Глава четвертая Бог в исторических судьбах христианской Церкви

А. Божество Ісуса Христа Надприродні свідчення про Божество Ісуса Христа Найголовніший і найвидніший у житіях святих образ доказів істинності віри в Ісуса Христа, як істинного Бога, Сина Божого, є чудеса, здійснені ними силою Христовою. Віра св. угодників проявляється тут не в слові, але саме в силі та славі Божій. Чудес, здійснених св. угодники перед язичниками, безліч. Страждання св. мучеників зазвичай супроводжувалися чудесами, якими так ясно і урочисто доводилося всемогутність істинного Бога у викриття хибних богів, сповідуваних язичниками. 1. За молитвою до Господа Ісуса Христа отрута втрачала свою смертоносну силу. Одному волхву наказано було язичницьким мучителем отрутою вморити св. Віктора. Чарівник зварив м'ясо зі смертоносною отрутою і подав святому. Віктор помолився Господу Ісусу Христу і з'їв м'ясо без шкоди. Волхв приготував м'ясо з найсильнішою отрутою і, подаючи його святому, говорив: «Якщо з'їси це і залишишся живим, тоді я залишу чари і повірю в Бога твого». Св. Віктор з'їв і це нешкідливо. Тоді волхв відкрито перед усіма сповідав віру в Господа Ісуса Христа, пішов у свій дім, спалив усі чарівні книги і став досконалим християнином (Чет.-Мін., Листопад). 2. І кипляча смола перетворювалася на холодну воду, і розпечене залізо охолоджувалося. Св. мученики Павло і Юліанія, будучи вкинуті в киплячу смолу, покликали до Господа Ісуса Христа про звільнення від болючої муки – смола, що клокотала, перетворилася на холодну воду. Диво це, втім, не збагнуло мучителя. Він наказав покласти їх на двох залізних розпечених ліжках і поливати тіла їхньою олією. Св. мученики і тут залишилися неушкодженими. Тоді виконавці мук вигукнули: «Немає іншого Бога, крім небесного Бога, Який допомагає Павлу та Юліанії (Чет.-Мін., 4 березня). 3. Навіть одне покликання імені Ісуса Христа зцілює хвороби. «Якого ти роду, – спитав мучитель св. Папілу, де твоя батьківщина і яке заняття? – «Рід і вітчизна моя, – відповів святий, – ти вже знаєш; заняття ж моє лікування; але не те, що буває від трав, що ростуть на землі, але те, що подається від Бога». - «Але хіба можна лікувати без знання лікарських правил, які викладено Галеном та Іппократом і дано їм від наших богів?» – «Гален та Іппократ та учні їх тільки тоді можуть вилікувати, коли Христос мій захоче подати їм лікування. Випробуй це насправді: ось сидить з тобою сліпий на одне око – нехай ваші боги дадуть йому прозріння, і я після того нічого не скажу в спростуванні їх». - Чи може хто це зробити? – «Не тільки це, але всі, навіть невиліковні хвороби зцілить той, хто покличе Христа». - "Зроби ж це, якщо ти сильний". – «Нехай перш ваші лікарі покличуть на допомогу своїх богів, а потім і я покажу силу Христа, Бога мого». Покликані були лікарі. Цілий день вони благали своїх богів про зцілення сліпого, приносили їм жертви, але проханого не отримали. Тоді св. мученик помолився Господу Ісусу Христу, торкнувся рукою засліпленого ока, створив на ньому хресне знамення, і сліпий прозрів (Чет.-Мін., 13 жовтня). «Яка сила у Христі?» – питав полководець-язичник св. Аполлінарія. Святий відповів: «Соклич усіх воїнів і побачиш силу Його». Язичник, скликаючи воїнів, запропонував святому: «Ось, моя дружина хвора багато років, і ніякі ліки не допомагають їй; яви лікарську силу над хворою». Святий, приступивши до хворої, взяв її за руку і сказав: «В ім'я Господа нашого Ісуса Христа встань і віруй у Нього!» Хвора встала і стала здоровою (Чет.-Мін., 23 липня). 4. Ім'я Ісуса Христа та мерців воскресало. «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, – закликав св. мученик Юліан над мерцем, приглянься нині з висоти небесної, споруди мерця цього, нехай посоромляться вороги Твої, а віруючі в Тебе нехай зміцняться! Після цього звернувся до мертвого з такими словами: Земля суха! В ім'я Того, Який воскресив чотириденного Лазаря, кажу тобі: Встань і стань на ноги твої», - і мертвий воскрес (Чет.-Мін., 8 січня). 5. За св. Григорію Омиритському (IV ст.) була сильна суперечка у християн з євреями про гідність особи Ісуса Христа і Мойсея. Від імені євреїв говорив мудрець їхній Єрван, а від імені християн - св. Григорій. Після багатьох невдалих заперечень проти Божества в Ісусі Христі та Його законі, Єрван в одну ніч бачив чудове бачення, яке розповів своїм побратимам євреям. «Я бачив Мойсея пророка нашого та Ісуса: стояли вони на якомусь святині і розмовляли. Мойсей з погніченими до перси руками зі страхом і трепетом стояв Ісусові і поклонявся Йому як Господеві і Богові своєму. Я здивувався цьому явищу і сказав: Мойсеє! Чи добре ти це робиш? Тоді він звернувся до мене і сказав: «Змовкни! Я не згрішаю, поклоняючись Владиці моєму, бо визнаю Його Творцем моїм та Господом. Навіщо ти турбуєш праведного єпископа, опираючись істині? Бачення це, втім, не збагнуло Єрвана. Наступного дня він знову почав сперечатися зі святителем. Вражений св. Григорієм у всіх своїх запереченнях, Єрван наприкінці суперечки запропонував показати Христа видимим чином. Святитель Христов, безперечно віруючи в силу Христову, звернувся до молитви. Після молитви стався великий землетрус, загримів від сходу страшний грім, відкрилося небо, і світла хмара з вогненним полум'ям та сонячним промінням сходила з неба на землю. У середині хмари було видно Чоловік, найкрасивіший добротою більше за всіх людей, Господь наш Ісус Христос. Він став на повітрі проти св. Григорія. Охоплені жахом євреї впали на землю. Тоді святитель сказав Єрванові: «Ось Той, про Якого ти так багато чув від мене; дивись на Нього і переконайся, що єдиний святий, єдиний Господь Ісус Христос на славу Бога Отця. Амінь». «Господи Ісусе Христе, Сину Бога живого, – закликав Єрван зі сльозами, – пробач мої гріхи, якими я грішив проти Тебе через своє незнання». Після цього Божественного явлення всі євреї, починаючи з Єрвана, увірували в Господа Ісуса Христа і хрестилися (Чет.-Мін., 19 грудня). За св. Феодоре Едесському була також суперечка у християн з євреями про Божество Господа Ісуса Христа. Від євреїв сперечався один їхній законоучитель. Багато лихого говорив він на Христа, Бога нашого. Християни мовчали, а євреї гучними вигуками висловлювали свою перемогу над ними. Тоді святитель Феодор дав знак рукою, щоб усі замовкли; потім, звернувшись до жидовина, сказав йому: «Якби ти запропонував нам на обговорення будь-що з Мойсеєвих книг, ми тоді стали б відповідати тобі; але як ти говорив погане сам від себе, говорив не те, про що сповістили пророки, а те, що вселяє тобі батько твій сатана, тому проти всього твого хульного багатоглаголання скажу тобі одне мовлення св. пророка Давида: «Ні нехай будуть усні улесливі, що говорять на праведного беззаконня гордістю та приниженням» (Пс. 30,19). І одразу красномовний законоучитель став безмовним; поганий язик його перестав говорити і зв'язався немотою. Після трьох днів він написав до св. Феодору листа, в якому просив у нього милості зробити його християнином. Святитель за оголошенням ввів його в купіль св. хрещення і хрестив його в ім'я Пресвятої Трійці; і вирішилася мова безгласного: він прославив ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа і сповідав Христа Сина Бога живого (Чет.-Мін., 9 липня). 6. З IV століття православним пастирям і вчителям треба було вести наполегливу боротьбу з аріанством. Єресь ця походить від олександрійського пресвітера Арія, який богохульно вчив про Сина Божого Ісуса Христа, що Він Бог тільки на ім'я, а не по суті, і створений Батьком з нічого, як творіння, і тому не єдиносущий і не сповнений Богом Отцю. У житіях святих немає таких досліджень та глибокого богословення, які можна знаходити у спростуванні цієї єресі у творіннях св. батьків; але можна знаходити приклади того, як Господь давав і простим, невченим таку премудрість, якою не могли протистояти і вчені противники істини Божественної, і особливо стверджував її чудесними знаменнями в осоромленні аріан. На Першому Вселенському соборі, що був проти Арія, серед святих, що зібралися на собор, був Спіридон, пастир Триміфунтської церкви. Арія підтримував один філософ, дуже вправний і хитрий у слові. З цим філософом св. Спіридон і побажав почати суперечку. Батьки, що були тут, відхиляли його від цього, боячись, що філософ візьме гору над ним, бо святитель був не з учених. Незважаючи на це, св. Спіридон сміливо виступив на середину собору і почав говорити аріанському мудрецю: «В ім'я Ісуса Христа, про філософа, уважно слухай, що я маю намір сказати тобі». – «Говори», – була відповідь філософа. Святитель повчав: єдиний є Бог, Який створив небо і землю, створив людину із землі і влаштував усе видиме та невидиме Словом Своїм та Духом. Віруємо, що це Слово є Син Божий і Бог, Який, змилосердившись над нашою помилкою, народився від Діви, жив з людьми... Віруємо, що Він є єдиного єства з Отцем і рівночесний Йому. Так ми віримо, і ти не зважуйся відчувати, як це. Тому що ці істини перевершують твій розум і перевищують будь-яке пізнання. Потім святитель, трохи помовчавши, спитав його: Чи не так і по-твоєму? - Мудрець нічого не міг сказати проти цього і відповів тільки: "Точно так!" - «Піди ж за мною і прийми знамення віри». Філософ, звернувшись до своїх друзів, сказав їм: «Коли суперечка була зі мною на словах, я відповідав на всі запитання і міг зручно хитрувати словами. Тепер же, коли замість слів якась сила вийшла з уст цього старця, – слова мої виявилися безсилими проти неї. Не може людина проти Бога. Якщо хтось із вас хоче наслідувати мене, той нехай вірить у Христа і піде вченню цього старця» (Чет.-Мин., 12 грудня). 7. У імператора Валента, зараженого єрессю Арія, став син смертельно хворий. Мати його прийшла до царя-батька і вимовляла, що він неправо вірить і даремно ображає православного архієрея (св. Василя Великого). Валент, покликавши св. Василя, сказав йому: «Якщо догмати твоєї віри угодні Богові, то благай Бога про здоров'я сина мого». – «Якщо ти, царю, – сказав святитель, – сам звернешся до православної віри і даси мир церквам (православним), то син твій живий буде і здоровий». Цар обіцяв. Св. Василь помолився за сина царя, і він одужав. Аріани, почувши про це, сильно обурилися і озлобилися. Прийшовши до царя, вони говорили йому, що й вони те саме зробили б, і так переконали царя улесливими промовами, що він дозволив їм навіть хрестити свого сина; але тільки-но аріани взяли його, як він помер на руках їх (Чет.-Мін., 1 січня). На імперію царя Валента напали варвари. Валент зібрався у похід. Тричі прп. Ісаак Далматський зустрічався з царем у дорозі і щоразу переконував його, кажучи: «Царю! Відверни церкви православним, і майбутня війна буде благополучною; ти переможеш ворога і повернешся зі світом». Валент не тільки не зрозумів передбачення святого, але щоразу з безчестю і побоями відганяв його від себе і, нарешті, наказав кинути його в одне глибоке болотисте місце. Звільнившись звідси чудовим чином, святий знову повторив своє прохання до царя. Коли ж Валент з гордістю і самовпевненістю погрожував стратити його після повернення з походу, тоді преподобний твердо сказав йому: «Якщо ти вернешся у світі, то знай, що Господь не говорив через мене. Істинно кажу тобі: поїдеш ти на війну, але ворогів не здолаєш, утікаєш, будеш спійманий і живим згориш у вогні». Пророцтво збулося в точності. Варвари здолали військо царя; сам він, поранений, кинувся тікати і втік в одному сараї. Вороги дізналися це і спалили сарай разом із царем (Чет.-Мін., 30 травня). 8. Страта Божа наздоганяє самого Арія. Арій за свою брехню було засуджено на Першому Вселенському соборі і віддано отцями собору відлученню від Церкви. Домагаючись зайняти кафедру Олександрійського архієпископа і не бажаючи розлучитися зі своїм єретичним вченням, він для вступу знову в спілкування з Церквою вжив наступну нахабну хитрість: поклавши за одяг написане ним єретичне сповідання, він прийшов до царя з проханням про прийняття його до прийняття. Цар запитав його, чи він вірить, як постановили отці на соборі? Тоді Арій, ударяючи себе в груди, сказав: вірую так, як написав я своєю рукою і як поклав у серці (показуючи тим вигляд, що вірує згідно з соборним визнанням віри, насправді розуміючи єретичне сповідання, яке ховається під одягом). Після цього цар наказав Олександру, архієпископу Константинопольському прийняти Арія в церковне спілкування. Призначений для цього недільний день. Св. Олександр усю ніч на ту неділю зі сльозами молився Богу про відразу такої наруги храму. Господь почув молитву святителя. Настав призначений день. Арій у супроводі царських сановників та зброєносців з урочистістю йшов із палат царських у православний храм. На середині шляху раптово напав на нього страх; спалене сумління його прокинулось і почало догризати його за обман і брехню. У тривозі душевній і сум'ятті він ухилився від народу в одне потаємне місце ... і був вражений лютою хворобою утроби: у нього випали нутрощі, і він у страшних муках виверг свою богохульну душу. Коли звістка про його смерть рознеслася містом, тоді православні урочисто прославили святу істину віри, що Ісус Христос є істинний Бог і мстивий Своєму ворогові і хульнику (Чет.-Мін., 30 серпня). (Див. докладно, в кн.: А. Свірелін, прот. Правосл. сповід. христ. віри в Чет.-Мін. св. Димитрія Ростовського.) Додаток А. Чи є тепер чудеса? Подібного питання істинний християнин, що істинно вірує і запропонувати не посміє; якщо ж він чується – то хіба з вуст маловіра чи невіра. Чудо є така подія, яка не може бути здійснена жодною силою людською, а тільки силою Божою, значить, поки не збідніла ця сила Божа, а коли вона збідніти може? - Доти повинні бути і чудеса. Чудеса є засобом поширення і утвердження віри Христової; але чи скрізь поширена, чи скрізь утверджена віра Христова? Ні, ще цілі мільйони не знають істинного Бога, цілі мільйони хоч і знають істинного Бога, але не знають істинної Церкви Його. Отже, дива і тепер мають бути як засіб для поширення та утвердження віри Христової. Але не ця лише мета чудес. Навіщо, наприклад, Ісус Христос воскресив сина вдови Наінської? Тому, що Він змилосердився над бідною вдовою (Лк. 7,13). Навіщо зцілив юнака, про якого йдеться в євангельській історії (Мф. 17,14–18)? За тими самими спонуканнями. Навіщо за словом Григорія, Неокесарійського чудотворця, гора зрушила з свого місця? Тому, що вона заважала йому влаштувати тут церкву для віруючих (Чет.-Мін., 17 лист.). Навіщо для праведної Єлизавети гора розверзлася за її молитвою? Потім, щоб укрити у своїх надрах мати з немовлям Іоанном від переслідування кровожерного Ірода (Чет.-Мін., 24 червня). Отже, чудеса бувають не для того, щоб розповсюджувати і стверджувати віру Христову, а відбуваються і взагалі для добра і спасіння людей, здійснюються благістю всемогутнього Бога для того, щоб позбавляти людей від різних бід і прикростей у міру віри їх та молитви. Отже, поки Божа благодать існує, – а коли вона перестане існувати? – доки лиха людей не припиняться, – а коли вони припиняться? – доки ще залишатиметься на землі і віра і молитва, – а коли їх не буде? - Доти повинні бути і чудеса на землі. Але чому ж дива тепер не такі видні між нами? - Сонце для всіх світить однаково; але сліпі не бачать світла його тільки тому, що сліпі. Тепер не видно чудес... А подивіться на наші явлені та чудотворні ікони. Чи не диво це? Навіщо стікаються туди цілі тисячі, навіщо цілі сотні хворих та каліків тісняться навколо тих місць, які ознаменовані чудотворними іконами? Чи не потім, що звідти струмують струми зцілень для віри та молитви. Подивіться на св. нетлінні мощі наших угодників Божих... Чи це не диво? А всі наші св. обряди – наприклад, хрещення, в якому людина, поринаючи з тілом у воду, омивається від гріхів; таїнство причастя, в якому хліб і вино перетворюються на справжнє Тіло і на істинну Кров Христову; таїнство єлеосвячення, в якому людина зцілюється не лише від недуг духовних, але нерідко і від хвороб тілесних?.. Вже й це не диво? Але ви хотіли б, окрім цих постійних чудес, бачити всі чудеса, про які давнину нам оповідає; хотіли б, наприклад, щоб хворі ваші зцілювалися від одного слова якогось чудотворця; хотіли б, щоб перед вашими очима гори рухалися, як сказав Спаситель і як за словами прп. Марко, гора справді зрушила з свого місця і рухалася доти, доки він не зупинив її... І чого б ви не захотіли від чудес? Але шукати чудес без потреби – значить спокушати Господа, спокушати так, як, наприклад, спокушав Його диявол, який пропонував Йому перетворити каміння на хліби. І якби ми справді мали віру, як зерно гірко, як сказав Господь, – Господь, без сумніву, творив би для нас чудеса, коли була б у них потреба, творив би для нашого блага, а не для цікавості, як не переставав Він творити для істинно віруючих. Істинно віруючі і бачать чудеса та користуються чудесами; а для невіруючих чи ні чудес, бо вони не варті їх, або якщо й є, то вони не бачать їх. Як так, скажете, чудеса є, а їх не видно? – Дуже просто. Перегляньте історію земного життя Ісуса Христа: чи тут чудес не було? А чи всі тоді бачили дива? Якби всі бачили, то, звичайно, і не розіп'яли б Господа слави. А історія християнських мучеників?.. Яких і тут не було чудес! А чи всі бачили ці чудеса? Ах, якби всі бачили, то мученицька кров не проливалася б так довго! Згадайте, наприклад, Юліана боговідступника. Наважившись осміяти пророцтво Спасителя про руйнування єрусалимського храму, він наказує відновити зруйнований храм, і тисячі чад Авраамових з радістю поспішають виконати його наказ, але бурі, громи, землетруси розкидають матеріали, а вогонь з неба і з-під землі обпаляє сам, хрести, яких і змити не можна було. Чи не диво тут? Але Юліан і подібні йому не бачать тут дива. Є, звичайно, чимало є і тепер подібних людей, і де віруючі бачать диво, там вони лише знущаються з них. Інший, наприклад, з вірою помазує хворого олією від св. ікони, і віра зводить на нього благодать Божу; хворий одужує і в сльозах подяки виливає душу свою перед Богом, а невіруючий сміється з його простоти, вважаючи зцілення справою природною. Взагалі, випадків у житті, де проявляється чудова, всемогутня сила Божа, дуже, дуже багато, і тепер віруючий, уявивши всі подібні випадки, мимоволі здивується величі Божій, мимоволі скаже разом із св. Давидом: Хто Бог великий, бо Бог наш? Ти є Бог, твори чудеса» (Пс. 76, 14–15). (Див. кн.: Герман, єпископ. Хвилини пастирського дозвілля. Т. 1, с. 69–75). Б. Благодійний вплив християнства на людство Господь наш Ісус Христос сказав: «Будь-яке дерево добре приносить і плоди добрі, а худе дерево приносить і плоди погані» (Мт. 7, 17). Не будемо говорити про те, що старозавітне одкровення було світлом і життям для єврейського народу і поставило його на недосяжну висоту в релігійно-моральному відношенні серед язичництва, що погрязло в темряві грубого ідолопоклонства та аморальності. Скажімо лише кілька слів про благодійний вплив християнства на життя державне, сімейне та особисте. Тільки-но Євангеліє почало поширюватися у світі, воно принесло цьому світу, що його не зрозумів і спочатку з усім запеклим його переслідував, незліченні благодіяння. Вплив християнства на життя. Коли при Костянтині Великому християнство утвердилося в Римській імперії, то державними законами заборонені були гладіаторські битви, ці вбивства, що відбувалися для задоволення публіки, що втратила людську гідність, так само як і виконання в театрах аморальних уявлень; до певної міри обмежені були шлюбні розлучення, які раніше відбувалися з незначних приводів; зменшена була також раніше необмежена влада батьків над своїми дітьми (за якою вони могли наражати їх на смерть і продавати в рабство); стали по-людськи поводитися з полоненими; були скасовані жахливі пологи смертної кари; всім відомі, до того часу відкрито терпимі жахи, якось: принесення в жертву людей, кривава помста, вбивство, публічна аморальність і безсоромність - повсюдно тепер заборонені були законом під страхом страти; освіта – це найвища потреба людського духу, це шляхетне його прагнення духовного світла у стародавньому Греко-римському світі було перевагою вищих, багатих класів. Тільки в окремих і щасливих випадках його отримували деякі окремі особи з нижчих класів. Християнство, що мало на увазі всю людину без відмінності її походження і положення, що проповідувало і проповідувало можливість і необхідність нескінченного вдосконалення людського духу у всіх доступних йому областях, особливо ж в галузі духовно-моральної, відчинило всім широкі двері до розумового світла та істинного просвітництва. Вплив євангельського вчення на сімейне життя. Учення євангельське поклало для нашого домашнього та сімейного життя справжню основу і поширило на неї найсприятливіше світло. Християнство освятило шлюб: союз між чоловіком і дружиною отримав своє справжнє значення лише тоді, коли став образом союзу між Христом і Його Церквою. Тоді як у язичників панувало багатоженство, так само як і тепер існує у магометан, християнство засудило його назавжди. Цим заходом воно освятило нерозривність шлюбу, тому що союз між Христом та Його Церквою нерозривний. Чоловік і жінка складають одну плоть, і «що Бог поєднував, то людина нехай не розлучає» (Мт. 19,6). Напад на нерозривність шлюбу є разом з тим, як це в наш час усім відомо, напад на християнську Церкву. Християнству зобов'язана жінка тим становищем, яке тепер займає по праву. Дружини навіть найосвіченіших язичників жили у стані рабства та гноблення; сидячи під замком серед свого будинку-в'язниці, вони тягли тяжке життя здичавілості та отупіння. Тільки Ісус Христос розірвав кайдани, що тяжіли на жінок, і зняв прокляття, що лежало на них. Не соромлячись називати одну з них Своєю матір'ю, Він підняв увесь їхній рід. Як чоловікам, так і жінкам Він сповістив спасіння і звільнення від гріхів. Він допускав їх у Своє спілкування і надавав їм Свою велелюбну і чудодійну допомогу. Жінки проводжали Його тіло, коли Його учні розбіглися. Жінки до кінця стояли біля Його хреста і потім перші почули біля гробу звістку про Його воскресіння. З християнством жінка стала радістю та окрасою свого чоловіка, вірною матір'ю його дітей, перлом та скарбом усієї хати. З християнством дівчата стали слугами суспільству, сестрами милосердя у всіх нещастях, так що язичник навіть здивовано мав вигукнути: «Що за дружини у цих Християн!» (Слова Лівання, наставника св. Іоанна Златоуста.) В які ж стосунки поставило християнство чоловіка та дружину один до одного? Чоловік голова своєї дружини, її король, але не в сенсі тирана, а в сенсі терплячого, лагідного кохання, як Христос полюбив Свою Церкву і віддав Себе за неї. Дружина підвладна своєму чоловікові, але не зі страхом і трепетом, а з добровільної і радісної любові, так само, як Церква Ісуса Христа шукає честі і радості в тому, що вона може служити і слухатися свого коханого Нареченого. У які стосунки одне до одного поставило християнство батьків та дітей? Стародавні язичники виховували своїх дітей як майбутніх громадян і державних людей; християни ж виховують їх як людей Божих і як громадян неба. Підставою всього християнського виховання служить і залишається назавжди слово великого Друга дітей: «пустіть дітей і не перешкоджайте їм приходити до Мене, бо таких є Царство Небесне» (Мф. 19, 14), і вся християнська педагогіка полягає саме в послуху цього слова, щоб і словом і ділом наказувати в Господі. До сімейства належать і слуги вдома: язичництво знало лише рабів. З рабами поводилися не як з людьми, а як з якоюсь річчю, яку можна було розташовувати за своєю сваволею. Поганський пан мав необмежену владу над життям та смертю свого раба. Один марнотратний римлянин, Лукулл, наказав їх годувати для того, щоб годувати ними морських риб. Не було жорстокості, яка б не дозволялася над ними; у старості або у тяжкій хворобі їх або виганяли, або навіть убивали. Християнству належить честь знищення рабства мільйонів наших братів без війни та повстання. І якщо йому досі не вдалося закінчити цю справу, то настане час, коли Боголюдина, яка робить нас істинно вільними, розриває всі ланцюги гріха, і в Своєї Церкві остаточно розіб'є всі кайдани рабства. Таким чином, християнство поставило на справжню основу державне та сімейне життя. Вплив євангельської проповіді особисте життя людини. Євангеліє є джерелом розумового та морального світла для кожного християнина; воно є таємницею задоволеності нинішнім життям за всіх її лих, вказуючи всім і кожному на вічне блаженство. За хрестом всюди йдуть плуг, торгівля та ремесла, мистецтва та науки. Якщо взяти в руки карту і оглянути всі країни світу, то не можна не зізнатися, що найосвіченіші народи – християнські народи. Чи не християнська віра сповістила і здійснила вчення про благородну любов людини до людини? Християнство нагадує багатим всю їхню бідність перед Богом і умовляє їх до смиренної любові та милосердя. Вся язичницька давнина відрізняється грубо тваринним егоїзмом і безсердечною холодністю щодо бідних і слабких. Навіть великий грецький філософ Платон радить не годувати хворих, оскільки вони не можуть бути ні до чого корисними. Євреї обмежували закон любові до ближнього, як показує притча про милосердого самарянина, лише своїми співвітчизниками та єдиновірцями. Під хрестом християни братньо простягали один одному руки. Під хрестом Христа вони забули відмінність звань, станів і освіти. Справи милосердя та самовідданої любові – найкраща та найдорожча прикраса християнської віри. Багадільні та лікарні, сирітські, вдовині та дивовижні будинки були засновані християнами. Адже це був не хто інший, як Сам Ісус Христос, Якого вони годували в голодному, напували в спраглим, одягали в голому, відвідували в бідному та ув'язненому. З подивом помічали язичники: «Дивіться, як люблять одне одного християни!» – і навіть найненависніший ворог християн, імператор Юліан-боговідступник, мав зізнатися, що «ці галілеяни годують не лише своїх хворих, а й наших». І це милосердне кохання залишає свої добрі плоди по всій історії християнської Церкви. Ця любов осяює своїм світлом життя багатьох угодників Божих. Ця любов зустрічається нами і тепер у будинках і притулках, що дозрівають бідного і хворого, безпорадного і заблудлого, покинутого і безпритульного, ця любов і тепер спонукає вісників євангельського світу залишати батьківщину і батьківську кров і мандрувати по сушах і морям, зневажаючи всі праці бідним, нещасним язичникам, що гинуть у темряві невігластва та гріха, принести промінь євангельського світла. Але всі численні блага, даровані людині внаслідок втілення Сина Божого, ніщо в порівнянні з найбільшим, безмірно великим благом, яке полягає у відпущенні гріхів і вічного блаженного життя за труною за умови віри, добрих справ і покори Церкви. Всі земні блага тьмяніють перед цим безмірним скарбом, як тьмяніють свічки вдень у кімнаті перед яскравим сонцем. Так, у Христі Ісусі ми маємо прощення гріхів, спасіння, життя та вічне блаженство. Не повинні ми забувати при цьому, що закваска, що проникає весь світ, ще свіжа і діє лише кілька століть у житті та історії народів. Не повинні ми забувати також, що благодатна сила християнства затримується гріхами його друзів і ворогів, невіглаством та злістю, упертістю та дурістю. Все це хмари, що облягають сонце і загороджують його світло. Нехай це сонце часом затьмарюється хмарами та бурями; Нехай промені його ховаються часом густими затемненнями й зимовими ночами: але, чи буде воно заслонене мглою чи вночі, світло його не згасне навіки і, прорвавшись знову, з віддаленого краю небес сягає іншого, так що ніхто не сховається від теплоти його. (Упоряд. по соч. Цитте. Істина і велич християнства; Ебрард. Апологетика.) В. Сутність євангельського вчення (Зміст свідчення Христового) Спроби вчених пояснити походження вчення Христового з філософії грецької чи східної, а також з таємних переказів, зустрічають великі труднощі, тому що в цьому випадку потрібно було б зробити з Назаретського Тесляра вченого або члена якогось містичного суспільства, що неможливо. Втім, хоч би яку думку ми засвоїли з цього предмета, вона не змінить характеру проповіді Христової. Його авторитет залишається однаковим, чи будемо ми думати, що Він проповідував вчення, Їм Самим створене, в абсолютному значенні цього слова, або що Він, як людина, що має достовірне безпосереднє пізнання, лише підтверджував думки, які до певної міри були результатом діяльності розуму людського, що передувала. Яким є зміст свідчення Христового? Щоб відповісти на це питання, потрібно резюмувати Його вчення, виділивши з нього основні дані. Але при цьому виникає інше питання: яке ми маємо право судити про те, що в релігії є суттєвим і що другорядним? Щодо цього існує одне непорозуміння, яке слід попередньо усунути. Воно полягає в тому, що тому, хто хоче відрізнити істини суттєві від другорядних, приписують претензію на авторитет, подібний до того, що всі християни кафолічного сповідання засвоюють Вселенським соборам, а римсько-католики – папі. Справа тут не в цьому. Ніякому історику філософії не важко розмежувати у вченні Платона, Аристотеля, Декарта або Канта доктрини більшої і меншої важливості. Чому така робота не застосовується до вчення Ісуса Христа? Можна побоюватися, вплив особистісних ідей того, хто взяв би таке завдання, тобто. суб'єктивний елемент, що упустить ціну подібної роботи; Проте є кошти надати цій роботі суворо об'єктивне значення. Я можу вказати два такі засоби. Перше полягає в тому, що потрібно звертати увагу на ті ідеї у вченні Ісуса Христа, які частіше за інших Ним повторюються; зазвичай ми найчастіше повертаємося до тих думок, яким надаємо найбільшої важливості. Легко переконатися, наприклад, що Ісус Христос засвоює релігійне значення лише таким діям, які походять від серця і совісті та усувають усе те, що зобов'язане своїм походженням особистому інтересу чи марнославству; це один із тих пунктів Його вчення, на яких Він особливо наполягає. Друге засіб – це брати до уваги обставини, у яких було вимовлено відомі слова. Коли Ісус проповідує перед слухачами, які зібралися на горі, або коли Він звертається з останнім словом навчання до Своїх учнів, то природно думати, що Його слова мали тоді для Нього особливе значення. За допомогою цих двох засобів, які у разі потреби можуть виправити наші судження про вчення Христове, якби вони прийняли надміру суб'єктивний характер, можна, не претендуючи на особливий авторитет, взяти на себе труд резюмувати вчення Христове, викласти в істотних рисах зміст Його свідчення. Я хочу спробувати зробити це і вказати великі релігійні думки, які Св. Писання Нового Завіту вкладає в Його уста. Коли Господь наш Ісус Христос готувався залишити Своїх учнів, Він сказав їм: «У домі Мого Батька багато обителів» (Ів. 14, 2). Ці слова, на Його думку, мали особливе значення, тому що ними Він хотів потішити Своїх учнів у майбутньому розлуці з їхнім Вчителем. Вони стверджують справжнє буття того, що Христос називає домом Свого Батька, який, за Його словами, Він знає. Сенс цих слів пояснюється також у зв'язку з іншими заявами Спасителя; у них містяться основи релігії універсальної. Універсальна релігія, з погляду віри, є визнання того, що існує щось вище за земне життя і поза земним життям. Ці два поняття про те, що вище за цей світ і що за цим світом, знаходяться всюди, де є релігія; але часто вони є неповно і неясно вираженими чи сильно спотвореними. Христос, на противагу ідолопоклонству, вчить, що те, що вище за світ, є єдиним Богом, Якого називає Своїм Батьком. Він вказує на добрість як одну з Його істотних властивостей. Грубим і навіть нечистим уявленням, які люди собі склали про те, що існує за межами справжнього життя, Він протиставляє ідею святого суспільства, в яке не увійде ніщо нечисте чи погане. У цьому суспільстві найвищим законом служить взаємна любов, яка спонукає кожного з його членів бажати блага інших та відмовитися від егоїзму; це є Царство Небесного Батька, який бажає добра всім Своїм дітям. Це духовне суспільство має розпочатися на землі, щоб досягти повного розквіту на небі. Мета релігії полягає в тому, щоб приготувати душі до їхнього майбутнього призначення шляхом розвитку, в умовах земного життя, зачатків життя божественного. Елементи християнської віри зводяться до єдності через таку всеохоплюючу думку: людина в умовах часу повинна готуватися до життя вічного 69 . Бог є любов – ось основа всього вчення. Створення світу не є результатом необхідного розвитку його початку, але акт вільної волі Творця, що закликає вільні істоти до участі у Своєму блаженному житті шляхом виконання Його волі. Створення світу має на меті блаженство духовної спільноти людей. Воно відкриває славу Божу; але це слава є виявлення і відблиск верховної благості. Кохання, тобто. посвячення себе кожною окремою особою на служіння благу спільному, в якому полягає і особисте щастя кожного, є благо за своєю суттю, є вищий закон Царства Божого, тому що є виконання настанов вічної Любви. Якщо це так, то легко зрозуміти, що людство досі ще не перебуває на належній висоті морального стану. У природному стані воля людей спрямована над бік загального блага. Егоїзм окремих осіб приймає жахливі розміри, і хоча є серця за природою співчутливі і добрі, але, з погляду абсолютного закону, можна сказати, що егоїзм за природою властивий людському серцю. Оскільки егоїзм стоїть у суперечності із законом Царства Небесного, то приготування до вічного життя потребує зміни напряму людської волі, вимагає звернення, яке Ісус Христос у своїй бесіді з Никодимом називає новим народженням (Ін. 3). Через таку умову вступу в Царство Боже людина може впасти у зневіру, з одного боку, від свідомості своїх гріхів, з іншого – від почуття своєї слабкості; він почувається винним, безсилим, морально-хворим. Ісус Христос проповідує про Себе як про лікаря, посланого від Бога, щоб зцілити хворобу гріха (Мф. 9,12–13). Смутку, що народжується від свідомості гріхів, Він протиставляє обіцянку прощення, яке дається через Нього. Він віддав своє життя «за друзів Своїх» (Ів. 15,13); Його кров пролита «на залишення гріхів»; і Він бажав, щоб під час того урочистого священнодійства, яке має відбуватися в Його спогад учнями, згадували саме Його добровільну смерть для спасіння світу як істотну частину Його справи (Мт. 26, 26–28; Мк. 14, 22–24; Лк. 22, 19–20). Зневіра, що походить від почуття слабкості, Ісус лікує обіцянням благодатної Своєї допомоги -обіцянням Духа Святого, джерела втіхи і сили (Мф. 7, 7-11; Ін. 7, 38-39; Ін.15, 26). Пройшовши шлях покаяння, символом якого є водне хрещення, грішна людина має прийняти духовне хрещення, плодом якого є освячення. Природне егоїстичне життя замінюється життям Христовим, життям кохання. Так відкривається брама Царства Небесного, яке, мабуть, закрило для нас зло, що існує в природі. Творіння, викуплення, освячення – ось три великі ідеї, до яких зводиться вчення євангелії. Таке розуміння його не довільне. Ісус Сам дав нам формулу хрещення: ім'я Отця порушує ідею про акт творіння, керований любов'ю; ім'я Сина звертає нашу думку до викуплення; Ім'я Святого Духа нагадує про освячення, яке є метою справи Спокути. Ці три доктрини перебувають у очевидному зв'язку з наступною думкою: людина за умов часу має готуватися до вічного життя. Це життя є життям тієї духовної обителі, яку, висловлюючись образно, Ісус називає домом Свого Батька. Справжнє буття цієї святої обителі є основним пунктом Його вчення, і Він говорить про таке буття цієї обителі в силу того внутрішнього єднання з Богом, шляхом якого Він має безпосереднє пізнання світу божественного. Порівняємо становище людей, які приймають це свідчення, зі становищем – не скажу матеріалістів та атеїстів (контраст настільки різкий, що на нього достатньо лише вказати), але зі становищем найосвіченіших представників античного світу. Перенесемося до в'язниці Сократа. Афінський мудрець перебуває в очікуванні швидкої смерті. Він розкриває перед своїми друзями докази буття потойбіччя і майбутнього блаженства праведних, з яких багато хто зберігає всю свою силу до теперішнього часу. Ставлячись з повагою, хоч і не без критики, до релігійного переказу своєї країни, він запозичує з нього деякі ідеї і укладає свою промову, говорячи «про надію, якою нам треба хіба що зачарувати себе». В останньому висновку він, очевидно, приходить до того, що філософською мовою має назвати ймовірністю майбутнього життя. Ця ймовірність залишає широке місце сумніву, тож у своїй апології Сократ, сказавши своїм суддям, що він «вмирає з повною надією», закінчує, проте, такими словами: «Нам час розлучитися: я помру, а ви залишитеся жити. Чия частка краща, цього ніхто не знає, крім Бога». Хоча Сократа і не можна цілком вибачити в гріху гордовитого самовдоволення, проте він, наскільки ми можемо судити про нього, без сумніву, є одним із найкращих представників людської природи. Його надії щодо майбутнього життя знаходять собі підкріплення у даних досвіду. Душа людська має такі прагнення, які показують, що вона створена для долі іншої та кращої, ніж вона знаходить тут на землі: ось загальне джерело аргументів на користь дійсного існування потойбіччя. Але душа дуже тісно пов'язана з тілом, і наука дедалі ясніше доводить близькість і міцність зв'язку. Коли розпадається тіло, чи дух не знищується, як зникає полум'я лампи, коли догоряє масло? Чи смерть не є загальним законом природи і чи не під впливом таємної гордості людина вважає себе винятком із цього закону? Ось головні підстави сумніву. Цей сумнів дуже виявився у грецькій думці. Світло, що просвічувало Сократа та деяких з його перших учнів, у подальшому розвитку філософії не тільки не посилилося, а, швидше, поблекло. Сучасні історичні дослідження, посвячуючи нас у думки античного Сходу, відкривають нам доктрини, які представляють небуття або, принаймні, знищення особистості як найбажаніший стан. У наш час скептицизм поширює темряву, і матеріалізм покриває своєю морокою надії щодо майбутнього. Для багатьох наших сучасників цей морок густіший, ніж він був для Сократа і Платона. Існування майбутнього життя і майбутнього суду, у формах більш менш чистих чи грубих, ясно визнається більшістю релігійних переказів, але там, де є свідоме роздум, ми дуже часто зустрічаємо або заперечення, або надію, змішану із сумнівом. Хто приймає свідчення Христове, той перебуває в іншому стані. У цьому плані можна зробити знаменне зіставлення. Апостол Павло пише філіппінцям, що він не знає, чого йому бажати: життя чи смерті, і ця його думка може здатися однаковою з думкою Сократа, якою він закінчує свою апологію. Але ця схожість лише здається. При подібності виразів, думки та почуття цих двох людей глибоко різні. Павло має повну впевненість у існуванні небесного житла, доступ до якого може відкрити смерть. Він пише: «...ми дивимося не на видиме, а на невидиме, бо видиме тимчасово, а невидиме вічно... Ми знаємо, що, коли земний наш дім... зруйнується, ми маємо... оселю на небесах, дім нерукотворний, вічний» (2Кор. 4,18 і 2Кор.5,1). Він знає, що якщо мати на увазі лише самого себе та своє особисте щастя, то йому краще померти; але він знає також, що йому потрібно виконати деякі обов'язки щодо справжнього світу; звідси є в нього вагання. Це вагання припиняється, коли він зрозумів, що час його відходу настав і обов'язок, що утримував його на землі, сповнений, тоді він повністю віддається вічним надіям і оспівує переможну пісню (Тим. 4, 6–8), бо з вірою прийняв слова Того, Хто сказав: «У домі Мого Батька» (2). ). Таке, по відношенню до майбутнього життя, відмінність між упевненістю, що походить від прийняття свідчення Христового, і боязкими надіями, до яких дійшла мудрість давніх. Було б легко відзначити ще різкішу різницю між вірою у прощення гріхів, заснованої лише на думки про божественну доброту, і впевненістю, заснованою на вірі в Христа як Викупителя. Головні елементи свідчення Христового входять до складу переказів, які відкриті для нападів критики і представляють такі труднощі, які може не помічати лише упередження. Але заради особливостей відомої будівлі ми не повинні забувати про її головні лінії. Критики, для яких труднощі, що стосуються другорядних пунктів, коливають підстави віри, на мій погляд, схожі на людину, яка, розглядаючи якийсь прекрасний храм, підходила б до кожного каменю і, скрізь знаходячи якісь недоліки, дійшла б заперечення краси будівлі в її цілому. Є хороший засіб для запобігання цій небезпеці: треба розрізнити, які доктрини є духовною їжею християн. Не можна думати, щоб благочестиві душі харчувалися однаково всіма частками догматики і культу своєї Церкви – всіма однаково відділами Святого Письма. Не важко розрізнити основні вірування, на яких утверджуються їхні надії – доктрини, які, висловлюючись шкільною мовою, можна назвати постулатами релігійного життя. Уми, змучені сумнівом, серця, розтрощені скорботою внаслідок смерті дорогих осіб або з занепокоєнням дивлячись на невірність майбутнього, знають, що слово вічного життя для душі є те саме, що сонце для очей тілесних. Совість, яку турбує свідомість гріхів, знає, що слово прощення є джерелом надії та миру. Рятівність голгофського хреста є предметом простої, безпосередньої віри, яка дуже відрізняється від богословських визначень щодо способу загладжування гріхів. Людям, які внаслідок своєї слабкості готові були впасти у відчай, відомо, який підбадьорливий і підносить засіб обіцяння божественної допомоги і досвід благодіянь молитви. Тому, вивчаючи духовне життя окремих осіб, можна розпізнати найважливіші риси свідчення Христового та вилучити їх із сфери тих важких питань, які пов'язані з частками і можуть накинути на них тінь. Любов Божа, що призначає до вічного життя свої творіння; прощення, сповіщене Богом, набуте Ісусом Христом і обіцяне всім, хто має почуття істинного каяття; Дух Божий, джерело сили серед слабкості, дароване щиро шукаючим Його, – ось до чого завжди треба повертатися. За межами часу – вічність; над хаосом пристрастей і лих людських – Царство Боже, від якого відокремлює нас гріх і в яке вводить милосердя Боже; Царство святості, радості та миру, яке має розпочатися на землі, щоб досягти повного розвитку на небі, є предметом віри та надії християнської. Це царство існує, про це свідчить Христос. Ми повинні, в міру наших сил, намагатися про його здійснення, це наш головний обов'язок, в якому об'єднуються всі інші наші обов'язки. За справжніх обставин особливо корисно триматися простих елементів свідчення Христового, виділивши їх з навколишніх другорядних елементів. Щодо цього зусилля негативної критики можна розглядати як відносне благо. Розвиток сучасних наук у багатьох людей коливає довіру до релігійному переказу, взятому загалом. Багато сумнівів виникає щодо богословсько-догматичних визначень та щодо значення та змісту всіх відділів Св. Письма. Сумна доля тих людей, які не вміють відрізняти підстави віри від побудов, зроблених на цих підставах. Сумнів щодо кола віри легко може похитнути її центр і навіть іноді (можна привести з цього приводу чудові і сумні приклади) повалити основи всього морального порядку. Ось чому дуже важливо відзначити, що у своїх істотних елементах християнська віра існувала раніше не лише богословських досліджень, але й редакції Св. Письма Нового Завіту. Новий Завіт ще не був редагований, коли св. Стефан, вмираючи, віддавав душу свою Спасителеві і підносив за своїх катів молитву душі, відродженої силою Євангелія. До соборів, до утворення канону Церква поклонялася Батькові Небесному, шанувала Христа Викупителя і волала про сприяння Духа Святого. Коли відчуваються напади сумніву щодо деяких другорядних питань, благодійно вдаватися до тієї простої і міцної віри, яка від початку була джерелом надій віруючих. (Вийнято в сокращ. з кн.: Навіль Е. Свідчення Христа та єдність християнського світу. М., 1898.) Г. Докази божественності вчення Христового Спаситель одного разу представив усі докази істинності Свого вчення в їхньому взаємному зв'язку. Це було після зцілення розслабленого при купелі Овчої, коли юдеї повстали проти Нього і шукали навіть убити Його за те, що Він порушував суботу і Своїм Батьком називав Бога. Вражаючи їхню невіру, Він указав їм на Свої діла: «справи, які Отець дав Мені здійснити, самі справи ці, Мною творені, свідчать про Мене, що Отець послав Мене» (Ін.5,36); – вказав їм на Писання: «Дослідіть Писання, бо ви думаєте через них мати вічне життя: а вони свідчать про Мене» (Ін.5,39); – вказав їм на внутрішнє свідчення совісті кожного: «як ви можете вірувати, коли один від одного приймаєте славу, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте» (Ін.5,44)? Вникнемо глибше у значення та взаємне відношення трьох цих доказів. 1) Господь Ісус Христос доводив божественне походження Свого вчення свідченням Святого Письма. Звичайно, цей доказ не може бути однаково доданий до юдеїв та язичників. Одні думали через Писання мати вічне життя, і їм достатньо було вказати на виконання обітниці Божих, щоб вони повірили. Інші не вірили в божественне походження цих Писань, і їм слід було довести справжність свідчення. Розглянемо спочатку, як Ісус Христос запропонував це свідчення юдеям. Писання свідчать про Мене, сказав Він. – Якщо ви думаєте через них мати вічне життя, то їхнє свідчення має припинити всі суперечки. Якщо це свідчення сприяє Мені, то воно ясним, неспростовним чином доводить Моє Божественне послання. Дослідіть писання від першого до останнього рядка, і ви побачите, що вони постійно говорять про Мене. Не знайдете ви обітниці, яка не належала б до Мене; не знайдете одкровення, яке не стосувалося б Мене. Писання говорить: «Господом буде виправдане і прославлене все плем'я Ізраїлеве» (Іс. 45, 25). Хто до Мене здійснив цю загальну надію виправдання? «Він зійшов перед Ним, як син і як паросток із сухої землі, немає в Ньому ні виду, ні величі» (Іс. 53, 2). Невже ви не пізнаєте в цьому пророцтві Мене, яке ви зневажали? Безслав'я, яким ви покриваєте Мене, безслав'я, сповіщене пророками, чи не є печаткою Мого Божественного посланництва? «Ось Мій хлопець, Якого Я тримаю за руку, обраний Мій, до Котрого благоволить душа Моя;... не заволає, і не піднесе голосу свого, і не дасть почути його на вулицях; тростини надломленої не переломить, і льону, що куриться, не погасить; провадитиме суд за істиною» (Іс. 42,1–3). У кому іншому, крім Мене, можете ви побачити це поєднання милості та правди, смирення та суду? «Дух Господа Бога на Мені, бо Господь помазав Мене благовістити жебракам, послав Мене зціляти зламаних серцем, проповідувати полоненим визволення і в'язням відкриття в'язниці» (Іс. 61,1). У кого тісняться бідні, нещасні, скорботні? Від кого чекають вони навчання та втіхи? «Дослідіть писання; вони свідчать про Мене» (Ін.5,39). Однак, незважаючи на очевидність свідчення, юдеї не повірили Христові. Де ж причина цього? Свідчення Св. Письма могло бути переконливим лише в тому випадку, якби дослідники проникли у внутрішній зміст його, досягли духовної глибини одкровення. Інакше з нього можна було зробити все, що завгодно – перетлумачити його в сенсі своїх упереджених ідей. Це й сталося з юдеями. Читаючи і перечитуючи букви закону, вони забули дух його і тому, читаючи відверту Біблію, знаходили в ній свої забобони, свої пристрасті, бачили там Месію тимчасового і славу земну, читали в одкровенні те, що зовсім неприємне одкровенню. Правда, і літера Св. Письма дорогоцінна, тому що в ній виражена думка божественна, але хто не схопить цієї думки, для того вона залишиться порожнім, іноді навіть шкідливим. І сатана вміє вживати її на свою користь; він також наводить місця з Писання, коли йому це необхідно. Якщо ж доказ із Св. Писання може мати силу тільки тоді, коли зрозуміла істина, яка полягає в ньому, а зрозуміти істину можна тільки тоді, коли в серці є прагнення до істини: то ясно, сила цього доказу спирається на відомому відношенні між душею людини і одкровенням – на щирості і правоті душі. Без останнього цей доказ буде безсилим. На це вказав і Спаситель, коли сказав: «шукаєте Мене вбити, бо слово Моє не вміщається у вас» (Ів. 8,37). Для людей, які не вірять у божественне походження Св. Письма, воно є не більше, ніж просте людське свідчення, і тому до нього повинні бути додані ті самі ознаки достовірності, якими судять про достовірність інших людських свідчень. Чи свідки істини євангелії були очевидцями подій, які вони описували? Історична критика незаперечно довела цю істину, і людина, хоч трохи знайома з її висновками, погодиться, що відкинути справжність Євангелія з цього боку незрівнянно важче, ніж думають. Чи вірні ці свідки? Чи не були вони ошуканцями? Але кожен ошуканець має корисливе спонукання нас обманювати. Де ж знайдете таке спонукання у апостолів? Чи говорили вони лестощі людям? Чи потурали гордості людської? Дивні підлабузники – які говорять про своїх сучасників: «усі спокусилися зі шляху, до одного непридатні; немає того, хто чинить добро, немає жодного» (Рим. 3,12). Чи вони тішили самі собі – хотіли виставити себе релігійними героями? Пригадайте, з якою щирістю розповідають вони про свою боязкість, відсталість у вірі та розумінні, неодноразові зречення і падіння. Нарешті, за достовірність цих свідків ручається те, що вони смертю сфотографували істину свого свідчення. Нехай після цього хтось може чи хтось хоче – дивиться на них як на обманщиків! Щодо нас, то нам здається безглуздістю не вірити їм. - Чи свідки слова Божого не були в здоровому глузді? Проповідували те, чого не розуміли? На наше переконання, розуміти у справі одкровення означає те, що бути натхненним, мати помазання від Духа Святого. Бо тільки «Дух все проникає, і глибини Божі» (1Кор. 2, 10). Отже, питання: чи свідки одкровення розуміли те, що проповідували? - може бути виражений так: чи були вони богонатхненними? Для того щоб переконатися в цьому, не губіться у довгих міркуваннях. Згадайте, що ці свідки мали дар пророцтва, яке ясно виявляє в них присутність Духа Божого. Зверніть увагу на повну згоду їх між собою, незважаючи на те, що вони жили у різні часи. Нарешті, відкрийте ту чи іншу книгу божественного одкровення, прочитайте кілька сторінок, прочитайте від душі, з повним бажанням дізнатися істину, і якщо ви не відчуєте в них Божого дихання, то це буде явним знаком, що ви не хочете ні бачити, ні чути, що ви добровільно відмовляєтеся від світла. Так, стосовно людей, які не вірують у божественне походження Св. Письма, значення його як свідка істини залежить від внутрішнього розташування. 2) Господь Ісус Христос на доказ Свого Божественного посланства вказував на справи Свої: «справи, які Отець дав Мені здійснити, справи ці, Мною творені, свідчать про Мене, що Отець послав Мене» (Ів. 5, 36). Немає потреби доводити можливість і дійсність чудес Христових. Не може не вірити у можливість їх той, хто вірить у Бога вільного та всемогутнього. Не може відкинути їхньої дійсності той, хто науковими дослідженнями переконався у достовірності свідків. Наша справа визначити значення чуда в інших доказах істини Євангелія. Чудо є дія незвичайна, яка ніякою природною причиною не може бути пояснена і тому має бути приписана причиною надприродною. Це є дія верховної волі Бога, Який змінює природний закон. Так як Бог керує світом через закони, Ним одного разу встановлені, і вживає особливі засоби тільки для порятунку людини, то, природно, диво і існує тільки в сфері спокутування. Помилування людини є перше виявлення цього дива. За природним порядком речей, гріхопадіння тягло у себе досконале, загальне осуд; помилування перервало цей природний порядок. З'явилася любов Божа, і сталася подія нечувана, з людського погляду неможлива; замість того, щоб покарати винного, Бог виявляє йому милість. З цього першого дива випливають всі інші дива, які служать ніби його променями. Так, кожне диво стоїть у тісному зв'язку зі справою спокути. Найбільше з чудес, як найясніше виявлення Божественної любові, є саме обличчя Христа Спасителя. Це обличчя, дивне саме по собі, мало й з'явитися у чудесних справах, у чудесах сили і любові Божественної. Звідси можна вивести значення чудес у земному житті Христа Спасителя. Як вияв великої справи спокути, чудеса повинні були привести до Викупителя; вони доводили, що Він зодягнений силою Божественною; вони відкривали досконалості Його природи, були блискучим відбитком. Отже, чудеса приводили до віри в Христа не тому, що вражали своєю надзвичайністю, а тому, що відкривали досконалість Христової природи. Будь-яке диво, яке розглядається просто як чудесна подія, без відношення до обличчя Спасителя, не мало б ніякого значення щодо віри в Христа, тому що диво, як незрозуміле явище, могло бути дією пекла, і отже, якщо вірити на підставі такого дива, то настільки ж можна вірити в посланця сатани, на посланця сатани. Так диво саме по собі не здійснює віри. Воно навіть може затримати віру, бо воно говорить лише очима; а вірування, засноване тільки на зорі, противне вірі, яка є «впевненість у невидимому» (Євр. 11, 1), так само, як гидке їй вірування, засноване виключно на міркуванні. Тому Господь Ісус Христос завжди відмовлявся творити диво, коли від Нього вимагали чудесного «рід лукавий і перелюбний шукає знамення, і знамення не дасться йому крім знамення Йони пророка» (Мф. 12, 39). Отже, дива Ісуса Христа не дивовижні справи тільки, але відблиск Його природи. Його особи; це – вияв Його милосердя, Його співчуття, прояви дивовижні, як і саме милосердя Його дивне. В чому ж диво до інших ознак Божественного послання Господа Ісуса? Чи доводить воно незаперечним чином це послання або передбачає ще щось необхідне для повної своєї переконливості? Як відблиски славної Христової природи, чудеса могли привести до Христа, вказати на Нього, але не могли порушити повної віри в Нього; інакше Христос не відмовлявся б чинити їх, інакше не було б і не віруючих у Христа. За якої умови вони були дійсні? Ісус Христос їхню дійсність пов'язує з вірою. Чи віриш ти? – таке було майже постійне Його питання, коли готувався Він зробити чудове зцілення. І де було більше віри, там більше чудес відбувалося; де не було віри, там не відбувалося і диво: «і не здійснив там... чудес, з невір'я їх» (Мф.13, 58). Одного разу Він прямо висловив, що диво перед невіруючими не тому не відбувається, що невіруючі недостойні дива, а тому, що диво не принесе їм жодної користі: «Якби хто і з мертвих воскрес, не повірять» (Лк. 16,31). Чому ж? Тому що диво дивує, а від здивування до переконання ціла безодня. Доказ – у сучасниках Христа. Вони були очевидцями найдивовижніших Його чудес. Вони бачили воскреслого Лазаря, були вражені цим, але не вникли в сенс чуда і залишилися невіруючими. Вони знали, що Христос вийшов із труни на третій день, і продовжували не вірити. Так, щоб диво було справді, треба мати очі, щоб бачити, – вуха, щоби чути; необхідно мати певну релігійну сприйнятливість, відоме моральне розташування, необхідно мати віру. Отже, і диво, подібно до свідчення Св. Письма, сильне лише за внутрішнього свідчення. 3) У чому полягає внутрішнє свідчення як основа всіх зовнішніх доказів Божественного послання Христового, як основа віри в Христа? «Як ви можете вірити, коли один від одного приймаєте славу, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте» (Ів. 5,44)? Так, за вченням Господа, сильна перешкода для віри юдеїв, які мали Мойсея і пророків, які бачили великі ознаки, лежала в їхньому серці, в їхній гордості та егоїзмі. Залишення самолюбних прагнень, шукання слави від єдиного Бога призвело б їх до пізнання істини. «Хто хоче чинити волю Божу, той дізнається про це вчення, чи від Бога воно, чи Я Сам від Себе говорю» (Ів. 7,17). Так, найвірніший шлях до прийняття істини Божої – у пошуках Бога, у бажанні творити волю Його. Зрозуміло, такий спосіб доказу істини ґрунтується на існуванні спорідненості між душею людини та Богом, на існуванні в душі образу Божого. Якби було інакше, то яку важливість мала б покора чи непокора розпорядженням совісті стосовно релігійного переконання? Якщо спотворення совісті, яке виявляється в егоїстичному шуканні слави людської, затримує нашу віру в Спасителя, то ясно, між совістю та Христом знаходиться тісний зв'язок. Отже, якщо хочеш вірити Євангелію, звернися до свідчення своєї совісті, і вона вкаже на Христа, Який може задовольнити всім прагненням душі. Інші докази можуть лише усвідомити, підтвердити це свідчення. Не зовнішніми доказами, не логічними доказами та історичними дослідженнями поширюється віра в Христа, а живим уявленням самої особистості Спасителя, яка вражає душу і збуджує у ній повне прагнення досконалого зразка. Але якщо совість мовчить, якщо жива вистава святості Христа не знаходить відлуння в серці, то ясно, що наше внутрішнє око потьмарене і не може бачити світла. Тоді треба очистити його, просвітити його. Цим шляхом внутрішнього очищення поширювалася віра в Христа під час Його земного життя. Предтеча Іоанн, який мав приготувати людей до прийняття Спасителя, був проповідником покаяння. Закликом до покаяння почав Свою проповідь і Сам Спаситель. Порушенням покаяння і Сам Він діяв на серця людей. Сказавши кілька слів із самарянкою, Він раптом змушує її звернути увагу на свій моральний стан: «Піди, поклич чоловіка твого і прийди сюди... У мене немає чоловіка» , – відповідала жінка і почула у відповідь слова, які змусили її одуматися, усвідомити свою гріховність: «правду ти сказала, що в тебе; бо в тебе було п'ять чоловіків, і той, котрого нині маєш, не чоловік тобі» (Ів. 4, 16–18). І що? Тільки-но порушив у ній каяття, як вона стала вже віруючою. І ось грішники й митарі, що каються, приходили до Христа, а горді своєю праведністю фарисеї, при знанні закону-балака в Христа, більше і більше віддалялися від Нього. Так, не недостатність доказів істини Євангелія, не складність розуміння самої істини, а розбещення серця – причина зневіри. «Ви не хочете прийти до Мене, щоб мати життя; не маєте любові до Бога. І тому як ви можете вірити, коли один від одного приймаєте славу, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте» (Ів. 5:40, 42, 44)? (Измеч. в сокращ. з кн.: Соколов Д. , прот. Спокута. роду людський. Господом Ісусом Христом. Вид. 2. Спб., 1896 р.) Д. Спростування хибних поглядів на християнську релігію: а) ніби вона винна у фанатичній братовбивчій війні в Середні віки і б) ніби вона віджила свій вік і має поступитися місцем науці За своїм характером сучасна європейська цивілізація офіційно визнається християнською: вчення Ісуса Христа проголошується найвищою моральною істиною, основним законом духовного розвитку людини; євангельської релігії приписується першорядне значення в улаштуванні особистого, сімейного та суспільного життя. Словом, зовнішній, показний бік справи змушує припускати, що нами керують, головним чином, ясно зрозумілі і жваво сприйняті євангельські заповіді любові і правди, що ми у своїй діяльності керуємося переважно релігійно-моральними мотивами; але дійсність далеко не відповідає такому очікуванню. Холодне, байдуже, іноді навіть зневажливе ставлення до всього, що нагадує про релігію, у суспільстві явище звичайне і поширене; постановка і вирішення питань вищого порядку, питань моральності найчастіше виявляють невиразне, плутане розуміння найелементарніших сторін християнського світогляду: перекручуються, грубо перетлумачуються основні заповіді Євангелія; вищі вимоги християнської моралі відкидаються як утопія, як нездійсненна і не додатна до життя мрія; цілій низці понять, які за своїм змістом мали б будити моральну енергію в людях, прикрашати їх духовний образ, приписують невідповідний їм, більш-менш низький зміст. Візьміть, наприклад, слово «велич»; вимовте його у будь-якому зборах; запитайте присутніх, який сенс вони поєднують із цим поняттям, до кого, на їхню думку, найбільше воно може бути застосовним. Вам багато наговорять про гучну славу переможця народів, про блиск генія поета, про лаврів віртуоза, про пишноту, могутність монарха і навряд чи згадають про моральну силу і красу героїв духу, мучеників святих ідей: про апостолів любові, про мізків глашатаях істини. Вам назвуть Цезаря, Наполеона; може, згадають Шекспіра, Бісмарка, Сальвіні і, мабуть, забудуть Епіктета, Сократа, Симона-Петра, апостола Павла. А великі за привабливістю самовідданої діяльності імена Гааза, Даміана Вестера, Дюнана чи наших рідних Єфросинії Полоцької, преподобного Сергія Радонезького, Феодосія Печерського, Ніла Сорського та багатьох інших – кому вони відомі? Поряд з цим висувається широке коло явищ першорядної суспільної важливості, виробляється цілий новий лад життя, який далекий від будь-якого прямого впливу релігії і який тим не менш визнається природним, розумним. Прихильники його категорично стверджують навіть, що ніби релігія Ісуса Христа вже віджила свій вік, сказала своє останнє слово, що євангельська мораль була придатна лише для простодушних рибалок Галілеї, а сучасному освіченому європейцю потрібні інші керівні засади. Ці початки йому може дати і дає одна наука. Наука, кажуть вони, запалила маяк, перед яскравим блиском якого світло релігії тьмяніє і має зовсім померкнути. Релігійне світло часто затьмарювалося хмарою забобонів, спалахував зловісним полум'ям фанатизму, був причиною запеклої братовбивчої війни. Досить згадати Варфоломіївські ночі, драгонади, тортури та багаття інквізиції, щоб благословляти науку, яка звільнила людство від подібних жахів. 1. Розберемо, перш за все, звинувачення на християнську релігію, яка нібито винна у Варфоломіївських ночах, тортурах та багаттях інквізиції. Що відповісти на це? По-перше, при критичній оцінці якої б не було релігії взагалі, а християнської особливо, з боку їхньої висоти та значення слід завжди відрізняти основну релігійну ідею від готівкової дійсності, не змішувати те, що є, з тим, що має бути. Люди, за своїм вузькодумством і бузувірством, можуть перекрутити і принизити найвищу ідею, вдягнути її у потворну форму; але це значить, що ідея низменна, потворна сама собою. Ідея чистої свободи невинна, звичайно, у божевільних злочинах анархізму; так і християнство не може бути звинувачуваним у похмурих діяннях Лойол і Торквемад. Роу в цікавій книзі «Очевидні істини християнства» каже: «Серед віруючих, які належали до церкви, часто панували величезні забобони; Церква освячувала справи, ясно заборонені їй її Засновником; вона – страшно сказати! – оголювала навіть меч, який Він ясно наказав їй вкласти у піхви. Все це безсумнівно, але ця безсумнівність робить ще більш дивним факт, що Церква знаходила в особі свого Засновника вічний принцип для свого відродження. В особистості та вченні Ісуса Христа є деякий глибокий зміст, який був, так би мовити, вищий за дійсне (готівкове) християнство всіх століть. Просте зображення особи Засновника християнської Церкви в тому саме вигляді, в якому Він був зображений євангелістами, без домішки хибних обрисів, які приєднувалися до Його образу людською дурістю чи злою волею, завжди було і завжди буде причиною відновлення церковного життя. Це характерна та виняткова особливість християнства». Релігійні війни, масові побиття єретиків та багаття інквізиції не є природним породженням релігії Спасителя; це грубе, злочинне збочення її, тяжка образа, наруга всепрощаючої любові Розп'ятого за мир Сина Божого. Християнству, як релігії, пройнятій духом євангельської лагідності, любові та милосердя, органічно ненависне всяке насильство, тим більше насильство в ім'я Бога, Який, за словами євангеліста Івана, є Сама Любов (1Ів. 4,16). Коли палкі й запопадливі не по розуму Яків та Іван, ображені нешануванням самарян до їх Вчителя 70 сказали: «Господи, хочеш, ми скажемо, щоб вогонь зійшов з неба і винищив їх, як і Ілля зробив?» Ісус Христос, звернувшись до них, заборонив їм і сказав: Не знаєте, якого ви духу, бо Син людський прийшов не губити душі..., а рятувати. И пошли в другое селение» ( Лк.9:54–56 ) . У притчі про кукіль ми читаємо: «Царство Небесне подібне до людини, яка посіяла добре насіння на своєму полі. Когда же люди спали, пришел враг его и посеял между пшеницею плевелы и ушел; Коли зійшла зелень, і з'явився плід, тоді з'явилися і кукіль. А раби, що прийшли, домоволодарі сказали йому: Пане! Чи не добре насіння сіяв ти на полі твоїм? Звідки ж на ньому кукіль? Он же сказал им: враг человек сделал это. А раби сказали ...: Чи хочеш, ми підемо, виберемо їх? Але він сказав: Ні, щоб, вибираючи кукіль, ви не висмикували разом з ними пшениці; залиште рости разом те й інше до жнив» (Мт. 13,24–30). Після наведених місць Євангелія, вважаю, зайве пояснювати, що християнська релігія, як така, не повинна бути засуджена за ті злочини і безумства, які відбувалися і чинять її хибними, самозваними друзями, запеклими бузувірами. Тупа недомислість і похмура злість можуть накинути на світле обличчя Спасителя похмуре покривало фанатизму та забобонів, але від цього Божественна краса Його ні мало не втратить свого блиску; треба обережно зняти недоречний покрив, очистити обличчя від наносної кіптяви та пилу, але ніяк не витравляти сам образ, що чарує серця кращих людей небесною добротою, лагідністю та чистотою. 2. Подивимося тепер, чи справедливе твердження, ніби не євангеліє, а наука має керувати моральним життям людей. Зважте неупереджено роль євангельської релігії в історії минулих дев'ятнадцяти століть, і ви вразитеся, як багато вона зробила для людства. Який незабутній слід вона залишила на всій нашій цивілізації, на наших звичаях, звичаях, законодавстві, науках, мистецтві. Як сильно вона змінила морально на краще, облагородила людство; скільки внесла у життя серцевої теплоти! Мільйони людей в ній черпали сили жити в ім'я добра і правди, на вівтар їй несли свої найкращі почуття та думи і в служінні їй знайшли найвищу втіху. Невже ж тепер вичерпалася її цілюща сила: раптом пересохло джерело, що вгамовувало духовну спрагу сотень поколінь, що змінилися, і місце Євангелія заступить енциклопедія наук? Чи може наука замінити релігію як керівницю людини у світлу далечінь майбутнього? Це питання серйозне; з легким серцем вирішувати його злочинно: помилка може призвести до сумної катастрофи. Увага давнини прикута була переважно до зовнішнього світу, високе значення особистості ще не було упізнано, і верховні ідеали древніх культурних народів стосовно людини мали зовнішній характер. Найбільш яскравими виразниками культури давнини були Греція і Рим, так званий світ античний, і ми бачимо, що широка сфера різноманітних духовних інтересів для цього світу майже не існує: питання про гідність людини, про права особистості, про братерство народів і багато іншого тому подібному якщо випадково коли і торкаються, то завжди мимохіть і ніколи не висуваються на перший план. Кінцевою метою прагнень античного світу був культ фізичної краси та грубої м'язової сили. Естетик грек свої сили віддав першому, гордий владика світу римлянин служив другому. Грек благоговів перед красою тіла, шанував та поклонявся їй одній. Дивовижний з різнобічного блиску геній грека рельєфнів найбільше виразився у скульптурі. Різець Фідія, Праксителя, Поліклета та інших досягає кульмінаційної точки краси, залишаючись віковим, недосяжним зразком для нащадків. Далі йти не можна. Римлянин був художник, на мистецтво дивився як у прикрасу повсякденного життя. Міцний, могутній, він силу ставив вище за красу. Перед його силою схилялися найвіддаленіші народи, і Рим ріс, багатів, прикрашався за рахунок підкорених держав. Рим – столиця світу; його велич, сила - ось ідеал, яким жив і якому всім жертвував давній римлянин. Але обидва ці ідеали: і досконалість тілесної краси, і торжество грубої, м'язової сили були, нарешті, досягнуті. Акрополь сяяв нечуваною, чудовою красою; слово Риму було законом для віддалених околиць землі. Заради чого було жити тепер античному світу? Нової ідеї, яка владно захопила суспільство, не було, а стара віджила свій вік. Без надихаючого ж ідеалу, хоч би й низької проби, людина не може жити, народна доблесть гине, суспільство розкладається. Не міг продовжувати своє існування й античний греко-римський світ. Настав час, коли розхитані традиції Риму впали, і Римська імперія перестала існувати. Вона впала, повинна була впасти, тому що ідеали, які її надихали, були тимчасові і, коли їхня сила була вичерпана, їй нічим стало жити. Для відродження одряхлілого організму потрібно вдихнути в нього нові сили. Потрібно було для духовного життя людства знайти нові початки. На руїнах античного світу могла зародитися і розквітнути нова цивілізація, але для цього потрібна була нова ідея, і ми бачимо, що в основу цивілізації, що народжується, покладаються нові ідеали. Стародавній світ шукав краси тілесної, схилявся перед фізичною силою; люди нової доби шукають краси духовної, схиляються перед моральною силою. Тепер центр тяжіння ззовні переноситься усередину людини. Дух людини визнається джерелом суспільного, політичного та всякого історичного життя. Піднесення людського серця, моральне вдосконалення, духовне зростання особистості стають головним завданням суспільства, решта має другорядне значення. «Шукайте насамперед Царства Божого та правди Його, а все інше додасться вам, прийде до вас само собою», говорить Євангеліє. Під «царством Божим» розуміється досконале життя землі – життя, заснована не так на пануванні насильства, грубого егоїзму, але в засадах загальної любові, повної справедливості, визнання всіх законних прав особистості. Наступ цього «царства» обумовлено моральним переродженням людини, оновленням її внутрішньої істоти. «Істинно кажу тобі, – сказав Ісус Христос Никодиму, – якщо хтось не народиться згори, не може побачити Царства Божого» (Ів. 3, 3). В іншому місці Ісус Христос говорив: «Царство Боже не прийде помітним чином і не скажуть: ось воно тут, або ось там. Бо ось Царство Боже всередині вас є» (Лк. 17, 20–21). Це новий ідеал; ідеал не тимчасовий, а вічний. Ідеали Стародавньої Греції та Риму можна було перерости, тому античний світ і впав. Новий ідеал, вказаний християнством, не має меж; його не можна досягти. «Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний» (Мт. 5,48), – ось заповіт Спасителя людям. Цей завіт є запорукою нескінченного майбутнього нашої цивілізації. Нова культура в самому дусі християнина, у його невичерпній здатності вдосконалюватися завжди знайде джерело свого подальшого оновлення та розвитку. Перед нашими очима розгортається тепер майже двохтисячолітня історія християнства; наш погляд може тепер обійняти і виміряти внутрішній, послідовний процес його розвитку, ступінь його могутнього впливу на совість і життя людства, і ми бачимо, що християнство далеко ще не виразило всього змісту своєї думки, не сказало свого останнього слова. Для здійснення Царства Божого на землі людство чекає ще довга, наполеглива робота над собою, над покращенням, моральним вихованням серця. Євангеліє пробудило багато добрих почуттів; торкнулося в серці людини невідомі йому самому струни, витягло з них звуки чарівної краси і чарівної сили, але ці звуки не злилися ще в могутній акорд, в гімн торжествуючої любові та правди. Якщо наука хоче замінити релігію, вона повинна взяти на себе її зобов'язання і, вимагаючи переваги собі, змушує дати людству більш могутні засоби, вказати якнайшвидший шлях до здійснення кінцевих цілей у житті, ніж це робить релігія. І наука самовпевнено визнає себе здатною до цього. Вона урочисто проголошує, що лише знання може призвести людство до кращого майбутнього. «Якщо ми хочемо довести до відома умови, від яких залежать успіхи новітньої цивілізації, – каже Бокль, – то маємо шукати їх в історії накопичення та поширення розумового знання. Фізичні явища і моральні засади справляють, звичайно, часом значний розлад у загальному ході справ, але з часом вони приходять у порядок і рівновагу і залишають, таким чином, розумовим законам свободу діяти незалежно від цих нижчих, другорядних діячів». Таке рішуче твердження спирається на думку, ніби величезний розвиток, що відбувається в нашій цивілізації, представляє головним чином розумовий рух і ніби моральний прогрес суспільства стоїть у прямій залежності від зростання знань. Але міркувати так, отже, не знати серця людини, не розуміти, до чого покликана наука, що вона може дати. Область науки велика, якщо хочете, нескінченна; завдання її великі; вона так багато зробила і ще більше зробить для людства, що саме її ім'я має бути священним для мислячих людей; але рухова сила культурного прогресу все ж таки не інтелект, і освіта одна не покращує звичаї. Наука розширює розумовий обрій людини, розвиває її інтелектуальні сили, збільшує нашу владу над природою, але відродити духовно людину, морально її підняти вона без сприяння релігії не може. Залишивши шлях довгих міркувань, пригадайте хоча б французьких панамістів: сенатори, члени парламенту, редактори впливових газет – усі люди великих знань, великих здібностей, а загалом зграя шахраїв. Сумно, але природно. Серце людини хвилюється одними й тими самими пристрастями, чи це серце передового мислителя чи останнього поденщика. Простий галілейський неграмотний рибалка морально може бути вищим за десяток філософів, світил науки: освіта може змінити форми зла, зробити їх більш витонченими, але знищити зло, облагородити звичаї – цієї освіти не дано. Чи не науці шляхом відновлення серця вести людей до здійснення Царства Божого на землі. Втім, наука, можливо, сильна іншими засобами створити людству світле майбутнє? Усвідомлюючи закони, за якими існує всесвіт, відкриваючи засоби впливу на сили, закладені в матерію, наука дає нам величезну владу над природою. Був час, коли людина тремтіла перед кожним грізним явищем природи; тепер він володар її. Наука перетворила сонце на друкарський верстат, осідлала хвилю, скрутила буйний вітер, запрягла пару в роботу, надягла на блискавку сумку листоноші; алмазні свердла проходять крізь надра скель, добувають воду в спекотній пустелі; гіганти молоти, жартома, сплющують брили металу; телеграф, телефон, телескоп знищили простір; спектральний аналіз визначив склад планет; тисячі фабрик із нікчемною, порівняно, витратою м'язової сили виконують роботи, які не снилися міфологічним титанам. Якби люди стародавнього світу, споглядаючи майбутнє, могли уявити, що робить тепер наука, вони вирішили б, що настав той золотий вік, про який завжди мріяли їхні поети. Але при всіх цих завоюваннях розуму обітована земля, як і раніше, біжить перед нами, подібно до міражу. Глибоке невігластво народних мас, надмірне трудівництво, кричуща убогість поруч із ледарством і марнотратством відчувається не менш болісно і в століття електрики і пари, ніж у століття грубого варварства. «Богадельні та в'язниці такі ж звичайні супутники наукового прогресу, – каже Генрі Джордж, – як і розкішні палаци та чудові магазини. У галасливих столицях, на вулицях, залитих асфальтом і осяяних електричними сонцями, ми, як і скрізь, зустрічаємо стомлені, похмурі, злісні обличчя. Серед найбільшого скупчення багатства люди вмирають з голоду і болючі діти смокчуть сухі груди своїх матерів. Усюди спрага наживи та поклоніння багатству вказують на силу страху перед злиднями. Трагізм євангельської притчі про багатого і Лазаря не втратив своєї пекучості і досі». «Ця спілка бідності з прогресом, – зауважує Генрі Джордж, – є велика загадка нашого часу. Це центральний факт, з якого випливають ті промислові, суспільні та політичні труднощі, які сплутують світ і з якими марно борються державні люди, філантропи та педагоги. Від нього піднімаються ті хмари, які застилають собою майбутнє найпрогресивніших і найнезалежніших націй. Це загадка, яку сфінкс долі задав нашій цивілізації, і не розгадати яку означає загинути. До тих пір, поки все зростання багатства, яке називається матеріальним прогресом, йтиме лише на утворення величезних станів, на збільшення розкоші і на посилення розмаїття між будинком достатку і домом Потреби, доти прогрес не може вважатися дійсним і міцним». Реакція має настати. Необхідно оновити рушійні сили цивілізації, вести в життя нові фактори, крім знання. Наука, яка обіцяла самостійно відтворити землі царство вищої правди і рівноправності, з цього боку має бути визнана банкрутом. Замість того, щоб, об'єднавшись під начальством неба, вести боротьбу проти спільного ворога – царства темряви та неправди, люди зі прапором науки в руках борються через здобич. Основним девізом життя стало: «хто кого може, той і глине». Як сказано в Біблії про Ізмаїл: «Руки одного на всіх і всіх на одного» (Бут. 16,12). Кожен за себе і собі, тобто. загальна ворожнеча, взаємна недовіра, роздратування, озлоблення та ніде спокою, справедливості, жалю, любові. Противник падає, тим краще: у боротьбі покращується людська порода. Пощада – злочин, тому що приносить сильних у жертву слабким, а багатих духом і тілом – лінивим та кволим. Світом керує, каже наука, і над світом панує суворий, невблаганний закон боротьби за існування. Логічним наслідком подібного погляду життя, чинники цивілізації є ницшеанство. Ніцше - оригінальний, блискучий німецький мислитель, людина великих, різнобічних обдарувань. Він критик, поет, філолог і, нарешті, філософ. Основною темою його літературної та філософської діяльності є запекла, відкрита боротьба проти християнства. Ніцше вважає, що зло сучасного життя, всі лиха нашої цивілізації відбуваються, тому що ми підкорилися євангельським вимогам любові, лагідності, милосердя. Перед людством, на його думку, тоді тільки розгорнеться блискуча перспектива, коли воно звільниться від моральних пут, накладених на нього Ісусом Христом. «Надайте людині повний простір, – каже Ніцше, – звільніть його від порожніх привидів совісті, честі, сорому; визнайте законність усіх його пристрастей, і ви вразитеся силою виявлених ним сил. Десятки, сотні, можливо, тисячі слабких людей загинуть, будуть розчавлені в боротьбі, зате переможець, що вп'явся їх потім і кров'ю, по трупах, як по сходах, підніметься вгору і започаткує нової породи істот. Це буде вже не просто "людина", а "Vebermensh", "надлюдина". Філософія Ніцше є завершення теорії Дарвіна. По Дарвіну, всі довгі сходи живих істот, починаючи від нижчого організму і закінчуючи вищим – людиною, є безперервною ланцюг переходу одного виду до іншого. Шляхом боротьби за існування, тому що ротів завжди більше, ніж їжі, організми невпинно вдосконалюються: виживають екземпляри тільки сильніші, найбільш пристосовані до боротьби, а інші винищуються або вимирають за браком їжі. Будь-яка ж випадкова перевага законом спадковості закріплюється за організмом. Століттями накопичуються у того чи іншого виду тварин стільки відмітних ознак, що утворюється новий, більш досконалий тип. З ним повторюється та сама історія. Природний відбір найбільш пристосованих до боротьби життя і закон спадковості ні на хвилину не переривають своєї роботи. Удосконалюючись так, органічний світ виробив, нарешті, тип людини. Подібна теорія (якщо навіть залишити осторонь питання про справедливість чи хибність основних її положень) є недомовленою. Ніцше взяв не себе труд домовити її, поставити крапку над «i». Якщо людина довгим ланцюгом вимерлих видів з'єднується безпосередньо з мавпою, походить від неї, а мавпа у свою чергу від інших нижчих організмів, то чому ми зупиняємось на людині? Не зараз, не завтра, не через сто років, але колись має з'явитися істота ще більш пристосована до життя, ще більш досконала, ніж людина. Провести людство цим шляхом, де в кінці бачаться титани, напівбоги, - це таке велике завдання, думає Ніцше, заради якої не варто бентежитися вимогами релігії, моралі, совісті, обов'язку. Чим більше здійсниться зла, тим більше проявиться сил, енергії, тим швидше з'явиться «надлюдина»... «Будьте тверді, – заповідає Ніцше своїм учням, – не піддавайтеся жалю, співчуттю, любові: тисніть слабких, піднімайтеся по їхніх трупах вище: ви діти вищої породи; ваш ідеал - "надлюдина"". Жахлива теорія! Святкують не найкращі, а найсильніші та хижі. Добро, любов і істина повинні розступитися і дати дорогу насильству, безсоромності та пороку. Діонісій – тиран Сиракузький, Ірод Великий, Нерон, Цезар Борджія – ось виразники ідей ніцшеанства. Де ж тут обіцяне наукою щастя всіх членів людської сім'ї, де торжество вищих почав любові та правди? Чому наука з прогресом матеріальним несе поліпшення вдач; чому не вирве з коренем зло? На жаль, це не її справа. Причини зла – моральної якості, а наука безсила проти морального зла. Вона може роздробити скелю, сплющити брилу металу, але пом'якшити жорстоке, черство серце їй не дано. Одна наукова освіта сама по собі дає лише дресирування розуму, і якщо людина за своєю природою хижа особистість, то освіта тільки витончує йому зуби, відточує пазурі. Розум служить для підготовки та обробітку грунту, завойованого іншими силами. Розум сила виконавча, а влада законодавча, керівна сила належить серцю. Євангеліє 19 століть тому проголосило: «з серця виходять помисли злі та блага». Божественний серцеведець Христос Спаситель перший вказав світові, що єдине джерело суспільного, політичного та всякого історичного життя є дух людини і що чим вона досконаліша, тим досконаліша буде і все ним створене. «Якщо ви хочете, щоб змінилося навколишнє життя, – каже християнство, – змінитеся самі, виховайте ваше серце». Братське, любовне життя, царство Боже на землі можливе; тільки їх треба шукати не десь навколо, не в чомусь зовнішньому, а всередині себе, у своєму серці. Серце ж не сфера впливу науки, а царство релігії. Зовнішнім механічним шляхом не можна вдихнути сили моральну природу людини. Наука не може змусити людину змінити свою волю. Страхом чи примусом можна змусити його відмовитися від поганої дії, але не від поганої волі, яка є рухом внутрішнім, не підпорядкованим зовнішній силі. Моральне оновлення людини обумовлюється добровільним підпорядкуванням силі, що має таку привабливість, яка зобов'язує совість, глибоко хвилює відчування і схильності, викликає до діяльності все, що є доброго в них, і дає можливість вищим сторонам людської природи тріумфувати над нижчими. Такою силою для людства може бути лише євангельська релігія. Євангеліє, говорячи нам про Бога як про досконалу Любов і абсолютну Правду, про Його ставлення до світу і про наші обов'язки до Нього, наповнює нашу душу благоговійним поклонінням Вищій Істоті, будить у нас прагнення стати гідними Його любові, викликає покірність Його заповідям як незмінному моральному. Християнство, і воно тільки, в ім'я Вищої Святості, яка є Сам Бог, невпинно спонукає людину йти все вперед і вперед у моральному зростанні. Звідси висновок такий: вищий, універсальний ідеал людства – ідеал, вказаний Євангелієм: царство Боже. Шлях до здійснення його – моральне оновлення всієї духовної природи людини, вироблення ним християнського світогляду, виховання волі у дусі євангельської любові та правди. Рушійною силою цьому шляху служить релігія. Подібний висновок аж ніяк не може вважатися принизливим для науки, і їй немає підстав заперечувати його. У науки своя спеціальна сфера діяльності, також дуже поважна, кожен успіх у якій є свого роду також великим благодіянням для людства. Ці обидві області: і область впливу релігії, і область впливу науки, за належного розуміння справи, аж ніяк не виявляються між собою у протиріччі: вони доповнюють одна одну. І якщо між представниками релігій та представниками науки бувають зіткнення, то це пояснюється сумним непорозумінням: невмінням розібратися у межах своєї компетентності, бажанням вторгнутися у чужі межі. Наука визначає вічні, непорушні закони, якими йде життя всесвіту; відкриває та підпорядковує людському розуму все нові й нові сили природи, встановлює ступінь зовнішньої, фізичної залежності людини від навколишнього середовища; Коротше кажучи, наука ставить за мету дати можливо повну відповідь на запитання: як світ живе? У релігії інше завдання; вона відповідає на запитання: як людині у світі жити? У які стосунки він має стати до світу і до Того, Хто вищий за світ? Законник запитує Ісуса Христа: «Вчителю! Що мені робити, щоб успадкувати вічне життя?» З цим же питанням і кожен християнин звертається до релігії, встановленої Спасителем, твердо вірячи, що він не тільки знайде потрібну йому відповідь в євангельському вченні, але й набуде в тісному, братерському спілкуванні з членами Церкви, в живому молитовному єднанні з Богом моральні сили, необхідні для того, щоб у кожному окремо що дає право жити. При такому розумінні завдань релігії та науки та розмежування сфер їх діяльності чи може бути мова про протиріччя між релігією та наукою та про необхідність заміни однією іншою? Сам шлях до життя, що має вічний сенс, людством ще далеко не пройдено, і тому тим більше дивно говорити, що релігія віджила свій вік і що дороговказом і рушійною силою подальшої цивілізації має бути наука. На це, можливо, заперечать, що існує значна кількість людей з вищими мотивами поведінки і чистим, як кристал, життям, які цілком відкрито висловлюють свою невіру в релігійні вчення, докорінно заперечують їх вплив на своє життя і на поведінку. Типовим представником таких може бути знаменитий французький вчений Літтре «цей святий, не віруючий у Бога», як його охарактеризував інший французький письменник, Каро. Як же запитають, чи примирити ці факти з нашим уявленням про релігію, як центр усіх життєвих сил, які рухають і перебудовують сучасний суспільний світ? Пояснення дуже нескладне. Християнська релігія за 19 століть свого існування наклала на довгу низку поколінь, на їхні закони та установи, на їхнє розумове і моральне виховання, на їхній спосіб думки взагалі сильний і незабутній слід. Ми всі, якими б не були наші релігійні погляди, ми всі несвідомо перебуваємо під її впливом на кожному кроці, щохвилини нашого життя. Значна частина ідей, вперше проголошених світу християнством, стала тепер спільним надбанням, і противники християнства всім, чим вони справедливо пишаються, зобов'язані цілком Євангелію, хоча й не зізнаються в цьому. Але нехай хмари закривають сонце, денне світло, що оточує нас, все ж таки не самобутній, а лише результат прихованого від нас світила. Коли ж хмари розвіються, тоді небо просвітліє, засяє у всій красі, сонце литиме потоки тепла і світла, настане ясний день. Але коли це все буде? Відповіді ніхто не може дати. Ісус Христос каже, що ми цього знати не можемо; але саме тому, що ми не можемо знати часу настання цієї години, ми не тільки повинні бути завжди готові до зустрічі його, як повинен бути завжди готовий господар, що стереже будинок, як повинні бути готові діви зі світильниками, що зустрічають нареченого, але й повинні працювати з усіх даних нам сил для наступу цієї години, як мали працювати працівники на дані їм таланти. На питання, коли настане ця година, Великий Вчитель сповіщає людей усіма своїми силами працювати для якнайшвидшого наступу його. І іншої відповіді не може бути. Сказати людям, коли настане день і час Царства Божого, ніхто не може, бо наступ цієї години ні від кого іншого не залежить, як від них самих. Все, що ми можемо знати, це те, що ми, складові людства, повинні робити і чого повинні не робити для того, щоб настало це Боже Царство, а це ми всі знаємо: Євангеліє ясно говорить про це. І варто припинити робити те, що ми не повинні робити; кожному почати робити лише те, що ми повинні робити; варто тільки кожному з нас жити всім тим світлом, яке є в нас, для того, щоб зараз же настало те обіцяне царство Боже, до якого тягнеться серце кожної людини. Не в нашій владі врятувати людство та переродити природу світу; але у нашій владі виправляти власну духовну природу, удосконалювати характер, християнськи виховувати волю. Це в нашій владі і це наш обов'язок, особистий обов'язок кожного з нас. (Вилуч. в сокращ. з брош.: Петров О., св. Євангеліє як основа життя. Вид. 4. Стор. 1–30.) Б. Значення факту воскресіння Ісуса Христа у справі доказу божественності християнської релігії Церква християнська заснована у вигляді проповіді про воскресіння її Глави. Хоча проти цієї думки немає і не може бути серйозних заперечень, проте, зважаючи на важливість факту, корисно виставити його у повному світлі. У день п'ятдесятниці апостол Петро виголосив першу з апостольських проповідей. Про що він говорив? «Бог воскресив Ісуса, розірвавши пута смерті... Бог воскресив Ісуса, чому всі ми свідки» (Дії 2, 24–32). Натовп збирається навколо Петра та Іоанна у Єрусалимському храмі. Петро повторює своє твердження. «Бог воскресив Начальника життя, чого ми свідки» (Дії 3, 15). Утворюється церква. У її зборах «апостоли з великою силою свідчили про воскресіння Господа Ісуса» (Дії 4,33). Свідчити про це воскресіння вони вважають головною справою своєї місії. Начальники народу забороняли їм навчати про ім'я їхнього Вчителя; вони відповідали: «Богу треба коритися більше, ніж людям», – і тут же, щоб пояснити причину своєї непокори наказам людським, додали: «Бог наших батьків воскресив Ісуса, Якого ви вбили, повісивши на дереві» (Дії 5, 30). Петро – у Кесарії у сотника Корнілія; він проповідує йому про воскресіння Того, Хто був повішений на дереві (Дії 10,40). Він пише соборне послання деяким церквам і починає його прославленням Бога, за що? «Благословенний Бог і Батько Господа нашого Ісуса Христа, який з великої Своєї милості відродив нас воскресінням Ісуса Христа з мертвих до сподівання живого» (1Пет. 1, 3). І далі той самий апостол вказує на це воскресіння як на основу віри та надії християн: «Бог воскресив Ісуса з мертвих... щоб ви мали віру і сподівання на Бога» (Пет. 1, 21). Начальники синагоги в Антіохії Пісідійській запрошують ап. Павла говорити до народу: він проповідує, що його Учителя розіп'яли, зняли з дерева і поклали в труну, але що «Бог воскресив Його з мертвих» (Дії 13, 30). Чим же Павло викликав насмішки афінян, які слухали його спокійно доти, доки він говорив лише про буття Бога? Проповіддю про воскресіння Христове (Дії 17, 31–32). Чим він дав привід римському правителю Фесту вважати себе божевільним? Тим, що він говорив цареві Агріппі про воскресіння Христа (Дії 26,23–24). І коли він пише церквам, то немає майже жодного послання, в якому він не згадував би про цей факт. У посланні до римлян він стверджує, що Ісус відкрився Божим Сином саме через Своє воскресіння. Три обставини особливо варті уваги у посланні до коринтян: по-перше, те, що смерть і воскресіння Христа вказуються як суттєва частина проповіді євангельської; по-друге, те, що апостол не вчить про воскресіння, але нагадує своїм читачам, що це воскресіння є основним пунктом віри, який він проповідував і який вони прийняли раніше складання його послання; по-третє, те, що св. Павло засвоює особливу важливість цього пункту, тому прямо заявляє, що якщо Христос не воскрес, то проповідь його марна і віра учнів марна. Цю важливість християни так жваво відчували, що не лише присвятили спогаду воскресіння найурочистіше зі своїх свят, а й побажали, щоб день седмічного спокою щотижня порушував цей великий спогад. Воскресіння замінило суботу, і що воскресіння мало збуджувати ті самі почуття, як і свято Великодня. Отже, значною сукупністю текстів і фактів встановлено, що проповідь про воскресіння Христове була одним із суттєвих елементів апостольської проповіді. Воскресіння Христове для християнина є найбільш предметом віри, одна з головних підстав його релігійного життя. Люди, які звертають увагу виключно на внутрішній стан душі, тобто на суб'єктивний бік релігії, запитують, яким чином віра, у всій повноті глибокого змісту цього слова, може мати предметом суто зовнішнього характеру? Їм має зробити таку поступку: вірування в те, що Ісус з Назарета воскрес із труни, саме по собі, як просте прийняття відомої розповіді, не має ще релігійного значення. Але зупинятися на такому розумінні справи означало б триматися надто поверхового погляду на предмет. Чому залежала сила апостольської проповіді? Не від того, що вони проголошували простий історичний факт, а від того, що вони проповідували перемогу над смертю, здобуту Начальником життя (Дії 3,15). У тих, хто слухав їх промови, при цьому розсіювалися хмари сумніву і зневіри, для них відкривалися небесні горизонти, і вони, незважаючи на свою смертність, що є властивістю всіх земних речей, передчували обітниці життя потойбіччя. Для християнина воскресіння Христове не є воскресіння однієї відомої людини, але воскресіння людини взагалі – воскресіння людства в особі його Глави, який захотів зазнати хреста, щоб відкрити браму Царства Небесного тим, що входять з Ним у спілкування. Воскресіння Христове для віруючого є запорукою його власного воскресіння. Він знає, що «Бог, що воскресив Господа, воскресить і його силою Своєю» (Кор. 6,14. Див. також: Рим. 8,11; 2Кор. 4,14; Кл. 2,12; 1Фес. 4, 14). Він знаходить прощення своїх гріхів у голгофському хресті, життя вічне в труні Розіп'ятого і може вигукувати разом з апостолом: «Смерть! Де твоє жало? Пекло! Де твоя перемога» (1Кор. 15,55)? Отже, воскресіння Христове, безперечно, є переважним предметом віри, одним із суттєвих чинників релігійного життя. Втім, як можуть помітити, безперечний і безсумнівний факт у тому, що Церква християнська заснована на вірі у воскресіння її Глави, а чи не на реальності цього воскресіння. Які аргументи можна надати для доказу цієї реальності? Щоб підкріпити своє вчення щодо воскресіння Господа, ап. Павло посилається на свідчення тих, які бачили Розп'ятого живим після того, як Він залишив труну. Він особливо наполягає на цьому свідченні і вказує на більш ніж п'ятсот братів, які бачили це, більшість яких були ще живі в той час, коли він писав своє послання (1Кор. 15, 4–8). Цей доказ не можна вважати маловажним, хоча він і не може мати абсолютного значення, тому що він ґрунтується на таких пам'ятниках, достовірність яких негативна критика може заперечувати; але ми маємо доказ та іншого характеру – ті результати, які мала справа Ісуса Христа у світовій історії. Вплив Його на людство не є лише минулим фактом, визнання якого залежить від досліджень критики і схильне до сумнівів, які можуть з'явитися як наслідок цих досліджень; це є реальність, яка продовжує ще існувати в сьогоденні. Ми маємо справу не тільки з фактами, що відбулися тому 19 століть, але з фактами, які відбувалися протягом 19 століть і відбуваються ще й у наші дні. Щоб дати справедливу оцінку впливу християнства на світ, потрібно, при світлі історії, перенестися в ті обставини, серед яких діяли перші проповідники Євангелія. Як, з погляду світу, було мало, мізерно те насіння, з якого виросло величезне дерево, гілки якого продовжують розширюватися на наших очах! Ісус Христос дав Своїм апостолам наказ вивчати всі народи (Мт. 28,19). Ап. Павло пише, що ім'я Ісуса вище за всяке ім'я, і ​​що воно пройде по всьому світу (Флп, 2, 9–11). Чиє ім'я мало досягти такої слави? Ім'я однієї молодої людини, яка в одній безвісній і зневаженій області Римської імперії нещодавно була віддана ганебній карі. Наказ Христа продовжує виконуватись: Його вчення проповідується у всіх країнах Земної кулі. Виконується і пророцтво св. Павла: ім'я Ісуса, чим далі, тим більше стає найбільшим з імен, що вимовляються устами людськими. У історії впливу християнства в розвитку цивілізації необхідно особливо привернути увагу до моральному його впливу, оскільки моральний розвиток людей є мета всякої істинної релігії. З цього предмета існує одна помилка, яку слід спростувати або запобігти. Деякі апологети несправедливо ігнорують і іноді навіть лихословлять мудреців язичницького світу. Тим часом, у творах мудреців Стародавнього Сходу, Греції та Риму можна знайти піднесені моральні та релігійні погляди. Іноді з цього факту укладають, що Євангеліє було лише природним розвитком почуттів та думок, які існували в людстві раніше. Віне висловив з цього питання здорові та ґрунтовні міркування. – «Євангеліє не винайшло моральності; деякі з його прекрасних правил давно вже були в обігу серед людей; Євангеліє не так відкрило їх, скільки дало їм нове обґрунтування і оживило їх новим духом. Перевага Євангелія не так у тому, що вона сповістила нову моральність, як у тому, що вона дає силу виконувати стару. Пізнання моральності немає моральність, і знання обов'язку немає виконання долга». Моральна сила – ось що становить спеціальну характеристику Христової справи. Багато, мабуть, існує підстав заперечувати розміри та дієвість цієї сили. Скільки мільйонів людей, незважаючи на велику діяльність місій, ще не чули євангельської проповіді! Та й там, де Євангеліє сповіщено, як багато людей відкрито ворожих чи чужих його впливу! І в тих, які, за їхніми словами, приймають цей вплив, дуже часто існує різниця між сповідуваною вірою і дійсним життям. Як багато місця займають у житті тих, хто називає себе учнями Христовими, чуттєвість, користолюбство, марнославство, пристрасть до світу! Якщо подивимося на суспільне життя народів, які називають себе християнськими, то виявиться, що ця назва часто має характер жорстокої іронії. Чи не бачимо ми, як ці народи жертвують політичним інтересам ту віру, якою вони присягаються в урочистих трактатах? Чи не бачимо ми, як в інтересах торгівлі та промисловості зневажаються найсвятіші права людства. Чи не християнські нації нав'язують отруту опіуму китайцям і отруту міцних напоїв нещасним остров'ян Океанії? Чи не військові бюджети поглинають величезну частину прибутків європейських держав? Як часто релігія була причиною жорстоких переслідувань, кривавих зіткнень? Отже, в чому виявляється моральна сила Христа? Все сказане, на жаль, вірно, але тут лише половина істини. Не можна не бачити, що, хоча Євангеліє було приводом і приводом для поганих вчинків, воно ніколи не було їх причиною. Зловживання в цьому випадку не тільки відрізняється від законного вживання, але воно прямо протилежне. У сфері інертної матерії дія сили пропорційна до її енергії. Не так у тому світі, де у подіях має місце свобода. Євангеліє є закваска, а людство є тісто, яке ця закваска повинна помалу проникнути, і це тісто не є лише пасивною масою: вона становить активно опір. Незважаючи на цей опір, справа Божа відбувається. З самого початку існування Церкви у ній існувало чимало недоліків; але первісна Церква була зібранням душ, пройнятих святою любов'ю до обов'язку; вона зберігала цей характер під час гонінь. Коли християнську віру було прийнято громадянською владою і стало офіційною релігією, нечисті потоки глибоко обурили її води. Проте можна простежити її благодійне впливом геть поступове перетворення громадських установ, на лад сім'ї, на взаємні відносини громадських класів. Історія сучасної цивілізації, без сумніву, має відзначити багато сприйнятих нею різних впливів; але з усіх їх вплив духа Христового, безперечно, є найсильнішим. У наші дні, незважаючи на всі недоліки і ганебні вади націй, які називають християнськими, легко помітити, що вплив Євангелія різко відрізняє їх від народів, далеких від цього впливу. Дбання про бідних і хворих, піклування про знедолені долею класи суспільства розвинене тут настільки, яка невідома в язичників, які займають ще величезну частину земної кулі. Досліджуйте всі справи милосердя, полегшення лих, суспільної благодійності, людинолюбства: скрізь, де ми зустрінемо енергійні, наполегливі та успішні зусилля, найвідданішими співробітниками будь-яких благих підприємств були люди, одухотворені духом Христовим. Нам скажуть, що в наші дні благодійність набуває світського характеру, що офіційна діяльність урядів та діяльність суто філантропічних товариств починає замінювати безпосередньо релігійну діяльність минулого часу. Це певною мірою правильно; але який висновок можна зробити з цього факту? З якого джерела походить цей рух? Чому філантропія не розвинена у Китаї, Персії чи Індії так, як у Європі? Суспільство Червоного хреста, наприклад, яке задумало таке сміливе підприємство – облагородити війну, нараховує серед своїх членів іудеїв, магометан, язичників; Проте релігійний нейтралітет, характеризує діяльність цього нашого суспільства час, не існував спочатку її. Нехристиянські уряди, які погодилися дещо пом'якшити звичаї того варварства, найвищим виразом якого залишається війна, поступилися віянням християнської цивілізації. Ці віяння було неможливо народитися вони самих і під впливом своїх власних релігійних ідей. Чому моральна культура магометан, поряд із шляхетними рисами, уявляє такі темні плями, яких немає у нас? Яка хоч трохи уважна людина не помітить, що альтруїзм послідовників Опоста Конта не більше, як контрафакція християнської любові? Сучасне свідомість (країни, що залишаються ще в язичництві, суть продовження стародавнього світу) утворилося під впливом Євангелія Христового і зберігає деякі риси цього ґрунтовного впливу навіть у багатьох з тих людей, які чужі вірі у власному розумінні слова. Повторимо коротко викладені міркування, щоб зробити їх висновки. Віра у воскресіння Христове була основою євангельської проповіді; ця істина стоїть поза ударами критики. Християнство вплинуло на людство найзначніший і найрятівніший духовний вплив, про який тільки знає історія, цей факт визнається серйозними істориками, навіть такими, що особисто не мають віри. Виставляти проти цієї істини те зло, приводом чи приводом якого була релігія, – це аргумент, який має ніякої сили. Справді, добро, зроблене християнством, є плід християнського духу, а зло, як, наприклад, гоніння, релігійні війни та інше, є продуктом людських пристрастей, що перебуває у прямому протиріччі з цим духом. Тома Аквінат запитує, які у нас є докази реальності тих надприродних фактів, які засвоюються Христу, і відповідає: «Дивне звернення світу до віри християнської є найвірнішим доказом цих минулих знамень, і немає потреби у їх відтворенні, тому що вони ясно видно у своїх діях. Було б дивовижніше всіх чудес, якби світ без особливих ознак людей невченими і низького походження був приведений до вірувань настільки високим, до справ настільки важким і до таких піднесених надій». Данте відтворив цю думку свого вчителя у XXIV пісні свого Раю. «Якби світ звернувся в християнство без чудес, то це було б таким дивом, що всі інші не становили б і сотої його частини». Ту саму думку висловив нещодавно один сучасний вчений, що здобув репутацію людини досить ліберальної, що володіє притому величезною ерудицією, страсбурзький професор Рейс. «Якби в справах Ісуса Христа, – каже він, – не було нічого такого, що перевищує повсякденний досвід, то Його життя стало б ще більш незрозумілим». Такою була думка професора Рейса. Відзначивши ті важкі питання, які порушує критика з приводу оповідань про воскресіння, він написав такі рядки, які в силу положення, яке займає автор в галузі богослов'я, мають особливу важливість. «Залишається, – каже він, – безперечним той факт, що на цьому фундаменті (факті воскресіння Ісуса Христа) побудована існуюча 18 століть Церква, для якої Він є, так би мовити, ясне свідчення, і воістину слід сказати, що разом з Христом з Його гробу воскресла і Церква, яка інакше, по всій грі». Якщо Христос воскрес, ми маємо надприродний доказ надприродного характеру Його посланництва. Свідчення людей повідомляють нам знання про земні предмети; свідчення Христове відкриває нам реальність світу невидимого. У такому разі релігійне життя затверджується на міцній основі. Люди можуть сумніватися щодо посланства Христа, як і щодо будь-якої думки, але те, що стверджує віру в це послання, стверджує водночас і всю сукупність вірувань, тоді як без цієї віри (у посланство Христа) для кожної окремої істини довелося б представляти особливий доказ. Довіра до божественного свідчення є фундаментом духовної будівлі, і зміцнити фундамент будівлі – значить зміцнити всі її частини. Таким є благодійне значення авторитету Христового. (Вилуч. в сокращ. з кн.: Навіль Еге. Свідчення Христа і єдність христ. світу. М., 1898 р.) Додаток Розбір заперечень проти факту воскресіння Ісуса Христа, які запозичують свою уявну опору від телепатії Ні раціоналісти своєю теорією уявної смерті Христа, ні візіонери (Штраус, Ренан та ін.) зі своєю гіпотезою примарного бачення не пояснюють нам достатньо походження віри у воскресіння нашого Господа без самого воскресіння. Нині гіпотеза об'єктивних видінь дедалі більше витісняє собою інші. Відповідно до цієї теорії, явища Воскреслого були цілком реальними, оскільки саме тілесне воскресіння Його не допускається; вони були також і суб'єктивними явищами чи галюцинаціями. Тут явища Воскреслого ототожнюються із потойбічними привидами чи явищами душ померлих людей живим; вони плід надприродного невидимого впливу прославленого Христа на душі учнів, що втілювався в зорові галюцинації чи видіння. Таким чином, в їх основі лежить щось об'єктивне, саме благодатне зіткнення духу Христового з душами учнів, повідомлення з неба учням, необхідне для їх підбадьорення і втіхи, про те, що Христос хоча помер тілом, але живий духом; вони, за висловом Кейма, «необхідна людству телеграма з піднебіння»... Суб'єктивне у видіннях належить до їх образу, тобто. самої проекції назовні цієї внутрішньої, надчуттєвої, небесної дії Христа на душі учнів. Очевидно, найлегше було б позбутися гіпотези об'єктивних бачень запереченням допусканих нею фактів і віднесенням їх у розряд створінь забобонної фантазії: але в даний час опору свою гіпотеза знаходить у науці, що ввела в Лондонському суспільстві психічних досліджень факти цього роду під назвою телепатії в коло наукового дослідження і явищ прижиттєвих примар однієї особи, яка перебуває в небезпеці або в момент смерті, іншій на значних відстанях 72 . Таким чином, за гіпотезою, явища Воскреслого відносяться до недосліджених поки що, але однорідних фактів посмертної телепатії, а тому з гіпотезою доводиться рахуватися не тільки на а) богословському ґрунті, а й б) науково-психологічному. а) Гіпотеза об'єктивних видінь неспроможна знайти собі підстав у євангельських текстах; навпаки – спростовується ними. Звістка про воскресіння і самі явища Воскреслого зустрічаються учнями сумнівом і зневірою, що неможливо було б за їхньої безперечної віри в явища духів із надчуттєвого світу (Лк. 24. 37; Дії 12, 25-16), взагалі широко поширеної в той час і в них; слід., сумніви їх ставилися до можливості воскресіння Розіп'ятого. Явлення духу померлого Ісуса не можуть пояснити зміни, що відбулися в учнях, їх радості, підбадьорення, навіть віри в Ісуса Христа як Месію, Викупителя; ними не усувається враження, зроблене на учнів ганебною хресною смертю, що зруйнувала віру їх у могутність Ісуса, Його владу над ворогами Царства Божого, над смертю, злом, духовне ж безсмертя Ісуса не піднімало б Його в очах учнів над людьми за їхньої віри в безсмертя душі. Якщо ж і визнаємо явища духу Христового розрадою для учнів, то цю втіху доведеться визнати дещо запізнілою, і явища з третього дня після смерті недоцільними: зволіканням цим дано було час для освіти в душі учнів настрою, який не відразу був переможений навіть явищами Воскреслого і яким утруднено було визнання останніх. Теорія не пояснює також безперечної впевненості учнів і першого християнського суспільства в тілесному воскресінні Ісуса Христа: ця впевненість ніяк не могла виникнути з духовних Його явищ. Цей головний недолік свою теорію тому змушена усувати довільним припущенням про пізнє походження віри в тілесне повстання Христа з труни після відкриття порожньої труни Христової або навіть пізніше, після звернення до християнства Савла і явища Воскреслого. Першою думкою допускається припущення, з релігійної точки зору неприпустиме, що, за припущенням Божим, світ з його вірою у воскресіння Христове введений в обман духовними явищами Христа і що промисл Божий у даному випадку не досяг своєї мети (дати посвідчення про посмертне славне життя Ісуса духом). Друга думка зазіхає на історичну достовірність Євангелій, вважаючи в них розповіді про чуттєво-матеріальний характер явищ пізнішою тенденційною переробкою юдейсько-християнської партії в християнському суспільстві з метою підняти в ньому авторитет дванадцяти апостолів перед новоявленим апостолом Павлом, якого вибрав лише Павлом, якого вибрав йому. Припущення це пов'язане з невірним твердженням про духовний характер явища Савлу і взагалі можливе лише на хисткому і тепер провалився грунті новолюбінгенського школи. Віра в тілесне воскресіння Христове, безперечно, має бути визнана спочатку, чому свідчення дають послання ап. Павла, визнані у негативній критиці: тілесне воскресіння мертвих ап. Павло ставить у причинний зв'язок із воскресінням Христа і первообраз його вказує у воскресінні Христовому (1Кор. 11; Рим. 8,11); у остан. ФОП. 3,21 він прямо говорить, що у воскресінні наші тіла будуть подібні до прославленого тіла Христового. Загальним недоліком гіпотези об'єктивних видінь, зважаючи на сказане, є грубе порушення історичного методу, який вимагає точного відтворення істинних думок авторів історичних документів, а не спотворення їх змісту, причому очевидного сенсу: в Євангеліях йдеться не про духовні, а про тілесні явлення Христа в новому славному (а не попередньому земному) тілі. б) Оскільки гіпотезою об'єктивних бачень явища Воскреслого ототожнюються з телепатичними посмертними привидами, то повна оцінка її може бути дано на ґрунті вчення про телепатію – порівнянням явищ учням з телепатичними фактами. Щоправда, наукове вивчення фактів телепатії, чи надчуттєвого на відстані однієї душі (агента) в іншу (перципієнт), далеко ще не закінчено і ще розпочато, але вже й зібраний (у праці Лондонського суспільства психічних досліджень) великий матеріал дозволяє зробити деякі узагальнення щодо умов і законів аналізованої групи явищ, хоча, можливо. У цьому плані слід зазначити у фактах телепатії дві сторони, у тому числі однієї дається, очевидно, задовільний пояснення явищ Воскреслого учням і виправдання гіпотези об'єктивних видінь, а інший стороною явища учням зважаючи на істотну відмінність багато в чому від телепатичних привидів ставляться у розряд фактів, нічого спільного. Телепатією, мабуть, легше і краще, ніж суб'єктивними галюцинаціями, пояснюються і колективний характер явищ, що виникають від зовнішнього впливу А на суб'єктів В, С, D ..., незалежно від останніх, і раптове одночасне припинення явищ учням з тієї ж причини. Ототожненням явищ Воскреслого учням усувається ще один (третій) великий недолік гіпотези суб'єктивних видінь – безпідставне припущення про нервовий темперамент учнів, їхню схильність до галюцинацій, екстазів тощо. неврозам: телепатичні галюцинації переживають якраз здебільшого суб'єкти, які ніколи не піддавалися галюцинаціям, зовсім не з розряду нервових, істеричних осіб. Усувається також і четвертий, неминучий в теорії суб'єктивних бачень недолік: безпідставне заперечення історичної достовірності євангельських повідомлень про чуттєво-тілесну форму явища Воскреслого з визнанням достовірності лише за повідомленнями про духовний характер явищ у нематеріальному, тонкому, духоподібному тілі, що швидко з'являється крізь непроникні тіла тощо, що, мабуть, дозволяє бачити у явищах учням галюцинації. І не тільки усувається цей недолік, але дозволяється взагалі важка проблема в богословській науці - пояснення двоїстого характеру явищ учням то чуттєво-матеріального в тілі, що відчутному, що зберіг рани, приймає їжу, то - духовних видінь, в дусі споглядаються, в образі нематеріального духоподібного тіла. Телепатичним привидам властивий саме цей двоїстий характер явищ чуттєво-матеріальних і духовних (при цьому останніх більш ніж перших). Фігури привидів (знайомих, рідних, друзів), що є, проникають крізь двері, прозорі, так що через них видно інші предмети, що справляє таке враження, що тут маєш справу з духами, і самі проникні, так що перципієнти проходять крізь них, як крізь хмару або туман. Дуже часто фігури є в туманній або хмароподібній формі, в невизначених контурах фосфоричного туману, який іноді поступово переходить у певний людський образ. Нарешті, гіпотеза телепатичних видінь у застосуванні в явищах Воскреслого добре пояснює ще одну особливість їх, так погано пояснену в гіпотезі суб'єктивних видінь, - те, що Воскреслий був виключно Своїм, а не чужим або не бачивши Його. Вчені автори книги про телепатію, взагалі дуже обережні у висновках і скупі на узагальнення, знаходять, однак, можливим на підставі досвіду виставити становище, що «фантасми бувають сприймані їх друзями і родичами настільки часто, що це не може пояснюватися простою випадковістю», і що необхідною умовою телевізійного впливу слід визнати суб'єктом (агентом). Було б, однак, великою поспішністю на підставі всього сказаного про схожість телепатичних явищ з явищами учням у деяких дуже важливих рисах визнати задовільною гіпотезу об'єктивних видінь: ототожнення явищ учням з телепатичними явищами неможливо внаслідок глибокої різниці між ними, що спостерігається навіть у подібних рисах. В обох групах явищ спостерігається участь дотикових відчуттів: привиди, що є рідним і близьким, цілують їх, гладять по голові, чіпають за плечі; учні з Фомою відчувають рани Воскреслого руками своїми для посвідчення в реальності (тілесності) Його явища (Ін. 20,25-28; Лк. 24, 30-40), дружини мироносиці в благоговійній радості припадають до стоп з'явився ним Господа і Господа; Ін. 20,17) ... Але тут же ховається і глибоке відмінність: у явищах Воскреслого сприймають «сприймають» (учні), а в телепатичних явищах завжди сприймають самі. У явищах Воскреслого дотикові відчуття, як активні чи довільні, служать до посвідчення в реальності явищ Його і ясно доводять останню, в телепатичних явищах дотикові відчуття, як мимовільні і пасивні, не мають такого значення і анітрохи не говорять про реальність (тілесності) фантасм; навпаки, привиди зникають або усуваються щоразу дотиком сприймаючих суб'єктів, тобто, точніше кажучи, спробами сприймати їх. Явний знак, що в телепатичних образах ми маємо справу з галюцинаціями, а не реальними предметами. Так само при найближчому розгляді уявними виявляються зручності, що доставляють телепатична теорія для пояснення колективного характеру явищ учням, який не вдався абсолютно гіпотезі суб'єктивних видінь. Теорія телепатична точно так само, як і остання, безсила пояснити нам у колективних явищах учням межу, що не зустрічається ні в суб'єктивних, ні в телепатичних колективних галюцинаціях, зазвичай простих і нескладних: явища Воскреслого сприймаються трьома почуттями учнів (зором, слухом); отже, за теорією, вони належать до колективних, складних телепатичних галюцинацій, які зазвичай не зустрічаються. Імовірність таких складних, колективних галюцинацій (телепатичних) така мала, що дорівнює нулю. Щоправда, складні галюцинації частіше спостерігаються серед телепатичних, ніж суб'єктивних; однак, на 800 телепатичних фактів припадає лише 4 випадки повної галюцинації, що обіймає відразу три почуття, 8 – два почуття (слух та дотик). Пояснюється це надзвичайною рідкістю дотикових телепатичних галюцинацій; вказано всього 68 випадків на 800 із лишком. Якщо такі рідкісні складні галюцинації в окремих явищах, то тим більше неймовірні і неможливі колективні галюцинації цього роду відразу для 11 або навіть 500 суб'єктів, що сприймають. Взагалі, неймовірно в даному випадку поява однієї й тієї ж телепатичної примари в одній формі багатьом. Неймовірність цю визнали і самі вчені дослідники телепатії: «Не слід забувати, – пишуть вони, – що телепатичне враження є лише стимулом для розуму суб'єкта, що сприймає; по суті, галюцинація створюється ним самим і ні ким більше. Зрештою, галюцинації цього роду часто відбуваються протягом надто довгого проміжку часу. Зважаючи на все це надзвичайно неймовірно, щоб два або кілька осіб висловили свої телепатичні враження в той самий момент в одній і тій же формі галюцинації. Напевно трапиться, що одне з цих осіб почує звук, інше обличчя через півгодини або через годину побачить образ свого знайомого, третє, нарешті, зазнає болючого враження, зовсім не вираженого в якійсь зовнішній, чуттєвій формі. Такі випадки дуже рідкісні, але не безприкладні». Нову чудову особливість порівняно з явищами Воскреслого в телепатичних явищах є надзвичайно мала тривалість, короткочасність їх і швидке зникнення привидів. Бачення триває всього кілька секунд, і тривалість його за хвилину або навіть півхвилини вважається значною. А Христос після воскресіння був учням і розмовляв з ними цілий годинник. Взагалі, за одним вдалим виразом, привид тут зникає, як випаровується хмара диму при дотику холодного повітря. У зв'язку, можливо, із зазначеною особливістю, нетривалістю телепатичних видінь, стоїть інша загальна їх особливість, що відрізняє їх від явищ учням: відсутність впевненості у реальності явищ. Якщо і виникає у суб'єктів, що сприймають впевненість у реальності телепатичних видінь, то не надовго, не міцно, лише під першим враженням. Саме поява цього почуття дійсності бачення, зазвичай, не супутнього телепатичним баченням, значною мірою визначається випадковими обставинами. Так, випадок упевненості одного перципієнта виник зі зникнення привиду не в присутності, а у відсутності перципієнта, який подумав, що йому пішов. Зазвичай почуття реальності бачення швидко випаровується під впливом його швидкого зникнення, що видно, наприклад, із прямих заяв на кшталт наступного: «Я думала, що насправді бачу брата, і тільки коли він зник, я зрозуміла, що бачила одну примару». Зазвичай міцне враження від телепатичних видінь, що залишається в душі перципієнта, полягає в переконанні, що з тим, що з'явилося, трапилося щось важливе, якесь нещастя, здебільшого – смерть: «бачення сильно вразило мене, і я був переконаний, що в цей час померла сестра», – ось типова. Зрозуміло зі сказаного, що телепатична гіпотеза так само мало здатна пояснити нам тверду впевненість апостолів насправді явищ їм Воскреслого, як і гіпотеза суб'єктивних видінь. Вкажемо ще одну складність до прийняття телепатичної гіпотези. Вчені дослідники телепатії пояснюють рідкість телепатичних галюцинацій існуванням особливих індивідуальних схильностей до телепатії або існуванням телепатичної здатності як необхідної умови телепатичних явищ, створюється неможливість визнати явища учням за телепатичні: це означало б стверджувати, що всі учні Христові і навіть 500 послідовників. Явлення Воскреслого учням були телепатичними посмертними видіннями, а гіпотеза об'єктивних видінь однаково з гіпотезою суб'єктивних видінь виявляється недостатньою. Крім спеціальних недоліків, розглянутих окремо тут, обидві ці гіпотези мають спільні їм недоліки, з яких відзначимо два найважливіші: 1) обидві гіпотези не пояснюють нам порожньої труни, 2) обидві гіпотези, зі свого погляду і своїми засобами, не в змозі пояснити явище Христа Савлу з наступним за ним свого, навіть запеклого ворога християнства, звичайно, не бажав і не очікував воскресіння Розп'ятого, чим усувається психологічна можливість галюцинації (суб'єктивної); тут усувається можливість об'єктивної телепатичної галюцинації відсутністю близькості перципієнта до агента чи близьким останньому особам, у разі до учнів Христовим. Скептицизм безсилий похитнути християнську віру у воскресіння Христове і надію, що випливає звідси, в наше загальне воскресіння перед славним пришестям Господа. Ми віримо, що Христос повстав, отже, і ми, за апостолом, воскреснемо (див. журн. «Мандрівник» за 1899 р.; сн. соч. прот. І. Петропавловського «На захист віри», а також дослідження проф. Чистовича «Давньогрецький світ і християнство з питання») В. Чудові знамення істинності церкви Христової 1. Церковно-історичні приклади, що доводять, що церква православна є єдиною істинною Церквою 1. Якось св. Єфрем, патріарх Антіохійський, дізнався, що один стовпник, що знаходився в Ієрапольській країні, вдався в єресь. Цей випадок мав велике значення. Стовпник, як людина, що користувався за свої подвиги повагою, міг дуже багатьох спокусити на брехню. І ось, усвідомлюючи це, святитель сам вирушив до нього і всіма силами намагався переконати його відступитись від єресі та звернутися до православ'я. Стовпник, бачачи рішучість патріарха будь-що звернути його до православ'я, хотів залякати його. Він запропонував Єфремові розпалити багаття та пройти крізь вогонь. "Хто вийде з вогню неушкодженим, - говорив стовпник, - того і є права віра". Святитель, глибоко переконаний в істині православ'я, велів принести дров, і за його наказом було розкладено величезне багаття. Але стовпник не погодився йти крізь вогонь разом із св. Єфремом. Тоді святитель зняв із себе омофор, помолився Господеві і кинув його у вогонь. Три години горів вогонь, у попіл звернулися всі дрова – але омофор залишився цілим і неушкодженим. Зважаючи на таке диво, стовпник всенародно відступився від своєї єресі, приєднався до святої, соборної, апостольської Церкви і з рук самого патріарха прийняв св. причастя. Багато та інших здійснив чудес св. Єфрем, на користь Церкви працюючи в сані патріарха протягом вісімнадцяти років, і в 545 році помер (Чет.-Мін. 8 червня). 2. Якось до прп. Кіріаку, що рятувався в тісній келії біля Йордану, прийшов інок Феофан, який тримався несторіанської єресі. Дізнавшись про це, прп. Кіріак переконував і благав його залишити свої помилки і звернутися до святої, соборної та апостольської церкви. «Єдиний шлях до нашого спасіння, – говорив преподобний, – є той, щоб мислити та вірувати так, як мислили та вірували святі отці». Феофан відповідав: «Усі єресі теж кажуть, що, якщо з ними не матимеш спілкування, не врятуєшся. Що мені робити? Мій розум такий слабкий, що не може осягнути істини і відрізнити її від помилки. Помолися за мене Богу, щоб Він якимось одкровенням зрозумів мене!» Прп. Кіріак зрадів про готовність брата прийняти на увазі і сказав йому: «Залишся в моїй келії, і я сподіваюся на Бога, що Його добрість відкриє істину». Потім пішов на самоту і почав молитися Богові за брата. І ось, близько дев'ятої години наступного дня несторіанець бачить, що хтось грізно каже йому: «Підь, і пізнай істину». Потім невідомий проводив його в темне і смердюче місце і показав йому у вогні Несторія, Арія, Євтихія, Діоскора та інших єретиків, що пускали стогін і скрегіт зубів від нестерпного муки. «Ось помешкання тих, які безбожно розумують, і тих, які їм підуть. Отже, – сказав невідомий, – якщо тобі подобається це місце, залишайся при своєму лжевченні; якщо ж не хочеш зазнати такого ж покарання, звернися до святої соборної та апостольської Церкви, до якої належить прп. Кіріак. Я кажу тобі, що якщо людина створила всі чесноти, але не буде православно вірити, прийде в це місце муки». Після цього з'явився вісник божественної волі став невидимим, і несторіанець, пізнавши свою помилку, настільки згубну, приєднався до православної Церкви («Дост. оповідь, про підв. свв. отців»). 3. У п'ятнадцятому столітті Грецька імперія перебувала у великій небезпеці з боку турків. Грецький імператор Мануїл Палеолог, думаючи отримати через тата допомогу від західних народів, вжив усіх заходів для того, щоб увійти в унію (тобто в єднання) з татом. Вибрані грецькі єпископи, послані на Флорентійський собор до Італії, стиснуті обставинами, підписалися в 1438 під визначеннями цього собору про унію, визнавши папу главою своєю. Ісидор, родом болгарин, поставлений у Константинополі в митрополита Росії, також був у цьому соборі і погодився на унію; але з грецьких єпископів не підписався під визначеннями собору учений чоловік Марк, митрополит Ефеський, який переможно викривав помилки латинян у суперечках на соборі. Коли папі Євгенові донесли, що Марк не підписався під визначеннями собору, то тато сказав: «У такому разі ми нічого не зробили». І справді, Марк, повернувшись, з торжеством прийнятий грецьким народом, який і чути не хотів про унію. З Ісидором з росіян були на соборі Хома, єпископ Тверський, і пресвітер Симеон. Так як вони не погоджувалися у Флоренції на унію, то Ісідор став їх переслідувати, і вони наважилися втекти до Росії. Вони пристали до подорожніх купців, але купці не прийняли їх, побоюючись терпіти людей невідомих. На одній горі, не знаючи, що робити з собою, Симеон і Хома лягли і задрімали. Пресвітер у дрімоті бачить старця, який взяв його за праву руку і сказав: «Благословився ти у наступного стопам апостольським Марка, єпископа Ефеського?» Симеон відповів: Благословився. Той, хто з'явився, каже: «Благословенний Богом людина ця: ніхто з суєтних латинян не схилив її ні маєтком, ні ласкавістю, ні страхом мук. Проповідуй же заповідане тобі святим Марком вчення всім православним, куди не прийдеш. Про шлях ваш не журіться: я з вами і проведу вас через місто; трохи пройшовши, побачите дві палати та біля них дружину Євгенію; вона прийме вас у свій дім і заспокоїть; потім і через місто пройдете вільно». Пресвітер спитав старця, хто він. – «Я Сергій Маківський, – відповів він (тобто Радонезький, бо його обитель на маківці гори). Ти обіцяв прийти в мою обитель, але не прийшов і тепер не виконаєш обіцянки, але мимоволі там будеш». Прокинувшись, пресвітер розповів про своє бачення Фомі, і вони пішли з радістю. Все сталося за прогнозом. Євгенія запросила їх на заспокоєння; через місто вони пройшли серед озброєних людей і не були затримані. Досягши Росії, пресвітер чомусь не поспішив до обителі преподобного Сергія. Ісидор, що прибув до Росії, уклав втікачів у кайдани; потім звільнений Симеон відданий ігумену Сергієва монастиря 73 . Сам же Ісидор став згадувати ім'я папи під час служіння і вигнаний з Росії, а на місце його поставлено митрополитом св. Іона, прославлений згодом нетлінням мощей та чудесами. (З кн.: Сергій, архієп. Володимирський. Бесіди про основні істини св. прав. віри. М., 1893 р. Стор. 242-245.) Наведемо ще кілька чудових прикладів на доказ вищенаведеної істини, запозичуючи їх із історичного життя нашої російської православної Церкви та молдо-влахійської, записаних святителем Київським Петром Могилою. 4. Житель села Зарубинець Віленської губ., ім'ям Іван, часто піддавався нападам біснування. Бажаючи позбутися цієї страшної хвороби, він обходив багато місць і святинь, які знаходилися в руках латинян і уніатів (напр., Сокал, Лежанськ, Кальварію, Ченстохов, Жировичі та ін.), і, схиляючись до їхньої віри, часто сповідався і причащався у них священний; проте не отримував зцілення, а, навпаки, недуга його ще більше посилився. Нарешті, у 1627 р., у свято Успіння Пресвятої Богородиці він відвідав Києво-Печерську лавру та з благоговінням слухав літургію. Коли священнослужитель виголосив відомі слова – «добре про Пресвяту, Пречистю і Преблагословенну...», раптом хворий, що мучив, біс голосно заволав устами його: «Маріє! Не муч мене, бо я вже виходжу з нього», – і зараз же вийшов. Всі присутні були вражені тим, що сталося, а хворий упав на землю, як мертвий. Але після закінчення богородичної пісні він став цілком здоровим і з того часу назавжди зцілився від своєї страшної недуги. (Запозичено із власноручних записок П. Могили, надруковано. В «Архіві південно-західний. Росії»; сн. Неділя. читання 1888 р., № 21.) 5. Коли відступник від православ'я, уніатський єпископ (Брестський) Іпатій Поцей звершував соборно з іншими уніатськими єпископами літургію в монастирі св. Миколи, те влите на потир вино перетворилося на воду. Відступники від православної віри намагалися пояснити це явище недоглядом священика, який чинив проскомідію, і поспішили знову влити у потир вино; але Бог і цього разу викрив безбожних зрадників св. віри: після вторинного влиття вина потир розпався і вино пролилося на землю, на превеликий жах усіх присутніх при богослужінні, які ясно побачили, що єпископи їх (тобто уніатські і римсько-католицькі) - єретики, і внаслідок цього чуда знову повернулися в лоно православної. 6. Але особливо разючий випадок, ясно доводить перевагу православної віри перед латинською, мав місце в Молдо-Влахії. Коли воєвода Михайло, після вигнання свого брата, прийняв владу в Молдо-Влахії, він насамперед вирушив до столиці Молдо-Влахійської землі Белград і наважився побудувати там православну церкву. Але латинські ксьондзи, так само як громадяни і бояри латинської віри, опиралися цьому бажанню воєводи, кажучи, що віра їхня найправіша і що вони не бажають мати у своєму місті церкви чужої віри; при цьому вони запропонували відкрити дебати для підтвердження переваги їхньої віри перед православною. Але воєвода сказав їм: «Словопріння може бути нескінченним; але, якщо Богу буде завгодно, ми й іншим способом переконаємося, чия віра більша; Ідемо посеред міста, і нехай принесуть чистої води; мій архієрей зі своїми ієреями освятить її, і ваш нехай зробить те саме; потім посуд з освяченою водою, запечатавши моєю і вашими печатками, ви зберігаєте у вашій великій церкві протягом 40 днів, запечатавши і церковні двері. І чия вода, після зазначеного терміну, виявиться незіпсованою і свіжою, ніби вона зараз же взята з джерела, це буде служити знаком, що й віра тим більш права». Латиняни охоче погодилися на таку пропозицію воєводи, і наступного ж дня обидві сторони, що сперечаються, урочисто освятили воду і вчинили з нею так, як пропонував воєвода. Після цього як православні, так і латиняни щодня в церквах звершували старанні молитви і несли суворий піст. Після 25 днів православний єпископ, на навіювання Божому, прийшов до воєводи і сказав йому: «Поклич латинян та їхніх ієреїв і не чекай на призначений сорокаденний термін; Ідемо до церкви, і ти побачиш благодать Божу і будеш свідком, що вірні раби Божий, що надіяються на Нього, не будуть осоромлені». Рада була прийнята, і багато православних і католиків пішли до церкви, з дверей якої було знято печатки, і всі увійшли до неї. Тут православний єпископ насамперед благоговійно опустився на коліна і голосно промовив таку молитву: «Боже, єдиний, у Трійці Святій славний і поклоняється! Як же давнину праведного Твого Іллі в повідомленні Твоєї істини почув Ти вогнем і посоромив Ти злочестивих, так і нині почуй мене, недостойного раба Твого, і всіх майбутніх вірних раб Твоїх, не заради гідності нашого, але ж не святі, але ж не святі. яже в Тебе, віри наша; яви невід'ємну благодать Святого Духа від води сея незнищенням її, нехай побачать усі майбутні, бо в єдиній точці східної грецької Твоєї соборної Церкви істинна є віра і дійсна благодать Св. Духа: Ти бо єдиний єси благословляй і освячуєш і Сину і Св. Духу, нині і повсякчас і на віки віків, амінь». Після цієї молитви єпископ при співі – «Господь моя освіта і Спаситель мій, кого боюсь» – відкрив посудину з освяченою водою і, подивившись на воду, знайшов її ще чистішою і світлішою, ніж вона була в перший день, коли її принесли з джерела: крім того, від неї виходив дуже приємний і запашний. Подякувавши Богові, який прославив святу Церкву православну, єпископ звернувся до всіх присутніх з такими словами: «Підйдіть і подивіться, як після стільки днів вода ця, благодаттю Св. Духа, залишилася абсолютно незіпсованою, і переконуйтесь, що православна наша віра є святою і істинною». Відкрили свій посуд і латиняни; але виявилося, що вода в ньому так зіпсувалася, що сморід від неї поширювався по всій церкві. З жахом і здивуванням сказали латиняни: «Істинна є православна віра, яку сповідує воєвода; нехай будує церква своєї віри в нашому місті, тому що за опір нашому цьому його бажанню Бог розгнівався на нас і чудово показав нашу неправоту». – Так осоромлені були латиняни з їхніми священиками, з яких багато хто після цього дива звернувся до православ'я. Воєвода ж зі своїм єпископом, священиками, боярами і військом, виконані великою радістю і веселістю, повернулися в палац воєводський, славлячи і завдяки Богу за колишнє диво на утвердження істинної православної віри, і тут же вирішено було приступити негайно до влаштування припущеної церкви (звідти). 7. Передамо тут розповідь про те, як бджоли навчили одного сектанта приєднатися до св. Церкви. Зібралися до православної церкви християни на молитву та для прилучення Святих Тайн; з ними підійшов причаститися і сектант із молокан, якого виконавець Тайн Христових і удостоїв прийняття їх. Потрібно зауважити, що сектант той був надзвичайний бджоляр, який чув про чудодійство святих дарів всім і в усьому. Тому він захотів прийти до православної церкви і долучитися до Св. Тайна, що й зробив без жодного до них приготування, задавшись зовсім іншою метою. Долучившись св. таємниць, сектант-бджоляр не вжив їх, а сховав частинку Св. Дарів з вуст у хустку і, прийшовши додому, поклав її у вулик бджолам. Як тільки бджоли помітили в храмі свого вулика частинку Св. Дарів, одразу ж залишили свою звичайну роботу, перестали будувати стільники і почали поспішно готувати пристойне приміщення для святого тіла Господнього. Вони влаштували престол, потім дискос і на нього поклали святу частинку і огородили її склепінням - влаштували як храм і вівтар; потім зібралися навколо і дзижчали, ніби прославляли хвалу Богу і молилися. Хазяїн, помітивши, що бджоли перестали вилітати з вулика, підійшов до нього, відкрив і здивувався, побачивши, що бджоли віддають благоговійне вшанування тілу Господа, яке бджоляр, можна сказати, знехтував. Прийшовши до тями, сектант покаявся у гріху своєму, з'явився до священнослужителя тієї церкви, в якій негідно прийняв Св. Дари, оголосив йому про злочинний вчинок і просив його прийняти до Церкви. Бажання бджоляра було задоволене; він залишив свою помилку – сектантство і з усією родиною своїм став благоговійним послідовником і виконавцем обрядів та обрядів православної Церкви. (З листів «Про покаяння» преосв. Феофана; сн. «Воскр. чт.» за 1884 р. Стор. 413–414.) 2. Небесні страти гонителів церкви Божої 1. Перший гонитель християн - імператор Римський Нерон був повалений з престолу, і зник безвісти. 2. Доміціан, за жорстокістю подібний до Нерона, потрапив у полон ворогів і ними був убитий. 3. Декого було вбито на війні, і тіло його з'їдено хижими звірами і розкльоване птахами. 4. Валеріан був узятий у полон персами, і там йому призначено було виправляти найпринизливішу посаду: він повинен був вигинати свою спину і підставляти її замість сходинки Перському цареві щоразу, коли той сідав на коня. А коли помер Валеріан, то з нього здерли шкіру та повісили на ганьбу римлянам. 5. Діоклетіан впав у жорстоку хворобу, яка ще більше посилилася від засмучення і свавілля народу, що повалив його статуї, нарешті, він зомлів і зморив себе голодом. 6. Максимін Геркулій, відмовившись від престолу, отруївся отрутою. 7. Головний винуватець десятого і останнього гоніння, Галерій, був вражений невиліковною хворобою, яка, незважаючи на всі старання і все мистецтво лікарів, посилювалася все більше і більше, так що, нарешті, і лікарі не могли близько підходити до нього - від нестерпного смороду, що виходив з його ран. Серед таких жахливих мук він пізнав могутність Бога християнського, згадав усі свої жорстокості проти християн та видав указ про припинення гоніння. Але оскільки звернення гонителя було глибоке, то смерть припинила його муки. 8. Поспішник і наступник жорстокостей Галерія Максиміан мав смерть не менш болісну. Залишений усіма своїми наближеними, він зважився на самогубство - прийняв отруту і чотири дні терпів жахливі муки, не тільки в тілі, а й у душі: бо йому представлявся в хворобі Сам Суддя Небесний і загрожував йому Своїм правосуддям: нарешті, з найжорстокішими муками, як би серед катувань, як би серед тортур. Таким чином, майже всі запеклі переслідувачі християн зазнали на собі заслуженого ними гніву правосудного, неприємного Бога, тоді як Констанцій Хлор, який покровительствував християнам, мирно і благополучно керував своєю країною і мирно помер. В особі його сина, Костянтина Великого, Господь готував Свого обранця, який мав дарувати світ Церкви Христової. 3. Покарання за хули на св. православну Церкву 1. Років двадцять тому біля села Мишнева (Калузького повіту) серед білого дня, при безлічі народу сталася подія, що переповнила жахом місцевих жителів, а особливо тих, які були мимовільними глядачами того, що сталося. І тепер багато хто пам'ятає цю жахливу подію: вони можуть підтвердити справедливість цієї розповіді. Це було в липні місяці, у найспекотнішу пору польових робіт. Селянки села Мішнева рано-вранці вирушили тиснути жито, що встигло, на найближче поле. Чоловіки були на сіножаті; потім, прийшовши додому і поснідавши, деякі пішли провідати жниць, подивитися на роботу і навідатися: чи добра вечеря. Серед інших вирушив у поле Мартін Степанов Дєєв. Прийшовши на стислу смугу, Дєєв побачив снопи, що часто лежали, зрадів гарній вечері і почав викладати зі снопів крижі. Закінчивши роботу однією смузі, він перейшов іншу тощо. На одній смузі Дєєв побачив багато зеленої трави і, не бажаючи, щоб вона пропала даремно, вирушив у село, взяв свого молодого сірого коня, привів на цю смугу і прив'язав на довгу мотузку, а сам вирушив продовжувати роботу на інші смуги. Час наблизився до полудня; сонце пекло нестерпно; жницям несила вже ставала робота; вони стали, одна за одною, збиратися біля складених снопів, намагаючись чимось прикритися від палючих променів, щоб пообідати і відпочити трохи. Дів, закінчивши роботу, пішов до коня і, побачивши, що він уже вдосталь наївся, стоїть на одному місці, хитаючи головою і махаючи хвостом, щоб відігнати докучливих мух, відв'язав від колу мотузку і хотів розв'язати аркан на шиї коня: але вузол так міцно затягнув. Не довго думаючи, Дєєв звернув мотузку кільцем і, щоб зручніше було керувати поводами, вдягнув на себе, потім сів на коня і спокійнісінько поїхав смугами до села. На одній смузі в цей самий час несподівано піднялася з-за снопів якась жниця, закутана зипуном: кінь злякався, шарахнувся вбік, і Дєєв, як сніп, злетів на землю, плутаючись у мотузці. Баба ахнула, закричала не своїм голосом. Кінь злякався ще більше і поніс стрибати, а Дєєв, як чурбак, тягся за нею по стиснутих, колючих полях. На шалений крик жінки стрепенувся весь народ, що був на полях; багато хто погнався за конем, кричачи на все горло: «лови – лови, тримай – тримай!» Кінь, як скажений, носився по полю, залишаючи за собою кривавий слід... Нарешті, вибившись із сил, він зупинився, як укопаний, на одному місці, хитаючись на всі боки. Коли взяли її під вуздечки і глянули на нещасного Дєєва, то всі здригнулися від жаху: він весь був понівечений і не був схожий на людину, а на якусь закривавлену і брудну масу: кільця мотузки врізалися в тіло до самих кісток ... Він ще дихав, але не рухався. Його поклали на каптан і віднесли додому, де через кілька хвилин він і помер, у кольорі сил – йому було лише 30 років. Усі шкодували так жахливо загиблого молодика, а рідні його плакали невтішно. Але найбільше вбита була горем рідна тітка Дєєва, літня дівчина. Сусіди знали, що покійний не любив цю тітку, часто ображав її лайливими словами, і чимало дивувалися, чому вона більше вбивається. Нещасна смерть Дєєва породила багато толку серед місцевих жителів: одні звинувачували жінку, яка, піднявшись, налякала коня; інші казали: «небіжчик сам винен – навіщо було одягати на себе мотузку! Сам своїми руками заплутав себе! І всі взагалі приписували смерть Дєєва нещасному випадку. Але була одна людина, яка приписувала це нещастя не сліпій нагоді, а бачила в ньому явне покарання Боже за хули та лайки на православну Церкву і за погрози, безрозсудно вимовлені незадовго перед смертю. Так дивилася на подію саме та рідна тітка Дєєва, літня дівчина, яка плакала про нього найбільше. – Ось що повідомила вона: «Коли з'явилися у селі Фролові (нині село) у розкольників австрійські попи – Горох та Дриман, то багато православних відпало від св. Церкви і приклали до розколу; серед інших відпав і покійний племінник наш, Мартін. Він став і нас туди тягти. Брат мій, невістка (тобто батько і мати Дєєва) і дружина його погодилися і були у Фролові «перемазані». Але ми з сестрою (інша тітка Дєєва – дівчина) не хотіли залишити св. Церкви, як племінник не намагався вмовляти нас перейти у розкол. Бувало, говоритиме: «Погляньте: весь добрий народ до нас переходить, а ви що за вискочки такі!» - Яка нам справа до інших, - відповіла я, - нехай собі переходять у вашу віру; а ми як були церковні (православні), так і залишимося. Навіщо нам, на старості років, міняти нашу святу віру? Нам і в Церкві добре! – «Хіба ваша віра свята? – продовжував він. - Адже вашу віру-то Никон патріарх всю як зіпсував, жодної краплі святості в ній не залишив, все заразив єресями! Адже Нікон справжній хрест (двоперстя) похулив і прокляттям і наказав солитися дрібкою (троєперсно), значить – антихристовою печаткою! Ось ви всі тепер цією печаткою запечаталися! Ви думаєте, куди ваші душі по смерті підуть? Прямо до сатани, на саме дно пекло, у прірву безодню!» – Куди Господь визначить, туди й підемо, – відповіла я, – нехай буде Його свята воля! А ми не розлучимося зі св. Церквою; у ній народилися, у ній і померти бажаємо! Якось, коли вже дуже чіплявся до мене Мартін, вимагаючи, щоб ми йшли до їхнього попа, я сказала йому: до якого ти попу посилаєш нас? До Івашки Дримана? Та він два роки тому пастухом був, сільських свиней пас! Племінник розгнівався на мене і так став хулити і ганити св. Церква та наших пастирів, що навіть страшно було слухати. Тільки, бувало, коли він піде на бік у заробітки, ми з сестрою і жили спокійно, не чуючи хули і лайки на Церкву. А як повернеться, так і береться знову за своє. Не раз погрожував нам і хліба-то не дати, і з дому-то вигнати - по світу жартувати. Ми всі переносили, сподіваючись на Бога. Ось і цього разу, як лихо трапиться, прийшов Мартін до сіножаті і давай нападати на нас із сестрою. А дня за два до нещастя чомусь особливо прив'язався до мене і почав вимагати, щоб я неодмінно переходила в стару віру. «Адже ти тільки одна не погоджуєшся! – казав він. Тітка (інша сестра – дівиця) давно б перейшла. Це ти її утримуєш! – Ні я, ні сестра не перейдемо у вашу віру, – сказала я, – не відступимо від св. Церкви! Якщо тобі подобається твоя віра, ти залишайся в ній; а ми залишимося православними. Тут покійний племінник так розлютився на мене, що почав лаяти найнесхожішими словами. Потім і каже: «Пам'ятай же ти, окаянна єретиця! Коли ти здохнеш, то ховати тебе не буду, а, як собаку, прив'яжу до хвоста мого сірого коня, виволоку геть із села, хльосну батогом з усієї сили – нехай сірий розміче твої старі кістки чистим полем! Неодмінно так зроблю! Я заплакала і сказала племінникові: даремно ти, Мартінушка, на мене лаєшся і кажеш такі слова! Не прогніви, друже мій, Бога! Що ти загрожуєш мені – розмикати чистим полем мої старі кістки? Над мертвою будь що можна зробити, аби душа не загинула... От я чого боюся! А я чула від старих людей і такі слова: не рій людям ями: сам потрапиш! Не наклич і ти, Мартінушко, на свою голову біди... І ось, що ж сталося, через якісь два-три дні після цього? Чи не явно Господь покарав хулітеля святої Своєї Церкви? Племінник погрожував прив'язати мене мертвого до хвоста свого коня в наругу святої Церкви, в якій я бажаю покінчити життя моє, а сам живого себе прив'язав до того ж коня і загинув такою жахливою смертю!..» Нехай послужить розказана тут жахлива подія повчальним уроком для тих нерозумних ревнителів уявної старовини, які нерідко свою ревнощі доводять до непробачливої зухвалості, «зневажливо в них не розуміють» (2Пет. 2,12), і всіма заходами намагаються розбестити душу. (З «Братськ, слова», 1886, № 16.) 2. Високопр. Філарет, мітр. Київський, під час перебування архієпископом Казанським, під час однієї з поїздок за оглядом єпархії, перед поверненням до Казані, зупинився в Услоні - селі, що знаходиться якраз проти самої Казані, на іншій (правій за течією Волги) стороні. Зупинка тривала дуже значний час, тому що з нагоди сильного вітру ніяк не можна було переїжджати через Волгу. Під час цієї зупинки, коли зібралося безліч народу з православних заради прийняття благословення від владики, опинилися тут і багато розкольників, які з'явилися власне з цікавості. – Владика побажав скористатися цією нагодою для особистої бесіди з ними. Вони стояли у своєму натовпі віддалік, але владика, викладаючи кожному з православних благословення, поступово наближався до розкольників і, нарешті, голосно звернувся до них зі словами: «А що ж ви, люди, стоїте зряче, відступивши від своїх односельців?! Адже всі вони росіяни, а не татари і череміси, – як і ви самі, – що видно по всьому...» Відповіді не було ніякої – а тільки говірка між собою у всьому натовпі... Владика, зробивши кілька кроків, ще заговорив з ними: «Що ж ви, справді сказати, як би дикаєтеся і своїх-то... Але, можливо, дичину. бачите, я сам підходжу до вас і не дичуся по-вашому...» - «Та що нам до тебе, - була відповідь, - і ми тобі на що потрібні ... Іди куди їдеш ..., а ми так самі собі ...» - «Та навіщо ж ви такі не ласкаві, що й слова-то перемовити не хочете - хіба вам. нам з тобою, так і заводити промови ніщо...» Скільки владика не говорив з ними словами християнської любові, розкольники залишалися нешанобливими і зухвалими до архіпастиря. Нарешті, один з тих, що стояли особливо грубим і зухвалим тоном, промовив прямо владиці: «Ось що... батько, відвалюй-но ти на той бік, а ми ще подивимося, якось по добру - по здоровому переправишся... А пробудеш ще довше тут, то ми, мабуть, і пором не дамо; – бач, яка непогода розігрується!..» Священик села Услона, що знаходився біля владики, сказав йому напівголосно, що краще відійти, бо він знає з досвіду, до чого може простягатися зухвалість деяких відомих йому особисто коноводів у середовищі місцевих розкольників, з яких один і сказав би, як сказані, як і сказані на сказані, як і сказані сказані. помітно вимовляючи з глибоким зітханням якісь молитовні слова і висловивши своє співчуття про нелюдимість предстоявших, – помолившись на церкву, що стоїть на очах, на схилі гори, вирушив до перевезення. Вітер помітно вщухав, і переїзд через Волгу був спокійний. Але що ж, який був результат цієї сумної до глибини душі сцени, що представила таку крайню очерствелість сердець у натовпі оманливих, про яку справедливо сказати словами пророка Ісаї: «осліпив їхні очі і скам'янив... серця їх..» (Ін.12,40) Результат був наступний. Владика з перевезення відправився до свого заміського будинку. Стало вечоріти; він вийшов на балкон і, бачачи, що вітер знову став дути, а із західного боку з-за Волги насувалася вже чорна хмара, сказав келійному, о. Назарію: «Ось бачиш, як Господь милостивий до нас; вітер, як видно, тепер сильно розіграється, та й хмара йде страшна, грозова, і саме насувається вона на Услон; мужики вгадали, коли нас лякали, що ми й не переправимося через Волгу; а ось тепер когось захопить на поромі, то спаси Бог від нещастя; особливо в таку пору, коли майже зовсім темніє». Постоявши небагато, владика пішов ночувати на свою половину. Вітер, тим часом, відразу перетворився на чисту бурю.., почулися негайно і гуркіт грому, і блискавка так і блищить щохвилини... «Щоб не турбуватися від її блиску, я почав спускати на вікні в моїй кімнаті фіранку, – говорив о. Назарій, - і тут я побачив, що Услон весь майже в заграві... так я й ахнув... Вбіг до мене цієї ж хвилини і послушник, що їздив з нами по єпархії, і ледве не кричить... - Батюшка, батюшка, дивіться, що з Услоном стало?.. Почув що? Тієї ж хвилини вийшов він до балкона, і тільки-но побачив страшну заграву, тут же впав на коліна й молився про себе... Я почув тільки слова: «Господи, та не люттю викрий нас, нижче гнівом Твоїм покарай нас... О Господи! Не постави їм у гріх... але пощади й помилуй...» Привставши ж, знову зробив земний уклін прямо на місто з молитовними словами: «Заступниці старанна, всіх нас заступи! Святителі Христові, моліть Бога за нас!..» Потім безмовно пішла на свою половину... Ця пожежа на другий же день стала відома, хоча сама нагода відвідання владикою Услона не була ще відома... Але незабаром це стало предметом спільних розмов, коли виявилося, що погоріли майже виключно розкольницькі будинки і сам удар був прямо на будинок того зухвалого, який сказав владиці останні загрозливі слова... Коли про цю пожежу стало відомо казанським розкольникам, саме купцям, до яких самі погорільці, як до своїх радільців-благотелів Мимоволі, повинні були передати про те, що було у них з владикою незадовго перед пожежею, тоді й усі зрозуміли, що має... і з того часу, скільки було відомо, стали ставитися не так презорливо до владики, а інші, не надто закоренілі або частково, таємно тільки що трималися розколу, почали з можливості приєднувалися чи до єдиновірства, чи навіть до православної Церкви». (Життєоп. Філарета, митрополита Київського. Упоряд. архім. Сергій. Т. II. Стор. 140-144.) 3. Пророчий сон немовляти. «Воля ваша, а ця побожність, якою хваляться нині люди, більше нічого, як забобон. Смішні для мене ці люди, смішні і предмети, до яких вони мають таке безумовне благоговіння». Так говорив молодий, статний, гарний офіцер, пестячи на руках своїх п'ятирічної дитини, миловидну Лідочку. Мова його звернена була до дівчини, вихованої під керівництвом добрих та благочестивих батьків. Не цураючись світла, не прирікаючи себе заздалегідь на вічну самотність у монастирській келії, ця дівчина далека була від тих думок, якими хизувалися в перше двадцятиріччя цього століття тодішні розумники. Чудовий був цей час! Не зрозумівши як слід піднесених правил християнської релігії, звернувши до посміху прадідівські звичаї доброї старовини, молодь намагалася друг перед одним відрізнятися вільністю думок щодо найсвященніших предметів. Даремно стали б ви шукати в цих відступницьких міркуваннях якоїсь ґрунтовності: тодішні розумники, відживши свій вік у скалікованій Франції, перетягнулися до нас до Росії з Вольтером, Дідро та д'Аламбертом; а відомо, наскільки ґрунтовними були ці оракули XVIII століття. Отруйні сарказми, вбивча іронія, пекучі епіграми, вічна, непримиренна ворожнеча до всього, що вище за їхнє розуміння, глузування і наругу, часто майданна, але завжди різка – ось жахлива зброя, якою вони розгромили царства, скинули престоли, прагнули зруйнувати ресторів, які прагнули зруйнувати резолюції. Спасителя, не здолають і ворота пекло. Ніхто не змагався з ними, бо це було марно: загальний потік думок на їхню користь відбивав у бік праведний голос небагатьох поборників істини; стоячи на іншому березі, вони дражнили мовою захисників святині і, як титани, кидали каміння злослів'я в довготерпеливе небо. Начитавшись безглуздої нісенітниці філософів XVIII століття, П-в (прізвище того офіцера) з запалом повставав проти всього у справі релігії, що було незгодно з його способом думок. До речі й недоречно він проповідував всюди свої безбожні правила. Улюбленим предметом вульгарних його дотепів і глузувань був його покровитель, св. Микола Угодник. Називаючи його «російським мужицьким богом», П-в гострив свою мову щодо незліченних його чудес і благодіянь – і це було особливо тоді, коли він сходився з А. В-ною М-ою, дівчиною, як я сказав, сповненою страху Божого і глибокої поваги до переказів Церкви православної. Бог знає, яка в нього була мета і що хотілося зробити йому цим, але тільки всі зусилля його похитнути благочестиві вірування своєї знайомки залишалися марними. Якось, граючи хвилястими кучерями малютки Лідочки, що безтурботно бавилася ад'ютантськими аксельбантами свого фаворита, П-в побачив у неї на шиї кипарисний хрест, що висів на шовковому шнурку. – Що це таке? - Запитав він А. В-ну. - Хіба ви не бачите, хресте! — Що це ви надумали нав'язати на шию дитині шматок дерева? - Мсьє П-ів! - Раптом сказала Лідочка, спрямувавши на нього блискучі оченята. - Чи вам сказати, що я сьогодні бачила уві сні? - Привиділося мені, - заговорила малютка, почервонівши, як маків колір, - що ніби я сиджу у вас на колінах ось так, як тепер. Ви мене цілуєте і обіймаєте, а тим часом показуєте неприємне вашими пальцями. Раптом дивлюся, підходить якийсь дідок у золотій шапці і так сердито став дивитися на вас, що мені стало страшно. Я притулилася до вас. Дідок швидко підійшов і, вирвавши мене з ваших рук, сказав, погрозивши вам пальцем: «Недовго тобі бути тут!» Ви зблідли, як хустка; а мені стало так шкода вас, так шкода... І малютка, опустивши очі, почала знову грати аксельбантами свого улюбленця. П-ов помітно сконфузився, він намагався набрати вигляду безтурботного, хоч і обличчя, і всі рухи зраджували йому в цьому. Посидівши ще трохи, він поклонився і поїхав. Минає день, два; минає, нарешті, тиждень; немає П-ова. Що б це означало? - Запитували один одного М-ови, які вже звикли до його щоденних візитів. Днів через вісім є П-ів, засмучений, блідий, ніби після тяжкої хвороби. Посипалися закиди, розпитування; П-ов на все це відповідав похмурим мовчанням. Помітно було, що якась болісна дума обтяжувала його душу. Зраділа Лідочка хотіла, за звичаєм, скочити навколішки до свого фаворита, але П-ов з вимушеною усмішкою відхилив її від себе і почав розповідати так: - Чи пам'ятаєте ви той день, О. В-на, коли я, розмовляючи з вами, раптом був зупинений наївною розповіддю моєї улюблениці? Не знаю чому, але мені стало так сумно, що я ледве міг приховати від вас мою внутрішню боротьбу. Повернувшись на квартиру, я закурив люльку і, чекаючи доброго Морфея, взяв якусь книгу, щоб заснути швидше. Трубка згасла, книга випала з моїх рук, і я задрімав якоюсь важкою дрімою. Згадавши, однак, що свічка не загашена, я підвівся з ліжка, погасив свічку і, загорнувшись у ковдру, відвернувся до стіни. Через дві-три хвилини я ненароком розплющив очі – що це? У мене в кімнаті світло. Обертаюся – бачу: на підлозі стоїть запалена свічка, а біля неї труна. Ви знаєте, я не боягузливого десятка, а тут я так злякався, що чув, як на голові моєї піднімалося волосся. Втім, намагаючись приписати все це безладній грі засмученої уяви, я відвернувся і знову заплющив очі. Але нетерпіння мучило мене; холод жаху леденив усі мої члени. "Дай, - подумав я, - погляну ще раз!" Глянув, на підлозі свічка, а біля неї труна. Збожеволівши від жаху, я схопив зі столу дзвіночок і задзвонив щосили. Мій хлопець кинувся до мене прожогом. Я хочу показати йому предмети, що представилися, але їх вже немає. Пробурмотівши щось здивоване моїм збентеженням людині, я відпустив його - і знову переді мною ту ж труну. Робити нічого, я наказав моєму слузі ночувати разом зі мною - і цілі три ночі все бачилася труна і біля неї свічка. Не думаю, щоб це було марення уяви; я все це бачив не один раз, і до того ж так ясно, як бачу тепер усіх вас». П-ів замовк. Ніхто не смів починати розмови після такої таємничої розповіді; одна лише Лідочка пестилася і ввивалася біля свого фаворита. Він нахилився, поцілував її в голову і, сказавши: «Пробач, Лідочка!» - Вийшов з давно знайомого йому будинку. На другий же день отримано було наказ вирушити негайно до діючої армії. Це було 1828 року. Через місяць прочитали в газетах: «Поручник такого полку П-ів убитий осколком ядра». («Домашня бесіда», 1862 р.) 4. Чудеса від св. ікон як свідчення істинності іконопочитання Найважливіший, що має неперевершену силу доказ на захист св. ікон – це чудеса, які чинить Сам Бог через св. ікон. Якби ікони були богопротивні ідоли, як кажуть іконоборці, то Господь не став би чинити через них знамення та чудеса, навпаки, Він чудесами багаторазово і різноманітно показав, що шанування св. ікон Йому приємно. 1. Нерідко святі Божі були тим, хто живе на землі в тому вигляді, в якому вони зображувалися на св. ікон. З цього ясно видно, що їх шанування через св. ікони не тільки їм, але й Самому Богу, хоча б зображення ликів і розрізняли між собою, як це бачимо за багатьма різними чудотворними іконами Богоматері. Так, св. Амвросій Медіоланський сам свідчить у своєму листі (55), що перед відкриттям мощів мучеників Гервасія та Протасія, у 396 році, явився йому св. ап. Павло у вигляді, як зображався на св. ікон. У V столітті освічений синайський інок, колишній префект (градоначальник) константинопольський, описав наступне диво св. мч. Платона, пам'ять якого відзначається 18 листопада. На синайських подвижників напали сарацини та з іншими ченцями повели в полон сина одного ченця, родом із Галатії. «Старець, сховавшись у цей час у таємну печеру, спливав сльозами, не виносячи втрати боголюбного сина, і благав Христа схилитися на милість за клопотанням вітчизняного мученика Платона. У той же час і син, пов'язаний у полоні, просив Бога за молитвою того ж св. мученика умилостивитися над ним і здійснити диво. Молитви того й іншого - і батька в печері гори, і сина в полоні - були почуті, і ось, Платон (мученик), ставши раптово сидячим на коні і ведучим іншого коня, є пильному хлопцеві, який пізнає його тому, що часто бачив зображення святого на іконах, негайно наказує йому, в нею наказує йому, І коли, подібно до павутини, дозволилися на отроку узи, він, звільнившись за молитвою і вставши за помахом Божим, їде на коні сміливо і, радіючи, слідує за путівником св. мучеником. Незабаром обидва – і св. Платон і юний монах, як би окрилені, досягають оселі, в якій молиться і плаче старець, і переможний мученик, який врятував скорботного серцем батька улюбленого сина, стає невидимим». (Твор. прп. Нілу, російськ. пров. Ч. III. Стор. 436. Діян. Всев. соб. VII, 257.) Це місце прочитане з творів прп. Ніла на VII Вселенському соборі. Сама чудова подія відбулася в IV або на початку V століття. 2. Наприкінці V століття християнська дівчина Марія, яка протягом 17 років проводила гріховне життя в єгипетському місті Олександрії, прибула до Єрусалиму на свято Воздвиження хреста Господнього; у саме свято, бажаючи увійти до храму серед натовпу народу, вона довго відривається була невидимою силою, яка не допускала її до храму. Побачивши в притворі храму ікону Богоматері і звернувшись до Неї, вона стала зі сльозами благати Пресвяту Владичицю допустити її до поклоніння хресту Господа Ісуса. Молитва її була почута – і вона безперешкодно увійшла до храму та поцілувала життєдайне дерево хреста Господнього. Повернувшись у притвор, вона знову почала молитися перед іконою Богоматері і почула від неї голос: «За Йорданом знайдеш собі спокій». Переправившись за Йордан, вона 47 років провела в пустелі серед тяжких подвигів покаяння і удостоїлася від Бога дару знамення та чудес. Після прочитання про вищезгадане диво від ікони Богоматері на VII Вселенському соборі, Іван, пресвітер і представник східних архієреїв, сказав: «Цю ікону ми бачили у святому місті Христа Бога нашого і часто лобизували її». (Діян. Все. собор. VII. 312.) 3. З житія прп. Феодора Сікеота читано на VII Вселенському соборі таке: «Коли йому було 12 років, на його батьківщині з'явилася смертоносна виразка, так що і він занедужав і був близьким до смерті. Його відправили до молитовного будинку св. Іоанна Хрестителя, що знаходився неподалік села, і поклали при вході до вівтаря, вгорі якого над місцем, де містився хрест, стояла ікона Спасителя нашого Ісуса Христа. Коли він страждав від хвороби, раптом з ікони стали падати на нього краплі роси, і він відразу, за Божою благодаттю, отримав полегшення від недуги, став здоровим і вирушив у свій дім». Це було в другій половині VI століття після Різдва Христового. (Дії. Всесвіт, собор. VII. 316.) 4. У Єгипті, у місті Теннесі, був мирянин Феодор, що належав до однієї єретичної секти. Він у юності зазнав страшної хвороби – подагри; великі були муки його; пальці рук його були схожі на каміння, а гомілки ніг на брили землі. Не отримавши допомоги від лікарів, він молився мученикам Кіру та Іоанну, мощі яких знаходилися в Абукірі (авва-Кірі), за 18 верст від Олександрії. Мученики спершу звернули його чудесами до православної віри. «Нарешті, вони з'явилися йому уві сні і наказали йти за ними. Прийшовши, каже він, до одного складового верх досконалості храму, на вигляд страшному і величному, а по висоті досягає до самих небес, і увійшовши всередину його, ми побачили найбільшу і дивовижну ікону, на якій в середині був зображений фарбами Христос, а Матір Христова, Владичиця наша Богородицю праву ж Іоанн Хреститель і Предтеча Того ж Спасителя, тут же були зображені й деякі з преславного лику апостолів і пророків та із сонму мучеників: у тому числі знаходилися й ці мученики – Кір та Іоанн. Вони молилися Богу, схиливши коліна і схиливши голови на поміст, клопотали про зцілення юнака. Але Ісус Христос не відповів їм, вони знову стали молитися і знову не отримали відповіді, нарешті в три рази вони молилися довго і, лежачи ниць, вигукували тільки: «Господи, повели!» Господь Ісус Христос, як воістину милостивий, зробив помах і від ікони промовляв: «Дайте йому!» Тоді мученики повстали від землі, спершу принесли подяку Христу Богу нашому за те, що Він почув їхню молитву, а потім з радістю та захопленням кажуть: «Ось, заради нас Господь дарував тобі благодать. Отже, йди в Олександрію, спонукай там постячись у великому тетрапілі, потім візьми трохи в пляшечку олії з лампади, що горить перед образом Спасителя, і знову, не ївши їжі, прийди сюди, помаж їм ноги, і отримаєш зцілення». Після цього бачення уві сні він пішов до Олександрії, взяв оливи з лампади, повернувся до храму св. мучеників, тут помазав їм руки та ноги – і хвороба зникла, і він удостоївся зцілення та обіцяних йому обдарувань і, за все це завдяки старанності, служить мученикам. Після одужання він був зроблений іподіаконом. Це диво описане серед інших 70 чудес мучеників Софронієм, який був у Єгипті на початку VII століття з Іоанном Мосхом, прийняв тут чернецтво і після зроблений патріархом Єрусалимським. Опис дива, що було з Феодором, було читано на VII Вселенськ. соборі, і Хома, шановний інок і пресвітер і представник єпископів Сходу, сказав: «Ця ікона, шановані отці, і донині стоїть в Олександрії в тетрапілі і зцілює всякі хвороби» (Діян. Вселен. собору. VII, 285-286). Зцілення Феодора відбулося наприкінці VI або на початку VII століття, а Вселенський собор був у 787 р., отже, цій іконі Спасителя було понад 180 років. 5. У житії св. великомученика Георгія передається наступне оповідання про чудове покарання за образу св. ікони: «Коли сарацини опанували сирійське місто Рамелія, кілька цих варварів з цікавості увійшли до церкви святого великомученика Георгія. Один з них, бачачи священика, на колінах св. Георгія, з глузуванням сказав товаришам: «Ось безумець, що поклоняється дошці!» і, вийнявши з сагайдака стрілу, пустив в ікону, але стріла, всупереч даному їй напрямку, кинулася вгору і, стрімко звідти скинувшись, пронизала руку варвара. Відчувши нестерпний біль, він швидко пішов додому; хвороба щохвилини посилювалася, і невдовзі вся рука розпухла. На щастя, у його послугах жила християнка. Дізнавшись, що трапилося в церкві, вона сказала йому: «Я людина проста, про святість і чудеса віри говорити не вмію, але знаю, що вчинок твій заслуговує на смерть; якщо хочеш бути здоровим, то поклич священика і запитай у нього, що робити має». Як не був сарацин запеклий проти християн, але, бачачи небезпеку, з радістю погодився на пропозицію служниці – і запросив священика. «Яку силу має образ, якому ти, коли був наш у церкві, так старанно поклонявся?» - Запитав у нього сарацин. – «Усю силу має тільки Бог, – відповів священик, – Йому я поклонявся; а святого великомученика Георгія, тут зображеного, благав про те, хай буде про мене клопотаємо до Бога». - «Отже, Георгій не Бог ваш; хто ж він? – знову спитав варвар. – «Він коханий слуга Божий, – сказав священик, – був чоловік, нам підлесливий, але, за славу імені Ісуса Христа зазнавши муки та смерті, отримав від Нього благодать чудодіяти; люблячи угодника Божого, ми шануємо його ікону і, дивлячись як би на нього самого, поклоняємося, обіймаємо і лобизуємо св. його зображення. Зухвалість твоя настільки очевидно покарана, свідчить, що християни з розчуленням припадають не до простого дерева». - Що ж мені порадиш робити? - запитав варвар, що похитнувся в невірі. - Подивися на мою руку; я мучусь і, без сумніву, помру». – «Якщо хочеш бути живим, – відповів священик, – то вели принести в дім твій образ святого Георгія, постав над твоїм ложем і запали лампаду оливи, нехай вона горить усю ніч; а завтра помаж оливи руку твою і віруй, що зцілиш». Негайно св. ікона була принесена. Сарацин зробив так, як говорив священик, і побачив, що пухлина спала і рана закрилася. У здивуванні та захопленні він хотів вислухати повість про св. великомученику, і доки священик читав його життя і страждання, сарацин, обіймаючи ікону, крізь сльози говорив: «О, святий Георгію, ти був юний, але премудрий – а я старий, але божевільний; ти молодий, але Богу люб'язний – а я довголітній, але гидкий перед Богом: моли за мене Господа Бога, нехай учинить мене рабом Своїм!» Потім припав до ніг священнослужителя і благав дарувати йому св. хрещення. Того ж вечора варвар став християнином, а другого дня, безбоязно проповідуючи ім'я Христове, від рук колишніх своїх одновірців помер смертю мученика». (Упоряд. за «Учив, благоч.». Т. I. Стор. 329.) 6. Св. Афанасій, архієпископ Олександрійський, оповідає, що у місті Віріті, де багато було євреїв, у бідній хатині жив один християнин; у його передньому кутку висіла ікона Спасителя. Через деякий час цей християнин купив собі новий будинок і залишив хатину, забувши в ній, на розсуд Божий, ікону Спасителя. У цій хатині оселився єврей; він ікон не помітив. Якось приходить до нього в гості один друг його, єврей же. Цей, сидячи за столом, помітив ікону і спитав господаря, як він, будучи єврей, тримає у своєму домі християнську ікону. Хоча господар і запевняв, що він не помічав досі ікони, але гість цим не заспокоївся і пішов до свого архієрея та старців і оголосив їм про це. Вранці всі євреї міста зібралися в хатину, де була ікона Спасителя, зняли її зі стіни, почали лаятися над нею, а потім, подібно до батьків своїх, прицвяжили її до дерева, і один із євреїв ударив списом у ребро образу Господнього; але, диво! Відразу з ікони потекла кров і вода і наповнила цілу посудину. Великий страх охопив усіх колишніх євреїв. Вони склали пораду і на ньому поклали, що якщо від цієї крові побачать якесь диво, то всі увірують у Розіп'ятого. Спочатку принесений був кульгавий від народження; йому помазали ноги кров'ю - і він відразу став здоровим. Чутка про це диво рознеслася по всьому місту; приводили сліпих, біснуватих, розслаблених і прокажених - і всі отримали лікування. Усі євреї того міста повірили в Христа, розповіли про це тамтешньому єпископу, і прийняли від нього хрещення з усіма своїми родинами, і збудували в цьому місті церкву в ім'я Господа нашого Ісуса Христа. Кожен християнин повинен поклонятися святим іконам з вірою та любов'ю, шанувати їх чесно та з благоговінням. (З твор. св. Афанасія Олександрійського.) 7. Один христолюбець доручив блаженному Аліпію, іконописцеві києво-печерському, написати ікону, яка мала бути готова до храмового свята Успіння Богоматері. Аліпій розболівся, а ікона ще не написана; боголюбець почав докучати йому, а преподобний Аліпій сказав: «Сину мій, не приходь до мене, але поклади смуток свій на Господа, і Він зробить, як Йому завгодно: ікона твоя на це свято буде на своєму місці». Повіривши слову блаженного, той чоловік з радістю пішов до свого дому. Напередодні свята Успіння прийшов він знову, щоб узяти ікону. Бачачи ж, що вона не написана, а блаженний дуже хворий, він став докучати йому, кажучи: «Що ти не дав мені знати про свою немочу? Я дав би іншому писати ікону, щоб свято було світле і чесне, – а тепер, утримавши ікону, ти осоромив мене». Блаженний лагідно відповів йому: «Сину мій, хіба я по лінощі зробив це? Та невже Богові не можна словом написати ікону Своєї Матері? Я, як відкрив мені Господь, відходжу з цього світу, а Бог втішить тебе». Але зі смутком відійшов від нього христолюбець. Після виходу його з'явився світлий хлопець і, взявши фарби, почав писати ікону. Аліпій подумав, що власник розгнівався на нього і надіслав іншого писаря; спочатку прийшов був як людина, але швидкість справи показала в ньому безтілесного. То він викладав золоту ікону, то розтирав фарби і ними писав. О третій годині скінчив він ікону і сказав: «Отче, чи не треба ще щось зробити? Чи не помилився я? Преподобний сказав: Ти добре зробив: Бог допоміг тобі майстерно написати цю ікону; Він Сам через тебе зробив її. Настав вечір, і юнак став невидимий разом із іконою. Власник ікони ж всю ніч провів без сну від смутку, що немає ікони на свято; називав себе грішним і недостойним такої благодаті. Він підвівся і пішов до церкви, щоб там оплакати свої гріхи. І, відчинивши двері церкви, раптом побачив ікону, що сяє на своєму місці, і впав від страху, думаючи, що це якесь видіння з'явилося йому. Але, оговтавшись від переляку, він зрозумів, що це була справді та ікона, яку він замовив, написав прп. Аліпію. У великому жаху й тривозі згадав він слова преподобного і пішов розбудити своїх домашніх. Вони з радістю пішли до церкви зі свічками та кадилами і, бачачи ікону, що сяє світліше сонця, впали ниць на землю, і вклонилися іконі, і у веселості душевному цілували її. Христолюбець же той прийшов до ігумена і розповів про чудо, що сталося з іконою. І всі разом пішли до преподобного Аліпія і побачили, що він уже відходить від цього світла. І спитав його ігумен: «Отче, як і ким написана була ікона?» Він розповів їм усе, що було, і додав: Ангел написав її. І ось він стоїть біля мене і хоче мене взяти». І сказавши це, віддав дух. Тіло його приготували до поховання, винесли до церкви, створили над ним звичайний спів і поклали в печері з преподобними отцями про Христа, Господа нашого. (Києво-печ. пат.) 8. Про Почаївську ікону Божої Матері відомо таке. У 1559 році Грецький митрополит Неофіт, який подорожував в Росії, на подяку за надану йому гостинність в будинку Ганни Гойської, благословив її іконою Пресвятої Богородиці. Богові було завгодно прославити цю ікону. Променисте світло від неї привернуло увагу багатьох; помалу почали притікати до неї з молитвою, і багатьом недужим подавалося зцілення, нарешті, коли брат Гойської, сліпий від народження, отримав зір, - сестра його, за згодою з місцевою владою, перевела цю чудотворну ікону в Почаївський монастир. На поклоніння до цієї ікони приходили як росіяни, а й католики, і лютерани, і євреї, отримували зцілення від неї і зверталися до християнської віри. (Матер, для статист. Рос. Імпер. – Волинська губернія.) 9. Під час заняття у 1812 році Москви французами, за планом Наполеона, весь Кремль мав злетіти на повітря. Від п'яти страшних вибухів тремтіли стіни будівель, тріскали шибки, падали двері; залізо, каміння, колоди Микільської вежі, арсеналу та стіни кремлівської, як пір'я, летіли в повітря. Але на стіні тієї ж Микільської вежі образ святителя Миколая залишився неушкодженим – навіть не обірвався мотузок, на якому висів ліхтар зі свічкою. Крихке скло кіота погнулося, АЛЕ не розбилося. (Снєгірьов. «Пам'ят. московськ. давнини», 1, 100–102. 2, 339–340; Сн. Іст. російськ. церков. Ф. Гумілевського, період 5, стор 200.) 10. Наводимо наступну дуже цікаву розповідь, яку ми запозичуємо з книги «Нез'ясовне чи незрозуміле» В. Желіховській. «У моєму двірні була одна молоденька, жвава дівчина Ольга. Я вважала її дуже доброю і чесною дівчиною, ніяк не припускаючи, щоб вона була винуваткою в пропажах дрібних речей, що часто повторювалися в мене. Нарешті, пропало щось досить цінне, на що не можна було не звернути уваги, і виявилося, з усіх доказів, що річ вкрадена Ольгою. Я покликала її і довго вмовляла, спочатку віч-на-віч, зізнатися мені, повинитися... Бачачи, що ніякі прохання та мовлення на неї не діють, я закликала тих, хто її звинувачував. Їх було три: гувернантка, ключниця та інша покоївка, Маша. Увійшла разом із ними й сестра. Усі доводили з упевненістю, що річ взята та схована Ольгою. Вона божилася і клялася, що ні... Відбулося це яскравим, тихим весняним ранком, у моєму кутовому просторому кабінеті, на другому поверсі будинку, збудованого 50 років тому чи не з щоглового лісу. Вікно в сад було відчинене, в нього лилися потоки світла та веселе щебетання птахів. Біля вікна, у кутку, високо висів образ св. Миколи Весняного, в окладі, але без кіота. В запалі своїх запевнень дівчина раптом глянула на образ і, як несамовита, почала хреститися і присягатися. - Та якщо я це взяла, - шалено кричала вона, - та покарай мене св. Микола Чудотворець!.. Та не зійти мені з цього місця! Та побий мене Нікола Угодник! Лопни очі мої! Здохни я зараз, як... У кутку, в самій іконі чи під нею, пролунав удар, подібний до пострілу. Рука Ольги, піднята для хресного знамення, впала. Вона відскочила і, вся позеленівши, косилася зі страхом на образ. Ми всі здригнулися і злякалися. Минула хвилина важкої мовчанки... Всі дивилися на ікону, чогось чекаючи, але нічого не сталося, крім того, що Ольга впала мені в ноги, шепочучи: – Я взяла! Я вкрала!.. Я! Я! Я! – Я це знала! - Сказала я, - твої скрині обшукали ще сьогодні вранці, як і скрині всіх дівчат. Вони самі про це просили... Тільки ти сама не знала, що зникнення вже знайдено у твоїх речах. Не мені кланяйся, а Господу Богу! Молись, щоб Микола Чудотворець не покарав тебе за таку брехню та великий гріх! Ольгу довелося мало не винести на руках: у неї тремтіли ноги так, що вона ледве доплелася до дівочої. Але цим дивним стукотом справа не скінчилася. Увечері Ольга не прийшла до кімнат для звичайних приготувань у моїй спальні. Я спитала, що з нею. – Хвора, – відповіли мені. - Жар сильний. Я подумала, що це внаслідок переляку та хвилювання, але виявилося не те. Можна собі уявити, як глибоко всі були вражені, коли наступного ранку в Ольги замість очей виявилися два суцільні, червоні бульки... Вона, крім того, була без пам'яті. Надіслали до Новоржева за лікарем. Він оголосив, що у хворої на очах пика, хвороба дуже рідкісна і небезпечна тим, що легко переходить на мозок. Протягом шести тижнів нещасна дівчина була між життям і смертю, а протягом кількох місяців жила під страхом засліпнути. Ми всі за неї змучилися!.. Шкода було дурне дівчисько!.. Нарешті, вона одужала. Небезпека минула, але зір її навряд чи зміцнів. Принаймні ще через кілька років я чула, що очі у неї дуже слабкі. Треба думати, що вона все вже своє життя не давала брехливих свідчень або, щонайменше, не кричала при цьому: лусни очі мої!.. 11. Чудове зцілення від ікони Іверської Божої Матері, що знаходиться в Москві, в Іверській каплиці. «Підкоряючись суворій вимогі совісті, – пише випадковий кореспондент у газету «Соврем. Вісті», – хотілося б оприлюднити дуже чудовий випадок, що стався зі мною 23 червня 1880 р. об 11 годині ранку, – випадок, який перетворив мене з заперечника Бога на людину віруючого. Будь-який сумнів, що може виникнути у читача в правдивості всього зі мною того, що сталося, я в змозі знищити свідченням достовірних свідків. (Адреса моя прикладена при листі.) Справа, про яку я вважаю обов'язком повідомити всіх і кожного, полягає в наступному: 5 років тому мене звільнили з військової служби, в яку я потрапив через помилку молодості. Так як ще до вступу на службу я був учителем музики, то і у відставці протягом 3 років я продовжував займатися викладанням, чим і добував собі гроші до життя. Праця моя оплачувалася дуже добре, і я жив не потребуючи. У цей час я, належачи до лютеранського віросповідання, був християнином тільки на папері, але в душі не вірив у що. Живучи вищезгаданим чином 3 роки, я раптом з зовсім незрозумілої мені причини втратив слух, і настільки сильно, що мав припинити мої заняття, а разом з тим втратити всі засоби для існування. Не користуючись, таким чином, ніяким прибутком, я потроху прожив усе і став у повному розумінні жебраком. Останнім часом становище моє стало настільки тяжким, що я в якомусь умиленстві зважився позбутися всіх моїх негараздів самогубством... З таким переконанням я і вийшов з дому в той день, коли поклав зробити над собою задуману справу: я зважився втопитися. Це було 23 липня. Проходячи повз Іверську браму, я побачив натовп народу, що зібрався навколо карети, в якій привезли в каплицю ікону Божої Матері. Усі молилися та прикладалися до образу. Тут трапилося зі мною щось, чого ніколи не траплялося з того часу, як я почав жити свідомо. У мене з'явилося нестримне бажання помолитися разом із народом і прикластися до ікони. І ось, я, доживши до 37 років, уперше щиро перехрестився і впав навколішки перед чином – і що сталося? Сталося безперечне, вражаюче диво: я, не чувши до тієї хвилини майже нічого протягом року і 3 місяців, - я, який вважався лікарями невиліковно глухим, приклавшись до ікони, в той же момент знову отримав здатність слуху, отримав настільки повно, що не тільки різкі звуки, але і тихий гомін став чути. І все це сталося раптом, миттєво, безболісно, ​​без жодного потрясіння в організмі. А тим часом, якусь годину тому всі рідні та знаючі мене люди вважали мене, як і сам я, невиліковно глухим! Позбавлений слуху, я досі був жалюгідною істотою, тепер я знову став повноцінною людиною. Крім того, разом зі слухом для мене повернулася можливість добувати собі кошти для життя працею, до якої я здатний. Одним словом, я повернутий до життя, від якого був готовий самовільно піти, і повернутий таким несподіваним, знаменним та чудовим чином! Я повірив, що душа моя осяялася тим світлом, яке з цього часу буде керівником мого життя. Тут же, перед образом Божої Матері, я дав собі клятву щиро зізнатися перед усіма і кожним у тому, що сталося зі мною. («Чирем, изв.», № 213,1880 р.) 12. Повчальний факт. «Південний Край» повідомляє про наступний випадок, який мав місце на одній із харківських околиць – Лисій горі. Хтось К-ов, людина дуже заможна, з'явився для опису майна по виконавчому листу в квартиру якогось О-ського. Останній не висловлював протесту проти цього. Таким чином, було описано майже все майно боржника, і, незважаючи на це, цінність його далеко не досягала суми боргу, що значився у виконавчому листі. Стягувач зібрався вже піти з квартири боржника, коли побачив ікону, що висіла в одному з кутів кімнати, перед якою, незважаючи на всю убогість квартири О-ського, теплилася лампада. Різа ікони була, мабуть, срібна. Стягувач звернувся до судового пристава з проханням внести до опису цю ікону. На це була відповідь, що за законом ікони не підлягають опису за грошовими стягненнями, за винятком, звичайно, тільки тих прикрас, які на них є. - А ось ми зараз побачимо, наскільки цінна риза цієї ікони, - холоднокровно промовив стягувач і, ставши на стілець, поліз було знімати ікону. Побачивши це, боржник зблід як полотно, кинувся до стягувача і почав благати не торкатися ікони, кажучи, що цією іконою його благословила вмираюча мати. - Яка мені до всього цього справа, - глузливо промовив невблаганний стягувач, - заплатіть мені мої гроші, і я нічого у вас не чіпатиму. З цими словами він простяг руку і вже взявся за ікону, щоб зняти її. Але раптом обличчя його вкрилося смертельною блідістю, і рука неживо опустилася вниз. Якби не оточуючі, то К-ів упав би на підлогу: з ним стався напад. Його одразу мертве відвезли додому, де він прохворів більше тижня. Протягом усього цього часу К-ів майже нічого не їв і безперестанку повторював: «Господи, помилуй! Господи, помилуй! Коли, нарешті, він прийшов до тями, то насамперед його було послати за О-ским. Останній з'явився і був вражений тією зміною, яка сталася на вигляд його кредитора: він був худий і блідий, як мертвий, волосся на голові, замість колишніх чорних, стало майже білим. К-ов заявив О-скому, що він свій обов'язок з нього стягувати ніколи не буде. Разом з цим він упросив свого боржника погодитися приймати від нього щомісячно відому суму грошей на купівлю дерев'яного масла для незгасної лампади перед його іконою. К-ов нікому не сказав, що саме він бачив чи відчув тієї миті, коли хотів зняти ікону. Твердить він лише одне: «Треба завжди бути людиною і мати серце; мало було мене Господь не покарав за це». («Півден. Край», сн. «Ребус», 1898, № 36.) 5. Розповіді про чудесну допомогу Богоматері та святих 1. Чудо зцілення Богоматір'ю відсіченої руки св. Іоанна Дамаскіна Св. Іоанн Дамаскін, який сильно вражав – і письмово, і усно – іконоборну брехню, за свою ревнощі в цій святій справі був обмовлений грецьким імператором Львом Ісаврянином (у VIII ст.) перед еміром Дамаска, де св. Іоанн обіймав важливу посаду. Емір, не розібравши справи і повіривши наклепу, наказав відсікти в нього руку, що ніби писала до Лева зрадницькі листи. Відсічена рука, в страху всім, була вивішена на торжище. Надвечір, коли вщух гнів князя Дамаського, св. Іоанн клопотав перед ним через друзів своїх, щоб дозволено було взяти йому вивішену на ганьбу кисть його усіченої руки. Князь схилився на клопотання своїх придворних, друзів Іоаннових, і кисть руки була повернута мученикові. Коли настала ніч, св. Іоанн зачинився в кімнаті, призначеній для молитви, і, приклавши мертву кисть руки до складу її, впав перед іконою Богоматері, гірко заплакав і всією силою серцевої віри і любові просив у неї зцілення руки своєї, на захист православ'я і на поразку іконоборії, що посилюється. За довгою молитвою св. Іоанн задрімав і в тонкому сні побачив Богоматір, світлими і милостивими очима дивилася на нього. «Ось, твоя рука тепер здорова, – сказала Богоматір Іванові, – не скорботи більше!» Іван прокинувся, обмацує свою руку і ледве вірить своїм почуттям: рука, як і раніше, ціла; ні сліду хвороби, і тільки, наче свідчення події, там, де вона була відсічена, на кшталт нитки, залишився червоний шрам. Зворушений почуттям невимовної вдячності до Богоматері за її милість, на згадку про дивну подію, св. Іоанн викарбував зі срібла кисть руки і приклав її до ікони, чому вона згодом і отримала назву «Троєручиця». Незабаром після того Іван вступив до обителі св. Сави, поблизу Єрусалиму. Суворий старець, якому його віддали у духовне керівництво, заборонив йому складати духовні пісні. І Богоматір невдовзі з'явилася старцеві уві сні і навіяла йому, щоб він аж ніяк не забороняв Іванові писати церковні пісні, і при цьому назвала Івана Своїм джерелом: не загороджуй джерела Мого. (З кн. «Оповідь, про земне життя Пресв. Богородиці». Вид. 5. Стор. 229.) 2. Порятунок від неминучої смерті заступом Богоматері Преподобний Палладій Олександрійський одного разу розповів своїм відвідувачам таку повість. Один відомий йому благочестивий чоловік мав дружину, жінку лагідну та благочестиву, і шестирічну дочку, яку виховував у благочестя та страху Божого. Раз у торговельних справах мав він вирушити до Цар-града. Дружина, проводячи його на корабель, між іншим, запитала: «Кому на руки залишаєш мене та дочку твою?» – «Пані нашій Богородиці», – відповів батько сімейства і, попрощавшись, відплив. Незабаром після того стався замах одного лиходія на життя дружини та доньки. Справа була така: диявол вселив слузі того благочестивого дому підняти руку на голову своєї пані і, вбивши її, викрасти найкращі речі та бігти. Лиходій узяв з кухні ніж і пішов у світлицю; але ледве торкнувся порога, раптом вражений був сліпотою і не міг рушити ні взад, ні вперед. Довго посилювався він, але невидима сила утримувала його. Безумець не пізнав тут руку Промислу, що дбає про весь світ і особливо про людину. Він хотів, будь-що-будь, здійснити думку, навіювану йому дияволом. І ось він починає кликати пані свою, запрошуючи її підійти до нього. Здивувалась пані та вчинку слуги і не пішла на його поклик, а наказала самому підійти. Слуга просив її, щоб наблизилась до нього чи принаймні послала дочку свою; але вона, хоч і не підозрювала жодного зловмисності на життя своє та дочки, проте чомусь вирішила не йти і на його прохання відповіла відмовою. І тоді лиходій не прийшов до тями, але в розпачі від того, що не міг виконати свого лиходійського вчинку, вразив себе ножем... На крик пані негайно зібралися сусіди і, заставши лиходія ще живими, дізналися, що і як сталося. Всі пізнали тоді в цьому випадку несповідні шляхи Промислу, прославили Бога і Заступницю вірних, Богородицю та Марію Приснодіву. (Лавсаїк.) 3. Богоматір як охоронець істинного вчення Церкви У 3 столітті, коли християнство, перебуваючи у боротьбі з язичництвом, мало боротися разом і з різними лжевченнями, св. Григорій чудотворець, єпископ Неокесарійський, бажаючи точніше пізнати таїнство віри, благав Бога про одкровення йому Божественної істини; і в одну ніч, коли він пильнував, розмірковуючи про віру, йому з'явився старець, у величній шаті, що виявляв у собі велику чесноту. Пізнавши в ньому чоловіка божественного, посланого до нього від Бога для розв'язання його здивувань, св. Григорій із захопленням і радістю дивився на нього; але старець дав йому знак звернути погляд на інший бік, і св. Григорій, за вказівкою його, побачив дивне явище в образі прекрасної Дружини, що перевершує всякий людський образ, на який, при незвичайному світлі, що розливається, від подиву і страху, він не міг дивитися. Ті, хто з'явився – Мати Божа і св. євангеліст Іоанн. Мати Божа просила Івана відкрити св. Григорію таємницю благочестя, і св. Іоанн, виклавши йому в коротких і певних словах потрібне повчання, зник від його очей. Святий же Григорій, негайно записавши почуте, згідно з ним став проповідувати в церкві, і Божественне повчання, як велика спадщина, залишив своїм наступникам у рукописі. Життєописувач св. Григорія чудотворця, св. Григорій Ніський, свідчить, що народ, що живе в тій країні, постійно навчався згідно з цим настановою і не був заражений жодною єрессю і оманою. Настанова це те, що постійно сповідує православна Церква і яке лежить в основі всього християнського віровчення. Це вчення про таїнство Св. Трійці. (Див. оповідання про це наприкінці прав, испов. Ц. У. Пер. з грец. вид. 4,1831 р.) 4. Свідчення російської історії про силу молитви до Богоматері В 1395 Тамерлан вступив у межі Росії, привів все в збентеження і поширив скрізь жах. Спрямовуючи свій шлях до Москви, він увійшов у князівство Рязанське і наближався до берегів Дону. При загальному зневірі росіян, що очікували повернення часів Батия, великий князь Василь Димитрієвич повів свої війська для відбиття сильного ворога і зупинився за Коломною, на березі Оки. Тим часом москвитяни, залякані слухом про незліченні сили та лютість Тамерлана, молилися старанно про визволення їх від нашестя іноплемінників, проливали сльози перед вівтарями і постили. У храмах безупинно звершувалися молитви про князя і воїнство; митрополит майже не виходив із церкви: то повчав тих, що залишилися в Москві, то молебував за тих, хто йде пролити кров свою за віру і вітчизну. І великий князь, не сподіваючись на свої сили, вдався до всесильної допомоги Пресвятої Богородиці і писав із Коломни до митрополита Кіпріана, щоб він послав до Володимира за іконою Богоматері, принесеної туди з Києва Андрієм Боголюбським. Відправлене митрополитом до Володимира духовенство 15 серпня прийняло до рук дорогоцінну святиню. Перенесення цієї чудотворної ікони з Володимира до Москви було видовищем зворушливим. Народ у безлічі по обидва боки дороги, схиляючи коліна, з криком і сльозами волав: «Мати Божа! Врятуй землю російську!» У цій незліченній безлічі народу не можна було бачити людину, – каже літописець, – який би не плакав і не посилав із сподіванням молінь до Пресвятої Владичиці. Митрополит, єпископи і все духовенство в ризах, з хрестами і кадильницями, у супроводі великокняжого сімейства та бояр, урочисто зустріли святиню поза містом і, поставивши в соборному храмі Успіння Пресвятої Богородиці, у радісному передчутті дякували Богові, що дарував їм. І Мати Божа врятувала землю руську: сучасники кажуть, що в той самий день і годину, коли жителі Москви зустріли ікону Богоматері, Тамерлан залишив свій намір іти до Москви: він побачив уві сні, - пишуть літописці, - велику гору, і з вершини її, що йдуть багатьох святителів зі златими. чудову Дружину, з пітьмами блискавичних воїнів, які всі кинулися на Тамерлана. Завойовник затремтів, прокинувся і, скликаючи вельмож, питав їх про сенс свого сновидіння. «Велика Дружина,—відповідали наймудріші з них,—є Мати Ісуса Христа, Заступниця християн». «Отже, ми не здолаємо їх», – сказав монгольський хан і наказав своїм полкам йти з меж Росії. З невимовною радістю прийняли в Москві звістку про вилучення Тамерлана. Сповідуючи милість Божу, всі вигукували: «Не воєводи наші прогнали його, не наші воїнства налякали його; але сила невидима послала на нього страх і трепет. Гнівом Божим гнаний, він пішов із землі російської». На згадку про чудесний заступ Богоматері споруджено кам'яний храм на честь Її та монастир Стрітенський, і засновано святкування 26 серпня, з хресною ходою з Успенського собору, через Спаські ворота, до Стрітенського монастиря. У № 46 «Церковних Відомостей» за 1892 р. вміщено наступну чудову виписку з листа преосвященного Ісидора, екзарха Грузинського, згодом митрополита Новгородського і С.-Петербурзького, від 24 грудня 1853 р., до митрополита Філарета «Генерал-майор, князь Багратіон Мухранський, який відзначився в останній битві проти турків, повідомив мені дуже цікаву інформацію, про яку я з радістю повідомляю вашому високопреосвященству. Полонені турки оголосили нам відкрито, що, коли битва під Олександрополем сильно розгорілася і весь російський загін був уведений у справу, турки побачили світлу дружину, що сходила з неба, що тримала прапор у руці і супроводжувалась двома воїнами. Світло від Неї було настільки яскраве, що подібне до сонячного сяйва, і ніяке око не могло витримати його. Це явище навело жах у лавах вояків і було причиною того, що турки, бачачи явний заступ Бога за Русь, почали тікати і програли бій. Росіяни цього явища не бачили. Божим Промислом про це свідчили наші іноплемінні вороги. Турки запевняють, що в армії їх усе це бачили з жахом і всі про те знають, але начальство їх, побоюючись смертної кари, заборонило говорити і намагалося затьмарити цю подію. Російські воєначальники, вітаючи з перемогою, настільки блискучою, головного начальника, віддали славу Богу, Який один міг дати нам перемогу над ворогом, запеклим мусульманським фанатизмом, в силах, що багато перевершують наші, так що, з людських міркувань, важко було очікувати такого блискучого успіху. З деяких приватних листів з армії дізналися ми радісна для християн подія, що багато турків після того голосно сповідали Христа, просили хрещення і зняли мученицькою кров'ю визнання всесвітнього світла - Христа. Прикро було б, якби ми, православні, промовчали про таку дивну подію страху заради європейського. Треба бажати, щоб усі листки, всі відомості в Росії розносили по православному народу радісну звістку про великий заступ Цариці Небесної на початку війни, піднятий за християнську віру. Та кожен побачить, що, коли Бог за нас, ніхто ж - на нас! А хто посоромиться сповідувати перед людьми, того Бог посоромить перед Своїми ангелами». (Церк. Вед. вид. При Св. Синоді, 1892, № 46.) 6. Заступ Пресвятої Богородиці за дружину, що ображається чоловіком 74 У стародавніх книгах між багатьма чудесами, що були від Пресвятої Діви Богородиці, розповідається і про те, як Божа Мати одного разу надала чудову допомогу жінці, яка нехтує і ненавидить свого чоловіка. Жили колись двоє подружжя, ще досить молодих. Вони були з благородного стану і мали чималий стан. Спочатку подружнє життя їх було дуже щасливим, але потім стало нещасним. Спершу чоловік любив свою дружину. Вона і гідна була любові, тому що була не тільки прекрасна виглядом, а й лагідна, слухняна і чудово благочестива. Щодня, вранці та ввечері, вона старанно молилася Богу як про своє власне спасіння, так і про спасіння свого чоловіка, і всіляко намагалася, щоб їхнє життя йшло за святими Божими заповідями. Але ворогові роду людського – дияволу ненависно був такий благочестивий напрямок їхнього життя, і йому вдалося зробити в чоловікові охолодження та нелюбов до благочестивої дружини. Він почав нудьгувати в суспільстві своєї лагідної та тихої дружини; йому стали подобатися інші жінки, які не були схожі на неї і відрізнялися живим, непокірним характером і розгульною вдачею. Все частіше і частіше він залишав дружину самотнувати в домі, а сам шукав розваг і насолод на боці; коли ж приходив додому, то вередував, намагався відшукати в дружини непорядок і опущення в господарстві, обсипав її докорами та лайливими словами. На біду трапилося, що багатство подружжя, спочатку дуже велике, почало зменшуватися; невдача в різних грошових оборотах, неврожай хліба в маєтках та інші нещастя справили те, що, перш за дуже багаті, ці люди прийшли потім у повне руйнування. Але це горе не зблизило чоловіка з дружиною, а послужило йому приводом ще більше ненавидіти її. Він почав говорити тепер, що дружина, виходячи за нього заміж, не принесла йому достатнього посагу, яким він міг би тепер погладшати, що вона принесла з собою одне нещастя і неурядливістю своєю допомогла його руйнування. Своє нещастя вони переносили однаково; чоловік ходив містом, крутився біля знайомих багатіїв, чекаючи від них допомоги, просив у борг грошей у людей, які не встигли дізнатися про його руйнування; дружина ж без чоловіка весь час проводила в молитві. Вона молилася про повернення до них не колишнього багатства, але колишньої згоди і колишньої любові. Тисячі разів падала вона перед іконою Богоматері, благаючи Її повернути їй серце чоловіка і влаштувати їхнє сімейне життя як і раніше. Але деякий час злість диявола мала начебто перевагу над молитвами благочестивої жінки. Якось чоловік сидів у якомусь шинку і безцільно дивився, як люди входять, п'ють, їдять і йдуть. Потрібно йому йти додому, але йому гидко і згадати про будинок: набридла йому дружина і сім'я. Тут підійшов до нього якийсь чоловік із хитрим поглядом і почав вкрадливо говорити йому: Ти раніше був багатий, а тепер розорився. Але не ремствуй про втрачене багатство: у тебе є засіб знову збагатитися. Якщо ти зробиш для мене те, чого я від тебе бажаю, то ти через короткий час будеш багатшим за колишнє». Ці слова мали таку дію, що багатій, що розорився, відклав всяку недовіру до незнайомця і пообіцяв зробити для нього все можливе, аби він вказав йому засіб до збагачення. «Пожертвуй мені свою дружину, – відповів незнайомець, – це для тебе нічого не варте, бо ти її не любиш. Тим часом я хочу придбати її у свою власність». «Для чого вона потрібна тобі і що ти з нею робитимеш?» - Запитав чоловік. «Що тобі за справу до цього, – відповів незнайомець. – Якби навіть я вбив її, чи не все тобі одно? Скільки разів на день ти, лаючись, посилаєш її до самого диявола чи в пекло непроглядне? Отже, чи не все тобі однаково, що я робитиму з нею, коли вона буде моєю рабою! Коли чоловік висловив сумнів у тому, чи може він збагатитися через продаж своєї дружини, то незнайомець запропонував йому негайно написати умову, за якою чоловік спочатку отримає від незнайомця обіцяні скарби, а потім представить у його розпорядження свою дружину. Чоловік не раптом наважився; справа була надто незвичайна, та й дружини стало наче шкода. Але потім він подумав, що ще, можливо, незнайомець не в змозі виконати своєї обіцянки; подумав він і те, що від грошей можна і після відмовитися, а все ж приємно хоч руками торкнутися їх, хоч очима на них помилуватися. Подумавши про все це, чоловік підписав умову. Незнайомець сказав, що гроші його закопані в заміському місці, що чоловік має йти з ним туди не далі, як завтра, що, отримавши там гроші, чоловік зобов'язаний передати на тому самому місці свою дружину, але не раптом не ближче, як через два місяці. Наступного дня незнайомець і чоловік вирушили за місто, довго йшли, зайшли до лісової хащі; тут незнайомець вказав місце, велів чоловікові копати землю і допомагав йому. Незабаром докопалися вони до колодязя, в якому було безліч золота і дорогих каменів. Все це одразу й було вручено чоловікові, щоб через два місяці він на цьому самому місці вночі передав незнайомцю свою дружину. Минуло два місяці, протягом яких чоловік зі скарбів, що дісталися йому, заплатив свої борги, викупив свої колишні будинки і маєтки і знову зажив у багатстві та пошані. Але настав день, коли чоловік мав передати свою дружину незнайомцю, від якого він отримав багатство. З настанням сутінків він наказав їй одягнутись і йти з ним. Вона, не чекаючи нічого доброго, почала благати, щоб він залишив її вдома. Але він навмисно надав своєму голосу жорстокість і наказовість, і вона підкорилася. Вони мовчки йшли міськими вулицями, прямуючи до виходу з міста. Дорогою довелося їм проходити повз храм. Двері його ще були відчинені: дружина звернулася до чоловіка з проханням зайти до храму, щоб там помолитися перед іконою Божої Матері. Чоловікові дуже не сподобалося це прохання: йому соромно було, йдучи на таку справу, заходити до церкви; однак і зовсім відмовити дружині в нього не вистачило духу, бо він подумав, що востаннє можна зробити їй завгодне. «Іди до церкви, а я зачекаю на вулиці; так дивися, повертайся швидше, не змушуй довго чекати на тебе: ми повинні поспішати», – сказав чоловік дружині. Дружина, увійшовши до храму, впала перед іконою Божої Матері і стала просити Заступницю роду християнського, щоб Вона захистила від злих, що повстають на неї. Вона з такою старанністю молилася, що й забула, що на вулиці чекає на її чоловік. Молитва принесла їй заспокоєння та радість; тіло, стомлене душевною скорботою, вимагало відпочинку і – за Божим устроєм – бідна жінка перед іконою Пресвятої Богородиці, на церковній підлозі заснула спокійним та втішним сном. Тим часом чоловік з нетерпінням і досадою чекав на неї на вулиці. Він збирався зробити їй суворий і образливий закид, тільки-но вона вийде. І ось, він бачить, що східцями храму до нього сходить дружина, покривши обличчя покривом, ніби від нічного холоду чи від нескромних поглядів. «Не буду лаятись з нею за її зволікання; недовго їй бути зі мною; скоро ми розлучимося назавжди». Так думав чоловік і мовчки пішов уперед, а дружина за ним. При виході з міста він думав, що його супутниця тривожиться і питатиме, куди він веде її. Але вона йшла спокійною ходою, наче знала все, що буде. Знову чоловікові стало шкода дружини, яка ніколи ні в чому не заперечила йому і яку він готувався передати людині, яка не має жодних добрих намірів. Нарешті вони прийшли на місце. Була опівночі. Незнайомця ще не було, але незабаром лісом зачулися кроки його - і він здався при місячному світлі. Чоловік пішов до нього назустріч і сказав, що дружина – тут і що тепер потрібно знищити їхню умову, оскільки вона виконана з обох боків. Незнайомець охоче передав чоловікові умову, а сам подався до дружини, яку вважав своєю власністю. «А, старанна молитовниця! – сказав він, злісно й радіючи. – Тепер ти у моїй владі». Говорячи про це, він наблизився і зухвало схопив її за руку. Але в ту ж мить, ніби доторкнувшись до вогню і опалившись, він метнувся вбік і страшенно скрикнув. Тут покривало, що було на голові у Дружини, відчинилося, і Вона глянула на незнайомця поглядом, сповненим царственної величі та гніву. Незнайомець, намагаючись захиститися руками від цього погляду, залякав з жахом: «Мати Ісуса! Хто покликав її, навіщо вона тут? Хіба вона може бути під моєю владою? Я сторгував дружину цього негідника, яка докучає мені своїм благочестям і яку погубити є надія. Чи міг я думати, що замість неї прийде Мати Христа сюди? Проклятий обманщик, ти обіцяв мені свою дружину, а Кого привів замість неї? При цих словах він кинувся було на тремтячого чоловіка і розірвав би його на частини, але погляд Богоматері позбавляв його сили: він упав на землю і зник на місці. У той же час стала невидимою і Пресвята Діва. Чоловік залишився один і довго не міг прийти до тями від страху, довго не міг зібратися в дорогу назад. Нарешті страх його почав проходити, і натомість на нього напав нестерпний сором і гірке каяття. Так от кому хотів він продати свою дружину і ось у Ком знайшла вона допомогу і заступ! Він опинився у співдружності з дияволом, а дружина його під покровом Цариці Небесної. Такий плід його злості і такий плід її лагідності та благочестя. О, який він недостойний і низький перед своєю дружиною, яку врятувати від нього явилася Мати Божа! З такими думками і почуттями повертався він у місто і наблизився до храму, де залишилася його дружина. Тим часом настав час ранкової служби. Коли церковний сторож відімкнув цей храм і увійшов до нього, то незабаром помітив молоду жінку на церковній підлозі перед іконою Божої Матері. На її обличчі були сліди рясних сліз і разом тиха, радісна посмішка. Вона, мабуть, пробула тут цілу ніч. Коли церковник розбудив її, то вона, наче згадавши щось, нічого не кажучи, кинулась тікати геть із храму. І ось, коли злочинний чоловік проходив повз, то з храму вибігла до нього дружина; вона тремтіла тепер від боязкості перед чоловіком; вона не сміла глянути йому в обличчя, вона не знала, якими словами вимолити в нього прощення. «Пробач, пробач мені, любий мій! Я не знаю, як все це сталося. Я молилася, і якесь забуття знайшло на мене, я заснула... мене замкнули в церкві, і я пробула тут цілу ніч». Так говорила вона, не сподіваючись на прощення чоловіка, чекаючи від нього лайливих слів та ударів. Але її чоловік був уже інший чоловік, не той, що вчора і третього дня. "Ні, не ти переді мною винна, а я без кінця винний перед тобою". І сказавши це, чоловік з гіркими сльозами повідав дружині всі свої злочини, свій мерзенний намір продати її і, нарешті, чудесне явлення Богоматері минулої ночі, що залякало диявола і обумило чоловіка. Через кілька хвилин подружжя, примирене і щасливе взаємною любов'ю, приносило в тому ж храмі вдячну молитву Божої Матері, яка позбавила їх від сатанинської крамоли і тепер улаштувала між ними колишню згоду. Незабаром після цього, не бажаючи володіти багатством, яке дісталося їм від диявола, вони розділили жебракам свій маєток. І стали жити працями рук своїх, догоджаючи Богові молитвою та добрими ділами. («Кормч.», 1897 р., № 39.) 7. Про дійсність клопотання перед Богом св. ангелів Божих ми маємо позитивні посвідчення у слові Божому та у писаннях св. отців Церкви. Так, у книзі св. пророка Захарії ми бачимо навіть, як моляться св. ангели про людей перед Богом. «Адже, – каже св. Ніл, учень св. Іоанна Златоуста, - як св. ангели умовляють нас до молитви і співстоять нам, радіючи разом і молячись за нас» (Добротолюбство. Ч. IV. Гл. 81). 8. Колись Сам Бог говорив св. пророку Єремії: «Якщо стануть Мойсей і Самуїл перед лицем Моїм, нема душа Моя до цих людей: хто змилосердиться до тебе, Єрусалиме; і хто сумуватиме за тобою, або хто піде благати про мир тобі!» (Єр. 15,1–5 .) Цими словами ясно Господь показав, що Мойсей і Самуїл, які давно вже померли, могли клопотатися перед Ним за юдеїв. 9. Св. Іоанн Богослов удостоївся навіть бачити в одкровенні на небесі, «як двадцять і чотири старці падоша перед Агнцем, що мають кожний гуслі і фіали золоті сповнені фіміаму, що суть молитви святих» ( Апок. 5, 8 ). 10. У житії прп. Петра Афонського розповідається, що він, будучи у мирському званні воєводою, потрапив у полон до сарацинів і утримувався у в'язниці. У в'язниці він молився святителю Миколі, якого вважав своїм особливим покровителем. Святитель явився в'язню в сонному видінні і сказав, що Бог не хоче скоро дозволити його від зв'язків, тому що він згрішив тяжко, не виконавши даної Богові обітниці. Петро згадав, що обіцяв колись прийняти чернецтво, але, захоплений мирською суєтою та почестями військового звання, забув про свою обітницю. Давши рішучу обіцянку виконати цю обітницю, як тільки звільниться від полону, Петро ще полум'яніше почав благати угодника Божого про допомогу. Св. Микола вдруге з'явився Петру і сказав, щоб він особливо молився св. Симеону Богоприймачеві, який, разом із Пресвятою Богородицею та св. Іоанном Предтечею, знаходиться найближче до престолу Божого і має велику відвагу перед Богом. Полум'яна молитва в'язня, справді, привернула до нього благовоління Боже за клопотанням цих небесних представників. Петро вже не в сонному видінні, але наяву бачить, як постали перед ним св. Симеон Богоприйменець і святитель Миколай, звільнили його від кайданів і вивели не лише з в'язниці, а й із землі ворожої. Подякувавши Богові та Його великим угодникам, Петро негайно виконав раніше дану їм обітницю зречення світу. За особливою вказівкою Божою, він оселився на Афоні і так довго не бачив обличчя людського, ховаючись в відокремлених печерах, що, подібно до Марії Єгипетської, досяг рівноангельської досконалості в подвижницькому житті, - весь одяг на ньому зітліла, і він тільки волоссям своїм міг прикривати наготу, - а від ворожого діяння, і від ворожої дії йому за надзвичайне терпіння. Під час свого багатотрудного подвижницького життя св. Петро неодноразово відчував особливу чудодійну допомогу небесних представників у своїй боротьбі з ворожими спокусами (див. Афонський патерик). 11. Близько 60 років нинішнього століття особливе здивування перед величчю сили Божої збудило навіть у рясні чудесами Сергієвої лаври зцілення сухорукого - одного з лаврських сторожів, після колишнього йому нічного явлення преподобного, при мощах його, в день його святої пам'яті (див. брош. наш час). 12. У цей же час у Москві, при мощах святителя Алексія, який майже зовсім втратив зір, прозрів домашній або народний вчитель, визнаний лікарями невиліковним (звідти ж). 13. Потім усі краї Росії аж до меж Китаю наповнила слава чудес Пантелеймона. Багатьом Господь Бог навів бути досить близькими свідками дивного зцілення колишньої протягом одинадцяти років скорченої і що могла тільки повзати за допомогою особливо влаштованих ковзанок Дарій Іванівни Колоколової, яка на подяку за дивну допомогу Божу сприйняла потім постриг у чернецтво, з найменуванням на честь угодника. 14. Не можна, далі, не розповісти про чудесну допомогу трьох святителів: Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Золотоустого про хлопчика при страшній небезпеці для життя. Справа була така. У селі Саблукові Арзамаського повіту Нижегородської губ. проживає сімейство доброго, смиренного та правдивого мірошника, селянина Кочеткова. Кочетков, старий, за своєю чесністю та розсудливістю був на вибір старшиною, а син його Кодрат перебуває на посаді сільського старости. Сімейство Кочеткова багатолюдне, складається з 13 осіб: батька-старого 57 літрів, його дружини, двох синів одружених з дітьми та 15-річного сина Петра. Кроткі і правдиві Кочеткови відрізняються злидарством і відданістю св. Церкви. Вони мають християнський звичай, успадкований від предків, щодня класти три земні поклони перед іконою св. трьох святителів: Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Золотоустого, закликаючи їх на допомогу і просячи у них милості та успіху у справах. Вирушаючи на млин, вони моляться вдома перед шанованою іконою і там, у стінах млина, віддають поклоніння тим же трьом святителям і потім пускають млин у хід. 28 січня 1889 р., опівдні, вирувала страшна буря. Старші брати Петра були зайняті збиранням із струму соломи та хліба, і батько, за дозвіллям старших синів, посилав молоть молодшого сина Петра. Петро, ​​не зрозумівши того, що була буря, пустив млин у хід і, за прикладом братів, зійшов під підлогу оглянути п'яту валу: чи не треба підмазати; але коли він близько підійшов до валу і оглядав його довкола, якось ненароком рухом шестірні привернуло підлогу його кожушка і забрало його сорочку; ще одну мить, і Петро міг загинути. У хвилину загрозливої ​​небезпеки він так благав святим від усього дитячого віруючого серця: «Угодники Божі, свв. тріє святителі! Врятуйте мене, допоможіть мені: вмираю я. Святі Божий! Захистіть мене, не дайте померти без покаяння. Вірую, що ви все можете зробити, можете мене врятувати! Раптом млин сам собою зупиняється, стоїть нерухомо, незважаючи на те, що буря продовжується. Через півгодини чи трохи менше на млин приходить один селянин дізнатися, чи змолота його жито, і бачить: млин стоїть, а хлопчик скручений і пригорнуть шестернею. Селянин негайно взяв колишню там сокиру, перерубав поли полушубка, сорочку та інший одяг і звільнив страждальця. Через годину принесений він був додому, але був ще непритомний. Після огляду його тіла виявили, що одна нога сильно поранена, але кістка не пошкоджена. Коли постраждалий прийшов до тями, то, перехрестившись, почав розповідати оточуючим про своє нещастя на млині і наприкінці своєї розповіді додав, що він своїм порятунком зобов'язаний єдине клопотання угодників Божих свв. трьох святителів, покликаних їм на допомогу. (З «Церк. Відомостей», вид. при Св. Синоді, 1889, № 27, стор 805-806.) 15. Не можемо не згадати ще про наступне диво. Дня за 4 до свята Різдва Христового 1887 р. прийшов у Миколо-Бабаєвський монастир селянин Костромської губернії, Буйського повіту, відставний рядовий Філімон Васильєв Отвагін, який страждав на розслаблення всієї правої сторони тіла, причому зовсім не міг володіти правою рукою і волочив праву. здійснюючи подорож за допомогою сторонньої особи. У свідоцтві, виданому йому із вологодської земської лікарні від 31 травня 1887 р., за № 145, за підписом ординатора Сняткова, засвідченому старшим лікарем Ульріхом, значиться, що він, Отвагін, «з 1 лют. по 1 червня 1887 р. перебував на лікуванні в зазначеній лікарні від неповного напівпаралічу правої половини тіла (paresis), що походить від емболії головно-мозкових судин (embolia cerebri), хвороби зовсім невиліковної та перешкоджає йому займатися особистою фізичною працею. У ніч з 25 на 26 грудня, передає Отвагін, у сонному баченні бачив він вартих біля узголів'я його свт. Миколи Чудотворця, а правіше Царицю Небесну, Пресвяту Богородицю. Святитель сказав йому: «Попрацюй і помолись у мене, тобі Господь дарує зцілення». - Цариця Небесна, що стояла тут же біля хворого, сказала йому те ж саме. Коли він, Отвагін, прокинувся, то став відчувати силу в нерухомих членах, і праву руку він доніс до своєї голови, чого раніше зовсім не міг робити і хресний знак зображував лівою рукою. Прийшовши 26 числа до ранньої літургії, він міг уже вільно осяяти себе хрестом правою рукою. Тепер він уже почувається цілком зціленим і побажав закінчити дні свого життя у Бабаївському монастирі. («Церк. Вед.», вид. При Св. Синоді, 1889, № 11.) 16. У «Російському Паломнику» розказано наступний випадок надзвичайної допомоги святителя Миколая. Полковниця Ранцова мала постійне місце проживання на Волзі, за десять верст від посади Рубівки. Займалася вона сільським господарством і все, що отримувала від свого маєтку, вживала на користь ближніх, у чому знаходила єдине задоволення в житті; її знали всі навколишні мешканці і шанували як благочестиву та доброчесну жінку. «В одну з важких зим, – розповідала вона, – я отримала з навмисним листа від своєї матері, яка, сповіщаючи про хворобу батька, просила мене поспішити до них приїздом. Недовго думаючи, я того ж дня вирушила в дорогу. Переїзд з Волги на річку Іловлу, де жили мої батьки, тягнувся на шістдесят верст степом, але на півдорозі є село Іванове, в якому я мала намір заночувати, щоб другого дня раніше приїхати до своїх. При виїзді моєму з двору в дорогу погода була несприятлива - йшла мокра хуртовина, а коли ми вибралися в степ, до вечора того дня повіяв холодний західний вітер, і, на мій жах, у ніч запалила страшна снігова завірюха, так що за два-три кроки не видно було нічого. Сильний холодний вітер не давав коням ходу. Хоча я сама була захищена від негоди, але бідолашний кучер мій боровся з нею відкрито і вибивався вже з сил. Нас захопила ніч у степу, а села не видно. – Що, чи не видно Іванівки? - Запитувала я кучера крізь маленьке віконечко візка, бажаючи по можливості розважати його. - Ні, пані, нічого не видно; очі мені заліпило завірюхою, та й сам я мерзну!.. — Що ж ми робитимемо, Іване? - Запитала знову я кучера, – Не знаю, – відповів він нерішуче. - Чи не піти пошукати дорогу? - Сказав він, помовчавши трохи. - Та хіба ми збилися з дороги? З цим словом кучер зіскочив із козел і пішов шукати дорогу. Залишившись одна, я доручила себе великому угоднику Божому святителю Миколі, образ якого мала на грудях, і почала внутрішньо молитися йому. Через деякий час мій кучер ледве повернувся до возка і радісно оголосив мені, що побачив вдалині вогонь. - Тримай же і не втрачай його - це, мабуть, Іванівка. - Праворуч від нас вогонь, а ми збилися далеко вліво; бач, тепер виїжджаємо до червоного куща, а від нього до села рукою подати. Кучер, підбадьорений появою раптового вогню, весело погнав стомлених коней. Я щохвилини попереджала його, щоб він, по можливості, не зводив очей з дороговказу. Нарешті він повідомив мені, що чує гавкіт собак, який ясно свідчить про наближення нашому до селища. Ще за кілька хвилин кучер позитивно сказав, що під'їжджаємо до Іванівки. – Пані, – закричав мій Іван, – ми ж доїхали. Слава Тобі, Господи! Та нас тут, мабуть, чекали, – додав він, роблячи крутий поворот. Дійсно, перед нами були відчинені ворота, і два запалені ліхтарі висіли на високих жердинах. Ми благополучно в'їхали на досить просторе подвір'я, за нами зачинив ворота дужий хлопець, старший син господарки будинку. Він підійшов до воза з низьким укліном і голосно промовив: «Здрастуйте, пані, – мабуть, озябли; йдіть швидше до хати, а мама зачекалася на вас». І хлопець допоміг мені вийти з візка. На порозі зустріла мене господиня вдома, стара шістдесят років, ласкаво вітаючи мене. - Здорово, Фомішна, чи чекала ти гостей у таку пору? — А коли б я не чекала на тебе, моя годівниця, то не вивісила б і ліхтарів, — щиро говорила стара, кланяючись мені майже до землі. - Як тебе Господь Бог милує, - продовжувала вона, клопітно оглядаючи мене з голови до ніг, - чи не обморозилася, моя хвороба, дай я тебе роздягну. Баби, скоріше самовар, змерзла пані, наша годувальниця... - Захопленням старої не було б кінця, якби я не перервала її моїм запитанням. — Як же, Фомінішно, ти сказала, що чекала на мене; Чому ж ти, моя голубонько, знала про мій приїзд? — Ах, моя годівниця, мабуть, навмисний твій, більше години минуло, як прискакав під вікно, розбудив нас і каже під вікном на вулиці: «Накажи-но, Фоминішно, скоріше Сергію запалити два великі ліхтарі й повісити вище, щоб видніше було, — так, мовляв, мовляв,— мовляв. Я й кажу Сергієві: іди, скоріше зроби, як вимагають, та дізнайся, чи далеко паня. Ось і чекаємо на тебе, дорога наша, вже давненько; я хотіла було посилати до тебе назустріч Сергія - ан дивись, і ти під'їхала до воріт. — Ні, люба моя старенька, навмисного ніякого від мене не було послано. - А хто ж це такий розбудив нас і говорив за вікном? Я відкрила мої груди і вказала їй ікону святителя Миколая, сказавши, вірно він, великий угодник Божий, путівав мене, тому що я, бачачи неминучу загибель у степу, молилася йому гаряче. Стара пильно подивилася на мене; мимовільне зітхання вирвалося з її грудей, і очі заіскрилися сльозою. Я принесла подяку молитву Богові за чудесне порятунок мене від загрозливої ​​небезпеки в степу заступництвом швидкого помічника та захисника від усіх бід і напастей святителя Миколая». (Русск. паломн.; сн. «Кормчий», 1894 р., № 49.) 6. Розповіді про чудотворення від мощей та інших останків святих 1. Тіло одного мерця, щойно торкнулося кісток св. пророка Єлисея в труні його, одразу ожило – і мертвий повстав (4Цар. 13, 21; Сир. 48, 14–15). Про цю чудову подію так міркує св. Кирило Єрусалимський: «Він (Єлисей), живий, здійснив чудо воскресіння своєю душею. Втім, щоб не тільки були шановані душі праведних, а вірили б, що й тіла праведних мають таку силу: мертвий, що впав у труну Єлисеїв, торкнувшись мертвого тіла пророка, ожив. Мертве тіло пророка здійснило справу замість душі. Тоді як воно було мертве і лежало в труні, дарувало життя мертвому; і дарувавши життя, саме, як і раніше, залишилося мертвим. Навіщо? Для того, щоб не приписано було діло це одній душі, коли б воскрес Єлисей, а щоб показати, що і тоді, як не знаходиться в тілі душа, полягає в тілі святих певна чудодійна сила, тому що протягом багатьох років мешкала в ньому праведна душа, якою воно було Ппокорно» (св. Кирило Єрусалим.). 2. Сама милость пророка Іллі, залишена ним Єлисею при піднесенні його на небо, розділила дотиком своїм води Йордану, щоб Єлисею можна було перейти через нього (4Цар. 11,14). 3. Навіть хустки та рушники св. апостола Павла, що покладалися на недужих і одержимих бісами, за відсутності його, зцілювали хвороби і проганяли нечистих духів (Дії 19,12). З церковно-історичних оповідань про чудеса, що трапляються при мощах св. угодників, багато хто дає тверді підстави на користь шанування святих мощей. Найпрекрасніші з цих розповідей такі. 4. Св. Василь Великий у слові на мученика Маманта каже: «Усім виразні чудеса, якими св. мученик одним здоров'я дав, іншим життя»; а в слові про св. мучениця Іулітта розповідає, що коли мощі її святі були принесені на одне безводне місце, то відразу ж вийшло з землі джерело солодкої води, так що всі мешканці того місця назвали святу Іулітту своєю годівницею. 5. Про перенесення мощів св. мученика Вавили розповідається таке: «Зійшлися від малого до великого чоловіча стать і жіноча, юнаки і діви і старці з юнаками і з торжеством, співом і тріумфом понесли мощі св. мученика Вавили від місця, званого Дафни, і внесли до Антіохії. В Антіохії ж був ідол бога Аполлона, в якому жив біс і давав людям, що запитували його, різні відповіді. Коли ж внесли мощі святого, біс та ідол зараз замовкли, і брехня викрита була істиною» (Чет.-Мін., 4 вересня). 6. «Поблизу Олександрії було місце, зване Мануфіни, на якому було стародавнє капище і житло бісівське. Місце це було страшне, бо там багато мешкало нечистих духів. Коли ж св. Кирило, патріарх Олександрійський, приніс те місце св. мощі мучеників Кіра і Іоанна, то відразу пішла звідти вся бісівська сила »(Чет.-Мін., 28 червня). 7. Коли з Єрусалиму до Царгорода переносилися були мощі першомученика Стефана, то над мощами його в повітрі чути був голос ангелів, що співали славослів'я Богу, і виходило велике пахощі від раку. Чути були також і бісівські голоси, що волали здалеку: «Горе нам! Стефан іде і побиває нас! Вночі ж було світло над мощами святого (Чет.-Мін., 2 серпня). 8. При труні св. Петра, митрополита Московського, сама собою запалилася свічка на очах у всіх, хто молився при труні. 9. При здобутті св. мощів Феодосія Печерського опівночі видно було зоря над печерою і безліч свічок, що горять. (Чет.-Мін., 12 лют., патер. Печ.) (Стефан Яворський. Камінь віри. Сн. «Воскр. чт.» за 1884 р., № 24). 10. Св. мучениця Агафія після катувань і перенесених мук за Христове ім'я була відведена в темницю в місті Катанії, де й померла (III ст.). Громадяни Катанські поховали тіло її і бідний одяг, яку вона зазвичай носила, поклали на її труну на згадку про її смиренність. У річницю смерті св. мучениці, коли було виверження вогнедишної гори Етни, поблизу міста Катанії, залякані жителі міста, віруючі та язичники, взяли одяг св. Агафії з труни її і тримали її проти вогняного потоку... і лихо минуло місто (див.: Філарет Гумілевський, архієп. Житія святих, 5 лют., с. 42–43). 11. При перенесенні мощів св. Пилипа, митрополита Московського, з Соловецької обителі в місто Москву, великий государ Олексій Михайлович з Никоном, митрополитом Новгородським, з усім священним собором, з боярами і з усіма православними, зустріли його у Напрудного в Москві, і тільки-но прийняли його на свої голови, подав він зцілення вона. Коли принесли на згарищі до Лобного місця, ще зцілив дівчину при посланцях Литви, які стояли біля Лобного місця. Коли поставили св. мощі його на Лобному місці, всі пролили сльози розчулення... На площі біля Грановитої палати зцілив сліпий. Не менш як дві, три особи на добу, а то п'ять, шість і сім осіб отримували зцілення. Зцілено дружину Стефана Вельямінова. Вона вже сказала, щоб читали їй відхідну, як забулася, і з'явився їй чудотворець і сказав: «Велі нести себе до труни моєї». Вона була сліпа та глуха вісім років і лежала хвора. Коли ж принесли її, то прозріла, почала чути І пішла здоровою. (А. Еге. 4, 491. Зібр. пис. царя Алексія Михайловича. Москва, 1856 р.; сн. Житія святих, Філарет Гумілевський , архієп. 9 січ., стор. 113–114.) 12. Св. Микита, єпископ Новгородський, помер 1108 січня 30; св. мощі його відкриті були 1553 року. Обличчя святителя, як побачили тоді, зберегло на собі відбиток небесного спокою, з яким він заснув навіки. Хмара його, що перебувала в землі 450 років, залишилося ціле, у всій давній красі; його становили: фелонь, епітрахіль, поручики та палиця штофні, кавового кольору, пояс гарусовий тканий, омофор білого люстрина з хрестами зі штофу, мітра (шапочка) гродетурова з горностаєвою галявою... За словами очевидця, у день урочистого відкриття мощей до десяти. Чудова особливість у чудесах святителя: переважно хворі очима, сліпі, зі зіпсованим зором набувають зцілення від нього. (З кн.: Філарет Гумілевський, архієп. Житія святих, січ. 30, стор 313.) 13. У 1630 році одного разу відвідав Києво-Печерського архімандрита Петра Могилу 75 Олександр Музеля, за походженням грек, заняттями ж – лікар, відомий на той час у всьому київському та волинському воєводствах. У розмові, між іншим, він помітив архімандриту, що йому дуже часто доводилося чути від багатьох, ніби Києво-Печерські ченці обманюють прочан, видаючи прості, звичайні черепи за святі мироточиві глави, тоді як насправді вони якимось хитрим чином виливають у ці черепи. називаючи його світом, що спливає зі св. глав. При цьому Музеля відверто зізнався архімандриту, що, наслухавшись таких оповідань, він вірив їм; але, бажаючи на власні очі переконатися в істині, він у 1621 році під час Великого посту відвідав лавру і, з благословення колишнього тоді печерським архімандритом Єлисея Плетенецького, увійшов до печери прп. Антонія Печерського, де у церкві Введення Пресвятої Богородиці вислухав божественну літургію. Після закінчення літургії Музею, мучений сумнівом, звернувся до печероначальника ієромонаха Ісаї (згодом колишнього архієпископа Смоленського) з проханням показати мироточиві глави. Ісая вказав йому на дві сухі глави, покладені на скляних блюдах. І ось, коли лікар, що сумнівається, взяв у руки одну з страв з главою, щоб краще розглянути її, раптом він побачив, як з верхньої частини глави, до того зовсім сухої і не мав там ніякого отвору, стало закінчуватися св. миро і з незвичайною швидкістю наповнило всю посудину, так що не тільки Музею, а й усі присутні були сильно вражені та здивовані. Після цього миро стало спливати невеликими краплями, на зразок роси. Тепер Музеля вже більше не сумнівався і, подякувавши Богові, що сподобив його бути свідком великого дива, він наповнив св. миром три судини і вирушив у дорогу назад, сказавши на прощання печероначальнику і братії: «Пробачте мені, отці святі, що я, поки не побачив сам цього дива, не вірив у його істинність і навіть можливість; я думав, що все це робиться вашою хитрістю, в чому викривають вас ваші супротивники; але нині бачу і сповідую, що це не хитрість людська, а надприродне дарування Бога, що прославляє святих Своїх, і прославляю Його, що мене запевнив і викривив того, хто несправедливо ображає святих Його». Взявши судини зі світом, Музель повернувся додому. Довелося йому того ж року бути в місті Хоїщах одного багатого поміщика хойського. Після кількох днів перебування в Хоїщах Музею тяжко захворів і, відчуваючи наближення смерті, запросив сусідніх священиків, щоб вони здійснили над ним помазання оливи; але замість оливи він поклав у посудину св. миро, принесене з Києва, і коли було здійснено над ним помазання цим світом, на подив усіх присутніх при цьому, Музеля встав з отари зовсім здоровим. 14. Сам Господь іноді вказував тим, хто потребує допомоги, шукати її у св. мощей угодників Божих і подавав те, що просить ті, хто шанує їх. Св. Іван Багатостраждальний молився Господу про звільнення його від повстання тілесної похоті. Тоді голос з неба наказав йому молитися мерцеві, що перебуває проти нього: «Цей може допомагати боримим цієї пристрастю». Мрець цей був св. Мойсей Угрін. Іоанн помолився перед силами його - і пристрасть приборкалася. Іншим разом сам св. Іоанн, взявши кістку від мощів св. Мойсея, приклав її до тіла одного страждаючого блудною пристрастю брата, і згасло розпалення, і омертвіла пристрасть у тілі його. (Чет.-Мін., 18 липня.) Під час страждання св. Єпімаха одна дружина, що мала сліпе око, плакала, дивлячись на страждання його. У цей час від стругання св. тіла залізом вилилася кров, крапля якої потрапила на сліпе око, і воно прозріло. (Чет.-Мін., 31 жовтня.) 15. Не лише самі св. мощі служили джерелом зцілень, але й інші речі, що стикалися з ними і взяті від них, справляли благодатні цілющі на віруючих. Один брат, боримий блудною пристрастю, прийшов до прп. Данилові Скитському просити у нього благодатної допомоги у боротьбі з нею. Преподобний послав його до монастиря, де лежало тіло св. мучениці Фомаїди, яка постраждала за свою цнотливість від свекра, і наказав йому там просити Бога про допомогу молитвами мучениці. Брат, виконавши пораду преподобного,— помолився біля труни її, помазавсь оливою від лампади, що горіла над труною, поклав голову на труну її — і зовсім звільнився від пристрасті, що його турбувала. (Чет.-Мін., 13 квітня.) Перстя, взята від труни св. ап. Хоми і покладена на шею сина царева, вигнала з нього диявола, і хворий став зовсім здоровим. (Чет.-Мін., 6 жовтня.) Св. Амвросій свідчить, що якийсь сліпець, іменем Севір, лише торкнувся краю риз, що були на мощах свв. Гервасія та Протасія, і прозрів (Чет.-Мін., 14 жовтня.) Так цілющі мощі святих угодників Божих! 16. Чудові зцілення у раки святителя Феодосія (Углицького) в урочисті дні відкриття його мощей. У богоохоронному граді Чернігові, 6–9 вересня 1896 року, Божою милістю, відбулося велике торжество відкриття чесних, нетлінних мощей святителя Феодосія, архієпископа Чернігівського, який помер тому 200 років – 5 лютого 1696 р. Дні цього чудесного свята були по днях чудесного урочистості. Всемогутній Господь, прославляючи Свого угодника, превелико вилив струми Своєї живоносної, рятівної благодаті на безліч страждаючих, що з вірою прийшли з усіх боків до раку св. мощів Чернігівського чудотворця, просячи у нього святої допомоги та молитовного заступлення перед престолом Всевишнього. Чернігівська соборна печера, де 200 років нетлінно спочивали мощі святителя Феодосія, воістину уподібнилася в ці дні єрусалимській Віфезді, а огорожа і паперті тутешніх храмів – тим п'яти притворам, де «злежало безліч хворих, сліпих, кульгавих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих, сухих. Вдень і вночі тут оголошували повітря шалені крики бісних клікуш, божевільні дієслова збожеволілих, молитовні вигуки глухих, жалібні стогін розслаблених, міцні крики невтішних дітей, батьків, дружин, матерів тих сотень страждальців, які тепер тут чаяли від багатопрокляття. зцілень. «Святелеві Христові Феодосії, зціли, зціли! Отче Феодосія, зрозумій, просвіти! О, Феодосії, Феодосії, підніми мене (або його) з одра хвороби, Феодосії, поверни мені сина чи дочку, чи батька чи матір!» Так волали стражденні і їхні приснові, проливаючи гіркі сльози, ламаючи руки, б'ючи себе в персі... О, яка це була серце надриваюча картина людських лих і хвороб, що голосно кричали і мовчали! Істинно слово Владики і Господа: «Смикайся, віра твоя спасла тебе» (Мф. 9, 22); «за вашою вірою нехай буде вам» (Мф. 9, 29), «просіть і дасться» (Мф. 7, 7). За молитвами новопрославлюваного угодника Божого в дні урочистості біля раки чесних мощей його відбулися на власні очі всі дивовижні випадки раптового чудесного зцілення багатьох хворих, яких «очима нашими видихом, руками дотиком, – про яких від вірних свідків і самовидців чутком». Ось які є офіційно встановлені відомості про чудесні зцілення, засвідчені самими зціленими, їх рідними чи найближчими свідками та голосом народу. Орловської губ., Севського у., с. Княжна хрест. Діонісій Іванов Іванін, 32 років, близько 15 л. був розслабленим і лежав нерухомо на одрі хвороби, до Чернігова з великими труднощами був доставлений рідними, до храму внесений на ношах за допомогою чотирьох людей. «Під час молебного співу біля гробниці нетлінних мощей святителя Феодосія, – розповідає зцілений Діонісій, – я молитовно закликав до преподобного від щирого серця про своє зцілення і відчув раптово, ніби хто обдав теплою водою омертвілі краю мого тіла чи теплота ця ніби виходила з мене; я відчув приплив сил і вперше міг поворухнути багато років нерухомими членами. У серці вогнем спалахнула радість і любов до святителя. З допомогою рідних міг прикластися до мощів, перебуваючи над лежачому, а прямому положенні». Того ж дня Діонісій сповідався та долучився Св. Таїн. Відновлення сил і здоров'я у нього йшло мабуть для всіх: у наступні дні він міг стояти біля стіни, у висохлих ногах є теплота, у блідому, мертвому обличчі – життя, в очах священний вогонь віри та надії. Зцілений не йшов з-під сіни храму, боячись втратити благодать зцілення і чекаючи повного відновлення свого здоров'я, і ​​тому цього зціленого в усі дні урочистостей можна було кожному бачити. Допитували і спокушали Іванина і розкольники, просячи його встати, сісти, дотик його ноги та ін., а він, подібно до зціленого Христом сліпонародженого, славив Господа, дивного у святих Своїх. Інший щонайменше вражаючий випадок лікування відбувся напередодні відкриття мощей. Уродженець Брянська Орловської губ. Іван Павлов Федоров розбитий був паралічем і не міг ходити. 5 вересня він був на руках внесений до печери, де лежали мощі святителя, там був відслужений молебень, і Федоров приклався до мощей, після чого відчув значне полегшення. На другий день Федоров у супроводі сестри сам уже прийшов до входу в печеру, до якої було внесено знову на руках. Тут він міг співати молебень святині в печері, стоячи на ногах і обливаючись сльозами радості. Виходячи з печери, зцілюваний Федоров сам, без сторонньої допомоги, піднявся на три сходинки, а далі був винесений на руках супроводжуючими. Наступного дня зцілений вже сам увійшов у печеру прикластися до мощей святого цілителя і сам вийшов із печери без сторонньої допомоги. В інші дні урочистостей Федоров був тут же на церковній огорожі як живе свідчення слави новоявленого чудотворця. Тисячі тріумфували прочан бачили зціленого ходили по церковній огорожі зі своєю сестрою. Купчиха з Тамбова Олександра Рибушина 15 років піддавалася біснуванню; 6 вересня вона насилу була підведена до раку святителя; тут стався з нею сильний струс, після якого вона перехрестилася, почала плакати і просити святителя про зцілення та отримала його. На другий день вона сама вже прийшла до печери. Зустрівшись з людиною, яка вперше підвела її до раку, вона дякувала йому і заявила, що почувається тепер здоровою. Області війська Донського, Ростовського повіту, села Круглого селянка Параскева Петрова Остапенкова, 17 років від народження, більше 4 місяців біснувалася і лаяла своїх рідних, які змушені були тримати її в будинку на ланцюгу, оскільки нещасна кидалася на людей, рвала на собі одяг і рвала у матері волосся. Будучи привезена до Чернігова до мощів святителя Феодосія, хвора стала тихою і потім отримала зцілення від страшної недуги; а на згадку і на свідчення зцілення залишила в кафедральному соборі залізний ланцюг, яким його сковували ще й дорогою. Багато свідків були очевидцями чудесного зцілення сліпого хлопчика 8–9 л., який був приведений у печеру, нічого не бачив, свічку брав із рук рідних навпомацки. Ретельно молився юнак у ракі св. мощів; по щоках його капали дитячі сльози, і о диво! Хлопчик тут після лобзання нетлінних мощів прозрів. Потрібно було бачити радість батьків, які оголосили похмурі склепіння печери криками, сльозами окропили підлогу. Поставивши свічки, зраділі батьки взяли свого прозрілого сина на руки і веселими ногами кинулися з печери, хвилюючі й оспівуючи чудові справи милості Божої. Як би боячись, щоб не бути обпаленими біля цієї страшної купини, – знову не прогнівити Бога, батьки зціленого так швидко відбулися з Чернігова, що не могли відшукати їх для формального посвідчення та зняття свідчень для запису про це диво, а тому прізвище зціленого залишилося невідомим. Але про це диво, як і про інший випадок зцілення глухонімого юнака, свідчать багато очевидців і весь народ. Розповідають про зцілення від падучої хвороби якогось чернігівського єврея, про що було повідомлено і в газеті «Син Вітчизни». Безперечно, що багато випадків залишилися не заявленими і не записаними в офіційній соборній книзі чудес новопрославленого великого чудотворця. Воістину, живий Господь Вседержитель, чудотвори іноді! Свята, істинна наша православна віра! Щаслива св. Русь, маючи цілу хмару потужних клопотань, заступників та молитовників. Дивна подія відкриття мощів – церковне та небесне прославлення Чернігівського чудотворця сколихнуло почуття віри не лише у православному народі, а й у світі розколу та сектантства. Чернігівська урочистість привернула до себе допитливі погляди й тужливі серця розкольників-старообрядців: безліч їх з'явилося в Чернігові спостерігачі, чи справді мощі святителя Феодосія нетлінні, чи це лише вигадка православного духовенства та обман народу. Слід згадати, що святитель Феодосії жив і святительствовал набагато пізніше патріарха Никона і був ставлеником останнього у російській церкві патріарха Адріана, тобто. коли, на думку розкольників, Церква православна вже втратила рятівну благодать і впала в єресь. Як же єпископ єретичної Церкви, де панує антихрист, міг благословити Бога і отримати велику благодать нетління та дар чудотворень? Питання це у багатьох місцях глибоко збентежило і схвилювало розкольників. Одне з двох: або Церква православна істинна, благодатна, рятівна, а розкол - помилка і згуба, або ж святитель Феодосії не святий і мощі його тлінні. Наскільки подія чернігівська вразила розкольницький світ, вказує відправлення до Чернігова до дня урочистостей на громадський рахунок, з офіційно-засвідченими повноваженнями кількох депутацій з начувальників розкольницьких громад, з яких заявили про себе розкольницькі начітники – селяни села Боркова, Меленковського. та д. Пісочної Володимирської губернії, наставники та уставники поморської та біглопопівської сект, козаки ст. Міцноокопської Кубанської області, начітники австрійської згоди на чолі з лжесвящеником (Гаршенін), який дорогий захворів і не міг прибути до Чернігова, і два начітники – козаки із землі Війська Донського. Усі вони – сіль розкольницького світу, своєрідні типи. Ось чорний, похмурий, мовчазний, з потупленим поглядом, наставник несамовитої поморської секти: він і стоїть до вас під час бесіди, і слухає, і каже – все якось боком, – повний сумніву та недовіри, а разом і глибокої допитливості. Ось інший - біглопоповець, високий, дужий чоловік: він більш балакучий і товариський, охочіше заперечує, все йому хочеться побачити, відчувати і випробувати не дотиком тільки віруючого серця, але руками і очима. Він найстаріше обстежив стан зціленого Діонісія, встиг підглянути різні сучки в оці у православного духовенства, що співслужить, щодо виконання статуту. Кубанські козаки – люди м'якшого характеру і щирого почуття, найбільше інших шпигунів жадібні й жадібні правди віри і спасіння. Довго тинялися ці й інші представники, і доглядачі розкольницьких громад, як вівці, що не мають ні пастирів, ні пажі церковної, серед численних тисяч православного народу. Дитяча, гаряча віра, що не піддається опису релігійний ентузіазм (збудження), велич богослужінь, нарешті, народні оповідання та явні запевнення у чудотвореннях поступово схиляли їх сумнів у віру. За допомогою православних місіонерів депутації розкольницькі звернулися до преосвященного Антонія, єпископа Чернігівського та високопреосвященного митрополита Київського Іоанніку з проханням відкрити їм мощі св. Феодосія для посвідчення справжності їх нетління. Якщо Господь не похвалювався і Фомі невірному показати Свої виразки цвяхові і дозволив вкласти в них пальці сумніву, то, заради душевних немічних прохачів і щоб тисячі їхніх братів, що стоять за ними, пізнали істину, владика благословив задовольнити прохання на другий день відкриття мощей. Настав цей омріяний для розбійників, що мучилися своїм зневірою і сумнівом, але страшна година. 10 вересня після здійснення літургії та молебного співу на майданчик біля підніжжя раки св. мощів стали згадані депутати розкольницькі разом із місіонерами. Натовп православних прочан був тимчасово відсторонений і ледве стримувався. У повному убранні увійшов єпископ Пітирим на піднесення, де встановлено св. раку, і почав знімати покрови та викривати руки великого угодника Божого. Запанувала мертва тиша: страх і трепет прийде на присутніх та на розкольників. По черзі, по одному і по два, підходили ці страждаючі тяжкою недугою зневіри та сумніви: уважно, довго кожен вдивлявся в нетлінне тіло святителя, що спочиває в новому гробу, як живий, – на оголені святі руки. О, диво! Не тільки кисті, а й пальці та нігті – все ціле і неушкоджене, ніби святитель спочив не 200 років тому, а 2–3 дні, відчували невіруючі та ноги угодника Божого; вражаючим було пояснення архіпастиря, що при нетлінні всього тіла та одягу – лише п'ята на одній нозі святителя звернулася на порох і попіл на виконання божественної заповіді: «земля ти і в землю відійди». І прості змістом розкольники зрозуміли, яке найбільше посвідчення істини в цьому явленні дива нетління останків спочиваючого святого: в одній труні, в одному повітрі і в один час, за тих же умов все тіло благодаттю Божою зберігається нетлінним, а якась частина служить виконанням загального, передбаченого для всього людства. Торкнулася серця розкольників, що закликала благодать. Жоден з них не втримався від хвилювання та сліз каяття та радості: всі благоговійно приклалися до св. мощам, чого раніше не робили. Особливо зворушливо було звернення від зневіри та сумніву до цілковитої гарячої віри у святість і нетління новопрославленого угодника з боку розкольників Кубанської області: зі сльозами та молитовними стогонами: «тепер вірую, угодниче Божий, пробач моєму зневірі», – вони лобзали св. мощі та довго не могли відірватися від св. гробниці, вперши свої погляди. Після цього дали телеграму своїм і викликали лжепопа свого сюди до Чернігова. О 2 годині дня того ж 10 числа всі розкольницькі депутати запрошені були місіонерами в Троїцьке архієрейське подвір'я для бесіди (за винятком, втім, донських, за відсутністю адрес їх квартир) з ними про велику милість Божу, що дарувала їм побачити тілесними очима. прославлені мощі великого угодника Божого та чудотворця. І тут-то, в присутності православних місіонерів, багатьох сторонніх осіб, пом'якшені силою чудес огрубілі серця розкольницьких представників зворушилися, насамперед хулі уста їх відкрилися для прославлення імені Божого і святих Його: у присутності багатьох свідків розкольники одностайно і невимушено, невимушено. та чудотворення святителя Феодосія. (Вилуч. в сокр. з брош.: Нові чудеса святителя Феодосія Углицького. Вид. «Мис. обозр.».) 7. Чудеса, що були при здійсненні св. таїнств 1. Неповторність хрещення Церковний історик Сократ розповідає про один незвичайний випадок, яким Промисл Божий чудово засвідчив неповторність таїнства святого хрещення. Один з іудеїв, звернувшись за зовнішністю до християнської віри, був схожий на благодать св. хрещення. Переселившись потім в інше місто, він зовсім залишив християнство і жив за юдейським звичаєм. Але, чи бажаючи посміятися над вірою Христовою чи, можливо, спокушений вигодами, які християнські імператори засвояли юдеям, що зверталися до Христа, він вдруге зухвало просив собі хрещення в одного єпископа. Єпископ, не знаючи нічого про лукавство іудея, після настанови його в догматах Христової віри, приступив до викладання йому обряду св. хрещення і наказав наповнити хрещальню водою. Але коли він, здійснивши над купіллю попередні молитви, готовий був уже занурити юдея в ній, вода в хрещальній миттєво зникла... Тоді юдей, викритий самим небом у святотатному намірі своєму, в страху простягся перед єпископом і усвідомив перед ним та всією церквою свою лукавство та свою провину. (З «Воскр. чт.», 1851) 2. Розповіді про чудесну зміну, що виробляється в людях відроджувальною силою св. хрещення а) Разючий приклад сили віри, що перероджує, представляє ап. Павло. «Перш він був гарячий і запальний - тепер він тільки мужній і рішучий; раніше був схильний до насильства – нині могутній і заповзятливий; колись без утриму ратував проти всього, що затуляло йому дорогу, – нині він тільки стійкий; колись був дикий і похмурий – нині лише серйозний; колись жорстокосердий - тепер тільки суворий; колись жорстокий ревнитель - нині тільки богобоязливий; колись був замкнутий, недоступний для співчуття та співчуття, – нині знайомий зі сльозами; раніше він не знав друзів - тепер зібрав людей, доброзичливий, обов'язковий, співчутливий, але не слабкий - завжди являє собою велич, серед смутку і скорботи, мужній і благородний. Таким чином, не тільки його дух отримав інший напрямок і його постійна стрімкість нову мету, а й усі нахили та пристрасті приведені в стан рівномірності, так що великі сили гармонійно поєднувалися у новий настрій духу, і у своїй єдності утворюють піднесений характер». (Див: Геттінгер. Апологія християнства. 1875 Ч. I. Стор. 29–30.) б) Відроджувальну силу віри зображує з власного досвіду св. Кіпріан у листі до Донату наступним чином: «Коли я перебував у темряві і серед похмурої ночі, коли плавав морем справжнього життя, туди й сюди, без надії і опори, не знаючи шляху, позбавлений усякої істини і всякого світла, тоді я вважав надзвичайно важким і нездійсненним обітницю божественного милосердя, купу з новим життям, що можна з новим життям, що можна зробити з новим життям, що можна зробити з новим життям. залишити все колишнє і, ще живучи в цьому тілі, стати новою людиною за духом і серцем. «Як можливо, – казав я, – щоб людина так швидко і цілком залишила те, з чим вона народилася і що від довготривалої звички стало її другою природою? Як навчитися помірності тому, хто звик до галасливих бенкетів і вишуканих страв? Як помиритися зі скромною і простою сукнею тому, хто сяє розкішним одягом, що сяє золотом і пурпуром? Хто втішався чинами та почестями, той не може жити без них у невідомості; тому, хто був оточений натовпом шанувальників, супроводжували численні, завжди готові до послуг шанувальники, було б болісно бути наодинці». Так думав я про себе, бо тоді сам був полонений помилками свого колишнього життя, від яких не бачив можливості звільнитися, – був відданий порокам і, зневірившись у кращому, уявляв собі загибель природною і необхідною. Але після того, як я обмився в лазні відродження від нечистого минулого і в очищену душу вилився нове чисте світло, - після того, як я сприйняв понад Дух і став новою людиною, незбагненним чином сумнівне стало для мене вірним, закрите відкритим, темне ясним; я отримав силу до того, що раніше вважав важким і нездійсненним» . в) Коли св. Пелагея спромоглася хрещення, вона зовсім змінилася. Освічена св. вірою і хрещенням, нова дочка Церкви Христової не хотіла одягати на себе прикраси і коштовності і вручила їх єпископу, який хрестив її, щоб він продав їх і виручені гроші роздав бідним, сама ж залишилася в простому, убогому одязі. Раніше Пелагея була гордовита, а тепер смиренна і лагідна; раніше любила багато говорити, тепер була мовчазна; раніше любила солодкі страви, ледарство і веселощі, а тепер була стримана, більшу частину дня і навіть ночі проводила в молитві (Чет.-Мін., 4 травня). г) Таку ж дивну дію таїнства хрещення відчув на собі наш російський рівноапостольний князь Володимир, який, виходячи з купелі, вигукнув: «Тепер я побачив Бога істинного!» - і з язичника жорстокого, мстивого і відданого чуттєвому став лагідним, милостивим, стримливим, сповненим святої, чистої любові до Бога і ближніх, за що й зарахований до лику святих. Ці приклади святої дії в таїнстві хрещення переконливіше за будь-які слова говорять за благодатну силу хрещення. 3. Чудові знамення, що відбулися за таїнства хрещення а) У Римі за царювання Діоклетіана, в 324 р. за Р. Хр., на сцені театру під час блюзнірського зображення християнського таїнства хрещення відбулося наступне диво. Справа була така. Діоклетіан прибув до Риму тріумфувати двадцятиріччя Максиміанова царювання. Серед задоволень, влаштованих із цієї нагоди, були театральні видовища. На сцені грав комедіант Генеза. Граючи в театрі перед імператорами та всім народом, він показав вигляд, що хворий, і закричав: «Ах, друзі мої! Мені важко; хотів би полегшення». Інші відповіли: «Як би нам допомогти тобі? Чи не поторкатися тебе, щоб зробити легшим?» – «Нерозумні, – сказав Генез, – я хочу померти християнином». «Для чого?» - Запитали ті. – «Для того, щоб у цей великий день Бог прийняв мене як втікача». Після того він покликав до себе священика і заклинача, тобто комедіантів, які їх представляли. Наблизившись до його ложа, священик сказав: «Чадо, навіщо ти покликав нас?» Тоді Генез, ніби з натхнення згори, відповідав їм із твердістю: «Хочу прийняти благодать Ісуса Христа і відродитися, щоб отримати відпущення у гріхах». Вони здійснили над ним обряд хрещення, і коли він був убраний у білий одяг, солдати (комедіанти) схопили його і представили імператору для допиту, як сповідника. Тоді він, не чекаючи запитань, вигукнув: «Уважайте, імператор і весь двір, мудрі й мешканці цього міста! Щоразу, коли мені називали християнина, я відчував огиду і ображав твердих у сповіданні цієї віри. Я зрікся самих батьків і спорідненості тому тільки, що вони були християни, я зневажав цю віру до того, що для вашого задоволення копіював їхні обряди. Але коли вода торкнулася мене, оголеного, і на запитання: чи віриш, я дав відповідь, що вірую, я побачив руку, що сходить з небес, і світлоносних ангелів наді мною, що читали в книзі всі гріхи, від юності мною вчинені; вони омили потім книгу у воді хрещення і показали мені її чистою та білою, як сніг. Тому і ви, імператор і народ, що сміялися з таїнства, віруйте зі мною, що Ісус Христос є істинний Господь, Світло і Істина, що Він є Той, через Якого і ви можете отримати спасіння». Роздратований імператор Діоклетіан наказав жорстоко бити його палицями і доручив префекту змусити його зречення. Генез, витерпів найстрашніші муки, не зрікся і був, нарешті, усічений 25 серпня того року. (Див.: Архім. Арсеній. Літопис церковних подій і гражд. що пояснюють церк. Вип. 1. Стор. 89.) б) В іншому роді відбулося чудове знамення під час здійснення таїнства хрещення над рівноапостольним князем Володимиром. Після наради про віру Володимир, як відомо з достовірних літописних сказань, 987 р., пішов з військом до Корсуня і, взявши його, вимагав руки царівни біля константинопольського двору. Йому відповідали: «Нехай прийме св. віру». – «Я давно випробував та покохав її», – казав Володимир. Тим часом, насправді не стільки він був готовий до великої зміни, скільки здавалося йому самому: ще потрібне було для нього особливе відвідування Боже. Перш ніж Анна, сестра імператорів, прибула до Корсуні з духовенством і свящем. речами, з князем язичницьким трапилося те саме, що було з Савлом, згодом апостолом Павлом: він осліп. Прибула царівна запропонувала йому не зволікати хрещенням як засобом здоров'я. Він погодився. Єпископ Корсунський поклав руку на князя, що виходить з купелі. І раптом Володимир, у хрещенні Василь, прозрів і душевно і тілесно і захоплено вигукнув: «Тепер я побачив Бога істинного!» Деякі з дружини Володимира, вражені дивом, хрестилися тоді ж за князем. Володимир повернувся до Києва новим, із пам'ятниками бойової та християнської слави своєї. (Див. кн.: Філарет, архієп. Чернігівський. Російські святі, шановані всією Церквою або місцево. 1882 р. Ч. II. Стор. 385.) в) Явище надзвичайного світла при хрещенні язичницького сімейства – розповідь старого алтайця. 89-річний старець, з новохрещених алтайців, розповів про надзвичайне явище, яке він удостоївся бачити під час здійснення обряду святого хрещення над його родиною. Сам він був хрещений раніше своєї дружини і дітей 76 , наставлений у вірі місіонерським катехизатором, а сімейство хрещене рік тому, у його присутності. Під час здійснення обряду хрищення увага цього старця звернула на себе появу вгорі храму надзвичайного світла. День був похмурий. Світло було подібне до полум'я багатьох свічок, що горять. Спустившись на купіль, він тут ніби розсипався, осяявши всю нутро її. Старець підійшов ближче, щоб роздивитись надзвичайне явище, і побачив, що світло, зібравшись в одне місце, у вигляді яйця чи кулі, спустилося на дно купелі і зникло. Про бачення своєму новохрещений тоді ж розповів спершу хрещеній матері, просячи її пояснення, а потім місіонерському катехизатору. Це явище світла немовляті віри, яке щойно вийшло з темряви язичництва, у очевидну відповідність сказаному в одній церковній пісні: де ж їм світло Твоє засяяти, тільки на тих, що сидять у пітьмі, – чи не було видимим знаменням того благодатного світла, що дарується хрещеному? Недарма таїнство хрещення називається просвітництвом, а новохрещені - новоосвіченими святим хрещенням. («Церк. Вед.», 1892, № 50.) 4. Розповіді з життя святих, які доводять, що в таїнстві причастя (євхаристії) 77 під виглядом хліба викладається істинне Тіло Христове і під виглядом вина істинна Кров Господня а) У житії святителя Григорія Двоєслова, папи Римського, розповідається про знаменне диво, яке відбулося в Пречистих Таємницях за молитвою цього святителя. «Одна почесна римська жінка принесла просфори для здійснення таїнства причастя; літургію в цей день відправляв сам святитель Григорій. Коли настав час подавати людям св. Причастя, то приступила і та жінка причаститися Св. Тайн. За словами святителя: «Викладається Тіло Господа нашого Ісуса Христа, що живе», – згадана жінка посміхнулася. Побачивши сміх її, святитель утримав свою руку і спитав жінку: «Що ти розсміялася?» – «Дивно для мене, владико, що ти той хліб називаєш Тілом Христовим, яке я випекла моїми руками». Святитель Григорій, бачачи її зневіру, помолився Богові, і одразу вид хліба перетворився на вигляд справжнього тіла людського. Це диво побачила не тільки та жінка, але й інші, що були в храмі, прославили Христа Бога і утвердилися у вірі щодо Пречистих Таїн, що під видом хліба викладається істинне Тіло Христове і під виглядом вина – істинна Кров Господня. Святитель знову помолився – і вигляд людського тіла перетворився на вид хліба. Зі страхом і вірою безсумнівно прийняла жінка хліб як Тіло Христове, так і вино – як Кров Христову» (Чет.-Мін., 12 березня). б) Один старець, що жив у скиті, був великий подвижник, але простий у вірі і від простоти грішав. Він говорив: хліб, який ми приймаємо, не є суттєво Тіло Христове, а лише замість образного. Незважаючи на всі переконання, старець відповідав: «Якщо не впевнюся справою, не можу цілком переконатися». Св. подвижники сказали йому: «Помолимося Богові цей тиждень за це таїнство, і Бог відкриє нам». Старець з радістю погодився на цю пропозицію і молився так: «Господи! Ти знаєш, що я не вірю не по злості, але щоб не помилятися через незнання; відкрий мені, Господи Ісусе! Так молилися інші старці-подвижники. Бог почув їх. Через тиждень вони прийшли у воскресіння до церкви – і відкрилися їм очі. Коли хліб покладено на святий престол, він представлявся у вигляді немовляти; Коли ж священик простягнув руку на переломлення хліба, ангел Господній зійшов з неба з ножем, заклав немовля, кров його вилив у чашу; коли ж священик подрібнював хліб на малі частини, тоді й ангел відтинав від немовляти малі частини; коли вони приступили до прийняття обряду, старцеві одному подано було тіло з кров'ю. Побачивши це, він жахнувся і вигукнув: «Вірую, Господи, що хліб цей є Тіло Твоє, і чаша ця є Кров Твоя!» І одразу тіло в руці його стало хлібом, як буває в таїнстві, і він прилучився завдяки Богові. Після цього старці кажуть йому: «Бог знає, що людина за своєю природою не може їсти сирої плоті, а тому і викладає Тіло Своє під виглядом хліба і Кров Свою під виглядом вина – тим, хто приймає з вірою». Св. подвижники подякували Богові за те, що Він не попустив здивованому старцеві занапастити свої труди, і всі з радістю повернулися в свої келії. (Достоп. оповідь, про подв. св. і блж. батько. Стор. 65, 57.) в) Прийшов одного разу прп. Ніфонт із учнем своїм на звичайну молитву до церкви (в Царгороді), де вже єпископ розпочав божественну службу. І ось, відкрилися у прп. Ніфонта духовні очі, і він побачив вогонь, що зійшов з неба і покрив вівтар та архієрея; під час співу трисвятого з'явилися чотири ангели і співали з співаючими. А під час читання «апостола» побачив св. ап. Павла, який стояв позаду читаючого і спостерігав його. Під час Євангелія слова, як світильники, сходили на небо, а при перенесенні Св. Дарів розкрилося церковне склепіння, відкрилися небеса і при незвичайному пахощі сходили ангели зі співом: «Слава Христу Богу!» - І несли прекрасного Отрока і, поставивши його на дискос, самі оточили престол. Коли ж настав час освячення Дарів і здійснення таїнства, приступив один із найсвітліших ангелів і, взявши ножа, заклав Отрока і вилив св. кров у чашу; потім, поклавши Отрока на дискос, сам став знову поряд з іншими з благоговінням. Потім, під час причастя, блаженний бачив, що в одних з тих, хто прилучається, були світлі, як сонце, а в інших темні й похмурі, як у ефіопів. Майбутні ангели спостерігали: як хто приступає, і гідно причащаються вінчали, а від негідних відверталися і гребували ними. Після закінчення цієї служби він бачив Отрока знову цілим у руках ангельських і вознесся на небо. Сам преподобний повідав це учневі своєму, який і зрадив писання на користь іншим (Чет.-Мін., 23 грудня). г) Один магометанин, житель Аравії, бувши в християнській церкві, побачив, що священик під час літургії заколов немовля, кров його виточив у чашу, а тіло роздробив на блюді. Потім християни, які чекали тут, тіло немовляти їли, а кров пили. Невірному сарацину здалася ця справа жорстокою, так що він сильно став ганьбити священика. Але коли священик з упокорюванням пояснив таємницю невіри, то магометанин, вражений величчю цієї таємниці, став послідовником Євангелія і мучеником за Христа. (Пролог, 26 листопада.) Ти, читачу, може, запитаєш: чому ж Бог приховує від нас вигляд тіла і крові в таємниці св. причащання? Богоносні отці Церкви відповідають на це так (як це ми вже й знаємо з наведеного вище оповіді): «Природа людська відвертається від вживання сирого м'яса і крові не може без огиди пити. Тому Бог у таємниці причастя прикриває тіло видом хліба, а кров – видом вина». (Прол., 25 груд., «Повч. про преч. таємницях».) Припустимо, скажеш, це правильно; але чи не можна нам нині для посвідчення бачити в таємниці причастя замість хліба Тіло Господнє, а замість вина – Кров Христову? О, безперечно, можна! Але ми маємо розсудити, чого нам хочеться. Таке бачення припускає Бог здебільшого для невіруючих, а нам, віруючим у безперечну святість таємниці причастя, бажання подібного бачення зайве і грішне. Правила Церкви наказують, що «якби комусь із священиків літургійних хліб представився у вигляді тіла, а вино у вигляді крові, то такий священик не повинен долучатися, але повинен поринути в смиренні духа перед всюдисущим Богом, звинувачувати себе в маловір'ї і просити Господа, нехай явить йому таїнство. істинно віруючим християнам». (Див. кн.: Гр. Дяченко, прот. Уроки та приклади христ. віри. Вид. Училищн. Ради при Св. Синоді, 1900 р.) 5. Чудеса, що були при таїнстві тіла та крові Христової а) Історик Созомен розповідає: «Коли св. Золотоуст літургіював і роздавав віруючим Св. Таємниці, приступила до цього деяка жінка, заражена єрессю македонієвою. І як тільки прийняла божественне причастя з зневірою, миттєво частина (тіла Христового) звернулася в устах її до каміння. Жінка, яка жахнулася від цього дивного дива, перед усім народом розповіла те, що сталося з нею, показуючи сам камінь, і від зневіри звернулася до істинної віри». (Істор. Созом. Кн. 8, гл. 5.) б) У Лимонарі пишеться: «У Селевкії у деякого купця-єретика був православний раб, який, взявши св. причастя, зберігав його у ковчежці. Через деякий час дізнався про це пан його і хотів спалити Св. Таємниці; але раптом усі частки пречистого тіла Христового, що дотримуються в ковчежці під виглядом хліба, виростили колосся» (Лимонар, гл. 79). в) Під час Міни, патріарха Царгородського, хтось із єврейських отроків приєднався до християнських отроків і прийняв із ними разом св. причастя; але, повернувшись до дому, розповів батькові своєму все, що сталося. Батько його спалахнув гнівом і одразу схопив сина і кинув його в піч, в якій розплавлялося скло (бо батько його був майстром лиття скла). Мати, нічого не знаючи, що сталося з її сином, довго шукала його і не могла знайти. Третього дня з плачем і риданням прийшла до свого чоловіка – скляного майстра і раптом із середи розпеченої печі почула голос свого сина. Злякавшись і разом зрадівши, мати з поспіхом приступила до плавильної печі і побачила сина серед вугілля. Вийнявши його з вогню, спитала, яким чином він не згорів у печі. Він відповідав: «Якась Дружина у світлому одязі часто приходила до нього, подаючи йому воду для погашення вугілля, що горить; і коли він хотів їсти, Вона давала йому їжу». Ця чудова подія пронеслася по всьому місту. Сам імператор Іустин (який у цей час царював у Грецькій імперії) дізнався про це і наказав хрестити сина і матір, а батька, який не схотів прийняти хрещення, наказав кинути в розпечену піч. Це диво було відоме усьому світу. Про нього пишуть церковні історики: Євагрій у кн. 4, гол. 24; Євсевій кн. 4, в гол. 36; Никифор у кн. 17, гол. 25. г) З'єднуючись із щирим каяттям у гріхах і непосоромною вірою в Спасителя, причастя Св. Тайн Христових позбавляє нас від вічної смерті і ще тут, на землі, примиряє грішника з ображеним правосуддям Божим. Один палестинський начальник, на ім'я Гівімер, зайнявши посаду, захотів насамперед вклонитися труні Господній. Підійшовши до церкви, він побачив барана, що йшов на нього і хотів вразити його своїми рогами. Воєначальник злякався видіння і хотів йти назад, але стояв тут хранитель св. хреста на ім'я Азарій, помітивши його нерішучість, запитав його: Чому ти не йдеш, пане? Той відповів: "Навіщо ви пустили сюди цього страшного барана?" Азарій заспокоїв його і сказав: "Йди, тут нічого немає". Але коли воєначальник хотів йти до церкви, йому знову здалося те саме бачення, тим часом як інші нічого не помічали і входили вільно. Тоді хранитель св. хреста сказав Гівімеру: «Пан! У тебе є щось на душі, за що тобі не дозволяється вклонитися св. труні Спасителя нашого. Принеси покаяння Господу: Він людинолюбний і багатомилостивий». Начальник зі сльозами відповідав: «Точно, я винний перед Богом у багатьох важливих гріхах». З цими словами, впавши на землю, довго плакав і сповідав Господу гріхи свої. Потім, коли підвівся, знову хотів увійти до церкви, але йому знову загородив вхід страшний баран. Тоді хранитель св. хреста сказав йому: «Мабуть, є якась інша перешкода». Начальник у роздумі відповідав: "Хіба те, що я не православний". І після цього приєднався до православної Церкви, а потім коли хранитель св. хреста долучив його Св. Таїн, то начальник вільно увійшов до печери Господньої труни, і перед ним зникло колишнє видіння. (Іоанн Мосх. Луг духовний. Гол. 48.) д) Сталося, що від причастя Святих Таїн одужували хворі, яких ніякі ліки не могли виправити. Григорій Богослов каже, що сестра його, будучи хвора і не отримавши жодної користі від ліків, прийняла з особливою вірою святі таємниці – і стала здоровою». (Див.: Стефан Яворський, митр. Рязанський. Камінь віри.) е) Хто причащається тіла і крові Христової, тому і злі духи не можуть завдати жодної шкоди. В одній із церковних книг згадується, що один святий питав у злих духів, чого вони найбільше бояться в християнах. – «Того, що ви їсте, тобто святого причастя. О, якби християни чесно дотримувалися того, що вони куштують у причасті, то вони були б неприступними для підступів наших». Ось яка сила Святих Таїн! (Кормча. Ч. II. Гол. 68.) ж) Ось чудовий випадок із життя преподобного Сергія, ігумена Радонезького, чудотворця. Раз прп. Сергій звершував літургію. Мовчар Ісаакій стояв у церкві і бачив у вівтарі якогось співслужбовця Сергію та в одязі світлих. На вході з Євангелієм чудовий відвідувач йшов за Сергієм, і обличчя його сяяло таким сильним світлом, що Ісаак не міг дивитися на нього. Чудо дозволило йому уста, і він спитав благоговійного Макарія: хто це? – «Не знаю, – відповів Макарій, – і мене проймає жах; я думав спершу, що це пресвітер, що прийшов із князем Володимиром, але бояри сказали, що ні; без сумніву, це ангел, який служить Сергію». Після закінчення літургії обидва учні благали вчителя сказати їм, хто служив із ним. І Сергій відкрив, що це – точно ангел, який служить з ним завжди. (Див. кн.: Філарет, архієп. Чернігівський. Російські святі, шановані всією церквою, або місцево. Спб. 1882 Ч. II. Стор. 150.) А) Один священик розповів наступний чудовий випадок. Він був запрошений до сусіднього села, з нагоди відсутності парафіяльного священика, для напутності хворого. Під час викладання хворому Св. Таїн запасна частка якось упала в нього з брехні, і скільки не шукали її священик і господарі, не могли знайти. Хворий був сліпий старець і весь час, поки продовжували шукати частинку, лежав на своєму одрі, з занепокоєнням часом запитуючи, чи не знайшли. Нарешті, через силу підвівся з ліжка і, нахиливши голову під лаву, промовив: «Це що, батюшка, під лавкою світиться?» - І при цьому вказав пальцем. Благодатне світло ніхто, крім старця-сліпого, не міг бачити; але за вказівкою його священик знайшов св. частинку і причастив нею чудового сліпця. (Душ. чт., 1877 р.) 6. Приклади покарання Божого за негідне причастя Св. Таїн або блюзнірське поводження з ними св. ап. Павло оповідає, що в коринфській церкві багато негідних причасників зазнавали за свою провину тяжких хвороб і самої смерті (1Кор. 2,30). У карфагенській церкві, за свідченням св. Кіпріана, один негідний причасник раптом після причастя став німим, а в іншого розірвався надвоє мову (з кн. про занепалих). За часів св. Золотоуста, за словами його, недостойні причасники зазнавали іноді мабуть мук від злих духів («Перш. тиж. Великий, посту», Київ, с. 259). Св. Кипріан розповідає, що коли одна жінка, яка відпала від віри зі страху мук під час гоніння, хотіла було, як завжди, відкрити ковчег, в якому зберігалися Дари, щоб долучитися до них, то з ковчега вийшов вогонь, так що віровідступниця не сміла навіть доторкнутися до них. Коли преподобномучениця Євдокія була схоплена воїнами і приведена на суд, то, знімаючи з неї одяг, воїни помітили, що випала на землю частка пречистого і життєдайного тіла Христового, яку взяла з собою мучениця Євдокія, виходячи з свого монастиря. Слуги, піднявши частину Божественного тіла Христового, що впала, і не знаючи, що це таке, принесли її правителю. Тільки-но він простяг руку свою і хотів узяти принесену йому святиню - одразу частка тіла Христового втілилася у вогонь, і утворився від неї великий полум'я, яким попалені були слуги ігемонові і в самого його пошкодило полум'ям ліве плече (Чет.-Мін., 1 березня). «Хоча їсти, чоловіче, Тіло Владичне, зі страхом приступи, та не опалишся: бо вогонь є». (Молитва перед причастям.) На о. Кіпр є пристань Таде. Неподалік неї є монастир, іменований Філоксеновим. У монастирі цьому жив один чернець, родом з Мілета, на ім'я Ісидор, який невпинно про щось гірко плакав. Коли ж всі переконували його, щоб він втішився скільки-небудь, то він не погоджувався і говорив усім: «Я великий грішник, якого не було від Адама до цього дня». Коли ж йому сказали: «Святий отче, хто без гріха, окрім Бога?» - Він відповів: «Повірте, браття, я не знайшов ні в Писанні, ні в Переданні такого грішника, як я, і такого гріха, як мій. Якщо ви думаєте, що я тільки звинувачую себе, вислухайте за мій злочин і помоліться за мене. Я, – продовжував він, – коли був у світі, мав дружину, ми обидва трималися вчення Півночі. Отже, прийшовши одного дня додому, я не знайшов своєї дружини, але чую, що вона відійшла до сусідки, щоб долучитися. Сусідка належала до св. соборної церкви. Я зараз же побіг, щоб зупинити її. Прийшовши до будинку сусіда, я виявив, що дружина моя прийняла вже св. частина та долучилася. Схопивши її за горло, я змусив її, о злодіяння! - Викинути з вуст св. частину і, взявши цю останню, в сказі кидав її туди-сюди, і, нарешті, вона впала в бруд. Але зараз блискавка захопила св. залучення з того місця. Через два дні є мені ефіоплянин, одягнений у лахміття, і каже: «Я і ти засуджені на однакове покарання». - "А хто ти такий?" - Запитав я його. Ефіоплянин відповів: «Я той, хто страждав за всіх Господа Ісуса Христа, ударив по ланіті». Тому я, – підсумував чернець, – і не можу перестати плакати». Послідовник Півночі вчинив жахливий злочин, кинувши святиню в бруд; але так само жахливо грішать і ті, які приймають її з серцем, не очищеним від гріховних скверн (І. Мосх. Луг духовний. Гл. 29). Прп. Макарій Олександрійський за свою подвижницьку працю отримав від Бога дар розпізнавання гідних причасників Св. Таїн від недостойних. Ось що він повідомляє нам щодо цього. «Коли браття підходили до вівтаря, щоб прийняти з рук ієрейських Тіло Христове, то можна було бачити, – каже св. подвижник, - як деяким з них ефіопи вкладають в руки вугілля вогняне, а Тіло Христове, подане рукою ієрейською, поверталося знову до вівтаря. Тим часом, від гідних причасників біси відбігали геть. Самі Таємниці божественні роздавав ангел Господній, що стояв з ієреєм у вівтарі» (Чет.-Мін., 19 січня). 7. Розповіді про лікувальну силу Св. Христових Таїн Мати св. Григорія Назіанзіна, перебуваючи у тяжких хворобах, коли прийняла божественне причастя з рук свого сина, відразу зціліла. (Див. у слов. св. Григорія на погр. батька свого.) До преподобномученика Епіктета, пресвітера, один знатний вельможа привіз дочку свою, п'ятнадцятирічну юначку, що була три роки в розслабленні, і просив його зцілити хвору. Св. Єпіктет помолився Богу, помазав освяченим оливою розслаблену юницю - і вона відразу стала здоровою. При цьому преподобний сказав сановнику: «Якщо бажаєш, щоб ніякої хвороби не було в твоєму домі, то щонеділі долучайся з домашніми твоїми божественними Тайнами тіла і крові Христовою чистим серцем». (Чет.-Мін. 7 липня.) Через Св. Таємниці Господь дає німим дієслово. Св. Андрій, архієпископ Критський, у дитинстві до семи років був німий, але після прилучення з батьками Св. Тайн він почав говорити: така сила у Св. таємницях! (Чет.-Мін. 4 липня.) Через Св. Таємниці Господь подавав прозріння сліпим. Св. Іоанн Постник, архієпископ Константиноградський, поклав на очі одному сліпому частину тіла Христового і сказав: «Зцілений сліпого від народження, Той нехай зцілить і тебе», – і він прозрів. Така чудова сила Св. Христових Тайн! (Чет.-Мін. 2 вересня.) «Дивлюся величі та життєдайності божественних таємниць пише кронштадтський пастир о. Іоанн Сергіїв. – Бабуся, що харкала кров'ю і знесиліла зовсім, нічого не їла, від причастя Св. Таїн того ж дня почала одужувати». (Див. кн.: «Уроки благодатного життя» з керівництва кронштадтського прот. о. І. Сергієва, стор 33.) «Дівчина, яка зовсім вмирала, після Св. Тайн того ж дня почала одужувати, їсти, пити і говорити, тим часом як вона була майже в непритомності, металася сильно і нічого не їла, не пила. Слава животворним і страшним Твоїм Таємницям, Господи! (Звідти ж.) «Некто, будучи смертельно хворий на запалення шлунка дев'ять днів і не отримавши ні найменшого полегшення від медичних посібників, тільки-но причастився в дев'ятий день вранці життєдайних Тайн, до вечора став здоровим і встав з одра хворобливого. Причастився він із твердою вірою. Слава всемогутності, доброті та благослухнянню Твоєму, Господи! (Звідти ж.) Один із найвідоміших російському суспільству письменників зазнав тяжкої хвороби. «Лікар прийшов, – пише він, – досить рано, помацав пульс, подивився на язик і жодного слова не сказав. Я спитав його, чому по всій шкірі моєї червоні плями, що з'явилися спочатку, перетворилися на фіолетові, а тут стали чорними. - "Та у вас і мова вже весь почорнів", - відповів він. Здається, досить би цього вироку; він, виходячи, зупинився біля дверей і вголос сказав слугі моєму і одному з інженерних офіцерів, що трапився тут: «Не мучте його марно, не давайте йому більше ліків; я думаю, він і доби не проживе». Про здоров'я хворого відслужено було молебень. Потім він удостоївся св. причащення у день спорудження Хреста. «По скоєнні цього раптом так швидко стали приходити до мене сили, без допомоги ліків, навіть підкріплювальних, про які давно вже я чути не хотів, що брат мій, не знаходячи більш присутність свою для мене необхідною, через два дні, 16 числа (вересня) відправився ...» «Надо мною відбулося диво, як не дивився! сама воля, без якої волосся не спаде з людської голови. Чи багатьом вдавалося бути однією вузькою рисою відокремленими від вічності і круто повернути від неї назад?.. Я можу сказати, що я скуштував смерті...» (Російський архів, 1892 р., листопад. Записки Пилипа Пилиповича Вігеля. 192–195). Наведемо, нарешті, чудове оповідання з автобіографії І.В. Лопухіна. «Несподіваний перелом хвороби до досконалого одужання вартий того, щоб описати його. – Всі, хто знає, як дію сили милосердя Божого через віру та розчинення серця любов'ю розливається і на фізичну натуру, із задоволенням, звичайно, прочитають цей опис. Від застуди зробився у мене, при безперервному майже кашлі, біль у грудях і боці, і кілька тижнів тривала вже виснажлива лихоманка, вірна провісниця сухот, яку медики, і серед них один щирий мій приятель, мені і оголосили рішуче, заспокоюючи мене ще, я вже міг, ще в думці, ще в думці, ще в думці, ще в думці, ще в думці прокашляти. Занедужав я у Великий піст. На Страсному тижні сімейство наше завжди мало звичай говіти. Батько мій, у розслабленому стані, не міг їздити до церкви і причащався вдома. Через свою хворобу і я також вдома мав тоді причаститися після обідні. У день причастя довго вранці пролежав я від хвороби в ліжку, ледве встав. Тим часом, поспішали мене йти до батька мого до спальні – слухати правило. Все це турбувало нетерпіння, хворому ще більше властиве. Відслухавши правило, я прийшов у свої кімнати одягатися. Я поспішаю, а мій камердинер ще й вмиватися мені не приготував. Розсердився я до несамовитості, лаяв його, не бив тільки від того, що говорив ще трохи в мені почуття довготривалої любові до нього і уваги по добре його поведінці. Але моя лайка була такими в'їдливими словами, що побої легше б йому, звичайно, були. Він тремтів, бліднув, сині плями показувалися на його обличчі. Побачивши це, відчув я раптом усю гидоту мого вчинку і, залившись сльозами, кинувся в ноги до мого камердинера. Можна уявити, яка це була сцена! Тут мені сказали, що священик прийшов із Дарами. Я пішов, у сльозах і ридаючи причащався і причастився справді. 1. Один інок мовчав у деякому монастирі, і молитва його постійно полягала в наступному: «Господи! Нема в мені страху Твого: пішли мені або тяжка недуга, або напасти, щоб хоч таким чином прийшла окаянна душа моя в страх Твій; знаю, що мої гріхи самі по собі непробачні; багато згрішив я перед Тобою, Владико, згрішив багато і тяжко, але заради милості Твоєї, за святою волею Твоєю прости мені гріх мій. Якщо ж і цього не може бути, то помучити мене тут, щоб тутешніми муками було трохи ослаблене майбутнє борошно. Почни страчувати мене звідси, Владико, страчувати не в гніві Твоєму, а в людинолюбстві». Брат провів цілий рік, молячись, таким чином, у сокрушенні і смиренності серця, у суворому пості. Тим часом, постійно сприяла йому думка: яке значення мають слова Господа: «Блажени, що плаче, бо ті втішаться» (Мф.5,4)? Якось, коли брат, обійнятий сумом, за звичаєм сидів на землі і плакав, напав на нього тонкий сон. З'явився до нього Христос Спаситель, глянув на нього милостиво і сказав тихим голосом: Що з тобою? Про що ти плачеш? Брат відповів Господу: «Господи! 2. «Жив хтось Вікторин, – пише св. Григорій Двоєслов, - який називався і іншим ім'ям, Еміліан, достатня людина; але оскільки при багатстві речей переважає гріховність плоті, він впав у деяке злочин. Пройнятий роздумом про свою винність, він сам повстав проти себе самого, залишив у цьому світі все і вчинив монастир. У цьому монастирі він показав таке смирення і такі подвиги покаяння, що всі брати, які там зростали любов'ю до Бога, змушені були зневажати своє життя, коли бачили його покаяння, бо він з усією старанністю душі намагався розп'яти плоть, переломити власну волю, таємно молитися, обмивати себе. поваги від братії. Він звик вставати раніше за всіх братів на нічні чування, і так як гора, на якій стояв монастир, з одного боку видавалася, то він мав звичай виходити туди раніше пильнування для того, щоб тим вільніше щодня виснажувати себе плачем покаяння, чим таємніше було місце. Імператор вибачив розбійника. Але докори совісті так мучили колишнього злочинця, що він незабаром захворів і був відправлений до загальної лікарні, де хвороба його посилилася до останнього ступеня. Відчуваючи себе близьким до смерті і пригадуючи гріхи життя свого, він сильно журився за них, і тільки сподівання на милосердя Боже утримувало його від розпачу. Уста його мимоволі, слідом за серцем, промовили таку молитву до Ісуса Христа: «О, преподобний Спасителе, будь милосерд до мене, як Ти милосерд був до розбійника, розп'ятого праворуч Тебе, прийми мої сльози, що вичерпуються мною при дверях смерті! Ти милостиво прийняв тих, що прийшли на діяння і в одиннадцяту годину, хоча вони вже нічого не могли зробити гідного милості: заради цієї ж доброти Твоєї глянь благоутробно і на мої сльози і зроби їх для мене другою купіллю хрещення, нехай очищусь і отримаю прощення всіх гріхів моїх». Весь цей час лікар, який відвідував лікарню, людина дуже обдарована і відома за своїми знаннями і досвідченістю, бачив сон, або, краще, видіння, в якому здалося йому, що біля ліжка хворого розбійника було безліч ефіопів, з яких кожен мав у руках лист, списаний злочинами вмираючого; тут же були й дві особи, що блищали світлом, які досліджували, чи не вчинив вмираючих будь-яких добрих справ. Принесено було терезів, і коли ефіопи поклали на один бік їх усі листи свої, то ця сторона швидко спустилася, а інша піднялася високо; два ж ангели, що були при цьому, казали: «А нам невже нічого покласти на інший бік терезів, щоб схилити їх сюди?.. Чи був час зробити йому якесь добре діло, коли він нещодавно залишив свої злодіяння?..» Вони, проте ж, приступили до одру його і, знайшовши платок: ваги, і якщо Бог додасть тяжкість милосердя Свого, то наші бажання здійсняться». 4. Преподобний Павло Препростий, дивлячись одного разу на вхідних до церкви , як провидець, побачив разом з іншими людину, що прийшла, що мала обличчя зовсім потемніле, оточеного демонами, а вдалині за ним ідучого ангела-охоронця – похмурого і нарікаючого. Що ж? Цей самий чоловік, що був у полоні демонів і уподібнився їм як синам темряви за своїм виглядом, коли повертався з церкви, представився преподобному зовсім зміненим. Замість чорноти видно було світлоносну білизну на обличчі його; Ангел-охоронець ішов з ним поруч і блищав радістю небесною, а демони йшли вже далеко від колишнього раба свого і не наважувалися наблизитися до нього. 5. Якось прп. Ніфонт побачив двох ангелів, які несли душу людини на небо, не допускаючи катувати її на повітряних поневіряннях. Демони – повітряні митарі – почали кричати: «Навіщо ви цю душу не віддаєте нам? Адже вона наша». Ангели сказали: А чим ви доведете, що вона ваша? – «Та вона, – відповідали біси, – до смерті тільки одне зло робила, і немає гріха, якого б вона не створила; вона була поневолена пристрастям і без покаяння розлучилася з тілом; а хто помер рабом гріха, той наш». Один з ангелів відповідав їм: «Як ви завжди брешете, то вам не віримо, нехай буде покликаний ангел-охоронець цієї душі, йому і дамо віру, бо він не скаже брехні». Ангел-охоронець з'явився, і ангели запитали його: «Ця душа покаялася або в гріхах залишила тіло?» – «Справді, чоловік цей грішник був, – відповів ангел, – але коли став хворіти, тоді зі сльозами сповідав Богові гріхи свої і з піднятими на небо руками старанно просив Бога помилувати». Тоді ангели втримали душу, і біси були посоромлені. Але вони не заспокоїлися і знову заволали: «Уже якщо ця людина могла бути помилована, то, значить, врятується, і весь світ і марно ми працюємо?» – «Так, – відповіли ангели, – усі грішники, які сповідують гріхи свої смиренно і зі сльозами, від Бога отримають прощення, а ті, що вмирають без покаяння, будуть засуджені Богом». І з цими словами «відпочивши, – сказано, – до воріт небесних, і спасена була душа та». (Пролог, грудень.) 9. Приклади чудесного обрання та покликання на єпископство 1. У місті Комані Неокесарійської області помер єпископ. Громадяни впросили Григорія Чудотворця прийти до них, обрати і висвятити в їх осиротілій церкві єпископа. Багато хто вказував Григорію на людей вчених, освічених і освічених, але Григорій жодного з них не визнав гідним цього великого сану. Один із тих, хто стояв з глузуванням, сказав: «Чи не обрати нам уже в єпископи Олександра?». Усі засміялися від цього жарту. "А хто такий Олександр?" - Запитав Григорій. Йому відповідали, що Олександр палить вугілля та продає їх на ринку. «Приведіть його сюди», – сказав св. Григорій. Коли привели Олександра на собор, деякі з предстоявших, глянувши на нього, голосно засміялися: від вугілля він був чорний і до того ж у лахмітті. Коли Олександр наблизився до Григорія, той одразу був повідомлений Духом Божим, що цей Олександр нехай буде єпископом. Григорій наказав Олександру сходити вмитися, одягнутися в пристойний одяг і прийти на собор. Коли повернувся Олександр, Григорій Чудотворець у присутності всіх почав випробовувати його у знанні св. Письма; здивував усіх Олександр своїм розумом та красномовством. Він був людиною високою мірою освіченою, але з любові до Бога обрав таке смиренне життя. І святитель Григорій висвятив Олександра на єпископа Команського. Перше повчання його до народу привело до розчулення серця всіх. Всі дякували Богові, який давав їм такого пастиря. Благодать Св. Духа виходила з уст його, і св. Церква причала його до лику святих. (Чет.-Мін,) 2. Св. Єпіфаній, відвідавши пр., що рятувався на острові Кіпрі. Іларіона Великого, хотів відплисти звідти до міста Аскалон. Але корабель, на якому відплив до Аскалону Епіфаній, був принесений бурею знову до берегів Кіпрських і саме пристав поблизу кіпрського міста Саламіну, чи інакше – Констанції кіпрської. У цей час в Саламін був собор єпископів для обрання нового архієпископа на місце померлого. Кілька днів єпископи молилися до Бога, щоб Він Сам явив їм чоловіка, гідного цього сану. Між ними був один єпископ найстарший, що вже п'ятдесят років прослужив у сані єпископа, на ім'я Паппій – чоловік святий і прозорливий, який сподобився і постраждати за Христа: будучи схоплений нечестивими разом з архієпископом Саламінським Геласієм, він після багатьох мук був відпущений живим. Усі єпископи кіпрські мали його собі замість батька і шанували, як сповідника та мученика Христового. Тому старцеві-єпископові було відкрито від Бога про ченця Єпифаній, що прийшов у місто Саламін, і наказано було, взявши його, посвятити в архієпископа тому місту. На той час був осінній час і відбувалося зняття винограду. І ось, Єпіфаній сказав учням своїм (Іоанну та Полувію, з якими подорожував): «Ходімо, чадо, у місто і купимо собі винограду на дорогу» (бо збирався незабаром відплисти звідти). І пішли на торжище. Підійшовши до продавця винограду і взявши до рук два великі виноградні пензлі, Єпіфаній запитав: Що це коштує? Раптом сказали, що йдуть єпископи. Озирнувшись, Єпіфаній побачив старого єпископа Паппія, який підтримується двома дияконами, і з ним – трьох інших єпископів. Єпифаній, забувшись, тримав у руках виноград і, дивлячись на єпископів, дивувався, що вони так просто йдуть до нього. Блаженний Паппій, побачивши преподобного Єпіфанія, пізнав його Святим Духом і сказав: «Авво (отче) Єпифанія, залиш виноград і йди з нами до святої церкви». Єпифаній згадав слова Давида: «Тих, що звеселялися про тих, що казали мені: до Господнього дому підемо» (Пс. 121,1), – залишивши виноград, пішов з єпископами. Ці святі отці-єпископи, що зібралися тут, поклали на мою негідність обрання архієпископа, сказавши мені грішному: «Дбайливо помолися ти Богу, і віруємо, що Він явить тобі чоловіка, гідного архієпископства!» Зачинившись у своїй келії, я благав про те Владику Спасителя, і раптом, подібно до блискавки, обгорнув мене світло, і я почув голос, що говорив до мене, грішному: «Паппі, Паппі, слухай!» А я, злякавшись, спитав: «Що велиш, Господи мій?» Тоді голос відповів мені: «Устань і йди на торг, там ти побачиш ченця, що купує виноградні пензлі, обличчям і головою схожого на пророка Єлисея і що має при собі двох учнів. Взявши його, посвятіть у сан архієпископа, а ім'я тому ченцю – Єпіфаній». І я, вставши, виконав те, що мені було наказано, тому ти, чадо, не противься Божому зволенню, але слухай стаду, в якій Дух Святий постачає тебе єпископом». Після цього Єпифаній, впавши, вклонився святому єпископу Паппію, послухався волі Господньої і прийняв посвяту в сан архієпископа Саламінського. (Чет.-Мін.) 3. На 12-му році отроку Єлевферію (згодом св. Алексію, митрополиту Московському) вже відкрито було його високе призначення. Раз розкинув він сіті на пташок і, довго сторожа їх, від втоми задрімав. Несподівано він чує голос: «Олексію! Навіщо така праця твоя? Тобі треба бути ловцем людей». Пробуджений тим, юнак здивувався незвичайному голосу імені Алексія. Це видіння глибоко запало в його душу; він став мовчазний, залишив ігри і багато став думати про життя та його призначення. Батьки здивувалися зміні життя його, запитували у слуг про причини зміни, але ті могли сказати тільки те, що Єлевферій часто йшов у місця відокремлені. Запитували самого юнака, чому він ухиляється від людей і займається лише книгами. Навіщо виснажує себе постом? «Не журіться за мене, добрі батьки, – відповів юнак, – не роблю я поганого, а бажаю встигати в доброму; нехай збудеться наді мною воля Господня». На 15 році Єлевферій вже наважився присвятити себе чернечому життю. На 20 році (1320 р.) вступив до московського Богоявленського монастиря і тоді ж пострижений з ім'ям Алексія, з тим самим, яке він чув у сонному баченні, за сім років перед тим. Хоча Богоявленський монастир був на галасливій торговій вулиці, але Олексій знайшов спокій тут, віддавшись подвигам. Він проводив час то в храмі, то в клейових молитвах; читав книги і старанно вивчав Писання Старого та Нового Завітів; Пильнуванням нічним висушував тіло і очищав серце. (З: Філарет, архієп. Чернігівський. Російські святі, шановані всією Церквою або місце. Спб. 1882 Ч. I. Стор. 225-226.) 10. Розповіді про покарання Боже за образу служників вівтаря Господнього 1. До кінця другого року управління воронезькою паствою св. Тихона відноситься випадок, описаний його келейником. Восени святитель Тихін, проїжджаючи московським трактом на поховання поміщика, зупинився у селі Хлевному для зміни коней. Селяни не давали йому коней і зухвало говорили: «Адже ти не губернатор наш, щоб скоро зібрали ми коней». Коли архіпастир сказав, що треба шанувати й архіпастиря, вони образили його новим грубістю: «Ти, казали, пастир над попами та над дяками». У цих словах, очевидно, звучав голос століття, відкликання представників часу. Пастир говорив: «Бійтеся Бога, не мучте мене». І тільки-но послухали його. Згодом, вже у Задонську, винні приходили просити прохання святителя. «Він, казали, прокляв, і в нас падають усі добрі коні». Святитель був хворий тоді і через келійника відповідав, що він не проклинав, а Сам Бог карає їх за образу пастиря, щоб вони прийшли до тями; він же з любов'ю дозволив їх, що каються. (З: Філарет Гумілевський, архієп. Житія святих. Серп. 13. Стор. 96.) 2. У приході одного священика (з малоросійських козаків) був козак Максим, людина характеру норовливого, а особливо коли був нетверезий, що траплялося з ним, на нещастя, нерідко. Священик за обов'язком пастиря за будь-яких зручних випадків умовляв його виправитися і кинути пити. Одного разу, бачачи цього Максима, що знову бешкетує в п'яному вигляді, він зробив йому зауваження: «Як ти, Максиме, погано робиш, як грішиш!» Але Максим, замість того, щоб послухатися настанов, наговорив священикові багато грубостей і лайливих слів і на зауваження його: «та я ж твій духовник», сказав: «Та щоб я тобі не бачив, як і вмиратиму 78». Тим річ ​​це й скінчилося тоді. Пройшло з того часу кілька років, і сталося, що цей Максим захворів. Домашні його просять священика наказувати хворому, і він пішов до нього зі Святими Дарами; але тільки-но ввійшов він у хату, хворий, що був у свідомості і розмовляв, раптом у присутності духовника онімів, знепритомнів і в нестямі дивився, нічого не бачачи. Скільки не заговорював з ним священик і домашні його, він залишався в онімені. Робити не було чого, священик вийшов із хати і хотів іти додому, як раптом домашні кажуть, що хворий відчув і просить духовного отця повернутися. Він повернувся, але як тільки увійшов до хати, хворий знову знепритомнів і став нездатним прийняти напуття. Другого дня рідні хворого знову просять священика сповідати і долучити його, доповідаючи, що він уже «в почутті». Священик, вважаючи, що хворий, можливо, від нього тільки не може і отримати напуття, сам не пішов до нього, а запросив іншого священика; але що ж? І з цим відбувається те саме: до приходу його хворий говорив і був у свідомості, а коли священик увійшов до нього в хату - він прийшов у несвідомий стан і онімів; священик вийшов із хати – і хворий знову прийшов до тями; священика знову просять повернутися, але коли він входив до хати – хворий знову непритомнів. Так цей бідний і помер без наказу Св. Тайнами. Хай простить і помилує його Господь Бог! («Мандрівник» за 1861 р.) 3. З одним священиком Тобольської єпархії був такий випадок. Він був визначений у село, де ще не було церкви. Потрібно було знову будувати її. Але насамперед церкви суспільство здобуло бажання нашвидкуруч збудувати молитовний дім і купити у нього церковне приладдя для служби Божої – хрест, Євангеліє, вбрання, кадило, дзвони та інші речі. Для міркування звідси зібралася селянська сходка. На сходці відвели ліс для молитовного будинку, і на пропозицію священика кожен селянин став жертвувати на покупку церковних речей, хто скільки міг. Всі жертвували за своїм достатком, тільки один найбагатший селянин не хотів нічого дати, як не вмовляли його священик та сусіди. Нарешті, після довгих усовіщень він погодився пожертвувати 20 рублів. Не охоче дав він ці гроші, та й то з умовою вжити їх на дзвін вагою не менше п'яти пудів. Незабаром із зібраними грошима ктитор поїхав до найближчого повітового міста купувати церковні речі. Все купив він, отже, тільки п'ятипудового дзвона в місті не знайшлося. Довелося йому купити найбільший дзвін у 2 пуди. Багач сильно образився цим і за інших назвав священика брехуном та ошуканцем. На другий день після цього священик пішов подивитися, як йшли роботи з будівництва каплиці, і там зустрівся з багатієм. Багач грубо почав лаяти священика. Той намагався втлумачити йому, що ніхто в цій справі не винен, але багатій анітрохи не вгавав. На третій день ще раз довелося священикові зустрітися з лайкою, і втретє він вислухав від нього лайку. Ображений священик пішов додому і в душі був дуже стривожений. Але не встиг він, як слід заспокоїтися, входить до нього в будинок син багатія і просить поїхати з ним сповідати його хворого батька. Священик спочатку не повірив словам того, хто приїхав, і думав, що його обманом хочуть заманити в будинок, щоб ще більше лаяти там. Тож їхати відмовився. Син багача вирушив додому, але незабаром знову повернувся і, кланяючись у ноги, переконливо просив до себе священика. При цьому він казав, що батько його зазнає сильних мук. Священик більше не став відмовлятися і поквапився до хворого. Щойно він увійшов до будинку, як хворий повалився йому в ноги і сказав: «Батюшко! Згрішив я, вибач мені. Мені згорнуло рота набік і тіло ріже, як ножами. Відчуваю, що смерть приходить. Вибач мені, не дай мені зовсім загинути». Незлобливий пастир вибачив його і, сповідавши, причастив Св. Дарами. Ще не їхав він, а страждання хворого трохи стихли. Через три місяці хворий без жодного лікування одужав. Так Господь карає за образу Своїх служителів. («Душепол. Розм.», 1887 р.) 11. Розповіді про почутті молитов, почерпнуті з церковної історії та житій святих 1. Мешканці одного села прийшли до прп. Феодорові, що зветься Сікеоту, і зі сльозами благали його прийти до них і прогнати сарану, яка, подібно до хмари, спустилася на їхні ниви та виноградники і робила жахливі спустошення. Преподобний прислухався до прохання цих нещасних землеробів, прийшов у їхнє село і цілу ніч провів у їхній церкві, молячись за них Богові. Другого дня, вранці, він вийшов на ниви і тут, взявши в руку кілька комах, ще звершив молитву про спасіння нещасних хліборобів. І так як під час молитви сарана в руці його померла, то подякував Господа і з упевненістю сказав навколишньому народові: «Повернемося до церкви, діти, Господь не забариться явити нам милість Свою!» І справді, другого дня хлібороби побачили, що вся сарана загинула на їх нивах. (З «Метафрасту». Пам. прп. Феодора відбувається 22 квіт.) 2. Одного разу подвижник Аммон пішов відвідати авву Антонія і збився з дороги. Присівши, він трохи соснув; потім, вставши зі сну, молився Богу так: «Молю Тебе, Господи Боже мій, не загуби творіння Твого!» І з'явилася йому ніби людська рука, що висить з неба, яка показувала йому шлях доти, доки він прийшов і став біля печери авви Антонія. (З «Скитського патерика».) 3. Преподобний Лука, уродженець елладський, від юних років полюбивши чернечі подвиги, пішов таємно від своєї матері і в одному з афонських монастирів постригся в новоначаліє. Єфросинія (ім'я його матері), знаючи благочестя сина, хоч і здогадувалася про святий його подвиг, але, будучи вдовою, не могла переносити розлуки і безупинно молилася Богові: «Господи! Ти свідок мого вдівства і всіх прикрощів, з ним поєднаних, не забудь мене до кінця; не забери в мене єдину втіху життя, люб'язного сина! Я не забороняла йому жити за Законом Твоїм; я була йому матір'ю не тільки за тілом, але й до душі, хотіла бачити його досконалим у чеснотах. Господи! Не зневажи моїх сліз, поверни мені сина, щоб я прославив ім'я Твоє святе! – Так молилася осиротіла мати – і Господь почув молитву її: одного разу ігумен обителі, в якій трудився св. Лука побачив у сонному видінні плакати матері. – «Навіщо мене, бідну вдову, так жорстоко ображаєш? - вигукувала вона до настоятеля. - Навіщо відібрав у мене єдиного сина, втіху моєї старості? Поверни мені сина, або не перестану скаржитися на тебе Богові». - Заляканий ігумен прокинувся, довго міркував про сновидіння і, нарешті, вважав за марну мрію. Але наступної ночі побачив те саме; третьої ночі почув крик нарікаючої матері. Тоді, нарешті, він пізнав, що це не є дія духа-спокусника, але явище, яке Бог влаштовує, довго розмірковував він про кожного ченця порізно, і оскільки св. Лука завжди приховував від нього та всієї братії свій рід та батьківщину, прийшов до думки, що сновидіння належить до нього. Наступного дня він закликає до себе Луку і говорить із гнівом: «Як насмілився ти обдурити нас, запевнивши, що не маєш батьків? Як смілився жити з нами, маючи брехню в серці своєму? Чи знаєш хто начальник брехні? Іди від нас; піди навіть із меж афонських і повернися до твоєї батьківки: вже третьої ночі вона докоряє і бентежить мене. Горе тобі, якщо мене не послухаєш!» Вражений Лука стояв нерухомо і, опустивши очі свої, не наважувався вимовити жодного слова: він плакав, не бажаючи залишити святу дружину. Тоді настоятель зглянувся на нього і сказав з лагідністю: «Сину мій! Тепер неодмінно повернися до своєї матері, а потім Сам Господь допоможе тобі у доброму намірі. Послухайся: я бачу, що її молитва має велику силу у Бога і може знищити усі твої молитви; йди зі світом і пам'ятай, що без благословення батьківського нічого робити не повинно». Вислухавши це, св. Лука в мовчанні вклонився настоятелю, попрощався з братією і вирушив у дорогу свою. Хто може описати здивування та радість Єфросинії побачивши сина! Вона кинулась обійняти його, але раптом зупинилася, підвела очі й руки на небо і віддала подяку Богові. – «Благословляю Тебе, Господи, – сказала вона, – що не залишив моєї молитви». Потім поцілила сина свого. Святий Лука пробув у своєї матері чотири місяці, але, прагнучи серцем і душею до Бога і до безмовного життя, почав у неї просити дозволу піти в пустелю. Богобоязлива Єфросинія благословила його, бо знала вона, що Бога має шанувати і любити більше, ніж батьків, і її молитви були другим вождем на шляху спасіння сина. (Чет.-Мін., Лютий.) 4. Св. Феодор, колишній єпископом Єдеської церкви, в підлітковому віці часто терпів глузування від товаришів і суворі догани від вчителів за те, що погано вчився грамоті. Але для хлопця найгіршим був смуток батька і матері, які, здавалося, не чекали від нього нічого доброго. Але не лінощі і недбальство були причиною його безуспішності, а відсутність природних обдарувань. Коли ні батьки, ні наставники не могли сприяти успіхам його освіти, він сам знайшов силу, яка сама в змозі була, якщо можна так висловитися, перестворити його душу. Ця сила була молитвою. Він рано прийшов до церкви і втік під св. престолом. Тут, ніким не помічений, молячись Богові про просвітництво розуму, Феодор заснув. Тим часом, зібралися священнослужителі, прийшов архієрей і розпочалася божественна служба. Під час богослужіння сплячий Феодор побачив ангелоподібного юнака, який плекав його медом. Втішний і разом заляканий, Феодор прокинувся і, не встигнувши схаменутися, раптом вийшов з-під престолу. Архієрей і всі, що були тут, здивувалися раптовому явищу хлопчика і почали запитувати, хто він і що його спонукало тут сховатися. Феодор розповів усе докладно та відкрив свій сон. З того часу св. Феодор почав процвітати у вченні, і незабаром своїми успіхами перевершив усіх однолітків. (Чет.-Мін.) 5. Татарський хан Амурат, чуючи чудеса св. Олексія, скоєних ним молитвою, надіслав до Москви вимогу, щоб угодник Божий прибув до Орди і зцілив його сліпу дружину Тайдулу. За смиренням своїм, вважаючи це вище своїх сил, св. Олексій відмовлявся їхати – проте, на посилене прохання князя, на благо батьківщини зважився виконати вимогу хана. Що ж робить святитель? Він перед від'їздом здійснює Успенському соборі перед мощами св. Петра молебень, під час якого свічка запалюється сама собою і є ознакою Божого благовоління. З цією свічкою приїхавши до столиці татарської, святитель знову звершує молебень із водосвяттям, причому запалює свічку, старанно молиться і окроплює хвору на воду. Чудодійна допомога негайно з'явилася. Цариця раптово прозріла, і святитель, обдарований ханом, приносить його вподобання для всієї нашої вітчизни через витікання від нього полегшення тяжкої частки. (З житія свт. Алексія, митр. Московського.) 6. У ряді розповідей про почуті Богом людські молитви передамо високоповчальну і разом зворушливу розповідь про одного афонського ченця, який слізно і довго молився Богові про те, щоб Він краще тут його покарав, але помилував би його після смерті. «Тут, Спаситель мій, покарай мене, як чадолюбний і жалісливий Батько, а там вибач, як єдиний безгрішний і багатомилостивий Бог, бо якщо тут не зрозумієш нещасного і не даси йому серцевого осяяння, щоб щодня без сорому приносив він покаяння в гріхах своїх? Отже, тут, Спаситель мій, тут, де я насолоджувався красою гріха, навми мене, як благосердий і чадолюбивий Отець, а там пробач мені, як милостивий Бог, єдиний безгрішний!» (Слова св. Єфрема Сиріна.) Невпинний молитовний зойк старця нарешті проник небеса і дійшов до Господа Бога. Якось, за звичайною молитвою, старець ліг відпочити і поринув у тихий сон. У перші миті сну він був уражений сліпучим сяйвом, що розлився по келії. Старець боязко озирнувся, і його погляди зупинилися на хресті, до якого був прибитий Божественний Страждалець, Господь наш Ісус Христос; терновий вінець лежав на пораненому розділі Його; з рук, з ніг та з ребра Його кров струменіла потоком; від імені Викупителя, від Його лагідних поглядів виходило дивовижне сяйво. Старець затремтів від радості, впав перед Господом на коліна і залився сльозами... «Що ти так гірко й безперестанку плачеш? Чого ти хочеш від Мене? – спокійно спитав з хреста Спаситель старця, що плакав. – «Господи! – вигукнув старець, розчулено схрестивши на грудях руки. – Ти знаєш, як я засмутив Тебе; Ти бачиш, як багато в мене гріхів: накарай мене за них у справжньому житті, як тобі завгодно, і помилуй мене після смерті. Більше нічого я не хочу, більше нічого я не прошу від Тебе». – «Добре, – відповів Господь – буде за твоєю волею». - Бачення скінчилося. Старець, сильно вражений почуттями невимовної радості від споглядання і солодкої розмови Господа, не прокидаючись ще, відчув, що його нутро вся ніби підірвалося; він прокинувся, і справді побачив, що в нього з'явилася величезна грижа; вона й залишилася такою назавжди. Якби ми знали, якби дано було бачити нам передчасно, що нас чекає за труною і в останні хвилини життя, звичайно, як казав один св. батько, ми цілий вік погодилися б із задоволенням просидіти в келії, переповненій уїдливими хробаками, ніж пробути кілька часу в пеклі. (Витяг. № 135 «Тр. лист.») 7. Прп. Іуліан Пустельник, за словами блж. Феодорита, живучи в Парфянській країні при річці Євфраті в печерах пустелі з безліччю ченців, які обрали його на шляху порятунку в керівники, мав постійне в устах своїх псалмоспів св. пророка Давида, безперервне в умі міркування та молитовну розмову з Богом. Не задовольняючись цим, він часто віддалявся на якийсь час зі своєї печерної келії в подальшу глибину пустелі, верст за 50, для самотньої молитви і брав з собою когось із братії, за бажанням їх, для співучасті в молитві. Одного разу йому супроводжував юнак Астерій, який після трьох днів шляху почав знемагати від нестерпної спеки в пустелі; мучений спрагою, він однак соромився сказати старцеві про свої страждання, про які той попереджав. Нарешті, знесилившись зовсім, Астерій благав старця зглянутися на нього. Так як було ще багато шляху, то Іуліаній запропонував юнакові повернутися назад. Але Астерій не знав шляху до печери, до того ж і не міг іти, тому що сили його виснажилися від спраги, що мучила його. Тоді чоловік Божий, зворушений стражданням свого супутника, схиляючись до слабкості його, схиливши коліна, старанно покликав до Бога, окропивши землю гарячими сльозами, про спасіння юнака. І молитву праведника почув Бог: краплі сліз, що впали на землю, перетворив на водяне джерело. «Це джерело, – розповідає Феодорит, – збереглося й досі, як пам'ятник молитви благочестивого старця, подібної до молитви Мойсея. Бо як Мойсей, ударивши жезлом по сухому каменю, вивів потоки вод, щоб напоїти багато тисяч людей, що знемагали від спраги, так і цей богоугодний старець, оросивши сльозами сухий пісок, зробив воду, щоб вгамувати спрагу одного юнака». Цей юнак, відомий згодом подвижник Астерій, був засновником обителі на околицях Тіндара (селище поблизу Антіохії) і виховав багатьох відомих чеснотами учнів. (З: Філарет Чернігівський, архієп. Житія святих. Окт. 18. Стор. 184-186; 360.) 8. Під час одного морського плавання св. Григорій Богослов мало не загинув. Тільки його старанна молитва у поєднанні з молитвами батьків врятувала його від загрозливого потоплення. Про це небезпечне плавання сам Григорій розповідає так: «Час був незручний для плавання; але мене вабила пристрасть до наук, особливо мене підбадьорювало те, що корабельники були ніби свої. Але тільки-но ми зробили кілька шляхів – зчинилася страшна буря, якої, за словами пливли зі мною, і не було доти на їхній пам'яті. Двадцять днів і ночей лежав я на корабельній кормі, закликаючи в молитвах, що панує в гірських Бога; піниста хвиля, подібна до гор і стрімчаків, то з того, то з іншого боку вдаряла в корабель і нерідко скидалася в нього; від поривчастого вітру, що свистить у канатах, потряслися всі вітрила; хмари спустилися, повітря затьмарилося, освітлюючись на мить сліпучим світлом блискавки; оглушливі гуркіт грому, стрясаючи повітря, тремтіли все живе. Всі прийшли в страх, побачивши загальну смерть; але я, бідний, боявся найбільше за свою душу, бо наражався на небезпеку померти нехрещеним, і серед згубних вод бажав води духовної. Тому волав, просив і благав собі хоч малої відстрочки. Так я страждав; але зі мною страждали батьки, у нічному видінні поділяючи зі мною лихо. Вони з суші подавали допомогу, своєю молитвою ніби замовляли хвилі, про що дізнався я, коли згодом, після повернення додому, вирахував час... А хтось із тих, що пливли зі мною, що надав до мене особливе прихильність і любов і дуже турбувався про мене, бачив, що під час небезпеки ввійшов у небезпеку. величезної праці витягла його на сушу. І видіння виправдалося: бо море почало приборкатися, і ми незабаром, через нетривале лихо на морі, пристали до Родосу. Під час цієї небезпеки я приніс себе в дар, давши обітницю, якщо спасусь, присвятити себе Богові і, присвятивши, спасся». (З: Агапіт, архім. «Життя св. Григорія Богослова». Стор. 14.) 9. Одного разу в одному місці св. Парфеній (пам. його 7 лют.) знайшов чудовий камінь, зручний престолу. Він наказав зробити його і приготувати. Камінь поклали на колісницю, запряжену волами, для перевезення до церкви. Але раптом дорогою воли розлютилися, так що нікому не можна було втримати їх, і вони перекинули під колеса Євтихіона, який правив ними. Колісниця з важким каменем проїхала ним і розчавила його. Євтихіон помер. Дізнавшись про те, що сталося нещастя, прп. Парфеній узяв із собою благочестивих мужів, пішов на те місце і, побачивши тіло мертвого, схилив коліна свої на землю і зі сльозами помолився Господеві. Раптом, при всьому народі, мертвий Євтихіон ожив і сказав: «Слава Тобі, Христе Боже, що зводить мертвих!» Він підвівся з землі і, керуючи волами, довіз камінь до храму. Усі, що бачили чудо воскресіння, прославили Господа. (Чет.-Мін., 7 лютого.) 10. З Нікомідії до преподобного Авксентія (пам'ять його 14 лютого) прийшла жінка з осліпленими очима, просячи її зцілити. Преподобний чоловік ревно помолився за неї Богу, доторкнувся до її очей і сказав: «Ісус Христос, Світло Істинне, зцілює тебе», і жінка прозріла. (Чт.-Хв., 14 лютого.) 11. Одного разу один старий прийшов на гору Синай. Коли він виходив звідти, на шляху його зустрів його брат і, зітхнувши, поскаржився йому: «Ми сумуємо через посуху: у нас немає дощу». Старець сказав йому: «Чому ти не помолився і не попросив у Бога дощу?» Брат відповів: «Ми молилися і старанно просили Бога, але дощу не було». Старець сказав: "Мабуть, вони не старанно молилися. Хочете знати, що це так? Давайте встанемо разом на молитву". З цими словами він простяг руки до неба і помолився. Одразу почався дощ. Брат, побачивши це, злякався і вклонився старцеві в ноги, а старець негайно втік звідти. (Ігнатій, єпископ Вітчизна. С. 507.) 12. Випадок зцілення від сикозу молитвою. Навесні 1894 року один із приват-доцентів московського університету, юридичного факультету Д. після закінчення занять в університеті, з метою відпочинку, якого сильно потребував його перевтомлений організм, задумав здійснити поїздку на Кавказ і потім до Криму. На Кавказі він помітив на своєму обличчі прищі. У Сімферополі Д. звернувся по лікарську допомогу; лікар визначив хворобу: сикоз, тобто запалення волосяних мішків, що є переважно на бороді та вусах. Хвороба ця з'являється внаслідок розвитку специфічних мікроорганізмів, триває надзвичайно довго, іноді 30-40 років, і дуже туго піддається лікуванню. Д. негайно почав систематично лікуватися. За кордоном він об'їздив майже всіх знаменитостей з шкірних хвороб. У той же час він почав лікуватися всім, чим йому радили. Проте нічого не допомагало. Хворий лікувався протягом 9 місяців. Хвороба то послаблювалась, то розвивалася з новою силою і, нарешті, дійшла до того, що хворий змушений був залишити заняття, сидіти вдома, а якщо кудись і виїжджав, то на короткий час, з обв'язаною щокою. Незважаючи на товстий шар пов'язки, гній, що виділяються в достатку, і кров швидко проникали через останню. Становище хворого ставало жахливим. Р. Д. у Москві лікувався у професора Поспелова та інших., і вони сходилися у визначенні хвороби. Хворий лікувався також у Києві. Минулого Великодня Д. повернувся до Москви абсолютно вбитий морально. Випадково, коли він був удома і без пов'язки, його побачила прачка, що прала, яка порадила йому звернутися до якогось російського знахаря, при цьому додала, що в її однієї знайомої була та ж хвороба, причому, її вилікувала одна «бабуся» в кілька днів. Г. Д. негайно попросив розшукати йому якогось російського знахаря. Незабаром до нього була приведена жінка років 50, що служить при лазнях і лікує декого народними засобами. Вона оглянула хворого і заявила, що у його хворобі допоможе лише одна молитва. Через це вона наказала йому годині о 5 ранку прийти до храму Христа Спасителя. Д. послухався цієї поради і в призначений час застав там цю жінку. Жінка поставила його поруч і молилася кілька хвилин. На другий і третій день було повторено те саме. Хвороба почала надзвичайно швидко проходити: на другий день обличчя м. Д. вже не мало того жахливого вигляду, при якому він не міг з'являтися інакше, як із пов'язкою, і він міг з'явитися до храму вже без неї. Через кілька днів р. Д. вже міг голитися, і слідів хвороби майже не було. Тепер м. Д. цілком здоровий. Випадок цей, що відбувся у багатьох на очах, є вражаючим і водночас безперечним. Професор О.Я. Кожевников, як представник науки, пояснював це зцілення сильним психічним впливом на хворого, за умови, що корінь розвитку хвороби у хворого крився у розладі нервової системи; такий розлад нерідко викликає запалення шкіри, причому, у волосяні судини могли потрапити специфічні мікроорганізми, які знайшли свого розвитку сприятливий грунт. У цьому випадку звичайні засоби проти сикозу не могли вплинути, оскільки необхідно було знищити сприятливі хвороби: заспокоїти нервову систему. З боку деяких лікарів вже й були спроби щодо цього: хворому давався бром тощо. Але, очевидно, потрібно було щось сильніше. Проста жінка прийшла, подивилася хворого, просто сказала, що вона вилікує, перед тим інша запевняла його в тому ж, нарешті – він у храмі, у відокремленому місці; здалеку чути співи, поруч із хворим стоїть жінка, благоговійно за нього молиться, - вся ця обстановка справила на психічний бік сольного сильний вплив, заспокоїла нервову систему, знищила головну причину появи хвороби; сприятливі умови життя мікроорганізмів зникли, і хвороба почала швидко проходити. - Як би там не було, - говорив професор, - але випадок цей є вражаючим, і лікарям треба визнати його як факт сильного впливу на психічний бік людини. – Вивчаючи минуле хворого, професор знайшов м. Д. взагалі нервовим, вразливим та констатував у нього випадки хворобливих явищ на шкірі виключно на ґрунті нервового розладу. У «Моск. Вед. надруковано з цієї нагоди нижченаведений «лист до видавця» самого зціленого: «У деяких газетних статтях з'явилося витяг із повідомлення, зробленого професором Кожевніковим у закритому засіданні московського товариства невропатологів щодо випадку мого зцілення від сикозу, та опис самого факту події. Не торкаючись пояснень, зроблених лікарями, я вважаю себе зобов'язаним відновити факт у тому його вигляді, в якому він справді стався. Лікарі, які користувалися мене в Росії, і авторитети медичної науки в західній Європі, до яких я звертався зі своєю хворобою, яка тривала майже рік, знайшли, що моя хвороба може тривати 18 років, що вона в жодному разі не може пройти раптом, навіть при наполегливому лікуванні. Востаннє подібний вирок я вислухав від професора Капозі у Відні, в суботу Страсного тижня поточного (1895) року. Повернувшись до Москви в середу ввечері, на Святому тижні, я, за вказівкою моєї прислуги, познайомився з однією простою жінкою, за порадою якої вирушив другого дня вранці, разом з нею, до храму Христа Спасителя. Вона прочитала біля мене коротку молитву, перші слова якої були зверненням до Пресвятої Богородиці. Можу сказати одне: цієї хвилини я був рішуче чужий всякого екстазу і не знаходився ні під яким впливом з боку цієї жінки на мене. Того ж дня всі рани мої загоїлися, всі пухлини зникли, і я вийшов з дому вже без пов'язки, яку носив, не знімаючи, протягом дев'яти місяців. Мене побачили в тому вигляді, в якому я був до своєї хвороби, і вітали мене; я ж не переставав дякувати Богові за милість Його». Приват-доцент Імператорського московського університету Микола Костянтинович Доробець. Москва, 11 жовтня 1895 року. Додаток Чудеса та природа Чим, можуть запитати, диво відрізняється від подій, що відбуваються у звичайному порядку речей? Природа і чудова; і якщо постійне повернення явищ може охолодити особисте здивування, проте природа залишається чудовою. На це запитання деякі відповідали, що якщо все чудово, якщо зростаючий злак, сяючий насіння, схід сонячний суть дії сил, які ми ні пояснити, ні осягнути не можемо, як і втілення води у вино, як зцілення розслабленого одним словом і повернення сліпого зору одним дотиком, то, отже, немає нічого заслужива. Ми, можуть сказати, не маємо права у великому і всеосяжному диві природи, звідусіль нас навколишньому, розмежовувати деякі факти довільно і стверджувати, що те чи інше чудово, а все інше підпорядковане природному порядку; нам має, навпаки, умовитися у певному значенні слів і вважати все чи нічого не вважати чудом. Але становище це, на перший погляд здається глибокодумним і істинним, насправді поверхово і хибно. У кожному явищі та його цілях є ознаки, якими можна відрізняти власне зване нами дивом від інших явищ, із якими його намагаються змішувати і знищити. Різниця, за якою в чудесах Бог видається безпосередньо діючим, а в інших явищах все відбувається за поданими від Нього законами, не може бути допущено, бо воно стверджується на мертвому, механічному, незгодному з істиною погляді на всесвіт. Годинник робить годинник і залишає їх, корабель із рук свого будівельника переходить у розпорядження плавачів; але світ не є цікавим твором механізму, великий Зодчий світу є його Вседержителем і не часом лише його оглядає і лагодить, але, за висловом Господа, «Батько Мій донині робить, і Я роблю» (Ів. 5,17); Він усе тримає словом Своєї сили. Вирази «закони Бога», «закони природи» здаються нам оманливими і закривають від очей наших глибшу дійсність. Божі закони існують лише для нас; це воля Самого Бога. Справді, ця воля, воля вищої премудрості та любові виключає всяке свавілля; ця воля цілком нас забезпечує: з її проявів ми можемо укладати про майбутніх, і, таким чином, ми справедливо називаємо її законом. Але завжди це воля; всякий так званий нами закон природи є те, що ми вивчили щодо Його волі в особливій сфері діяльності. Отже, ми висловилися б неточно, говорячи, що в якомусь диві сильніше, ніж в іншому, діє Божа воля. Але, заперечуючи висновок, що якщо все чудово, то й диво, зазвичай так зване, лише в такому ж розумінні, як і звичайні процеси природи, є проявом присутності влади і могутності Божої, ми не повинні заперечувати істину, яка міститься в цьому становищі. Все чудово: створити людину є щонайменше таку ж дивну справу, як і воскресити померлого. Насіння, що плодиться в землі, таке ж дивне, як і хліб, що множиться в руках Господа. Чудо не більше виявляє могутність Божу, як і інші, звичайні та постійні процеси; але воно відрізняється за способом прояву. Ті є дієслово Боже всіх часів, усьому світу великі, безперервні його одкровення. «Бо невидиме його, вічна сила Його і Божество від створення світу через розгляд творів видимі» (Рим. 1, 20). Але з тієї самої обставини, що природа говорить у всі часи людям усіх віків, усіх країн, випливає, що ця сама спільність, це невпинне повторення її перестає бути виразним для нашого слуху. Не можна сказати, щоб голос її ставився ближче до однієї людини, ніж до іншої, підтверджував слово одного більше за інших, збуджував свідомість в одних сильніше, ніж у будь-якій іншій людині; але при всьому тому, будучи виразним для одних, він втрачає свою силу і значення для інших. Диво, навпаки, зроблене перед деякими особами, що закликає їх до посиленої уваги, є дієслово, звернене до них особливо. Отже, тоді у природі чується голос, який говорить безпосередньо деяким серед багатьох. Очевидно, що Бог, таким чином, наводить їх на особливе слово і посольство. Особливі таємничі причини, а не ті, які ми визнаємо діючими усюди і завжди, належать до істотних властивостей дива: чудеса – це суть сили Божої інші, а не чинні постійно, сили, які рідко або ще ніколи раніше не були. Безперервна божественна діяльність, що часом таїться під покровом так званих божественних законів, відкривається в чудесах, виступає перед нами, і діюча рука викривається. Понад звичайні природні явища ми бачимо сили вищі (вищі не за своїм походженням з будь-якого вищого джерела, але за прагненням до вищих цілей), які зупиняють на собі нашу увагу, стають відчутними при безпосередньому виході від свого джерела. Якщо за самою своєю сутністю диво має бути «нова річ», то через це не заперечується, що природні предмети стають для нас чудовими за своєю своєчасністю та доцільністю. Щоправда, все цілком зрозуміле природними і історичними причинами, звісно, ​​немає диво у сенсі слова; але в той же час перст Божий так ясно може бути в них бачимо, так явно збігаються в них різнорідні причини для єдиної мети, такі відбуваються кризи в житті людей і в домобудуванні Царства Божого, таке разюче співвідношення з великою справою викуплення, що і при досконалому поясненні дії природними причинами ми маємо повне право однак абсолютним дивом; кажемо: абсолютним, оскільки були відомі причини, цілком здатні його зробити, а за таких умов було б забобонно вдаватися до інших причин або шукати роз'єднання між причинами та фактами. Природне, таким чином, може височіти до чудового за часом, у який відбувається, за цілями, досягненню яких сприяє. Це є диво суб'єктивне, диво для нас, а не об'єктивне, не саме собою чудове. Багато єгипетських страт були природними лихами країни, – лиха ці тільки виникали прискореніші, руйнівніші за звичайне діяли. Само по собі не було чудово, що роями мух наповнилися будинки єгиптян, що сарана спустошила їхні поля, сіла, що епізоотія винищила їх стада. Жодне з цих відвідувань не було невідоме мешканцям країни. Але сила цих усіх лих разом, страшне наслідування одних за іншими, їх збіг з попередніми погрозами Мойсея, зі спокусою, що спіткали фараона, зі звільненням Ізраїлю, яке вони прискорювали, порядок їх наближення і видалення - все це дає нам право назвати їх згідно з єгипетськими чудесами. 4, 34; Пс. Немає абсолютного дива в тому, що статир знайдений був у роті риби (Мф. 17, 27), або що лев розтерзав зустрінуту йому людину (3Цар. 13,24), або що трапилася гроза в незвичайну пору року (1Цар. 12, 16-19). При цьому ці обставини так пристосовувалися до утвердження віри, до покарання непокори, до пробудження каяття; так могли служити до вищих цілей морального богоправління, що ми рішуче вносимо їх до списку чудес, не намагаючись вдаватися до розмежування між абсолютним і провиденційним дивом. Особливо належить їм це право, як у кожному з наведених вище прикладів кінцевий результат відображає собою попередні божественні дієслова; бо, таким чином, як пророцтва, як чудеса передбачення, вони гідні так називатися, не будучи чудесами його всемогутності. Про них воістину можна більше, ніж про інших, сказати, що вони існують лише для релігійного настрою людини, яка вірить богоправленню, поєднаному не тільки з всемогутністю, але і з мудрим промислом, праведністю та любов'ю; для такої людини це суть високі знаки діяння та присутності Божої. У разі більш абсолютного дива можна іноді змусити у нечестивця, як колись у єгипетських волхвів, мимовільне визнання: «це Божий перст» (Вих. 8, 19); але це в знаменах майже неможливо, тому що легко вдатися до природного пояснення, далі якого, незважаючи на жодні докази, його міркування не тягнеться. Але якщо, таким чином, диво не в природі речей, воно в той же час не є протиприродним. Не можна допустити загальноприйнятого способу вираження, що дива порушують закони природи. Вони поза природою, вони вищі за її закони, але вони їй не суперечать. Не можна стверджувати, що ця відмінність марна; всі нападки Спінози на дива ґрунтуються на вигоді, якою він умів скористатися при помилковій постановці істини: при правильній її постановці вони не мають значення. Чудо не є і не може бути щось неприродне, бо неприродне, неприємне порядку, саме по собі – антирелігійне і ніяк непридатне до діяння Божого, що є предметом справжньої міркування. Справжня ідея світу, як свідчить не лише ім'я, йому присвоєне, є ідея порядку, і те, що є здійснення цієї ідеї, їм втраченої, навряд чи може бути безладом. Навпаки, справжнє диво є найвищою і найчистішою природою; воно сходить зі світу незворушної, досконалої згоди в наш світ, що роз'єднується і обурюється такими багатьма протиріччями, і повертає той хоча б на один пророчий таємничий момент до гармонії світу вищого. Лікування розслабленого не може вважатися неприємним природі, оскільки хвороба, від якої він вилікувався, суперечила справжній природі людини, тому що нормальна не хвороба, а здоров'я. Лікування є відновлення початкового порядку. Чудо виявляє нам не порушення закону, а нейтралізацію нижчого закону, припинення його влади, хоч і тимчасове, найсильнішим законом. Звідси рясні аналогічні приклади відкриваються завжди перед нашими очима. У світі, довкола себе, невпинно бачимо обмеження нижчих законів – вищими: механічних – динамічними; хімічних – життєвими; фізичних – моральними; але де нижчий закон поступається вищому, там ми маємо права говорити, що сталося порушення закону чи що сталося щось неприємне природі; скоріше ми визнаємо, що закон більшої свободи поглинає закон меншої. Коли Спіноза стверджує, що в природі нічого не може статися протидії її всесвітнім законам, він ясно бачив, що навіть цим він не виключав і дива, і щоб посилити виняток, додав: «чи що не випливало б із цих законів». Але досвід нас навчає, що ці світові сили, які ми спостерігаємо, не можуть зробити таких дій. Звідки ж ми наважуємося укладати, що оскільки все нам відоме їх не виробляє, то й не існує нічого, що їх виробляло? Вони виступають за межі нашого єства, але з того не випливає, що вони поза законами всього єства. Якби тварини мали рефлексію, то людина здалася б для них дивом, яким здаються для нас ангели, і таким же надприродним явищем виявилися б самі тварини для нижчих істот органічного життя. Комета представляється дивом нашої Сонячної системі, тобто. вона не підкоряється законам нашої системи і на підставі їх незрозуміла, але є вищий і найширший закон небес, цілком або не цілком відкритий, за яким рух комет так само точно визначено, як і рух планет, що знаходяться в безпосередньому співвідношенні до Сонця. Коли я піднімаю свою руку, тоді закон тяжіння щодо моєї руки не заперечується та не знищується; він, як і раніше, сильний, але його затримує вищий закон моєї волі. Хімічний закон, який діє внаслідок смерті тварини частини, не знищується, коли допомогою інших речовин, напр., солі, затримується розкладання. Закон гріха у відродженій людині безперервно обмежується законом духу; Тим часом, хоча він і не діє постійно в його членах, оскільки найсильніший закон проник його і обмежив, але він їм властивий, і готовий проявити свій вплив, тільки той високий закон зупиняється у своїй дії. Те, що відбувається в кожному з цих випадків, може суперечити приватному, так би мовити, ізольованому закону, відчуженому від сукупності законів, яких він становить лише одну частину. Але ніякий закон не діє одиноко, не полягає у боротьбі, а скоріше у досконалій гармонії із системою законів; бо є закон для цих законів – той, що де дві сили стикаються, там найслабша поступається місцем найсильнішою, нижча – найвищою. У дивах наш світ наводиться у систему вищого порядку речей; у ньому діють тоді не закони його занепалого стану, а закони найсильнішого порядку та вищої досконалості; і вони дають себе почувати, виявляють своє панування, яке по праву їм належить. Просте пояснення, запозичене з церковного статуту, може бути більшої очевидності. За церковними правилами, піст скасовується у деякі святкові дні; це не тільки не можна вважати порушенням встановленого порядку, а скоріше розумною передбачливістю, з якою отці Церкви надали перевагу дню громадського торжества перед днем ​​руйнування. У такому ж ставленні до фізичних законів світу знаходяться і колишні чудеса, і ті, які мають бути з нашим смертним тілом та матеріальним світом. Про зміни, що можуть відбутися в тому й іншому, ми не повинні говорити як про порушення законів. У воскресінні мертвих не можна бачити нічого неприємного природі, нічого неприродного, хоча жодна з сил, що нині діють на наші тіла, не здатна зробити в нас такої дії; це можливо лише для сили, яка ще не проявилася, для сили, яка перебуває у владі Бога. Так, майбутнє велике уявлення видимого світу, з якого станеться нове небо і нова земля (відродження), далеко перевершить усі світові сили, що нині діють (хоча й тепер можна допустити деяке до того схильність і надзвичайні ознаки), але це так пов'язано з істинною ідеєю про світ, тепер так буде, здійснено речей, тоді тільки досконала природа тріумфуватиме своє народження. За словами Жана Поля, чудеса землі є законами неба. Отже, дива не суперечать природі, хоч і не полягають у її межах; це не суть порушення її звичайної та повсякденної діяльності, а скоріше, з точки зору більш правильної, вони вселяють до неї повагу, вони свідчать про те джерело її початкового походження. Христос, словом Своїм зцілює хвору людину, фактично є володарем лікувальних сил, що коли-небудь простягали свій благотворний вплив на тіла людські, як би говорячи: «Я вам вказую на факт, який ви завжди втрачаєте на увазі, що в Мені джерело сили, що виливається в тисячі поступових зцілень. Тепер одне Моє слово повертає людині досконале здоров'я». Цими словами Він не відмовляє від Себе інших більш поступових лікувань, але пов'язує ці останні з першими. Так, примножуючи хліби, перетворюючи воду на вино, чи не говорить Він: «Не інший хто, але Я, у сяйві сонячному та дощі, у сіянні та жниві, даю їжу людині; і ви дізнаєтеся те, що ви невдячно зраджуєте забуттю, ви повинні дізнатися, будучи раз чи два свідками; якщо ж не прямими свідками, то безперестанку слухаючи своїм слухом, що сутність речей у Моїй владі: хліб росте в Моїх руках; вода, що всмоктується виноградною лозою, поступово перетворюючись на сік виноградного плоду, що не витягується з нього тиском, а безпосередньо за Моїм словом перетворюється на вино. Я, що миттєво дає вам улов риби, для якого ви довго даремно працювали, нагадую про Того, Хто вказує шлях в океані, Хто допускає вас довго і даремно трудитися або вінчає праці ваші багатими і несподіваними морськими жнивами». Навіть єдине диво, що носить на собі відбиток суворості над висохлою смоковницею, має те ж значення, бо в ньому милосердний Господь говорить: «Бич, яким Я покараю ваші гріхи і викликаю вас до покаяння, або не досягає своєї мети зовсім, або неодноразово повинен бути повторюваний, головним чином тому, природи; але Я покажу вам, що тільки Я посилаю на землю прокляття та удари, що карають гріхи людські». І ми ясно розуміємо, як це все потрібне. Бо, з одного боку, звичайний порядок речей розповість славу Божу (Пс. 18, 1-6), з іншого боку, він може приховати цю славу від наших очей; якщо він повинен постійно нагадувати нам про Нього, то є небезпека, що він приведе нас до забуття Його, і тоді навколишній світ буде не як прозоре середовище, через яке ми Його споглядаємо, а як густа, непроникна завіса, що приховує Його від наших очей. «У кожному диві, – каже Донн, – чується глухий закид природи, мовчазний осуд тим, хто шукає чи потребує чудес». Якби вони мали одну тільки мету – свідчити про свободу Бога і виявляти Його волю, хоча зриму в природі, але тягнеться далі за її межі, якби через це поривалася одна ланка ланцюга, сполучної причини і наслідку, яку б ми в іншому випадку приймали за Самого Бога, за таку ж землю, як і, немов, вони служили б великої мети і не відбувалися б даремно. Але вони служать для інших цілей, ще ближчих до порятунку людини. (Див.: Тренч, архієп. Дублінський. «Чудеса Господа нашого І. Христа». Вид. 1883) З цього питання можна звернутися до праці пастора Франсуа Навіля: Unite des doctrines du cliristianisme, посмертне видання, включене до книги Etrennes religieuses, Женева, 1888. Ісус схотів йти до Єрусалиму і послав вісників перед лицем Своїм, і вони пішли, і ввійшли до села Самарянське, щоб приготувати для Нього, але там не прийняли Його (Лк. 9, 51–53). Ніцше, наскільки ми знаємо, скінчив життя в будинку божевільних. Прот. Г. Д-ко. У книзі Е. Гернея, Ф. Майєрса та Підмору «Прижиттєві привиди». Спб., 1893 р., виданої «Лондонським товариством психічних досліджень», зібрано та обстежено понад 800 випадків прижиттєвої телепатії. Філарет Чернігівський. Російська. святі. Ч. 3. Стор. 153. З брош. "Руно зрошене". Вид. 1882 р. З власноручних записок П. Могили, надрукованих на південно-західній говірці в Арх. південно-зап. Росії». Сн. «Ст. чт.» за 1888 р. Подія відбувалася 1890 р. в Улалі. Прямуючи. Св. причастя називається «Дякую», грецькою євхаристією (εὐχᾰριστία), як жертва не тільки умилостивлива за гріхи світу, але й подячна Богові за Його невимовні милості до роду людського. Щоб я тебе не бачив, коли і вмиратиму. Вам може бути цікаво: