Ноябрь

Пам'ять святителя Вікторина, єпископа та мученика Патавського Патава, місце кафедри святителя Вікторина, знаходилася на річці Дрині, на самому кордоні Паннонії з Норікою, серед поселень слов'янських. Так і нині Петтау у Штирії, країні слов'янців. Блаженний Ієронім писав: «Вікторин, єпископ Патавський, не так добре знав латиною, як грецькою. Тому твори його, важливі на думку, за строєм слів здаються небагатими (viliora). Твори його – наступні: коментарі на Буття, на Вихід, на Левітик, на Ісаю, на Єзекіїля, на Авакума, на Екклезіаста, на Пісню Пісень, на Апокаліпсис Івана, проти всіх єресей, та багато іншого. Нарешті він увінчався мучеництвом »808. При іншому випадку блаженний Ієронім, поставляючи святителя Вікторина між «стовпами Церкви», говорить: «Мученик Вікторин схвалює тим свою простоту, що не мислить ні на кого зла 809 ; він може сказати з Апостолом: хоч не вправний я в слові, але не у віданні» 810 . Мученицька смерть святого святителя пішла в гоніння Діоклетіана і ймовірно в 303 811 . Якщо, за словами Єроніма, Вікторин краще знав грецькою, ніж латиною, то це означає, що він не був природним латинянином; а що він не був греком, вказує ім'я його. У уривку з тлумачення його, як і в зауваженнях на Апокаліпсис, не тільки немає чистоти латинської мови, а трапляються і граматичні неправильності. Отже, самі твори кажуть, що святитель Вікторин був латинянин, а був уродженець слов'янської держави й природний слов'янин. На думку твору Вікторина важливі, говорив Ієронім. Вислухаємо роздум, що зберігся, про влаштування світу 812 ; воно познайомить і з деякими місцевими традиціями християнськими того часу. «Розмірковуючи про влаштування світу, де живемо ми, зупиняюся на швидкості його устрою, показаної Мойсеєм у його Книзі Буття. Усю цю громаду влаштував Бог у шість днів, прикрасивши її знаменами величі Своєї, а сьомий день освятив благословенням спокою. Так як за цим повідомленням седмеричним числом днів управляється земне і небесне, то цією седмерицею виміряю відношення всіх седмиць і постараюся, скільки можу, пояснити діяльність Божественної сили. Спочатку Бог створив світло і розділив його на дванадцяту годину дня й ночі; це з тим, щоб день, повний праць людських, замінювався спокоєм ночі і потім знову був день; так праця полегшуватись має спокій ночі – і спокій має стримуватися заняттям дня. На четвертий день створив два світила на небі, велике й мале, щоб одне служило вдень, а інше вночі, – сонце та місяць та інші зірки поставив на небі, щоб світили землі та поділяли часи, роки, місяці, дні та години стояннями. Питається, чому в цей день, званий четвертим, ми повинні постити до дев'ятої години чи до вечора або навіть продовжувати пост до наступного дня? Задля того полону і для величі діл Його, для часу стільки спасительного людям, стільки плодоносного і благотворного, ми здійснюємо посилення посту. У п'ятий день земля та вода виставили свої породження. Шостого дня створено те, чого ще бракувало; Бог створив людину із землі, владику тварюків, які живуть на землі та у воді. При цьому спочатку створив Ангелів і Архангелів, потім людину, надаючи перевагу духовному перед земним. Насамперед створено світло, потім земля. День шостий називається параскеві, приготуванням землі до царства. Введено псування Адамом, якого створив Він за образом і подобою Своєю. Інші справи вчинені перш, ніж створив ангелів і утворив людину, щоб не думали, що вони були помічниками. Цього дня заради страждання Господа нашого Ісуса Христа здійснюємо стояння перед Богом, або пост. сьомого дня Бог заспокоївся від усіх діл Своїх і благословив його і освятив. Цього дня маємо звичай відкладати (смакування їжі) для того, щоб у день Господній приступити з подякою до хліба. У п'яту призначається відкладення (їжі) для того, щоб не здавалося, ніби з іудеями відправляємо суботу 814 : Сам Господь суботи говорить через пророків Своїх, що ненавидить суботи їхня душа Його (див.: Ос. 2, 11 ), і знищив Він суботу ще не перевів на тіло Своє, і знищив Він суботу плоттю Свою, восьмого дня, коли прийде воно в суботу... І Ісус Навин, наступник Мойсея, також порушив суботу, бо в день суботній наказав синам Ізраїля обходити стіни Єрихона зі звуком труб і оголосити війну чужинцям. Маттафія, юдейський вождь, також порушив спокій суботи, бо вбив у суботу воєначальника Антіоха, царя Сірського. І Давид зі своїми товаришами порушив суботу, як читаємо в Матвія (12, 3). Так має бути справжня і праведна субота у сьоме тисячоліття. Господь призначив для тих 7 днів по тисячі років на кожен». Виставивши потім приклади важливого значення седмеричного числа, продовжує: «Винник всього творіння Ісус праведний. Він називається Словом ... Це Слово, коли створило світло, називається Мудрістю; коли – Небо, – Розумом; коли землю та море, – Радою; коли утворило людину, Благочестям… Хто, навчений Божим Законом, сповнений Духа Святого, не дивується душею, що Архангел Гавриїл благовістив Діві Марії того ж дня, коли змій спокусив Єву, – того ж Святого Духа осінив Діву Марію, в який створено світло; жив Він у тілі в ті самі дні, в яких створені земля і вода?.. Перед юдеями довів Він людство Своє, коли прагне, прагне, приймає їжу і пиття, коли ходить і віддаляється, коли спить, коли ходить ногами по бурхливій воді і наказує вітрам, зцілює хворих, виправляє хром. Преподобної княжни Анни Всеволодівни Ряд святих Російської Церкви починається рівноапостольною княгинею Ольгою. Княгині раніше князів приймають він ярмо чернецтва. З княжого роду перш за все постриглася в чернецтво чоловіка великого князя Ярослава Ірина, у чернецтві свята Анна. Другою чернечкою, але першою незайманою з княжого роду була блаженна Ганна, дочка великого князя Всеволода. Вона постриглася у 1086 році 815 , тоді як першим добровільним ченцем із князів був святий Миколай Святоша, який вступив до чернецької обителі у 1106 році. Магдалина перш за апостолів відвідала труну Спасителя і бачила Його воскреслим. Такі дружини! Батько благовірної Ганни великий князь Всеволод Ярославич, за словами літопису, «з дитинства любив Бога і правду, вдягав бідних, шанував єпископів і священиків, особливо чорноризців, утримувався від пияцтва і похоті; тому й був ніжно коханий батьком своїм»816. Він любив освіченість, говорив п'ятьма мовами іноземних. Мати Анни була грецька царівна, дочка імператора Костянтина Мономаха; її благочестя доставило Росії неоцінений скарб – святі мощі великомучениці Варвари 817 . Брат Анни Володимир Мономах своїми чеснотами придбав таке кохання народу, що й пізні нащадки його користувалися її теплом. Він любив чернецтво і ясно розумів значення його. Він заповів дітям: «Приймайте єпископів та ігуменів з любов'ю, наділяйте їх, щоб вони молилися за вас Богові». А літопис каже: «Він любив чернечий чин, напував і живив іноків і чернець, що приходять до нього, як мати своїх дітей» 818 . У такій родині народилася і виховалася благовірна Ганна. Під благотворним впливом розуму та благочестя вона утворила з себе зразок незайманої краси – честь та славу княжого дому. Предмет найніжнішої любові батьків, вона називалася зменшувальною назвою Янкою, по-нинішньому Аннушкою 819 . Благовірна княжна з юних літ полюбила Господа. Батьки, як не любили її, не вважали перешкоди любові її до Бога. Вони благоговіли до слів апостола: незаміжня дбає про Господнє, як догодити Господеві, щоб бути святою і тілом, і духом; а заміжня дбає про мирське, як догодити чоловікові. Тому хто не видає дівчину, робить краще (1Кор. 7, 34, 38). Юна княжна віддала перевагу дівоцтву всім насолодам світського молодого життя, і недаремно. «Діво, – каже Антоній Великий, – подібність до ангелів, духовна і свята жертва, пахуча троянда, оживляюча і близьких до неї, найприємніший пахощі для Господа Ісуса Христа, великий дар Божий, запорука майбутньої спадщини в Небесному Царстві» 820 . Князь Всеволод збудував кам'яний храм Апостола Андрія і за нього монастир; княжна Анна присвятила тут дівоцтво своє Господеві. Це було 1087 року 821 . Потім вона прийняла обитель у своє відання і вжила заходів до її зовнішнього та внутрішнього благоустрою 822 . Через три роки вона здійснила подорож до тогочасної столиці Православ'я, до Константинополя. Ця подорож була цілком благочестива. Княжна-інокиня бажала бачити найкраще чернече благочиння, щоб навчитися йому для себе та для інших. Вона привезла із собою спостереження корисні як для своєї обителі, а й інших обителей. «Ганна, – каже древній оповідач, – ходила туди (до Константинополя) недаремно, а для того, щоб подвійно бути корисною, собі та іншим інокиням Руської землі» 824 . До Києва повернулася вона (1090 р.) з новим митрополитом Іоанном скопцем 825 . Благочестива княжна-інокиня своїм прикладом збуджувала сильний рух у серцях сучасникок, на їхнє щастя. Сестра її, княжна Євпраксія, в 1106 за її прикладом прийняла чернецтво 826 . Друга дружина великого князя Всеволода, її мачуха, побажала бути похована в її обителі 827 . Блаженна Ганна зібрала до свого монастиря безліч чорнорізиць. Це тим більше становило великий і доброчесний подвиг з боку блаженної Анни, що сучасне їй російське жіноче суспільство ще не забували звичаїв розгульного язичництва, вдавалося часом найнечистішим веселостям і йому не до душі було суворе дівоцтво 828 . Самозречення благовірної княжни, її суворе життя одушевляли ревнощів, що жили з нею, до подвигів життя духовного. Княжна нарівні з усіма жила за чернечими правилами, у пості, молитвах і глибокій смиренності 829 . Юних дівчат навчала вона читання, співу, письма і деяким корисним рукоділлям 830 . Блаженна Ганна 26 років провела у чернечих подвигах. У рукописних святцях читаємо: «В Андріївському монастирі свята князівна Ганна Всеволодівна в інокінях перестався в літо 6624 (1116) місяця травня о 18-й день». За літописами, вона почила від праць 3-го листопада 1112 831 . Тому травня 18-й день, мабуть, був днем ​​пам'яті про неї з нагоди знаходження її мощей. Монастир, де трудилася блаженна Ганна, довго називався Янчиним, зберігаючи благоговійну пам'ять про свою засновницю 832 . Він стояв поблизу Михайлівського монастиря, але був зруйнований Батиєм; руїни його вказують у саду та під житловими будовами одного обивателя 833 . Святого мученика Ієрона та дружини його – святих тридцяти двох мучеників: Ісіхія, Нікандра, Афанасія, Никона, Лонгіна, Феодора, Валерія, Феодула, Євгенія, Єпифанія, Феодота, Анікіти, Іларіона та інших Єрон, син християнки, уродженець міста Тіани в Каппадокії, досягнувши повноліття, був потрібен на службу; йому належало вступити в числі здібних юнаків у додатковий загін того війська, яке призначалося між іншим для дій проти християн, значно поширених у Вірменії та Каппадокії за царювання Діоклетіана, і які завзято противилися наказу імператора – шанувати богів і дотримуватися язичницьких постанов. Не побажав християнин служити з язичниками, не міг він також наважитися залишити свою сліпу й стару матір, і тому, опираючись посланим за ним воїнам, які хотіли взяти його насильно, Єрон з дружиною своєю втік у печері, де й продовжував успішно чинити опір, коли воїни знову приступали. Він однак поступився наполяганням друга свого Кіріака, посланого до нього місцевим правителем з дорученням переконати його піти у військо. Дійшовши з воїнами до міста Мелітини, Єрон був ув'язнений разом із іншими тридцятьма двома християнами. Спокійно взявши свою долю, він і в інших збуджував і підтримував бадьорість майбутнього подвигу. Тому, коли Єрон і дружина його були покликані до допиту, то з непохитною твердістю сповідали ім'я Христове і ніякими погрозами, ніякими приємними обіцянками не можна було змусити їх зректися Христа. Тоді всі вони були засуджені до страти. Перед скоєнням її з них вони були піддані катуванням; у Ієрона, як найбільше винного в опорі воїнам, була відсічена права рука. Після катувань протомилися мученики ще кілька днів у в'язниці; потім знову викликані на суд і знову відмовилися відректися від Христа – всі вони були обезголовлені в 298 році. Тіла їх таємно були взяті та поховані християнами. Вони були знайдені нетлінними (як свідчить Прокоп), коли будувався храм святої Ірини, за наказом Юстиніана 834 . «Обличчя мученицьке ясне, полк світлоносний, зійшовши до нас розумно, Церква сьогодні просвітив їсти чудовими зорями. Тим же святкує чесну пам'ять їх, просимо від Тебе, Спасе наш: тих молитвами від бід визволи нас, нехай співаємо Ти: алілуйя! – закликає до Бога Церква іменем святих мучеників, святкуючи їхню пам'ять. Пам'ять преподобного Онисифора Печерського «Чув я чудесне діло, – розповідає святий Симон, – чув від благоговійних старців; а вони, за їхніми словами, чули від самовидців дивного дива, яке було в ігуменство Пимена (1132–1141 рр.) у Печерському монастирі. Був чоловік досконалий, прикрашений усіма чеснотами, ім'ям Онисіфор, саном ієрей. Він був схожий від Бога дару прозорливості, так що бачив в іншому гріхи його. Але я про одне скажу. Був у цього блаженного Онисифора духовний син, чернець та друг. Той намагався наслідувати його і здавався постником, але хибно; виставляв себе цнотливим, а таємно їв і пив і проводив час у нечистоті. Але це було приховано від духовної людини. Ніхто з братії не зрозумів його. Одного дня, здоровий, раптово помер він. І – ніхто не міг наблизитися до його тіла через смурод, що виходив із трупа його. На всіх напав жах. Зрікаючись злиднями, не знаходячи себе в стані від смороду здійснити над ним звичайні співи, поклали його особливо і, ставши здалеку, зробили спів, а деякі, заткнувши ніс, віднесли його абияк і поклали в печері. Багато разів чути крик, як би кого мучили. Пресвитеру з'явився преподобний Антоній і грізно говорив: «Навіщо ти поклав тут такого мерзенного беззаконника? Такого ще тут не було. Він осквернив святе місце». Пресвітер, вставши після того видіння, впав на обличчя і, молячись Господу Богу, каже: «Навіщо, Господи, приховав Ти від мене діла цієї людини?» «Потім, – сказав йому Ангел, що з'явився, – щоб показати його всім, хто грішить і кається; нехай, побачивши, покаються». Сказавши це, став невидимим. Пресвітер розповів про це ігумену Пімену. На другу ніч знову чув він: «Викинь його швидше он, в їжу псам; він недостойний бути тут». Пресвітер, почувши це, звернувся до молитви, і був до нього голос: "Якщо хочеш, допоможи йому". Порадившись із ігуменом, поклали, щоб хтось зачепив його мотузкою, виволок він і кинув у воду, бо від смороду ніхто не міг наблизитися туди, де була печера. Потім святий знову є і каже: «Шкода мені стало брата того. Ті, що перебувають зі мною тут, не гірші за тих, які до закону догодили Богові. Я благав Господа Бога про спасіння тих, хто живе в обителі, і Господь сказав мені: Я чув; Я сказав Авраамові, – для 20 праведників не погублю міста, тим більше для тебе і тих, хто з тобою помилую грішника». Онісифор переказав усе бачене і почуте начальникові своєму та всій братії. Тіло брата перестало видавати сморід. Один із братів, на моє прохання, розповів мені цю подію зі слів тих перших чорноризців» 835 . Така повість Симона! Кальнофойський пише про печеру преподобного Антонія: «Тут лежать нетлінні два брати Спіридон і Онисифор. З них коли один наперед відійшов до Господа, другий посунув його з місця, щоб опочивати біля нього». Пам'ять преподобного Спиридона 31 жовтня, а Онисифора 9 листопада. Отже Онисифор спочив після Спиридона і він посунув покійного, щоб відпочивати біля улюбленого і шанованого духовного сина преподобного Спиридона 836 ; таким чином блаженна кончина преподобного Онисифора, сучасника ігумену Пімену (1132–1141 рр.) і преподобному Спиридону, пішла у листопаді 9-го 1148 року. Блаженний митрополит Сильвестр, передавши оповідь Симона про преподобного Онисифора, говорить на закінчення: «Цією історією, брати ченці, святий Симон нагадує нам, щоб ретельно оберігали ми благодатне звання своє, щоб не були овцями годованими або вовками будинковими, щоб не були на подвір'ї уб фарисеї, а в келії ненажерливими. Суддя праведний за все, що зроблено таємно, сплачуватиме явно, на Своєму Суді» 837 . Писання вчить нас, що хто приховує свої провини, тому не буде щастя; а хто визнається і залишає, той помилується (див.: Припов. 28, 13). Якби ми судили самих себе, то не були б засуджені. Судячи ж, караємось Господом, щоб не бути засудженими зі світом ( 1Кор. 11, 31, 32 ) 838 . Преподобного Іоанна Колова Іоанн, на прізвисько Колов, що означає короткий, оскільки він був малого зросту, трудився в Скитській єгипетській пустелі в V столітті і був наставником святого Арсенія Великого (пам'ять 8 травня). Палкий за природою, він встиг досягти повної лагідності та смиренності. «У тебе зле серце», – докорив Іоанна одного разу один із братів. «Це правда, – зі щирістю погодився засуджений, – і навіть зліше, ніж ти думаєш»… Іоанн, ревнуючи про своє спасіння, з такою ж старанністю намагався і спасіння інших. Багатьох встиг він звернути до покаяння, між іншим Таїсію (пам'ять якої 16-го травня) і Паїсія, що зійшов з доброго шляху, встиг так зворушити, що той, раптово і безповоротно відступившись від усього свого надбання у світі, провів решту свого життя в покаянні в дикій порожній. Іоанн переставився близько 430 року у пустельній келії поблизу міста Кольцума (нині Суеца). Після смерті його залишилися записаними багато чудових його висловів та опис житія преподобного Паїсія (пам'ять його 19 червня), складений ним для користі спільної. У цьому житті оповідач представляється неодноразово в близьких зносинах з преподобним Паїсієм, з яким спочатку жив в одній пустелі, потім, розлучившись, відвідував його і розмовляв з ним. Преподобного Симеона Метафрасту Симеон Метафраст, родом з Константинополя, благородного походження, здобув блискучу освіту, після закінчення якого був прийнятий до двору і, встигнувши звернути на себе увагу своїми обдаруваннями та заслугами, обіймав послідовно важливі державні посади. Тим часом у душі його переважало благочестя; всі переваги, якими надавало йому користуватися його блискуче мирське терені, не перешкоджали йому бути таємним аскетом. Послуживши своїй Батьківщині як дипломат і воїн, наділений багатьма нагородами за свої заслуги, Симеон також відомий і в Церкві за своєю духовною діяльністю, оскільки він багато попрацював над упорядкуванням життєписів святих. Найменування Метафраста (перекладача) він отримав за те, що давав стародавнім життєписам святих найкращий вигляд за змістом та складом. Він склав їх у числі 122-х і виправив багато інших. «Писанням священним присвячував ти праці, – вихваляється солодкий письменник метафразів у службі, складеній на честь його, – досліджуючи і випробовуючи життя святих: їх муки і подвиги звеличив твоїми метафразами», тобто перекладаннями, при яких він з розглядом не утримував і усунув інше, «не змінюючи предмета, але виправляючи помилки у словах». Ця праця Симеона, хоч і не суворо історична, тому що у нього не було ні коштів, ні часу повірити з усією суворістю давні джерела, проте мав велике значення, оскільки, за свідченням Михайла Пселла, недалекого за часом від Метафраста, «ті, які раніше його описували діяння святих Божих, частиною без сили та краси; про справи важливі писали без належної уваги, через що відбувалося, що дехто не хотів і читати писаного, а інші звертали навіть у предмет глузування чи зневаги читання оповідань про рабів Божих». Крім метафраз блаженний Симеон написав ще кілька слів 839, молитов 840, піснею 841, короткі думки і склав вилучення з творів Василя Великого та Макарія Великого. В подяку «чоловіку святому, який з великими труднощами і потім зобразив мученицькі подвиги за істину, на хвалу Божу і вічне прославлення мучеників», грецькі отці зарахували його до блаженних і встановили день святкування його урочистостей – 27 листопада. Симеон перестав у половині Х століття. Святого Нонна, єпископа Іліопольського Святий Нонн, який прославився своїм святим життям спочатку в Тавенському монастирі, був після того (з 448 р.) єпископом в Едесі і потім (з 451 р.) в Іліополі, де звернув до християнства до 30 000 арабів. Останні три роки життя знову прикрашав собою Єдеську кафедру і помер у 471 році. Про нього згадується в житії святої Пелагії (8 жовтня), яку він звернув на рятівний шлях. Святого великомученика Міни Міна, родом єгиптянин християнської віри, служив у війську, але коли видано було укази Діоклетіана проти тих, хто сповідує християнство, залишив військову службу і в пустелі догоджав Богу. Одного разу в місті Котуані відбувалося свято язичницьке, що супроводжувалося, за звичаєм, пияцтвом і розпустою. Серед шаленого натовпу з'явився Міна і став викривати ідолопоклонників. Його впізнали товариші по службі, і градоначальник, після короткого допиту, велів відвести його до в'язниці. Наступного ранку його вивели на суд, і градоначальник, який не зміг схилити його до нечестя словами, наказав бити його воловими жилами та палити тіло вогнем. Нарешті сказав: «Міна! вибирай одне з двох: або будь нашим, і ми перестанемо тебе мучити, або залишайся Христовим і гинь». Міна відповідав: «Я був Христовим, залишаюся і залишусь Христовим». Тоді велено його волочити по землі, посипаній гачками, тризубами і залізними цвяхами, нарешті обезголовити і спалити (304 р.). Це було у Фрігії. Деякі рештки тіла його зібрані вірними і принесені до Єгипту, в вітчизну його - до міста Олександрії - і покладені в чесному місці, на якому згодом влаштована церква. Пам'ять преподобного Пилипа Рабангського Преподобний Філіп вважав початок чернечому життю в обителі преподобного Діонісія Глушицького. У 1447 році він заснував на річці Сухоні та Рабангу обитель із храмом Преображення Господнього. Це у нинішньому Кадниківському повіті, за 32 версти від Вологди. Тут і спочив він 15 листопада. Преставлення преподобного Сергія Малопінезького Блаженний Сергій 62 роки священствував при Малопінезькій парафіяльній церкві Сольвичорічського повіту. Відчуваючи близькість смерті, він прийняв чернецтво і схиму і спочив 16 листопада 1585 на 92 році свого життя. Пам'ять його встановлено святкувати 1655 року 843 . Блаженної Магни Анкірської «У місті Анкірі Галатській, – пише старанний відвідувач подвижників Паладій 844, – багато дів, близько двох тисяч або більше; вони подвизаються у святому, доброчесному житті, зберігають помірність і роблять справу святу з ревнощами. Між ними перше місце з благочестивого життя займає Магна, дружина найшанованіша і найдосвідченіша. Не знаю, чи називати її дівою чи вдовою. Мати змусила її вийти заміж, але вона відхиляла від себе чоловіка під різними приводами, надавала вигляду, ніби хвора вона, і, таким чином, залишилася недоторканною і непорочною, як кажуть її рідні. Чоловік її незабаром помер, і вона залишилася єдиною спадкоємицею після нього. Тоді вона всю себе присвятила Богові». Велике придбання бути благочестивим та задоволеним (помірним у бажаннях). Ми нічого не принесли у світ; явно, що нічого не можемо і винести з нього (1Тим. 6, 6-7). Чисте і непорочне благочестя перед Богом і Отцем є те, щоб приглядати сиріт і вдів у їхніх скорботах і зберігати себе неоскверненим від світу (Як. 1, 27). Достойно начальницьким пресвітерам має надавати суто честь, особливо тим, які працюють у слові та вченні (1Тим. 5, 17). Таке вчення апостольське! Так і чинила блаженна Магна. «Багатство, яке було в неї, роздала вона на монастирі, на будинки бідних і дивних, церквам, єпископам, вдовам, сиротам та іншим нужденним. Мисливою душею, але таємно, робила вона подвиги благодійності». Не тільки не виставлялася перед людьми благодійницею, але намагалася приховувати добрі діла свої та від себе самої; вона боялася оманливої ​​приємності людської слави так само, як свого самолюбства, і берегла серце своє в смиренні. Разом з тим, вона «ревно відвідувала Богослужіння церковне, вела життя подвижницьку, помірковану. Знамениті єпископи поважали її. Намагаючись виконати будь-яку чесноту, вона жила надією на життя найкраще – потойбічне». У житті блаженної Магни найбільше дивно те, що вона, видана заміжжя, з такою твердістю волі відстояла свою незайману чистоту. Так у найкращі часи християнства любили дівство! В одному провінційному місті були цілі дві тисячі дів! Лікія була областю сусідньої з Галатією. Анкірські діви, звичайно, читали розмову: «Свято дів» святителя і мученика Мефодія, писане ним, коли він був єпископом Олімпу Лікійського. Якщо нині, на нещастя людей, мало цінують дівство, не так думали за найкращих часів. Ось як вчив про цноту великий учитель-мученик: «Велике, вище природи, дивне і славне дівство. Це – пиття, яке витікає не землею, але Небом. Господу надано було подати це вчення (про дівоцтво) людям. Він один, прийшовши на землю, навчив людину підноситися до Бога. Архієрею та Главі пророків та Ангелів пристойно іменуватись і Главою незайманих. Старозавітні ще не могли вмістити дівства 845 . І закон свідчить, що очиститися чистотою Господу є велика обітниця, вища за всі обітниці (Чис. 6, 2–3). Що ж означає присвятити себе Господеві? Якщо уста мої буду відкривати для пояснення Писання або для того, щоб православно і гідно оспівуватиму за силою Бога, і укладатиму уста, вважаючи їхнє зберігання, щоб не говорити суєтного: то чисті уста мої і присвячуються Богу. Якщо й погляд привчу не спокушатися красою тілесною і не насолоджуватися безсоромними видовищами, але дивитися на небо: то чисті й очі мої й присвячуються Господу. Якщо буду загороджувати слух від лихослів'я і ганьби і відкривати для слова Божого, то й слух присвятила я Господу. Якщо чиста я серцем, всі помисли присвячую Господу, не думаю ні про що суєтне, не живуть у мені гордість і гнів, розмірковую про Закон Господній день і ніч; то істинно вчиняю обітницю велику: щоб очиститися чистотою. Сонм дів, за переказами, називається безкровним жертовником Божим» 846 . Наприкінці розмови діви співають "Пісню Христу Богу". Діви! з небес гримить голос, що пробуджує мертвих. Він велить усім разом, у білому одязі І зі світильниками, мчати на схід, на зустріч Жениху. Повстаньте, перш ніж Цар увійде до дверей. Тобі присвячую себе чистою та зі світлоносним Світильником буду Тебе, Женіше. Вдавшись сумного людського щастя, знехтувавши Втіхами життя, насолодою любові, шукаю одного – Бути під спасительною правицею Твоєю. Даруй мені, Благий, вічно бачити красу Твою. Тобі присвячую себе чистою, та ін. Покинувши ложе та дім шлюбу тлінного для Тебе, Царю мій, прийшла я в непорочному одязі, Щоб увійти з Тобою в блаженний Чортог. Забула я батьківщину, полюбивши красу Твою, Боже-Слове; Забула лики дів, подруг моїх; Мною хвалилися б – забула я і про те – мати та родичі мої. Ти, Христе, став для мене всім. Той, що омив натовпу в струменях чистячих Предтеча Твій За любов до чистоти доведений до смерті; Але, окроплюючи кров'ю своєю землю, Покликав перед Тобою блаженний. І Твоя Матір, Батько Життя, Благодатна, Недоступна, Непорочна Діва, носячи в безнасінному утробі Плід чистий, підпала сумніву в невірності; Але до Тебе, Блаженний, волала Вона. Блаженний, що живе в чистих селищах небесних, Все, що містить вічною силою! Це чекаємо ми; прийми нас, Отче, з Сином Твоїм, у двері Вічного життя 847 . Так співала в життя своє та блаженна Магна. Кончина святої інокіні пішла, за часом бачила її, не раніше 425 848 . Святого Ісака, архієпископа Вірменського Ісаак, син великого Нерсеса, народився в Константинополі в той час, як батько його перебував тут як посланець від свого царя. У 390 році Ісаак зведений був на кафедру архієпископа і керував Вірменською Церквою протягом 50-ти років, ознаменувавши своє правління такими заслугами, головна з яких: переклад Святого Письма на вітчизняну мову, які доставили йому найменування «другого просвітителя Вірменії». Він помер 440 року. Вбивство благовірного князя Ярополка – Петра Ізяславича «Під час великого князя Всеволода (1078–1093 рр.), – каже древнє звістка, – було багато людей Богоугодних, ченців і мирян, чоловічої статі та жіночої, якими відбувалися і чудеса» 849 . Серед високих за духом сучасників Всеволода був блаженний князь Ярополк Петро Ізяславич. Він був правнуком рівноапостольного Володимира. За батька свого, великого князя Ізяслава Ярославича, він був сином зразковим, помічником йому і в щастя і в нещасті. У 1070 розбив він Всеслава Полоцького, пограбував перед тим Новгород 850 . З 1073, коли брати вигнали батька його з Києва, майже 5 років ділив він з ним вигнання з Вітчизни; був з ним і в короля Польського і в імператора, потім за дорученням батька знаходив допомогу у могутнього тоді папи Гільдебранда. Благоговійний князь побожно поклонявся в Римі мощам апостолів Петра і Павла, віддав пошану сильному на Заході Римському архієпископу і скаржився на Польського короля Болеслава, яким був пограбований батько його. Папа, який хвилюється мріями про владу, хотів бачити у ввічливості Російського князя покірність папі релігійно-політичну і в такому дусі писав до Ізяслава про сина 851 . Але це були мрії тата, не більше. У 1087 році, після смерті Святослава, Ізяслав без будь-якої сторонньої допомоги став знову великим князем Росії, а Ярополк отримав Вишгород. Того ж року разом із великодушним батьком своїм Ярополк допомагав дядькові Всеволоду і в битві втратив батька. Новий великий князь Всеволод дав племіннику отчину батька свого Турів і приєднав до того Володимир 852 . Ярополк благодушно прийняв, що дали, і не шукав старшого княжого столу, на якому сидів батько його 853 . Він твердо дотримувався доброго правила батьків: «За старою пам'яттю, молодші повинні найстаршого мати замість батька» 854 . Він намагався, щоб благотворити іншим за коштами, які були в його руках. Князі Рюрік та Володар Ростиславичі, які не мали спадкової долі та вигнані з Тмутаракані, не знали, де прихилити голови. Ярополк дав їм притулок у своєму спадку. Вони відплатили йому за те, як язичники. За його відсутності Ростиславичі втекли з Володимира, найняли за гроші, чи не отримані від Ярополка, мандрівні дружини і захопили Володимира. Великий князь послав сина свого Мономаха проти Ростиславичів, і той вигнав їх із Володимира. Ярополк із честю вступив у своє місто і уклав тісну дружбу з Мономахом 855 . На жаль, ця дружба скоро була потривожена. Тривожні племінники не давали спокою великому князю, домагаючись долі. Безудільний Давид Ігорович грабував грецьких торговців і шкодив торгівлі Росії зі Сходом; Ростиславичі були ще більш свавільні та зухвалі. Щоб скільки-небудь утихомирити неспокійних, великий князь дав Давиду Дорогобуж, а Ростиславичам Перемишль і Теребовль, тоді як ці міста складали з Володимиром одне ціле 856 . Після того, як отець Ярополка поклав життя за Всеволода, Ярополк не міг сподіватися, що Всеволод буде забирати у нього частини володінь його, тому боляче було йому, що Всеволод надходить з ним не з його надій; радники говорили йому, що Всеволод, відібравши небагато, захоче відібрати все; тому треба попередити насильства; але добрий князь не хотів повставати проти дядька; він звинувачував у всьому неспокійних Ростиславичів і тому велів збирати військо проти них. Великий князь, зрозумівши справу по-своєму, послав свої війська проти Ярополка. Ярополк змушений був тікати до Польщі, щоб знайти допомогу; мати, дружина, маєток, дружина Ярополка були захоплені в Луцьку і перейшли до рук Всеволода; Володимир відданий Давиду; отже, все зробили, чого чекали від Всеволода радники Ярополка і чого не чекав сам він. Наступного року, старанням доброго Мономаха, Володимира повернуто Ярополку. Але незабаром після того несподівано пішла страждальна смерть доброго князя. У якихось справах Ярополк вирушив із Володимира до Звенигорода Галицького. «Коли князь, – каже сучасник, – дорогою лежав на возі, негідник, один із почту його, що їхав на коні, по наученню злих людей (ймовірно, Ростиславичів) проколов князя шаблею. Ярополк схопився, вийняв шаблю і голосно сказав: ох! підступний ворог убив мене». Негідник утік у Перемишль до Рюрика Ростиславича, а Ярополк помер від рани. Це було 22 листопада. Отроки взяли його тіло і повезли до Володимира, а звідти до Києва. «Великий князь Всеволод, Мономах, Ростислав, усі бояри, блаженний митрополит Іоанн із чорноризцями та пресвітерами, усі кияни гірко плакали над ним; з псалмами та піснями проводжали до монастиря святого Димитрія; приготувавши його тіло, з честю поклали в мармуровій труні, в церкві святого Петра, яку сам він почав будувати; це було 5 грудня». Сучасник говорить потім про блаженного князя: «Багато витерпів він бід, без провини виганяємо був братами своїми; ображений, пограбований, зазнав ще насильницької смерті. Але він сподобився Вічного життя та спокою. Цей блаженний князь був тихий, лагідний, смиренний, братолюбний; він щороку давав десятину зі всього маєтку свого Святої Богородиці. Завжди молив він Бога так: "Господи Боже! Прийми молитву мою, - дай мені смерть, як двом братам моїм, Борису і Глібу, від чужої руки, щоб омив я гріхи мої кров'ю моєю і позбувся цього суєтного, бунтівного світу, як ворожою мережею". І ось молитва його не відкинута Богом! Він отримав блага, яких ні очей не бачив, ні вухо не чуло, і які не сходили і на серце людині, ті блага, які приготував Бог тим, хто любить Його» 857 . Так пише преподобний Нестор у своєму літописі! Київський літопис, говорячи про дочку блаженного князя Ярополка, дружину князя Гліба Всеславича, пише: «Ця блаженна княгиня разом зі своїм князем мала велику любов до Святої Богородиці та до отця Феодосія, ревнуючи отцю своєму Ярополку. Бо цей Ярополк віддав (Печерській обителі) весь маєток свій, волості Небольську, Деревську та Луцьку та біля Києва; а Гліб дав разом із княгинею за життя свого 600 гривень срібла та 50 гривень золота; після смерті князя княгиня дала 100 гривень срібла та 50 гривень золота; по смерті своїй віддала 5 сіл і з челяддю і все до полотна »858. Отже, блаженний Ярополк, скільки був сам благочестивий, стільки ж вселяв благочестя та сім'ї своїй. Інші звістки додають ще, що блаженний князь не любив нетверезості і глузувань, і любив сльози розчулення, нікому не мстився і був дуже освічений. Так, пам'ятники Церкви, починаючи з преподобного Нестора до Ступіньової книги та Миконового літопису, показують, що вбитий князь Ярополк Ізяславич вважався серед тих, хто догодив Господу життям своїм і особливо страждальницькою невинною смертю. У рукописному описі святих XVII століття він також поставлений у числі святих і його пам'ять показано під 21 листопада. Преставлення святителя Інокентія, єпископа Іркутського Галузь давнього дворянського Волинського прізвища Кульчицьких, блаженний Інокентій здобув розумову освіту в Київській академії 860 . У Київській лаврі пострижений був у чернецтво і тут же прийняв священство. В 1710 відправлений він разом з двома іншими до посади вчителя в Московську академію; в 1714 отримав тут звання префекта і в тому ж році переведений в Невську лавру, зі званням соборного ієромонаха. Тут він виконував служіння оберіеромонаха з флоту, інакше був начальником флотських ієромонахів, наглядав за їх поведінкою, дозволяв сумніви їх і про потреби духовних зносився з Синодом. У 1720 році архімандрит лаври Феодосій Яновський присвячений єпископу Новгородському, а Інокентію доручено виправляти посаду намісника лаври 861 . Коли государ Петро I, за поданням Сибірського губернатора, наказав, щоб за Російської Пекінської місії був, як і за Римської місії, єпископ, для такого великого служіння призначений був блаженний Інокентій. При цьому Святіший Синод 14 лютого 1721 року доповідав государю: «Визначеного в Хінську державу, ієромонаха Інокентія Кульчицького, архієреєм Іркутським і Нерчинським, для близькості до тієї держави, чи присвятити її для зручнішого обходження від Сибірської єпар? Государ відповідав: «В архієреї присвятити, але краще б без титулу міст, ніж ці міста прикордонні до Хіні, щоб єзуїти не перетлумачили низько і лиха не завдали б» 862 . Блаженний Інокентій 5 березня 1721 року хіротонізований був на єпископа, і щоб, згідно з соборним правилом, іменувався він єпископом певної Церкви, він найменований єпископом Переяславським. Китайський уряд тоді добре був розташований до Російського двору і досить першою Російською місією для Пекіна, якою начальником був архімандрит Іларіон. Це подавало сподівання, що блаженний Інокентій прихильно буде прийнятий Пекінським двором. Квітня 19 новий святитель виїхав із Петербурга з двома ієромонахами, п'ятьма співочими та 3 служителями. З патріаршої ризниці видані були йому срібні судини та омофор; інше ж начиння, за розпорядженням Синоду, взяли в Суздалі з ризниці митрополита Єфрема 863 . У березні 1722 року святитель прибув до Іркутська і в Селенгінську за Байкалом мав чекати розпоряджень про шлях до Пекіна. На утримання його зі свитою призначено було відпускати із Сибірських доходів 1500 рублів. Государ, який добре знав людей, бачив і давав знати, що єзуїти можуть зашкодити святій справі і тому потрібна обережність у справі. На жаль, за його відсутності (він вирушив до Перського походу) з Сенату написали в Китайський суд грамоту в такому вигляді: «на місце померлого архімандрита, для відправлення церковної служби і для всіх інших церковних справ, за волею государя, посилається духовна особа, пан Інокентій Кульчицький з двома ієромонами. Сенат доброзичливо просить, щоб Хінська величність дозволила згаданому пану Кульчицькому з тими, хто при ньому здійснював у Пекіні. Божественну службу за звичаєм християнським і відвідувати своїх єдиновірців в інших місцях. За те з боку царської величності обіцяється в межах росіян виконувати бажання богдихану». Посланник Ізмайлов, який мав відкрити шлях для місії в Пекіні, був прийнятий Пекінським двором. Він не уклав договору з двором богдихану, бо ще не вирішені були прикордонні справи; але йому обіцяли дати місце у Пекіні Російському купецтву і збудувати двір для Російської місії. Після того треба шкодувати, що ставлення Сенату про місію вже не застало Ізмайлова в Пекіні. Йому, звісно, ​​вдалося б особистими поясненнями розсіяти підозри китайців, збуджені необережним папером Сенату. Без нього ж Мунгальський суд надіслав відповідь: «За указом богдихана не велено пропускати до Пекіна пана Інокентія Кульчицького, тому що про нього немає листа від Сибірського губернатора і не додано знаку печатки, яка дана Ізмайлову» 864 . Поспішили надіслати ставлення губернатора та друку. Але трибунал тоді прямо написав: неспроможна він пропустити Інокентія, оскільки він названий духовною особою і великим паном. Так святителю Інокентію довелося залишатися в Селенгінську і чекати на вирішення подивів. І він пробув тут цілих три роки. Можна уявити собі, наскільки тяжка була ця невизначеність становища! Як важко було чекати і чекати і не бачити кінця очікуванням! Це був час очищення серцевих глибин святителя. Тепер навчалася душа його терпінню та повної покори Божій волі. Але святитель знайшов і Селенгинске предмети своєї діяльності, згодні з його призначенням. Святішим Синодом він призначений у проповідника святої віри, хоч і не в межах Росії. Святитель намагався виконати це призначення у доступному для нього колі. Він проповідував святу віру язичникам, кочували біля Селенгінська, бурятам та мунгалам. І проповідь його не була безплідною: він звернув значну кількість язичників до світла Христового. У рукописному акафісті святителю читається: «Гіркі випробування терпляче підняв Ти, сперечався з полчищами невірних і забобонних». Інший акафіст співає: «Почувши хитрощі Хіннові дієслова, що не личить ти прияту бути в їхнє царство, звернувся Ти з Євангелієм до язика свого царства Монгольського... Радуйся, як проповіддю Євангелія, тобою до язика Монгольського принесеною посли людськими. Перебування святителя в Селенгінську благодійно було і тим, що підкріплювало у вірі та благочестя тубільних християн, які досить ослабли від впливу спокус язичництва. Акафістна пісня співає йому: «Ово просвіщав ти світлом Євангелія Христового невіруючі мови Монгольські, ово стверджував віруючі в послуху Православній Церкві статутом». У березні 1725 року святитель за указом Синоду переїхав до Іркутського Вознесенського монастиря чекати нових розпоряджень про свою місію. Тут зустрілися йому свої спокуси. Настоятель монастиря архімандрит Платковський шукав і сподівався бути настоятелем Пекінської місії; а разом був чоловік із пристрастями найнеприборканішими: на нього скаржилися всі, до кого тільки він торкався; він уже перебував під судом, за указом Синоду: але хотів відповідати нікому про свої вчинки. Коли святитель прибув до монастиря, до нього звернулися зі скаргами скривджені; святитель утішав нещасних, скільки міг. Інквізитор Іовлєв неодноразово просив святителя захистити його шляхом суду від нападів Платковського. Святитель оголошував, що не має права розглядати справи архімандрита, який не перебуває у його віданні; сама прислуга архіпастиря отримувала від нього суворий наказ не вступати у зносини ні з ким із монастирських. Тобольський митрополит, почувши про виклик блаженного Інокентія до Іркутська, писав до нього: «Преосвященніший архієрею Божий! благодійнику мій! багатьом багатьох Іркутських духовних осіб небудуванням і невинаходом до слідства про справи їхніх гідних робітників змушені єсми трудити ваше преосвященство, просячи, щоб дали ласку про ті їхні справи наказати дослідити, кому ваше преосвященство заманеться. Вдаючи собі на вашу надію в усьому невід'ємному коханні, виразно зде вони вважаємо». Викладаються три справи, у тому числі про Іркутський протопоп. Потім митрополит Антоній та губернатор князь Долгоруков, за сукупною нарадою, просили блаженного Інокентія дослідити за указом Синоду дикі справи Платковського. Але святитель не взяв він нічого ні з того, ні з іншому відношенню, оскільки вища влада вказала йому інші заняття 865 . У червні 1725 року за волею імператриці Катерини наказано для остаточного вирішення справ з Китаєм відправити повноважним посланцем графа Владиславича-Рагузінського і з ним вирушити до преосвященного Інокентія, якщо не буде перешкоди з боку китайців. Рагузинському наказано було не оголошувати китайцям про єпископський сан Інокентія, а лише називати його духовним обличчям. Весною 1726 року преосвященний Інокентій вирушив до Селенгінська чекати посланця. Китайські прикордонні чиновники з шаною зустріли Рагузінського на кордоні; почесно прийнятий він був і в Пекіні; після деяких труднощів погодилися і договір; Рагузінський доручив комісару Лангу писати і укласти договір, але про місію блаженного Інокенія не було й згадки 866 . Та й не хотів нічого робити Рагузінський для святителя. Коли він був у Селенгінську, він не удостоїв святителя Інокентія навіть того, щоб бачитися з ним. Він ще в Іркутську дав слово молодцеві Платковському, що він, Платковський, а не хтось інший буде в Пекіні начальником місії. Тому ще тоді як Рагузінський ще не виїхав з Китаю, у Петербурзі, у Верховній Таємній Раді вирішено було справу про предмет, що стосується Церкви, ніж держави. Святитель Інокентій, перебуваючи у Селенгінську, 24 березня 1727 року отримав несподіваний указ. «Цього генваря 7 дня, – говориться в ньому, – в указі її Величності з Верховної Таємної Ради Святішому Синоду написано: доносив її Величності відправлений до Китайського двору надзвичайним посланником і повноважним міністром її Величності. р.), що китайські міністри (?), які його на кордоні приймали, вашого преосвященства туди з ним графом до Китаю без указу Хінського не пропустили, і не сподівається де він, щоб ваше преосвященство китайці прийняли; Тільки де по його старанню під час китайського двору, куди вже він з Сибіру поїхав, поки архімандрит і священики в Пекіні прийняті будуть, а ваше преосвященство нікого не допустите, і представляв він граф Владиславич, щоб послати Вознесенського архімандрита Антонія, який і бував у Пекіні». Рада визначила зробити згодне з думкою посланця розпорядження. Святіший Синод наказав перебувати преосвященному Інокентію в Іркутському Вознесенському монастирі 867 . Чому це так, що свята справа євангелії руйнувалася? Немає сумніву, що тут діяли інтриги єзуїтів, які боялися і того, що на них розплющать очі китайців. Багато означало і те, що Йонг-Чісенг, який царював тоді, з нагоди розбратів, що відбувалися між місіонерами двох латинських орденів, оголосив заборону приймати християнський закон. Але обидві ці причини ще не пояснюють усієї справи. Повноважний посланник встиг змусити Пекінський двір виконати багато такого, що набагато важливіше для Пекінського двору, ніж прийом Російського єпископа 868 . У рукописному акафісті святителю читаємо: «Усякі скорботи та гіркі випробування терпляче підняв Ти, отче, бо добрий воїн Христовий, терплячи наклепи та наклепи від підступного начальника місії та клевретів його». За цими словами, архімандрит Платковський сильно протидіяв відправленню святителя до Пекіна. Для нього це й природно: стільки ж шалений у справах поганих, як і малодушний перед нещастям, він вживав усіх заходів для того, щоб позбутися бід призначенням його до Пекіна. Нещасний не уникнув Суду Божого. Як не ховався він за Рагузинського, в 1731 провезли його з Пекіна повз Іркутськ скутим 869 . Але, якщо Платковський міг діяти проти святителя наклепом, то був хтось, хто приймав наклеп і псував всю справу святу. Хто це? Звісно, ​​посланник Рагузінський. Чи по одному захопленню наклепом той діяв? Рагузинський - торгаш, під захистом Меншикова, був грабіжником Малоросії 870 . Платковський запропонував у розпорядження торгаша всі монастирські житниці, як згодом відкриється, і торгаш виставив Платковського найздатнішим місіонером для Пекіна, і непотрібним – святителя. Для кожного православного приємно те, що Платковський призначений був до Пекіна без усякої участі правління церковного. Рада розпорядилася на свій розсуд, не запитавши у Синоду навіть відомостей, хто такий Платковський? Тим-то й жалюгідні люди, що тоді, як мріють про свою премудрість, здатну знати все і керувати всім, роблять такі справи, які завдають їм лише сором та безчестя. Святіший Синод зі свого боку не забарився вивести святителя Інокентія з його тяжкого становища. Він ухвалив те саме визначення про блаженному Інокентії, яке вважав він ще за Петра Великого. Указом 15 січня 1727 року Церква Іркутська, що входила до того часу до складу Тобольської єпархії і з 1707 року керувалась вікарним єпископом, поставлена ​​в ряді самостійних єпархій, а святитель Інокентій найменований єпископом Іркутським і Нерчинським. Так він почав собою низку святителів Іркутської Церкви! Не скоро дійшло визначення Синоду до святителя Інокентія, але дійшло. Після отримання указу святитель розіслав окружну грамоту до своєї пастви з пастирським настановою. «Пізніше благословенням Божим, – писав він, – Її Імператорська Величність, маючи серце своє благодатне в Божій руці, за доповіддю Святішого Урядового Синоду благоволило мене милостивим своїм указом визначити в Іркутську єпархію справжнім єпископом і титулувати собі за тою тітою Її Імператорська Величність і все її високе прізвище, Святійший Урядовий Синод, також і про нашу смирення, титулуючи нас Іркутським і Нерчинським. Інше молимо вас і архіпастирськи умовляємо, та також де мудруєте одностайно, один одного честю більша творить, мир і любов між собою мають, як святий апостол Павло повчає. Ялика пречесна, еліка прелюбна, еліка прехвальна, в них поучайтесь, цим рушайте, ці тримайте, та так і тимчасова блага і вічна удостоїтеся спадковати. Всесердно цього бажаємо і благословення посилаємо. Амінь. Вересня 1-го 1727 » 871 . Тобольським митрополитом у відання нового Іркутського архіпастиря передано 3 монастирі, 9 міських церков і до 33 поселянських; Іркутський Вознесенський монастир був відданий Синодом на повне розпорядження святителя Інокентія 872 . Бувають люди з морального устрою своєму такі, що вони і собі будують одну шкоду, і тому, хто будь-яким чином став на їхній дорозі, завдають борошна. Такі були по відношенню до святителя Платковського та Рагузинського! Через два тижні після вступу на Іркутську кафедру святитель Інокентій отримав від посла Рагузинського листа, де той, сповістивши, що справи з Пекіном йдуть мирно і що в Пекін призначений архімандрит Платковський, писав: «Накажіть архімандриту дати священика доброго і вправного та йородіакона ієредіакона. третій, та трьох учнів на вибір його архімандрита. І цим платня всього 1250 рублів на перший рік. І ту платню доведеться їм видати негайно з готівкових монастирських грошей та з конфіскованих інквізиторських». Потім пишеться, щоб забезпечити архімандрита начиння, дана для Пекінської місії. Лист доставлений з кордону навмисним, ад'ютантом Рагузинського. Святитель негайно зробив можливі розпорядження. Забайкальському вдовому священикові Філімонову, який виявляв бажання вирушити до Пекіна, наказано з'явитися в розпорядження архімандрита Платковського; туди ж наказано з'явитися посольському ієродиякону Серапіону; архімандриту видано із монастиря 300 рублів. Послу Рагузинському відправлено 13 вересня таку відповідь: «Сяйвальний граф, Сава Владиславич, мій милостивий благодійник! велике подяка Богу, в Трійці славному, нехай буде, як вашому сіятельству через невсипущі труди і поти, без кровопролиття дасть здобути перемогу і замість лайки жаданий даров мир, про що не тільки я недостойний і не тільки всі Російські держава, але і всі. речуть: блаженний той чоловік, що об'єднай обоє в одно, що створи таке діло, яке важко було до вчинення. Писали ваше сіятельство в листі, яке отримано цього 1727 вересня 5 дня через пана поручика, до нашого смиренності: 1) що вирушає до Китаю архімандрит Антоній Платковський, а визначені йому 550 рублів і при ньому посилається єдиному священикові і 30 чоловіків і 3 . платні дати з готівки у монастирі Вознесенському грошей. А готівки в монастирі тому грошей тільки вийшло 400 рублів. З того числа віддано архімандриту 300 рублів при нашому смиренності і при згаданому поручику і братії того монастиря. А одне сто залишилося на різні монастирські потреби, якими і терміновими не можна розплатитися. А конфісковані інквізиторські гроші до мене не належать: ніж я, як то лагодилося, в Іркутську не був і того нічого не знав і нині, скільки їх є числом, не відомий; я до цих грошей торкатися не смію. Іркутський воєвода Ізмайлов, за указами Її Величності, як хоче, так з ними і хай творить. А монастир Іркутський ледве не в кінець розорений цим посиланим архімандритом, чого для цього моєму покірному писанні вашому сіятельству, за свідченням, виписаний з книг видаткових монастиря того екстракт посилаю, що він грошима і товаром, крім тварин і інших від посуду і мідної, дрібниць і хлібних роздарувань і окрім школи, на яку понад належне утримання вжито, що, за стислим часом по сприйняттю моєї Іркутської єпархії, ще не випливає, з того монастиря забрав. Ваше сіятельство можете збагнути, скільки їм архімандритом забрано і скільки ще на ньому грошей того монастиря обчислюється. Може він з того числа собі та іншим при ньому до показаних 300 виділити платню, а решту грошей, аще перевищуючи ваше сіятельство до убогого монастиря, здається милість, наказати йому назад у монастир повернути. 2) Ще ж писали ваше сіятельство, щоб віддати архімандриту ризи, книги та церковне начиння, яке я брав іменним блаженні і вічно гідні пам'яті Його Імператорської Величності указом і указом Святішого Синоду з різних місць, про що і в Святійший Синод репорт. Я нині без слухняного з Святішого Синоду указу тих усіх речей, які личать моєму архієрейському служінню, віддати не посмів, крім того, що до архімандріччого служіння належить, про що і реєстр посилається при цьому листі, в яких речах він і розписався. Все, що пропонував тепер святитель, дихало розумом, любов'ю, смиренністю дивовижними. Якщо втрачений Платковський не бачив своїх зухвальств з лагідного розуміння святительського, це для нього природно. Дивно те, що Рагузинський не розумів неправд своїх, куди так розумно вказував святитель застереження йому 873 . Рагузинський, по гордості, вважав себе ще вправі знову ображати святителя. Жовтня 15 Платковський з'явився до Іркутська з довгим листом Рагузинського. Посол писав, що він зупинив місію з трьох причин. «Не гадаю, – говорив він, – щоб Святіший Синод прийняв за неприємність, якби ваше преосвященство на таку необхідну посилку віддали достатні з конфіскованих інквізиторських грошей. Друге архімандрит привіз із собою попа мирського, про якого доводять місцеві жителі, що він – повсякденна п'яниця. Третя ж превелика - повідомився з листа вашого преосвященства, ніби він архімандрит монастир розорив і багато монастирських грошей забрав неправдою, - по регістру показано, що архімандрит монастирю винен 3794 рублів; а архімандрит оголосив, що він монастирю і нікому жодної копійки не винен». Тому посол просить розрахувати архімандрита з монастирем або відпустити його до Синоду для принесення виправдання. Усі три претензії несправедливі та образливі, не на честь посла. У першій звучить самовпевненість, яка звикла не поважати закон. Священик Філімонів раніше святителя був Забайкальським інквізитором і якщо мав він слабкість, то й найкращих не було, принаймні з тих, які побажали б вирушити до Пекіна. Для розрахунків монастиря із Платковським преосвященний призначив комісії. Платковський поспішив послати прохання до Тобольського митрополиту – повідомити в Іркутськ указ, який давав йому право отримувати з Вознесенського монастиря доходи рівні настоятелю Чудова монастиря і разом дозволяв взяти оконфісковані гроші інквізитора. Комісія, з розгляду всієї справи, при всьому бажанні зробити приємне страшному Рагузинському, визначила: витрачені Платковським під час перебування його в Москві 632 рублі стягнути з нього, а також стягнути 400 рублів, взяті у вигляді платні про розмір з платнею Чудовського монастиря, а також стягнення брати свавіллям; про інші предмети увійти до розгляду у наступний час. Платковський спершу не хотів виконати ухвалу комісії і оголосив, що вирушає зі скаргою до Синоду. Але це лише витівка лукавства. Він добре розумів, що Синод надійде з ним не м'яко. Тому він заявив письмово, що платить монастирю свої борги і припиняє всякий позов на нього. Тобольський митрополит дав відомості, що жодного указу з Синоду не було про рівняння прав Платковського з правами Чудовського настоятеля і що з Платковського слід стягнути 200 рублів – 100 рублів взяті ним у архімандрита Гедеона Вишневського та 100 рублів належні Тюменському. Тим часом графу Рагузинському повідомили стороною, що за записами архімандрита Платковського в монастирських книгах значиться неоплаченим обов'язок за послом та його свитою. Це глибоко вразило Рагузинського і змусило змінити тон поводження свого зі святителем. У листі від 8 лютого 1728 він сповіщає святителя, що ніколи не хотів він ображати монастиря; писар посольства брав з обителі різні запаси, всього на 60 рублів, і обміняв 5 коней на монастирські коні і за все розплатився, в чому є квитанція; секретар Глазунов собі брав запаси на 6 рублів і також розплатився з Платковським. Тому просив для захисту честі його звернути увагу на цей предмет, закінчуючи лист: «Рекомендуючи себе вашим архіпастирським святим молитвам, бажаючи вашого преосвященства благословення, цілуючи святі ваші руки, з глибоким респектом перебуваю». Коли показали цей лист Платковському, він поспішив доставити монастирю в листі гроші. На вимогу комісії сплатив він ще 400 рублів Посольському монастирю. І поспішив до Селенгінська 874 . Неприємні стосунки Рагузинського та Платковського не зупиняли занять святителя з єпархії. Ігумен Пахомій провадив слідство про вбивство селянина Лобанова священиком Орловим і закрив винного. Після принесення скарги вбрана святителем комісія. Орлов, викриваний свідками, зізнався, що він у шинку грав у карти з двома причетниками та з Іллею Лобановим; у сварці, побивши з Лобановим, штовхнув його від себе, і той, ударившись об лаву, помер; слідчому Пахомію дав 6 рублів і два кінці китайки. Пахомій також зізнався у своїй вині. Рішення було таке: оскільки священик Орлов грав у карти і ще в шинку і в бійці вбив людину, а за скоєнням вбивства підкуповував слідчого і служив, то, згідно з регламентом, піддати його жорстокому тілесному покаранню, позбавивши права на священнослужіння; Пахомія послати в хлібню сіяти борошно, взяти у штраф 10 рублів, гроші та китайку повернути власнику. Дуже чудова інструкція святителя священика Данила Іванова. «Знати тобі замовлення Заморський (Забайкальський) у всьому Селенгінському дистрикті, а в дії надходити за цими пунктами: 1 . Об'їхати тобі церкви в твоєму замовленні й дивитися все благочиння церковного і над священиками і над усім причтом, а саме: не бешкетували б, не шуміли б вулицями або в церкві п'яні; чи не п'ють вино по шинках та інше по доданню регламенту про священиків. 2 . Укази Його Величності розсилати, - а для розсилки оних посилати по черзі в твоєму замовленні дячків і паламарів, аще куди швидких і певних супутників не станеться; а підводи дячкам і паламарям брати від церкви до церкви. 3 . Тобі священикові давати вінцеві пам'яті всім церквам свого замовлення, за правилами святих апостол і святих отець і за указами Його Величності; а якщо десь далеко, то й іншим наказувати; збирати мито, як і раніше, без надмірності; такожде давати дякам і паламарям укази за указом преосвященного зі взяттям мит; у проханнях про місця прописано було б, чи лайка йому, чи з доходів харчуватися буде і що він добра і не підозріла людина. 4 . Тобі ж завжди збирати з усіх церков твого замовлення дані по табелі окладні гроші без надмірності. Якщо де відновляться за указом каплиці, дані окладні збирати ж і віддавати. 5 . Якщо хтось на священика чи на причетника подасть тобі доношення, тобі дивитись, якщо в якійсь важливій справі є, відсилати в Іркутський архієрейський наказ до рішення, а ще про неважливі справи, такі самі за правилами та регламентом вирішувати, без жодного понарівки. 6 . Про своє рішення справи доносити до наказу. 7 . Доставляти від усіх церков метричні зошити та сповідні записи. 8 . Наглядати за тим, щоб не було безпаспортних духовних осіб в окрузі, і, якщо виявляться, доставляти до преосвященного. 9 . Наглядати за тим, чи немає розкольників, і якщо виявляться, доносити. 10 . Не надходити понад право, надане інструкцією, та справи посади виконувати старанно та по совісті. 11 . На папір, чорнило брати з усіх церков за пропорцією, скільки зійде; також і писачеві визначити з кожної церкви по рублю, а більше не визначати. 12 . Підводи розкласти на священиків із причетники і зібрати з них гроші в одну суму, на розгляд парафії, з кого належить більше, з кого менше, щоб у тому нікому не було образи; коли прийдуть якісь укази, то наймувати з тієї суми зібраної без надмірності і розсилати, куди належить». Іркутські священики, вважаючи, що преосвященний, живучи у Вознесенському монастирі, за 5 верст від міста, неспроможна знати, що вони коїться у місті, продовжували за укоренившимся звичаєм дуже рано служити Літургію, невдоволення громадян. Святитель дізнався про заворушення і наказав надіслати наступний указ (13 листопада 1727 р.) Іркутському протопопу: «Відомо вчинилося його преосвященству, що до Літургії Божої дуже рано в Іркутську благовіст буває; а багато тієї ради провини, за невідправленням справ їм вручених, слухання Літургії позбавляються. Задля того наказується вам, щоб у малі дні до Літургії благовіст був у півтори години (з сходу сонця), а у великі – о 3 годині. Заради ж найкращого порядку кожному, коли можна вислухати, співати щодня в соборах понеділка ранню Літургію, а саме у віддачу годинника, не продовжуючи благовіста, але тільки тричі в дзвін ударити». Указом Синоду від 22 серпня 1727 року наказано було донести про стан єпархіальної школи. Святитель, згідно з регламентом, наказав (від 4 січня 1728 р.) духовенству негайно доставити до Іркутської духовної школи, що відкривається у Вознесенському монастирі, всіх дітей віком від 7 до 15 років віку; Російська школа того ж року і відкрита в монастирі, а водночас продовжувала існувати Мунгальська школа, залишена Платковським вкрай невлаштованою. За розпорядженням Синоду в 1727 році скасовано духовні інквізитори, а колишніх інквізиторів велено суворо повірити і знову посилити попівських старост. Обраний для Іркутська та Іркутської десятини поповський староста отримав від святителя дві інструкції: в одній зображені постійні обов'язки його; другою дано доручення обревізувати церкви свого округу з усіх відносин і між іншим відібрати книжку «Правда волі монаршої». Так як у різний час надійшли повідомлення про різні заворушення, що відбуваються в Забайкальських церквах і парафіях, то в лютому року святитель дав ігумену Пахомію інструкцію, з якою той повинен оглянути Забайкалля і, де буде потрібно і можливо, провести слідство. Заворушення, за повідомленнями, належали особливо до справ шлюбних. Один із Іркутських священиків скаржився, що священик сусідньої парафії, і після нещодавнього поділу парафій, виправляє потреби в його парафії, до його образи. Святитель двома приписами (від 19-го березня 1728 р.) поставив у неодмінний обов'язок, «щоб священики від свого в інший прихід за требами не ходили без дозволу парафіяльного священика, крім необхідної потреби, і в єдиний будинок не вступали молитви, хрестити, ховати і причащати; на сповідь приймати бажаючих і з чужого приходу беззаперечно, а до причастя відсилати в прихід його, даючи листа відпустки, що був на сповіді і гідний причаститися, для кращого розсуду за указами, що парафіянин його не розкольник. А хто з мирських, додав святитель, по сварці зі священиком зватиме священика з чужого приходу молитви, хрестити, причащати і шлюбом поєднувати, таким оголошувати наше неблагословення». Священик монастирської Валдайської слободи, за якого на його невміння підписався син, скаржився, що поселенці всупереч договору три роки не доставляють йому по 4 пуди хліба з двору. По розслідуванні справи святитель наказав сплатити за 1727 повну кількість хліба, а за інші роки, по бідності селян, які постраждали від недороду хліба, священик почекає сплату до кращого часу. Поселенці Кудинської слободи скаржилися, що священик їхній Феодор веде життя нетверезе, у Великдень від нетверезості залишив ризи у селянській хаті, де вони залишалися 9 тижнів, а тим часом доніс, ніби ризи вкрадені паламарем. Цей священик і за ревізією благочинного виявився дуже несправним. Але замінити його не було ким, – так мало здатних було до священицького служіння! Преосвященний наказав священика за п'яне життя і за наклеп на паламаря, а паламаря за доведену нетверезість покарати батогами і повернути на місце служіння. Сільський священик, за запискою міського священика Васильєва, поховав біля церкви повішеного злочинця, попри 23 пункти інструкції патріарха Адріана. Святитель зобов'язав обох священиків передплатою викопати похованого та перенести на своїх плечах у убогий дім, а Васильєву ще сплатити 5 рублів штрафу. Після недороду хліба 1727 по Байкалу навесні 1728 відкрилася грізна посуха. Святитель від 16 травня наказав церквам Іркутська та Іркутської десятини в кожній Літургії приєднувати моління про припинення посухи, по суботах співати акафіст Богоматері, а в неділю збиратися до собору для спільного молебства. Моління, говорив святитель, має закінчитися в Ільїн день. Липня 30-го виїжджав із Іркутська Рагузинський і бурею загнаний був у Вознесенський монастир, де й попрощався зі святителем. Дощ йшов такий сильний, що на вулицях Іркутська вода стояла по коліна. Святителю довелося очищати паству свою від незаконних шлюбів, які нерідко були в пастві, що залишалася без близького архіпастирського нагляду. Селянин Флоров скаржився: одружений син його Матвій, через хворобу, подорожував святими місцями Росії. Дружина його Авдотья без нього незаконно народила сина і потім одружена із селянином Авакумом. Дослідження, виправдавши це повідомлення, відкрило і те, що Флоров просив 25 рублів з Авакума і отримав 8 рублів за дозвіл невістці одружитися. Святитель затвердив таке рішення свого наказу: Флорова через те, що взяв 8 рублів і обіцяв «відпірну (відпускну), бити батогами нещадно, щоб іншим так невісток продавати було не повадно»; наказавши батогами, відправити до монастиря на покаяння, а Авакуму заборонити одружуватися. Наприкінці року Авакум просив святителя: оскільки Матвій не хоче жити з Авдотьєю, а йому, Авакуму, за його молодості важко вберегтися від гріха, то дозволити Авдотьє жити з ним. Святитель написав: «Та остання не буде гірша, і перший чоловік зрікся Авдотьї, того щоб вислати її з монастиря до другого чоловіка». Такого ж змісту були рішення про солдатку, яка вийшла заміж за живого чоловіка. Іркутський протопоп Петро Григор'єв наказав сільському священику овінчати родича його Єлезова, у якого дружина була хвора. Це було перед надходженням святителя на Іркутську кафедру. Визначено: протопопу рік служити у званні пересічного священика; вінчав священика послати до монастиря, з позбавленням приходу; Єлезову жити з другою дружиною; але за те, що не спитав він законного розлучення, стягнути з нього 20 рублів на побудову собору і 10 рублів на витрати на канцелярію 875 . Оскільки указом Петра I наказано було утримувати свічкову суму богадільні при церквах, то святитель 8-го квітня 1728 року зажадав донести йому стан церковних богадельен. Старости відповідали, що це свічкові гроші використовуються витрати по церкві. Святитель звернувся до іншого боку справи, наказав підтвердити, щоб церковні свічки продавалися у вигляді, показаної в указі государя, і якщо сильний виявиться порушником закону, то доносити йому. Який був наслідок? Один зухвальець, упійманий з неформеними свічками на ринку, ледве не задушив причетника, який упіймав його. У тому ж році святитель звертав увагу на тих, хто не був у сповіді та Святого Причастя. У 1727 році в одному Іркутську виявилося 420 осіб, що не були у сповіді. Повідомлено про порушників боргу в губернську канцелярію для стягнення законного штрафу. Канцелярія відповідала, що за маніфестом штраф прощено, але зроблено навіювання виконувати постанову Церкви. Чудовий випадок, як покарано понад лукавство, що ухилилося від виконання волі архіпастиря. Святитель під час перегляду списку дітей духовних наказав, щоб був висланий до училища син священика Косми. Священик відповів, що син уже виправляє посаду причетника. Святитель написав: це не заважає йому повчитися в училищі. Лукавий священик поспішив одружити сина. Але що сталося? "Повертаючись на коні з лісу, - доносив староста, - син Косми впав з коня і до того розбився, що навряд чи залишиться живим". Козачий син Федір Євдокимов 4 грудня 1728 року помер раптово. Дружина просила у преосвященного дозволу удостоїти його християнське поховання. За слідством виявилося, що Євдокимов 3 грудня пиячив із ясачними. Преосвященний вирішив поховати його за 2 версти від села без священицького поховання. В акафісті співають святителю: «Радуйся, невсипущий варті, довірені ти душі, кров'ю Христовою викуплені, бденним молінням і путнім людські сили переважаючим обходженням добре зберіг». На початку 1729 року святитель зимовим шляхом оглядав єпархію на лівій стороні Ангари. У тих місцях мешкали поселенці Вознесенського монастиря. Милостивий святитель ще раніше пробачив їм недоїмки за два роки. Тепер вони зібрали для архієрейського будинку пуду пшениці з двору. Хоча святитель не отримував ні копійки платні ні для себе, ні для дому, з дивного недогляду вищих, але на полегшення поселенців він наказав доставити пшеницю на монастирських підводах. На сторожа Тихвінської церкви донесено, що він із церковним ключем був у питному будинку і там нетверезий побився з іншим. Святитель переконав сторожа зізнатися у всьому і наказав: винного тримати добу в монастирській хлібні на ланцюгу, щоб він сіяв борошно; потім відпустити з передплатою – вперед церковного ключа не носити в шинок і жити тверезо. У Посольському монастирі один послушник назвав іншого солдатом-втікачем. Слідство підтвердило скаргу, і те, що ображений був солдатом. Якби назва «втікач солдатів» почута була в цивільній канцелярії, то це загрожує бідами та монастирю. Тому преосвященний наказав покарати винного тілесно, через братерство, на застереження іншим. Справи зі збору казенних податей із монастирських селян були нелегкі. Особливо багато тривог і неприємностей завдавав відкупу винного продажу. Відкупники через цивільну канцелярію наполягали на тому, щоб їм не перешкоджали продавати вино не тільки в селах монастирських, а й навіть поблизу монастирів. Святителю важко було бачити, що розбещують народ пияцтвом і ображають обителі молитви. Він наказав відповідати канцелярії, що єпархіальним начальством не отримано жодного указу з цього предмета зі Святішого Синоду. Канцелярія пропустила це повз вуха і в новому папері загрожувала штрафами та судом за невиконання вимог. Святитель змушений був поступитися насильством, тим більше, що за правдою вирушати з Іркутська до столиці далеко. У березні 1729 року монах Посольського монастиря доніс святителю, що ігумен того монастиря Іов покарав ченця Ігнатія за тілесний гріх так жорстоко, що той незабаром помер, і що слідство приховав правду. Святитель вимагав ігумена та ченців до Іркутська і тут доручив двом слідчим відшукати правду. На розгляд нового слідства наказ поклав і преосвященний затвердив: за те, що Йов просив і навчав братію приховати правду, взяти з нього 10 рублів; за те, що наказав бити Ігнатія батогами, по артикулу статуту, покарати самого батогами; а за те, що виявив гріх духовного свого сина в слух братії, на спокусу, позбавити управління монастирем і послати до Селенгінського монастиря із забороною священнослужіння на чотири роки. Селенгінський архімандрит, поважний старець, вже у липні того ж року просив святителя дозволити Йову священнослужіння. 30 липня 1730 року було написано: «Божою милістю преосвященний Інокентій, єпископ Іркутський і Нерчинський, у Святотроїцькому Селенгінському монастирі колишній ігумен Іов. За благодаттю дару Всесвятого і Животворного Духа, даної нам від Самого Великого Архипастиря Господа Бога нашого Ісуса Христа, що подав владу в'язати і вирішити, що пройшов 1729 року березня 22 дня за слідчим у нашому наказі справі, відлучений ти Посольського монастиря ігуменства і монастиря монастиря троє монастиря в моєму посольстві в монастирі Троя ігуменства. Але нині того часу Господа Бога владою, для потреби в Троїцькому Селенгінському монастирі, що немає жодного ієромонаха для священнослужіння, дозволяємо вам, наказуючи бути в Троїцькому монастирі, здійснювати за посадою священничної всякі потреби, наказані за правилами святих апостол і отець, а Ієромонаху Йову про вищеписане чинити за цим нашим архієрейством указом». В ігумена Посольського монастиря визначено ієромона Паїсія і залишено суддею в духовному наказі. Царською грамотою 1709 року дозволено дворянському синові Микиті Варламову побудувати в Нерчинську монастир на своє утримання і за влаштуванням бути ігуменом, при тому – вибрати після Микити здатного з мирян для управління економією монастирською, а «ігуменам не знати селян, знати їм». Зрозуміло, що за такого стану справ не могло бути порядку в обителі. Ігумен Панкратій (колишній Микита Варламов), по старості, відмовився від ігуменства, і святитель поставив у Нерчинського ігумена ієромонаха Нафанаїла. Коли Натанаїл прибув до монастиря, то спочатку довелося йому вислухати лайку і грубості: сварки і лайка, свавілля і непослух в обителі - невпинні. Ропот, за наученням старого Панкратія, особливо посилився, коли храми Нерчинської обителі, за тодішнім порядком, були обкладені митом на утримання кафедри. Нафанаїл зі звітами з благочиння змушений був з'явитися сам до Іркутська для особистих пояснень про стан справ. Святитель послав 17 червня 1729 наступну грамоту: «Указ нашого архієрейства Нерчинського Успенського монастиря ченцям, вкладникам та селянам. Відомо нашому архієрейству від достовірних персон учинилося, а особливо від того монастиря ігумена Натанаїла, який минулого року на прохання вашої, а на благодаті Всесвятого Духа, через мірність нашу зроблений до вас в ігумена, що від ченців і більців носяться йому докірливі нероби, також у багатьох випадках і монастирських працях, які бувають для спільної монастирської користі, чиниться непослух. Тому ми заради вас вітаємо і наказуємо, щоб ви ігумену Натанаїлові, як батькові своєму і начальникові, у всьому підкорялися і без його наказу нічого діяли і між собою як звірина не сварилися, під неблагословенням Божим і нашим. Якщо гидко чинитимете, і якщо від нього на вас надалі буде в чомусь прохання, то такий до відповіді за указами її імператорської величності взятий буде в Іркутськ. Інше ж Бог миру і любов нехай перебуває з вами і наше недостойне благословення». У відання Іркутського архіпастиря в 1729 році надійшла військова церква Якутського полку, призначеного оберігати Китайський кордон. Полковник Бухгольц писав до святителя про полкового священика ієромонаха Феофана Канарського: «Пиячить і напивається не в указні дні і справу свою не відправляє; у Великий піст на Страсному тижні пив і непотребу лагодив»; полковник просив надіслати іншого священика. Але в Іркутській єпархії тоді мало було священиків; до того ж на прізвище ієромонаха видно, що він був вихованець Київської колегії, де утворився і святитель Інокентій. Тому святитель сподівався, що вмовляння його зрозуміє винного. Він писав до нього: Чесний батько Феофан! аще й недостойний ти такої чесної назви, а гідний безчестя, тільки за політику пишемо. Як твоїй образі не в докорі, що ти покликаний від Господа Бога про весь світ святу жертву приносити і пасти череду словесних овець Його, про них же катований будеш і відповідь даси в день страшного випробування, а ти того звання не держиш, але безперестанку п'янствуєш і напиваєшся п'яний безчасно, а діла свого не чиниш, а діла свого не чиниш. писання до нас чудового пана полковника Івана Дмитровича та від слів чесних персон. Чи справа священича? Це тобі нині пишемо, умовляючи тебе батьківськи, негли виправившись. Коли не будеш справний, знай собі, що нечесно з полку змінений будеш, покликаний до нас на суд і приймеш гідне у справах твоїх. Але прошу, виправся. Єпископ Інокентій. Квітень 1730». Канарський помер 28 березня 1731 року, і на його місце визначено Іоанна Осколкова. У травні 1729 року за схваленням парафіян посвячений у священика Тресковського Іов Зирянов із дяків. Наступного року місцевий паламар скаржився, що Зирянов, напившись п'яним, вимагав «привести паламаря до нього в духовний наказ» для оголошення, що він не паламар місцевий. Святитель написав: «Священикові в пияцтві не хоробрювати і дому свого духовним наказом не називати; Якщо ж надалі безстудія його Йовлева з'явиться, то буде жорстоко покараний; а паламарю бути як і раніше». Повідомлений у тому, що у деяких Іркутських церквах священики не здійснюють служби у недільні і святкові дні, святитель наказав доносити йому щотижня про несправних причтах. Донесено було, що лама, що проживає в Івана Шункова, побудував молитовню. Шунков наївно зізнався у наданні допомоги побудові кумирні, тому що лама, говорив він, молитиметься своєму богу, і в нього будуть триматися діти. У Нерчинську міську канцелярію повідомлено: покарати публічно забобони Шункова на застереження інших. Комісар Засухін вимагав зі священика Дмитрієва мито за лазню. Священик сказав, що у нього є лазня церковна, за яку мито нехай платять парафіяни. Комісар посадив священика під арешт на два дні, і коли священик помітив, що комісар не має права розпоряджатися священиком, а повинен повідомити про нього начальству його, той відповідав з нахабною зухвалістю, що не хоче знати духовного начальства. Святитель наказав повідомити губернську канцелярію, щоб вона підтвердила Засухіну та іншим самовільно не брати священиків під арешт і про винних доносити духовному начальству, у повній впевненості, що винні не будуть залишені без суду, а від зухвалих слів щодо духовенства та його начальства утримуватися. За указом 1723 року каплиці було закрито; але потім можна відновлювати їх з благословення архіпастиря. Священик Григорій Смагін без волі святителя дозволив 1729 року за річкою Ангарою, за версту від храму, відновити каплицю і найняти до неї дяка каторжника, іншу каплицю велів відновити у селі Євсєєвої. Святитель наказав самовільного священика «вистібати» і стягнути з нього 5 рублів, а каплиці скасувати. Найтепліші турботи святителя звернулися на Монгольську школу, відкриту за указом при Вознесенському монастирі. Вона була не влаштована за Платковського у всіх відносинах. Святитель упорядкував приміщення її; наказав, щоб навчалися в ній та церковнослов'янському; викликав здібних вчителів, додав їм платню; штрафував 15 рублів тих духовних, які не вислали до школи дітей 7–15 років. До школи бралися і діти світських людей. У 1728 році син поручика Ізотова дав підписку в тому, що «поки не вивчить Мунгальської мови зовсім, не залишить він школи». В училищі було 32 учні, тоді як і в 1809 було їх не більше 70. Святитель сильно дбав і про доставлення школі потрібних книг. У 1729 році він писав Лангу: «Шляхетний пан Лаврентій Лаврентійович! Мій постійний друг! У нинішньому 1729 році 28 лютого подав нам Мунгальської школи вчитель, нехрещений лама Лапсан, донесення і оголосив, що він вчить зібраних за указом дітей у школі Мунгальської мови, а книг у нього Мунгальських мале число; а які є, і ті інші учні вивчили, і вже вчити стало ні до чого; а є книжки за Байкалом у різних лам, без яких у вченні Мунгальської грамоти пробути неможливо. А які книги і які мають лам, долучив при доношенні реєстр. Просив, щоб ці книги указом його величності від лам для листування було взято до Іркутської школи; а коли перепишуться, то поки тим ламам віддадуться. Минулого 1728 року в липні місяці проти словесного оголошення вчителя Лапсана про книги посилав я в Іркутську провінційну канцелярію промеморію про посилку за море, до кого належить, його величності указу для взяття заради листування тих книг у лам. Цього березня дня відповісти з канцелярії до мене, що комісару Чечеткіну минулого липня про відібрання тих книг було писано, але від комісара й досі відповіді не було; а нині до комісара Бейтона про те указ посланий. Тому прошу ваше благороддя постаратися про відібрання книг у лам і надсилання до нас в Іркутськ для листування їх; а як будуть переписані, то старі тим ламам для повернення до вашого благородія надішлю. А які книги і в кого саме і які потрібні, тому додається при цьому листі реєстр. Сподіваюся цьому від вашого благородства статися швидше, ніж від Бейтона. Березня 29-го 1729». Через три місяці Ланг надіслав такі книги: 1. Сунду, у ній 237 аркушів. 2. Також Сунду, 259 листів. 3. Пайма Мінгату, 447 аркушів. 4. Чингіс Ханкіту. 5. Гус Ламайн Туку. 6. Хотола Тедусексен Хан Кабудун Туку. 7. Одесек Хане. Всі ці книги негайно були списані, списки віддані Лапсану для школи під розписку липня 27-го 1730, а справжні відіслані з навмисним для повернення їх ламам. Зміст Мунгалоцерковної школи коштував святителю чималих турбот та прикростей. За указом Синоду на школу мали доставляти хліб та одяг монастирі Кіренський, Посольський та Селенгінсій. Але Тобольський митрополит Антоній, навіть усупереч колишньому розпорядженню, заборонив Кіренському настоятелю доставляти хліб на утримання Іркутської школи і наказав Кіренському монастирю бути у віданні Тобольської митрополії. Святитель Інокентій наказував Нерчинському монастирю доставляти хліб на утримання 7 учнів із числа 35, але обитель згоріла. Залишалося святителю утримувати Мунгалоцерковну школу з доходів Вознесенського монастиря, який живив його самого. За дивним недоглядом щодо святителя Інокентія на Іркутську єпархію не зроблено було розпорядження про платню. Кордони Іркутської єпархії також не визначені Синодом; а Тобольський митрополит, за видами економії свого будинку, хотів утримувати навіть деякі округи, що були під час відання вікарія єпископа Іркутського. Це було сильним обтяженням і для церков, віддалених від Тобольська на 1000 та 2000 верст. Святитель Інокентій представив Синоду про потребу платню та про кордони Іркутської єпархії, що вимагаються самою місцевістю. Повідомлення про те й інше були надіслані в 1728 році з довіреними особами, за указом Синоду. Святіший Синод ухвалив визначення свого серпня 29-го 1729 року як про призначення платні та про суму на побудову архієрейського дому, так про межу єпархії, до якої включені були, згідно з клопотанням святителя Інокентія, не лише Селенгінський округ, а й округи Якутський та Ілімський. Визначення це було повідомлено Сенату; але довелося довго чекати на Сенатське розпорядження. Святитель Інокентій боровся із крайніми потребами. У руках були кошти, дані йому китайського шляху. Але тільки в 1730 році, коли почався розмін товарів у Кяхті, відкрилася можливість збути з рук китайську платню; та й тут зустрілися неприємності. У травні 1730 року святитель писав в Іркутську провінційну канцелярію: «минулого 1726 липня 10 прийняв я, за указом блаженної і вічно гідної пам'яті його імператорської величності Петра Великого на шляху Китайського з Іркутської провінційної канцелярії з казни державною, в в тій канцелярії і розписався; з товаром платним і тракт я мав до Селенгінська, де й жив близько року, чекаючи собі прийому до Китаю. Але за указом імператриці Катерини до Китаю мені шлях припинено, а велено виїхати до Іркутська. Товар той із собою вивіз для того, що в той час в Угру з м'яким мотлохом для продажу ходити було не наказано. А нині у Кяхтинської кріпаки м'якого мотлоху торг лагодиться з китайськими купцями вільно. Для того хочу я цей товар, мені на платню цей, з Іркутська послати на продаж в Кяхту з вкладником Вознесенського монастиря Саввою Боковим і зі співучим Андрієм Поповим. Прошу, щоб Іркутська провінційна канцелярія благоволила для продажу в Кяхтинській фортеці на жалуваний товар для відома тамтешніх командирів Бокову і Попову і про перепустку на Микільській заставі і за передмістями та острогами запрошувати її імператорської величності указ». При цьому додано список жалуваних товарів: «Якутських горностаїв десять тисяч, Якутської білки три тисячі, чотири рисі, один корсок, двісті лисиць білодушок, одне хутро горностаєве, чотириста песців». Воєвода Ізмайлов визнав товар, як казенну платню, що не підлягає миту, і видав квитки Бокову та Попову. У жовтні було отримано з Кяхтинської митниці повідомлення, що російський товар вимінено на китайську. Залишалося обміняти останній на гроші. Тим часом Тобольська канцелярія зажадала, щоб, незважаючи ні на що, стягнули мито за товар. Святитель змушений був пояснити справу Тобольському губернатору Плещеєву у покірному листі та формальному відношенні. За цими перешкодами товар російський залишився непроданим до смерті святителя. 27 Майже два роки минуло, а Сенат не відповідав Синоду на повідомлення його про Іркутську єпископію. Березня 31-го 1731 Синод знову повідомляв про те Сенату, але і після того Сенат мовчав півроку. Нарешті, жовтня 1731 Синод зійшов з доповіддю до самої імператриці. Визначення про межі єпархії було затверджено. Потім Сенат поспішив розпорядитися про видачу платні Іркутському єпископу і про відпустку суми на побудову архієрейського будинку. Але цими плодами турбот святителя довелося користуватися наступникам святителя Інокентія, а чи не йому самому. Тернистим шляхом недоліків і скорбот святитель наблизився до кінця земного життя 876 . Святитель Інокентій ніколи не вирізнявся міцним здоров'ям під час служіння в Іркутську 877 . Жовтень і листопад місяці 1731 року він лежав хворим і був в змозі здійснювати служіння навіть очікували посвяти диякони і священики. Під час хвороби він дякував тим, хто служив йому; обіцяв, якщо одужає, нагородити всіх своїх рук; особливо дбав він про побудову кам'яного храму у Вознесенській обителі на місце колишнього дерев'яного, вкрай застарілого. Він шкодував, що уряд не призначає платні йому та дому, з чого перша тисяча рублів давно обіцяна їм на побудову кам'яного храму. Він заповідав братії, у разі смерті його, подбати про храм, тим більше, що про зібрання коштів він уже багато дбав. Листопада 24-го, відчуваючи посилення хвороби, наказав він вийняти з комори 300 рублів і задовольнити всіх жалуванням, а інші суми монастиря при всій братії привести до точної популярності, накласти на мішки печатки та написи про кількість суми; тоді ж велів принести улюблену песцову шубу і подарував її наміснику Паїсію за його послуги. Листопада 25-го наказав молитися у храмах Іркутська про полегшення страждань його, що було виконано. Листопада 27-го, вранці, святитель Божий спочив мирно, не будучи в літах похилої старості, але виснажений турботами та скорботами життя. За явищами із потойбіччя, святитель був такий: волосся темнорусе, густе, довгасте і частково кучеряве, обличчям смаглявий, зростання середнього, борода русява. У 1764 році з нагоди робіт під вівтарем Тихвінської церкви труну святителя бачили зовсім цілою; навіть оксамит, яким він був оббитий, не був пошкоджений вогкістю місця; коли відкрили труну, святе тіло виявилося зовсім нетлінним і видавало приємний запах. За імператора Павла сенатори Ржевський і Левашов, які ревізували Іркутську губернію, донесли государю про нетлінні мощі і чудеса святителя. У 1800 році Синодом наказано було духовним особам повірити на місці повідомлення сенаторів. Суворе слідство цілком виправдало всі звістки їх. Потім наказано святкувати у всій Росії пам'ять святителя Інокентія листопада 26-го дня. Ось деякі з чудес святителя: У 1770 році дружина Іркутського реєстратора Пелагея Судейкіна, яка два тижні страждала лихоманкою, бачила бачення: їй уявлялося, що вона в Тихвінській церкві, і святитель у вівтарі вчиняє ранок. Вона просила благословити її, і він вийшов із вівтаря, благословив, потім вислав їй з ангелоподібним юнаком частину артосу; вона скуштувала артос і відчула себе здоровою. Потім побажала вона віддячити цілителя, але, не знаючи, як його закликати, запитала: яку читати молитву йому? Святитель, зупинивши своє служіння, вийшов до неї і розгорнув перед нею свиток, де Пелагея прочитала: «Милостивий мій наставнику, благочестя скарб, правовір'я вчителеві, архієреїв похвала, безпорадний заступник, отче наш ієрарше, моли Бога за нас». Пелагея, що прокинулася, відчула себе цілком здоровою і відразу встала. Якутський купець Павло Сергійович Лебедєв переламав собі ногу і вже не сподівався бути живим. У ніч (3 січня 1785 р.) увійшов до нього в спальню святитель із жезлом і сказав: «Проси допомоги у Інокентія, що в Іркутську». Купець прокинувся, але, не давши значення баченню, знову заснув. Знову є святитель і, закидаючи невіру, ударяє жезлом у підлогу. Хворий, прокинувшись, бачить на підлозі знак удару і починає вірити. Перед ранком втретє бачить святителя і вже отримує полегшення болю, колишню ломоту в нозі замінює свербіж. Вранці він уже міг ходити без милиці і поспішив вирушити до труни святителя. У 1786 році протоієрей Яків Загоскін, який довго страждав на очну хворобу і, нарешті, майже зовсім втратив зір, закликав святителя на допомогу собі. Сидячи в кріслах, він забувся в легкій дрімоті, і раптово з'явився йому святитель Інокентій у повному убранні, в якому спочиває в труні; поклав на голову його руку і наказав закликати його ім'я частіше. Через трохи прояснилася сліпому кімната, а потім і ясно став бачити все. У Іркутської міщанки все тіло вкрите ранами, і вона не рухалася шість років. У легкій дрімоті бачить вона старця в білому одязі, з русявим волоссям і просіддю в бороді, середнього зросту. Він сказав їй, що «прийшов зцілити її», і подав питво, яке здалося їй на смак приємним; потім вона вже могла покласти на себе хресне знамення, чого два роки не могла робити, і навіть встала з ліжка і перейшла в інший спокій. Той, хто з'явився, був такий, яким уявлявся святитель на іконі його. Одна недоумка, завезена до Іркутська з Єкатеринбурга, перебуваючи у тяжкій хворобі, просила грошей у своїх благодійників, у будинку яких жила. "На що тобі вони?" – питали її. «Треба, – казала вона, – йти за річку, ставити свічки там, де живуть одягнені в чорну сукню та похований старець». Слабоумна швидко перепливла Ангару і змусила жебраку вказати їй дорогу в Вознесенську обитель. Тут старанно молилася вона протягом всієї Літургії перед іконою Богоматері і часто підходила до вікна подалтарного намету, де була гробниця святителя. Через два дні вона не тільки зцілилася від хвороби, а й стала з здоровим глуздом. Вона розповіла тепер, хто вона і звідки. Насамперед ніхто не знав того; сказала й про те, що їй уві сні з'явився святитель, велів сповідатися і долучитися до Святих Таїн, додавши, що скоро, такого дня, вона помре. Справді, у призначений святителем день вона померла. Ця подія була в 1796 878 . Пам'ять преподобного Діодора Юрьєгорського За 25 верст від Олонця на північ, при озері Юр'єве і на горі того ж імені, на самому початку XVII століття оселився самітник Діодор і побудував обитель із храмом Святої Трійці. У ті часи було чимало бажаючих заводити нові обителі; але Діодор був не з багатьох 879 . Уродженець Турчасівської парафії, Діомід, на дев'ятнадцятому році життя вирушивши до Соловецького монастиря для молитви, залишився тут жити і, за випробуванням у послуху, пострижений у чернецтво ігуменом Антонієм; настоятель доручив його у нагляд духовному ченцю, ієромонаху Йосипу Новгородцю. Поховавши батька свого, що помер ченцем на Соловках, Діодор побажав бачити Соловецьких пустельників, про яких говорив Йосип. Він пішов на пустельний острів, не взявши з собою ні їжі, ні питво; ходячи 40 діб островом, він знемог до крайності; деякі з братів знайшли його під деревом ледве живим; вони принесли його на монастирське обійстя і закликали духовника. Після сповіді, зміцнившись їжею, ревнитель самотнього життя оселився на пустельному острові при двох знайдених ним самітниках. Звідси ходив він розмовляти і з іншими самітниками, якими були: старець Єфрем, Никифор білець, Олексій Калужанін, Йоасаф, Тихон Москвич, Феодор Рязанець, Трифон, Йоасаф, Севастьян та інші. Пустельник Тихін, на настійне прохання його, розповів про себе, що він пішов з Алексіна під час розстриги, залишивши все своє, і, перепливши на човні море, після трирічної боротьби живе спокійно. Никифор, зустрінутий без жодного одягу, поспішив сховатися і тільки сказав: «Відвідуй, відвідувай, Діодоре, щоб і самому мати від Бога втіху». Діодор старанно відвідував пустельників, доставляючи їм необхідне життя. Згодом брати обителі стали нарікати на те й казали: «Хліб обителі витрачається на тих, які не трудяться обителі». Особливо ж коли пішов у пустельництво лікарняний келар Кирик, краще за якого ніхто не ходив за хворими, брати сильно обурилися, і ігумен Іринарх змушений був вжити заходів проти пристрасті до пустельництва. Він послав «братію, стрільців і робітників» на острови для того, щоб вони повернули пустельників до монастиря; тоді Діодор був у кайдани, в лікарні, і до нього приставлена ​​варта. Через три місяці він знову пішов на острів і прожив півроку. Брат його, який мешкав також у Соловецькому монастирі, знайшов його, але в найгіршому становищі, що розслабився від боротьби з нечистими духами. Діодор зважився тепер розлучитися із Соловками і пішов на Онєгу. Неподалік Кеноозера, в пустельному лісі, вибрав він собі місце для перебування і почав подвизатися. Але сусідні мешканці змусили його піти звідси. Йому сподобалася Юр'єва гора над озером Водлом; тут поставив він хрест, поставив келію і почав трудитися в молитві; сюди незабаром прийшов до нього Прохор, і вони сім років провели самітниками. Після того Діодор наважився заснувати тут обитель Святої Трійці і вирушив до Москви; за допомогою келара Сергієвої лаври Олександра Боголепа отримавши доступ до цариці, стариці Марфи Іванівні, отримав він від неї різне начиння та 200 рублів грошей; цар Михайло дав старцеві грамоту; з інших благодійників отримано їм 300 рублів. Так було збудовано храм та обитель. Храм довелося поставити на тому місці, де колись був цвинтар ідолопоклонників, що не обійшлося без привидів. Незабаром зібралося чимало братів і збудовано ще храм Богоматері з божевільною на честь Соловецьких чудотворців. Хлібопасування свого ще не було в обителі, а місце було далеко від поселень. Тому сталася потреба у хлібі. Зчинився ремствування на старця: гроші, казали, витратив на храм, а харчуватися нема чим. "Потерпіть", - відповів старець і сам став на молитву. Йому з'явився світлий старець. Хто ти? - Запитав Діодор. «Я Олександр Ошевенський, – сказав той, що з'явився, – не скорботи, а стверджуй братію; А Господь перепитав народ Ізраїлів у пустині, а вас небагато; буде час, що тут збереться безліч братії; Тепер же скажи братії, щоб ловили рибу в озері». Старець не з першого разу повірив тому, що з'явився, побоюючись спокуси: три рази був йому небожитель і тільки тоді, як прочитав молитви, Діодор вислухав його довірливо. Брати стільки наловили риби, що залишивши собі потрібне, продали на 60 рублів і купили хліба. Іншим разом позбулися голоду тим, що ненароком знайшли в лісі чорну куницю і продали її за 8 рублів. До монастиря прислали патріарха інок Феодосій, людина неспокійна. Раз так озлобився він на старця, що наставляв його добру, що хотів убити його. Він завів преподобного в ліс під якимось приводом, жорстоко побив його до того, що кинув під деревом, вважаючи його за померлого. Коли старець, прийшовши до тями, добрався до келії, Феодосій злякався і кинувся в ноги настоятелю, просячи пробачити його. «Бог нехай простить тебе, чадо, це не твоя справа, а справа ворога», – відповів незлобивий старець і не сказав тоді нікому про те, що сталося. Феодосій і тоді не змінився. Він почав обурювати братію проти настоятеля і вмовив деяких піти з обителі: 17 чоловік втекли з Феодосієм з обителі, викравши, що тільки могли, з власності обителі. Діодор дякував Богові, що позбавив обитель від смут і тривог. Багато та інших скорбот довелося бачити Діодору; але він переносив терпляче. Більшість його проходила в самотній молитві. Наблизився і кінець його життя. Збираючись їхати до Каргополя за потребами обителі, преподобний зібрав братію і переконував проводити чернече життя і не слухатися людей подібних до Феодосію, а старцю Прохору сказав: «Вже нам з тобою тут не бачитися; якщо Богу завгодно, побачимось у майбутньому столітті». І точно, прибувши до Каргополя, він захворів тут, долучився до Святих Таїн і мирно помер 27 листопада 1633 року. Він був похований тут під церквою; але учень його Прохор через два роки перевіз нетлінне тіло його в обитель, де воно було поховано на південній стороні храму Святої Трійці. Після нього було знайдено духовний заповіт його, де суворо наказав він братії аж ніяк не тримати в обителі нічого хмільного. У рукописних святцях преподобний Діодор називається чудотворцем. Мощі його спочивають під спудом у храмі обителі його, зверненому до парафіяльного Янгорського 880 . Згадка знамення та чуда від ікони Богоматері у Новгороді Знак від ікони Пресвятої Богородиці в Новгороді був у 1170 році. Суздальський князь Андрій Боголюбський, задумавши утворити північ від Русі північну державу, з'єднався з князями Смоленським, Рязанським, Муромським, Полоцьким, Переяславським і Ростовським і хотів одним ударом вразити силу новгородців. «У той час, – каже літопис, – Двіняни не хочу дати данини Новгороду, але віддаючись великому князю Андрію Юрійовичу, в Суздалі тоді державному. Новгородці відправили на Двіну загін вимагати законної данини. То чувши, Андрій посла на них свій полк, який Новгородці розбили на Білі озері». Тоді Андрій розгнівався на новгородців і почав збирати нові і багато полків проти них: «мало не вся земля Російська совокупися, бо єдиних князів тоді бяше 72». Але сам розболівся і замість себе послав сина свого Мстислава. «Прийшли в Новгородську землю і багато зла сотвориша». 25 лютого з'єднані війська оточили місто та почалися кровопролитні напади. Новгородці, бачачи сильну рать облягаючих і знемагаючи від лайки, були у великому страху і покладалися на Господа, Пресвяту Його Матір і на молитви свого архіпастиря Іоанна (в чернецтві Іллі). Вдень і вночі були відкриті храми, сповнені народу, який слізно молився за спасіння граду. Безперечно пильнував з ними в молитві і пастир, обгороджуючи їх молитвами своїми більше міцних стін. Третьої вже ночі, коли він, за звичаєм своїм, стояв на молитві перед іконою Всемилостивого Спаса і зі сльозами кричав до Владики про визволення граду, раптово почув голос від ікони: «Йди до церкви Господа нашого Ісуса Христа, що на Іллінській вулиці, і возніс на Іллінській вулиці, і возніс і зараз побачиш спасіння своєму граду». Сповнений великої радості, він всю ніч провів без сну. Вранці скликав увесь собор священнослужителів, оголосив їм про колишній голос одкровення: народ прославив Бога і Пречисту Його Матір і підбадьорився, як би отримав сильну допомогу. Архієпископ послав разом із кліром свого протодіакона і звелів принести в собор ікону Богоматері, сам же почав соборні молитися; але послані повернулися з звісткою, що за всіх зусиль ніяк не могли рушити з місця ікону. Тоді пішов сам святитель із усім собором і, увійшовши до церкви, впав перед іконою Владичиці і молився: «О, Премилостива Владичице, Богородице Діво, Ти надія і заступниця граду нашому, покров і притулок усім християнам; молися Сину Твоєму та Богові нашому за град наш і не віддай нас ворогам нашим, гріх заради наших; але почуй плач і зітхання людей Твоїх і помилуй нас, як і Ніневітяни древні були пощаджені, заради покаяння». Піднявшись від землі, почав він здійснювати молебний спів і, коли клір виголосив: «Представництво християн ганебне», раптово, сама собою, посунулась ікона Богоматері; народ, бачачи диво, одностайно виголосив: «Господи, помилуй!» Архієпископ, прийнявши на руки святу ікону, поцілував її і з молебним співом соборно поніс у супроводі народу на градську стіну і там поставив навпроти нападників. Була вже година шостої дня; вороги сильніше налягали на місто і пустили темряву стріл на міські мури. Раптом свята ікона відвернула священне обличчя своє від нападників і звернулася до міста як би на знак великого милосердя Владичиці до бідних. Святитель же, дивлячись на Божественне лице, побачив сльози, що витікають з милосердних очей Владичиці; він прийняв на свою фелонь ці дорогоцінні краплі і вигукнув: «О, диво славне! як із сухого дерева випромінює сльози Цариця Небесна, являючи нам знак слізної Своєї молитви до Сина Свого і Бога нашого про визволення граду!» Несподіваний жах напав на супротивних, і темрява їх накрила, гнів Божий збентежив їх; вони взаємно вражали одне одного. Бачачи їх сум'яття, громадяни відчинили браму, кинулися на ворогів і перемогли їх полки, допомогою Пресвятої Богородиці. У пам'ять цієї події святитель Ілля встановив у 27 день листопада свято Знамення Божої Матері у Великому Новгороді та назвав днем ​​визволення Новгорода та днем ​​покарання ратуючих проти одновірних. Уся Росія прийняла це свято. Чудотворна ікона 186 років після явища знамення перебувала у Спасо-Преображенській церкві на вулиці Іллі. В 1356 для чудотворної ікони Знамення Богородиці в Новгороді був побудований особливий храм, який досі називається собором Знамення Богородиці. Пахомій Логофет, ієромонах, родом сербянин, що прийшов до Росії з Афонської гори до Новгорода, в 1460 році, за бажанням Іони, архієпископа Новгородського, написав два канони на свято Знамення, з яких один надрукований у службі Богоматері. Страждання святого Христа Блаженний Христ 881, албанський серб, сорока років оселився в Константинополі і зайнявся садівництвом. Раз при продажу партії яблук турку зав'язався в нього суперечка з турком; від суперечки дійшло діло і до сварки. Розлючений турок наважився помститися Хрйсту по-своєму: він доніс Чауш-баше, ніби Христос дав слово потурчитися; для подібних випадків у турка завжди готові свідки, а у магометаніну судді готовність довіряти їм, і турків представив їх, як і Христа, оберігачу державних секретів. На допит Чауш-баші Христ сміливо відповідав, що він ніколи не думав і не думає змінювати Християнську віру на магометанство і що ніхто не змусить його змінити своє сумління. Чауш-баша наказав покарати його палицями. Для фанатиків магометанської брехні цього мало. Вони били пов'язаного сповідника по голові, доки не потекла кров струмками, змушуючи його відмовитися від християнства. Нарешті, з тяжкою колодою на ногах ув'язнили його. У темниці сидів тоді Кесарій Дапан. Зі співчуття він таємно вивільнив Христа з колоди і запропонував йому підкріпитися їжею. «До чого мені їжа? – відповів мученик. - Близька смерть; краще я з жадобою прийду до Христа мого». Потім вийняв він з пояса пакунок грошей і, передаючи Дапану, просив відслужити за нього після смерті кілька Літургій. Того ж дня мученика вивели з в'язниці і обезголовили. Це було 1748 року. Пам'ять преподобного Нектарія Печерського «Преподобний старець Нектарій, який вирізнявся послухом», так з'являється нетлінний Нектарій у Кальнофойського. За цим описом переважною чеснотою преподобного Нектарія був беззаперечний послух, і він досяг блаженства. Мощі його відкрито спочивають в Антонієвій печері 882 . Люди світу не хочуть чути про послух: їм дорога свобода безмежна. Як, здавалося б, не бачити потреби послуху? У природі кожна ланка її зчеплена з іншою і все тримається підкоренням нижчому вищому. Владика світів править світом людським за допомогою світу ангельського, а світ речовий відданий у розпорядження людини. Чи можливий порядок у сім'ї, у громаді, у місті, у державі, якщо не буде послуху? Свобода, кажуть, – недоторканна святиня! Але яка свобода? Справжня свобода полягає у покорі святій волі Божій; інша ж свобода – приниження людині, бездумність та безбожність. «Послух кращий за жертву. Непокірним бути те саме, що чинити гріх волхвування, і неслухняним бути те саме, що чинити безбожність ідолопоклонства» (див.: 1Цар. 15, 22, 23). Таке вчення Божого одкровення! «Нектарій слухняний і єдиний йому Сергій! як ті, що схилили душу свою під ярмо послуху Христового, молитвою вашою схилите непокору нашу під ярмо послуху Ісусового, щоб старанно виконували ми накази Христові» 883 . Святого священномученика Авіва, єпископа Некресського в Кахетії Авів, один з 13-ти отців Сирських (згадуваних 7-го травня), що жив у VI столітті, під час єпископства свого в місті Некресі ревно протидіяв персам, що підкоряли Кахетію, які переслідували Християнську віру, відвертали християн від поклоніння Істинному Богу і поширювали в свої віри. Святитель же безстрашно, з хрестом у руках ходив містами та селами своєї єпархії, винищував забобони, гасив вівтарі, запалені вогнепоклонниками, і проповіддю та чудесами відволікав народ від вогнеслужіння і повертав тих, хто знову відпав у надра Церкви Христової. За це був схоплений за розпорядженням знатних персів, відданий бичуванням і тортурам, поміщений у в'язницю і звідти представлений сатрапу перському в місто Рехи, яке, вислухавши тверде сповідання ним Бога Христа, знову віддав Авіва катуванням і засудив його на побиття камінням. Так і прийняв радісно мученицьку кончину вірний Богові святитель. Хоча останки його й були викинуті мучениками за місто на поживу звірам, але ні птахи, ні звірі не торкнулися їх, і після кількох днів ченці Самтаврійського монастиря таємно забрали їх і з честю поховали в себе. Звідси при правителі Стефані (639–663) було перенесено мощі святого Авіва до Мцхетського Самтаврського собору і покладено під святим престолом, де спочивають під спудом і нині. Святого Фрументія, просвітителя Ефіопії У Тирського купця Меропія був племінник Фрументій, якого він, за допитливістю і з торгових справ вирушивши до країн, прилеглих до Червоного моря, взяв із собою, як і його брата, Едесія. Меропій, приставши до берегів Абіссінії, убитий разом з іншими від місцевих жителів (t близько 340 р.), а Фрументій і Едесій, залишені в живих, представлені царю Ефіопському в Авксум. Цар доручив їм важливі при собі посади (скарбника та письменника), а після смерті царя близько 342 року вдова його переконала братів займатися справами правління до повноліття спадкоємця. Християнська віра тоді відома була в Абіссінії тільки через продавців з Римської імперії, для яких Фрументій і побудував церкву в Авксумі. Коли Чагем цар досяг повноліття, то обоє братів було відпущено на батьківщину. Єдесій вирушив до Тир і був там священиком, а Фрументій прибув до Олександрії сповістити єпископа про становище тамтешніх християн і потребу благовісників для тамтешньої країни. Опанас Великий, за належним приготуванням, присвятив самого Фрументія в єпископи близько 353 року. За допомогою взятих з Єгипту священиків він звернув у християнство двох, що царювали після бездітного Чагема (t близько 351 р.), царів Елазана і Сазана і насадив святу віру між тубільцями, поклавши початок перекладу Святого Письма і Богослужбових книг абіссінською мовою. Тому справедливо називається Апостолом Ефіопії. Помер близько 370 року. 15 числа. Преподобний Паїсій Величковський Преподобний Паїсій народився в місті Полтава 21 грудня 1722 року. Батьківська лінія Петра була духовного стану – брат, батько, дід та прадід були священиками. Чотирьох років від народження хлопчик втратив батька. Опікуном та вихователем Петра стала його мати Ірина. Грамоті отрок був навчений за Псалтирю і після цього за бажанням матері та приходу Успенської церкви на тринадцятому році був відданий на навчання до Київської духовної академії. Тут, в академії, Петро вперше почав тягтися душею до чернечого життя; мудрим наставником у цьому його прагненні був ієросхимонах Братського Богоявленського монастиря Пахомій, який відкрив у душі свого вихованця почуття благоговіння перед Словом Божим. Коли Петру виповнилося сімнадцять років, він забажав піти в монастир і там постригтися в ченці. З благословення свого духовника Петро вирушив до Любецького монастиря, заснованого преподобним Антонієм Печерським. Чадолюбний ігумен Никифор прийняв юнака і благословив його келарствовать. Один із ченців обителі ієромонах Іоаким, побачивши велику любов Петра до святоотцівських творінь, запропонував юнакові «Лествицю» Іоанна, ігумена Синайського. Послухом ченця стала тепер робота з листування «Лествиці». Незабаром у Любецькому монастирі відбулися зміни. Колишнього ігумена змінив новий, який наполягав «не подобою колишнього ігумена, але – володарю». Якось Петро, ​​зі страху не з'ясувавши, про яку їжу просив його настоятель, досадив останньому своєю нетямущістю, за що й був із гнівом вигнаний. Незабаром він прийшов до обителі святителя Миколая до Медведівського монастиря на річці Тясмин. Тут у день Преображення Господнього в 1741 Петро був пострижений в рясофор з ім'ям Платон. Недовго довелося працювати тут ченцю Платону, бо уніати спорудили гоніння на православ'я і монастир був закритий. Інок Платон трохи пішов у Київську лавру, де й знайшов притулок. Через деякий час друг у лаврі друг по академії Алексій знову пробудив у ньому спрагу пустельництва і мандрівки, нагадавши про їхню обітницю юності – не жити в обителях тілесного забезпечення та достатку. Цього разу інок Платон вирушив до Валахії. Пройшовши шлях мандрівок через келії та печери подвижників, він нарешті прийшов до Трейстенського Свято-Микільського скиту, що згодовувався відомим старцем Василем Поляномерульським. Тут слухняністю Платона було стерегти монастирський виноград. Незабаром Платон знову вирішив вирушити в дорогу; Цього разу він йде в гірський скит Кирнул в ім'я святого Архістратига Михаїла. Тут з благословення старця Михайла Трейстенського і начальника Кирнульського скиту, ієромонаха Феодосія, почалося пустельне проживання отця Платона, який «сиді в келії своїй радіючи і зі сльозами славлячи Бога, навчаючись чернечому безмовності - матері покаяння і молитви». Нарешті, інок Платон залишає і це місце, вирушаючи в нову подорож, - цього разу на гору Афон. Це була остання подорож, яку преподобний здійснив за своїм бажанням; всі його ходіння були вимушеними залишеннями монастирів. До Афона отець Платон поселявся у пустелях, а після Афона – у гуртожитках. Дістався Платон до Святої Гори з багатьма труднощами, і через чотири дні після прибуття на Афон батько Платон залишився один - супутник його ієромонах Трифон, захворівши, помер. Багато місць Святої Гори обійшов інок Платон, шукаючи старців, сильних у подвигу і знанні святоотцівських писань, і, не знайшовши таких, вселився один у пустелю, пробувши в цьому подвигу сорок місяців. «Хто ж може сповідати його подвиги, коли був єдиний з Єдиним Богом, сущу йому в розпеченому Богораченні». У 1750 році на Афон з'явився батько молдавських пустельників і старців Василь Поляномерульський. Знайшовши Платона і поговоривши з ним кілька днів і ночей, на прохання пустельника одягнув його в мантію зі зміною імені на Паїсій. Через деякий час монах Віссаріон прийшов до старця Паїсія, просячи залишити його жити при собі в послуху. Старець, який знає на своєму досвіді таку ж спрагу, запропонував Віссаріону жити разом і творити для обох всі подвиги, тілесні і духовні. Преподобний Паїсій навчав, що справжнім наставником у справі спасіння душі може бути тільки той, який сам примушує себе творити всі заповіді Господні, за словом Писання: «Що створить і навчить, той наречеться». «Якого ж інакше наставити на дорогу може, коли сам не ходив?» Дотримання заповідей Господніх і навчення всього того ближніх є образ святості, досягнутий старцем Паїсієм. Старець Паїсій не вважав себе гідним учительствувати, тому погодився прийняти Віссаріона тільки як друга, але не учня, щоб обом замість батька і наставника мати вчення святих і богоносних Отців Церкви. З такою умовою приймав святий Паїсій та інших братів, тому виникло серед його братства прагнення збирати писання святих отців, традиція книжності. Це було незвичайно для афонських монастирів на той час: більшість ченців книг не мали, а про святих письменників навіть не чули. Ось чому кожна знахідка стародавньої книги була приводом великої радості преподобного Паїсія. Незабаром кількість братів зросла до дванадцяти, і назріла потреба у священика і духовника, тому не тільки побратими, а й інші афонські подвижники стали благати Паїсія прийняти священний сан. У 1758 році отець Паїсій був висвячений на ієромонаха. Братія з благословення патріарха цареградського Серафима переселилися до Іллінського скиту монастиря Пантократор. Цей скит став за прикладом інших національних на Афон монастирів обителью малоросів. Тут знаходили упокій вихідці із Запорізької Січі та інших місць України. В Іллінській обителі було встановлено гуртожиток, який за прикладом святих отців преподобний Паїсій уподібнював Страстям Господнім, або Земному Небу, серед якого насаджене Богом дерево життя – блаженне послух. Афонське безлюдне перебування преподобного Паїсія тривало сімнадцять років. У цей час на Афоні почалися утиски християн з боку мусульман, і тому старець залишив Святу Гору і повернувся до Молдови. Там знайшовся порожній Драгомирський монастир Святого Духа, куди з дозволу господаря Григорія та благословення митрополита Яського Гавриїла вселився старець Паїсій із братією. Молдо-Влахія тих часів була притулком чернечих з усіх навколишніх країн – це час закриття монастирів у Росії (запровадження штатів) та уніато-католицького наступу на православних південно-західних слов'ян. За три роки кількість Драгомирської братії потроїлася. Упорядник братства отець Паїсій написав і ввів статут за чином святителя Василія Великого, святого Феодосія Великого, святого Феодора Студита та Афонської гори. Основні ідеї цього статуту: неуважність, відсікання волі і послух, розумна молитва і читання книг, невпинне рукоділля та побутове благочиння. З настанням довгих зимових вечорів до суботи Лазаря після вечірні старець Паїсій збирав навколо себе всю братію, поперемінно слов'ян і молдаван, і читав повчання святих отців – Василя Великого, «Лествицю», авву Дорофея, Симеона Нового Богослова та інших. У цьому монастирі преподобний прийняв схиму без зміни імені. Паїсієвські праці з перекладу та листування розцвіли тут у всій красі; ченці, які володіли різними мовами, працювали за поширенням святоотцівських творінь і складали слов'янське склепіння Добротолюбства. Земля, де містився Драгомирнський монастир, після російсько-турецької війни (1774) відійшла до католицької Австрії; авва Паїсій, не бачачи можливості духовного миру Східної Церкви в новій державі, вирішив піти і забрати всю братію – 350 осіб. Молдавський господар Григорій Гіка та митрополит Гавриїл надали їм відокремлений у горах бідний Секульський монастир Усікнення голови Іоанна Предтечі. Житіє в Секулі було на образ Драгомирнського, але братія помножилася, переповнюючи всі келії і будівлі, тому преподобний отець звернувся до господаря Костянтина Муруза про допомогу в будівництві келій. На подив старця, Костянтин наказав переселитися братії до найбагатшого Нямецького монастиря. Старець почав просити господаря не переводити його мирне братство в багатолюдний монастир, часто відвідуваний мирянами; Костянтин же на всі благання відповів: «Створи слухняність, йди до Нямця, нікчемно міркуючи». Увійшовши напередодні Успіння в 1779 році в соборну церкву Німецького монастиря зі співом «Годі їсти», братія вклонилися святим іконам, старець же, підійшовши до ікони Пресвятої Богородиці, вручив себе і братію покрову та огодування Божої Матері. У Нямці життя було влаштоване отцем Паїсієм за образом Драгомирни та Секула: гуртожиток, розумна молитва, листування та читання святоотцівських книг, щоденне (вранці та ввечері) сповідання помислів духовникам. Паства преподобного помножилася – у Нямецькому монастирі були ченці більш ніж десяти національностей, і їх кількість до 1790 років зросла до тисячі людей. На той час це була багатолюдна обитель Східної Православної Церкви. У 1790 авва Паїсій був зведений у сан архімандрита. Протягом усього часу старечих подвигів у молдавських монастирях авва Паїсій навчав братію розумній молитві, продовжуючи єдину лінію отців Добротолюбства, святого Григорія Сінаїта, святителя Григорія Палами та преподобного Ніла Сорського. Отець Паїсій наводить численні докази та свідчення святоотцівського шанування розумної молитви «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене», яка є і молінням, і сповіданням віри, і самим спасінням. Будь-яким видам християнської молитви старець знаходить місце і значення за їхніми достоїнствами та благоплодтю: «Розумно-сердечна молитва – для процвітаючих, для середніх – спів, тобто звичайні церковні піснеспіви, і для початкових – слухняність і праця». Багатотрудне життя старця підходило до свого земного кінця. Повболівши перед смертю і виклавши через Софронія - духовника слов'янської братії - і Сільвестра - духовника молдавської братії - благословення всім, з ким був пов'язаний духовними узами подвижництва, він зі світом відправився в 1794 15 листопада, проживши 72 роки. Похований преподобний Паїсій у Нямецькому монастирі у соборному храмі Вознесіння Господнього, біля південної стіни. Житіє і дії старця Паїсія позначилися духовної історії сотні російських монастирів. Відомі пустелі: Софроніївська, Глинська, а особливо Оптіна, – визначали духовне відродження російського народу ХІХ столітті, були продовжувачками духовної спадщини старця Паисия. Преподобні старці оптинські: Мойсей, Леонід, Макарій та Амвросій – з'явилися учнями та продовжувачами тієї справи, якій так багато послужив знаменитий архімандрит Нямця та Секула – преподобний Паїсій. Преподобний Паїсій був канонізований на Освяченому Соборі Руської Православної Церкви в 1988 році за святе, подвижницьке життя як молитовник, виконавець і вчитель розумної Ісусової молитви, як відновник у російському чернецтві рятівного подвигу старчості, як духовний письменник, що залишив у своїх працях. досконалості. Пам'ять преподобному відбувається 15 листопада. 19 числа. Святитель Філарет, митрополит Московський Святитель Московський Філарет (у світі Василь Михайлович Дроздов) народився 26 грудня 1782 року у місті Коломна. Отець і мати святителя походили з спадкового духовенства. 20 грудня 1791 року майбутній святитель був зарахований до Коломенської семінарії. Рідкісні природні обдарування поєднувалися у нього з чудовою старанністю. Незабаром, у зв'язку з переведенням Коломенської семінарії в Тулу, юнак, виконуючи волю отця, подався до лаврської школи обителі преподобного Сергія. Переселення до Лаври наповнило його душу невимовною радістю. На початку 1802 Василь був призначений старшим над семінарською лікарнею. Доглядаючи хворих, він навчався співчутливої ​​любові до ближніх, пізнавав неміч і тлінність тілесної природи людини, його душа навикала постійно пам'ятати про смерть. У квітні того ж року на нього було покладено нову послух - проповідування в Трапезній церкві преподобного Сергія. На талановитого студента звернув увагу митрополит Московський Платон (Левшин, 1812 р.), який проводив більшу частину часу поблизу Лаври – у Віфанському скиту. Після закінчення курсу у серпні 1806 року майбутній святитель був призначений на вакансію вчителя поезії. Тоді митрополит Платон поставив його лаврським проповідником. Сам знаменитий проповідник, він визнавав перевагу гомілетичного дару свого улюбленця над його власним. «Я пишу по-людськи, – говорив великодушний архіпастир, – а він пише по-ангельськи». Поглиненість викладацькою та проповідницькою послухом не приглушувала молитовності юного вчителя. Світ обтяжував його. 16 листопада 1808 року майбутній святитель прийняв постриг із назвою імені на честь святого Філарета Милостивого. Через п'ять днів митрополит Платон висвятив його в сан ієродиякона. Новопострижений ієродиякон все життя збирався провести в Лаврі Живоначальної Трійці. Але у зв'язку з перетворенням духовних шкіл Комісія духовних училищ зажадала до північної столиці найздібніших викладачів із різних навчальних закладів. З Троїцької семінарії був викликаний ієродиякон Філарет. У Петербурзі відкривалася нова, реформована академія. Стара ж академія була звернена до семінарії. Її інспектором та бакалавром філософського класу призначили отця Філарета. У лютому 1810 року ієромонаха Філарета перевели з семінарії та училища в перетворену Петербурзьку академію бакалавром богословських наук з викладанням заодно та церковної історії. З 1810 по 1817 він розробив майже повний курс богословських і церковно-історичних наук, що читалися в академії. Святитель Філарет першим у Петербурзькій академії почав читати лекції російською мовою. У Петербурзі ієромонах Філарет багато проповідував. Його проповіді привернули увагу столиці; про нього заговорили в придворних колах як про нове яскраве світило. 11 березня 1812 року Синод призначив його ректором академії та професором богословських наук; і невдовзі після цього його було визначено настоятелем стародавньої обителі – Новгородського Юр'єва монастиря. У 1812 році на Росію обрушилися лиха Наполеонівської навали. Разом з усім духовенством архімандрит Філарет жертвував зі своєї платні на військові потреби. Через три роки після закінчення Вітчизняної війни архімандрит Філарет за дорученням Синоду склав подячну молебню про порятунок Вітчизни, яка стала відбуватися щорічно в день Різдва Христового. Духовний стан російського суспільства на олександрівську епоху було тривожним. З одного боку, лиха, пережиті Росією під час Вітчизняної війни, поглибили релігійні настрої. Але з іншого боку, у своїх духовних пошуках люди, що відстали від основних початків російського життя, нерідко зверталися не до віри своїх предків, а до книг західних богословів та містиків. Архімандрит Філарет бачив помилки своїх сучасників, але не вірив у користь і надійність суворих заборонних заходів, не поспішав в'язати та засуджувати. Від помилки він завжди відрізняв людину, що заблукає, і з доброзичливістю ставився він до всякого щирого руху людської душі. У самих містичних мріях він відчував справжню духовну спрагу, духовне занепокоєння, яке тому тільки штовхало на незаконні шляхи, що «невдоволено був влаштований законний шлях…» Ось чому він прийняв гарячу участь у перекладі Біблії російською мовою. Відповідальність за переклад Біблії була покладена Синодом на Комісію духовних училищ і персонально на архімандрита Філарета. Святитель сам підібрав перекладачів. Він узяв на себе переклад святого Євангелія від Івана. Ним було складено і «Правила» для перекладу. У 1819 році переклад Четвероєвангелія був завершений і надрукований. Але на цьому труди святителя з перекладу Святого Письма не закінчилися. Він був глибоко переконаний у тому, що переклад потрібен для вгамування «глада слухання слова Божого». Але він добре розумів і те, що вгамувати цей голод може лише повноцінний доброякісний переклад, а не скоростиглі досліди. 5 серпня 1817 року за постановою Святішого Синоду в Троїцькому соборі Олександро-Невської Лаври відбулася хіротонія архімандрита Філарета на єпископа Ревельського, вікарія Петербурзької єпархії. 15 березня 1819 року єпископа Філарета було переведено на самостійну Тверську кафедру зі зведенням у сан архієпископа та призначенням членом Синоду. У Твері він часто богослужив: і в соборному храмі, і в парафіяльних церквах; за богослужіннями невпинно проповідував. Багато часу він проводив у роз'їздах великою єпархією. Якось, під час однієї з таких поїздок, архієпископ Філарет спитав ямщика, як називається село, через яке лежала дорога. "Село Нехороше", - відповів ямщик. «Все ж тут, чай, знайдуться і добрі люди?» «Звісно, ​​що знайдуться. А то Бог не потерпів би і села». "Ось, - промовив він на закінчення своєї бесіди зі мною, пише його біограф, - я хотів повчити ямщика, а вийшло навпаки - ямщик мене наставив". 26 вересня 1820 року святителя було переведено до Ярославля, де пробув близько року. У 1821 р. Промисл Божий судив архієпископу Філарету зайняти кафедру первосвятителів Московських. У травні 1823 року було надруковано його «Християнський Катехизис Православної Кафолічної Східної Греко-Російської Церкви». Книга розходилася нарозхват, і вже до кінця 1823 знадобилося випустити друге видання. «Катехизис» було перекладено грецькою, англійською та іншими мовами. У 1824 році недоброзичливці святителя піклувалися про його видалення з Москви. Коли по Москві поширилася чутка про майбутнє переміщення його в Тіфліс (Тбілісі), він не зніяковів. «Монах, як солдат, – казав він, – повинен стояти на годиннику там, де його поставлять; йти туди, куди пошлють». - "Невже, владико, - вигукнула одна пані, - ви поїдете в це посилання?" – «Адже ж поїхав я з Твері до Москви», – сказав їй у відповідь Владика. Слух, однак, виявився хибним. У 1826 році московський святитель був зведений у сан митрополита. У 1836 обер-прокурором Синоду був призначений граф Н.А. Протасов. Протасов засвоїв переконання у всесильних можливостях канцелярського методу управління, у всемогутності наказу. І члени Синоду незабаром відчули на собі його важку руку. І тільки безтурботний Московський Владика вмів поставити норовливого обер-прокурора на місце. Одного разу, невдовзі після призначення на обер-прокурорську посаду, Протасов, прийшовши в присутність Синоду, вмостився в архієрейське крісло. Митрополит Філарет звернувся до нього із запитанням: «Чи давно, Ваше сіятельство, отримали хіротонію?» Протасов нічого не зрозумів. «Чи давно посвячені у священний сан?» – повторив святитель і пояснив, що за столом, за який він сів, сидять члени Синоду. Де ж моє місце? - Запитав Протасов. І митрополит Філарет вказав йому його місце: обер-прокурорський стіл, що стоїть осторонь. У 1832 році митрополит Філарет, за дорученням Синоду, склав «Сказання про здобуття чесних мощей у святих отця нашого Митрофана, першого єпископа Воронезького, і благодатних при тому знаменах і чудесних зціленнях». Серйозне зіткнення між митрополитом Філаретом та оберпрокурором Протасовим сталося у 1842 році, коли Московський архіпастир разом із соімним йому Київським митрополитом висловилися у Синоді за відновлення перекладу Біблії. Митрополит Серафим не підтримав своїх побратимів; за цим було звільнення від присутності в Синоді обох ієрархів, з залишенням за ними членства в Синоді. Перебуваючи після цього безвідлучно в Московській єпархії, митрополит Філарет продовжував, проте, брати участь у діяльності Синоду, звідки йому надсилалися папери на відкликання. Понад те, обер-прокурор Н.А. Протасов, винуватець видалення святителя з Петербурга, сам нерідко приїжджав до нього в Москву за порадою і постійно вів з ним ділове листування. Авторитет митрополита Філарета зростав і окрім його участі у вирішенні синодальних справ. За настановами до нього приїжджали архієреї з усієї Росії. Відвідуючи Москву, кожен ієрарх вважав за свій обов'язок відвідати «всеросійського архіпастиря». Особливу турботу митрополит Філарет виявляв про людей, насильно відторгнутих або з омани самовільно відокремлених від Православ'я. Він взяв активну участь у возз'єднанні уніатів із Православною Церквою. Святитель був уведений до складу комітету з уніатських справ і склав записку, яка послужила керівництвом для проведення підготовчих заходів для возз'єднання. Неминучим сумом святителя був старообрядницький розкол, який розірвав духовну, релігійну єдність російського народу. У прагненні до лікування печального поділу він у 1834 році склав «Бесіди до дієслового старообрядця». Ця книга митрополита Філарета, його численні записки з старообрядницького питання, його місіонерські зусилля не залишилися без добрих плодів. 1865 року під впливом його умовлянь до Православної Церкви на умовах єдиновірства приєдналися єпископи Білокриницької згоди: Браїлівський Онуфрій, Коломенський Пафнутій, Тульський Сергій та Тульчинський Юстин. Святитель не залишався байдужим до долі західного християнського світу. Про духовний стан інославних церков він судив з мудрою обережністю та виваженістю, з непохитною вірою в істину Православ'я та християнською любов'ю. Його біограф так передає слова, сказані їм незадовго до смерті: «Кожен, хто в ім'я Трійці хрещений, є християнин, до якого б він не належав сповіданню. Істинна віра одна – Православна; але й усі християнські вірування – за довготерпінням Вседержителя – тримаються. Євангеліє скрізь у всіх одне; та не всіма однаково розуміється та висловлюється. Помилки відпалих від Вселенської Церкви – не закид від народження вихованим у тому чи іншому сповіданні. Прості душі – у простоті і вірують за вченням, їм заповіданим, не бентежачись релігійними дебатами, для них недоступними. За них відповідь дадуть Богові їхні духовні провідники. Вчені богослови зустрічаються у всіх християнських народах, і благочестиві люди бували і будуть як у Греко-кафоличній, Православній Церкві, так і Римсько-католицькій. Справжня віротерпимість не озлоблюється середостінням, що розділяє християн, а сумує за оманливих і молиться “про поєднання всіх”». Великий архіпастир, стовп Російської Церкви, митрополит Філарет був ще одним із стовпів Російської держави. До його досвідченості та мудрості прислухалися імператори та великі князі, міністри та сенатори, губернатори та генерали. Жодна з важливих політичних подій не залишала його байдужою. Ім'я митрополита Філарета тісно пов'язане з реформою 1861 - звільненням поміщицьких селян від кріпацтва. Саме на нього упав вибір, коли знадобилося скласти звернення царя до народу - "Маніфест". Написаний святителем «Маніфест» було оприлюднено 19 лютого, послуживши умиротворенню селян, збуджених очікуванням великих змін. При всьому своєму законослухняності та готовності коритися самодержцю, святитель відмовлявся виконувати царські накази, коли вони суперечили його християнській совісті. У 1829 році Микола I на згадку про Вітчизняну війну наказав спорудити в Москві Тріумфальні ворота. Митрополит Філарет звершив молебень на підставу пам'ятника. Коли ж ворота були споруджені і государ побажав, щоб Московський архіпастир освятив їх, безстрашний святитель відмовився зробити це, заявивши, що «служителю Бога істинного неможливо освячувати і окроплювати святою водою статуї, що становлять язичницькі лжебожества». Імператору доповіли про відмову митрополита та передали його слова. Микола I не без іронії зауважив: "Я не Петро Великий, він не Митрофан". Народ, однак, побачив у цьому вчинку архіпастиря повторення сповідницького подвигу святителя Митрофана Воронезького. Майже півстоліття митрополит Філарет керував Московською єпархією. Узи обопільного християнського кохання між архіпастирем і паствою особливо зміцнилися після холери, що обрушилася на Москву 1830 року. Не сумніваючись у користі медичних засобів, митрополит Філарет, проте, більше, ніж на земних лікарів, покладався на молитву та милосердя Небесного Лікаря душ і тілес. Він розпорядився робити хресні ходи з молебним співом. У Кремлі сам митрополит разом із братією Чудова монастиря просто неба навколішки молився про припинення морової виразки. На заході сонця земного життя святителя більше, ніж повальний мор, турбувала інша народна біда - повсюдне поширення пияцтва. Благоговійний служитель вівтаря, митрополит Філарет своїм найважливішим архієрейським обов'язком вважав здійснення Літургії. Навіть у пору немічної старості він служив щонеділі, якщо тільки хвороба не приковувала його до одру. Незважаючи на тихий голос, його служіння було сповнене молитовності та краси. Після богослужіння, хоч би скільки було в храмі парафіян, він благословляв усіх, осіняючи кожного неспішним хресним знаменням. Велику радість приносило святителю освячення храмів; за півстолітнє служіння в Москві він освятив не один десяток новозбудованих церков. Майже за кожним богослужінням святитель промовляв проповідь. Вимовляв він тихим, слабким голосом, майже ніколи не імпровізував, не говорив напам'ять, а читав по папері. Намісник Лаври архімандрит Антоній (Медведєв) якось спитав святителя: «Чому не розмовляєте ви з народом у храмі без приготування? І у звичайній вашій розмові кожне ваше слово хоч у книгу пиши. – «Сміливості не дістає», – з упокоренням відповів великий проповідник, якому дано від Бога рідкісний дар слова. В управлінні єпархією митрополит Філарет не надавав особливого значення формальним резолюціям. У судових рішеннях, які йому доводилося приймати як єпархіальному архієрею, святитель завжди був справедливий, і з розгляду, в одних випадках поблажливий і милостивий, а в інших – суворий і невблаганний, керуючись при цьому не пристрастю, а турботою про благо Церкви та користь людських душ. Особливо уважно він спостерігав станом Московської духовної академії. Без його відома в академії не відбувалося жодної важливої ​​справи. З його благословення та під його наглядом професори академії взялися за виключно важливу працю – переклад творінь святих отців російською мовою. Улюбленим дітищем святителя був Гефсиманський скит, влаштований 1844 року за почином намісника Лаври архімандрита Антонія. При освяченні скитського храму митрополит Філарет одягнувся в ризу преподобного Сергія. Святитель так полюбив Гефсиманію, що вона здавалася йому раєм земним, найкращою обителью на світі. Високі чернечі подвиги сучасників, прояви святості викликали у митрополита Філарета глибокий інтерес та благоговіння. Він був шанувальником преподобного Серафима, про дивовижне життя якого найчастіше дізнавався з розмов з архімандритом Антонієм, високо цінував духовну мудрість Саровського старця. «Прекрасна порада отця Серафима, – писав він, – не лаяти за порок, а лише показувати його сором і наслідки. Молитви старця нехай допоможуть нам навчитися виконанню». Багато слів митрополита Філарета, сказані в розмовах з відвідувачами, вражають глибиною мудрості та силою слова. Один із співрозмовників у розмові про часті падіння філософічно зауважив: «Як бути? Дух бадьорий, та плоть немічна! – «Чи не навпаки, – заперечив митрополит, – плоть бадьора, а дух немічний». День святителя розпочинався зазвичай задовго до світанку ранковим правилом та скоєнням богослужіння чи молитовною участю у ньому. Після Літургії пив чай ​​– і розпочиналися службові заняття: доповіді секретаря та службовців у консисторії, прийом відвідувачів; між другою та третьою годиною легкий обід; потім годину чи дві відпочинку, який полягав у читанні книг, газет та журналів; і знову справи – доповіді, службове листування. Домашня обстановка його і в Троїцькому обійсті в Лаврських покоях була простою і скромною. Людські похвали, які доходили до слуху святителя, він вважав шкідливими для душі і докоряв тим, хто звертався до нього словами хвали, навіть щиро сказаними. «Зробіть милість, – писав він, – не говоріть мені про мою смиренність, якої я не досяг, і не докладайте мені імен, яких я не вартий». 17 вересня 1867 року митрополит Філарет після закінчення ранньої Літургії в лаврській хрестовій церкві сказав своєму духовнику архімандриту Антонію: «Я нині бачив сон, і мені сказано: бережи 19 число». – «Владико святий! Хіба можна вірити сновидінням і шукати в них якогось значення? - Засумнівався отець Антоній. Але святитель із твердою впевненістю промовив: «Не сон я бачив – мені з'явився мій батько і сказав мені ті слова. Я думаю з цього часу кожне 19 число причащатися Святих Таїн». 19 жовтня, причастившись у домовій церкві, він знову відбув у Гефсиманію і, попрощавшись із нею назавжди, повернувся до Москви на Троїцьке обійстя. Цими днями він нікому не відмовляв у прийомі, але бажаючим його відвідати ще раз казав, щоб вони приходили до 19 листопада. За два дні до кінця святитель відчув себе бадьоріше за звичайне і сам розгадав причину поліпшення, що раптово настало: «Перед кончиною, – сказав він, – старі люди завжди почуваються свіжішими і легшими». 19 листопада 1867 року, в неділю, митрополит Філарет звершив Літургію в Троїцькому обійсті. Після служби приймав відвідувачів. Провівши гостей, архіпастир перейшов до кабінету займатися справами. Келейнику, який через кілька годин запросив його обідати, він сказав: «Стривай трохи. Я зателефоную». Але дзвінка не було. Тоді стурбований келійник увійшов до кабінету. Митрополита там не було. З кабінету він поспішив у бічну кімнату – і там побачив архіпастиря навколішки біля умивальника. Святитель був бездиханий. Вмивши обличчя своє, він удав дух. Відспівування Московського архіпастиря відбулося 25 листопада у трапезній церкві Чудова монастиря. Мощі святителя Філарета спочивають у Трійці-Сергієвій Лаврі, разом із мощами святителя Інокентія Московського. Великий молитовник і постник, святитель Філарет подвигом усього життя набув благодатних дарів Святого Духа, які були через нього людям. В одному дворянському сімействі брат і сестра не сходилися на думці про митрополита Філарета. Сестра вважала його прозорливцем, а брат висловлювався про нього скептично. Якось брат намірився обманом випробувати його прозорливість. Він перевдягся у бідну сукню і вирушив на Троїцьке обійстя. Митрополиту він сказав, що його спіткало нещастя – згоріла садиба – і попросив про допомогу. Святитель виніс йому гроші зі словами: «Ось вам на погорілий маєток». Повернувшись додому, він похвально розповів сестрі про обман, чим засмутив її. А другого дня з його села прийшла звістка про пожежу. Вражений цією подією, погорілець вирушив на Троїцьке обійстя просити вибачення у святителя. Ще за земного життя митрополита Філарета багато хто з хворих і зневірених у допомозі лікарів шукали через нього, через його благословення і молитву всесильної допомоги від Бога. Дочка одного московського диякона була при смерті. Нещасний отець, вирушаючи до церкви, де мав послужити митрополиту Філарету, попрощався з нею, не сподіваючись уже застати її в живих. Перед Літургією диякон попросив святителя помолитися за вмираючу дочку. Святитель сказав: «Ми разом з тобою помолимося», і вийняв за неї частину просфори. «Не знемагай, Господи милосердний»,— промовив він, благословляючи диякона в Літургії. Вдома диякон, на превеликий подив і невимовну радість, застав дочку поза небезпекою. Незабаром вона зовсім одужала. У московського купця трапилося запалення в руці, і лікарі вирішили відібрати її. Напередодні операції до дружини хворого прийшла знайома старообрядка. Дізнавшись про тяжкий стан купця, вона глузливо сказала: «Чому ж ви не звернетеся до вашого митрополита, адже ви почитаєте його за святого». Злий знущання дружина купця прийняла за розуміння і відразу ж поїхала до святителя просити його помолитися за тяжко страждаючого чоловіка. Митрополит Філарет, вислухавши прохання, викликав до себе їхнього парафіяльного священика і наказав йому причастити хворого і 40 днів згадувати його про здоров'я за Літургією. Увечері того ж дня хворий побачив уві сні митрополита, який благословляє його. На другий день, після того, як купець причастився, до нього приїхали лікарі робити операцію, але з неабияким здивуванням вони побачили рішучу зміну в стані хворого, і потреба операції відпала. Один селянин по дорозі до Москви збився з дороги і, не знаходячи її з нагоди сильної хуртовини, у знемозі впав. Але ось він бачить тінь, що наближається до нього, і, вважаючи, що це якийсь звір хоче його роздерти, він починає молити Бога про прощення гріхів своїх і закликає на допомогу всіх святих. Після наближення тіні він бачить старця невеликого зросту в чорній рясі та шапочці, який питає його: Хто ти і звідки? І коли селянин пояснив йому все докладно, старець узяв його за руки і сказав: «Що ти так упав духом, устань, я доведу тебе до селища». Селянин, відчуваючи, що його сили оновилися, підвівся і разом із митрополитом легко дійшов до селища. Дійшовши старець і каже: «Залишайся, Господь з тобою, тепер ти поза небезпекою». Селянин зі сльозами подяки, впавши на коліна, питає: за кого він має молитися. Старець відповів: «Молись за Філарета Московського», і з цими словами став невидимим. Довго потім ходив ця людина в Москві по різних монастирях, намагаючись відшукати свого рятівника і, хоча знаходив чернець цього імені, але не впізнавав у них свого помічника. Проживши у Москві кілька днів, він уже зібрався у зворотний шлях. Проходячи повз Микільські ворота Кремля, він зустрічається з невідомим купцем, який, бачачи його сумним і вважаючи, що він потребує допомоги, мав намір подати йому милостиню, але той не прийняв її. На запитання незнайомця про причину його скорботи він розповів про те, що сталося. Вислухавши його розповідь, незнайомець каже: «Мабуть, тебе врятував наш митрополит», і вказав йому дорогу на Троїцьке обійстя, куди селянин вирушив негайно і прийшов у той самий час, коли владика, повернувшись із Синодальної контори, виходив із карети. Селянин відразу впізнав його і, кинувшись навколішки, вигукнув: «Ось мій рятівник!» Владика наказав йому замовкнути і йти за собою до кімнат, де селянин розповів йому все докладно. Вислухавши його, Владика сказав: «Не приписуй мені цього, але молись преподобному Сергію – це він тебе зберіг». При цьому Владика дав йому образ преподобного Сергія. Пам'ять святителю Філарету, канонізованому 1994 року, відбувається 19 листопада – у день блаженної кончини. 21-го числа. Священномученик протопресвітер Олександр Священномученик російський Олександр Хотовицький народився 11 лютого 1872 року у місті Кременці у благочестивій родині ректора Волинської духовної семінарії протоієрея. Олександра. Освіта майбутній пастир отримав у Волинській семінарії та Санкт-Петербурзькій духовній академії, яку закінчив у 1895 році. Після закінчення академії він був спрямований на місіонерське служіння в Нью-Йорк (Алеутську та Північноамериканську єпархію), де незабаром був висвячений у пресвітера. З 1898 по 1907 рік майбутній новомученик Олександр відправляв пастирське служіння під омофором святителя Тихона, згодом патріарха Московського і всієї Русі. Попри отця Олександра в Сполучених Штатах було дуже широким і багатоплідним: він з успіхом звершував місіонерське служіння, головним чином, серед емігрантів-уніатів, вихідців з Галичини та Карпатської Русі, він був також одним з найближчих помічників архіпастирів православної Америки, представляючи православну і православну церкву. Місіонерська праця отця Олександра була пов'язана з багатьма спокусами та скорботами, понесеними ним від прихильників унії з Римом. Серйозний внесок у справу свідчення істини Православ'я американському суспільству вніс виходив під редакцією отця Олександра англійською та російською мовами «Американський православний вісник». Отець Олександр взяв активну участь у створенні єпархіального Православного товариства взаємодопомоги, виконуючи у різний час обов'язки його скарбника, першого секретаря та голови. Суспільство надавало матеріальну допомогу австрійським русинам, македонським слов'янам, російським воїнам у Манчжурії та російським військовополоненим у японських таборах. Отець Олександр взяв також на себе подвижницьку працю зі створення в Нью-Йорку замість малого парафіяльного храму чудового в архітектурному відношенні грандіозного собору святителя Миколая, який став окрасою міста. Збираючи кошти на спорудження собору, він об'їжджав православні громади Америки, з цією ж метою побував у 1901 на батьківщині, в Росії. З 1914 по 1917 роки отець Олександр ніс священиче служіння у Гельсінгфорсі (Гельсінкі) у Фінляндії, де більшість складали протестанти. Хоча Фінляндія і входила тоді до складу Російської Імперії, але православному духовенству доводилося виявляти великі зусилля, щоб захистити православних карел від прозелітичної експансії з боку фінських лютеран. У Фінляндії новомученик Олександр був вірним, діяльним та самовідданим помічником свого архіпастиря Сергія (Страгородського). У серпні 1917 року протоієрей Олександра було переведено до Москви і призначено ключником кафедрального храму Христа Спасителя. У Москві він знову опинився під керівництвом святителя Тихона, з яким тісно зблизився ще в Америці. Отець Олександр брав участь у роботі Помісного Собору 1917-1918 років. Пастирське служіння в ті роки було пов'язано з багатьма скорботами і небезпеками. У травні 1920 і листопаді 1921 року отець Олександр піддавався короткочасним арештам. Його звинувачували у порушенні декрету про відокремлення Церкви від держави та школи від Церкви – у викладанні Закону Божого дітям. Тяжкі випробування обрушилися на Церкву в 1922 році, коли під приводом допомоги голодуючим проводилося насильницьке вилучення церковного майна, у тому числі священних судин, ікон та інших святинь. У храмі Христа Спасителя отець Олександр організував збирання коштів для допомоги голодуючим. У той же час робилися зусилля до того, щоб зберегти і святині храму. На квартирі отця Олександра проходили засідання кліриків та парафіян храму Христа Спасителя, на яких вироблялася резолюція парафіяльних зборів щодо урядового декрету про насильницьке вилучення цінностей. Складання цього документа влада розцінила як злочинне контрреволюційне діяння та привід для арешту. 27 листопада 1922 року в Москві відкрився новий гучний процес проти духовенства та мирян, які звинувачувалися в тому, що вони нібито «намагалися утримати у своїх руках церковні багатства і на ґрунті голоду звалити радянську владу». На судилище було залучено 105 священнослужителів та мирян. Серед обвинувачених були протоієрей Сергій Успенський, настоятель храму Христа Спасителя протоієрей Микола Арсеньєв, ключар храму протоієрей Олександр Хотовицький, священик храму Христа Спасителя Ілля Громогласов, наглядач цього храму Лев Анохін, настоятель церкви Іоанна Воїна протоієрей Симеон. Судові засідання тривали упродовж двох тижнів. Після оголошення розлогого обвинувального висновку почався допит обвинувачених. Священик Олександр на допиті тримався рівно, спокійно, намагався захистити інших звинувачених. Після допиту всіх обвинувачених та свідків на судовому засіданні 6 грудня зловісно знаменитий згодом прокурор Вишинський виголосив обвинувальну промову. Він просив суд засудити до смертної кари 13 обвинувачених, і серед них протоієреїв Олександра Хотовицького, Миколи Арсеньєва, Сергія Успенського, священика Іллю Громогласова, ігуменію Новодівичого монастиря Віру (Побєдинську), Л. Є. Анохіна. Інших обвинувачених Вишинський просив засудити до різних термінів тюремного ув'язнення. 13 грудня було оголошено вирок трибуналу. Протоієрея Олександра Хотовицького було засуджено до позбавлення волі строком на 10 років. Після повернення святителя Тихона до церковного управління та його заяв про лояльність державної влади багато архіпастирів, пастирів, церковних діячів і рядових мирян, засуджених трибуналами за звинуваченням у спротиві вилученню церковних цінностей, були амністовані. У жовтні 1923 року звільнили з-під варти та отця Олександра. Після звільнення він не мав штатного місця в жодному з парафій і служив на запрошення у різних московських церквах. Але на волі він залишався недовго. Вже у вересні 1924 року особливою нарадою при колегії ОГПУ новомученик Олександр був засланий на поселення в Туруханський край терміном на 3 роки. Його і без того хворобливе здоров'я було підірвано перебуванням на крайній півночі. Удостоєний сан протопресвітера, отець Олександр після повернення з заслання став одним з найближчих помічників заступника Місцеблюстителя патріаршого престолу митрополита Сергія (Страгородського, згодом Святішого Патріарха Московського і всієї Русі), який добре знав його з часу служіння. У 1930-х роках протопресвітер Олександр служив настоятелем храму Різоположення на Донській вулиці. Служіння його в цей період і весь його вигляд відрізнялося натхненністю та молитовністю. Восени 1937 року новомученика Олександра знову заарештували. На цьому наявні в нашому розпорядженні документальні відомості про нього перериваються, проте більшість усних повідомлень говорить про його мученицьку кончину. Місце його поховання невідоме. Пам'ять священномученикові відбувається 21 листопада, в день його смерті. 28-го числа. Священномученик митрополит Серафим Святитель Серафим (у світі Леонід Михайлович Чичагов) народився 9 січня 1856 року у Санкт-Петербурзі, у ній полковника артилерії. Серед предків майбутнього святителя був знаменитий мореплавець адмірал В. Я. Чичагов (1726-1809), дослідник Північного Льодовитого океану. Закінчивши у 1875 році Пажеський корпус, Леонід Чичагов був зроблений у підпоручики і у вересні того ж року спрямований на проходження служби у Гвардійській кінно-артилерійській бригаді. Російсько-турецька війна, що почалася в 1876 році, привела гвардійського підпоручика Л.М. Чичагова до складу діючої армії на Балканах і натомість стала серйозним життєвим випробуванням майбутнього святителя. Опинившись учасником багатьох основних подій цієї кровопролитної війни та відзначений кількома нагородами, Л.М. Чичагов неодноразово виявляв високий особистий героїзм. Однак не героїка війни та не місія російської армії стали головними темами роздумів молодого офіцера у цей період. Тема духовного сенсу життя і смерті, у всій гостроті поставлена ​​перед ним війною, тема морального сенсу страждань і самовідданості, тема діяльної любові до своїх братів у Христі, яких він навчився розрізняти і під офіцерськими мундирами і під солдатськими шинелями, після війни стали найважливішими спонуканнями. Промисл Божий, що вберіг поручика Л.М. Чичагова від смерті і поранень на полях бою, привів його незабаром після повернення до Санкт-Петербурга в 1878 році до зустрічі з великим пастирем Російської Православної Церкви святим праведним Іоанном Кронштадтським, який вирішив багато духовних питань молодого офіцера і став на всі наступні роки непрере. Військова кар'єра Л.М. Чичагова продовжувала складатися успішно та у мирний час. Однак прагнення звернути всі сили душі на служіння Богу все більше і більше почало виявлятися саме в цей час. Прийнявши він 31 жовтня 1881 року обов'язки ктитора Сергієвського, всієї артилерії, собору при Троїце-Сергієвої Лаврі, штабс-капітан Л.М. Чичагов вжив великих зусиль і матеріальне облаштування цього храму, і розвиток активної духовно-просвітницької діяльності у цьому великому військовому приході, під опікою якого перебували тисячі російських воїнів. У цей час у життя Л.М. Чичагова увійшли й систематичні богословські заняття, у яких не отримав навіть семінарського освіти офіцер перетворився на енциклопедично освіченого богослова. Промисл Божий неухильно підбивав Л.М. Чичагова вирішила прийняти священного сану. Праведний Іоанн Кронштадтський, благословив Л.М. Чичагова на прийняття священного сану, вважав за необхідне в особистій бесіді з Наталією Миколаївною Чичаговою переконати її дати згоду на прийняття чоловіком священного сану. Слова мудрого кронштадтського пастиря допомогли Н. Н. Чичаговій подолати свої сумніви, і вона погодилася розділити з чоловіком тягар його нового служіння. Для Л.М. Чичагова шлях до священства став не тільки шляхом сходження до Бога, але й шляхом ходіння в народ, в якому йому, як пастиря, а потім і архіпастиря, потрібно було виховувати вірного сина свого Государя та Церкви. Після виходу у відставку сім'я Л.М. Чичагова у 1891 році переїхала до Москви. Саме тут, під покровом московських святинь, Л.М. Чичагов став побожно готуватися до прийняття священицького сану. 28 лютого 1893 року в Московському Синодальному храмі Двінадцяти апостолів відбулася пресвітерська хіротонія Леоніда. У 1895 році батько Леонід овдовів, і під його опікою залишилося четверо малолітніх дітей. Батько Леонід привіз тіло покійної дружини в Дівєєво і поховав на монастирському цвинтарі, а поряд приготував місце і для власного поховання. Сугуба зверненість до молитовного життя неминуче вабила отця Леоніда в стіни монастиря, тим більше, що вже кілька років одним з найважливіших послухів у своєму житті отець Леонід вважав складання «Літопису Серафимо-Дивєєвського монастиря», що відкрив йому не тільки історію однієї з чудових монастирських монастирів. подвиги одного з великих подвижників Святої Русі – преподобного Серафима Саровського. Одного літа, провівши кілька днів у монастирі, отець Леонід побував і біля ігуменії. Ігуменія прийняла його дуже привітно і під час розмови сказала, що в монастирі живуть дві стариці-черниці і черниця Пелагія (у світі Параскева, Паша), які пам'ятають преподобного. Щойно увійшовши до блаженної Паші, він почув від неї: «От добре, що ти прийшов, я на тебе давно чекаю: преподобний Серафим наказав тобі передати, щоб ти доповів Государеві, що настав час відкриття його мощів для прославлення». На відповідь отця Леоніда, що за своїм суспільним становищем він не може бути прийнятим Государем і передати йому її доручення, Паша сказала: «Я нічого не знаю, передала тільки те, що мені наказав преподобний». Збентежено залишив отець Леонід келію стариці і незабаром виїхав з Дівіївського монастиря. Повернувшись до Москви і обмірковуючи слова блаженної, отець Леонід вирішив записати всі розповіді про преподобного старця монахинь, що пам'ятали його, розшукати інших його сучасників, ознайомитися з архівами монастиря, потім привести весь цей матеріал в систему і надрукувати працю, піднісши Імператору, чим і піднесе Імператору. Навесні 1898 року, залишивши своїх дочок, що вже подорослішали під опікою довірених осіб, отець Леонід був зарахований до братії Трійце-Сергієвої Лаври. 14 серпня 1899 року ієромонаха Серафима було призначено настоятелем Суздальського Спасо-Євфімієва монастиря і зведено в сан архімандрита. За два з половиною роки монастир, до цього в'язниця для психічно засмучених священнослужителів, зовсім відродилася. У 1902 році зусиллями архімандрита Серафима було перевидано «Літопис Серафимо-Дивіївського монастиря», що вийшов вперше в 1896 році. Це друге видання «Літопису» мало особливе значення для канонізації преподобного Серафима Саровського. У цей час архімандрит Серафим удостоївся чудесного бачення, про яке згодом розповів своєму духовному чаду протоієрею Стефану Ляшевському. «Після закінчення “Літопису” я сидів у своїй кімнаті в одному з дивіївських корпусів і радів, що закінчив, нарешті, найважчий період збирання та написання преподобного Серафимі. У цей момент у келію увійшов преподобний Серафим, і я побачив його як живого. У мене ні на хвилину не майнуло думки, що це бачення - так все було просто і реально. Але яке ж було моє здивування, коли батько Серафим вклонився мені в пояс і сказав: «Дякую тобі за літопис. Проси у мене все, що хочеш, за неї». З цими словами він підійшов до мене впритул і поклав руку мені на плече. Я притиснувся до нього і кажу: «Батюшко, любий, мені так радісно зараз, що я нічого іншого не хочу, як завжди бути біля Вас». Батюшка Серафим усміхнувся на знак згоди і став невидимим. Тільки тоді я збагнув, що це було видіння. Радості моєї не було кінця». Архімандрит Серафим наважився зробити деяким його побратимам по духовному стану зухвалістю крок з метою поставити, нарешті, питання про канонізацію преподобного Серафима Саровського у Святішому Синоді. Усвідомлюючи, що не лише всемогутній оберпрокурор Синоду К.П. Побєдоносцев, але й деякі архієреї були категоричними противниками канонізації преподобного, архімандрит Серафим зважився звернутися з проханням поставити питання про канонізацію у Святійшому Синоді безпосередньо до Государя Імператора Миколи II, який був відповідно до Основних законів Російської Імперії «Верхів і верхів». У справі, поданій архімандритом Серафимом, Государ взяв активну участь. Невдовзі пішов його наказ про необхідність на засіданні Святішого Синоду негайно порушити питання організації відкриття мощей преподобного Серафима Саровського . На архімандрита Серафима було покладено більшість організаційних і господарських заходів, що з канонізацією преподобного. 29 січня 1903 року Саровський старець преподобний Серафим був зарахований до лику святих Російської Православної Церкви. А пізніше архімандрит Серафим склав чудовий акафіст преподобному. 14 лютого 1904 року архімандрит Серафим був призначений настоятелем однієї із семи ставропігійних обителів Руської Православної Церкви – Воскресенського Ново-Єрусалимського монастиря. У 1905 році архімандрит Серафим був хіротонізований на єпископа Сухумського, а потім по черзі прямував на Орловську (1906), Кишенівську (1908) та Тверську (1912) кафедри у сані архієпископа. Всюди він проявляв себе ревним організатором парафіяльних громад. Святішим Синодом святителю було доручено провести розслідування повідомлень, що надійшли до Синоду, про нібито що мали місце небудування в духовному і господарському житті Іоанно-Предтеченського скиту Оптиної пустелі. З'ясувавши безпідставність звинувачень, що зводилися на скитоначальника його недоброзичливцями, і високо оцінивши духовний досвід преподобного старця Варсонофія, святитель Серафим став переконувати старця прийняти настоятельство в одному з великих монастирів, духовне життя якого вимагало керівництва досвідченого наставника. Незважаючи на державні зміни, що відбулися 1917 року, владика Серафим продовжував активну церковну діяльність. Він брав участь у правах правлячого архієрея Тверської єпархії в Помісному Соборі Російської Православної Церкви 1917–1918 років, на якому очолив Соборний відділ «Монастирі та чернецтво». Вигнаний розкольниками зі своєї кафедри наприкінці 1917 року, святителя Серафима було призначено Святішим патріархом Тихоном на Варшавську кафедру, вступити в управління якої не зміг через військові дії, що розгорталися в Польщі, і перебував з 1919 по 1921 роки в Чернігівському скиту біля Трійці-Серг. 21 вересня 1921 року несподівано для себе Владика було заарештовано і засуджено до заслання до Архангельської області. Повернувшись через рік до Москви, митрополита Серафима незабаром знову заарештували за звинуваченням у підготовці та організації прославлення преподобного Серафима Саровського в 1903 році. У травні 1924 року за клопотанням Святішого патріарха Тихона 68-річного старця було звільнено. Але на вимогу влади святителю довелося залишити Москву. Кілька років він жив далеко від неї, у Воскресенському Феодорівському монастирі під Шуєю. Це були роки глибоких роздумів святителя Серафима про долі Церкви в Росії та шляхи його власного служіння Церкві в епоху історичного лихоліття. Саме в ці роки, за все наростаючого гоніння на Церкву комуністичною державою і безперервних спроб оновленських розкольників зруйнувати церковне життя, серед вірних Православної Церкви священнослужителів і мирян вперше стали виникати небезпечні протиріччя. Вони були пов'язані з розумінням канонічних повноважень заступника Патріаршого Місцеблюстителя митрополита Нижегородського Сергія (Страгородського) і з різними уявленнями про подальші перспективи існування Російської Православної Церкви: як про офіційне визнання, що домагається у держави, або як про катакомби, що йде. На цьому фатальному рубежі російської церковної історії, переконавшись, що Православна Церква повинна відкрито здійснювати своє служіння в Росії, навіть втративши заступництво православних государів, святитель Серафим рішуче зробив свій остаточний духовний вибір і став на бік тієї частини церковної ієрархії, яка визнала митрополита як єдиного монарха. Місцеблюстителя митрополита Петра, рівного йому за своїми канонічними повноваженнями, і підтримала його політику відстоювання офіційного визнання Православної Церкви державною владою. У березні 1928 року владика Серафим повертається до справ церковного управління і призначається на Ленінградську кафедру, де панував на той час дух смути і церковного поділу, що охопив значну кількість парафій, що діяли в місті. Місто на початку 1920-х років підступами державної влади та недугою деякої частини єпархіального кліру перетворилося на цитадель відновленства. Вірність митрополиту Сергію зберегла лише Ленінградська єпархіальна рада, головою якої був єпископ Петербурзький Микола (Ярушевич). Святитель Серафим всіляко прагнув підтримати прагнення багатьох православних якнайчастіше приступати до Святих Христових Таїн. «Найбільше думайте про зберігання, вчинення та безперервне служіння Літургії, – переконував митрополит Серафим кліриків і паству. - Буде вона - буде і Церква, і Росія». 28 грудня 1929 року в Ленінградській тюремній лікарні помер від тифу один із найвидатніших церковних ієрархів XX століття архієпископ Верейський Іларіон (Троїцький). Взявши він організацію відспівування і поховання святителя Іларіона, владика Серафим одягнув спочившего у власні білі архієрейські ризи і поклав на його главу свою митру. На початку 1930-х років різко посилилася репресивна державна політика стосовно Російської Православної Церкви. У Ленінградській єпархії, як і по всій країні, в цей час заарештовувалися найкращі представники православного духовенства. Зростаюча ненависть державної влади до митрополита Серафима спонукали митрополита Сергія і тимчасовий Патріарший Священний Синод 14 жовтня 1933 видати указ про звільнення Владики на спокій. Після короткочасного проживання в Москві святитель Серафим знайшов собі останній притулок у двох кімнатах заміської дачі, що знаходилася неподалік станції Удільна Казанської залізниці. Тут, у сільській глушині, у духовних роздумах над богословськими та аскетичними творами, у молитовних чуваннях перед іконами владика Серафим мав щасливу нагоду підбити життєві підсумки та приготувати себе до зустрічі з Христом Спасителем. У листопаді 1937 року прикутий до ліжка 82-річний святитель був заарештований і на ношах доставлений до Таганської в'язниці. Кілька тижнів фізично безпорадний, старець, що вмирав, з величчю християнського першомученика протистояв новим гонителям Церкви, і так і не визнав жодного з нав'язуваних йому немислимих звинувачень. 7 листопада 1937 року трійка НКВС по Московській області, яка вже винесла цього дня кілька десятків смертних вироків, ухвалила постанову про розстріл митрополита Серафима. Майже 50 засуджених до смерті страждальців розстрілювали протягом кількох днів у селі Бутове, що знаходиться недалеко від Москви, в якому обнесений глухим парканом дубовий гай мав стати безіменним цвинтарем багатьох тисяч жертв комуністичного терору. 28 листопада 1937 року з останньою групою засуджених було розстріляно і священномученика Серафима. Так завершилося святительське служіння митрополита Серафима, який здобув мученицький вінець наприкінці свого сповідницького шляху. Пам'ять священномученика митрополита Серафима, канонізованого 1997 року, відбувається 28 листопада / 11 грудня – у день мученицької кончини. Хіронимо. De viris illustribus urbis Romae. § 74. Rufinus Aquileiensis. Historia Monachorum Seu Liber De Vitis Patrum. Хіронимо. Proleg. comm. в Iesaia. Мартиролог Адона під 2 листопада: «народження святого Вікторина, єпископа Пе- тавіонського, який увінчався мучеництвом у гоніння Діоклетіана». За словами Єроніма (Єр. 45 ad Pavlin.) «Вікторин увінчався славним (inclyto) мучеництвом». Але діяння мучеництва його не дійшли до нас. Weiss. Leben d. Heiligen. Див: Religiae sacrae, vol. ІІІ. Oxonii. 1815. Латинський текст сильно зіпсований від невігласів переписувачів. «Ви постите або п'ять днів, або в середу та п'ятницю; тому що в середу було осуд Господа, коли Юда обіцяв продати Його за гроші; а в п'ятницю Господь зазнав страждання на хресті, за Понтійського Пілата» (Постанови Апостольські, рус. пров. Казань, 1864. Кн. 7, 23 (далі – Постанови Апостольські)). «Четвертого дня (у середу) визначили піднести Його на хрест. Це знав і Юда... Юда пішов і сказав священикам: Що ви хочете дати мені? Я вам видам Його» (Постанови Апостольські. Кн. 5, 14). Так говорить про середовище Святе Євангеліє (Мф. 26, 3, 15). У думках синедріона та Юди Ісус у середу вже взятий був у полон, але виконання страшної думки відбувалося в четвер, після таємничої вечері. Паразив superpositio flat. Superponere, superpositio – технічні слова, які означають відкладення їжі. На думку св. Вікторина, п'ята слава – почуття заради страждань Господа; додавання до того помірності суботнього дня допускалося власне як приготування до прилучення Святих Таїн, що відбувався в неділю. Згодом на Заході залишили посаду суботню, хоча вже й не долучалися Святих Таїн у неділю. Книга статечна. Ч. 1; Фундуклей І. Огляд Києва щодо старожитностей. Київ, 1847 (далі – Фундуклей І. Огляд Києва). Митрополит Никифор про Мономах: «його ж з утроби освяти і помаза, від царської та княжої крові змішавши». Сам Володимир у своїй духовній: «Аз худий дідом своїм Ярославом добровільним славним наречений у хрещенні Василь, російським ім'ям Володимир, отцем коханим і матір'ю своєю Мономахи». Татіщев В.М. Історія Російська з найдавніших часів. У 5 т. М., 1768-1848. Т. 3, прим. 355 (далі - Татіщев В.М. Історія Російська). Зменшувальними іменами називалися молодші князі та княжни. Але оскільки Ганна була старшою сестрою, то зменшувальне ім'я її не могло бути наслідком цього звичаю, а вказувало на іншу причину – на особливу любов до неї в рідній родині. Зібр. л. 1, 88. Переслав. л. 50. «У л. 1086 р. заклади церкву св. Андрія за доброго митрополита Іоанна в монастирі, у ньому ж постриже Всеволод доньку свою Янку і будуй дівочий монастир». Татіщев В.М. Історія Російська. Т. 2. Зібр. л. 1, 89; Книга статечна. ч. 1. Зібр. л. 1, 120; 2, 287. Євпраксія померла липня 10-го 1109 і була покладена біля південних дверей великої Печерської церкви (Зібр. л. 1,121; 2, 228). Зібр. л. 2, 3. Карамзін Н.М. Історія держави Російського. Т. II, прим. 156. Прп. Феодосій у повчанні «Про страти Божі» викриває «пияцтво, блуд, ігри злі, скоморохів, гусельників, чарівництво, чарівництво». В іншому ганить звичай цілуватися на бенкетах з жіночою статтю. Невідомий учитель ХІІ ст. про піст і служіння церковному між ненависними справами Богу постачає «ідолослужіння, моління при колодязях і річках, пісні бісівські, танцювання, бубни та сопелі, козиці та ігри бісовікі» (Православний співрозмовник. 1858. № 1). Зібр. л. 1, 88; Ростов. л. (Карамзін Н.М. Історія держави Російського. Т. II, прим. 156); Книга статечна. ч. 1. Зібр. л. 1, 127, 136; 2, 3, 289; Словник святих; Буслаєв Ф.І. Історичні нариси російської словесності. Т. 2. Зібр. л. 1, 136; 2, 295; Карамзін Н.М. Історія держави Російського. Т. III, прим. 3, 359. Фундуклей І. Огляд Києва. Руїни та знайдені в них речі описані в Журналі Міністерства народної освіти (1833. Кн. 3), тільки тут помилково віднесено вони до монастиря Феодорівського. Сергій, архім. Повний місяцяслів Сходу. Т. ІІ. Євген (Болховітінов), митр. Опис Києво-Печерської Лаври. У РКП. опис святих: «прп. батько ієрей Онисіфор». Даремно Ф. Прокопович не звернув достатньої уваги на слова розумного митра. Сильвестра, що так вірно зрозумів сенс Симонової повісті про ін Оінсіфора. Якби було інакше, йому не тільки довелося б виправдовуватися в засвоєних йому хулах на преподобних Печерських, але повага до толку протестантів не захоплювала б його і до того, щоб висловлювати таку несправедливість: «про Печерське місце хибно розславили, що якщо буде, на Бені спасенний стався. ОІДР. 1862. Т. 2). Протестантський раціоналізм часто потрапляє у подвійний гріх – і гріх перед історією, і гріх перед точним змістом Святого Письма. Плач Богоматері над труною Спасителя; Слово про Успіння Богоматері; Про життя Ея; Слово на Велику Суботу. До речі: молитви перед прилученням і після прилучення. Канон на Великий П'яток у Тріоді; канон Марії Єгипетської на 1 квітня, кілька піснею віршами. Ркп. святці; Ратшин А. Повне зібрання відомостей про монастирі; Словник святих; Амвросій (Орнатський), архім. Історія Російської ієрархії. Ч. V. Ркп. житіє // Вологодські єпархіальні відомості. 1864. Паладій Оленопольський. Лавсаїк. Гол. 119. Св. Григорій Назіанзін: «дівство раніше було в рідкісних і вкрите напівтемрявою. Коли ж Христос народився від чистої Діви Марії, воно стало для людей у ​​світлі блискучому, відчужене від світу і що розв'язує світ немічний. Стільки перевершує воно узи шлюбу, скільки душа вище тіла, небо землі, життя старе вище життя зникає. Шлюб – поблажливість до хтивості, а дівоцтво – слава. Любов, що прагне одного, наближається до Христа, котрий любить того, хто любить, зустрічає того, хто йде. Люблячи Його, діва залишила світ і не може дивитися на інше; пов'язана вона солодкими узами» (St. Gregory of Nazianzus. Opera / ed. Migne. V. III). Слово 5. У «Постановах Апостольських» (кн. 3, гл. 5) жертовником Божим називаються вдовиці, які прирекли себе Богові. Але св. Полікарп у посланні пише привітання «дів, що зветься вдовицями». Отже, ясно, що вдовицями називалися і обітниці. St. Methodius of Olympus. Opera/ed. Migne. V. XVIII. Віллефор 2, 261. Sainte Magna, 4 Siecle. Історичні акти, витягнуті з іноземних архівів. Т. I; Карамзін Н.М. Історія держави Російського. Т. II, прим. 128-130. Збори державних грамот та договорів. ч. 1. Мономах у духовній: «і тієї весни до Ярополка (ходив) совокуплятися на Броди…. Тієї зими ідохом до Ярополка совокуплятися на Броди і любов велику сотворихом» (Зібр. л. 1, 103). Отже, Мономах двічі ходив для Ярополка проти Ростиславичів, навесні та взимку. Про Ростиславичів літопису під 6605 р. «А їм роздавав Всеволод міста, Давиду Володимир, Ростиславичам Перемишль Володареві, Теребовл Василькові». Святополк, виганяючи після Ростиславичів із Червенських міст, казав: це волость батька мого та брата. Про Всеволода літопис під 1093 р. «сидю йому Києву, смуток бути йому від синів своїх, бо почата йому стужати, хоча влади, ов сея, ов же інше». Зібр. л. 1, 88, 89, 103; 7, 3, 4; Книга статечна. ч. 1. Книга статечна. Ч. 1; Нікон. л. 1, 189, 190. Життя святителя в Іркутській стороні описано за актами Іркутська (див. Іркутські єпархіальні відомості. 1863-1864), тільки тут багато і такого, що не відноситься до життя святителя, і багато чого немає такого, що входило в коло життя свт. Інокентія. Смирнов С. Історія Московської Слов'яно-греко-латинської Академії. М., 1855. Повні збори законів Російської імперії, з 1649: У 45 т. СПб., 1830-1851. Т. VI. №3734. Покажчик Синодальної Різниці. Ізмайлову дано були в Пекіні сто сургучних печаток для докладання їх до паспортів про вільний пропуск росіян до Пекіна (Амвросій (Орнатський), архім. Історія Російської ієрархії. Ч. II). Іркутські єпархіальні відомості. 1863. № 18, 19; 1864. № 6. У 5 пункті трактату, за волею богдихану, сказано: «Коен (будинок), який нині для росіян у Пекіні знаходиться, буде для них і вперед приїжджих, які житимуть у цьому домі, і що Російський посол, Іллір. гр. Сава Владиславич представив про будову церкви, то вона й зроблена в цьому будинку старанністю вельмож китайських… У цьому будинку житимуть один лама (священик), який нині в Пекіні перебуває, і додадуться інші три лами, які прибудуть, як вирішено». У Словнику святих помилки та неточності. Іркутські єпархіальні відомості. 1863. № 21, 24. Плюшар А.А. Енциклопедичний лексикон: У 17 т. СПб., 1834-1841. Т. 11. Указ сенату травня 1732 р. Словцов П.А. Історичний огляд Сибіру. ч. 1. Судієнко М. Матеріали для вітчизняної історії: У 2 т. Київ, 1853–1854. Т. 2. Іркутські єпархіальні відомості. 1863. № 22. У Словнику святих сказано, що свт. Інокентій був лише вікарним єпископом Іркутським. Неправда! Якщо єпископу з усією його свитою (2 ієромонахи, 5 співаків, 3 служителі) призначено урядом 1500 руб., з чого Рагузінський призначає архімандриту з 5 особами 1250 руб.? Святитель майстерно вказує на дивина цієї щедрості, коли каже, що ієромонаху, як і 3 хлопчикам, Платковський вимагає до 130 руб. на кожного. Москвитянин. 1846. № 8; Іркутські єпархіальні відомості. 1863. № 28, 32. Іркутські єпархіальні відомості. 1863. № 35-38, 41-46. Іркутські єпархіальні відомості. 1864. № 3-8, 13, 15, 19-22, 33-36. Архієрейський наказ, наказуючи церквам молитися про полегшення страждань хворого святителя (від 26 листопада 1731 р.), писав: «його архієрейство Божим відвідуванням від кількох років присечене хворобі, від чого як у приношенні рятівні за православні християни Божественної служби, так і в служінні. Але ця хвороба іноді й зменшилася. А нині через тритижневий час більше примножилася ». Ркп. опис чудес свт. Інокентія. Іркутські єпархіальні відомості. 1863. № 7; 1864. № 48. У РКП. «Житіє та подвиги прп. Діодора»: «новоявленого чудотворця, складль- кроко пречесний монастир Живоначальної Трійці, гори, що називаються Юр'єві». Амвросій (Орнатський), архім. Історія Російської ієрархії. ч. VI. Ркп. святці: «прп. Діодор Юр'євського монастиря начальник перестався в літо 7142 місяця листопада о 27-й день». У РКП. є тропар прп. Діодора. Про нього див: Соловйов П. Християнські мученики, що постраждали на Сході. Євген (Болховітінов), митр. Опис Києво-Печерської Лаври. Ркп. святці: «прпп. отці Нектарій та Еладій». Мелетій Сірт. Канон молебний всім святим печерським київським російським чудотворцям // Слідована Псалтир. Київ, 1643.