Носій торжествуючого християнства

Нарис життя та творчості священномученика Іларіона (Троїцького), архієпископа Верейського Есть на земле носители торжествующего христианства, всегда радостные, всегда с пасхальными песнопениями на устах, и лицо их, как лицо Ангела. Священномученик Иларион (Троицкий) Что такое богословие? Знание Бога есть наука опытная. Только чистые сердцем Бога узрят, и потому истинное богослов'я має бути благочестям. Серед сонму святих Російської Православної Церкви, які засвідчили вірність Христу в найважчі гоніння XX століття, виділяється світла і велична постать священномученика Іларіона (Троїцького), архієпископа Верейського. Видатний богослов, духовний письменник святоотцівського спрямування, професор Московської духовної академії у 1910-ті роки; сподвижник патріарха Тихона, мужній борець із оновленням, знаменитий проповідник на початку 20-х, нарешті, в'язень Соловків з 1923 по 1929 роки – такі основні етапи життя священномученика Іларіона. Строго православна і при цьому укорінена у власному духовному досвіді богословська творчість святителя, зосереджена переважно на проблемах еклезіології, свідчить про його глибоку, органічну церковність та душевну чистоту, піднесену до досконалості молитовним подвигом. Богослов'я архієпископа Іларіона та всі його видимі світові справи – не що інше, як боротьба за Церкву, за її святість та єдність у найскладнішій історичній ситуації. У граничних обставинах владика Іларіон зберігав вірність своєї церковної позиції, в останній інстанції – вірність Христові. Це коштувало йому свободи і, зрештою, життя. Загалом близько сорока п'яти років прожив владика Іларіон; його святительські праці та наукова діяльність були грубо обірвані. Але в тому, що цей високий дух так рано залишив земне життя, бачиться воля всеблагого Промислу. «Бог захотів мати цю бездоганно чисту людину у Себе святим і взяв її до Себе в слушний час, надаючи робити подальші помилки, гріхи та злочини тим, хто на це був здатний і раніше», – пише один із біографів владики Іларіона 1 . Російська Православна Церква нині визнала святість архієпископа Іларіона, і на її Помісному Соборі 2000 він був зарахований до лику святих для загальноцерковного шанування. Майбутній архієпископ Іларіон, у світі Володимир Олексійович Троїцький, народився 13 вересня 1886 року в селі Липиці Каширського повіту Тульської губернії. Батько його, сільський священик, мав п'ятьох дітей – трьох синів і двох дочок, Дід владики, отець Петро, ​​мав величезний авторитет у своїх парафіян завдяки своїй велелюбності та освіченості. Діти отця Алексія Троїцького рано втратили матір. Турботу про їхнє виховання взяла на себе незаміжня сестра померлої матінки Надія, вчителька парафіяльної школи. Нерідко вона брала із собою на заняття майбутнього владику, завдяки чому він сам поступово опанував грамоту. Вже з п'яти років він співав на кліросі і читав годинник, шестопсалміє; стихія слов'янської мови стала йому рідною. Молодші брати Володимира Троїцького, Димитрій та Олексій, згодом також прийняли священство; Димитрій прийняв єпископський сан (його чернече ім'я було Данило) 2 , а Алексій зайняв місце померлого батька. Пізніше він, як і владика Іларіон, також став жертвою гонінь: його заслали на лісоповал, де він був притиснутий деревом. Дитинство Володимира Троїцького відзначено епізодом, що містить натяк на його покликання. У п'ятирічному віці він почув про самородка Ломоносова і вирішив наслідувати його. Змовившись із трирічним братиком, Димитрієм, він разом із ним пішов із дому: діти пішли пішки до Москви «вчитися». Звичайно, вони були повернуті додому, але жадоба знань, що спалахнула майже в дитинстві, потім перетворилася на прагнення вищої істині, була невід'ємною рисою владики Іларіона протягом усього життя. Велике значення у житті людини його сім'ї та малої батьківщини. Це те середовище, у якому протікає початкова – найважливіша – стадія формування людської душі, і незрима духовна зв'язок із нею зберігається в людини назавжди. Основи світогляду майбутнього святителя Іларіона закладалися у православній сім'ї, у безпосередній близькості до природного життя, освяченого ходом церковного часу. Примітно, що навіть деякі богословські ідеї владики тісно пов'язані з дитячими інтуїціями, наприклад, із глибокою близькістю до матері в ранні роки його життя. Про цю близькість він говорить зі сповідальною відвертістю у своїх «Листах про Захід»: «Мати... Не знаю іншого слова в лексиконі, яке б так потрясало людину, так зачіпало б найглибші верстви нашої істоти. З матір'ю людина якось особливо пов'язана. Цей зв'язок лежить, безперечно, у містичних глибинах нашої природи. Я вже майже двадцять років тому втратив матір. Тоді відчував я своє сирітство, так би мовити, практично, в життєвому сенсі, а тепер часом я болісно відчуваю своє сирітство містично. Так хочеться бачити і любити мати, що народила мене!» 3 І відразу ж у тексті за цим гранично особистим визнанням йдуть богословські міркування про Богородицю, органічно пов'язані з центральною ідеєю богослов'я владики – ідеєю Церкви як нового людства. «Пресвята Богородиця – наша спільна Мати, тому що Вона народила “Нового Адама” і “нове людство” від Неї сталося” – цей висновок владики походить від його дитячого сприйняття матері. Спеціально маріологією не займався; однак, розмірковуючи в «Листах про Захід» про дівоцтво і материнство Богородиці, автор приходить до самобутньої і зухвалої тези: «Якщо в нас живе Христос – у нас живе і Його Мати. Але Ця Мати має бути Дівою» 4 . Якби архімандрит Іларіон розвинув це становище, то, можливо, ми мали альтернативу софіологічним побудовам – строго православну маріологію, яка задовольняє при цьому сучасним прагненням. Інше найважливіше переживання дитинства майбутнього святителя, що також позначилося на його світогляді та богослов'ї, пов'язане із спогляданням природи. Ті місця середньої Росії, де ріс Володимир Троїцький, відзначені своєрідною неяскравою красою. У «Листи про Захід» включений воістину гімн малій батьківщині автора: «Широка, простора ти, рідна країна! Бідна ти зовнішніми ефектами, але багата на внутрішні краси духу! ...Божі храми з дзвіницями виглядають у дзеркало російських річок. З дитинства звик я, мій любий друже, бачити таку саме картину на своїй батьківщині, на берегах рідної Оки. Приїдеш бувало додому на Великдень. Вийдеш до річки. На кілька верст вона розлилася, затопила всю рівнину. І чуєш по воді з усіх боків радісний пасхальний трезвон на славу Христа воскреслого: і з нашого тульського берега, і з московського мчить дзвін, наче дві церкви, дві єпархії зливаються в одному урочистому гімні. Оживає природа, а смиренний народ справляє свято Воскресіння. Чуєш, бувало, як мчить над річкою пасхальний дзвін, – ніби хвилі нового життя вливаються в душу, сльози навертаються на очі. Довго і мовчки стоїш зачарований...». 5 Природний, уроджений патріотизм, «дивна» лермонтовська чи тютчевська любов до рідного краю – основа світоглядного слов'янофільства та святоотцівського «візантизму» владики. Враження дитинства допомогли йому протистояти без будь-яких зусиль спокусам західної культури та західного богослов'я: людина європейськи освічена, вона постійно із Заходом стикалася. Але є тут і тонший вплив. Що, як не образ перетвореної, відновленої до свого райського стану природи, опинявся перед внутрішнім поглядом майбутнього святителя в такі великодні дні? Проте інтуїція «нової», очищеної від гріха, відродженої тварі є саме нерв його еклезіології, в яку зробили свій внесок подібні дитячі та юнацькі враження... І останнє зауваження у зв'язку з останньою цитатою. Однією з найулюбленіших була для владики ідея церковної єдності. І вона теж, як у зародку, присутня в споглядуваному ним рідному малому всесвіті, перетвореному таїнством Великодня: як єдність – у великодньому дзвоні – Тульській та Московській єпархій... Навчання у Московській Духовній Академії Архієпископ Іларіон, один з найбільших представників російського академічного богослов'я XX століття, здобув найґрунтовнішу духовну освіту. У 1906 році, закінчивши з відзнакою Тульську семінарію, Володимир Троїцький вступив до Московської духовної академії (далі – МДА). У 1910 році він закінчив академію зі ступенем кандидата богослов'я і був залишений при ній як професорський стипендіат. У 1913 році відбудеться його захист магістерської дисертації - вона була вже опублікована в 1912 як монографії «Нариси з історії догмату про Церкву». Володимир Троїцький, ще будучи студентом, почав вести наукову роботу, його студентські праці були нагороджені нагородами, а за дисертацію він отримав премію Московського митрополита Макарія за 1912–1913 роки. У Трійці-Сергієвій лаврі майбутній архієпископ справді був у себе вдома. Молитва у Троїцькому соборі біля гробниці преподобного Сергія та заняття в академічній бібліотеці гармонійно доповнювали один одного, живлячи його дух та інтелект. Любов до академії та науки у Володимира Олексійовича мала навіть дещо пристрасний характер, і при постригу 1913 року він переживав це як серйозний гріх. Від тодішнього ректора академії єпископа Феодора (Поздєєвського) він, який уже став доцентом, отримав того дня (постригу) мудру настанову. «Я знаю і не хочу приховувати зараз, у чому твоя жертва Христові, – сказав єпископ Феодор. - Ти спокушався і, можливо, тепер ще спокушаєшся любов'ю до тієї школи, якою ти служиш, і почуттям побоюєшся, як би чернецтво не позбавило тебе цієї школи. Але що таке академія без Христа? Це порожнє місце і мертвий дім» 6 . І далі владика Феодор говорить про таємничий духовний закон: «Пустельники, що відкинули... мирську вченість, .. по слухняності та любові, збагатили Церкву Христову та світ духовною мудрістю та незліченними писаннями як безцінним скарбом усякої духовної мудрості та богословської науки. І не ми тільки з тобою, а й цілі покоління... повною чашею черпатимуть звідти багатство мудрості» 7 . Владика Феодор вказав своєму молодшому побратиму та колегі, по суті, на те, що особливо цінним є богословення, що йде від досвіду – досвіду потаємного духовного життя, чернечого внутрішнього діяння. Втім, Володимир Троїцький сам був у цьому переконаний ще за роки свого студентства. Будучи на четвертому курсі, у день святкування 95-х роковин академії він вимовив «Слово», в якому висловив свій погляд на істоту богослов'я; цій установці він слідував усе життя. «Що таке богослов'я? - Запитує молодий оратор. – Воно багатьом є лише знання богословських істин, але з знання Бога. Знання Бога є наука досвідчена. Тільки чисті серцем Бога побачать, і тому справжнє богослов'я має бути благочестям» 8 . Наукова діяльність виправдовувалася в його очах лише за умови її невіддільності від благодатного церковного життя. За період із 1906 по 1913 рік Володимир Олексійович двічі побував за кордоном. Ці поїздки були академічною нагородою йому як особливо видатному відміннику навчання. Вони розширили кругозір юнака і відчутно позначилися його світогляді, отже ними слід зупинитися особливо. Перша подорож Троїцького, з групою викладачів та студентів МДА, відбулася влітку 1908 року. Маршрут проходив переважно християнським Сходом; поїздці Володимир Олексійович присвятив книгу яскравих нарисів «Від академії до Афона». Ця книга – щось на кшталт дорожнього щоденника, у якому замальовки, що свідчать про гостру проникливість автора, перемежовуються довгими відступами історичного та церковно-публіцистичного характеру. У цій поїздці через Малоросію, Болгарію, Сербію Володимир Троїцький вперше зустрівся зі світом південного слов'янства, з яким був знайомий за книгами. Слов'янська ідея – ідея єдиного слов'янського всесвіту – виявилася глибоко співзвучною його душі. Він сумує, що в житті ця ідея є лише в єдиному богослужінні. Слов'янофільські погляди владики Іларіона іноді зводять до А. С. Хомякову. Проте правомірніше зближувати цих двох мислителів щодо єдності Церкви. В історіософському ж відношенні Троїцький є, мабуть, спадкоємцем слов'янофільства вже другої половини XIX століття: найвидатнішого виразника його, до Н. Леонтьєва, вірніше вважати візантистом, ніж слов'янофілом. Здається, що візантизм у сенсі, що виходить із галузі історіософії у сферу богослов'я, є важливою рисою світогляду владики Іларіона. При відвідуванні 1908 року Константинополя (насамперед – храму Святої Софії) візантійська ідея, що поступово формується у свідомості студента-богослова, втратила свій книжковий характер і набула конкретно-історичної плоті. Декілька нарисів книги «Від академії до Афона» присвячені саме їй. Автор дуже наочно описує тодішній Константинополь, потім викладає історію Візантії від виникнення до падіння і розмірковує про значення візантійського ідеалу для Росії. «Найголовніша риса візантизму, – пише Троїцький, – проникнення всього життя релігійними засадами та інтересами; це дивне поєднання Небесного і земного, це справжнє боголюдство» 9 . Тут є характерний для владики Іларіона ідеал єдності церковності та життя. На думку автора нарису «По Босфору», росіяни взяли від Візантії лише хороше, але нині завіти Візантії втрачені: «Безроздільного служіння Богу всім своїм життям давно вже не має більшість сучасних російських людей. Віра християнська перестала бути життям, а займає лише невеликий куточок життя» 10 . Володимиру Олексійовичу Троїцькому близька візантійська ідея симфонії; відданого студентського нарису і до промови на Соборі 1917 року через його твори проходить мотив, пов'язані з образом високої дружньої пари – патріарха Никона і царя Олексія Михайловича, який у якийсь щасливий історичний момент зуміли здійснити цю ідею на Русі. У ряді робіт В. А. Троїцький згадує про порожнє патріарше місце в московському Успенському соборі: пристрасна мрія про відновлення в Російській Церкві патріаршества володіла ним, мабуть, з ранніх років... І ось його висновок у зв'язку з візантійською ідеєю. Ми «розгубили візантизм, тому погано все стало у нас», проте «ідеал Візантії навіки буде дорогий православній людині. Чи не в ньому наш порятунок і серед усіляких сучасних негараздів?» 11 «Візантійське» умонастрій зближує владику Іларіона з такими його сучасниками, як протоієрей Георгій Флоровський та А. В. Карташев. Іншу подорож Володимир Олексійович зробив, мабуть, вже поодинці, 1912 року. Він відвідав Німеччину, Швейцарію, Францію, Чехію, Польщу. Враження від Німеччини та Швейцарії докладно подано їм у «Листах про Захід». Людина європейських знань, вона переживала зустріч із Заходом безпосередньо, іноді навіть по-дитячому: вона була, наприклад, зачарована видовищем ілюмінації на Рейнському водоспаді поблизу Шаффхаузена (нарис «На Рейні»). Величній красі природи Середньої Європи, великим творам західного мистецтва, нарешті, здобуткам цивілізації Володимир Троїцький приносить данину замилування. Так, він, строго православний мислитель, дає найвищу оцінку «Сікстинській мадонні» Рафаеля, бачачи в ній найчистіший вираз одночасно дівства та материнства. Порівняння нарису В. А. Троїцького з відомим есе о. Сергія Булгакова «Дві зустрічі», також присвяченим візиту до Дрезденської галереї, виявляє парадокс: богослов-вільнодумець Булгаков зрештою приходить до негативної оцінки картини Рафаеля, протиставляючи їй російську ікону. Все це говорить про те, що погляд Троїцького на західні реалії був позбавлений упередженості. Так що критика, а точніше, неприйняття ним Заходу в самих його ноуменальних основах, свідчить про одне – про його глибоку чуйність до будь-якої фальші в духовному житті, про виразне відчуття зниженості християнського ідеалу на Заході в порівнянні з Православною Церквою: раціоналізм схоластики і мрійник побудовами та образами Божественну реальність. Богословська боротьба владики Іларіона із західною наукою згодом велася проти надто людського підходу до проблем еклезіології, христології та сотеріології, велася з позицій реалістичного – святоотцівського погляду на Христа та Церкву. Мандруючи Європою, В. А. Троїцький збирав, так би мовити, наочний матеріал для своєї майбутньої теоретичної роботи. В іншому нарисі «Листів про Захід» Володимир Олексійович виявляє себе великим любителем богослужіння Православної Церкви. Він полемізує із тими, хто говорить про несучасність православного Типікона. Міркування автора «Листів про Захід» на захист Статуту Православної Церкви дозволяють побачити у ньому майбутнього пристрасного борця з оновленцями 1920-х років. «Типікон споріднює нас з усією вселенською Церквою, з усіма її віками» 12 , через службу ми з'єднуємося з містичним тілом Вселенської Церкви. Справа тут не в одній зовнішній естетиці: Троїцькому важлива знову-таки онтологічна істота православної служби, щодо якої глибокодумність церковних текстів та молитовність стародавніх співів – лише засіб та символ. Захід онтологічно «розірвав живий зв'язок із цілими століттями давньої Церкви» 13 і в цьому його трагедія. Такого висновку – по суті, про безблагодатність і глибинну безбожність Західної Церкви та західного світу – приходить у результаті автор «Листів про Захід». Богословська творчість В. А. Троїцького. Дисертація «Нариси з історії догмату про Церкву» З початку своїх занять в академії Володимир Троїцький формувався як учений-богослов. І коли 1910 року він закінчує академію, його залишають при ній для наукової роботи та викладання. Протягом усього періоду своєї наукової діяльності В. А. Троїцький розробляв по суті одну проблему – проблему Церкви. Що таке Церква? Саме на це питання владика відповідав своїми працями та своїм життям. Екклезіологія Троїцького спирається на Святе Письмо і вчення святих отців, у його роботах вона невідривна від христології та сотеріології. Досвідчене переживання благодатного церковного життя, почуття рятівної реальності Церкви, її піднесеності над природним і соціальним буттям, що минає, стало основою його богословських переконань. Догматика у його творах спирається на духовний досвід його як члена Церкви. Святоотеческие становища, якими він підкріплює свої концепції, сприйняті зсередини; праці Троїцького тому належать святоотцівській лінії у богослов'ї перших десятиліть XX століття. Містицизм В. А. Троїцького (позначимо цим словом переживання ним реальності Духа) не був пов'язаний із встановленням на самотнє, самотнє споглядання. Йому була виключно близька ідея Церкви як «союзу любові» – як організму, містичного Тіла, члени якого об'єднані спільним благодатним життям, ім'я якого – любов. Інтуїція церковної всесвітньої єдності – одна з найважливіших для еклезіології В. А. Троїцького. Почасти з нею пов'язана його безкомпромісна критика католицтва (а також протестантизму): церковний розкол ХІ ст. Троїцький трактує як відпадання Риму від повноти єдиної вселенської Церкви і вважає цей момент початком хибного духовного шляху західної культури. Жанри творів владики Іларіона різноманітні. Це богословський трактат (дисертація і твори, що примикають до неї), вчений богословсько-полемічний відгук на книгу чи дисертацію, богословська стаття чи есе, мистецтвознавчий нарис, нарешті, дорожні нотатки. Владика вів велике листування, особливо в останній період життя; жанром письма чи послання він користується також і для розкриття своїх основних богословських ідей («Єдність ідеалу Христового», «Єдність Церкви та всесвітня конференція християнства», «Листи про Захід» та ін.). Пише В. А. Троїцький надзвичайно ясно, просто, його стиль відзначений установкою на усне слово: з Троїцьким пов'язана слава блискучого проповідника, лектора, викладача, громадського полеміста (диспути у МДА, пізніше у Політехнічному музеї). Всі без винятку його твори відрізняються глибоким проникненням, адекватно доносячи до сучасного читача те головне, чим жила його душа, – інтуїцію Церкви. Піднесена простота особистості В. А. Троїцького, яка прозирає в його творах, була названа єпископом Феодором у мові при постригу як його основна риса. «Душа твоя, що має печатку високої мудрості про Христову істину, з любов'ю приймала в собі “простоту, ніж про Христа”» 14 – ці слова доцільно повною мірою до богословської творчості В. А. Троїцького, відзначеному як «високою мудрістю», і «простотою». Серед ранніх (попередніх дисертації) робіт Володимира Троїцького виділяється невелика стаття «Триєдність Божества та єдність людства» (опублікована 1912 р.). Основна ідея його богослов'я – ідея Церкви як єдності – опрацьована тут із особливою глибиною, що спонукає вважати цю роботу ключем до творів пізніших. У цій статті В. А. Троїцький на підставі Євангелія та творінь святих отців доводить, що церковна єдність своїм Божественним прообразом має єдність Облич Пресвятої Трійці. Образ Церкви як єдиного Тіла, що сходить до апостола Павла, В. Троїцький доповнює думкою святителя Григорія Ніського про Церкву як відроджене через Боговтілення єдине людське єство і обговорює можливість говорити про єдиносущих членів Церкви за подібністю до єдиносущих Облич Святої Трійці. В.А. Троїцький блискуче володіє святоотецькою термінологією (скажімо, дуже тонким є співвідношення термінів «природа», або «природа», і «сутність», коли йдеться про тринітарний догмат). Тут, як і в інших своїх роботах, він, чудовий знавець давніх мов, користується філологічним аналізом як інструментом проникнення у святоотцівську думку. Вирішальною для Троїцького виявляється думка святителя Кирила Олександрійського, який думав, що до тотожності сутності, що відрізняє Облич Святої Трійці, люди в Церкві все ж не доходять. Свята Трійця – єдність все ж таки вищого порядку, ніж Церква, укладає російський учений. Нинішньому історику російської думки напрошується порівняння еклезіології В. А. Троїцького з вченням про Церкву, що виникло одночасно в тих же стінах МДА, – з концепцією священика Павла Флоренського, викладеної в його магістерській дисертації і опублікованій як знаменита книга «Стовп і утвердження істини. Особливий інтерес викликає зіставлення погляду Троїцького із софіологією взагалі – і ось головна та принципова відмінність двох підходів. Для Троїцького Церква – «природна», у межі «сутнісна», але не особистісна єдність; церковне Тіло (образ апостола Павла) Троїцький, аж ніяк не схильний до міфотворчості, не іпостазує: церковна єдність не є ні Христом, ні будь-якою іншою особою. Саме з цієї багатоіпостасності церковної спільності виникає можливість зіставляти її з Божественним триєдністю. Що ж до софіологів, то вони, поділяючи ті святоотцівські уявлення, на які спирається В. А. Троїцький, роблять ще один розумовий і при цьому хід міфологізуючий. Дотримуючись Ст. Соловйову (який у свою чергу орієнтувався в інтерпретації власного візіонерського досвіду на деякі західні окультно-гностичні вчення), вони, не бажаючи зупинятися на уявленні про Церкву як багатоіпостасну єдність, роблять довільне припущення, згідно з яким Церква є ще й особливою єдиною. Уявлення про Церкву-Софію, повне богословське розкриття, що досягло в системі о. Сергія Булгакова, має міфологічну природу та виходить за межі святоотцівського богослов'я. Настільки ж міфологічний Адам-Кадмон – образ вселюдини з каббали, яким активно користується Булгаков, зокрема, для обґрунтування свого догмату про Церкву. Екклезіологія В. А. Троїцького, на відміну від софіології, позбавлена ​​будь-яких міфологічних елементів. Прихильник суворого Православ'я, він залишається в межах святоотцівської думки, харчується її смислами і дотримується її прийомів. До кінця 1912 року В. А. Троїцький завершив роботу над магістерською дисертацією. Вона була видана книгою на 559 сторінок під назвою «Нариси з історії догмату про Церкву». У листопаді дисертація отримала позитивні відгуки опонентів – професорів академії С. С. Глаголєва та М. Д. Муретова; 11 грудня відбувся захист, який за академічною традицією мав форму диспуту. Володимир Олексійович не був ним задоволений, оскільки його безперечна за своєю науковою гідністю праця не отримала вагомих заперечень. Прибічник святоотцівської еклезіології, автор дисертації, використовуючи історичний метод, відстоює в ній справді онтологічне православне вчення про Церкву як святе містичне Тіло Нового Адама, відстоює в полеміці з католицьким юридизмом і хибним, на практиці веде до зворотного результату. Праця В. А. Троїцького – це справді скарбниця глибоких богословських смислів. Надаючи читачеві цієї книги продумувати їх самостійно, ми зупинимося лише на найважливіших їх, є опорними моментами «сюжету» дисертації. Праця В. А. Троїцького складається із шести великих розділів. Догмат про Церкву, сказано у вступі до дисертації, можна назвати церковною самосвідомістю. І до своєї самосвідомості Церква пробивалася в напруженій боротьбі з єресями, яка велася протягом перших століть існування християнства. Мета автора дисертації – виявити догматичні результати святоотцівської полеміки з юдео-християнством, гностицизмом, монтанізмом, новаціанством та донатизмом. Стародавня полеміка, на думку В. А. Троїцького, має явні паралелі із сучасною боротьбою за Церкву у православному богослов'ї. Тому перебіг міркувань у дисертації ведеться як би у двох планах: обговорюючи насамперед суперечку святих отців з єретиками та схизматиками, В. А. Троїтський сам попутно ставить під сумнів уявлення про першохристиянську Церкву католицьких і протестантських учених. Перший розділ дисертації «Новозаповітне вчення про Церкву» розкриває інтуїцію Церкви, яка проходить через усі праці священномученика Іларіона (у цьому розділі вона обґрунтована новозавітними уявленнями). Християнство, стверджує автор, - це не вчення, але «життя, в якому окремі особистості настільки об'єднуються між собою, що їх єднання можна уподібнити суттєвої єдності Облич Святої Трійці» 16 . Це жива єдність і є Церква. Його основа - любов, але щоб люди могли вступити в такий "союз любові", потрібна зміна самої людської природи. Відродження занепалої людини і створення Церкви є головним результатом втілення Сина Божого. Церква є невідмірним Царством Божим. Життя в Церкві – благодатне, надприродне життя. Таке воістину нове життя виявляється можливим тому, що Церква пронизана Духом Божим: «У Церкві Дух Святий, що живе, дає члену Церкви сили бути новим створінням, у житті своєму керуватися любов'ю» 17 . І така Церква може бути тільки єдиною: на це вказує і образ дерева з Євангелія від Івана, і уявлення апостола Павла про Церкву як Тіло Христове. Цей розділ має переважно позитивний, стверджуючий характер, і лише незначне місце у ньому посідає полеміка з протестантами: У. А. Троїцький відстоює думку про принципову єдність як невидимої, а й земної Церкви. У другому розділі («Поняття про Церкву в проти-іудейській полеміці перших двох століть») показано, як церковні письменники, які заперечують погляди сект юдіючих (евіонітів та назореїв), приходять до вчення про Церкву як про новий і святий народ. Особлива заслуга тут належить святому Ірині Ліонському. Праці апостолів і ранніх отців опрацьовані В. А. Троїцьким у цій главі саме у зв'язку з концепцією Церкви як нового Ізраїлю, в долі світу замісив Ізраїль старозавітний. У третьому розділі свого дослідження («Вчення про Церкву антигностичних письменників») дисертант задається питанням: які аспекти догмату про Церкву були виявлені в полеміці з гностичною єрессю? Гностики тлумачили Святе Письмо на кшталт свого світогляду, сформованого під впливом східних культів, залучаючи безліч міфологічних уявлень. Боротьба з гностицизмом зажадала в першу чергу визначення канону книг Святого Письма Нового Завіту і встановлення принципів церковної екзегези. У зв'язку з цією боротьбою В. А. Троїцький докладно розбирає відповідні праці святого Іринея та Тертуліана. У протистоянні саме гностицизму було встановлено критерій тлумачення Писання: він спирався на «принцип переказу та авторитет Церкви» 18 . Під «переданням» при цьому мається на увазі Переказ апостольський: церковні письменники не визнавали «таємного переказу», на яке орієнтувалися гностики. Друга проблема, що перетинається з питанням Передання, – це проблема ієрархічного устрою Церкви. Охоронцями істини, на думку батьків, були єпископи; ознакою істинної Церкви є наступний єпископат. В ґрунтовній полеміці з протестантською школою А. Річля В. А. Троїцький відстоює православне уявлення про апостольське походження єпископської влади: протестанти вважали, що в давній Церкві існувало тривале протистояння харизматиків та єпископів, яке закінчилося перемогою єпископів лише наприкінці II століття. Також В. А. Троїцький заперечує католицьким ученим, які, обґрунтовуючи ідею папського панування, прирівнюють єпископське служіння до апостольського. Багато уваги приділяє дисертант також первісному устрою Церкви: це потрібно йому у зв'язку з роздумом про таке дороге його серцю церковну єдність. Ідея єдності була притаманна Церкві від початку, наполегливо повторює він. Існування в стародавній Церкві окремих громад не повинно вводити в оману (що відбувається з протестантами): ще за часів апостола Павла між ними встановлювалися тісні зв'язки, що цілком можна говорити про реальну церковну єдність, яка вже була тоді. Далі (розділ четвертий – «Вчення про святість Церкви та боротьба з монтанізмом») богослов переходить до епохи дисциплінарних суперечок у Церкві; саме в них було осмислено, що не слід розуміти під святістю Церкви. Сама Церква свята – це євангельський постулат, але які вимоги висуваються до її членів? У межах земного життя повна досконалість, до якої людей закликав Христос, очевидно, недосяжний; християни – не досконалі, але «морально вдосконалені» 19 через покаяння. Суспільство таких людей і є церковним організмом. І тут постає важке питання про те, який сенс має положення про святість Церкви, якщо її члени знаходяться на різних стадіях шляху до ідеалу. Питання це мало спочатку практичний характер і стосувалося покаяної дисципліни. Святі отці та церковні письменники дали цілий спектр відповідей на нього; представляючи цю безліч думок, В.А. Троїцький хіба що прокладає у ньому царський – православний – шлях. У другому і особливо в третьому століттях доводилося зустрічатися з ситуаціями, коли не було ясно, чи сумісний тяжкість гріха людини, що кається, з ідеєю святості Церкви. Поштовх до догматичного обговорення цієї проблеми було дано монтанізмом з його претензією на нове одкровення – одкровення Параклета через Монтана та його учнів. Монтаністи вважали себе "духовними" людьми, називаючи інших християн "психіками" - душевними; з вчення про Параклет вони виводили уявлення про Церкву як про святе суспільство людей духовних. Звідси випливали суворі вимоги монтаністів щодо церковної дисципліни: покаяння ними допускалося лише легких гріхів. Навколо цього питання і відбулася полеміка Тертуліана, що приєднався до монтаністів, з римським єпископом святим Каллістом. То була боротьба двох поглядів на Церкву. В. А. Троїцький пише, що Тертуліан думав про Церкву як про «суспільство святих і врятованих», св. Каліст - як про суспільство «рятуються і освячуються» 20 . Також у цьому розділі В. А. Троїцький звертається до розуміння святості Церкви на Сході. У працях Климента Олександрійського та Орігена проблема виведена із юридичної площини. Згідно з Климентом, гріх – це псування людської природи, її хвороба, а на думку Орігена, Церква – не суспільство досконалих святих, але «лікарня для хворого на гріх людства» 21 . Так у своєму обговоренні давніх суперечок про Церкву автор «Нарисів...» поступово сягає середини III століття, коли догмат про Церкву вперше отримав повне вираження. Це пов'язано з ім'ям святителя Кіпріана Карфагенського, чиє вчення про Церкву складає п'ятий розділ дисертації. На той час виникла потреба обговорити проблему церковної єдності. Вона була дуже близька до святого, і він присвятив їй трактат «Про єдність кафолічної Церкви». Тут виділено ознаки церковної єдності – спільність віри, молитви, єдність кохання; поза Церквою спасіння бути не може, і той, хто поза Церквою, той не християнин, вважав святитель Кіпріан. Пізніше, спираючись саме на думки святителя Кипріана, архімандрит Іларіон напише одну з найяскравіших своїх робіт – трактат «Християнства немає без Церкви» (1915 р.), сенс якого, по суті, той же, який вкладений у знамениту фразу святителя Кипріана: «Той не може вже мати Отець». Святитель Кіпріан разом зі святим Іринеєм – отці Церкви, ідеї яких особливо явно присутні у працях владики Іларіона. І примітно те, що уявлення карфагенського святителя про Церкву як про «благодатну оазу», навколо якої простягається безплідна пустеля, що виникла в епоху, коли Церква була ще острівцем посеред язичницького світу, на початку XX століття ставало все більш сучасним... У зв'язку з уточненням догмату про Церкву у боротьбі проти донатизму В. А. Троїцький звертається до богослов'я IV ст. У Діоклетіановому переслідуванні від Церкви відпало чимало єпископів, і з питання про те, чи можуть здійснювати Таїнства ті, хто винний у відступництві, в Африці стався розкол, відомий під назвою донатистського. Особиста недостойність єпископа позбавляє благодаті всю Церкву, стверджували донатисти. Проти них виступив Оптат Мілевійський, який навчав про «незалежність освячуючої сили Таїнств від моральних якостей їхніх творців» 23 . Церква має освячуючи дари Духа незалежно від гідності ієрархічних осіб – «Таїнства святі самі по собі, а не від людей» 24 . Ідеї ​​Оптата розвинені блаженним Августином. Вважаючи на підставі своєї переконаності у визначенні, що грішника, зокрема порочного священнослужителя, не слід відлучати від Церкви, Августин дав таке визначення її святості, яке не суперечить її неминучому земному стану. Це визначення таке: «Церква свята у своїх Таїнствах» 25 . Августин визнавав дієвість хрещення та інших Таїнств у донатистів та інших схизматиків. Але вони, міркував він, як би викрадають Таїнство у Церкви, і воно не приносить їм спасенної благодаті, бо «поза Церквою непотрібні всі Таїнства» 26 . Схизматики не мають любові, говорив Августин, оскільки віддали себе від братів по Церкві – у цьому їхній головний гріх. Отже, тільки у Августина і Оптата «ясно і безперечно сформульовано вчення про святість Церкви як про святість Таїнств» 27 . І ось ще одна формула В. А. Троїцького, що стосується підсумків богослов'я IV ст.; у ній російський учений висловив, можливо, найглибші інтуїції: «Церква є такий духовний союз, в якому тільки й дійсні освячуючі засоби. Основа цього союзу – не зовнішня тільки до нього приналежність і не визнання церковного вчення, а моральна єдність усіх членів любові: поза Церквою – поза любові і навпаки» 28 . Блаженний Августин, який висунув дуже сміливий та неформальний принцип істинної церковності – любов, є третім із давніх церковних вчителів, під впливом ідей яких сформувалася еклезіологія архієпископа Іларіона. Дисертація В. А. Троїцького не втратила свого значення й досі. Нині дуже гостро ставиться питання церковному єдності; Ідеї ​​В. А. Троїцького, висловлені тоді, коли екуменічний рух тільки зароджувався, обов'язково повинні бути враховані при виробленні правильного вирішення цієї складної проблеми «практичної» екклезіології. Викладання у Московській Духовній Академії На початку XX століття Троїце-Сергієва лавра і розташована в її стінах Московська духовна академія являли собою абсолютно унікальний феномен: тут зароджувалася небачена досі єдність гуманітарної науки та релігійного життя. Саме там розквітла ціла плеяда видатних богословів, і в лаврській атмосфері приховані витоки релігійної філософії XX століття. Душа Володимира Троїцького був у цьому місці воістину вдома: церковність разом із наукою з дитинства бачилася йому життєвим ідеалом. Одночасно з присудженням В. А. Троїцького ступеня магістра богослов'я відбувається затвердження його на посаді доцента академії на першій кафедрі Нового Завіту (16 січня 1913 р.); з 30 травня 1913 року В. А. Троїцький стає інспектором академії, а з 5 листопада 1913 року – її екстраординарним професором. З 1909 року ректором академії був єпископ Феодор (Поздєєвський), захисник найсуворішого святоотцівського принципу у богослов'ї, у житті – подвижник-аскет. Прихильники ректора представляли «чернечу» партію в академії; ряд же богословів дотримувалися світсько-ліберального стилю, найяскравішим виразником якого був професор М. М. Тареєв. По своєму устрою архімандрит Іларіон тяжів до першого напрямку, але по суті він завжди стояв над різноманітними течіями і партіями. Користуючись загальною любов'ю та повагою, він вважався одним із академічних «стовпів». Коли після лютого 1917 року почалася загальна лібералізація життя і єпископ Феодор був зміщений з ректорської посади, першим кандидатом на цю посаду був архімандрит Іларіон; зайняти його вченому завадила все та ж його «невідмірність». Як діяч російської духовної школи - лектор, педагог, дослідник - В. А. Троїцький від початку вів лінію суворої церковності духовної освіти. На початку XX століття в академії посилилися секулярні тенденції, і ще у свої студентські роки Володимир Олексійович це відчув як недолік. До повного усвідомлення це почуття прийшло при відвідуванні в 1908 грецької богословської школи на острові Халки поблизу Константинополя: її монастирський уклад захопив В. А. Троїцького. І у своїй першій – програмній – лекції, вимовленій з академічної кафедри у 1911 році, Троїцький заявив: «Наша школа – церковна школа. При світлі Нового Завіту ми повинні усвідомити всю свою діяльність і покласти її на свої плечі не інакше, як церковне послух» 29 . Також і богословська наука повинна мислитися як ancilla Ecclesiae 30 . А у вступній лекції перед початком навчального року (11 вересня 1913 р.) Троїцький конкретизував це твердження, розвинувши уявлення про богослов'я як дослідну науку, ґрунт якої – церковне життя: «Поза життям церковним немає сенсу богословська наука» 31 . Богослов'я – це досвідчене богопізнання, а чи не суто раціональне маніпулювання категоріями; шлях до богослов'я – це очищення серця, саме ним слідували східні отці-аскети. У своїх богословських принципах архімандрит Іларіон примикає, очевидно, до академічної лінії, представленої іменами єпископів Антонія (Храповицького) та Феодора (Поздєєвського). Думки про досвідченому характері богослов'я дещо пізніше дотримувалися архімандрит Кіпріан (Керн), протоієрей Георгій Флоровський, проф. В. Н. Лоський, а також представники наступного покоління російських емігрантських богословів: архієпископ Василь (Кривошеїн) та частково протоієрей Олександр Шмеман. «Назад – до Церкви» – до літургії, до святоотцівської спадщини – так можна було б назвати цей богословський пафос. Лекції професора Троїцького за курсом Святого Письма Нового Завіту викликали до себе найзахопленіше ставлення слухачів частково завдяки їхній життєвості, зв'язку з сучасністю. Читання лекцій було для архімандрита Іларіона найнагальнішою справою – боротьбою за Церкву, звідси їхній публіцистичний та полемічний настрій. Сама зовнішність лектора привертала до нього серця: майбутній архієпископ мав «сильний образ чисто російської людини, прямо-таки богатиря, одухотвореного глибоким інтелектом і чистою, благородною душею» 32 . Він благодатно впливав на учнів самою своєю особистістю, її цілісністю; «Ця смілива, виключно талановита людина все сприймала творчо» 33 . У житті він був носієм того церковного принципу любові, який доводив у своїх наукових працях. Численні обов'язки робили життя архімандрита Іларіона в 1913-1917 роках вкрай напруженим і навіть відсували на другий план улюблену ним науку. Лекції, іспити, рецензування творів та дисертацій, служби та проповіді поглинали весь час. Дуже яскравою була участь Троїцького у наукових диспутах, які стають справжніми вченими поєдинками. А як рецензент (з 1912 по 1915 рік Троїцьким були дані відгуки на 23 кандидатські твори, одну магістерську та одну докторську дисертації) він завжди входив у саму суть обговорюваного, часто зовсім і не близького йому питання, і давав точну та адекватну оцінку роботі, що рецензується. Напевно, найцікавіший випадок представляє рецензування ним магістерської дисертації отця Димитрія Лебедєва – відкликання Троїцького було видано окремим виданням 34 . Дисертація була присвячена спеціальному і навіть екзотичному питанню, пов'язаному з проблемою пасхалії; у своїй рецензії Троїцький постає як знавець богословського, історичного та математичного аспектів цієї проблеми. Водночас рецензент не дає себе захопити псевдонаучним пафосом дисертанта-ентузіаста, можейського священика Димитрія Лебедєва. У відгуку іноді миготить іскра дуже тонкого та доброго гумору. Такі відгуки не могли не принести користі дисертантам. З академією архімандрит Іларіон був пов'язаний аж до травня 1920 року - часу його висвячення на єпископа Верейського. Найбільша активність їх у ній посідає 1913–1917 роки. Участь Троїцького в Помісному Соборі Російської Церкви 1917-1918 років відвернула його увагу від академічної діяльності. Цей момент історії академії пов'язаний із наступним випадком. Під час Собору частина професорів академії була проти відновлення патріаршества. Дізнавшись про це, архімандрит Іларіон, який перебував у Москві, терміново приїхав до академії (це було наприкінці жовтня 1917 року) і того ж вечора прочитав там лекцію на тему: «Чи потрібне відновлення патріаршества в Російській Церкві?» «На лекцію зібралася більшість професури та всі студенти, тривала вона близько трьох годин, – згадує очевидець. - Звичайно, вона була прочитана так блискуче, як це міг зробити тільки архімандрит Іларіон: відновлення патріаршества в Росії було його заповітним бажанням, як би сенс його життя »35. У своїй лекції Троїцький пророчо представив зовсім новий образ російського патріарха: «Тепер настає такий час, – сказав він, – що вінець патріарший буде вінцем не царським, а скоріше вінцем мученика і сповідника, якому належить самовіддано керувати кораблем Церкви у його плаванні бурхливими хвилями. Недовго залишалося існувати академія. Великим постом 1919 відбулося розтин мощей преподобного Сергія, а влітку академію закрили. Втім, з осені її було переведено до Москви. Архімандрит Іларіон, її проректор, увійшов до складу комісії, покликаної до організаційної роботи. Заняття у 1919/20 навчальному році проходили у різних приміщеннях у Москві. 21 квітня 1920 року проректор архімандрит Іларіон від своєї академічної посади був звільнений у 37.0 роках, проведених у стінах лаври, він згадував як про найкращий час свого життя. Чернецтво, як відокремлене предстояння людини перед Богом, пов'язане з найглибшим і найпотаємнішим аспектом існування особистості. Є люди, які від самого народження призначені служити безпосередньо Богу і немов невидимою стіною відгороджені від світу. Такою людиною був Володимир Троїцький. Він не сумнівався у своєму чернечому покликанні, аж ніяк не очевидному для оточуючих: його душевна обдарованість і зовнішня краса, веселість і товариськість могли ввести в оману щодо внутрішнього устрою та відповідних життєвих установок. Яким же був цей устрій, що можна сказати про основні риси «внутрішньої людини» Володимира Олексійовича у зв'язку з його приходом до чернецтва? Головною з цих рис була виняткова вроджена душевна чистота, найвірнішою ознакою якої було природне і радісне дотримання чесноти разом із стражданням від неминучого для кожної людини гріха. Опис відповідних переживань дуже часто зустрічається в роботах Троїцького, і очевидно, що йдеться про його власний екзистенційний досвід. «Життя і вдосконалення особистості в Церкві несе з собою щастя та блаженство. Не як зовнішня нагорода подається це щастя і блаженство, а є ніби внутрішнім і неодмінним наслідком самої досконалості, бо ми стверджуємо тотожність чесноти та блаженства» 38, «Сама чеснота є блаженством, а гріх є стражданням» 39 ; «Як з гріхом нерозривно пов'язане його слідство – страждання, так з чеснотою пов'язане блаженство» 40 – у подібних зізнаннях засвідчена чистота і святість Божого обранця. Завдяки такій особливій вродженій душевній чистоті Володимир Троїцький не підпадав грубим спокусам світу. Його чернецтво, взагалі його аскеза були досить своєрідними: йому було потреби повністю замикатися від зовнішнього світу. Читачеві його дорожніх нарисів впадає у вічі гостра спостережливість їх автора, здатність усією істотою поринути у життя чужої країни. Але від споглядання - і часом захопленого - тварюки він якось дуже природно і майже непомітно переходив до прославлення Творця. Глибока релігійність не дозволяла йому затримуватися на видимому і проводила крізь нього. Краса зримого світу була для нього відблиском Божественної досконалості; потворність же, гріх, неподобство не могли осквернити його прекрасної душі, хоча зустріч з ними і завдавала їй страждання. З вродженою душевною чистотою поєднувалася природна веселість владики. Від власного досвіду їм написані такі, наприклад, рядки: «Є на землі носії тріумфального християнства, завжди радісні, завжди з великодніми піснеспівами на устах, і обличчя їх, як обличчя Ангела» 41 . Духовні веселощі часом, мабуть, переповнювали його. Воно було присутнє навіть у його богословських полемічних роботах; владика зберіг його й у найважчих умовах Соловецького табору. При цьому він «вивчав» цьому веселощі тих, хто їм не був обдарований: «Іларіон любив говорити, що наскільки християнин повинен усвідомлювати свої гріхи і скорботи про них, настільки ж він повинен радіти нескінченній милості і благості Божій і ніколи не сумніватися і не зневірятися у своєму життєвому подвигу»2. Ця схильність до невідмірних веселощів ще молодого владики змушує згадати про преподобного Серафима Саровського 43 . Деякі люди приходять до чернецтва, пройшовши через безодню гріховного досвіду: переживши жах перед страшною реальністю «безодні гріха», вони вступають на шлях покаяння. Шлях до чернецтва Володимира Троїцького був іншим. Бездоганна в житті людина, яка володіла особливим прагненням до досконалості, вона могла духовно підняти і освятити свою особистість, лише цілком присвятивши себе Богові. Обрання шляху чернечого було майже природним для нього, він не прагнув жодних особливих подвигів: аскеза була його звичним станом. Такій людині важко було собі уявити, що якийсь християнин може мати інше внутрішнє улаштування. І тут примітна його робота «Єдність ідеалу Христового», в якій він ніби не бажає бачити різниці між чернечою та мирською життєвими настановами. Про свій постриг у скиті Паракліт владика писав у 1915 році: «Думаю, що не доведеться ще в житті пережити таку радість, яку я пережив 28 березня 1913 року. Ця радість у мене не минула із закінченням обряду. Я був сповнений радості цілих два місяці. Тільки те, що сталося в моїй долі 30 травня і про що я дізнався 31-го, відганяють від мене мою радість надовго, але і ця сумна обставина не вигнала радості з мого серця зовсім »44. На 30 травня припадає призначення Троїцького інспектором академії; треба вважати, що йому, вченому і молитовнику, нелегко було змиритися з адміністративними обов'язками, що навалилися на нього. 11 квітня 1913 року, на Великий Четвер, ченця Іларіона (Троїцького) висвятили в сан ієродиякона. Почалося щоденне служіння, яке приносило йому нову радість. Великдень 1913 року отець Іларіон пережив особливо глибоко; пізніше він згадував, що читав тієї великодньої ночі Євангеліє арабською. 2 червня отець Іларіон був висвячений у сан ієромонаха, а 5 липня його звели в сан архімандрита. Без перебільшення можна сказати, що літургія була центром життя владики. Ось як описує його служіння С. Волков: «Величественно і красиво Іларіон звершував богослужіння. Було щось піднесене, легке й прекрасне в його читанні Євангелія, виголошення вигуків і молитов звучним і гучним голосом, який владно заповнював весь простір великого академічного храму. Так само звучно лунав він і в Успенському соборі нашої лаври, і в храмі Христа Спасителя в Москві. <...> Він віддавався богослужінню всієї душі, усією істотою своєю, як головною справою життя» 45 . Красу богослужіння владика ставив вище за всяку земну красу; як небагато він умів жити смислами богослужбових текстів і перейматися настроєм давніх наспівів. Богословські праці архімандрита Іларіона 1914-1916 років В особі владики Іларіона (Троїцького) ми маємо яскравого церковного письменника XX століття – богослова, публіциста, есеїста, історіософа. Загалом його перу належить близько 90 опублікованих праць. Даючи загальну характеристику Троїцького – письменника, найголовніше, про що треба одразу сказати у зв'язку з творами отця Іларіона 1914–1916 років (після захисту дисертації), це відзначити святоотецький характер усіх висловлених у них ідей. У своїх працях священномученик Іларіон розкриває соборну церковну істину, роблячи це цілком природно і органічно, адже все його життя зливалася з життям церковним. Саме тому, говорячи про речі відомі, загальнозначущі, отець Іларіон умів уявити їх по-своєму і в новому світлі. Усі без винятку праці священномученика Іларіона присвячені проблемі Церкви. І майже в усіх статтях і промовах є незмінне смислове ядро, що відповідає його головній церковній інтуїції: це ідея Церкви як нового життя, яке Христос втілився дарував Своєму народу, зробивши цей народ Своїм містичним Тілом – Тілом Нового Адама. Навколо цього ядра будуються міркування, що відповідають вже тому чи іншому конкретному питанню. У роботах отця Іларіона завжди є полемічний аспект. З початком війни загострилася його антизахідна полеміка; втративши теоретичний характер, вона стала актуально-публіцистичною. 3 вересня 1914 року в актовому залі МДА архімандрит Іларіон виголосив промову з нагоди 100-річного ювілею академії; вона була видана під назвою «Прогрес та перетворення». У ній автор заявляє, що в основі військового протистояння Росії та Німеччини знаходиться протилежність двох духовних ідеалів та відповідних типів культури. Ідеал Німеччини та взагалі західної Європи – прогрес, який неминуче призводить до війни, оскільки в його основі – боротьба за існування. Ідеал «російської совісті» – «не прогрес, але перетворення», а тому в своїх потаємних глибинах російська людина спрямована «не вперед, а вгору, до Неба, до Бога» 46 . Цим ідеалом визначається дух слов'янства, зокрема всі аспекти російської культури, мають релігійний характер. Через рік архімандрит Іларіон знову виступає перед студентами з промовою, де говорить про обов'язок російських богословів також взяти участь у війні – очевидно, війна ідей. Він простежує історію чужоземного засилля в церковній науці починаючи з XVI століття, заявивши на закінчення: «Схоластична фортеця – це наша академічна ділянка загального фронту» 47 . Постійна полемічна тема священномученика Іларіона – протиставлення в еклезіології реалістичного підходу святих отців та західного юридизму з його умовними категоріями «задоволення» та «заслуги» – тут переведено на злободенний план. Також під впливом військової атмосфери написано історіософську роботу «Гріх проти Церкви (думи про російську інтелігенцію)» (1916 р.). У ній у слов'янофільському ключі автор говорить про «духовну роздвоєність» Руської землі: «Російські люди, – згадує архімандрит Іларіон слова К. Аксакова, – розділилися на «публіку» і «народ», чому причина – реформи Петра I. Сутність цього фатального розриву – відпадання від Церкви. Критиці західного релігійного життя, окрім цієї роботи, а також «Листів про Захід» (1915 р.), присвячено трактат «Єдність Церкви та всесвітня конференція християнства». У ньому йдеться про повний розрив між Східною Церквою і західними конфесіями, що дійшов до останніх буттєвих глибин, спочатку викликаний відпаденням Риму від вселенської Церкви в 1054 році. Єдність Церкви завжди мислилася владикою лише як приєднання католиків до Православ'я через покаяння. З робіт отця Іларіона 1914-1916 років можна особливо виділити три: саме їх прийнято вважати шедеврами богослова-письменника. По-перше, це трактат «Християнства немає без Церкви» – можливо, найнатхненніша його робота. У ній оскаржено лише початківець тоді набуває чинності поняття «просто християнство» – християнство поза конфесійною специфікою. Але ж християнство – це не вчення типу ніцшеанства чи неокантіанства, пише отець Іларіон, поза Церквою воно може бути лише мріянням чи зборами нездійсненних моральних розпоряджень. Нездійсненних – оскільки сили для наслідування заповідей Христа подаються в Церкві; саме створення Церкви є головною справою Христа на землі, що не втомлювався повторювати владика. Дуже цікавий і місцями зухвалий на думку трактат «Священне Писання і Церква» (написаний, мабуть, на початку 1914 року). Отець Іларіон подумки відштовхується тут від того, що Христос нічого не писав. Це означає, що Його справа від справи філософів і вчителів, які залишили нащадкам свої письмові праці. Не вчення стоїть у центрі Його місії: “У сенсі вчення Новий Завіт нічого нового по суті, зовсім нового не дає” 48 . Сильне висловлювання фахівця саме з Нового Заповіту! Христос прийшов на землю не як Учитель, а як Спаситель, заради відродження в Церкві людського єства, пише отець Іларіон. Церква виникла раніше за Писання, останнє створювалося вже в Церкві. Дуже красиво і невимушено, полемізуючи з протестантизмом, що фетишує Писання, отець Іларіон приходить до тези: «Священне Писання є однією зі сторін спільного благодатного церковного життя, і поза Церквою Святого Письма в цьому сенсі немає» 49 . Звідси випливає і основний герменевтичний принцип отця Іларіона - опора при тлумаченні Біблії на церковну традицію. Він полемічно звернений проти того суб'єктивного свавілля, яке неминуче при протестантській установці, яка надає свободу інтерпретації Писання кожній окремій людині. І саме поняття «священний» має сенс лише в Церкві, тому за її межами Біблія виявляється літературною пам'яткою, Святе Письмо припиняє існувати. Висновок автора дуже точний і строгий, і його не можуть похитнути жодні досягнення біблійної критики: вони просто знаходяться зовсім в іншій площині, маючи своїм об'єктом саме профанний (неканонічний) давній текст, але не Святе Письмо. Нарешті згадаємо ще одну роботу отця Іларіона цього періоду, що має назву «Наріжний камінь Церкви (Мф. 16, 13–18)». У ній вибудувано систему аргументів проти католицького уявлення про особливу першість серед інших апостолів святого апостола Петра; підстави для своєї думки католики знаходять у відомому місці Євангелія від Матвія (16,13–18). Як треба розуміти слова Христа, згідно з якими Петро – той камінь, на якому зводиться Христова Церква? Відповідно до трактування отця Іларіона, сенс Христової фрази такий: твоє ім'я може бути метафоричним позначенням відкритої тобі істини. Ця істина і є наріжний камінь Церкви – істина Боговтілення, але аж ніяк не особистість Петра, який її висловив. Сам Петро, ​​продовжує автор, як про каміння говорить про Христа (див.: Дії 4, 11); пророцтво 117 псалма про каміння відносив до Себе і Сам Господь (див.: Мт. 21, 44; Мк. 12,10-11). Цілий ряд місць Святого Письма вказує на те, що основним для Нового Завіту є уявлення саме про Христа як наріжний камінь Церкви. І ось отець Іларіон робить висновок: «Не ідея, не істина, але сам факт втілення Сина Божого є той камінь, на якому ґрунтується Церква» 50 . У сказаному у євангеліста Матвія (див.: 16,13–18) він бачив ще одне підтвердження основного положення своєї еклезіології. УЧАСТЬ У СОБОРІ 1917–1918 РОКІВ Було в особистості отця Іларіона щось таке, що не дозволяло йому замкнутись у колі діяльності «вченого ченця». Отець Іларіон мав не лише чернече, а й святительське покликання. На шлях вищого церковно-суспільного служіння він вступив у 1917 році – фактом своєї участі у церковному Соборі. Всеросійський церковний Собор відкрився 15 серпня 1917 року, у день Успіння Божої Матері. 27 серпня члени Собору прибули спеціальним поїздом на прощу до Трійці-Сергієвої лаври. За літургією у Троїцькому храмі натхненне слово промовив архімандрит Іларіон. Він говорив про те, що нині відбувається торжество Православ'я, в якому незримо беруть участь ті мільйони росіян, які протягом століть молилися в цій чудовій церкві. На Собор отець Іларіон приніс ідею відновлення у Російській Церкві патріаршества. У свій час студентом він захоплювався візантійським ідеалом – як випливає з нарисів «Від академії до Афона», патріаршество тоді представлялося йому у вигляді візантійської симфонії. У 1917 році його надихав зовсім інший образ російського патріарха - патріарха-сповідника, мученика. Відновлення патріаршества для архімандрита Іларіона означало насамперед визволення Церкви від гніту держави. Йшлося тепер про згуртування всіх церковних сил навколо нового центру – особистості патріарха. 23 жовтня архімандрит Іларіон сказав на Соборі промову під назвою «Чому потрібно відновити патріаршество?» Збудована строго академічно, вона звучала з пристрасною переконаністю. В основу її отець Іларіон поклав ту думку, що «патріаршество є основним законом вищого управління кожної Помісної Церкви» 51 , тому якщо ми не хочемо поривати із віковим церковним переказом, ми не маємо права відкинути патріаршество. Треба сказати, що у Соборі навколо цього питання точилася найгостріша боротьба: церковні ліберали боялися монархізму у Церкві. Відповідаючи у своїй промові на такі сумніви, отець Іларіон говорив, що існування в Церкві першоієрарха не суперечить початку соборності, а доповнює його... Здається, в тому, що вибір Собору здійснився зрештою на користь патріаршества (що сталося 30 жовтня) була чимала заслуга і архімандр. 5 листопада 1917 року старець Зосимової пустелі ієросхимонах Алексій у храмі Христа Спасителя вийняв із ковчега, що стояв перед Володимирською іконою Божої Матері жереб із ім'ям новообраного патріарха Всеросійського Тихона. Одним із головних помічників і сподвижників патріарха у ці найважчі для Церкви роки став отець Іларіон. ДІЯЛЬНІСТЬ У 1918–1923 РОКИ Вже у зв'язку з участю у діяльності Собору 1917–1918 років життя отця Іларіона поступово переміщається із Сергієвого Посаду до Москви. На 1918 рік припадає перша хвиля гонінь на Церкву, але не відразу до церковних діячів прийшло свідомість того, що метою нової влади є найжорстокіше і найпланомірніше знищення Церкви, що своїм духовним вістрям революція звернена саме проти Церкви. Перед патріархом Тихоном постало важке завдання збереження малого острова Церкви серед бурхливої ​​стихії. Виникла необхідність вступити в контакт із наділеним владою ворогом, і отець Іларіон став тим посередником між патріархом і державою, на яку Святіший Тихін завжди міг надійно спертися. Архімандрит Іларіон обійняв при патріарху посаду «секретаря і головного консультанта з богословських питань» 52 , за якою насправді стояла роль людини, що завжди під ворожим ударом: у всіх контактах з радянською владою архімандрит Іларіон заступав собою патріарха. Доля владики тут виявилася подібною до долі патріаршого келійника Якова Полозова, який загинув від руки найманого вбивці, зверненої проти патріарха: архімандрит Іларіон став жертвою помсти влади знову-таки патріарху... У березні 1919 року отець Іларіон був заарештований і ув'язнений до Бутирської в'язниці. Причини арешту він і сам не розумів: мабуть, далася взнаки його близькість до патріарха. Двомісячне позбавлення волі отець Іларіон переніс із душевною бадьорістю і в листах на волю не припиняв жартувати. Після звільнення отець Іларіон оселився в Москві у свого друга за академією і земляком отцем Володимиром Страховим, який служив на Стрітенці в церкві Святої Трійці в Листах. А 20 травня 1920 року патріархом Тихоном було здійснено хіротонія архімандрита Іларіона на єпископа Верейського, вікарія Московської єпархії. Хіротонія припала на день пам'яті священномученика патріарха Гермогена. У своєму слові патріарх Тихон особливо наголосив на цьому збігу, передбачивши новопоставленому архієрею сповідницький вінець за твердість у вірі. На патріарше слово владика відповів чудовою проникливою промовою, в якій виразилося його глибоке розуміння як нинішнього стану Церкви, так і власної долі. Він вступив на єпископський шлях з повною свідомістю того, що на нього чекає, – з готовністю до мучеництва і з почуттям, що до цього його спрямовує Божий Промисл. Вельми точно і при цьому з пророчою глибиною владика представив тодішню історичну ситуацію: «Коли вщент руйнують старий світ, щоб лише на руїнах його будувати новий фантастичний світ, коли дуже багато з людських справ виявилося побудованим на хисткому піску, коли падоша сильні багато (див.:2). Боже (2Тим. 2,19), Церква Божа стоїть непохитно, лише прикрашена, як багряницею і вісоном, кров'ю нових мучеників. Що ми знали з церковної історії, про що читали у давніх, то нині бачимо на власні очі: Церква перемагає, коли їй шкодять. Серед вітрів лжевчень, серед каламутних, лютих хвиль злості, брехні та наклепу шалених ворогів як скеля стоїть Церква, та Російська Православна Церква, про яку так любили нещодавно повторювати, що вона в паралічі, що лише поліцейською силою держави тримається вона. Але ось сили держави попрямували проти Церкви, і наша Церква дала більше мучеників і сповідників, аніж зрадників та зрадників» 53 . Згадується настрій мучеників перших століть християнства, коли читаєш нині цей проникливий документ: «Господь милосердий нехай прийме душу мою, – говорив владика Іларіон, – цей малий внесок, що вкидається в скарбницю Церкви, для вживання на благо користі. Воля Господня нехай буде...» Після прийняття єпископського сану життя владики виявилося пов'язаним із Стрітенським монастирем: є відомості, що він був призначений його настоятелем. Оскільки влада захопила більшість монастирських приміщень, і влаштуватися владиці в монастирі було вже ніде, він, як і раніше, жив у отця Володимира при церкві Трійці в Листах. Час святителя був наповнений напруженою діяльністю, вдома він майже не бував. Ось виповнюється рік, як я у новому своєму становищі, – повідомляє він у листі від 7 травня 1921 року. – За рік відслужено 142 обідні, більше 142 всенощних, близько 330 проповідей (за винятком двох місяців хвороби). Адже це все одно, що мати в році півтори сотні свят». За службами в Стрітенському монастирі владика часто брав участь як простий ченець: він співав і читав на лівому кліросі, і нерідко йому, володарю прекрасного тенора, доручали сольні піснеспіви. Люди ходили спеціально до Стрітенського монастиря, щоб послухати владику Іларіона. Любов церковного народу щодо нього зростала, збільшувалася і популярність: його закріпилися імена «Іларіон Великий» і «новий Златоуст». Але сам святитель у ці роки жив із постійним очікуванням арешту. І справді, 1920 (або 1921) року владика був заарештований і деякий час провів у в'язниці. Приводом до арешту стало безладдя під час монастирського престольного свята: з Третьяковської галереї до монастиря було принесено Володимирську ікону Божої Матері, і клікуші здійняли навколо неї шум... А в 1922 році країною покотився вал репресій у зв'язку з вилученням церковних цінностей, що призвело до народних хвилювань. У списку ворогів народу першим стояло ім'я патріарха Тихона, далі йшли десятки імен єпископів і священиків. У квітні патріарха заарештовують ще раніше, 22 березня, опиняється під арештом владика Іларіон... Наприкінці червня єпископа Іларіона висилають на рік із Москви до Архангельська. Звідти владика пише до Сергіїв Посад своєї духовної дочки; з цих листів (що у його слідчому справі) ми дізнаємося про його тамтешнє життя. На засланні владика вбачає «явну Божу милість»: вона надала йому можливість побути в спокійній обстановці і зайнятися наукою. Особливе занепокоєння викликає у нього церковна смута – розширення обновленського руху. «Що ж до смути церковної, – пише владика 22 липня/4 серпня, – крім дурниць і неподобства в ній, нічого не бачу. Зла від цих діячів буде дуже багато. І багатьом від них доведеться постраждати... Я думаю, що в моєму особистому житті справжнє моє становище – лише початок хвороби. Ймовірно, чимало років пройде в ув'язненнях, поневіряннях всюди, у злиднях і поневіряннях. Але, знаючи церковну історію, анітрохи не бентежачись, обираю страждати з людьми Божими, ніж називатися сином фараонової дочки». Цій установці владика слідував у всіх випадках, коли влада в союзі з оновленцями підкупом і погрозами намагалася залучити його на свій бік. Непримиренність ця коштувала йому життя. 1923 року над Церквою нависла смертельна небезпека. Влада діяла як ззовні, так і зсередини – використовуючи обновленські сили. У травні відбувся обновленський лжесобор, на якому патріарх Тихон був позбавлений патріаршого сану та чернецтва. Крім того, було ухвалено рішення, що підривають канонічний і літургійний устрій Церкви, разом із постановою про закриття монастирів. Паралельно цьому влада проводила заходи, які практично ставили патріаршу Церкву поза законом: хотіли назавжди покінчити з «тихонівщиною»... Перед цією загрозою патріарх Тихон прийняв жертовне для себе рішення. 27 червня у центральних газетах з'явилася звістка про звільнення з-під варти «громадянина Бєлавіна» – у зв'язку з тим, що він, визнавши все, в чому його звинувачують, заявив, що він відтепер «не ворог радянської влади». Безбожники вважали, що авторитет патріарха у народі вже впав; вони глибоко помилялися. Відразу після звільнення патріарха в церковному народі почався потужний рух, спрямований на те, щоб згуртуватися навколо нього – тієї особистості, яка зримо є церковною єдністю. Почалося масове звільнення з оновлення, відбулися тисячі актів покаяння тих священиків і єпископів, які в цей смутний час з різних причин відпали в обновленський розкол. Оновлення було приречене, але Церква мала величезну роботу, пов'язану з поверненням людей до Православ'я. Правою рукою патріарха Тихона став у цей момент владика Іларіон (Троїцький), який уже повернувся із заслання. Саме 1923 року він був зведений у сан архієпископа. У цих умовах Церква могла діяти, лише постійно підкреслюючи свою лояльність по відношенню до держави. Торішнього серпня 1923 року у пресі з'явилося звернення, підписане патріархом Тихоном і групою вищих ієрархів, серед яких був владика Іларіон. Надзвичайно стисло і офіційно складене, воно зводилося до твердження, що Російська Православна Церква нічого спільного не має з контрреволюцією» 54 . Спираючись у своїй посередницькій місії на цю тезу, владика Іларіон зумів домогтися влади пом'якшення її церковної політики. Різноманітною була діяльність владики, спрямована проти оновлення. Беручи участь у всіх службах патріарха, він незмінно вимовляв під час їхньої полум'яної проповіді. Їхній зміст був найактуальнішим: владика говорив, що ніяке «живоцерковництво» не буде можливим, якщо пастирі Церкви самі прагнутимуть явити собою народові Христів ідеал 55 . Владика в найкоротший термін відновив церковну організацію у Москві. Він розробив чин покаяння і сам прийняв сповідь у сотень священиків, ченців і мирян, які переходили з розколу обновлення. Цілі парафії приєднувалися до патріаршої Церкви, а на початку липня розпочалося освячення храмів. Владика Іларіон особисто освятив великим чином собор Стрітенського монастиря, який перейшов до патріарха одного з обновленських ватажків – Антоніна Грановського. Доводилося владиці Іларіону брати участь у доповідях та у знаменитих диспутах у Політехнічному музеї. 17 серпня 1923 року він прочитав там лекцію «Тихонівці та оновленці. Що їх поділяє? А невдовзі, 4 вересня, у музеї відбувся диспут на тему «Оновленський собор 1923 року». Владика порівняв цей «собор» із «розбійницьким» – другим Ефеським собором, і його доповідь була палко підтримана аудиторією, тоді як опонентів архієпископа, захисників оновлення, зустріли шумом, тож вони ледве могли говорити... «Хто вороги Церкви?» – такою була тема диспуту 13 жовтня. Проти архієпископа Іларіона в той день виступив видатний вождь оновлення Олександр Введенський. Останній заявив, що патріарх Тихон був противником допомоги голодуючим у 1921–1922 роках, після чого у залі зчинилася буря протестів. Владика викрив обновленську брехню і безстрашно засвідчив факти прямої співпраці оновленців з переслідувачами Церкви. І вже наступного дня влада влаштувала у музеї диспут під назвою «Чому Тихін та Іларіон – вороги Церкви» 56 ... По відношенню до своїх опонентів по диспутах, цим «супівникам цього століття», владика Іларіон знаходився в зовсім іншій буттєвій площині: демагогії і «цибулинним словесам» прихильників обновленства архієпископ протиставляв непохитне стояння в церковній істині, і церковне істині. У листопаді 1923 року патріарха Тихона раптово викликали в ГПУ на Луб'янці, з ним розмовляли в дусі ультиматуму. Від Святішого вимагали, щоб він негайно виробив декларацію примирення з обновленським архієпископом Євдокимом (Мещерським), на якого влада на той момент робила ставку: так Церкву хотіли розкласти зсередини... Однак патріарх відмовився рішуче чинити проти совісті. Сумний знаменитий Тучков, який розмовляв з патріархом, був здивований і змінив тон, чемно попрощавшись з патріархом. Але за кілька днів було заарештовано архієпископа Іларіона, на якого Тучков покладав головну відповідальність за провал своєї політики. Владика було засуджено на три роки Соловецьких концтаборів: його звинуватили у «поширенні хибних чуток та агітації проти радянської влади під релігійним прапором». 1 січня 1924 його привезли в пересилальний пункт на Поповому острові, а в червні відправили на Соловки. На березі затоки Білого моря разом з іншими ув'язненими з духовенства він працював сетевязальщиком і рибалкою, був лісником, живучи у Варваринській каплиці, як сторож жив у Пилипівській пустелі. За свідченнями очевидців, і в таборі владику не залишали бадьорість та духовні веселощі: недарма він любив згадувати, що його ім'я, «Іларіон», означає «веселий». Не слід, однак, помилятися щодо природи такого стану: він мав надприродний, благодатний, а не безпосередній характер. «Треба побути в цій обстановці хоча б трохи, а так не опишеш. Це на власні очі сам сатана», – так владика оцінював атмосферу місць ув'язнення. Тому фрази з його листів із Соловків типу «живу тихо і благополучно» (лист від 25 листопада 1928 року) не повинні розумітися... Наприкінці владика залишався внутрішньо вільною людиною. «Чарівний дух нестяжання» (М. Польський) дозволяв не помічати поневірянь, прощати карним злочинцям, які крали його речі; якщо ж у нього щось просили, він віддавав, не замислюючись. Дивним було ставлення владики до оточуючих. Коло його спілкування становили аж ніяк не тільки єпископи та професори: здавалося, зовнішній стан іншої людини взагалі не має значення для нього. На рівних він розмовляв і з тими, хто належав до злочинного світу; у такій поважності не було нічого показного, оскільки за нею стояло властиве Іларіону почуття вищої онтологічної рівності людей – їх рівності перед Богом. На його любов люди відповідали йому щирою повагою та любов'ю. Зовсім мимоволі владика так поставив себе, що навколо нього на Соловках почали створюватись легенди. Про них ми знаємо завдяки напівдокументально-напівхудожнім нарисам Б. Ширяєва, який також був соловецьким в'язнем. Ці нариси склали книгу «Незгасна лампада»; владиці Іларіону у ній відведено чимало сторінок. Правда і вигадка в легендах про владику були перемішані часом до нероздільності. Про Іларіона говорили як про зберігача і місцеблюстителя патріаршого престолу, у зв'язку з чим нібито існував таємний заповіт патріарха Тихона; стверджували, що ГПУ пропонувало йому очолити «живу Церкву», на що отримало відмову; ходила історія, як владика під час бурі плавав на човні в морі заради порятунку злісного охоронця Сухова, який пізніше покаявся і звернувся до Христа... Остання розповідь, втім, Ширяєв передає як реальну подію. У таборі владика продовжував свою діяльність за керівництвом Церквою. Після смерті патріарха Тихона (7 квітня 1925 р.) найгострішою виявилася проблема легалізації Церкви в умовах радянського режиму, що стабілізувався. Чи можливе співіснування Церкви та державної влади, незважаючи на протилежність та несумісність їхніх духовних принципів? Саме владика Іларіон (Троїцький) заклав основи того «царського» шляху, який мав вивести Церкву з воістину трагічної ситуації. Він склав записку (вона відома під назвою «Записки архієпископа Іларіона» 57 ), в якій заявляв: позиція Церкви в будь-якому земному суспільстві – «повна непричетність і несолідарність з усіма політичними неблагонадійними (стосовно влади. – Н. Б.) тенденціями 58 . Владика, з одного боку, дотримувався тієї лінії церковної політики, яку вибрав патріарх Тихін, з іншого боку, священномученик Іларіон залишався вірним своїй еклезіології, перевівши її в практичне русло: Церква як Тіло Христове, маючи своє зосередження в Євхаристії, високо піднесена над будь-якою політикою сил. «Записка» владики дала тон так званій «Пам'ятній записці соловецьких єпископів» від 27 травня (9 червня) 1925 59 . Остання висловлювала думку численної групи єпископату, що опинилася на Соловках і була хіба що малий церковний Собор. «Церква бажала б лише повного і послідовного проведення в життя закону про відокремлення Церкви від держави» 60 – саме таким був заклик єпископів-соловчан до можновладців. Автори «Пам'ятної записки» заявляють про систематичні гоніння на Церкву в Радянському Союзі та викривають у брехні оновленців, які стверджують, що нічого подібного насправді немає. Про церковну позицію в ній сказано дуже конкретно: Церква «не повинна критикувати чи осуджувати цивільні заходи уряду, але звідси випливає і те, що вона не повинна і схвалювати їх» 61 . Треба сказати, що основний зміст «Пам'ятної записки» (а отже, і «Записки архієпископа Іларіона») зберігся і в проекті Декларації митрополита Сергія від 28 травня/10 червня 1926 62 . Послання ж митрополита Сергія від 16/29 червня 1927 року відзначено очевидним чином втручанням радянської цензури 63 . Наприкінці літа 1925 року владику Іларіона раптово перевели із Соловків до Ярославської в'язниці. Тут він мав великі пільги, міг читати, займатися. За свідченнями очевидців, у в'язниці він написав багато товстих зошитів, які передав друзям на волю. Таке переміщення владики було здійснено задля того, щоб спробувати схилити його до приєднання до нового розколу, який очолив архієпископ Григорій Єкатеринбурзький, який прагне обминати канони опанувати вищу владу в Церкві. ГПУ хотіла підкріпити розкол авторитетом архієпископа Іларіона (Троїцького), на нього самого кинути пляму. У розмові із агентом ГПУ владика рішуче відмовився від пропозиції. «Я скоріше згнію у в'язниці, але своєму напрямку не зраджу», – говорив він своєму соузнику Ярославської в'язниці єпископу Гервасію 64 . Справді, за рік йому було надано новий трирічний термін. Підставою для цього зробили «розголошення» королем його розмови з агентом. Весною 1926 року архієпископ знову опиняється на Соловках. Цього року в таборі відбулося пасхальне богослужіння – вперше та востаннє. Очолив службу владика Іларіон (Троїцький). В іншому відомості про ту великодню ніч суперечливі. У «Незгасній лампаді» Ширяєва розповідається, що святкування Великодня відбувалося в цвинтарній церкві і було дуже пишним, оскільки його схвалювало табірне начальство. А за свідченням священика Павла Чехранова, служба відбулася таємно і не в храмі, а в недобудованій пекарні 65 . Мабуть, Ширяєв романтично прикрасив цю подію, проте збіг двох свідчень у тому, що стосується владики, дає ще один штрих до картини загальної поваги, що оточувала владику в таборі. Формулювання Послання митрополита Сергія викликали нову хвилю церковного сум'яття, мабуть, ставлення владики Іларіона до нього також було непростим. Однак, зрештою, він стає на бік митрополита Сергія та його Синоду, а також утримує інших від ухилення в новий розкол. «У листопаді 1927 року дехто з соловецьких єпископів почав коливатися у зв'язку з іосифлянським розколом, – згадував митрополит Мануїл (Лемешевський), соузник владики. – Архієпископ Іларіон зумів зібрати до п'ятнадцяти єпископів у келії архімандрита Феофана, де всі одностайно ухвалили зберігати вірність Православній Церкві, яку очолює митрополит Сергій. "Ніякого розколу! - виголосив архієпископ Іларіон. - Що б нам не стали говорити, дивитимемося на це як на провокацію!""66. Багато сил витратив владика, вмовляючи єпископа Віктора (Островідова) не приєднуватись до іосифлян; помилковість розколу в тодішній ситуації обґрунтована ним і в ряді листів 1928 року. Інтереси церковної єдності, свідомість того, що без легалізації земне існування Церкви виявляється на волосині, що обрання есхатологічного виходу з історії неприйнятне для митрополита Сергія, – ці, а можливо, й інші аргументи спонукали владику Іларіона вольовим вибором погодитися з позицією митр. Сергія. Восени 1929 року офіційний термін ув'язнення владики закінчувався. Однак влада не збиралася випускати його на волю: додаючи йому все нові і нові терміни, вони сподівалися виснажити до межі його сили. 14 жовтня 1929 року особливою нарадою при колегії ОГПУ владика знову засудили на три роки. На цей раз було вирішено відправити його на поселення до Середньої Азії. Везли святителя етапним порядком – від однієї в'язниці до іншої. Дорогою він заразився висипним тифом. Без речей (в дорозі його одразу обікрали), в одному лахмітті, що кишить комахами, у тифозній спеці його привезли до Ленінграда і помістили до в'язниці, де він мав провести місяць. Це сталося у день Введення у храм Пресвятої Богородиці. Стан його погіршувався день у день. 6 грудня, за температури тіла 41°, він пішки, знемагаючи, перебрався до лікарні ім. професора Гааза. Тоді в долі владики взяв гарячу участь ленінградський митрополит Серафим (Чичагов), але допомогти мученикові було вже неможливо. На 15 грудня припала криза хвороби; владика був у свідомості і навіть написав листа на волю. Несподівано його почала мучити страшна спрага, і він попросив морсу. Але коли морс принесли, вже почалося марення. У маренні владика повторював: «Ось тепер я зовсім вільний, ніхто мене не візьме». Лікар, що підійшов до ліжка, почув останні слова мученика: «Як добре! Тепер ми далекі від...» Це були слова примирення зі своєю долею, вдячності Богові та радості від близької зустрічі з Ним. Душа владики відлетіла до Гірського світу 15/28 грудня 1929 року о четвертій годині ранку. ...Митрополит Серафим, уподібнившись Йосипу Аримафейскому, домігся у влади дозволу поховати владику відповідно до його сану. До лікарні доставили біле архієрейське вбрання та білу митру, в яку вдягли святителя. Коли найближчі родичі побачили тіло покійного, то ніхто його не впізнав: роки таборів і в'язниць перетворили владику з повної енергії людини на сивого, виснаженого старого... Труна з тілом була доставлена ​​до Новодівичого монастиря біля Московської застави. Збереглося свідчення про похорон священномученика його близького друга, протоієрея Володимира Страхова. «Служили митрополит Серафим і два єпископи, труна стояла посеред храму Новодівичого монастиря. Коли читали годинник, я дивлюся – стоять на клиросі в одязі духовенство, а я думаю – навіщо вони там стоять, а це зібралися диякони та псаломщики ленінградські, щоб віддати останній обов'язок архієпископу Іларіону. Співали дуже добре. Спочатку я нічого не міг збагнути, бо душили мене сльози, коли вони вийшли на відспівування дорогого нашого архієпископа. Перед труною стали чотири голосовики в одязі дияконів, я навіть подумав – не місце їм тут стояти; і раптом вони заспівали басами: “Блаженні непорочні, що в дорогу ходять...” Мене до глибини душі рушило, мов пролунали з-під землі ці голоси, і я тут згадав староруське відспівування. Скінчилося о четвертій годині; до церкви увійшли темно, і вийшли темно. Стали ми прощатися, я вклонився до землі за всю його улюблену паству і просив його не забувати нас у престолу Господнього. Підняли ми труну на свої плечі, останки доброго нашого архієпископа, і понесли на цвинтар Новодівичого монастиря, а попереду йшли співаки, які співали: “Помічник і Покровитель був мені на спасіння, Цей мій Бог, і прославлю Його...” Дійшли до могили, поставили труну, поставили труну, поставили труну, поставили труну стали опускати до могили нашого дорогого пастиря. Архієпископ Амвросій узяв перший грудок землі і першим кинув його на труну, сказавши: «Господня земля і виконання її, всесвіт і всі, хто живе на ній...» І швидко виріс невеликий горбок, і поставили білий хрест із написом: «Архієпископ Іларіон (Троїцький)». І почали розходитися, лишилися тільки ми – невеличка купка москвичів. Ми, подібно до жінок-мироносиць, стали біля горбка і не могли придумати і уявити, хто лежить під цим горбком. Коли ми поверталися, то дзвони так урочисто дзвонили, переганяючи один одного; я навіть посердився, та що це їм за торжество? Про що вони веселяться? І тут же я згадав слова архієпископа Амвросія: "Господня земля і виконання її, всесвіт і всі, хто живе на ній", а далі: "Той на морях заснував ю їсти, і на річках приготував ю їсти. Хто зійде на гору Господню? Хто хто стане на місці святом Його? щастя щирого свого, той прийме благословення від Господа і милість від Бога і Спаса свого”. Ось про що тріумфували дзвони. Архієпископ Іларіон і був такий, що ніколи не лестив лестощами ближньому своєму, отже, він прийняв благословення від Господа, а наш обов'язок молитися за нього» 67 . ...Нині священномученик Іларіон, уславлений на ювілейному Архієрейському Соборі в 2000р. 68 у лику новомучеників і сповідників, молиться на Небесах за всю Православну Церкву, за таку улюблену Росію, за всіх тих, хто любить і шанує його. А його творіння знаходять нове життя, живлячи розум і душу зацікавленого читача. Михайло Польський, протопресвітер. Нові мученики Російські. Джорданвілль, 1957. Т. I. С. 133. Згодом архієпископ Брянський помер 1934 р. у в'язниці від тифу. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Листи про Захід. 3 т. Справжнього видання. Феодор (Поздєєвський), єпископ. Мова при постриженні доцента Московської академії Володимира Троїцького у чернецтві Іларіона. Див. 498–499 цього видання. В. А. Троїцький. Хай не будуть тобі бозі інії! Див, 3 т цього видання. В. А. Троїцький. Від академії до Афон. 3 т. цього видання. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Листи про Захід. 3 т. цього видання. Феодор (Поздєєвський), єпископ. Див. справжнє видання, с. 496. Зазначимо, що в очах архімандрита Іларіона праця отця П. Флоренського була найрозумнішою російською книгою останніх років. Див: Іларіон (Троїцький), архімандрит. Єдність ідеалу Христового. // У кн.: Іларіон (Троїцький), архімандрит. Християнства немає без Церкви. М.: Видання Стрітенського монастиря, 1995. С. 117. В. А. Троїцький. Нариси з історії догмату Церкви. Див. справжнє видання. З 65. В. А. Троїцький. Нариси з історії догмату Церкви. Див. справжнє видання. С. 153. В. А. Троїцький. Нариси з історії догмату Церкви. Див. справжнє видання. С. 257. В. А. Троїцький. Нариси з історії догмату про Церкву. Див. справжнє видання. С. 227. В. А. Троїцький. Нариси з історії догмату Церкви. Див. справжнє видання. С. 246. В. А. Троїцький. Нариси з історії догмату Церкви. Див. справжнє видання. С. 265. В. А. Троїцький. Нариси з історії догмату Церкви. Див. справжнє видання. С. 319. В. А. Троїцький. Про церковність духовної школи та богословської науки. 2 т. цього видання. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Наука та життя. 3 т. цього видання. Волков С. Останні у Трійці. М., СПб., 1995. С. 115. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Про церковне вживання пасхальної енеакдекаетиди Анатолія Лаодикійського. 2 т. цього видання. Волков С. Останні у Трійці. М., СПб., 1995. С. 119. Див: Проф. прот. В. Сорокін, А. А. Бовкало, А. К. Галкін. Духовна освіта в Російській Православній Церкві при Святійшому Патріарху Московському і всієї Росії Тихоні (1917-1925). // Вісник Ленінградської духовної академії, 1990 № 2. С. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Листи про Захід. Там же. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Віфлеєм та Голгофа. 2 т. цього видання. С. Волков С. Указ тв. С. 118. Архімандрит Іларіон особливо шанував цього святого. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Єдність ідеалу Христового. 3 т. цього видання. Волков З. Указ. тв. С. 116. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Прогрес та перетворення. 3 т. цього видання. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Богослов'я і свобода Церкви (про завдання визвольної боротьби в галузі російського богослов'я). 3 т. цього видання. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Святе Письмо і Церква. 2 т. цього видання. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Наріжний камінь Церкви. Мт. 16,13-18. 2 т. цього видання. Іларіон (Троїцький), архімандрит. Чому потрібно відновити патріаршество? 3 т. цього видання. Див: Левітін-Краснов А., Шавров В. Нариси з історії російської церковної смути. М., 1996. З. 313. Мова архімандрита Іларіона (Троїцького) при нареченні в єпископа. Зі слідчої справи, архів ФСБ. Машинопис. Акти Святішого Патріарха Тихона. М., 1994. З. 298. Див: Левітін-Краснов А., Шавров В. Указ. тв. С. 321. Див Дамаскін (Орловський), ігумен. Мученики, сповідники та подвижники благочестя Російської Православної Церкви XX століття. Твер, 2000. Книга 4. С. 421-425. Цей документ був опублікований в емігрантській газеті «Відродження» від 18 серпня 1926. Див: Іринарх Стратенов. Російська церковна смута 1921-1931 років. У кн.: З історії християнської Церкви на батьківщині та за кордоном у XX столітті. М., 1995. С. 151, 172. Георгій Митрофанов, священик. Російська Православна Церква в Росії та на еміграції в 1920-і роки. СПб., 1995. С. 118-130. Георгій Митрофанов, священик. Російська Православна Церква в Росії та на еміграції в 1920-і роки. СПб., 1995. С. 130-133). Гервасій, єпископ Курський та Обоянський. Одна з попередніх спроб староцерковників до примирення зі Св. Синодом Російської Православної Церкви. // Вісник Святішого Синоду Православної Російської Церкви, 1927 № 4. С. 24. Великдень 1926 року. Зі спогадів отця Павла Чехранова // Московський церковний вісник, квітень 1991. № 7 (52). С.11. Die Russishen Orthodoxen Bischofe 1893 bis 1965. Bio-Bibliographie von Metropolit Manuil (Lemesevskij). Teil III, Erlangen, 1984. S. 214. Лист протоієрея Володимира Страхова. Машинопис. Пам'ять священномученика Іларіона відбувається в Стрітенському московському монастирі двічі на рік: 27 квітня/10 травня - в день перенесення мощів і 15/28 грудня - в день праведної смерті.