Отделение V

Ізюм – на берегах річки Донця та річки Мокрого Ізюмця, за 120 верст від Харкова. Татарська назва Гузун подає думку, що на місці Ізюма, або біля нього, було татарське містечко. Останнє, як побачимо, безперечним виявляється і за письмовими пам'ятками. Але наша увага звернена переважно на російський християнський родзинки. Отже, відколи Ізюм став заселятися росіянами? Ще в 1637 році цар Михайло Феодорович писав: «чуючи ми від бусурман на Православних селян розорення і всяке зле полонське розкрадання, вказали на Калміюській і на Ізюмській сакмі і на Муравському шляху від Татарської війни поставити міста і острожки житлові й стоялі, і всякі фортеці у Татар у фортець у Тарі, у всяких фортець прихід відібрати, а православних селян від війни і від руйнування і від полону заступити». Внаслідок цього цар пропонує зробити збір грошей для побудови фортець і на утримання в них різних людей. На пояснення слів грамоти зауважимо, що а) по Книзі великого креслення, з Лівен до Перекопа Кримського йшли три дороги – Муравський шлях, через нинішній Перекоп Валківського повіту, Ізюмська дорога – до так званого Ізюмського кургану, поблизу якого був перевіз через Донець, та Калми через Донець на 2-х верстах нижче гирла річки Борової. Книга великого Креслення, вид. Д. Спаського, М. 1846 р. – Маржерет називає ці три дороги – Царською, Кримською та шляхом великого Хана. Московський вирок 1598 року: «Одну станицю добру послати до Дінця Сіверського Царевою дорогою Муравським шляхом. Слід. Царьова або Царська дорога і Мурафський шлях – те саме. б) Щодо побудови фортеці Ізюмської на Ізюмській дорозі, внаслідок думок царської грамоти 1637 року, не маємо ми таких же прямих свідчень, які маємо щодо Чугуєва, але важко погодитися з тим, щоб цар Михайло залишив без зміцнення стільки важливий пункт на Ізюмській дорозі, якого перевіз через До. Відомо, що ще за царя Іоанна Грозного тут уже стояла Путивльська варта для постійного спостереження за татарами. Розпис сторожів Кн. Тюфякіна 1571 року: «4-та сторожа – стоять на Ізюмській варті, з цього боку Донця, в борах…. А переїжджати їм направо вгору Дінцем Ізюмський шлях і Савинський шлях і до кам'яного яскравого верст з 15; а ліворуч вниз Донцем до Усть Оскола верст з 20, а стояти сторожем на старому місці». Розпис Кн. Воротинського 1571 року «4-та сторожа Савінська та Ізюмська… берігши їм по Дінцю на гору до Савинського перевезення, а ліворуч вниз по Дінцю до Усть Оскола». Брешемо. Моск. заг. Іст., кн. 8. 1850 р. По Чугуївській листуванні бачимо тут 1646 року Валуйську варту, а царською грамотою 1650 року наказано було стояти на Ізюмській сакмі Чугуївським станичникам. «7154 (1646) 22 липня прибігли на Валуйку зі станиці з Ізюмської сакми від урочища від нар. Бурлука Валуйські станичники, – і сказали: вислані вони були переїжджати Ізюмську та Савинську сакму до нар. Бурлука. І 21 липня, про образу, були вони в об'їзді урочища Бурлука, і як де вони їхали версти дві, і там бачили військових Татар чоловік 150 і більше. Ідуть ті Татарові від нар. Оскола до р. Вовчим водам та до Білогородського повіту. І від тих татар ганялися за ними два татарини верст із 6, і вони де пішли в ліс Лип'яг». Царською грамотою від 12 квітня 1650 року наказано було «Ізюмську сакму переїжджати і беручись одним їм (Чугуївським станичникам), а Білгородським станичникам тою Ізюмською сакмою до Сокільських гор їздити не велено». По тому ж листуванні, 1663 року, тобто. раніше побудови фортеці Донцем, Ізюм виявляється місцем, населеним постійними жителями. «Липня 30 (1673 р.) прибіг із Савінської Савинський сторож і сказав, що однозначно Татарові перейшли під Ізюмом і на дорозі людей побили». Звідси видно між іншим те, що Ізюмом в 1673 називалася місцевість лівого берега Донця. Безперечно, відомо, що за царя Олексія Михайловича, крім охоронної варти, в Ізюмському юрті жили царські мисливці, котрі займалися лісах і степах ловлю звірів для царя; і досі відомо в Ізюмі на лівому березі Донця місце з ім'ям звіринця, - тут берегли спійманих для царя звірів. Ось цікава пам'ять з Бєлгорода: «літа 7175 (1667) 2 липня за Государевим указом, пам'ять Рейтарського строю Ротмістру Андрію Івановичу Победінського. Липень 29 писав ти до Білгорода до Окольничого та Воєводи Кн. Юрію Микитовичу Борятинському, прийшли в Чугуїв зі степу Чугуївські мисливці Ємелька Зубков з товаришами і казав тобі: виловили вони, мисливці, на побуті Великого Государя Олексія Михайловича звірів, 3-х лосів, та кабана, та свиню диких. І нині ті звірі в Ізюмському юрті; а той юрт близько Царевого міста, а годувати де їм, мисливцям, тих звірів нема чим. – Липня 3 числа писано в Цареборисів до наказного Бориса Морозова, велено йому в Царьов Борисов тим звірам давати корм із Государових житниць овес, щоб ситі були. І як до тебе ця пам'ять прийде: і ти б Чугуївським мисливцям, Ємельці Зубкову з товаришами, цього дня Государя указ сказав, і наказав би в Царьов на корм звірам мати у наказного Бориса Морозова з Державних житниць овес, щоб тим звірам, і які будуть уловлені, можна ситими. І наказав би тим мисливцям міцно, щоб вони Великому Государю послужили, пораділи з усякою старанністю, і за тими звірами ходили і годували їх невідкладно, і як би звірів берегли, щоби з ними не померли і дурна якого без береження над ними не вчинилося. А яких звірів улітку за розписами надалі буде виловлено, і ти б про те в Білгород до Окольничого та Воєвод Кн. Я. Н. Борятинському із товаришами для відома писав саме. А тих лосів до рук привчали б і оброти на них клали б, і в обратях водили, щоб ті лосі до рук були звичні». Таким чином не можна визнати за справедливу ту думку, що ніби Російський родзинки заснували не раніше 1682 року, хоча ця думка досить звичайна. Помилкова думка про початок Ізюму утворилося єдино з несправедливого розуміння царської грамоти 1682 року. У грамоті від 17 лютого 1682 року цар Феодор Олексійович писав до Харківського полковника Донця: «за чолобінням твоїм велено тобі, Полковнику, жити в новозбудованому місті Ізюмі, і в те місто і урочища, які тому місту суміжні, в Співаківці і на Пришибі». Це означає, що з утворення особливого Ізюмського полку, що особливо ясно видно у грамоті 1685 року, яку представимо нижче. На горі, що височіє над нинішнім Ізюмом, є Кременець, слід колишнього тут татарського укріпленого хутора, зробленого для захисту на випадок нападу росіян. На лівій стороні Дінця, на річці Ізюмці, є Курган із давнім укріпленням. І тут поблизу – місцевість, звана Звіринець. Ці місця повинні бути визнані місцями первісного російського Ізюму. З одного боку, ці місця не мають іншого походження в історії, крім того, що ми допускаємо; з іншого – всі первісні російські та козацькі поселення по Дінцю розташовувалися на лівому березі, а правий бік Дінця вважався Кримською. Що стосується думки, ніби найдавніше Ізюмське поселення - Ізюмський Курган - знаходилося при вершині річки Ізюмця, в 2 верстах від села Ізюмця - Бугаївки, то пам'ятники давнини говорять проти нього і на користь нашу. У Книзі великого креслення читаємо: «а від річки Баликлії до річок до Ізюму та до Ізюмця, а впали ті річки в Донець під Ізюмським Курганом, а Царьова града верст з 8, і тут Донець Північний взявся». В іншому місці говориться: «а нижче Берек великих, верст з 7, впала в Донець річка Ерек Каменний, а між Берек і Ерка Кам'яного Ізюмський курган, а від Кам'яного Єрка до нового Царьового граду верст з 10». Бачите, Ізюмський курган з одного боку лежить не при вершині річки Ізюмця, а при впадінні її в Донець, з іншого – він нижчий від річки Береки, за 8 верст від Цареборисова, званого в Чертежі Царовим містом. Таким чином Книга Креслення цілком стверджує нас у думці про місце Ізюмського кургану, а водночас і про місце першого російського Ізюму. Сторожові російського кордону зайняли місце біля самої переправи через Донець, щоб не пускати татар на лівий берег при переправі їх. Так було ще 1571 року. Харківський полковник Григорій Донець влаштував фортецю Ізюмську вже на правій стороні Дінця, нижче за татарський Кременець, – там, де нині розташований Ізюм. Ось що писав про це сам полковник від 29 червня 1681 року генералу Григорію Івановичу Косагову: «Відомо тобі, Государю, буди, що містового і валового зробив я полку свого козаками: на високому кургані містечко обгородило палями, округ від поля дубовим лісом, і стіна була, і стіна була, і стіна була, і стіна була, і стіна була, і стіна, і стіна, і стіни, і стіни. та вглиб; від гуркоту пальми всяким лісом 49 сажень і рву також; третя стіна городу обгороджена і рів копалин 50 сажень, а в тій стіні на кургані башта до навісу 25 вінців, а на навісі із заходом сонця 10 вінців і горище; четверта стіна, від берега до кургану 54 сажні, також обгороджена й обкопана ровом, а на проїжджих воротах вежа 17 вінців, біля чотирьох кутків, і міст, а на тій вежі почали робити шестикутний гуркіт. А від того містечка та кургану до великого міста, до містової стіни, викопано рову, вшир і вглиб півтора сажня, 480 сажень. А земляного валу зробив я, полку свого козаками, 224 сажні, та по тій самій стіні не можна було укласти валової справи, і ту загородили пальми 40 сажнів. А недоробку городив пальми 77 сажнів; і рву треба додавати 119 сажнів. А твоєї надсилання людьми Російськими та Черкасами – зроблено валу та рву додано 119 сажнів. А недоробленої валової справи і вежа зачата, і піввежі валової треба робити 90 сажнів до берега». Від 20 лютого 1681 року писав він до Когасова, що за указом Государя велено йому «будувати на Ізюмі місто велике і в те місто закликати на вічне життя всяких чинів Черкас, і двори і всякі садиби будувати», і що він взяв для цієї мети козаків свого полку і вирушив з Харкова на 20 . За повідомленням Костянтина Донця, з Григорієм Єрофійовичем вирушило в Ізюм 500 чоловік і потім послано ще 1000 чоловік із полку, а він, Костянтин, з іншими козаками йде на лінію. За полковника Шидловського проведено рів від міської стіни до Ізюмського озера. Г. Степану Васильовичу Кн. Яків Долгоруков: «нинішнього 206 (1698) року 16 червня писав до мене в полк Ізюмський Полковник Федір Шилов, що біля міста Ізюма острозької містової стіни від Кримського степірів на 360 сажнів засмічився, і від острозької стіни до річки Донця сажнів рову і ніякої фортеці немає. І в приході військових людей Татар ізюмським жителям у тому місті бути страшно. А полагодити де йому того рову і на цілому місці рову викопати і стояти острогу поставити полчанами своїми, за невпинними службами, не в силу». Долгоруков наказує вислати з Чугуєва людей зміцнення Ізюмської фортеці. Фортеця була гарматами і постійною військовою вартою, над якою згодом начальником був комендант. В 1784 так описували Ізюмську фортецю: «в тому місті іррегулярна старовинна фортеця, оточена земляним валом і сухим ровом; вал висотою від горизонту 6, шириною в закладенні 10 сажень; рів глибиною в 3 аршини, а шириною в 4 сажні; для в'їзду в неї створені чотири проломи з накладними через дерев'яними мостами; всередині неї до двох бастіонів приєднана з двома картинними лініями і валом і регулярна цитадель; дві церкви, одна Соборна кам'яна Преображення Господнього та інша дерев'яна, в ім'я Покрова Пресвятої Богородиці; у землі льох для поклажі грошової скарбниці та заощадження пороху». Ркп. Відомість про землі за генеральним межуванням. Мандрівник Гюльденштед, що був у Ізюмі в 1774 році, так описував Ізюмську фортецю: «Ізюмська фортеця – правильний довгастий ретраншемент, що має в колі півтори версти; вона лежить на середині височини Донецької, при підошві гори, що височіє на 30 сажнів над поверхнею води. Більшість її оточена валами, ровами і батареями, а північна сторона протягом 200 кроків огороджена лише ровом, який захищений рогатками, а всередині палісадом. На півночі від цього укріплення розташований форштад. У зміцненні дві церкви одна кам'яна, інша дерев'яна; тут же купецькі лавки, деякі громадські будови та присутні місця, а більше нічого. Комендант, з гарнізоном із двох рот, підпорядкований Київському Обер-Коменданту. На ферштаді також дві церкви». Reise durch Russland, Th. 2, S. 289. По історії храмів побачимо, що значна частина черкасів довго залишалася і після Григорія Дінця біля Російського кургану, на лівому березі Дінця і вже близько 1700 перейшла на правий. Ізюмський соборний храм, кам'яний, будувався під час царів Іоанна та Петра Олексійовичів турботливістю Ізюмських полковників Костянтина Григоровича Донця та Феодора Володимировича Шидловського, того, що збудував Успенський храм у Святогірському монастирі. Собор побудований у візантійському смаку, з п'ятьма куполами, що лежать на п'яти високих тумбах. Він присвячений славі Преображення Господнього. Величний іконостас його, багато прикрашений золотом і різьбленням, влаштований у 1765 році, а храм оновлений був, як видно за старим антимінсом, у 1751 році. Між начиннями соборного храму є царські дари – Петра I: а) Напрестольне Євангеліє, М. п. 1707 р., оправлене сріблом; б) Священицька риза суто-золотої парчі. За переказами, цар надіслав ці дари після того, як у травні 1709 сам був в Ізюмі на шляху з Азова до Полтави, під час знаменитої Шведської війни. У храмі зберігаються військові турецькі значки, доставлені князем Яковом Федоровичем Долгоруким після завоювання Азова; ці значки нагадують про участь Ізюму в Азовській війні; між іншим, провіант для цієї війни доставлявся Дінцем, який тоді був судноплавним, і згодом перестав бути таким від млинів, збудованих нижче Ізюма в різних місцях. В 1825 вересня 25 дня в Ізюмському соборному храмі молився імператор Олександр Благословенний, на шляху в Таганрог. А наступного року, 5 січня, судилося здійснювати тут же над останками його моління про упокій душі його в обителях праведників. Нещодавно збудована при Соборному храмі дзвіниця з теплим храмом на честь Тихвінської ікони Божої Матері – дар подяки Ізюмських жителів Господу та Пречистої Матері Його за спасіння їх від холери 1831 року. Особливу участь при побудові її брали: поручик Данило Єфремович Зозуля, який зібрав на цей предмет більше 7000 рублів сріблом, Ізюмський купець Яків Іванович Дехтерєв, який пожертвував від себе більше 700 рублів сріблом і поміщик Федір Миколайович Дурнов, що пожертвував до 62 На жаль, нова дзвіниця своєю архітектурою надто не відповідає стародавньому соборному храму. Крім соборної Преображенської церкви, в Ізюмі з давніх-давен існують церкви: Покровська, Миколаївська, Воздвиженська та Вознесенська. Покровський дерев'яний храм, що стояв у ХVIII столітті біля соборного кам'яного храму, чи не був соборним храмом перш, ніж побудований кам'яний Преображенський. У 1703 році козак «Ярема старий» у своєму заповіті залишав у «Батька Василя Покровського, жителя Ізюмського» гроші свої, щоб церква «збудував за них Покровську на Ізюм». Отже, в 1703 року вже потрібно будувати новий Покровський храм. У 1712 році на місце О. Василя, що надійшов до монастиря, визначений до Покровського храму нещасний Чугуївський протоієрей Яків, віддалений із Чугуєва за домаганням недобрих людей. Перебудований Покровський храм перенесено на цвинтар у 1822 році. У проханні 1712 року парафіяни Миколаївського Ізюмського храму писали, що їхній храм побудований за благословенням М. Іустина (1704 – 709). Травня 4, 1747 року, Миколаївський храм згорів, і на прохання парафіян – Якова Катрухи та Якова Онищенка, дозволено було збудувати новий, який освячений, як видно за антимінсом, у 1751 році; храм цей стояв біля Донецького мосту. У справі про моровий повітрі 1719 бачимо в Ізюмі Хрестовоздвиженський храм. До 1752 року цей храм вже стільки занепав, що Ізюмський полковник Федір Краснокутський просив дозволу побудувати на його рахунок новий. І Святитель Йоасаф Горленко видав грамоту від 4 серпня 1753 року. До 1821 року дерев'яні храми Хрестовоздвиженський та Миколавський занепали, і на місце їх збудували одну кам'яну на честь Хреста Господнього, з приділеним престолом в ім'я Святителя Миколая та з такою самою дзвіницею. Побудова цього храму відбулася на пожертвування парафіян. Більше інших відомі дарами: Ізюмський купець Іван Бойков, поручик Федір Тимошенко, казенний селянин Яків Гризодуб і нинішній церковний староста Гаврило Іванович Бойков. Бойкові, батько та син, крім лісу та грошей пожертвували понад 50000 цегли та дзвін. На престолі нового храму знаходяться три хрести стародавні: один кипарисний, обкладений по краях сріблом, з срібним підніжжям; два інші також кипарисні з написом «1732». Казанська ікона Божої Матері, за старим листом. Пожертвована 1830 року купчихою Парасковією Радіоновою. Цей образ, як відомо, куплений був у колишній дерев'яній Вознесенській церкві; парафіяни спорудили на нього срібну карбовану ризу, вагою 17 фунтів 89 золотників, на вдячну пам'ять про звільнення від холери. Пам'ятниками давнини служать ще: а) Напрестольне євангеліє, М. п. 1711, та інше, М. п. 1716, зі срібними накладками; б) Кольорова тріодь, М. п. 1714, з написом: «Хрестовоздвиженської Ізюмської церкви»; в) Пісний тріодь, М. п. 1743; г) Часослов напівстолового напівустава, К. п. 1682 при архімандриті Інокентії Гізеле, з написом: «Хрестовоздвиженської церкви»; д) Требник, К. п. 1736 при архімандриті Романі; е) Служебник, М. п. 1723, з написом: «Хрестовоздвиженської церкви»; - Інший, М. п. 1744 року. Храм Вознесіння Господнього нині займає не те місце, яке він займав раніше. Перший храм первісного Ізюму, що задовольнявся лівим берегом Дінця і місцевістю - Звіринцем, був побудований, звичайно, не пізніше 1660 року і знаходився на березі Ізюмця. Слобода, де був він, називалася Гнидівкою. Це було місце низьке та поблизу Дінця. Від того Гнидівка терпіла руйнування від порожніх вод Дінця; храм її також піддавався повені. Так у 1728 квітня 9, вода, що несподівано наринула, пошкодила престол, і указом 9 лютого 1729 наказано було спорудити новий Вознесенський храм. 1741 року бачимо при Вознесенському храмі Священиком Іоанна Сєховського, якого батько був сотником у Печенігах. Тривожні й розоряні річкою Донцем жителі Гнидівки змушені були переселитися на лівий бік річки Ізюмця, навпроти колишньої тоді невеликої слобідки Пісок, верст за три від Ізюму. Опустіння Гнидівки та заселення Пісок спонукали перенести і храм у Піски, що було у 1792 році. До особливостей Ізюма належало те, що як у військово-цивільних справах з 1682 року він був полковим містом, так у духовних справах у ньому було Духовне правління, яке спочатку називалося Двором Духовним, або Наказом Духовних справ, і протоієрей Ізюмського собору був майже завжди Духовним управителем. Для свідчення початкового округу Ізюмського Управління, як світського, і духовного, поміщаємо тут царську грамоту, дану 1685 року, дуже важливу з багатьох відносин. Після великого титулу: «Завітали ми, Великий Государ, Білогородського розряду Черкаського Харківського Наказного Полковника Костянтина, Григор'єва сина, Донця за багато служб батька його, Харківського ж Полковника Григорія Донця, вели йому в того ж полку бути Полковником з отцем його Григорієм, разом; а для береження того полку і українських міст і для швидких зборів і походів жити йому, Костянтину, в новозбудованому місті Ізюмі, а в полку в нього бути старшині і урядникам і козакам: Ізюмським, Остропольським, Дворічанським, Новим Перекопом, Буликлейським, Андрієвим Лоз, Бишки Сенківським, Каменським, і того тринадцяти міст. І на те Полковництво дати йому цю нашу Царську Величність жаловану грамоту, за нашою Государскою відчиненою червоною печаткою. А Полковнику Костянтину Дінцю, бачачи до себе нашу Царської Величності премногу і високу милість і платню, нам, Великим Государем, і нашим Царської Величності спадкоємцем служити вірою і всякого добра хотіти, з усяким дбайливістю, і над ворожими людьми промисли та пошуки чинити боярам нашим і воєводам про ворожі задуми і про приходи і про все чинити відомости швидкі та справжні, і службу свою здійснювати з усякою вірністю, без усякої хитрості, так само, як і його батько Григорій та інші Білгородського полку Черкаські полковники служать; – а батькові своєму, Григорію, бути в усьому слухняним, а полку свого старшині і урядникам і всьому поспільству в судних і у всяких справах розправу чинити в правду, за старими своїми козацькими звичаями, і тримати до них ласку і привіт, щоб вони в Харківському полку в новозбудованих містах тримати їх у фортеці, щоб у полку було все струнко і дбайливо. Писається держава нашого у Дворі, в царюючому великому місті Москві, літа від створення світу 7193 м. січня 31 дня». Таким чином, в окрузі Ізюмського полку увійшли ті місця, якими раніше завідував Балаклійський полковник Чернігівець. У 1739 році у віданні Ізюмського Духовного Правління складалися благочиння: Ізюмське, Балаклійське, Бурлуцьке (інакше Печенізьке) та Куп'янське, з 55 церквами. Звертаємось до мешканців полкового міста Ізюма. За такої сильної фортеці, якою була на той час Ізюмська фортеця, жителі Ізюма, здавалося, могли бути безпечними від татар. І за Чугуївським листуванням бачимо, що хоча татари багато разів хапали на дорозі мешканців Ізюма, але побоювалися наближатися до Ізюму. Зате в перші роки заснування грізної Ізюмської фортеці, Татари особливо виливали свою злобу на полк Ізюмський, переважно ж на слободи близькі до Ізюму. Це не проходило без тривог та бід для Ізюма. Як у цей час, так і в наступний час, мешканці Ізюма мали перебувати на постійній варті проти Татар, і тоді, як надто покладалися на свою безпеку, платили за те недешево. Останнє було з ними 1690 року. У той час, коли побожні козаки ходили слухати Божу службу, не взявши наперед заходів належної обережності, Татари таємно увірвалися в Ізюм і наробили багато бід. Полковник Костянтин Григорович Донець писав до генерала Косагова: «у нинішньому 198 (1690) році травня 5, о 3 годині дня, тільки вийшли зі служби Божої, ідучи з церкви в будинки не дійшли есмо, - сховавшись таємним звичаєм Татари, коней з 200 і більше, від Кадни з 200 і більше, від Кадми боком, повіше стрижної містової стіни, аж до самої фортки, яка біля меншого містечка, де я сам живу, і зроблена до річки Дінця для води, а інші наниз міста поза городовою стіною до накутної проїжджої Московської вежі не багато що до кузень не добігли, і по кінець усередині перекопаного вала людських зайняли. І біля Кремянської велику проїжджу вежу через сторожове місто Кремянське назад вульгарні. І в тому сторожовому місті на сторожі взяли 8 чоловік, а інші ледве пішли. І Ізюмських жителів чоловічої та жіночої статі з дітьми за містом вкрали чоловік 10, а інших порубали та поранили. І ми з старшиною та сотниками та козаками, котрі на Ізюм прибували полку мого з міст, за тими ворогами пішли й вибили з міста, і у Кременця з ними вчинили бій. І вони, бачачи нас, пішли з Кременця, а ми за ними пішли, тож кінні та піші, за Кременець до крайнього валу, аж до полудня. А на тому бою при них були Яничани (Яничари) з вогнистою турською рушницею. А інші ворожі люди стояли кошом на річці Кам'янці і байраками на засідці, виманили нас за вал біля поля. А після того бою ворожі люди пішли вгору Донцем». Костянтин Григорович, який все життя провів у боях з Татарами, що відбивав їх напади на поселення полку свого і ходив проти них із полком своїм у Крим і Азов, в 1692 році поклав життя своє в битві з Азовськими Татарами. Він, «з невеликою кількістю своїх, наздогнав орду на Гороховатському шляху, розгромив її, але сам був уражений Татарською стрілою і другого дня помер. За його наступника, Феодора Володимировича Шидловського, Ізюмський полк разом з іншими отримав (1790 року) жаловану грамоту з підтвердженням переваг і з розпорядженням про кількість козаків полку. Тим часом татари не давали спокою Ізюмському полку. Це було наслідком вищезгаданої царської грамоти 30 січня 1685 року. Про поділ міст та слобід між начальствами Харківського та Ізюмського полків (див. ст. про Змієва). Особливо тяжкі були для слобожан 1709 – 1711 роки спершу від донців Булавіна, потім від хитрощів Мазепи та Орлика. Останній домагався схилити слобожан до зради то звабли, то зброєю хана; запорожці та татари спустошували Харківський полк; на самому кордоні України вони зайняли Новосергієвську фортецю і з неї висилали партії в слободи, частиною для пограбування, частиною для підмов до зради. Слобідська сторожа Росії розорила це кубло ворогів її. Кошовий Гордєєнко і запорожці заснували кіш свій при впаданні річки Кам'янки в Дніпро; 1711 року гетьман розорив Січ. Федір Володимирович з 1707 був бригадиром всіх слобідських полків. Менщиків і Рагузинський, ображені Шидловським, встигли в тому, що незважаючи на всі свої праці для спокою Слобідської України, головного начальника її віддали під суд. Цар наказав конфіскувати маєтки його. Це було на початку 1711 року. Всі полки подавали прохання цареві на захист вірності Шидловського і просили повернути його їм, Шидловський був відданий під суд за доносом про пограбування, вчинені їм начебто в Польщі. (Голіков, XV, 199). Цар писав від 23 квітня 1711 року до Апраксину: «Якщо цей шахрай Шидловський зело багатий, того ради набагато в тому покажи вірність і працю свою, щоб гроші, пожитки і заводи його не пропали, але все через вірних людей описати» і пр. Прохання полків до Царя в травні Кримського з ордою, від спокуси злодіїв Запорожців легковажні люди багато хто його охороною до зради не допущено. А що Хан Кримський і злодії Запорожці схилили до зради злодія Пляка і з Новосергієвськими жителями, і зібрали в те місто таких же зрадників багато і те місто стверджуючи охороняли, схиляючи і спокушаючи до зради по Україні наш народ, а більше тримали для вільного і собі на Україну Гетьманські не без страху були: то коли він, Генерал-Майор, з Київської губернії до нас повернувся і команду прийняв, і за указом Найяскравішого Графа Федора Матвійовича, відклавши страх, у найненаситніший час зібравшись, з драгунськими і солдатським полками і з нами, без рабів Твоїх, рабами Твоїми. розорили, і майбутні при тому фортеці орда та Запорожці розбиті, і ця Ханська та злодіїв Запорожців надія зближення до українських міст винищилася». Прохання підписали Полковники: Сумський Іван Кондратьєв та Охтирський Максим Осипов, Ізюмського полку Наказний Полковник Данило Бистрицький; Обозні – Сумський Кіндрат Морков, Харківський Василь Ковалевський, Охтирський Павло Гаврилов; Полкові Судді – Харківський Семен Афанасьєв (Квітка), Охтирський Леонтій Степанович (Лесевицький); полкові Писарі та Сотники всіх полків; між – першими Сумською Іван Романов, Охтирський Олександр Лесевицький; з Сотників між іншими міста Харкова Сотники – Іван Чигиринський та Іван Капустянський, Липецький Іван Черняк, Циркуновський Іван Барабашев, Люботинський Самуїл Смородський, Лебединський Іван Татарінов та Василь Штепа, Білопольський Степан Куколь, Краснопільський Михайло Черторійський, Ізюмські Есау Богодухівський Федір Павлов, Зміївський Іван Двігубський, Колонтаєвський Григорій Боярський, Рублевський Василь Кобеляцький та ін. Про Запорожців див. Скальковського «Іст. Січі» Ч. 2, стор 21, 25 – 28. Про Новосергієвськ «Матер. Суддієнка» Ч. 2, 186. але наслідком прохання було лише те, що Шидловському наказано було бути генерал-майором по армії. Це було тим неприємніше, що перед тим мало звернено уваги і на інше прохання полків. Втішені милістю царя до гетьманських козаків, що указом 10 березня 1710 року суворо заборонив робити народу образи незаконною вимогою підвод та іншими утисками, слобідські полки подавали від себе промовисте прохання цареві про полегшення служби на них, де жалували на них наполегливі накази. Внаслідок цього скасовано було розпорядження доставляти ліс у Вороніж для спорудження кораблів, що відносилося переважно до Ізюмського полку, і слобожани були захищені від несправедливих поборів і тягарів. Це прохання, чудове і за складом, представимо ми в додатку. За царським указом – Ізюмським полком, 1711 року, керував Михайло Костянтинович Донець-Захаржевський. Запорожці не вгамовувалися. У 1718 – 1720 році вони, під розпорядженнями Криму, робили такі ж грабежі в Ізюмському полку, як і в Харківському. До нас не дійшли відомості, які саме місця Ізюмського полку зазнавали тоді нападів. Але оскільки у справі про Харківський полк прямо сказано, що бідна винагорода Криму за ці пограбування належала розділити порівну між Харківським та Ізюмським полками: то немає сумніву, що Ізюмський полк постраждав тоді стільки ж, скільки й Харківський. Ймовірно, Запорожці ж занесли в 1718 році чуму в Ізюмський полк, і та два роки лютувала в його поселеннях. «У минулих 718 і 719 роках, під час колишнього в місті Ізюмі морової пошесті, багато Ізюмських обивателів, мирських людей, також і духовного чину Соборні Церкви Преображення Господнього Протопоп, Диякон і парафіяльних Церков Священики від морової зарази померли», так писали прихожани2. До лиха Біронового часу, крім обтяження слобожан поборами та постоями та різних тривог Слобідської Комісії, в тому числі за доносом 1733 року на Ізюмського полковника Лаврентія Івановича Шидловського та на осавула Двігубського, (Комісія доносила на Шидловського «про гарматну стрільбу, про незаконне заволодіння казённою землею, про взяття з магазину на свої витрати провіанту і фуражу, про звільнення наявних у володінні його сіл від постачання провіанту і фуражу, про дачу Есаулу Двигубському на митниці. сотника Капністова (Василя Капніста), який із тих зборів покрав грошей рублів зі сто і більше». відносилося і те, що у 1736, 1737 роках татари страшенно спустошили поселення Ізюмського полку. Понині ще кажуть про цей час: «орда впадала в Ізюмський полк і багато шкоди зробила, щоб їй поганою борщу в очі не видно». А тим часом загони полку з Сотником Василем Капністом вирушали з родзинок воювати з Кримом, і з Ізюма ж, протягом всієї війни 1736 - 1738 років, відправляли річкою Донцем на байдарах провіант для війська. На довершення лих, цим зносинам з Кримом та Азовом Ізюмський полк позичений був чумою, що страшно спустошила Ізюмський полк та Ізюм. У відомості 1739 року про пусті місця сказано: «в місті Ізюмі Церква Покрови Пресвятої Богородиці без Священика, – а при ній залишили за моровою виразкою 10 дворів; Церква Воздвиження Хреста Господнього без Священика, при ній 15 дворів, що залишилися за моровою виразкою, визначений ставленик; Церква Вознесіння Господнього без Священика, що при ній залишилася за моровою виразкою 35 дворів, – визначений ставленик». В іншій справі 1739 року Миколаївської церкви Священик Василь Познанський помер від морової виразки у серпні 1738 року. У сповідній відомості того ж року, при всіх 5-ти церквах Ізюмським показано парафіян 253 душі чоловічі, 278 жіночих. Тим часом за відомостями 1732 значилося при Соборній Преображенській церкві 163 двори, при Покровській 77 дворів, при Хресній 75 дворів, при Миколаївській - 53 двори, при Вознесенській - 73 двори, а всього 368 дворів. Після такого спустошення Ізюм довго не міг оговтатися. Через 10 років після морової виразки, саме в 1747, показувалося в Ізюмі при Соборній церкві 100 дворів, при Покровській - 38 дворів, при Миколаївській - 48 дворів, при Вознесенській - 45 дворів, а всього 268 дворів. За такого стану Ізюма навіть у 1749 році Миколаївський храм стояв порожнім, без служби та Священика; за Покровського був Священик, але в ньому також не здійснювалося служби. У 1747 році Консисторія зробила було розпорядження прислати в Білгород дзвони двох порожніх Ізюмських церков у заміні Царських дзвонів, що розбилися там; однак це розпорядження залишилося без виконання: полкові старшини писали від себе, що кількість жителів в Ізюмі збільшується, і вони сподіваються на Божу милість – скоро збільшиться ще більше, чому храми необхідні; та й дзвони куплені ними, тому просили залишити дзвін у Ізюмі. Після Михайла Костянтиновича приймали у своє управління Ізюмський полк спершу Василь Гаряїстів та 1731 року колишній Харківський Полковник Лаврентій Іванович Шидловський. У справах Консисторії Горяїстів – полковник 1730, але він був тільки наказним); з половини 1743 року був ізюмським полковником Іван Григорович Квітка, родич за дружиною Святителя Йосафа Горленка, який відзначався мужністю в боях з татарами та поляками, і тому ще 1738 року нагороджений чином полковника. Він мав щастя, на радість всього полку, отримати на своє ім'я жаловану грамоту благочестивої імператриці Єлизавети Ізюмському полку і потім зустрічав зі слобідськими полками імператрицю на шляху її до Києва. Останнім Полковником Слобідського Ізюмського полку був Федір Фомич Краснокутський, людина розумна, енергійна, але іноді неприборкана в поривах самовладдя; за різкі відгуки про нове (намісницьке) управління відправлений він був до Казані з позбавленням чинів і майна, і хоча згодом, за клопотанням дружини – енергійної Козачки, був повернутий до Слобідської України, але незабаром помер, не отримавши чинів. Богоугодні заклади в Ізюмі – благодійний заклад, лікарня та богадельня. Кошти до життя, крім хліборобства, у казенних селян, парафіян Воскресенської церкви, бакші та досить значна торгівля. Ярмарок: в день Преполовіння, в Іванів день, на Воздвиження та в день Димитрія. Оборотного капіталу буває до 200 000 рублів сріблом. Заповзятливі вирушають до Криму за сіллю, на Дон за рибою – переважно за таранню, до Бахмута за алебастром. I. Чолобитна государю 1710 року. Державний Царю, Государю Милостивий! У минулих роках прийшли діди, батьки і брати і родичі наші і ми з рідних Малоросійських із Задніпровських міст під твою Державу Високодержавну Руку на цей бік Дніпра, і майбутні в Білгород і Курськ Боярі і Воєводи, обнадіюючи нас Вашою Государскою від нас задніпряними колишніми вольностями, на захист України житловими містами вели нам селитися по Білгородській рисі, в диких степах, на Татарських сакмах, якими місцями ходили Кримські та Нагайські орди під Твої Государеві житлові Україні міста, і для розмноження тих новобудівних на нас Черкас, з чого вчинено п'ять полків: Сумський, Охтирський, Харківський, Ізюмський та Риб'янський; і під час походів тих Кримських і Нагайської орди під Українні міста служили Ми Тобі, Государю, за своєю обіцянкою, не шкодуючи голів своїх, вірно, також і в змінені шатошні часи до зрадників не приставали і на чарівні їх ніякі листи, пам'ятаючи собі Вашу Великого. І в минулих, Государю, роках, за Указом батька Твого, Государя, блаженної пам'яті і брата Твого, Государської блаженної ж пам'яті, Великого Государя для затвердження тих міст за ті наші вірні і родові служби надані ми, наказано нам місце Твого, Государевого, річного гроша. нашої Черкаської звичайності, при своїх колишніх усіляких вольностях; і велено запозичення позичати, пасіки і всякі ґрунти заводити, млини будувати, рибні лови позичати, шинки тримати і всякими торговими промислами промишляти у своїх полицях безоброчно і безмитно, проти нашої старої Черкаської звичаю - і оброки, які до зради Івашки Брюховицького на всяк велено з нас скласти, і надалі тих оброків за вищезгадану нашу службу на нас правити не велено, на ті всі наші вільності і на ґрунту і на всякі промисли в тверду нам і дітям надію в майбутні роки дано нам Ваші, Государеві, жаловані багато грамот з Розряду і з Наказу; і який був у полицях наших митний збір у питну прибуток і кінське мито, і перевезення на вірі і на відкуп і Російських людей, і ті збори віддані нам на полиці у відкуп зовсім без перекупки і без перекидання, і для образ і податків і за незвичай нашої іноземства у тих міст у полках наших Російським людям надалі бути не. Та за Твоїм же, Государевим, Іменним указом, для кращої Тобі, Великому Государеві, від нашого народу послуги, наказано в полицях наших служити кінну службу компаній указному числу без Твоєї, Государево, грошової та хлібної платні з наших пожитків, і в той час надіслані нам Твої, обнадійуючи нас колишніми вольностями, і щоб, окрім того компанейського грошового і хлібного допомоги, ніяких тягарів на нас не накладати, і підпомічників у підводи ні в які посилки не посилати, і бути б нам при своїх колишніх старих вольностях, і за тую кінну пану Твоїй, Государевій Милості, і ту Твою милостиву грамоту велено нам у полицях читати на всенародний слух. І ми, хлопці Твої, чуючи Твій, Великого Государя, іменний указ на надію Твою, Государевої, до нас милості, і невід'ємних надалі від нас наших козацьких колишніх вольностей, з багатьма працями і з чималими грошовими і хлібними у здобутках своїх збитків, ту збитки, ту збитки, ту збитки, ту чи ні, свої збитки. грошової та хлібної плати. Та з нас же Компанейських підпомочників також беруть у Кам'яний Затон і в Ново_Богородицьк і в інші посилки і багато підвод. Та з нас же Компанейських підпомочників також беруть у Кам'яний Затон і в Ново-Богородицьк і в інші посилки і багато підвод. Та з нас посилаються з полку по кілька десятків теслярів на Вороніж до корабельної справи. Та в наших же полицях, чого раніше ніколи не бувало, не тільки у підпомочників, у самих компанейців ставлять на станціях людей ратних, і тих ратних людей годувати та напувати зі своїх пожитків, і лагодити їм всяке достаток; а крім того вони, ратні люди, чинять нам у будинках наших велике спустошення, таємним звичаєм і силоміць запас і всяку всячину беруть і всяке самовольство чинять, від яких вищеписаних тягарів багато маємо руйнування і великі образи. І нині, Государю, ми, старшина і полків наших поспільство, у великій скорботі і сумніві застаємо, для того, що за Твоїм, государевим, указом у всіх містах полків наших млини, риболовлі, пасіки, мости, перевезення, кінські майданчики, лазні, льодовики, і покласти оброк; так у нас же в полицях наказано заповідати всяке лісове угіддя для корабельної будови, і той, Государю, указ нашої братії у велику образу й у чималу втому; по тому, що колишні дані нам Ваші Государеві жаловані грамоти і іменні укази відставляються, і вірні наші багато служб, за що сподівалися здобути більше колишнього милість, в безпам'ятство прийшли, і Твоєї Государевої милості і колишніх наших вольностей без всякої нашої прослуги позбавляйся, пам'ятаючи Твою до себе невимовну милість, а свою обіцянку, насмілюємося Тобі, Государю, в саму істину донести і свою безмірну тягар і розорення запропонувати; небезпечні суті того, щоб надалі, за невідомість, нам не бути в Твоєму, Государевому, опалі, що від тих вищеписаних новоспроможних Твоїх, Государевих, указів від млинів, від рибних ловів, від пасік, від криголам, від валків і від інших усяких оброчних статей, о про всяк оброчні статті, Государеву, скарбницю з полків наших прибутку буде невелика кількість, а в службі Твоєї, Государєвій, кінної компанейской учиниться великий спад, і в полках наших велика порожнеча, тому що наш Малоросійський народ, за незвичайно іноземства свого, проти російських людей таких тягарів на собі понесуть аж ніяк не може, і в неспроможність, і по всі тягачі на собі понести аж ніяк не може. вже за Дніпро у новобудови міста. А лісового, Государю, дерева, яке годиться до корабельної будови, у нас немає, а яка і є десь почасти, і та сама худа, зручна тільки на дрова і на дрібну якусь будову, а не до корабельної справи; а Сумського і Охтирського полку міста збудовані на річках, на Пслі та на Ворсклі, і по інших впалих малих річках пускати не тільки великого дерева, і найдрібніших дров прогнати неможливо, для того що ті річки непроточні, зарості болотами, а течуть вони крізь міста Гетьманського регіону, а не в річку, і не в річку, і не в річку, і не в річку, і в річку, і не в річку, і не в річку, і не в річку, а не в річку. забруднені греблі. Також і Харківського полку міста побудовано не наплавних річках, на вершині гнилих річок і від річки Донця на далекій відстані; – Ізюмського полку міста побудовано по річці Дінця на Татарських містечках, і в тих місцях Донець тече дуже вузьким крутими колінами; а по річці Осколу теж лісового угіддя мале число і спускати тою річкою неможливо. А Рибінського полку в містах лісового угіддя, окрім колишніх заповідних лісів, найменше і від річки Дону на далекій відстані, а інших плавних річок того полку немає, і не тільки лісу, а й дров, окрім річки Сосни, спускати неможливо, бо річки малі та болотисті. Всемилостивий Государю! Просимо Вашої Величності за наші колишні багато служб і за кров і за смерть батьків і дітей наших, не вели, Государю, колишніх указів отця Твого, Государя, і братів Твоїх, Государів блаженної пам'яті, і Своего Государева указу порушити, і наших Черкаських старих вольностей, чим про нас і вели, Государю, за колишнім своїм указом Государеву, тими вольностями нашими нам володіти за старими нашими Черкаськими звичаями і за колишніми указами і жалованими грамотами, а вищеписані новостворені укази про заповіді лісових угідь, про млинах і про рибні лови, про пах, про рибні лови, криголамні, про валки і всякі оброчні статті, які в новостворених указах написані, вели, Государю, з нас скласти і відставити, і надалі таких оброчних статей та інших ніяких тягарів не вели, Государ, на нас накладати, для того що наш Малоросійський народ, за незвичайних людей і за незвичайних своїх і за незвичайних своїх жодними заходами не можуть, підуть нарізно, і щоб нам перед іншими своєю брати в образі не бути і достатнім усім без залишку не розоритися і від таких тягарів Твоєї Государевої служби не відбути. ІІ. 1710 р. Табель, скільки в Ізюмі та Ізюмському полку в містах на нинішній 1710 окладних грошей у зборі для відсилання в Троєцькій. В Ізюмі, на Тору, в Маяках, в Царьові-Борисові, в Змієві та інших полку містах проїзного мита, крб. алт. ден. Митного збору та питного прибутку, і кінського пло- Та в Чугуїв проїзного мита зібрано на Нинішній 1710 в окладі. 248 20 5? Так в Ізюмі та Ізюмському полку в містах, орлений папір меншого та середнього гербів за 15 стоп, та великого герба за десять і 9 аркушів на збір за продаж. 150 26 4 А той папір надісланий з Білгорода до минулих Та в Ізюмі в полковій Ратуші прийнято в Ізюмського Протопопа Олександра Алешкевича з вінцевих 445 пам'ятей У Андріївського старости в Івана Топчицького прийнято з вінцевих зі 119 пам'ятей 19 6 4 У Зміївського Протопопа Стефана Замоського з вінцевих ІІІ. - 1722 р. Квитанція. 1722 р. вересня 22 д. Білгородської провінції в рентарію прийнято минулі 1717 – 1720 і 1721 роки. руб. алт. ден. За Цареборисів: мостівщини За Зміїв: мостівщини та за перевезення 94 30 – з кінського майданчика 1 12 2? За Ізюмську та інші оного полку міст Разом щороку 597 23 3? А за ці три роки 1793 4 ? Цареборисів – колись зміцнення дуже значне. Цареборисов самим іменем своїм свідчить про свого засновника – царя Бориса Феодоровича Годунова. Борисів місто було засновано в 1598 році. На правому, високому березі Оскола він укріплений був природою. Зі сходу захищала його крута гора, з півдня – глибокий яр, яким протікає струмок Бахтін; із заходу та північного заходу – інший яр. Тільки невеликий простір на північній стороні залишався відкритим; але тут, як і з інших сторін, площа оточена була високим валом. Книга великого Креслення неодноразово згадує Цареборисовской фортеці, під ім'ям Царьова граду – нового Царьова града. Про заснування Цареборисова ось що пише новий літописець: "Цар Борис поклав побудувати місто в своє ім'я на захист з боку Кримської; пославши Окольничого Богдана Яковича Бєльського і Семена Альфьорова, він наказав поспішити побудовою міста; з ними послано багато ратних людей, а іншим з козаць на козаць. Якович був дуже багатий і взяв із собою з надлишком. Він почав будувати місто наперед своїми людьми, – збудував вежу та чималу частину міста з великою фортецею; з того прикладу наказав потім працівникам будувати та інше. Незабаром місто відбудовано, укріплено та населено різними жителями. Під час побудови міста годував і напував він усіх ратних на свій рахунок; іншим давав він гроші, іншим одяг і взагалі постачав усім необхідним. Усі хвалили його. Сильна похвала Бєльському дійшли до Москви. Борис оголосив сильний гнів на нього за службу, наказав схопити його як лиходія і з безчестю відправив його на заслання, де посаджений він у в'язницю; майно його наказано продати, маєтки та отчини Борис взяв на себе. Старших дворян, що були в його полку, Опанаса Зінов'єва з товаришами, також розорив і заслав ув'язнення через те, що хвалили Богдана”. Цареборисівські жителі в Білогородській промеморії 1727 року кажуть: “у минулих давніх роках діди і батьки наші зведені з різних міст до новозбудованого міста Царев-Борисов, а інші до родичів своїх прийшли самі собою, і для поселення дана була нам земля і сінні коси, поблизу оного. на південь від Цареборисова, верст на 30, на 40 і далі в глибину степів, тоді ж насипаний вал, якого сліди видно біля міста Слов'янська. Він йшов до села Опошни. Немає сумніву, що в той же час, як ґрунтувалася фортеця, ґрунтувалися в ній храми Божі. У промеморії 1727 року сказано, що на захист від згубної зарази, що лютувала в 1718 і 1719 роках, у Цареборисові спалені були разом із житловими будинками церкви Божі, але які саме не видно. Не в самому Цареборисові, а зовсім в іншому місці, зберігся пам'ятник, який говорить, що в стародавньому Цареборисові був храм Преображення Господнього. У храмі військової слободи Петропавлівки зберігається напрестольне євангеліє, М. п. 1654, пожертвуване, як каже напис на ньому, «до церкви Преображення Господнього, що в Царьові Борисове городище, 7164 (1656) року березня о 5-й день». У нинішньому Миколаївському храмі Цареборисова зберігається напрестольне євангеліє, М. п. 1661, придбане для Миколаївського храму, як каже напис, за отамана Агафона козаком Мироном. При цьому євангелії і при повідомленні 1727 не можна сумніватися, що в Цареборисові існував і храм Святого Миколая ще в половині XVII століття. Під час морової виразки 1719 храми Цареборисова, як сказали ми, були спалені. У новій слободі храм Святого Миколая був освячений у 1721 році. У справах колишнього Ізюмського Духовного Правління бачимо, що у 1722 році у слуханні указу підписалися Цареборисівські Миколаївські священики – Григорій та Петро. У цій справі зрозуміло, що при Миколаївському Цареборисівському храмі в 1722 були два причти, хоча за відомостями 1732 прихожан при Цареборисівському храмі показано 65 дворів. Звичайно ці причти були раніше при двох храмах Преображенському та Миколаївському; але тепер вони з'єднані при одному храмі, через брак іншого. З 1799 існує нинішній Миколаївський храм з одним розділом, дерев'яний, як і всі, що передували йому. Інший храм Цареборисова, храм Різдва Богородиці, був освячений у 1770 році. У 1799 році, на місце застарілого, збудовано і освячено новий, який існує понині. Старець, селянин Андрій Яковлєв Ковалевський, багато зробив для прикраси цього храму; 1829 року він пожертвував до 300 рублів сріблом для відновлення його. У Цареборисові були колись розкольники, як це видно у справі 1737 року. Це й природно: у Цареборисові ховалися різні волоцюги, що втекли від суду та поміщиків із Росії. У 1722 року виявилося таких волоцюг 102 людини, і управитель Цареборисова зобов'язаний був передплатою вислати їх із Цареборисова. Але в 1725 році відкрилося, що вони знову повернулися до Цареборисів і оселилися тут, як господарі. Так показує промеморія, надіслана з Білгородської канцелярії до Бахмутської від 20 квітня 1727 року. У справах колишнього Ізюмського Духовного Правління видно, що в 1724 ці люди побудували було собі каплицю і прийняли до себе священика-втікача, але цей останній тоді ж висланий був з Цареборисова, а каплиця була зламана. Нині тут немає розколу. У згаданій промеморії про Цареборисова сказано: «1718 року у цих людях була морова пошесть і померло людей багато; а в 1719 році в червні місяці присланий Тобольського полку Майор Князь Григорій Волконський з драгунами і їх із міста вислав до лісу, утримував під варти, а Цареборисовську городову фортецю і церкви Божі і в них Святі ікони та церковне начиння і порохову та протчу. залишку». За тією ж промеморії, від морової пошесті вціліло 23 людини з Російських і 74 з Слобідських Черкас. А в 1722 році виявлялося понад те: а) під веденням управителя Воїнова 94 людини росіян, які прийшли до Цареборисів «з різних міст» після морової виразки; б) під веденням сотника Андрія Самбірського – козаків Ізюмського полку «новоприйшли їх гетьманських міст із Слобідських полків, які прийшли після морової пошесті, 229 осіб». Отже, 1722 року було лише 420 чоловік. За сповідним розписом 1737 року було при Миколаївському храмі: 20 душ чоловік. 20 дружин. духовних; 114 чол., 84 жен. душ службовців козаків; 148 чол., 120 дружин. посполитих; 210 чол., 158 жен. однодворців; 352 чол., 292 жен. підданих черкасів, а всього 849 чол., 674 дружин. душ. У 1739 році було 9 чоловік., 7 дружин. душ духовних; 128 чол., 116 жен. козаків; 111 чол., 94 жен. посполитих; 92 чол., 77 жен. однодворців; 77 чол., 74 жен. підданих черкасів, а всього 417 чоловік, 368 дружин. душ. Відтак поменшало на половину. Це означає, що чума і в 1738 спустошила Цареборисовський прихід. У 1847 році від холери померло тут лише 5 людей, але від кору померло 48 немовлят. 1848 року від холери померло 109 осіб; цинга у 1849 році викрала 22 особи. Що стосується лих, які зазнало місто Борисов, впадаючи, за висловом пророка, в руки людські, то передусім треба сказати, що під час загального розладу Росії, самозванець Лже-Петр в 1610 займав Цареборисів, і Цареборисівські стрільці, волею або неволею, а ходу в волю, де самозванець був розбитий та спійманий. Після того Борисів місто кілька часу залишалося в запустінні, і тому довго називалося Борисовим городищем, навіть після зайняття його вартою, яку бачимо тут у 1633 році. З часу побудови Чугуївської фортеці, тобто. з 1639 року, до Борисова надсилали стрільців та станичників із Чугуєва, для спостереження за Татарами. Але оскільки, за своїм становищем на край степів Кримських, Борисов був небезпечним місцем: то Чугуївці неохоче вирушали сюди, і кілька разів просили собі, як милості Божої, звільнення від утримання варти в Борисові. Борисов був важливим, стільки ж і небезпечним місцем і з іншої особливості своєї. Через нього проходила посольська дорога до Криму. Посли зупинялися в Цареборисові як відпочинку, так і отримання розпоряджень Уряди. Тут була оберігальна застава проти чуми; проїжджаючи з півдня обкурювали своє майно, а посли, зробивши списки зі своїх паперів, оригінали зраджували вогню, списки ж, піддавши недопалку, передавали на інший бік застави для негайного відсилання. Ця особливість місцевості була причиною як ранньої основи Борисового міста, так і того, що часто нападали на нього, крім татар, зграї злодіїв та грабіжників, іноді за розпорядженням польських панів та чиновників. Відписка Валуйського Воєводи 1644 року до Чугуєва: «Липень 4 посилав він у Валуйки до Святогірського Монастиря для відвідування Отамана… Липня 6 були вони в Княжі Іванові Луці і там розганяли їх злодійські люди Черкаси. 12 липня посилав він до Святогірського Монастиря... І казав їм Святогірський старець Йов. У липні приходили до них у Святі Гори Черкаси 8 людей і сказали їм: прийшли вони з Мордви всі 70 людей і чекають громити Кримських гінців і Государевих Посланців… Крім тих Черкас, 70 осіб інші злодійські Черкаси лежать біля Святих Гір Донцем і біля посольської дороги багато людей». Відписка з Білгорода 1644 року «Липеня 22 наїхали за річкою Осколом сакму, пройшли злодії Черкаси, пройшло 300 чоловік». За статейним списком 1642 «у лютому цього приходили на річку Донець і посланця (Кримського Хана) розгромили і побили Запорізькі Черкаси з міст міста королівства Польського - з Мир-городка, з Жигимонтова, з Полтави; а отаман у них був Грицько Торський». Посланник Мегмет Чауш і 6 чоловік почет його були вбиті, брати його Мустафа Челебей та інші пограбовані. За таких місцевих умов Борисового міста важко було втримати в ньому російську варту. Інша річ – черкаси того часу, які звикли до бойового, тривожного життя. Природно було й те, що цар радий був, коли Донські козаки зголосилися жити в Цареборисові, хоча до 1647 начальство суворо наказувало Борисівцям остерігатися зносини з донцями. У 1657 році бачимо в Борисові черкасів і російських людей, і цього ж року надіслано було царську платню «новоприладним російським людям» і козакам, що «прийшли з різних міст». У 1666 знаходимо у Борисовому місті троякого роду мешканців – Донських козаків, російських людей та черкасів. Але якщо й Московські російські люди не дуже мирно жили з черкасами, то ще менше можна було чекати світу від донців на той час. Ці образи з боку донців, і особливо їхніх начальників, були причиною того, що в 1668 Цареборисівські черкаси брали сторону гетьмана Брюховецького, що бунтував. Але через два роки після того з'явилися в Цареборисів ватаги донців, оволоділи містом і навели такий страх на зарубіжних російських воєвод, що Білгородський воєвода негайно вислав з Острогозька «Полковника Рейтарського ладу Михайла Гопта і Сумського полковника Герасима Кондратьєва до Цареборисового міста». Чугуївському воєводі велено було, з'єднавшись із полковниками, йти «на злодіїв та клятвозлочинців». Однак незабаром справа скінчилася без великих праць. Виявилося, що в Цареборисові було донців не більше 150 людей. За Чугуївським листуванням, з якого запозичуються ці відомості, не видно, що спонукало донців підняти цю тривогу. Ймовірно, справа стала через те, що уряд, за подіями 1668 року, дізнавшись у Цареборисівських донцях ненадійних слуг царських, хотів або витіснити їх з Борисова або піддав їх іншим покаранням, і ті закликали на допомогу собі нові ватаги з Дону. Принаймні за паперами наступного часу в Борисовому місті бачимо ми не донців, а переселенців і вихідців з Росії, хоча управління останніми, як і раніше, було окреме від управління черкасами, якими керував сотник. За відпискою Степана Звегінцева в Чугуєві «Грудня 16, 189 (1680) року, приходили в Цареборисов Татарів чоловік 100 і більше, і Цареборисовских жителів, багатьох людей, в повний побрали і животині стада все відігнали і Государеві фортеці надол. У цей час захоплено в полон 16 осіб, зокрема Іван та Єлисей Ємченки та Іван Сезененко. На другий день, 17 грудня, татари захопили ще 3 людей за Осколом. «У нинішньому 189 (1681) році в січні», так писав Борисівський голова в Чугуєві, «приходили до Цареборисова Татарова, чоловік 200 і більше, і багатьох людей Цареборисівських у повний побрали, а міщан залишилося в Цареборисові малолюдство, з відписками Сотник Матвій Редька зі своїми козаками до міста на варту не ходить і у від'їзд на варту козаків не посилає». Цей напад татар був 13 січня, і вони забрали тоді 24 людини Цареборисовців і майже одних черкасів, до того ж людей, які користувалися популярністю, як то: Якова Коломійця, Єрему Бігуненка, Максима Євтушенка та Ларіона Дзюбаного. «Писав до мене, каже полковник Григорій Донець, полку мого Цареборисовський Сотник Матвій Радко: лютого 16 (1681) року під Цареборисов місто знизу Дінця від Рєпиної Ями підганяли Татари, а було їх чоловік 100 і, бувши під Царьовим пішли вгору річки Нетріуса. Цього разу вони захопили 12 людей Цареборисовців та двох убили; між взятими в полон були: Максим Шумейко, Кіндратій Кобиляцький, Григорій Ємченко, Лаврентій Радченко та Павло Пугачов; інші їх взяті за Осколом на Князь Іванової Луці. «Були Татарі під Царьов з лісу через Оскул», доносив тоді ж Ізюмський сотник Савелій Лебіжчик». Наказний сотник Царевський доносив наказному полковнику Гаврилу Могилке: «були Татарі під Царьовим і 21 год. (1681) взяли в полон трьох людей». 26 грудня 1681 полковник Григорій Донець писав генералу Косагову: «Могилка (Савінський Сотник) ходив за Татарами, які були під Цареборисовом, а під Ізюмом не бували. І він, Могилка, пише, що за тими Татарами він ходив за Торець і не міг їх досягти, і що невеликі люди були». У лютому 1682 року князь Петро Іванович Хованський писав у Чугуєв: «Січня 31 писав до мене в Курськ з Білгорода Окольничий і воєвода товариш мій Петро Дмитрович Скуратов, за листом Григорія Донця: 29 січня злодійські Татари були під Цареборисом. Потім наказує негайно вислати копійників та рейтарів до Харкова, під побоюванням суворо відповідати за злодійства татар. Костянтин Донець воєводі Неплюєву писав: «Вересня 26, 200 (1691) року, надіслав до нас в Ізюм з Царьова Борисова Сотник Лаврентій Іванов (Самбірський) з вістями, що 26 вересня, будучи жителі Цареборисівські зі звіриною здобиччю татар, людина з 40 і більше, та йшли таємним звичаєм під с. Радьківку». За повідомленням «Ларіона Герасимовича Деменки» татари «перейшли Донець за 3 версти вище за Цареборисов» і пішли вгору Осколом. Цареборисів залишився цілим, але Радьківці постраждали. Останній напад татар на Борисів був у 1737 році. За ревізією 1732 року у Борисові 380 душ чоловік., зокрема 14 підданих Сотника Андрія Лаврентійовича Самбірського. Метрики Миколаївської парафії починаються з 1729 року, а Богородичного з 1768 року. На правому березі річки Нетргуса розташована слобода Новоселівка, що належить Святогірськосу Монастирю; в 2-х верстах вище того, на гирлі струмка Шендриголова, лежить казенна слобода Передергівка Ізюмського повіту, а ще вище в верстах двох і слобод у слобод Павлов Маяцьких, що належать до Бахмутського округу, яких треба переселити ближче до Бахмута, тим більше, що вони дуже мирно живуть з Малоросіянами”. Так писав мандрівник Гюльденштедт в 1774 році, і думка його про однопалаців була виконана; після того черкаси Павлівки з'єдналися зі слободою Передергівською, чи нинішньою Шендриголовою. За Чугуївським листуванням 1688 року «колишній Ізюмський Сотник Василь Шендрігуль» доставив у Тор (Слов'янськ) відомості про те, що татари в серпні 1688 року пройшли Голою Долиною. Зустрічаючи прізвище Ізюмського сотника 1688 року, стільки близьке до імені слободи Шендріголова і струмка Шендріголова, по самій близькості їх повинні ми покласти, що цей самий сотник Ізюмський Василь Шендрігул, згодом колишній осавулом, і залишив свою прозву на ім'я хуторів. Прохання Ізюмського полку царю у вересні 1699 року: «Великому Государю Царю і Великому Князю Петру Олексійовичу б'ють чолом Ізюмського полку полкова старшина, Суддя Іван Воропай, Есаул Василь Шендрігул, Сотник Роман Буцький», просять про те, щоб і з лоток та каюків», яку полкове начальство мало збирати на Цареборисівському та Маяцькому мостах; причини прохання: а) після спустошення Тора та Маяків Татарами у 1697 році «багато солоних промислів покинули і соловарні колодязі спорожніли і для солі з Гетьманських міст стали їздити до Берди та та Царицинська сіль стала приходити багато»; б) у 1699 році «через увесь рік за голодним часом не тільки для промислів на Тор і в Маяки чи Ізюм з міст людей мало приходило, а й хлібних запасів ніхто не привозив і для такого голодного року багато Маяцьких, Торських та Ізюмських людей з дружинами та дітьми для прогодування ходили в житлові Московські міста; а які й залишалися в будинках своїх, і ті годувались брунькою, омелою та берестовою корою». За повідомленням Гюльденштеда не можемо сумніватися, що у 1774 року у Передергівці чи Шендриголові був храм, а початку населення Шендриголовой дуже ймовірно, що храм існував тут початку XVII століття. Нині існуючий дерев'яний храм Іоанна Богослова збудовано у 1780 році старанням священика Петра Гришневича; 1806 року поширений він межами, 1824 року поручик Семен Дружинін покрив храм залізом. 1827 року поміщиця Марфа Фесенко влаштувала новий іконостас. Так як Шендріголова не далеко від Маяків, то в старі часи татарських набігів Шендріголовці розділяли долю Маячан, так само як і в голодний час 1699 року. У 1831 році від холери померло 63 душі. У 1833 році жахливий голод залишав бідних людей у ​​найбіднішому стані. В 1848 знову холера, і 55 душ відійшли у вічність; потім цингу, від якої померло 74 людини, про хворих же і згадати важко, не було майже двору, в якому не зазнали б болісного томлення від цієї хвороби. У той же час був голод, обтяжливий для людей і згубний для худоби, якої загинуло безліч. І все це однієї зими 1848 – 1849 року. Метрики парафії починаються з 1778 року. Число парафіян: у 1790 році 1931 чол., 1212 жен.; у 1810 році 1528 чоловік., 1512 дружин.; в 1830 1726 чоловік., 1758 дружин.; в 1850 1637 чоловік., 1756 дружин. душ. Ярмарки – 25 березня, 12 червня, 25 вересня і 30 листопада. Землю по річці Студенку відведено було Святогірському монастирю в 1666 році, монастир купив потім млин на річці Студенці в одного цареборисівця. Тут же були влаштовані інші господарські заклади монастирем. На запрошення монастиря, черкаси охоче оселилися на цих землях. Таким чином, населення Студенку почалося близько 1670 року. За розповідями старих, монастирські черкаси спочатку жили в бору, при самому початку річки Студенца, там і тепер ще можна бачити сліди житлових місць. Згодом вони оселилися ближче до лугового берега Донця, на тій же річці Студенці, де й нині розташоване Студеня. За переказами, на новому місці, разом із поселенням жителів, збудовано храм, старожили знали місце престолу його по каплиці. У відомості 1732 року сказано, що «села Студенка церква Введення Пресвятої Богородиці збудована у 1711 році», і тут же при ній показано парафіян 46 дворів. За описом чудес Каплунівської ікони у Студенці, бачимо храм та священика Стефана у 1744 році. На камені, знайденому під жертовником під час зміни церковної статі, напис каже: «Заснована ця церква на честь Введення Пресвятої Богородиці, за держави Государини Російської Єлизавети Петрівни, благословенням Преосвященного Антонія Митрополита Білоградського 1746 березня 16 дня». У нинішньому храмі іконостас стародавньої роботи і, звичайно, перенесений з колишнього храму. Між церковними книгами є пісна тріодь, К.П. 1727 року. Метрики парафії починаються з 1726 року. За ревізією 1732 року показано у маєтках Святогірського монастиря: у Студенці 124 душ. чоловік. І при храмі школа, у Богородичному 63 душ чоловік, при скляному заводі 29 душ чоловік. Метрики за 1774 надписані так: «Білогородської єпархії Ізюмського відомства, Святогірського Успенського Монастиря села Студенка Введенської церкви, жителі Черкаси»; у цій же парафії вважалися монастирські черкаси Богородичного та Ярової. В 1788 парафіяни називалися військовими поселенцями, були відібрані від монастиря в скарбницю, а в 1794 стали селянами генерала Василя Васильовича Енгельгардта, який, одержавши Студенок у спадок після князя Потьомкіна, помножив населення його черкаськими і російськими селянами. Про становище монастирських черкасів нещодавно померлий старець Мафусаїл, сам колишній з-поміж них, говорив, що вони жили дуже спокійно, не відчували тягарів. Землі монастир давав їм досить, лише хотів обробляти на монастир, який мав хліборобство, сіножаті, винокурні та млини, селяни працювали третій тиждень після двох, вжитих на свою користь. У 1831 році від холери померло в Студенці 10 душ. У 1833 був сильний неврожай хліба, і хліб купували по 10 рублів сріблом за чверть. У 1847 році була також холера і померло від неї 27 людей. У 1848 році був знову неврожай хліба, особливо трав, а від того сильний відмінок худоби. Число парафіян: у 1730 році 206 чол., 172 жен.; в 1750 351 чоловік., 336 дружин.; в 1770 398 чоловік., 387 дружин.; в 1790 168 чоловік., 163 дружин.; у 1810 році 932 чоловік., 982 дружин.; в 1830 879 чоловік., 875 дружин.; у 1850 році 995 чоловік., 1082 дружин. У селі Богородичному число парафіян: 1790 року 465 чоловік., 415 дружин.; в 1810 822 чоловік., 850 дружин.; в 1830 1259 чоловік., 1479 дружин.; в 1850 1396 чоловік., 1482 дружин. душ. На правому боці річки Оскола. За кріпосними паперами поміщиків Бистрицьких видно, що Комарівські землі подаровані Петром Першим наказному Ізюмському полковнику Данилові Бистрицькому. За ревізською казкою 1732 року, Комарівка населена в 1706 році, і, ймовірно, тоді ж побудований був перший храм у Комарівці. У справах колишнього Ізюмського Духовного Правління видно, що 1722 року був у Комарівці священиком Опанасом, і 1739 року той самий Комарівський священик Опанас, храмом, називається Успенським. Відомість 1739 року про пусті місця говорить: «Церква Успіння Пресвятої Богородиці в селі Комарівці ворожим перебуванням спалена, священика немає, а парафіяльних дворів 18». Винищення храму скоєно Татарами у 1736 році. Новий храм збудовано тут вже в 1744 році; храмодавцем був Підпрапорний Ізюмський полк Олексій Бистрицький. Нині існуючий кам'яний досить гарний храм, з кам'яною дзвіницею, збудований Володимиром Фесенковим та освячений у 1838 році. Метрики парафії починаються з 1729 року. За ревізією 1732 року бачимо у Комарівці 46 дворів та 175 душ чоловік. крім двох дворів та 9 чоловік при млині та 83 душ чоловік. села Миколаївки. Якщо ж, як сказали ми, в 1736 храм Комаровський був спалений татарами, то без сумніву в той же час постраждали і парафіяни. У справі 1739 року «зруйнованого ворожими людьми містечка Комарівки Успенський піп Афанасій, що залишив», перейшов до Борисівки. Це означає, що хоча 1739 року і вважалося в Комарівці 18 дворів, можливо побудованих вже після Татарського спустошення: але це був не колишній прихід, котрій, за ревізією 1732 року, була й школа, – жити не було до чого. 1749 року в Комарівці 50 дворів. У 1750 році 289 чоловік., 270 дружин.; в 1770 215 чоловік., 160 дружин.; в 1790 191 чоловік., 177 дружин.; у 1810 році 235 чоловік., 213 дружин.; в 1830 260 чоловік., 298 дружин.; в 1850 344 чоловік., 365 дружин. душ. Савинці – при річках Кам'янці та Теплянці, поблизу 16-ти озер та річки Донця, при старій великій дорозі з Харкова до Ізюму та Таганрогу. У 1674 році Борис Мишецький писав до Чугуївського воєводи: «У нинішньому 182 (1674) році 10 червня писав до мене з Балаклії Полковник Яків Чернігівець і надіслав чолобитну Савинській слободи мешканців Гаврили Могилки з товаришами 100 чоловік; а в чолобитній їх написано: у минулому де 179 (1671) році прийшли вони з Малоросійських міст і збудувалися слободою на Татарському броду в Савинському перелазі, і на 179 (1671) році дано їм Государеве жалування хлібне, а на 180 і 18 платні не дано. І, будучи вони в Савинському, помирають з голоду; а ріллі їм орати та хліба сіяти, за приходи військових людей, не можна; а від приходу військових людей на річці Північному Дінці стоять вони на Татарських перелазах, на трьох сторожах. І щоб Великий Государ їх завітав, наказав їм дати свого, Государеве, хлібної платні, щоб їм, будучи в Савинському, голодом не померти, і нарізно не розбрестись. Липня 4 дні писав до мене з Балаклії Полковник Яків Чернігівець: Савинській де слободи мешканці з голоду бредуть нарізно; а ті, що залишилися, і ті помирають голодом і хочуть від голоду брести. І на Савинському перелазі, на Татарських бродах, на сторожах стояти не буде кому. І тою де сакмою військові люди, Татарове, під Государеві Українні міста приходитимуть безвісно; а в нього, Якова, оприч тих Савинських жителів, на Савінському перелазі та на сторожі стояти не буде кому; а без Государова хлібної платні їм, Черкасам, у Савинському бути не можна. І за указом Великого Государя Царя і Великого Князя Олексія Михайловича, всієї Великої і Малої та Білої Росії Самодержця, і за відпискою воєводи Князя Григорія Григоровича Ромоданівського, Савинської громади жителям, за їх чолобиттям, велено дати Государеву, вівса на людину в Московську митну міру. А Білогородському полку міст поблизу Савинської слободи, оприч Чугуєва, де були в зборі в Государевых житницях хлібні запаси, немає. По дачі Держударєва хлібної платні Савинської слободи Черкасам Гаврилі Могилці з товаришами, проти Государева указу, і за відпискою боярина та воєводи Князя Григорія Григоровича наказати вчинити… А хто ім'я Савинських жителів у Савинському, – я до Полковника Якова Чернігова писав, щоб він їм, Савинським жителям, до Государевої платні список іменний до тебе, Пані, у Чугуїв надіслав». Таким чином: а) населення черкасами Савинської слободи, яка згодом називалася містом та містечком, належало до 1674 року; б) у пояснення наведеного акта і військового значення слободи Савінської треба сказати, що Савінський перелаз, згадуваний ще в «Книзі великого Креслення», татарські перелази у Савинського і Савінська сакма були однією з доріг тарних татар в Росію. Звідси 1571 року Путивльські станичники, а з 1640 року Чугуївські станичники вартували татар на перелазах у Савінського. А черкаси Савінські, незабаром після того, як оселилися біля Савинського броду, мали зробити різні укріплення на березі Донця. У записці князя Якова Мансурова 1682 сказано: «По річці Північного Дінця Татарський брід, що під містом Савінському. По огляду того броду на півтори версти. Біля того броду сторожки та налобів не збудовано, тільки курінь обгороджений тином і обсипаний землею, і вчинено бійниці. І біля того ж броду, біля містових надолобів збудована караульна вежа. А у того броду на варті стоять печеніжців 4 особи з рушницею, 12 осіб без рушниці, Савинського містечка козаки по 5 осіб із рушницею, змінюючись подобово. Не доїжджаючи до Савинського міста за версту, на Савинському броді збудовано острожок (17 сажень навколо) і в тому строжку побудовано вартову вежу (8 сажень навколо). І біля того броду поставлено надолобі. І з огляду того броду стоять лише 40 людей на конях». Далі бачимо опис поправок та доповнень у Савинському. «Від Тарабанова броду побудовані надолобі до міста Савинця вище містечка Савінського». На Савинському броді стоять козаки Рибенського полку; на тому броді побудована тинянка знову. На нижньому Савинському броді під містом влаштовано на 30 сажнів, біля налоб побудовано 3 тинянки. На тому броді стоять рибенські та харківські козаки. На Савинському нижче міста на броду поправлені старі надолобі 160 сажнів, і валом обвалено, і плетено 70 сажень; та від того валу засічено засікою лісу 120 сажнів. А стоять на тому броді Золочівці. 198 (1689) року вересня 5 дня, за наказом Думного дворянина та воєводи Степана Богдановича Лачинова, Зміївські козаки сотні Степана Дякова у Савинському броді, у сторожовій вежі, понад Донцем і біля лужка зробили нові надолоби 247 сажень. Того ж року 13 жовтня, за його, Думного дворянина і воєводи Степана Богдановича Лачинова, наказом і за його, Степановою відпискою козаки в Савинській сторожовій вежі від нових надолоб поробили старі вгору над Дінцем, зробили налоб 390 сажнів». в) За цим описом бачимо, які укріплення були зроблені козаками на березі Дінця вище міста Савинського, під містечком і нижче містечка, але яке було саме містечко Савинський, тут не описано. Останнє побачимо ми з розповіді перекази про стародавній храм. Тут додамо, що царською грамотою 1685 «старшина, урядники і козаки міста Савінського» передано разом з багатьма іншими у відання Ізюмського полковника Костянтина Григоровича Донця. Після цього не можна сумніватися, що перший храм у Савинцях збудовано не пізніше 1672 року. У 1727 році Савинський Священик Яків подавав чолобитну Преосвященному Єпифанію Єпископу Білоградському, в якій писав, що «Церква їх у місті Савинцях, в ім'я Успіння Богоматері, дуже занепала, покрівля згнила і кути в багатьох місцях відпали; тому просив дозволу перебудувати цей храм на тому самому місці, і в те ж найменування. Дозволення було дано, храм у два роки перебудовано, і в 1730 Ізюмський протоієрей Прокоп Бужинський освятив його. За переказом місцевим, дерев'яний храм стояв у фортеці і влаштований був стосовно небезпек військовим. Він був зроблений у вигляді будинку з вузькими вікнами, зі стелею житлової будівлі, з куполом над вівтарем і з гонтовим дахом. Огорожа біля церкви була велика, складалася з часто поставлених гострокінцевих дерев дуже значної висоти; по кутах огорожі зроблено вежі; із зовнішньої строни огорожу обкопано було ровом, а по насипу рову стояли рогатки; всередині огорожі влаштований був льох для зберігання пороху. Все це називалося містечком, куди, під час тривоги, мешканці йшли задля безпеки. У справах видно, що 1750 року Успенська церква була відновлена ​​старанням священика Мойсея: цього року видано було антимінс «у містечку Савинцях, у храмі Успіння Пресвятої Богородиці», підписаний блаженним Йоасафом єпископом Білгородським. У 1782 році священик Іоан Сухарєв, порушивши в парафіянах рішучість збудувати замість дерев'яної, тісної і застарілої церкви, кам'яний храм, вирушав до Білгорода для отримання архіпастирського благословення на підприємство своє та парафіян. 1783 року кам'яний храм було закладено. Доброму священикові Сухареву багато довелося зазнавати неприємностей під час продовження справи. Парафіяни, розпочавши справу, не надто дбали про закінчення її; належало спонукати їх до продовження розпочатої будівлі; за віддаленістю, єпархіальне Білгородське начальство не бачило стану справи і не робило спонукань тим, кому слід робити; священик Сухарєв один боровся з перешкодами та зупинками. При всьому тому, майже без будь-якої сторонньої допомоги, побудова храму була доведена до кінця, і храм освячений 8 листопада 1793 року. У нинішньому храмі деякі ікони написані за священиків: Іоанна Сухарева та Максим Шарфський; найдавніші з них здебільшого відносяться до середини минулого століття. З богослужбових книг уціліли: загальна мінея, М. п. 1681; службовець, М. п. 1705 і К. п. 1740 року; требник, у лист, М. п. 1732; євангеліє, М. п. 1733; пісна тріодь, М. п. 1748; кольорова тріодь, М. п. 1749 року. Інший храм у Савинцях, на честь Вознесіння Господнього, збудовано у 1779 році. Так каже напис на хресті. Метрики Успенського храму розпочинаються з 1729 року, а Вознесенського – з 1775 року. Вище згадано, що у 1727 року вважалося у приході Савинцевського храму 120 дворів; у відомості 1732 показано вже 160 дворів, 567 душ чоловік., і при храмі госпіталь (богадельня), і крім того, в Вільховому Розі 139 душ чоловік.; у Жуківці (Чепелі), сотника Семена Бистрицького, 139 душ чоловік.; всього ж 845 душ чоловік. Збільшення населення Савінців згодом походило від переселення сюди значної кількості черкасів із західного краю губернії, переважно з Лебединського повіту. Від цинги в 1849 померло в першій парафії 183 людини, в другій 150; від холери в 1848 померло в обох парафіях 248 чоловік. Щодо тривог та бід, які завдавали татари жителям Савинського міста, у Чугуївському листуванні знаходимо наступне: у 1673 році татари погрожували спустошити Савинське місто. «Татарові стоять на Чепелі, тисяч із вісім, і Уманський полк весь із ними (це за Дорошенка); а хочуть під Савинську слободу, щоб узяти Савинську і Спеваковскую слободи, щоб ті де їм слободи спустошити». Якою мірою татари виконали свою загрозу над Савинцями з листування не видно. У чолобитній 1674 Савинські черкаси скаржаться на сильні тривоги, і на військові праці, які несуть вони з милості татар, але вони ясно не говорять того, що татари розорили зміцнення їх. Орновський, в історії Захаржевських пише: «1675 року, за розпорядженням Полковника Григорія Донця, Савинцевський Сотник Могилка, нахопив безліч Татар у полон, ці здобичі відіслано до Москви і Полковнику надіслано похвальну грамоту». У липні 186 (1678) року писали з Баликлії до Чугуєва: відомо вчинилося, що «липня 28 у ночі, прийшли багато військових людей Татарові під Савинську слободу і багатьох людей у ​​повний ловили і побрали, і посад спалили; тільки відсиділися в містечку маленькі люди; і ті Татарі стоять під Савинською слободою. а інші пішли під Баликлію, під Государеві міста, під Чугуїв та Печеніги». 1679 липня 15 писав сотник Савінський до Лиманського і Бишкинского: «однокілька перейшли Татарові на Нагайскую сторону через річку Донець, велика орда на Чепельку». Відписка генерала Григорія Косагова: «нинішнього 188 (1680) року 7 червня, писав, до мене в полк із Савінська Наказний Полковник Гаврило Могилка: ворожі люди Татарові з Кримської строни до річки Донця до Савинських перелазів для огляду бродів приїжджають часто». Того ж 7 числа, Могилка писав до воєводі Бориса Шереметева, що «орда велика прийшла до Дінця, між Ізюмом і Савінським». У 1688 році 4 червня численна орда стояла під Савінцями з полудня до вечора і пішла до Чепеля. Відважний Могилка, 5 червня, із 200 козаків кинувся з Балаклії за татарами, вступив із ними у бій, щоб прогнати за Донець. Татари пішли, але з'явилися знову під Савинцями 9 червня і спустошили Савинці. «Червень 9, 1688 року, у прихід військових людей, Савинських жителів побито і в повну зловили 63 людини, а в залишку нині в наявності 40 осіб». За іншою звісткою, татари викрали і худобу у Савинців – коней та корів. 1697 року татари також стривожили Савінцев. Ізюмський полковник Федір Шидловський наказував тоді «Ліманському сотникові Івану Лебі – сотні його козакам, стати для обереження на Савинському броді». Більш ніж ймовірно, що у 1736 році жителі Савинського містечка також сильно постраждали від татар, як постраждали й багато інших, наприклад, жителі Куньї, Левківки та інші. Про фізичні особливості місцевості Савинцевської слід зазначити, що навіть у відомості 1782 писано про ліси Савинцевських: «у них звірі – вовки, лисиці, дикі кози, горностаї, білки; птахи – тетеруки, куріпки, – при водах «дикі гуси» та інше. Нині не звірів. ні птахів такого роду не видно на околицях Савинців. Доволі не мізерним джерелом продовольства служить для мешканців, після хліборобства та риболовлі, ломка вапняного каменю, що купується для мощення доріг. Ярмарки бувають тут – 23 квітня та 15 серпня. Стратилатівка – на берегах річки Кам'янки та поблизу Донця, на дорозі з Ізюму до Слов'янська. Перший храм у Кам'янці, на честь Різдва Пресвятої Богородиці, збудовано був у 1746 році полковим осаулом (згодом Ізюмським полковником) Федором Краснокутським. Другий дерев'яний храм збудовано у 1784 році старанням священика Григорія Гринькова. Нині існуючий кам'яний храм збудовано у 1832 році дочкою придворного протоієрея Андрія Опанасовича Самбірського та племінником полковником Іваном Васильовичем Малиновським. Храм цей один із найпримітніших як за красою споруди та багатством прикрас, так і за історичними пам'ятками. У ньому три престоли: головний – в ім'я Софії Премудрості Божої. Тут ікони Софії Премудрості Божої та Богоматері, Благовіщення та Євангелістів на Царській брамі, Архангелів Гавриїла та Михайла – роботи знаменитого художника Венеціанова. У південному боці, на честь Різдва Пресвятої Богородиці, місцеві ікони на мідних дошках Василя юродивого та Мучениці Софії, південні та північні двері – мідні, із зображенням Праведника Симеона та Пророка Мойсея – всі чотири писані знаменитим Венеціановим. Північний боковий вівтар, на честь Андрія Стратилата, прикрашений чотирма іконами – роботи академіка Боровиковського, подаровані імператором Олександром дочки наставника його протоієрея Самбірського; у північних дверях образ мучениці Олександри прикрашений яхонтом та діамантами. Образ Благовіщення – стародавнього італійського живопису. Ікони ці перебували у придворному храмі великої княгині Олександри Павлівни в Уримі поблизу Песта. З храмом Стратилатівки, очевидно, з'єднане ім'я протоієрея Самбірського, воно ж пов'язане і з приходом Стратилатівки, оскільки Кам'янка подарована йому імператором Павлом. Тому треба згадати про самого протоієрея Самбірського. Андрій Опанасович народився 1732 року в Микитівці Охтирського повіту; батько його Опанас Самбірський, священик із дворян, мав родичем Цареборисівського Сотника Андрія Самбірського. Андрій Опанасович навчався в Київській Академії і, після закінчення освіти духовної, був посланий до Лондона, де в 1769 році одружившись з англійкою, був посвячений у священика посольської церкви; улюбленим заняттям його була агрономія, яку вивчив він виразно. У 1781 році Найвище призначено йому було перебувати у свиті государя спадкоємця під час подорожі Європою. У 1784 році він був обраний духовником і наставником за законом Божою та англійською мовою великим князям Олександру і Костянтину Павловичам. У 1788 році визначений протоієреєм придворної церкви міста Софії. У 1797 році йому доручено було головний нагляд за школою землеробства, відкритої тоді поблизу Царського Села. 1799 року імператор Павло обрав його у духовника для великої княгині та ерц-герцогині Австрійської Олександри Павлівни; при її особі перебував він аж до смерті її. По переказі ж тіла землі, він подорожував Чорногорією, Боккодикаттаро, Грецією та островами Архіпелагу, був у Константинополі та Криму. Звіт про цю подорож, метою якої було найближче знайомство із землеробством і торгівлею різних місць, представлений був вищому начальству. Рескриптом від 4 березня 1797 року найвищо надана йому Кам'янка у спадкове володіння, і в ній він пробув кілька часу, після повернення з-за кордону. Тут він звернув увагу на моральний і господарський стан черкасів Кам'янки: він завів школу, лікарню, аптеку та співочих, що все підтримується й досі. Після повернення з-за кордону, наданий йому орден Іоанна Єрусалимського, а в 1799 році орден Святої Анни І ступеня з діамантовими знаками. Йому дозволено було мати квартиру у Михайлівському замку. Тут він помер на 84 році життя в 1815 році, хоча і приготував труну з каплицею для свого вічного спокою в Кам'янці. З творів його надруковані: а) Мова Імператриці Катерині, після її з півдня, Спб. 1787; б) Опис практичного Англійського землеробства, М. 1781 року. В огорожі Софіївської церкви похований один із знаменитих генералів нового часу Володимир Дмитрович Вальховський, хоробрий воїн на полі бою, строгий до себе і готовий на все для інших. Найвищо даровану йому оренду звернув він погашення боргів батька свого, а пенсію вживав на сплату подушного окладу за селян дружини своєї. Протягом військової служби він був на 6-ти штурмах, у 80 битвах і перестрілках і в 3-х степових експедиціях. Він був одружений із онукою Самбірського. Число парафіян: у 1750 році 222 чоловік;., 207 жен.; в 1770 358 чоловік., 347 дружин.; в 1790 720 чоловік., 750 дружин.; у 1810 році 747 чоловік., 786 дружин.; у 1830 році 1103 чоловік., 1195 дружин.; у 1850 році 1277 чоловік., 1275 дружин. На лівому березі Дінця і на правому Левківського буєрака, Левківка населилася ще тоді, як нерідко бували набіги татар на Задонецький край з боку татар. Проти їхніх нападів було влаштовано і фортецю з вежами; Поблизу Левківки татари часом переправлялися через Донець. У дворянській грамоті Захаржевич-Капустянських, власників Іванівки, читаємо: «Іван Капустянський минулого 733 року написаний у козацьку службу; з початку колишньої з Турками війни був у Кримських походах та в атаці міста Перекопа та в руйнуванні міст Бахчисараю та Карасьова; і коли Кримський Хан, багато в чому прийде, з Татарськими ордами увірвався в кордон прямо на поселення Ізюмського полку. де він, Капустянський, проживання має, у пошуку над ним бував багаторазово, та й сам із даною Ізюмського полку 50 чоловік Козаков командою атакований був і штурмований від сильного ворога на перелазі біля Левківки на річці Донець, і його ворога всередину не пропустив, але поранив багатьох і впустив; а в тому селі житловий його дім з усіма пожитками ворог розорив і вогнем випалив, а людей його, Капустянського, поселених на власній землі купленій, понад 150 душ, забрав у полон, а худобу рогату, овець і людей всіх із собою викрав, про що в поданій від нього в Ізюм. Капустянським належало і належить село Левківка Іванівка – нині село з прекрасним кам'яним храмом Святого Іоанна Предтечі, а до 1745 року село, яке було в парафії Левківської церкви. Втім, за словами сотника і потім осавула Капустянського, під час нападу татар не тільки розорено було село його, тобто Іванівку, а й Левківці. Те саме видно і за церковними актами. У відомості 1739 показано, що Левківська церква без священика і при ній 15 дворів. Тим часом за відомостями 1732 значиться при ній 41 двір, а за ревізією 1732 в Левківці полковий хорунжий Агап Кучеренко, підпрапорні Федір Корець і Леонтій Переясловець, 248 козаків і при храмі школа і госпіталь; у селі Іванівці полкового писаря Івана Івановича Капустянського 136 душ чоловічих; у Богуславській, що під Лисою горою, 522 душі чоловічих; всього в парафії 908 душ чоловічих, 850 жіночих. Така різниця у населенні Левківки каже, що Левківка сильно постраждала від татар, а за іншими джерелами знаємо, що це було 1736 року. Метрики Левківської парафії починаються з 1738 року. У відомості 1731 сказано, що Архангельська Левківська церква побудована в 1713 році. У 1772 році збудовано нині існуючий храм. У 1841 році цей храм покритий залізом на рахунок поміщика Гавриїла Островського, внаслідок обітниці його. У зимовий час, у свято, Островський разом із сімейством їхав до храму через Донець і мало не потонув. Врятований несподівано допомогою жителів слободи, він дав обітницю відновити храм і вжив на відновлення його до 430 рублів сріблом. Куньє – за 25 верст від Ізюму. У ревізській казці 1732 року сказано, що «Куньє – Михайла Костянтиновича Захаржевського, поселено тому сорок років (отже в 1692 році) на подарованій Полковнику Захаржевському землі», а Ізюмець або «Ізюмівка» – того ж Захаржевського – «поселений»; мешканців 306 душ чоловічих, але без храму. За переказами, дочка полковника Донця-Захаржевського Акіліна, за говіркою малоросів Куня, отримала від батька своєї землі нинішнього села Куньєго, і залишила своє ім'я селу, землі та річці. Вона була заміжня за осавулом Миколою Шидловським, і син її Іларіон Шидловський побудував у Куньєм перший храм в ім'я Святителя Миколая, огородивши його, на випадок набігли в Татарських, високим частоколом. У відомості про пусті місця 1739 року сказано: «Церква Миколи Чудотворця в селі Куньєм ворожим перебуванням спалена, а Священика і парафіяльних людей немає». Це було з милості татар, що спустошили край у 1736 році. За відомостями 1732 року при храмі села Куньєго з'являлося парафіян 72 двори та 180 душ чоловічих. Отже, після набігу татарського цих 72 дворів і з храмом як не бувало. «Села Куньєго Миколаївської церкви Піп Іван Чернявський» підписався під указом 1744 року. Але з 1737 до 1743 року не видно не священика, ані храму. 1749 року тут було вже 60 дворів парафіян. І цього року було наказано було освятити в селі Куньєм храм Святителя Миколая, який розпочато був у 1746 році. При цьому між начинням готового до освячення храму показано: «Потир і дискос олова чистого, зірка срібна (ймовірно, що залишилася після татарського пограбування), гробниця олова чистого» та ін. Досі ще ціле євангеліє, М. п. 1688 року за патріарха Йоакима, і пожертвуване храму Іларіоном Шидловським. Напис, зроблений на ньому, каже, що він відібраний у татар. Ймовірно, це було в 1736 році. Храм, освячений 1749, перебудований був на іншому місці в 1796 Романом Шидловським; він і нині ще цілий, але стоїть на цвинтарі. Цьогорічний храм кам'яний парафіяльний освячений у 1827 році в ім'я Покрова Пресвятої Богородиці; він збудований володаркою села Марією Шидловською. Храм цей, за величезним куполом і за стрункістю всієї будівлі, один з чудових. Місцеві ікони в іконостасі – кращого живопису, начиння та ризниця – досить багата. Метрики парафії починаються з 1732 року. Число парафіян: в 1730 в Куньєм 170 душ чоловік., 160 дружин.; в Ізюмці 306 чол., 250 жен.; всього 476 чоловік., 410 дружин.; у 1750 році 250 чоловік., 217 дружин.; 1770 року 448 чоловік. 432 дружин. в 1790 985 чоловік., 980 дружин.; у 1810 році 1016 чоловік., 1002 дружин.; в 1830 1208 чоловік., 1325 дружин.; в 1850 1257 чоловік., 1344 дружин. душ. Третій округ найбільшою частиною складається з поселень пізнього часу. Цікаві: Співаківка, Заводи, Чепель, Велика Камишеваха та Мечебілове. Співаківка – на лівій стороні Дінця, при озері, яке завширшки до 40 сажень, за 17 верст від Ізюму. У грамоті царя Феодора Олексійовича, даної 17 лютого 1682 року на ім'я Харківського полковника Григорія Донця, сказано: «За указом Великого Государя і за твоїм чолобиттям велено тобі, Полковнику, жити в новозбудованому місті Ізюмі – і в тому місті і урочища, які до урочища, і до урочища, які до міста та урочища, які на вічне життя неслуживих Черкас; і в Співаківці та на Пришибі тим Черкасам міста будувати та селитися в тих містах собою та ріллі землі орати та всякими угіддями володіти». За цією грамотою Співаківка вже 1682 року є знаменитим містечком; Полковнику дається дозвіл побудувати тут місто, тобто фортецю, та збільшити кількість мешканців неслужащими Черкасами інших місць. За Чугуївським листуванням бачимо «Співаківську слободу» ще за 10 років раніше того часу, саме у 1673 році. Місто справді було збудовано тут полковником Дінцем, і в той же час на березі Дінця зроблені були берегові укріплення. «Від Липового озера до Співаківського броду влаштовані надолобі, а в того броду збудовано містечко, а біля містечка башта; від того містечка влаштовано надолоби до Кривого озера, а від Кривого озера побудовано надолоби Креднянського броду 1450 сажнів» Так каже Чугуївське листування 1682 року. У справах 1729 року відомий «отаман горда Співаківки». Без сумніву – перший храм місцевий існував ще у «Співаківській слободі», тобто у 1673 році. У нинішньому храмі зберігається дарський запис на землю, подарований храму Спєваковському 1709 року. У справах 1726 і 1723 років видно, що древній храм Спеваковський був присвячений Чудотворцю Миколі. Указ домової канцелярії преосвященного архієпископа Петра, що послідував 7 вересня 1736 року на ім'я Ізюмського Духовного Управителя, говорить: «Доношенням твоїм запропоновано, що серпня 17 дня цього року, Ізюмського відомства, в селах Заводах і Співаківці храмів Татарів, начиння і протче до священнослужіння потрібне розорено і з усім пограбовано, і за оголошенням тих сіл обивателів, кіньми в тих храмах ті вороги їздили. З цього доношення власноручним Його Преосвященства розпорядженням велено: цих храмів руйнування відремонтувати, належним церковним начинням, по можливості, забезпечити, і якщо освячені антимінси є в цілості, то в тих храмах всяке церковне служіння відправляти дозволяється. Якщо ж антимінсів немає, то про те писати докладно, і надіслані будуть в ті храми інші антимінси». В указі від 17 січня 1737 року написано, що, за доношенням Співаківського Священика, Кримські Татари, під час нападу свого на церкву, забрали в ній «срачицю престолу, хрест, антимінс та протчу церковну начиння», так що служити в ній не можна. Внаслідок цього повідомлення, велено «видати антимінс і Святе миро і наказати освятити чином по вимогу про коливання трапези». Але цим лихо не скінчилося. Священик Григорій помер, не встигши освятити храму. А тим часом татари 15 лютого 1738 року знову пограбували Співаківський храм. Ізюмське Духовне Правління, маючи на увазі як ці лиха храму, так і те, що прихожан найменше залишилося, а «поки Бог пошле мирне закінчення», треба побоюватися нового вторгнення Татар, указом від 14 березня 1738 року написало Священикові Ізюмського Собору доставити для зберігання в Ізюмський Собор, причому скласти опис як розграбованого, так і майна, що залишилося; за повідомленням виходить, що «церковні гроші, бджоли, і за них церковний мед і віск, і протче рухомий маєток до пограбування ворожому не допущено». Вже в 1743 році, указом від 13 лютого, було прописано протоієрею Прокопію Бужинському, внаслідок прохання отамана Йосипа Будянського з товаришами, «оглядати церкву, і якщо в ній не пошкоджений престол, або від Татар не було вчинено про кровопролиття, прочитати потребні молитви здійснити повне освячення». За ревізією 1732 року опинилося у Спєваківці: «у дворі Підпрапорний Степан Васильєв Диканський 40 років; у нього племінник Осип Васильєв Диканський», козаків і підпомічників душі чоловічих; при храмі школа; у хуторі Купчинова на річці Омелянівці 13 душ чоловічих. Метрики та сповідні книги Співаківської парафії починаються з 1738 року. Число парафіян: у 1730 році 197 чол., 181 жен.; в 1750 110 чоловік., 73 дружин.; в 1770 204 чоловік., 175 дружин.; в 1790 264 чоловік., 244 дружин.; у 1810 році 401 чоловік., 412 дружин.; в 1830 336 чоловік., 379 дружин.; 1850 року 436 чоловік., 418 дружин. У 1726 році парафіяльний священик Василь, прописавши, що, за указом Петра І-го, при кожній церкві має бути 100 дворів, а в разі нестачі цього числа, велено відокремлювати двори від сусідніх парафій, писав: «нині в мене, прочанина Вашого Преосвященства, в селі Співаківці не просочитися; а в онаго села Співаківки поблизу, на версту, соляні Государеві заводи, в яких є дворового числа сотень п'ять і більше, і піп один, і за багатолюдством не може впоратися»; тому просив зарахувати кілька дворів від Заводів до Співаківської церкви, і прохання було виконано. За відомостями 1732 року, при Співаківській Миколаївській церкві показано 129 дворів. Але незабаром кількість парафіян знову зменшилася; в указі 1738 писали: «прихожан мале число залишилося». За відомостями 1749 показано їх тільки «12 дворів». Без сумніву це сталося внаслідок пограбування Співаківки у 1736 та 1738 роках. Ізюмське Правління в 1738 році, очевидно, очікувало з скорботи того, поки Бог пошле «кінець мирне». Що ж це було за немирний час? Відомо із загальних джерел історії Росії, що у 1736 – 1739 роках була війна з Кримом. Цього мало: напад татар на Співаківку та Заводи було дуже важливою справою не лише до цих містечок. У 1736 році, тоді як Мініх уже був на кордонах Криму, фельдмаршал Лассі, за розпорядженням Мініха, йшов із корпусом із західного кордону до Азова; Лассі їхав із загоном козаків попереду корпусу. Між Ізюмом та Українською військовою лінією (Петрівське, Михайлівське та ін.), загін козаків несподівано оточений був татарами; Лассі ледве встиг поскакати, екіпажі його були пограбовані, багато козаків потрапили в полон, а інші розвіялися, татари розсипалися по окружних місцях для пограбування та спустошень. Так каже історія. Тому й у донесенні Ізюмського Правління сказано: «полудні з Кримської сторони раптово вороги напали». За показаною кількістю Спеваковських парафіян 1732 і 1749 років не можемо сумніватися, що дуже багато Співаківців траплялися тоді в полон. Жителі Співаківки, без сумніву, і насамперед не раз страждали від татар. Так, у вересні 1694 року «орда переходила на Буніному броду, під слободою Співаківкою», в числі 5000. Шереметьєв поспішив поставити Ізюмський полк від Бішкіна до Савинця, а інші – в інших місцях. Татари, дізнавшись від двох пасічників, спійманих на гирлі Чепелі, що Шереметьєв вивів полки, поспішили повернутися до Криму. Заводи – на річці Омелянівці, поблизу 8 озер, що простягаються у довжину від 140 до 400 сажнів, але не глибоких. Наведений указ 1736 року вже сказав, що цього року в Заводах був храм в ім'я Святих Апостолів Петра і Павла і що він тоді був пограбований татарами. Однак у наступних паперах не видно того, щоб Заводський храм зазнав тоді такої образи, яка була завдана ворогами Христового імені Співаківському храму. Місцеве переказ повідомляє такі особливості про долю Заводської церкви на той час: а) Одне татарське ядро ​​пробило північну країну храму поблизу клироса, пролетіло крізь царські двері і вдарило у південну стіну вівтаря, але зупинилося. Знак ядра досі видно на стіні храму. б) За місцевим переказом, татари повели тоді в полон Заводського священика. І це переказ виправдовується письмовими документами. Духовне Правління у 1739 році у відомості про пусті місця показувало, що храм у Заводах без священика, і в указі 1737 року називало Спеваківського священика Григорія священиком Петропавлівської, тобто Заводської церкви. в) Передання зберігає пам'ять і те, що татари відвели тоді із Заводів багатьох у полон. У згаданій відомості 1739 року про святі місця сказано, що у Заводах храм не лише без священика, а й без парафіян. Тим часом у відомості за 1732 рік, після відділення у 1726 році значної кількості дворів до Співаківського храму, при Заводському храмі показано 132 двори. Яка ж жахлива кількість сповідників імені Христового потрапила в полон до ворогів імені Христового! Після цього нападу татар, слобода Заводи, мабуть, довго не могла оговтатися. За відомостями за 1749 показано при Заводському храмі лише 35 дворів. Страшний грабіж налякав черкасів. До того ж і без того тут було не вільне життя. На іншому боці Дінця, на боці татарської, там, де нині знаходяться Заводські хутори, на піднесеному місці, є глибока улоговина. Тут, ще пам'яті старих Заводських, татари містили коней для роз'їздів. Котловину влаштовано на середині одного з 5 курганів, розташованих на правій стороні Дінця, паралельно з річкою. Котловина за 3 версти від Заводів, глибиною до 5 сажень. Курган її, як і інші 4, завширшки до 40 сажень. Так само навпроти Співаківки, на тій же правій стороні Дінця, розташовані паралельно з річкою 7 курганів, але меншої величини; найбільший, званий Гострою могилою, 30 сажень завширшки, а інші 16 сажень. Це – спостережні пости, які інколи зверталися татарами на шкоду Співаківцям та мешканцям Заводів. Козаки також користувалися улоговинами курганів для спостереження за татарами. При нестачі корму чи їстівних припасів вони нападали на Співаківку та Заводи, грабували все, що траплялося під руки, і вели жителів у полон. За таким положенням Заводів дуже природно, що черкаси з самого початку свого поселення на цих місцях побудували фортецю. Її становили: земляний вал, з острогом із дубових дерев, з 4 вежами, з ровом та чавунними гарматами; на березі Дінця на кілька верст стояли рогатки. Це тим більше потрібно було, що за нинішньої слободи Заводи видобували сіль у соляних озерах, чому й містечко інакше називали «Государеві солоні заводи». При близькості грабіжників - татар, неминуче було скільки-небудь убезпечити спокій і життя грабіжників-лиходіїв, що добували і купували сіль від нахабства. Нині від колишньої Заводської фортеці залишаються ледь помітні ряди колод у землі, що майже вже згнили. Нині вже й соляних озер, з яких раніше добувалась сіль: вони засипані пісками, і Донець змінив свою течію. Це й не могло бути інакше. У старі часи, по обох бігерах Донця, ріс дрімучий ліс. Ліси винищені і відкрилися сипкі піски, що переносяться, подібно до хвиль, з одного місця на інше. Нині не далеко від слободи Заводів знаходяться значні озера, з яких одне називається Липняги, але вони не соляні; у них водиться багато смачної риби. Злиденність солі в колишніх соляних колодязях мало своїм наслідком і зміни у населенні Заводів. За Бірона надумали взяти тутешні колодязі на повне завідування скарбниці, тоді як до того часу Черкаси добували і продавали сіль із платою незначного мита; викликано однодворців з Білгорода, і соляних робітників зі Слов'янська і Бахмута, – вжито багато грошей і праці на уявне поліпшення колодязів. Але досвід незабаром довів, що дохід Заводів був надто незначний, чому все було кинуто, робітники повернулися в колишні місця, а однодворці в 1759 переселені на річку Айдар, де вони утворили слобідку Заводівку, або Співаківку. Землі, за старовинним правом, залишилися у володінні Черкасів. Guldenstad, Reise durch Russland, Th. 2, S. 293. Цей мандрівник, що був у Заводах у 1774 році, вже знайшов соляні колодязі сухими: але ще бачив залишки соляних колодязь і зібрав відомості про те, як видобували тут сіль. Ось його опис: «Місце, де видобували сіль, лежить у кутку, утвореному правою стороною гирла Омелянівки і лівою стороною Дінця, за 100 кроків від гирла, при підошві піщаної височини. Весною воно займається водою, а тепер при самій підошві височини стоїть болото, якого вода на смак мало солонувата, але яке називають солоним озером. Навколишній ґрунт – глинистий і жовтуватий. Сіль видобували не з цього озера, а з джерела, яке викопано за 100 кроків від озера та за 200 від берега Омелянівки. Зруб колодязя обсипаний землею, висотою в сажень, щоб весняна вода не затоплювала колодязя. З цього колодязя видобували сіль і жолобами провели її через Ємельянівку в соловарню. Крім цього колодязя, найбагатшого, були ще 6 інших у 100 кроках від того. Ями чотирьох ще бачив; три знаходяться між головним колодязем та правим берегом Омелянівки, а четверті на лівому березі Омелянівки. Тепер усі вони висохли та занедбані». S. 293, 294. Нинішній храм Заводів, освячений на честь Святих Апостолів Петра і Павла в 1724 році, побудований, як то кажуть, за словесним розпорядженням Петра I, даного в 1721; 1722 року підписався «Заводський піп Антон Федоров», а у справі 1726 року підписався «Заводській Петропавлівській Церкві піп Сава». Метрики храму розпочинаються з 1729 року. Число парафіян: у 1730 році 205 чол., 172 жен.; в 1750 70 чоловік., 70 дружин.; в 1770 249 чоловік., 251 дружин.; в 1790 303 чоловік., 288 дружин.; в 1810 574 чоловік., 558 дружин.; в 1830 763 чоловік., 678 дружин.; в 1850 436 чоловік., 438 дружин. душ. Чепель – володарський маєток на лівому березі річки Чепельки та поблизу великого озера, за 30 верст від Ізюму. Перший храм, на честь Покрови Пресвятої Богородиці, збудований тут полковником Матвієм Куликовським у 1765 році. У 1849 році володарки маєтку: Ганна Двігубська, Варвара Купчинова та Наталія Бараєвич вжили на відновлення храму до 1050 рублів сріблом і пожертвували священиче вбрання в 346 рублів сріблом. Число парафіян: 1770 року 460 чоловік., 440 дружин.; в 1790 525 чоловік., 541 дружин.; в 1810 584 чоловік., 609 дружин.; в 1830 653 чоловік., 653 дружин.; в 1850 600 чоловік., 684 дружин. душ. У 1831 році холера не торкалася Чепеля; 1848 року померло від неї 36 осіб. Від цинги у 1849 році померло 16 людей. Доволі не мізерний засіб до утримання мешканці Чепеля знаходять у риболовлі. Чепельське озеро простягається на 100 сажень завдовжки і на 40 сажень завширшки, і не скудно рибою. У ньому ловляться: сом, чабак (лящ), короп (короп), голомінь (язь), окунь, карась, минь, лин. Велика Камишеваха – на річці Камишеватою, якою береги колись дуже відомі були очеретами, за версту від правого берега річки Береки та за 7 верст від правого берега річки Донця. На правій стороні річки Донця, і при тому значною відстані від берега його, черкаси не сміли селитися в XVII столітті. Кримські хижаки не давали тоді спокою і на лівому березі Дінця, особливо нижче й вище за Баликлію. Приклади Співаківка та Заводи. Таким чином, на річці Камишуватої стали селитися не раніше 1760 року. Коли запорожці, в 1733 році відмовившись від влади Кримського хана, знову віддалися під владу Росії, то помалу стали вони переходити до Слобідської України, і близько 1760 року, тобто перед тим, як Січ їх зовсім була розорена, з'явилися на землі Великої Камишевахи Іван Гараж і Петро Паливо. Один письмовий документ відомий і нині. «Капітан Іван Гаража», в 1780 році писав в Азовську губернську канцелярію, що «на володіння зайнятою ним ще за дозволом колишнього Коша, війська Запорізького, Торського повіту, поблизу слободи Барвенкиного Степки, на вершині Сухого Торця, левадою, але дано йому відкритий указ. поземельні гроші, то Гараж просить обмежувати землю його, а до обмеження не стягувати грошей. Перший храм, на честь Різдва Пресвятої Богородиці, збудований тут у 1770 році старанням згаданих сміливців Запоріжжя – Гаражі та Паливоди. Нещодавно його відновлено. Число парафіян: 1770 року 552 чоловік., 520 дружин.; в 1790 547 чоловік., 508 дружин.; у 1810 році 733 чоловік., 731 дружин.; у 1830 році 2062 чоловік., 3016 жен.; в 1850 році 1850 чоловік., 1963 жен. душ. Холера діяла тут не дуже. Від неї померло: 1831 року 8 чоловіків, 11 жінок; 1848 року 22 чоловіки, 20 жінок. Але цинга була спустошливою до того, що вимерло кілька цілих сімей; всіх померлих від неї було 152 чоловічих, 264 жіночих душ. Метрики парафії 3 класу починаються з 1767 року. За три версти від Камишевахи є городище, оточене валом; площа його 23 сажні в довжину та ширину; вхід з північного боку. Наприкінці Камишевахи курган, 45 сажень у колі, зі старим цвинтарем; тут знаходили в голові покійників плескаті пляшки з горілкою та з монетами Петра I та Катерини II. Це – звичаї запорожців. Мечебілова - на степовій річці Бике, за 70 верст від Ізюму. Мечебілова спочатку стала населятися княгинею Мечебілової, і від неї дістала свою назву. Указом Азовської губернської канцелярії в 1782 році наказано: що складається в Торському повіті, під слободою Мечебілової княгині генерал-майорши Мечебілової, землю 1000 десятин, з 1783 покласти в оклад, і стягувати в рік «за десятину по п'ять грошей». Прекрасний кам'яний храм Мечебілової, в ім'я Праведного Йосипа Обручника, збудований старанністю поміщика Федора Петровича Куколь-Яснопольського у 1817 році. Число парафіян: 1830 року 1020 чоловік., 1001 дружин.; в 1850 1067 чоловік., 1050 дружин. У 3-х верстах від Мечебілової стоїть курган 30 сажень в колі та 6 висоти, з кам'яною бабою, зверненою обличчям на схід. Дорогою від Мечебілової до Великої Камишевахи тягнеться ряд курганів; найближчий 78 сажень в колі, і 6 сажень висоти; за 3 версти від Мечебілової – два кургани; на них стояли дві баби, статуї, одна з обличчям чоловіка, друга з жіночим обличчям; обидві статуї нині – у самій Мечебіловій, біля воріт Г. Б – виття. Не доїжджаючи 3 верст до Великої Камишевахи – курган 85 сажень у колі та 4 висотою; у версті від нього інший такий самий курган. На них стояли статуї, одна з обличчям чоловіка, інша з обличчям жінки – обидві перебувають у маєтку Г. Романовського. Ліворуч від першого з цих курганів, Береком і Донцем, йде до Спеваківських полів ряд курганів, всього до 16. Береком же, за 3 версти від Дмитрівки, стоїть курган з двома статуями, які обидві з жіночим обличчям. За 4 версти від Данилівки, на горі, стоїть курган 60 сажень в колі. Тут стояли дві статуї, але вони при заселенні місцевості розбиті селянами і вжиті на стояні під будівлі. Загалом у Харківській губернії не скоро можна знайти подібні боввани на їхніх власних місцях. Так, у слободі Каплунівці, Богодухівського повіту, у саду поміщика стоять 5 статуй, чудових за своїм виглядом: але вони привезені сюди з інших місць. Одна з них, з трикутною конічною шапкою на голові, з перев'яззю на грудях, зображує чоловіка високого зросту, інші 4 – жіночі обличчя, але одна з шапочкою, вкритою покривалом, спущеним на плечі, а 2 з однією круглою шапочкою на голові. Відомо, що такі самі статуї перебувають у всьому півдні і частиною південному сході Росії. Загальне приладдя всіх статуй південної Росії: обличчя – суто монгольське, одутле, з вузькими очима і з вузьким лобом; в руках, на животі - посудина, схожа на склянку, всі звернені на схід; все – з пісковика білого. На Сибірських бовванах, ще, що вони надзвичайно грубої обробки, тип обличчя зовсім інший, кавказький, і становище зображуваних осіб – інше. Що означають південні статуї з курганами, і хто їх поставив? Відомо, що язичники робили насипи і ставили на них бовванів на честь своїх богів. Цар Єзекія, за VIII століть до Різдва Христового, розсипав кургани і зруйнував бовванів, як спокусливі справи безбожних язичницьких забобонів (4Цар. 18, 4). З цього відгуку історії можемо сумніватися, як і кургани південної Росії зі своїми бовванами мали релігійне значення. Але ким вони споруджені? Г. Фабр нещодавно доводив, що кам'яні баби південної Росії – німфи кельтів. Дивна думка! Чи кельти – монгольської породи? Рубруквіс 1253 року писав про кишені - половців: «вони мали звичай робити з землі насип над могилою померлого і ставили йому статую, звернену обличчям на схід і тримає в руці під животом чашку». Не будемо наполягати на те, що Рубруквіс передає неправду про половців, придуману татарами, що злилися на них. І проте безсумнівно, що у південній Росії стояли статуї як відомі стали половці. Амміан Марцеллін, о пів на IV століття, писав про Гуннах: «вони – рідкість обличчям; можна прийняти їх за двоногих звірів або за ті безглуздо обтесані стовпи з людським обличчям, які можна бачити на берегах Євксинського моря». Таким чином, треба прийняти, що статуї з курганами ставили в південній Росії монгольські племена, якими були гуни та половці. Четвертий Округ містить у собі древні поселення – Тор, Маяки, Ямпіль, Райгородок; інші ж поселення його – Богородичне, Щурове, Селимівка, Крива Лука, Никифорівка, Райолександрів, Билбасівка, Шабельківка, Білянське, Микільське, Христище та Райське ґрунтувалися з половини минулого століття; з цих пізніх поселень звернемо увагу лише на Щурове. Слов'янськ – за 47 верст від Ізюма, за 165 від Харкова, за 40 від Бахмута і за 261 верст від Катеринославля. У старі часи називався Тором по річці Торцу, або точніше по Торках, і Солоним містом - по солоних озерах, що знаходяться тут, по яких і річка Тор інакше називалася Сольницею. Разом з тим, як Чугуєв обраний був головним пунктом охоронного Московського війська проти татар, Торське городище, або місце колись населене торками, було обрано також пунктом російської варти, і тут був поставлений острожек. Особливою ж причиною було те, що тут був татарський перелаз. Так бачимо за царською грамотою 1646 року. У 1650 році тут вже були соляні заводи, а в 1654 році жили вже в Тору та Черкаси, залучені особливими вигодами соляного промислу. Після спустошення Тора бурею Брюховецького, Черкаси, за Царським указом 1676 року, збудували нову фортецю над річкою Тором досить велику. Сліди її ще й нині видно. Нині у Слов'янську два храми: соборний Троїцький, нещодавно, кам'яний, і такий самий древній Воскресенський з божевільною – Святителя Миколая. До 1775 соборним храмом міста Тора був храм в ім'я Святителя Миколая, якого метрики починаються з 1729 і закінчуються 1774 роком, тобто роком освячення кам'яної Воскресенської. У слуханні указу 1722 підписалися: «Торської Миколаївської церкви Піп Антоній, Торської тієї ж Миколаївської церкви Піп Климентій Матфєєв» (Башинський). В іншій справі бачимо, що ці священики надійшли на місце священиків Леонтія та Іоанна, що померли від морової виразки 1718 року. За відомостями 1732 «Церква Миколи Чудотворця в місті Торі, при ній парафіян 203 двори». За таким числом парафіян і членів причту, а ще більше за звістками про першого острожка та його обивателів, з ймовірністю можемо покласти, що перший Миколаївський храм в Тору побудований не пізніше 1646 року. Нині існуючий соборний храм в ім'я Святої Трійці, збудований на місце Введенської дерев'яної церкви, якою метрики починаються з 1766 року і яка нещодавно перенесена на цвинтар. Новий собор розпочато, за благословенням блаженної пам'яті Мелетія архієпископа, 1836 року і закінчено 1840 року. Кам'яний Воскресенський храм, освячений у 1775 році, збудований був переважно турботами та утриманням секунд-майора Стефана Сергійовича Таранова-Бєлозерова. У 1826 році, з 4 на 5 січня, у Воскресенському храмі лежало тіло вічнопам'ятного государя імператора Олександра Благословенного під час проходження з Таганрога до Санкт-Петербурга. Стіл, на якому стояла труна Його, зберігається досі в цій церкві, і на ньому опочивала свята Плащаниця. До цього столу, з правого боку, 13 серпня 1849 року, під час скоєння за покійним імператором Преосвященним Філаретом, єпископом Харківським та Охтирським, панахиди, з волі Його Преосвященства, Головою Слов'янського відділення Харківського Благодійного Товариства2, привішено велику срібну медаль, на якій з одного боку зображено портрет покійного імператора зі словами навколо: «Олександр I-й Благословенний помер у Таганрозі 19 листопада 1825 року», а з іншого боку- Всевидяче око зі словами: «Наш Ангел у небесах». Медаль цю отримав Г. Панютін на згадку про те, що він стояв у Царському Селі на годиннику, при труні покійного імператора. За актами 1732, при Миколаївському храмі Тора – школа; у місті чотири ярмарки – на тиждень Хоми, на тиждень усіх Святих, 20 вересня 20 на день Великого Євстафія, та 21 листопада на день Входу Богородиці до храму, – кожен протягом чотирьох днів. Так буває й нині. Жителі Тора нерідко страждали від фізичних лих. Про події 1699 року ось що писали сучасники: «через увесь рік за голодним часом не лише за промислом на Торі та Маяках чи на Ізюмі з міст людей мало їздили, а й хлібних запасів ніхто не привозив. І для такого голодного року багато Маяцьких, Торських та Ізюмських та інших полків наших людей з дружинами та дітьми для прогодування ходили в житлові Московські міста; а які й залишалися в будинках своїх, годувались брунькою, омелою та берестовою корою». Сильний голод відвідував Тор та його околиці й у 1745 році; Консисторія писала тоді в Ізюм: «сього 1745 серпня 2 дні в присланій з Білгородської Губернської Канцелярії в Консисторію Його Преосвященства промеморії сказано, що за доношенням Ізюмської Полкової Канцелярії опинилося в тому Ізюмському полку під містечками Тором і Балаклеї. Тому за Її Імператорською Величністю указом, у Консисторії Його Преосвященства визначено: про вчинення застереження і про відразу такого праведного гніву Божого в усіх Білгородській Єпархії Монастирях і Пустелях, Соборних і ружних і парафіяльних церквах Білгородської Єпархії негайно». Від чуми страждали у Торі 1701 року. Вона ж, за Святогірським Синодиком, зробила страшні спустошення тут у 1718 та 1738 роках. Холера в Слов'янську в 1831 і в 1847 діяла слабо. Вперше померло 37 людей, вдруге до 70 людей. У 1833 мало страждали від голоду, але неврожай всіх виростів 1848 мав наслідком хвороби і відмінок худоби, голод і цингу в народі, від якої в Слов'янську померло до 404 чоловік. Іншого роду лиха для Тора були – лиха війни. Під час бунту Брюховецького, Торські черкаси брали сторону Брюховецького і, здається, найбільше через незадоволення чиновників, які завідували соляними Торськими заводами. Принаймні, перший гнів їх звернений був прямо на цих людей. Ось що писав тоді Чугуївський воєвода Бєлгородському: «176 (1668) року березня 4 писали до мене з Печенізької слободи сотник Мартин Іванов та отаман Ігнат Черевик з товаришами, що Маяцького наказного чоловіка Василя Рибініна і під'яченого Іону Пасина зрадники Черкаси на Торських озер обозом, із Цареборисовським Черкасами, до зрадника Івашки Сірка». За іншими відписками бачимо, що неспокійні люди багато наробили зла в Чугуївському повіті, але нарешті частково були перебиті, частково розсіялися, хто міг куди піти. Незабаром з'явилися в Тор нові поселенці - черкаси та частиною російські зведенці. Проти татар черкаси, як і скрізь, були непримиренними ворогами. "У нинішньому 183 червня 8 відомо вчинилося мені, що на Торських озерах з Азова було Татар ста два, Нагайських Татар, ті, що мови казали, що прийшли з Нагай в Азов. Тобі, полковник, Чернігівець Чугуївському воєводі. У 1677 році в Торі відбулося нове хвилювання, яке, втім, скоро скінчилося. Торські черкаси «людина з 1000 і більше», і з ними російські жителі Тора, повстали проти воєводи Родіона Маслова, коли той щойно прибув з порохом і гарматами з Курська. Це було 30 листопада. Воєвода князь Михайло Ромодановський наказував Чугуївському воєводі йти з військом під Тор, і, став обозом, умовляти торян, щоб заспокоїлися і видали призвідників заколоту, «а запалу ніякого новозбудованого міста з Черкасами не лагодити». Невдоволені надіслали від себе 8 осіб до Харкова зі скаргами: але їх там узяли під варту. 6 грудня сам Маслов писав Григорію Ромодановському, що торські жителі заспокоїлися і що винуватцями тривоги були 4 людини, які розбіглися, «а Торських де озер жителі, за указом Государя, у нього Родіона, у всякому послуху». Очевидно, вся справа полягала в тому, що черкасам хотілося залишатися тільки під керівництвом свого начальства, а не воєводи, оскільки нове місто збудували вони самі за царською грамотою. Незабаром після того, торські черкаси, згідно з їхнім бажанням, були підпорядковані Ізюмському полковнику, а російський наказний, що залишився в Тору, жив тут як би тільки вісником Чугуївського воєводи, і завідував лише російськими поселенцями, яких було не багато. Торські черкаси більш, ніж інші брати їх, зазнавали нападів татар. З одного боку близькість їх до незаселених степів, де вільно нишпорили татари, з іншого – соляні Торські озера, куди багато хто приїжджав не без грошей, залучав до Тору зграї хижих кримців і нагайців. У Чугуївській листуванні збереглося досить відомостей про лиха торян від татар, але цих бід, безперечно, було набагато більше, ніж знаходимо в Чугуївських паперах. «Січня 13, 189 (1681) р., ходив з Солоного дров'яний табір по дрова в ліс до Дінця до Козацької пристані, і з табором їздив Солоного містечка сотник Федір Пузиревський з челяддю своєю сам третій, по дрова, учили своєю, поїхав передом: Татарові вдарили на дров'яний табір, і його, сотника з челяддю, відхопили від табору й побрали в полон. А над дров'яним табором порухи не було». Так писав Торський наказний. У липні 1681 року ціла тисяча добірних татарських наїзників нишпорила біля Тора і «біля Тора багатьох людей взяли в полон», але фортеця вціліла. У жовтні 1681 року партія татар двічі нападали на торян: 4 жовтня на дров'яний табір, а 16 жовтня на сінний табір; Вперше, у числі 40 чоловік, захопили вони на повний 5 людина, вдруге – 4 людини, і 6 було поранено. За перший напад щедро відплатив їм відважний козак Вус. «Жовтень 12 прийшов на Соляний козак Левка Ус і казав: взяли його Татари проти Козачої пристані, в лісі, на дроворубі, та біля ще 4 людей, і ті Татари, що відійшли з ними в степ, відібравши чоловік 10, пішли до Тору, а їх відпустив. Жовтня 8, під Калмиусом, на стану, він, Льовка, розв'язався, сонним 2 чоловікам тих Татар відрубав сокирою голови, а третьому голову розрубав, і розв'язавши товаришів своїх, двох Татар дорубали, а він, Льовка, з товаришами відбили 6 коней і приїхали. Через п'ять років жителі Тора витримали нову облогу від Татар, тоді як перед тим, у 1685 році, фортеця їх сильно постраждала від вогню. Торяни мали битися з Татарами у відкритому полі і зазнали великої шкоди. Торський наказний писав у Чугуєв: «194 (1686) року 4 серпня, були військові люди Татарові під Тором багатолюдством, людина 400, і об'їхали з усіх боків по Маяцький шлях. І Торські козаки з ними билися, і під двома козаками Татарові вбили коней, багатьох людей різних чинів взяли в полон, а живота (рогату худобу) відігнали». По донесенню до Чугуєва видно, що татари напали на Тор і в липні 1688 Орновський пише, що полковник Костянтин Захаржевський, в 1688 році, двічі розбивав Азовських татар на Торці. Вперше розбив він Агу Кубека на Макатісі, вдруге – під стінами Тора. Понад те бився він перед тим із Кубеком на річці Кам'янці і врятував князя Козловського, який був у небезпеці з Чугуївським полком. Становище торян у 1688 року було тим паче небезпечно, що фортеця їх сильно ветха була. У травні 1689 Торський наказний доносив Чугуївському воєводі Лачинову: «Мая 9 Котелівський житель Савелій Шабник, Черкашенін, сказав: не доїжджаючи урочища Логу Мокатихи наїхали вони - стоїть табір розбитий і в тому таборі лежить людина вбитий, Черкашенин, і знаемо людей; по кошторису пішло коней із 30… і в Солоному велике малолюдство. Якщо якась від військових людей до міста буде податку: і міста Солоного в малолюдстві тримати буде важко. А місто Солоне – вежі погнили, щойно стоять; біля міста рів весь обсипався, а полагодити, за малолюдством, нічим і нічим: лісу близько немає і лісом їздити страшно від військових людей». Наприкінці травня партія татар напала на торян, які їздили за дровами: але була щасливо відбита, тоді як Водолазькі Черкаси, що їхали за сіллю, взяті були в полон. «197 (1689) травня 28 ходили з Солоного по дрова в урочища запорукою Мокатихою і встрелили той табір Татарові, і до того табору приступали та стріляли; а в таборі люди, Божим милосердям, від них відбилися і прийшли до Солоного все цілістю». Ворогів було, за словами очевидців, «коней із сто, а пішли в Голу долину». У серпні Татари підступили до самого Слов'янська. Але мешканці його хоробро відбивались від них; Татари хотіли запалити фортецю, але це їм не вдалося; Торяни зробили вилазку та прогнали Татар. «12 серпня були під Солоним Татарове і приступали під місто багато часу і хотіли запалити, але, милосердям Божим, від міста відбили їх геть». Не встигнувши нічого зробити над Тором, незважаючи на занедбаність фортеці, татари не повернулися в свої улуси без здобичі. 11 вересня «Черкашанин, житель міста Тора, Василь Жеребець» возив з товаришами сіль з Тори до Ізюма «і на дорозі за Маяцьким, біля річки верхнього Нетригусу, Татарова, близько 30 чоловік, напали на нього, на Василя, і на його товаришів, взяли їх, а інших побили, а з тим, переправившись через Донець, переправилися в Крим. бік, пішли на Дон і по дорозі він, Василь, пішов». Татари не давали спокою торіянам навіть узимку: як коршун над своєю здобиччю, вони кружляли навколо напівзруйнованого міста. «Дня 198 (1690) січня 18 Татарово, близько 100 чоловік, побили в лісі, в гирлі річки Тора, табір Торський лісовий, і взяли в повному обсязі торських жителів 30 чоловік і з тим повним відступили до Коша по річці Торці, і, відібравши, близько 60 чоловік почали стояти в терні, і дочекавши в терні до вечора, побили той лісовий табір о 2-й годині ночі, і не допустивши до того, що вони були збудовані під Соленим, той табір обсадили і в тому бою загинуло 2 людини. І він, Осип (Торський наказний), зібрався з торськими жителями, той табір від військових людей врятували, і ті Татарові пішли від Солених озер по річці Тору». Чугуївський воєвода зважився нарешті донести царям стан Торської фортеці. Він оглянув її сам особисто, і в 1690 році ось що писав царям: «З огляду, в один бік стіна худа, яка в 193 (1685) після пожежі залишилася з хорошим лісом; біля міста рів засипався і надолоби колишні, які були збудовані біля міста і посада та соловарених куренів для бережіння від вигону військових людей, у багатьох місцях погнили. А жилецьких людей у ​​тому місті мале число. А з огляду, за кошторисом надолобів полагодити біля посада і позаду Солоного озера 700 сажень занадто; і старого рову вичистити на трьох місцях сажнів 100». Ймовірно, це повідомлення не залишилося без наслідків, хоча в Чугуївському листуванні не видно відомостей з цього предмета. Дуже сильної шкоди завдала Кубанська орда Тору та Маякам у 1697 році. «У нинішньому 205 (1697) році травня 14, писав в Ізюм з Маяків наказний сотник Конон Коваль, що цього травня 12 числа, прийшовши до Степану, Татарові, людина з 1000 і більше, били на дров'яний Торський табір в урочищі на Макатіху і той та й та та; а було того табору чоловік з 400. Та ті ж ворожі люди, Кубанська орда велика, на вершині тієї ж долини Макатихи били на ватажного полку Ізюмського козаки, з якими Торський сотник Никифор Мазан да Маяцький сотник Федір Чорноморець для промислу над тими ворогами, посимівши, розбили і сотників і всіх тих ватажних козаків побрали в неволю, тільки з тієї ватаги втекли піші, Ізюмським лісом, Кудим Ільїн сам третій». Цей родзинок, що врятувався, Кудим у Чугуєві показував, що ватажні козаки билися з татарами довго. Татари оточили їх з усіх боків кіннотою та піхотою; козаки відбивалися до половини дня, нарешті пригнічені були багатолюдством. Кудим додав, що тієї ж ночі з татарського коша пішли двоє черкасів, і ці бранці казали, що до тієї орди приєдналася інша орда. У червні того ж року татари знову підступали під Тор і страшенно спустошили його. Полковник Шидловський, в донесенні своєму цареві, між іншим, писав: «205 (1697) року в червні, прийшовши під Тор, Муртаза Паша Кафянський з багатьма ордами і з яничанами і з гарматами Торський посад і фортеці розорили, і солеварені курені і дрівожі всі куріні залишку, і казани, на яких сіль варили, побили та табір дров'яний, що з Тора ходив у ліс по дрова, розбили і в тому таборі різних міст людей ста три і більше та полку мого виборних козаків та компанійників усіх у повний побрали; а за таким їхнім ворожим руйнуванням, вони, торські жителі, багато соловарених куренів не будували і солі мало хто варив і з міст на Торі (за сіллю) по все число люди не ходять». Так як на Торські озера приїжджали козаки за сіллю з різних місць і, звичайно, не бідного стану, то кримські та запорізькі хижаки часто нишпорили біля Тора навіть у пізні часи і робили тут пограбування, як це видно у справі 1719 та 1720 років про пограбування Запорожжя. Соляні озера, за якими і сам Слов'янськ називався Солоним містом, знаходяться під самим містом, за півверст від річки Торця. Вони займають площу у довжину на 1? версти, завширшки від півночі на південь на 1 версту. Число озер простягається до 10. За величиною чудові три: Ріпне, Вейсово та Сліпне. Перше, до 4 аршин глибиною, простягається на 180 сажень у довжину і завширшки на 60 сажень; друге має 100 сажень довжини та 30 ширини та 2 аршини глибини. Солеварні казенні заводи були влаштовані при Ріпному озері. За словами людей похилого віку, років за 100, уночі, стала на дні озера тріщина, або, за їхнім висловом, озеро ріпнуло, з тріщини виступила вода і затопила заводи. І без того, навесні, Тор і весняні струмки вносили багато прісної води в солоні колодязі, а вода, що виступила з підземних її проходів, остаточно знищила солоні колодязі. За щорічним псуванням Торських колодязів прісною водою і особливо через руйнування Тора та його заводів Татарами, Торські та Маяцькі козаки, у 1700 році, звернулися до річки Бахмута і тут відкрили нові соляні заводи. За описом 1703 року у Бахмуті виявилося вже «Черкас Ізюмського полку» – Торських і Маяцких жителів, 112 чоловік, 36 російських покупців, безліч 29 солеваренных колодязів, які перебували у віданні Ізюмського полковника. У 1732 році уряд змушений був як Торські так і Бахмутські заводи віддати на відкуп. У 1744 році на Бахмутського коменданта та командира соляних заводів принесено було стільки скарг, що відправлений був інженер-майор Мазовський для відновлення Торського заводу, що впав; йому було доручено викопати глибокий канал і спустити озеро. Канал вирито, але заводи залишилися під водою. Мазовського звільнено було, а на його місце прислано іншого, але для Торського заводу не було від того краще, – він понині на дні озера, і жителі Слов'янська взимку витягують із озера колоди для топки печей. Нині на дев'яти соляних заводах видобувається приватними людьми на рік до 50 000 пудів солі. Сіль виварюється кам'яним вугіллям, що видобувається на Лисичій балці Бахмутського узду, ціна солі на місці 40 та 44 копійки асигнуваннями за пуд. Про збирання соляного доходу на користь скарбниці колишніх часів, помістимо кілька актів у додатку. Нині Слов'янські води приносять іншу, більш важливу користь: з досвіду виявилися вони цілющими у багатьох хворобах, і саме – у ревматизмах, у ломотній хворобі, у золотушній хворобі, у висипах. Тому навесні та влітку буває значний з'їзд хворих до Слов'янська для купання в мінеральних водах Ріпного озера. Це завдає жителям Слов'янська значний дохід. За квартиру із 3-х кімнат платять 100 і до 130 рублів сріблом у літо; а на місяць по 30 рублів сріблом. Положення Слов'янська на великій дорозі з Харкова до Ростова, якою йде більша частина хліба, що відправляється в порти Азовського моря, і женеться худоба з півдня на північ, доставляє жителям його чимало вигод. I. Королівська грамота 23 січня 1699 року. «Від Великого Государя Царя та Великого Князя Петра Олексійовича, всієї Великої та Малої та Білої Росії Самодержця, в Ізюмі Стольнику Нашому та Полковнику Федору Володимировичу Шилову. У минулому в 186 (1678) році, за указом брата Нашого Блаженної пам'яті Великого Государя Царя і Великого Князя всієї Великої і Малої та Білої Росії Самодержця, з приїжджих на Тору з усяких чинів людей, які учать приїжджати для соляного промислу на Торські озера. Чугуївцям вірним виборним головам із цілувальниками; і тих проїжджих було в зборі: у 187 (1679) 297 руб. 28 ал. 4 д. - 188 (1680) 304 - 13 - 2 - А з 189 (1681) по 195 (1687 р.) того проїзного мита, по чолобуттю Черкас, не збирано; а червня з 12 числа 195 (1687 р.) по 197 (1689 р.), тих Торських озерах проїзного мита зібрано… – 442 крб. 20 ал. - Д. У 197 (1689) - 331 - 11 - - - 198 (1690) - 248 - 16 - 4 - 199 (1691) - 57 - 31 - - - 200 (1692) – 66 – 35 – 2 – 201 (1693) – 74 – 25 – 2 – 202 (1694) – 62 – 16 – 4 – 203 (1695) – 108 – 2 – 4 – 204 (1696) – 229 – 23 – 2 – 205 (1697) - 56 - 31 - 4 - 206 (1698) - 66 - 5 - - - А в розряді, в допитах, тих років вірні голови з цілувальниками сказали: не добори де у них чиняться проти 195 (1687) року для того, що до Торських озер приходи військових людей Татар часті, і потім де приходом Російські люди і Черкаси по сіль приходять мале число, а привозять ту приходу Татарського в Ізюм, і продають і купують, приїжджаючи, Російські люди та Черкаси в Ізюм, і з тих приїжджих людей збирають те мито в Ізюмі Черкаси на себе, і від того брав участь приїзд на Торські озера малої. І за Нашим Великим Государем указом надіслані Наші Великого Государя грамоти в Чугуїв, велено про недобори вірних голів з цілувальниками знайти в Чугуїв всяких чинів людьми міцно, від чого у них проти 195 (1687) року недобори чинилися, і звіти надіслати в Розряд. А нині били чолом Нам, Великому Государю, Ізюмського полку – Суддя Іван Воропай, Есаул Григорій Пашковський та рядові Ізюмського полку: у Соляному місті та в Маяцькому проїжджу мито з приїжджих з усяких чинів Російських людей наказано збирати Чугуївцям з вірним, звірам, звірам, звірам, з губернії, вірним, звірам, звірам, звірам, звірам, з губернії по 6-ти грошей, а з від'їзду по 4-ре денги, а які для солоного варення про себе і на продаж возять дрова і з тих дров з воза по плахі, і будучи у того збору вони, голови і цілувальники, їм, Черкасам, і приїжджим людям чинять тим збором образи і грабіж і ту Торських і Маяцьких, з проїзду мито емлют, і потім де багато людей до них в Маяки і на Тор не їздять, і хліба і харчових товарів на продаж не возять, а Сумського де і Охтирського і Харківського полків у всіх містах мито і питний прибуток і проїжджа мито, наказано зібрати; і Великий Государ завітав би їх за багато їхніх служб, наказав би в тому Соляному місті та в Маяцькому те проїжджене мито віддати їм у полк, і мати з них проти Чугуївських голів та цілувальників. - І за Нашим Великим Государем указом велено на Тору з приїжджих з усіляких чинів людей, які приїжджають з Російських і Великоросійських і Малоросійських міст для соляного промислу, проїжджу мито також проїжджих людей дрова з возів збирати і продавати березня 1-го числа нинішнього пол9 Старшині – судді Івану Воропаю та Есаулу Григорію Пашковському з товаришами на вірі, а ті мита і за продані дрова платити їм проти вірного збору 197 (1689) року по 331 руб. по 11 ал. на рік, а зібрати їм за хресним цілуванням без жодної в тому зборі до приїжджих людей надбавки і тягарі, і надсилати тих збирачів з збірними записниками і з готівкою, для рахунку в тому зборі, до Москви в Розряд вересня на початку, і в тому зібрати по них доручений запис. - І як до Тебе ця Наша Великого Государя грамота прийде, і тобі березня з 1-го числа нинішнього 207 (1699) року з тих Торських озер приїжджу і від'їжджу мито з Російських людей і з Черкас, які учнуть приїжджати для соляного промислу, велів обирати Ізюм вірі і зібрав по них доручений запис, а в якому місяці і числі і з яких людей і скільки того мита та дров зібрано буде, і чому за ті дрова за віз взято буде, і то все велів їм розписувати в збірні книги щомісяця і по числах, а для тієї записки на ті збірні книги зошити з товаришами, Іваном, з Іваном числа той збір тримати вони учать, про те до Нам, Великому Государю, писав і доручений у тому зборі запис по них надіслав до Москви; а відписку і доручений у тому зборі запис велів подати в Розряд Боярину нашому Тихонові Григоровичу Стрешнєву, з товаришами, а як нинішнього 207 (1699) року того проїзного мита збір у них відбудеться, і вересня в перших числах 208 (1700) року з збірними Рахунки того мита і у продажу дров, вислав до Москви в Розряд без мовчання, та про те до Нам, Великому Государю, писав з ними. Писано Москві літа 7207 (1699) – січня о 23 день». ІІ. Відписка полковника Шидловського, царю, 1701 року. «Як я, холоп твій, з твоєї Великого Государя служби зі Свейського походу в Ізюм прийшов: полку мого старшина і козаки мені, холопу твоєму, сповістили, що вони Чугуївське в Маяках і на Тору мито збирали з того 1700 вересня 1-го числа мита 115 р. 8 ал. 2 д. ІІІ. Розписка Дяка, 1702 року. «З 1 вересня 1701 по 1 квітня 1702 34 рубля 11 ал. 4 д. отримав Дяк Гуляєв». IV. Донесення полковника Шидловського царю 1702 року. «Минулого 1701 року в липні, без мого перебування (він був у Шведському поході), Донські козаки, Сухаревські жителі, Ізюмського полку в дачах біля вершин річки Бахмута завели соловарні курені і всім проїжджим торговим людям обіцяли там безмитний і без всяких проїзду. промислом, не займаючи полку нашого жодного містечка, за промислом на той новозаведений промисл ходять степом, і на Тору Торських та Маяцьких жителів старі соловарні промисли спорожніли, і того Великого Государя мита на Тору та в Маяках збирати стало нема з кого. Послали було на той новозбудований промисл збирачів, і вони, Донські козаки, з приїжджих з усяких чинів людей того Твого Великого Государя мита полку мого старшин і козаків не дали. Писав я того урочища на річку Бахмут до них, Сухарівських козаків, і послав з тим листом полку мого товариша Хоружого, Торського жителя, Лукіяна Охтирського, і вони, Донські козаки, Сухарівські жителі того мого Хоружого вбили до смерті... А то, Государю, вищезгадане урочище, річка Бахмут, Ізюмського полку міста Маяк мешканців володіння за збудованими книгами 173 (1665) року при Боярині та Воєводі Князі Борисі Олександровичі Рєпніні; написано в них по річці Донцю з Нагайського боку по гирлу річки Чорного Жеребця, та по Донський містечко Сухарів, – а з Кримської сторони по річку Бахмут, велено степами та лісами та всякими угіддями володіти новозбудованим містом Маяк жителям. - А річка Чорний Жеребець з Ногайської сторони впала в річку Донець нижче за гирло річки Бахмута; і вони, Сухарські козаки, річкою Бахмутом і лісовими угіддями заволоділи даремно………. зібрати не було з кого, тому що в минулому 1701 році Божою волею полку нашого Ізюмського в місті Цареборисові учинилася була морова пошесть, і для того морової пошесті людей для солоного промислу на Тор мало приходило, тому що в усіх полицях були поставлені застави. Великий Государ всієї Великої і Малої та Білої Росії Самодержець, мабуть нас, холопів своїх, за багато наших колишніх і нинішніх Свейських служб, вели, Государ, тою річкою Чорним Жеребцем, річкою Бахмутом, проти колишнього В. В. Г. указа5 Сухарівським козакам відмовити». V. Лист полковника до сотників, 1701 року. «Панові Сотники, Торський Федір Чорноморець, та Маяцький Павло Берендієвський! Відомо вам чиним: до нинішнього 1700 грудня 10 д. Чугуївського збору голова Андрій Сибель, з ларечним і з цілувальником, подали нам в Ізюм на уряді лист, а в тому листі пишуть де, яке мито їм наказано брати з Маяцького табору по людину з табору дров не возять, а їздять уроздріб, коли хтось схоче, а Маяцькі Руські люди тримають у себе працівників, які у них возять дрова, а кажуть, ніби ті люди – торські жителі, з містової служби вписалися у посадські; а які Російські люди з Російських міст приходять для промислу і для варення солі: і Торський Бурмістр і тамтешні Торські жителі тим людям тих плах наказують не давати і забороняють, а кажуть, ніби ті люди приходять на Тор служити посадську службу. І те Чугуївське проїждже дров'яне мито все стало, брати стало не з кого, і за велінням Бурмістра Якова Чулківця багато мита за собою завозять, сіль продають утайкою і приїжджим людям тих мит давати не велять; щоб їм, голові й цілувальникам, у тих дворах наприкінці зруйнованим від них, Якова Чулківця та Торських жителів не бути. А за указом Великого Государя і за грамотою велено нам те Чугуївське мито збирати, щоб проти колишніх років зробити прибуток. І проти того їх, голови та цілувальників, листи, замість Маяцького табору до указу Великого Государя, щоб та Чугуївська дров'яна мито не залягла, велів я те Чугуївське дров'яне мито збирати з Торських та Маяцьких жителів, з приїжджих на Тор з усяких чинів. І про те Чугуївське мито писав я до Великого Государя до Москви в Розряд. І про той митний збір указом Великого Государя вас стверджує, есте дивилися самі міцно того, аби їм, голові з цілувальниками, у зборі мит і в тих плахах ніхто не був противний і давати б не боронився і мит не завозив; а мел би хто бридкий і проти вищеписаного мав би бути завзятим, таких, з відома його, голови, ловити з козаками і тримати в митницях за варти до указу Великого Государя, і в усіх таких випадках давати їм, голові, посилок з козаками, і про те до мене в Ізюм; а прочитавши цей лист, віддайте йому, голові та цілувальникам до митниці. - З Ізюма січня 1701 року. Його Царської Пресвітлої Величності Стольник та Полковник Ізюмський Маяки – колись колишнє місто, нині слобода, правому березі Донця. За паперами стародавніх часів російське містечко. За Чугуївськими паперами видно, що це містечко близько 1644 року зайняте було охоронною Московською вартою і полягало у розпорядженні Чугуївського воєводи, але невдовзі після цього тут оселилися, разом із росіянами, черкаси, якими завідував черкаський полковник. За відомостями 1799 року, місто Маяки збудовано у 1663 році. Але це і не перше заселення Маяків і не перша основа Маяцького зміцнення. У 1663 році відбувалося побудова кращої до колишньої фортеці Маяцької Харківським сотником Григорієм Донцем. Про це ось що пише панегірист Захаржевського Орновський: «Коли взимку будувалося місто Маяцький, то там залишились знаки слави Захаржевського. Тричі Орда нападала на Маяки і тричі відбив її Григорій, тоді ще Сотник». Так як Маяки були недалеко від Ізюмської сакми, або дороги, якою татари вривалися в Росію, то Маяцька фортеця була укріплена і забезпечена військовими запасами, більш ніж багато інших. Поміщаємо тут опис її запасів 1680 року, на жаль недостатньо збережену: …….. «писчалей 50……… З Тайницької вежі схованка з виходом до Північного Дінця, і в тому схованку криниця в глибину сажня. Та минулого 187 (1679) року надіслано з Білгорода до Маяцької Государевої зеленої скарбниці ручного зілля за вагою 30 пудів, а свинцю 9 пудів. Того ж числа надіслано до Маяцької Великого Государя з Москви вістовий дзвін із Маяцьким чолобитником, з Федором Євсєєвим, а за описом на тому дзвоні 9 пудів 14 гривень (фунт.). Та в минулому 186 (1678) році травня 19 числа видано Государевій зеленій скарбниці ручного зілля всяких чинів людям Російським та Черкасам 3 пуди 13 гривень, і свинцю в той же облоговий час, як приходили під Маяцькою військові люди Татарове, та гарматного зілля7 видано на пушків. І те зілля вистрілене, того ж приходу військових людей з ядра. Та в минулому 187 (1679) році 15 липня вистрілено з пищали в прихід військових людей Татар з ядром; 19 липня вистрілено з пищали в прихід військових людей Татар. Липня 30 видано Государєву ручного зілля Маяцьким мешканцям всяких чинів, Російським людям та Черкасам, в облоговий час 3 пуди 14 гривень, як приходили військові люди Татарове під Маяцькою та під інші Государеві Українські міста. Того ж числа видано з Государєва казенного льоху гарматного зілля до гарматних трав 7 гривень. – У казенному льоху Государєва зілля ручного та гарматного в залишку на обличчя 15 пудів 20 гривень, а свинцю у залишку 9 пудів без 4 гривень; та в казенному льоху 20 ядр; а ті ядра великі, до тих пищалів не лягають. Житниць ніяких немає; келейного Государева платні в наказній хаті, ні окладних доходів жодних немає. Та в минулому 177, 17 грудня (1668), за указом Великого Государя і за відпискою Боярина і Воєводи Князя Григорія Григоровича Ромодановського, взято з Маяцького анбара Государової солі в Бєлгород різним людям на платню 210 пудів "… (кінця немає). Залишки кріпосного валу та дубового палісаду, що входили до складу Маяцької фортеці, видно ще й досі. Сама назва Маяки показує, що жителі Маяцької фортеці, крім кріпосної служби, тримали варти на висотах, що оточують поселення Маяки, і у разі наближення татар запалювали вогні. Для спостереження за ворогом, а разом для зручностей життя, маячани зайняли різні пункти по Дінцю та Жеребцю, де згодом утворилися слободи, наприклад Лиман (нині військове поселення), Райгородок та інші. По різниці поселенців видно, що у Маяках було два храми – соборний Троїцький та Покровський. Перший належав російським поселенцям і стояв за 100 сажнів від нинішнього Покровського храму на косогорі на північ; другий – трохи нижчий за нинішній і належав черкасам. Перший храм був заснований не пізніше 1645 року; другий – пізніше 1656 року. У доказовій давнині того й іншого храму можемо вказати на те, що у Святогірському Синодику в 1718 записані: «рід Тараса Сотника Маяцького і рід Покровського попа Діонісія Маяцького»; – а у слуханні указу Консисторії 1722 року підписався «Троїцькій церкві піп, який прибув до Маяків нинішнього 723 року, Тимофія Ігнатьєва». Метрики соборного Троїцького храму в архіві правління розпочинаються з 1729 року і закінчуються 1785 роком. Наступного 1786 року Маяцкие пикенеры перевезли із собою Троїцький храм на Самару, в Катеринославську губернію, куди переселені вони за розпорядженням уряду. Покровський Маяцький храм, якого метрики починаються з 1737 року, у нинішньому вигляді його, збудований у 1734 році; у ньому досить їсти предметів, що варті уваги. Тут знаходяться: напрестольне євангеліє, М. п. 1735 року, по листах цього євангелія написано: «ця книга, священне Євангеліє Ізюмського полку містечка Маяк Покровської церкви, куплена Маяцьким жителем Андрієм Піпновським з дружиною його Анною, а підписав тій церкві ієрей Захарія Даніївський. Наприкінці євангелія написано вірші від імені дружини Піпчевського священиком Захарією. За Євангеліє це заплачено 200 рублів, що, на той час, становило значну суму. Інші стародавні книги: а) Анфологіон, М. п. 1697 року. У кучерявому підписі на цій книзі можна розібрати лише те, що книга пожертвована козаком Ізюмського полку до Маяцької церкви пресвятої Богородиці, а підписав піп Микита; б) Кольорова тріодь, Чернігівської преси 1685 року, по аркушах написано, що книга дана «до церкви пресвятої Богородиці, у граді Маяках, а підпис учинений попом Андрієм»; в) Пролог, М. п. 1685 року, з написом: «у Маяцькому граді до церкви пресвятої Богородиці». Крім того, у храмі є срібна дарохоронниця з вирізним написом: «споруджена гробниця ця 1766 року в слободі військової Маяки в Покровській церкві, при священику Миколі Григорівському та ктиторі Петрі Гершуні». За Чугуївським листуванням бачимо, що маячани в старі часи зазнали багато тривог і бід. За наведеним нами описом Маяцької фортеці 1680 року, татари нападали на Маяки в 1678 році, а в 1679 році чотири рази нападали на маячан, і жителі Маяків змушені були захищатися стріляниною з рушниць і гармат. У лютому 1681 року татари двічі були під Маяками, і вперше, 16 лютого, відвідування їх обійшлося не без шкоди для маячан, але вдруге успіх був на боці маячан. Маяцький наказний Щеголєв писав генералу Косагову: «Лютого 24, 189 (1681) року, приїхали до Маяків із Сухарева містечка Донські козаки і переходили сакму. І я послав Маяцьких жителів 47 чоловік, з військовими людьми в похід, і Божою допомогою взяли трьох людей, і вони сказали; нам в Азові відомо, що навесні Турському та Кримському хану з Салтанами йти під Государеві міста, а з Азова за ними незабаром буде військових людей 4 ватаги». У січні 1682 року маси татар з'явилися поблизу Маяків; загони їх двічі підступали під Маяки і обидва захопили багатьох у полон. Поява їх цього разу до того стривожило начальство, що вжито особливих заходів. Курський воєвода князь Хованський писав: «у нинішньому 190 (1682) році 27 січня писав до мене Харківський Полковник Григорій Донець, що злодійські люди Татарове були під Маяцьком двічі і багатьох людей спіймали, а на річці Мангуті побудували собі курені і кочують третій тиждень». Воєвода суворо наказував полковнику Дінцю негайно зібрати білгородських копійників, чугуївських рейтар та харківських козаків, щоб швидко переслідувати татар. У липні того ж року знову бачимо татар під Маяками «Маяцький житель полоненик казав, так писав Михайло Касогов, липня 15, 190 (1682) року взяли його, Михайла, Татарові в Бессарабихе попереду Маяцького табору, як йшов він з Солоного і Маяцького. А Торський отаман Навроцький доносив тоді ж, що у зграї татар було понад 100 людей. За 14 років перед тим (1668) Маяки зовсім було спорожніли. Маяцькі черкаси були захоплені обуренням Брюховецького і, покинувши місто, пішли, хто куди встиг; «А інші Маяцькі мешканці, Чугуївські зведенці з дружинами і дітьми, покинувши місто Маяки, прийшли до Чугуєва», де, до указу государя, віддані були на поруки. Але цього ж (1668) року Білгородський воєвода Ромадоновський писав у Чугуєв, що оскільки російські мешканці Маяков розбіглися, то, за указом государя, посилається нового заселення Маяков, Новооскольский стрілецький голова Ларіон Могильцев. Ця історія показує, як уряд вважав за важливе зміцнення Маяцьке, і водночас як важко було жити в Маяках. Донесення до Чугуєва: «1689 року 3 січня приходили Татарові до Маяків, і по лісах на дроворубах, а також біля села Маяцьких мешканців і між Цареборисова і Маяцького на дорозі проїжджих людей били. І у Маяцьких жителів у лісах та біля села проїжджих людей на дорозі багатьох у повний забрали. – І з тими Татарами у Маяцьких жителів був бій під Маяцьким, і на тому бою взято 2 Татарини, які в розпитуванні сказали, що приходили ті Татарові з Азова». У вересні того ж року трапилося нове нещастя, тим більше неприємне, що Маяцька варта цього разу виявилася досить безтурботною. Полковник Костянтин Донець піддав сотника суворій відповіді, той виправдовувався тим, що російський отаман, знаючи про татар, не дав йому знати про них вчасно. Ось відповідь сотника: «пише ваша панська милість до мене, слуги свого, сотника Маяцького, Семена Даценка, що я за військовими людьми не їздив, і ті Татарі по Нетріусу вибрали 13 вересня о півдні. І я, сотник, того не знав, що Татарі по Нетріусу беруть. І Маяцький житель, Російська людина, Григорій Куницький (за іншими паперами, отаман) знав те, що Татарі по Нетріусу людей побрали, і в місто вести не дав, і всю ніч сіль і всякі чвари перевозивши дав звістку, що Татарі людей побрали. І я, сотник Маяцький, з козаками та з градськими людьми тієї години на коней посадивши, при сотнику Цареборисівському сакму об'їхали, одколи взялися і куди пішли. І взялися вони, Татаре, зверху Нетригуса, і знайшов сотник із городськими людьми чотирьох чоловік – три прострільні, і четвертий порубаний у річці Нетригусі, і стріл багато позабрали, і тих людей у ​​місто привезли, поховали. А по сакмі, Татар людина зі 100 і більше. Вони, Татаре, бувши Нестригусом, прямо пішли шляхом нижче Щурової гірки. А скільки Татар людей в повний побрали, того ми не знаємо». У наступні два роки татари не переставали турбувати маячан. «1690 року 20 січня Татарові, вище Маяцького броду, в урочищі на річці Нетріусі, на містових проїжджих людей били і в повний побрали; а скільки тих проїжджих людей побрали, того не відомо». Так писали із Маяків. Ізюмський полковник Донець в 1691 році в одній відписці писав, що 1 жовтня отримано звістку від пасічників, які сидять на пасіках нижче Маяк по Дінцю, що з Кримської сторони перейшло річку Донець татар чоловік 200, і того ж числа Маяцький сотник Іван Сосницький доносив йому, що Маяцького «козака Савку Журавленка», але він досі не повертався і, без сумніву, схоплений татарами. Іншою відпискою полковник давав знати в Чугуєв, що за повідомленням від 19 жовтня «Маячанин, який їздив у юрти за своїм промислом», що приїхав у Маяки з Борівського юрту, сказав, що «він у Борівському юрті чув, днями з Кримської сторони на Нагайську, нижче Лугана», перейшла. У третій відписці писав, що за донесенням Маяцького сотника Івана Сосницького «16 грудня припавши Татарі безвісно, ​​коней з 50, під Маяки на Сидорову цибулі взяли одного Руського»; сотник з козаками вирушав у погоню за ними, але бачив тільки їхній слід. Ось усі відомості Чугівського архіву про лиха маячан від татар. Була ще в Маяках біда: це розкол між російськими жителями Маяків. 1725 року відбувалася справа про маяцьких розкольників. Маяцький священик Яків доносив тоді Консисторії, що поблизу Маяків лісами і луками живе 50 розкольників, що належать до жителів маяцьких. Він доклав і іменний їх список. Консисторія просила Бахмутську канцелярію знайти і забрати розкольників, але розкольники розбіглися, поки канцелярія розпорядилася. При цьому консисторія викривала іншого маяцького священика Тимофія в холодності до православ'я і піддала його епітімії. Нині у Маяках немає розкольників, оскільки всі росіяни переселені звідси р. Самара. Від холери було померло 1831 р. 25 осіб, 1847 р. 5, 1848 р. 20 осіб. У 1833 р. був такий голод, що маячани товкли кору і трухле дерево, збирали з ореш так звані почки і, заважаючи все це з малою кількістю борошна, харчувалися тим. Про угіддя старих маячан, у царській грамоті 1704 р. знаходимо таке зведення: «до поселення міст Маяцька і Тора вниз по нар. Дінцю до гирла Чорного Жеребця лісовими і сінними косовицями і всякими угіддями володіли Святогірського монастиря старці по дачі. А як збудувалися міста Маяцьке і Тор, і ті сінні покоси та риболовлі з усіма угіддями до гирла нар. жеребця від Святогірського Монастиря віддані Маячанам та Торянам». Ця поступка значної частини монастирської землі на користь тих міст була в 1664 році. У цей самий час, як розглядали справу про спірні землі і ліси донців і козаків Ізюмського полку, Петро, ​​грамотою від 11 січня 1704 р. наказав описати заповідні Майкі ліси і зберігати їх на користь скарбниці з усією увагою. Тут і досі ще є дерева, вельми значної висоти та товщини. Маяцька засіка не раз постачала Чорноморський флот лісом. Після нещасного неврожайного 1833 року уряд дозволило вирубати частину цього лісу, про те, щоб верхівки продати жителям губернії, що потребували палива, за помірними цінами, а самі дерева використати на корабельні будівлі. Перше було виконано на користь бідних, але ліс не був визнаний корисним для флоту і залишився без ужитку. Нещодавно в Маяцькій засіку водилися ведмеді, нині рідко трапляються тут дикі кози, тоді як років за 30 вони водилися і іншими лісами Харківської губернії. Число парафіян: у 1730 р. при Троїцькому храмі 320 чоловік, 310 дружин; при Покровському 216 чол., 190 жен.; в 1750 р. при 1-му 370 чоловік., 350 дружин.; при 2-му 228 чол., 199 жен.; в 1770 р. при 1-му 400 чоловік., 390 дружин.; при 2-му 795 чол., 700 жен.; потім за одного Покровського в 1790 р. 1607 чоловік. 1400 дружин; у 1810 р. 992 чол., 1019 жен.; в 1830 р. 959 чол., 1022 жен.; у 1850 р. 955 чол., 1018 жен. Ямпіль – між річками Донцем та Чорним Жеребцем Будівельник Святогірського монастиря Герасим, у своєму проханні 1665 р. писав: «їх монастирського, угіддя є Рєпін юрт на нар. Донце, нижче гір. Маяк верст із 30 і більше, зміщений із козацькими юрти, і тим юртом, які люди ходять на степ для своїх промислів, заволоділи». У відгуку старожилів Цареборисова, Чугуєва, Салтова, Зміїва та Балаклії, поданому внаслідок цього прохання, сказано: «Інші угіддя за Півн. Дінцю були за ними (за брат. монаст.), а чому ті юрти у них і перевозів і всякі угіддя відібрані – того не знають». У межовому акті Василя Струкова, який оглядав тоді землі монастиря, написано: «від нар. Тору Крестовський юрт вниз по Дінцю по Кривий Ріг (нині Крива Лука) до Рєпіна юрта, по Пришиб, вісім верст, а від Кривого рого вниз Доєцькою до р. Бахмутки 11 верст. 560 саж.; від нар. Бахмутівки вниз Донцем до р. Чорного Жеребця 560 саж.». У визначенні Білгородського воєводи, князя Рєпіна, від 5 жовтня 1665 р. сказано, що землі по Дінцю, від Маяка до гирла Жеребця, надходять на користь нових міст Маяка та Тора. У грамоті 1704 р. краснянці та сухарівці показують, що вони володіють землями вгору Донцем «по урочищу Рєпіну яму, де нині оселилися Ізюмського полку козаки села Ямполя». За цими актами видно, що землі Ямполя спочатку належали Святогірському монастирю, і монастир населив тут під захистом Донського Сухарева містечка, Рєпін юрт, а неподалік нього – Крестовський (Райгородок). Уряд, дбайливий про захист Росії від кримців, віддав ці землі, разом із Крестовським та Рєпіним юртами, козакам Маяцьким та Торським. У грамоті 1704 р. сказано, що за дослідженням, зробленим 1703 р., «в тому селі, Ямполі Ізюмського полку, Козаків 117 дворів, і в тому селі побудована саовня, а збудовано то село за Нашим указом, а за відпискою з Бєлгорода Боярина Нашогойое. Долгорукова, з якого відписки подали вони, ямпільські жителі, отаман Павло Рубан із товаришами список». Черкаси, зайнявши урочище Рєпіну яму, звели фортецю на лузі лівого берега Донця. У 1712 р. Ямполю дано було значення форпосту, звідки російські драгуни мали оберігати Торські та Бахмутські соляні заводи. Але весняні розливи бурхливого Дінця нерідко завдавали ямпольцям руйнування, тому вони переселилися на височину, не далеко від колишнього місця. Це нове місце, навіть у 1729 році, коли вже жили тут черкаси, називалося Старим селищем, тобто тому, що тут колись був монастир Рєпін юрт. З 1729 побудовано тут фортецю з пороховим погребом і гарматами. Літні люди пам'ятають, що в царювання Катерини II ця фортеця була знищена, а при вступі на престол імператора Олександра, гармати та інше військове приладдя були вивезені з Ямполя. За грамотою 1704 бачимо в Черкаському Ямполі каплицю, або молитовний будинок. Чи був у Рєпін юрту храм, коли перебував він у віданні Святогірського монастиря, у пам'ятниках не знайдено. Але, за турботливістю монастиря про освячення місць і сердець християнством, не можемо сумніватися, що тут була принаймні каплиця. Про стародавній храм Ямпільський – за пам'ятниками відкривається таке: 1) У Синодику Святогірському 1710 записано: а) під час морової виразки 1718 внесені вклади Ямпольським священиком Максимом і кількома ямпольцями; б) у 1724 році записаний рід Ямпільської дячихи. 2) У справах Консисторії видно, що в 1715 році посвячений у священики Ямпільської Миколаївської церкви, на прохання парафіян, Афанасій Павлов (в 1744 поступив за бажанням своєму в Хотмизький монастир), а з 1745 був священиком Іяков. Указом 1724 року дозволено було збудувати Миколаївську церкву в Ямполі. Чи задоволені до того часу ямпільці тільки каплицею зі священиком, не видно. У 1731 році, внаслідок прохання сотника Степана Гуковського з товаришами та священика Афанасія Павлова, дозволено було перенести Ямпільський Миколаївський храм на нове місце поселення, «на місце – як писали ямпільці, – зване Старе селище, яке поблизу того ж містечка». У 1733 році видано антимінс, освячений архієпископом Досифеєм, «в храмі Святого Миколая слободи Ямполя». Нинішній храм збудовано у 1878 році, іконостас та гірське місце надійшли з колишнього храму. Метрики про ямпільців починаються з 1729 р. За Святогірським Синодиком бачимо, що 1718 р. для жителів Ямполя був дуже грізний, тоді багато хто з них поспішав умилостивити гнів Божий, що виливався в страшній моровиці, благодійствами храму своєму у Святогірській обителі. У 1833 р. неврожай хліба і голод були великі, що багаті робилися бідними, а бідні близькі були до голодної смерті. Та й у 1848 р. не менш упала господарська частина, а особливо від сильного відмінка худоби. Холера 1831р. в Ямполі з милості Божої діяла слабо, в метриці зазначено за той рік померлими від неї лише 5 душ. Милосердна правиця Господня дотрималася Ямполя від цинги, що лютувала у 1849 році; бо хоч і померло від неї до 5 чоловік, але то були сторонні люди, а не корінні Ямпільські жителі. За переписом 1762 р. в Ямполі 305 душ чоловік.; потім за церковними відомостями: у 1750 р. 430 чол., 405 жен.; в 1790 1364 чоловік., 1475 дружин.; в 1810 р. 1706 чоловік., 1733 жен.; в 1830 1098 чоловік., 1200 дружин.; 1850 р. 1170 чоловік., 1248 жін. Райгородок - спочатку розташований був при гирлі р. Торця. Ще й досі видно залишки колишнього валу та житло; там був храм. По переписним книгам земель Святогірського монастиря 1665 видно, що тут був Крестовський юрт - поселення у вигляді хутора. Орновський у своїй похвальній поемі Захаржевським пише: там, де була Козацька пристань, Костянтин Захаржевський побудував Райгород. За побудову його, Костянтину та Григорію надіслано похвальну грамоту від царів Іоанна та Петра, це було у 1685 році. Розлив Донця змусив перенести і храм і поселення мешканців в інше місце: у квітні 1735 р. Райгородський священик Ілля Боярський писав: «У минулому 714 р. посвячений у священство Преосвященним Іларіоном, Митрополитом Білгородським, Ізюмського; а минулого 728 р. цю церкву порожня вода рознесла зовсім; церква ще й досі не споруджена, а парафіяльні люди по різних місцях розійшлися, залишилося лише одинадцять дворів, у якому приходити, за малолюдством, просочитися мені неможливо». За таким положенням священик просив перевести його на місце у с. Гусинку. У 1749 р. «за Архангельської церкви села Райгородка плаказано 77 дворів» і священик Михайло Боярський. Отже, цього року вже існував новий храм і, звісно, ​​на новому місці. Нині існуючий дерев'яний храм побудований на честь собору Архістратига Михайла в 1780 році. Землі при храмі 66 десятин. За переписом 1732 р. у Райгородці виявилося 45 душ чоловік. Причину такої кількості мешканців ми бачили у проханні священика. Потім було парафіян: у 1750 р. 630 душ чоловік., 603 дружин.; в 1770 719 чоловік., 670 дружин.; в 1790 р. 1196 чол.. 1162 жен.; в 1810 р. 1511 чоловік., 1536 жен.; у 1830 р. 1640 чоловік., 1748 жен.; 1850 р. 1718 чоловік., 1851 жен. У 1759 р. однопалаці Райгородка, внаслідок клопотання полкового начальства Ізюмського полку, відокремлені від тутешніх Черкас та переселені на р. Айдар, де вони утворили нову слободу Райгородок, а в старому Райгороді залишилися одні черкаси, число яких помножилося новими поселенцями. У 1831 р. холера спочатку здалася в хут. Піскунівці, а потім і в усьому приході, померло від неї 99 осіб. У 1833 р. був страшний неврожай хліба і голод, що змусив жителів харчуватися деревною корою, від такої їжі померло в болісних стражданнях 8 чоловік і голод викрав 26 людей. У 1847 і 1848 роках лютувала одна холера, яка викрала до 50 осіб, наприкінці 1848 р. і на початку 1849 р. спіткала жителів скорбутна хвороба, від якої померло 122 особи. А крім того недорід хліба і особливо кормів для худоби та відмінок, що винищив більшу половину худоби, привели жителів у крайнє руйнування. Навесні 1749 р. порожня вода була така велика, що підтопила церкву, розорила церковну огорожу, вигнала священнослужителів з будинків і пошкодила будинки у багатьох парафіян. Найвища вода була 16 квітня. Щурово, воно ж Адамівка і Шабельськ, на Дінці, скільки пам'ятають старожили, належало прізвищу поміщиків Адамових і полягало в приході Лиманської Петропавлівської церкви (нині військового поселення). А населялося воно вихідцями із різних місць Малоросії. Наприкінці минулого століття оселився тут на постійне проживання поручик Микола Степанович Адамов. Проживши тут років 30, він збудував кам'яний храм на честь Різдва Пресвятої Богородиці, який був освячений у 1822 р. преосвященним Віталієм. На спорудження цієї церкви з іконостасом, начинням, ризницею, дзвонами вжито будівельником до 70000 руб. асинаціями. Про самого ж будівельника селяни кажуть, що він був добрий пан. Він помер 1840 р. вересня 21 дня, на 89 році від народження, і похований у влаштованому ним фамільному склепі, за церквою, біля своєї дружини, що померла 1825 року. Прихожани цієї церкви, яких нині всього 361 душа чоловік. 367 жен., а 1830 р. було 370 чоловік. 404 жінок, які часто бачили над собою руку Божу і завжди майже милуючу, рідко караючу. А) У 1824 р. біля Ільїна дня, на заході з'явилася страшна, незвичайна хмара, то була сарана, але вже сита. Перелетівши через село, пішла вона на ліс, що супроводжує лівий берег Дінця, і де сідала – обламувала дерева. Була раніше цього (давно вже) сарана, - була і після того, але такої сильної ніколи не було, кажуть старі. Б) У 1830 р. була тут віспа, і з-поміж сорока двох, що померли в цьому році, половина записана померлими від віспи. В) У 1831 р. з числа 66 померлих, 16 померло від холери (у липні та серпні), зате в наступному 1832 р. пам'ятному для деяких сіл скотським відмінком, в Щурові відмінка цього зовсім не було. Г) Про голодний 1833 Щурівські селяни згадують з деяким задоволенням, - так їм тоді було добре. Блаженної пам'яті поміщик їх Микола Степанович Адамов, незважаючи на те, що хліб доходив на рік до 35 руб. за чверть, весь збір зі своїх, дуже прибуткових млинів вжив на поживі своїх селян, і коли цього виявилося недостатньо, купував хліб у Курській губернії. Внаслідок цього щуряни, як вони самі кажуть, вийшли тоді з зими бадьоріше і здоровіше за всіх навколишніх жителів, а при найманні косарів – за ними ганялися. Д) У 1836 р. лютувала кір, від якої померло 19 дітей. Е) Що ж до останніх років, то Щурівські парафіяни завжди повинні дякувати перед милосердям Божим при згадці про них. У 1847 р. холера – для багатьох місць дуже згубна, а в Щурові померло від неї лише дві особи. У 1848 р. померло від неї власне в Щуровому 1, та в хуторах 2 дорослих і 3 немовляти. На Цингу навіть і не хворів ніхто. У 1849 р. для багатьох був голод, а Щуряни великої потреби не мали, і корму для худоби було достатньо, навіть продавали його, і городні овочі. Знам'янське – нині частиною володарське село, частиною поселення казенних селян. Останнє відоме і під особливим ім'ям Черкаського. Орновський пише, що Черкаське під Черкаським лісом, потроїв Ізюмський полковник Костянтин Захаржевський, і він же звісно з тим влаштував лінію лінію укріплень від Теплинського до Черкаського лісу і від Тора до Козацької пристані, за що отримав царську похвальну грамоту в 1685 році. Чи був храм у Черкаському містечку, не видно. Але у володарському маєтку перший дерев'яний храм, на честь Знамення Пресвятої Богородиці, збудований 1793 року поміщиком Михайлом Шидловським. Генеральша Потапова, відома за стратою до проектів різного роду, почала будувати тут кам'яний храм мало менший, ніж був Соломонов, але справи пристрастей – вітер. Інший храм, кам'яний, іншим власником майже закінчено. Число парафіян: 1790 р. 920 душ чоловік., 870 дружин.; в 1810 р. 1060 чоловік., 982 жен.; у 1830 р. 1556 чоловік., 1613 жен.; 1850 р. 1547 чоловік. 1596 жен. До половини 18 століття був степом. Чудові поселення його – Барвінкове, Богодарівка, Олександрівка, Привілля та Курулька. Барвінкове – на березі річки Сухого Торця. Старожили, за переказами своїх предків, так говорять про початок слободи Барвінкової: більш ніж за 100 років перед тим, на місці нинішньої Барвінкової, оселився хутір козак Барвінок, до якого потім перейшли й інші родини. Хутір Барвінка розташований при відважному березі річки Торця і тепер називається пристін. Від того й поселення отримало назву Барвінкової Стінки. Перші мешканці цього місця малились у молитовному домі. Ця розповідь виправдовується та частиною доповнюється письмовими актами. В ордері князя Кантемира від 22 березня 1760 року наказується начальству Харківського полку доставити відомості, на якому занепаді посилаються козаки в Барвінківський форпост зі своїм змістом, що так обтяжливо для них. І тут же йдеться, що у Барвінковій Стінці засновано форпост колишнім бригадиром Капністом, який призначив, не відомо за чиїм розпорядженням, посилати туди по 200 козаків із їх змістом. Так як бригадир Капніст розпоряджався в Харківському полку з 1752 року, то заснування форпосту в Барвінківській Стінці треба віднести до того ж часу, а хутір Барвінка, який дав своє ім'я місцю, ґрунтувався, звичайно, на той час. Козак Барвінок, який залишив своє ім'я Барвінковій Стінці, безперечно був запорожець, і перше населення Барвінкової належить Запоріжжю. Відомо, що паланки запорожців були розкидані «від гирла Самари вгору по Самарі, на Вовчих водах до вершин їх, і до річки Орла», тобто були й там, де нинішня Барвінкова Стінка. Барвінок заснував цю слободу, ймовірно, невдовзі після того, як у 1733 році запорожці знову перейшли у підданство Росії. В 1779 побудований в Барвінковій нині існуючий храм, старанністю жителів Барвінківської Стінки, в ім'я Великомученика Георгія. У 1833 році він був відновлений і водночас влаштований у ньому новий іконостас. Землі при храмі 120 десятин. Число парафіян: у 1770 році 1220 чол., 1189 жен.; в 1790 1723 чоловік., 1647 дружин.; у 1710 році 1837 чоловік., 1806 жен.; в 1830 2156 чоловік., 2243 дружин.; в 1850 2050 чоловік., 2175 дружин. Від холери померло в 1830 6 душ, в 1831 60 душ і в 1848 27 душ обох статей; від цинги 1849 року померло до 700; у 1833, 1842 та 1848 роках був сильний неврожай хліба, трав, садових фруктів; відмінок худоби особливо значний був у 1848 та 1849 роках. Барвінківці за старих часів славилися багатими зручностями життя: великі і огрядні луки постачали в можливість мати безліч худоби; земля не вимагала багато праці, щоб народити прекрасний хліб, а її було багато. При множенні населення Барвенкова Стінка стала не тим, чим була раніше. Богодарівка - найновіше володарське село. Кам'яний храм в ім'я святої мучениці цариці Олександри нещодавно збудований гарячою старанністю поміщика Івана Петровича Плещеєва, храм гарного вигляду зовні та багато прикрашений усередині. Ікони іконостасу писані академіком Майковим; запрестольний образ Спасителя зразковий твір Плюшара: вид Спасителя надзвичайно величний, і що далі стоїть глядач, то живіше риси Вседержителя. Олександрівка – на межі губернії, на дорозі з Ізюму до Катеринославля. За місцевим переказом, на місці, де нині село Олександрівка, спочатку поселив селян генерал-поручик Дмитро Норов, і саме за 20 років до побудови храму жителі мали каплицю, а під час святої Чотиридесятниці виконували християнський обов'язок у слободі Петропавлівці, Катеринославській губернії, а потім у Георгині. Перший храм побудований в 1782 році старанністю того ж генерал-поручика Дмитра Норова, він же забезпечив храм і достатнім начинням. Власник підполковник Микола Бахметьєв, невдовзі після придбання покупкою Олександрівки, відновив храм, помножив ризницю пожертвуванням кількох різ та одягу, прикрасив престол багатоцінним євангелією та дароносним хрестом. При храмі 120 десятин землі; так само при Архангельському с. Гаврилівки, при Дмитрівському Золотому Колодязі, при Василівському с. Прелісного, при Богородичному с. Михайлівки, за Акимінського Новокременного. Метрики Олександрівської парафії починаються з 1784 року. Число парафіян: у 1790 році 912 чол., 414 жен.; у 1810 році 916 чоловік., 851 дружин.; в 1830 988 чоловік., 1043 дружин.; в 1850 1123 чоловік., 1105 дружин. Від холери померло 1831 року 89 душ, 1848 року 71 людина; від цинги померло 89 людей. Сильний неврожай і падіж худоби в 1833 і 1848 були важкі. Привілля, на річці Торці, населене м. Мартиновим близько 1775 року. Храм в ім'я Архангела Михайла побудований тут 1780 року поміщицею Стефанідою Степанівною Мартиновою. Дерев'яний храм цей у 1840 році перебудований генеральшою Олександрою Львівною Ставраковою, уродженою Мартиновою, і нині має чудовий вигляд. Від холери померло в парафії в 1831 21 душ чоловік., 21 дружин.; у 1848 році 4 чоловік., 2 дружин.; від цинги 9 душ чол., 26 жен. Метрики розпочинаються з 1784 року. Число парафіян: у 1790 році 1733 чол., 1601 жен.; у 1810 році 856 чоловік., 907 дружин.; в 1830 869 чоловік., 880 дружин.; в 1850 620 чоловік., 618 дружин. Курулька – володарське село. Кам'яний храм, в ім'я Олексія людини Божого, збудований у 1846 році власником Олексієм Михайловичем Мартиновим, один із найкрасивіших храмів у внутрішній обробці. Всі ікони в грецькому смаку, але майстерні пензля. Начиння відповідає красі храму Божого. Прихожани страждали: а) від холери, від якої в 1831 померла 21 душ чоловік, 17 дружин; у 1848 році 29 чол., 26 жен.; б) від неврожаю хліба 1848 року, унаслідок чого чимало загинуло худоби; в) від цинги померло 16 душ чоловік., 27 дружин. Нинішнє число парафіян 503 чоловіки, 497 жінок. Куп'янський повіт. I Округ Куп'янський Купянск – в 198 верстах по почтовой линии и в 125 по проселочной от города Харькова, на правом берегу Оскола и двух заливов его, на значительной горе, что дает издали прекрасный вид городу. Остатки крепости его земляной вал с семью бастионами и со рвом вокруг вала заметны и еще поныне. Купянск, по древнему названию Купянка, Купчинка, до 1780 года местечко сперва Харьковского, потом Изюмского полка, встречается не только в указе 1708 года, где он поставлен между городами Слободской Украйны, но его видим в царской грамоте 1685 года, данной полковнику Донцу, в числе 13 городов, отделенных от Харьковского полка в ведение Ізюмського полковника. До 1780 года Купянск состоял в ведении Белгородского епископа, а с 1780 года, когда сделан он уездным городом, поступил по гражданским делам, в ведение Воронежского наместничества, а по духовным в ведение Воронежского епископа, но с 1797 года, поступив в состав Слободской губернии, он возвращен в округ епархии Білгородський. Перший соборний храм у Куп'янську збудовано близько 1662 року. За актами Святогірського монастиря 1694 відомий «м. Куп'янця Покровський священик Стефан». У 1702 році збудований був у Куп'янську дерев'яний храм в ім'я Покрова Пресвятої Богородиці і, був відновлений у 1760 році, існував до 1802 року, тобто сто років. У 1802 році було закладено трипрестольний кам'яний храм, який закінчено в 1822 році і тоді ж освячено головний престол його на честь Покрови Богоматері. При спорудженні цього величного храму особливу старанність докладав протоієрей Сергій Соколовський і приході поміщик Яків Іванович Кашинцов. У 1824 році освячено в цьому новому храмі інший престол в ім'я Святителя Миколи Чудотворця Мурлікійського. У 1835 році протоієрей цього собору кандидат Петро Протопопов, при першому вступі на посаду священика собору, виявив, що внутрішнє становище храму далеко не відповідає зовнішній пишноті: іконостас дуже старий загрожував падінням, а в приділі Миколаївському був поставлений іконостас скасованої Миколаївської церкви. Рухаючи любов'ю та старанністю до благолепия храму Божого, Протопопов звернувся із запрошенням до парафіян про спорудження нового іконостасу, і прохання його увінчалося успіхом. Жертви парафіян були дуже значними. Викликано вправних живописців і, за допомогою Божої, іконостас у два роки споруджено перед усіма трьома престолами за планом Чугуївського собору. Іконостас цілком пристойний собору, з чудовим живописом та арматурою. Але як між середнім іконостасом і придельными залишалися простінки незакритими, то, на запрошення протоієрея, з'явилися нові благодійники з тих же парафіян, і простінки ці закриті того ж року особливими кіотами, поставленими в симетрію місцевим іконам середнього іконостасу, через що ікон. На все це використано до 4000 рублів сріблом. У 1836 році освячено третій престол в ім'я трьох Святителів Василя Великого, Григорія Богослова та Іоанна Золотоустого, який замінив собою Петропавлівський храм, що був у Куп'янську, скасований за ветхістю. Миколаївський храм у Куп'янську дерев'яний, що існував до 1824 року, збудований у 1705 році. При соборному храмі 99 десятин землі. За переписом 1732 року бачимо в Куп'янську при Покровському храмі школу та іншу при Миколаївському, церковний двір та госпіталь (богадельню); старшини та козаків 199, підпомічників 1073, працівників 155, всього 1428 душ чоловічих; у Дисківці 137 підданих сотника Григорія Івановича Дисського; у слободі Смородській 35 підданих вдови сотника Феодора Смородського; всіх же взагалі 1597 душ чоловічих. Писар Григорій Гаврилов Соболь та Городничий Дмитро Гаврилович Соболь, їхні брати – Іван та Марк; серед подвір'їв – подвір'я сотника Романа Любицького. У 1800 році у трьох парафіях міста Куп'янська (Покровській, Миколаївській та Петропавлівській) вважалося 4278 душ чоловічого, 4217 жіночого. Після того число парафіян поменшало від того, що Петропавлівський храм перенесено на береги Оскола до Гнилицького хутора, де утворилася слобода Петропавлівка, а деякі парафіяни увійшли до складу Новоольшанського приходу. Найбільшу частину парафіян храмів міста Куп'янська досі становлять казенні черкаси. Куп'янськ, перебуваючи на краю губернії, далеко від проїжджих великих доріг, є одне з найскромніших міст. Герб міста баба в золотому полі – символ степовиків. Жителі Куп'янська, особливо за тієї особливості, що значна частина парафіян Куп'янських храмів живуть по хуторах, дотримуються добродушності степових мешканців. Пістен – на правому березі заток річки Оскола, за 14 верст від Куп'янська. Назва Прістена походить від крутої стіни гори, що стоїть над річкою Осколом. На цій горі був дрімучий ліс, по обриву гори це місце і нині називається Прістеном. Перший храм збудовано тут не пізніше 1690 року. 1728 року під вибором збирача церковної скарбниці підписався Прістенський Миколаївський священик Юхим, а у слуханні указу 1732 року підписався «села Прістена Миколаївський піп Яків Чорноморець». Нині існуючий храм збудовано та освячено в ім'я Казанської Божої Матері у 1777 році. Відновлення його в 1817 році зробив селянин Федір Третяк працями синів своїх. Три його сини, володіючи теслярською та ковальською майстерністю, принесли в дар Господу праці мистецтва свого, а батько допоміг грошима, купивши ліси та заліза. Чудовий подвиг сім'ї! Церковної землі 66 десятин. За переписом 1732 року в Прістені 490 душ чоловічих та при храмі школа; в Осинівському хуторі Святогірського монастиря 48 душ чоловічих. Потім було: в 1750 610 чоловік., 575 дружин.; в 1770 780 чоловік., 765 дружин.; в 1790 1190 чоловік., 1170 дружин.; 1800 1274 чоловік., 1331 дружин.; в 1810 1186 чоловік., 1287 дружин.; в 1830 1255 чоловік., 1313 дружин.; в 1850 1294 чоловік., 1364 дружин. До 1806 року до складу Пристенського приходу входили хутори, розташовані на лівому березі Оскола, що утворили потім прихід Новоосинівський. Хутори на Осинівці, або Осинівці, бачимо за актами Святогірського монастиря ще 1710 року. Труднощі у повідомленні хуторян із храмом через Оскол були дуже великі. Ярмарок у Прістені – 30 січня, 29 червня та 22 жовтня. Балаклійка – на річці сухій Балаклійці, за 26 верст від Куп'янська. Тоді, як був тут ще один степ, відомий був російським Щенячий курган. У царській грамоті від 4 травня 1647 року говориться, що «квітня 21 проти Савинського перелазу ганялися за Чугуївськими станичниками Татари, людина з 50 і більше, до Ізюмських вершин, і обложивши їх в Ізюмській вершині, приступали до них до вечора; і пішли Татарові з того бою в степ до Щенячого кургана». Цим курганом заселена козаками місцевість називалася, і навіть досі в народі називається Щенячим. Коли частина земель Балаклійки перейшла у володіння волоського стольника Дмитра Єнакея, який прийшов до Росії разом із князем Кантеміром, почали називати Балаклійку Волоською. У вересні 1712 року ім'ям государя було наказано: «описати маєтності генерал-майора Шидловського, які були відписані на Нього, Великого Государя, а саме: села Колодязне, Новомлинське, Балаклійку». У складеному тоді ж переписі написано: «село Балаклійка, у ньому церква Божа в ім'я Архістратига Михаїла, біля церкви поп Михайла, Попов син, 70 років». Як Балаклійка Шидловського віддана була волоському стольнику Дмитру Єнакею, так Новомлинськ (інакше Переволочна), указом 1712 червня 9 і грамотами від 11 і 30 жовтня 1718 року, відданий був Юрію Степановичу Великому Спатарю, інакше Мечнику, а тоді Мечнику, що прийняв тоді різним іншим волоським дворянам. Указ 1712 року говорив: «у слобідських полках Шидловського вотчини, які були дано Світлійшому князю (Кантемиру), а саме Черкаських 633, Руських 42, Поляків 35, всього 710 дворів розділити Волоського народу боярам і офіцерам та іншим, які з Господом». Внаслідок того ж указу Волоський Кут віддано полковнику Іллі Абазі. У грамоті 1718 сказано, що волоським вихідцям не віддають тільки ті маєтку, які «за три роки Федір Шидловський поступився і з розряду справлені за племінниками його, за Лавріння та за Григорієм Шидловськими». У Новомлинську великому Мечнику віддано 95 дворів. Тому що в 1737 році дозволено було освятити новозбудований храм, в ім'я Архістратига Михаїла, в селі Волоській Балаклейці в маєтку полковника Вятського драгунського полку Кирила Максимовича Редкіна, то перший храм побудований був звичайно в 1680 році. У 1811 році ротмістр Михайло Булацель, радіючи про церкву, в його маєтку, більш ніж про самий маєток, і бачачи старість її, зробив благочестивий намір спорудити нову кам'яну церкву. Він випросив у Преосвященного Христофора благословення на закладення нового храму, і храм був закладений навесні 1812 року. Інші парафіяни – поміщики, змагаючи благочестивому підприємству Булацеля, зважилися було допомагати йому у спорудженні нового храму, але як вони наполягали, щоб новий храм був збудований не в маєтку Булацеля, а по інший бік річки, на землі казенних селян, то Булацель зважився краще прийняти на себе одного побудову храму. Вже почалося будівництво храму, як було зупинено грізним навалою Наполеона на Росію. Благочестивий будівельник від мирної праці на користь церкви самою Церквою був призваний на захист батьківщини. Втім, ця обставина ненадовго зупинила будівництво храму, невдовзі ворог був вигнаний, полчища його розпорошені і винищені, і благочестивий будівничий, після повернення з поля лайки, з новою ревністю взявся за спорудження храму. Але йому судилося закінчувати його, він помер 1814 року. Останні слова його були заповіт дружині закінчити церкву. Скажіть, говорив він помираючи, скажіть дружині моєї (тоді була непритомною), щоб вона постаралася швидше закінчити храм, і з цими словами випустив дух свій. Так, хто в житті був відданий добру, то й помирає з думкою про добро. Ротмістр Булацель був людиною надзвичайно благородною, доброю і побожною, а особливо милосердною до менших братів Ісуса Христа. Ніхто з незаможних і тих, хто потребує допомоги, не відходив від нього, не бувши привидний його щедрою благодійністю. Віра Михайлівна Булацель, гідна дружина будівельника церкви, свято виконала заповіт свого чоловіка. Вона старанно продовжувала будівництво храму і, незважаючи на важкі обставини свої, закінчила справу в 1822 році. Постійним співробітником її був священик Семен Онисімов. Новий храм було освячено того ж року преосвященним Павлом. Лиха – голод і холера, вразивши 1833 року південно-західні губернії Росії, відвідали Балаклейку. Від голоду та хвороби померло тут до 70 людей. Але лихо це ще трохи порівняно з тим, яке відвідало в 1848 році. Здавалося, ніде стільки не лютувала холера, як тут. Страшно згадати цю тяжку годину смертності та загального зневіри! Смерть тоді була така раптова, що ніхто не смів розраховувати на життя. Здоровий помирав також, як і не мав надії на одужання. Старий помирав і ховався одночасно і разом з немовлям. Той, хто ховав сьогодні інших, був завтра хоронимо сам. Смерть, як кара Божа, вражала людей у ​​полі, у домі та у храмі. У страху і жаху всі готувалися до смерті, храм був наповнений парафіянами, що говіли; у півтора місяці в Балаклійській парафії померло до 300 душ. До такого жахливого лиха приєднався ще неврожай; ті, що не вмирали від холери, тепер страждали від голоду. Мало того: відкрилася цинга. Правда, від неї не вмирали люди раптово, як від холери, але зате разом занедужали багато хто, втрачаючи вживання рук і ніг на довгий час і не втрачаючи позову на їжу. Тяжкий стан не тільки для хворих, але і для оточуючих їх! Нарешті, слідом за цинготною хворобою, з'явилася дитяча хвороба – кашлюк, і від неї померла чи не третина немовлят. Від цих лих цей прихід значно зменшився. Усі хвороби поклали у труну до 500 душ. У вищезгаданому переписі 1712 показано в Балаклійці: а) Черкаських дворів 89, людей у них чоловічої статі (включно з дітьми) 247. б) Російських дворів 5, у яких чоловічої статі 15 людина. За переписом 1732 року у Волоській Балаклійці 234 душі чоловічі та при храмі школа; у Новомлинську 100 душ чоловік.; у Колодязному 142 душ чоловік. і в хуторі у Городища 168 душ чоловік.; у хуторі Гусинці Зміївського монастиря 6 душ, а лише 650 душ чоловік. У 1749 році було в приході Балаклійського храму 60 дворів: це після морової виразки 1738 року. У 1750 році 200 чоловік., 205 дружин.; в 1770 428 чоловік., 410 дружин.; в 1790 530 чоловік., 518 дружин.; в 1800 520 душ чоловік., 550 дружин. у 105 дворах; у 1810 році 1111 чоловік., 1135 дружин.; в 1830 р. 1213 душ чоловік., 1302 жен.; в 1850 1496 чоловік., 1495 дружин. При Балаклійському храмі 197 десятин землі. Сенькове – на правому березі річки Оскола та на лівій затоці Оскольського, на великій дорозі з Харкова до Куп'янська та Старобільська. Слобода Сенькова отримала назву від засновника свого Сенька, таке про це переказ місцевих жителів, яке виправдовується і деякими актами. Сенько спочатку оселився на порожній землі при гирлі малої річки, що впадає в річку Оскол і нині називається Сенек. Товариш його Тимко оселився від нього неподалік лісового урочища на березі річки Оскола, від чого урочище це досі називається Тимковим, але обидва вони жили в перших місцях своїх не довго, тому що часто були тривожними кримцями. Щоб зручніше було передбачати набіги, а тим самим оберігати себе від них, вони перейшли на високе місце і дали нове місце, ймовірно за зручністю та красою його, назву Червоного Кута. Справді, з цього пагорба й нині, за ясної погоди, можна бачити Куп'янськ о 22-й? верстах відстанню, Петропавлівку в 25, Борову в 18 і Гороховатку в 24 верстах. На цій височині Сенько збудував укріплене містечко. Укріплення складалося із земляного валу, огородженого високими гострими надолбами. Усередині валу були глибокі ями та льохи для зберігання майна під час набігів варварських. Ці ями та земляний вал досі ще помітні. Сенько, засновник Сенькова, є не хто інший, як сотник Семен Йосипович Богуславський, якого нащадки понині відомі, і який у 1707 був наказним Ізюмським полковником і поселив для одного з синів своїх Сениху. Потреба змусила збудувати храм Божий. Небезпеки набігів через Оскол не дозволяли часто і надовго відлучатися в далеке місце для виконання християнських обов'язків. Переказ називає співробітниками першого Сеньківського храму, на честь Святого Миколая, сотника Семена Богуславського та дружину його Марію. Споруда першого храму, принаймні, треба вважати пізніше 1670 року. Сеньків поставляється серед містечок Слобідської України не тільки в указі 1709 року, але ще в грамоті 1685 року, а другий храм ґрунтувався вже в містечку. Перший храм сотника Семена існував недовго, він згорів, або, що найімовірніше, відданий вогню кримцями. Сотник Семен збудував другий храм уже у фортеці, на пагорбі, який називався Червоний Кут. В 1729 сотник Євстафій Богуславський, ймовірно через множення жителів і поширення містечка посадами, перебудував цей храм на іншому місці. У проханні, від 28 жовтня 1728 року, жителі Сенькова Євстафій Семенов Богуславський, Ілля Іванов Доретиль з товаришами писали: «тому буде років з 50 (отже в 1677 році) в містечку Сеньків побудована церква в ім'я Святого Христового Миколи, благословення на побудову нового храму, і грамоту тоді ж видано. 1739 року бачимо містечка Сенькова Миколаївського попа Феодора, а 1742 року Сеньківського Миколаївського священика Василя та 100 дворів парафіян Сеньківського храму. За священиків Василя Лебединцева та Стефана Раєвського, в 1797 році Сеньківський храм перенесено на те місце, де нині стоїть він, і споруджений з двома престолами – в ім'я Успіння Божої Матері і, в боці, в ім'я Святителя Миколая Чудотворця. Близько 1780 року парафіяни стали більше множитися, приходячи з віддалених місць із родинами своїми у великій кількості. Перший з-поміж нових переселенців прозваний «Приточій», від малоросійського слова «приточувати», тобто сімейством своїм, що розповсюджує селище, потомство його і нині відоме більше під цим ім'ям, ніж під прізвищем його ім'ям – Бородай. З цієї причини 1804 року відкрито третій штат. При храмі 142 десятини землі. Новим штатом слобода Сенькова зарахована до 1-го класу: покладено три парафії. При переписі 1732 року, виявилося в Сенькові старшини та козаків 133, підпомічників 372, працівників та підданих 91, всього 595 душ чоловічих; при храмі священик та школа. За відомостями 1784 у володінні сеньківців показано 6528 десятин ріллі, 20301 десятин сіножаті, 560 десятин дров'яного лісу, а всього 29688 десятин, у тому числі 492 десятини ріллі р.р. Богуславських. Ярмарок у Сенькові – 17 березня, 9 травня, 29 серпня та 9 грудня. За церковними актами парафіян – 1750 року 687 чоловік., 673 дружин.; в 1770 850 чоловік., 815 дружин.; в 1790 1288 чоловік., 1260 дружин.; у 1800 р. 1518 чоловік., 1463 жен.; у 1810 році 2735 чоловік., 2815 дружин.; в 1850 2751 чоловік., 2853 дружин. Гороховатка – на річці Осколі за 41 верст від Куп'янська. Назва її походить від слів «у горах ховатись» і відповідає місцевості її. Слобода населена в п'яти глибоких ярах, на височині гори, на правій стороні річки Оскола, де спочатку заснувалася слобода, зроблена була, на захист від татар, із земляного валу і ровів фортеця, якої залишки ще й нині видно. В указі 1709 року Гороховатка згадується вже між містечками Слобідської України. У 1744 році парафіяни, на допомогу Священикові Димитрію Диканському, присвяченому в 1721 році, просили іншого священика Івана Янкевича, причому писали, що при храмі їх 150 дворів. За всіма цими даними не можемо сумніватися, що перший храм у містечку Гороховатці побудований не пізніше 1670 року. Стародавній Воскресенський храм стояв унизу гори на рівному місці, він збудований був у два яруси з двома престолами: у нижньому престолі був в ім'я Святого Великомученика Димитрія Солунського, а у верхньому в ім'я Воскресіння Христового. У 1795 році збудовано новий храм в ім'я Воскресіння Христового, з п'ятьма розділами. При храмі 128 десятин землі є зручною, а з незручною 139 десятин. За переписом 1732 року у слободі Гороховатці 155 дворів та 430 душ чоловічих, у тому числі підданих Гороховатського священика, Дмитра Васильєва Диканського, 8 осіб; у хуторі Борівської пустелі який населений, сказано тут же, «у минулих давніх роках, тому років сорок» (отже близько 1692), 46 душ чоловічих. По відомості генерального межування (1784 року) показано в слободі Гороховатці 1318 душ чол., 1292 жен.; у тому числі до 300 душ чоловік. підданих черкасів, і в їх володінні 6090 десятин ріллі, 11232 десятини сіножаті, 1500 десятин лісу, а всього 21135 десятин землі. По церковним відомостям у Гороховатці 1750 року 670 чоловік., 630 дружин. ; в 1770 850 чоловік., 815 дружин.; в 1790 1410 чоловік., 1370 дружин.; в 1800 році було 1712 душ чоловік., 1759 дружин. у 259 дворах; в 1810 році 1889 чол., 1947 жен.; в 1830 2172 чоловік., 2243 дружин.; у 1850 році 2171 чоловік., 2264 дружин. Радьківка – на правому березі річки Оскола та затоки Оскольського, за 45 верст від Куп'янська. Кажуть, що Радьківку названо за першим своїм мешканцем, який називався Радько, тобто Родіон. В указі Консисторії 1733 року вдова, священицька дружина, Марія Ніконова пояснює: «з минулого 176 (1668) року блаженної пам'яті Преосвященним Авраамієм, Митрополитом Бєлгородським, чоловік її Кирило присвячений і служив Попом в оному селі Радьківці при церкві Покрови Пре2; а по ньому служив при тій же Покровській церкві зять її Піп Антоній та волею Божою померли; а на того зятя місце Його Преосвященством присвячений у Попи брата її рідний син, а її племінник, Костянтин Федоров, і чинить їй за старості образи» та інше. За цим поясненням Покровський храм у Радьківці існував уже у 1668 році, але у проханні не сказано, чи першим був священиком при Радьківському храмі священик Кирило. У відомості 1739 року сказано: «Церква Покрови Богоматері у слободі Радьківці ворожим перебуванням спалена. А церква Іоанна Богослова слободи Сенихи без Священика стоїть, ворожим перебуванням розорена». Це руйнування було 1736 року з милості татар. У 1791 році храм згорів через недбалість паламаря Івана Раєвського, який не погасив свічки перед іконостасом. З вогню встигли винести тільки Святі Дари, начиння ж, книги та все, що було в церкві, згоріло. Нинішній храм освячено 2 жовтня 1793 року, у побудові та прикрасі його найбільше брав участь поміщик Михайло Лазаревич Греков (помер у 1808 році). Церковної землі 45 десятин, а за Пісковської, з незручною, 48 десятин. Старі Радьківки чули від своїх дідів, що на північному сході Радьківки, за річкою Осколом, за версту від берега було містечко, тут досі є городище. Це місце укріплене самою природою: з трьох боків воно майже недоступне, тому що оточене трясовиною. Зі східного боку захищено було окопом, який, за розповідями старих, був завширшки та глибини двох сажнів; рів тягнувся на 300 сажнів. Оскільки територія міста покита і низинна, то з нього не було видно дальньої околиці. Тому, для спостережень за небезпеками, сажнів за 150 від рову зроблено був високий насип, на якому мала стояти варта. Нині городище служить орним полем, і при оранні землі знаходили тут черепиці червоного кольору, завтовшки піввершка, яких нині немає тут, ні по роботі, ні за кольором. Чи це місце було укріпленим містечком раніше татар, тоді як кочували по лівому березі Оскола половці, ні чому не відомо. Але переказ живий зберігся між Радьківцями, що це містечко займали татари. Для спостереження за цими сусідами, на високій горі, що на північному заході Радьківки, була варта. Висока жердина давала знати обивателям Радьківки, що належало їм робити. Якщо жердину підняли вгору, то на той час жителі Радьківки могли спокійно займатися своїми роботами, якщо ж вона була нахилена до землі, то це означало, що загрожує біда і треба вживати заходів. Якщо жердина нахилялася до Гороховатки, це означало, що можна було вільно бігти в Горохівські ліси та гори, якщо ж жердина схилялася в інший протилежний бік – означало, що треба було шукати порятунку в очеретах, які на південному заході Радьківки були непрохідні. Тут є містечко, зване і цей час Забіги, сюди жителі ховалися від татар. Таким чином, зрозуміло, яким було життя перших поселенців Радьківки. Звичайно, не можна допустити того, щоб козаки дозволяли татарам довго залишатися мешканцями містечка, без сумніву полковник перейнявся проводити сусідів у далекий степ. Але не можна сумніватися в тому, що татари недаремно поступилися містечком козакам. Вони, без сумніву, кілька років поряд мстилися поселенцям Радьківки набігами, тим більше, що їм так зручно було ховатися в Радьківському містечку, щоб скористатися найкращим часом для нападу. Про один із татарських набігів на Радьківку збереглася звістка в Чугуївському листуванні, але це набіг досить пізній, що був через 30 років після населення Радьківки. Ізюмський полковник Костянтин Донець писав до Чугуєва: «Вересня 26, 1691 року, прислав до нас у Ізюм з Цареборисова Сотник Лаврентій Іванов козаків з звісткою: 26 вересня Цареборисовці, будучи за звіриною ловою в бору 40, які йшли таємним звичаєм під слободу Радьківку; – вони, схопивши одну людину Радьковського, та животи волів скільки, повернулися; і ми, наздогнавши їх на вершині Нетріуської, чинили з ними бій: одного Татарина поранили і коня вбили, і животину в них, яке вони відгнали, відібрали і гнали їх аж до річки Жеребця». Про набіг татар 1736 вже згадано, але як багато потерпіли тоді радьківці, по паперах не видно. За словами місцевої пам'яті, татари від того й встигли спалити храм, що Радьківці були в полі, і що вогонь випіпелив тоді все село. Про слободу Сениху відомість згадує, що після пограбування татарського 1736 року у ньому лише 10 дворів. У відомості 1732 показано парафіян при Радьківському Покровському храмі 445 душ чоловічих, при храмі школа і госпіталь (богадельня). За сповідним розписом за 1753 значиться 396 душ чоловік., 390 дружин. За відомістю генерального межування 1784 показано в Радьківці і 13 хуторах її 890 душ чоловік., 889 дружин.; 6787 десятин ріллі, 17638 десятин сіножаті, 289 десятин лісу. Потім за сповідними записами: в 1790 1908 душ чоловік., 1872 дружин.; в 1810 530 чоловік., 590 дружин.; в 1830 732 чоловік., 785 дружин.; у 1850 році 759 чоловік., 766 дружин. Після 1800 року парафія зменшилася відокремленням деяких хуторів до інших парафій. Заоскольські хутори, що лежать проти Радьківки, належали до Радьківського приходу, а 1800 року збудований у Пісках храм Вознесіння Господнього, і там утворився великий прихід, у якому за відомостями значиться: 1810 року 1328 чоловік., 1348 дружин. в 1830 2085 чоловік., 2150 дружин.; у 1850 році 2064 чоловік., 1998 жен. У Радьківці буває ярмарок з 1-го жовтня до 4-х днів, досить значний, і ще два – 8-го травня та 1-го серпня. Дуванка – на лівому березі річки Дуванки, за 27 верст від міста Куп'янська. За переписом 1732 року «Слобідка Дуванка, маєток полкового Осаула Андрія Двігубського, поселена на жалованій землі з 730 року, у ній 214 душ чоловічих». Про початок та долю храму та села повідомляємо наступну простодушну розповідь сімдесятирічної стариці, поручиці, Єлизавети Яківни Кашинцової, уродженої Тихоцької. Коли земля при річці Дуванці за дарчою фортецею дісталася у володіння поміщику Двигубському, предку Тихоцьких, то він, з поселенням на ній своїх селян, влаштував тут дерев'яний храм в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці. І як цей край, у той час, не був вільний від набігів татар, то храм був обнесений високим валом, на зразок фортеці, і в окопі знаходилася висока вежа. Ця вежа служила і спостережливим і оборонним пунктом проти татар, які, роблячи грабежі по різних місцях, зазвичай за умовленими знаками, що здебільшого піднімається на високому місці ліхтаря на кургані, досі званому караульним, сходилися до річки Дуванці для розподілу своїх промислів. Чому сталася татарська назва річки (дуванити – ділити). Напади татар обходилися мешканцям Дуванки та їхньому храму недешево. р. Кашинцова, яка не раз була в дитинстві на вежі з братами та сестрами, бачила цю вежу в кількох місцях пошкоджену і прострілену влучними пострілами татар. Коли небезпека від нападів татарських минула, вал та вежа знищені, і це було ще до 1800 року. Розповідь чудова! Між старими антимінсами зберігається антимінс, освячений архієпископом Досифеєм у 1737 році для храму Благовіщення Пресвятої Богородиці слободи Дуванки Ізюмського полку. Єгор Якович Тихоцький у 1810 році випросив у Преосвященного Христофора благословення на побудову власним утриманням кам'яного, нині існуючого храму в ім'я Благовіщення Пресвятої Богородиці. Але, з одного боку, масивність припущеного храму, а з іншого – нестача коштів для спорудження були причиною того, що храм освячений лише 1824 року. Благочестивий храмодавець Тихоцький, володіючи мистецтвом живопису, прикрасив храм іконами свого пензля. До честі будівельника Тихоцького та всіх парафіян слід сказати, що Дуванський храм, своїм благолепством і багатством церковного начиння, може бути віднесений найпершим храмам всього повіту. Метрики храму в архіві Консисторії розпочинаються з 1782 року. За переписом 1732 року, у Дуванці 214 душ чоловічих, а 1749 року тут було прихожан 32 двори; останнє внаслідок морової виразки 1738 року та нападу татар 1736 року. У 1770 році 380 чоловік., 327 дружин. У 1790 році парафіян 1450 чоловік., 1380 дружин.; жителів Дуванки 486 чоловік., 460 дружин., а за генеральним межуванням землі поміщицької 1589 десятин ріллі, 5853 десятин сіножаті і 39 десятин дров'яного лісу. У 1810 році парафіян 1622 душ чоловік., 1636 дружин.; в 1830 1037 чоловік., 1007 дружин.; в 1850 903 чоловік., 941 дружин. душ. Юр'ївка – на річці Жеребці, за 62 версти від Куп'янська. У межовому випису 1705 листопада 15 дня сказано: «Полковий писар Ізюмського полку Юрій Семенович Райзеліон – Сошальський писав у чолобитної, поданої на ім'я Государя, що він у минулий час на Його Великого Государя службах у Кримських і Польських по ще й подано; тим часом він на порожніх землях, що лежать по обох берегах річки Жеребця до Валуйської дороги і Донського Юрта Сухарєва на Боровій долині, збудував хутір для скотарства, а зберігати хутір від Татар нема кому»; тому просив відмежувати йому порожні землі річкою Жеребцю, до землі Мелобродських козаків і дозволити населяти її неслужащими вільними Черкасами. Відповідно до цього прохання, земля відмежована для прохача і дозволено йому, у полковій Канцелярії Полковником Феодором Шидловським, населяти її. Цей межовий випис прописаний в указі Царському, від 6 січня 1706 року, який закінчується так: «і вони б, селяни, які на тій землі нині живуть і надалі учать жити, його, писаря Юрія Райзеліон-Сошальського, і дружини його і дітей у всьому слухали б і працювали б. Ось початок населення нинішньої Юріївки, яка називалася в колишній час, за річкою Жеребцем. Після смерті Георгія Сошальського, який, як видно по власне ручній його латинській схоластичній Логіці, здобув освіту в якомусь вищому навчальному закладі, ймовірно в Краківській академії, Юр'євський маєток перейшов до сина його, сотника Ізюмського полку Олександра, в малолітстві якого, невідомо з достовірністю по якому з Захаржевич-Капустянських. Петропавлівський храм у слободі Жеребці, інакше Юріївці, є з 1734 року. 1743 року двічі підписувався у справах Ізюмського Духовного Правління «села Юріївки Петропавлівської церкви піп Григорій Басанський»; і він же під указами 1749 назвав себе священиком слободи Жеребця. Про існування храму в Юріївці в половині минулого століття свідчить достовірне переказ про те, що коли вотчинник, Олександр Георгійович Розаліон-Сошальський, був убитий зграєю розбійників із запорожців, то всі малолітні діти були врятовані в Юріївській церкві. Для характеристики того часу треба сказати про обставини цієї смерті. Сотник Сошальський, дізнавшись, що зграя, що вже прославилася своїми грабежами на околиці, криється в одному з буєраків його маєтку, зібрав з найближчих поселень безліч озброєного народу і повів його особисто на лиходіїв, їх було тільки 12 чоловік, але вони були страшні для марновірних простолюдів, народів. Це було причиною, що ледве зграя вискочила з лісу з криком, як увесь озброєний натовп, що супроводжував Сошальського, розбігся і він, залишившись зі своїм слугою попереду, був поранений кулею в голову, піднятий своїм слугою і перевезений до будинку, де за кілька годин помер. Будинок і все його майно були розграбовані. Люди, які так малодушно залишили свого начальника в небезпеці, за розпорядженням уряду зазнали суворого покарання, один з десяти. Петропавлівський храм Юр'ївки, побудований, ймовірно, Олександром Юрійовичем, що так сумно втратив життя, був, як то кажуть, звичайною тоді споруди, з трьома главами і дзвіницею, і існував до 1811 року. Цього року за ветхістю був запечатаний, але за клопотанням парафіян у 1813 році дозволено було до часу здійснювати в ньому служіння, коли вони зобов'язалися побудувати новий храм. Побудова нового храму розпочато 1819 року, а закінчено 1827 року старанністю парафіян, натхнених старанністю братів, прапорщиків Семена та Григорія Розаліон-Сошальських та сестер їх. З них Семен Сошальський був піклувальником будівлі. За переписом 1732 року, в Юріївці підданих хорунжого Григорія Юрійовича Сошальського 191 душ чоловік.; підданих полкового писаря Івана Івановича Захаржевича 165 душ чол. У 1750 році парафіян 410 чоловік., 380 дружин.; в 1770 540 душ чоловік., 528 дружин. За відомостями генерального межування 1784 показано в Юріївці з хутором Жеребецьким 630 душ чоловік., 631 дружин., 2471 десятина ріллі, 20390 десятин сіножаті, 966 десятин лісу, а всього 24346 десятин землі п.р. Сошальських та Захаржевич-Капустянських. Потім число парафіян: 1790 року 648 чоловік., 650 дружин.; в 1800 1037 чоловік., 987 дружин.; 1810 року 690 чоловік. 695 жен.; в 1830 865 чоловік., 872 дружин.; у 1850 році 889 чол., 878 жен. Дворічна отримала свою назву від того, що розташована між двома річками – між Осколом та річкою Дворічною. З ім'ям слободи вона згадується у Чугуївському листуванні 1668 року і з ім'ям міста – у царських паперах 1685 та 1709 років. Остання дає бачити, що тут була значна козацька фортеця. У переписі, складеному Дворічному за царським указом Чугуївським комендантом 13 вересня 1712 року, бачимо таке: у селі Дворічному церква дерев'яна в ім'я Різдва Богородиці; в тій церкві церковне начиння, і книги, і ризи, і дзвони, за казкою того сільця жителів, все панське... У тій церкві поп Наум Дем'янов, що служить, син; на його подвір'ї світлиця та дві хати чорних». Цей перепис складався з нагоди відібрання маєтків у бригадира Федора Шидловського, і отже тут йдеться лише про володарський храм дворічанців. У справах Консисторії 1728 видно, що в Дворічній був храм на честь Успіння Богоматері і що при цьому храмі були два священики, можливо, другий священик був священиком придільного Різдвяного храму, принаймні так бувало тоді дуже нерідко. У 1825 році на місце дерев'яного храму, збудованого в 1777 році, освячено самим преосвященним Павлом кам'яний храм на честь Успіння Богоматері. При Дворічанському храмі 66 десятин землі. За переписом 1712 року в Дворічній виявилося 80 дворів, 120 господарів і 140 властивців чоловічої статі. За переписом 1732 року у Дворічному 587 душ чоловічих, зокрема 33 підданих; у слободі Гусинці 376 підданих черкасів та священик, у селі Молчанівці 100 підданих. За сповідним розписом у 1750 році 430 чоловік., 404 дружин. в одного священика, а в двох: 620 чоловік., 604 жен.; в 1770 750 чоловік., 738 дружин. У 1784 році було 1440 душ чоловік., 1430 дружин. військових обивателів, і 45 душ чоловік., 43 дружин. підданих черкасів Капустянського, за 10345 десятин ріллі, 18357 десятин сіножаті і 1398 десятин дубового лісу. Потім було в 1790 1460 чоловік., 1445 дружин.; в 1810 році 1509 чоловік., 1611 жен.; в 1830 1628 чоловік., 1777 дружин.; в 1850 1856 чоловік., 1826 дружин. Ярмарки Дворічної, вигідні для мешканців її, значні в краї, їх п'ять: січня 1-го, 15 серпня, 1 жовтня, у понеділок Великодня і в день Зіслання Святого Духа. Від холери в 1831 і 1848 роках померло до 70 осіб, цинга 1849 тривала тут понад 5 місяців і від неї померло 56 осіб, більше жінок, середніх років. У давні часи козаки дворічанські, як і інших місць, були тривожними татарами. 1668 року Чугуївський воєвода, 20 вересня, отримав звістку, що «прийшли під Дворічну слободу два мурзи Кримської станиці зі зрадниками Черкасами». І козаки дворічанські відзначилися цього року зразковою вірністю православному цареві, про що доносив у липні 1668 року Чугуївський воєвода Білгородському воєводі князю Григорію Ромодановському. По Чугуївській листуванні 1678 знову бачимо татарську тривогу в Дворічній. «Червень 19 прибіг до Дворічної слободи з річки Оскола, з сінного перевезення, Печенізький сторож і сказав, що бачив він військових людей Татар, приїжджали до річки Оскола до Піщаного перелазу багато людей. Та й числа бачили Дворічанські жителі Татар у двох місцях, на річці Вільшанці, та на річці Колодязній багатьох людей, від Валуєк у ближніх місцях». Відомо також, що у серпні 1698 року Дворічна була спалена татарами, і стада її викрали кримські грабіжники. Кам'янка – на правому березі річки Оскола, за 32 версти від Куп'янська, на дорозі з Куп'янська до Валуйки. Кам'янку бачимо серед міст і містечок Слобідської України не тільки в указі 1708 року, але ще в царській грамоті 1685 року, даної Ізюмському полковнику. Дві гармати стояли тут над скелею Оскола до 1837 року. У 1712 році «містечка Кам'янки Миколаївської церкви Священик цибулі та парафіяни писали: наша Миколаївська церква збудована в давніх роках, а нині занепала та вогнила», чому просили архіпастирського благословення на побудову нового храму. І грамота дана. Це прохання, як і давнину поселення Кам'янки, показують, що перший храм побудований тут не пізніше 1660 року. Нинішній Миколаївський храм, збудований у 1799 році, поставлено вже на третьому місці. При храмі 94 десятини землі. Про один із набігів татарських на Кам'яну (а ці набіги звичайно були нерідкі) знаходимо зведення в чолобитній козаків Ізюмського полку, де разом йдеться і про інше лихо. Доносячи цареві, що зібравши мита на рік 265 руб. 33 алтин 2 гроші (до 1 вересня 1699 року), вони не в змозі були зібрати більше того, в пояснення пишуть: а) «минулого 206 (1698 року) серпня в останніх числах приходили з Криму з численними ордами і в той час Оскольські міста розорили, Дворічну і Кам'яні посади; б) «у минулому 207 (1699 році) через весь рік, за голодним безхлібним часом, не тільки для промислів на Торі і в Маяки або Ізюм з міст мало люди їздили, але й хлібних запасів ніхто не привозив і для такого голодного року багато Маяцькі, Торські, Ізюмські та інших полку нашого міста люди з міста; а які й лишилися в будинках своїх, і ті годувались брунькою, омелою та берестовою корою». Від холери 1831 померло 59 осіб, від цинги 1849 - 95 осіб. За переписом 1732 року у Кам'янці 345 душ чоловік. За відомостями 1784 в Кам'янці 1295 душ чоловік., 1320 душ дружин.; військових обивателів і в тому числі до 300 чоловік. Підданих черкасів, а у володінні їх показано 4458 десятин ріллі, 7639 десятин сіножаті, 917 десятин лісу, а всього 14243 десятини землі. Окрім хліборобства жителі займаються скотарством та дрібною торгівлею. Ярмарок з 3 грудня триває три дні. Число парафіян Кам'янської церкви, яка нині 2 класи: у 1750 році 646 чоловік., 585 дружин.; в 1770 850 чоловік., 840 дружин.; в 1790 1385 чоловік., 1370 дружин.; у 1810 році 1982 чоловік., 1958 жен.; в 1830 2191 чоловік., 2298 дружин.; в 1850 1867 чоловік., 1955 жен. Тополі – на правому березі Оскола, на дорозі з Куп'янська до Валуйки, за 38 верст від Куп'янська на північному краю губернії. У 1730 році «міста Тополі городські люди однодворці – писали до преосвященного Єпифанія – у минулих давніх роках у місті Тополі побудована була у нас церква соборна в ім'я Покрови Святої Богородиці. Після того парафіяльні люди вийшли жити в Топольський повіт у слободу Дволучну і при тій церкві залишилося парафіяльних дворів мале число. А минулого 1723 року в серпні місяці, за указом Вашого Преосвященства, за малолюдством парафіяльних людей ця церква звезена Ізюмського полку Кам'янецькій сотні в слободу Дволучну; нині ж ця церква в тій слободі стоїть марно, без співу, і попа немає: з Дволучної слободи парафіяльні люди розійшлися по різних слободах, а інші на колишнє житло в місто Тополі; аніж за указом Її Величності, які градські люди виходили з міста в повіт і в слободу Дволучну, велено їм проживання мати при місті Тополі. І за її Величності указу нині при місті Тополях є в нас парафіяльних людей дворів з 50». Потім парафіяни просять повернути їм Покровський храм їхній. За довідкою виявилося, що у Дволучній та у Новопоселеній слобідці Покровській полковника Шидловського мешканців перебувало до 60 дворів. Тому храм залишено у Дволучній. У цій справі очевидно, що поселення Тополі було одним із міст Московської військової лінії, і тому первісне населення його треба віднести до 1650 або 1655 років. До цього часу відноситься і побудова першого соборного Покровського храму в Тополях. Те, що пишуть топольці про соборний Топольський храм та його парафіян, звичайно не означає того, що Тополі, після переміщення Покровського храму до Дволучної, залишалися без храму. Найменування Покровського храму соборним збуджує, навпаки, думка: чи не було в тополі іншого не соборного храму? У справах Консисторії 1728 бачимо «Топольського Архангельського попа Івана». І та сама Топольська Архангельська церква зі священиком Григорієм Чудновським зустрічається у справах 1739 року, причому у парафії її з'являється 80 дворів. Нині дерев'яний храм освячений у січні 1849 року в ім'я Святого Олександра Невського. В окрузі приходу знаходиться ще молитовний дім, і саме в селі Відрадної він влаштувався з пам'ятника, спорудженого поміщицею Єлизаветою Абазіною над прахом її дочки. За ревізією 1732 року у Тополях 110 російських козаків. По відомості генерального межування 1784 року у Тополях 900 душ чоловік., 935 дружин. військових обивателів, і в їхньому володінні 8500 десятин землі. Число парафіян в 1730 485 чоловік., 461 дружин.; в 1750 201 чоловік., 188 дружин. російських козаків; 348 чол., 319 жен. черкасів; в 1770 715 чоловік., 683 дружин.; в 1790 1055 чоловік., 1048 дружин.; в 1800 1254 чоловік., 1334 дружин.; в 1810 році 1488 чоловік., 1544 жен.; у 1820 році 1688 чоловік., 1729 дружин., у 1830 році 2048 чоловік., 2155 дружин.; у 1840 році 2058 чоловік., 2142 дружин.; в 1850 1679 чоловік., 1773 дружин. Причт полягає у 3 класі та користується 62 десятинами землі Топільської та 33 десятинами молитовного будинку. До нас дійшла царська грамота 1695 року, з якої видно становище топольців старого часу, не зовсім приємне і від сварок, що відбувалися між російськими та черкасами, між владою Московською та черкасською. Ось ця грамота! «Від Вел. Держ. і Ц. і Вел. Кн. Іоанна Олексійовича і Петра Олексійовича, всієї Росії Самодержців, на Білгороді стольнику Нашому Михайлу Борисовичу Шереметьєву і дяку Петру меншому Ісакову. У нинішньому 203 (1695) році лютого 28 числа за Нашим Вел. Держ. наказом слободи Тополів жителів, Російських людей, велено видати як і раніше Наш. Вів. Держ. наказним людям з відпустки Григорія, а Черкасам Ізюмським полковнику Федору Шилову тієї слободи жителів російських судом і розправою відати не велено. І про те в Білгороді до Боярина нашого і воєводи, до батька твоєї, Бориса Петровича, з товаришами Наша Вел Гос. грамота надіслана березня 10 числа нинішнього 203 (1695 року); в Нашій Вел. Держ. грамоті до нього ж боярину і воєводі писано: велено в тій слободі бути наказним Лівенцю Перфір'ю Шатєєву і тієї слободи російських людей і Черкас про служби знати йому, Перфір'ю, наказна пам'ять йому дана за дяким приписом. І нині бив чолом Нам Великому Государю він, Перфілій, що де тому Нашого Великого Государя указом і з пам'яті з Білгорода приїхав він у Тополі і в Наказній хаті пам'ять про розписку сотнику Іллі Іванову подав і він, Ілля, не втік з півлі і з Тополей з Дворічанським Яковом Сагуном, та з Куп'янським, та з Сенковським та з козаками чоловік зі 100 і більше, приїхали до Тополи зі рушницею. І він Перфілій, з Нашого Великого Государя грамоти список і наказну пам'ять тим сотникам вичитав. І вони, сотники, Нашого Великого Государя указу і грамоті учинилися не слушні і казали, що їм Наш Великого Государя указ ні в що й стали його з Тополь висилати і били його, і Дворічанський сотник Яків Сагун за волосся і за бороду драв, і козаки його обушка колоду. І сидів де він у колоді добу. А топольських жителів дружини та діти від того їх страхування розбіглися лісами та болотами. Та він же, сотник Ілля Іванов, забрав у нього ікони та посуд срібний і олов'яний і всяку мотлоху та сукні, і всі його пожитки побрали, і витягнувши його з колоди зв'язали, і з людьми його повезли до Топольського села Довгою і від того села повезли його до села Ольхівця, він він повезли його до села Ольховатка, і він повезли його до села Ольховатка. Салтов та з Салтова не доїхав до Білгорода за 20 верст. І Нам великого Государя завітати б його, наказати проти його чолобіння про все розшукати, а пограбовані його животи йому віддати і в Тополі бути йому як і раніше. І за Нашим Великим Государем указом наказано йому, Перфілю, тієї слободи жителів, Російських людей і Черкас, міські служби знати, як і раніше, Нашого Великого Государя указом. А що якихось ті сотники взяли його животів, про те під цією грамотою розпис. І як до вас наша Великого Государя грамота прийде: і ви б Лівенцю Перфілю Шатеєву в слободі Тополях наказали бути і тієї слободи жителів знати, як і раніше, Нашого Великого Государя указом; а з Бєлгорода в слободу Тополі послали б, кого пригоже, і сотників – Іллю Іванова, та Якова Сагуна, та Купенського, та Сенковського наказали знайти, а знайшовши, розпитати міцно: такі слова йому, Перфілю, що Наш Великого Государя указ їм ні в що – говорили за бороду тягали ль, і його людей били ль, і в колоду садили ль, і животи його брали ль, і з тієї слободи його вибили ль, і за яким Нашим Великим Государем указом у ту слободу вони приїжджали, чи за посилкою полковника Федора Шилова, чи собою? І ті Перефільові животи і наказна пам'ять його нині в них? А допитавшись, тих сотників наказав би дати за міцними поруки, і із записом до Нашого Великого Государя указом. А буде що сотники будуть замикатися, про те наказати знайти міцно всякими розшуками. І ті розпитувані промови і розшук і доручений по них запис наказати привести до себе в Білгород. А як ті розпитувані промови і розшук у Бєлгороді привезені будуть: і ви б про те до Нам Великому Государю писали, і той допит і розшук за дяким приписом надіслали б і наказали подати в Розряд боярину Нашому Тихонові Микитовичу Стрешнєву з товаришами. Писано у Москві л. 7203 (1695) серпня об 11 день». Що було зроблено за розпорядженням слідства і яке було потім розпорядження начальства, паперів про те не збереглося. Але справа про соборному Покровському храмі (1730) показує, що росіян у Тополях, близько 1730 було мало, і що вони перед тим розійшлися в різні місця. Тому, мабуть, що й у 1695 року більшість топольців складалася з черкасів, звідси те й сталося те, що сотники вислали наказного з Тополь, як зайву людину, якщо тільки водночас і неспокійного. Скільки для пояснення дій сотників у Топольській справі, стільки й для розуміння взагалі обов'язків козачого сотника, який, як бачимо у справах ставлеників, завжди підписувався під вибором кандидатів на пусте церковне місце, поміщаємо тут інструкції сотнику – одну 1713, іншу 1732, а третю 1688. 1. «Великого Государя нашого, Його Царського пресвітлого Величності Ізюмський полковник Михайло Костянтинович Захаржевський. Вам полку нашого Печенізького здобувача, полкові та міські служби козакам, так старшому, як і меншому товариству, доброго від Господа Бога узявши здоров'я, відомо чинимо. Наказали ми Мохначанському сотнику Андрію Сихівському бути у вас у місті Печенігах сотником, на місці покійника пана Івана Зарудного. І будучи йому, Андрію, в тому вищеписаному місті сотником служити Великому Государю з усякою старанністю і палким дбанням непогано, і в вошіських (всіх) нанежитих військових справах буття рухливу і товариству тримати привіт добрий, і показувати ласку, нікого даремно не ображати і не ображати і не ображати і не ображати і не ображати і не ображати і не ображати зайвими вигадками не чинити, суд і розправу чинити в правду, а не хабарно. А справ кременільних, тобто вбивчих, лиходійських і потоварних йому, сотнику, судити чи касувати собою аж ніяк не важитися. Такі пригоди відсилати в Ізюм на полкове уряд. А вам вищеписаним Печенізьким жителям усім посполіте наказуємо і згадуємо його, Андрія сотника, за старшого почитати, честь та покору йому віддавати і в усьому його слухати і не бути прічними. А хто б колвек з товариства проти цього нашого наказу мав суперечити і йому, сотнику, не слухняним бути; Таких йому, сотнику, дозволяємо карати, хто що буде гідний. Надіменований Ізюмський полковник Захаржевський Михайло». 2. «За указом Її Імператорської Величності Самодержиці Всеросійської з полкової Ізюмської Канцелярії того полку сотнику Єлисею Зарудному … Наказано вам, Зарудному, із полкових Хоружих за ваші служби у містечку Дворічному на місце померлого сотника Петра Рудницького бути сотником. Тому, будучи вам, Зарудному, в тому містечку при команді, чинити нижче. Після прибуття своєму в містечко Дворічну на команду, сотене знаменно і що є артилерії та амуніції та інше, що є, Козаков та всіх обивателів у командувача там прийняти в свою команду, і які є укази та протче сотенного правління письмові справи; прийняти ж вам у володіння того містечка з обивателями. Розправу в судах чолобитникам і відповідачам лагодити по Її Імператорської Величності указам, аж ніяк не дружа і не нарівняючи нікому ні для чого і в будь-яких розкладках, що за указами збирати наказано буде, мати розгляд і препорцію, і, у разі якої командирації, дивитися не були. До них же, тамтешнім обивателям, усім посполите показувати прихильність, і причини до озлоблення ніякої не подавати нікому, але поводитися з ними добрим порядком, і намагатися, щоб у тому містечку обивателів множилося, а не спадало, і обивателів з того місця нікуди не допустити. Коли ж траплятимуться якісь цікаві чи вбивчі та злодійські справи, про тих вам не судити, а про таких у резолютю писати і тих, що стосуються по них людей надсилати під варти з спішною звісткою в полкову Ізюмську Канцелярію без уповільнення. А того містечка Дворічного обивателям, щоб були вам слухняні і про віддачу вам сотенного прапора та артилерії та амуніції та іншого, указ до цих обивателів від нас посланий. Якщо більше сподівання могли б хто прослуховування або якусь зухвалість і огид перед вами показати, таких ворогів, дивлячись гідно вин їх у партикулярних справах їх, карати з розглядом і в важливості полкових відсилати під варту з письмовим оголошенням в Ізюмську полкову Канцеляр. В іншому ж вам, р. сотнику Зарудному, в усьому чинити за Її імператорської Величності указам і лагодити по посланих і надалі посиланих з полкової канцелярії і з полкової ратуші листів та універсалів, і в усьому вам себе звістка за присяжною своєю посадою, як доброму і чесному Її слуги, за Імператором добрі вчинки від Її Імператорської Величності милості і нагородження, навпаки, за несправність – жорсткого катування, як Її Імператорської Величності укази наказують. Ізюмського полку Полковник Лаврентій Шидловський. Полковий писар Петро Башинський». жовтня 21 дня, 1732». 3. «Великих Государів, Їхньої Царської Величності, Григорій Єрофійович Стольник і Полковник Харківський. За указом Великих Государів, Їх Царської Величності, і за наказом нашим велено бути знатному Полчанові та племіннику нашому Василю Семеновичу Ковалевському в місті Ольшаній сотником на місці Івана Смородського, якому, будучи, знати в сотні проти реєстрів усіх козаків службою; а велено йому, Василеві, до козаків тримати ласку і привіт добрий і розправу чинити в правду, а до справ кремінальних, тобто злодійських та вбивчих, собою судити і покривати не важитися, про такі справи людей надсилати до нас до Харкова. Тут же наказуємо Ольшанським сотні козакам, а б його, сотника Василя, у всьому слухали й шанували й мали за старшого; а хто б у чому не мав слухати, таких йому, Василеві, наказано карати і до нас відсилати. Надписаний Стольник і Полковник Харківський». Писано у Харкові, року 1688, м. листопада 26 дня». Ново-Вільшана - на лівій стороні Оскола, за 30 верст від Куп'янська. У 1822 році хутір Кутьківка, віддалений, по місцевості, від парафіяльної своєї церкви, що знаходилася в Дворічній, на правій стороні річки Оскола, втративши багато людей під час переправи до церкви, під час повного розливання вод, наважився з деякими іншими відокремитися від слободи Дворічної і утворити особливий прихід з храмом. Неписьменний казенний селянин, похилого віку але бадьорий духом, бездітний Михайло Стефанов Мішак (він же й Кутько), зголосився бути представником бажань і намірів свого суспільства у начальства. Запросивши собі в товариші грамотного Авраама Єфимова Чебанова, ревний Мишак вирушив у 1822 році до міста Харкова і разом з Чебаном подав прохання про дозволу збудувати в Кутьківці кам'яний храм з маєтком Ново-Ольшанного храму Вознесіння Господнього, а до побудови храму влаштувати молитовний дім. Прохання про храм подано у січні 1822 року. Поки справа про те провадилася по присутніх місцях, а Мішак із Чебаном проживав у Харкові, інші два ревнителі, казенні селяни – Михайло Кирилов Кутько та Максим Євстафієв Колесник зайнялися приготуванням матеріалів та збудували дерев'яний молитовний будинок. Благочинний Стефан Писаревський, який тоді був парафіяльним священиком у слободі Дворічній при Успенській церкві, небайдуже дивився на відрахування від його церкви значної частини парафії. Він, бажаючи спочатку припинити святу думку простодушних поселян, поспішив донести преосвященному Павлу, що кутьківці наважилися влаштувати собі каплицю, без дозволу архіпастирського. Слідство, що з цієї нагоди виникло, промовляло тяжку підсудність головним винуватцям святої справи, вустами земського справника Оксентія Мерескулова. Незважаючи на ці перешкоди і на наступні непорозуміння, що виникали в серцях простодушних селян, Кутьківці, вірні своєму щирому серцевому бажанню влаштувати Святий храм, за допомогою Божої, встигли дати собі раду дозволу відрахуватися від слободи Дворічної. Наприкінці 1822 року, призначений у Ново-Ольшанах до Вознесенської церкви священик Стефан Оранський. Потім дозволено не тільки будувати не лише кам'яний храм, але й до влаштування його мати молитовний дім, з правом здійснювати в ньому повне богослужіння, для окремої парафії, відрахованої від Дворічанського. Натхненні благословенням архіпастиря, новоольшанці приступили в 1824 до заготівлі матеріалів, а в 1825 покладено заснування храму. Такій загальній турботливості влаштувати храм багато сприяв старанністю і своїми працями перший Ново-Ольшанський священик Стефан Оранський, людина характеру палкого, але доброго. За його порадою, жителі слободи Ново-Ольшаної увійшли з проханням до преосвященного на утискача свого справника Мерескулова, який, бувши судимий за цією скаргою, згодом звільнений з посади з позбавленням права вступати до неї. Та ж доля згодом спіткала і благочинного Писаревського. Позбавлений місця та посади, що перейшла до Ново-Ольшанської церкви, Писаревський вилучений з меж Куп'янського повіту. Храм освячений у 1834 році. Церква Ново-Ольшанська, до 1837 року, не тільки була бідна начиння, але ще мала на собі боргу 6400 рублів асигнаціями рядчику Дмитру Прохорову, і до того ж була без огорожі. Надійшов у цей час штатним священиком до Вознесенської церкви, благочинний Андрій Капустін, нині протоієрей, дбайливістю своєю 1837 року встиг сплатити церковний обов'язок на рахунок добровільних пожертвувань. У 1838 закінчив огорожу, в 1839 придбав євангелію в 103 рублі сріблом, в 1844 розпочато новий іконостас в 1800 рублів сріблом, в 1846 повністю закінчений. При храмі 66 десятин землі. Новоольшанці, дотримуючись давньої патріархальної простоти життя, зберегли досі чистоту вдач. Ця видатна риса видно у всіх вчинках мешканців до того, що ні земська поліція, ні інші начальства ніколи не обтяжуються ні скаргами, ні наслідками про протизаконні вчинки. Цю простоту життя і чистоту звичаїв, без сумніву, має поставити головною причиною того, що й у страшні роки загального випробування Божого, жителі цієї слободи менш ніж багато інших випробували над собою тягар праведного гніву Божого. Так, в 1831 році, коли грізний ангел смерті вперше цього століття відвідав благословенні країни Малоросії, при всьому жаху, що опанував серцями людей про вісті страшної холери, в Ново-Ольшаній померло 40 чоловіків і 32 жінок статі. У 1833 році посуха і неврожай хліба і трав сильно потрясли добробут цих жителів, але тяжкість цього випробування Божого найбільше довершена була відмінком робочої худоби, позбавлення якого на кілька наступних років прирекло жителів терпіти бідність у всьому, доти їм невідому. У 1847 році Божа благодать пощадила все це, і холера не торкнулася її мешканців. Наступні два роки, 1848 і 1849, були роками Божого гніву, і особливо 1848 року з усіх років можна назвати годиною сліз і загального позбавлення. Від холери померло 62 душ чоловіка. та 73 дружин. Голод міг би досягти крайнього ступеня, але крайність відразна мудрим розпорядженням уряду, проте хвороби і нестача корму занапастили худобу. Цинга, що з'явилася наприкінці 1848 року й розвинулася на початку 1849 року, внаслідок хворобливого розташування людей, виробленого холерою, а голодом і недоліком у городніх припасах, довершила лихо людей. Помічено, що полеглими жертвами цинги здебільшого були ті, які випробували на собі до того дію холери, і особливо в жертву цієї хвороби діставалася жіноча стать. Так, 50 душ чоловік. та 95 дружин. статі постраждали від повільної отрути цієї хвороби в цьому приході. Страждання від цієї хвороби тривали від 3-х до 5-ти місяців і закінчувалися смертю, рятувалися тільки ті, що дожили до літа. У приході Ново-Ольшанської церкви, зарахованої новим штатом до другого класу, значиться парафіян: 1830 року 1857 чол., 2003 жен.; у 1840 році 2025 чоловік., 1971 жен.; в 1850 2224 чоловік., 2271 дружин. душ. Церква Святих Першоверховних Апостолів Петра і Павла спочатку була побудована близько 1700 року, поблизу міста Куп'янська, на лівому боці річки Оскола, в слободі Заоскольської, перейменованої тоді з хутора Заоскольського. За словами старожилів, місце, де була побудована церква, спочатку складалося з міцного ґрунту, але в короткий час піски так збільшилися, що жителі змушені були піти з тих місць і оселитися в різних хуторах; на колишньому місці залишилося не більше 50 дворів із найбідніших і духовенство. За цим прихожани, за спільною згодою, поклали перенести парафіяльний свій храм у хутір Гнилицький, що за кількістю жителів і місцевості переважав перед іншими хуторами, з перейменуванням його на слободу Петропавлівку, і через повірених своїх, відставного вахмістра Пилипа Реуцького та Самуїла. За вчиненням законного слідства, прохання визнано ґрунтовним. У 1821 році храм побудований на новому місці, на суму доброзичливого милостині, старанням відставного вахмістра Пилипа Реуцького та обивателів: Федора Глушка, Олексія Водолазького та священиків: Кодрата Гусинського та Спиридона Корнільєва. Лютий 11, 1822 року, новий храм освячено в ім'я Апостолів Петра та Павла. У 1840 році храм був пошкоджений від сильного вітру. При ремонті його, хрест і глави позолочені, під наглядом чиновника Палати державних майнов. На жаль, це лагодження відбулося без жодних зносин зі священиками, одними селянами, які не мали жодного поняття про справу. Наслідком було те, що допущено багато неправильності та неміцності у ремонті церкви. Начиння та ризничні речі – дуже не бідні, всього на 1950 рублів сріблом. Церковної землі 99 десятин. У приході Петропавлівської церкви 2-го класу значиться за документами: в 1810 1892 чол., 1937 жен.; в 1830 2234 чоловік., 2380 дружин.; в 1850 2354 чоловік., 2385 дружин. душ. Дія холери на уми народу в 1831, 1847 і 1848 роках була надто сильною, щоб можна було залишати без пастирських настанов. Багато треба було трудитися, щоб замість страху і малодушної розсіяності або замість безтурботності гріховного сну навіяти благоговійну відданість волі Божій. Слідом за холерою в 1849 році відвідала край інша згубна хвороба - цинга, яка, за слабким початком і повільністю, здавалася спочатку мало небезпечною, але згодом відкрилося, що ця хвороба нічим не легша за саму холеру. Жертвами цієї хвороби, як видно з метричних книг, померло 25 чоловік., 46 дружин. У 1833 році за посухою слідував неврожай хліба. Голод був такий сильний, що селяни, за браком хліба, до невеликої кількості борошна додавали лободу, дубові жолуді, коріння трав. Щоб тільки мати якусь їжу. У 1848 році був також сильний неврожай хліба, але народ не страждав від голоду, тому що отримував допомогу з громадських магазинів. Покровська церква в гнилому хуторі закінчена будовою в 1821 році, на місце колишнього молитовного будинку, що існував понад 10 років. Коли земля, на якій лежить слобода Гнила, або Покровська, за розпорядженням начальства була відрахована до Харківської губернії, належала насамперед до Воронезької, то жителі Воронезької губернії слободи Дволучної, в числі 100 душ, не бажаючи поступитися урочища, що раніше їм належало, виходили, з давніх-давен званої Гнилою, утворивши собою хутір Гниловський. Вигоди до життя, що перебували в достатку та доброякісності землі, а також недальність слободи Сватової Лучки, головного на той час торгового пункту, де нові поселенці без труднощів збували свої твори, зробили це місце відомим і залучили до нього багато поселенців з різних місць, так що їх нарешті склалося понад 50. Гнилий хутір названий слободою Покровською тоді, коли збудувався тут храм в ім'я Покрова Пресвятої Богородиці. У 1817 році було розпочато побудову нині існуючого храму, будинком кам'яного, на що й видано грамоту преосвященним Павлом. За порадою та переконанням Мирона Євсюка, належало було зняти по 5 рублів з двору, і цей податок повторювався кілька разів, доти, поки нарешті в 1820 році за допомогою Божої храм був приведений будовою до закінчення. Не вистачало коштів для його прикраси та прикраси. Коли ж мешканці відчули свою безпорадність, то Бог несподівано надіслав їм свою допомогу. Поміщиця Ганна Іванівна Соболєва, яка жила біля міста Куп'янська, та сама, яка з чоловіком своїм благодійничала храму Вознесіння Господнього в сусідній слободі Ново-Ольшаної, взяла на свою опіку прикрасити храм іконостасом і забезпечити необхідними для Богослужіння речами; який предмет запропоновано нею 4000 рублів асигнаціями і кілька речей, необхідні храму. Ім'я благодійниці «Анна Соболєва» вишито на срачиці престолу. З 1834 – 1840 р. побудовано кам'яну дзвіницю, а 1846 року також огорожу. У приході Покровської церкви 2-го класу, за відомостями, бачимо таку кількість парафіян: у 1820 році 1215 чоловік, 1283 дружин, у 1830 році 1699 чоловік, 1772 дружин; у 1840 році 1927 чол., 2065 жен.; в 1850 2270 чоловік., 2314 дружин. душ. Куп'янські та Старобільські Округи Військового Поселення. Куп'янські Округи Військового Поселення. I Округ СВАТОВА ПРОМІНЬ (Ново-Катеринославль) Сватова Лучка – на річці Червоній. У грамоті 1704 року читаємо: «від того села (Червоного) вгору проти річки Червоної Ізюмського полку козаків різних міст у Сватові-пристані пасіка Сеньківських мешканців Ігната Костянтиненка та Івана Степаненка; за казкою їх, вони тою пасікою мають років 30 і більше. Пасіка Радьківського жителя Павла Дябченка, а за його казкою, тою пасікою володіє років 40 і більше». У тій же грамоті прописана відписка воєводи князя Якова Долгорукого 1700 наступного змісту: «велено по чолобиттю Ізюмського полку старшини і козаків, на річці Червоній, з верхів'я вниз, по обидва боки, до Кабанья броду і по Хариной і по реки і по інших Жеребцеві, з верхів'я до гирла правою стороною, пасіками і лісками і сінними покосами та рибними ловами і всякими угіддями володіти і на тих річках Червоній та Жеребці Ізюмського полку старшині і козакам, хто схоче, слобідами і дворами будуватися по дому за козаками в служку їм до Ізюм. річок Червоної та Жеребця з усіма угіддями, їм, старшинам і козакам, бити чолом Нам, Великому Государю, на Москві». Таким чином, перше поселення Сватової Пристані, або Лучки, що розпочалося закладом пасік, почалося близько 1665-1675 р. А множення населення Сватової Пристані відбулося з 1700 року, що побачимо і за причетом першого храму Сватової. За місцевим переказом, перший поселенець ґрунтувався на правому березі річки Червоної на гирлі річки, званої нині Свахою, а інші зайняли місце за версту вище річкою Червоною на північ. Старший за літами та повагою був сватом такому ж поселенцю другої місцевості. Останньому належав луговий сіножат на лівому березі річки Червоної і це місце стало потім центром слободи. Таким чином, по сватові, першому поселенцю луки, сталася назва слободи Сватової Лучки, і річка, що зрошувала лук, названа Свахою. За місцевим переказом, населення Сватової Пристані в перші часи її складалося не тільки з жителів Сенькова, але сюди переходили черкаси, особливо Зміївського повіту, а потім Богодухівського, Сумського і Лебединського повітів. З 1825 після утворення нового військового поселення, Сватова Лучка, з ім'ям Ново-Катеринославля, служить місцем головного штабу чотирьох округів і складає гарне військове місто з безліччю кам'яних споруд. Перший храм, збудований у Сватовій Пристані, був присвячений імені Святителя і Чудотворця Миколи. Він стояв на правому березі Червоної, що розділяє нині слободу на дві частини. У відомості 1732 року сказано, що «церква Миколи Чудотворця у Сватовій Лучці збудована у 1722 році», а у справах 1725 року бачимо при цьому храмі двох священиків. Так як за грамотою 1704 року ще не видно храму в Сватовій Пристані, та й жителів виявляється тут ще не багато, то свідчення відомості про час побудови Миколаївського храму треба визнати за свідчення про час побудови першого храму в Сватовій Лучці, а то обставина, що в 1725 році бачимо вже тут двох священиків, вказує тільки на священиків з Донськими козаками про права на річку Червону, царською грамотою 1704, Сватова Пристань на річці Червоній населилася цілими масами козаків Ізюмського полку. У 1745 році було наказано Ізюмському протоієрею освятити новий храм в ім'я Святого Миколая, і, ймовірно, тому, що перший храм побудований був нашвидкуруч і тому не міцно і не зручно. У 1793 році цей храм перенесений був на інше місце, на півверсту від колишнього на схід, і освячений був на честь Зіслання Святого Духа. Але так як при новій споруді використали ліс колишнього дуже старого храму, то новий храм не міг довго стояти, і тільки Божа милість врятувала від бід при його раптовому руйнуванні. 1810 липня 6-го служили в ньому літургію, і як тільки вийшли всі з храму, він упав, розсипавшись вщент. Це дивне зберігання промислу Божого порушило у всіх жителів Сватової слободи бажання полум'яне подякувати Господу спорудою нового гідного храму. Серця закипіли живою хвалою Богу і поклали збудувати кам'яний храм в ім'я Зіслання Святого Духа. Величезний і чудовий храм у 1822 році вже приведено до кінця, і 19 грудня освячено преосвященним Павлом. Нині це соборна церква штабу 4-х округів і гідна такого призначення. Інший храм у Сватовій Лучці, також кам'яний, присвячений в ім'я Успіння Богоматері, а на згадку про давній храм Сватової в ньому є боковий вівтар в ім'я Святого Миколая. Храм цей закладений був, за грамотою преосвященного Аггея, Святогірським архімандритом Феофаном 14 червня 1777 року, «заходом, як доносив архімандрит, у вівтарі довжину і поперечнику 10 аршин, у справжній церкві довжину і поперечнику 15 аршин, в трапі. Храм із дзвіницею закінчено будівництвом у 1788 році. За переписом 1732 року в Сватовій Лучці старшини та козаків 145 душ чоловік., Підпомічників 514, працівників 23, а всього 682 душ чоловік.; крім того в Нижній Дуванці 89 душ чоловік, у Верхній Дуванці 214 душ чоловік; всього в парафії 985 душ чоловік. Холера 1831 року у першому приході викрала до 300 чоловік, у другому до 60 осіб; від неї в 1847 і 1848 роках померло в обох парафіях і в шпиталі до 650 чоловік. Цинга 1849 викрала ще більше, всього померло від неї до 1250 чоловік. Нижня Дуванка - на річці Дуванці, при злитті її з річкою Червоною. Після того, як указом 1700 старшинам Ізюмського полку дозволено населяти землі між іншим і на долині Дуванної, Федір Фомич Краснокутський, сотник, обозний, і 1751 - 1761 полковник Ізюмського полку, поселив при гирлі Дуванки підданих Черкасів. В 1737 побудував він тут храм в ім'я Вм. Федора Стратілата – свого ангела. У 1793 році храм був перебудований, а в 1817 році поширений вівтарями і покритий разом із новою дзвіницею залізом. З парафіян, сам храмодавець стоїть особливої ​​пам'яті, навіть за сумною своєю долею. У справі про Намісницькому управлінні він був позбавлений звання полковника і відісланий був у Казань, маєток відібрано було у скарбницю, зокрема і черкаси Нижньої Дуванки стали називатися відписними казенними черкасами, доки увійшли до складу нового військового поселення. Хоча Федір Фомич згодом був повернений з Казані, але йому не повернуто чини його, тим паче маєтку. Від холери померло в парафії: в 1831 35 чоловік., 24 дружин.; у 1848 році 94 чоловік., 101 дружин.; від цинги 1849 померло 85 чоловік., 96 дружин. За переписом 1732 в Дуванці, маєтку сотника Феодора Краснокутського, 89 душ чоловік. Потім було парафіян: у 1750 році 270 чоловік, 266 дружин; в 1790 2193 чоловік., 2164 дружин.; у 1810 році 2654 чоловік., 2612 дружин.; в 1830 2364 чоловік., 2410 дружин.; в 1850 1867 чоловік., 1739 дружин. «У 5 верстах вище впадання річки Червоної в Донець – впадає праворуч у Червону струмок Кремінної, де розташована приватна (казенна) Малоросійська слобода Кремінна і якого вершина оточена густим лісом». Так писав один мандрівник у 1774 році. Не далеко від Кремінної, верстах за три від впадання річки Бахмутової в Донець, за дві версти від Донця, було Сухарів містечко, засноване Донськими козаками близько 1680 року. Спочатку донці вільно дозволяли козакам Ізюмського полку заводити поблизу них, річкою Червоною, пасіки. Так і поблизу Сухаревої оселилися черкаси, а Слов'янські однопалаці мали свої хутори. Після того, як, за клопотанням Ізюмського полковника, указом 1700 дозволено було на користь Ізюмського полку займати землі по річці Червоній, кому тільки завгодно, на землях Кремінної оселилися козаки частиною Ізюмського, а ще більше Сумського полку, не мали, по множенню населення свого населення, досить. Літні люди Кремінної і тепер ще кажуть, їхні діди «зайшли через Харков». Сухарівці, програвши свою суперечку зі слобожанами про права на річку Червону та Жеребець, тим наполегливіше стали у претензіях на надані їм ділянки землі. Близько 1760 року вони змусили до 300 сімей черкасів відійти від них, і до 60 сімей поселили тоді Терни, а інші розбрелися в різні місця, частково до Кремінної. Натомість Сухарівці мали прийняти до себе Слов'янських однодворців, які здавна мали хутори на річці Жеребець. Але таким чином Сухарів містечко втратило набагато більше жителів, ніж придбало, а Кремінна росла. Guldenstadt, "Reisen durch Russland". Th. 2. Seit. 280. Гільденштед пише: «Навпроти Сухарєва, на правій височині берега Донецького стоять дві конусоподібні гори, які, як і вся височина, складаються з крейди. Вони височіють на 30 футів над поверхнею води. На середині східної гори, на південному її боці, років за 30 (до 1774) знайшли руду. Вона складається з залізняків, перемішаних із колчеданом. Білогородські купці випросили собі привілей і при вершині річки Кам'янки, де є ліс, заснували плавильний завод. Але справа незабаром залишена, так так було не під силу». "Reisen durch Russland". Th. 2. Seit. 282. У справах Консисторії видно, що у 1745 року «Білогородські купці і свинцевих заводів компанейщики» випросили дозвіл побудувати храм Святої Трійці у новій слобідці Ізюмського дистрикту, поселеної утримання свинцевих заводів і названої свинцеві заводи. За свідченням, виявилося 94 двори, що живуть у слобідці. Нарешті, у новий час решта жителів його переселена частиною в Кремінну, частиною в Нову Миколаївку. Останні 20 будинків перенесені з Сухарєва до Кремінної в 1836 році, а храм Сухаревський, в ім'я Святого Миколая, перевезений до Дробышева. Після утворення нового військового поселення, Кремінна з 1825 стала місцем штабу полкового управління. Спершу був тут штаб Псковського полку, а з 1829 залишається штаб Глухівського кірасирського полку, чому Кремінна і називається Ново-Глуховим. У 1749 році був виданий в Кремінне антимінс у храм Преображення Господнього, але перший храм, ймовірно, існував до цього часу. Як би там не було, в 1770 Преображенський храм згорів, і новий храм побудований був, наступного року, вже в ім'я Святої Трійці з божевільною на честь Архістратига Михайла. З 1808 року мешканці Кремінної зважилися побудувати кам'яний храм, і їм видано було храмоздану грамоту 20 квітня 1808 року. Преосвященним Христофором Сулимою, єпископом Харківським. Спершу храм будувався на пожертвування парафіян, потім видано книгу, на ім'я обивателів слободи Авраама Осипенка та Харитона Зеленського для збору милостинь в інших місцях. До 1825 храм відбудований був вчорно, на що вжито до 7150 рублів сріблом. Лиха: а) страшний голод і відмінок худоби 1788, для прогодовування худоби знята була тоді солома з усіх будівель, і проте від нестачі корму худоба впала і шкірами її покривали хати; зима того часу понині славиться драною. б) Холера, від якої 1831 року було небагато померлих, але 1847 року померло 50 людина, а 1848 року до 505 людина. Від цинги 1849 так багато було хворих, що в лазареті не діставало для всіх місця, і ними займали інші будівлі, навіть поселянські хати: але померлих, подяка Господу, було тільки 40 чоловік. За грамотою 1704 «від Кабанья броду вниз по річці Червоній до козачого містечка (Донських козаків) Краснянська верст з 20». І тут сказано, що Краснянськ заснований донцями після бунту Брюховецького і Разіна і тому не раніше 1686 року. За Чугуївським листуванням бачимо «Краснянське містечко 1691 року». Гільденштет у 1774 році був у Краснянську ще на березі Дінця і так описував місцевість: «З Боровеньки вирушили ми на захід до однодворчої слободи – Краснянки, що лежить на березі Дінця; 8 верст дорога йшла глинистим, піднесеним степом, потім на 3 версти йшла низовина, зрошувана потоками і зайнята прекрасним гаєм з дубовими, березовими, осиновими, вільховими та вербовими деревами. Потім на 2 версти дещо піщана рівнина, яка ближче до Краснянки зайнята соснами, березами, вільхою, тополею та вербою. Нарешті, на березі Дінця ростуть – дуб, берест, вільха, верба, неклен, свидина, терен, лісова яблуня, лісова груша та осика. За 14 верст від Краснянки, нижче Донцем, лежить Воєводівка». До кінця XVIII століття краснянці, обтяжені віддаленістю від своїх орних земель, переселилися на річку Гнилу та Мечетну, де й до того часу були хутори їхніх Мантулін та Анісімов. Сюди ж за дозволом начальства перенесено і храм їх, який на новому місці освячений у 1799 році. Перший храм у Краснянську в ім'я Архістратига Михайла побудований був близько 1686 року. В 1750 виданий був антимінс в Михайлівський храм Краснянська, підписаний Феофілактом єпископом Воронезьким. Число парафіян: у 1790 році 681 чол., 645 жен.; в 1810 729 чоловік., 754 дружин.; в 1830 1288 чоловік., 1289 дружин.; в 1850 1844 чоловік., 1680 дружин. Краснянці, бувши серед Донських козаків, ділили з донцями військові праці під час взяття Ізмаїла і Очакова. Багато з них нагороджено срібними медалями з написом «Очаків. Грудня 6 1788». У 1794 році вони були виключені зі складу донців і зараховані до однодворців. Від холери 1831 і 1848 років червонянці мало страждали: вперше було померло до 30 чоловік, вдруге до 10. Того й другого разу вони старанно молилися Богу, обходили з хресною ходою по слободі і каялися в своїх гріхах. Меловатка – на високому крейдяному березі річки Червоної та на крейдяному броді її, чому й названа Меловаткою та слободою Червоною біля крейдяного броду. За царською грамотою 1704 «з огляду з'явилося: на річці Червоній у крейдяного броду побудовано село Червоне, а в ньому жителів Ізюмського полку Козаків 241 двір; та в тому селі збудована каплиця; і на тій же річці Червоній, біля того села, побудований млин Ізюмського полку Гороховатського сотника Данила Бистрицького». За місцевим переказом, засновниками Меловатки були козаки Полтавського полку Андрій Катрухін, ім'ям якого й досі називається один хутір (хутір Катрухін), та Іван Бугаєв, які прийшли сюди з багатьма сім'ями, серед 150 душ чоловічих. І ними ж збудовано тут молитовний дім на честь Усікнення глави Іоанна Предтечі. При каплиці був священик із причтом. преосвященний Єпіфаній, оглядаючи єпархію, пояснив поселенцям Меловатки, що соромно їм не мати у себе пристойного дому Божого. Священик Лука Кувечинський вжив зі свого боку старання, щоби порушити рішучість у парафіянах до побудови храму Божого. Між справами Ізюмського Правління зберігся указ наступного змісту: «Цього 1728 били чолом Його Преосвященству раби Його Царської Пресвятої Величності Ізюмського полку Маяцької сотні слободи Меловатки отаман Федір Левенець, Павло Васильєв і Кондрат Григор'єв з товаришами Минулого 1727 року, у травні місяці, за благословенням Його Преосвященства, а за указом з домової Духовної архієрейської канцелярії велено в означеній слободі побудувати церкву Божу знову в ім'я Усікнення глави Іоанна Предтечі. І за тим указом Предтечівська церква в тій слободі збудована», чому просили архімандритського благословення на освячення храму. І благословення подано. За місцевою пам'яттю, храм був із трьома куполами, замість огорожі був обнесений високими гострокінцевими надолбами, а по кутах укріплення були гуркіт, на яких стояли залізні гармати. Через 60 років, коли багато хто жил уже на іншій стороні Червоної, а храм уже занепав, старанням священика Костянтина Кувечинського побудували новий храм на правому березі річки Червоної, храм величний з 5 куполами і на кам'яному фундаменті. Він був освячений в ім'я Різдва Іоанна Предтечі в 1794 році. За переписом 1732 року у Меловатці показано, крім духовних, 470 черкасів. За відомостями парафіян: у 1790 році 1738 чоловік, 1713 дружин; в 1810 році 1980 чоловік., 1954 жен.; в 1830 2976 чоловік., 2899 дружин.; в 1850 1237 чоловік., 1317 дружин. а) Чорна хвороба 1771 року. Лопатники Меловатки, бувши, за розпорядженням начальства, у Молдавії на земляній роботі, при влаштуванні земляних окопів, принесли із собою хворобу в Меловатку і через день, після повернення, померли. Після них першого дня померло 10 осіб, у 2-й – 15 і в 3 тижні померло всього до 147 осіб. Хвороба ця виявлялася в такому вигляді: людина спочатку відчувала нестерпний жар, тіло покривалося чорними плямами і нарешті чорніло; хворий помирав у короткий час. Ця хвороба навела жах. Хворих то замикали в житлах, то, стягуючи гаками на вози, відвозили в ліс версти за 2 від села. Ліс цей досі називається лазаретником. б) Холера 1831 викрала в Меловатці до 70 осіб, в 1847 - 200 осіб, в 1848 - 100 осіб. в) Від цинги 1849 було хворих до 1000 чоловік і померло 250 осіб. Кабаньє - на річці Червоної, біля Кабаньє броду. У царській грамоті 1704 року, цареборисовские жителі показують: «що на річці Червоної біля Кабаньего броду селять вони, Донські козаки, Російських людей, і ті російські люди – втікачі Білогородського повіту з приписних до Воронежу різних міст; бігли від служби та від рублевих грошей та від корабельного будови». За дізнанням слідчого, виявилося: «у тому новозбудованому Кабаньєм юрту живуть куренями російських людей людина 50 і більше, а хто саме в тому юрті живуть, тих людей вони, чолобитники. – Донські козаки, листувати не дали; а той Кабаній юрт побудований минулого 1702 ». Отаман Донських козаків скаржився тоді цареві, що ніби полкове начальство Ізюмського полку позбавляє донців власності, заселяючи береги рік Жеребця та Червоною черкасами, і просив захистити права донців на ці річки волею царською. Цар, залишивши донських поселенців Кабаньєго юрта, Сухарєва і Краснянська на їхніх місцях, в підставу прав Ізюмського полку на річки Червону і Жеребець прийняв те, що «в минулих роках, як Донські козаки мирилися з Азовськими жителями, з Турками і Татарами, вони мирилися вгору. Донець з Нагайської сторони нижче річки Бахмута, Жеребця і Червоної, і за тим їхнім світом Азовські Татари Ізюмського полку Козаків на пасіках і на звіриних ловах Біралі в повну кількість»; до того ж донці не могли подати письмових документів на права володіння згаданими річками, хоча за обшуком і виявилося, що вони мали юрти по тих річках, зазвичай на рушничний постріл від берега річки. Тому, іншим розпорядженням, всі російські поселенці річки Червоної, Жеребця і Бахмутівки віддані у відання Бахмутської канцелярії. У справах Ізюмського духовного правління видно: а) у справі 1722 підписався: «Кабанської церкви Піп Григорій Калініков»; б) справа 1729 говорить про побудову нового Покровського храму на місце згорілого в с. Кабаном; в) указ 1731 наказує освятити новий храм в ім'я Покрова Богородиці в слободі Кабаною. 1790 року збудували новий дерев'яний храм Покрови Богородиці. оскільки ж у цей час населення Кабаньєго так збільшилося, що і на іншому боці річки Червоної з'явилося до 100 дворів і склалося поселення Новокабання: то жителі Новокабаньї разом з жителями хуторів: Гурікова, Комаровського, Барінікова і Павликова, в 1797 році перенесли старий Покровський храм 1799 року в ім'я Вознесіння Господнього. У 1843 році Покровський храм перенесено до Новомикільської слободи, а в Кабаньєм залишився один Вознесенський. За переписом 1732 року у Кабаньєм виявилося 365 черкасів у 76 дворах. Потім бачимо: У недавні часи парафіяни страждали: а) від холери, від якої померло 1831 року (з 28 червня по 17 серпня) 95 осіб, 1847 року (з 23 серпня по 3 жовтня) – 62 особи, 1848 року (з 16 червня по 27 серпня) – 356 осіб; б) 1848 року від кору померло до 100 дітей; в) від цинги 1849 було померлих (з 20 січня по 1 травня) - 183 людини. Старобільські Округи Військового Поселення Верхній Старобільський військовий округ містить у собі поселення, розташовані на верхів'ях Айдара та річки Кам'янки. Нижній округ розташований не далеко від гирла річки Айдара та по річці Борової. У першому привертають увагу поселення: Осинова, Білолуцька, Закотна, за давниною їх, та Закамянка – за нинішнім значенням. У другому досить значні: Боровенька та Шульгінка – за давниною, та Новотроїцька за нинішнім значенням. Зам'янка на р. Кам'янка, при впадінні її в Айдар. Нині місце штабу поселеного полку. Кам'яний храм в ім'я Святителя та Чудотворця Миколи – соборний полковий штаб, освячений 30 липня 1844 року. Побудова цього храму розпочато з благословення преосвященного Єпифанія Воронезького в 1821 р. Перша благочестива думка про побудову храму в Закамянському хуторі народилася в душі військових обивателів Єфрема Ковальова та Гаврили Шморкача. Вони запропонували суспільству влаштувати храм на честь Святителя Миколая, і ця думка була прийнята так радо, що в короткий час молитвами угодника Божого зібрано було до 2000 руб. сріблом. У 1825 р. був влаштований тимчасовий молитовний будинок, де особливий священик, який наглядав і за побудовою храму, звершував богослужіння. У 1828 р. спорудження храму було зведено до купола. Зупинена зміною побуту поселян, спорудження храму з 1840 р. продовжено та закінчено під наглядом військового інженерного начальства. До побудови храму поселяни хутора Закамянського були парафіянами храму в сл. Осинової, що відокремлюється від Закамянки лише річкою Кам'янкою та вузьким лугом. У старі часи вони як і жителі Осинової, Білолуцька, Закотної та хуторів, що колись розкидані по нар. Кам'янці входили до складу Острогозького слобідського полку. Так показують акти козаків сл. Осинової колишніх часів. Купчий акт: «1774 р. черв. 19 д. ми полку Острогозького Полковнику Есаулу Парфену кореневу .... також своєму Осиновському сотнику Яким Аманов на нар. Айдарі відблиску шару. Осіновій батьківську свою дві частини млина поступилися ... ». Інший акт «л. 1765 Червня 16 Острогозького полку містечка осинової козачої служби житель Кирило Юхимів син Тараненко, в роді своєму не останній, продав того містечка козачої служби жителю Василеві, синові Зінов'євому, Зінченку, дружині його та спадкоємцям, власну свою, куплену в 73. млина...». За актами Московського Розряду Острогожськ заснований черкасами 1653 р. Нинішні військові поселяни, нащадки побожних друзів православ'я ще зберігають благочестиві звичаї предків своїх. Вони старанні до храму Божого, старанно відвідують дім Божий для піднесення спільних молитов, уважні до духовенства та бідних. Ось один із благочестивих звичаїв, що свято зберігаються понині в Закамянці. У день Світлого Воскресіння Христового, після освячення пасхи, щороку залишається по кілька страв з великодніми стравами в храмі бідним, то відправляються в богадельню за розпорядженням священика. Справи звичайного Божого промислу. Після того, як Божі милості пощадили закам'янців від холери 1831 і 1832 років, гнів Божий вилився на них у 1833 році. Надмірні спеки висушили всяке зростання, худобу гинула без корму, люди віддалялися в Чорноморію, на Дон, за Кубань; поселений тут полк виведений був у інші місця, через нестачу продовольства. Крайність була така, що ті, що залишилися тут, харчувалися корою, жолудами і травами, стовченими в порошок, домішуючи до того малу частину борошна. За такого продовольства, або голоду, смертність була звичайна: з 2011 року померло 117 людей. Наступний 1834 р. загоїв важкі рани народу, урожай на все був дивовижний. У 1848 р. холера, що відкрилася з 16 червня, наводила жах і зневіру. В одному храмі знаходили спокій та втіху. Щодня народ натовпом сповідався чи долучався до святих таємниць. По 1 серпня померло від холери 87 душ чол., 124 жен., і понад того у шпиталі 196 чоловік. Тим часом у той же час загрожував голод. Хліб від нестерпних жарів засох; уціліла частина жита не була свого часу прибрана, – народ, вражений жахами смерті, ніби забував про життєві справи. Відкрився крайній недолік у продовольстві та особливо в овочах. З січня 1849 р. з'явилася цинга, у лютому та березні цілі сім'ї були хворі з ніг до голови. Часто траплялося бачити матір у ранах, оточену малютками хворими, і діти немовлята, яких не відлучали від хворих матерів, неодмінно вмирали. Всіх померлих від скорбуту було 153 чоловік, 125 жінок, з 1804 чоловік, 1788 жінок, і понад те в госпіталі померло 412 чоловік. За відомостями показано парафіян: у 1830 р. 932 чол., 957 жен.; в 1850 р. 1762 чоловік. 1625 жен. Осинова – при річці Айдар. По правому березі Айдара тягнуться гряди гір, уривчасто кам'янистих і крейдяних, де й досі покритих лісом, а лівий берег пологий, з прекрасними луками і хліборобним грунтом. Однак перші поселенці осикової та хуторів її: Рогова, Писарівки та інших, (Рогов з 400 душами і Писарівки з 300 душами досі залишаються на своїх місцях, але інші переселені в слободи. перетворилися самі на слободи) переселилися правому березі Айдари, під прикриттям гір, лісів і вод. Це одне показує, що Осинова населена черкасами пізніше, як у кінці XVII століття, тоді як стільки страшні були ногайці і кримці. Про те, що вона була у складі поселень Острогозького козачого полку, ми вже сказали. Досі ще видно в ній сліди валів і ровів – залишки колишньої фортеці, і за старими актами вона називається містечком осиновим та сотеним містечком. Ще перш, ніж з'явилися тут черкаси, вже існував тут Осиновий острог: «Літо 7152 Нояб. 20 (1643 р.) по Государеву Царьову і У. До. Михайла Федоровича всієї Росії указом Усердським станичним головам, їздом і вожем, їздити однією дорогою вниз по р. сосоні до Дону, а другою до осиного острогу; а перетиснути їм Калміуську дорогу». Так каже Московському розпорядження. Цього острогу годі було шукати, як шукають інші, на нар. Осколе, там, де слобода Ново-осинова, інакше Ретельні станичники, спускаючись вниз Осколом, ніде не бачили Калміуської дороги, яка перекидалася через Донець біля гирла р. боровий. Цей осиковий острог був саме на Айдарі, там, де місцевість утримала назву Осинової та поселення черкасів. Тільки цей острог був верстою нижче за Черкаське містечко по р. Айдару і знаходився на крутій, ледь доступній горі. На його місці жив і подвизався раб Божий Димитрій Горський. Нині в Осиновій два храми – Успенський та Вознесенський. Чи був храм у Московському Осиновому острожку – невідомо. Перший Успенський храм у Черкаському містечку, без сумніву, був сучасним містечку і звичайно був дерев'яний: так бувало у Черкасів скрізь. Не пізніше середини XVIII століття збудовано тут уже кам'яний Успенський храм з трьома прибудовами. На це вказує, як побачимо, напис на євангелії храму. Храмоздана грамота 1791 року, дана Преосвященним Інокентієм Воронезьким, каже: «На прохання Біловодського округу слободи Осинової Успенські церкви парафіяльних людей, благословляємо ми зазначену Успенську церкву, за її пошкодженням у фундаменті і стінах і схильністю до падіння, розібрати, розібрати, розібрати, те саме найменування – справжню на честь Успіння Божої Матері, з двома вівтарями Св. Архістратига Михаїла і Св. Ніколая Чудотворця, кам'яною ж будівлею знову збудувати; а третій боковий вівтар, що є в правій стороні, в ім'я св. первоверховних апостолів Петра і Павла, до спорудження нової церкви, залишити для служіння». Перебудований храм освячено, за грамотою Христофора Єпископа Харківського, в 1802 році. У нинішньому вигляді храм цей дивує сміливістю своєї споруди: величезний купол його спирається лише стінах, але жодного стовпа немає у храмі. Вознесенський дерев'яний храм збудований у 1789 році на місце колишнього занепалого; так каже храмоздана грамота. Колишній храм, за переказами, будувався дбайливістю Священика Успенської церкви Семена Войтова, що перейшов у новий цей прихід. Нинішній храм, за ветхістю його, з 1848 року запечатаний і в 1851 році перебудовується. а) Голод 1833 року, якого пам'ятали старі; б) холера, від якої в 1831 померло в Успенському приході 20 осіб, у Вознесенському 36; 1848 року з червня по серпень у 1-й парафії померло 119, у другій – 67 осіб; в) цинга 1849 року, яка викрала у Вознесенській парафії 26 чоловік, 64 дружин; в Успенському 30 чол., 50 жен. Білолуцьк – Назва слободи вказує на її колишню місцевість – на цибулі нар. Білий. Білолуцьк спочатку був у вугіллі, утвореному з'єднанням річки Білої з Айдаром. Кут і лівий берег Айдари були вкриті лісом і очеретами. У цьому глухому кутку думали жити безпечно від татар перші поселенці Білолуцька. Та татари й тут знайшли їх, розорили їхні житла, спалили церкву; дзвін сам козаки кинули в Айдар, для збереження від хижих очей. Так говорить переказ дідів та прадідів. Після цього жителі Білолуцька перейшли на правий берег Айдара, якого високі береги являли зручність для спостережень за близькістю татар та для вжиття заходів до захисту. Білолучці побудували для захисту міцну фортецю: колоди дуже товсті, що складали острог, залишки рову і валу досі ще видно; крім того, фортеця захищалася озером і потоками. Коли і в чиє ім'я збудовано храм, спалений татарами, не відомо. Нині у Білолуцьку два храми та обидва кам'яні: один Покровський, інший Преображенський. Покровський храм, збудований на новому місці Білолуцька, був дерев'яний. Дев'яностоп'ятирічний старець, ротмістр Микола Андрійович Головинський, говорив про себе, що він малився в тому дерев'яному храмі, коли був ще хлопчиком восьмирічним, і він же каже, що близько 1771 року храм перенесений був на те місце, де нині стоїть кам'яний, тому що ріка Айдар, змінивши його. Дуже пам'ятають старожили і те, що священик, Іван Бутков, коли дерев'яний храм приходив у старість, звернувся до мешканців зі словами Пророка: чи краще ківот святині жити під шкіряним наметом, а нам у будинках міцних? чи пристойніше стояти ківоту святині в домі, а нам потерпіти хоч трохи в хатинах? Християни, додавав добрий священик, Бог обдарував нас задоволеністю, великою кількістю хліба та худоби, а храм Божий – у руїнах: грішно, якщо не приймемо на себе на час бідності домашньої, щоб збудувати кам'яний дім Божий. Прихожани відповідали, на виклик пастиря свого, готовністю на діло добре. Внаслідок цього, в 1808 році було випрошено і отримано Архіпастирський дозвіл будувати кам'яний храм. Будівництво його йшло не швидко, особливо до кінця справи. Парафіяни трохи охолонули до справи. Але Господь Сам посунув їхні серця. Раптова буря зірвала верхню половину зі старого дерев'яного храму і розбила вщент, розкидавши шматки, куди попало. Вражені тим парафіяни поспішили закінчити справу, і храм освячено того ж року. Преображенський кам'яний храм стоїть за 200 сажнів від колишньої, усередині фортеці, дерев'яної Покровської церкви, на піднесеному піщаному березі річки Айдара. Він побудований близько 1750 року, і головним будівельником його був відставний вахмістр Іван Іванов Середа. Лиха недавніх часів відкривалися в Білолуцьку в наступному вигляді: а) Голод 1833 року був такий великий, що багато хто йшов у далекі місця для прогодовування роботою, а ті, що залишилися, харчувалися корою і травою. б) Холера 1848, що діяла з червня до початку серпня, поклала в труну в Покровському приході 26 чоловіків, 65 жінок; у Преображенському 34 чоловіки, 78 жінок. в) Від цинги, наслідки сильного неврожаю, померло у першому приході 24 чоловіки, 65 жінок; у другому – 42 чоловіки, 81 жінка. Закітна - нині знаходиться на правій стороні Айдара. Спочатку ґрунтувалася вона між річкою Айдаром та озером Закотним, від якого отримала і свою назву. Там захищалася вона з правого боку горою, з лівої – річкою Айдаром, з інших – глибоким ровом і валом. Перший місцевий храм був дерев'яний і був присвячений імені Свят. Миколи. Час побудови його не відомий. За грамотою, виданою 1781 Тихоном, Єпископом Воронезьким, видно, що: а) дерев'яний Миколаївський храм тоді вже був ветх; б) при храмі було тоді трьох священиків: Герасим Капустін, Андрій Мантулін та Михайло Кривенков. За цими обставинами видно, що храм і парафія тоді вже були дуже не новими. За згаданою грамотою, священики просили і отримали дозвіл збудувати кам'яний храм, тому що в степових місцях їх великий недолік у стройовому лісі. Храм освячений у 1790 році. Миколаївський храм Закотного можна назвати рідкістю. Іконостас його настільки оригінальний, що навряд чи де-небудь можна знайти інший подібний. Водночас кожна частина цього іконостасу каже, що його малюнок складений був високим художником. Таємна вечеря, яка знаходиться майже під куполом високого храму і якої кожен лик писаний на окремій тоненькій дощечці, надзвичайно вражаюча. В окрузі приходу і нині ще складаються хутори, віддалені від храму: Піски, Риб'янцов та Караячник. Втім, в останньому, який віддалений від Закотної на 20 верст, влаштовується особливий храм. Число парафіян: 1800 року 1466 чоловіків, 1463 жінки; у 1810 році 1049 чоловіків, 1077 жінок; 1830 року 2277 чоловіків, 2530 жінок; 1850 року 1840 чоловіків, 1742 жінки. Від холери 1848 померло в парафії 109 чоловіків, 145 жінок; від цинги 1849 242 чоловіки, 418 жінок. Дія останньої тут була найлютіша. З поселень нижнього Старобільського військового округу особливо чудова Боровенька, або, як називалася вона раніше, Ново-Боровський юрт, на річці Борової. Про початковому заселенні цієї місцевості знаходимо зведення в указі Воронезької губернської канцелярії 1731 березня 29 Бахмутському воєводі Каріну. Виписуємо указ частину за змістом. «Минулого 730 року листопада 26 у проханні до Воронезької канцелярії Донецького Предтечова, що був в Азові, монастиря архімандрита Йосипа з братгею написано: минулого 709 року, за іменем блаженні пам'яті Його Величності указу, велено приписати в Азов у Предьтемон Дінці, і той монастир у приписі не відбувся; а наказано замість того визначити в Предтечів монастир землю з усякими угіддями на Сіверському Дінці з козацьких порожніх юртів Ново-Боровський юрт на річці Боровій з усіма угіддями в урочищах з гирла Ерика, якою впав у річку Борову, і через річку на Біляєву річку і на Мейю Через дорогу Валуйську в гору Боровою річкою на Курилів боєрак до верхів'я тієї ж річки Борової з впалими (що впадають у неї) колодязями і боєраками, з верхів'я тієї ж Борової на Белянскую Плотву до верхів'я того ж Еріка, що впав у Борову. І в минулому 710 червня 5, за указом Його Імператорської Величності і за вироком Адмірала, Генерал-Губернатора Азовського, Таємного Радника і Президента адміралтейств Графа Апраксина, так Губернатора Азовського Толстого, з товаришами, велено проти їх чолобіння для поселення, віддати Ново-Боровський юрт. І про віддачу того юрта до військового отамана і до козаків, щоб вони про те знали, наказ посланий». Далі архімандрит пише, що для відмежування землі за указами посланий був з Таганрога дворянин Спесівцев, але він не встиг виконати доручення з нагоди повернення Таганрога туркам і смерті його. На прохання архімандрита, в 726 році посланий був з Бахмутської канцелярії Староборівської управитель Полікарп Сиром'ятників для огляду та відведення землі, той обмежував землю і оголосив «обивателям, які в тому Ново-Боровському юрті оселилися і не володіли його усякими угіддями; «Тільки їм, архімандриту з братією, про володіння юрта з усіма угіддями указу та випису не дано». За довідкою в губернській канцелярії виявилося, що насправді червня 5, 1710 року, посланий був указ на Дон з оголошенням про відведення землі монастирю; червня 11, 725 року, Філімон, старець Донецького монастиря, приносив словесну скаргу Бахмутському коменданту Львову на те, що «Боровські жителі на їхній Новоборівській землі за межовими гранями збудували хутори і орними їх землями та сінними косовицями володіють». Тому посланий був Сиромятін, який і доставив до канцелярії повідомлення про огляд і вимір монастирської землі. «У міру того в тих урочищах ріллі та перелогу дикого поля доброї землі 2000 чвертей у полі, а в двох по тому ж; та сінних покосів на 6000 копій, та негідної ріллі та ріллі землі 23050 чвертей на полі, а в двох тому ж; ліс селидбяний та дров'яний, дубовий та березники у тих же урочищах. У опису і міри землі були сторонні люди старожили, колишнього Староборівського юрта жителі: Олексій Михайлов Топілін, Афанасій Михайлов Гончаров, і Краснянського юрту колишній житель Архип Іванов Башмаков, і Новоборовського юрту колишній житель Артем Прокоф'єв Нечитаєв». Воронезька губернська канцелярія наказує Бахмутському воєводі послати чиновника в Ново-борівський юрт, про те, щоб він виміряв всі землі юрту мірою десятин, поставив межові стовпи, зняв креслення, а про наслідки донесено було в губернську канцелярію. Подальше листування не відоме. З указу видно, що раніше 1710 року жили тут козаки Донського війська, які згодом надійшли у відання Бахмутського воєводи. Останнє, як відомо з інших джерел, сталося в 1712 році, жителям Боровської, Краснянська та Сухарєвої було наказано тоді оберігати Бахмутські та Слов'янські соляні заводи. Житель Боровеньки, старець 73 років, Нестор Прокопенко, який виправляв різні посади з сільського управління, каже, що за указом царя Петра відведено землі по річці Борової, всього 37 тисяч десятин. Монастирські піддані, які жили на цих землях, володіли землями і платили за те монастирю не важкий оброк. Для спостереження ж за господарством жив тут постійно один із ченців монастиря. Гільденштедт, що був у тутешніх місцях 1774 року, пише: «глинистим, піднесеним, покритим чорноземом, степом прибули ми (зі Співаківки) до Боровеньки… У 40 верст вище Боровеньки, на тій же річці (Боровеньке, або Боровий) лежить слобода Мостики; в обох живуть Малороси, які раніше належали монастирю, а тепер – короні» (отже, відібрані були за указом 1764 року, як не перебували на Малоросійському положенні) «і перебувають у Бахмутському повіті… У нижніх частинах річки Еріка є дубові гаї по річці Борі; нижче слободи Боровеньки тільки на 10 верст йде ліс, але далі вже зовсім немає, так що в містках топлять соломою та гноєм». Таким чином перший храм у Боровеньці побудований був, ймовірно, в той же час, як юрт вступив у відання монастиря, якщо тільки не існував раніше. На те вказують і місцеві відомості. За ними нинішньому храму Святителя Миколая передували два храми: пам'ятник одного з них досі цілий; місце ж іншого, кажуть старожили, затоплено річкою Боровою. Нинішній храм збудовано у 1772 році з благословення блаженного Тихона, святителя Воронезького. Парафіяни Боровенського храму, треба віддати їм належне, різко відрізняються від мешканців інших місць патріархальною простотою, чистотою моральності та побожністю. З-поміж покійних, зберігаються в пам'яті штабс-капітан Іван Федорович Маяцький та обивателі – Григорій Єрьоменко та Федір Резніков. Іван Федорович відомий і за старанністю до храму: близько 1818 року він зробив різні приношення храму, всього на 330 рублів сріблом. З-поміж священиків Ісакій Мухін та Онисим Григорович пам'ятні парафіянам за добротою своєю до них і за ревнощами про спасіння душі. Навпаки, священик Іван Давидович – грізний приклад Божого суду, урок разючий для всіх. Він був святокупець. Отримавши багату спадщину після батька, що був при цій церкві Священиком, він наважився купити грошима сан священства, на який не мав жодного права за освітою; це й вдалося йому: але не вдалося уникнути суду Божого, бо, зробивши страшний гріх, не каявся. У сані священика він жив розсіяно, вдався до нетверезості і, нарешті, до того простягнув зневагу до сану і до своєї долі, що звершував літургію в нетверезому вигляді. Начальство зрадило його суду; довго утримувався він у Старобільському духовному правлінні під вартою, нарешті втік із міста, дорогою зайшов до свого дядька, поселянина, в хутір Чебанівку і тут помер смертю Юди зрадника – подавився. Справи Божі нещодавно відкривалися тут у такому вигляді: від холери було померло 1831 року 5 осіб; у 1848 році 16 осіб; від цинги 1849 померло 6 чоловік. Число парафіян: 1790 року 1110 чоловіків, 1107 жінок; у 1800 році 996 чоловіків, 1026 жінок; у 1810 році 1153 чоловіки, 1148 жінок; у 1830 році 1515 чоловіків, 1549 жінок; 1850 року 956 чоловіків, 924 жінки. НОВОТРОЇЦЬКА (НОВО-АСТРАХАНЬ) Новотроїцька – на лівому боці річки Борової, при гирлі річки Плотви – нині місце штабу поселеного кірасирського, колишнього Астраханського полку, яким і названо Ново-Астраханню. За першим поселенцем, запорожцем Гузе, який оселився тут з іншими близько 1787 року, хутір тутешній називався Гузіївкою. За першим храмом в ім'я Святої Трійці, освяченим з благословення Амвросія, Архієпископа Херсонського – у 1791 році, слобода названа Новотроїцькою. Цьогорічний кам'яний храм Святої Трійці освячений у 1849 році. Число парафіян: 1800 року 1008 чоловіків, 872 жінки; у 1810 році 988 чоловіків, 973 жінки; 1830 року 3284 чоловіки, 3225 жінок; 1850 року 3962 чоловіки, 2282 жінки. Від холери 1847 було померлих 230 чоловік, від цинги 1849 - 270. Крім того в госпіталі від холери 1847 померло 252 чоловіки, 20 жінок; від цинги 268 чоловіків, 15 жінок. Шульгінка – на лівому березі річки Айдара, при гирлі річки Шульги. Ось свідчення про населення Шульгінки, дане у 1769 році. Шульгінським священиком Тимофієм Олексієвим та отаманом Пугачем: «слобода Шульгінка заселена Малоросіянами Бахмутського повіту Новоайдарської слободи однопалацом Федотом Теремязовим, тому буде років з 50 (отже в 1719 році), в урочищі річки Шусягінки, в урочищі річки Шусягінки, козачої станиці Шульгінської під час Булавінського бунту; земля від міста Бахмута за 110 верст. Після поселення на тій землі вниз по річці Айдару спільно з Новоайдарськими однопалацами по урочищу Кам'яний брід на 12, а вгору по тій же річці за середньою на 6 верст. Іменувалася та слобода, Шульгинка, казённою по 1759 рік, а 759 року Бахмутської соляної канцелярії реєстратор Єгор Смольников продав Сенату Обер-Прокурору Олександру Івановичу Глібову зачату, але недокінчену свій млин на річці Айдаре5. При продажу повірений р. Глібова, Тряпіцин, назвавши землю Черкасів Шульгінських порожньою, і земля, на 150 чвертей у полі, а в дві по томуж, Бахмутською канцелярією відведена Глібову, з платежем до скарбниці по 10 копійок з чверті землі, аж до указу; Шульгінка залишалася в підданстві у Глєбова по 1765, коли за указом Сенату відібрано вона в скарбницю ». Перший храм в ім'я Святителя Миколая був побудований тут близько 1725 року. 1780 року видано були до Миколаївської церкви слободи Шульгінки зі Слов'янського духовного правління метричні зошити; а наступного 1781 року парафіяни – Черкаси вже отримали дозвіл збудувати новий храм в ім'я Святителя Миколая; старий же храм залишений без служіння, як старий. Інший храм у Шульгінці, з іншого боку річки Шульгинки, є той самий, який у 1781 році залишений був без служіння; 1792 року перенесено його на цвинтар і освячено в ім'я Святої Трійці, а з 1805 року названо парафіяльним для тих, хто оселився на правому березі річки Шульги. Він і досі міцний після деяких поправок: його стіни складаються з товстих не пиляних, а розколотих пластин дуба, який не турбується від вікових змін атмосфери. Іконостас відновлено 1840 року. Лихи місцеві: від холери померло в обох парафіях 1847 року 80 осіб; у 1848 році 70 осіб; від цинги 1849 року було померло до 430 осіб. У справі 1769 року у Шульгинке 1092 чоловіки, 956 жінок; «з Малоросіян платиться до скарбниці з душі по 50 копійок, з хати чиншу по 50 копійок, з кількох робочих волів по 50 копійок». Старобільський повіт. I Округ Благочиння Старобільськ – на річці Айдарі. Досі відомо місце в Старобільську, яке називається Городком, з двох сторін воно захищалося затокою Айдара. Перебуваючи серед вікового лісу, що нині вже не існує, воно огороджене було широкими ровами, рогатками та товстими надолбнями. Заснування містечка Старої Білої належало до 1686 року і належало схожим із гетьманщини Чернігівської та Полтавської губерній. Козацьке містечко Острогозького полку стало містом повіту з 1797 року, і з того часу відкрито в ньому духовне Правління. Щось про цей полк – Харківський календар Прокоповича 1809 року, стор. 40. Записки про Слобідські Полки. Харків. 1812, сс. 85–86. Срезнєвський. Про слобідські полки у Харківській губернії. Відомості, 1839 р. № 32-33. Ось одна грамота полку: «У 178 р. жовт. в 11 (1669) Ст Р., Ц. і Ст К. Олексій Михайлович, всієї ст. і м. і б. Росії Самодержець завітав Острогозького полковника Івана Зеньковського та його полку початкових людей і рядових за їхню службу, замість свого, Государева, річної грошової платні, оброчними грошима, які покладено були на них у Білгороді, з винних і пивних котлів і з шинків Острогозького полку; і надалі до нього, Государєвої служби завітав Великий Государ, наказав їм замість своєї, Государева, грошової платні такими промислами в містах Острогозького полку промишляти, безоброчно, щоб було з чого Великому Государю полкові служби служити». За Чугуївським листуванням відомі Острогозький полковник Михайло Гонт 1670 року та Іван Сасов, якому з 1689 року велено зі 100 чол. свого полку стояти на Самарі у Новобогородицькому місті (Катеринославлі). Грамота на ім'я полковника Івана Семеновича Саса 1690 року. – у Воронезьких Губернських Відомостях 1849 року № 40. За Воронезькими паперами (Пам'ятники Ворон. губ. кн. 2. Ворон. 1850) відомий Острогозький полковник Федір Іванович Куколь, який у 1698 році стояв з полком своїм у Савітар та Полатов, поспішив вирушити до загрозливого пункту. У 1699 р. благочинний святитель Митрофан просив його листом надіслати риби. Жалувана грамота полку, дана 1700 на ім'я того ж полковника Куколя, видана в Воронезьких Губернських Відомостях 1849 № 37, також № 38. Грамота імператриці Єлизавети на ім'я полковника Івана Тевяшева. Острогозькі монастирі – Дивногорський з 1657 року, П'ятницький дівочий, заснований 1663 року полковником Зіньківським, Шатрищегорський чоловічий – бл. 1670 року. Дивись них Воронезькі Губернські Відомості 1849 року № 42 – 43. За Царською грамотою від 13 вересня 1652 року Острогожськ – новою Черкаською Острогоженською острог, куди з Воронежа велено відпустити 2 залізні гармати та 100 ядер. Губернські Відомості 1850 № 39. Нині у Старобільську два храми: соборний Покровський та Петропавлівський; до будівництва третього, кам'яного, приступають. Перший Покровський храм, сучасний основи містечка, звичайно стояв у самому містечку; про храм, що передував кам'яному, відомо тільки те, що коли починали будувати кам'яний, дерев'яний був уже дуже ветхий. У 1789 році було покладено основу кам'яного. Будова його відбулася старанністю парафіян військових обивателів; переважно ж залишається в пам'яті народу поміщиця Агаф'я Фоминична Синельникова, яка багато сприяла благотворенням побудови та прикраси храму. Храм освячений у 1794 році. Дерев'яний храм, Апостолів Петра і Павла, збудований на правому березі Айдара в 1770 році за тією потребою, що обивателі приміської слободи, званої по місцевості її Підгорівкою, під час розлиття Айдара вагалися у переправі до соборного храму. Про побудову цього храму особливо дбав прапорщик Іван Андрійович Бутков. Але перший храм збудований був квапливо, майже одного літа: вода, що лилася з гори весною і під час дощів, підмивала храм, нічим незахищений від натиску її. Другий храм збудовано і освячено на місці, зручнішому для нього, в 1783 році. Храм цей у 1805 році пограбований був затятими лиходіями, ймовірно розкольниками. Восени, в негоду і темну ніч, вони увійшли до будинку священика Петра Буткова, перев'язали всіх, хто був у його домі і, поставивши варту, повели священика з кинджалом біля грудей до церкви, збили замок біля дверей храму, розбили скриню, викрали 300 рублів грошей; потім відвели Священика до хати, замкнули і зникли. Нинішній кам'яний храм, міцний і досить гарний споруди, освячений в 1837 році. Між давніми роками, 1770 залишився в пам'яті жителів Старої Білої, як один з найбідніших для них. Дві частини худоби їх впали від хвороби та нестачі корму. Настала жорстока і бурхлива зима, коли цілі п'ять тижнів тривала страшна хуртовина, позбавила жителів та решти худоби; люди мерзли дорогами разом із кіньми. У 1835 році ціна на хліб доходила до 13 рублів сріблом за чверть, тоді як у врожайний рік платять 2 рублі і менше. Від холери померло в обох парафіях: 1830 року 37 осіб; у 1847 році 53 особи; 1848 року 175 осіб. Цинга 1849 року настільки діяла, особливо у Підгорівці, що кілька будинків зовсім спорожніло, багато дітей залишилося без матерів і чоловіки без дружин. Усього померло 50 душ чоловічих, 85 жіночих. Штормова – на лівому березі Айдару. Землі Штормової в числі «60 чвертей у полі, а двох по тому-ж», в 1756 року віддали Бахмутської провінційної канцелярією в орендне утримання підполковнику Валуйського ландміліцького полку Єгору Феофілактовичу Шторме, з платежем по 6 рублів на рік. Він побудував на річці Айдарі млин та різні господарські заклади; на його запрошення скоро прийшли сюди на постійне життя Малоросіяни. Населення побільшало особливо з 1759 року, коли землі Штормової продано генерал-аншефу Глєбову. Нові поселенці зарахувалися до приходу Шульгінської Миколаївської церкви. Перший храм перевезено сюди з Євсюга та освячено на честь Різдва Богородиці у 1780 році з благословення Никифора, Архієпископа Херсонського. За тісноті цього храму, незабаром замінили його новим, більш широким, який освячений був у 1794 році. У 1837 році, старанністю поміщика Олексія Миколайовича Дьякова, храм поширений вівтарями. Начиння храму відповідає благолепию храму і, за своєю цінністю, становить рідкість у краї. З парафіян храму Григорій Нікітінков, який пожертвував храму в 1836 році Євангеліє в срібних дошках, відомий за життя благочестивим. Бувши керуючим маєтками пана Дьякова з 1802-1824 р. і потім жив більше, ніж за версту від храму, він не упускав жодного богослужіння, щоб не бути з сімейством у храмі; ні зима, ні осінь, ні темна ніч не утримували його від св. наміри. Разом з тим, у нього було покладено одягати щороку одягом та взуттям від 20 до 30 осіб; він робив милостиню церквам і монастирям, особливо Хорошевському, де подвизалася і померла дочка його, дівчина Варвара, у чернецтві Серафима. Боголюбний Григорій помер 1845 року. Число парафіян: 1790 р. 974 чол., 1008 жен.; у 1810 р. 1318 чоловік., 1347 дружин., у 1830 р. 1560 чоловік., 1650 дружин.; у 1850 р. 1729 чоловік., 1771 жен. статі. Парафія – 3 класи страждала: а) від холери, від якої у 1830 р. померло до 40 осіб; 1847 р. 69 осіб; 1848 р. 98 осіб; б) від неврожаю хліба та овочів, за чим слідувала цинга, що проводила в труну 75 осіб. У складі приходу нині складається казенна слобідка Співаківка; вона утворилася в 1760 році однодворцями, які переселилися сюди з Ізюмської Співаківки, вони мали у себе і особливий храм, який, за старістю і малою кількістю парафіян, давно закритий. КАРАЯШНИК (Петропавлівка) Землі Караяшника та сусідньої Святодмитріївки, зрошувані річкою Євсюгом, належали донцям Нової Айдарі і потім найвищо були надані князю Трубецькому. На виклик нового власника, жителі України незабаром з'явилися для заселення порожніх місць та утворився хутір Караяшник. За імператора Павла I Трубецька повернула Караяшник та його черкасів у ведення державного управління. Перший храм в ім'я Апостола Петра та Павла освячений тут у 1767 році. Так сказано у ревізській казці 1795 року. Парафія – 3 класи; землі при храмі 99 десятин. Число парафіян: 1800 р. 925 чол., 916 жен.; в 1810 р. 1011 чол., 1003 жен., в 1830 р. 1446 чол., 1473 жен.; в 1850 р.1721 чол., 1771 жен. статі. Від холери померло 1831 року 17 осіб; 1848 року 71 людина. Від цинги було померло 23 людини. Чернігівка – на річці Койсузі. Татарська назва річки, що означає овечий потік, дає бачити про кочування татар у тутешніх місцях зі своїми стадами. Гільденштедт, у своїй подорожі півднем, 1774 року, писав: «за десять років, у тому потоці, Койсуге, оселилися три слободи розкольників, які повернулися з Польщі. Ці слободи в народі називаються Верхня, Середня та Нижня сотня, а по паперах Верхня називається Чернігівкою, Середня – Лашинівкою, а ім'я третин (Богданівка) мені не сказали. Вони укладають до 300 сімей і перебувають у Валуйському повіті Воронезької губернії. Перш ніж звикли вони до клімату та води, дуже багато з них померло». Додамо до цього точніші місцеві відомості про початкових поселенців. Першими поселенцями тутешніх місць були Мойсей та Степан Щиглови, малоруси Чернігівської губернії, з якими прибули і розкольники Стародубці: ім'я Степана Щиглова залишилось у Черкаському селі Степанівці, або Щиглівці, що на лівому березі Айдара, а ім'я Мойсея Чернігів. До перших цих поселенців майже тоді приєдналися росіяни з Воронезької губернії, але православні; відмінність у справі віри була причиною того, що розкольники, за своєю звичайною фарисейською гордістю, не захотіли жити разом із православними: вони оселилися на західному березі річки Койсуга, а православні – на східній стороні. Оскільки розкольників з'явилося тут більше, ніж православних; то перші і встигли спершу збудувати собі каплицю; православні ж перебували у віданні священиків слободи Петропавлівки, яка віддалена від Чернігівки за 17 верст. За такої близькості спокус розколу та за такої віддаленості від Священиків, православні справедливо побоювалися шкоди для дітей своїх з боку розколу, чому зважилися 1808 року влаштувати собі храм; Преосвященний Єпифаній Воронезький, виклавши благословення на побудову храму, надіслав їм Священика, Симеона Павлова, який виправляв домашнє богослужіння до 1814 року. Священик Павлов, хоч був доброю людиною, але був невчений і не міг силою слова охороняти паству від близьких вовків; тому його було переведено в інше місце, а до Чернігівки надіслано навчального священика, Леонтія Бедіна, храм освячено в ім'я святої Трійці. Учні Стародубців надто звикли до розпусти розуму та серця, і тому не тільки далекі були від того, щоб звернутися на шлях святої, чистої віри, але наполегливо розповсюджували свої помилки і між іншими. Тому Бедіну багато треба було боротися з різними небезпеками; інші з розкольників то приєднувалися до святої Церкви, то знову ходили до розкольницької каплиці. Єпархіальне начальство вживало сильних заходів для ослаблення розколу, надсилало Бедіну секретні і відкриті настанови; 1837 року було відкрито храм у сусідньому селі Лашинівці, яке було у приході Чернігівському і де розкол був ще більший у силі, ніж у Чернігівці; розкол затятий і часом виявляв навіть нахабства. Але увійшовши у зносини з цивільним начальством, єпархіальне начальство наказало Благочинному, Протоієрею Чернякову, вжити всіх старань про звернення суеверів до істини та утвердження слабких у добрих намірах. Це не залишалося без плоду. 1841 року звернулися до єдиновірства 219 душ і тим скінчилося існування розколу у Чернігівці. Від холери 1848 року померло у Чернігівській парафії до 213 осіб. Землі при Чернігівському храмі 49? десятин, а за Лашиновського – 49 десятин. По початковому поселенню – населення донців Стара Айдар – на річці Айдарі, за два версти від впадання її в Донець, на піщаному височини та її схилі до Айдару. «Містечко Айдар» згадується за чугуївським листуванням ще з 1642 року. З царського указу 1704 бачимо, що це містечко було побудоване і населене донцями. У цьому указі бачимо «Донських козаків жителів Гайдарських» і тут же сказано: «як вони, Донські козаки, мирилися з Азовськими жителями, з Турками і Татарами, і вони, Донські козаки, мирилися вгору по річці Донцю по річці Гайдар, яка впала в річку Донець з Нога. В 1692 виданий був антимінс, освячений Московським патріархом Адріаном, в Старий Айдар, в храм Архістратига Михайла. Дотепер цілий в Айдарському храмі олов'яний потир із трьома такими ж блюдцями – залишок давнини. У 1770 р. збудовано новий храм Архістратига Михайла. На побудову його довгий час збирав милостиню Герасим Ігнатов. У 1785 р. храм згорів запалений блискавкою, і з нього ледве встигли врятувати частину начиння. Новий храм освячено у 1799 році. У червні 1812 р. страшний удар грому знову вибухнув над церквою, і вона знову згоріла. З 1814 почали будувати кам'яний храм, який освячений був на честь Архістратига в 1819, з благословення Воронезького архіпастиря Єпіфанія, Старобільським протоієреєм Труб'яченським. У 1826 р. влаштований новий іконостас, а 1837 р. розписані стіни храму. Книги храму: Євангеліє, Московського друку 1722; рукописний Акафістник, писаний священиком слободи Ширяєвої Мойсеєм Тарасовим 1743 року. Парафія – 4 класи; землі церковної 63 десятини. Число парафіян: у 1790 р. 721 чол., 636 жен.; в 1800 р. 996 чол., 1002 жен.; в 1810 725 чоловік., 798 дружин.; в 1830 р. 1011 чол., 1251 жен., в 1850 р. 1448 чол., 1640 жен. статі. Жителі Старої Айдарі багато терпіли від татар, які не далеко від Айдара, біля гирла нар. Боровий, звичайно, переправлялися через Донець, вторгаючись до Росії. За Чугуївським переписом 1710 р. Бачимо в Чугуєві та в селах Чугуївського повіту «прийшлих» або «гуляючих» людей з «містечка старого Айдара», звідки пішли вони, за їхніми свідченнями, «в булавинщину», під час бунту Булавіна. На правому березі нар. Айдара, верстах за 40 від Старої Айдарі. Побудова цього містечка належала також донцям, чому Нова Айдар довго називалася Новоайдарської станицею; жителі до 1800 р. вважалися козаками Новодонецького полку, а дерев'яна, але міцна огорожа навколо церкви служила їм фортецею. Побудова містечка і його храму на честь Архістратига Михайла відносять до часу царя Федора Олексійовича. Нинішній храм збудовано у 1797 р. Старанням священика Данила Пантелеймонова, який служив храму понад 40 років. У 1845 р. цей храм перебудований на кам'яному фундаменті, при чому особливо старанність до храму Божого надали парафіяни - Костянтин Горшков і Сила Сотників. Церковної землі 179 десятин. В окрузі з давніх-давен жили розкольники, з якими боролися місцеві священики. Нині залишається до 9 душ суеверів у слободі Нової Айдарі. У 1802 р., у селі за тим, як Новодонецьке козацьке військо, у складі якого були і Новоайдарці, було звернено до становища однодворців, до 400 чоловік чоловічої статі новоайдарців, добровільно погодилися перейти на нар. Кубань, щоб там залишатися серед козаків. Парафія – 3 класи; церковної землі зручною та незручною 86 десятин. Число парафіян за відомостями: у 1800 р. 1523 чол., 1529 жен.; в 1810 р. 948 чол., 992 жен.; в 1830 р. 1576 чоловік., 1780 жен.; 1850 р. 1970 чол., 2062 жен. статі. Від холери 1848 померло в Новій Айдарі 154 людини; від цинги 1849 87 чоловік. Трьохізбянськ – на лівому березі Донця, за 16 верст від Старої Айдарі, з сусідством з безліччю озер. Поблизу нинішньої слободи є урочище, яке нині називається містечком. Безліч ям, які служили, мабуть, погребами для пороху і майна, підтверджує вірність перекази про колишньому містечку. Це містечко побудоване було також Донцями, для протидії вторгненню кримців до Росії. Він називався Трьохізбянськом від того, що перш, ніж приступили донці до побудови містечка, вони знайшли тут три хати, збудовані ймовірно промисловцями – рибалками та звіроловами. У Чугуївському листуванні 1691 р. Трьохізбянськ називається Новим містечком. Ця назва показує, що Трьохізбянськ заснувався близько 1680 р. Згодом, Донець бурхливими розливами змусив жителів містечка піти від неспокійного сусіда на версту і тут заснувати слободу. Перший храм Трьохізбянського містечка, присвячений славі Покрови Богоматері, був перенесений зі старого на нове місце Трьохізбянська. У 1772 р., за благословенням Тихона Воронезького, освячено новий храм, який існує і понині. У 1820 р. надзвичайне розлиття Дінця затопило більше половини слободи і храм. Тому піднесено кам'яний фундамент храму, відновлено іконостас і полагоджено інші ветхості. Різниця та начиння храму до 1773 року, коли священик Тимофій Павлов, були дуже бідні – судини та хрести були олов'яні, ризниця важка. Завзятий і благоговійний священик вжив усіх старань для приведення храму в пристойну красу і стільки встиг, що різниця, як показує опис 1808 р., стала на той час зразковою. І досі цілі ризи та повітря, шиті власною рукою священика. На його старання відведено для церкви 76 десятин землі. Тому ж священикові місцева церква позичена сильним послабленням розколу, який досі панував у парафії. Він встиг багатьох повернути з шляху помилок на шлях рятівної істини. Подвиги його удостоєні були захистом його особистості. Одного разу вирушив він у хутір для виправлення напоїв; один із фанатиків розколу, озлоблений успіхами пастиря у зверненні суеверів до святої віри, засів на дорозі в закритому місці, з рушницею, з рішучістю вбити священика. Коли священик, по дорозі назад з хутора в слободу, їхав повз місце, де сидів несамовитий розкольник, останній три рази спускав курок рушниці, але стільки ж разів рушниця осікалася і зраджувала лиходію; священик проїхав цілий і неушкоджений. Вражений тим, розкольник на другий день з'явився до священика і сам розповів про свій злодійський задум, так дивно зруйнований. Священик вибачив його і помер 1792 року. У 1826 р. у Трьохізбянському приході було 58 розкольників. У 1842 р. звернулося до православ'я 18 людина, а 1844 р. 3 людини. Нині залишається у Трьохізбянську до 70 суеверів. Число чад православ'я: у 1800 р. 1245 чол., 1283 жен.; в 1810 р. 1072 чоловік., 1113 жен.; у 1830 р. 1485 чоловік., 1505 дружин.; в 1850 р. 1578 чоловік., 1735 жен. статі. Прихід за новим штатом – 4 класи. За Чугуївським переписом бачимо, що в 1691 р. орда нападала на Трьохізбянськ і не дивлячись на запобіжні заходи, захопила кількох у полон. Вересня 10 у новому містечку Трьохізбянську вже знали, що «йде орда з Кримської сторони Донця догори багатьма зборами». У листопаді Маяцький наказний передав до Чугуєва наступну звістку донського козака Михайла: «був він, Михайла, у Борівському містечку, Нояб.10, і відомо Борівським козакам вчинилося з Мітякиного містечка, що Татарові перейшли Донець з Кримської на Нагайську сторону з урочища у трьох місцях. Та він же в Сухареві чув від Козаків, що ті військові люди були на Трьохізбянському містечку і взяли 5 козаків». Немає сумніву, що подібні нещастя багато разів траплялися з жителями Трьохізбянська. Для охорони краю від Кримських хижаків, в 1715 р. за царським указом більшість служивих людей р. Салтова перейшла Трьохізбянськ, де отримала 20 000 десятин землі. У 1788 р. Трьохізбянські козаки брали участь у взятті Очакова. У 1795 р., за пропозицією начальства, багато хто з Трьохізбянців переселилися на р. Кубань, зі званням козаків, тоді як ті, що залишилися, звернені були в однодворців. Близько того ж часу на місце тих, що віддалилися, з'явилися в Трехізбянську нові поселенці з губерній Курської і Воронезької, що досі відрізняються від старожилів і прислівником, і одягом, і способом життя. Холера 1847 року була така люта в Трехізбянську, з 29 червня по 1 серпня, що помирало на добу від 3-х до 15 осіб; всіх померлих від холери було тоді до 360 чоловік. У 1848 році померло від неї 193 особи. Неврожай 1848 збільшив лиха. Нестача корму для худоби розорила багато сімейств. Не тільки солома була надзвичайно дорога, але навіть за віз гною платили до 1 рубля 40 копійок сріблом. Зима цього року відома у простому народі під ім'ям драною, оскільки солом'яні дахи зняті, здерті були з комор, сараїв, хлівів та будинків. До довершення горя - худоба, що коштувала стільки турбот, а для інших і значно капіталу, навесні впав. Від цинги померло у Трьохізбянську до 17 осіб; але страждали нею було дуже багато, і тривалість страждання виснажила хворих украй. Церковної землі у володінні причту 66 десятин. Боровська - раніше розташована була на самому березі Дінця, за 2 версти від того місця, де вона нині знаходиться. Ми вже бачили, що за Чугуївським листуванням Борівське містечко зустрічається у 1691 році. оскільки ж за указом 1704 року бачимо не тільки Борівське містечко Донців, а й Ново-Боровську станицю Донців, тобто станицю, що виселилася з Борівського містечка, то це дає бачити, що Борівське містечко Донців засноване далеко раніше 1690 року, і, ймовірно, в один і той же час, як заснувалося містечко Ай. Останнє виправдовується і важливістю місця Борівського міста для тих часів. Не вдалині від гирла річки Борової, кримці близько 1571 проклали собі в Росію нову дорогу, яка називалася Калміусской дорогою. Ця обставина змусила Московського царя тоді зробити нові призначення сторожовим загонам, які спостерігали в Дінця за рухами кримців. І оскільки близько 1640 р. Дінці особливо зблизилися з Московським царем, як видно у справі про взяття Азова, то безперечно недовго після того вони поставили сторожовий містечко для спостереженнями за кримцями, при переправах їх через Донець біля гирла р. Боровий. Згодом, близько 1700 р., на землях містечка Боровського стали оселятися черкаси Острогозького полку. Пам'ятниками храму Святителя Миколая, що був у Борівському містечку, служать: а) те, що у святогірському синодику, що між робили внесок у монастир у 1718 р., записані Боровський О. Варсонофій та Боровський отаман; б) старий цвинтар на місці містечка, де Донець у порожню воду вимиває кістки покійників. Благоговіння жителів до святості колишнього місця та повага до могил предків довгий час щороку викликали жителів нової слободи – з хресним ходом відвідувати стару батьківщину та творити там вшанування померлих. На новому місці кількість жителів згодом збільшилася, і старий храм, перенесений з колишнього місця його в нову слободу, став тісний. Тому він був проданий у слободу Петропавлівку Слов'яносербського повіту, а новий храм, великий, освячений в ім'я Святителя Миколая 1795 р. Набожні сусідні поміщики Суханов і Добровський, поміщиці Черенкова і Терентьєва прикрасили храм різницею та начиннями. З давніх книжок уцілів тільки апостол. М. п. 1718 Від холери 1848 померло до 60 чоловік. Число парафіян: у 1800 р. 401 чол., 409 жен.; в 1810 478 чоловік., 475 дружин.; в 1830 756 чоловік., 781 дружин.; 1850 р. 980 чоловік. , 965 дружин. статі. Парафія – 5 класу; церковної землі, зручної та незручної 83 десятини. Гільденштедт, який був у цих місцях у 1774 р., писав: «при слободі Головинівці (нині вже не існуючої) у 5 верстах вище Воєводівки зліва впадає в Боровеньку нар. Ерік. На ній густо поселені, в 10 верст від гирла, слободи - Артемівка (Аристова) і Весела і нижче, в 5 верст., Слобода Смольникова ... Всі ці слободи Малоросійські і належать приватним особам ». В іншому місці, він же про підданих черкасах, що оселилися між нар. Євсюгом та Жеребцем, писав: «піддані Малоросіяни платять взагалі 60 копійок поголовного податку і на землевласника працюють два дні на тиждень; інші не працюють, а платять землевласнику за землю щороку по рублю з душі, по рублю з кількох робочих волів і по 50 копійок з коня». У 1800 році володарка хутора Смольянінова, Матрона Іванівна Суханова, і власник хутора Лукерьевки, за дозволом начальства, збудували в Смольянінові каплицю. У 1803 р. побожна Суханова втішена грамотою, що дозволила побудувати, за її бажанням, кам'яний храм в ім'я Різдва Богородиці. оскільки ж старанність Матрони Іванівни не відповідало її стану, то храм будувався повільно і, всупереч колишнім намірам, верхня половина його збудована з дерева, іконостас поставлений старий, куплений у Штормовій, а дах не залізний, а з шльовки. Освячення храму здійснено у 1807 р. Старобільським протоієреєм Андрієм Понятовським. Але за всіх недоліків храмоздательки, храм в 1808 р. вже мав дорогий срібний потир з приладом, срібну гробницю, хрести непрестольний і дароносний - срібні, а в 1825 р. вона влаштувала і новий іконостас. Син і спадкоємець її, Гавриїл Гаврилович Суханов, збудував кам'яну огорожу перекрив храм, збудував будинки для причту - з 5 покоями для священика і з 3 для диякона. Інший син її, Юрій Гаврилович, який володів лише одним хутором у кілька сотень десятин землі, пожертвував різних речей для храму на 600 р. н. сірий. Поміщиця Олександра Іванівна Колокольцова не залишає не виконаною жодної пропозиції священика на користь храму: прекрасна плащаниця, нова посудина з приладом, напрестольний одяг, ризи, срібний оклад на ікону Божої Матері – дари її старанності. У 1828 р. Храм наражався на сильну небезпеку від пожежі: але, на подив усіх, залишився цілий. Парафія – 4 класи. Церковної землі 49? десятин. Число парафіян: у 1800 р. 569 чол., 547 жен.; в 1810 р. 637 чол., 611 жен.; в 1830 809 чоловік., 873 дружин.; у 1850 р. 1115 чоловік., 1180 жен. статі. Від холери 1832 р. померло 34 чол.; у 1833 р. був сильний голод, так що люди харчувалися жолудами та деревною корою. У 1848 р. померло від холери 80 людина, як від цинги 1849 р. померло 29 людина. Безгінівка, на правому березі нар. Айдара, населена майором Федором Ігнатовичем Безгіним. Село Царівка, розташоване на лівому березі Айдара, майже проти Безгінівки, нагадує собою колишню тут слободу Цареборисівку – по храму Апостолів Петра і Павла, що називалася і Петропавлівкою. Вона населена була однопалацами, переселеними сюди з Цареборисова в 1759 р., але які у 1768 р. пов'язані були частиною з однопалацами Бахмутівки, близько 1765 р. що перейшли нар. Айдар з м. Бахмута, частиною переселені до однодворців Райгородка. Перший храм, на честь Казанської ікони Божої Матері, збудований Безгіним у 1772 році. Землі при храмі 120 десятин. Справи Божого суду: а) холера 1831 року викрала в парафії 59 осіб; б) 1833 року був сильний неврожай хліба; б) від холери 1848 померло 28 чоловік. Число парафіян: у 1800 р. 786 чол., 797 жен.; в 1810 749 чоловік., 762 дружин.; в 1830 952 чоловік., 985 дружин.; у 1850 р. 1115 чол., 1035 жен. статі. Прихід за новим штатом, 4 класи. Муратова – за 1 верст від берега Донця. Землі Муратової (від верхів'я річки Ольшаної до Дінця і до Дінця по урочищі Бескорський хутір, відсіли до річки Еріка і по Еріку до кургану) «у числі 300 чвертей у полі, а в двох тому ж, і на 1000 коп. сіна», в 1735 році віддані Василю Іллічу Вергільову, який ще 1715 року збудував тут хутір із різними закладами та запросив на життя черкас. Їм же, Вергільовим, збудовано тут і перший храм в ім'я Святителя Миколая. У 1778 Муратова слобода дісталася майору Безгіну, який побудував тут новий храм, освячений в 1782 році. Він же забезпечив храм начинням та ризницею. У наступний час Олександр Єдокимович Шидловський та син його Андрій багато зробили для храму. Священик Олександр Раздольський перед смертю своєю заповів покласти в Наказ громадського піклування капітал у 3000 рублів асигнаціями, щоб капітал і відсотки взяті були тоді, коли вони будуть необхідні для храму. Заповіт його виконаний сином його, священиком Петром Роздольським. Церковної землі 152 десятини, але їх 103 десятини землі піщаної, нездатної до обробітку. Лиха останнього часу відкривалися в Муратовій у наступному вигляді: в 1831 померли від холери 31 людина; 1833 року сильний неврожай хліба, чверть жита продавалася до 40 рублів асигнаціями; народ харчувався жолуді, травою, гнилушками з додаванням малої кількості борошна. Від холери 1848 померло 122 людини. Число парафіян: 1800 р. 515 чол., 475 жен.; в 1810 638 чоловік., 610 дружин.; в 1830 р. 974 чол., 1003 жен.; в 1850 р. 1061 чоловік., 1127 жен. статі. З частиною поселень Острогозького полку Біловодськ – заштатне місто на річці Деркулі. Заснований був, ймовірно, близько 1686 і належав до поселень Острогозького полку. З 1765 до 1795 року він був повітовим містом. Нині у Біловодську два храми – соборний Троїцький та Миколаївський. Цьогорічний Троїцький кам'яний храм, освячений 23 серпня 1848 року, зразковий за красою та пишнотою, перший після Охтирського собору графа Растреллі. Храм цей будувався 1842 – 1848 роки на пожертвування жителів Біловодська, з допомогою прохальних книг і 5000 рублів сріблом, відпущених із громадського капіталу. Крім того, камінь та ліс доставлялися для нього мешканцями всього Біловодського округу. Про будівництво його особливо дбали – колишній управитель Біловодського округу Олексій Павлович Солецький та селянський голова Іван Панченко. Чудовішими ж були пожертвування селянина Микити Коренченка, він дав на храм 400 рублів сріблом. Син його, Петро, ​​після смерті його, влаштував срібну ризу на місцеву ікону Божої Матері в 530 рублів сріблом. Дерев'яний храм, що передував кам'яному, перенесений був з берега Деркула на пагорб у 1805 році з нагоди, що Деркул у порожню воду став підмивати його; храм цей у 1762 році був перебудований із занепалого і згорів у 1833 році. Миколаївський храм, дерев'яний збудований був у 1768 році та перебудований у 1806 році. Євангеліє зі срібною дошкою у 140 рублів сріблом та срібний ковчег у 375 рублів сріблом – приношення селянина Олександра Семикозова; ним же і Марією Гончаровою влаштовано срібні ризи на чотири місцеві ікони. У храмі є й давнина: Євхологіон, Митрополит Петро Могили, Київський друк 1646 року. Церковної землі при Троїцькому храмі 129 десятин; при Микільському - 149? десятин. Справи суду Божого: а) пожежа 1833 року, яка винищила до 200 будинків у Біловодську; б) пожежа 1837 року, від якої згоріло до 100 дворів; в) холера, від якої 1830 померло до 700 осіб; 1847 року до 70 осіб; 1848 року до 480 осіб. Не можна не згадати, що Микита та Петро Коренченки, стільки старанні до храму Божого, відомі й у справах милосердя до ближніх. Микита в голодні роки 1833 - 1834 містив на свій рахунок до 50 чоловік, а Петро в 1849 році, коли чверть жита купувалася по 18 рублів асигнаціями, роздав бідним 50 чвертей борошна. Городище – за впадання річки Деркула в Донець. Самою своєю назвою це місце вказує на те, що тут було якесь місто, або містечко. Досі помітні сліди містечка – круглий окоп з виходом Схід; навколо окопа – ями. Нещодавно вивезені з міста, для побудови заводів, каміння. За місцевим відкликанням, це було Татарське місто; а згодом, як каже той самий народний відгук, тут було кубло розбійників. Останнє підкріплюється такою обставиною. У 1831 році селяни Городища, по торговій промисловості, заїхали до однієї сторічної старенької, Донської поміщиці, і та показувала їм листа одного старого, який брав участь у розбоях, писаний до його знайомого, де він просить останнього побувати в місцях головних розбійницьких притонів і, за прикметами. У листі сказано було: «з Мулового броду у війську Донському, за 30 верст від Городища, на кам'яне Городище, звідти Схід є криниця; потім у плоскі ліси, де є звана Гола могила – половина її обросла лісом, а інша – гола». Селяни за цим листом об'їхали всі місця та знайшли прикмети, але грошей не знайшли. Лист втратився 1833 року з нагоди пожежі. Так як з одного боку Городище знаходиться тільки в півверсті від генеральної межі Війська Донського, з іншого - відомо, що до 1704 року донці пред'являли права свої на землі Придонецькі до самого гирла річки Бахмута і займали містечка Айдар, Трьохізбянськ, Сухарєв та інші: то немає сумніву, що вони ж нагадували, що вони ж займали і що ж займали і розбійницьких шийок. 1745 року донський поміщик Підгаєвський, населяючи своє селище, застав у городищі не більше 5 селянських хатин. У справах консисторії, у 1771 році дозволено було збудувати храм Покрови Богоматері у хуторі Городище. Роман Сущенко та Іоаннік Філіппенко купили дзвін у 2500 рублів асигнаціями. Число парафіян: у 1810 р. 798 чол., 792 жен.; в 1830 1291 чоловік., 1399 дружин.; 1850 р. 1649 чоловік., 1722 жен. статі. Холера, яка не стосувалася Городища ні в 1830 і 1847 роках, 1848 викрала до 260 осіб. Євсюг – при вершині річки Євсюга. Дерев'яний храм, в ім'я Різдва Іоанна Предтечі, збудований тут у 1757 році. Землі при храмі 148? десятин. Число парафіян: у 1810 році 1623 чоловік., 1512 дружин.; в 1830 1959 чоловік., 1967 жен.; у 1850 р. 2382 чол., 2355 жен. статі. Смертність від холери: 1831 р. померло 17 осіб; 1833 р. – 25 осіб; 1847 р. – 40 осіб; 1848 р. – 223 особи. Від цинги 1849 померло 67 чоловік. Колядівка – на річці Євсюзі. Перший храм у Колядівці був освячений на честь Архістратига Михайла в 1764 році. Про побудову його найбільше дбав селянин Федір Семенов Майстренко, який, взявши пожертвувані іншими 70 рублів грошей та 20 чвертей хліба, наймав від себе працівників і два роки працював над будовою храму. Нинішній кам'яний храм освячено у 1823 році. Число парафіян: 1800 р. 1302 чол., 1233 жен.; в 1810 р. 1370 чоловік., 1260 дружин.; у 1830 р. 1248 чоловік., 1277 жен.; у 1850 р. 1542 чоловік., 1538 жен. статі. Від холери померло 1831 р. 65 осіб; 1847 р. 45 осіб; 1848 р. 395 осіб; від цинги 1849 померло 205 осіб. Бараниківка – при річці Камишній. У справах Консисторії видно, що у 1769 р. жителі Бараніківки просили дозволу знову побудувати у їхньому слободі храм в ім'я Різдва Богородиці; храм освячений у Жовтні 1771 р., але ще 1770 р. були присвячені у Баранінівській Богородицькій церкві Захарій Пономаренко з пономарів та малоросіянин слободи Деркула Мойсей Собка у священики. У цих справах видно, що у Бараніківці існував храм до 1769 р. У 1825 р., за донесенням Благочинного, Бараніківський храм був закритий, за його ветхістю, парафіяни були зараховані до Данилівської церкви і їм дозволено було будувати кам'яний храм; але потім знову дозволено було богослужіння в старому храмі. Нині існуючий дерев'яний храм освячений у 1846 році. Церковної землі 96 десятин Число парафіян: у 1800 р. 1205 чол., 1089 жен.; в 1810 р. 1416 чоловік., 1306 жен.; у 1830 р. 2069 чол., 2002 жен.; 1850 р. 2044 чол., 2050 жен. статі. Справи суду Божого: від холери померло 1831 р. 70 чол.; 1847 р. 37 чол.; 1848 р.–130 чол. Цинга 1849 р. перевела до труни до 50 осіб. Містить у собі частину поселень колишнього Острогозького полку Тарабанівка – на дорозі зі Старобільська до Валуйки. Тут було колись Черкаське містечко. Залишки його вали з ровом біля будинків священиків та сільської розправи і досі ще не згладилися. Старожили кажуть, що це місце називалося Тарабановкой на прізвище власника земель – Тарабанова. Місце, де стояв храм Тарабановський, відоме та огороджене пам'ятником. Але храм перенесено кудись у Воронезьку губернію, куди переселено і селян Тарабановських. Тепер невідомо й те, у чиє ім'я було освячено храм. Дерев'яний храм, що передував нинішньому кам'яному храму, в ім'я Апостола Петра і Павла, освячений був у 1798 р. Кам'яний храм, збудований старанням священика Олександра Любицького на пожертвування парафіян – казенних селян, освячений у 1843 р. Парафія – 2 класи; землі при храмі 132 десятини. Парафіян вважається за сповідальними розписами: в 1800 р. 989 чоловік., 960 дружин.; в 1810 р. 1116 чоловік., 1057 жен.; у 1830 р. 1992 чол., 2032 жен.; у 1850 р. 2483 чол., 2453 жен. д. підлоги. Від холери було померлих: 1831 р. 35 чол.; 1833 р.–28 чол.; 1848 р.–317 чол. Від цинги померло 11 чол. Білокуракіно - носить назву свою по річці Білій, що впадає в Айдар і протікає всередині поселення, і на прізвище знаменитого власника свого князя Куракіна. Чи було тут якесь поселення, перш ніж місцеві землі були подаровані князю Борису Івановичу Куракину, свояку Петра Великого, не відомо. Але відомо, що князі Куракини не без успіху намагалися про населення степів по р. Білої та Айдарі. Їм належали поселення: Павлівка, Олександрівка, Дем'янівка, Білокуракине, Танюшівка, Олексіївка. У 1750 р. видано було антимінс «у село Білокуракине до храму Успіння Пресвятої Богородиці»; а у справі 1759 р. видно, що цього року при Білокуракинській церкві були вже три священики, і між ними один був протоієреєм – Яків Оржельський. У 1792 р. князь Куракін збудував кам'яний, досі існуючий храм. Вівтар в ім'я Св. Миколая влаштований в 1817 вільним хліборобом Григорієм Гриньком. Парафія – 1 класу; землі при храмі 198 десятин. Число парафіян: у 1800 р. 2287 чол., 2160 жен.; у 1810 р. 2565 чоловік., 2494 жен.; 1830 р. 4083 чол., 4106 жен. статі. Найбільшим благодіянням Божим визнають собі жителі Білокуракіної ту свободу, яку дав їм князь Олександр Борисович Куракін, надавши їм права вільних хліборобів. І вони пам'ятають благодійника свого – роблять ушанування про нього в дні спільного вшанування. Від холери 1848 р. було померло 360 чоловік. Від цинги померлих 350 людей. На правому березі нар. Лозний, що впадає в Айдар, на межі Валуйського повіту. За переказами відомо, що у 3 верст. Від нинішньої Олександрівки на місці, званому Писарським, була слобода Лозна і тут був храм. За тим самим переказом, після чуми 1718 року жителі Лозної визнали місце проживання свого нещасливим і розійшлися в різні боки. Храм, за кілька днів, узятий був жителями сл. Великі Липеги Валуйського повіту. Нове населення території було вже за князя Куракіна. У 1757 р. жителі, за допомогою прикажчика, випросили дозвіл побудувати храм в ім'я пр. Олександра Свірського, і храм освячений був 30 серпня 1758 р. Кам'яний храм освячений в 1824 був побудований в 1817, на утриманні парафіян. У 1845 р. доставлена ​​багата різниця 1000 руб. сріблом камергером Миколою Олексійовичем Мухановим. Парафія – 1 класу, землі при храмі 202 десятини. Число парафіян: у 1800 р. 1420 чол., 1342 жен.; у 1810 р. 2073 чол., 2057 жен.; у 1830 р. 3208 чол., 3216 жен.; 1850 р. 2934 чол., 2916 жен. З-поміж них померло від холери в 1831 152 чоловік; 1848 р. 250 осіб. Від цинги 1849 було померлих до 350 чол. Ново-біленька - на правому березі річки Білої. Там, де нині сл. Ново-біленька, перший влаштувався хутором сотник, Андрій Кузьмич Чмихов, і на ім'я батька свого назвав хутір свій Кузьминкою. Перший храм споруджений тут сотником Чмиховим у 1735 р. і був освячений в ім'я святого мученика Андрія Стратілата. Перший цей храм, через кілька днів, згорів від блискавки. Другий храм у 1753 р. був освячений в ім'я Різдва Богородиці. У 1791 р. збудовано був третій дерев'яний храм. У 1832 році, старанням протоієрея Івана Федорова, споруджено кам'яний храм Різдва Богородиці; дзвіниця та огорожа збудовані у 1846 році. Церковної землі 198 десятин. Лиха парафіян: а) холера, від якої в 1831 померло 30 чол.; 1833 р.–51 чол.; 1848 р.–207 чол.; б) посуха і голод 1833; деякі доходили до такої крайності, що харчувалися жолуді, корою, листям і крейдою, заважаючи все це з малою кількістю борошна; в) від цинги 1849 померло 186 осіб. Усіх парафіян вважається за відомостями: у 1800 р. 1440 чоловік, 1330 дружин; в 1810 р. 1174 чоловік., 1125 жен.; у 1830 р. 2335 чол., 2464 жен., 1850 р. 2610 чол., 2647 жен. статі душ. Містить у собі частину поселення Острогозького полку. Більше інших чудові поселення – Марківка, Курячівка та Микільське. Марківка, на річці Деркуль, населена вихідцями з губерній Чернігівської, Полтавської та Воронезької. Перше поселення її відбувалося близько 1703 р. Так треба вважати за іконою св. Миколи, писаної в 1703 р. і нині у Преображенській церкві. Нині у Марківці два храми та обидва кам'яні – Преображенський та Успенський. Кам'яний храм в ім'я Преображення Господнього освячений у 1769 р. з благословення Тихона 2-го Єпископа Воронезького. У 1827 р. побудована, місце дерев'яної, кам'яна дзвіниця в 5000 крб. сріблом. Успенський храм з прибудовою на честь хреста Господнього, збудований у 1819 р. старанністю парафіян і старанням Священика Кирила Грекова. Освячено він у 1820 р. Новий іконостас, відмінної роботи в 3550 руб. сріблом, влаштований 1845 р. Церковної землі при Преображенському храмі 99 десятин та при Успенському – 99 десятин. Справи Божі: в 1838 р. 24 квітня, при сильному вітрі спалахнула пожежа, що загрожувала винищенням всьому поселенню. Сльози бідних, так кажуть парафіяни, загасили цю пожежу. У хресному ході перед Казанською іконою Божої Матері народ упав на коліна зі сльозами гіркими, тоді як співав: «Заступниці старанна, Мати Господа Вишнього, всіх нас заступи!» Пожежа обмежилася винищенням 6 дворів. Від холери в обох парафіях: у 1847 р. померло 185 осіб, у 1848 р. – 88 осіб. Від цинги померло 95 людей. Курячівка – на річці Деркулі. Першими поселенцями, що заснували місцеве поселення, були вихідці зі слободи Тернів Лебединського повіту. Це був Дем'ян Курячий, із 4 синами. Вони оселилися на землях, привільних для худоби, за Петра I. Жителі хутора Курячаго та інших, які незабаром утворилися, ставилися з духовними потребами до Біловодського Троїцького храму. У 1767 р. жителі хуторів – Курячівського, Бондаревського, Бурлацького, Каймаківського, Пугачового та Гончаревого просили та отримали дозвіл збудувати храм у Курячівці. У 1768 р. дячок Біловодської Троїцької церкви Андрій Лаврентьєв, підкріплений схваленням і проханням парафіян, був посвячений у Священики Курячівської Вознесенської церкви. Храм освячений в ім'я Вознесіння Господнього в 1769 р. А до 1774 р. інший Біловодський дячок, Тимофій Григор'єв, був присвячений другому Священику Курячівки. Так кажуть справи Консисторії. У 1819 р. храм перебудовано і поставлено на кам'яному фундаменті, а в 1825 р. старанням Артемія Вєтухова, внутрішні стіни його розписані живописом. Церковної землі 491/2 десятини. Лиха парафіян: а) холера, від якої в 1831 померло 52 чол.; 1847 р.–103 чол.; 1848 р. – 67 чол.; б) голод і відмінок худоби 1833; в) цинга 1849, від якої померло 76 чол. З-поміж парафіян суворим і нещасливим життям привертав увагу відставний штабс-трубач Омелян Курячий, який помер у 1840 році. Отримавши відставку, він відмовився від городу, який обробляв своїми руками; рідко приймав милостиню, тільки в крайній нужді; їжа його в останні роки була випечена ним самим пампушка і картопля; одяг та взуття здобував продажем сопілок свого виробу. Неодноразово ходив він у Київ для поклоніння св. мощам; парафіяльний храм відвідував у всі недільні та святкові дні і молився зі сльозами. Іноді розчулення його доходило до того, що ридання переривали його промову, як це не раз бачив парафіяльний священик; улюбленою промовою його була подяка Господу за те, що ні в чому він не має потреби. Число парафіян: у 1800 р. 1373 чол., 1295 жен.; в 1810 896 чоловік., 870 дружин.; в 1830 802 чоловік., 877 дружин.; в 1850 р. 1010 чоловік. 1056 жен. Микільська – на річці Камишній. Привільні місця по річці Камишній довго залишалися порожнім степом. При Імператриці Єлизаветі тут стали поселятися волоцюги, яких ремеслом були грабежі та розбій. Усі зусилля уряду налаштувати порядок, у цьому краї залишалися марними. Лише страшні лиха 1770-1772 рр. приборкали дику волю степовиків. У 1770 р. хмари кривавого кольору з вершниками різного виду, як помічено в церковних записках, сильно налякали жителів. Чума і відмінок худоби 1771 р. ще більше привели у жах: відмінок був такий сильний, що не вистачало рук людських для очищення доріг від трупів; бунт Пугачова з його наслідками відгукнувся також грізно у краї. Уражені цими карами Неба, дикі степовики 1775 р. дали обітницю побудувати храм. Єлецький першостатейний купець Іван Желудков, який жив у сусідніх Донських степах, знав дуже добре заняття степовиків, зрадів добрим намірам їх і зголосився надати від себе допомогу при побудові храму Святителю Миколі. І храм освячено 1782 р. Церковної землі 96 десятин. Відвідування Божого гніву в приході: а) в 1822 році сарана густими хмарами пролітала тутешнім краєм, винищуючи все на полях і луках. Селяни слободи Микільської звернулися до молитви і вчинено громадський молебний спів. Саранча товстими шарами сиділа на їх полях, і проте поля залишилися цілими. б) У 1831 році холера відкривалася у найгрізнішому вигляді. При зустрічі з грізною смертю парафіяни щиро звернулися до Бога. Двері храму відкриті були з ранку до глибокої ночі, і храм був сповнений тих, хто молиться; кожен поспішав очистити душу постом, молитвою та сповіддю; всі долучалися до святої Таємниці. Це були найблагодатніші жнива духовних справ. Померлих від холери було лише 2 особи. У 1848 році друга справила колишню дію на серця парафіян. Померлих від неї було 4 особи. в) Цинга 1849 була згубна. Дії її були страшні. Жар робився в усьому тілі, ясна чорніла, зуби хиталися, дихання ставало скрутним, коліна пухли, на ногах відкривалися рани, з яких текла кров, весь організм приходив у розлад, що іноді закінчувався водяною хворобою. Померлих від цинги було 63 особи. Число парафіян за розписами: в 1800 779 чоловік., 731 дружин.; в 1810 899 чоловік., 854 дружин.; у 1830 р. 1247 чоловік., 1228 жен.; у 1850 р. 1439 чол., 1488 жен.