Глава третья. 1 Управление.
Машинний переклад з оригіналу · Показати оригінал
1. – Митрополити та його вища управління.
Тимчасові поділу російської митрополії на дві і три особливі митрополії до остаточного поділу на дві митрополії. – Національність російських митрополитів та їхнє ставлення до патріарха Константинопольського. – Характер управління митрополитів та їх видатні, особливо чудові, справи. – Відношення митрополитів, як найвищої влади церковної, до великих князів, як найвищої влади державної. – Державні заслуги та державне значення митрополитів.
Історію тимчасових поділів Російської митрополії ми частинами виклали докладним чином вище [у першій половині цього тому], говорячи про митрополитів всієї Росії, у яких ці поділу мали місце. Тут ми зробимо коротке повторення сказаного.
Перед навалою Монголів батьківщина наша розпалася на два окремих великих князівства через утворення особливого великокнязівського столу в Галичині; після нашестя Монголів до половини XIV століття значна частина нашої країни була підкорена Литовцями. Великим князям Галицьким, а після завоювання Галичини Поляками королям Польським і великим князям Литовським природно було бажати, щоб не перебувати в церковному відношенні під владою Володимира – Москви. Звідси – шукання згаданими королями і князями особливих собі митрополитів і що мали місце тимчасові поділу Російської митрополії. При цьому одного разу було й так, що поділ стався з причин суто випадковим.
Вперше митрополія була поділена на дві митрополії при другому після нашестя Монголів митрополита Максима в 1303 р.: імператор Андронік Палеолог і патріарх Афанасій дали цього року, на прохання Галичського великого князя Юрія Львовича, особливого митрополита Галичини (1 половина тому). Після смерті Максима в 1305 р. одночасно з тим, як був посланий до Константинополя великим князем Володимирським кандидат для поставлення в митрополити всієї Росії, нині згаданий Юрій Львович посилав туди ж свого кандидата з проханням поставити його в окремі митрополити Галицькі, причому прохання кандидата не мав. Петро, був поставлений патріархом у митрополити на всю Русь (ibid. стор. 101). Це невдале посольство Юрія треба розуміти чи те, що цей Галичини в 1303г. особливий митрополит помер одночасно з Максимом, або так, що він помер раніше останнього - що кафедра Галицька після його смерті знову була підпорядкована митрополиту всієї Росії, і що Юрій, користуючись смертю Максима, знову хотів отримати окремого митрополита.
Вдруге митрополія була поділена на дві митрополії за наступника Максима св. Петре: той самий, що вище, імператор Андронік Палеолог і другий наступник патріарха Афанасія Іоанн Гліка в 1316-17г. дали особливого митрополита Литві чи Литовській Русі; причому, як ймовірно слід думати, була зарахована до Литви і Галичина (ibid. стор. 125). Цей Литовсько-Галицький митрополит, даний у 1316-17 р., на ім'я Феофіл, залишався на кафедрі під час правління св. Петра та за правління митрополита Феогноста до 1329 року. В останньому році він помер, і Феогносту вдалося досягти того, щоб литовські росіяни визнали його своїм митрополитом. Однак це було дуже ненадовго: у 1330-31р. був поставлений у Константинополі особливий Галицький митрополит, який мав під своєю владою і Литву. З 1330 чи 31г. окрема кафедра Галицько-Литовська існувала до 1347 р., коли Феогносту з великим князем Симеоном Івановичем вдалося досягти того, щоб вона була закрита, і щоб її окреме існування було оголошено в Константинополі беззаконною новизною (ibid. стор. 147, 153)
та 157). Однак це було дуже ненадовго. Через п'ять чи шість років після цього, в 1352 чи 1353 р., у тому числі останній є рік смерті Феогноста, Литва з Галичиною здобули собі особливого митрополита від імені якогось Феодорита. Так як цей Феодорит був поставлений незаконно, встигнувши отримати посвячення собі у патріарха Терновського, він був видалений з кафедри; але на його місце одночасно з тим, як св. Олексій у 1354р. був поставлений в митрополити всієї Росії, поставлений був особливий Литовсько-Галицький митрополит в особі Романа, який і залишався на кафедрі до кінця 1361р. (ibid. Стор. 182). Упродовж десяти років після смерті Романа св. Олексій об'єднував під своєю владою всю Русь, але у 1371г. знову зроблено було поділ: усуваючи прохання Литовців (Ольгерда) дати їм особливого митрополита, патріарх побачив себе змушеним виконати вимогу Польського короля дати особливого митрополита для Галичини, в які митрополити власне Галицькі, без приєднання до Галичини Литви, поставлений е2. За два з невеликим роки до смерті св.
Олексія, наприкінці 1375 р., був поставлений у митрополити всієї Росії ієромонах Кіпріан; коли він не прийнятий був у Москві і отримав у своє завідування Литву, то на Русі стало три митрополити: Московський чи всієї Росії, Галицький та Литовський. За Кіпріана Литва, так би мовити, поділяла його – митрополита долю. У 1381р. він зайняв кафедру митрополії всієї Росії: разом з ним приєдналася до останньої і Литва; 1382р. після невступно півторарічного правління він мав залишити кафедру: разом із цим і Литва знову стала його окремою митрополією; 1390р. він остаточно зайняв нашу кафедру, і разом із цим остаточно для свого правління поєднав з нею Литву (ibid. стор. 209 sqq). Галичина з 1371р. і до кінця правління Кіпріана († 16 Вересня 1406) залишалася окремою митрополією: до кінця 1391 - початку 1392р. займав її кафедру поставлений у 1371р.
митрополит Антоній; після смерті Антонія патріарх з невідомих нам причин не знаходив можливим чи не хотів поставити для Галичини нового митрополита, але не приєднав її і до митрополії всієї Росії, а зберігаючи окремість її кафедри керував нею за допомогою своїх екзархів (ibid. стор. 342). Митрополит Фотій отримав від патріарха у владу всю Русь сповна, т. е. Москву як з Литвою, а й Галичиною, окрема кафедра якої було закрито. Але цю всю Русь він не зберігав під собою під час свого правління: при ньому, і цього разу з випадкових причин, мав місце нетривалий поділ митрополії на дві особливі митрополії, з відпаданням від Москви разом Литви та Галичини (Григорій Цамблак, – ibid. стор. 369). Після втечі з Москви Ісідора у вересні 1441р. і до постачання на Москві митрополитом св. Іони у грудні 1448р.
Московська частина митрополії всієї Росії з одного боку і Литовсько-Галицька частина з іншого являли собою дві особливі адміністративні цілі: Москва управлялася в церковному відношенні своїм заступником митрополита; Литва з Галичиною або продовжували визнавати над собою владу Ісидора або керувалися таким самим заступником митрополита, але особливим від Москви і своїм власним. Поставлений до митрополитів, св. Іона встиг досягти того, щоб у 1451р. король Польський і великий князь Литовський Казимир підпорядкував його владі Литовську Русь, але не встиг досягти того, щоб король - великий князь віддав йому і Галичини, яка була залишена номінальною власністю Ісідора (ibid. стор. 491). У 1458р. за св. Іоні відбувся остаточний поділ російської митрополії на дві особливі митрополії – Московську та Литовсько-Галицьку (ibid. стор. 503).
Загальні положення, які можна висловити щодо тимчасових поділів Російської митрополії від навали Монголів і до св. Іони, суть такі:
1) Відразу після перенесення митрополитом Максимом кафедри митрополії з Києва до Володимира великі князі Галицькі здійснилися бажанням мати свого особливого митрополита, яке бажання вони й зберігали до самого свого вимору, з чим припинилося існування князівства, у половині XIV століття.
2) Після того, як Литовці до половини XIV століття підкорили значну частину Русі, Литовські великі князі здобули те саме бажання, що і князі Галицькі, причому два перші між цими князями – Гедимін і Ольгерд прагнули здійснити бажання з усією наполегливістю.
3) Галичина в особі своїх власних князів і потім королів Польських та Литва знаходили незручним для себе та небажаним те, щоб перебувати в церковній залежності від митрополита, що має перебування у Московській Русі; але вони, з вищенаведених причин, не бачили для себе незручності в тому, щоб їм обом перебувати під владою одного і того ж окремого митрополита, чому це так і було з 1316-17р. по 1361р.
4) Великий князь Ольгерд, який вживав всі зусилля доставити у володіння свого окремого митрополита Романа істинно-кафедральне місто митрополитів всієї Росії Київ, ймовірно, поєднував з цими зусиллями той дуже важливий політичний задум, щоб зробити центральною і справжньою Руссю свою Литовську Русь.
5) Починаючи з сина Ольгердова Ягайли великі князі Литовські перестають наполегливо дбати про те, щоб доставляти своїй Литовській Русі окремих митрополитів (за винятком турботи про це Вітовта при Фотії, яка, бува викликана спонуканнями не церковно-політичними, а особистими, не повинна бути). Це, ймовірно, повинно пояснювати тим, що великі князі, перебуваючи під впливом католицького духовенства, знаходили більш вигідним для католицької пропаганди, щоб підвладна їм Русь не мала свого власного митрополита, а перебувала під владою митрополита, який був далеко від неї. Якщо король Польський Казимир Великий звернувся в 1370г. до патріарха Константинопольського з вимогою особливого митрополита для Галичини, то його вчинок ймовірно пояснювати тим, що він був государ, який вирізнявся досконалою віротерпимістю і піклувався про благо всіх своїх підданих, ніж про католицьку пропаганду. (А остаточно відокремилася від Москви Литовська Русь з Галичиною при св.
Іоні не так внаслідок бажання королів Польських і великих князів Литовських, як внаслідок бажання самого православного духовенства Литовської Русі та Галичини: про це скажемо нижче).
6) Принципове вчення патріархів Константинопольських полягало в тому, що вся Русь повинна становити одну неподільну митрополію. На цій підставі патріарх Лука Хризоверг рішуче відхилив прохання Андрія Юрійовича Боголюбського заснувати у Володимирі особливу митрополію від Київської 2 . Надходження патріархів нашого пізнішого часу всупереч принципу, що визнавалося, повинно пояснюватися двома причинами: по-перше, тим, що вони бачили себе вимушеними поступатися настійним вимогам великих князів Галицьких і Литовських і королів Польських (Казимира); по-друге, тим, що в наш пізній час вони разом з імператорами стали набагато зручнішими до того, щоб відступатися від своїх принципів заради отримання грошової подяки.
У період до-монгольських митрополитами нашими звичайно були Греки, які обиралися в Константинополі, і не було жодного прикладу, щоб був поставлений у митрополити кандидат, обраний у самій Росії і з природних росіян, так що великі князі наші, коли хотіли мати митрополитів з природних росіян, повинні були посяти. Цей принцип, що митрополитами росіянами повинні бути неодмінно Греки, вельми твердо був вмістом патріархів Константинопольських і після нашестя Монголів. Патріарх Філофей у своєму соборному діянні про постачання в митрополити св. Олексія пише: „хоча зовсім не було звичайним і небезпечним для церкви (щоб митрополит російський був із природних росіян), але заради достовірних і похвальних (про нього – Олексія) свідчень і заради його доброчесного та богоугодного життя погодилися ми на це (т. е.).
щоб він – Олексій поставлений був у митрополити); втім, погодилися на це тільки щодо цього саме і єдино кир Олексія, і зовсім не дозволяємо і не допускаємо, щоб на майбутній час хтось інший прийшов з Росії поставлений був у тамтешні архієреї” (тобто митрополити) 3. Однак і від цього свого принципу, якому була надана величішая ними імператорами погоджувалися робити відступи: шість митрополитів після нашестя Монголів до Кіпріана були по черзі Греки і Російські (черга починається власне останніми, і саме вона є: Кирило III - Російський, Максим - Грек, св. Петро - Російський, Феогност - Грек, св. Олексій - Російський, Кіпр. Перший і дуже непристойний відступ від свого правила, Греки зробили самі і з доброї волі.
Поневолення Росії Монголами поширило спочатку такий жах, що зайняти місце митрополита Йосипа, що втік від них з Києва, не знайшлося між Греками мисливців, так що першого після навали Монголів митрополита Росіяни повинні були обрати самі зі своїх. Відступ від правила, зроблене Греками з доброї волі, давало Російським право вимагати, щоб були відступи і в тих випадках, коли Греки не мали на це доброї волі. Потім патріарха та імператора зробили поступливими їхні нещасні обставини. Возвратившиеся в 1261г. з Нівеї до Константинополя на місце хрестоносців дуже бідними, вони продовжували потім, внаслідок швидкого применшення імперії під ударами Турок, все більше біднішали. Перебуваючи в подібному становищі, один і інший, і особливо останній, не могли не схилятися до того, щоб з відступів від правила отримувати грошові вигоди, тобто щоб погоджуватися на ці відступи за можливо високу грошову плату або можливо хороші грошові дари з боку Російських.
А що це справді було так, про це ми говорили вище. Можна з упевненістю сказати, що якби після поставлення митрополита Кирила III росіяни твердо задалися думкою мати своїх митрополитів неодмінно з природних росіян (і якби вони в цьому випадку не заважали самі собі, як було при поставленні наступника св. Петру (1 половини тома с. стр. 146). щоразу при заміщенні кафедри їм вдавалося купувати від Греків відступ від їх правила.
Історія відносин російських митрополитів до Константинопольських патріархів за час, що підлягає нашому розгляду, поділяється на дві половини: це – до св. Іони і з постачання св. Іони. До св. Іони митрополити наші перебували у дійсній залежності від патріархів; з постачання Іони вони стали перебувати в залежності від них тільки чисто номінальною або точніше сказати - перестали перебувати в будь-якій залежності від них.
Справжня влада патріархів над митрополитами складалася:
1) у праві їх поставлення;
2) у праві нагляду за їх діяльністю та поведінкою, праві суду над ними та їх скинення у разі з їхнього боку провин та злочинів та взагалі недостоїнства;
3) у праві закликання їх на обласні патріарші собори;
4) у праві апеляційного суду на їх митрополичий суд, та
5) стосовно не митрополитам, як особам, а митрополії, як області, у праві так званої ставропігії.
Ця дійсна влада патріархів над митрополитами, за особливими умовами Російської церкви, як митрополії Константинопольського патріархату, не могла проявляти себе дійсним чином. Патріархи цілком і у всьому обсязі користувалися своїм правом постачання російських митрополитів; Проте і разом обов'язок нагляду, по віддаленості Росії від Греції, залишалися номінальнішими, ніж мали скільки-небудь реальне додаток. Неуявним чином наглядати над діяльністю та поведінкою російських митрополитів патріархи могли б тільки за допомогою своїх особливих чиновників, які або постійно жили б у Росії або приїжджали до неї часом через більш-менш нетривалі терміни (своїх екзархів або своїх нунцій). Але ні тих, ні інших чиновників, скільки відомо, зовсім не було. Взагалі щодо патріаршого нагляду російські митрополити і до св. Іони повинні бути представлені як ті, хто знаходився під таким наглядом тільки в ідеї, але не насправді.
– Що стосується додатку патріархами їхнього права судити російських митрополитів і до скарг патріархам на митрополитів з боку Російських, то щодо цього відомо кілька випадків. У 1310 чи 1311р. патріарх Опанас надсилав до Росії свого клірика чи сановника, щоб провести соборний суд над св. Петром внаслідок доносу патріарху на останнього з боку єпископа Андрія (і великого князя Михайла Ярославича). Незабаром після собору великий князь звертався до патріарха з новими звинуваченнями проти митрополита (1 половина тому стор. 106 і стор. 112). У 1347р. патріарх Ісидор вимагав себе на соборний суд митрополита Галицького (ibid. стор. 160). У 1353р. звертався до патріарха Філофея зі скаргою на побори та утиски митрополит Феогноста Новгородський архієпископ Мойсей (ibid. стор. 167). Після 1370р. патріарх Філофей припускав було провести суд між св. Олексієм і Тверським князем Михайлом Олександровичем, внаслідок скарги йому – патріарху першого з боку останнього. У 1373-74 і в 1376р.
той же патріарх Філофей надсилав до Росії своїх апокрисіярів, щоб робити дізнання про те ж св. Олексію, внаслідок скарг нього із боку Литовського великого князя Ольгерда й у другий випадок внаслідок доносів нею із боку патріаршого апокрисиария, котрий приходив Росію в 1373–74г. (Кіпріана, - ibid. Стор. 211). Архієпископи Суздальські Діонісій та Євфросин приносили скарги патріархам на митрополитів у тому, що останні забирають у них – архієпископів міста, що належать до їхньої єпархії (ibid. стор. 319). останні були у відношенні до них людьми сторонніми).
Щодо обов'язків російських митрополитів приїжджати до Константинополя на патріарші собори читається така вимога в соборному діянні про поставлення в митрополити св.
Олексія, від 30 червня 1354 р.: „Оскільки він (митрополит) необхідно повинен, як наказують божественні та священні канони, приходити сюди (в Константинополь) за обов'язком свого підпорядкування святої Божої, вселенської та апостольської, церкви і за їх – канонів припису, але оскільки він Труднощі шляху: то ми наказуємо, щоб він, без усякої перемови ( εὐθύντου ὄντος τοῦ πράγματος ), приходив сюди за тим же обов'язком, який має, і заради пригоди церковних необхідних справ (а також і заради можливих виникнень у всій) року, якщо ж через будь-яку хворобу або інші перешкоди він не в змозі буде особисто прибути на священний і божественний собор, що при нас прийде, то зобов'язаний обрати і послати сюди, кого знайде гідними у своєму клірі, і донести (нам із собором) за допомогою своїх (належно) написаних тут, скріплений Божої благодаті належне відновлення та виправлення” 4 .
На підставі викладеної вимоги патріарха Філофея до св. Олексію можна було б подумати, що всі попередні Олексію і всі після нього до св. Іони митрополити наші приходили до Константинополя на патріарші собори особисто чи через уповноважених не рідше, як за два роки. Але з усією і повною ймовірністю слід думати, що вимога патріарха висловлює не те, що було дійсно, а тільки те, до чого він, на його думку, мав право зобов'язувати митрополитів, і що воно було пред'явлено св. Олексію не для того, щоб цей виконував його, а для того, щоб, знаючи його і пам'ятаючи про нього, він твердіше і жвавіше усвідомлював свою залежність від патріарха. Що митрополити наші не подорожували до Константинополя регулярно через кожні два роки, що вони подорожували в нього лише дуже рідко або, як деякі з митрополитів монгольського часу, і зовсім не подорожували, це не може підлягати сумніву.
Припустимо, що літописи наші могли зовсім і не говорити і не проговоритися про такі часті подорожі митрополитів до Константинополя, що допустити, однак, дуже важко: у всякому разі, вони у своїх оповіданнях не могли б не давати знати про занадто часту відсутність митрополитів з Росії, чого ми в них зовсім не знаходимо. Про регулярне у відомі терміни, посилання митрополитами до Константинополя замість себе уповноважених літописів могли зовсім не сказати прямо і не дати знати випадковим і ненавмисним чином. Проте, й ці регулярні посольства уповноважених надзвичайно сумнівні: У всій нашій писемності та у всіх наших офіційних актах, наскільки в одній та інших є історична, зовсім не зустрічається вказівок на подібні регулярні посольства.
Взагалі, про виконання нашими митрополитами свого обов'язку бути на патріарші собори з ймовірністю треба думати, що самі вони подорожували до Константинополя дуже рідко, а інші й зовсім не подорожували, але що своїх уповноважених вони посилали досить часто, хоч і не в певні терміни, і не в певні терміни, і не в певні терміни, і на два роки. Що стосується розгляду справ Російської церкви на патріарших соборах, то цьому відношенні ми знаємо один випадок.
Це – розгляд їх собором 1276р. внаслідок питань, запропонованих собору, за дорученням митрополита Кирила ІІІ, єпископом Сарайським Феогностом.
Випадків того, щоб у час російських єпископів і взагалі духовних, або ж російських мирян, які підлягали нашим промовам, зверталися від суду своїх митрополитів до апеляційного суду патріархів Константинопольських, нам зовсім не відомо. Патріархи були надто далеко від Росії, щоб росіяни могли знаходити можливим для себе звертатися до їхнього вищого суду. Єпископи, у разі скидання їх митрополитами, які приклади були, мали б можливість звертатися до апеляційного суду патріархів. Але на суд до них не могли б бути доставлені живі свідки; вони перерішали б суд митрополитів тільки на підставі свідчень самих зацікавлених сторін (судді та засудженого): а в цьому випадку сподіватися єпископам, щоб якийсь патріарх дав більшу віру їм, ніж митрополитам, було б, звичайно, даремно.
Право ставропігії, що належало патріархам Константинопольським, полягало в тому, що вони могли у всьому своєму патріаршому окрузі вилучати відомі окремі монастирі та церкви, у разі вияву бажання ктиторами останніх, з-під влади місцевих архієреїв і підпорядковувати їх безпосередньо своїй патріаршій владі. Оскільки монастирі і церкви, роблені ставропигиальными, разом із підпорядкуванням безпосередньої влади патріарха ставали і податними йому, а чи не місцевим архієреям 5 , то, очевидно, що для патріархів мало бути бажаним мати можливо більш ставропігій і взагалі будь-де, зокрема й у Росії. Оскільки, з іншого боку, ченці наші було неможливо знаходити приємнішим собі перебувати під номінальною владою віддаленого патріарха, ніж під дійсною владою місцевих архієреїв, очевидно, що й їм було бажаним робити монастирі ставропигиальными. З обох цих причин слід було б очікувати, що у нас в Росії буде можлива велика кількість монастирів патріарших ставропігійних.
Насправді ж у нас зовсім не було таких монастирів, за винятком одного і єдиного прикладу. Необхідно думати, що великі князі наші, без дозволу та згоди яких будівельники монастирів не могли шукати у патріархів того, щоб зробити свої монастирі ставропігійними, з побоювання надати владі патріархів у Росії надто велике місце, зовсім не хотіли давати цих дозволів та згоди. Єдиний ставропігійний патріарший монастир у Росії був монастир Московський Симоновський, якому випросив право ставропігії ігумен його, зведений патріархом в архімандрити, Феодор у свою перебування в Константинополі в 1384г. 6 . Але цілком імовірно, що цей єдиний монастир залишався ставропигиальным дуже недовго.
Щодо дій піклування патріархів Константинопольських про Російську церкву та щодо випадків їх втручання у її справи нам відомо лише таке небагато: патріарх Ніл надсилав близько 1382р. своє сповіщальне послання до Пскова з приводу розколу Стригольників, що виник тут (1 половини тома стор 402) 7 ; патріарх Антоній у 1393р. надсилав два послання до Новгорода з переконанням до Новгородців підкоритися вимогам митрополита Кіпріана щодо так званого місячного суду (ibid. стор. 316).
Таким чином, влада патріархів Константинопольських над Російською церквою, поки вони зберігали її над нею, полягала головним чином тому, що вони ставили російських митрополитів. Що ж до прояву влади у всьому іншому, то він був дуже незначним. Які кричущі зловживання дозволяли собі Греки з поставленням наших митрополитів і як сильно вони впустили через це свій авторитет в очах наших предків, докладно ми говорили про це вище (1 половина тома стор. 260 fin. і стор. 345). Потрібно думати, що з часу св. Петра митрополити наші доставляли патріархам щорічну, більш менш значну, субсидію (ibid. стор. 132). Але позитивних відомостей про цю субсидію ми не маємо 8 .
У 1448р. великий князь Василь Васильович Темний поставив св. Йону в митрополити своїми російськими єпископами тому, що патріархи Константинопольські тоді були уніатами. Якби незабаром після цього Константинополь не був узятий Турками і якби при існуванні імператорів Грецьких на кафедру патріаршу знову повернулися патріархи православні: то, як мабуть слід думати, колишній порядок ставлення наших митрополитів відновився б на невизначений час, з тим, що тільки з них природних росіян. Але у 1453г. у Константинополі зайняли місце імператорів Грецьких султани Турецькі, і ця обставина, незважаючи на те, що одночасно з цим на місце патріархів – уніатів повернулися православні патріархи, мало своїм наслідком те, що в нас назавжди вирішено було постачати своїх митрополитів самим.
З одного боку, государі наші рішуче не хотіли, щоб Російська церква мала своїм світським главою мусульманського султана Турецького, а з іншого боку – вони почали дивитися на самих себе як на наступників імператорам візантійським, з яким уявленням їх про себе було несумісне те, щоб митрополити наші8. У очах суспільства це повалення влади патріархів Константинопольських знаходило своє виправдання головним чином тому, ніби від часу Флорентійського собору пошкодилася у Греків чистота істинного православ'я (ibid. стор. 458 ).
Патріархи Константинопольські не надавали нашим митрополитам формальним чином права на те, щоб ставитися своїми єпископами, але вони і не протестували прямо і відкрито проти цього ставлення, а побачили себе вимушеними визнати його як факт і, мовчки зносивши порядок, введений росіянами, не переривали свого спілкування з Російською церквою.
Російські митрополити від часу св. Іони не оголошували себе формальним чином незалежними від патріархів Константинопольських чи автокефальними, але вони стали такими насправді: вони зовсім припинили будь-які стосунки до патріархів як підлеглих до своїх начальників.
Автокефальний митрополит являв собою щось таке, чого не було в Грецькій церкві і що з погляду адміністративного устрою цієї церкви мало бути визнано незаконним. Щоб доставити законну незалежність вищому предстоятелю своєї церкви, росіяни мали звести їх у сан патріарха. Але у сфері церковного предка наші були надто неспішні і, принаймні, розсудливо-обережні у здійсненні своїх прагнень до вищого. І вони погоджувалися дуже довгий час задовольнятися фактично автокефальним митрополитом, хоча митрополит цей і був чимось анормальним. Безсумнівно, проте, що вони почали дивитися на свого митрополита, як на фактичного патріарха ще дуже задовго до того, як він став патріархам дійсним: У неофіційних і непублічних писаннях зустрічаємо ми, що називається патріархом вже митрополит Симон (1495-1511) 9 .
За церковними канонами, істотною рисою митрополичого управління мала бути його соборність. 34 правило з так званих правил апостольських наказує: „Єпископам всякого народу (зрозуміло: всякої митрополії) належить знати першого в них і визнавати його, як главу, і нічого перевищує їхню владу не творити без його міркування: але й перший нічого не чинить без міркування всіх”. 9 правило Антіохійського собору наказує: „Хай не робить замах (єпископ малої області) творити щось без єпископа митрополії, але також і цей без згоди інших єпископів (своєї єпархії)”. Наскільки управління наших російських митрополитів цього часу відрізнялося цим канонічним характером соборності чи наскільки навпаки воно страждало на його відсутність, позитивно сказати не можемо, тому що для цього не маємо позитивних свідчень. Соборність митрополичого управління вимагає частого та регулярного скликання митрополитами єпископів їхніх областей на єпархіальні (митрополіальні) собори.
Так це й було в давній Грецькій церкві: у найдавніший час митрополитам наказано було скликати єпископів на собори двічі на рік, а від часу собору Трулльського (692 р.) одного разу на рік. Що в наших російських митрополитів не існувало звичаю щороку скликати єпископів на собори з самого першого часу існування нашої церкви, про це ми говорили раніше (1 том 1 половина, стор. 256/294) 10 . А з цього зрозуміло, що управління наших митрополитів щодо характеру соборності вже з самого першого часу було більш-менш не тим, чим воно мало б бути. Але як у ставленні до періоду до-монгольського, так і до розгляданого нами часу ми не в змозі безперечно відповідати, наскільки саме і як багато відступало управління від канонічно запропонованого йому образу.
Російські літописи як до-монгольського періоду, так і підлягає нашим промовам часу, надзвичайно рідко говорять про скликання митрополитами соборів, так що на підставі їх можна було б подумати, що управління наших митрополитів зберігало тільки найменший залишок соборності. Але якщо щодо періоду до-монгольського на підставі апріористичних припущень треба думати, що собори, не бувши збирані митрополитами щороку, все-таки збиралися були досить часто: то щодо нашого часу ми маємо деякі позитивні свідчення, що собори були збирані митрополитами не так рідко, як можна було. Збереглося досі від цього часу кілька медленних грамот, наданих єпископами митрополитам у тому, що вони єпископи, не приходячи до митрополитів на собори, наперед виявляють свою згоду на все, що буде встановлене на соборах.
Ось одна з таких грамот, саме – єпископа Тверського Васіана (поставлений у 1477 р.), дана митрополиту Геронтію († 1489): „Це яз Васіян, єпископ Тферський, дав цю свою грамоту пану своєму пресвятому Геронтію митрополиту всієї Русі, митрополиту всієї Русі, пресвятий пане мій, митрополит святий Геронтій всієї Русії (учинити) зборне: єпископа чи архієпископа поставити, або яка церковна справа керувати за святим апостольським правилом, і з ним моя браня боголюбна, архієпископи та єпископи, і яз пану своєму бажання, а зі своєю братами, з православними архієпископи та єпископи русськими, на ті божественні справи також є з ними в єдиній волі і хотінні” 11 .
Медленні грамоти єпископів не кажуть нам того, що собори були збирані митрополитами надто часто, але, у всякому разі, вони дають нам знати, що собори були збирані ними не надто рідко і що соборне управління митрополитами церковних справ вважалося тим способом ведення останніх, який потрібно святими апостольськими правилами. Крім наших грамот знаємо одне свідчення і тому, що єпископами росіянами цього часу був зовсім забуто розпорядження канонів церковних про щорічне збирання митрополитами соборів; архієпископ Новгородський Геннадій пише митрополиту Зосиму: „наказано (нам єпископам) з'їжджатися щороку до тебе, свого батька, та соборне виправлення вчинити недовідомим речею з нами, зі своїми дітьми та товариші по службі” 12 . До якої саме міри не дуже рідко збиралися собори митрополитами нашого часу, цього, на жаль, ми зовсім не можемо визначити з дещо приблизною точністю.
Соборність митрополичого управління, принаймні, не могла зовсім зникнути або зруйнуватися вже тому, що потреби цього управління, які неминуче вимагали скликання соборів, це – заміщення єпископських кафедр. Потреба заміщення єпископських кафедр представлялася не щорічно, але, у разі, досить часто, отже якби інші митрополити збирали собори лише з нагоди поставлення єпископів, те й тоді характер соборності управління таки зберігався певною мірою. Як би там не було, але в порівнянні з домонгольським періодом розглядуваний нами час необхідно має бути представлений як час більш-менш значного ослаблення соборності митрополичого управління. У період до-монгольських митрополитами нашими були Греки, і для них приклад церкви Грецької мав бути набагато більш обов'язковим, ніж для природних росіян, якими наполовину були до св. Іони, а з нього й зовсім стали наші митрополити.
Московські великі князі посилено прагнули єдиновладдя і самовладдя: а дух і прагнення князів значною мірою мали передаватися і митрополитам...
За канонічними правилами, митрополит повинен судити єпископа і у разі його винності і негідності зводити його з кафедри не інакше, як за участю інших підвідомих йому єпископів, тобто сказати – повинен судити і засуджувати не інакше як соборно 13 . У нас в Росії зараз були випадки суду митрополитами єпископів і скидання першими останніх. Чи всі наші митрополити і чи завжди чинили в цьому випадку як наказують канонічні правила, чи інші й іноді діяли одновладно, тобто самовладно, сказати не можемо, бо не маємо для цього достатніх відомостей. Митрополит Кирило у 1280р. відлучив від священної служби єпископа Ростовського Ігнатія; але про суд, який передував відлученню, у літописі нічого не сказано (див. 1 половини тома стор. 80; Никоновський літопис III, 69). Митрополит Максим у 1295 р. звів з єпископії Якова, єпископа Володимирського; але про суд у літописі також нічого не сказано 14 . Св. Петро в 1311 зняв сан з єпископа Сарайського Ізмаїла; але про суд знову в історії нічого не сказано 15 . Митрополит Феогност у 1847р.
або перед цим роком відлучив було єпископа Суздальського Даниїла; але про суд і знову в історії нічого не сказано 16 . Митрополит Кипріан у 1390р. виверг із сану єпископа Тверського Євфимія, а 1401р. одночасно змусив відписатися від кафедр архієпископа Новгородського Іоанна та єпископа Луцького Саву: В обох випадках Кіпріан судив єпископів соборно (1 половина тома стор. 318 та стор. 323 fin.). За митрополита Симона були позбавлені кафедри архієпископи Новгородські – Геннадій у 1504р. і Серапіон в 1509 р. Щодо скидання Геннадія в літописах сказано не зовсім ясно по відношенню до нашого питання, що великий князь і митрополит звели його з престолу, обшукавши його провини. А щодо скидання Серапіона ми знаємо, що воно мало місце після соборного суду над ним (ibid. стор. 617 та стор. 641). При митрополиті Макарії були зведені з кафедр – у 1550 році архієпископ Новгородський Феодосій, а після 1555 року єпископ Коломенський Феодосій.
Але перше низведение літопису представляють справою царя Івана Васильовича, нічого не говорячи про участь у ньому митрополита 17 ; а друге низведення, за запевненням нашого царя в посланні до князя Курбського, було ділом ні його – царя, ні митрополита, а крамоли боярської 18 .
Поки російська церква визнавала над собою владу Константинопольського патріарха, єпископи наші, у разі незаконних дій щодо них з боку митрополитів, мали приносити скарги на останніх патріарху. Але коли російська церква стала фактично самостійною, єпископам залишалося у разі шукати суду на митрополитів біля собору інших єпископів російської церкви. Ми знаємо принаймні один приклад шукання єпископом суду на митрополита біля собору єпископів; це саме – єпископом Ростовським Вассіаном на митрополита Геронтія (ibid. стор. 555 fin.).
Представники вищої урядової влади, церковної та державної, зазвичай поділяються на дві категорії: одні бувають люди звичайні, рядові, і просто правлять у сенсі відправлення поточних справ або у сенсі вищого тимчасового керівництва заведеною чи готовою адміністративною машиною; інші бувають люди виняткові, видатні, які не тільки правлять у вказаному сенсі, але й прагнуть до більших або менших поліпшень в області адміністрації, що їм підлягає. Як взагалі в людському суспільстві рішучу більшість становлять люди звичайні, а люди виняткові є лише в незначній меншості, так це і щодо представників вищої адміністрації: рішуча більшість їх – люди звичайні, і лише найменша меншість – люди виняткові. Загальний закон всього людства додається зокрема і до наших російських митрополитів часу, який ми розглядаємо.
За цей час змінилося на кафедрі російської митрополії 18 митрополитів, і між 18 митрополитами людей видатних було двоє, саме – перший між ними Кирило і останній Макарій. До названих двох можуть бути зараховані ще двоє, – митрополит Феодосій, який не займав кафедри, а тільки призначений був на неї, архімандрит Михайло-Мітяй.
За дуже незначної кількості видатних людей між нашими митрополитами розглянутого часу не могло бути значних і кількість чудових справ. Ці чудові справи суть - діяння трьох соборів: 1274, 1503 і 1551 років, причому ініціатива найважливішого, ухваленого на другому соборі, належала не самому митрополиту (Симону), і потім без собору почате було митрополитом Феодосієм виправлення.
Щодо рядових митрополитів наших розглянутого часу ми не можемо сказати з упевненістю, чи зараховувати більшість їх до кращої половини їхньої категорії чи до гіршої: наші відомості про церковно-урядову діяльність їх такі недостатні, що ми, не захоплюючись навмисним бажанням хвалити чи засуджувати, не в змозі вимовити про неї. Якщо покладатися на загальні хвалебні відгуки про деякі з них, якщо покладатися на відсутність докірливих відгуків про інших між ними: то найімовірнішою буде думка, що більшість їх має бути віднесена в кращій половині їх категорії. За найбільш ревних між ними у справі управління ми маємо підстави вважати св. Петра та Фотія. Таких між ними, які відрізнялися б позитивним недбалістю до свого обов'язку, нам не називається. Не як правителі, а взагалі як люди, можуть бути названі негідними двоє: Зосима і Данило.
Перший – за своє приватне життя (не кажучи про його єретичність); другий - за свої моральні правила і за своє нещадне урагоненавидіння, причому щодо нього не слід забувати і про переваги, що викуповують недоліки. (Митрополит Кипріан далеко не дуже гідним чином встиг отримати кафедру; але як митрополит він не є перед нами людиною, яка підлягає засудженню). Отже, ми маємо підстави підозрювати, що митрополит Феогност до більшої чи меншої поганості був корисливим і що св. Олексій у більшому чи меншому перевищенні міри був владний 19 .
З часу св. Іони митрополити наші стали фактично незалежними від патріархів Константинопольських. Але це повалення ними залежності від патріархів не означало набуття ними незалежності абсолютної: замість залежності від патріархів вони надійшли в нову і більшу залежність від своїх власних великих князів.
Поки митрополити наші ставлячі були патріархами, вони були недоторканними для великих князів: останні зовсім не наважувалися на те, щоб зводити їх з престолу своєю власною владою. Св. Петро був вкрай ненависний для великого князя Михайла Ярославовича; князь вжив усі свої старання, щоб видалити ненависного йому митрополита з престолу за посередництвом патріарха: але він зовсім не наважувався і не думав зробити це останнє своєю власною владою. Після того, як митрополити почали ставитися в самій Росії, великі князі не забарилися засвоїти собі владу призначати і змінювати їх як своїх чиновників. Три перші після св. Іони митрополита Феодосій, Пилип і Геронтій, були канонічним чином обирані соборами, але з четвертого Зосими обрання перетворюється на просту форму, яка стверджує призначення, які робили найбільший князь. Із третім після св.
Іони митрополитом Геронтієм у великого князя Івана Васильовича виникли такі непорозуміння і встановилися такі стосунки, що государ дуже хотів було видалити митрополита з кафедри, і, проте, не наважився на це. А шостого після Йони митрополита Варлаама великий князь Василь Іванович прогнав з кафедри так, як він проганяв від себе неугодних йому бояр. За першим прогнанням безпосередньо слідували друге і третє прогнання митрополитів Данила і Йоасафа (вироблені, щоправда, не государем, а боярами, але з прикладу, показаному государем).
Державна влада має законне та незаперечне право на участь у справах церковних. Але коли представник вищої церковної влади стає простим чиновником представника влади державної чи государя, цілком залежним від волі та свавілля останнього, то ніяк не можна сказати, щоб це було на благо церкви. Втім, государі наші не самі дійшли до того, щоб поставити себе у неканонічні стосунки до митрополитів; вони зробили в цьому випадку тільки те, що зняли приклад з візантійських імператорів у їхніх відносинах до патріархів. Дуже можливо, що одруження Івана Васильовича III на Софії Фоминичне прискорило запозичення нашими государями прикладу імператорів візантійських (як щодо цього, так і в інших); але не може підлягати сумніву, що, усвідомлюючи себе наступниками імператорів візантійських, вони запозичили б їхній приклад і без цього одруження.
[Зловживання при поставленні російських митрополитів бували на все продовження описуваного періоду. Люди, з тих чи інших спонукань митрополитого престолу, що домагалися, поки ставилися в Цар-граді, давали обіцянки патріархам, а відколи почали ставитися в Москві, стали давати їх великокнязівським боярам. Принаймні, стверджував це на допиті Новгородського архієпископа Геннадія Псковський ігумен Захарія, див. вище, стор.
Митрополити наші домонгольського періоду бачили свій пастирський обов'язок по відношенню до держави в тому, щоб угамовувати міжусобиці князів і запобігати між ними кровопролиття. Перші два митрополити після нашестя Монголів – Кирило і Максим були тими ж миротворцями, що й їхні домонгольські попередники; та св. Петра обставини часу поставили у нове становище стосовно державі. Перед його вступом на кафедру почалася у північній Русі боротьба між двома суперниками – князями Тверським і Московським за державне переважання і за своїм заняттям кафедри він опинився в такому положенні, що мав стати на боці князя Московського проти його суперника – князя Тверського. Ставши союзником князя Московського, св. Петро благословив його прагнення державного єдиновладдя і постарався забезпечити це єдиновладдя за Москвою через те, що виявив свою згоду бути похованим у ній замість Володимира, в якому належало бути йому поховано. Наступники св. Петра Феогност и св.
Олексій були найстарішими помічниками князів Московських у досягненні ними мети своїх прагнень, яка й справді була досягнута в правління другого з них. Таким чином, місія та разом заслуга св. Петра з його двома наступниками полягала у цьому, що вони сприяли Московським князям у створенні єдиного Російської держави.
Не повинно надмірно перебільшувати заслуги наших трьох митрополитів, але з іншого боку не повинно і применшувати її. Прагнення єдиновладдя пробудили в російських князів не митрополити. Якби вони зовсім не сприяли його оселенню у нас, то воно оселилося б у нас і без них: бо якщо для них ідеал державного устрою могла являти собою імперія Грецька, то і князі наведені були ходом історії до того, щоб прагнути до збирання держави в одне ціле. Але не може підлягати жодній суперечці та сумніву, що названі митрополити надзвичайно багато і рішуче сприяли будівництву єдинодержавства саме в Москві і що вони надзвичайно багато сприяли прискоренню його освоєння у нас в Росії. У першому випадку їхня заслуга власне Москві, але в другому однаково й усій батьківщині.
Без сприяння митрополитів боротьба між князями за єдиновладдя могла бути набагато тривалішою, а водночас і супроводжуватися для країни незрівнянно більшими лихами, ніж якими вона супроводжувалася насправді. Стара Москва не заперечувала державних заслуг для неї святителів Петра та Олексія, але не хотіла визнавати заслуг грека Феогноста; має бути справедливою до останнього, принаймні історія, зобов'язана ставити його поряд з двома першими.
Після св. Олексія, у якому державне єдність Росії досягло своєї міцності, мав надати свої послуги державі митрополит Фотій, але з підтримки його єдності, а щодо усунення боротьби між двома лініями в княжому будинку Московському (1 половини тома стор. 410 ). – В об'єднаній державі політичним покликанням митрополитів стало те, щоб засмучуватися перед государями за опалів, що піддавалися, і щоб бути поручителями за государів перед людьми державними, і навпаки щодо непорушності обіцянок однієї сторони іншої, тобто стало їх покликанням, як це й личило християнство і собою християн. [СР. 1 половини тому стор. 81, стор. 94, стор. 133–144, стор. 152–153, стор. 193–206, стор. 501–503]. 2. – Єпископи та їх єпархіальне управління. Число єпархій. – Заміщення єпископських кафедр. - Управління та суд у Московській Русі та Київській.
До часу нашестя Монголів у Росії було 15 єпархій, рахуючи без власної єпархії митрополита, саме: 1) Білгородська, 2) Юр'євська, 3) Переяславська, 4) Чернігівська, 5) Перемишльська, 6) Галицька, 7) Угрівська, 8) Володимиро-Воловська 11) Смоленська, 12) Новгородська, 13) Ростовська, 14) Володимиро-Кляземська, 15) Рязанська. Після нашестя Монголів, упродовж розглядуваного нами часу, закриті були чотири єпархії існуючої і відкрито було сім нових єпархій, так що на час смерті митрополита Макарія всіх єпархій у Росії, вважаючи без тієї ж власної єпархії митрополита, було 18.
Закрито були єпархії: Білгородська, Юріївська, Переяславська та Володимиро-Кляземська. Три перші єпархії закриті були або закрилися відразу після нашестя Монголів і саме внаслідок цієї навали: з одного боку, маленькі області всіх трьох єпархій так страшно спустошені були Татарами через побиття жителів або через відведення їх в полон, що з нашої російської точки зору на єпархії вони не представлялися достатньо; з іншого боку, території всіх трьох єпархій лежали так близько до степу, обраного Монголами для проживання (від Волги до Дніпра і далі за Дніпро), що останні, закінчивши завоювання Русі, не відхлинули далеко з них зі своїми полчищами, як з інших єпархій, а залишилися в них страшними неможливим перебування в них єпископів. Єпархії Богородська та Юріївська, як це необхідно думати, були приєднані до самої митрополії, а єпархія Переяславська була приєднана до новоствореної єпархії Сарайської.
Єпархія Володимиро-Кляземська була закрита митрополитом Максимом у 1300р. таким чином, що він переніс з Києва до Володимира свою власну резиденцію і що він зробив єпархію своєю власною єпархією, поєднавши її з Київською.
Сім новостворених єпархій були: Луцька, Сарайська, Тверська, Суздальська, Коломенська, Пермська та Казанська.
Про єпархію Луцьку ми вже говорили вище (I т. 1 половина, стор. 579/700). Дуже можливо, що вона відкрита ще до нашестя Монголів. Але, невідомо – коли відкрита, вперше згадується у літописі під 1284г. 22 Якщо після нашестя Монголів вона була відкрита до 1271 р., то її відкриття належало тому ж удільному Володимиро-Волинському князю (у великому князівстві Галицькому) Василькові Романовичу, який міг відкрити її і до нашестя Монголів. Якщо ж вона була відкрита після 1271 р., то її відкриття належало племіннику Василькову Мстиславу Даниловичу, якому перший віддав Луцьк у спадок (відділивши від спадку Володимирського, залишеного у спадок синові Володимиру) при своїй смерті в згаданому році.
Про заснування кафедри Сарайської митрополитом Кирилом у 1261р. ми вже говорили вище (1 половина тома стор. 60). Або одночасно зі зникненням татарської Золотої Орди в 1480 р., або за кілька часу раніше цього єпископи Сарайські переведені були зі столиці ханської Сараю до Москви, де дана їм для проживання підміська садиба, звана Крутицями (від того, що лежить на крутому березі річки Москви). Оскільки кафедра Сарайська була заснована з тією метою, щоб мали при ханах Ординських представники нашої віри, то з цього випливало б, що зі зникненням ханів, і вона мала закритися. Вона не була закрита, як треба думати, з одного боку тому, що на московській околиці монгольського степу, що становив єпархіальну область єпископів, з'явилися російські поселення (у східній половині нинішньої Орловської губернії і в південній половині нинішньої Тульської губерні), при собі своїми вікаріями.
Справжня єпархія єпископів Сарайських, створена колонізацією, була потім, у давні чи пізні часи, збільшена за рахунок сусідньої з південного заходу єпархії Чернігівської. У 1459-61р. при митрополиті Іоні єпископи перейменовані були з Сарайських на Сарські та Подонські 24 , а після переселення до Москви неофіційним чином почали називатись від місця їхньої кафедри у Москві Крутицькими. Як довго перебувала у завідуванні єпископів Сарайських єпархія Переяславська, залишається невідомою. Принаймні не далі остаточного поділу митрополії, після чого вона мала відійти до митрополії Київської, оскільки її місцевість належала Литві – Польщі.
Єпархія Тверська, яка обіймала Тверське питоме князівство, яке відкрито було через відокремлення від великого князювання відразу після нашестя Монголів 25 , була заснована між 1274 і 1285 роками при митрополитах Кирилові або Максимі і при другому або третьому Тверському питомому князя Свято.
Єпархія Суздальська, започаткована у питомому князівстві Суздальському, яке, подібно Тверському, було відокремлено від великого князювання відразу після нашестя Монголів 27 , була відкрита або св. Петром чи митрополитом Феогностом. Достовірно відомою вона стає перед 1347р. 28 . У 1464р. до єпархії Суздальської придані були Калуга і Торуса (або Таруса, повітове місто Калузької губернії, між Калугою і Серпуховим, в 70 верстах від першої) з іншими волостями, від чого єпископи стали називатися Суздальськими і Торуськими 29 . Як трапилося, що до єпархії придана була область не сусідня, а що була від неї дуже далеко, так що виходила дуже велика смуга, точно невідомо. Калуга з Тарусою були придані до єпархії Суздальської при поставленні і на її кафедру єпископа Чернігівського, який прибіг до Москви з Литви. Цим, ймовірно, і треба пояснювати справу.
Чернігів належав тоді до Литви (де з'явився митрополит – уніат Григорій, від якого і втік Євфимій) 30 , а Калуга і Таруса, що належали до єпархії Чернігівської, перебували в Московській області: на Москві і віддали колишньому єпископу Чернігівському те, що належало до його колишньої Московської. Користуючись нагодою, могли зробити надбавку єпископам Суздальським у винагороду їх за відібрані в них митрополії Нижній Новгород і Городець, про що ми говорили вище (1 половини тому стор. 205 fin . і стор. 319).
Єпархія Коломенська вперше згадується під 1353 р., у якому помер митрополит Феогност 31 . Так як Коломна не становила особливої долі, належала до початку XIV століття до спадку Рязанського, а потім був приєднаний до Москви, то заснування в ній кафедри має бути засвоюване бажанню не князів, а самих митрополитів, і має бути зрозуміло так, що митрополити, що почали жити в Москві, хотіли придбати собі як (яким він і є) 32 . З зараз сказаного випливає, що установа кафедри Коломенської має бути засвоюваною або Феогност, при якому вона стає відомою, або його попереднику св. Петру, який почав перший жити у Москві. Але оскільки св. Петро жив у Москві ще зовсім не твердим чином (див. в 1 половині тому), то він зовсім не міг ще думати і про те, щоб створювати собі вікарія для Москви. А з цієї причини відкриття єпархії Коломенської з усією ймовірністю має бути засвоєне Феогносту, при якому вона стає відомою (і який зайняв кафедру митрополичю в 1328).
Належачи при Феогності у цивільному ставленні до Москви, Коломна, як неймовірно думати, належала до церковного не до митрополії, а за своєю первісною громадянською приналежністю до єпархії Рязанської. Отже, можна вважати, що митрополит Феогност у тому, щоб створити собі вікарія, урізав не власну, а чужу єпархію.
Про заснування єпархії Пермської у 1383р. та єпархії Казанської в 1555 р. ми говорили вище (1 половина тома стор. 287 та 800 fin.). У 1492р. за митрополита Зосима, за наказом великого князя Івана Васильовича, наданий був до єпархії Пермської місто Вологда, який був доти у спільному володінні митрополита і архієпископа Новгородського (ibid. стор. 609). У Вологду, як ближчу до Москви і як представляла великі зручності для життя, і перенесли єпископи Пермські свою кафедру з Усть Вими.
Згадуються в актах та літописах єпархії: Переяславська, – зрозуміло Переяславля Залеського, та Звенигородська, – Звенигорода Московського. У Переяславі та Звенигороді не було засновано єпископських кафедр, але в них тимчасово проживали безмісні єпископи, які і називалися за ними. У Переяславі жив єпископ Володимиро-Волинський Афанасій, який прибув до Москви перед 1353р. 33; він і називається у духовному заповіті великого князя Симеона Івановича єпископом Переяславським 34 . У Звенигороді жив єпископ Смоленський Данило 35 , що пішов з кафедри в 1382р. або перед цим роком 36; він і називається у літописах Звенигородським 37 .
У цей час відбулися і відбувалися деякі зміни і з єпархіями, що існували до нашестя Монголів. Кафедра Угровська невдовзі після цієї навали перенесена була Данилом Романовичем з Угровська в Холм 38 , чому і єпископи замість Угровських стали називатися Холмськими. Єпископи Чернігівські переносили свою кафедру на час або часом з Чернігова до Брянська, який після нашестя Монголів, до підпадання влади Литовців у 1355 р., займав зі своїми питомими князями першочергове становище у всій області Чернігівської; чому єпископи називаються іноді замість Чернігівських Брянськими.
Найбільші зміни відбулися зі своєю єпархією митрополитів. Відразу після нашестя Монголів були приєднані до неї маленькі області закритих єпархій Білгородської та Юріївської. У 1300р. митрополит Максим переніс кафедру митрополії з Києва до Володимира та зробив Володимирську єпархію своєю єпархією; але в Києві він не поставив особливого єпископа, а залишив його за собою, тому після цього перенесення кафедри у митрополитів стало дві єпархії – Володимирська та Київська. Коли 1316–17г. була відкрита особлива митрополія Литовська, то власною єпархією митрополита було зроблено всю власну Литву, наскільки було у ній православного населення, з кафедрою митрополита в Новгородці чи Новогрудку. На ті часи, як особлива митрополія Литовська була зачинена, ця власна митрополита єпархія була приєднана до двох згаданих єпархій митрополита всієї Росії як його третя власна єпархія.
18 єпархій проти домонгольських 15 або три зайві єпархії проти домонгольського періоду – збільшення числа єпархій надто мізерне! Але що стосується самої Росії, то збільшення не було й зовсім ніякого, а залишилося те ж число 15 єпархій, що й раніше, бо дві нові єпархії - Пермська і Казанська були відкриті в областях новопридбаних, а третя - Сарайська в області уявної і, принаймні, неросійської (in partibus inflilid). Якщо й у період до-монгольський могло бути відкрито в нас значно більше, ніж це було дійсно, кількість єпархій, в деяку подобу кількості грецьких єпархій, то тим більше могло бути зроблено це після нашестя Монголів, у час, який ми розглядаємо. Але, як казали ми вище, ще до Монголів у нас твердо встановився звичай, щоб єпархії обіймали величезні області, не маючи нічого спільного з єпархіями грецькими, і міцно вкорінена була єпископами думка, ніби церковні канони забороняють порушувати раз встановлені межі єпарх.
Князі Тверські та Суздальські, які думали про політичну роль своїх наділів, заснували у себе єпископські кафедри; але всі інші багато удільні князі зовсім не мали про це ніяких опіків. Митрополити створили собі вікарного єпископа в єпископі Коломенському і далі не пішли! Якщо митрополити – Греки до-монгольського періоду, зі своєї волі чи проти своєї волі, встановили щодо цього цілком міцний прецедент, то не можна звинувачувати у своїй небагатьох митрополитів – Греків післямонгольського часу. Яке значення мала величезна кількість наших єпархій для справи управління і взагалі для всього характеру нашого архієрейства, про це ми говорили вище (в 1 половині I тома).
У політичному відношенні Російська церква знаходилася не в одній державі, а спочатку у двох: великих князівствах Володимирсько – Московському та Галицькому, потім у трьох: великому князівстві Московському, Польщі, що заступила місце Галичини, та Литві, государями якої була завойована значна частина Русі. За хвилину остаточного поділу митрополії на дві при св. Іоні до Литви належала не тільки сповна вся Русь, що становила до-монгольські князівства Полоцьке та Турівське та велике князівство Київське, а й найбільша частина Русі Смоленської та майже вся сповна Русь Чернігівська чи Сіверська. В області Смоленської Литовцям належали міста: Торопець (нині Ісковський), Білий, Вязьма, Дорогобуж, Єльня, Смоленськ, Мстиславль (нині Могилівський), Рославль; в області Чернігівської їх прикордонними містами від Москви були: Мосальськ, Серпейськ, Мещовськ (нині Калузькі), Бєлєв (Тульський), Мценськ, Трубчевськ (Орловські), Рильськ та Путивль (Курські).
Іван Васильович III після війни зі своїм зятем королем Польським і великим князем Литовським Олександром, придбав від нього за перемир'ям 1503 р., що звернувся в постійний світ, частину того, чим володіли Литовці в Смоленській області, саме - міста: Торопець, Білий і Дорогобуж, і всю область Чернігівську 39 . Наступник Івана Васильовича Василь Іванович у 1514р. відвоював у Литовців Смоленськ.
Про заміщення єпископських кафедр у час, що ми розглядаємо, ми можемо лише трохи додати до того, що говорено нами в I томі, і що значною мірою відноситься і до нашого часу.
У період до-монгольський було дуже мало прикладів, що білі священики ставилися в єпископи без попереднього постригу в ченці 40 . У цей час, як це потрібно думати, хоча ми й не знаємо щодо цього прямих свідчень, таких прикладів не було: бо ще до кінця періоду до-монгольського в нас встановився той погляд, що єпископ має бути з ченців або перед поставленням пострижений у ченці 41 .
Кандидати в єпископи переважно обираються були з тієї ж касти ченців більш менш родовитих і родоводів, що і в період до-монгольський. Позитивне свідчення про це преподобного Йосипа Волоколамського, що стосується нашого часу, ми привели вище (1 половина тому стор. 628). До чого інші (а може й багато, більша частина) архієреї були неосвічені, прикладом може служити єпископ Вологодський, про якого говорить Флетчер) 42 .
Як було з правом митрополитів обирати кандидатів на єпископів, – чи залишалося воно при них, чи було захоплене у них государями, позитивних свідчень щодо цього не маємо. Найімовірнішим видається думати те, що право залишалося при митрополитах, але що вони перебували з ним у досконалій залежності від государів, саме що коли государі не мали своїх кандидатів, вони надавали митрополитам обирати їх; а коли мали і вказували, то митрополити мали виконувати їхню волю 43 . У Новгороді, поки він не був підкорений Москвою, архієпископи обирали, як це почалося з половини XII століття (I т. 1 половина, стор. 456/556), народним вічем.
- [Подібний порядок був у Литовській Русі XV століття, як це видно з грамоти митрополита Йони до Полоцького єпископа Калліста, в якій читається наступне: „Сину, і то нам сповіщаєш, як же те, Богу благоволящу, а великому господареві, пану та сину нашому, благословив наше серце і великому королю, князем руским і бояром тамтешнім і священиком і всьому христоіменитому Господньому людству православні наші християнські віри дітям нашим, полюбили тобі, щоб тобі бути в них тут єпископом” 44 ].
Поставлені в єпископи платили митрополитам мито ставлення, подібно до того, як платили її всім єпископам, що поставляються в священики і диякони. Про розміри цього мита у Греції говорили вище (I т. 1 половина, стор. 308/349 ). Наскільки велика стягувалась вона у нас в Росії, щодо цього ми, на жаль, зовсім не маємо відомостей і за розглядуваний нами час, як і за період до-монгольський.
У період домонгольського був привілейований монастир, з якого переважно були брати єпископи, це – монастир Печерський. Нині ми такого монастиря не знаходимо. Для Московської Русі мав значення Печерського монастиря Троїцький Радонезький монастир преподобного Сергія. Але привілеї доставляти кандидатів на єпископи він зовсім не мав (і якщо хотів придбати, то зовсім не придбав). Кандидати в єпископи брати були байдуже з монастирів усієї Росії. Обмеження у разі полягала лише тому, що вони брати були переважно з монастирів кращих, т. е. власне – знаменитих; але це обмеження, як треба думати, не від того, що хотіли віддавати перевагу кращим монастирям, а від того, що ченці, які визнавалися гідними єпископства, жили переважно в цих монастирях.
Маємо свідчення, що між ченцями були навмисні шукачі єпископства, які вживали усі свої старання, щоби отримати його. Життєписець преподобного Стефана Пермського говорить про його постачання в єпископи: „не бо відав (преподобний), як бути йому єпископом, і не домагався володарювання, ні крутився, ні старався, ні наскакував, ні купався, ні насолоджувався обіцянки” 45 . Знаємо й інші свідчення 46 .
За канонічними правилами, єпископська кафедра, що скасувалась, повинна бути заміщувана протягом трьох місяців зі смерті або взагалі вибуття єпископа 47 . У нас в Росії цього припису канонів зовсім не дотримувалося, і кафедри залишалися незайнятими цілими роками; а був і такий винятковий випадок, що кафедра Новгородська, після завоювання Новгорода Іваном III, залишалася без єпископа протягом 17 років.
У тих випадках, коли єпископи відмовлялися від кафедр і віддалялися з них, у нас було чинно згідно з 2 правилом собору в храмі Премудрості, яке каже: „але який єпископ або хто інший архієрейського сану схоче знити в чернече життя і стати на місце покаяння, такий вперед гідності”, тобто що архієреї, що віддалилися з кафедр, складаючи архієрейство, ставали простими ченцями 48 .
У період до-монгольський Новгородці випросили у митрополита своєму єпископу титул архієпископа (I т. 1 половина, стор. 376/443). У цей час єпископи двох кафедр встигли отримати собі титул архієпископа від патріарха Константинопольського, причому, однак, назавжди зберегли його за собою єпископи лише однієї кафедри. У 1380р. отримав від патріарха титул архієпископа єпископ Суздальський Діонісій (1 половина тому стор. 251); але після одного наступника Діонісієва (Єфросина, † 1407) титул цей був відібраний митрополитами у єпископів Суздальських. У 1387-88р. отримав від патріарха (а, як запевняють грецькі акти, від митрополита Піміна, ibid. стор. 256) єпископ Ростовський Феодор; після смерті Феодора (1395 р.) титул було відібрано у єпископів, але в 1448р. митрополит Йона знову повернув його їм 49 і з того часу вони зберегли його назавжди. [У Полоцьку архієпископія заснована великим князем Вітовтом, 15 листопада 1415 р.
там уже архієпископ: у соборній грамоті Литовських єпископів про обрання та постачання Григорія Цамблака Полоцький владика називається „Феодосія архієпископ Полоцький”, – Пам'ятники Павлова стор. Феодосія”, – ibid. (стор. 329). Після взяття (1563г.) Полоцька Грозним Полоцька єпархія вступила у відання Московського митрополита і місце єпископа Антонія туди призначений був колишній Суздальський єпископ Трифон з титулом архієпископа Полоцького, який носили та її 3 наступника (по 1578). І. М. Покровський Російські єпархії у XVI-XIX століттях, стор 400-402. Митрополита Макарія Історія Російської церкви т. VI, стор 349-350].
У період домонгольського складу єпархіального архієрейського управління був наступний:
1) єпископ із собором пресвітерів або так званих клірошан, який становив його адміністративну колегію, і з особливим чиновником, що був при ньому і його клиросі, наміснику, який був навмисним єпархіальним суддею;
2) не у всіх, як треба думати, єпархіях, а тільки в найширших між ними, намісники повітові, які також мали при собі собори пресвітерів або клірошан і які, бувши з цими соборами разом адміністраторами та суддями відомих округів у єпархіях, являли собою як би єпископських вікарі;
3) повітові чиновники нижчі, підручні як самим архієреям, так і намісникам повітовим, де були ці останні; це – десятинники, власний обов'язок яких становило збирання на архієреїв десятини чи данини, але яким було довірено архієреями та деякий нагляд над духовенством.
Єпархіальна архієрейська адміністрація розглянутого нами часу має свою особливу історію в Русі Київській і свою особливу історію в Русі Московській, так що про дві половини Русі має бути говоримо щодо цього окремо. Ми почнемо з Русі Московської, оскільки вона є власним предметом наших промов.
На Москві в даний час відбулися дуже важливі зміни щодо єпархіального управління і суду, саме - управління замість соборного стало одноосібним і замість духовного до деякої міри світським або мирським, суд замість духовного став світським.
Управління замість соборного стало одноосібним таким чином, що в архієреїв Московської половини Русі зникли собори священиків – клірошан і що після припинення існування цих соборів вони залишилися управляти єпархіями однією власною особою.
Ми говорили вище, що соборам при єпископах священиків – клірошан взагалі не дуже важко було руйнуватися. Але якщо не важко було їм руйнуватися, то, з іншого боку, могли вони й зберігатися. У нас у Росії сталося так, що вони зникли у єпископів Московської Русі та зберегли своє існування у єпископів Русі Київської. З цієї обставини, що собори зникли не у всій Русі, а лише в одній її половині, ясно випливає те, що причини їхнього зникнення в цій одній половині були не спільні, а місцеві. Найімовірнішою місцевою причиною, якою має пояснюватися зникнення в Московській Русі священицько-клірошанських соборів при єпископах, ми вважаємо, що митрополити всієї Росії, що переселилися з часу Максима в Московську Русь, почали зі св. Петра матиме перебування не біля своєї кафедри у Володимирі, а в одному з некафедральних міст або передмість своєї єпархії – Москві. Митрополити зі св.
Петра почали жити в Москві, але так як це життя їх у ній зовсім не було формальним перенесенням кафедри до неї, про що ми говорили вище: то адміністративний митрополичий собор пресвітерів або їх клірос не був переведений до Москви, а залишився у Володимирі 51 . Таким чином, митрополити, почавши жити в Москві, за потребою почали керувати своєю митрополичою єпархією без свого собору пресвітерів або без свого клиросу, який знаходився в іншому місці. Коли настала можливість того, щоб з фактичної кафедри митрополії Москва зведена була в кафедри офіційні, пресвітерський клірос митрополичий міг бути переведений з Володимира в Москву: але можливість ця настала вельми не скоро (в 1354 р. ще тільки Володимир визнаний був від патріарха офіційним чином за кафедру митрополич1). тривалий проміжок часу, який минув до цього, митрополити вже набули звички і увійшли, так би мовити, у смак керувати єпархією без кліросу.
А тому замість того, щоб переводити останній до Москви, вони надали йому припинити своє існування у Володимирі, а самі назавжди, як з самого початку перебування в Москві, залишилися правителями своїх єпархій одноосібними. Цілком природна справа, щоб єпископи наслідували приклад своїх митрополитів. Приклад наших митрополитів щодо того, щоб перетворити єпархіальне управління з соборного на одноосібне, був таким прикладом для наших єпископів, якому вони не могли зовсім не співчувати; а тому, єпископи Московської половини митрополії, як найближчі до них за місцем їх проживання і як становили з ними одне ціле в найтіснішому значенні цього слова, і наслідували їх приклад, відсторонивши від себе свої клироси і припинивши їх існування. – Щодо єпископів Київської Русі, то й вони мали схильність наслідувати приклад митрополитів; але там кліроси встигли відстояти себе від їхнього посягання.
У Московській Русі боротьба для кліросів з єпископами, хотіли чи не хотіли вони вести її, була неможлива, тому що першими, які зробили замах на них тут, були самі митрополити; а в Київській Русі, яка мала свої перекази, не хотіли знати нововведень Москви, хоча вони йшли й від останніх. Потім, тоді як православні государі Москви повинні були заохочувати прагнення єпископів до єдиновладдя, оскільки самі прагнули до нього ж, у Київській Русі, що була в політичному відношенні під іновірними государями, стародавні порядки церкви були під охороною суспільства 52 !
Соборність єпархіального управління та його одноосібність є дві речі зовсім різні: перше є канонічне і те, що бажано, друге антиканонічне і те, до чого зовсім не можна ставитися зі співчуттям. Тому, не можна не пошкодувати, що в нас запровадження християнства не було засновано грецьких виконавчих посад єпархіального управління. Тоді й на Москві, можливо, збереглася б у нас соборність єпархіального управління в її вторинній грецькій формі (I т. 1 половина, стор. 320/372), бо усунути від себе колегію радників без певних у кожного члена обов'язків і знищити певні посади з присвоєним кожним колом обов'язків. 328/383), суть дві справи різні. У нашому випадку митрополити, які перейшли на проживання з Володимира до Москви, неодмінно перевели б із собою в останню колегію виконавчих чиновників, і ця колегія і могла б стати при них вторинним адміністративним собором, на кшталт вторинного грецького собору 53 .
Зі сказаного ясно, що митрополити наші почали правити своїми єпархіями одноосібно, без участі собору пресвітерів – клірошан, відколи перенесли перебування з Володимира до Москви. – Щодо єпископів Московської Русі, то собори клірошан не були знищені у них якимось адміністративним розпорядженням митрополитів (бо якщо б таке розпорядження було, то воно простяглося б і на Київську половину митрополії), а вони самі закрили або знищили їх у себе, наслідуючи їх. А з цього очевидно, що вони не у всіх єпископів закрилися (зникли) одночасно, а закривалися поступово – в одних раніше, в інших пізніше. Такого свідчення, з якого було видно, що до відомого часу в жодного з єпископів Московських вже не було собору пресвітерів – клірошан, ми не знаємо. На підставі одного непрямого свідчення 54 можна вважати часом остаточного зникнення соборів у всіх єпископів другу половину – кінець XV століття 55 .
У період до-монгольський єпископи наші з присутніми при них соборами пресвітерів – клірошан провадили єпархіальний суд за допомогою особливих, навмисне на це призначених, чиновників, – єпископських (кафедральних, на противагу повітовим) намісників, які, ймовірно, обиралися. у випадку, були люди духовного сану. У час, який ми розглядаємо, у єпископів Московської половини митрополії або Московської Русі зайняли місце духовних намісників як єпархіальних суддів їхні світські чиновники, так звані їх архієрейські бояри 57 .
Світські чиновники мали з'явитися при наших архієреях з самої хвилини відкриття у нас єпископських кафедр. Князі наші надали єпископам на їхнє утримання десятину або десяту частину своїх оброків з населення єпархій; з причин, які ми вказували вище, вони влаштували при цьому справу так, щоб десятина була стягувана з населення самими єпископами. Але оскільки знайдено було за пристойне, щоб десятина була збирана людьми не духовними, а мирськими чи світськими, то князі одразу й мали дати єпископам світських чиновників, які могли б бути збирачами десятини чи десятинниками 58 . З часом єпископи завели в себе великі господарства, до яких додалися потім, пізніший час, нерухомі маєтки в сенсі вотчин, населених селянами. Для ведення різних частин господарства та для нагляду над ними, для завідування та управління вотчинами, потрібні були приставники та прикажчики.
Ці останні разом з раніше колишніми у архієреїв світськими чиновниками і склали штати архієрейських служивих людей, які за рівнем своєї заслуженості і за своїм служивим старшинством поділялися на чотири чиновні статті: слуг, боярських дітей, дворян і бояр, причому під слугами не повинні розуміти, наглядачів, взагалі чиновників, і до того ж бояр зовсім не повинно прирівнювати до князівських бояр, а розуміти як старших за чином, за особистою чи родовою заслуженістю, між самими служивими людьми архієреїв 59 . У давній і старий час як у князів наших, так і у єпископів не було відокремлено офіційно-адміністративне від господарського, і весь штат світських служивих людей байдуже був вживаним архієреями і на служби господарські і на ту службу офіційно-адміністративну, яку призначено було і ввелося у нас виправляти при нас. архієрейських кафедр 60 .
Ці-то світські служиві архієрейські люди і є в розглянутий нами час при архієреях Московської Русі відправниками або, точніше висловитися, володарями єпархіального суду, що насправді повелося в такому вигляді, що в єпархіальні судді почали бути поставлені архієреями замість духовних намісників. архієреєм один боярин, а не водночас багато хто.
Як трапилося на Москві це вкрай антиканонічне і вкрай неприємне духу церкви обмирчення єпархіального єпископського суду, з досконалою докладністю ми пояснити не в змозі і можемо тільки висловити найбільш ймовірні припущення, які нам представляються.
З давніх-давен ми знаходимо при наших архієреях нижчих світських чиновників – тіунів 61 . У чому полягали обов'язки тіунів у давнину, ми зовсім не знаємо; щодо пізнішого часу нам відомо, що вони були поліцейськими чиновниками, які спостерігали за поведінкою духовенства кафедральних архієрейських міст, а особливо за поведінкою духовенства, що приїжджало в кафедральні міста з повітів (у Москві - за поведінкою духовенства, що стікався з усієї Росії, про що нижче 62). пізніший час тіуни були також головним чином чиновниками судовими – помічниками єпархіальних суддів 63 .
У цивільній адміністрації нашої посади тіуна взагалі була посадою судді (частково самостійного, переважно ж - несамостійного, нижчого чиновника, виконуючого обов'язки судді при вищому чиновнику адміністративному 64; а так як назви зазвичай виходять чиновниками від якості їх посад, то цим і дається підстава. За своїми поліцейськими обов'язками наш тіун цілком відповідав світському чиновнику грецької церковної адміністрації екдику 65 ; сказаному нам видається цілком імовірним припускати, що в давнину наші архієпископські тіуни, помічники і підручники кафедральних намісників, провадили над духовенством і мирянами суд у справах не власне духовних, що належали до юрисдикції єпископів 67 .
Якщо ми припустимо це, то й представиться певною мірою можливим пояснити, як могло статися, що у Московських архієреїв змінили духовних намісників як єпархіальних суддів світські бояри. З двох архієрейських суддів один був світський з самого початку; але якщо до архієрейського суду з самого початку законним чином допускалися були чиновники світські, то не зовсім неможливо було світським служивим людям архієреїв, в їх прагненні до захоплення, домогтися того, щоб зробити прийнятним софістичне ув'язнення, тобто їх несправедливе домагання, ніби суд може бути відданий. Порівняння Русі Московської з Руссю Київської, в якій світські служиві люди архієреїв, звичайно, були одні й ті ж за своїми нахилами і прагненнями з московськими і в якій вони не вчинили нашого захоплення, і тут також дає знати, що в Московській Русі були якісь особливі обставини, що діяли. Ці особливі обставини можуть бути зазначені. З часу св.
Олексія почали „наказуватись” чи надходити на службу до митрополитів не лише низько-розрядні служиві князівські люди, а й люди дуже родовиті (див. 1 половини тому стор. 224) 68 . Людям родовитим природно було мати наддолжні і зовсім неналежні домагання, і вони й могли досягти того, щоб захопити всю судову єпархіальну владу у митрополитів у свої руки і таким чином перетворити на них церковний суд із духовного на світський.
Коли саме трапилося перетворення, яке відбулося передбачуваним нами чином, залишається невідомим. Але маємо підстави думати, що у самих митрополитів воно сталося більш-менш невдовзі після св. Олексія, якщо тільки не при ньому самому. Так як і в цьому випадку, як при знищенні соборів пресвітерсько-крилошанських, єпископи пішли за митрополитами, від яких і тут пішов початок, не внаслідок прямих указів і наказів з боку останніх, а, тільки наслідуючи їх приклад: то й тут, як там, наше перетворення суду в єпископів неодноразово повинно було і неодноразово повинне було. Щодо цього ми знаємо, що до кінця XV – початку XVI століття воно було у Московських єпископів більш-менш, якщо не зовсім, загальним 69 . (Бо у всіх єпископів перетворення могло відбутися не раптом, то з цього й випливає, що у самих митрополитів воно мало місце більш-менш невдовзі після св. Олексія).
Ми сказали вище, що єпархіальне управління в Московській Русі не тільки перетворилося з соборного на одноосібне, а й стало певною мірою замість духовного світським. Повітові намісники архієреїв, в яких єпархіях вони були, були чиновниками не тільки судових, а й адміністративних: з правами повноважних заступників самих архієреїв вони керували відомими округами або відомими частинами єпархій. Але й у ці повітові намісники, слідом за намісниками кафедральними, почали ставити архієреї замість духовних осіб їхні світські бояри 70 . Таким чином, у тих єпархіях, в яких були повітові намісництва, не тільки духовенство у всьому духовному стало бути судимо світськими людьми, але частково тими ж світськими людьми стали заміщатися і священичі місця, бо намісники мали право цього заміщення (звісно без права посвяти, для чого вони відсилали визначали).
Отже, у розглянутий нами час у Московській половині Русі відбулася та зміна з єпархіальним архієрейським управлінням у найтіснішому значенні цього слова, що з соборного воно стало одноосібним і духовного частково світським. І та зміна з єпархіальним архієрейським судом, що з духовного він став світським. Але як одна, так і інша зміна почалася не одразу після нашестя Монголів і обидві вони, як треба думати, остаточно відбулися більш-менш не скоро. А тому історії єпархіального архієрейського управління і суду в Московській Русі за розглянутий нами час повинні розділяти на дві половини (певної межі між якими, за сказаним вище, не може бути проведено): першу половину, коли управління залишалося соборним і цілком духовними, а суд залишався духовним, і другу світину.
Поки керування залишалося соборним, архієреї керували єпархіями із соборами пресвітерів – клірошан. Приватних відомостей щодо цієї соборності управління ми також зовсім не маємо за час, що розглядається нами, як і за період до-монгольський. Само собою ймовірно припускати додаток до всіх взагалі президентами колегій, що одні з єпископів мали схильність до того, щоб управління було суворо соборним і що інші, навпаки, мали бажання і прагнення піднімати свою власну владу над владою собору.
Після того, як управління стало одноосібним, архієреї почали керувати єпархіями за допомогою виконавчих чиновників, якими були: дяки з більшими або меншими штатами піддяків, тобто секретарі зі штатами канцелярських чиновників, що вели письмову частину, і скарбники, які в одній давній скріплювали адміністративні акти, коли це вимагалося за їхнім родом, архієрейськими печатками, а з іншого боку стягували за мита, що випливали з них. (Скарбники у архієреїв начебто і в пізніший час були переважно, якщо не винятково, з ченців, а не зі світських чиновників. Це треба пояснювати, з одного боку, тим, що знаходили непристойним, щоб світські люди мали і розпоряджалися архієрейською, як би священною, печаткою, а з іншого – печаткою, а з іншого – своїх старших келійників: Максим Грек називає митрополичого скарбника протосинкеллом) 72 .
Але якщо зараз сказане нами справедливо, то стосовно скарбників являла собою виняток кафедра Новгородська. У Новгороді в давні часи до архієпископа Симеона, який керував єпархією з 1415 по 1421 р., скарбники у архієпископів були зі світських 73
і тільки з нього почали бути поставлені з ченців. У житії архієпископа Євфимія В'яжицького, який поставлений був Симеоном в скарбниці перший з ченців, читається: „Цей же перший скарбник в іноцех був, як і лепо є; 1 sub fin. (Тільки чи не розуміються у житії під мирянами не світські чиновники, а білі священики?).
Поки єпархіальний суд залишався духовним, суддями при архієреях були їхні кафедральні намісники, які до того часу, як існували при архієреях клироси, обиралися з-поміж самих клірошан 74 , а в решту часу, на який вони пережили клироси, призначалися архієреями по їх особистому. Щодо обсягу суддівських прав або повноважень кафедральних архієрейських намісників ми не маємо ні прямих відомостей, ні вказівок: треба думати, що у справах меншої ваги вони ухвалювали вироки самі, і що справи великої ваги вони доповідали для постанови вироків архієреям з соборами клирошан. З духовного на світський, як ми казали, єпархіальний суд перетворився таким чином, що обов'язки кафедрального намісника чи єпархіального судді архієреї почали доручати замість духовних осіб одному зі своїх світських бояр.
Цей світський кафедральний намісник спочатку називався, як здається, також намісником75; а потім йому засвоєно було назву або титло архієрейського боярина в тісному сенсі цього слова і κατ ' ἐξοχήν Волоколамський рукопис № 410 лист 50 початок 76; На початку Χ V ΙΙ століття ми знаходимо, що боярин – намісник поділяв обов'язки єпархіального судді з архієрейським дворецьким (боярином архієрейським, який завідував належачими кафедрі архієрея вотчинами) 77 . Якщо це було так уже й у розглянутий нами час 78 , то слід думати, що дворецьким був наданий архієрейський суд над духовенством, що знаходився в архієрейських вотчинах.
Помічниками як суддів, як духовних намісників, і наступних світських бояр, мабуть мають бути гадані архієрейські тіуни, про що ми говорили вище. Виконавчими чиновниками за одних і інших були дяки з поддячьими і потім ще особливі розсилальні чи посилні доставляння до суду осіб обвинувачених, провадження довідок і дізнань на місцях злочинів й у виконання судових вироків. Загальна назва їх була тижневики, тому що вони виконували свої обов'язки понеділок, але також називалися вони приставами, від того що приставлялися до винних, - доводчиками, від того що, виробляючи дізнання, доводили на останніх, - і праветниками, від того що ставили винних на правіж, [котрий полягав у тому, щодня, крім свят, ставили перед судом чи наказом, де його було звинувачено, і протягом кількох годин били батогами по ногам] 79 .
Належав до складу центральної єпархіальної адміністрації архієрейський тіун крім того, що був, як слід припускати, помічником єпархіального судді, був ще собою поліцейського чиновника. У чому полягали його обов'язки в цьому останньому випадку, ми вказані вище.
Поки архієреї Московської Русі керували своїми єпархіями соборно, за участю пресвітерів - клірошан, доти і їх повітові намісники, в яких єпархіях ці намісники були, керували своїми округами або частинами єпархій також соборно, за участю тих же пресвітерів - клірошан. Як намісники кафедральні обиралися з-поміж самих кафедральних клірошан, так і наші намісники обиралися з-поміж клірошан самих намісництв 80 . Що стосується обсягу влади повітових намісників, як адміністраторів і суддів, то щодо влади адміністративної ми вже говорили, що вона була цілком повною і тяглася до призначення на священичі місця. До цього ми повинні лише додати, що, судячи з одного відомого нам прикладу, можна думати, що деякі архієреї та іноді її дещо обмежували 81 .
Влада судова повинна бути більш-менш повною; але, однак, вона мала й деякі обмеження, так що інші справи, які, наприклад, стосувалися суперечок про землю, намісники представляли або посилали для доповіді самим архієреям 82 . На суд намісників, який належав їм цілком, існувало право апеляції до суду самих архієреїв 83 . Коли зникли собори пресвітерів – клірошан у самих єпископів, ці собори зникли і в їхніх повітових намісників, так що й ці останні, подібно до самих єпископів, стали правителями своїх округів одноосібними. оскільки вони були не тільки правителями, а й суддями, то як останні, подібно до намісників кафедральних, вони мали помічниками при собі тіунів, що ми знаємо вже позитивно 84 , і чиновників виконавчих мали тих самих, що й кафедральні намісники, тобто не тільки дяків з подьячими, а й тижнів.
Після того, як посаду кафедральних архієрейських намісників присвоїли собі світські бояри архієреїв, і на посаді повітових намісників почали призначатися вони ж – бояри 85 . Але, як здається, з цією посадою щодо її захоплення боярами було трохи інакше, ніж з посадою кафедральних намісників. Остання, бувши у кожного архієрея вкотре захоплена боярами, вже назавжди стала їхньою невід'ємною власністю, тож після першого захоплення були призначені неї вже постійно і тільки вони; по відношенню до намісництва повітовим цієї сталості, як здається, не утвердилося, так що впереміш з боярами продовжували бути призначені на них і особи духовні 86 .
Були повітові намісництва, що були винятком і постійно заміщалися особами духовними; це – Київське та Новгородське (Новогрудсько)-Віленське намісництва митрополитів у Литві, поки вони зберігали за собою останню (і якщо тільки вже до остаточного відділення Литви в особливу митрополію з'явився на Москві звичай ставити повітовими намісниками світських архієрейських бояр). Причиною особливої поведінки митрополитів по відношенню до двох цих їхніх намісництва має бути те, що між єпископами Київської половини Русі не ввелося звичаю ставити у свої намісники осіб світських, і що митрополити вважали себе зобов'язаними і знаходили за потрібне узгоджуватися в цьому випадку зі звичаями. Однак і в цьому випадку вони відступили від київських звичаїв у тому, що знищили при своїх згаданих двох намісниках собори пресвітерів – клірошан, зробивши їх, як були самі, правителями одноосібними 87 .
Повноваження, що належали повітовим архієрейським намісникам, видно з настільної грамоти, даної митрополитом Іоною його Віленському чи Новгородківському наміснику. У грамоті читається: „Учинили есмо намісником у своїй митрополії свого старця і протодіякона, на ім'я (на ім'я) Михайла, наказали есмо йому наше місце тримати у Вільні та в Новегородку. Дозирати, той же намісник, по благословенню нашого смирення і покаранню, повинен їсти вся церковна і духовна справи оправляти, коліка сила, і Христові божественні церкви святими антиміси (sic) новостворені освячувати, а старі підтверджувати з ім'ям нашого смирення; свершатися, з випробуванням всяко досить духовним гідним дати свої грамоти” на те, щоб вони, як призначені їм на місця, були присвячені сусідніми, найближчими для кожного з них єпископами 88 .
Що зараз зазначені повноваження належали не одним тільки, винятковим за своїм становищем, намісникам митрополитів Київському) та Віленському, як можна було б подумати, а й усім взагалі архієрейським намісникам, це видно, по-перше, з того, що над нашою грамотою в деяких списках читається напис: „жалувана грамота на. в Актах Юридичних; по-друге, з того, що найвище адміністративне право – призначати на священики належало й іншим намісникам 89 .
Коли встигли цілком визначитися обов'язки десятинників, як єпархіальних архієрейських чиновників, – чи в період домонгольський, чи вже після, залишається нам невідомим. У розглядуваний нами час у Московській Русі вони є з цими обов'язками, що цілком визначилися, як чиновники подвійні, - адміністративні в тісному сенсі цього слова і разом судові. Як чиновники власне адміністративні вони мали благочинницький нагляд за духовенством своїх десятин; як чиновників судових вони судили духовенство та мирян (наскільки останні підлягали суду єпископів) у справах меншої ваги. Що стосується до нагляду, то не пізніше, як від часу митрополита Кіпріана був призначуваний на свої посади погодно або був змінюваний на них щороку, вони, по-перше, при занятті своїх місць оглядали поставлені або відпускні грамоти у священиків і дияконів десятин, щоб бачити, чи немає між тим і по-друге само, на рік об'їжджали десятини.
оскільки десятинники були люди світські, необхідно думати, що суд над духовенством і мирянами спочатку був наданий їм лише у справах недуховним; але в пізніший час, коли вищий недуховний і духовний суд у архієреїв привласнили собі бояри, і вони десятинники стали нижчими суддями, скільки недуховними, стільки ж і духовними 90 . Стосовно до адміністрації десятинникам окрім нагляду над духовенством було доручено видавати звані вінцеві прапори чи письмові дозволи скоєння шлюбів. Як чиновники судові десятинники мали помічниками при собі тіунів та виконавчими чиновниками – тижневиків 91 . Ми сказали, що не пізніше, як з часу митрополита Кіпріана, десятинники призначалися на посади погодно. Це – для цілей так званого „годування”.
Своїх численних світських служивих людей архієреї утримували таким чином, що одним давали платню, іншим надавали в маєток свої вотчини 92 , а інших призначали для годування на посади господарсько-вотчинні або церковно-адміністративні, як десятинницька. Людині давалася на певний час якась посада, з якою пов'язані були оброки і мита, і, погодившись на ній цими оброками і митами, він повинен був інший час служити архієрею даром. Щоб посади, що годують, до яких належала десятинницька, якнайчастіше обходили коло світських архієрейських чиновників, які складали розряд годівників, увійшло у звичай призначати їх на посади погодно, або, принаймні, увійшло це у звичай щодо саме посади десятинницької 93 .
Найпізніше належали до певної міри до органів єпархіальної адміністрації кафедральні та повітові міські собори. Поки існували при єпископах колегії пресвітерів – клірошан, ці клірошани видавали антимінси до церков, що будуються, і вони ж їздили освячувати їх. (Якщо церкви були не надто далеко від єпархіальних чи намісницьких міст) 94 . Коли колегії пресвітерів – клірошан зникли у єпископів Московської Русі, право видавати антимінси до церков та освячувати, їх надано тут священикам кафедральних та повітових соборів. Потім, як одним, і іншим, соборам надано право видавати вінцеві прапора у містах.
Нарешті, до складу єпархіальної адміністрації може бути ще певною мірою зараховані попівські старости. У розглядуваний нами час парафіяльне духовенство наше платило архієреям податки та різні мита. Але подати архієреям і деякі мита стягувалися з духовенства таким чином, що між окремими одиницями кожної десятини, що платили, як податної округи, мала проводитися розкладка. Для виробництва цієї розкладки і обираються з числа священиків десятин уповноважені, які називалися попівськими старостами. Не маючи офіційного обов'язку наглядати над духовенством, вони могли бути помічниками десятинників у нагляді над ним як напівофіційними 95 .
Щодо судочинства існували деякі місцеві особливості, про які ми частково говорили вище. Ймовірно, перший після нашестя Монголів митрополит Кирило III завів звичай, що тривав до митрополита Піміна, щоб для апеляційного суду на суд Новгородського архієпископа або самому митрополиту їздити в Новгород 96 на місяць через три роки на четвертий або посилати туди на той же час. томи стор 310). Який звичай завели митрополити по відношенню до Новгорода, такий, у свою чергу, звичай завели архієпископи Новгородські по відношенню до Пскова, тобто що і вони для апеляційного суду на суд своїх Псковських намісників також самі почали їздити до Пскова на той, самий місяць і через ті ж три роки на четвертий. іноді уповноважених 97 . При цьому, як митрополити, приїжджаючи в Новгород, здійснювали торжество так званого соборування, так і архієпископи, приїжджаючи до Пскова, здійснювали те саме торжество.
Приїзди Новгородських архієпископів до Пскова з численними почетами, були дуже тяжкі для Псковського духовенства, яке протягом місячного життя в Пскові мало утримувати їх зі своїми почетами за свій рахунок. Тому, великий князь Василь Іванович 1528г. наказав архієпископу Макарію жити в Пскові не цілий місяць, а лише 10 днів 98 .
Деякі окремі єпископи вживали своїх приватних заходів для того, щоб посилити нагляд над духовенством і щоб надати своїй адміністрації більшої досконалості. Нам відомі такі заходи Новгородських архієпископів Євфимія I і Макарія стосовно їхнього Псковського намісництва. У Пскові існувало кілька соборів для щоденної служби, яких частинами приписані були всі священики області для тримання низки у службі (що див. дещо нижче) і в яких начальниками були соборські старости. (Їх зовсім не потрібно змішувати з попівськими старостами, про які сказали зараз вище). Архієпископ Євфимій у 1426р. доручив старостам соборським, щоб вони (крім його архієпископського намісника) досліджували законність і гідність священиків, що приходять до них з інших місць, через огляд у них ставлених і відпускних грамот і через відсилання їх до духовників 99 ; а архієпископ Макарій у 1528р.
наказав, щоб ставленики, які призначаються на місця священно-діаконським намісником, були до нього – архієпископу для посвяти не лише з грамотою самого намісника, але й з грамотою соборських старост, яка б свідчила про їхню гідність 100 .
Про простір єпархіального архієрейського суду в даний час ми вже говорили вище (I т. 1 половина, стор. 356/415). Стоглавий собор, перераховуючи у своїх діяннях цивільні чи недуховні справи, що підлягали суду єпископів, перераховує їх не всі, які насправді підлягали, лише деякі. Це, ймовірно, треба розуміти так, що він перераховує справи, за якими провадився суд найчастіше, так що вони склали групу найпростіших справ мирського архієрейського суду; справи ці суть: по-перше, цивільні позови духовенства і мирян за рядними грамотами або за шлюбними контрактами, за духовними грамотами або духовними заповітами, за кабалами в позиках або за позиковими векселями і через так званих поклажаїв, тобто через віддачу одними людьми іншим грошей або речей на збереження, і під час збереження, і під час зберігання і речей на збереження; 101 .
Єпархіальний архієрейський суд був значно розширений у нас рахунок суду мирського чи князівського. Але в пізніший час він почав бути скорочуємо на користь цього останнього суду, і саме – почав бути скорочуємо не до підсудності архієреям мирян, а самого духовенства. Государі через свої жаловані несудинні грамоти почали звільняти духовенство від підсудності архієреям у цивільних і кримінальних справах і підпорядковувати його в цих справах своєму власному суду. Головним чином це стосується не парафіяльного духовенства, а ченців; однак відомі приклади платних несудимих грамот і першому 102 .
Стосовно до позивної терміновості судові справи, які підлягали веденню чи юрисдикції єпископів, поділялися на дві групи: справи власне духовні і справи недуховні, їм підсудні. Справи першої групи були безстроковими, тобто обвинувачені у духовних злочинах священики або миряни мали бути викликані до суду єпископів у будь-який час, а не в певні терміни. Справи другої групи, подібно до того, як це і в княжому суді, були термінові, тобто для прибуття на суд обвинуваченим у цих справах призначалися певні строки.
Священики та диякони стосовно суду з цивільних позовів і у справах кримінальних відрізнялися від мирян тим, що архієрейські судді могли присуджувати їх до судового поля та до судового цілування хреста не інакше, як із нарочитої доповіді самим архієреям 103 .
У наданому нами вигляді існувала єпархіальна архієрейська адміністрація на Московській Русі до часу Стоглавого собору.
Стоглавий собор зробив у єпархіальній адміністрації або – оскільки його проекти чи вироки не були здійснені на ділі – наказав щодо неї у своїх діяннях надзвичайно важливі перетворення.
Що ж до адміністрації у найтіснішому значенні цього терміну, то собор не відновлює раніше існувала її соборності. Ця остання зникла на Москві так давно і так задовго до нього, що про неї не могло бути вже й промов, і що думки про неї не спало вже на думку нікому та з інших радників царя, крім митрополита Макарія 104 . У цьому відношенні собор спрямовує свої турботи на те, щоб якомога посилити нагляд над парафіяльним духовенством. Стосовно єпархіального суду собор у своїх приписах робить те, що, по-перше, усуває архієрейських бояр від духовної частини суду, – по-друге, що збережений за ними недуховний суд обставляє так, щоб він був по можливості судом правим.
До часу Стоглавого собору наглядачами над парафіяльним духовенством були десятинники. Але це були наглядачі вельми ненадійні та вельми незадовільні. Як ми сказали, за системою годівлі, що існувала, вони призначалися на свою посаду на річний термін, з тим, щоб після закінчення року повертатися до архієрея на дарову службу і чекати своєї нової черги. Природно, що за таких порядків всі турботи десятинників мали бути спрямовані на те, щоб протягом року нагодувати себе якомога ситіше. Немає сумніву, що вони дуже ретельно наглядали за поведінкою духовенства та за його провинами, але останнє – не для того, щоб неухильно доносити архієреям, а потім, щоб з винних якнайбільше брати і зривати хабарів. Стоголовий собор призначає для нагляду над парафіяльним духовенством нових чиновників, і не світських, а духовних, це саме – соборні протопопо та виборні попівські старости з їхніми помічниками десятськими священиками.
Соборний протопоп кожного міста, а якщо є в місті монастирі, то в товаристві з архімандритами та ігуменами останніх поставляється в головні наглядачі над парафіяльним духовенством міста та його повіту; під ним у кожному місті має бути обрано стільки попівських старост, скільки це потрібно кількістю духовенства у повіті міста, яке між ними й поділяється. У помічники старостам мають бути обрані по селах і по цвинтарях і волостях, або взагалі із сільських священиків, десятські священики. Соборні протопопи, в товаристві з архімандритами та ігуменами або одні, маючи головний нагляд над духовенством повітів через старост, безпосередньо наглядають над духовенством самих міст і старостами. Старости та десятські, об'їжджаючи свої округи, спостерігають за духовенствами повітів.
В обов'язок протопопам і старостам з десятськими постачається наглядати над усією поведінкою духовенства і над точністю і неухильністю виконання ним усієї сукупності його обов'язків, причому собор багаторазово і наполегливо наказує протопопам і старостам з десятськими відправляти посаду свого нагляду з усієї добросовісності.
У своїй турботливості про встановлення можливо дійсного нагляду над парафіяльним духовенством Стоглавий собор не тільки заснував нині вказані нами посади постійного нагляду, а й наказує всім архієреям посилати від себе по єпархіям для тимчасових ревізій і як би своїми екзархами, які б і дозирали до духовенства. кафедрально-соборних причтів 106 .
Повертаючи духовній частині єпархіального архієрейського суду її колишню та канонічну духовність, Стоглавий собор усуває від цієї частини суду архієрейських бояр і наказує: у духовних справах як духовенство, так і мирян, архієреям судити самим, соборно з архімандритами та з ігуменами; у разі своєї хвороби доручати провадження цього суду собору осіб священних для того, щоб справи, які будуть суджені без них, після, також соборно, доповідалися їм самим. На цьому суді зовсім не бути присутнім архієрейським боярам і взагалі світським архієрейським чиновникам, за винятком писарів або чиновників канцелярських. Разом з тим, як усунути архієрейських бояр від духовної частини вищого єпархіального суду, собор усуває десятинників від тієї ж частини нижчого суду, наказуючи їм нікого не судити в духовних справах 107 .
Залишивши архієрейським боярам і взагалі світським служивим людям єпархіальний суд недуховний, саме – суд вищим боярам, тобто у кожного архієрея боярину, що так називався, у найтіснішому значенні цього слова, а суд нижчий – десятинникам, Стоглавий собор потурбувався про те, щоб у можливий суд у можливий суд. Для цієї мети він звертається до того ж радикального засобу, за допомогою якого цар кілька раніше собору намір виправити суд своїх міських намісників, а саме – до узаконоположення, щоб цей суд відбувався в присутності відомих офіційних свідків. Собор наказує, щоб на суді у архієрейських бояр та у десятинників були присутні старости попівські та десятські священики, – по дві та по три особи, і міські старости та цілувальники та земств дяки, яким накаже цар.
Ці свідки повинні писати для себе копії з судних справ і за твердженням їх рукоприкладством судових дяків і після їхнього власного до них рукоприкладства, так само як і після їхнього рукоприкладства до справжніх справ, зберігати їх (копії) у себе доти, доки бояри чи десятинники не доповять справ архієреям. Якщо позивач і відповідач скажуть архієрею, що суд був ним саме такий, як написано у справі: тоді архієрей, обговоривши з вправними людьми, ухвалить вирок. Якщо ж позивач чи відповідач скаже, що суд був не такий, тоді архієрей звертається до копії, що зберігається у свідків, і до допиту їх самих, і ухвалює вирок відповідно до цього нового дізнання 108 .
Щоб на посаду бояр - намісників або бояр - єпархіальних суддів архієреї призначали осіб гідних і щоб вони не мали можливості призначати кого б їм заманулося з-поміж своїх служивих людей, Стоглавий собор наказує: вибирати архієреям кандидатів для заміщення посади не з усіх службовців не за всіх службовців не за всіх інакше, як із відома царя; якщо в якогось архієрея переведуть такі служиві пологи, з яких би „пригоже” було вибирати бояр, то архієрею звертатися з проханням до царя про дарування боярина. Разом з цим собор наказує і щодо дяків, які будуть служити за наших боярів, щоб архієреї тримали їх у себе, тобто призначали їх на посаду, також з відома государя 109 .
Дбаючи про захист судових прав архієреїв, собор, за угодою з царем, скасував жаловані несудинні грамоти, про які говорили ми вище 110 .
Подальша історія єпархіального управління та суду після Стоглавого собору не підлягає нашим промовам. Але ми маємо коротко сказати, що перетворення та поліпшення в управлінні та суді, запропоновані чи проектовані було собором, залишилися мертвою літерою книги його постанов і не були приведені в дію. Нагляд за парафіяльним духовенством, як і раніше, залишився за десятинниками; духовна частина єпархіального суду не стала до суддів по-старому духовною і знову залишилася за боярами та десятинниками. На суді у бояр і десятинників, можливо, деякий час були присутні згадані вище свідки, але, у всякому разі, час був дуже нетривалий 111 .
Отже, у розглянутий нами час, починаючи зі св. Петра єпархіальне архієрейське управління перетворилося із соборного на одноосібне, а починаючи зі св. Олексія чи найближчих його наступників єпархіальний архієрейський суд перетворився з духовного на світський.
У першому випадку, як ми бачили вище, зміна порядків почалася і не зовсім з прямої вини людей: св. Петра обставини змусили керувати своєю єпархією без сприяння собору пресвітерів-клірошан. Але так чи інакше трапилося діло, не можна глибоко не пошкодувати, що воно трапилося. Єдиновладдя є те, з чим люди найбільше неохоче розлучаються і, як би воно не легко дісталося їм, відмовляються від нього тільки з величезною працею. Єдиновладдя наших архієреїв, як знає читач із наших повідомлень, не особливої глибокої давнини. І, проте, захисники його мають рішучу схильність до того, щоб зводити його до часів апостольських і щоб видавати його за ту форму єпархіального архієрейського управління, яка має бути визнана канонічною 112 . Цілком вірно, що і єдиновладний архієрей може бути дуже добрим архієреєм; але коли апостоли засновували соборне управління у церкві, то, звісно, вони знали, що їй краще.
Єдиновладдя надмує людину, роблячи її належнішою владною, і якщо де була небезпека цього, так саме у нас, за нашими місцевими обставинами. Крайня широкість наших єпархій, щодо якої вони не поступалися цілим грецьким патріархатам і навіть перевершували їх, необхідно мала мати своїм наслідком те, щоб архієреї наші заразилися більш належного духом панування. І ось, на Москві приєдналося до цього ще єдиновладдя, щоб зробити архієреїв цієї половини Русі володарями можливо можливо високого ступеня. І безперечно, що це було справді так, розуміючи більшість архієреїв (а не всіх їх без вилучення). Вище ми розповідали справу Серапіона, архієпископа Новгородського з преподобним Йосипом Волоколамським (1 половина тому стор. 636 sqq).
Ми не маємо жодних підстав відносити Серапіона до найгірших архієреїв його часу, а, навпаки, маємо підстави відносити до кращих, і цей кращий архієрей початку XVI століття так висловлюється про свою владу над підлеглим йому духовенством у застосуванні до Йосипа: „аз у своєму монах вільний в'язати і . Взагалі, вся поведінка Серапіона у Йосиповій справі показує, що дух надмірного володіння становив рішучу хворобу архієреїв Московської половини Русі початку XVI століття. (Володарство розвиває в людині самодурство. Між людьми багато самодурів; немало їх і між архієреями: але архієрей – самодур справжнє нещастя для підлеглого йому духовенства). Подібно до будь-якого іншого начальника, архієрей може мати схильність до деспотизму або бути заражений пристрастю сріблолюбства, може бути за своїми якостями нижчими і навіть набагато нижчими за своє становище. Людина, похила до деспотизму, ставши архієреєм за умови єдиновладдя, чи не може звернутися до досконалого деспота, щоб стати тяжким бичем для підлеглого духовенства?
Для людини зараженого пристрастю сріблолюбства, коли зручніше стати архієреєм – хабарником, чи тоді як влада його обмежена та контролюється собором співправителів чи тоді як вона єдиновласна? Архієрей, за своїми якостями нижчий за своє становище, за умови єдиновладдя представлятиме одне з двох: або, правлячи сам, правитиме дуже незадовільно, або підкориться повному впливу свого домашнього або консисторського секретаря, так що єпархією правитиме не він, а той з двох останніх. Як часто між архієреями нашими розглянутого нами часу, взагалі зараженими духом влади до надмірності, траплялися люди, похилі до позитивного деспотизму, як часто на архієрейські кафедри були поставляні люди, які їх нижчі за своїми якостями, цього ми не можемо сказати 113 . Але що наші архієреї цього часу дуже одержимі були пристрастю сріблолюбства, це, посилаючись на такий приклад як приклад Геннадія, архієпископа Новгородського (і на свідчення, які наведемо нижче), ми можемо сказати позитивно.
А коли ж, питається, легше було архієреям впадати в злочин симонії, - тоді як вони правили соборно або як почали правити одноосібно?
Перетворення архієреями Московської Русі свого єпархіального суду з духовного на світський через заміщення духовних осіб світськими боярами на посади своїх намісників, являло собою щось антиканонічне. Неможливо допустити, щоб архієреї не розуміли всієї антиканонічності такого перетворення. А тому видається не неймовірним думати, що вони діяли в цьому випадку не стільки доброю волею, скільки поступаючись рішучому тиску на них з боку їх бояр, противитися якому не знаходили в собі сил. Цілком можливо навіть, що ці архієрейські бояри зі своїм прагненням до захоплення посади єпархіальних суддів знайшли собі більш менш сильну підтримку в самих великих князів, які могли знаходити корисним для себе, щоб головні чиновники архієреїв, якими були їхні судді, стали зі світських бояр. Якщо це так, потрібно думати, що наше перетворення почалося не з часу св.
Олексія, який за своїм характером і за своїм державним становищем дуже міг би опиратися не тільки тиску своїх бояр, а й знайденої ними підтримці у великого князя, а від часу наступника Олексієва Кіпріана. Цей останній, який повинен (за сказаним нами вище) почуватися не зовсім твердим на своїй кафедрі, міг бачити потребу закупити на свою користь своїх бояр. А за своїми моральними правилами, наскільки ми їх знаємо, був здатний на те, щоб церковні канони принести в жертву своєму особистому інтересу. Засвоюючи початок нашого антиканонічного перетворення Кіпріану, ми повинні приймати, що за дуже твердого характеру і, як маємо право думати, дуже канонічного за напрямом Фотії воно мало перерву, і що остаточно почалося відбуватися після Фотія. Залишаючи осторонь антиканонічність заняття світськими архієрейськими боярами місця єпархіальних суддів, ми повинні думати, що відтоді, як відбулася ця узурпація, єпархіальний архієрейський суд надзвичайно багато втратив у своїй якості.
Архієрейські намісники з духовних, чи мирських священиків чи ченців, могли бути небезгрішними; але бояри, за своїм боярством і за своїми боярськими потребами, повинні були принаймні вдесятеро збільшити ту суму доходів, яку отримували небезгрішні з перших. Що суд архієрейських бояр був дуже недоброякісний, це прямо свідчить у питаннях чи пропозиціях царя Івана Васильовича Стоглавому собору 114 .
Нижча адміністрація, яка перебувала в безпосередньому нагляді над парафіяльним духовенством, і меншої важливості суд духовенства і мирян (наскільки останні були підсудні архієреям), належав десятинникам, які як чиновники якщо не адміністративно-судові, то принаймні адміністративні, ведуть свій початок з періоду до. Але якщо десятинники в якості єпархіальних чиновників являли собою щось старе, тільки дещо розширене (до того зловживання, щоб надати їм і суд духовний меншої важливості): то з ймовірністю треба думати, що спосіб призначення їх на місця, що практикувався в час, що розглядається нами, представляв щось нове, - розуме. За цією останньою обставиною, яка змушувала десятинників спрямовувати всі свої думки на те, щоб протягом року встигнути якнайбільше нажитися, вони мали стати справжнім лихом для духовенства і мирян.
У питаннях або пропозиціях царя Стоглавому собору свідчить, що десятинники по селах продавали попів, тобто обирали їх як суддів, без милості, що через відсутність між останніми насправді винних, вони створювали таких за допомогою брехливих донощиків і донощиць, які спеціально займалися доносами. публічні жінки, які наклепували на духовні особи в насильстві), що від їхніх страшних поборів у багатьох парафіяльних церков не було священиків, і вони стояли без співу 115 . Стоголовий собор визнав десятинників непридатними для нагляду над парафіяльним духовенством і поставив натомість з цією метою нових духовних чиновників. Але, не задовольняючись цим, собор відібрав у них і обов'язок - право збирання данини з духовенства, тому що при цьому священикам і дияконам була від них потреба і продаж великий, і поклав обов'язок збирання данин на новопризначених десятників священиків.
Збирання данини було саме тією справою, для якої були засновані десятинники або яка була їхньою власною службою, і, мабуть, із призначенням на цю службу інших чиновників вони мали припинити своє існування. І, однак, цього зовсім не сталося. Численні штати архієрейських служивих людей вимагали місць для їх годування, і десятинники, відсторонені собором від нагляду над духовенством і від збирання податей, залишили нижчі судові чиновники над духовенством і мирянами у справах цивільних. Ця численність штатів архієрейських служивих людей становила в очах митрополита і в очах царя з усіма його радниками таку недоторканність, що нікому не спало на думку скоротити штати і таким чином зовсім знищити посаду десятинників. Залишені собором як нижчі судді у справах цивільних, десятинники, на горі та нещастя духовенства і мирян, і після собору зберегли за собою всі ті обов'язки – права або все те коло діяльності, яке мали до нього, тобто.
інакше сказати, залишилися з усією тією можливістю грабувати духовенство та мирян, яку мали раніше 116 .
У Київській половині Русі, як ми говорили, єпархіальне архієрейське управління і єпархіальний архієрейський суд не зазнали того перетворення і тих спотворень, які вони зазнали в Московській половині Русі.
Представляються найбільш вірогідними пояснення цієї обставини, що архієреї Київської Русі не наслідували приклад архієреїв Московської Русі щодо перетворення єпархіального управління з соборного в одноосібне, ми вже вказували там же вище. Треба думати, що в цій половині Русі, яка перебувала під вищою державною владою іновірною, саме і ціле суспільство брало набагато живішу участь у справах церкви, ніж як це було на Москві 117 , і що рішуча опозиція громадської думки проти московських нововведень і змусила останніх архієреїв. У пізніший час, як дають укладати акти, що збереглися, собори пресвітерів – клірошан Київської Русі брали з новопризначених архієреїв формальні зобов'язання, що вони – архієреї будуть непорушно дотримуватися прав і переваг їх – пресвітерів-клірошан 118 .
З дуже великою ймовірністю можна думати, що звичай справляння цих формальних зобов'язань почався з того часу, як приклад Москви почав загрожувати клірошанам небезпекою, і що, таким чином, вони, користуючись підтримкою громадської думки, самі навмисне і старанно подбали про те, щоб зберегти і захистити себе від зазіхання архієре. Встигнувши зберегти своє існування, собори пресвітерів – клірошан Київської Русі зазнали в пізніший час деякої зміни з боку своєї внутрішньої організації. Ми говорили вище, що в Грецькій церкві первісний пресвітерський собор єпископів поступився місцем собору виконавчих чиновників, і що ця зміна відбулася в Греції вже після того, як ми прийняли християнство (1 половини I тома стор. 320/372).
У Київській Русі первісний собор пресвітерів - клірошан, запозичений нами з Греції, в невідомий пізній час пристосувався до вторинного собору грецького, а саме - він є, так само як і цей останній, що складається з чиновників з особливими назвами і з певними посадами або зі своїми посадами або зі своїми посадами. З актів історичних, які представляють нам будову пізніших пресвітерських кліросів Київської Русі в такому вигляді, відомий поки що один. За цим актом, клирос єпископський складається, так само як і в Греції, з п'ятірки чиновників, але п'ятірки не шестичисельної, як там, а саме п'ятичисельної, яка є: великий економ, великий скевофілакс, великий хартофілакс, протекдик і протонотарій 119 . Проти грецьких чиновників не вистачає в нашій п'ятірці великого сакелларію і сакеллія і зайвий – протонотарій, який не належав у Греків до першої чи головної п'ятірки чиновників, яка, власне, становила урядові собори при єпископах.
Пресвітери – клірошани пізнішої Київської Русі не були священиками кафедральних єпископських соборів, а були настоятелями парафіяльних церков120; але в соборах, чергуючись між собою щотижня, вони були духовниками і керівниками ставлеників, які присвячувалися священикам і дияконам.
Як збереглися в Київській половині Русі собори пресвітерів-клірошан при самих єпископах, так збереглися вони і за їхніх намісників повітів 121 . Отже, у цій половині Русі єпархіальне управління залишилося соборним у всій своїй цілості.
У архієреїв Київської Русі, як і Московської, були світські бояри-слуги. Але ці останні зовсім не вчинили тут того захоплення, яке вони вчинили на Москві. З одного боку, треба було перешкоджати цьому і робити це майже неможливим існування кліросів, а з іншого боку – між ними не було тут, як треба думати, і людей родовитих, які могли б узяти гору над духовним елементом у церковному управлінні та суді 122 . Як намісники кафедральні, так і намісники повітові, завжди були в Київській Русі з духовних, і саме вони обиралися самими кліросами, в першому випадку кафедральними, у другому підлягали повітовим, з їхніх власних членів 123 .
У Київській Русі, як і в Московській, були при архієреях з кліросами та кафедральними намісниками світські володарські або архієрейські тіуни 124 . Про їхню судову посаду треба думати, що доки не сталося перетворення клірошан на певних чиновників, вони були помічниками намісників як судді духовенства та мирян у справах недуховних. А коли сталося це перетворення і коли з'явилися протекдики, як такі (у справах недуховних) судді духовенства і мирян, вони стали помічниками цих останніх, перетворившись на цю сферу суду з справжніх суддів на помічників.
Нижчими єпархіально-адміністративними чиновниками Київської Русі були десятинники у товаристві з протопопами 125 . Перші, як ми казали, більш менш стали такими чиновниками ще до нашестя Монголів, а другі були зроблені чиновниками в Київській Русі вже після цієї навали і, як треба думати, на зразок деканів католицької церкви. Були ті й інші разом тільки чиновниками адміністративними у найтіснішому сенсі (тільки наглядачами), або ж судовими, залишається нам невідомим. Якщо останнє, то мабуть думати, що десятинник мав судити духовенство і мирян у справах недуховних, а протопоп – у духовних.
1. – Грамота на тиунство синові боярському Поснику Пудову Вологодського архієпископа Варлаама. 1629 р.
[Копія цієї грамоти була доставлена Н. І. Суворовим в 1861 в Імператорську Археографічну Комісію (див. вище стор. 43, примітка 3). У додаткових нотатках Є. Є. Голубинського до цього розділу між іншим читається: „надрукувати грамоту, яка вказується на аркуші 54 оборот fin. (Стор. 43, примітка 3). – Пошуки копії цієї грамоти в Археографічній Комісії були безуспішними, а на запит про неї, направлений до Вологодського єпископа Нікона, не було отримано жодної відповіді. Зважаючи на це бажання Є. Є. Голубинського і не вдалося виконати].
2. Про клірошани Київські.
1 . [Віленський собор 1508–1509 р. постановляє, що й священик дійде до великих безчинств, то «нам (єпископам) соборні, з нашим крилосом – з священноіноки і попи, такому безчиннику не веліти священствовати». Російська Історична Бібліотека, видання Археографічної Комісією т. IV, СПБ., 1878 р., стор. 13. У тому, що Віленський собор був із 25 грудня 1508г. по 18 січня 1509 р. див. у С. Т. Голубєва: Панегірик Київопечерському архімандриту Єлисею Плетенецькому 1618, Київ, 1910, стор 38].
2 . У 1539 р. була заснована єпископія Львівська, на місце давно закритої Галичської, і перший єпископ Львівський Макарій того ж 1539 р. скликав священиків Львівських і, порадившись із ними, учинив клирос і надав йому владу тримати, як і в інших єпископів. У грамоті його від 16 листопада 1539 р. (Акти південної та західної Росії т. I, № 103, стор 106; порівн. т. II, № 118, стор 140-141) читаємо:
«Іж есмо вчинили і мову есмо заронену поновили, яка була згинула від давніх годин аж до сього часу, і справи духовні бували при тій святій стільній церкві святого великомученика Христового і звитяжця Георгія у Лвові перед муром і справа духовна бувала на хвалу Божу; ми смиренний Макарій, єпископ митрополії Галицької, владика Лвовський і Кам'янця Подолського, про те багато разів роздумуючи, нібито милий учинити, відклавши всякі промови, по дару святі єдиносущні і нероздільні Тройці живоначальства і наїтієм святого Духа, вчинили розмовивши з ними, учинили есмо клирос і змусили есмо їм сильно тримати і по них майбутнім нащадком, так як у інших єпископіях є. А той дохід мають мети від святої стільної церкви святого великомученика Георгія пів-собору на клірошани, а в повіті Лвівському, колись церква віддасть святити, то на крилася половина; а має єдиний крилошанин з владикою поїхати на освячення церкви; а коли ся надати церкву стару святити, та на крилошани.
А на постанову поповства котрий дяк прийде, котрого крилошанина буде тиждень, той має бути тому дякові духовник, а від сповіді (має дати) 6 грошей; а що будуть деякі крилошани з володарем служити, тим має новосвященний дати по грішмі; а коли б хто дав на десять сорокуст, володарці половиця з того; якщо б на єдиний або на два або на три або на чотири або на п'ять, то на крилошані. А кому буде права духовного треба, має позов на нього взяти у владики; а в небутість владики, має дати намісник прийшов до права, чий привід є, має право обклали шести грошей, а правила відчинені будуть. А якби потреба була якому крилошанину церкву посвятити, то з того владика нічого не має брати, одне на нього обід справити. Якщо ж теж якого крилошанина хотів стати в попи син, то в нього владика не має нічого взяти.
А якщо владика помре, крилошані мають тримати цілий цілий у своїй силі рок єпископію з пани земляни закону нашого святого Грецького, як з малим, так з великим, і з пани міщані Лвівськими; коли південний вийде, то мають нареченому чи пак освяченому владиці єпископію подати з усіма сокровищами церковними. А якби був якийсь крилошанин виступний навпроти владики, не має його жадібної страти владика карати, що відлучити від служіння до того часу, аж ся того справить, ведлуг заповіді правил святих отець; а крилошанина не має хтось судили тільки суд духовний. А намісника не має владика вибирали, тільки крилошани вибравши, мають повести владиці, а владика його благословити має.
А котрий на мене майбутній не мав так тримати і наше надання листа того ламаті і за нічого його не мати, на тому нехай буде клятва Божа і святих отець триста осмнадесять і неблагословення від нашого зверхнього пастарія кир Макарія, митрополита Київського і Галицького і всієї Русі, і є Столькості Макарія єпископа Галицького і Лвівського та Кам'янця Поділського, неблагословення і клятва церковна, нехай буде проклятий у цей вік і майбутній. А до цього нашого листя печатки есмо свої приважили для кращої вірності. А на той час були про Христа почесні крилошані: отець Федоровський Захарія, намісник; батько Миколинський Стефан; отець Богоявленський Антоній; отець Благовіщенський Яків; батько Спасський Автоном; отець Покровський Іван; отець Вознесенський Григорій та диякон Захарія».
3 . Митрополит Київський Макарій у своїй грамоті від 10 січня 1349 р. (ibid. № 118, стор. 125–126) пише:
«Чиним знайоме цим нашим листом, кому буде потреба того знати, або шануючи його чути, нинішнім і надалі майбутнім. Щож яка єпископія митрополії Галицької від кілка сотень років згинула була а заронена була, не маючи пастира свого єпископа в тих славутних місцях, у Галичі, у Львові, у Кам'янці Поділському, то так господар наш свята і славної пам'яті, його милість, король Жикгімонт та великий князь хвала Божа помалу збідніла, а злаща люде стадо Христове без пастира свого були, плекав його королівська милість, за будівлею деяких панів рад тамтешніх, єпископа встановити, і ту єпископію дати славетному Макару Тучанському; де ж ми, від волі й розказу господарського, того Макарія на єпископію митрополії Галицької освятили й благословили, і від себе намісником замість єпископа свого двірного поставили, даючи йому силу від себе у справах духовних, як ся має в приході своїй за благословенням нашим довідувати.
То пак оній Макарій, будучи вже єпископом, і бачачи велике знищення в церкві стільної у Лвові перед муром святого великомученика Христового Георгія, і попівське убожество, за чим хвала Божа не може справлена бути в тій соборній церкві, вчинивши обмову зі священним і боголюбним. Самбора, отцем Арсенієм, і з іншими деякими особами духовними та світськими, за писанням та згадкою нашим пастира їхнього старшого, вчинили собор у церкві святого великомученика Христового Георгія, для встановлення хвали Божої, і записав священиком листом своїм той єпископ Макарій і з отцем священиком соборним і за ним будучи владики Лвовські то повнювати і видавати вічними години, тобто: коли церква святити в повіті Лвівському, владиці половина а на клирос священиком половина, а має один крилошанин при володарі їхати на те посвячення; а коли церкву стару посвятити, то все крилошаном, а володарі від того нічого; а якщо ставленик пригодися на чий тиждень, той священик має йому духовним бути, а від того має від нього шість грошей взяти; що попи того дня при володарі будуть служити, тим ставленик має по грошеві дати, а якщо хто дасть на десять сорокустів, володарі половина а крилошаном половина; а коли на два або на три сорокусті або на п'ять дадуть, від того володарю нічого, все крилошаном; а священика без попів своїх чи намісника свого не має нікому відмови ставити, а чий привід права буде, має тому відкласти шість грошей, тож йому оказувати повинен; а коли якому крилошану церкв свою посвятити, від того владика не мати нічого в нього брати, однак повинен буде про нього обід справити.
А який крилошанин сина свого в попи схоче поставити, владика має його дармо зробити, нічого від нього не беручи. Коли б владика помер, крилошани мають тримати єпископію в силі своєї з пани земляни і з пани міщани, а сокровища володаря і церковні в цілості до волі господарської. А який крилошанин виступ вчинити проти володаря, має його скарати від правил святих отець, духовним правом. А намісника не має владика вибирати, одні крилошани з благословенням його. Який запис його перед нами вказували і так ся в собі має; і били нам чолом усі крилошани соборної церкви святого великомученика Христового Георгія зе Лвова, абихмо їм, ведлі запису і аркуша володарів їх милостей, листом нашим підтвердили на віки вічні години, і аби те запис від інших єпископів тамтешніх не було порушено.
Ми, бачачи промову слушну, а злащачи церкві Божій і служителем церковним, вечори підтверджуємо цей запис володарений крилошаном святого Юрія цим нашим листом на вічній годинник; мають то всі владики майбутні Лвовські крилошаном, нічого від того владного запису не відступаючи, повнювати на вічному годинник; а якби який владика хотів цей запис порушити і того крилошаном не повнювати, покладаємо на нього клятву святих отець сьомого соборів і від нас пастира свого нехай буде прокляти в цей вік і майбутній. На що ж єсьмо до цього аркуша нашого і печатку нашу найстатнішу привісили».
4 . У посланні архімандрита Уневського Ісаї Болобана, котрий мав бути ухваленим в єпископи Львівські на місце дядька його Гедеона Болобана, адресованому до майбутньої пастви від 3 лютого 1607 р., читаємо (Акти, що відносяться до історії Південно-Західної Русі, видав 8, 8). 8–15, № 3): «Абіє прийшов у Лвов старанно в любові Христовій, зібравши священне братство презвитерів і канонік, або правильних священик, що у священному церкві судилищі з єпископом головують, показуючи їм це. З ними ж і іншим церковним клириком і людем, нехай не приховане це перед ними буде воля відійшовшого єпископа, і супутнє на це царське перед відступом, що тут архієрейський і синкгелна патріарша писання, яким усім купно сусіднім священному причту і про Львівському сповідавшим, бо давня писання утримувала від древніх князів і царів і архієрів на всяке благочиння між ними до успіху на краще церков віддана їм.
Не тільки ж і інші від виконання церковного, мають розклад братства від найсвятішого патріархи вселеньського, щоб цим непорушним бути і не ушкоджуваному. До цих же і ставропігіям на деяких місцях, честі для великих церкві, проти яких не тільки як марнотрат Христових ягнят. Бо всякий, хто не збирає, мовить, розточує; що нема зі мною, на мене є. Хай був деко, і ні в якому разі ставив на волю Христову, багатьом бути рятівником про нього, або образити їх, або применшувати церкву його, і сховати число від них пошкодженням законних речей, нехай не буде. Але й помножити й зростити хоч, зігріваючи й милуючи старанням любові, як птах під своїми скридами, як речей на краща співати, на славу пречесного, і прекрасного імені Господа нашого Ісуса Христа, світу винуватця, в пречисті недра нареченої своєї церкви. збираючого. Тим же від усієї душі і від щирого серця вся ця ялинка імуть, любо від христолюбних, і мирних царів і князів, любо від найсвятіших патріарх; добряче ж від вселеньського патріарха, його ж і прономія.
тутешня, суть любо від архієпископа, або єпископ православних, і раніше відступу колишніх, що нижче аж ніяк у підзорі суть опірна євангелію Христову, або заповіддю і священним каноном апостолським і соборним уставом і правилом вселенському і помісно колишнім, церковному, і всякому переказу і звичаю стародавніх у церкві вмісту, і поведінці великої церкви Константинопольської, їй же і підлягаємо ні в чосі ж гидка, або несогласующаяся ще суть, обіцяюсь, і засвідчу перед Господом моїм Ісус Христом, вся ціла утримувати і зберігати від всякого на всякому. потім. Тако чесному превитерству, братствам, що списуються вірним у виконання заповідей Христових більше в союз Христом відданий любові. Ніщо ж таке вірних творить, бо що єдине бути. Про це бо й молячись батькові своєму не розірваному бути про ім'я його союзом світу Христового сотязуваним вірними, та не духа розірватим єдиність.
Бо це є жереб, це нам залишив спадщину, щоб мирувати з один одним про інших. Приводимо й про мир до себе тих, що перебувають, що перебувають нам у любові, Ісус Христос у нас перебуватиме, мир свій даруючи нам. Також і ставропегіям нерухомому буті за прономіями патріяршим, відзначала колишнім. Не тільки ця міцно утримувати як єпископа і охоронця і піклувальника тим, хто хоче спастися, але й до того ж до творення церкви, і на користь усьому виконанню церковного маєти схоплять. Вся з готової старанності створю проти прохання їх. А я тутешнім обіцяю у Львові, ця відповідно в Галичу і в Кам'янці. Зв'язуємося як уди Христові в одне тіло Церкві освобождая і тому бути навіть до сонміща превітерства у своїй головізні буде від них же купно голову з ними коли любо схоплять перед поставкою мене, або по поставленні, нехай оберуть п'ятірку на оффекия, великого і великого хартофелаку, протекдику, протонотарію. Іще ов убо, за каноном четвертого собору, дбаючи про здобуття церковних владу маючи.
І всі приходи утримувати від них, і будувати ними за наказом архієрейським. Архієрею і церква на потребу, катовані від них архієреом буває: навіть вірний будівничий буде як Богу наглядаючу. Вже тримаючи судини церковні. Хартофілакс ж тримає церковні виправдання. Суддя всіх вин церковних мей та лікарських вин міркування. До цього ж і в інших клірицьких винах є екдик 128 , або помсти, як десна архієрейська рука. Протекдик, або, отместитель найстарший, у яких заступати полонених і образливих, і суддя є осудних вин. Протонотарій же вся дітла на судичих. По цих же, і до них меншу п'ятірку інших клірик від мирських, аще вибирати хочуть у посібник їм добрих на се розум заможних божественних писань. Ще ж по божественних апостол заповідях, і це з усякою звісткою, ні від одного ж єпископа, чи архієпископа нерухомо, і не зневажливо чинить, бо суд передвічним суддею зі мною мати будуть, що сміє розбестити про це заповідь апостолську.
Як належить спільно вибирати єпископа, що містять і мають за узаконенням святих апостол, їх заповідем. Я всією душею прилипаючи, як вони соборному учительстві в осмій книзі віщають: Купно промовить нам сущим дванадесятим Господнім апостолом, що з нами й вибраній посудині Павлу, і Яків єпископ, та іншим превидерам, і сьомим дияконом. Перший убо аз річку Петро, єпископу херотонісану 129
Бути, як у попередніх книгах заповітом якому, обираємо ж від усіх людей у поєднанні з превитерством, і від них ще купно свідчимо, що гідний є архієрейства, і інша. Тим же по цій священній заповіді хочу та один по друзі висхідного на престол цей без упину якого, від якого або будь особи, сицевому вибору бували. Але й канон святих апостол і Антіохійського синоду по іншій частині про це ціле нехай зберігаємо, є розбіжність заспокійливу і злість пристрасті охоплюючу, та коли єпископ обраний був, і не приймуть від людей, що личить йому сотворити, і що причитаю церковному за це, не у щастя не в. Ще ж і ця канони, як потрібна церкві про єпископа, з'ясовуємо, що так твердо у своїй їм фортеці перебути, нехай явлена, промови, будуть маєтки єпископські, і маєтки церковні, та йому у своїх владі матиму заповідати, і церкви невіданням єпископських речей, згуби у своїх. І що в Карфагені маєтку, яких раніше хіротонія не мав єпископ, а потім отримавши, церкви примножена і освячена нехай будуть.
Але ж інакше буде як розграбувач був би єпископ, і честі позбавлений. І що в Труллі: про цілість церковних речей. Як померлого єпископу, маєтку його, і ніхто ж собі присвоює, але клирос ця нехай збереже, що хоче бути єпископом і навіть ця спокушена будуть, і в звістці не зруйнована (пре)будуть. То я обіцяюсь до святішого патріарса вселенського без дотику послати, молячись усяким чином, купно з вами чесним превітерством превеличності його синкгелним своїм писанням, передусім вибирання єпископа як... мовиться у звістці по заповідях апостолських, опаства ділячи суд(ов) на них же оффекіях духовним чоловіком лепо бути. А на них же мирським на прикрасу благочиння церковного, і зміцнення судів: навіть добриво буде великою церквою цими оффекіями в граді в єпископстві цьому, йому ж і ексаршеством пошанований був на славу імені великого престолу нового Риму.
Протопопу ж аще вибирати хочуть превитерство, котрий літа найсмачнішого від інших, нехай обирають соборні між собою, не проти пристрасті якому, але з волі Божої, я й благословлю, нікчемно опираюсь, коли вся благочинні бувають. І якщо ж викритий буду неузгоджуючи справи про яже де від мене написаними або у вірі похитнений, що нехай не буде. Оце Христе Владико, юже нині твердо і відомо, сповідую перед усім зібранням церковним, яких вас ту зібрав Дух святий; бо вірую в єдиного Бога Отця, і єдинородного Сина його Ісуса Христа, що насамперед вік. І в Духа святого від Отця тільки вихідного, Сином же даваного, як з початку православні сповідує єдина свята кафолічна і апостольська східна церква, в ній же народився, і вихований був, нехай дасть мені в Тройці поклоняється Бог, до кінця дотриматися і.
З нею і седм вселеньські собори приймаю, що на збереження чесних догматів зібравшись, сповідую і що на них уставлені зберігати канони і заповіді, бо за різними часами і літами святими нашими отці узаконилися, і що вони приїжджають, любляться з ними. Ще й церковний світ сповідую дотриматися і жодним чином не противна йому мислити. По всьому узгоджуюсь усім перш за мене православним єпископом і по всьому корюся великому патріарсу, і великою церквою і вся ціла дотримуючись прономія його. Але нехай у повідомленні вам вся ця будуть: потреба невідкладно священному і великому собору великі церкви нового Риму, ніж про це, і що ви ще до них на повзу церкви, вимагаєте сповіщеному бути, бо воно небезпечніше побачити, ніж на повзу соборно вбачається й міркуємо. Більше ж на осіб розумних краща суть і змістовна.
Над цими ж печатку свою додаю на збереження всіх і виконання, що закон наказує і рукою моєю підпоруся тако, а не інакше цим бути, ні в одному ж, і від того, що по мені хочуть бути діадохів 130 , все ціле держим, як священний скарб, і яжа від святей Як рех на повзу церкви, коли принесені будуть, нікчемно чинячи опір, або звинувачую, в незрушний зміст цих готові підписатися имам купно, що зібралися вам і з ними ж захоплюєте. Але ж інакше сповіданню цьому і підписанню моєму сотворити хоч явлюся, і підлягаю канону Карфагенському, як честі єпископські, і буду позбавлений. Писаний у Львові при церкві стільникової, святого великомученику Христового Георгія місяця лютого G(3) року Ѵ54; а¦з (1607).
5 . Поставлений на місце Гедеона Болобана Євстафій Тисаровський у своїй грамоті до тієї ж Львівської пастви від 22 січня 1608р. пише (ibid. стор. 17–20, № 4, або Галицький Науковий Збірник 1868 р. випуски I та II, стор. 70–73):
«Євстафія Тисарівська милістю Божою наречений єпископ Львівський, Галицький, Кам'янця Подільського.
На славу нескінченну пресвятої живоначальної нероздільної Тройці, для відомості всім табором у вічні пологи, Христом іменитим людом. Тим моїм листом поясню і явно чиню, бо при нареченні на єпископство мене смиренного Євстафія, оповідавшись брати моя про Христа, кохана Львівської, Галицької та Кам'янця Подільського, церков святих Божих, духовенство все, відвід стародавніх прав і звичай. привілея від їх милостей кнежат руських, королів польських, архієпископів, єпископів багатьох, досить зорові варові на порядок і затвердження уряду клерошаньського і клірицького свого показав; уживали нас абим і я їм ті привілеї, данини, фундиші, права обречені клероського уряду їх листом і записом своїм ствердив.
Я прихиляючись і ведлуг найбільшої моєї сили послідуючи вироком дійства Духа святого, котрий в союзі світу творячи дім у оселі собі, розділив дар свій у різні посудини, чинячи ових апостоли, інших пророків, ов учителями, що дав дійство своїм силам, говорячи: Кожен дар свій від Бога має, і в чому хто званий у тому нехай перебуває. Не можемо сказати члонок члонкові, що ми по тобі: члонки бо є один одного і одне тіло, єдиної і Спасителя Христа голови, і від тієї голови, пов'язані жилами повинною та узаконеної милості. Тим моїм добровільним листом оних самих і помінені, які б ся і на потім могли показати, всі і кожен з особлива, нібито в той лист іменовані були, права, привілея, аркуші, старожитності клявзули, звичаї і уживання священикам, церквам до ґрунтів, брацтвам, ставропігіям, і парафіям.
А особливе тут при Львові майбутнім від святої пам'яті їхніх милостей королів польських і княжать руських: як теж від святіших патріархів вселенського престолу Константинопольських, метрополитів перед відступами Київських, Галицьких і всієї Русі; та єпископів Львівських, Галицьких та Кам'янця Подільського, предків моїх соборні та преватні наданих. А найбільше які б церкви східного православ'я Бога вишнього нового Сіону каноном і правилам святих апостол і вселенських седми соборів святих богоносних Батько відданням противні не були, але в усьому підлеглі були зміцнюю: і від самого себе й інших усіх інпедиментів варю і убезпечаю. Ті всі і кожне з них здібна нібито тут від слова до слова вписані були цале не зкгвалцоне не порушоне вічне я сам держати святобливе обітницу і сперечаю, і на нащадки нащадковим єпископам по нас майбутнім теж по собі від роду в роди в вічні роди, як милість, віру і святиню, христообразно зоставаемо і мати хочемо.
Це все доброю вірою і цілим наміром нашим для святості, шани, сили церковне. А особливо науки шкільні, друкарню брацтва для оздоблення та розмноження хвали Божої, самі то чинимо і нащадком зливаючи то на них здержати вічними годинами чинити і виконувати те ж саме зоставуемо. Змініть вільну елекцію обирання єпископа з пани шляхтою і мішані і братства всіх станів православ'я кафолицьке орієнталної східної святої церкви людом, слухняності найсвятішого патріарха фрону Константинопольського майбутніх. Тим пам'ятаним клерошаном відкидаю, також між собою оббирання намісника дозволяю зміцнюю, якого їм благословити єпископ має. І сам без їхнього хвилого оббираючи єпископом бути не хочу, ані буду сили. І вибраний якщо вим з підступу ворога душного від тієї православної святої віри від слухняності святіших патріархів Константинопольських відступив, або вдасться за потребою влади мирські, а не христоподібно применшуючи і упокорюючи аж до смерті собі.
Проти правил святих богоносних отець та їх праву клероскому без здогаду будівлі та дозволу їх сповненого засідати і відправляти справи (а злаща найголовніші важився), або в їхніх рядах доходах церковних сам через собі прешкоду чинив, або кому чинити допустив, або за вимером єпископа ступінь хіротонізований на єпископію в'їхав, і чинення особи від них витягав: добровільно сам те на собі та на нащадки моє залишаю і вкладаю. І покликаний був за першим покликом до права свецького під провину, тобто, тисячі гривень, не відступаючи від уряду: а до духовного покликаний під звернення і відібрання від церкви Боже підпадаю.
Права, привілея, аперата, уклади, судини в сріблі, в злоті, в перлах і в якій колвек матерії єпископських і священицьких церков: святого великомученика Георгія у Львові, Галицьке на Крилосі, Успіння пресвяті Богородиця, і Кам'янця Подільського, святе реєстр з підписом рук і печаткою їхньою клерошаньською та нашою єпископською в належному місці при церкві стільної мети: і за їхніми ключами клерошанськими порадою і з ними тим володіти, і всіма силами до самої смерті церкви Божої служити, пам'ятати, боронити під тією ж вище пророчою. Ті теди, все вище написані артикули, все здержать Богу всемогутньому і всій церкві клеросум нарікаю. А для кращої віри і ствердження печаткою моєю з підписом власної руки я усвідомлюю, підписую, прикладаю, що й книгами кгродськими і земськими змоцнити буду винен. Сталося у Львові за столиці святої великомученика Георгія столиці єпископії Львівське.
При побуті всіх Божою благодаттю зібраних священоієреїв Львівських клерошан і клериків у своєму чину клерошанським майбутнім, і брацтва Успенія святі Богородиця Ставропігіона Львівського, і всіх братств при Львові майбутніх і за часів його милості пана Іоанна Мелешка. мл. і пана Василія Самсонівського, і пана Стефана Чолганського, пана Михайла та пана Проколу Тисарівських. Року від народження Ісуса Христа Сина Божого 1608 місяця генваря дня 22. Євстафій Тисаровський власною рукою. Вигнання нотарій».
3. – Парафії та парафіяльне духовенство.
Щодо парафій і парафіяльного духовенства ми маємо лише зробити деякі доповнення до того, що говорено нами в I томі (1 половина, стор. 377/444) і що відноситься і до розгляданого нами часу.
↓ Знаходження священиків на місця в парафії становило обов'язок вотчинників сіл або парафіяльних громад, але водночас це продовжувало залишатися і ктиторським правом не тільки перших, а й других (громада парафіян – такий самий ктитор по відношенню до своєї церкви, як одиничний вотчинник до своєї) 131 . священиків і в невладницькі парафії, то парафіяни могли і не приймати їх 132 . Коли священиче місце в парафії заміщалося не так, що парафіяни приводили до єпископа непосвяченого кандидата (дяка) для посвячення, а так, що вони знаходили вже готового безмісного священика: то в останньому випадку не вимагалося, щоб на місці затвердив священика єпископ, а вимагалося тільки єпархії, – свою відпускну, грамоту місцевому десятиннику, щоб було видно, що він – дійсний і не заборонений священик.
Так як кандидатів у священики було дуже багато і на всяке порядне місце були цілий натовп конкурентів: то в деяких, принаймні місцевостях, якщо не в усій Росії, парафіяни багатих парафій продавали місця кандидатам з торгу, надаючи їх тим, хто давав їм велику плату за місце. Так само торгували місцями дворецькі і дяки государів, завідували їх заміщенням при церквах, що у палацових вотчинах 133 .
Надмірна кількість парафій не тільки залишалася тим же, що й у попередні часи, але, як слід думати, навіть значно збільшилася у своїй пропорції щодо народонаселення. Селяни, що жили на чорних державних землях, прагнули якнайбільше відкривати у себе парафій, шукаючи зручності для себе у відношенні до церковних треба; дрібні вотчинники без потреби будували у себе у вотчинах церкви з панського власного марнославства або задовольняючи марнославство своїх дружин; безмісні священики, які ходили по всій Росії в безлічі, старанно проповідували тим і іншим про святість справи будови церков і заснування нових парафій, щоб створювати собі місця. Це крайнє множення приходів мало своїм наслідком те, що багато хто з них часто залишався без священиків, а церкви їх стояли без співу. Маленький селянський світ будував у себе церкву і відкривав у себе парафію; знаходився кандидат у священики, що погоджувався служити і за найменшу плату чи лайку.
Але кандидат цей, бувши поставлений у священики, проживав дуже недовгий час на приході і йшов з нього, щоб шукати собі кращого, - і прихід залишався без священика, поки не знаходив собі нового такого ж кандидата, який чинив так само як перший і т. д.. Марнославний маленький вотчинник будував у себе в вотчині; але полювання утримувати священика в нього вистачало року на два, на три або ж і прямо він починав з того, щоб утримувати священика можливо мізерним чином, - і знову та сама історія, що вище.
Стоголовий собор зробив приписи проти продажу місць священикам парафіянами та дворецькими государевими та проти надмірного розмноження парафій. У першому випадку його розпорядження полягає в тому, що він звертається з наказом і разом домовлянням до підлеглих осіб, щоб місць церковних вони не продавали, а безгрошово обирали б священиків житієм непорочних, грамоті добрих і до відправлення своїх обов'язків вправних 134 . У другому випадку, проти безмірного розмноження парафій, собор наказує, щоб нові приходи відкривалися не інакше як з дозволу єпископів, і щоб єпископи давали свій дозвіл лише в тих випадках, коли настоїть в цьому справжня потреба і коли є надія, що можуть бути утримані священики.
Знову відкриті приходи, церкви яких за їх убогістю залишалися без священиків і стояли без співу і в яких не було дійсної потреби, собор наказує закривати, а церкви їх наказує звозити на цвинтарі до церков тих старих парафій, від яких нові були відокремлені, і влаштовувати з них при цих церквах приділи.
Але між дуже бідними парафіяльними церквами, які залишалися без священиків і стояли без співу, були й такі, в яких по місцевості була справжня потреба. Стоглавий собор, доручаючи єпископам усіляко дбати про те, щоб подібні бідні церкви не стояли без співу, робить на цей випадок припис, доцільність якого залишається для нас незрозумілою. Церкви ці стояли без співу тому, що при них не хотіли жити священики через мізерність змісту; а собор своїм розпорядженням створює засоби для постачання цих церков книгами та іконами, а що стосується священиків, то, не вказуючи ніяких способів до збільшення їхнього змісту і навіть не надаючи їм жодних пільг проти інших священиків, наказує їм, як це було й раніше, жити про прихід та про церковну землю 136 . Недоказаний зміст цього припису, можливо, той, що доручалося єпископам – своєю владою призначати до цих церков священиків з обіцянням останнім, що після закінчення відомого терміну вони отримають кращі парафії.
При церквах парафіяльних були придільні церкви або межі, що називалися також притворами (від того, що іноді влаштовувалися в притворах парафіяльних церков; звідси назва особливих священиків придільних церков - притворяне), яких призначенням було або служити пам'ятними церквами для пологів їхніх улаштовувачів або ж служити для приходів церков свят. Вказане нами розпорядження Стоглавого собору, щоб нові парафіяльні церкви, які стояли без співу, звезли були на цвинтарі до старих парафіяльних церков і влаштовувалися були при них прибудовами, якщо тільки розпорядження було виконано, мало створити новий клас придільних церков без жодного певного призначення. Собор не наказує просто знищувати церкви приходів, що закриваються, як здається, тому, що знаходить подібне знищення церков небажаним і несхвальним 137 .
Окрім церков парафіяльних із придільними були церкви будинкові, які будувалися боярами на дворах їхніх містових будинків. Як у період до-монгольський було безліч цих церков у Києві, так у розглянутий нами час було безліч їх у Москві.
Мартін Бер, який написав свій Московський літопис в 1612 р., каже, що в його час церков у Москві було, принаймні, три тисячі 138 . Цілком ймовірно, що він значно перебільшує; Проте, у разі, з його показання випливає те, що церков у Москві було незвичайне безліч. І це безліч необхідно дає припускати, що з відносному надлишку церков парафіяльних був ще найбільший надлишок церков домових.
Між церквами парафіяльними становили особливий клас міські церкви, які називалися соборами 139 , які були призначені задовольняти потреби поминання померлих, являли собою церкви в містах з щоденною службою. Спочатку засновувалося в кожному місті по одному собору; але з часом у великих містах одного першого собору були додані нові собори. Що так було вже в період до-монгольський, це стверджує один пізніший літопис, саме літопис так званий Тверський, який під 1159 р. говорить про святу Софію в Києві і про всі в ньому собори 140 . Щодо розглянутого нами часу знаємо, що було засновано по сім соборів у Москві, Новгороді та Пскові: далі семи не йшли, тому що число сім було число вселенських соборів (до яких дещо оригінально, звичайно, були прирівнювані собори – церкви). У Новгороді сім соборів було до 1417р. 141; у Москві сім соборів згадується під 1479 р.
142; в Пскові другий собор до першого або первісного був заснований в 1357 р., потім протягом з невеликим століття, по 1471 р., було засновано ще чотири собори, і нарешті - сьомий собор був заснований невідомо коли до 1528р. 143 .
↓ У Новгороді було не так, що тримали в соборах щоденну службу лише священики самих соборів, але так, що тримали її в них священики всього міста, і саме – у первісному та кафедральному соборі св. Софії служили понеділок всі священики міста, а до інших соборів для тієї ж тижневої низки вони приписані були або належали частинами, тобто відома кількість їх до одного собору, інше до іншого і т. д. 144 . У Пскові було інакше, ніж у Новгороді: тут частинами належали до соборів як священики всього міста, а й священики всієї області, т. е. з міськими і священики сільські 145 . Чи становило зараз зазначене лише особливості Новгорода і Пскова або так було і в інших місцях, нічого не можемо сказати. Звістки про заснування нових соборів у Пскові повідомляють, що священики новостворених парафій (і знову відкривалися місць у старих парафіях) не вступали в громади існуючих соборів, а залишалися неокупними, і що з них - невкупних, по досягненню ними більшого числа, і утворювалися нові собори.
Деякі з цих нових соборів утворювалися так, що священики, які становили громаду, мали утримувати щоденну службу не за однієї церкви, а за двох або за трьох (четвертий собор, заснований в 1453 р., – при двох, п'ятий собор, заснований у 1462 р.). Начальники перших соборів у містах, а де їх назавжди залишилося по одному, що, звичайно, було найбільшою частиною, – і єдиних, називалися протопопами147; начальники інших соборів після першого називалися старостами соборськими 148 . На превеликий жаль, наші відомості про собори поки що досить недостатні 149 . (У Пскові невкупні священики самі клопотали про заснування нових соборів; отже – це було для них вигідно, а, отже, справу треба уявляти так, що поминові гроші, які виспівувалися ними в соборах, становили їх загальний дохід. обов'язки, що платив штраф, – Акти Експедиції т. I, № 229, стор 221 col. 2 fin.. 150 .
Останнє, мабуть, слід розуміти так, що чергове служіння лише в кафедральному соборі становило обов'язок священиків) 151 .
Необхідно думати, що у розглядуваний нами час, ще більш ніж у період до-монгольський, головними кандидатами в парафіяльні священики та на інші священно-церковнослужительські місця були діти священиків і взагалі священно – церковнослужителів, бо, як це цілком природно, з часом духовенство мало все більше і більше особливо. Немає сумніву, що цей контингент священства був не тільки досить достатнім, але й надмірним, оскільки відомо, що духовний стан збільшується зі швидкістю значно більшою, ніж будь-який інший стан жителів держави. Однак зовсім не було ще й того, щоб духовенство відокремлено було в касту, формально закриту, і доступ до священства залишався, як і раніше, вільним і для мирян, наскільки останні мали можливості і разом полювання конкурувати з кандидатами з самого духовного середовища.
Які полегшення були встановлені великим князем Василем Дмитровичем у договірній грамоті з митрополитом Кіпріаном щодо вступу дітей священиків у духовне звання, і які обмеження були встановлені ним щодо припущення мирян до священства, це ми наводили вище (1 половина тома стор. 328). Должно з повною ймовірністю думати, що в наступний час зберігали свою силу полегшення, але чи зберігали її обмеження, не можемо сказати 152 .
До-монгольський звичай, щоб пани постачали в священики собі своїх холопів, не звільняючи їх від рабства, ніби залишався деякий час і після нашестя Монголів. Можна припускати це тому підставі, що митрополит Кирило у діяннях Володимирського собору 1274г. між іншими правилами щодо поставлення у священики наказує й таке: „ні раба на священство привести, якщо не раніше пан його відпустить (його) перед багатьма послухи з грамотою, і пустить, а може, хоче, і за поставленням нехай не привласнює (вже не присвоюватиме) собі” [Ср. в 1 половині цього тому стор. 72].
У час, який ми розглядаємо, дуже було в нас зазвичай, щоб місця парафіяльних священиків займали ієромонахи, які, як такі, називаються ігуменами. Назва ігумен у додатку до ієромонаха, що живе на приході, означало те, що він мав від єпископа право духовності (а ці ієромонахи отримали назву ігуменів від того, що в давні часи в монастирях право – обов'язок бути духовниками ченців належав їх настоятелям – ігум синонімами). Назва показує, що спочатку було дозволено в нас посідати місця парафіяльних священиків лише таким ієромонахам, які мали від єпископів право духовності; дозволення ж могло бути дано тому, що право духовності в давнину не належало його ipso всім священикам, а навмисне надавалося лише деяким гідним, і що з цієї причини) міг виявлятися недолік у духовників між білими священиками 153 .
Але в пізніший час посідали місця парафіяльних священиків та ієромонахи, які не мали права духівництва, а також було ще й те, що вдові священики постригалися в ченці, щоб зберегти собі священство, а потім залишалися на своїх місцях 154 . У питаннях царя Івана Васильовича до Стоглавого собору вказується як на безлад, що „чорнці у мирських церков у поспіх живуть”, причому з ймовірністю повинні розуміти саме монахів, які не мали права духовності. Але в визначеннях собору ми не знаходимо жодного припису про наші монахи 155 .
За досконалої відсутності у нас освіти єдина вимога, яка могла бути, і насправді була пред'явлена у нас кандидатам у священики, полягала в тому, щоб вони „грамоту добре знали” (Володимирський собор 1274 р.), щоб вони були „грамоті горазди” (Стоголовий собор). Як було в період до-монгольський, що насправді священики надзвичайно мало задовольняли й цій скромній вимогі, так залишилося без найменшого поліпшення і в розглянутий нами час: після нікчемної, ймовірно, меншості священиків, справді здатних грамоті, а рішуча більшість їх була вкрай малограмотна, а дуже малограмотно, рішуче більшість їх була вкрай малограмотна, а вельми малограмотна, рішуча більшість їх була вкрай малограмотна, безграмотно. Від розглянутого нами часу ми маємо два свідчення про ступінь грамотності наших священиків за цей час – архієпископа Новгородського Геннадія у його посланні до митрополита Симона та Стоглавого собору. Останній просто каже, що ставленики, що бажають у диякони і в попи ставитися, грамоті мало вміють 156 .
Але Геннадій у посланні до Симона, на наше з погляду інтересів історії щастя, пускається у докладні промови про малограмотність ставлеників своєї Новгородської єпархії і тим самим доставляє нам можливість ясно уявляти собі ступінь цієї малограмотності. „Ось приведуть до мене, – пише він, – (прихожани якоїсь церкви) мужика (для його поставлення їм на той чи інший церковний ступінь), і я велю дати йому читати апостол, – і він не вміє і ступити; (своє) вибачення (і виправдання) кажуть: така (пане), пані, (наша) земля, не можемо знайти людину, яка б була здатна грамоті. кажеш йому те, а він говорить інше;
Про вчення дітей, які готувалися до духовного звання, їхніми вчителями – майстрами Геннадій пише: „мужики – невіки вчать хлопців, та тільки псують їх мову (догану): спочатку вивчити з учнем вечірню і за це потрібно принести майстру кашу та гривню грошей, а за заутреню – теж і більше за, а за годину, а за годину, а за годину, а за годину за яку порядився (вивчити); а відійде (учень) від майстра, і він нічого не вміє тільки марить по книзі, а церковного порядку нічого не знає” 157 ... У наведених нами витримках Геннадій говорить про більшість ставлеників Новгородської області; Однак від Новгородської області є повне право укладати і до всієї Росії. І, отже, ось що була більшість священиків усієї Росії, сучасних Геннадію: „лише марить по книзі”! Що існувало в час, який ми розглядаємо, чимала кількість священиків зовсім безграмотних, „ізустних”, це не може підлягати сумніву. Про тих, що становлять своєрідний інтерес, священики ми докладно говорили вище 158 .
Щоб крайня малограмотність більшості наших священиків турбувала когось у вищій церковно-урядовій сфері до кінця XV століття, це залишається нам невідомим. Скільки знаємо ми, перший підняв промови про цю малограмотність і про засоби її усунення зараз згаданий нами Геннадій, архієпископ Новгородський. Геннадій знаходив, що єдиний засіб для усунення малограмотності є заклад казенних училищ грамотності, в яких діти, які готуються до священства, проходили б обов'язково і примусово повний курс науки грамотності, що визначається ним так: „азбука кордон витлумачена зовсім, та й наполегливі слова, та псалтиря. проходження всіх граней або стовпців азбучних складів, вивчення слів підтільних і можлива ґрунтовна вправа в читанні по псалтирі. Геннадій робив гарячі уявлення необхідність закладу училищ великому князю Івану Васильовичу і митрополиту Симону; але його уявлення залишилися без жодної дії і не мали жодних наслідків.
Після архієпископа Геннадія Стоглавий собор вирішив запровадити кращі училища грамотності для тих, хто готується до священства, ніж які існували доти. До тих пір ці останні вчилися грамоті або у своїх батьків - священиків або у так званих майстрів, - мирських людей, які займалися навчанням грамоті і містили для цієї мети у себе на будинках училища, і оскільки ті та інші вчителі були малограмотні, то й учні виходили такими самими.
Стоглавий собор постановив щодо закладу кращих, ніж раніше, училищ наступне: „За царською порадою соборно укладаємо: у царюючому граді Москві та по всіх містах протопопам та найстарішим священикам, з усіма священиками та дияконами, вибрати, за благословенням свого святителя, добрих, духовних, священиків благочестивих, які мають у серці страх Божий, можуть і інших користувати, і які б грамоті – читати і писати були добрі: і у тих священиків і дияконів і дяків влаштувати в будинках училища, щоб священики і диякони і всі православні християни в кожному місті віддавали їм своїх дітей на вчення грамоти та на вчення грамоті читання аналойного.
І ті вибрані священики, і диякони, і дяки навчали б своїх учнів страху Божому та грамоті; і писати і співати і читати з усяким духовним покаранням; а найбільше берегли і зберігали б своїх учнів у будь-якій чистоті і дотримувалися їх від усякого розбещення, а особливо від поганого содомського гріха та рукоблуддя та всякої нечистоти. Щоб вони (учні) вашим, – починає звідси собор звертатися зі своєю промовою до самих вчителів, – береженням і повчанням, що прийшли у вік, стали гідними священичого сану. А учнів своїх карали б і навчали у святих Божих церквах страху Божому і всякому благочинню, псалмоспінню і читанню і співу і канарханню за церковним чином. А навчали б ви своїх учнів грамоті стільки (стільки ж добре), скільки самі вмієте, і силу б у писанні розповідали їм за даним вам від Бога талантом, нічого не приховуючи, щоб учні ваші навчали всі книги, які приймає свята церква, щоб потім могли вони не тільки себе, але й інших користуватись і вчити страху Божому.
Також вчили б ви своїх учнів читати і співати і писати, скільки самі ви вмієте, нічого не приховуючи, але від Бога чекаючи винагороди, а також і тут від їхніх (учнів) батьків приймаючи дари і почесті за їхнім станом” 160. Ми цілком привели визначення Стоглавого собору про училищ священики носився перед очима митрополита Макарія. Ідеал цей був найвищий: по відношенню до наукової сторони, якщо можна так висловитися, він мріяв так би мовити про грамотні академії, бо хотів, щоб не тільки добре навчали учнів грамоті, але й робили їх книжково-начитаними, щоб вони були. таким був ідеал, то справа про його здійснення поставлена була так, що йому зовсім не мало здійснитися.
Митрополит Макарій не проектує казенних училищ, а доручає протопопам зі священиками запросити найкращих у їхніх містах священиків, дияконів та дяків, щоб ті відкрили у себе на будинках приватні училища та вели у них справу навчання та виховання за вказаною програмою. Припущені приватні училища могли відкритися і існувати тільки в тому випадку, якби для священиків, дияконів та дяків було це вигідно, тобто якби батьки учнів погодилися платити їм добре. Але цього не могло бути, тому що батьки – священики повинні були віддавати перевагу платі не тільки високої, а й будь-якої, щоб навчати дітей самим, а батьки – миряни віддавати перевагу тому, щоб платити дешевше колишнім вчителям. А тому і проект нових училищ, написаний митрополитом Макарієм, мав залишитися простою мертвою літерою діянь Стоглавого собору 161 . Архієпископом Геннадієм вже проголошено думку про необхідність казенних училищ. Чому митрополит Макарій анітрохи не відгукнувся цю думку, тобто.
чому він не співчував їй або чому знаходив її нездійсненною, нічого, на жаль, не можемо сказати. Якби припустити, що не співчував через небажання взяти зміст вчителів на свій рахунок, то, звичайно, це не дуже говорило б на його користь; але, як здається, припускати про нього цього не можна (хоча, втім, і можна припускати єпископів, які були з ним на соборі).
Щодо складу причтів та щодо заняття місць при церквах священиками та іншими причетниками має бути сказано таке:
↓ Пономарі не стали читцями та співаками чи дяками лівого клиросу, як тепер, а продовжували залишатися тільки церковними прислужниками, – свічепальниками та свещеносцями, тобто запальниками свічок перед іконами та носіями їх перед священиками під час виходів, і ще 2 . Як такі, вони не знаменувалися або не постригалися єпископами і не були одягані від них у малу фелонь (вірш), взагалі не отримували причетницького посвячення 163 , а залишалися власне мирянами. Вони не були призначені на свою посаду єпископами, а були прийняті на свої місця священиками і парафіянами 164 .
Дяки чи дяки поділялися на два класи: на не поставлених єпископами та на поставлених. У нас слідом за Грецією встановився звичай, щоб діти священиків, які хотіли йти слідами отців, що було найбільшою частиною, і діти мирян, які хотіли йти в духовне звання, були допускані до діяння в церквах відразу після того, як приходили в стан це робити. Т. е. відразу після того, як приходили в стан читати і співати в церкві 165 . Ці дяки, які починали дякувати з дитинства, поки не шукали посвячення єпископського, і являли собою дяків не поставлених. Цілком можливо, що за дітьми починали подібним чином, т. е. без посвяти, діяти в церков і люди дорослі. У нас, як і в Греції, ці не поставлені дяки носили стрижку волосся дяцьку (гуменце, вкрите скуф'ям) 166 .
– Ґрунтуючись на тому, що Володимирський собор 1274 р., підтверджуючи правила канонічні, забороняє особам не освяченим читати апостол і співати прокимен, можна було б думати, що ці дяки допускалися у нас тільки в таких церквах, у яких вже були дяки поставлені. Але з усією ймовірністю треба думати, що визначення собору разом з канонічними правилами, який він підтверджує, залишалося у нас, як щодо останніх було і в Греції, зовсім бездіяльним і що наші дяки були скрізь, де станеться. Ті з цих дяків, які чомусь не прагнули священства і назавжди передбачали залишитися дяками, мабуть, назавжди або, принаймні, найбільшою частиною залишалися і без посвячення єпископа, тому що не мали в ньому потреби.
Чи мали вони право, подібно до поставлених дяків, змінювати місця, або ж назавжди повинні були залишатися при одних і тих же парафіях, при яких почали діяцтво, сказати не можемо; але вірогідніше, що останнє, тому що в них не було грамот, на підставі яких вони могли б бути прийняті в інших парафіях (хоча з іншого боку – ті, хто почав діяння в одних парафіях без єпископських грамот, мабуть, могли і продовжувати його в інших парафіях без тих самих грамот). Ті з наших дяків, які думали про священство, що має бути зрозуміло про рішучу їхню більшість, по досягненню повноліття, яким належало 18 років віку 167 , вирушали до архієреїв для поставлення. Були поставлені архієреями і отримавши від них ставлені грамоти 168 вони могли змінювати місця, скільки хотіли, тобто скільки знаходили б священиків і парафіян, які виявляли бажання прийняти їх до себе 169 . Для цього тільки потрібно було, щоб відразу після вступу на всяке місце вони являли свої ставлені грамоти місцевим десятинникам 170 .
Потрібно думати, що у священики не ставили прямо мирських кандидатів (з проведенням через дякство і дияконство в кілька днів), а завжди ставили готових дяків, які прослужили на місцях більш-менш тривалий час (з декількома днями через одне дияконство). Дияк, який бажав поставитися до священика, мав знайти парафію, в якій було б безпритульно священиче місце і прихожани якого погодилися б прийняти його 171 . З виборними (записками, вироками) від парафіян він вирушав до єпископа шукати посвячення 172 . Посвячений єпископом і поставлений на місце, священик мав таку саму свободу змінювати місця, як і дяк, з деяким лише обмеженням свободи проти останнього.
Священик, невдоволений своїм місцем і бажав знайти собі найкраще місце, вирушав до єпископа і просив у нього грамоту або перехожу, якщо припускав шукати місця тільки у своїй єпархії, або відпускну, якщо припускав шукати його не тільки у своїй, а й в інших єпархіях (перекладом, благословенна, грамоти). відпускний). Знайшовши з грамотою пусте місце, священик оселявся на ньому, - якщо, звичайно, був на нього приймаємо, - з дотриманням єдино тієї формальності, що являв грамоту десятиннику). (Оскільки мито за грамоти перехожу і відпускну було одне й те саме, – див. нижче, очевидно, що з кожного священика вигідніше було виправляти другу грамоту; перша, мабуть, просилалася у тому випадку, коли священик переходив з одного місця на інше певне).
Стародавнє повчання святительське до новопоставленого ієрея умовляє цього останнього: „до неї ж церкви поставлений Ти, не залиши її в усі дні живота твого хіба великі потреби” 173 ; деякі митрополити наші намагалися навіяти, що священикові залишати церкву і до іншої йти не віддано святими отці, – що „до якої церкви пресвітер поставлений бути і написаний від єпископа, тамо має їсти і до живота служити Божому престолу” 174 . Той, хто взявся бути пастирем стада, не повинен кидати стада. Але в нас наші обставини, тобто це безліч бідних парафій, змусили відмовитися щодо священика від уявлення про нього як про пастиря, який не залишає стада. Втім, треба думати, що при існуванні тих же обставин, так само, як у нас, було і в Греції. Безсумнівно, що кількість бідних парафій була у нас дуже велика; а з цього з безсумнівністю випливає й те, що кількість безмісцевих священиків, які бродили світом і займалися відшукуванням собі місць, завжди було в нас дуже велике 175 .
Правила канонічні вимагають, щоб усі без вилучення члени причту та всі службовці церкви були одношлюбними (Апостол, правило 17, Василя Великого правило 12) 176 . Отже, такими мають бути і дячки з паламарями. Що стосується нашої практики в цьому випадку, то у нас, як здається, більш-менш суворо було дотримано канонічної вимоги щодо дяків і більш-менш було порушувано стосовно паламарів. Митрополит Кирило у діяннях Володимирського собору 1274р. наказує, щоб паламарі були від чистих, тобто з одноженців, і не робить того ж розпорядження щодо дяків; митрополит Кипріан був питаний від ченця Афанасія: чи можна паламарю бути двоєженцем і троєженцем 177 , і не питався про дяка. Це ніби треба розуміти так, що практика з канонами не подавала в першому випадку приводу до розпорядження, а в другому - до питання.
Митрополит Зосима, за своїм образом думок не мав схильності піклуватися про дотримання канонів, хотів дозволити дякам двоєженство; але зустрів рішучий протест собі не лише з боку єпископів, а й священиків 178 . Проте, перед Стоглавим собором були двоєженцями і троєженцями як паламарі, а й дяки, потім і було зроблено навмисне вказівку у питаннях царя. Собор, підтверджуючи канони, наказав: „Дяком і паламарем по всіх церквах бути одношлюбним, а другорядним дяком і паламарем не бути за священним правилом” 179 .
Історію вдових у нас священиків та дияконів до початку XVI ст. ми викладали вище [див. в 1 половині цього тому стор 393-394, стор 522-523, стор 545-548, стор 609-610 і стор 618-623]. Св. Петро, прагнучи відвернути спокусу, яку завдавали своїм життям вдові священики, зробив ухвалу: якщо вдовий священик хоче залишатися у світі, то нехай складе з себе священство; якщо ж хоче зберегти священство, то нехай іде до монастиря і постригається до ченців. Невідомо, наскільки суворо було дотримано постанови св. Петра після його смерті; але митрополит Фотій відразу за своїм вступом на кафедру навмисне відновив його, з певним приєднанням до священиків і дияконів, яких мав на увазі чи не має на увазі св. Петро 180 . Довго чи не довго дотримувалося після смерті Фотія постанова зовсім перестала бути дотримується до кінця XV століття: тоді вона була урочисто відновлена і затверджена вироком собору 1503р.
Стоголовий собор тим закінчив нашу історію за час, що ми розглядаємо, що з усією рішучістю підтвердив соборний вирок, що відбувся за півстоліття до нього 181 . При цьому митрополит Макарій в одному зі своїх приватних указів наказує ту пільгу на користь вдових священиків та дияконів, що якщо у якого з них буде син чи брат чи зять чи племінник, то у разі гідності один чи інший із цих має бути ставимо на його місце 182 .
До складу причтів належали у нас просфоропеки чи просвірні, які розглядалися в нас як спадкоємиці стародавніх дияконіс. Від них було потрібно, щоб вони були вдовами після першого шлюбу, а не після другого чи третього 183 . У XIII столітті в нас ще було досить звичайно, щоб укладені були шлюби без церковного вінчання; епископ Сарайський Феогност запитував Константинопольський патріарший собор, що якщо жінка, що залишилася вдовою після такого шлюбу, матиме чисте життя або пострижеться в чорниці, то чи можна їй печі просфори, і отримав відповідь: якщо прийняла покаяння від отця духовного і буде стара, то можна.
Стоглавий собор зробив свої розпорядження щодо просфоропек, саме такі: „проскурницям бути чистим вдовам одношлюбним, а не другорядним, а постачаються (на свою посаду) від чотирьохдесяти років і від п'ятдесяти років”; потім, проти звичаю на той час дуже поширеного: „а чорницям у мирських церков у проскурницях не бути” 185 .
(Про незаконне вчинення просфоропеками деяких дій проскомідійних, див. нижче у відділі про богослужіння 186. [Ср. 1 половини I тома стор 470].
4. – Засоби утримання духовенства вищого та нижчого.
У розглянутий нами час засоби утримання вищого духівництва чи архієреїв поділялися на два класи: по-перше, засоби утримання самих архієреїв; по-друге, окремо від них кошти утримання їхніх чиновників.
Засоби утримання самих архієреїв поділялися також на два класи і саме були: по-перше данини та мита з нижчого духовенства та мирян єпархій; по-друге, нерухомі маєтки, що складалися з сіл чи садиб із господарськими закладами та з оброчних земель, населених селянами.
При заснуванні єпархій за запровадженням християнства св. Володимир призначив утримання єпископів десятину з князів і приватних людей. Десятина із князів, за встановленням св. Володимира, мала складатися: по-перше, з десятої частини доходу, який вони отримували зі своїх сіл або зі своїх приватних господарських маєтків; по-друге, десятої частини оброків, які вони отримували з податного населення, і по-третє, – десятої частини судових штрафів та мит, які йшли їм у справах кримінальних та цивільних. З цих трьох видів княжої десятини через невелике століття після св. Володимира ми знаходимо як обов'язково сплачуваної князями єпископам десятини з маєтків (I том 1 половина, стор. 423/514 ); а князі, що засновували у себе у спадках нові єпархії ще через невеликий час після нині вказаного невеликого часу, – о пів на XII століття, не надавалися єпископам і десятини від судових штрафів і мит, надаючи їм лише десятину від данин (ibid.).
Таким чином, після половини XII століття князівська десятина єпископам складалася з десятої частини оброків з податного населення. Щодо десятини з приватних людей, нам відомо те, що в половині XII століття зобов'язувалися платити її єпископам приватні вотчинники, які мали приватно податних їм людей, і саме – подібно до князів платити десяту частину з оброків, які вони отримували 187 . Перша десятина або з княжих оброків відокремлена була в особливу подати, і єпископи стягували її самі за допомогою своїх особливих чиновників - десятинників.
Після нашестя Монголів ми не знаходимо ні десятини, як особливої податі, стягуваної єпископами з княжих оброчних людей, ні десятини з приватних вотчинників, але замість обох знаходимо подвірну подати, яка береться єпископами з оброчних людей як княжих, так і приватно-вотчиннич, ними з усіх взагалі мирян, і розміри якої – з людей оброчних далеко не десята частина оброків, а з людей неодружених – далеко не десята частина доходів. Як сталося це перетворення десятини з оброків (княжих і приватно-вотчинницьких) на подати значно нижчу і разом з тим як трапилося пряме оподаткування податком і всіх неподатних людей, позитивних відомостей та вказівок щодо цього ми не маємо зовсім ніяких. Здається ймовірним думати, що причиною перетворення були саме Монголи. При своєму першому навалі вони страшним чином спустошили нашу батьківщину, так що народ мав на деякий час вкрай збідніти.
Водночас виникла потреба накласти на нього нову подати для сплати виходів татарських або для плати данини хану Золотоординському, а також для утримання його чиновників, які жили в самій Росії (баскаків). Ці дві обставини і могли спонукати князів до того, щоб значно скоротити подати, що платилася єпископам податним населенням, і перетворити її з десятини на щось значно менше. Що стосується поширення податі на людей і неподатних, то це останнє ймовірно розуміти як наслідок нашого скорочення: єпископи погодилися на те, щоб було скорочено подати їм з людей податних, але у свою чергу вони могли шукати деякої винагороди в тому, щоб подати було поширене на людей і неподатних. (Вельми ймовірно, що стосовно людей податним було скорочення податі і водночас її рівняння.
Податні князівські люди платили єпископам десятину як особливої подати; але десятину з податних людей, які жили на землях приватних вотчинників, єпископи мали отримувати від самих вотчинників, а ці останні могли платити її дуже несправно або й зовсім не платити. Скорочуючи подати зі своїх податних людей, князі обов'язково наклали її і на податних людей, що жили на землях приватних вотчинників, надавши стягувати її самим єпископам крім вотчинників).
Не знаємо, за згодою князів або без їхньої згоди, але подати була поширена єпископами не тільки на всіх без вилучення мирян, а й на все нижче духовенство, і при тому на духовенство не тільки як подати подвірну, а й як подати поземельну. А, таким чином, до-монгольська десятина або подати з населення податного у розмірі десятої частини оброків, що платилися цим населенням князям і приватним вотчинникам, після нашестя Монголів є у вигляді подвірної, значно нижчої, ніж десятина, подати з усіх без винятку мирян, а також у вигляді подвірно-поземельної подати.
Як саме велика була у час, що ми розглядаємо, подати, що змінила собою домонгольську десятину, щодо цього ми, на жаль, поки не маємо відомостей за весь наш час 189 . Перші відомості, які ми маємо, відносяться лише до половини Χ V ΙΙ століття, будучи перебувають у грамоті патріарха Іоасафа до Псковського архієпископа Арсенія від 1667р. Архієпископ звертався до патріарха з попитом щодо оподаткування даниною духовенства та мирян своєї єпархії, і патріарх відповідав архієпископу, що у його патріаршої області, за указом великого государя – царя, духовенство і миряни обкладені даниною 1651г.
наступним чином: „з попова двору по чотири гроші, з дьяконова по дві гроші, з дячкова і з понамарева і з просвірниціна та з бобильських (що знаходяться на церковній землі) по грошах з двору, з боярських та княженецьких, з дворянських та з дітей боярських та государевих палаців з, посадських людей, з старостиних і ціловальникових та з селянських по чотири гроші з двору, з козацьких та стрілецьких та з пушкарських по дві гроші з двору, з бобильських та боярських ділових людей по грошах із двору;
бортних доглядачів та з рибних ловель та з бобрових гонів із прапора (з ділянки) по три алтини з грошима; з церковні землі - з ріллі з чверті по три гроші, з сінних косовиць по дві гроші з копи” 191 .
XVII століття – час надто далекий від нашестя Монголів, але ми змушені задовольнятися лише цими пізніми відомостями і робити від нього до попереднього часу лише загальні, найневизначенішого властивості, укладання. Не можна уявляти собі справи так, щоб розміри податі, встановлені після нашестя Монголів, в наступний час поступово зменшувалися, бо для їхнього зменшення, тобто для такого їх скорочення князями, ми не вкажемо в обставинах наступного часу жодних приводів; але необхідно уявляти собі справу так, що розміри податі, встановлені після нашестя Монголів, або постійно залишалися одні й ті самі або, що вірогідніше, поступово з невідомою швидкістю височіли. Отже, маючи позитивні відомості про розміри податі в половині XVII ст., ми повинні думати, що вони були ті ж самі і в попередній час або - як то має бути прийнято за більш ймовірне - що вони були меншими і саме - чим далі назад, тим меншими. І на половині XVII в.
розміри податі були дуже невеликі; отже, якщо ми приймемо, що – чим далі тому, тим вони повинні бути меншими, то в початковому їх вигляді, як вони були встановлені після нашестя Монголів, ми повинні уявляти їх дуже малими. Задовільним поясненням неймовірного факту, що до-монгольська десятина раптом перетворена була на подати вкрай малу, буде саме те, що після страшного розгрому Татар народ опинився в становищі досконалого жебрака.
До зараз сказаного нами про малі розміри податки має бути, однак, зроблено деяке застереження. Ми повідомили її розміри, які у половині XVII століття вона мала у патріаршій області. Але з пізнішого часу ми маємо свідчення, що єпархіальні архієреї стягували її „з прибавкою” проти патріархів 192 , тобто самовільно збільшуючи її проти останніх. Що було в пізніший час, то з ймовірністю потрібно думати і про весь ранній час.
У давні часи податне населення було у нас рухоме, оскільки селяни були не пізніших кріпаків, а вільних орендарів, які мали волю переходити з однієї землі на іншу. Внаслідок цього кількість будинків у сільських парафіях могла у нас у старий час щороку значним чином змінюватися, то прибуваючи, то убуваючи. Тим часом, архієрейська данина з парафій стягувалася не таким чином, щоб щороку брати тільки з кожного готівкового будинку приходу (з „живого”, як висловлювалися тоді), а інакше. У певні, невідомі нам, терміни або, можливо, і через невизначені і довільні проміжки часу проводився архієрейськими боярськими дітьми подвірний опис приходів і складалися окладні книги 193 . За цими окладними книгами, як за нинішніми ревізськими казками, і стягувалась архієрейська подати, тобто після складання окладних книг прибувала або зменшувалася кількість будинків у приході до складання нових окладних книг. Увесь час парафія мала сплачувати данину з тієї кількості будинків, яка значилася в ньому за книгами 194 .
Так як при цьому способі стягування данини одним парафіям, внаслідок убутку в них будинків, могло виявлятися тяжко, а іншим парафіям, внаслідок прибутку будинків, легко: то цілком імовірно, що між приходами десятин, як платіжних округ, було вироблено домашнє рівняння. Т. е. що між приходами десятин домашнім чином щорічно або, принаймні, через невеликі терміни проводилася така розкладка податі, яка б відповідала готівковій чи дійсної кількості будинків кожного приходу. Подати з парафій збирали десятинники; але при цьому дійовими особами духовенства є попівські старости або виборні священики. Потрібно думати, що саме ці старости й робили нашу зрівняльну розкладку податей між парафіями.
Щодо збирання данини десятинниками не повинно уявляти собі справи так, щоб вони особисто стягували її з кожного дому у всіх парафіях своїх десятин: це було б для них неможливо. У парафіях подати збиралася самими їхніми священиками і від останніх вона вже виходила за окладними книгами десятинниками 195 .
Наша подати з мирян єпархій, а з мирянами і з нижчого духовенства, що замінила собою до-монгольську десятину, називалася: або просто даниною, яка назва була її власною і засвоєною їй назвою, на відміну від іншої данини, про яку зараз нижче, або ж даниною петровської і без іменників тому що збиралася в Петрові дні 196 .
Ми говорили вище, що в Греції було накладено архієреями подати як на мирян єпархії, так і на представників нижчого парафіяльного духовенства – священиків. У нас у Росії парафіяльні священики з дияконами були обкладені не одним податком, а двома податями. Щодо податі подвірної, про яку ми говорили зараз, священики не тільки з дияконами, а й з дячками та паламарями, приєднані були до мирян як би для порядку, хоча при цьому вони мали платити не тільки подвірне, як миряни, а ще й поземельне, якщо при церкві була земля; але зі священиків з дияконами, без дяків і паламарів, стягувалась у нас архієреями ще й інша подати, – подати власне священицько-дияконську. Архієреї зобов'язані щороку об'їжджати свої єпархії; утримувати архієреїв під час цих об'їздів вважалося в давнину обов'язком священиків.
У нас у Росії, можливо, і об'їжджали архієреї свої єпархії вельми неакуратним чином деякий час; але потім, через широкість наших єпархій і непроїзність наших доріг, вони зовсім залишили цю традицію 197 . Однак, залишивши звичай об'їжджати єпархії, архієреї наші не простили священикам ту витрату, до якої б останні зобов'язувалися у разі об'їздів; витрати вони перетворили на щорічну подати зі священиків з дияконами, яка називалася збірним і різдвяною даниною, а в Новгородській області під'їздом, і для збирання якої вони щороку посилали від себе особливих світських чиновників, які називалися заїзниками 198 . Митрополит Кирило III у діяннях Володимирського собору 1274р. забороняє єпископам брати зі священиків нашу подати, погрожуючи їм або відлученням. Але заборона залишилася без жодної дії. У договірній грамоті Василя Дмитровича з митрополитом Кіпріаном постановляється, що збірного брати митрополиту по шість алтин із церкви [див. у першій половині цього тому стор. 328].
Так як пізніші звістки дають нам знати, що під'їзд не з усіх священиків був стягуваний в однаковому розмірі, а дивлячись за величиною приходу, то в постанові Василя Дмитровича має бути очевидним, що подати мала так розкладатися між окремими священиками, щоб виходило по шість алтин з церкви на коло. За подальший час ми маємо деякі відомості про розміри податки в Новгородській єпархії.
У самій області Новгородській бралося архієпископами під'їзду в половині Χ V Ι століття: зі священика або священиків церкви, що мала приходу 147 обіж, – п'ять гривень Новгородських 199 , а зі священика церкви, що мала приходу 50 будинків, що доставляли доходу на рік по три карбованці москів мита, яке називалося благословенною куницею і про яке зараз нижче; в області Псковській перед архієпископом Геннадієм (1484-1504) під'їзду бралося стільки, щоб з кожного священика і з кожного диякона доводилося, з включенням тієї ж благословенної куниці, гривня з чвертю; а архієпископ Геннадій додав на кожного священика та диякона по три гроші з трьома чвертями 200 .
Зі збірним або під'їздом, як ми зараз дали знати, поєднувалося ще особливе мито єпископам зі священиків і дияконів, що називалося благословенною куницею. При свободі, що існувала для священиків і дияконів, переходити з приходу на парафію, вони дуже часто могли змінюватися на останніх. Внаслідок цього вважалося обов'язком єпископів, щоб вони при своїх щорічних об'їздах єпархій засвідчувалися в законності кожного священика та диякона через огляд їх грамот і після цього благословляли та підтверджували кожного з них на його місці. За це дію благословення і підтвердження, яке б робили єпископи, об'їжджаючи єпархії, і якого вони не чинили, не об'їжджаючи єпархії, – огляд грамот вони поклали на десятинників, – і було стягуване ними зі священиків і дияконів наше мито. Як додаток до збірного або під'їзду вона і стягувалася разом з ним як його частина. На підставі деяких вказівок, треба думати, що вона стягувалася зі священиків і дияконів не з міркувань з прибутковістю парафій, а з усіх без винятку однакова 201 .
Про її розміри ми поки що зовсім не маємо відомостей.
Не може підлягати сумніву, що до половини XVI століття, як і після, що ми знаємо достовірно, єпископи дозволяли собі те зловживання по відношенню до данин з мирян і з духовенства, щоб стягувати їх у більшому розмірі, ніж у якому в будь-який час вони мали взимати їх і не . На цій підставі слід було б очікувати, що Стоглавий собор, відвертаючи можливість зловживань на майбутній час, точно позначити у своїх визначеннях законний розмір данин, як і з тієї ж причини він робить з розміром мит. І, однак, собор зовсім не прописує в себе точним чином цього законного розміру данини, обмежуючись у цьому випадку лише загальним сповіщенням до єпископів, щоб вони не задумували нічого нового проти встановленого раніше 203 . Чим пояснювати собі це опущення не зовсім для нас зрозуміло. Як би там не було, але в історичному інтересі не можна дуже не пошкодувати, що воно мало місце.
Не подбавши чомусь навмисне про запобігання зловживанням щодо накладання податків (окладення або оподаткування ними), собор подбав про запобігання зловживанням щодо їх стягнення. Тому що від десятинників і від заїзників, які збирали подати доти, була в тому, за словами собору, священикам і дияконам потреба і продаж велика: то він ухвалив, щоб на майбутній час збирали подати не ці архієрейські чиновники, а десятські священики з земськими старостами і цілувальниками.
Мита 205 , що стягувалися єпископами з духовенства та мирян, були такі:
1 . Мито за поставлення в диякони та священики. На Володимирському соборі 1274р. Митрополит Кирило наказав, щоб від поставки в диякони і в священики, від обох, було стягнено мито по сім гривень срібла (1 половина тома стор. 69–70 ). Знищена була собором 1503р. (ibid. стор. 612) і більш-менш невдовзі після нього відновлена, мито визначається Стоглавим собором в таких розмірах: за поставлення на диякони і разом у священики – рубль московський та благословенна гривня; за поставлення на диякони - половина і благословенна гривня; за поставлення готового диякона на священика – те саме, що за поставлення на диякони, тобто ж полтина та благословенна гривня 206 . Митрополит Кирило ясно дає знати у своєму визначенні, що до його часу мито стягувалося у нас у більших розмірах, ніж які він призначає; а з визначення Стоглавого собору те саме належить укладати щодо часу, що йому передував. Чудово, що в наших узаконеннях не призначається жодного мита за поставлення в дяки, тоді як у Греції вона належала.
Очевидно, що сім гривень митрополита Кирила мають приймати за відповідне семи золотих монет, які в Греції належало стягувати за поставлення у священики; а оскільки там ці сім монет поділялися так, що одна стягувалася за поставлення в дяки і по три за посвячення в диякони і в священики, тобто чотири за поставлення з мирян у диякони і три з дияконів у священики: то ясно, що узаконення митрополита Кирила має бути розуміється як заповідь в гривні та за поставлення з дияконів у священики три гривні. Благословенна гривня, яку приєднує Стоглавий собор до священицького рубля і дияконської полтини і яка з'явилася невідомо коли, - може бути, що ще й до собору 1274 р., являла собою мито архієрею за ставлену грамоту, якою він благословляв священика або диякона на відомий.
Ми поміщаємо наше мито в числі (і на чолі) мит, що належали самим архієреям; але треба думати, що вона належала їм лише частково, саме що поки існували при архієреях собори пресвітерів-клірошан, вони ділилися нею з цими останніми, а потім почали ділитися з причтами своїх кафедрально-соборних церков 207 .
2 . Мито від передпокоїв та відпускних грамот священикам та дияконам, про які ми говорили вище. Про розміри цього мита ми не зустрічаємо звісток раніше Стоглавого собору. Цей останній призначає від тих і від інших грамот і як священичих, так і дияконських однакове мито – московську полтину 208 .
3 . Мито від епітрахільних і орарних ("уларних") грамот вдовим священикам і дияконам, які, не бажаючи йти в ченці, залишалися при церквах на посаді дияча (див. вище і в першій половині тому стор. 619). Стоглавий собор наказує, щоб з цих грамот не брати нічого крім письменного алтина та друкованого алтина, тобто крім плати за їх написання та за їх постачання казенною печаткою 209 . Але й сам собор дає знати і маємо ми історичні свідчення, що до нього було стягнене мито і за ці грамоти 210 .
4 . Мито від настільних грамот архімандритам та ігуменам. До Володимирського собору 1274р. єпископи стягували з ігуменів (архімандритів тоді ще було дуже мало) мито, яке називалося „посошним” і яке собор забороняє [див. у першій половині тому стор. 70-71; див. також стор. 416]. Розмір нашого мита, яке, очевидно, є перейменованим і видозміненим продовженням посошного, Стоглавий собор визначає: „від настільних грамот архімандирських та ігуменських іматі по рублю московському” 211 .
або дар, принос, поклонне, від священиків та архімандритів з ігуменами єпископам, коли перші являлися до останніх на їхні щорічні собори, що мали місце у збірну неділю. Володимирський собор 1274р. забороняє єпископам „збирати деяке збирання від володарів церковних, коли збирають вони божественні собори”; але заборона і в цьому випадку, як і в інших, була бездіяльною і поклонний дар під назвою соборної куниці залишався обов'язковим до пізнішого часу. Про його розміри нічого не знаємо. Ймовірно, що в межах, можливих для дару, він мав довільні розміри, різні не тільки в різних єпархіях, але й у різних архієреїв однієї і тієї ж єпархії.
6 . Мито з тарханних жалованих грамот парафіяльним церквам, якими причти церков на відомі роки звільнялися від архієрейських податей або якими вони на певні роки полегшувалися їм, про що ми сказали вище (стор. 98, примітка 1). Про розміри мита за розглянутий нами час немає відомостей, а кінці XVI в. архієпископами Новгородськими стягувалося її дев'ять алтин 213 .
7 . Вінцеве мито або мито за письмові дозволи на здійснення шлюбів, які давались єпископами священикам через посередництво десятинників і називалися вінцевими прапорами (від того, як слід думати, що бланки, на яких писалися дозволи, видавалися від архієреїв скріпленими, знамененими). Стоголовий собор свідчить, що його відомості про мито не сягали далі Івана Васильовича III і що з часу цього государя вона стягувалася у розмірі: з першого брала алтин, з другого – два алтини, з третього – чотири алтини 214 . Цар Іван Васильович, мабуть, маючи на увазі утиски, які могли робити десятинники людям, які влаштовували шлюби, як здається, хотів було знищити це мито; але собор зробив йому уявлення 215 , що знаменні грамоти, за які береться мито, видаються священикам для того, щоб вони не вінчали шлюбів в кумівство, в сватання, в роді і в племені, - і государ погодився залишити її, затвердивши на майбутній час її колишній розмір.
Мито це не все сповна йшло архієреям: жителям міст видавали вінцеві прапори не десятинники, а міські соборні причти, які на себе брали і мито.
8 . Почергове мито, що являло собою штраф з дівиць і з вдів, які приживали дітей (або хоча навіть не приживали дітей, але вели життя явно блудну) 216 . У яких розмірах стягувалося це мито, згадуване ще уявним статутом Ярославовим, у розглянутий нами час, немає відомостей. У половині XVII ст. у Новгородській єпархії бралося її по полтині 217 .
9 . Похоронне мито, що стягувалося з похоронних пам'ятей, які видавалися на поховання людей, які померли раптово 218 . Про розміри мита в розглянутий нами час також немає відомостей. За патріарха Філарета бралося її в патріаршій області гривня 219, а в половині XVII ст. у Новгородській єпархії – півтину 220 .
Інший засіб утримання архієреїв, крім данин та мит з нижчого духовенства та мирян єпархії, являли собою нерухомі маєтки, які складалися з двох класів – із сіл чи садиб із господарськими закладами та з оброчних земель, населених селянами.
Про нерухомі маєтки архієреїв за розглянутий нами час ми можемо сказати ще менше того, що сказали про них за період до-монгольський (1 половина I тома стор. 433/519 sqq), майже нічого. Безсумнівно, що й інші маєтки в усіх архієреїв були; безперечно, що перші маєтки в міру перебігу часу розширювалися, а другі множилися, але позитивних відомостей щодо цього, і що саме являли собою ті та інші маєтки до половини XVI століття ми не маємо жодних 221 . Укладаючи від монастирів, які, за запевненням одного іноземця, в половині XVI століття володіли третьою частиною земель усієї держави 222 , можна було б думати, що архієреї мали дуже велику кількість земель населених або зайнятих селянами. Але висновок до архієреїв від монастирів було б безпідставним: у монастирі жертвували землі, населені селянами, на поминання самих себе, своїх батьків і своїх пологів, а жертвувати ті ж землі архієреям не мали цього спонукання.
Стоголовий собор дає тільки знати, що в архієреїв були нашого класу вотчини, і дає це знати, по-перше, тим, що надає єпископам у разі кривосуддя їх бояр і дворецьких відписувати в останніх дані їм маєтку 223 ; по-друге, тим, що забороняє архієреям віддавати казенні їхні гроші і казенний їхній хліб у рости і в наспи селянам, які живуть на їхніх землях, наказуючи позичати їх грошима і хлібом без ростів і без наспів 224 . Що в деяких архієреїв було досить нашого класу вотчин, про це слід укладати з того, що мали бажання йти до них на службу дуже родовиті люди, отже, що архієреї мали можливість поміщати їх як слід 225 ; а що у всіх архієреїв було вотчинами нашого класу не бідно, про це слід укладати з того, що за наявними на них викриття вони жили дуже розкішно 226 .
[Про митрополита Петра відомо, що він, "успадкувавши від Володимирських єпископів володіння, збільшив їх кількість новими придбаннями. Він купив місто Олексин з волостями і селами, з річками і озерами, з бортними відходами і з усіма угіддями, що здавна тягло до міста. При ньому і при його наступнику" Москви. За митрополита св. Олексія належали кафедрі „землі та води, будинки, городи, виногради, млини, – між іншим, села та землі Луховські (у нинішній Костромській губернії), Сенезькі (у Володимирській губернії), земельні володіння „одвічних митрополичих монастирів Костянтинівського та Борисоглібського та інші села, що вказуються у його духовному заповіті.
Митрополит Кипріан, який любив жити в тихих сільських місцях і охоче стежив за землеробськими роботами, володів, окрім успадкованих від своїх передмісників земель, селами Голенищевим і Селятиним біля Москви, які були улюбленим його місцем перебування, проміняв місто Олексин на Карашську волость чи слободу. монастиря озера, роздерти, піски, пустки і т. д. Слідували за ним у XV і XVI ст. митрополити, майже всі, поступово, у більшій чи меншій кількості збільшували успадковані ними від своїх попередників володіння кафедри. Особливо значними були придбання митрополитів Фотія, Іони, Пилипа I, Геронтія, Симона, Варлаама та Данила, хоча й інші митрополити дбали про множення земельних багатств кафедри” 227 .
[Крім усього цього архієреї мали ще одну статтю доходу: вони лихварили, віддаючи гроші в зростання; від початку XVI ст. маємо свідчення, що цим займалися і самі митрополити 228 . Це ж стверджує і Вассіан Косой у своїх викриттях російських єпископів, кажучи, що вони стільки ж немилості чинили з боржниками, як і всі інші лихварі] 229 .
Своїх єпархіальних адміністративно-судових чиновників архієреї мали утримувати самі, не отримуючи на це особливих чи спеціальних коштів від уряду. Вони утримували цих чиновників так, що частково поступилися їм деякі зі своїх мит, а частково створили їм нові мита за рахунок нижчого парафіяльного духовенства, і що потім частково, можливо, платили їм і пряму платню зі своїх доходів, а що найголовніших між ними поміщали на своїх вотчинах.
Власні мита, поступлені архієреями на утримання чиновників, були: частина мит за поставлення в диякони та священики, всі мита судові та мито за антимінси в церкві; мита новостворені були: канцелярські мита з різних адміністративних паперів і прямі, тимчасові та щорічні, мита з нижчого духовенства, особливі від податей, що стягувалися на самих архієреїв.
Поки існували при архієреях собори пресвітерів-клірошан, вони мали статтями свого доходу: більшу або меншу частину мит від поставлення в диякони і священики (а інша частина самим єпископам, див. вище), більшу половину мит судових 230
(а про іншу частину зараз нижче) та мито від антимінсів 231 . При цьому щодо намісників треба думати, що вони, як належали до складу клірошан, отримували ту ж клірошанську частку, але тільки в більшому розмірі проти інших.
Після того, як зникли при архієреях пресвітерські клироси і місце єпархіального судді при них зайняли світські бояри, засобом утримання цих останніх стала та більша половина судових мит, яку раніше отримували клироси.
При намісниках, як суддях, і за боярах, що заступили в тій же якості їхнє місце, були помічниками тіуни і знаходилися канцелярські чиновники – дяки з подьячими. Ці останні в першому і в другому випадку отримували собі в утримання меншу половину мит, яка, як їхня частина, в першому випадку не стягувалася кліросами, а в другому боярами 232 .
Що стосується розміру судових мит, то щодо продажів або штрафів за справи кримінальні ми зовсім не маємо відомостей, а щодо мит з позовів цивільних маємо позитивні відомості за час, починаючи з другої половини XV століття: Новгородська судна грамота 1471р. 233 та після неї Стоглавий собор 234 наказують брати з судного рубля гривень мито.
Для Московського митрополичого тіуна, як для поліцейського чиновника, а з ним, можливо, і для інших архієрейських тіунів, як для таких же чиновників, створено мито за його нагляд над приїжджим до Москви духовенством, про що ми говорили вище. Видаючи приїжджим священикам прапора або записки з дозволом служити їм у московських церков, він брав з них мита за місяць дозволу по десять грошей і по два алтини (а хто наймався служити без доповіді йому, з тих брав промита або штрафу по два рублі. Бо священики, що хотіли на них мито називалося крижом) 235 .
Судові чиновники службові, – так звані тижневики, отримували свої особливі мита, які називалися хоженим і їждженим, зважаючи на те, чи ходили вони по судових справах у місті чи їздили в повіт 236 .
Як засіб утримання для адміністративних чиновників виконавчих, – для скарбників та дяків з подьячими нашої області, створено канцелярські мита з адміністративних паперів, які поділялися на тимчасові чи випадкові і щорічні чи постійні.
Тимчасові грамоти, що видавалися священикам і дияконам, які – ставлені, перехожі та відпускні, єпітрахільні та орарні, пільгові чи тарханні, писалися подьячими, „приписувалися” чи підписувалися (скріплювалися) дяками і затверджувалися через додаток архієрейського друку. За одне, за інше і за третє і мали вони платити мита дякам з подьячими і скарбникам. Не без ймовірності можна думати, що розмір цього мита був у архієреїв більш менш довільний. Коли Стоглавий собор, визначаючи видавати безмитно епітрахільні і орарні грамоти вдовим священикам і дияконам, наказує тільки брати за них дякам і подьячим писчий алтин і скарбникам друкований алтин 237 , то, як здається, треба розуміти його так, що він треба розуміти так, що здається казначейське мито і за ставлені, перехожі та відпускні грамоти. Щодо мит, що стягувалися з пільгових або тарханних грамот, частина з яких йшла ще дворецьким архієрейським, ми маємо відомості не за час, що розглядається нами, а за кінець XVI століття.
Наприкінці XVI століття в Новгородській єпархії стягувалося мит за ці грамоти: друкованого – алтин, дячих мит – вісім алтин та вісім грошей та дворецькому алтин 238 .
Щорічні податки, що платилися духовенством архієреям, з одного боку, приймалися скарбниками і записувалися в книги дяками з подьячими, а з іншого боку - по відношенню до платників очищалися розписками або квитанціями, які писалися - підписувалися другими і припечатувалися за першими, і духів були друковані першими, і духів скарбникам і дякам з подьячими. Перше мито називалося казенними алтинами або казенним платіжним митом, друге мито - дячним митом і письмовим або записним, але в актах найбільшою частиною обидва мита з'єднуються в одне місце і називаються казенними митами. Скільки платилося цих мит скарбникам і дякам з подьячими в розглянутий нами час, немає відомостей; але наприкінці XVI – на початку XVII століття їх платилося в патріаршій області та деяких єпархіях півчетверта алтина з церкви, а в інших єпархіях по чотири алтини з церкви 239 .
Знаменні грамоти для вінчання шлюбів складали щорічну потребу парафій. Але за їх написання та припечатування також стягувалися писальне та друковане мито. Щодо їх розміру в нашому випадку ми маємо ту вказівку з початку XVII ст., що знаменних або вінцевих мит архієрею взято 4 рублі, 26 алтин, 4 гроші, а писче - мита 1 рубль, 28 алтин, 4 гроші 240 .
Щодо засобів утримання повітових намісників, де вони були, ми нічого не можемо сказати позитивного. Здається ймовірним думати, що доки ці намісники були з духовних і мали при собі кліроси, вони користувалися з кліросами тими ж доходами, що кафедральні кліроси зі своїми намісниками (причому щодо частки самого намісника потрібно мати на увазі те саме, що щодо частки кафедрального намісника), а коли світські бояри – судді за архієреїв. Але так як від суду повітових намісників було право апеляції до суду самих архієреїв і, отже, кафедральні кліроси з намісниками, а потім бояри - судді мали ще мита від судових справ апеляційних, то доходи повітових намісників - духовних з кліросами і світських без клиросів їм осіб кафедральних, наскільки могло бути мита від апеляційного суду 241 .
Як засіб утримання місцевих адміністративних чиновників – десятинників було створено щорічне мито – подати їм з нижчого парафіяльного духовенства, і при тому не одне мито – подати і не два, як самим архієреям, а більше. Великий князь Василь Дмитрович у своїй договірній грамоті з митрополитом Кіпріаном визнає законним на майбутній час три щорічні мита десятинникам з парафіяльного духовенства: в'їзне, різдвяне та петровське. В пізніший час вони стягували з духовенства чотири щорічні мита: те ж в'їзне, що називалося в'їжджим і в'їздом, явлену куницю з грамотою, осінній проїзд і корми. В'їзне або в'їждже і в'їзд Василя Дмитровича і пізнішого часу було мито десятинникам, яке платилося ним духовенством при їхньому в'їзді на десятини або при зайнятті ними своїх місць, що, як ми говорили вище, траплялося щорічно. Різдвяне та петровське Василя Дмитровича, очевидно, були мита десятинникам, що платилися їм духовенством у Різдво Христове та в Петрів день.
Пізніша явлена куниця з грамотою означала те, що при наїзді десятинників на їхні місця священики і диякони повинні були являти їм свої грамоти, про що ми говорили вище, і що при цьому понад в'їждже і особливо від нього вони платили мито, яке називалося нашим ім'ям. Осінній проїзд означав мито, яке платилося духовенством десятинникам при їхньому осінньому проїзді десятинами або при їхньому осінньому об'їзді останніх. Корми, як дуже ймовірно треба думати, являли собою з'єднання в одне двох мит Василя Дмитровича – різдвяного і петровського. Княжі намісники, як нам відомо, стягували з мешканців своїх намісництв три щорічні „корми”, як свої мита: в'їждже, різдвяне та петровський 242 . Цим трьом кормам відповідають три десятинські мита грамоти Василя Дмитровича, а, отже, можна вважати, що й означали те саме. Але якщо так, то очевидно, що зниклі два корми грамоти Василя Дмитровича мають бути зрозумілими в пізнішому невизначеному „корми”.
Василь Дмитрович у своїй договірній грамоті з митрополитом Кіпріаном ухвалює, що десятиннику за всі три його мита брати на рік по шість алтин з церкви; а щодо розміру чотирьох мит подальшого часу поки що не маємо відомостей. Як би там не було, але не може підлягати сумніву, що якщо узаконений розмір мит був і не дуже високий, то десятинники зовсім не узгоджувалися з ним і намагалися наполегливо вимагати з духовенства стільки, скільки могли. Людині надавалося годування на один рік для того, щоб потім, до нової черги, він кілька років служив архієрею даремно природно, що він з усіх сил повинен був намагатися про те, щоб якнайбільше нагодуватися. З якою істинно монгольсько-татарською енергією намагалися годуватись десятинники видно з того, що, за свідченням царя Івана Васильовича в його питаннях Стоглавому собору, від їхніх пограбувань багато церкв стояли порожні без священиків 243 .
Отже, справу зі змістом своїх адміністративно-судових чиновників архієреї наші влаштували таким чином, що значною мірою поклали зміст на нижчу парафіяльну духовенство. Не для історії утримання чиновників, а для історії податності (мито-платіжності) нижчого духовенства, повинно бути до сказаного додано, що архієреї настільки зробили це духовенство предметом годівлі для своїх світських служивих людей і для всієї своєї службової челяді, в якій тільки було це можливо.
((112 Не було жодної потреби в тому, щоб дві архієрейські данини були збирані двома особливими чиновниками, тобто десятинниками і заїзниками, бо обидві вони могли бути збирані одними першими. Але („я понесу ваш парасольку, а він понесе вашу палицю)) був деякий привід створити для створення посади заїзника, якому як уявному адміністративному чиновнику (бувши єдино збирачем подати, звичайно, він не був таким насправді) призначено було з нижчого духовенства особливе щорічне мито. з церкви, а про подальший час не маємо відомостей).
Так як і від заїзників, подібно як від десятинників, була духовенству потреба і продаж велика, то Стоглавий собор постановив, щоб і данина, що збиралася заїзниками, була збирана не ними, а тими ж десятськими священиками і земськими старостами і цілувальниками, яким доручено було збирати данину. Таким чином, посада заїзника була скасована собором; однак мито, що стягувалося ними, було збережено і на майбутній час і мало стягуватися з духовенства десятськими священиками разом з данями 246 , тобто вона мала бути віддана архієреями їх служивим людям, яких вони погодно тільки номінальним чином призначали в заїзники або як справжню синьокуру.
Справжні потреби служби вимагали приєднання до десятинників дуже небагатьох помічників. Тим часом ми маємо вказівки, що штати або почти цих помічників при них були дуже численними і доходили людей до п'ятнадцяти – двадцяти 247 . Це необхідно розуміти так, що не для потреб служби, а у видах годівлі було приєдновано до десятинників дворян – дітей боярських стільки, скільки було можливо.
Десятинниками з їхніми численними штатами помічників або аташеїв і заїзників не знаємо чи обіймалися „всі митники” архієрейські.
з-поміж бояр – дітей боярських, які мали право на мита з нижчого духовенства249; але за ними йшли численні „жебраки” 250 зі службової челяді. Одним платилися мита – подачі дома при отриманні різних паперів, інші самі були до духовенства збирати їх 251 . Зокрема згадуються ці челядніни мита: кухарське, конюхове, опалове 252 , людське або полюдна пшениця, полть або полтея, чорний корм, тобто мита архієрейським кухарям, кучерам і конюхам, опалювачам м'ясполів якийсь корм останнім, тобто, мабуть, корм їх під час їхнього христославлення за духовенством 253 .
Звертаємося з промовою до засобів утримання нижчого парафіяльного духовенства.
Християнство було введено в нас так, що тільки не особливо порівняльним чином багато окремих осіб доводилося до щирого переконання в його істинності, і що більшість народу з усією його нижчою масою було хрещено за наказом уряду і з примусу. Само собою зрозуміло, що у хрещених подібним чином людей не могло бути полювання платити священикам за треби та приватні для них служби, як це стало потім, бо і до самого вчинення потреб і служб потрібно було примушувати їх, і що не могло бути у них полювання виробляти священикам тих загальносвітських милостинь, які стали відомі у „слав”. Отже, спочатку священики мали бути забезпечені у своєму змісті за допомогою певної платні або за допомогою певної руїни. Літописи наші говорять про надання священикам „уроків” або певної платні нашими першими князями і нічого не говорять про надання їм тих же уроків будь-ким іншим.
Але з ймовірністю треба розуміти їх не так, щоб князі взяли утримання всіх священиків на самих себе, а так, що вони – літописи мають лише на увазі похвалити князів за особливо старанне виконання ними тієї частини обов'язку, яку вони взяли на себе. Необхідно думати, що цей обов'язок був поділений за належністю, саме – що в парафіях, які були засновані в містах, князі поклали обов'язок утримання священиків на зараховані до парафій громади жителів (обклавши, як слід розуміти, громади подвірним податком або подвірним збором на користь священиків). – Що в приходах сільських, які були засновані на землях у найтіснішому сенсі князівських (палацових), князі взяли утримання священиків на самих себе. – Що в парафіях, які були засновані на землях приватних вотчинників, вони поклали обов'язок на цих останніх, і що в парафіях, які були засновані на землях чорно-державних, вони поклали її на парафіяльні громади або світи (з тим самим подвірним оподаткуванням, що в містах) 254 .
Таким чином, первісним засобом утримання парафіяльного духовенства, єдиним і разом загальним, була певна платня або певна лайка. З часом ця лайка, як засіб утримання парафіяльного духовенства, значною мірою зникла або скоротилася. Коли християнство утвердилося в народі настільки, що він усвідомив потребу потреб і всяких служб і почав платити за них священикам, і коли разом з цим з'явився і звичай, щоб священики проводили добровільні збори з парафіян під ім'ям слав: то при численності кандидатів у священики конкуренція, що виникла між ними, повинна була б заставити їх. Саме – мала змусити їх заявляти свою згоду на зайняття місць у парафіях багатолюдних і багатих і без отримання руги, за один лише дохід від потреб і служб та від слав.
Наслідком цього мало бути те, щоб приватні вотчинники, на землях яких знаходилися подібні парафії, перестали вважати дачу руги обов'язковою для себе і звели справу до добровільного, ніякими позитивними зобов'язаннями не пов'язаного, старанності, і щоб мирські громади міст і земель чорно-державних, приходи яких були такими. Після того, як відбулася вказана нами зміна у відносинах народу до християнства, лайка повинна була залишитися в тих тільки парафіях міських і в тих тільки парафіях сільських, що знаходилися на землях приватних вотчинників і чорно-державних селян. – У парафіях на землях вотчинників залишитися обов'язковою, не перетворюючись на добровільну. - Які були настільки бідні, що не було мисливців займати священичі місця в них за одні прибутки від потреб із службами та від слав. Але й у цих парафіях відбулася зміна із розмірами руги проти первісного часу.
Спочатку, як це потрібно думати, розміри руги, в яких вона повинна була платитися, точно були визначені урядом. У подальший час вона стала предметом вільного договору між приватними вотчинниками і громадами (міськими і сільськими) і між священиками, що надходили до них на парафії; тобто знаходив священик, що доходи від потреб зі службами і від слав недостатні, і він, так би мовити, торговим чином домовлявся з вотчинниками або громадами про збільшення тих чи інших розмірів руга. Що стосується князів, то з дуже великою ймовірністю треба думати, що вони назавжди зберегли визнання свого обов'язку давати руму духовенству парафій, що знаходилися на їхніх землях. Або, інакше сказати, що в парафіях, що знаходилися на власних князівських землях, лайка назавжди залишилася одним із засобів утримання духовенства, була чи не була в ній, через інші доходи, нагальна потреба.
Однак, щодо розмірів руги, то й тут з ймовірністю треба думати, що вони перестали бути обов'язковими і почали залежати від доброї волі князів.
Після того, як вказаним нами чином відбулося значне скорочення руги, колишньої спочатку загальної, в пізніший час вона дещо поширилася або помножилася іншим шляхом: причти бідних міських або сільських, що знаходилися на землях чорно-державних, приходів, - переважно перших, - громади яких були не в руці до государям, яким шляхом і стало більш менш значну кількість бідних парафій, які, перебуваючи не на власних землях государів, отримували від них лайку, що являла собою ніби казенну платню 255 .
Князі, міські парафіяльні громади і вотчинники, як треба думати, платили духовенству лайку на відому частку грошима і на відому частку в натурі хлібом; щодо всіх сільських парафіяльних громад чорно-земельних (чорно-земельських), оскільки в давній і старий час гроші становили для людей сільських щось дуже складне, треба думати, що вони платили виключно другим способом 256 . У цих селянсько-чорно-земельних парафіях, як маємо вказівки, лайка стягувалась духовенством таким чином, що кожен дім приходу зобов'язувався платити або доставляти йому, крім того, що добровільно подавалося на славах, ще відому, певну частку з тієї кількості хліба, яку напахував 257 .
Коли християнство в достатній мірі утвердилося серед народу, місце руги як загальний засіб утримання парафіяльного духовенства заступили: стягнення плат за вимоги і приватні служби, і збори добровільних милостинь, відомі під ім'ям слав. Історію переходу від одного загального засобу змісту до інших, як частково видно з сказаного нами зараз вище, потрібно уявляти так, що священики помалу вводили плату і збори, як доповнення до руги, - що коли вони ввели їх, конкуренція численних кандидатів на священичі місця і зробила те, щоб руга перестала існувати, як засіб.
Щодо розмірів плати за треби та служби ми не маємо зовсім жодних позитивних відомостей; але, по-перше, повинно само собою розуміти, що вона була скрізь абсолютно однакова, а різних місцях дещо різна, бо була встановлено урядом; по-друге, з великою ймовірністю треба думати, що вона, відповідно до цінності грошей, була приблизно така сама, як і нині, і хіба трохи нижча. Щодо добровільних милостинь на слави, то треба думати, що в селах, де вони вироблялися натурою – хлібом, а не грошима, вони були значнішими за нинішні, бо в старі часи народ, за великої кількості землі, безсумнівно був багатшим хлібом, ніж нині.
Плата за вимоги з приватними службами, ставши загальним засобом утримання всього нашого парафіяльного духовенства замість руги, водночас стала, подібно до того, як ця остання спочатку, загальним засобом утримання духовенства і єдиним. Разом із загальним засобом утримання були кошти приватні. У відношенні до цих інших засобів духовенство поділялося на два класи: на сільське та міське. Духовенство сільське мало свій приватний засіб утримання, водночас більш-менш загальне йому, як класу, у церковній орної та сіножатній землі для власної обробки та для власного користування. Духовенство міське мало своїм приватним засобом утримання, анітрохи не загальним йому, як класу, а які належали лише деяким окремим, і порівняно – дуже небагатьом церквам, доходи з нерухомих ненаселених і населених маєтків чи з про орендних статей і вотчин.
Земля для власної обробки і власного користування духовенства прирізувалася або відокремлювалася сільськими приходами до їх церков частково як заміна руги духовенству 258 , частково як доповнення до неї 259 , частково ж як додаток до плати за треби зі службами і до зборів крім собору. без руїни). Так як у давній і старий час тільки дуже рідко могли знаходитися сільські парафіяльні церкви, прихожани яких відчували б нестачу в землі, то з ймовірністю треба думати, що ділянки або наділи землі для власного користування духовенства існували при найбільшій частині сільських церков, і що церкви, які залишалися без них, становили тільки. Втім, маємо вказівки, що такі церкви таки були 260 .
Величина ділянок землі, що відокремлювалися до церков для власного користування духовенства, у різних місцях, звичайно, була різна, дивлячись по достатку землі у парафіян; але судячи з дуже пізнішого часу треба думати, що взагалі нормальним наділом вважався такий наділ, у якому б священик чи за багатоклірності кожен із священиків отримував на свій пай таку кількість землі, яка б дорівнювала кількості її, що становив хороше селянське тягло у цьому місці 261 .
Види ненаселених нерухомих маєтків, які могли давати орендний дохід, що додавалися благочестивими людьми до міських парафіяльних церков з тією метою, щоб збільшити зміст їхніх причтів, були: городи, сади (маю на увазі – не ті, які знаходилися у власному користуванні духовних осіб, бувши при їх домівках, але не були 26 влаштовані якимись мирянами у більш менш широкому вигляді для промислових цілей, і потім додавалися до церков), сінні покоси (жнива) і торгові крамниці 263 . Наскільки велике було у розглянутий нами час кількість міських парафіяльних церков, які мали нерухомої власністю зазначених нами видів, позитивних відомостей ми не маємо.
Але взагалі необхідно думати, що кількість їх була найменша, так що вони являли собою не більше, як тільки винятки серед інших церков264; при цьому і про розміри та цінність нерухомої власності наших видів повинна думати, що найбільшою частиною вона була така, що приносила доходи лише дуже незначні.
Число міських парафіяльних церков, до яких додавалися були населені селянами вотчини, було ще більш обмежене, ніж число церков, до яких додавалися зараз вищевказані види нерухомих ненаселених маєтків, і саме, як мабуть треба думати, вони були додані майже виключно до соборних церков. Відомості, що стосуються пізнішого часу, дають знати, що додатки вотчин і до цих останніх церков були дуже мізерні, так що, за небагатьма винятками, вони володіли найменшими вотчинами 265 . Надзвичайно велика старанність, яку показали миряни щодо докладання вотчин у монастирі, мабуть, мало бути звернене не на монастирі, а на парафіяльні церкви, бо легко було довести, що вони – миряни зобов'язані піклуватися про засоби утримання свого парафіяльного духовенства, і дуже важко було довести, щоб вони зобов'язані.
Але тоді як парафіяльне духовенство зовсім не встигло довести мирянам того, що вимагалося довести в його інтересі, ченці вельми і цілком встигли довести їм інше, а саме, що посмертне поминання має бути купується ціною майнових пожертв або приношень і що єдино компетентні і справжні місця. Встигли довести це останнє мирянам вже грецькі ченці, так що у нас – росіян з'явилися вже готові порядки, не нами створені та встановлені, хоча, втім, і наші ченці старанно дбали про підтримку існуючих порядків (про що див. нижче).
Була в нас одна місцевість, що представляла собою виняток, між жителями якої досить зазвичай було те, щоб додавати до парафіяльних церков як міських, так і сільських, ненаселені та населені маєтки. Це саме область Псковська, причину особливих звичаїв якої ми поки що не в змозі вказати. Але більшості духовенства Псковської області від цієї забезпеченості маєтками церков не було краще, ніж духовенству інших місць. Найбільшою частиною тут було з церковними маєтками не так, щоб вони перебували у користуванні духовенства церков. Маєтки розглядалися як власність парафій; до церков їхнього завідування вибиралися від парафіяльних громад мирські старости, зазвичай у числі двох; старости наймали до церков священиків за певну, домовлену, лайку, а що залишалося з доходів з маєтків потім, те йшло на утримання і підтримку церков, надходило у світ і потрапляло в кишені старост, взагалі йшло нікуди, але тільки не священикам.
Духовенство Псковське вело запеклу боротьбу з мирянами за церковні маєтки; але перемога залишалася за мирянами і до пізнішого часу 267 .
Досить зазвичай було в нас у старий час, щоб жебраки, оскільки вони збирали милостиню переважно біля церков, ставили келії для життя собі на церковних монастирях (цвинтарях) або в церковних огорожах. Поземельний збір з жебраків представляв певний дохід для причтів тих церков, на монастирях яких були слобідки їхніх келій 268 .
Особливий клас у нашому парафіяльному духовенстві складало духовенство міських соборних церков. Не знаємо чи завжди соборні церкви мали в себе парафії 269 , але разом з доходами від парафій або крім їх духовенство цих церков мало засобами свого змісту (загальними, крім приватного - вотчин, які були не у всіх соборів або, принаймні, далеко не у всіх були скільки-небудь значними): По-перше, ругу, за яку вони йшли? назавжди. По-друге, доходи поминальні, оскільки собори були церквами навмисне поминаними270; по-третє, мита від антимінсів до новостворених церков (які, як ми казали, були видані соборами) і по-четверте, плату за освячення церков, якщо представники від нього – соборного духовенства їздили освячувати церкви; по-п'яте, мито за вінцеві прапори, оскільки жителям самих міст ці останні видавалися соборами.
Духовенство кафедральних архієрейських соборів мало ту зайву статтю доходів проти духовенства повітових соборів, що йому йшла більша або менша частина мит, які стягувалися архієреями за поставлення в церковні ступені 271 .
Особам духовним для збільшення засобів їхнього змісту не забороняються приватні заняття, аби ці останні не були безчесними чи зневажливими 272 . Сільське наше духовенство мало таким приватним своїм заняттям землеробство. Наскільки були поширені приватні заняття між міським духовенством і які саме залишається нам невідомим.
Засоби утримання нашого парафіяльного духовенства були надмірними і нерозкішні. Стоглавий собор при своїй різноманітно-широкій турботливості про поліпшення у всій галузі церковного життя не показав жодної турботливості про збільшення засобів утримання парафіяльного духовенства. Але не повинно звинувачувати за це собор: збільшити засоби утримання духовенства було без його можливості.
Це останнє могло б бути зроблено двома способами: або через накладення на народ відомої, певної, подати на користь духовенства або через значне скорочення кількості парафій і через введення до них штатів. Але на перше ніколи б не погодився громадянський уряд, бо народ і без того був вкрай обтяжений податями (а якщо хтось уявляє, що в старий час народу було набагато легше, ніж нині, той сильно помиляється); та воно було б і дуже несправедливим і нерозсудливим: за те надто небагато, ніж були для народу його пастирі, він і так платив їм достатньо, і накласти на нього подати на користь останніх означало б зробити те, щоб пастирів, і без того мали в його очах не надто високий авторитет, зробити зовсім для нього ненависними. Проти другого, – значного скорочення кількості приходів і запровадження стосовно них штатів, страшно закричали б миряни, і з мирянами стільки ж страшно закричало б і духовенство.
Наказавши закрити парафії, церкви яких стояли без священиків, Стоглавий собор зробив у цьому відношенні все, що міг, а йти далі означало б прагнути того, чого досяг митрополит Феодосій, – порушити проти себе прокляття і народу і духовенства. Не заслуговуючи звинувачень за те, що не потурбувався про збільшення засобів утримання духовенства, собор справедливо може бути докоряємо за те, що недостатньо подбав про полегшення тягарів, що лежали на ньому, що не знищив зовсім посади десятинників, що були для нього справжнім бичем, а знищивши посаду заїжджих установ. собору 1503р. про нестягнення плати за поставлення у церковні ступені, – що не наказав нічого певного щодо податей, залишаючи місце свавіллю.
Постанови Стоглавого собору щодо засобів утримання парафіяльного духовенства полягають у наступному:
По-перше, він умовляє священиків не вимагати плат за треби (забороняє катувати від хрещення, покаяння та причастя) 273 .
По-друге, призначає точні розміри мита за антимінси, які стягували священики соборів, і плати за освячення церков, які у містах завжди освячували вони – соборні священики і для освячення яких у повітах вони були іноді звані або й без звання їздили до ближніх сіл від міст. Розмір мита за антимінси собор призначає: за антимінс у велику церкву (за нинішнім у „справжню”) півполтину; за антимінс у теплу церкву і в придільний - п'ять алтин 274 . Припис собору щодо плати за освячення церков полягає в наступному: від парафіян церкви не вимагати певної суми, не задовольнятися тим, що дадуть; за цим – брати третю частину з доходу, який прийде до церкви напередодні її освячення і в день освячення 275 .
По-третє, виявив свою згоду царю на знищення одного зловживання, яке вкралося незадовго перед тим (тобто перед ним – собором). У малолітство царя Івана Васильовича бояри, що правили державою, і їх улюбленці призначали казенну лайку причтам міських церков, яких вони були парафіянами. Знищити або скасувати цю лайку, що хотів государ зробити, і дав свою згоду собор 276 .
Главу першу складають промови про „митрополитів Київських і всеярвої Росії”, що перебувають у половині цього тому на стор. 50–468, розділ другий – мови про „митрополитів Московських і всієї Росії”, – там же на стор. 469–875.
Див. ще, що говорить імператор Іоан Кантакузін у своєму хризовулі про закриття митрополії Галицько-Литовської в 1347р. та патріарх Філофей у своїй грамоті до св. Олексію з нагоди постачання особливого митрополита в Галичині, – 1 половина тому стор. 161 і стор. 209 .
У Пам'ятниках давньоруського канонічного права Павлова [Російська Історична Бібліотека, т. VI], col. 45.
У Пам'ятниках Павлова, col. 49.
До патріарха Георгія Ксифіліна (1193-1198 р.) і при ньому ставропігійні патріарші монастирі і церкви платили подати місцевим архієреям, - у Ралі та П . V, 102; але пізніше як із часу патріарха Германа II († 1239) вони почали платити їх патріархам, – ibid. стор. 110 (про пізніший час див. ibid. стор. 584 sub fin.).
Никонівський літопис IV, 230 початок, див. 1 половини тома стор. 254 початок.
А про його доручення Суздальському архієпископу Діонісію, що їздив до Константинополя, відправитися після повернення додому до Пскова „про виправлення відлучених з'борних апостольських Христових церков (тобто Стригольників) і на затвердження священиком і чесним монастирем і всім священиком і всім священником і всім священиком і всім священиком”. Діонісія Псковського Снітогірського монастиря про дотримання правил гуртожитку, - у Павлова в Пам'ятниках col. 205 fin.. Про не збережене досі або поки невідоме послання патріарха Філофея преподобному Серію Радонезькому з умовлянням йому ввести в своєму монастирі, гуртожиток і про збереження досі послання патріарха Калліста в монастир преподобного Сергія з умовлянням Мабуть, братія була незадоволена за введення ним у монастирі гуртожитку), див. у нашій книзі: „Преподобний Сергій і створена ним Троїцька Лавра”, с. 22 і 33 [1 видання та с. 37–38 та 2 видання с.
[У Ніконовському літописі читаємо між іншим, що великий князь Михайло Олександрович Тверський († 1399) посилав „з милостиною до соборної церкви святої Софії патріарху і цареві, як і раніше звичай бе йому багато разів посилати милостиню в соборну церкву св. літописів т. XI, стор 177. Порівняти 1 половини тома стор 347].
Див. послання старця Йосипа Волоколамського монастиря Ніла Польова до старця Германа у статті: „Відносини ченців Кириллова Білозерського та Йосипова Волоколамського монастирів”, надрукованій у X частині Додатків до творінь святих отців, стор. 525. - Літописи: Ніконівський літопис VII, 204 початок).
Сторінки I тому Історії Російської Церкви я вказуватиму по обох виданнях, ставлячи цифри разом і розділяючи їх косою рисою, причому перша цифра повинна бути розуміється про перше видання, а друга - про друге. Якщо ж сторінка буде вказана однією цифрою з попередньою косою рисою, то потрібно буде розуміти це так, що підлягає мова знаходиться в одному другому виданні і складає лишок проти першого видання або доповнення до нього.
У Пам'ятниках Павлова № 109. Ще відомі грамоти: Рязанського єпископа Феодосія, дана тому ж митрополиту Геронтію, - ibid. № 106, та архієпископа Новгородського Макарія, дана митрополиту Іоасафу, - Акти Експедиції т. I № 184, IV. ще в 1 половині тому стор. 568, про архієпископа Новгородському Геннадії. (Мідючі грамоти єпископів, дано на обрання нових митрополитів, яких відомо кілька, ми не вказуємо).
Акти Історичні т. I № 101, стор 145 col. 1. – Що єпископи не дуже охоче їздили на митрополичі собори, це дає знати грамота св. Іони до Тверського єпископа Мойсея від 1459 р., якою митрополит втретє, після двох марних запрошень, кличе єпископа на собор, – у Павлова у Пам'ятниках № 82, col. 625.
Апостольське правило 74, 2 вселенського собору, правило 6, 4 вселенського собору, правило 9, Антиохійського собору, правила 12, 14 і 15.
Так званий Академічний літопис під нашим роком.
Никонівський літопис III, 108 початок.
Ібід. III, 193 fin., Друкарський літопис 92 fin. (Нафанаїл був поставлений на місце відлученого було Данила в 1347 р., - ibid. під нашим роком і Воскресенський літопис у Зборах літописів VII, 210 fin.).
2 Новгородський літопис каже: „в літо 7059, місяця Грудня в 21, взяти б бути пресвященний Феодосій архієпископ з Великого Новгорода царем і государем нашим великим князем Іваном Васильовичем всієї Русії у славний град Москву”, – Збори літописів III, 15 7059 цар і великий князь Іван Васильович звів з Новгорода архієпископа Феодосія”, - ibid. IV, 308.
Послання царя у виданні Устрялова: Оповіді князя Курбського, 2 видання стор. 210 sub fin.. Що після 1555, покладаємося на запевнення Строєва в його "Списках ієрархів і настоятелів монастирів", col. 1031 початок.
↓ Перед 1490 роком Псковський ігумен Захарія, що належав до Стригольників або до жидівство (див. 1 половини тома стор. 569) виправдовуючись перед архієпископом Новгородським Геннадієм в тому, що три роки і сам не причащався і монахам свого монастиря причастя: кого-деи ся причащати? А коли архієпископ сказав: „а се митрополита ставлять не по винаході”, Захарія відповідав: „коли деї в Царгород ходив їсти митрополит ставитися, і він-дії патріарху денги давав, а нині він бояром посули дає таємно”, див. послання Геннадія. до собору єпископів у Пам'ятниках Павлова col. 779 fin.. Звинувачення Захарії може ставитись до п'яти митрополитів або до тих чи інших п'яти митрополитів, саме – св. Іоні, Феодосію, Пилипу I, Геронтію та Зосимі; але цілком можливо і те, що він просто обмовляє. – (Митрополити не мали особливих чиновників для управління власне митрополією).
Плано-Карпіні, що проїжджав 1246р. через Росію від папи до великого хана (1 половини тома стор. 82), каже, що по дорозі з Волині до Києва йому з супутниками не було чого боятися росіян, тому що вони мали провожатого від Волинського князя Василька Романовича, а також і тому, що більша частина їх (Руських).
З того ж Плано-Карпіні, перше татарське село від Києва на тому боці Дніпра складав Канів, що знаходиться на березі Дніпра, за 214 верстів на південний схід від Києва. Що стосується Переяславля, то Іпатський літопис каже, що Данило Романович Галицький, що вирушив до Батия, „прийде Переяславлю і сретоша Ѵ17; Татарове”, – стор.
Іпатський літопис, - стор. 609.
З 1359 р., коли був убитий хан Бердібек, в Орді на досить тривалий час настали сильні замішання, і можна було б думати, що єпископи були переведені з Сараю до Москви саме невдовзі після цього року. Але, з іншого боку, перебування єпископів у ханській столиці могло бути дуже важливе для великих князів, оскільки вони могли передавати князям про все, що відбувається тут. А тому видається вірогідним думати, що князі тримали єпископів у Сараєві до тих пір, поки він не зник або поки перед своїм зникненням він не втратив для них жодного значення. Що у 1378–79 р. єпископи Сарайські ще не жили на Крутицях, див. стор 277 , про постачання св. Стефана Пермського в Єромонахи (хоча, втім, могло бути так, що на той час кафедра Сарайська була пусткою). Якщо думати, що перейменування єпископів з Сарайських на Сарські та Подонські (про що нині нижче) зроблено було після їхнього переміщення з Сараю в Москву, то вони були перейменовані в 1459–61 роках.
У відомих нині офіційних актах Вассіан, єпископ Сарайський, під 1459 називається Сарайським, а під 1461р. – Сарським та Подонським, – див. Пам'ятники Павлова col. 628, 631 і 679 (У літописах починає називатися Сарським замість Сарайського єпископ Прохор, поставлений в 1471 р. і залишив кафедру в 1492 р. Про наступника Прохора Силуане, поставленого в 1493 р., в літописах сказано: Піддонське) на Крутицю (Крутиці), Ніконовська та Воскресенська). Наші два єпископи називаються ще Подрельськими (Силуан: Подрельським та Крутицьким) у Карамзіна до т. VI примітки 219 та 326.
Перший після нашестя Монголів великий князь Володимирський Ярослав Всеволодович, відділивши Твер у особливий спадок від великого князювання, посадив у ній сина свого Ярослава Ярославича. (Так це зазвичай приймається, а Воскресенський літопис навіть стверджує, ніби і сама Тверь заснована або зроблена з селища містом після нашестя Монголів, - Збори літописів VII, 245; тим часом 1 Новгородський літопис каже, що Татарами вбитий був у взятій ними Твері син Ярославль.
Першим єпископом Тверським був Симеон, який перейшов у Твер з Полоцька (список єпископів в I т. Никоновського літопису, додатки, стор. 5 початок): у діяннях Володимирського собору 1274р. (Надписання) він називається Полоцьким, а в 1285 він - Тверський: Лаврентьевская літопис під цим останнім роком. - У Никоновському літописі читається під 1271р. (III, 35 початок) про поховання Ярослава Ярославича, який помер на дорозі з Орди: „і везоша його до Твері, єпископ ж Тверський Семіон зі звичайними надгробними піснями покладеш його в церкві святих чудотворців Козми та Дом'яна у Твері”, але в Воскресі літописів VII, 171): „і везоша тіло його на Твер і поклавши тіло його в церкві”... Вираз Никоновського літопису „положиша” замість „поклади” дає знати, що ім'я єпископа вставлено в ній після.
Першим князем Суздальським був Андрій Ярославович, син великого князя Ярослава Всеволодовича. Подальшими князями Суздальськими були нащадки або цього Андрія або Андрія Олександровича, сина Олександра Ярославича Невського, що залишається невирішеним, див Соловйова т. III, 4 видання стор 270 fin.
У Карамзіна з невідомої історії виписано, що у 1314г. перестав Іоанн, єпископ Суздальський (до того IV примітка 247 sub fin.), але цей Іоанн сумнівний; 1350р. митрополит Феогност благословив відлученого було їм єпископа Суздальського Данила (літописи Никоновський і Друкарський), а цей Данило має бути вважаємо попередником поставленого в 1347р. єпископа Нафанаїла (ті ж літописи та Воскресенська).
У літописі у Карамзіна під 1465 роком (помилково замість 1464): „прибіг на Москву Єфимей єпископ Брянський і Чернігівський, покинувши свою єпископом, і даючи йому Суждаль, і Колугу і Торусу” (до т. VI примітка 629, col. 88). Оскільки до цього Євфимія єпископи Суздальські не називаються Торусскими, ми й думаємо, що Калуга і Торуса були йому саме. Він поставлений на кафедру Суздальську за поставленням Філіпа єпископа Суздальського в митрополити всієї Росії, що було 11 Листопада 1464г. (Літописи Никоновський і Воскресенський). Наступник Євфиміїв з 1483р. Феодор, також колишній єпископ Чернігівський, в одній грамоті, що збереглася від нього, називає себе Суздальським і Торуським, – у Пам'ятниках Павлова col. 751 fin.. Перед відокремленням від єпархії Суздальської нашої придаткової її частини до області патріаршої, що було вирішено собором 1667р. (Доповнення до Актів Історії т. V, № 102, стор 493, col. 1) і що було виконано в 1672р. (див. Акти Експедиції т. IV, № 230, стор. 500 col. 2), її становили: Торуса, Калуга, Оболенськ, Олексин, Ярославець Малий, Тульський припис і ще щось (див.
Ананіі Федорова Історичні збори про місто Суждале, у Временнике Товариства Історії та Стародавності (книга XXII, стор 71 і 111).
Cfr у Пам'ятниках Павлова послання йому митрополита Іони, – № 88, II, col. 664.
На похованні митрополита Феогноста, який помер 11 березня зараз зазначеного року, разом з іншими двома єпископами був присутній єпископ Коломенський Афанасій (літопис Ніконовський і Воскресенський).
1 половини тому стор. 277, про поставлення в ієромонахи св. Стефана Пермського під час його відправлення на проповідь.
Він був присутній на похованні митрополита Феогноста, – літописи Никоновський та Воскресенський. Про життя його в Переяславі див. в Єпифанії житії преподобного Сергія Радонезького і в скороченнях житія, що читаються в Никоновском літописі IV, 218 fin. та 2 Софійського літопису, - Збори літописів VI, 121 початок.
Вівліофіка I, 63, та Збори державних грамот та договорів I, 38, col. 2.
Никонівський літопис IV, 269 та Воскресенський літопис у Зборах літописів VIII, 70.
Никонівський літопис IV, 140.
Никонівський літопис IV, 160 і 193; Воскресенський літопис у Зборах літописів VIII, 52 та 61.
Іпатський літопис під 1223р., стор 494 fin.
Соловйов, V, 153 fin. (Акти Західної Росії т. I, № 192, стор 288).
До тих, що перебувають у 1 половині I тома (стор. 301-307/355-359) промов про несумісність чернецтва з архієрейським саном не зайве додати наступне: при імператорі Ісааку Ангелі (1185-1195) ще постачали і були поставлені в Ралі і П., V, 321. Визначення Константинопольського собору при патріарху Антонії (1388-1397 р.) про звільнення від обітниць чернецтва внаслідок сану архієрейського і про архієрея не з ченців, що прийняв потім монашество, про те, що він. : Нариси історії Візантійсько-східної церкви, М. 1892р., с. мірою, в якій вони спільні зі становищем та обов'язками єпископа”, – Збори думок та відгуків т. IV, стор. 194 fin. (1857р.). Отже, визнає, що архієрей з ченців не є чернець, а тільки з ченців, тобто те, що говорю і я.
Митрополит Московський Тимофій Щербацький († 18 Квітня 1767 р.) перший з архієреїв відпуст був по чину священицького поховання; з цього випадку зроблено св. Синодом узаконення надалі всіх архієреїв ховати так само, - І. М. Снігуров Життя м. Платона, 1, стор 36; Історія ієрархії архімандрита Амвросія, I, 91 fin.. В даний час архієреї поховуються священицьким похованням, - Микільського Посібник до вивчення статуту 752; пор. у першій половині I тома стор. 304–305, примітка 3/356, примітка 2 .
Складає для нас незрозумілу поки дивність те, що митрополит Фотій змінив чернечі імена двом поставленим від нього Новгородським єпископам: чернеця Сампсона, обраного в 1415 р., назвав при посвяті Симеоном, а чернеця Еме(і)ліана, обраного в 1424г. Подібного не було робимо при поставленні Новгородських архієпископів ні раніше, ні після, і невідомо, щоб було робимо колись при постачанні інших єпископів. Можна було б припускати, що Симеону та Євфимію тому змінили імена, що вони обрані були з простих чернець. Але наступник Євфимія (1-го) на ім'я теж Євфимій (2-й) також обраний був із простих чернець і, проте, йому було змінено ім'я. Чи не тому митрополит Фотій змінив імена, що імена Сампсон та Омелян знаходив не архієрейськими іменами? (Про зміну імен у Греції у ченців, що постачаються в патріархи, див. А. П. Лебедєва Нариси історії Візантійсько - східної церкви, М. 1892 р., стор. 379. Патріарх Афанасій і його наступник Іоанн Созопольський наприкінці Χ III ст. віддавав перевагу Χ III ст.
- ibid. стор. 381 початок).
[Цей іноземець передає свою розмову з одним нашим єпископом у Вологді. Флетчер запропонував йому Новий Завіт і вказав перший розділ Євангелія від Матвія. Єпископ читав дуже добре. Потім Флетчер запитав його: „Яку частину Святого Письма він прочитав тепер?”. Єпископ не міг відповісти на це запитання. Флетчер запропонував ще кілька запитань: „Скільки було євангелістів у Новому Завіті”, спитав він. Відповідь: не знаю. „Скільки було Апостолів?”. Відповідь: 12. – „Як він сподівається бути врятованим?”. Єпископ відповідав на це, що "він не знає, чи буде врятований чи ні; але якщо Бог завітає або помилує і врятує його, то він буде цьому дуже радий; якщо ж ні, то нічого робити" "Для чого він постригся в ченці", запитав ще Флетчер. Для того, відповідав єпископ, щоб спокійно їсти хліб свій.” Про державу Руську, видання А. Суворіна, СПБ., 1905 р., с. 100. – Курбський каже, що були єпископи, які не вміють читати, – див.
Гурія архієпископа Казанського обрано з жеребку. - Никонівський літопис, VII, 231.
[Пам'ятки Павлова col. 614. Протягом XVI століття „у Південно-Західній Русі, пише С. Т. Голубєв у своїй книзі: Петро Могила, т. I, с. роздачі єпископій і монастирів "; порівн. стор. 81. Їх приклад міг мати вплив на Московських государів].
У Пам'ятниках Кушелева-Безбородка, IV, 148 col. 2.
Волоцький князь Борис Васильович звинувачував архієпископа Новгородського Геннадія в тому, що він „прийняв маєтком сан святительських чи мирських князів допомогою”, див. послання Геннадія до Бориса в Пам'ятниках Павлова № 113, col. 755 початок. Геннадій заперечує справедливість звинувачення, ibid.; але та обставина, що князь міг зводити його, дає знати, що так справді була справа. (Монахи з боярських сімей домагалися архієрейства через свої зв'язки: це було спільним і відкритим звичаєм (як і тепер є подібні ченці.) Про купівлю архієрейських місць – див. у Максима Грека, т. I, стор. 139 fin., 140 початок; т. III, 187). [„На вищі ієрархічні місця (у Південно-Західній Русі), пише С. Т. Голубєв, стали дивитися, як правило, як на прибуткові статті – як на засіб швидкої та правильної наживи. родовиті шляхтичі, тільки зайняті питаннями про церковні маєтки”. його книгу Петро Могила, т. I, стор 245; пор. стор 298].
4 Вселенського собору правило 25.
Див. зречені грамоти єпископів у Пам'ятниках Павлова № 110 і № 112 (і примітки до них вченого видавця), зразки зречених грамот у XIV частині Вівліофіки Новікова, с. зречену грамоту митрополита Данила ibid. № 185, духовну грамоту митрополита Макарія в Актах Історії т. I, № 172 (колишні єпископи Феодор Суздальський і Ніфонт Коломенський називаються ченцями, в 1485 і 1505 р., - Акти Історичні т. I, № 94 і № 1; 1585 р. ієромонах Варлаам, колишній єпископ Суздальський, – Читання Товариства Історії та Стародавностей 1878 р., книга III, Махрищського монастиря. про архієпископа Новгородського Феодосії у Волоколамському рукописі № 512 лист 213 (після зречення називається старцем), про патріарха Іова в Описі синодальних рукописів № 359, стор 76, старець Іов, колишній патріарх. (Інок схимник Нектарій, що був Сибірський архієпископ, 1667 р., – Доповнення до Актів Історичним т. V, стор. 101. У 1723 р. ієромонах, колишній митрополит, – Опис Нілової Столбенської пустелі).
– Про митрополита Зосима, який і по віддаленню з кафедри привласнив собі сан архієрейський, ми говорили вище, 1 половина тома стор. Суздальську, а в 1563 призначений був на кафедру Полоцьку, див. у Карамзіна т. IX, 29 і примітка 93, також в III томі Російської Історичної Бібліотеки col. 175.
Друкарський літопис стор. 256 fin.
Про владу повітових намісників як вікаріїв ми говорили в I томі (1 половини, стор. 331/383) імовірно. Але це має бути сказано позитивно, бо якими повноваженнями володів у пізніший час винятковий намісник митрополита, такими ж мали намісники і невиключні, див. Євгенія, ч. II, стор 77, № X.
Коли архімандрит Михайло-Мітяй, обраний у наступники св. Олексію, вирушив у 1379 р. до Константинополя на поставлення, то йому супроводжували між іншим „крилошани Володимерські”. - Никонівський літопис IV, 73 fin. [Клірошане в Московській Русі після-монгольського періоду згадуються: у діяннях Володимирського собору 1273р. соборні єпископські клірошани; у посланні невідомого на ім'я єпископа Володимирського до невідомого на ім'я великого князя, сина Олександра Невського († 1263), про недоторканність церковних судів говориться, що ці суди (судові мита) дано клірошанам (судять) на потребу. Про митрополита Максима; говориться в літописах, що, переносячи кафедру митрополії з Києва до Володимира, він прийшов з першого в останній з усім своїм кліросом, – так званий друкарський літопис, стор.
У міжмітрополію між Максимом і Петром, саме – говориться, що після смерті першого вирушив до Константинополя шукати постави в митрополити якийсь ігумен Геронтій, який взяв із собою святительський одяг та начиння, одну ікону Богородиці та палицю пастирську „і сановники церковні” (Степенна книга). – Ці сановники суть саме клірошани, а назва є перекладом грецької ἄρχοντες, як титулувалися останні. За митрополита Феогноста – Акти Історичні т. I, стор 1, col. 1 fin.. Після Олексія до Кіпріана. – Карамзін V, примітки 57 і 60. При Кіпріані – Карамзін V, примітка 254, с. „іноді бувають збірні церкви, а суть попи крилошани з диякони”..;
Як думати, клірошани зникли або почали зникати в Московській Русі з часу митрополита Іони. 1 половини I тома стор 326/381 примітка 1 ; пор. про клірошани при митрополитах Кирилі та Максимі, в 1 половині II тома стор. 94-95].
З актів Південно-Західної Русі, які говорять про єпископських клирошанах, нам відома одна грамота 1366 р., в якій називається владика Перемишльський Іларіон зі своїми крилошанами, див.
У Кодиновому каталозі архієрейських чиновників про першу п'ятірку сказано: ο ὔ τοι κάθηνται ἐν tῇ θε ίᾄ κπ - У Ралі та П . V, 531. У 1357р. у патріарха Константинопольського чиновники були зі світських, а не духовних, – Миклошича Acta Patriarchat. Константиноп. І, 368-375.
Небагато відомо нам і таких свідчень про окремих єпископів, які говорять ще про існування при них нашого собору: до митрополита Феогноста приїжджав у невідомому році єпископ Рязанський судитися з єпископом Сарайським з-за меж єпархії „з крилошани своїми” (в Пам'ятниках 55 Павла col; в Новгороді, як записано в літописі (Ніконівська V, 66 fin.), в 1416 році перестав "Наум великий крилошанин святі 1 Софії" (у літописах 2 і 4 Новгородських без додавання "великий"). - [СР. мови про клірошани в першій половині I тома стор. 323-328/377-382].
У Київській Русі в пізніший час вони обиралися з числа клірошан, і саме - самими клірошанами, а єпископами тільки затверджувалися, див. в 1 половині I тома стор. (Митрополит Іона поставив у свої намісники литовські свого протодіякона, – у А. С. Павлова col. 570 fin.).
Про те, що намісник архієрейський є його суддя, див. Акти Експедиції т. I, № 103, стор 79, col. 2, а також договірну грамоту великого князя Василя Дмитровича з митрополитом Кіпріаном, - ibid.. Намісник володар судить за статутом Володимира, замість єпископа, - див. Карамзіна т. I, примітка 506, стор. - Акти Експедиції т. I, № 85; Історичні читання про мову та словесність Академія Наук 1856–1857р., стор. 203. Бояр-суддів у архієреїв по кілька, – там же і М. І. Горчакова Про нерухомі маєтки, додатки стор. - Акти Експедиції т. I, № 159; під чорним намісником був ще білий, зі світських.
Володимир, призначивши десятину побудованої ним у Києві церкви Богородиці, вдав першу Настасу Корсуняніну (Лаврентьєвський та Іпатський літописи під 996р.). Анастас, без жодної підстави вважається за протопопа і насправді має бути прийнятим за людину світську, був поставлений від Володимира начальником над збирачами десятини або десятинниками церкви св. Богородиці (Олександр Невський в 1259 р. дав десятину церкви в Ростові. Слова невідомого єпископа Володимирського в посланні до сина Олександра Невського, що при останньому ще була дана церкві десятина, повинен розуміти так, що тільки сам Олександр від себе давав десятину. А слова: „оже церкви тавжна перестали давати десятину. Про відібрання десятини у церков після нашестя Монголів порівнюй передмову до ярлика, даного митрополиту Петру).
Потрібно відрізняти і дворян від дворян: першими були служили люди зазначеного класу; другі були слуги або службовці (дворові) у всякого класу людей служивих (вони були у тіунів і у тижневиків).
↓ [Про митрополичих боярів, двірних людей і слуг у 1379 р., – див. у першій половині цього тому стор. 242]. Бояри митрополичі під 1378 р., - Никоновський літопис IV, 67. У договорі митрополита Кипріана з великим князем Василем Дмитровичем нові бояри після митрополита Олексія, у нього 5 бояр (у тому числі чернець), - Акти Історичні т. I, № 9, стор 2; бояри у Володимирі, - Акти Експедиції т. I, № 11; стольник в 1396 р., - Никонівський літопис IV, 266; боярин і стольник згадані при зносинах із Новгородцями. У митрополита Іони бояри, - Акти Історичні т. I, № 43, стор 86, col. 2; Павлова стор. 541 початок. Син боярський у митрополита Феогноста в 1330 р., - Никоновський літопис т. III, стор. 158. У єпископа Рязанського бояри в XV столітті, - Д. І. Іловайського Історія Рязанського князівства, стор. слухняні.
У першому виданні 1 половини I тома нами опущено про цих архієрейських тіунів, тому що було не доглянуто нами свідоцтво про їхнє існування вже в період домонгольського; див. його у 2 виданні, стор. 388, примітка 2 . Під тіуном тут, очевидно, очевидно наш тіун єпископський. [З пізніх часів ми маємо вказівку на те, що тіуни у архієреїв змінювалися погодно, як і десятинники. Російська Історична Бібліотека, т. II, col. 882 fin., 1615].
↓ Про поліцейські обов'язки тіунів в пізніший час див. т. III № 264. (У Літописі занять Археографічної Комісії, випуск 1, відділу V-VI стор. 31 sub fin., Вказується грамота Вологодського архієпископа 1629 на тиунство одному синові боярському, з позначенням в ній прав і обов'язків тиуна). [Див. нижче стор. 65 у „Додатках” до цього відділу].
Про те, що тіун єпископський є суддя – ясне свідчення в Актах Історії т. I, № 111, с. 164; досить ясно також у Стоглаві стор. 324; у Макар'євських Четь-Мінеях під 31 Грудня: про їжу суду церковного не образити, ні судити без володаря тіуна.
Обов'язки судді вимагають спеціального знання законів та звичаїв; а оскільки адміністративні чиновники з правом суду могли не володіти цим знанням, то за них завжди й перебували фахівці в частині суду – тіуни.
4 вселенського собору правило 23 sub fin.
Див у Ралі та П . IV, 530 fin., і V, 531.
Духовенству надавалося право відати судом та татьбу з розбоєм. - Акти Експедиції т. I, № 19, 28, 36, 37, 41; Акти Історичні т. I, №№ 2, 15 і 58. Холопство перед Стоглавим собором (кабали) провадилося архієреями. - Нотатки для історії Стоглава в Літописах Н. С. Тихонравова, ст. V, стор. 138 початок. У 1504р. великий князь звільнив митрополичих селян Московського та Володимирського повітів від свого суду та від своїх данин, - Акти Експедиції т. I, № 139, стор 110.
Почав приймати на службу до великих бояр ще митрополит Феогност: у договорі митрополита Кипріана з великим князем згадуються бояри, які наказались при Феогності. Св. Олексій приймав їх тому, що тоді це було так у патріарха у Константинополі? також слова Курбського про службу в архієреїв благородних чоловіків світлих пологів, за виданням Устрялова стор.
в 1 половині тому стор. 621 fin ., докори архієреям Ростовського священика Георгія Скрипіці. Так як перетворення єпархіального суду з духовного на світський могло статися тільки після того, як зникли в архієреїв собори пресвітерів-клірошан: то пізнішим часом перетворення суду визначається до певної міри пізніший час зникнення соборів.
У Псков стали призначатися архієпископами Новгородськими їх намісники людей світських пізніше початку XV століття, див. 1 Псковську літопис у Зборах літописів, т. IV, стор. 197, 205, 215 fin., 232 fin., 8 к.с. 318 319. У Новгороді в 1478г. намісник у архієпископа зі світських.
Митрополичий друкар архімандрит Дорофей, який супроводжував Михайла-Митяю до Константинополя (Ніконівський літопис IV, 73) і помер у 1406р. (Карамзін, до т. V примітка 254, col. 104), повинен бути прийнятий за митрополичого скарбника. Згодом друкарями називалися помічники скарбників.
1 половини тома стор. 816, примітка 1 .
↓ [Бояри в Новгороді згадуються ще у 1331 р.: У розповіді про посвячення архієпископа Василя літопис називає двох бояр Новгородських, які пішли з ним до митрополита Феогноста у Волинську землю. А потім виражається так: „Василь владика Новгородський у той же час від митрополита піде зі своїми бояри”, – Повні збори російських літописів т. IV, с. 75–76; Новгородський літопис за Синодальним списком стор. 326-327. У шістдесятих роках XV століття (1463–1465 р.) архієпископ Новгородський Іона посилав до Феодосійського митрополита „бояр своїх”, – Пам'ятники Павлова col. 699. Серед бояр архієпископа Геннадія був князь Іван Кривоборський, згадуваний у грамоті великого князя Івана III (1488), - Акти Історичні т. I, № 285, стор 521, col. 1. Згадуються „син боярський” архієпископа Іони (1461 р.), – там же, № 275, стор 507, col. 2; „Слуга Федір” архієпископа Євфимія В'яжицького (1458 р.), – там же № 269, стор 500, col. 2; у архієпископа Макарія (1535) князь М. Оболенський, - Повне зібрання російських літописів т. VI, стор 294].
Так було в пізніший час у Київській Русі (див. нижче), а щодо намісників повітових маємо свідчення, що говорять те саме, і в історії Московської Русі, див. також нижче. Втім, відомі слова єпископа Володимирського Симона до ченця Печерського Полікарпа: „аби ти був гідний, своїми руками намісника тя поставив бих в обидві єпископії – Володимиру і Суздалю”, дають знати, що вже в давнину єпископи могли ставити намісників і намісників. (Архиєпископ Новгородський Геннадій зробив преподобного Йосипа Волоколамського своїм намісником у Волоколамському окрузі, – Житіє Йосипа, написане невідомим, за виданням К. І. Невоструєва, стор. 47: „Толіко ж (Геннадій) шанування свого чоловіка Ѵ17;, і вся виправдання і провини церковні вручі йому, ще й плодоношення граду того в єпископи і від дохід церковних якийсь монастирю його дарувавши в усі літа єпископства свого.” – Архімандрит Печерський у 1474 р. був намісником митрополії Київської, (Золотоструму).
[Опис рукописів архімандрита Леоніда випуск II, с. 67: „написана... книга ця... наказом пана Іоанна архімандрита Печерського та намісника митрополії Київської”. Порівн. запис на Патериці 1 Кассиановской (Акакієвської) редакції у Д. І. Абрамовича Дослідження про Києво-Печерський Патерик, СПБ., 1902 р., стор. 67. Митрополит Іона ставить намісника, „з усіма бояри обговоривши” (зі своїми або 8; Пам'ятники Павлова , №69, col. 570].
Згадуваний у Новгородських літописах під 1476р. намісник архієпископа Новгородського Юрій Репехов, як здається, був намісником кафедральним, а не одним із повітових.
[„Коли почнуть кликати багатоліття всім православним християном, і тоді архієпископ говорить Софейскому боярину і дияком великого князя і чесним людом і всім православним християном: будьте здорові”, – див. у А. П. Голубцова Чиновник Новгородського Софійського собору9,5.3. Читання Імператорського Товариства Історії та Стародавностей Російських 1899, книга II. У сказанні про набуття мощів Микити єпископа Новгородського в 1558г. йдеться про болярин, якому в Новгороді були доручені церковні справи (архієпископський боярин, даний архієпископу царем).
Див. Акти Історичні т. II, № 355, стор 422, col. 1 (У митрополита Йоасафа боярин син Богданів, дворецький - Ігнатій Чорт, - Акти Експедиції т. I, № 184, стор 161).
У діяннях Стоглавого собору дворецький є як суддя, – розділ 69, Казанське видання стор. 323: але як суддя над селянами чи тільки архієрейськими, чи й над духовенством, ясно цього видно.
„Дворяни” у намісників та їхніх тіунів, які вживаються як тижневики та пристави, – Акти Експедиції т. I, № 37, стор. 29; також № 5 sub fin.. Див також про дворян у тіуна монастирського, ibid. № 6 fin., стор 3; № 34. Про тижневиків див. у митрополита Євгена Історія Пскова, IV, 96 sub fin.
Крім того, що так це було в пізнішій Київській Русі, про що нижче, про це відомо нам і з історії Русі Московської: в Пскові до 1435 р. намісники архієпископа Новгородського були з самих Псковичів, тобто з числа самих тутешніх намісницьких клірошан, - див. літописів IV, 58 і 209 (Про клиросе у Пскові наприкінці XIV століття див. у грамоті митрополита Кіпріана в Актах Історичних т. I, № 8, стор 17).
Архієпископ Новгородський Макарій обмежив 1528р. влада свого Псковського намісника тим, що заборонив йому без свого відома визначати на місця прийшлих священиків, див. його грамоту в історії князівства Псковського митрополита Євгена, II, 83 sub fin.
У 1517р. Володимирський намісник митрополита судив спірну справу землі і для постанови вироку й у видачі спрямованій боці правої грамоти доповідав його митрополиту, – Акти Юридичні 1838г. № 16, стор. 29 fin.. Cfr жаловану несудиму грамоту Новгородському митрополиту Варлааму 1598 р., надруковану в I т. Додатків до Історичних актів № 148 стор. 251, col. 2.
Про проїзний суд намісників, – для розбору справ за апеляціями до намісника, див. Акти Експедиції т. I, № 37, стор. 29. Високе громадське становище єпископських намісників у давні часи видно з того, що вони є при князях разом з їхніми старшими боярами при укладанні . стор. 6 sub fin.
наприклад, Акти Юридичні Калачова т. II, № 173; Акти Експедиції т. I, №159.
У 1 Псковської історії під 1454г. записано: „Будь пожежа зело велика у граді Пскові: загоріться від Прокоф'єва двору володаря намісника”, – Збори літописів IV, 215 sub fin.. Цей Прокофій начебто не священик, а світська людина; а якби це було так, то ми мали б тут вказівку на час, не пізніше якого повітові намісники почали призначатися архієреями з їхніх бояр.
У грамоті великого князя Василя Івановича від 1515 р. митрополичі Володимирові намісники називаються чорними, - Акти Експедиції т. I, № 159. Але з цілком ймовірністю повинно припускати, що до 1515 р. у митрополитів вже бували у Володимирі намісники білі або світлі. (У 1517 р. намісник митрополитів у Володимирі – світський: Акти Юридичні 1838 р. № 16). [Митрополит Іона адресує своє послання „сущому наміснику Полотьські єпископи, нареченому на настоятельство того столця, старцю Каллисту”, – Пам'ятники Павлова col. 613].
Див. 1 половини тому стор. 340 про зміну митрополитом Кіпріаном його Київського намісника, при чому не йдеться про крилошанах.
У Пам'ятниках Павлова № 69, а також в Актах Історичних т. I, № 48, і в Актах Юридичних Калачова т. II, № 167. [СР. 1 половину I тома стор. 332/387].
Див жаловану грамоту архієпископа Новгородського Макарія Псковському духовенству, від 21 липня 1528р. в історії князівства Псковського митрополита Євгена, ч. II, стор. 83 fin. sqq. (У патріархів у Костромі був наказ, тому що [там було] намісництво: так у всіх намісництвах, – Опис документів і справ Синоду, I, col. 200–201.) У пізніший час накази і в малих містах – Юріївці, див. автобіографію протопопа Авакума. згадані Казенный наказ, Судний наказ духовних справ, Духовний наказ, – див. Пискарьова Стародавні грамоти стор.
Єпископи звільняли церкви від суду десятинників і підпорядковували своєму суду. Так, наприклад, митрополит Макарій звільняє статутною грамотою своєю 1542р. духовенство сільських церков Дмитрівської десятини, що належали Миколо-Пісноському монастирю, від суду Десятинників: а десятинниці мої тих попів не судіть, а кому буде до них яке діло і яз Макарей митрополит всієї Русії сам їх суджу, Акти Археографічної Експедиції т. I № 1 Вятського духовенства на свого десятинника, а намісника духовного не послав).
За митрополита Іона при десятиннику (боярині) – дворяни: „десятильнику мій Юрію конюшому... Мого боярина Юрія конюшого самого вбили у ріг, а дворян моїх перебили на смерть”. Грамота близько 1451р. у Пам'ятниках Павлова , № 70, col. 573-574.
[На віддачу земель у маєтки митрополичим дітям боярським є вказівка в судному списку 1498-1505 р., - Акти Юридичні 1838 р., № 8, стор. 14. Стоглавий собор наказує (за Казанським виданням дворяних управ, неправ, маєтків].
Що десятинники призначалися на свої посади погодно, пряму звістку щодо цього ми читаємо у іноземця Антонія Поссевіна у його коментарі De rebus Moscoviticis, ad religionem spectantibus, – Supplementum ad historica Russiae monumenta, p. 23, col. 1. Наші акти говорять про це тільки не прямо, втім, з досконалою ясністю: десятинники отримували мито, що називалося в'їзним (див. нижче); але це мито вони отримували щороку, отже, – і десятини в'їжджали щорічно. Що щорічне в'їзне десятинники отримували вже за часів митрополита Кіпріана, див. його договірну грамоту з великим князем Василем Дмитровичем, Акти Еспедиції т. I, № 9, стор 5, col. 2. (У намісників, що жили на намісництвах, свої десятинники, див. Горчакова Про земельні володіння. Додатки стор. 41 початок, грамота митрополита Симона 1495 р.: „а намісниці мої Володимерські і тіуни і намісники десятинники того попа не судять”2). – Пам'ятники А. З. Павлова , col. 92, отже, зі своїх служивих людей, та якщо з митців, сторонніх.
І, № 50. У другій половині XVII ст. десятини поділялися на чверті, - Акти Експедиції т. IV, № 188, стор 241. У грамоті царя Михайла Федоровича 1622р. Коломенському єпископу єпархіальні адміністративні округи: проїжджі десятини та замовлення – Вівліофіка Польова, I, 250. Про замовлення див. у Н. П. Розанова в Історії Московського єпархіального управління з Index'y).
Що право видавати антимінси спочатку належало клірошанам, це видно з того, що так це залишилося в пізній Київській Русі.
↓ У митрополії попівські старости задовго до митрополита Макарія, – див. у Горчакова Про земельні володіння, Додатки стор. 37 fin., грамоту 1452р. митрополита Іони: „не треба йому не яка моя данина, ні до старости поповського з тяглими попами тягнути” (Поповські старости спочатку з'явилися в Псковській області: оскільки десятинники обирали, то священики тутешні (ліберали) почали вибирати довірених для цього, щоб збирати архієрейські і архієрейські). Пскові.Староста поповський згадується під 1343г., - Зібрання літописів IV, стор. 189. У 1478г. в 1478г. т. I, № 215 стор. 362 col. 1; – в 1540г. підлягали міським старостам і, отже, старости були лише у місті). [Про перепис церков митрополичої єпархії при митрополиті Данилові див.
в 1 половині тому, стор 733-734].
Даних про поїздки митрополита для місячного суду до інших єпархій мені не відомо.
↓ [Наші ієрархи взяли приклад з Константинопольського патріарха, який через 4 роки на п'ятий обходить митрополії, щоб творити суд і збирати милостиню, – у Дюканжа Gloss. Graecit. слово ἔξαρχος col. 400 з Аляція De consensu та слово φιλότιμον ].
↓ 1 Псковська літопис у Зборах літописів IV, 297 (див. також стор. 287. У 1333 р. владика Василь ходив до Пскова, а перед тим не був у Пскові (володар) 7 років - 1 Новгородська літопис, стор. 77. Але 1 Псковська літопис - в. У 1337р. владика Василь ходив до Пскова на під'їзд і Псковичі суду не даша, - 1 Новгородська літопис, стор 78. У 1352г. Псковичі звали себе владику Василя, щоб благословив, і владика ходив до них, – 1 Новгородська літопис, стор. 85. У 1360г. з нагоди моря владика Олексій їздив у Псков і благословив усіх від великого до убога, - 1 Новгородська, запис про церковний суд, - Акти Експедиції т. I, № 103, стор 79 (cfr ibid. № 86 та № 92). Cfr Псковську судну грамоту (є дослівне). У класичних Греків – проїжджий суд, – див. у Свиди в Index'e Iudices Atheniensium, p. 1871 початок; в Англії - проїзний суд, - див. Історії Вебера т. II, 448 fin.). [Про місячний суд митрополитів у Новгороді див. у 1 половині тому стор 306-319, стор 394-395 і стор 883].
Див. грамоту Євфимія в Актах Історичних т. I, № 31 та в Пам'ятниках Павлова № 54.
Див. в історії князівства Псковського митрополита Євгена, II, 83 fin.
Глави 68 і 69 Казанське видання, с. розлучення, духовні заповіти та ін. Поклажаї надані суду єпископів тому, що клали переважно у церквах?).
Акти Експедиції т. I, № 159 (пор. Акти Історичні т. I, стор. 204, 212, 216, 346. У паралель прагненню духовенства бути судимим у цивільних справах від князів – у Пскові самі миряни хотіли підпорядкувати духовенство в тих.
Жалувана грамота архієпископа Новгородського Макарія Псковському духовенству в Історії князівства Псковського митрополита Євгена, II, 79 (пор. IV, 177 fin. і про суд сумісний ibid. IV, 96); Стоглава глава 68, Казанське видання стор. 306 початок.
У питаннях царя до собору нічого нема про цю соборність.
Стоглава глави 6, 34 і 69, Казанське видання стор. 79-80, 141, 312 sqq (див. також стор. 50, 127, 315. Протопопи і попівські старости в місті складають з себе повітовий адміністративний собор (наступні духовні правління);
Стоглав розділ 69, Казанське видання стор. 317.
Стоглав глава 68, Казанське видання стор. 296 sqq і 304 sqq (пор. Привілеї у відношенні до суду архімандритів і ігуменів: по них не посилаються тижневики з приставними Ср. стор 294, 300; у Судебнику Грозного §§ 30, 91).
Стоглав глави 68 і 69, Казанське видання стор 302 sqq, 315, 318 fin. (Поповські старости за Стоглавом судять духовенство, – Акти Експедиції т. I, № 232, стор. 227. Стоголовий собор надає старостам стежити за десятинниками, і у разі неправого суду писати святителям і цареві. Але це порожні слова. Про суд архієрейських бояр3, ст. 302-304, 306, 318, 321, 322, 324, 326; порівн. Акти Історичні т. I, стор 267 fin. 319. Про целовальників, – див. у Карамзіна т. II, 37; звичаї Швеції міг дізнатися Макарій, будучи архієпископом Новгородським, і подав думку цареві? Див.
Стоглав глава. 69, Казанське видання стор. 322-325. Про тіуни стор. 324 початок, 325 початок; про Московський тіун стор. 325.
Стоглав розділ 67, Казанське видання стор 59, 293, 300.
[СР. в 1 половині тому стор. 787-788].
У англійського єпископа Пірсона у творі Vindiciae Ignatianae нібито наведено безліч свідчень, що різниця між єпископами і пресвітерами відноситься до самого початку християнської церкви, – див. Інокентій у своєму, друкованому за визначенням Св. Синоду, Накресленні церковної історії пише: „єпископи (у першій церкві), ухиляючись від довільного володіння, у всіх справах приймали у співучасть пресвітерів (Примітка: Деякі єпископи не писали навіть послань без співучасті преси) урядовий стан”... Відділення (історії) перше, століття друге, V, стан ієрархії, видання 1817р. стор. 44 і 46. – Митрополит Московський Філарет каже: „У творах, призначених до наміру оманливих слід з обережністю говорити, що слова: єпископ і пресвітер по апостолу однознаменні, – Алфавітний покажчик, слово: Архієрей, стор. 359.
статтю у Читаннях Товариства Історії та Стародавностей Російських 1870р. книга IV та статтю Н. К. Соколова, написану з приводу цієї статті; пор. См. також Сушкова: Канонічний устрій церковного управління.
У пізніший час були архієреї – мучителі, наприклад, Йосип архієпископ Коломенський; - Див. У Соловйова Історії Росії т. XIII, стор 149; бували такі й у період.
З перших питань питання № 7, Казанське видання стор. 53.
Як складали архієреї (Холмогорський) свої двори в пізніший час, – Опис документів та справ св. Синоду т. I, стор. 515-517; Повні збори постанов та розпоряджень т. II, стор. 56.
Cfr послання св. Іони до бояр і панів Литовської Русі, написане близько 1458 року з нагоди поставлення папою для Литви митрополита-уніата Григорія, в якому митрополит наполегливо запрошує всіх князів і бояр і панів російських Литовської Русі твердо стояти за православ'я, – Акти Історичні. 80.
Відомі такі зобов'язання, дані соборам клірошан, трьох Львівських єпископів: поставленого Макарія Тучанського та наречених Ісаї Болобана та Єремії Тисаровського [Див. нижче, стор. 68–76 1 2 3 , у додатках до цього відділу].
Див. вказану вище грамоту нареченого єпископа Ісаї Болобана. (Поділ у пізнішій Київській Русі клірошан на офії було не на ділі, а тільки на словах).
У пізній Київській Русі кліроси іноді називаються по-західному капітулами, - Російська історична Бібліотека, видання Археографічної Комісії т. IV, стор. 64 і Галицька Наукова Збірка 1868 р., випуски III і IV, стор. Петрушевичем, Львів 1868 р., стор. 186. (Про те, що клірошани в повітових намісництвах з парафіяльних священиків, див. Покажчик Вільні стор. 159, 180; сам намісник з парафіяльних священиків, а він з числа клирошан. С. Т. Голубєва Петро Могила, т. I, стор. 259 початок.
Клірошане в Самборі на початку XV століття, де було намісництво єпископа Перемишльського, - грамота в Актах Західної Росії т. I, № 31, стор 45; крилошани у Вільні наприкінці XV століття, де було намісництво Київського митрополита, – ibid., № 152, с. 175.
У митрополита Київського Йосипа Салтана, який займав кафедру з 1500 по 1519 р., або зовсім не було і будь-яких бояр - дітей боярських або було їх занадто мало: він ставив у свої десятинники королівських дворян, див. Акти Західної Росії т. II, № 77, стор.
Про те, що в XVI і XVII столітті в Галичині намісників обирали не єпископи, а клірошани, перші ж лише благословляли або затверджували їх, – див. Акти Південної та Західної Росії т. I, с. Що ж до стародавнього часу, то, як здається, обирали їх єпископи: слова єпископа Володимирського Симона, наведені вище, і в діяннях Володимирського собору 1273 зауваження, що іноді єпископи поставляли намісників на винагороді. (У митрополита Іони був намісник Кричевський, – Акти Історії т. I, № 260, стор. 489, col. 2; порівн. Ступеневу книгу т. II, стор. 185. Кричева – поблизу Мстиславля, див. Словник географічний Семенова. У 1452р. у 1452г. див. Пам'ятники Павлова, стор 590).
Перша відома нам згадка про владні тиуни в південній Русі відноситься до 1366 р., див.
Див. Акти Західної Росії т. II, № 77, стор 101. Про протопопа ще в Пам'ятниках Павлова № 133, II, col. 914 (і в митрополита Макарія Історії т. XI, стор 303 і 370). [У грамоті митрополита Іони (1451г.) згадуються за намісника (?) Протопопова, – Пам'ятники Павлова , № 69, col. 572; в Московській Русі їх немає, - Акти Історичні т. I, № 64 (початок вітання), стор 115, col. 2].
ΙΙρονόμια , перевага.
Οφφίκια, уряди, officia.
Διάδοχος, спадкоємець, наступник.
Порівн. С. Т. Голубєва Історії Київської духовної Академії стор. 82 sqq.
Стоглав, глава 41, питання – відповідь 14, Казанське видання, стор 176 fin.
Стоглав, глава 41, питання – відповіді 14 і 15, Казанське видання стор. 176 і 177 (Деякі місця становили приватну власність; вони і продавалися. З'явилися таким чином, що попи вибудовували церкви і утворювали приходи, – див. Церква своїм коштом; зміни на приході батька сином і онуком прихід звертався у приватну власність, див. наприклад, Читання Товариства Історії та Стародавності Росії 1884р., книга II, Суміш стор. ставали власністю; міг поставитися у священики тільки той, хто купить місце або спадкоємець, – Додатки до Актів Історичних т. V, стор 473, § 30.
З тією особою, яка придбає місце, були до архієрея, як з тією особою, якій бажали здати місце або продали місце; самі йшли шукати інших місць. Про продаж місць див. у постановах соборів 1503, 1666–1667 та 1675 років. Акти Юридичні Калачова т. II, стор. 393. Купчії з продажу одним попом іншому церковного місця див. в Читаннях Товариства Історії та Стародавності Росії 1890р. книга IV, Дослідження, Російські рукописи стор. 50 та Ярославських єпархіальних відомостях 1894г. №29, col. 458. У XVII ст. цар Олексій Михайлович відокремив 2000р. з грошей, що залишилися після патріарха Йосипа, на окуп церковних місць – Акти Експедиції т. IV. Про церковні місця, як про приватну власність, у XVIII столітті у Η . П. Розанова в історії Московського єпархіального управління. Яренгський прихід Архангельської губернії – приватна власність, – Читання Товариства Історії та Стародавності Росії 1884г. книга III, Суміш, Чолобитна попа Діонісія, стор. 12. Про пожертву в монастир половини сільської церкви див.
Один тверич дав вкладом у Трійці – Сергіїв монастир кам'яну церкву у Твері, – Список надгробків № 824. Священики володіли двома парафіями, тобто зараз служили у двох сусідніх парафіях, – Додатки до Актів Історичних т. V, стор 466 col. 2 (тут і про продаж місць). Вотчинники церков в 1646–76г., – Російської Історичної Бібліотеки т. XIV, стор. 389. У Південно-Західної Русі попи платили панам оброки (як плату за місця?), – митрополита Макарія Історії Російської Церкви т. XI, стор. 621, – с. 414-415/492-493).
Див. попередню цитату.
Стоглав, розділ 84, Казанське видання, стор 369 sqq.
Стоглав, розділ 70, Казанське видання стор. 329.
Стоглав стор. 176. Про придільні церкви див. в 1 половині I тома стор. 416/494. Як у період до-монгольський у кожної придільної церкви були свої священики, особливі від священиків головної церкви, так це було і в наступний час, наш і довго після нашого: у Новгородському Софійському соборі в XVII столітті було дев'ять престолів, і у кожного престолу були свої священики, Опис Синодальних рукописів № 372 (337). 1552р. в ньому: протопоп, 18 попів, протодіакон, 4 диякони, архідиякон, - Збори літописів III, 251); у Московському Покровському соборі у другій половині XVIII століття у кожного з його 20 престолів були свої особливі священики, – Бєлянкіна Історичні відомості про Покровський і св. Василя Блаженного соборі в Москві, стор. 10. (У кожному приділі, чи був він в особливій прибудові до церкви або в самій церкві, були свої особливі попи, що отримували свою особливу лайку. У Неволіна Про п'яти, Додатки стор. 203, у бокові вілла, що знаходиться на полатях церкви, своя особа. Принцип був той, щоб священик служив у одного престолу, а не в кількох.
Але в Іоанна Предтечі на Опоках див. 1 половини I тома стор./496-497. У Московських соборах в боці особливі священики: Вікторова Опис записних книг і паперів старовинних Палацових наказів, стор. 174. Про придільних священиків, що наймалися щодня служити в боці батьків - див Опис Різдвяної церкви в Сергієвому посаді, складене Ієромон Ієромон. Р. 1891р. книга 3, стор 60).
Сказання сучасників про Димитрія самозванця, видані Устряловим, ч. I, видання 3 стор. 59 fin.. (У Москві, за свідченням іноземців, кожен боярин мав домову церкву для своєї дружини).
Назва від того, що священики міста збиралися до неї для щоденної служби.
Збори літописів, XV, 228 fin.. Іпатський літопис під 1187р. говорить про всі собори Галицькі, - с. 442; але чи Галича, чи землі Галичської, не ясно, і як здається останнє.
1 Новгородська літопис під цим роком, - Збори літописів III, 107.
Друкарський літопис під цим роком, стор. 293 (при освяченні Успенського собору, - Ніконівський літопис VI, 108 початок).
1 Псковська літопис у Зборах літописів IV, 191, 211, 215, 221; Акти Історичні т. I, № 283; в Історії князівства Псковського митрополита Євгенія, II, 77, грамота архієпископа Макарія (У р. Лихвине в 1686 р. був другий собор. Рукописи І. Д. Бєляєва за описом А. Є. Вікторова стор. 95 fin.).
Див. у архімандрита Макарія в Археологічному описі церковних старожитностей у Новгороді, I, 34 та Акти Експедиції т. I, № 229, стор 221 col. 2 fin.. (Таким чином, попи Софійського собору отримували поминальні гроші за служби, які співали для них задарма священики парафіяльних церков; а самі ще співали, так що отримували подвійні поминальні гроші. Див. також постанови Стоглавого собору, за Казанським виданням, с.04:42;
Див 1 Псковську літопис під 1544р., Стор. 306 початок.
Шостий собор, започаткований в 1471 р., склався з 102 невкупних священиків, - Акти Історичні т. I, № 283, стор 519-520 [Див. у першій половині цього тому стор. 545].
Соборний піп, що замінює протопопа, вище за ігуменів-духовників, – Вівліофіка, книга XIV, стор. 157 fin.
У Пскові старости соборські розсилають архієрейські грамоти селами, – митрополита Євгена Історія м. Пскова, II, додатки стор. 86. У 1544г. в Псковській області сільські попи відокремилися від міських попів (від усіх семи соборів) і архієпископ Феодосій дав їм особливого старосту, - Збори літописів IV, 306 початок.
У соборах – щоденна служба, тож щодня можна було знайти церкву, до якої подати поминальник. У них проводилися замовлення про поминання. Кожну замовлену обідню служили окремо (у покаянні священика: грішних, служив кілька сорокустів разом). Але іноді замовлень було так багато, що в ньому самому неможливо було служити. Тоді роздавали по парафіях, які належали до собору (були вкупі): у наказі патріарха Іова старостам соборським так. (І на Заході міські священики перепродують служити меси сільським священикам). У монастирях і гуртожитках плата священикам за поминальні обідні: були наймані. Про молитву за інших за наймом слово преподобного митрополита Іларіона в серпневій Четь-Мині митрополита Макарія, лист 1384 р. (у архімандрита Йосипа в покажчику col. 466).
[Постановою Київського собору 1640р. протопопи зобов'язувалися щотижня служити у св. Софії, а щоби більше залучити їх до того, їм призначили за те по 15 грошей. Див митрополита Макарія Історію Російської церкви, т. XI, стор 587. Порівн. 1 половини I тома стор. / 486, 497-502].
Під Москвою, в селі Ізмайлове була соборна церква (Читання О. І. та Др. Р. 1886, книга I, Радонезька десятина стор. 35), - тобто церква з щоденною службою.
Московський собор 1666-1667г. узаконює спадковість священства, – Доповнення до Історичних актів т. V, стор 473, § 29 (Про диякона з вельмож див. в Никоновской літописі т. IV, стор 205).
У ставлених грамотах священикові 1531, 1599, 1629, 1658 і 1717 років прописується, що він приймає на дух, див. Акти Юридичні 1838, стор 404-406; Юридичні акти Калачова т. III, col. 435, 437. „Список прощальний духовного отця” (священика) XVI ст. в Актах Юридичних Калачова, т. III, № 345, col. 399. Піп не міг причащати не свого духовного сина (людини, що не в нього сповідався), – Акти Історичні т I № 31 стор.
„Татари не щоша ігуменів, попів та монахів”; ігуменів, тобто службовців у церков ієромонахів.
Стоглав глава 5, питання 9, Казанське видання стор. 56 (Нотатки для історії Стоглава в Літописах у Тихонравова , V, 138. Насамперед духовники були тільки призначені, як це досі у священиків: як тепер на благочиння призначається для священиків духовник, так перш за все призначався духовник, так перш за все призначався духовник; в., – Вівліофіка книга XIV, стор. 156 sqq, грамота Феодосія архієпископа Новгородського. ієрархія, стор. 45. Ігумен Чигас, – Зібрання літописів VI, 234 fin., що побудував церкву, був ієромонах у приході. стор. 296 fin.. У Макар'євських Четь-Мінеях під 31 серпня (3047) „лист дати священно-іноку, коли постачати його духовного отця” (видано в Пам'ятниках Павлова col. 913–914) Іо. початок.
У Дюканжа у Gloss. Graec. col. 473: Ἡ γούμενος, Plebanus.
Стоглав, розділ 25, Казанське видання стор. 120.
Акти Історичні т. I, № 104, стор. 147. (Щодо того, що говорить Геннадій про подарунки вчителям можна порівнювати Костенко Середня Азія, СПБ., 1871р., стор. 70: за виховання дітей у нижчих школах Середньої Азії „не належить ніякого певного уявлення в. перший раз, приносять якийсь подарунок і повторюють добровільні пожертвування в невизначений час Іноді, за договором з батьками, робляться іншим порядком; вчителям, – див. у Закревського в Бандуристі: „Кашник”. Про прийнятий порядок вчення дітей грамоти в Греції, – див. у Чистовича Феофан Прокопович, стор.
1 половини I тома стор. 407/479. – (Після навали Монголів потрібно було раптом поставити безліч священиків на місце побитих та відведених у полон Татарами. Ставими були кандидати дуже погані, ледь грамотні та безграмотні (і таким чином на майбутній час знизився рівень священства і мала впасти грамотність між священиками та єпископи). в яких вбиті були єпископи, довго було мало священиків. безграмотності ставлеників про те, що попи торгували, – див. Акти Експедиції т. I, № 159. Піп не вміє писати, – Акти І. Д. Бєляєва, описані Д. І. Лебедєвим стор. митрополит Петро Могила, т. II, стор. 488. Про жалюгідний стан нижчого духовенства у країнах див. у П. І.
Горського у Тридентському соборі спочатку. Що в Греції були клірики зовсім не знали грамоти, це дає знати Юстиніан в Novell. VI, cap. 4; у Никоновській Кормчей глава 42, § 4, лист 350). Здається неймовірним думати, що зовсім безграмотні священики пішли в нас від паламарів. Оскільки обов'язок паламарів становив не співати і читати, а лише прислужувати священикові під час богослужіння, то вони ставили людей безграмотних. Але інший безграмотний паламар, прослуживши років 20 при церкві, міг трохи вивчити церковні служби напам'ять, а потім, представляючи свою довготривалу службу, міг шукати священства.
Акти Історичні т. 1, стор. 148 початок.
Стоглав розділ 26, стор 121.
Шкіл, проектованих Стоглавим собором, не з'явилося не лише з вини нижчого духовенства, а й архієреїв, які зовсім не дбали про них. (Нагорода вчителям від Бога...).
Див зразкову ставлену паламарю архієпископа Новгородського Геннадія в Актах Юридичних 1838р. № 388, стор 410.
Див. ту ж грамоту Геннадія.
Нині вказана зразкова грамота паламарю Геннадія, мабуть, свідчить, що паламарі були благословенні пономарювати єпископами. Але насправді грамота, написана Геннадієм, повинна розумітися тільки так, що він, прагнучи впорядкування заняття місць при церквах, хотів було в себе в єпархії запровадити звичай, щоб і паламарі отримували на відправлення своєї посади єпископське благословення. Що цього не було в нас раніше Геннадія, видно з того, що існував навіть клас дяків, не поставлених єпископами, про що нині нижче. (При митрополиті Макарії паламарів визначають (як проскурниць і сторожів) самі священики, – Православний Співрозмовник 1863 р., I, 210; – дяків і паламарів призначають без єпископа, – Акти Експедиції т. I, стор. 221. Не посвя збори законів т. I, стор. 442 п. 9; при патріарху Іоасафе II, - стор. святительському повчанню XIII ст.
новопоставленому священикові – дячок і паламар не входять до вівтаря, – Пам'ятники Павлова col. 105).
Про це звичаї, забороняючи його, говорить 7 вселенський собор у правилі 14. Але після собору звичай не тільки не вивівся, але навіть простягся до того, що малолітніх дітей (шестирічних і навіть трирічних - sic!) єпископи стали формальним чином постачати ( σφραγίζε. I, 68. Стародавній слов'янський чин постачання єпископа говорить про постачання в дяки: „читець же знаменується, поза токмо сечі мати честі апостольські книги та паремію, аще малий літа і віком будете, житієм же чистий”, – у Пам'ятниках Павлова col. 464 початок.
Про наших дяків говорить Іпатський літопис під 1148р., – 2 видання стор. 259 fin.. Цього року Новгородцям потрібно було зібрати можливо велике військо на ворога, і вони вирішили, що піде на війну кожен, кому тільки можна: Дати ж (нехай) піде всяка душа, аче (аще) прострижено, а чи не поставлений (єпископом) буде, і тъи (той) піде, а хто поставлений (єпископом), ать Бога молити”. (У першій половині I тома стор. 393/464 місце це витлумачено нами неправильно). Про наших дяків у Греків див. у Ралі та П. II, 616 та 617.
У Ралі та П . I, 66 fin.; II, 619; VI, 80.
Зразок див. в Актах Юридичних 1838р. №387.
Подібним чином змінювали місця та священики, тільки від них були потрібні так звані перехожі чи відпускні грамоти. Що від дяків не вимагалося подібних грамот, видно з того, що ніде в актах, де мало б говорити про них, не йдеться.
Ставлені грамоти дяків називалися новоявленими грамотами. Цю назву необхідно пояснювати так, що дяки являли їх десятинникам не щорічно, як це змушені були робити священики, а тільки відразу після вступу на всяке місце, коли вони були на місці знову. Що дяки не являли своїх грамот десятинникам щорічно, це видно з того ж мовчання актів, що ми вказали зараз [Приписи Володимирського собору 1274р. про ті, що постачаються в нижчі церковні ступені, див. у 1 половині цього тому стор. 71–72].
Докладну порядну попу на прихід Архангельського краю див. у Читаннях І. О. І. та Др. Р. 1879, книга I, Акти XVII ст., Стор. 8.
[Ставлений у священики сповідався перед посвятою при свідченні 7 священиків. Про це говорять: Володимирський собор (Павлова, Пам'ятники, стор. 91); митрополит Фотій про духовника та 6 свідків священиків (ibid., стор. 423–426); Стоголовий собор згоден з Володимирським (за Казанським виданням стор. 381, за виданням Суботіна 373). Порівн. дані у „Свідоцтві духовника про ставленика” ( Павлов ibid., стор 909–912), у справі старця Артемія (Акти Експедиції I, № 239, стор 253 col. 1). - У діяннях собору 1273р. наказується тримати ставлеників при соборних церквах так довго, доки вони не зрозуміють всього. Отже, утворювалися при соборних церквах як школи з ставлеників].
У Пам'ятниках Павлова col. 108 початок.
Фотій, - ibid. col. 433 fin..
Про попів без церкви див. в 4 Новгородському літописі, - Збори літописів IV, 96. У Псковській області наймали священиків до церков, - митрополита Євгена Історії м. Пскова, II, додатки стор 84, 85 початок, руга). У рукописі Ундольського № 50, лист 141 оборот читається „жовтня 1 1604 р. про заштатних священиків, – цікавий додаток до Стоглаву”. У 1724 самоставні і безскуфейні попи, - ст. А. С. Лебедєва До питання про кріпосне володіння парафіяльних церков стор 4, 5 і 7 (тут же про диких сварок між собою духовних).
У посланні архієпископа Геннадія до митрополита Симона дається знати, що в нас ставилися не одружені і диякони і священики.
Акти Історичні т. I № 253, стор 478 col. 2; у Павлова у Пам'ятниках col. 259 [СР. 1 половини I тома стор. 390/459 та 464].
Акти Історичні т. 1, № 101, стор 144, послання до Зосими архієпископа Новгородського Геннадія (священик не хотів служити з дяком двоєженцем).
Стоглав, розділ 5, питання 24, глави 8 і 12, Казанське видання стор 67, 88, 99 fin.
У Пам'ятниках Павлова col. 435 початок.
Стоглав розділ 5 питання 18 і розділ 81, Казанське видання стор 62, 364.
Акти Експедиції т. I № 229, стор 221 col. 2 (Про священиків-двоєженців у XIV-XVI століттях див. в 1 половині I тома стор. 390/459 ; – Київській Старині 1883 р., Лютий, Суміш (і в 1882 р.). Вдові священики одружилися вдруге; № 9; - Фотія туди ж, - у А. З Павлова в Пам'ятниках col. 430; вдових священиків посилається на царські заповіді і на приклад Константинопольської церкви, – Акти Історичні т. I, № 289, стор. 527 col. : Нариси з історії монастирського життя в Псковській землі, М. 1908р. стор 527-532; порівн.
Див у Пам'ятниках Павлова col. 259, 922 fin. (А звичай деяких місць вимагав, щоб просфоропеки не їли і м'яса, – ibid. col. 433. Ср. Сгоглав стор. 57, 99 fin.).
Ібід. col. 138 [Див. також у першій половині 1тому стор. 390/459-460 і першій половині II тома стор. 71].
Стоглав, глава 8, Казанське видання стор. 86 fin.
З грамоти великого князя Василя Івановича Володимирському Дмитрівському собору, даної в 1515 р., видно, що між селянами собору був особливий розряд хоруговників і косинців, т. е. осіб, зобов'язаних носити хоругви собору під час хресних ходів і доставляти собору потрібні для богослужіння. 159, стор 129.
Про десятину з приватних вотчинників з недогляду ми не говорили в 1 виданні напівтоми і поправляємо себе у 2 виданні, - стор. 508 fin.
Після нашестя Монголів данина з усіх тому, що до нашестя Монголів десятина з усіх, – I тома 1 половина стор. 424 . У Західній Росії десятина і XV столітті, – Сходів Опис рукописів Румянцевського музею стор. 178 col. 1 (десяту частину річних доходів із вотчин – церкви).
Від розглянутого нами часу збереглося чимала кількість жалуваних тарханних грамот, даваних єпископами парафіяльним церквам, якими єпископи або зовсім звільняють причти церков від данини або полегшують її їм. Але грамоти не дають нам потрібних відомостей. (Розміри данини єпископам в XVI ст., - Акти Експедиції т. III, № 109, стор. 150, col. 2; - на початку XVII ст. - ibid. № 175, стор. 258. Деяким приходам єпископи не полегшували данину, так само як і деякі собори також і деякі собори і інші церкви. і монастирі від данини митрополиту та єпископам).
Cfr Акти Історичні т. V, № 172, стор 302 col. 2.
Акти Експедиції т. IV, № 195, стор 367 col. 1 (пор. № 240, стор. 514 col. 1. Про оклад духовенства даниною при патріарху Никоне, см. Соловйова Історії Росії т. XIII, стор. 150. Про данини з духовенства і мирян див. у Холмогорових в Історичних матеріалах про церкви, і-Х, і-Х. випуск XI, стор. 96. Про митрополита Фотії говорили, що він своїми данями всю землю (Русско-Литовскую) пусту сотвори, - Никоновський літопис V, 51; отже, збирав з усіх. З розповіді про стосунки митрополита Фотія до Литви (подорож до Литви з метою примирення з Вітовтом, що закінчилося пограбуванням) видно, що митрополити збирали данину і в єпархіях єпископських. Густинський літопис, Збори літописів, 353;
↓ Див. Акти Історичні т. V, № 172, стор 303 col. 1.
Див. Акти Історичні т. I, № 129, стор 191; cfr ibid. т. V, № 172 та Акти Експедиції т. IV, № 95 та № 240 [СР. вище стор. 54–55 примітка 2]. (Про оподаткування даниною „за прибутком” на початку XVII ст. див. у Літописі занять Археографічної Комісії, випуск 3, відд. 3, стор. 10).
Якщо в проміжок між одними та іншими книгами відкривалися нові парафії, то вони платили данину разом з тими старими парафіями, від яких відокремилися (нові парафії називалися виставками, а старі парафії щодо них – становими церквами; про виставки див. в Стоглаві, за Казанським виданням стор. 63 fin.
Що під'їзд і десятину збирали священики, а чи не самі десятинники і заїзники, див. Акти Історичні т. I, № 142.
(Дань архієреям називалася: збірне за митрополита Кіпріана, за царя Івана Васильовича в 1547 р., – Акти Історичні т. I, № 149; „на соборі”, – архімандрита Макарія Опис Нижегородських церковних старожитностей стр. 360. При митрополите Макарії, Калачова т. II, 562; в Стоглаві на Різдво Христове або "на збір" архієрею різдвяна і петровська, - Акти Експедиції т. I, № 125 і № 137, перша власне данина, Акти Експедиції т. I, № 17 (Збірне замість різдвяного), - Акти Експедиції т. I, № 278, стор 314. ibid. Кіпріан брав з церков - збірне і заїзд і більше нічого, - Акти Експедиції т. I, стор 5 col. – Дві данини архієрейські називаються у свята, в які вони збиралися, різдвяною та петровською.
Що наша данина є саме петровська, це видно, по-перше, з того, що іншу данину, що носила ще не від свята, в яке збиралася, інша назва збірного, у договірній грамоті великого князя Василя Дмитровича з митрополитом Кіпріаном наказується стягувати на Різдво Христове [див. у першій половині цього тому стор. 328]; по-друге, з того, що нам відомі такі грамоти, в яких дві данини архієрейські називаються не обидві їхніми святковими іменами, а одна святковим, а інша несвятковим – збірне та петровське, з чого і видно, що останнє є саме наша данина, див. Акти Експедиції т. I, № 197, стор. Історія ієрархії, ІІІ, 267 початок.
З нашого часу маємо одну звістку про деякий об'їзд одним єпископом своєї єпархії, саме про архієпископа Новгородського Симеона повідомляється під 1419 роком, що він „їздив Корельською землею в поїзді своєму”, див. у Карамзіна до т. V примітка 254, col. 110 початок.
Що збірне стягувалося архієреями з одних лише священиків з дияконами без дяків і паламарів, це, по-перше, повідомляють нам звістку про стягнення нашої податі Новгородськими архієпископами в Псковській області, див. нижче; по-друге, це видно з того, що сполучене з нашою податею мито – благословенна куниця стягувалася тільки зі священиків і дияконів, див також нижче (Погост князям, – те, що під'їзд архієреям, – платимо був за великого князя Івана III, – Збори державних грамот і договорів, 38).
Акти Історичні т. I, № 142 (Під'їзд і благословенна куниця, – Акти Історичні I, № 170, стор. 326 col. I (1563р.); ibid. № 238 стор. 448 col. I (1592р.); митрополите Кіпріане 3 гроші. У 1563р.
Архієпископи Новгородські особливим чином стягували свій під'їзд зі священиків та дияконів Пскова та Псковської області. Вони приїжджали до Пскова для свого, так званого місячного чи апеляційного суду, через три роки на четвертий: при цих своїх приїздах вони і брали зі священиків та дияконів міста та області свій під'їзд в один раз за чотири роки. До часу архієпископа Геннадія бралося чотирирічної під'їзної данини, з включенням благословенної куниці, стільки, щоб з кожного священика і з кожного диякона доводилося по п'ять гривень, а архієпископ Геннадій набавив на кожного священика і диякона по 15 грошей, див. 1555, в історії князівства Псковського митрополита Євгена, II, 89, XII. (Що до архієпископа Геннадія бралося під'їзду по 5 гривень, у грамоті цього не говориться ясно. Але про це повинно укладати з того, що після Геннадія Псковичі випросили собі грамоту у царя, - зараз зазначену, якій наказувалося брати по 5 гривень, тобто.
дається на увазі, брати стільки, скільки бралося до Геннадія).
Ця ж благословенна куниця з новопоставлених священиків і дияконів стягувалася о пів на XVI ст. з усіх в однаковому розмірі гривні див. нижче.
Як у пізніший час архієреї піднімали розміри зборів проти див. Чистовича Феофан Прокопович стор.
Стоглав, глава 66, Казанське видання стор. 292 fin.
Стоглав, глава 68, Казанське видання стор. 308, (309 sqq. Казну архієреїв так само, як і монастирів, Стоглаву мало дозувати царським чиновникам). [Див. також у першій половині цього тому стор. 368-369].
Наше „мито” відповідає грецькому συνηθεία, про яке новели Юстиніана та у Дюканжа в Gloss. Graec. σονηθεία .
Стоглав, розділ 41 питання 4 і глава 89, Казанське видання стор 167, (375) та 379 fin.
Володимирський собор 1274р. представляє наше мито власним митом клірошан, бо наказує: „нехай в'змути клірошани 7 гривень від попівництва і від дияконства, від обох”. Стоголовий собор каже, що вона стягується „на собор”, – глава 89, Казанське видання, стор. Павлова № 16, і діяння собору 1503 р., – в Актах Експедиції т. I, № 382. (Священики, крім того, що платили за посвячення, ще платили єпископам за місця, дивлячись за місцем, – собор 1503 р.. Про ставленицьких митах – 2 у. глава 28, захищає проти розкольників. Плату за ставлення відібрав у архієреїв Феодосій Яновський, - Чистовича Феофан Прокопович стор.
Що в Греції (тільки в патріархаті Константинопольському) брали плату за висвячення (і намагалися приховувати це) – див. патріарха Геннадія в Літописі подій архімандрита Арсенія, стор. 106-115, 123-125).
Стоглав, розділ 41 питання 4, Казанське видання стор. 167. Якщо священик, який мав перехожу або відпускну грамоту, надходив на місце в самому кафедральному місті, то він приводив був парафіянами до єпископа і за його благословення повинен був ще платити благословенну гривню, – Стоглав, глава 4 177.
Стоглав, розділ 41 питання 4 і розділ 89, Казанське видання стор 167 та 380.
Див. у 1 половині тому стор. 548, про архієпископа Новгородському Іоні (Епітракільними грамотами в XVII ст. надавалося вдовим священикам право служити все без літургії або і з літургією. Грамоти давалися на певний термін, - див. Акти Юридичні 1839г.15). вираз: „грамота зі службою”, – стор. 416, col.
Куниця – дар (загалом), – А. С. Павлова Пам'ятники, col. 903 fin.
Див. в Актах Історичних т. I, № 231 і далі.
Стоглав, глава 46, Казанське видання стор. 219 і 224 (У відомій нам грамоті Івана Васильовича 1488 р.: „десятиннику володарю прапора три гроші”, – Акти Експедиції т. I, № 23, стор. 93 col. 2; а в грамоті Василя митрополичому десятиннику з первоженця алтин, і з двоєженця два алтина, то йому і від друку”, – Акти Історичні т. I, № 125, стор. 184 col.
Ібід. стор 218; пор. стор. 52 та 310.
Див. Акти Історичні т. V, до 290, стор 533 початок.
Акти Експедиції т. IV, № 151, стор 298 col. 1 fin.
„Похоронні пам'яті про поховання померлих тіл раптово”, – Акти Історичні т. V, № 290, стор 533 col. 1. Зразок похоронної пам'яті 1601р. див. в Актах Юридичних 1838р. №408.
Історія Ієрархії ІІІ, 269.
Акти Експедиції т. IV, № 151, стор 298 col. 2. – (Крім того зустрічається ще мито архієреям: Московська дворова вироби, їзд до Москви. Архієпископ Новгородський Сергій у 1484 р. „багато ігуменів і попів випродаде і багато нових мит введе” (Московські, зайві проти Новгородських1, ). У 1495 р. хотіли взяти з Псковських попів військову подати, - Псковський літопис т. I, стор 269).
Грізний дав села (землі) Казанському архієпископу, - Мілютін Про нерухомі майна духовенства в Росії примітка 111 початок, примітка 119 стор. Новгородському – місто Мольятиці, – Мілютін примітка 241; 1 Новгородська, стор 101 fin.. У 1498р. Іван III дав Сарайському єпископу Прохору Звенигород з усіма митами, – Мілютін стор. примітка 45 fin., Порівн. Примітка 241. Про те, щоб архієпископу Новгородському Геннадію вотчин не купувати, див. Акти Експедиції т. I, № 289, стор 346.
Адама Клемента, який був у Росії в 1553 році, див. у Мілютіна у творі: Про нерухомі майна духовенства в Росії, стор 121 fin.
Стоглав, розділ 69, Казанське видання стор. 322.
Стоглав, глава 76, Казанське видання стор 344 (СР стор 61).
У архієпископа Новгородського Геннадія служив князь Кривоборівський; у Макарія, коли він був Новгородським архієпископом, служив князь Оболенський; Курбський у своїй Історії Іоанна Грозного каже, що в Росії багато чоловіків благородних світлих пологів володіють церковними маєтками, служачи архієреям [див. вище стор. 43 та стор. 47 примітки]. Архієрейським слугам заборонено купувати вотчини Укладенням царя Олексія Михайловича. За митрополита Кіпріана боярам митрополичим не купувати земель у волостях митрополита, – Акти Експедиції т. I, стор. 4 fin.
Див. 1 половину цього тому стор. 662 fin .. (Про багатство єпископів і бідності нижчого духовенства див. свідчення Петрея у І. І. Соколова Відношення протестантизму до Росії в XVI і XVII ст. стор. 240. Про доходи патріарших в 1682 р. див. Лебедєва стор. 93 початок – Вассіан Патрікеєв пише: „Дорочення (вибагливо-вишуканий комфорт) і прикраса нинішніх архієреїв хто гідно сповісти”, – Православний Співрозмовник 1863 р., т. III, стор. Ігуменам-архімандритам Щоб мати ясне уявлення про це, потрібно звернутися до звісток XVIII ст. недоучок-семінаристів, живуть як вельможі. Такі були старі архієреї... Відгук Курбського про сучасних архієреїв, - Православний Співрозмовник 1863 р., т. II, стор. 564. Третьякову.
- У митрополитів був ще особливий дохід: з духовенства всієї митрополії проводився збір оброків через 3 роки на 4-й (на митрополита Олексія збирали з усієї митрополії, коли він був у Константинополі. Див. 1 половину I тому нашої Історії стор. 773 до стор. 437). Митрополити їздили до Новгорода для апеляційного суду через 3 роки на 4-ий для того, щоб разом із судовими митами брати і свій трирічний оброк. (Новгородці в договорах з великим князем Іваном III домовилися, щоб на них позивів для суду не було (так щодо єпископа: щоб його не кликати митрополиту в Москву), - Збори грамот і договорів, т. I, № 20; порівн. владики, - ibid. т. I, № 20. Митрополит Кипріян після приїзду в Новгород вимагає свого суду, але якщо не було апелюючих, то означає якихось сполучених з судом пошлин суду. справи, а якісь мита, поєднані із судом.
Чи є зв'язок між митрополичим судом і чорним княжим бором? Великий князь для свого апеляційного суду повинен приїжджати через три роки на четвертий, - Софійський Временник (Строєва) т. II, стор 182 (Збори державних грамот, і договорів, т. I, № 20, стор 28 col. 2?). Подібні порядки мали місце і на Сході: у Сірохалдеїв раз на три роки всі села, за правилом, роблять приношення патріарху, - Християнське Читання за 1898 р., вересень, стор 440 [СР. вище стор. 55, примітка 2, стор. 55, примітка 3, і в першій половині цього тому стор. 70–71].
М. І. Горчаков Про земельні володіння всеросійських митрополитів, патріархів та св. Синоду, СПБ., 1871р., Стор. 48-51. також у Мілютіна Про нерухомі майна духовенства Росії примітки 169, 189 та інших., акти Юридичні 1838г. № 12, Іванова Опис державного Архіву старих справ, М. 1850р. стор. 201 і в першій половині цього тому стор. 217, 326–329, 362–363, стор. 412, стор. 557 та стор.
Акти Юридичні Калачова т. II, № 126, V, стор. 6. Якими були відсотки 1489 р., – Грамоти Мейчика стор. 122. Як єпископи охочі були до грошей – приклад Геннадія архієпископа Новгородського. У відгуку літописця про патріарха Філарета говориться, що він був не сріблолюбний. Отже, несрібролюбство було вкрай чудове явище.
Див. в 1 половині цього тому початок.
Що на клірошан йшли судові мита, це видно з послання невідомого Володимирського єпископа до невідомого великого князя, сина Олександра Невського, в якому говориться: „князю та бояром до судів (єпископських) не можна вступатися..., то дано клірошаном на потребу”..., у Пам'ятниках Павлова col. 118.
В пізніший час (на Москві) видавали антимінси і стягували за них мито міські собори; але, судячи з київських пізніших порядків, слід думати, що передача антимінсів і мита за них соборам мала місце після того, як зникли при архієреях (московських) пресвітерські кліроси. – Судячи з пізнішого, слід вважати, що на освячення церков, найближчих до кафедральних міст, обов'язково було запрошувати представників від кліросу, і що вони стягували при цьому на клірос відоме мито.
За судовиком Івана Васильовича III у княжому суді належить брати на винному від рублевого справи: судді два алтина, дяку – вісім грошей, – Акти Історичні т. I, № 106, стор 148 col. 2 fin.; за судовиком Іваном Васильовичем IV: судді – одинадцять грошей, дяку – сім грошей, подьячему – дві гроші, – ibid. стор 221 col. 2 початок. (У паю з ким – із суддею чи з дяком отримує свою частку тіун, не видно).
Акти Експедиції т. I, № 92, стор 69 col. 2 fin.
Стоглав, розділ 69, Казанське видання стор. 321.
Стоглав, глава 69, Казанське видання стор. 325 fin.
З одновитими не їздити їм, – Стоглав Казанське видання стор. 320 [Одновитний – землероб, що має одну вити, одну частку землі].
Стоглав, глава 41, питання-відповідь 4, Казанське видання 167 fin. (Про мито з новоявлених пам'ятей дякам, паламарям і просвірницям див. Акти Історичні т. V, № 290; про новачну гривню – Акти Експедиції т. IV, № 151; про перехожі грамоти – Наказ 97).
Акти Історичні т. I, V 231 і далі (приписи кінцях грамот). [Див. також у першій половині цього тому постанови собору 1503р. стор 616].
Акти Історичні т. I № 234 та № 235; Акти Юридичні 1838р. № 221, V; Історія Ієрархії III, 263 (і 268; в Новгородській єпархії в 1592 р. - чотири алтина: Акти Історичні вище, а в 1580 - "за старовиною, за розрахунком": ibid. № 208, стор. 399 col. 2, Див. також Ак.7. 278; т. IV, № № 125, 240 і 293;
Акти Юридичні 1838р. № 221, IV, стор 238.
Про проїзний корм намісників, - Акти Експедиції т. I, № 37, стор 29; пор. у І. І. Срезневського в Словнику слово межень.
Див статутну грамоту Білозерцям Івана Васильовича III, 1488 р., в Актах Експедиції т. I, № 123, стор 92.
Стоглав, глава 5, питання 7, Казанське видання стор. 53 (Для десятинників до їхніх проїздів варяться пива, - Акти Західної Росії т. I, № 71, стор. 88, col. 2. Преподобний Йосип Волоколамський в посланні до Третьякова не ускладнюється хвали; див. у Хрущова в дослідженні про преподобного Йосипа стор. 208. Бій попами десятинника при митрополиті Іоанні, - Акти Історичні т. I, № 50 (вже тоді десятинники були огидні; поведінка при цьому митрополита Іони) Відібрання намісниками княжих архієтихів 1838р. № 362, I, II; Акти Археографічної Експедиції т. I, № 193. Бібліотека т. XIV, стор. 376. І в міські воєводи просилися для того, щоб погодуватися, – Додаток до Історичних актів т. XII, стор. 373).
Про відповідальність архієреїв за їхніх чиновників див. думку Геннадія архієпископа Новгородського наприкінці послання до Йоасафа архієпископа Ростовського (сокира без січего не січе). У Греції кількість духовних і світських чиновників у архієреїв була певна для того, щоб архієреї, на обтяження парафіяльного духовенства, не мали їх надто багато. м. Короткий нарис історії слов'янських церков стор. 259 (Хризовул). Παροικος у сенсі домовий чоловік єпископа, що живе при його домі („слуги та діти боярські”).
Стоглав, розділ 68, Казанське видання стор. 308.
В одній новгородській грамоті 1543р. дається знати, що десятинники об'їжджали десятини щонайменше, як у десяти конях, – Акти Історичні т. I, № 142, стор. 208 col. 1. Якщо ми припустимо візки однокінні і на кожну покладемо по дві людини, то отримаємо всього двадцять чоловік, а якщо припустимо вози двокінні і на кожну покладемо по три людини, то отримаємо п'ятнадцять чоловік. При митрополиті Іоні намісники об'їжджали десятини з натовпом дворян, див. у Пам'ятниках Павлова, № 70, col. 573.
Див грамоту в історії Ієрархії, V, 408.
Згадуються: куниця з оброком і данське мито, але кому вони йшли, поки що залишається нам невідомим.
Акти Експедиції т. ІІІ, № 89, стор. 123 col. 2.
Акти Історичні т. I, № 236, стор 453 (припис наприкінці грамоти).
[СР. постанови собору 1503р. у першій половині цього тому стор. 616].
Чи не було так, що вотчинники були ктиторами церков у своїх вотчинах? Великі й удільні князі були ктиторами всіх церков у областях казенних, оскільки кандидатів у священики обирали їх дворецькі (Стоглав); пізніше, у Польщі государ – ктитор всіх таких церков.
Про попів при будинкових церквах у бояр - Судебник Грозного § 88: попу літнього (терміну для життя) немає, і ходити йому безстроково воля. Ружні грамоти, – Акти Історичні т. I, № 128, стор. 190. Государі рушили спочатку церкви, ними самими збудовані, та був почали давати ругу і взагалі бідним церквам. Руга йшла й придельним попам. Прибудови, що влаштовували, до церков призначали священикам їхню лайку, – Стоглав за Казанським виданням стор. 70 (стор. 130 лайки їм від царя), тому що доходи з приходу йшли попам головної церкви.
За словами Герберштейна, парафіяни деяких церков віддавали в зростання церковні гроші і з процентів, що виходили, платили ругу священикам, – у відділі Religio, за Антверпенським виданням 1557р. лист 31, переклад Анонімова стор. 47.
У договірній грамоті парафіян одного села з дяком, що надходив до них, від 1673р., постановляється: „Луга йому (дячку) з нас збирати цибульне жито, як і раніше, по півосмериця(ка?) з лука”, – Акти Юридичні 1838р. № 285, стор 291 col. 2; в такій же договірній грамоті також з дяком, 1682р., постановляється: „руга з нас парафіяльних людей хлібна збирати цибульна по-старому, такими ж кошиками, як колишні дячки, і понад хлібної руки йому ж (дячку) з нас збирати два запити – петровське і осіннє, хтось. № 286, стор 292 col. 2. Цибуля – якась невідомої нам величини міра орної землі, cfr у Словнику Срезневського це слово (пор. Лохвицького [А. У. Нарис церковної адміністрації у Стародавній Росії, – у Російському Віснику за 1857 р., т. VII] стор. 227 і 228).
Див. у Неволіна у дослідженні Про п'яти і цвинтарі Новгородських виписки з Піскових книг, додатки стор. 103 fin., 106, 107, 109, 112 та інші: „орають церковну ріллю церковники на себе в співуче місце”.
Cfr в Актах Юридичних 1838р. №286 fin. (Ср. Стоглав за Казанським виданням стор. 330 початок).
Див у Неволіна ibid. у тих самих виписках із тих самих Піскових книг додатки стор 33, 39, 153, 200, 202. (Деякі причти селилися на чорній землі, щоб мати землі, якщо парафіяни не давали або її було мало, тобто брали на себе тягла, щоб платити оброк). Дуже пізніший нашого часу Регламент Петра Великого дає знати, що не при всіх сільських церквах була земля (на утримання учнів в училищах брати 30-ту частку хліба від земель церковних, „де суть”; парафіяни, які обрали до своєї церкви кандидата у священики, повинні писати в чолобитних архієре).
В пізніший час ми знаходимо чималу кількість сільських парафіяльних церков, у яких були селяни, див. Відомість, що за переписними 1700 книгами складалося за монастирями і взагалі духовним відомством селянських дворів, надруковану в Описанні державного архіву старих справ П. Іванова (Москва, 4). Але щодо більшої частини церков, за якою складалося селянських дворів по одному – по три, треба думати, що вони отримали своїх небагатьох селян від поміщиків уже тоді, коли перші стали кріпаками; а щодо не дуже багатьох церков, за якими знаходимо селянських дворів від десяти до двадцяти, з ймовірністю треба думати, що вони являли собою монастирі, що закрилися, від яких і отримали у спадок вотчини. (У першій чверті XVIII ст. у Новгородській єпархії за монастирями селян 41594, а за парафіяльними церквами 315 душ, – Чистовича Феофан Прокопович стор. 644 fin.. Попи парафіяльні судили селян, що належали церквам).
При невпинних переходах попів з місця на місце будинку для них при церквах мали бути церковними (мирськими).
Стоглав, глава 31, Казанське видання стор. 72 (і 409. Деякі мечеті в Каїрі мають громадські лазні, з яких отримують дохід, - Брем II, 124 початок. Церкви Івана Предтечі на Опоках у Новгороді надано був вага деяких товарів, - Акти Експедиції т. I , № 2 . купецька Компанія купців створила їй для її утримання дохід таким чином, що товари, якими вона (компанія) торгувала, зобов'язала своїх членів вішати на терезах церкви, щоб йшло їй більше.
Іноземець Герберштейн стверджує це позитивним чином; він каже: certe non multae parochiae repiuntur, praediis ac possessionibus dotatae, exceptis episcopatibus et quibusdam monasteriis – у відділі Religio, за Антверпенським виданням 1557р. лист 31; перекладу Анонімова стор. 47.
З тепер вище зазначеної відомості за 1700 рік дізнаємося, що єдиний собор, який володів порівняно гарною вотчиною, був Московський Архангельський собор, що становив усипальницю государів; у нашому році за ним було 413 дворів. Далі слідує Московський Успенський собор, за яким було 269 дворів, та Суздальський собор, за яким було 162 двори. Потім було трохи соборів, за якими було дворів від 70 до 90. (Про вотчини, дані соборам царями Іваном Грозним, Борисом Годуновим і Василем Шуйським див. у Мілютіна Про нерухомі майна духовенства примітка 264; про вотчини парафіяльних церков - ibid. стор. id. стор 157 початок. Великий князь Василь Іванович в 1518г. дав Чухломської церкви св. архієпископ Ростовський відібрав у попів Устюзького собору 2 села, - Грамоти XIV і XV ст., Д. М. Мейчика, стор 100, № II.
Соборні кафедральні причти володіли вотчинами окремо від єпископів, – Ананія Федоров про Суздаль у Временнике книга XXII, с. 48.
Якщо до мирських соборних церков були роблені деякі додатки вотчин, то саме тому, що між мирськими церквами вони були церкви спеціально поминали.
Див. Акти Історичні т. V, № 172, стор 301 (пор. стор 200), і в Описанні документів і справ св. Синоду т. I, додатки №33, col. 320. (Про церковні старости в Пскові див. Опис Синодальних рукописів Горського і Невоструєва отд. 3, частина 1, № 419, стор. 473 (два старости). У Пскові самі парафіяни повинні знати церковні вотчини, - Збори Законів т. VIII, 97 92 1730г.) Про західні церковні фогти (Vogten) cfr Гізелера II, 298 і особливо у Дюканжа в Gloss. 27. Псковські порядки в завідуванні приходськими маєтками нагадують південно-західні братства. Товариства Історії та Стародавностей Російських 1880р. книга II, Матеріали для історії Архангельської єпархії, стор.
також у першій половині цього тому стор. 329, стор. 525-527, стор. 545].
„Церковне багатство – жебраків багатство”. Це говорить Зонара і Вальсамон у тлумаченні 59 апостольського правила, - у Ралі та П., II, 76 та 77; в Никоновской Кормчей лист 17. Див. ще у Дюканжа в Gloss. Graecit. під словом Πτωχικὰ , col. 1271 fin.. (Зонара у тлумаченні 4 правила Халкідонського собору, – у Ралі та Π. – II, 227 fin.; Зонара і Вальсамон на 14 правило Неокесарійського собору, – у Ралі та П. III, 92–93). У Н. В. Калачова Про Кормчу стор. 122.
Якщо першоосновані собори мали приходи, то треба буде представляти справу так, що їм призначено подвійну лайку – з парафіян і від уряду, про що зараз. (У Новгороді соборним попам йшло „святкове” за службу в парафіяльних церквах, див вище стор. 81–82).
У соборах відбулося поминання тому, що в них була щоденна служба; потім, якщо замовлень було більше, лунало по церквах (після Москві – Тіунська хата).
(Стоглав за Казанським виданням стор. 310 fin.). У половині XVII ст. Новгородському Софійському собору йшло мито з просфоропеком (не знаємо – чи щорічна чи стягувана з них тільки при першому призначенні на місця, а також не знаємо – з просфоропеку чи всього повіту Новгородського йди лише самого міста), – Акти Експедиції т. III, № 306, стор. 1 початок. Щодо мита з просфоропеком в інших місцях, звісток не зустрічали.
7 Всесвітнього собору правило 17; Карфагенського собору правило 19. (Про свободу від державних подат пізнішого грецького духовенства у Ралі та П., II, 570 (тлумачення на 4 правило вселенського собору), Мартіньї р. 159 col. 1, § 2).
Стоглав, глава 45, Казанське видання стор. 217.
Стоглав, глава 47, Казанське видання стор 221 та 417.
Стоглав, глава 45, Казанське видання стор 216; пор. стор. 51 та 211.
Стоглав глава 5, питання 31 і 97, Казанське видання стор. 71 і 408: в 31 питанні, між іншим, читається: ... «Після матінки до мого віку багато монастирів грамоти зловили по всі роки мати милостиню про запас в руїн, а інші монастирі в інші монастирі Ругу мати з скарбниці, а в тих монастирів села є й інші прибутки, а в приходних церков се прихід вулиця, а в інших села є, та й городи, і сади, і інші мита, і крамниці по собі, та й мою ругу в ті часи. Бути, а убогих монастирів і неприбуткових церков варто влаштувати за міркуванням”. Собор постановив: „і про тобі тобі, государю, благочестивому цареві, веліті відомо обшукати:... за якими буде монастирем по великим і по меншим і по убогим місцем батько твій приснопомітний государ князь великий Василій Іванович всієї Русії давали на користь милостиню, і тобі тому цареві й мині прок.
А за якими монастирем давав батько твій милостиню на наказ, а буде в тих монастирів села та прибутки і потужно ними без тієї руги прожити, і то у твоїй царській волі та дати й відкласти. А за якими монастирем і церквам по убогим місцем давав батько твій милостиню в наказ, а в тебе царя всі ті багато грамоти впіймали, що мати милостиня на користь, і тобі, царю государю, і про те наказати ж обшукати відомо: якими буде убогим монастирем і церквам можна без тієї та й церков без тої волі; а якими буде убогим монастирем і святим церквам без твоєї руки надалі прожити неможливо, і тобі, благочестивому цареві, гідно і праведно таких пожалувати. Та й інші убогі монастирі та місця та святі церкви не мають ні звідки допомоги влаштувати у своє христолюбне царство.
А які ружні попи та диякони тимчасові часи цього літа прилучили до соборних своїх попів та дияконів, та й лану їм та милостиню з царські твоєї скарбниці влаштували без твого царського відома, і тих усіх попів та дияконів залишити, і руги їм царські не давати, і за стіл (Бояри та їхні улюбленці не тільки подавали священикам своїх приходів лайку, а й прилучили їх до соборів, – стор. 411 sub fin.; останнє повинні розуміти так, що прирахували до соборів щодо стягнення плати за царські молебні та царські панахиди влаштовувалися самим царем, а інших містах – місцевими дворецькими) [Ср.
Вам може бути цікаво: