріха приписував ворогові спасіння. 1838 року о. Пафнутий подав прохання про прийняття схими, і в сумніві, чи дозволять йому в такі нестарі роки (йому було 48 років), був підкріплений явленням святителя Парфенія. Незабаром митрополит Київський Філарет сам одягнув його в схиму і назвав Парфенієм. І з ще більшою силою віддався схимник молитві, яка вросла в серце і діяла навіть уві сні. Він бачив одного разу в такому сні своє серце, охоплене полум'ям. Його молитовне правило складалося з читання вранці, опівдні й увечері по одному євангелісту, скоєння щоденно співу всієї Псалтирі, молитов ранкових і вечірніх, акафіста Спасителеві, Божої Матері, поклоніння Страстям Христовим, пісні «Богородице Діво, радуйся». Його старанність до Матері Божої була надзвичайною. Він мав до Пресвятої Владичиці зворушливу, ніжну і дитячу любов, і ця любов вилилася у натхненному до Неї зверненні: «Улюблена Богу Отцю Дочка, Безмужня Еммануїла Мати, кристалоподібна Паракліта Наречена, святогласна горлице, Небесного, негорюча світяться! Архангельський Гавріїлів голос кричав Ти!» Про Благовіщення о. Парфеній каже: «Будь благословенний і благословенний день Благовіщення Пресвятої Владичиці нашої Богородиці». Багато разів він мав видіння Пречистої Діви. Одного разу, прочитавши, що Свята Владичиця була першою чернечкою, він почав міркувати про те і задрімав. Тоді він побачив оточену ченцями величну чернечу з жезлом у руках. Вона підійшла до нього і сказала: "Парфеній, Я - черниця!" Іншого разу Вона постала йому в славі в годину скорботи, по гарячій благанні його. Він провів кілька років у тісній келії, вікно якої загородив іконою Пресвятої Богородиці, осяяної лампадою, і казав: «На що мені світло чуттєве: Пречиста – світло очей і душі моєї». Молячись одного разу, щоб відкрила йому Владичиця, що є схимництво, почув він голос: «Присвятити себе на молитву за весь світ». Відлучений від усього земного – мирське багатство вважав він гріхом. Речі, які йому приносили, зв'язував у вузол і виносив на дорогу. Графіня Ганна Орлова одного разу, схиливши перед ним коліна, сказала: Батьку, чим я тебе можу втішити? – не пошкодую й мільйони». – «От знайшла, чим втішити, – відповів він, – на що мені цей гній?». Батька Парфенія бентежило, що він не зазнав гоніння, і що шлях його скорбот не повний. Але митрополит Київський Філарет заспокоїв його: «На що тобі гоніння, – ти сам женеш. Хто забажає жити твоїм життям?». Найбільшою втіхою подвижника було щоденне здійснення літургії в домовій церкві митрополита. Тут під час Херувимської, молячись перед престолом з піднятими руками, бачив він одного разу відкрите Небо, Христа, що сходить на престол, Бога Отця, що благословляє Його, поблажливість Духа Святого, що ширяє над Ним. 13 листопада 1843 року він бачив Златоуста з Архістратигом, що прийшли до нього на допомогу. Одного разу, довго повторюючи молитву: «Ісусе, живи в мені», почув солодкий і тихий голос: «Ядий Мою плоть і пий Мою кров у Мені перебуває, і Я в ньому». Напередодні Нового Року, споглядаючи духовно дитинство Боголюдини, поринув він у тонкий сон і побачив двох Ангелів, що летіли від сходу з Немовлям на руках, Якого вони поклали перед старцем. Невимовна була краса Божественного Немовля, і від любові, що світилася в Його погляді, серце старця спалахнуло. Весну та літо о. Парфеній проводив із митрополитом у Голосіївській пустелі. Там у гущавині лісу була його келія; віддаляючись у ліс, він виконував свої правила. Відвідувачі, що стікалися до старця, відволікали його від омріяної безмовності; але, коли він вирішив зачинитись, йому було видіння, що на нього напав страшний звір, а духовні діти відганяли його. Він пояснив собі, що духовними своїми дітьми здобуде порятунок. Невиконане за день із молитов відкладав він на ніч, тож часто лише одну годину залишався на сон. Виснажене тіло старця здавалося прозорою оболонкою його душі. Великі вогняні очі, що пронизували серце, зосереджували все життя. Рідко викривальне слово зривалося з його вуст, але тоді і сильних світу він викривав безстрашно. Останні свої роки старець прожив у келії біля ближніх печер. Більшу частину часу він проводив у темній кімнаті з розп'яттям та іконою Богоматері. У сусідній кімнаті влаштовували для нього церкву. Його служіння виконувало тих, хто молиться невимовним благоговінням. З радістю чекав він на день смерті і, сидячи біля приготовленої ним труни, говорив про те, як душа, покинувши тіло просяє, як сонце, і з подивом дивитиметься на свою смердючу в'язницю; говорив про віру в Пресвяту Владичицю Богородицю, Яку називав «безсумнівною своєю надією, при поверненні від земної, тяжкої, багатоплачевної, нудної, скорботної і болісної мандрівки в небесну, улюблену, блаженну, покійну, безмірну, невеселячу, невеселячу, невеселячу, невеселячу, невеселячу, невеселячу, вічне і невимовну вітчизну». Перед смертю старець попрощався з усіма. 1855 р., рано-вранці, у велике свято Благовіщення, що збігся того року зі Страсною п'ятницею, о. Парфеній був знайдений бездиханим, що сидить ніби в глибокій думі біля дверей келійної церкви. Митрополит Київський Філарет на своїх руках виносив його труну і поховав її у Голосіївській пустелі, у храмі Пречистої Діви в ім'я Її ікони Живоносного Джерела. (З кн. «Російські подвижники ХІХ ст.», ч. II, стор. 193–197). 7. З життя єросхимонаха Феофіла. Єросхимонах Феофіл народився у київській губ., у м. Махнівці, у жовтні 1788 р., і був одним із двох близнюків. Назвали його за хрещення Фомою. Мати почала разом годувати грудьми обох дітей, але Хома, на її подив, не хотів брати грудей і відчував огиду до всього молочного, так що мати з великою скрутою повинна була готувати йому рослинну їжу. Відразу це порушило в ній невдоволення до дитини, а різні забобони ще розпалювали її, тож незабаром вона просто зненавиділа сина. Бачачи в цьому немовля якісь незрозумілі їй задатки, мати (її звали Єфросинія) зважилася потихеньку від чоловіка винищити його. Вона зуміла підговорити свою служницю і одного ранку звеліла віднести дитину до річки і кинути у воду. Це було виконано, але Божа сила охороняла його. Немовля виринуло з води і спокійно лежало на поверхні, потім його прибило до протилежного берега, і він був викинутий хвилею на сушу. Тоді служниця, завзята у своєму намірі, переправилася через річку, підняла спляче немовля і знову кинула у воду, але хвилі знову дбайливо прийняли дитину, понесли її до острівця, що утворився вгору за течією річки, і склали на пісочну його околицю. Це так вразило жінку, що вона покаялася. Вона вбрід перейшла річку, в сльозах прийняла немовля на руки, понесла його до матері і там розповіла про все, що була свідком. Точно збожеволівши від ненависті, мати вихопила дитину з рук служниці і кинулася з нею до річки. Вибравши те місце, де був млин, вона кинула його під колесо і в ту ж хвилину побігла геть. Тоді раптом жорна, що рухалися, зупинилися, а від напору води стався надзвичайний шум. Мельник вийшов подивитися, що сталося; колеса, зупинені якоюсь силою, тремтіли під натиском води, що ударяла на них, а внизу чути було немовля. Мельник подивився туди і побачив у самому вирі плаваючої дитини. Він скоріше спустився туди, вихопив дитину, і жорна відразу замололи. В цей час служниця, яка була при першому порятунку хлопчика в річці і стежила за ним, підійшла до мірошника і розповіла йому все. Служниця та мірошник, в страху за долю дитини, вирішили відкритися його батькові. Але мати все продовжувала з жорстокістю твердити, що не залишить сина в живих. Єдиний спосіб врятувати його було видалити його з дому. Батько найняв для нього годувальницю, яка почала годувати його хлібом, вмоченим у сити, і таємно давала знати батькові про його здоров'я. Незабаром батько відчув наближення смерті і доручив сина піклуванням мірошника, який був свідком його порятунку у млині. Так як чутка про дивну долю хлопчика поширилася околицями, і їм багато займалися, то одна заможна людина просила мірошника віддати йому Фому на виховання, обіцяючи його всиновити і зробити своїм спадкоємцем. Але не виповнилося хлопчику і трьох років, як ця людина померла, а його вдова, отримавши все його майно, вмовила місцевого священика взяти Фому на виховання. У цього священика Хома прожив до семи років. Дитина не виявляла схильності до звичайних дитячих ігор і навертала на себе тим побої та глузування товаришів. Тоді він йшов із криком і сльозами в ліс. Дні через два його знаходили там пастухи та розповідали про нього чудові речі. Хлопчик дуже любив церковну службу. Він не пропускав жодного богослужіння і біг до церкви при першому ударі дзвона. Часто заставали його біля храму перед замкненими дверима, зануреного в молитву, далекого від усього, що оточувало його. Знаючи на гіркому досвіді, що таке сирітство та гоніння, він рано став допомагати бідним від своєї власної бідності. Він позбавляв себе для того необхідного і раз, побачивши хлопчика в лахмітті, зняв з себе сорочку і віддав йому, а сам повернувся додому в одній верхній сукні. Але за це вихователь його суворо покарав. З семирічного віку священик почав навчати його грамоти, як невдовзі помер. Гірко оплакував його нещасний хлопчик. Потрібно було, проте, десь притулитися. Церковний староста наважився відвести хлопчика до його матері, сподіваючись, що час пом'якшив її колишню ненависть. Але щойно люта жінка побачила сина (вона в той час колола скіпку), як кинула в нього сокирою, і розсікла йому праве плече. Староста кинувся скоріше тікати з цього будинку, забираючи з собою і дитину. Вдома він перев'язав йому рани і залишив при собі, доки його не залікували. Дізнавшись, що у Києві в Братському монастирі живе дядько Хоми, вдовий священик, староста відвіз до нього Хому, здав його на руки цьому ченцю і переказав йому всі сумні та важкі обставини його життя. Тут і став жити Хома. При Братському монастирі знаходиться Київська духовна академія, і в школі Фома, що належить їй, навчався. Божевільна мати, нарешті, пом'якшала. Вона захворіла на невиліковну хворобу і зі сльозами каялася у своїх вчинках із сином. Особливо вплинув на неї сон, у якому вона бачила себе перед Страшним Судом Божим, а сина – лагідно моляться за неї. І син мав втіху бути при смерті матері, чув від неї прохання пробачити її і молитися за неї і отримав від неї благословення. Навчався Хома старанно. Але наука не задовольняла запити його душі. Він жадав тих вищих духовних знань, які відкриваються чистим серцям через освітлення від Бога. Вище училища він ставив собі храм, і тут, серед читання і співу, він йшов у думи про Бога й у найглибшу зосереджену молитву. Бажання чернецтва охоплювало його, і він вирішив стати ченцем. Недовго жив дядько і, померши, залишив хлопчика без жодних коштів та притулку. Продовжувати вчитися було неможливо, і Хома визначився послушником до Братського монастиря. Тут він був послідовно визначений до послуху на хлібні, кухні, дзвонарем і паламарем. Заглиблений у молитву, лагідний, смиренний і цнотливий Хома жадав зректися зовсім світу і вимовити чернечі обітниці. 11 грудня 1821 р., 33 років, він був пострижений з ім'ям Феофіла. Через рік висвячений у єродьякони. Не маючи жодної власності, Феофіл все ж таки виконував велику заповідь милосердя. Він приймав на себе праці, призначені іншим, виконував послух нижчої братії, служив прочанам, які приходили в лавру, залишався по два і по три дні без їжі, щоб віддати свою частку нужденним. У 1827 р., висвячений в ієромонаха, о. Феофіл призначений монастирським економом, але він просив звільнити його від цього обов'язку і дозволити йому піти в печери, викопані в с. Лісниках преп. Феодосієм Києво-Печерським. Але йому в тому відмовили, і тоді Феофіл прийняв на себе тяжкий подвиг юродства. У 1834 р. він був пострижений у схиму із утриманням імені Феофіла. Далекий від житейської метушні, нехтуючи правилами житейського побуту, Феофіл віддалявся від людей і рідко з ким розмовляв. Спокійний, задумливий, завжди з потупленими очима він ходив тільки з келії до церкви, не пропускаючи жодного богослужіння. Він зупинявся біля церковних дверей чи у притворі і стояв нерухомо остаточно служби. Завжди біля нього знаходився кошик, відро, глечик чи інший посуд, який він усюди носив із собою. Іноді він спускався до Дніпра, за водою, і тоді іноді сідав у човен і переправлявся через річку, і на тому березі, зайшовши в хащі чагарників, вдавався молитві. Він не шукав перевізника і, обравши якийсь чужий човен, сідав у нього і гріб сам. Про це звичаї його знали і йому не заважали. Старець не любив, щоб на нього звертали увагу, і, якщо хтось підходив до нього за благословенням, він робив це спішно і на ходу. Помітивши, що на нього чекають прочани, він робив великий гак, щоб обійти їх, особливо, якщо то були не простолюдини. - Чого вам потрібно від мене, смердючого? – говорив він своїм шанувальникам. – Поводьтеся з чистою вірою до Пречистої Божої Матері та св. угодникам Печерським. Вони вам все дадуть, що потрібне. А я нічого не маю. Ідіть! Коли ж до нього в келію входив якийсь із освічених людей, Феофіл говорив: «Я невігла, простець, необізнаний і невчений; у змагання з вами входити не можу, а пустословити не хочу; чого доброго, ви, теперішні мудреці, мабуть, і мене зіб'єте зі шляху». Так говорив він людям, гордим своєю уявною мудрістю. Але, коли до нього приходила проста людина, яка жадала корисного слова, Феофіл приймав його охоче, хоча не подовжував розмову. Він говорив якусь знаменну притчу або навіть різкий докір, який висвітлював відвідувачу весь його душевний стан. Часто він давав якусь річ, незначну, але що містила натяк на долю, що відбулася людині. На зовнішність свою Феофіл, зайнятий молитвою, не звертав жодної уваги, накликаючи на себе від деяких докори у неохайності. Він носив старий одяг, весь пошитий білими нитками; груди були майже завжди напіввідкриті, на ногах видерті туфлі, а то іноді на одній – чобіт, а на іншій – валянок. Голова іноді була пов'язана брудним рушником. Помічали, що чим неохайніше він одягнений, тим неспокійніший внутрішній стан його душі. Коли Феофіл приступав до своїх келійних молитов, він одягав на себе мантію, а перед читанням Євангелія та акафістів одягав епітрахіль та фелонь та запалював три лампади. Підперезаний по тілу залізним поясом з іконою Богоявлення, якої він ніколи не знімав, він клав безліч поклонів, а для відпочинку тулився до стіни або лягав на вузьку лаву. Постійно зайнятий своїм внутрішнім життям, він не дбав про порядок у келії, і коли його питали, як це він допускає у себе таку невлаштованість, він відповідав: «Нехай усе навколо мене нагадує мені про безлад у моїй душі». Окрім столу, аналойчика та лави, в кімнаті нічого не було. Печка топилася курячою, не рубаною колодою, і в кімнаті бувало так холодно, що замерзала вода. Але старець, одягнувши кожух і валянки, ставав на молитву і, весь охоплений нею, вже нічого більше не помічав. Грошей Феофіл не брав, а якщо після довгих про те прохань і погоджувався взяти, то тут же роздавав їх бідним. Щоб не залишатися пустим, він вивчав шерсть, в'язав панчохи і ткав полотно, яке давало іконописцям для їхньої роботи. Працюючи, він читав напам'ять Псалтир та різні молитви. Отримуючи їжу з братської трапези, він перемішував усе разом – солодке з гірким і, коли йому говорили, як це він може робити, він відповідав: «Адже й у житті солодке перемішано з гірким». Але часто старець зовсім не торкався їжі, залишаючи її для бідних і мандрівників. Взагалі, посту він дотримувався надмірного. Наприкінці 1844 р., украй послабшавши силами, подвижник почав проситися перевести його до лікарняної церкви Києво-Печерської Лаври. Але натомість його визначено до Голосіївської пустелі, що лежить у чарівній місцевості на околицях Києва. Багато хто, за чутками про високе життя його, хотів його бачити; і тоді він, щоб уникнути мирської слави, посилив своє юродство. За це він був вилучений на так звану Нову Пасіку. За значністю відстані дуже було важко старцеві щодня приходити до служб, і його перевели неподалік Китаївської пустелі, оточеної високими, порослими густим лісом горами. Старець йшов у глиб лісу і цілими днями поринав у молитву. Ще тепер показують той пень, на якому він іноді цілодобово молився про прощення всього світу, невідомого, що він творить, і сумував за розбещенням віку. При зовнішній похмурості, лагідний і незлобний серцем, він на найжорстокіші образи відповідав благанням про прощення і терпінням перемагав злість. Чудову думку висловив він одного разу: Молитися треба за ворогів. Вони переважно самі не бачать, що творять. Та вони навіть і благодійники наші: нападами своїми вони зміцнюють у нас чесноти, упокорюють на землі дух наш, а на Небі сплітають нам райські вінці. Рід людський приходить у знемогу, подвижники слабшають у силах, і тим тільки й рятуються, що їх женуть і завдають їм скорботи». Нечасто ділився старець своїми думами, лише у глибокій рішучості необхідність того. «Дивися, – сказав він одному з близьких до себе, – не цієї пшениці між тернням, а цей на огрядній землі; та й тут ще добре розглядай, чи сіє лободи, щоб не виросло кукіль, заглушаючи паростки пшениці». Дещо дивно стояв старець у церкві. Він зазвичай відвертався від людей до стіни і ніколи не піднімав своїх опущених очей. Також, коли він брав участь у соборному служінні, він стояв наполовину від того, хто стояв перед вівтарем, кланяючись на схід. Один брат спитав його про те. «Бог бачить мою простоту, – відповів старець, – я роблю все за належним. Але коли заглиблююсь думкою в скоєне Таїнство, то забуваю про себе, і те, що довкола мене. Я бачу під час Божественної літургії промінь, що хрестоподібно сходить з висоти і осяює службовців, але інколи не всіх; бачу росу, що сходить на Дари. Тоді вся моя істота невимовно захоплюється, і в мені все говорить: «Свят, Свят, Свят Господь Бог Саваов, здійсни небо і земля слави Твоєї... Я не виправдовую себе, брате, в тому, як я стою - я кажу тільки істину. Але нікому не відкривай її». Недовго пробувши знову в Голосіївській пустелі, старець повернувся вмирати в Китаї, і тут часто говорив про близьку і свою кончину. В останні місяці о. Феофіл охочіше говорив і, просячи не забувати в молитвах смердючого Феофіла, не скупився на поради та настанови. «Любіть, – повторював він, – любіть один одного любов'ю святою і не тримайте гніву один на одного. Не спокушайтеся нічим. Не прикладайте серця ні до чого земного. Все це залишимо тут. Тільки одні добрі справи підуть із нами на той світ. Найчастіше треба молитися і оплакувати свої гріхи, та не свої тільки, а й свого ближнього». Багато зберігалося оповідань про прозорливість о. Феофіла та силі його молитов на хворих. Рівно за місяць до смерті старець зовсім перестав їсти, приймаючи лише шматочок антидору, замочений у воді. У нього почали пухнути ноги від довгого стояння, але він продовжував ходити до церкви і майже щодня долучався. За кілька днів до смерті він просив, щоб 28 жовтня йому принесли Святі Дари в келію, і кілька разів нагадував про те, додаючи, що це востаннє, і що він більше нікого не турбуватиме. Рано-вранці цього дня він долучився і зовсім заспокоївся. Перед вечірньою велів запалити в себе ладану зі смирною і засвітити перед іконами лампадку. Потім він сам поставив через поріг келії лавку, велів запалити воскову свічку і подати хрест, яким зазвичай осіняв тих, хто приходив до нього. Благословивши згодом своїх послушників, старець тихо віддав душу Богові. Це було о 3-й годині дня 28 жовтня 1852 р., у день пам'яті преподобномучениці Параскеви, що називається П'ятниці, особливо їм шанованою. (Вилуч. в сокращ. з кн.: «Російські подвижники XIX ст.», Ч. II.). 8. З життя єросхимонаха Макарія, старця Оптинської пустелі. Не лише душі лікував цей старець. Помазуючи оливою з лампади, що горіла в його келії перед шановною ним Володимирською іконою, старець приносив велику користь хворим тілом, і випадки таких зцілень нечисленні. Особливо часті були зцілення біснуватих. Наступний випадок заслуговує на велику увагу: одна освічена людина зазнала нападів біснування, що виявлялися при наближенні до священних предметів; довго рідні, які не хотіли визнати сутність хвороби, лікували його за кордоном, у лікарів та на водах; користі не було. Один віруючий товариш привіз його до Оптіни, і з готелю послав потихеньку просити старця. Хворий, що не чув про нього ніколи, почав турбуватися і заговорив: «Макарій іде, Макарій іде!» – і тільки-но увійшов старець, кинувся на нього з несамовитим криком і завушив його. Великий подвижник, пізнавши підступи ворога, вжив сильне знаряддя - смиренність, і швидко підставив йому іншу ланіту. Обпалений смиренністю, біс вийшов із стражденного, який у заціпенінні лежав довго біля ніг старця, а потім, не пам'ятаючи про свій вчинок, став зціленим (З кн. «Російські подвижники XIX ст.», ч. II, стор. 11). 9. Духовні дари старця Іларіона Троєкурова. Багато збереглося оповідань про ті зцілення, які відбувалися за молитвами отця Іларіона. І, навпаки, старці, що зневажали, бували часто жорстоко покарані за зневагу до праведника. Один петербурзький багатій, проїжджаючи через Троєкурове, поцікавився подивитися на о. Іларіона. Було 9 годині ранку, старець здійснював своє звичайне правило і відмовив відвідувачеві. Ображений тим, що келійник запропонував чекати до закінчення молитов, тобто до полудня, багач сильно розгнівався на старця і пішов у гніві. Як тільки він пішов, старець покликав келійника і сказав йому: «Дасть Бог – вернеться; наздожени його і дай цю просфору». Келейник застав багача біля церковної огорожі, що трималася за неї руками, і спитав, що він тут робить. "Доведи мене до коней, - сказав той, - у мене щось в очах стало темно". Келейник довів його до коляски, і в ту хвилину, як він подав сліпому просфору від імені батька Іларіона, той прозрів. Він подякував Богові, покаявся у своєму осуді і заїхав до старця, до якого все життя залишився прив'язаний, і згодом вручив йому дуже значну пожертву. Сила порад отця Іларіона особливо ясно висловилася над А. М. Гренковим. У 1839 році він, будучи викладачем Липецького духовного училища, відчувши спрагу піти зі світу, вирушив за благословенням до о. Іларіону. Той сказав йому: «Йди прямо до Оптіна». А. М. Гренков отримав чернече виховання під безпосереднім керівництвом досвідчених старців Лева та Макарія і став сам знаменитим старцем Оптиної пустелі, відомим згодом під ім'ям о. Амвросія; у келії його завжди висіло зображення о. Іларіона. Дуже часто поради отця Іларіона вчасно оберігали людей від загроз, які їм загрожували. Іноді він надсилав до когось пораду якнайшвидше сповідатися і причаститися Св. Тайн, а потім виявлялося, що ці люди були на порозі смерті і, без його попередження, померли б без покаяння. За неплатіж відсотків маєток пані Г. мав іти у продаж. Незважаючи на бездоріжжя, вона поїхала в Троєкурово просити допомоги та поради у своєму горі у о. Іларіона. Старець, що в цей час говорив, проти свого звичаю прийняв її і сказав: «Все добре буде. Живи, Бог дасть, гроші скоро будуть – заплатиш». Повернувшись додому, вона дізналася, що маєток призначений для опису. Після слів старця цей кінець вразив її до того, що вона засумнівалася в його словах. Але тут їй доповіли, що селяни принесли їй потрібну для внеску суму, яку зібрали між собою. Незабаром від старця надійшов лист, позначений днем ​​її приїзду додому, зміст якого був такий: «Що за маловірство! Майте більше надії на Бога і віруйте, що й волосся з вашої голови не спаде без волі Отця вашого Небесного». Іншим разом, зустрічаючи пані А., старець сказав їй: «Вам би ще поповільнити вдома, а то тепер у вас небували дорогі гості». Виявилося, що до неї приїжджав рідний брат, якого вона не бачила десять років. Прозорливість старця, отця Іларіона засвідчена безперечними явищами. І якщо люди, звертаючись до нього по поради, йшли наперекір їм, важкими наслідками доводилося переконуватися їм у мудрості його слів. Одному єфремівському поміщику, Макаренкову, який збирався їхати з Троєкурова додому зимовим сутінком, - старець радив перечекати до ранку, але той не послухався, попрощався і поїхав. Але не встигли коні рушити, як прибіг від старця келійник і, подаючи в сани булки та ікри, сказав: «Батюшко прислав вам це – годиться сьогодні на вечерю». Макаренков з усмішкою прийняв булку та поїхав. Але, як тільки стемніло, піднялася завірюха, мандрівники збилися з дороги і застрягли в заметах. Коні стали, становище було тяжке. Тут тільки відчув поміщик, як мав рацію старець, і почав закликати його в гарячій молитві, яка й незабаром була почута. Вдалині з'явився вогник. Мандрівники поїхали на нього і дісталися убогих виселок. Вони ледь зігрілися в курній хаті, але були врятовані від смерті, і Макаренков з'їв усю вечерю, припасовану старцем. Пані Голдобіна купила мускатних горіхів і понесла їх старцеві, відібравши собі двох найбільших. «Поклади горіхи і послухай мене, – сказав їй батько Іларіон. – Один старець послав учнів ловити рибу. Вони відібрали собі велику рибу, а дрібницю принесли старцю. А старець зауважив їм: «Діти тут, а мати з батьком де ж?». Батько Іларіон у молодості дуже хотів іти на поклоніння до Єрусалиму, але це йому не вдалося і турбувало його. Він, уже в старості, вирішив послати туди свого келійника Капітона і на дорогу дав йому три карбованці, сказавши: «Сходи за мене – я не міг сходити». Капітон відповів, що з цими грошима і до Києва не дійдеш. "Не бійся, - заперечив батько Іларіон, - ще мені 25 рублів назад принесеш". Келейник вирушив, був у Єрусалимі та привіз старцеві 25 рублів. У Києві, до якого він дійшов щасливо, зустрівся йому добра і заможна людина, яка шукала попутника до Єрусалиму. Він довіз його власним коштом туди і назад і, розлучаючись, подарував за супутність 25 рублів. Наблизилися останні роки життя старця. Року за три до смерті він уже не міг ходити до церкви, ще рідше розмовляв із відвідувачами. Але через келійника відповідати нікому не відмовляв. Від суворого посту його шлунок став майже нездатним до їди, - так що трапеза готувалася йому один раз на місяць. За шість тижнів до смерті він так ослаб, що не міг вставати з диванчика і нічого не їв, навіть просфори; він єдино ковтав воду з колодязя, виритого ним колись у Головинщинському Воловому яру. За молитвами старця про те, щоб смерть була передбачена йому видимим знаком, за 6 тижнів до смерті почорнів у нього на лівій нозі великий палець. Відчуваючи близькість кінця, о. Іларіон квапив закінчення церкви в селі Губині, про яку особливо рідшав, і багато думав і молився про майбутнє відкриття та влаштування Троєкурівської громади. Він утішав сиротіючих сестер майбутньої обителі, кажучи: «Буде на цьому місці обитель, як лавра квітуча – молитовний дух мій буде вічно в цьому благословенному місці. Під час скорботи, хвороби чи якихось подивів – відслужіть молебень перед Володимирською іконою Цариці Небесної з акафістом. Я і сам перед Її іконою молився; потім і мене грішного згадайте, відправивши панахиду». Старець усе слабшав, говорив уже знаками і бачився тільки з духівником. За три дні до смерті він побажав води з Тюшевського колодязя (40 вер. від Троєкурова), де знаходиться чудотворна ікона Богоматері Живоносне джерело. Пані Шиловська поспішила послати навмисного по воду. Він проковтнув три ложки і нічого більше не їв. П'ятого листопада 1853, опівночі, на 90 році, тихо спочив батько Іларіон. Тіло стояло п'ять днів. Число народу, що зібралося на похорон, було понад 10 000 осіб. Весь народ свідчив, що весь час келія покійного і храм були наповнені неземними пахощами, що розливались від труни старця. Його поховали 10 листопада у простій дерев'яній труні, яку він сам собі заздалегідь сколотив, у печері ним викопаної. Над печерою поставили дерев'яну каплицю. («З кн. Російські подвижники ХІХ ст.», ч. II, стор. 115–120). 10. З життя подвижника о. Іоанна, священика м. Єльця. У похилому віці, при повному розвитку духовних сил о. Іоанна, відкрився в ньому дар прозорливості. Відомий затворник Задонського монастиря Георгій був бентежився в монастирському храмі тим, що багато хто поводився непристойно для такого місця, розмовляв і сміявся. Він надумав перейти в інший монастир, але наперед хотів порадитися з якимсь досвідченим старцем і зупинився на о. Іоанн. Коли Георгій прийшов у Єлець, тільки-но встиг підійти він до будинку о. Іоанна, як той вибіг на ґанок і, хоч ніколи не бачив і не знав його, зустрів його такими словами: «А я, брат, зараз тільки відслужив молебень з дзвоном Пресвятої Богородиці... Вона не велить давати настанови ченцям, особливо збентеженим і бажаючим залишити свій монастир». – і за цих слів о. Іоанн сховався у свою комірчину, в якій зазвичай жив. Те саме було і з іншим задонським ченцем, який думав через тяжкість послуху перейти до іншого монастиря. Підійшовши до будинку о. Іоанна, чернець думав: «Чи не рано я йду до нього? Адже він пізню обідню повільно служить, а після закінчення обідні служить молебень із акафістом Божої Матері. Втім, піду та почекаю». Не встиг підійти він із дому о. Іоанна, як той, що ніколи його не бачив, виходить йому назустріч і каже: «Службу свою довгу я закінчив, акафіст прочитав, і ось сиджу вдома на спокої. А ти, брате, поза домом, не на своєму місці, іди знову до свого монастиря і покірно неси свою послух». Священик Вуколов прийшов до о. Іоанну зі студентом Орловської семінарії Іродіоном Соловйовим, який хотів прийняти благословення на шлюб. О. Іоанн, прийнявши їх, підвів їх до частування. Коли студент хотів узяти чогось м'ясного, о. Іоанн сказав: «Ні, брате, нам цього не треба торкатися: ми з тобою ікри з'їмо». Незабаром потім о. Іоанн пішов у свою комірчину, виніс звідти два палиці – для себе і священика – архієрейський жезл. Це жезло він вручив студенту зі словами: – Даю жезло архієрейське. Тепер іди з Богом. Мені ніколи більше розмовляти з вами, - і втік у свою комірчину. Студент цей постригся у ченці і згодом був архієреєм. Упорядник життєпису о. Іоанна, єлецький протоієрей Лука Єфремов, розповідає про себе, що за нього було сватано п'ять наречених, чотири з них з великим посагом, а одна зовсім безприданниця, міщанська дочка. На ній він і зупинив свій вибір, але хотів перевірити свій вибір через о. Іоанна. Цього дня о. Іоанн заходить до будинку його тестя і каже нареченому: «Радій, що ти, за допомогою Божої, зумів вибрати собі наречену: твій вибір хороший». І, справді, він був дуже щасливий, дружину його любив усе місто, а ті чотири наречені виявилися непридатними у житті. Іноді в діях отця Іоанна помічалася деяка дивина, і малорозуміючі люди вважали його нерозумним. Ймовірно, цією дивністю старець намагався уникнути слави людської, яка йому була важка. Який іноді в цих дивностях був глибокий зміст, покаже наступний приклад. Якось він ліг на сирому місці на площі, що знаходиться на краю міста. Ті, хто проходив, засуджували його: «Непристойно священикові сидіти на сирій землі». А він відповідав: «Земля, правда, сира і брудна, але я особливо люблю це місце і навіть лобизую його. Тут незабаром буде споруджено чудовий храм, і відбуватиметься святе Таїнство». Ці слова рознеслися між жителями, відкрився збір, зустрінутий дуже співчутливо, і було збудовано чудовий храм. Батько Іоан мирно помер 20 грудня 1824; до останнього житла у Троїцькому монастирі його несли на плечах священики. Все місто і тисячі навколишніх мешканців прямували за труною. Крики бідних майже заглушали спів духовенства 243 . (Див. кн. «Рус. Подвижники» ХІХ ст., ч. II, стор. 163 – 165. вид. «Рус. паломн.», звідки вилучені скорочення вищенаведені факти). Прочитавши ці короткі, невигадливі розповіді, пройняті чарівною силою переконливості, оскільки в них викладається одна правда, що мимоволі полонить наше серце, – кожен неупереджений читач приходить до визнання як буття духовного світу, так і близькості його до душі людини. Справді, чи можна пояснити задовільно, без допущення буття духовного світу, дивовижний і різноманітний дар прозріння подвижників благочестя, читання ними майбутніх подій, дар зцілення будь-яких хвороб, дар вигнання бісів силою імені Господа нашого Ісуса Христа, - ті дивні небесні видіння і відвідування небож? Якщо такі критики, як наприклад, Леман, автор широко поширеної «Історії забобонів і чарівництва», що посилюються будь-що-будь довести, всупереч здоровому глузду, загальному віруванню і всесвітній історії людства, що нічого надприродного немає, - скажуть, що ці розповіді про надприродне ґрунтуються на само, невігластво або недобросовісність свідків повідомлень, то ми на це відповімо тільки таке: по-перше, потрібно показати недоліки спостережень і потрібно довести невігластво або недобросовісність свідків, чого невіруючі ніколи не в змозі зробити; по-друге, психологічно неможливо допустити припущення, щоб такі подвижники благочестя, як, наприклад, Серафим Саровський та подібні до нього, могли говорити брехню; по-третє, якщо не вірити їхнім свідченням, тоді ще з великою підставою можна не вірити жодним літописцям, які записали для нас справи минулих днів, жодним вченим, на свідоцтві яких ґрунтується ціла низка наукових повідомлень, і взагалі тоді нікому і нічому не можна вірити; тоді доведеться будь-яке повідомлення, що перевищує грубий, чуттєвий досвід, пояснювати самообманом, галюцинацією, недоліком спостереження чи несумлінністю. Але, подяка Богу, здоровий глузд людини досить успішно бореться з таким божевільним скептицизмом, без достатньої підстави скасовує всяке знання і віру в Бога і безсмертя душі людини. Тільки дією темних, ворожих людині, демонських сил, які намагаються вирвати з серця людей віру, «щоб, не віривши, не врятувалися», можна пояснити таке гоніння на віру в буття духовного світу, з усіх боків навколишньої людини і так близької душі його. Але всесильна благодать Божа, яка закликається смиренною молитвою людини: «Господи! вірую, допоможи моєму невір'ю», і безпосереднє відчуття душею духовного світу в змозі розігнати темряву сумнівів і вселити в серце людини міцну віру в буття Боже, в духовність і безсмертя душі людської та в духовний світ взагалі. Тільки з цією вірою людина може правильно зрозуміти зміст і мету свого життя і звільнитися від згубного розпачу похмурого песимізму наших днів: тільки в цій вірі він знайде радість, світло, життя; поза нею – скорбота, морок і смерть. Б. Сучасні невіруючі «мудреці світу цього», що викриваються простою здоровою логікою. 1 . Ні для кого, здається, не становить уже таємниці той факт, що ліберально-скептичні, негативно-матеріалістичні, «позитивні» і раціоналістичні ідеї та погляди глибоко проникли у наш тяжкий час і в науку, і в літературу, і в повсякденне життя інтелігентно-культурного суспільства. Все більше і більше переймається ними і наша російська інтелігенція, у всьому сліпо наслідує заходу, а через неї помалу проникають вони і в середу простолюду. Наукові відкриття і винаходи швидко прогресують, а Божественна віра і звичаї, у зворотно-пропорційному порядку, виразно падають у всіх верствах суспільства... Культурне людство повністю поглинене суто земними інтересами і прагненнями, пристрасно піклуючись тільки про найбільші зручності, комфорт і утіх. А тим часом, зі зростанням науки і знання, але занепаду релігії, – рівень щастя людства нітрохи не підвищився, а скоріше – знизився; бо сльози та страждання світу не зменшуються. Не покращало людство і в суто фізичному відношенні; навпаки, є чимало ознак, що воно прагне виродження і фізичного, і морального. Не стало воно кращим і в альтруїстичному відношенні, бо гуманність і прояв любові до ближніх не посилюються, а швидше падають. У релігії воно завжди почерпало щастя та чисті радості буття. Впала релігія – і вона приречена на стан якоїсь безпідставності, незадоволеності, внутрішнього розладу, невдоволення життям, песимізму, у смаку Шопенгауера чи Л. Толстого. Шанувальники і адепти Контовського «позитивізму», науково-матеріалістичних теорій, ліберально-скептичних ідей і раціоналістичних лжемудрувань, спрямованих проти Божественної віри і християнства, – ніби й не помічають того разючого факту, що в характері та напрямі своїх поглядів впадають самі з собою в себе дисонансом. У своїй сліпій гордині, при запереченні Неосяжного Розуму, без участі віри серця і без світлоносного керівництва Боговідвертим вченням, - вони блукають у лабіринті незадоволеності, здогадок, крайнощів, марно відшукуючи світло істини... емпіричним, ці нові вчителі та його послідовники заперечують усе те, що недоступне розуму та існуючим засобам науки. А тим часом, вони і самі повинні б шляхом досвіду прийти до висновку, що не все істинно з того, що здобуте тільки одним розумом і розумом людським, яким властиво впадати в грубі помилки і помилки, красномовним доказом чого служать, між іншим, ті ж численні умоглядні філософські школи і системи і гіпотези, які сьогодні визнані чи не за аксіоми, а завтра відкидаються, як плід помилкового висновку. Як доводить всесвітня історія та історія наукових відкриттів, нерідко помилялися навіть геніальні людські уми. Хіба чужі були помилок і оман навіть такі великі і багато обдаровані уми, як, наприклад, Аристотель, Платон, Сократ, Сенека, Коперник, Кант, Дарвін та інші? Адже сили та інтенсивність навіть феноменального людського розуму, визнаного філософами безмежним, мають відомі межі, переступати які тлінному суті людині не дано. Далі, освіченому людському розуму, розуму допитливому, який прагне осягнути незбагненне, проникнути в область таємниче-приховану, недосяжну, не може бути невідомою і та проста істина, що всі наші почуття як зовнішні, так і внутрішні, інакше - всі органи здібностями, - далеко не можуть вважатися цілком досконалими і, так би мовити, непогрішними у визначенні оточуючого. Тому всі наші почуття, як у сукупності, так і окремо, так часто помиляються і грішать. А якщо вони справді не досконалі та здатні помилятися, то не може бути винятком звідси орган мислення, інакше – таке духовне почуття, як розум, свідомість, воля. Випадками помилок і помилки розуму сповнене все життя людства. Найбільша кількість різних, часто взаємно один одному суперечать, філософських систем, раціональних і моральних навчань, наукових теорій і т. д., ясно говорить нам про ці помилки, про що ми і вище сказали. Причому характер поглядів, сила і напрямок мислення у кожного мислячого індивідууму надзвичайно різноманітні. Наприклад, один знаходить вихідну точку прагнень, критерій і вінець знання в абсолютному запереченні духовного початку у світі, інший – у позитивізмі з домішкою раціоналізму, третій – у містицизмі, четвертий – у пантеїзмі, п'ятий – у нововигаданій релігійній чи моральній системі, шостий – у якомусь дивному (наприклад, Ніцше, з афористичністю його манери у викладі своїх філософських поглядів) і т. д. Але всі ці нові «вчителі» майже однаково штовхають людство у прірву смерті, забираючи в нього віру в Єдиного Істинного Бога і відкидаючи його від Євангелія; а тим часом замість віри в Бога, замість Боговідвертого вчення, вони нічого не дають людству... Чи замість Біблії вони хочуть дати народам отруту своїх лжевчень, плоди своїх вигадок, а самі себе і свою гордовиту мудрість поставити замість Творця всесвіту, Царя царюючих? О, нечуване безумство! Хіба може щось у світі замінити людині релігію, яку вони забирають від неї? Чи є що на світі дорожче за релігію?!... Визнаючи істинним тільки те, що підлягає сприйняттю наших недосконалих почуттів при висвітленні розуму, інакше сказати – вірячи в реальність існування тільки того, що мабуть, чуємо, нюхаємо, пізнаємо смаком і відчутно за допомогою розуму і розуму, заперечники-матеріалісти сміливо заперечують, навпаки, все те, що що над нашим розумом. Таким чином, як матеріалісти, так і позитивісти і навіть раціоналісти, вкрай негативно чи скептично ставляться до світу надчуттєвого, невидимого, таємничого, прихованого від сприйняття зовнішніх почуттів, до того світу, що виходить із меж людського знання. А тим часом справжня наука аж ніяк не заперечує тієї великої і вічної істини, що людина складається не з однієї лише видимої, фізичної природи чи субстанції, не з гармонійного поєднання елементів лише космічної речовини, як вчать матеріалісти, але й з особливого, невидимо-таємничого, невловимого вірою створеного, яке ми називаємо віршом твору, яке ми бачимо вірою Своєму подобою (Бут.1:26–27). Навіть багато хто з матеріалістів називають цю душу «основою або причиною життя організму», «таємничим життєдайним початком», «джерелом життя тіла» і т. д. Звідси випливає, що об'єктом ведення зовнішніх почуттів служить видимий навколишній світ, а внутрішніх, духовних почуттів, віри серця – невидимий світ, наскільки дано пізнавати його людині. Бо проста навіть логіка каже нам, що й зовнішніх почуттів і розуму людини є предмети ведення і споглядання, то неодмінно мають бути предмети ведення й у духовних його почуттів. Якщо в людині є найвищий духовний початок чи субстанція, то неодмінно є схожий йому початок і поза ним... Зрештою, говорячи про безмежність науки і про межі людського розуму, сучасні мудреці й самі нерідко зізнаються, що вони ще «дуже мало знають» і що «багато у світі залишається ще нерозв'язною загадкою» (наприклад, зізнається в цьому знаменитий сучасний астроном-популяризатор і публіцист, К. Фламмаріон). Розмірковуючи, наприклад, про деякі «вічні проблеми» і «нез'ясовні світові таємниці», хоча б з галузі психіки (не кажучи вже про з'ясування, хоча б тільки приблизне, поняття про час і простір тощо), вони нерідко і самі зізнаються, що розум і розум людини безсилі дозволити їх, вкрай розуміючи, розуміють, що люди можуть безпорадно розв'язати їх, вкрай розум і розум людини безсилі розв'язати їх. Зіткнувшись із досить вже встановленими фактами, так званих, «таємничо-загадкових» явищ, наприклад, з галузі гіпнотизму, медіумізму, ясновидіння, сомнамбулізму, спіритизму і навіть електромагнетизму, вони часто стають позитивно в глухий кут перед цими явищами, не маючи можливості дати їм наукове пояснення... Відкинувши Божественне одкровення і істинну християнську релігію, вони втратили істинну свідомість і про причину, і про мету життя людини, бо ідеали та інтереси їх не простягаються далі земного, тимчасового життя. Деякі з них, захопившись своєрідними ідеями і поглядами пантеїстичних філософських систем і давніх релігійних вчень Азії, наприклад, буддизму, прямо висловлюються, що кінцева межа життя і вихідну точку прагнень знаходять у буддійській нірвані... Розумного ж і справжнього пояснення причини і мети буття, так, звичайно, собою ґрунт Боговідвертого вчення і як відступили від віри Христової. Думаємо, що й самі відступники від Божественної віри в глибині свого серця усвідомлюють, що безвір'я їхнє не дає їм і тіні того щастя, внутрішнього миру та достатку, яких прагне людина; бо ні атеїзм, ні позитивізм, ні матеріалізм не можуть дати задоволення розуму та серцю людини. Навіть одна трата вищих ідеалів людиною спричиняє незадоволеність, внутрішній розлад, песимізм. А вони втратили їх... Нарешті, вони, мабуть, і самі (принаймні, частина їх) усвідомлюють і вірять у те, що в людській душі є вроджене, інстинктивне поняття про добро і зло, здатність відрізняти хороше від поганого, і навпаки; є у ній почуття совісті, воля; питається, хто ж міг дати ці властивості душі людини? Міг вкласти їх лише Вищий Розум, Сама Любов та Вища Досконалість – Бог. Ось той похмурий лабіринт внутрішніх протиріч і розладу, – коротко нами окреслений, у якому блукають, без віри та світла Божественного одкровення, усі скептики, послідовники та шанувальники негативних навчань. 2. Відповідно до позитивної філософської системи, започаткованої у 18 ст. О. Конт «Бог, безсмертя і свобода є не що інше, як постулати розуму». А в основі його «позитивної релігії» лежить прямо атеїстичне вчення про те, що «замість Бога існує людина, як єдине і справжнє велике» і т. д. (Полетика І. Кріт, філософська система. Конт, СПб., 1873). Деякі послідовники «позитивізму» Конта, здається, пішли ще далі свого первісного вчителя... Основа вчення людей природознавства з крайнім матеріалістичним ухилом (наприклад, Бюхнера, Молешотта, К. Фогта та багатьох інших) загалом зводиться до положення про те, що «замість Бога, Творця Всесвіту, існує нескінченна і вічна матерія, необмежена в просторі і часі». Таким чином, матеріалісти у своїх сміливих і шалено сміливих висновках пішли далі позитивістів, бо вони сміливо заперечують невидимий, надчуттєвий світ на основі нібито природничих наукових дослідів і великих відкриттів, а не на основі одного лише розуму чи умоглядної філософії... За гіпотезою Канта, продовженої Лапласом (що замінився останнім часом іншими гіпотезами), робиться висновок що «всесвіт утворився сам собою, без особливої ​​причини, без Зразкового Діяча-Бога». Відома теорія (давно вже оцінена) Ч. Дарвіна містить у собі більш ніж дивне вчення, нині відкидається вже тими ж натуралістами-біологами, що, шляхом підбору і боротьби за існування, з нижчих видів органічного життя земної кулі, рослин і тварин, утворилися поступово і вищі види, бо зародок та видів (еволюціонізм). Отже, з тієї теорії «походження видів» і з фізіологічної теорії «еволюціонізму» робиться висновок, що людина походить від мавпи, як свого найближчого прототипу чи предка. За теоріями матеріалістів «основою або причиною життя у всьому всесвіті є зародкове, вічне, первинне речовина (як ми вище сказали) і рух цієї речовини за вічними і незаперечними законами». Саме - причину і основу життя всього існуючого вони бачать не в живоносному духовному початку, а в молекулярному русі речовини, що полягає в частковому тяжінні і відштовхуванні первинних, незмірно малих частин, або елементів речовини, так званих «атомів» і «молекул». Філософ Ніцше, замість Височайшої і Найдосконалішої Істоти Бога, проповідує про якусь «надлюдину»... Так звані раціоналісти в галузі філософії та богослов'я (Ренан, Штраус і пізніші послідовники їх, напр., Павлюс, проф. і т. д., яким йдуть і позитивісти, і матеріалісти. Отже, ті та інші, і треті цілком сходяться між собою на пункті заперечення духовного, невидимого світу; всі вони однаково озброїлися проти Бога і Боговідвертого вчення. Таким чином, центр тяжкості, вихідна точка всіх цих позитивних мудрувань, природничих гіпотез і теорій, а також раціоналістичних утопій, – одна і та ж, бо всі прагнуть, з метою розумно-наукових нібито, підірвати, зруйнувати і абсолютно знищити авторитет Святого Письма, віру в Бога і саме. Повна неспроможність і брехливість сказаних доктрин, теорій і утопій, що воюють проти Бога і християнства, ясно доводиться вже тією однією обставиною, що багато з них, як «збудовані на піску», зовсім вже руйнуються або впали вже в очах вченого світу, хоча раніше і вважалися чи не за загальноприйняту, незаперечну. Однобічність і неспроможність їх, таким чином, висловилися, і безсумнівно висловляться у майбутньому недовговічністю їхнього існування... Тільки Боговідверте вчення, яке полягає в Біблії, пережило і переживе цілі тисячоліття, незважаючи на підступи численних ворогів... Але повинні замовкнути всі вороги Боговідвертого вчення і заперечники буття Божого перед доказами навіть простого здорового глузду та розуму, освіченого порадою вчення Божественного, перед простою суворою логікою людського розуму... Якщо вони не переконуються у своїх помилках та оманах незаперечними доказами богословських наук, доказами Святого Письма, історією всього людства з найдавніших часів та віруваннями у Вищу Верховну Істоту навіть найдикіших народів земної кулі; якщо їм не говорить про буття Бога і потойбіччя велич, безмежність і краса видимого світу, сувора світова гармонія творіння і сама нескінченність часу і простору, в якому здійснюють руху безліч світил - цих величезних таємничих світів; і якщо, нарешті, вони не можуть переконатися в істинності багатьох біблійних оповідей результатами археологічних розкопок у стародавній Ассиро-Вавілонській монархії Халдеї, Ніневії, Палестині, Єгипті, то вони повинні б, хоч на підставі простої здорової логіки, прийти до висновку, що крім видимого сліду є і не видно видимого світу і не є видимим слідом і не є видимим світом і не є видимим. причина їх, як і у світу, є початок і причина, а причина ця – Бог, – основна причина всього сущого. Далі вони, мудреці цього віку, повинні вникнути в наступні логічні висновки, порівняння, посилки і подоби. Якщо є у всесвіті явне, не приховане, то, як би на противагу цьому явному, є і таємне, приховане, надчуттєве; якщо існує речове, видиме, існує і духовне, невидиме. Перше – предмет сприйняття зовнішніх почуттів, а друге – внутрішнього, духовного почуття, віри. Якщо у тілесних ваших почуттів є предмети ведення і сприйняття, тобто такі ж і у внутрішніх почуттів, наскільки дано це людині, подібно до того, як у світі існує ціла низка протилежних предметів, явищ і дій, наприклад: добро і зло, нескінченно мале і нескінченно велике, повний спокій і спільна діяльність, світло і тьма. Перебуваючи в здоровому глузді, людина не стане стверджувати такий абсурд чи нісенітницю, як, наприклад, 2X2 не 4, а 5, або що трикутник не має підстави, що коло немає центру, а центру кола, що слідство не має причини, а якась річ основи; що годинник, наприклад, пішов сам собою, без заводу і пружини; що, наприклад, вітер дме без жодної причини і т. д., і т. д. до нескінченності. Так само точно нормальна і розсудлива людина не повинна б допускати думки, а тим більше відкрито проповідувати, що у всесвіту не було і немає розумної причини чи основи, Премирного Діяча, що людина не має розумної і безсмертної душі і т. д. Справді, якщо у кожної штучної речі є неодмінно така, то творець дивовижно-найбільшого творіння, як всесвіт, неодмінно має бути і є причина її - Творець Всемогутній. Якщо моя істота містить у собі чисто духовний, таємничо невидимий елемент, душу живу, то такі ж елементи неодмінно існують і поза моїм «я», у всесвіті; бо духовний елемент мого «я» не може бути самосущим, самоствореним у світі і єдиним у світі, але становить лише частину творіння спільного... Якщо існує моє духовне «я», то існують і інші, подібні до нього, і вищі (Ангели); якщо існуємо всі ми і вищі нас, то існує Хтось незрівнянно Найвищий і Найдосконаліший за всіх нас, всього світу, Початок, Причина, Основа, Творець всього сущого. Якщо в порівнянні зі мною є у всесвіті істоти (послідовно) нижчі, вищі і більш вищі і досконалі (безтілесні Ангели), то над усіма нами, земними тварюками, і над більш досконалими безтілесними духами має бути Хтось Височайший і Найдосконаліший, що створив усіх нас і керує нами. Ця Незбагненна, Вічна, Нескінченна, Всенаповнювальна, Найдосконаліша, Святіша, Всемогутня і Висока Істота – Бог у Святій Трійці. Це і є та найбільша і незбагненна нашим розумом Причина, від якої все сталося, та Жива і Премудра, Вічна і Всемогутня Сила, що творить і промишляє про всіх і про все. Далі цього допитливого людського розуму не дано йти; тут для нього та непроникна грань і перешкода, через яку ніхто з тлінних істот ще не переступав і ніколи не переступить у своїй земній мандрівці. Якщо навколишній світ невимовно дивний і прекрасний, якщо він незбагненно премудро влаштований і вражає наш слабкий розум строго-величною гармонією в загальному своєму творінні і в частковості, в неосяжному великому і малому, видимому нами тільки під мікроскопом; якщо він чудово керується за великими і вічними законами невидимою всемогутньою рукою, у дивовижно строгому порядку і гармонії, то неодмінно існує і Найпремудріша і Найвеличніша Сила, що його створила і ним промишляє... Подивіться на небо в тиху, ясну зоряну ніч. Чи не говорить вам про Бога і Його дивну велич і Премудрість це невимовно прекрасне небесне склепіння, усеяне незліченною безліччю величезних світів? Ще більше вразить він вас, якщо ви споглядатимете його в телескоп... Чи не приведуть у трепет серце ваше ці незліченні світила: нерухомі зірки, планети, комети, які за незмінними, вічними законами здійснюють шлях по своїх орбітах і віддалені від нас на незмірно страшні відстані? Чи не ясними стають тоді нам натхненні слова св. пророка і псалмоспівця: «Небеса розкажуть славу Божу, а творіння руку Його підносить твердь» (Пс.18:1–2)? Але не в одному великому ми бачимо чудове творіння Боже: ми бачимо його і в незмірно малому. Подивіться в мікроскоп, і ви побачите, наприклад, у краплі води цілий світ живих істот... Хіба не бачимо скрізь і всюди у світі безперечність творіння та Премудрості Божої? Хіба може творитися це диво з чудес само собою, без причини, без Творця? Хіба що-небудь робиться у світі в наш час без зовнішньої причини, само собою? Чи можна насправді назвати нормальними, психічно здоровими тих людей, які свідомо заперечують буття Боже, безсмертя душі тощо? Навряд чи можна. Інакше – чим пояснити таку дивну суперечність, що люди ці, освічені знанням і знайомі з Біблією і з вагомими аргументами на користь буття Божого в богословських творах, все-таки не бачать і знати не хочуть тієї великої і досконалої істини, яка відкрита світу з перших часів творіння і ще досконаліше, Самим Владикою всесвіту, і який, нарешті, ясно і незаперечно засвідчений Сином Божим, що влюдив, Спасителем нашим, точним виконанням пророчих передбачень і незліченними знаменами, явленими християнському світу силою Божественною в різні часи?... Говорячи про точне виконання пророцтв взагалі слід зауважити, що чи не ясно ми бачимо таке ж точне виконання численних передрікань і застережень Боговідвертого вчення і щодо появи у світі хибних пророків і лжевчителів, що заперечують істину і учнів невіри в Бога (Мтор.12:4; 12:4); Мк.13:22; 2Пет.2:1–3; Так, історія Церкви та сучасна дійсність відповідають ствердно на це питання. 3 . Люди віруючі ні мало не потребують жодних доказів буття Бога, існування душі, потойбічного світу тощо; бо вони все це пізнають своїм віруючим серцем, освіченим Божественним вченням розумом і неушкодженою волею... У відомі моменти життя (наприклад, під час полум'яної, серцевої молитви), вони відчувають у собі, як би споглядають духовними очима і сприймають чудесно-незбагненним чином присутність Господа: вони, вони, вони, вони, істота дія Його всесильної благодаті; вони відчувають у собі подих Святого Духа і відчувають у серці Його дари... Отже, ми, разом з іншими щиро віруючими людьми, можемо сказати прямо і не обвинувачуючись, що ми пізнаємо Бога, Творця всесвіту, не тільки вірою наших сердець, не тільки глибоко переконані в бутті Його, а й відчуваємо серцем і душею» духовним оком, коли гідні цього і коли з щирою вірою прагнемо до Нього, шукаємо і кличемо Його. Нехай не говорять скептики та невіри, що це нервовий афект, релігійний екстаз, обман почуттів, як наслідок крайнього збудження нервової системи; ні, ми всією своєю істотою глибоко переконані, відчуваємо і духовним оком своїм споглядаємо Самого Бога, або відчуваємо у собі присутність Його благодатної сили. Стан так званого афекту, простого екстазу і т. д. – ми вміємо відрізняти від стану нашого «я», коли його відвідує вишня, неземна благодать, коли з нами з'єднується таємниче Хтось Великий і Страшний, що приводить усю нашу істоту в якийсь неземний захват і разом з тим в... щиро-релігійних та віруючих людей випробував це на собі за досвідом хоч раз у житті. Цей благодатний стан буває з людиною, як оповідають і великі подвижники-аскети, в стані полум'яної молитви до Бога і після гідного освячення Святими Таїнствами, особливо після Причастя Животворячих Тіла і Крові Христа Бога нашого. Але, на жаль, позбавлені цього великого богопізнання, внутрішнього одкровення і найсолодшої благодатної втіхи люди невіруючі, які проміняли Бога і релігію на нововигаданих кумирів... Ось де криється корінна причина їхнього засліплення і помилки... Знехтувавши істинним джерелом мудрості і внутрішнього одкровення, даремно чекають вони світла цього одкровення, вирішення проблематичних таємниць буття і світобудови і взагалі відповідей на нерозв'язні питання допитливого розуму - від джерела чисто земного, від людської мудрості, без світла Боговідвертого вчення і релігії. Не знайдуть вони шуканої точки опори ні в філософських трактатах і доктринах позитивної школи, ні в науково-матеріалістичних теоріях і утопіях, ні в раціоналістичних лжемудрствуваннях, які прагнуть зруйнувати віру в Божество Ісуса Христа і взагалі в надприродну, Божественну силу і чудес священний. Не замінять їм Боговідверте вчення і найсвятішу християнську релігію ні Огюст Конт, ні Ніцше, ні Кант з Лапласом, ні Дарвін, ні Шопенгауер, ні Гартман, ні Ренан зі Штраусом, ні Тен, ні Френель з Фейєрбахом, ні Лев Толстой з його новою Ніщо у світі не замінить людству Божественного Одкровення, засвідченого Біблією, істинність змісту якої багато в чому засвідчена наукою. Нехай зрозуміють мудреці цього віку, що істинність ця, між іншим, засвідчується і суворою простотою і порядком самої біблійної розповіді, глибокою щирістю і переконаністю мови, що пронизують весь зміст цієї св. та Богонатхненної книги. Адже проти неї в різні часи боролися численні вороги та гонителі, але не могли і ніколи не зможуть її перемогти. А в вишукано-величних, пихативо-витіюватих, хитромудрих і високостильних філософських трактатах і матеріалістичних творах, спрямованих - з нечуваною зухвалістю і злістю - проти Бога і християнства (починаючи французьких «енциклопедистів» ще з XVIII ст.), - не знайде «культурне» людство і ніщо притулку, ні дозволу великих світових таємниць, ні навіть просто – миру та рівноваги душевного; бо вони (мир і рівновага) становлять надбання глибоко віруючих душ, що шукають світла в світлому, а не в каламутному джерелі... У творах людської мудрості, не пройнятих і не узгоджених з духом Святого Письма, ми бачимо тільки слова і слова, але слова людські (а не Божественні), що діють на нас, як не більш глаголючи, як не більше мов. Нам здається, зайве було б доводити, що потреба в релігії, нагальна необхідність і, так би мовити, спрага у що-небудь вірити, з кимось мати духовне спілкування, комусь молитися, – лежить з давніх-давен в основі розвитку людства і становить природну властивість кожної душі людської. Науки про душу людини і науки богословські вважають це безперечною істиною. Ця істина якомога красномовніше підтверджується, між іншим, і сучасним нам життям культурно-інтелігентних верств західноєвропейського, частково і нашого російського суспільства. Значна частина його, вкрай індиферентна до істинної християнської релігії, або заражена непримиренним скептицизмом, або ж рішуче відкидає християнську віру, - робить спроби і наполегливо прагне чимось замінити відкинуту і зневажену нею релігію Христову, щоб таким чином заповнити різку відчутність. світу, щоб заглушити природний зойк і спрагу незадоволеної душі та серця. З цією метою, одні з інтелігенції жадібно попрямували в ту ж загадково-таємничу область, наприклад, у спіритизм, - область, що принципово відкидається людьми "позитивної науки", - особливо коли справа стосується надчуттєвого елемента Боговідвертої християнської релігії; інші (наприклад, у Франції) кинулися в буддизм із його нірваною, відновлюючи весь культ його та влаштувавши вже храми (у Парижі); треті прагнуть воскресити грубий язичницький культ багатобожжя «античного світу», – давньої Греції та Риму; четверті кинулися в безодню різних раціоналістичних і містичних сект, єресей і лжевчень, починаючи від жидівства і грубого людинообожнення і до своєрідного пантеїзму... Є й такі, які прийняли огидний культ служіння сатані... Така доля і результат людей, які відступили від християн, і відступили від християнства і відступили від християнства і відступили від християнства. Чи звідси, що потреба вірувати, потреба спілкування зі світом невидимим вкладена в душу кожної людини її Всемогутнім Творцем? 4 . Щоб ще ясніше показати неспроможність, однобічність, а іноді й непослідовність позитивно-негативних поглядів, крайніх науково-матеріалістичних теорій, а також матеріалістичних лжевчень, що відкидають чудовий елемент Біблії, щоб рельєфніше показати їх хиткість і взаємні протиріччя і, нарешті, довести невідповідність сказаних навчань і теорій на безліч питань в галузі світознавства та «загадкових» явищ, – запропонуємо їм, на закінчення нашої замітки, кілька питань. Нехай адепти та шанувальники цих навчань і теорій дадуть нам відповідь на наші питання суворо-науково, точно і доказово. Вони повинні дати такі відповіді, бо багато хто вважає себе «царями сущого», мудрецями, які спіткали таємниці буття і розгадали чи не всі загадкові сили та явища природи. Якщо вони, які заперечують існування духовного світу, можуть дати нам суворо-наукові та доказові відповіді, то й ми погодимося тоді визнати повну спроможність їхніх філософських трактатів, наукових доктрин та теорій (хоча ми й наперед упевнені, що вони не можуть дати нам таких відповідей на всі запитання). Ось наші питання, на які ми чекаємо цілком неупереджених і точних відповідей на строго-науковому грунті. Чим пояснять вони, які відкидають буття Бога і Його всесильної благодаті, чудесне нетлення святих мощей протягом цілих століть і незліченні знамення Божої мудрості, що дотепер явно відбуваються перед цими мощами святих угодників і перед чудотворними іконами, за молитвами віруючих людей? Нехай вони точно, цілком виразно і, так би мовити, документально-науково спростують біблійне оповідь про створення світу, про потоп і т. д. , а потім - доведуть спроможність таких наукових теорій, як, наприклад, теорія геологічних періодів, за якою, між іншим, виводиться, що органічне життя на тисячі і навіть ніколи не було і т. д.; чи як горезвісні теорії атомів із вічним молекулярним рухом речовини, тощо. буд. Чи доведуть вони їх? Чи доведуть повну спроможність і теорії ефіру, за якою робиться висновок, що простір всесвіту наповнено найтоншою речовиною - ефіром, від кількості часткових коливань речовини якого залежить явище світла, електрики і т. д.? Чим можуть бути пояснені ними такі дивні та загадкові явища в галузі електрики, коли, наприклад, блискавка то спалює людину, яка палає при цьому, як оберемок соломи, то вона перетворює кисті його рук на попіл, залишивши недоторканими рукавички 244 ? Чому блискавка спаює кільця залізного ланцюга, як у горнилі коваля, а поряд із цим вбиває мисливця, навіть не розрядивши рушниці, що був у його руках? Чому вона розплавляє сережку у вусі людини, не обпаливши навіть шкіри її, роздягає людину догола, не завдавши жодної шкоди, або задовольняючись тільки тим, що знищує, наприклад, його взуття чи капелюх? Чим пояснити ту обставину, що та сама блискавка на грудях дитини знімає фотографію гнізда птаха, схопленого з вершини ураженого дерева? Чи золотить різні приховані речі, наприклад, срібні монети в закритому портмоні, здійснюючи таким чином гальванізування через перегородку з двома відділеннями, але нітрохи не шкодячи власнику? Чому блискавка просвердлює скло без будь-яких тріщин, здійснює іноді рухи в різні боки не тільки по прямій лінії, а й по кривій і ламаній, і повертається, як якась розумна сила, у те саме місце, звідки увійшла до будинку? Чому вона в одну мить руйнує кам'яну стіну біля сажня завтовшки, перекидає столітній дуб і т. п., не завдаючи, однак, жодної шкоди прилеглим предметам? Або зовсім спалює одну людину, не пошкодивши анітрохи інших, що поряд і дуже близько до неї лежать, сидять чи стоять? Далі, нехай вони дадуть відповідь нам і на такі питання: в чому полягає сутність так званого гіпнотизму, сомнамбулізму, ясновидіння, телепатії, тобто уявної передачі навіювання однієї людини іншій на відстані? Чим пояснять вони вже досить констатовані факти – поява двійників за життя? Що таке роздвоєння особистості та чим воно пояснюється? Як пояснити появу перед однією чи декількома людьми відсутнього родича чи близької особи у момент її смерті? Чи поява тіні людей, які давно вже померли? Як і чим саме можуть пояснити заперечники надчуттєвого світу і скептики факти такого роду: існування будинків, населених таємничо-невидимими істотами, що виразно дають, проте, про себе знати; рух предметів без жодного дотику до них; випадки підняття повітря невидимою рукою навіть важких предметів, поява у повітрі руки; дзвін дзвіночка, звуки музичного інструменту, таємничі стуки і т. д., і т. д., що виробляються невидимою рукою? А як пояснити «дивовижні дива», які виробляють індійські йоги чи факіри? Чи можуть мудреці світу цього хоча б сказати щось певне про «четверте» вимір? Чи точніше визначити поняття про простір та час? Або пояснити, чому час скорочується в сновидіннях, і що таке сновидіння? Чим вони пояснять «віщі», пророчі сни? Передчуття та передбачення майбутнього? Прозорливість через величезні відстані? Читання чужих думок, як у книзі? Чим вони пояснять засвідчені наукою факти диктування за допомогою ударів столу? Матеріалізацію сил і існування невидимих ​​істот, які дають себе знати тим чи іншим способом? Фотографію цих таємничих істот? Чим можна пояснити ще й такі загадкові факти, як дія прокляття батьками злих дітей, заклинань тощо? 245 . Усі перелічені нами загадкові факти та явища та «невирішені питання» здебільшого завірені представниками науки. Ми запозичували їх частиною зі спеціальних наукових журналів і статей, особливо з нових нарисів (у перекладі російською мовою) Камілла Фламмаріона, під назвою: «Психічні загадки і область невідомого» 246 , і частиною – з творів Бутлерова і Аксакова (особливо з книги: « вміщених у журналі: «С. – Петербург» за 1899 р., «Ребус» за 1897 р. та ін. Отже, нехай відповідатимуть нам науково-доказово на вищевикладені питання сучасні скептики, матеріалісти-заперечники і всі вільнодумці, – нехай дадуть відповідь, і ми не проти тоді визнати деяку спроможність за їх науковими матеріалістичними теоріями, за ліберально-негативними трактатами, за позитивними та раціональними. Ми тоді повіримо, що природничо висновки матеріалістів отримані з вірного джерела, що межі людського розуму дійсно безмежні, і що цей розум, мислення і наука є єдиними засобами і шляхом до пізнання всесвіту, його явищ і таємниць... Але, повторюємо, ми ніколи не дочекаємося таких відповідей на ці питання... В. Факти в галузі досвідченої психології, що призводять до безперечного визнання душі в людині, як самостійної духовної сутності. На додаток до того, що сказано нами про цей предмет у нашій книзі під назвою «З області таємничого», наведемо ще такі факти та міркування. Мета наших досліджень там полягала в тому, щоб знайти - чи існує душа, як щось незалежне від тіла і чи переживає вона руйнування тіла? І що ж! Численні факти багато говорять на користь існування душі. Безперечно, що одна душа може впливати на іншу на відстані і без почуттів. Про багато випадків смерті було сповіщено шляхом телепатичних повідомлень, видінь (суб'єктивних та об'єктивних), почутих голосів, співів, шумів, рухів (фіктивних чи реальних), словом – шляхом різних вражень. Щодо цього не може бути жодних сумнівів. Отже, душа діє з відривом; так само безсумнівно і уявне навіювання. Психічні повідомлення між тими, що живуть, не менш достовірно доведені безліччю спостережених фактів. Велика кількість свідчень недавніх і сучасних завадило нам навести приклади з давнини, приклади також дуже численні, з яких багато хто представляється за всіма ознаками безперечно достовірними. Нагадаємо лише найголовніші. Телепатія була явищем майже звичайним у стародавній літературі. У творах Гомера, Евріпіда, Овідія, Віргілія, Цицерона часто-густо йдеться про маніфестації вмираючих і померлих, про явища викликання духів, про виконання віщих снів тощо. У Плутарха читаємо трагічну історію вбивства Юлія Цезаря і віщого сну його дружини, Кальпурнії, яка всіма силами намагалася не пустити його в сенат. У того ж автора часто зустрічаються цікаві ознаки (вікна, що раптово розкрилися, в спальні Цезаря і т. д.), схожі з явищами, наведеними нами. Брут і Касій, безперечно, були люди мужні, скептики, прихильники епікурейської школи. Прочитайте у того ж Плутарха про явище привиду Бруту в його наметі, – привида, який призначив йому місцем побачення рівнину при Філіппах, де він мав знайти смерть. Якби Юлій Цезар ставився з меншою недовірливістю до снів, то він, можливо, послухався б прохання своєї дружини. Імператору Августу більше пощастило перед битвою при Філіппах. Підкоряючись сну, побаченому його другом, він, хворий, покинув свій намет. Табір його був захоплений ворогом, а носилки його були порубані шабельними ударами (Світлоній, «Август»). Цицерон у своїй книзі про «Пророцтва» розповідає про явище Тіверія Гракха своєму братові і про сон мандрівника в Мегарі. Валерій Максим говорить про віщому сні царя Креза, який побачив, що його син Атіс гине від чиєїсь зброї; як він не намагався відвернути від сина будь-яку небезпеку, той-таки загинув на полюванні за вепрем, убитий своїм же охоронцем. Пліній молодший оповідає у своїх «Листах» про один будинок в Афінах, відвідуваний духами, і про примару, яка вимагала поховання свого тіла. Григорій Турський стверджує, що у день смерті св. Мартіна у Турі (400 р.) св. Амвросій Міланський дізнався про цю смерть під час непритомності. Відомо, що у XVIII ст. Альфонс Лігурійський так само передбачав заздалегідь смерть папи Климента XIV. Петрарка в 1348 році бачив його кохану Лауру, що з'явилася йому уві сні, в той самий день, як вона випустила останній зітхання, і присвятив цьому спогаду прекрасний твір («Урочистість смерті»). Папа Пій II (Еней Сільвій) розповідає у своїй історії Богемії, що Карл, син Іоанна, короля Богемії, який згодом став імператором Карлом IV, був повідомлений уві сні про смерть дофіна (26 серпня 1336 р.). Іоанна д'Арк сама передбачила свою смерть. Катерині Медічі було передбачено, що її троє синів будуть королями. Агріппа д'Обіньє повідомляє про явище кардинала Лотаринського Катерині Медічі в день та годину його смерті. Астролог Іоанн Стефлер (1472–1530 рр.) передбачив час і рід своєї смерті (падіння важкого предмета з його голову). Франсуа де-Бельфоре, автор «Диковинних випадків» (1578), розповідає, що батько його з'явився йому в саду, якраз у момент його смерті, причому син і не підозрював, що той був хворий. Монлюк оповідає у своїх «Коментарях» про цікавий сон, який показав йому, напередодні цієї події, смерть короля Генріха II, пронизаного списом на турнірі в Монгомері (30 липня 1559). Королева Наваррська, Маргарита Ангулемська, перебуваючи в Тюссонському монастирі, почула поклик свого брата Франциска I в той самий момент, коли він помирав у Рамбульї. Бачення, яке з'явилося уві сні Франциску Бекону, передбачило йому смерть батька, що послідувала між Лондоном і Парижем (1578). Давид Фабриціус, німецький астроном, який відкрив зірку Mira Ceti, передбачив, що він помре 17 травня 1617 року. На цій підставі він приймав усі застереження, щоб відвернути долю, і того дня не виходив зі своєї кімнати. Нарешті, о десятій годині вечора він подався подихати свіжим повітрям: якийсь селянин убив його вилами. Абат Сен-П'єр (1653-1703) каже, що абат Безюель побачив цілком виразно свого товариша, Дефантена, який потонув напередодні, і розмовляв з ним тривалий час. Сведенборг описав 19 липня 1759 р. подробиці однієї пожежі, що відбувалася на відстані 200 кілометрів від Стокгольма. За словами Шарля Нодьє, один молодик, Франсуа Бабле, передбачив у Безансоні 16 жовтня 1793 року страту Марії-Антуанети, чим привів усіх у невимовне здивування. Гратьєн де-Семюр розповідає у своєму трактаті «Про помилки і забобони», що одна знайома його родини, пані де-Соз, дружина багатого колоніста на Сан-Домінгу, одного разу, граючи в карти, раптом вигукнула: «Чоловік мій помер!» - І впала горілиць. Того ж дня чоловік її був убитий неграми. Ми коротко нагадуємо головні з цих давно відомих випадків, власне для того, щоб показати, що вони зустрічалися й за старих часів. Треба сподіватися, що вивчення їх з наукової точки зору витягне їх із мороку забобонів і забобонів. Можна бачити без допомоги очей, чути без допомоги вух і не через гіперстезію почуттів зору або слуху, бо ці спостереження доводять якраз протилежне, а через почуття внутрішнього, психологічного. Внутрішні душевні очі не тільки можуть бачити те, що робиться вдалині, на значних відстанях, але також прозрівати наперед те, що станеться в майбутньому. Майбутнє існує наперед визначене причинами, які мають викликати його як наслідок. Позитивне спостереження доводить існування психічного світу, настільки ж реального, як світ, пізнаваний нашими фізичними почуттями. Але з того, що душа діє на відстані за допомогою властивої їй сили, чи маємо право укладати, що вона існує як щось реальне і що вона не є результатом функцій мозку? Світло – чи існує воно насправді? Усе це лише різні прояви рухів. Те, що ми називаємо світлом, є лише відчуття, вироблене в наш оптичний нерв коливаннями ефіру, чисельність яких дорівнює від 400 до 756 трильйонів на секунду; самі собою хвилі ці безбарвні. Те, що ми називаємо теплотою, є відчуття, вироблене вібраціями, кількість яких коливається між 350 і 600 трильйонів. Сонце осяює простір опівночі, як і опівдні. А тим часом простір залишається чорним. Температура його дорівнює 270 градусів нижче за нуль. Те, що ми називаємо звуком - є відчуття, що виробляється на наш слуховий нерв хвилями повітря, які безмовні самі по собі, і чисельність яких дорівнює від 32 до 36.000 в секунду. Чи існує насправді електрика чи це є лише спосіб руху? У майбутньому наука роз'яснить нам це (ймовірно, що воно існує як реальна сутність. Чи не є ефір речовина електрична?). Слово «тяжіння» було застосовано Ньютоном лише у тому, щоб уявити спосіб, яким небесні тіла рухаються у просторі. «Все відбувається так, – каже він, – наче тіла притягують одне одного». Що стосується самої есенції, самої суті цієї сили, що здається - то ніхто її не знає. Безліч наукових термінів висловлюють лише наслідки, а чи не причини. Дуже можливо, що те саме положення застосовно і до душі. Але стверджувати це передчасно. Спостереження, відчуття, враження, бачення, почуті звуки і т. д. могли б, мабуть, означати дії фізичні, що відбуваються між тим та іншим мозком. Так, звичайно. Але по суті це начебто й не так. Молода жінка, кохана чоловіком, помирає в Москві. Свекор її в Пулкові, під Петербургом, бачить її в ту саму годину, що йде з ним поруч, а потім вона ховається. Вражений здивуванням та жахом, він телеграфує синові із запитом і дізнається зараз і про хворобу, і про смерть молодої жінки. Ми, безумовно, змушені припустити, що якийсь струм виділився від вмираючої і торкнувся її свекра. Це «невідоме» могло бути рухом ефіру, як і за світла, і з'явитися лише наслідком, продуктом, результатом; але це слідство має причину, а причина в самій вмираючій – це, безперечно, так. Чи може будова мозку пояснити таке виділення? Я думаю, ніякий анатом, ніякий фізіолог не сміється відповідати на це ствердно. Тут відчувається невідома властивість, але не фізичного організму, а мислячої істоти. Розглянемо ще інший приклад. Одна дама у себе вдома чує спів, голос подруги, що постриглася в монастир, і непритомніє, зрозумівши, що це голос померлої. У той же час подруга насправді помирала на відстані 40 кілометрів. Чи не зустрічаємося ми і тут теж із тим самим явищем, сполученням між двома душами? Дружина капітана, що поїхав до Індії, побачила одного разу вночі перед собою свого чоловіка, з притиснутими до грудей руками та змученим обличчям. Хвилювання, яке вона при цьому відчула, переконало її, що він убитий чи небезпечно поранений. Це було 14 листопада. Пізніше військове міністерство повідомляє їй, що її чоловіка було вбито 15-го. Вона перевіряє дату і виявляється, що міністерство помилялося: капітан помер саме 14-го. Шестирічна дитина зупиняється серед ігор і скрикує з переляком: «Мамо! Я бачив маму! У цей момент мати його помирала десь далеко від нього. Всі ці факти ніби вказують не на фізіологічні дії від мозку до мозку, а на психічні дії одного духу на інший. Безперечно, важко розмежувати те, що належить духу, душі від того, що належить мозку. Ми можемо керуватися у наших судженнях та оцінках лише внутрішнім чуттям, що виникає у нас при розгляді явищ. Таким шляхом було покладено основу всім наук. Хіба не відчувається тут, що стосується проявів мислячої істоти, а не тільки явищ фізіологічних, матеріальних чи перетворень фізичної енергії? 248 Це враження рясно підтверджується проявом невідомих здібностей душі, які грають роль сновидіннях і сомнамбулізмі. Брат дізнається про смерть своєї молоденької сестри через страшний кошмар. Одна дама бачить уві сні, як тоне друг її сім'ї. Матері сниться дочка її, що лежить на дорозі, розбита та закривавлена. Одна жінка уві сні відвідує свого чоловіка на далекому кораблі; чоловік, як наяву, приймає це відвідування, і навіть за стороннього свідка. Замагнітізований суб'єкт бачить і описує всі внутрішні органи своєї померлої матері, і ці дані якнайкраще підтверджуються потім розтином. Суддя прозріває за три роки наперед скоєння одного страшного злочину, у всіх його подробицях. Найчастіше з великою точністю передбачається чиясь смерть. Сомнамбула викриває крадіжку і передбачає страту винного. Молода дівчина бачить уві сні свого нареченого в момент його смерті (часті випадки). Психічне дію одного духу в інший, зносини з відривом існують реально – це вірно, як і існування електричних і магнетичних струмів у атмосфері. Все це ще незвідані здібності душі. Таке принаймні моє враження. Мені здається, що нерозумно було б вважати передбачення майбутнього та ясновидіння за нервовий продукт мозку. Мозок є не більше як орган, так само, як зоровий і слуховий нерв. Душа, дух, інтелектуальна істота діє і сприймає через його посередництво, але не є його фізичною властивістю. З усіх цих явищ віщування майбутнього, мабуть, найчудовіше; – щоб припустити його можливість, треба припустити, що майбутнє з точністю вирішено наперед тими причинами, які викличуть його згодом. Зауважимо, що одного факту такого роду, точно засвідченого, було б достатньо, щоб довести це положення. Але перед нами не один факт, а сотні фактів. Тут не місце обговорювати велику загадку свободи волі та року. Згадаймо лише слова Лапласа: «Події сьогодення мають із попередніми зв'язок, засновану на очевидному принципі, що ніяка річ не може початися інакше, як викликана якоюсь причиною. Ця аксіома поширюється на дії байдужі. Воля, як би вона не була вільна, не може породити їх без певного мотиву, оскільки, якби при існуванні умов абсолютно однакових у двох положеннях ця воля діяла б в одному і утримувалася б в іншому, то вибір її був би наслідком без причини: і тоді вона була б, як каже Лейбніц, сліпим випадком епікурейців. Думати інакше було б ілюзією розуму, який, випустивши з уваги швидкоплинні причини при виборі волі в байдужих речах, уявляє, що вона вирішила сама собою і без будь-яких мотивів. Тому справжнє становище всесвіту має бути нам наслідком її попереднього стану і причиною стану наступного. Такий розум, який міг би пізнати всі сили, що одухотворюють природу і взаємні відносини між її істотами, якби тільки він був настільки великий, щоб піддати всі ці дані аналізу, обіймав би в одній і тій же формулі всі рухи і найбільших тіл, у всесвіті і найдрібніших атомів: ніщо не вислизне; і майбутнє, як і минуле, було б розкрите перед його очима. Досконало, досягнуте астрономією, розум людський становить слабкий натяк на подібний інтелект» 249 . Якщо майбутнє зумовлено, то що станеться з нашою свободою? Без сумніву, філософія коли-небудь примирить ці два здається протиріччя 250 , бо ми відчуваємо в собі владу, робити вибір і усвідомлюємо корисність зроблених зусиль; весь прогрес західних народів саме і завдячує свідомій інтелектуальній діяльності, на противагу сліпому фаталізму східних народів. Всі ці явища доводять, на мою думку, що душа існує, що вона обдарована здібностями ще невідомими. Ідея здатна передаватися від одного духу до іншого. Безперечно можлива передача думок, уявні навіювання, психічні струми між душами. Простір не є перешкодою, і час теж знищується. Який спосіб енергії відіграє роль цих повідомленнях? Поки що цього ще не можна визначити. З спостережених вражень багато хто нагадує витівки блискавки та електрики. Немає нічого складного припустити, що ця сила набагато ближче стоїть до людського організму, ніж досі думали. Однак, повторюю, година теорій ще не настала. Залишаючись досить рідкісними і не відрізняючись банальністю речей пересічних, буденного життя, явища ці, проте, чисельніші, ніж досі уявляли. Мені здається, що із сукупності викладених фактів випливають такі висновки: 1) Душа існує, як реальне, незалежне від тіла; 2) Вона обдарована якостями, ще невідомими науці; 3) Вона здатна діяти та відчувати на відстані без посередництва почуттів; 4) Майбутнє зумовлено заздалегідь, з причин, які мають викликати його. Душа іноді здатна передбачати майбутнє. Чимало є спостережень і з інших питань, наприклад, що стосується двійників живих осіб, тіла ефірного або астрального, явищ померлих; але, на мою думку, чотири попередні пункти вже цілком доведені та засвідчені. Розглянуті нами факти поведуть далі до розгляду явищ спіритизму і медіумізму, явищ сомнамбулізму, магнетизму, гіпнотизму, до передбачення майбутнього наяву, а не в сновидіннях, до вивчення передчуттів, двійників, астрального тіла, явищ і маніфестацій померлих, будинків, будинків, ним, чаклунства, магії та ін. 251 . Вже тепер ми можемо дійти висновку, що якщо виключити забобони, помилки, ілюзії, обман, злі жарти, шахрайство, то все-таки залишаються справжні, безсумнівні психічні факти, гідні глибокої уваги дослідників. Ми, так би мовити, вступили в дослідження цілого світу, так само стародавнього, як і саме людство, але ще нового для експериментального наукового методу, який тільки тепер починає займатися ним, – і водночас у всіх країнах. Нагадаємо ще раз, що це виняткові факти. Психічні явища всіх порядків, переставши належати до хворобливої ​​області забобонів, все ж таки залишаються рідкісними і винятковими. Їм ніяк не можна вдаватися, зрікшись духу критики, без якого розум людський був би суцільною помилкою. Там слід дивитися як у предмети вивчення, цікаві пізнання себе. Справді, найменше ми знаємо свою власну природу. Правило Сократа: «Пізнай самого себе!» завжди має вселяти найблагородніші помисли. Отже, повчатимемося, працюватимемо і сподіватимемося. Сукупність психічних фактів показує, що живемо серед світу невидимого, де діють сили ще невідомі; це цілком узгоджується з тим, що нам відомо про обмеженість наших земних почуттів та явища природи. Повторимо разом із Шекспіром думку, яка дуже йде сюди: «Повір, Гораціо, що на землі та в небі є більше чудес, ніж снилося нашим мудрецям». І, повертаючись до астрономічної філософії, скажімо словами Ламартіна: «Життя – це сходи на сходах світів; ми маємо її переступити, щоб досягти обителів гірських». Укладемо нашу книгу чудовою розповіддю «Через труну». Відрізняючись щирістю і простотою, він обґрунтований на вченні Церкви і заслуговує на повну нашу увагу, як ясно вказує на буття душі людини і початки потойбіччя. Ось ця розповідь. Марія Григорівна Миловидова, дружина священика Володимирської семінарської церкви, згодом архімандрита Володимира, була глибоко релігійна та співчутлива до ближніх. У 1862 році Господь закликав (цю) рабу Свою добру до вічного життя, до великої скорботи чоловіка й дітей. «І ось, чудова обставина, що була незабаром після її смерті», – розповідає о. протоієрей Флоринський. Померла Марія Григорівна (сорока п'яти років від народження) 26 грудня 1861 року, і тіло її було поховано при Богородицькій семінарській церкві, поблизу св. вівтаря з південного боку. 30 числа січня – день трьох святителів – був день Ангела отця Василя Миловидова. Він звершував літургію. Семінаристи були у класах. Народу в храмі не було, бо ця була безприходська церква. За священика, який літургію виконував справу співаків, лише диякон і псаломщик. Після літургії отець Василь один вийшов з кадилом на могилу дружини і здійснив тут літію за упокій душі новопреставленої раби Божої Марії. Коли, по здійсненні літії, отець Василь виголосив: «У блаженному співанні вічний спокій даси, Господи, рабе Твоєї, новоприставленої Марії, і створи їй вічну пам'ять!» - І потім заспівав зі сльозами: «Вічна пам'ять, вічна пам'ять, вічна пам'ять!» – тоді окрест його і могили стався легкий рух повітря, і в цьому віянні отець Василь почув голос подружжя спочила, виразно сказав: «А тебе, друже мій, вітаю з Ангелом». - У трепеті прийшов із храму отець Василь до рідних дружини своєї, зайшов і до дому її тітки рідної - покійної моєї матінки, священичої вдови Єлизавети Іванівни Флоринської, і, запросивши її і мене до себе на пиріг іменинний, промовив нам: «Нині, високоповажна тітонька і люб'язний брат Н. І., переконався я на власні очі, що душі покійників мандрують сорок днів на землі. Хто б, думаєте, нині перший привітав мене з днем ​​Ангела?... Небіжчице моя, Маріє Григорівно!»... Твердо записав я тоді в пам'яті моєї цю розповідь мого незабутнього наставника, а тоді вже й товариша по службі з Володимирської семінарії, де я був професором богослов'я – на посаді помічника ректора від 1851 по 1867 рік. Тепер, передаючи його до друку, згадую і багато інших подібних випадків, у яких померлі говорили з живим через труну. Читаючим житія святих – не сумніваюся – випадки ці відомі, нагадаю лише деякі. Коли святитель Спіридон Триміфунтський, на попит подруги його дочки-дівчинки, що померла, де покійниця-дочка його поклала взяту в неї на тримання одну річ, відповіддю: «не знаю», привів дівчину ту в скорботу; він - зі співчуття зважився запитати про те саму покійницю, дочку свою. Вийшов з її подругою на могилу і, помолившись за упокій душі дочки своєї зі святими, звернувся до покійниці над її могилою із запитанням: «Ось, твоя подруга запитує в мене тобою взяту її річ: скажи, де ти ту річ поклала?». З могили почулася відповідь померла, що вказала місце, де річ перебувала 252 . Свята Церква Православна пам'ять про це чудове запитання мертвої увічнила у співах своїх святителю та чудотворцю Спиридону Триміфунтському (див. тропар йому 12 грудня). Викл. Іоан Лествичник у чудовій книзі своєї «Лествиці», на чолі про чесноти християнського послуху, повідомляє про преп. Акакії слухняно, що він на запитання до нього, вже в могилі колишньому, одного великого старця: «Чи живий ти, Який?» – відповів: «Я живий, бо слухняність не вмирає». Але ще більше вражає відповідь, яка послідувала – в перший день святої Пасхи – від гробів печерських святих, що спочивають у печерах Успенської Києво-Печерської Лаври, на пасхальне привітання від преподобного ігумена монастиря, пізніше єпископа Діонісія Балабана. Коли цей святий ігумен Антонієвих печер, у Світле Христове Воскресіння, наприкінці Утрені та Літургії, увійшов до трапези преподобних отців Печерських і, освятивши святі мощі, від святого хреста і трираменного пасхального свічника, радісно сповіщав: "Христос Воскрес! Преподобні отці Печерські! - як міцний". грім, ясний голос прогримів від святих мощей печерських святих: «Воістину Христос воскрес!» Свята Церква зафіксувала це чудотворне знамення в каноні святих Печерських, в якому, серед інших тропарів канону, є такий тропар: «Живий, Богоносний, і по смерті блаженного Діонісія Ти відповів із гробів: Воістину воскрес Господь! Убитого пристрастями, оживи мене» (II. 8 кан. троп. 3). О, Христе Боже, Світлодавче і Живодавче наш! Ти говориш до невіруючих саддукеїв: нема Бог, Бог мертвих, але Бог живих: «Всі бо Тому живи суть. Слава Тобі, Сину Бога Живого, Воскресителеві і Животворцю нашому, слава Тобі з Отцем і Святим Духом, слава у віки віків. Ця розповідь належить перу о. протоієрея Стрітенської у м. Києві церкви М. І. Флоринського та надрукований у «Душ. чт.» за 1900 р. у травневій книжці, звідки нами і взято скорочення. Ми й закінчимо нашу книгу цією розповіддю. Думаємо, що коли читач весь час під час читання книги ставився без упередження до тих істин, які викладалися в ній, він прийшов до твердого і рішучого визнання духовного світу взагалі і знайшов у своєму серці світлий, радісний настрій – плід християнської віри та надії на потойбічне існування у світлі блаженства. В усякому разі, після прочитання тих фактів, які викладені як у цій книзі, так і в раніше складеній нами під назвою: «З області таємничого», він не може, на наше переконання, не сказати з Шекспіром: «Повір, Гораціо що на землі і в небі є більше чудес, ніж снилося нашим мудрим. Короткий Церковно-Слов'янський словник Абіє - негайно, відразу. Аввадон – євр. "Згубник"; ім'я ангела безодні. Авраамове надро, лоно - алегорично: Рай, місце вічного блаженства. Агаряни – нащадки Ісмаїла, сина Агарі, наложниці Авраама, алегорично – кочові східні племена. Агіасма – освячена по церковному чину вода. Освячена на святі Богоявлення вода називається Великою агіасмою. Агіос - надпис на стародавніх іконах; грец. "святий". Агкіра (читається «анкіра») - якір. Агнець - ягня; чиста, лагідна істота; частина просфори, що вилучається на проскомідії, для Євхаристії; мн. ч. - "агнці" - іноді означає "християни". Пекло – місце перебування душ померлих до визволення їх Господом Ісусом Христом; місце вічної муки грішників; житло диявола. Адамант – алмаз; діамант; дорогоцінний камінь. Адамантовий – твердий; міцний; дорогоцінний. Адонаї – євр. "Господь мій". Аєрмонський – пов'язаний із горою Аєрмон. Аіромантія - повітроволхвування, тобто забобонне ворожіння на підставі атмосферних явищ. Акафіст – грец. «Несидальне»; церковна служба, під час якої можна сидіти. Акріди – їжа Іоанна Хрестителя; на думку одних - рід їстівної сарани або коників; на думку інших – якась рослина. Аксіос – грец. «гідний». Алавастр - кам'яний посуд. Алкаті – голодувати; хотіти їсти, сильно бажати чогось. Алілуя – євр. «хваліть Бога»; "слава Богу!" Алілуя червона – спів «алілуйя» на особливий зворушливий розспів. Див Тріодь пісну. Алілуіарій, алілуіар – вірш, який проголошує читець після читання Апостола на літургії. При цьому виголошенні на кліросах співають «Алілуя». Пунсовий, червоний - сік запашного дерева, що вживався для кадіння і бальзамування. Алтабас – найкраща старовинна парча. Амалик – народ, який жив між Палестиною та Єгиптом. У церковній поезії це ім'я часто додається до диявола. Амвон – піднесена частина храму перед царською брамою. Амвросія - незбагненна їжа. Амінь – євр. «хай буде так»; "істинно"; "справді"; "так". Аналою (правильніше «аналогій») – піднесений стіл, на який покладаються церковні книги під час читання та ікони. Анатема – відлучення від громади вірних та передання до суду Божого; той, хто зазнав такого відлучення. Анафематствоваті - зраджувати анафему. Ангелоподібний – зовні нагадує Ангела. Ангелозірний – зовні нагадує Ангела. Ангеломенітий - знаменитий, шанований в лику ангельському; носить ім'я будь-якого Ангела. Ангелолепний – пристойний Ангелу. Ангеломудрений – той, хто має мудрість Ангела. Ангельське житіє, ангельський образ – найвищий ступінь чернечої досконалості; грец. "Схиму". Анепсій – племінник, родич. Антидор – благословенний хліб, тобто залишки тієї просфори, з якої на проскомідії було вилучено Агнець. Антимінс – грец. «замість престолія», освячена плата із зображенням Ісуса Христа у труні та вшитими св. мощами. Лише на антимінсі може здійснюватись літургія. Антифон – грец. «Протигласник»; спів, який має бути пето поперемінно на обох клиросах. Антихрист – грец. "противник Христа". Антологіон – грец. «Квітослів»; назва «Мінеї святкової». Анфіпат - намісник, проконсул. Апокаліпсис – грец. "одкровення". Аполліон – грец. "Згубник"; ім'я ангела безодні. Апостол – грец. "Посланник". Апостасис – відступництво. Аріїл – горн у жертовника цілопалення у Єрусалимському храмі. Артос – грец. хліб квасний; він освячується з особливою молитвою в день Св. Пасхи. Архангел - начальник Ангелів, назва одного з чинів ангельських. Архієрей – первосвященик, єпископ. Архімагір – головний кухар. Архипастир – головний єпископ. Архісінагог – начальник синагоги. Архістратиг – воєначальник, полководець. Архітектон – архітектор, художник-будівельник; головний будівельник. Архітріклін - розпорядник бенкету. Асмодей, Азмодеос – «згубник», ім'я бісівське. Аспід ширяючий – літаючий ящір. Асарій - дрібна мідна монета. Астерікс – зірка, що поставляється на дискосі під час літургії. Афарім - доглядачі; шпигуни. Афедрон - задній прохід (Мф.15: 17). Якщо – якщо; хоча; або; чи. А ще – оскільки; бо. Баба – повитуха. Бабці - допомагати при пологах. Багряниця – тканина темно-червоного кольору; порфіра, пурпуровий одяг високопоставлених осіб. Балія - ​​чаклунка; чарівниця. Лазня пакибуття – таїнство св. Хрещення. Нечувано – розповідати небилиці; брехати. Байка - хибне і марне вчення. Пильнування – неспання; тривале нічне богослужіння. Пильно - невсипуще, пильно. Бдіти - не спати; не спати. Бідні – важко; нестерпно; тяжко. Бесоватися – біснуватись, шаленіти. Бідник – каліка; калічний. Бідний – іноді: калічний; каліка. Невидимий – не має вигляду, образу. Безвинний – не має початків чи причин для свого буття. Одне з Божественних визначень. Безвікове – немовля. Невчасно - недоречно; неблагочасно. Безгласність – німота; мовчання. Безладдя – лихо; нещастя; важкий період у житті. Безквасний – прісний; не кислий. Безлітно - нескінченно; вічно; передусім часів. Безматерен – не має матері. Безплатник – не приймає винагороди, плати. Безмилостивий – той, хто не відчуває або не виявляє милості, жалю. Безмовник - пустельник; пустельник. Безмовний - іноді означає: безпечний; спокійний. Безвісний - безшлюбний; незайманий. Безладність - нахабство; безсоромність; нахабство. Безперестань - завжди; безперервно. Безперечний - не має спотикання, спокуси, перешкоди. Бездоріжжя - спокуса зі шляху; розбещення. Безпоганний - не має скверни або пороку. Безсловесність - скотство; дурість; божевілля. Безсловесні - тварини, худоби. Безсрібник – людина, яка працює даремно, безкоштовно. Безцарський - не має над собою царя. Безчадство – відсутність, позбавлення дітей. Безчастувати – позбавляти належної частини; обділяти. Безчесний – знечещений. Безладдя - безлад; безлад; змішання. Безчинноваті – вести безладне життя. Численність - безліч. Благий – добрий; добрий. Благовіст – удари дзвона, які скликають християн на молитву до храму. Від «дзвону» відрізняється тим, що благовістять в один дзвін, а дзвонять у багато хто. Благовістіти – сповіщати добре; проповідувати. Благовірний – той, хто сповідує праву віру; православний. Благовіщення – добра звістка. Благоволити – добре ставитися до когось; брати участь у будь-кому. Пахощі - пахощі, гарний запах. Добре - у зручний час. A benefactor is a preacher of the word of God. Gracious – filled with Divine grace. Charity is a good, godly deed. To be grateful - to rejoice. Well-skilled - having knowledge of useful things. Blessed - bringing a bountiful harvest. Well-meaning - happened on time. Благородний - дуже красивий. Блиск - краса; пишність; rich decoration. Splendid – прекрасний; пристойно. Benevolent – ​​bearing abundant, good fruits. Benevolent - prone to goodness. Gracious - see Benevolence. Переваги - фортеця; сила. Philosophy - prudent courage, valor. Beneficial - guiding towards good behavior. Well-dressed - adorned with elegant clothing. Beneficent - repaying good for evil. Prosperity – sweet, tasty food. Compliant – listening with attention; слухняний. Compassionate – attentive; легко, добре чутно. Beneficial - well-arranged; приємний; необхідно. Beneficence – purification; оздоровлення; уточнення. Благорозчинити – очищати; оздоровлювати. Благорослий – добре росте. Благорозгний – гіллястий. Благосеннолистяний – тінистий. Благосінний - що робить рясні тінь. Благословенний - прославлений; вихваляється; звеличуваний. Благословити – присвятити Богові; бажати добра; хвалити; помолитися про послання Божої благодаті на будь-кого; дозволити; побажати добра. Благословенна вина – поважна причина. Благостояння – твердість, фортеця (добре, проти зла). Благостиня – благодіяння; милосердя; чеснота, добра справа. Благовіття – поблажливість. Благоуважливий – поблажливий. Благоутиша – тиха, ясна погода. Благоутробність – милосердя. Благохвалення – відверта похвала. Благоцвітий - поцяткований; рясніє квітами. Благочестивати – благоговіти; благоговійно почитати будь-кого. Благочестя – справжнє шанування Бога. Благочестивий, благочестивий – богобоязливий; благоговійний; хто шанує Бога. Блажити – ублажувати; прославляти. Блищатися – блищати; сяяти; світити. Близна - рубець; зморшка; складка. Блискання – сяйво; вилив світла, блиску. Блудилище – непотрібний будинок. Блудодій – порушник подружжя. Блудопитие - пиятика, що спонукає до блуду. Блудіння – невірність Богові істинному, служіння ідолам (Вих.34:15; Суд.8:33). Як порушення шлюбного союзу є блуд, так у духовному сенсі і порушення союзу з Богом є служіння ідолам, ходіння слідом богів інших, тобто блукання, тим більше деякі види ідолослужіння супроводжувалися блудом у власному значенні слова. Блюсти – зберігати; берегти; дотримуватися. Блядіння – забобонність; хибні слова; брехня. Бо – тому що; оскільки; бо; оскільки. Богословний – той, хто говорить на навіювання від Бога або від Його Ім'я. Богодільні – за діянням Бога. Боголіпно – так, як пристойно Богові. Боголіпний – має Божественну красу, гідність. Богомужний – Боголюдський. Богоначальний – що має у Бозі свій початок. Богоотець – ця назва в церковних книгах засвоюється Давидом, від якого народився Христос. Бадьоренно - пильно; невсипуще. Болезноваті - терпіти біль; страждати. Шлюбна - позбавлена ​​цнотливості, незайманості. Браніті – забороняти; обороняти; перешкоджати. Братись – боротися; воювати. Тлінний – узятий із землі; слабкий; неміцний. Брещі - стерегти; зберігати. Брода - вудила (частина кінської збруї). Будильник – один із ченців у обителі, що будить на молитву братію. Буєслів'я – дурні промови; брехня. Буесловити – говорити дурні промови. Буй, (буй) - божевільний; божевільний; дурний. Буяння - дурість; божевілля; божевілля. Вавилонське насіння – плем'я нечестивців. Вадиті - робити помилковий донос; наклепувати; звинувачувати; приманювати; залучати. Війний - що складається з ваій. Валсамний - запашний; пахучий; ароматичний. Вар - спека; спека; окропу. Варіті - випереджати; попереджати; випереджати, застерігати. Василиск – велика отруйна змія. Вдавати - доручати; передавати; довіряти. Веглас – знаючий; майстерний. Ведунство - волхвування; ворожіння; чарівництво. Веельзевул - "володар мух"; начальник злих духів; одне із імен сатани. Розкіш – краса; пишнота; прикраси. Велелепота – краса; пишнота; прикраси. Велемудренно – високомудрено. Веління – указ; наказ; заповідь; вчення. Велике – багатослівний; хвалькуватий. Велеречіті - багато говорити; хвалитися; пишатися. Веліар (або Веліал) – одне з імен диявола. Великий - великий; сильний. Велике – найбільший, головний дзвін. Великодарний, великодарівний, великодаровитий – щедро нагороджує. Величатися – пишатися; хвалитися; хизуватися. Вельблуд, велбуд - верблюд; товстий канат. Віно – плата нареченого за наречену. Вінчати – покладати вінок чи вінець; удостоювати; подобати. Верея – двері; поперечина; стовп біля воріт. Повернення - кидання; метання; кидання. Повернення каміння – відстань, рівну тому, яку можна кинути камінь. Весь – селище, село. Старий день – ім'я Боже в Дан.7:9. На основі цього пророчого бачення в іконографічній традиції новозавітної Церкви образ Бога Отця зображується у вигляді старця. Речовитий – пристрастився до божевілля до тлінних благ. Вигратися - грати; стрибати; веселитися. Стягнути – прагнути, шукати. Взятися – взятися; відчинитися; відбутися. Вина – причина; звинувачення; вибачення. Вінниччина – виноградна лоза. Винопиття – вживання вина. Вісеті – висіти; триматися на чомусь. Віссон – дорогоцінна тонка пряжа жовтуватого кольору або одяг із цієї тканини. Віталіще – місце проживання; житло. Віталниця – кімната; готель; заїжджий двір; нічліг. Вітати – жити; перебувати; проживати; ночувати. Піхва – мішок; кишеню; скринька. Владичний – панський чи Господній. Той, хто володіє – володіє; панівний. Влада - ім'я одного з чинів ангельських. Власяниця - одяг з жорсткого, колючого волосся. Влаятися - поневірятися; вагатися; хвилюватися; носитися хвилями. Вабись - брести; повільно йти; тягнутися. Мало – незабаром; трохи згодом; майже; ледве. Поза (уду) - ззовні; зовні. Раптом – раптом; несподівано. Чоловік, що спалахнув. Внитиє – входження; явище; наступ. Прислухатися (пов. накл. послухай, вонмі) - звернути увагу; почути. Бреші – кинути у щось; вкинути; внести. Водрузіті - затвердити; зміцнити. У їжу - щоб; заради; для. Бажаєте – сильно бажати. Возбеситися – стати шаленим. Обраний, озброєний – військовий; хоробрий у лайках; переможний. Забороняти – перешкоджати; утримувати. Повертати - оспівати; хвалити у піснях. Потягти - затягнути нагору. Поверни, повертати - покласти, покладати. Голова - подушка; узголів'я. Вигук – остаточні слова молитви, що таємно твориться священиком. Виголошення – голосний спів чи читання; див. Вигук. Поглядати – дивитися; дивитися. Пригнічувати – розводити вогонь. Воздвигнути – підняти; підняти. Зведення - підняття, піднесення. Воздвизатися – іноді: вирушати в дорогу. Порушувати - піднімати; піднімати. Вплив – підняття, піднесення. Повітря – покровець, що звернений зверху священних судин на літургії. Полежати - лежати, спершись ліктем; напівлежати. Обурення – сум'яття; бунт. Обурити – обурювати; виробляти розбрат. Вислати – послати згори; нагородити. Виникати – підняти голову. Возобразитися – прийняти образ; уособлюватися; вселитись у видимий образ; знову бути зображеним. Вік - вік (кількість років); зростання. Зростити – виростити; збільшити. Заперечити - похитнути; потрясти. Поставити – відновити; поставити на колишнє місце. Воліті – хотіти; бажати; вимагати. Хвиля – шерсть; руно; овчина. Волхв - мудрець; зореолік; чародій; провісник. Кричать, кричати - голосно кричати; волати. Ворожити - чаклувати; передбачати майбутнє. Ворожка – чарівник; чаклун; отруювач. Вигук – хоровий спів. Восхилятися – випрямлятися; підніматися; розгинатися. Воскресати - повставати; оживати; повертатися до життя. Воскресіння – повстання з мертвих. Відкриття - поділ; край одягу; статі верхнього одягу. Заперечити - оперяти; окриляти (надією). Восписувати – зображати письмово; виявляти. Воспрянути – схопитися; зістрибнути; приходити до тями. Вистерзати – витягувати; висмикувати. Захопити - рвати; щипати; полоть. Взтягнути – підтягнути; зміцнити; підтягнути. Змагати, захоплювати - досліджувати; випробовувати; цікавитись. Захопити – виловити; зловити; незаконно захопити; викрасти; захопити у висоту; привести у захват. Отче - даремно; марно; задарма; марно. Воутріє, воутрій – другого дня. Впасти - впасти; потрапити; ввалитися; піддатися; підпасти. Вперіті - підняти; підняти; спрямувати вгору на кшталт пера. Вперитися - здійнятися; злетіти. Вперсіті - всередину себе прийняти. Прямо - прямо; навпаки. Брама червона – західні церковні двері. Воротар, комір – сторож біля воріт. Лікаря – ліки; Лікування. Шкоди – шкірне захворювання. Вресноту - дійсно; гідно; пристойно. Вретище – поганий, грубий одяг; дерюга; скорботне вбрання. Вреяти - кипіти; пінитися; розпалюватися; бити ключем; википати. Вреяти – вкидати; вкидати; вштовхувати. Всеблаголепний – чудовий. Вседільний - все, що створив. Всекрасний – найкрасивіший. Вселукавий - найпідступніший, тобто диявол. Всезброя – повне озброєння. Всепетий – преславний; всіма чи всюди вихваляється. Всеспалення – жертвопринесення, у якому жертва спалювалася цілком. Установа – багате частування. Всеядець - той, хто всіх поїдає, тобто пекло, або смерть. Недоліки – по краю; близько; близько. Чому? через що? за що? Всяко – досконало; зовсім; зовсім. Вторинне - вдруге; посилено. Вчиняти - засновувати; узаконювати. Виспріння - високий; гордий. Високовий - гордий; гордовитий; хитливий. Високомудрствувати - порозумнішати; пишатися. Гаггрена (читається "гангрена") - гангрена; антонів вогонь; рак. Ворожіння – загадка; неясність. Гаді (мн. ч.) - плазуни. Гадіння - паплюження; безчестя; лайка. Газофілакія - скарбниця в храмі Єрусалимському. Ганання - загадка; притча. Гастрімаргія - чревобесся; ненажерливість. Гащі – штани; спідня чоловіча білизна. Геенна – долина Гінном біля Єрусалима, де ідолопоклонні юдеї за царя Ахаза спалювали своїх дітей на честь ідола Молоха. Аносказально: місце майбутніх мук, потойбічних покарань. Головизна - глава; початок; причина. Главотяж – головна пов'язка у юдеїв. Дієслові – говорити; розповідати. Дієсловний - званий; так званий. Глоба – страта; покарання. Глумець - блюзнір; пересмішник. Глумилище - місце для стрибків, танців, маскарадів і т.п. Глумитися - бавитися; тішитися; отримувати задоволення. Глуми (мн. ч.) - жарти; сміх; ігри. Глядати – дивитись; дивитися. Гнаті – гнати; переслідувати; йти; слідувати за ким чи чимось. Гній, гноїще - гнойова купа; рани. Гнушатися – вважати мерзенним; зневажати. Підготовка - достаток, достаток. Гобзовати - рясніти; надлишкувати; бути багатим (див. угобзіті). Той, що гобзує - живе в достатку. Говіння – шанування (наприклад, посту). Говеті – шанувати; почитати (наприклад, пост). Годе – завгодно; приємно; слушно. Година, рік – година; час; час. Голоть – ожеледиця, лід. Гомола – кому; грудок; катиш; шматок. Гонзаті - тікати; рятуватися втечею. Гонитель – переслідувач. Горіше – гірше; бідніший. Горлице, горличиш – дикий голуб. Гірник - горщик; казанок; жаровня. Горнило - ковальський горн; плавильня; місце для плавки чи очищення вогнем. Світлиця – верхня кімната; їдальня. Гірський – високий; вишній; небесний. Горохищний - пасеться; блукаючий по горах; викрадений диким звіром з гірського пасовища. Гортанобесіє – пристрасть до ласощів. Найгірший – найлютіший; найгірший. Панування – один із чинів ангельських. Готель – корчмар; власник заїжджого двору. Градар – садівник; городник. Грізн – гроно виноградне. Гривня - намисто; носити на шиї ланцюг. Грона - кисть плодів; гілка (винограду). Грязі – йти; іти. Гугнивий - гугнявий; заїка; непрямий; картовий; говорить у ніс. Гудіння – гра на гуслях чи арфі. Гудець – гуслист; музикант. Далі – набагато далі. Далекий – далекий; важкий. Данослів'я – обіцянка; зобов'язання. Двізаті - рухати; ворушити. Дводушний – нетвердий у вірі. Дворище – невеликий чи запустілий будинок. Дебельство - огрядність; повнота; огрядність. Нетр – долина; улоговина; яр; ущелину. Дівствовати - зберігати цноту, цнотливість. Дія - дія; уявлення. Ділатище - купецька крамниця; зброю в чиїхось руках. Демоноговіння - шанування бісів. Демоночтець - ідолопоклонник. Денниця – ранкова зоря, ранкова зірка; відпав ангел. Денносвітлий – подібний до денного світла. Держава – сила; фортеця; влада; держава. Державно – владно; могутньо. Наважуватися - наважуватися; сподіватися. Дерзослів - нахабна мова. Дерзостник - нахаба; нахаба. Зухвалий - сміливий; безсоромний; зухвалий. Десний – правий; що знаходиться з правого боку. Десятина – десята частина. Десятослів'я – десять Божих заповідей, даних через Мойсея. Дітищ - немовля; дитя; отроча. Дітосадження - зачаття в утробі дитини. Діадима – вінець; діадема. Дивьячитися – звірствувати. Дідрахма – грец. «подвійна драхма», давньогрецька. срібна монета. Дмітися – пишатися; хизуватися. Дні – що відноситься до піснеспівів з Октоїха, а в дні співу Тріоді – з цієї книги. Щоденно – протягом цілої доби. Сьогодні – сьогодні, нині; тепер. Нинішній – нинішній; сьогоднішній. Добрий, гідний, доблесний - міцний у добрі; твердий у чесноті. Доброзичливість – краса; благополуччя. Доброкласний – див. Благокласний. Добропереможний – уславлений перемогами. Доброхвальний - заслуговує на похвалу; похвальний. Довлісотворити – задовольнити. Довлеті - діставати; бути достатнім; хапати. Догмат – грец. одне з основних положень віри. Дощ – посилати дощ; кропити; зрошувати. Дозді - досі; досі; досі. Доїлиця - годувальниця; мамка. Доки – до якого часу? чи довго? Довгий – нижній; земний (як протип. «Небесний, гірський»). Долі, частці – внизу; вниз. Наповнений - тягне вниз. Доріносити – супроводжувати когось як варту, почет. Насадження - роблення неугодного; безбожність; образа. Надбання – маєток; спадщину; влада. Драхма – давньогрецька. срібна монета. Древодель – тесляр; столяр. Дріжджі – дріжджі; відстій. Дружина - суспільство (товаришів, однолітків). Дручити - пригнічувати; томити; виснажувати. Дряселувати – бути похмурим, похмурим, сумним. Дска, дошка - дошка; дошка. Дхнути – дихнути; дунути. Євнух – скопець; сторож при гаремі; придворний. Егов – його (присвійний відмінок від займенника «він»). Єдінако – згідно; однаково. Єдино – однаково; одно; ще. Чи єдино – невже ще? Єдиноподібний – одновидний; одноманітний. Ексапсалми – шестопсалміє. Ектенія – посилене благання; прохання. Ялин – оливкова, дерев'яна олія. Олеонський – див. Олійний. Якось якщо – ні. Єлижі, елікожди – завжди як; щоразу, коли. Еліко-еліко - через короткий час; дуже скоро. Елікомощно - по можливості; скільки дозволяють сили. Еллін - грек; язичник; прозеліт іудаїзму. Єлма – оскільки; наскільки. Епендит – верхня сукня. Єпистолія – лист; послання. Есмірнісмінний – змішаний разом із смирною. Жаждати – хотіти пити; сильно бажати чогось. Жалість – ревнощі; прагнення. Жеменний – той, кого палять вогнем; хворий на вогнем; хворий на вогнівку, гарячку. Жезл - палиця; тростину; палиця. Женитва – одруження; шлюб; шлюб. Женонеїстий - хтивий; блудний; сластолюбний. Жорстокий – байдужий; впертий. Живити – життєдайно; давати життя; пожвавлювати. Живодівець – подавач життя. Живоначальність – початок; причина життя. Тваринний – живий; одухотворений. Жерти - заколоти; приносити жертвопринесення. Забавати – замовляти; зачаровувати. Забава - зволікання; мешкання; очікування. Забавляти – утримувати; сповільнювати. Забобони – самовільна служба, безчинство. Заповіт – союз; договір; умова. Заздрісно мало; недостатньо. За їжаки – для того, щоб. Зазирнути - зазирнути; помітити; засудити; дорікнути. Займавати – позичати; запозичувати. Заклання – жертвопринесення. Заклеп - запор; замок; засувка. Заколення – жертвопринесення. Законописець - укладач законів. Законодумати – давати закон. Закрив – місце для укриття. Заліщі – бути в засідці; ховатися. Заматореті – застаріти; зачерствіти; постаріти. Замрежений – упійманий у мережі. Зане – оскільки; бо. Запалення - загоряння; пожежу. Заспів – короткий вірш, що передує стихирам (на «Господі, покликах», хвалітним, віршовим) або тропарі канону. Запечатувати – запечатати; затвердити; зв'язати; скріпити. Замикання – ворожа дія. Запріє – заперечення; замикання. Заборонити – заборонити; засмутитися; сумувати. Запустіння – опустіння; пустелі. Запустіти – прийти у занедбаність чи запустіння, запустіти. Зап'яти, запнути – зупинити; затримати; звабитися. Зап'яття - пункт; перешкода; спотикання. Заревидний – подібний до зорі. Застояти – зупиняти на дорозі; утримувати; набридати; турбувати. Затвор – замок; запор; місце молитовного подвигу деяких ченців, що дали обітницю не виходити зі своєї келії. Заточений – обурений вітром; носити; гнаний. Затулити - закрити; сховати; укрити. Затуне - задарма; без причини. Зауститися – закрити вуста; замовкнути. Завтра – до сходу сонця; вранці; рано; завтра. Заутріє – завтрашній день. Задушення – ляпас; удар рукою по обличчю. Завушати – загороджувати вуста; забороняти говорити. Захленутися – поринути. Зачаток – початок; назва відрізків тексту у книгах Святого Письма Нового Завіту. Зайняти - взяти в борг; зайняти. Зіркодобувач - астроном. Зірковолхвовати - ворожити по зірках; займатися астрологією. Зіркозаконня – астрономія. Зірковість – астрологія. Зоресловити – займатися астрологією. Звірядина – худоба, пошкоджена хижим звіром. Видання – свист; посвист. Дзвіняти – дзвеніти; бренчати. ЗДО – будівля; стіна; дах. Зеленець – знахар, який лікує травами та змовою. Зелейництво – напій отрутою. Зелейний – що складається із зілля, тобто трави чи інших рослин. Зело, зельне – дуже; дуже сильно. Зельний – сильний; великий. Творець – автор; творець. Зима – зима; холод; погана погода. Злак – рослина; зелень; овоч. Златар – золотий майстер. Златиця, золотниця – золота монета. Золотозарний - яскравий. Златокований - викарбуваний із золота. Златокровний – має полащений дах. Злачний – травний; багатий на рослинність, злаками. Зле – зло; жорстоко; погано. Злокознений - сповнений злості; лукавства. Злокоман - лиходій; зловмисник; ворог. Злонрав'я - розпусна або погана вдача. Злообстановка – біда; нещастя. Злом пам'яті – злопам'ятство. Злоречі – лаяти; лаяти; злословити; ганьбити. Злосердний – безжальний. Злорада – злий намір. Зластість - сильні та порочні пристрасті. Злостужати - сильно докучати. Злостужний - завдає великого занепокоєння, муки. Злочин – розпусні чи злі вчинки. Зломерлий, який зазнав важкої смерті. Злоухищряті – замишляти зло. Злохудожній - лукавий; злісний; беззаконний. Злий - злий; поганий; непридатний; худий; жорстокий. Знаний - знайома, близька людина. Знаменно – проосвітньо. Знаменний – проосвітній; що означає щось. Знаменати – позначати знаком; помічати; зображати; показувати; являти. Знак – знак; ознака; явище; диво. Прапороносець – чудотворець. Прапороносний – чудотворний. Зобаті - наповнювати зоб; клювати; є; поглинати. Зріти до смерті – перебувати при останньому подиху. Зибаті - ворушити; рухати; качати. Ігемон - вождь; начальник; Імператор. Граліще – місце для вистави. Ігрища – смішне чи непристойне уявлення. Ідолобісся – шалене ідолопоклонство. утримувати – проживати; витрачати; витримувати. Зблищати - осіяти; обгортати; вилити світло. Ізбодаті - пропороть; вразити; пронизати; проколоти; виколоти. Ізборати – перемагати; вражати. Збременяти – полегшувати; звільняти від тягаря; вивантажувати. Надмірний - згнив; зіпсований. Надлишок - залишитися в надлишку, надмірності; рясніти; звільнитися. Надлишок - достаток; достаток. Виверження – виняток із церковного кліру чи позбавлення сану. Звісити - звісити; вивісити. Звестувати – оголошувати; оголошувати; засвідчувати. Відомо – точно; ретельно. Відповідь – донос; повідомлення. Повідомлення – посвідчення. Извитие словес – промовистість; витійство. Ізвітійствовати – красномовно розповісти. Звлачитися – роздягтися; роздягнутися. Вивільнення – воля; бажання. Визволити - дозволяти; захотіти; побажати. Перекручувати – вивертати; змінювати; перетворювати. Збочи – викинути; вимести. Звикати – навчитися, пізнавати. Згвоздити - висмикнути, вийняти цвяхи. Згинальний – гине, пропадає. Згинути – загинути; прірва; загубитися. Згладжувати – виключати; знищувати. З давніх-давен - здавна; здавна. Здручитися – виснажити себе. Виганяти - виганяти; виганяти. Вилазити – виходити; сходити (наприклад, з корабля). Надлишку – надмірно; ще більше. Зайве - до надмірності; більше міри. Виляцати - простягати; простягати. Ізметати - викидати; викидати; викидати. Зрада – заміна; зміна; викуп. Змінювати – замінювати; змінювати. Змінювати обличчя – вдавати. Вимова – обмивання; очищення. Змовкати - перестати говорити; замовкати. Винесення, зношення - винос. Виникати – виникати; з'являтись. Зносити - виносити; вимовляти; виробляти; вирощувати; приносити. Вимушувати – виводити із злиднів. Викривляти - виявляти; являти; відкривати. Вистачити - залишитися де-небудь. Вишукати – загострити; наточити. Вирощування – вирощування; твір; породження. Виринення – викидання; виверження; виняток. Виринений - вивержений; викинутий; прогнаний. Зринути – зіштовхнути; перекинути; повалити; занапастити. Ізрок – вислів; осуд. Вирити – вирити; викопати. Неабияк – особливо; переважно. Висунути – вийняти; вирвати; вирвати; вилучити. Заступ - подив; захоплення. Зувести – збагнути; пізнати. Зуздитися – звільнитися; здобути волю. Зумівати - дивуватися; не розуміти. Дивовижний - буяючий; біснується. Зумитися – збожеволіти; збожеволіти. Взути - разуть; зняти взуття. Вичленувати – позбавити членів; скинути члени; спотворити. Изядати - промотувати; витрачати. Іконоратний – іконоборчий. Ікос – велика пісня, написана на похвалу святого чи свята. Іматисма - верхня сукня, плащ. Іменний – скарбовий; що стосується маєтку. Майново – здебільшого. Іноковаті – жити по-іншому. Іноді, іноді – в іншому місці, в інше місце. Іпакої – піснеспіви, покладене по малій ектенії після поліелею на недільній утрені. Іпарх – начальник області; градоначальник; намісник. Ірмос – спів, що стоїть на початку кожної з пісень канону. Іродіани – прихильники Ірода. Спотворити – зіпсувати; оскопити. Викопати - випромінювати; випускати краплями; закінчитися. Споконвіку – спочатку; спочатку; завжди. Споконвічний - колишній споконвіку; повсякденний. Мистецтво – випробування; спокуса; перевірка. Спочатку - спочатку; споконвіку. Сплевіті - виполоти; вирвати; вирвати; висмикнути; зібрати. Сплести - сплести; скласти; скласти. Сповідатися – визнаватись; відкрито висловлювати свою віру. Сповідник – людина, яка зазнавала страждань чи гоніння за віру Христову. Виконання – повнота; наповнення; вчинення. Виконай - наповнений; виконаний. Виконувати – наповнювати; вчиняти. Виконання – наполовину; навпіл; частиною. Виправити – випрямити; виправити; спрямувати; зміцнити. Виправлення – відновлення; правий спосіб життя. Висвятити – повалити; знищити; применшити. Випрати, ісперити - витоптати; вимити. Ісоп - рослина, що вживається в пучках для окроплення. Позивання - закінчення; закінчення насіння; полюція. Істаєваті – розтанути; зникати. Виторгнути – вирвати; вивести. Виснаження – виснаження; приниження; поблажливість. Витрезвлятися – протверезлятися. Істукан - статуя; бовдур; ідол. Повний, ревний - точний; справжній; істинний. Катувати – витягувати; отримувати; допитувати. Вихідище – місце виходу; виток; початок. Вихід вод (ное) - струмок; потік; річка. Вихід шляхів - роздоріжжя; перехрестя. Виродження - дітище; плід; рід; нащадки. Кадило – пахощі, що підноситься на славу Божу; пор. Кадільниця. Кадильниця - посудина, в якій на вугілля, що горить, покладається фіміам для здійснення кадіння. Козатель – вчитель, наставник. Козати - наставляти; повчати. Казіті – спотворювати; ушкоджувати. Камара – намет; скинія; світлиця; покої. Кандиловпалювач - паламар. Кафісма – один із 20 розділів, на які розділена Псалтир. Кацея - кадильниця не на ланцюжках, а на ручці. Каци – які; які; які. Квасний – виготовлений на дріжджах. Келарня, келарниця – приміщення у монастирі задля збереження речей, необхідних келарю. Келар – старша господарська посада у монастирі. Кідар - головний убір старозавітного первосвященика. Кімвал – музичний інструмент. Кіновія – гуртожильний монастир. Кінсон – данина; подати; ценз. Киріопасха — так називається свято Великодня, яке припадало на день Благовіщення Пресвятої Богородиці 25 березня. Клада – колода (знаряддя тортур). Розумний – товариш; товариш. Klepalo is a mallet used in monasteries to call people to prayer. Клепати – кликати; стукати або вдаряти по заклепці. Клітка - хата; камери; комора; кімната. Хор — це піднесений майданчик у церкві, на якому сидять співаки. Клобук — покривало, яке монахи носять поверх камилавки. Ключ - підходить; хороший; сталося до речі; корисний. Підвернутися - статися; статися. Bookworm - суддя; судовий виконавець Ark – forged box: chest; шкатулка Кодрант — дрібна римська монета. Козячий плач — непокірний крик на бенкеті. Інтриги — обман; хитрий. Колісничий – водій; переслідувач на колісниці. Kolivo is boiled wheat with honey, brought to church for blessing on holidays. ср. Кутя. Colmi more - even more so; особливо. Kolobroditi - walking around; ухилятися. Коля - скільки; скільки; як. Kolkrats - how many times; як часто. Комбоста – сира капуста. Кондак – коротка пісня на честь святого чи свята. Коноб – котел; горщик; умивальниця. Конура - невеликий мішечок, що носять забобонними людьми разом з корінням або іншими амулетами. Корабель – невеликий корабель. Корван - дар; жертва Богові. Корвана – скарбниця при Єрусалимському храмі. Кормільствовати – правити; керувати. Годування – правління; керування. Корчемниця - корчма; шинок. Косномовний – повільномовний; заїки. Відсталий – повільний; нерішучий; що наполегливо залишається в тому самому стані. Кошниця – гаманець, кошик. Кощунниця - актриса; танцівниця. Крабиця – коробочка; скриньку; ковчежець; скринька. Краєгранесіє, краєстрочі – акростих, т. е. поетичний твір, у якому початкові літери кожного рядка становлять слово, фразу чи слідують порядку алфавіту. Крамола – смута; змова; бунт. Червоний – гарний; чудовий; непорочний. Красовул – мірна чаша в монастирях, що містить понад 200 г. Міцний – сильний; міцний. Кріплій – найміцніший, найсильніший. Кресаті – витягувати; висікати вогонь; пожвавлювати. Крім – поза; ззовні; окремо; крім. Окрішний – зовнішній; позамежний; віддалений; позбавлений. Кропило - кисть для окроплення освяченою водою. Ктитор - автор; будівник чи забезпечувач храму чи монастиря; церковний староста. Тому – надалі; потім; ще; вже; більше. Купа – стос; купа; купа; купу. Купель – озеро; ставок; садок; посуд для здійснення Таїнства Хрещення. Купина (порівн. Купа) – поєднання кількох однорідних предметів: кущ, сніп; терновий кущ. Кустодія – вартова; варти; охорона; Кутя - варена пшениця з медом, що приноситься до церкви на поминання померлих християн. Порівн. Коліво. Куща – намет; намет; курінь. Кущник – людина, яка робить намети або живе у курені. Ладія – невелике судно; кораблик; човен. Ладан - запашна смола, що вкладається в кадильницю на вугілля для запашного куріння. Лазарома – гробний одяг; повія; плащаниця, в яку повивали померлих у юдеїв. Лакати – євр. міра довжини. Лаятель – лайка; хулітель; сидить у засідці. Легеон – полк; натовп; безліч. Лежання – лежання; опочивання. Лемаргія – гортанобесся, тобто гурманство. Стрічка, стрічка – рушник. Ліпоподібно - пристойно; гідно. Ліпота – краса; витонченість. Лестчий – улесливий, хибний. Лестощі – обман; хитрість; підступність. Літорасль - виросла за рік, річний втечу дерева. Лікування – ліки; Лікування. Брехнеслів'я - брехливі промови. Лів – опівдні; південь; південно-східний вітер. Ліван – іноді означає те саме, що й ладан. Радість – багатолюдне спів; танець; танці. Ліковатися – вітати через дотик правою щокою. Ликостояння – чування на молитві церковній. Літія – виходження із церкви на молитву. Літургісаті – відправляти літургію. Лихва - прибуток; відсотки. Лихоімець - лихвар; сріблолюбець. Особі – особа; вид; людина. Личина - маскарадна або блазня маска. Лише – більше, крім того. Лобзання - усне цілування. Ловітва - лов; полювання; мережі; видобуток; грабіж. Ловительство - засідка; пастка. Ложесна – утроба жінки. Лоно – пазуха; груди; коліна. Місяць – місячний цикл у жінок. Листо – гомілка; ікри; литки. Лесіння - обман; підступність; лестощі. Улюблений - схильний до заколоту. Любоначальство – владолюбство. Любосвяткий – той, хто любить святкувати. Заперечення - любов змагатися, сперечатися. Люболасність – сластолюбство; любов до тілесних втіх. Любочість – шанування; вшанування. Любочісний – гідний похвали, честі. Лютий – лютий; жорстокий; злий; болісний. Лядвея - стегна; верхня половина ноги; промежину. Малакія - гріх рукоблуддя. Малобрещі - недбати про що-небудь. Мамона – багатство; маєток. Манія – знак рукою, головою, очима чи іншого роду, що містить наказ; наказ; воля. Манна – небесний хліб, який ізраїльтяни дали в пустелі. Манноприймальний - містить манну. Маслина – олива; оливкове дерево. Маститий - рясний; гладкий; заслужений. Матеродівничий - одночасно відноситься і до матері, і до діви. Матероліпне – по-материнськи. Матір градовий – столиця; першопрестольний град. Похмурий - оточений або покритий імлою. Медленомовний – недорогомовний; заїки. Медниця – мідна монета. Медовина – варений мед із хмелем. Медоточний - випромінює, що виливає мед. Медомовний – солодкословесний. Міждорамія – простір між плечима. Гидота - погана; мерзенність; беззаконня; безбожність; іноді – ідол. Міськ - півосел; мул; коней. Месія – євр. помазаник. Метання – поясний уклін. Хутро – шкіряний мішок для збереження та перевезення рідин. Мжати - щурит очі; жмуритися; погано бачити. Миздайник - оплачує роботу, що дає нагороду. Хабарництво - хабарництво. Милася діяти - низько припадати до землі; просити пошкодувати себе. Милоть – овчина; грубий вовняний плащ з вовни. Милий - жалюгідний; вартий жалю. Мимотечі - йти, проходити повз, не зупиняючись. Мирна – назва великої ектенії. Міро - запашна рідина або мазь. Миродавче – подаючи світ. Мироточець – випромінює чудотворне миро. Мироявлений – явлений, відкритий для світу. Мірсіна – назва красивого дерева. Молоді, младодіяти – приймати образ немовляти; одягатися в плоть. Младоумство - незрілість розуму. Мнас - міна, давньогрецька. срібна монета. Мені, думати - думати; припускати; здаватися. Багато разів, множиною - часто; багато разів. Багатобезмовність - невігластво. Багатобагатий - багатий у всьому. Багатоболісний - який підняв багато трудів, подвиги, біди, страждання. Багатоборний - піддається сильним спокусам, нападам. Багатогобзенный - дуже рясна. Багатокласний – колосистий. Багатий - сповнений суєтою. Многонарочитый - дуже знаменитий. Різноманітніше – у багатьох видах; по-різному. Багатопахотний - багаторазово оброблений. Багатоочитий - має безліч очей. Багатоплідність – плодоносія; багатодітність. Багаточарівний - сповнений принад та спокус. Багатосвітлий – радісний; урочистий. Багатослізний – сповнений смутку та горя. Багатоснідний - рясніє різноманіттям їжі. Багатосугубий – посилений; помножений; посилений. Багатосуєтний - абсолютно порожній, марний. Багатоветливий – дуже поблажливий. Багатоцільний - подає багато лікування. Багаточудесний - багато чудес, що випромінює; прославлений чудотворами. Багатомовний - що складається з безлічі племен. Поголос - говірка; ремствування; слух; турбота; хвилювання. Говорити - дбати; метушитися; хвилюватися; нарікати. Блискавий - нагадує блискавку. Мощі – нетлінне тіло угодника Божого. Чоловік – заміжня жінка. Чоловік майстерна - не пізнала чоловіка; не причетна до шлюбу. Мурін - ефіоп; арап; негр; чорношкірий; дух темряви; біс. Мусійський, мусикійський – музичний. Мшелоїмство – користолюбство. Митниця – митниця; будинок або двір для збору мита. Мито - мито; збирання; податок. М'яз – рука; плече; сила. М'ясопуст – останній день їди м'ясної їжі. М'ясоїстя, м'ясоїд - час, коли Статут дозволяє їсти м'ясо. Набдевати – постачати; наділяти; зберігати. Наваждати – навчати; підбурювати. Навет - наговор; наклеп; підступи. Навклір – господар корабля. Навикнути – привчитися; звикнути. Наготувати – ходити без одягу. Нагствоваті – див. Надходити – раптово осягнути, трапиться. Наздаті - надбудувати; зміцнити; затвердити. Назірати - помічати; спостерігати. Назнаменувати – призначати; позначати; осяяти хрестом. Найбільше - особливо; переважно. Наїтіє - знищення; навала; зішестя. Покарання іноді: вчення. На малі - (в, на) малий час; недорого. Намащувати – намазувати; втирати. На багатьох - на довгий час; дорого. Наопак – навпаки; всупереч. Напаєм - знаходиться в напасті. Нагрудник – друг, довірена особа. Нард - колосистий ароматична рослина. Нарекований – зумовлений; наданий; призначений. Нарок – певний чи призначений час. Нарочитий – особливий; славний. Наругатися - насміятися; знехтувати; зганьбити. Насмертник – засуджений на смерть Насущний – справжній; нинішній; суттєвий; необхідний. На столиці – у такий час; за таку ціну, за стільки. Початкозлобний - винуватець зла. Початок – початок; перший плід. Накреслити – зобразити. Наясне - назовні; відкрито. Неспритний - безпечний; непогрішний. Непристойний - непохитний. Небрещі - недбати; нехтувати. Неуглас – невіглас; простак; невчений. Невестник – що забезпечує бідних наречених посагом. Наречену прикрасити - прикрасити як наречену. Невечірній – непохмурий; світлий. Невинний - безпричинний; самобутній. Безповоротно - безперешкодно. Нестерпно – смиренно. Неглі – невже; можливо; може. Тиждень – церковна назва недільного дня. Недристий - має широкі груди. Надро - нутро; утробу; груди; нутрощі; затока. Незаздрісний – незіпсований; неушкоджений; задоволений; рясний. Несподіваний - не може бути витрачений або використаний до кінця. Незводний – безперервний. Непорушний - не підлягає тління або часу. Невимовний – невимовний. Неспритний - не випробував шлюбу. Невигадлива – не пізнала чоловіка. Невипробовуваний - потаємний; таємний. Несамовито - з жорстокістю; з люттю. Шалений - вийшов із себе; що знаходиться не в належному стані (пор. Істий). Недосліджуваний – незбагненний. Неключний - марний; непридатний. Не хто - більше не; ще не; вже не. Невтішний - необманливий; нелукавий. Неможіння – хвороба; неміч; безсилля. Безмежний - неосяжний. Не обинутися – чинити сміливо. Необминаючи – сміливо; сміливо. Неопальний - вогнетривкий. Невизначений – безмежний. Непаханий - неораний; необроблений; недоторканий. Невідмітний – невідчужений. Неплоди, неплоди - безплідна жінка. Неподібний – непристойний. Непорочні – назва 17-ї кафізми псалма 118. Беззаганний - беззаганний; святий; чистий. Неправдувати - чинити нечестиво. Безперервний - неодмінний; незмінний. Незаперечно – незмінно; без зміни. Неодмінний - незмінний. Непереборний - непереборний; непереможний. Непщування - думка; підробка; вигадка. Непщувати - думати; вигадувати; рахувати. Нерозсідний - неруйнівний. Нерозв'язний – незламний; нерозв'язуваний. Несивний - див. Акафіст. Несумісно – не змішуючись. Нестарий – вічний; постійний. Нестояння - непостійність; збентеження. Безсумнівний – безперечний; надійний; об'єктивний. Той, хто несе – не має буття. Нетління – незнищенність; вічність; незламність. Недранний - непротертий; непрохідний. Нетісномісно - зручно. Незручний – несумісний; незрозумілий; незбагненний. Незручно – незручно; важко. Невмитий - непідкупний (пор. Мито). Несподіванка – несподіванка; безтурботність. Нижче – тим більше не...; ні навіть...; і не... Чи не хіба не? невже? чи ні? Ніць - вниз; обличчям на землю. Злиденний - жебрак; принижений; бідний. Новозбудований – знову побудований. Новоосвічений – нещодавно хрещений. Новонасадження – нирки; сини Ноемврій – див. Новемврій. Ночний брехень - пугач; сова. Нудитися – неволитися; примушуватися; досягатися із зусиллям. Нужник - вживає зусилля. Нирище – руїни; руїни; нежитлове місце. Взуття - ворожба; нашіптування; волхвування; чаклунство. Власник – чарівник; чародій; ворожка. Обаваті – обаяти; зачаровувати; ворожити; чаклувати; замовляти. Обада - оббрехання; обмова. Обожнюваний - обмовлений. Обонодесять - дванадцять. Обапол (и) - з обох сторін; по обидва боки. Обаче – однак; втім; Проте. Обвечаряти – ночувати; переночувати. Оглядати – дивитися; оглядати. Утримання - стримування; керування; сором'язливість; смуток; впадання. Обісноручний - людина, що вільно володіє як правою, так і лівою рукою. Зневинити - залишитися без покарання; не знати у себе провини. Знежитити – позбавити сили, фортеці. Знеплодити – позбавити плоду, успіху. Обезтлити – зробити нетлінним. Збесіті - повісити на чомусь. Обітниця, обітниця – обіцянка. Обіцяти – прийти у старість; зістаритися; стати непридатним; ослабнути; скорботитися. Обіцяльник – спільник; товариш. Обжадати – доносити; наклепувати. Озорище - висока вежа для спостереження за місцевістю. Одержувач – збирач винограду. Обиноватися – вагатися; сумніватися; боятися; говорити непрямо, натяками. Обвинувачення – відступ. Обкладати - насолоджуватися; говорити ласкаво. Облагодатіти – послати благодать. Облагоухати - виконати пахощами. Облазнити - направити по помилковому сліду; ввести в оману. Облазнитися – впасти в оману. Область – влада; сила; панування. Обліщі - вдягнути; одягнути; лягти навколо; оточити; зробити привал; зупинитися; залишитися. Обгортання - осяяння; яскраве світло. Обгортати - висвітлити; осяяти. Викривати - показувати чиєсь справжнє обличчя; висловлювати; виявляти. Обноществувати – ночувати; провести ніч. Любити – обожнювати; вшановувати як Бога; робити причетним до Божественної благодаті. Обон підлога – по той бік; за. Взаємність – по обидва боки; з обох боків. Зрадований – вітаний. Утворити – зображати; набувати образу. Звертати – повертати; перевертати; переміщати; обертати. Набуття - знахідка; відкриття. Обручник - наречений, заручений з нареченою, але ще не одружився. Обсолонь – проти сонця. Стан – облога; біда; напасти. Обійняти – збожеволіти; зіпсуватися; знесилити. Об'юродіті - збожеволіти; подурнішати. Овоуду – з іншого боку; звідти. Оголосити – оголосити всенародно; навчити; просвітити. Вогненосний – носиться у вихорах вогню. Вогнепальний - палаючий; палаючий; палючий. Огребатися - віддалятися; остерігатися. Огустіти – згустити; зробити густим; звернутися (про молоко). Одебелеті - погладшати; огрубіти. Одеську – праворуч; праворуч. Одесятствовати – виділяти десяту частину. Одигітрія – Путівниця. Одождіть - окропити; оросити; надіслати у вигляді дощу; у великій кількості. Ожестеті – зробитися жорстким; засохнути. Озлоблення - нещастя; гнів. Озлобляти - завдавати нещастя; гнівити; розпалювати гнівом. Окаівати – визнавати знедоленим. Окаляті - забруднити; оскверняти; бруднити. Скам'яняти – робити кам'яним. Окаянний - гідний прокляття; безбожний; грішник. Окаянство – злочинність; богоборство; гріх. Окований – обкладений кайданами. Окормлювач - керманич; Імператор. Окормляти – спрямовувати; керувати; редагувати. Окоявлення - очевидно; відверто. Забарвлення - покритися коростою. Окрилюваний – огороджений крилами. Оловина - будь-яке хмільне пиття, відмінне від виноградного вина. Вівтар – вівтар, жертовник. Оледеніти - зарости тернням, бур'янами. Омети - підлога; краю одягу. Онамо, нуду – там; туди. Онде - в іншому місці; там. Він підлога – протилежний берег. Небезпечно – обачно; ретельно; обережно; небезпечно. Оплазивий – цікавий; марний; шпигун. Оплазнство - хитрощі; марнослів'я. Оплот – огорожа; паркан; тин. Ополчатися - готуватися до бою. Виправдання – заповідь; статут; закон. Опріснок - прісний хліб, випечений без використання дріжджів. Орган – орган, музичний інструмент. Осанна – молитовний вигук у євреїв – «порятунок (від Бога)». Оселський – ослячий. Жернів оселський – верхній великий жорнів у млині, що рухається ослом. Осклабитися – посміхнутися; посміхнутися. Образи - засмутитися; скучити. Слабка - полегшення; пільга. Осмоктаті - обсмоктати; облизати. Залишити – залишити; пробачити; дозволити. Остенити – обгородити стіною, захистити. Острупити – вразити проказою. Здійснювати – здійснювати; давати буття. Відкривати – відкривати; відчиняти. Віддати - іноді: пробачити. Віддоєне - грудне немовля. Віддоїтися – вигодувати грудьми. Витерпіти - робитися твердим (терпким); деревенети; твердіти; німіти. Отити в дорогу всієї землі – померти. Одкровення – відкриття; просвітлення; просвітництво. Відкладення – відкидання; відступ. Відмітатися - зрікатися; не визнавати; відкидатися; відпадати. Помітний - відкинутий; заборонений. Отнелиже - відколи; відколи. Зовсім – зовсім; аж ніяк. Зовсім, звідки — звідки; чому. З обох боків – з того й з іншого боку. Отонуду – з іншого боку. Відполу - від половини; із середини. Відреб (іє) - сміття; м'якіна; шкірка. Відкинути – очистити; обскубти. Відмовляти – відв'язувати; звільняти. Відмовлятися – розлучатися. Отреяти – відкидати; відкидати. Отрицатися – відкидати; відкидати. Відродження – відродження. Хлопець – раб; служитель; хлопчик віком до дванадцяти років; учень; воїн. Дівчинка до дванадцяти років. Відринути слово – вимовити. Відторгати – відкривати; відштовхувати. Отщетевать – забирати; видаляти. Відщетити – втратити; занапастити. Ошаяватися - усуватися, віддалятися. Ошуюю – ліворуч; ліворуч. Павечерня, павечерница – мала вечірня. Паволока – покривало; чохол; пелена; покрив. Згуба - загибель; морова виразка. Пажа – луг; нива; пасовище; поле; корм для худоби. Пазнокті (мн. ч.) - копита; пазурі; нігті. Паки – знову; ще; знову. Пакибуття – духовне поновлення. Паскудства діяти – бити руками; ударяти по щоці; ображати; шкодити. Олисник - заподіювач зла, шкоди; хвороба; біль; жало. Паскудство - гидота; нечистота; гидоту. Палата – палац. Що в палаті суть – уряд. Палестра – місце для змагань. Палителіще – сильний вогонь. Паливний – спалюючий. Палиця – тростина; палиця; палиця. Паличник – ліктор; охоронець; поліцейський пристав. Пам'ятозлобля – злопам'ятство. Панфір – пантера чи лев. Параекклесіарх - кандиловжигатель; паламар. Паракліс – старанна молитва. Парімія - притча; читання зі Святого Письма на вечірні або царські години. Паріті - летіти; висіти в повітрі (подібно до пари). Парусія – урочиста хода; друге славне пришестя Господа нашого Ісуса Христа; урочисте архієрейське богослужіння. Пасомий - пасущийся; перебуває у віданні пастиря. Пастований – має пастиря. Пастись – згрішити (особливо проти сьомої заповіді). Пастиреначальник – начальник над пастирями. Більше природи – надприродно. Співак, співок – хвойне дерево. Педагогон – дітородний член. Пекло – горюча сірка, смола; безперервний вогонь. Пентікостарій – назва «Тріоді кольоровий». Пентікостія – П'ятидесятниця. Перше – колись; спершу; спочатку; наперед. Першоверховний – перший із верховних. Першолежання - возлежання, сидіння на перших, почесних місцях у зборах. Первоначаток - первородна тварина або первісний плід. Першостоятель – головний священнослужитель. Пернатий - має пір'я. Персі (мн. ч.) - груди; передня частина тіла. Перст покласти на уста – замовкнути. Перстний – земляний; зроблений із землі. Перстостворений – створений із пальці. Перстень – порох; земля; пил. Піснопеті – прославляти у піснях. Піснословити – див. Піснопеті. Пестоваті - няньчити; виховувати. Строкатий - різнокольоровий; ошатний. Пестун - вихователь; педагог; дядька. Петлогласіння – спів півня; ранній ранок; час від 12 до 3 години ночі, за народним рахунком часу у юдеїв. Печаловаті (ся) – нарікати, тужити; засмучуватися. Друкувати – запечатувати; стверджувати; приховувати. Пішати – йти пішки. Пішися – дбати; мати піклування. Пивний – те, що можна випити. Писало – гостра тростина для писання на вощаній дощечці. Письмо ставильне - ставлена ​​грамота, що дається архієреєм новопосвяченому пресвітеру або диякону. Піскаті - грати на сопілці. Лист – літера; графічний знак; буквальне значення. Пістики – чистий; безпримісний. Живильний – плеканий; вирощений у дорозі. Удобрений - відгодований; дебелий. Пищний – містить велику їжу; живильний. Плавий – зрілий; стиглі, солом'яного кольору. Плащаниця - похоронні пелени; покривало; полотно; плащ. Плевел - бур'ян; негідна трава. Плежіті - повзати на утробі; плазуна. Пляж – плазун. Плениця - кіска; ланцюжок; намисто; кошик; ланцюг; кайдани; узи. Плюскати - бити в долоні; аплодувати. Плесниця - взуття типу сандаль. Плещ – ударяє в долоні. Плінфороблення – обпалювання цегли. Плодувати – приносити плоди. Плід устний – слово; голос. Плід утроби – дитина; Діти. Плотолюбство – турбота про тіло. Плоскі - плоттю; тілесно. Плоський - плотський; чуттєвий; тілесний. Плоть – тіло; людина; неміч чи слабкість людини; пристрасть. Танок, танцювальниця - танцівниця; актриса. Переможно – урочисто; переможно. Вболівати – тужити; шкодувати. Повалений – пофарбований; побілений. Повалити – кинути; перекинути. Повіті – прийняти пологи чи обвити пеленами. Поглумитися – міркувати; міркувати; подумати. Подвигнуться - тремтіти; рушити. Подвизати – спонукати; заохочувати. Подвизатися – чинити подвиги; працювати. Підникати - нахилятися; нагинатися. Подобитися – нагадувати щось. Підозрюваний – зовні схожий. Підточення - посудина для збирання вичавленого соку. Подяремник – під ярмом (наприклад, осел). Подяремничий – належить підяремнику. Оскільки - оскільки; тому що; оскільки; наскільки. Оскільки ще - скільки б не. Пожерти – принести на жертву. Ганебно, ганьба - багатолюдне видовище. Помавати, поманути робити знаки; висловлюватися без слів. Помалу – незабаром; трохи згодом. Помати – скрижали на архієрейських мантіях. Пометати – помсти; виметати; кидати. Поне – хоч; принаймні; оскільки. Ніж – тому що; оскільки. Пронос, ганьба - ганьба; безслав'я. Понт – море; велике озеро. Понява, понявіца – рушник. Зодягнись – надіти зверху інший одяг. Поповзнутися – послизнутися; спокуситися; спокуситися. Термін – міра довжини, що дорівнює тисячі кроків або добовому переходу. Пореватися – пориватися; прагнути; рухатися. Помова – звинувачення; скарга; закид; докір. Поріщі – звинуватити; докоряти; засудити. Наруга – безчестя; паплюження; запалення; виразка. Скоро – незабаром; швидко; без співу (про службу). Послід - потім; зрештою. Останній – решта; кінцевий; остаточний. Наслідування – виклад молитвослів'я лише одного роду, тобто або змінюваних, або незмінних. Послідувати - дослідити; слідувати. Послухати – свідчити; давати свідчення. Посолонь – по-сонячному; як сонце; від сходу на захід. Поспішати – допомагати; допомагати. Поспішник – посібник; помічник. Постанова – посвята у сан. Постриг - постриг у чернецтво. Посуплення – нахилення голови у смутку; смуток; смуток; нарікання. Посягати - одружуватися. Потворник - угодник; підлесник; чародій; чаклун. Потвори - чарівництво; чаклунство. Поткнутися – спіткнутися. Потреба – потреба; необхідність; випадок. Потребник – млинець; коржик. Потщитися – поспішити; постаратися. Поуститель - підбурювач. Заохочувати - заохочувати; спонукати; наставляти; повчати. Похотствовати – мати бажання, хіть. Почерпало – це бадья; гаманець; відро. Правий – прямий; істинний; правильний; праведний. Святослів – порожній; безглузда розмова. Святий, святий - безмежний; лінивий; порожній; незайнятий. Прати - зневажати; тиснути. Превзятися - звеличитися; запишатися. Превітаті – мандрувати. Перевищене око – зарозумілість; гордість. Перетворити – змінити; повернути; зруйнувати. Передчасний - споконвічний, що існував до початку часу. Передіграти – звістити радістю. Проголосити – розпочати спів; передбачити. Передгороддя – передмістя; оплот; захист; огорожі. Передворі – передній, зовнішній двір у східному будинку. Передзаклатися – насамперед скуштувати смерть, принести себе в жертву. Батьки - бігти попереду. Пропозиція – жертовник; те місце у вівтарі, де стоїть жертовник і зберігаються священні судини. Початковий псалом - назва псалма 103, оскільки їм починається вечірня. Передній – перший; більший; витончений; старший. Передпряда – див. Багряниця, Порфіра. Представництво – клопотання; заступництво; старанна молитва. Натовп - зміцнення. Предстоятель – настоятель. Предтеча, предтеча - що йде або біжить попереду. Уявити - призначити. Запобігти – зустріти заздалегідь. Передбачити – передбачати; знати заздалегідь. Пред'явлення – передбачаючи. Прозорий – гордий; гордовитий. Надлишковацтво – бути задоволеним; жити удосталь. Надлишку – сильно; дуже; жорстоко. Перевага – перевага; перевага. Захаращений - прикрашений. Пекла – найнижчий. Преітіє - перевершення. Пропонувати межі - псувати межі; порушувати межі. Перелюби - перелюбство. Премудрість – найвище знання; мудрість. Початковий - початковий; що перевищує всякий початок. Прегорччіті - противитися; бути непокірним; упиратися. Преодеян - рясно прикрашений. Переозброєний – надто озброєний; гордий. Препірати – спростовувати; відбивати; відбивати; долати; умовляти. Переполовування – половина; середина. Преполовити – переполовинити; розділити навпіл; пройти половину шляху. Препоясатися - підперезатися; приготуватися до чогось. Препретельний - спірний; переконливий. Найпростіший – невчений; невіглас. Прерікати - заперечити; говорити всупереч; суперечити. Пересічний – перетинаючий; перерубуючий. Переслуховування – непокора. Плазувати - повзти по землі. Успівувати – мати успіх. Переставити – переставити; перемістити; переселити у вічність. Престолі – один із чинів ангельських. Переважний - споконвічний; споконвічний. Престижний – надприродний. Претися – сперечатися; тягатись. Претиті – забороняти; сумувати; соромитися. Спіткнення - перешкода; спокуса; затримка; зупинка. Претор – преторія, резиденція представника римської влади Єрусалимі. Стикання - див. Спіткнення. Прощати – загрожувати; лякати. Звільнення - загроза; страх; заборона. Притулок – притулок; притулок; покрив; порятунок. Привіщувати – вітати. Залучи – притягнути; покликати; закликати. Часовий – тимчасовий; непостійний. Придевати – причіпляти; наближатися; підносити. Вівтар - невелика церква, прибудована до головного храму. Приробити - збільшити; збільшити; принести. Придіяти - підносити; приносити. Призри - милостиво подивитися; прийняти; дати притулок. Приіджувати – витрачати; витримувати. Прищиро – так само; одно; точнісінько. Прикриття – прикриття; прийменник; вигадана причина для приховування чогось. Купування - купецтво; торгівля. Приклад – додаток; бажання зробити зло; злість; наклеп. Додаток – латка; клапоть. Примітати – прикидати; віддавати; поступатися. Приметатися – припадати; віддаватися; лежати біля порога. Примішатися – приєднуватися. Приникнути - пригнутися; нахилитися; припасти; проникнути. Придбавши – користь; плід; користь. Приразитися – напасти; вдаритися. Прирівання - устремління. Причеп - підбігаючий. Присвянути – зав'янути; засохнути. Присідання – пригнічення; оточення. Присідіти – перебувати біля чогось; задумувати зло; нападати. Постійно - безперервно; завжди. Пріснотварний - завжди живий. Власний – вічний; повсякденний. Присуттєвий – завжди існуючий. Пріснопоточний - невичерпний. Прісний – рідний; близький. Приставлення – латка; призначення; керування; нагляд. Притулок – притулок; притулок; пристань. Пристати - вдатися; підбігти. Притча - алегорія; загадка. Причаститися – стати учасником. Прибульець – приїжджий; прибулець. Притулок - вмістилище; помешкання; сховище. Пробавити – продовжити; протягнути. Прозябнення – зростання; паросток. Прозябнути – розцвісти; вирости; виростити. Виникнути – статися; вирости. Пролитися стопам - посковзнутися; алегорично – згрішити. Промови – передбачити; призначити. Проникнути – вирости; процвіст. Проникнення – плем'я; рід; стебло; паросток. Проповідати – навчати; проголошувати; проповідувати. Пророкований – передбачений; передвіщений. Пророкомовний - пророком. Проруцювати – присвячувати; висвячувати. Просідати - розриватися. Просвітницький – світлий; просвітницький. Просвітити обличчя – весело чи милостиво поглянути. Проскомісати - здійснювати проскомідії. Прослуховування - притча; прислів'я; осміяння. Простий – що стоїть прямо; прямий; чистий; незмішаний. Просядати - розриватися; розвалюватися; тріскати. Протерзатися – прориватися. Протиподивитися - дивитися прямо. Проти, прямо - проти; навпаки. Проувести – дізнатися заздалегідь; передбачити. Пругло – силок; петля; мережу. Прудний – нерівний; кам'янистий. Пружатися – чинити опір (звідси – пружина); битися у нападі. Пря - суперечка; позов; безладдя. Прямний - навпроти. Пустіті - відпустити; розлучитися. Пустеля - відокремлене, малолюдне місце. Пустеля – монастир, розташований далеко від населених місць. Путесотворити – зберігати у дорозі; прокласти дорогу. Шляхи - узи; кайдани; ланцюги; окови. Безодня - вир; море. Пучінородний – морський; народився у морі. Пущениця – розлучена із чоловіком жінка. Птаховолхвування - забобони, що складається в ворожіння по польоту птахів або за їх нутрощами. П'ядь, пядень – міра довжини, що дорівнює трьом дланям, а кожна длань дорівнює чотирьом пальцям, а палець дорівнює чотирьом граням або зернам. Робочий – підкорений; поневолений. Равви, раввуні – вчитель. Рівно ангельно – подібно до Ангелів. Рівноапостольний – порівнюваний із апостолами. Байдужий, байдужий – одностайний; має однакову старанність. Рівночесний – гідний рівного шанування. Радіти – радіти; насолоджуватися. Радощі – радості (мн. ч.); веселощі. Радуйся – здравствуй; прощай. Різдво - горіння; займання. Розботіти - погладшати; розбухнути. Розпуста - хвилювання; обурення. Розгинання – розгинання; розкриття книги. Розжизати – розпалювати; розжарювати; розплавляти. Розміркувати - засумніватися; замислитися; зупинитися. Дозволити - розв'язати; звільнити. Розслаблений – паралітик. Розум - розум; пізнання; розуміння. Розуміти тілом – відчути. Рака – євр. дурень; порожній чоловік. Рака – гробниця; ковчег із мощами святого угодника Божого. Розплащуватися – розгортатися. Розповсюджувати - розстелювати; розгортати. Розпудити - розлякати; розігнати; розсіяти. Розточувати – розсіювати; розсипати; промотувати; безпутно проживати. Розстроєний – перепиляний. Розчинити - розташувати по порядку. Ратувати – воювати; битися; відстоювати. Ручник – піклувальник; аматор. Дбайливий - дбайливий; гідний турботи. Прагнення, ревнощі - лють; пристрасне бажання; пристрасть. Ребра Северова - північний схил гори Сіон. Репіє - реп'ях; колюча рослина. Реснота – дійсність; істина. Вислови – сказати; говорити. Реяті - відштовхувати; відкидати. Різа – одяг; священне вбрання. Різниця - приміщення для збереження риз. Різничий - начальник над ризницею; охоронець церковного начиння. Ристалище – стадіон; цирк. Ристаті - нишпорити; бігати. Ріг – рок; алегорично: сила; влада; захист. Рід – походження; плем'я; покоління. Родостама – рожева вода, якої за звичаєм у свято Воздвиження виробляють обмивання Чесного та Животворного Хреста Господнього при його зведенні. Народжений – роговий; нагадує ріг. Різка – молода гілка; втеча; Син. Росодавчий – росоносний; що дає росу. Ротитель – клятвозлочинець. Ротітися - присягатися; божитися. Рукопис – список; лист; письмовий договір; сувій; розписка; зобов'язання. Рукоять – жменя; оберемок. Рцем - скажемо (пов. спосіб). Обильно - намисто; підвіски. Самвік – музичний інструмент. Самоголосна стихира – має свій особливий розспів. Самополювання – за власним бажанням. Самоподібний – стихира, що має свій особливий розспів. Самочинство - безчинство; безладдя. Сбодаті - пронизати; заколоти. Світильник – початок вечірні. Світлоозлащений – чудово прикрашений. Світлість - краса, що світиться. Світлозорий – освітлюючий світлом. Світлоначальник – творець світил. Світлоносець – несе світло. Свечеряти – разом із будь-ким брати участь у бенкеті. Побачення – повчання; наказ. Лютопустя - неприборканість мови. Сувій – згорток; рукопис, намотаний на паличку. Зв'язування злата – врядження золотих ниток. Зв'язок – в'язень; невільник. Святилище – вівтар; храм. Святитель – архієрей; єпископ. Святотатство – викрадення священних речей. Святці – місяцьослів (книга, що містить імена святих, що розташовані по днях року); значок «Всіх святих». Священнотаїнник – посвячений у Божественні таємниці. Седмица – сім днів, які у сучасному мові прийнято називати «тиждень». Седмічний – що відноситься до будь-якого з днів тижня, крім Тижня (неділі); буденний. Секрати – нещодавно; щойно. Секратий – свіжий; новий. Семідал – дрібне пшеничне борошно; крупчатка. Насіння – насіння; нащадки; рід. Сіннопис – неясне зображення. Сінь – тінь; покрив над престолом. Серповидець – найменування святого пророка Захарії. Середа – чернече рукоділля; пряжа. Сигкліт (читається "синкліт") - збори, сенат. Сікарій – вбивця; розбійник. Сікер - хмільний напій, виготовлений не з винограду. Сили – назва одного з ангельських чинів; іноді означає: чудеса. Синаксарій – скорочений виклад житій святих чи свят. Синедріон - верховне судилище у юдеїв. Синфрог – сопрестолія, тобто лави по обидва боки гірського місця для сидіння священиків, що співслужать архієрею. Сиреч – тобто; саме. Сиріні – (Іс.13:21) – страуси; сирени. Сірий - сирітливий; самотній; безпорадний; бідний. Сіце – так; в такий спосіб. Сицевий – такий; такий. Погана - нечистота; бруд; порок. Скімен – молодий лев; левеня. Скінотворець – робітник наметів. Скит – маленький монастир. Склабитися – посміхатися, посміхатися. Сковник – співучасник; спільник. Скоктання – лоскотання; підбурювання. Скоротеча – скорохід; гонець. Скрижаль – дошка; таблиці. Скудель – глина; те, що виготовлено з глини; глечик; черепиця. Славник – молитвослів'я, покладене за статутом після «Слави». Славослів'я – прославлення. Солодковенний – запашний. Солодкоголосість – стрункий спів. Солодощі - тихий, зворушливий спів. Слона – ожеледиця; мороз; льодовик; замерзла іній. Сланість – солона морська вода; солончак, тобто суха, просочена сіллю земля; ожеледиця. Слодотворний – спокушаючи плотськими насолодами. Сліковствовати – спільно грати; веселитися. Слово – договір; умови. Скластися – вмовитись; визначити. Слота – негода; погана погода. Слух – слава; народний поголос. Слякий, злука – зігнутий; скорчений; горбатий. Сляцати - згинати; горбити. Змежити - зблизити; з'єднувати краї, межі; закривати. Смішитися - переміщатися; поєднатися плотськи. Смоква – плід фігового дерева. Огляд – промисел; піклування; турбота. Зм'ясти – збентежити; стривожити. Снабдеваті - зберігати; зберігати. Снідати - з'їдати; руйнувати; руйнувати. Зніматися – сходитись; збиратися. Поблажливість – поблажливість. Снітися – одружитися; зійтись. Снуждею – мимоволі; насильно; з примусу. Собесіті - разом повісити. Дотримання – точне виконання; в'язниця. З дотриманням – видимим чином; явно. Рада – рада; рішення; визначення. Радяний – розважливий. Совлачіті - викрити; зняти. Звести – звести разом із собою. Співдихати – сумувати разом. Совопрошатися – розмовляти; змагатися у суперечці. Співвихований – вихований разом із будь-ким. Доглядач – розвідник; шпигун. Споглядати – розглядати; спостерігати; розвідувати. Сограждаті – споруджувати; будувати. Подія – справа; перетворення. Свідомий – творчий. Скарб – таємне місце; задня кімната; сховище; скарб; коштовність; льох. Скарби - збирати скарби. Скруха – знищення. Скруха серця – каяття. Солило - сільничка; чаша; блюдо. Сонм – збори; безліч. Сопіти – грати на дудці. Сопець - сопельщик-музикант, що грає на сопелі, флейті (при похороні у іудеїв). Сперетися – сваритися; тягатись. Прибувати - збільшуватися. Соприсносущний – спільно існує у вічності. Поєднувати – поєднувати шлюбом. Сорокоустя – пшениця, вино, фіміам, свічки та ін., що приносяться до церкви на 40 днів поминання покійних християн. Сосканіе – шнурок; мотузочка. Сосканий - кручений; кручений Соскутовувати - сповивати; огорнути. Постріляти – вразити стрілою. Сосудоохоронець – приміщення для збереження церковного начиння. Судини смертні - знаряддя смерті. Соці - іноді алегорично так називаються водні джерела. Сотниця – сотня; спів «Господи, помилуй» сто разів під час возведення Чесного Хреста Господнього. Поєднуватися – вступати в союз, у шлюб. Сочиво - сочевиця; варена пшениця з медом. Твір - складання; збори. Спекулатор – охоронець. Спіра – загін; рота; полк. Сплавати - супроводжувати плавання. Поболіти – разом сумувати; тужити. Зібрати – разом воювати. Спослухати – свідчити; підтверджувати. Сповісник - разом, що постить. Постраждати – разом страждати. Співаючий – разом чи водночас співаючий. Протяжний – тривалий. Спуд - судина; відерце; міра сипких тіл; покришка; плити. Сп'яті - скинути; перекинути Сором'язливість – кепська мова. Лікарка - сорочка; сорочка. Срібняк - срібна монета. Сріборозлащений – позолочений по сріблу. Середовище - перегородка; простінок; перешкода. Середовище - перегородка; середня стіна. Зристатися - стікатися; збігатися. Срящ – неприємна зустріч; напад; зараза; мор; ворожіння; прикмети. Ставник – людина, що готується до посвяти у духовний сан. Стадія - міра довжини, що дорівнює 100-125 кроків. Стаїнник – причетний до когось однієї таємниці. Стакті - запашний сік. Стамна - судина; відерце; глечик. Старший – начальник; старший. Статир – срібна чи золота монета. Стаття - розділ; підрозділ. Стегно – верхня половина ноги; стегно; стегна. Стезя – стежка; доріжка. Стінь, покров – тінь; відображення; образ. Стерти – стерти; зруйнувати. Вірш початку – перший вигук священика при богослужінні громадському чи приватному. Стихологісати – співати обрані вірші з Псалтирі під час богослужіння. Стихологія – читання чи спів Псалтирі. Стихословіті – див. Стихологісати. Стікатися - стікатися; сходитися. Стовпостіна – вежа; фортеця. Страждання – мучеництво. Варта – варти; охорона; міра часу на ніч. Дивний - незвичайний. Дивний – сторонній; чужий; перехожий; надзвичайний. Країна – навпаки; проти. Пристрасть – страждання; пристрасть; душевний порив. Стратилат – воєначальник; воєвода. Страхування – небезпека; страх; жах. Стрекало - спиця; паличка з колючкою для керування худобою. Стрищі - стригти; підстригати. Стропотний - кривий; звивистий; норовливий; впертий; злий. Стрити - стерти; скрушити. Студенец – колодязь; джерело; джерело. Холодник – холод; холоднеча; мороз. Стужання - сором'язливість; гоніння; Насадження. Стужати - докучати; набридати; тіснити. Стужатися – тужити; засмучуватися. Стягнути – обв'язати; зібрати; зцілити. Стязатися – сперечатися; сперечатися. Сугубий – подвійний; подвоєний; збільшений; посилений. Затятий - софістичний; марний. Суєта - порожнеча; нікчемність; дріб'язковість; безглуздість. Суєта - суєтність; метушня. Сулиця - спис; кинджал; кортик. Супостат - супротивник; ворог. Суворий – зелений; свіжий; сирий. Східник – шпигун; розвідник; шпигун. Синоположення – усиновлення. Таємник - присвячений чиїсь таємниці. Тайноедіння - таємна нестримність від їжі в піст. Талант - давньогрецька. міра ваги та монета. Татаур - ремінь для привішування язика до дзвону; шкіряний ремінь, що носять чернецтво. Татьба – крадіжка; злодійство. Тафта – тонка шовкова матерія. Тачі – для того; також; тоді. Твар - творіння; створення; твір. Твердиня – фортеця; цитадель; в'язниця. Твердь – основа; видимий небосхил, сприйманий оком за тверду сферу, купол небес. Тезоіменитство - однойменність; іменини; день Ангела. Тектон – тесляр; столяр. Тим більше, тим самим – тому; отже; отже. Темник – начальник над десятьма тисячами людей. Темношаленство - мракобісся; неосвіченість. Теревінф – діброва; гущавина; ліс; велике гіллясте дерево з густим листям. Терні - тернина; колюча рослина. Терноносний - плодоносний терня; алегорично: не має добрих справ. Терпкий - кислий; в'яжучий; суворий. Тьотіва - туго натягнута мотузка. Тещити - випромінювати; випускати. Тиміння - болото; палиця; тина. Тимпанниця - дівчина, яка грає на тимпані. Тирон - молодий воїн, солдат. Тітло - напис; ярлик; знак для скорочення слова. Тихоподібно – спокійно; лагідно. Тління, попелиця – гниття; знищення; руйнування. Тліти - розтлівати; гнити; руйнуватися. Тліті - пошкоджувати; губити. Тма – темрява; морок; десять тисяч. Тоболець – мішок; торбинка; сумка. Товк - тлумачення; вчення; особливу думку. Тлумачник – перекладач; тлумач. Тлумачний - пояснювальний; містить пояснення. Томлення - мука; тортури. Торжище – площа; ринок. Торжник – міняла; торговець. Точило – прес для вичавлювання виноградного соку. Трапеза – стіл; страва; їдальня, трапезна; святий престол. Треба – потрібно; треба. Требище - жертовник; язичницький храм. Поблажливий - дуже блаженний. Вимога – потреба; потреба. Вимагати – потребувати; мати потребу. Тригубо – трояко; тричі. Трикровник – третій поверх. Трісна – прикраса на одязі. Третиною – тричі; втретє. Тридев'ять – двадцять сім. Трисіяний - світить від трьох світил. Тропар – короткий спів, що виражає характеристику свята чи події у житті святого. Тростина – очерет (який використовувався як пишучий інструмент). Труддатися - трудитися; важко. Тук – жир; сало; багатство; пересичення. Туні - марно; задарма; марно. Тунепорушний - витрачений даремно. Тщання – старанність; старання. Тщатися – намагатися; поспішати. Марність - шкода; шкоду; збитки. Тщий – порожній; марна; незадоволений. Тяжкість - тяжкість; обтяження. Тяжка - робота; справа; рілля; поле. Тяжкосердий – байдужий. Убо – а; ж; ось; хоча; чому; воістину; справді. Убудитися - прокинутися; прокинутися. Ув'язнення - покладання на голову вінця. Зав'ясло – головна пов'язка. Углебнути – тонути; занурюватися; загрузати. Угобзіті – збагатити, обдарувати. Угонзнути – втекти; вислизнути; піти. Уготуватися - приготуватися. Угризнути – вкусити зубами. Зручність – схильність до догодження пристрастям. Удобрити – наповнити; прикрасити. Удовлітися – задовольнитись. Удоліє, вздовж, юдоль – долина. Пригнічувати - втомлювати; ображати. Вже – мотузка; ланцюг; узи. Докоряння – безслав'я; безчестя. Кріп – теплота, тобто гаряча вода, що вливається у святий потир на літургії. Улучити - застати; знайти; отримати. Умащати – намазувати; натирати. Унзнути – встромити; встромити. Вгодована - відгодовані тварини. Надія - тверда надія. Скасувати – знищити; скасувати; зникнути. Ураніті - стати рано вранці. Урок – урок; подати; оброк. Усмарь - шкіряник; кушнір. Усунути – позбавити; уникнути; усунути. Устудити – охолодити; остудити. Усиріти зробити сирим, твердим, мокрим. Утварні - по порядку; ошатно. Начиння – одяг; прикраса; оздоблення. Твердження – основа; опора. Угамувати - заспокоїти; втішити; стримати. Утреневати – рано вставати; здійснювати ранкову молитву. Утроба – черево; живіт; серце; душа. Вухання - нюх; запах. Установа – бенкет; обід; частування. Ущедрити – збагатити; помилувати; пошкодувати. Фелонь – плащ; верхній одяг; одне із священних облачень пресвітера. Фіала – чаша; келих із широким дном. Фіміам - запашна смола для присмаження при коженні. Халван - запашна смола. Халколіван - ліванська мідь; бурштин. Халуга – тин; паркан; закуток. Харатейний – написаний на прегаменті чи папірусному папері. Хартія – пергамент або папірусний папір; рукописний список. Херет – училище, в'язниця. Хітон – нижній одяг; сорочка. Хитрун – художник; ремісник. Хитрогласниця – риторика. Хитрословес - див. Хітрогласниця. Хитрість – мистецтво; ремесло. Хитрість, хитра вигадкою - стінобитні і метальні військові машини. Хижноблудство – насильницьке залучення до розпусти. Хламіда – верхня чоловіча сукня; плащ; мантія. Хліб – водоспад; прірва; безодня; простір; підйомні двері. Ходатай – посередник, примиритель. Храм спокушаючий – скарбниця. Храм, храмина – будинок; приміщення; місце богослужіння. Сховище – пов'язка на лобі чи руках зі словами Закону. Худогий – майстерний; вмілий. Худогласність – недорікуватість; заїкуватість. Мистецтво – наука; примха; викрутаса. Худість – убогість; негідність. Хула - лихослів'я; нарікання. Цівниця – флейта; сопілка. Ціловаті – вітати. Цнотливість – розсудливість, непорочність і чистота тілесна. Цілий – здоровий, неушкоджений. Цілющий - лікарський; лікувальний. Чадородство – народження дітей. Чарування – отрута; отрута; волхвування; замовляння. Чарівник – отруйник; волхв; чаклун. Чари - чаклунство; чаклунство; замовляння. Частина – частина; жереб; участь. Чаяти – сподіватися; чекати. Чван - судина; штоф; кухоль; фляжка. Челядь – слуги; домочадці. Черв'яниця – див. Багряниця. Черниця – лісова смоква. Чесний – шановний; славиться. Четверовладець – керуючий четвертою частиною країни. Чин - порядок; повний виклад чи вказівка ​​всіх молитвослів'їв. Чиніті - складати; робити. Черевобесіє - об'єднання; ненажерливість. Черевонанесення – зачаття та носіння в утробі немовляти. Середа – порядок; черга; черга. Чресла - поперек; стегна; пах. Чудотворити – творити чудеса. Чути, чуяти – відчувати; чути; відчувати. Шепітник - навушник; наклепник. Шипок – квітка шипшини. Щедрота – милість; великодушність; поблажливість. Мачта – щогла; віха; жердина. Південь – спека; назва південного вітру; алегорично: нещастя. Юдоль плачевна – цей світ. Южик (а) – родич; родичка. Юзник – в'язень; ув'язнений. Юнець – телиць; молодий бичок. Юниця – телиця; молода корова. Юродивий – дурний; який прийняв духовний подвиг юродства. Сідниця - фігове дерево. Ядця - ласунка; гурман; ненажера. Мова – народ; плем'я; орган мови. Яко – бо; як; оскільки; тому що; коли. Які - так щоб; як; оскільки. Ярем – ярмо; вантаж; тяжкість; служіння. 3Цар.22:19–20; Дан.7:10; Євр.1:14. Зах.1: 9, 13, 14, 19; 2:3–4; 4: 1,4,5; 5:5–10. Запозичуємо буквально цей факт із книги «Інокентій, митрополит Московський і Коломенський за його творами, листами та оповіданнями сучасників» Івана Барсукова. стор.33-41. 5:4–17; 6:2–13; 9:1–6, 11:2–14 . слів. 42. Твор. св. отц. у російську. перев. Том. 4. Стор. 33. Лист. 230. Твор. св. отц. Василь. Ч. I. Стор. 177. слів. 42. Том. 4. Стор. 50. Дан.10:5–6. Текст наведено з перекладу архім. Макарія. Апологетика, професора Різдвяного, с. 7–106. Твори. Іоанна Зл. т. II, стор. 551. «Пам. Др. Лист.» т. IV. Дод. до «Прав, обозр.», Стор. 143. Св. Іринея "Проти єресей", кн. IV. Див «Добротолюбство» т. I-V. Додаток. До «Прав. Огляд.» Стор. 92–93 Соч. о. Іоанна Кронштадськ. т. II Акомодація (від лат. accommodatio - пристосування, пристосування) Сент. 7. Біси під час життя Ісуса Христа молили Його про дозволу увійти їм у стадо свиняче, і ввійшли до свиней; дивовижного, отже, ні, якщо св. Іоанн міг зв'язати біс у рукомийнику, щоб він не виходив звідти на деякий час. Біс увійшов у рукомийник для зваблення св. угодника, а св. угодник обрав те саме знаряддя для його осоромлення. Auguel, de Press, lit, I. 2, 6, 18. Див Москов. Церква:. Ведом. № 12, 1899 р. Більшість тлумачів бачать тут, втім, про останні часи світу, і відносять ці слова Ісуса Христа до діяльності антихриста та його слуг. Єп. Феофан, толків. на Ост. до Солун., М. 1833, стор 472, відр. Арх. Філар., правосл. догм. богосл., чорт. 1864, ч. 2, стор. 467. Якщо проти такого погляду на «чудеса» антихриста вказують іноді на спокусу ними навіть обраних (Мф.24 та ін.), то слабкість такого заперечення очевидна: 1) дію на них цих «чудес» буде не безумовно, бо додано – «може бути»; 2) обрані, як люди, за своєю обмеженою природою, завжди можуть опуститися, бути введеними в обман. Див. Про це у м. Макарія. Прав. Догм. Богосл., т. II, Спб. стор. 471 та у пр. Феофана, Толков. на Ост. до Солун., стор. 472. наприклад, у о. архімандрита Амфілохія: «Але взагалі чудесами називаємо події чи дії недоступні нашому розумінню, що перевищують наші справжні сили» (і потім допускається з цього погляду можливість скоєння дияволом чудес). ("М. Ц. В." № 12). Скажуть: – для спокуси, яка сама собою не є зло і навіть необхідна для морального успіху людини. Відповідаємо: 1) все ж таки виходило б, що диявол у своїх прагненнях до зла отримував би деяке, так би мовити, від Бога; 2) невже в природі злого духу, вищої, порівняно з людиною, полягає ще недостатньо сил для спокуси слабкої та зручної гріха людини? Пригадаємо, що Бог не допускає бути спокушеною людині більше, ніж скільки вона може понести... Oratio de incarnatione Verbi, tom. I. pag. 130. Дод. до прав, огляд. 66 р. стор. 90 -92. Слово про смерть, єп. Ігнатія стор. 215–216. Прот. Іоанна Сергієва (Кроншт.) т. ІІ. Just Dialog eum supplem. Tertul, copona militis, с. II, та Apolog, c. 23, Cyp. ad Demetrian., etc. Minutius, in Octavio, etc. Звичайний прийом демонів видавати себе за душу померлої людини. Це в широких розмірах робиться з боку злих духів на спіритичних сеансах, щоб через це спокусити людей. Прот. Д-ко. У тому ж номері місцевого «Times» вміщено свідчення лікаря та ще одного свідка, які засвідчують, що вони були свідками всіх вищевикладених фактів, намагалися відшукати якусь їхню причину, але безуспішно. Запозичуємо цю розповідь із «Житія преосвященнішого Іларіона, митрополита Суздальського, колишнього Флорищової пустелі першого будівельника». Ця пам'ятка, початку XVIII століття, надрукована цілком у «Православному співрозмовнику», що видається при Казанській духовній академії. Виписка знаходиться в березневій книжці цього видання 1868 року, на сторінках 69–77. Цей самий випадок, коротко, був описаний І. М. Снєгірьовим у книзі: «Москва. Докладний історичний та археологічний опис міста, на стор. 149–150 тома І цього видання (1865 р.) для пояснення московської приказки «біля чорта на Куличках»; «на Куличках, у Білому місті – пише Снєгірьов – стоїть кілька церков у Москві; одна з них, на честь св. безсрібників Кура та Іоанна, пам'ятна була, між іншим, богадельнею, влаштованою при ній першим патріархом Московським Іовом і духовним подвигом блаженного Іларіона, будівельника Флорищової пустелі, згодом митрополита Суздальського та Юр'євського». Поміщаємо тут цю статтю з метою, щоб захистити деяких сопастирів від небезпечної помилки прийняти явища істерії за явища біснування. Ми знаємо, деякі пастирі побачивши явищ істерії, вкрай загадкових і жахливих, дозволяють собі читати над такими хворими заклинальні проти злих демонів молитви. Цим можна лише принизити пастирське служіння при одрі хворих. Але, звичайно, ми не заперечуємо і дійсних випадків біснування, як уже казали вище. Прот. Г. Д-ко. «Чет.-Мін.», березня 23. Докладне вчення про поневіряння викладено в нашій книзі «З області таємничого», ч. III, гл. IV, куди і просимо звернутися охочих докладніше ознайомитись із цим питанням. Більшість поміщених тут оповідань про явища, що відбуваються в так званих «неспокійних будинках», судячи, по-перше, за їх характером, спрямованим до того, щоб турбувати і завдавати шкоди мешканцям, по-друге, по тому, що від церковних заклинальних молитов, покладених Св. Церквою, такі з більшими. припинялися, – ми відносимо до дії темних сил, хоча інші автори, наприклад, Аксаков та ін., вважають їх за явища медіумічні, тобто ті, що походять від впливу душ чи живих людей, чи вже померлих; інші ж ці дивні явища відносять до надто розвиненої електричної здатності якогось із мешканців неспокійного житла. Щоб бути неупередженими, ми в додатку містить кілька гіпотез про причину і походження подібних явищ. Чудова загальна риса явищ цього. Звичайно, нерозумно вірити демонові, коли він намагається видати себе за душу померлої людини. Справжнє оповідання повідомив М. М. Петрово-Соловово, давно знайомим із протоієреєм К., який на неодноразові його питання, чи бачив він сам рух предметів і переміщення палиці в повітрі, завжди відповідав ствердно. Потім, через рік, коли ці явища повторювалися, капітан Жандак, доносячи про подію, згадував, що однорідні з цими явищами виявилося в його квартирі раніше, ще в січні 1852 р., але оскільки про це заявлено було побіжно, то заява це і не було предметом дослідження в 1853 році. (Див. «Дело» док. № 4). «Пристрасті» – вечірнє богослужіння у четвер Страсного тижня Великого посту із запаленням свічок, які зберігаються, за повір'ям, для захисту від усього нечистого. У другий період «явлень», увечері, як у присутності станового пристава вишукувалися запобіжні заходи, сталося поранення денщика Кораблега. Мили вони з Афім'ям посуд і ножі, складаючи все це на стіл, куди покладено був разом з вилками та шкірами великий хлібний шпильний шкір. Коли вони, схилившись над балією, закінчували миття, Корабльов відчув у потилиці гострий біль і легкий удар у спину. Вигукує, розгинаються обидва... Афім'я бачить: на шиї у Корабльова кров і починає кричати. Втекли з панської половини; у Корабльова виявилася легка раку на шиї, біля правого вуха. Крім Корабльова та Афім'ї на кухні нікого не було... У хаті були забиті: хто в руку, хто в стегно, а хто в лопатку; тільки Костянтин Жандак і Афім'я, завдяки щасливому випадку, були забуті і не зворушені зовсім. Ми вже на початку статті про неспокійні будинки у примітці висловили свою особисту думку, що багато явищ у неспокійних будинках, що особливо супроводжуються шкодою для мешканців такого будинку, найкраще пояснюються припущенням впливу злих духів. Прот. Г. Д-ко. Цю думку слід вважати лише однією з гіпотез пояснення явищ у неспокійних будинках, але з більше. Прот. Г. Д-ко. Наслідуючи згадану на початку статті гіпотезу, можна, наприклад, припустити, що напруженість явищ залежить від більшої чи меншої напруженості емоцій індукторів, відповідно до індивідуальності кожного з них. Як ми щойно помітили, переважання слухових відчуттів над зоровим спостерігається завжди чисто суб'єктивних (не телепатичних) галюцинацій, як фізіологічних, і патологічних. Але як ми зараз побачимо, було б необачно виводити звідси висновок, що слухові відчуття у неспокійних будинках здебільшого викликаються лише напруженим очікуванням. Само собою зрозуміло, що пояснення цього роду непридатні до таких випадків, коли мешканці будинку з метою розслідування справи бігли або йшли слідом за кроками. Такий випадок № 132 у Journal of the S. P. R. 1886, стор 385-402 згаданий вже на початку цієї статті. Звідси, можливо, сталося повір'я, що явища цього нібито відбуваються лише у старих будинках. Це зовсім несправедливо. Індивідуалізація явищ у неспокійних будинках набуває іноді дуже дивного характеру. У випадку № 163, у будинку з'являлася привид у вигляді голови та плечей (без тулуба). Одного разу він був розглянутий двома свідками одночасно (Journal, груд. 1885). В іншому випадку, навпаки, з'являвся тулуб без голови (Proecel. VIII, 101-106). "Mirvillë - Des Esprits" I. 369 - 374. Подібний випадок розповідав полковник Ігнатьєв з Василівського острова. Коли з протилежного боку кухні полетіло йому в спину дрова, він не відчував болю від удару, який торкнувся його лише злегка. "Sphinx" VII. 233 - 240. Gorres: - "Die Christlich Mystik" III. 361-363. Psychische Studien VIII. 103. Уаллас: - "Die Wissenschaftliche Ansicht des Uebernaturlichen" 37. Baxter: - "Gewissheit Gecter" 41. Той самий: “Geschichten aus der Geisterweif” 21. 141. Carre de Moutergon: - "La verite des miracles" III. 754. Glanvill: - "Saddueismus Triumphatus" II. 3. Houber: - "Bibcliotheca magica" III. 543 - 551. Remigius: - "Daemonolatria" I. 193. Joller: - "Darstellung selbsterlebter mysticher Erscheinungen". Psychische Studien. VIII. 103. Remigius: - "Daemonolatria" II. 255 - 268. Francois Perraud: “ÍAntidemon de Mascon” 45. Perty: - "Die mvstischen Erscheinungen", II, 115 ("Psych. Ctudien", VIII, 5). Чому ж не пряміше допустити вплив злих сил, що турбують живих людей? "Psychische Studien", VIII, 103. Perty: - "Die mystischen Ersheinungen", II, 101. Daumer: - "Das Geisterreich", II, 274. Perty: - "Die Mystischen Ersheinungen". ІІ, 113. Саме там, II, 114. («Psychische Studien»), V, 5). Die Gartenlaube, Jahr. 1871, S, 397 Glanvill: - "Sadducisraus Trumphatus", II, 95. Zolner: - "Wissenschaftliche Abhandlungen", II, 726-729. Пастир Церкви, повторюємо, повинен вкрай обережно ставитися до так званих біснуватих, не зараховуючи до них ні істеричних, ні клікуш-сомнамбул, які виліковуються гіпнотичним навіюванням і протинервовими засобами, – ні клікуш-притворниць, що обрали клікудеса, як засобів, як засобів суто пастирськими настановами. «Відчитувати» нервовохворих від безздобуття означає вселяти їм згубну думку, що вони схильні до жахливої ​​недуги, якої насправді вони не мають. Біснування у своєму сенсі є явище вкрай рідкісне, що допускається лише за особливо важливими релігійними цілями; тому будь-яка загадкова хвороба такого роду має бути попередньо суворо обстежена як богословами, і компетентними лікарями. Див нещодавно вийшов твір Н. Ст. Краївського: "Псування, клікуші і біснуваті", Москва 1900 р., в якому для пастиря є багато дуже цінного матеріалу, хоча гіпотеза автора про небуття демонів є думка протибіблейська, нічим не доведена, і представляє просто раціоналістичне захоплення автора, який, очевидно, не дає собі зусиль увагу явищ, що відбуваються на спіритичних сеансах, де присутність демонів в жодному разі не може бути відкинуто. Див «Світло» 1890, № 88. Цю статтю ми поміщаємо тут, щоб усі бачили, з яким жахливим злом треба боротися нині і пастирям Церкви, і всім справжнім синам Церкви. Не знаючи зла, важко боротися з ним; відчинивши ж браму, легше його перемогти. Katsch: Ueber die Vorgeschichte der Treiraaurerei - Keller. Die Reformation und die alten Reformparteien. Про спіритизм див. у нашій книзі під назвою «З області таємничого», в гол. 21. Див Л. Фіг'є; «Історія чудового у час». Пров. ІІ. Гогунцова. 1895, ч. I, стор. 188-206. Повідомлена тут безліч різноманітних фактів мимоволі нагадує 2Фес.2:3, 9 . Див «Правосл. огляд.» 1836, груд., М. Їх періодичних видань налічується: у Соїд. Штатах – 11, у Німеччині близько 50, в Іспанії – 7, у Південній Америці – б, у Франції – 5, в Англії та Бельгії, в Італії, Нідерландах та Австралії по 2, у Швейцарії, Єгипті та Ост-Індії по одному. Але за якістю книг спіритичного змісту перше місце належить Англії. Це – «Evenings at home in spiritual sear». ee", "Chronicles of spirit photographies", "Confessions of omedilium" і т. п. (Див. "Новий час" 1894, 15 січня). Див. 2Пет.2:1–2. Рим.2:24. Див «Релігійне життя в Америці» – в «Рус. віснику» 1883, сент. Відомий англійський письменник Теккерей у 60 роках помістив в одній із лондонських газет опис спіритичного сеансу, на якому він був присутнім. "Ми сиділи, - розповідав він, - за масивним столом, - раптом він піднявся на повітря і став гасати над нашими головами." У 1890 році з'явилася у нас книга К. Петрова "Медіумічні матеріалізації", де описані досліди фотографування матеріалізованих духів. При редакції спіритичної газети «Небесне місто», в Нью-Йорку, влаштований особливий телеграфний апарат, що закінчується над дахом будинку пальцем, що вказує на небо, для отримання від захмарних парфумів телеграм, що дюжинами розміщуються в кожному номері газети. Під диктовку духу написано і видано цілу книгу з єгипетського життя, часу фараонів: «Le Pharaon Mehnephtah». Oeuvre ditter par L'Esprit L. W. Rochester. 1897. Порівн. Як.2:19: «І вірують біси, і тремтять». «Я завжди поблизу вас, я хотів би перемогти вас, але є Хтось, який вас захищає». Порівн. 1Пет.5:8 : «противник ваш диявол ходить, як лев рикаючи, шукаючи, кого поглинути» . Див Лев.20: 6, 27; Втор.18:10–12; Іс.8:19. Див кн. Хотинського: «Чародійство» 1866 Спб. Тертуліана - Захист християн, пров. св. Афанасія, 1862, стор 116. Див кн. Георгієвського: «Принципи життя Китаю» 1888 газ. «Світло» 1886, 89 та 94 гг. "Новини" 1867 р., № 68; див. брош. М. Астаф'єва: «Про дух часу» – Спб., 1899 р., стор. 70–81. Судження належить критику Ліс. 3. і Раз. 1886, кн. 13, стор. 333. Спробу суто матеріалістичного пояснення спіритичних феноменів ми дійсно знаходимо в книзі Вітаєра, що нещодавно вийшла (1899 р.): «Вірити, чи не вірити». Вид. Павленкова. Така, наприклад, доктрина російського спіриту Болтіна, побудована за планом догматичного богослов'я митр. Макарія і що представляє безліч запозичень із неї. – Особливо докладніше виклад та тлумачення догматики спіритів. в «Мандрівник» за 1874 р., т. 3, ст. М. Орлова. Так, лейпцизький професор, астрофізик Целльнер такі явища, як роздратування єрусалимської храмової завіси при розп'ятті Спасителя, Воскресіння, Вознесіння, Преображення Господа, дар мов та багато інших. ін, ототожнює з спіритськими феноменами, що відбувалися на сеансах. – Браун, Відтіх, Оуен та інші захисники спіритизму також ототожнювали спіритські чудеса з Божественними та намагалися довести можливість явищ померлих на підставі явищ воскреслого Господа учням та народу. Моск. Вед. 1900 р., № 32. Про шкідливий вплив спіритизму на фізичний та психічний стан його прихильників, див. Про. 1881, т. 2, стор 516 та ін. детальніше. у «Душепол. Чтен.» 1860 р. Тут ми не поміщаємо оповідань із життя найбільшого сучасного подвижника благочестя та молитовника о. Іоанна Сергієва (Прот. Кроншд.); для цього не настав ще час. Тут і слід. випадках йдеться про так звані. «пустощі», переважно «кулястої блискавки», – або електричної іскри, що має кулясту форму. Крім перелічених питань, ми хотіли б запропонувати сучасним мудрецям віку цього ще й такі, іншого роду, питання, а саме: чим думають вони замінити віру в Бога і Біблію, що відбирається у людства, що містить у собі Боговідверте вчення? Чи можуть замінити цю Божественну віру та Біблію – різні філософські трактати, моральні системи, матеріалістичні теорії, різні утопії та вигадки розуму людського, що заперечує істину Божественного одкровення? Втративши релігію і знехтувавши Божественні закони, чи буде людство щасливіше, досконаліше, моральніше, гуманніше, чесніше? Чим замінять вони людині втіху в скорботі, яку дає їй лише одна релігія? Якщо зникне християнська віра (до чого прагнуть ці лжемудреці), то де люди прості знайдуть замість джерела Божественної віри нове джерело, в якому їм необхідно почерпати чисті духовні радості, терпіння в тяготах життя, покірність долі, лагідність, братерську любов, силу в боротьбі зі злом, надію? Чи дасть їм усе це якесь філософське вчення, моральний трактат чи науково-матеріалістична теорія? Адже «позитивна релігія» чи плоди роботи в лабораторії та з мікроскопом – не покращать життя людства... Див. докладніше у «Перм. Єп. Вед. 1900 р., № 8 та 9. «Вестн. іностр. літератури», 1899 року, січень-серпень. З деякими висвітленнями цих фактів ми не цілком погоджуємося, наприклад, щодо передбачення майбутнього. Таке визнання дуже цінне з боку Фламмаріона, якого далеко ще не можна зарахувати до спіритуалістів. Лаплас, "Аналітичний досвід про ймовірності". Маючи на увазі ясновидіння богоподібної душі людини і Божественного Провидіння (див. нашу книгу «З області таїнств»), ми не змушуємо разом з К. Фламмаріоном пояснити прозріння майбутнього закликати детермінізм і коливати вчення про свободу волі. Про все це можна читати в нашій книзі: «З області таємничого». Після чого великий святитель до померлої закликав: «Тепер спи, чадо, до неділі»! Вам може бути цікаво: