Настанови

У публікації представлена ​​збірка духовних повчань та повчань прп. Никодима Святогірця. У центрі уваги автора – ключові теми православної аскетики та морального богослов'я: боротьба з пристрастями, значення Таїнства Євхаристії, любов до Бога і ближнього, наслідування Христа, шлях порятунку, духовна небезпека навіть малих гріхів та недбальства про своє спасіння. Книга написана простою, доступною мовою, містить цитати зі Святого Письма та святоотцівських творінь. Повчання преподобного Никодима Святогірця в аудіоформаті Про велич Божественної Євхаристії Задумайся над одним даром, коштовність якого стає видно, коли в тобі з'єднуються три речі: свідомість величі дару, любов до Того, Хто тобі подає, і свідомість користі, яку він приносить. Ці три чудові речі і виявляють дар, що подається в Таїнстві Божественної Євхаристії. Задумайся про велич цього дару. Бог, створивши світ, дарував нам дуже багато. По-перше, Він дарував нам нас самих, привівши нас з небуття для того, щоб ми існували створеними за Його образом і подобою. Він дарував нам Свої незліченні творіння, небесні та земні – не тільки нематеріальні та духовні, а й матеріальні – для того, щоб ми піклувалися про них. Він створив для нас небо, землю та все, що тільки в них є. А ще більшим даром стало Боговтілення, в якому Бог Слово поєднався з людською природою для того, щоб людину зробити богом за благодаттю. З усіх можливих дарів залишився лише один, але його Господь дарував людині в Божественній Євхаристії. У ній Він усім людям дає їсти Своє пресвяте Тіло і дорогоцінну Кров, щоб душа кожної людини стала обожненою, і в цьому – багатство та благо для нас. Ось що говорить про це Таїнство преп. Іоанн Дамаскін: «Таїнство це називається «Прийняттям» тому, що через нього ми приймаємо в себе Само Божество; «Спілкуванням» – тому, що через нього ми приходимо у спілкування з Христом і робимося причетними як до Його плоті, так і до Його Божества». Якщо ж коротко сказати, це Таїнство є образом всього Домобудівництва в плоті. Воно містить у собі і Народження Господа, і життя Його серед людей, Його страждання і смерть, сходження в пекло, Воскресіння, Вознесіння, Його сивіння праворуч Батька та друге Пришестя. Все це згадується в Божественних Літургіях святих Василя Великого та Іоанна Златоуста. А також у них йдеться про тих блаженних людей, які, з'єднуючись із Христом у Божественній Євхаристії, отримають вічні блага. Ось що говорить про це архієпископ Солунський Микола Кавасила: “Тоді ці блаженні будуть з'єднані один з одним і з Христом так, як члени тіла з'єднані з головою та між собою. Втім, уже й зараз, причащаючись від одного Хліба і від однієї Чаші, вони приходять у це єднання, як говориться в молитві Господа: «Нехай будуть єдині, як Ми єдині» (Ів. 17:22)». Отже, нам уже нічого більше не залишилося, про що просити у нашого Спасителя, бо подібно до апостола Пилипа, ми могли б тільки сказати: «Господи, досить для нас» (Ів. 14:8). Якщо ж ми шукатимемо для нашого життя чого? або кращого, то Він скаже нам: «Таїнство, яке Я дарував вам, є повнотою всіх благ і немає у Мене нічого більшого, ніж воно. Всі блага Я дав вам у цьому Хлібі та в цьому Вині». Який ні з чим не можна порівняти дар! Яке благодіяння, не перевершене у всіх віках, – його не можуть осягнути навіть багатоочисті Херувими та шестокрилаті Серафими! Отже, любий, чи не повинен ти передусім участі в цьому благодіянні і дарі Божому принести всього себе в жертву Тому, Кому ти на Літургії будеш приносити подяку? Невже й далі ти залишатимешся невдячним, незважаючи на такі великі дари, отримані від Бога? Що скажуть Ангели про таку невдячність? Що про неї скажуть на небі святі, котрі пізнали велику любов Божу? Соромся ж невдячності, яку ти виявляєш під час здійснення Таїнства, званого Подякою (Євхаристією). А називається воно так не тільки тому, що Господь, коли передавав його нам, підніс подяку Отцеві, як написано: «взяв хліб і, благословивши, переломив» і «взявши чашу і дякувавши, подав їм» (Мф. 26:26, 27), але й тому, що воно спонукає нас дякувати нам за Його, і Він дає нам дякувати за Його, і Він дає нам дякувати за Його, і Він дає нам за дяку, за яку Він дякувати за Його, і Він дає нам дякувати за Його Таїнство. Подумай також про те, що й покарання будуть пропорційні дарам, якщо ми не скористаємося ними, як треба. Тобто наскільки великі благодіяння, що виходять від Бога, настільки великі будуть для тебе і покарання, якщо ти залишиш у собі дари Божі безплідними. Пообіцяй же Господеві, що віддаси Йому всього себе, як і Він усе дає тобі. Віддай Йому подяку за цей великий і безмірний дар і попроси Його, щоб Він до всіх Своїх благодіянь додав тобі ще одне – оновлення духу та оновлення серця: для того, щоб ти, як слід, зрозумів благодіяння Його і міг дякувати за них відповідно. Подумай, коханий, і про любов, яку Бог дає тобі в дарі Божественного Причастя. У цьому Таїнстві Його любов доходить до межі досконалості, як каже Євангеліст Іоанн: «Полюбивши Своїх сущих у світі, до кінця полюбив їх» (Ів. 13:1). І як жар печі пізнається через полум'я, що виривається з неї, так і любов Господа до нас пізнається за Таїнством Божественної Євхаристії. Чим, коханий, ти можеш відповісти Богові на таке кохання? Наш Господь бажає одного: з'єднатися з твоєю окаянною душею, а ти не хочеш з'єднатися з Ним – усе, що перевершує Благ? Творець виявляє таке гаряче кохання, а порох – таку холодність? Господь благоволить жити в тобі і зробити тебе Своєю домівкою, а ти, невдячне створіння, зачиняєш перед Ним двері і не хочеш впустити Його до себе? Ти, показуючи таку невдячність, стаєш схожим на тих євреїв, які в пустелі захотіли єгипетської цибулі та часнику, тобто плотських насолод. Що ж ще має зробити Бог, щоб перемогти твоє непочуття і нелюдяність? Отже, стоячи перед величчю Бога, визнай свій тяжкий стан. Присвяти себе Господеві в цьому Таїнстві і впусти до себе коханого Ісуса, Який встановив це Таїнство за Своєю великою любов'ю для того, щоб і ти в ньому міг виражати свою любов до Нього, щоб воно було посередником між люблячим Богом і тобою, коханим Ним. Яке небесне і гідне кохання єднання! Прокинься ж, брате, пильнуй і з кожним страхом остерігайся будь-якого гріха, що опоганює тебе. Причастившись пречистих Тайн, скажи сам собі: «Тепер я став домом, в якому мешкає Сам Бог. Як я можу після цього зробити себе житлом гріха? Я з'єднався з Богом, як же я можу зробити своїх членів блудницею? «Отже, чи заберу члени у Христа, щоб зробити їх членами блудниці? Хай не буде!» (1Кор. 6:15). Нарешті, проси Господа, в Якого ти віриш і Якого любиш, щоб Він помножив у тобі любов, бажання єднання з Ним і горіння твоєї любові до Нього. Як Господь на престолі в храмі приносить Себе в жертву для твоєї любові, так і ти, будучи зобов'язаним Його любов'ю, принеси Йому свої думки та бажання, як написано: «Жертва Богові дух скорботний» (Пс. 50:19). Жертвою є милостиня, чинення всякого добра і відсікання пристрастей, як каже апостол Павло: «Благаю вас, браття, милосердям Божим, представте тіла ваші на жертву живу, святу, вгодну Богові» (Рим. 12:1). Щоб стати коханим, потрібно самому любити, як каже улюблений учень Христовий: «Будемо любити Його, тому що Він насамперед полюбив нас» (1Ів. 4:19). Подумай, коханий, і про користь, яку тобі дарує Божественна Євхаристія. Цей дар називається «Долученням» – через нього ми стаємо спільниками всіх благ і, перш за все, Царства Христа. Про це говорить і преп. Ісидор Пелусіот: «Прийняття Божественних Тайн називається «Прилученням» тому, що через них нам дарується єднання з Христом і ми стаємо спільниками Його Царства». Також і св. Григорій Богослов пише: «Священне Тіло Христове хворих зцілює, здорових зберігає, немічних зміцнює. Через нього ми стаємо більш лагідними до нашого виправлення, більш терплячими у працях, гарячішими в любові до Бога». Нарешті, через Божественне Причастя Христос вкладає в нас насіння безсмертя, як Сам Він сказав: «Той, Хто їсть Мою Плоть і п'є Мою Кров, має життя вічне, і Я воскрешу його в останній день» (Ів. 6:54). Задумайся, коханий, над тим, у чому причина одного страшного падіння – зречення Петра, який хоч і був першим і найгарячим учнем Христа, але згодом, незважаючи на це, з клятвою зрікся свого Учителя. Хай зрозуміє тебе його падіння. Головною причиною відмови Петра була гордість. Саме вона змусила Петра піднести себе у своїй думці над іншими апостолами, коли він сказав: «Якби й усі спокушалися Тобою, я ніколи не спокушуся» (Матвія 26:33). І навіть коли Господь передбачив його падіння, Петро не звернув на це уваги: ​​«Але ще з більшим зусиллям сказав: хоч би мені довелося вмерти з Тобою, не відречуся від Тебе» (Мр. 14, 31). Саме гординя зробила його зухвалим і зневажливим до небезпеки не тільки тоді, коли він увійшов у двір первосвященика, де було багато слуг, але й тоді, коли він сів, щоб погрітися з ними біля багаття. Він був такий нахабний, бо вважав, що не йому треба боятися диявола, а диявол має боятися його. І як він міг устояти в ту мить, коли мав таку велику гордість? «Гордість передує загибелі, а гордість передує падінню» (Прип. 16:18). Коли Ісуса привели до первосвященика, Його улюблений учень пішов за Ним. Він також увійшов до покоїв Кайяфи, але зміг уникнути небезпеки зречення, оскільки не покладався на власні сили і не був хоробрим до безрозсудності. Він не дозволив гордості проникнути в своє серце, а тому не зрікся Вчителя. Саме через своє смирення апостол Іван не сказав у Євангелії, що це він пішов за Ісусом, як пише блаженний. Феофілакт: «Тож він ховається зі смирення». О проклята гордість, початок і корінь усякого гріха! Якого тільки зла не принесла ти нещасній людині! Горе тобі, брате мій, якщо ти зухвалий і сподіваєшся тільки на свої сили! Горе тобі, якщо ти хочеш щось зробити без поради твого духовного отця, який мудріший за тебе і краще знає, що тобі корисно. «Горе тим, які мудрі у своїх очах і розумні перед самими собою!» (Іс. 5:21). Горе тобі, якщо ти мислиш незгодно з Божественним Писанням і Переданням і з упертістю переступаєш заповіді, які тобі дав духовник. Горе тобі, якщо ти дозволяєш гордості засліплювати тебе, якщо вважаєш, що ти щось означає в цьому світі. Хочеш дізнатися, нещасливий, що ти з себе уявляєш насправді? Задумайся ось над чим: перед Богом, як каже пророк, «ось народи як крапля з відра» (Іс. 40:15). Розділи тепер цю крапельку на число всіх людей – і померлих, і живих, і тих, хто житиме після нас, – і подивися, яка незначна частина припадає на кожного з цієї незліченної множини. Так ось, цією частиною, яка все одно, що ніщо, ти і є. І сили твої так само незначні, як і сам ти. Як сам ти – ніщо, так і сили твої – ніщо. Ось, ти вирішив це завдання, пишайся тепер собою, якщо можеш. Якщо ж і після цього ти високо думаєш про себе, то знай, що ти дуже близький до падіння, як говорить премудрий Сирах: «Якщо хто не утримується ретельно в страху Господньому, то скоро зруйнується дім його» (Сир. 27:3). Подумай про те, скільки разів ти вже був близьким до найбільших падінь, скільки разів через твою гордість Господь не подавав тобі Своєї допомоги. Звернись до Нього і від щирого серця зненавидь прокляту гордість, яка є причиною всякого падіння, як каже преп. Іоан Лествичник: «Де сталося падіння, там колись запанувала гордість» («Лествиця», слово 23, глава 4). Отже, поцілуй приниження і полюби смирення, яке є джерелом усіх чеснот. Якщо ти спишеш аркуш паперу одними нулями, то очевидно, що з інших цифр на ньому нічого не буде, крім нулів. Але якщо перед кожним з нулів написати інші цифри: одиницю, двійку, трійку, то ці нулі перетворяться на значні числа. Так і всі чесноти: якщо будуть чинені без смирення, то залишаться простими нулями і нічого не варті. І авва Ісаак Сірін каже, що з усіх чеснот лише за смирення дається благодать Божа. Якщо ти не змиришся і не станеш як дитина, то не зможеш увійти в Царство Небесне, як визначив для нас Господь: «Істинно говорю вам, якщо не звернетеся і не будете як діти, не ввійдете до Царства Небесного; Отже, хто зменшиться, як це дитя, той і більше в Царстві Небесному» (Мт. 18:3, 4). Ти повинен соромитися, що маєш стільки причин зневажати себе, але натомість тобі, нерозумному, хочеться, щоб інші тебе шанували. Молися ж Ісусу Христу, що колись просвітив Своїм Божественним поглядом сліпоту Петра і дав йому відчути свою помилку, щоб Він просвітив і твоє засліплення, щоб ти навчився того, про що говорить апостол: «хто думає, що він стоїть, бережися, щоб не впасти» (1). Задумайся, коханий, і про безтурботність, яка також була причиною зречення Петра. Він «слідував за Ним здалеку» (Мт. 26:58). З цих слів видно, що Петро тоді був безтурботним і «теплуватим» (Див. Об'явл. 3:16). Він не хотів ні зовсім залишати свого Вчителя, ні йти за Ним до кінця. Він хотів залишатися Його учнем, не наражаючи себе на небезпеку, яка наздогнала б його, якби він до кінця боровся за Вчителя. На противагу Петру, коханий учень Іван стояв не вдалині, але поблизу Христа і увійшов у двір первосвященика не тільки для того, щоб побачити кінець, але й для того, щоб, якщо знадобиться, і померти за Нього. Він дуже любив Христа і не хотів відступати від Нього ні на крок. У Петра ж не було такої гарячої любові, якою була в Івана. За своєю безтурботністю він зрікся Учителя і зрозумів це тільки тоді, коли Господь подивився на нього: «Тоді Господь, звернувшись, глянув на Петра, і Петро згадав слово Господа» (Лк. 22:61). Безтурботність Петра була подібна до холодної погоди, що стояла в ту пору. Євангеліст Іоанн пише: «Раби та служителі, розвівши вогонь, бо було холодно, стояли та грілися. Петро також стояв з ними і грівся» (Ів. 18:18). Як каже Феофан Керамевс, Петро тоді був дійсно холодний у своїй любові до Христа, і тому грівся полум'ям багаття миру і гріха, яке розклали служителі диявола з тією метою, щоб, зробивши Петра відступником, насміятися з нього. Іван же, гарячий у своїй любові до Господа, не потребував грітися від цього проклятого багаття. Воістину, безтурботність – страшне зло. Тому що преп. Марк Подвижник і називає її дуже часто «безбожною», що вона робить людей безбожними і змушує їх зрікатися Христа. А тепер, коханий, випробувай своє серце: чи немає в ньому, як у Петра, будь-якої пороку, і чи не згас у ньому світло, дароване тобі Богом у Святому Письмі, з якого ти дізнаєшся про брехливість насолод цього життя. Ти бажаєш йти за Христом, але при цьому обираєш такий шлях, який не приводить тебе ні до Христа, ні до володіння благами цього світу. Іншими словами, ти шукаєш шлях, який був би для тебе ні розлогим, ні вузьким, який не чіпав би твоїх пристрастей, який тебе, як і Петра тоді, вів би за Христом здалеку. Петро був переможений безтурботністю один раз, а ти перемагаєшся нею щодня. Не засуджуй Петра за те, що він зрікся Христа, але осуди краще сам себе за те, що, хоча ти на словах і сповідуєш свою віру в Бога, але на ділі зрікаєшся Нього, як пише апостол Павло: «Вони кажуть, що знають Бога, а ділами зрікаються» (Тит. 1:16). Засуджуй себе за те, що ти давав стільки хибних обіцянок, за свою впертість, за свою гордість та самовдоволення. Скільки разів, зрікшись Христа, ти сподівався тільки на свої сили і поклонявся грошам, як ідолу! Тому апостол Павло і називає любов ідолопоклонством (Кол. 3:5). Говорячи простіше, ти волієш Христові якусь шпильку і цим зрікаєшся Нього. Ось тому й говорив Златоуст, що «є багато способів, якими можна зректися Христа». І ти, брате, як наслідував Петра в гріху, так наслідуй його і в покаянні. Бо, як сказав преп. Микита Стіфат, падіння святих описані нам для того, щоб ми наслідували їхнє покаяння. Петро одного разу зрікся Господа, а каявся в цьому протягом усього свого життя. Учень Петра св. Климент Римський згадує у своєму посланні про характерну рису: коли він чув спів півня, відразу згадував про своє зречення і плакав. І ти, як тільки згадаєш про свої гріхи, плач про них і проливай гіркі сльози. Блаженний Ієронім каже: «Молитва приборкує Божий гнів, а сльози схиляють Його до милості». Також і Іоанн Златоуст пише: «Як після дощу повітря стає чистим і прозорим, так і після сліз душа стає чистою, а розум – ясним». Уподібнюйся до Петра, який, як тільки чув півня, прокидався і згадував про свій гріх; так і ти, почувши Господа, що закликає тебе до пильнування (Див. Мк. 13:37), прокинься від безтурботності, згадай про свої гріхи і пильнуй. Після свого падіння Петро приніс покаяння і навчив нас не високомудрувати і сподіватися не на свої сили, а на Божу допомогу. Він навчив нас також не впадати у відчай і ставитися зі співчуттям до інших грішників. І ти, бачачи скоєні тобою гріхи, навчися смиренності і не засуджуй тих, що згрішили, але ставись до них із співчуттям і умовляй їх не вдаватися до відчаю. Коли Петро приніс щире каяття, йому повернули апостольську гідність і знову став першоверховним серед апостолів. І ти, покаявшись, так само зможеш отримати втрачену тобою благодать синоположення і знову стати сином Божим і спадкоємцем царства Його. Знай, що причина всіх твоїх падінь – безтурботність. Розкакайся ж у ній перед лицем твого Божественного Вчителя і зважись відтепер розпочати оновлене, ревне життя. Зрозумій, що безтурботність – страшна річ; вона – від диявола. Проси у Бога про те, щоб Він звільнив тебе від тебе самого, бо ти часто буваєш для себе ворогом гірше, ніж диявол, як і написано: «Ті, хто грішить, воюють проти власного життя» (Див. Припов. 8:36). Наші гріхи та невдячність до Бога Давайте замислимося, любі, про велику і страшну кількість наших гріхів; ми пам'ятаємо лише про малу їх частину, решту ж забуваємо. Для того, щоб згадати хоча б щось із них, нам треба пригадати всі місця, в яких ми жили, всі наші вікові періоди та всіх людей, з якими ми спілкувалися – тоді ми зрозуміємо, наскільки довгий ланцюг скоєних нами гріхів. Кінець одного гріха ставав початком іншого, так що не залишилося жодного боку нашого швидкоплинного життя, яке б ми не осквернили за своєю недбалістю. Всі наші почуття ми зробили брамою, через яку в душу входить смерть, як каже пророк Єремія: «Смерть входить у наші вікна, вторгається в палаци наші» (Єр. 9:21). Усі внутрішні сили нашої душі ми перетворили на знаряддя гріха. Немає такого зла, якого б ми не вчинили. Не зробили ми тільки того, чого не змогли або чого не було зручного часу; але те зло, яке ми могли зробити, ми зробили. Всю волю, дану нам Богом для того, щоб ми прагнули до Нього – повноти всіх благ – ми використали для того, щоб вмістити в себе всі мерзоти світу. Ми з такою дивовижною легкістю відвернулися від Бога – ніби божественний і природний закони для нас нічого не означають! Зізнаємося ж собі, брати мої, що в Божих очах вся наша душа хвора і вкрита ранами так, як тіло Йова було все вкрите виразкою і з'їдається черв'яками. Коли гріх починає панувати над людиною, ця людина карається породженням гріха – смертю. Скільки ж разів нас слід покарати нею за всі гріхи, що мали нами? Якби смертний гріх міг одразу вкинути нас у пекло, то скільки разів нам уже належало бути вкинутими туди разом із нашими гріхами? Але, незважаючи на це, Господь за Своєю надлишковою і великою милістю не відкидає нас і не тільки терпить нас з нашими гріхами вже стільки часу, але ще й виявляє нам Свої безмежні благодіяння. Доки ми будемо сміятися з Його милосердя? Сповідаємося ж у всьому зробленому нами злі і, наскільки можливо, наслідуватимемо любов Божу. Будемо просити в Нього покарання за наші гріхи і пообіцяємо Йому, що своїм зухвалим життям ми більше не прогніватимемо Його. Тоді Він підтримає нас Своєю благодаттю, щоб знову не впасти нам у колишні гріхи, як написано в Премудрості Сираха: «Господи, Отче і Владико життя мого! Не залиши мене на волю їхню і не допусти мене впасти через них» (Сир. 23:1). Замислимося також про тяжкість наших гріхів, тому що будь-який з них є велике і страшне зло, а смертний гріх – особливо, оскільки він ворогує проти безмірної доброти Божої, їм ми ображаємо Бога і висловлюємо презирство до Нього. Будь-який смертний гріх має такий тягар, що згладити його не можуть ні всі подвиги святих, ні вся святість Ангелів, ні всі молитви Пресвятої Діви. На терезах Божественного правосуддя ніщо не може переважити тяжкості одного смертного гріха, крім Хреста та Крові Спасителя. Тому гріх – найбільше з усіх лих. Усі муки пекла не можуть зрівнятися за своєю тяжкістю з одним смертним гріхом. Дух Святий говорить через Сираха: пекло краще одного смертного гріха. Така велика тяжкість одного серйозного порушення волі Божої! У того, хто наважується на це – кам'яне серце; він подібний до безсловесної тварини і байдужого дерева. Він грішить з такою легкістю та безстрашністю, ніби хоче нашкодити Богу не Істинному та Живому, а брехливому та намальованому. Християнин, який грішить і ображає Христа з такою зухвалістю, робить те, чого не наважувалися робити ідолопоклонники зі своїми дерев'яними та кам'яними хибними богами. І після всього цього, що ще залишається нам робити, як не оплакувати покаяними сльозами протягом усього життя те нахабство і жорстокосердя, якими ми ображали Бога? А щоб нам догодити Богу і віддати Його величі належну честь, треба зважитися зробити одну дуже важку справу: ми повинні від усього серця просити Господа, щоб Він дарував нам сили виконати його, тому що без втручання Божественної благодаті ми не зможемо змінити себе. Будемо палко молити Владику Христа, щоб Він змилосердився над нами, щоб послав нам стільки скорбот, скільки разів ми виявляли невдячність Його милосердю та любові своїми гріхами. Подумаємо про нашу невдячність до Бога і про благодіяння, якими Він відповідає на неї. Як тільки ми пізнаємо те багатство благ, дарованих нам Господом – і спільних для всіх людей, і даних особисто кожному з нас – ми відразу відчуємо, що ми недостойні всіх тих великих благодіянь і дарів, у яких Бог виявляє нам Свою любов. І чим ми можемо віддати Господеві за все, що Він зробив для нас? Самі Ангели з подивом споглядають смирення, страждання та смерть Христа, які Він прийняв на Себе для нашого спасіння. Ми є боржниками Божої любові. Оскільки Він постраждав і помер за нас з такою любов'ю, ніби ми самі були у світі, то тепер ми є боржниками Його смерті. Отже, бачачи тепер себе оточеними стількими Божими благодіяннями, ми не повинні більше ображати Його своїми гріхами. Будемо завжди повторювати слова, сказані мудрим Йосипом: «Як же я зроблю це велике зло і згрішу перед Богом?» (Бут. 39:9). Навіщо нам гнівати нашого найсолодшого Благодійника, який дарував нам такі багаті дари? Бог створив нас з нічого, а ми нехтуємо Ним, наче Він – ніщо. Замість Бога ми віддаємо перевагу своєму тілу, яке нічим не відрізняється від гнилушки. Бог дав нам Своє життя, щоб і ми віддали Йому своє, розпинаючи наші пристрасті і не дратуючи Його виразок своїми гріхами, за словами апостола Павла: «вони знову розпинають у собі Сина Божого і лаються Йому» (Євр. 6:6). Господь полюбив нас, як личить Його Божественної величі, а ми віддали перевагу Йому мерзенним насолодам, хоча вони й тікають від нас як тінь. Як каже блаж. Августин: «Бог рятував тебе від багатьох бід. Коли ти помилявся, Він наставляв тебе на правильний шлях. Коли ти дивувався, Він навчав тебе. Коли ти сумував, Він утішав тебе. Коли ти слабшав, Він зміцнював тебе. Коли ти падав, Він піднімав тебе. Коли ти стояв, Він стверджував тебе. Коли ти йшов, Він керував тебе. Коли приходив до Нього, Він приймав тебе. Коли ти спав, Він охороняв тебе. Коли ти волав до Нього, Він схилявся слухати тебе». Ми ж за все це винагородили Його нечуваною невдячністю. Розкаємося ж у нашій зухвалості та невдячності, якими ми принижували добрість Божу, і відтепер з трепетом виконуватимемо Його заповіді. Сповідуємо, що ми гідні того, щоб земля живими поглинула нас, щоб море покрило нас хвилями своїми, щоб сонце спалило нас своїми променями і щоб, нарешті, пожер нас пекло і вічні муки пекучим полум'ям охопили нас. Однак доки ми живемо, все наше життя може стати для нас часом покаяння і звернення до милосердного Господа, Який завжди готовий пробачити нас, які забувають про свої гріхи, і дарувати нам нескінченне блаженство у Своєму Раю. Що зробив Бог для нашого спасіння Замислимося, кохані, над тим, скільки всього зробив Бог, щоб урятувати нас. Спочатку Він приготував Своє Царство для тих, хто буде слухняний Його волі. Щастя і блаженство Бог не залишив тільки для Себе, Свого Сина і Духа Святого, але приготував його і для нас, захотівши зробити нас Своїми дітьми за благодаттю та причасниками Святого Духа. Для нашого спасіння воюють проти демонів небесні воїнства – Архангели Ангели, служіння яких полягає у тому, щоб захищати людей та допомагати їм рятуватися. Про це говорить і Писання: Ангели «суть службові духи, що посилаються на служіння для тих, які мають наслідувати спасіння» (Євр. 1:14) Для нашого спасіння Бог «з тих, хто не існує» створив чуттєвий світ і поставив нас у ньому царями над усіма творіннями Його, наказавши їм служити нам, а нам – виконувати Його накази, щоб отримати в Ньому насолоду в іншому житті. Говорячи коротко, для того, щоб ми врятувалися, «Бог визначив нас не на гнів, а на отримання спасіння» (1Сол. 5:9). Для нашого спасіння Господь дав закон і заповіді і посилав пророків, які не мали іншої мети, окрім як навчити нас шляху спасіння. І Отець, і Син, і Святий Дух – вся Трійця діє для нашого спасіння. І наскільки великою була справа творіння світу, настільки ж великою, не меншою, була і справа нашого спасіння. Бо і введення нас у світ, і наше спасіння є результатом дії всемогутності Божої. Та й віра має на меті не що інше, як спасіння нашої душі, як і апостол Петро пише: «досягаючи нарешті вірою вашою спасіння душ» (1Пет. 1:9). Які ж ми сліпці, брати мої, якщо не бачимо того, скільки Бог зробив для спасіння нашої дорогоцінної душі. Отже, дізнавшись тепер про велич спасіння, проживемо небагато днів нашого життя, завжди маючи в пам'яті слова апостола Павла: «Ось тепер час сприятливий, ось тепер день спасіння» (2Кор. 6:2). Після всього цього чи можливо ніколи не думати про те, що Господь зробив для нашого спасіння? Зберемося ж, розбудимо всі наші дрімлі добрі устремління і вживемо решту днів нашого життя для спасіння душі. Скажімо те, що запитав законник у Христа: «Що мені робити, щоб наслідувати життя вічне?» (Лк. 10:25). Це діяння – найнеобхідніше з усіх справ світу: що мені робити, щоб урятуватися? Все інше – шкідливе, марне і суєтне. Ми вже багато разів піддавали – своє порятунок небезпекам – будемо надалі боятися робити це. Подякуємо Богові за те, що Він за Своєю великою добротою терпить наше нехтування своїм спасінням. Помолимося Йому, щоб Він допоміг нам завершити розпочату справу. Замислимося, брати мої, над тим, які труди, страждання і смерть переніс Христос для того, щоб спасти нас. І зробивши це, Він показав нам, що наш спасіння для Нього – найдорожчий. Замість того, щоб покарати нас за наші гріхи, за нашу зухвалість, за те, що ми завжди чинили опір Його благості, Він постраждав за нас – хулітелів і відступників. А ще Він не пошкодував дати нам для нашого спасіння Своє Божество. У Собі Він з'єднав його з людською природою і прийняв такі страждання, що все Його Тіло – від голови до ніг – було суцільною раною, і Він зазнав таких мук, яких не відчувала жодна людина, як і пророк Ісайя каже: «Чоловік скорботи й пережив хвороби» (Іс. 53:3). Він був народжений у злиднях, у печері. Він не мав місця, де голову підхилити. «Лиси мають нори і птахи небесні – гнізда, а Син Людський не має де прихилити голову» (Мф. 8:20). У злиднях Він і помер. Він зазнав тяжких хулів і закінчив життя безчесною смертю, «бувши слухняним навіть до смерті, і смерті Хресної» (Флп. 2:8), прийняв Своєю плоттю неймовірні муки від жорстоких мучників до того, що Кров Його струмком стікала на землю. Він випробував таку скорботу і боротьбу, яких ніхто ніколи не відчував: «Смертельно смутить душа Моя» (Мф. 26:38). І, коротко кажучи, на Нього вилилася ціла безодня мук для того, щоб згасити полум'я вічних мук, яке ми запалили своїми гріхами, а також для того, щоб нам досягти Неба. Отже, після того, як Бог визволив нас такою страшною смертю від нашого згубного стану і зазнав стільки страждань, скільки не доводилося терпіти нікому, пізнаємо, наскільки дорогоцінним є наш порятунок. І якщо не зрозуміємо цього, то якими нерозділеними ми будемо перед Ним! Після всього цього подумаємо, брати мої, наскільки дивно ось що: Христос пролив Свою всесвяту Кров для нашого спасіння, а ми не бажаємо піклуватися про своє ж спасіння так, як наказав апостол Павло: «Отже, доки є час, робитимемо добро» (Гал. 6:10). Якщо ми зараз не злякаємося свого недбальства, то неодмінно вбоїмося перед Престолом Праведного Судді – Христа, коли наші справи будуть виявлені такими, якими вони були насправді. Засоромимося ж нашого нерозумного і грішного життя, яким ми жили досі, і наважимося подолати всі наші пристрасті і все зло, що ворогує проти нас. І якщо досі ми нехтували нашим спасінням, як справою нікчемною і недостойною пам'яті, то тепер палко молитимемо Господа, щоб Він просвітив нас почати хоча б зараз чинення спасіння нашої душі, тому що час, який ми могли б вжити для нашого виправлення, вже не повернеться. Подумаємо про гріхи, званих деякими легкими: вони хоч і не є смертними, але все ж таки мають велику тяжкість; і в них ми впадаємо від слабкості та відсутності сили волі. Гріх, що здається легким, не є таким ні сам собою, ні в порівнянні з гріхом смертним. Наприклад, якесь озеро називають маленьким тоді, коли його порівнюють із великим морем, хоча насправді воно зовсім не маленьке, бо містить багато води. Так і мале гріх лише порівняно зі смертним гріхом здається малим, але взяте саме собою воно є велике зло. Тому що і малий, і великий гріх випливають із одного джерела – порушення Божественного закону, як каже Євангеліст Іван: «Кожен, хто чинить гріх, робить і беззаконня; і гріх є беззаконня» (1Ів. 3:4). І, згідно з апостолом Яковом, «Хто дотримується всього закону і згрішить в одному чимось, той стає винним у всьому» (Як. 2:10). Отже, мої любі, як ми можемо називати малими наші звичайні гріхи, – наприклад, брехня, або коли ми говоримо: «З двох лих виберемо менше, щоб не сталося більшого»; чи гнів, послаблення в церковному благочесті, заздрість, скорбота, яку ми відчуваємо, коли наш ближній випереджає нас у чесноті, марнослів'я, недбалість у словах, пересичення утроби, насолоду смаку та інше, подібне до цього? Як можуть бути малими гріхи, які схиляють нас до великого зла? Не будемо ж вважати, що ці гріхи, що здаються дрібними, не противні волі Божій і не видаляють нас від божественної слави Царства Небесного. Ми знаходимося в омані, в принаді, якщо вважаємо, що якийсь поширений гріх, наприклад, марнослів'я, не є злом в очах Божих. Адже Господь дуже ясно сказав про нього: «Кажу вам, що за всяке пусте слово, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь у день суду: бо від слів своїх виправдаєшся, і від слів своїх осудишся» (Мт. 12:36, 37). Як ми можемо говорити, що наш недоречний сміх не противний Божій волі, тоді як Господь наш, коли став Людиною, не тільки ніколи не сміявся, але, навпаки, чотири рази плакав. Він і в ученні Своїм сказав: «Горе вам, що сміються нині! бо заплачете і заплакаєте» (Лк. 6:25). Василь Великий у своїх правилах для ченців визначив тиждень відлучення за сміх, недоречні розмови чи жартівливі слова: «Якщо хтось гостритиме чи не доречно сміятися, хай буде відлучений на одну седмицю». Як ми можемо говорити, що не противні волі Божій об'їдання, пияцтво і брехня, коли Сам Господь сказав, що Він погубить «всі, що глаголють брехню» (Пс. 5:7), і що будуть алкати пересичені: «Горе вам, пересичені нині! бо взалчете» (Лк. 6:25). І ось образ того, як малі гріхи пошкоджують чесноту і применшують у нас божественну благодать: якщо муха потрапить в ароматне миро, але її швидко витягнуть з нього, то пахощі світу не зашкодять, якщо ж муха залишиться в ньому, то пахощі перетвориться на сморід, як Дух Святий сказав устами. смердючою запашну масть мироварника» (Еккл. 10:1). Так і малі гріхи – коли благочестива і доброчесна душа не очищає себе від них, то вони завдають їй великої шкоди, тому що, якщо довгий час вони залишаються в ній, то вона починає схиляти до них свою волю, і тоді від неї віддаляються чистота чесноти та пахощі божественної благодаті, а досягнення досконалості. Ці гріхи роблять душу поганою та ненависною перед Богом. Адже якщо тільки один злий помисел є поганим і ненависним в очах Божих як каже Припливник: «Гидота перед Господом – помисли злих» (Припов. 15:26), і якщо одні тільки думки, коли вони лукаві, відлучають душу від Бога, то «неправі розумування віддаляють». більше відлучається від Божої любові і стає огидною для безмежної доброти Його та окаянна душа, яка насправді вчиняє ці «малі» гріхи? Нам необхідно тікати від цих «малих» гріхів, тому що, якщо ми маємо намір одночасно і Богу догоджати, і не відмовлятися від «легких» гріхів, то що може бути більш ненависним для Нього, ніж наше бажання поєднати Небо з пеклом, темряву зі світлом, вогонь з водою та святість зі злом? Ці гріхи, хоч і здаються невеликими, але мають величезний тягар, тому що ображають Всесвятого Бога. Так само і найбільше зло, яке завдає кимось тварюки, є нікчемним у порівнянні з тим, яке завдається Творцеві. Засоромимося тієї легкості, з якою ми робимо вчинки, неугодні Богові. Виконуватимемо заповіді Господні – всі без винятку – і наважимося не тільки не чинити цих малих гріхів, але й зовсім не допускати, щоб наше серце схилялося до них. Якщо ж нам станеться впасти в них через немічність єства і волі, то не допустимо, щоб наше серце захопилося ними, але зненавидимо їх, покаємося і сповідаємося в них і проситимемо Господа, - нехай зміцнить Він нас Своєю благодаттю, щоб нам знову в них не впасти. Замислимося також про безліч лих, які привносять в нашу душу «легкі» гріхи. Як хвороба розслабляє тіло, так малі гріхи видаляють від нашої душі всяке добро і розслабляють її, знищуючи чесноти, що приносять людині пахощі святості. Кожен гріх, хоч і здається легким, віддаляє нас від плодів духовного життя, постачає нас далеко від Святих Тайн і перешкоджає нашому єднанню з Владикою Христом, як і пророк Ісайя каже: «беззаконня ваші зробили поділ між вами і Богом» (Іс. 59:2). Цей малий, начебто пробачливий, гріх робить нашу душу холодною для любові, умертвляє благочестя, висушує сльози розчулення, гасить покаяння і перешкоджає вселенню в нас благодаті Христової. Однак ще більшим злом є те, коли ми від малих гріхів легко переходимо до тяжких, смертних гріхів, які зовсім гублять нещасну людину. Ці гріхи роблять безсилими добрі навички душі та перешкоджають отриманню допомоги від Бога. Затримаємось тепер на тому, як від малих гріхів ми переходимо до великих. Нам здається неважливим необережно розглядати чиєсь гарне обличчя. Але простежимо, які від цього народжуються гріхи. Розгляд краси дає привід нечистим помислам нападати на нас. Спочатку вони починають привертати до себе нашу увагу, потім у нас з'являється рішучість досягти насолоди, потім ми на ділі вчиняємо гріх, його повторне вчинення породжує звичку до нього, звичка поступово переходить у постійний звичай, звичай виростає в необхідність грішити, такий стан породжує відчай, відчай. Господь дав назорам заповідь не пити вина і не їсти не тільки зрілих, а й незрілих виноградних ягід, а також не пити їх соку. І це тому, що той, хто їсть незрілий виноград, потроху з'являється смак до зрілого, від нього – до виноградного соку, від соку – до вина, а від вина – до пияцтва. Тепер ми бачимо, до чого призводить довгий ланцюжок, що починається з «легкого» гріха. Той, хто не звертає уваги на малі гріхи, впадає у великі, як каже Дух Святий у Премудрості Сираха: «що ні в що ставить мало мало помалу занепаде» (Сир. 19:1). Нарешті, святий Іоанн Златоуст каже, що хоч і мале насіння, але з нього виростають великі дерева, також і лисиці – невеликі тварини, але гублять весь виноградник. Так і малі пристрасті, як лисиці, поїдають грона чеснот, людина поступово розбещується і з малих гріхів впадає у великі. Прагнення насолод Доставити насолоду п'яти почуттям – приємний і водночас болісний потяг, який людина відчуває у своєму серці. Однак жодна красномовна людина ніколи не зможе в повноті описати все те зло і шкоду, які насолоди привносять в душу. Якщо диявол буде пропонувати нам отруту, не питимемо його, хоча б він і змішав його з медом насолод (коли я говорю про насолоди, то маю на увазі під ними задоволення плотських пожадливостей - розпусти, перелюбу та інших подібних пристрастей). Кожен з нас знає, що нечистота і безсоромність насолод засліплює розум і прив'язує серце до тимчасових справ світу. Після цього здадуться істинними слова, сказані однією доброчесною людиною, що крім немовлят мало хто досягне Раю і врятується. Насолоди харчуються довгим сном, смачною їжею, гарним одягом, м'яким ліжком і взагалі всім тим, що приносить спокій нашому тілу. Любителі насолод прагнуть бенкетів, розваг, поганих компаній, безсоромних пісень, комедій, на свята і не пропускають жодного випадку до задоволення; їхнє життя сповнене насолодами, розпустою, розвагами та всякого роду гріхами. А якщо хтось докорить їх за таке життя, то вони обзиватимуть його неотесаним селищем, яке хоче перетворити міста на пустелі, а мирян – на пустельників. Вони будуть говорити так, щоб виправдати себе. Тільки одне вони вважають за благо - проводити час у розвагах: від ліжка вони переходять до столу, від столу - до розваг. І так проходить все їхнє життя – без відпочинку біжать вони від одного гріха до іншого, і пекло відкриває свої вуста, щоб поглинути їх усіх, що самі вкидають себе в нього. Сам Господь устами пророка Амоса сказав про те, наскільки далекі від щастя аристократи і князі, які сплять у м'яких ліжках, їдять чудову їжу та розважаються всіма можливими способами. Горе вам, багатим, які мають спокій у цьому житті! Горе вам, що пересичуються всяким задоволенням! Горе вам, що сміються нині! Горе вам, коли люди будуть хвалити і шанувати вас! Хтось скаже, що розваги та насолоди не є злом, доки не переходять у гріх. Але Ісус Христос каже, що такий спосіб життя є приготуванням себе до мук. Горе тим, які через миттєву насолоду страждатимуть у вічності серед нескінченних мук! Господь попередив нас, що шлях насолод дуже небезпечний. Подумай про те спустошення, яке справляють насолоди у твоїй душі. Насолоди та задоволення роблять безсилим найміцнішого. Саме через них деякі християни стають настільки безсилими, що, побачивши лише тінь насолод і спокус, вони одразу готові повернутися назад і здатися без боротьби. Покликання християнина – це покликання воїна. Якими б спокусливими не були насолоди, вони не повинні перемогти християнина-воїна. Але бувають і слабкі воїни - вони хоч і сповідуються у своєму безсиллі, яке в них з'явилося від плотських гріхів, але потім знову в них впадають. Ти спитаєш: хіба гріх – спокійно спати, добре їсти та пити, ходити на свята та розваги? Але цим питанням ти хочеш тільки виправдати себе, бо все це, може, й не гріх, але цим ти готуєшся до нього. Все це перешкоджає тобі коли-небудь скуштувати духовних благ, що виходять від Бога. І ти постраждаєш від них так, як постраждав колись Соломон, який не був обережний у насолодах і через них впав у ідолослужіння, або як постраждали жителі Содома, які своїм обжерливістю, пияцтвом і любов'ю до розваг досягли страшного та мерзенного стану – впали в розпусту та протиприродні. Тертуліан дуже часто говорив, що християни повинні відкидати насолоди через те, що вони знеживають людину і від цього її чеснота стає немічною і безсилою. Млявість і безсилля, які з'являються в душі від насолод, неприємні для призначення християнина. Наша мета полягає в тому, щоб уподібнитися до Ісуса Христа, Який є Глава зумовлених, як вчить нас Апостол Павло: «Кого Він впізнав, тим і визначив бути подібними до образу Сина Свого» (Рим. 8:29). Для того, щоб прийти в Свою Славу, Христос провів життя у злиднях, скорботах і зневажаннях, а сластолюбці бояться такого способу життя і саме тому вони не хочуть каятися. Невже вони знайшли якесь інше Євангеліє, чи до них прийшов інший Христос, який пообіцяв їм, нерозумним, прекрасний одяг, солодку їжу, спокій, розваги та шану від людей? Вони забули, що «тісні ворота та вузька дорога, що ведуть у життя» (Мф. 7:14). Послухай ще про одну важливу річ. Якось один благородний і багатий вельможа, що любив насолоди, почув про доброчесне життя однієї людини і пішов до неї, щоб порадитися з нею. І ось, той духовний чоловік каже йому: «Христос був бідний, а ти – багатий, Христос постився, а ти – пересичаєшся, у Христа не було достатньо одягу, а на тобі – зайва, Христос терпів скорботи та страждання, а ти – солодко їж, спочиєш і спиш на м'якому ліжку». Почувши це, вельможа розхвилювався, приніс покаяння і з того часу не припиняв слізно просити Господа прощення за те життя, яке він вів раніше. Навчися ж і ти з того, що краще в цьому житті терпіти скорботу, ніж вічно мучитися в іншому. Про це говорить і святий Опанас Великий: «Той, хто має заспокоєння в цьому світі, нехай не сподівається отримати вічний спокій, бо Царство Небесне належить не тим, які тут перебувають у спокої, але тим, які в скорботах і поневіряннях проводять це життя» (Слово про дівоцтво). Потерпи в цьому житті, щоб не почути тобі страшних слів Христа: «Дідо! згадай, що ти здобув уже добре твоє в житті твоїм» (Лк. 16:25). І зрозумій нарешті, що Царство Небесне здобувається не тими, хто перебуває у ледарстві та зручності, але тими, хто примушує себе, як сказав Господь: «Царство Небесне силою береться, і ті, хто вживає зусилля, захоплюють його» (Мф. 11:12). Отже, не кажи більше, що насолода – не гріх, і звернися до Бога з покаянням, щоб тобі стати справді щасливим. Подумай, коханий, про те, що Учитель євангелії є Ісусом Христом, Учителем усіх вчителів і проповідників. Один лише Він – Господь і Вчитель, як назвав Його Никодим, що прийшов до Нього вночі: «Равви! ми знаємо, що Ти Учитель, що прийшов від Бога» (Ів. 3:2), і як Сам Господь сказав про Себе: «Ви не називайтеся вчителями, бо один у вас Учитель – Христос» (Мф. 23:8). Він прийшов у світ не тільки для того, щоб спокутувати нас, але й для того, щоб навчити, як Він Сам говорить: «Я на те... прийшов у світ, щоб свідчити про істину» (Ів. 18:37). І щоб ще сильніше утвердити цю істину, Небесний Батько голосно наказав нам слухати цього Учителя: «Його слухайте» (Мт. 17:5). Але давайте уважніше придивимося до цього Вчителя. Він, на відміну інших вчителів, вчить не стільки словами, скільки справами. Подумай про те, які тяжкі труди підняв наш Спаситель, щоб навчити нас істині. Щоб створити все суще, Йому було достатньо сказати тільки одне слово: «яке Той говорив, і бувши: Той повів, і створившись» (Пс. 148:5). Однак для того, щоб навчити нас Своєю волею і відкрити нам скарби Своєї премудрості, Він зберігся величі, «прийнявши образ раба, – як каже Апостол Павло, – ставши подібним до людей, і з вигляду ставши як людина» (Флп. 2:7), і переніс усі ті скорботи, які завжди і спитали. Що ще могла зробити для нас Неправдива Істина більше того, що Вона іпостасно відкрилася нам і навчила нас істині? «Я є істина» (Ів. 14:6). Яким іншим способом наш найсолодший Учитель явив би нам Свою любов, як не тими трудами, які Він поніс: Він піднімався в гори і спускався з них, обійшов Своїми ногами всю Юдею, на Його частку випало стільки безчестя! Його називали і ненажерою, і п'яницею, і біснуватим – і все це для того, щоб показати нам шлях, що веде до життя. «І ходив Ісус по всій Галілеї, навчаючи в їхніх синагогах і проповідуючи Євангеліє Царства» (Мф. 4:23). Яка відповідь чи виправдання можеш мати перед Господом, грішна людина, якщо не віриш Його Божественному вченню і не ходиш у світлі Його? «Якби Я не прийшов і не говорив до них, то не мали б гріха; а тепер не мають вибачення у гріху своєму» (Ів. 15:22). Соромся ж того, що ти так довго ходив слідом за брехливими вченнями світу і плоті і нехтував прекрасними порадами Божественної Мудрості, воліючи дотримуватися порад мудрості земної – скотарської та диявольської, ніколи не бажаючи нічого вище слави та поваги у людей, не намагаючись вилікувати свої почуття, але без збору зрештою уподібнитися до осла, навантаженого грошима. Тобі дано найбільший дар – ти можеш слухати Само Втілене Слово, слова Його, які хотіли почути пророки і царі, але не почули. «Кажу вам, що багато пророків і царів бажали... чути те, що ви чуєте, і не чули» (Лк. 10:24). Коли ти збираєшся читати Євангеліє і відкриваєш його, то роби це так, начебто ти відкриваєш Небо, оскільки ця Книга, написана з найбільшим благоговінням, містить у собі вчення Самого Христа. Святий Іоанн Золотоуст так написав про це: «Читання Писань є відверненням Небес» (Слово друге на Ісаю). Читай її так, начебто тебе вчить Сам Господь. Коли ти читаєш Його слова, то не відчуваєш жодного страху, бо як сильно відчував цей страх жорстокий народ Ізраїльський і, не маючи сил винести його, просив Мойсея: «говори ти з нами, і ми будемо слухати, але щоб не говорив з нами Бог, щоб нам не померти» (Вих. 20:19). Задумайся над вченням Небесного Вчителя, що міститься в Євангелії, особливо над Його нагірною проповіддю, яку записав Євангеліст Матвій: «Побачивши народ, Він зійшов на гору; і... відкривши уста Свої, навчав їх» (Мт. 5:1, 2); досліджуй наступні три властивості Божественного вчення – висоту, істинність та корисність. Висота вчення, перш за все прихована і незбагненна для мудреців, тепер стала явною, як сказав Господь: «вимовлю таємне від створення світу» (Мф. 13:35). До цього часу світ вважав, що він буде щасливий тільки тоді, коли матиме багатство, славу і задоволення. Тепер ти можеш уявити, як здивувався людський рід, коли вперше почув, що Господь говорить про зовсім протилежні речі – про те, що щасливі жебраки, плачучі, принижені, лагідні, голодні, миротворці, чисті серцем, несправедливо гнані та звинувачені. І навпаки, що нещасні багаті, чиї серця приліпилися до благ світу, а також пересичені насолодами світу, які розважаються, сміються, користуються у людей пошаною. І хто може осягнути цю невимовну висоту, властиву всьому вченню Божественної євангелії?! Апостол Варфоломій дуже точно назвав Євангеліє одночасно і малим і великим – малим за обсягом і великим за змістом та висотою вчення. За словами святого Амвросія Медіоланського Євангеліє подібно до безодні, в якій ми можемо знайти повноту дарів, воно – як море духовних таємниць, в якому плаває таємнича Риба – Ісус Христос, Божий Син, Спаситель. Блаженний Єронім називає Євангеліє скороченим Богослов'ям, Оріген – початком всього Святого Письма. І якщо все Святе Письмо називається у Августина енциклопедією всіх наук, у Василя Великого – кузнею, в якій куються душі, і житницею духовної злаки, то наскільки чудово в ньому Євангеліє – Заповіт Новий, оновлений Кров'ю Сина Божого! Євангельське вчення істинне тому, що виходить воно з уст Самої Премудрості Вишнього, Яка є істина, як сказано в Премудрості Сираху: "Я (тобто Премудрість), вийшла з уст Всевишнього» (Сир. 24:3). бреше, але завжди є істинним, як каже апостол Павло: «Бог вірний, а кожна людина брехлива» (Рим. 3:4). Користь вчення євангелії видно з того, що в ньому є вчення і знання, що веде до спасіння і життя, як написано: «дати зрозуміти народові Його спасіння» (Лк. 1:77). І ще: «Слова, які Я кажу вам, є духом і життям» (Ів. 6:63), тому що вони містять усі основи християнської моральності – вони показують нам що добро, а що зло і вдягають нас у нову людину, «створену за Христом» (Сравн. Еф. 4:24). А тепер подивися, що ти робиш. Хіба ти не показуєш своїми справами, що віра в тебе зовсім інша? Коли Євангеліє вчить тебе теоретичним істинам і догматам віри, ти визнаєш їхню велику гідність, однак, коли вона пропонує тобі практичні поради для виправлення твоїх звичаїв, тобі прокидаються всі твої пожадливості і починають тиснути на тебе, змушуючи не бажати підкорятися євангельським заповідям. Отже, врахуй, що, як сказав Господь, «який, хто не приймає слів Моїх, має суддю собі: слово, яке Я говорив, воно судитиме його в останній день» (Ів. 12:48). Свою віру потрібно застосовувати на практиці, тому що теоретично «і біси вірують, і тремтять» (Як. 2:19). Віра у справах є характерною ознакою одних лише християн: «а я покажу тобі віру мою з діл моїх» (Як. 2:18). Прокинься і прийди до тями. Відновіть свою віру та любов до Божественного Вчителя. Покайся, що досі живив своє серце вчинками, протилежними тим, яким навчає Господь. Моліться до Христа, щоб дав вам мужнє серце, щоб ви могли жити з ним за словами апостола Павла: «Не ті, хто слухає закон, справедливі перед Богом, але ті, хто виконує закон, будуть виправдані» (Рим. 2:13). Задумайся, любий, про мислену боротьбу, заради якої Господь наш прийшов у цей світ, як Сам Він сказав: «Не світ прийшов Я принести, а меч» (Мф. 10:34). У цій війні Сам Спаситель наш Ісус – Воєначальник і Цар, такий могутній і величний, мудрий і гідний любові, що супроводжується всіма Ангелами та святими. І не для того Він іде на війну, щоб накласти на всі непокірні Йому народи Свою царську подати і стати багатшими, але Сам стає жебраком, щоб збагатити їх. Подумай про Христа як про Царя, Який через все багатство Свого Божества і Людства спрямовує життя кожного, хто слухняний Йому. Не тільки Царем, а й Людиною є Цар царюючих і Господь панівних, як про це говорить святий Іоанн Богослов в Апокаліпсисі: «На одязі та на стегні Його написано ім'я: «Цар царів та Господь панівних» (Об'явл. 19:16). А після цього подумай про те, що Цар кличе на війну всіх людей, і тебе теж. Мета, для якої Він закликає нас, – воювати з Його ворогами та з нашими ворогами, тобто з плоттю, миром та дияволом. У цій війні Цар іде попереду всіх, як написано: «Я піду перед тобою і гори вирівнюю, мідні двері зламаю і запори залізні зламаю; і віддам тобі скарби, що зберігаються в темряві, і приховані багатства» (Іс. 45:2, 3). Під час війни Він перший, хто зустрічає небезпеки і приймає рани, які завдають битви. Однак як тільки війна закінчиться, слава перемоги та вінці дістануться всім воїнам. Господь, прийшовши у світ, провівши життя в злиднях, серед скорбот і порух, померши Хресною смертю, переміг світ, як Сам каже: «Будьмося: Я переміг світ» (Ів. 16:33). Він переміг і диявола – «Сьогодні суд миру цьому; нині князь світу цього буде вигнаний геть» (Ів. 12:31). Нарешті, Він переміг і плоть, як про це пише Апостол Павло: «Бог послав Сина Свого на кшталт гріховного тіла в жертву за гріх і засудив гріх у плоті» (Рим. 8:3). І так багато душ урочисто наслідували приклад Господа і тепер, перемігши ворогів, про яких ми сказали, тріумфують з Ним у Раю. І одне отримало п'ять міст, друге – десять, відповідно до праці кожного (пор. – Лк. 19:11–26). О, славний закон війни! У земних війнах воюють воїни, а цар залишається в безпечному місці, а в духовній боротьбі першим вступає в бій Цар, а за Ним уже йдуть війська. Що тепер робити тобі, коли тебе покликали на цю війну? Ти бачиш, що війна коротка, а перемога та спокій після неї – вічні. Ти бачиш, що вороги, яких хоче перемогти Ісус, – більше твої вороги, ніж Його, тому що Його вони не можуть скинути з царства, а тебе – можуть, якщо ти не переможеш їх. Отже, встань і прийми тверде рішення неухильно йти за Господом, наслідувати Йому в усьому і терпіти все, що потрібно буде для Його угоди. І коли ти станеш близьким до Нього, то здобудеш у цьому велике щастя. Розкавайся у своєму минулому житті, яке було протилежним життю Христа, тому що для тебе були ворогами ті, які для Нього були друзями, тобто злидні і злидні, скорботи та скорботні, ганьби та терпимі. Ти був схожий на денницю, який є князем мучених на протилежність Христу – Князю спасенних. Отже, зміни свій військовий табір і надалі май друзями твоїх колишніх ворогів, а колишніх друзів твоїх – ворогами, і зверни проти них усю духовну зброю для того, щоб здобути над ними перемогу. І оскільки перемога, наступна за цією думкою, дається від Господа, як написано: «Коня готують на день битви, але перемога – від Господа» (Припов. 21:31), то моли Його, щоб Він просвітив тебе Своєю благодаттю, щоб ти ясно бачив і зараз, і в майбутньому посилаються тобі переносити їх без нарікання і з вдячністю, як личить Його послідовнику, розуміючи, що всі випробування – дорогоцінні та бажані для тебе. Тому що наступний за Христом у цьому житті і терпить різні скорботи, у майбутньому буде вічно радіти зі своїм Царем, як каже божественний Павло: «якщо терпимо, то з Ним і царюватимемо» (2Тим. 2:12). Задумайся, коханий, над тим, що люди, які йдуть за Христом у цій війні, бувають трьох типів. До першого типу належать ті, які йдуть за Христом тільки в думках, здалеку, вони захоплюються цією війною, але всі ніяк не можуть наважитися взяти в руки зброю, щоб самим воювати проти ворога і перемогти його, тому що не хочуть наслідувати приклад Ісуса Христа, але перебувають у лінощі та ледарстві. До другого типу належать люди, які озброюються і вступають у бій, але тільки тоді, коли їм захочеться, і роблять тільки те, що їм здається правильним, а не те, що згідно з Божою волею. Вони вважають, що в цій війні зможуть перемогти, проводячи спокійне життя, живучи на свій розсуд і перебуваючи в гордості. До третього типу належать люди, які, незважаючи на все, залишаються твердими, тому що вони, віддаючи Богові всі сили своєї душі і всю славу перемог, стають наслідувачами Христа. Вони в цій війні нічого не роблять без поради своїх духовних отців, але завжди слухняні їхній волі. Отже, до першого чину відносяться холодні та пусті, до другого – теплохолодні та ліниві, до третього – гарячі та старанні. До якого ж чину ставишся ти, брате? Якщо до першого, то тобі горе. Тому що ти під час Хрещення пообіцяв Богові воювати зі своїми пристрастями і з дияволом, але стоїш далеко без діла, замість того, щоб взяти зброю і йти на війну. І як забув ти, бідолашний, що коли не воюватимеш і перемагатимеш тут, то твої вороги умертвлять тебе навіки? Невже ти не знаєш, що якщо не боротимешся, то не отримаєш ні вінця, ні нагороди? І хто колись, будучи безтурботним і сплячим, перемагав ворога? Або на кого покладали вінець, якщо він перебував у насолодах і розвагах, як каже Василь Великий: Хто дрімля заслужив собі тріумфальну арку? Чи хто, насолоджуючись чи граючи на флейті, був прикрашений переможними вінцями?» Отже, коханий, залиш лінощі і озброїся для війни з твоїми смертельними ворогами. І не дивись на те, як воюють інші, щоб і тобі не стати безтурботним і не почути того, що сказав Мойсей синам Гада та Рувима: «Брати ваші підуть на війну, а ви залишитеся тут?» (Чис. 32:6). Якщо ж ти ставишся до другого чину, то ні гарячий, ні холодний, але теплий. До таких людей говорить Дух Святий в Апокаліпсисі: «Але, як ти теплий, а не гарячий і не холодний, то викину тебе з Моїх уст» (Об'явл. 3:16). Він виверне тебе в день Суду, коли зустріне тебе, який тільки говорив і нічого не зробив, зі словами: «Я ніколи не знав вас; відійдіть від Мене, що роблять беззаконня» (Мф. 7:23). Ти бажаєш стати доброчесним, але тільки без праці. Ти хочеш робити добро, але водночас не бажаєш образити світ. Ти прагнеш позбутися своїх злих звичаїв, але не хочеш пожуритись для цього. Ти хочеш служити Богу, але лише словами. Коротше кажучи, ти бажаєш одним оком охопити одночасно і небо, і землю. Ти хочеш боротися з тією пристрастю, якою ти лише трохи схильний, а з тією, яка повністю охопила тебе - не борешся. Коли Христос закликає тебе змінити себе, ти змінюєшся лише зовні без внутрішнього переродження. Потрібно не просто воювати, але воювати правильно, як каже Апостол Павло: «Якщо ж хто і бореться, не увінчується, якщо незаконно трудиться» (2Тим. 2:5). Розкавайся ж у непостійності своїх думок і віднині віддай себе в руки Господні, кажучи від твого серця: «Господи! я піду за Тобою, куди б Ти не пішов» (Лк. 9:57). Бог є досконале благо, яке ми повинні любити, а гріх є крайнє зло, яке ми повинні ненавидіти та гидувати їм. Бог – безмірна безодня досконалості, а гріх – безодня зла. Бог – благо, безмежно найвище всіх благ, а гріх – зло, нескінченно найгірше за всіх лих. Бог – Істота, порівняно з Якою все інше – ніщо, а гріх – настільки мерзота, у порівнянні з якою всі інші нещастя не можуть бути названі злом. Зрештою, гріх – це найбільше чудовисько, – як у справжньому, так і в майбутньому житті. І Сам Бог не знає іншої такої великої і страшної чудовиська, яка б протистояла Його величі і доброті. Ніщо Він так сильно не ненавидить, як гріх (як сказав премудрий Сирах, «ненависний Господу гріх»), бо якби Він його не ненавидів, то не був би Богом. Можна сказати й так: пекло перестало б бути пеклом, якби від нього відійшов гріх, - він перетворився б на Рай. Ось наскільки гіркою і сильнодіючою є отрута гріха! І що сказати про те, якими мерзенними ми буваємо перед Богом, коли чинимо гріх, який є ворогом благого Бога? Люблячи це чудовисько, зване гріхом, ми стаємо злими і противними Самому Господу. Ми стаємо ненависними для Нього, бо наш гріх ненависний Йому, як каже Дух Святий устами премудрого Соломона: «одно ненависні Богові і нечестиве і безбожність його» (Прем. 14:9). Пізнаємо ж наше сумне становище та глибину свого падіння. Подякуймо милосердному Богові, Який простягає нам Свою руку, щоб допомогти нам звільнитися від огидного одягу, в який зодягнув нас гріх. Однак для того, щоб нам повністю позбутися гріха, наша воля повинна прийти в єднання з Божою волею, – тільки тоді наш гріх згладиться. Цю волю ми повинні використати разом з усіма нашими силами для боротьби з гріхом. Нам необхідно також молити Господа, щоб Він зміцнив нас Своєю благодаттю, щоб ми могли протистояти гріху, а не бути його рабами. За визначенням преп. Максима Сповідника, гріх є «неприродним рухом», він позбавляє нещасного грішника всіх надприродних дарів і благ. Також і душу він позбавляє благодаті сина – цього найбільшого дару, даного нам Богом. Гріх оголює душу і приводить її в найжалюгідніший стан запустіння, позбавляє її нагороди за добрі справи. А що найстрашніше – він позбавляє людину можливості бути спадкоємцем Царства Небесного, як каже апостол Павло: «якщо діти, то й спадкоємці, спадкоємці Божі, співспадкоємці ж Христові» (Рим. 8:17). Гріх знищує в душі блага, даровані їй Богом, – мир із совістю та чистотою помислів. Також і тіло він наповнює нечистотою та неприборканими похотями, тобто руйнує храм Божий, як пише апостол Павло: «Ви храм Бога Живаго» (2Кор. 6:16). Що ще нам сказати? Відповідно до святого Афанасія Великого, «гріх і зло не від Бога походять, не в Богу були, вони не були спочатку і не мають будь-якої сутності». Отже, гріх перетворює людину на ніщо. А блаженний Августин каже: "Зло - не що інше, як відсутність добра". Людина, що служить гріху, живе життям скорботним і тривожним, як Каїн, який, вбивши свого брата, почав весь тремтіти від страху: йому здавалося, що тремтять пагорби і коливається земля, чому й місце, в якому він оселився, було названо їм «Нід», що означає «тремтяча земля». Життя, яким жила людина після гріхопадіння, не може називатися життям, але смертю, або, точніше, запорукою та початком майбутньої муки. Святий Іоанн Златоуст, тлумачачи двадцятий розділ книги Буття, говорить так: «Блудник, або перелюбник, або службовець іншого подібного гріха, якщо і приховає його, не знайде спокою у своєму житті. Він боїться підозр, його душа постійно тремтить, як тіні взимку. Сон його не солодкий, під час їжі він не відчуває задоволення, його наповнюють страхи, яких він не може позбутися ні відвідуванням друзів, ні іншим способом». Нарешті, християнин, освічений словом Божим і вірою, що пізнав зло, яке йому завдає гріх, не може знову впасти в нього. Засоромимося ж, браття, того тяжкого стану, до якого нас довів гріх, і приймемо тверде рішення, як має надалі вживати наше тіло, яке спокушало нас. І оскільки зло, яке завдається нам і Богу, не зцілюється ніяким іншим способом, окрім гарячих покаяних сліз, то проситимемо Його, щоб Він дарував нам дух істинного покаяння. Подумаємо ще про одне зло, що доставляється гріхом – про вічне мучення. Якщо ми не можемо винести навіть хвилини, коли нас обпалює невеликий вогонь, то з чим може зрівнятися полум'я пекла, як ми зможемо витерпіти вічний вогонь? Пророк Ісая, бачачи невимовну муку вічного вогню, будучи у великому страху і здивуванні сказав: Хто з нас може жити при вогні пожираючому? хто з нас може жити за вічного полум'я?» (Іс. 33:14). Не забуватимемо того, наскільки страшно бути позбавленим милості Бога, який бажає дарувати нашим душам вічне блаженство. Наважимося мужньо протистояти спокусам, у які вкидає нас диявол, щоб не впасти нам у гріх і бути готовими віддати не одну, а тисячу життів, щоб тільки не підкоритися йому. Будемо просити Господа, щоб Він послав нам Свою благодать, щоб ми могли і кров свою пролити, аби тільки знову не засмутити Його новими гріхами. 1. Його послух батькам Життя Христа можна розглянути з трьох сторін. Перша – слухняність, яку Він зберігав до Своїх батьків до тридцятирічного віку, друга – Його праці в цей проміжок часу і третя – Його любов до Бога і до ближнього після тридцятирічного віку. Поговоримо про кожну з цих трьох сторін окремо. Подумаємо, браття, про те, що Владика всіх, Якому слухняне все суще, Сам найбільше зберігав послух Своїм батькам. Він слухався Своєї Святішої Матері, Яка була Його Матір'ю за людським єством, зачала Його від Своїх пречистих кровей, носила Його у Своєму утробі дев'ять місяців і харчувала Його Своїм молоком. Він обов'язково повинен був бути слухняним Їй, як істинний Законодавець п'ятої заповіді: «Почитай... матір твою, щоб тобі було добре» (Вих. 20:12), і ще: «Син.. Він слухався і праведного Йосипа, хоч міг би й не робити цього, бо Йосип не був Його істинним батьком за єством, а Господь не був його справжнім сином; це батьківство і синівство були образними, а чи не істинними. Однак, незважаючи на це, Господь зберігав повну послух їм обом – і Справжній Матері і так званому батькові, ніби той був Його справжнім батьком. Тому і Євангеліст Лука сказав: «І був у покорі у них» (Лк. 2:51). Господь Своїм повним послухом їм виконав усі канони та природні закони. Сорок другий канон Карфагенського собору визначив, щоб діти були в підпорядкуванні у своїх батьків, доки не зможуть розумно мислити і міркувати, тобто, поки не досягнуть п'ятнадцяти або навіть двадцяти років, як це встановлено в розділі 32 Книги Чисел, а після досягнення цього віку вони вільні і можуть розпорядитися. Однак Ісус не тільки виконав, але й подвоїв роки послуху, які мають виконати діти, і був у підпорядкуванні у батьків цілих тридцять років. Тому і святитель Григорій Ніскін , тлумачачи слова, сказані Господом Своєї Матері («що Мені і Тобі, Жінко? ще не прийшов час Мій» – Ін. 2:4), каже, що Господь ніби поскаржився Своєї Матері про те, що Він не досяг ще терміну самостійності, але хоче й далі бути Їй слухняним. Ще не настав час Його, щоб бути Йому вільним і самовладним. Отже, Він продовжує бути Їй слухняним і виконує те, про що Вона Його просить, тобто передає воду у вино. Ісус підкорявся Своїм батькам і слухався їх з усією старанністю, з усією радістю, з усією любов'ю, і упокорювався без найменшого ремствування і без будь-якої зовнішньої чи внутрішньої перемови. І Він був їм слухняний не тільки в легкому, але й у важкому та обтяжливому. Не лише в почесних і славних справах, а й у низьких та грубих. Яка невимовна поблажливість! Того, Хто Своїм голосом скликає хмари і Якому з трепетом підкоряються зливи, як сказано в книзі Іова: «Чи можеш підняти голос твій до хмар, щоб вода в достатку покрила тебе?» (Йов. 38:34) – Того Йосип посилає до колодязя за водою, і Він зараз слухається його. Того, Хто посилає блискавки, і вони відразу йдуть: «Чи можеш посилати блискавки, і чи підуть вони і чи тобі скажуть: Ось ми?». (Йов. 38:35), – кличе Мати, щоб принести дров до осередку, і Він іде і приносить. Він був готовий підкоритися будь-якому помаху та волі Своїх батьків – Він, Який сказав лише одне слово, і все почало бути: «Той мовить і биша» (Пс. 148:5); Він, накази Якого не може переступити жодного творіння: «наказ поклади, і не повз нього йде» (Пс. 148:6); – Він Сам був слухняний будь-якому слову Свого батька і Матері – коли вони говорили Йому, щоб Він приготував обід, прибрав у домі чи зробив будь-яку іншу брудну роботу. Що скажеш, читачу? Якщо Цар Ангелів був слухняний Своїм батькам, тобто праху, який Він Сам створив Своїми руками, то який послух маєш чинити своїм батькам! Як ти маєш шанувати їх, яку любов ти повинен мати до них і з якою добротою до них ставитись! Кожна дитина повинна віддавати своїм батькам ті чотири речі, про які ми сказали: послух, повага, любов, доброта. А натомість приймати від батьків інші чотири – виховання, допомога, настанова та добрий приклад. Особливо діти повинні мати велике терпіння до тих недоліків, які часто з'являються у їхніх батьків у старості, як написано у Святому Письмі: «Сину! прийми батька твого в старості його і... Хоч би він і збіднів розумом, май поблажливість і не зневажай їх при повноті сили твоєї» (Сир. 3:12, 13). І як ти думаєш досягти успіху, не слухаючись порад батьків? Ось що вклади у свій розум, – говорить слово Боже: «Неслухняний син – у смерті» (Прип. 13:1). Якщо ти лихословиш отця, то ти – богохульник. Якщо ображаєш і гніваєш матір, то ти проклятий Господом, тому що «залишаєш батька те саме, що богохульник, і проклятий від Господа дратує матір свою» (Сир. 3:16). Якщо ти шануєш свого батька, то і тебе шануватимуть твої діти. І якщо ти отримаєш благословення від батька, то будуть тверді основи твого дому. «Той, хто шанує батька, матиме радість від дітей своїх... бо благословення батька стверджує доми дітей, а клятва матері руйнує вщент» (Сир. 3:5, 9). Коротко кажучи, тобі необхідно бути слухняним своїм батькам. Тільки в тому випадку ти повинен не слухати їх, а віддати перевагу любові до Бога, коли вони змушують тебе зробити зло і порушити Божі заповіді. І Господь, коли батьки шукали Його, коли Він був у храмі, сказав їм: «Навіщо було вам шукати Мене? чи ви не знали, що Мені має бути в тому, що належить Батькові Моїм?» (Лк. 2:49). А ти, брате, скільки разів не слухався батьків та твоїх духовних отців? Скільки разів ти засмучував їх своєю передмовою? Соромся ж того, що ти такий далекий від прикладу, даного тобі Ісусом Христом, Який у всіх чеснотах є взірцем для тебе. Він був і зразком послуху, щоб тобі наслідувати стопи Його. Покайся, проси прощення і моли Його, щоб Він Сам навчив тебе істинному і досконалому послуху. Бо Він, будучи Син і Слово Бога, Який не потребував чогось навчатися, навчив нас послуху на Своєму прикладі, як каже апостол Павло: «Хоч Він і Син, але стражданнями навик послуху» (Євр. 5:8). І як Він був слухняний «навіть до смерті, і смерті Хресної» (Флп. 2:8), так і ти з усією вірою і любов'ю проси Його, щоб Він зміцнив тебе Своєю благодаттю, щоб бути тобі до кінця слухняним батькам і твоїм духовним батькам, тому що, як говорить Василь Великий, «справжнє і досконале». Подумай, коханий, про те, що Господь наш Ісус Христос з того часу, як став здатний до фізичної праці, не проводив Своє життя у ледарстві, але працював Своїми руками, був теслею, займався обробкою дерева – робив двері, вікна та все інше, що робиться з дерева. Цим Він займався до тридцяти років і називався не тільки сином теслі Йосипа, як написано у Євангеліста Матвія: «Чи не тесля Він син?». (Мф. 13:55), але й просто теслею, за Євангелістом Марку: «Чи не тесля Він, син Марії?» (Мк. 6:3). Поки живий праведний Йосип, Він працював і працював разом з ним, займаючись одним ремеслом, Він допомагав йому в усьому і так Себе вів, як говорить премудрий Сирах: «як владикам, послужить тим, хто його породив» (Сир. 3:7). І оскільки батьки Його були бідними і здобували собі насущний хліб великими працями, то личило і Господеві трудитися разом з ними, як каже святий Василь Великий: «Згідно з початковим віком, Він підкорявся батькам, з лагідністю та благодушністю переносячи всі тілесні праці. А те, що вони, хоч і були людьми праведними і благочестивими, але в той же час бідними, нужденними і багатими на багатство – цілком очевидно» (Чернецький статут, 4). Після смерті праведного Йосипа Господь продовжував займатися цим ремеслом. А воно було не зі славних, якими є науки (фізика, геометрія, математика, музика та інші, подібні до них); це була груба робота, важка і не приносить багатства. Господь займався цим, щоб Йому, як людині, було на що жити і щоб допомагати Своєї бідній Матері та іншим біднякам та мандрівникам. Це Він також робив для того, щоб показати дві речі. Перша – дати всім приклад не сидіти без діла, а друга – власним прикладом навчити людей не гребувати жодним ремеслом, яке, хоч би воно було найнижчим і найпочеснішим, не може бути на заваді людині у справі спасіння. Про це має пам'ятати будь-яка трудяща людина, а крім цього, вона повинна утримуватися від брехні, обдурювання та крадіжки. Яка дивовижна справа! Владика всіх, Якому підкоряється все небесне і земне, Який створив усі Свої творіння вільними, упокорився до того, що служив людям і працював для них цілими днями. Премудрість, Яка влаштувала небо і землю, Яка просвітила людський розум винайти різні мистецтва та ремесла, змирилася до того, що займалася грубою та важкою роботою. Та Премудрість, Яка з дивовижним мистецтвом створила небо і землю і спонукала людську думку до винаходу мистецтв, змирилася до того, що займалася найпокірнішим з них. Воістину, дивно було бачити Його, що тримає в Своєї долоні весь світ, рано вранці, що встає, бере кошик з інструментами і йде до одного, то іншого будинку, влітку обливається потім і мерзне від холоду взимку, що повертається ввечері додому втомленим від роботи. Той, Хто Своїм Духом живить все живе (не тільки тварин, але й рослини), і дає йому всяке благо – «що виконує всяку тварину вподобання» (Пс. 144:16), – працює з ранку до вечора задля необхідного заробітку. Людський розум не може вмістити цього! Жодна мова не зможе це описати! Побачивши це кров застигає в жилах від подиву. Отже, справедливе слово, сказане Господом: «Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, а щоб послужити і віддати душу Свою для викуплення багатьох» (Мт. 20:28). Ти дивуєшся, брате, і дивуєшся, коли читаєш про це? Знай же, що все це Господь робив як мудрий лікар, щоб своїм прикладом зцілити хворе людство від двох хвороб і пристрастей: спонукати до роботи ледарів і лінивих, а тих, хто працює, навчити поводитися чесно – не обкрадати і не обманювати замовників. Навчися ж працьовитості, і не від Ангелів, а від Творця всіх Ангелів і людей. Якщо ти Патріарх, то наслідуй істинного Вселенського Патріарха - Христа і пам'ятай про те, що і тобі корисно трохи попрацювати: переписуй рукописи, або сам пиши про щось, або займайся чимось іншим духовним, щоб тобі виконати свій обов'язок перед церковними постановами. Бо таким чином ти зможеш дотримуватися своїх помислів, а також даси добрий і корисний приклад пастві і виконаєш апостольську заповідь, яка говорить: «Ми ні в кого не їли хліба даремно, але займалися працею і роботою ніч і день, щоб не обтяжити когось із вас» (2Сол. 3:8). Тому що хто не хоче працювати, той не повинен і їсти, як наказав апостол Павло фессалонікським християнам: «якщо хто не хоче працювати, той і не їж» (2Сол. 3:10). Так робили і древні Патріархи – Золотоусти, Григорії, Афанасії, Кирили, Євлогії, а з ними і нещодавно жилі Нектарії, Досифеї, Хрісанфи, Єремії та святіший Патріарх Антіохійський Сильвестр, який визначив для себе щодня займатися по три години іконописаний. Якщо ти архієрей, то наслідуй приклад Великого Архієрея, а також дуже багатьох стародавніх і нових архієреїв. Якщо ж ти священик чи монах, то тобі ще більше треба наслідувати Ісуса Христа в зайнятті якимось мистецтвом чи рукоділлям. Тому що рукоділля, за словами святого Ісаака, – як намордник, воно перешкоджає появі ледарства. Грошами ж, заробленими тобою, ти зможеш допомагати братам, що потребують. Тому всі батьки, які називаються «трудящими», як, наприклад, Іван Ліствичник, Єфрем, Ісайя, Евергет, особливо ж Василь Великий (у дуже багатьох розділах своїх «Правил для ченців») показують зі Святого Письма на прикладі Господа, апостолів і пророків, що тілесне рукоділля. Так пише про нього авва Ісаак: «Спокій і ледарство є загибель для душі, вони надають демонам можливість шкодити їй». І як людина двояка, тобто складається з тіла і душі, то і праця її також має бути двоїстою. Душа повинна бути зайнята розумною та безперестанною молитвою, а тіло – роботою та рукоділлям. Якщо ти, читачу, багатий і знаний, то наслідуй Багатого милістю «Владику царів земних» (Об'явл. 1:5), Який, щоб дати тобі приклад, применшив Себе до того, що займався рукоділлям. Не допускай свого багатства приводити тебе до ледарства і лінощів, але май і ти якесь невелике рукоділля. Ти можеш писати книги, як імператор Феодосії, який, власноручно переписавши все Євангеліє, щодня читав його, або, як імператор Іоанн Кантакузін, який написав дві чудові книги проти юдеїв та мусульман. Якщо ж ти не вчений, то служи іншим з любов'ю (Гал. 5:13) – відвідуй ув'язнених, хворих, вдів, сиріт, попрацюй у справах милосердя, щоб тобі не бути засудженим, як лінивому та негідному рабу. «Господь... взяв чоловіка, [якого створив], і поселив його в Едемському саді, щоб обробляти його і зберігати його» (Бут. 2:15), а не для того, щоб він сидів там у ледарстві та лінощі. Ручна праця зміцнює тіло і робить його здоровим, а ледарство і лінощі роблять його безсилим, млявим і хворим. Справедливо написав премудрий Сірах: Багатому злу навчає ледарство. Це ми бачимо і на ділі: у тому, хто працює, менше пристрастей і лукавства, а той, хто перебуває у ледарстві, часто буває одержимий лютими пристрастями. Отже, якщо раніше ти проводив життя у ледарстві і неробстві, то прокинься ж нарешті від цього важкого сну лінощі. Зміни твоє життя і розкайся в тому, що ти так довго не слідував за Ісусом Христом і був подібний до байдужих ідолів, які мають руки, але ніколи нічого не беруть у них, мають ноги, але не ходять ними. Тримай завжди у своєму розумі слова, які говорив один преподобний під час дня: «Тіло, працюй, щоб харчуватися; душе, тверезись, щоб урятуватися». Подумай, брате, про те, що Господь і після тридцяти років після Хрещення мав досконалу любов до Бога і до ближнього. Преподобний Максим Сповідник каже, що диявол, як тільки почув голос Отця, що іменує Господа Своїм улюбленим Сином (під час Водохреща в річці Йордан: «Це Син Мій улюблений, в Якому Моє уподобання» – Мт. 3:17) і знаючи з закону про двох головних і великих заповідей твоїм, і всією душею твоєю, і всіма силами твоїми» (Втор. 6:5) і про іншу – люби ближнього твого, як самого себе» (Лев. 19:18), то захотів випробувати Господа, чи дійсно Він любить Бога та ближнього. Після того, як Господь хрестився і був відведений Духом Святим у пустелю, на Чотиридесятиденну гору, як тільки пройшли сорок днів і сорок ночей, протягом яких Він не їв і не пив, диявол постає перед Ним і, оскільки є три головні пристрасті – ласолюбство, славолюбство та сріблолюбство, починає. Спершу він перевіряє Господа, чи не любить Він. Каже Йому: «Якщо Ти Син Божий, скажи, щоб це каміння стало хлібом» (Мт. 4:3), щоб поїсти Тобі і вгамувати свій голод. Але Господь, віддаючи перевагу любові до Бога любові до цього життя, відповідає: написано: «Не хлібом одним буде жити людина, а всяким словом, що виходить з уст Божих» (Мт. 4:4). Після цього диявол відчуває, чи не славолюбець Господь. За попущенням Самого Господа, він піднімає Його, ставить на крилі храму і каже: «Якщо Ти Син Божий, кинься вниз» (Мф. 4:6), щоб люди, бачачи, як Ти впав на землю і не зазнав жодної шкоди, стали б прославляти Тебе, як святого і чудотворця. Однак Господь, віддаючи перевагу славі людської любові до Бога і Його слави, відповідає йому, що не можна без необхідності спокушати Бога, щоб Він створив якесь диво: «не спокушай Господа Бога твого» (Мф. 4:7). Нарешті, ворог спокушає, чи не схильний Господь до сріблолюбства. Знову піднімає він Його на одну високу гору і в мить ока показує Йому всі царства світу і славу їх і каже: «все це дам Тобі, якщо, впавши, поклонишся мені» (Мф. 4: 9). Але Господь і цього разу, віддаючи перевагу любові до Бога всім багатствам і царствам світу, відповідає дияволові: «Господу Богу твоєму поклоняйся і Йому одному служи» (Мф. 4:10). Таким чином, Господь, перемігши три пристрасті, відігнав диявола, який і відійшов від Нього з соромом. «Тоді залишає Його диявол, і ось Ангели приступили і служили Йому» (Мф. 4:11). Але спокусник на цьому не заспокоївся. Бачачи, що Господь має досконалу любов до Бога, він знову захотів спокусити Його і цього разу випробувати Його любов до ближнього. Отже, він входить у серця книжників, фарисеїв, первосвящеників і юдейських священиків і запалює в них багаття заздрощів і ненависті до Господа – вони починають злословити Його чудеса і називати Його ненажерою, п'яницею, біснуватим, другом грішників і митарів; диявол диктує свою волю юдеям віддати Господа в руки Пилата і засудити Його на Хресну смерть. Але і Господь, знаючи всю злість сатани, після того, як переміг його і прогнав з гори, постійно не давав йому спокою, виганяв його з хворих і біснуватих і зцілював страждання та недуги людей, які постраждали через гріхи, на які штовхав їхній ворог. Своєю проповіддю Господь також просвітив похмурий сатаною розум людей. І, незважаючи на те, що книжники та фарисеї ненавиділи Його, Він Своєю лагідністю та великим спокоєм звертав їх на Свій бік. Він дуже любив і шкодував їх, бо в тому, що вони говорили і робили, були винні не так вони самі, як диявол, який користувався ними, як своїми знаряддями. Нарешті, всім стражданням, які Господь зазнав, Він засудив диявола. І тут, на Хресті, Він показав Свою досконалу любов до ближнього, коли молив Свого Батька пробачити гріх тих, хто розіп'яв Його, кажучи: «Отче! вибач їм, бо не знають, що роблять» (Лк. 23:34). З цього видно, що Господь полюбив ближнього не як Самого Себе, але набагато більше цього, і, повністю виконавши ці дві заповіді любові до Бога і ближнього, довів дияволові, що Він є істинним Божим Сном, і що дійсно, «на цих двох заповідях стверджується весь закон і пророки» (Мф. 22:40). Але ти, брате, невже саме так наслідуєш Господа? На жаль! Я думаю, що ти дуже далеко від наслідування прикладу Ісуса Христа і не любиш ні Бога, ні ближнього. За вісьмома ознаками ти можеш дізнатися, чи ти любиш Бога, як належить. Ти дійсно любиш Його, якщо: 1) любиш Його вільно, а не з примусу; 2) дотримуєшся Його заповідей; 3) любиш Його від щирого серця і ніщо інше не любиш так, як Бога; 4) часто згадуєш Його ім'я, як каже Григорій Богослов: «Сильно люблячі когось із насолодою згадують і ім'я коханого»; 5) проливаєш рясні сльози, коли згадуєш ім'я Боже, як каже святий Ісаак: «У любові є звичай – при згадці про коханих проливати сльози»; 6) під час молитви твій розум легко залишає всі справи світу і приліплюється тільки до пам'яті про Бога і любов до Нього, і відчуває всередині солодкість і спокій, що перевершують будь-яку насолоду і будь-яке заспокоєння, і скільки часу ти проводиш у молитовному предстоянні до Бога, стільки в тебе і любові до Нього; 7) ти радієш, коли терпиш ганьбу за любов до Бога і за виконання Його заповідей; 8) якщо твоя любов до Бога не перемагається нічим іншим, як каже апостол Павло: «За Тебе умертвляють нас щодня, вважають нас за овець, приречених на заклання. Але все це долаємо силою Того, хто полюбив нас. Бо я впевнений, що ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Початки, ні Сили, ні сьогодення, ні майбутнє, ні висота, ні глибина, ні інше якесь створіння не може відлучити нас від любові Божої в Христі Ісусі, Господі нашому» (Рим. 8:36–39 ). Отже, випробувай, чи ти маєш усі ці ознаки любові до Бога. Подивися, чи любиш ти Бога так, як малі діти люблять своїх батьків чи звірів – тих, хто народив їх? Чи любиш ти Бога, як хтось любить свого благодійника та друга? Чи звернено твою любов до Бога так, як стрілка корабельного компаса завжди звернена на північ? Випробуй себе, чи ти зберігаєш заповіді Божі, бо хто любить Бога, той виконує і заповіді Його, як Сам Він сказав: «Якщо любите Мене, дотримуйтесь Моїх заповідей» (Ів. 14:15). І навпаки, якщо хто не любить Бога, той і заповідей Його не виконує: «Той, хто не любить Мене, не дотримується слів Моїх» (Ів. 14:24). Але я боюся, що ти, якщо й виконуєш Божі заповіді, то робиш це не так, як належить, а з тисячею нарікань і впереміш з марнославством. Перевір, чи ти любиш Бога «всім серцем твоїм, і всією душею твоєю, і всією фортецею твоєю» (Лк. 10:27), як Він наказав нам. Бо якщо твоя любов буває розділена надвоє, – коли в твоє серце увійде, хоч би воно було й тонке, як волосся, прагнення чогось іншого, – то знай, що ти не любиш Бога всією душею твоєю і від твого серця. Отже, подумай, наскільки далеко ти відстоїш від божественної любові, тим більше, що твоє серце розділене не на дві, а на багато частин. Як це страшно – закликати Господнє ім'я без благоговіння і в метушні, або з примусу, або тільки один-два рази на день! Твоє серце так запекло, що ти не тільки не плачеш, коли чуєш найсолодше і найулюбленіше ім'я Боже, але ти навіть нітрохи не пом'якшуєшся, коли бачиш Бога, що проливає кров і прибитого до Хреста. Коли ти стоїш на молитві, твій розум приліплюється до всього суєтного і мирського, він і тут, і там, але не в словах молитви. А якщо й простоїш ти трохи на молитві, то швидко обтяжуєшся і зневіряєшся. Ось як мало любиш ти Бога - як тільки відчуєш найменшу незручність, відразу звертаєшся назад і забуваєш про колишні добрі думки. Є ще одна важлива ознака любові до Бога: коли ти з ревною старанністю молишся і за друга, і за ворога, не роблячи між ними відмінності. Ось що говорить про це святий Григорій Палама: «Коли з розчуленням і солодкою скорботою в серці ти будеш приносити Господу моління як про себе, так і про кожну людину – відому тобі і невідомого, ворога та друга, який образив тебе і не ображав, – тоді знай, що ти від душі любиш ближнього. Але такий устрій душі буває тільки тоді, коли ти справи любові чиниш потай» (Слово на Євангеліста Івана). Нарешті, про те, що необхідно любити ближнього, як самого себе, Господь сказав окремо: «Заповідь нову даю вам, щоб любили один одного» (Ів. 13:34), – і не зупинився на цьому, але продовжив так: «Немає більше тієї любові, як якщо хто покладе душу свою за друзів своїх» (Ів. 15:13). Випробуй же, коханий, чи є в тебе ознаки істинної любові. Мені здається, що в тебе їх нема. Бо замість того, щоб любити свого брата - співвітчизника і одновірного тобі, - ти його ненавидиш, жалуєш і пожираєш, як написано в Посланні до Галатів: «Якщо один одного догризаєте та з'їдаєте, стережіться, щоб ви не були винищені один одним» (Гал. 5:15). І замість того, щоб просити у Бога прощення скоєних тобою гріхів, ти молишся про те, щоб Він покарав твого кривдника, як собака, яка кидається не на того, хто кинув у неї каменем, але, будучи нерозумною твариною, біжить і кусає сам камінь. Так і ти воюєш не проти диявола, який підштовхнув твого брата і змусив його кинутися на тебе, ніби кинув камінь, але, нерозумний, починаєш нападати на брата. Ти не любиш ближнього більше, ніж себе, навіть просто як ти його не любиш. Бо ти маєш і що їсти, і що пити, і в що одягнутися, і спокій маєш, тоді як твій брат голодний і хоче пити, відчуває всі можливі поневіряння та страждання, а ти на нього й дивитися не хочеш. Це гидко християнської любові, як пише Апостол Павло: «інший буває голодний, а інший упивається» (1Кор. 11:21). Отже, розкайся, зміни своє життя і проси у Господа прощення за те, що ти провів його не люблячи ні Його, ні ближнього. І пообіцяй Йому, що надалі намагатимешся любити і Його, і свого ближнього, спонукатимеш себе до цього. Проси Його також про те, щоб Він зміцнив і зберіг тебе Своєю благодаттю і оновив нею природні сили любові, які Він у тебе вклав. Роздуми над притчею про блудного сина Подумай, коханий, над тим, що блудний син, покинувши батьківську хату, вчинив дуже нерозумно. Бо що з ним сталося, коли ним перестав керувати його батько? До цього він постійно перебував у батьківських обіймах, а тепер зробив те, що йому захотілося. Раніше йому служили всі батькові слуги, всі вони були з ним ласкаві, вони також шанували його як спадкоємця батьківського майна. Він, як і його батько, вважався паном у домі та мав владу над будь-якою річчю. Але бажання знайти помилкову свободу зробило з нього раба і найманця, тоді як раніше він був сином і спадкоємцем. Отже, його почало обтяжувати царське життя, яке він вів, коли був у послуху у батька. І ця втома від такого життя і бажання свободи спонукали його до того, що він вирішив отримати належну йому частину спадщини і піти з батьківського дому. «Отче! дай мені таку частину маєтку» (Лк. 15:12). Батько не захотів перешкоджати його прагненню і відпустив його, щоб він випробував, що означає позбутися благ, які він мав удома і які знехтував, як тлумачить святий Іоанн Золотоуст: «Тому батько відпускає його і не перешкоджає йому йти в чужу країну, щоб той добре зрозумів з власного (Слово I про покаяння). І оскільки батько не зміг переконати його словами, то відпускає, щоб його навчили жити страждання. Той же святий отець так говорить про це: Бог часто перестає вчити словами, щоб людину навчило саме життя. Як і написано: «Покарає тебе нечестя твоє, і відступництво твоє викриє тебе» (Єр. 2:19). Бо й Адам, доки був у Раю, не цінував своє щастя, коли ж був вигнаний, тоді дізнався йому ціну. Отже, батько поділяє своїм дітям маєток. «І батько розділив їм маєток. За кілька днів молодший син, зібравши все, пішов у далеку сторону» (Лк. 15:12, 13). Ця зворушлива притча, коханий, виявляє нам дуже ясний образ гріха, який ти робиш, коли виходиш із підпорядкування Богові. Невже той син був багатшим за тебе, поки ти не втратив своєї непорочності? Невже він був благородніший, красивіший і славніший за тебе? Тобі був уготований у спадок весь Рай. Тобі було дано благодать синоположення, ти був прекрасний тією красою, яку приносять непорочність і безгрішність. За благодаттю Святого Духа ти був улюбленим для Ангелів, виховувався разом зі святими, був одухотвореним храмом Бога, як каже Апостол Павло: «Тож ви вже не чужі та не прибульці, а співгромадяни святим і свої Богові» (Еф. 2:19). Ця благодать завжди була з тобою, вона спрямовувала тебе, вона, як любляча мати, втішала тебе небесною насолодою та Божественними Таїнствами. Вона часто тримала тебе у своїх обіймах, як єдиного сина. Але ти, подібно до цього безрозсудного юнака, зневажив усе це і необачно захотів зловжити свободою, даною тобі від Бога, щоб жити за власними примхами. Замість того, щоб бути слухняним Небесному Батькові і в майбутньому отримати спадщину, ти відійшов від Нього і став нещасним. Який ти жорстокий, коли Творцеві волієш творіння! Тобі здається важким легкий тягар Господа. «Яго Моє благо, і тягар Мій легкий» (Мф. 11:30), а ти вважаєш свій полон свободою. Зніми зі свого розуму цей важкий покрив темряви і обману і пізнай, що немає іншої свободи крім тієї, коли ти підкоряєш себе Богові і зраджуєш себе волі Небесного Батька, як і апостол Павло каже: «Нині, коли ви звільнилися від гріха і стали рабами Богові, плід ваш є святість, а кінець – життя . Нехай стане мерзенною для тебе та необережність, керуючись якою ти втік із царських палат; Покайся перед Батьком у своїх помилках і пообіцяй Йому ніколи не покидати Його Божественного дому. Але, оскільки в домі Отця властиво перебувати тільки справжньому синові, а не рабу, яким ти єш, то молись Єдинородному Сину Отчему, щоб Він і тебе зробив усиновленим Отцеві, звільнив тебе від рабства гріха, щоб і ти як син зміг перебувати в небесному Батьківському домі, як Сам це; син перебуває вічно. Отже, якщо Син звільнить вас, то істинно будете вільні» (Ів. 8:35, 36). Подумай, коханий, про те нещасне життя, яке проводив поза домом той бідний і невідомий юнак, і про те, чого він втратив. Мав чотири поневіряння. Перше - він розтратив усю свою спадщину, друге - він став жити у дуже жорстокого господаря, третє - він отримав найбруднішу роботу, стежити за свинями, і четверте - він почав так голодувати, що хотів харчуватися навіть їжею свиней, але і її йому не давали. Так і кожен грішник зазнає тих же поневірянь, і навіть ще більших. Їхні поневіряння полягають у наступному: перше – така нещасна людина втрачає дружбу з Богом, а разом з нею позбавляється і небесних благ, витрачаючи свій розум на справи плоті. Друге – він підкоряє себе своєму найлютішому ворогові, дияволові. Третє – він забуває про своє благородство, отримане у Хрещенні. Він зневажає виховання, дане йому Церквою, яка плекала його своїми Божественними Таїнствами. Він зрікається свого усиновлення Богу і вкидає себе в ганебні справи світу - в скотарські насолоди і плотські похоті і купається в болоті цих пристрастей, як свиня. Четверте і останнє – перебуваючи в цих мерзенних пристрастях, цей нещасний не може ні зцілитися, ні наситити свої пожадливості, але чим більше він харчується їжею соромних справ, тим голоднішим стає. Про це дуже точно сказав блаженний Феофілакт: «Той, хто робить зло, не може насититися ним. Бо насолода непостійна, вона приходить і йде, а цей нещасний знову залишається спустошеним – стан, гідний сліз» (Тлумачення на притчу про блудного сина). Тепер же, дізнавшись про те, як ти постраждав від гріха, чому ти не гребуєш всього злого, що видаляє тебе від Бога? Чому, прийшовши до тями, ти не тікаєш з дому свого нелюдського і жорстокого господаря, який нічому так не радіє, як твоєму падінню? Якщо ти думаєш знайти спокій, перебуваючи в гріху і спілкуючись зі своїми ворогами, то знай, що Бог і твоє сумління не припинять соромити і викривати тебе. Як же ти хочеш одночасно грішити і залишатися в світі з совістю? Отже, зважись повернутися до небесного дому твого Батька, усвідомлюючи, що далеко від Нього можна знайти лише хвороби, скорботи та поневіряння. Перебуваючи далеко від Бога, ти позбавляєшся благ, дарованих Божественною благодаттю. Якщо ти не причащаєшся Пречистих Тайн, то знай, що ти перебуваєш у бездушному стані. Але щоб тобі не голодувати духовним голодом і завжди насичуватися ангельським хлібом, який є Словом Божим, завжди залишайся з Богом. Залишаючись разом з Ним, ти не голодуватимеш. Ти зможеш уникнути всіх видів гріха – злих помислів, вбивства, перелюбства, розпусти, крадіжки, лжесвідчення, богохульства, і поруч із Небесним Царем жити по-царськи. Не бійся! Устань із бруду і втечи до солодкого Ісуса, тому що ні в кому іншому немає спасіння (Дії 4:12). Замислимося, кохані, про три серйозні причини, які спонукають або, краще, примушують нас любити Бога. Першою з них є наказ Господа любити Його, другий – те, що Він найбільше гідний любові, і третьою – Його заклик до того, щоб ми через свою любов змогли осягнути і Його любов до нас, що відкривається у незліченних благодіяннях. Перша з усіх заповідей є заповідь любові: «Полюби Господа Бога твого всім серцем твоїм і всією душею твоєю та всім розумінням твоїм: це перша і найбільша заповідь» (Мф. 22:37, 38). Вона перша тому, що вона – виконання всього закону, основа християнської моральності та досконалості і тому вона має бути наріжним каменем у серцях християн. Любов до ближнього і будь-яка інша чеснота походять від любові до Бога. Будь-яка чеснота, яка не має в своїй основі любові, ґрунтується на ненависті. Любов є першою з чеснот, і це тому, що вона, на відміну від усіх інших, дарує людині свободу, а також тому, що людина, якщо вона цього захоче, може без кінця вдосконалюватися в ній. Вона перша тому, що є найвищою глибиною, якої може досягти людина. І, нарешті, вона перша тому, що ніколи не матиме кінця, вона вічна. Тому так сказав апостол Павло: «Тепер перебувають ці три: віра, надія, любов; але любов з них більше» (1Кор. 13:13). А тепер давайте подумаємо про те, як ми повинні цінувати цю чесноту і з якою старанністю та увагою вирощувати її в собі. Якщо Господь викупив нас для того, щоб ми Його полюбили, то наш обов'язок – невпинно молити Його про те, щоб нам бути здатними виявляти на ділі цю найкращу з чеснот. І після того, як Він наказав нам любити Його, як ми можемо не звертати уваги на цю заповідь? І чого іншого, як не виконання цієї заповіді, бажатимуть ті, хто страждає в пеклі? Бо як тільки вона буде звіщена в пеклі, то болісний і всепожираючий вогонь відразу зміниться на солодке полум'я любові. Грішники зазнають найбільших страждань саме через те, що не любили Господа, як Він заповідав нам. Вони порушили заповіді Його і цим самі заступили себе від Його любові, як каже святий Ісаак Сирін: «Бичем любові бичуються ті, що страждають у геєнні, – ті, які знесилені, погрішивши проти любові, вони знаходяться серед мук – більших, ніж будь-які найстрашніші муки» (Слово 84). У заповіді про любов можна побачити дивовижне смирення Господа, Який наказує нам любити Його, ніби це Він потребує нашої любові, ми ж залишаємося настільки бездушними, що навіть не помічаємо Його благодіянь. Нам потрібно вибрати одне з двох, третього не дано: або з вдячністю приймати опалюючу любов Господа, - і тут, і в Раю, або, відмовившись від неї, вічно обпалюватися пекельним вогнем. Одне полум'я – рятівне і життєдайне, інше – болісне та смертоносне. Як же ми, нерозумні, не можемо зрозуміти цього і віддаємо перевагу мертвому вогню пекла, що оживляє полум'я божественного кохання? Про любов, яку ми повинні мати до Бога, йдеться у таких словах: «Діти мої! станемо любити не словом чи мовою, а ділом та істиною» (1Ів. 3:18). Любов до Бога повинна стояти для нас вище будь-якої любові до будь-якої людини, як написано: «міцна, як смерть, любов» (Піс. 8:6). Розкаємося ж у тому, що ми досі грішили проти Бога і приліплювалися більше до гріха, ніж до Нього. З гнівом відженемо від себе таке безбожність і полюбимо Господа всією душею нашою, і всією фортецею нашою, і всім розумінням нашим (Лк. 10:27), і намагатимемося ніколи не допускати в наше серце будь-якого гріха. Господь багатьма способами спонукає нас до любові – то умовляючи нас, то лякаючи страхом вічних мук, – молімося Йому, щоб Він дав нам сили любити Його. Скажімо разом із блаженним Августином: «Ти наказуєш любити Тебе, дай же мені те, про що наказуєш!» Ми повинні любити Бога більше, ніж будь-яке інше благо, тому що в Ньому – повнота всіх досконалостей краси, премудрості, могутності, святості, величі, доброти, нескінченності, життя, миру, свободи, царства, справедливості та спасіння. Все це не Бог, але є в Богу. Він нескінченно вищий за все це, як каже преп. Максим Сповідник: Сам Бог нескінченно більш незбагненний навіть ніж те, що Він є по суті; чим те, що Йому властиво; і чим те, що Його, але поза Його». Господь хоче, щоб ми впустили Його в кращу частину нашого серця, щоб нам долучитися до тих благ, про які ми щойно говорили. Якщо ж ми досі не любили Його як треба, то покаємося в цьому, викорінимо нашу недбалість і впустимо Його в саму глибину нашого серця, – тоді ми зможемо відчути насолоду Його Божественної любові. Оплачемо той час, коли ми не любили Бога, тому що втратили його безповоротно, і скажемо разом із блаженним Августином: «Пізно я полюбив Тебе, таку давню Красу, пізно я полюбив Тебе, на жаль! немає того часу, коли я не любив Тебе». Господь для того зійшов із Неба, щоб запалити в серцях людей цей божественний вогонь любові; «Вогонь прийшов Я звести на землю, і як хотів би, щоб він уже спалахнув!» (Лк. 12:49). Помолимося Йому, щоб Він просвітив наш розум до пізнання того, що найголовніше – це любити Його, бо ми тому не любимо, що не знаємо, як сказав божественний і нестримний любитель Бога Августин: «Вічне світло запали в моїй душі, щоб я відчув Тебе, і пізнав, і полюбив». Така любов до Бога була і в апостола Павла, який каже: «Вже не я живу, а живе в мені Христос. А що нині живу в тілі, то живу вірою в Сина Божого, котрий полюбив мене і віддав Себе за мене» (Гал. 2:20). Те саме відчував і святий Ігнатій Богоносець, коли писав до християн Риму: «Я люблю Ісуса, Який зрадив Себе за мене. Що я віддам Господу за всі благодіяння Його до мене? І ще: «Кохання моє розіп'ялося. Хочу пити. Його пиття, яке – нетлінна любов і життя вічне». Як ми можемо не любити Бога, коли Він перший полюбив нас? «Будемо любити Його, бо Він насамперед полюбив нас» (1Ів. 4:19). Він полюбив нас тією любов'ю, якою любить Самого Себе. Найяскравішим доказом Його любові до нас є те, що Він жертвою Сина Свого звільнив нас від скорбот пекла і замість них дарував нам щастя Свого Царства: «Бо так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного» (Ів.3:16). Нарешті, не будемо забувати, що ні на Небі, ні на землі немає нічого дорогішого за божественну Крову Сина Божого. Заради того, щоб Його любили дев'ять ангельських чинів, Він не пролив жодної її краплі. Щоб ми полюбили Його, пролилася вся Кров Господня. Як же ми не бажаємо любити Його? Яке ж озлоблення ховається в нас, якщо після всіх жертв, принесених Богом заради нашого спасіння, ми залишаємось нерухомими та байдужими до Нього! Розкаємося ж у своїй холодності та невдячності до Владики. І нехай відтепер головною основою всіх наших дій буде любов до Нього. Бог є Бог серця нашого, як каже Давид: «Боже серця мого, і частина моя, Боже, на вік» (Пс. 72:26). Скажемо ж разом із блаженним Августином: «Господи, поневоль любові до Тебе всю мою свободу. Візьми Собі мою пам'ять, мій розум, мою волю. Даруй мені серце, яке міркує тільки про те, що Твоє, думка, що любить Тебе, пам'ять, зайняту Тобою, розум, що думає про Тебе». Гордість – велика перешкода для нашого спасіння З усіх лихоманок найнебезпечніша та, яку називають «гострою», бо вона – прихований і тому небезпечний ворог нашого здоров'я. Так і з усіх пристрастей, які є ніби лихоманками нашої душі, найнебезпечніша – гордість. Бо вона наскільки руйнівна, настільки й прихована у тому, хто хворий на неї. І дуже багато людей не тільки не викриваються своєю совістю в тому, що вони горді, але вони буквально сп'янюються гордістю, вона для них – як якась прикраса та вінок. Тому і проповідує їм горе пророк Ісайя: «Горе вінку гордості п'яних Єфремлян!..» (Іс. 28:1). Гордість – шалена хіть, яка, володіючи людиною, вселяє йому думки про те, що вона краща, ніж є насправді, і що інші люди думають про неї те саме, що й вона. Тому гордий не думає ні про кого, тільки про себе. Як павук сидить у центрі павутиння, так і він постачає себе в центрі всього. І як павук пряде павутину із самого себе, так і гордий, коли думає чи робить щось, завжди вважає себе основою всього. Слуг він вважає за безсловесних тварин, їхніх панів – своїми слугами, до своїх родичів він ставиться так, ніби ніколи не знав їх, до своїх співгромадян – як до волоцюг та чужинців. Святе Письмо чудово зображує настрій гордого в шалених словах царя Навуходоносора: «Це не величний Вавилон, який побудував я в дім царства силою моєї могутності і на славу моєї величі!» (Дан. 4:27). Самовдоволення, з яким він робив огляд свого царства, є характерним для будь-якого гордеця. Така людина особливо уважна до того, як вона одягнена, – як павич оправляє своє пір'я, коли гуляє Вавилоном. І як Навуходоносор захоплювався собою і хотів, щоб і інші ним захоплювалися, так і всякий гордець не заспокоюється на тому, що хвалить сам себе, але хоче, щоб й інші захоплювалися ним і шанували його. Якщо ж вони не аплодують йому, то він вважає їх своїми ворогами. Також і будь-яку свою гідність та талант він вважає величезним, як жебрак, коли йому подадуть копійку, вважає, що отримав золотий. Гордість Навуходоносора на цьому не зупинилася, але пішла ще далі. Він почав хвалитися не тільки тим, що було правдою, а й тим, про що він знав, що це брехня. Він стверджував, ніби саме він збудував Вавилон, тоді як насправді він лише зробив вищими його стіни і нічого іншого, а саме місто було збудовано іншим царем, якого звали Віл. Так і горді: вони не тільки хваляться своїми справами, розповідаючи про них, але ще й змішують їх з явною брехнею, щоб прославити себе і щоб показати, що вони вищі за інших, при цьому вони доходять до того, що навіть свої недоліки перетворюють на гідності. І як божевільний Навуходоносор, коли пустословив про великі діяння, ніби це він вчинив їх самотужки, так і горді – з нерозумом, що викриває їх, вважають, що вони самі досягли того доброго, що в них є, а Богові нічого з цього не приписують. Вони, може, і не на словах, але насправді забули шалені слова Навуходоносора і самовпевнено вірять у свої сили, особливу працьовитість і старанність. Невимовно спустошення, що виробляється в душі гордістю. Подумай ось про що: найбільше зло, яке тільки є у світі, – це гріх, а найбільше благо – Божественна благодать. Гордість є коренем будь-якого гріха, вона протистоїть благодаті Божій і доставляє нам найбільше зло. Вона – найгірший із смертних гріхів, тому що легко підштовхує людину до будь-якої з усіх інших. Як змія, якщо зуміє протиснути в нору свою голову, то слідом за нею зможе увійти решта тіла, так само і з гордістю – слідом за нею в людину входить все можливе зло, як каже Дух Святий через Сираха: «початок гріха – гордість» (Сир. 10:15). Не можуть у серці християнина бути разом і Христос і гордість, коли є одна, то обов'язково нема Іншого, і навпаки. Тому і говорив Господь фарисеям, що вони, шукаючи один від одного людської слави, стають негідними, щоб увірувати в Нього: «Як ви можете вірувати, коли один від одного приймаєте славу, а слави, яка від Єдиного Бога, не шукаєте?» (Ін. 5:44). З цих слів ти можеш зрозуміти, що коли в душу людини увійде слава, то тут же зникає віра. Як трагічно, що людина буде вічно мучитися через те, що зневажив закон Божий і замість нього полюбив тимчасову славу. Ось, брате мій, до чого ти можеш дійти, якщо керуватимешся гордістю. Спочатку твоя душа наповниться нечистотою і пристрастями, а потім, як від вуст, переповнених поганою слиною, відбувається запаморочення, так від совісті, переповненої пристрастю гордості, з'являтимуться сумніви у вірі, а особливо в навчанні про Рай і пекло – ти вважатимеш їх вигадками. Божественна благодать воює з гордістю, подумай про це. І щоб ми могли брати участь у цій війні, необхідно, щоб Господь зміцнював нас Своєю благодаттю. Він Сам так сказав: «Без Мене не можете робити нічого» (Ів. 15:5). І апостол Павло каже: «Бог чинить у вас і бажання і дію за Своїм благоволенням» (Флп. 2:13). Звідси видно, що саме Бог починає і завершує у нас будь-яку добру справу. Людина не тільки нездатна закінчити його, вона не може навіть почати щось хороше, якщо вирішить обійтися без допомоги благодаті. Якщо ми хочемо врятуватися, то маємо любити Бога і чесноту всіма силами нашої душі. Не забувай, брате мій, що гордість перешкоджає благодаті увійти в нашу душу, а якщо вона навіть і увійде, негайно буде вигнана геть. Якщо людина, яка спочатку була багата перед Богом своїми чеснотами, допустить гордості увійти в своє серце, вона відразу стає жебраком, подібно до фарисея з євангельської притчі про митаря і фарисея. Така горда людина буває подібна до голуба, який сидить на сонечку і радіє своїй чистоті і строкатим пір'ям, але ось, на нього раптово налітає сокіл і вбиває його. Так само і той, хто хвалиться своїми чеснотами, буває викрадений уявним соколом - дияволом. Тому божественні Батьки сказали такі мудрі слова: «Врятуватися людині і легко і важко, тому що зараз вона, упокорюючись, підноситься в Рай, а через хвилину – вкидає себе в пекельні муки через самовпевненість і гордість». Будь же розумний, брате мій, і з радістю прийми пораду, яку дає тобі Дух Святий: «Не звеличуйся серцем» (Тов. 4:13). Не допускай, щоб тобою володіла якась гордість – ні внутрішня, у глибині твого серця, ні зовнішня – у твоїх справах, бо вона породжує все, що тільки є злого у світі, бо в гордості – загибель і велике безладдя. Отже, упокорься – і ти можеш уже не боятися падіння, бо Бог завжди буде поряд з тобою. Як можна зцілитись від цієї страшної хвороби – гордості? Вона входить у нас, розбещує і робить жебраками та нещасними. Вона роздмухує нас, і ми стаємо схожими на наповнений бурдюк. Вона позбавляє нас всякої чесноти і до нас стають застосовні слова мудрого Сираха: «Три роди людей зненавиділа душа моя, і дуже огидне для мене життя їх: гордовитого жебрака, брехливого багатія і старого перелюбника, що слабшає в розумі» (Сир. 25:3). Коли ми думаємо, ніби можемо самі себе зцілити від гордості, це ознака її крайнього ступеня. Єдиний спосіб зцілитись від неї – звернутися до Господа і разом із пророком Давидом сказати: «Хай не прийде мені нога гордині» (Пс. 35:12), тобто, не допусти, Господи, щоб проклята гордість втоптала в землю мою душу ногою своєю. Спершу має бути зцілений наш розум, – так, щоб нам уже не хотілося пишатися, а після цього буде зцілено і все інше. Розум лікується тим, що людина перестає думати, що вона щось означає перед Богом і святими. Мирська слава – такий плід, який живить людини, але отруює. Бог створив увесь світ і за Своєю безмежною добротою дарував його людям, щоб вони, прийнявши його, прославляли Творця, Який усю славу і честь залишив Собі, як сказали Ангели: «слава у вищих Богові, і на землі мир, у людях благовоління» (Лк. 2:14). І якщо горді хочуть викрасти цю славу, що належить одному лише Богові, то це зухвалість і нахабство, що ображають велич Божу. Горе тому, хто шукає від світу слави, і кого світ вважає великим. Ця слава порожня і суєтна. Ця слава суєтна тому, що вона не може додати або відібрати чогось від нас. «Якщо Я Сам Себе славлю, то слава Моя ніщо» (Ів. 8:54), а це означає, що якщо людина, зробивши щось, починає сама себе прославляти, то ця слава її – все одно, що пусте місце. Тепер ти можеш зрозуміти, наскільки незначною є людська похвала, якої багато людей шукають від світу. Ця слава суєтна також і для тих, хто віддає її. Тому що не знають вони того, що всередині ти грішний і окаянний, їм відома лише твоя зовнішність. Яку ж іншу славу вони можуть віддати тобі, крім тієї, яка може ставитись до прикрашеної могили, яка зовні красується написами та епітафіями, а всередині сповнена сморід і гнилі, як сказав Господь: «Горе вам, книжники і фарисеї, лицеміри, що уподібнюєтеся до пофарбованих трун, які назовні нечистоти» (Мт. 23:27). Слава світу суєтна також тому, що вона ніколи не зможе зрівнятися зі славою небесною. Весь цей вульгарний світ – як одна мить порівняно з вічністю. Його слава суєтна, бо швидко минає. Все наше життя порівняно з вічністю – менше, ніж удар пульсу, менше за мить. Люди шанують тебе за твій гарний одяг, але ця честь по праву відноситься зовсім не до тебе, а до черв'яків-шовкопрядів, з ниток яких вона зроблена. Як би красиво ти не одягався, все одно тобі не виглядати прекрасніше павича з його золотистим і строкатим пір'ям або красивіше різнокольорових польових квітів і лілій. «І Соломон у всій славі своїй не одягався так, як кожна з них» (Мт. 6:29), – говорить Господь. Люди славлять тебе за твоє благородство, однак і ця слава не стосується тебе, а твоїх предків. Люди шанують тебе за те, що ти багатий, але Бог знає, скільки неправдами ти набув свого багатства і як воно заважає тобі йти до Неба. Господь сказав: «Трудно багатому увійти до Царства Небесного» (Мт. 19:23). Люди хвалять тебе за красу, але справжня твоя суть прихована за зовнішньою, як ховається взимку гній під снігом. Краса твоя недовговічна, як сніг, наприкінці, «коли людина помре, то спадщиною її стають плазуни, звірі та черви» (Сир. 10:13). Відкривши якусь труну, ти переконаєшся в помилковості слави цього світу, і така слава, незважаючи на те, що вона – ніщо, є бажаною в очах нерозумних людей! Чи зрозумів ти, брате мій, що таке людська слава? А тепер подумай про те, що з себе представляє людина, яка її шукає. Якщо ти запитаєш про це пророка, то він відповість тобі, що кожна людина – не тільки проста, але й та, яка могутніша за всіх царів – ніщо, сповнене недуг, безсилля, невігластва і нещасть. Все суєтно, кожна людина, що живе,—каже пророк Давид. І ти, брате, такий самий перед Богом. Якщо ж ти ще й гордий, то ти гірший, ніж ніщо, бо крадеш славу, що належить одному лише Богові, як каже блаженний Августин: «Все добре – Твоє, Господи, Твоя – слава. І той, хто користується Твоїми благими дарами, але слави шукає не для Тебе, а собі – той злодій і розбійник, він подібний до диявола, який захотів викрасти Твою славу». Чи не спадає тобі на думку змиритися? Чи не бачиш ти, що в серці своєму ти носиш бруд і нікчемність, несумісні зі Всемогутністю Божою? Якщо ти пишаєшся, то будеш покараний як викрадач слави Божої, адже Він Сам сказав такі слова: «Не дам слави Моєї іншому» (Іс. 42:8). Який бідний ти, горда людина! Спробуй знайти щось добре, що ти зробив самотужки. Спробуй – і ти сам себе осоромиш, бо все добре, що ти маєш, ти одержав від Бога: «Що ти маєш, чого б не одержав? А якщо одержав, що хвалишся, ніби не одержав?» (1Кор. 4:7). Після того, як від цього розум гордого зцілиться, необхідно вилікувати і його волю, відганяючи від неї всяке бажання похвалитися собою. Це вдасться нам, якщо ми подумаємо про те, що з усіх злих, що приносяться гордістю, найбільше – вічні муки. Треба знищити безпочуття, яким гордість спокушає серце, треба зрозуміти одне – що без смирення нам не врятуватися: «якщо не звернетеся і не будете як діти, не зможете увійти в Царство Небесне» (Мф. 18:3). У справі спасіння смиренність нам потрібна так само, як Хрещення. І як Господь сказав про смирення, так само говорить і про Хрещення: «якщо хто не народиться згори, не може побачити Царства Божого» (Ів. 3:3). Пророк Ісая говорить нам, що в пекло сходять сильні, славні, великі, багаті та інші, подібні до них: «І схилиться людина, і чоловік буде без слави, і очі гордих поникнуть» (Іс. 5:15). Знай, брате, що гордість – прапор і бойова труба денниці. Денниця – цар над усіма синами гордості. Він – голова нерозкаяних грішників, а гордість, його головна властивість – найбільша перешкода до нашого порятунку. Прийди ж у себе, розглянь свій внутрішній світ, і якщо ти знайдеш у своєму серці сліди гордості, то подбай про те, щоб згладити їх. Не засуджуй жодного грішника, що пишається собою, бо ти сам знаєш, що той, хто зараз злий, може миттєво змінитись, як євангельський розбійник, і що ти, будучи зараз добрим, можеш раптом виявитися поганим, як це сталося з Юдою. Та й саме осуд є вже проявом гордості. Апостол Павло говорить: Хто ти, що засуджуєш чужого раба? (Рим. 14:4). Отже, не зневажай жебраків і незначних людей, бо жебраки – це місцеблюстители Христа, як Він Сам сказав про них: «оскільки ви зробили це одному з братів Моїх менших, то зробили Мені» (Мф. 25:40). Не хвалися своєю шляхетністю та обдарованістю, бо й те мале, що в тебе є – не твоє власне, та й його скільки разів ти змішував зі злом? Ти схожий на негра, який білизну вважає дивом, бо в нього найбіліші тільки зуби. Не хвали сам себе і не шукай собі першого місця, не бажай здаватися кращим, ніж інші люди, «бо що високо у людей, то гидота перед Богом» (Лк. 16:15). Пам'ятай про те, що Господь може терпіти будь-який твій гріх, окрім гордості. Згадуй про ганьбу, образи та безчестя, які Христос зазнав на Хресті, і це допоможе тобі упокорити себе. Віра – сила, яка живе в умі та волі людини. Розум просвічується небесним світлом і містить у собі те, що Господь відкриває йому. Також і воля буває рухома Богом до виконання всього істинного, що наказується їй розумом. Коли ж віра безсила, то розум не може розуміти таємниць Божих, а воля, ще до того, як розум їх зрозуміє, не хоче любити їх. Блаженний Августин сказав, що людина може любити невидиме їй, але не невідоме. Це ми бачимо в частині християн, які вважають себе вірними, але не тому, що живуть відповідно до вчення Христа, а лише тому, що народжені батьками-християнами; вони вірні тому, що отримали Хрещення. Насправді вони мало відчувають велич Таїнств, ще менше знають про зміст нашої віри і чим вона відрізняється від інших релігій. Перебуваючи у такому становищі, мало чим відрізняються від невірних. Я звертаюсь до кожного християнина. Хто ти, що стоїш тут, у церкві? Я тільки на твоє ім'я можу сказати, що ти християнин, ні з чого іншого це не видно. Якщо запитати тебе про те, хто такий Христос, в якого ти віриш, то виявиться, що ти не зможеш сказати нічого зрозумілого. Отже, справедливо буде сказати, що в наші дні віра в християнах зменшилася, як і пророк Давид говорив: «Умовівшись істини від синів людських» (Пс. 11:1), тому що, якщо вони й вірують у церковні Таїнства, то віра їх настільки плутана, настільки може бути така холодна і безсила, що ми можемо так, що ми можемо так, що ми можемо так, що ми можемо так, що ми можемо так, що ми можемо так, що ми можемо бути такими, що ми можемо так, що ми можемо бути такими, що ми можемо бути такими, що ми можемо бути такими, що ми можемо бути такими, що ми можемо бути такими, що ми можемо бути такими, що ми можемо бути такими, що ми можемо сказати, що ми можемо бути такими, що ми можемо бути такими, що ми можемо сказати, що ми можемо бути такими холодними і безсилими, що ми можемо так холодні й безсилі. сліпий, який бачив людей, як дерева: «бачу людей, що проходять, як дерева» (Мк. 8:24). Бог був народжений у печері і покладений у ясла безсловесних тварин для того, щоб навчити нас не захоплюватися минущими благами. Бог тридцять років жив у майстерні тесляра і Сам займався цим ремеслом, щоб ми навчилися смирення. Бог ходив вулицями Єрусалима, щоб показати нам дорогу, що веде до Неба. Бог постраждав на Хресті, щоб знищити гріх. І все це ніяк не торкається совісті християн і не породжує трепету в їхньому серці. Тому я знову повторю те, що тільки-но сказав: «убожеволівшись істини від синів людських». Подібно до істини зменшилася і віра серед сучасних християн, бо віра повинна бути не тільки правилом «як вірити», а й правилом «як робити», вона полягає не тільки в тому, щоб нам правильно вірити, але й у тому, щоб нам жити згідно з вірою: «віра без діл мертва» (Як. 2:26). У той же час ті, хто сповідує, що Христос є Вчителем віри, Таїнств і догматів, що Він відкрив їх нам, ті самі люди не застосовують у своєму житті Його закону. І хоч вони й чують з Його уст, що блаженні страждають за інших, утримуються від насолод, прощають завдані їм безчестя і образи, незважаючи на це, вони переступають через усі заповіді Божі, через Божественне вчення Христа, кажучи у своєму серці: все це істинно по відношенню до Бога. І так ці нещасні вважають, ніби цим вони справді виправдовуються перед судом втіленої Премудрості Божої. Віра таких людей схожа на амальгаму золота, яка на вигляд дуже схожа на справжнє золото, але тільки доти, поки не буде кинута у вогонь. Бо коли її кинуть у вогонь, справжнє золото залишиться (якщо воно там було), а ртуть випарується. Так і ці люди – вони йдуть за Божественним Учителем лише доти, доки не доводиться боротися зі пристрастями, коли ж настає час для цього, вони залишають Його на самоті. Коли Ісус Христос наказує їм воювати зі своїми пристрастями і перемагати їх, вони відразу зрікаються Його вчення і повертаються назад. Все зло походить від безсилої віри. Приниження і неміч віри призводить до збіднення чесноти та до збагачення злом. Як сучасним християнам бракує того багатства чеснот, яким були такі рясні перші століття християнства! Любов до Бога була тоді настільки гарячою, що, за свідченням Тертуліана, багато християн з власної волі зраджували себе на муки гонителям віри і іноді не вистачало навіть катів, щоб умертвити всіх їх. Також і любов до ближнього була настільки гарячою в тих блаженних, що, за словами Климента Олександрійського, він знав таких християн, які продавали не лише свої маєтки, щоб дати милостиню, а й самих себе продавали в рабство, аби лише змогти допомогти своїм братам. Чи можна порівнювати віру давніх та сучасних християн? Воістину, все сучасне зло походить від слабкості віри. Якщо відрізати у дерева гілки, вони знову зможуть відрости, але якщо підрізати коріння, дерево швидко гине. А чим корінь для дерева, тим самим віра для душі. Вона живить душу і дає їй можливість рости і приносити плід, тому вона називається коренем безсмертя. Якщо християнин живе, то живе вірою, як каже апостол Павло: праведний вірою живий буде (Рим. 1:17). Якщо всі сили пекла кинуться на таку людину, то він легко може звернути їх у втечу. За допомогою віри людина досягає досконалості в чеснотах, але якщо підрубати корінь віри, то зараз гинуть не тільки плоди, тобто чесноти, а й листя – те, чим християнин зовні відрізняється від інших людей. Коли апостол Петро, ​​ідучи морем, почав тонути, він вважав причиною цього сильний вітер: «бачачи сильний вітер, злякався» (Мф. 14:30). Але Господь сказав йому, що причина в його маловір'ї: маловірний! навіщо ти засумнівався? (Мф. 14:31). Так і християни вважають причиною всіх своїх злих справ і злого життя спокуси, які не можуть не прийти. Справжня причина їхніх непотрібних справ та, що їхня віра – слабка і мізерна. А коли б вона не була такою, то диявол не зміг би обернути їх у страшне рабство гріха. Сокіл, народжений на волі, що звикли літати в чистому і вільному повітрі, що має величезну силу в кігтях і дзьобі, - як він може стерпіти, щоб їм зневажали, тикали палицею і тримали в неволі, невже він не відбиватиметься кігтями та дзьобом? Так і християнин, який знає, що гріх противний Богу і гірший від будь-якого лиха; Який сповідує, що Боголюдина Ісус був розіп'ятий задля того, щоб знищити гріх – як такий християнин може грішити? Багато християн вважають, що гріх – це по-дитячому наївне і не дуже велике зло; вони не тільки вважають його малим злом, а й посміюються над ним, а деякі з них навіть хваляться зробленими ними ганебними гріхами. Вони не бояться грішити і постійно докладають гріх до гріха. І як ми боїмося заснути вночі зі змією в ліжку, так будемо боятися і грішити, і молитимемо Ісуса Христа, щоб Він зробив нашу сильну слабу віру. Ті, хто грішить з думкою про подальше каяття Немає у світі такого шаленого торговця, який би весь свій товар кинув у море з надією, що той до нього ще повернеться. Але є такі християни, які з легкістю готові втратити чистоту душі і благодать Божу, яка є найбільшим з усіх дарів, даних нам від Нього, і сподіваються, що знову отримають небесні дари, що до них знову повернеться колишня чистота, як тільки вони сповідаються. Ці нещасні, будучи закутими в пекельні пута, думають, що за першим своїм бажанням вони можуть скинути їх із себе. Вони, ходячи перед денницею, що тримає в руках ключі від їхніх душ, вважають, що можуть у будь-який момент вільно піти від нього. Я не далі описуватиму цю помилку, тому що вона не нова серед людей. Чи не його викликав спокусник Єві, коли спонукав її порушити Божу заповідь? Що ж він сказав? Ви не помрете (Бут. 3:4), тобто ви можете робити що завгодно і з вами нічого не станеться, тому що Бог – дуже добрий. Єва спокусилася цим, а за нею спокусився і Адам – він згрішив, думаючи про божественну милість, тобто Адам упав, вважаючи, що насправді він не буде покараний Богом, хоча Той і попереджав його про покарання. І ти, брате мій, якого ще прикладу хочеш, щоб побачити той ступінь нахабства, до якого дійшов диявол у своїй ворожнечі проти Господа нашого Ісуса Христа? Він, нечистий, дійшов до того, що пропонував Господеві кинутися з крила храму з надією, що Ангели підтримають Його і не допустять, щоб Він зазнав будь-якого зло, як написано: «кинься вниз, бо написано: Ангелам Своїм заповідає про Тебе, і на руках понесуть Тебе». Мт. 4:6). Отже, немає потреби говорити про те, що, вселяючи той же брехливий помисел, ворог уже багато разів спокушав християн, спонукаючи їх кидатися в різні беззаконня і до перших гріхів докладати тисячі інших, у тому числі безтурботне сподівання на те, що колись вони сповідуються в них і духовні отці всі їм. Дивно, що християни не помічають такої явної і відчутної брехні і від цього стають байдужими до Бога. Сповідь гріхів і покаяння, милосердя і благость Божі – ці засоби спасіння вони перетворюють на засоби свого падіння. І як одна отруйна трава, яка називається напелон, стає отруйною тоді, коли на неї сходить з неба роса, так і ці нещасні роблять смертоносною отрутою спасительну Кров Ісуса Христа. Тому що цю Кров, яка повинна після сповіді відмивати і гасити наші гріхи, вони вживають для того, щоб їх розпалити. Чи може бути що беззаконніше цього?! Яким іншим лікарством можна було б зловжити більше, ніж цим, до більшої урочистості та перемоги диявола? Про це журився і святий Амвросій Медіоланський: «Від нашого зловживання цими ліками диявол іноді просто тріумфує». Я переконаний, що більшість християн страждають і страждають від цієї злої та оманливої ​​надії, яка мало не вкидає їх у пекло. Незважаючи на те, що грішникам уготовані вічні муки, вони спокійно грішать, вважаючи, що це все вигадки. І це тому, що вони думають, ніби позбутися гріхів легко і просто – варто тільки розповісти про них священикові і виконати якусь епітимію. Варто їм подумати про це, і вони знову почуваються спокійно і анітрохи не дбають про свої гріхи, вважаючи, що каятися їм ще рано. Шкода, яку завдають собі ті, хто грішить з надією наступного каяття, полягає в тому, що гріхи їх стають дедалі мерзеннішими і відбуваються все частіше. І це тому, що вони, маючи нагоду сповідатися, вважають, що одного цього цілком достатньо, щоб покаяння зробило їх праведниками. Ці нещасні починають занурюватися у свої пристрасті, перестають стримувати себе в словах і цікавості і прямують, подібно до безсловесних тварин, на шлях смерті. Хто може виміряти глибину їх падіння? Щоразу, як у них з'являється зле побажання і видається зручний випадок, вони відразу впадають у гріх. Щоразу, як приходить до них лукавий помисел, вони впадають у беззаконні справи. Багато хто з таких грішників, які вважають, що у сповіді їм легко попрощаються всі гріхи, щодня множать їх, – скільки своїми злими справами, стільки і пожадливістю, безсоромними бесідами, грішними насолодами, а особливо тим, що приносять спокусу іншим і цим умертвляють їхні душі. Таким чином, люди, які постійно так думають, можуть непомітно для себе чинити тисячі гріхів і кожен може зрозуміти, чому праведність Божа відкриває для таких грішників ворота пекла. Страшно почути зверненими до тебе слова Господа, провіщені Ним через пророка Єремію: Від лікування ти почав ще більше мучитися, воно не принесло тобі користі. Тебе лікують, але це допомагає. Ти багато разів сповідався, тобі давалося прощення гріхів, щоб ти умертвив їх, а натомість, через твою злість, все це послужило тільки до їхнього більшого поширення. «Якщо я можу грішити, то можу й каятися. Я вільний грішити ще й ще – все одно потім сповідаюсь». Тебе лікують, але ти не отримуєш від цього жодної користі. Сповідь ти перетворюєш на привід до незліченних гріхів, не знаючи того, що все це безліч гріхів занурює тебе в пекло і робить гідним покарання, як написано: Ворог вразив тебе через те, що помножилися гріхи твої. Про душу, яка сповідається і очищається від гріхів, а потім знову грішить і від цього стає невиліковною і гідною того, щоб бути відкинутою Богом, пророк в іншому місці говорить так: «Врачували Ми Вавилон, але не зцілився; залиште його... тому що вирок про нього досяг до небес» (Єр. 51:9). Велика шкода, яку приносять собі ті, хто грішить з надією покаятися в майбутньому, бо вони грішать без сорому і страху, і таким чином все глибше й глибше занурюються в нечисте і брудне болото гріха, в якому бруді навіть свині не захотіли б валятися. Шкода, яку вони приносять собі, полягає в тому, що вони стають байдужими до свого спасіння і починають зневажати заповіді Божі, як сказав Соломон: «З приходом нечестивого приходить і зневага» (Прип. 18:3). Коли вони досягають останнього ступеня лукавства, їхній розум затьмарюється, серце стає запеклим, і вони вже ніколи не замислюються про свої гріхи. А деякі з них не тільки ставляться до них з байдужістю, але навіть хваляться ними, як великими подвигами, як каже Соломон: «Вони радіють, роблячи зло, захоплюються злою розпустою» (Прип. 2:14). І ті, які говорили «якщо згрішу, то покаюсь і сповідуюсь», доходять до того, що вже не бажають ні сповідатися, ні каятися. Якщо ж вони колись і захочуть, то не зможуть, тому що часте повторення гріха перетворилося для них на звичку, а звичка стала ніби другою природою і серце їх закам'яніло, як скеля, вони стали байдужими і самі в собі заглушили всяку надію покаяння та виправлення. Так ці нещасні і вмирають – не виправившись і не покаявшись. Безліч різних мереж ставить диявол, щоб уловити в них людські душі і підштовхнути їх до смерті. Двома з них є ледарство і багато піклування. І ледарство, через яке людина сидить і розкладається від лінощів, гідних будь-якого засудження, і багато піклування, що полягає в тому, що людина постійно зайнята тисячею справ, є перешкоди до порятунку. Багато християн цілими днями перебувають у ледарстві: вони ходять по міських вулицях, переповідають один одному різні новини, обговорюють людей, що проходять повз них, а якщо і приходять до церкви, то тільки тому, що їм більше нема чим зайнятися. Так вони проводять день у день без будь-якої користі для себе. Ось що говорить Дух Святий у Премудрості Сираха: "багатому" злу навчила ледарство» (Сир. 33:28). Диявол, так би мовити, відкрив свою школу лукавства та зла і, сам не бажаючи давати уроки про зло, поставив замість себе вчителем ледарство, щоб вона за нього читала ці лекції. Люди ж у цій школі навчаються гріхам швидко і легко. Гріхи там вивчають усі люди, але особливо процвітають у навчанні ті з них, у яких думка важка і повільна. Людина там вчиться грішити в помислах, бажаючи серцем того, чого на ділі зробити не може: «Бажання лінивця вб'ють його, тому що руки його відмовляються працювати» (Прип. 21:25). Весь день він бажає зла. Часто лінивий насправді не робить нічого поганого, тому що він взагалі нічого не хоче робити, але, незважаючи на це, він щодня занурюється думками у нечистоту. Думки пустих людей являють собою безперервний ланцюжок наступних одних за іншими пересудів і засудження. Наскільки лінивий недбайливий у своїх справах, настільки він прилежний і старанний в обговоренні справ інших людей. Наскільки йому неприємно працювати, настільки йому приносить задоволення поговорити з ким-небудь, адже це не потребує труднощів. Він може цілий день провести в осуді, а якщо ненадовго і замовкне, то незабаром знову продовжить свої погані розмови. Хоча його вуста і освячені в Таїнстві Хрещення – його це анітрохи не бентежить, він спокійно осквернює їх засудженням. Наскільки лінивий – ворог праці, так само він друг насолод. Святолюб часто буває сумним, якщо не отримує їх. Правду каже давня приказка: «Люди, які нічого не роблять, навчаються робити зло». Стояча вода швидко псується, нерухоме повітря стає шкідливим, ліниве військо швидко втомлюється. Коли наближається Великий Пост, любителі ледарства терміново біжать до своїх духовників і під різними приводами просять послабити їм строгість посту. Не вдаватимемося злу і відступатимемо від чесноти при першій же перешкоді. Така перша мережа диявола - ледарство, але є й інша. Це – безліч усіляких справ та намірів, якими люди обтяжують себе, не даючи спокою своєї душі. Як ледарство, так і багато справ, піклування і клопіт породжують багато зла. Про них сказав Господь, коли говорив про тернину, що пригнічує насіння Божественних заповідей і перешкоджає зростанню всього прекрасного і доброго: «А те, що впало в тернину, це ті, що слухають слово, але, відходячи, турботами, багатством і насолодами житейськими пригнічуються і не приносять плоду» (4). Ці люди, коли настає час молитися, йти до церкви і причащатися Святих Тайн, не мають на це часу. Вони всі – у роботі. Як тільки залишать одну справу, відразу ж приймаються за іншу, але щоб почитати щось корисне для душі - це їм ніколи. Вони схожі на мотузку, зав'язану на тисячу вузлів, які ніколи не будуть розв'язані. І в такий спосіб диявол тримає в себе в полоні тих, які, можливо, і хотіли б піти з його рук, але не знаходять шляхів, яким могли б тікати. А диявол дедалі нижче прихиляє їх до землі, підшукуючи для них все більше різних справ і турбот так, щоб вони не мали часу не тільки робити добро, а й думати про нього. Так щоденні турботи та справи стають мережами, які тримають людей, пригинають їх до землі і доводять до такого ступеня потьмарення, що в них не залишається й сліду благочестя. Втім, якби в них і залишалося небагато часу, вони б його вживали на свої справи. З ними буває те, що трапляється з мисливцями. Навіть коли мисливці сплять, їм сниться, що вони не сплять – полюють на птахів та звірів, які то тікають від них, то потрапляють у їхні сіті. Тіло їх спочиває у ліжку, а уява – у лісах. Те ж буває і з тими, хто одержимий багатопітливістю. Вони стоять у церкві і вимовляють устами слова молитов, а в цей час їхній розум блукає то тут, то там, занурені в життєві справи: як би їх краще зробити. Вони думками в тому, як зробити одну справу, закінчити іншу, а для душі часу не залишається. Незважаючи на те, що їхнє тіло знаходиться в храмі, їхній розум – на вулицях. Навіть коли вони заснуть, їхня думка перебігатиме від однієї роботи до іншої. Якщо тобі не подобається, коли ти про щось говориш зі своїм другом, а він тебе не слухає і постійно ставить якісь недоречні питання, то як ти можеш бажати, щоб Бог говорив із твоїм серцем у той самий час, коли в ньому сотня суєтних помислів? Щоб тобі позбутися цих двох бід – ледарства та багатопіклування, – молись Господу, щоб Він просвітив тебе, щоб ти зрозумів мету, для якої народжений у цьому світі, як каже пророк Давид: "Скажи мені, Господи, кончину мою і число днів моїх є, нехай розумію, що позбавлюся я» (Пс. 3). дорогоцінний час твого життя. Воно настільки цінне, що всі витії, якби вони зібралися разом, не змогли б показати всю її коштовність і важливість, і, врешті-решт, їм залишиться тільки замовкнути, як нікому не говорю. того, щоб протягом нього ми здобули Рай, дорогоцінно так само, як і сам Рай. Чи ти розумієш тепер, яку ціну має час, який Господь дав нам для зміни нашого життя? Коли смерть раптово прийде до тебе, ти шукатимеш ще хоча б одну мить, але не знайдеш її. Розповідають про одного вельможі, який протягом багатьох років був радником за свого царя. Коли він зрозумів, що досяг кінця свого життя, то гірко заплакав і сказав: «Горе мені! Я витратив стільки паперу, коли писав царські грамоти, і не знайшов навіть однієї хвилини, щоб записати на якомусь непотрібному папірці свої гріхи, щоб тепер згадати їх і покаятися». І ти, коханий, можеш так само заплакати наприкінці твого життя, що стільки років провів у метушні. Прокинься ж і встань від сну. Будь подібний до паломника, який, дозволивши собі прилягти відпочити і згадавши, що його товариші пішли далеко вперед, відразу встає і продовжує свій шлях. Будь же «не як нерозумний, а як мудрий, дорогий часом; тому що дні лукави» (Еф. 5:15, 16). Подумаємо, кохані, про те руйнування, в якому знаходилася людська природа і через яку в ній не залишилося ніяких внутрішніх сил. Оскільки, як ми вже говорили, будь-який смертний гріх є явною зневагою до Бога, заподіяне їм спустошення і зло не може бути згладжене жодною з тварних істот. Ніяка людина не могла врятувати нас від такого стану, тому що вона сама перебувала в ній – була в полоні диявола і, через свої гріхи, була мерзенна перед Богом. Це стверджує і Апостол Павло, який говорить: «Всі згрішили і позбавлені слави Божої, одержуючи виправдання даром, за благодаттю Його, викупленням у Христі Ісусі» (Рим. 3:23, 24). Не лише люди, а й Ангели не могли нас урятувати. Вони не могли ні зцілити зло, що було в нас, ні знайти хоча б спосіб вилікувати нас. Вони були безсилі дарувати нам вічне блаженство Раю. Тому і сказав пророк Ісайя: «Ні ходатай, ні Ангел, але Сам Він спас їх» (Іс. 63:9). причетними Своєї святості, тобто як Своєму Божеству, так і Людству. Замислимося над тим, який великий розпач містив людські душі, коли вони, засуджені до вічного муки, були рабами демонів. Думка про це має спонукати нас до того, щоб ми змирилися і від щирого серця подякували Господу нашому Ісусу Христу, Який один міг нас врятувати від пекельної безодні. Нам треба покаятися в тому, що досі ми забували про Бога і про велику благодать спасіння, яку Він дарував нам. Обернемо нашу думку до Нього – не Ангела і не просто людині, яка віддала Самого Себе для того, щоб врятувати нас. Прославимо Бога за Його великий дар, який визволив нас від вічних мук. Помолимося Йому про те, щоб Він дав нам Своє світло, перебуваючи в якому ми змогли б пізнавати і дякувати Йому разом з апостолом Павлом: «завдяки Богові й Отцеві, що покликав нас до участі у спадщині святих у світлі, що визволив нас від влади темряви і ввів у Царство улюбленого Сина Свого»2. Подумаємо також і про ту висоту, на яку нас підняло Боговтілення, і про яку апостол Павло говорить так: «піднявшись на висоту, полонив полон і дав дари людям» (Еф. 4:8). Для того, щоб позбавити нас від вічної муки, Бог міг би просто простити нас, як це зробив би якийсь цар, який прощає злочинця, засудженого до смерті. Він же не зупинився на цьому, що вже само по собі було б невимовним благодіянням, але підніс нас до Себе Своєю всеосвячуючою благодаттю і, усиновивши нас Собі, зробив нас спадкоємцями всіх вічних благ: «Сей Дух свідчить духу нашому, що ми – діти Божий. А якщо діти, то й спадкоємці Божі, співспадкоємці ж Христові» (Рим. 8:16, 17). Хто може виміряти відстань між темрявою, в якій ми перебували і цією висотою, на яку Господь звів нас? Засуджені до пекла, ми раптом стаємо здатними отримати у спадок славу Божого Царства. Серафими дивуються, бачачи таку зміну, а ми навіть не бажаємо хоч трохи відчути це своїм серцем. Євангеліст Іван і апостол Павло були захоплені безмежною любов'ю Божою, що відкрилася ним, і перший сказав: «Так полюбив Бог світ, що віддав Сина Свого Єдинородного» (Ів. 3:16), а другий: «Він Сина Свого не пощадив, але віддав Його за всіх нас» (2). А ми про все це не хочемо й думати. Воістину нам необхідно часто повторювати собі слова, сказані небожественним Діонісієм Ареопагітом, що Бог виходить із Самого Себе, будучи спонуканий невимовною любов'ю до всього Свого творіння, особливо ж до людини. Той, Хто вищий за всіх, сходить до тих, які внизу, щоб подарувати їм Свою доброту: «Істини заради насмілимося також сказати і те, що і Сам є Причиною всього – завдяки любові до прекрасного і добра в усьому – через надлишок любовної доброти виявляється поза межами Себе, будучи притягненим до всього, що є. Зі стану, що надто все перевищує, Він зводиться надістотною невіддільною від Нього силою, що виводить зовні» (Про божественні імена. 4, 13). Подумаємо ще про один великий дар, даний нам Господом. Він, передбачаючи безумство, через яке ми розгубимо все подароване ним багатство нашого спасіння і скинемося з висоти благодаті в прірву гріха, вказав нам шлях покаяння, йдучи яким, ми знову зможемо повернутися до колишньої благодаті. Тому і святий Ісаак Сирін назвав покаяння «благодаттю після благодаті». Яка незбагненна любов Бога до людей! Любові, подібної до цієї, нам не знайти серед людей. Однак, незважаючи на все це, ми залишаємось нерозумними та байдужими. Якщо людина виявить нам якийсь невеликий знак кохання, ми відразу дякуємо йому. Яка ж страшна наша нечувана невдячність до Бога у відповідь на всі Його незліченні благодіяння, явлені нам! Такої невдячності немає навіть у демонів, бо вони, не отримавши таких, як ми, дарів, колись відпали від Бога і з того часу так і залишаються у своєму відступництві. Якими вдячними ми маємо бути Господу за те, що Він виявив до нас таку поблажливість, тоді як занепалих ангелів Він покарав суворо. Любов Божа до нас така велика, що жодні наші гріхи, якими б великими вони не були, не зможуть погасити її. Замислимося також над тим, через що Господь явив нам це велике благо – Своє Божественне Улюднення. Це граничне смирення, яке Він на Себе прийняв і зробив людську природу, залученою до Свого Божества. Це смирення пророк Давид називає прихиленням Небес: «І прихили Небеса і сніди» (Пс. 17:10), а апостол Павло називає його применшенням: «Він, будучи образом Божим, не вважав розкраданням бути рівним Богові; але зневажив Себе Самого, прийнявши образ раба» (Флп. 2:6, 7). Також святитель Григорій Богослов, пояснюючи, що це за применшення, каже: «Повнота применшує Свою славу до найменшого ступеня, щоб я, прийнявши Цю Повноту, зміг повною мірою осяяти Її славою» («Розмова на Різдво Христове»). А святитель Василь Великий, міркуючи про Божественну поблажливість і порівнюючи його з творінням усього світу, зауважує: «Бог благоволив співчувати немощам нашим і навіть зміг зійти до самої нашої немочі. Бо перевагу Його сили доводять не стільки небо, земля, обширність морів, що живе у водах і на суші, рослини, зірки, повітря, пори року і різноманітна прикраса всесвіту, скільки те, що невместимыі Бог міг за допомогою плоті безпристрасно вступити в боротьбу зі смертю, щоб власним «Своїм стражданням» гл. 8). Тим, що Він прийняв на Себе людське єство, Він не тільки позбавив Себе слави, блаженства і спокою, які подобаються такій високій Істоті, але постраждав передусім від того, від чого страждає людина в цьому світі – від хворобливих праць, від терпіння ганьблення, від мук і, врешті-решт, від євреям: «Який, замість радості, що передлежала Йому, зазнав Хреста, знехтувавши осоромлення» (Євр. 12:2). Як багато зробив для нас Господь, зазнавши заради нашого спасіння безодню мук та образ! Бачачи це, всякий розум приходить у несамовитість і всяку мову замовкає. Сину Людському варто було сказати лише одне слово Своєму Небесному Батькові – і до Нього негайно прийшла б допомога. Але натомість Він захотів звільнити нас від влади темряви, проливши Свою дорогоцінну і Божественну Кров. Як нам подякувати Йому за те, що Він для того, щоб ми жили вічно, приніс у жертву Самого Себе? Чи міг Бог зробити для нас щось більше, ніж Хресна Жертва, яку принесла втілене Слово Боже? Невже Бог багато чого зажадав від нас, наказавши нам дотримуватися Його заповідей? Звісно, ​​ні. Розкаємося ж у нашій невдячності до Бога любові. Віддамо самих себе Йому, бо Він нас створив і врятував такою ціною. Будемо в смиренні просити Його, щоб Він вогнем Своєї любові спалив усю нашу невдячність, щоб засяяла в нас Його любов і щоб ми в цьому світі не любили нічого більше, ніж Його. Не будемо більше ображати Його своїми гріхами, але послужимо Йому від щирого серця, говорячи зі святим Давидом: «Господи, аз раб Твій» (Пс. 115:7). Вам може бути цікаво: