Нові дані про російський період життя прп. Максима Грека

Зміст Коментар у світлі віри Матеріали для наукової біографії 1. Хронологія перших перекладних праць 2. Причини другого суду та характер Судного списку 3. Тривалість ув'язнення, дата звільнення 4. Про дату переведення в Трійцю та співвідношення тверського та трійського періодів Коментар Нові дані про італійський період життя преподобного Максима Грека Коментар у цифрах та фактах Василь III Іоаннович Внутрішня політика. Формування території держави Церковна політика Зовнішня політика Іконографія Коментар у дзеркалі ЗМІ Житіє на стику традицій: до 450-річчя переставлення прп. Максима Грека Плоди дерева пізнання «Максим Грекове народження» Матеріали для наукової біографії Н. В. Синіцина, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту російської історії РАН (Наводиться за виданням: Вісник церковної історії. М.: ЦНЦ «Православна Енциклопедія», 2006 № 4. С. 221-236) Підготовка до друку нового видання творів прп. Максима Грека супроводжувалася не лише їх текстологічним дослідженням, аналізом рукописної традиції, вирішенням проблем атрибуції та датування. Було також виявлено або знищено низку фактів та обставин його перебування в Росії, чим зміцнюється, стає більш надійною база створення повної наукової біографії письменника, богослова, філолога; в ній до останнього часу залишається багато джерел, що не підтверджуються, але повторюються кліше, суперечливих суджень, у тому числі і про деякі ключові події. однією з причин була сіонська структура Судного списку, в якому перемішана інформація про суди 1525 та 1531 рр. Інша причина – суперечності у Оповідях про прп. Максиме, які залишаються одним із головних джерел для опису його долі після 1531 р. ці протиріччя далеко не завжди вдається вирішити за допомогою власних творів (вченого афонського ченця, хоча в них є значний біографічний матеріал). Інші джерела – документальні, актові свідчення, літописні звістки – для другого періоду майже відсутні, на відміну періоду 1518–1525 рр., про якому говорять і акти, і літописи, і дипломатичні документи. 1 Нещодавня публікація двох головних Сказань про прп. Максима Грека, що значно уточнює видання С. А. Білокурова, дозволила зняти ряд цих протиріч. 2 У передбачуваній статті йтиметься про кілька груп фактів перебування у Росії вченого афонського ченця, котрим зроблено суттєві уточнення. 1. Хронологія перших переказних праць Слід відмовитися від тверджень, що існують в історіографії, згідно з якими прп. Максим був запрошений для перекладу Товкової Псалтирі і що це був його перший переклад, завершений через рік і п'ять місяців після приїзду у березні 1518 року. У жодному джерелі не названо книгу, заздалегідь обрану для перекладу, йдеться лише про прохання надіслати «перекладача книжкового на якийсь час». Навпаки, з послання великому князю Василю III про переклад Тлумачної Псалтирі випливає, що вибір було зроблено вже у Москві. 3 На повідомленні послання про вибір книги та огляд грецьких книг великокняжої бібліотеки засновано барвисте оповідання одного зі Сказань. Зібрання грецьких книг московської «книгоохоронниці», повідомляється в ньому, викликало захоплення вченого грека, який сказав великому князю, що йому не довелося бачити в такому великому обсязі «грецькі книги» навіть у себе на батьківщині. Задоволений цими словами великий князь доручив виділити ті, які ще перекладені «словенську» мову. Особливо слід звернути увагу на повідомлення Сказання про те, що прп. Максим склав свого роду опис неперекладених грецьких книг царської бібліотеки («імена книг тим виразно сотвори»), а Василь III наказав зберігати їх окремо від інших у супроводі «писання». Саме в такій редакції (а не безпосередньо в редакції послання Василю III про переклад Тлумачної Псалтирі) звістка вплинула на поширену пізніше версію про античну бібліотеку Івана Грозного (у Сказаннях йдеться про його батька). Ні в посланні, ні в Сказанні не уточнюється, втім, про які грецькі книги йдеться – античні чи християнські. Але редактор – переписувач Оповіді XVII в. вважав за необхідне додати, що прп. Максим виявив "святі" грецькі книги. 4 У джерелах не згадується у тому, що прп. Максим приступив до перекладу Тлумачної Псалтирі відразу після приїзду до Москви (березень 1518). Навпаки, записи на рукописах свідчать, що першим був переклад Тлумачного Апостола, початкова частина якого (Дії) переведена до березня 1519 (запис на одному з найраніших і авторитетних рукописів РДБ, ф. 304, Троїцьк. 118, арк. 150). Ця частина займає близько чверті всього пам'ятника. Подальші частини (Апостольські послання) перекладалися протягом 1519–1520 рр., можливо, ще на початку 1521 р., хоч записи на рукописах відсутні. Переведення ж Тлумачної Псалтирі, згідно з записом на багатьох рукописах, завершено в грудні 1522 р. Оскільки в згаданому посланні Василю III говориться, що переклад зайняв рік і п'ять місяців, то треба зробити висновок, що переклад виконувався між червнем 1521 р. - груднем 1522 р., а благословення митрополита. 1521 р.) 2. Причини другого суду та характер Судного списку При вивченні другого періоду життя у Росії (після засудження 1525–1531 рр.) однією з неясних залишалося питання причин другого суду – навіщо знадобилося знову судити вже засудженого, що у ув'язненні в'язня, позбавленого причастя. У зв'язку з цим слід звернути увагу на джерело, яке раніше не привертало уваги дослідників. В Описі архіву Посольського наказу 1626 р. серед «грамот грецьких згадана пергаменна грамота 1531 р. Василю III прота Святої Гори Анфима з його підписом і печаткою: «Грамота на харатьє Русії прота Святі гори Анфими Святі гори єромонаха». 5 Грамота не збереглася, зміст її в Описі не розкрито, але збіг її дати з датою другого суду не залишає сумнівів у тому, що доля прп. Максима посідала в ній якесь місце. Важливо особливо наголосити на двох обставинах. По-перше, збіг імені прота, який направив грамоту в 1531 р., з ім'ям ігумена Ватопеде Анфімія, який направив у 1516 р. «брата Максима» до Москви з грамотою тому ж Василю III та митрополиту Варлааму. Можливо, це одне й те саме обличчя. По-друге, з'єднання в 1515 р. двох прохань прохання Москви до афонської влади: про перекладача і молитву про народження спадкоємця (брат великого князя залишався бездітним уже протягом десяти років); прохання про перекладача викладалося принагідно. Так доля афонського вченого ченця від початку мимоволі опинилася у поєднанні з історією московського престолу, з подіями з життя великокнязівської сім'ї. Довгоочікуваний спадкоємець (майбутній Іван грізний) народився у серпні 1530 р., тобто незадовго до другого суду (він відбувався, ймовірно, у травні 1531 р., як випливає з Судного списку Вассіана (Патрікеєва).) Цілком природно і припустити, що грамота про3. цієї важливої події та принагідно (знову принагідно) прохання про надання долі вченого ченця та його повернення до рідної обителі. Якщо це припущення справедливе, то одержує пояснення мета другого суду – вироблення відповіді клопотання прота. Проте негативну відповідь було зумовлено заздалегідь, судовий розгляд виходить із презумпції винності. Підставою для прощення засудженого могло бути його покаяння, але Судний список 1531 р., навпаки, починається - ще до викладу ходу суду - констатацією того, що в'язень Йосипа монастиря не показав «покаяння та виправлення», говорив, що ні в чому не винний; більше того, нібито були знайдені «новіші хули, що підтверджували його єретичність (що, за логікою, унеможливлювало звільнення. С. 97): «прибуті новітні хули на Господа Бога, і на Пречисту Богородицю, і на церковні устави і закони та ін. 6 Стає ясною і структура, суперечливість Судного списку, в якому змішані, начебто переплутані звинувачення 1525 і 1531 рр., але зрозуміла його основна тенденція і мета - вибір, підбір, компіляція таких епізодів обох судів, які підтверджували, по-перше, обгрунтованість судів2, (5) обгрунтованість осуд1. невозможность освобождения в 1531 г. Судний список мав продемонструвати винність засудженого, зробити її очевидною як у Москві, так і на Афоні. Не випадково виклад судового розгляду 1531 р. починається зі звинувачення Максима в тому, що він намагався «підняти» турецького султана на російського царя і навіть нібито висловлював впевненість у поразці останнього, хоча цей епізод, безперечно, відноситься до суду 1525 р. Для Афона відносини султанату з Москвою були неодноразово. Якою б великою була надія на звільнення греків від османського панування і допомогу російського православного царя, але влади Афона було неможливо не усвідомлювати, що будь-яке зіткнення Туреччини та Росії могло позначитися і становищі грецького Православ'я. В'язень, що нібито провокував таке зіткнення і навіть нібито впевнений у його негативному для великого князя результаті, навіть у початковому фрагменті справи дискредитувався в очах і афонської, і московської влади. Монастир Ватопед, Свята Гора Афон Знаходить пояснення і ще одна особливість Судного списку – відсутність у ньому окремого вироку 1531 року. Розгляд 1531 року завершується рішеннями 1525 року, викладеними в грамотах великого князя та митрополита в Йосипо-Волоколамський монастир. Вони лише доповнені рішеннями щодо тих осіб, які були залучені у 1531 р. (зокрема Михайла Медоварцева та Ісака Собаки). 7 Ця особливість – не випадковість, не наслідок втрати документів, не результат недосвідченості редакторів-упорядників. Поміщаючи грамоти 1525 р. після суду 1531 р., вони демонстративно заявили про неможливість іншого рішення для волоколамського в'язня, про непотрібність, з погляду, нового вироку, про збереження дієвості рішень 1525 р. Це була тенденція пам'ятника, який являв собою не стільки публіцистичну обробку справжніх протоколів, скільки таку обробку, яка покликана була виконувати свого роду правову функцію, була створена невдовзі після суду 1531 р., хоча не можна виключити, що в тому вигляді, в якому вона дійшла до нас у складі Сибірського збірника, вона могла з'єднатися з ним. Собору 1548-1549 років. Тенденційність Судного списку виявилася і в тому, що він промовчав про факти каяття обвинуваченого; сам він пізніше нагадував митрополиту Данилові: «Тоді відповідав я вашому священному Собору, що якщо й опинилася в моїх перекладах певна зухвалість, то не через брехню чи лукавство якогось. Бог свідок – випадково, або за забудькуватістю, або за скорботою, що збентежила тоді мою думку, або за зайвим винопуванням, у яке я поринув, було щось написано тоді. Але ще й тричі падав ниць перед вашим священним Собором, прощення просив за те, що через незнання припустився описки. А ваші преподобності – не знаю, як вони про мене радилися – замість прощення та милості пута знову дали мені, і знову я був заточений і знову зачинений і знову оточений озлобленням». 8 Але в Судному списку цього немає. Останні слова особливо важливі для розуміння долі в'язня після 1531 р. Виявляється, він зовсім не відразу отримав «ослабу», але, навпаки, знову був поміщений у кайдани і відправлений в ув'язнення. р). Дати зустрічаються в творах цього автора далеко не часто, як правило, тоді, коли він пише про якісь дуже важливі події. Так, серед творів першого періоду дата позначена лише в одному з послань В. І. Карпову проти астрології 1524 р. Це був рік, коли очікувалося передбачене у венеціанському астрологічному Альманасі загальне «перекручування, в якому побачили прогноз нового всесвітнього потопу. У Росії його поширював Микола Булєв, полеміці з ним, викриттю астрологічних забобонів присвячено датоване послання Карпову. 9 У 1531/32 р. він пише твір, озаглавлене «ця словеса створив є інок у в'язниці зачинений і скорботи ... в 7040-е літо». 10 Позначаючи дату, автор, мабуть, виділяє таку віху свого життя як повернення до літературної діяльності, можливість писати (що було заборонено в 1525 р.). Мабуть, лише цьому полягала деяка «ослабла» після суду 1531 р., лише такому обмеженому обсязі було задоволено прохання прота. Але затвор, в'язниця і скорбота зберігалися принаймні восени 1531 або протягом частини 1532 (суд, нагадаємо, відбувся в травні 1531). Однак залишається незрозумілим, у якому монастирі знаходилася ця темниця і куди його відправили після другого суду. Єдиним джерелом, що містить звістку про те, що після Собору Васіана відправили на ув'язнення на Йосипів монастир, «Максима ж – у місто Тверь, до Акакія єпископу, до вчених років», є «Випис про другий шлюб Василя III – пам'ятник вірний, що містить не під. 11 У виписі змішані Собори 1525 і 1531, укладач їх розрізняє. Не зрозуміло, звідки взято і чи достовірні відомості про «вречені роки», тобто про заздалегідь позначений певний термін. Випис створено пізніше описуваних у ній подій. 12 1531/32 рік був важливою віхою творчої біографії прп. Максима ще тому, що він розпочав уже на початку 7040-го року до складання зібрання своїх творів, покликаного довести свою невинність, свої погляди та позицію у неспотвореному вигляді. «Літу 7040-му наставту коли почала Максим книгу цю постачати» – йдеться на початку Передмови у ряді списків одного з різновидів цього авторського зібрання (Соловецькі збори, за класифікацією 1977 р.). 13 Прп. Максим Грек. Фрагмент пам'ятника «Тисячоліття Росії», Новгород 3. Тривалість ув'язнення, дата звільнення Два головні Оповіді про прп. Максима Грека містять суперечливу інформацію про тривалість ув'язнення. Одне з них (у публікації С. А. Білокурова № 7) говорить про 22-х ув'язнення, при цьому членування фрази і розстановка розділових знаків виконані так, ніби йдеться про тверське ув'язнення. Датою звільнення стає 1553, що не підтверджується іншими джерелами. Інше (у публікації С. А. Білокурова № 6) називає 30 років загального ув'язнення, так що виходить, ніби він залишався в ув'язненні до 1555 р., майже до самої смерті, чому суперечать слова цього ж Оповіді про роль троїцького ігумена Артемія в його звільненні, що могло бути лише. виконана з урахуванням рукописів, невідомих Белокурову, зокрема і раніше, дозволила ці протиріччя зняти чи пояснити. Найбільший інтерес дослідників викликала перша Оповідь (тобто № 7 у Білокурова, № III у виданні 2006 р.). 14 Білокуров, будучи противником версії про античну бібліотеку Грозного, вважав його пізнім твором (у межах першої третини XVII ст.) І знаходив недостовірним звістку про «незліченну множину грецьких книг» царської книгозберігачки. А. І. Соболевський (прихильник версії), навпаки, вважав, що написано невдовзі після смерті прп. Максима. І. Денисов спробував визначити автора, припустивши, що він був Курбський, який написав Сказання ще до втечі Литву, т. е. до 1564 р. Припущення про авторство було справедливо відкинуто У. У. Калугіним, проте за А. І. Соболевським дослідник також писав про його ранньому походження. 15 Білокуров виділив дві редакції Оповіді – «докладну» та «скорочену», але опублікував лише одну – за списком Розширеною («докладною»), а Коротку представив шрифтом (розрядкою набрані тексти розлогої редакції, які відсутні в короткій). Цим утруднялося адекватне сприйняття Короткою, і вона залишалася практично поза увагою дослідників. А тим часом у ній є суттєві відмінності від Розлогої, важливі для розуміння низки ключових фактів. Не можна виключити те, що вона могла передувати Розлогій. У виданні 2006 р. обидві редакції опубліковано самостійно. Величезна редакція представлена ​​списком Початкового виду цієї редакції в рукописі Нижегородської бібліотеки кінця XVI ст., який безперечно доводить, що редакція створена не пізніше цього часу, точніше, бл. 1587 р. 16 Троїцький (точніше Троїцько-Соловецький) вид Розширеної редакції наведено у різночитаннях за списком Троїцького зібрання творів прп. Максима Грека (РДБ, ф. 304, Троїцьк. 200 р., арк. 17–18 про.) та за рукописом середини XVII ст., пов'язаним з діяльністю відомого соловецького книжника Сергія Шелоніна (РДБ, Сол. 741/851, арк. 234–24) Про Троїцьке походження цього виду свідчить зроблений у ньому додаток, взятий з Троїцького рукопису типу МДА 153 (див. Примітку 18). Коротка редакція відома нині у тих самих трьох списках, які використав і Білокуров, і видано за рукописом РНБ, Сол. 752/862, арк. 3-7, (перша третина XVII ст.). 17 Вона була принесена до Соловецького монастиря з Трійці старцем Йосипом Сороцьким у 1634 р. Можливо, їм же була принесена й розлога редакція; в іншому рукописі Сергія Шелоніна, вже згаданому Сол. 741/851, вміщено обидві редакції: наприкінці, на лл. 234-240 об. - Розлога (Троїцький вид), а на початку - Коротка, тобто та ж, що в Сол. 752/862. Початковий вид Розширеної редакції має лаконічну і цілком нейтральну назву: «Сказання про Максима ченця Святогорця Ватопедські обителі», але в Троїцькому вигляді воно поширене, акцентуючи тему страждання за істину: «Сказання про Максима філософа, що був інок задоволена літа за істину». За одним із списків Троїцького вигляду текст було опубліковано Бєлокуровим. У Короткій редакції назва така ж нейтральна, як і в Початковому вигляді Розширеної, але разом з тим вона виявляє і зв'язок з Троїцьким виглядом: «Сказання про Максима філософа іже є інок Святі Гори Афонські преславні обителі Ватопедські чесного її Благовіщення, і яко приї. Назва в Короткій редакції, як бачимо, виявляє одночасно дві лінії зв'язків – і з нейтральною назвою Початкового виду Розширеної (за змістом) та з її Троїцьким видом (за формою). Тема страждання не лише не акцентована у назві Короткою, але повністю відсутня; а у змісті проявиться ця ж особливість – мінімізація переслідувань та бід прп. Максима. Це Оповідь (будемо називати його, за Початковим виглядом. «Сказання про Максима ченця святогірця») найважливіше при реконструкції біографії, насамперед другого періоду, дає її основну канву; хоча інформація і невелика але за обсягом, але постає як стовбур або кістяк біографічних відомостей, особливо в заключній частині. У розлогій редакції можна назвати такі одиниці інформації, умовно їх пронумерувавши на зручності подальших зіставлень. [1] Набуття московським великим князем Василем III «незліченної множини грецьких книг» («у деяких палатах»). [2] Моління до Константинопольського патріарха про перекладача. [3] Пошуки перекладача та відправлення його до Москви. [4] Короткі відомості про перекладача. [5] Почесний прийом перекладача в Москві та огляд їм «царської книгозберігачки». [6] Оцінка прп. Максимом грецьких книг, що зберігаються в Москві, і розповідь про спалення грецьких книг латинянами після падіння Царюючого граду. [7] Розгляд книг перекладачем і виділення (за дорученням великого князя) тих, які не переведені на «словенський», і складання їх списку (своєрідного опису): «імена книгам тим виразно зроби»; наказ великого князя про їхнє особливе зберігання у супроводі опису («особина їх дотримуватися і писання логоти»). [8] Доручення Василя III перекласти Тлумачну Псалтир, опис процесу перекладу. [9] Соборне свідчення перекладу Тлумачної Псалтирі, його схвалення. [10] Пошана, що надається перекладачеві, та його роль «молебника» до православного государя за «царських синклітів», що впали в гріх. [11] Дев'ять років праць з перекладу та виправленню книг. [12] Наклепи, заздрість і лжесвідчення «небратолюбців», які звинуватили прп. Максима в брехні та державній зраді («ворога богохранимеи землі Рустеї»). [13] Лаконічне повідомлення про засудження та 22-х роках ув'язнення. У публікації 2006 р. (на основі Короткої редакції) інша розстановка розділових знаків, ніж у виданні Білокурова, що буде аргументовано далі. [14] «Ослабла» у Твері від тверського єпископа Акакія з благословення митрополита Йоасафа (1539–1542). [15] Благословення на причастя від митрополита Макарія. [16] Написання Сповіді віри та низки «викривальних словес», «повчальних» творів та ін. [17] Переклад із Твері до Трійці за дорученням царя Івана IV (дата не вказана). [19] Припинення в 7064 (1555/56) р. [20] Мета написання Оповіді. Тверський Отроч монастир (місце укладання прп. Максима), фото кін. ХІХ ст. Сказання здебільшого свого обсягу (у межах л. 5–8 основного списку у публікації 2006 р. пунктів 1–10) присвячено переважно історії приходу на Русь прп. Максима та його перекладам, передусім Тлумачної Псалтирі, і грунтується на інформації послання Василю III, але вона розцвічена низкою подробиць, або безперечно вигаданих, або піддаються перевірці. У цій частині Розлога та Коротка редакції майже повністю збігаються (з невеликою кількістю винятків). Значно менша за обсягом (л. 9–10 рукописи, пункти 11–19) друга частина; вона присвячена найважчому періоду життя, після засудження. Джерелом послужили твори самого прп. Максима Грека , передусім Сповідання віри, і навіть, мабуть, усна традиція, ще свіжа наприкінці XVI в. Тут вигаданих деталей уже немає. Незважаючи на її стислість, ця частина найбільш цінна для біографії, тому що містить звістки, не відображені в інших джерелах, серед них – про тривалість ув'язнення. Ці повідомлення повинні бути ретельно проаналізовані з точки зору їх достовірності. У цій частині спостерігаються значно більші відмінності між Розширеною та Короткою редакціями, при цьому Коротка дає більш точну інформацію. У першій частині Оповіді вигаданим є пункт 2 – про відправлення прохання про перекладача не так на Афон (що підтверджується актовим матеріалом), а більш високу інстанцію – до Константинопольському Патріарху. Чи не є ця новація Оповіді одним із аргументів (хоч і непрямим) для його датування періодом 80-х років. XVI ст., коли йшла підготовка до започаткування патріаршества, коли доля вченого афонського ченця, перипетії його життя в Москві набули особливого значення, коли спостерігався злет інтересу до його творчості. Вигадка виявилася дуже привабливою, та інша Оповідь (№ 6 у Білокурова, № V у виданні 2006 р.) надсилає прохання про перекладача не до патріарха, а до турецького султана. Тут виявилася вже інша ідейна лінія – констатація доброзичливого ставлення султанів до православ'я. У пункті 3 недостовірна розповідь про пошуки перекладача за дорученням патріарха, назви місць, де його шукали. Розповідь про двох кандидатів має реальну основу – повідомлення про послання Василю III про те, що спочатку передбачалося послати до Москви іншу особу – якогось Саву, але через його хворобу та відмову до Москви було відправлено Максима. Але розповідь видозмінена, а ім'я другого кандидата спотворено у Розлогій редакції («Даніл»), але правильно передано до Короткої («Сава»); в одному зі списків Розширеної, втім, зроблено виправлення, ім'я «Даніл» замінено на «Саві». У пункті 4 виявляється схожість між Початковим видом Розширеної редакції та короткою редакцією (їх укладачі не знали місця народження героя та імен батьків). Це спостереження має важливе текстологічне значення. Воно (поряд з іншими) може говорити про те, що обидві редакції сягають архетипу самостійно. Але його структуру, обсяг, ступінь близькості до нього кожної з редакцій визначити поки що важко. Інформація про батьків та місце народження включена до Троїцького вигляду Розлогої редакції на основі запису того самого типу, що в рукописі РДБ, ф. 173, МДА. фунд. 153. 18 У пункті 6 особливий інтерес представляє протиставлення збереження в Москві «незліченної множини грецьких книг та спалення латинянами грецьких книг, вивезених з Константинополя, що вимагає спеціального аналізу. У пункті 7, як мовилося раніше, є вказівки складання прп. Максимом якогось опису грецьких книг царської книгозберіжниці; подібного повідомлення немає ні в посланні Василю III, ні в інших джерелах, але це може виявитися важливим у дослідженні версії про античну бібліотеку московських царів. У Короткій редакції значення звістки ослаблене, але натяк на деякий опис є, згадано розпорядження Василя III про грецькі книги: «особливо їх дотримуватися і писання думати». У пункті 8 відзначимо спотворене читання Розлогої редакції спочатку спотворене читання Розширеної редакції у повідомленні про тривалість перекладу Тлумачної Псалтирі («за годище»). У Короткій зазначено: «за рік і місяць шість», що дуже близько до джерела – посланню Василю ІІІ (рік та п'ять місяців). Великий князь московський Государ всієї Русі Василь III Іоаннович Невідомо, на яких джерелах ґрунтується інформація в пункті 9 про соборне свідчення перекладу Тлумачної Псалтирі. Вона важлива ще й тому, що з нею пов'язана інша Оповідь (№ 1 у Білокурова, № IV у публікації 2006 р.) Ісаї Каменчанина (1591 р.) про соборне свідчення «священної книги Максимови», але це відбувається вже за участю царя Івана Васильовича та митрополита Макарія. З контексту очевидно, що йдеться про Псалтирь (без тлумачень), перекладену прп. Максимом для Ніла Курлятєва у 1552 р., оскільки текст Ісаї є Передмовою до списку Псалтирі XVII ст. Ця схожість свідчить про якийсь зв'язок щодо походження між різними Сказаннями. Передмова – Сказання Ісаї, у свою чергу, виявляє зв'язок зі Сказанням, опублікованим у Білокурова (№ 6) та у виданні 2006 р. (№ V), його назва «Сказання відоме про прихід на Русь Максима Грека і яке зазнає до кінця свого». Проблема потребує подальшого дослідження. Назва виявляє зв'язок і з Троїцьким видом Розширеної редакції тексту № III («іже і постраждає» – «Яко претерпе») та з Короткою редакцією («Яко прийде на Москву» – «Про прихід на Русь»). З пункту 10 починаються набагато суттєвіші відмінності між редакціями. Пункт 10 в Короткій редакції відсутня, хоча це ще не має серйозного значення. Але відсутність у Короткій пункту 12 допомагає глибше усвідомити задум і, можливо, навіть деякі проблеми походження обох редакцій. Справа в тому, що пункт 12 Розлогої редакції присвячений причинам та обставинам засудження афонського ченця, пом'якшуючи при цьому факти його засудження. Ці причини – якихось «небратолюбців», які його «обмовили до православного государя єретиком і чарівником, і ворога богохимої землі Рустеї»; інші лжесвідченням підтвердили наклеп. Ця інформація ґрунтується на Сповіданні віри прп. Максима. Але в ньому названо суддів, Сповідання звернене до тих, хто його засудив. У Сказанні ж суб'єкт засудження не вказано; у наступному, 14-му пункті сказано у невизначеній формі: «і тако невинного ув'язнення засуджують». Відсутність інформації про соборні суди та розгляди наводить на думку про офіційне походження Оповіді, про те, що метою укладачів було згладити позицію церковної та світської влади. Це ж намір ще яскравіше проявляється в Короткій редакції, де пункт 12, як було зазначено, повністю відсутня, і вся інформація про таку трагічну подію життя і долі зведена до одного рядку («як постраждала тут ув'язненні»), тобто тут немає навіть терміна «засуджують». Відсутність 12-го пункту в Короткій редакції відтіняє ще яскравіше, ніж у Просторовій, намір укладачів звести до мінімуму інформацію про переслідування прп. Максима в Росії, укладачі обмежилися констатацією факту ув'язнення та його тривалості. Це спостереження з безперечністю свідчить проти гіпотези І. Денисова про авторство Курбського, який не втрачав нагоди висловлювати звинувачення на адресу Івана IV та московської влади. Слідом за наведеними словами про страждання ув'язнення в обох редакціях знаходяться слова «років 11», що позначають тривалість ув'язнення. У публікації Розширеної редакції Білокуров поєднав їх із наступною фразою (пункт 14, що описує тверський період), внаслідок чого вийшло некоректне твердження про 22 роки тверського ув'язнення. Коротка редакція безперечно показує, що вони відносяться до попередньої фрази і означають 22 роки загального ув'язнення. Для наочності наведемо паралельно фрагменти обох редакцій. Розрядкою набрано коротке переказ змісту, знаками «плюс» (†) та «мінус» (-) позначено відсутність або наявність фрагмента в одній із редакцій; підкреслено фрагменти Короткої редакції, які відсутні у Розлогій. І тако дев'ять років перекладаючи книги від грецької мови на словенські, пригнічуючи працелюбні, і древлепреведенные виправляя, ніж воді в багатьох книгах деякі мови нерозумні ... «Заздрість, наклеп і лжесвідчення небратолюбців» І тако невинного ув'язнення засуджують, і бути в ув'язненні років 22 що як постраждав тут у ув'язненні років 22. У місті Твері в єпископії... послаблю влучи від єпископа тверського Акакія з благословення преосвященного Йосафа митрополита Благословення митрополита Макарія до причастя І напису Сповідання ... і словеса викривальна на юдеї і на еллін, на латин і на агарян та інші багато словеса, ова поучителна, інша ж з питанням відповіді, інша ж про невідомі речі, а так багато писання залиши І по цьому напису Сповідання та інша Словеса книги свої склади Переведення з Твері до Трійці наказом великого князя Івана Цілком очевидно, що в Короткій редакції слова «років 22» у пункті 13 синтаксично ставляться не до наступної фрази, а до попередньої з присудком «постражда» та прислівником «зде», яке є загальним позначенням того місця, де відбувалися його праці, вони говорять про загальну тривалість заточення. А наступна фраза (пункт 14, «у граді Твері в єпископії») – вже нова одиниця інформації, вона має власне самостійне присудок «улучі» («ослабу»); викладається лаконічно основна подія наступного, тверського періоду життя. Слід звернути увагу на характерне уточнення, що коригує час настання «ослабли» роками очолення митрополичої кафедри Іоасафом і відсуває її від 1531 р. Отже, хоча в'язень і отримав можливість писати після 1531 р., але це ще не було повної «ослабої», вона настала лише при милій. Непрямим підтвердженням є доля Ісака Собаки, засудженого в 1531 р., але митрополит Іоасаф як звільнив його, але підняв і навіть поставив архімандритом московського Симонова монастиря. 19 Важливим у пункті 13 є вказівка ​​джерела, звідки взято інформацію про 22 роки ув'язнення: «книга» самого прп. Максима. У розлогій вона не згадана, проте, за відсутності терміна «книга», описано повніше її зміст, тематика створених ним творів. В обох редакціях згадано одне з них – Сповідання віри. Названі в Великій твори збігаються з контурами того зібрання, корпусу, до складання якого він приступив відразу ж після того, як отримав можливість повернутися до літературної діяльності. Це прижиттєве авторське зібрання відкривається Сповіданням віри; первісне ядро ​​цих зборів містило 12 розділів, і заключні глави (11 і 12) - "Слови відповідальні" про виправлення російських книг. Саме на них заснована інформація про несправні книги та їх виправлення прп. Максимом у пункті 11, з них взято і вказівку на кількість років ув'язнення. В одному з цих Слов названо кількість років, протягом яких автор «обдержимо люте», тобто тривалість ув'язнення та позбавлення причастя, але в різних списках число років різне, оскільки автор відправляв ці Слова різним особам у різний час щоразу вказуючи нове число. Числа коливаються від 15 до 20, тобто в межах тих дат, того відрізка часу (1540-1545), протягом якого автор робив особливо активні спроби довести свою невинність, відсутність у нього "єретичного пороку" та правомірність виконаного ним виправлення книг. 20 Слід вважати, що укладач Оповіді мав перелік, у якому було названо максимальну кількість років – 22. «1547 рік» як дата визволення є цілком імовірною, якщо врахувати, що незадовго до неї грамоти Івану IV з проханням про полегшення долі афонського в'язня направили Патріархи – Олександрійський Іо. Константинопольський Діонісій II (червень 1546). 21 Цілком ймовірно, що звільнення відбулося у зв'язку з урочистістю з нагоди царського вінчання Івана IV (16 січня 1547) та його весілля (3 лютого 1547). 22 Як зазначалося, доля прп. Максима з самого початку опинилася у поєднанні з долею московської династії, з життям та турботами великокнязівської родини, які були і подіями державного життя. Царське вінчання у січні 1547 р. було апофеозом у тривалій боротьбі за престол, що почалася ще у 90-х роках. XV ст., і питання спадкоємця престолу завжди стояло гостро, набуваючи різних форм. Милість до засудженого була і природною, і доречною: адже свого часу прохання отця Івана Грозного молитися про дарування спадкоємця, яким і виявився Іван Васильович, супроводжувалося проханням про перекладача, яким виявився прп. Максим. Те, що ще знаходили неможливим у 1531 році, стало можливим у 1547 році. Трійця-Сергієва Лавра. Фото – О. Соломакін 4. Про дату переведення в Трійцю та співвідношення тверського та трійського періодів У пункті 17 автор не повідомляє дати переведення в Трійцю, обмежившись інформацією про те, що він був «зведений» з Твері до Трійці за велінням Івана IV. Про роль троїцького ігумена Артемія у долі прп. Максима повідомляє інше Оповідь (№ V у публікації 2006 р.); отже, воно пов'язує перехід з 1551 р. Але при цьому виділено ще попередній йому московський період: спочатку «за молебним словесом» ігумена Артемія, цар і великий князь Іван Васильович наказує Максима «з честю до себе взяти на Москву і бути йому в ослабе», про перехід у Трої обителі. Тут використаний той самий термін «ослабла», що у попередньому Сказанні, але пов'язана з іншими особами і з пізнішим періодом (Артемій був ігуменом в 1551 р.). Більш достовірним є твердження попередньої Оповіді про «ослаб» при митрополиті Йоасафі. На користь цього свідчить і аналогічна дія митрополита стосовно іншого засудженого, Ісака Собаки, і ще одна обставина, втім, непряма. У «Сказанні про Максима ченця святогірця» про переведення в Трійцю йдеться у пункті 17, а про зміст «книги Максима Грека», про склад основного ядра авторського зібрання творів автор пише в попередньому пункті 16, з чого випливає, що він виходить із факту створення книги (її основної частини) ще в Тверді. У зв'язку з цим доречно згадати, що один із рукописів цих авторських зборів (РДБ, ф. 173, МДА 42) має запис про належність митрополиту Іоасафу і свідчить про його інтерес до творчості цього автора. Не можна виключити те, що він, будучи митрополитом і, безумовно, покровительствуя тверскому в'язню, підтримував його задум об'єднати у єдиному корпусі основні твори (включаючи «некорисливі), і придбав собі книжку, у якій цей задум отримав втілення. Значення «Сказання про Максима ченця святогірського» насамперед у тому, що воно створює основну канву для відтворення біографії після 1931 р. У ньому проглядається тенденція пом'якшити, послабити роль світської та церковної влади в осуді вченого ченця, що вказує на ті кола (офіційні чи напівофіційні). влади в засудженні вченого ченця, що свідчить про ті кола (офіційні чи напівофіційні), із якими пов'язане походження тексту. Щодо авторства «Сказання про Максима ченця святогірця», то одним із аргументів Денисова була наявність і в ньому (пункт 6-й), і в одному з творів Курбського 23 розповіді про спалення латинянами грецьких книг після падіння Константинополя. Проте пояснення подібності текстів приналежністю їх одного автору (основний методичний прийом Денисова) є єдино можливими. Можна запропонувати інші варіанти пояснення. Один з них (простіший, але менш ймовірний) полягає в тому, що і Курбський, і автор Сказання передають незалежно один від одного усне оповідання самого при. Максима, причому Курбський прямо на нього посилається (чув при особистій зустрічі), а автор Сказання міг його отримати від будь-якого іншого учасника цих розмов (або безпосередньо, або через ланцюг передач). Інше пояснення полягає в тому, що близькість двох текстів може бути включена до ряду фактів, що свідчать про літературні контакти 80–90-х років. XVI ст. між московськими колами, близькими до офіційної церковної влади, до Чудового монастиря, та просвітницькими колами Великого князівства Литовського, їхньою видавничою діяльністю, які, у свою чергу, були пов'язані з міляновичським гуртком Курбського (його діяльність висвітлена у книзі В. В. Калугіна). Так, до збірки чудесського походження (ДІМ. Чуд. 236) включено видане в 1586 р. в друкарні Мамоничів у Вільно твір Йоганна Спангснберга «Про силогізм», перекладений або Курбським, або одним з учасників його гуртка. 24 Збірник Чуд. 236 належить до 90-х років. XVI ст. (нижня грань визначається згадкою Патріарха в «Лествіці влади», верхня – тим, що рукопис є вкладом 1600 р. у Чудовий монастир архімандрита Пафнутия). У зібрання творів прп. Максима Грека кінця XVI ст. (Синодальне та у складі рукопису Паризької національної бібліотеки Slav. 123) включений ще один переклад, виданий у тій же друкарні в 1585 р., а саме «Діалог», або «Дебання», Константинопольського Патріарха Геннадія Схоларія з Амуратом до Султана. Курбським, у ньому міститься висока оцінка особистості та творчості прп. Максима, його названо «новим сповідником». Видання «Діалогу» було присвячене Остафію Воловичу, підканцлеру Великого князівства Литовського, мало зображення його герба. 25 Ісая Каменчанин попрямував до Москви в 1561 р. за дорученням Остафія Воловича, який був, мабуть, його покровителем, тому в Ісаї можна припускати одного з провідників зазначених літературних контактів і приєднатися до думки Калугіна (заснованого на іншій сукупності фактів): «Зв'язок між розділеними величезною відстанню і незрозумілою». 26 Незважаючи на уявний зв'язок виявлених фактів з гіпотезою про авторство Курбського, слід все ж таки укласти, що цей зв'язок саме здається. Можна говорити про літературні контакти, але висловлювати будь-які судження про автора передчасно. Не можна виключити, що автор міг бути не один, їх могло бути кілька; питання поки що залишається відкритим. Коментар у руслі історії Ця людина, в якій поєднувався яскравий талант богослова, духовного письменника та публіциста з справжнім духовно-аскетичним подвигом, став, безперечно, однією з найбільш значних постатей у духовному житті Русі першої половини XVI ст. Максим Грек народився в Епірі, в місті Арта, близько 1470-1475 р.р., в сім'ї благочестивою і, ймовірно, родовитою і досить багатою незважаючи на турецьке поневолення. Його мирське ім'я – Михайло Тріволіс. Бажаючи здобути хорошу освіту, Михайло вирушив до Італії, оскільки в Греції після її захоплення турками серйозне навчання наукам було вже неможливо. В Італії на той час вже існувала численна грецька діаспора, і Михайло йшов цілком уторованим шляхом. Він прибув Італію на початку 1490-х гг. Михайло слухав лекції у багатьох італійських університетах, але найдовше він навчався у знаменитому Падуанському університеті, де тоді було багато професорів-греків із числа емігрантів, які приїхали до Італії після загибелі Візантії. Тут в епоху Відродження неймовірно зріс інтерес до давньогрецької культури, особливо до античної філософії та літератури. В Італії Михайло тісно спілкується із ренесансними гуманістами. Нові віяння, мабуть, спочатку захопили його. Потім із Венеції, де була велика колонія греків, Михайло приїжджає до Флоренції, яка наприкінці XV ст. була найбільшим центром ренесансної культури. Михайло Тріволіс потрапив у саму гущу культурного життя Італії. Однак у Флоренції під час перебування там Михайла відбулися значні зміни. Там стає дуже популярним знаменитий проповідник – домініканський монах Джіроламо Савонарола, який виступив із різкою критикою на адресу сім'ї Медічі, яка правила Флоренцією. Фра Джіроламо також дуже критично оцінював досягнення культури Відродження, які, на його думку, розбещували звичаї та сприяли розцерковленню італійського суспільства. Він виступав за здоровий спосіб життя. Савонарола також обрушувався у проповідях на папство і пороки сучасної йому католицької церкви. Джироламо Савонарола зіграв величезну роль життя Михайла Триволиса. Своїми проповідями він буквально перевернув життя молодого грека, який раніше так захопився культурою Відродження. Михайло під впливом Савонароли зумів розглянути в ній антихристиянські тенденції та переглянув своє ставлення до італійського Ренесансу. Тим більше цьому сприяло посіяне в його душі ще його православними батьками насіння віри та благочестя. Савонарола вплинув на майбутнього Максима Грека колосальний вплив. Згодом, будучи православним ченцем, преп. Максим з великою любов'ю згадував Савонаролу, писав про нього і порівнював його з давніми подвижниками, кажучи, що це був «як єдиний від давніх, тільки латинянин вірою». У Флоренції, де Савонарола на якийсь час зумів утвердити свій авторитет, він привів городян до глибокого покаяння. Фра Джироламо, хоч і був католиком, але звертався до європейських государів із пропозицією зібрати Вселенський Собор для того, щоб скинути найаморальнішого в історії Римської церкви папу – Олександра VI – і обрати нового. Тобто Савонарола ставив Собор вище за папу, відкидаючи спотворене католицизмом розуміння папського примату в Церкві. Щодо цього його переконання були близькі до православної еклезіології. Фра Джироламо намагався перед секуляризмом, що наближався, якось зміцнити духовне життя Флоренції. Але це вдалося йому ненадовго. Спокуси мирської культури та комфортного життя взяли своє, а страх розправи з боку папського Риму довершив процес зречення флорентійців від свого вчорашнього духовного лідера. За вироком флорентійського суду Савонарола страчено. Враження, яке зробили на Михайла Тріволіса проповіді Савонароли, було настільки велике, що юний грек стає домініканським ченцем у флорентійському монастирі Сан-Марко, пріором якого колись був Савонарола. Триволіс пробув у цьому монастирі 2 роки. Але після страти Савонароли духовне життя в цьому католицькому монастирі завмирає. Тим часом, зросла релігійність Михайла змушувала його до подальшого духовного пошуку. У результаті він їде з Італії та повертається до Греції. Західний католицький світ не міг задовольнити духовних запитів Михайла, що, втім, було цілком природно для людини, яка за своїм походженням повністю належала до візантійської духовної традиції. До неї Михайло зрештою і повернувся, пройшовши настільки складний кружний шлях, який, однак, збагатив його величезним досвідом і знаннями. Михайло Тріволіс повернувся до лона Православної Церкви. Свій життєвий ідеал він відтепер бачить у православному чернецтві. Близько 1505 р. він з'являється на Афон і приймає постриг у Ватопедському Благовіщенському монастирі. У чернецтві його назвали Максимом - на честь преподобного Максима Сповідника, і життя Максима Грека надалі виявиться вражаюче схожим з повним боротьби і страждань життєвим подвигом цього святого. Молодий постриженик відомого вченістю своїх ченців Ватопеда мав намір все життя присвятити чернечому подвигу та вивченню святоотцівської спадщини. Протягом 10 років Максим Грек перебував на Афоні та продовжував тут займатися своєю освітою. Вченість Максим набув колосальної, і дивовижним чином ті духовні знання, які він зумів здобути, Промисл Божий визначив направити на Русь, якій вони були вкрай необхідні в цей тяжкий час згасання православної вченості. У 1515 р. великий князь Василь Іоаннович і митрополит Московський і всієї Русі Варлаам звернулися на Афон з проханням надіслати до Москви вченого ченця Саву для того, щоб перевести з грецької Тлумачну Псалтир із государевої бібліотеки. Але Сава був уже старий і хворий. Замість нього вирушає до далекої Росії Максим. 1518 року він прибуває до Москви, ненадовго, як йому тоді здавалося. Але волею Божою йому судилося залишитися в Росії назавжди. Максим Грек дуже швидко привернув себе увагу тих російських людей, які прагнули освіти і цікавилися богословськими питаннями. Навколо нього утворюється цілий гурток любителів книжки. Як уже було сказано, перша праця, яку йому доручили в Москві, – переклад Тлумачної Псалтирі. Працюючи над ним, Максим зіткнувся з великими труднощами: рівень освіченості в Москві на той час був настільки низький, що тут не знайшлося жодної людини, яка б знала грецьку мову. У той самий час Максим, зрозуміло, знав слов'янської мови. Тому Максим перекладав з грецької на латину, а потім уже російські тлумачі – з латинської на російську мову: перекладачі з латинської у Москві були, тому що із західним світом, де латина була офіційною дипломатичною та канцелярською мовою, підтримувалися постійні зовнішньополітичні зв'язки. Завдання, яке отримав Максим Грек, – переклад Тлумачної Псалтирі – можливо, було зумовлене тим, що на Русі ще відчувалися відлуння єресі «жидівство». Як уже говорилося, «жидівство» використовували фальшиву псалтир, і потрібно було мати під рукою таке тлумачення справжньої Псалтирі, яке дозволяло б полемізувати з єретиками, спростовуючи фальшиві іудейські тексти і тлумачення псалмів. Викл. Максим Грек виконав це завдання за рік та п'ять місяців і очікував, що після цього його відпустять назад на Афон. Тим більше, що він переклав для митрополита Варлаама ще й Тлумачення на книгу Апостольських діянь. Але відпускати вченого грека із Москви не поспішали. Йому почали давати одне одному різні нові доручення. Зокрема, у цей час у Москві усвідомили необхідність усунути строкатість, що мала місце у богослужбових книгах. Вже тоді, задовго до Никона, вирішено було правити тексти на грецькі зразки, хоча цей підхід був дуже далекий від ідеального. Викл. Максим, який до цього часу вже непогано опанував слов'янську мову, виправив Тріодь Кольорову, Часослов, Євангеліє та Апостол. Але на своє лихо він заявив, що чимало помилок містять і інші богослужбові книги, а отже, треба правити і їх. Це стало приводом для того, щоб знову затримати вченого грека у Москві та навантажити його новою роботою. Максим Грек, при всьому своєму тяжінні до споглядального життя, був, очевидно, людиною дуже живою та товариською. Зав'язавши великі знайомства серед чернечих, кліру та мирян Руської Церкви, він дуже скоро зрозумів, що тут існують дві течії: нескородавців та йосифлян, які до цього часу вже неабияк політизувалися і набули певного відтінку партійності. Максим за своїми поглядами був близький до нестерпних: на Афоні в той час у зв'язку з поширенням скитського подвижництва панували ідеали, близькі до нестерпних, звідки їх значною мірою і почерпнув преп. Ніл Сорський. Тому з нещасливим митрополитом Варлаамом у Максима склалися дуже теплі та близькі стосунки. Наступник Варлаама – Даниїл – був, навпаки, йосифлянином. Тож у відносинах між ним та Максимом практично спочатку було закладено протиріччя. Крім того, не без впливу пристрасного, але неглибокого поборника некорисливості – князя-ченця Вассіана Патрікеєва – темпераментний грек виявився залученим до самої гущі суперечок про церковне землеволодіння і навіть написав трактат з виправданням некорисливості. Однак Максим тоді ще досить погано орієнтувався в особливостях церковного життя Русі, і багато його поглядів часто базувалися на афонському досвіді, який за всієї його духовної значущості був далекий від московських реалій. При цьому Максим засуджував автокефалію Російської Церкви, яку вважав неканонічною. Тут грецький патріотизм (не без домішки традиційно зневажливого ставлення до «варварів») брав у ньому гору над здоровим розумінням причин, що призвели до розриву з Константинополем. Всі ці чинники від початку як би запрограмували майбутній конфлікт між преп. Максимом та митрополитом Данилом. Однак спочатку Данило ставився до Максима непогано. Але митрополит доручив греку перекласти російською мовою «Історію Церкви» блаженного Феодорита Кирского. Чужий, як справжній чернець-подвижник, будь-якої дипломатичності та лестощів Максим відмовився зробити переклад цієї книги. Він відповів Данилові, що у Феодоритової «Історії» дуже докладно викладено різні єретичні вчення, і для російських людей, невибагливих у богословських тонкощах, це буде шкідливо. Тим більше, що Русь щойно «перехворіла» на єресю «жидівство». Митрополит, зрозуміло, вважав себе ображеним відмовою простого ченця, навіть не одягненого священним саном. При цьому Максим дав привід настроїти проти себе і самого государя: залучений до небезпечних бесід Вассіаном Патрікеєвим, Максим несхвально висловився з приводу розлучення великого князя з Соломонією Сабуровою. Та й взагалі в Москві, що вже звикла небезпечно слухати настрою государя-самодержця, Максим поводився вкрай необачно. У своїй чернечій простоті, відчуваючи себе на Русі іноземцем і не вважаючи себе підданим великого князя, він дозволяв собі, наприклад, такі речі, що викликають за московськими мірками, як спілкування з турецьким послом Скіндером, теж греком за походженням. Викликавши ненависть митрополита, Максим Грек одночасно накликав на себе і підозри з боку великого князя Василя, якому Даниїл не преминув описати вченого ченця як вільнодумця та шпигуна. До того ж у колі постійних співрозмовників Максима знайшлося чимало людей, які були опозиційно налаштовані по відношенню до государя. Серед цих опозиціонерів особливо помітною фігурою був боярин Берсень-Беклемішев, який відкрито засуджував нові московські порядки. Зокрема, Берсень казав: «Відомо нам від досвідчених людей, що земля, яка змінює свої звичаї, недовго стоїть». Берсень та інші опозиціонери звинувачували велику княгиню Софію, матір Василя III, і тих греків з Італії, які прибули до Москви разом з нею, у тому, що вони заводили на Москві західні звичаї. Західний вплив йшло на Русь і через Литву, в тому числі і через князів Глинських, що приїхали звідти, з роду яких великий князь Василь мав намір узяти собі другу дружину - Олену. Відомо, наприклад, що Василь III, догоджаючи Олені Глинській, став голити бороду за європейською модою. Але характер відносин великого князя Московського і всієї Русі зі своїми боярами був тепер такий, що Берсень-Беклемишев у результаті дуже швидко закінчив життя на пласі. До Вассіана Патрікеєва відразу дістатися важко було: він був близьким родичем государя. А ось Максим Грек за згодою Василя III, роздратованого тим, що якийсь чернець посмів засуджувати государів розлучення та повторний шлюб, було віддано під суд. Після того, як митрополит Данило, не гребуючи доносами та наклепами, зібрав на Максима «компромат», у 1525 р. над греком було вчинено перший судовий розгляд. Та обставина, що до інтелектуально-богословського гуртка Максима Грека були схожі особи, відомі своїми опозиційними настроями, були в наклепницьких доносах роздуті до неймовірних масштабів. Стверджувалося, що Максим нібито називав государя «гонителем і мучителем», «нечестивим» і т. д. Стало відомо, що в бесіді з іншим московським греком – новоспаським архімандритом Саввою – Максим дозволив собі засумніватися в успіху боротьби росіян з казанськими татарами (що, як, турками, в цей час з песимізмом дивилися на спроби відображення натиску мусульман і недооцінювали реальну силу і значення Російської держави). Зрозуміло, пригадали Максимові та спілкування з турецьким послом – греком Скіндером. За допомогою доносів вченого ченця зобразили турецьким шпигуном, оголосивши, що він разом із Саввою посилав «донесення турецьким пашам та султану, піднімаючи його на государя». Каші олією не зіпсуєш, тому митрополит Данило проти преп. Максима одночасно висунув крім політичних та безліч звинувачень церковного характеру. Більшість їх була настільки надуманою, що крізь численні обвинувальні пункти виразно було видно лише одне – особиста ненависть митрополита до грецького ченця. Ще тільки залучаючи Максима до суду, Данило не втримався і вимовив зовсім чудову фразу, що оголює весь низовинний характер його помсти греку: «Досягши тобі, окаянні, гріси твої, про нього ж зрікся переказати мені священну книгу блаженного Феодорита». Данило знав, що найвірніше людину можна занапастити, звинувативши її в єресі – зброя на ті часи універсальна і безвідмовна. Щодо Максима він саме так і вчинив. Зачепитися було за що: у перших перекладах Максима Грека (зокрема, у його Кольоровій Тріоді) було знайдено помилки, пов'язані виключно з тим, що Максим спочатку погано знав слов'янську мову. На підставі знайдених похибок йому звинуватили в тому, що він нібито вчить, що сидіння Христове праворуч Батька є «минулим і минулим». Зрозуміло, нічого подібного не було – просто Максим, який погано знався на тонкощах тимчасових форм слов'янського дієслова, ужив невдалий буквальний еквівалент грецького слова. У результаті філологічні помилки Максима були підступно використані Данилом як привід для звинувачення в брехні. Хоча всі навколо, безумовно, розуміли, що жодної єресі у поглядах Максима немає, проте заперечувати митрополиту і великому князю вже ніхто не наважувався. Однак Данилу треба було гарантовано знищити Максима, тому на звинуваченнях у єресі мстивий митрополит не зупинився. На додаток до всього Максима було звинувачено ще й у чаклунстві. «...Чарівними хитрощами еллінськими писав еси горілками на долоні своїх і розповсюджував свої руки проти великого князя, також і проти інших багатьох, волхвуючи». Це звинувачення у використанні магії було, безумовно, найбезглуздішим, але при цьому майже напевно смертельним – підсудного після цього найвірогідніше могло чекати тільки багаття. Проте безглуздість цих звинувачень щодо преп. Максима Грека, їх явна невідповідність з усім його духовно-моральним виглядом були настільки очевидні, що Собор, визнавши його єретиком і політичним злочинцем, не зважився засудити грека на страту як чаклуна. Вирішено було обмежитися відлученням від Церкви і довічним тюремним ув'язненням, хоч і це було не лише несправедливістю, а й великою жорстокістю по відношенню до явно невинного ченця. Сумно, але на той час Русь до подібних речей починає звикати. Трагічна доля Максима показала, що на Русі за Василя III починає зникати адекватне православне уявлення про соборність. Собори формально скликають, але насправді вони, як у випадку з Максимом Греком, вже є чистою фікцією, слухняно штампуючи ті рішення, які завгодні государю і митрополиту, який робив перед ним рабство. Засудивши Максима настільки жорстоко, Данило, проте, не вгамував цілком своєї спраги помсти. Ймовірно, бажаючи якнайповніше і жорсткіше втілити в життя соборне засудження і надалі завжди мати зручний привід для нових нарікань на Максима, митрополит визначив місцем ув'язнення вченого ченця свій Йосифо-Волоколамський монастир. Там Максим Грек зазнав, як він згодом писав, «мрази і дими, і глади», перебуваючи у монастирській в'язниці у важких умовах. Спільник Максима – архімандрит Сава – теж був ув'язнений неподалік, у Волоколамському Возмищенському монастирі. Максим пробув у своєму першому ув'язненні майже 7 років. А в 1531 р. відбувся новий соборний суд, до якого Максима Грека спочатку було залучено як свідка у справі князя-ченця Вассіана Патрікеєва. Великий князь нарешті віддав свого колишнього улюбленця та родича на розправу митрополиту. Вассіан, колишній ідейним і особистим противником Данила, однак, раніше уникав його помсти за рахунок благовоління, яке йому по-родинному надавав Василь III. Але як тільки Вассіан дозволив собі несхвальні відгуки про розлучення та другий шлюб государя, підтримку в особі монарха Патрікеєв миттєво втратив. Вассіан Патрікеєв (нар. близько 1470, помер після 1531) був дуже знатним боярином з княжого роду, який вів своє походження від Гедиміна і перебував у спорідненості з правлячою Московською династією. Патрікеєв, який надав підтримку онуку Іоанна III Димитрію Іоанновичу, був насильно пострижений у Кирило-Білозерському монастирі після того, як Димитрій був підданий ув'язненню, а спадкоємцем престолу оголошений син Софії Палеолог Василь. Вассіан зі своїм новим модусом буття цілком упокорився, хоча, як стверджували сучасники, і в чернецтві відрізнявся цілком боярськими рисами поведінки. Іван Грозний пізніше іронічно помічав, що «неспроможник» Патрікеєв їв на сріблі і пив мальвазію. Але теоретично він був прихильником вчення преп. Ніла Сорського та інших некористолюбців, хоча зумовлено це було швидше за все суто політичними мотивами. Сам смиренний старець-ісихаст Ніл політикою ніколи не займався. Але його послідовники - нестяжатели пізнішого часу активно включилися в політичну боротьбу і стали в опозицію лінії вже так само політизованих іосифлян. Государ спочатку благоволив до нескоролюбів, не без дальньої думки використовувати їхні погляди як ідейну платформу для такої бажаної секуляризації церковних земель. Однак невдовзі великий князь змінив свої симпатії. Серед ідеологів нехтування було чимало тих, хто підтримував старі питомі порядки. Йосипляни ж, навпаки, були прихильниками єдинодержавної лінії, іноді до готовності підпорядкувати Церкву влади государя, як це наочно показав Данило. Тому Василь нарешті схилився на бік йосифлян. Князь-інок Вассіан, щоправда, ще довго зберігав добрі стосунки з великим князем, будучи його родичем, і продовжував у своїй виступати проти митрополита Данила і церковного землеволодіння. Але зрештою впав і Вассіан. Данило, нарешті, успішно залучив до суду та його. Митрополит не став вигадувати нового сценарію для засудження князя-ченця, а вжив уже випробуваний на Максимі і спосіб, що цілком виправдав себе – Вассіана теж звинуватили в єресі, чаклунстві та злочинах політичного характеру. Щоправда, задля справедливості слід зазначити, що в творіннях Вассіана дійсно виявилися серйозні помилки. Звинувативши Васіана, притягли до суду як свідка Максима Грека. А залучаючи, заразом ще раз звинуватили й самого Максима. До цього часу помер турецький посол Скіндер, і в його паперах, вилучених великокнязівською адміністрацією, виявилися листи Максима з досить невтішними для Москви відгуками. І хоча начебто б ніщо не свідчило про шпигунство, але всі нові матеріали успішно додали до справи. Ставили Максиму у провину та відсутність покаяння після першого засудження. Це було справді так, бо жодної вини за собою вчений інок не відчував. Максим до крайності дратував Данила своєю завзятістю і небажанням просити пощади, і в монастирському ув'язненні стверджуючи, що «уклали його без вини, що він не знає за собою жодного гріха». На суді 1531 р. Максиму додали і за виявлені додатково до колишніх нові граматичні помилки, які знову голосно оголошувалися єрессю. То він замість вираження «безпристрасне Божество» писав «нестрашне Божество», то викреслював зі слов'янського тексту книги Дій слова, яких не було в грецькому оригіналі, то знову-таки за аналогією з грецькою граматикою помилково пропускав повторне заперечення «не» в одному з анафематизмів. Кирила Олександрійського. Ймовірно, Максим спробував на суді захищатися і знову за наївністю торкнувся питання про допущені на Русі помилки, а, можливо, і про невігластво митрополичих суддів. У всякому разі, соборний суд 1531 р. звинуватив грека у цьому, що він «зводить хулу на російських чудотворців і Руську Церкву». Новим, однак, при повторному судилищі було те, що Максима тепер звинувачували у проповіді некорисливості. При цьому йому було приписано багато того, що в реальності говорилося аж ніяк не їм, а Вассіаном. І хоча кінцева формула нового вироку Максиму невідома, але уявлення про те, що нагромадили на бідного грека, можна зробити з докору, який Данило зробив судимому разом із Максимом російському перекладачеві Михайлу Медоварцеву. Даниїл казав йому, що він написав писання «хульна і єретична і в багато людей і народів жидівська та еллінська вчення, що сеюча і розповсюджує, і аріанська і македоніанська та інша згубна єресі». Подібні безглузді та взаємовиключні звинувачення, звичайно, не свідчили про висоту богословського рівня самого Данила. Ті ж учасники собору, хто був на голову вище за інших, на жаль, теж змушені були мовчати: настали нові для Російської Церкви часи (зокрема, це можна сказати про архієпископа Макарія Новгородського, який стане потім митрополитом). Тож на соборі 1531 р. всі одностайно ухвалили, що Максим і Вассіан винні. Причому те, що за Вассіаном справді можна було знайти чимало гідних засуджень, надавало суду видимість справедливості. Після розгляду 1531 Вассіана Патрікеєва заточили у Волоколамський монастир. Максима ж, щоб «змовники», «чарівники» та «вороги Церкви» не могли спілкуватися, переводять в інше місце – у Тверський Отроч монастир, під нагляд Тверського єпископа Акакія. Там він пробув ще 20 років ув'язнення, але в умовах м'якшого, ніж раніше, режиму. Який був людинолюбним архієреєм. Купно з іншими єпископами засудивши Максима, він навряд чи вірив у його винність. Який дозволив Максиму писати, що було заборонено протягом перших 7 років його ув'язнення. У Тверському Отрочі монастирі Максим закінчив написання канону Святому Духу Паракліту (роботу над ним він почав ще у волоцькій в'язниці, де писав вугіллям на стіні). Усього Максим, який збирався до Москви ненадовго, прожив у Росії 38 років. З них майже 27 – ув'язнені. Тільки в 1551 його перевели в Троїце-Сергієв монастир і звільнили, але з Росії так і не випустили. Втім, він уже був таким старим, що це навряд чи було можливо. Цікаво, що, хоча згодом преп.Максим Грек і був канонізований, рішення двох соборів, якими він так несправедливо був засуджений, формально ніколи не були скасовані. Щоправда, у Константинополі скликано собор 40 грецьких ієрархів, у якому Максим було виправдано. Але Максим після переїзду до Москви юрисдикційно належав до Російської Церкви, і його долю міг вирішити лише собор російських ієрархів. Константинопольський собор прийняв звернення до великого князя Василя Івановича з проханням повернути Максима Грека на Афон. Але жодної реакції від Москви так і не надійшло. Насправді преп. Максим так ніколи і не був юридично виправданий. Це замінила його канонізація в 1988 р. Ситуація, м'яко кажучи, своєрідна: два російські собори називають Максима Грека єретиком, чаклуном і шпигуном, а третій – через чотири з половиною століття, так і не скасувавши рішень попередніх, – зараховує Максима до лику святих. Очевидно, що справа Максима Грека вперше в історії Російської Церкви ставить питання про соборність – справжню та уявну. Адже не всякий собор є виразом справжньої соборності. Завжди необхідно, щоб рецепція церковного народу визначила, які рішення єпископату є справді соборними. Зрозуміло, соборним рішенням Російської Церкви щодо Максима Грека стало визнання його невинності і прославлення у лику святих. Максим Грек був дуже талановитим та плідним духовним письменником. Його перу належить понад 300 творів. Здебільшого вони мають духовно-просвітницький характер. Максим буквально воскрес для життя, коли Акакій Тверський знову дозволив йому писати, бо для людини книжкової, якою був Максим, нестерпне страждання приносило ув'язнення без можливості щось писати. Пізніше, протягом 20 років свого ув'язнення у Твері, Максим написав більшу частину своїх оригінальних творів. Серед них найбільш численні невеликі трактати та листи. Багато чого Максим написав на пряме замовлення єпископа Акакія та інших діячів Російської Церкви: авторитет його навіть в ув'язненні залишався дуже високим, і абсолютна більшість людей у ​​його винність не вірила. Викл. Максим написав низку послань, спрямованих проти латинян та протестантів, проти астрології. Незважаючи на те, що він так постраждав за викриття ряду особливостей російського церковного життя, які він не міг прийняти, Максим продовжував засуджувати обрядовірство, що дедалі зростало на Русі, поряд з яким він часто не знаходив справжнього життя у Христі. Він правильно розглянув ту вкрай негативну тенденцію, що у XVI-XVII ст. отримає свій розвиток і призведе у результаті трагедії старообрядницького розколу. Преп .Максим навіть зважає викривати правління бояр-тимчасовиків при малолітньому Іоанні IV. Коли ж Іоан вінчався на царство, вчений інок написав для нього «Голови повчальні до начальству правовірно», де знову-таки викривав правління тиранічне і пояснював, як повинен керувати своїм народом православний государ. У житії преп. Максима найбільш трагічно виглядає історія його взаємин із Священноначалієм. Для нього в ув'язненні найбільш страшною була навіть не заборона писати, а відлучення від Причастя. Він писав через князя П.І. Шуйського до нового митрополита Московського Макарія, який очолював Російську Церкву з 1542 р., просячи дозволити йому причащатися Святих Таїн, чого він був позбавлений вже близько 17 років. Викл. Максим послав Макарію разом із проханням написане ним «Сповідання православної віри», яке мало підтвердити, що опальний інок вірує православно. Але митрополит Макарій опинився в дуже делікатній ситуації, тому що в Йосифо-Волоцькому монастирі ще доживав свій вік колишній митрополит Данило, який засудив Максима, а в Кирило-Білозерській обителі перебував інший колишній Першосвятитель – Йоасаф (Скрипіцин). Макарій став митрополитом внаслідок їхнього послідовного відомості з кафедри, а тому, ймовірно, почував себе не зовсім впевнено в канонічному плані. З цієї причини Максиму, у винність якого митрополит Макарій, як і все, звичайно ж, не вірив, він у відповідь все ж таки написав: «Узи твої цілуємо, як єдиного від святих, а допомогти ми тобі нічим не можемо, бо живий зв'язав тебе». «Пов'язав» Максима митрополит Данило, хоча Макарій був також серед тих, хто соборно засудив Максима. Тоді Максим Грек написав Данилові, просячи його зняти з нього припинення. Але для Данила це означало б визнати свою та соборну неправоту, а отже, дати привід звинуватити його самого. Тому колишній митрополит Максима невинним не визнав, але порадив, проте, злукавити і причащатися без усякого зняття злочину під приводом смертельної хвороби. Данило і в цьому залишився вірним собі, даючи таку безпринципну пораду. Але Максим Грек не міг щось робити «нишком», а тим більше – причащатися, не маючи на це благословення. Його совість помітно відрізнялася від Данилової. Тим більше, викл. Максим не міг почути пораду Данила, що питання про припущення до Причастя ув'язувалося для нього з питанням про визнання його невинності. Тільки після смерті Данила доля Максима була полегшена. Відпустити його додому на Афон не наважилися. Можливо, боялися за репутацію Російської Церкви після всього, що сталося з Максимом. Але в 1551 р. ігумен Троїце-Сергієва монастиря Артемій упросив царя Іоанна Грозного та митрополита Макарія перевести Максима до себе в обитель. Інок-страждальник отримав дозвіл від Макарія причащатися Святих Таїн і закінчив своє життя в 1556 р. у Троїце-Сергіїв монастирі. Поховали його з пошаною, як подвижника, у Свято-Духівській церкві. Канонізований він був у рік 1000-річчя Хрещення Русі, хоча місцево він здавна шанувався як один із Радонезьких святих. Його ікони відомі вже з XVII ст. Мощі викл. Максима було знайдено 1996 р. Звичайно, історія з преп. Максимом Греком не найкраще характеризує ту драматичну ситуацію, яка на той час склалася в Російській Церкві та державі. Наша історія має деякі темні сторінки, і ідеалізувати її не потрібно. Але й драматизувати також не варто. Так було завжди і скрізь, бо Церква Свята і Непорочна існує тут, на грішній землі, серед занепалого світу, що в злі лежить. Коментар в аспекті культури Преподобний Максим Грек. Ікона листа Тетяни Водичової, кінець ХХ ст. Нові дані про італійський період життя преподобного Максима Грека Н.В. Синіцина, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту російської історії РАН (Наводиться за виданням: Вісник церковної історії. М.: ЦНЦ «Православна Енциклопедія», 2006 № 1. С. 193-199) У творах преп. Максима Грека, написаних у Росії (березень 1518 – грудень 1555 рр.), є велику інформацію про його перебування у Італії 90-ті гг. XV ст. Її виявив та узагальнив у 1915 р. В.С. Іконників 27 , спостереження якого пізніше врахував І. Денисов, створюючи нову концепцію італійського періоду життя майбутнього російського подвижника. Трійця-Сергієва Лавра. Фото – С. Мотильов Іконніков починав італійський ітенерарій з Венеції, яка була на шляху греків, представників грецької еміграції, які вирушали з різними цілями до Італії. У посланні Василю Михайловичу Тучкову вчений афонський чернець писав про свою участь у книговидавничій діяльності Альда Мануція у Венеції: «...часто ходив до нього книжковим справою» 28 . У друкарні Альда, започаткованої близько 1494–1495 рр., друкувалися грецькі книги; невідомо, якою була роль молодого грека, міг виконувати різні функції – як корректорські, і пов'язані з відбором текстів і рукописів для друкування. 29 У посланні дипломату і публіцисту Федору Івановичу Карпову він повідомляв про такі деталі та епізоди франко-міланської війни 1499–1500 рр., які дозволяють бачити в ньому сучасника, а можливо, і очевидця подій. В інших творах йдеться про контакти у Феррарі, Флоренції, Падуї, Неаполі та ін. Але ця інформація зосереджена в коротких згадках, розсіяна з різних творів, причому переважно першого періоду, створених у 1518–1525 рр., до засудження. Ці матеріали публікуються у нещодавно підготовленому першому томі нового видання творів преп. Максима Грека. 30 Він згадував про своє західноєвропейське минуле і пізніше. У російських творах преп. Максим Грек не раз говорив про свою колишню причетність до язичницьких еллінських вчень, про те, що під час перебування в Італії знаходився аж ніяк не «напередодні» тогочасної науки, незмінно повторюючи про своє звернення. В одному з творів проти астрології, викриваючи тих осіб зі свого італійського минулого («в Італії та в Лонгобардії»), які ставили «зовнішнє покарання» і «перипатетичні хитрощі» вище християнських догматів, він підтверджував факт свого спілкування з ними не тільки як слухач і глядач – «не яко товариш». Продовжуючи думку, він писав: «І коли б не про всіх піклувався Бог помилувавши мене, скоріше відвідав благодаттю Своєю і світлом осяяв думку мою, здавна бо я загинув би з сущими там безбожними представниками». 31 Аскетичні устремління майбутнього православного святого виявилися вже Італії, що свідчить одне з його творів, написаних у Росії, мабуть, в 30–40-е гг. XVI ст. Єдине місто і єдина група фактів італійського періоду, яким присвячено спеціальний (і досить широке) твір – це Флоренція, яку він назвав найпрекраснішим із бачених ним міст Італії. Сама назва твору свідчить про його глибокі аскетичні устремління та настрої в той період: «Повість страшна і пам'ятна і про досконале чернече проживання». 32 Як приклад «досконалого чернечого проживання» наведено порядки картезіанського та домініканського монастирів; описані також реформаторські починання та перетворення Савонароли, його страта. Подробиці та деталі цього твору дозволяють судити про те, що вже в Італії Максима Грека цікавило чернече життя у всіх його проявах, він намагався проникнути в порядки різних католицьких орденів, зрозуміти їх. У «Повісті» підкреслюється неуважність монастирів, відсутність у них лихварства. Флоренція кінця XV ст. була містом гуманізму та аскетизму. Майбутній Максим Грек знав обидва напрями, але аскетичний у ньому переміг. Близько 1505-1506 років. він став ченцем одного з монастирів Святої Гори, в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці Ватопеда. Втім, у сенсаційній книзі Денисова «Максим Грек і Захід», опублікованій 1943 р., у розпал Другої світової війни, висувалась гіпотеза, згідно з якою 1502 р. він став монахом-домініканцем флорентійського монастиря св. Марка. 33 Один із розділів книги так і називався: «Домініканець у монастирі св. Марка». Ця гіпотеза супроводжувалася й іншими новими фактами чи припущеннями. Денисов звернув увагу на низку листів, як опублікованих, так і збережених у західноєвропейських архівах, підписаних ім'ям «Михайло Тріволіс». Листи Михайла Тріволіса Сципіону Картеромаху, що зберігаються у Ватиканському архіві, є автографами. Вони направлені до Венеції з Флоренції. Денисов ототожнив почерк цих епістолярних джерел із книжковим листом рукопису сільськогосподарського трактату «Геопоніка» (зберігається у Парижі), написаного «Михайлом для Ласкариса». Це повідомляє запис на рукописи; імена Денисов інтерпретував як «Михайло Триволіс» (в основі ідентифікації почерку) та Іоанн Ласкаріс. Про контакти Максима Грека із цією особою писав і А.М. Курбський 34 помилково стверджуючи, що він навчався у Ласкариса в Парижі. Денисов вважав, що наш майбутній чернець прибув спочатку над Венецію, а Флоренцію в 1492 р. разом із Ласкарисом, з яким познайомився ще Греції. Денисов залучив також джерела афонського походження, підписані «Максим Тріволіс» і побачив у ньому те саме обличчя, але вже після ухвалення чернецтва у Ватопеді. Далі Михайла-Максима Тріволіса Денисов ототожнює з ченцем Максимом Греком російських джерел. В основі ідентифікації знаходилося, по-перше, збіг географічного ареалу та порівняльної хронології відомих раніше та нових джерел. По-друге, було зіставлено дві групи почерків; одна з них - почерки паризького рукопису "Геопоніка", ватиканських автографів-листів Сципіону Картеромаху, автографів афонського походження, інша - почерк Псалтирі, написаної в 1540 вже в Росії, в Твері, і має колофон, що засвідчував ім'я писця. Аргументація ідентифікації досить швидка, не систематизована; почерк тверського манускрипта був відомий Денисову лише з альбому архімандрита Амфілохія, виданому 1880 р. 35 Одна з ідентифікацій згодом була відкинута Б.Л. Фонкічем , який писав, що «опублікований Денисовим за рукописом Діонісієва монастиря текст двох епітафій патріарху Ніфонту II (Denissoff E. Op.cit. Pl. VIII) визнається видавцем автографом преп. Максима Грека помилково. Помилка Денисова повторює Іванов (див.: Іванов А.І. Літературна спадщина Максима Грека. Рис. 13) »36. Пізніше були встановлені в західноєвропейських сховищах та інші рукописи, атрибутовані цьому ж переписувачу 37 , але розгорнутої аргументації цієї ідентифікації, як і раніше, не було. Тільки докладний, систематизований, на науковому рівні аналіз почерків зробить гіпотезу Денисова твердо встановленим науковим фактом. Найбільш суттєві висновки Денисова – встановлення мирського імені Максима Грека – Михайло Тріволіс та низки нових фактів його італійської біографії, головний з яких – перебування в замку Мірандола на службі Джованні Франческо Піко, племінника знаменитого Піко, автора «Мова про гідність людини», маніфесту італійського гуманізму. Набагато слабше була аргументована друга частина гіпотези Денисова – про вступ Михайла Тріволіса до монастиря св. Марка у Флоренції 1502 р. (через 4 роки після страти Савонароли). У ході підготовки книги Денисов отримав від домініканця К'яроні з Флоренції копію запису, який, як йому було сказано, перебував у «Хроніці» цього монастиря. Запис повідомляв про те, що в червні 1502 р. до монастиря вступив (accept abitum) Михайло, син Еммануїла з міста Арта. Хоча прізвище Михайла не вказувалося, Денисов припустив, що йдеться про Михайла Тріволіса – майбутнього Максима Грека, оскільки з російського джерела відомі ім'я його батька – Мануїл та місце народження – місто Арта. Вони були названі в записі на одному з рукописів, що містить твори преп. Максима Грека зі зборів Троїце-Сергієвої лаври 38 . Незважаючи на те, що цей рукопис складено наприкінці XVI ст., запис, безперечно, перегукується з якимось прижиттєвим нотаткам біографічного характеру або самого Максима, або когось із його найближчих співробітників. Наступну віху з життя Михайла, сина Еммануїла з міста Арта вказувало, на думку Денисова, його листа одному з друзів, а саме вищезгаданий лист Сципіону Картеромаху, який Денисов датував за низкою непрямих ознак, міркувань і висновків 1504 роком. У листі автор повідомляв, що відмовився від чернечого життя виключно через багато хвороб, що його долають 39 . На цій основі робився висновок про дворічний «домініканський» період життя майбутнього російського подвижника. Міркування та побудови Денисова викликають деякі сумніви. По-перше, слід враховувати, що в латинському записі відсутнє прізвище, але вказано лише ім'я батька та місце народження (а ім'я Михайло як ім'я майбутнього Максима Грека в ланцюзі доказів Денисова залишалося ще тезою, яку треба довести). Імена та по батькові двох різних осіб, уродженців одного міста, могли просто збігатися. По-друге, слова листи про «відмову від чернечого життя» можна розуміти не тільки як звільнення з чернечого чину, а й як відмова від наміру стати ченцем, тобто. вони допускають подвійну інтерпретацію. Справедливість цих сумнівів підтвердилася у квітні 2003 р., коли завдання підготовки нового видання творів преп. Максима Грека та відтворення початкових етапів його біографії привели мене до архіву монастиря св. Марка у Флоренції. У передмові до видання 1943 р. Денисов повідомив у тому, що «Хроніку» з процитованим ним латинським записом 1502 р. не бачив, оскільки вона була доступна під час Другої світової війни з міркувань безпеки. Пізніше він намагався розшукати оригінал запису і в 1948 р. опублікував статтю, в якій повідомив, що проведене на його прохання дослідження Хроніки монастиря св. Марка» (Ms. Laurent. 370, papier, ff. 221) встановило відсутність у ній того запису, що він опублікував 1943 р. 40 Проте він продовжив пошуки і писав так: «A la notre reflexion cependent, nous avons estime que ce texte devait (курсив І. Де. fallait simplemente retrouver le misterieux manuscript ou on l’avait lu» 41 . Завдяки сприянню інших осіб, Денисову вдалося подолати сумніви К'яроні: «Нові avons pu vaincre les scrupules du R.R.V. Chiaroni, O.P.», який погодився відкрити свою таємницю (livrer son secret). Виявилося, що замітка про «Михаїла з Арти, нашого Максима Грека», була випискою не з «Хроніки» Ульбаліні, секретаря Савонароли (нині вона зберігається в бібліотеці Лауренціана у Флоренції з тим самим шифром), а з іншого манускрипта під назвою «Liber vestitionum». Це рукопис, за описом Денисова, без палітурки та пагінації нестандартного розміру (33,1 Х 11), на 190 аркушах, що ревниво зберігалася в домініканському монастирі св. Марка. Запис, зроблений рукою Убальдіні, секретаря Савонароли. Ця стаття також залишала питання – чому спочатку не було повідомлено точного джерела, і чому пізніше з цього робилася таємниця. Існує, однак, ще одне джерело, що залишилося невідомим Денисову. Мені вдалося з ним познайомитися завдяки люб'язності співробітників архіву монастиря св. Марка, яким я висловлюю свою щиру вдячність. Мені показали не лише рукопис «Liber vestitionum», а й рукописну книгу, що містить складене в 1911 р. повне склепіння або список усіх, хто вступив до монастиря з XIV до початку XX ст., що має назву «Spoglio generale». Список створений на основі численних та різноманітних джерел – хроніки монастиря св. Марка, "Liber vestitionum" - книги, яка була показана Денисову, інших монастирських джерел, некрологів. Він складений в алфавітному порядку, складається з низки вертикальних граф, в які вписані імена, прізвища, вказівки про місце народження, дату смерті, а головне – дві дати вступу до монастиря. У графі, яка називається «Vestizione», міститься дата вступу до монастиря як новіція («послушника»), який ще не прийняв обітниць (від vestis – одяг, вбрання). Цей латинський ритуал відповідає греко-православному рясофору. Інша графа – «Professione» – повідомляє дату прийняття обітниць, тобто. повного чернецтво. Різниця між двома датами для вступників становить приблизно рік. Як правило, для більшості імен заповнені обидві графи, але інколи друга залишена порожньою. Це може свідчити про те, що цей новацій не прийняв чернецтво або покинув монастир. Графа «дата смерті» також заповнена далеко ще не в усіх, тобто. мабуть, у випадках монах помер поза монастиря. У складі «Spoglio generale» повторено запис про «брата Михайла, сина Еммануїла з міста Арта», що збігається із записом у «Liber vestitionum», при цьому зроблена послід, що вказує на сторінку книги, що відповідає дійсності. Однак заповнена лише графа "Vestizione", а графи "Professione" і з датою смерті залишилися незаповненими! Отже, брат Михайло не прийняв чернецтво у монастирі св. Марка й покинув його. Тепер можна однозначно розшифрувати зміст слів про «відмову від чернечого життя» в одному із двох листів Михайла Тріволіса Сципіону Картеромаху від 21 квітня. Вони означають не що інше, як відмова від прийняття обітниць «Professione» у монастирі св. Марка, тобто. відмова від вступу до цього монастиря. Тим самим стає некоректною вищезгадана назва одного з розділів у книзі Денисова «Домініканець у монастирі св. Марка». Робило новіція домініканцем не просто перебування в домініканському монастирі, а й лише прийняття повноти обітниць. Обидва листи не датовані, точніше вказані лише число та місяць – 21 та 29 квітня, а також місцезнаходження відправника («з Флоренції»); в одному з них (від 29 квітня) повідомляється, що адресат знаходиться «у Венеції, у будинку Альда Мануція». Листи збереглися разом і є, за ідентифікацією Денисова, автографами Михайла Тріволіса мають його підпис. Дату «1504 рік» для цих листів Денисов запропонував з таких підстав. У листі від 29 квітня автор просить привітати «освіченого Марка», який отримав «знаки поваги». Всі дослідники бачили в цьому вказівку на Марка Музуруса, одного з найзначніших в оточенні Альда Мануція осіб, який отримав у 1503 р. посаду цензора всіх грецьких книг, що виходять у Венеції. Проте дата «1503 рік» була прямою, тобто. не була засвідчена документально, але обчислювалася на основі передмови до видання Слів Григорія Назіанзіна 1516, де Марк Музурус повідомляв, що виконує службу цензора протягом 13 років 42 . Але оскільки місяць його призначення невідомий, і він міг відбутися і після квітня 1503 р., то листи Михайла Триволіса, на думку Денисова, слід було датувати квітнем 1504 р., що, зауважимо, продовжувало перебування їх у монастирі майже цілий рік. Але якщо врахувати нову інформацію та виходити з ідентичності Михайла Тріволіса та тієї особи, про яку йдеться у записі 14 червня 1502 р. («Михайло, сина Еммануїла з міста Арта») не тільки в «Liber Vestitionum», а й у «Spoglio generate», то його «випробувальний термін» закінчувався наприкінці весни – на початку літа 1503 р. Зміст, стиль, інтонація листа від 21 квітня вказує, як здається, на те, що здається, про те, що здається, про те, що здається, про те, як видається, на те, що здається, про те, що здається, на те, що здається, на те, що здається, на те, що здається, на те, що здається, на те, про те, що здається свіжим слідам, незабаром після описуваної події, з живим і ще не згаслим почуттям. Тому більш прийнятна, як на мене, дата «квітень 1503 р.», і, отже, рішення про відмову від чернечого життя було прийнято ще до закінчення річного терміну. У такому разі Михайло, син Еммануїла із міста Арта перебував у монастирі св. Mapка близько 10 місяців, з 14 червня 1502 р. по квітень 1503 р. Так, закінчивши ділову, коротку частину листа від 21 квітня словами «Бажаю тобі щастя і удачі в усьому», автор раптом пише більш широке продовження: «Без сумніву, ти чув, як що скінчилося, зайвим розповідати це тобі. Крім того, немає в мене ні часу, ні спокою душі й розуму, не тільки тому, що я нічого не знайшов ні в кого з тутешніх, а й тому, що мене кидає вгору й униз, як корабель, що стрясається мінливими вітрами у відкритому морі. Тому я й не поширююсь тобі зараз нічого більше, крім того, що я відмовився від чернечого життя через багато хвороб, що долають мене, а не з якоїсь іншої причини... визволи мене від теперішньої моєї пригніченості і, яким зможеш способом, витягни мене до вас... Знай, що зараз, при таких напастях. Прохання Михайла Тріволіса у листі від 21 квітня відрекомендувати його Альду має й біографічне значення, що дозволяє зробити висновок, що його співпраця «у книжковій справі» з друкарем почалася в 1503 р., а не відразу після прибуття в Італію, як припускав B.C. Іконніков. Можливо, невдовзі після листів Михайлу Картеромаху з Флоренції до Венеції з проханням відрекомендувати його Альду і «витягти до вас», до його друзів у Венеції, він справді перебрався до цього міста і почав співпрацювати з Альдом. У цей час Іоанн Ласкаріс повернувся з Парижа – перебував у Венеції як представник французького короля і продовжував свою викладацьку роботу. Можливо, якісь реалії саме цього періоду у спотвореному вигляді передано А. Курбським (про навчання преп. Максима у «славного Ласкаря» у Парижі). Підбиваючи підсумки, треба сказати таке. Висновок про тотожність згаданого в «Liber vestitionum» і в «Spoglio generale» Михайла, сина Еммануїла з міста Арта і Михайла – Максима Тріволіса деяких західноєвропейських та афонських джерел не є безперечним, не належить до ряду твердо встановлених наукових фактів, оскільки в латинських на відміну від грецьких, афонських джерел, у яких названо Максима Тріволіса). Збіг імен (з по-батькові) згадуваних у джерелах різних осіб, навіть уродженців одного міста, не є рідкістю. Імена Михайло і Мануїл були звичайними та досить поширеними, а Арта була великим містом. Цілком ймовірно, що не тільки в сім'ї Тріволісів міг бути Михайло, син Мануїла, що вирушив до Італії і вступив до Флоренції до монастиря св. Марка. Було б безперечним інтересом більш детальне вивчення складу «Spoglio generaie». Якщо це передбачуване тотожність все ж таки визнати, то і в цьому випадку слід зробити висновок, що Михайло, син Еммануїла з Арти (імовірно майбутній Максим Грек) проживав у монастирі св. Марка лише як «новиція» після обряду «Vestizione» близько 10 місяців, відмовившись від чернечого життя у лоні католицького монастиря, не приймав повноти чернечих обітниць на щаблі «Professione», тобто. не був домініканцем у сенсі слова. Слова Михайла Тріволіса в листі до Михайла Картеромаха («я відмовився від чернечого життя») слід розуміти як рішення не приймати обітниць «Professione», а посилання на хвороби як причину відмови було лише приводом, оскільки через 2–3 роки він прийняв постриг у Ватопеді. Причини відмови були глибшими, що підтверджується його творчістю в Росії. Коментар у цифрах та фактах (Стаття з VII тома «Православної енциклопедії») Народився 25.03.1479 у Москві – помер 3.12.1533, там же. Великий князь володимирський, московський і всієї Русі, син великого князя Іоанна III Васильовича та Софії, дочки морського деспота Хоми, молодшого сина візантійського імператора Мануїла II Палеолога. Василь III Іванович прийшов до влади в результаті боротьби придворних угруповань, що почалася після смерті в березні 1490 старшого сина Івана III від 1-го шлюбу - князя Івана Івановича Молодого, одруженого на Олені Волошанці, дочки імператора Молдови Стефана. Їхній син великий князь Димитрій Іоаннович онук був спадкоємцем престолу по прямій низхідній лінії, а Ст І., старший за віком, був сином від 2-го шлюбу. Виникло суперництво дядька і племінника, подібне до того, з якого почалася феодальна війна у 2-й чверті. XV ст. (Див. Василь II Васильович), зіткнулися 2 принципи успадкування. Після смерті великого князя Іоанна Молодого, який володів Тверським князівством в результаті його приєднання в 1485 р., Тверь була передана не Димитрію внуку, а Василь III Іоаннович (хоча мати Іоанна Молодого Марія Борисівна, 1-я дружина великого князя Іоанна). Пізніше Іван III вирішив зробити спадкоємцем онука. Наближені Василя III Іоанновича повідомили йому про намір батька «жалувати великим князюванням Володимерським і Московським» князя Димитрія і рекомендували «від'їхати» від батька і розправитися з племінником, вони навіть організували змову з таємним хрестоцілуванням Василя III Іоанновича. Іоанн III скаржився на сина Церка. Собору (очевидно, у кін. Жовтень – поч. листопада 1497), в груд. Василь III Іванович був підданий домашньому арешту («посади його за пристави на його ж дворі»), 6 найбільш активних змовників були страчені, багато ув'язнених. Мати Василя III Івановича велика княгиня Софія також зазнала опалі, були страчені її служниці («баби із зіллям», «баби лихі»). У лют. 1498 р. в Успенському соборі Московського Кремля пройшла урочиста церемонія постачання на велике князювання Димитрія Іоанновича. У ранній («оповідальній») редакції чину постачання обсяг прерогатив Димитрія Іоановича дуже широкий – «велике князівство Володимирське, Московське, Новгородське і Тверське», у пізнішій («формулярній») редакції названо «велике князівство Володимирське та Новгородське». Партія Василя III Іоанновича та великої княгині Софії не відмовилася від боротьби. На поч. 1499 р. були нові страти і опали найвизначніших представників московської знаті, як припускають дослідники,- прихильників Димитрія онука. З Василя III Іоанновича опала була знята, у березні 1499 р. він був проголошений «государем великим князем», тобто співправителем, йому було дано «Великий Новгород і Псков, велике князювання». У 1502 р. позиція Іоанна III стосовно сім'ї свого покійного старшого сина стала ще жорсткішою: 11 квіт. були заарештовані великий князь Димитрій та його мати Олена, 14 квіт. Василь III Іоаннович був посаджений «на велике князювання Володимирське і Московське і всієї Русі самодержавцем» (невідомо, чи відбувалася при цьому к.-л. процедура поставлення, подібна до акта 1498). Цьому передувала нова спроба Василя ІІІ Івановича «від'їхати» до Литви, ймовірно, з метою на великого князя (А.А. Зімін ставить під сумнів цю 2-у спробу від'їзду до Литви і пояснює її невірним прочитанням відповідного літописного повідомлення, проте аргументи дослідника непереконливі). Димитрій Іоаннович помер у ув'язненні в 1509 р., тобто вже в князювання Василя III Іоанновича (мабуть, насильницькою смертю), раніше, в січні. 1505 р., померла «в нятстві» його мати, звинувачена в єресі та зв'язках з жидівством. Василь III Іванович як співправитель брав участь у Соборі 1503 р., в Соборі проти єретиків 1504 р., в ін. церковних та держ. заходи. Ставши правителем країни після смерті Іоанна ІІІ у жовт. 1505, він продовжував внутрішню і зовнішню політику батька. Перші 2 десятиліття його правління відрізнялися відносною стабільністю, політ. та економ. підйомом, останніми роками були ускладнені проблемою престолонаслідування. Великих успіхів було досягнуто у процесі збирання та об'єднання земель, у розширенні території Російської держави, централізації та держ. будівництві, у зовнішній політиці. Внутрішня політика Формування території держави За заповітом Іоанна III влада над основною територією держави була зосереджена в руках В. І., але кількість і розміри спадків його братів та інших родичів були досить великі. Волоцький долю було ліквідовано 1513 р., після смерті бездітного князя Федора Борисовича. Брати В. І. – князі Семен Калузький та Дмитро Угличський померли у 1518 та 1521 рр., обидва бездітні, бо великий князь, не маючи спадкоємця, фактично забороняв своїм братам одружуватися. Їхні володіння перейшли до великого князя, те саме сталося пізніше і з долею князя Юрія Дмитровського (також бездітного), який був «впійманий» у грудень. 1533 р., майже відразу після смерті Василя III Іоановича Лише наймолодшому брату Василя III Іоановича князю Андрію Старицькому було дозволено одружитися в 1533 р., коли у Василя III Іоановича вже народилися 2 сини. Останнім великим напівсамостійним центром Схід. Русі залишалося велике князівство Рязанське, яке втратило незалежність прибл. 1521 р., коли останній рязанський великий князь Іоанн Іванович утік у Литву. У 1510 р. відбулося повне підпорядкування Пскова, яке вирішило важливі політ. та військово-стратегічні проблеми на зап. рубежах. Місто вже давно знаходилося в орбіті великокнязівської політики, промосковська орієнтація псковичів була обумовлена ​​їх бажанням бачити в Москві захисника від домагань Великого Новгорода та союзника у зовнішній політиці. Псков ще зберігав деякі міські вільності (віче, вічовий дзвін та ін.), хоча влада великокнязівського намісника посилювалася, особливо після призначення на цю посаду навесні 1509 р. князя І. М. Рєпні-Оболенського, який відрізнявся особливою жорстокістю по відношенню до псковичів. Під час перебування Василя III Іоанновича у Великому Новгороді восени-взимку 1509/10 р. жителі Пскова (до делегації входили посадники та бояри) подали скаргу на намісника. За іншими джерелами, першим скаргу великому князю. подав намісник, який звинуватив псковичів у порушенні своїх обов'язків по відношенню до правителя («справи державні роблять не раніше і в суди, і в мита, і в оброки, і у всякі доходи в нього вступаються»). Челобитні і скарги тривали як із боку князя Рєпні-Оболенського, і з боку псковичів, як посадників, а й чорних людей, які скаржилися і на намісника, і новгородських поміщиків, і «на свою брати на пскович». Великий князь визнав винними посадників і поклав «велику опалу» на «свою отчину Псков» (було скасовано віче, знято дзвони, встановлено владу 2 намісників у місті, а також по 10 передмістях). Псков прийняв вимоги про знищення вольностей, і Василь III Іванович після поради з частиною Боярської думи (що знаходилася при ньому у Великому Новгороді) не став посилати війська на місто. З Пскова було виведено 300 сімей (серед них посадники, купці, життя людей), що оселилися в Півн.-Сх. Русі. Двори в Середньому місті, звідки вони були виселені, отримали новгородці - тисяча поміщиків і 500 пищальників, що склали військовий гарнізон міста, тут же було поселено 300 сімей з інших міст країни. Було скасовано карбування грошей у Пскові і проведено перекарбування монет. Включення Пскова до складу Російської держави сприяло його економічному підйому, показником зростання було, зокрема, велике церква. будівництво, у т. ч. кам'яне. У 1516–1533 pp. у місті було збудовано 17 храмів, зміцнювалися міські стіни, будувалися нові оборонні споруди. Слідом за «псковським взяттям» почалася боротьба за Смоленськ, який також мав важливе стратегічне значення. Після успішних військових дій та переговорів фортеця капітулювала влітку 1514 р. Відіграло роль також і те, що Василь III Іванович обіцяв жителям міста керувати «по-старому» – зберігаючи привілеї, отримані містом від литовського великого князя Олександра Ягеллончика. Досягнуті успіхи закріпити не вдалося, російське військо восени 1514 р. під Оршею зазнало поразки від литовського війська. Однак Смоленськ залишився у складі Російської держави, встановився кордон із Великим князівством Литовським, який існував упродовж XVI ст. У 1515 р. Смоленським єпископом було поставлено Йосипа. Зміцненню юж. та південно-зап. кордонів сприяло приєднання до володінь великого князя Чернігово-Сіверської землі після смерті у 1518 р. бездітного князя Василя Семеновича Стародубського та полону у 1523 р. князя Василя Івановича Шемячича. За правління Василя III Іоанновича виявлялася велика турбота про зміцнення рубежів. У 1511 р. було завершено будівництво потужної фортеці в Н. Новгороді, посилено оборонні споруди в Тулі - великому центрі оборони на південь. рубежах та інших містах (Зарайську, Коломні). «Міська справа» була одним із об'єктів внутрішньої політики. Було створено інститут містових прикажчиків, які відали збиранням «посошних людей» (допоміжне військо, що формувалося із сільського населення), керували містовими пищальниками (іст. попередники стрільців). Городові прикажчики обмежували компетенцію намісників і волостелів, грали роль представників великого князя боротьби з питомою децентралізацією. Важливим інструментом економічної та політичної централізації залишалися земельні описи, започатковані у XV ст. Удільні князі проводили земельні описи як контрзаходи, спрямованої на збереження уділів. Так, у 1509–1510 pp. брат Василя III Іоанновича князь Семен Калузький зробив опис Бежецького Верху, після його смерті новий опис його володінь було зроблено в 1519-1521 рр. вже московськими переписувачами. У 1510–1511 pp. описувалися повіти, розташовані по дорозі з Казані до Москви (що пояснювалося загостренням московско-казанских відносин) – Володимир, М. Новгород, і навіть Балахна і Арзамас. У 1515 р. зроблено опис М. Ярославця, в 1518 р. - прикордонного Перевітська, в 1516/17 р. переписувачі були послані в Старицю, Верею, Твер, Нов. Городище, Новгород та інших міста (Стариця і Верея входили у спадок князя Андрія, чиї стосунки з Василем III Іоанновичем були дуже напруженими). Однією з причин складних відносин між Василем III Іоаннович і його питомими братами була відсутність у великого князя протягом довгого часу сина. Шлюб із Соломонією Юріївною Сабуровою, до якого Василь III Іванович вступив у вересень. 1505 р., був бездітним. З молінням про обдарування спадкоємця великий князь звертався до старців Йосипова Волоколамського монастиря, ін. російських обителів, до святогірських ченців. Символом благання про дитинство стала церква Благовіщення у Воронцові, освячена 29 лист. 1515 р. у присутності Ст І., великої княгині, митр. Варлаама, Крутицького єпископа. Пізніше виникла думка про розлучення. Сприяння у розлученні (листопада 1525), постриженні великої княгині в чернецтво (за одними джерелами, добровільному, по ін.- насильницькому) і шлюбі з княжною Оленою Василівною Глинською (січ. 1526) надав великому князю митр. Данило. На честь народження довгоочікуваного спадкоємця – буд. царя Іоанна IV – було поставлено церкву Вознесіння у с. Коломенському – архітектурний шедевр на той час (1532). Відсутність спадкоємця була, мабуть, причиною того, що за правління Василя III Іоановича не була проведена церемонія, яка не могла не бути предметом його політ. устремлінь,– вінчання на зразок процедури 1498 р., у своїй мова могла йти вже царський титул – в грамоті імператора Максиміліана (1514) Василь III Іоаннович іменувався Keiser. Царський титул спорадично використовувався у грамотах Василя III Іоанновича, напр. в грамотах 1510 псковським монастирям, де його використання мало на меті підкреслити верховні права московського великого князя на приєднані землі. Літописні та ін пам'ятники часу Василя III Іоановича виявляли велику цікавість до церемонії 1498 р. Саме в них отримала визначення «Мономахова» одна з використаних тоді інсігній – шапка. У 10-20-х роках. XVI ст. на Русі було створено літ. пам'ятники, цілком присвячені обґрунтуванню головних складових частин ідеології православного царства, - цикл «Сказання про князів володимирських» та послання старця псковського Єлеазарова монастиря Філофея про Третій Рим. Церковна політика Василя III Івановича була гнучкішою і менш суперечливою, ніж політика Івана III. З одного боку, влада потребувала підтримки Церквою своєї внутрішньої та зовнішньої політики, освячення авторитету великого князя, обґрунтування Божественної природи його влади (прп. Йосип Волоцький). З іншого боку, фіскальні інтереси уряду, потреби соціально-економічного розвитку, побоювання надто значного посилення ролі духовенства зумовлювали політику, спрямовану на обмеження прав та самостійності Церкви в економічній, судово-адміністративній та інших сферах. Конфлікт, що виник на початку правління Василя III Іоанновича у зв'язку з переходом під патронат великого князя Йосипова Волоколамського монастиря, що знаходився на території Волоцької долі в юрисдикції Новгородського архієпископа, показав настання світської влади на традиційну систему внутрішньоцерковних відносин. У лют. 1507 прп. Йосип Волоцький, скаржачись на «насильство питоме» – зловживання по відношенню до монастиря з боку князя Федора Борисовича, надіслав грамоти великому князю та митр. Симону, просячи прийняти монастир «у велику державу». Ігумен Волоколамського монастиря не тільки не мав благословення на це Новгородського архієпа. св. Серапіона, але навіть не повідомив його про свій крок і спробував зробити це лише через 2 роки - 1509 р. Архієпископ відлучив прп. Йосипа від Церкви і спробував пояснити в Москві свою позицію, але йому не вдалося домогтися зустрічі ні з митрополитом, ні з великим князем, і його звели з кафедри. Церков. Собор та митр. Симон за вказівкою Василя III Іоановича зняли відлучення з прп. Йосипа, заочно засудили свт. Серапіона, який був насильно доставлений на засідання нового Собору (липень 1509) і потім відправлений в ув'язнення до московського Андронікового монастиря. Василь III Іванович наказав митр. Симону перед смертю (1511) помиритися з опальним архієпископом, опала зі свт. Серапіона було знято, він оселився в Троїце-Сергіїв монастирі, де його зустріли з пошаною; «Упокорився» з ним і великий князь, але прп. Йосип продовжував обстоювати свою правоту. В історії конфлікту залишається багато незрозумілого, оскільки його обставини по-різному описані прихильниками прп. Йосипа та свт. Серапіон. Безперечно те, що головним підсумком протистояння було «вдовство» Новгородської архієпископії в 1509-1526 рр.., Що стало ударом за традиціями новгородської самостійності, під впливом яких, мабуть, діяв архієп. Серапіон. Можливо, що послання старця Філофея до Василя III Івановича про Третій Рим і обов'язки правителя, в якому автор закликає великого князя: «Нехай виконаєш святі соборні церкви єпископи, нехай не вдовить свята Божа Церква за царства твоє»,— написано між 1523–15. у зв'язку з призначенням, що готувалося, на Новгородську кафедру свт. Макарія, буд. Московського митрополита. Хоча великий князь повернув архієп. Макарію «казну старих архієпископ», вивезену до Москви після 1478 р., але обмежив його права як у Великому Новгороді («бояр йому своїх дав», тобто сформував володарський двір), і у Пскові (обмежив термін перебування архієпископа місті). Василь III Іоаннович врахував уроки поразки Іоанна III на Соборі 1503 р. «про землі церковні, святительські, монастирські», на якому також обговорювалося питання про кращий тип монастирського статуту та джерела матеріального існування монастирів (на Соборі прп. Ніл Сорський, «щоб у монастирів сіл не було, а жили б чернеці по пустелях, а годувалися б рукоділлям»). Іоанн III зробив спробу застосувати в інших регіонах (невідомо, в якому обсязі) заходи, здійснені у Великому Новгороді в 1478 і 1499 рр., коли були конфісковані значні частини вотчин, що належали архієпископській кафедрі та монастирям. Захист церковних «нерухомих набутків» Освяченим Собором на чолі з митр. Симоном пізніше змусила Василя ІІІ Івановича проводити у цьому питанні більш обережну політику, на неї суттєво впливали також завдання боротьби з долею, а в зарубіжних регіонах – і зовнішньополітичні інтереси. Василь III Іоаннович загалом продовжив політику батька, спрямовану обмеження церковного землеволодіння. Відображенням цього є Положення В. І., що не збереглося, посилання на яке є в вироку Собору від 11 травня 1551 (101-а гл. Стоглава). Згідно з викладом окремих пунктів Уложення в соборному вироку, за Василя III Іоановича вотчинникам низки міст і областей заборонялося продавати вотчини людям інших міст, а також давати вотчини як вклад у монастир «без доповіді» (тобто без дозволу великого князя або представників великокняжої). Це стосувалося колишніх великих князівств Тверського і Рязанського (названі Тверь, Микулін, Рязань), деяких новгородських волостей (Торжок), вотчин князів, які здавна служили Москві (Оболенськ) та деяких ін. (Білоозеро). Істотно обмежені права корпорацій служивих князів суздальських, ярославських та стародубських розпоряджатися землею. Тепер вони могли давати свої вотчини в монастирі як вклад «до душі» і продавати будь-кому крім спадкоємців лише «з відома царя і великого князя». Постанова була повторена в Стоглаві, в пізнішому вироку (1562), де список князів, яким заборонено давати в монастирі вклади без дозволу великого князя, значно розширено (додані ростовські, тверські, оболенські та ін князі). Основна тенденція Уложення Василя III Іоанновича полягала у скороченні зростання монастирського землеволодіння та у спробі встановити замкнутість землевласникських корпорацій у низці старовинних р-нів, обмежити оборот земель. Однак досягти істотних успіхів у цьому напрямі Василь III Іванович не вдалося, князі та діти боярські продовжували робити вклади у монастирі. Політика Василя III Іоанновича щодо монастирського землеволодіння та привілеїв (податних, митних, судових та ін. пільг) була різною на різних етапах. До 1511-1513 років. він продовжував політику батька, який скорочував і обмежував ці привілеї. Посилена роздача підтвердних жалуваних грамот монастирям у 1506–1507 роках. супроводжувалася переглядом раніше виданих документів, у своїй підтверджувалися гол. обр. ті грамоти, які містили звільнень від податків, або ж анулювалися статті, які звільняли від низки платежів (яма, пошлини, тамги та інших.). Тривало обмеження пільг митрополичого будинку. Разом про те деякі акти фіксували великі податні привілеї, т. е. Василь III Іоаннович відступав, хоча поки що повільно, від неухильного проведення обмежувальних принципів Іоанна III . (Заборона монастирям-вотчинникам стягувати «пляму» – мито за таврування коней, що продаються – пов'язане зі зміцненням апарату намісницького управління в нещодавно приєднаних областях, воно не мало загального характеру.) У системі матеріального забезпечення монастирів посилювалося значення руїн, т. е. . земельні дачі та податні привілеї. У великокнязівських жалуваних грамотах монастирям 1511-1522 рр. Найчастіше даруються звільнення з податей, виникають статті, у яких обумовлюється непідвладність монастирських селян адміністрації держ. (чорних) волостей. Період 1522–1533 рр., після постачання митр. Данила, відзначений деяким розширенням монастирських та церков. привілеїв. Особливо це стосувалося таких авторитетних і впливових монастирів, як Йосипів Волоколамський, Кирилів Білозерський та інших., і навіть до володінь митрополичої кафедри. У переходили до нього уділах Василя III Іоанновича зміцнював свою владу, стверджуючи великокнязівський сюзеренітет над вотчинами монастирів (зокрема, в Углицькому князівстві після смерті в 1521 р. свого брата углицького князя Дмитра Жилки). Про особливу увагу Василь III Іванович до різних типів монастирських статутів свідчить послання до нього прп. Максима Грека про афонські монастирі (бл. 1518-1519), написане у відповідь на питання великого князя. Головна тема послання – опис 2 типів монастирів: гуртожитки-кіновії (на прикладі Діонісієва монастиря) та окреможитнього (на прикладі лаври св. Афанасія та Ватопеда) з докладною розповіддю про способи їх забезпечення. Прп. Максим багато уваги приділяє значенню благодіянь монастирям із боку «царів та благочестивих деспот». Скорочення цих благодіянь могло спричинити зміну монастирського статуту, що сталося з лаврою св. Афанасія: у давнину, за часів її процвітання, у ній дотримувалося товариства, перехід до особнопроживання був викликаний «зниженням», відбувся з благословення Константинопольського Патріарха. Нескорощі епохи Ст І., в якому переважала критично-викривальна сторона, багато в чому надихалося полемічними творами і усними висловлюваннями князя-ченця Вассіана (Патрікеєва). Великий князь підтримував переважно загальножительні обителі, хоча відома його грамота Ніло-Сорський порожній. У 1511 р. за його рекомендацією було запроваджено гуртожильний статут у Даниловому Переяславль-Залеському в ім'я Св. Трійці монастирі, заснованому прп. Данило в 1508 р. поблизу «божедомського місця» (див. Божедомка). Великий князь завітав монастирю лайку, пізніше землі з селянами; платні пільгові грамоти 1525 та 1526 рр. звільняли монастирських селян від сплати податків із загальної розкладки з тяглими людьми, від інших повинностей і мит. Прп. Данило був сприймачем дітей В. І.- буд. царя Іоанна IV Васильовича, князя Юрія Дмитровського. Учень прп. Данила прп. Герасим Болдинський заснував 4 загальножительні монастирі поблизу зап. рубежів (перший – Герасимов Болдинський в ім'я Св. Трійці поблизу м. Дорогобужа – у 1528), де також запровадив гуртожильний статут. Перетворення особливих новгородських монастирів на гуртожильні проводилося в 1528 р. архієп. св. Макарієм за згодою великого князя. Василь III Іванович не схвалив намір прп. Корнилія Комельського залишити створений ним Корнилієв Комельський на честь Введення в храм Пресв. Богородиці монастир, статут якого поєднував приписи загальножиттєвого статуту прп. Йосипа Волоцького та скитського статуту («Передання») прп. Ніла Сорського, і усамітнитися в пустелі на Сурському оз. Василь III Іоаннович відвідав Корнилієв Комельський монастир під час поїздки до Кирилової Білозерської обителі (1528–1529) для молитви про чадородію (він зупинявся також у монастирях Переяславля-Заліського, Ростова, Ярославля). Великий князь хотів, щоб прп. Корнилій повернувся на ігуменство до обителі, але спочатку погодився з проханням преподобного залишитися в пустелі і просив молитися про народження спадкоємця. Проте пізніше у Москві, куди прп. Корнилій прибув із проханням отримати дозвіл на створення церкви в Сурській пуст., Василь III Іоаннович дозволу не дав і наказав преподобному повернутися на ігуменство в Комельський монастир, якому були надані щедрі пожалування. Василь III Іванович брав участь також Антонієву Сійському в ім'я Св. Трійці чоловік. монастирю (заснований у 1520). Прп. Антоній Сійський направив своїх учнів Ісаю та Олександра з клопотанням про допомогу монастирю до великого князя, який у 1525 р. видав жалувану грамоту «на потребу і на будову монастирю», земельні угіддя, церковне начиння, просячи при цьому преподобного і братію молитися очадо. Ок. 1526 р. коштом великого князя було збудовано кам'яний Троїцький собор в Олександровому Свірському в ім'я Св. Трійці монастирі. Як і до Івана III, до Василя III Івановича зверталися з проханням про допомогу представники поневолених Туреччиною православних народів. Тривали жваві зносини зі Св. горою Афон, особливо в 1-й період правління Ст І.; після 1525 вони на якийсь час перервалися у зв'язку з осудом на Соборі в Москві прп. Максима Грека та відмовою відпустити його на батьківщину. У 1507 р. з проханням про милостиню афонським монастирям до великого князя приходили архідіак. Пахомій з Пантелеимонова монастиря та мон. Яків, у відповідь Василю III Івановичу направив Пантелеїмонову монастирю 5 сороків соболів, 5 тис. білок і срібну чару, а проту та іншим монастирям – 160 золотих. У січні. 1509 р. ченці Пантелеимонова монастиря Василь, Симеон та Яків принесли до Москви відповідні грамоти. Прот Паїсій сповіщав про отримання «милостині», називав Василя III Івановича «годувальником і ктитором» і бажав йому перемоги «над іноплемінними мовами». Ігум. Пантелеимонова монастиря Сава також дякував за «милостиню», згадував про пожалування Івана III, називав монастир «вашою ктиторією». У відповідь на нове прохання про допомогу Василь III Іоаннович видав 27 липня 1509 2 грамоти і відправив проту Паїсію 5 сороків соболів і 5 тис. білок на всі 18 монастирів Афона і таку ж кількість Пантелеїмонову монастирю, ігумену якого Сав2; святогірським ченцям було надано право вільного збору милостині в Росії. Майже одночасно з афонськими ченцями, 1509 р., до Москви приходили посланці від серб. деспота Іоанна та Белградського митр. Феофана – старці Анастасій та Іоаннік (раніше вони приходили до Іоанна III від митр. Григорія), з ними прибули також ченці з Кучайни, з Преображенського монастиря. У відповідь Василь III Іоаннович відправив грамоти та милостиню на Афон та до Сербії. Белградському митр. Феофану було послано 3 сорок соболів, 3 тис. білок, срібний ктиторський ківш, або чаша, а також нова грамота на проїзд серб. ченців у Росію. У кін. 1514–1515 рр. до Москви приходили ченці лаври св. Афанасія, Ватопеда, відпущені з Росії з багатими дарами. Вони залишили Москву в березні 1515 разом з російськими послами В. А. Коробовим, що їхали до туру. султану, В. Копилом-Спячим та І. Варавіним, що вирушили на Св. гору. Василь III Іванович послав на Афон за заповітом своїх батьків милостиню в 1000 р. і стільки ж від себе (для всіх монастирів), а до лаври св. Афанасія і Ватопед – срібні чари, камчаті ризи і пелени до ікон св. Опанаса та Благовіщення. Цими дарами супроводжувалося прохання молитися «про наше здоров'я і про нашу велику княгиню Соломаніду і за наших дітей» (тобто про дарування спадкоємця). Др. прохання стосувалося надсилання «книжкового перекладача». Тверський єп. Ніл також відправив (через Коробова) дари Патріарху. Крім того, на Св. гору була надіслана великокнязівська грамота, яка дарувала святогірським ченцям право на вільний проїзд до Росії для збору милостині. Копил-Спячий і Варавін повернулися до Москви в 1518 (Коробов - в 1516). Вони прибули разом із посольством Константинопольського Патріарха Феоліпта, приїзд якого означав відновлення контактів між Російською та Константинопольською Церквами, перерваних у 2-й пол. XV ст. у зв'язку із встановленням автокефалії Російської Церкви. До Патріаршого посольства входили митрополит Зихни (Янини) Григорій, Патріарший ієродияк. Діонісій, ватопедські ченці, перекладач прп. Максим Грек, духовник Неофіт і чернець Лаврентій, від Пантелеимонова монастиря – його колишнього ігумен Сава зі свящ. Пахомієм та ченцем Матвієм. У своїй грамоті митр. Варлааму Патріарх Феоліпт титулував його «митрополитом Київським і всієї Русі» та «митрополитом Московським і всієї Русі», що означало визнання Константинополем канонічності постачання російського Першоієрарха. Ігумен Пантелеимонова монастиря в грамоті Василь III Іоанович закликав його бути «ктитором своєї батьківщини, дому та обителі святого Пантелеимона» і передбачав «велику винагороду і милість... від Бога... Будуть перші останніми, а останні першими». У грамоті викладено також «моління великому государю» звернутися до туру. султану з проханням («мовою») скасувати десятину з монастирської ріллі, що йде зміст обителі. У Москві надавали великого значення факту прибуття Патріаршого посольства. Звістки про його приїзд та від'їзд увійшли до літопису. Патріарші грамоти митр. Варлааму включені до «митрополичого формулярника», вони ж, як і грамоти великому князю, поміщені в посольській книзі «грецьких справ». Патріарші посланці (та ін. грецьк. ченці) були присутні на похороні брата В. І. – князя Семена. Посольство знаходилося в Москві прибл. 1,5 років і повернулося з багатими дарами (не тільки грошима, але також іконами, одягом та ін.). Разом з ним був відпущений монах монастиря Ксиропотам Ісая, що прибув раніше, також з милостинею. У 1518–1519 pp. в Москві знаходився старець Синайського монастиря Климент, з яким також була відправлена ​​милостиня (на 600 золотих соболів, білків, лисиць, моржової кістки та ін). Великою подією правління Василя III Іоанновича були церковні Собори 1525 і 1531 рр. - важлива ланка не тільки в боротьбі між некорисливими та іосифлянами (див. Йосип Волоцький ), але і у вирішенні 2 важливих питань держ. і церковного життя – про престолонаслідування та про статус Руської Церкви, її автокефалію, місце серед інших православних Церков. Невідомо, чи були спроби Патріаршого посла митр. Григорія обговорюватиме питання про статус Російської Церкви під час його перебування в Москві. Ця тема була піднята прп. Максимом Греком, мабуть, бл. 1522, у зв'язку з поставленням митр. Данила. Висловлювання прп. Максима обговорювали на Соборі у присутності В. І., його братів, членів Боярської думи. Максим Грек, якому було пред'явлено велику кількість звинувачень (в єресі, в шпигунстві на користь Туреччини та ін.), визнав справедливість лише одного з них, а саме – засудження ним практики постачання Російських митрополитів у Москві без благословення Константинопольського Патріарха (на думку прп. Максима, право на таке поставлення могло бути надано Російській Церкві лише спеціальною грамотою Патріарха). Собор 1525 р. вважав прп. Максима винним у брехні та засудженні практики постачання російських митрополитів, афонський інок був відлучений від Церкви, засуджений на самотнє перебування «в мовчазній келії». Прп. Максим, вважаючи себе, як уродженця «грецької землі», підсудним лише суду Константинопольського Патріарха, вважав, що Московський собор неправомірний розглядати його «вини» і вирішувати долю. проте справа прп. Максима розглядалося також на Соборі 1531, на який він був залучений разом з Вассіаном (Патрікеєвим). Ним ставилася в провину «хула» на російських чудотворців (архієреїв та засновників монастирів). Приводом для цього звинувачення стало осуд прп. Максимом і Вассіаном монастирського вотчиноволодіння та широкомасштабне виправлення богослужбових книг, за якими, як заявляли учасники Собору, протягом багатьох років. століть рятувалися російські чудотворці. Крім того, Вассіана звинувачували в «розбещенні» Кормчої книги. Судний список 1531 зберігся в повному обсязі, і рішення Собору невідомі. На час правління Василя III Іоанновича належить активне кам'яне будівництво у Москві, насамперед церковне, зокрема завершення розпочатого при Іоанні III формування архітектурного ансамблю Московського Кремля. Одночасно з переїздом Василя III Іоанновича в новий великокнязівський палац в 1508 р. було закінчено оформлення Благовіщенського собору - домової церкви великокнязівської сім'ї: покритий і позолочений верх, зроблено внутрішній розпис (фрески виконані Феодосієм і Володимиром, синами іконописця оклади із золота, срібла та бісеру. До 1508 р. італ. архітектор Алевіз Новий закінчив будівництво Архангельського собору – родової усипальниці моск. великокнязівської сім'ї (будівництво розпочато в 1506) і спорудив ц. Різдва Іоанна Предтечі біля Боровицьких воріт. У 1508 р. ін італ. майстер – Бон Фрязін збудував храм-вежу Іван Великий «під дзвони». 1514 рік був ознаменований закладенням з наказу Василя III Іоанновича понад 10 кам'яних храмів у Москві, будівництвом яких займався Алевіз Новий. Після взяття Смоленська 1514 р. великий князь дав обітницю заснувати монастир, 1524 р. почалося будівництво Новодівичого на честь Смоленської ікони Божої Матері монастиря в Москві, завершене 1525 р. Італ. майстри брали участь у зведенні кам'яного собору Різдва Богородиці (1513) і стовпоподібної церкви-дзвіниці в Олександровій слободі (10-ті рр. XVI ст.), що стала заміською резиденцією Василя III Іоановича Ряд кам'яних храмів у Москві був споруджений за наказом великого князя в: великокнязівському дворі, в ім'я св. вмч. Георгія біля Фролівської брами, в ім'я св. князів Бориса та Гліба на Арбаті. Зовнішня політика Василя III Іоановича розвивалася у тих самих основних напрямах, які були вироблені за його батька. У відносинах з Великим князівством Литовським головною метою залишалося повернення російських, білоруських земель з православним населенням. Протягом більшої частини правління Василя III Івановича тривала російсько-литовська війна, що почалася в кін. XV ст. (війни 1493-1494 і 1500-1503, в ході яких до Росії при Іоанні III були приєднані значні території). На початку князювання В. І. - у 1507-1508 рр.. військові дії були не настільки успішними, як у попереднє правління, їм передувала невдала спроба Василя III Іоанновича зайняти литовський престол, що звільнився. У ході воєнних дій 1512-1522 р.р. російського війська взяли Смоленськ (приєднання його до Росії зафіксовано в російсько-литовській угоді 1522), були зроблені невдалі спроби взяти Полоцьк, ін. міста. У російсько-лівонських відносинах російський уряд до сер. XVI ст. не ставило завдання підпорядкування Лівонії та звільнення виходів у Балтійське м. Російсько-лівонські договори включали лише статті, які передбачали створення найсприятливіших умов торгівлі російських купців у Лівонії. Стабілізація відносин з Кримом і Казанню, досягнута при Іоанні III, порушилася у зв'язку зі зміною співвідношення сил між ханствами після знищення Великої Орди в 1502 р. Віддзеркалення військових набігів і походів поєднувалося з дипломатичними зусиллями у врегулюванні складних питань. Уряд Василя III Іоанновича прагнув підтримки дружніх відносин із султанської Туреччиною. Спроби імперії та папства залучити Росію до антитурецької коаліції залишалися безрезультатними, оскільки Росія не відчувала себе готовою до військового протистояння. Дуже активними були зносини з папським престолом, які велися не церковному, але в держ. рівні. Пропозиції про вступ до антитурецької коаліції з боку папи Лева X сполучалися з пропозиціями про «з'єднання Церков» на умовах Ферраро-Флорентійського Собору (папські колодки до Василя III Івановича 4 липня 1518, 16 вер. 1519). Папа Климент VII писав великому князю тільки про «єднання» Церков, не торкаючись інших питань, і стверджував, що вважав би для себе вищою нагородою «священний союз любові та дружби (коло 25 травня 1524). Василь III Іоаннович у відповідь запевняв у готовності бути з татом «у коханні та добрій згоді», але відкидав унію, заявляючи, що «від прабатьків своїх закон грецької... тримає міцно». Перед самою смертю Василь III Іванович прийняв чернечий постриг з ім'ям Варлаам. Похований у Архангельському соборі Московського Кремля. У сірий. 50-х pp. XVII ст. келар Троїце-Сергієва монастиря Симон (Азар'їн) відзначив припинення Василя III Іоанновича (під невірним роком і без вказівки дня пам'яті) у своєму Місяцеслові: «У літо 7046 преставився благовірний великий князь Василь Іванович, в іноцех Варлам, і під час преставлення його». МДА. Іст.: Maximilian I. Brieff an Basilium Iwanowitz Grossfürsten der Russen. Freystadt, 1723; Листування пап з російськими государями у XVI ст. СПб., 1834; Листи російських государів та інших особ царського сімейства. М., 1848. Т. 1; Оболенський М. А. Акти, що стосуються до приїзду Максима Грека до Росії // ВОІДР. 1850. Князя 5. Суміш; Муравйов А. Н. Відносини Росії зі Сходом у справах церковних. М., 1858. Ч. 1; Каштанов З. М. Хронологічний список імунітетних грамот XVI в. [Ч. 1] // АЕ за 1957 М., 1958. С. 302-376; Ч. 2 // АЕ за 1960 М., 1962. С. 129-200; Каштанов С. М., Назаров Ст Д., Флоря Б. Н. Хронологічний перелік імунітетних грамот XVI ст. Ч. 3 // АЕ за 1966 М., 1968. С. 197-253; Повість про хворобу та смерть Василя III // ПЛДР: Сер. XVI ст. М., 1985. С. 18-47; Те саме // БЛДР. СПб., 2000. Т. 10. С. 20-47; Герберштейн С. Записки про Московію. М., 1988; Ідея Риму у Москві: Джерела з історії російського товариств. думки, XV-XVI ст. Рим, 1993; Франческо та Колло. Донесення про Московію. М., 1996; Росія в 1-й пол. XVI ст.: погляд з Європи / Упоряд. О. Ф. Кудрявцев. М., 1997. Література: Кашпровський Є. І. Боротьба Василя III Івановича з Сигізмундом I Казимировичем через володіння Смоленськом (1507-1522) // Зб. іст.-філол. об-ва при Ін-ті князя Безбородка у Ніжині. К., 1899. Т. 2; Демченко В. Торгівля Москви з Литвою, Кримом та Туреччиною за дип. зносин епохи Івана III та Василя III. До., 1916; Дунаєв Б. І. Викл. Максим Грек та грец. ідея на Русі у XVI ст. М., 1916; Пресняков А. Є. Заповіт Василя III // Зб. ст. з російської історії, присв. С. Ф. Платонову. Пг., 1922. С. 71-80; Смирнов І. І. Східна політика Василя III // ІЗ. 1948. Т. 27. С. 18-66; Казакова Н. А. Рус.-лівонські та рус.-ганзейські відносини, кін. XIV – поч. XVI ст. Л., 1975; Кузнєцов А. Б. До питання боротьби Рус. держави за возз'єднання зап.-рус. земель на поч. XVI ст. //Тр. НДІ мови та літератури. Саранськ, 1964; Розов Н. Н. Похвальне слово великого князю Василю III // АЕ за 1964 М., 1965. С. 278-315; Синіцина Н. В. Послання Максима Грека Василю III про влаштування афонських монастирів (1518-1519 рр..) // ВВ. М., 1965. Т. 26. С. 110-136; вона ж. Третій Рим. Витоки та еволюція русявий. середньовічної концепції (XV-XVI ст.). М., 1998; Каштанов С. М. Соц.-політ. історія Росії кін. XV - 1-й пол. XVI ст. М., 1967; він же. Фінанси середньовічної Русі. М., 1988; він же. З історії русявий. середньовіччя. джерела (Акти X-XVI ст.). М., 1996; Шмідт С. О. Про час складання «Виписи» про 2-й шлюб Василя III // Нове минуле нашої країни. М., 1967. С. 110-122; Бєгунов Ю. К. Повість про 2-му шлюбі Василя III // ТОДРЛ. 1970. Т. 25. С. 105-118; Балязін В. Н. Рус.-імперські відносини в 1-й третині XVI ст. // Питання історіографії та джерелознавства слов'яно-німецьких відносин. М., 1973; Зімін А. А. Росія на порозі нового часу: (Нариси політ. Історії Росії 1-ї третини XVI ст.). М., 1972; він же. Випис про другий шлюб Василя III // ТОДРЛ. 1976. Т. 30. С. 132-148; він же. Велика феодальна вотчина та соц.-політ. боротьба у Росії (кін. XV-XVI в.). М., 1977; він же. Росія межі XV-XVI ст.: (Нариси соц.-полит. історії). М., 1982; Морозов С. А. Досвід літературознавчого аналізу «Повісті про хворобу та смерть Василя III» // Питання джерелознавства та історіографії історії досів. періоду. М., 1979. С. 88-98; він же. Повість про смерть Василя III та русявий. літописи // Теорія та практика джерелознавства та археографії набряків. історії: Зб. ст. М., 1978. С. 61-77; R?ss H. Der Bojar M. Ju. Zachar'in im Chronikbericht ?ber die letzten Tage Vasilijs III. // FzOG. 1980. Bd. 27. C. 168-176; Плігузов А. І., Семенченко Г. В. Митр. Данило про спадкоємця Василя III // Тр. ДІМ. Вип. 71. М., 1989. С. 139-154; Клещинов В. Н., Молчанов А. А. Смоленська грош Василя III // Рад. археол. 1990. № 2. С. 258-260; Мікеліс Ч. де. Незв. джерела на грец. мові про Івана IV // Римсько-константинопольська спадщина на Русі: ідея влади та політ. практика. М., 1995. С. 231-235; Кудрявцев О. Ф. Незв. грамота Карла V Василю III // Нова та новітня історія. 1997. № 5. С. 224-228; Макарій (Веретенников), архім. Благовірний Моск. князь Василь III (1479-1533) // Макаріївські читання: Віхи російської історії у пам'ятниках культури. Можайськ, 1998. Вип. 5. С. 106-130; Возгрін В. Є., Шаскольський І. П., Шрадер Т. А. Грамоти Великого князя Василя III збирачам данини в Лопській землі // ВИД. 1998. Т. 26. С. 125-135; Солодкін Я. Г. До датування «Виписи» про другий шлюб Василя III // Гуманіт. науки у Сибіру. Сер.: Набрякл. історія. 1998. № 2. С. 59-63; Кривцов Ю. Д. Посольство Константинопольського вселенського Патріарха Феоліпта до Москви у 1518–1519 pp. // Мінінські читання. Н. Новг., 2001. С. 45-67. Більшість відомих зображень Василя III Іоановича представляють його як великого князя – у розшитій шубі, князівській шапці. Водночас збереглася унікальна надгробна ікона великого князя 60-х років. XVI ст. (ГІМ) «Святий Василь Великий і великий князь Василь III у молитві», що перебувала до 1894 р. в Архангельському соборі Московського Кремля, де він зображений у чернечому облаченні. Святитель і государ-схимник написані на зріст напередодні образу Богоматері «Знамення» в небесному сегменті, з його боків, у нижній частині розташовані фігурки 2 ангелів, що летять. Відповідно до чину великосхімника Василь III Іоаннович одягнений у світлий хітон, коричневу мантію, темно-зелена схима з кіноварними хрестами і аналав перехоплені поясом, лялька лежить на плечах. Яскрава індивідуальна характеристика та манера виконання лику Василя III Іоанновича не знаходять аналогів у російському іконописі того періоду і дозволяють припустити, незважаючи на традиції. іконографію ікони, що у її створенні брав участь зап. художник (Кизласова. С. 309). Можливо, написи, виконані під час відновлення ікони, прибл. 1681 р. («Благовірний князь великий Василій Іванович самодержець всієї Русі в чернечому чині інок Варлаам» і «Сти Василя Великого»), відтворюють первісні. Також не виключено, що до їх відновлення на іконі було вказано ім'я не Василя Великого, а небесного покровителя Василя III Іоанновича - свт. Василь Парійський. За описом І. М. Снєгірьова (1837) ікона перебувала на юж. стіні, біля дверей собору, куди, очевидно, було переміщено бл. 1680 з місцевого ряду іконостасу, де займала місце над ракою Василя III Іоанновича або поруч з нею. На пелені «Церковна процесія з іконою Одигітрії» кін. XV ст. (бл. 1498?) з Успенського чи Вознесенського собору Московського Кремля, за припущеннями М. В. Щепкіної та Н. А. Маясової, Василь III Іванович зображений серед учасників хресної ходи на Вербну неділю 8 квіт. 1498 р. разом зі своїми батьками великого князя Іоанном III та великою княгинею Софією Палеолог, племінником Димитрієм (сином Іоанна Молодого та Олени Стефанівни (Волошанки)). Традиція зображення візантійських імператорів знайшла своєрідний розвиток у низці пам'яток російського монументального живопису сер. XVI ст. і була з ідеєю наступності царської влади московських государів. У символічну програму розпису Золотої палати великокнязівського палацу 1547 р. (не сохр., відома за описом XVII в. жалуваного іконописця Збройової палати Симона Ушакова) було включено постаті російських князів від Володимира Святославича до Василя III Іоановича. Зображення Василя III Івановича як ктитора, який завершив будівництво собору, представлено в розписі Архангельського собору Московського Кремля (1564-1565) на найбільш почесному місці, навпроти головного входу в собор, - на зап. межі північно-зах. стовпа (у лівому верхньому кутку вміщено зображення благословляючого Спасителя, праворуч внизу – аналою з царським вінцем, що лежить на ньому) і на південь. стіні, зверху праворуч – медальйон з образом свт. Василя Парійського. Сучасні дослідники (Кизласова. С. 318) з упевненістю говорять про існування прижиттєвого портрета Ст І., можливо став протографом для західноєвроп. гравюр XVI ст., що відрізняються помітною подібністю з рисами обличчя государя (див. у 1-му і наступних виданнях книг Герберштейна «Rerum Moscoviticarum Comentarii...» (Viennae, 1549), гравер Гіршфогель, та Павла Іовія «Novocomensis Episcopi Nurumini libris... (Basil, 1575), гравюри Христофора фон Сихема старшого за рис. Цим портретом-зразком могло бути згадуване Д. А. Ровінським мальовниче зображення Ст І., привезене до Риму в 1525 р. тлумачом Дмитром Герасимовим. Зображення Василя III Іоанновича представлені також в ілюстрації подій російської історії в Лицьовому літописному склепінні, 70-ті рр. ХХ ст. XVI ст. (Шумиловський том. РНБ. F IV. 232; напр., на Л. 863 – вінчання Василя III Іоанновича з Оленою Глинською), і на мініатюрі Царського Титулярника 1672 (РДАДА). Коментар у дзеркалі ЗМІ Прп. Максим Грек. Ікона 2 половини XVII ст. Житіє на стику традицій: до 450-річчя переставлення прп. Максима Грека У 1556 році в Трійце-Сергієвій лаврі помер чернець на ім'я Максим, на прізвисько Грек. Він був похований з великими почестями у Свято-Духовій церкві лаври. У 1988 році преподобний Максим Грек зарахований до лику святих Російської Православної Церкви, його пам'ять відбувається 3 лютого. У короткому прізвисько преподобного укладена вся його насичена подіями доля: за будь-яких обставин він залишався греком, спадкоємцем і носієм духовної культури Візантії, що вмирає. Господь приготував о. Максиму скуштувати зілля італійського ренесансу та виробити стійкий імунітет до моди на поширені серед освічених людей того часу астрологію, неоязичництво та окультизм. Потім було 10 років чернечого подвигу на Афоні в монастирі Ватопед. Завершився життєвий шлях преподобного Максима Грека в Росії, куди він був покликаний як перекладач, але, за Божою волею, став наставником і сповна пізнав великокнязівську милість і опалу. Не володіє тонкощами політичної гри Московського двору, але досвідчений у пізнанні Святого Письма і праць святих отців афоніт не міг залишити без сумлінних, ґрунтовних і абсолютно недипломатичних відповідей виклики спільноти молодої та міцнішої московської держави. І, зрештою, його життя, як зауважив історик Церкви А.В.Карташев, перетворилося на життя. Близько 1475 відбулося «Максим Греково народження від Епір-граду Арти, батька Мануїла та Ірини, християн-греків, філософів». 44 У ранній юності Михайло Треволіс (мирське ім'я Максима Грека) разом із родичами переселився на острів Корфу, а звідти – до Італії. Так було заведено серед освічених жителів нещодавно завойованої турками Візантії. На Корфу панувала греко-католицька унія, але більшість православних емігрантів, уніати і католики являли собою менше зло проти магометанами. З 1492 по 1505 роки Михайло Треволіса провів в Італії. У моді були грецька мова, грецька література та й самі греки. Треволіса почав з коректури видань грецьких отців Церкви у венеціанській друкарні Альдо Мануччі. Потім, зачарований чарівністю Ренесансу, він слухав лекції в університетах Падуї, Мілана, Ферраре, Флоренції. У 1503 р. молодий філософ Михайло удостоївся зустрічі та заступництва знаменитого на той час професора філософії Сорбоннського університету Іоанна Ласкаріса. Довгий час Треволіс жив і працював у палаці відомого гуманіста та вельможі Піко делла Марандолли, де був прийнятий і коханий як близький друг сім'ї та цікавий співрозмовник. Здавалося, ніщо не могло затьмарити блискучу кар'єру молодого та талановитого філософа, але Михайло, відмовившись від усього, утік на Афон. Тут слід зробити невеликий відступ, який дозволить краще зрозуміти перебіг подій. Незабаром після руйнування Константинополя збулася заповітна мрія багатого флорентійського дожа Косімо Медічі, про якого папа Пій ІІ говорив: «У його будинку вирішуються політичні питання. Людина, яку він обирає, отримує піст... Він оголошує війну і мир і стежить за законами... Він король у всьому, крім титулу». 45 Влітку 1460 монах Леонардо да Пістойя доставив Косімо Медічі т.зв. «Герметику»: кілька книг грецькою мовою, авторство яких приписувалося Гермесу Трисмегісту (легендарному магу, якого, як вважалося, у Стародавньому Єгипті шанували в образі бога мудрості Тота). За указом Косімо Медічі мандрівні католицькі ченці вивозили до Італії з зруйнованої Візантії святині та зразки культури та мистецтва, але, перш за все, вони шукали книги, що вважалися втраченими. Важливість знахідки «Герметики» для Косімо Медічі була така велика, що він наказав своєму прийомному синові Марсіліо Фічіно негайно відкласти переклад праць Платона на латинь і взятися за аналогічний переклад «Герметики». Фічино озаглавив свій переклад «Пімандр» (від грецького poimadres, що у свою чергу походив від poime-n-re – «знання Ра»), проте, «страху заради інквізиторська», називав автора «Герметики» учителем Орфея, Аглаофема, Піфагора, Філолая, який передав. «Пімандр» незабаром став надзвичайно популярним у освічених колах католицької Європи, і Римська кафедра цьому не протидіяла. Сам Фічино за кілька років після виходу «Пімандра» став високопоставленим сановником і очолив флорентійську Платонівську Академію. Інший приклад, – на одній із фресок собору в Сієні, збудованого в 1488 році, зображений Гермес Трисмегіст, який вручає людині у східному одязі книгу з написом «Suscipite o licteras et leges egiptii» («Прийміть ваші письмена та закони, про єгиптя»). Напис під ногами двох фігур свідчить: «Гермес Меркурій, сучасник Мойсея». 46 Гуманіст Піко делла Мірандола, під патронажем якого жив і працював молодий перекладач Михайло Тріволіс із середини 1490-х років, був зразковим інтелектуальним продуктом італійського Ренесансу. У його голові неоязичницькі забобони, астрологія та окультизм цілком спокійно уживалися з церковними догматами, а знання античної літератури та філософії служило критерієм освіченості та моральності. Мірандола з великим ентузіазмом сприйняв як «Пімандра», а й Каббалу і спробував синтезувати метал герметизму і каббалізму з християнством. Так виникла «християнська герметична Каббала». Інквізиція зацікавилася винаходом Мірандоли, і гуманіст був змушений тікати до Франції. Через деякий час він повернувся на батьківщину під заступництво Лоренцо Медічі (онука Косімо Медічі), який і клопотав про Мірандол перед папою Інокентієм VIII. Наступний папа Олександр VI (Борджіа) був зовсім далеким від богословських тонкощів людиною. Він зайняв Римську кафедру заради влади, грошей та тих задоволень, які можна здобути грошима та владою. Немає нічого несподіваного в тому, що він ставився співчутливо до магії, Каббали та герметизму, дарував гуманісту відпущення гріхів і назвав його «вірним сином церкви». Знайшовся сміливець, який публічно засудив пороки, що запанували в середовищі вищого католицького духовенства за папи Олександра VI, а також надихнув громадян Флоренції на боротьбу з всевладдям будинку Медічі, - фра Джіроламо Савонаролла. У будинку Піко делла Мірандоли захоплювалися подвигом Савонароли і також «нещадно бичували» ватиканські звичаї, сприяючи трансформації молодого Михайла Треволіса в «освіченого католика». Однак Католицька церква (точніше, союз папи і Лоренцо Медічі), дарувавши прощення Мірандолі, оголосила викривальну проповідь Савонароли вільнодумством, а вчення про теократію - єрессю і, зрештою, стратила проповідника. Згодом, уже в Москві, о.Максим згадував як мужньо чинив опір Савонаролла заборонам на ведення своїх проповідей: «Не точію не послухала беззаконних пораду сицева, але більше розжевшись божественною ревнощами і соборне їх послання, як неправедне і Богу неугодне. І задля цього багато чого перебувало, викриваючи їх беззаконня. Вже, як лепо є мислити мені, судивши собі і помрети за благочестя і Божу славу, коли буде потрібно». 47 Подвиг домініканця змусив Михайла Треволіса по-християнському переоцінити модні захоплення умів Італії. У цей переломний для себе момент він зрозумів, що не всяке знання – благо, і усвідомив відповідальність перед іншими людьми, що лежить на плечах освіченої людини. Згодом Максим Грек покаянно зізнавався у своєму юнацькому захопленні астрологією і попереджав про небезпеку цієї лженауки для духовного здоров'я: «Мистецтвом багаторічним болюче зоретечі пізнанням… Мистецтвом бо ця розумехом: ні єдиного лицьовою вірою» дослухаючись. 48 Після страти Савонароли і через початок наступу військ французького короля Фрациска I сім'я Піко переїхала до Баварії, а Михайло Треволіс прийняв постриг у флорентійському монастирі св. Марка. Стіни цієї обителі зберігали пам'ять про подвиг Савонароли, але ватиканська цензура постаралася там знищити всі залишки «єресі». Не проживши і двох років у монастирі, в 1505 Михайло Треволіс таємно біг на Афон. «Максим Грекове народження» На Афоні відбулося переродження католицького ченця та гуманіста Михайла Треволіса у православного вченого-книжника Максима Грека. 10 років трудився монах Максим на Святій горі. Його духовним наставником став колишній Константинопольський Патріарх Ніфонт. 1515 року на Афон прибуло посольство з Москви. Посли шукали знавця грецької та російської для роботи над перекладом Тлумачної Псалтирі, яка зберігалася у великокнязівській бібліотеці. Російська держава на той час потребувала роз'яснення книг Старого Завіту у зв'язку з богословською полемікою, що триває, з жидівствующими. Єресь була затаврована, вожді сектантів засуджені, але єретики, що залишилися на свободі, прикривалися своєю здається ідеологічною близькістю до вчення Ніла Сорського, що було дуже неприємно для тих, хто співчуває нескоролюбам Великого князя Василя III і митрополита Варлаама. Знаменитий афонський перекладач інок Сава за старістю та хворобою просив Протат не посилати його до Москви. Тоді святогірці вирішили направити до Росії ченця Максима, переконуючи послів, що він уже вивчив кілька європейських мов і «російській мові навскігне». У березні 1518 р. Максим Грек і товариші досяг Москви. Його шлях лежав через Константинополь та кримський Перекоп, за цей час преподобний навчився говорити та писати російською. Великий князь і митрополит привітно прийняли афонітів, розмістили у придворному Чудовому монастирі та поклали стіл від великокняжої кухні. Максиму Греку та двом його підручним князь Василь виділив на допомогу ще двох посольських толмачів (Дмитрія Герасимова та ченця Власія) та двох переписувачів (Михайла Медоварцева та троїцького ченця Силуана). Тлумачну Псалтир було переведено за рік і п'ять місяців. Одночасно, на прохання митрополита Варлаама, перекладалися Тлумачення на першу частину Діянь Апостольських, які могли допомогти Владиці в полеміці зі володарями-іосифлянами. Закінчивши свою працю, гості-перекладачі стали проситися назад на Афон. Москва відпустила двох підручних Максима Грека, але його поставила перед новим завданням: виправити церковно-слов'янські богослужбові книги за грецьким зразком. Преподобний переглянув і вчорно підкоригував тексти Кольорової Тріоді, Часослова, Євангелія, Апостола, підтвердивши, що неточностей у перекладі та при листуванні допущено дуже багато, і роботу над помилками потрібно зробити величезну. «Ось, ти й працюй», – розпорядилася російська влада. Вплутавшись у коригування богослужбових книг, Максим Грек фактично підписав собі вирок про довічне ув'язнення в Росії. Його коректура почала використовуватися як аргументація і контраргументація прихильників іосифлян і некористолюбців, борців за церковну російську незалежність від Константинополя і проти неї. Держава Російське стрімко перетворювалося на державу, це вимагало богословського обгрунтування. Знову ж таки, із Заходу до Росії поступово проникала мода на астрологію та неоязичництво. Максим Грек був змушений відповідати на всі ці виклики, мимоволі стаючи більш політично активною особистістю. Зокрема, полеміка преподобного з католиком Миколою Немчіним, який називав себе «professore di medicina e di astrologia», не має жодного відношення до перекладацької роботи, заради якої Максим Грек і з'явився в Москві. Якби у преподобного трохи менше відчуття відповідальності, не було б трактатів і листів про походження Святого Духа (з приводу felioque), целібату кліриків, опрісноків, чистилища, подолання католицько-православної схизми тощо. Немчин до того ж бентежив уми російських людей спокусою дізнатися майбутнє за допомогою астрології і залякував перспективою нового всесвітнього потопу, який нібито очікується в 1524 р. У відповідь преподобний написав кілька листів, де вказував на протиріччя астрологічних поглядів християнським догматам і, зокрема, про свободу Писання, де Господь обіцяв Ною не повторювати потопу. В цей же час під впливом князя-ченця Вассіана Патрікеєва, слідуючи греко-візантійській традиції просвітництва серед хрещених, але все ж варварських народів, «слухаючись Божественним повчанням, що наказує перед царями глаголати і не соромитися» 49 і згадуючи проповіді нескородавців з іосифлянами трактатом «Здобування про відоме чернече проживання». Трактат складено у формі діалогу нескородавця і залюбки. З великою дотепністю та образністю автор трактату підтримав позицію першого персонажа. Так, наприкінці дебатів люботяжець стверджує, що суперечка позбавлена ​​сенсу, оскільки все набуття належить монастирю і в ченців немає нічого свого. Нескоролюб заперечує, мовляв, цей аргумент «нітрохи не відрізняється від того, якби багато хто жил з однією блудницею і, у разі докору, кожен почав би говорити: «Я зовсім не грішу, бо вона є однаково загальне надбання всіх». Останнє слово, таким чином, залишається за бідним, чиїми вустами автор стверджує: «Многим краще і спасительніше злиденним за Христа обходити гради і країни. І, якщо ніде станеться поношеним і знечещеним буті, се з подякою терпіти заповідь Спасову дотримуючим і статути чернечого житія, аніж обливатися сребром і златом та огородженим бути землями та сіли крім заповіді Господньої». 50 Свою позицію про найкраще облаштування чернечого життя Максим Грек також розкрив у «Повісті страшної та пам'ятної і про досконале чернече проживання», «Слові про покаяння до якихось чесних чернець і про нелицемірне і відоме чесне чернече проживання», «Слове і справжнє. старцем». Загалом ідеал Максима Грека був такий: освічена розумом Богодухнових Писань і сповнена любові до ближнього братія займається збиранням милостині та духовним опікуванням мирян по містах та весях. Очевидно, формування позиції Максима Грека вплинули як проповіді Савонароллы і особисті розмови з ченцем Вассіаном, а й негативний приклад розбещуючої розкоші вищих кліриків Католицької церкви часів правління папи Олександра VI. Можливо, чимало подиву у афоніту викликало невігластво, що панує серед російського духовенства, зайнятого, переважно, господарськими роботами, тоді як насельники католицьких монастирів, згідно зі своїми статутами, вивчали Святе Письмо і праці святих Отців. Бог із ними, зі статутами, але невже за півтисячоліття росіяни так і не змогли виростити своїх власних перекладачів із грецької мови? Чому Тлумачний Псалтир та інші грецькі книги мирно припадали пилом на полицях Великокняжої бібліотеки незліченними роками? На ці питання можна відповісти одним словом: традиція. Була традиція, коли приїжджали вчені греки та вчили росіян на свій лад, всі (і росіяни, і греки) до неї звикли. Однак до XVI століття обставини змінилися і зажадали відповідної зміни традицій. Характерно висловлювання себе автора концепції «Москва – третій Рим» старця Філофея: «Я людина сільський і невігла в премудрості,…ні Афінах народився, ні в мудрих філософ вчився» 51 . До речі, Філофей був не самотній. Посланням старця співзвучні «Сказання про князів Володимирських» (про походження Рюриковичів від римського імператора Августа, в роки правління якого і народився Спаситель), «Сказання про Вавилон» (про те, як отрок-русин брав участь у доставці царського вінця з Вавилону до двору білому клобуку», подарованому імператором Костянтином папі Сильвестру, але, зрештою, опинився в Новгороді. Зрозуміло: кожен кулик своє болото хвалить. Однак поки Філофей співтовариші твердили про рівність московських государів імператорам і про особливе становище Руської Церкви серед інших Церков, теза «Москва – Третій Рим» досить швидко породила споріднений «Москва – новий Єрусалим, Росія – новий Ізраїль, земля обітована», а Великий князь безплідною дружиною. Максим Грек же, як і личило вченому афоніту, встрявав у цей стрункий хор зі своїми повноваженнями, що дисонують. Зрозуміло, позиція приїжджого перекладача викликала невдоволення Великого князя. Раніше він підтримував заволзьких старців, тепер став дружити з іосифлянами проти надміру впливового грека. Відпустити б його назад на Афон, і справі - кінець, але Василь III вирішив продемонструвати, хто в хаті господар: Владика Варлаам наважився приєднатися до Максима і подався ув'язнення, Російську Церкву очолив митрополит Данило, а життя святогірця перетворилося на життя. Ставник Василя III та послідовник Йосипа Волоцького Владика Данило допоміг Великому князю знайти аргументи і для нового одруження, і для усунення незговірливого грека. Святогорцеві було запропоновано перекласти працю блаженного Феодорита «Історія Церкви», що містить великі витяги з єретичних текстів. Максим Грек відмовився, пам'ятаючи, який ефект на Італію справило знайомство з єретичною літературою і через ще нижчий рівень християнської освіти в Росії. Відмова спричинила звинувачення у непослуху, в недбальстві до своїх перекладацьких обов'язків і, нарешті, у злісному спотворенні істин Святої Церкви. Справа в тому, що в ході правки тексту Кольорової Тріоді преподобний не зміг знайти адекватну відповідність грецькому аористові в російській мові і виправив фразу «взойде на небеса і сиві» (про Христа) на «сідел є», а «сиви» – на «сидів». Так і записали в звинуваченні: «Максим інок Святогорець говорив і навчав багатьох і писав про Христа, бо сидіння Христове праворуч Батька минуле і минуле». Згодом, за Патріарха Микона Російська Церква потрапила в пастку свого буквоїдства. Отже, судді розсудили, що перекладачем святогорець виявився поганим і зловмисним, але цього звинувачення все ж таки було недостатньо. Знайшлися «доброхоти», які донесли Великому князю про, нібито, шпигунську діяльність афоніту на користь турків, таким чином, започаткувавши кримінальну справу. Той, кому донедавна слухали великий піетет, «мрази і дими і глади вморен бих» у рідному для митрополита Данила Волоколамському монастирі. З 1525 по 1531 роки тривав страшний волоцький тюремний ув'язнення Максима Грека, і за цей час він жодного разу не піддався спокусі зробити лицемірне покаяння в гріхах, яких він не робив. Тому, коли в 1531 році преподобний знову постав перед судом (цього разу у зв'язку зі справою Вассіана Патрікеєва), його, плюс до всього, звинуватили в нерозкаяності, а заразом і засудили, за компанію з князем-ченцем, за підтримку заволзьких старців. Усвідомивши марність спроб виправдатися, преподобний лише клав земні поклони та просив милості. Серця суддів трохи пом'якшилися, і святогірця перевели до Тверської Отрочи монастир, де настоятель дозволив греку продовжити роботу. За 20 років ув'язнення в Твері преподобний написав більшу частину своїх 300 праць, також продовжуючи займатися, з благословення намісника обителі архієпископа Акакія, правкою російських богослужбових книг. Переосмисливши в «Розмова про користь граматики» висунуті проти нього звинувачення, він зробив висновок: «Граматика є початок і кінець будь-якої любомудрості». Думка для грецької традиції не нова, але, в контексті сфабрикованої проти преподобної справи, що демонструє силу духу та справжнє смирення святогірця. У 1532 році у Твері згорів кафедральний собор з багатою ризницею. Преподобний відгукнувся на цю подію трактатом у формі діалогу між Господом і владикою Акакієм, який дивувався, чому Спаситель попустив відбутися біді, адже люди прикрашали Його храм, шанували свята, підносили фіміам та співи. Господь відповів: «Я ласки хочу, а не жертви. Яка Мені радість від ваших красномовних співів разом із риданнями і зітханнями Мого жебрака, що кричить до Мене від страшного голоду? ... Ви ... книгу Моїх словес і зовні і всередині дуже рясно прикрашаєте сріблом і золотом, а силу написаних у ній наказів Моїх не приймаєте, ні виконувати не хочете ». 52 Аналогічний викриття російського формального благочестя вкладено преподобним в уста Пресвятої Богородиці в «Словесах, як від імені Богородиці до лихоїмців і поганих, всякі злості виконаним, а канони всякими і різними піснями угождати тим, хто чає». В 1539 після смерті своєї покровительки, другої дружини Василя III Великої княгині Олени Глинської митрополит Данило був змушений зректися кафедри, яку зайняв Троїцький ігумен Іоасаф. Його Високопреосвященство заявив про канонічну єдність Москви з Константинополем і замінив ув'язнення Максима Грека у Твері умовним. У 1542 році преподобний наважився просити владику Йоасафа про дозвіл повернутися на Афон. Однак, за волею князя Шуйського, у Москві вже сидів новий митрополит – архієпископ Новгородський Макарій, людина начитана, дипломатична і велика дбайливість про потреби Церкви. Похилого віку Максим, мабуть, уже не сподівався побачити Афон. Великий біль йому завдавало відлучення від Святого Причастя, накладене зусиллями колишнього владики Данила. У відповідь на прохання преподобного зняти анафему, митрополит Макарій повідомив, що «узи його цілує, як єдиного від святих», але зняти ці узи може лише митрополит Данило, який наклав їх, який доживає свій вік у Волоцьку. Владика Данило свою упередженість у справі Максима Грека визнати відмовився і запропонував випитати Причастя, смертельно кажучи хворим. Максим Грек відкинув цю дипломатію зі словами: «Сокровенно і з брехнею причищатися Божественних Таїн немає учений від святих апостол і преподобних отець». 53 Зрештою, припинення було знято, але додому афоніту все ж таки не відпустили – це могло закінчитися міжнародним скандалом. Близько 1545 преподобний написав послання молодому Іоанну IV, яким, фактично, обґрунтував майбутній абсолютизм. На жаль, і це послання було сприйнято не по суті, а формально (знову ж таки, через руйнування старої традиції вчитися книжки у греків, але через відсутність нової традиції вчитися науці взагалі). Максим писав: «Цар …ніщо ж воно є хіба образ живий і бачимо, або одушевлений, самого Царя Небесного, як мовить якийсь від еллінських філософ до якогось царя сіці дієслова: царству впевнений був, будь тому гідний, бо цар Божий є образ одушевлений, або живий». Трохи раніше, у своєму коментарі до Слідованої Псалтирі він ужив слово «христос» у значенні «помазаник». 54 У 1551 році ігумен Троїце-Сергієвої лаври Артемій випросив у царя та митрополита дозвіл для Максима, якого він поважав і цінував, жити в його обителі. Стоглавий собор, що відбувся в тому ж році, узаконив іосифлянство, яке здобуло, не без посередництва вченого грека, статус російської національної ідеології. І все ж п'ять останніх років свого життя преподобний провів на волі, трудячись на службі Божій нарівні з лаврською братією. Як водиться, спочившего Максима Грека влада цінувала вище, ніж живого. Зокрема, його зображення, разом з іншими вчителями мудрості Гомером, Платоном, Діогеном і Плутархом, розміщено на фресках паперті Благовіщенського собору Московського Кремля. У XVII столітті твори афоніту широко друкувалися у Москві, Києві, Вільно та інших містах. Багато істориків, у тому числі і митрополит Макарій (Булгаков), називали преподобного вісником справжньої наукової освіти в Росії. Проте, строго кажучи, Максим Грек був ученим. Він застав самий початок західної науки, що відхитнулася, по молодості, від християнства, що, своєю чергою, і відштовхнуло преподобного до візантійської книжки. 10 років афонського послуху (а основним завданням насельників святогірських обителів на той час було збереження візантійської спадщини, але не розвиток) зміцнили Максима у його виборі. Книжник задає зразок, як каже своїм учням: «Робіть, як я». Максим Грек писав у трактаті «Про прибульців філософів»: «… Праведно розсудих залишити вам, моїм панам, мало термін, списаних мною еллінським чином мудрим на спокусу всякого, хто хвалюється. Якщо за моїм умертвом буде хтось прийшов до вас, що якщо може переказати вам термін тих за моїм перекладом, іміть віри йому, добрий є і вправний» 55 ). А вчений закликає: «Робіть разом зі мною». Багато людей на той час вважали себе учнями Максима Грека. Серед них – Зіновій Отенський, який, як і належить книжнику, стверджував, що головне – слідувати освяченому Богом та звичаєм шаблону. Наприклад, він вчив, що російська мова явлена ​​Богом, а церковні російські книги написані святими, тому правити їх не тільки не потрібно, а й святотатно. Іншого учня преподобного – Андрія Курбського – історики науки вважають першим російським вченим. Курбський вже висував наукові (тобто позбавлені таких суб'єктивних чинників, як авторитет, звичай, загальноприйнятість тощо) доцільність та істину як обґрунтування мисленнєвої діяльності. І все ж якби князь Андрій не зміг вчасно залишити Росію, можливо, одним ученим в історії науки було менше, а одним житієм у російських святцях – більше… До речі, рішення Стоглава, яке засудило Максима Грека, досі ніхто не скасовував, але це зовсім інша історія. Росія та грецький світ. У двох томах. М., 2004. Т. 1. С. 127-131, 153-159, 334-340; Збірник Російського історичного товариства. СПб., 1895. Т. 95. С. 105-106, 369-370, 427, 474, 495-496. Синіцина Н. В. Сказання про преподобного Максима Грека. М., 2006 (далі Оповіді); Білокуров С. А. Про бібліотеку московських государів. М., 1899. Додатки. С. ?? Твори преподобного Максима Грека. Казань, 1860. Ч. 2. С. 269-319. Описи архіву Посольського наказу 1626 / Підг. до друку В. І. Гольцов, за ред. С. О. Шмідта. М., 1977. С. 71. Судні списки Максима Грека та Ісаака Собаки. Вид. підг. Н. Н. Покровський, під ред. С. О. Шмідта. М., 1871. С. 97. Твори прп. Максима Грека. Казань, 1860. Ч. 2. С. 369-376 (цитується в перекладі автора статті). Детальніше див. Синіцина Н. В. Третій Рим. Витоки та еволюція російської середньовічної концепції. XV-XVI ст. М., 1997. С. ?? Твори прп. Максима Грека. Казань, 1860. Ч. ?? С. 452-453. Зімін А. А. Випис про другий шлюб Василя III / Праці Відділу давньоруської літератури Інституту російської літератури (Пушкінський дім). Л., 1976. Т. 30. С. 143. До аргументів А. А. Зиміна, які доводили пізніше походження пам'ятника (початок XVII в.), можна додати ще один. Російський церковний Собор неодноразово називається "всесвітнім", що з'являється, мабуть, після заснування патріаршества. Втім, не можна виключити, що в її основі знаходився якийсь раніше текст. Аналогічна ситуація характерна, наприклад, для Повісті про новгородського білого клобука, для інших пам'яток. Синіцина Н. В. Максим Грек у Росії. М., 1977. С. 265-270. Соболевський С. І. Перекладна література Московської Русі. Бібліографічні матеріали СПб., 1903; Denissoff E. Une biographie de Maxime le grec oar Kourbsk // Orientalia Christiana Periodica. Рома. Vol. XX. N 1-2. P. 44-84; Калугін В. В. Андрій Курбський та Іван Грозний (Теоретичні погляди та літературна техніка давньоруського письменника). М., 1988. С. 81, 85. Нижегородська державна обласна універсальна наукова бібліотека ім. В. І. Леніна, ф. 1, оп. 1 № 9, л. 5–10; Сказання. С. 26-27, 29; Синіцина Н. В. Максим Грек у Росії. С. 262-263. Сказання. С. 84-88; у шифрі рукопису допущено друкарську помилку, слідує Сол. 752/862. Правильний шифр вказано на с. 34. Синіцина Н. В. Максим Грек у Росії. С. 227; відтворення запису див. Іванов А. І. Літературна спадщина Максима Грека. Характеристика, атрибуція, бібліографія). Л., 1969. С. 25, 210 (автографом запис не є). Судні списки. С. 125-126. Синіцина Н. В. Максим Грек у Росії. С. 154. Росія та грецький світ. С. 352-358. Повне зібрання російських літописів. Т. 13. М., 2000. С. 151-152. Попов А. Опис рукописів та каталог книг церковного друку бібліотеки А. І. Хлудова. М., 1872. С. 118; Калугін В. В. Андрій Курбський та Іван Грозний. С. 85 та ін; Сказання. С. 43; Сініцина І. В. Російські тексти про долю грецьких книг після падіння Константинополя // Візантія та Русь: Зб. пам'яті В. Д. Лихачової. М., 1989. С. 236-246. Гусєва А. А. Видання кирилівського шрифту другої половини XVI століття: Зведений каталог. М., 2003. Кн. 1–2. С. 715 № 102; Калугін В. В. Андрій Курбський та Іван Грозний. С. 87. Гусєва А. А. Видання кирилівського шрифту. З. 678 –679, № 95; Калугін В. В. Андрій Курбський та Іван Грозний. С. 82, 86-89. Іконніков В.С. Максим Грек та його час. Київ, 1915. Буланін Д.М. Переклади та послання Максима Грека. Л., 1984. С. 198. Geanokoplos DJ. Greek Scholars in Venice. Studies в Dissemination of Greek Learning від Byzantium to Western Europe. Cambridge, l962. 58–60. Синіцина Н.В. Проект видання творів Максима Грека/Cyrillomethodianum. Thessalonique, 1993-1994, XVII - XVIII. P. 110-118. Твори преподобного Максима Грека. Ч. 1. Казань, 1859. С. 457-484. Там же. Ч.3. Казань, 1862. Переклад на сучасну італійську мову у додатку до статті: Sinitsyna N.V. Massimo il Greco, Firenze, Savonarola / Giorgio La Rirae la Russia / A cura di M. Garzaniti e Lucia Tonini. Firenze; Milano, 2005. P.290-304. Denissoff Е. Maxime le Grec та L'Occident. Contibution a l'histoire de la pensee religieuse et filosophique de Michel Trivolis. Paris; Louvain, 1943. Повідомлення міститься не в «Історії про великого князя московського», а в «Історії про восьмого Собору». (див.: Твори князя Курбського. Т.1. Твори оригінальні // Російська історична бібліотека. Т. 31. СПб, 1914. С.476.) Амфілохій, архім. Палеографічне опис грецьких рукописів XV-XVII ст. певних літ. T.IV. M., 1880. С. 52-55. Фонкіч Б.Л. Грецькі рукописи та документи у Росії у XIV – початку XVIII в. М., 1903. Прим. 10. С.73. Gemillscheg Е., Harifinger. Repertorium der griechichen Kopisten 800-1000. T. 1–111. Vienna, 1991-1997. Відтворення запису див.: І в а н о А.І. Літературна спадщина Максима Грека. Характеристики. Атрибуції. Бібліографія. Л., 1969. С. 25. Всупереч затвердженню низки дослідників, автографом Максима Грека запис не є (див.: І в а н в А.І. Указ. соч. С. 24). Denissoff E. Maxime le grec. P.95 - 96 Denissoff E. L'influence de Savonarole sur l'eglise russe explica par un MS. inconnu du couvent S.-Marc a Florence/Scriptorium. Bruxelles. V.II, fasc.2.P.253-256; Каштанов С.М. Праці І. Денисова про Максима Грека та його біографів / Візантійський часник. Т.14. М., 1958. С. 282-295. Переклад: «Проте після роздумів ми визнали, що цей текст має існувати, і що нам необхідно знову знайти таємничий манускрипт там, де він був прочитаний». Geanokoplos DJ. Greek Scholars. P. 132. Переклад К.В. Хвостової у кн.: Клібанов А.І. Духовна культура середньовічної Русі. М., 1994. З. 252. Карташев А.В. Нариси з історії Російської Церкви. Т.1., М.1993, С.461 цит. за Г.Хенкок, Р.Бьювел. Влада талісмана. М.2005. С.216 Цит. по М.Н.Громов, Н.С.Козлов. Російська філософська думка X-XVII століть., М. 1990. С.164. Карташев А.В. Нариси з історії Російської Церкви. Т.1., М.1993, С.476 Цит. по Б. А. Успенський. Вибрані праці. Т.1., М. 1994. Сс.158, 200 Хрестоматія з давньої російської літератури, М. 1973, С. 265