Листування з ігуменом Антонієм (Бочковим)

Лист 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22 23 24 25 26 27 28 29 30 Найпреподобніший отець Антоній! Сьогодні я отримав від люб'язного сина Вашого, Петра Олексійовича, зошити Преподобного Ніла Сорського. Тут житіє та послання Нілу та надмова Інокентія. Приношу Вам за них щиру подяку! І зміст зошитів чудово, і рука, якою написані зошити, прекрасна. Як би вона була здатна переписувати переклади на російську діяльних святих Отців! Петро Олексійович вручив мені від Прокофія Івановича сто двадцять п'ять карбованців сріблом на ризницю. Подякувавши Прокофію Івановичу за пожертву, дякую Вам за клопотання. Доручаючи себе Вашим молитвам та братерській любові, маю честь бути назавжди Вам найвідданіший навс недостойний Архімандрит. 1843 15 серпня. Покірніше прошу сказати люб'язному і шановному батькові Феофану мій старанний уклін. Василь Федорович був днями в нас. Найулюбленіший про Господа отець Антоній! Приношу Вам сердечну подяку за спогад мене негідного та за привітання з Новим Роком, з яким рівномірно Вас вітаю, бажаючи Вам усіх справжніх благ у часі та у вічності. Дуже радий, що Старо-Ладозький край, який Вам подобався і раніше, знову привернув до себе Ваші погляди. Від душі хочу, щоб Ви здобули в ньому спокій до душі і по тілу. Стільки Ви мандрували! стільки бачили та випробували! Тепер – час розглянути бачене та випробуване, отримати правильні результати, корисні для Вас, корисні для тих, які будуть просити у Вас слова на користь. Доручаю себе Вашій про Господа любові і прошу Ваших святих молитов про негідного Архімандрита Ігнатія. 16 січня 1848 року. Лист Ваше від 24 серпня я мав задоволення отримати. Я цілком співчуваю законоположенню Святої Церкви, за яким священик не може приймати на сповідь без волі на те Єпархіального Архієрея, за яким, отже, ієромонах Гавриїл без дозволу Високо-преосвященнішого Митрополита не міг би прийняти на дух кого-небудь з братії Миколаївського мона братії; також якби я надумав уповноважити Гавриїла на духовність від себе, то це з мого боку було б неприпустимим і протизаконним свавіллям. З цих поважних причин я зійшов до Владики з уявленням, що деякі з Микільської братії бажають мати своїм духівником ієромонаха Гавриїла; на моєму уявленні пішла резолюція і на підставі цієї консисторський указ, що дозволяє бажаючим бажане. Що ж до немочі о. Гавриїла, то Вам відомо, що неміч священика як людини, аж ніяк не перешкоджає вчиненню обрядів, що відбуваються через благодать священства, якою зодягнена людина, а не через власні її гідності, хоча й приємно бачити в одній особі з'єднання власних достоїнств з дарами благодаті. Щодо Володимира та інших братії, які перебувають під моїм впливом, – я, дещо навчений 23-річним наполяганням моїм, не поспішаю захоплюватися напрямком братії, особливо молодих, як на добро, так і на зло. Те й інше з напрямів легко змінюються; щоб зміцнилося те чи інше, треба час і час, а тому в людину треба вдивлятися і вдивлятися, а потім уже складати про неї рішучу думку. Особливо у наш час, при посиленні спокус, треба дуже підтримувати людей: і так у нас у монастирях людей кілька здатних дуже мало; не кажу вже про цілком благонадійні – це найбільша рідкість у найупорядкованіших монастирях. Нарешті щодо Вас самих скажу: Владиці набагато приємніше буде, якщо Ви залишитеся у його Єпархії; якщо ж Ви захочете перейти, то він відпустить Вас із любов'ю. Вам відомо з Писань святих Отців, що й багатосокові дерева, які часто пересаджуються, втрачають від пересадки свою силу, а ті, що сидять у ґрунті постійно і переносять терпляче вітри, глибоко пускають у землю своє коріння. Той, хто просить Ваших святих молитов Найпреподобніший про Антонія! Після отримання Вашого листа о. Іустином, я незабаром отримав прохання Архімандрита Чорноморської Пустелі про звільнення його. Надавши справу волі Божій, я наважився клопотання моє перед Св. Синодом про звільнення нинішнього Настоятеля Пустелі з'єднати з клопотанням про призначення Вас на цю вакансію. Все в Божих руках: у цих руках і ми. Набагато вірніше покластися на Бога, ніж на людські наміри. "Чекаючи вітрів, не мати сіяти", - сказав Преп. Ісаак, та ін. (Слово 58). Нині є вакансія; коли ж її не буде, то за всього бажання зробити щось, не буде можливості зробити нічого. І ще вручаю себе, Вас, Кавказьку Єпархію та Чорноморську Обитель милості та волі Божої. Просячи Ваших святих молитов, маю честь бути Ігнатій, Єпископ Кавказький та Чорноморський. Найчеснішому Ієромонаху о. Антонію. Лист Ієромонаха Антонія (Бочкова) до Митрополита Новгородському та Санкт-Петербурзькому Ісидору 1 Високопреосвященніший Владико, Милостивий отець і Архипастир! Вашому Високопреосвященству відомо, що я був представлений у настоятелі Чорноморської Леб'ячої Пустелі. На це не було мого бажання, а лише покірність волі Преосвященного Ігнатія, колишнього мого духовного отця та першого наставника у чернечому житті. Але думка моя – про що питав мене Преосвященний – була такою, що я старий і хворий для нового місця та посади. Я наважився нагадати Його Преосвященству про іншого, більш мене здібного ченця, колишнього скарбника Святогірського Харківського монастиря, отця Веніаміна, який нині живе в Тихвінському нашому монастирі. Він молодший за мене 20-ма роками. Але Його Преосвященство, незважаючи на мою напіввідмову, представив мене: мені залишалося підкоритися його волі. Минуло 7 місяців з першого дня пропозиції, і в цей час моє здоров'я стало ще слабшим. І я дізнався, що Його Преосвященство навряд чи залишиться на Кавказі. Тому я безгрішно можу відмовитися від наполягання Леб'ячої Пустелі. Прошу прощення Вашого Високопреосвященства, що моєю негідністю турбую Вашу увагу і забираю хоч хвилину часу, присвяченого благу Святої Церкви. Вибачте, Владико Святий! і не позбавте мене ваших архипастирських молитов і благословення. Вашого Високопреосвященства, Милостивого Архипастиря мого і Отця недостойний послушник, багатогрішний Ієромонах Антоній. Березня 13-го 1861 року. Писано у Тихвінському Богородичному монастирі. Найулюбленіший про Господа отець Ігумен Антоній! Вітаю Вас з майбутнім Святим Великоднем, зі зведенням у сан Ігумена, і дякую Вам за сповіщення про себе. Просячи Св. Синод про призначення Вас у настоятеля Чорноморської Пустелі, я мав на увазі доставити цієї Обителі такого настоятеля, якого вона потребувала, а сусідньому жіночому монастирю благочинного і старця. Але навіть мав на увазі ознайомити Вас з новим С.-Петербурзьким начальством, з тією метою, щоб воно, дізнавшись Вас як слід, використало Вас для загальної користі. Виповнилося останнє з моїх припущень; і я радію, дякую Богові, і бажаю Вам приносити вівцям Христовим душевну користь. Вважаю, що за теперішнього часу, при управлінні братерством, у духовно-моральному відношенні, найкорисніше керуватися другою половиною книги Великого Варсонофія, починаючи з відповідей Авві Дорофію. Принаймні так я зрозумів з моїх убогих дослідів. Сердечно радію, що трудівниці Августа та Єлизавета знайшли у Вас єдиного, співчуваючого їм сподвижника. Бог нехай благословить Ваш духовний союз на славу Святого Ім'я Свого і на користь душ, які прагнуть почути слово Боже, і при керуванні Його врятувати душі свої від моральної смерті, яка наздожене всіх, позбавлених істинної їжі – Слова Божого. Просячи ваших святих молитов. Ігнатій, єпископ Чорноморський. 18 квітня 1861 року. Ваша Високопреподобність, Високоповажний отець Ігумен Антоній! Врятуй Вас Господи за велелюбний лист Ваш від 30-го квітня. Повторюю Вам: сердечно тішуся, що Бог привів мене бути знаряддям надання Вам настоятельського сану і служіння в місці самотньому, що відповідає Вашому настрою. Господь піклується про Чорноморську Пустелю. Якщо ж і Ви бажаєте бути корисним для цієї Обителі, то прийміть на себе працю сповістити мене, хто призначений туди настоятелем; якщо ж ніхто не призначений, то знесіть з о. Архімандритом Інокентієм, який живе на спокої в Зеленецькому, повістіть його, що я хотів би бачити його Настоятелем Чорноморської Пустелі, управління якою, за мого сприяння, для нього буде дуже зручно. Відгук о. Інокентія попрацюй повідомити мене. У разі його згоди, прошу його написати мені листа, на підставі якого я міг би клопотати перед Вищим Начальством про його призначення. З о. Інокентієм я дуже зійшовся; мої стосунки до нього залишилися колишніми; сподіваюся, що такі і його стосунки до мене. Чорноморська Пустеля має бути загальножительським монастирем, але й досі залишається на штатному становищі. Настоятель отримує кружки від 2500 р<ублей> срібним> до 4000 на рік. Братію застав я лиху; але, за допомогою різних тихих, простих, але сильних заходів, вони так угамувалися, що стали смиренні овець і тільців. Про зіткнення о. Феодора з Аскоченським я чув дещо, але й не цікавлюся про подробиці. Усі ці зіткнення мають загальний характер. Під час мого перебування в Пітері сталося зіткнення між М. Філаретом і Павським, потім між ним же, Філаретом, і Сидонським, і так далі. Від цих зіткнень для Церкви не було жодних результатів. Що Ви зрозуміли, то Бог відкрив Вам на ниві Богом встановленого чернечого подвигу, який відлучається з лиця землі за несповідними Долями Божими, перед якими треба нам благоговіти і мовчати. На весь свій час. Порятунок та різні способи його були даром Божим людству, а аж ніяк не власним винаходом людства. Надайте сина Вашого Богу, молячись за нього, і в вашій молитві віддаючи його Богу і доручаючи милості Божій. Богу все можливе. В молодість мою і Вашу було багато спокус для юності, а нині спокуси до нескінченності помножилися, захоплення ними зробилося майже загальним, а опору їм майже не видно. З цієї причини сучасна юність менше схильна до осуду, і заслуговує на більший жаль і поблажливість. Весь світ ніби одностайно кинувся на зустріч якогось особливого обличчя, генія, – на зустріч чудову та урочисту. Це очевидно. Обличчя так буде замасковане, що маса визнає його Месією: що ж дивного, якщо пророки його з'явилися в образах пророків Месії. Приготовляється шлях, шлях уявний для входу дійству брехні (2Сол. 2, 11) в уми та серця. Прошу ваших святих молитов. Не залишайте Ладозьких Стариць, котрі знаходять у коханні Вашу відраду в сирітстві своєму та віддають Вам повну ціну. Лист Вашого Високопреосвященства від 18 травня мав я честь отримати. Пишу сьогодні отцю Архімандриту Інокентію про Вашу пропозицію і виписую для нього слова, які до нього стосуються, з Вашого листа. Не знаю, де він тепер знаходиться, хоч і адресую до Зеленецького монастиря; чутки промайнули, що батько Архімандрит збирався їхати на Схід. Доручення Вашого Високопреосвященства для мене дуже почесне; крім того, воно принесло мені честь отримати відповідь Вашу на лист мій, який на те не заслуговував. Нижче Вам дякую і заочно цілій руці, яка багато трудилася і донині трудиться для добра і втіхи менших нас, які потребують слова зміцнення. Мої спостереження над монашеством наших часів узгоджуються з Вашим поглядом, але Ви, поставлені вище на забрала християнських градів, бачите далі. Слова Ваші: спасіння та різні способи його були даром Божим людству, а аж ніяк не власним винаходом людства, вразили мене глибиною думки, яка охопила в одному виразі долі минулого і майбутнього. Але що буде з нами, що буде з Росією, яка досі бачить землю обітовану у Франції та Єрусалим у Парижі? Я розумію верхній шар суспільної течії; нижчий досі близький до своєї рідної землі, а середній ще досі тече невизначено. Що буде з Єрусалимом Палестинським, куди тепер тягнеться багато хто і куди відкриваються неважкі шляхи? Де буде розв'язка незрозумілих справ людських та дій незбагненних Великого Творця? Вавилоном хтось назветься? Чи Лондон приморський, чи наш Петербург, чи інше майбутнє місто прибережне? Я думаю, що вся блискуча дотепер і промисловість і торгівля померкнуть перед кривавими сценами, властивими нашому напівзвірячому властивості тихіших і продуманіших розрахунків. Америка показала вже, до чого доходить людина, коли інтереси її торкаються! Європейське християнство втратило апостольський квас, а наше православне – на мій слабкий і темний погляд – за буквою занепало. Але чи передбачено оновлення наше? Чи може переформуватися Соборами та віками встановлене. Якщо ні – то часи близькі. Неможливо залишатися і римлянам і грекам у цьому становищі. Людство є частиною свого Визволителя, ми, православні, – Страшного Судді. У цьому становищі хотів би залишатися як спостерігача швидше, ніж діяча. Але, на жаль, 24 роки не знайшов ніде твердої точки для спостережень. Сподіваюся, що схима, яка недаремно ж називається вищим Ангельським образом, доставить мені, хто чає визволення, християнську свободу. А настоятельство довело мені з досвіду, що у нинішньому грунті нічого очікувати, і може бути плід древнього смаку і виду. Монашество наше прагне, як можна і де можна, наслідувати світ у манерах, словах, звичаях, забуваючи, що ця зовнішність часто прикриває порожнечу і безхарактерність. Цей напрямок я бачив усюди, а там, куди ще не досяг він, замість стародавнього благочестя стоїть одна давня грубість і мертва буквальність. Ледве й подекуди знайдеться людина, яка шукає порятунку. Ретроградний напрямок скиту Гефсиманського, Гуслиць тощо громадських закладів і заманок рано чи пізно звернеться до спільного русла, куди тепер тече нестримно. Л Стариці пишуть про Волзький скасований монастир, який хотіли б відновити Воложини. І м. Єлизавета вказує на волю м. духовниці. Звісно, ​​їхні обставини тісні, дуже тісні, і вони змушують шукати собі притулку, як і я грішний. Не знаю, що можу я зробити в цій справі, але доки ще збереглася до мене деяка довіра, то я постараюся бути ним помічником за старим ім'ям, яке повернути бажаю. Дякую Вам за Ваш лист від 11-го липня. До повідомлених Вами новин додаю наступну: Бачачи, з одного боку, що я напрямом моїм роз'єднався із загальним напрямом, а з іншого, знаходячи досконалою потребою вжити залишок мого земного життя на ретельне приготування до вічності, я подав від 24 липня прохання про звільнення мене від управління Єпархією і про надання мені в управління Миколаївського Бабаєвського. Прохання моє я підкріпив листами. Під час обставин можна сподіватися, що не відмовлять. Вважаю, що обране мною становище є найзручніше за характером сьогодення, у якому треба віддати перевагу деяке піклування досконалому безтурботності, стільки сприяє собі, щоб зберегти незалежність від осіб іншого напряму. Коли я послав прохання, то відчув у душі особливий мир і радість. Постарайтеся передати про починання мого Стариці. Прошу Ваших святих молитов та їхніх молитов, щоб розпочато діло влаштувалося на користь душі моєї, на славу Божу та з волі Божої. Дякую Вам за доброго та розумного листа Вашого від 13-го серпня. Ви дивитеся на сучасність так само, як і я дивлюся на неї. До чеснот і успіху нашого часу дуже важко пристати людині, яка сформувала свій спосіб мислення з вчення св. Отців Православної Церкви. 21 серпня я отримав повідомлення від 6 серпня від Синодального Обер-прокурора, що моє бажання задоволене. Справа вирішена у Синоді 5 серпня. За приватними листами Указ може бути надісланий через два тижні, отже, близько 20 серпня. Я можу отримати його близько 1 вересня: чому сподіваюся бути на місці мого спокою близько 1 жовтня. Милістю Божою мені дарується місце найзручніше і за самотою, і з багатьох інших відносин. Мушу дякувати Богові за невимовні Його благодіяння, вилиті на мене з дитинства мого! Чекатиму Вашого відгуку на новому моєму місці. Адреса: місто Нерехту Костромської губернії. Милосердний Господь нехай втішить Вас зверненням до Нього найкращого юнака Петра. Ваш син по тілу нехай стане вашим сином за духом: Богові все можливо. Доручаючи себе Вашим святим молитвам, з почуттями досконалої поваги та відданості маю честь бути Лист Ваш від 8-го жовтня отримав я після прибуття в монастир, куди притягся 14-го, захопивши сильну застуду дорогою. Ви дуже справедливо кажете, що справжнє моє становище є найсприятливішим для мене. Я визнаю його даром милосердого Бога, що приховав мене в таємниці обличчя Свого від заколоту людського, що покрив мене в крові від суперечки язик (Пс. 30, 21) 2 . Особливі милості Божі виливаються в місті огорожі. Для світу це незрозуміло. Про Наполеона III багато ґрунтовних людей міркують так, як міркуєте Ви. Але передумов Промислу Божого про Росію не змінить Наполеон III, як не змінив їх Наполеон 1-й. Святі Отці Православної Церкви (наприклад, Св. Андрій Критський у тлумаченні на Апокаліпсис, гл. 20) пророкують Росії незвичайний громадянський розвиток і могутність. Це відчувають і іноземці. Нещодавно одна англійська державна людина, в зборах, в яких міркували, що б зробити проти росіян, вигукнув: «Дайте спокій цей народ, над яким особлива рука Долі, який після кожного потрясіння, здатного по видимому занапастити його, стає сильнішим і сильнішим». Після Севастопольської катастрофи, що коштувала Росії 250 тисяч народу вбитими, в ній прибуло населення більше 6-ти мільйонів. Ці мільйони розмістилися всі будинки, тим часом як Франція та Англія свої надлишки повинні постійно виселяти. Лиха наші мають бути більш моральними та духовними. Вульгарна сіль віщує їх і ясно виявляє, що народ може і повинен стати знаряддям генія з геніїв, який нарешті здійснить думку про всесвітню монархію, про виконання якої вже багато хто намагався. Святе Євангеліє такими рисами зображує погляд Господа на сучасний Йому народ Юдейський: Бачивши ж народи, милосердна про них, як бяху збентежені і знедолені, як вівці, що не має пастиря (Мф. 9. 36). Якби почули це тодішні духовні юдейські, пихати вченістю своєю і найвиразнішим знанням Закону, найретельнішим викладанням його народу: що сказали б вони? Наклепи, наклеп! Вигукнули б вони в один голос. Так змусила б їх висловитись сліпота їх. - Якщо Наполеон III вичистить помийну яму, в яку стягується все найкраще з країни і викидається за кордон, все погане з-за кордону і розсипається на країну - невелике лихо! Прошу ваших святих молитов та зосереджу зір мій на мертвому моєму. Благословення Боже нехай спочиває над Вами. 26 жовтня 1861 року. P. S. Моя адреса: Ярославль. Високопреосвященніший Владико, Милостивий отець і Архипастир! Я не наважувався скоро писати Вашому Преосвященству після Вашого останнього листа. Ви уклали його значним словом: настав час зосередити свій зір на своєму мертвому. Це було і повчання, і зауваження, і приклад. Але в цей час були деякі справи, про які, звичайно, повідомили Ваше Високопреосвященство Ладозькі Стариці. У коротке моє перебування в С.-Петербурзі у монастирських справах я удостоївся милостивого прийому Архіпастиря нашого і тривалої бесіди про Успенські незгоди. До ладу доручив мені заїхати до них і примирити їх. Отримавши такий важкий наказ, я вирушив спочатку до о. Благочинному повірити мої думки його зауваженнями. Він і досвідченіший і практичніший за мене, але судить суворіше: я за слабкістю душевною не можу жорстоко судити жодної людини. Будьте ласкаві бачити, що від свого мерця повинен я зайнятися сварками, які не вмирають у Старій Ладозі. Я писав В. П. 3 Ісидору, що єдиний засіб світу - розвести незгодних, і вказав на Іванівський монастир, про що вже попередньо Митрополита просили. Я рекомендував м Августу та сестру Єлисавету у найпочесніших для них висловлюваннях, не кажучи, втім, жодного слова про Вас. Тетяна Борисівна 4 бере участь у цій справі, бо її вихованці головна причина незгоди. Тому є надія, що Іванівський монастир послужить притулком для стариць, що виганяються. Ваше Високопреосвященство, звичайно, не відмовитеся клопотати за Ваших учениць. Але головне моє занепокоєння, про яке я можу Вам тільки повідомити. У сестрі Єлисаветі помітив я якусь екзальтацію, якусь жорстокість у судженнях про Настоятельку. Наприклад, казала вона мені, що бачила, не знаю, якими очима, що злий дух вселявся або входив в Ігуменю, що вона п'є та інше. 5 Все це може бути, але на початку монастиря варто було б більше смирення. Воно є могила або рів для основи будівлі. На висоту ще не скоро зійти можна. Тому я наважуюсь просити Ваше Високопреосвященство нагадати Ваші поради розумній Вашій учениці: не вірити снам та видінням. Крім цього, є тут і Марія Іванівна 6 із різними пророцтвами. Вона тепер у смиренні: жити їй ніде, і тому шукає місця, хоч би для цього довелося зрушити двох настоятельок. Вона готується до збирачки і рано чи пізно виявиться тяжким тягарем для м Августи. Цих передчуттів моїх я не говорив до Стариць. Вони такі розумні, що мої поради для них зайві: інша справа Ваше слово. Про справи політичні скажу коротко. Новин дві: прибавка до суто ектенія у всій Московській єпархії, зроблена Митрополитом Філаретом без зносини зі Св. Синодом: про що милостиву і благовітню бути - до праведного пре-щення і помилувати нас. Друга – чутки, що московські патріоти та економісти пропонують оголосити банкрутство Росії. У Петербурзі йдуть наради про фінанси і все немає результату: на увазі одні папери і більше нічого. Вибачте, Владико святий! Прошу прощення, благословення і святих молитов. Заочно кланяюсь до землі. Вашого Високопреосвященства негідний послушник багатогрішний Вітаю Вас з наступаючими святами та наступаючим Новим Роком, і щиро дякую Вам за участь, яку Ви прийняли у Старицях. Цією ж поштою пишу до Графа, не згадуючи Вашого імені, і просячи дати Августу настоятельське місце з виведенням з Ладозького монастиря. Я писав уже давно Потьомкіної (на початку грудня), щоб вона взяла участь у положенні Ладозького монастиря. Але перед Митрополитом, на жаль, моє клопотання не має місця. - Про все це я мовчав у листах моїх до Стариць, побоюючись дамського язичка, якому легко зашкодити собі й ближнім. Я не звинувачую ні стариць, ні ігуменію. Обидві сторони діють у своєму напрямі. Я бачив зіткнення різнорідних монастирських напрямків у Валаамському монастирі, куди був зроблений Ігуменом з Новоезерського монастиря Веніамін, людина, яка не пила вина, ходила до служб і в трапезу невипустимо. Ці переваги не мали ціни перед Валаамцями, які вимагали від Веніямина чернечих знань і начитаності, що бракували йому, і які в ньому бачили мирянина, а не ченця. У 1829-му році, за життя старця Феофана, я приїхав до Новоєзерська, поживши в Оптиній і Площанській: мені здалися новоозерські ченці мирянами, незважаючи на відмінний благоустрій монастиря і порядок богослужіння, який, однак, нижчий за Площанський і Білобережський. Я спитав ченців: чи ходять вони до Старця для поради та одкровення помислів. Відповідали: «ніхто не ходить, за винятком Комаровського, а звертаються до Старця за порадою переважно Горицькі черниці та у великій кількості миряни». Розмовляв я кілька разів зі Старцем: він прямо відкидав душевну справу, як дуже зручну для переходу в красу, і висловив дуже малу начитаність. Проводив він життя пісне; до служб ходив неупустимо; вставав до ранку за годину, і вичитував у келії правило; додавання було атлетичного, зростання малого. За своїм напрямом він керував й інших: як новоезерське братство, і горицькі чужі духовного делания; вся їхня увага спрямована на пристойність зовнішньої поведінки і на тілесний подвиг. Відомо, що таким проживанням вводиться в душу зарозумілість і розвиваються душевні пристрасті, яких тілесний робитель і помітити в собі не може, і навіть не підозрює їхньої присутності. Йому не можна уникнути зарозумілості: йому не можна не бачити своєї благовидної поведінки та своїх подвигів та зовнішніх справ. Але митар, грішний і не знаючи за собою нічого, крім гріхів, що заслужив осуд людей, виправданий перед Богом за те, що від свідомості говорив у собі: «Боже», та ін., а фарисей не удостоївся такої милості Божої. Цю милість нехай дарує Бог усім Своїм рабам, які працюють Йому і тілесним і душевним подвигом. Тільки без душевного подвигу до Божого розуму наблизитися неможливо, сказав Св. Ісаак. Усі люди немічні: чому неможливо не виявлятися недугам і тих, які займаються душевним подвигом. Не слід же страчувати за ці немочі, як постійно прагнуть праведники, що бачимо вже і з Євангелія. Той, хто просить Ваших св. молитов Єпископ Ігнатій. 28 грудня 1861 року. Моя адреса: Ярославль. Ваша Високопреподобність, Високопреподобний отець Ігумен Антоній! Щиро дякую Вам за лист Ваш! Взагалі Ваші листи належать до тих вкрай рідкісних, у яких видно практичний і проникливий погляд. З деякого часу я почав часто звертатися спогадом до молитви святих трьох отроків у вавилонській піщі: Согрішному, беззаконноваху та ін. Яке чудове у цій молитві сповідання своєї гріховності та приватної та громадської! яке виправдання Божого припущення і благоговіння перед Ним! який вірний погляд на сучасників! Точно: втіха християнина полягає в істинному духовному розумі, який перебуває в тісному союзі з вірою і смиренністю, яким тілесний і душевний розум неприємний. Долі Божі привели мене бути свідком однієї з сумних сіянь кукіль, ворожих Церкви. Ця сіятка називалася гучним ім'ям Православ'я, подібно до того, як і інші багато подібні дії вже наділялися і прикривалися чудовими найменуваннями християнських чеснот. Тоді сіяти приводили мене в жах; я передчував, що наслідки мають бути жахливими. Щиро бажаю Вам, щоб нове місце послужило Вам спокійним притулком, зручним у обробці порятунку. Черменецький монастир бідніший за Введенський, але клімат у першому набагато здоровіший за другий. – Моїм притулком я дуже задоволений, але моє здоров'я засмучене найвищою мірою. Час - зійти із земної ниви; але неоплакані гріхи призводять до бажання побути ще в юдолі непотрібних страждань і плачу, щоб уникнути плачу і страждань марних і вічних. Стариці дуже дякують Вам за участь у їхньому становищі, і дуже цінують цю участь. Дай Боже їм знайти мирний притулок. Доручаю себе вашим святим молитвам і любові про Господа. Закликаючи на Вас благословення Боже, з почуттями щирої відданості та поваги маю честь бути Єпископ Ігнатій. 27 червня 1862 року. Ваша християнська до всіх любов і Ваше монаше смирення завжди перемагали Ваші немочі тілесні: Ви завжди готові були дати відповідь меншим братам своїм про Христа; так і нині в листуванні зі мною Ваше Високопреосвященство забуваєте велику відстань між Вами та мною; зі схваленням приймаєте мої нескладні листи і відповідаєте на них із батьківською поблажливістю. Тому я наважуюсь говорити про те, що за жвавістю мого характеру мене займає, – про нинішнє становище Вітчизни нашої; для Вас, зайнятого бесідою зі святими Отцями, такі предмети можуть бути лише відволіканням від єдиного на потребу. Досягши якогось академічного тисячоліття, Росія бачить... що вона бачить? Простий народ майже в язичництві, наполовину у розколі; найвище суспільство у безвір'ї; пастирів церкви, позбавлених довіри до стада; всюди руйнування, бідність; на берегах Балтійського та Чорного моря нікому не потрібні сади та палаци, а між цими морями колишні та стародавні російські міста, що поступово спорожнюють; села з солом'яними покрівлями віддано на висмок кровопивцям: жидам російським та іноземним, відкупникам, аферистам, фабрикантам, поліції; народ, відданий у жертву слугам сатани, які, самі того не знаючи, наближають царство батька свого з дивовижною ревнощами, поспішністю, винахідливістю. Друг перед одним намагаються все влаштувати нарадісні для них появі Антихриста. Бідна Росія! У півтораста років Росія щось робила, кудись зайшла, і сама не знає, що й куди? Але втомилася, знемогла, виснажилась у всьому: неодмінно треба стати тепер, бо кроку не можна зробити вперед; треба відпочити, зібратися з силами, на що-небудь спертися; - Але де опора? Де ціль нашого царства? Хто б не був на чолі руху – йому слід стати, і, схиливши коліна, помолитися тою давньою, святою молитвою Отців наших, яку вказали Ваше Високопреосвященство. Чи не настає нам царство Валтасара після царства Навуходоносорова? З часу Петра, цього російського реформатора, який майже лаявся над православ'ям (як відкривають тепер нові акти, відкриті в архівах), і за всіх його напівнімецьких нащадків Церква тільки з політики підтримувалась, хоча Господь підтримував її інакше: бідами, холерами, чумами, Дванадцятим роком і своїми. Нині почали гавкати на неї явно; а пастирі, не погрожуючи псами, що лякають стадо, самі співають пісні, тільки не Єрусалимські. За Олександра I було щось подібне, але тоді ці напади безвір'я були не загальними, а нині свавілля і безвір'я стали майже епідемією в напівосвіченому нашому суспільстві, і треба хоч тиждень походити Петербургом, щоб дізнатися, що це за місто? До нашого навчання, все дресироване суспільство, від Англії та Америки, до сусідки нашої Пруссії, бачить (якщо тільки бачить!), що всі зв'язки та опори людського суспільства розриваються і падають, не уявляючи нічого в майбутньому, ніж замінити руйнується; треба з години на годину чекати на розв'язки, розгадки цих людських драм, цих довгих історій, які складалися повз Господа, Творця всіляких. Усі політичні та фінансові склеювання розколюються на порох; розум людський, ніколи ще стільки не напружений, стомлений до неможливості, тямлячи минуле і впершись у всі телескопи в темряву майбутнього: всюди темрява для правдивого філософа. А тим часом п'яні XIX століттям і його відкриттями, ошукані хибним прогресом легковажні юнаки та старі, ще більш ганебні, кричать про загальні надії та майбутні завоювання науки! Якесь бісівське захоплення, якесь сатанинське свято всюди. Є чому радіти ворогові людського роду! У свята невські мости стукають від колісниць, що стрибають на п'яні збіговиська островами; залізниці недостатні для царькосельських та павлівських гуляк; по місту, що залишилися, напівжебраки ходять артелями, хитаючись і срамословлячи, а в порожніх церквах в цей час на поштовій одиниці мчить цар Давид. Коли траплялося мені бувати в Петербурзі у святкові дні після полудня, то я з якимсь темним почуттям дивився на все навколишнє, зовсім не християнське видовище, і самого себе, свій одяг, з гірким сумом каявся, що зовсім не підходить до цього модного бруду і столичного пилу. Монах на тротуарах Петербурга! Це найжалюгідніша за зовнішністю істота. Як було б Самому Відвідувачу душ наших, якби Він сподобався пошукати Собі пристойного притулку? Чи знайдеться і Лот, не тільки Авраам, у цьому Содомі. А Москва, забуваючи свою святу історично-російську зовнішність, всіляко намагається не відстати від Петербурга в модничанні, навіть неохоче слухає похвали своєму віковому Кремлю, а вказує на свої нові будинки та лавки та інші заклади суєти. Їй наслідують і всі губернські міста. Врятуй, Боже! Можна дожити до того часу, коли монастирі та церкви колотимуть очі, нагадуючи Царство Боже анархістам і безбожникам, а дзвони й тепер уже почали турбувати слух, привчений до циганських гіків, шарманок та заміської музики. І ось видимий усіма урочистий прогрес та його плоди, видимий у святковий день чи вечір святкового дня, а іншої цивілізації ще не видно. На таких вечірніх вакханаліях збираються та дружать усі – від професора університету до безграмотного бурлака, від купця-розкольника до нинішнього джентельмена. Тому, де дається воля пристрастям – туди прагнуть усі, як прагнуть і колись на свята антихристові. А де прибутки на увазі, то до цієї мети бігом біжать від старої пані до її лакея. Це бридке видовище бачив Петербург під час роздачі акцій водопроводів, які піднімали однією відсоток проти звичайного відсотка капіталу. Жахлива і огидна ганьба представляє наш світ XIX століття, коли торкнулися його інтереси! Америка, яка вихваляється, тепер показує, що вона таке по суті. Каліфорнія вчить, що можна жити без Бога та уряду. І ось ціль нашої Росії! Визволи і збережи нас Господи! Краще жити під ярмом татар з російською та православною, вільною душею, краще бути греками безвітчизняними, ніж з нашою уявною славою дістатись до нашого жалюгідного часу. Залишаю до наступних листів, що, здавалося мені, могло б зупинити хід уявного прогресу, хоча мою думку наперед виставляю нездійсненною. Прошу, Ваше Високопреосвященство, пробачити мені і за цей довгий лист, в якому нового нічого немає, окрім хіба вираження думок особливого, але ця особливість належить усім. Кожен із нас виявляє по-своєму свої почуття. Про монастир свій скажу, що почав я виправляти покрівлі і покрив майже все толем осмоленим; думаю зробити собор теплим: на все це уплескав останні свої гроші, а не бачу в майбутньому підтримки ні зовнішньої, ні внутрішньої. Якби ми шукали Царства Божого – все додалося б нам, але, мабуть, погано шукаємо, коли допомоги досі ще не видно. Життєве плавання моє близько до кінця, і втомився я, налягаючи на весла: все тин і тин, або неспокійне озеро: не виїхав ще на тихе привілля, вздовж річкою і течією. Будь воля Божа! Просячи святих молитов та архипастирського благословення з моєю досконалою відданістю та синовою пошаною честь маю назавжди залишитися Милостивого Государя та батька, Куди поділися стариці Успенські – не знаю. Писав я їм на адресу, але відповіді не маю. Гірка їхня доля. Але, мабуть, з нею і порятунок. За чужі радощі вони не віддадуть своєї смутку. Дякую Вам за Ваш лист від 15-го липня. На перші рядки його скажу Вам у відповідь, що поступово наближаючись до виходу з готелю землі, поступово втрачаю співчуття до тимчасової розстановки в ній людей, і прагну з'єднатися духом воєдино з усією про Христа братією. Думаю, що нині я зблизився з Вами більше, ніж будь-коли. Милість Божа дарувала мені тихий, дуже зручний притулок, відповідний і потреби душевного настрою та потреби вкрай засмученого здоров'я. Бабаєвський монастир набагато самотніший і Конєвця і Валаама. Безмовність починає діяти на мене благотворно, відволікаючи очі розуму від зору на те, що діється у світі і спрямовуючи їх до споглядання своєї гріховності та майбутнього Суду Божого. Все, що відбувається, відбувається під недремливими поглядами Всеблагого і Всемогутнього Бога, одне з волі Божої, інше за Божим попущенням. Горе світу від спокус сказав Спаситель; але належить прийти спокусам, пророкував Спаситель. Потурання спокус, як логічний наслідок вживання довільного людьми їх свободи або волі і як страта, що сама собою випливає зі зловживання волі (бо Богом і дана свобода волі, і разом дано закон, як вживати її), має споглядати з благоговінням, покорою, покорою, сповіданням своїм. Дуже повчальна молитва святих трьох юнаків у піщі Вавилонській. Хай відбувається воля Божа! Нехай дарує милосердний Господь спасіння немічним, від них же перший є аз, які мають будь-яку волю, хоч і найнедужіше, врятуватися. Якщо дізнаєтеся про Церкву, не відмовтеся сповістити: я ні з ким листування не маю про цей предмет, та й не всьому і не всім можна довіряти. Можливо, і самі Ви коли-небудь (напр., при поїздці до Москви) захочете відвідати і старовинного Вашого знайомого. Я з особливим приємністю побачив би Вас в Обителі Святителя Миколая Бабаєвської. Просячи ваших святих молитов P.S. За отриманим мною сьогодні листом від Стариць видно, що вони наважилися дати притулок у Тверському Хрестовоздвиженському монастирі. Ваша Високопреподобність, Високопреподобний отець Ігумен! Приношу Вам щиру вдячність за спогад Ваше про мене, грішного. Лист Ваше від 20-го грудня мав честь отримати 2-го січня. Нині нового року нехай дарується нам благополучне, з невимовної милості Божої. Думку Вашу про монастирі цілком поділяю. Становище їх подібне до весняного снігу в останніх числах березня і перших квітня: зовні сніг – як сніг, а під низом його всюди їдка весняна вода; вона з'їсть сніг за першої допоміжної атмосферичної зміни. Важлива прикмета смерті чернецтва: повсюдне залишення внутрішнього діяння і задоволення себе зовнішністю напоказ. Дуже часто акторською зовнішністю маскується страшна аморальність. Справжнім ченцям немає життя в монастирях від ченців акторів. За таке проживання, далеке від внутрішнього діяння, цього єдиного засобу до спілкування з Богом, люди стають непотрібними для Бога, як Бог оголосив допотопним прогресистам. Однак Він дарував їм 120 років на покаяння. Мною доручено книгопродавцю пану Глазунову представити Вашій Високопреподобності екземпляр моїх творів, коли вони вийдуть з друку. Прошу прийняти прихильно, і бути поблажливим до мого недоумку. Доручаючи себе Вашим святим молитвам, з почуттями щирої відданості та поваги маю честь бути Приношу Вам щиру подяку за спогад Ваше про мене. Вам 61 рік, і мені 57. Літа [ніби] не великі! Але я вже закінчую життя моє, бо зли були дні мої, за словами Патріарха Якова. Здоров'я у мене від природи слабке: труднощами життя воно зруйноване. Найбільша трудноща була моральна: у моєму новоначалії я не міг знайти ченця, який був би живим зображенням аскетичного вчення Отців православної Церкви. Бажання наслідувати цей напрям, через свідомість правильності його, поставило мене в становище опозиційне по відношенню до всіх і ввело мене в боротьбу, з якої пальцем Божим, єдино пальцем Божим, я виведений у Бабаївську усамітнення, якщо тільки виведений. І на того, що відійшов, як бачите, піднімають голос; і піднімають його з тієї ж причини: через ухилення від вчення Святої Церкви і прийняття понять неприємних, навіть ворожих до цього вчення. Щодо монастирів я вважаю, що їхній час закінчено, що вони зотліли морально і вже знищилися самі в собі. Вам відомий батьківський шлях, що полягає у духовному подвигу, заснованому на тілесному подвигу в розумі. Знову Вам відомо російське монашество: вкажіть на людей, які проходять цей подвиг правильно. Їх нема. Існує за деякими монастирями тілесний подвиг, і більше на показ людям. Про Макарій Оптинський рішуче відкидав розумне діяння, називав його причиною принади, і викладав одне тілесне виконання заповідей. Але св. Ісаак С каже, що тілесне діяння без душевного – соски сухі та ложесна безплідні: це видно на вихованцях Оптиної пустелі. Але о. Макарій у наш час був найкращим наставником чернецтва, діяв за своїми поняттями, з метою угодження Богу і користі ближнім, при значному самовідданні. Якби, як Ви кажете, і зважилися відновити чернецтво, то немає знарядь для відновлення. Нема ченців! а актор нічого не зробить. Дух часу такий, що скоріше має чекати остаточних ударів, а не відновлення. Нехай спасає свою душу, сказали святі Отці. Про ухилення від громадського служіння не шкодуйте і не думайте, що я міг би в ньому принести якусь користь. За духом моїм я рішуче чужий духу часу, і був би тягарем іншим. І тепер терплять мене милостиво тільки тому, що перебуваю в далечінь і глушині. У «Домашній Бесіді» поміщений відгук на критику Матвєєвського єдино з метою оголосити вчення Отців православної Церкви для її дітей. Врятуй Вас Господи за любов і увагу, яку Ви надаєте черниці Марії Шаховій. І на ній можна бачити, як напрямок з вчення святих Отців у наш час нетерпимий. Не терплять його від того, що чужі йому, не знають його, не вивчали його, анітрохи не зайнялися ним. Кажуть, що нині в книжкових крамницях обох столиць зовсім припинилася витрата на духовні книги, або вона така мала, що можна визнати її припиненою. Усьому, що сказано у Писанні, належить бути. Вашої Високопреподобності покірним слугою Дуже вірно зобразив першомученик Стефан хворобу своїх сучасників (Дії 7. ​​51). Ненависть до Святого Духа є від прийняття неприємного духу, який може вкрастись непомітно при дії властивого собі слова. Ваша Високопреподобність, Високопреподобний отець Антоній! Ви вгадали: ваш лист прийшов до мене на Страсному тижні. Дякую Вам за спогад, та вітаю зі Світлим Святом. Коли побачу вас віч-на-віч? Про чернецтво я писав Вам, що воно доживає в Росії, та й усюди, даний йому термін. Відживає воно вік свій разом із християнством. Відновлення не чекаю. Відновити нема кому. Для цього потрібні мужі духоносні, а нині, навіть частково писані Отцями, при поясненні їх душевним розумом, яким був о. Макарій Оптинський, і [х] немає. Правда: і нині деякі розпалені верхогляди, навіть з оптинських, беруться за підтримку чернецтва, не розуміючи, що воно є великою Божою таємницею. Спроби таких людей лише смішні і жалюгідні: вони викривають їхнє глибоке незнання і доль Божих і діла Божі. Такі розумники та ревнителі, що не зроблять, все на шкоду. Помітно, що древній змій вживає в знаряддя множення в монастирях житейської багатопіклливості і подьяческого характеру, чим рішуче знищується дух чернецтва, сповнений святої простоти. – Треба підкоритися самим Божим припущенням, як це чудово викладено в молитві святих трьох отроків, вкинутих у піч Вавилонську. У сучасному чернечому суспільстві втрачено правильне поняття про розумне діяння. Навіть зовнішня благочинна поведінка, яка була введена в Опт. Пустелі о. Леонідом і Макарієм майже всюди залишено. Ви правду кажете, що й у юності моїй не знайшов старця, який би задовольнив мене; але це можна ще приписати і тому, що я не шукав як слід, не вмів шукати, не мав достатніх коштів на те. Найзадовільніше обличчя, з яким довелося зустрітися, був чернець Нікандр, просфорник Бабаєвського монастиря, чоловік благодатний. З ним розмовляв і 1847 року. Він досяг вищого успіху в розумній молитві, проходив цей подвиг дуже просто, звичайно, не був у славі у людей. Насамперед розумне діяння було дуже поширене і між народом, який ще не зазнав впливу Заходу. Тепер усе викоренилося, залишилася личина благочестя; сила вичерпалася. Можливо, десь, як найбільша рідкість, криється якийсь залишок колишнього. Без істинного розумного діяння чернецтво є тіло без душі. Настала весна: не забариться літо і жнива. Про чернецтво о. Нікандр розумів так само, як я розумію. Він називав монастирі пристанями, за призначенням, даним їм від Бога; говорив, що ці пристані звернулися в безодні, в яких шкодять і гинуть душами багато таких людей, які серед світу проводили дуже хороше життя. Деяким, хто його запитував, радив остерігатися від вступу до монастиря. Потрібно знати суттєво нинішнє становище монастирів, які можуть ще здатися для верхоглядів місцями порятунку. Принаймні в обранні монастиря має бути надзвичайно обережним та обачним. Якщо надумаєте відвідати мене, то привезіть з собою Ваші вірші. З них я читав одне. Чекаючи цього приємного часу, прошу пам'ятання Вашого про мене у святих молитвах Ваших. З почуттями досконалої поваги та щирої відданості маю честь бути Єпископ Ігнатій. 21 квітня 1864 року. Щиро дякую Вам за відвідування мене, грішного: цим відвідуванням доставлено мені сердечну втіху. Особливо вдячний Вам за те, що Ви захотіли познайомити мене з Вашими віршами, з Вашим прекрасним талантом, якому даю всю справедливу ціну. Мати Марія, після від'їзду Вашого, ще прочитала мені деякі твори Ваші. Усі дари Бога людині варті поваги. Дар слова, безсумнівно, належить до найбільших дарів. Їм уподібнюється людина до Бога, що має Своє Слово. Слово людське, подібно до Слова Божого, постійно перебуває при батькові своєму та в батькові своєму – розумі, будучи з ним єдино і разом відокремлюючись від нього невідокремлено. Слово людське відомо одному розуму, з якого воно постійно народжується і тим висловлює існування розуму. Існування розуму без слова і слова без розуму ми не можемо уявити собі. Коли розум захоче повідомитись розуму ближніх, він вживає для цього своє слово. Слово, щоб придбати здатність спілкування, вдягається у звуки чи букви. Тоді нематеріальне слово робиться хіба що речовим, перебуваючи по суті своїй незмінним. І Слово Боже, щоб почати спілкування з людьми і врятувати їх, улюднилося. При ґрунтовному погляді на слово людське стає зрозумілою причина суворого вироку Господнього, яким визначено і сповіщено, що люди дадуть звіт у кожному пустому слові. Божественна мета слова в письменниках, у всіх учителях, а більше в пастирях – настанова і порятунок людей: яку ж страшну відповідь дадуть ті, які звернули засіб побудови і порятунку до розбещення і погублення! – Святий Григорій Богослов писав віршами з піднесеною, глибоко благочестивою цілією: доставити християнському юнацтву читання та зразки в поезії, зробити для них непотрібним вивчення язичницьких поетів, що дихають хтивістю та іншими пристрастями, що дихають богохульством. Щиро бажаю і для Вас мети Богослова, знаходячи Вас здатною певною мірою задовольнити цю мету, – і ваша вина буде багато на землі і на небі. Покладіть на себе ярмо цієї мети, як зобов'язаний свого часу подати звіт у даному Вам таланті Подавцю його. Покладіть на себе працю досягти цієї мети. Займіться постійно і смиренно, усунувши від себе всяке розпалювання, молитвою покаяння, якою Ви займаєтесь; з неї почерпайте натхнення для Ваших писань. Потім піддайте вашій суворій критиці писання, і, при світлі вашої совісті, освіченої молитвою покаяння, викиньте нещадно з Ваших творів все, що належить до духу світу, що чуже духові Христовому. Горе сміється нині! Це – слова Христові! це – визначення, яке вийшло від Бога! Неможливо усунути їх жодним словом вибачення. Судячи себе і розглядаючи себе, Ви побачите, що кожне слово, сказане і написане в дусі цього світу, кладе на душу печатку свою, якою зображується засвоєння душі миродержцеві. Потрібно в таких словах, вирваних захопленням і незнанням, покаяння. Необхідно встановити в серці запоруку вірності Христу, а відпадання серця від вірності, через немочу нашу, лікувати негайно покаянням і усуненням від себе дій, навіяних невірністю, зроблених під впливом духу і духів, які нам лестять і разом прагнуть нашої смерті. В моїй уяві вже малюється книга віршів Ваших, Ваших піснеспівів, гідно іменованих і священними, і витонченими. О! нехай побачу подію мого очікування, нехай зрадію про неї радістю духовною! - Про себе не говорю Вам нічого: Ви побачили більше, ніж скільки можу сказати. І ще завдяки за працю, прийняту Вами для відвідування мене, закликаючи на Вас благословення Боже і просячи Ваших святих молитов, з почуттями щирої відданості і поваги маю честь бути Вашого Високопреподобності покірним слугою. Е Ігнатій. 11 серпня 1864 року. Прийміть моє старанне вітання з наступаючими святами та Новим Роком. Водночас прошу у Вас вибачення у тривалому мовчанні, причиною якого є те, що я від хворобливості сам не свій. Безсумнівно те, що у Ваших віршах зустрічається те почуття, якого немає в жодному світському письменнику, який писав про духовні предмети, незважаючи на виразність їхнього вірша. Вони постійно спадають у своє чуттєве, і святе духовне перетворюють на своє чуттєве. Душа не знаходить у них задоволення, їжі. Який прекрасний вірш в «Аббадоні» Жуковського! і як натягнуте почуття! Зрозуміло: у душі письменника був ні правильного розуміння описуваного предмета, ні справжнього співчуття йому. Через відсутність істини він написав її і для розуму і для серця, - написав хибну мрію, яка не може знайти співчуття в душі розумного і істинно освіченого, тим більше благочестивого читача. Мені дуже подобався спосіб Пушкіна стосовно його творів. Він піддав їх найсуворішої власної критики, охоче користуючись і зауваженнями інших літераторів. Потім він нещадно виморював у своїх творах зайві слова і вирази, також слова і вирази натягнуті, важкі, неприродні. Від такої вичистки та вироблення його твору отримували незвичайну чистоту мови та ясність сенсу. Як вони легко читаються! у них немає слова зайвого! Чому? від нещадної вичистки. Почитавши Ваші вірші і давши в собі сформуватися враження від них, знаходжу, що і Вам потрібна ця праця. Як ваші твори легко читаються! сказав Пушкіну його знайомий. Від того, відповідав Пушкін, що пишуться і виробляються з великими труднощами. Смію сказати, що я намагаюся триматися цього правила. Мій збирач, розумний чернець, років 50-ти, повернувся з Кавказу та з приволзьких губерній. На Кавказі прийнятий був дуже привітно, але назбирав мало через збіднення країни від неврожаїв, а більше через загальне та швидке охолодження народу до Церкви. Йому казали мої знайомі: тільки три роки Владика від нас, а йому не впізнати тепер народу, так він змінився. У Саратові Преосвященний підписав книгу для збору на місяць; після цього збирач був прийнятий лише у два будинки; у кожному дали йому по 15-ти коп. Тим часом будується у місті величезний театр, ніби якийсь Кафедральний Собор. Богомольці, що приїжджають сюди, з інших губерній кажуть, що монастирі, що містяться милостиною, занепадають, через зміну, що пішла в напрямку всього народу. Живемо у вік найшвидшого прогресу. Просячи Ваших святих молитов і закликаючи на Вас благословення Неба, з почуттями досконалої поваги та щирої відданості маю честь бути Єпископ Ігнатій. 16 грудня 1864 року. Приношу Вам щиру подяку за Ваш лист від 1-го лютого. Здивувало мене Ваше привітання з поправленням мого здоров'я, тим більше, що отримано мною таке привітання від багатьох. О, коли б це було справедливо, хоч певною мірою, і мені дана була хоч деяка келійна діяльність, – келійна, не більше того. Справа в тому, що з половини вересня приймаю ліки, які дуже жене золотушні та ревматичні мокротиння, але разом з тим робить крайню знемогу і забирає всі здібності та всю можливість займатися. Судячи з великої кількості відокремлюються мокротиння, можна зробити висновок, що природно наслідувати полегшення від хвороби, хоча деякому, після закінчення курсу лікування. Здивувало мене, що Ви пам'ятаєте день мого народження! Врятуй Вас Господи! Воля Божа нехай відбувається над нами. На землі немає міцного світу: такий світ у небі. Європейські народи завжди заздрили Росії і намагалися робити їй зло. Природно, що й на майбутній час вони будуть слідувати тій самій системі. Але великий Російський Бог. Молити слід Великого Бога, щоб Він зберіг духовно-моральну силу нашого народу – православну віру. Принаймні мені, за страшної немочі моєї, хотілося б у покаянні заплющити очі, доки не замовкло в храмах Божих славослів'я Бога. Прошу і Ваших святих молитов за мене, грішного, і за весь православний народ наш. Благословення Боже нехай спочиває над Вами і над довіреним Вам братством. З почуттями щирої відданості та поваги маю честь бути Е Ігнатій. 13 лютого 1865 року. P.S. У Петербурзі закінчується друкуванням моя книга в 2-х томах під назвою «Аскетичні Досліди». З неї читали Вам розмову старця з учнем про Ісусову молитву. Надрукування має закінчитися в останніх числах лютого чи перших березня. Постарайтеся доручити будь-кому ухвалення екземпляра, призначеного для Вас, від Петра Олександровича, що квартирує біля Знамення на Лігівці в будинку Фрідерикса, у мебльованих нумерах Щербакова. Високопреосвященніший Владико Милостивий отець і Архипастир! Нижче дякую Вашому Високопреосвященству за відповідь, якою Ви мене удостоїли і за довіреність до мого погляду на Ваші твори, погляду потьмареного і пристрастей і миру, який знищує нашу духовну пильність своєю строкатістю. Лише чиста та тиха вода відбиває небо. Оглянути будівлю, дуже високу, потрібна лествиця; основа будівлі глибока, тверда і з багатьма схованки не можна повірити без світильника і дороговказу. Страшно поглянути вниз з величезної висоти, і важко відчувається в глибині. Не усвідомлюю в собі достатніх сил для огляду та оцінки Ваших творінь, тому саме, що ніхто з моїх сучасників – письменників духовних за професією та аскетів за життям – не досягав стільки тієї висоти батьківських писань та її глибини, як Ваше Високопреосвященство. Про це я говорив колись колишньому обер-прокурору графу Толстому. Він був дещо здивований моїми словами: тоді Ваші твори були менш відомі і небагатьом і не всі в сукупності. Тепер Його Сиятельство може повірити мої слова насправді, якщо він читає духовні книги. Усвідомлюючи завжди велику кількість Ваших духовних знань і Ваших праць, я завжди усвідомлював і в собі нездатність наслідувати Ваш приклад, і через моє життя, що протікало до знайомства з Вами в мирській метушні, і з моєї дещо засмученої уяви, яка завжди своїми фарбами розцвічувала духовні нариси, які вимагали не я. Завжди у світ певне коло православ'я вносило свої довільні надбавки, і багато праці варто було підкорити розум у простоту вірування. Знаючи духовне життя тільки з досвідів над самим собою, я повинен зізнатися в крайній незрілості, в безсиллі керувати самим собою, у незнанні управління іншими, у відсутності тієї проникливості в розрізненні добра і зла, яка в наші роки колись давалася як дар користі ввірених нам душ. І в духовній сліпоті. Тому, якщо насмілюсь зробити мої зауваження, то попередньо прошу приймати їх у міру мого незнання. Дозвольте розпочати. На сторінці 649 1-го тому Ви говорите про Ваші скорботи і про людину, яку називаєте ворогом. Навряд чи нам дозволено досвідом виставляти наші душевні страждання: світ радіє нашим скорботам і усвідомлює нас уже переможеними, якщо ми випустили хоч єдиний болісний крик. Він забуває Йова, виправданого при зухвалості та друзів його, звинувачених Небом, хоча вони й були розсудливими. Нещодавно попалися мені вірші Некрасова, у яких є вірші, близькі до моїх думок. Це йдеться про хворого, забутого солдатика, який умирає у відпустці у матері: «Не любив, добродію, розповідати він про життя своє військове; гріх мирянам показувати душу Богу приречену; говорити – гнівити Всевишнього; окаянних бісів радувати; щоб не казати слова зайвого; на ворогів не підсадити». Німота перед смертю належить християнину. В<аше> В<и-сокопреосвященств>о, у відпустці і в рідному домі Матері-Церкви, побиті випробуваннями: покрийте мовчанням все, що зазнало Вами. При 2-му виданні можна випустити з застереженням, що це робиться не з неправдивої обережності, а [за] деякому роздумі. Приношу мою бідну подяку за багатий дар Ваше: за два томи Ваших творів. Деякі мені відомі, інші читаю з увагою, навчаючись з них багато чого, забутого: нам так властиво забувати душекорисне і пам'ятати колишнє, малоповчальне, але те, що залишило в крові нашій свої тцсс-графічні відбитки! Вибачте, що написав грецьке слово, зв'язавши його з греко-російським: інакше не можу висловити свою думку. Кров'яна наша душа, т. е. все життя, що рушить наше тіло і одержала з дитинства зовнішні, тутешні враження, образи світу цього минущого, часто зовсім забуває про свій тонкий, чистий дух, вищий її, забуває або не знає про таємницю серця свого, забуває благодатні, до того ж людину робить всього душевною, а не духовною, і кров'ю своєю, як густим непроникним туманом, оточує розум і предносить перед ним свої образи і часто фантазії. На жаль! як важко полегшитися від цієї кривавої густої пліви, як важко стати кристалом духовним, що пропускає промені світла! У творах Вашого Високопреосвященства так багато скарбів, прихованих від світу, стільки недоступного для душевних, подібно до мене людей, що мало хто дасть їм справжню данину здивування. А тим часом – це все набуття Вашого досвіду та любові до батьківських писань. У ці дзеркала, що відбивають Божественне світло, Ви часто дивилися: тому і на Ваших творах він відбивається. Вибачте мою непотрібну похвалу: щоб сказати її, треба було слабкий ум мій примушувати до доброго: він усе гасає по зовнішніх предметах. Тому скажу для відпочинку собі про зовнішнє. Сумна кончина Спадкоємця 7 , цього стебла царського дерева, що зав'яв в іноземній теплиці, що не відігрівся від чужого сонця, гірко мене вразила тим, що він поник головою на чужій землі, на землі, завжди нам недоброзичливою, обраною Богом для страти нашої! Союзи царів Юдейських із царями Ізраїльськими-Самарянськими ніколи не благословлялися Богом. Не благословлялися ніколи наші спілки з Францією. Лікуватися слід було або за своїх святих мощів, або на Кавказі, а вмирати на своїй землі. Смерть його в Ніцці, рано чи пізно, у майбутнє, можливо, царювання, може дати привід до самозванців. У дні звістки про Його кончину тут була сильна снігова буря, що покрила на аршина землю снігом: щось грізне провіщається з його позбавленням. Моя мізерна напіврозвалилася обитель досі ледве набуває деякого, і то малопристойного, вигляду. Чи нам корисно відновлювати приречене на близьке, можливо, руйнування. Але воля Божа нехай буде. Прошу обителі своєї і собі, недостойному, Ваших святих Архипастирських молитов та благословення, з моєю глибокою вдячністю за Ваші милості та досконалою пошаною маю бути Ваша Високопреподобність, Найулюбленіший за Господа батько, Ігумен Антоній! Приношу Вам щиру подяку за Ваш лист від 25-го травня і за відгук Ваш про «Аскетичні Досвіди». До подяки додаю і прохання. Поступово читаючи «Досліди», не відмовтеся записувати Ваші зауваження. Вкажіть, що знайдете неясним, неповним, неправильним, – і, свого часу, повідомите мене. Намагаюся скористатися зауваженнями, щоб зробити у книзі поповнення та виправлення, визнаючи цю книгу ніяк не моєю власністю, а надбанням християнського, православного суспільства. Жаль Петербурга, не вперше страждає від свого неглибокого моря. Прописуване Вами про розкольників надруковано не лише у «Дусі Християнина», а й у «Християнському Читанні» 1864 року, у грудневій книжці. Обставина це найбільшої важливості. Моє здоров'я у звичайному становищі, а виснаження, здається, що множиться та множиться. 0 Ігумен і Петро Олександрович приносять Вам щиру подяку за спогад про них, дбають про приведення монастиря в порядок і заспокоєння мене. І тут погода дуже холодна. Тільки одного разу я міг вийти в гай. Доручаючи себе Вашим святим молитвам і закликаючи на Вас благословення Боже, з почуттями щирої відданості та поваги маю честь бути Е Ігнатій. 30 травня 1865 року. Приношу Вам щиру подяку за зроблену Вами зауваження щодо деяких виразів на сторінці 649 першого тому «Дослідів». З тією ж щирою подякою прийму і подальші зауваження Ваші: книгу вважаю не моєю власністю, а власністю всього християнського суспільства, і, з цієї причини, визнаю за особливу ласку – працю благонамірних і знаючих осіб, що полягає в ретельному перегляді «Дослідів» і в повідомленні мені можливостей, якими постараюсь. У згаданому Вами місці не йдеться про жодну особу саме: викладена теорія святих аскетів, повірена практикою. Теорія ця надзвичайної важливості, саме тоді, коли перевіряється досвідом. Це – дія діяльної віри. Людина утворюється цим становищем: тому на всьому просторі «Дослідів» висловлюється дія становища. Стаття написана 1847 року. Особи – діячі того часу – усі вимерли; те, що відбулося, приписано всюди 8 в «Дослідах» улаштуванню Промислу Божого, і тому не відноситься до жодної особистості. Промисл Божий повсюди виправданий, а той, хто зазнавав скорбот, всюди звинувачений. Смію думати, що подібне висловлено багатьма Батьками, навіть апостолом Павлом у його посланнях, і зовсім у тому ж дусі і сенсі. Факти залишаються фактами. Дії, які виправдовуються по відношенню до Промислу Божого, не перестають мати значення до діючих людей, і зло не можна назвати добром. Я переживав у Сергієвій Пустелі ту епоху, під час якої невіра і зухвале насильство, назвавшись православ'ям, руйнували нашу стару церковну ієрархію, насміхалися і знущалися з усього священного. Результати цих дій досі відчуваються дуже сильно. З милості Божої бажаю всім пробачити все – більше – нікого не вважати провиненим переді мною; але дії ворогів Церкви та Христа бажаю розуміти та визнавати тим, що вони є. Адже й антихрист назве себе Христом. Адже і його явище має визнавати справедливим попущенням Божим; але самій особі та її діям ціна – своя. Положення, на яке наведена Церква, ясно викладено у грудневій книжці «Християнського читання», у статті: «Нові видання з розколу», сторінка 440. Про Юстин та Петро Олександрович дякують Вам за спогад про них. Ви кажете справедливо про о. Юстині. Я маю до нього і почуття поваги і почуття вдячності. Е Ігнатій. 18 червня 1865 року. Приношу Вам щиру подяку за спогад Ваше про мене; і дякують Вам о. Іустин та Петро Олександрович. Ви не забули і меншу братію! врятує Вас Господь. Зауваженнями на «Аскетичні Досвіди» Ви зробите мені справжню ласку: бо я визнаю цю книгу не моєю власністю, а власністю всіх сучасних подвижників православної Церкви. З цієї причини бажаю поповнити і виправити її наскільки можна моєю, таким чином приготувати її в більш задовільному вигляді до другого видання. Ймовірно, друге видання відбудеться не скоро, а може, дух часу зробить це видання зовсім зайвим: принаймні, я повинен виконати обов'язок мій перед ближніми. Про статтю «Дня» мені казали, що вона є памфлет протестантський, у якому повторено вигуки Лютера та братії. Ми такі немічні, що не можемо протистояти жодному нападу: одна надія на Господа Бога, який обіцяв пощадити Содом і Гоморру заради десяти праведників, якби вони знайшлися в цих містах. Здоров'я моє майже в такому положенні, в якому Ви його бачили; успіх у хворобливості полягає в крайній знемозі та у залишенні через це знемогу всіх кабінетних занять. Просячи Ваших молитов і закликаючи на Вас благословення Боже, з почуттями щирої відданості та поваги маю честь бути P. S. У січні Петро Олександрович вважає бути в Петербурзі. Ваше Високопреподобність, Високопреподобний о. Ігумене Антонію! Приношу Вам щиру подяку за спогад Ваше про мене. Лист ваш тим особливо втішив мене, що сюди долетіли дуже перебільшені чутки про пожежу у вашому монастирі, і я побоювався за ваше здоров'я. Якщо ж згорів один, відомий мені, готель, то втрата нікчемна. Помітно, що звідусіль рухається буря на монастирі, які, за своїм суттєвим значенням, прийшли в стан не кращий за Ваш готель, що згорів. Релігія загалом у народі падає. Нігілізм проникає у міщанське суспільство, звідки недалеко й до селян. У багатьох селян з'явилося рішуче байдужість до Церкви, з'явилося страшне розлад. Підрядники, сусіди місцевого монастиря, одноголосно скаржаться на втрату совісті в майстрових. Успіх у всьому цьому йде з незвичайною швидкістю. Архімандрит Єпіфаній відомий мені за Кавказом: чому з усією рішучістю можу сказати, що він не є автором статті «Дня», підписаної літерами ZZZ. Або звалюють на нього, або він сам приймає на себе, знаходячи це вигідним для себе. Ми живемо дуже тихо, поклавшись на Господа, Який і в час антихриста буде керувати рабів Своїх і готувати їм місця і засоби для спасіння, як це засвідчено в Апокаліпсисі. Про Юстин та інші браття, які Ви згадували, дякують Вам за спогад і просять Ваших молитов. П А ч перебуває у Петербурзі: чекаємо скоро сюди. Приношу Вам щиру подяку за спогад Ваше про мене та за добрі Ваші бажання. Дякують Вам за спогад о. Іустин та послушник Василь. Петро Олександрович перебуває у С.-Петербурзі спостереження друкуванням 3-го і 4-го томи моїх творів. Минула осінь і нинішня зима, досі були дуже важкими для мене; особливо біль у нижній частині грудей і знемога не давали займатися ні листом, нижчим за читання. Втішаюся звісткою, що відокремлена, скромна та мальовнича обитель Черменецька відновлюється при опікувальному та освіченому управлінні Вашому. Дух часу, подібно до вихору, завиває сильно, і рве, ламає багато. Це передбачено Писанням, яке в поведінці та образі думок трьох юнаків, описаних Даниїлом пророком, дало нам вказівку та приклад для нашого способу думок та поведінки. Просячи Ваших св. молитов і закликаючи на Вас благословення Боже, з почуттями щирої відданості та поваги маю честь бути Єпископ Ігнатій. 24 грудня 1866 року. Лист Ваш прийшов до самого дня мого народження, яким закінчується шосте десятиліття життя і починається сьоме. Дякую Вам за постійне пам'ятання про мене! дякую за вітання! Припущення Божий і відступ язичницьких народів від християнства, заради їхнього язичництва, передвіщено Писанням. Богові завгодно, щоб ми жили в ці часи: чому належить змиритися під міцну руку Божу і смиренномудрувати, наслідуючи смиренномудрість трьох отроків, яких релігійне становище дуже схоже на становище релігії сучасне. Юстин і Вася дякують Вам за спогад про них. Петро Олександрович перебуває у Петербурзі, де закінчують друкуванням 4-й том моїх творів, призначений для монашествующих. Доручаючи себе вашим молитвам і закликаючи на вас благословення Боже, з почуттями щирої відданості та поваги маю честь бути Єпископ Ігнатій. 6 лютого 1867 року. Сергій Ісаков 9 . Олексій Полікарпович Бочков Біографічний нарис Якщо значення Оптіної Пустелі для російської духовного життя XIX століття більш-менш прояснено і якщо виявлено зв'язки з нею найбільших російських письменників минулого століття (Н. В. Гоголя, Ф. М. Достоєвського, Л. Н. Толстого) 10 , то цього зовсім не можна сказати про російських літераторів «другого ешелону». Їх особисті та творчі контакти з Оптіною Пустелем ще майже зовсім не вивчені, вплив оптинських старців та їх вчення на творчість цих письменників ще не стало предметом дослідження. В силу цього глибинний вплив Оптіної Пустелі на російський історико-літературний процес ще далеко не визначено, та й дослідження впливу Оптіної, наприклад, на творчість Ф. М. Достоєвського або К. Н. Леонтьєва значною мірою виявляється позбавленим такого необхідного в даному випадку історико-культурного та історико-літературного фону. Цей нарис присвячений Олексію Полікарповичу Бочкову, забутому, але дуже цікавому письменнику 1820–1860-х років, цікавій особистості, людині незвичайної долі. Його біографія досі рясніє «білими плямами» і повна таємниць 11 . Певною мірою я розглянув 12 ранніх робіт Бочкова, починаючи з середини 1820-х років, але його пізніші роботи, 1850–1860, які здебільшого не були опубліковані, залишилися недоторканими. Більше того, воно не дійшло до нас повністю; відомо, наприклад, що «Записки» і щоденники Бочкова були або втрачені після його смерті, або знищені 13. Багато його віршів відомі нам лише зі згадок у його листуванні 14. І все ж в архівах 15 збереглося досить багато його творів 1850-60-х років, і по них можна судити про пізнішу творчість Бочкова. Особливий інтерес представляють зв’язки Бочкова з Оптиною Пустинню, які відображені в його творчості. А. П. Бочков народився 14 березня 1803 року в Петербурзі 16 в сім'ї багатого купця, власника знаменитих бочківських лазень, які приносили сім'ї великий дохід. Батько Олексія Полікарович рано помер, і вихованням його займався дід, який постарався дати онуку хорошу освіту. Він навчався в одному з найкращих іноземних пансіонів у столиці, де ґрунтовно вивчив французьку та трохи навчився німецькій та англійській мовам. Бочков вже в юні роки був чудово начитаний, - "чудово малював ... і мав дар дуже легко складати вірші" 17. Талант художника, любов до малювання він зберіг до кінця життя: в Рукописному відділі Інституту російської літератури (Пушкінського Дому) РАН і в Центральному Державному Історичному Архіві; малюнки пером або олівцем часто зустрічаються і в листах Бочкова. У 1822 або 1823 Бочков одружився з дочкою відомого петербурзького цукрозаводчика П. І. Пономарьова, Ганні Прокоп'євні (1805-1827). Родинні зв'язки сприяли тому, що молодий чоловік, який жваво цікавився словесністю, увійшов до кола столичних літераторів, близьких до А. Є. Ізмайлова, видавця журналу - "Благонамірний" (А. Є. Ізмайлов входив у гурток С. Д. Пономарьової 20). років не в усьому збігаються з поглядами кола Ізмайлова. декабристів, якому вдалося вилучити з паперів комісії художні твори та листи заарештованих учасників повстання, знайомиться з ними 22 . Відомо п'ять листів Бочкова до А. А. Івановського 23 , який пізніше, в 1828, познайомив його з Пушкіним 24 . Ці листи вражають чудовим знанням їх автором тогочасної російської словесності, тонкими та розумними спостереженнями над її явищами, і не меншою мірою духом лібералізму. «Листи Бестужева, мій любий друже, – писав Бочков, – я читав майже зі сльозами. Думка, що він загинув назавжди для нас і що ця втрата не скоро винагородиться, вбивала мене. Його заслуги важливі для нашої словесності ... Бестужев перший привів їх (молодих письменників. - С. І.) до одного вівтаря, показав їм благородну мету: славу Росії, і засіб - полум'яну любов до батьківщини і знання старовини. Але «Полярна зірка» незабаром закотилася. Бестужеви, Рилєєв, Корнилович, Кюхельбекер – скільки надій загинуло!.. Бідолашні наші письменники! Як немилосердно клює вас цензура» 25 . Листи Бочкова показують, наскільки увійшли у свідомість людей тієї епохи літературні погляди декабристів, які знайшли вираз у статтях А. А. Бестужева, В. К. Кюхельбекера та К. Ф. Рилєєва. Бочков слідом за декабристами дорікає Карамзіна, Жуковського і навіть Пушкіна в наслідуваності, у дотриманні іноземних зразків; Найбільшою заслугою письменників-декабристів вважає твердження ними самобутньої оригінальної російської літератури. Бочков висловлює побоювання, як би після загибелі декабристів література не повернулася на шлях наслідування. Відповідно до поглядами декабристів на комедію Грибоєдова він не погоджується з відомим зауваженням Пушкіна на адресу «Горя від розуму», хоча в той же час цілком солідарний з Пушкіним і знову ж таки з декабристами у високій оцінці Крилова, якого намагається принизити Вяземський, що найбільше ставить І. І. До речі, високу оцінку «Горя від розуму» та захоплене ставлення до особистості Грибоєдова Бочков зберіг до кінця свого життя 27 . І проза Бочкова 1820-х років, в якій він звертається до популярної в російській літературі тих років лівонської теми, по суті є наслідуванням творів декабриста А. А. Бестужева-Марлінського. Це романтичні повісті 28 . Бочков явно слідує за повістю А. А. Бестужева-Марлінського "Вечір на бівуаку" (1823) і в своїй сентиментально-романтичній повісті "Нарвська станція" (1827), що залишилася в рукописі 29 . Вона відноситься до іншого різновиду тодішньої російської оповідальної прози - до жанру світської галантної повісті. Можна говорити про романтичний психологізм, що формується, в повістях Бестужева і Бочкова, причому на їх творах лежить настільки характерна для романтизму наліт ліризму, особливого «настрою». Їхні повісті стверджують свободу почуття, велич любові і виконані у Бестужева дещо сильнішою, у Бочкова менш помітною критикою великого світла, гордовитості, безсердечності, а іноді й аморальності його представників. Ніякими особливими художніми достоїнствами ця повість Бочкова не має, водночас вона й не опускається нижче за середній рівень зразків російської оповідальної прози тих років. Хоча Бочков друкувався мало, та й те, що він надрукував, з'явилося анонімно або ж під криптонімами А Б., Л. С. і Л. Л., проте в пам'яті сучасників він запам'ятався як напрочуд талановита і цікава людина. А. А. Івановський, характеризуючи примітного юнака, писав: «Краща освіченість і всі можливі таланти: музика, живопис, глибокий і багатосторонній погляд, захоплюючий дар слова, рідкісна здатність легко володіти піднесеним пером й у прозі, й ​​у віршах; добра, суворо чесна і висока душа, найкращий друг і рідний, прекрасна зовнішність, розумний, лагідний і привабливий вираз очей та обличчя; витончений тон і манери і водночас завжди чепурний одяг, гостинність, незалежний стан – все, що так щедро було з'єднане в ньому природою і фортуною» 30 . Івановському вторить Є. В. Аладьїн, характеризуючи Бочкова як людину, «користувалася любов'ю і повагою своїх співгромадян, гідного кохання та поваги сумлінних російських літераторів» 31 . У тому ж нарисі - "Знайомий незнайомець" (1824), розповідаючи історію знайомства автора з А. А. Івановським, Бочков жартівливо заявляв про себе: "Я, який сам писав у віршах і прозі і якого твори, особливо листи, були читані з захопленням; віршувальником свого часу» 32. Більш критично та суворо оцінював Бочкова А. А. Чумиков 33 . І ось настало миколаївське царювання, і для людей типу Бочкова виявилися закритими шляхи до суспільної та певною мірою і до літературної діяльності, всіх їх спіткали важкі переживання. До того ж Бочкову довелося зазнати удару і в особистому житті – 1827 року вмирає його дружина. Він довго сумував, був душевно хворий і переніс і тілесну тяжку хворобу... «Мені здавалося, – розповідав він згодом одному зі своїх знайомих, – що мої ноги витягуються як еластик і можуть обвиватися, подібно до мотузки, біля ніжки столу». Тоді він дав собі обітницю, що якщо цілком одужає, то піде в чернецтво 34 . Але Бочков, зважаючи на все, не відразу взявся здійснювати цю обітницю. Служба його не влаштовувала, і він, як пише А. А. Чумиков, «щоб не бути залученим до служби в столиці, приписався до ревельського купецтва, російська частина якого на той час не брала участі в міському управлінні» 35 . Спочатку Бочков поринув у вивчення філософії, але «прочитавши все, що можна прочитати французькою мовою, він охолодів до багатьох систем і людських розумів» 36 . Настав період розчарування у всьому. А. А. Чумиков, налаштований не надто доброзичливо до Бочкова, зауважує, що той у Ревелі початку 1830-х років здавався «нудним, не знаючим, куди подіти свою особу» 37 . Тоді, як багато людей тієї пори, що не знаходили дозволу питанням життя і буття, що мучили їх, Бочков робить крутий поворот до християнства. Пізніше він так характеризував складний процес свого духовного розвитку: «Боротьба з ворогом розумовим майже з раннього розвитку Думки; потім свавілля цієї думки та відступ її від християнства; страшні скорботи, повернення всією душею до лона Церкви» 38 . Бочков, залишивши малолітнього сина тестю, вирішує піти в монастир. Однак його уявлення про справжнє чернецтво перебували у явному протиріччі з реальною практикою тогочасного монастирського життя в Росії. «Йому, внаслідок його надто ідеальних понять про чернече життя, ніяк не вдавалося відкрити для постійного перебування такий монастир, який цілком задовольняв би його бажанням, тому він перебував у кількох (вірніше було б сказати – у багатьох. – СІ.) монастирях», – писав А. А. Чумиков4. На це вказують інші сучасники. «Довго придивлявся він до чернечого життя і до монастирського ладу, живучи то в тій, то в іншій обителі, але ще нікуди не вступаючи, а перебуваючи скрізь як гість і богомолець. Він щиро любив чернецтво і склав собі про нього поняття по оповіді древніх подвижників, а тому і не знаходив ніде здійснення створеного його думкою первообраза »41. Ці обставини знайшли вираз у щоденнику Бочкова: «Відновлення чернецтва, благолепия церковного та внутрішніх світильників – ось що б хотів я бачити до смерті моєї: мантиями покритих Ангелів і таїнства неба в долених храмах! Вранішню тиху, молитовну і полудень світлий, Святу Літургію та вечір церковний, покаяний, зворушений, не грішний. І ще похід на голос Нареченого, і ще приготування до труни. Як речові заняття та піклування про тіло відкидають людину від храмів Божих! Чи не можна й найменше діло освятити молитвою, мовчанням, розумним діянням? Про це дбали преподобні Отці наші. За молитви їх, Господи, помилуй, вразуми, виправи і спаси мене, грішного! 42 Немає нічого дивного, що мандрівки Бочкова монастирами тривали і після того, як він уже став на шлях чернецтва. Коли ж Бочков став на цей шлях? Перший його біограф стверджував, що такі «ходіння» по монастирях почалися з 1828 43 . Ця дата викликає певні сумніви. Адже сам Бочков зазвичай посилався на середину 1830-х років, коли він порвав зі світським життям, перестав писати вірші і навіть читати журнали 44 . Але, можливо, й раніше він відвідував якісь монастирі у пошуках душевного заспокоєння. Остаточно Бочков вступив на монастирський шлях у 1837 році, коли став послушником Троїце-Сергієвої пустелі, де намісником був архімандрит Ігнатій (Брянчанінов) 45 . Саме архімандрита Ігнатія Бочков вважав своїм «духовним батьком і першим наставником у чернечому житті» 46 . Розповівши в одному листі про блукання свого духу, Бочков зазначав: «І потім як конфірмація після криваво-серцевого хрещення, як помазання Святого Духа – знайомство з Преосвященним Ігнатієм і святими Отцями, до того мені зовсім не відомі» 47 . Історія взаємин Бочкова з Преосвященним Ігнатієм, з яким він перебував у листуванні, – це захоплююча історія багаторічного спілкування двох оригінальних особистостей. Бочков надзвичайно високо цінував богословські праці Ігнатія, вважаючи його найкращим духовним письменником сучасності, водночас і дорікав йому, як йому здавалося, за невміння навести лад у керованому монастирі 48 . Важливо й інше: владика Ігнатій розпочинав свій чернечий шлях як учень першого знаменитого оптинського старця Леоніда, і проходив цей шлях під його наставництвом в Олександро-Свірському монастирі, у Площанській та Оптиній Пустелях 49 . Преосвященний Ігнатій у своїх богословських працях, зокрема у знаменитих «Аскетичних дослідах», дуже високо відгукувався про оптинських старців Леоніда і Макарію, ставлячи їх у приклад справжнього чернечого житія 50 . Треба сказати, що богословські труди святителя Ігнатія за духом близькі до того, чого вчили оптинські старці. Система поглядів Владики і оптинських подвижників на Церкву і чернецтво в основних рисах збігаються: їх об'єднує переконання, що врятуватися можна і без пустельництва, що необхідне внутрішнє вдосконалення за допомогою Ісусової молитви і що треба постійно спиратися на труди святих угодників Божих – Ніла твори Східних Отців Церкви. Можливо, що саме архімандрит Ігнатій спочатку привернув увагу Бочкова до Оптиної Пустелі та її старців. У монастирському «Літописі» під 1838 роком сказано: «У червні місяці, 14-го числа, проїздом з Києва прибув до Скита з Санкт-Петербурзької Сергієвої першокласної пустелі рясофорний чернець Олексій Полікарпович скитського начальника ієромонаха Антонія. Весною 1839-го року перейшов за своїм бажанням в обитель і працював у послуху спільно з братньою; а в червні того ж року поїхав до Калузької Тихонової пустині зі старцем ієросхимонахом Левом 51 , в ній і залишився на проживання; але незабаром і звідти вибув в іншу обитель у Північній Росії»52. В Оптиній Бочков став учнем о. Леоніда. В яку саме північноруську обитель вирушив Бочков з Тихонової пустелі, про яку він завжди відгукувався високо, ставлячи її не нижче за Оптіну 53 , невідомо. Принаймні, з 5 вересня 1840 по 27 лютого 1841 Бочков знову проживав в Троїце-Сергієвої пустелі 54 . Є непряме свідчення у тому, що взимку 1841 року знову побував у Оптиной. Однак це відвідування «Скитським літописом» не відзначено. Взагалі ж у роки Бочков відвідував багато монастирі, але особливо благотворним йому було перебування в батюшки Леоніда в Оптиної Пустелі. Ієромонах Леонід 55 , як і його наставник та соратник о. Феодор та інший його побратим за монашеством о. Клеопа залишилися на все життя для Бочкова зразками та прикладами; він називав їх великими старцями свого часу 56 . Можливо, що Бочков був одним із близьких учнів о. Леоніда. Він брав участь у ранкових (фактично нічних) читаннях Євангелія в Скиті у о. Леоніда 57 . Старець відповів на 14 запитань Бочкова; пізніше як питання, і відповіді них о. Леоніда було надруковано 58 . Оптинський подвижник жартома називав Бочкова "останнім римлянином", адже він іноді висловлювався в тому дусі, що чернецтво переживає останні часи і що воно падає від тих же причин, через які доведена була до падіння і Римська імперія - через розкіш, делікатність і людиноугодие5. (До цих тверджень Бочков неодноразово повернеться і пізніше.) Після смерті о. Леоніда Бочков взявся скласти його життєпис. Не покладаючись на згадку, він ретельно збирав матеріали про о. Леоніде і, зокрема, записав у Петербурзі дуже цікаві спогади архімандрита Йосипа про перебування ченців Леоніда і Феодора на Валаамі та в Алек-сандро-Свірському монастирі 60 . Ці відомості потім повторювалися у всіх біографічних нарисах про старця Леоніда. Однак Бочков не довів свою працю до кінця, хоча двічі брався за нього. Його записками пізніше скористався біограф старця Леоніда Климент Зедергольм та автор «Опису Іоанно-Предтеченського скиту Оптіної Пустелі» вчений монах Леонід Кавелін. У їхніх книгах наведено великі уривки з цих записок – опис скитських келій та розповідь про оточення старця у Скиті 61 . Записки Бочкова - своєрідний нарис особистості та діянь оптинського подвижника. Судячи з уривків, що збереглися, о. Леонід, його спосіб життя, його промови справили сильне враження на Бочкова і, мабуть, зіграли найважливішу роль подальшої його долі. «Я скажу ще про одну особливу властивість о. Леоніда, – писав Бочков, – у його присутності багато хто відчував внутрішній світ, заспокоєння серцеве та радість. Ті помисли, які здавались страшними, непереборними і невпинно турбували, – зникали при ньому, наче їх ніколи й не було. Це найліпше відомо чернецким, які страждали на свої духовні хвороби, мало відомі світові. Батько Леонід для багатьох був живою книгою: вчив ділом – що найбільше діє на наші почуття та нас переконує; вчив і словом – як розуміти євангельське повчання, як виконувати його і як лікувати їм наші немочі» 62 . У всьому цьому відчувається щось особисте, пережите та випробуване самим Бочковим. Про старця Леоніда Бочкова згодом згадував і у своїх листах 63 , і у творах на духовні теми 64 . «Подібним о. Леоніду бути – було б великою милістю Господа Бога нашого», – зізнавався він Є. Н. Шаховою в листі від 8 квітня 1864 65 . Бочков присвятив оптинському подвижнику вірш «Пам'яті отця Леоніда» (інша назва – «Плач на труні батька»), у якому створює яскравий образ старця, малює цілком достовірну картину його життєвої долі, його пригод та переслідувань. Склавши ярмо тяжкого правління, Ти ярмо послуху поклав; Залишивши явне Богослужіння, Ти явно людству служив. Я пам'ятаю твої лагідні поради І владу твою над серцем та розумом; І як легко було давати обітниці, Коли ти був порукою перед Творцем. І як легко тоді було порятунок, Коли ти дорогу вказував дітям: Шлях послуху, кохання, терпіння – Ти сам пройшов по цих сірих стежках. Ти не носив маси фарисейської, Відкритий і простий і серцем і обличчям; Ти жартами вчив твою родину, І діти були веселі з батьком 66 . Бочков і після смерті старця Леоніда неодноразово бував у Оптиній. Цілих чотири місяці, з 11 червня по 11 жовтня, він прожив тут у 1845 році, причому, як вказується в «Літописі скиту Оптиної Пустелі», «навмисне відклав виїзд», незважаючи на вимогу архієпископа Полтавського Гедеона 67 . Бочков знову прибув у скит Оптіної Пустелі 30 серпня 1847 року, повертаючись із Єрусалиму. На початку вересня він разом зі старцем Макарієм і ченцем Петром Григоровим відвідує І. В. Кірєєвського у його маєтку поблизу Бєльова. І лише 19 вересня, знову ж таки разом з о. Макарієм, Бочков через Тихонову пустель вирушає до Малоярославецького монастиря 68 , де на той час ігуменом був о. Антоній, тісно пов'язаний з Оптіною, і з яким іноді плутали Бочкова, також названого у чернецтві Антонієм 69 . В Оптинському монастирі Бочков зустрівся із засланим сюди за різке викриття влади валаамським ігуменом Варлаамом 70 . До великих старців свого часу Бочков відносив учня о. Леоніда майбутнього великого оптинського подвижника Макарія, з яким познайомився та близько зійшовся у свої приїзди до Оптіни Пустині. Саме йому Бочков надіслав у 1852 році щойно цитований вірш, присвячений о. Леоніду 71 . Згодом він листувався зі старцем. Єдиний опублікований лист старця Макарія Антонію Бочкову від 7 листопада 1859 року свідчить про те, що останній весь час підтримував зв'язки з Оптіною Пустелем і мав широке коло знайомств серед оптинських ченців, до цього кола входив і архімандрит Макарій, і батько ігумен Антоній 72 . Бочков високо цінував як особистість і спосіб життя старця Макарія, а й його листи, як зразок прекрасної духовної літератури 73 . У листі до Сергія Святогірця (у світі Семен Авдійович Веснін, 1814–1853), з яким Бочков перебував у жвавому листуванні, він стверджував, що «після отця Макарія не залишиться старців» 74 . Зауважимо, що Бочков написав передмову до публікації листів Сергія Святогірця 75 . Взагалі Оптіна у поданні Бочкова уособлювала собою справжню обитель 76 . І все ж настільки властивий йому дух критицизму, вірніше - надкритицизму, і вічної незадоволеності існуючим, реальним приводили його (як, втім, і інших) в 1850-1860-х роках до переконання, що і Оптіна Пустинь теж далека від ідеалу, що і в ній є красуватися». «Бажав би я бачити десь справжній скитський устрій, хоча ця християнська практична філософія: пізнання своєї гріховності і зцілення своєї душі, – не прищеплюється до нас, росіян, – писав Бочков у роботі, що відноситься до 1860-х років. – До того ж монастирі із прославленою святістю: з іконами, з мощами, – залучають мирських; обитель безмовності робиться спочатку молебним місцем, потім ярмонкою. Мета скиту зовсім інша, але й у Оптиній Пустелі – пані, квіточки, нотний спів – надали йому якогось особливого вигляду. Він став якоюсь виставкою оленів за парканом. Якщо туди забралася суєта, то де шукати ідеального скита?» 77 Ці критичні висловлювання, звісно, ​​пояснюються особливостями натури Антонія Бочкова, про які в нас ще йтиметься. Але повернемося до чернечої стежки Бочкова. Якщо вірити його першому біографу, то до 1844 року він в основному проживав у Сергієвій пустелі 78 , хоча часто і в інших монастирях, а також у Петербурзі у сина і тестя. У травні 1844 року Бочкова за власним бажанням перевели до Троїцького Густинського монастиря Полтавської єпархії, поблизу міста При лукі, але й там він тільки вважався, насправді ж перебував при єпископі Полтавському Гедеоні (Георгії Вишневському), який до нього дуже вподобав. Наприкінці 1844 року Бочков пострижений Преосвященним Гедеоном у ченці і названий Антонієм. Незабаром після цього він став ієродияконом і відразу ж за тим ієромонахом. З 5 листопада того ж року Бочков почав вести щоденник. І, як пише біограф, багато о. Антонію не подобалося «в середовищі, яке оточувало, де стільки різнорідних особистостей приходить у спілкування, правильніше сказати, в зіткнення один з одним Отець Антоній і після постригу свого, як і раніше, все ще не міг знайти для себе бажаного і переходив з монастиря в монастир» 79 . Очевидно, в 1845 чи 1846 року Бочков перетворюється на невеликий заштатний Староладозький Миколаївський монастир 80 , розташований Старій Ладозі лівому березі Волхова і, за переказами, заснований ще XIII столітті на честь перемоги Олександра Невського над шведами 81 . У 1851 році у Старій Ладозі після 15-річної перерви Бочков знову починає писати вірші 82 . У грудні 1852 року він стає духовником Староладозького монастиря 83 . Незабаром після цього о. Антоній переходить до Тихвінського Богородиці-Успенського Великого монастиря 84 , але в 1857 році повертається в Староладозьку обитель 85 . У ці роки Бочков здійснює паломництва в Палестину, на Святу Землю, і відвідує Афон. Датування цих подорожей не зовсім зрозуміле. Осип Бодянський датував їх 1847 – 1848, 1852 та 1857 роками 86 . «Літопис Оптиної Пустелі» уточнює: Бочков був у Палестині та в Єрусалимі у 1846–1847 роках 87 . Ймовірно, саме цими роками треба датувати першу подорож о. Антонія до Святої Землі. Не безперечна і друга, як, зрештою, і третя дата. З листа Сергія Святогірця до Бочкова від 20 грудня 1851 року ніби виявляється, що він шляхом з Палестини додому відвідав Афон в 1851 році 88 . З іншого боку, збереглося свідчення, що влітку 1852 року о. Антоній вирушив на Афон 89 . У червні 1857 року він клопотав про дозвіл поїхати на рік у Святу Землю і на Афон і просив видати йому та його супутникам «паспорти до Єрусалиму через Одесу і назад через Італію та Австрію для зручного повернення європейськими шляхами» 90 . З його віршів та поем випливає, що Бочков справді побував в Італії. Але якщо це так, то його мандрівку треба датувати 1857–1858 роками. Враження від подорожі в Палестину дали Бочкову матеріал для єдиної надрукованої його книги - «Російські шанувальники в Єрусалимі», написаної ще в 1850-і роки, але опублікованої вже посмертно - спочатку в «Читаннях в Імператорському Товаристві історії та старожитностей Російських, Московських при Московських. потім, у 1875 році, і окремо у виданні того самого Товариства. «Простота і принадність оповідання, теплота почуттів та щирий благочестивий настрій духу зачаровують читача його оповідань як про те, що сталося на морі, так і про те, що він бачив на материку Святої Землі, – писав про книгу Бочкова Осип Бодянський. - Слухаючи його розповіді, здається, як би сам присутній при тому, бачиш на власні очі, чуєш на власні вуха, йдеш з ним же і його супутниками. Така сила всякої природності, прямоти і правди, чарівна сила простоти серця, духу і слова! » 91 . Книга цікава ще й численними етнографічними картинами та побутовими подробицями життя простих російських паломників, причому Бочков не приховує її темних сторін. Книга Бочкова «Російські шанувальники в Єрусалимі», поряд з книгами А. Н. Муравйова та А. С. Норова, гідна зайняти помітне місце в оглядах російських подорожей на Святу Землю. У ці роки, крім Афона, який справив сильне враження на Бочкова і де в нього встановилися дружні зв'язки з ченцем Сергієм, який прозвали Святогірцем, він відвідує й інші монастирі. 1850 року о. Антоній побував на Валаамі, де зустрівся зі знаменитим юродивим Антоном Івановичем Зінов'євим 92, якому пізніше присвятив цілу поему. Всі ці подорожі пояснюються насамперед незадоволеністю Бочкова існуючим укладом монастирського життя та пошуками «ідеальної» обителі. Як правило, ці пошуки закінчувалися новими розчаруваннями та упередженням, що «у Росії немає ніде місця ченцю» 93 . В одному пізнішому листі до Є. Н. Шахової Бочков писав: «Якби я знав, що на мене чекає, то 40 років тому пішов би іншою дорогою. Але тепер уже неможливо звернутися на шлях Христа» 94 . Він приходить до висновку, що монастирі та чернецтво в їхньому сучасному вигляді вичерпали себе і рухаються до неминучої загибелі. І в цьому переконанні він не був самотній – приблизно до такого ж висновку один час дійшов і архімандрит Ігнатій Брянчанінов 95 . Ці песимістичні висновки зумовлювалися насамперед дійсністю тогочасного російського монастирського життя. Відому роль тут зіграли й особливості натури о. Антонія, людину болісно-вразливу, м'яку, мрійливу, що все близько приймала до серця. Архімандрит Пімен, теж пов'язаний з Оптиною Пустелем, так характеризував Бочкова: «Батько ігумен - людина дуже тихого і лагідного характеру, і з ним було б жити дуже легко, якби він сам мав більше сили волі і не так легко бентежився, іноді дуже незначними обставинами». Людина від природи дуже розумна, начитана, о. Антоній мав велику пам'ять, був приємним співрозмовником, людиною поміркованою і кохав чернецтво (але мріяв про неможливе, тобто про досконалу незалежність чернецтва, як у перші століття свого існування), і тому провів весь час свого чернечого житія у відшукуванні неіснуючого, в прагненні. Один із покійних владик новгородських про нього висловився так: «Ігумен Антоній – посуд дорогоцінний, але, на жаль, зовсім розбитий. Він бажав неможливого і іноді не вмів користуватися існуючим насправді, і тому не міг ніде знайти постійного місця для свого проживання, ні звикнути до тих самих людей» 96 . Це вдала характеристика ченця-романтика, яким був о. Антоній; з неї видно, як ставилася до Бочкова найвища церковна ієрархія. 1859 року о. Антонія призначили настоятелем Введенського Островського монастиря, заснованого ще XVI столітті і що у Новоладозькому повіті Петербурзької губернії річці Ояти. При вступі на посаду отець Антоній виявив масу зникнення у майні монастиря, про що і повідомив начальству 97 . В 1861 Бочкова звели в сан ігумена, а в 1862 перевели настоятелем в заштатний Череменецький Іоанно-Богословський монастир, де він був на цій посаді до січня 1868 98 . До квітня 1871 року батько ігумен залишався в Череменецькій обителі на спокої, але через конфлікти зі своїм наступником залишив її 99 . Більшість творів Бочкова, що дійшли до нас, належить саме до череменецького періоду його життя. Очевидно, саме тут умови сприяли його творчої діяльності, чому цей період виявився настільки продуктивним. Череменецький монастир знаходився у Лузькому повіті Петербурзької губернії, за 20 верст від міста Луги, на острові Череменецького озера. Точна дата заснування монастиря невідома, але XV столітті він вже існував. Заснування його пов'язане із чудовим явищем ікони Іоанна Богослова, яка знаходилась у соборному храмі монастиря. Обитель була серед красивої природи. Бочков у своєму нарисі, присвяченому Череменецькому монастирю (опублікований у журналі «Домашня бесіда») так його описував: «Як навмисне для храму святого євангеліста Іоанна Богослова кинуть невеликий острівець на саму середину озера, осінений чудовими дубами, липами, липами. З густоти дерев біліється тільки тоненька, осміграна дзвіниця і трохи видно голови собору; стіни, келії – все потонуло в зелені... Сірі стіни каменя; дахи низовинних дерев'яних будівель; келії, що причаїлися біля підошви пагорба, – все зливається з розкішною, густою зеленню. Тільки храм святого Апостола панує над усім, біліючи на високому пагорбі, природному своєму п'єдесталі, і привертаючи до себе увагу благочестивого шанувальника... Череменецький монастир досі багатий одними видами... Вміст у порядку, що має близько сорока людей, що живуть (щоправда, серед них було лише 8 монахів 100. – СІ.), – є найбідніший і останній у всій Петербурзькій єпархії» 101 . Обитель у 1862 році, за словами Пімена, «була в крайньому занепаді» 102 . Отець Антоній оновив і впорядкував монастир: при ньому було поновлено собор, збудовано кам'яний братський корпус та готель, а також низку господарських будівель, додано частину кам'яної огорожі 103 . «Але головного, внутрішнього порядку, – пише Пімен, – він не міг цілком досягти за своєю надмірною добротою і довірливістю; він не мав людей, які б йому були віддані, а ті, на яких він покладався, зло зло вживали його прихильність. Відчуваючи свою неспроможність у справі правління, він обтяжувався посадою і після невеликого часу попросився на спокій »104. До того ж, Бочков став здавати фізично. 1 березня 1865 року він писав Є. Н. Шаховій: «Здоров'я моє погано, краще сказати склад мій поступово руйнується: ноги не можуть вистоювати довго, зуби почали погойдуватися... При першій неприємності всі сили зникають» 105 . У Череменецькому монастирі Бочков вів жваве листування з матір'ю Марією (Є. М. Шаховою), з архімандритом Ігнатієм Брянчаніновим, з М. П. Кирєєвською, спілкувався з письменником А. П. Башуцьким, читав журнали і газети, стежив за сучасною літературою. Аскоченського, з яким підтримував особисті зв'язки, хоча його не любив 106 . Збереглися свідчення сучасників, які відвідували Череменецький монастир: о. Антоній і в ці роки вражав людей своїм розумом, освіченістю, ерудицією, гарною зовнішністю, «любим обходженням» та своїми «ідеальними поняттями про істинне чернецтво» 107 . У квітні 1871 року Бочков переходить до Миколаївського Угреського монастиря під початок архімандрита Пимена (М'ясникова). Цей старовинний монастир, заснований у другій половині XIV століття Димитрієм Донським на місці, де йому постала перед походом на Мамая ікона святителя Миколая, розташована неподалік Москви 108 і тісно пов'язана з Оптиною Пустелем. Отець Антоній оселився у скиті. Зберігся виразний опис зовнішнього вигляду Бочкова в період його проживання в Угреському монастирі, зроблений його біографом, зібраним по скиту 109: «Чи не правда, що ця голова чисто античної краси, як кажуть художники, і могла б служити типом для зображення Апостола? Вдивіться в це високе чоло: скільки величі, спокою та богодумства прочитаєте ви на ньому! Яка глибина та лагідність у погляді! Який чудовий профіль! Як загалом усі риси одна одною відповідають! Дуже небагато, рідко трапляється зустрічати такі ідеально-прекрасні та художньо-правильні старечі образи!» 110 Ми підійшли до трагічного фіналу життєвої долі о. Антонія і, разом з тим, до її найгероїчнішої сторінки, що закарбувалася в пам'яті багатьох сучасників. У 1871 році московське єпархіальне начальство запропонувало монастирям направляти до московських лікарень ченців для відправлення потреб. Деякі з монастирів ухилилися від цієї справи 111 , тим більше що саме в цей час у Москві спалахнула епідемія тифу. Отець Антоній одним із перших палко відгукнувся на заклик і в січні 1872 добровільно відправився у відділення для чорноробів Старої Катерининської лікарні, хоча настоятель всіляко відмовляв його від цього кроку, запевняючи, що «йти на заклик до Москви – значить йти майже на смерть. Але ігумен Антоній «з мужністю та твердістю наполіг на своєму рішенні... Щойно прибувши до Катерининської лікарні, він одразу ж приступив до виправлення духовних потреб для всіх хворих і вмираючих від тифу, виправляв їх щодня, щоденно, майже щогодини, не маючи при цьому майже ні хвилини спокою, чому, звісно, змучився, ослаб, зараз. . Отець Антоній, не обмежуючись лише вчиненням потреб, читав хворим на чорноробів книги, наставляв їх на шлях істини 113 . Про себе говорив, що впродовж свого життя ніколи не користувався таким здоров'ям і не був таким спокоєм духом, як у цей час» 114 . Проте хвороба взяла своє. Архімандрит Пімен хотів відвезти хворого назад до монастиря, але той відмовився і лише просив поховати його у скиту Миколо-Угреського монастиря. Антоній Бочков помер у лікарні 5 квітня 1872 року, пожертвувавши «собою і своїм життям на благо своєї страждаючої і вмираючої меншої братії» 115 . Поховали його в скиті Ніколо-Угреського монастиря, як він і хотів. Охарактеризуємо коротко світовідчуття, літературні погляди та творчість пізнього Бочкова. У 1860-ті роки ця особистість ще дуже складна, навіть суперечлива і в той же час дуже цікава. В цей час для світовідчуття Бочкова характерна глибока незадоволеність сучасною цивілізацією загалом – у ній він бачить суцільний хаос, новий Вавилон. Його однаково не влаштовує і сучасна західна цивілізація, і становище Росії. Оцінки Бочковим тодішнього стану світу та картин сучасної цивілізації забарвлюються у нього в апокаліптичні тони. Ось рядки про Росію: «З часів Романових вона, як тіло, зростала, ширилася, боролася з внутрішніми і зовнішніми хворобами, а в наш час всі соки вже виснажені, все прийшло в бродіння, близьке до гноєння і розкладання», – пише Бочков. Він вважає, що у Росії «зло не припиняється: з'явилися партії, множиться число нігілістів, дворянство і купецтво розкладається, селяни пиячать. Все напружено так, що котел уже кипить, а тим часом невпинно підкидається до нього горючих матеріалів». Подібне, на думку Бочкова, вже було в Європі до 1848 року. З усім цим пов'язане й віддалення суспільства від віри отців. Досвіду Західної Європи та Америки Бочков не сприймає. "Тому я так вважаю - кінець близький", - писав він у середині 1860-х років 116 . «Для Росії я не передбачаю нічого доброго від загального послаблення вдач. Від збіднення селян, від вирубки лісів, від розладу фінансів, від величезних окладів вищих сановників... Народ ще багато чого не знає, що робиться у вищих сферах: коли дізнається – буде погано», – міркував Бочков у листах до Є. Н. Шахової 117 . У систему загального розкладання, здавалося, органічно входять монастирі та чернецтво. Ігумен Антоній Бочков, як і архімандрит Ігнатій Брянчанінов, погляди якого він повністю поділяв, часом винятково різко і суворо критикували сучасні їм монастирські порядки та чернечі звичаї 118 . «Окидаючи розумом і очима Схід і Росію, приходиш до того переконання, що правильне чернецтво зійшло з землі», – писав Бочков 119 . «Черниця в останні 150 років внаслідок різних обставин стала чиновництвом, не більше; мета суто мирська: піднесення, збагачення, position sociale», – зазначав він у іншому місці 120 . Ця надмірна критика переносилася їм і на все сучасне йому православ'я: «Наше православ'я, на мій слабкий і темний погляд, за буквою – занепало. Але чи передбачено оновлення наше? Чи може переформуватися соборами та віками встановлена ​​будівля? Якщо ні, то часи близькі. Людство сподівається свого рятівника; ми, православні, Страшного Суддю» 121 . При всій різкості критики Бочковим сучасних монастирів та сучасного йому чернецтва важливо відзначити, що він не виступав проти монастирів та чернецтва взагалі. Бочков лише вважав, що треба очистити монастирі від усього чужого, звільнити від нав'язливої ​​опіки згори, від непотрібної регламентації всіх сторін їхнього життя; треба повернутися до давніх батьківських традицій чернечого життя. Щоправда, часто о. Антоній сумнівався в тому, чи можливо це, але все ж таки іноді миготить і інша думка: «Росія глибоко в схованках землі своєї зберігає джерела благочестя і любові до чернецтва; за першого її потрясіння вони пробиваються і б'ють стовпом, як вода артезіанського колодязя чи кавказькі потоки... Рано чи пізно при потрясіння царства ми згадаємо нам вроджене Православ'я і, звісно, ​​біля недільних шкіл і академій збереться народ русский» 122 . Критика Бочковим сучасних порядків, у тому числі чернецтва та православ'я, ведеться, звісно, ​​з консервативних позицій. Він не сприймає технічний прогрес, незадоволений скасуванням попередньої цензури 123 , не в захваті і від скасування кріпосного права, вірнопіддано вихваляє Миколу I. І в питаннях релігійних о. Антоній орієнтується на минуле, на стародавнє як споконвічне і істинне – вимагає слідувати старовинним чернечим порядкам, стародавньому іконописанню, стародавньому церковному співу, якому він надавав важливого значення: Бочков вважав, що момент естетичний, момент краси в церкві сприяє духовному вихованню людини 124 . Однак при цьому позиція Бочкова не позбавлена ​​і своєрідного демократизму. Він характерний захист низів, принижених і ображених, так само, як і гостре відчуття соціальних протиріч. Критика соціальних вад у сучасному суспільстві у працях Бочкова незмінно спрямована передусім проти «сильних світу цього», панства, тих, хто при владі, і вже в другу чергу проти «зіпсованості» низів. Що це за світ, де ми живемо? Це напівпека, – писав Бочков Є. Н. Шаховий 25 січня 1872 року, незадовго до смерті. – Люди багаті живуть у божевілля, якщо порівняти їхні забаганки з потребами меншої братії; а бідні грянуть у темряві незнання, поганих звичок і в бруді домашньому. Вийти неможливо з цього стану»125. Прочитавши в реакційній газеті «Вість», що у всіх народних бідах винне пияцтво, Бочков пише: «Вина падає не так на народ, як на правителів народних. «Вість» вказує десь, як найсильніший аргумент, що народ міг би і заплатити подати та зберегти залишки, якби не пропив, не знаю скільки мільйонів за статистичними вказівками. А щоб їй вказати, скільки просичено дворянством на шампанських і на інших винах, у тому числі й на простій горілці, скільки мільйонів вивезено за кордон?.. І нині, незважаючи на крики «Вісті», не демократія у нас править і вершить справи, а спорідненість, зв'язки, заступництво, поблажки свого роду і племени. Включимо туди ж і Синод, який у всьому поблажає своєю всепоїдаючою кастою» 126 . Ось Бочков розмірковує про розкол, і несподівано перебіг його думок змінюється: «А наше панство нічого не знає і знати не хоче. Їх тягне до Парижа магнітом, і туди йдуть всі потові і трудові рублі простого народу »127. Такого ж роду демократизм помітний і у висловлюваннях Бочкова з питань літератури та його художніх творах. Як людина щиро і глибоко релігійна, Бочков бачить єдиний шлях порятунку в релігії, у вірності християнству, але вся біда в тому, що «насіння до відродження християнського суспільства немає вже в нашій крові, в умах наших і в звичаях» 128 . І кінцеві висновки Бочкова найчастіше стуляються з уже зазначеними апокаліптичними мотивами: кінець світу – близький! Такі ж складні і суперечливі погляди Бочкова 1850-1860-х років на літературу. У словесності він відчував себе архаїстом, «старомодним» автором, представником того покоління, до якого належали Федір Глінка та Петро Вяземський 129 . Його літературні симпатії та смаки багато в чому визначилися ще в молодості, у 1820-ті роки, при цьому треба врахувати, що епоха та, з одночасним розвитком романтизму та реалізму, не вирізнялася внутрішньою цілісністю. Те саме можна сказати і про літературні погляди Бочкова. З одного боку, багато його поетичних декларацій 1860-х років мають відверто романтичний характер 130 , з іншого – він надзвичайно високо оцінює Грибоєдова та його комедію «Лихо з розуму», віддаючи перевагу навіть перед Пушкіним 131 . Бочкову внутрішньо близька сатирична лінія: Фонвізін – Грибоєдов – Гоголь. «Ось пророки часів наших; і даремно Гоголь засоромився своєї отруйної правди! 132 - писав він, явно натякаючи на "Вибрані місця з листування з друзями". Позиція для ченця-аскету унікальна та по-своєму парадоксальна! І все ж таки Бочков не застиг на позиціях своєї молодості. З 1850-х років він уважно стежив за новітньою російською літературою, і його судження про твори відрізняються нестандартністю, свіжістю та... поєднанням того, що важко поєднується. Бочков високо ставить духовні вірші старого Федора Глінки 133 , йому імпонують опрацювання християнських легенд Аполлона Майкова 134 , коло його літературних знайомств 1860-х років обмежується в основному релігійними письменниками - Ігнатієм Брянчаніновим, А. П. Бащуцьким і чернечою поет. У той самий час він гарячий і постійний шанувальник поезії Миколи Некрасова. «Радій, що ви прочитали Некрасова, – писав він Є. Н. Шаховій. – Це поет сучасний: багато правди, багато теплого, непідробного почуття у його прекрасних живих віршах. Він глибше проникнуть народним російським горем, ніж колишні великі поети, які не знали народного побуту і не чули цього великого стогін, яким ще й донині сповнена Росія. Звільнений від невільництва та продажу селянин ніколи не звільниться від беззаконного суду; горе і стогін не замовкнуть до Страшного пришестя Христа» 135 . Одне з християнсько-догматичних положень «Аскетичних дослідів» святителя Ігнатія Бочков заперечував засланням... на «Арину, солдатську матір» Н. А. Некрасова! 136 Бочков високо ставить Івана Нікітіна і в той же час не сприймає Володимира Бенедиктова: «Він рідко витягував сльози, полонивши себе, своєю блискучою, розсипною музикою: це не Глінка поезії. Але багатство і блиск його сузір'їв свого часу дивували багатьох. Нікітін своєю епітафією («Вирита заступом яма глибока...» – СІ.) перевершив усе літературне – модне та салонне; плач його над своєю могилою чистими, вірними звуками великого серця – не література і не твір, а справжня поезія природи. Звичайно, і Нікітін не має християнського вищеприродного почуття: віруючий не сказав би його незрівнянних віршів; але як син степів він заспівав над собою жалібним голосом птаха, що горить. Але християнство досі не мало поета»137. Для Бочкова ідеал – піднесена релігійна поезія, яка стверджує великі християнські істини, проте у сучасній літературі йому найближче Некрасов і Нікітін. Бочков високо ставив романи Ф. М. Достоєвського про петербурзьких нетрі - це «вірна картина модного Петербурга, який, як і утроба наша, виконаний нечистотами, хоча і покривають їх кринолінами» 138 . У всіх цих твердженнях проявляється і глибокий стихійний демократизм Бочкова, який суперечив його глибокої релігійності; і в той же час його симпатії схилялися до реалізму, принципам якого Бочков часто слідував у своїх творах. Ці літературні симпатії та антипатії Бочкова, без сумніву, вплинули на його власну творчість. Воно дуже широке і різноманітне. У 1850–1860-ті роки Бочков писав праці з історії Російської Церкви, головним чином, з проблем чернецтва та монастирського життя. Він створює всілякі записки про своє життя, а також літературні портрети діячів Церкви 139 . З-під пера Бочкова виходять публіцистичні статті з критикою внутрішніх порядків Російської Імперії 140 . Створює він і розповіді про чернече життя. Найкращий з них – «Сон хворої черниці Меланін»; в основу оповідання покладено опис двох видінь героїні, побудованих на контрасті: перший сон – про ідеальний прекрасний монастир, другий – про якусь страшну неволю 141 . Найбільш цінну частину творчої спадщини Бочкова становлять поетичні звершення. Поезія Бочкова дійшла до нас далеко не повністю і свого часу не потрапила до друку – залишилася в рукописах 142 . Сам о. Антоній стверджував, що своїх віршів «ніколи не призначав для друку» 143 , в чому можна й засумніватися: в одному з листів до Є. Н. Шахова є вказівка ​​на те, що Бочков все ж посилав свої вірші в «Мандрівник» та інші журнали, але там їх відкидали 144 . Дійсно, вірші Бочкова, як він сам зізнавався, «не в дусі нашого часу» і відносяться до «виняткового роду» в поезії тих днів 145 , тобто ніяк не вписуються в загальне русло поезії 1860-х років, навіть у картину тодішньої духовної поезії в тій мірі, в якій ми можемо дбати та в інших подібних виданнях. Але тим цікавіша така література для нас. Бочков писав вірші і в молодості, але тоді це були альбомні дрібниці, або переклади з французької. Якщо вірити його власним зізнанням, з середини 1830-х років Бочков замовк і лише з 1851 повернувся до поезії, написав кілька перекладів з Четій-Міней 146; до 1852 належить його вірш, присвячений старцю Леоніду 147 . Основний корпус віршів Бочкова, що дійшли до нас, відноситься до 1860-х років. Збереглися дві великі добірки його віршів, які значною мірою повторюють один одного. Добірка, що зберігається в Центральному Державному Історичному архіві, містить 59 творів, а добірка з Рукописного відділу Інституту російської літератури (Пушкінського Дому) – 47, включаючи окремі уривки з більших речей. Свою поезію Бочков сприймав як поезію християнську та чернечу, яка ще відсутня в Росії. Починаючи з віршів Димитрія Ростовського і його сучасників і до цього дня, і до мене грішного, чернеча поезія нічого не справила повного, відповідного духу своєму... Усі римовані переклади псалмів різних священиків, різних архімандритів, нотні і ненотні – все це... слабко і непоетично. Водночас Бочков зізнавався, що людям дуже важко піти на все життя до чернечої келії, особливо важко в наш час. При цьому Бочкова майже немає філософсько-релігійних віршів. «Християнську філософію і Богослов'я відверто рідко можна вилити у вірші, – зізнавався Бочков, і відразу додавав: – Я в собі відчуваю здатність більше до юродства, ніж до премудрості» 149 . В іншому листі 1860-х років Бочков зауважив: «...В останні роки мого життя я відмовився від спроб писати щось духовне, церковне, а переходжу в дитинство, хоч і не в євангельське: люблю жарти, сміх і дрібниці. До останнього роду належать і мої листи» 150 . Тому чернеча поезія Бочкова носить досить специфічний характер, що зовсім не вкладається в традиційні рамки. Звичайно, дещо тут пояснюється особливостями обдарування Бочкова. Він явно тяжів до описової поезії, жанру епічного вірша. У Бочкова майже немає чистої лірики (як і філософської лірики), в нечисленних його коротких віршах завжди присутній епічний елемент. Він і сам усвідомлював цю особливість свого таланту: «Для мене картини легші за ліризму. Справжній поет поєднує ті й інші» 151 . Багато чого у творах Бочкова навіяно його враженнями від тогочасного чернечого життя, відбиваючи і дух критики, яким відзначені його листи. Тому так і сильна сатирична струмінь у поезії Бочкова. Причому поет навіть обтяжувався своїм сатиричним даром: «Страшно стає за себе і за відповідальність перед Суддею, а втриматися не можу: сатира так і капе з пера, і я помножував відганяв і знищив своїх віршів у цьому жовчному роді. Зрозуміло, виправдатися можу лише тим, що життя представляє незрівнянно більше картин приниження, ніж піднесення. Петербурзькі нетрі і романи Достоєвського надзвичайно корисні як пустим розумам, а й самому уряду» 152 . Далі слідує вже наведений вище відгук про романи Достоєвського. Відповідаючи на заклик матері Марії (Є.М. Шаховій) писати в стилі плачів біблійних пророків, Бочков зауважив, що, на жаль, життя дає матеріал не для плачів, а для сатири: «Тепер перенесіться в комедію наших часів: куріння диму, пари, телеграфи, стукіт, тріск; метушня, балаканина, квапливість, преса; журнали, всесвітні названі опікуни та сумники людства – все прагне шуму Де і як говоритиме пророк? Про що йому казати, про що плакати? Чи не про Петербурзі, де, рішуче скажу, немає місця Христові голову підхилити Тому і з'являються наші Фонвізіни, Грибоєдови, Гоголі. Ось пророки наших часів» 153 . «Я не можу за слабкістю виснаженого розуму писати нічого піднесеного» 154 . Останнє твердження, звісно, ​​не зовсім справедливе: Бочков умів писати й «піднесено», коли звертався до високих тем, до опису природи, але, мабуть, справді найбільші успіхи на нього чекали іншим шляхом. Всю поетичну спадщину Бочкова можна поділити на епічні твори, що малюють позитивні початки в житті, близькі до авторського ідеалу. Ці початки автор шукає майже виключно у минулому. Сюди відносяться поеми і вірші на біблійні та євангельські притчі («Гефсиманія», «Нова жертва» та ін.), на історичні сюжети (велика поема, що збереглася лише у уривках, про повстання афонських ченців проти турецького ярма в 1821 році; «Тіверіада») переказів про святих, частиною запозичених з Прологу, Четій-Міней та інших давньохристиянських джерел, частиною ж з усних сказань, почутих самим автором у його багаторічних ходіннях по монастирях («Живий плач», «Тихфінський печерник», «Воніфаті» «Пустельник і Ангел», «Пролог», «Диво святителя Миколая про килим», «Примирення по смерті» та ін.). В останньому циклі творів дуже відчутно вплив оптинського старчества, реального способу життя оптинських подвижників. Ідеал християнського житія, який утверджується у цих творах, досить близький до їхнього способу життя. Невипадково старець Леонід став героєм однієї з віршів Бочкова. Героєм однієї з найкращих своїх поем «Живий плач» (1864) Бочков вивів валаамського юродивого Антона Івановича Зінов'єва, добре знайомого о. Феодору та о. Леоніду 155 . Саме в цих людях поет знаходить втілення істинної святості, такої рідкісної в ті дні. Сюди певною мірою можна віднести описові поеми та вірші, що малюють картини природи, церковно-історичні та архітектурні пам'ятки (поеми «Зеленецький ліс», «Севастія», «Успенський монастир», вірші «Череменець» та ін.), хоча в них уже порою і пори вже. Весь дух поезії Бочкова, по суті, позбавлений філософського аскетизму, його вірші відрізняються душевною веселістю, своєрідним сприйняттям природи, прагненням побачити в ній красу Божественного світу. У цьому, мабуть, також позначається вплив Оптинського старчества. Такою є більшість віршів афонського циклу, навіяного неодноразовими відвідуваннями Святої Гори (серед віршів цього циклу один із шедеврів ліро-епіки Бочкова – «Джерело Богородиці» 156 ). До цієї частини творчості Бочкова належать переклади псалмів і вірші, написані у стилі цих перекладів 157 . Іншу частину поетичної спадщини Бочкова складають сатиричні та гумористичні твори, що малюють негативні сторони сучасного життя, у тому числі чернечого. Цей ряд творів – як протилежний полюс поезії Бочкова. Якщо у творах першої групи присутній романтичний початок та елементи архаїки, то в поемах та віршах другої групи сильніше відчувається реалістичний початок. Стиль і поетична образність творів першої групи найчастіше традиційні й у значною мірою орієнтовані поезію 1820-х, на творчість Пушкіна і Рилєєва (зустрічаються прямі переклички зі своїми поезією) 158 . Є окремі та чисто романтичні твори («Євнух млявий, безбрадий...»). Особливою архаїчністю і старомодністю відрізняються вірші алегоричного характеру і притчі («Орли і півні», «Дві птахи», «Іскри світла»), а також нечисленні філософсько-моралістичні опуси типу вірша «Сльози і жовч», що примикають до них. Вони особливо дається взнаки застарілість смаків Бочкова. Хоча в стилі та образності сатиричних творів Бочкова ми теж іноді знаходимо елементи архаїки, щось характерне для пори молодості поета, все ж таки тут більше точок дотику з сучасною реалістичною поезією. До кращих сатиричних творів Бочкова відносяться поеми «Ангел-мандрівник» 159 і «Ангел-збирач» 160 , - останнє автор називав «улюбленим моїм чадом» 161 , - а також вірші «Відповідь м. А. П. Б-му, ніби бачив мене в 16 163 . Перші дві поеми дуже близькі сюжетно та композиційно. У них Ангел отримує від Бога наказ відвідати Петербург і бачить у столиці численні картини неправедного, п'яного, ситого та розпусного життя столичного вищого світу та багатого купецтва; їхнє життя дуже далеке від норм і законів істинного християнства - Православ'я. У поемі «Ангел-збирач» Ангел Рафаїл набуває вигляду збирача-ченця. Ні в московському храмі, ні в суспільстві московських багатіїв він не зустрічає співчуття і допомоги, і лише серед бідняків, мешканців петербурзьких нетрів, до речі описаних дуже реалістично і барвисто, Ангел знаходить розуміння і отримує приношення на монастир. У поему включено дуже характерне для Бочкова «пророче» роздуми про майбутнє Росії 164 . У вірші «Кавалер-архімандрит» виведений «тип чисто російський і ніде крім Росії неможливий» 165 – явно списаний з натури образ архімандрита «з хохлів», гордого, чванливого, корисливого. З викриттям чернецтва, сучасного монастирського життя, вдач білого духовенства зустрінемося і в інших творах Бочкова 166 . Бочков любив і жанр фейлетонного огляду у віршах, що складається з окремих, сюжетно не пов'язаних один з одним частин, серед яких є і описові картини сучасного життя, і сатира, і відступи на історичні теми, і загальні міркування. Таким є, наприклад, твір під назвою «Л. І. М.» 167 (як розшифровується, ми не знаємо). У цих «оглядах» особливо помітний основний недолік усієї поезії Бочкова – багатослівність, велика кількість прозаїзмів. Втім, він і сам зізнавався в цьому недоліку: «Вірші хоч і гладкі, але не живі, іноді збиваються на прозу» 168 . На жаль, багато творів Бочкова до нас не дійшли, і ми знаємо про них лише за згадками в листах. Так, можна скласти собі уявлення про зміст жартівливої ​​поеми про отця Герасима, валаамський ієромонаха (за переказом змісту в листі до Є. Н. Шахова від 8 квітня 1864) 169 . Не дійшла й віршована драма, дія якої відбувалася на Кримську кампанію. З переказу у листі відомий сюжет п'єси 170 . Технічний рівень поезії Бочкова досить високий, не нижче більшості духовних поетів того часу. Його вірш відрізняється «гладкістю», у ньому майже немає порушень ритму чи рими. Щоправда, вірш Бочкова характеризується відомої старомодністю, що відчувалося і автором, хоча він намагався враховувати досягнення нової російської поезії. У листі до Є. Н. Шахової від 8 квітня 1864 року, згадавши про роки, коли він зовсім не писав віршів, Бочков зауважив: «У ці 12 років вірш уже так пішов уперед, що за ним мені слідувати навряд чи легко. Потім, коли почав читати нові журнали, то жахнувся слабкість своєї праці; не говорю про думки, але про конструкцію. Після Фета, Бенедиктова, Мея, Майкова, Некрасова всі усічення стали вже смішними: схиляння, займання майже вигнано з поезії. Дієслова поступилися місцем новим словам» 171 . Справді, словесно-образна структура віршів Бочкова несе у собі відбиток архаїчності, як, втім, і російська духовна поезія взагалі. Але не можна не відзначити виключно різноманітний ритмічний репертуар Бочкова: у нього зустрічаються різні дво- і трискладові розміри, вільні ямби, зразки народного вірша і - що абсолютно унікально в поезії середини XIX століття - наслідування російської силабіки XVII - початку XVIII століття. Це, звичайно, не силлабічний віршовий вірш у чистому вигляді. Це тонка і, як правило, вдала, стилізація, що несподівано свіжо звучить під цей вірш, яка іноді потрібна автору для створення колориту давнини, а іноді, навпаки, для створення комічного ефекту, що виникає з протиріччя між змістом - сучасним і сатиричним - і формою його вираження (саме такий ефект вживання сил кульгавого ченця Панкратія у столиці). Здається, що силабіка Бочкова має привернути увагу віршознавців. Сам Бочков характеризував свою поезію як «анахронізм для нинішнього блискучого століття». І все ж його поезія, на наш погляд, цікава і заслуговує на спеціальний аналіз. Звісно, ​​постать цього літератора другорозрядна, а то й третьеразрядная історія російської поезії, але те, що він цілком забутий, несправедливо. РДІА. Ф. 1660. Оп. 1. Справа № 16. Л. 5 – боб. Ср.: Сховавши їх у таємниці Твоєї особи від заколоту людського, по криєм їх у крові від суперечки язик (Пс. 30. 21). – Ред Високопреосвященнішому – Ред Усе це підтверджується великими клятвами. Треба сказати, що і Настоятелька своїми вчинками і нелюбов і до церкви і до чернечого життю дає привід до висновку про її біснування Колишня корівниця Микільська Йдеться про старшого сина Імператора Олександра II Миколу Олександровича (1843–1865), спадкоємця престолу, який помер за життя батька. – Ред Том 1, стор 275, 272, 252 та ін. [Посилання на прижиттєве видання.] Сергій Геннадійович Ісаков (1931–2000), доктор філологічних наук, професор Тартуського університету З останніх робіт див. цикл статей: Котельников В. А. Оптіна Пустинь та російська література// Російська література. 1989 № 1. С. 61-86; № 3. С. 3-31; № 4. С. 3-27 Перший біографічний нарис А. П. Бочкова з'явився в 1874 р. як передмову до видання його книги "Російські шанувальники в Єрусалимі" (Читання в ОІДР. 1874. Кн. 4. С. I-VIII) і належав хорошому знайомому о. Антонія (ім'я Бочкова в чернецтві), ченця Ніколо-Угреського монастиря, що ховається під астронімом * * * (у І. Ф. Масанова не розкритий). Хоча автор нарису мав можливість скористатися пізніше загубленим щоденником Бочкова та його чернечим послужним списком, тим щонайменше, у його праці багато помилок і неточностей, які ми можемо виявити лише за зіставленні даних із достовірними архівними чи книжковими джерелами. Додаткові біографічні відомості про Бочкова можна знайти у присвячених йому нотатках А. А. Івановського, А. А. Чумикова, князя Н. С. Голіцина, архімандрита Пімена (точні бібліографічні дані наведені в наступних примітках). На жаль, вони не висвітлюють всіх етапів життя Бочкова, до того ж багато хто з цих відомостей суперечить один одному. Останній короткий біографічний нарис А. І. Рейтблата (в кн.: Російські письменники, 1800-1917: Біографічний словник. М., 1989. Т. 1. С. 322-323) теж не позбавлений неточностей, не кажучи вже про цілком зрозумілу і пробачливу в даному випадку неповноту матеріалу 'Див: Ісаков С. Г. Про лівонську тему в російській літературі 1820-1830-х років / / Вчені зап. Тартуського ун-ту. 1960. Вип. 98. С. 158-170. також: Російська повість XIX століття. Л., 1973. С. 112, 117, 118, 131 Про «Записки» о. Антонія див: Чумиков А. А. Олексій Полікарпович Бочков, у чернецтві о. Антоній// Російська старовина. 1889. № 2. С. 380 Насамперед за листами до матері Марії (Є. Н. Шахова), див: РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25 Див: Вірші о. Антонія Бочкова. - РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 1-102 про.; Вірші ігумена Антонія. - РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 1-113. РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 1. Л. 2 Читання в ОІДР. 1874. Кн. 4. С. II РВ ІРЛІ. 3582. XIX б. 20 (8 малюнків, головним чином із вилами Череменецького монастиря); РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 14 (16 малюнків, також переважно з видами Череменецького монастиря) РВ ІРЛІ. 3589. XIX б. 25. Л. 93 про Про цей гурток див.: Вациро В. Е. З історії літературного побуту Пушкінської доби. М., 1989 Див: Бочков А. П. Знайомий незнайомець, або Слова, сказані до речі та недоречності: Істинний анекдот. - РВ ІРЛІ. Ф. 357. Оп. 2. N° 37. Л. 3-4 об., 10 про Див. Про це в коментарях І. С. Зільберштейна / / Літературна спадщина. М., 1952. Т. 58. С. 57 Чотири листи опубліковані в «Російській старовині» (1889 № 887. С. 113-125), один - в «Літературній спадщині» (Т. 58. С. 53-57) Див про це: Івановський А. А. Олександр Сергійович Пушкін. 21-го та 23-го квітня 1828 р // Російська старовина. 1874 N 2. С. 399 Російська старовина. 1889 № 7. С. 113 Літературна спадщина. Т. 58. С. 53-57 лист до Є. Н. Шахової від 8 квітня 1864 р. (РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 1 про.). також інший лист, що відноситься до 1860-х років. (РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 79 про.) Див: Ісаков С. Г. Указ тв. С. 163-170 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 10. Л. 1-22 про Російська старовина. 1874 № 2. С. 395 Православний Волківський цвинтар. СПб., 1847. С. 29 РВ ІРЛІ. Ф. 357. Оп. 2. № 37. Л. 2 Чумиков А. А. А. П. Бочков // Російська старовина. 1874 № 3. С. 566 Читання в ОІДР. 1874. Кн. 4. З ІІІ Яська старовина. 1889 № 2. С. 378 Івановський А. А. Указ. тв. С. 395 Російська старовина. 1889 № 2. С. 378 РВ ІРЛІ. 3589. XIX б. 25. Л. 8 Доля єдиного сина, Петра, ще одна трагічна сторінка в житті Бочкова, за яку його засуджували деякі із сучасників, зокрема А. А. Чумиков. Петро Бочков, залишений під опікою тестя, матеріально прекрасно забезпечений, став вести безпутне життя, марнувати гроші в Парижі, пізніше тяжко захворів і помер після 8-річних тяжких страждань (див. лист Бочкова Є. Н. Шахова від 25. II. 1869. - РВ ІРЛІ.4.35). Читання в ОІДР. 1874. Кн. 4. С. III РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 1 про. СР: РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 79об Дивіться про нього: Домашня бесіда. 1867, № 24. С. 654-665, № 25. С. 678-693; Здравомислов К. Ігнатій// Православна Богословська енциклопедія. СПб., 1904. Т. V. С. 797-799 лист Бочкова Новгородському та Петербурзькому митрополиту Ісидору від 13.III. 1861 // Листи Ігнатія Брянчанінова <...> до Антонія Бочкова. С. 4 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 15. Л. 78-79. також: РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 8-11 про Див: Листи Ігнатія Брянчанінова ... до Антонія Бочкова. С. П-Ш; Домашня розмова. 1867, М» 24. С. 661-663. Про перебування Брянчанінова в Оптиній Пустелі див: РВ РДБ, Ф. 214. № 360. Л. 20-20об Ігнатій Брянчанінов, єпископ. Соч. Т. 1: Аскетичні досліди. СПб., 1865. С. 535-536, 542-543, 545. Щоправда, в приватному листуванні 1860-х рр.. ставлення Ігнатія до Оптиної Пустелі і до порядків, що там панують, більш критичне (див.: Листи Ігнатія Брянчанінова до Антонія Бочкова. С. 24) До цього місця в «Літописі» зроблено примітку: «Старець Лев (Леонід), після вступу в Тихонову пустелю учня його, ієромонаха Геронтія, будівельником, щорічно відвідував його з учнями для утвердження в духовних подвигах і, побувши близько місяця, повертався до Оптіна РВ РДБ. Ф. 214. № 360. Л. 32 Див РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 12. Л. 12 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 1. Л. 1 [Леонід Кавелін]. Історичний опис скиту в ім'я св. Іоанна Предтечі Господнього, що знаходиться при Козельській Введенській Оптиній Пустелі. Вид. 2-ге, испр. та дод. СПб., 1862. С. 118 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 98 [Клімент (Зедергольм)]. Життєпис оптинського старця ієромонаха Леоніда (у схимі Лева). М., 1876. С. 99 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 6. Л. 1-14 б Див Климент [К. К. Зедергольм]. Указ. тв. С. I-II, 37-38 та ін; Леонід [Кавелін]. Указ. тв. С. 110–121 Леонід [Кавелін]. Указ. тв. С. 117 листи до Є. Н. Шахова. - РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 1 про., 110-110 про Див працю з історії чернецтва (без назви). - РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 12. Л. 12, 15 про РВ ІРЛІ. 3589. XIX б. 25. Л. 1 про РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. ПЗ РВ РДБ. Ф. 214. № 360. Л. 56 про., 61. Див. Також: РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 2. Л. 4 РВ РДБ. Ф. 214. № 360. Л. 94-94 про Зокрема, Н. К. Піксанов приписав О. П. Бочкову книгу «Листи до різних осіб ігумена Антонія, колишнього настоятеля Мало-Ярославецького Миколаївського монастиря» (М.: Вид. Введенської Оптиної Пустелі, 1869). Див: Я. К. Піксанов. А. С. Грибоєдов та А.А.Бестужев. СПб., 1907. С. 9 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 12. Л. 28 РВ РДБ. Ф. 214. № 361. Л. 13 про. -14 Читання в ОІДР. 1874. Кн. 1. С. 252-253 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 12. Л. 2 про Читання в ОІДР. 1874. Кн. 1. С. 247 Читання в ОІДР. 1874. Кн. 1. С. 234-235 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 12. Л. 12, 27 про Читання в ОІДР. 1874. Кн. 4. С. IV Читання в ОІДР. 1874. Кн. 4. С. VI Староладозький Миколаївський монастир. СПб., 1862. С. 35 Див про нього: Історико-статистичні відомості про С.-Петербурзької єпархії. СПб., 1871. Вип. 2. С. 81-102. Серед пожертвувачів на монастир ми бачимо сина та тестя Бочкова (див. там же. С. 102). Багаті родичі Бочкова зазвичай жертвували чималі суми на монастирі, де перебував о. Антоній, та й він сам віддавав притулок його обителі належний йому у спадок «пенсіон» РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 2. Л. 2-2 про Див. про нього: Історико-статистичний опис першокласного Тихвінського Богородицького Великого монастиря, що перебуває в Новгородській єпархії, у місті Тихвіні. СПб., 1859 РВ РДБ. Ф. 214. № 360. Л. 94 Читання в ОІДР. 1874. Кн. 1. С. 236 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 2. Л. 3 Читання в ОІДР. 1874. Кн. 4. С. IX РВ ІРЛІ. 3589. XIX б. 25. Л. 79 Див Листи Ігнатія Брянчанінова до Антонія Бочкова. С. 8-9, 15-16, 19, 24, 25-26 Спогади архімандрита Пімена, настоятеля Миколаївського монастиря, що на Угріші. М., 1877. С. 209-210. СР: Голіцин Н. С. Указ. тв. С. 373 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 3. Л. 3–3 про Історико-статистичні відомості про С.-Петербурзьку єпархію. Вип. 2. С. 253-254. Наведені в біографічних нарисах у «Читаннях в ОІДР» (1874. Кн. 4. С. VI) та у словнику «Російські письменники, 1800-1917» (т. 1. С. 323) дати помилкові Спогади архімандрита Пімена. С. 209 Див: Історико-статистичні відомості про С.-Петербурзької єпархії. Вип. 2. С. 252 І. А. Череменецький Богословський монастир// Домашня бесіда. 1866 № 7. С. 187. І. А. - криптонім А. Бочкова, невідзначений у І. Ф. Масанова і розшифровується як «Інок Антоній» або «Ігумен Антоній». Належність нарису перу о. Антонія сумніву не підлягає, оскільки в архіві Бочкова зберігся його рукописний варіант (див.: РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. Історико-статистичні відомості про С.-Петербурзьку єпархію. Вип. 2. С. 249-250 РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 16 про Дивись відгуки про В. І. Аскоченського в листах до Є. Н. Шахова Голіцин Н. С. Указ. тв. С. 373. Порівн.: відгук Чумікова// Російська старовина. 1889 № 2. С. 380 Див про нього: Спогади архімандрита Пімена. С. 270-281; Історичний нарис Ніколо-Угреського чоловічого монастиря. М., 1872 Очевидно, саме про нього згадує Бочков у листі до Є. Н. Шахової від 25 квітня 1871, де характеризує свого товариша по скиту: «...московський дворянин, знає багато мов ... людина голубиного характеру і ще вірш» (РО ІРЛІ. 3589. XIX 6. 3). Читання в ОІДР. 1874. Кн. 4. С. I-II Спогади архімандрита Пімена. С. 206-207 Голіцин Н. С. Указ тв. С. 373 в листі до Є. Н. Шахова від 25січня. 1872 р. (РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 16–17) Леонід [Кавелін]. Указ. тв. С. 218 Голіцин Н. С. Указ. тв. С. 374 РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 106-108 про. також роздуми узагальнюючого характеру в листі до Ігнатія Брянчанинову від 15 липня 1862 р.: «Усі зв'язки та опори людського суспільства розриваються і падають, не уявляючи нічого в майбутньому, ніж замінити руйнується. <...> Розум людський, ніколи ще стільки не напружений, стомлений до неможливості, тямлячи минуле і впершись у всі телескопи в темряву майбутнього: всюди темрява для правдивого філософа. А тим часом п'яні XIX століттям і його відкриттями, ошукані хибним прогресом, легковажні юнаки та старі, ще більш ганебні, кричать про загальні надії та майбутні завоювання науки! Якесь бісівське захоплення, якесь сатанинське свято всюди. Є чому радіти ворогові людського роду! РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 145 про Див. про це в їх листуванні РВ ІРЛІ. 3589. XIX б. 25. Л. 27 про Записка про чернече життя (без назви). - РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 11. Л. 1 Лист Ігнатію Брянчанінову від літа 1861 - Порівн. у статті «Душа російської у другій половині 1855 року». - РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 5. Л. 3 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 12. Л. 13 РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 43 РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 17 Див, напр., поетичну декларацію у віршованому «огляді» «Л. І. М. > (РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 67) Зазначивши, що у творчості Пушкіна він знаходить лише окремі чудові речі, які, однак, все одно не досягають рівня Шекспіра і Мільтона, Бочков далі пише: «Один Грибоєдов залишиться з маленькою своєю комедіяю найбільшим російським генієм, не ширяючим, але грізно тримаючим своє суспільством: це всемертвяща, але велика істина, зодягнена в найжвавіше слово поезії, яке як електрична іскра проникла все і оживила все в нашій літературі. Досі - як я писав вам - Грибоєдов ще не гідно оцінений »(РО ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 79 про.) РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 29 РДІА. Ф. 1680. Оп 1. Од. хр. 8. Л. 6 РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. Л. 24 про Листи Ігнатія Брянчанінова до Антонія Бочкова. С. 33 РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 70 Крім згадуваних вище нарисів життя і діянь о. Леоніда див., наприклад, мемуарний портрет архімандрита Феофана (РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. І. Л. 10-11) Див, наприклад, його статтю «Душа російського в другій половині 1855-го року» (РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 5. Л. 1-4), навіяну сумними подіями Кримської війни, де Бочков стверджує, що в Росії «зверху блиск, с. РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 11. Л. 5-9 Нам відомий лише один вірш Бочкова, який потрапив до друку: Св. Іоанн Богослов// Домашня бесіда. 1866 № 3. С. 73 (надруковано анонімно; в змісті автор позначений криптонімом І. А.). Див. рукопис вірша: РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 82 РВ ІРЛІ. 3589. XIX б. 25. Л. 26 про РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 8. Втім, не зовсім ясно, чи було в проміжку повне мовчання - в одному з листів до Шахової Бочков згадує, що в 1840 написав прозову поему «Павіліка, що обвиває дуб» (РО ІРЛІ. 3589. XIX 6. 55). У списку «Літописи скиту Оптіної Пустелі за 1852–1860рр.» воно наведено під назвою «Плач на труні батька», забезпечене великою передмовою у віршах і датовано 21 березня 1852 (РО РГБ. Ф. 214. № 361. Л. 19 про.) РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 91. СР: Там же. Л. 70 Там же. Л. 39-39 про. Ці свої пристрасті Бочков доводив і прикладами зі світової літератури: «Дійсність представляє нам щодня сцени веселощів після трагічних: цим користувався Шекспір ​​і не забував сам Омір. Тому я вміщав справжні анекдоти у свої фантазії» (Там само. Л. 127 про.) РВ ІРЛІ. 3589. XIX б. 25. Л. 1-1 про РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 97-98 РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 36-36 про Див, наприклад: Вільне перекладання псалма 142. - РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 24 Можливо, саме до рилєєвських «Думів» піднімається дуже улюблений Бочковим жанр – вірш на історичну тему з великими коментарями. Бочків і в 1860-ті роки. продовжував цікавитися поезією Рилєєва, хоча і без колишнього почуття захоплення нею (див. його згадку про читання «Думи» Рилєєва «Князь Михайло Тверський». – РВ ІРЛІ. 3589. XIX б. 25. Л. 23). До декабризму як суспільно-політичного руху Бочков у ці роки ставився негативно РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 66-70 про. СР: РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 43-44 про РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 21-28 про РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 61 про РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 34-35. СР: РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 96-96об РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 35-35 про РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 23-23 про. Порівн. в іншому вірші: Чим скінчимо? Царством гільйотини Чи російською сокирою? (РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 29 про.) РВ ІРЛІ. 3577. XIX 6. 15. Л. 35 РДІА. Ф. 1680. Оп. 1. Од. хр. 13. Л. 38-39 РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л 1 РВ ІРЛІ. 3589. XIX 6. 25. Л. 1 про