Про молитву

Твір «Про молитву» (33 глави) написано Орігеном на прохання Амвросія та його дружини Татіани близько 234 р. Воно складається з двох частин. У першій частині (гл. 1-17) Оріген міркує про необхідність, користь, значення і дію молитви. Зокрема, він розглядає доказ про те, що молитва не може зробити жодної зміни в ході подій, встановлених Богом. Спираючись на вчення про людську свободу, Ориген зазначає, що Бог у Своєму всезнанні бере до уваги і цю свободу, тому звернення до Бога з молитвами і проханнями не позбавлене сенсу, але узгоджується із задумом Бога подати щось добре тим, хто звертатиметься до Нього. Справжня мета молитви – не примусити Бога до чогось, але ввійти з Ним у таємниче спілкування і тим самим усвідомити свої справжні духовні потреби. Піднесення серця до Бога, уявлення себе в Його присутності, богобоязливий настрій справляють освячуючий вплив на всю діяльність людини. Молитва буває чотирьох пологів: моління, клопотання, подяка і, у власному значенні, молитва. За хибним уявленням Орігена, з молитвою, у власному розумінні, можна звертатися тільки до Бога Отця і лише про речі духовні, а не про земні і тимчасові, що нічого не значать порівняно з першими. Зміст, характер і спосіб молитви визначаються зразком, даним Самим Господом, і друга частина твору присвячена поясненню Господньої молитви (гл. 18-30). На підставі особливостей тексту у Матвія (Мф.6: 9-13) і у Луки (Лк.11: 2-4) Оріген схильний визнати дві різні молитви, дуже схожі за своїм словесним виразом. У висновку (гл. 31-33) Оріген повертається до роз'яснень першої частини, доповнюючи їх, і посиланнями на Святе Письмо підтверджує свої настанови про настрій, стан молитви, час і місце молитви. Переважно рекомендується спільна молитва у церкві та звернення на схід. Молитва повинна постійно містити чотири частини: славослів'я, подяку, сповідання гріхів і прохання. Молитва повинна починатися і закінчуватися славослів'ям на честь Бога Отця, Ісуса Христа та Святого Духа. * Назва твору латинською мовою – De oratione. Зміст Попередні відомості Вступ § 1. Що неможливе для людини, наданої самій собі, то стає для неї можливим при вподобанні Божому в Христі; приклади. § 2. Те саме і з молитвою. Ми повинні знати, про що молимося, розумно ставитися і до роду та образу молитви. Але вже Павло, який висловив такі чудові думки про молитву, зізнавався, що не знає він, про що йому молитися так, як мало молитися (Рим.8:26); тому і приходить до нашої немочі Дух на допомогу. У почутті особистої немочі, тому вже й один із учнів Господа говорив Йому: Господи! Навчи нас молитися, як і Іван навчив своїх учнів (Лк.11:7). Тому і Ориген закликає до Божественної допомоги при написанні справжньої міркування. Про молитву взагалі § 3. Про слово εὐχή, яке у Святому Письмі означає і молитву, і обітницю. § 4. Чи властиві обидва значення та слова προσευχή? § 5. Заперечення супротивників молитви. Бо всезнаючий і всеблагий Бог і без наших молитов спрямовує все до нашого добра; оскільки крім того і земні долі, і вічний жереб кожної людини визначені в раді Божій від вічності та зміні Божественні рішення не підлягають: то молитва абсолютно марна і навіть божевільна. § 6. Спростування раніше викладених заперечень. Людина може цілком вільно віддаватися як добру, і злу, чи – що теж – здатний до вільної самовизначуваності, має у своєму розпорядженні вільний вибір. Але Бог передбачає від вічності, що саме, добро чи зло, тією чи іншою людиною буде обрано; тому ставленням до вільного рішення волі кожної окремої людини і невимушено обирається діям, особливо з ставленням до молитви людини, постановляє визначення стосовно кожної зокрема людини. приклади. § 7. Відповідь на запевнення, ніби молитва взагалі так само марна, як молитва про схід сонця. § 8. Про правий рід і образ молитви, а саме про постанову себе під час молитви перед Божим обличчям і про користь, яка вже цього одного відбувається. § 9. Доводиться зі Св. Письма, що перед молитвою має прощати, що особливо жіноча стать має бути на молитві в пристойному одязі і що під час молитви має зберігати благоговіння: це вже одне приносить нам найбільшу користь. § 10. Далі, якщо ми з повною довірою віддаємося Провидінню і в молитві невтомні, то, крім того, бувають чутні і наші молитви, тим більше, що з нами і за нас тоді молиться і наш первосвященик Ісус. § 11. Ангели і святі на небі моляться за нас. Святих до цього спонукає цілковито любов їх до ближніх; а ангели сприяють спасенню людей як слуг Христових. § 12. Крім того, словами молитви можуть бути знешкоджені хитрощі злого нашого ворога. Потрібно лише постійно молитися. § 13. Необхідність молитви відкривається із молитви Ісуса; її корисність, або дійсність з алегоричних прикладів Старого Завіту: ті самі дари, яких учасниками робилися благочестиві старозавітні люди, отримуємо і ми через молитву дари, які тими алегоричними дарами лише зображуються були і які тих чудовіше. § 14. Ми повинні молитися за благородні блага і небесні. Розрізняються за тим чотири роди молитви (прохаюча, хвалебна, клопотана та подяка). Стверджується такий поділ на прикладах Святого Письма. Прохання, клопотання та подяка знаходять собі застосування і у взаємних зносинах людей; тим застосовні він, отже, у наших відносинах до Христа. § 15. З молитвою у власному сенсі не можна звертатися до жодного творіння; не можна з нею звертатися і до Христа Господа, - помилка, яку Оріген намагався довести докладніше. Але ми повинні приносити наші молитви лише Богові Батькові через посередництво Христа, нашого первосвященика: ми повинні молитися «в ім'я Ісуса». § 16. До Христа молитися було б гріхом. Ми повинні молитися лише Батькові, і притому про речі по істині великих і небесних, тому що земні блага лише ніби тінь суть, що супроводжує ті блага. Тому, якщо за свідченням Св. Писання святим чинилися тимчасові благодіяння і дарували тілесне спасіння, то це було певним чином тілесне спасіння, то це було певним чином лише побічним і лише наслідком дарів їм набагато вищих і духовних. § 17. Багато людей з небесними дарами не отримують жодних земних або лише нікчемні. Але це нічого не означає тому, що блага тимчасові, порівняно з небесними, саме мізерні і нічого не означають. § 18. Перехід до 2 частини. Викладена у євангелістів Матвія і Луки «молитва Господня» чи та сама? § 19. Пояснення Господніх слів про правий рід молитви, сказаних ним безпосередньо перед повідомленням молитви Отче наш . Насамперед не потрібно, за словами тим, при молитві домагатися похвали від людей; тому не повинно молитися на кутках вулиць. § 20. Не повинно в синагогах молитися; не повинно за прикладом лицедій лише зовнішньо бути відданими чесноти, а в кімнаті зачиненої повинно молитися. § 21. Не повинно молитися за нікчемні предмети і багатословити подібно до язичників. § 22. Про звернення Отче наш, і перш за все про слово «Отець»: істинно синівські стосунки до Бога, які гріхом виключаються, відомі стали лише в новому завіті. Але хто не є справжнім чадом Божим, повинен боятися називати Бога «Батьком». Усі наші справи, слова та думки повинні бути безперервними «Отче наш». § 23. Сущий на небесах: подібно до того, як взагалі не можна уявляти собі Бога присутнім на одному якомусь певному місці, подібно до цього не можна уявляти собі просторово присутності Його і на небі. Перебування Його там потрібно уявляти собі під образом проживання Його у святих. Про деякі антропологізми у Старому Завіті. § 24. Нехай святиться ім'я Твоє. Що таке взагалі "ім'я"? Що таке «ім'я Боже»? Як можна святити «Ім'я Боже»? Прохання у молитві «Отче наш» виражені у формі наказової, яка вживається замість форми бажаної. § 25. Хай прийде царство Твоє. Під цим царством треба розуміти царство Боже всередині праведного, де панує Бог (Отець і Син), подібно до того, як у серці грішника панують сатана та гріх. Це і попереднє прохання повинні б ми постійно повторювати тому, що ім'я Боже на землі ніколи зовсім не святиться, і Царство Боже ніколи досконало не настає. А оскільки царство Боже і царство гріха одне поруч іншого існувати не можуть, то маємо невтомно боротися проти гріха. § 26. Хай буде воля Твоя і на землі, як на небі. У цих словах висловлюється прохання: 1) щоб воля Божа нами, жителями землі, так само виконувалась, як і небожителів (до яких злих духів у небесних країнах однак не можна зараховувати); або 2) щоб вона була здійснена членами Церкви, як і Христом; або, нарешті, 3) щоб вона була виконувана на землі як тими з людей, які небесно налаштовані, так і тими, що думають лише про земне. § 27. Хліб наш насущний, дано нам на сьогодні. - Під хлібом тут слід розуміти не тілесну їжу, а душу. Цією їжею для душі є слово Боже і свята євхаристія. Звичайно, не годиться однакова душевна їжа як для недосконалих, так і для досконалих. Але навіть і найпростіші істини Божественного одкровення становлять для душі їжу вищу, ніж дотепні лжевчення. – Цим хлібом душі, що називається також «древом життя» та «мудрістю», підтримуються основи людської істоти (субстанція її); -Бо їм підтримується здоровою і сильною духовна сутність людини, а саме душа. Ця душевна наша їжа спільна нам з ангелами; тому й ангели можуть від нас отримувати цю їжу, подібно до того, як і ми у свою чергу може бути духовно харчовані добрими та злими ангелами та нашими ближніми. – Тому ми молимо Бога, щоб Він щойно названий хліб дав нам сьогодні, тобто. на справжнє життя, або на поточний період часу, і щоб Він подавав нам щодня, тобто. у період після цього земного життя, коли Бог виявиться надзвичайно милосердним і відпустити гріхи навіть проти Святого Духа. Нарешті ми називаємо цей хліб нашим тому, що святим все належить. § 28. І пробач нам наші борги, як і ми прощаємо боржникам нашим. На всіх нас лежить багато різних обов'язків частиною спільних по відношенню до ближніх, до нас самих, до Бога і св. ангелам, частиною особливих мають співвідношення зі званням та станом; і якщо цих обов'язків ми хоча б частково або зовсім не виконуємо, то ми стаємо боржниками. І стосовно нас самих, у свою чергу, багато хто є боржниками. Але пам'ятаючи про власну винність ми повинні до наших боржників ставитися поблажливо і повторно прощати їм, тим більше що і Бог з нами так само чинить, як і ми повинні чинити з нашими ближніми. Отже, всі ми певною мірою влада має прощати гріхи, гріхи проти нас скоєні. А пресвітер, крім того, має повноваження в ім'я Боже грішникові або прощати гріхи або утримувати на ньому; але з цього повноваження він не може робити вживання довільного чи легковажного тому, що багато гріхів не прощаються. § 29. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від зла . Все земне життя наше сповнене спокус, які, втім, не однакові для новачків у духовному житті та для досконалих. Цьому вчить Св. Письмо у висловах та прикладах; це ж підтверджується і загальним досвідом: багатий і бідний, праведник і грішник, здоровий і хворий, знатний і простолюдин, всі вони зазнають різних спокус; навіть вивчення Св. Письма має свої небезпеки. Тому, коли покладається на нас обов'язок молитися, як би не впасти нам у спокусу, то це не той сенс має, ніби ми бажати повинні, щоб нам зовсім не піддаватися спокусам, – це неможливо, – але ми тільки того бажати повинні, щоб не бути нам переможеними від спокус. Але зобов'язаним молитися: Не введи нас у спокусу, напрошується нам на увагу питання: Чи може Бог когось спокушати і в нещастя вкидати? Труднощі не дозволяється відміненням разом з деякими єретиками жорстокого Бога закону від Бога євангелії тому, що і новозавітний Бог вводить людей у ​​спокуси. Дозвіл, на думку Орігена, має бути таким. Подібно до того, як колись у пустелі Бог зцілив його від безладних тілесних бажань, подібним чином Бог і дотепер вводить мінливих людей у ​​спокуси, тобто. віддає їх на жертву низьких їхніх побажань, щоб через безмірну відданість гріховним насолодам вони отримали відразу до гріха, і в подальшому своєму житті вже не так легко впадали б у гріхи. Це буває справжнім, найбільшим за гріх покаранням; це ніби очищення у вогні. У словах: Не введи нас у спокусу, тому молимося ми про благодать, щоб не робити нам нічого такого, внаслідок чого ми могли б віддані бути гріховним побажанням свого серця. Спокуси, втім, мають ту користь, що в них відкривається справжній наш душевний стан. А пам'ятання про колишні спокуси може попереджати перемогу над нами наступних. § 30. Але врятуй нас від зла. – Це прохання, власне, міститься вже в попередньому. Бог рятує нас від зла не так, що ворог до нас взагалі більше не наближається; але так, що ні через яку спокусу і не через яку злощастя він не може перемогти нас чи мужності позбавити. Це ми вбачаємо з висловів Св. Письма; особливо ми бачимо це з прикладу страждальця Йова. Тому маємо молитися, щоб злий ворог наш не міг своїми розжеленими стрілами вкинути душі нашій у полум'я. Висновок § 31. Про душевний настрій і положення тіла при молитві, як і про місце і час для молитви і т.д. Щодо душевного настрою, то особливо перед молитвою треба зосереджуватися, а під час її уникати неуважності. Положення тіла при молитві найкраще те, коли моляться з розпростертими руками і зверненими очима; повинно також, якщо це можливо, коліна схиляти подібно до того, як і істоти, які не мають людського образу, в духовному сенсі все-таки схиляють коліна перед Богом. Щодо місця, то молитися, звісно, ​​можна і на будь-якому місці; все ж таки потрібно вибирати для молитви місця в будинку пристойні, не опоганені жодним гріхом. Найпристойнішим і найпривабливішим місцем для молитви є храм, де приєднуються до вірних і ангели, особливо ангели-хранителі їх, де сила і Господа нашого, як і присутні де і душі людей померлих і святих. Якщо ж більшість тих, хто зібрався в храм, складається з грішників, що зійшли не за святими спонуканнями, то замість ангелів і святих домішуються до них злі духи. Таким чином, у храмі завжди збираються двоякого роду люди; або благочестиві люди та святі ангели, або ж люди нечестиві та ангели злі. § 32. Повинно при молитві звертатися до сходу, на знак того, що душі бачать Христа, як істинне світло світу. § 33. Наша молитва завжди повинна мати такі складові: прославлення, подяка, сповідання гріхів і прохання. На закінчення Оріген сподівається, що в наступний час він може ще раз зайнятися міркуванням про молитву і написати про цей предмет твір кращий. Амвросій, знатний і багатий уродженець Олександрії, що сам любив вчення і покровительствовав ученим, виправляв при імператорському дворі значні та високі посади та різні від нього доручення, мав великий вплив на письменницьку діяльність вчителя Церкви Орігена. Обов'язаний Оригену і зверненням своїм у християнство , він доставляв своєму духовному отцю і вірному аж до смерті другові як багаті матеріальні кошти видання його вчених праць, але завжди і приводи давав і спонукав свого вчителя до писання різних творів. Такому ж спонуканню та вимогам з боку Амвросія зобов'язане своїм походженням і творіння Орігена «περἱ εὐχῆς» «Про молитву». До якого часу належить написання Оригеном цього творіння, точно це визначити немає способів; принаймні, воно написано було над Олександрії, отже, написано не раніше 231 р. по Р. Хр. А) Зміст цього, безперечно справжнього, багатого думками, а формою розвиненого суворо логічно, твори Орігена , коротко можна передати у таких рисах. Вступ. Багато чого людині, якщо вона спиратиметься тільки на свої природні сили, неможливо; але, за сприяння Божої благодаті і неможливе робиться для нього можливим. (§ 1). Це ж саме треба сказати і про правий рід і образ молитви і про написання такої міркування про це, яке б відповідало гідності предмета (§ 2). Б) Перша частина творіння. Після ґрунтовного розбору, що означає слово «молитва» (§§ 3 і 4), заперечуються деякі псевдо-спіритуалісти і предестинаціан того часу проти корисності і необхідності молитви (§ 5) і слушно спростовуються (§§ 6 і 7). Після цього викладаються думки про те, як слід готуватися до молитви; який спосіб думок і прихильностей має бути визнаним правим при молитві; це: попереднє прощення всіх образ, страх Божий і віра (§§ 8–10). При дотриманні цих умов, каже Оріген, наша молитва тим легше може бути почута, що разом з нами і за нас тоді моляться і Христос, і ангели, і святі, особливо наш св. ангел-охоронець (§§ 10 та 11). Далі викладається, як часто слід молитися (§ 12); як потрібна молитва і як вона корисна; яких земних і надприродних благ ми робимо учасниками через молитву (§ 13). Ще далі викладаються чотири роди молитви, а саме: молитва прохача, молитва смиренного схиляння перед Божеством, клопотана та подяка (§ 14); при цьому викладається, що обожнення, благоговійне поклоніння має бути віддане єдиному Богові Батькові (§ 15). Нарешті, у виразах теплих і переконливих, рекомендується просити Бога переважно про надприродні дари і блага духовні тому, що блага і дари земні і тілесні в порівнянні з тими набагато меншими мають цінність і в міру потреби самі собою подаються Богом (§§ 16 і 17). В) Друга частина творіння. У §§ 18–30, Оріген пояснює молитву «Отче наш», тлумачачи з неї прохання за проханням і пропонуючи глибокодумні пояснення. Це пояснення молитви Господньої взагалі стосується найпрекрасніших з тих, які Ориген дав на Святе Письмо . Г) Висновок. Насамкінець Оріген міркує про становище тіла при молитві і про місця, де пристойніше молитися (§ 31), потім про ту країну світу, до якої має звертатися при молитві (§ 32), про чотири складові кожної молитви і про їх взаємну послідовність (§ 33). На закінчення, Оріген вимагає про поблажливе ставлення до його твори і при цьому зауважує, що в наступний час, можливо він напише інше, найкраще твір про той самий предмет (§ 33). По місцях у цьому творінні Орігена зустрічаються помилки його та його особисті думки: вони підлягають нами обумовлені і коротко обговорені. Вже з цього сухого кістяка можна судити у тому, як всебічно і докладно обговорюється Оригеном обрана ним тема, як зачіпаються у творінні всі пункти, які у своїй могли бути прийняті до міркуванню. На додаток до цього, книга привертає увагу самою своєю формою; майже вся вона написана мовою простою, спокійною, можна сказати навіть загальнодоступною. Те, що робить цей витвір особливо привабливим, це незліченні і добре підібрані місця зі Св. Письма, які надають книзі Орігена вигляду чудової мозаїки, все ж таки її роблять тлумаченням на різні місця святої Біблії, складені майстерно і, все ж таки, невимушено. § 1. Що неможливе для людини, наданої самій собі, стає для неї можливим при вподобанні Божій у Христі; приклади. Що для розумного і смертного людського роду недосяжно, як те, що перевершує своєю височиною, надзвичайністю і особливістю слабкі наші природні сили, то при повноті і незмірній величі Божої благодаті, вилитій Богом на людей, робиться, за порадою Божою, можливим за посередництвом Ісуса Христа, посередника непрево Святого. Отже, якщо для людської природи неможливо ту мудрість здобути, через яку всесвіт створений, - тому що за Давидом (Пс.103:24) Бог все мудро зробив, - то стає це можливим за допомогою Господа нашого Ісуса Христа, Який для нас став премудрістю від Бога, праведністю і освянням. ). Яка людина може пізнати пораду Божу? Або хто може дослідити чого хоче Бог? Розрахунки смертних ненадійні і наші пізнання нетверді, бо тлінне тіло обтяжує душу і цією земною храминою пригнічується розум, що багато про що думають. Щойно можемо осягати ми й те, що на землі; а що на небесах кимось досліджено (Прем. 9:13–16)? Хто був би в змозі відкинути, що для людини неможливо в те проникнути, що на небі? Але це неможливе, тим не менш, стає можливим за надмірної благодаті Божої; тому що той, хто захоплений був до третього неба, проник, звичайно, і в те, що на третьому небі тому, що там чув він невимовні слова яких людина не може і переказати (2Кор.12:4). Далі хто стверджуватиме, що для людини можливе пізнання намірів Господа? Але Бог і це посилає нам через Христа, бо Господь сказав: Я вже не називаю вас рабами, бо раб не знає волі свого пана; але Я назвав вас друзями тому, що все сказав вам, що чув від Мого Батька (Ін.15:15). Не як рабам Господь сповіщає учням волю Свого Господа; але витлумачивши їм Його волю, Він більше не хоче бути паном їхнім, а стає другом тих, для яких був перед Господнім. Навіть як ніхто з людей не знає, що в людині, крім духу людського, що в ньому живе: так і Божого ніхто не знає, окрім Духа Божого (1Кор.2:11). Але якщо Божого ніхто не знає, окрім Духа Божого, то й людина (тобто за сприяння тільки природних своїх сил) Божого пізнати не може. Спостерігай, однак, як це можливо. Але ми, говориться (1Кор.2:11), прийняли не духу цього світу, а прийнятий нами Дух від Бога, щоб ми в змозі були пізнати те, що за благодаттю нам даровано від Бога, і про те говоримо ми не вивченими від людської мудрості словами, але в таких словах, як навчив нас Дух Святий (1Кор.2:1). § 2. Те саме і з молитвою. Ми повинні знати, про що молимося, розумно ставитися і до роду та образу молитви. Але вже Павло, який висловив такі чудові думки про молитву, зізнавався, що не знає він, про що йому молитися так, як мало молитися (Рим.8:26); тому і приходить до нашої немочі Дух на допомогу. У почутті особистої немочі, тому вже й один із учнів Господа говорив Йому: Господи! Навчи нас молитися, як і Іван навчив своїх учнів (Лк.11:7). Тому і Ориген закликає до Божественної допомоги при написанні справжньої міркування. Ти ж, пройнятий щирою богобоязливістю і полум'яною ревнощами, Амвросій і ти, що ознаменувала себе чеснотою і героїчною мужністю, Татіана 1 , подібно до Сарри ( Бут.18:11 ), вже не схожа на інших жінок 2 , ймовірно ви здивуєтеся про речі для людей не інакше можливі, як тільки за допомогою Божої. Дещо з цих неможливих речей, що позначаються, по-перше, у нашій слабкості всі ці міркування про молитву написати ясно, правильно і гідно предмета, потім в подиві щодо роду і образу, як має молитися, далі в коливанні що при молитві до Бога говорити повинно, а так само які часи переважно для інших наречей здається, висловив уже Павло, який через велич колишніх йому одкровень (2Кор.12:7) боявся, як би не вважали його за якусь вищу особистість, ніж яку в ньому бачили або про яку від нього самого чули (2Кор.12:6), так що він відкрито висловлювався: не знаю як молитися. Ми не знаємо, говорить він, про що можна молитися так, як має бути (Рим.8:26). А молитись необхідно і, притому, молитися так, як слід молитися і молитися про те, про що слід молитися. Отже, якби ми показали, про що має молитися, цього було б ще недостатньо; ми повинні зрозуміти і те, як слід молитися. І навпаки: що користі у знанні, як має молитися, якщо для нас залишається невідомим, про що слід молитися? То тепер, про що слід молитися, становить зміст молитви; те, як має молитися, стосується стану того, хто молиться. – Наприклад, ось про що слід молитися: «Просіть про важливе, тоді буде дано вам і менш важливе» (Мт.6:33). «Просити про небесне, і земне буде вам дано тоді» (Мф.5: 44). «Моліться за тих, хто говорить про вас погано» (Мф.5: 44). Моліть Господа жнива, щоб Він послав робітників на жнива Свої (Мт.9:38). Моліться, щоб не впасти в спокусу (Лк.22:40; Мф.26:41). Моліться, щоб не сталася ваша втеча взимку або в суботу (Мф.24:20). Але молячись не кажіть зайвого (Мф.6: 7). Є ще подібні вислови. – А про те, як слід молитися, ось настанови. Бажаю, щоб чоловіки на кожному місці вимовляли молитви, одягаючи руки чисті без гніву та сварливості. Таким чином, щоб і жінки в пристойному одязі, зі скромністю і цнотливістю прикрашали б себе не заплетеним волоссям, не золотом, не перлом і не дорогим одягом, але тим, що пристойно жінкам, які прирікають себе на благочестя, добрими справами (1Тим.2:8–10). Тому, як слід молитися, повчає і такий вислів. Якщо ти принесеш дар твій до жертовника і там згадаєш, що брат твій має щось проти тебе, залиши там дар твій перед жертівником і йди, перш примирись з братом твоїм і тоді прийди та принеси дар твій (Мт.5: 23–24). Який переважаючий перед іншими дар від розумного творіння і може бути підносимий до Бога, якщо не запашна молитва, яка приноситься совістю чистою від сморід гріха? – Далі щодо того, як має молитися, повчальний і наступний вислів. Не ухиляйтесь один від одного хіба за взаємною згодою на час для посвяти себе молитві, а потім, щоб знову бути разом, щоб не радувати вам сатану нестримністю вашою (1Кор.7:5). Тому, що для правого роду та образу молитви і то служить перешкодою, якщо та шлюбна таємниця, про яку пристойно мовчати не знущається гідніше, рідше та безпристрасніше; але взаємною угодою усувається нескладиця пристрасті, умертвляється нестримність і утруднюється радість сатани, що завдає нам шкоди. Крім того, для роду та образу молитви повчально такий вислів: Коли стоїте на молитві, то прощайте, якщо маєте на кого (Мк.11:25). Наочним робить, як має молитися і таке місце у Павла: Кожен чоловік, що молиться або пророкує, з покритою головою осоромлює свою голову; а свою голову осоромлює будь-яка дружина, що молиться або пророкує з відкритою головою. (1Кор.11:4–5). Але, хоч Павло і вчив всьому цьому, міг сказати про це і багато іншого з закону, з пророків і на підставі багатого змісту Євангелія, крім того, в змозі був приєднати до кожного пункту різноманітні пояснення: проте, переймаючись скромним, але й цілком правим чином прихильностей, бачачи як і після цього, як і слід молитися йому, як багато ще бракує йому для каже: А того, про що слід молитися і як належить молитися, ми не знаємо (Рим.8:26). До висловлювання цьому приєднує він і настанову, з якого джерела може бути заповнено недостатнє у того, хто дійсної істоти молитви хоч і не розуміє, але хто гідний того, щоб недостатнє йому в цьому відношенні було заповнено. Він каже: Сам Дух за нас клопочеться перед Богом невимовними зітханнями. Серця ж випробуваний Бог знає, його Дух бажає, тому що з волі Божої Він заступається за святих (Рим.8:26–27). Оскільки Дух, серця блаженних (тобто. серця християн, що живуть під благодаттю) підбадьорює до звернення: Авва, Отче (Гал.4:6), знає в точності, що зітхання сердець зодягнених цією плотською храминою здатні занепалих і заблуканих більше придушувати, ніж полегшувати, то приймає Він Сам за Своєю великою людинолюбством участь у наших подихах невимовними. І оскільки в Своєї премудрості Він бачить, що наша душа принижена до падіння в порох (Пс.43:25; Пс.118:25), то Він не заступається за нас перед Богом звичайними зітханнями, але невимовними, схожими на ті таємничі слова людини, яких він не може висловити. Але Він, цей Дух, не обмежується простим клопотанням за нас перед Богом, але підсилює Свої за нас прохання і клопотає за нас з усією силою, особливо, принаймні, на мою думку, за тих, які (тобто є. внаслідок цього всемогутнього предстательства і благодатного посередництва Святого Духа) здобувають блискучі перемоги і до яких ставився, наприклад, Павло, що вигукував: Але над усім цим здобуваємо повну перемогу (Рим.8:37). Просто ж Дух клопочеться, без особливої ​​наполегливості клопотає, мабуть за тих, які здобувають перемоги хоч і не без праці і не без блиску, але, все-таки, про які треба сказати тільки те, що вони перемагають, а не перемагають. З вислівом: Про що слід молитися і як молитися личить, того ми не знаємо, але Сам Дух з усією силою за нас поставив перед Богом зітханнями невимовними (Рим.8: 26), з цим вислівом споріднене за змістом і наступне: Бажаю я молитися Духом (Святим Думом, як з Духом, як з Духом, але з Духом, як з Духом; хочу я піснословити Духом, але разом і розумом (1Кор.14:15). Наш розум не може (зрозуміло в сенсі відносному) молитися, якщо його молитві не передує молитва Духа, до молитви якого зі своєю молитвою ми ніби приєднуємося; неспроможна він, розум наш (тобто. сам по собі), і похвалами Бога звеличувати і прославляти Отця в Христі милозвучно, мелодійно, ритмічно і гармонійно, якщо Дух, що випробовує все, і глибини Божі (1Кор.2:10), попередньо, перед нашими похвалою і прославленням, не проникне Собою глибин нашого розуму і по можливості не проникне Собою глибин нашого розуму і по можливості. На мою думку, і один із учнів Ісуса відчував людську слабкість і нездатність до правого образу молитви; пізнав він це особливо тоді, коли з уст Спасителя слухав здоровим і піднесеним словам молитви; тому, після закінчення Господом молитви учень той і сказав Йому: Господи, навчи нас молитися, як і Іван навчив своїх учнів (Лк.11: 1). У повному зв'язку промови це місце обставлено так: І було, що коли Господь в одному місці молився і потім закінчив молитву, один із учнів Його сказав Йому: Господи, навчи нас молитися, як і Іван навчив своїх учнів (Лк.11:1). Учень цей, що просив Господа, навчити його молитися, виховався на вивченні закону, на слуханні пророчих книг, не усувався, звичайно, і від богослужбових зборів, значить зовсім не вмів молитися, доки не зрозумів свого невміння, побачивши в одному місці, як Господь молився? Але такий висновок був би безглуздим. Учень той молився так, як це було прийнято у юдеїв; але він побачив, що не вистачає йому належної молитви вищого розуміння. - А які настанови щодо молитви давав Іван учням своїм, коли вони стікалися до нього з Єрусалиму, з усієї Юдеї та з усіх околиць Йордану (Мт.3:5), щоб прийняти хрещення від нього? Щодо молитви, оскільки він був більш ніж пророк (Мф.11: 9; Лк.7: 26), Іван, звичайно, знав щось таке, що повідомляв він ймовірно не всім хрещеним, але в таємниці тим тільки, які при хрещенні робилися його учнями. Такі (тобто як приймав їх і як навчав їх за силою вищої освіти хреститель) по істині духовні молитви, – оскільки в серці святих Дух молиться, – зображаються (тобто в Писаннях) як такі, що містять у собі велику кількість таємничих і дивовижних навчань. У 1-й Книзі Царств молитва Анни викладена лише частково тому, що коли вона молилася перед Господом і говорила в своєму серці (1Цар.1:12–13), то для неї не було потреби в записі. Між псалмами псалом 16 написується так: «Молитва Давида»; а 89-й: «Молитва Мойсея, людини Божу»; а 101-й: «Молитва бідного, коли він у страху був і виливав перед Господом прохання свої». Оскільки ці молитви вилилися за сприяння Духа, за Його ж сприяння і в словах отримали вираз, то вони і сповнені вчень Божественної мудрості, так що про зміст їх можна сказати: Хто мудрий, щоб зрозуміти це? Хто настільки розумний, щоб пізнати це? (Ос.14:10). Так важко міркувати про молитву; тому й потрібна для цього просвіта від Батька, навчання Єдинородного Його Слова і сприяння Святого Духа, щоб мислити і говорити про цей предмет цього гідно. Тому і молюся я як людина слабка, – тому що я не наважуюсь засвоїти собі розуміння молитви Духа перед тим, як не склав собі правильного поняття про молитву, – і прошу, щоб нам даровано було вичерпне і духовне розуміння як молитви взагалі, так і особливо прохань у молитві «Отче наш», викладених у молитві «Отче наш». Перейдемо тепер до самої міркування про молитву. § 3. Про слово εὐχή, яке у Святому Письмі означає і молитву, і обітницю. По-перше, скільки моєї спостережливості стало, слово εὐχή там вжито, де говориться, що Яків, рятуючись від гніву брата свого Ісава, за порадою Ісаака та Ревеки, пішов у Месопотамію. Місце це читається так: І поклав Яків обітницю (ηὒξατο εύχήν) і сказав: Якщо Господь Бог буде зі мною і захистить мене на шляху цьому, яким я йду, і дасть мені хліб їсти та одяг одягнутися і поверне мене до дому мого батька благополучно, тоді Господь буде моїм Богом; і з усього, що Ти даси мені, я дам Тобі десяту частину (Бут.28:20–22). Тут слід зазначити, що слово εὐχή часто вживається в іншому значенні (обітниці), а не для позначення молитви (προσευχή), особливо якщо хтось під час молитви це або те обіцяє зробити, бажаючи отримати від Бога щось певне. Без сумніву, слово це вживається для позначення і того, що зазвичай ми їм позначаємо (тобто у значенні молитви), яке вживання зустрічаємо, наприклад, у Книзі Вихід після страти жабами, другий у ряді десяти страт. І покликав Фараон Мойсея та Аарона та й сказав: Помоліться (εὒξασθε) за мене Господеві, щоб Він видалив жаб від мене та від народу мого. Але, якби хто-небудь, на тій підставі, що слово εὔξασθε тут покладається в уста Фараону, насилу переконувався, що εύχή поряд з попереднім значенням (обітниця: Бут.28:20–22) має і звичайне значення, що на те те, що на те, що ходить, читається так: Мойсей сказав Фараонові. Признач мені сам, коли мені помолитися (εὔξαμαι) за тебе 3 , за слуг твоїх і за народ твій, щоб жаби зникли від тебе і від народу твого і з ваших оселів і залишилися б тільки в річці (Вих.8:9). При третій страті, страти мошками (Вих.8:17–18) помічаємо ми, що ні Фараон не просить про молитву, ні Мойсей за нього не молиться. І при четвертій страті, страти пісними мухами, Фараон каже: Помоліться (εὔξασθε) за мене Господеві (Вих.8:28). І відповів на це Мойсей: Ось я виходжу від тебе і помолюсь Богові (εὔξαμαι) і віддаляться пісні мухи від Фараона і від слуг його та від народу його (Вих.8:29). І незабаром за тим: І вийшов Мойсей від Фараона і помолився (ηὔξατο) Богові (Вих.8:30). Тим часом, як при п'ятій і шостій стратах, ні Фараон не просив про молитву, ні Мойсей не підносив її до Бога, послав при сьомій страті Фараон знову покликати Мойсея та Аарона і сказав їм: Цього разу я згрішив; Господь праведний, а я та мій народ винні. Помоліться (εὔξασθε) Господу, нехай перестануть громи (власне: голоси Божі), град і блискавка (Вих.9:27–28). І незабаром: І вийшов Мойсей від Фараона з міста, і простягнув руки свої до Господа, і припинилися громи (Вих.9:33; пор. 9,29). Чому ж не говориться: і він помолився (ηὔξατο) як у попередніх місцях, але: і простягнув свої руки (ἑξεπέταδε τὰς χεῖρας) до Господа, зручніше це буде розібрати десь в іншому місці. І при восьмому страті каже Фараон: І помоліться Господеві, Богові вашому, щоб Він відвернув від мене смерть цю. І Мойсей вийшов від Фараона і помолився (ηὔξατο) Господу (Вих.10:17–18). Але часто, як ми вже сказали, слово εὐχή вживається над звичайному значенні. Так, наприклад, при промові про Якова (Бут.28:20–22). І в Книзі Левит: І говорив Господь Мойсеєві, і сказав: Говори Синам Ізраїлевим і оголоси їм: Якщо хто дасть обітницю заручити душу свою Господеві, то оцінка твоя повинна бути така: чоловіків від двадцяти років до шістдесяти і п'ятдесят. Лев 27:1–3) 4 . І в Книзі Числ: І говорив Господь Мойсеєві і сказав: Говори синам Ізраїлевим і оголоси їм так: Якщо чоловік або жінка зважиться дати обітницю назорейства, щоб присвятити себе Господеві, то він повинен утримуватися від вина і ох; див. та інше про те, хто приймає на себе звання назорея 5 . І незабаром: І освятить голову його того дня, коли він присвятив себе Господеві на час днів свого обітниці (εὐχῆς) (Чис.7:11–12) 6 . І знову незабаром: Це закон про те, хто дав обітницю (τοῦ εὐξαμένου) назорейства, в день, в який скінчилися дні його обітниці (εὐχῆς) і т.д. (Чис.7: 13). І знову незабаром: І може після цього назорів (ο μνγμένος) вино пити. Це закон про дав обітницю (τοῦ εὐξαμένου) назоріше, який обіцяв свою жертву Господу на виконання своєї обітниці (εὐχῆς), крім тієї жертви, яку він дасть ще добровільно через свою обітницю (εὐχῆς )2, даного за Законом 2 ). І наприкінці Книги Числ: І говорив Мойсей до князів колін Ізраїлевих синів і сказав: Ось слово, яке наказав Господь: Чоловік, який дасть Господу обітницю (εὔξηται εὐχήν) або присягою присягне або щодо свого життя якесь рішення прийме, той чоловік не прийме; все, що з вуст його вийшло, він повинен стримати. Якщо і жінка Господеві обітницю дасть (εὔξηται εὐχήν) або якесь рішення зробить, перебуваючи в домі ще свого батька, будучи ще у віці молодості, і якщо її батько про її обітниці (εὐχάς) і про її рішення знає, які вона поклала щодо її життя, і вона поклала щодо її життя, і вона поклала щодо свого життя, і вона поклала щодо свого життя, і вона поклала щодо свого життя (εὐχάί) дійсні і всі рішення, які вона поклала щодо свого життя, повинні бути обов'язковими (Чис.30:2–5). І крім цього, закон наказує ще багато, що стосується обітниць жінок. У подібному значенні, у Книзі Приповістей, написано: Мережа для чоловіка – поспішно що-небудь зі своєї власності присвячувати. Тому, що за обіцянкою (εὔξασθαι) може бути розкаяння (Припов.20:25). І в Книзі Екклезіаста: Краще не обіцяти (μὴ εὔξασθαι), ніж обіцяти і обіцянки не стримати (Еккл.5:4 ; порівн. Втор. 23:21–22 ) І в Дії: Є у нас чотири людини, що мають на собі: ). § 4. Чи властиві обидва значення та слова προσευχή? Знайшов я не безцільним спочатку розрізнити двоїсте значення εὐχή за слововживанням Писання; а потім подібне зробити і щодо προσευχή. Тому що, поряд із загальним і звичайним, часто зустрічається значенням (тобто молитви), ставиться це слово у значенні для нас і незвичайному εὐχή (обітниці), принаймні в розповіді про Анну в 1-й Книзі Царств: І первосвященик Ілій сидів тоді на . І була вона (Анна) сумна серцем і молилася (προσηύξατο) Господу і гірко плакала, І дала вона обітницю (πὔξατο εὐχήν), сказавши: Господи сил! Якщо Ти поглянеш на скорботу раби Твоєї і згадаєш про мене і не забудеш раби Твоєї і даруєш рабові Твоїй сина, то я віддам його Господу в дар на весь час життя його, і бритва не піде на голову його (1Цар 1,9–11). Оскільки «χαἰ πὔξατο εὐχήν» зіставлено тут із «προσηύξατο πρὸς Κύριον», то небезпідставно можна засвоїти цьому місцю таке значення: «Вона (Анна) і те й інше зробила т. і «προσηύξατο πρὸς Κύριον» та «πὔξατο εὐχήν». Вираз «προσηύξατο», ймовірно, тут поставлено у звичайному значенні εὐχή (молитви), а інше «πὔξατο εὐχήν» у тому значенні, в якому зустрічається воно в Книгах Левит і Числ (7). Тому що слова: Я віддам його Господу в дар на весь час життя його, і бритва не зійде на голову його, власне кажучи, не означають той обітниці (εὐχή), який і Єфай дав у наступних словах: І дав Єфай обітницю (εὐχή) Господеві і сказав: Якщо Ти віддай, то Ти віддаш від синів Аммона, той, хто з воріт мого дому вийде на зустріч, Господу належить, і я принесу його як цілопалення (Суд.11:30–31) 8 . § 5. Заперечення супротивників молитви. Бо всезнаючий і всеблагий Бог і без наших молитов спрямовує все до нашого добра; оскільки крім того і земні долі, і вічний жереб кожної людини визначені в раді Божій від вічності та зміні Божественні рішення не підлягають: то молитва абсолютно марна і навіть божевільна. Перш за все хотіли ви 9 , ​​щоб були викладені підстави, спираючись на які стверджують деякі, що молитва зайва, так як нею де нічого не може бути досягається: то ось ми не зволікаємо посильним задоволенням цього вашого бажання, при чому слово εὐχή буде вживане нами в його спільному і проще. Дехто заперечує необхідність молитви. Але заперечення їх по істині ні на чому не засноване і не знаходить собі видатних захисників, так що в середовищі визнають провидіння і засвоюють Богу управління світом нелегко знайти людину, яка б молитви не схвалювала. Заперечують молитву або досконалі безбожники, які буття Бога заперечують, або приймають Бога тільки на ім'я, а Промисл Його відкидають. Звичайно, люблячи прикривати ім'ям Христа нечестиві становища і видаючи їх за вчення Сина Божого, сатана в змозі був цього роду хитрощами переконати деяких 10 , що молитися не потрібно: думка, яка приймається тими, що зовсім виганяють (з Богопошанування) примітна почуттями 11 , не мають Писання зводять наклеп, кажучи, що молитви воно зовсім не вимагає, а вчить зовсім іншому, за змістом від цього абсолютно відмінному. Для тих, хто визнає, що світом керує Бог і допускають Промисл Божий, основами для заперечення молитви є такі. Говореного ж атеїстами і абсолютно заперечуючи Провидіння нині викладати ми не будемо. Богу все відомо ще перш ніж щось сталося і нічого немає, що робилося б Йому відомим тільки внаслідок того, що почало існувати і насправді, і тоді тільки робилося б Йому відомим, коли почало існувати насправді, залишаючись доти Йому невідомим. Тому немає ніякої потреби Йому молитися: і перш за все Його молитви вже знав Він, чого ми потребуємо. Знає Отець небесний, чого ми потребуємо, ще перед нашими проханнями Його про те (Мт.6:8). Це і природно, що Батько і Творець всесвіту, все існуюче люблячий і нічим, що сотворив, не гребуючий ( Прем.11:25 ), долі кожного зі своїх створінь спрямовував на їхнє благо і без прохань їх про це, подібно батькові, який піклуватися про своїх неповнолітніх дітей, тому не чекаючи ще або ж через непорозуміння часто хотіли б мати зовсім неприємне тому, що для них потрібно і корисно. Але між нами людьми і Богом різниця незрівнянно більша, ніж існує між малими дітьми і передбачливими їхніми батьками. Природніше далі, що майбутнє Бог не тільки передбачає, а й визначає і ніщо не відбувається всупереч порядку встановленому Ним. Тому як того, хто захотів би молитвою покликати схід сонця, мало б вважати за безумця тому, що в цьому випадку, він став би просити про наступ, внаслідок його молитви, того самого, що настає і без його молитви: так само безрозсудна і та людина, яка вірить, що за його молитвою відбувається те, що неодмінно сталося б. І знову подібно до того, як той виявив би явне божевілля, хто під час літнього сонцеворота, турбований сонцем і страждаючи від жару, прийшов би до думки, що внаслідок його молитви, сонце повернутися до небесних знаків весни 12 , так що можна буде насолоджуватися благовірністю, і так буде б насолоджуватися благорастворенностью повітря; б, що молитвою він запобіг ті нещастя, які трапляються з людським родом через необхідність. Далі, якщо нечестиві від народження відступають ( Пс.57:4 ), а праведний від утроби матері своєї обирається ( Гал.1:15 ); ще далі, якщо навіть про таких осіб, які ще не народилися і не встигли вчинити ні доброго, ні злого (зрозуміло Ісав і Яків), саме для того, щоб здійснилася у вільному обранні порада Божа, не заради діла, але за силою Того, хто закликає, якщо навіть про таких осіб у Писанні (Рим.9:11–12) Бут.25:23): то даремно, значить, молимося ми про прощення нам гріхів наших або про Духа фортеці, щоб на все ставало сил у нас про Ісуса, що зміцнює нас (Фил.4:13). Якщо ми грішники, то відступили від Бога (з доброго шляху ухилилися) від материнської утроби 13 ; якщо ж ми обрані Богом, (виділені в число обраних) від утроби нашої матері, то виявляємося ми славні чесноти, хоча б ми і не молилися. Інакше, як же це ще перед народженням молився Яків, так як раніше народження про нього передвіщено було, що він перевершить Ісава, і брат його йому служитиме (Бут.25:23)? І який же цей злочин скоїв Ісав, коли вже до народження був ненавидимий? І яку користь могла принести молитва Мойсеєві, як написується 87-й псалом 14 , якщо Бог притулком його був перш ніж гори народилися, перш ніж утворена була земля і всесвіт (Пс.89:1–3)? Але й про всіх, хто спасається в посланні до Ефесян, написано, що Бог Отець у Христі вибрав їх перед створенням світу, щоб вони були святі й непорочні перед Ним у любові, визначивши усиновити їх Себе через Христа (Еф.1:4–5). Чи знайдеться між від створення світу обраними хоча б хтось, який свого передобрання згодом втратив би? Отже, молитва для нього не потрібна. Якщо ж хто не обраний і не визначений, то молитва його буде марною і не буде почутою, хоча б і незліченну кількість разів молився 15 . Кого Бог впізнав, тих і визначив, щоб вони були подібні до образу слави Сина Свого, А кого покликав, тих і виправдав; а кого виправдав, тих і прославив (Рим.8:29–30). Про що піклувався Йосія, чи до чого він при своїй молитві про це дбав, почутиме він чи ні? Адже вже за багато людських поколінь його ім'я провіщено було пророком і його справи не тільки передбачені, а й перед багатьма слухачами і передбачені 16 . До чого молився Юда, коли сама молитва його служила йому в гріх (Пс.108:7; порівн. Мф.27:3–4), тому що вже з часів Давида передвіщено було, що свою єпископську гідність він втратить і замість нього отримає той інший (Пс.102:8); Оскільки Бог незмінний, все передбачає і залишається Своїм приреченням вірний, то молитва виявляється справою навіть безрозсудною. Шалено думати, що через молитву пораду Божу можна змінити. Безумно благати Бога як, якби Він приймав рішення невірні в очікуванні молитов від тієї чи іншої людини. Безумно благати Бога про те, щоб Він влаштував усе, що молиться, влаштував усе згідно з його молитвою і затвердив би те, що для того, хто молиться, виявляється доцільним, але перш ніж Богу нібито не було відомо. Тут місце буде буквально привести з твого листа до мене рядки, на які я маю відповідати. Ти пишеш: «По-перше, якщо майбутнє Бог передбачає і воно має настати, (бо Боже передбачення неправдиве), то молитися безрозсудно. По-друге, якщо все відбувається з волі Божої та її визначення незмінні і ніщо з того, чого Він хоче, не може бути запобігане, то молитися теж нерозсудливо». Для вирішення сумнівів, що послаблюють нашу старанність до молитви, корисним знаходжу надіслати наступне 17 . § 6. Спростування раніше викладених заперечень. Людина може цілком вільно віддаватися як добру, і злу, чи – що теж – здатний до вільної самовизначуваності, має у своєму розпорядженні вільний вибір. Але Бог передбачає від вічності, що саме, добро чи зло, тією чи іншою людиною буде обрано; тому ставленням до вільного рішення волі кожної окремої людини і невимушено обирається діям, особливо з ставленням до молитви людини, постановляє визначення стосовно кожної зокрема людини. приклади. З речей, що рухаються, одні рухаються двигуном зовнішнім, чому підлягають, наприклад, предмети бездушні, що зв'язуються в єдність лише силою тяжіння 18 . Але тим самим зовнішнім двигуном іноді рухаються і предмети, що рухаються за силою властивого їм природного життя. Це буває тоді, коли вони рухаються не як такі, а коли рухаються подібно до предметів, що пов'язуються в єдність простою силою тяжіння 19 . Камені, наприклад, видобуті з ґрунту і дерева від кореня сухі зв'язуються в єдність лише привабливою силою частинок і можуть рухатися лише зовнішньою силою. Але й тіла тварин і з рослин, зручноперенесені, якщо хтось їх переносить з місця на місце, переносяться на це не як тварини або рослини, а подібно до каменів і сухих дерев, які рости і харчуванням себе підтримувати не можуть. Якщо ж сухі дерева іноді рухаються, наприклад, під час загальних повеней, то тліють вони і відчувають рух, пов'язане з тлінням. Другий рід руху відчувають ті предмети, які рухаються в міру властивої їм внутрішньої та природної життєвої сили. За термінологією тих, що про це виражаються точніше, вони рухаються зсередини самих себе (έξ αὑτῶν). Третій рід руху властивий тваринам, рух яких називається рухом, що походить від них самих (ἁψ᾿ αὑτῶν). А рух розумних істот, гадаю, є рух через них самих (δἰ αὑτῶν). Якщо властиве тварині і вихід від нього самого рух у нього ми заберемо, то не може вона більше вважатися і за тварину, а буде схожим або на рослину, що рухається в міру властивої їй природної сили, або на камінь, що рухається зовнішнім яким-небудь двигуном. Навпаки, якщо якась істота слідує особистому руху, то така істота має бути обдарована розумом, бо ми вже сказали, що вона визначається у своїх рухах через самого себе. Тому нашу вільну самовизначуваність (тобто рух людини через себе саму), що заперечують, допускають щось зовсім невідповідне. По-перше, допускають вони, ніби ми істоти зовсім не живі. По-друге, ніби ми без розуму. Значить, рухи наші зумовлюються якоюсь зовнішньою силою і в рухах наших немає ніякої самостійності. Тому можна сказати, що нами довільно і з особистому спонуканню скоєне відбувається лише внаслідок зовнішнього нас впливу. Але якщо хтось зверне увагу особливо на особисті свої почуття, то побачить, чи може він, не впадаючи в безсоромність, (бо самосвідомість є незаперечний внутрішній факт), стверджувати, що він не сам бажає, не сам їсть, не сам гуляти ходить, не сам з різного роду вченими положеннями погоджується і помилкові. І подібного до того, як є деякі вчення, яких людина не може утримувати на переконання, хоча б і намагалася підтверджувати їх багатьма доказами, хоча б значення надавала і існуючим на користь цих доказів: так і щодо людської діяльності неможливо мати переконання, ніби нічого в ній не залежить від нашої влади 20 . Кого це переконати можна, що нічого ми осягнути своїм розумом не в змозі? Чи хтось це живе на світі так, що рішуче у всьому сумнівається? Хто ж 21 не журить свого слугу, якщо в душу западає підозра, що слуга той злочин скоїв? І хто це синові у провину не звинувачує в невиконанні ним обов'язків щодо батьків? Хто ж це не ганить і не засуджує жінки перелюбної за те, що вона дозволила собі щось ганебне? Це все змушується і з необхідністю викликається істиною, хоча б ми й тисячу підстав підшукували проти неї, істиною, яка нас спрямовує то до похвали, то до осуду; примічається тут вільне самовизначення, яке незалежно від нас удостоює кого слід чи похвали, чи осуду. Якщо ж вільне самовизначення при нас залишається, якщо внаслідок нього ми незліченну кількість разів ухиляємось то у бік чесноти, то у бік пороку; якщо ми вагаємося між виконанням обов'язку і нехтуванням про неї, то Богу означає ще перш, ніж наше самовизначення в нас так чи інакше склалося, від самого створення і устрою світу 22 , разом з усім іншим з необхідністю вже відомі були і властивості цього нашого самовизначення і при всіх своїх встановленнях по відношенню до кожної справи нашого вільного вибору кожен рух нашого вільного самовизначення винагороджувався з боку Його провидіння відповідно до наших заслуг, так визначив Він водночас означає і те, що протягом майбутніх подій має відбутися 23 . Але це приречення відбувається не так, ніби все те, що відбувається і що нашим вільним самовизначенням виконується за власним нашим спонуканням, ніби все це було завдане Божественним провидінням 24 . Тому що припустимо такий випадок, що Богу майбутнє невідоме, ми і в цьому випадку все одно погрожували б, що хочемо робити те й це. Внаслідок Божого пророку краще сказати відбувається лише те, що вільне самовизначення окремої людини береться до уваги лише для більш відповідної якості світу керівництва цілим. Оскільки тепер вільне самовизначення кожної окремої людини Богові відоме і воно передбачає Він, то провидіння Його і визначає 25 кожному відповідне його гідності; при цьому береться до уваги і те, про що цей і той віруючий молитися, з якого роду розташування і що він отримати бажає. І оскільки це береться до уваги, то внаслідок цього при остаточному рішенні Бог визначається приблизно таким чином. «Цього, який розважливо молиться (неослабно, постійно), чую Я саме заради його молитви, яку він творить; а молитві того Я не прислухаюсь частиною тому, що він недостойний вислуховування, частиною тому, що молиться за такі речі, які як для нього молячого марні, так і Мені на них зійти не пристойно; і за такого роду молитов цього і того з людей Я не почую, за тієї ж, навпаки, почую». Але якби хтось у збентеженні подумав, що оскільки в передбаченні майбутнього Бог не може помилятися, і дії наші бувають значить змушені, то потрібно такому заперечити, що Бог з неодмінністю і то знає, що ця та та людина не буде на добро незмінно і постійно, але що повернутися до корисного буде і не в змозі 26 . «І знову 27 цього того, хто молить, стягну Я тим і цим, тому що це пристойно для мене, оскільки молитва його Мені бездоганна, і він зайнятий їй ревно; а тому, який лише часом молитися, дам Я це і те незрівнянно більше, ніж що він просить або про що думає (Еф.3:20), тому що це пристойно для Мене його стягнути благодіянням і йому більше дарувати, ніж він може. І тому, хто перебуває в таких і таких обставинах, пошлю Я цього ангела як слуги 28 , який з того часу й почне сприяти його спасенню і до певного часу підтримуватиме його; тому пошлю іншого, наприклад, вищого, ніж той, що допомагає першому. У цього навпаки, який раніше послідовником був піднесених навчань, а тому мало-помалу опускається і знову повернеться до мирського, того сильного помічника Я заберу» 29 . І оскільки у справі з видаленням його, відомому найлютішій могутності розв'язуються руки, воно випадок отримує наблизитися до його безтурботності, починає вселяти йому ті й ці гріхи і, як втратить він страх перед гріхом, залучає до них. Таким чином Бог, що все зумовлює, говорить як би так: «Від Амоса народився Йосія, який не наслідуватиме злочинів свого батька, але спираючись на руку ангела, цього путівника і захищає свого супутника, і йдучи стежкою чесноти, буде благородним і благочестивим, а збудований Єров. 4Цар.23:15; 21:24–26; Але знаю Я також і те, що під час явлення Мого Сина серед людського роду Юда спочатку буде благородним і благочестивим, а пізніше спокуситься і впаде в людські помилки і по всій справедливості терпітиме те й це». Можливо, це передбачення всього властиве і Сину Божому. І принаймні Він передбачав особистість Юди та інші таємниці. Пізнаючи розвиток майбутніх подій, Він побачив обличчя Юди і гріхи, які зробив він, так що в своєму дусі осягаючи це, Він ще перш, ніж Юда народився, говорив через Давида: Боже, про хвалу Мою не промовчи (Пс.108:1) і т.д. «І оскільки 32 Я знаю, що в наступний час здійсниться і з якою напругою сил Павло буде прагнути благочестя, то захотів Я виділити його для Себе, перш ніж створений був всесвіт Мною і перш ніж правицею Своєю торкнувся Я миротворення. Я ввірю йому й сили, що сприяють справі спасіння людей, ввірю відразу ж при народженні його; від материнської утроби (Гал.1:15) його виберу для Себе і допущу, щоб на початку, під час своєї юності, у нерозумній ревнощі він переслідував під виглядом благочестя віруючих у Помазаного Мною і стеріг одягу (Діян.22:20) тих, що камінням побивали раба Мого, і камінням побивали раба Мого, юнацька пристрасність і, по особливому йому від Мене нагадування (Дії 9,3 і д.), він звернутися на краще, не хвалився він переді Мною, але говорив: Не гідний я називатися і апостолом, тому що гнав Церкву Божу (1Кор.15: 9); і щоб після юнацьких своїх помилок, в які впав він під виглядом благочестя, звертаючи увагу на вилиті Мною благодіяння на нього, він признавався потім: Благодаттю Божою є те, що є (1Кор.15:10); і, нарешті, щоб у свідомості вчиненого ним проти Христа під час своєї юності не звеличувався він величчю одкровень (2Кор.12:7), яких з милості до нього Я зробив його учасником». § 7. Відповідь на запевнення, ніби молитва взагалі так само марна, як молитва про схід сонця. А на заперечення щодо молитви про схід сонця можна відповідати так 33 . І сонцю властива деяка вільна самовизначення, тому що і воно хвалить Бога разом з місяцем, чому і говориться: Хваліть Його сонце і місяць (Пс.148:3) 34 . Але очевидно така ж вільна самовизначність властива і місяцю, а, отже, і всім зіркам, тому що говориться: Хваліть Його разом зі світлом зірок все (Пс.148:3). Оскільки тепер сказали ми (§ 6), що з ставленням до вільного самовизначення жителів землі Бог встановив на ній і порядки, що відповідають потребам їх: то так само прийняти має, що з ставленням до незмінної, певної, постійної і розумної вільної самовизначення сонця, місяця і зірок Він встановив за масштабом гармонії рухом із них. І якщо з ставленням до вільного самовизначення свого недаремно я молюся, то до зірок, що рухаються на небі хороводами 35 на благо всесвіту, має цей менший додаток (тобто молитва їм буде марною і безцільною). Тому що про жителів землі, все-таки треба сказати, що різного роду привидами, що обумовлюються навколишнім оточенням, наша самостійність буває обмежується і привиди ті нас спокушають до гріха, до вчинення того і цього, до промов таких чи інших; навпаки, створення що на небі, у своїй течії, на світ, що відгукується благом лише, ніякими привидами збиваються бути не можуть, не можуть бути захоплені на шляху інші. Всі вони, незважаючи на свою провину, мають розумом пройняту душу і ефірне і чисте тіло 36 . § 8. Про правий рід і образ молитви, а саме про постанову себе під час молитви перед Божим обличчям і про користь, яка вже цього одного відбувається. Оскільки тепер заперечення проти молитви ніс не можуть більше відхиляти від неї, то для заохочення до неї та утримання від недбальства про неї пристойно скористатиметься і наступним прикладом. Подібно до того, як народження дітей неможливо без дружини і продуктивної сили, так само багато чого не інакше можна досягати як відомого роду молитвою, пройнятою відомими розташуваннями, відомої сили вірою і життям, що відповідає такого роду молитви. За молитви не в багатослівності справа; тому не слід про дрібниці молитися; далі, не слід молитися за земне, приступати до молитви у пристрасному збудженні та з розсіяними думками. Не очистившись від гріха, навіть того не можна зрозуміти, що при молитві спостерігається має бути; з іншого боку, той, хто молиться, не може просити про залишення і йому самому гріхів, якщо він від серця не прощає образ своєму братові, який просить про це. Той же, хто правим чином молиться або до того прагнути посильно, для того походить із цього, скільки я розумію, багаторазова користь. І перш за все безсумнівно корисні: духовна зосередженість при молитві і уявлення себе, коли перебуваєш у молитовному стані, перед Божим обличчям, розмова з Ним ніби з обличчям, яке бачиш і чуєш. Подібно до того, як певними уявленнями і спогадами плямуються думки, що виникають при цих уявленнях щодо предмета наших спогадів: так нехай дозволено нам буде переконаними бути, що подібним же чином уявлення усюди властивого Бога, що проникає в найтаємніші рухи нашої душі, користь нам приносить. Душа тоді так налаштовується, що стає угодною Богові. Він стає, так би мовити, свідком такого її стану, нашу душу спостерігає, в кожну її думку входить, Він, Який відчуває серця і досліджує внутрішню людину (Пс.7:10). Покладемо тому, що той, хто звернувся своїми думками до молитви, не отримав би з неї ніякої подальшої користі, окрім цієї: не повинно й такій людині плакати, ніби вона, що переноситься під час молитви в такий благоговійний настрій, отримує від того вигоду лише незначну. Як від багатьох гріхів це поставлення себе перед Божим лицем нас утримує, до скільки чеснот прагне, якщо воно часто повторюється! Віддані молитві неослабніше знають, це з власного досвіду. Тому що коли вже про знаменитого чоловіка спогад і пам'ятання, про чоловіка, який ознаменував себе мудрістю, спонукає нас до змагання йому, часто ж і схильність до зла в нас пригнічує: то скільки разів більше допомагає нам пам'ятання про Бога, Отця всього сотвореного, пам'ятання, з'єднане з молитвою до Нему! У скільки разів більшою користю відгукується воно на переконаних, що під час молитви вони стоять перед Богом, Який тут присутній і чує їх, на тих, хто сам себе говорить з Ним! § 9. Доводиться зі Св. Письма, що перед молитвою має прощати, що особливо жіноча стать має бути на молитві в пристойному одязі і що під час молитви має зберігати благоговіння: це вже одне приносить нам найбільшу користь. Зі Св. Письма висловлене може бути підтверджено наступним чином. Молящийся повинен одягати чисті руки (1Тим.2:8), всім прощаючи заподіяні йому несправедливості (що саме і робить його гідним залишення Богом йому самому гріхів Мт.6:14); він повинен вигнати з серця всяке пристрасне збудження і ні на кого не гніватися. Потім маємо під час молитви все забувати, що не має з нею співвідношення тому, що в цей час дух не повинен бути тривожним ніякими сторонніми думками. Хто засумнівається, що такий стан душі, що молиться, є найчистішим? Про нього в 1-му посланні до Тимофія Павло говорить наступне: Бажаю, щоб чоловіки на будь-якому місці вимовляли молитви, одягаючи чисті руки без гніву та сумніву (1Тим.2:8) Дружина ж крім того, особливо при молитві, повинна спостерігати скромність і бути прикрашеною і по душі і по тілу, всього більше і переважно під час молитви боячися Бога, виганяючи з душі всі розбещені і жіночі спогади і прикрашаючись не плетінням волосся, не золотом, не перлами або дорогими шатами, а так прикрашаючись, 1Тим.2:9–10). І для мене було б дивним, якби хтось сумнівався вважати дружину щасливою вже і через це одного, тобто. якщо вона є на молитву у такому вигляді. Про яке вчив Павло в тому ж самому посланні словами: Бажаю я, щоб і дружини в пристойному одязі, з сором'язливістю і цнотливістю, прикрашали себе не плетінням волосся, ні золотом, ні перлами, ні багатоцінним одягом, але тим, що пристойно жінкам, що присвятили себе благочестию. А оскільки пророк Давид каже, що людина богобоязлива відрізняється при молитві ще й іншим багатьом, то до речі буде привести і це в з'ясування, як для того, хто присвячує себе Богові надзвичайно корисно, навіть якщо б на це тільки й зверталося увагу, правий душевний стан при молитві і приготування до неї. Пророк каже: До Тебе підводжу мої очі, Який живе на небесах (Пс.122:1); До Тебе, Господи, я підношуся душею моєю (Пс.24:1). Бо коли душевні очі в таку висоту спрямовані бувають, що вже не на земному чимось зупиняються і не земними образами наповнюються, але в такій мірі горе здіймаються, що створеними речами вже зовсім нехтують, а єдино на спогляданні Бога зупиняються й зайняті бувають благоговійною. Своїм благоволенням: то як не сказати, що вже й самі очі тоді приносять користь тим, хто молиться, оскільки моляться тоді як би в дзеркалі в несокровенному блиску славу Господа 38 і перетворюються на той самий образ 39, сходячи від слави до слави (2Кор.3:18). Бо тоді сходить на них як би якийсь Божественний вилив від Бога, що відкривається з вислову: Яви нам світло обличчя Твого, Господи (Пс.4: 7). І так як підносячись, душа (ψυχὴ) тоді за духом (πνεῦμα) слід і від тіла відокремлюється, і навіть не тільки слідує за духом, але тісно з ним і з'єднується, як це відкривається з вислову: До Тебе, Господи, підношуся я душею моєю (Пс.24:1 природи (τὸ εἰναι) і стає душею вже духовною (ϕυχὴ πνευματιχή) 40 ? Далі, якщо забуття перенесених несправедливостей складає таку важливу чесноту, що в ній міститься весь закон, бо у пророка Єремії говориться: Не те й не це говорив Я батькам вашим у день виведення їх із землі Єгипетської, але наказав їм це (Єр.7:22–23): 1 Зла друг; і якщо ми приступаємо до молитви, залишивши мстиві думки на виконання заповіді Спасителя, Який каже: І коли стоїте на молитві, прощайте, якщо що маєте на кого (Мк.9:25): то очевидно, що тим, хто віддається так молитві, вже властиві нам прекрасні чесноти. § 10. Далі, якщо ми з повною довірою віддаємося Провидінню і в молитві невтомні, то, крім того, бувають чутні і наші молитви, тим більше, що з нами і за нас тоді молиться і наш первосвященик Ісус. Ми доведеним вважаємо, що навіть при припущенні марності молитви, ми все-таки маємо від неї найбільшу вигоду, якщо знайомі з правим чином молитви і вправляємось у ньому. Але ясно, що так молящийся ще під час молитви проникає в діяльність Того, хто чує, і слухає з уст Його слову: Ось Я (Іс.58:9), якщо перед молитвою вигнав він з душі всяке невдоволення Провидінням. Це відкривається зі слів: Якщо знімеш ти з себе пута, простягти руки перестанеш і залишиш ремствування (Іс.58:9); бо хто задоволений тим, що є, той вільний від усіх пут (вільний як Боже дитя) і не простягає рук своїх до Бога (опираючись від Нього встановленим порядкам), бо Він встановлює відомі порядки для вправи нас (у чесноти); він не ремствує на Бога ні таємно в думках, ні звуків ремствування не видає чутних людей. Нарікають проти Бога подібно тяжким роботою рабам, які відкрито не сміють висловити невдоволення розпорядження своїх панів, ті тільки, які явно і від усієї повноти душі не наважуються за те, що відбувається Провидіння, і навіть від самого Господа всього творіння хочуть приховати, за що власне вони обурюються на Провидіння. Це, гадаю я, зрозуміло і в Книзі Йова у вислові: При всіх цих подіях Йов не згрішив своїми устами проти Бога (Іов.2:10), тоді як при спокусі, що передувала цим подіям говориться: При всіх цих подіях Йов не згрішив перед Богом (2). Місце в Книзі Повторення Закону, яким забороняється таке ремствування на Бога, говорить про це так: Стережися, щоб у твоє серце не ввійшла якась нечестива думка проти цього закону і щоб не говорити тобі: Наближається сьомий рік, рік прощення боргів та інше. 42 . Той, отже, хто молиться, перш за все відчуває раніше з'ясовану нами користь; а потім стає він і здатнішим до найтіснішого спілкування з Духом Господнім, що наповнює весь всесвіт (Прем.1:7), з Ним, Який наповнює всю землю і небо, тому що Він через пророка так говорить: Чи не наповнюю Я небо і землю (Єр.23:24)? Крім того, про що ми раніше згадували, внаслідок своєї чистоти від гріха і внаслідок своєї молитви він може мати участь у молитві Сина Божого, який стає серед тих, хто навіть не знає Його (Ів.1:26), Який нікого не залишає без допомоги і Котрий разом з людиною, що стягується від Нього, молиться до Отця. Тому що Син Божий є первосвящеником, який підносить до Отця наші жертви і клопочеться за нас перед Отцем; Він молиться за тих, хто молиться, і благає Батька разом з благаючими Його. Але, звісно, ​​не як за близьких Йому за тих Він молиться, які не моляться невпинно в Його ім'я; і не як заступник за тих клопотає Він перед Богом, яке не слідує Його настановам, що постійно має молитися і молитвою не обтяжується. Сказав Він, говориться, притчу і про те, що завжди має молитися і не слабшати, говорячи: У деякому місті був суддя та інше. І раніше: Поклав, що хтось із вас, маючи друга, прийшов би до нього опівночі і сказав йому: Друг, дай мені в борг три хліби, бо зайшов до мене з дороги друг мій і мені нема чого запропонувати йому (Лк.11: 5–6). І відразу за тим: Кажу вам: якщо він не встане і не дасть йому по дружбі з ним, то встане і йому дасть скільки просить по невідступності прохання його (Лк.11: 8). Хто з віруючих неправдивим устам Ісусовим тому не знайде собі спонукання до молитви в словах Його: Просіть і дасться вам; бо кожен, хто просить, отримує (Лк.11:9–10)? Бо коли ми просимо небесного нашого Батька про хліб природний, то Він, Благий, нам, які прийняли від Нього дух синівства (Рим.8:15), дає не камінь, який за бажанням сатани повинен був служити їжею Ісусу та учням Його (Мф.4:3; пор. Лк.11:11). дійсний хліб), подаючи дощі з неба (Лк.11:13; пор. Деян.14:17), щоб могли плоди на полях виростати. § 11. Ангели і святі на небі моляться за нас. Святих до цього спонукає цілковито любов їх до ближніх; а ангели сприяють спасенню людей як слуг Христових. Але не тільки первосвященик Христос молиться з тими, хто правим чином молиться, але й ангели, які на небі і про одного грішника, що кається, більше радіють, ніж про дев'яносто дев'ять праведників, які не потребують покаяння (Лк.15:7). Моляться за тих, хто молиться, і душі спочивших святих. Це відкривається з одного боку з того, що Рафаїл підносить перед Богом молитву подяки Товії і Сарри. І почута була, каже Писання, молитва обох перед славою великого Бога і посланий був Рафаїл зцілити обох (Тов.3: 16). І Рафаїл сам, відкрившися Товії та Саррі, що їм обом він надав за наказом Божим як ангел Його, говорив: Коли молиться ти і твоя невістка Сарра, я підносив перед Святого з молитви вашої те, про що належного пам'ятати (Тов.12:12). І після цього трохи згодом: Я Рафаїл, один із семи святих ангелів, які підносять молитви святих і сходять до слави Святого (Тов.12:15) 43 . За словами Рафаїла: Добра справа молитва з постом і милостинею і справедливістю (Тов.12:8). З іншого боку, відкривається це і з того, що повідомляється в Книгах Маккавейських про явище Єремії пророка, як він прикрашений сивини і славою, оточений дивовижною і надзвичайною величчю, простягнувши праву руку, дав Юді (Маккавею) золотий меч (2Мак.15:13); а інший спочив святий (Онія) дав свідчення про нього в словах: Це той, що багато молиться за народ і святе місто, Єремія, пророк Божий (2Мак.15:14). Якщо вище пізнання (тобто предмети його) навіть і гідним пропонується в цьому житті тільки в дзеркалі і загадково (1Кор.13:12) 44 , а в майбутньому купуватися буде віч-на-віч: то не дозволено було б і щодо інших чеснот (подібно ж як щодо пізнання) не мати відповідної думки, а тільки в пізнанні вони не мають відповідної думки, а до дійсної своєї досконалості. Але одна з найважливіших чеснот, на зображення слова Божого, є любов до ближніх; тому ми повинні прийняти, що святі вже спочивали в порівнянні зі святими, що ще борються в цьому житті, пройняті нею, а ступеня набагато вищою, ніж ті, які схильні до людської слабкості, а підтримують у боротьбі найслабших; тому що не в додатку лише до цього життя має значення слово: Якщо один член страждає, то страждають з ним і всі; і якщо один член славиться, то з ним радіють і всі члени (1Кор.12:26). І для любові тих, хто відійшов із справжнього життя, пристойно говорити про себе: Турбота про всі церкви. Хто знемагає, з ким і я знемагав би? Хто спокушається, за кого і я не спалахував би ( 2Кор.11:28–29 ), тим більше, що і Сам Христос про Себе Самого свідчить, що в кожному немічному християнині (ἄγιος) і Сам Він немічний; так само, як і ув'язненим, і голим, і мандрівником, і голод і спрагу терплячому буває Він де (Мф.25:35–36). Бо хто ж з тих, хто читає Євангеліє, не знає, що все, що чиниться по відношенню до вірних, Христос відносить до Себе Самого і так цінує, начебто було те, що чинимо особисто Йому (пор. Мт.25:35–54)? Далі, якщо ангели Божі до Ісуса приступили і Йому служили (Мф.4: 11) і якщо ми прийняти повинні не тільки те, що ангели Божі служили Ісусу лише короткий час, а саме тільки під час Його перебування тілом між людьми і в той час коли Він (перебуваючи в стані приниження), так був у середовищі вірних службовцям серед лежачих (Лк.22:27): то яке ж безліч ангелів, ймовірно, тепер Йому служить, коли Він бажає синів Ізраїля одного з іншими з'єднати (пор. Ін.11: 52; 10:16), розсіяних зібрати, щоб боятися Бога і Його заклику, апостолами, сприяти звеличенню і розширенню Церкви; чому і деякі предстоятели церков у Івана в Апокаліпсисі називаються ангелами? 45 Не даремно ж ангели Божі сходять і сходять до Сина людського (Ін.1: 51) 46, так що вони видимі бувають очима, освіченими світлом вищого пізнання. І оскільки християнин, який молиться саме під час молитви, дивлячись за своїми потребами, про ангелів згадує, то й вони, спираючись на загальний усім Божий наказ, по відношенню до нього виконую те, що полягає в їхній владі. Щоб з'ясувати наші думки, ми можемо для цього скористатися, наприклад, наступним порівнянням. У кожного, хто за здоров'я дбайливо молиться, є сумлінний лікар, який вміє належним чином поводитися з хворобою, про яке вміле поводження з його хворобою хворий і молиться. Але очевидно, що й лікар цією молитвою хворого спонукається його лікувати, не безпідставно припускаючи, що значить у самій раді Божій належало, щоб він лікував саме цього хворого, котрого молитва про звільнення від хвороби Богом почута. Або хто ж це з тих, хто має багаті засоби до життя і водночас щедрих не слухає прохань бідного, як він серед своїх надій вдається до Бога з посиленими молитвами? Зрозуміло, що з цього розряду людей багатих вишукується хтось, що виконує бажання бідняка, і таким чином, сприяючи батьківському про нього промислу Того, Який і бідняка і багатія для того саме і приводить в те саме місце молитви, що один може допомогти іншому і внаслідок своєї доброти не в змозі відмовити йому. Подібно до того, як не можна повірити, щоб такий збіг, коли воно відбувається, відбувалося лише випадково, тому що Він, Який все волосся на голові святих обчислює (Мф.10:30), саме під час молитви бідняка, що її підносить з вірою, приводить до нього кого-небудь, хто його так вислуховує й замість ангели як спостерігачі і слуги Божі часто зустрічаються з тим багатієм і з цим бідняком, підтримуючи перед першим прохання останнього. Але й до кожного, навіть до найменшого члена Церкви, приставлений ангел, який завжди бачить обличчя небесного Батька (Мф.18:10) і споглядає Божество нашого Творця, молиться з ними і посильно допомагає нам у тому, про що ми молимося. § 12. Крім того, словами молитви можуть бути знешкоджені хитрощі злого нашого ворога. Потрібно лише постійно молитися. Крім того, я вважаю, що молитовні слова святих, особливо якщо святі моляться духом і розумом ( 1Кор.14:15 ), бувають повні сили і що слова ті Божественною силою, подібною до світла, що виходить з пізнавальної здатності того, хто молиться і проходить через його уста, несправедливим роблять розум молитвою зневажають і не слідують тому, що згідно з нагадуванням Ісуса говорить Павло: Невпинно моліться (1Фес.5:17; пор. Лк.18:1). З душі святого, що молиться, завдяки мудрості його, молитовним словам і вірі, вилітає ніби стріла, духам Богу ворожих і тим, хто намагається заплутати нас у путах гріха, що завдає смертних і їх нищівних виразок 47 . Той, хто до своїх, викликаних обов'язками, роботам приєднує молитву, і до цієї знову належні заняття, той невпинно молиться (1Фес.5:17), тому що і чеснота з виконанням заповідей рівнозначні молитві. Тільки при такому розумінні апостольського вислову: Невпинно моліться і можливе виконання його. Все життя християнина має бути безперервною великою молитвою. Одну частину цієї великої молитви і утворює зазвичай так звана молитва, яка щоденно має бути здійснена щонайменше по три рази. Це відкривається з історії Даниїла, який молився в день по тричі і в той час, коли загрожувала йому велика небезпека (Дан.6:10–13), а саме, небезпека бути кинутим у рів з левами (Дан.6:12) Петро, що ввійшов близько шостої години на покрівлю помолитися (Дії 10:10). що спускалося до нього на землю як би велике якесь полотно (Дії 10:11), приносив тоді середню з трьох денних молитву; Тим часом як про першу з них раніше його говорив Давид у висловах: Вранці почуєш Ти молитву мою; вранці я постану перед Тобою; з благоговінням і з надією зведу тоді очі мої (Пс.5:4–5). Про останню ж з денних молитов він говорить у словах: Вплив моїх рук буде жертвою вечірньої (Пс.140:2). Але й у нічний час нам непристойно залишатися без молитви, бо вже Давид каже: Опівночі встаю я Тебе славословити за праведні суди Твої (Пс.118:62) і тому що й Павло разом із Силою, як повідомляється в Кн. Діянь (Дії 16:25), молилися у Філіппах і прославляли Бога близько півночі, так що й інші в'язні щось чули. § 13. Необхідність молитви відкривається з молитви Ісуса; її корисність, або дійсність з алегоричних прикладів Старого Завіту: ті самі дари, яких учасниками робилися благочестиві старозавітні люди, отримуємо і ми через молитву дари, які тими алегоричними дарами лише зображуються були і які тих чудовіше. А якщо Ісус молиться і якщо недаремно Він молиться 48 , тому що Він молитвою досягає того, чого бажає, без молитви чого, можливо, і не отримав би: то хто ж з нас молитвою зневажати зважиться? Каже Марк: Вранці, коли ще дуже темно було, підвівся Він, вийшов, пішов у пусте місце і молився там (Мк.1:35); і Лука: Сталося, що коли Він в одному місці молився і перестав, один із Його учнів сказав Йому (Лк.11: 1); і в іншому місці: І пробув Він всю ніч ту в молитві до Бога (Лк.6: 12); Іван же описує Його молитву словами: Після цих слів Ісус звів очі Свої на небо і сказав: Отче, прийшов час, прослав Сина Твого, та й Син Твій прославить Тебе (Ін.17:1). І записане тим самим євангелістом вислів Господа: Я і знав, що Ти завжди почуєш Мене (Ів.11:42), вказує на те, що молитва того завжди і вислуховується, хто безперестанку молиться. Чи потрібно тому для нашої мети всіх тих пойменовувати, які внаслідок своєї гідної молитви отримали від Бога багато чого великого: Кожен із Св. Письма легко може вибрати багато сюди, що стосується. Анна, наприклад, будучи неплідною, випливала собі народження Самуїла, що зіставляється з Мойсеєм (Єр.15: 1), з повною довірою молячись Богові (1Цар.1: 9 і д.). Єзекія в той час, як він слухав з уст Ісаї слову, що він помре, молився і потім прийнятий був у родовід Спасителя (4Цар.20: 1 і д.; порівн. Іс.38: 19 і д.). Простим наказом підступного Амана, народ Ізраїльський мав бути стертий з лиця землі; тут почута була з постом з'єднана молитва Мордехая та Естери (Есф.4:1 і д.) і до свята Мойсея і народного приєднався радісний день Мордехая 49 . Так само і Юдіф приносила Богові священну молитву і потім, за допомогою Божої, перемогла Олоферна і, таким чином, самотня єврейська жінка накликала ганьбу на дім Навуходоносора (Юд.13:6–10). Були почуті Ананія, Азарія та Мисаїл і удостоєні того, що був посланий їм їхній охолоджуючий і їхній росою зрошуючий вітер, що не допустив на них діяти вогненному полум'ю (Дан.3:0). У левів у Вавилонському рові, молитвою Даниїла була укладена їхня паща (Дан.6:22). І Йона, перебуваючи в утробі поглинутої його риби, не зневірявся в успіху своєї молитви, тому вийшов з неї і щасливо закінчив щойно розпочате перед тим посольство до ніневітян (Йон.2:2 і д.). Але як багато і кожен з нас може розповісти, якщо він з вдячністю подумає про надані йому благодіяння Божі і захоче прославляти за них Бога! Душам 50 , які тривалий час були неплідними і відчували недугу свого розуму і непродуктивність свого розуму, внаслідок їхньої неослабної молитви від Святого Духа були покладені в уста і тут їм були породжувані слова, що містили справжні вчення 51 . І як багато ворогів було вражено 52 , коли проти нас часто багато тисяч ворожих сил воювали і хотіли схилити нас до відпадання від святої віри? Ми одушевлювалися мужністю, тому що інші колісницями, інші конями хваляться, а ми закликаємо ім'я Господа Бога нашого (Пс.19:8) і при цьому помічаємо, що насправді ненадійний кінь для спасіння (Пс.32:17). Навіть і верховному ватажку ворога, спокусливому і завзятому слову, яке збентежує багатьох з тих, що вважаються вірними, часто відсікає розділ той, хто на славу Господа свою надію покладає 53 . І як багато з тих осіб, які опиняються у тяжких спокусах, що перевершують своїм жаром всяке вогняне полум'я, нічого від них не зазнали, але вийшли з них цілими, не зазнавши ні найменшої шкоди від сморід згубного вогню! 54 Чи потрібно й про інше нагадувати, про те саме, як багатьом проти нас звірам, що лютують, – я розумію злих духів і неосвічених людей, – що зустрічалися з ними своїми молитвами часто пащу закривали, так що вони не могли своїми зубами торкнутися наших членів, які стали членами Христа? 55 Тому що часто Господь через когось із вірних, за молитвою їх, ламав зуби в устах левів, так що ці не більше означали, ніж вода, що протікає (Пс.57:7–8). Знаємо ми також, що часто порушники Божественних заповідей поглиналися смертю, яка їх осиливала, а потім після очищення почуттів від такого зла були рятувані тому, що вони в можливості свого порятунку не впадали у відчай, хоча сходили перед тим уже в черево смерті 56 . Поглинала їх смерть, а Господь Бог обтирав сльози з їхніх осіб (Іс.25:8; пор. Апок.7:17) Це знайшов я обов'язково викласти після переліку тих, які через свою молитву допомогу отримали. О, якби мені вдалося цим відхилити тих, хто домагається духовного, прагнуть до життя в Христі, відхилити від молитов за маловажне і земне і про, якби вдалося мені читача цього твору звернути до духовного, раніше згаданого протворюваного! Тому, що той, хто не по тілу воює (2Кор.10:4), а умертвляє духом справи тілесні (Рим.8:13), молиться лише про речі духовні і таємничі, вище згаданих, і обирає як предмет для своїх молитов переважно те, що при дослідженні Писання виявляється деяким з тих, хто молиться, здається остаточним благодіянням 57 . Ми повинні намагатися і про те, щоб усередині не залишатися безплідними чи немічними; прислухаючись духовним слухом до закону духовного 58 , причому, ми перестаємо бути безплідними або немічні і вислуховуємося буває подібно до Анни та Єзекії; при чому, ми і від посягань на нас ворожих нам злих духів звільняємося, подібно до Мардохея, Есфірі та Юдіфі. І оскільки Єгипет, як усієї землі, є залізна піща (Втор.4:20) 59 , то кожен, від впливу на нього псування людського життя врятований, кожен гріхом ще не спалений і не розвів у своєму серці вогню як би в печі який, не менше за це дякувати повинен Бога, ніж і ті, які, будучи в . Так само і той, хто при своїх молитвах і покликаннях: Не віддавай звірам душу сповідника Твого (Пс.73:19) був почутий і від змія і василіска ніякого зла не відчув тому, що він наступав на них зодягнений силою Христа; і той, хто у піднесеному могутності, дарованому йому Христом, настає за змій і скорпіонів і на всю силу ворожості (Лк.10:19), зневажає лева і дракона (Пс.90:13) 60, не терплячи від них шкоди, і той повинен більше дякувати, ніж він і більше дякував, ніж він, і він більше дякував, ніж він, і він повинен більше дякувати ніж він найнебезпечніших звірів. Крім того, якщо хто знає, яке чудовисько тим зображено було, яке поглинуло пророка Йону; якщо він закликає, що це саме те чудовисько, про яке Йов говорить: Хай проклянуть її (тобто. ніч мого народження), здатні розбудити велике чудовисько (Іов.3: 8) 61, і якщо він колись через непослух опинився в пащі цього чудовиська: то повинен він з жалем молитися за свій гріх і буде з його пащі врятований; і якщо він буде з неї врятований і за тим слідуватиме постійно заповідям Божим, то може він за доброти Духа 62 і сьогодні, в день гиблих ніневитян, як пророк служить і їм випадок на спасіння доставити, без прикрості на Божу доброту і не маючи в своєму серці бажання, щоб Він до каяття з жалем. Що стосується далі Самуїла, про якого оповідається, що він висловлював своєю молитвою щось велике, то це духовним чином ще й донині привести може до виконання кожен з тих, які по правді віддані Богові тому, що через це він стає гідним того, що його молитва вислуховується, бо написано: Тепер станьте і подивіться на це. Чи не жнива пшениці нині? Але я покличу до Господа і пошле Він грім і дощ (1Цар.12:16–17). Потім одразу йдеться про те: І закликав Самуїл до Господа, і Господь послав того дня грім і дощ (1Цар.12:18) 63 . Але до кожного святого, що є справжнім учнем Ісуса 64 , говорить Господь: Зведіть ваші очі і подивіться на ниви, як вони побіліли і встигли до жнив. Хто жнець, той отримує нагороду і збирає плоди для життя вічного (Ін.4:35–36). У цей час жнив тепер Господь здійснює велику справу перед очима тих, які пророків слухають 65 , а саме якщо хтось, прикрашений будучи Святим Духом 66 , закликає Господа, то Бог посилає з неба грім і дощ, душу напояючий, так що той, хто раніше був у стані гріха, тепер благодаті (εὐεργεσίας), успіх молитви якого повідомляє йому велич і його робить високоповажним 67 . Ілля, нарешті, за Божественним наказом відкриває небо, після того, як воно укладено було для безбожних протягом трьох років і шести місяців (3Цар.18,19; Як.5:17–18): це може зробити і кожен (тобто. з пресвітерів), і щоразу низводячи своєю молитвою дощ на душі тих, які перед тим за свою гріховність були його позбавлені. § 14. Ми повинні молитися за благородні блага і небесні. Розрізняються за тим чотири роди молитви (прохаюча, хвалебна, клопотана та подяка). Стверджується такий поділ на прикладах Святого Письма. Прохання, клопотання та подяка знаходять собі застосування і у взаємних зносинах людей; тим застосовні він, отже, у наших відносинах до Христа. Після цього нашого посилання на благодатні дари, яких через свої молитви робилися учасниками (старозавітні) святі, для нас зрозумілим робиться вислів: «Просіть про важливе, тоді буде дано вам і менш важливе; просіть про небесне, і земне буде дано вам тоді» 68 . Але менш важливим і земним порівняно з дійсно важливим і надчуттєвим виявляється все образне (символічне) і прообразуюче (типове) тому, що вирази «небесне, важливе» у слові Божому вживаються там лише, де воно запрошує нас наслідувати молитвам святих, пропонуючи нам сутності того, що здобуті, і і маловажні речі лише натякали. Слово Боже в цьому випадку ніби так каже: «Ви, хто бажаєш стати людьми духовними, домагайтеся своїми молитвами досягати небесного, а саме щоб стати вам спадкоємцями небесного царства і щоб важливе набувати вам, тобто. щоб робиться учасниками найвищих благ; земне ж і маловажне, якого ви потребуєте через тілесні свої потреби, дасть вам Батько в міру необхідності». А оскільки в апостола в 1-му посланні до Тимофія зустрічаються чотири висловлювання для визначення чотирьох речей, які стосуються нашого трактату про молитву, то доцільним знаходжу привести тут ті його висловлювання і обговорити, як із чотирьох виразів кожне потрібно розуміти правило у його значенні. Апостол пише: Перш за все прошу молитися, прохання, моління, подяки за всіх людей (1Тим.2:1) 69 . Під молитвою 70 , на мою думку, розуміється тут молитва, що просить, переконує, твориться в чомусь нужденним, чинна в надії, що бракує отримати. Молінням 71 називається тут молитва у найвищому настрої духу, що не думає про власні користі, що твориться для прославлення Бога за Його великі справи. Прохання 72 , це – клопотання, кимось із більш праводушних, що робиться перед Богом за когось або за щось. Подяка 73 , нарешті, є визнання, що відомі дари отримані від Бога, причому, вдячний переймається свідомістю або дійсної величі, наданої йому благодіяння, або для того, хто випробував те благодіяння, воно здається великим. Як приклад для першого виразу служить привітання Гавриїла, звернене до Захарії, який, ймовірно, молився про дарування йому сина. Воно було таке: Не бійся, Захаріє; бо твоя молитва (δέησις) почута, і твоя дружина Єлисавета народить тобі сина і нарече йому ім'я Іван (Лк.1:13). Далі, в Книзі Вихід, з приводу злиття (золотого) тільця, помічено: І молився (ἐδεήθη) Мойсей до Господа, Бога свого, і сказав: Нехай не спалахує, Господи, гнів Твій на народ Твій, який силою великою і міцною рукою вивів Ти з землі єгипетської. Потім у Повторенні Закону написано: І я молився (ἐδεήθην) вдруге до Господа як вперше (Втор.9: 18). І в Книзі Естер: І молився (ἐδεήθη) Мордехай Господеві, згадуючи всі справи Господь і говорив: Господи, Господи, Царю Вседержителю (Есф.4: 17). І Естер молилася (ἐδεῖτο) Господеві, Богові Ізраїлевому, і говорила: Господи мій, Цар наш (Есф.4:17). Прикладами другого виразу є такі місця. У Даниїла: І став Азарія молився (προσηύξατο), відкрив свої уста серед вогню і говорив (Дан.3:25) 74 . І в Книзі Товії: І в смутку я молився (προσηυξάμην), і сказав: Праведений Ти, Господи, і всі діла Твої; і всі шляхи Твої милості та істина, і судом істинним і праведним судиш Ти на віки (Тов.3:1–2). Так як вищенаведене місце з Данила забезпечене обілом 75 на знак того, що в єврейському тексті його немає, і так як Книга Товії юдеями не визнається за канонічну 76 , то наведу я місце про Анну з першої Книги Царств: І молилася (προσηύξατο) вона і. І дала вона обітницю, говорячи: Господи воинств! Якщо Ти поглянеш на скорботу раби Твоєї і т.д. (1Цар.1:10–11). І в Авакума: Молитва (προσευχή) Авакума пророка для співу. Господи, я розглядав Твої справи та жахнувся. Серед двох тварин будеш пізнаний, при наближенні років відкриєшся (Ав.3:1–2) 77 . Але переважно саме цією молитвою доводиться дане визначення поняття про неї ознака, та саме, що προσευχή (хвалебна молитва) творена буває тими, хто молиться з прославленням Бога. Але й у Йони говориться: І помолився (προσηύξατο) Іона Господеві Богові своєму з утроби кита і сказав: До Господа покликав я в скорботі моїй, і Він почув мене; з лона пекла я кричав, і Ти почув мій голос. Ти вкинув мене в глибину, у серце моря, і течі оточили мене (Ів.2:2–4). Для третього виразу приклади в апостола (Павла), який по всій справедливості молитву (προσευχή) засвоює нам, а клопотання (ἔντευξιν) Святому Духу, своєю могутністю і правотою перевершує того, за якого клопотання Він приймає на Себе, бо ми мусимо молитися, бо ми маємо, бо ми, бо ми мусимо молитися, бо ми маємо, а ми слід молитися; але Сам Дух заступається (ὐπερεντυγχάνει) за нас перед Богом невимовними зітханнями. Той, хто випробовує серця, знає, яка думка у Духа, тому що Він заступається (ἐντυγχάνει) за святих з волі Божої (Рим.8:26–27). Дух клопотає і за нас, а ми молимося (ἐντυγχάνει). І молитва Ісуса (Навіна) при Гаваоні про зупинку сонця, мені здається, клопотливою ж була, бо про це говориться: І покликав Ісус до Господа того дня, коли Господь віддав Аморрея в руки Ізраїлю, і сказав він, коли при Гаваоні винищував амореїв, і вони перед очима були перед ними. Гаваоном і місяць над долиною Елом ( Нав.10:12 ) 78 . І в книзі Суддів, на мою думку, Самсон клопотливо ж (ἐντυγχάνων) говорив: Помри душа моя з чужинцями (тобто филистимлянами), при чому він з усією силою потряс стовпи і обрушив будинок на власників і на весь народ, що був у ньому3. І хоча й не говориться, що Ісус і Самсон робили клопотання, а просто тільки те, що вони говорили, але все ж таки їхні промови були клопотаною молитвою (ἔντευξις) 79 ; і цю, вважаю я, відрізняємо ми від хвалебної молитви, коли в інших випадках ми вживаємо найменування тих молитов у їхньому власному значенні. Прикладом подячної молитви, нарешті, є звернення нашого Господа, коли Він говорив: Славлю Тебе, Отче, Господи неба і землі, що Ти приховав це від мудрих і розумних і відкрив немовлятами (Лк.10:21), тому що це славлю те, що дякую. Молитви, клопотання та подяки можна безперечно звертати і до святих; два роди їх, а саме клопотання і подяки не тільки до святих, але до людей і звичайних 80 ; молитву ж (τὴν δέησιν) тільки до святих 81 , наприклад, якщо Павла чи Петра шукають і знаходять, щоб вони нам допомогли і нас гідними зробили учасниками бути їм повідомленого повноваження залишати гріхи, за винятком того випадку, коли ми скривдилися б і перед нею святою: тоді, як благати (δεηθῆναι), щоб він пробачив нам образу 82 . А якщо згадані пологи молитви знаходять собі додаток вже по відношенню до святих, то чи не тим більше ми вдячність маємо віддавати Христу, Який, на думку Отця, зробив нам такі великі благодіяння? Але й з клопотливими молитвами повинні ми до Нього звертатися подібно до Стефана, який говорив: Господи, не заважи їм гріха цього (Дії 7:60) і наслідуючи батька лунатика каже: Господи, помилуй сина мого (Мф.17: 14; або ж, самого Лк.9:3). § 15. З молитвою у власному сенсі не можна звертатися до жодного творіння; не можна з нею звертатися і до Христа Господа, - помилка, яку Оріген намагався довести докладніше. Але ми повинні приносити наші молитви лише Богові Батькові через посередництво Христа, нашого первосвященика: ми повинні молитися «в ім'я Ісуса». Якщо ж ми розуміємо, що таке молитися, προσευχή 83 , то, звісно, ніколи й ніхто не буде звертатися з молитвами ні до якого творіння 84 , навіть і до Самого Христа 85 , але тільки до Бога, (Господа) всесвіту і Батька, до Якого, – про що ми вже згадували. Спаситель як Сам молився 86 , так і навчив нас молитися. Послухавши прохання: Навчи нас молитися (Лк.11: 1), Він навчив не Йому Самому молитися, але Отцю, і при цьому говорити: Отче наш, що на небесах (Лк.11: 2; пор. Мф.6: 9) і т.д. Тому що якщо Син по обличчю від Батька різний, – що доведено нами в іншому місці 87 , – то має або до Сина звертатися з молитвами, а до Батька не звертатися, або до обох, або тільки до Батька. Перше: «Сину молитися, а Отцеві не молитися» всіма без винятку, звичайно, визнано буде за щось незрівнянне, і стверджувати це означало б стверджувати щось усупереч очевидності. Якщо ж нам слід молитися і Отцю і Сину, то очевидно, що ми повинні з тими молитвами до Нього звертатися у множині і в тих своїх молитвах волати: «Подайте», «змилуйтеся», «даруйте», «врятуйте» тощо. 88 Але ці вирази вже самі в собі дивні 89 і ніхто не може довести, щоб вони були вживані і кимось із осіб, згаданих у Св. Письмі. Залишається стверджувати, отже, третє, що молитися треба лише Богу, Отцю Всесвіту, все ж не оббігаючи Первосвященика 90 , Який Отцем з клятвою поставлений був у такого, як про це свідчить вислів: Клявся Він і не кається: Ти священик у віку за чином Мелхиседека (4:5). ). Від того, якщо святі у своїх молитвах віддають подяку Богові, то вони висловлюють подяку Йому через Ісуса Христа. Подібно до цього тепер як той, хто розуміє щось у правому образі молитви, не може з молитвою звертатися до того, хто сам молиться, а звертається з нею до Того, кого наш Господь Ісус у молитві навчив іменувати Отцем: так само жодної молитви не повинні ми звертати і до Отця, крім Сина, на що Сам. Кажу вам: Про що не попросите Отця в Моє ім'я, дасть вам, Дотепер ви нічого не просили в Моє ім'я; просіть і отримайте, щоб ваша радість була досконалою (Ін.16:23–24). Не сказав Він: «Просіть Мене»; не сказав і того: «Просіть одного Отця», а сказав: Просіть Отця в Моє ім'я і дасть вам. Доки Ісус не викладав цього вчення, ніхто не звертався з молитвою до Отця в ім'я Сина; і Його слово: Дотепер ви нічого не просили в Моє ім'я було істиною; після того істиною стало інше Його слово: Просіть і отримайте, щоб ваша радість була досконала. Якщо ж хто-небудь, що збивається з пантелику поняттям поклоніння (προσχυνεῖν), триматиметься тієї думки, що має до Самого Христа звертатися з молитвами і пошлеться перед нами на місце з Книги Повторення Закону, безсумнівно, що відноситься до Христа, місце, що проголошується. Втор.32:43 ) 91 то треба буде заперечити проти того, що адже і Церкви, від пророка званої Єрусалимом , поклоняються царі і цариці як живильників її і годувальниць, про що свідчать наступні слова: Ось я підніму руку Мою до язичницьких народів і виставлю прапорів Моїх дочок твоїх на плечах; і будуть царі шанувальниками твоїми, і цариці їхньої годувальницями твоїми; з похиленим до землі обличчям будуть кланятися тобі (προσχυνήσουσι) і лизати порох ніг твоїх; і дізнаєшся, що Я Господь і що ти не повинна соромитися (Іс.49:22–23). І до чого іншого можна прирівняти слова Христові: Що ти називаєш Мене благим: ніхто не благий, як тільки один Бог Отець 92 , як не до наступних: «Що молишся Мені? Тільки Отцеві слід молитися, Якому і Я молюся, як ви можете побачити зі Св. Письма. Тому що не до Тому ви повинні звертатися з молитвами, Який від Батька зодягнений званням ходатая (1Ін.2: 1), але за допомогою первосвященика і ходата молитися, Який може співчувати вам в немощах ваших, тому що Він подібно вам спокушений в усьому, але благодаттю Отця серед. Отже, пізнайте, яку велику благодать ви отримали від Отця Мого; через відродження своє в Ім'я Моє ви отримали дух синівства, так що називаєтеся чадами Божими та Моїми братами. Адже читали ви слово, Мною через Давида про вас сказане Отцю: Буду проповідувати ім'я Твоє братам моїм, посеред зборів славити Тебе (Пс.21:23). Але нерозумно слави удостоєним мати одного й того ж (зі Мною) Отця, звертатися з молитвами до свого брата 93 ; до одного Отця зі Мною і через Мене ви повинні відправляти молитви». § 16. До Христа молитися було б гріхом. Ми повинні молитися лише Батькові, і притому про речі по істині великих і небесних, тому що земні блага лише ніби тінь суть, що супроводжує ті блага. Тому, якщо за свідченням Св. Писання святим чинилися тимчасові благодіяння і дарували тілесне спасіння, то це було певним чином тілесне спасіння, то це було певним чином лише побічним і лише наслідком дарів їм набагато вищих і духовних. Чуючи це від Самого Ісуса, будемо лише через Його посередництво підносити до Бога молитви, все говорити те саме (1Кор.1:10) і не будемо через род і образ молитви розділятися. Бо хіба це не було б поділом, якби одні з нас відправляли молитви до Отця, а інші до Сина? 94 У гріх незнання впадають ті, які у великій простоті без міркування і без розслідування моляться Сину 95 , чи відбувається це так, що вони і до Батька моляться, чи до Батька не моляться. Тому будемо до Нього з проханнями звертатися як до Бога; будемо представити перед Ним інших та інше як перед Отцем; у смиренні благатимемо Його про допомогу і помилування як Господа; будемо дякувати Йому як Богові, Отцю і Господу, Який не Раба тільки Господь є, - бо Отець по всій справедливості може бути сповідуваний за Господа і Сина 96 , так само як за Господа і тим, які заради Його синами стали: - але подібно до того як Він не є Бог мертвих, але живих (до твоїх речей), так не чиниться, так і не знаєш, так і не знаєш, як не чиниться, так і не знайдеться, точно так, як не чиниться, так і не чиниться, так і не знайдеться, як не чиниться, так і не чиниться, так як не чиниться, так і не знайдеться (Мф.22:32), але таких, які спочатку подібно до дітей (як це було у Старому Завіті), ушляхетнювані були страхом, а потім (у Новому Завіті; пор. Рим.8:15) покликані до незрівнянно радісного служіння ніж служба раба, що постійно перебуває під страхом. У душах рабів і синів Божих помічаються навіть ознаки 97 тим, що тільки помічаються, хто бачить серцем. Кожен, отже, хто молить Бога про речі земні і маловажні, не цінує Його накази, яким Він вказав просити Його про речі лише великі і небесні тому, що Він не може дарувати чимось земним і маловажним. Якщо ж хтось на доказ, що внаслідок молитви святі отримували і тілесне, пошлеться на слова навіть самого Євангелія, що на додачу нам дається і земне, і дрібниці, то треба заперечити наступне. Подібно до того, як у хвилини, коли нам хтось дарує якусь річ, не модемо ж ми сказати, що та чи ця людина подарувала нам тінь речі; тому, що річ ту він подарував нам не з тим наміром, щоб подарувати нам щось дворідне, саме річ і її тінь, але наміром того, хто дарував, було річ подарувати; одержання ж з річчю і тіні її було вже природним наслідком подарунка: - так само і ми, з більш піднесеними почуттями ставлячись до дарів, якими нас особливо наділяє Бог, сповідуючи визнаємо, що тілесні дари, які даються тому й іншому зі святих на користь (1Кор.12:7) 2) . Щедродавця, і отже, є природним наслідком великих і небесних, духовних їм дарів. А порада Подавця тих благ премудрий, хоч ми й не в змозі вказати на справжні спонукальні причини, які рухають Щедродавцем при наділенні нас тим чи іншим даром. Головним чином, отже, душа Анни дозволена була від певної неплідності і це. душа запліднена, а не тіло, коли Анна зачала Самуїла (1Цар.1:19–20). Єзекія головним чином, отже, покоління дітей духовних, Божественного походження породив від себе 100 , а не походження з його тілесного насіння. І Естер, Мордехай і народ (Ізраїльський), отже, врятовані були більше від духовних переслідувань, аніж від Амана та його спільників (Есф.7). І Юдіф, отже, розтрощила могутність головним чином того князя, який намагався зашкодити її душі, а не могутність лише Олоферна (Юд 13). І хто буде заперечувати, що духовне благословення, з яким Ісаак звертався до Якова і яке було висловлене їм у словах: Нехай дасть тобі Бог від роси небесної (Бут.27:28), що воно не відноситься і до всіх святих і в найбагатшій мірі не почило на Ананії та його товаришах, бо вони їм більш були, недійсним полум'я Навуходоносора (вогонь, розлучений за його наказом Дан.3:49–50)? Але з благовоління і до пророка Даниїла укладена була паща левів переважно духовних 101 , щоб вони не в змозі були зробити чогось проти його душі, а не пащу левів видимих, про які ми всі думали, читаючи Писання. Хтось утроби чудовиська, переможеного нашим Спасителем Ісусом 102 , що поглинає кожного Боговідступника, уникне подібно до Іоні (Ів.2:11), який як святий став причасником Святого Духа? § 17. Багато людей з небесними дарами не отримують жодних земних або лише нікчемні. Але це нічого не означає тому, що блага тимчасові, порівняно з небесними, саме мізерні і нічого не означають. Якщо ж з тих, хто отримує такі дари, не всі отримують вони з однаково рівною тінню; багатьом дари, навпаки, зовсім не супроводжуються жодною тінню, її не відкидають від себе (тобто на додаток до духовних дарів багато хто не отримує жодних благ тілесних): то цьому нема чого дивуватися; тому що спостерігають закони сонячного годинника і ставлення тіні до тілу, що світить (тобто сонцю) розуміють ясно, що це буває в речах і тілесних. Декому з людей у ​​відомі часи стрілка на сонячному годиннику 103 вказує час зовсім без тіні, іншим лише короткою тінню, і ще іншим порівняно довгою тінню 104 . Так як Роздавник надзвичайних речей 105 за невимовними і таємничими міркуваннями Свого Провидіння дарує одержувачів, звертаючи увагу і на часи, то нітрохи не дивно, якщо при наділенні тими надзвичайними речами одержувачі їх часто не отримують разом з ними ніякої тіні, або ж часто отримують тінь, від. тих надзвичайних речей), часто ж і меншу порівняно з більшою, яку інші отримують разом із дарами духовними 106 . Але подібно до цього тепер як той, що пристрасно бажає мати сонячний годинник, не радіє і не засмучується існуванням на них тіні від речей тілесних або її відсутністю; він володіє необхідним, якщо годинник той сонцем висвітлюється, все одно є на них більш менш довга тінь або зовсім її на них не є: так само і ми, володіючи духовними дарами і просвічувані Богом для всесвітнього набуття благ духовних, ні мало не стурбуємося маловажними і схожими на тінь речами. Все мирське і тілесне, що б не було їм, треба вважати схожим лише на минущу і порожню тінь, і ніяким чином воно не може бути прирівняне до рятівних і святих дарів Господа Всесвіту, Бога. Хіба можна порівнювати між собою матеріальні багатства та багатство у всякому навчанні та у всякій мудрості (1Кор.1:5)? І хто ж, якщо він не шалений, здоров'я плоті і кісток порівнюватиме зі здоров'я плоті і кісток порівнюватиме зі здоров'ям духу, з твердістю душі, зі здоровим чином думок? Якщо в духовне наше життя вводиться правий устрій через слово Боже, то тілесні страждання стають тоді легкою по шкірі подряпиною, а іноді й менш важливими, ніж шкіри садна. І хто пізнав красу нареченої, яку Син Божий любить як наречений її (Ін.3:29), тобто. красу душі, коли вона блищить пренебесною і неземною красою, той боїться прикрашати ім'ям краси тілесну красу жінки, дитини чи чоловіка, тому що істинна краса не властива тілу, а властиво їй неподобство. Кожна плоть схожа на траву, і її краса, що виявляється в так званій красі жінок і дітей, дорівнює, за словом пророка, красі квітки, бо пророк каже: Будь-яка плоть трава, і вся її краса як колір польовий. Трава засихає, колір в'яне, а слово Бога нашого буде вічно (Іс.40:6–8). Але чи стане хтось ще й зазвичай так зване у людей благородство називати у своєму сенсі благородством, якщо пізнав він благородство дітей Божих? І якщо хто міркував у дусі про непорушне царство Христове, чи в змозі той не ставиться з зневагою до кожного царства земного, як і згадки не стоїть? І якщо ким у найможливішій ясності внутрішньо споглядаються були воїнства ангелів і серед них верховні провідники Господніх сил (архістратиги), архангели і престоли і панування і влади і перевищенебесні сили, настільки до такого споглядання здатний обмежений тілом людський дух; і якщо хтось зрозумів, що і сам він може Батьком бути удостоєний такої ж честі як і ці небесні духи: то чи зможе той, – хоча б сам і слабкі тіні був 107 , – не нехтувати в порівнянні з цими створіннями навіть такими речами, які у людей нерозважливих вважаються дивовижними? Чи не визнає він ці речі за зовсім незначні і не заслуговують і згадки? І все це матеріальне, якби воно йому і дано було, чи не визнає він вартим лише малої ціни, аби не втратити по істині почесного місця та Божественної гідності та честі? Молитися, отже, молитися повинні ми про особливі, по істині великі і небесні, блага; а турботу про тіні ті речі, якими супроводжуються ті надзвичайні блага, повинні ми представити Богу, який знає, ще перед нашим проханням у Нього, чого ми через слабке своє тіло потребуємо (Мф.6:8). § 18. Перехід до 2 частини. Викладена у євангелістів Матвія і Луки «молитва Господня» чи та сама? Досі ми міркували (взагалі) про молитву, і в міру благодаті, з ставленням до нашого розуміння дарованої нам від Бога у Святому Дусі через Його помазаника, досліджували цей предмет достатньо. Чи справді це так, ви обговорите, прочитавши цей мій витвір. Тепер звернемося до іншої праці: зважимо змістовність запропонованої нам «молитви Господньої». І перш за все тут потрібно зробити деякі зауваження щодо віри більшості, ніби Матвій і Лука передають один і той же текст молитви, якого, мовляв, і має молячись дотримуватися. У Матвія місце (з молитвою Господа) читається так: Отче наш, що на небесах! Нехай святиться ім'я Твоє; хай прийде царство Твоє; нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі; хліб наш насущний дай нам сьогодні; і пробач нам борги наші, як і ми прощаємо боржникам нашим; і не введи нас у спокусу, але визволи нас від зла (Мт.6:9–13). У Луки ж (молитва Господня) читається так: Отче! Нехай святиться ім'я Твоє; хай прийде царство Твоє; хліб наш насущний дай нам сьогодні; і пробач нам наші борги, бо й ми прощаємо всім нашим боржникам; і не введи нас у спокусу (Лк.11:2–4). Вважаючи, що обома євангелістами передано один і той же текст молитви, можна заперечити, по-перше, що хоча місця у євангелістів з «Господньою молитвою» і утримувати між собою багато спільного, все-таки за іншими пунктами вони очевидно між собою різні, що при розборі їх ми і доведемо. І по-друге, неможливо, щоб та сама молитва була вимовлена як на горі, куди Господь зійшов, побачивши натовпу народу, де сів, де приступили до Нього учні Його, і Він, відкривши уста Свої, вчив (Мт.5:1–2 ): – тому що молитва та переслідується в Матві та передається у Матві та передається у Матвія викладених заповідей; – так і після своєї молитви в одному місці, по закінченні якої Він повідомив ту молитву одному зі Своїх учнів, що бажав навчити молитву як і Іван навчив своїх учнів (Лк.11:1). Чи достатня справа 109 , щоб одні й ті самі слова були висловлені, без попереднього питання в ході мови, і на прохання одного з учнів? Можливо, хтось на це заперечить, що обидві молитви суть одна й та сама молитва з тією лише різницею, що одного разу вона викладена була у зв'язку промови, а другий раз перед одним із учнів на його прохання, викликане тим ймовірно, що його тоді не було, коли Господь повідомив молитву, передану Матвієм 110 ; або, можливо, від тривалості часу він забув її. А краще прийняти, що обидві ті молитви одна від одної відмінні, і лише в деяких частинах мають між собою щось спільне 111 . А коли ми й до Марка звернулися дошукуючись, чи не передано їм якоїсь молитви, перш нами недоглянутої, то ми не знайшли в нього жодного сліду такої молитви. § 19. Пояснення Господніх слів про правий рід молитви, сказаних ним безпосередньо перед повідомленням молитви Отче наш . Насамперед не потрібно, за словами тим, при молитві домагатися похвали від людей; тому не повинно молитися на кутках вулиць. Хіба (§ 8) сказано було, що той, хто молиться, перш за все повинен бути у відомому настрої і стані духу і вже тільки потім молитися; вникнемо тому в слова, сказані про це нашого Спасителя перед молитвою, наведеною у Матвія, і читана так: Коли ви молитеся, не повинні бути схожими на лицемірів, тому що вони люблять для молитви зупинятися в синагогах і на кутах вулиць, щоб бачили їх люди. Істинно кажу вам, що вони вже через це отримують свою нагороду. А ти для молитви увійди в твою кімнату, за собою зачини двері і помолися Батькові твоїм потай; і твій Батько, що бачить таємне, віддасть тобі явно. А молячись не багатословте подібно до язичників; вони вважають, що задля багатослівності будуть почуті (пор. 3Цар.18:26 та ін.) 112 . Не робіть як вони, бо знає Отець ваш, ще перш ніж ви просите Його, чого ви потребуєте. Молитися ж ви повинні таким чином (Мт.6:3–8). Відомо, що наш Спаситель часто повставав проти честолюбства як проти пристрасті згубної (Мф.23:5–12; Лк.14:7–11); від неї ж відхиляє Він і тут, не радячи у молитві переймати образ дій у лицемірів. Ці своїм благочестям і своєю щедрістю хизуються перед людьми. Ми ж, пам'ятаючи вислів: Як можете ви вірувати, коли женетеся за почестями від людей, а слави, що виходить лише від Бога, не домагаєтеся (Ін.5:44), всі людські почесті повинні нехтувати, хоча б ті почесті були віддані нам і за чесноту; а повинні ми прагнути до істинної, і у власному розумінні, слави, від Того лише одержуваної, Який один прикрашає славою гідного слави, і до того ж понад заслуги того, що прикрашається. І чеснота, і похвальна справа, отже, плямиться, якщо ми віддаємося їм через почесті від людей і для показу себе їм; тому й не отримуємо ми за те жодної нагороди від Бога. Не хибне і всяке слово Ісуса; а якщо вжито Ним якесь сильне вираження, у зв'язку зі звичайною Його клятвою 113 , то воно стає ще правдивішим. Але про тих, хто чинить ближньому благодіяння через почесті від людей або хто молиться по синагогах і на кутах вулиць, щоб людьми було видно, Він говорить наступні: Істинно кажу вам: вони через це вже отримують нагороду свою (Мф.6: 5). Подібно до того, як багатій у Луки (Лк.16:25: марнотратник багатств), добре своє вже в тимчасовому цьому житті отримав, саме тому, що те добре він уже отримав, не міг його отримати після закінчення справжнього життя: подібно до цього і за благодійність або за молитви нагороду вже отримав, як не сіяв у плоті (Гал.6: 8). А в тіло сіє той, хто видом здобуття від людей почестей, роздає милостиню в синагогах і на вулицях, і тим змушує їх сурмити про себе; - або хто для молитви любить зупинятися в синагогах і на кутах вулиць, щоб бачили його люди і розпустили поголос про нього як про людину благочестиву і святу. Але й кожен, хто йде широкою дорогою, що веде до загибелі (Мф.7: 13), дорогий аж ніяк не прямий, а згинальної і ярої, - ставити себе не на благополучному шляху і виявляється він моляться на кутах вулиць, тому що він при своїй гонитві за задоволеннями не на одній вулиці є, а на багатьох; і такі люди, що показують своє благочестя на вулицях, тут прославляються бувають і зараховуються до щасливців іншими, які як люди вмирають (Пс.81:7), знехтувавши про Божественну свою гідність (Пс.81:6) 114 . Але багато є людей, які при молитві більше задоволення люблять ніж Бога ( 2Тим.3:4 ), на бенкетах і пияках, будучи в п'яному вигляді, молитвою зловживають, і таким чином по правді на вуличних кутах стоять і моляться , тому що кожен, хто проводити своє життя серед задоволень і любити широкий шлях, ні найменших вибоїн і закрутів. § 20. Не повинно в синагогах молитися; не повинно за прикладом лицедій лише зовнішньо бути відданими чесноти, а в кімнаті зачиненої повинно молитися. Якщо є різниця між церквою та синагогою (а вона є), тому що істинна церква не має на собі жодної плями, ні безладності немає в ній чи чогось подібного, але є вона свята і бездоганна (Еф.5: 27); тому не може увійти в неї ні від блудниці народжений (Втор.23:2) 115, ні скопець чи каженик (Втор.23:1), ні навіть єгиптянин чи ідумеянин (Втор.23:7), лише потомство яких і то в третьому поколінні, зі строгою Втор.23: 8); ані амонітянин та моавітянин, доки не настане десяте покоління їх і час не виповниться116; синагога навпроти була побудована сотником у часи перед приходом Ісуса (Лк.7: 5), коли Сином Божим не було ще про цього сотника сказано, що не знайшов Він і в Ізраїль такої віри (Мт.8:10) 117 , тож якщо є, говоримо, відмінність між церквою і сина кутів вулиць той, хто любить молитися у синагогах 118 . Святий же робить не так: він не для забави молиться, а з любові; і не в синагогах, а в церквах; і не на кутах вулиць, а на шляху прямому вузькому та скорботному; і не для того, щоб люди бачили, а щоб перед Богом Господа себе поставити. Це чоловік, що думає про літа Господнє приємне (Лк.4: 19; Іс.59: 2) 120 і наступний заповіді: Тричі на рік весь чоловіча стать має бути перед лицем Господа Бога твого (Втор.16: 16). Але треба звертати строгу увагу на вираз «φανῶσιν» (щоб видимими бути), бо зовнішня чеснота (φαινόμενον) не є чеснотою; вона є чеснота, так би мовити, на вигляд, для показу, а не насправді; її духовне око вводиться лише в обмані, а не дає йому певного і дійсного образу вона. Подібно до того, як відомі дії, що розігруються на театрі, насправді зовсім не те, за що видають їх; і лицедії насправді не тим складаються, за кого на театрі видають себе: так само і всі, хто виставляє на показ лише зовнішню чесноту, не насправді праві, а лише розігрують роль людей правих подібно до лицедій; і в особі їх є на їхньому театрі, в синагогах і на кутах вулиць, лише скоморохи. Навпаки, хто не накидає на себе удавання, все нерідне з істотою своєї душі відкидає і намагається сподобатися на видовище незрівнянно найвищому, той входить у храмину (Мф.6: 6), в якій він, - взагалі своє багатство віддавши на збереження, - уклав скарби мудрості і ведення (2). її, не шкодує про зовнішній світ, замикає двері всіх зовнішніх почуттів, щоб не бути скутим чуттєвими враженнями: ні сам не нав'язується своєму духові таких уявлень; а молиться у своїй храмині Отцеві, Який з такого потаємного місця не віддаляється і його не залишає, а присутній там разом із Єдинородним. Бо говориться: Я і Отець прийдемо до нього і обитель у нього створимо (Ін.14: 23). І якщо ми так молимося, то очевидно, що тоді підносимо свої молитви до Бога не як до праведного тільки, а й як до Батька, нас, своїх дітей, що не залишає; – у храмині, де сховалися ми, присутньому; - своє око на нас звертаючому і скарби в храміні множить, якщо тільки двері ми зачинили за собою (Мт.6:6). § 21. Не повинно молитися за нікчемні предмети і багатословити подібно до язичників. Але предметом наших молитов не повинні бути речі нікчемні (матеріальні, земні). А про нікчемні речі молимося ми, якщо не звертаємо уваги при молитві на себе самих або на слова молитви, і тому просимо Господа або чекаючи перед Ним думаємо про речі минущі і вульгарні, гідні осуду, з вічністю Господа незгодних. І хто мислить під час молитви про дурні речі, той перебуває навіть ще в гіршому стані, ніж щойно згадані друзі синагоги; і стоїть той на шляху найнебезпечнішому, ніж ті, що стоять на вуличних кутах тому, що немає в ньому слідів навіть зовнішньої чесноти. Тому що, за висловом Євангелія, про речі суєтних моляться лише язичники, про предмети великі або піднесені не мають навіть поняття, і тому той, хто постійно молиться лише про тілесне і зовнішнє. Язичнику, отже, що молиться за суєтне, уподібнюється той, хто у Господа, що живе на небі і в висотах неба, просить речей земних. І, як здається, молиться за суєтні предмети (βαττολογεῖν) те саме означає, що й багатословити (πολυλογεῖν). Ніщо матеріальне і тілесне не має в собі єдності та простоти; предмети речові та тілесні, яким ми засвоюємо єдність про простоту, насправді є роздробленістю, роз'єднаністю та розділеністю на багато частин, що не мають між собою жодної єдності. Просто і нескладно лише все добре, а різноманітне зле; проста і нескладна істина, а різноманітна лише брехня; проста і нескладна справжня справедливість, а різноманітне лише збочення її; проста мудрість Божа, а різноманітна мудрість світу цього, що не творить душі (1Кор.2:6); просто і нескладне слово Боже, різноманітне ж слово, яке чуже Богові. Тому, при багатослівності ніхто не уникне гріха (Припов.10:19); і молитва того не може бути почута, хто мріє, що за багатослов'я своє буде почутий (Мт.6:7), що моляться за суєтне і про багато, що роблять і щось інше подібно до змії (Пс.57:5) 121 : бо знає Бог, Отець святих, в чому Його діти потребують, в чому Його діти потребують. А хто Бога і Божественних властивостей не відає, той не має уявлення і про власні потреби. Бо те, чого, на їхнє поняття, вони потребують, абсолютно помилково. Навпаки, хто розуміє, якою мірою необхідно для нього за визначенням Божим краще і надземне, той свідомий як необхідний і отримує від Бога і Отця, Якому вже й раніше про те молився. Після цього пояснення слів, переданих євангелістом Матвієм (Мф.6:5–8) передусім «молитви Господньої», звернемося до розгляду змісту самої молитви тієї. § 22. Про звернення Отче наш, і перш за все про слово «Отець»: істинно синівські стосунки до Бога, які гріхом виключаються, відомі стали лише в новому завіті. Але хто не є справжнім чадом Божим, повинен боятися називати Бога «Батьком». Усі наші справи, слова та думки повинні бути безперервними «Отче наш». Отче наш, що на небесах (Мф.6:9). Варто було б ретельно розслідувати, чи є в так званому Старому Завіті десь молитва, в якій Бога хтось називав би «Батьком», бо досі, не дивлячись на всі наші пошуки, такої молитви там ми не знайшли. Ми не стверджуємо того, що Бог не називається у Старому Завіті «Батьком» або що вважалися вірними не називаються там чадами Божими; ми стверджуємо тільки те, що ніде у Старому Заповіті ми не зустрічаємося з тією праводушною відвагою, проголошеною нашим Спасителем, яка уповноважує нас у молитві називати Бога «Батьком». Що Бог називається у Старому Завіті “Батьком”, а послідовники Божественного слова “синами”, це відкривається з багатьох місць. Так у Повторенні Закону говориться: Бога ти залишив, що тебе народив і забув Бога, що тебе живить (Втор.32: 18). І ще: Чи не цей Батько твій тебе знайшов, тебе створив і влаштував тебе (Втор.32: 6)? І знову: Невірні діти це (20). І в Ісаї: Синів я породив і підніс, а вони зневажили Мене (Іс.1:2). І в Малахії: Син шанує свого батька, і раб свого пана. Але якщо Я Отець, то де пошана до Мене? І якщо Я Господь, то де благоговіння передо Мною (Мал.1:6)? Але хоча Бог і називається (у Старому Завіті) «Батьком», а народжені Богом через повідомлення їм слова віри «синами» Його, давні не були пройняті свідомістю постійного і незмінного свого синівства Богу 122 . Принаймні вище наведені місця, саме вони й свідчать, що сини, які називалися, були притягнуті за провину до відповідальності. За апостолом спадкоємець, доки в дитинстві, нічим не відрізняється від раба, хоч він і пан, всього. Він підпорядкований піклувальникам і домоправителям до строку, призначеного батьком (Гал.4:1–2); з приходом Господа нашого Ісуса Христа відкрилася повнота часів (Гал.4:4) 123 , в яке того охочі отримують усиновлення, як про те вивчати Павло словами: Тому що ви отримали не рабства дух, щоб знову вам жити в страху, а дух синівства, в якому закликаємо: Авва, Отче (5). І в Євангелії від Івана говориться: А тим, що прийняли Його, цим Він дав владу бути Божими чадами (Івана 1:12). І з кафолічного послання Іоанна в міркуванні народжених від Бога ми навчені, що через цей дух синівства всякий народжений від Бога не грішить, бо перебуває в ньому насіння; і він не може грішити, бо народжений від Бога (1Ів.3:3–9) 124 . Розуміючи тому; що означає у Луки слово: Коли ви молитеся, кажете: Отче (Лк.11: 2), ми зволікаємо звертатися до Бога з цим ім'ям, якщо не перебуваємо істинними Його чадами, щоб до інших наших гріхів не обтяжити себе перед Богом гріхом ще святотатства. Я поєдную з цими своїми словами такі думки. У 1-му посланні до Коринтян Павло запевняє: Ніхто не може сказати «Господи Ісусе» як тільки Духом Святим; і ніхто, що говорить Духом Божим, не скаже анафеми на Ісуса (1Кор.12:3), причому «Дух Святий» і «Дух Божий» у нього вирази рівнозначні. А що означає цей вислів називати Ісуса Господом у Святому Дусі, це не зовсім ясно, тому що це слово «Господи Ісусе» вимовляє і незліченну кількість лицемірів, і незліченну кількість єретиків, іноді навіть демони, які перемагають силою цього імені. І, звичайно, ніхто не насмілиться стверджувати, щоб кимось із них «Господи Ісусе» таке мало значення, ніби звернення то зовсім не було ними і вимовляється 125 , і що тільки в устах тих це «Господи Ісусе» багатозначно, які від щирого серця слухняні слову Божому, у всій своїй діяльності. А якщо тільки такі люди з повним значенням вимовляють «Господи Ісуса», то і кожен грішник своїм злочином закону, отже, проклинає Божественне слово, а своїми справами ніби анафематує Господа Ісуса. Подібно до того, значить, як в устах того, хто живе за заповідями Христовими, це слово «Господи Ісусе» багатозначно, а в устах того, хто живе не згідно з ними, виявляється прокляттям ( 1Кор.12:3 ): так само і кожен, що народжений від Бога і гріха не чинить кожного, бо він чинить кожен, бо він чинить кожний, тому що він учинений, бо він чинить кожен, гріх (1Ін.3: 9), своїми справами говорить: Отче наш, що існує на небесах (Мт.6: 9; пор. Рим.8: 15); і навіть інше слово (тобто. виражає самою своєю діяльністю): Сам Дух свідчить їхній дух, що вони чада і спадкоємці Божі, так само як співспадкоємці і Христу, оскільки вони з Ним страждають, а таким чином вони мають і на твердих засадах обґрунтовану надію з Ним і прославленими бути (Рим.8:16–17). Але якщо, такі (з християн) повинні вимовляти: «Отче наш» з повним розумінням значення цього слова, то крім справ їм необхідно, щоб і серце їх як джерело і першооснови добрих справ вірило в виправдання, а у злагоді з ним і уста то сповідали на спасіння (Рим.10:10). Отже, всі діла таких святих, усі їхні слова та думки, єдинородним Сином Божим, що породжуються за Його власним образом, є образом невидимого Бога 126 і відображають образ Творця, Який наказує сонцю Своєму сходити над злими, і добрими і посилає дощ на праведних і непра. Удобовідкриваємо тому в них образ з неба, що зійшов (тобто Христа; 1Кор.15:49), Який зі свого боку теж є образ Бога Отця (Євр.1:3; Філ.2:6). Оскільки святі є образ Божого образу, то вони носять у собі за цим самим і ознаки синівства, через життя в них того образу, яким складається Син; вони (святі) однакові не тільки з прославленим тілом Христа, але й Йому, Самому, що прийняв тіло; а саме вони в тому відповідні Йому, зодягнутому тілом прославленим, що перетворюються оновленням розуму свого (Рим.12:2) 128 . Якщо ж такі святі всіма своїми ділами і прихильностями кажуть: Отче наш, що на небесах, то ясно, що чинить гріх 129 , як говорить Іван у своєму кафолічному посланні, від диявола є, тому що спочатку диявол згрішив (1Ів.3: 8) 130. І подібно до того, що Божественне насіння, що народжене від Бога, причиною буває того, що відповідний єдинородному Сину Божому не може грішити: так у кожному грішнику є насіння диявола, яке, доки воно існує в душі, у нього забирає можливість діяти чеснотно 131 . Але так як Син Божий з'явився, щоб зруйнувати справи диявола (1Ін.3: 8), то може через повернення в нас Божественного Слова (Христа) те відбувається, що справи диявола (гріхи) руйнуються, покладене в нас зле насіння зникає 132 і ми стаємо чад. Не слід думати, що тільки в часи, призначені для молитви, нам показано вимовляти слова молитви. Правильно розуміючи вище викладене (§ 12) нами пояснення вислову: Моліться невпинно ( 1Фес.5:17 ) знайде, що у все життя своє ми невтомно повинні молитися, кажучи: Отче наш, що на небесах ; повинно бути наше проживання аж ніяк не на землі, а цілком на небесах (Фил.3:20), цьому троні Божому, тому що царство Боже зміцнюється у всіх, що носять образ з небес Того, Хто зійшов (1Кор.15:49) 133 і заради того стали небесними. § 23. Сущий на небесах: подібно до того, як взагалі не можна уявляти собі Бога присутнім на одному якомусь певному місці, подібно до цього не можна уявляти собі просторово присутності Його і на небі. Перебування Його там потрібно уявляти собі під образом проживання Його у святих. Про деякі антропологізми у Старому Завіті. Коли говориться, що Отець святих перебуває на небі, то не потрібно це так розуміти, що Він має тіло (описуємо в якомусь тілесному образі) і живе на небі; тому що якби істота Божа треба було уявляти собі у відомих межах або описаною в якомусь обмеженому образі, то Бог виявився б меншим за небо, яке Його охоплює; тим часом як має уявляти собі, що Він невимовною силою Свого Божества Сам обіймає і підтримує весь всесвіт. І взагалі ті місця (Писання), які, на думку людей, простодушних у літері своїй висловлюють ту думку, що Бог мешкає на певному місці, треба розуміти так, щоб відповідали вони піднесеним та духовним поняттям про Бога. Такі в Євангелії Івана такі місця: Перед святом Пасхи Ісус, знаючи, що прийшов час Його перейти зі світу цього до Отця (явив ділом що) полюбив Своїх, які були в цьому світі, до кінця їх полюбив (Ін.13:1). І відразу за тим: Хоча Він знав, що Батько все віддав у руки Його, і що Він знав, що Батько все віддав у руки Його, і що Він від Бога вийшов і до Бога відходить (Ів.13:3). І трохи згодом: Ви чули, що Я сказав вам: Іду від вас і знову прийду до вас. Якби ви любили Мене і ніхто з вас не питає: Куди йдеш Ти (Ін.16:5). Якщо ці місця треба розуміти просторово, то природно і таке: Ісус відповідав і сказав до них: Хто Мене любить, той дотримується слова Моє і Отець Мій полюбить його, і Ми прийдемо до нього і обитель у нього створимо (Ів.14:23). Але це місце треба розуміти без сумніву не просторово ж, ніби Отець і Син вирушили до того, хто любить слово Ісусове; отже, й ті місця не можна розуміти просторово134; а виявлено ними те лише, що Син Божий, що прийшов до нас і під час Свого перебування між людьми, порівняно з істинною Своєю гідністю, що перебував у стані приниження, відходив із земної, вільно обраної Ним бідності, до повноти того, що Йому по правді належить ми, і там Його з Його у володіння собі та від усіх недоліків звільнимося, якщо виберемо Його в путівники. Це тому не бентежить нас, що Син Божий повернувся до Отця, що його послав; – що Він залишив світ і відійшов до Батька. І місце в кінці Євангелія від Іоанна: Не торкайся до Мене, бо Я ще не піднявся до Отця Мого (Ів.20:17) повинні ми намагатися розуміти більше в таємничому значенні: сходження Сина до Отця зі священною прозорливістю повинні ми розуміти більш гідним Божества образом, так, тобто. що це було сходження більш духовне, ніж тілесне 135 . Це, на мою думку, треба було помітити з приводу слів: Отче наш, що існує на небесах, в спростування незгодної з істинним поняттям про Божество думки тих, які вважають, що Він мешкає на небі як би в якомусь певному місці і щоб нікого не ввести в оману, ніби Бог живе. Тому що тоді мало б для послідовності говорити, що Він і тілом зодягнений 137 ; але звідси випливають безбожні становища, саме то думка, що Він ділимо, матеріальний і підлягає тлінню, тому що кожне тіло ділимо, матеріально і підлягає тлінню. Або ж пізнання, що хвалиться ясністю і не дозволяють собі визначатися лише почуттями, нехай скажуть нам, яким же ще іншим умовам може підлягати субстанція фізична крім тих, яким підлягає матеріальна! А так як і до тілесного явища Христа багато в Писаннях, мабуть, на те вказувало, що Бог мешкає у фізичному просторі, то знаходжу я доречним і про це небагато помітити, щоб вивести з сумніву тих, які в своєму нерозумінні істинного змісту тих виразів Бога все переважає. І перш за все говориться в Книзі Буття: Адам і Єва почули голос Бога, що ходить в раю під час вечірньої прохолоди, і зникли Адам і дружина його від Господнього лиця Господа між деревами раю (Бут.3:8). У скарбницю цього місця увійти бажаючих, навіть у його не штовхаються (тобто. не стурбованих глибоким змістом цього місця), бажаємо ми запитати, чи можуть вони довести, що Господь Бог, Він, Який небо і землю наповнює (Єр.23:24), Він, Якому (на думку тих, що приписують Богові тіло), більше за тілесним Його складом небо служити престолом6, а земля; Деян.7:49 ), чи можуть вони довести, що Він у порівнянні з небом і цілою землею мешкає в такому малому просторі, що навіть і чуттєвий рай Ним не наповнюється, але настільки перевершує Бога своєю величиною, що Він у ньому може ходити і шум Його кроків по ньому бути чутним? Але ще безглуздіше в їхньому образі розуміння те, що зі страху перед Богом, що проходив мимо, Адам і Єва на очах у Нього зникли між деревами раю, тому що не говориться, що хотіли вони сховатися, а говориться, що дійсно зникли; і потім, як, на їхню думку, треба розуміти те, що Бог звертається до Адама з питанням: Де ти (Бут.3: 9)? Втім, ми поширилися про це більше при поясненні Книги Буття; а щоб і тепер така важлива річ не пройти повним мовчанням, достатньо буде нагадати про слова Божі у Повторенні Закону: Я житиму між ними і ходитиму між ними 140 . Як між святими властиво Богові ходити, таким же, сказати це, наприклад, ходіння це було і в раю, тому що всякий грішник від Бога ховається, від Його очей біжить і Його присутності уникає 141 . Саме тому і Каїн пішов від Господнього лиця і оселився в землі Ноад 142 , навпроти Едему (Бут.4:16). Отже, як між святими (на землі серед праведних) Бог живе, так само точно живе Він і на небі, чи розуміти під святими кожного святого, що носить у собі образ Небесного ( 1Кор.15:49 ), чи Христа, в якому всі Ним викуплені стають світлими зірками неба, або так, що Він радий святий. Якщо ж говориться: До Тебе піднімаю очі, що живе на небесах (Пс.122: 1); і в Книзі Еклезіаста: Не поспішай язиком твоїм слово вимовити перед Богом, бо Бог на небі, горе; а ти на землі, додолу (Екл.5:1): то хоче цим (Писання) вказати на різницю, що існує між тими, що знаходяться в тілі приниженому (Фил.3:21) і Божеством, що живе серед ангелів, піднесених так само через Сина Божого 144 , і серед Святих сил, або ж і в святих сил, або ж і в святих сил, або ж і. Неймовірно, що Христос, власне, і служить троном Отця 145 ; в ширшому алегоричному сенсі Він називається і небом, а Його Церква, звана землею, служить підніжжям ніг Його (Іс.66:1 і Деян.7:49). Ми привели тепер кілька місць і зі Старого Завіту, які лише уявляють Бога присутнім на одному якомусь місці; привели ці місця, щоб, у міру дарованої нам здібності, всіма заходами спонукати читача до розуміння тих місць Божественного Писання, де воно, мабуть, навчатиме, що Бог живе на одному якомусь місці, розумінню у вищому та духовному сенсі. Це знайшли ми потрібним помітити з приводу слів Отче наш, що на небесах, щоб розрізнити сутність Божества від усіх творінь. Істотам, сутність яких не тотожна з Божою, дарує Бог блаженство брати участь у Його славі і могутності і, так би мовити, виливає на них Своє Божество 146 . § 24. Нехай святиться ім'я Твоє. Що таке взагалі "ім'я"? Що таке «ім'я Боже»? Як можна святити «Ім'я Боже»? Прохання у молитві «Отче наш» виражені у формі наказової, яка вживається замість форми бажаної. Нехай святиться ім'я Твоє (Мф.6: 19; Лк.11: 2). Молящийся висловлює у своїй молитві частиною те, чого ще не отримав; частиною ж тим він уже має і хоче, щоб те залишено було за ним і на наступний час; тут же буквальним змістом слів цього прохання, переданих Матвієм і Лукою (згідно один з одним), явно наказується нам просити, щоб ім'я Боже святилося, ніби воно ще не святилося: нехай святиться ім'я Твоє. Але яким чином, можливо запитає хтось, людина може про те молитися, щоб ім'я Боже святилося, якби воно до тієї миті не святилося? У відповіді ми маємо намір розсудити, яке значення має ім'я «батько» і як можна «святити» це ім'я? Ім'я є таке слово, яким позначається здебільшого переважна властивість особи, яка носить те ім'я. Так, наприклад, апостол Павло відрізняється особливими властивостями: частиною душі, за якими він такий і такий; частиною ж духу 147 , за якими він міг осягати те й те; частиною ж і тіла, за якими він був тим і тим. Відмінні риси цих властивостей, яких в інших людях не зустрічалося, тому що кожен чим-небудь відрізняється від Павла, і виражені в слові «Павло». Якщо ж люди відрізняються їх властивостями, так би мовити, змінюються, то в досконалій згоді з цим йому змінюється за Писанням і ім'ям 148 . Після зміни своїх властивостей, наприклад, Аврам отримав ім'я Авраама (Бут.17: 5)149; Симон був названий Петром (Мк.3: 16; Ін.1: 42) 150, і Савл, що був до того часу переслідувачем Ісуса, став називатися Павлом (Дії 13:9) 151 . Богу навпроти, Який непохитний і незмінний, властиво на віки певним чином лише одне й те саме ім'я, що зустрічається в Книзі Вихід; це ім'я: «Сущий» (Вих.3:14), тлумачене й іншим подібним чином. Тому що всі ми щоразу, як думаємо про Бог, пов'язуємо з цим ім'ям якісь певні уявлення, але уявляємо собі під цим ім'ям далеко не все, чим Бог є, тому що лише небагато людей і навіть, якщо я можу так висловитися, менш ніж небагато осягають Його у всіх відносинах особливу істоту, то, звичайно, з нашого боку справедливо буде особливостями Його будуть визнані творчість і промисли, що Він судить, обирає і залишає, приймає і відкидає, і кожного за заслугами нагороджує і карає. У таких і подібних рисах може бути виражена, так би мовити, та особлива властивість Божа, яка, на мою думку, у Св. Письмі означає ім'я Боже. Так у Книзі Вихід говориться: не вимовляючи імені Господа Бога твого даремно (Вих.22: 7). І у Повторенні Закону: Як дощу нехай чекають сліз моїх; хай з'явиться росою моя мова; як проливний дощ на траву, як хуртовина на луках, бо я покликав ім'я Господа ( Втор.32:2–3 ). І в Псалмах: Вони будуть згадувати Твоє ім'я в рід і рід (Пс.44: 18). Хто з поняттям про Бога поєднує неналежні речі, той вимовляє ім'я Бога Господа даремно; а хто подібно до дощу вміє своєю промовою запліднювати душі слухачів і приносити їм слова втіхи подібні до роси; і в подальшому навчанні слухачів виливає на них дощ слів і збуджує ними дуже потрібну хуртовину, той може це робити лише за допомогою цього (імені). Визнаючи, що без Бога здійснити це він не в змозі, закликає він на допомогу ім'я Боже (що рівносильно з визнанням Його Самого), і Бог дарує йому сили для скоєння всього того, про що ми щойно сказали. Кожен, нарешті, що пояснює і Божественне (тобто властивості Божі, за Пс.44:18, рівнозначні з ім'ям Божим), відтворювати у своїй пам'яті про цей предмет більше, ніж чому він вчить, хоча б і здавалося, що таємницям релігії він від когось навчився або хоча б і думав, що сам. Але просячи про те, щоб святилося ім'я Боже, той, хто молиться, повинен спостерігати як те, що тут сказано (тобто він повинен бути пройнятий при молитві правої ідеї про Бога і поняття має про Його властивості), так само і те, про що в псалмах говориться: Звеличимо ім'я Його разом (Пс.33:4). Вимагає цим (пра)отець (Давид), щоб ми попередньо в повній згоді, в одному дусі і в одних думках (1Кор.1:10), височіли до істинного розуміння істотної особливості Божої істоти, бо в цьому, звичайно, полягає звеличення імені Божого разом. Якщо хтось став через це причасником виливу Божества, так що прийнятим виявився під Божественний захист і таким чином став перемагати ворогів, які тепер не можуть більше радіти його падінню, то саме звеличувати він це могутність у 29-му псалмі в словах: Звеличу Тебе, Господи, що Ти прийняв мене під ним Пс.29: 2). Але Бог звеличує буває, якщо Йому нутро наша освячується в оселі, чому і напис псалма того таке: Хвалебна пісня освяченні дому Давидового (Пс.29:1) 154 . Про прохання: Нехай святиться ім'я Твоє і про наступних, поставлених у наказовій формі, тут треба помітити ще наступне. І перекладачі (Сімдесят тлумачів) наказову форму зазвичай вживали замість бажаної, наприклад, у Псалмах: Так оніміють (γενηθήτω) вуста брехливі, які проти праведника говорять зло (Пс.30:19) замість: о, якби оніміли (εννθε А також: Нехай захопить (ἐξερευνησάτω) позикодавець все, що є у нього; хай не знайдеться (ὁπαρξάτω) того, хто допомагає йому (Пс.108:11–12), які фрази в псалмі 108-му висловлені про Юду тому, що весь псалом є не що інше як молитва, щоб на Юду обрушилися то такі, то інші нещастя. А оскільки Татіан 155 не знав, що через γενηθήτω (хай буде) не щоразу позначає бажання, а часто і наказ, то прийшов він до дуже безбожної думки, ніби словами: Нехай буде (γενηθήτω) світло (Бут.1:3) не наказ виявлено, а бажання, щоб; тому що (каже він у своєму безбожному способі думок) Бог був до того часу в темряві. На це йому можна заперечити: Як же він тлумачитиме потім такі вислови: Хай виростить (βλαστησάτω) земля траву на корм (Бут.1: 11); і: Нехай збереться (συναχθήτω) вода, яка під небом (Бут.1: 9); і: Нехай зробить (ἑξαγαγέτω) вода живих плазунів (Бут.1:20); і: Хай зробить (ἑξαγαγέτω) земля живі істоти (Бут.1:24)? Залишаючись собі послідовним, Татіан чи не хоче вже стверджувати, що й до води, що під небом Бог виявляв бажання, щоб вона зібралася в одне місце? Чи не для того вже висловлював Він бажання: Хай виростить земля (Бут.1:11), щоб від проростів її їсти? І якщо світло Богу необхідне було, то що за необхідність належала Йому бажати від землі твору нею водних тварин, повітряних та на суші? Але якщо (Татіан) нав'язувати Богу бажання таких речей визнає, звичайно, безглуздістю, хоча вирази ці стоять теж у наказовій формі, то чому ж і про сови: Нехай буде світло (Бут.1:3) не можна стверджувати подібного ж, тобто. що тут не бажання виражене, а наказ? Це вважав я за необхідне, – так як «молитва Господня» запропонована нам у наказовій формі, – наповнити про хибне тлумачення (деяких місць Писання Татіаном) заради тих, яких і ми колись знали, але які їм були введені в оману і прийняли його нечестиве вчення. § 25. Хай прийде царство Твоє. Під цим царством треба розуміти царство Боже всередині праведного, де панує Бог (Отець і Син), подібно до того, як у серці грішника панують сатана та гріх. Це і попереднє прохання повинні б ми постійно повторювати тому, що ім'я Боже на землі ніколи зовсім не святиться, і Царство Боже ніколи досконало не настає. А оскільки царство Боже і царство гріха одне поруч іншого існувати не можуть, то маємо невтомно боротися проти гріха. Хай прийде царство Твоє (Мф.6: 10; Лк.11: 2). Якщо царство Боже, за словом нашого Господа і Спасителя, приходить не із зовнішньою пишністю і не можна сказати: ось воно тут, чи ось там: якщо царство Боже в нашій нутрощі (Лк.17:20–21), – бо дуже близьке до нас слово це; воно в наших устах і в нашому серці (Втор.30:14; пор. Рим.10:8–10), то той, хто молиться за царство Боже, очевидно з правом молиться про те, щоб повстало в ньому царство Боже, принесло б плід і розвинулося до досконалості. Кожен святий перебуває під Божою владою і слухняний духовному закону Божому (на противагу закону плоті; пор. Рим.7:23), і Бог живе в ньому як би в добре влаштованій державі: перебуває в ньому Отець, а разом з Отцем панує в досконалій душі і Христос; як свідчать про те вище наведені слова Його: Прийдемо до нього і обитель у нього створимо (Ін.14:23). На мою думку, під царством Божим треба розуміти той щасливий стан розуму, коли його думки впорядковані та пройняті мудрістю; а під царством Христовим треба розуміти слова, висловлені для спасіння слухачів і сповнені справи праведності та інших чеснот: бо Син Божий є слово (Ін.1:1) і праведність (1Кор.1:30) 157 . Кожен грішник, навпаки, перебуває під владою князя цього світу тому, що кожен грішник належить до справжнього злого світу як той, хто не зраджує себе Тому, Який зрадив Самого Себе за нас грішників, щоб врятувати нас від справжнього злого світу, врятувати за волею Бога і нашого Отця, як говориться про це в посланні до Гала. Але хто через навмисне перебування у гріхах залишається під владою князя цього світу, той перебуває у владі та гріху. Тому наставлені Павлом не будемо працювати гріха, запрошує ж апостол нас до цього словами: І так нехай не царює гріх у смертному вашому тілі, щоб вам коритися йому в похотях (Рим.6: 12). Проте щодо обох прохань: «Нехай святиться ім’я Твоє» і: «Нехай прийде Царство Твоє» (Матвія 6:9; Луки 11:2), можливо, хтось може заперечити: «Якщо той, хто молиться, молиться в надії бути почутим і вислуханий один раз, то після того, що щойно було сказано, очевидно, що ім’я Боже вже освячене тим, хто молиться, і йому дана частка в Царстві Божому, і якщо він вдається в цьому, це зручно? After this, he should pray again for what he already has, as if he did not yet have it - pray and say: Hallowed be Thy name; може твоє царство прийде? Therefore, in some cases, aren’t these petitions more appropriate; Хай святиться ім'я Твоє; може Царство Твоє покине? На це відповідаємо. Подібно до того, як той, хто молиться за слово мудрості і знання ( 1Кор.12:8 ), з зручністю і завжди про те молитися може тому, що у разі виконання його молитви постійно він більше понять набуває про мудрість і науку, а все, що осягається тут на землі, пізнається їм лише частково (1Кор.13:9). відкриється тільки тоді, коли дух побачить духовне віч-на-віч ( 1Кор.13,12 ) крім чуттєвого сприйняття: - так само і кожному з нас неможливо святити ім'я Боже досконалим чином і досконале ж брати участь у Його царстві, якщо вже в науці і мудрості, але без сумніву і в інших чеснотах. До досконалого ми прагнемо, якщо того домагаємося що перед нами, а що позаду нас якщо забуваємо (Фил.3:13). Отже, якщо ми невтомно простягаємось надалі, то царство Боже свого вищого пункту тоді в нас досягне, коли виповниться слово апостола, що Христос після підкорення всіх Своїх ворогів передасть царство Богові Отцеві, нехай буде Бог усе і в усьому (1Кор.15:24,28). Тому будемо в невпинній молитві, в душевному стані через Сина Божого обожнюваному 158 , волати до нашого небесного Батька: Нехай святиться ім'я Твоє; хай прийде царство Твоє. Далі щодо царства Божого потрібно ще й таке мати на увазі. Подібно до того, як праведність і беззаконня не мають між собою нічого спільного, світло не з'єднується з пітьмою, і Христос не однодумний з веліаром (2Кор.6:14–15) 159 : так само не може існувати поряд із царством Божим і царство гріха. Тому, якщо ми перебуваємо під владою, то гріх ніяким чином не може царювати в смертному тілі нашому (Рим.6:12) і вже не маємо ми права слідувати його наказам, коли він хоче схилити нашу душу до плотських і Богопротивних діл: навпаки, повинні ми земні члени умертвляти (Кол.3:5) посл. до Гал.5:22–23 ), при чому Господь у нас ходить ніби в духовному раї і один тільки Він над нами панує зі Своїм Помазаником, який у нас сидить праворуч тієї духовної сили 160 , яку ми бажаємо отримувати; Він і буде сидіти там, доки всі Його вороги в нас не впадуть до підніжжя ніг Його (Пс.109:1; 1Кор.15:25; Євр.10:12–13) і не скасується в нас всяке начальство і всяка влада і сила (1Кор.15:2) Можливо, що у кожному з нас останній ворог , тобто. смерть, винищиться (1Кор.15:26), так що і в нас Христос буде говорити: Смерть, де твоє жало? Пекло, де твоя перемога (1Кор.15:55; Ос 13:14). Вже тепер тлінне в нас має, отже, одягатися святістю і нетлінням, що перебувають у цнотливості (Мт.22:30) і повній чистоті; і смертне, після знищення смерті, має бути безсмертям Отця ( 1Кор.15:53 ​​), так що, перебуваючи під пануванням Божим, ми вже тепер маємо переваги відродження 162 і воскресіння. § 26. Хай буде воля Твоя і на землі, як на небі. У цих словах висловлюється прохання: 1) щоб воля Божа нами, жителями землі, так само виконувалась, як і небожителів (до яких злих духів у небесних країнах однак не можна зараховувати); або 2) щоб вона була здійснена членами Церкви, як і Христом; або, нарешті, 3) щоб вона була виконувана на землі як тими з людей, які небесно налаштовані, так і тими, що думають лише про земне. Нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі (Мт.6:10). Лука, опускаючи ці слова, після Нехай прийде царство Твоє, переходить прямо до Хліба нашого насущного дай нам на цей день (Лк.11:3). Вищенаведені слова передаються тільки Матвієм; тут ми розглянемо їх у зв'язку із попередніми. Оскільки ми, що моляться, перебувають ще тут на землі, знаємо, що воля Божа сповнюється всіма небожниками, то й молимося про те, щоб вона і на землі в усьому була сповнена так само. А це буде тоді, коли нічого ми не робитимемо всупереч волі Божій. Якщо ж воля Божа і нами на землі так само точно буде виконуватися, як це відбувається на небі, то ми будемо схожі на небожителів тому, що подібно до них тоді ми будемо носити в собі образ Небесного (1Кор.15:49; тобто Христа, Який у всьому слухняний був волі небесного Батька, ); небесне царство (Мф.7:21); а коли (ніколи) ми переселимося на небо, тоді знову наші нащадки на землі молитимуться, щоб їм бути схожими на нас. Втім, цей вислів як на небі, так і на землі може бути прийнятий, - звичайно тільки в Матвія, - і за загальне (Тобто за те, що стосується кожного з трьох перших прохань), так що молячись ми могли б говорити так: Нехай святиться ім'я Твоє і на землі, як на небі; нехай прийде до нас царство Твоє і на землі, як на небі; нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі. Адже небожителям ім'я Боже вже святитися; Царство Боже для них уже настало; воля Божа ними вже виконується. Нам на землі ще бракує всього цього; ми можемо брати участь у всьому цьому лише в тому випадку, якщо виявляємося гідними того, щоб Бог вислуховував наші молитви про все це. Але хтось з приводу виразу: Хай буде воля Твоя і на землі, як на небі, можливо, запропонувати таке питання: Як може бути виконувана воля Божа на небі, коли там духи злості (Еф.6: 12) є, через які меч Божий і на небі (кров'ю) упивається (Іс.36:5)? І якщо ми молимося, щоб воля Божа і на землі так само була виконувана, як і на небі це відбувається, то чи не молимося тоді ми і про те, самі того не усвідомлюючи, щоб ворожі нам сили перебували і на землі, куди він приходять з неба тому, що на землі багато хто саме через те порочне і живе, що потрапляє? Але хто небо (в місці з Іс.66:1) розуміє образно і розуміє під ним Христа, а під землею Церква, бо який же трон може бути гіднішим за Отця, як не Христос; і чому природніше бути підніжжям ніг Божих як не Церкви, той легко розв'язати це питання і скаже: тому-то і повинно молитися, щоб кожен зчленований церкви так само виконував волю Отця, як виконував її Христос, Який прийшов творити волю Свого Отця (Ін.6:38) і здійснив її цілком (4). Хто Йому (Христові) відданий, той проникнути буде виконувати волю (Батька), так що тоді вона і на землі подібним же чином буде здійсняться, як і на небі тому, що відданий Господу стає, за Павлом, єдиний дух з Ним (1Кор.6: 17). І я вважаю, це обговорити його ретельніше 164 . А ким воно буде відкинуте, тому можна вказати на те, що в ув'язненні цієї Євангелії (у якій знаходиться прохання молитви «Отче наш», тобто Євангелія від Матвія), Господь сказав після воскресіння Своїм учням: Дана Мені всяка влада на небі 165 і на землі (8). «До влади над небожниками, каже Він, отримав Я владу і над жителями землі». Небожителі освічені були Сином Божим раніше166; але в повноту часів (Еф.1:10; Гал.4:4), внаслідок даної Сину Божому влади, і жителі наслідувати стали панівному на небі моральному порядку, на відновлення якого Спаситель отримав повноваження. Він приймає до Себе учнів певним чином, отже, як співробітників, Його підтримують своїми молитвами до Отця про те, щоб за силою даної Йому, Христу, влади як над небом, так і над землею, Йому дано було повноваження упорядкувати і земне так само, як підкорене Йому небесне; і таким чином Він міг би привести справу до щасливої ​​мети для підкорених Йому 167 . Але хто під небом розуміє Спасителя, а під землею Церкву, і стверджувати буде, що небо є Первородний всієї тварі (Кол.1:15), на якому Отець спочиває як на троні, той скаже, що людина (тобто. людська природа Христа), Якого Він (перворідний або єдинородний Син небесного Батька) прийняв і заради Свого приниження і Своєї послуху (в образі Якого) навіть до смерті (Фил.2:8) наділений був тією могутністю, той скаже, що саме ця людина в Ньому говорив на воскресіння: Мф.28:18), тому що в якості людини Спаситель отримав владу над небожниками рівну владі над ними Єдинородного, так що людина в Спаситель цю владу поділяє з Єдинородною, та людина, яка тісно з'єдналася з Його Божеством і утворюється з Ним тільки одна особа 168 . А оскільки інше пояснення (за яким небо не алегорично має бути зрозуміле, а буквально), ще не дозволяє сумніву, як воля Божа може виповняться на небі, коли духи злості в країнах неба полягають у боротьбі з жителями землі (Еф.6:12), то питання з цієї точки зору може бути вирішене і тому свою батьківщину на небі (Фил.3:20), собі скарби збирає на небі (Мф.6:20), має серце на небі і носити у собі образ Небесного (тобто. стає Христу доцільним; 1Кор.15:49 ), подібно до того як така людина, без сумніву, не в міркуванні місця на землі не відноситься і не належить до світу нижчого, а звичайно, за напрямом життя належить небу і відноситься до кращого, небесного світу: так само і духи злоби, що перебувають у країнах неба, свою ж батьківщину мають скарби на землі (Мф.6: 19) і носять у собі образ земного (1Кор.15:49), який є початок творчості Божого, створений на посміховисько ангелам (Іов.40:14) 169 , не небесні суть духи, і через злих своїх прихильностей ще не можуть бути. Тому якщо говориться: Хай буде воля Твоя і на землі, як на небі, то тих духів злоби, які через гордість відпали (від Бога) разом із спавшим з неба подібно до блискавки (Лк.10:18) (сатаною), не треба зараховувати до небожителів. Може бути, і наш Спаситель заповіддю про те молиться, щоб воля Отця сповнювалася і на землі так само, як вона виконується на небі, не за тих, хто живе в якомусь місці землі, наказав молитися, щоб вони стали подібними до неба, яке було в якомусь місці, але хотів молитві лише той предмет вказати, щоб усе земне, тобто. зле і земним речам схоже, скидалося на добре, що має свою вітчизну на небі (Фил.3:20), щоб все стало небом 171 . Грішник є земля, якою він завжди і залишиться; і повернеться він якимось чином до свого походження, якщо не звернеться (тобто перетвориться на пилюку, якщо не покається: і залишиться в стані не перетвореному); а хто волю Божу творити і слідує спасительним духовним законам, той є небо. Нехай через гріхи свої виявляємося ми землею; тому й повинні молитися, щоб і на нас воля Божа щодо нашого поліпшення так само простягалася, як вона почала вже діяти в тих, які перед нами небом стали або виявляються небом; або покладемо, що ми вважаємося у Бога належать вже до неба, а не до землі: у такому разі молитися ми повинні про те, щоб як на небі сповнюється воля Божа, так само вона виконувалася б і на землі; я розумію, в злих людях, яке могли б перетворитися на небо, так що на землі не було б більше і землі, а все стало б небом. Якби за цим тлумаченням воля Божа і на землі так само виконувалася, як виконується вона на небі, то земля не залишилася б і землею тому, що, усвідомлюючи це іншим прикладом, якби воля Божа, безпутною людиною була так само виконувана, як вона виконується поміркованим, то безпутні звернулися б у поміркованих; або якби воля Божа, як вона виконується праведним, виконувалася і неправедним, то неправедні перетворилися б на праведних. Тому якщо Божа воля виконується і на землі так само, як і на небі, то всі ми станемо небом; тому що, хоча плоть, яка не користує ні мало (Ін.6: 63), і споріднена їй кров царства Божого успадкувати не можуть (1Кор.15: 50), все-таки те має бути сказано, що воно і тими успадковується, хто свої плоть і землю, персть і кров перетворили на субстанцію небесну. § 27. Хліб наш насущний, дано нам на сьогодні. - Під хлібом тут слід розуміти не тілесну їжу, а душу. Цією їжею для душі є слово Боже і свята євхаристія. Звичайно, не годиться однакова душевна їжа як для недосконалих, так і для досконалих. Але навіть і найпростіші істини Божественного одкровення становлять для душі їжу вищу, ніж дотепні лжевчення. – Цим хлібом душі, що називається також «древом життя» та «мудрістю», підтримуються основи людської істоти (субстанція її); -Бо їм підтримується здоровою і сильною духовна сутність людини, а саме душа. Ця душевна наша їжа спільна нам з ангелами; тому й ангели можуть від нас отримувати цю їжу, подібно до того, як і ми у свою чергу може бути духовно харчовані добрими та злими ангелами та нашими ближніми. – Тому ми молимо Бога, щоб Він щойно названий хліб дав нам сьогодні, тобто. на справжнє життя, або на поточний період часу, і щоб Він подавав нам щодня, тобто. у період після цього земного життя, коли Бог виявиться надзвичайно милосердним і відпустити гріхи навіть проти Святого Духа. Нарешті ми називаємо цей хліб нашим тому, що святим все належить. Хліб наш насущний 173 дай нам на цей день (Мф.6: 11), або, як Лука передає: хліб наш насущний подавай нам щодня (Лк.11: 3). Оскільки багато хто тримається тієї думки, ніби в цих словах нам запропоновано молитися про тілесний хліб, то справа варта того, щоб у подальшому показати брехливість цієї думки і розвинути правильне щодо насущного хліба . Можна їм на це так повернути: Яким же чином наказав молитися Батькові про небесне і велике (пор. в §§ 14 і 16) міг заповідь дати молитися Батькові про земне і про дрібниці, як би, за їхнім розумінням, забув Він те, чого вчив необхідний тілу, що не подається нам є хліб небесний, ні молитва про нього не є молитва про щось велике? Ідучи за Вчителем, ми ґрунтовно розслідуємо, як Він навчав про хліб. До тих, що прийшли в Капернаум, щоб відшукати Його, у Івана говорить Він так: Істинно, істинно кажу вам: Ви шукаєте Мене не тому, що бачили чудеса, а тому, що їли хліб і наситилися (Ін.6:26). Хто від благословених Ісусом хлібів їв і наситився, той відчуває в собі сильне бажання ближче пізнати Сина Божого і поспішає до Нього. Тому Він дає чудову заповідь у словах: Намагайтеся не про минущу їжу, а про їжу, що залишається для життя вічного, яке дає вам Син людський (Ів.6:27). А коли слухачі, питаючи Христа, казали: Що нам робити, щоб чинити справи Божі (тобто справи Богові угодні), то Ісус сказав їм у відповідь: Ось справа Божа, щоб ви вірували в Того, Кого Він послав (Ін.6:28–29) 175 . Але послав Бог, як написано в псалмі, Своє Слово та їх зцілив (Пс.56:20), тобто. хворих; і ті, хто вірить цьому Слову, творять справи Божі, які є їжею 176 , що залишається для вічного життя (Ін.6:27). І справжній хліб небесний (який має бути відмінний від манни, яка була лише прообразом дійсного небесного хліба), каже Він, дає вам Мій Батько, бо хліб Божий є Той, що сходить з небес і дасть життя світові. (Ін.6: 32–33). Але цей справжній хліб є той, яким живиться істинний, створений на образ Божий, людина (Кол.3:10; тобто найголовніша складова частина людської істоти, Створена на образ Божий, душа); той, хто харчується цим хлібом, стає подібним до Творця 177 . А якщо так, то чому пристойніше бути душевною їжею, як не Божому слову? Або для розуму того, хто осягає Божественну мудрість, що може бути коштовніше за неї? І що інше, як не істина, більше відповідає духовній природі? А якщо хтось заперечить проти цього і скаже, що Він (Христос) не вчить молитві про щоденний хліб, як про щось (від Нього Самого) відмінне 178 , той нехай вислухає, як Він і в Євангелії по Івану говорить про цей хліб те, що про щось від Нього Самого відмінне. Як про щось (від Нього Самого) добре говорить Він про цей хліб у словах: Не Мойсей дав вам хліб з неба, а Отець Мій дає вам справжній хліб з небес (Ін.6:34) 179 . А до тих, хто Йому відповідав: Подавай нам такий хліб завжди (Ів.6:34), говорить Він про цей хліб, ототожнюючи той із Самим собою: Я є хліб життя; Хто приходить до Мене, не хотітиме, і віруючий у Мене не буде жадати ніколи (Ів.6:35). І трохи згодом: Я хліб живий; що зійшов із небес; їсть хліб цей буде жити на віки; Хліб же, який Я дам 180 , є тіло Моє, яке Я віддам за життя світу (Ів.6:51–52). Так як у Писанні всяка їжа називається хлібом, як це ясно з написаного Мойсеєм: Сорок днів він хліба не їв (тобто взагалі ніякої їжі) і води не пив (Втор.9: 9); і так як слово, що служить їжею, різнорідне і різноманітне тому, що не всі можуть бути харчовані твердими і важко осягані Божественними вченнями: то тому ось Він, бажаючи запропонувати більш досконалим пристойну борцям їжу 181 , і каже: Хліб ж, який Я дам, 5 . І безпосередньо за тим: Якщо не будете їсти плоті Сина людського і пити крові Його, то не будете мати життя в собі. Той, Хто їсть Мою плоть і п'є Мою кров, має життя вічне; і Я воскрешу його в останній день. Бо тіло Моє істинно є їжею, і кров Моя істинно є пиття. Той, Хто їсть Мою плоть і п'є Мою кров, перебуває в Мені і Я в ньому. Як послав Мене живий Отець і Я живу Батьком: так і той, хто Мене їсть, буде жити Мною (Ів.6:54–57). Це тіло Христове є тому справжня їжа; вона стала плоттю як Слово за висловом: І Слово стало тілом (Ів.1:14). Коли ми куштуємо від неї (тобто. від Слова, що стало тілом), тоді вона і в нас живе (Ін 1:14). А коли вона поділяється буває 182 , тоді сповнюється слово : І ми бачили Його славу ( Ін.1:14 ) 183 . Це є хліб, що зійшов з небес. Не так, як ваші батьки їли манну і померли; їсть хліб цей буде жити вічно (Ін.6:58). Навпаки, звертаючись до неповнолітніх і котрі діяли ще по-людськи Коринтянам, Павло каже: Я живив вас молоком, а не твердою їжею; бо ви були ще не в силах, та й тепер не в силах, бо ви ще тілесні (1Кор.3:2–3). І в Посланні до Євреїв: Вам потрібне молоко, а не тверда їжа. Кожен, що живиться молоком, не обізнаний у словах правди (тобто у вищих християнських навчаннях), тому що він немовля. Тверда ж їжа властиво досконалим, яких почуття (головним чином судинна здатність), навичкою привчені до розрізнення добра і зла (Євр.5:12–14) 185 . А також вислів: Інший упевнений, що можна їсти все, а немічний їсть овочі (Рим.14:2) відноситься, на мою думку, найближчим чином не до тілесної їжі 186, а до слова Божого, що живить душу. Сильний вірою і цілком досконалий може осягати все; і до нього застосовується слово: Інший вірить, що можна їсти все (Рим.14: 2); менш сильний і недосконалий задовольняється найпростішими і не особливо важкими вченнями, і такого він (тобто апостол), має на увазі, кажучи: А немічний їсть тільки овочі (Рим.14:3) 187 . Але потім і що в Соломона в Книзі Притч зустрічається, але наставляє, на мою думку, тому ж, тобто. що той, хто не осягає у своїй простоті вчень найважчих і вищих, але не живих і хибних будь-яких думок, переважає перед тим, який хоч і розважливіший, і проникливіший, і здатніший до розуміння тих речей, але не в змозі усвідомити основ миру і згоди у всесвіті 188 . Вислів Соломона читається так: Краще зеленню пригощатися з любов'ю і прихильністю, ніж є відгодованого тільця у недоброзичливого (Прип.15:17). Часто від того бенкет і простий, але влаштований від чистої совісті людьми не можуть запропонувати нам більшого, ми приймали, будучи до них покликані в гості, з великим задоволенням, ніж високі, але з пізнанням Бога не миряться слова, в яких з брехливою переконливістю пропонувалося було інше вчення, ніж як ви пророків (Мф.22:40) 189. Наслідуємо настанову нашого Спасителя і, перебуваючи у вірі і праведному житті, молитимемо Отця про живий хліб, який те саме, що й хліб, насущний (ἐπιοὐσιον); будемо молитися, щоб не захворіти від нестачі душевної їжі або щоб не померти для Бога з голоду ми розглянути значення слова ἐπιοὐσιον (Мф.6:11 та Лк.11:3) Насамперед слід знати, що слово ἐπιοὐσιον ні в грецьких письменників, ні в кого не зустрічається, ні в мові повсякденного спілкування воно не вживається, а утворено, здається, самими євангелістами. Матвій і Лука, що ввели це слово, обидва вжили це зовсім між собою згідно в тому самому місці. Так само чинили під час перекладення з єврейської інших місць (Писання) і перекладачі 190 . Тому що який же грек колись висловлювався так: ἐνωτἱζου (у Сімдесяти, наприклад, в Іс.1:2; Пс.5:2; 16:1; 38:13 і взагалі часто) або ἀχουτὶσθητι (звичайно мало б бути, дієслова у Сімдесяти зустрічається лише дійсна запорука, наприклад, у Пс.2:14; Вираз цілком схожий на ἐπιούσιος, висловлений устами Божими, переданий Мойсеєм, у якого написано: Ви будете для Мене λαὸς περιούσιος (Вих.19:5) 191 . І очевидно, що обидва слова утворені від οὐσία 192 : першим (ἐπιούσιον) власне позначається хліб, що з'єднується з нашою істотою (субстанцією, οὑσία) 193 ; а через останнє (περιούσιον) позначається той народ, який стає власністю (οὐσία) (Бога) і утворює надбання Його. Субстанції (οὐσία) у власному значенні 194 тими, за впевненістю яких безтілесні істоти раніше існують 195 , втім, розуміються як істоти безтілесні, які у своєму існуванні незмінні і ні до розмноження нездатні, ні применшення не відчувають, що становить особливість лише тілесних речей, Бути він для підтримки себе і харчування постійно потребують нового матеріалу. Якщо у певний час цієї речовини в них більше додається, ніж втрачається, слід збільшення; якщо ж прибуває його думка, то наслідком цього буває зменшення тих речей. Багато хто з речей, можливо, не отримують і зовсім ніякого додавання, і тому, так би мовити, нестримно прагне зменшення. Ті, навпаки, на думку яких існування безтілесних речей розвивається лише після (тілесних) 196 і яким передує тілесні речі, поняття про неї (тобто субстанції), визначають так: речей, та якщо з цих тіл окремі речі; чи інакше: вона є не має ніяких властивостей першооснова 198; або те, що існує раніше (реальних) речей; або: що набуває будь-яких форм і змін, саме за своїм поняттям незмінно; або: що допускає будь-яку зміну і перетворення. За цими (філософами) субстанція за своїм поняттям, отже, безякісна та безформна; вона не має навіть певної величини, а служить запобіжним місцем, основою для будь-якої якості. Формою 199 називають у зв'язку (у зв'язку з субстанцією) всякий рід дійсності 200 взагалі, до якої належить і руху і стану (особливі відносини та властивості речі, наприклад, величина і т.д.); все-таки жодної з цих (форм), як стверджують, субстанція не має як такої; але завжди і необхідно пов'язана з якоюсь однією з них; однак так, що при своїй пасивності форма проте доступна всім впливом з боку утворювача (τοῦ ποιοῦντος), так що цей може її утворити та змінювати. У субстанції жива і весь всесвіт проникаюча сила 201 повинна бути причиною, що робить будь-яку форму і всі зміни в ній. І вона (тобто субстанція), кажуть, суціль мінлива і суцільно ділима і кожна субстанція може з кожною (іншою) з'єднаються в одну єдність 202 . Тому ми тепер через ἐπιούσιος ἄρτος (насущний хліб) і περιούσιος λαός (народ – власність) увійшли до цього розслідування слова οὐσία (субстанція) і для розрізнення значень οὐσία; а в попередньому хлібі, про який ми повинні молитися, був духовний (пор. початок цього §): то повинні ми ту субстанцію мислити спорідненою з хлібом (отже духовною), щоб подібно до того як тілесний хліб при перетравленні його (буквально: при поділі його в тілі) переходить в субстанцію тіла, так само і живий, з неба з душі від своєї сили тому, що їм харчуватиметься. Такого роду є той насущний (ἐπιούσιος) хліб, про який ми молимося 203 . І знову: подібно до того як дивлячись по суті їжі, тобто. чи буде вона твердою і пристойною борцям, чи молочною і рослинною, отримує і різну силу, що харчується нею: так само і харчування словом Божим, яке лунає то як молоко пристойне дітям, то як овочі властиво слабким, то як м'ясо пристойне борцям, так само, говоримо, говоримо, що кожен, хто їм харчується, у міру особистого свого ставлення до нього, робиться здатним або до цього або до того і стає таким чи таким. Втім, є багато що вважається за їжу, а шкідливо; є багато іншого, ніж породжуються хвороби; і знову інше є, що не може бути навіть перетравлюваним: все це переноситься і на відмінність навчань, що вважаються за їжу (духовну). Насущний (ἐπιούσιος) хліб, отже, є той, який духовній (λογιχῇ) природі цілком відповідаючи і самої субстанції будучи схожий, доставляє душі разом здоров'я, благодушніше і силу, і їдить від нього повідомляє щось від власного неперехідного Мт.24:35; 5:18; Цей насущний хліб називається в Писанні, як мені здається, і іншим ім'ям дерева життя; і хто простягає руку до нього і бере від нього, той житиме вічно (Бут.3:22). Це дерево у Соломона називається і третім ім'ям премудрості Божої. Вона (тобто премудрість) є деревом життя для всіх, які твердо тримаються її і дарує безпеку тим, хто на неї спирається як на Господа (Прип.3:18). Але й ангели харчуються, тільки не речовим хлібом, а Божою премудрістю, спогляданням істини та премудрості 204 , чим вони й зміцнюються до здійснення покладених на них справ. У псалмах говориться, що ангели саме харчуються і що при цьому чада Божі 205 , як називаються євреї, вступають у спілкування з ангелами і стають ніби їхніми співтрапезниками. Тільки такий вислів: Хліб ангельський їв людина (Пс.77:25). Тому що не такою ж мірою обмежений наш розум, щоб думати, ніби ангели отримували завжди деякий речовий (σωματιχός) хліб, який, за свідченням (Письма), з неба падав тим, хто вийшов з Єгипту, і начебто вони харчувалися ним, і ніби євреям саме цей хліб ниспола. духами 206 . При нашому дослідженні, що це за «насущний хліб», що це за «дерево життя» і що за «Божественна мудрість» і яка це така їжа властива святим людям та ангелам, доречно звернути увагу і на тих трьох чоловіків, що зупинялися, за зображенням Книги Буття, у Авраама та їли хліби. гарячому попелі (Бут.13:2 і д.): може бути виключно і тільки образно 207 цим виражено те лише, що святі не тільки людям, але розуму і розуму і вищих сил можуть повідомляти їжу частиною для користі їх 208, частиною ж для доказу, якою можуть вони користуватися надзвичайно поживною їжею. Таким доказом (людської спроможності) ангели лише радіють і ними харчуються і тим більше готовності виявляють бути помічниками людині і всіляко йому в тому сприяти, щоб, насолоджуючись такою їжею і, так би мовити, харчуючись нею, отримував він ще більше і вище, ніж те, що при колишніх своїх пізнаннях, він він. Тому, втім, не треба дивуватися, що людина і ангелів живить тому, що навіть Христос оголошує, що Він стоїть перед дверима і стукає, щоб до того, хто відчинить, увійти і разом з ним їсти від зібраних у нього запасів, і щоб потім і від своїх запасів наділити того, що перед тим у міру сил (3). ). Той, отже, хто живиться насущним хлібом і зміцнює через нього своє серце, той стає сином Божим; навпаки, той, хто харчується зміїним хлібом, є не інший, хто як духовний Ефіоп і по підступах змія так само перетворюється на змія 209 , так що хоча б і хрещення домагався, почує він від Сина Божого 210 закид: Ви змії, ви єхидні; хто навіяв вам тікати від майбутнього гніву (Мф.3: 7; Лк.3: 7)? Про зміїне тіло, що служить їжею для Ефіопів, говорить Давид 211: Ти розплющив голови зміїв у воді; Ти розтрощив, розмозжив голову дракона, віддав його в їжу мешканцям Ефіопії (Пс.73:13–14)212. І хоча як Син Божий є особистість, так і ворог наш дракон, змій, сатана, злий ворог наш, є також особистість: все-таки можливий виявляється, щоб як той, так і іншого тому чи цьому люди служили їжею; не неможливо, отже, щоб кожен із нас зокрема був живим як усіма добрими та злими силами, так і людьми. Тому, коли Петро готувався вступити в спілкування з сотником Корнілієм і зібралися в Кесарії, а, отже, і язичників допустити до слухання слова Божого, то побачив він за чотири кінці полотно, що спускається з неба, в якому знаходилися всі чотириногі, плазуни і дикі тварини землі; і було йому наказ встати, закласти і їсти; а коли він від цього відмовлявся словами: Господи, Ти знаєш, що в мої уста ніколи не входило нічого поганого чи нечистого (Дії 10:14; 11:8), тоді було йому навіяно жодної людини не називати поганою чи нечистою (Дії 10:28) 213 тому, що очищене. Справжні слова: Що Бог очистив, того не вважай нечистим (9). Відмінність їжі чистої від нечистої, що робиться в законах Мойсея при назві багатьох тварин (Лев.11:2–47 ; Втор.14:3–20 ) і має співвідношення з різними моральними властивостями розумних істот, вчить тому, що одні з них (проти, розумних істот), розумних істот). шкідливий, доки Бог усіх їх або по кілька з кожного роду (тобто з роду юдеїв і язичників), не очистити і через це не зробить їх здоровою їжею 214 . З їжею справа так, і різноманітність її полягає у сказаному; тим часом, як на противагу всьому згаданому, є ще істинно і єдино насущний хліб, про який ми повинні молитися, щоб його бути нам гідним; словом повинні ми харчуватися, яке вже на початку було у Бога і Бога (Ін.1:1), і через це уподібнюватися Богу. Хто-небудь, звичайно, може заперечити, що слово ἐπιούσιον утворене від ἐπιέναι (наближатися, наступати, слідувати), і, отже, тут нам пропонується молитися, щоб хліб, властивий майбутньому світу Бог дав нам уже наперед, так щоб ми деяким чином вже було нам за те дня; цього дня слід розуміти про справжній світ, а «завтра», «вранці» про майбутнє 215 . Але так як перше розуміння (тобто коли ἐπιούσιος виробляється буває від οὐσία), принаймні, на мою думку, краще, то (не входячи в подробиці, що це і якого роду цей властивий майбутньому світу хліб) хочемо ми (на додаток до викладеного) Мф.6:11) слова σήμερον (сього дня) або замість цього поставленого у Луки (Лк.11:3) виразу χαθ’ ἡμέραν (щодня) 216 . Писання часто буває зазвичай все продовження часу (ὰὶών) позначати через вирази: нині, сьогодні, як, наприклад, у місці: Він отець Моавітян донині (Бут.19: 37); і: Він батько Аммонітян донині (Бут.19: 38); і: І пронеслося слово це між юдеями до цього дня (Мт.28: 15) 217; і в псалмах: Нині, коли почуєте голос Його, не озлобіть сердець ваших (Пс.94:8) 218 ​​. Але найвизначніше це в книзі Ісуса так: «Не відступайте від Господа навіть до сьогодення» 219 . А якщо під нині, під сьогодні розуміється весь справжній період часу, то вчора, звичайно, є період часу, що пройшов. Це, на нашу думку, виражається в псалмах і у Павла, в посланні до євреїв у такий спосіб. У псалмах так: Перед очима Твоїми тисяча років як день вчорашній, коли він пройшов (Пс.89: 4) 220; і порівнюється тут із вчорашнім днем ​​на відміну від нинішнього (на думку інших) відоме тисячоліття221; а в апостола написано: Ісус Христос вчора і цього дня і на віки (εὶς τούς αὶῶνας 222 ) той самий (Євр.13:8). Зовсім і нема чого тут дивуватися, що для Бога цілий період часу в відносному сенсі стільки ж триває, як у нас один день; я вважаю, що для Нього він ще коротший 223 . Потрібно також дослідити 224 , чи не до еонів 225 відноситься, що сказано про наказаних (ізраїльтянам) на певні дні або місяці або часи або роки святах або релігійних зборах. Якщо закон має тінь майбутнього (Євр.10:1), то багато хто з суботи має бути тінню багатьох днів226; і, внаслідок того, що невідомий мені місяць з відомим сонцем у певні періоди входить у поєднання, повертаються молодик 227 . Але якщо й перший місяць 228 і від цього дні десятий до чотирнадцятого 229 і свято опрісноків 230 від дня чотирнадцятого до двадцять першого мають тінь майбутнього, то хто після цього настільки мудрий і настільки богоугодний, що він між такими багатьма місяцями побачить день перший і від цього десятий. І що маю я сказати про свято семи тижнів 231 і про сьомий місяць 232 , якого молодик був святом трубним 233 і якого десятий (день) був днем ​​очищення 234 тому, що вони (стан тінню майбутнього), Богу лише відомі, Який їх встановив? І хто пройде духом Христовим у тій мірі, щоб міг зрозуміти суботні роки, призначені для звільнення єврейських рабів, для прощення боргів і для залишення під парою священної землі 235 ? Ще вище ніж свято семиріччя, так званий, ювілейний рік236; але якого роду цей або призначені до виконання в цей закони 237 , про те ніхто не може скласти себе хоча б певною мірою ясного поняття окрім Того, Хто зрів у пораду Отця (тобто крім єдинородного Сина Божого), тому що Він за незбагненними своїми судами і своїми недосліджуваними шляхами3 (Рим.1). Але часто мені при порівнянні між собою двох місць з апостола приходило на думку сумнів, що ж це за повнота часів, в яку Ісус з'явився для згладжування гріхів, коли після цієї повноти ще періоди часу повинні йти. Слова апостола такі: Але тепер Він одного разу з'явився, до кінця віків (ἐπἰ συντελείά τῶν αἰώνων) для згладжування гріхів Своєю жертвою (Євр.9:26); і в Посланні до Ефесянам: Щоб у майбутні часи (ἐν τοῖς αἱῶσι τοῖς ἐπερχομένοις) з'явилася в доброті до нас превелика повнота благодаті Його (Еф.2:7). І щодо таких важких речей, якщо будь-кому знати, я маю таку думку: Подібно до того, як повноту, кінець року становить останній місяць його, і після цього починається інший місяць: так само, можливо, повноту багатьох періодів часу, що утворюють ніби рік періодів часу, становить справжній період часу; і після цього періоду часу, настануть багато майбутніх періодів часу, що починаються з найближчого до них; і в ці майбутні (періоду часу) Бог виявить у вподобанні Своїм багатство Своєї благодаті в тому, що і найбільший з грішників, а саме той, який у весь справжній період часу і від початку до кінця в найближчий до нього від гріха не звільняється (Мф.12:32; Мк.3:12:12:12); таємниче учасником рятівної благодаті (οἰχονομησομένου). 238 Той, отже, ким вбачається це в дусі і хто знає, що таке тиждень еонів 239 , той прозирає і святе торжество суботи; і хто осягає, що таке місяць еонів, той проводить і священний молодик Божий; і хто проникає своїм духом у рік еонів, той знає і свята року, коли вся чоловіча стать має з'явитися перед Господом Богом (Втор.16:16); а хто з таких великих періодів часу досліджував і відповідні роки (окремі роки еонів), той розуміє, що таке і сьомий священний рік; а хто дошукався, що таке ювілейний рік еонів, за який він прославляє Того, хто дав закони, що охоплюють такий віддалений час: як може той надавати значення такої дрібниці як найменша частинка денної години такого періоду часу: і невже він всього не зробить, щоб через добру підготовку тут на землі зробити того гідний, щоб одержувати того гідним, щоб одержувати того гідний, щоб одержувати того гідний, щоб одержувати того гідний. ), а потім щоб отримувати оний і щодня (Лк.11: 3)? Отже, яке значення має слово щодня, це вже з раніше викладеного ясно240. Значення це таке, що хто вічному Богу молиться не тільки про сьогоднішнє, а й про щоденне, той може отримувати від Нього, навіть ще більше, від Нього, Який може давати значно більше, ніж чого ми просимо або про що думаємо (Еф.3: 20), або, висловлюючись ніяк не може, і може, ніяк не може, і може, не перебільшено, може, не може перебільшено, може, не може бути, і, висловлюючись, перебільшено. чуло і навіть ще більше, що й на серці жодній людині не сходило (1Кор.2:9; Іс.64:4)241. Це розслідування, мені здалося, було абсолютно необхідним, щоб зрозуміти вирази сьогодні і щодня у молитві до нашого Батька про насущний хліб. Нарешті, якби ми захотіли ще розслідувати і добавку в першому Євангелії (за Матвієм), добавку наш, так як говориться в ньому: Хліб наш насущний дай нам на цей день (Мф.6: 11), то народилося б тут питання: як може бути називаємо той хліб нашим, який по Лк.11: 3 повинен бути поданий нам. та у наступні періоди часу. Але це питання відповідає нам вже апостол, що святим належить і майбутнє. Він каже: Чи життя, чи смерть: чи сьогодення, чи майбутнє, все ваше ( 1Кор.3:22 ), тобто. належить святим. Поширюватися з приводу цієї добавки, отже, немає потреби. § 28. І пробач нам наші борги, як і ми прощаємо боржникам нашим. На всіх нас лежить багато різних обов'язків частиною спільних по відношенню до ближніх, до нас самих, до Бога і св. ангелам, частиною особливих мають співвідношення зі званням та станом; і якщо цих обов'язків ми хоча б частково або зовсім не виконуємо, то ми стаємо боржниками. І стосовно нас самих, у свою чергу, багато хто є боржниками. Але пам'ятаючи про власну винність ми повинні до наших боржників ставитися поблажливо і повторно прощати їм, тим більше що і Бог з нами так само чинить, як і ми повинні чинити з нашими ближніми. Отже, всі ми певною мірою влада має прощати гріхи, гріхи проти нас скоєні. А пресвітер, крім того, має повноваження в ім'я Боже грішникові або прощати гріхи або утримувати на ньому; але з цього повноваження він не може робити вживання довільного чи легковажного тому, що багато гріхів не прощаються. І пробач нам борги наші, як і ми вибачили (αϕήχαμεν) боржникам нашим (Мф.6: 12) 242; або по Луці: І пробач нам гріхи наші, бо і ми пробачили всім боржникам нашим (Лк.11: 4). Про борги говорить апостол: Віддавайте кожному належне; кому подати, подати; кому пошана, пошана; кому плату, плату; честь, кому належить честь. Не залишайтеся нікому нічим, крім взаємної любові (Рим.13:7–8) 243 . Отже, ми маємо багато обов'язків і зобов'язані не лише до речових давань, а й до дружності стосунків і до такого, а не іншого дій; ми зобов'язані навіть той, а не інший образ прихильностей до інших. Ці наші борги ми чи сплачуємо, виконуючи приписи Божественного Закону; або ж зневажаючи здоровий глузд не сплачуємо їх, і таким чином залишаємося боржниками. Так само слід судити про обов'язки до тих з братів, які разом з нами у релігійному відношенні відроджені в Христі: до них ми повинні ставитися як до тих, хто має з нами одну й ту саму матір, і того самого Батька 244 . І стосовно співгромадян маємо ми обов'язки; і потім інші обов'язки загальні стосовно тих, які перебувають у віці батьків; та інші обов'язки лежать на нас щодо тих, яким справедливо належати честь, що належить синам і братам. На тому, тому, хто не виконує, що він повинен надавати братам, тому не виконане залишається обов'язком. Так само, якщо ми залишаємо без виконання, що нами мало б бути нашим ближнім у дружньому дусі мудрості (у дусі християнської любові до ближніх), то борг від того лише збільшується. Але й стосовно самих себе маємо обов'язки. А саме, ми повинні своїм тілом так користуватися (як вчать тому розум і одкровення), і не виснажувати його в насолодах; зобов'язані ми дбати і про душу, підтримувати гостроту розуму, так само як звертати увагу на слова, щоб вони не мали в собі жала (яке могло б уражати ближнього), навпаки, щоб відрізнялися повчальністю і не були б пусті (які слова підлягають суду Божому, Мт.12:36). І обов'язків до себе самих, якщо ми не виконуємо, то наш борг через те лише більшим тягарем лягає на нас. І так як ми найулюбленіше Боже творіння і образ Божий, то на довершення всього зобов'язані ми підтримувати відомий душевний настрій і по відношенню до Бога, а саме любов від щирого серця, від всієї сили, від всієї своєї душі (Мк.12:30 і Втор.6:5); а якщо ми належним чином цього не виконуємо, то залишаємося боржниками перед Богом і грішимо проти Господа. І хто тоді за нас клопотатиме? Бо якщо згрішить людина проти іншого, то можна ще за нього молитися245; а якщо він проти Господа погрішить, то хто за нього молитиметься 246 , як каже Ілій у 1 Книзі Царств (1Цар.2:25). Але ми складаємося боржниками і Христа, який викупив нас Своєю кров'ю (Дії 20:28; 1Кор.6:20), подібно до того, як кожен слуга є боржником того, хто його викупив за нього заплатити відому суму грошей. І стосовно Святого Духа ми маємо борги ( 1Кор.6:19–20 ), сплачувані якщо ми Його не засмучуємо (гріхами: тому що ними ми виганяємо Його зі свого серця), Його, Яким знаменовані в день викуплення (Еф.4:30); і якщо ми Його не засмучуємо, то приносимо потрібні від нас плоди (Мф.3:8 ; Лк.3:8–11; 8,15 ; Ін.15:16 ; Рим.7:4 ; Гал.5:22–23 ), оскільки в тому Він сприяє нам і дає нам душу (надзвичайне, надприродне може). ми приносити люб'язні Богу плоди чесноти; Але якщо ми і з особистим нашим ангелом (охоронцем; пор. кінець § 11), який бачить обличчя Небесного Батька (Мф.18:10), незнайомі коротко, то кожному з нас при належному роздумі, щонайменше, то стає зрозумілим, що і по відношенню до нього ми складаємося великими боржниками. Далі, якщо ми складаємося видовищем для світу, для ангелів і людей (1Кор.4:9), то повинні ми знати це: подібно до того, як актор зобов'язаний перед обличчям глядачів те і це говорити або робити і підлягає покаранню, якщо належного не виконує тому, що тим ображає він всю публіку: так само і ми всьому світу, збереження в собі доброї волі можемо навчитися від мудрості 247 . Крім цих загальніших (боргів, або обов'язків) особливі обов'язки має ще вдова, визнана церквою; інші обов'язки має диякон; знову інші пресвітер; і особливо важкий обов'язок лежить на єпископі, за зневагу якого Спаситель стягне з нього ім'ям усієї церкви. Нарешті, апостол згадує про обов'язки спільних чоловікові і дружині, кажучи: По відношенню до дружини чоловік повинен виконувати (шлюбні) обов'язки, так само і дружина по відношенню до чоловіка (1Кор.7:3). Він додає також: І не ухиляйтесь один від одного (1Кор.7:5). І до чого перераховувати, як багато лежить на нас обов'язків (відповідно до нашого визнання та стану), тому що читачі цього твору зі сказаного інше можуть вивести і самі? Ці обов'язки ми або не виконуємо, і залишається тоді пов'язаними від них; або ми виконуємо їх, і тоді від них вільні. Звичайно, у цьому житті неможливо на кожну годину дня і ночі не мати жодного обов'язку 248 . Але зобов'язаним нам можна або виконувати свої обов'язки або нехтувати ними; можна їх виконувати в житті, але можна їх і не дотримуватись: тому є багато людей, які нікому і нічим не зобов'язані; є багато людей, які виконують більшу частину своїх обов'язків і залишаються зобов'язаними лише за небагато; багато хто сплачує лише небагато, а за більшу частину залишаються належними, можливо є й такі, які нічого не платять, але за все залишаються належними. А хто все виконує так, що він нікому і нічого не залишається належним 249 , той отримує можливість до цього, звичайно, лише з часом і тому потребує прощення йому ранніх боргів; все-таки це прощення може він, напевно, отримає, якщо він з певного часу намагався так жити, що зі своїх обов'язків жодної не залишав без виконання і не мав жодних (в цьому напрямі) боргів. Законозлочинні ж дії, навпаки, пишуться в душі і, таким чином, стають тим кричущим проти нас рукописом (Кол.2:14) за яким ми, як би за книгою якої, так би мовити, власноручно нами написаною, будемо судимі і які потім оголошено буде, коли всі ми з'явимося перед судилищем Христовим, щоб кожному ми з'явимося перед судилищем Христовим, щоб погане (2Кор.5:10; Рим.14:10). Стосовно цих боргів у Приповістях написано: Не будь із тих, що через страх перед лицем доручаються за борги інших. Якщо тобі нема чим заплатити, то для чого доводити себе, щоб узяли постіль твою з-під тіла твого (буквально: з-під ребер твоїх) (Прип.22:26–27). Але якщо по відношенню так до багатьох ми перебуваємо боржниками, то багато хто і нам повинен: одні перебувають у боргах у нас як у своїх ближніх, інші як у своїх співгромадян, інші як у батьків, ще інші мають обов'язки до дітей, і потім дружини мають шлюбні обов'язки по відношенню до своїх чоловіків, друзі по відношенню до своїх чоловіків. У випадку, якщо з великої кількості наших боржників багато хто у виконанні своїх обов'язків по відношенню до нас виявляється недбайливим, то тим дружнішими по відношенню до них ми повинні чинити, забуваючи їх несправедливості по відношенню до нас і пам'ятаючи про безліч власних обов'язків, у багатьох випадках нами не виконаних не тільки по відношенню до Самих до нас Богові. Тому що якщо ми про те згадаємо, чого як боржників ми не виконали, але що опустили, часу протекти дозволивши, в яке ближньому ми повинні були надати те і це, то будемо ми поблажливі і по відношенню до тих, які нам повинні і не будемо занадто суворо вимагати сплати нам їх боргів, особливо якщо ми чи це буде з незнання істини чи через невдоволення нашими долями. Якщо ж ми по відношенню до наших боржників не хочемо бути поблажливими, то й з нами вчинено буде так само, як і з тим, який не хотів своєму товаришу по рабству пробачити ста динаріїв: незважаючи на те, що за притчею Євангелія перед тим йому прощено був його обов'язок2, і Господь наказує йому накласти на нього5 говорячи йому: Ти злий раб і лінивий 251 . Чи не належало й тобі змилосердитися над товаришем твоїм, як і Я помилував тебе? Киньте його до в'язниці, доки не сплатите всього свого обов'язку (Мф.18:32–34). Господь додає: Так і Отець Мій небесний зробить з вами, якщо кожен із вас не прощає від серця своєму братові гріхів його (Мт.18:35). Отже, якщо наші кривдники виражають каяття, то ми повинні прощати їм навіть у тому випадку, якби боржник наш і часто завдавав нам цього. Написано: Якщо твій брат робить проти тебе сім разів на день і сім разів на день обернеться і каже «каюся», ти повинен прощати йому (Лк.17: 4). А проти тих, що не виражають ніякого каяття, ми не повинні бути жорстокі тому, що такі самі собі вороги за написаним: той, хто відкидає настанову, не дбає про свою душу (Припов.15:32). Але, звичайно, у таких випадках ми всіляко повинні дбати і про зцілення того, що так повністю викривив себе, що не відчуває навіть своєї власної тяжкості і перебуває в темряві своєї збоченості як би в найнебезпечнішому хмелю, хмелю від вина. Але так як гріхи тому відбуваються, що ми наших обов'язків не виконуємо, то словами: І пробач нам гріхи наші Лука (Лк.11: 4) висловлює те ж саме, що і Матвій (у словах: Залиш нам борги наші (Мф.6: 12); сам) хотів би прощати лише грішникам, що журяться про свої гріхи, бо він говорить про те, що наказав нам додавати в молитві Спаситель: тому що і ми прощаємо кожному з боржників наших (Лк.11: 4) 252 . Отже, всі ми владні прощати гріхи проти нас учинені 253 . Це ясно з слів: як і ми прощаємо нашим боржникам (Мф.6: 12) та з інших: тому що і ми прощаємо кожному з наших боржників (Лк.11: 4). Але хто натхненний Ісусом подібно до апостолів (Ін.20:22) 254 і за плодами своїми 255 дає помітити, що він Святого Духа має в собі і є духовним тому, що він за образом Сина Божого у всіх заняттях свого покликання буває керуємо від Святого Духа 256 , той відпускає невиліковних тому, що він подібно до пророків, якими сповіщалися не їхні особисті вигадки, а Божественні поради, діє служачи Богу, Який один влада має (Сам від Себе) прощати гріхи. Слова, які стосуються влади апостолів залишати гріхи, читаються в Євангелії за Іваном так: Прийміть Духа Святого. Кому простите гріхи, тому простяться; на кому залишіть, на тому залишаться (Ів.20:22–23). Якщо ці слова прийняти без подальшого розслідування, то можна б за них апостолам закид зробити, що вони не всім прощають, щоб усі взяли участь у залишенні гріхів (Богом), але що на деяких гріхах вони утримують, тож заради їхніх гріхів ті не знімаються з людини і з Богом. Тому доцільним стає запозичувати приклад із закону (Моїсеєва), щоб зрозуміти, як залишення гріхів людських Богом посередиться людям через людей. Пресвитерам підзаконним заборонено було за деякі гріхи приносити жертву, через яку злочини тих, за яких вона приноситься, могли б залишити їх. І хоча пресвітер мав повноваження приносити жертви за багато ненавмисних гріхів і злочинів (Лев.4: 2 і д.), все-таки не приносив він жертви ні цілопалення ні очисної за перелюб або за навмисне вбивство і за інші тяжкі злочини. Так само і Святим Духом навчені апостоли і ті, які як пресвітери за образом великого Первосвященика на апостолів походять і божественну службу розуміють, знають, за гріхи має приносити жертву 258 і коли і яким чином; знають вони і те, за кого цього не повинно робити. Тому, коли (перше) священик Ілій дізнався, що його сини Офні та Фінеес ведуть гріховне життя, і що він нічого не в змозі зробити для прощення їм гріхів їх, він вимовляє те, в чому можна бачити навіть розпач його; він каже: Якщо згрішить людина проти іншого, то можна за неї молитися; якщо ж людина згрішить проти Господа, то хто буде за нього молитися (1Цар.2:25; порівн. вище країн 250). Для мене зрозуміло, як деякі привласнюють собі те, що виходить за межі пресвітерських повноважень; і без сумніву внаслідок нерозуміння належним чином богословської науки хваляться вони, що можна було б і ідолослужіння прощати і перелюб і блуд, начебто силою їхньої молитви 259 міг дозволяти бути для таких беззаконників і гріх до смерті (1Ів.5:06). Хіба вони не читали слів: Є гріх на смерть; не про те кажу, щоб за цих хтось молився (1Ів.5: 16) 261 . І то не повинно бути пройдено мовчанням, як доблесний Йов приносив за своїх синів жертви, кажучи: Чи могли сини мої в своєму серці щось зло подумати проти Бога (Йов.1:5). Він приносить жертву за гріхи невідомі, які ще не дійшли до вуст 262 . § 29. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від зла. Все земне життя наше сповнене спокус, які, втім, не однакові для новачків у духовному житті та для досконалих. Цьому вчить Св. Письмо у висловах та прикладах; це ж підтверджується і загальним досвідом: багатий і бідний, праведник і грішник, здоровий і хворий, знатний і простолюдин, всі вони зазнають різних спокус; навіть вивчення Св. Письма має свої небезпеки. Тому, коли покладається на нас обов'язок молитися, як би не впасти нам у спокусу, то це не той сенс має, ніби ми бажати повинні, щоб нам зовсім не піддаватися спокусам, – це неможливо, – але ми тільки того бажати повинні, щоб не бути нам переможеними від спокус. Але зобов'язаним молитися: Не введи нас у спокусу, напрошується нам на увагу питання: Чи може Бог когось спокушати і в нещастя вкидати? Труднощі не дозволяється відміненням разом з деякими єретиками жорстокого Бога закону від Бога євангелії тому, що і новозавітний Бог вводить людей у ​​спокуси. Дозвіл, на думку Орігена, має бути таким. Подібно до того, як колись у пустелі Бог зцілив його від безладних тілесних бажань, подібним чином Бог і дотепер вводить мінливих людей у ​​спокуси, тобто. віддає їх на жертву низьких їхніх побажань, щоб через безмірну відданість гріховним насолодам вони отримали відразу до гріха, і в подальшому своєму житті вже не так легко впадали б у гріхи. Це буває справжнім, найбільшим за гріх покаранням; це ніби очищення у вогні. У словах: Не введи нас у спокусу, тому молимося ми про благодать, щоб не робити нам нічого такого, внаслідок чого ми могли б віддані бути гріховним побажанням свого серця. Спокуси, втім, мають ту користь, що в них відкривається справжній наш душевний стан. А пам'ятання про колишні спокуси може попереджати перемогу над нами наступних. І не введи нас у спокусу, але визволи нас від зла (Мт.6:13; Лк.11:4) 263 . Слова: Але позбав нас від зла у Луки опущені. Якщо Спаситель наказує на молитися не про щось неможливе, то знаходжу я вартим розслідування, чи можливо було дати нам заповідь про те молитися, щоб не падати в спокусах, коли все людське життя на землі є часом спокуси. Тому що доки ми живемо на землі, доки перебуваємо одягненими тілом, що противиться духу (Гал.5:17) і який прагнення ворожнеча проти Бога, тому що закону Божого вона не підкоряється, та й не може (Рим.8:7), доти ми підтримаємо спокус. А що все людське життя на землі (справді) є час спокуси, цьому вчить нас Йов у словах: Людське життя на землі чи не є час спокуси (Іов.7: 1)? 264 Подібне ж відкривається зі слів 17-го псалма: Тобою буду визволений від спокуси (Пс.17:30) 265 . Але і Павло пише до коринтян, що благодать Божа не в тому полягає, щоб не піддаватися нам спокусам, а в тому, щоб не піддаватися нам спокусам понад наші сили, бо каже: Тільки людська (тобто співмірна з людськими силами) спокуса вас осягала; Але Бог вірний: Він не дозволить вам бути спокушеними понад ваші сили; але при спокусі дасть вам і полегшення, щоб ви могли перенести його (1Кор.10:13). Ніколи ми не вільні від спокус; ні тепер, коли повинні боротися проти плоті; бажаючий протилежного духу, або йому противиться (Гал.5:17), або проти душі всякої плоті 266 , яка, - носячи одне й те саме ім'я з тілом, що складається для неї сідалищем, - являє собою початок наказує, так зване серце 267 ; ні тоді, коли як борці вперед рухаються й досконалі вже не проти плоті й крові боротися повинні ми і не в переможених вже людських спокусах випробовуються буваємо, а боремося вже проти влади і сил, проти миродержателя темряви цього віку і духів злості (Еф.6:12). Як же це, отже, Спаситель наказує молитися про те, щоб не (припускав нам Бог) впадати в спокуси (Мф.26:41), коли якимось чином всіх Бог спокушує? Тому що не до старійшин тільки свого часу, але й до всіх читачів своєї книги говорить Юдит: Згадайте, як Він з Авраамом чинив (Бут.12:1; 21,12; 22,1 і д.), як сильно Ісаака спокушав (Бут.22:9; 26:1 і с.в., і в). Сирії пас овець дядька свого (брата матері своєї) Лавана (Бут.29). Як їх спокушав Він не для катування їхнього серця, так і нам не помститися, а тільки для напоумлення наказує Господь тих, хто наближається до Нього (Юд.8:26–27). Про всіх взагалі праведних говорить Давид у таких словах: Багато скорбот у праведного (Пс.33:20); і апостол у Діях: Багатьма скорботами слід нам увійти в царство Боже (Дії 14:22). І якщо молитви про не введення нас у спокусу належним чином ми не розуміємо, чого більшості дійсно й бракує, то повинні ми, звичайно, стверджувати, що молитва апостолів не була почута тому, що під час свого життя вони стільки жахливого терпіли в незліченних працях, у численних образах у темницях, у присутності) 2Кор.11: 23); і Павло, головним чином, через юдеїв п'ять разів отримав по 39 ударів, тричі січений був лозинами, одного разу був побитий камінням, тричі корабельну аварію терпів, ніч і день пробув у глибині морській (2Кор.11:24–25); ця людина всіляко був утискуємо, розпачуємо обставинами, переслідуємо і скидаємо ( 2Кор.4:8–9 ), бо він і сам зізнається: Навіть до теперішнього часу терпимо ми голод і спрагу, оголення, кулачні побої, не маємо постійного місця проживання і працюємо до власного; проклинають нас, а ми благословляємо; переслідують, а ми терпимо; ганьблять нас, а ми молимося (1Кор.4:11–13). Але якщо вже апостоли своєю молитвою не досягли жодного успіху, то якою ж надією бути почутим від Бога може одухотворюватись хтось із менш мужніх? Якщо в 25-му псалмі потім говориться: Випробуй мене, Господи, і випробуй мене; розплав у вогні нутрощі мої і серце моє (Пс.25:2), то хто не розуміє точно заповіді Спасителя легко прийде до думки, що суперечить це вченню нашого Спасителя про молитву 268 . Далі, коли хтось, відколи він цілком увійшов до розуму, коли і хто вірив, що люди, яких він знав, живуть без спокус? І який це такий час можна вказати, в який час було б боятися гріха тому, що не належить боротьби (з ним)? Чи хто бідний, той нехай оберігається, як би не вкрасти і потім не вживати імені Божого всує (Притч.30: 9). Якщо, навпаки, багатий хто, то він боятися повинен тому, що серед достатку він може стати брехуном і у своїй гордовитості сказати: Хто бачить мене (Прип.30:9)? Чи не був уже й Павло при своєму багатстві в усякому навчанні і в усякому пізнанні (1Кор.1:5) не зовсім вільний від небезпеки погрішити самозвеличенням і чи не потребував він при цьому деякого жалю, яким сатана пригнічував його, щоб він не звеличувався (2Кор.12:7)? Але якщо хтось і добру совість має і піднесений над злом, читай той у 2-й Книзі Паралипоменон, що розповідається про Єзекію, про якого тут оповідається, як він упав через свою зарозумілість (2Пар.32:25–31). Якщо ж на тій підставі, що ми не поширилися про бідних, а особливо на тій підставі, що бідний за Соломоном ніякої загрози (від розбійників) не чує (Притч.13:8), хтось віддався б безтурботності, начебто при бідності не буває спокус, то нехай знає той, що ворог підстережений. Пс.36: 14; 10:9). Немає необхідності поширюватися також і про те, як багато хто внаслідок безпутного користування багатством успадковував собі частку в місці муки спільно з євангельським багатієм (Лк.16: 22). І як багато хто втратив право сподіватися на небо тому, що вони бідності переносили малодушно, поводилися при цьому так, що наказ їх личило більше рабам і людям з нижчих класів суспільства, ніж поводилися як свято (Еф.5:3). Тим часом і середину, що займають між багатством і бідністю, далеко не безпечно від того, щоб і при своєму посередньому майні не грішити. Чи здоровий хто тілесно і сильний і через свої здоров'я і сили вважає себе вільним від будь-якої спокуси: але кому більш як не здоровому і сильному властивий гріх осквернення храму Божого (1Кор.3:17)? Якщо ніхто не наважується ясно говорити про це 269 , то, без сумніву, лише, що і без того це всім зрозуміло. І який хворий уникнув спокуси осквернити храм Божий, перебуваючи під час хвороби у ледарстві і дуже легко схиляючись до думок про нечисті предмети? Але до чого говорити я буду і про те, що крім тих нечистих думок його турбує, якщо він з усією передбачливістю не охороняє свого серця (Прип.4:23)? Тому що стражданнями осилювані і не в змозі будучи переносити хвороб мужньо, вже багато хто зізнавався, що вони хворіли тоді набагато більше душ, ніж тілом; а багато хто себе і вічним соромом покрили тому, що через страх перед безчестям вони засоромилися благородного носіння імені Христового (Лк.9:26). Може, хтось вважає, що він тоді від спокус спокій матиме, коли буде в пошані від людей, але чи не до тих звернене це жорстке слово: вони вже отримують нагороду свою (Мф.6: 2), чи не до тих, які пошаною своєю у народних мас пишаються як якимось благом? Чи не повно докори це слово: Як можете ви вірити, коли один від одного приймаєте славу; а слави, яка від єдиного Бога, не шукаєте (Ін.5: 44)? Немає потреби перераховувати і гріхи зарозумілості, в які впадають ті, що вважають себе благородними, так само як звані простолюдини, які в своїй безпорадності практикують перед уявно знатними віддаляючу від Бога лестиву ницість, на яку ті, не живлячи до нижчих себе істинної дружби, відповідають лицемірству, що прикриває лише недостатньо? Таким чином все життя людське на цій землі, як вище згадано (пор. початок цього §; Іов.7: 1), є час спокуси. Тому ми повинні молитися про звільнення від спокуси не в тому сенсі, щоб зовсім не бути спокушеними, бо це неможливо, особливо для мешканців землі, але щоб у спокусі нам не падати. Переможений же від спокуси, на мою думку, є той, хто впадає в те і заплутується в його мережах. У ці мережі заради вловлених в них і увійшов Спаситель; і даремно через мережу, як говориться в Пісні Пісень (Песн.2: 9), відповідає Він тим, що потрапили в цю і впали в спокусу і волає до них як до своєї нареченої: Встань, кохана моя, прекрасна моя вийди (Песн.2: 10) 270 . На підтвердження, що кожен час для людини є час спокуси, я хочу додати ще наступне. Навіть і той, хто зайнятий законом Божим день і ніч, і слово: Уста праведника виснажують мудрості (Припов.10:31) хто намагається виконати досконало, навіть і той не вільний від спокус. Для чого тому я перебиратиму і все безліч людей, які, присвятивши себе вивченню божественних писань, хибно зрозуміли висловлювання в законі і пророках і стали плекати думки безбожні й довільно вигадані або зовсім дурні й кумедні; що за користь походить від викладу подібних помилок, в які впали дуже багато і з таких людей, яких не можна дорікнути в недбалому ставленні до вивчення Писання? Це ж трапилося з багатьма при вивченні ними апостольських і євангельських Писань тому, що в своїй нерозсудливості вони створили у своїй уяві іншого то Сина, то Отця, ніж про яких навчають і яких згідно з істиною приймають (письменники Святого Письма) 271 . А хто про Бога і Його Помазаник має неправильне поняття, той від істинного Бога та Його єдинородного Сина відпав; молитва ж до уявних Батька і Сина, яких його нерозумність вигадала, залишається недійсною. А це тому з ним трапилося, що не прийняв він на думку спокуси при вивченні Св. Письма, і до боротьби йому тоді загрозливою не був підготовлений. Ми повинні, отже, молитися не про те, щоб не піддаватися спокусам, – тому що це неможливо, – а про те, щоб не бути від спокус сильні, як це відбувається з тими, які у спокусах заплутуються і ними перемагаються. Бо поза молитвою 272 написано: Моліться, щоб не впасти в спокусу (Мф.6:13; Лк.11:4), який вислів після всього сказаного, звичайно, буде ясним для кожного; і тому що в молитві до Бога Отця, навпаки, ми повинні говорити: Не введи нас у спокусу (Мф.6:13; Лк.11:4), то вартий того предмет, щоб звернути на нього увагу, той саме предмет, як розуміти це, що Бог того вводить у спокусу, хто не молиться або чия молитва не вислуховується. Так як у спокусу впадає той, хто їм перемагаємо буває, то думка ніби Бог когось вводить у спокусу, його ніби зраджуючи на поразку, виявляється недоречним. Ту ж саму безглуздість представляє перше розуміння місця, що прийшло на розум: Моліться, щоб не впасти в спокусу (Лк.22:40; Мф.26:41). А саме, якщо щось зле є зазнавати спокуси і якщо ми молимося, щоб з нами цього не траплялося, то чи не безглуздо думати, що добрий Бог, Який не може приносити злих плодів (Мф.7: 18), когось вкидає у гріхи? Тут корисно буде навести те, що говорить Павло у посланні до римлян. Видаючи себе за мудрих вони збожеволіли і славу нетлінного Бога змінили на подобу і образ тлінної людини, і птахів, і чотирилапих, і плазунів тварин. Тому й віддав їх Бог у похотях серця їхніх нечистот, так що вони взаємно сквернили свої тіла (Рим.1:22–24). І трохи далі: Тому віддав їх Бог ганебним пристрастям: жінки їх замінили природне вживання протиприродним; так само і чоловіки, залишивши природне вживання жінки, розпалювалися (Рим.1:26–27) і т.д. І знову трохи далі: І оскільки вони не дбали Бога мати в розумі, то віддав їх Бог хибному розуму творити неналежне (Рим.1: 28). Але все це може бути тим протиставленим, якими Божество розділяється; і оскільки на їхню думку добрий Батько нашого Господа відмінний від Бога закону, то можна їх запитати: Чи добрий Бог того в спокусу вводить, чия молитва безуспішна; і чи Батько Господа передає грішників нечистот у пожадливості їхнього серця, так що вони взаємно сквернять свої тіла; і чи воно, який за їхнім запевненням далекий від засудження і покарань, зраджує їх ганебним пристрастям і хибному розуму творити неналежне: тому що вони похотям свого серця не підпали б, якби цим не зрадив їх Бог273; і ганебним пристрастям вони не віддалися б, якби і цим їх не зрадив той самий Бог; і хибному розуму не були б надані, якби вони не були засуджені і віддані Богом. І я добре знаю, що це приводить їх у велике замішання. Іншого Бога, ніж Творець неба і землі, у своїй уяві вони тому ж і створили, що в законі і пророках багато чого знайшли в цьому роді і тому вони спотикалися про думку, ніби Той не добрий, Хто промовляє такі слова 274 . Але через викладений сумнів щодо місця: Не введи нас у спокусу (Мф.6:13; Лк.11:4), заради якого ми привели слова апостола, тепер ми повинні розглянути, чи не можемо ми знайти вирішення протиріч, якої гідно було б визнання. Тримаюсь я тієї думки, що Богом кожна розумна душа керується зі ставленням до її вічного життя; а саме вона постійно зберігає вільний вибір і відповідно своїм власним рішенням чи вперед рухається шляхом добра, сходячи навіть на вершину чесноти; або вона по різних ступенях, починаючи з неуважності, сходить у дуже глибокі прірви пороку 276 . Оскільки тепер зцілення швидке, що відбулося протягом дуже короткого часу, багатьом дає привід нехтувати хворобами, в які вони впали, ніби вони легко зцілені, так що по своєму одужанню вони знову в них впадають; то для Бога представляється в цьому тверда підстава не дарувати таких своїм про них промислом, і залишати без нього, щоб порча в них зростала, збільшувалася б у них до вищого ступеня і ставали б (в цьому житті) невиліковною щоб вони довгим порочним життям і надмірним задоволенням чуттєвих побажань пересидівшись, помітили б свою обіймали; і таким чином, за зціленням, могли б із знову відновленого здоров'я своєї душі отримати більш тривалу користь. Подібним чином ті, що до ізраїльтян приєдналися, колись здобули пристрасне бажання, сиділи й плакали разом із Ізраїлевими синами і казали: Хто нагодує нас м'ясом? Ми пам'ятаємо рибу, яку в Єгипет їли задарма, огірки та дині 278 , і цибуля (зелена) і цибуля ріпчаста і часник; а тепер ми схудли. Нічого не бачимо, крім манни (Числ.11:4–6). Потім говориться далі: І почув Мойсей, що народ плаче в родинах своїх, кожен біля дверей намету свого (Числ.11:10). І знову трохи далі Господь говорить Мойсеєві: І ти повинен сказати народу: освятіть себе (очиститеся) на ранок і будете їсти м'ясо. Бо ви плакали перед Господом і казали: Хто нас нагодує м'ясом; добре нам було в Єгипті: то й дасть вам Господь м'ясо, і будете м'ясо їсти. Не один день будете їсти, не два дні, не п'ять днів і не двадцять днів, цілий місяць будете їсти, аж поки воно не піде у вас з носа і не стане для вас огидним за те, що ви знехтували Господа, що серед вас і не довіряли Йому, і плакали перед Ним і говорили: Навіщо це ми? )? Тепер ми подивимося, чи доцільно ми привели цю розповідь для вирішення труднощі, яка полягає в місці: Не введи нас у спокусу (Мт.6:13; Лк.11:4) і в словах апостола (Рим.1:23–28). У своєму пристрасному бажанні чужинці плакали серед Ізраїлю та сини Ізраїля з ними (Числ.11:4 ). Ясно, що доки бажаного вони не мали, то ніякої огид до того не отримували і не могли заглушити в собі своєї пристрасті; а коли велелюбний і милосердний Бог бажане дав їм, то схотів Він їм дати те такою мірою, щоб побажання більше не залишилося. Тому говорити Він, що повинні вони не протягом одного дня м'ясо їсти (Числ.11:19); пристрасть у душі її розпаленої і займистої залишалося б, якби вона отримала м'ясо лише на короткий час. Але й не лише на два дні Бог дає їм бажане; Він хоче поселити в них огиду до нього; і тому в словах, якими, здавалося б, виражається до них благовоління, для здатного судити як би не міститься жодної обіцянки, а загроза, а саме коли Він каже: «І не тільки протягом п'яти днів будете ви м'ясо їсти або протягом подвійної кількості цих днів або подвійної кількості цих засвоєного, але доти ви будете те м'ясо їсти, - тому що уявне задоволення і ганебне ганебне бажання м'яса не піде у вас ніздрями назад у вигляді блювоти (Числ.11:19–20). Таким чином Я відкличу вас із цього життя вільними від плотських побажань; і якщо ви залишите життя в такому стані, то чисті від тих побажань і пам'ятаючи великі страждання, через які від них звільнилися, в стані або зовсім не впадатимете в них знову, або якщо траплятиметься коли-небудь через довгі періоди часу, що ви забудете страждання, які терпіли через свою хтивість; і якщо не пригляньте за собою і розум у радника собі не запросіть, розум який зовсім і від усякої пристрасті звільняє, знову в порок впадете і потім з відданості тимчасовому повторно бажати будете ваші побажання бачити задоволеними, то в стані будете предметом побажань тоді знехтувати, і таким чином знову звернутися до їжі поганого» 279 . Подібне, що відбувається з цими, відбувається і з тими, які славу нетлінного Бога змінили в образі і подобі минущої людини і птахів, і чотириногих, і плазунів тварин (Рим.1:23): вони залишені (Богом) і віддані в побажаннях їхнього серця нечистоті, так що вони сквернять свої тіла (4). тіла (тобто ідолів) принизили ім'я Того, Який всім істотам обдарованим почуттям і розумом дарує, що вони не тільки відчувають, а й розумно відчувають, а деяким навіть те, що вони відчувають і мислять досконало і доброчесно 280 . І по праву ті, що залишили Бога, і Їм залишаються і віддаються ганебним пристрастям (Рим.1:26); вони одержують у цьому покарання за свою помилку, в якій вони полюбили схоже з коростою задоволення. Будучи відданими ганебним пристрастям. (Рим.1: 26), вони за свою оману несуть вище покарання, ніж яке несли б будучи очищаються духовним вогнем 281 , і яке несли б примушені в в'язниці сплачувати всі свої борги навіть до останнього кодранта (Мф.5: 26). Тому що віддані ганебним пристрастям не тільки природним, за багатьма і протиприродними, вони себе осквернюють і тілом бувають притуплюються (товстіють, жиріють) до такого ступеня, як коли б втрачали душу і розум, і ставали ніби цілком тілом; у вогні ж і в в'язниці у формі рятівних страждань, що призначаються жадібним до задоволень для очищення їхніх пророків, яким вони вдавалися під час своєї помилки, у вогні ж у в'язниці за свою оману вони не понесли б жодного покарання, а лише благодіяння, не звільняючись від будь-якої в змозі були навіть подумати про свою загибель, щоб захистити себе від неї. Адже миє Бог скверну синів і дочок Сіону і очистити криваву провину з їхнього середовища духом суду і духом вогню (Іс.4:4); Він прийде як вогонь у плавильній печі і як луг очищаючий (Мал.3:2) і омий і очистить тих, для яких такі цілющі засоби були необхідні тому, що вони не подбали про те, щоб Бога мати в розумі (Рим.1:28). І якщо це (тобто. рятівним засобам) вони віддаються охоче, то безславний образ прихильностей стає їм ненависний; – Бог не хоче, щоб хтось був доброчесним з примусу, але щоб таким був кожен з доброї волі; – багато хто внаслідок свого досить довгого життя у гріху мерзенність його навряд чи знали, і вони тепер відвертаються його тому, що вони помилково вважали його за добро. Розглянь далі, чи не для того Бог і серце фараона запеклий (Вих.7:3; 8:15), щоб він міг говорити те, що вже не будучи запеклим говорив: Господь праведний, а я і мій народ винні (Вих.9:27), Але належало його ще більш запеклим (4). був потерпіти, щоб знехтував він запеклим як зло саме внаслідок не надто швидкого припинення запеклості 283 , і таким чином, щоб не потрібно було запекли його ще частіше. Тому, якщо не несправедливо птахам мережі розставляються, як про це говориться в Приповістях 284 , навпаки, справедливо Бог вводить у мережу за словом: Ти ввів нас у мережу (Пс.65:11); і якщо без волі Отця і найменша між птахами, а саме горобець, не потрапляє в силки (Мф.10:29; Лк.12:6), - тому що хто в силки потрапляє, той тому в них потрапляє, що значить не користувався належним чином даними йому для польоту крилами, - то повинні ми замовляти такого не будемо ні за що ми не будемо замовляти такого, щоб ми не хотіли такого за не чинити такого, щоб ми не хотіли такого, щоб ми нічого не робили за ними крилами; праведного суду Божого бути введеними в спокусу 285 . У спокусу вводимо буває кожен, хто віддається Богом у побажаннях свого серця нечистот (Рим.1:24); і кожен ганебним пристрастям зраджуємо буває (Рим.1: 26), і кожен подібним же чином, як він відкинув Бога в собі (у дусі слід. Бога знати, в розумі мати), залишається хибному розуму творити неналежне (Рим.1: 28). Користь від спокус наступна. Що в нашій душі від усіх, крім Бога, навіть від нас приховано, у спокусах це відкривається, так що явним робиться, якими ми є. Вчимося ми тоді самі себе пізнавати, і таким чином за доброї волі помічати власні недоліки, і за добро, яке відкривається в спокусах, дякувати. А що спокуси для цієї мети настають, щоб відкрилося, хто ми, або для оголошення таємниць нашого серця, це доводиться висловом Господа в Книзі Іова і місцями у Второзаконні, що проголошують так: «Чи думаєш ти, що з тобою з іншою метою змагався, а не з тією, щоб явити2? І у Повторенні Закону: Він відчував тебе нещастям, томив тебе голодом і живив манною (Втор.8:3), і Він був твоїм путівником у пустелі, де жаліючі змії (Числ.21:6) і скорпіони і спрага (Втор.8:12), Втор.8:15. ). А якщо ми захочемо і з історії себе щось пригадати, то повинні будемо зрозуміти, що легковірність Єви і непостійність її духу не тоді тільки виявились, коли Бог знехтував її і на змія звернув Свою увагу, але очевидно, що вже раніше існували тому, що змій тому до неї і наблизився, що в своїй хитрості 6 . І в Каїні його злий намір не тоді стався, коли він свого брата вбивав тому, що вже й раніше того серцезнавець Бог визрів не на Каїна і його жертву (Бут.4: 5) 288: відкрилася ж його злість, коли він Авеля вбивав. Далі, якби Ной не напився вина, ним обробленого, і, внаслідок цього, не охмелів і не виявився, то не виявилася б ні Хама безрозсудна зухвалість і безсоромність проти батька, ні шанобливість і благоговіння його братів (Бут.9:20–23). І переслідування Якова Ісавом стали приводом до відібрання благословення (Бут.27: 1 і д.); але вже й насамперед його душа містила зерна любодея і презирателя святого (Євр.12:15–16) 289 . І про блискучу цнотливість Йосипа, яким він озброєний був, так що ніяке становище не сковувало, ми не знали б, якби його володарка не зробила йому любовних пропозицій (Бут.39: 7 і д.). Тому в проміжку часу, коли спокуси змінюються, зупиняючись спокійно вдумуватимемося в майбутні і на всі можливі нещастя, щоб те, що завжди може статися, не застало нас неприготовленими, але відмовитися нам ретельно озброєними. Бо, чого внаслідок людської слабкості ще бракує нам, коли ми всі зі свого боку робимо, то доповнюється Богом, Який любить Його в усьому сприяє до добра (Рим.8:28) 290 , їм, про яких Він у Своєму неправдивому передбаченні наперед знав, чим вони самі по собі будуть. § 30. Але врятуй нас від зла. – Це прохання, власне, міститься вже в попередньому. Бог рятує нас від зла не так, що ворог до нас взагалі більше не наближається; але так, що ні через яку спокусу і не через яку злощастя він не може перемогти нас чи мужності позбавити. Це ми вбачаємо з висловів Св. Письма; особливо ми бачимо це з прикладу страждальця Йова. Тому маємо молитися, щоб злий ворог наш не міг своїми розжеленими стрілами вкинути душі нашій у полум'я. Здається мені, що Лука словами: Не введи нас у спокусу (Лк.11: 4) за змістом сказав уже і це: Але визволи нас від зла. 291 Імовірно, що перед учнем, який вже зробив деякі успіхи, Господь висловився коротше; а перед великим зібранням народу ясніше тому, що цей ще потребував більш визначального настанови. Але Бог визволяє нас від зла 292 не тоді, коли ворог до нас наближається, щоб перемогти нас різноманітними своїми хитрощами за допомогою своїх співробітників, але, коли ми мужньо протистоїмо нещастям, і таким чином, тріумфуємо перемогу. Цей саме зміст, за нашим розумінням, має і місце: Багато скорбот у праведного, і від усіх їх визволить його Господь (Пс.33:20). Бог рятує нас від скорбот не так, що більше не відвідують нас ніякі скорботи; - адже і Павло каже: Ми терпимо всякого роду утиски (2Кор.4: 8), так, тобто. що ніколи не залишаємось без скорботи; – але так, що, з Божою допомогою, ми ніколи не опиняємося в скорботах у скрутному становищі. Вираз бути сором'язливим (θλίβεσθαι), за єврейським слововживанням, означає злощастя, що осягає нас проти нашої волі; навпаки вираз перебувати у скрутному становищі (στενοχρεῖσθαι) вживається про будь-кого, хто добровільно дозволяє собі бути переможеним стиснутими обставинами і їм піддається. Тому вельми добре говорить Павло: Ми терпимо всякого роду утиски (ἐν παντἰ θλιβόμενοι), і все-таки ними не стиснуті (ἀλλ’ αὐ στενοχωρούμενοι) ( 2Кор.4:8). Схоже з цим виразом, на мою думку, місце в Псалмах: Був я обмежений; але Ти давав мені простір (Пс.4:2. Через простір (πλατυσμός) позначається тут радісний і світлий настрій душі, який за часів злощасних Богом нам дається тому, що Боже Слово тоді нас підбадьорює і рятує Своєю допомогою і Своєю при нас присутністю. Подібним же чином треба розуміти і з того, що треба розуміти і з того. Так Йова Бог рятував від зла не таким чином, що дияволові влади не було дано оточити його тими і цими спокусами, - таку владу він отримав, - а таким, що за всіх пригод Йов ні в чому не погрішив перед Господом (Іов.1:22), але виявився праведним. Бо сатана говорив: Не даремно Йов шанує Господа: Чи не оточив Ти валом усе, що знаходиться поза ним, що всередині його дому і поза ним в окрузі його володінь? Чи не благословив Ти рабів його, і чи його стада на землі чи не зробив численними? Але пошири руку Твою і торкнися всього, що він має, їй же їй, він Тебе в обличчя прокляне (Іов.1:9–11), але опинився до посоромлення свого наклепником на Йова. Тому що цей, хоч і багато терпів, Бога в обличчя таки не прокляв, як стверджував сатана, навпаки твердо залишався при прославленні Господа навіть тоді, коли він був відданий спокуснику. І коли його дружина говорила: Скажи слово до Господа і помри (Іов.2:9) 293 Тоді він засуджує її і ганьбить словами: Говориш ти, як жінка з божевільних. Отримавши добре від руки Господньої, чи не повинні ми і зло прийняти (Йов.2:10)? І вдруге говорив сатана про Йова: шкіру за шкіру і все, що має людина, віддасть за свою душу 294 . Але пошири руку Твою і торкнися його кісток і його тіла, їй же їй, він в лице Тебе прокляне (Йов.2:4–5). Переможений доброчесним, і тут він виявився брехуном. Тому що й у найжорстокіших стражданнях Йов залишився постійним і ні в чому не згрішив своїми вустами перед Богом (Іов.2:10). А після того, як Іов переможно витримав дві боротьби, третьої подібної він уже не зазнав. Тому що потрійна боротьба, викладена в трьох Євангеліях (Мф.4:1–11; Мк.1:12–13; Лк.4:1–13) повинна була залишитися для Спасителя: тричі наш Спаситель за людством своїм перемагав ворога. Тому що, щоб з розумінням молити Бога про те, щоб не впадати нам у спокусу (Мф.26:41; Лк.22:40) і бути позбавленими зла (Мф.6:13), ми увійшли в досить ретельний розгляд цих висловів, висловивши з приводу їх і деякі міркування; тому що через послух Богу ми й самі заслуговуємо на те, щоб від Нього чути: то молитимемося, щоб у спокусі не бути нам умертвленими (пор. 2Кор.6:9) і щоб коли розпечені стріли лукавого в нас потрапляють (Еф.6:16) 295 не бути нам від них. А запалюються ними всі, серце яких, за словами одного з 12 пророків, стало як піч 296 (Ос.7:6); не спалахують ними навпроти ті, які щитом віри гасять усі розпечені стріли (Еф 6:16) 297 , що кидаються на них лукавим: вони в собі самих мають річки тієї води, що тече в життя вічне (Ів.4:14). Від цих вод розпечені стріли лукавого залишаються без дії; легко ними ті стріли знешкоджуються: від припливу Божественних рятівних думок, які через розгляд істини надруковуються на душі того, хто намагається вести життя духовне, враження тих стріл залишається без дії. § 31. Про душевний настрій і становище тіла при молитві, як і про місце і час для молитви і т.д. Щодо душевного настрою, то особливо перед молитвою треба зосереджуватися, а під час її уникати неуважності. Положення тіла при молитві найкраще те, коли моляться з розпростертими руками і зверненими очима; повинно також, якщо це можливо, коліна схиляти подібно до того, як і істоти, які не мають людського образу, в духовному сенсі все-таки схиляють коліна перед Богом. Щодо місця, то молитися, звісно, ​​можна і на будь-якому місці; все ж таки потрібно вибирати для молитви місця в будинку пристойні, не опоганені жодним гріхом. Найпристойнішим і найпривабливішим місцем для молитви є храм, де приєднуються до вірних і ангели, особливо ангели-хранителі їх, де сила і Господа нашого, як і присутні де і душі людей померлих і святих. Якщо ж більшість тих, хто зібрався в храм, складається з грішників, що зійшли не за святими спонуканнями, то замість ангелів і святих домішуються до них злі духи. Таким чином, у храмі завжди збираються двоякого роду люди; або благочестиві люди та святі ангели, або ж люди нечестиві та ангели злі. Щоб повніше вичерпати тему про молитву, здається мені пристойнішим ґрунтовніше розсудити про настрій і тримання тіла, які повинен спостерігати той, хто молиться, про місце де має молитися, про країну неба, до якої має бути зверненим погляди, наскільки це дозволяється обстановкою, про час особливо пристойний для молитви тощо. Настрій відноситься до душі, тримання себе навпроти тіла. Тому, маючи на увазі настрій, Павло, як вище згадано (пор. початок §§ 2 і 9) говорить, що молитися має без гніву та сварливості (1Тим.2:8); і натякаючи на те, як при молитві треба тримати себе, заявляє, що має вдягати чисті руки (1Тим.2:8). А це, як мені здається, запозичив він із Псалмів, де говориться: Вплив рук моїх як жертва вечірня (Пс.140:2). Щодо місця каже він: Бажаю, щоб молилися чоловіки на кожному місці (1 Тим. 2: 8). А щодо країни неба говорить Соломон у Книзі Премудрості: Щоб відомим стало, що має попереджати сонце підношенням вдячності Тобі і що перед настанням денного світла, має спілкування мати з Тобою (Прем.16:28) 299 . Тому той, хто збирається йти на молитву, на мою думку, повинен зупинитися і підготуватися на кілька хвилин, щоб зберегти зосередженість духу і запал протягом усієї молитви; він повинен усунути від себе всяку спокусу і відволікання думок і, наскільки це можливо, пам'ятати про велич, перед якою він стоїть; він повинен залишити все чуже (пор. § 20 з середини), а потім піти до молитви, тому що перед його руками той, хто молиться, повинен простягнути саму свою душу; перед тим, як очима і серцем піднятися до Бога; Перш ніж встати зі свого місця, він повинен злетіти своїм розумом до Бога і поставити себе перед Господом всесвіту, і так само залишити всяку сварку з уявними кривдниками, так само як від Бога він бажає прощення собі за все, чим він згрішив перед Ним і чим він образив багатьох своїх ближніх, або в чому, за його власною свідомістю, він діяв тільки проти здорового розуму. Зокрема 300 ми маємо права і сумніватися, що з усіх незліченних положень тіла становище з розпростертими руками і піднятими вгору очима заслуговує на переваги 301 ; тому що тоді й на тілі відбивається ніби образ тієї особливої ​​якості, яка є під час молитви душі 302 . Ми казаємо однак, що це положення тіла віддавати перевагу має лише тоді, коли дозволяється це обставинами; тому що за відомих обставин часто пристойніше буває молитися сидячи, наприклад, за деякої, яка може бути дуже важливою, хвороби ніг; - або навіть лежачи при станах гарячкових та подібних хвороб; а за обставинами можна молитися й так, що не помічатимуть того інші; наприклад, якщо ми на кораблі, або якщо заняття не дозволяють нам усамітнитися і віддатись належній молитві. Потрібно далі знати, що і поклоніння колін необхідно, коли хтось збирається каятися перед Богом у своїх гріхах і молити Його про зцілення від них і прощення їх; уклінність є символом того, як Павло кидався, свою покірність висловлюючи словами: Для цього схиляють коліна мої перед Батьком 303 , від якого іменується всяка батьківщина на небесах і на землі (Євр.3:14–15). На духовне ж уклінність, - так назване тому, що все існуюче схиляється перед Богом в ім'я Ісуса і перед Ним упокорюється, - мені здається, натякає апостол у словах: Щоб перед ім'ям Ісуса схилилося всяке коліно істот небесних, земних і пекла (Фил.2:10). Тому що не можна допустити, що тіла небесних істот такі освічені, що вони й тілесні коліна мають; грунтовно про це міркували довели, що тіла їх кулясті 304 . Той же хто не хоче з цим погодитися, той постачаючи себе перед розумом в інших випадках хоча б і не повинен був соромитися самого себе, повинен визнати за кожним із членів і мету, щоб нічого не було такого, що Богом було б створено для тих (небесних істот) даремно; а, таким чином, він з обох боків буде натикатися на пункти: як у тому випадку, коли він стане стверджувати, що тілесні члени істотам небесним дано Богом даремно і зовсім не для властивого їм відправлення 305 , так і в тому якщо він буде говорити, що нутрощі і пряма кишка 306 і у небесних істот виконують. І дуже дурне було б бажання виплутатися із скрутного цього становища, що як у статуях, так і у позамирних істот лише зовнішність людиноподібна, а не нутрощі 308 . – Це захотілося мені помітити щодо поклоніння коліну з приводу розслідування та розгляду того, як перед ім'ям Ісуса схиляється кожне коліно істот небесних, земних та пекла (Фил.2:10). Те саме написано і у пророка: Переді Мною схилиться всяке коліно (Іс.95:23; пор. Рим.14:11). І щодо місця молитви треба знати, що на кожному місці пристойно молитися, аби право молитися 309 , тому що на кожному місці , говорить Господь, Мені приносите жертви ( Мал.1:11 ); і: Бажаю, щоб чоловіки молилися на кожному місці (1Тим.2:8). Але для того, щоб молитися спокійно і при молитві не розсіюватися, правильніше вибирати у своєму домі для молитви місце по можливості, так би мовити, найпристойніше і на ньому молитися; але при цьому разом із загальною розбірливістю щодо місця треба розвідувати, чи не було на ньому коли-небудь зовсім якогось злодіяння і допущено діянь незгодних зі здоровим глуздом тому, що через ці не тільки від нас самих, а й від місця нашої молитви око Боже відвертається 310 . Якщо ж щодо цього пункту (тобто щодо місця молитви) доречне ще подальше розслідування, то маю я щось таке сказати, що буде дещо спокусливим, але при більш ретельній повірці, можливо, здасться важливим, а саме: потрібно міркувати, чи пристойно і чи справедливо в спілкування з Богом вступати на місці не тільки недозволення апостола з поблажливості дозволяється, а не наказ щодо якого дається (1Кор.7:6). Тому що якщо належна старанність до молитви обумовлюється помірністю протягом певного часу, то, можливо, це саме, де можливо, потрібно приймати в міркування і щодо місця 311 . Але щось привабливе поряд із користю молитви має в собі і місце її, а саме місце зборів вірних. Це й природно. Тому що в зборах вірних присутні як небесні сили, так властиві їм і сила Самого Господа нашого і Спасителя; крім того, тут же присутні і душі святих, особливо, принаймні, на мою думку, душі святих, що вже відійшли; а ще вірніше це те, що присутні тут душі святих ще живих; Що ж до того, як відбувається це, пояснити це нелегко. А про присутність (у молитовних християнських зборах) ангелів можна укладати з наступного: Якщо Ангел Господній повстає навколо тих, хто боїться Його (тобто. Господа) і рятує їх (Пс.33: 8; Бут.32: 1 і д.); і якщо Яків не тільки про себе, але і про всіх шанувальників Бога всеведучого висловлює істину словами: ангел, який рятує мене (а також і всіх благочестивих), від усіх злих (Бут.48:16): то тим більше природно, щоб під час правих зборів великої кількості (вірних) на славу Христа ангел кожного о чоловіка, якого захист і керівництво йому довірені 312 , так що в зборах святих є двояке суспільство: одне, що складається з людей, інше з ангелів. І коли Рафаїл каже, що він молитву вже й одного Товіта (Тов.12:12; 3,1 і д.) 313 приводив себе на згадку, а потім молитву і Сарри (Тов.3:11–25), яка пізніше через шлюб з (молодшим) Товією зробилася того старшого Товії: коли. сходяться в одному дусі і в одних думках (1Кор.1:10) і складають одне тіло у Христі (Рим.12:5)? Далі, як і сила Господня притаманна суспільству Його, про це говорить Павло: У вашому зібранні в ім'я Господа нашого Ісуса Христа спільно з моїм духом (1Кор.5:4), чим виявлено, що причасниками сили Господньої були не тільки ефесяни, а й коринтяни 314 . І якщо ще тілом полегшений Павло вірив, що своїм духом він може діяти в Коринті, то, звичайно, грунтовно буде прийняти, що так само й ті, що відійшли, блаженні приходять своїм духом у церковні збори і, можливо, ще швидше, ніж як поспішати хтось туди, перебуваючи в тілі. Тому молитви в тих зборах і не можна вважати маловажними: для присутніх за цими правим чином він містять у собі щось надзвичайне. Але як сила Ісуса, дух Павла і йому подібних приєднуються до тих і з тими з'єднуються, які збираються з правими положеннями; як ангели Господа навколо кожного святого ополчаються; так слід звертати увагу, щоб гріховним життям не віддав себе ангелу сатани, якщо хтось святого ангела виявляється недостойним 315 . Тому що такому, якщо йому подібних небагато, недовго неспання ангелів і позбутися, які за божественним визначенням є керівниками суспільства і провини такої особи доводять до загальної інформації. Якщо ж кількість таких осіб помножилися і сходяться вони за прикладом людських суспільств і більше для якихось земних занять 316 , то вони зовсім не спостерігаються (ні Богом, ні святими ангелами). Це відкривається зі слів Господа в Ісаї: І тоді Я не побажаю від вас ваших жертв, якщо ви з'явитеся перед лице Моє (Іс.1:11–12); Я відверну від вас, каже Він, очі Мої; і хоча б ви і багато молилися, все-таки Я не почую вас (Іс.1: 15). Замість вище згаданого подвійного суспільства святих людей і блаженних ангелів, тоді відбувається, може, інший подвійний збіг: безбожних людей і злих ангелів. І святі ангели, і благочестиві люди про такі збори могли б сказати: У раді суєти я не сиджу і з лиходіями не хочу я звертатися. Ненавиджу я зібрання людей злих, серед нечестивих сидіти не хочу (Пс.25:4–5 ). Обтяжені багатьма гріхами жителі Єрусалима і всієї Юдеї, гадаю я, тому-то й підпали влада ворогів, що вони, поневіряючись про закон, залишені були Богом, ангелами-охоронцями і допомогою святих людей: часто ж і цілі суспільства залишаються бувають, то впадають в іску, Мф.25:19 ; Лк.8:18 ), тому що подібно до тієї смоковниці ( Мф.21:19 ; Мк.11:13–21 ), яка проклята була і потім з кореня підсохла, як не дала ніякого плоду під час голоду Ісуса, підсихають вони і втрачають вони і гублять ще. Ці роз'яснення здалися мені необхідними тут, при визначенні місця молитви і при викладанні переваг, які є місцями зборів святих, що сходяться до церкви з належним страхом. § 32. Повинно при молитві звертатися до сходу, на знак того, що душі бачать Христа, як істинне світло світу. Тепер і про те небагато можна сказати, до якого боку неба треба бути при молитві. Але оскільки сторін неба чотири, а саме північ і південь, захід сонця і схід, то хто ж не погодиться, що країна на схід сонця ясно на те вказує, що й за молитви ми повинні звертатися туди, на знак того, що душі дивляться на схід істинного Світла? 317 Якщо ж хтось бажає приносити свої молитви краще при відкритих дверях будинку, в яку сторону ці двері будинку не були звернені; і якщо хтось стверджуватиме, що вид неба має в собі щось більш привабливе, ніж вид стіни, - якщо будинок до сходу сонця не має ніякого просвіту, - тому можна заперечити: оскільки будівлі влаштовуються за людським розпорядженням з прольотами до тієї чи іншої сторони неба, а схід перед іншими сторонами неба мати природне. Інакше на цій підставі бажаючий на свободі молитися, чому ж краще вважатиметься звертатися при молитві краще на схід сонця, ніж на захід 318 . Але якщо є достатні підстави віддавати перевагу східу, то чому ж не повинно бути спостерігається це і постійно? Але про це годі. § 33. Наша молитва завжди повинна мати такі складові: прославлення, подяка, сповідання гріхів і прохання. На закінчення Оріген сподівається, що в наступний час він може ще раз зайнятися міркуванням про молитву і написати про цей предмет твір кращий. Вважаю пристойним тепер треба сказати ще про складові молитви і тим міркування про неї закінчити. Мені здається, що можуть бути розрізнені в молитві чотири складові: стільки частин знайшов я розрізняним Писанням, хоча він і пропонується тут розсіяно. Молитва кожного має складатися з тих чотирьох частин. Ці складові суть такі 319 . На початку і у вступі до молитви маємо під силу прославляти Бога, через Христа, що співславиться, у Святому Дусі сославимому. Потім кожен повинен приєднувати подяки як спільні за благодіяння, що надаються всім людям, так і за особливі, зокрема, одержувані. По вдячності, гадаю, маю виливати перед Богом покаянну скорботу про свої гріхи і, по-перше, благати Його про зцілення від схильності до гріха та звільнення від неї; по-друге, про прощення гріхів, доти досконалих. По сповіданню гріхів, гадаю я, по-четверте, прохання приєднувати «про предмети важливі й небесні» (пор. вище в §§ 14 і 16), як про особливі, так і загальні, а також прохання за домашніх і друзів. І до всього цього молитву укладати прославленням Бога через Христа у Святому Дусі. Ці складові молитви, як уже згадано, Писанням пропонуються розсіяно, а саме. Прославлення полягає в 103-му Псалмі у таких словах: Господи, Боже мій! Який 320 дивно великий Ти! Ти зодягнений славою 321 і величчю, Ти, Який світлом як ризою одягаєшся, Який небо як покрив розповсюджуєш, Який над ним простору водами (Бут.1: 7; Дан.3: 60) покриваєш, Який хмари робиш Своєю колісницею, ходиш на вітрами та Своїх служителів палаючим вогнем 322 , Який землю поставив на твердих основах, так що вона не захитається на всю вічність. Ти вкрив її безоднею, як одежею. На горах стоять води. Від Твого прещення тікають вони 323, голоси грому Твого жахаються (Пс.103:1-7). Але і в більшій частині цього псалма міститься прославлення Отця. Цих прославлень кожен і сам може зібрати більше і побачити, як складова частина молитви, прославлення, розпорошена в багатьох місцях (Писання). Прикладом подяки може служити вигук Давида у 2 Книзі Царств після обітниць ( 2Цар.7:8–17 ), даних йому через Натана, коли цар цей, охоплений здивуванням перед доказами милості до нього Божої, висловив свою подяку за те, що в мене Господь, Хто в мене, полюбив? І я ще був занадто малий перед Тобою, Господи мій! Про дім раба твого і в далекому майбутньому Ти говорив, Це вже по-людськи, Господи, мій Господи! Що ще може сказати тобі Давид (тобто як міг би я подяку свою в словах висловити)? Заради раба Твого (Вульгата згідно з єврейським: заради обітниці, заради слова Твого) Ти зробив це, і по серцю Твоєму робиш Ти все це велике; щоб відкрити це рабу Твоєму, щоб він звеличував Тебе, Господи, мій Господи (2Цар.7:18–22). Приклад сповідання гріхів: Від усіх моїх беззаконь визволь мене (Пс.38:9). І в іншому місці: Смердять, гнояться мої рани від беззаконня мого. Я зігнувся і зовсім поник, весь день нарікаючи ходжу (Пс.37: 6-7). Приклад прохань у 27-му псалмі: Не загуби мене разом з нечестивими і разом із злодіями не згладь мене (Пс.27:3) і т.п. Справедливо, нарешті, щоб почата прославленням молитва прославленням і закінчувалася б і укладалася, а саме звеличенням і закінчувалася б і укладалася, а саме звеличенням і прославленням Отця всесвіту через Ісуса Христа у Святому Дусі, Якому слава на віки. Це, допитливі і в благочестя один одному цілком рівні як брат і сестра, Амвросій і Татіана 325 , під силу своїм працьовитим я випрацював на тему про молитву і про молитву, що міститься в Євангеліях 326 , так само як про вислови, які перед нею перебувають. Якщо ж ви до того прагнете, що перед вами, а що позаду вас, то забуваєте (Фил.3: 14) і при цьому за нас моліться, то сподіваюся я про все це міркувати ще просторіше і задовільніше в міру отриманого мною дару і потім написати про той самий предмет твір найпрекрасніше, найбільш піднесене і зрозуміле. В даний час поставтеся і до цього (моєї праці) поблажливо. Про Татіана докладних відомостей церковна історія не має. Тільки те, що вона знаходилася в дуже близьких стосунках до Амвросії. Так як дружину Амвросія у листі до Африкану Оріген називає Марцелою, то Татіана могла бути сестрою Амвросія. Або, можливо, це була дружина Амвросія, якій було дано два імені. Здогадуються, що то була сестра того Татіана, якого звернена Григорієм Чудотворцем його книжка «Про душу». Подібно до Сарри (Бут.18:12), Татіана була при написанні Орігеном справжнього творіння вже в такому віці, що втратила родючість. Ориген висловлює задоволення з цього приводу зі ставленням до того, мабуть, що тепер, не збивається з правого шляху чуттєвими побажаннями, вона перейметься Господнім, щоб святою бути і тілом, і духом (Кор.7:34). Оскільки тут, – хоче сказати Оріген, – сам Мойсей ὔχεεδθαι вживає у значенні молитися, це значення його слова, отже, незаперечно відповідає вживанню їх у Писанні. Сенс цього місця Книги Левіт такий: Якщо хтось прирече себе на служіння у святилище як прислужника, то може він від особистої служби відкупитися через внесок певної грошової суми, яка повинна відповідати віку і статі, що дала обітницю і нормальній вазі сикля, що зберігається в святилищі. Назареєм або спостерігачем називався той, хто давав обітницю або протягом цілого життя або протягом лише деякого часу служити виключно Господу Богу, і для непорушного проведення релігійного життя з суспільства видалявся: прототип монастирського християнського життя. Ні ножиці, ні бритва не повинні були торкатися голови назарею, доки час не минав, на який він присвячував себе Господеві. Ориген хоче сказати: «Що προσεύχεσθαι вжито тут у іншому значенні (тобто у значенні обітниці), а чи не у значенні «молитися» проти цього ще можна сперечатися». Отже, Оріген вживав це слово виключно у значенні «молитви», тим більше, що він не знав жодних інших місць, у яких προσεύχή, вживалося б у значенні «обіту». Ориген говорить тут, що обітниця Ієфая був той самий (έχείνη ἡ εὐχὴ, ῆντινα χαὶ Ἰεφθάε ηὔξατο) який дала й Анна, прирікаючи свого сина Самуїла на нагляд. Звідси, за Оригеном, безсумнівно стає, що слово цілопалення (ὁλοχαύτωμα) має розумітися не буквально, але про вічне дійство і відокремлення від світу. Чудово, що в цьому розумінні (єдино істинному) Оріген суперечить усім давнім тлумачам. Амросій і Татіана, які просили Орігена написати для них трактатець про молитву, самі намітили йому й деякі пункти, на які на виконання бажання їх Оріген мав відповісти; тому книга його і починається перш за все викладом заперечень проти молитви і розбором їх. Раніше Оріген сказав, що серед вірних християн навряд чи хто знайдеться, який відкидав би молитву; Тут Оріген цю думку дещо поповнює. «Дійсно, як би так каже він, між вірними немає таких людей, а є єретики в наш час, – Климент Олександрійський називає їх «Продікіанами», – які молитву оголошують марною, ґрунтуючись у цьому випадку, через спокусу сатани, навіть на вченні Самого Христа». Це так звані псевдо-спіритуалісти, які заперечували необхідність при богослужінні всяких зовнішніх знаків і обрядів, стверджували, що тіло в богослужінні не повинно брати участі. Екліптика, або шлях сонця, поділяється на 12 рівних частин, які називаються небесними знаками, або знаками зодіаку. Три весняних знаки є: Овен, Телець та Близнюки. Ми в такому разі, з гріхом зрослися як би до нероздільності, так що жодним чином від нього звільнитися не в змозі. У теперішніх виданнях Біблії написується так 89-й псалом. Такими були погляди Предестинаціан, які часто і в таких різноманітних відтінках виявлялися в церковній історії. Їх вони розвивали до брехні, яка обурювала всяке моральне почуття тому, що з їхнього лжевчення виходило, що молитва і добрі справи для порятунку як марні, а й прямо шкідливі. Вже за 350 років пророком передбачено було викорінення ідолослужіння через Йосію в таких словах: Жертовник, жертовник! Так говорить Господь: Ось народиться син дому Давидового, ім'я йому Йосія, і принесе на тобі в жертву священиків висот і т.д. (3Цар.13:1–2). При спростуванні заперечень проти молитви з боку Предестинаціан Оріген викладає і докладає, що людина вільно вибирає як добро і так і зло і необхідно сама повинна сприяти своєму спасінню: шлях для спростування предестинаціан абсолютно правильний. Тому що відкидають необхідність молитви і добрих справ виходять у цьому звичайно з помилкового припущення, що людина не має свободи морального вибору і до справи свого виправдання і освячення може ставитися суто пасивно, пасивно. Неживі предмети утворюють собою єдність або ціле завдяки тому тільки, що окремі матеріальні частинки мають властивість взаємного тяжіння, або так звану силу зчеплення. Ці неживі предмети не можу рухатися власними силами, але отримують для руху поштовх відзовні. Якщо, наприклад, рослини або тварини, про що Оріген і говорить відразу за тим, що в собі мають здатність руху, наводяться в воно подібно неорганічним речам через зовнішнє вплив. Ориген хоче сказати таке: Подібно до того як мало існує підстав для того, щоб стверджувати свободу розуміння, коли вважаючись за істину утримуються явні помилки, подібним чином немає підстав оскаржувати і свободу волі вирішуватися на користь зла або добра. Вказівка ​​на особисті їхні стосунки до навколишнього середовища – найдійсніший аргумент проти скептиків. Точніше: і насамперед створення світу, від вічності. Від вічності зумовлені життєві долі людини залежать частиною від природного перебігу подій, частиною від особливого передбачення Божого, що обумовлюється підтвердженням його діями вільної волі людської. Не тому, що Бог передбачає їх, людські дії повинні відбуватися, але навпаки: оскільки вони відбуваються (вільно), то Бог і передбачає їх. Звичайно, також від вічності, але все ж таки в логічному порядку, після передбачення. Якщо Бог передбачає майбутнє безпомилково, то це відбувається від того, що у своєму всезнанні Він непогрішно передбачає вільне рішення волі людини на користь добра і зла. Продовження Божественної визначальної постанови. Усі Ангели є службовими духами, що посилаються на служіння тим, які мають наслідувати спасіння (Євр.1:14). Якщо людина Божими до нього милостями не користується або ними зловживає, то по всій справедливості найбагатших і найвищих Божих милостей вона позбавляється, а залишаються їй тільки найбільш потрібні. Сатані, який постійно ходить як рикаючий лев, шукаючи когось поглинути (1 Петр.5: 8) і в союзі з плотськими пожадливістю нападає на людину. Не може бути (τάχα), а безсумнівно, що передбачає все і Син. Хоча місце це і не досить зрозуміле для того, щоб засвоїти Оригену думку про підпорядкованість другої особи Пресвятої Трійці, все ж таки очевидно, що про взаємне відношення трьох осіб Божества він висловився тут не досить визначально». Надалі Оріген ясно висловлює відому свою думку про одухотвореність сонця, місяця та зірок. Так як, на думку Орігена, всі духи спочатку були зовсім рівні між собою, то при великому, що відбулося між ними, відпаданні від Бога, душі зірок, менш ніж душі людей, що погрішили, були відіслані в тіла благородніші. Ориген не робить відмінності між прямим, безпосереднім прославленням Бога істотами розумними і непрямим або німим прославленням Його з боку створінь нерозумних, вже просте буття яких свідчить про Божественні властивості і досконалості, і вже через це прославляють вони Бога тим способом, про який каже приказка: «Саме діло хвалити свого». У давніх це був звичайний образ для позначення руху зірок. Зірки, хоче сказати Оріген, незмінно тримаються шляхів, якщо ними з вільною рішучістю обраних. Це для них тим можливіше, що вони не відчувають, як буває це у людей, повстань чуттєвості проти розуму і рішень його диктованих їм волі. Тому молитися про те, наприклад, щоб у певний час зійшло сонце, було б безцільним. Наш час на порівняння предестинаціанами молитов до зумовленого віком жереб нашого Бога з молитвою про схід сонця відповів би простіше: Про схід сонця молитися тому безцільно, що сонце і зірки, як створіння нерозумні, з фізичною необхідністю проходять шляхами, ним зазначеними від Творця. Від нечистих уявлень походять брудні та думки; релігійними ж уявленнями породжуються і релігійні думки. Коли Мойсей після розмови з Богом спускався з гори Синая зі скрижалями заповіту, то сяяло обличчя його надзвичайним блиском, так що ізраїльтяни стали боятися Мойсея, і він побачив себе змушеним щоразу, як говорив з ними, мати на своєму обличчі покривало (Вих.34:29–35). Це покривало символічно виражало собою ту істину, що всі обряди, жертви і приписи Старого Завіту, якого представником був Мойсей, повинні були вважатися лише за тимчасовий покрив вічної істини: ізраїльтяни цю вічну істину, блиску якої вони не могли винести, мають бачити тільки під покровом. Ми, християни, навпроти бачимо цю істину в неприхованій формі, відкритій. Звичайно і ми бачимо «славу Господню» не в об'єктивній її реальності, як колись бачитимемо по той бік труни; але бачимо її, так би мовити, у дзеркалі, яке однак нічим не прикрити, як прикрите колись було дзеркало обличчя Мойсеєвого. І ми бачимо «образ» Божества, який сам у собі хоч і залишається завжди собі самому рівний; але внаслідок незліченної безлічі нескінченних Божественних досконалостей для нашого ока постійно перетворюється він з однієї слави на іншу. Інакше це місце з Орігена тому може бути передано так: «Оскільки вони з відкритим обличчям споглядають славу Божу, як би в дзеркалі якому і в той же образ перетворюються від слави на славу». У виразах, що тут зустрічаються, міститься в Орігена ясний і певний натяк на так звану «трихотомію» людської істоти, про яку в інших випадках він виражається зазвичай дуже невизначено і нерішуче. У той час, ця думка церквою ще не була обговорена і відкинута. Воно полягало у наступному. Людина по ньому складається з трьох субстанцій, з тіла, душі та духу. Душа в людині є початок, що оживляє його і мислить і являє собою рід посередньої ланки між тілом і розумним духом; з тілом вона, отже, перебуває у зв'язку найтіснішою, ніж із духом; тому й називалася вона часто «душ тілесною» на противагу «душі духовній». Точкою опори або доказами на користь такого погляду для Орігена служать тут обидва місця з Писання: До Тебе я підводжу мої очі (Пс.122:1), де під очима розуміються Оригеном ὁψθαλμοί τοῦ διανοητι πνεῦμα, і місце з Пс.24:1 : До Тебе, Боже, підношуся я душею моєю. За благоговійної молитви «очі духу» (тобто. дух) підносять до Бога; але й душа відокремлюється від тіла, з яким вона знаходиться, отже, у найтіснішому зв'язку, і з'єднується з духом, так що стає «душею духовною», тоді як поза молитовним станом вона може бути названа душею звичайно тільки «тілесною». Перше з цих місць (своїми вустами) Оріген, здається, відносить до відкритого ремствування проти Бога; друге ж, навпаки, до невдоволення у серці. Втім, у нашому Російському перекладі, виданому від Св. Синоду, у Слов'янському і Вульгаті вираз своїми вустами стоїть як в тому, так і раптом місці, в Єврейському ж тексті в гол. 1 ст. 22 цієї добавки немає. Тобто. бережися з небажанням, зі смутком ставитися до цього закону, який наказує на сьомий рік, малий ювілейний рік, прощати всі борги. Порівн. Апок.1: 4; 4:5; 5:6; 8:2 і д. – Ці сім ангелів чекають на престол Божий, безпосередньо від Самого Бога отримують накази і підносять молитви святих перед лице Боже. Тут, у цьому земному житті. Надприродні речі ми споглядаємо безпосередньо, а бачимо лише відображення їх у дзеркалі віри, тому пізнаємо вони загадково і темно. Апок.1:20; 2:1.8.12.18; 3:7.14 – Поодиноке служіння, однакові та імена. Натяк на сходи, бачені у сні Яковому (Бут.28:12). Зміст цього місця, звичайно, такий: з розумінням вимовлені слова молитви просвічують розум і такою мірою зміцнюють волю, що сили темряви з духовними стрілами своїх хитрощів нічого не можуть вдіяти проти душ; навпаки, самі ж від них абсолютно бувають переможними. На питання, як молитва Христа Ісуса узгоджується з Його всемогутністю, Хома Кемпійський влучно відповідає таким чином: «Якби в Христі була лише воля, тобто. Божественна, то не молився б Він, бо Божественна воля через себе робить те, чого вона хоче. Але оскільки в Христі одна воля була Божественна, а інша людська, і воля людська через себе не інакше могла виконувати те, чого вона хотіла, як Божественною допомогою, то звідси і природно було Христу молитися як людині і має волю людську». Дні Пурім від перського слова «Фур» тобто. жереб (пор. Есф.3:7; 4:1 і д.; 9,21–31), 14 і 15 Адара (простірується від половини лютого до половини березня), які ще й донині юдеями святкуються як дні надзвичайної радості. Це свято називається у них і днем ​​Мордехая (2Мак.15:36). Аналогічно попереднім прикладам тепер викладаються як плод молитви духовні благодійні наслідки від неї. Порівняння взято з Анни та Єзекії. Подібно до Амана з його спільниками. Як Юдиф вождя ворогів, Олоферна, умертвила: подібно до цього і духовна Юдиф, прославлення Бога, або молитва, вбиває вождя ворогів душі нашої, що посягає на нашу віру. Подібно до трьох юнаків у вогненній піщі. Подібно до того, як Даниїл уклав молитвою пащу левам у Вавилоні. За аналогією платонічної трихотомії людської істоти, що складається ніби з тіла, душі та духу, і в Біблії Оріген розрізняв троякий зміст: 1) буквальний (тілесний), або природний зміст слів; 2) моральний (фізичний), що має відношення до морального життя людини і 3) типовий або аналогічний (пневматичний), що вказує на стан після смерті. При цьому Оріген виходив з того положення, що кожне місце Святого Письма має найвищий зміст, алегоричний, відкриття якого і становить де найважливіше і найважче завдання екзегету. Тобто. намагаючись проникати у вищий зміст Св. Письма. Ориген хоче сказати: спокуси всюди такі ж великі і для душі настільки ж небезпечні, як і жар для тіла в розпеченій «залізній печі». За Вульгатом і Російським перекладом, виданим від Св. Синоду: «Левіафан», якого властивості Св. Писання зображує в таких виразах (наприклад, Йов.41:24–25 ), що багато батьків церкви, подібно як і Оріген в даному місці, розуміють під ним сатану. Під здатними розбудити його розуміти повинно звичайно чарівників. «Благость Святого Духа» виявляється в тому, що Він навіть грішникам, коли вони звертаються, дарує якості, необхідні для пророків. Втім, під «благістю духу» тут можна розуміти і людський дух, і справжнє місце тоді треба буде перекладати так: «то може він у міру своєї духовної обдарованості…» Цю негоду Бог послав на ізраїльтян на покарання за бажання мати царя; з нею порівнюваний Оригеном дощ духовний, навпаки, посилається благодаттю. Порівняння відноситься, отже, лише до особливих випадків, де з особливою ясністю відкривається успіх молитви. Слідом за молитвою Самуїла раптовий дощ був тим дивовижнішим, що біля жнив, за свідченням блаж. Ієроніма, дощів у Палестині взагалі не буває. Хто як християнському своєму гідності відповідає (ἅγιος), а й апостолам і учням Христовим складається істинним помічником (γνησὶως μαθητεύων), тобто. наділений пресвітерським повноваженням. Тут розуміються Оріген пророки нового завтра. Зрозуміло, звичайно, пресвітери, які отримують благодать Святого Духа з владою відпускати гріхи (пор. Ін.20:22–23). Під цими молитвами, піднесеними від людей, «Святим Духом прикрашених», зрозуміло, звичайно, відпущення гріхів у таїнстві покаяння (пор. нижче § 28), і досі в нашій Церкві повідомлене у формі молитви. Під «громом», за Орігеном, можливо, можна було б розуміти потрясіння серця, каяття і намір виправитися; під «Дощем» – благодать, що виправдовує, під дією якої душа очищається від гріхів і (подібно до поля, що запліднює дощ) здатною стає до твору плодів чесноти. Переважно через своє повноваження прощати гріхи пресвітер і над мирянами височить і є високоповажним. Цих висловів у наших виданнях Святого Письма не зустрічається; отже, ми маємо тут справу або з інтерполяцією до Мт.6:33 (Шукайте передусім царства Божого і т.д.) або, можливо, вони запозичені Орігеном з апокрифічного «євангелія назореїв», про яке давні часто відгукуються з похвалами. Вірні повинні вправлятися у всіх родах молитви і молитися за всіх людей без винятку. Тлумачниками Писання визнається складність точного розмежування чотирьох цих різних виразів. Δέησις, споріднене з δέομαι, потребую, означають молитву, що випливає з почуття потреби у допомозі, або прохальну молитву. Προσευχή, споріднене з εὔχομαι, основне значення якого «вголос, голосно говорити», означає, отже, прославлення Бога або поклоніння Йому, Його прославляючу у піднесеному настрої духу, Його прославляючу, Йому хвалебну за Його великі справи. Ἒντευξις, споріднене з ἐντυγχάνειν ὑπέρ або περὶ τινος, за когось перед кимось заступатися, заступатися, намагатися заступатися, клопотатися. Через ευχαριστία споріднене з χάρις, означає внутрішнє щастя, задоволення, вдячність за це, подяку. За тим слідує хвалебна молитва: Благословенний Ти, Господи Боже отців наших та ін. Критичний знак у вигляді списа для визначення сумнівних місць, щоб на них, так би мовити, наткнути читача. У юдейському каноні Св. Письма немає Книги Товії; вона відноситься до ἀντιλεγόμενα (на противагу ὀμολογούμενα, яка постійно і всіма були визнані за канонічні). Це місце наведено Орігеном, за текстом сімдесятників; а воно тут взаємно і допускає багато тлумачень, тим часом, як у Єврейському, Вульгаті та російському перекладі, виданому від Св. Синоду, воно читається так: «Серед років здійсни справу Твою (або виклич її до життя), серед років яви її», тобто. справа порятунку. Різниця перекладу походить від того, що LXX читали «шенаїн» (два) замість «шашаїн» (роки). Відповідно до єврейського тексту, долина, колишня місце битви, називається у Вульгаті і в російському перекладі, виданому від Св. Синоду, Долиною Аялонською. Тому що вони при цьому мали на увазі благо інших. Але в цьому випадку вони можуть бути поміщені між пологами молитви в сенсі лише невласному. Під святими (ἅγιοι) розуміються тут особи пресвітерського сану, які освячуються для цього у спеціальному сенсі. У міркуванні своїх пресвітерських повноважень, особливо влади прощати гріхи, вони прирівнюються тут до апостолів Петра і Павла. Тому під δἑησις (просильна молитва) тут повинні бути зрозумілі, головним чином, молитви про залишення гріхів. Оскільки гріхи можуть бути прощані лише «святими» (пресвітерами), то тут розуміються такі прохальні звернення, які спрямовуються лише до осіб пресвітерської гідності. Тільки особисті образи може прощати кожна людина (звісно, ​​крім провини тут проти Бога) і тому до кожного скривдженого можна звертатися і з молитвою. За попереднім визначенням, це найближчим чином хвалебна молитва або молитва благоговійного вшанування, смиренного поклоніння перед Божеством; потім – молитва взагалі. У зв'язку можна було очікувати, що Оріген тут міркуватиме зокрема про хвалебну молитву; але він тут розуміє під προσευχή очевидно всяку, у сенсі молитву. Тому що в молитві міститься визнання безумовної, безмежної всемогутності Того, до Кому ми звертаємося з молитвою, так само як нашої цілковитої залежності від Нього: молитва є актом релігії, Богошанування. Тому ми, хоч і говоримо про молитву до ангелів і святих, що живуть на небі; але серед цього роду молитвами і нашими молитвами до Бога – велика різниця: не від небожителів бажаємо ми випитати собі щось, а через них, спираючись на їхні заслуги та їхнє заступництво за нас перед Богом. Це молитовне покликання святих і ангелів називається молитвою до них у сенсі невласному. У всякому разі, тут впав Оріген у велику оману. Тому що внаслідок іпостасного з'єднання Божої та людської природ і поєднаного з цим, так званого «спілкування властивостей» (communicatio idiomatum тобто повідомлення особливостей кожної з природ особі), «Сину людському» безперечно належить культ молитви. Втім, бажанням Орігена, очевидно, була підтримка й того становища, як і єдинородному Сину Божому Самому у Собі, тобто. без ставлення до прийнятої Ним на Себе людської природи, з молитвами поводитися не слід. Але коли Феофіл Олександрійський за це звинувачує Орігена у введенні в догмат про Трійцю вчення про підпорядкованість другої особи Богу Отцю (subordinatianismus), то проти цього звинувачення слід зауважити, що на підставі доказів, наведених на підтвердження своєї думки самим Оригеном, не можна нав'язати йому того погляду. ніби він засвоїв Сину інші природу та сутність, ніж Батькові. Молитви Спасителя, без сумніву, були в своєму роді єдиними молитвами тому, що це були молитви душі, нероздільно поєднаної з особистістю Бога Слова; це були молитви Бога, Який, по Своєму Божеству, насправді не міг молитися, засвоїв Собі ті молитви і знайшов Себе гідним приносити їх через орган свого людства. Ніякому створеному духу не належить проникати в таємниці таких молитов. Але то з усією певністю може бути сказано, що всі молитви Христа мали відношення до Його первосвященицького служіння (пор. вище в § 10) і що Христос не як Бог молився, але тільки за Своєму людству (як за Себе Самого, так і за інших); тому що молитися можна до лиця лише вищому, а над обличчям Божої природи нікого не стоїть вище. Нехай, отже, Сам Христос як людина молився, на цій обставині не можна ще будувати докази, що до Нього Самого не можна звертатися з молитвами тому, що Він все ж таки Бог був і є. У коментарі на Євангеліє від Івана (Том 10, § 21). Тут Оріген заперечує однодумців Ноеція, які називалися «Патріпасіанами», бо вони стверджували, що в Божестві існує лише одна особа, в міркуванні різних своїх зовнішніх дій, яка називається різними іменами: «Отця», «Сина», і «Святого Духа». Відповідно, цьому вони вчили, що нібито можна й так говорити, що де «Батько постраждав». Але можна одночасно молитися до всіх трьох осіб разом: тим можливіше це, що при єдності Божої істоти, молитви, що звертаються до однієї особи, відносяться і до інших двох осіб, подібно до того, як зовнішні дії Божества зазвичай приписуються одній особі, хоча вони спільні всім трьом особам. Однак, не були б неправильними. Такий звичайний образ молитов у Церкві: вона звертає їх до Бога Отця, як до першоджерела Божества, звертає через єдинорідного Його Сина, нашого первосвященика. Зазвичай такі молитви закінчуються формулою: «милістю і щедротами єдинородного Сина Твого, Господа нашого Ісуса Христа» і т.п. Нерідко Церква звертається зі своїми молитвами і безпосередньо до Сина, і тоді укладає їх, наприклад, так: «Як освятися і прославися пречесне і пишне ім'я Твоє з Отцем і Святим Духом» і т.п. За перекладом LXX, це місце є і у Повторенні Закону; у Єврейському ж тексті та у Вульгаті цих слів немає; у російському перекладі, виданому Св. Синодом, вони поставлені в дужках, як внесені в текст з перекладу LXX. У єврейському оригіналі вони стоять у Пс.96:7; пор. Євр.1:6. Мк.10: 18; Лк.18: 19; пор. Мт 19:17. «Батько», цього слова на цьому місці не зустрічається в жодного з євангелістів; отже, воно додано Орігеном як слово пояснює, і додано невдало. Спаситель каже, що до Нього, простого вчителя (хоча й знаменитого), за якого, без сумніву і вважав його юнак, цей епітет є непридатним. Але цим Господь не заперечує, що як вічний Син Божий, як сяйво слави Отців (Євр.1:3), і Сам Він є ἀγαθός. Якби Спаситель додав до Своїх слів слово «Отець», що за Нього тут робить Оріген, то аналогія, що розвивається тут Оригеном, дійсно досить собою доводила б те положення, що до Христа не можна звертатися з молитвами. Справді, це було б нерозумно, якби Христос був нашим братом за Своєю Божою природою. Якщо ж ніхто того не стверджуватиме, що людина низького походження, удостоєна царем довіри і дружби, може на цій підставі і не надавати цьому своєму другу і цареві звичайних царських почестей: то ні того не повинен ніхто стверджувати, що Христу не належить надавати належного Богу вшанування, наприклад, через культ молитви: звичайно Він брат наш. Немає тому, що всі ми в цьому випадку молимося одному і тому ж Богові, бо Отець і Син є єдиним Божеством. Очевидно, Оріген тут натякає на поділи в Коринті, де один до Павла примикали, інші до Аполлоса і т.д. 1Кор.1:12. Навпаки, не ті в гріх незнання впадають, які без міркування і без розслідування, у простоті моляться і Сину, а Оріген у цей гріх впав тут серед своїх міркувань і за всієї солідності своїх досліджень. Тому що як Син людський Христос зійшов з небес не для того, щоб творити волю Свою, але волю Отця, що послав Його (Ін.6:38). Зрозуміло, звичайно, особливості, якими характеризується людина хрещена і одяг спасаючої благодаті. Ці ознаки душі хрещеної вказують на те, що людина облагороджена, із забитого раба стала дитиною Божою. Почавши було на початку § 14 пояснювати слова Писання: «Просіть про важливе» і д., Оріген пояснення їх перервав вставкою ексурсивного розслідування про чотири пологи молитви; цими словами він знову переходить до тлумачення того вислову. Мт.6:33; отже, Бог може дарувати нас і земним, і дрібницями. Тобто. рятівні слова і добрі справи: одні народяться в нас під впливом Божественної благодаті, інші здійснюються за її сприяння (4Цар.20:3). Тобто. злих духів, яких і св. Петро апостол порівнює з «рикаючими левами» (1 Петр.5: 8). Зрозуміло тут черево сатани, або вічна смерть у пеклі порівн. у § 13. Гномон, або стрілка сонячного годинника, введення якого у вживання в Греції зводиться до Анаксимандру або Анаксимена (за 500 років до Р.Хр.), ставилася прямовисно на напівкруглій мармуровій або мідній дошці і своєю тінню показувала годинник, намічений на тій доньці. Відомо, що тіні бувають тим довше він буває при сході сонця і заході сонця, а всього коротше опівдні. Над деякими з людей, а саме над жителями тропічних або спекотних поясів (між обома поворотними колами), у певні часи сонце стає опівдні з усією точністю в зеніті; це буває двічі на рік; стрілка на сонячному годиннику і взагалі всі речові предмети тоді залишаються в тих країнах зовсім без тіні (чому жителі тих країн і називаються Ascii тобто безтінні), в інші ж часи і в них нарівні з насельниками інших земних країн тіні від предметів відкидаються більш-менш довгі. Τὰ προηγούμενα. Це слово запозичене зі стоїчної філософії, в якій «переважними мовами» називалося, наприклад, здоров'я тощо, тим часом як Оріген вживає тут це слово про дари вищих і небесних. Сенс цього місця такий: Подібно до того, як матеріальні речі в міркуванні свого становища до сонця дуже різні, часто ж і зовсім не відкидають жодної тіні: так само і духовні речі, ці єдино істинні блага, про які одних тому ми і повинні молитися, то взагалі не супроводжуються ніякими земними благами, подібними. то більшою, то меншою тінню, дивлячись за становищем, у якому різні люди у різні часи перебувають до сонця Божественного приречення. Вираз це треба розуміти про моральну слабкість. Звернення це стосується Амросія і Татіана; див. § 5. А чому ж не достатнє? Він міг бути учнем Івана, і під час проголошення Нагірної Проповіді ще не належати до учнів Христових. «Молитва Господня» у євангеліста Луки в суттєвому, звичайно, та сама, що й у євангеліста Матвія; все ж треба прийняти, що таке важливе настанова щодо молитви Господь викладав учням вдвічі: вперше в Нагірній Проповіді, на початку Свого громадського служіння (Мф.6:9–13), а вдруге наприкінці його (Лк.11:2–4). Цими словами Господь не тривалість молитви засуджує, тому що Сам же Він цілі ночі проводив у молитві, а ганьбить губну лише молитву, про яку нічого не знає серце. "Амін" тобто. «Істинно» і в ізраїльтян було переконливою формулою. Число 5:22; Втор.27:15; Неєм.5:13. В алегоричному значенні на «кутах вулиць» моляться ті, які йдучи випромінюючим і ярим шляхом гріховним мають ще зухвалість відводить очі людям деякими зовнішніми справами благочестя. Подібно до фарисеїв вони отримують нагороду, якої домагалися; але її отримують від таких людей, які як люди вмирають, похвали яких, отже, не мають жодного значення. У Повторенні закону тут йдеться про «суспільство Господнє». Вульгата і наш російський переклад, виданий від Св. Синоду, у згоді з єврейським текстом передають це місце в такому вигляді: І десяте покоління їх не може увійти до Господнього суспільства на віки . Сотник був тоді ще язичником, але був схильний до віри ізраїльтян і їхнього культу; не далекий був і Мессіанських надій. Що тут Оріген розуміє під синагогою, сказати важко. Вираз, безперечно, треба розуміти фігурально, а не з молитовному домі та юдейському «суспільності Господньому». І оскільки найголовнішою ознакою синагоги постає тут те, що вона побудована язичницьким сотником, і до того ж свідчення Христа про віру його; то сенс слів Орігена звичайно такий: «У синагогах молиться той лише, хто не настільки бездоганне життя веде, щоб він міг бути зарахований до церкви, яка не має на собі жодних плям і бездоганної; але приєднується він до суспільства тих, які перебувають на одному ступені з найрозумнішими з язичників. Така людина не далека від кута вулиць, тобто. схоже на тих, що йдуть широким шляхом, або ведуть розбещене життя». Тобто. християнин, який і живе згідно із заповідями християнства. Натяк на юдейський «ювілейний рік» (Лев.25:39–41), прообраз благодатного часу, що настав із явленням Христа. Псалмоспівець грішника, лише лицемірно відданого чесноти, порівнює зі змією, яка завжди слугувала взірцем хитрості та підступності. Синові стосунки до Бога в старому заповіті дуже легко було через гріхи знову потьмарювати, що фактично і підтверджують щойно наведені зразки грішників. Тобто. під час зумовлений небесним Батьком; на цей час спадкоємець Отця, тобто. рід людський, мав отримати всі синівські права. Іудеї у Старому Завіті як діти Авраама, звичайно, були і спадкоємцями обітниці і дітьми Божими, але ще неповнолітніми: вони перебували за опікою закону і не відрізнялися від рабів. Новозавітні чада Божі своєю безгрішністю, отже, багатозначно відрізняються від старозавітних чад Божих. Так за Орігеном. Тим часом вищенаведене місце з послання св. Іоанна треба розуміти, звичайно, не про досконалу чистоту від гріха і безумовну неможливість грішити (інакше воно суперечило б місцю з Іоанна 1:8; 2:1 ; Євр.6:4–6 ), а тільки про моральну неможливість, щоб людина від Бога народжена грішила тому, що перебувають у ньому. що сприяє чи рятує благодать Божа або ж і Дух Святий, що живе в душі, потужно його оберігають від гріха. Апостол хоче, отже, сказати наступне: Хто постійно підтримує в собі надприродне життя, той не може, доки не зникне те життя з душі разом з Божественним насінням, не зникне внаслідок гріха до смерті (1Ів.5: 16). І це пояснення Орігена, цілком правильне, цілком відповідає думці апостола. Св Павло в цьому місці найближчим чином мав на увазі, звичайно, не вустами лише називання імені Христа Ісуса, а пройняте вірою сповідання Христа за Спасителя. Божественний Спаситель сприяє тому, щоб віруючі, протягом усього свого життя, були відповідні Йому, а отже, втілювали б у собі образ Божий, тобто. наслідували б у своїх думках, словах і ділах властивостям Божим. Цим вони доводять справжнє своє синівство по відношенню до Бога: так само, як з іншого боку, в цьому полягає і глибоке підґрунтя, чому ми, сини Адама, можемо бути прийняті Богом замість дітей. Це усиновлення є не лише зовнішнє ставлення; воно робить у людині відповідний переворот, що тепер і доводиться Орігеном надалі. Зрозуміло всі благочестиві християни, які представляють сотий образ Христів. Цей переворот, або оновлення, полягає в тому, що стару людину з її справами християнин злучається, а вдягається в нового, оновлюваного на образ Того, хто створив його (Кол.3:9–10). Не який-небудь один гріх тут зрозуміло, а гріх, що звернувся в звичку і перевершив волю. Якщо праведний своїми добрими справами заявляє себе як про дитину Божому, безумовно добром, то цілком послідовно, щоб і грішник своїми злими справами заявляв себе як про дитині пекла. «Божественному насіння», або рятуючої благодаті, що живе у праведному, відповідає в грішнику насіння диявола, або зле бажання, що отримує перевагу в ньому, і доброчесне життя робить морально неможливим. Злі побажання або трут гріха, звичайно, залишаються в людині і праведному. Але під впливом «Божественного насіння» їм може бути погашений той трут набагато легше. "Зле насіння", або злі побажання, при виправданні її не зникають, а лише послаблюються. Так як царство Боже, або небесне царство, вже всередині нас (Лк.17: 21), то постійно маємо ми і жити небесними громадянами. Це доброчесне життя і буде безперервним «Отче наш». Цей заключний висновок, однак, не можна вважати абсолютно вірним. Тим часом як за останнім місцем Батько і Син, безсумнівно, приходять у душу людини духовно, раніше наведені місця все-таки повинні бути розуміються просторово, тобто, що Син Божий, що улюднився, за своїм тілесним складом і за своєю людською природою хотів і міг відійти з певного місця землі. небо. Таким поясненням наведеного тут місця з Євангелія Іоанна, місця темного і різноманітного, що тлумачиться, Оріген анітрохи не зробив його ясніше. Втім, у цьому місці мова, без сумніву, і найближчим чином про сходження на небо та з тілом. Тобто. укладений у просторі. Без сумніву, Бог наповнює Собою простір і через Свою всюдиприсутність знаходиться на кожному місці всесвіту; але через Свою незримість, Він не обмежений простором. Це не зовсім так тому, що безтілесні ангели і душі людей перебувають у фізичному просторі і на певному місці, хоча вони перебувають у ньому, звичайно, інакше, ніж тіла та істоти тілесні. Тіло, перебуваючи у відомому місці, описується, оскільки воно можна порівняти з місцем; про ангела треба сказати лише те, що він знаходиться у певному місці так, що в іншому місці в цей час немає його. Тому з присутності Божого на певному місці ще не випливає необхідність, що Бог і тілом зодягнений. Тобто. антропоморфізмів, які у багатьох місцях старозавітних Писань, антропоморфізмів, для розуму не розвиненого науковим освітою зрозуміліших, ніж поняття абстрактні. Разом з Філоном, Климентом Олександрійським та іншими Орігеном, як відомо, розумів біблійне повідомлення про рай алегорично: дійсного раю, як місця проживання людей, за цим тлумаченням, не існувало: а треба де під «раєм» розуміти моральну природу людини. Цього місця немає у Повторенні Закону (пор., втім, 23,14), а наводиться воно в 1Кор.6:16. Св. Павло запозичив його, здається, частиною з Лев.26:12, частиною з Єз.37:27. І Оріген в іншому місці (у коментарі на Мф.) Цитує воно як запозичене з Книги Левіт. За цим поясненням Орігена, ходіння Бога в раю треба розуміти не так, якби Бог дійсно ходив по раю і звертався серед прабатьків у видимому образі, в прийнятому Ним на Себе видимому тілі. Але й розповідь Св. Писання про те, що прабатьки зникли, треба розуміти лише про злу їхню совість і страх їх перед Богом. У Єврейському тексті Нод, тобто. у землі «втечі» чи «вигнання». Під небом по Оригену слід, отже, розуміти чи кожного обраного, чи Христа (нарівні з видимим небом має світну зірку), тобто. всіх врятованих, або, нарешті, особливе місце, де перебувають ангели та святі. Але це місце не є місцем істинної присутності Божої тому, що Бог присутня там тільки тому і оскільки, як Він з ангелами знаходиться і зі святими. Посередницьке служіння «Спасителя світу», за Орігеном, простягається, отже, і на ангелів. Порівн. Євр.1:8 і Пс.94:7, де про Саму Месію говориться, що Він має престол. Ориген хоче сказати цим, звичайно, таке: Хоча нам і дано право називати Бога «батьком», все ж таки природа наша і сутність не тотожні з Божої подібно як природа і сутність істинного і дійсного Сина Божого; нас підносить Бог і робить причасниками Свого єства (2Пет.1:4) лише через усиновлення; чому і виявляється необхідним відрізняти творіння від Бога. Цим виразом знову дуже виразно передбачається трихотомія людської істоти; пор. у §§ 9 та 13. Цією зміною імені натяк робиться деякий рід відродження. Аврам, тобто. «Піднесений отець», перейменований в Авраама, «Батька множин», коли на 99-му році свого життя він обраний був у праотця численного потомства як у сенсі звичайному, так і духовному. Тобто. «стрімкістю», коли виявив він ту віру, на якій мала бути заснована Церква. Замість іудейського імені «Савл» (Саул) отримав він римське ім'я «Павло», щоб висловити його покликання бути «апостолом мов». Зазвичай, втім, постачають цю зміну імені у зв'язку зі зверненням проконсула Сергія Павла (Дії 13:12). Інші з екзегетів вважають, що ім'я Pavlus (від pusillus – малий) Апостол носив з молодих років разом з іудейським своїм ім'ям. Тут ми маємо справу з новою важливою помилкою Орігена, з його вірою в існування душ, навіть душі Христа. Спочатку всі духовні істоти – ангели, злі духи і душі людей – були зовсім рівними один одному; тільки внаслідок добровільного відпадання від Бога духи стали морально різними і за ступенем своєї провини ув'язнені в різні матеріальні тіла; людська душа, отже, лише у покарання та для очищення вигнана в тіло; і якщо при смерті вона виявляється ще не цілком чистою, то відсилається в інше тіло (це вже душопереселення!), Втім, не в тіло будь-якої тварини. Тому все, що в справжньому житті людина містить із вищих істин, все це є пригадування про те, що душі було вже відомо раніше з'єднання її з тілом. Починаючи з цього слова йдеться приблизно про Божі властивості, про які ми повинні скласти собі поняття перш ніж прославляти Бога; так, наприклад, повинні знати щось про Його всемогутність. За Оригеном, сенс першого прохання «молитви Господньої», отже, такий: «Дай мені, Господи, і всім людям зі мною розуміти право Твої властивості і досконалості, щоб через це пізнання ми могли в храмі нашого серця Тобі спорудити вівтар і там Тобі поклонятися і Тебе прославляти». Сиріянин та учень св. Іустина Філософа, нар. 130 р. за Р.Хр. Як апологет християнства він набув собі популярності; на жаль, ще більшу популярність отримав після смерті свого вчителя (166) впавши в гностицизм і став засновником власної гностичної секти з ригористичними правилами, що отримала назву Енкратитів або Гідропарастів. Тобто. власне царством Батька; але як Святе Письмо, так і передання Отця з Христом люблять ототожнювати під одним ім'ям «Бога». Володарство в Божому царстві – в людській душі – Божим особам приписується, отже, за законом аппропріації або присвоєння: Батькові, як першоджерелу Сина, приписується панування над розумом і над думками, цим першоджерелом слів і справ. Через посереднє відродження Христом ми, певним чином, стаємо причасниками Божественного єства (2Пет.1:4) і «обожнюємося», так що по істині ми можемо тоді називати Бога нашим «Отцем». Зазвичай пишеться «Белиал», які звуки властиві цьому й у єврейському мові ( 2Цар.22:5 ). Тобто. праворуч всемогутнього Бога Отця (Євр.10:12). Тобто. різні злі побажання, які залишаються в людині та після виправдання її. Вони називаються ворогами Христа тому, що спокушають людей до гріха, і таким чином відтісняють Христа з Його владою над душею. Під «відродженням» розуміється тут повне перетворення при тому, що має наслідувати колись воскресіння (Мф.19: 28). Духи, які виконують Божу волю далеко не точно, так що викликають своїм непослухом криваву помсту з боку Бога. Це пояснення Орігеном Іс.66:1 у застосуванні до 3-го прохання «молитви Господньої» в короткий час може бути передано так: Нехай виконується воля Твоя як на небі, тобто. Христом, Який може бути сприйнятий за престол, або трон Божий (у Іс.66:1 трон небо); і землі , тобто. церквою, або послідовниками Христа, які мають єдиного духу з Ним. Але тут саме небо і відрізняється від Христа. Під цією «освітою» слід розуміти, звичайно, всю діяльність Спасителя щодо ангелів. І діяльність Його щодо людей часто називається просвітництвом, як, наприклад, у Ін.1:9; 3:19; Євр.6:4, 10:32. Іншими словами: Подібно до того, як виконується воля Божа небожниками, завдяки діяльності Сина Божого, так вона повинна бути людьми виконувана і на землі, завдяки посереднику влюдненого Спасителя, справу Якого ми підтримуємо молячись: Нехай буде воля Твоя і на землі, як на небі. "Καὶ ἑνούμενος αὐτῷ". Чудове свідчення про іпостасне поєднання двох єств (природ) у Христі. Під «земним», або «персним» Оріген тут розуміє, мабуть, бегемота чи левіафана (Йов 90:10–27; 91:1–26 ), які багатьма отцями церкви та тлумачами Писання вважаються за образ сатани. На цю думку Орігена занепалі ангели, «духи злості» на небі, лише через свого збоченого образу прихильностей не можуть бути зараховані до небожителів. Це, безперечно, хибно. Злі ангели відразу після падіння з неба були повалені (2Пет.2:4; Юд.6; Апок.12:7–9). Звичайно, не всі вони знаходяться постійно в пеклі; але за свідченням апостола (Еф.2:2; 6:12) і оточуюча нашу землю атмосфера служити місцем перебування для злих духів, хоча це і не єдине чи не звичайне і не природне місцеперебування їх. Труднощі, що займають Орігена, найпростіше може бути вирішена, звичайно, так: Духи злоби знаходяться не на небі, а під небом, на землі. Розуміння Оригеном 3-го прохання «молитви Господньої» тому коротко можна передати так: Хай виконується воля Твоя землі, тобто. грішними у ньому людьми, як і, як вона виконується і на небі, тобто. добрими людьми, що живуть на землі. Поколи чуттєві прагнення і тілесні побажання (Гал.5:16–17) у собі пригнічують, і таким чином перетворюються на образ Небесного (1Кор.15:49). Порівн. споріднені з цією думкою наприкінці попереднього §. "Ἐπιούσιος". Важко визначити в точності значення цього слова тому, що за винятком двох місць, Мф.6:11 і Лк.11:3 у всій грецькій літературі його не зустрічаються ніде; до того ж, воно допускає різні виробництва. Тому й перекладають це слово і пояснюють по-різному. Особливо явно давалося взнаки труднощі при перекладі цього слова у Вульгаті, де воно, будучи одним і тим же, один раз (Мф.6: 11) передано через supersubstantialis (надприродний), а інший раз (Лк.11: 3) через quotidianus (щоденний). Найзручніше це слово, звичайно, вважати складеним з ἐπί і οὐσία (спорідненого з εἷναι) і перекладати: «хліб, що має співвідношення з нашим існуванням, буттям, життям»; це хліб істотно необхідний життя як тілесної, і душевної, під яким має розуміти перш за все тілесну їжу, потім слово Боже і, нарешті, св. євхаристію. Наше російське слово насущний точно відповідає справжньому слову. Що ж тут брехливого: молитися словами цієї прохання «молитви Господньої» про дарування нам і тілесного харчування? Старим Завітом вимагалося від людини сумлінне виконання різноманітних справ закону: Новий Завіт вимагає найближчим чином відкритої, вільної віри у Спасителя; це перша перед Богом добра справа. «Справи Божі», або добрі справи, стелі можуть бути названі «їжею для вічного життя», оскільки ми ними харчуватимемося у вічності, так би мовити, так само, як тут, на землі, підтримуємо своє існування нажитими грошима. Кожна справа зумовлює нам вищий рівень блаженства на цілу вічність. Ориген разом з багатьма отцями Церкви відрізняє образ Божий (εἰχών) від подоби (ὁμοίωσις): образ божий властивий людській душі за її природною властивістю; подоба її Богу полягає в надприродних якостях її і досягається виправданням, особливо ж прийняттям в себе небесного хліба. Тобто. під насущним хлібом потрібно де розуміти тільки Боголюдини Самого, а не і слово Боже разом з тим, чи істину. Наведене тут місце, що строго розуміється, втім, не може тут того собою доводити, що воно мало б доводити; тому що під цим істинним хлібом, який дано небесним Батьком, цілком правильно буде розуміти і єдинородного Божого Сина, Якого Батько віддав для спасіння світу (Ін.3:16). Той, хто говорить сам, є хліб; Проте образ повідомлення його окремим особам у таїнстві св. причастя був тоді ще щось майбутнє; Тому Господь говорив: хліб, що Я дам. Грецькі атлети або борці, спостерігали щодо своєї їжі особливі правила, які в різні часи були різні, дивлячись на її думку, а ці точки зору в різний час були протилежні: тим часом як в перші століття від вживання в їжу м'яса атлети зовсім утримувалися, пізніше думали, що саме м'ясо, особливо. Ориген натякає тут, очевидно, на останнього роду їжу, тому що тіло Сина людського він називає їжею властивою борцям чи атлетам. Святе причастя, отже, є істинною душевною їжею для християнських атлетів, які борються тут, на землі, проти плоті і крові, так само як проти духів злості, що в повітрі (Еф.6:12). І справді, вони споконвіку зміцнювали себе трапезою Господньою і досягали такого ступеня мужності і такої душевної фортеці, що не боялися найжорстокіших мук і скидали всіх ворогів спасіння. Тобто. під виглядом переосуществлених через освячення хліба та вина поділяється між вірними. Очевидний натяк на Вих.90:34, де говориться: І слава Господня наповнила скинію. Ця слава Господня, що мала вигляд світлої хмари над ковчегом і служила символом благодатної присутності Єгови, зрима була первосвящеником, коли він у великий день очищення вступав у святе святих. А так як у святій євхаристії, в якій дійсно присутня влюджений Син Божий, тілесне око нічого не помічає з слави Господньої, то під зором слави Його при розділенні святого причастя Ориген міг розуміти або зір духовними очима або зір покоління і прославлення, яке явно бачить в Боголюдині і в якому поклонінні і прославленні слава Божа подібним чином була, як колись у Старому Завіті вона представлялася була хмарою. Тобто. до коринтян, які в духовному житті були ще настільки ж безпорадні, як і малі діти безпорадні у своєму природному житті. Часто вони наслідували потяг і схильності Божественне одкровення. Їх, отже, протиставляє тут Оріген раніше згаданим «досконалішим борцям». Неповнолітні у Христі можуть лише молоко перетравлювати, а чи не тверду їжу, тобто. вони можуть осягати лише початкові підстави християнської віри, а не вищі вчення, як, наприклад, щойно торкнулося святої євхаристії. Тому це вчення в перші християнські століття, як відомо, перед оголошеними ще не було викладено, а повідомлялося лише хрещеним. Ця думка Орігена принаймні неправильна. З зв'язку понять очевидно, що в апостола йдеться з Мойсеєвих законах про їжу, і апостол хоче сказати: «Один вірить, що можна їсти все, що в юдействі заборонено було їсти; а слабкий, тобто. недовірливий, вірить, що не треба їсти жодного м'яса зі страху, що з'їсть він за незнанням м'ясо принесене в жертву богам або інше яке, їсти від якого євреям було заборонено, щоб через куштування від нього не осквернитися »(Вих.34: 15; Лев.11: 4 і д.. Втор. Це алегоричне тлумачення може бути розумно, але справжня думка апостола при ньому передано невірно. Іншими словами: Звичайного віруючого з обмеженою силою розуміння треба цінувати вище, ніж філософа, який хоч багато знає, але Бога в Його справах не знаходить: з прекрасної гармонії, тобто. із стрункості, одного іншого відповідності, у всьому рівномірності, із загальної рівноваги, згоди всього один з одним, укладати до премудрого Творця не може. Сенс: наставляння від посереднього вчителя істини було для нас дорожчою духовною їжею, ніж дотепна споглядання якогось обдарованого й володіючого словом лжевчителя. Тобто. так звані «Сімдесят тлумачів», коротше звані просто «Сімдесят». У багатьох місцях старозавітних Писань вони подібним чином утворювали свої грецькі слова, як тут євангелісти; в інших випадках слова були невживані. Подібним чином і в мові латинських церковних письменників і отців церкви ми зустрічаємо багато слів і виразів у класичній латині, що не зустрічаються. Нові ідеї часто вимагали нових висловів. Народом, Моєю власністю. З єврейського (за Мандельштамом): «Ви будете Мені скарбницею»; з перекладу, вид. Від Св. Синоду: «будете Моїм уділом»; Вульгата: «Ви будете власністю Мені». Яке означає як субстанцію, або сутність, так і власність. «Ὁ εἰς τὴν οὐσίαν συμβαλλόμενος α’ ρτος»: таке дане Оригеном тлумачення поняття ἐπιούσιος. Але слово це припускає багато тлумачень. Його можна перекласти, наприклад, так: «хліб, що з'єднується з субстанцією», або: «перетворюється на субстанцію»; або: "для субстанції корисний"; або: «що відноситься до буття та життя»; або: «для харчування, для існування необхідний». Тут Оріген вставляє метафізичне міркування про таке важливе питання щодо субстанції чи суті речей. Він наводить дві різні теорії, не наважуючись відкрити чіплятися ні до тієї, ні до іншої з них. За Платоном та іншим душа існувала раніше тіла. Втім, під τά ἀσώματα у нього можуть бути зрозумілі переважно «ідеї» речей або «загальні поняття», яким приписувалося реальне буття раніше, ніж почали існувати фізичні речі; за відомим положенням: Universalia anle rem. Словом subslantia, спорідненим з substare, означає існуюче під ім'ям будь-якої речі або у (виді) відомої речі; це так звана сутність явищ, - того що є і залишається в речах тим самим, собі самому рівним (на противагу акциденціям). По схоластичному виразу «primum subjectum», або потенція, що стає дійсністю або певною реальністю лише через форму. До цих філософів належала більшість і, до того ж, найвідоміших, грецьких філософів, як, наприклад, стоїк Зенон, Піфагорійці Оцелл і Тімей, потім Платом і особливо Аристотель. Ще й досі «субстанція», за прикладом схоластики, зазвичай визначається цілком відповідно до цього. Так Геттінгер визначає її так: «Матерія або, як її називає Аристотель, першаматерія (ὕλη, речовина), є основою всього буття; вона існує у вигляді абсолютно простому, невизначеному; можливість будь-якого певного буття обумовлюється приєднанням форми, яка окрема істота тим робить, що вона є (Apolog. I Bd. 1 Abtl. 2 Aufl. S. 171). «Субстанція... є суб'єкт акциденції, що на ньому існує; вона є носієм акциденційних явищ» (Apolog. II Bd. 2 Abtl. S. 183). Так називається прояв субстанції тому, що, будучи сама в собі невизначеною, через форму субстанція набуває певного вигляду, образу. Actus (ἐνέργεὶα) є дійсність на противагу потенції (δύναμίς) або можливості (матерії). Світова душа Стоїків, яку вони приймали за абсолютне, - ефірна сила, що проникає безформну матерію і окремі її частинки формує в тіла. Ця філософська думка, викладена Орігеном широке, Цицерон стискає в небагатьох словах так: quae tota omnia accipere possit, jmnibusque modes mutari atque ex omni parte (Acad. I, 8). Тобто. слово Боже, яке подібно до речового хліба дуже різного поживного змісту, що далі Оригеном і доводиться. Тобто. зором Бога над дзеркалі, а безпосередньо ( 1Кор.13:12 ), зором істини з премудрістю. Буквально: «люди Божі», тобто. люди через особливий завіт перебували до Бога у відносинах синівства. Коли манна називається ангельським хлібом, то виражено цим, звичайно, лише перевага його (Прем.16:20) і сказано як би наступне: «Якби ангели харчувалися речовим хлібом, то був би схожий на манну». З подальших слів Орігена, що ангели харчуються не речовим будь-якою їжею, а Божою премудрістю, ясна його думка про безтілесність ангелів. Тобто. цю розповідь у Книзі Буття ніби треба розуміти єдино в переносному, алегоричному значенні, і ніби він не є фактом історичним; події цього ніби насправді ніколи не відбувалося, а під покровом оповідання запропонована лише така істина. Це зовсім неправда. Порівн. примітка 2-ге в стовпці 47-му. Втім, грецький текст представляє тут інше читання: οὐ γυμνῦῶς, ἀλλὰ τροπίχῶς. Тобто. для настанови ангелів, чим вони в прямому розумінні бувають живляться духовно. Сенс, ймовірно, такий: хто замість слова Божого харчується лжевченнями, що походять від диявола, батька брехні (Ін.8:44), і їжею гріховною, той у духовному сенсі харчується змієм, який називається інакше дияволом і сатаною (апок.12:9), і їдять змій. І той, хто потрапив у мережі пекельного змія (2Тим.2:26), той звертається до змія, або – інакше сказати – робиться подібним до сатані; тим часом як той, хто харчується насущним хлібом, стає дитиною, сином Божим. Від Бога Слова. Втім, у найближчих за тими словами йдеться про Івана Хрестителя. Відомо, що давні зазвичай всі псалми приписували Давидові; тому і з 73 псалма наводячи кілька слів, Оріген говорить про Давида. Насправді ж 73-й псалом, у слов'янській Біблії, написується так: «Розуму Асафу», тобто. розуму Асафового, псалом Асафа; отже, він у всякому разі належить не Давидові, а написаний набагато пізніше, одним із нащадків славного співочого прізвища Асафа. Псалм розуміє тут під зміями крокодилів, які зображалися на щитах єгиптян; а під драконом – змія переважно, тобто. Фараона (Вих.51: 9). Єгиптяни загинули в хвилях Чорного моря і були ними викинуті на берег (Вих.14:31), ставши таким чином здобиччю та їжею хижих тварин пустелі. Різні тварини, яких Петру запропоновано було їсти, як і, які у законах Мойсея оголошені були за чистиз і нечистих, означають тому добрих і злих людей, тобто. юдеїв і язичників, отже, і люди для нас можуть бути їжею (душевною): від часу очисної смерті Христа такою їжею можуть бути й язичники. Таке алегоричне пояснення Орігена, яке він дає різницю між чистими і нечистими тваринами. Справжня, внутрішня основа для такого розрізнення чистих тварин від нечистих, власне кажучи, невідома. Може воно полягало в тому, що речі, які вважалися за нечисті, мали зв'язок з пошкодженим станом нашої гріховної природи і, крім того, ця відмінність мала привчати ізраїльтян до помірності. Вказувала ця відмінність, звичайно, і на прокляття, що з гріхопадінням обтяжило над тварюкою. А оскільки це прокляття з часу спокутної смерті Христа ідеально згладжене, то об'єктивно знищено було водночас і різницю між чистою та нечистою їжею; а отже, водночас зазначено цим, що на майбутній час має припинитися і колишня до того часу хода різниця між чистими і нечистими людьми, між юдеями та язичниками. Це останнє, власне, і з'ясовано апостолу Петру у згаданому вище баченні. З цього виробництва ἐπιούσιον стояло б замість τῆς ἐπιούσης (тобто ήμέρας) і треба було б перекладати: «Дай нам цього дня хліб прийдешнього (або прийдешнього, завтрашнього) дня, тобто. майбутнього життя. Про блаж. Ієроніме кажуть, що в Євангелії євреїв замість ἐπιούσιος він знайшов вартим слово «мохор», «вранці», «з ранку», «вранці» або «майбутнє». Це було найсильнішим доказом на користь правильності останнього слововиробництва та пояснення. Якщо зважити, що, на жаль, втрачене неканонічне «Євангеліє євреїв», з нашим канонічним Євангелієм Матвія принаймні подібне, було може статися не іншим, ніж пошкодженою рецензією Євангелія Матфеєва, чому св. Іринеєм та блаж. Єпіфанієм і називається воно прямо «Матфеєвим Євангелієм»; і якщо потім з ставленням до одноголосного майже свідчення давнини припустити, що Матвій наше канонічне Євангеліє спочатку написав єврейською мовою: то дуже легко буде прийняти, що і в нашому місці (Мф.6:11) спочатку стояло «мохор», що потім це слово було передано грецькою мовою: до рук вірний ключ і до виробництва та розуміння слова ἐπιούσιος. Вульгата і цей вислів передає через «сьогодні». Але всі ці місця зовсім не доводять того, ніби через сьогодні, через сьогодні тут позначаються цілі періоди часу. Це нині тут може бути прийнято за більш тривалий період часу, за продовження часу благодаті та спасіння. Цього виразу, який, без сумніву, мав би доказову силу, у Книзі Ісуса Навина не зустрічається ні з перекладу Сімдесяти, ні з Вульгату; зустрічається тут часто лише вираз: навіть до сьогодні. Через це вчора позначений тут не весь минулий період часу, а в протилежність вічності воно означає тут малу частину часу, що вислизає від уваги, меншу ніж день; «День, який минув», нам здається вже ніби миттю, миттю. Зрозуміло тут іншими та тисяча років, у яку після свого другого пришестя, але колись загального воскресіння і загального суду, Христос відкриє блискуче месіанське земне царство, якого за Його першого пришестя на землю чекали даремно; після відкриття цього царства Він разом з воскреслими праведниками керуватиме землею з Єрусалиму. Цей так званий хіліазм виник найближчим чином між християнами з юдеїв; у перші три століття вважав між своїми захисниками навіть отців церкви, як, наприклад, Папія, Юстина, Іринея; іноді він виникав у церковній історії знову; у наш час продовжує жити у секті мормонів. Щось царство буде тривати саме тисячу років, укладали спочатку, звичайно, з вище наведеного місця (Пс.89:4) у зв'язку з історією творіння, розказаної у Мойсея. Найревнішим противником хіліазму, у перші століття, був Оріген. Тут ось учора і сьогодні дійсно позначають собою відомі періоди часу. Неодмінно коротший: перед вічністю Божою час зовсім зникає. Щоб ще точніше ствердити, що під σἡμερον і χαθ ἡμέραν повинні розумітися найдовші періоди часу. Ἐπὶ αἰῶνας тобто. чи не до майбутніх часів, продовження їх, чи не до періодів часу належить те й те. Але під «еонами» можуть бути зрозумілі і світи, особливо якщо з цим словом поєднувати поняття про різні стадії розвитку видимого світу. На противагу безглуздому, що нагадує язичницькі теогонії, вченню гностиків, а саме Валентиніан, про духовні світи еонів, які в нескінченній поступовості випливли з «Бітоса». Ориген розвиває у подальшому своє, хоч і хитромудре, але помилкове вчення про еони, а саме вчення про незліченні один за одним наступні періоди часу або світи. Тим часом як в інших випадках у своєму алегоричному способі розуміння Св. Письма, Оріген буквальний сенс його усуває на задній план, а часто і зовсім виключає (пор. 1-е прим. в стовпці 19), тут він надає занадто багато значення буквальному змісту місця з остан. до Євр.10:1. Він надто насильно розуміє слово тінь, вважаючи, що старозавітним суботам як тіням у майбутньому повинні відповідати власне суботні дні, якими ті тіні, так би мовити, і були відкидані. Подібне ж він думає і про інші старозавітні свята та установи, що тут їм перебираються. Тим часом, коли старозавітні установи називаються тінями, то позначається цим лише, що в собі вони мізерні і беззмістовні, а отримували сенс і значення від цього, що вказували щось вище у царстві Христовому. Так, наприклад, суботи ізраїльтян вказували на суботу, що чекає на нас на небі, на вічне суботування (Євр.4:6). Перший день молодика кожного місяця був для євреїв святом, в яке при трубному звуку приносилася жертва (Числ.10:10; 28:11–15 ; Пс 130:4 ). Перший місяць, початок священного або церковного року іудеїв, називався Нісан і починався за нашим перерахуванням близько середини нашого місяця березня. У вдячний спогад про звільнення ізраїльських первородних за вказівкою закону (Вих.12:2–6 ) 10-го дня цього місяця пасхальне ягня мало бути відокремленим, а 14-го дня загартовуємо. Це перше з трьох головних іудейських свят, що називалося «Великоднем» або «Великоднем», «Passah» («Phase»); він тривав сім днів з яких 1-й та 7-й були днями урочистими (Вих.12:16). Протягом цих семи днів не дозволено було їсти кислого хліба і навіть у домі його тримати (Вих.12:14–20). Буквально: "про свято семиденних тижнів". Це 2-е головне свято юдеїв мало відбуватися по закінченні 7 тижнів чи 50 днів після 16-го Нісана (Втор.16:10), коли на початку жнив приносили в жертву перші жнивні снопи (Лев.23:15). Так як жнива протягом 7 тижнів закінчувалася, то називалося це свято і «святом тижнів» (Втор.16:10) або «святом жнив» (Вих.23:16). А оскільки він був тріумфуючи в 50-й день по Великодню на спогад Синайського законодавства, що відбулося в 50-й день після виходу з Єгипту, то називався він і «П'ятидесятницею» (πεντεχόστη тобто ημέρα) (Дії 2:1). Називається «Тісрі». Це був 1-й місяць громадянського року юдеїв, що збігався з половиною нашого вересня та жовтня. Цього місяця (суботнього) падала більша частина свят. Іудейський новий рік був святом трубним тому, що народу про нього сповіщали особливим трубним покликом у спогад трубних звуків при Синайському законодавстві (Лев.23:21; Числ.29:1). Лев.16:29–30; 23:27–28 . У цей великий покаяний день (Лев.16:29; 23:29) первосвященик один раз на рік входив у святе святих храму (Лев.16:1–31; Євр.9:7–15). Тобто. щоб зрозуміти, що за часи прийдешні були перетворені тим, що в суботній рік або малий рік прохання (Втор.15: 9), єврейські раби безгрошово повинні були бути відпущені на волю (Вих.21: 2; Втор.15: 4-7), що повинні були прощатися борги (Втор. 4). пором (Лев.25:4–7). Він мав тріумфувати після сімох семи років, тобто. у 50-й рік (Лев.25:8–10). На противагу старозавітним ухвалам про ювілейний рік (Лев.25:8–71; 26:17–24), які лише тінню були цих законів майбутнього. Отже, якщо Христос запевняє, що «гріхи проти Святого Духа» не відпустяться ні на цьому світі, ні на майбутнє (Мф.12:32), тобто. ні під час земного життя, ні під час після другого пришестя Христа на суд чи у вічності, то Оріген пояснює ці слова так, що в справжню і найближчу до неї епоху світу або періоди часу ті гріхи без сумніву не відпустяться, але, звичайно, будуть відпущені в епоху наступну. Цим з достатньою певністю заперечується вічність пекельних мук і підтверджується головна помилка Орігена. Тиждень, що складається із семи еонів або великих періодів часу замість звичайних днів. Тобто. якщо через сьогодні позначається весь час, то під щодня повинні бути зрозумілі всі наступні періоди часу. Через щоденно тому могла бути висловлена ​​така думка: ми той хліб отримуємо протягом цілого ряду періодів часу, що так мало піддаються огляду і настільки незрівнянних, що деяким чином ми ще більше отримуємо, ніж про що сповістив апостол як про премудрість Божу таємну, таємну (1Кор2: ). Тому ми повинні приступати до молитви, попередньо пробачивши нас. У Рос. Переклад видавництва. від Св. Синоду, згідно з Вульгатою: прощаємо . Від обов'язку кохання ніколи себе не можна звільняти. До християн, як до наших братів у Христі, ми повинні ставитись без сумніву так само, як родичам своїм за тілом. По Вульгаті: то Бог ще може бути приміряний з ним; російською. від Св. Синоду вид. перекладу: то помоляться за нього Богові; з єврейської точніше: то буде його судити Бог. За гріхи ізраїльтян старозавітні жерці повинні були приносити Богу жертви і молитви і після них (за заслуги Христа, що передбачалися в майбутньому) гріхи були прощані. Але щоб і гріх спокуси і безпутства (1Цар.2:24) міг бути згладжений жертвою і молитвою, в цьому впадає у відчай Ілій. Подібним чином сумнівається і Оріген, чи можуть бути прощені найбільші злочини проти Божої любові. Від Божественної особистої Мудрості. Порівн. Еккл.24:40–44; 33:18–19. Прикладом чеснот ми маємо отримане нами від Бога світло виявляти перед усім світом (Мт.5:16; 1Пет.2:12). Хоча б від якогось зі своїх обов'язків ми і звільнилися через виконання її, все ж таки не цілком вільні тому, що інші обов'язки після нас пов'язують; і так на кожну годину. Але кому це вдається і чи вдається? За читанням: ἀπειλήσα – «Господь робить йому жорстокі закиди». Слова: і лінивий Оріген, цитуючи по пам'яті, переніс у місце з іншої притчі Спасителя (Мф.25:26). Але вони не підуть тут тому, що не лінощі раба ганьбиться, а жорстокосердя. Якщо ми хочемо отримати від Бога прощення своїх гріхів, то принаймні маємо в серці прощати всім своїм кривдникам, навіть нашим непримиренним ворогам (Мк.11:25–26). Тому через це заподіюється несправедливість особисто нам незалежно від образи Бога, яка полягає в кожній несправедливості, яку наносить ближньому. У подальшому там є цілком визначальне свідчення Орігена про владу пресвітерів прощати гріхи. Залишенню провини нас, що стосується, протиставляється тут прощення, яке личить лише Богу, і наше (тобто на яке мають право всі люди), прощення Божому прощення, яке в ім'я Боже і з волі Божої і роздається священнослужителем, що представляє Його обличчя (пор. останні примітки в кінці § 14). Це не плоди чесноти; інакше з цих слів Орігена могло б виводимо бути починаючи з часу суперечок про хрещення єретиків так часто підтримуване (особливо гусситами) і таке оману, що так часто засуджувалося, що грішник не може відпускати гріхів і взагалі роздавати таїнства. Першим і рішучим моментом у повноваженні залишати гріхи, Оріген виставляє такий: якщо хтось, подібно до апостолів, натхненний Ісусом, тобто. якщо він присвячений пресвітеру. З добавки Орігена про плоди було б помилкою виводити висновок, ніби влада залишати гріхи Оріген постачає в залежність від особливої ​​моральної гідності та духовної здатності пресвітера; не залежність від цих ту владу прощати гріхи Оріген постачає, а ставить її лише у зв'язку з тими моральними достоїнствами, бо ніхто, звичайно, проти того не буде сперечатися, що особиста духовна освіченість і спрямування волі пресвітера дуже багато сприяє рятівному прийняттю таїнств. Особисті переваги пресвітера в кожному конкретному випадку означає лише доцільні та рятівні; проте, передбачається володіння повноваженням. У певному сенсі і гріховний пресвітер при проходженні свого покликання керуємо Святим Духом, благодать якого він отримав при посвяті. Буквально: «відпускає гріхи лише Богом, що відпускаються». Вираз це запозичено від старозавітного аналогона таїнству покаяння, від очисної жертви і варто замість: давати дозвіл. Силою дозвільних слів, які тоді мали форму молитви: порівн. останнє прим. у § 13. Під гріхом до смерті Ориген розуміє здається найтяжчі падіння: вбивство, ідолослужіння, перелюб і т.д., які по ньому невиліковні подібно до того як у старому завіті за гріхи смертні (пор. Числ.18:22) не могло бути принесено жодної жертви. Що розумів під гріхом до смерті св. Іоан, про це думки екзегетів різні. Найбільше підходить до думки Орігена Cornelius a Lapide, втім, що приводить дванадцять різних думок. Під гріхом до смерті він розуміє всякий дуже тяжкий гріх, який внаслідок свого неподобства або звички до нього хіба що не піддається лікуванню, виправленню і знає він ці гріхи «начебто не зціленими»; а Оріген прямо називає їх «незцільними». Але чи хотів цим Оріген сказати, що такі гріхи до смерті безумовно невиліковні і ні під якою умовою не можуть бути прощені, це справа спірна. Багато хто з тих, хто писав про Орігена, вважає, що вище наведеними словами він висловлює бажання, щоб до незцільних гріхів застосовувалася подібна ж суворість, яку виявили деякі їх африканських єпископів, наприклад, собор отців в Іллоберисі (у 305 р.), які подібні до навіть смерті навіть до смерті. позбавляли прийняття Св. Таїн: ставлення не схвалене собором Нікейським. Навпаки, de la Rue, у примітці до вище наведеного місця Орігена, пише: Я переконаний, що Оріген тут забороняє пресвітерові лише легковажне користування своїм повноваженням прощати всі гріхи без різниці і без вибору, коли б не було йому це завгодно і тому що це йому так було завгодно; відповідальності за деякі тяжкі гріхи, як, наприклад, за ідолослужіння, перелюб і блудодіяння по Оригену пресвітер не повинен з винного знімати, доки грішник у довгому і ретельно прохідному покаянні не принесе гідних плодів і не зробить себе гідним прощення і примирення (5). Подібне каже Меглер (Patrologie S.). 563): «Ориген тут сам собі заперечує: чому апостоли і пресвітери, які отримали від Бога уповноваження прощати гріхи і утримувати, не всім роздають це благодіяння, щоб усі могли врятуватися?» І відповідає він на це заперечення так: «Цим своїм правом пресвітер не повинен користуватися довільно, але за прикладом старого завіту згідно з Божим наказом і в його дусі роздавати цю благодать лише тим, які належним чином до того підготовлені і виявляються того гідними тому, що внутрішньо нерозкаяний, хоча б зовнішній. залишається все-таки пов'язаним. Тому Ориген і ревнує проти багатьох легковажних і неосвічених пресвітерів свого часу, які маючи одностороннє уявлення про широту своїх пресвітерських повноважень або про opus operatum таїнств думали, що такі злочини як ідолослужіння, перелюбство, коротко найбільші з них можуть бути без подальших околиць. У цьому він висловив те, що було на серці у вселенської церкви». Незважаючи на ці прекрасні пояснення, навряд чи в кого можна згладити в думці позитивне враження від слів Орігена в місці, що передлягає; здається, вірніше буде думати, що згаданих гріхів, на думку Орігена, пресвітер ні в якому разі не повинен прощати. Апостол мав тут на увазі, однак, не практику таїнства покаяння звичайно, а говорив лише про молитви християнського суспільства за грішників. Ориген хоче сказати: З цього може бути висновок висновок, що гріхи проти Бога, які вже перейшли в справу, Йов вважав невиліковними. Славослів'я: Тому що Твоє є царство і сила і слава на віки зустрічається лише в деяких грецьких виданнях. З них рано воно увійшло до богослужбового вживання церкви, в якому утримується й досі. Ориген як цього славослів'я наприкінці «молитви Господньої», так і слова Амінь наприкінці її та славослів'я ще не знав. Так і за слов'янським перекладом. Російською від Св. Синоду виданому: чи не визначено час людині землі? По Вульгаті: Людське життя на землі чи не військова служба? Так і по слав. Переклад. Російською від Св. Синоду виданому: з Тобою я вражаю військо. Тобто. проти крові тому, що за Лев.17:11 душа всякої плоті кров є (по Вульгаті і рос. від Св. Синоду вид. перекладу: в крові). «Душа» – (або «серце» – що складаються головним сідалищем крові, або головним сідалищем бажаної здібності, або, за трихотомічним розумінням Орігена, сідалищем душі, в протилежність «духу», рівнозначно «душі» і часто це слово вживається в такому сенсі) – гріх себе. Псалмоспівець молиться: Спокуси мене; а Господь молитися наказує: І не введи на спокусу. Ніжному християнському почуттю гидко деякі нечисті гріхи навіть називати (Еф.5:3). Спаситель прийняв людську природу і почав жити цим земним життям, яке з усіх боків, як мережею оточена гріхом. Вступив Він у цю мережу, щоб звільнити тих, хто потрапив у кайдани гріха. До кожної полоненої людської душі тому Він звертається із покликом, щоб вона наблизилася до Нього тому, що тільки Їм вона може бути врятована зі свого полону. Ориген мав тут на увазі головним чином, звичайно, маркіонітів з їх досить поширеним вченням, що Бог старого заповіту зовсім інший, ніж Бог нового заповіту. А що Оріген саме це лжевчення відрізняє, і надалі дещо спростовує, підставою цього було особливо те, що за свідченням блаж. Ієроніма та Амвросія, для якого Оріген писав цей твір «Про молитву», раніше був маркіонітом. Тобто. в іншому місці, а не там, де викладена «молитва Господня», а саме в місцях, які називаються в тексті нижче. Апостольське παρέδωχεν Оріген розуміє, отже, не в сенсі лише простого припущення. Звертаючи увагу на масу зла у світі, Маркіон вважав за неможливе, щоб цей світ створений був добрим Богом; а оскільки Св. Письмо розумів він абсолютно буквально, то йому здавалося, що багато повідомлене старим завітом про Бога, Бога негідне. Тому окрім «Бога закону» або «Творця світу», істоти дуже недосконалої і жорстокої, приймав він буття ще вищого Бога, Який відкрився лише в новому завіті, щоб зруйнувати справу старозавітного Бога. Тому, Оріген тут і протиставляє Маркіону, що за наведеними з апостола місцями Бог і в новому завіті діє так само жорстоко, як і в старому: як де Маркіон це пояснить? Мріям маркіонітів Оріген протиставляє надалі також мрії. Це сходження і сходження душі, природно, потрібно розуміти метафорично. По Орігену, час діяльності і заслуг зі смертю, отже, не закінчується, але утримує людина завжди свободу вибору і може протягом своєї видимої, постійно продовжується життя, тобто. протягом незліченних один за одним наступних періодів світу (пор. в § 27 стовпці 125-9) як від колишніх гріхів, навіть від найбільших звільнитися (пор. в § 27 стовп. 128-9), так і новим вдаватися або чесноти набувати. За православним вченням ця думка абсолютно хибна. Виходячи з Єгипту. Вих.12:38. З єврейської: «чисельний змішаний натовп». Πέπων означає власне: дозрілий і зварений плід. Дині вживані були лише зрілими, тим часом як огірки (σίχυος) лише незрілими. Якщо прийняти це, то означало б прийняти, що людина і після цього тимчасового життя може ще грішити і знову покращуватись. За бездушну істоту вважали вони Того, від Кого виходить будь-яке життя і духовна діяльність людини. Буквально: "розумним (φρονίμφ) вогнем". Цьому вогню в нижче наведеному місці з пророка Ісаї (Іс.4:4) званому πνεῦμα χαύσεως, Оріген за прикладом Климента Олександрійського засвоює епітет «розумний» тому, що як знаряддя Боже він не без різниці палить, а по 1Кор. Ця думка Орігена, висловлювана ним часто (пор. contra Cels 5,15), у нього випливає з думки в своїх основах помилкового, що всі і в будь-який час покарання, що нас осягають, за гріхи мають характер лише лікувальний і очищувальний, і ніколи не мають характеру помсти; покарання ті нібито є лише очисний засіб і засіб поліпшення. За православним вченням Церкви покарання в пекельних вогні та темряві мають характер лише відплати, отже, суть покарання у власному значенні цього слова. Тому що, за Орігеном, подібно до вищезгаданого пересичення ізраїльтян, воно мало бути засобом до ґрунтовного поліпшення. Російською від Св. Синоду вид. перекладу і по Вульгаті: Даремно на очах птахів їм розставляється. Сенс: Подібно до того, як птахи по божественному попущенню лише тоді, і по справедливості, в мережу трапляються, коли вони не слідують своєму інстинкту і не злітають вгору, подібним чином і нас Бог вводить у мережі спокус, тобто. зраджує силі зла лише тоді, коли самі ми заслуговуємо на те своїми винами. Тому в словах: Не введи нас у спокусу молимося ми за благодать, яка допомогла б нам не впадати в жодні такі гріхи, внаслідок яких Бог міг би нас залишити і зрадити беззахисними на волю пристрастей. Такого вислову немає в Книзі Йова (пор., втім, Йов.39:32–35). Про слабкість Єви перед падінням, отже, коли праматір перебувала ще в первісному стані невинності, навряд чи можна говорити. Гріх Каїна був падінням зовсім іншого роду, ніж падіння Єви тому, що в Каїні вже заявили свою дію наслідки спадкового гріха. Любодій стоїть тут за старозавітним слововживанням, ймовірно замість «відступник»; «зневажаючим святого» Ісав виявився при продажі прав первородства (Бут.25:31–34). Перетворюючи пропозицію: Люблячим Бога все сприяє на благо, так що слово Бог стає суб'єктом речення, Оріген, очевидно хоче привести місце не буквально, а тільки за змістом і тому за правильність читання συνεργεῖ ὁ θεός в даному випадку не можна посилатися на Орігена тому, що в коментарі на те, що в коментарі на те, що в коментарі на це які Бога люблять, все служить на благо . Сьомого прохання молитви «Отче наш» (Мф.6: 13) Лука не наводить (пор. § 18) тому, що воно і без того міститься вже в 6-му проханні. За прикладом св. Золотоуста слова: Але визволи нас від зла реформатами, армініанами та соціанами тому не приймаються за особливе прохання; Таким чином, молитва Господня складається лише з шести прохань. Вираз «ἀπὸ τοῦ πονηροῦ» Оригеном розуміється, звісно, ​​як середній рід («моральне зло»), а роді чоловічому, тобто. про диявола. Все ж таки звичайний переклад: але врятуй нас від зла може бути утриманий. По єврейському та Вульгаті: Схвали Бога і помри, тобто. як ти Бога ні вихваляй, ні прославляй Його, а все-таки мусиш померти. Щоб власну шкіру, власне життя врятувати, людина охоче віддасть навіть шкіру або життя своїх найдорожчих (Іов.1:19–21). Натяк на так звані запальні стріли (malleoli) стародавніх, якими начинялися були горючим матеріалом, що складався з сірки, смоли, вару та масла, і перед пусканням були запалювані. Під цими особливо небезпечними стрілами треба розуміти очним чином, звичайно, спокуси до неціломудрості, якими лукавий χατ' ἐξο χήν (переважно), огортає людину. Якщо спалахують у людині пристрасті, особливо нечисті побажання, то схоже його серце на розпечену і палаючу вогнем піч. Втім, говорячи про «запалене серце» при надзвичайно збуджених благочестивих почуттях любові і радості (пор. Лк.24:32). Для захисту від запальних стріл древнім служив щит, зроблений з легкого дерева, обтягнутого воловою шкірою, яка змочувалась, щоб від запальних стріл вона не могла спалахнути (пор. Lubker s.v. “arma” та “Belagerung”). Такий щит, який цілком просочений водою священних думок і тому не допускає в душу вогню «запальних стріл» від спокус, є віра. Після того, як раніше (див. § 8) про це щось було вже сказано. Манну мало збирати перед сходом сонця тому, що при перших променях сонця вона розтоплювалася. Цим, за Орігеном, давалося зрозуміти ізраїльтянам, що до Бога має звертатися ще перед настанням дня. Але цим вказувалася не так небесна країна, до якої має звертатися при молитві, як час її. Цим «саме» далі викладене пов'язується, ймовірно, з тим, що раніше було сказано про розповсюдження рук і підняття очей догори. Це становище людини, що молиться, що виникає з почуття потреби в допомозі, яке Тертуліан називає (Apol. C. 30) «становищем християнина, що молиться», настільки природно, що воно завжди і скрізь властиве було і язичникам. «Ми люди, пише, наприклад, Арістотель (de mundo c.6) простягаємо руки до неба, молячись» Порівн. Hom. ІІ. VIII, 346, 347. Підняті руки та очі суть вираз піднесеного настрою душі. Чудово, що для критики дуже підозрілої добавки у Вульгаті, слов'янському перекладі та нашій російській, від Св. Синоду вид., Добавки: «Господа нашого Ісуса Христа», якої, за свідченням бл. Ієроніма, не було і в жодному грецькому рукописі, немає тут і в Орігена; вона заперечується і з нових видавців Нового Завіту. Так навчали, наприклад, Тімей, Платон та Аристотель. Вони стверджували, що світ і всі небесні тіла кулясті. Платон і стоїки подібну форму приписували навіть Творцю світу. Під істотами небесними апостол розуміє принаймні ангелів та святих, що на небі; Ориген навпаки розуміє в апостольському вислові під небесними істотами без сумніву зірки на небі, так звані «небесні тіла», в яких він бачив істоти одухотворені (пор. § 7). Звичайно, була думка, що Оріген говорить тут про стан людського тіла після воскресіння. Але це ще питання, чи вчив Оріген, що преображені тіла святих кулясті і існують не маючи безлічі членів, хоча на підставі деяких неточних виразів це вчення і приписувалося йому і під його ім'ям було засуджено; в одному місці, наведеному у мученика Памфіла, говорити він зовсім протилежне: «Цей вигляд, який нині властивий нам, матимемо ми й у віці майбутньому»; або як наводить це місце бл. Епіфаній «εἷδος ταυτὸν εἷναι τῷ μέλλοντι». Але якщо й не звертати уваги на ці свідчення на користь Орігена, у всякому разі немає достатніх підстав для того, щоб зустрілося нам місце у творінні Орігена «Про молитву» відносити до властивості людського тіла після воскресіння або ж з цього місця доказ виводити, що перетвореним тілам воскреслих Ориген засвоїв форму кулі. Він хоче сказати в місці, що зустрілося нам, лише наступне: Зірки не можуть схиляти колін у сенсі буквальному тому, що вони ніяких колін не мають. Тому що це нерозумно: Бог нічого не творить безцільно. «Τὸ ἀπευθυσμένον ἔντερον» буквально: «пряма кишка» тому, що нижній кінець товстих кишок, так звана кінцева кишка, осадник, через який вивергаються непридатні для живлення матеріали, в протилежність іншим, прямо. Hujus vero intestine, справедливо помічає англійський перекладач справжнього творіння Орігена, який приховав своє ім'я, quod sentinae instar ad excrementa corporis recipienda, et egereuda, comparatum est, mentionem facit Origen, et eos pudore afficiat, qui membras eael quoque attribuunt. Ориген цю думку про існування у позамирних істот членів хоче довести до безглуздя (ad absurd): «тоді, хоче сказати він, треба було б прийняти, що й у небесних тіл відбувається виділення екскрементів». Ця думка, що небесні тіла мають подібні до людських зовнішні члени, наприклад, коліна, а не внутрішні, тобто. не мають, наприклад, системи кишок, тому виявляється безглуздим, що Оріген вважає ті тіла за живі та одухотворені. Повніше Оріген говорить про це в іншому своєму творінні, а саме Contra Cels. VII, 44. Ця думка основною служить і церковного правила, що храм, осквернений будь-яким злочином, знову має бути освячуваним. Щоб молитві правим чином віддаватися для цього, де можливо, потрібно вибирати таке місце, яке не тільки не було осквернене жодним гріхом нестримності, але на якому подружжя не дозволяло собі шлюбних стосунків. Для вчення Орігена про ангелів-охоронців пор. щось у 2-й половині § 6-го, наприкінці § 11-го та в 1 половині § 28-го. Тобто. старшого Товії. Цей називається у Орігена по сімдесят «Товитом»; а син його «Товією»; тим часом як у Вульгаті і той і інший без різниці носять те саме ім'я «Товії». Не лише ефесяни, серед яких св. Павло апостол перебував під час написання першого послання до Коринтян (пор. 1Кор.16:8), а й коринтяни, отже, кожна з християнських громад. Що людина протягом свого земного життя має супутниками двох ангелів, доброго і злого, про це Оріген згадує часто; і посилається на підтвердження своєї думки (у 35-й бесіді на Єв. Луки та у своєму творінні «Про засади» I. III. c. 2. N. 4) на «Пастиря» Єрми. Якщо ж людина віддається гріху, то добрий ангел цурається такої людини, віддаляється від неї, а ангел сатани отримує переважання над ним (пор. вище в § 6). Якщо вони зловживають храмом, ведучи тут переговори чи провадячи тут мирські різні справи, подібно до покупців і продавців у Єрусалимському храмі. Тобто. Христа, Яке є правдиве світло (Ін.1:9) і як обітоване Месії образно прямо називається сходом (ἀνατολή) (Зах.3:8; 6:12; Лк.1:78), тобто. висхідним світлом (Іс.9:2), сонцем, що сходить (Мал.4:2). З наведених підстав тому й справді, починаючи з найдавніших часів християнства, був звичай, як і раніше, особливо у терапевтів, звертатися при молитві на схід (порівн., наприклад, Tertull. “Apolog.” C. 16). В «Апостольських правилах» (2,57) є правило, яке спостерігається церквою ще й донині, щоб храми головним вівтарем були звернені на схід; тому відбувається, як і вірні під час молитов у храмі звертаються теж на схід. Тому що небо можна бачити стільки ж у напрямку на захід, як у східному напрямку. Ориген мав тут на увазі, ймовірно, найголовніші складові молитви літургійної або богослужбової, і бажав, щоб і в приватних своїх молитвах вірні дотримувалися цієї ж норми. Цього «як», що посилює висловлювання, немає ні в єврейському, ні в сімдесятників і у Вульгаті; ймовірно, воно запозичене Орігеном із 24-го вірша цього псалма. Буквально, як і в слов'янській: у сповідання. З єврейської: на славу, яка як синонім до величі очевидно більше на місці. «Сімдесят» і Вульгата єврейське слово гейд виробляли від йодо, сповідати, прославляти, замість того, щоб виробляти від ногейд, бути піднесеним і через те перевели через ἐξομλόγησις. Тут можна розуміти прославлення з боку творіння, яким Бог як одягом оточив Себе звідусіль. Тобто. своїх ангелів для виконання від Тебе доручень, що наділяє швидкістю вітрів і силою вогню. З єврейської правильніше, втім, це місце має бути передано так, як передано воно і в російську. від Св. Синоду виданому перекладі: Ти, Який вітри робиш своїми ангелами і палаючий вогонь своїми служителями. Зображується тут драстично, тобто. особливо сильно, відокремлення води від землі під час творіння. Вульгата і наш російський від Св. Синоду виданий переклад передають це місце з єврейської правильніше: Але цього було ще замало перед Твоїми очима. Виразом «γνησιώτατοι ἐν θεοσεβείᾳ ἀδελφοί» хотів Ориген означити вид лише духовної спорідненості між Амвросієм і Татіаною (Мф.23:8), або вони доводилися один одному дійсно братом і сестрою, цього. Про молитву взагалі, а потім «про молитву Господню». Вам може бути цікаво: