Про приналежності священного храму та богослужіння

Зміст А. Про священні речі та судини, необхідні для священнослужіння Бесіда про священні речі та судини, необхідні для священнослужіння Б. Про священні одяги Бесіда №1. Про одяг священиків та дияконів при богослужінні Бесіда №2. Про архієрейське вбрання В. Про святі ікони Бесіда №1. Про шанування святих ікон Додаток до бесіди № 1. Докази істинності іконопочитання в Православній Церкві Бесідам 2. Про те, чому ми шануємо святі ікони Додаток до бесіди № 2 А. Обличчя Христа Спасителя і зовнішній вигляд Його Б. Зовнішній вигляд і моральна висота Пре. Про символічні знаки, з якими у нас зображуються святі хрести Бесіда №4. Про зображення Ангелів із крилами Додаток до бесіди № 4. Пояснення символічних зображень у церковному живописі святих семи Архангелів Бесіда №5. Про символічні зображення при святих євангелістах Бесіда №6. Про те, чому апостол Петро зображується на іконах з ключами, а апостол Павло з мечем Бесіда №7. Про богослужбові книги Д. Дзвін Додаток до бесіди. Вживання при церквах дзвонів та їх походження Е. Про церковне висвітлення Бесіда №1. Про значення вживання світильників під час богослужіння Бесіда №2. Про запалення свічок і оливи в церкві з повчальними висновками А. Про священні речі та судини, необхідні для священнослужіння Розмова про священні речі та судини, необхідні для священнослужіння I. Говорячи у попередніх розмовах про храм Божий, ми сказали ще не все. Щоб можна було в храмі відправляти Божественну літургію, для цього є в ньому священні речі і посудини, необхідні для священнослужіння. І ось про них і буде в нас тепер мова. ІІ. Ці священні речі та судини такі: а) Антимінс. Це освячена шовкова або лляна хустка, на якій зображено Положення Тіла Господа Ісуса у труну. Про нього ми вже розмовляли раніше, коли говорили про престолі, тому зараз скажемо тільки те, що доповнює наші відомості про нього. На ньому, під час Літургії, поставляються Святі Дари, після перенесення їх із жертовника на престол. Освячення антимінсу має бути здійснено неодмінно архієреєм. У давні часи, коли через гоніння на християн не можна було мати постійних престолів, антимінси вживалися замість престолів. Влаштовувалися вони в ті часи переважно з лляної тканини (але були антимінси та кам'яні), у малому вигляді (у два – три вершки), із зображенням хреста. У XVII столітті почали влаштовувати їх у більшому вигляді, але теж із лляної тканини та із зображенням Положення Господа у труну... Згодом у нас у Росії почали влаштовувати із шовкової тканини. В антимінси вкладаються частини святих мощей, на згадку про те, що в давні часи християни мали звичай здійснювати Літургію на місцях поховання святих мучеників. Антимінс складає необхідну приналежність престолу, як свідчення архієрейського благословення та дозволу священнодіяти на ньому. Він нагадує нам Плащаницю (полотно), якою обвите було тіло померлого Спасителя. Антимінс зберігається на престолі в особливій шовковій хустці, яка називається аботоном. У духовному сенсі аботон означає той государ (пов'язку), яким була обв'язана голова Господа Ісуса Христа під час Його поховання. б) Євангеліє. Це священна книга, написана на навіювання Духа Святого, чотирма євангелістами: Матвієм, Марком, Лукою та Іваном. Слово євангелія грецьке, російською – добра звістка, або Євангелія. Книга ця містить у собі розповідь про народження Ісуса Христа, Його земне життя, вчення, чудеса, страждання, смерть, воскресіння і піднесення на небо. Євангеліє є Ісусом Христом і нагадує нам про те, що на престолі, на якому воно знаходиться, таємничо присутній Сам Ісус Христос . Християни всіх віків і часів постійно мали до Євангелія глибоке благоговіння. Це благоговіння виражалося не тільки в шанобливому поклонінні перед ним, цілуванні, кожені фіміамом і запаленні світильників, але навіть і в зовнішній обробці його. Звичай оздоблювати Євангеліє в золото і срібло дуже давнє. Розповідають, що у Константинопольському храмі святої Софії було 24 євангелії, і всі вони були золоті, вагою 220 фунтів кожне. Мабуть, ви вже не раз помічали на верхній кришці наших Євангелій лики євангелістів з різними зображеннями. Так, за євангеліста Матфея зображується юнак, за Марка – лев, за Лука – тілець (вол), а за Іоанна – орел. Зображення ці суть символи (образи) Херувимів, і вживання їх дуже давнє. Херувими образ чотирьох тварин: лева – царя звірів, тільця – царя свійських тварин, орла – царя птахів і людини – царя з усіх тваринами, зустрічаються найдавніших пам'ятниках християнства. Приводом до такого роду зображень, ймовірно, послужили видіння пророка Єзекіїля та апостола Іоанна Богослова. Бачення пророка Єзекіїля було таке: йому здалася світла хмара і в середині цієї хмари щось схоже на чотирьох тварин; у кожного з цих тварин було по чотири крила і по чотири особи, одна – людська, інша – левова, третя – тельча, а четверта орлина; при кожній тварині було по одному колесу з високими обіддями, а обіддя всіяні були очима. Тварини та колеса рухалися туди, куди хотів іти Дух. Тварини підтримували склепіння: на склепіння був престол; а на престолі, у вигляді світлозорого чоловіка, був Господь... Бачення апостола Іоанна Богослова було таке: йому представився престол Агнця, навколо якого знаходилися чотири тварини: перша з них була подібна до лева, друга подібна до тельця, третя мала обличчя, як людина, а четверта подібна до орла, що летить; кожне з них мало по шість крил навколо... Оскільки Євангеліє є Господом Ісусом Христом, то дуже пристойно бути на ньому і символічним зображенням Херувимів. Ці зображення нагадують нам про те, що на Господа Ісуса Христа постійно чекають Херувими, оточуючи престол Його і закликаючи: «Свят, Свят, Свят Господь Вседержитель!» Що ж до того, чому кожна зі сказаних тварин приурочена до того чи іншого євангеліста, то блаженний Єронім відповідає на це так: у Матвія зображується юнак тому, що він починає своє Євангеліє людським родоводом Ісуса Христа; у Марка – лев, тому що він починає своє Євангеліє суворою проповіддю Іоанна Хрестителя, що пролунала в пустелі, подібно до сильного реву лева; у Луки - тілець, тому що він починає своє Євангеліє зображенням священицького служіння Захарії, в обов'язок якого входило принесення в жертву волів; у Іоанна – орел, тому, що він починає своє Євангеліє вічним Божеством Ісуса Христа, для зображення якого була потрібна далекозорість орла. в) Хрест. Хрест є така святиня християнства, яка, перебуваючи на престолі, нагадує нам про те, що на хресті Господь здійснив наше викуплення, і що Жертва, яку приносить на престолі, безсумнівно спасительна. Свята Церква високо шанує хрест, що знаходиться на престолі, і виражає йому своє вшановування кадінням, урочистим його виносом з вівтаря у відомі дні (наприклад: у Тиждень хрестопоклонний, в перший день серпня, у свято Воздвиження та інші) на главі священнослужителя, запалюванням перед ним відправлення богослужіння, при здійсненні Таїнств, для освячення води та для носіння під час хресних ходів. Цим самим вона вселяє і нам, щоб і ми благоговійно шанували цей хрест і щоб, за словами отців VI Вселенського собору (правило 73), приносили йому поклоніння і думкою, і словом, і почуттями. Вдивляючись уважно в напрестольні наші хрести, не можна не помітити, що ці хрести у нас бувають чи чотирикінцеві, чи осмикінцеві. Свята Церква і ті, й інші хрести вшановує однаково. Разом з тим, не можна не помітити також і зображень, що знаходяться на цих хрестах. Так, наприклад: у середині хреста зазвичай зображується Спаситель або в положенні щойно прибитому до хреста, з розпростертими руками завширшки хреста, або в положенні вже померлому, що висить з головою, що поникла; на верхньому кінці поздовжньої частини хреста зображується Господь Саваот або з розпростертими руками і в той же час тим, хто нахилився і дивиться з неба на землю, або однією рукою благословляє, а в іншій тримає скіпетр; на кінцях поперечної частини хреста зображуються: з правого боку – Божа Матір, а з лівого – апостол Іоанн Богослов; внизу хреста зображується людський череп, що лежить на кістках. Всі ці зображення містять у собі цілу проповідь, і дуже для нас повчальну. Так зображення розп'ятого на хресті Спасителя ніби каже нам: «Дивіться, люди Божі! Ось до чого ви довели свого Господа і Владику! Він прибитий до хреста, весь у ранах, терпить жахливі муки і вмирає!» Навіщо і для чого? Нас заради чоловік і нашого заради спасіння. Здригніться ж своїм серцем, покайтеся і рятуйте ваші душі вірою в Нього і любов'ю до Нього! Далі – зображення Господа Саваофа, з розпростертими руками, що дивляться з неба на землю, як би свідчить нам, що правосуддя Боже хресною смертю Сина Божого тепер задоволене і обійми Отчі відкриті для кожного християнина істинно віруючого, а зображення Господа Саваофа однією рукою благословляючим, а Бога Отця Вседержителя з родом людським заради хресних заслуг Сина Його і про особливе Його благовоління до всіх християн, які істинно вірують. Потім зображення на хресті Матері Божої і апостола Іоанна, з одного боку, нагадує нам про те, що, коли страждав на хресті Господь наш, вони невідлучно і найближче знаходилися при хресті Його і усією істотою своєю співчували Його стражданням, а з іншого – як би свідчить про наше усиновлення Божої Матеріо, яке даровано нам Богослова. Усиновлення це полягає в тих дорогоцінних словах Спасителя, які сказані Ним з хреста Пречистої Його Матері та апостолу Іванові. Євангелісти розповідають, що Ісус Христос, коли висів на хресті, то незадовго до смерті Своєї, звернувшись до Матері Своєї і вказуючи своїм поглядом на апостола Іоанна, сказав: «Жінко! Се, син Твій», а потім, звернувшись до апостола Іоанна і вказуючи поглядом Своїм на Свою матір, сказав: «Ось, Мати твоя!» Святі Отці, пояснюючи ці слова, прямо кажуть, що Спаситель наш, усиновлюючи цими словами апостола Іоанна Пречистої Своєї Матері, в особі цього апостола усиновив Їй та всіх віруючих у Нього. Нарешті, зображення, внизу хреста, людського черепа, що лежить на кістках, наочно вселяє нам істину, що Ісус Христос Своєю смертю знищив панування смерті. г) Ковчег або дароохоронець. Це посудина, в якій зберігаються Святі Дари для причастя хворих і Святий Агнець для Літургії Передосвячених Дарів. У духовному значенні він означає труну Христову. Цей ковчег є священна річ. І неосвячена рука, як сказано в одній нашій церковній книзі, ніколи цього нехай торкнеться, під смертним гріхом. Одного разу якась жінка, розповідає святий Кипріан, надумала відкрити ковчег, в якому зберігалася Святиня Господня, і відразу ж опалена була вогнем, що вийшов з нього. д) Дискос. Це священна страва, на якій покладається хліб, що подається в тіло Христове. У духовному розумінні він означає ясла, в які Ісус Христос, за народженням, був покладений Пречистою Своєю Матерією, і труна, в якій було поховано тіло Його. е) Потир. Потир є Святою Чашею, в яку вливається вино, пропоноване в Кров Христову. Він нагадує нам про ту чашу, в якій Ісус Христос на Тайній Вечері запропонував учням Своїм під виглядом вина Кров Свою. Як дискос, так і Потир, введені у вжиток із часів апостольських. Дискос робився тоді із дерева, а Потир – зі скла. А тепер обидві ці посудини робляться здебільшого зі срібла і золота. ж) Зірка. Це – дві металеві хрестоподібно з'єднані дуги. Вона введена у вжиток святим Іоанном Золотоустим для того, щоб покриви не торкалися Агнця і не порушували порядку частинок, що знаходяться на дискосі. Зірка нагадує нам ту зірку, яка довела волхвів до місця народження Спасителя. з) Копіє. Це – невеликий, з обох боків гострий, ніж із живцем, що має вигляд трикутника. Воно, з часів апостольських, вживається для вирізування Святого Агнця і частинок покладених на дискосі. Копіє нагадує нам той спис, яким прободені були ребра Спасителя на хресті. і) Брехня. Це маленька ложечка, якою викладаються мирянам Тіло і Кров Ісуса Христа. Вона введена у вжиток, як вважають, святим Іоанном Золотоустим. У давнину всі християни причащалися Святих Таїн Христових так, як нині причащаються священнослужителі: кожному давалася в руки частина Тіла Христового, а Крові Христової кожен причащався з Чаші. Але в часи святого Іоанна Золотоустого було помічено, що деякі християни, взявши частину Тіла Христового до рук, не причащалися їй, але забирали її додому і недбало поводилися з нею. Внаслідок чого святий Іоанн Золотоустий встановив цей вид причастя Святих Таїн, який вживається і нині. У духовному сенсі брехня нагадує нам про кліщі Серафима, якими він узяв з небесного жертовника вугілля, що торкнулося, торкнувся вуст пророка Ісаї, і таким чином очистив його гріхи і освятив. й) Губка (грецька). Їх дві: одна – для відтирання священних судин, інша зберігається в антимінсі, для збирання одне місце частинок на дискосі. Губка нагадує нам ту губку, яку з оцтом і жовчю подано було одним із воїнів розп'ятого на хресті Господа. к) Покрови. Це чотирикутні пелени. Їх – три: однією покривається дискос, іншою – Потир, а третьою і той, і другий разом. Останній покрив називається повітрям з одного боку тому, що як повітря покриває всю землю, так і цим покровом покриваються Святі Дари, а з іншого – тому, що цей покрив, під час співу Символу віри, піднімається священиками, то опускається, а через це відбувається коливання або рух повітря. Покрови нагадують нам про ті завіси, якими Ісус Христос був повитий по народженні, а також про полотно (Плащаницю), яким обвите було Пречисте Тіло Його при похованні. л) Кадило. Це невелика посудина на ланцюжках, що вживається для куріння фіміамом або ладаном, або, говорячи церковною мовою, для кадіння. Фіміам, інакше сказати ладан, – це дерев'яна запашна смола. Куріння фіміамом, або кадіння, за наказом Божим вживалося ще у Старозавітній Церкві, а від Старозавітної воно перейшло і в Новозавітну і нагадує нам про те, щоб ми серцем і розумом підносилися до Престолу Божого, подібно до того, як фіміам з кадила підноситься до неба. У духовному сенсі кадіння є символом (знаком) благодаті Святого Духа і має силу освячуючу і проганяючу нечистих духів. Окрім кадила на ланцюжках, у нас у деяких монастирях використовуються для кадіння ще так звані кацеї. Це ручні кадила, або кадильниці з ручкою. Перш ніж почнеться кадіння, в кадило покладаються вугілля і фіміам, що горять, при чому священик або архієрей благословляє кадило і читає молитву, в якій просить Господа прийняти куріння фіміама в пренебесний жертовник і послати на майбутніх благодать Святого Духа. Гаряче вугілля нагадує нам про те, щоб наші серця горіли любов'ю і благоговінням до Бога і щоб наша молитва була найпалкішою. Саме кадіння, за уставом церковним, виробляється хрестоподібно і з поклонами, тобто той, хто робить кадіння творить кадилом по дві лінії, – одну зверху вниз, а іншу поперек, – і при цьому кланяється. Цим хрестоподібним рухом кадила виражається та думка, що кадіння відбувається в Ім'я Розп'ятого на хресті Господа; а поклонами виражається смиренність того, хто чинить кадіння, а разом з тим і його моління до Бога і святих Його про послання на нього і на майбутніх благодаті Святого Духа і про прийняття його та їхніх молитов у пренебесний жертовник. Що ж до поклонів, роблених священнослужителем під час кадіння на майбутніх, на які й майбутні відповідають теж поклонами, то перший (тобто священнослужитель) цими поклонами ніби просить останніх (тобто майбутніх) про прийняття благодаті Святого Духа і про неослабне піднесення розуму і серця до Бога. висловлюють подяку священнослужителю за кадіння і готовність виконати те, що просить. Каждение зазвичай виробляється один раз, т. е. що робить кадіння творить кадилом перед кожним предметом дві лінії – одну зверху вниз, іншу впоперек, утворюючи цими лініями хрест. Так проводиться кадіння на кожну сторону престолу, на жертовник, на гірське місце, на ікони, на лики та на майбутніх. Але Государю Імператору та архієрею наказано здійснювати кадіння по тричі, чим висловлюється та думка, що їм, за їхнім високим саном, належить суто благодать і суто честь. Крім того, на Афоні та в деяких російських монастирях прийнято і на лики, тобто на співаючих, кадити по двічі. Приводом для введення такого порядку в каденні був наступний випадок: раз, під час ранку, у одного благочестивого ченця Афонської гори, на ім'я Матвія, відкрилися душевні очі, і він бачить, що до церкви увійшла якась Дружина Небесної Слави і з Нею два юнаки в білих, як світло. Один з них тримав свічку, що горіла, і освітлював їй шлях, а інший йшов за Нею, і обидва надавали їй найбільшого благоговіння. Коли ці незвичайні відвідувачі оглядали всіх присутніх у церкві, то дивна Дружина почала розділяти братії дари, і тим, які були на клиросах. на наші гроші. Цим вона показала, що трудящі в співі приємні їй і заслуговують на особливе благовоління. Згодом, на підставі цього бачення, стали вводити у звичай - здійснювати кадіння перед трудящими в співі двічі, до уваги їх корисної праці. Потім я вважаю за потрібне сказати тут і про ті священні речі, які вживаються при архієрейському служінні, як то: про рипіди, дикірії, трикірії і орлеців. м) Ріпіда – це металеве коло на довгій рукояті, із зображеннями Херувимів. Ріпіди вживаються для віяння над Святими Дарами для захисту їх від комах. Разом з тим вони зображують собою Ангелів і нагадують нам про їхню участь у нашому священнослужінні. н) Дикірій та трикірій – це маленькі свічники: перший із двома свічками, а другий – із трьома. Архієрей осяює ними хрестоподібний народ. Дикірій нагадує нам про дві природи в Ісусі Христі – Божу та людську, а трикірій – про трійковість Облич Божества. о) Орлеці суть невеликі кола із зображенням орла, що летить вгору. Вони лягають під ноги архієрея для нагадування йому того, що він повинен забути все земне і прагнути небесного. (Див. «Тамбовські єпархіальні відомості», 1883, №7). ІІІ. Брати-християни! Не забувайте храму Божого, дбайте скільки можливо про його прикрасу, приділіть від своїх майнов хоч невеликий внесок, – і ви можете прикрасити і свій святий храм дорогими посудинами та церковними речами. Пам'ятайте, що жертвуючи на прикрасу храму Божого, зробите тим угодне Господеві, і Він заплатить вам за це сторицею. Амінь. Розмова №1. Про одяг священиків та дияконів при богослужінні I. У храмі, браття, все повчально. Не тільки те, що читають чи співають, а й кожна річ у церкві, якщо розглянути її лише уважно, містить у собі хоч щось повчальне. В даний час я хочу вказати вам на цей одяг, в якому ви звикли бачити мене і диякона в храмі. Кожен з вас знає, що одяг цей непростий, що одягатися в них може не кожен, знає, що одяг цей священний, і як він належать храму, то тут і зберігається. А я вам скажу ще більше про них. Кожен із цих священних шат містить у собі повчання, так що якби ви знали, що означає кожен з них, то вже досить було б поглянути на священика в повному одязі, щоб отримати повчання. ІІ. Усіх одеж священичих п'ять. Верхня називається просто ризою, під нею епітрахіль, яка оперізується поясом, на руках нарукавниці, або поруч, а нижній одяг називається підрізником. Подивімося, що означає кожна з них. а) Почнемо з подризника, оскільки його перш за все одягу одягає він священик, коли готується служити обідню. Підрізник він одягає на обідню, а при інших службах він дуже рідко вживається, всього сім разів на рік: п'ять разів на заутрені, саме: три рази, коли хрест виносимо - на Воздвиження, в третій тиждень Великого посту і в перший день Успенського посту, - потім, вчетверте, у Велику Суботу за Христове Воскресіння; а ще двічі на вечірні – напередодні Богоявлення при освяченні води та першого дня Великодня. Ви бачите, як цей одяг зроблено: - він довгий з рукавами; це майже той самий одяг, який ви бачите на дияконі і який називається стихарем. Там тільки вона вже і з широкими рукавами, а на священику вона ширша і з вузькими рукавами. Вірш нагадує, що має приступати до служби церковної в простоті та чистоті серця, а підризник, крім цього, нагадує ще той хітон, або той одяг, в який ходив на землі Сам Господь наш Ісус Христос і в якому Він здійснив наше спасіння. Тому Отці Церкви з давніх-давен і називали підрізник одягом Спасіння, одягом веселощів. Ось чому і священик, коли одягає підризник, то вимовляє слова: «Нехай зрадіє душа моя про Господа, бо вбрала мене в ризу спасіння і одягом веселощів одяг мене» . б) Після підрізника священик, так само як і диякон, надягає поручі. Це – невеликі нарукавники, якими стягуються широкі рукави стихара для зручнішої дії при священнослужінні. У духовному розумінні поручі означають узи Христові. Крім того, права поруча вказує на зміцнюючу Десницю Божу, чому, при надяганні її, і читаються священнослужителям 6-ї та 7-ї вірші з тієї пісні, яку ізраїльтяни оспівали по переході через Чорне (Червоне) море: "Дісниця (права рука) Твоя, Господи, прославилась ворога. Величчю слави Твоєї Ти скинув повсталих проти Тебе» . створили мене і влаштували мене; навчи мене заповідей Твоїх» (Пс.118:73). в) Надягши поручі, священик одягає він епітрахіль. Епітрахіль, як бачите, одягається на шию і спускається до ніг. Ось це вже власне священичий одяг, – диякон не може вдягати його. Цей одяг священик одягає, який би не виконував священну требу: чи сповідує, чи долучає, чи молитву діє – все в ній, і без неї не може зробити жодної священної справи. Епітрахіль означає ярмо або тяжкість. У звичайному житті, коли щось піднімають і несуть важке, то кладуть на плечі, ближче до шиї; а священицька посада хіба не є тяжкістю, яку священик повинен нести за всіх труднощів? Чи станеться у вас хворий; хоч опівночі покличуть священика – і він має йти; а чи мало інших вимог, які він повинен виконувати, залишаючи всяку свою справу? Так цю важку посаду і означає епітрахіль. А щоб священик виконував цю справу без скорботи і з любов'ю, вона разом з тим нагадує ще й той хрест, який Господь ніс на плечах Своїх, коли вели Його на розп'яття. Крім того, цей одяг нагадує священикові про ту благодать, яка зійшла на його голову в той час, коли висвячували його, тобто посвячували у священика. Про цю благодать і згадує він, коли, одягаючи епітрахіль, вимовляє слова: «Благословенний Бог, виливай благодать на священики Своя» . г) Підрізник і епітрахіль зазвичай підперезані поясом. Якось незручно було б без пояса, у широкому підрізниці та епітрахілі. Взагалі й у звичайному житті, коли ви починаєте щось робити, то підперезуєтеся для фортеці та спритності. Але пояс нам дано не для однієї зручності: він нам нагадує про силу Божу, яка підкріплює нас у служінні; тому, коли ієрей підперезається, то й читає слова: «Благословенний Бог, підперези мене силою і поклади непорочний шлях мій» . Цей пояс означає і те стрічка, чи рушник, яким благоволив переперезатися наш Спаситель, коли умив ноги учням Своїм. д) Після всього цього священик одягається в ризу, яка називається церковною мовою фелонь. Вона нагадує собою ту хламіду, в яку зодягнений був Спаситель наш під час страждань, коли Він був відданий на наругу воїнам. Воїни, не знаючи, хто Він такий насправді, а знаючи тільки, що Він називав Себе Царем, хотіли посміятися з Нього і одягли на Нього довгий червоний одяг, били Його своїми нечистими руками і лаялися над Ним, кажучи: «Радій, Царю Юдейський!». Так от у таку ризу вдягли нас для того, щоб ви, дивлячись на неї, пам'ятали, скільки Господь терпів образ за нас, грішних. Батьки Церкви назвали цю ризу одягом правди, і тому, коли священик одягає її, читає такі слова: «священиці Твої, Господи, зодягнуться в правду, і преподобні Твої зрадіють» . Навіщо, можливо, деякі запитають, ці стрічки, які нашіті і на ризі, і на підрізниці, і на епітрахілі? То правда, що на Христовому одязі не було таких стрічок; але коли Він молився до кривавого поту, коли поклали Йому на голову терновий вінець і били Його по голові тростиною, потоки крові текли Його одягом. Ось ці потоки крові і хотіли нагадати нам Отці Церкви, коли ввели у звичай нашити стрічки на священному одязі. Але якщо священик наділений особливою відмінністю або вищим званням священства, то привішує до свого правого стегна чотирикутний, дещо довгастий плат, званий набедренником і що означає духовний меч, тобто Слово Боже, яким пастир озброюється проти нечестя та інших пороків, чому, чому, Твій по стегну Твоєму, Сильне» . е) Але окрім цих шат, ви бачите, браття, на дияконі ще одне. Це – орар, який є не що інше, як рід вузького довгого рушника, що лежить у нього на лівому плечі і кінцями своїми спереду та ззаду спускається до землі. Навіщо ж диякон носить орар? Пригадайте, що коли я говорив вам про епітрахілі священичої, то, між іншим, сказав, що вона означає тягар служіння, з'єднаний із саном священика; ось і у диякона орар, що лежить на плечі, нагадує також про тяжкість його посади. Але оскільки посада його не така важка, як священика, то тому і орар, що нагадує про труднощі його служіння, лежить у нього на одному плечі, не так, як священича епітрахіль - на обох плечах і на шиї. Крім того, орар має і найвище значення. Священик у повному одязі своєму, коли стоїть перед престолом, представляє обличчя Ісуса Христа, а диякон, що служить йому, представляє Ангелів, які служать Господу. Подивіться на святі образи: Ангели зображуються з крилами; так і дияконівський орар нагадує ангельські крила. Ангели, що оточують престол Всевишнього, безмовно виголошують: «Свят, Свят, Свят Господь Саваоф»; тому за старих часів на дияконських орарях написувалися ці ж слова; і нині в деяких церквах є пахарі з такими ж словами (Див. «Повчання про богослужіння Православної Церкви» священика К. Стратілатова, вид. 1872). ІІІ. Ось яке значення мають священні одяги, в які одягаються священнослужителі! Тому, браття, розуміючи значення кожної речі, що вживається в церкві при богослужінні, займайте при погляді на неї свій розум благоговійними думками, які нагадує чи виражає собою кожна річ. У нашій Православній Церкві немає предмета, немає речі, яка б не мала свого особливого значення. Але крім благоговійних думок, при погляді на якусь освячену річ як необхідну приналежність богослужіння, намагайтеся надавати їй належну честь. За священні речі, які вживаються під час богослужіння, не всім і не завжди має братися руками. Для істинного християнина, який зі страхом входить до храму Божого, навіть поріг церковний має бути священним. Розмова №2. Про архієрейське вбрання I. Сьогодні я хочу вам, браття, сказати про той одяг, в який одягаються наші єпископи або, що те саме, архієреї. Відомо, що архієрей є головним священноначальником у всій єпархії; він висвячує всіх на священне служіння і керує всіма, і тому при здійсненні священнослужінь він одягається в особливий одяг. Якщо вам не траплялося бачити архієрейського служіння, то придивіться до образів святителів Божих – Іоанна Золотоустого чи Димитрія Ростовського: у яких вони одягу написані на іконах, в такі одягаються і наші архієреї. На них теж є підрізник, епітрахіль і поручи – все, що є на священику. А понад їх надягають архієрейські одяги, яких усіх чотири, а саме: саккос, омофор, палиця, митра. ІІ. Розглянемо кожну їх. а) Саккос – це одяг, дещо схожий на дияконський стихар, але коротший за нього, так що з-під саккоса архієрейського видно і підрізник, і епітрахіль. На архієреї саккос те саме, що на священику риза, тобто знаменує собою ту хламіду, або одяг, в який зодягнений був наш Спаситель у дворі Пілата, і тому, надягаючи саккос, архієрей вимовляє ті самі слова, які вимовляє священик, надягаючи на себе фелонь, або ризу. б) Понад саккос покладається на обидва плечі архієрея і кінцями спускається низько і спереду і ззаду омофор. Як священик свою епітрахіль одягає при всякій Божій службі, так і архієрей одягає свій омофор, хоч би яке богослужіння він відправляв. І коли посвячує він у диякони та священики, покладаючи руку на главу посвяченого, покладає й край свого омофора. Що він означає? Усі архієрейські одяги, як і священичі, нагадують одяг Христовий, а одяг омофор нагадує більше, ніж одяг Христовий. Спаситель Сам каже, що Він зробив з нами те саме, що зробить пастир, коли з його череди піде вівця: він залишає стадо, іде, шукає її і, знайшовши, кладе собі на плечі і несе до стада. Людське єство згрішило і заблукало. «Син Божий склав нашу заблудлу людську природу, поклав її на плечі і приніс до Отця». Ось це людське єство, взяте Спасителем на рамена, і зображує омофор. І коли архієрей надягає його, то читає слова: «На рамо, Христе, заблудше взяв Ти єство, возносячи Богу і Отцю принісши Ти». Оскільки омофор означає людське єство, яке Сам Христос порівнює із заблудлою вівцею, то за старих часів робили омофор із вовни. в) Понад саккосом з правого боку при стегні архієрея привішується палиця. Вона має вигляд чотирикутної або квадратної хустки і привішується за один із кутів; на ній зазвичай зображають Херувимів або хрест. Як у життєвому побуті начальники носять у собі зброю – шаблю чи шпагу на знак влади, і архієрей, як має влада, носить у собі палицю. Влада його не така, як влада світських людей; архієрей діє на совість грішних Словом Божим, так що в нього Слово Боже є знаряддям – меч духовний, яким уражаються пороки та порочне життя, цей меч і означає палиця. Тому коли надягає її архієрей, то читає слова: «Напої меч твій по стегні твоїм, Сильні» . Палицю мають, крім архієреїв, архімандрити та деякі протоієреї. г) Крім того, на главу архієрея покладається митра. Цей священний головний покрив робиться або з шовкової матерії, або з оксамиту і вишитий золотом і прикрашений каміннями; з усіх чотирьох сторін робляться на ньому священні зображення – Спасителя, Богоматері, Іоанна Предтечі, євангелістів, а нагорі – Образ Господа Саваофа чи хрест. Митра знаменує той терновий вінець, який був покладений на Главу Божественного Страждаля – Господа Ісуса. Як палиця дається архімандритам і заслуженим протоієреям, так дається їм і митра, щоб показати перед народом їхню гідність. д) До приналежності архієрейських одягів належить золотий або срібний ковчежець із зображенням на ньому Ісуса Христа чи Божої Матері; висить він на грудях на ланцюжку, зветься панагією, що означає «всесвята». У цій панагії мають зберігатися святі мощі; кладуться вони туди для того, щоб архієрей, дивлячись на них, пам'ятав, що він так само повинен твердо дотримуватися Святої віри, як дотримувалися її мученики, що проливали кров за неї, і повинен наслідувати їхнє праведне життя. е) Не про все ще архієрейське вбрання сказав я вам, браття. Є ще один одяг, який називається мантією. Ось у такому одязі зображують на іконах святителя Митрофана. Цей одяг довгий, широкий і без рукавів, і зверху і знизу краї його застібаються гудзиками. І у верхній частині, і в нижній у цього одягу є по дві чотирикутні нашивки з оксамиту з хрестами, які називаються скрижалями. Верхні з них нагадують собою ніби розкрите Євангеліє, а нижні – ті дві кам'яні скрижалі, на яких, ще за Мойсея, Господь написав Закон для людей. Нашиваються вони для того, щоб дати знати, що те вчення, яке пропонує архієрей людям, він не від себе запозичує, а почерпає з Євангелія та Старого Закону, який Богом дано на Синайській горі обраному Своєму народу. Від цих двох скрижалів йдуть по мантії стрічки білі та червоні, які називають джерелами; вони зображують власне архієрейське вчення, на кшталт джерел, що випливають з Євангелія і Старого Закону. Цю мантію архієрей надягає, коли входить до церкви, виходить із неї, коли служить Всеношну й при інших випадках, окрім тільки обідні. На всіх священних шатах архієрейських – і на саккосі, і на омофорі, і на мантії – є дзвінці, які дзвонять, коли йде архієрей. Навіщо це зроблено так? Все це для того, браття мої, щоб архієрей постійно пам'ятав про своє високе служіння. Усі ви знаєте, браття мої, що священики та диякони вдягаються у священні шати в вівтарі, і ніхто з вас не бачить цього; а архієрей, навпаки, коли готується служити обідню, одягається посередині церкви серед народу. Навіщо це так? Пригадайте, що коли Ісус Христос підносився на Небо, то Він піднісся під час урочистого хвалювання Ангелів і всіх Небесних Сил: так і архієрей, що зображає собою обличчя Ісуса Христа, поклавши на себе омофор, серед народу, при сукупному співі своїх співслужителів і співаків: «Ідіть, поклонимося престолу Божому і, подібно до Ісуса Христа, ніби підноситься від землі на небо, – бо вівтар, як ви знаєте, зображує нам собою саме небо, – і там за престолом сидить під час читання Апостола, подібно до того, як Христос сидить праворуч Бога Отця. б) Також і в Новому Завіті початок шанування святих ікон поклав Христос Бог наш з наступної нагоди: один едесський князь, іменем Авгар, який страждав на люту хворобу, захотів мати у себе Образ Христа в надії отримати від нього зцілення і для того послав живописця до Юдеї списати зображення Спасителя; але посланий при всіх зусиллях своїх не міг виконати цього доручення через незвичайне сяйво, що виходило від Божественного Особи; тоді милосердний Господь приклав плат до Свого Святішого і Животворного Лика, який чудово відбився на платі, і послав цей Нерукотворений образ Свій Авгареві, який і отримав від нього зцілення. в) Ікону ж Пресвятої Богородиці з Двічним Немовлям на руках перший написав, як каже Передання, святий євангеліст Лука; він же написав після двох інших ікон Богородичні, які і представив Самій Богоматері. Вона милостиво прийняла передані їй ікони і освятила такими словами: «Благодать Сина Мого і Моя нехай буде з ними». Тому, браття, кожен православний християнин вірить, що благодать Божа притаманна святим іконам і що кожен істинно віруючий отримує від них цю благодать, подібно до кровоточивої євангельської дружини, яка з вірою доторкнулася до одягу Спасителя. ІІІ. Будемо вшановувати святі ікони з усяким благоговінням, дивлячись на них як на знаряддя благодаті небесної, і в наших будинках нехай будуть надані їм усі знаки благоговійного шанування. а) Кожен православний повинен спостерігати за тим, щоб вони були завжди в чистому та гарному вигляді і щоб принаймні у недільні та святкові дні запалювалася перед ними лампада. Тоді має бути дотримана особливо благоговійна обережність, щоб від лампади, запаленої перед святою іконою, аж ніяк не був запозичений вогонь для задоволення якихось заганних потреб, тому що це означало б забирати дар від Бога і віддавати його дияволові. б) Те ж почуття благоговіння до святих ікон вимагає від нас того, щоб ми торкалися або запалювали перед ними лампаду не інакше як при суворому дотриманні чистоти тілесної. в) Також завжди і скрізь з відвертою главою має бути святим іконам, і ніхто нехай не знущається над неправильно зображеними іконами, щоб не бути звіроуловленим від диявола, щоб не піддатися долі тих божевільних дітей, які посміялися з пророка Єлисея і за те роздерті були ведмедицями. г) Особливо слід суворо дотримуватися того, щоб ніяких зображень спокусливих не було при святих іконах, тому що допускаючий це явно принижує і оскверняє святиню і деяким чином уподібнюється тому римському імператору, який з ненависті до християнства наказав на святішому місці Розп'яття Спасителя. Але, дякувати Богу, рідкісні між нами такі приклади. Ми бачимо дуже часто особливі приклади істинного іконопочитання; так, наприклад, багато православних дуже часто зносять урочисто з храму до будинків свої святі ікони, незважаючи ні на віддаленість своїх жител, ні на жар чи холод та інші повітряні зміни; і навіть самі діти їх, діти малолітні, радо зустрічають святі ікони і простягаються до них для лобзання. Побачивши цих ніжних галузей Церкви Христової, які так би мовити, обвивають її, мимоволі з глибоким серцевим розчуленням уявляєш Ангелів небесних, що оточують престол Царя Небесного, або тих блаженних дітей, яких благословив Спаситель, коли вони були приведені до Нього батьками. Благословенний той будинок, в якому можна бачити таке зворушливе видовище! Безсумнівно, Господь благословить такий дім, як благословив колись дім Аведара за прийняття Кивота Завіту (2Цар. 6). Амінь. (Складено за «Бесідами про Божественну Літургію», св. В. Розумовського). Додаток до бесіди № 1. Докази істинності іконопочитання у Православній Церкві а) Перший доказ: біблійні свідчення про іконопочитання. Священні предмети (під якими треба розуміти і святі ікони в православних храмах і житлах) містилися в скинії та Храмі старозавітних: «І зроби із золота двох Херувимів: карбованої роботи зроби їх на обох кінцях кришки (Ківота Завіту)», – говорив Господь. (Вих. 25:18). – «І поставив він (тобто цар Соломон) Херувимів серед внутрішньої частини храму. А крила Херувимів були розпростерті, і торкалося крило однієї стіни, а крило іншого Херувима торкалося іншої стіни; інші ж їхні крила серед храму сходилися крило з крилом» (3Цар. 6:27). Поклонінням до землі шанували святі предмети та зображення: «І пішов Мойсей та Аарон від народу до входу скинії заповіту, і впали на обличчя свої, і явилася їм Слава Господня» (Числ. 20:6). Вшанування священних предметів та зображень виражалося: а) на підтримку постійного горіння світильників перед святим зображенням чи предметом: "Накажи (каже Господь Мойсеєві) синам Ізраїлевим, щоб вони принесли тобі оливи чистої, вибитої, для освітлення, щоб безперестанку горів світильник; поза завісою ковчега одкровення в скинії зібрання Аарон [і сини. вічну постанову в ваші пологи, на свічнику чистому повинні вони ставити світильник перед Господом завжди» (Лев. 24:2–4); б) у каденні: "На ньому (тобто на жертовнику) Аарон палитиме запашним курінням; щоранку, коли він готує лампади, палитиме їм; і коли Аарон запалює лампади ввечері, він буде курити їм: це – постійне куріння перед Господом у ваші пологи» (Вих. 30:7–8 ); в) у зберіганні священних предметів у храмах: «Тоді сказав цар пророку Натану: ось я живу в домі кедровому, а Божий ковчег знаходиться під наметом» (2Цар. 7:2); г) у зберіганні священних предметів у будинках: «І залишався ковчег Господній у домі Аведдара Гефянина три місяці; І благословив Господь Аведдара та ввесь дім його. Коли донесли цареві Давидові, кажучи: «Господь благословив дім Аведдара і все, що було в нього, заради Божого ковчега», то пішов Давид, і з урочистістю переніс ковчег Божий з дому Аведдара в місто Давидів» ( 2Цар. 6:11–12 ); д) у зберіганні священних предметів у подорожах: «І покликав Ісус, син Навин, священиків [ізраїлевих] і сказав їм: несіть ковчег заповіту; а сім священиків нехай несуть сім ювілейних труб перед ковчегом Господнім» (Нав. 6:5). б) Доказ другий: свідчення Святих Отців і вчителів Церкви. I. Св. Іоанн Дамаскін, який багато подвизався за святі ікони (у VII столітті), так пояснює 2-у заповідь Закону Божого, з чого побачимо, що нею не забороняється шанування святих ікон: «Як майстерний лікар не всім і не завжди дає одне ліки, але кожному і часу, інше немовляті, інше віковому: так і досконалий Лікар душ (Бог) – тим, які ще є немовлята (давні юдеї) і страждають хворобою ідолослужіння, які ідолів шанують богами і, як богам, їм поклоняються, а поклоніння Богові відкидають і пристойну Йому кумира і жодного зображення не вклоняйся їм і не служи їм» (Втор. 5:8–9). Такий закон дано був юдеям, бо вони були схильні до ідолослужіння. Але ми, які, як каже Богослов, після віддалення від забобонної помилки, після прийняття істини, удостоїлися бути в поєднанні з Богом, Йому єдиному служити, перебувати багатством досконалого богопізнання і, після дитинства, досягти в чоловіка досконала, - вже не під керівництвом дітоводителя знаходимося. Ми отримали від Бога здатність міркування, за яким знаємо, що може бути зображене і що не підлягає зображенню, бо закон (Моїсеєв) служить дітоводителем до Христа, щоб нам виправдатися вірою, а після приходу віри ми вже не під керівництвом дітоводителя (Гал. 3:24–25). Бога невидимого зобразити, звісно, ​​неможливо, але коли побачиш, що Безтілесний став тобі людиною, то вже можеш зобразити Його в людському вигляді. Коли Той, Який є Образ Божий, Який, за перевагою Своєї природи, не має міри, ні кількості, ні величини, прийняв образ раба, разом з цим прийняв і міру і кількість і вдягся властивостями тіла, то зображуй на іконі і представляй для споглядання Того, Який схотів бути бачимо, зображуй, хрещення в Йордані, перетворення на Фаворі, страждання, що звільняють нас від страждань, рятівне Спасителя поховання, сходження на небо – все зображуй і словом, і фарбами, і в книгах, і на іконах». (Слово Іоанна Дамаскіна III у «Християнському читанні», 1823, стор 117, 124, 125). ІІ. Святитель Димитрій Ростовський так вчить про іконопочитання, показуючи разом з цим, що існує велика різниця між іконопочитанням і ідолопоклонством: Так само треба міркувати і про інші ікони, які завжди згодні зі своїми Первообразами і служать зображенням і подобою справжніх речей. А що таке ідол? - Зображення принади. «Бо всі боги народів – ідоли, а Господь небеса сотворив» ( Пс. 95:5 ), як і святий апостол Павло свідчить у Посланні до Коринтян: «Бо хоч і є так звані боги, чи на небі, чи на землі, тому що є багато богів і панів багато, – але в нас один Бог Отець, і в нас один Бог От, Христос, Яким усі, і ми ним» (1Кор. 8:5–6). Після цього хто наважиться нарикати святі ікони ідолами? Чи не чуєте страшного грому, що походить від Сьомого Вселенського собору, як би від хмари піднесеного, і на всі почуття гримить: «Ікони святі, що промовляють бути ідолами: анафема, анафема, анафема!» Але звернемося до Святого Письма і звідти почерпнемо докази істини. б) Докази Святого Письма про правильність іконопочитання. У Писанні говориться, що Господь Бог наказав Мойсею створити образ двох херувимів золотих і поставити їх на Ківоті Господньому. Тому кланялися Ківоту Господню і херувимам, які стояли на Ківоті, але тому ідолопоклонниками, навпаки, людьми обраними, Божими. У Писанні також говориться про мідного змії, який був піднесений на дерево Мойсеєм і лікував усіх, хто поклонявся йому і дивився на нього. Цей змій, піднесений Мойсеєм на дерево, був образом Самого Христа, Спасителя нашого, Розп'ятого на дереві, як Він і Сам про Себе свідчить: «І як Мойсей підніс змію в пустелі, так має бути Сину Людському» (Ін. 3.14). в) Докази від св. Перекази істини іконопочитання. У переказах церковних говориться, що Сам Христос Спаситель наш, зобразивши Пречисте Обличчя Своє на плащаниці, послав його хворому цареві Авгареві, який хотів бачити Ісуса Христа і від Нього отримати зцілення. Цей образ ми називаємо Нерукотворним. г) Докази від розуму істини іконопочитання. За дієсловом святого апостола Павла, Христос Спаситель наш нарікається Образом Отця Превічного: «Цей, будучи сяйвом слави і образом іпостасі Його» (Євр. 1:3). У Писанні і людина називається образом Божим, за Божим словом: «Створимо людину за образом Нашим [і] за подобою» (Бут. 1:26). Навіщо дерзають принижувати святі Образи Божі? д) Як слід почитати святі ікони? Послухаємо, як Святі Отці наші міркували про чесні ікони Церкви. Святий Іоанн Дамаскін говорить, що вшанування образу повертається на Першоподібне, і хто кланяється образу, той поклоняється зображеному на ньому, хто шанує образ, той шанує зображеного на ньому. Те саме говорять і всі Отці Святі, і весь їхній Пречесний Собор. Цим міркуванням переміг іконоборців Стефан святий, який постраждав за святі ікони, як то кажуть у його житті. Приводять його до самого начальника іконоборців, злочестивого Льва Ісавра, який наказує йому попрати ногами ікону Спасителя. Що ж чинить чоловік святий? - Вимагав кінсонну златницю і запитав: «Чий це образ та написання?» Коли відповідали йому, що кесарів, то він, ударивши златницю об землю, почав зневажати її ногами і плювати на образ кесарів, зображений на златниці, перед обличчям самого кесаря. Дивлячись на це, розгнівався цар та всі його старійшини; а святий чоловік сказав з відвагою: ось яка думка ваша, божевільні! Гніваєтеся, що я зневажив образ земного царя вашого, що є порох і попіл; Як же не гніватиметься Цар царюючих і Господь панівних, Якого образ ви зневажаєте ногами вашими! Чи не читали ви апостольське правило: чого самі не хочете, того не робіть іншим? Не хочете, щоб ваші власні зображення були зневажені: чому ж зневажаєте ікони, що зображають Самого Спаса нашого і святих Його угодників? У заповідях Господніх написано: «Не роби собі кумира і жодного зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не вклоняйся їм і не служи їм» (Вих. 20:4–5). Знаємо ми, лобизуємо вірою і любов'ю і сповідуємо, і зберігати повинні заповіді Господні: але спокушаються, не знаючи Писань, ні сили Божої, спокушаються ті, які поклоніння чесним іконам вважають порушенням заповіді Господньої. Бо заповідь та: не сотвори собі кумира (та інша), спрямована не проти ікон, а проти ідолів. Бачив Всезнаючий Бог, що юдеї мають велику схильність до ідолопоклонства: «але змішалися з язичниками і навчилися їхнім ділам» (Пс. 105:35), «зробили тільця у Хорива і вклонилися бовванові; і проміняли славу свою на зображення вола, що їсть траву» (Пс. 105:19-20). Бачив це Господь Бог, і дав їм через Мойсея заповіді, які так починаються: «Я Господь, Бог твій, що вивів тебе з єгипетського краю, з дому рабства; нехай не буде в тебе інших богів перед Моїм лицем. Не роби собі кумира» (і інше) (Втор. 5:6–8). Чи не виконуємо ми цих заповідей Господніх? Чи маємо інших богів, хіба Бога, що вивів ізраїльтян із єгипетської землі, а нас із роботи диявольської? Чи творимо собі кумирів замість Бога? – Якщо ми маємо і шануємо ікони, то ми не маємо їх за богів і їм самим, окремо від їхнього Первоподібного, не кланяємось і не віддаємо божеської честі. Але немає потреби сперечатись нам з людьми нечестивими: Церкві Святої брама пекла не здолають. Церква є стовп і утвердження істини. З нею ми, чада її, купно з усіма Святими Отцями, світилами вселенськими - Василем Великим , Григорієм Богословом , Іоанном Златоустом, Опанасом, Кирилом та іншими святителями, з усім Собором Вселенським, що зібрався на іконоборців, - все одногласно: Твоєму образу поклоняємось, Благий, просячи прощення гріхів наших, Христе Боже!» (Зі слова святителя Димитрія Ростовського в 1-й Тиждень Великого посту. Див. «Воскр. чт.», 1885, № 7). в) Третій доказ: перевизначення VII Вселенського собору щодо іконопочитання. VII Вселенський собор так визначив догмат про шанування святих ікон: «Наслідуючи благоглаголиве вчення Святих Отець наших і передання кафолічної Церкви (бо знаємо, що вона навчається від Духа Святого в ній живе), з усякою достовірністю і ретельним розглядом визначаємо: подібно (пристойно) у святих Божих церквах, на священних посудинах і одязі, на стінах і на деках, і на шляхах, чесні ікони, написані фарбами і з дрібних каменів та з іншої здатної до того речовини, що влаштовуються, як ікони Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа і непорочні Владичиці нашої, святих та преподобних чоловіків. аа) Церковний історик Євсевій, який жив у першій половині IV століття, передає нам оповідь про Нерукотворений Образ Христа Спасителя. Єдеський Авгар, або князь, на ім'я Ухомо, будучи вражений проказою і дізнавшись про чудеса Ісуса Христа, просив Його листом, посланим з Ананією, відвідати його та зцілити від хвороби. Спаситель, взявши плат, обтерся їм, зобразив при цьому Лик Свій і послав його до князя Едесського, обіцяючи повністю зцілити його через одного зі Своїх учнів. Князь з благоговінням прийняв Святий образ Господа, вклонився йому, поцілував його і відчув велике полегшення від хвороби. Після Вознесіння Господа, один із сімдесяти апостолів, Фаддей, прийшов до Авгаря і повністю зцілив його від хвороби. Князь помістив убрус на стіні міста, над головною брамою його. З віддалених країн християни приходили для поклоніння перед цією святинею і деякі отримували зцілення. Крім Євсевія («Церковна історія», кн. 1, гл. 13), це свідчення передається у Євагрія схоластика (кн. 4, гл. 26), Никифора Каллиста (кн. 2, гл. 7; кн. 17, гл. 16), Баронія та інших. Згодом (у IX столітті) цю святиню було перенесено до Константинополя, а звідти до Риму. бб) Історики: Феодор читець, Никифор Калліст і Метафраст свідчать, що євангеліст Лука написав три ікони Богоматері (одна з них знаходиться у Смоленському Успенському соборі). вв) Євсевій свідчить, що в Кесарії Пилипової, яка раніше називалася Панеадою, була бронзова статуя Христа Спасителя, поставлена ​​кровоточивою жінкою, зціленою Господом (Мф. 9:20), що статую цю він сам бачив (кн. 7, гл. 18). Це зображення Спасителя у християн вважалося чудотворним і було шановане. А історик Созомен свідчить, що за часів Юліана Відступника язичники розбили цю статую (кн. 5,21), а християни, які шанували її, зібрали шматки міді та поклали до храму. р) Той самий Євсевій свідчить, що за допомогою фарб і картин збережені лики апостолів Петра і Павла і Самого Христа (кн. 7, гл. 16-17). дд) Святий Іоанн Дамаскін свідчить, що апостоли Петро та Іоанн у Лідії збудували храм в ім'я Пресвятої Богородиці, в якому була і чудотворна ікона Богоматері. зз) Втім, через гоніння язичників на християн, у перші століття християнства вживалися священні зображення в храмах з такою обережністю, що незнайомий із цими зображеннями не міг знайти в них нічого поганого з язичницької точки зору. У зображенні пальми, риб, птахів, чаші, якоря, оленів, що п'ють воду, дельфіна з кошиком хліба і вина на спині язичник не міг знайти нічого дивного, проте ці образи нагадували християнам про основні істини їх вчення: пальма – про перемогу над гріхом, риби та чаші – про відродження олені, які п'ють воду – про вгамування духовної спраги євангельським вченням, дельфіни з кошиком хліба та вина на спині – Христа, який викладає нам у рятівну їжу Своє Тіло і Кров. Грецька назва риби «ихфіс» (ἰχθύς), що поєднувала в собі перші літери слів: «Ісус Христос, Син Божий, Спаситель», нагадувала кожному християнинові про Христа Спасителя. іі) За цим символічним живописом слідував живопис більш прямий і зрозумілий. Особливо часто зустрічається зображення доброго пастиря, що на плечах несе вівцю або пасе свою череду на зелених луках. Цей простий образ доброго пастиря зображувався у колі різних подробиць, запозичених з євангельських оповідань. Десята глава Євангелія від Івана про доброго пастиря у стінних зображеннях підземного Риму вичерпана у всіх подробицях. Майже завжди на поясі пастиря висить семиствольна цівниця, що натякає на сім християнських Таїнств, на сім християнських чеснот та на солодкі звуки християнського вчення, яким приборкуються дикі пристрасті людей. Остання думка пояснюється символічними зображеннями тварин, які сходяться на солодкі звуки ліри пастухи, забуваючи свою кровожерливість і злість: лев, згідно з давніми пророцтвами про мирні часи Месії, мирно лежить біля овець, і змія згорнулася в клубок, не шкодячи своїм сусідам. Деякі з цих зображень, що зустрічаються в крипті Люцини та усипальниці Домітілли в Римі, самими протестантами, які не шанують ікон, відносяться до першого століття за Різдвом Христовим 1 . йй) З часу Костянтина Великого, коли християнська віра оголошується панівною, і живопис змінюється. Зображення первісного християнського живопису, приховані і відмінні простотою, змінюються справжніми зображеннями, і іконопис тепер набуває більшої пишності. Історична вірність потребує точних подробиць, що стосуються великих діячів первісної історії християнства. Збираються ретельні відомості про зовнішній їхній вигляд, риси обличчя і навіть їхній одяг. За свідченням святого Іоанна Дамаскіна, Костянтин Великий зобразив Христа з бровами, що сходяться, з прекрасними очима, з довгим носом, з довгим волоссям, з табором злегка зігнутим, за віком юним, з чорною бородою, з обличчям кольору пшениці, як і в Матері Його. Зображення Христа, Богоматері, апостолів Петра та Павла та інші за часів Костянтина Великого встановилися у точних рисах. Тепер Христа стали зображати вже не в смиренному вигляді доброго Пастиря; але як Царя царів, що сидить на престолі, велично простягає благословляючу правницю і оточений крилатими ангелами. Священні зображення стародавньої Церкви були фрескові, мозаїчні, статуї. Священними зображеннями прикрашалися не лише нутрощі храмів, а й площі Константинополя, на одній з яких стояло витончене зображення царя Костянтина і матері його Олени, що тримали Животворячий Хрест, а інша площа була прикрашена статуями доброго Пастиря та Данила з левами. Храми тепер прикрашаються вже не алегоричними чи алегоричними картинами, а історичними зі Старого і Нового Завіту. кк) Зі Святих Отців Церкви четвертого століття про апостольську давнину вживання святих ікон у християн, про шанування їх та поклоніння перед ними невидимому Богу свідчать: Василь Великий (див. Послання його до Юліана Відступника), Григорій Богослов , Григорій Ніський , Єпийський Кіпр Амвросій Медіоланський та інші. Наскільки були корисні святі ікони у справі збудження релігійних почуттів, про це, між іншим, святий Григорій Ніський, який здобув всебічну філософську освіту, пише: «Нерідко бачив я мальовниче зображення приношення Авраамом сина свого Ісаака в жертву Богу і ніколи не проходив без сліз повз це видовище». (Творіння Григорія Ніського, ч. 8, стор. 200–202, рос. перекл.). Астерій, єпископ Амасійський, свідчить, що він не міг дивитися без сліз на мальовниче зображення мук святого Євфимія (див. «Дії VII Вселенського собору», Казань, стор. 240; див. брошуру свящ. о. Н. Кутепова «Про шанування ікон. д) П'ятий доказ: рятівність погляду на святі ікони та речі. вв) З розчуленням слухав великий князь Володимир віровчення грецького філософа, і слова Євангелія жваво і дієво падали на рівноапостольне серце. А коли християнський філософ розгорнув ще перед ним картину Страшного Суду, і побачив князь пекельні муки грішників, як це сильно вразило його серце! рр) Посли росіяни, відправлені Володимиром для розпізнавання різних вір, повернувшись із Константинополя, розповідали про православне богослужіння: «Ми, кажуть, не знали, чи на землі, чи на небесах були ми, коли стояли в грецькому храмі і дивилися на православне богослужіння». Що ж так уразило їх у православному богослужінні? Не слова, звісно, ​​чи молитви, яких вони ще не розуміли. Їх вразило величне видовище святих ікон, судин і риз золотих та срібних образів церковних. дд) Св. Григорій Ніський говорить про себе: «Коли я не побачу образ Авраама, що приносить у жертву Богу єдиного сина свого Ісаака, щоразу я не можу відійти від нього без сліз». її) Марія Єгипетська розповідала про себе: «Коли в хвилину страху і жаху, що вразили мене в той час, як невидима якась сила не допускала мене до храму Божого, побачила я в притворі храму ікону Матері Божої, я залилася гіркими сльозами, не дивлячись на лагідне, а час про всю гидоту і погану душу мою. «Мати Божа, заволала я, спаси загиблу, очисти погану!» І ми знаємо, що з того часу з великої грішниці вона стала великою і дивною подвижницею віри та благочестя. Так благотворно та рятівно діє на молитву та життя християнське погляд на святі ікони! (Див. кн. "Молоканська секта", прот. Є. Остромисленського). е) Шостий доказ: чудеса від святих ікон, як свідчення істинності іконопочитання. Найважливіший, що має неперевершену силу, доказ на захист святих ікон – це чудеса, які чинить Сам Бог через святі ікони. Якби ікони були богопротивні ідоли, як кажуть іконоборці, то Господь не став би чинити через них знамення та чудеса; навпаки, Він чудесами багаторазово і різноманітно показав, що шанування святих ікон Йому приємне. I. Нерідко святі Божі були тим, хто живе на землі в тому вигляді, в якому вони зображалися на святих іконах. З цього ясно видно, що шанування їх через святі ікони не тільки їм, але й Самому Богу, хоча б зображення ликів і розрізняли між собою, як це бачимо за багатьма різними чудотворними іконами Богоматері. Так святий Амвросій Медіоланський сам свідчить у своєму листі (55), що перед відкриттям мощів мучеників Гервасія та Протасія у 396 році явився йому святий апостол Павло у тому вигляді, як зображувався на святих іконах. У V столітті освічений синайський інок, колишній префект (градоначальник) константинопольський, описав наступне диво святого мученика Платона, пам'ять якого святкується 18-го листопада. На синайських подвижників напали сарацини та з іншими ченцями повели в полон сина одного ченця, родом із Галатії. «Старець, сховавшись у цей час у потаємну печеру, спливав сльозами, не виносячи втрати боголюбного сина, і благав Христа прихилитися на милість, за клопотанням вітчизняного мученика Платона. У той же час і син, пов'язаний у полоні, просив Бога по молитві того ж таки святого мученика умилостивитися над ним і здійснити диво. Молитви того й іншого - і батька в печері гори, і сина в полоні - були почуті - і ось Платон (мученик), ставши раптово сидячим на коні і ведучим іншого коня, є пильному юнакові, який пізнає його тому, що часто бачив зображення святого на іконах , негайно наказує йому, в небі, наказує йому, в. І коли, подібно до павутини, дозволилися на отроку узи, він, звільнившись по молитві і вставши по Божому пошану, їде на коні сміливо, і радіючи слідує за путівником святим мучеником. Незабаром обидва – і святий Платон, і юний монах, як би окрилені, досягають оселі, в якій молиться і плаче старець, і переможний мученик, який врятував скорботному серцем батькові улюбленого сина, стає невидимим». (Творіння преподобного Нілу, російський переклад, ч. III, стор. 436; «Дії Вселенського собору VII», стор. 257). Це місце прочитане з творів преподобного Нілу на VII Вселенському соборі. Найдивовижніша подія відбулася в IV або на початку V століття. ІІ. Наприкінці V століття християнська дівчина Марія, яка проводила протягом 17-ти років гріховне життя в єгипетському місті Олександрії, прибула до Єрусалиму на свято Воздвиження Хреста Господнього; у саме свято, бажаючи увійти до храму серед натовпу народу, вона довго обігрівається була невидимою силою, яка не допускала її до храму. Побачивши в притворі храму ікону Богоматері та звернувшись до Неї, вона стала зі сльозами благати Пресвяту Владичицю допустити її до поклоніння Хресту Господа Ісуса. Молитва її була почута – і вона безперешкодно увійшла до храму і поцілувала Животворяче Древо Хреста Господнього. Повернувшись у притвор, вона знову почала молитися перед іконою Богоматері і почула від неї голос: «За Йорданом знайдеш собі спокій». Переправившись за Йордан, вона 47 років провела у пустелі серед тяжких подвигів покаяння та удостоїлася від Бога дару знамень та чудес. IV. Іоанн Мосх у «Лузі духовному» пише наступне, що розповіли йому очевидці події, отці монастиря Феодосія на горі між Селевкією та Россом кілікійським: «Одна боголюбна дружина в країні апамейської рила криницю. Багато вона витратила грошей, викопала дуже глибоко, але води не було. Вона журилася про марні праці своїх і витрати. Одного дня хтось з'явився їй і сказав: «Пішли на гору за образом авви Феодосія, і Бог за молитвою дасть тобі воду». Жінка відразу ж послала двох рабів за святим чином. Коли принесли їй образ, і вона взяла й опустила його до колодязя, вода відразу з'явилася і наповнила криницю до половини. Нам (каже Іван Мосх) приносили цю воду, і ми пили її, і подякували Господу» (§ 80). V. У Єгипті, у місті Теннесі, був мирянин Феодор, що належав до однієї єретичної секти. Він у юності зазнав страшної хвороби - подагри, великі були муки його, пальці рук його були схожі на каміння, а гомілки ніг - на брили землі. Не отримавши допомоги від лікарів, він молився мученикам Кіру та Іоанну, мощі яких перебували в Абукірі (тобто авва-Кірі), за 18 верст від Олександрії. Мученики спершу звернули його чудесами до православної віри. Нарешті вони з'явилися йому уві сні і наказали йти за ними. Прийшовши, каже він, до одного складового верх досконалості храму, на вигляд страшному і величному, а по висоті досягає до самих небес, і увійшовши всередину його, ми побачили найбільшу і дивовижну ікону, на якій у середині був зображений фарбами Христос, а Матір Христова, Владичиця наша Його, по праву ж Іван Хреститель і Предтеча того самого Спасителя; одразу були зображені і деякі з преславного лику апостолів і пророків і з безлічі мучеників: у тому числі знаходилися і ці мученики – Кір та Іоанн. Вони молилися Богу, схиливши коліна і схиливши голови на поміст, клопотали про зцілення юнака. Але Ісус Христос не відповідав їм, вони знову стали молитися і знову не отримали відповіді, нарешті втретє вони молилися довго і, лежачи ниць, вигукували тільки: Господи, повели! Господь Христос, як воістину милостивий, зробив помах і від ікони промовляв: «Дайте йому!» Тоді мученики повстали від землі, спершу принесли подяку Христу Богу нашому за те, що Він почув їхню молитву, а потім з радістю та захопленням кажуть: «Ось заради нас Господь дарував тобі благодать. Отже, йди в Олександрію, спонукай там постячись у великому тетрапілі, потім візьми трохи в пляшечку масла з лампади, що горить перед образом Спасителя, і знову, не ївши їжі, прийди сюди, помаж їм ноги і отримаєш зцілення». Після цього видіння уві сні він пішов до Олександрії, взяв оливи з лампади, повернувся до храму святих мучеників, тут помазав їм руки та ноги – і хвороба зникла, і він удостоївся зцілення та обіцяних йому обдарувань, і за все це завдяки старанно служив мученикам. Після одужання він був зроблений іподіаконом. Це диво описане серед інших 70-ти чудес мучеників Софронієм, який був у Єгипті на початку VII століття з Іоанном Мосхом, прийняв тут чернецтво і після зроблений Патріархом Єрусалимським. Опис дива, що було з Феодором, читано було на VII Вселенському соборі, і Хома, шановний інок і пресвітер і представник єпископів Сходу, сказав: «Ця ікона, шановані отці, і донині стоїть в Олександрії в тетрапілі і зцілює всілякі хвороби». («Дії Вселенського собору VII», с. 285–286). Зцілення Феодора відбулося наприкінці VI або на початку VII століття, а Вселенський собор був у 787 р., отже цій іконі Спасителя було понад 180 років. VI. На самому Вселенському VII соборі Манзон, єпископ Праканський, сказав: «Коли я минулого року (786) залишив місто, що царювало, і вирушив у місто, призначене мені місцем служіння, то мене спіткала дуже тяжка хвороба, так що змусила мене скликати моїх рідних і зробити заповіт. У їхній присутності, під пригніченням хвороби, я підніс до себе ікону Ісуса Христа і сказав: "Господи, що дав благодать святим Своїм! Поглянь на мене". І як тільки я приклав цю шановану ікону до стражденного члена, відразу залишила мене хвороба - і я став здоровий». Тоді Феодор, єпископ Селевкійський, підвівся і сказав: «Известие про це дійшло до нас, бо відстань невелика». («Дії Вселенського собору VII», с. 292). (Див. кн. «Православне вчення про шанування святих ікон», доктора богослов'я, єпископа Сергія Могилевського, 1887, сс. 94–96; 98–103). VII. У житії святого великомученика Георгія передається така розповідь про чудове покарання за образу святої ікони: «Коли сарацини опанували сирійське місто Рамелія, кілька цих варварів з цікавості увійшли до церкви святого великомученика Георгія. Один із них, бачачи священика на колінах святого Георгія, що молиться перед образом, з глузуванням сказав товаришам: “Ось безумець, який поклоняється дошці!”. і, вийнявши з сагайдака стрілу, пустив в ікону; але стріла, всупереч даному їй напрямку, кинулася вгору і, стрімко звідти скинувшись, пронизала руку варвара. Відчувши нестерпний біль, він швидко пішов додому; хвороба щохвилини посилювалася, і невдовзі вся рука розпухла. На щастя, у його послугах жила християнка. Дізнавшись, що сталося в церкві, вона сказала йому: "Я людина проста, про святість і чудеса віри говорити не вмію, але знаю, що провина твоя заслуговує на смерть; якщо хочеш бути здоровий, то поклич священика і запитай у нього, що робити повинно". Як не був сарацин запеклий проти християн, але, бачачи небезпеку, з радістю погодився на пропозицію служниці – і запросив священика. “Яку силу має образ, якому ти, коли був наш у церкві, настільки старанно поклонявся?” - Запитав у нього сарацин. - "Всю силу має один тільки Бог, - відповів священик, - Йому я поклонявся; а святого великомученика Георгія, тут зображеного, благав про те, щоб про мене ходачем до Бога". - "Отже, Георгій не Бог ваш; хто ж він?" – знову спитав варвар. – “Він улюблений слуга Божий, – сказав священик, – був чоловік, нам улесливий, але, за славу Ім'я Ісуса Христа зазнавши муки і смерті, отримав від Нього благодать чудодіяти, люблячи угодника Божого, ми шануємо його ікону, і, дивлячись як би на нього самого, поклоняючись. твоя, настільки очевидно покарана, свідчить, що християни з розчуленням припадають не до простого дерева”. - "Що ж мені порадиш зробити? - запитав варвар, що вагався в невірі, - подивися на мою руку: я мучусь і, без сумніву, помру". - "Якщо хочеш бути живим, - відповів священик, - то вели принести в дім твій образ святого Георгія, постав над твоїм ложем і запали лампаду оливи, нехай вона горить усю ніч; а назавтра помаж оливою руку твою, і віруй, що зцілиш". Негайно святу ікону було принесено. Сарацин зробив так, як говорив священик і побачив, що пухлина спала і рана закрилася. У здивуванні та захопленні він хотів вислухати повість про святого великомученика, і тим часом, як священик читав його життя і страждання, сарацин, обіймаючи ікону, крізь сльози говорив: “О, святий Георгію, ти був юний, але премудрий, – а я старий, але безумний, але ти мій; гидкий перед Богом: моли за мене Господа Бога, нехай учинить мене рабом Своїм! – Потім припав до ніг священнослужителя і благав дарувати йому Святе Хрещення. Того ж вечора варвар став християнином, а другого дня, безбоязно проповідуючи ім'я Христове, від рук колишніх своїх одновірців помер смертю мучеників». (Складено по «Училище благочестя», т. I. Стор. 329). VIII. Св. Афанасій, архієпископ Олександрійський, оповідає, що у місті Віріті, де багато було євреїв, у бідній хатині жив один християнин, у нього в передньому кутку висіла ікона Спасителя. Через деякий час цей християнин купив собі новий будинок і залишив хатину, забувши в ній, на розсуд Божий, ікону Спасителя. У цій хатині оселився єврей; він ікон не помітив. Якось приходить до нього в гості один друг його, єврей же. Цей, сидячи за столом, помітив ікону та спитав господаря, як він, будучи єврей, тримає у своєму домі християнську ікону? Хоча господар і запевняв, що він не помічав досі ікони, але гість цим не заспокоївся і пішов до свого архієрея та старців і оголосив їм про це. Вранці всі євреї міста зібралися в хатину, де була ікона Спасителя, зняли її зі стіни, почали лаятися над нею, а потім, подібно до батьків своїх, прицвяжили її до дерева, і один із євреїв ударив списом у ребро образу Господнього; але, диво! – одразу з ікони потекла кров і вода і наповнила цілу посудину. Великий страх охопив усіх колишніх євреїв. Вони склали пораду і на ньому поклали, що якщо від цієї крові побачать якесь диво, то всі увірують у Розіп'ятого. Спочатку принесений був кульгавий від народження; йому помазали ноги кров'ю - і він відразу став здоровим. Чутка про це диво рознеслася по всьому місту; приводили сліпих, біснуватих, розслаблених і прокажених - і всі отримали лікування. Всі євреї того міста повірили в Христа, розповіли про це тамтешньому єпископу і прийняли від нього Хрещення з усіма своїми родинами, і збудували в цьому місті церкву в ім'я Господа нашого Ісуса Христа. Кожен християнин повинен поклонятися святим іконам з вірою та любов'ю, шанувати їх чесно та з благоговінням. (З творів св. Афанасія Олександрійського). ІХ. Один христолюбець доручив блаженному Аліпію, іконописцю Києво-Печерському, написати ікону, яка мала бути готова до храмового свята Успіння Богоматері. Аліпій розболівся, а ікона ще не написана; боголюбець почав докучати йому, а преподобний Аліпій сказав: «Сину мій, не приходь до мене, але поклади смуток свій на Господа, і Він зробить, як Йому завгодно: ікона твоя на це свято буде на своєму місці». Повіривши слову блаженного, той чоловік з радістю пішов до свого дому. Напередодні свята Успіння прийшов він знову, щоб узяти ікону. Бачачи ж, що вона не написана, а блаженний дуже хворий, він став докучати йому, кажучи: «Що ти не дав мені знати про свою немочу? Я дав би іншому писати ікону, щоб свято було світле і чесне, – а тепер, утримавши ікону, ти осоромив мене». Блаженний лагідно відповів йому: «Сину мій, хіба я по лінощі зробив це? Та невже Богові не можна словом написати ікону Своєї Матері? Я, як відкрив мені Господь, відходжу з цього світу, а Бог втішить тебе». І з сумом відійшов від нього христолюбець. Після виходу його з'явився світлий хлопець і, взявши фарби, почав писати ікону. Аліпій подумав, що власник розгнівався на нього і надіслав іншого писаря; спочатку прийшов був як людина, але швидкість справи показала в ньому безтілесного. То він викладав золоту ікону, то розтирав фарби і ними писав. О третій годині скінчив він ікону і сказав: «Отче, чи не треба ще щось зробити? Чи не помилився я? Преподобний сказав: Ти добре зробив: Бог допоміг тобі майстерно написати цю ікону; Він Сам через тебе зробив її. Настав вечір, і юнак став невидимий разом із іконою. Власник ікони ж всю ніч провів без сну від смутку, що немає ікони на свято; називав себе грішним і недостойним такої благодаті. Він підвівся і пішов до церкви, щоб там оплакати свої гріхи. І відчинивши двері церкви, раптом побачив ікону, що сяє на своєму місці, і впав від страху, думаючи, що це якесь видіння з'явилося йому. Але оговтавшись від переляку, він зрозумів, що це була справді та ікона, яку він замовив написати преподобному Аліпію. У великому жаху й тривозі згадав він слова преподобного і пішов розбудити своїх домашніх. Вони з радістю пішли до церкви зі свічками та кадилами, і, бачачи ікону, що сяє світліше сонця, впали ниць на землю і вклонилися іконі, і у веселості душевному цілували її. Христолюбець же той прийшов до ігумена і розповів про чудо, що сталося з іконою. І всі разом пішли до преподобного Аліпія і побачили, що він уже відходить від цього світла. І спитав його ігумен: «Отче, як і ким написана була ікона?» Він розповів їм усе, що було, і додав: Ангел написав її. І ось він стоїть біля мене і хоче взяти мене». І сказавши це, віддав дух. Тіло його приготували до поховання, винесли до церкви, створили над ним звичайний спів і поклали в печері з преподобними отцями про Христа, Господа нашого. («Києво-Печерський Патерик»). X. Про чорноризця Еразма, що втратив маєток свій на святі ікони і за те отримав спасіння. Був у Печерському монастирі чорнорізець, на ім'я Еразм. Він мав велике багатство, яке витратив на церковні потреби та прикрасу святих ікон. Нарешті дійшов до останньої бідності, і всі почали нехтувати ним. І ось почав він впадати у відчай, що не отримає нагороди за витрачене багатство, бо до Церкви, а не на милостиню роздав його: диявол вклав йому це в серце. І став він недбати про своє життя: у всякому недбалості й безчинстві почав проводити він свої дні. Якось розболівся він так сильно, що нарешті перестав говорити, лежав з розплющеними очима; груди ледве дихали. Так він пробув сім днів. У 9-й же день прийшли до нього братія, і, бачачи страшне його подих, ввижалися всі і говорили: «Горе, горе душі брата цього! Жила вона в лінощі і у всякому гріху, і тепер бачить щось таке, метушиться і не може вийти». Але раптом Еразм встав, ніби ніколи не хворий, сів і почав говорити їм: «Браття і батьки, послухайте, істинно таю грішний я, як ви самі знаєте; і не покаявся навіть дотепер. І ось тепер явились мені святі – Антоній та Феодосій, і сказали: «Ми молилися Господу, і Він дав тобі час покаятися». І ось я побачив Пресвяту Богородицю: Вона тримала в руках Сина Свого, Христа Бога нашого, і всі святі були з Нею. І сказала Вона мені: «Еразме, за те, що ти прикрасив церкву Мою та іконами звеличив її, і Я прославлю тебе в Царстві Мого Сина. Жебраків ви завжди маєте з собою (Мт. 26:11). Тільки, вставши від хвороби, покайся і прийми великий ангельський образ: третього дня Я візьму тебе до Себе, чистого, що полюбив красу дому Мого". І сказавши це, Еразм почав перед усіма сповідувати зроблені ним гріхи, не соромлячись, а радіючи за Господа. Потім він устав, пішов до церкви і був пострижений у схиму; А третього дня відійшов до Господа в доброму сповіданні. («Києво-Печерський Патерик»). XI. У дні великого князя Димитрія Іоанновича Донського, за митрополита Пимена, в 1383 році, ікона Божої Матері з Предвічним Немовлям на лівій руці з'явилася над водами Ладозького озера, осяяна чудесним світлом. Незрима рука несла її повітрям над водами. Протягом шляху, безліч віруючих бачили її і супроводжували; а на тому місці, де вона зупинилася (на річці Тихвінку), спорудили дерев'яний храм в ім'я Успіння Божої Матері. Багато разів ця церква пожежею зверталася в попіл, а чудотворна ікона завжди знаходилася неушкодженою. Чудові зцілення від цієї ікони відбуваються і в даний час для тих, хто приходить до неї з вірою. («Четі-Мінеї», 26 червня). XII. Про Почаївську ікону Божої Матері відомо таке. У 1559 році грецький митрополит Неофіт, який подорожував в Росії, на подяку за надану йому гостинність в будинку Ганни Гойської, благословив її іконою Пресвятої Богородиці: Богу було завгодно прославити цю ікону. Променисте світло від неї звернуло увагу багатьох; помалу почали притікати до неї з молитвою, і багатьом недужим подавалося зцілення; нарешті, коли брат Гойський, сліпий від народження, отримав зір, – сестра його, за згодою з місцевою владою, перевела цю чудотворну ікону в Почаївський монастир. На поклоніння до цієї ікони приходили як росіяни, а й католики, і лютерани, і євреї, отримували зцілення від неї і зверталися до християнської віри. (Матеріали для статистики Російської імперії – Волинська губернія). XIII. Під час заняття у 1812 році Москви французами, за планом Наполеона, весь Кремль мав злетіти на повітря. Від п'яти страшних вибухів тремтіли стіни будівель, тріскали шибки, падали двері; залізо, каміння, колоди Микільської вежі, арсеналу та стіни кремлівської, як пір'я, летіли в повітря. Але на стіні тієї ж Микільської вежі образ Святителя Миколая залишився неушкодженим, навіть не обірвався мотузок, на якому висів ліхтар зі свічкою. Крихке скло кіота погнулося, але не розбилося. (Снігурова «Пам'ятники московської давнини», 1, стор. 100–102; 2, стор. 339–340; див. «Історія Руської Церкви», Ф. Гумілевського, період 5, стор. 200; див. «Уроки і приклади християнської любові», св. 2. Про те, чому ми шануємо святі ікони I. Наші храми та житла прикрашаються зображеннями Спасителя, Богоматері, Чесного Хреста та угодників Божих, як для збудження духу благочестя та зручного піднесення думок до Бога і святих Його, так і для настанови нашої, бо святі ікони є пам'ятниками історії та життя християнського; вони представляють нам образи найсвятіших істин нашої віри і, поклоняючись їм, ми віддаємо честь зображеним на них. ІІ. а) Святі ікони отримали свій початок від Самого Господа Бога. У Старому Завіті ковчег Завіту був видимий образ присутності Бога Невидимого, – образ, що нагадував євреям Невидимого і зводив їхню думку до Першотвіру, тобто до Бога. Сам Бог наказав Мойсеєві зробити змальовані зображення над ковчегом і ткані на завісі, що відокремлювала Святе Святих. Він наказав спорудити мідного змія в пустелі для лікування укушених зміями (Чис. 21:7–9 ), а цей змій був прообразом Спасителя нашого, піднесеного на хрест (Ів. 3:14). І Соломон, влаштувавши храм Богові, прикрасив його зображеннями Херувимів, і Господь не тільки не засудив його за це, але ще висловив особливе уподобання до храму і до самого храму: «Я почув молитву твою і прохання твоє» , – сказав Господь. – «Я освятив цей храм, який ти збудував, щоб перебувати імені Мого там навіки; і будуть очі Мої та серце Моє там у всі дні» (3Цар. 9:3). б) У Новому Завіті перша ікона, за давнім переказом, є відома у нас під назвою Нерукотворного Образу Спасителя, яка чудово відобразилася з Пречистого Лика Його; друга – свята ікона Богоматері, написана євангелістом Лукою; потім слідують багато інших священних зображень, що прославилися чудодійною силою. Чимало збереглося священних ікон, писаних у перші століття християнства, що підтверджують давність поклоніння іконам із самого початку християнства, коли воно було гнане язичниками. Древні ікони, що знаходилися в катакомбах, печерах і усипальницях, носили на собі священні зображення Спасителя, Пречистої Діви з Богонемовлям, різних подій з життя Господа Ісуса Христа, Його проповіді та чудеса; також і зі Старого Завіту – зображення Авраама, Ноя, Мойсея, Йова тощо. Святим іконам віддавали тоді належне вшанування, перед ними поклонялися, запалювали свічки, курили фіміам; таке шанування віддавалося, звичайно, не дошкам і фарбам, а зображеному на них. в) Заохоченням до більш старанного вшанування святих ікон служать ті незлічені чудеса і знамення, які Господь благоволив чинити через них для віруючих. Сказаннями про ці знаки повні церковні літописи і переважно літописи нашої Церкви – Православної. Деякі ікони Спасителя, Богоматері, святого Миколая та інших угодників Божих за великою кількістю чудес з давніх-давен іменуються чудотворними і, перебуваючи в різних місцях нашої Православної Церкви, не перестають бути ніби протоками чудодійної сили Господа. За святі ікони багато хто постраждав від іконоборців і своєю кров'ю відобразив і затвердив шанування ікон у Всесвіті. г) Святі ікони – це жива історія, книга без слів: освічений і неосвічений прочитає її в одну мить, і ця книга може діяти сильніше за письмена, впливаючи безпосередньо на наш розум і серце. Часто вражаються святими зображеннями і враження залишається глибоким. Так, наприклад, свята Марія Єгипетська, побачивши одного разу зображення Богоматері, що сяяла чистотою і непорочністю, була така вражена, що відразу ж наважилася залишити свій порочний спосіб життя. д) VII Вселенський собор і визначив догмат про шанування святих ікон, і визначив у наступних висловлюваннях: «Подобно зображенню Чесного і Животворчого Хреста, в святих Божих церквах, на освячених посудинах і одязі, на стінах і на деках, в будинках і на дрібних каменів та з іншої здатної до того речовини, що влаштовуються, як ікони Господа і Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, непорочні Владичиці нашої Святі Богородиці, також і чесних Ангелів і всіх святих і преподобних чоловіків. Бо часто через зображення на іконах видимі бувають, по дещиці дивляться на ті подвизаеми бувають спогадувати і любити Первоподібних їм і вшановувати їх лобизуванням і шанобливим поклонінням, не істинним, за вірою нашою, Богопоклонінням, що личить єдиному Божому Чесного і Животворящего Хреста і Святого Євангелія та іншим святиням, фіміамом і поставленням світової честь віддається, який і у давніх благочесний звичай був. Бо честь, що віддається образу, переходить до Первоподібного, і поклоняється іконі поклоняється суті зображеного на ній »(Догмати VII Вселенського собору). Отже, у святих іконах ми маємо не лише всім зрозумілу книгу історії Церкви та християнства, а й джерело напоумлення, підбадьорення та втіхи у щастя та скорботах життя нашого. е) Благодатна дія святих ікон відбивається у всьому. Так, історія нашої Батьківщини говорить промовисто про незліченні чудотворення, що були від святих ікон. Ікона Спасителя доставила Андрію Боголюбському перемогу над ворогами; ікона Знамення Пресвятої Богородиці захистила беззахисний Новгород; ікона Богоматері Володимирська звернула назад Тамерлана з його полчищами; ікона Богоматері Казанська позбавила царюючий град Москву від полону литовського і врятувала Росію від поневолення іновірним; ікона Смоленська Божої Матері зміцнювала мужністю полки за годину нашестя французів. ж) І в нашому приватному житті, яке важливе значення мають святі ікони! Ось ікона, на яку дивилася мати твоя, коли мучилася в смертних муках, народжуючи тебе і доручаючи тебе їй на збереження. Перед цією ж святою іконою тебе молитовно наказували батьки на початок поприща життєвого. І ти сам, у жахливі хвилини життя, коли в усьому світі не знаходив собі втіхи, коли все лишало тебе і був ти на краю смерті, чи не ставав тоді перед святою іконою на коліна, даючи обітниці життя християнському, зі сльозами молячи Бога про прощення і розуміння? І як нерідко проливалася відрада в душу змучену, скорботну, дивлячись на святе зображення Стражденного Спасителя! Мимоволі зізнавалося, що спасіння та життя у хресті. Хрест, що ледь виноситься, ставав джерелом втіхи і твердої надії! Нарешті, коли ляжеш ти на смертний одр, чи не ікона стане в твоєму узголів'ї на варті, як знак твого християнського сподівання і збудження майбутніх до молитви за тебе? А коли тебе опустять у могилу, то чи не хрест Чесний осяятиме твій прах? Святі ікони освячують житла наші, наповнюють життя наше святими спогадами, підносять і одухотворюють його; відсутність же святих ікон і самі храми наші звернуло б до місця простих зборів. (Див. «Воскр. чт.»). ІІІ. З огляду на це будемо, браття, почитати святі ікони і відвертатися від тих безумців, які, всупереч слову Божому, вченню Церкви, свідченням церковної історії та здорового глузду, вчать про те, ніби ікони не слід почитати. Такі жалюгідні штундисти. Хай Господь визволить нас від їхньої помилки! А. Обличчя Христа Спасителя і його зовнішній вигляд Найдавнішим документом, що містить опис образу Спасителя, є лист Публія Лентула, який був за часів Октавія Августа проконсулом Іудеї. Ось точний переклад цього листа, надісланого проконсулом римському Сенату під час земного життя Ісуса Христа. «Великому та поважному Сенату римському сенатор Лентул, правлячий Іудеєю, бажає здоров'я. Нині з'явилася людина – Він і тепер живий – з високими якостями, що називає себе Ісусом Христом. Народ каже, що Він могутній за своїми діяннями пророк; учні називають Його Сином Божим. Він воскресає мертвих і зцілює від будь-якої хвороби та розслаблення. Ця людина високого зросту і струнка. Його Фізіономія сувора і дуже виразна, так що ті, хто дивиться на Нього, не в змозі не любити Його і разом не боятися. Його русяве волосся опускається гладким до низу вух і звідти падає хвилястими локонами на самі плечі; вони розділені нагорі голови, як у назореїв. Чоло гладке та спокійне, обличчя абсолютно чисте. Його щоки покриті легким рум'янцем, з невеликою темноватістю. Погляд має приємний та відкритий. Ніс і рот дуже правильні. Борода досить густа, невелика, однакового кольору з волоссям голови, поділяється на дві частини на підборідді. Очі блакитні та надзвичайно живі. У ньому помітно щось грізне, коли Він робить догану чи докори, тим часом як лагідність і ласкавість завжди супроводжують Його настанови і повчання. Його обличчя має дивовижну приємність, поєднану з важливістю. Його ніколи не бачили, що сміється, але бачили, що плачуть. Його стан стрункий, руки довгі і красиві, плечі прекрасні. Мова Його важлива та плавна, але говорить Він взагалі мало. Нарешті, побачивши Його, не можна не зізнатися, що це один із найкрасивіших чоловіків». Грецький історик XIV століття Никифор Калліст робить такий самий опис особистості Спасителя. «Обличчя Його,—каже він,— було чудово красою та виразністю. Ростом Він був семи пальм принаймні (5 футів, 4 дюйми та 2 лінії). Його волосся схоже на русяве; вони були не надто густі, але трохи кучеряві на краю. Його брови були чорні, але зовсім круглі. Очі були схожі на чорні, були сповнені жвавості і мали невимовну красу. Ніс мав довгий. Борода русява досить коротка, але волосся на голові носило довге. Він ніколи не стригся. Нічиє рука не торкалася Його, крім руки Матері, і те, коли Він був Немовлям. Він трохи нахиляв голову і тому здавався трохи нижче. Колір обличчя Його був майже пшеничний, коли пшениця починає встигати. Обличчя Його було ні кругло, ні довгасте. Він багато був схожий на Свою Матір, особливо нижню частину обличчя, і був ніжно рум'яний. Ступінь, розсудливість, лагідність і постійне милосердя виявлялися на Його обличчі... Ці описи цілком подібні до того, що говорять про зовнішність Господа нашого Ісуса Христа очевидці, які бачили Його Нерукотворений образ на убрусі, посланий Самим Спасителем Авгарю, цареві Едесському, і спочатку зберігався в Едесі, потім у Царгороді. На чолі цих очевидців стоїть святий Іоанн Дамаскін. З пізніших свідків, які бачили Нерукотворений образ, наведемо опис італійця Пікконі. «Цей Образ, – каже Пікконі, – має величний і дивовижний вигляд: на ньому відбивається Божественна велич і слава, так що той, хто дивиться на Нього, зачаровується і благоговіє перед Ним. З середини широкого і досить великого чола спускаються по обидва боки, праворуч і ліворуч, темне і майже, можна сказати, чорне волосся, яке, закриваючи вуха, з'єднується з бородою. Борода ж з іншим волоссям голови здається, розділеною на три частини або гілки, з яких права звернена трохи вгору, ліва також трохи помітно схиляється до правої сторони, середня ж складається тільки з волосся бороди і спрямована трохи вліво. Брови чорні, очі блискучі, проникливі, ніби випромінюють світлі промені, так що думаєш, що вони дивляться на тебе з усіх боків якимось приємним і ніжним поглядом. Ніс прямий, трохи довгий, але пропорційний; вуса ледве покривають верхню губу, але нижня абсолютно відкрита, так що чудово окреслені і приємні уста видніються безперешкодно. Колорить обличчя чорнуватий і смаглявий, так що важко впізнати справжній колір його, особливо на чолі, на носі, між очима і на середині щік, але з іншого боку легко бачиш, що цей Образ має щось надприродне, чого людське мистецтво ніяк не може наслідувати. Бо багато художників зізнавалися в цьому, і особливо один з них, на ім'я Лука, що мав нагоду розглянути цей Образ якнайкраще, нерідко стверджував, що немає жодної можливості нашими фарбами передати колір Святого Образу хоч скільки-небудь подібно до оригіналу, і тому, скільки не просили його зняти копію з того, ні за що не погоджувався. Але, скажімо разом зі святим отцем – «воістину в Пресвятій Діві дивує нас не тільки непорочна і чиста тілесна лепота, але особливо досконалості Її душі». І чи може бути інакше, коли «у її обличчі зосереджено весь скарб благодаті», і вона була «свята тілом і духом»? «Одяг скромний, чужий розкоші та млості; хода статечна, тверда; погляд строгий, поєднаний з приємністю; тиха та покірна батькам; мова лагідна, що ллється з незлобивого серця». «У неї розум, керований Богом і спрямований до одного Бога; все бажання спрямоване до Єдиного Достойного бажання та любові; ненависть тільки до гріха та винуватця його. Всі помисли Її душекорисні, вільні від усього зайвого, що віддаляються від усього згубного; її очі завжди спрямовані до Господа, споглядаючи вічне і неприступне світло; вуха налаштовані до слухання слова Божого, насолоджуються солодкоголосною цівницею Духа; уста вихваляють Господа; мова міркує про слово Боже і виливає Божественну насолоду; серце її чисте й непорочне, зряче і бажаючий чистого Бога. Розповідають, що Вона в гоніннях та бідах завжди була весела; у потребах та злиднях не засмучувалася; на тих, що ображають її, не тільки не гнівалася, а й навіть благодійничала їм; у добробуті лагідного; до бідних милостива і допомагала їм, як і чим могла; у благочестя – вчителька і на всяку добру справу наставниця. Вона особливо любила смиренних, бо Сама була сповнена смирення. Багато похвал віддають їй бачили її. Про неї розповідали нам люди, гідні будь-якого ймовірності, що за її святістю, мабуть, у ній з'єдналися ангельське єство з людським. Все це збуджує в нас безмірне бажання побачити це Небесне Чудо і таку дивовижну святість». Святий Діонісій Ареопагіт , через три роки після його звернення в християнство сподобився бачити в Єрусалимі лицем до лиця Пресвяту Діву Марію, так описує це побачення: «Коли я введений був перед лице Богоподібної, найсвітлішої Діви, – мене обгортало ззовні і всередині таке велике і безмірне світло ароматів, що ні немічні тіло моє, ні сам дух, не в змозі були винести настільки великих і рясні знамення і початків вічного блаженства і слави. Знемогло моє серце, знемогло дух у мені від її слави і Божественної благодаті! Людський розум не може уявити собі жодної слави і честі (навіть у стані людей прославлених Богом) вище за те блаженство, яке скуштував тоді я негідний, але удостоєний з милосердя і блаженний вище за всяке поняття». (Див. «Сказання про земне життя Пресвятої Богородиці». Видання російської на Афоні Пантелеймонова монастиря. СПб, 1869, стор 261-263). Розмова №3. Про символічні знаки, з якими зображуються у нас святі хрести I. У Православній Руській Церкві нерідко зустрічаються хрести, оточені знаряддями страждань Господа, також деякими символічними знаками та зображеннями, як-от: спис, тростина, губка, титло вгорі, голова або череп внизу, місяць, сонце та інші. Значення символічних знаків та інших зображень, якими у нас оточуються хрести, мало чи зовсім невідомо для багатьох православних, а тому знаходимо непотрібним сказати кілька слів про цей предмет. ІІ. а) Хрести іноді увінчуються царською короною або двоголовим орлом. Такі Хрести можна побачити на главах деяких церков, наприклад, у Києво-Михайлівському монастирі та інших місцях. Зрозуміти значення таких хрестів не важко: вони вказують на те, що православні російські храми, як і вся Православна Російська Церква, знаходяться під заступництвом найвищої самодержавної влади Царя; до того ж слід зазначити, деякі храми, на главах яких поставлені хрести, увінчані короною чи двоголовим орлом, були споруджені на царське утримання чи перебували під особливим заступництвом государів. б) Під час підніжжя хреста нерідко зображується знак у вигляді півмісяця або молодого місяця з піднятими догори рогами. За загальнопоширеною думкою, хрести з півмісяцем з'явилися у нас від повалення татарського ярма, як символ торжества християнства над магометанством. Але справа в тому, що хрести з півмісяцем, або правильніше сказати, з двома рогами якоря внизу, відомі були в Росії раніше за татарське панування; так, наприклад, на Дмитрівському соборі у Володимирі на Клязьмі - соборі, спорудженому в XII ст, і на інших храмах дотатарського часу хрести поставлені з подобою півмісяця при підніжжі. Тому справедливіше вважати, що хрести з подібністю до півмісяця отримали свій початок ще в Давньохристиянській Церкві. І справді, хрести з подобою півмісяця, точніше, хрести з двома рогами якоря внизу, зустрічаються на найдавніших пам'ятниках християнського мистецтва, наприклад, на надгробних плитах, що відносяться до перших століть християнства. Якірні хрести можна побачити і інших древніх пам'ятниках, наприклад, на монетах, викарбуваних для Сицилії при грецьких імператорах (VII в.), і навіть на монетах латинських імператорів у Константинополі – Балдуїна (на початку XIII в.) та її наступників. Вживання таких хрестів з Константинополя могло перейти на Захід і до нас («Про російські храми» – археологічний нарис у збірці «Духовна їжа», прот. Ст Нечаєва, М., 1884, стор 201). Яке ж значення мали та мають якірні хрести? Якір, який розуміється в його прямому і природному значенні, становить надію і часто єдиний посібник для мореплавців під час грози та бурі. Тому у всіх древніх народів якір мав сенс релігійний і вважався символом порятунку та порятунку. І перші християни любили зображати якір на своїх релігійних пам'ятниках та на інших предметах, як символ надії на допомогу Божу серед бід і нещасть, нерозлучних з людським життям, і серед гонінь, які, подібно до бурхливого хвилювання моря, безупинно тримали в небезпеці човну Христову. Що зображення якоря для перших християн служило символом надії чи сподівання на Ісуса Христа, це можна бачити зі слів апостола Павла в Посланні до Євреїв (6:19), зі свідчень Святих Отців (Златоуста, Амвросія Медіоланського та ін.), які порівнювали християнську надію з якорем; те саме можна бачити з написів, які робилися древніми християнами на зображеннях якоря, наприклад, на цвинтарі Претекстату зустрічаються мармурові плити, позначені зображенням якоря, на поперечній перекладині якого написана буква Е, очевидно складова скорочення слова «ἐλπ ί ς» – надія. Вважаючи якір символом надії, або сподівання на Ісуса Христа, давні християни природно могли приєднати знак якоря до хрестових образів і через те наочно висловити, що їхня надія благ тимчасових і вічних, їхня впевненість у непереборній силі Божого заступу стверджується на хресних заслугах. Немає сумніву, що, за прикладом древніх християн, і в пізніші бідні часи для Церкви Христової, наприклад під час боротьби Візантії та інших народів з мусульманами, вживалися хрести з двома рогами якоря внизу як найкращі, наочні символи християнської надії, сподівання і запевнення в непрео заслуги Ісуса Христа. в) Крім знака якоря, при підніжжі Господнього хреста часто зображується череп і дві схрещені кістки. Це зображення ґрунтується на переказі, що на Голгофі був похований Адам. Про це переказ св. Василь Великий у своєму тлумаченні на 5 главу пророка Ісаї говорить так: «Є сказання, що збереглося за неписаною пам'яті, що ніби Іудея першим мешканцем мала Адама, який, по вигнанні з раю, знаходився в цій країні для втіхи у своїх втратах. І так, вона перша прийняла і мертву людину, коли виповнилося осуд над Адамом. Головна кістка, на якій розпалася плоть, тодішнім мешканцям здалася якимось новим видовищем, і вони, поклавши череп на цьому місці, назвали його Лобним місцем. Тим часом, ймовірно, що і Ною був відомий труну (могила) початок вождя всіх людей, і що відомості про це він передав їм після потопу. І Господь, знайшовши початки смерті людської, прийняв страждання на так званому Лобному місці, щоб там же, де тління людей започаткувало, почалося і життя Царства, і щоб смерть, як стала сильна в Адамі, так знесилилася в смерті Христовій». Цю думку святого Василя поділяли дуже багато з Отців Церкви, якось: святий Афанасій у слові «Про страждання і хресну смерть Ісуса Христа», святий Амвросій у Тлумаченні на 10 главу Євангелія від Луки, святий Золотоуст у 84 бесіді на Євангеліє від Іоанна єресей, розділ 46, та інші. Так як, за збереженим переказом, другий Адам, друга Глава людства Благодатна, Всеоживляюча – Господь наш Ісус Христос помер, воскрес і зіскресив із Собою все людство там, де помер, похований і спочивав в очікуванні воскресіння перший Адам – це перша і природна назва Голгофи одержало свій початок від поховання на ній першого у світі людського черепа та чола. Наприклад, преосвященний Софоній, єпископ Туркестанський, каже: «Думати має, що й назва гори: Гюлголет (по-єврейськи), Гульгольта (по-сирійськи), Голгофта (по-халдейськи), Краніон (по-грецьки), дане їй давніми мешканцями голови, цього знаменного факту – поховання тут першого у світі людського черепа чи чола». («Зі щоденника по службі на сході та заході», преосвященного Софонія, єпископа Туркестанського і Ташкентського, СПб., 1878, стор 80-81). г) По сторонах хреста (власне Розп'яття) іноді зображуються сонце та місяць. Що означає це зображення при хресті? Дехто вважає, що зображення тут сонця і місяця вказує на затемнення сонця і морок ночі, що послідували за останнім подихом Розіп'ятого Господа. Таке пояснення видається дещо штучним, натягнутим. Точніше надавати символічне значення сонцю та місяцю, що зображується при Розп'ятті. Сонце є тіло, що сяє власним світлом; Місяць же є тіло темне, що запозичує своє світло від іншого, схильне до змін віку і шкоди; тому зображення сонця при Розп'ятті служить символом Божества, а місяця – немічної природи людської, з'єднаної з Божеством в Ісусі Христі, що зазнала хресної смерті за нас. (Див. «Посібник для сільських пастирів», №11,1886 р, березень, стор. 315–319). ІІІ. Такі, браття, символічні знаки, з якими ми зображується хрест. Зауважимо їхнє значення, щоб нам свідомо ставитися до того, що ми бачимо. Розмова №4. Про зображення Ангелів з крилами I. За своєю природою Ангели суть духи безтільні, і якщо вони зображуються в тілесному вигляді, то не тому, щоб мали тіло, а тому, що коли були люди, тимчасово приймали він тілесний образ, здебільшого образ людини. На іконах Ангели зображуються з двома крилами, а Серафими навіть із шістьма крилами, згідно з баченням пророка Ісаї під час його покликання до пророцького служіння. Немає сумніву, що крила, з якими зображуються всі ангели, мають символічне значення. Вони вказують на такі властивості та дії Ангелів, які відповідають властивостям та діям пернатих чи птахів. Вони люблять людей, але люблять Господа, бо люблять Господа, що їх полюбив; вони журяться за грішника, що гине, але не віддаються скорботі невтішній, їхня скорбота перемагається цілою відданістю Господеві; вони радіють за грішника, що кається, але радіють за Господа, про Його милосердя до тих, хто кається. Але якщо і при зіткненні з земним світом, вони є відчуженими від нього, якщо в хвилини свого витання на землі за обов'язком служби вони продовжують дихати небесним повітрям і жити в повному спілкуванні з Господом, то що ж сказати про той їхній стан, коли вони виключно зайняті одним прославленням Господа, коли, оточуючи престол Його Величності, тільки вони оточують престол Його Величності. оспівують йому: алілуя? У цьому стані для них не існує землі та всього видимого світу. Властива їм як премирним істотам відчуженість від світу, досягає тоді найвищого ступеня. Становище птахів небесних, які радісно співають у піднебесній висоті, в якій вони тримаються на своїх крилах так само вільно і спокійно, як ми ходимо по землі, є якась подоба стану Небесних Сил, що на крилах любові до Бога здіймаються понад усе земне і чуттєве і своїми славослов'ями. б) Знаменно далі по відношенню до Ангелів літання птахів зверху вниз і знизу вгору. Це образ тих відносин Ангелів до людей, які вказані у баченні Яковом таємничої драбини, що з'єднувала небо з землею. Цими сходами сходили і сходили Ангели Божі. Це видіння засвідчило Якова в тому, що ті, хто надіється на Господа, не залишаються ним без допомоги, що Господь посилає Своїх Ангелів для всіх, хто хоче наслідувати спасіння (Євр. 1:14). Ангели за Божим наказом сходять до них для охорони їх від зла і сходять від них до Бога зі звітом про виконання Його наказів і для прийняття нових. Крила, як знаряддя руху птахів зверху вниз і знизу вгору, служать способом спілкування з людьми Ангелів, не менш виразним, як бачена Яковом лествиця. Крила, з якими в цьому випадку зображуються Ангели, тим паче знаменні, що наочно уявляють покрив Ангелів над людьми. Крила служать для птахів як знаряддями руху, а й засобами захисту. Крилами птаха і самих себе, і пташенят своїх захищають від нападів інших тварин, а крильми птахи зігрівають своїх пташенят, коли сидять над ними в гнізді. Подібно до цього й Ангели, особливо Ангел Хранитель, захищають довірені їхньою опікою душі від нападів бісівських. Люди не помічають цих нападів, не бачать полчищ бісівських, що наповнюють навколишнє повітря і з усіх боків спрямовуються на нас і спокушають нас. Але їх бачать, за ними пильно стежать Ангели Божі й частково безпосередньою дією, частково своїми молитвами, як птахи крилами, відбивають від нас невидимих ​​ворогів. Щоправда, ці вороги, незважаючи на захист добрих Ангелів, не без успіху спокушають нас; але цей успіх був би незрівнянно більшим, якби не охороняли нас добрі Ангели. Видаленням від нас бісівських спокус Ангели сприяють зростанню в нас духовного життя. Нічим стільки не охолоджується ревнощі до духовних подвигів, як таємними підступами духів злості. Але доки ми ховаємось під крила Ангелів Охоронців, як пташенята під крила кокоші, ми безпечні від цих підступів і можемо безперешкодно досягати успіху в духовному відношенні. Жаль тільки, що ми самі не дорожимо Ангельським покровом: смородом гріхів ми самі віддаляємо від себе Ангелів, як бджіл проганяє сморід. в) Крім зазначених значень крил Ангелів, є ще приватні значення крил у Серафимов і Херувимів. Так, Серафими зображуються з шістьма крилами, згідно з баченням пророка Ісаї. На двох крилах вони літали, – знак вказаних нами духовних властивостей і дій, спільних їм із іншими Ангелами. А що кожен із них двома крилами покривав обличчя своє, а двома ноги свої, це знаменувало їхнє благоговіння перед Господом Слави, благоговіння, за яким вони не сміялися прямо відкритими очима дивитися на Особі Царя неба і землі і здаватися стоять перед Ним на ногах. Щодо Херувимів, то крила їх (іноді два крила, як у Херувимів над ковчегом Завіту, іноді чотири – у видінні Єзекіїля) мали значення Престолів Царя Слави, на яких Він представляється сидячим, носимим і літаючим як би на крилах вітру (Пс.7: 1:7; 6; 1Цар. Відповідно до цього значення Херувими є найближчими проявниками Слави Господа, як Царя. ІІІ. Люди, як істоти створені за Образом і подобою Божою, не багатьом чим зменшені перед Ангелами; вони схожі з Ангелами за своєю духовною природою і тому можуть наслідувати їх у тих властивостях і діях, на які символічно вказує зображення Ангелів з крилами. а) Так, крила Ангелів позначають їхнє відчуження від усього земного і чуттєвого, незважаючи на їхню близькість до нас. Подібно до них і ми, живучи на землі, повинні відмовлятися від пристрасті до земного і чуттєвого, не приліплювати свого серця до земних благ і насолод, найголовніше благо постачати в спілкуванні з Богом, на земне життя дивитися як на час приготування до життя вічного, усі справи, думки Божі та бажання. б) Крила Ангелів служать образом швидкості та полум'яної ревнощів їх у виконанні волі Божої. До рівноангельської досконалості і ми повинні прагнути ревнощів до виконання волі Божої. А це можливо під умовою з нашого боку зречення своєї волі, цілковитої покірності волі Божій, як би не здавалися важкими для нас заповіді Божі, – і благодаті Божої з іншого боку, бо без благодатної допомоги ми не можемо сподіватися на успіх у благоугодженні Господу. Про цю допомогу ми навчені благати Бога словами молитви: «Нехай буде воля Твоя, як на небесах, і на землі», тобто допоможи нам, Господи, так само беззаперечно та успішно виконувати волю Твою на землі, як беззаперечно та успішно виконують її на небесах Ангели. в) Зображення Ангелів з крилами вказує далі на їхню готовність служити людям у їхніх духовних і тілесних потребах, охороняти їх своїм покровом. Подібно до них і кожен з нас має брати живу участь у ближніх своїх, – молитвою, порадами, намірами, благодійностями охороняти їх від спокус гріховних, від бід та напастей. Хто з любов'ю виконує цей священний обов'язок у ставленні до ближніх, той – воістину Ангел Хранитель їхній. г) Крила Серафимов, що закривають їхні обличчя та ноги, нехай збуджують у нас те благоговіння і смиренність перед Богом, яким є те, що вони закривають себе крилами. Якщо вони, безгрішні й чисті й незрівнянно досконаліші нас у всіх відношеннях духи, зі страхом і трепетом чекають на Особу Божу, чи ми, нечисті й грішні, можемо бути вільними від цього страху й трепету? д) На крилах Херувимів, наче на Престолах, сидить і йде цар Слави. Так само і ми, коли присутні на Літургії, повинні таємниче зображувати Херувимів і відкривати свої серця для прийняття в них Царя всіх і для цього відкладати будь-яку життєву опіку. (Складено за «Душекорисним читанням», за 1885 р., грудень). Додаток до бесіди № 4. Пояснення символічних зображень у церковному живописі святих семи Архангелів Архангели суть вожді і начальники ликів Ангельських - бо і на Небі, незважаючи на взаємну любов, радість і блаженство всіх і кожного, немає однак тієї рівності, якої деякі, по крайньому нерозумінню, шукають на землі: і там одні начальствують і чекають, інші коряться і підуть. Істотна і повна рівність знаходиться лише між трьома Особами Пресвятої Трійці: Богом Отцем, Богом Сином та Богом Духом Святим. Хоча число ангелів вкрай велике, темряви тим, за словами Писання, але Архангелів тільки сім. «Я – Рафаїл, один із семи святих Ангелів, – так говорив архангел Рафаїл праведному Товіту, – які підносять молитви святих і сходять перед Славу Святого» (Тов. 12:15). І святий Іван у своєму чудовому Апокаліпсисі, промовляючи благодать і мир Церквам від «Того, Який є і був і прийде», проголошує потім благословення і від семи духів, що знаходяться перед престолом Його (Об'явл. 1:4). Чому головних Ангелів лише сім – не менше і не більше? Це є таємницею Творіння, яку веде Господь і Творець Ангелів. Ми з благоговінням можемо помітити тільки при цьому випадку, що семирічне число становить один із найголовніших законів походження та буття тварюків і у світі духовному, і у світі речовому. Бо, якщо поглянемо на Царство Благодати, знаходимо сім дарів Святого Духа, сім Таїнств. Чи подивимося на царство природи – знаходимо, сім променів світла, сім тонів звуку, сім днів Творіння та інше. I. З-поміж семи Верховних Духів Свята Церква першим визнає Михаїла, чому і святкування йому іменується Собором Архістратига Михаїла та інших безтілесних Сил. Хто як Бог – означає ім'я його: хто як Бог – висловлюють собою і всі його діла. Він перший повстав проти Люцифера, коли цей повстав проти Вседержителя. Відомо, чим скінчилася ця жахлива лайка перша, - скиданням Денніці з неба. З того часу Михайло не перестає ратоборствувати за Славу Творця і Господа всіляких, за справу спасіння людського роду, за Церкву і дітей її. Чому і зображується завжди у войовничому вигляді, з копієм чи мечем у руці, маючи під ногами дракона, тобто духа злості. Біла корогва, що прикрашає верх копія його, означає незмінну чистоту і непохитну вірність Ангелів Царю Небесному; а хрест, яким закінчується копія, дає знати, що боротьба з царством темряви і перемога над ним самими Архангелами здійснюється в ім'я хреста Христового, здійснюється за допомогою терпіння, смирення та самовідданості. Тому для тих, які прикрашаються ім'ям першого з Архангелів, найпристойніше відрізнятися ревнощами до Слави Божої, вірністю Царю Небесному і царям земним, повсякчасною лайкою проти пороку і безбожності, і повсякчасною смиренністю і самовідданістю. ІІ. Друге місце серед Ангелів належить Гавриїлу – ім'я, що означає Силу Божу. оскільки у небожителів назва завжди виражає саму річ, то Архангел цей у справі служіння спасенню людському є особливо провісником та служителем всемогутності Божої. Так, чи має відкритися Сила Божа в чудовому зачатті Предтечі, від людей похилого віку, – звістка про це зачаття покладається на Гавриїла. Чи має статися безнасінне зачаття Самого Сина Божого – честь благовістити про це дістається паки Гавриїлу. Цей же Архангел, на думку богомудрих чоловіків, був посланий для підкріплення Спасителя в Гефсиманському саду і для сповіщення Богоматері Її всечесного Успіння. Тому Церква називає його служителем чудес. Але, служачи чудесам, він є особливим служителем і Таїном Божим, бо одне передбачає інше. Тому, коли треба було колись відкрити Даниїлу пророку майбутні події, він чув голос: «Гавриїле! Поясни йому це видіння» (Дан. 8:16). «Добра справа – молитва з постом і милостиною і справедливістю, – говорив Рафаїл, – бо милостиня від смерті позбавляє і може очищати всякий гріх. Коли молився ти і твоя невістка Сарра, я підносив пам'ять вашої молитви перед Святим, і коли ти ховав мертвих, я також був з тобою. І коли ти не злінився встати і залишити свій обід, щоб піти і прибрати мертвого, твоя благодійність не приховалась від мене, але я був з тобою» (Тов. 12:8, 12–13). Тому, хто хоче спромогтися небесної допомоги Рафаїла, тому перш за все потрібно самому бути милостивим до бідних. Милостиві швидше за все бувають помиловані самі. Тим більше чеснота милосердя і сердоболія повинна відрізняти носити ім'я Рафаїла; інакше вони не мають духовного союзу з Архангелом. IV. Четвертого Архангела зображують з мечем, зверненим проти персей, а в шуйці з полум'ям, що спускається додолу; ім'я його Уриїл, тобто світло чи вогонь Божий; як Ангел світла, він просвітлює розум людей одкровенням істин, для них корисних; як Ангел вогню Божественного, він спалахує серця любов'ю до Бога і споживає в них нечисті земні прихильності. Отже, це ваш Архангел, люди, які присвятили себе наукам! Як приємно має бути вам знати, що нічні чування і праці ваші над зборами знань висвітлюються не одним стихійним мерехтінням від лампади, а й світлом від полум'я Архангела. І ось, звичайно, джерело багатьох істинно корисних і великих відкриттів у галузі наук – тих відкриттів, про які самі зробили їх помічають, що вони спадали на думку раптово, ніби по одкровенню згори. Чи дивно приходити раптовим осяянням згори, коли є особливий Архангел світла та знань? Чого, однак, можна очікувати від цього премирного Наставника? Одкровення таємниць природи, які перевищують наш розум і наші потреби? Передбачення майбутніх подій чи чогось подібного? Ні, це не справа Архангела. Послухайте, що відповів Уриїл одному благочестивому, але надто допитливому чоловікові, коли той, у запалі пристрасті до пізнання, хотів дізнатися від нього таємницю Божественного світового правління. Архангел відмовився відповідати на запитання, але вимагав, щоб Ездра (так звали цю людину) спочатку зробив для нього одну з трьох речей: зважив полум'я вогню, або вказав початок вітру, або повернув минулий день. Коли Ездра заперечував неможливість зробити це, Архангел сказав: «Якби я запитав тебе, скільки осель у серці моря, чи скільки джерел у самій основі безодні, чи скільки живе над небозводом, чи які межі раю, можливо, ти б сказав мені: «Я не спускався в безодню і ніколи не піднімався до пекла». Тепер я запитав тебе тільки про вогонь, вітер і день, який ти пережив, і про те, без чого ти не можеш бути, і ти не відповів мені. І сказав мені: Ти й того, що твоє і з тобою від юнацтва, не можеш пізнати; Як же судина твоя могла б вмістити в собі шлях Всевишнього і в цьому вже помітно розбещеному столітті зрозуміти розтління, яке очевидне в очах моїх?» ( 3Ездр. 4:7–11 ). Зауважте цей урок, люди, віддані наукам, і не забувайте, за прикладом вашого Архангела, бути служителями не одного світла істини, а й вогню божественного кохання. «Знання надмує», а «любов наставляє» (1Кор. 8:1). V. П'ятий Архангел є верховним служителем молитви і називається Салатіїлом. Чиста і полум'яна молитва сама може служити замість Херувима для душі, оберігаючи її від усіх ворожих сил. Але які наші молитви? Слабкі, короткі, нечисті, холодні. І ось Господь, знаючи, наскільки необхідна для кожного з нас молитва, дарував нам ціле обличчя Ангелів молитовних з їхнім вождем Салатіїлом, та чистим натхненням уст своїх зігрівають наші холодні серця і подвизають їх на молитву, нехай розуміють нас, про що, коли і як помолимося. Коли побачите, браття, на іконі Архангела, що стоїть у молитовному становищі, з очима, потупленими додолу, з руками, прикладеними з благоговінням до перси, то знайте, що це Салафіїл. А бачачи в такому положенні самого Архангела молитви, намагайтеся самі під час молитви завжди бути в положенні, пристойному молячому. Пристойному – говорю, бо в багатьох немає й цього. Дивлячись на те, як інші з нас моляться, подумаєш, що вони не просять, а наказують і загрожують Тому, у Кого просять. Чи це молитва? VI. У шостого Архангела в правиці золотий вінець, а в шуйці бич із трьох червлених вервій. Це тому, що обов'язок цього Архангела з ликом Ангелів, йому довірених, є заохочувати нагородою благ вічних і захищати ім'ям Святі Трійці і силою хреста Христового людей, які трудяться у різних родах служіння на Славу Божу; чому він і називається Єгудиїл, чи хвала Божа. Між нами немає людей, що носять це ім'я, зате кожен з нас від малого до великого зобов'язаний жити і трудитися для Слави Божої: і якщо трудиться над цим, воістину то бути не може, щоб не зустрічав при цьому різних перешкод. Бо на нашій грішній землі, серед нас, грішних людей, будь-яка добра справа інакше не відбувається, як насилу, а багато хто з великим і тяжким. Що потреби? Господь і Владика наш «не неправедний Бог, щоб забув» жодної доброї справи нашої і ніякої праці любові (Євр. 6:10) в ім'я Його; чим більше подвиг, тим вища і світліша нагорода. У правиці Архангела не даремно вінець: це нагорода для воїна, який під час битви не щадить життя за Церкву і Батьківщину, а під час миру нікого не скривдить, задовольняючись своєю жалуванням (Лк. 3:14), – для градоправителя, який не здрімає, який не підрімає, нижче твердо тримає ваги правди, судить без лицеприйняття сиру і смирення; це – нагорода для пастиря Церкви, право правлячого Слова істини, для домоволодарки, що подає приклад богобоязливості своїм домашнім, для раба, який несе з вірою та терпінням своє жеребування. VII. Останньому Архангелу – останньому по порядку, а не за гідністю та силою, – богомудрі Вчителі Церкви дають назву Варахіїла. Це Ангел благословень Божих, як означає його ім'я і виражає той вид, в якому він представляється на святих іконах; бо його зображують з безліччю рожевих кольорів у надрах його одягу. оскільки благословення Божі різні, то й служіння цього Архангела – різноманітне: через нього надсилається благословення домочадія та благоустрою сімейного; через нього приймається благословення плодів земних; через нього сподобаються благословенних успіхів у купівлях та інших життєвих справах. Але коли сподобаються? – Тоді, без сумніву, коли земні благословення хочуть приймати для набуття благословень небесних та вічних; коли, наприклад, бажають мати чад, щоб виховати їх у страху Божому; очікують великої кількості плодів земних, щоб поділитися ними з бідністю, що стоїть від глада; шукають множення доходів, щоб мати можливість прикрасити храм Божий, побачити сирого, викупити боржника невинного тощо. В іншому випадку Господь не надішле, і Архангел не принесе благословення. Як же, скажете, миролюбці, які абсолютно забули Бога, користуються іноді всіма дарами щастя земного? – Для нерозкаяних це дар гніву, а не любові Божественної: служителем цих дарів – не Архангел, а той світоутримувач темряви цього віку, який Самому Сину Божому наважився сказати: «все це дам Тобі, якщо занепали поклонитися мені» (Мф. 4:9). Такий Собор Архангелів! Такий щодо нас і нашого порятунку! Бо який він у пренебесній силі, лепоті та величі своїй, цього не дано тепер знати нам. Побачимо, коли сподобимося стати праворуч Божого Престолу і ввійти в сам Собор Ангелів. (З проповіді Інокентія, архієпископа Херсонського та Одеського). Розмова №5. Про символічні зображення при святих євангелістах I. Божественна особистість Господа Ісуса Христа, Сина Божого, Засновника християнства, Його життя, діяння та вчення стали предметом багатьох оповідань ще за часів святих апостолів, як це вказує святий Лука у передмові до свого Євангелія (Лк. 1:1–4 ). Але, незважаючи на велику кількість Євангелій в перші століття християнства, Церква Христова вже наприкінці першого століття визнала безсумнівно богонатхненними тільки чотири справді апостольського написання, саме Євангелія від Матвія, від Марка, від Луки і від Іоанна. Визнаючи в цих наших євангеліях безперечні твори Духа Божого, Церква відкинула багато інших євангелій, що відрізняються від них за викладом. Представники Святої Церкви найчотириннішому числу наших Євангелій приписували особливий таємничий зміст. Так, святий Іриней (наприкінці II століття) в спростування єретиків, що хвалилися великою кількістю Євангелій, говорить між іншим: «Неможливо, щоб Євангелій було числом більше або менше, ніж їх є. Оскільки чотири країни світу, в якому ми живемо, і чотири головні вітри, і оскільки Церква розпорошена по всій землі, а стовп і затвердження Церкви є Євангеліє і Дух життя, то належить їй мати чотири стовпи, що звідусіль віють нетлінням і оживляють людей». ІІ. Відомо, що у давньохристиянському періоді мистецтва були у великому вживанні символи та алегорії. Так, на найдавніших пам'ятниках Ісус Христос зображувався у вигляді Агнця (Ін. 1:29, 36) або у вигляді Доброго Пастиря (Ін. 10:1–16), що несе на раменах заблудлу вівцю (Мф. 18:11–13), або у вигляді риби і т.п. апостоли, наприклад, під виглядом овець (Лк. 10:3), голубів (Мф. 10:16) або рибалок (Мф. 4:18–19), також у вигляді пальм і т.п. пророком Єзекіїлем та євангелістом Іоанном Богословом: людину, лева, тільця та орла (Єз. 1:10; Об'явл. 4:2–3, 6–8, 5:5–6 ). У церковній іконографії зустрічаються особи й самих євангелістів, які сидять із книгами, причому біля них зображені та його символи: у Матвія – людина, у Марка – лев, у Луки – тілець і в Іоанна – орел. З такими символами святі євангелісти зображуються і в наступні періоди Церкви Христової і донині. З благоговінням дивлячись на ці священні зображення письменників Євангелія, не всякий християнин може дати собі ясний звіт щодо походження і самого значення символічних зображень. Що вони означають? Який особливий зміст з'єднується з символами, що зображуються при святих євангелістах? Постараємося пояснити це. Зображення пророком Єзекіїлем Херувимів при святих євангелістах або на книгах Євангелія може, звичайно, означати, взагалі, глибоке благоговіння Херувимів перед святинею Євангелія. Подібно до цього зображення Херувимів, поставлені над Скрижалями Завіту, свідчили також про благоговіння їх до цієї старозавітної святині. Але вже від давніх-давен християнські богослови розглядали високе таємниче значення символічних зображень при святих євангелістах по відношенню до обличчя Спасителя, що становить істоту їхніх оповідань. Так, вони вважали, що за допомогою цих чотирьох Херувимів символічно вказується на чотири властивості, в яких Господь наш Ісус Христос відкрився людям і діяв для спасіння людства. Зійшовши з небес, Він став людиною; як тілець, був жертвою викуплення і з'явився великим Ходатаєм за людський рід; як лев, Він вразив Своїх ворогів з могутністю царя; і, як орел, Син Божий піднявся на небо. Справді, і в святих Євангеліях Ісус Христос зображується переважно з боку однієї з цих властивостей. Тому давні тлумачи визнавали, що символічні зображення при святих євангелістах могли наочно служити для характеристики кожного зі святих Євангелій, і до того ж щодо основного в ньому уявлення Спасителя, стільки і щодо самого початку оповіді. а) Так, святого Матвія здавна зображували з людиною ангелоподібною. Цей символ Отці Церкви засвоювали йому на тій підставі, що святий євангеліст Матвій, який писав своє Євангеліє для євреїв, починає його зображенням людського походження Ісуса Христа (Мф. 1). Потім в цілому євангелії Матвія зображується переважно людська сторона особи Спасителя, характер і дії Ісуса як обітованого Сина Давидова, Царя Месії, в якому з цією метою і вказується виконання старозавітних обітниць і пророцтв (Мт. 1:22–23, 2:5). б) Найдавніше зображення святого Марка досі збереглося на офіційній пресі патріарха Олександрійської Церкви (заснованої Марком), – на якій представлений крилатий лев, що тримає Євангеліє, символічне зображення самого письменника – Марка. Але вже з IV століття на іконах сам євангеліст зображується з левом. Символ цей зображають стосовно початку Євангелія Марка. Воно починається оповіданням про явище Іоанна Предтечі, проповідь якого оголосила юдейську пустелю подібно до голосу лева, що живе в пустелі. Оповідаючи більше про чудесні дії Ісуса Христа, ніж викладаючи його учительські промови, святий євангеліст Марк переважно зображує ту царствену (лев – цар тварин) силу над стихіями і людьми, хворобами і демонами, яку виявив на землі Той, Хто в Апокаліпсисі (Одкр. 5:5 ). в) Святому євангелісту Луці на іконах засвоєно символ тільця. Ця жертовна тварина, що приноситься у Старому Завіті під час посвячення священиків і при жертві про гріх (Лев. 4:8), найближчим чином вказує на служіння священика Захарії, розповіддю про якого починається третя євангелія. Потім у ньому переважно зображуються такі дії і викладаються такі промови Ісуса Христа, в яких містяться вказівки на покликання Господом Викупителем всіх людей – юдеїв та язичників до блаженства (Лк. 7:36, 9:51, 10:25, 12:37; гл. 15 та ін.). Сам же Він представляється переважно як Ходатай і Велика умилостивительна Жертва за гріхи людського роду. г) Нарешті, четвертий євангеліст на іконах має зображення орла, який, як відомо, ширяє високо і відрізняється далекозорістю. Застосування цього символу до святого Івана обумовлюється особливим характером його євангелії. Складаючи оповідь про Господа на поповнення перших трьох Євангелій, в яких передається переважно діяльність Його як Боголюдини, Іоанн поставив своїм завданням привести християн до пізнання Його вищого Божественного походження і передати нам історію не стільки Його великих справ, скоєних на землі, скільки Його піднесене Божественне вчення про Отця, про Святого Духа, про Духа, про Церкву, про Святого Духа, про Святого Духа, про Святого Духа, про Святого Духа, про Святого Духа, про Святого Духа, про Святого Духа, про Церкву, про Святого Духа, про Церкву, про Святого Духа. Тому Євангеліє Івана за його піднесений характер древні Батьки Церкви називали духовним. У четвертому Євангелії переважно перед першими трьома Євангеліями містяться ті піднесені бесіди Господа, в яких викладається Його вчення про всю Таємницю Спокути. Вже на початку свого Євангелія, зображуючи Божество Ісуса Христа (Ін. 1:1–18 ), Іоанн подібно до орла здійнявся до сонця і орлиним оком проникнув у недоступні для природного розуму небесні висоти Богознавства. Для означення цього характерного характеру четвертого Євангелія святому Іоанну і засвоєно зображення орла, який є чудовим символом піднесеного його вчення про Бога Слова. (Див. «Кормчий», 1895, № 20). ІІІ. Такі, браття, символічні зображення святих євангелістів. Запам'ятаємо пояснення їхнього сенсу, щоб згодом нам розумно ставитися до того, що ми бачимо на святому Євангелії та святих іконах у храмі. Розмова № 6. Про те, чому апостол Петро зображується на іконах із ключами, а апостол Павло із мечем I. Справжня бесіда наша буде про те, чому на іконах святий апостол Петро зображується ключами, що мають у правиці, а святий апостол Павло – з мечем. ІІ. а) Ключі на іконі апостола Петра означають «ключи Царства Небесного», які Господь Ісус Христос, під час земного життя Свого, обіцяв першоверховному апостолу дати за тверде та рішуче сповідання Його Сином Божим. Справа відбувалася так. Прийшовши до країн Кесарії Пилипової, Ісус питав учнів Своїх: за кого люди шанують Мене, Сина Людського? Вони сказали: одні за Івана Хрестителя, інші за Іллю, а інші за Єремію чи за якогось із пророків. Він каже їм: А ви за кого почитаєте Мене? Симон же Петро, ​​який відрізнявся від інших апостолів особливою гарячістю і рішучістю духу, один, випереджаючи їх, сповідав Христа новим християнським сповіданням: «Ти – Христос, Син Бога Живого». І за таке тверде і рішуче сповідання Господь не тільки похваляє його, але й ублагає: «блаженний ти, Симон сину Йонин», сказав Він апостолу, «бо не тіло й кров (не люди і не твій розум) відкрили тобі це, але Мій Отець, що Сущий на небесах». Потім у нагороду за перше і нове сповідання Христа Петро один, переважно перед іншими апостолами, почув від Христа нове слово про Церкву і на первісному загальному Камені заснування – Христі (1Пет. 2:4) – покладено першим з наступних, менших каменів заснування, тобто апостолів (0.2). «І я кажу тобі, – сказав йому Господь, – ти Петро, ​​і на цьому камені [на камені віри твоєї та сповідання] Я створю Церкву Мою, і брама пекла не здолають її, і дам тобі ключі Царства Небесного» , говорить нарешті йому Господь (Мт. 16:18–19). Царством Небесним, від якого ключі даються апостолу Петру, тут, як і в інших місцях Євангелія (Мф. 3:2, 4:17, 13:24), називається Царство Господа благодатне, або Церква Його, створити яку на камені Петрової віри та віросповідання Він перед цим обіцяв. Церква земна називається Царством Небесним тому, що Глава Церкви Господь Ісус є Цар не земний, а Небесний, і тому що члени Церкви, живучи на землі, повинні готуватися до неба. Як розуміти вручення апостолу Петру ключів від Царства Небесного, чи Церкви? За звичаєм древніх народів, і, зокрема, єврейського, вручення ключів служило знаком вручення будь-кому влади над домом (Іс. 22:22; Об'явл. 3:7). Згідно з цим і образний вираз Спасителя: «і дам тобі ключі Царства Небесного», треба розуміти в сенсі вручення апостолу Петру влади відкривати і укладати вхід до Царства, приймати в спілкування з Церквою і відлучати від неї. Але з цією владою необхідно поєднується інша, - влада в'язати, тобто оголошувати непрощеними гріхи людей, і дозволяти, тобто прощати їх. Бо тільки той може стати членом Церкви, хто через каяття отримає відпущення своїх гріхів, дароване церковною владою; так само і відлучення від церковного спілкування загрожує тільки тому, хто перебуває нерозкаяний у гріхах і тому не отримує прощення у них. Тому, вручивши апостолу Петру владу ключів, Господь Ісус уповноважив його в'язати і вирішити, обіцяючи, що його вироки про грішників будуть затверджені на Небесах: «і що пов'яжеш на землі (тобто, що ти будеш зв'яжеш на землі). які гріхи оголосиш непрощеними), то буде пов'язано на небесах, і що дозволиш на землі, те буде дозволено на небесах». Так святий апостол Петро, ​​як перший, хто сповідав Христа Сином Божим, перший з апостолів отримує від Нього обітницю мати ключі Царства Небесного, перший наділяється владою в'язати і дозволяти совісті людські. Але чи виключно він із усіх апостолів отримав цю владу? Ні, незабаром після цього влада в'язати і дозволяти Господь обіцяв усім пастирям Церкви (Мф. 18:18). І по славному Воскресінні Своїм Він за всіма апостолами, і отже – за наступниками їхнього служіння пастирями Церкви, урочисто утвердив цю владу (Ін. 20:23). З якою метою, пише святий Золотоустий, «довірив їм (апостолам Ісус Христос) і ключі? Бо якщо вони не судитимуть, то не матимуть жодної важливості, а отже, даремно отримали владу в'язати і вирішити». Отже, бачачи на іконі апостола Петра в руці його ключі, ми повинні, по-перше, згадувати і вихваляти тверде і рішуче сповідання Божества Ісуса Христа, бо це саме сповідання було причиною вручення йому першому з апостолів ключів Царства Небесного; по-друге, в особі апостола Петра, що тримає в руці ключі, ми повинні бачити образ церковної влади, яка має повноваження від Господа Ісуса пов'язувати і дозволяти, прощати і не прощати, відкривати та укладати вхід до Церкви (Мф. 18.18). «Церква пов'язує, – пише блаженний Августин, – Церква дозволяє. Церква, заснована на наріжному Камені – Самому Ісусі Христі (Еф. 2:20), пов'язує та дозволяє. Нехай убояться і пов'язані і дозволені, дозволені, щоб не підпасти знову тому ж, пов'язані, щоб не залишитися назавжди в тому ж стані, бо «у кайданах гріха свого, говорить Премудрий, він міститься» (Прип. 5:22); а крім цієї Святої Церкви ніде не можна отримати дозволу». б) Апостол Павло зображений на іконі з мечем. Що символізує цей меч? Означає невтомне, найревніше проповідування Слова Божого святим апостолом, яке він сам двічі у своїх Посланнях представляє під образом меча. Так, у Посланні до ефеських християн, говорячи про постійну боротьбу, яка їх чекає, з правителями, владами і світоправителями темряви цього віку – з духами злоби в піднебесних, апостол для успіху в цій боротьбі радить їм запастися духовною зброєю і серед цієї зброї пропонує їм духовний меч, яким наказує розуміти Слово Боже (Еф. 6:12-17). У Посланні до єврейських християн, щоб показати особливу силу і дієвість Слова Божого, апостол порівнює його з двосічним мечем і показує перевагу першого над останнім: «Слово Боже живе й діяльне, — каже він, — і гостріше від усякого двосічного меча: воно проникає до розділення душі й духа, суглобів і мозку, і є суддею думок і намірів людських. серце» (Євр. 4:12). Святіший Павло пізніше за всіх обраних учнів Спасителя вступив у апостольське служіння Його Слову; у проповідуванні ж цього Слова, у діянні цим духовним мечем для звернення до віри юдеїв, особливо язичників, він, як сам про себе свідчить, попрацював більше за всіх апостолів (1Кор. 15:10). Дихаючи насамперед погрозами та вбивством на учнів Господа (Дії 9:1), він, по чудовому просвіті своїх очей духовних, присвятив увесь час свого життя, всі сили свої і всю ревнощі на дію мечем Слова Божого для більшого набуття Христу учнів, для поразки та розтину безбожності та невіри. Скільки раніше він був гонителем Господа, стільки після, та й ще більше, став Його поборником. Одних наставляв він у вірі усно, інших – Посланнями, яких налічується чотирнадцять. Як у проповідуванні Божого слова перевершив він інших апостолів, так і в подоланні різних труднощів і небезпек від ворогів його проповідування (2Кор. 11:23–28). І чудово, що цей полум'яний поборник Господа Ісуса Христа, який з часу свого навернення не переставав ні вдень, ні вночі діяти мечем Слова Божого (Дії 20:27–31), заповідав і іншим, як ми бачили, озброюватися цим мечем, один з усіх апостонів, як рим. (Дії 16:37–39, 22:25–29), закінчив свою земну територію від усічення мечем. ІІІ. Отже, бачачи на іконі святого апостола Павла в руці меч, який означає в духовно-моральному розумінні Слово Боже, – по-перше, згадаємо і ублажемо його полум'яну та невтомну, припинену лише усіченням від меча, ревнощі у проповідуванні Слова Божого для добра і спасіння а по-друге, будемо, скільки можливо, наслідувати цю ревнощі. Коли ми полюбимо свого Господа і своїх ближніх, для нас завжди відкриються зручні випадки для діяння духовним мечем на славу Господа і на благо ваших ближніх. «Наслідуйте мене, – говорить нам апостол, – як я Христу» (1Кор. 4:16). (Складено за «Душекорисне читання», 1863, червень). Бесіда № 7. Про те, що означає зображення святителя Миколая з церквою та мечем у руках I. Весь Всесвіт урочисто ублажує Святителя і Чудотворця Миколу, як швидкого помічника, теплого заступника і вірного предстателя всіх бідних. Здається, немає країни і місця, де б між християнами не трапилося якоїсь події, поєднаної з ім'ям Святителя Мірлікійського Миколи. І окремі особи, і цілі держави з великим благоговінням згадують різні благодіяння та благодатні дії, явлені від багатоцінних та багатоцільних мощів великого Чудотворця. Співчуття до бідних, заступ ображених, швидка допомога в потребах і небезпеках – усі ці риси святителя Миколая, що вшановують, прославили його ще під час його земного життя і зробили високе благоговіння до нього не тільки у всій Христовій Церкві, але навіть між невіруючими. Така велика і багата благодать Божа, дарована цьому великому угоднику Божому і теплому заступнику роду християнського! ІІ. Ось один приклад чудової допомоги Святителя Миколая, явлений у давнину місту Можайську (нинішньої Московської губернії). Місцеве переказ розповідає, що коли на це місто зробили нашестя вороги і погрожували зруйнувати місцевий Миколаївський собор, то святитель Миколай, як швидкий захисник невинно страждаючих, чудово з'явився у грізному вигляді, що стоїть у повітрі над собором і тримає в одній руці меч, а в іншій зображення обнесеного кріп. Це чудове явище жителів Можайської області підбадьорило, а ворогів налякало, тож вони одразу втекли. У вдячний спогад могутньої предстальності за них Святителя Миколая громадяни можейські невдовзі зробили різьблене зображення цього чудового явища. Зображення це складає тепер храмову ікону та головну, шановану на всій околиці, святиню Можайського Миколаївського собору. Святитель Миколай представлений на іконі на повний зріст, у давньоархієрейському одязі; в ясна руці його знаходиться меч, а в лівій - вид собору, обнесеного фортецею. ІІІ. Дивлячись на це зображення великого Чудотворця, навчись і ти, православний християнин, всією душею твоєю любити Святу Православну віру та Церкву. Г. Про богослужбові книги I. Богослужбовими книгами називаються всі ті книги, за якими здійснюється богослужіння у нашій Православній Східній Церкві. Судячи з історичних даних, слід думати, що повне коло богослужбових книг склалося в Греції не раніше IX століття. До IX століття час вважається часом збирання книг церковних. За якими ж книгами відправлялося богослужіння у Стародавній Церкві? У перші століття християнства були при храмах сувої священних книг; церковні ж пісні і молитви співалися і читалися чи складені під час самої служби, чи завчені на згадку. Карфагенський Собор 116-м своїм Правилом ухвалив читати молитви та співати пісні лише узаконені. Наслідком такого соборного визначення було зібрання молитов та піснею та складання богослужбових книг. У нашій вітчизняній Церкві книги богослужбові з'явилися незабаром після прийняття християнства у слов'янському перекладі від південних слов'ян, котрим вони перекладені були свв. Кирилом та Мефодієм. До появи друкарства ці книги списувалися, а при списуванні природно вкрадалися помилки, виправлення та доповнення, які виправлялися знаючими, вченими людьми. У справі виправлення наших богослужбових книг особливо чудові: митрополити Кіпріан, Олексій та Макарій, патріархи Філарет та переважно Никон, архімандрит Троїцького монастиря Діонісій та ченці – преподобний Максим Грек та Єпіфаній Славинецький. ІІ. За характером, богослужбові книги можна поділити на книги священно-богослужбові та церковно-богослужбові. а) До священних богослужбових книг відносяться: Євангеліє, Апостол, Псалтир проста і Псалтир з відслідуванням. Євангеліє богослужбове містить у собі разом надруковані оповіді чотирьох євангелістів. Євангеліє, розташоване в біблійному порядку, колись називалося зазвичай Тетроєвангеліє; коли ж оповіді розташовувалися в порядку тижневих читань, починаючи з дня Великодня, з Євангелія від Івана, то називалося апракос, апраксос чи опраксос 2 . Апостолом називається книга, що містить Діяння апостольські, сім соборних Послань та чотирнадцять Послань апостола Павла. Псалтир проста містить у собі книгу псалмів біблійну, тільки з поділом на кафізми та слави. Наприкінці Псалтирі особливо вміщено: 1) псалми поліелейні з величаннями на свята та дні святих; 2) пісні – дві пророки Мойсея, Анни, пророка Авакума, Ісаї, Іони, трьох отроків, Божої Матері, Захарії, отця Предтечі, Єзекії та Манасії, царів юдейських, та Симеона Богоприймця. Псалтир із дослідженням є така книга, в якій друкується спочатку Псалтир, а потім великий Часослов, що і називається дослідженням. б) До церковно-богослужбових книжок належать такі – потрібні книжки для священика: Служебник, Требник і Канонник; потрібні книги для причетника: Часослов, Мінея та Октоїх; Найпотрібніша книга для того та іншого – Церковний Статут. Службовець – книга, за якою священик здійснює денну службу, тобто вечірню, ранкову та Літургію; наприкінці книги міститься місяцьослів, так звані прокимни і відпусти, також правила щодо Літургії та Причастя, і вказівки на особливі випадки при скоєнні Таїнства Євхаристії. Ця книга завжди лежить на аналої, з боку престолу. Архієрейський Службовець називається Чиновник Крім Літургії, в ньому міститься ще Чин (тобто порядок) посвяти в різні церковні ступені та Чин освячення антимінсів. Требник (за старих часів Потребник) – така книга, в якій викладаються священнодійства та молитвослів'я, що здійснюються за потребою однієї чи кількох осіб. Він буває малий і великий. Великий складається з двох частин: у першій частині Послідування Таїнств, крім Літургії, та інших служб, наприклад, Чин причастя хворих; Чин малого і великого освячення води, Чин постригу в чернецтво, Чин поховання померлих; у другій частині – молитви на різну потребу, наприклад, на освячення речей опоганених, і на освячення будівель, храмів, овочів, благословення страв у Святий Великдень та ін. З малим священиком священик робить у приході всі так звані треби . Канонник укладає переважно канони, крім того, ранкові і вечірні молитви, перед Причастям і після Причастя, Акафіст Найсолодшому Ісусу і Божій Матері. Мінея буває двох пологів: Місячна та Загальна. Місячна складається з 12 книг, за кількістю 12 місяців, і містить служби свят і святих по порядку місяцеслова. Загальна містить служби для тих святих, для яких немає особливої ​​служби в Мінеї Місячній, інакше сказати: вона містить служби не для кожного святого особливі, а спільні для багатьох святих. Октоих, по-російськи осмигласник, містить стихири, пісні і канони для служб недільних і буденних, по порядку восьми голосів, або церковних співів. Статут, або Типікон, служить керівництвом для богослужіння. З цього посібника ми можемо знати, в які дні і години, за яких служб і в якому порядку слід вживати ті священні пісні і молитви, які містяться в богослужбових книгах. Статут наш дуже давній. Він складений у V столітті преподобним Савою Освяченим і доповнений (у VII-IХ ст.) святим Софронієм, Патріархом Єрусалимським, святими Іоанном Дамаскіним, Феодором Студітом та Марком. Про інші богослужбові книги я тепер вам не згадую. ІІІ. Усі ці книги, які ви знаєте, браття, написані слов'янською мовою і спочатку перекладені з грецької мови святими рівноапостольними братами, просвітителями слов'ян Кирилом та Мефодієм. Деякі скаржаться, що не всі розуміють слов'янською. Хто ж винний, що не всі розуміють? Це – не честь росіян! Є росіяни, які навіть рідну мову, мову російську, розуміють гірше, ніж французька чи німецька: але що ж із того? Ніби мова винна?.. Ні, брате мій, на нашу думку, слов'янська мова неодмінно повинна назавжди залишитися мовою богослужбовою, і ось чому: 1) ця мова – початок, корінь російської мови і тому вже заслуговує на повну нашу повагу; 2) він надзвичайно сильний і виразний, а тому і вельми здатний до вираження високих істин, якими рясніє наше богослужіння. «Рече Бог: нехай буде світло, і буде світло» ; або: «рече, і биша, повелі, і створяючись» - скільки тут сили та виразності! А переклади це російською – і зовсім уже не те залишиться; 3) для богослужіння вживається в нас особлива будівля, особливі особи, особливі одягу, особливі судини: як же не бажати нам, щоб і для вираження служіння Богу вживалася мова особлива, мова така, яка б відрізнялася від повсякденної, дріб'язкової розмови? Адже прекрасна думка вимагає і форми прекрасної, а таку форму й уявляє мову слов'янську. Адже для молитовної бесіди з Богом, Ангелами, святими і мова має бути священною, а ця мова і є мовою слов'янською. Нею, цією мовою священною, звершували богослужіння всі наші Святі Отці і вчителі Церкви, на ньому вони молилися Господу, щоб Він визволив нашу Батьківщину від бід і скорбот, і їхнім молитвам дійсно неодноразово була зобов'язана Свята Русь своїм спасінням. Значить, ця мова – дорогоцінний скарб, святиня для нас! Обов'язок кожного з нас вивчати його в школі, що зовсім не важко, настільки, щоб розуміти Божу службу, щоб розуміти мову своєї матері – Святої Церкви. I. У нас, у Православній Церкві, увійшло вже у звичай, щоб при храмах влаштовувалися особливі вежі, або дзвіниці для дзвонів, так що храмів без дзвонів і дзвонів нині майже зовсім немає. Призначення дзвонів полягає: а) в тому, щоб через них давати знати християнам про служби церковних і скликати їх у храм для участі в цих службах; б) у тому, щоб висловлювати через них урочистість Церкви та її богослужіння; відомих молитвослів'їв та читань, а через це збуджувати і їх до піднесення молитви. (Див. «Посібник до вивчення Статуту», священика Микільського, вид. 1874, стор 36). ІІ. Дзвін, яким скликаються християни в храми Божі, називався і називається благовістком, тобто доброю звісткою про те, що настав час богослужіння, що настав час йти в храм Божий на молитву. Благовістом запрошуються православні християни та до Божественної літургії. Дзвін до Літургії особливо пристойно назвати благовістом , тому що Свята Церква сповіщає нам через нього про те, що настав час принесення Богу Безкровної Жертви за наші гріхи, і запрошує нас до участі в цій Жертві, до куштування Божественної Трапези Тіла і Крови Христових, до Небесної крові і Не крові Христових освяченню. Запрошення дуже радісне! У старі добрі часи благочестиві християни, коли благовіст церковний доходив до їхнього слуху, одразу здійснювали хресне знамення і згадували при цьому про проповідь апостолів, яка пронеслася по всьому Всесвіту, а також і про те, як Архангели, в останній день існування цього світу, встромлять у труби і цим трубним звуком. могилах і всіх зберуть на Страшний Суд Христовий (Мф. 24:31). А потім, анітрохи не зволікаючи, вони збиралися і вирушали до храму Божого. Бути в храмі при здійсненні Божественної літургії або іншої церковної служби вважалося у них найбільшим щастям. (Див. «Тамбовські Єпархіальні Відомості», 1883, № 7). ІІІ. Так маємо чинити і ми. І перш за все повинні ми при слуханні церковного благовіста зразу ж з вірою і благоговінням осяяти себе хресним знаменням, тобто перехреститися, приєднавши до цього якусь коротку молитву: або «Слава Тобі Боже...», або «Господи, помилуй і удостой мене бути в храмі Твоєму; або «помяни мене, Господи, у Царстві Твоїм» і т.п. Потім, при слуханні церковного благовіста, нехай кожен з нас з вдячністю згадає і про проповідь апостолів, яка пронеслася по всьому Всесвіту і яку ми зобов'язані своїми церковними службами, а також і про трубний звук Архангелів, який має бути наприкінці цього видимого світу. Все це може зробити в нашому серці благочестивий настрій і посилити наше прихильність до храму Божого. А потім, нітрохи не зволікаючи, треба, подібно до святого царя і пророка Давида, з радістю йти до храму Божого, і йти неодмінно з тією думкою, щоб бути присутнім при здійсненні богослужіння, свідомо, з вірою і любов'ю, зі страхом Божим і благоговінням, з старанністю та увагою. Додаток до розмови. Вживання при церквах дзвонів та їх походження Дзвін, спотворене латинське слово clосса, що означає дзвін. Час походження дзвонів з достовірністю невідомий, але він сягає часів язичництва. Деякі археологи стверджують, що дзвони вперше з'явилися у китайців задовго до Різдва. Малі дзвінки були відомі і євреям: Мойсей згадує про дзвіночки, які прив'язувалися до країв одягу первосвященика. Але в такому вигляді, в якому тепер дзвони вживаються в християнських церквах, вони увійшли до вжитку не раніше VII століття. Перші християни, через гоніння, не могли вживати дзвонів для заклику до богослужіння. Дзвін дзвонів міг би привертати до них увагу язичників, яких вони завжди намагалися віддалятися. У перший період Християнської Церкви християни закликалися до богослужіння самими єпископами і священиками, які богослужили. Після кожного богослужіння християни радилися про місце та час зборів. Вирішальний голос у цих нарадах належав єпископам чи пресвітерам. За відсутністю їх, або в тому випадку, коли в обумовлене місце зібратися не можна було, християни закликалися до богослужіння через дияконів і дияконіса, які ходили по домівках і сповіщали про час і місце зборів. З припиненням гонінь для заклику до богослужіння почали використовувати різні знаки. Одноманітний заклик до богослужіння насамперед встановлено у східних чернечих обителях – у кіновіях. Але й у них були різні знаки. У єгипетських монастирях і в обителях Синайської гори ченці скликалися до богослужіння звуком труби, подібно до євреїв (Чис.10:1–10); в інших монастирях у Палестині ченців будили стукотом молотка у двері келій, а в жіночих монастирях обиралися для заклику до богослужіння особливі черниці, які підходили до кожної келії і голосним голосом співали алілуйя. У деяких монастирях, переважно в Греції та Палестині, вживалися ще для заклику до богослужіння струми, била, клепала та оленячі чи бичачі роги. Струменем називалася довга вузька дошка з сухого дерева, з круглим перехопленням посередині. Білом називалася коротка дошка, що висить на мотузці. Зі струму і била звуки витягувалися дерев'яним молотком. Клепало вироблялося із заліза у вигляді тонкої напівдуги. Звуки клепала були тонкі й ніжні, тоді як із струму й била виходили сильні звуки, схожі на трель барабана. У деяких монастирях на Афоні, Синаї, Болгарії та Сербії і досі використовуються била і клепала. На Сході дзвони введені у вжиток не раніше 2-ї половини ІХ століття. Набагато раніше стали відомі дзвони в Західній Церкві. Деякі з археологів, ґрунтуючись на латинській назві дзвонів – сотраnа і nola, приписували введення їх у церковне вживання єпископу Павлину, який жив у V столітті в римській провінції Кампанії, у м. Нолі. Але ця думка відкидається відомим грецьким правознавцем Вальсамоном, який слово компан виробляє від campus – поле і пояснює назву дзвону так: «Як поле для бажаючих подорожувати не перешкод, так і високий звук мідновустого дзвону розноситься всюди». «Я оплакую мертвих, відвертаю грім, прославляю свята, збуджую байдужих, розсіюю вітри, заспокоюю роздратованих». У нас у Росії дзвони з'явилися разом із християнством; привозили їх із Візантії та Корсуня. Але оскільки спочатку їх було мало, а ливарне мистецтво ще не було відомо в Росії, то в багатьох церквах використовувалися для заклику до богослужіння била і клепала. Клепала зазвичай вішалися біля вхідних церковних дверей. У ці клепали або вдаряли каменем, або привішували до них язики. Вперше, за переказами літописів, було відлито у Росії дзвін у 1558 року, для новгородської церкви святого Пилипа. Але можна думати, що дзвони стали лити у Росії набагато раніше. Про вічове новгородському дзвоні згадується ще в XII столітті; так само про Данила Галицького та Володимира Васильковича, які жили в XIII ст., відомо, що вони дбали про прикрасу церков дзвонами. Спочатку в Росії вживалися невеликі дзвони і вішалися там, де й клепала, тобто під покрівлею входу до храму. Але з XIV століття з'явилися великі дзвони, і їм почали будувати окремі дзвіниці. За формою дзвіниці в Стародавній Русі були вузькі і довгі, а іноді будувалися круглі, на зразок невисоких веж, з гостроверхим верхом. Окремих дзвонів було дуже мало, а здебільшого вони прилаштовувалися до церков. Чудово, що на лиття великих дзвонів вплинула думка про швидке усунення світла, що опанувала умами російських людей наприкінці XV століття. З цього часу помножилися на Русі церкви і почали з'являтися великі дзвони. У XVI столітті зустрічаються дзвони вагою понад 3000 пудів. Найбільший дзвін у Росії, а й у світі, був відлитий у Москві XVIII столітті. Це – відомий Цар-дзвін, вагою 10000 пудів, що лежить на гранітному п'єдесталі біля Іванівської дзвіниці, у Москві. У стародавній Росії любили прикрашати дзвони різними орнаментами, серед яких зустрічаються рельєфні зображення святих і государів, герби та інші символічні постаті, арабески чи трави. Москвичі деяким древнім дзвонам дали особливі прізвиська, що виражають або походження їх, або якості звуків, наприклад, реут, ведмідь, німчин, глухий, широкий, Годунов, переспор, корновухий та інші. У східних церквах якщо і зустрічаються дзвони, то здебільшого по одному або по два, тоді як у нас у Росії найбідніша церква має не менше трьох дзвонів, а на дзвіницях багатих церков їх буває до десяти і більше. Зібрання всіх дзвонів мовою Церковного Статуту називається дзвоном. Цей дзвін заміняє, так би мовити, уста Церкви, якими вона сповіщає і збуджує в християнах почуття, що відповідають різним діям церковним чи подіям у суспільстві. Через дзвони Церква скликає християн до богослужіння; через нього ж висловлює своє торжество у випадках радісних для Церкви чи суспільства, або сум з нагоди смерті, поховання та поминання померлих; через дзвін сповіщає християнам, які не присутні у храмі, про найважливіші моменти богослужіння. Відповідно до такого призначення дзвонів і дзвін у них буває не однаковий. У Церковному Статуті головним чином розрізняються два роди дзвони: благовіст, тобто дзвін в один дзвін перед початком служби, що переходить у передзвін, коли вдаряють у кілька дзвонів, але не разом, а по черзі, і власне дзвін, коли вдаряють відразу в кілька дзвонів. Іноді дзвін у кілька дзвонів буває в три прийоми, і тоді він називається дзвоном. Оскільки дзвони мали важливе релігійне значення, то Церква при вішанні на дзвіницю завжди освячувала їх за особливим Чиноположенням. У молитві, що читається при освяченні дзвона, Церква просить у Господа особливої благодаті, «що вливає в компан силу, як почувши вірні роби голос звуку його, в благочестя і вірі зміцняться і мужньо всім диявольським наклепів протистають ... нехай вгамуються і втішаться і втішаться вихори та громи страшні та блискавки злорозчинені та шкідливі повітря голосом його» та ін. У Західній Церкві в середні віки дзвони вважалися хіба що живими істотами; над ними відбувалося Таїнство Хрещення, як над немовлятами, причому давалося ім'я дзвону, у присутності сприймачів. Сприймачами дзвонів були або жертводавці, або представники товариства, коштом якого дзвін відлито, або навіть самі королі. У давній Росії, крім релігійного значення, дзвони мали ще значення громадянське та політичне. У великих містах існували так звані набатні дзвони, призначення яких виключно полягало в тому, щоб скликати народ на пожежу. З історії відомий, наприклад, набатний дзвін г. Углича, засланий Годуновим до Сибіру за те, що в нього вдарили на сполох, коли був умертвлений Димитрій царевич. У вільних містах - Новгороді та Пскові - до підкорення їх московськими царями були дзвони вічові, дзвоном яких скликалися громадяни для обговорення суспільних питань. (Див. «Таврійські Єпархіальні Відомості», 1890, № 10). Розмова №1. Про значення вживання світильників під час богослужіння За його словами, світлі вівтарі і при вечірньому і при денному богослужінні були вставлені світильниками, що стояли близько один до одного. На закид єретика Вігілянція християнам у тому, що вони спалюють цілу масу свічок і вдень у храмах, блаженний Ієронім говорив, що християни в цьому випадку надходять не безглуздо: світильники вживаються ними під час богослужіння, особливо під час читання Євангелія як символ радості. Свічки вживалися при Хрещенні, коли хрещений, а іноді сприймачі і присутні при Хрещенні, тримали в руках свічки, що горіли, запалювалися при похованні, ставилися при трунах і перед зображеннями або останками мучеників. Були у вжитку і так звані незгасні світильники. Таке різноманітне і вельми поширене вживання світильників при богослужінні змушує нас, браття, вдивлятися пильнішим у зміст їхнього вживання і відшукати найбільш відповідне їм значення. ІІ. Світло, з одного боку, представляє перед нами світ з усіма його незліченними перевагами, з іншого – оберігає нас від небезпеки натрапити на щось, заблукати, пошкодити своє тіло. Таке значення світла для світу фізичного може бути уподібнене до значення Ісуса Христа для світу духовного, морального. Христос у тому відношенні, чим Він був і є для світу, називається в Євангелії Світлом світу, Світлом у просвітленні мов, істинним Світлом, що просвітлює всяку людину і т. д. Хто слідує Йому, говориться в Євангелії, той не буде ходити в пітьмі (помисел і пороків), але буде мати світло життя, тому що буде мати світло життя, тому що матиме світло життя, тому що буде мати світло життя, тому що матиме світло життя, тому що. Найменування Христа Світлом цілком пристойне Йому і тому, що в Ньому одному полягає істина, яка керує людиною до спасіння, сприяє їй стати на шлях правди і неухильно йти по ній, подібно до того, як світло видиме не дозволяє мандрівникові збитися з прямого шляху. в) А коли людина перебуває у спеку благоговіння, почувається в області світла, то в неї радісно і світло на душі, чому світильники при богослужінні можуть означати і радість благоговійно налаштованого християнина, як пояснює блаженний Ієронім. Взагалі храмове освітлення особливо сприяє збудженню у майбутніх урочистих, молитовних настроях духу. І при звичайному світському святкуванні ми відчуваємо себе добре налаштованими тоді, коли воно відбувається при яскравому сонячному освітленні; храмове ж освітлення повідомляє нам ще більше радості – радості духовної, і ми відчуваємо себе більш здатними до молитви до Отця світів, коли чекаємо на вівтар, начебто небо, усеяне зірками. Таким чином, брати, світильники при богослужінні мають глибокий і піднесений зміст і прийняті не лише задля необхідності чи краси, хоч і збільшують останню. Якщо ми видалимо з храму світильники, то, можна сказати, у ньому робиться порожнім і неживим, є відсутність тієї радості та благолепия, які властиві богослужінню зі світильниками. (Складено по «Воскр. Чт.», 1875, т. 2, стор 401). Розмова №2. Про запалення свічок і оливи в церкві з повчальними висновками I. У православних храмах при кожному богослужінні зазвичай запалюють свічки та лампади з олією. Звичай цей, браття, дуже давній: він існував ще в Церкві Старозавітної. Господь наказав Мойсеєві: «Накажи Ізраїлевим синам, щоб вони принесли тобі оливи чистої, вибитої для освітлення, щоб безперестанку горів світильник поза завісою ковчега Об'явлення в Скинії Зборів перед Господом від вечора до ранку завжди» (Лев. 24:2–4 ). І старозавітні священики виконували це: перед сходженням сонця очищали і готували в скинії світильники, а після заходу сонця запалювали їх (Вих. 30:7–8). Світильники були й у Соломоновому храмі. У Новому Заповіті, в книзі Дій апостольських, говориться, що в перший день тижня (тобто недільний), коли учні зібралися в Троаді для переломлення хліба (тобто для вчинення Літургії) і апостол Павло розмовляв з ними і продовжив слово до півночі, у світлиці, де вони з'явилися. Наприкінці II століття, в Єрусалимській Церкві було від Бога наступне диво з нагоди нестачі в оливі: при настанні свята Великодня зовсім не було оливи, щоб запалити лампади в храмі для богослужіння; єпископ святий Нарцис наказав почерпнути води з колодязя і налити в лампади, і ці лампади, налиті водою, горіли так ясно, наче були наповнені найкращою олією. У перші три століття, коли християни через гоніння збиралися для богослужіння в нічний час і в темні місця, тобто в печери, свічки і лампади при богослужінні були необхідні. У наступні часи і після припинення гонінь, коли богослужіння стало відбуватися при денному світлі та влаштованих світлих храмах, звичай спалювати свічки та лампади при службах не припинявся в Церкві Новозавітній. Згодом для вираження шанування та старанності стали ставити свічки та запалювати лампади перед трунами мучеників, перед іконами Господа, Богоматері та святих угодників. Про звичай спалювати свічки свідчить і блаженний Ієронім, який жив у IV столітті. Він говорить: «У всіх східних Церквах, коли читається Євангеліє, спалюються свічки і при сонячному сяйві, воістину не для прогнання мороку, а на знак радості, щоб під образом чуттєвого світла показати те світло, про яке читаємо в Псалтирі: «Слово Твоє – світильник для моєї ноги» . Деякі ж роблять на честь мучеників» («Послання проти Вігілянція»). Дикірій – двосвітковий світильник, означає Втіленого Сина Божого, в якому два Природи – Боже і людське – сяють для нашого спасіння, а трикірій – трисвічний світильник, нагадує Трісячну Трійцю Божества, від якої походить наше освячення. Кінці свічок з'єднуються разом, на знак того, що Три ці – Отець і Син і Святий Дух – Єдина суть. ІІ. а) Коли ми запалюємо свічку перед іконою Господньою, тоді маємо молити Господа, щоб благодать Його просвітила наш розум до пізнання Закону Божого, зігріла наше серце любов'ю до Нього і спалила в нас гріховні навички, як спалюють вогнем кукіль, щоб пом'якшила, як вогонь врятував душі на наш. б) Як полум'я свічки прагне вгору, до неба, так і серця тих, хто молиться, повинні прагнути Бога. в) Як спалена свічка горить до тих пір, поки не згорить вся, так і ми повинні приносити в жертву Богові все своє життя до кінця її. г) Одна світильня, не обкладена воском, не горітиме, але відразу погасне. Так само справжня віра, яка не супроводжується добрими справами, може скоро згаснути. Один віск без світильника не годиться для горіння і освітлення, так ніби добрі справи, що творяться не для Бога, а для слави і вигоди земної, не мають ціни перед Богом. д) Коли світильня худа, то свічка горить тьмяно; так нечисті цілі в наших, мабуть, добрих справах роблять їх безплідними. е) Запалюючи свічку перед іконою будь-якого угодника Божого, ми повинні молити його, нехай буде святе життя його світильником для нашого життя, щоб у житті святого і нам управити свято своє життя. ж) А запалюючи ялинок у лампаді перед іконою, ми повинні згадувати милість Божу, що рясно на нас виливається у будь-який час, у кожному місці та у будь-якому стані, і просити, щоб ця милість не відступила від нас за наші гріхи, а для цього ми самі повинні бути милостиві до інших людей.