Спогади

Сиджу я в хаті за столом на заході сонця, зовсім один. Так як у хаті стає темно, то мені одному робиться страшно і я збираюся заплакати. Раптом чую шум біля нашого ґанку, потім тупіт ніг сходами в сінях; розхоплюються двері хати, вбігають у хату мати і бабуся (матір мати) і по дорозі від дверей до грубки квапливо кажуть одна одній: «Ти бери рога, а я візьму сковородник»... Що було далі, не пам'ятаю: мабуть, я заснув, і мене сонного знесли в ліжко. Другого дня я дізнався, в чому була справа. Наше священство (а його в нас було три священики, два диякони та шестеро дяків з паламарями) повернулося з села з благання і, за звичаєм, п'яним; у п'яних людей зав'язався про щось суперечка, який не сповільнив перейти в бійку: так от, мати і бабуся, які вважали за потрібне взяти участь у баталії (ймовірно, тому, що й інші жінки зробили те ж, так що битва виходила взагалі чоловічо-жіночим), щоб підтримати своїх (батька і дідуся-батька) зброєю... Коли я був маленьким, ще існували в нашій єпархії, як і в інших єпархіях, духовні правління, які були єпархіально-повітовими присутніми місцями. Повитчики чи столоначальники та канцелярські чиновники (наказові) цих правлінь щороку, зазвичай узимку, об'їжджали села своїх округів, щоб грошима та хлібом збирати посильну данину з підвідомого духовенства. Наше село належало до округу Солігаличського духовного правління, і повитчик цього правління, з одного боку, схожий був на рішучу більшість своєї братії в тому відношенні, що при цьому збиранні данини з духовенства і при обиранні його у вигляді хабарів бажав отримувати і брати якомога більше, а з іншого боку - відрізнявся від більшості з моїх братів. наполегливістю просив, і навіть не просив, а просто-таки благав і благав, доводячи свій голос до деренчання, в якому чулися сльози вмираючої ніби з голоду людини. Так от, один раз цей повитчик приїхав до нашого села і зупинився у нас, тобто. У першому дитинстві я був хлопчик дуже живий і жвавий, і тому траплялися зі мною і небезпечні падіння з різних висот, і отримував я сильні забиті місця тіла. Одного разу я ледь не загинув трагічним чином. Поліз я брусом з полатей на піч і зірвався з бруса, а на підлозі під ним стояла велика діжка з водою; на щастя своє, я не впав прямо в діжку, в якій міг би захлинутися, а зачепив подолом сорочки за гак, вбитий у брус для вішання рушників, і повис над діжкою вниз головою: перш ніж я зірвався з гака, мати, що сиділа на лаві і займала. Іншим разом я мало не зробив себе без ока. Пішов я з матір'ю до комори, що під світлицею, і з високого порога комори стрибнув усередину його, а всередині комори біля порога лежав великий камінь із гострими кінцями; я, невдало стрибнувши, вдарився правою бровою об кінець каменю і сильно розсік її. Маю свідчення, що я був хлопчик гострий. У самий день Великодня після обідні, поділивши між собою відрізи від прихожанами, що приносилися, до церкви пасок (які називаються у нас пасками, у селянській догані – пасками 5 ) і набрані з відрізами від паски фарбовані яйця, священики (розумію під ними весь взагалі причитати). старшого священика, потім другого, потім третього тощо. У старшого священика ніби пропонувався обід, а в наступних будинках – велика закуска. Я сказав, що "і так далі", але це "і так далі" бувало не дуже часто і, принаймні, сягало не дуже далеко: найбільшою частиною ходіння закінчувалися третім священиком, дуже рідко вони досягали першого диякона і ще рідше другого, а щоб досягали вони і до першого дяка, це ніби ніколи. Ходіння закінчувалися далеко не закінченими тому, що після закуски у третього священика люди опинялися в такому становищі, що й до своїх домівок могли якось добиратися тільки за допомогою дружин. У день свята священик із причтом приїжджає до села, служить у сільській каплиці всеношну (скорочено) та молебень, здійснює хресну ходу навколо села і потім, після обіду у відведеній йому квартирі, ходить по будинках села зі святою водою і у бажаючих служить будинкові молебні. Якби священик чи хтось із причту не напився в селі до вечора зі свята як слід, то на це подивилися б усі як на диво – а наші священноєреї чудес творити зовсім не бажали. Домові молебні вдень п'яні священики з причетниками ще служили абияк. Але заможні селяни виявляли бажання служити у себе в будинках всеношні увечері свята. І, Господи, що це бували за всенішні: іноді священик ледве стояв і якось бурмотів вигуки; іноді ж і не міг стояти сам собою і був підтримуваний з обох боків, а вигуки – перше слово та останнє чи трохи більше! А, Боже мій, як співали п'яні дячки, які допомагали п'яними старими! Із закінченням молеб кінчався на якийсь час період пияцтва, і з осені, приблизно до половини Різдвяного посту, наставав період випивання. Найбільша частина наших селян ходить на місто – на теслярську роботу – до Петербурга, Казані, Нижнього і одинично в різні інші міста. Так як усі мужики повертаються з роботи додому близько одного часу, то й баби наші народять близько одного часу – це осінь. За дуже великої величини нашого приходу, який мав на трьох священиків близько двох тисяч чоловічої статі, і хрестин у нас була дуже велика кількість. Поїхати в село на хрестини завжди каторжною дорогою, бо такі дороги наші восени, і іноді в каторжну погоду, і не випити при цьому найкраще було б принаймні дивно, тому що, можливо, хороша випивка за цих обставин (дорога або разом дорога і погода) не тільки була пробачливою, але й пробачливою. Припинялася чи не припинялася випивка за деякий час до Різдва Христового, це залежало від обставин: не було потреб – припинялася випивка, були треби – не припинялася. Після Різдва Христового знову слава, при якій більше пияцтва, ніж при пасхальній славі, бо про Пасху з парафіян знаходилися вдома тільки старі і малосімейні, що не пішли на місто, а про святки всі мужики були в наявності і багато з них з принесеними з міста великими грошима. Після слави – весілля, які рясно зрошувалися горілкою з боку духовенства двічі – при їх так званому укладанні 6 і при вінчанні. У нашому дуже великому приході також дуже багато бувало весіль, як і хрестин - у кожного священика рідкісний рік менше 15 весіль, а в інший рік і по 20-25. Весілля найбільш приганялися до останнього тижня м'ясоїда (оскільки раніше не справлялися з приготуванням до них), чому і вінчалося кожним священиком весілля по три, по чотири на день. Весільні потяги, які приїжджали до будинку священика, привозили з собою закуску та горілку та пригощалися після вінчання. Якщо наречений давав зайвий півтинник, то попи говорили нареченим промови, що починалися словами: «Нововінчане подружжя!» Ці промови були звідкись запозичені. Перше одруження, що передує невеликою випивкою, відбувалося досить як бути; друге одруження, після ґрунтовної випивки, відбувалося вельми з гріхом навпіл, а третє одруження, після другої ґрунтовної випивки, відбувалося вже рішуче Бог знає як... Масляна становила власне свято священиків, яке вони справляли з можливо рясним виливами між собою і своїм. На Великий піст припинялося пияцтво священиків (хоча поодиноких випадків випивки священики не могли опускати), а потім починався новий п'яний рік... Багато куролесили наші священики, і можна було б розповісти про них багато анекдотів. Обмежусь одним, у якому замішана нечиста сила і який має наукове значення. Раз взимку опівночі, коли спали, лунає сильний стукіт під вікном нашої хати. Всі ми злякано прокинулися, і батько побіг до вікна. Під вікном сусідка наша диякониця кричала: «Батюшко, Христа заради встань». Батько побіг на ґанок і питає дияконіцю: «Що ти?» «Годівець,— відповідає диякониця, хничачи,— пропав мій диякон; він їздив з батьком Микитою на хрестини до села N; тому віз їхній хлопчик; батько Микита 7 приїхав додому, а диякон зліз у хлопчика із санею і кудись зник». Батько кинувся до початкового священика (батько тоді був молодшим священиком). Початковий ієрей негайно збив паламарів і послав їх шукати диякона. Доїхавши до того місця, де, за розповідями хлопчика, диякон зліз у нього з саней, паламарі почали кричати. Досить довго кричали вони даремно, нарешті, здалеку почав долинати до них жалібний голос диякона. Додам про цього диякона, дуже цікаву в своєму роді людину, про яку мені доведеться згадувати і нижче, ще анекдот, уже без чортівни. У Преображень день поїхав диякон на благання до села, що віддалік від села на чотири версти. На другий день вернулися з села священик та причетники, а диякона немає. Чекає на диякониця день, чекає на інший, а диякона все немає як ні, тим часом люди сіють озиме. Побігла диякониця до села і знайшла диякона головуючим у компанії старих, котрі, за випиттям усієї горілки і навіть усього пива, допивали брагу. Схопила диякониця диякона за волосся і витягла з-за столу - вона була жінка дуже мужня, справжня бабеліна, а він був чоловік хтивий. Осідлала диякониця кінь, поклала на нього мішок із зібраним печеним хлібом, посадила на нього диякона, взяла привід до рук і, ведучи коня на поводі, пішла додому. Ішла вона і примовляла: «Ось я тобі, п'яниця, ось я тобі, чихир!» Але диякон придумав свою дотепну штуку. Коли вони вступили в лісок, що знаходиться між селом і селом, він вибрав хвилину, скинув з коня мішок з хлібом, вирвав у диякониці привід, хльоснув його їм, швидко повернув коня вбік і в усі лопатки поскакав лісом... Дякониця закричала: «! – але диякона-негідника і слід застудився. Повернулася диякониця до села з мішком хліба на спині, а диякон поїхав у верст, що знаходиться в 15-ти від нас село на свято. Почекала його диякониця дня чотири і вирушила за дияконом, взявши у сестри дячихи коня, запряженого в гнойовий двоколісний ящикоподібний віз 8 . Про пригоди диякона дізналося все село і результати вторинної експедиції за ним на дияконі чекало з нетерпінням. Коли з'явилася вона в сільському полі зі своїм возом, у якому лежав диякон, чи не прив'язаний, і до якого ззаду прив'язаний був його, так би мовити, бойовий кінь, то хлопці сповістили всіх, і йому, диякону, було влаштовано тріумфальну зустріч... Як тільки зійдуться попи, так неодмінно йдеться про те, як влаштувати випивку. Треба сказати, духовенство наше жило дружно: жодних сварок не було. Пам'ятаю, зібрав я батька в полі сіяти; коли він повернувся, я вийшов, щоб прийняти від нього коня, і помітив, що мій батько п'яний. Це мене здивувало. Виявилося, що, виїхавши сіяти, батько знайшов люди, що орали, три-чотири з причту. Зараз же послали по горілку і всі напилися, як водиться. Проти пороку пияцтва духовна влада вживала одні паперові заходи, але, як вони впливали на наше духовенство, можна бачити з наступного. Раз під час візки снопів з поля, втомившись від складання снопів, ми сиділи, відпочиваючи на березі долоні (струму). Раптом перед батьком, який був тоді старшим священиком, розсилається від благочинного з папером у руці. У папері містилося повідомлення від благочинного, що отримано з Синоду найсуворіший указ щодо поведінки священиків, і що він (благочинний) незабаром з'явиться до села. Батько прочитав папір і, з усмішкою передаючи його мені, сказав: «Знаєш, що це означає, коли благочинний приїжджає у звичайних справах, то ми ставимо на собор по чверті, а оскільки він приїде у незвичайній справі, то доведеться поставити піввідра». Не знаю, як тепер живе духовенство нашого села та нашої місцевості 9 . А що стосується моїх однолітків, то вони були ще гірші за наших батьків. Батьки пили, але не вмирали від горілки, а з моїх однолітків, що були священиками в нашій місцевості, троє чи четверо передчасно вирушили на той світ від горілки...2. Нас (мене та сина диякона Менюху, про якого сказано, нашого сусіда та мого однолітка) привезли до училища на першому тижні Великого посту 1843 року. Пам'ятаю, як везли мене до училища. Весь час, як ми з батьком їхали, йшов сніжок, і тому весь час я лежав у санях, накритий рогожею. Коли ми були верст за 12 від Солігалича, на височині, в долині під яким лежить місто, батько підняв рогожу і сказав: «Вставай, дивись... приїхали. Ось місто!» Я встав, глянув, і в мене сильно впало серце. Думаю, що ось, протягом шести років тебе тут мучитимуть, і жодної ночі не спатимеш спокійно. У той час в училищі було чотири класи: 1-й однорічний, 2-й теж, 3-й, що називався граматикою або нижчим відділенням, для одних 2-річний, для інших 3-річний, тому що з 2-го класу в граматику перекладали щороку, а з граматики через два роки, 4 2-річний. У перший клас приймали на всю першу половину навчального року пізніше Великого посту. Привели нас до 1-го класу (в якому було близько 45 осіб) і посадили, звичайно, на останні місця. У перший же день прийшов до нашого класу натовп синтаксистів під проводом свого секаря (секар – велика людина, якій учні носили пироги, колобки і навіть гроші). Секар подивився на нас і каже, вказуючи на дияконового сина: «Це сич!», а мене, що дивився з-під лоба, підняв за підборіддя і сказав: «А це ведмідь!» Так отримали ми прізвиська, з якими й провчилися в училищі. (Якщо не до одного учня, то найбільша їх частина мала свої прізвиська). З 1-го класу до 2-го я перейшов 7-м чи 9-м, тепер не пам'ятаю. Наш вчитель (Павло Микитович Альбов) був надзвичайно ревна людина: крім читання, чистописання та співу він викладав нам короткий катехизис, намагався всіляко пояснювати його і нерідко звертався до нас із запитаннями: «Що це означає? Хто це пояснить? Я часто схоплювався і, мабуть, відповідав вдало. Тому мене й підвищили, незважаючи на те, що довелося вчитися мало: приїхали, як сказано, Великим постом і після Великодня привезли нас пізно через бездоріжжя. У 2-му класі спочатку я виявився значно нижчим, тому що попереду сиділи дідки (учні, залишені на другий рік). Потім незабаром вони спливли вниз. У цьому класі я підвищився спочатку на третє місце, потім друге. Сталося це так. На класі російської граматики вчитель змусив схиляти слово сук; починаючи з третього учня, всі говорили множини називний відмінок «суки»; вчитель помічав на це «негаразд» і садив. Запитав мене; я дивувався, в чому неправильність, але раптом зійшло на мене натхнення, і я несподівано для себе випалив: «Суча». "Молодець, - сказав вчитель, - сідай ти третім". Тепер я опинився в сусідстві з сином дячків з нашого села, який сидів другим учнем (Володимиром Петровичем Птициним, який помер ще в училищі). Він був сином дяка з батьківської частини, і тому дуже не бажав, щоб попів син обсів його; а попову синові дуже хотілося пересісти його, що невдовзі й сталося. На урок священної історії вчитель приніс якусь книжку, прочитав із неї якусь розповідь і змусив повторити спочатку її, потім мене. Я переказав, мабуть, складніше, і вчитель пересадив нас одного на місце іншого. Птицин зі сльозами поступився місцем попову синові. У граматиці при нижчому відділенні, пам'ятаю, одного разу я відзначився на уроці грецької мови. Вчителем був П. Н. Альбов, який навчав нас у 1-му класі і який під час нашого навчання у 2-му класі переведений був у граматику. Задав нам експромт: «Одна лакедемонянка, відправляючи сина на війну, вручила йому щит і сказала: «Або цей чи на цьому». Один я правильно передав фразу грецькою: «Або цей чи на цьому». Вчитель захопився, викликав мене з-за парти і прочитав цілу рацею. Слів його тепер не пам'ятаю, але зміст їх такий: «Ти будеш велика людина, але дивись не звеличуйся, будь смиренномудрий!» Для товаришів і для мене самого слова ці здалися дивовижними, і ми дивувалися, за що він мене підносить. У синтаксимі жодних відмінностей я не зробив. Навчався як слід і перейшов, здається, до семінарії третім (першим – Ключарьов, другим – Перепелкін, третім – я). Доглядач нашого училища Яків Мартьянович Яхонтов був страшним хабарником і обирав. Через його руки проходили гроші, призначені на утримання казенно-коштовних вихованців, і він віддавав з них тільки плату квартирним господиням і то з гріхом навпіл (вони мали багато разів ходити до нього і кланятися на всю силу). А все, що потім залишалося від асигнівки кожному учневі, доглядач клав у свою кишеню. Батьків він змушував розписуватися в книзі в тому, що всі отримали повністю. І так велося багато років, це стало звичайним: звичайно, наглядача лаяли, але довго доносів не було. Перед іспитами він оголошував заздалегідь, що стільки учнів переведе до наступного класу, а стільки залишить. Батьки найслабших учнів мали з'являтися до нього з хабарами рубля 3–5, дивлячись по сану, а деякі псаломщики вміли оброблятися одними поклонами. І ось деяких із цих учнів доглядач перекладав, інших залишав на повторювальний курс замість виключення. Виключав потроху, людину по дві. Брав хабарі доглядач із самих учнів. На масницю нас відпускали в середу, але багатьом хотілося виїхати в суботу минулого тижня, і учні мали давати хабар доглядачеві, щоб відпустив їх додому раніше. Давали двогривенні, начебто навіть гривеньники. Сміялися, що доглядач брав і зв'язки бубликів. Нарешті, його спіткала кара Божа. Приїхав до училища ректор семінарії, Порфирій Соколовський (померлий на спокої після видалення з Томської кафедри в 1865 році), і родичі, які ворогували зі доглядачем, розповіли все ревізору. Вбрано було формальне слідство. Доглядач був відставлений найжахливішим чином. Року півтора був він без місця, потім завдяки клопотанням петербурзьких родичів призначений до Рязанської семінарії професором історії. Історії він не знав, а готуватися до уроків по старості не міг; до того ж, він був ще й заїка. Він служив посміховиськом для семінаристів. (Відставка наглядача відбулася в той час, коли я навчався в Академії, і про його жалюгідне існування повідомляли мені мої академічні товариші з Рязанської семінарії). Вчителем 1-го класу, коли навчався у ньому, був П. М. Альбов, про якого сказано вище. Вчителем у 2-му класі спочатку недовго був Олексій Іванович Веселовський, настільки ж старанний до своєї справи, як і Павло Микитович. А потім, після переходу його до Макаріївського училища, ближче до своєї батьківщини, був призначений у вчителя 2-го класу Яків Максимович Касторський. Як викладач нікуди непридатний, і за своєю зовнішністю він був чоловік жалюгідно-смішний: будучи маленького зросту, він ходив на страшно високих підборах, як на ходулях. У граматиці, чи нижчому відділенні, вчителями були інспектор училища протоієрей Микільської церкви Петро Скворцов та П. М. Альбов (як згадано вище, переведений із учителів 1-го класу). Інспектор ні на голові, ні на обличчі не мав жодного буквально волосся. Болтали, що в молодості він займався любовними пригодами і що якоюсь жінкою і за щось був вимитий якимось настоєм, від якого вилізло в нього все волосся. На голові отець Петро носив перуку, і від учнів йому було прізвисько «Перука». Інспектор був, здається, людина не дурна і в молодості, можливо, вчитель був порядний. Але за нас він був уже старим і вчительством займався дуже мало. Про Павла Микитовича сказано вище. У вищому відділенні вчителями були: доглядач училища та о. Михайло Трохимович Голубєв, священик Борисоглібської церкви. Доглядач був учителем не дуже важливим, але ми були дуже задоволені тим, що у класі географії він читав нам витяги з описів подорожей у невідомі дикі країни. Навчальних посібників із географії було мало. Карти старі, крім карти Росії. Замість глобуса доглядач приносив до класу картоплю. Картопля вибиралася з бородавками, і доглядач пояснював нам, що хоча вона має бородавки, проте кругла, бо бородавки порівняно з величиною картоплі нікчемні: так і земля кругла, незважаючи на те, що має високі гори, які мізерні в порівнянні з її величиною. Отець Михайло чудово розповідав священну історію. Прийнято було в наших батьків, привозячи нас до училища після кожних канікул «з'являтися» до наглядача, а також до тих вчителів, у яких хто з нас навчався, і робити їм посильні приношення. Священики, які робили приношення порівняно значне, карбованець і вище, були пригощані доглядачем і вчителями горілкою, отже порядно напивалися (а остаточно напивалися вечорами власним коштом). Ми, учні, були певною мірою панщинними селянами стосовно доглядача та вчителів. У тих вчителів, які мали власні будинки, ми, по-перше, набивали льохи, по-друге, ранньою весною переносили дрова з відкритих дворів, на яких вони ставилися за зиму дров'яниками, в дров'яні сараї. Доглядач, пам'ятається, посилав нас раз у ліс по суницю. Суниці ми набрали мало і хотіли купити, тільки не знайшли, у кого купити. За нашу роботу доглядач дякував нам словами. В інспектора давали нам шматком гарного порога з капустою, отець Михайло давав нам гроші, яких доводилося копійки по дві на людину. Сікли нас дуже старанно. Березові прути до училища привозили возами. З лозин, з'єднуючи їх штук по десять, секарі сплітали лози. Коли ми чекали на ревізора, знаменитого ректора Костромської семінарії Агафан-гела (померлого архієпископом Волинським), то з тиждень ми очищали училищний двір від прутів, залишків посічених лоз, втоптаних у землю нашими ногами. Протягом училищного курсу я був висічений чотири рази: перший раз – у 1-му класі, один – у граматиці та двічі – у синтаксимі. Вчитель 1-го класу П. Н. Альбов вподобав мене, але якраз я вивів його з терпіння тим, що забруднив до останньої міри свій великий зошит. Він підірвав її і сказав: «До лози». І як я не благав його, як не кричав: «Павло Микитович, батюшка, помилуйте!» - він наполяг на своєму. Втім, це був не перетин, а лише потіха, били не справжньою лозою, а товстим пуком коротких прутів; вдарили всього разів п'ять, і я продовжував кричати, «! У граматиці висікли з такої нагоди. Я був черговим черговим, на обов'язки якого помстився клас. Але я прохажив і забув це зробити. Приходить інспектор; бачить, що клас не прибраний і запитує: «Хто черговий?» Тут я згадав, схопився й кажу: «Я».– «Чому не виметено?» – «Вибачте, забув!» – «А, забув, вирушай до лози – ми тобі пришиємо пам'ять, де слід». Але інспектор був мені приятелем: я ходив займатися з його сином, моїм товаришем. Тому перетин був легким, більше для видимості. Сікли цього разу лозою, але дали ударів п'ять і відпустили. У синтаксимі вирубали мене двічі, і обидва рази жорстоко. В наш час були авдитори (так вимовляли слово, а не аудитори), найкращі учні свого класу, яким доручалося вислуховувати перед класом уроки товаришів та оглядати зошити з вокабулами латинськими та грецькими; знання учнів відзначати у нотатах. Нотати клалися перед уроком на стіл учителю. У аудитора учні, що вислуховуються, змінювалися щомісяця. Я був аудитором, одного місяця дістався мені в аудиторство родич доглядача. Подивився я в його зошит із латинськими вокабулами і бачу, що погано. Я замислився, доносити про це доглядачеві чи ні. Доносити я побоювався, щоб не образити наглядача. Так і не доповів. Доглядач прийшов у клас і насамперед почав оглядати зошити біля тієї парти, на якій сидів його родич. Подивившись на його вокабули, він підірвав зошит, спитав: «Хто авдитор?» і відправив мене до лози. Але секар почав «спускати» і лозою плескав над дупою. (Доглядач був підсліпуватий). Мені стало не боляче, і я перестав кричати. Доглядач здогадався, в чому справа, підлетів до секара і дав йому здорову ляпас (він був щедрий на ляпаси). Секар розлютився на мене і почав пригощати мене як слід. Дали мені лоз 20 найгарячіших. Інший раз вирубали мене за співи. Голосенко у мене був поганий, і співати нічого я не вмів. До синтаксими я пройшов благополучно – ніхто мене ніколи не питав співати у класі. У синтаксимі нарешті попався на одному уроці. Спочатку співали всім класом, і я тягнувся за всіма, потім учитель отець М. Голубєв став питати один, підняв мене і змусив щось співати. Я заспівав так, що весь клас засміявся. О. Михайло скомандував: «До лози!» Висікли дуже добре, і я прохникав до кінця уроку. Перетин був такий звичайний і часто, що ми не відчували анітрохи його принизливості. Єдине, з чим ми зважали, це біль. Перетини боялися, і ми спали спокійно лише ніч на тиждень – ніч під воскресіння. Кожен з нас постійно боявся бути висіченим, бо могли висікти якщо не за урок, то за щось. (Була у нас навіть прикмета, здається, загальноросійська, що якщо при одяганні загнеться поділ верхньої сукні, то значить бути висіченою). Вчителі сікли порівняно поблажливо, а доглядач сік істинно жорстоко. Дати 100 лоз учневі траплялося йому дуже часто, інколи ж доходило і до 200 лоз. Коли я вчився в 1-му класі, товариш мені та соквартирант наробив біду. Вночі розболівся у нього живіт, і він, не добігши до сортира, висвятився в сінях. Квартирна господиня поскаржилася на нього наглядачеві, і доглядач висік хлопчика так боляче, що він протягом двох-трьох тижнів не міг сидіти, а лежав на животі або стояв. Особливо впадало в око те, що він протягом зазначеного часу і обідав і вечеряв стоячи. Інший випадок, що залишається в пам'яті. Учні однієї квартири щось таке зробили з квартирою поважного поштового чиновника, який жив по сусідству з ними (здається, кинули щось у вікно). Чиновник поскаржився доглядачеві, і доглядач поставив їм таку прочуханку, що ми, товариші, плакали, чуючи крики катованих. У наглядача по відношенню до учнів свого класу (тобто вищого відділення) була особлива система перетину, а саме – тупих і лінивих учнів він без пощади драв протягом першої третини 1-го курсового року, так що в цю третину кожного курсу було в бігах людини 3-4 синтаксистів. Доглядач і вчителі, крім того, що сікли, ще драли учнів за волосся, за вуха, давали в загорбок кулаком. А вчитель 2-го класу Касторський, найгіршої з учителів вчителька, мав звичай пригощати чоловік п'ять, що сиділи на останніх місцях, кулаком по вилицях. Особливо діставалося одному хлопчику, напівідіоту, з якого він часто потішався. Перетин припинився у нас в училищі, коли я був уже в семінарії. Приїхав до Солігалич єпископ Юстин (згодом Володимирський), прийшов до класу граматики і звернувся до учнів із запитанням: «Хлопчики, січуть вас?» Один хлопчик, щойно жорстоко висічений доглядачем, схоплюється і каже: «Січуть». – «Боляче?» – «Боляче». Єпископ жорстоко розібрав наглядача, суворо заборонив перетин, і з того часу перетин у Солігаличському училищі припинився і, здається, не відновлювався. Наприкінці коридору, протилежному входу, було відгороджено маленьку комірчину (кімнатка) для сторожа, який у ній не жив, постійно перебуваючи у наглядача як двірник і лакей; а в ній жили його брати, учні училища (сторож був духовного звання), які стежили за училищем і взимку його опалювали. Сусідство училища з ванними кімнатами Кокарьова було вигідне для учнів. Коли починався сезон лікування, вчителі сікли нас з обережністю, оскільки крик тих, що лежали під лозою, чути було б у ванних, де сиділи хворі. Коли ми були у син-таксимі, пам'ятаю, був такий випадок. Батько Михайло Голубєв за щось сильно розгнівався на одного учня і хотів його відшмагати. Але озирнувся на ванні і бачить: стоять коні Шипових, багатих поміщиків, що мали маєток верст за 20-ти від Солйгалича, з сімейства яких хтось тоді лікувався у ванних, застукав рукою по столу і, вказуючи у вікно на коней, закричав: Якби не це, я поставив би тобі лазню». За училищ Костромської губернії не було жодних гуртожитків. Учні мешкали на квартирах у міщан. Платили 20 рублів асигнаціями, 10 пудів борошна, 1 пуд солоду, 1 пуд крупи ячної на рік. Утримували нас добре: годували ситно, у кімнатах було чисто. Господині спостерігали, щоб не було надто багато воші, стригли нас і щотижня відправляли до своєї лазні. Спали ми на підлозі на своїх повстях, одягалися своїми каптанами чи кожухами. І начальство спостерігало за квартирами. Тільки, пам'ятаю, лютувала короста, яка була рішуче у всіх. Влітку ходили в каптанах сірого домашнього сукна та босоніж, а для свят діти заможних батьків мали сибірки (довгі сюртуки) з нанки (вищий сорт коленкору) та чоботи. Взимку ходили в овчинних нагольних кожухах, неодмінно підперезаних, бо під ними вже була сорочка, і у валяних чоботях, а меншість у лапотоцьках. І мені довелося бути схожим на лаптях з тиждень або півтора в 1-му класі. Батько, привізши мене до училища постом, не захопив шкіряних чобіт, розраховуючи, що вони не знадобляться. Але виявилося, що раптом настало тепло, дороги вкрилися грязюкою та водою, і у валянках стало неможливо ходити. Господиня купила мені ноги і взула мене в них. Як прилаштувала вона мені онучи, не пам'ятаю. У Різдво та на Великдень учні Солігалицького училища мали звичай співати, ходячи по підвіконню будинків, причому на Великдень співали грецькою мовою. Набирали милостинь порядно, тож деяким доводилося копійок по 50-ти. Одного разу я брав участь у цьому співі про Великдень. В одного пана покоївки примусили нас співати грецьку разів двадцять і дали за це п'ятак. Але зустрівся нам учитель П. Н. Альбов. Він сказав мені: Ти син священика з багатого села, тобі соромно! Послухавшись його наказу, я подався додому і більше ніколи не славив. Після закінчення 1-го класу училища побігли ми, чоловік 10-12, додому, і дорогою зупинилися ночувати в Чухломі. Через брак капіталів нам довелося розташуватися на ніч у галереї торгових рядів. Щойно ми зібралися засинати, як є якийсь пан і запрошує нас, кажучи: «Кличе вас така купчиха». Вона пригостила нас вечерею, потім поклала спати на сінувалі, вранці нагодувала сніданком, і ми вирушили далі. Під час мого навчання в училищі були у звичаї так звані рекреації, які залишили в мені, як і у всіх моїх товаришах, найприємніший спогад. Вони давалися зазвичай у травні місяці, у добрі дні і полягали в тому, що учні вранці звільнялися були доглядачами від навчання на весь день і вирушали кудись за місто у відповідне місце, щоб вдатися до ігор. Справа зазвичай була так. Вранці в хороший день учні синтак-сими, або вищого відділення, вибирали з себе депутацію, що складається з двох-трьох, звичайно кращих, учнів, і відправляли до наглядача. Доглядач, хоча б і мав намір дати нам рекреацію, зазвичай давав її не відразу, а зламавшись близько півгодини. Оскільки учні згоряли нетерпінням дізнатися, що принесуть депутати від наглядача, то дорогою від училища до наглядача мало не до самого його будинку розставляли вісників, які б після виходу депутатів від наглядача миттєво по свого роду телеграфу повідомили про результат депутації. Якщо результат був сприятливий, то в училищі здіймався шалений крик, можна сказати, крик. Учні, як скажені, вилітали з класів, від радості починали боротися між собою сумками і кулаками і бігли на квартири на повну силу, так що все місто дізнавалося, що учням дана рекреація. Учні всім натовпом вирушали за місто, віддавалися різним іграм, а саме грали в лапту, в містечка, в бабки, які в нас називалися, зазвичай, капелюхами, в джгути і, частково, в карти десь в затишному містечку, щоб не бачило начальство, яке переслідувало карти. Було раз, що один учень пригостив нас навіть комедью: поставив на лузі маленький намет і один зображуючи всіх дійових осіб комедії, виходив з намету одягнений то чоловіком, то жінкою і читав монологи. Гра його була не дуже витончена, але кумедна досить. У той час, коли я навчався, семінарії складалися з реторики, філософії, богослов'я, які інакше називалися: нижча, середня та вища відділення – всі по два роки. Училище я закінчив третім, але яким опинився у семінарії, не пам'ятаю. У реториці я ретельно займався віршем і написав поему «Створення світу» під впливом Мільтона, російський переклад якого був у бібліотеці батька. Поема збудила в учителі здивування, але захоплення не збудила: дивувався він тому, що я взяв надзвичайно піднесену тему, але не захопився, мабуть, тому, що поема не блищала достоїнствами, і моє змагання з Мільтоном було для мене невдало 10 . Але одна байка моя (здається, «Мисливець і Ведмідь»), що складала наслідування Крилову, викликала його похвали. Пам'ятаю про одну відмінність у цього професора. Приніс він у клас Пролог або Четьї-Мінеї, прочитав життя святого і поставив нам скласти до наступного дня виклад прочитаного. Мій виклад йому дуже сподобалося, він розхвалював мене на всю силу: «Прекрасно, Голубинський, чудово, Голубинський!» З філософії в богослов'я переведено було третім, жодних відмінностей у цьому класі я не зробив. Хіба що відзначився зі списаною проповіддю. Дана була проповідь на Тиждень митаря та фарисея. Складати мені її не захотілося і я звертаюся до свого товариша і односельця: «Костюха, чи немає в тебе проповіді на Тиждень митаря і фарисея?» - А у нього було велике зібрання рукописних проповідей, зроблене ще раніше вчилися його братами. Він пішов і швидко розшукав повчання Його. в клас, розбирав її і сильно розкритикував. Коли я закінчував семінарію, я передбачав вступити до університету на медичний факультет. Але батько мій із попівської марнославства чи славолюбства рішуче наполягав, щоб я їхав до Академії, і казав: «Якщо не пошлють тебе на скарбницю, то поїдеш на свій рахунок волонтером». Але мене послали. Першого учня другого відділення, у якому був і я, Кап. Ів. Ширського послали в Петербурзьку Академію, і я виявився другим. Першим був Василь Миколайович Залеський, але він збентежив під час вакації: у п'яному вигляді він зустрів поміщицю свого села і звернувся до неї з нескромною пропозицією. Та образилася і надіслала архієрею листа. Архієрей дав знати в семінарію, і бідного сильно знизили, тож він скінчив сьомим. А юнак він був дуже талановитий: коли в середньому відділенні він написав по філософії твір велике аркушів у вісім (а ми зазвичай писали в аркуш, півтора, рідко в два), то вчитель був у захваті і говорив, що такий твір вважався б добрим навіть в Академії. Долі цього товариша, на жаль, я не знаю. При відправленні мене до Академії семінарський економ забезпечив мене одягом. У семінарському архіві збереглася моя власноручна розписка: «9 серпня 1854 року я отримав із правління семінарії три пари білизни, одну пару виросткових напівчобіток, одну шовкову косинку та підтяжки. Студент семінарії Євген Голубинський». У семінарії в наш час не сікли. Але був випадок, що Агафангел один раз передрав половину богословського класу. Архієрей дав знати, що він приїде на іспит до першого відділення богослов'я. Маючи на увазі, що поекзаменувавши учнів 1-го відділення, архієрей захоче поекзаменувати учнів 2-го, ректор розпорядився, щоб і ці прийшли в клас. Прийшли ми до класу, приїхав архієрей на іспит. Ми, друге відділення, посиділи-посиділи і розсудили, що архієрей нас не викличе, і вирушили: одні по квартирах* інші в корчми пити чай. Ті, що вирушили по квартирах і залишилися на квартирах, а ті, що йшли пити чай (і серед них я) мали розсудливість повернутися до семінарії, щоб дізнатися, як там було діло. А справа була так, що архієрей, екзаменувавши учнів 1-го відділення, зажадав учнів 2-го відділення. Відсутніх учнів ректор переписав, а другого дня ректор усіх їх і перетнув. Перетин був неважливий – лоз по п'ятьох, але до останньої міри ганебний. Один із учнів, старший брат відомого каноніста Михайла Івановича Горчакова не хотів було лягати, але його схопили та розтягли. Той же Агафангел переодягнув семінарію, що було на моїх очах, коли я навчався в реториці. Пам'ятаю, він прийшов у клас і оглядав наші кожухи; на тих кожухах, які він забракував, він ставив крейдою хрест. Кожухи наші були вкриті нанкою; ректор зажадав, щоб були пошиті шинелі, а якщо хтось не має коштів, щоб покрили кожухи сукном. Вимагав також, щоби халати замінені були сюртуками. І все це із загрозою виключення у разі невиконання наказу. Переодягнувши семінарію, ректор демонстрував її місту, посилав нас із соборного будинку, де ми вчилися, молитися до Богоявленського монастиря, де на місці колишньої семінарії відновлена ​​була церква, в якій ми молилися, принаймні обрані, краще одягнені. Встановлювали нас парами (пар двадцять п'ять), і ми мали проходити через центральну торгову частину міста, якою лежала дорога від собору в Богоявленський монастир. Було у нас у великому ході звичай для добування грошей закладати одяг, речі та книги – виключно казенну Біблію видання Біблійного товариства. Були спеціальні закладники, які приймали семінарські речі та дерли жидівські відсотки помісячно, а між семінаристами були комісіонери, які теж брали за комісію гроші чи частування. І я, подібно до інших, вдавався до закладів для добування грошей. Іноді не було жодного розрахунку сплачувати відсотки, тому що відсотки разом із боргом перевищували вартість речі. З цієї причини залишився мною не викуплений шинель та годинник. Пам'ятаю, був знаменитий спеціально семінарський закладник – панський лакей (здається, Кузька) Нелідових, у якого семінарськими речами була навалена ціла комора. На квартирах одні семінаристи жили усім господарським, сплачуючи рублів 11 або трохи більше. Але це небагато людей: більшості такий спосіб утримання був не за коштами. Я жив так недовго (з рік), у диякона дівочого монастиря отця Димитрія Рябініна, який запросив мене як співмешканця до свого сина Олександра Димитрійовича Яхонтова, який навчався разом зі мною в реториці, і брав з мене тому дешевше. Але більшість семінаристів винаймали лише квартиру, і господиня брала на себе зобов'язання готувати страву з їхнього матеріалу. Здається, вона мала доставляти для столу лише свою капусту. Стіл взагалі був не розкішний: щи та каша, щи та каша, а іноді й одні щи. У скоромні дні для щій купувалася яловичина, але, звісно, ​​семінарська. Пам'ятаю, що з тиждень ми жили без жодного столу. Ми, три односельці (два поповичі – Костюха, я, третій хто – забув) промотали гроші і харчувалися чорним хлібом з коров'ячим маслом. У кожного з нас було по кринку масла, привезеного з дому: вставши вранці, ми снідали скибкою хліба з олією; прибігши з класу, обідали тим самим скибкою з олією, нарешті, вечеряли так само. За квартирами наглядали чотири помічники інспектора, під якими були головні старші по одному в кожного, а під ними старші, ті та інші богослови. Я був головним старшим - обходив, втім, дуже рідко (рідше, ніж раз на місяць) і розписувався в журналі, що був і все знайшов благополучно. Взагалі ця посада не завдавала жодного клопоту і авторитету ніякого не давала. У семінарії, наскільки пам'ятаю, я двічі напивався п'яний. Вперше це було, коли я перейшов з реторики у філософію. Після вакації нас, тобто мене та дияконового сина віз до семінарії диякон (диякон Олексій Алякрицький – його син Веніамін, або Менюха, спочатку був Тер-новським, потім дали йому батьківське прізвище). Син диякона був товариш мій і за роками і спочатку за вченням в училищі, потім він відстав на два роки і, коли його перевели в реторику, а мене у філософію, диякон упросив мене поїхати з ним до закінчення вакації, щоб покерувати його сином на іспиті. Приїхали ми до Галича. Диякон залишив свій воз на базарній площі, розпряг коня і повів нас у шинок. Замовив солянку і зажадав графинчик горілки, потім змусив мене випити дві чарки горілки. Негайно я відчув запаморочення і поклик до блювоти: а так як блювати в корчмі було зовсім негаразд, то я схопив картуз і полетів до воза. Біля воза мене, здається, трохи вирвало; потім я вліз на воз і розвалився в ньому ниць. Диякон із сином по можливості скоро з'їли солянку і прибігли. Диякон запряг коня, і ми поїхали. Коли їхали базаром, між рядами торгівок – лотошниць, я чув, як одна баба казала: Баби, баби! Дивіться, заколотого семінариста везуть». Як тільки ми проїхали Галич, і мене протрясло на бруківці, я відчув себе ні в чому не бувало; виліз із воза і пішов у гору, під якою стоїть місто. Вдруге я був п'яний, як пам'ятаю, у богослов'ї. Їхали ми після вакації до семінарії та напилися на останній станції. Хтось із товаришів викликав мене на хвастощі, казав, що мене пошлють до академії тощо. Після мене стало страшно соромно перед собою, і я дав собі обіцянку ніколи не пити. Дійшли на третій день до знайомого заїжджого двору, і там нагодували нас у борг. На четвертий день ранком снідали у тітки Костю-хіної у с. Бушневе, а ночували в іншому селі Трійця-Голови у моєї родички, дячихи, двоюрідної моєї сестри. І тут, і там нагодували нас чудово. Начальство та викладачі семінарії Ректором семінарії під час мого вчення в ній, як сказано вище, був архімандрит Агафангел Соловйов. Уродженець Володимирської єпархії він закінчив курс Московської Духовної Академії в 1836 році третім магістром і залишений був в Академії бакалавром по кафедрі тлумачення Святого Письма; у 1842 році був визначений інспектором Академії; у вересні того ж року призначений до ректорів Харківської семінарії; з Харкова переведений був у ректори Костромської семінарії (1845–1852). Звідси призначений ректором Казанської Академії, потім був єпископом Вятським і помер у сані архієпископа Волинського у 1876 році. В Академії, як говорилося переказ, що зберігся про нього, по відношенню до самого себе Агафангел був суворим аскетом, а по відношенню до студентів дуже строгим інспектором. Розповідали анекдот, ніби митрополит Філарет під час свого життя біля Трійці, один раз гуляючи монастирською стіною, зустрів п'яного студента, зупинив його і зробив догану. Студент, вибачившись у митрополита, на закінчення просив його не казати отцю інспектору, побоюючись, що останній порушить про нього формальну справу і вимагатиме жорстокого покарання. Будучи в Академії, Агафангел ознаменував себе тим, що послав до Синоду безіменний донос про неправослав'я російського перекладу Біблії, зробленого протоієреєм Павським, внаслідок якого донос переклад Біблії був заборонений, а літографовані списки його відбираються. У Харкові під впливом знаменитого Інокентія, наступного Херсонського, Агафангел перетворився на світського ченця-чепуруна, який прагнув обертатися у вищому губернському суспільстві. У нас у Костромі він являв собою уособлену, так би мовити, величність: величаво він говорив (для більшого ефекту з деяким пригніченням), хоча б і досконалі дрібниці; велично сидів, велично ходив, якось витончено постукуючи підборами, і велично жестикулював. З особливою величністю він ораторствував на іспитах: кажучи досконалі дрібниці, не говорив, а говорив. Ми, семінаристи, дуже боялися його; ніби не менше за нас, семінаристів, боялися його і викладачі. Чомусь він мав славу між нами незвичайним ученим. Насправді він став найбільшим хабарником, гіршим і більшим, ніж його попередники: його попередники, люди не з вищою освітою, не зневажали й малих подач і не були вимогливими щодо хабарів; він же вимагав, щоб йому давали хабарі відповідно до його вченого магістерського ступеня. Нещодавно він придбав у Костромі чудовий кам'яний будинок, про який можна судити з того, що на нижньому поверсі його знаходив можливість наймати квартиру віце-губернатор, друга цивільна особа губернії. Була чутка, що Ширського переводять до Синоду – це ми розуміли в тому сенсі, що він купив собі місце в Синоді. Але в Синод його не було переведено, а було переведено до секретарів Грузинської синодальної контори. Олександр Федорович ледве втримався, щоб не зареготати, і наказав трохи поїхати карете. Євген був людина злиденна і благодійна. Тоді не було академічної церкви в корпусі, і академічною церквою служила монастирська трапезна, в якій служили ректор з інспектором, співали студенти на обох кліросах. Коли після служби ректор йшов із трапези додому, то за ним завжди тягнувся великий натовп жебраків, який зупинявся біля парадного ректорського ганку; до ґанку потім виходив його служитель Петро, ​​якого він, а за ним і ми всі звали генералом - з полотняним мішком мідних грошей і виділяв жебраків. Взагалі до Євгена ходило багато прохачів із прохальними грамотками, зі свідченнями про бідність. Розповідали такий випадок. Прийшла до нього одна пані і просила на бідність: вона чекала на рубль, багато трьох. Але Євген виніс їй 25 руб. Та, розгубившись від несподіванки такої величезної жертви, впала йому в ноги. Але ректор зрозумів її так, що вона припрошує ще, і каже їй: «Мамо, вибачте! більше я не маю». Наукою в наш час Євген зовсім не займався і читав нам лекції про месіанські пророцтва, написані Бог знає колись. Листів академічної канцелярії він мучив тим, що завжди правил стиль паперів, особливо «цей» і «цей». Перепише листовод папір і принесе для підпису «адже, брате, краще тут поставити «цей» (якщо було «цей») і навпаки (якщо стояло «цей»). Лист поправить «цей» на «цей» або навпаки, а ректор знову повертається до колишнього. Тому одного разу листовод написав одразу два екземпляри: один із «цей», інший з «цей» і приніс Євгену обидва. Від такої несподіванки Євген розгубився. Ректор Євген дуже не шанував Гоголя, вважав його скелезубом, який займався лише тим, що насміював смішне. Якщо ректор, ходячи по цікавих студентських кімнатах, заставав когось за читанням Гоголя, то робив навіювання, що такими дрібницями займатися не слід. Сергій Ляпідевський. Інспектором був Сергій Ляпідевський, туляк, який помер митрополитом Московським (магістр Московської Духовної Академії 1844). Він був зразковим інспектором у сенсі хитрості та всезнання інспекторського і тримався грізно. Розташуванням студентів він не користувався через відсутність серцевості. Лектором Сергій був неважливим, читав він моральне богослов'я і навіщось майже на кожній лекції вживав порівняння церкви з човном та кораблем. Студент, збираючись заснути на його лекціях, говорив сусідові: «Розбуди, коли проїде човен» або «Коли проїде корабель». Лекції, які Сергій видавав до іспиту, були неможливими для заучування, і студенти на його іспиті відповідали дуже погано, плутали, бо була плутанина і в самих лекціях. З боку моральної Сергія характеризує таку подію. Одного разу економ (батько Геронтій) купив гарного полотна на білизну студентам, прийшов у номери і хвалився нам: «Я вам нині зроблю хорошу білизну». Я був дуже зацікавлений у цьому, тому що з дому білизни не отримував і брав його зі скарбниці натурою (а не грошима, як деякі ближні студенти). Але ось видають нам білизну, і вона виявляється зробленою з полотна неважливого. І на наші запитання, де ж гарне полотно, батько економ з хихиканням відповідав, що воно випарувалося, інспектор забрав його своїм сестрам, які перед тим до нього приїжджали. З жовтня 1857 року Сергій став ректором Академії, наступником Євгена. В наш час в Академії Сергій як ректор не ознаменував себе нічим. Але коли я був на службі у Віфанії, в 1860 році в Академії сталася катастрофа, в якій він, грізний як інспектор, виявив себе мокрою куркою. Академічний доктор Соколов доніс Сергію на студента 2-го курсу Парфенія Репловського, що в нього сифіліс (цього доктора ректор збирався одружити з однією зі своїх численних племінниць). Репловський підбив студентів проти лікаря, влаштував бунт, тож студенти вимагали звільнення лікаря, і його, бідного, звільнили. У той же час, хтось дав через ректора гроші студентам на чай. При купівлі та роздачі чаю одним із студентів допущені були якісь зловживання. Обидві справи були об'єднані в одну і студенти відразу емансипувалися від дисципліни: почалося пияцтво, неходіння на лекції, незнання цікавого годинника. Авторитет ректора зовсім упав, і на нього припинили звертати увагу. На його щастя, незабаром призначили його до Курська. Виїжджаючи з Академії, Сергій ніби казав, що день свого від'їзду з Академії вважатиме найкращим днем ​​свого життя. Порфір Попов. Наступником Сергія з інспекторства був Порфирій Попов, дуже хороша, дуже добра людина. Зі студентами обходився надзвичайно добре, але впливу на нас не мав. Пам'ятаю, ми не ходили на післяобідні лекції – мовами, завалювалися спати. Він бігав спальнями, намагався ганяти студентів у класи, але безуспішно. Філософія. Дмитро Григорович Левицький читав досвідчену психологію та моральну філософію; Василь Іванович Лебедєв – логіку та історію філософії середньої та нової; Віктор Дмитрович Кудрявцев – метафізику та історію давньої філософії. Василь Іванович Лебедєв тримався велично, поважно входив на кафедру та читав. Лекції його були чудові тим, що переповнені були іноземними словами - "трансцедентний", "трансцедентальний" через кожні два слова росіян. Пригадую, з ним стався інцидент. На статтю Каткова, вміщену в "Пропілеях" Леонтьєва, Лебедєв написав критику і помістив її в "Москвитянине" Погодіна. Цій критиці він надавав великого значення і рекомендував нам у класі прочитати її. Але на критику його Катков написав найжорстокішу антикритику, в якій змішав його позитивно із брудом. Василь Іванович після цього з'явився до класу з опущеними крилами і скаржився на Каткова, здається, на його несумлінність. Федір Олександрович Голубинський. Віктор Дмитрович Кудрявцев зайняв кафедру Федора Олександровича Голубинського, про якого скажу кілька слів. Федір Олександрович залишив службу в Академії в тому самому 1854, в якому ми були послані в Академію. Відразу після залишення служби він побажав відвідати свою батьківщину Кострому і призначив часом свого приїзду до Кострому середину серпня. Ректор семінарії архімандрит Порфирій побажав нас подати йому у Костромі і з цією метою зупинив наш від'їзд до Академії на іспити. Але почекали ми день, два, три; ректор почав побоюватися, що ми не приїдемо вчасно на екзамени та відпустив нас. Із Федором Олександровичем ми роз'їхалися на дорозі і так і не бачили його. Після приїзду в Кострому Федір Олександрович захворів і помер 26 серпня 1854 року. Одного разу на масляниці прийшов Федір Олександрович до Петра Спіридоновича Деліцина, з яким жив поряд у казенному академічному будинку, і побачив у дітей його розповіді якогось багатотомного англійського письменника в російському перекладі, зацікавився і читав на першому тижні тому за томом, нарешті вийшов у четвер, чи забув про служби церква. Вкотре було збори правління у квартирі інспектора (Сергія), а квартирі через коридор у Петра Симоновича Казанського було невеликі картежні збори. Федір Олександрович із правління пішов у сортир, а з сортира замість того, щоб іти до інспектора, він потрапив до Петра Симоновича. Сів там із картежниками, почав розмовляти, забувши зовсім про правління. У правлінні довго чекали на нього, потім вирушили його шукати і, нарешті, згадавши, що навпроти інспектора у Петра Симоновича картежни-чання, пішли туди і знайшли Федора Олександровича. У давні часи на казенному академічному дворі стояла лазня. Неподалік лазні під величезним в'язом був зроблений земляний диван, покритий дерном. Одного разу, коли Федір Олександрович мився в лазні, одна з професорок, колишніх мешканок заднього будинку, вийшла з квартири і сіла на цьому дивані. Федір Олександрович вийшов прохолодитись зовсім голою і сів на диван. Для дами це було так несподівано, що вона не встигла і не посміла втекти, причаїлась і затамувала подих. Федір Олександрович, як ні в чому не бувало, сидів, зітхав, щось із собою говорив і потім, прохолодившись, вирушив у лазню. Тоді жінка полетіла додому, не пам'ятаючи себе. Одного разу Федорові Олександровичу треба було змінити білизну. Замість того, щоб піти до куховарки і сказати їй: «Дай мені свіжу білизну», він спочатку зняв із себе сорочку і голий, зі знятою сорочкою в руках, прийшов на кухню і сказав: «Дарюшка, дай мені нову сорочку». Одружений він був на Капітоліні Василівні, молодшій сестрі Любові Василівни Амфітеатрової. Єгору Васильовичу Амфітеатрову коштувало дуже великого клопоту видати Капітоліну Василівну за Віктора Дмитровича. Жила вона у Єгора Васильовича, красою не відрізнялася, худорлява. Йому цілий рік знадобилося годувати і напувати Віктора Дмитровича і П. А. Смирнова, щоб, нарешті, одружити одного з них на своячениці. Відмінна риса її була страшна скнарість, в якій, зрештою, звинувачували і самого Віктора Дмитровича. У крамницях посадських говорили тим, хто торгувався: «Ти торгуєшся, як Капітоліна Василівна». Кудрявцеви нагромадили великі гроші, якими Віктор Дмитрович розпорядився зовсім нерозумно. Жили дуже скупо. На вечори до них я зазвичай не ходив, але одного разу пішов, коли Віктор Дмитрович повернувся з Петербурга, закінчивши навчання спадкоємця Миколи Олександровича. Все було надзвичайно мізерно і шкода: закусочка наймізерніша, вино погане... Казали, що Капітоліна Василівна тримала дуже поганий стіл, морила голодом Віктора Дмитровича. Словесність. Є. В. Амфітеатр був магістр Петербурзької Академії, племінник київського митрополита Філарета. Я його застав уже літнім. В Академії Єгор Васильович був видатним професором (у пару з В. Д. Кудрявцевим) і велику силу за начальством. Славився Єгор Васильович теорією словесності, котрої в Академії до нього не читали. Читач він був дуже добрий, хоча його слухали трохи більше, ніж інших. Запозичені з німецьких джерел лекції Єгора Васильовича були дуже хитромудрі. Митр. Філарет нібито висловився про його лекції про походження мови, представлені на публічний іспит, що він згоден піти швидше на каторгу, ніж заучувати такі лекції. Потім курс цих лекцій виявився як складеним виходячи з німецьких джерел, а й прямо списаним. Після смерті Єгора Васильовича надумали було видавати його курс, щоб покласти вінок на його могилу, але мали залишити цей намір. Сам же Єгор Васильович за життя свого надрукував лише одну статейку про єврейську поезію, яка нічого особливого не представляє. В академічному правлінні він був вертелом, тому що довго був секретарем його: йому належав вирішальний голос у всіх академічних справах. Одружений він був на Любові Василівні, дочці московського священика, жінці дуже гарною і гарненькою. Єгор Васильович, який виглядав поважно й сановно, не був красенем, носив перуку, і казали, що на голові у нього немає жодного волосся; одружився він років 40, взявши Любов Василівну 18 чи 19-річною дівчиною. Обличчя Є. В., чисто поголене, було все в зморшках. Громадянська історія. П. С. Казанський. Нічого особливого про Петра Симоновича не можу сказати. Був він людина, яка знає свою справу, напрямки строго, консервативно. Читав лекції з деяким вигуком. Як усі Симоновичі, він вирізнявся безглуздим характером, і в правлінні були у нього часті сутички, особливо з Єгором Васильовичем Амфітеатровим. Амфітеатрів і влаштував відому історію з виходом Казанського з Академії та його дисертацією. Він підмовив свого приятеля Суботіна, до них причепився і А. П. Лебедєв. У той час, коли відбувалася ця історія, я був у відрядженні за кордоном і зі свого боку тільки надіслав з-за кордону відгук про дисертацію, в якому писав, що за всю вчену діяльність Петра Симоновича я визнаю його цілком вартим ступеня доктора. А щодо дисертації, то сам я з предметом її не був знайомий, але Ф. А. Сергієвський вказав мені, що багато там списано і, за перевіркою, вказівка ​​ця підтвердилася. Петра Симоновича в Академії цінували менше, ніж він заслуговував, і менше, ніж його цінували на боці – у Петербурзі. Хтось із петербурзьких авторитетів, як Сухомлінів чи Бичків, був здивований тим, що ми мало шанували Петра Симоновича, і казав мені: «А ми не так». Російська громадянська історія. С. К. Смирнов. Сергій Костянтинович, коли він був світський, виглядав дуже смішно: лисий, обличчя велике, голене. Коли ж став священиком і покинув бородою, то став благообразним. Він читав нам не лекції, а вибирав з історії більш менш цікаві анекдоти. Студенти його дуже слухали та захоплювалися; я, приходячи з класу, вступав у суперечки з товаришами щодо його лекцій і казав, що це не історія, а чортзна що. Микита Петрович Гіляров мені якось повідомляв, що Сергій Костянтинович спочатку читав справжню історію, але оскільки ніхто його не слухав, то він звернувся до анекдотів. Математика. 77. С. Деліцин. Родом москвич, студентам 1-го курсу Академії викладав математику. У перебування Наполеона у Москві Петро Спиридонович постійно прожив у ній і розповідав, як важко було йому добувати хліб для людей похилого віку. У наш час Петро Спиридонович уявляв собою високого огрядного старого, що тяжко волочив ноги. Ректор Євген записав мене на клас розколу, паралельний до математики, і я був у Петра Спіридоновича тільки на одній лекції. Як він викладав математику, сказати не можу. Пам'ятаю тільки, що він прийшов у клас, пописав на дошці математичні штуки, трошки пояснив, розкланявся і кінець. Головним заняттям Петра Спіридоновича було редагування перекладів святоотцівських творів, які (переклади) проводилися всіма наставниками Академії у певній кількості аркушів (переклад творів був прибутковою статтею та розподілявся порівну між усіма). Як не прийдеш, бувало, до нього, він сидить у кабінеті на своєму страшно просидженому дивані і поправляє переклади. У перекладах інших наставників Петро Спиридонович залишав живого слова. Другою його справою було цензурування книжок духовного змісту, що виготовлялися для Микільського книжкового ринку, і цим підписом – «цензор протоієрей Петро Деліцин» - він був відомий між тодішнім духовенством. Як людина, Петро Спіридонович був великий хлібосол, і квартира його постійно була відкрита для всіх, хто бажав приємно провести вечір, пограти в карти, до яких він сам мав схильність, і весело поговорити особливо зі старшим сином його Петром Петровичем, великим сміхотворцем і балакуном, який був наставником Віфанської духовної семінарії і жив. Д. Ф. Голубинський закінчив курс і залишений при Академії 1854 р., коли ми вступили до Академії. Дмитро Федорович читав фізику. На жодній його лекції я не був, бо був записаний на розкол. З самого початку він був тим самим деяким диваком, яким залишався до смерті: свої дивацтва Дмитро Федорович успадковував від батька. Н. П. Гіляров-Платонов. При нашому вступі до Академії відкрито був клас розколу, на який мали ходити не бажали займатися математикою та фізикою, і наставником на який призначили Микиту Петровича. На вигляд він був високий, можна сказати, витончений пан з виразним обличчям. Відрізнявся видатними обдаруваннями. Я навчався у нього протягом року, після закінчення якого Микита Петрович змушений був залишити службу в Академії. Справжніх лекцій з розколу (курсу) він нам не читав, а в різні класи говорив про різні матерії - критикував книги, написані про розкол, причому переважно знаходив, що все написане нікуди не годиться, розбирав існуючі погляди на розкол і визнавав їх невірними, говорив довго з записками І. С. Аксакова. Обличчя Микити Петровича було дуже виразне, і коли він був в ударі, то говорив майстерно. З усіх його оповідань збереглося в моїй пам'яті оповідання з Кирилової книги про те, чому католицьке духовенство голить бороду. Залишення ним Академії сталося так. Жив тоді в Академії ієродиякон Анфім, згодом екзарх Болгарський. Він наговорив А. Н. Муравйову, що Микита Петрович дуже вільно читає свій головний предмет (на старшому курсі герменевтику). Муравйов передав це митрополиту Філарету, і митрополит попросив Микиту Петровича залишити службу в Академії. Говорили тоді, що слов'янофіли, до яких він належав, хотіли було доставити йому місце домашнього наставника при дітях якогось великого князя. Але митрополит Філарет відмовив йому у своїй рекомендації, яка була потрібна. Однак Філарет не перешкодив йому вступити до директорів (або керуючих) Синодальної друкарні і при залишенні ним служби дав або виклопотав йому грошову допомогу. Микита Петрович мав дружиною дочку московського священика Віру Олексіївну, і пліткували, що сімейне життя його було не надто червоне, тому що дружина мала не дуже гарний характер. А. В. Горський. Олександра Васильовича ми застали світським, уже літнім (42-х років), але дивився він старше своїх років: сивий, лисий, голений. Фігура його була особливо презентабельна: широка спина, видатний зад; коли поспішав (наприклад, у бібліотеку), то ступав ногами і відп'ячував зад. Одягався він з навмисною недбалістю, наслідуючи, як казали, знаменитому свого часу Погодіну. Носив сурдут, жилет і штани виснажені, а його картуз і ворони на гніздо не взяли б. Такий самий був у нього і циліндр 13 . Коли ж Горський став священиком, відростив бороду, яка в нього була густа і гарна зовсім змінився. І одягатися почав бездоганно, говорили, наслідуючи митрополита Філарета. Олександр Васильович був справжнім вченим, який присвятив все життя своїй науці: сидів, сидів за книгами і більше нічого не робив. Виїжджав іноді із візитами, але дуже рідко. Втомишся, бувало, над складанням лекцій (говорю про час своєї служби), вийдеш у сад прогулятися; дивишся іноді: у бакалаврському корпусі всі вогні загашені, тільки в А. В. Горського світився вогник, тож вогник цей навіть одушевлював, бувало. У характері Олександра Васильовича треба відзначити як визначну рису пристрасть підколупати, висміяти людину. Про це добре сказано в одному листі П. С. Казанського до Платона. Він дошкуляв цими підколупами студентів, які з'являлися до нього в бібліотеку, так що інші боялися і ходити до неї. Мій товариш Микола Павлович Крилов, москвич, франт і франт прилетів раз до бібліотеки, подає записку і каже: «Олександре Васильовичу! Прошу мені ось таку книгу». Той подивився на нього з усмішкою і каже: «Вибачте, ця книга ще не написана, а коли буде написана, тоді завітайте!» Крилов повернувся і полетів і більше, мабуть, не заглядав у бібліотеку. Лекції Олександра Васильовича, як і інших професорів, ми слухали погано, незважаючи на те, що він був знаменитим професором. Він читав церковну історію, всяку: біблійну, спільну та російську. У євангельській історії, яку він читав, по місцях він робив зупинки і заявляв, що тут пристойно вдатися до роздумів і починав моральні прикмети. Читав він їх громовим голосом, але це тільки й цікавило нас. Одного разу перед святками (на першому році старшого курсу) він задумав зробити репетицію і відповідали йому дуже погано. Він розгнівався. (Я за себе тремтів, тому що, якби спитав мене, то я відповів би зовсім так само погано, як і інші, і мені було б ганебно з'являтися до нього.) Олександр Васильович довгий час був академічним бібліотекарем. Бібліотекар був справді зразковий: знав бібліотеку як свої п'ять пальців. Яку б книгу не спитали в нього, він не справлявся в каталозі, зараз же вирушав до місця, де вона стояла, і зараз брав її або за деяким дуже недовгою шуканням. Коли я писав «Короткий нарис церков», мені дуже знадобилася одна німецька книжка на кшталт перекладу з грецької або на підставі грецьких джерел, яка трактує грецьку літературу. Бібліотекарем був тоді В. П. Лучинін. Ми збилися з ніг, шукаючи її. Я нарешті зважився звернутися до Горського, кажу: «Ось яка справа, Олександре Васильовичу...» Він зараз же схопив капелюх і полетів зі мною до бібліотеки. Зійшов у середню залу бібліотеки, озирнувся; підходить до однієї шафи, розгортає і подає мені із запитанням: «Ця?» Я просто скрикнув з подиву. Зміст слов'янських рукописів академічної бібліотеки, опис яких тоді ще не існувало, було йому добре знайоме. Коли я служив у Віфанії і мені доручили читати як побічний предмет розкол, мені знадобилися різні статті з розколу, я звернувся до А. В. Горського, і він зараз же пішов у бібліотеку, набрав оберемок рукописів, у яких містилися статті, потрібні мені, і вручив їх мені. Підковирки, про які йшлося, дещо лякали студентів, але в них був і той добрий бік, що студенти намагалися не просити у нього книг, яких не існувало, або не перекручувати назв існуючих книг. Справа з випискою нових книг у бібліотеку було наступним чином. Російські книги Олександр Васильович виписував за записками наставників і на власний розсуд. Іноземні книги надсилав йому ризький книгопродавець Дейбнер: надсилав він цілі короби з новітніми творами німецької богословської літератури. Олександр Васильович переглядав книги (або давав переглядати), які знаходив за потрібне – залишав, інші – відправляв назад. Цією справою Олександр Васильович завідував і вже ректором. У його квартирі постійно стояли короби від Дейбнера. Ієромонах Порфирій Попов. Викладав патристику. Людина дуже хороша, дуже добра, але болюча – сухотна. Займався своїм предметом дуже старанно, читав докладно та докладно (лекції були хороші). Тільки читав він їх надзвичайно швидко, без жодного розрахунку часу. За хвороби він був відправлений до Симонова монастиря, потім до Риму... (Див. вище, про нього як про інспектора). А. Ф. Лавров, магістр нашої Академії 1854, того року, коли ми вступили до Академії. Читав канонічне право. Тоді Олександр Федорович тільки-но починав свою професорську службу і свої лекції щойно складав. Тому, щоб зберігати, наскільки можна, свої лекції, він читав їх надзвичайно повільно: розтягував слова, між кожним словом робив зупинку, отже читання виходило дуже нудним. Олександр Федорович був рідний племінник знаменитого свого часу професора Московського університету Микити Івановича Крилова, і казали, що він користувався лекціями дядька (не в сенсі звичайно звичайного списування), але нас не приваблювали і лекції, складені під впливом знаменитого університетського професора. У стосунках до студентів Олександр Федорович був надзвичайно, виключно ввічливий і обов'язковий. Ці ввічливість та обов'язковість виявилися шкідливими, коли він став академічним бібліотекарем: він допустив студентів ритися на полицях і вони робили на полицях страшний хаос. Пам'ятаю, коли я писав «Короткий нарис», то постійно мав звертатися до бібліотеки. Олександр Федорович за своєю обов'язковістю давав мені ключі, і я один ходив туди. Так неодноразово доводилося впорядковувати мені книги, страшно перемішані студентами. Бувши студентом, Олександр Федорович уявляв із себе скромного і благочестивого юнака (тільки любив карти, про що ректор не знав), тож ректор Євген розраховував постригти його в ченці, чого чекали й усі інші в Академії. Але він несподівано обдурив надії всіх, одружившись з Марією Миколаївною Корсунською, дочкою ростовського священика та сестрою свого товариша з вчення Павла Миколайовича Корсунського. Будучи сам не представницької зовнішності, він підхопив писану з обличчя красуню. Від Мар'ї Миколаївни в нього була одна дочка Саша, яка померла років десяти, кинувши його в страшне горе, так що дружина побоювалася, як би не збожеволів чоловік. Потім померла і Марія Миколаївна від раку на грудях, і тоді Олександр Федорович постригся у ченці. Помер архієпископом Литовським. Всі очікували, що він буде Московським світополітом, але помер він передчасно. Одружившись з Марією Миколаївною, Олександр Федорович спочатку ходив на вечори і сам приймав гостей. Але коли гроші, взяті за дружиною, були прожиті, і залишалося жити на мізерному тодішньому скарженні, тоді він уклався, і для Марії Миколаївни, яка мала деякий потяг до суспільства, це було важко. Консерватизм Олександра Федоровича, виявлений історія перетворення церковного суду, загальновідомий. Тут він виявив велику хоробрість, бо пішов сам проти більшості, проти самого обер-прокурора графа Толстого. Мої стосунки з Олександром Федоровичем, поки він був світською людиною, були дуже близькі, хоча ми й були люди різних напрямків, сперечалися, як то кажуть, до сліз, але кінчали дружелюбно. Коли ж він став ченцем, то ставитися до мене з найбільшою, так би мовити, небезпекою. Я особисто кликав його на докторський диспут, і Олександр Федорович позитивно і люб'язно обіцявся приїхати, але потім вранці, в самий день диспуту, надіслав телеграму, що не може приїхати по раптовому розладу шлунка... І потім, коли преосвященний Алексій дізнався про випадок на диспуті В. П. Нечаєва цьому випадку див. нижче), то казав: «Добре я зробив, що не приїхав». Ф. А. Сергієвський – бакалавр біблійної історії та П. А. Смирнов – бакалавр церковної археології, товариші з навчання А. Ф. Лаврова та призначені на кафедри відразу після закінчення курсу навчання. Про них обох не можу сказати нічого хорошого ні поганого: приходили в клас, читали, йшли і – кінець. Перший покінчив життя настоятелем Архангельського собору в Москві, а другий помер як колишній голова навчальної комісії у Синоді. Ієромонах Михайло Лузін – бакалавр Святого Письма, товариш трьох попередніх, залишений при Академії, як і ті, одразу після закінчення курсу. Він читав нам дуже цікаві лекції про Баура і Штрауса. При цьому він і читець був прекрасний, тому його лекції справедливо можуть бути названі видатними. Тому його слухали з більшою увагою, ніж будь-кого. Помер Михайло курским єпископом. Н. І. Суботін – бакалавр герменевтики та вчення про віросповідання та розколи. Вступив на місце Н. П. Гілярова-Платонова. Суботін і в аудиторії залишався тим самим витонченим хлопцем, яким був у суспільстві (про що йшлося вище). Приносив із собою певний запах парфумів. Лекції читав витончено розчулено. Але слухали його не більше, ніж інших. Його багато хто називав першим розколознавцем нашого часу. І справедливо те, що він був першим знавцем сучасних рухів у розколі, але щоб він був найкращим знавцем науки про розкол, цього не можна сказати. Судячи з книги про Білокриницьку ієрархію, він був скоріше слідчим судовим, ніж вченим істориком, на що свого часу я вказав у відгуку про названу книгу, коли вона була представлена ​​на ступінь доктора. Першим знавцем сучасних рухів у розколі Суботін став таким чином. Він випадково познайомився, потім увійшов у найближчі зв'язки з Олексієм Івановичем Хлудовим, у якого були великі зв'язки з одновірцями та розкольниками. Хлудов і доставляв йому будь-які відомості, письмові матеріали, знайомив із тими особами, яких можна було отримувати відомості. В один із приїздів своїх до Трійці А. І. Хлудов захотів познайомитися з академічною бібліотекою. Суботін був тоді бібліотекарем. Під час показу бібліотеки він встиг зачарувати Хлудова, тому після цього в них встановилися тісні зв'язки. (Про благородство з боку Суботіна щодо мене на докторському диспуті буде сказано нижче.) Н. А. Сергієвський - бакалавр біблійної історії. З ним я два роки жив в одному номері (4-му, де тепер зала економа та їдальня). Він навчався на старшому курсі, я на молодшому. Сергієвський був старшим у номері. У курильній кімнаті Микола Олександрович нам дуже мило розповідав анекдоти. Весь час вчення йшов він не дуже високо, тільки при закінченні був втягнутий на третє місце (він доводився онуком митрополиту Філарету). Не відрізнявся він великим теоретичним розумом і читав лекції (так усі думали), що залишилися від брата (Філарета Олександровича). Але практичним розумом він мав добрий. Залишивши службу в Академії, Микола Олександрович вирушив за кордон у сімействі графа Путятіна як домашнього вчителя під приводом вивчення стану католицьких духовно-навчальних закладів. Був за директором Комерційної академії у Москві. Казали, що митрополит Філарет просив за нього московських купців, від яких залежало призначення директора. Служив у міністерстві народної освіти при графі Путятіні, потім довгий час був піклувальником Віленського навчального округу і, як йшлося, не зовсім худим. Помер сенатором. Прийнятий в Академію, я хотів було вступити в листодавці редакції «Додатків до видання Творінь святих отців у російському перекладі», в які кликав мене старший листодавець редакції, земляк мій, Андрій Вуколович Власов, і в які хотілося мені вчинити з побоювання, що батько мій буде надсилати мені несправно відчайдушним чином) та на булки. Я подав прохання. Але ректор Академії Євген, якому я був земляком, закликав мене до себе і сказав, що він не бажає, щоб я надходив у письменники, тому що письменництво відволікатиме мене від занять, і що в разі потреби в грошах я звертався б до нього. Я взяв прохання назад і ректор зі свого боку кілька разів давав мені грошей на чай, за що я зберігаю до нього досі щиру подяку. Я поселений був інспектором у № ​​4 (що складає тепер залу та їдальню економа). Номерним старшим призначений був М. А. Сергієвський, а товаришами моїми за першим із двох столів були: Василь Никифорович Потапов, Павло Іванович Горський і Руфін Олексійович Ржаніцин, за другим столом сиділи Микола Петрович Лавров (дядько петербурзького професора Петра Олексійовича Лаврова), Валентин Миколайович Ам. інших ніяк не пригадаю (один із них, здається, Василь Вішерський). Невдовзі я приніс внутрішню подяку ректорові за те, що він відхилив мене від листівництва. Якою б легкою була посада письменника, вона все-таки вимагала часу, а тим часом увесь мій час до останньої, можна сказати, хвилини потрібен був для моїх навчальних занять. Я приїхав до Академії з деяким, дуже невеликим, знанням французької мови та з досконалим незнанням німецької мови, а тим часом побачив, що в Академії знання французької мови бажане, а знання німецької зовсім необхідне. І я сів за довивчення однієї мови і за вивчення іншої мови і займався справою з такою старанністю (сидів, не встаючи з стільця), що до свят першого року почав досить вільно читати і тією, і іншою мовами, вдаючись до словника тільки в окремих випадках. П. І. Горський до останнього часу життя згадував про це моє невставане сидіння. Вивчивши мови зі свідомості потреби їх, я користувався ними для писання творів. На першому році я відрізнявся філософією, уявляв собою філософа, у якого розум заходить за розум і темрява в голові. Двоє з професорів, Лебедєв і Левицький, читали мої твори у класі на зразок творів авторів, які мають у голові неясно. В. І. Лебедєв в один клас приходить, сідає на кафедру, виймає з кишені зошит і каже: «Ось, панове, сьогодні не читатиму вам лекції, а прочитаю твір одного з вас. Між вами з'явився філософ...» Далі йшла насмішкувата похвала. Почав читати: прочитає півсторінки, сторінку, а потім критикує та знущається. Твір був на тему: «Чим довести, що так звані загальні та необхідні аксіоми не можуть бути виведені з досвіду через наведення та аналогію?» Підпис професора на творі, який зберігся у мене досі, такий: «Поняття про аксіому взагалі складено неправильно. Звідси межі питання довільно обмежені та його вирішення однобічно. Мова важка і дуже нечиста. Але за тим міркування показує в авторі добру розумову здатність і може бути названо хорошим ». На щастя, у цей клас я сидів на задній парті і ніхто не помітив, як я червонів і бліднув, і взагалі почував себе огидно. Всі були зацікавлені до останнього ступеня, хто автор твору, але дізнатися не могли, і тільки через багато часу, коли я міг цілком холоднокровно ставитися до свого авторства, справа дізналася. Підходить одного разу до мене В. Н. Страхов і каже: «А це ж твій твір?» Я посміхнувся на знак згоди. Дмитро Григорович Левицький читав мій твір з тих самих спонукань і з таким самим розбором його. Тоді я лежав у лікарні і тільки з розповідей товаришів здогадався, що цей твір був мій. Я також приховував своє авторство. Тема твору «Про важливість самопізнання». Підпис професора під ним такий: «Помітне прагнення до виразності та ґрунтовності мислення. Темрява і абстрактність - недоліки твору, який, втім, подає добру надію». Третій твір, писаний В. Д. Кудрявцеву, не читаний у класі. Але що мені розповідав про нього М. П. Гіляров. При складанні загального річного списку Микита Петрович, якому я написав дуже гарний твір, запропонував було записати мене першим, але Володимир Дмитрович, коли почув це, витріщив очі і каже йому: «Приходьте до мене і я покажу, що написав мені ваш Голубинський». Ймовірно, це був твір на тему: «У житті душі, доступної спостереженню, чи є вказівка ​​на її безсмертя?» Рецензія така: «Велика половина міркувань не до діла. Решта, що до справи, слушна. Твір принаймні свідчить, що автор може писати дуже добре». Н. П. Гілярову за розколом я писав твір на тему: «Про іконопис-ня в Православній Церкві». На творі був підпис «Дуже добре», але побоюючись на підставі слів Володимира Дмитровича, як би мене не знизили дуже сильно, він переправив на «Дуже добре». Подальші слова рецензії: «Завдає шкоди твору зайва жвавість викладу і, за місцями, невизначеність у висловлюваннях». Не пам'ятаю, на першому чи другому році молодшого курсу я написав твір П. С. Каменському на тему «Перікл та його століття». Сам я залишився дуже задоволений твором, а викладач дуже незадоволений і записав мене у своєму приватному списку 26-му чи 28-му, не пам'ятаю, так що при складанні загального списку ледве вмовили його не наполягати на моєму зниженні. Я вважав, що приведу його в захват, але приходить раз від нього П. І. Горський, його племінник, і повідомляє: «...дядько лає тебе на всю силу». Рецензія така: «Автор захопився ідеями поклоніння Греції. Мова жива. Але твір то, можливо названо лише як запровадженням». Ймовірно, П.С. Казанському писано було другого року твір на тему: «Про вплив візантійської імперії на народи слов'янського племені», під яким підписано: «Добре». На другому році написав твір В. Д. Кудрявцеву "Про причини успіхів філософії в Греції". Твір він читав у класі і написав позначку: «Дуже добре». Є. В. Амфітеатрову писані два твори: «Як пояснити, що переважання естетичних здібностей над іншими силами душі у деяких народів супроводжувалося несприятливими наслідками для релігійної та моральної освіти цих народів?» Рецензія така: «Основні думки викладено не зовсім чітко і чітко; Проте вирішення питання дотепно, близько до істини і виявляє автора чудову здатність мислити і писати. Майже дуже добре. Інше – на тему: «Чому твори Шекспіра задовольняють сучасному смаку, ніж порівняно більш художні трагедії греків?» Рецензія: «Твори відрізняються свіжістю думок, особливою зрілістю судження і силою і стисненням мови. Дуже добре». На другому році писав твір В. І. Лебедєву на тему: "Чи справедлива думка, що все дійсне розумно і що все розумне існує дійсно?" Рецензія: «Автору рекомендується подбати про чистоту та жвавість своєї мови, про ясність та точність у висловленні своїх думок. Втім, міркування справедливо може бути названо дуже добрим». На старшому курсі першому році писав твір ректору Євгену про Антихриста. Чи залишився він задоволений твором чи невдоволений, я не знаю, тому що твори він не здав і мені нічого не говорив про нього. Написав дуже гарний твір о. Михайлу Лузіну. Його він не здав, але знаю – тому що він читав його у класі, як дуже добре. Написав не дуже добрий твір А. В. Горському, який залишився не зовсім ним задоволений, закликав мене до себе і робив мені свої зауваження. Тема для курсового твору дана була мені така: «Образ дії імператорів греко-римських проти єретиків і розкольників у IV ст.». Тема ця була надіслана з Синоду митрополиту для того, щоб він наказав дати її до Академії, а А. В. Горський, до кафедри якого ставилося питання, дав її мені. Якими спонуканнями керувався він, даючи мені цю тему, нічого сказати не можу- Тема мені не зовсім подобалася, але відмовитися від неї я, звичайно, не міг (згодом деякі звинувачували мене за те, що я не відмовився від теми, але звинувачення це я визнаю абсолютно безпідставним, тема мені була не до вподоби, але мені була не до вподоби, але мені не по душі, але? Твір можна було писати за двома планами - або історично за царювання імператорів або систематично з оглядом заходів щодо їх груп. Я віддав перевагу плану історичному: я займався справою дуже старанно, ходив до Олександра Васильовича, повідомляв йому про хід своїх занять, і він схвалював мою роботу. Я встиг написати та переписати твір (допомогли мені переписати колишні товариші з семінарії, послушники Лаври) до Великодня і подав Олександру Васильовичу. Тижні через півтора – через два закликає він мене до себе і каже мені, що треба написати твір систематично, і вручив мені останній для переробки. Ця переробка була для мене справді каторжною роботою: я дописався до того, що майже втратив здатність висловлюватися розумно. Тим часом, якби я спочатку повів виклад систематично, робота моя була б надзвичайно легка, тому що німецькою мовою була книжка якраз на цю тему (здається, Ріффеля) із систематичним оглядом заходів, які вживали імператори. Поданий у 2-му виданні твір було схвалено Олександром Васильовичем, і мені дана була в Синоді ступінь магістра. Олександр Васильович на місцях сам правил мій твір, і там, де в ньому поліцейське красномовство про благодійність заходів проти єретиків і розкольників, воно належить Олександру Васильовичу. Отримав я за твір ступінь магістра і думав, що тут кінець. Але коли я був на службі у Віфанії, закликає мене до себе одного разу Олександр Васильович і сповіщає, що з Синоду отримано припис надрукувати твір у «Додатках до видання творінь святих отців у російському перекладі». Далеко не зовсім мені це подобалося, але робити не було чого. Втіхою для мене було те, що редакція тоді була багата грошима, і мені заплатили дуже гарну платню. Потім один єдиновір, який ревнував про суворі заходи проти розкольників, надрукував її окремою брошурою без попиту в мене, але з дозволу ректора Сергія, якому, як пліткували, приніс кульок вина. Про життя в Академії у студентські роки Під час мого навчання в Академії студенти поводилися дуже скромно. Були люди, схильні до горілки та випивали, але справжнього пияцтва, яке настало потім, не було. Саме випивання відбувалося секретно, тож я довгий час не знав про випивки і дізнався випадково. Раз гуляв я в Пафнутьєвому саду, підходить до мене один товариш і питає, чи немає в мене п'ята. Я своєю чергою запитав: «На що тобі п'ятак?» Він відповідав, що не вистачає на шкалик. Я зовсім не підозрював цього студента у випиванні і дуже здивувався його зізнанню. Визнання його порушило мою цікавість, я звернувся з розпитуваннями до приятелів, і мені повідомили, що випивання поодинокі і компанією відбуваються секретно, виробляються в сортирах (sic!), у спальнях і в печерах служителів. Єдине відкрите та освячене часом було випивання, яке можна назвати проповідницьким. Студент старшого курсу, який сказав у неділю чи свято проповідь, ставив товаришам чверть, яка розпивалася після приходу з церкви до номерів перед обідом. Але при цьому на частку кожного, хто випив, діставалося не багато більш або навіть зовсім не більше нинішнього мерзотника, так що при цьому не може бути мови про захмелення. Я на старшому курсі не сказав жодної проповіді, тому не ставив жодної чверті, а на чужих випивках не бував жодного разу (чув тільки, що вони відбуваються в спальні). Траплялося, що на святкових випивках інші пани перепивали, хмеліли і поводилися потім не зовсім пристойно, але це бувало дуже рідко. У молодих людей не обходилося без пригод по амурній частині, нищею яких був Посад. Ходили чутки, що іноді були сутички з посадськими молодцями, з яких ловеласи виходили з більш-менш пом'ятими боками. Щодо ходіння студентів на класи, то, як я сказав вище, останні мають бути поділені надвоє: на класи дообідні, якими читалися професорами лекції, та післяобідні, присвячені мовам: грецькій, латинській, єврейській, німецькій та французькій. На дообідні класи ходили дуже справно, хоча слуханням лекцій займалися не уважно: але виняток у цьому плані становили лише дні перед термінами подачі творів. Студенти, які не встигали впоратися зі творами вчасно, залишалися в номерах дописувати їх і в лекційний час. (Сидячи в аудиторії тихо і пристойно, ми займалися, хто чим хотів – читанням газет чи журналів, дрімали...) 14 . Головним нашим заняттям було писання місячних творів, якими справді більшість студентів займалася дуже старанно. Одночасно зі слуханням лекцій студенти не займалися самостійним довивченням наук з курсів, за останніми посібниками до наук та підручників, обмежуючись у цьому випадку тими небагатьма квитками, які здавали були наставниками (квитків по 15-ти). При цьому студенти не готували всіх записок, зданих професорами, а ділили між собою й ці малі частинки, так що на частку кожного доводилося квитка 3–4, які ми й зубрили. На квитках, покладених на стіл, робилися ледь помітні значки. Так як я не відрізнявся гостротою зору, то мені суворо каралося, щоб я з найбільшою увагою брав квитки і не витягував чужого. Завчене уривчасто і поспіхом дня через три – через два випаровувалося. Таким чином, вивчення наук в Академії було надзвичайно поверхове чи нікчемне. У студентів весь позалекційний час залишався абсолютно вільним, – весь цей час було зайнято лише писанням творів, яким студенти займалися справді дуже старанно. Більшість студентів намагалися поінформувати про існуючу літературу з предметів творів. У релігійному відношенні нічого видатного ні в добрий, ні в поганий бік між тодішніми студентами не було. Ходили справно до церкви, ходили на проповідь і до причастя. Проявів релігійного вільнодумства зовсім не було, та й не могло бути за станом тодішньої дисципліни. В наш час на кожному курсі було принаймні по одному божевільному. На попередньому курсі були два божевільні, на нашому один – Феофілакт Антонович Орлов із Рязанської семінарії. Він зазвичай ходив по номерах, заткнувши палець у ніс, як справжній філософ. Влітку наприкінці першого року гроза. Феофілакт ходив садом і ораторствував щось таке. Збіглися його слухати; вийшов навіть інспектор. Після цього його помістили у лікарні, у маленькій кімнатці, де ми його стерегли по черзі. Я сказав вище, що ректор Академії архімандрит Євген, якому я був земляком, був дуже прихильний до мене. Так само дуже прихильно ставився до мене А. В. Горський, який мені був також земляком. Під час нашого навчання в Академії ще живим був його батько, протоієрей Костромського кафедрального собору В. С. Горський. Олександр Васильович зазвичай їздив у Кострому на Різдво та на вакації. На час своїх повітів і відлучок він залишав мене домовитись у його квартирі. Це домовництво мало для мене те значення, що я міг досхочу ритися в книгах, якими був повний кабінет Олександра Васильовича, який тоді був бібліотекарем. Тут я міг бачити й читати такі книги, які б він не дав з бібліотеки не лише студенту, а й професору. Наприклад, я читав у нього французький переклад Гіббона «Історія занепаду та падіння Візантійської імперії» та французький переклад «Таємної історії Юстиніана та Феодори» Прокопія Кесарійського. Ритися в книгах Олександра Васильовича ходив до мене один професор – А. Ф. Лавров. До прийняття священства Олександр Васильович був великим курцем тютюну. Після його повітів у його тютюновому ящику залишався більш менш значний запас тютюну, і я зазвичай викурював його до останньої волоти. З цього приводу стався для мене один раз деякий скандал: приїхав Олександр Васильович з Костроми, одразу ж прибіг до нього вітатись П. С. Казанський. Поговоривши з Олександром Васильовичем, він виявив бажання покурити. Олександр Васильович наказав служителю набити слухавку. Служитель відповів, що тютюну зовсім немає, і я при цьому сповіщенні відчув себе дуже ніяково. Але Олександр Васильович не сказав жодного слова і послав за новим тютюном. (Разом із Жуковим тютюном він курив і сигари недорогі, але й не зовсім погані). Він зазвичай їздив у Кострому з моїм товаришем, і з своїм двоюрідним братом М. До. Соколовим. У дні від'їздів у Кострому нам із Соколовим він влаштовував святкові обіди, на яких випивав сам і змушував нас випивати чарки по дві-три вина. Трохи захмелівши від вина, він потім прощався зі мною надзвичайно довгим та надзвичайно міцним поцілунком. Я сказав вище, що, навчаючись у семінарії, я двічі ненароком захмелював. Так само двічі траплялося це нещастя зі мною і під час навчання в Академії: одного разу й у самій Академії, іноді в селі, на батьківщині. Після закінчення першого року навчання в Академії П. І. Горський отримав додавання до свого прізвища – «Платонов» та платонівські нагородні гроші. На платонівські гроші він влаштував закуску своїм приятелям, серед яких був і я, у квартирі своєї матері-вдови, яка жила в Посаді. На цій закусці змусили мене випити чарки дві чи три горілки, і я дуже захмелів. Назад до Академії довели мене до рук. Прийшовши в номер (4-й), я чомусь не захотів сидіти в ньому і, вийшовши з номера, сів на порозі дверей, що вели з коридору на ґанок. Справа була в суботу під час дзвону до всеношної. Мав пройти цими дверима до церкви інспектор. Але я не тільки не відійшов у номер від його проходу, але навіть і не встав, коли він проходив, а він зі свого боку дбайливо обійшов мене, не сказавши мені жодного слова. Чудово в цій історії те, що інспектор Сергій ні навмисне не закликав мене до себе догани, ні при нагоді коли-небудь після не сказав мені жодного слова. Очевидно, він знав, що я захмелів не від любові до горілки, а від відсутності практики в ній. Сергій виявив тут шляхетність, яку ми не звикли бачити від нього. Інший випадок мав місце у селі, на батьківщині. Під час вакації на свято я пішов з одним нашого села священиком гуляти на річку, яка тече за півтори версти від села. На річці біля дороги стояли тоді дві фарбувальні, що належали сільським фарбникам. Один із фарбників був у цей час у фарбувальній і закликав нас зі священиком до себе в гості. Бажаючи якнайкраще пригостити такого рідкісного гостя, як академіст, він послав у село в шинок за пляшкою хлібного рому. Цього огидного рому він буквально змусив мене випити чарку. З цієї чарки я сильно захмелів, так що священик насилу довів мене до села, а вдома я почував себе так погано, що батько і молодший брат усю ніч просиділи наді мною без сну. Я закінчив курс в Академії у 1858 році п'ятим студентом. Після чотирьох товаришів, залишених у самій Академії, я був першим претендентом на професорські місця в семінаріях. Найкращим із професорських місць у семінаріях було чи принаймні визнавалося мною місце професора-риторика у Московській семінарії. Його й хотілося дуже мені зайняти, але його перебив у мене товариш мій Олександр Васильович Морєв, який мав якусь дуже сильну руку у духовно-адміністративній галузі. Не призначений до Москви, я був призначений до Віфанії на клас тієї ж риторики. Я почав свою службу у Віфанії тим, що став першим водієм бородоношення, яке почало тоді входити у звичай між чиновниками. Вакацію після закінчення курсу в Академії я провів удома, в селі: я не вмів голитися і не мав бритви. Так само в селі не було нікого іншого, хто б мав бритву і вмів голити. Тож я й відпустив бороду. І потім вирішив зберегти її, щоб уникнути вельми неприємного процесу цирульника. Тому я приїхав на службу до Віфанії з бородою, і після мене почали інші відпускати бороду. Втім, я не засвоюю собі честі пропагандиста бородоношення, я був лише першим, котрий почав носити бороду у Віфанській семінарії. Я з'явився у Віфанію з деякою репутацією обдарованості та вченості, причому моїм хвалителем був професор Віфанської семінарії Іван Олександрович Веніамінов, учень Н. П. Гілярова. З Веніаміновим я познайомився як учень Микити Петровича, ще будучи студентом Академії. Ректор семінарії Ігнатій відразу ж захотів, так би мовити, використати і випробувати мою обдарованість і вченість: він доручив мені написати до першого ж Різдва вітальну промову митрополиту; для зразка дали мені з канцелярії збірку колишніх промов, або речник. Прочитавши збірку, я жахнувся: у промовах було красномовство зовсім неприборкане і нестримне, що не знає жодних меж (так що людей, які складали ці промови, можна було б визнати якщо не божевільними, то напівбожевільними). Склав я промову і потім протягом днів двадцяти всіх її правил, майструючи нові й нові версії. Нарешті, подав ректорові промову (красномовство в моїй промові було, але не шалене, а помірне), і ректор залишився, ймовірно, незадоволений нею, принаймні після нього не тільки не сказав мені компліменту, але й єдиного слова. Своєю риторикою я зайнявся з найбільшою старанністю. Мене зайняло питання, хто був першим творцем риторики, що викладалася у семінаріях, яка вчила писати не тільки правильно та чисто, а й красномовно. Виявилося, що цим першим творцем був Цицерон, який сказав, що «poetae nascuntur, oratores fiunt», не зрозумівши Аристотеля і прийнявши його риторику, яка містила практичні поради, як писати промови, за саму теорію науки. Я виписував потрібні книги і вирішив було написати свій підручник риторики, але під час приготування до писання був переведений до Академії. До кінця року цей розкол чимало зіпсував мені крові. Місяця за два, за півтора до іспитів зустрів я на прогулянці ректора семінарії. Поговоривши зі мною, він на закінчення сказав мені: «А на публічному іспиті владика, мабуть, приборкає вас, коли складатимете розкол; попередника вашого він завжди лаяв». Оскільки Ігнатій був онук митрополита і близька до нього людина, то я вважав, що він говорить на підставі якихось відомостей. В самий день іспиту мені треба було навіщось бачити ректора перед тим, як зібратися до нього професорам перед відправленням до класу. Він після промов, для яких я приходив, відпускаючи мене, знову сказав: «А сьогодні владика, мабуть, вас полає». Можна уявити, з яким хвилюванням я чекав черги іспиту з розколу. Черга настала, я вийшов до митрополита, а ректор викликав трьох учнів, які відповідали за розколом. Квитки взяті мною з книги митр. Григорія «Істинно-давня та істинно-православна церква». Відповідає один учень дуже добре дуже довгий квиток; митрополит не каже ні слова. Відповідає інший учень знову дуже довгий квиток та дуже добре; митрополит не каже знову ні слова. Відповідає третій учень також добре і такий самий квиток; після закінчення відповіді митрополит, не кажучи ні слова, відпускає мене, виклавши мені благословення своє мовчки. Коли я прибіг на своє місце весь спітнілий від хвилювання, то П. І. Горський, який сидів поруч зі мною і знав про мої очікування митрополичої лайки, зі сміхом сказав мені: «Ти дуже люто дивився на митрополита; він тебе злякався! У Віфанії моїми приятелями були інспектор семінарії ієромонах Єпіфаній (Ізбитський), Петро Петрович Деліцин та його брат Дмитро Петрович Деліцин, який викладав також риторику в 1-му відділенні (а я у 2-му), та І. А. Веніамінов. Петро Петрович, який жив у Посаді у батька, приїжджаючи до Віфанії на уроки, зазвичай влаштовував нам маленькі закусочки у квартирі брата Дмитра. Ці закусочки проводились надзвичайно весело. Справа в тому, що Єпіфаній і Петро Петрович були обдаровані незвичайним талантом сміховинства і чудово розповідали смішні анекдоти. Часто між ними влаштовувалося змагання: розповість смішний анекдот один, інший намагається перевершити його і розповісти ще смішний анекдот і т. д. Ми, слухачі, реготали при цьому до сліз і до упаду. Отримували ми у Віфанії нікчемне скаржіння і харчувалися у спільного професорського кухаря надзвичайно мізерно. Одяг у мене був поганий: фрак був студентський казенний, який виходив після закінчення курсу навчання в Академії. Вступив я на службу в студентській шинелі, підбитій повітрям. Грошей на заклад скількись стерпної шинелі у мене не було. Виручив з біди П. П. Деліцин, який позичив мене грошима в борг і сам купив мені в Москві ватну шинель з коміром з польського бобра. Цю шинель я носив нескінченні віки, доки вона не витріпалася зовсім: вата спустилася вниз, утворивши там цілі купи, і залишалися нагорі одні – сукно та підкладка. І. А. Веніамінов наставляв мене, що для товаришів, які приходять до мене, я повинен мати завжди пляшку хересу і соломку. Так я й робив. Там у Віфанії жив я дещо громадськіше, ніж згодом в Академії. Під кінець мого життя у Віфанії я затіяв влаштовувати чергові у професорів вечора для того, щоб на них не було карткової гри, а єдино корисні та приємні розмови. Один такий вечір у мене був. Пройшов він добре, тільки скінчився не зовсім добре: Іван Миколайович Доброумов і Василь Миколайович Страхов ладом між собою полаялися, неабияк випивши. Після мого від'їзду до Академії вечора ці припинилися. 6. Служба моя в академії 15 Я був переведений з Віфанії до Академії на кафедру Російської церковної історії 11 січня 1861 року. На кафедру Російської церковної історії, відокремлену в особливу кафедру від загальної церковної історії, при закінченні курсу призначений був М. К. Соколов, який наприкінці 1860 р. вирушив за кордон у сімействі гр. Путятина під офіційним приводом вивчення пам'яток, що стосуються нової історії Західної церкви. Історію свого переміщення до Академії я зовсім не знаю. Мене не питали, чи бажаю я бути переміщеним, і попередньо не повідомляли мені, що мають намір перевести мене, а коли переклали, то прямо повідомили мені, що я переведений. Треба думати, що переклад моє відбулося за пропозицією і за бажанням А. В. Горського, під найближчим, так би мовити, наглядом якого була російська церковна історія. Розповідь про свою наукову діяльність в Академії я почну з коротких повідомлень про ректорів Академії, за яких я служив. Ректори, за яких я служив. Першим ректором в Академії, при якому я розпочав службу, був Сава Тихомиров, переведений з ректорів Московської духовної семінарії і призначений на день раніше мого призначення в бакалаври Академії - 10 січня 1861 року. Призначенням Сави в ректори образилися професори. Зазвичай у ректори Академії призначалися люди, які закінчили курс її більш менш високо і перед тим, як бути призначеними в ректори Академії, які більш-менш довго служили викладачами в ній. Хоча Сава закінчив курс магістром, але жодної претензії на те, щоб стати професором Академії, не мав. Правда, що під час перебування синодальним ризничим він видав покажчик ризниці та бібліотеки. Але цей покажчик, який зовсім не належить до вчених праць, складений був не ним самим, а за його наймом його товаришем по Академії Олексієм Єгоровичем Вікторовим 16 . Сам митрополит Філарет усвідомлював незвичайність призначення Сави в ректори Академії і, відправляючи його до Академії, забезпечив його листом до А. В. Горського, в якому просив професорів Академії прихильно прийняти його, а Олександра Васильовича просив не залишати Саву своїми порадами з управління. Я не маю жодного уявлення про те, що за лекції читав Сава студентам, але не може підлягати сумніву, що ці лекції представляли щось дуже неважливе. У його правління зовсім не за його, втім, ініціативою професорами Академії було вирішено видавати церковно-історичний словник, але вся справа обмежилася одними словами. Тільки деякі з професорів написали кілька статей для першого випуску словника. Серед цих небагатьох був і я. Одна з моїх статей, написана для словника, привела у велике збентеження А. В. Горського, до якого вони були представлені, це саме стаття про Авраамію Ростовського, а збентежила сміливою критикою пізніших сказань про Авраамію (див. у «Додатку» до глави про чернецтво в моїй. Повертаючи мені статті, Олександр Васильович написав мені записку, в якій настійно радив мені не бути надто сміливим у критиці. «Вельмишановний і люб'язний Євген Євсігнійович! Перекладаю я вам дві статті ваші про преподобного Авраамію Ростовського та його монастиря, а разом з цим і мою виписку з одного рукопису колишнього Костромського Богоявленського монастиря, що містить у собі життя преподобного Авраамія. У ній є щось, що дозволяє ваші подиви. Побажаєте поглянути поблажливо на деякі мої нотатки. Оскільки справа не зовсім зрозуміла, то дуже різкі відгуки та рішучі висновки за потребою можуть здаватися передчасними. Дай Бог, щоб новий перегляд привів вас до більш поміркованих висновків. Ваш старанно відданий професор А. Горський, 21 квітня 1862 року». Недовго правивши Академією, Сава був призначений вікарієм Московським 4 листопада 1862 року. Наступником Сави призначений був А. В. Горський 23 жовтня 1862 року. Чутка про призначення Олександра Васильовича в ректори Академії зустріла студентами і професорами з тривогою і страхом, тому що перші побоювалися, що він буде суворим ректором і скрутить їх, а другі побоювалися, що він ходитиме на лекції і як людина багатовчений критикуватиме останніх. Але тривоги і страхи одних та інших виявилися марними. Що стосується студентів, то Олександр Васильович зовсім не приборкав їх: він хотів діяти на них лагідними заходами умовляння і розуміння, але це рішуче ні до чого не служило: студенти за його доброту називали його татом, охоче слухали його настанови і умовляння, але анітрохи останніми не виправлялися, продовжуючи. Загалом у його правління розбещеність студентів не зменшилася, навіть якщо не збільшилася. Були часті курйозно-комічні випадки. На одному курсі були два студенти, видатні п'яниці та потворники: вони пиячили і потворювалися в Посаді, потрапляли в поліцію, з якої були доставлені до Академії. По закінченні одного навчального року, коли всі студенти роз'їхалися по домівках, ці двоє залишилися в Академії і продовжували пиячити й бешкетувати, і Олександр Васильович два або, можливо, три тижні піклувався про те, щоб їх виселити з Академії, і коли вдалося йому виселити, то, як сміялися тоді, на радощах дякував він. Як ми сказали вище, Олександр Васильович був людиною, цілком відданою науці, тим часом це ректорство з його складними обов'язками надзвичайно відволікло його від наукових занять, що було йому вкрай обтяжливо. За правління Олександра Васильовича в 1864 році Академія святкувала 50-річний ювілей свого перебування в Лаврі. Видана була ювілейна збірка, складена зі статей кількох професорів. 1 жовтня у день Покрови Божої Матері, який був днем ​​відкриття Академії, відбувся в Академії під головуванням митрополита урочистий акт, на якому між іншими гостями були присутні Філарет, архієпископ Чернігівський, академік Білярський, Михайло Никифорович Катков, який тоді перебував у апогеї своєї слави. С. К. Смирнов прочитав історичну записку про діяльність Академії за півстоліття, написану з властивим йому не зовсім добре красномовством. Після цього Сергій Костянтинович сам Олександру Васильовичу зробив заяву про бажані та очікувані від професорів Академії вчені праці, яку закінчив зверненням: «Пора перейти від слів до справи». Після акту був урочистий обід, здається, у покоях ректора. На другий день у Олександра Васильовича був другий, менш урочистий обід для наставників і для гостей. Коли я прийшов на обід, Олександр Васильович взяв мене за руку і, підводячи до Філарета Чернігівського, сказав: «Ось той бакалавр Голубинський, про який я казав вам учора». З тону, яким були ці слова, слід зробити висновок, що він не особливо розхвалив мене Філарету. Зі свого боку цей останній не сказав мені жодного компліменту і навіть жодного слова, а тільки мовчки благословив мене. Святкування ювілею вченої та службової діяльності А. В. Горського було також скромне: ми піднесли йому альбом зі своїми картками, а він пригостив нас обідом, на якому старший професор Є. В. Амфітеатрів за шампанським вимовив коротке, хвалебне і не зовсім вдале привіт. Олександр Васильович як учений мав велику славу і дуже шанований був своїми учнями. Тому, коли він помер, ми очікували, що приїдуть на його поховання всі московські священики та його учні, отже, складеться з них великий хор. Але в своїх очікуваннях ми абсолютно обдурилися. Приїхало наче не більше двох-трьох людей. Наступником Олександра Васильовича був архімандрит Михайло Лузін. Михайло збирався стати хорошим, видатним ректором. Він вирішив було приборкати студентів від пияцтва і ледарства і повернути їх до того скромно пристойного і досить трудового життя, яке вони проводили до перелому, що трапився за Сергія, про що говорили ми вище. Ми, члени ради, зі свого боку цілком йому співчували і виявляли повну готовність сприяти йому, скільки від нас могло це залежати. Михайло почав вживати міри суворості по відношенню до неподобців. Серед тимчасово виключених ним за пияцтво був відомий нині професор богослов'я Харківського університету протоієрей Буткевич. На жаль, Михайла незабаром перевели з невідомої причини з ректорів нашої Академії до ректорів Київської Академії. Щодо моєї статті, надрукованої в «Журналі Міністерства народної освіти», Михайло закликав мене і казав: «Мабуть, вас попросять вийти з Академії!» Я йому відповів: Якщо попросять, то я, звичайно, її залишу. Потім, коли було надруковано I том моєї «Історії», хтось із наших був у Києві у Михайла, і він казав: «Євген Євсигнійович згрішив багато і бит буде багато». Наступником Михайла був Сергій Костянтинович Смирнов. При вступі на посаду він сказав нам пихату промову, в якій він обіцяв наробити багато, але все це були слова, слова і слова... 17 Він був звичайнісіньким ректором, який нічим не видавався. Він анітрохи не скоротив п'яно-безладного студентського життя. Скільки нагадую, у його правління жодних особливих подій не сталося. Наступником Сергія Костянтиновича був архімандрит Христофор, переведений із ректора Віфанської семінарії. Це була людина якась не дуже симпатична. Він ознаменував своє правління тим, що позбавив професорів права брати академічний хліб, за який вони платили гроші, та брати квас, який давався задарма, а також остаточно позбавив професорів права користуватися академічними конями. До відкриття залізниці від Москви до Трійці в Посаді не було легкових візників, і в разі потреби комусь кудись поїхати давався академічний кінь, або інспекторський, або особливий професорський кінь. Коли відкрилася залізниця і з'явилися легкові візники, то більшість професорів перестала користуватися академічним конем, але деякі люди похилого віку продовжували нею користуватися. Христофор зовсім заборонив це. Нарікаю не за себе самого, а за інших. Був суворим по відношенню до інших, по відношенню до самого себе він був великим паном. Ректорам Академії подавали та подають екіпаж з конями до воріт садових ґрат, а від ганку до воріт вони проходять пішки. Христофор не бажав здійснювати цю пішохідну подорож і наказував подавати екіпаж до ґанку (не ректорського, під'їзд до якого супроводжувався б великою поломкою кущів, а до церковного, причому справа не обходилася все-таки без певного псування саду). У правління Христофора сталася надзвичайна подія. Студенти вибили шибки у квартирі інспектора Антонія Коржавіна. Професори Академії, які перебували з Христофором у холодних стосунках, і попрощалися з ним особливо холодно. Наступник Христофора Антоній Храповицький із ректорів Петербурзької семінарії вирізнявся простотою поводження, перебував у близькому спілкуванні зі студентами та мав на них вплив. У світському суспільстві мав велике розташування. На його дротах, коли потяг рушив, пані кричали: «На кого ти нас залишаєш?» і проливали сльози. Казали, що у складанні пасквільної статті на мене в «Мандрівнику» брав участь і Антоній. Але якою мірою це справедливо, нічого не можу сказати. Антоній постійно говорив, що бажає моєї відставки митрополит Сергій, але інші казали, що й сам він бажає відставки не менше, ніж митрополит Сергій. Але, наскільки це справедливо, знову нічого не можу сказати. Моя вчено-навчальна діяльність Звертаюся до самого себе та до своїх вчено-навчальних справ. Історія Російської Церкви належить до наук, які викладалися на старшому курсі. Заняття нею викладача, як викладачів та інших наук курсу, полягали у читанні лекцій протягом обох років та у рецензуванні студентських творів: на 1-му році місячних, на 2-му курсових. Щодо читання лекцій, то справу з ним могло бути ведено двояко: або так, щоб у точному сенсі слова читати по зошиту, або так щоб з конспектом у руках говорити живим голосом (sic!). Не може бути ніякої суперечки та сумніву, що другий спосіб набагато кращий за перший і добре було б, якби він був зроблений загальнообов'язковим. Але я, незважаючи на свідомість переваги другого способу перед першим, почав читати лекції першим, а не другим способом, тобто в точному сенсі читати зошит. Це з двох причин: перша причина є та, що в той час, як я почав читати лекції, другий спосіб ще зовсім не входив у звичай у нашій Академії, друга причина є та, що я усвідомлював себе не особливо здатним до читання живим голосом (у разі загальнообов'язковості способу, я б, звичайно, старався, скільки можна, усі). Стосовно до тижневої кількості лекцій науки, що викладалися на старшому курсі, поділялися надвоє: з одних наук покладено були дві двогодинні лекції на тиждень, з інших наук одна двогодинна лекція з додаванням двох післяобідніх уроків якоїсь мови. Історія Російської Церкви належала до другого класу: за нею було покладено однотижневу лекцію з додаванням двох післяобідніх уроків німецької мови. Якби складати лекції з якоїсь науці, яка вже цілком розроблена, так що залишалося б тільки у власному викладі передавати зміст, запозичений з книг, то тижневого терміну для складання лекції було б не тільки досить, але й достатньо. Але зовсім інакша справа з російською церковною історією: вона не є ще наука зовсім розроблена і оброблена, а знаходиться в періоді розробки та оброблення. При такому положенні справи складання лекцій за нею не може перебувати в одному власному викладі готового змісту, але мало полягати у приготуванні або виробленні і самого змісту. Саме, вимагалося можливо ретельне вивчення з існуючих джерел підлягають предметів і потім старанна наукова обробка їх з можливо задовільним, звичайно, поясненням, чому інше, прийняте моїми попередниками, було відкидане мною, як неспроможне і хибне. За зараз сказаним я працював над складанням тижневої лекції безперервно весь тиждень, не переводячи духу і не покладаючи рук і, можна сказати, вдень-нічно, оскільки значною мірою не досипав ночей. Взагалі це термінове виготовлення лекцій для читання протягом двох років було для мене працею надзвичайно важким і втомило і виснажило мене до крайності. Скажу тепер про свої стосунки з наукових справ до А. В. Горського та про стосунки до мене самого моїх слухачів-студентів. Як має думати, Олександр Васильович, переводячи мене з Віфанії до Академії, розраховував і сподівався, що я працюватиму під його керівництвом, звертатися до нього за порадами та вказівками. Але я зовсім не міг цього робити. Ми з Олександром Васильовичем були дві людини різних напрямків: він був консерватор, девізом якого служив девіз митрополита Філарета: «Розсудливість і обережність». Я, навпаки, був лібералом, який все піддав суворій критиці - приймав тільки те, що витримувало критику, і відкидав те, що її не витримувало, без жодних міркувань про те, чи це розумно чи ні. За такого стану справи я не міг ходити до Олександра Васильовича за порадами і вказівками, а, навпаки, всіляко намагався уникати співбесід з ним з наукових питань і приховувався від нього, що і як про що я думаю. Немає сумнівів, що це дуже сердило і засмучувало Олександра Васильовича, хоч він відкрито і не заявляв своїх почуттів. Але я не міг чинити інакше. На підтвердження до зараз сказаного і як якусь ілюстрацію до нього розповім один випадок, який мав місце дещо пізніше. Олександр Васильович їздив до Петербурга для участі в одній комісії при Синоді. З Петербурга привіз він у подарунок мені книгу Чистовича «Феофан Прокопович та її час» (СПб., 1868). Коли я прийшов до нього, він і вручив мені подарунок зі словами: «Ось вам петербурзький калач», у нас розпочалася вчена розмова з приводу книги. Говорячи про Феофана Прокоповича, не можна було не заговорити про Стефана Яворського. Але тільки-но ми це зробили, як у нас почалася суперечка. Олександр Васильович стояв за Стефана Яворського, за Феофана Прокоповича. Суперечка приймала гострий характер, але Олександр Васильович, усвідомлюючи всю комічність суперечки за цих умов, постарався припинити його, закінчивши його словами: «Ну вас із вашим Феофаном Прокоповичем». Олександр Васильович примирився зі мною і повернув мені своє вподобання, коли я надрукував «Короткий нарис історії православних церков», яким я надзвичайно догодив йому, як скажу про це нижче. Щодо моїх слухачів-студентів, то зовсім не було так, щоб від напливу їх на мої лекції тріскотіли стіни аудиторії, зовсім не було й так, щоб аудиторія з безпекою для своїх стін вся ними наповнювалася, а було так, що вони ходили на мої лекції далеко не справно і далеко не в повному числі студентів курсу. Говорячи без хибної скромності, я читав студентам порівняно гарні лекції. Причини ж такої малої уваги студентів до моїх лекцій і такого несправного відвідування студентами моїх лекцій були дві: перша є та, що я, як сказав вище, читав по зошиту, читав дуже швидко і був читач чи читець далеко не першокласний, а якщо й не зовсім поганий, то не дуже далекий від нього, друга лекції) я не вдавався до Петрушки і райку, розуміючи настільки звичайне ліберальне скелезубство з різних злободенних питань. Я не якийсь чорносотень із політичних переконань, але весь свій час і місце, і я вважав негідним порядного вченого і порядного професора зазивати на лекції балаганним способом. Особливо порожня моя аудиторія у великі пости. Моя лекція була в середу і останнім часом перед обідом. А оскільки у великі пости студенти мали ходити до церкви за передосвячені обідні, то моя лекція переносилася після обіду. Після обіду студенти віддавали перевагу ходінню в клас для слухання хороших лекцій ходіння в спальні для гарного післяобіднього сну. Пам'ятний мені і досі один випадок. Написав я лекцію, яка дуже подобалася мені самому. Іду в клас і думаю, що ось пригощу нею студентів, але прийшов у клас і побачив, що, на жаль, пригощати майже нема кого: за першими двома партами сиділа одна людина - пам'ятний Філ. Ал. Терновський, біля задньої стіни аудиторії сиділо чоловік 5–6, але вони сиділи з похмурими головами і начебто розташовувалися не слухати мене, а спати або спати. Зізнаюся відверто, що часом відчувалася гірка образа на студентів за їхню малу увагу (байдужість) до моїх лекцій. Працюєш, працюєш і раптом пуста аудиторія! Я сказав вище, що заняття викладача Російської та Церковної історії, так само як і інших викладачів старшого курсу, полягали: по-перше, у читанні лекцій протягом обох років і, по-друге, у рецензуванні студентських творів: на першому році місячних, на другому році курсових. Найкращі курсові твори були магістерськими, і вони вимагали особливої ​​уваги в деякому відношенні, як буде зазначено нижче. Рецензування курсових творів іноді й інших викладачів зверталося в дуже важку роботу, стаючи справжньої карою Божою. Було прийнято, щоб студент протягом усіх чотирьох років навчання в Академії стояв за списками в першому розряді, неодмінно, і як би його ipso закінчував курс навчання магістром. Але траплялося, що з цих студентів подавали курсові твори погані і дуже погані; в таких випадках на обов'язки викладачів, які читали твори, лежало перетворювати їх з худих і дуже худих на можливо хороші, хоч би якої праці це коштувало і яких би виправлень твори не вимагали, хоча б справа доходила і зовсім до їх переробки. Я пам'ятаю, як Олександр Федорович Лавров одного курсового або випускного року мучився над виправленням творів все літо від Великодня і до вакації. Переведений з Віфанії в Академію невдовзі після бакалавр Василь Іванович Боголепов до того змучився над виправленням такого твору, що мука ця, як імовірно можна думати, була однією з причин душевної хвороби, що спіткала його незабаром, що примусило його залишити службу в Академії. А про Микита Петровича Гілярова говорили, що він, на вимогу ректора Академії Олексія, написав зовсім нову дисертацію онуку митрополита Філарета студенту 17-го курсу ієромонаху Ігнатію, який помер костромським архієреєм. Справа була така. Ігнатій подав твір нікуди не придатний. Микита Петрович, прочитавши його, послав по Ігнатія з метою вказати йому, що і як виправити. Ігнатій не прийшов до нього. Послав удруге, теж не прийшов; до третього – теж не прийшов. Тоді Микита Петрович пішов до ректора з повідомленням про твір і зі скаргою на Ігнатія. Ректор відповідав йому: «Як ти там хочеш, а щоб твір був добрий». І Микита Петрович мав написати твір. Особлива увага, яка була потрібна при читанні всіх взагалі магістерських дисертацій, мала бути спрямована на те, щоб намагатися очищати твори від усього, що могло спричинити засудження митрополита Філарета або порушити його гнів. Магістерські дисертації, перш за все відсилаючи їх до Синоду для розгляду їх останнім піддавалися, так би мовити, ревізії митрополита Філарета. Складалася під його головуванням конференція зі старших професорів Академії і на конференції було читано митрополиту кілька місць з кожного твору за його вказівкою. Якщо в якомусь творі щось зазнавало його засудження або збуджувало його гнів, то професор, який читав твір, отримував від нього більш-менш сувору догану або негайно на самій конференції, якщо був її членом, або через ректора, якщо не був її членом. Я, зі свого боку, був дуже щасливий щодо магістерських дисертацій: жодній з них мені не довелося виправляти дуже багато і за жодну з них я не піддавався догани митрополита. До речі, писав мені дисертацію Філ. Ал. Терновський, і написав він її дуже акуратно, тож мені не доводилося робити виправлень, беручи до уваги Філаретові погляди. Після виготовлення лекцій для читання протягом двох років, я зробив працю, яку вважав і вважаю корисним і бажаним взагалі і який особливо бажаний був для мене внаслідок прийнятого мною наміру написати курс російської церковної історії - це саме витяг з літописів всіх повідомлень, що відносяться до церковних подій; поєднання їх в одне місце з хронологічним розташуванням і складання з них як би особливого зведеного церковного літопису. Я зробив працю, не маючи грошей на його видання, але я розраховував, що Олександр Васильович, визнавши очевидну корисність праці, знайде гроші, випросивши їх, наприклад, у митрополита. Напрацювавши стільки, щоб можна було розпочати видання праці, я пішов до Олександра Васильовича з доповіддю. Той дуже схвалив працю, але подальшого руху справі не дав, і я повинен був відмовитися від праці, як від моєї невдалої витівки. Перш ніж приступати до приготування курсу російської церковної історії, я вирішив написати два твори, які служили як би введенням до курсу, саме, по-перше, дослідження про Костянтина і Мефодії, першовчителів слов'янських, по-друге, короткий нарис історії православних церков болгарської та сербської з руми. Дослідження про Костянтина і Мефодії я закінчив, як випливає з дати під передмовою до нього, у липні 1867 (дата - 9 липня 1867). Дослідження складається з двох частин, з яких у першій пропонується повний життєпис Костянтина та Мефодія, а в другій міститься критичний огляд сказань про них. Твір, що досі залишається в рукописі, являє собою дві рукописні чверткові книги, з яких в 1-ій - 452 чверті або 904 сторінки, в другій - 392 чверті або 764 сторінки, а в обох - 844 чверті або 1688 сторінок. Твір був представлений мною в Академію наук на здобуття Уваровської премії і був відзначений Академією повної Уваровської премії в 1500 рублів. Свого часу твір не міг бути надрукований за тодішніми цензурними умовами, оскільки я дуже різко критикую легендарні оповіді про Кирила (Костянтина) і Мефодію, а особливо легендарні оповіді про учня єпископа Климента. Та я й не дуже клопотав про його надрукування, бо надрукування обійшлося б дуже дорого і, безперечно, не окупилося б. Можна було б клопотати про його надрукування в журналі, але єдине місце для нього за його величезністю було б у «Читання в Імператорському Товаристві історії та старожитностей російських при Московському Університеті»; в Суспільство ж я не міг адресуватися, тому що в ньому панував тоді його секретар Осип Максимович Бодян-ський, твір якого «Час походження слов'янських письмен» я дозволяю собі досить різко критикувати, та й взагалі Осип Максимович не поставився б прихильно до твору людини, в якій він мав бачити суперника собі. Під час занять дослідженням про Костянтина і Мефодії зі мною трапилася від сильної перевтоми тяжка катастрофа. Одного вечора стою я біля конторки і пишу. Раптом здійнявся сильний шум у голові і кров фонтанами рушила з шиї вгору. Коли припинився шум у голові, я відчув у ній сильний біль, і виявилося у мене сильне потемніння в очах. Біль у голові скоро минув, а від потемніння в очах я довго лікувався і вилікувався тільки наполовину; повернулася працездатність (розумію здатність читати і писати) тільки в одне око (ліве), а що стосується іншого ока (правого), то зір у ньому певною мірою покращився, втім, не до того, щоб допомагати іншому оку в читанні та письмі. Але через деякий час праве око знову перестало скільки-небудь бачити, так що з 1866-1867 років я став, власне, однооким, хоча на вигляд і здавався обох. Разом із потемнінням в очах з'явився в мене шум у вухах, який відтоді залишається і досі. "Короткий нарис православних церков болгарської, сербської та румунської" надрукований мною в 1871 році на частину грошей Уваровської премії, отриманої з Академії Наук. Твором цим, як я сказав, украй догодив я Олександру Васильовичу Горському, тому що вкриту досі мороком незнання історію слов'янських церков осяяв світлом ведення, на що вжив величезну працю. Твір це виявився дуже невдалим у комерційному відношенні. Я припускав, що у великій Російській країні знайдеться 1200 чоловік, які забажають дізнатися церковну історію споріднених нам слов'ян – болгар та сербів – і надрукував твір у 1200 примірниках, але я абсолютно помилився у своїх припущеннях. Відразу після надрукування твору було продано його екземплярів сто два з половиною, а потім розпродаж його пішов украй туго, так що й тепер, через 38 років, досить значна кількість екземплярів залишається у мене на руках. Під час писання цього твору я гасав із мрією про заснування при Московській Духовній Академії церковно-археологічного музею, щодо чого в мене досі зберігається документальне свідчення. Московським купцем Сиротініним куплений був десь і в когось у Сибіру стародавній дуже чудовий в археологічному відношенні дискос, проданий ним потім у музей графа Строганова, в якому і зараз. З дискосу знято було Сиротининим фотографія, екземпляр якої він дав своєму знайомому, а моєму приятелю Ал. Євг. Вікторову. Той віддав фотографію мені і на задній її стороні написав: «До церковно-археологічного музею при Московській Духовній Академії від А. Вікторова 2 сент. 1870 р.» Я припускав повести справу так, щоб через А. В. Горського виклопотати у митрополита відкритий лист до священиків московських парафіяльних церков, що дозволяє їм віддавати в музей при Московській Духовній Академії те, що вийшло з церковного вживання і не мало особливої ​​цінності, причому передбачалося позначати в каталозі, з якої. Цим шляхом я сподівався покласти достатню основу музею. З доповіддю про мою думку я пішов до Олександра Васильовича. Він схвалив мою думку, але подальшого руху їй не дав. Своєю мрією про музей я дещо попередив Київську Духовну Академію з її музеєм, який там було відкрито 1872 року. Деякі з моїх знайомих і приятелів 18 настійно переконували мене подати «Короткий нарис» на ступінь доктора, яка, безсумнівно, за нього мені й була б, оскільки єдиний в Академії компетентний суддя – ректор Академії А. В. Горський був найсприятливішої про нього думки, про що нижче. Але, на моє справжнє і найбільше щастя, я втримався від цього: я вважав, що для подання на ступінь доктора твір недостатньо товстий і не має достатньої зовнішньої представницькості. Я відклав шукання до виготовлення першого тому «Історії Російської Церкви». Якби я представив «Короткий нарис» на ступінь доктора і отримав ступінь, то I тома «Історії Російської Церкви» я не міг би подати до академічної цензури, а мав би подати до звичайної цензури. Звичайна ж духовна цензура ні за що і ні в якому разі не схвалила б його до друку. (Відкладаючи на невизначений час отримання докторства, а з ним і ординатури, я позбавляв себе прибавки до платні в тисячу рублів). Але, будучи неодруженим і живучи скромно, я не особливо потребував 1000 руб.). А тим часом, якби сталося так, що я написав би I тому «Історії Руської Церкви» і виявився б у неможливості його надрукувати, то створив би собі становище справжнього мученика. (Вище я не пояснив, чому я не подавав на ступінь доктора ще дисертації про Костянтина і Мефодії. Справа в тому, що значну частину дисертації складає різка критика легендарних сказань про першовчителів і про їх уявного учня єпископа Климента. її, так що докторство, безсумнівно, мені не було б дано, а тим часом я вчинив би дуже неприємний скандал). На закінчення про перші мої вчені праці вважаю за обов'язок згадати словом щирої подяки покійного лаврського бібліотекаря отця Арсенія, який найобов'язковою мірою позичав мене потрібними лаврськими рукописами. Коли б я не прийшов до нього по рукописи або коли б я не прислав за ними свою прислугу, відмови не було. Нерідко в мене знаходилося лаврських рукописів по п'ять екземплярів і навіть більше і ніколи не висувалося жодних вимог щодо їх повернення. (У передмові до «Опису лаврських рукописів» о. Арсен каже, що він, будучи в цей час помічником бібліотекаря о. Іларія, був його співробітником у складанні опису. Але він зі скромності говорить неправду: він був єдиним і винятковим укладачем опису. Батько ж Іларій, людина малограмотна, людина малограмотна, людина малограмотна, людина малограмотна, людина малограмотна, людина малограмотна рукописів, стосовно отця Арсенію мав тільки те сумне значення, що будучи великим любителем горілки, привчив до неї та його). Написавши два твори, що становлять хіба що введення в курс Російської церковної історії, я вирішив, перш ніж приступати до обробки цього останнього, здійснити наукову закордонну подорож переважно до південних православних слов'ян і греків. Справу про подорож я почав не звичайним порядком, а оминаючи цей порядок. Якби я почав звичайним порядком і ввійшов у Раду Академії з проханням про відвідання мені відпустки в закордонну подорож, то старі, що сиділи в правлінні Академії і не особливо мене скаржилися за неходіння до них для випивання горілки, для гри в карти і для розшаркування перед ними, безсумнівно. Я прямо надіслав прохання про відпустку обер-прокурору Синоду графу Дмитру Андрійовичу Толстому, докладно пояснивши йому у проханні причини, з яких мені бажано було б здійснити подорож. Граф Толстой, отримавши моє прохання, запросив мене ректора Академії А. У. Горського. Олександр Васильович у відповідь на запит графа Толстого надіслав йому найприємніший про мене відгук, у якому розхвалював і взагалі вчену діяльність мою і щойно надрукований твір «Короткий нарис». Зміст свого відгуку Олександр Васильович сказав мені сам. Незабаром після надсилання їм відгуку я прийшов до нього в добрий, що називається, годину, тобто коли він бував у дуже хорошому настрої. Поговоривши зі мною про те, навіщо я прийшов, він посадив мене, вийняв зі столу листок і зі словами: «Ось я прочитаю вам відгук про вас, який я надіслав обер-прокурору Святішого Синоду», почав читати. Відкликання було настільки хвалебним, що я трохи послухав його, а потім мені стало ніяково слухати посилені похвали про себе, так що я встав і, попросивши від Олександра Васильовича благословення, пішов від нього, не дослухавши до кінця відгук. Чернетка відкликання, мабуть, зберігається у паперах А. В. Горського, а біловик – у паперах графа Толстого. У відповідь на відгук Олександра Васильовича граф Толстой надіслав йому листа, в якому виявив свою згоду на мою подорож. У найближчому засіданні Ради Академії Олександр Васильович повідомив про мою поїздку за кордон, як про новину: «Ось, мовляв, у нас Євген Євсігнійович їде за кордон». Тоді Єгор Васильович Амфітеатров, прийнявши важливий начальницький вигляд, сказав: «Ну, ще нам треба буде добре розсудити, чи їхати Євгену Євсигнійовичу за кордон», – даючи тим знати, що якби я повів справу через Раду, то знадобилися б від мене багато поклонів. На ці слова Олександр Васильович відповідав: «Але вже отримано дозвіл на подорож від обер-прокурора Святішого Синоду». Єгор Васильович, змінивши важливий начальницький вид на вид людини, яка потрапила в незручне просак, сказав: «У такому разі міркувати, звичайно, нема чого». Для поїздки за кордон я хотів отримати на додаток до платні екстраординарного професора 2000 рублів: я припускав здійснити більш-менш значну подорож на Балканський півострів місцями, населеними греками і болгарами. З проханням про збільшення я вважав за необхідне звернутися до графа Толстого особисто. Не маючи грошей на поїздку до Петербурга, я випросився, щоб мене послали до нього депутатом на I археологічний з'їзд, що відкрився. Граф Толстой прийняв мене надзвичайно люб'язно. На моє прохання про збільшення він відповідав, що задовольнить її з повною готовністю, знаючи, що в мене все піде на користь науки. Очевидно, він повторював відгук про мене Олександра Васильовича (а може бути, ще й відгук М. А. Сергієвського, який перебував при ньому, з яким, бувши студентом, я прожив два роки в одному номері, про що сказано вище). Я зупинявся в Петербурзі у А. Ф. Лаврова, який жив там, буду членом комісії з перетворення церковного суду. Коли я повідомив йому, як прийняв мене граф Толстой, він сказав мені: «Ну, тепер піди до директора Господарського управління при Святому Синоді і повтори йому своє прохання». Але я знаходив, що йти до директора Господарського Управління після запевнення графа Толстого означало певною мірою висловлювати недовіру до цього запевнення, і дивився на подорож до директора, як на одну з тих подорожей, яку називають оббивкою порогів, і відмовився йти. Тоді Олександр Федорович сказав: «Ну дивись, замість 2000 рублів отримаєш збільшення однієї тисячі». Я засміявся на це пророцтво. Але, на жаль, пророцтво виявилося дійсним пророцтвом: замість двох тисяч мені додали насправді одну тисячу карбованців. Так чутливо я був покараний за свою високу і педантичність. У подорож я вирушив з Посаду 17 червня 1872 року в суботу: з Петербурга, в якому мені треба було бути перед подорожжю, я виїхав до Відня через Вільню та Варшаву 21 червня і прибув до Відня 26 червня. У Відні я прожив до 28 жовтня, здійснивши з неї поїздки Польщею, Угорщиною, Галичиною, Буковиною з деяким прихватом Молдови. З Відня спустився вниз Дунаєм до Белграда в Сербії 28 жовтня. У Белграді пробув до кінця грудня, здійснивши досить значну поїздку Сербією. З Белграда через Рущук і Варну подався я до Константинополя, причому в Рущуку мав зупинку і зробив з нього поїздку до Букарешта у Валахії. У Константинополі пробув до 20 липня 1873, причому на Великдень 1873 здійснив поїздку до Єрусалиму, виїхавши 15 березня. В Єрусалимі пробули з 27 березня по 20 квітня 19 . З Константинополя приїхав до Солуня, де пробув три дні і прибув на Афон 25 липня 1873 року і, об'їхавши його майже весь, виїхав з нього 12 серпня. З Афона вирушив назад до Солуні, з якої поїхав до Афін. У Пірей приїхав 18 серпня, де витримав п'ятиденний карантин. З Афін жодних поїздок не робив з побоювання бути захопленим розбійниками. З Афін поїхав до Риму і зупинявся в Корфу та Барграді. З Риму їздив до Неаполя для огляду розкопок помпейських, до Равенни – для огляду стародавніх церков, до Венеції та Флоренції – для огляду їхньої давнини. У Росію повернувся до самого Різдва Христового 1874 року. Із закордонних російських людей, які ставилися до мене з люб'язністю та обов'язковістю, треба згадати добрим словом протоієрея посольської церкви у Відні Михайла Федоровича Раєвського, секретаря посольства в Белграді, за відсутністю посла графа Ігоря, що виправляв його посаду князя Дмитра Миколайовича Церетелева, і посла в Константинополі при константинопольській посольській церкві отця Смарагда, посольського архімандрита в Афінах отця Миколи. Із закордонних вчених вважаю обов'язком щирої подяки згадати відомого сербського вченого Мілана Мілічевича, який супроводжував мене в поїздці Сербією. Я був надзвичайно радий, що здійснилися мої мрії про закордонну подорож. На власні очі я бачив стародавні пам'ятки церковного зодчества, що зберігалися, бачити які мені було бажано для моєї науки. Не бачивши їх сам, а знаючи тільки за малюнками, я б ніколи не склав собі бажаного мені абсолютно ясного і виразного про них уявлення (на першому місці має бути поставлена тут св. Софія Константинопольська): на власні очі я бачив церковне життя і церковні звичаї і звичаї у греків і південних православних слав. нас. Загалом я повернувся з-за кордону з почуттям повного задоволення. 7. Друкування I тому «Історії Російської Церкви» Відпочивши від подорожі і представивши до Ради Академії стислий звіт про нього, я приступив, нарешті, до опрацювання курсу російської церковної історії. Над першим томом її, що обіймає домонгольський період, який я мав намір представити і дійсно представив до Ради Академії як дисертацію на ступінь доктора богослов'я, я працював спільно з продовженням лекцій і деякими побічними роботами близько 5 років. Я не вдаватимуся в його характеристику, оскільки він надрукований і в усіх є. Скажу тільки, що остаточна обробка тому, як і перше його написання з вищевказаних причин складала праця дуже нелегка, що забрав у мене чимало безсонних ночей і змушував мене чимало ламати голову. Пам'ятаю, що при остаточній обробці тому я особливо сильно мучився над питанням, чому ми, росіяни, уявляючи собою виняток з народів Європи, не засвоїли собі справжньої освіти і не стали народом освіченим, а стали і залишилися тільки грамотним народом. Перший том своєї «Історії» я мав намір присвятити пам'яті А. В. Горського і вже зробив присвяту, яка є така: Олександра Васильовича Горського, покійного ректора Московської Духовної Академії. Справжній том нашої історії дозволяємо собі присвятити пам'яті незабутньої людини. Бувши учнем покійного Олександра Васильовича в тому власному розумінні, що ми вчилися в нього в Академії, ми не можемо зовсім назвати себе його учнем у тому невласному розумінні, щоб були продовжувачами його ідей, поглядів та думок та взагалі напряму. Але він був для нас учителем ще й в іншому невласному значенні: його самовіддана відданість науці та її без будь-якої риторики, а по самій істині, невсипуща працелюбність нас надихали і викликали нас на наслідування та змагання. Але цієї посвяти не вдалося мені опублікувати (про що зараз нижче). Коли я виготовив I том «Історії» до друку, то у мене виникло питання, де взяти грошей на друкування, яких у мене не було і яких за широким томом потрібно було дуже багато. У цьому допоміг мені митрополит Макарій, який позичив мене 2500 рублями з перервинських сум. Про це я говорю в ненадрукованому посвяті II тома 1-ї половини моєї «Історії», яке тут наводиться цілком. Посвята II тому 1-ї половини: «Перший том моєї «Історії Російської Церкви» я мав намір присвятити пам'яті Олександра Васильовича Горського, прикладом якого я одушевлявся і якому змагався у науковій праці. Але намір залишився не виконаним, тому що проти складеного мною посвяти, несподіваним для мене чином перетлумачуючи його, повстали деякі шанувальники пам'яті Олександра Васильовича 20 . Справжній другий том «Історії» вважаю за свій обов'язок присвятити пам'яті високопреосвященного Макарія. Високопреосвященний Макарій є одним із найвідоміших наших духовних учених і одним з найславетніших наших меценатів або благодійників і заохочувачів науки і духовної та світської 21 . Але його ставлення до мене, які змушують мене присвятити його пам'яті справжній том «Історії», свідчать про те, що разом з іншими якостями та достоїнствами він вирізнявся істинно високою шляхетністю душі. Горацій сказав про письменників, що вони є genus irritabile, наш Пушкін назвав їх стан цехом делікатним, а без Горація і без Пушкіна всім відомо, що вони є люди переважно самолюбні. Але серед роду дратівливого, в цеху делікатному і між людьми переважно самолюбними, високопреосвященний Макарій становив рідкісний і гідний виняток, бувши здатний не тільки не запалатися гнівом проти людини, яка дерзала виступити до певної міри суперником йому і бути до цієї людини вкрай прихильною. Приготувавши до друку перший том «Історії», я став перед питанням: де взяти грошей на друкування, яких я не мав. Єдина особа, до якої я міг звернутися з проханням про позику грошей, не вдаючись до принизливих прохань і поклонів (і усвідомлюючи деяке моральне право просити їх), був митрополит Московський з його перервинськими сумами, яким митрополитом на даний час був саме високопреосвященний 1879). Коли я повідомив про свій намір звернутися до преосвященного Макарія з проханням про позику грошей, декому зі своїх академічних: то мені висловили надзвичайний подив і говорили зі сміхом: «Піди-но, сунься, він тобі дасть». Була й найближча підстава говорити це: у вигляді деякої проби і у вигляді деякої, так би мовити, заяви про себе вченому світу, в 1876 році я надрукував в «Журналі Міністерства народної освіти» главу з «Історії»: про християнство в Росії до святого Володимира 22 , і ходили чутки, що преосвященний дуже прославлений Мак. [Володимир Сергійович Соловйов передавав в Академії, в якій деякий час був вільним слухачем, що Макарій дуже лаяв мене його батькові] 23 . Але оскільки крім митрополита звертатися за грошима мені було зовсім нема до кого, то незважаючи ні на які погані пророцтва і прикмети, я зважився звернутися... Приїхавши до Москви, я зупинився цього разу біля преосв. вікарія Алексія (колишнього професора Академії А. Ф. Лаврова), щоб для поїздок до преосв. Макарію, який жив на дачі в Черкізові, – справа була влітку, – користуватися його архієрейськими конями. Дізнавшись про причину прези, тобто що я приїхав просити у митрополита грошей взаєму на друкування «Історії», преосвященний Олексій розсміявся і зі словами: «Ну гусак» - сумнівно похитав головою і зробив гримасу, яка говорила те ж, що говорили мені в Академії, тобто. На сумніви преосвященного Олексія я відповідав, що крім митрополита мені нема в кого більше просити грошей і що якщо він не дасть, тоді кінець, і попросив його позичити мене конем. Зрозуміло, що я їхав до преосвященного Макарія не з повною надією і не з особливо спокійними почуттями. Приїжджаю в Черкізове і введений у приймальну кімнату митрополита чекаю з трепетом, що буде... і було те, що виходить преосвященний Макарій, приймає мене надзвичайно люб'язно і з найбільшою готовністю виявляє згоду задовольнити моєму проханні, причому, доручаючи мені написати формальний папір, знайду собі зручними, і каже, що він покладе резолюцію на папері, не читаючи її. Я вийшов чи, краще сказати, вискочив від владики і летів до преосвященного Олексія на Савинському подвір'ї, не пам'ятаючи себе. Коли питання преосвященного: «Ну що?» я розповів йому, як прийняв мене владика і як поставився до мого прохання, він, можна сказати, весь перетворився на подив і здивування. Деякі можуть думати і говорити, що не Бог знає, яка важливість, що преосвященний Макарій дав тобі грошей взаєму на друкування «Історії». Але повинні вони зрозуміти, що справді велика важливість, якщо ніхто з людей, які складали по відношенню до преосвященного Макарія коло людей, так би мовити, обізнаних, не вірив і не очікував, щоб він зустрів моє прохання так, як він його зустрів. Стосовно іншого митрополиту було б не дуже важливо, що він дав професору Академії грошей у борг (і було б тільки чудово тим, що представляло б, якщо не помиляюся, перший приклад позики митрополитом професора і до того ж позички досить великий, у цілі дві тисячі п'ятсот рублів). Але зовсім інша справа стосовно преосвященного Макарія, який позичив грошима саме мене і саме на певну потребу. Я написав і зібрався друкувати свою «Історію Російської Церкви», коли він друкував свою «Історію Російської Церкви». Зрозуміло, що при цьому я мав у вигляді до тієї чи іншої міри виправляти і доповнювати його, бо інакше навіщо б і для якого сенсу я став би й друкувати свою «Історію», і принаймні я виступав зі своєю «Історією» ніби його суперником. Так ось я написав «Історію Руської Церкви» до певної міри проти «Історії» преосвященного Макарія і до певної міри як би замість неї, – і звернувся до нього з проханням про позику грошей для надрукування цієї «Історії», інакше сказати: я написав книгу до деякої міри проти преосвященного Макарія і звернувся до мене надрукування цієї певною мірою проти нього написаної книги. Від людини звичайних якостей душі належало чекати, як усі і очікували від преосвященного Макарія, що він зустріне суперника собі якщо не з відкритим, то з прихованим гнівом і відмовить йому в засобах друкуватися якщо не грубо, то якось гарно. Але преосвященний Макарій не вчинив так, як очікували, а навпаки вчинив так, як зовсім не очікували; і це безперечно свідчить, що він був якостей душі далеко не зовсім звичайних. Він був здатний і мав готовність жертвувати своїм особистим самолюбством на користь науки: не заперечуючи можливості того, що я до певної міри доповнював його «Історію», він зустрів мене не як зухвалу людину, яка виступає суперником йому, а як бажаного собі співробітника. Не знаю, чи може високопреосвященний Макарій взагалі бути ставимо на одній мірі з митрополитом Платоном: але його поведінка по відношенню до мене істинно нагадує цього останнього... Не обмежуючись тим, що позичив мене засобами надрукувати мою «Історію» (тобто перший її том), що для мене було дуже важливо і в тому відношенні, що цензор книги (ректор Академії С. К. Смирнов), бачачи прихильність до мене митрополита, і сам став прихильним, високопреосвященний Макарій явився «Історію» доктора богослов'я і, отже, не здобути в Академії звання ординарного професора. (А коли я прийшов до нього, щоб дякувати йому, він наговорив мені стільки компліментів, що привів мене в досконале збентеження). Взагалі, стосунки до мене високопреосвященного Макарія з приводу моєї «Історії Руської Церкви» такі, що тільки від щирого серця я можу вигукувати: нехай буде благословенна його пам'ять! (Є ще людина, якій я завдячую щирою і глибокою вдячністю за доброзичливі стосунки до мене як до вченого, це – колишній обер-прокурором Святішого Синоду покійний граф Д. А. Толстой. Якщо я не встигну засвідчити йому моєї подяки навмисне, то нехай вона буде засвідчена в цих»). С. К. Смирнов, цензор моєї книги, виявився дуже прихильним до мене. У всьому томі він змусив мене виправити одне місце, саме трохи пом'якшити суворі промови про юродивих, що я й зробив, зберігши цілком суть мови. По своєму спонуканню викинув досить довгу примітку у тому, що нинішня священнична ряса є турецький кафтан (тому подрясник – полукафтание), який запозичений греками від турків більш-менш невдовзі після заняття Константинополя, а нами запозичений від греків у 2-й. Рецензентами моєї книги призначені були Н. І. Суботін та В. О. Ключевський. Мій докторський диспут мав місце 16 грудня 1880 року. Не скажу, щоб я здав його блискуче. Будучи не зовсім здоровим фізично і відчуваючи себе з деяких причин пригніченим морально, я дебатував зі своїми опонентами не з тією жвавістю та жвавістю, яких від мене очікували. Втім, вийшов із змагань із ними з честю. Повинен відзначити шляхетну поведінку на диспуті Н. І. Суботіна. Був його опонентом на його власному диспуті, я дещо пощипав його за спонуканнями, втім, не якимось побічним, а єдино й суто науковим. Він міг би за щипання помститися мені своїм щипанням, але він цього зовсім не зробив. Потім я дуже задоволений був, що з випадкової причини не приїхав на диспут мій приятель А. С. Павлов, який мав намір приїхати, щоб сперечатися зі мною про дещо. Павлов був сперечальник надзвичайно гарячий і надзвичайно крикливий, так що принаймні видима перемога могла вважатися належною йому. (Одного приїзду його до Трійці за обідом у мене ми про щось з ним заперечили; він за звичаєм своїм почав кричати; мені спало на думку: «Дай-но і я стану кричати», - і почав кричати. ​​Цей жахливий крик двох спорилих представляв щось дике і щось до останнього ступеня смішне). Епізод на докторський диспут. Для присутності на диспуті приїжджав, між іншим, московський протоієрей Василь Петрович Нечаєв, наступний костромський архієрей Віссаріон. Він сидів на диспуті поруч із намісником Лаври архімандритом Леонідом. Будучи людиною останньою нестримним мовою і особливо тактовним, Нечаєв дозволив собі сказати Леоніду якийсь дуже поганий комплімент щодо троїцьких ченців, щось на кшталт те, що троїцькі ченці чимало сприяють множенню населення Росії. Леонід, людина до останньої міри безглузда за характером, чомусь уявив, що Василь Петрович сказав комплімент за угодою зі мною, і бувши раніше надзвичайно люб'язний зі мною і шукавши зближення зі мною, як з вченим одного з ним цеху, після диспуту почав лаяти мене на чому світ стоїть і зустрічним і поперечним. до нього просити лаврських бібліотечних рукописів. А В. П. Нечаєв, бувши вже Костромським архієреєм Віссаріоном, з якогось приводу писав мені, що він сказав комплімент для пожвавлення диспуту! Твердження мене в мірі доктора Священним Синодом тривало дуже довго: довго вирішуємо питання, давати мені чи не давати ступінь. Розповідали, що головуючий у Навчальному Комітеті при Святійшому Синоді протоієрей Парвов, якому було доручено розглянути книгу, виписав з неї пікантні в сенсі ліберальні місця і підніс їх членам Синоду. Нарешті, гарячий захист мене моїм покровителем високопреосвященним Макарієм здобула перемогу, і я затверджений був у ступеню доктора 5 червня 1881 р. 24 Указ Синоду про затвердження мене в докторстві прийшов до Академії 13 червня 1881 р. Обраний я був в ординарні професора на другий день. Указ Святішого Синоду за № 2094 від 5 червня 1881 р. закінчувався такими словами: «Доручивши при цьому вашому преосвященству помітити Раді Академії, що при розгляді дисертації слід їй звертати увагу не тільки на наукову гідність твору, а й на відповідність загального спрямування з духом вчення і гідністю Православної Церкви, що не завжди дотримується Радою в належній строгості, як видно з цього та інших, як видно з цього та інших вашому преосвященству указ». Епілоги до історії надрукують І томи «Історії Російської Церкви» У 1881 році приїжджав до Трійці на літній Сергій день, що був 5 липня, новий обер-прокурор Святішого Синоду К. П. Побєдоносцев. Разом із митрополитом Макарієм він приходив до Академії для ознайомлення з нами, професорами. Під час представлення нас обер-прокурору і потім у бесіді, що відбулася після цього, митрополит двічі приймався хвалити мене обер-прокурору, перераховуючи і характеризуючи мої вчені праці. Але в обидва рази обер прокурор вислухав похвали митрополита мовчки, не сказавши жодного слова, тож митрополит у своїй старанності до мене зазнав деякого афронту. (Нещодавно я чув, що Побєдоносцев особливо гнівався на мене за промову про апостола Андрія). При цьому я підніс мої твори обер-прокурору, який передав їх ректору Академії, просячи переслати їх до Петербурга. Через деякий час він надіслав мені з Петербурга лист подяки, в якому, даючи знати, що не читав і не читатиме моїх творів, висловлювався двозначно, що не має часу читати і хороших книг. Це можна розуміти так, що він зараховує мої твори до добрих книг. У тому ж році я представляв І том «Історії» на здобуття Уваровської премії і був удостоєний повної премії в 1500 рублів. (Відгук, і дуже докладний, написаний професором І. І. Малишевським). Зрештою, неприємна історія зі сплатою мною боргу Перервину монастирю. За життя преосвященного Макарія я сплатив тисячу рублів і на час його наступника митрополита Іоанніка залишився винен 1500 руб. архімандрит Никодим, який давав мені гроші, був переведений в інший монастир, а на його місце поставлений був привезений Іоанніком архімандрит Вікентій. Цей Вікентій, знайшовши в паперах, що я буду належним монастирю півтори тисячі рублів, почав усно карати мені з різними знайомими, щоб я поспішив зі сплатою боргу. Нарешті подав на мене формальну скаргу митрополиту. Я мав гроші для сплати боргу, але, так як, з одного боку, я не пов'язаний був жодним зобов'язанням щодо терміну сплати і знав, що Перервін монастир не потребує грошей (архімандрит Никодим, видаючи мені гроші, прямо сказав мені, щоб я не дбав про швидку сплату), а з іншого боку – бажав мати на поспішав зі сплатою боргу. Митрополит, приїхавши до Трійці, на перше побачення з ректором Академії розібрав йому мене за неплатеж боргу. Ректор, покликавши мене до себе і повідомивши, що митрополит дуже лає мене, радив піти до нього для пояснення. Другого дня я дійсно пішов до митрополита і, прийнявши від нього благословення, сказав йому: «Я є до вашого високопреосвященства з того приводу, що, як сказав мені отець ректор Академії, ви дуже сварите мене». Митрополит, нічого не сказавши на ці мої слова, посадив мене і почав читати мені лекції або повчання про те, що гроші любить рахунок. Я слухав деякий час, а потім підвівся і сказав: «Гроші для сплати у мене є, але я зволікав зі сплатою тому й тому-то»-що сказано зараз вище. «Якщо ж Ви неодмінно вимагаєте, щоб я сплатив борг, то я завтра ж пошлю гроші до монастиря». З цими словами я розкланявся митрополиту і другого дня справді послав у монастир усі півтори тисячі рублів. Митрополит потім говорив ректору Академії, що Голубинський дуже сердитий чоловік. Надрукувавши I том «Історії Російської Церкви» і провівши справу про отримання за нього ступеня доктора, я почав обробку для друку II тома «Історії». Для цього тому я взяв час із періоду Московського від навали монголів до митрополита Макарія і розділив його також на дві половини з оглядом на 1-й половині діяльності митрополитів і з оглядом на 2-й половині церковного життя з різних сторін. Я приготував до друку сповна 1-у половину тому і значну частину 2-ї половини, відклавши її закінчення до того часу, коли виявиться можливим друкування її, а потім сів біля моря чекати погоди, тобто чекати можливості надрукувати том. Якби залишався на місці обер-прокурор граф Д. А. Толстой і живий був митрополит Макарій, обидва дуже добровільні до мене, то обидва вони або якийсь один з них, ймовірно, влаштували б мені цю можливість у не дуже тривалому часі. Але граф Толстой залишив місце обер-прокурора на той час, а преосвященний Макарій помер 9 червня 1882 року, і мені залишилося чекати можливості, не покладаючи надії на когось зокрема 25 . Нарешті, влаштував для мене погоду на морі, або дав можливість надрукувати мені II тому, мій колишній учень по Академії, а наступний мій істинний і великий благодійник С. А. Білокуров, який закінчив курс у 1886 році, а після закінчення Академії вступив на службу до Головного архіву Міністерства закордонних справ людини, де тримається весь архів. Білокуров запропонував мені надрукувати II том «Історії» в «Читаннях Імператорського Товариства історії та старожитностей російських» при Московському університеті, в якому він складається скарбником, і просив у мене дозволу розпочати клопіт у Правліні Товариства про припущення до друку II тома в «Читаннях». Спочатку мені здалося дивним друкувати в журналі не статтю якусь, а саме книгу, і до того ж 2-й том курсу. Але потім, подумавши і роздумавши, що хоч би як друкувати, але тільки б друкувати, я дав йому дозвіл про початок клопоту. З невідомої мені причини клопотавши досить довго, Білокуров нарешті досяг того, що мою «Історію» було пущено. Імператорське Товариство історії та старожитностей російських при Московському університеті ухвалило друкувати II том моєї «Історії» на засіданні 21 грудня 1898 року. Незабаром приступили до друку 1-ї половини II тому, і вона з'явилася у вигляді книжки «Читань» 1900 року, за загальним рахунком 192-ої. Закінчено її друкуванням у квітні місяці. Після друку 1-ї половини тома слід було приступити до друкування 2-ї половини тому. Але, на жаль! тут я повинен жорстоко звинувачувати і лаяти самого себе. Я сказав вище, що я, обробивши значну частину 2-ї половини, відклав її закінчення до того часу, як відкриється можливість друкувати її, але до того часу, як відкрилася ця можливість, я сам не міг закінчити її і взагалі приготувати до друку як слід, і вона залишилася в рукописі. Внаслідок постійних запитань до мене, чи скоро я надрукую другу половину II тома, в 1904 році я взявся за її закінчення і взагалі за приготування до друку, але незабаром побачив себе змушеним відмовитися від справи зі свідомості свого безсилля. Тоді я написав замітку: «У травні 1904 р., після приїзду додому з Петербурга я взявся за приготування до друку 2-ї половини II тома «Історії Руської Церкви»... Але незабаром, побачивши своє старече безсилля зробити справу, я залишив його. Хай простить мене Бог і хай простять мене люди, яких цікавить справа! 29 травня 1904 р.» Залишаючись досі в рукописі, друга половина II тома є наступним. Переписані для друку глави: «Управління» – 151 четвірка, «Освіта» – 142 четвірки, «Богослужіння» у п'яти зошитах: 1-а –102 четвірки, 2-а та 3-я без пагінації, 4-а – 115 четвірок, 5-а – 72 четвірки. Чорновий розділ про чернецтво складається з 11 зошитів. Зовсім не написано розділ про моральний стан суспільства. Хотів зібрати старанно все, що стосується вдач і намалювати картину, але Бог не навів. На той час, як я надрукував 1-ю половину II тома, 1-а половина I тома була вся розпродана, отже окремі, які потрапляли ринку екземпляри її, продавалися за надзвичайно високу ціну. Бажав я, звичайно, зробити друге видання, але не бачив можливості виконати своє бажання, і раптом зовсім несподівано вказала цю можливість людина, від якої найменше можна було очікувати цього – К. П. Побєдоносцев. Не знаю, хто це змінив думки Костянтина Петровича на I тому моїй «Історії» і навіяв йому бажання, щоб той був перевиданий 26 . Костянтин Петрович міг би це зробити, провівши книгу крізь духовну цензуру. Але він знайшов незручним це зробити і вчинив так, що звернувся з листом до секретаря Імператорського Товариства історії та старожитностей російських при Московському університеті Є. В. Барсову з порадою надрукувати 2-ге видання I тома в «Читаннях» Товариства. Наводжу листа це дослівно: 1 вер. 1900 Царське Село. Шановний Елпідіфор Васильович. Читаю із задоволенням та з інтересом виданий вами ІІ том «Історії» Голубинського. Чекатимемо через вас другої другої половини. Але що приходить на думку. I томи давно вже немає у продажу, а багато хто бажає мати його. Для чого б вам не видати його тим самим шляхом – цього разу зручніше, що перше видання пройшло вже через духовну цензуру. Я чую, що автор не проти б повторити видання. (Далі кілька рядків у листі, які не стосуються мене). Здрастуйте і нехай береже вас Бог. Ні мені, ні комусь у Правліні Товариства не приходило це на думку, тому що друкувати друге видання книги в журналі – справа безприкладна та екстравагантна. Але оскільки рада була подана з такої висоти і від такого авторитету, то ми не забули скористатися порадою. 1-а половина I тома було надруковано у «Читаннях» 1901 року, становлячи третю книжку цього року. А потім надруковано другу половину тому, яка в 1-му виданні була зовсім розпродана (надрукована в 1904 році, становлячи другу і третю книжку). За надрукуванням 1-ї половини I тома я звернувся до К. П. Побєдоносцева з наступним листом: Ваше Високоповажність! Милостивий Государю Костянтине Петровичу! Суспільство історії та старожитностей російських надрукувало 1-у половину I тому моєї «Історії Російської Церкви» 2-м виданням на Ваше запрошення. Приносячи Вам щиру велику подяку за надання мені можливості 2-го видання половини тому, вважаю своїм обов'язком шанобливо піднести Вам екземпляр видання. У передмові до книги я знайшов можливим без Вашого дозволу сказати прямо, що вона надрукована на Ваше запрошення, а запитувати у Вас дозволу я також не наважився. Якби Ви не знайшли незручним дати мені це дозволення, то я не преминув би друком засвідчити мою справді велику подяку Вам. З глибоким шануванням Вашого Високоповажності честь маю бути Вашим покірним слугою колишній професор Московської Духовної Академії Євген Голубинський. 19 серпня 1901. На мого листа Костянтин Петрович відповідав наступним листом: Високоповажний Євген Федорович (sic!) Щиро радію появі у друку знову I тома вашої «Історії» і дякую заздалегідь за очікуване отримання його від вас. Разом з тим поспішаю вас повідомити, що мені нітрохи не бажана згадка у пресі мого імені з приводу цього видання тим більше, що Є. В. Барсов міг цілком і без мого до цього запрошення надрукувати у виданні Товариства праці вашого, якого багато хто шукає на книжковому ринку і не знаходить. Здрастуйте і нехай береже вас Бог. К. Побєдоносцев. 24 серпня 1901 р. Царське Село. 9. Інші мої друковані твори Великі та малі книги та статті у хронологічному порядку суть: 1 . Нарис історії просвітництва у греків з часу взяття Константино поля турками до теперішнього (XIX) століття // Православне огляд. 1872. №№ 5, 6, і 7. 2. 3. Про так званий Іоакимівський літопис Татищева. Актова мова 1881 1 жовт. // Додатки до видання Творінь святих отців у російському перекладі за 1881, ч. XXVIII. 4. 5. Святі Костянтин та Мефодій, першовчителі слов'янські. Мова, сказана 6 квіт. 1885 // Додатки до видання Творінь святих отців у російському перекладі за 1885, ч. XXXVI. 6. 7. До нашої полеміки зі старообрядцями. Збірник статей, надрукованих у Богословському віснику. 1892 р., кн. 1-3, і в Читаннях в Імператорському Товаристві історії та старожитностей російських при Московському університеті, 1896. Потім з'єднані були разом, виправлені та доповнені та надруковані книгою в Читаннях Товариства історії та старожитностей російських 1905, кн. 3. 27 28 Відповідь батькові протоієрею І. Г. Виноградову (з приводу викладеного в вищезазначених статтях до нашої полеміки зі старообрядцями думками про перстосложение для хресного знамення) // Богословський вісник, 1893 № 8. 29 Преподобний Сергій Радонезький та створена ним Троїцька Лавра. – С. Посад, 1892 р. Книга видана до п'ятисотліття з дня смерті преподобного Сергія коштом, дарованим митрополитом Леонтієм. 30 У журналі «Мандрівник» з приводу цієї книги написано пасквіль на мене Никоном, нині єпископом Вологодським. Привід до появи паск виля був наступний. Никон разом із намісником Лаври Леонідом збиралися святкувати 500-річчя у 1891 році, а я в листі до митрополита Іоанніку довів, що треба святкувати у 1892 році, з чим він погодився. Це дуже їх скривдило. Відповідь на цей пасквіль я надрукував у «Богословському віснику», 1893, 10 та 11 кн. 31 Незабаром після виходу 1-го видання книги, писаної поспішно до терміну, я почав виправляти і доповнювати її, особливо ж путівник Лаврою, маючи на увазі головним чином інтереси посадських мешканців і навколишніх найближчих селищ. У 1908 році С. А. Білокуров запропонував мені надрукувати 2-е видання в «Читання в Імператорському Товаристві історії та старожитностей російських при Московському університеті» і почав друкувати книгу під своїм наглядом. Вона вміщена в 229 і 230 книгах «Читань Товариства історії та старожитностей російських» (вип. 2-й та 3-й, 1909). 16 . Митрополит всієї Росії Петро // Богословський вісник, 1893, кн. 1. 17. 18. Митрополит всієї Росії Феогност // Богословський вісник, 1893, кн. 2. 19. 20. Поневолення Русі монголами і ставлення ханів монгольських до Російської Церкви чи віри російських та його духовенству // Богословський вісник, 1893, кн. 6 та 7. 21. 19 . Митрополит всієї Росії Кирило III (перший після навали монголів) // Богословський вісник, 1894, кн. 1 і 2. 20. 21. Митрополит всієї Росії Максим // Богословський вісник, 1894, кн. 5. 22. 23. Записка під назвою «До питання церковної реформі», складена на початку 1906 р. й у тому року надрукована у Москві на правах рукописи у кількості 100 примірників. 24. Статті, надруковані в «Известиях Відділення російської мови та словесності» щодо обрання мене до Академії Наук. 22 . Питання про запозичення домонгольськими росіянами від греків так званої схедографії, що являла собою останні вищий курс грамотності. 1904, т. IX, кн. 2. 23. 24. Про похибки одного місця в первісному літописі, що залишається непоміченим. Там же. 25. 26. Херсонські священномученики, пам'ять яких 7 березня. 1907, т. XII, кн. 1. 27. 28. З приводу перебудови В. І. Ламанським історії діяльності Костянтина Філософа, першовчителя слов'янського. 1907, т. XII, кн. 2. 29. Друковані відгуки про книги Бенешевича, Платонова, єпископа Арсенія, Голубєва, Воцлава Вондрака, Кузнєцова та ін. 10. Останні роки. Ювілеї До історії вченої діяльності належать ювілеї цієї діяльності. У мене було два ювілеї: один, який передбачався до святкування, але не святковий, а другий, святковий. Перший ювілей – 25-річчя моєї вченої діяльності 1883 19 серпня. Про відзначення цього ювілею піклувалися А. П. Лебедєв і А. П. Смирнов. Ймовірно, вони надсилали повідомлення в семінарії з метою, щоб були надіслані мені вітання в день ювілею. В Академії було написано кимось мені адресу, яку чомусь не хотіли підписати Н. І. Суботін і Д. Ф. Касіцин. Через мій ювілей у А. П. Лебедєва та Д. Ф. Касіцина була найсильніша лайка. Ректор Академії З. До. Смирнов довів до відома академічного братства через М. Ф. Каптерева , що святкування ювілею не хоче митрополит. У «Сучасних звістках» Микити Петровича Гілярова було кимось надруковано замітку, ніби святкування мого ювілею не бажають мої товариші. Інший ювілей 19 серпня 1893 року – 35-річчя моєї вченої діяльності. Мої товариші по службі піднесли мені докторський знак, якого в мене не було, з написом: « Євгену Євсигнійовичу Голубинському від товаришів по службі та учнів 1858–1893 рр.» Потім був обід, на якому говорилися промови. Н. Ф. Каптерєв говорив вітальну промову. Слідом за Каптерєвим говорив і я, приносячи подяку товаришам і коротко оглядаючи свою наукову діяльність. (Ювілей описаний у «Богословському віснику») Мене вітали з тим, який я майстер говорити експромти, а я відповідав, що моя мова зовсім не експромт, а написана мною заздалегідь і видовбана. Обрання мене в ординарні академіки Імператорської Академії Наук у 1903 році Обрання мене в ординарні академіки Імператорської Академії Наук було для мене досконалою та рішучою несподіванкою. Я давно був членом-кореспондентом Академії (з 1882 року), але оскільки доти не було прикладу, щоб обраний був у члени Академії хтось із професорів Духовних Академій, то мені зовсім і на думку не спадало думати про це членство. Увечері 10 листопада 1902 року сиджу я у себе в кабінеті і розмовляю з моєю племінницею, вчителькою гімназії, що прийшла до мене. Подають мені петербурзькі газети, принесені листоношою, і з ними лист. По штемпелю лист із СПб., А рука мені невідома. Від кого, гадаю, листа? Розгортаю, починаю читати і приходжу в досконале подив. Лист цей від головуючого у Відділенні російської мови та словесності Імператорської Академії Наук А. М. Веселовського є таке: Шановний Євген Євстигнійович (sic). Попередня комісія, призначена Відділенням російської мови та словесності Імператорської Академії Наук для вказівки кандидата на вакантну кафедру ординарного академіка, одноголосно зупинилася на Вас. Перш ніж перенести Ваш вибір у Відділення, вважаю за обов'язок звернутися до Вас, щоб заручитися Вашою згодою. Платня простому академіку 4200 р.; Умова: проживання в Петербурзі. Прийміть запевнення у моїй до Вас досконалої відданості та повазі. СПб. Василівський Острів, Микільська-Набережна, №1. На листа Олександра Миколайовича другого дня після його отримання я відповідав наступним листом: Шановний Олександре Миколайовичу! Я зовсім не проти стати академіком, але за умови жити в Петербурзі не цілий рік, а зимову половину року, і починаючи не з нинішньої зими, а з наступної. Я тільки-но сів за виправлення 2-ої половини I тому «Історії Російської Церкви» до 2-го видання, і зараз переселення для мене немислимо. Щиро поважаючий Вас, Ваш покірний слуга Є. Голубинський. 11 листопада 1902 р. 1 грудня 1902 р. я отримав від А. Н. Веселовського наступний, другий лист: Шановний Євгене Євстигнійовичу! Сьогодні у засіданні Відділення Ви були обрані одноголосно. Дозвольте привітати Вас. Зрозуміло, ми чекатимемо на Вас до наступної зими. Що стосується вимоги - жити в Петербурзі, то 4-5 місяців (літо) відпадають, та й інші Ви будете в змозі вільно ділити між Петербургом та Москвою. У відповідь на цей другий лист я надіслав Олександру Миколайовичу такий лист: Поспішаю принести Вам особисто та всьому Відділенню російської мови та словесності мою щиру та глибоку подяку за високу честь, якою Ви удостоїли мене обранням до членів Відділення. Той, хто старанно шанує Вас Ваш покірний слуга професор Московської Духовної Академії Членам Відділення, що мене обрав, вважаю за обов'язок піднести свої твори. Будьте ласкаві, постарайтеся повідомити мене, скільки екземплярів потрібно, і дозвольте їх надіслати на Ваше ім'я. А якщо я, можливо, маю піднести свої твори і ще комусь, то будь ласка наставте 32 . Обрано я загальним зборами Академії в ординарні академіки 19 квітня 1903 року, а Найвище затверджено 26 червня («Московські Відомості», Зиюля 1903 р., № 52). Обрання моє має, звичайно, деяку історію: кимось я запропонований був у члени Академії, хтось писав відгук про мої наукові праці. Але, на жаль, я й досі не знаю цієї історії. Припускаю лише, що цим, головним чином, зобов'язаний А. І. Соболевському 33 . Насамперед моїм після обрання мене в члени Академії Наук було те, щоб зробити перед вищим духовним начальством турботи про визнання ним за мною рівноправності з професорами університетів щодо змісту мого як академіка. Щодо університетських професорів існує закон, що пенсії, що вислужили з них, якщо вступають на якусь позауніверситетську службу, то разом з платнею за новими посадами продовжують отримувати і університетську пенсію, і на підставі цього закону університетські професори, які обираються в члени Академії Наук, разом з платнею від Академії. Не бажаючи бути приниженим перед професорами університетів і бути скривдженим у порівнянні з ними і думаючи не лише про себе самого, а й про подальших академіків з професорів Духовних Академій, я й зробив клопоту перед вищим духовним начальством. Я особисто звернувся з відповідною доповіддю і з моєю проханням щодо неї до головного члена Св. Синоду Високопреосвященного Антонія, до обер-прокурора К. П. Побєдоносцева та до директора Господарського Управління при Св. Синоді П. І. Остроумова. Всіми трьома я був прийнятий дуже прихильно, і всі троє обіцяли мені задовольнити моє шукання. Воно й справді було задоволене. Ось указ Св. Синоду в Правління Московської Духовної Академії від 3 грудня 1903 р. за № 26878: «Внаслідок прохання колишнього заслуженого професора Московської Духовної Академії Євг. Голубинського, обраного Імператорською Академією Наук в ординарні академіки, про збереження за ним пенсії, що здійснювалася йому до обрання в академіки пенсії за духовно-навчальну службу, Святійший Синод, зважаючи на наукові заслуги колишнього заслуженого ординарного професора Є. Голубинського і стосовно при продовженні ними служби як за Міністерством Народної Просвіти, так і за іншими відомствами, ухвалою від 12–19 цього листопада за № 5537, ухвалив: призначену професору Голубинському пенсію за духовно-навчальну службу, у розмірі 3000 рублів на рік, зберегти за ним та за ним наук. Повідомляючи про це, Господарське Управління покірно просить Правління Московської Духовної Академії відновити виробництво професору Голубинському пенсії з дня припинення її з окладу, асигнованого на цей предмет за академічним кошторисом поточного року» 34 . 11. Різне. Квартири та будинок Після переїзду з Вифанії до Академії спочатку я жив у Академії, в якій жили тоді всі неодружені, старі та молоді професори за винятком П. І. Горського, який з матір'ю мав квартиру на казенному дворі. Моя квартира була на другому поверсі на розі до бібліотеки та лікарні проти квартири А. В. Горського. Після смерті П. С. Деліцина (30 листопада 1863) я переселився на казенний двір. На казенному дворі жили: у передній квартирі переднього будинку П. С. Деліцин, у задній Ф. А. Сергієвський; у задньому будинку у більшій квартирі на південь – А. Ф. Лавров, у меншій на північ – П. І. Горський із матір'ю. Коли помер П. С. Деліцин, його квартиру зайняв Філ. Алекс, квартиру Філ. Алекс, зайняв А. Ф. Лавров, а квартиру А. Ф. Лаврова зайняв П. І. Горський. У квартиру П. І. Горського, що залишилася, в задньому будинку на північ я і оселився. Я переселився з академічного на казенний двір, тому що в Академії було неспокійно, тому що піді мною жив економ Геронтій, знаменитий кутила, що влаштовував у себе оргії ночами і заважав мені займатися. Інше спонукання було те, що на казенному дворі я мав маленький садок перед квартирою, свою собаку. На цій квартирі сталася очна катастрофа (про яку йшлося вище). Очі я лікував наривним пластиром, приставленим до верхньої частини шиї, який тримав цілий тиждень. Нарване місце я заліковував понад місяць. При цьому надзвичайну послугу надав мені П. І. Горський, який приходив щодня перев'язувати мені хворе місце, який розважав мене і служив мені обов'язково. Коли П. І. Горський зібрався одружитися, він переконав мене поступитися моєю квартирою йому для того, щоб з двох квартир зробити собі одну квартиру. Я поступився йому, а сам переселився до сусіднього з казенним двором будинку Ульянова. Ця квартира була поряд із переднім казенним будинком. До переднього будинку А. Ф. Лаврова, який жив у задній квартирі, я майже кожен день бігав для розваги після вечірніх занять на годинку або на півгодини і брехав, і дурів. Взагалі з жінками я відчував себе ніяково, соромився, а з Марією Миколаївною, дружиною Олександра Федоровича, почував себе зовсім вільно. З квартири в будинку Ульянова (нині Никифорова) я зробив закордонну подорож. Будинок цей був двоповерховий - верх дерев'яний, низ кам'яний - років 8 тому згорів, і в квартирі верхнього поверху, де я жив, загинуло кілька людей. Наразі відбудовано один нижній поверх. Проводити мене приходили Олександр Федорович із Марією Миколаївною, і ми випили півпляшки шампанського на щастя. Квартиру Ульянова тепер залишив. Після повернення з-за кордону спочатку жив у новому монастирському готелі, потім переселився в будинок Белича на Віфанці, який нещодавно згорів, що знаходився біля полотна залізниці (другий будинок) поряд з колишнім будинком С. К. Смирнова1. Тут жили ми з В.М. Потаповим (він унизу, я вгорі), і його куховарка годувала нас обох, причому господарство вів В. Нікіф., і найакуратнішим чином копійка в копійку. У Бєліча жив недовго. Звідси переселився на Нижню вулицю до будинку Кубишкіних; квартиру цю найняв 1 червня 1875 за 276 рублів на рік, або 23 рубля на місяць. Прожив у ній недовго – до жовтня 1884 року. Квартира була гарна, хазяї хороші. Незручність була в тому, що при квартирі не було садка, і на прогулянки я мусив ходити на полотно залізниці. Звідси переселився до будинку І. В. Когтєва на вулиці Дворянській – другий будинок від Віфанської. Тут я прожив до липня 1885, коли купив власний будинок. 35 Будинок я купив у міщанина Кафтаннікова за 3000 рублів. При домі було землі в половину проти теперішнього – 5 сажнів завширшки; друга половина моєї теперішньої землі належала міщанину Дрищеву, який допікав мене в п'яному вигляді вимогою віддати йому відібраний ніби у нього Кафтанниковим аршин землі. П'яний ставав на кут і кричав: "Віддай мені аршин!" Неодноразово доводилося посилати за поліцією. Але, побачивши поліцію, він кричав "Варту!" і втік у свою хатку, що стояла в глибині його ділянки, а там він уже був недоторканний «Habeas corpus». Нарешті, на моє щастя, йому знадобилося видати заміж дочку, і він продав мені свою землю за 700 рублів. Будинок, куплений мною, я переробив, прилаштував до нього цілу половину. Перебудував служби: архієрейську лазню, льох, комору з підвалом, два сараю. Розвів дуже добрий фруктовий сад. У цьому будинку живу й досі. Офіційних обідів я уникав дуже рідко, а переважно на них був присутній. Іменинні обіди робилися дуже небагатьма з членів корпорації: було прийнято з'являтися до іменинника о 12 годині з вітанням і закушувати, а ввечері збиралися грати в карти, танцювати, розважатися іграми. Вечір закінчувався вечерею. На іменинних обідах я бував у А. В. Горського і П. С. Казанського, які, всупереч звичаю, влаштовували справжні обіди (більше не пам'ятаю, у кого бував). На іменинні вечори ніби ні до кого не ходив. На похоронних обідах був у П. С. Деліцина, А. В. Горського, В. Д. Кудрявцева та І. Н. Корсунського. На званих вечорах (не іменинних) був лише три рази: у В. Д. Кудрявцева двічі та у С. К. Смирнова один раз. У Кудрявцева був вперше на новосілля, вдруге був у нього, коли він давав вечір, повернувшись із Петербурга по закінченні вчення спадкоємця Миколи Олександровича. На вечорах зазвичай почував себе дуже погано: у карти не грав, танцювати не танцював, в іграх майже не брав участі. Раз я прийшов на альтанки (чай пити) до А. Ф. Лаврова. Мав картярську гру: грали Філ. Ал., П. І. Горський, Сергій Костянтинович. Смирнов і сам Олександр Федорович. Разом із чоловіками були й жінки. Якась із дам запропонувала: «Давайте вчити танцювати Євгена Євсигнійовича», – і почали мене вчити. Так як я танцював дуже ніяково, то регіт був страшний. Сергій Костянтинович, який грав у карти, чуючи цей регіт, зробив висновок, що я людина, здатна вносити велике пожвавлення в суспільство, і в перший же званий вечір у нього настійно зажадав, щоб я прийшов на вечір. Я прийшов і на вечорі почував себе дуже негаразд і не знав, що з собою робити, і Сергій Костянтинович, мабуть, не раз покаявся, що мав дурість покликати мене. Маленькі вечірки збиралися для гри в карти та для випивання. На жодній з них не бував я, бо в карти не грав і горілкою не займався. М. М. Лаврова намагалася було одружити мене двічі: вперше на сестрі колишнього судового слідчого, здається, на прізвище Спаського. Вона влаштувала мені навіть побачення з нареченою у себе на квартирі. Наречена була не дуже красива, але багата. Не знаю, чому справа не відбулася. Вдруге Марія Миколаївна хотіла було одружити мене зі своєю родичкою, з дочкою дядька А. Ф. Лаврова, Микити Івановича Крилова, професора Московського університету. Але на її лист із пропозицією мене Нік. Ів. відповідав, що вона вже має нареченого. Третю наречену сватав мені В. М. Потапов: свою родичку, рідну племінницю Д. Ф. Голубинського, дочку його сестри, яка була одружена з священиком церкви Георгія на Поляні Дмитром Васильовичем Розумовським. Наречена була дівчина не дуже гарна, але й не погана, дуже розумна і чудово освічена. Але я помітив, що вона дуже владного характеру і мала нахил сховати свого чоловіка під черевик. Я ж, з одного боку, під черевиком перебувати не мав бажання, а з іншого – не усвідомлював сили утихомирити норовливу і позадкував від нареченої. Четверта моя наречена – дочка віденського протоієрея, відомого свого часу Михайла Феодоровича Раєвського, Людмила Михайлівна Раєвська. Я у Відні був двічі під час закордонної подорожі: по дорозі туди і по дорозі назад. Коли я був у Відні вперше, її не було вдома – вона гостювала у сестри. Коли я приїхав вдруге, вона була вдома. Вона була не писана красуня, але й не погана, ще розумніша, чудово освічена і надзвичайно тактовна. З першої хвилини знайомства вона дуже сподобалася мені, а я, мабуть, дуже сподобався їй. Цього разу я прожив у Відні півтора тижні, і до кінця мого перебування справа між нами дійшла до того, що вона чекала, мабуть, моєї пропозиції. Однак пропозицію я не зробив, вирішивши зробити її з дому. Але мені не вистачило терпіння доїхати додому, і я послав пропозицію з Варшави. Приїхавши додому, я з нетерпінням почав чекати на відповідь. У мене в готелі, де я оселився після приїзду з-за кордону, майже постійно жив мій приятель, студент отець Георгій Орлов (теперішній астраханський єпископ Георгій). Я розповів йому свою таємницю, і ми обидва разом чекали на відповідь. Через дуже тривалий час відповідь нарешті прийшла. З нетерпінням і тремтінням рук я розгорнув лист і на жаль! рішуча відмова. Батько Раєвський писав мені, що його дочка дуже дякує мені за дуже хорошу про неї думку, але що вона ще хоче побути в дівчатах. Я припускав, що вона знайшла набагато вигіднішого і виднішого нареченого, ніж я, але А. А. Лебедєв, колишній празьким священиком, запевняв мене, що вона ніби вийшла за якогось бурбона, якогось неважливого офіцерика. Подальших відомостей про неї не маю. Зрештою, я дуже радий, що не одружився. Ні сам би я не був щасливий у шлюбі, ні дружини своєї не зробив би щасливою. За характером я людина дуже гаряча і прив'язана тільки до книги, до книги та до книги; живлю огиду до всякого господарства і до будь-яких вечорів та вечірок. Я закінчив свою наукову діяльність дещо передчасно і принаймні сумним чином. В даний час наближається до кінця 75-й рік мого життя; само собою зрозуміло, що здібності та сили мої до вченої діяльності значно послабшали проти років мужності. Однак я зберігаю їх і вченими працями легшими міг би займатися. Але близько півтора року тому я втратив зір, і цим була поставлена ​​точка моєї вченої діяльності. Вище я казав, що після катастрофи, що трапилася з моїми очима, я встиг відновити зір в одному оці, саме в лівому. Протягом років майже сорока я працював одним цим оком, і працював, кажучи без хвастощів, досить посилено. Думаю, що від тривалої і досить напруженої роботи зорова сила в оці вичерпалася, і він, так би мовити, згас. Коли почалося потемніння в оці, я звертався до двох московських рекомендованих мені спеціалістів з очних хвороб – професора університету А. А. Крюкова, нещодавно померлого, та головного доктора Олексіївської очної лікарні В. О. Авербаху. Але краплі для пускання в очі, прописані мені одним і іншим, не принесли мені жодної користі. Краплі я акуратно пускав у вічі, а потемніння зору йшло своєю чергою. Сподіваюся, кожен погодиться, що не може спіткати людину більше нещастя, ніж втрата зору. І це велике нещастя спіткало мене. Завзято молюся Господу Богу, щоб він дав мені сили покірно нести свій важкий хрест і щоб Він не дуже сповільнив взяти мене до Себе. До глави про Костромську семінарію З архіву Костромської духовної семінарії Зі справи № 105 про провадження випробувань у грудні 1848 р.: У списку учнів Семінарії нижчого відділення за вересневу третину 1848 року Євген Голубинський стоїть за №2. Позначено: здібностей «від особистих», старанності – «дуже старанного», успіхів – «хороших». У списку успіхів за класом грецької мови Є. Голубинський стоїть за № 49. Позначено: успіхів – «слабких». У відомості за класом латинської мови за Різдвяну третину – за № 5: «здібностей дуже хороших, старанності та успіхів хороших». За загальною історією – за № 5: «здібностей дуже добрих, старанності відмінного, успіхів відмінних». За православним пізнанням за грудневу третину – за № 12: «здібностей, старанності та успіхів добрих». По алгебрі за вересневу третину – за № 46: успіхи «по рядкові». Зі справи № 106 про провадження випробувань у липні 1849 р.: У розрядному списку, складеному після внутрішніх випробувань у липні 1849 року Євген Голубинський, учень 2-го нижчого відділення, позначений за № 3. За класом православного визнання – за № 2, позначено: здібностей, старанності, успіхів «дуже хороших». По історії та латинській мові за генварську та травневу третину – за № 3, «здібностей дуже хороших, старанності відмінно ревного, успіхів дуже хороших». З грецької мови за генварську третину – за № 14, успіхів: «оч. добрих». По алгебрі – за № 3: здібності «дуже хороші», успіхи «хороші». За французькою мовою – за № 49, здібностей, старанності та успіхів «малих». Зі справи № 116 про провадження випробувань у червні 1850 р.: У списку з алгебри, геометрії та пасхалії Є. Голубинський стоїть під № 4 – успіхи дуже хороші. За православним сповіданням та читанням історичних книг Старого Завіту – за № 2; здібності, старанність, успіхи – «відмінно». З грецької мови успіхи «дуже добре». З історії, з предмету Богослужбових книг та з латинської мови – за № 3, здібності «оч. добре», старанності «відмінно ревного», успіхи «відмінні». За словесністю – за № 3, метод., старан., успіхів – «відмінних». Зі справи № 117 про провадження випробувань у грудні 1850 р.: У списку за вересневу третину за класом навчальних книг Старого Завіту Є. Голубинський стоїть під № 1, здібностей та успіхів – «відмінно хороших», старан. «дуже ревного». По біблійній історії та з російської історії – за № 4, здатн., дод. та успіх, «оч. добрих». З фізики та природної історії, читаних за вересневу третину – за № 1, здібності «дуже хороші», успіхи «дуже хороші». По грец. мови - за № 2, старан. та успіхів «вага. добрих». Зі справи № 93 про провадження випробувань у червні та липні 1851 р. (середнє 2-е відділення): У списку, складеному після приватних випробувань у липні Є. Голубинський значиться за № 2. За психологією та латинською мовою – за № 2, здібностей «дуже хороших», старанності «невтомного», успіхів «відмінно хороших». З фізики та зоології – за № 8. З біблійної історії – за № 3, з грецької мови – за № 6, здатн., прилеж. та yen. "дуже хороших". За Писанням – за № 1 – «відмінно добрих». Зі справи № 94 про провадження випробувань у грудні 1851 р.: У розрядному списку середнього 2-го відділення з патрології Є. Голубинський стоїть під № 4, здібностей та успіхів «відмінно хороших», старанності «дуже ревного». За герменевтикою та читанням пророчих книг Старого Завіту – за № 1 – «відмінно добрих». За ботанікою – за № 3, здібності та старанність «відмінні». По біблійній історії – за № 6, здібностей та успіхів «дуже добрих». Зі справи № 95 про провадження випробувань у червні та липні місяцях 1852 р.: За логікою, психологією, патристикою та латинською мовою Є. Голубинський значиться під № 4, «здібностей дуже хороших, старанності дуже ревного, успіхів дуже хороших». За герменевтикою та читанням пророчих та навчальних книг Старого Завіту – за № 1 – «відмінно добрих». З російської громадянської історії – за № 8 з позначкою екзаменатора «дуже добре». З фізики, природної історії, сільському господарству - за № 8, здібності «відмінні», успіхи «дуже хороші». З біблійної історії – за № 4, за читанням грецьких отців Церкви – за № 3 – «дуже добрих». Зі справи № 96 про провадження випробувань у грудні 1852 р.: За догматичним богослов'ям і гомілетикою Е. Голубинський – за № 3, здібностей, старан., yen. "відмінно хороших". За класом читання Нового Завіту – за № 5 – «дуже добрих». По церковній історії, богослов'ю та медицині – за № 3, за сільським господарством – за № 8 – «дуже добрих». За читанням грецьких та латинських отців Церкви – за № 2, за єврейською мовою – за № 3 – «дуже хороших». Зі справи № 115 про провадження випробувань у липні місяці 1853 р.: У списку 2-го вищого відділення з догматичного богослов'я Є. Голубинський значиться під № 3, спосіб., старанність, успіх, «добрих». У загальному списку, складеному після закінчення січневої третини 1852-1853 рр. «відповідно до здібностями, старанністю та успіхами» Є. Голубин-ський числиться за № 4 – «в. добрих». По церковній історії третім – «ст. хороших», за медициною – третім, успіхи: «дуже добре». Зі справи за описом № 116 – «Конспекти уроків, викладених у 1-му та 2-му відділеннях богословського класу за вересневу третину 1853 р.»: Є. Голубинський за Святим Письмом – першим; з історії російської Церкви та канонічного права – першим (спосіб., старанність і успіхів «дуже добрих»), з грецької мови – за № 1 («займався дуже добре»), з медицини – № 1 («дуже добре»). Зі справи за описом № 62 про провадження випробувань у червні та липні місяцях 1854 року: У списку учнів із читання книг Нового Завіту Є. Голубинський стоїть першим; метод., прилеж. та успіхів «відмінно добрих». По історії Російської Церкви та канонічного права – третім, метод., дод. та успіхів «відмінних». Латинською і грец. яз. за генварську третину – за № 2, «займався дуже добре». (Протягом всього року відмітка успіхів по грец. яз. - «Оч. хороших», під № 1). По сільському господарству – десятим, здібностей «дуже добрих», успіхів «дуже добрих». Зі справи за описом № 6 - 1854 року за приписом Правління Московської Духовної Академії про обрання та відправлення двох вихованців до Академії: Є. Голубинський «вирушає за власним бажанням до Академії з дозволу Московської Духовної Академії». З довідки Костромської духовної консисторії при справі видно, що Є. Голубинський від народження мав, закінчуючи курс семінарії, 20 років (№ журналу 859). Тут же є наступна розписка Є. Голубинського: «9 числа серпня 1854, я отримав з Правління семінарії три пари білизни, одну пару виросткових напівчобіток, одну шовкову косинку і підтяжки. Студент Семінарії Євген Голубинський». Оголошувач цього Костромської духовної семінарії вищого відділення 2-го класу вихованець Євген Голубинський, Костромської єпархії Ко-логрівського повіту, Різдво-Богородицької церкви, села Матвєєва, священика Євсігнея Пєскова син, що має від роду 20 років, 8 сент. училища в Костромську семінарію, вивчав у ній, при здібностях відмінно хороших, старанності добре хорошому і поведінці відмінно хорошому: Святе Письмо, богослов'я догматичне, моральне, гомілетику, науку про віросповідання, про посади пресвітерів добре, про святих отців церкви старовинах та обрядах, основа церк. законів і канонічного права – добре, історію біблійну, церковну – дуже добре, історію рос. церкви - добре добре, логіку і психологію - дуже добре, риторику і поезію, священну герменевтику - добре добре, алгебру, геометрію і пасхалію - добре, фізику - дуже добре, початкові підстави медицини і оспопрививання, сільське господарство - дуже добре, природну історію, загальну історію, загальну історію добре добре і навчався мовами: грецькою, латинською – дуже добре, єврейською – добре. У 1852 р. удостоєний посвяти у стихар. З 15 вересня 1852 по 14 липня 1854 р. проходив посаду головного старшого. Цього 1854 року, липня 14 дня після приватних та публічних випробувань при закінченні повного курсу семінарського навчання, Правлінням Костромської семінарії, із затвердження його преосвященства, преосвященнішого Філо-фея, єпископа Костромського та Галицького та кавалера, за зарахуванням його до першого семінарії та внаслідок припису Правління Московської Духовної Академії від 19 червня цього 1854 р. за № 155 звільнено до Московської Духовної Академії для вступу до складу студентів цієї. На посвідчення чого віддано йому, студенту Голубинському, цей атестат із Правління Костромської семінарії. Липня 28 дні, 1854 року. Невдала спроба отримати книгу: «До нашої полеміки зі старообрядцями» схвалення петербурзької цензури 36 Книга ця – «До нашої полеміки зі старообрядцями» – у листопаді 1897 року була віддана через Н. В. Покровського петербурзькому цензору, який ніби прийняв її прихильно. Але в січні 1898 року була рішуча відмова. Див. перебувають при цьому листи Глибоківського і Покровського. Достоповажаний Євген Євсигнійович! Н. В. Покровський повідомив мені сумну звістку, що СПб. цензура вашої книги не пропускає. Тому я особисто переговорив з о. головою Комітету і знову переконався, що тепер усіх опанувала така страхобоязнь, що не можна мати вже жодної надії. За почуттям поваги дозвольте мені запропонувати пораду, яку я випробував особистим досвідом. При друкуванні моєї дисертації про Феодорита малоповажні в.о. цензори постаралися спорудити труднощі, і звернувся до світської цензурі, де мене пропустили з чудовою делікатністю і безперешкодно покійний П. Є. Астадьєв і Вл. Назаревський. При цьому всі формальності були здійснені, крім мене, Університетською Друкарнею. Чи не можна і Вам – тепер і надалі – скористатися цим способом? Це тим більше можливо, що головою Московського Цензурного Комітету нині стоїть Вл. Назаревський, вихованець Московської Академії (товариш Н. Ф. Каптерєва), хоча там є дуже небезпечний віфанський семінарист С. Соколов. Необхідно лише взяти загальну назву і відзначити, що це «історичне дослідження»: тоді ніяких перешкод нічого очікувати. Принаймні чому б не спробувати і, принаймні, не запитати листа Назаревського? Вибачте за непрошену, але щиру пораду завжди поважає Вас М. Глибоковського. 1898 . I, 16. СПб., Невський просп., Б. 180, кв. 5. Шановний Євген Євсигнійович! На крайній мій жаль, я не можу дати Вам втішної відповіді щодо цензури Вашого твору. Цими днями колишній цензор, призначений тепер на посаду Ректора СПб. Семінарія, архімандрит Мефодій з'явився до мене з вибаченням, що не може поставити impimatur на Вашій книзі. У цьому сенсі висловлюється і його колега архімандрит Климент. Бентежать їх сильні висловлювання в книзі, наприклад, про троєперст і двоперст, і вони побоюються стягнень зверху; тим більше, що тут пройшла чутка, ніби старообрядці облюбували вказані висловлювання і ставлять їх на вигляд місіонерам. Книга повернута мені цілістю, і я перешлю її Вам у найближчий понеділок. Доводилося мені чути, що найгуманніший цензор знаходиться у Вільні: священик Петро Левицький. Чи не визнаєте Ви можливим знестися з цього предмета, напр., з Вашим учнем Флавіаном Миколайовичем Добрянським, який постійно живе у Вільні і добре знає отця Петра (адреса Ф. М. Д.: Публічна бібліотека у Вільні). Придумати інший результат досить важко, якщо не вдаватися до радикальної ломки виразів, принаймні небажаної. Прошу простити мене за мимоволі завдане Вам прикрощі і прийняти запевнення в моїй щирій і глибокій повазі та відданості. Ваш покірний слуга Микола Покровський. Думка про твори екстраординарного професора Голубинського «Історія Російської Церкви» (тома І половина 1-а) Представлена ​​на ступінь доктора богослов'я книга професора Голубинського складає першу половину зробленого автором праці, предмет якого – історія Руської Церкви – так званий київський чи домонгольський період. Книга розділена на чотири великі розділи: перша присвячена розбору сказань і думок про християнство в Росії до св. Володимира, друга розповідає про хрещення Володимира і про утвердження християнства в нашій країні при цьому князя і його наступників, в третій зображено пристрій церковного управління, що встановилося в перші століття нашого християнського життя, в четвертій описані перші успіхи освіти на Русі, до чого автор приєднав докладний критико-бібліографічний нарис на переклад домонгольський період. Праця проф. Голубинського критичний переважно. Розповідаючи про події історії Руської Церкви або описуючи складаючийся порядок церковного життя Русі, автор на кожному кроці перериває свою розповідь і опис, зупиняючись на тому чи іншому явищі, перевіряючи звістки джерел і думки істориків про нього, розуміючи ступінь достовірності цих звісток і думок і для того входячи в докладний раз. Можна сказати, що в межах періоду жоден великий факт нашої церковної історії не залишався без ретельної повірки, жоден важливий історичний пам'ятник не обійдено критичною увагою автора. Цей напрям дослідника дається взнаки і в тому, що крім підрядкових приміток і прикладених в кінці книги «доповнень і поправок» кожен розділ твору супроводжується низкою пояснювальних або виправдувальних статей, з яких багато хто складає цілісні критичні дослідження (такі, наприклад, статті про життя св. Стефана Сурозького у першому розділі, у другому – про оповіді Петра Даміані Остієнського та невідомого на ім'я інтерполятора хроніки Адемара, які свідчать, ніби Російські звернені в християнство латинськими місіонерами, у третьому розділі – про церковні статути князів св. Володимира та Ярослава, у четвертій – про існувала на Русі в домонгольський період перекладної писемності). Вказаний напрямок, що повідомило аналізовану «Історію Російської Церкви» набагато критичніший, ніж прагматичний характер, привів проф. Голубинського до багатьох нових для нашої історичної літератури висновків, завдяки яким багато фактів початкової історії Російської Церкви є в іншому вигляді, не в тому, як вони зображені в інших істориків Російської Церкви. До таких висновків можна віднести судження автора про Русах, що нападали на Константинополь і прийняли християнство в царювання імператора Михайла III, про які говорить патріарх Фотій у своїх бесідах і окружному посланні, потім міркування про обставини хрещення князя Володимира і про хід поширення християнства на Русі при цьому князя і при цьому князя і князя главі про первісному устрої Російської Церкви та огляді найдавніших пам'яток нашої писемності. Ці оригінальні висновки, без сумніву, не пройдуть безслідно в російській історичній науці, і деякі з них допоможуть більш правильному розумінню того, як виникло і йшло спочатку християнське життя Русі; але між цими висновками знайдуться й такі, які навряд чи будуть прийняті історичною критикою. Це - висновки, що склалися під винятковим впливом двох особливостей, якими в деяких місцях відрізняється дослідження автора: це, по-перше, його схильність, так би мовити, усамітнювати церковно-історичні явища від їх обстановки, розглядати їх поза зв'язком з історичним середовищем, в якому вони виникали, і по-друге, його історико-крит він належить до джерел нашої історії. Слабкі сторони, яких не вільна книга проф. Голубинського, викуповуються якостями, які роблять її чудовим явищем нашої історичної літератури. Насамперед привертають увагу широта і ретельність вивчення історичних джерел як російських, а й іноземних, переважно візантійських. З них автор витягнув багатий матеріал для критичних міркувань своєрідних і іноді дотепних; це ж вивчення дало автору можливість початковий устрій Руської Церкви поставити в історичний зв'язок з його візантійським первообразом, як і перші успіхи книжкової освіти на Русі, що розвинулася під заступництвом Церкви, розглянути у зв'язку з його грецькими і болгарськими джерелами, і цим шляхом висвітлити багато подробиць початкової історії нашої церковно. Відношенню автора до історичних джерел відповідає і його ставлення до самих історичних фактів, що відрізняється такою ж допитливістю: вирішуючи відоме питання, він не заспокоюється на перших міркуваннях, що виникли в його розумі, розглянувши його в одному місці, він повертається до нього в іншому, щоб глянути на нього з нового боку, що відкрилася з нового боку, що відкрилася дослідника при подальшому рішень вибрати найпростіше та найімовірніше, передбачити та усунути заперечення, які може викликати обране рішення. З сказаного вважаю, що твір проф. Голубинського, представлене на здобуття ступеня професора богослов'я, цілком варто бути допущеним до громадського захисту. Екстраорд. проф. В. Ключевський. Екстраординарного професора Євгена Голубинського відгук про твір ординарного професора Петра Казанського: "Історія православного чернецтва на Сході", представленому на здобуття ступеня доктора богослов'я Твір р. Казанського є праця не так у строгому сенсі вчений, скільки морально (точніше кажучи – аскетично) повчальний, що видно вже з того, що він присвячений російській чернечості і в чому прямо зізнається автор (с. 24 поч.). Твір р. Казанського є й не так історія чернецтва у сенсі цього терміну, скільки ряд окремих біографій найзнаменитіших подвижників IV і V століть. Біографії подвижників не вільні від деяких недоліків; принаймні, вони страждають тим недоліком, що надто схожі одна на одну, так що після прочитання всіх їх в умі читача не залишається особливого уявлення майже про жодного подвижника і майже всі зливаються в одному загальному невизначеному уявленні. Твір р. Казанського може бути визнано цілком самостійним. Наскільки я мав часу навести довідки, якщо не завжди, то іноді він багато користувався книгою Тільемона «Memoires pour servir a l'histoire ecd. des six premiers siedes». Твір може бути визнано цілком задовільним щодо літературному і вільно від різних приватних недоліків і промахів. Незважаючи на всі ці недоліки, твору не може бути відмовлено у важливому чи принаймні важливому вченому значенні. Справедливо каже автор, що «за великим впливом чернечого стану на долю Святої Церкви, історія чернецтва стала невід'ємною частиною Церковної Історії», і що «як незрозуміла була б історія Церкви в перші три століття християнства без історії мучеників, так незрозуміла була б історія наступних століть3. Хоча він не уявляє у своїй праці справжньої історії чернецтва, а тому не заповнює їм і зазначеної ним прогалини в нашій літературі з церковної історії, проте він прокладає і значно полегшує шлях справжньому історику чернецтва, тому що дає у своєму творі ту підготовчу роботу, без якої в наукових працях майже ніколи не обходиться. Є сторони предмета, які майбутній історик чернецтва знайде у творі Казанського якщо не цілком, то вже дуже значно обробленими. При викладі біографії тих батьків, які залишили після себе твори або про які залишилися свідчення інших, автор зазвичай, за допомогою справжніх виписок, намагається уявити систематичне зведення їхнього морального вчення та їх моральних поглядів. Це є сторона праці, яка оброблена автором найбільш ретельно і за яку він заслуговує на повну похвалу. Маючи на увазі не тільки справжню працю м. Казанського, а й усі взагалі його вчені праці, які набули йому вельми поважної репутації серед наших учених, а також маючи на увазі і його 30-річну педагогічну діяльність, я знаходжу цілком справедливим, щоб він удостоєний був ступеня доктора богослов'я. Екстраординарний професор Євген Голубинський. Листи Є. Є. Голубинського до А. В. Горського Ваша Високопреподобність, Високоповажний отець Ректор! Я у Відні з 26 червня. Від кордону до Відня дістався за допомогою однієї доброї людини, яка знає російську та німецьку мови. Михайло Федорович Раєвський прийняв мене найприхильнішим чином. На щастя, виявилася вільна квартира в тому самому посольському будинку, в якому живе він, і я оселився в ній, хоча для мене вона трохи дорога. Поки вивчаю Відень, вчуся говорити німецькою та переглядаю бібліотеку Михайла Федоровича, в якій виявляється багато чого я не бачив. Серйозно до занять не приступав, бо ще не прийшли мої книги та зошити, які відправив із Петербурга з товарною дорогою. Поки що залишаюся задоволений своїм життям, хоча тут живуть і не зовсім російською. Відгук про книгу Петра Симоновича, за який він мене, ймовірно, сильно лаятиме, надішлю неодмінно до початку навчального року, раніше чого не хотів представляти свого відгуку і Микола Іванович. Адреса мій: Oesterreich, Wien, Wahlfischgasse, № 3, Протоієрею Раєвському для передачі... Ваша Високопреподобність, Високоповажний Батько Ректор! З випадкової розмови з Михайлом Федоровичем Раєвським я дізнався наступне: якщо Ви, від свого імені, а ще краще від імені Ради, зверніться до нього з проханням – чи не може він із числа слов'янських книг, що надходять у його розпорядження (надсилаються йому, на його розсуд, різними слов'янськими товариствами та приватними з великим задоволенням. Чим менше зволікатимете листом, тим краще. Я, звичайно, суддя упереджений, тому що зобов'язаний, але дозволю собі сказати таке: з користю чи без користі, Михайло Федорович стільки робить для Слов'ян і для підтримки між ними честі та доброго імені Росії, що нам – Московській Духовній Академії, якщо ми теж слов'яни, не гріх було б обрати його до почесних членів. Це було б нітрохи не гірше, ніж NN і NN, і в жодному разі не впустило б честі Академії. Я, слава Богу, живий і здоровий. Своєю справою займаюся старанно. У доставленні необхідних книг і відомостей мені найобов'язково допомагають, скільки можуть, Михайло Федорович і Адольф Іванович Добрянський, відомий угорсько-російський патріот і політичний діяч. Філарет Олександрович проїхав через Відень до Марієнбаду. Так як доля була до нього менш милостива, ніж до мене, і не послала йому керівника, то у Відні він намитився досхочу, чому і вона, хоч дуже гарна, вельми йому не сподобалася. Ретельно кланяюся всім нашим. У минулому листі, даруйте, я написав адресу дещо безграмотно: вулицю потрібно не Wahlfischgasse, а Wallfischgasse. Надсилаючи Вам не франковані листи, вводжу Вас у деякі збитки тому, що, за словами Михайла Федоровича, не франкувати є єдиний засіб, щоб лист дійшов неодмінно. Надсилаю Вам при цьому мій відгук про твори Петра Симоновича. Відгук короткий, тому що я читач неофіційний. Про всяк випадок неофіційно та офіційно надаю Вам право скористатися ним абсолютно на свій розсуд. Слава Богу, я живий і здоровий. У моїх заняттях тепер починаю відчувати перепони, тому що Ф. П. Раєвський та інші, які допомагали мені в доставленні книг, роз'їхалися з Відня. До 15 серпня всі повернуться, і тоді, сподіваюся, справа знову піде на лад. Старанно кланяюся всім нашим. Є. Голубинський. Відень 11/23 серпня, 1872. Старанно прошу у Вас вибачення, що розоряю Вас нефранкованими листами. О. протоієрей каже, що це єдиний засіб, щоб листи доходили правильно. Сьогодні ввечері, якщо Бог дасть, я вирушу в подорож Австрією до Кракова, Лемберга, Чернівців і до Ясс до Молдови, якщо пропустять. Назад до Перемишля, з якого в Еперієс або Пряміє в Угорщині, може бути в Унвар, де кафедра угорсько-російського єпископа, Пешт і Відень. Після цього пробуду у Відні стільки, скільки потрібно часу для впорядкування зібраних відомостей, а потім у Карлівці та Белград. Слава Богу, я живий і здоровий. Кланяюсь усім нашим. Є. Голубинський. 18/30 серпня 1872 року. Я повернувся до Відня з моєї подорожі Австрійською Русею. Не похвалюся, щоб здійснив подорож цілком успішно, тому що за австрійської крайньої підозрілості проти всього московсько-російського зробити цього не можна; але принаймні залишаюся їм задоволений. З'їздив здорово і благополучно, принаймні без великих пригод. Припускаючи, що Олександр Федорович вже в Петербурзі, звертаюсь із покірливим проханням до Вас. Платня моя з липня місяця доручіть віддати в контору Юнкера в Москві для того, щоб він перевів на Відень. У Юнкера накажіть запитати, якого віденського банкіра переведе, і про це останнє повідомити мене, щоб я міг знати, де взяти гроші. Все це покірніше і переконливо прошу Вас зробити якнайшвидше, щоб у Відні в очікуванні грошей чи звістки про них не довелося жити даремно. Якщо Олександр Федорович ще біля Трійці, це покірне прохання прошу передати йому. Чи довго я ще пробуду у Відні, напевно, сказати не можу, але, мабуть, не більше як до половини нашого російського жовтня. Завзято кланяюся всім нашим, залишаюся Вашим покірним слугою Адреса моя все той же, тобто Wien, Wallfischgasse, № 3, Раєвському для передачі мені. 1872. 20 вересня старого стилю. P.S. Якщо Юнкер дасть якусь розписку, яку я повинен мати в руках, щоб тут отримати гроші, то, зрозуміло, покірніше прошу переслати мені цю розписку. Лист із цією розпискою нехай буде страховий і з ясним прописанням, якого роду надсилається документ. Дбайливо дякую вам за Ваш лист. Стільки ж старанно дякую Вам за те, що розпорядилися швидким надсиланням мені грошей, які у вигляді векселі від Юнкера на тутешнього банкіра в числі 663 гульденів з копійками я отримав (про що цим маю повідомити Вас і формально). Вибачте і вибачте, що я трохи сповільнив відповідь на Ваш лист. Слава Богу, я живий і здоровий. Все ще залишаюся у Відні, в якому пробуду нарешті не більше двох тижнів і з якого поїду спочатку до Карлівців, потім до Белграда. Не можу сказати, щоб своїм перебуванням у Відні я був цілком задоволений, але дещо зробив. Я написав статті про Галицьких Руських, про Угорських Руських та про Австрійських Русинів. Історична половина статей зовсім готова, але половина про сучасний (переважно, церковний) побут, який мене вельми займає, на жаль, із значними дірками і проріхами, бо, незважаючи на всі мої старання, поки я не встиг зібрати всіх потрібних відомостей. Якщо Бог дасть здоров'я, покладаю надію на дорогу назад. Тоді ще проїду по Австрійській Русі і діятиму набагато сміливіше: якщо й надішле мене австрійський уряд з поліцією, то в ту ж Росію, в яку і без того лежатиме мій шлях. Готове я б, мабуть, надіслав Вам на Вашу думку, але на жаль, він не переписаний. Тут я міг знайти тільки одного переписувача (з Галицьких Руських), але й той просить по гульдену за лист, що для мене, який намагається усіляко берегти гульдени, дорого. Тижня півтора ходив я займатися до імператорської чи придворної бібліотеки (ту, що у Ламбеція). Переглянув книжки про слов'ян, яких було знайти у Росії; дивився кілька слов'янських рукописів і щось знайшов про серби. Дивився також деякі рукописи та грецькі, але особливого нічого не знайшов. Книг закупив тут гульденів на 300. Є деякі і рідкісні; здебільшого не рідкісні, але для мене потрібні і переважно про слов'ян австрійських. З цими книгами доведеться мені, мабуть, наплакатися, бо возити їхню річ дуже клопітна і незручна. Олександр Федорович пише мені, що розписку Юнкера з 216 руб., що була у нього, він переслав Вам. Якщо знайдете можливим надіслати в день відразу після отримання цього листа, то надсилайте, тому що я ще дочекаюся їх. Інакше ви надішлете мені їх уже в Белград, з якого я вам напишу, як адресувати. Ваше повідомлення про Дмитра Федоровича привело мене на подив. Я його не бачив, у Раєвського він не бував. Де він тепер, не маю жодної інформації. Відгук мій про творі Петра Симоновича має розуміти в тому сенсі, що я рішучим чином на користь його докторства, хоча через обставини, що відбулися, і не зовсім розумію, на що йому докторство. Вибачте та вклоніться будь ласка всім нашим. 17 жовтня старого стилю 1872 Пишу Вам не з Відня, з якого я зовсім виїхав 28 жовтня (у суботу) увечері, а з Белграда до Сербії, до якого приїхав учора ввечері. На дорозі зупинявся в одному Пешті. Був у Сент-Андрі (дивіться мою книгу) у єпископа Будимського Арсенія Стойковича, який прийняв мене надзвичайно люб'язно, нагодував парадним архієрейським обідом і навіть подарував мені один рукопис (не особливо важливий сам по собі, але дорогоцінний, за його словами). Архієрей – старий вельми поважний, дуже сановитий і, скільки можу судити з нетривалої (церковно-слов'янсько-німецької) бесіди, дуже розумний. У Белграді поки що встиг побувати у нашого консула, трохи поглянути на місто і знайти Живоїна. Останній одразу ж потягнув мене по своїх знайомих іменинниках, яких виявилося троє і які я мав честь бути представленим безлічі сербів, у тому числі навіть відставним міністрам. Не знаю, що буде далі, але поки що серби, як виявляється, мають деяке поняття і про мою книгу, дуже зі мною люб'язні. Тепер, вибачте, потурбую Вас справою, саме проханням про надсилання грошей – тих 216 рублів, які були у Олександра Федоровича, та листопадової платні. Так як за довідкою у консула виявилося, що надсилати гроші прямо в Белград не зовсім зручно, то треба вчинити так. Гроші, віддані Олександром Федоровичем Юнкер для приросту з відсотків, взяти назад (216 р.), докласти до них листопадову платню і всю суму в сторублеві російських асигнаціях послати в страховому листі до Відня протоієрею Михайлу Федоровичу Раєвському, з тим, щоб. Адреса Раєвського той самий, що й раніше, тобто Wallfischgasse, № 3. Я йому зі свого боку про це напишу. Так як в Белграді (з поїздкою в Карлівці і Новий Сад) я пробуду ніяк не більше двох місяців і так як гроші я бажаю і маю потребу отримати саме в Белграді, то переконливо прошу Вас розпорядитися висилкою їх негайно (прошу пам'ятати, що тітки за кордоном зовсім не сидить і що без грошей). Прошу передати старанний уклін усім нашим. Встиг пробігти каталог сербських книг, що продаються в Белграді, гульденів за 50–70 придбають усі потрібні. У моїх мандрах згадав я про Воскресенського, нашого філолога: настійно порадьте йому навчитися цілком вільно говорити німецькою. Якщо послухається поради, то не раз скаже спасибі, якщо не послухається, то не раз назве себе дурнем. Нині отримав Ваш лист від митрополита Белградського Михайла, надісланого йому М. Ф. Раєвським. Щиро жалкую разом з Вами про не зовсім задовільний стан справ в Академії. Про Дмитра Федоровича я питав у віденського посольського чиновника, через руки якого проходять усі справи. Він відповідав, що зовсім не пам'ятає, коли був Косіцин і що якщо і був (у посольстві), то не більше одного разу (скільки часу був він у Відні і коли він виїхав з Відня, посольство цього не знає). Він пропонував мені впоратися у вихідній, але я, на жаль, цього не зробив, будучи впевнений, що Дмитро Федорович давно повернувся. У Белграді нині я зайнятий пошуком квартири. Як упораюся з нею, зараз же остаточно перегляну свої зошити і, якщо можна буде, пошлю Вам. Так як консул живе надзвичайно далеко, а листа треба відправити зараз, то я не можу докласти до нього для Юнкера моєї засвідченої консулом записки. Я вважаю, що він задовольняється пред'явленням мого листа, засвідченого Академією, або записки, яку, про всяк випадок, додаю на наступній сторінці. Надзвичайно вдячний Вам за Ваші турботи про мене, залишаюся Вашим покірним слугою. NB. Якщо про Дмитра Федоровича потрібна точна довідка, то напишіть Михайлу Федоровичу. Він зразу її зробить. NBB. На майбутній час моїх грошей не віддавайте Юнкеру, а залишайте до вимоги в Академії. Честь маю сповістити, що гроші, серед 400 рублів сріблом, я отримав. Лист прийшов, коли я був у відсутності з Белграда, у подорожі внутрішньою Сербією, внаслідок чого й уповільнюю з відповіддю. У цьому подорожі я провів 10 днів; об'їхав досить значну частину князівства; досить познайомився з побутом і певною мірою з характером народу; бачив п'ять старих монастирів із їхніми візантійськими церквами. У тому числі бачив Жичу, але, на жаль, не міг бачити Студениці, бо вона лежить у ледве доступних горах і за пізньої пори року не можна було зважитися на подорож. За відсутністю нашого консула керуючий консульством колишній секретар його князь Церетелі, найпрекрасніший і обов'язковий молодий чоловік, влаштував справу так, що мені дано був у супутники один серб, який добре знає Сербію, хтось м. Міличевич, секретар у міністерстві народної освіти. Його супутництво було для мене в усіх відношеннях надзвичайно корисним. Відкладаючи докладний звіт до майбутнього часу, не можу не сказати, що щодо народних училищ Сербія, на сором нашому, випередила нас, росіян. Училища мало не в кожному селищі, влаштовані здебільшого дуже добре, і з боку уряду на них звернуто серйозну увагу. Ваш уклін митрополиту передав. Він, зі свого боку, старанно кланяється Вам. Про болгарське питання тут головним чином думає він – митрополит. Він хотів би думати позаду нас, росіян, тобто дати свою відповідь після нашої. У всякому разі, його відповідь буде сприятливим болгарам, хоча, зрозуміло, і до останнього ступеня обережна і обачна. Зі своїми статтями, вибачте, я опинюся на деякий час неспроможним. У Сербії я так багато маю справи з сербами, що зовсім не маю часу привести остаточно в порядок те, що написано у Відні. До того ж і тут я не знайду переписувачів, а посилати статті, не залишивши списків, я побоююся на випадок зникнення. О. Живоїн, монах-священик, живе в Белграді і є законоучителем при гімназії. За своїм звичаєм він старанно б'є на собаках шерсть 37 . Олександр у Пожарівці, де я його бачив під час подорожі. Донедавна тут стояла дуже хороша погода (якою я насолоджувався і під час подорожі), а дні три як випав сніг і стала зима. Адреса мій у Белграді Beldrd, Fu(..)rstenthum Serbien. Russisches Consulat. Для передачі такому. Скільки часу залишуся в Белграді, поки нічого не можу сказати. Але принаймні до кінця цього місяця. До Карлівців ще не їздив і збираюся днями. Покірно прошу старанно вклонитися від мене всім нашим. (Смію турбувати Вас покірним проханням. Якщо зайде до Вас засвідчити повагу Белградський генеральний консул Микола Павлович Шишкін, який перебуває в Росії у відпустці, то прийміть його лагідніше. Він був до мене до останнього ступеня обов'язковий). Пишу Вам із Константинополя, в який приїхав третього дня вранці. У Белграді зажився більш, ніж припускав, через погану погоду. Зима спочатку була прекрасна, але потім раптом зіпсувалася так, що пуститись у подорож, маючи перед собою переїзд через Чорне море, було неможливо. Сербів князівства сербського у всіх потрібних мені стосунках виглядав достатньо, книг закупив і відомостей зібрав теж, і взагалі залишаюся своїм перебуванням у Белграді задоволений. Не можна сказати, втім, щоб життя у ньому було веселе; Стародавній Сигіндун і нинішня столиця князівства сербського не є московським містом, як, можливо, Ви його уявляєте, не є навіть і просто місто, а велике турецьке село, що перебуває в стані перетворення з села на місто. Знайомих між сербами я мав достатньо, але в них зовсім не прийнято ходити один до одного, і всі мої виходи обмежувалися лише нашим консульством та митрополитом. Останній був зі мною дуже люб'язний, але водночас дивився на мене, як єрусалимські греки дивилися на Арсенія Суханова. У Карлівці та Новий Сад, тобто. до австрійських сербів, не їздив, бо цю подорож мені рішуче відраджували консул і всі знайомі белградські серби. Внаслідок хвилювань, що відбуваються, австро-угорський уряд там до того підозріло, що російський мандрівник, який з'явився притому в такий незвичайний для туристів час, як зима, неодмінно був би проголошений за російського шпигуна. Бог дасть, заїду на зворотному шляху. До Константинополя їхав – від Белграда до Рущука Дунаєм на пароплаві, від Рущука до Варни залізницею, від Варни Чорним морем. У Рущуку робив зупинку та їздив із нього до Бухаресту, в якому пробув день. Погода була, на жаль, найогидніша, і встиг оглянути її дуже мало; купив деякі книги і запасся книжковими каталогами для того, щоб виписувати книги сюди, що через посольство або консульство легко. У Рущуку вперше вступив на турецький ґрунт не без певного страху. Але, на моє щастя, там є наше консульство, і ще на превелике моє щастя, консул виявився людиною найпрекраснішою і найобов'язковішою, яка негайно прийняла мене під своє повне заступництво. Рущуцькі заворушення, про які Ви знаєте з газет, були не такі важливі, як їх намагалися уявити греки, і тепер все заспокоюється, тільки греки та австрійці (що діють з греками проти росіян заразом) не перестають наклепувати на російського консула, ніби він є запальником всього і керівником болгар. Від Рущука до Варни я їхав у огидну погоду і боявся, що в таку ж доведеться їхати і Чорним морем. Але погода змінилася на краще, і я здійснив першу мою подорож морем без страху і благополучно. Пароплав хитало досить сильно, так що ходити було майже не можна, але морської хвороби або нудоти я не відчував ні найменшого (інші страждали кілька). Константинопольський посол Микола Павлович Ігнатьєв прийняв мене дуже милостиво і поки дав мені квартиру в самому посольському будинку, у посольського отця архімандрита (Смарагда з Петербурзької Академії), у якого приміщення більше та зручніше. Константинополь поки що бачу і знаю тільки з вікна моєї квартири, бо на вулиці бруд і негода, і ходити позитивно неможливо. Моя квартира, що знаходиться на піднесенні і розміщена на четвертому поверсі, є одним із найкращих пунктів для загального огляду Константинополя, але, на жаль, все вкрите туманом, і повітря прояснюється лише на хвилини. Свята Софія в мене прямо перед очима за Золотим Рогом (посольство в Пере), але так далеко, що навіть у чудовий бінокль, яким я запасся у Відні, не можна розглянути зовсім чітко. Розташування та вигляд Константинополя найпрекрасніші, і похилі до хвастощів греки анітрохи не хваляться, коли кажуть, що їхнє велике місто є єдиним у світі за своєю красою. З настанням сприятливої ​​погоди примусь за ґрунтовний огляд Константинополя і постараюся вивчити його так, щоб потім залишити по можливості чіткий опис. Про греко-болгарське питання поки що нічого не можу повідомити Вам, крім того, що знаєте з газет, бо ще не мав часу набратися відомостей. Наш Єфстафій Зографський тепер митрополит Пелагонський чи Бітольський і мешкає при екзархі в одному з передмість Константинополя; Так як у старі часи ми були приятелі, то не премину відновити знайомство. В Єрусалим, якщо Бог дасть бути живою та здоровою, збираюся з'їздити. Поїхати потрібно буде близько половини березня. Потім дозвольте звернутися до кінця кожного мого листа до грошей. Покірніше прошу Вас надіслати мені платню за грудень, січень та лютий. Надішліть у російських сторублевых асигнаціях; надішліть не прямо до Константинополя, а до Одеси, за такою адресою: «до Одеси, у Дипломатичну Канцелярію Новоросійського Генерал-Губернатора, для відправлення в Російське Генеральне Консульство до Константинополя, з передачею такому-то, з вкладенням такої суми в таких-то росіян». Адреса писати російською мовою. Покірніше прошу, як завжди раніше, посилкою не сповільнити. Жити в Константинополі, скільки чую і скільки за першими дослідами знаю, страшно дорого, і як я буду хитрувати зводити кінці з кінцями і заощаджувати на книги, ще не знаю. Дозволяю собі Вас особисто стурбувати покірним проханням. Так як у Константинополі мені доведеться жити довго і так як я постійно потребуватиму заступництва і допомоги пана посла, то я б покірніше просив Вас написати йому листа. Він, можливо, не знає Вас особисто, але він знає Вас зі слуху, і принаймні Ви Ректор Академії. Напишіть, що мовляв, у Вас знаходиться такий-то наш професор і ми просимо Вас не залишити його Вашим покровительством. Я впевнений, що такий лист дуже мені знадобиться. Адреса послу, якщо вагаєтесь самі, вигадає Олександр Федорович, майстер на цю справу. Будь ласка, передайте мій старанний уклін всім нашим батькам і братам і не залиште сповістити мене хоч трохи про наші академічні новини. Ваш покірний і старанний слуга Здійснивши подорож до Єрусалиму, знову перебуваю в Константинополі, в якому досі, слава Богу, живий і здоровий. Подорожував Вашими молитвами благополучно. Їхавши туди, були на морі 10 діб; їхав назад – 8. Туди їхали на Кіпр та Родос. Туди їхали з бурею вельми гарною цілих п'ять діб, і накачало, і натріпало нас досхочу. На щастя, я виявився моряком дуже добрим і страждав порівняно дуже мало; тоді як більшу частину супутників страшенно рвало, я оброблявся невеликим головним болем і невеликим болем під ложкою. Туди й назад їхав австрійським пароплавом, бо вони в усіх відношеннях набагато кращі за наших росіян. Ім'я колишнім супутникам моїм – Вавилон, тобто вони були рішуче з усіх національностей. Розмовляли ми між собою, і дуже жваво, винайденою нами загальнолюдською мовою. Поїздкою залишаюся задоволений. Крім того, що вклонився святим місцям, познайомився особисто з грецькою колонією в Єрусалимі і з арабським питанням. Колонія грецька є щось дуже плачевне взагалі дуже плачевної грецької церкви, а арабське питання полягає в тому, що скоро або нескоро, але араби покажуть дорогу з Єрусалима. Враження, які я вивіз з Єрусалима, подібні до вражень Арсенія Суханова та відомого Благовіщенського, якщо тільки не ще сумніше... З єрусалимсько-палестинських святих і не святих місць їздив до Вифлеєму, монастир св. Сави, до Мертвого моря, на Йордан та в Горню. Можна було б проїхати й усю Палестину, бо тепер їздити там нам безпечно, але перешкода була в грошах; поїздка і так мені коштувала страшенно дорого, рублів до трьохсот з половиною. Познайомився та досить близько зійшовся в Єрусалимі з о. Антоніном, розмови якого, оскільки він знає греків як свої п'ять пальців, були мені дуже корисні. Він невпинно закуповує там (на гроші добровільних російських давців) землі – у самому Єрусалимі, на Олеоні, у Горній, у Мамвр. дуба (якого частинку від сухого спиляного сука маю і я). У Єрусалимі я прожив три тижні – Страсну, Святу та Фоміну. Обряд Святого вогню, зрозуміло, бачив, але оскільки нині не приходили на нього араби, що ворогували з патріархією, то він відбувся не зовсім з тією досить оригінальною обстановкою, з якою зазвичай буває. Тільки рушничні приклади турецьких солдатів, яких було поставлено в церкві безліч, працювали на спинах присутніх, що порушували порядок, так само старанно, як і в колишні роки. Дорогою зупинялися на досить тривалий час у Смирні, Олександрії та Бейруті. Усі три оглядали, і в усіх трьох стародавніх нічого. У Константинопольській церковній історії нового останнім часом нічого. Болгарське питання стало і стоїть. (Не знаю, чи правда, але я чув у посольстві, хоч і не від самого Ігнатьєва, наступний характеристичний курйоз: один дуже багатий і дуже впливовий у патріархії грек віддає в оренду для розважального закладу будинок одному російському підданому; розважальний заклад днів 7 тому, не знаю за що, не знаю за що; якимось чином страждають інтереси господаря, то він ніби пропонує нашому посольству: «Поклопотайте, щоб відкрили заклад, і я берусь знищити схизму». Нового у нас пожежі, які останнім часом бувають мало не щодня. Одна пожежа була дуже недалеко від нас, тому ми збиралися тікати. Так як усі книжки мої тепер тут, то і я трушу не менше, ніж будь-хто інший. Наступної п'ятниці збираюся поїхати на Афон, на якому пробуду тиждень і ніяк не більше двох. Потім припускаю зробити поїздки (залізницями) до Нікомідії та в Адріанополь з Філіппополем. Про поїздку по всій Європейській Туреччині я відклав і думати, бо за теперішніх обставин це незручно. Про сумні справи, що творяться в Академії, маю деякі відомості. Від щирого серця шкодую Академію і Вас. Покірніше прошу Вас вислати мені мою платню за березень-травень. Висилкою покірніше прошу не сповільнити більше, ніж будь-коли, тому що з поїздкою до Єрусалиму і з покупкою книг потратився. Низько кланяюсь усім нашим. Ваш старанний і покірний слуга Адресувати листа так само, як і раніше, тобто на Новоросійського губернатора, для пересилання в консульство, з передачею мені. Вибачте, будь ласка, при остаточному від'їзді з Константинополя, за незліченними клопотами зборів та прощених візитів я не встиг написати Вам, і це пишу зі Святої Гори Афонської, з монастиря, який бачите перед собою. Нині живий і майже здоровий. Але останній місяць життя у Константинополі був для мене нещасним. Їздивши на дачу до посланця, яка знаходиться верст за 30 від міста на Босфорі, я внаслідок сильного колишнього вітру, отримав ревматизм у кисті рук, яким і страждав тижнів зо три. Позбавився його морськими купаннями, втім, не зовсім, і деякі болі залишаються досі. У Константинополі нового нічого. Греко-болгарське питання все залишається в колишньому становищі. Останнім часом і газети, і в публіці заговорили про примирення, від якого ніби не проти і греки, і болгари. Але, судячи з відомостей, які є в посольстві і які я маю крім посольства, чутки ці мало не повинні вважати вигадкою пустих людей. Якщо чутки виправдаються і буде вирішено спробувати, то теперішній патріарх повинен буде поступитися місцем іншому. Греки бажають змістити його, втім, і без того, бо у них немає звичаю, щоб патріарх засиджувався занадто довго, тому що між архієреями занадто багато людей, які бажають трошки посидіти на тому ж місці, а для публіки ці зсуви становлять вельми цікаву новину і в боротьбі партій за одного і за іншого. якими греки наділені у такому надлишку і котрим терені так широко. Перед від'їздом я зробив візит до болгарського екзарха, який Вам старанно кланяється. Бесіда його, зізнатися, мені сподобалася не особливо - якось надто сварить греків, що не може здатися дивним російському, що живе в Росії і що не зовсім приємним чином діє на російського, котрий пожив у Константинополі і знає не з одного лицьового боку і самих болгар. За екзарху живе наш колишній Євстафій Зографський, нині митрополит Битолійський. Не отримавши ще берата від уряду на свою єпархію, а тому й не отримуючи з неї доходів, він живе 15 рублями на місяць, які дає йому екзарх, і вдосталь такої, як наші семінаристи. Останнім часом надіслано посланникові для керівництва записку з греко-болгарського питання, складену кимось із членів Синоду (за словами Миколи Павловича – Макарієм). Записка рішуче проти греків і рішуче за болгар. Я вже писав Вам, що за теперішніх обставин я повинен був жити якомога скромніше і обережніше, щоб греки, як постійно побоювався посланець, не зробили з мене російського шпигуна, пропагандиста, і не підняли гаму. Слава Богу, все зійшло благополучно, зрозуміло, що з деякими збитками для справи, бо коло моїх знайомств між греками, що для мене було найважливіше, я повинен був обмежити лише деякими небагатьма людьми. У патріархії бував кілька разів, але у вселенського патріарха кави не пив і тютюну не курив, тобто не представлявся. Поїздки мої з Константинополя, про які я писав Вам, не відбулися через мою хворобу. В Адріанополь і Філіппополь я таки хотів би з'їздити, коли трохи позбувся б ревматизму, але рішуче чинив опір цьому посланник. З Константинополя вирушив на Афон 20 липня Іллін день. Пароплав завозив нас спочатку в Солунь, де для вивантаження і навантаження стояв два дні. Користуючись часом, я оглянув місто у всій подробиці, тобто був у всіх мечетях, які звернені до таких із християнських храмів. Іудеї, численні в Солуні і при апостолі Павлі, нині становлять дві третини його мешканців і до того тримають місто у своїх руках (забувши зовсім греків), що він справедливо може бути названий містом єврейським. Про Костянтина і Мефодії, уродженців солунських, я, звичайно, згадував, бувши на їхній батьківщині; але де були палати їхнього батька, цього, зрозуміло, не вкажуть теперішні мешканці. На Афон в Пантелеймонів монастир ми приїхали до свята св. Пантелеймона. Є в монастирі людина від 20 до 30 російських шанувальників, і ми матимемо нагоду бачити знамениті афонські 14-годинні чування. Знайшлися тут земляки по Трійці: отець Філарет (Сопелкін) і отець Єремія, який служить доктором монастирським і береться вилікувати, між іншим, і мене. Пробуду на Афоні тижнів зо два, але постараюся не більше. Батько архімандрит Макарій вельми милостивий і, сподіваюся, влаштує мої поїздки Афоном так, що побачимо все найбільш чудове. Гроші за лютий-травень отримав і щиро дякую Вам, що не сповільнили, як я Вас просив. Так як в Афінах, в які я вирушу з Афона, я не знаю, чи пробуду довго, і так як висилати майбутні гроші кудись в інше місце було б незручно, то, даруйте, щойно отримавши гроші, знову стурбую Вас ними ж. Платня за червень, липень і деяким авансом за серпень покірно прошу послати, по можливості, негайно до Афін за адресою: «Афіни, королівство Греція, російське посольство (французькою і російською). Стільки, у сторублевих кредитних квитках. Для передачі такому. Від такого (від Вас). Гроші просять утримати у посольстві до запитання». Прошу не забаритися тому, що пошта до Афін йде, скільки знаю, досить довго. Так як я, якщо Бог дасть здоров'я, маю намір бути у Венеції (з Афін до Італії), то вважаю за потрібне зробити Академії пропозицію. У Венеції, як Ви знаєте, друкують грецькі богослужбові книжки; якщо Академія знайде корисним придбати для бібліотеки повне коло цих книг (що, на мою думку, принаймні, було б дуже незайве), то я до її послуг. Але оскільки я не матиму своїх зайвих грошей, то у разі згоди мають бути вислані і казенні гроші (разом із моїми вищеписаними до Афін). У якому розмірі, я й сам не знаю, але гадаю, що буде достатньо 200. Вибачте, лист писав серед співів у безлічі церков, серед дзвону дзвонів і серед стукоту в била, і тому безперестанку збивався. Низько кланяюсь усім нашим. Ваш покірний і старанний слуга Є. Голубинський. Користуючись нагодою, пишу Вам ще, з тим, щоб, сподіваючись на Вашу доброту, трохи збільшити свої прохання. Я писав Вам, щоб вислати в Афіни платню за червень-серпень. Якщо можна, то прикладіть за вересень. На переїзд з Афін через Італію до Відня я б хотів мати у своєму розпорядженні більше грошей, по-перше, за тим, що шлях не короткий, по-друге, за тим, щоб у Римі мати можливість купити потрібні італійські книги (у Константинополі настільки вивчився по-італійськи, що можу читати вчені книги), а у Відні. Якщо не знайдете можливості виконати прохання своєю власною владою, то доповісти Раді, яка, сподіваюся, не відмовить у такій невеликій справі. Ще старанно кланяюся Вам та всім нашим. Ваш покірний слуга Найповажніший Сергій Костянтинович! Третього дня, перед від'їздом моїм із Петербурга дійшла до мене чутка, ніби у вас в Академії готується днями якась демонстрація з адресами проф. Голубінському. Передаю Вам це як слух, що збуджує деякі побоювання, чи нема при цьому в думці заснувати якесь тенденційне торжество, з опублікуванням подробиць оного, і адрес в газетах. Це було вкрай небажано і навряд чи вигідно для репутації Духовних Академій, особливо в таку пору, коли готується їх перетворення. З Петербурга я ще не встиг написати Вам про це, але пишу з Москви, куди прибув на один день. Особливо було б неприємно, якби при цьому була участь київського викладача Ф. Терновського, про характер якого і направлення днями було в Святішому Синоді судження, наслідком якого буде суворий розпорядження всім Академіям і покладення на Ректорів відповідальності за направлення викладання. Вважаю зайвим повідомити Вам про це конфіденційно. Краще було б для Академій, якби з них було усунуто все схоже на демонстрацію цього роду. Душевно поважаючий та відданий Народився 1805 р., закінчив навчатися 1832 р., f 5 березня 1885 р. Марія Козьмінічна – мати петербурзького протоієрея Федора Семеновича Льова-шева. Дід мій, Козьма Васильович, був освічений господар і заможна людина. Своїх трьох доньок він влаштував дуже добре: двох видав за священиків, а третю – за академіка, вчителя макар'ївського училища, Олександра Івановича Красовського, переведеного в професора Вятської семінарії, після смерті дружини постригшого в чернецтво з ім'ям Амвросія та колишнього ректора. Тітонька Мар'я, розумна дівчина, досить довго проживала в Олександра Івановича і під час життя навчилася грамоти, навчилася шити, вишивати, низати бісером. З В'ятки вона вивезла міський одяг – капот та чепець. Вони вона одягалася у великі свята, збуджуючи у селянства подив до свого вбрання; коли вона в капоті та чепці йшла з церкви, її супроводжував цілий натовп селянських дівчат і дівчат. Вона була одружена з священиком села Миколи на Міжах Семеном Федоровичем Левашевим. Є. А. Голубинський пізніше був дияконом при одній з костромських парафіяльних церков і, здається, помер дияконом. І яка у нас, або принаймні мала в мій час, іншу форму, ніж під Москвою, а саме форму досить високих пірамід, які складалися з кіл, накладених одне на одне і поступово зменшуваних в об’ємі. «Покладення» — домовленість селянина з духовенством про час вінчання та оплату вінчання, укладена наперед. Микита Петрович Птіцин – наш другий священик. Цей візок має підйомний хвіст, який після прибуття на поле піднімається (знімається) для того, щоб з нього гаком можна було згрібати гній. Запевняють, що вже краще, старого пияцтва вже немає. 2 На цьому закінчується написана його рукою «Автобіографія» Євгенія Євсигнійовича. (Примітка С.І. Смирнова). Учитель Павло Михайлович Розов — літня людина, людина стародавнього завіту, кандидат Московської духовної академії 1830 року. Про нього див. С.К. Смирнов: Історія Московської духовної академії. С. 430. Микола Кирилович закінчив у своєму відділенні другим учнем. Першим був Микола Федорович Розанов (дядько відомого публіциста В. В. Розанова), але чому Микола Федорович не був посланий в Академію, сказати не можу. На одній виставці в Москві студент Академії показав Олександра Васильовича своїй знайомій пані: «Оце наш знаменитий професор!» А вона йому відповіла: "А я думала, що це художник". Це питання про наше погане слухання лекцій нерідко займало мене і, мені здається, що для того, щоб змусити студентів слухати лекції (саме лекції, а не казки та байки або Петрушку і райок) потрібно, по-перше, щоб професори перед лекціями здавали ґрунтовні їхні програми так, щоб студенти наперед могли добре ознайомитися; по-друге, щоб лекції неодмінно говорили вивчено, а не читалися по зошиту, по-третє, щоб лекції перемежовані були співбесідами, які полягають у тому, щоб студенти давали звіт про прочитане, причому поставити справу так, щоб воно не мало виду репетицій – не відлякувало від себе студентів. Але взагалі питання це серйозне і вимагає навмисних промов. Погане слухання лекцій – постійне явище у нашій школі. У нашому виданні опущено главу спогадів Є. Є. Голубинського про митрополита Філарета (Дроздова). - Прим. видавців. Той мені скаржився, що Сава заплатив йому за працю мізерно, дав, між іншим, стару підзорну трубку. Під час цієї промови збоку стояла його дружина Софія Мартинівна, і він, вказуючи на неї, говорив, що «їй призначається роль створити між професорами Академії дух сімейності». Між іншим, покійний Антон Семенович Будилович, який зробив дуже сприятливий відгук у «Журналі Міністерства народної освіти». З Константинополя припущеної поїздки по Балканському півострові не робив, тому що відбувалася боротьба греків і болгар з церковного питання, а так як я у своєму «Короткому нарисі» стою рішуче на боці болгар, то побоювався, що греки можуть завдати мені великих неприємностей. Мої наукові погляди та взагалі моя наукова налаштованість, як це сміливо виявилося у першому томі «Історії», значно розходяться з поглядами та налаштованістю Олександра Васильовича. Але так як я учень його Академії, то я мав підстави побоюватися, що інші люди, дивлячись на мої особливості як на мої недоліки, поставить їх у провину йому, як моєму вчителю. Не бажаючи, щоб це сталося, я зробив у посвяті щодо моїх наукових поглядів і моєї наукової налаштованості відповідне застереження. Але коли обране в друкарні і відтиснене для коректури посвята я показав покійному Є. А. Вікторову, у якого я зупинявся в Москві, то він, зовсім несподіваним для мене образом перештовхуючи мене, сильно образився за Олександра Васильовича, від якого ніби я зрікся, і обсипав мене жорстокою бранню. Злякавшись думки, що й інші можуть зрозуміти мене так само неправильно, як зрозумів Вікторов, я побачив себе змушеним відмовитися від друкування посвяти. Він пожертвував на стипендії в училищі та семінарію, в яких виховувався, 3S 000 рублів і на премії в чотирьох духовних академіях за твори наставників та вихованців 96 000 рублів, а всього 125 000 рублів, потім – у Священний Синод і за Академію твори з предметів богословських наук та в інший рік – з предметів світських наук – 120 000 рублів, а всього взагалі 245 000 рублів (не успадкованих від предків, а своєю працею придбаних та своїм береженням накопичених). За що має принести пізню старанну подяку тодішньому редактору Л. Н. Майкову. У дужках [ ] – слова, внесені до тексту посвячення пізніше (Ред.). На моє нещастя, якраз у цей час залишив посаду обер-прокурор граф Д. А. Толстой, у якому я, безсумнівно, затверджений був у ступеня лікаря без жодних зволікань. Почав я друкувати II том у «Богословському Віснику» 1894 року. Але дійшли до митрополита Алексія, повинен був зупинитися, оскільки ректор Академії архімандрит Антоній Храповицький знайшов неможливим друкування статті про нього, щоб не наражати на небезпеку долю «Богословського Вісника». За ректора Арсенії було відновлено спробу надрукувати статтю, але знову невдало. Надав собі цю честь зміни думки обер-прокурора покійний голова Навчального Комітету при Святому Синоді протоієрей П. А. Смирнов. Не можу заперечувати цього позитивно та рішуче, але дещо сумніваюся у цьому. До академічного акту я підготував промову на урочистості 500-річчя преподобного Сергія – Про значення преподобного Сергія Радонезького в історії нашого чернецтва». – Надруковано у «Богословському віснику» 1892, 2-а кн. Мова ця з моєї удаваної хвороби вимовляв І. Н. Корсунський1. Промова ця дуже не сподобалася монастирській владі, так що митрополит Леонтій висловлював після жалю, що він не прочитав промови попередньо. Це й природно. Промова ця передрукована у 2-му виданні книги про преподобного Сергія Радонезького (сторінки 95–106). Історія канонізації російських святих. – Надрукована в «Богословському віснику», 1894, кн. 6, 7, 8, 9, 10. Дослідження з'явилося як виправлення та доповнення до книги священика Васильєва на ту саму тему, написану для отримання мною ступеня магістра. Другим виданням «Історія канонізації» була надрукована в «Читанств Товариства історії та старожитностей російських», 1903, кн. 1 і відіграла важливу роль в історії канонізації Серафима Саровського. Комісія, призначена для огляду його мощей, знайшла замість цілого тіла одні кістки і зніяковіло повернулася до Петербурга. Синод, коли йому було донесено комісією про те, що вона знайшла, також був збентежений і не знав, що робити. На засіданні Синоду, який збентежено міркував, як бути, з'явився Саблер з моєю книгою під пахвою і, показуючи на книгу, виголосив: «Ось ця книга нас виручить!» Справа в наступному: у своїй «Історії канонізації» я доводжу, що у святі канонізуються не за нетління мощей, якого іноді й немає, а за чудеса, що відбуваються при труні. -На мою книгу посилався також митрополит Антоній у своєму листі з приводу канонізації преподобного Серафима, надрукованому в «Новому часі», 1903, червень. Про початок друкарства у Москві // Богословський вісник, 1895, кн. 2. 11. 12. Відповідь на статтю священика Дідовського «Про грекосхідне православ'я» // Богословський вісник, 1895, кн. 3 і 4. 13. 14. Археологічний атлас до другої половини I тому «Історії Російської Церкви» // Читання Товариства історії та старожитностей російських, 1906, кн. 2. Я призначив за нього до вульгарності дешеву ціну і розраховував, що всі, хто має в руках другу підлогу. I томи розхоплять і його, і зовсім помилився у своїх очікуваннях та мріях. Атлас розходиться дуже туго. 15. Ще надруковані були мною статті, які увійшли до «Історії Руської Церкви». Історія вівтарної перешкоди чи іконостасу у православних церквах // Православне огляд, 1875, № 11 (реферат, читаний на II археологічному з'їзді СПб., 1872). Християнство в Росії до Володимира Святого / / Журнал Міністерства народної освіти, 1876, ч. 187. 15. 16. Звернення всієї Русі в християнство Володимиром і досконале 17. 1 Я вдавався хворим, тому що я поганий декламатор і тому що за змістом своєму мова була лоскітна, як видно. затвердження у ній християнської віри за його наступників // Журнал Міністерства народної освіти, 1877, год. 190. А. М. Веселовський відповів, що книги слід посилати до 1-го відділення академічної бібліотеки на ім'я бібліотекаря цього відділення А. А. Шахматова, що й було мною зроблено того ж грудня місяця. Професор М. М. Глубоковский 7 грудня 1902 року писав мені, що вся справа влаштовує А. І. Соболевський, який пише (NB: але ніби не написав?) доповідь про мої «вчені заслуги». обраний до академіків 19 квітня 1903 року, а указ Святішого Синоду про пенсію мені – від 3 грудня того ж року. Можна подумати, що Святіший Синод чомусь зволікав у задоволенні мого прохання. Але це негаразд. Обраний в академіки 19 квітня 1903 року, я приїхав до Петербурга і вступив на посаду академіка після академічних канікул тільки у вересні того ж 1903 року і почав свій клопіт тільки після приїзду до Петербурга. Зайняв квартиру 5 червня 1874 за 225 рублів на рік, або 18 р. 75 коп. на місяць. Жив до 11 червня 1875 року. Справа йде вже про 2-е видання цієї книги. З архіву Є. Є. Голубинського. Ящик 7-й. «Шерстобиття» – тріпання та розпушування вовни для її подальшого прядіння або валяння; "собаки" - пристосування для шерстобиття. (Ред.) Вам може бути цікаво: