1. Беседы

Бесіди у Скиті Оптіної Пустелі Бесіда в 1907 р. Батюшка Варсонофій про себе Діди та прадіди мої були купці-мільйонери, у Самарі їм належала ціла вулиця, яка називалася Казанською. Взагалі вся наша родина знаходилася під особливим заступництвом Казанської Божої Матері. Коли мені було років три-чотири, ми з отцем часто ходили до церкви, і багато разів, коли я стояв біля ікони Божої Матері, мені здавалося, що Богоматір, як жива, дивиться на мене з ікони, усміхається і манить мене. Я підбігав до батька. - Тату, тату, Вона жива! – повторював я. – Хто, дитино моя? – питав батько. Якось, коли мені було років шість, був такий випадок. Ми жили на дачі у своєму маєтку під Оренбургом. Наш будинок стояв у величезному саду-парку і охоронявся сторожем і собаками, так що проникнути в парк непомітно сторонньому обличчю було неможливо. Якось ми гуляли з батьком парком, і раптом, звідки не візьмись, перед нами з'явився якийсь старець. Підійшовши до мого батька, він сказав: Пам'ятай, батько, що ця дитина свого часу тягатиме душі з пекла. Сказавши це, він зник. Даремно потім його скрізь розшукували. - Ніхто з сторожів його не бачив. Мати моя померла при появі моєму на світ, і батько одружився вдруге. Моя мачуха була глибоко віруючою і надзвичайно доброю жінкою, тому цілком замінила мені матір. І навіть, можливо, рідна мати не змогла б дати такого виховання. Вставала вона дуже рано і щодня бувала зі мною біля ранку, незважаючи на мій дитячий вік. Ранній ранок. Я прокинувся, але вставати мені не хочеться. Покоївка подає матері вмиватися, а я кутаюсь у ковдрі. Ось мати вже готова. - Ах, Павло все ще спить, - каже вона. - Подай сюди холодної води, - звертається вона до покоївки. Я вмить висовуюсь з-під ковдри: - Мамасю, а я вже прокинувся! - Кажу я. Мене одягають, і я з матір'ю вирушаю до церкви. Ще зовсім темно, я часом провалююся в замети снігу і поспішаю за матір'ю. Бо любила вона і вдома молитися. Читає, бувало, акафіст, а я співаю тоненьким голоском на всю квартиру: «Пресвята Богородице, спаси нас!» Дев'яти років я був відданий до гімназії, роки навчання промайнули швидко. Потім вступив на службу та оселився в Казані під покров Цариці Небесної. Коли мені виповнилося 26 років, мати приступила до мене з пропозицією одружитися. На її наполягання я вперше підійшов до жінок і вступив з ними в розмову. «Боже мій! Яка нестерпна нудьга, – подумав я, – всі тільки говорять про виїзди, про вбрання, про капелюшки. Про що ж я говоритиму з дружиною, якщо одружуся? Ні, залишу це». Минуло ще п'ять років. Матінка знову порадила мені: «Подумай, Павлушо, можливо ще й захочеш одружитися, придивись до панночок, чи не сподобається тобі яка з них?» Я послухався матері, але, як і вперше, виніс таке ж враження від розмов з жінками і вирішив не одружитися. Коли мені було років 35, матінка знову звернулася до мене: «Що ж ти, Павлушо, все цурається жінок, скоро і літа твої пройдуть, ніхто за тебе не піде, дивися, щоб потім не каятися». За послух виконав я бажання матері вступити знову в розмову з жінками. Цього дня в одних моїх знайомих давався великий обід. "Ну, - думаю, - з ким мені доведеться сидіти поруч, з тим і вступлю в велику розмову". І раптом поруч зі мною на обіді помістився священик, який вирізнявся високим духовним життям, і завів зі мною розмову про Ісусову молитву. Я так захопився, слухаючи його, що забув про свій намір розмовляти з нареченими. Коли закінчився обід, у мене дозріло тверде рішення не одружуватися, про яке я повідомив матері. Матінка дуже зраділа. Їй завжди хотілося, щоб я присвятив своє життя Господу, але сама вона ніколи не говорила мені про це. Господь несповідними шляхами вів мене до чернецтва. З милості Божої я впізнав Оптину та батюшку о. Амвросія, який благословив мене вступити до монастиря. За рік до мого вступу в Скит, другого дня Різдва Христового, я повертався від ранньої обідні. Було ще темно, і місто щойно почало прокидатися. Я йшов абсолютно безлюдними вулицями. Раптом до мене підійшов якийсь дідок, просячи милостиню. Схаменувся я, що портмоне не взяв із собою, а в кишені всього двадцять копійок. Дав я їхньому старому зі словами: «Вибач, більше нема з собою». Той подякував і подав мені просфору. Я взяв її, опустив у кишеню і тільки хотів щось сказати жебраку, як його вже не було. Даремно я дивився всюди, він зник безвісти. На другий рік цього дня я вже був у Скиті. Якщо подивитися на життя уважно, то все воно сповнене чудес, тільки ми часто не помічаємо їх і байдуже проходимо повз. Нехай Господь подасть нам розум уважно проводити дні свого життя, зі страхом, і трепетом своє спасіння содевающе. 1 Амінь. 28 грудня 1908 р. Святки Дивиться Господь на серце людини, і якщо бачить сильне бажання виконувати Його святу волю, то допомагає їй іміж Сам звістка долями. Бажає, наприклад, людина піти в монастир і там служити Господу, і далеко від людей ховає свій намір, а Господь бачить його бажання і допомагає йому. Про існування Оптиної Пустелі я дізнався несподівано 2 . Якось, прийшовши на службу та приготувавши папери для підпису начальству, я дізнався, що начальства сьогодні не буде. Пішов я тинятися по штабу і в одному залі на столі побачив книжечку, почав її розглядати і знайшов статтю про Оптину Пустелю Калузької губернії. Калузьку губернію я з географії знав, місто Козельськ було мені відоме за назвою, але що поблизу нього знаходиться Оптіна Пустинь, того я не знав. Прочитавши статтю, я дуже зацікавився і схотів неодмінно побувати там. Зібрався я туди; в цей час був ще живий покійний старець о. Амвросій 3 . Прийшов я до нього повідомити про своє бажання вступити до монастиря. Він відповів: «Ні, ще рано, за два роки зробите». Дав мені вказівки щодо мого життя. Минуло два роки. Зібрався я їхати до Оптіни назавжди. Але мені не хотілося розповідати про це нікому. Беру відпустку. Моє начальство каже: - Чому ви кажете, що час? – питаю. – Та як же, Павле Івановичу, всі вже кілька разів брали відпустку і за кордон їздили, а ви всі сидите та сидите. Ви і на допомогу маєте право. - Ні, мені гроші не потрібні. - Як бажаєте, а краще б взяли. На цьому наша розмова й скінчилася. Слова мого начальства були пророчими. Справді, було «пора». Приїхав до Оптіни. Батько Амвросій був тоді в Шамордіні 4 . Я поїхав туди, і він мене благословив просто до Скита. Пам'ятаю, коли я вперше побачив о. Амвросія, то якийсь голос мені сказав: «Ну ось, він тебе й візьме». Перед вступом до монастиря поїхав помолитися до преп. Сергію. У цей час у Чернігівському скиті трудився о. Варнава 5 . Пішов я на благословення. Благословив він мене та й каже: «Простудився, одружуватися треба». Ці слова привели мене до страшного збентеження. Деякі з тих, хто був зі мною, не любили о. Варнаву, казали: «Ось бачите, які поради дає? Великий старець о. Амвросій благословив до монастиря йти, а цей одружуватися пропонує». Слова о. Варнави запали мені в душу і сильно бентежили мене. Коли я вже був ченцем, розповідав про цього батюшку о. Анатолію 6 , то він мені так розтлумачив ці слова: кожна душа християнська є нареченою Христовою, отже, «треба одружитися», тобто з'єднатися з Христом, слово ж «застудився» означає духовну хворобу, від якої страждає людина, доки не уявиться в ньому Христос. Давно це було, коли я ще був Павлом Івановичем. Якось я поїхав до театру. Йшли вперше «Гугеноти». Ложа була чудова, проти самої сцени. Сидів я зі своїм начальством. Співають на сцені любовні пісні, а мені спадає на думку: «А що якщо я зараз помру, куди піде душа моя? Звичайно, не в Рай. Але якщо не в Рай, то куди ж? Страшно мені стало, аж на сцену дивитися не хочеться. А внутрішній голос каже: «Іди звідси!» Але як же піти? Начальство сидить, незручно. А внутрішній голос все повторює: «Іди, йди...» Я підвівся, тихо дійшов до дверей. Відчинив її. Вийшов. Спочатку пішов тихо, а потім все швидше і швидше, узяв візника і приїхав додому. З того часу я почав уникати ходити до театру. Бувало, прийдуть товариші, ложу пропонують взяти навпіл, а я відмовляюся то з однієї причини, то з іншої. Потім у мене очі розболілися – так більше й не ходив до театру. Дуже мені захотілося дізнатися через кілька років, хто допоміг мені уникнути «Гугенотів». Виявилося, що вперше «Гугеноти» йшли 4 жовтня – пам'ять святителя Варсонофія 7 . Зрозумів я тоді, що цей святий і переконав мене піти з театру. Багато років минуло після того. Я був уже в монастирі, готувався до постригу. Раптом я небезпечно захворів. Всі зневірилися в моєму одужанні, вирішили скоріше здійснити постриг. Пам'ятаю, нахилившись з мене, запитують: «Яке хочеш отримати ім'я?» Я ледве міг відповісти: «Все одно». Чую, при постригу називають мене Варсонофієм. Отже, і тут Святитель не залишив мене, але побажав бути моїм покровителем. Амінь. «Зведи навкруги очі твої, Сіоні, і бач: се бо прийшли до тебе, бо богосвітла світила, від заходу і півночі, і моря, і сходу чада твоя...» 8 От і тепер можна так сказати: від різних місць у пошуках Христа з'їхалися ви сюди, діти мої. Нехай нагородить вас Господь за це і пошле мир і радість про Духа Святого 9 у ваші серця. Блаженні ви, що полюбили Господа і проводите це велике свято Різдва Христового у стінах святої обителі. Світ 10 тепер поринає в пороки і беззаконня, і багато хто гине безповоротно, ви ж тут безпечні в тихому святому притулку, в гостях у Матері Божої. Це її материнськими молитвами та заступництвом потрапили ви сюди. Дякуйте Богові, що Він захищає вас від бід та напастей. А може, хтось із вас згодом сподобається ангельського чину. Я не кличу вас ні в монастир, ні за монастир. І у світі можна врятуватися, тільки Бога не забувати; але в монастирі йдуть задля досягнення вищої досконалості. Щоправда, тут більше спокус, зате надається допомога від Господа, і більше, ніж у світі. Один святий хотів дізнатися, як Господь допомагає ченцям, і йому було видіння: він бачив ченця, оточеного цілим сонмом Ангелів з світильниками, що горять. Кажуть, у світі спокус менше. Але уявімо собі людину, за якою женеться лиходій. Припустимо, він встиг вислизнути, але той загрожує йому здалеку кулаком зі словами: "Дивись, тільки трапись мені!" А припустимо, йде людина, і на неї нападають цілим натовпом вороги, бігти нікуди. Але раптом, звідки не візьмися, полк солдатів кидається на його захист, і вороги розбігаються з закривавленими фізіономіями. Мабуть, останній перебуває у більшій безпеці, ніж перший, чи не так? Так і в обителі: хоч ворог нападає сильніше, але поблизу є благодатна сила Божа. У монастирі – праці, а й високі втіхи, про які світ не має жодного уявлення. Важко започаткувати благо, але коли воно вже покладено, то стає легше і втішніше працювати Богові, бо окрилює надія на спасіння. Саме обличчя людини, яка працює Богу, виражає її духовний успіх. Якось я бачив у церкві одного єпископа, обличчя якого привернуло мою увагу. Мені згадалися слова Євангелія: Його лице, що прийде в Єрусалим 11 . Справді, цей єпископ вів подвижницьке життя і неухильно йшов до Єрусалиму. Навпаки, обличчя людини порочної відбиває її душевний настрій. Але що особливо буває сумно, – іноді добрі до душі люди неуважно ставляться до життя, живуть день за днем, не усвідомлюючи своїх вчинків, і гинуть. З далекого минулого переді мною постає образ одного з моїх добрих знайомих, музиканта та композитора Пасхалова 12 . Він мав величезний талант, на концертах, які він давав, збиралися тисячі народу. У світі я був великим шанувальником музики і сам грав на фісгармонії. Щоб удосконалитись у грі, я почав брати уроки у Пасхалова. Він спочатку спитав велику плату за уроки, але гроші у мене були, і я погодився; потім він полюбив мене, недостойного, і пропонував займатися безкоштовно, від чого я, зрозуміло, відмовився. Наші заняття йшли успішно, одне мені було сумно, що Пасхалов зовсім відійшов від Церкви. З цього приводу не раз доводилося вести з ним розмову. – Без Церкви неможливо врятуватися, – казав я йому, – адже ви в Бога віруєте, навіщо ж відкидаєте засіб для спасіння? — Що ж я роблю? Живу, як і всі чи більшість, до чого потрібні обряди? Хіба без ходіння до церкви вже й врятуватися не можна? - Неможливо, - відповів, - є сім дверей для порятунку; в одну ви вже увійшли, але треба ввійти і в інші. - Які сім дверей? Нічого подібного я не чув. – Сім дверей – це сім Таїнств; Святе Хрещення над вами здійснене, отже, одні двері пройдені, але необхідно увійти в двері покаяння, з'єднатися з Христом у Таїнстві Причастя... – Ну що ви мені кажете, Павле Івановичу, кожен служить Богові як уміє, як нарешті вважає за потрібне; ви ось - до церкви ходите, пости дотримуєтеся і т. д., а я служу Богу музикою, - чи не все одно? - І, не чекаючи відповіді, Пасхалов заграв. Ніколи я не чув такої музики, неповторно грав він того вечора. Я жив у мебльованих кімнатах, і ось усі коридори наповнились народом, двері всіх кімнат відчинилися, всі прагнули послухати геніального композитора. Зрештою, він скінчив. – Дивно добре, – зауважив я, – але музика музикою, а Церква вона таки замінити не може, всьому свій час. Наша розмова з ним затяглася того вечора далеко за північ. Пішов він у особливому настрої, умиротворений та радісний. Другого дня прийшов він до мене знову. - Чи знаєте, Павле Івановичу, всю ніч я продумав, який я великий грішник, скільки років уже не казав. Ось незабаром настане Великий піст, неодмінно говітиму і причащатимуся. – Навіщо ж чекати на пост? Говіть тепер. - Ні, тепер незручно, адже й піст не за горами. Добре думав Пасхалов, тільки він забув, що є ворог, якому неприємна така зміна в ньому, і що треба підготуватися до боротьби, – все це він змарнував. Одного пізно ввечері він приїхав додому і звелів покоївці розплатитися з візником; та вийшла надвір, але замість візника побачила на опромінюванні якесь чудовисько. Вигляд його був такий жахливий, що покоївка зомліла. Куди ворог возив Пасхалова, невідомо, тільки другого дня він раптово помер 13 . І загинула душа навіки. Сердечно мені його шкода. Ворог усюди розставляє свої сіті, бажаючи занапастити людину, і губить необережних. Коли я був ще у світі, але вже почав припиняти з ним будь-яку дружбу, я перестав бувати в багатьох будинках, залишивши два-три благочестиві сімейства, де я часом бував. Так, відвідував я одне сімейство, що складалося зі бабусі матері, дочки-вдови та онуки. Якось ми сиділи за чайним столом і розмовляли. Удова розповіла мені таке. «Кілька років тому, коли я щойно втратила чоловіка, я сумувала безмірно. Життя втратило для мене будь-яку привабливість. Думка про самогубство дедалі частіше спадала на думку. Ніколи не забуду я перед Великоднем того сумного для мене року. Турботами мами все у нас було приготовлено до свята, квартира наша набула святкового вигляду, тільки на душі у мене не було Великодня, навпаки, там був повний та похмурий розпач. Мама, знаючи мій тяжкий стан, майже не залишала мене одну, і для виконання мого задуму про самогубство я вирішила скористатися великодньої ночі. Мама завжди ходила до заутрені, отже, крім моєї маленької дочки, нікого не буде, і мені не завадять. Я сказала мамі, що до ранку не піду, бо в мене болить голова. - Та ти ляж, відпочинь, - умовляла мати, - може, й одужає твоя голівка, тоді до церкви разом підемо. Щоб не розмовляти з матір'ю, я лягла і непомітно для себе заснула. Аж раптом бачу страшний сон. Стою я біля якогось похмурого, страшного підземелля; вдалині видніються клуби полум'я, а з глибини підземелля обгоріла, страшна, з мотузкою на шиї біжить до мене моя подруга по інституту. - Олю, Олю, що з тобою? - Вигукнула я. - Нещасна, і ти хочеш прийти сюди! – кричить вона мені. І раптом голосно і виразно лунає благовіст великого дзвону. Я розплющила очі, сповнена страху та жаху, і, побачивши свою кімнату, зраділа, що я не в підземеллі. У цей час у кімнату зайшла мама. - Ну що, прокинулася, люба моя? Як твоя голова? - Голова моя пройшла, я піду з тобою до церкви, мамо. – Ну ось, слава Тобі, Господи! А то я вже засмутилася, як це ти без заутрені залишишся. Після служби, коли ми з мамою похристосувалися, розговілися, я розповіла їй все. Про мою подругу я нічого не знала, де вона і що з нею. Насилу ми знайшли адресу Олиного дядька, який проживав у Симбірську, і написали йому, питаючи, де Оля. Він повідомив нам сумну новину, що роки два тому його племінниця наклала на себе руки. Тоді ми обидві зрозуміли значення сну». Господь навчив цю Свою рабу через сон. Взагалі я не надаю значення снам, але іноді бувають особливі сни. Я знав одну людину, яка бачила сон про одну черницю. Бачив він, ніби прийшла ігуменя, сестри привели одну пов'язану черницю і, відкривши люк у підлозі, почали її туди опускати. «Господи, куди це її спускають...» – подумав він, а матінка велить опускати глибше, кінець же мотузки, якою пов'язана черниця, тримає у своїх руках. Прокинувся він. Вранці зустрів одну стареньку черницю з тієї обителі і розповів їй свій сон. - Та яка ж вона на вигляд? – спитала черниця. – Білява, висока, з ластовинням на обличчі. - Та сон твій в руку. Справді, з такою саме монахинею стався гріх, і ігуменя відіслала її на віддалену монастирську дачу. Коли спитали батюшку о. Амвросія про занепалу черницю, він відповів: «Вона не загине, адже матінка ігуменя мотузку з рук не випустила, – значить, врятується». І я кажу вам: рятуйтесь, діти мої, нехай сподобить вас усіх Господь стати спадкоємцями Його Царства. Нехай з'єднає Господь душі наші і після смерті, і ми, зібравшись там, будемо згадувати цю халупку та наші бесіди. Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас грішних і сподоби: «Тобі Тобі причащатися в невечірньому дні Царства Твого» 14 Амінь. 6 січня 1909 р. Хрещення Господнє Велика нагорода нагороджена тим, хто любить Господа. Апостол Павло каже: Око не бачить, і вухо не чуючи, і на серці людині не піднявшись, що приготована Бог тим, хто любить Його 15 . Так, нескінченно блаженні будуть спроможні отримати Життя Вічне. Що таке Рай, ми тепер зрозуміти не можемо. Деяким людям Господь показував Рай у чуттєвих образах, найчастіше його бачили у образі прекрасного саду чи храму. Коли я ще жив у світі, Господь двічі втішив мене видіннями Раю уві сні. Бачу я одного разу чудове місто, що стоїть на вершині гори. Всі будівлі міста надзвичайно красиві, якоїсь особливої ​​архітектури, якої я ніколи не бачив. Стою я в захваті і милуюсь. Раптом бачу, – наближається до цього міста юродивий Мишко, одягнений лише в одну сорочку, що сягає колін, босі ноги. Дивлюся на нього і бачу, що він не стосується землі, а мчить повітрям. Хотів я щось у нього спитати, але не встиг: бачення скінчилося, і я прокинувся. Прокинувся я з незвичайною радістю на душі. Вийшовши надвір, я раптом побачив Мишу. Він, як завжди, поспішає, поспішає. «Міша, – кажу, – я тебе сьогодні уві сні бачив». Він же, глянувши на мене, відповів: Бо не імами, що там граду, що перебуває, а того, хто прийде, стягнемо 16 . Сказавши це, він швидко пішов уперед. Іншим разом бачу, що стою у чудовому храмі. Царські двері відчинені, служать Пасхальне богослужіння. На амвоні стоїть диякон із однієї казанської церкви. Говорить він пісню Пасхального канону, а хор вторить йому. Особливо запам'яталися в моєму розумі останні слова: «...досконало мовиться» 17 . Напрочуд співав хор. Я ніколи в житті не чув таких співів: здавалося, що звучав кожен атом повітря. Спів це розчулювало і приводило в невимовний захват. Тепер уже я, грішний, таких снів не бачу, не дає Господь такої втіхи: іди так на життєвому шляху; а хотілося б ще хоч раз пережити ті захоплення. Пам'ятаю, що довго я був під враженням сну. Намагався пригадати кожну його подробицю. Думалося мені ще, чому це в небесному храмі бачив я нашого диякона. Став про нього розпитувати людей, які його знають. Спочатку отримував незадовільні відповіді: бас у нього, кажуть, чудовий. Що бас, – заради нього до Раю не потрапиш. Потім я дізнався, що він таємний подвижник. О, якби нас усіх Господь сподобив вилучити Рай небесний! Втім, треба сподіватися на це: зневірятися – смертний гріх. Різні є ступеня блаженства, дивлячись за заслугами кожного: інші будуть з Херувимами, інші - з Серафимами і т. д., а нам тільки бути в числі тих, що рятуються. Такі великі подвижники, як преп. Серафим 18 сподобаються вищого блаженства. Викл. Серафим був серафимом за духом і тепер успадковував їхню славу; звичайно, не всі можуть досягти такої святості. Покійний батюшка о. Макарій 19 говорив: «Такі світила, як преподобні Антоній Великий, Макарій Єгипетський 20 та інші – були у Господа генералами, вони й зайняли генеральські місця, ми ж солдатики, і благо нам буде, якщо хоч останнє місце займемо серед тих, що рятуються». Дух злості, що розпалюється заздрістю до роду людського, прагне всіх спокусити зі шляху правого, і лінивих і недбайливих справді спокушає. Одного разу до якогось подвижника чуттєво з'явився диявол. Подвижник спитав його: – Навіщо ви з такою злобою нападаєте на людський рід? – А навіщо ви займаєте наші вакантні місця? – відповів злий дух. За гордість свою втратили духи злості райського блаженства, і тепер їхні місця займають люди за смирення! Велика смиренність! Воно нас ставить вище за всіх диявольських мереж. Якось преп. Антонію було видіння про те, як ворог усюди і всім розставляє сіті. Зніяковів подвижник і, зітхнувши, сказав: «Господи, хто ж може уникнути цих мереж?» І почув відповідь: «Смиренний». 21 Треба намагатися здобути смирення, без нього всі наші подвиги нічого не означають. Якщо подумає людина, що вона щось, то зникла. Для Господа приємніший грішник смиренний, ніж праведник гордий. Преподобний Макарій Єгипетський вирізнявся особливими духовними даруваннями. Він і називається не просто святим, а великим. Але в нього одного разу з'явилася думка, що він служить для області, де жив, ніби духовним центром, сонцем, якого всі прагнуть. Насправді, це так і було. Але коли Преподобний подумав щось про себе, то був до нього голос, який говорив, що в найближчому селищі живуть дві жінки, які угодніші за Бога, ніж він. Старець узяв палицю і пішов шукати цих жінок, які догодливіші до Бога. За Божим промислом, він скоро їх знайшов і увійшов до їхнього житла. Жінки, побачивши преп. Макарія, впали йому в ноги і не знаходили слів для вираження йому свого подиву та подяки. Преподобний підняв їх і почав просити відкрити йому, як вони догоджають Богові. – Святий отче, – сказали жінки, – ми нічого не робимо угодного Богу, помолися за нас заради Господа. Але Преподобний почав наполягати, щоб вони не приховували своїх чеснот. Жінки, боячись не послухатися Старця, почали говорити йому про своє життя: - Ми були чужими один одному, але, вийшовши заміж за рідних братів, стали жити разом і вже п'ятнадцять років не розлучаємося. За цей час ми жодного разу не посварилися і не сказали одне одному жодного образливого слова. Намагаємося, наскільки можна, частіше бувати у храмі Божому, дотримуємося встановлені пости. Скільки можемо, допомагаємо незаможним... Ну, з чоловіками живемо, як із братами, а вже рішуче нічого немає в нас доброго. – А що, – спитав Старець, – чи вважаєте ви себе за добро, яке робите, святими чи праведними? – Святими? – здивувалися жінки, – Які ми святі чи праведні, ми найбільші грішниці; помолися за нас, святий отче, нехай помилує нас Господь! Преподобний дав їм благословення і пішов у пустелю, дякуючи Богу за отримане нарозуміння. Жінкам він не сказав жодного слова про своє бачення, боячись, як би не зашкодити їм своєю похвалою. Подібно до Макарія Великого, і святого самітника Питирима 22 Ангел сповістив одного разу, що, незважаючи на його подвиги, він не досяг ще такої святості, як одна послушниця, яка живе в гуртожитку в монастирі. На навіювання Ангела св. Пітирим вирушив у вказаний монастир. Прийшовши туди, він просив ігуменя показати йому всіх сестер обителі. Коли всі з'явилися і почали підходити під благословення, св. Питирим сказав: - Є, - сказала ігуменя, - але її не можна привести, вона наполовину божевільна, і ми її терпимо в монастирі тільки зі співчуття. Святий таки велів її привести. Прийшла вона в жалюгідному лахмітті зі збитою хусткою на голові. – Де ти була, мамо? – спитав її Преподобний. – Біля вигрібної ями лежала. — Що ж ти, мамо, хіба кращого місця не знайшла? - Та кращого місця я не стою. Святий Питирим дозволив їй піти, а потім, звертаючись до ігуменії та сестер, сказав: – Ваш монастир має неоціненний скарб: ця смиренна ваша сестра є великою угодницею Божою. Почувши це, всі сестри схвилювалися. Одна зізналася Преподобному, що часто била сестру, інша всіляко ганьбила її, третя ставилася до неї з презирством, не рахуючи її навіть за людину, четверта зізналася, що часто навмисне виливала на неї помиї. Сестри хотіли негайно вибачатися у скривдженій, але та, дізнавшись про їхній намір, таємно залишила монастир, бігаючи слави, яка б її занапастила. Господь сказав: Усяк підносися змириться, і змиряйся вознесеться. 23 Амін. У нинішній Євангелії ми читали про перебування Господа Ісуса Христа в Назареті. Господь сказав мешканцям цього міста, що багато хто прийде зі сходу та заходу, і ляже з Авраамом, Ісаком та Яковом, а сини царства вигнані будуть 24 геть. Куди геть? – Очевидно, у пекло. Розлючені назаретяни, як дикі звірі, кинулися на Спасителя, оточили його і спричинили високу скелю, з якої хотіли скинути Його. Він же, пройшовши серед них, ідучи. Ідяше – без вказівки початку і кінця дії, що йшов весь час 25 . У Євангелії приховано глибокий зміст, який поступово відкривається людині, яка уважно читає Писання. І через цю невичерпну глибину змісту дізнаємося ми про Божественне походження Книги, тому що завжди можна відрізнити справу людських рук від творіння Божого. Чи бачили ви штучні квіти прекрасної французької роботи? Зроблені вони так добре, що, мабуть, не поступляться красою живій рослині, але це поки що розглядаємо обидві квітки неозброєним оком. Візьмемо сильне скло, що збільшує. І що ж тоді побачимо? Замість однієї квітки – нагромадження канатів, грубих та негарних вузлів; замість іншого – чудове за красою та витонченістю створення. І чим сильніше скло, тим ясніше виступає різниця між прекрасним творінням рук Божих і жалюгідним наслідуванням людським. Чим більше ми вчитуємося в Євангеліє, тим більше з'ясовується різниця між ним і кращими творами найбільших людських умів. Як би не було прекрасно і глибоко будь-який знаменитий твір – науковий чи художній, але кожен із них можна зрозуміти до кінця: глибоко воно глибоко, але в ньому є дно. У Євангелії дна немає. Чим більше вдивляєшся в нього, тим ширше розгортається сенс його, невичерпний для жодного геніального розуму. Він же, пройшовши серед них, йшовши. Хто? За історичним змістом – Господь. Але, крім історичного значення, євангельська історія має інше, що стосується кожного з нас. Хто цей він? Це розум наш, що йде горе. «Горе маємо серця» 26 , прагне душа наша, розум наш горе до Господа; але, як дикі звірі, оточують нас помисли, спокуси, суєта, – і опускаються крила, що здіймали дух; і, здається, ніколи не кинеться йому горе. «Господи, Господи!.. Спрагу спілкування з Тобою, життя в Тобі, пам'ятання про Тебе одного, але постійно розсіююся, розважаюсь, іду вбік. Пішла до церкви на обідню. Тільки почалася служба, у мене є думка: «Ах, вдома я те й те не так залишила. Такій учениці ось що треба сказати ... Сукня я вигладити не встигла ... ». І багато, багато нібито невідкладних турбот і думок, – дивишся, вже й «Херувимську» проспівали, вже й до кінця обідня. Раптом схаменешся – хіба молилася? Хіба я з Господом розмовляла? Ні, тілом була у храмі, а душею – у буденній метушні». - І піде така душа з храму зі зніяковілістю, невтішна. Що скажемо? Слава Богу, що хоч тілом побула у храмі, хоч побажала до Господа навернутися. Все життя проходить у метушні. Розум йде серед суєтних думок і спокус. Поступово він навикне пам'ятати про Бога так, що в метушні та клопотах, не думаючи, думатиме; не пам'ятаючи, пам'ятатиме про Нього. Аби тільки йшов, не зупиняючись. Поки є в тобі це прагнення вперед, горе не бійся: цілий твій кораблик, і під покровом Хреста здійснює своє плавання життєвим морем; цілий він, і не треба боятися, що можуть статися бурі. Без негоди не обійдеться і ніяке звичайне плавання, тим паче життєвий шлях; але не страшні життєві негаразди і бурі, що йдуть під прикриттям рятівної молитви: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну», – не страшні вони, аби не впасти в зневіру; бо зневіра породжує відчай, а відчай – вже смертний гріх. Якщо й станеться згрішити – вір у милосердя Боже, принеси покаяння та йди далі, не бентежачись. За одним ченцем біс ходив тридцять років, намагаючись спокусити його, і все не вдавалося. Нарешті через тридцять років він спокусив його розпустою, і чернець упав. Впасти в цей гріх ченцю - все одно, що знищити всі свої праці, що передували. Біс прийшов до занепалого і сказав йому, що він тепер відпав від Бога і став рабом гріха та диявола. – Ти тепер мій, – казав біс. - Та як же ти можеш бути Божим, коли впав у мерзотний гріх? Ти жахливий грішник. – Ну що ж, що грішник? Я Божий, а тебе знати не хочу. - А тобі якась до цього справа? - Куди ж ти тепер ідеш? – Хіба тобі місце в монастирі? Ти, зробивши таку жахливу справу, не смієш повертатись туди. Твоє місце тепер у світі. Та до кого ж ти йдеш? - До духовника на сповідь. Біс усіляко хулив духівника, зупиняв ченця, але той наполяг на своєму. Що ж сказав духівник? Його гріх він відпустив. - Достойно плачу, брате, всі свої колишні праці знищив ти своїм падінням. Устань і починай спочатку. А в ніч ігумену того монастиря, чоловіку високого життя, явився Господь Ісус Христос. Він тримав за руку ченця. - Чи дізнаєшся ти, хто це? – спитав Господь ігумена. – Дізнаюся, Господи; це чернець з мого стада, та ще занепалий. - Дізнайся й про те, що цей монах, не піддавшись наказам бісівським, що схиляли його до зневіри й розпачу, у самому падінні своєму осоромив біса; і Я виправдав його. Таке значення має твердість і мужня готовність, зазнавши поразки у боротьбі, почати її знову, не впадаючи в зневіру та розпач. Він же, пройшовши серед них, ідучи, доводиться нашому розуму в своєму прагненні горе йти між суєтними помислами, між спокусами. Ще часто бентежать його помисли хульні. Інший приходить із заявою, що він загинув, тому що йому спадають на думку думки, що зневажають Бога, святих, таїнства; а хула на Духа Святого не проститься ні в цьому віці, ні в майбутньому 27 . Тут багато що розуміється неправильно. Хула на Духа Святого – непробачним і ведучим до смерті гріхом – називається наполеглива зневіра і заперечення буття Божого, незважаючи на чудеса, що творяться на власні очі, незважаючи на безліч фактів, що неспростовно доводять існування Бога. Наполегливе заперечення і зневіра є хулою на Духа Божого, не прощаються ні в цьому віці, ні в майбутньому; і людина, яка померла, не покаявшись у своїй невірі, загинула. Прикладом такого хулітеля, що не розкаявся, є Лев Толстой, який вперто відкидає Церкву і не визнає Божественності Господа Ісуса Христа, що йому не говорять і як не доводять безпідставність поглядів його. Якщо він помре, не покаявшись, він загинув. Якщо ж перед смертю покається, буде прощено. Тим часом багато хто під ганьбою на Духа Святого розуміє погані, погані думки, які звідкись є в умі віруючої людини, і вважають таку людину загиблою. Глибоко помиляються вони. Хіба може той, хто вірує в Бога, любить Його, сподівається на Нього – мислити хулу на Нього? Очевидно, не його це думки, а нашіптуються вони ворогом нашого порятунку, якому найвигідніше, щоб людина впала у відчай, вважала себе відпалою від Бога, – тоді вся вона в руках диявола. Ще так спитаю. Йдете ви дорогою. Назустріч трапляється п'яний мужик, який викидає найстрашніші лайки. Що вам потрібно зробити? Швидше пробігти повз, намагаючись не чути того, що він каже. Якщо щось у вас, крім вашої волі, залишилося в пам'яті, чи буде вас за це судити Бог, як за вашу хулу? Ні, не буде. Інша була б справа, якби ви підійшли до цього п'яного і стали б йому говорити: «От добре, ну, скажи ще щось, а тепер ось це...» – обійнялися б і пішли з ним разом, насолоджуючись тим, що він каже. У цьому випадку ви були б засуджені разом із ним. Так і з помислами: якщо ви намагаєтеся гнати їх від себе, знайте, що ви не відповідаєте за те, що вони з'явилися у вас, ви помилково приписуєте їх собі, але вони не ваші, а вселяються ворогом. Тільки коли ви добровільно зупиняєтеся на поганої думки, і вам вона приносить задоволення, тоді ви винні і повинні каятися в цьому гріху. Амінь. Нині не лише серед мирян, а й серед молодого духовенства починає поширюватися таке переконання: вічні муки несумісні з безмежним милосердям Божим – отже, муки не вічні. Така помилка походить від нерозуміння справи. Вічні муки і вічне блаженство не є що-небудь тільки ззовні, але є, перш за все, всередині самої людини. Царство Боже всередині вас є 28 . Які почуття насадить у собі людина за життя, про те й відійде у життя вічне. Хворе тіло мучиться землі, і що сильніше хвороба, то більше муки. Так і душа, заражена різними хворобами, починає жорстоко мучитися під час переходу у вічне життя. Невиліковна тілесна хвороба кінчається смертю, але як може скінчитися душевна хвороба, коли душі немає смерті? Злість, гнів, дратівливість, блуд та інші душевні недуги – це такі гадини, які повзуть за людиною та у вічне життя. Звідси мета життя і полягає в тому, щоб тут, на землі, розчавити цих гадів, щоб очистити цілком свою душу і перед смертю сказати зі Спасителем нашим: «Найде цього світу князь, і в мені не мати нічого» 29 . Душа грішна, не очищена покаянням, не може бути у спільноті святих. Якби й помістили її в Рай, то їй самій нестерпно було б там залишатися, і вона прагнула б піти звідти. Справді, яке немилосердне бути серед милостивих, блудною серед цнотливих, злобною серед велелюбних і т. д.? Один бідний учитель потрапив одного разу на великосвітський обід. Посадили його між генералами. Погано він почував себе: і з ножем, і з вилкою не так поводився, як його високі сусіди; підв'язав серветку, бачить – недобре, інші сусіди не підв'язують, поклав на коліна, а вона зрадливо скотилася на підлогу, довелося нагинатися і піднімати з підлоги. Страв було багато, учитель від деяких відмовлявся, бо не знав, як до них почати. Весь обід сидів він як на голках, тільки мріяв: колись він скінчиться? Все ж таки інші поводилися як удома, всі страви скуштували, весело розмовляли, сміялися. Зрештою, обід закінчується; після десерту несуть останню страву: маленькі стаканчики, наповнені якоюсь білуватою рідиною, поставлені у великі скляні чашки. Подали спочатку генералу, що сидів поруч із учителем, той узяв і поставив поряд із собою. Вчителю дуже хотілося пити, взяв він стаканчик і випив залпом. Не дуже смачно здалося – вода тепла з м'ятою. Але яке було збентеження бідного вчителя, коли він побачив, що всі стали полоскати водою рота, і ніхто цю воду не став пити. Зрештою збентежений, підвівся він з-за столу і в глибині душі дав обіцянку клятву ніколи не бувати на великосвітських обідах. Якщо на землі так неприємно бути не у своєму суспільстві, то тим більше – на Небі. Сильно поширений тепер неправильний погляд на муки взагалі. Їх розуміють якось надто духовно і абстрактно, як докори совісті; звичайно, докори совісті будуть, але будуть муки і для тіла - не для того, в яке ми зараз одягнені, але для нового, в яке ми одягнемо після воскресіння. І пекло має певне місце, а не є поняття абстрактне. У місті N. жив один молодий офіцер, який веде порожнє розсіяне життя. Він, здається, ніколи не замислювався над релігійними питаннями і принаймні ставився до них скептично. Але ось що одного разу сталося. Про це він сам розповідав так: «Я одного разу, прийшовши додому, я відчув себе погано. Я ліг у ліжко і, здається, заснув. Коли я прийшов до тями, то побачив, що перебуваю в якомусь незнайомому місті. Сумний вигляд мав він. Великі сірі напівзруйновані будинки похмуро вимальовувалися на блідому небі. Вулиці вузькі, криві, подекуди нагромаджені купи сміття; людей – ні душі. Хоч би одна людська істота! Точно місто залишене жителями у вигляді ворога. Не можу передати те почуття туги та зневіри, яке охопило мою душу. Господи, де я? Ось, нарешті, в підвалі одного будинку я побачив два живі і навіть знайомі мені обличчя. Слава Тобі, Господи! Але хто вони? Я почав посилено думати і згадав, що це два мої товариші по корпусу, які померли кілька років тому. Вони теж впізнали мене і спитали: "Як, і ти тут?" Незважаючи на незвичайність зустрічі, я таки зрадів і просив їх показати, де вони живуть. Вони ввели мене до сирого підземелля, і я зайшов до кімнати одного з них. «Друг, – сказав я йому, – ти за життя любив красу та витонченість, у тебе завжди була така чудова квартира, а тепер?» Він нічого не відповів, тільки з нескінченною тугою обвів очима похмурі стіни своєї в'язниці. "А ти де живеш?" – звернувся я до іншого. Він підвівся і зі стоном пішов у глиб підземелля. Я не наважився йти за ним і почав благати іншого вивести мене на свіже повітря. Він вказав мені шлях. З великими труднощами я вийшов нарешті на вулицю, пройшов кілька провулків, але перед очима моїми виріс величезний кам'яний мур; йти більше нікуди: я обернувся - і позаду мене стояли такі ж високі похмурі стіни, я був ніби в кам'яному мішку. «Господи, врятуй мене!» - Вигукнув я в розпачі і прокинувся. Коли я розплющив очі, то побачив, що знаходжусь на краю страшної безодні, і якісь чудовиська намагаються зіштовхнути мене в цю безодню. Жах охопив усю мою істоту. «Господи, допоможи мені!» – закликаю я від щирого серця і приходжу до тями. Господи, де ж я був і де зараз? Похмура одноманітна рівнина, вкрита снігом. Вдалині видніються якісь конусоподібні гори. Мертва тиша. Ні душі! Я йду. Ось вдалині річка, вкрита тонким льодом. По той бік йдуть якісь люди, йдуть вони цілою низкою і повторюють: «Про горе, про горе!» Я наважуюсь іти через річку. Лід тріщить і ламається, а з річки піднімаються чудовиська, що прагнуть схопити мене. Нарешті я з іншого боку. Дорога йде вгору. Холодно, моторошно, а на душі нескінченна туга. Але вдалині вогник, якийсь намет розбитий, а в ньому люди. Дякувати Богу, я не один! Підходжу до намету, і знову страх охоплює мене. У людях, що сидять у наметі, я впізнаю найлютіших моїх ворогів. «А, попався ти нам, нарешті, голубчику, і не втечеш від нас живим!» – з лютою радістю вигукують вони і кидаються на мене. «Господи, спаси і помилуй!» - Вигукую я і відкриваю очі. Що це? Я лежу в труні, навколо мене багато народу, служать панахиду. Я бачу нашого старого священика. Він відрізнявся високим духовним життям і мав дар прозорливості. Він швидко підійшов до мене і сказав: Чи знаєте ви, що ви були душею в пеклі? Не розповідайте зараз нічого, заспокойтеся! З того часу молодий офіцер різко змінився. Він залишив полк, обрав собі іншу діяльність. Щодня почав відвідувати храм і часто причащатися Святих Таїн. Бачення пекла залишило в ньому незабутнє враження. Згадка про смерть і пекло дуже корисна для душі. Поминай остання твоя, і на віки не згрішиш 30 . Втім, і спогад райських солодощів теж може захистити людину від падіння. В одному монастирі жив інок на ім'я Феодот. Був він із малоросів, неписьменний, уже старець років сімдесяти. По слухняності колов дрова, носив воду, розводив вогнище. Кухар монастирський вирізнявся запальним характером, часто, розсердившись, бив о. Феодота чим попало: кочергою, рогачем, мітлою. Ніхто ніколи не бачив, щоб о. Феодот розгнівався на кухаря або сказав йому образливе слово. Іноді хтось із братії співчутливо піде до нього: «Боля тобі, о. Феодот? - "Нічого, по горбу потрапило", - відповість він, і його старече обличчя висвітлиться дитячою усмішкою. Одного разу ієромонах цієї обителі заснув на молитві і бачив сон: бачив він великий сад, наповнений деревами незвичайної краси, дерева були вкриті плодами, що випромінюють тонкі пахощі. Хто володар цього чудового саду? – подумав ієромонах і раптом бачить о. Феодот. - Батьку Феодот, як ти тут? - Вигукнув він. – Господь дав мені це – це моя дача. Як зробиться на душі важко, я йду сюди і втішаюся. – А можеш ти мені дати райські плоди? - Чому ж, із задоволенням, простягни мені твою мантію. – Ієромонах простяг, а о. Феодот насипав у неї безліч чудових плодів. У цей час ієромонах побачив свого покійного отця, що був священиком. - Тятенько, тятенько, і ти тут! - радісно вигукнув він і простяг до нього руки; кінець мантії випав із рук, а з ним і плоди впали на землю, і ієромонах прокинувся. Був ранок. Ієромонах підійшов до вікна своєї келії і почув крик: – Ах ти, негіднику! – кричав кухар. – Знову мало води приніс, треба, щоб усі ушати були наповнені. А ти й не заглянув на все, худоба! - Лаючись, кухар тузив о. Феодота кочергою, скільки в нього сил вистачало. Ієромонах вийшов. – Залиш його, – звернувся він до кухаря, – о. Феодот, ходімо до мене пити чай. – Де ти зараз був? - Запитав його ієромонах. - Та заснув трохи в кухарі і по старечій пам'яті забув води принести в достатній кількості, чим і спричинив справедливе невдоволення батька кухаря. - Ні, о. Феодот, не приховуй від мене. Де ти зараз був? – Де я був? - Відповідав о. Феодот. – Там же, де й ти. Господь з невимовної Своєї милості приготував мені цю обитель. – А що було б, якби я не впустив плодів? - Запитав ієромонах. – Тоді вони залишилися б у тебе, і ти, прокинувшись, знайшов би їх у мантії, але тільки я тоді залишив би монастир, – відповів о. Феодот. Незабаром після цього о. Феодот помер і назавжди переселився в обителі. Нехай сподобить і нас Господь вселитися у святі Його подвір'я з усіма, хто вгодував Йому! Один афонський схимник розповідав одного разу одному оптинському старцеві таке. «У молодості я був дуже багатий і вів найвеселіший спосіб життя. Щастя мені всюди посміхалося. До зрілих років я став дуже великим фабрикантом, доходи свої вважав мільйонами. Маючи чудове здоров'я, я ніколи не замислювався над життям, відплата за труною здавалася мені лише байкою. Якось після обіду я заснув у своєму кабінеті. Раптом бачу ясно, як наяву, світлого Ангела, який, взявши мене за руку, сказав: «Ходімо, я покажу тобі місце, яке буде твоїм вічним житлом». Я в страху пішов за Ангелом. Ми опинилися з ним у якійсь безлюдній похмурій країні. Посеред неї височіла конусоподібна гора, з якої виривалися клуби полум'я та диму, а з надр тієї гори чути були крики та стогін. – Ось, – сказав мені Ангел, – те місце, в яке ти переселишся після смерті, якщо житимеш, як тепер живеш. Господь наказав тобі відкрити це. Ангел став невидимий, і я прокинувся. Вставши, я віддячував Богові, що дає мені час на покаяння. Після цього я поспішив справити скоріше всі свої справи. Дружині залишив більше мільйона грошей, стільки ж дітям, а сам пішов на святу Афонську Гору. Ігумен спочатку не хотів мене брати, бачачи мене у зрілих літах і нездатним до праці, але я пожертвував на монастир мільйон, і мене взяли. В даний час я сподобився схімницького чину і з Божою допомогою сподіваюся уникнути того місця мук». Амінь. Ми звикли вважати Захід гнилим за ті ідеї, які часто шкідливі, які там проповідуються. Однак там ще не все згнило, часом і там з'являються люди, які поширюють світлі погляди та здорові думки. До таких людей належить і американець Мотт, багато пише про внутрішній стан душі людської. Він чітко ділить людей на категорії, відповідно до їх внутрішнього устрою. Перша категорія – людей досконалих, котрі перемогли всі пристрасті, друга – що борються, які то долають пристрасті, то перемагаються ними, і, нарешті, третя категорія – людей плотських, які цілком вдаються до пристрастей. Справді, кожна людина по-різному ставиться до боротьби з пристрастями. Втім, і досконалі люди мають пристрасті, цілком безпристрасних людей немає; безпристрасність існує повною мірою лише за труною. Але у скоєних пристрасті завмерли, бо їм не дають ходу. Кожна людина, яке б високе життя вона не вела, яких би благодатних дарів не спромоглася, повинна пам'ятати і ніколи не забувати, що і вона – людина пристрасна. Преподобний Яків 31 своїм рівноангельським життям досяг такої святості, що чинив великі чудеса: хворих зцілював, прокажених очищав, бісів виганяв, мертвих воскресив. Але одного разу знайшло на нього спокусу. Вночі постукала до його келії жінка, просячи притулку, бо збилася зі шляху. Преподобний зглянувся над нею і, боячись, щоб не розірвали її дикі звірі, пустив до себе ночувати. Після мізерної трапези святий пішов у свою внутрішню келію, але лукавий помисел почав бентежити його, він вийшов знову і, побачивши оголену жінку, впав з нею в гріх проти її волі. Коли ж гріх був скоєний, диявол почав вселяти Якову вбити жінку, щоб не оголосився його гріх і не зазнало нарікання все монашество. Слухаючи цих злих навіювання, він скоїв і інший смертний гріх - вбивство. Після цього він впав у розпач, кинув свою келію та пішов у світ. Але Господь не схотів його смерті. На шляху преп. Яків зустрів якогось старця-ченця, сповідав йому свої гріхи, і той переконав його оселитися в печері, обіцяючи приносити туди їжу. «У Господа – море милосердя, невже для одного тебе не вистачить», – говорив старець. Дванадцять років безвихідно трудився Преподобний у цій печері, і Господь відпустив його гріхи. Якось у місті, найближчому до цієї печери, де подвизався преп. Яків, стала сильна посуха. Єпископові цього міста, людині святого життя, з'явився уві сні Господь і наказав йому та всьому народові вирушити до печери Преподобного і просити його святих молитов. Єпископ оголосив народові про своє видіння і всі пішли до святого. Коли почали просити його молитов і говорили про явлення Господа, то преп. Яків відповів: «Ви помилилися, це не до мене Господь послав, бо я великий грішник». Єпископ же благав його, кажучи: «Не противься наказу Божому, підніми преподобні руки і помолися за нас». Коли святий почав молитися, зараз пішов сильний дощ, і зрозумів тоді преподобний Яків, що Господь пробачив його. У місті Костромі жив колись один блаженний, який часто запитував одного благочестивого купця: «Ну що, чи живі ще покійники?». Деякі сміялися з його слів, не розуміючи їхнього значення, але людина духовна розуміла, що під «небіжчиками» блаженна мала на увазі пристрасті, які завмирають у людей благочестивих, але все ще живі, і треба завжди бути насторожі. Люди другої категорії – як ми всі, що борються – то долають пристрасті, то перемагаються ними. Ті, хто бореться, будуть врятовані, Господь не зневажить їхніх праць і зусиль і пошле їм християнську кончину. Люди ж тілесні, які зовсім не думають про спасіння душі своєї, загинуть, якщо, звичайно, перед смертю не принесуть покаяння. Різні душевні устрою людей, різну славу успадковують вони у житті майбутньої. Апостол Павло пише: "Іна слава сонцю, і інша слава зіркам..." 32 і т. д. Навіть Ангели Божі не в однаковій славі у Бога. Ближче за всіх до Престолу Божого полум'яні Серафими, потім Херувими, потім Престоли, Панування, Сили, Влади, Початку, Архангели, Ангели. Але ці дев'ять ангельських чинів удосконалюються щомиті, - так і душі людей, дивлячись по тому, наскільки вони були приготовлені на землі, не залишаються в одному стані, а переходять з клітини в клітину. Амінь. Здається, в жодній іншій країні немає таких колосальних багатіїв, як в Америці. Нині, наприклад, там славиться мільйонер Рокфеллер. Окрім будь-якого нерухомого майна грошей у нього цілий мільярд. Адже це 1000 мільйонів! Уявіть собі 1000 скриньок і в кожній скрині по мільйону, і біля кожної скрині по солдату з рушницею: адже це цілий солдатський полк розмістити доведеться. Розмірковуючи по-людськи, чи цій людині не бути щасливою? А тим часом він – найнещасніша людина у світі. У нього невиліковна хвороба шлунка, у якому зроблено трикутний клапан, куди золотими зондами накачується їжа; інші живильні соки втираються у тіло. При цьому він іноді зазнає таких болісних болів, що прагне померти, думаючи, що в пеклі легше буде. Весь час він проводить у тому, що читає всілякі газети, бажаючи дізнатися, чи не з'явилася якась знаменитість у медичному світі. І коли прочитає про якусь знаменитість, зараз же споряджає корабель і посилає за ним. Але досі полегшення ні від кого не одержав. Вам здається дивним, чому я заговорив про Рокфеллера, яка вам до нього справа? А я заговорив про нього, щоб показати вам, що саме собою багатство не може принести людині щастя. Радість буває тільки про Господа, а якщо людина далека від Бога, то далека вона і від істинного щастя. Відвідав мене нещодавно вчитель із Пензи із сином невіруючим. Сказав я батькові: «Без віри не буде вашому синові жодного щастя на землі». Образився він на мене. Апостол Павло, прозираючи наш час, пише: «Протягом покінчи, віру дотриманих» 33 . Це дуже важко, особливо в наш час. Багато з'явилось у нас злодіїв. Не тих, які лізуть у кишеню чи пограбують удома, ні, ці злодії зліші та небезпечніші. Вони є до вас у костюмі джентльмена, говорять гучні фрази, а в результаті крадуть найдорожче – віру. Коли ж у людини викрали віру, він запитує своїх вчителів: «А як же тепер жити?». - "Живіть за своїм розумом", - відповідають. Розум же, як відомо, без віри не завжди буває добрим порадником, і людина починає наслідувати бажання свого тіла, і падає все нижче і нижче. Діточки, бережіть святу віру, це неоціненний скарб, з ним увійдете в Царство: адже не для малого ми працюємо, а для завоювання Царства, та ще й якого – Небесного! Хочемо стати його громадянами. Ось і я, грішний ігумен, з ранку до ночі не знаю спокою, а чому? Дуже хочеться потрапити в Царство, а то раптом, збережи Бог, в пекло - все життя піде нанівець. Амінь. 6 серпня 1909 р. Преображення Господнє (на шляху з церкви до Скиту) Хотів я сьогодні після Літургії сказати слово, але напередодні не попросив благословення у о. архімандрита. Він, звичайно, охоче дозволив би, але, не благословляючись, нічого не слід робити. Якщо мирські люди у справах більш менш важливих запитують поради у людей досвідченіших, то тим більше інок має перебувати в послуху. У Скиті був такий випадок 34 . Один інок взимку зібрався йти в монастирську лавку, і прийшла йому в голову думка: не варто такою дрібницею турбувати Старця і питатися, а сходити в лаву займе не більше чверті години. Щоправда, приходив і інший помисл: краще благословитися, але перше бажання перемогло, і інок пішов, не питаючись. Смеркало. Дорога йшла лісом: йшов він, йшов, все не може дійти до місця. Ось уже й зовсім стемніло. Що це таке? Село якесь видніється, виявляється, він уже до Прісков дійшов. Раптом перед ним виступають якісь чудовиська. Зойкнув Марк (так звали ченця) від страху. Підійшовши ближче, він побачив, що це стог сіна. Сили зовсім залишили бідного ченця. Забився він у стог і почав кликати на допомогу. Прибігли селяни, витягли його зі стога і на возі привезли до Скита. Права нога Марка зовсім відмерзла, так що лікар запропонував її відібрати. Але Марк не погодився на операцію, кажучи: нехай моя нога, що ходила своєю волею, мучиться тепер до кінця. Справді, Марк став терпіти жахливе борошно. Дев'ятнадцять років він пролежав у ліжку. Нога його почорніла і почала гнити. У ній завелися черв'яки, сморід від неї йшов страшний. Коли хтось приходив його відвідати, він казав: – Ось, дивіться на самочинника. – Заспокойся, брате Марке, – казали йому, – Господь пробачив тебе. - Так, це, звичайно, властиво Його милості, але сам я себе не повинен прощати. Велике смирення набув брат Марк. Після смерті він з'явився одному братові і сповістив йому, що Господь помилував його, і тепер він втішається в Раю. Амінь. 11 серпня 1909 р. Про молитву Ісусову Молитва Ісусова має величезне значення у житті християнина. Це є найкоротший шлях до досягнення Царства Небесного, хоча цей шлях довгий, і, вступивши на нього, ми повинні бути готові до скорбот. Щоправда, велике значення мають інші молитви; людина, яка проходить Ісусову молитву, слухає в церкві молитвослів'я та піснослів'я, здійснює обов'язкові келійні правила, але Ісусова молитва швидше за інших приводить людину в покаянний настрій і показує йому її немочі, отже, швидше наближає до Бога. Людина починає відчувати, що вона найбільший грішник; а Богу тільки те й потрібне. Візьмемо приклад: в Оптіній є готель о. Михайла. Як пройти до неї зі Скиту? А дуже просто. Пройти прямо алеєю, потім повз церкву, через Святі ворота і праворуч, а там піднятися сходами – ось і пройдеш у свій номер. Але можна піти інакше. Дійти до Жиздри, переправитися поромом на той бік, дійти до Козельська, через міст перейти Жиздру і лісом вирушити в готель. Звичайно, кожен скільки-небудь знайомий з Оптіною легко скаже, який шлях ближче. Ворог намагається всіляко відхилити християнина від цієї молитви, її він найбільше боїться і ненавидить. Дійсно, людину, яка завжди творить цю молитву, сила Божа зберігає неушкодженою від ворожих мереж; коли ж людина цілком переймається цією молитвою, то вона відкриває їй райську браму, і хоча б вона на землі не отримала особливих дарів і благодаті, душа її буде сміливо кричати: «Відкрийте мені браму правди» . 35 І ось ворог вселяє різні помисли для збентеження нерозумних, говорячи, що молитва вимагає зосередженості, розчулення і т. д., а якщо цього немає, то вона лише гніває Бога; деякі слухають ці докази і кидають молитву на радість ворогові. Починаючий молитву Ісусову подібний до гімназиста, що вступив до першого класу гімназії і одягнув форму. Можна думати, що він згодом і закінчить гімназію, а може, й до університету піде. Але ось приходять спокуси першого ж уроку; наприклад, з арифметики учень не зрозумів, і помисл йому каже: «Першого уроку не зрозумів, тим більше не зрозумієш другого, а там, дивись, викличуть; краще позначся хворим і посиди вдома». Якщо ж у учня є заможні родичі, то тут спокуси ще більше, той самий спокусливий голос каже: «У тебе тітонька та дядечко багаті, чого тобі вчитися, у них погости». Слухає ці промови гімназистик, перестає вчитися, марнує час; а минуло кілька років, - виріс балбес і нікуди непридатний. Час минув, яке тут вчення – і виключають його з гімназії. Так і тут може статися. Не слід слухати спокусливих помислів, треба гнати їх далеко від себе і, не соромлячись, продовжувати молитовну працю. Нехай непомітні плоди цієї праці, нехай людина не переживає духовного захоплення, розчулення і т. д., – все-таки бездіяльною молитва залишитися не може. Вона безшумно робить свою справу. Під час перебування в Оптиній відомого старця о. Льва 36 один інок, який 22 роки проходив молитву Ісусову, занепав від того, що не бачить жодних сприятливих результатів своєї праці. Він пішов до Старця і висловив йому своє горе: – Ось, отче, 22 роки я здійснюю Ісусову молитву і не бачу ніякого користі. - А який же ти хочеш розумітися? - Запитав його Старець. — Як же, отче, — вів далі інок, — я читав, що багато хто, роблячи цю молитву, набув духовної чистоти, мав чудові видіння, досягав повної безпристрасті. А я, окаянний, щиро усвідомлюю, що я найбільший грішник, бачу всю свою скверну і, розмірковуючи про це, йдучи дорогою від монастиря до Скита, часто тремчу, щоб не розверзлася земля і не поглинула б такого нечестивця, як я. — А ти колись бачив, як матері тримають на руках своїх дітей? - Звичайно, бачив, отче, але як до мене це стосується? – А от як: якщо дитину потягне до вогню, і навіть плакатиме, щоб її їй дали, – чи дозволить мати обпектися дитині заради її сліз? Звісно, ​​ні; вона віднесе його від вогню. Або вийшли ввечері жінки з дітьми повітрям подихати, і ось один малюк потягнувся до місяця і плаче: дай йому його пограти. Що робити матері, щоб його втішити? Адже не можна дати йому місяць. Повинна в хату занести, у хист покласти, похитати: «Нішкни, нішкни, мовчи!» Так і Господь чинить, дитино моя. Він добрий і милостивий, і міг би, звичайно, дати людині які завгодно дари, але якщо це не робить, то для нашої ж користі. Покаяне почуття завжди корисне, а великі дари в руках людини недосвідченої можуть не тільки завдати шкоди, а й остаточно занапастити її. Людина може запишатися, а гордість гірша за всяку пороку: «Бог гордим противиться» 37 . Всякий дар треба вистраждати, а потім уже володіти ним. Звичайно, якщо цар дає дар, то не можна його кинути йому в обличчя назад; треба прийняти з вдячністю, а й намагатися вживати з користю. Господь іноді дарує особливі духовні дарування і малодосвідченим за невідступні прохання, але каже: «Будь обережним». Траплялися випадки, що великі подвижники, отримавши особливі обдарування, за гордість і засудження інших, які мають таких дарів, спадали у глибину смерті. – А все-таки хотілося б від Бога готелю, – провадив далі інок, – тоді й трудитися було б і спокійніше, і радіше. - А ти думаєш, це не милість Божа до тебе, що щиро усвідомлюєш себе грішником і трудишся, здійснюючи молитву Ісусову? Продовжуй чинити так само, і, якщо Господь захоче, Він дасть тобі і сердечну молитву. Через кілька днів після цієї бесіди за молитвами о. Лева відбулося диво. Одного недільного дня, коли той інок з слухняності подавав їжу братії і, ставлячи миску щеї на стіл, вимовив за звичаєм: «Прийміть, браття, послух від мене убогого», – він відчув у своєму серці щось особливе, наче якийсь благодатний вогонь раптом обпалив його, – від захвату. Братія, помітивши це, поспішили до нього. - Що з тобою, брате? - Запитували його з подивом. - Нічого, голова захворіла. - Так, вірно пригорів; Допоможіть мені, Господа заради, дійти до моєї келії. Його провели. Він ліг на ліжко і зовсім забув про їжу, забув усе на світі; і тільки відчував, що серце його горить любов'ю до Бога, до ближніх. Блаженний стан! З того часу молитва його стала вже не усною, як раніше, а розумно-сердечною, тобто такою, яка ніколи не припиняється і про яку Святе Письмо говорить: «Аз сплю, а моє серце бдить» . 38 Втім, не завжди Господь посилає розумно-сердечну молитву: деякі все життя моляться усною молитвою, з нею і вмирають, не відчувши захоплення серцевої молитви; але й таким людям не слід сумувати; для них духовні захоплення почнуться в майбутньому житті і ніколи не закінчаться, а всі збільшуватимуться з кожною миттю, подібно до захоплень Серафимів, які з кожною миттю все більше і більше осягають Божої досконалості, в трепеті вимовляючи: «Свят, Свят, Свят!» У житії преп. Пимена Великого 39 відомий такий випадок: до цього подвижника приходила одного разу його мати з далекої Африки і хотіла його побачити. Коли про це повідомили Преподобному, він відповів: - Як же ні, - заперечили йому, - ця жінка, що приїхала, переконливо каже, що вона твоя мати. – У мене немає матері, – повторив святий, – але все одно запитайте мою матір: чи хоче вона мене бачити? - Дивне питання, отче, якби вона не хотіла тебе побачити, то не зробила б таку подорож. - Ні, запитайте її, де вона бажає мене бачити, у цьому житті чи майбутньому? Коли це питання було запропоновано матері св. Пімена, вона зрозуміла його значення і відповіла: - Бажаю побачитися з моїм сином у майбутньому житті, - і поїхала назад. Цей випадок дуже повчальний. Можливо, якби мати наполягла на тому, щоб неодмінно побачити сина, вона не побачила б його у майбутньому житті; коли ж її великий син обіцяв з нею побачитись за труною, то цим обіцяв їй вічне спасіння. Звідси можна зробити і такий висновок: здійснюючи Ісусову молитву, ми можемо не відчувати святих захватів у цьому житті, але зате в повній силі відчуємо їх у майбутньому. Молитва Ісусова поділяється на три, навіть чотири ступені. Перший ступінь – усна молитва; коли розум часто відбігає, і людині треба вживати велике зусилля, щоби зібрати свої розсіяні думки. Це трудова молитва, але вона дає людині покаяний настрій. Другий ступінь – молитва розумно-сердечна; коли розум і серце, розум і почуття заодно, тоді молитва звершується безперервно, чим би людина не займалася: їла, пила, відпочивала, – молитва все відбувається. Третій ступінь – це вже творча молитва, яка здатна пересувати гори одним словом. Таку молитву мав, наприклад, преподобний пустельник Марк Фрачеський 40 . До нього одного разу прийшов для навчання один інок 41 . У розмові Марк запитав: «Чи є у вас такі молитовники, які можуть і гори пересувати?». 42 Коли він це говорив, гора, на якій вони були, здригнулася. Святий Марк, звернувшись до неї, як до живої, сказав: «Стій спокійно, я не про тебе говорю». Нарешті, четвертий ступінь – це така висока молитва, яку мають лише Ангели і яка дається хіба одній людині на все людство. Покійний батюшка о. Амвросій мав розумно-серцеву молитву. Ця молитва ставила його іноді поза законами природи. Так, наприклад, під час молитви він відокремлювався від землі. Його келійники спромоглися бачити це. Останні роки Батюшка був ніби хворий і весь час напівлежав у ліжку, тож не міг ходити до церкви. Усі служби, окрім обідні, відбувалися в нього в келії. Якось робили всеношну, Батюшка напівлежав, один келійник стояв попереду біля образу і читав, а другий позаду Батюшки. Раптом цей останній бачить, що о. Амвросій сідає на ліжку, потім піднімається вершків на десять, відокремлюється від ліжка та молиться на повітрі. Жахнувся келійник, але був у безмовності. Коли прийшла його черга читати, то другий, ставши на місце першого, спромогся того ж бачення. Коли закінчили службу і келійники пішли до себе, один сказав іншому. – Бачив, що Батюшка відокремився від ліжка та молився на повітрі. – Ну, значить, це правда, бо я подумав, що мені це тільки здається. Хотіли вони спитати, Амвросія, та побоялися: Старець не любив, коли говорили щось про його святість. Візьме, бувало, палицю, лясне нею співрозмовника і скаже: «Дурень, дурень, що грішного Амвросія про це питаєш?» - І більше нічого. Нині в Кавказьких горах рятується отець Іларіон 43 . Жив він спочатку у гуртожитковому монастирі на Афоні, а тепер усе залишив і служить Богу в подвигу пустельництва. З ним живе ще молодий (30 років) чернець – о. Венедикт 44 . Йому дано старцем деякі доручення і, між іншим, дізнатися, як у монастирях звершується молитва Ісусова. Він об'їздив багато монастирів – чоловічі та жіночі – і дійшов сумного висновку: ця необхідна молитва майже всюди залишена, особливо в жіночих монастирях. Виконавці її подекуди свічки догоряють. Насамперед Ісусову молитву проходили не тільки ченці, – вона була обов'язковою і для мирських (наприклад, відомий історичний діяч Сперанський 45 – видавець законів, вправлявся у творінні Ісусової молитви і був завжди радісний, незважаючи на багаторізні праці свої). Тепер навіть ченці недовірливо ставляться до цього подвигу. Один, наприклад, каже іншому: - Так о. Петро почав звершувати Ісусову молитву. – Невже? Ну, вірно збожеволіє. Є прислів'я: «Немає диму без вогню». Справді, бували випадки, що й божеволіли люди, але від чого? Хай бралися за цю молитву самочинно, без благословення і, почавши, зараз же хотіли потрапити до святих; лізли на Небо безперервно, як кажуть, – ну і обривалися. Треба вважати себе таким, що стоїть нижче за всіх і прагнути отримати від Господа ті дари, які безсумнівно несе з собою Ісусова молитва, це покаянне почуття, терпіння і смирення. Амінь. Примітки невідомого автора 46 1. Димитрій Брянчанінов 47 (згодом єпископ Ігнатій), бувши послушником в Оптинському скиту, запитав одного ченця: «Скажи, отче, на користь моєї душі: чи саморухлива у тебе молитва?». Той, бачачи, що питання запропоноване не з цікавості, сказав: «Слава Господу, що сподобив мене цього дару, з яким я тепер ніколи не розлучаюсь; але отримав його раптово, ніби блискавка осяяла мене одного разу після багатьох років трудової молитви». 2. За зауваженням батюшки Варсонофія, є в Скиті ченці, які по 40 років моляться, але вона у них все ще трудова; думки розходяться. 3. Хтось спитав у о. Амвросія: «На якому слові в молитві Ісусовій наголошувати? Чи не на слові «Ісус»?» – «Це велике слово, – відповів Старець, – але для нас, немічних, корисніше наголошувати на слові «грішний»». 4. Отець Венедикт нещодавно був у Оптіні, поїхав після Преображення Господнього. З батюшкою Варсонофієм він вів тривалі бесіди і на запитання про Ісусову молитву отримав відповідь: «Всі раби Божі і в монастирі, і в Скиті проходять Ісусову молитву, тільки трудову, тобто першого ступеня». Втім, і на цьому щаблі є до тисячі підрозділів; ті, хто проходить цю молитву, піднімаються, так би мовити, з однієї лінійки на іншу. Але людина не може визначити сама, на якій лінійці вона стоїть; вважати свої чесноти було б фарисейською гордістю. У Скиті є звичай приймати у старця благословення на ніч та на день. Вранці та ввечері весь Скит приходить до ігумена, і він усіх благословляє. Велике значення має хресне знамення. Ніхто не знає, що принесе ніч, що наступає, тому так важливо захиститися силою Чесного і Животворного Хреста. Іноді у нас у келіях трапляються дивні речі. Нещодавно, в 1907 році, тут у Скиту помер один схимник, о. Памфіл 48 . Був він раніше на військовій службі, брав участь у Угорській війні та Кримській кампанії, а потім все залишив і пішов до монастиря. Якось він прийшов до ранку дуже засмучений, охає, і великий палець у нього перев'язаний. – Що трапилося? - Запитуємо. Та ось, браття, вночі біси здолали. Щойно я ліг у ліжко і заснути ще не встиг, як бачу: цілою низкою йдуть до мене якісь люди в піджаках, точнісінько як слуги в шинках. Думаю, звідки б прийти цим людям, обидві двері зачинені на ключ? Зрозумів тоді, хто це. - Навіщо ви йдете сюди, окаянні? Хто вас кликав? – А ось ми тобі покажемо, – відповідають, – розіпніть його! Схопили мене, а я розгубився і перехреститися не встиг. Почали мене розпинати. Розтягли руки й ноги, і один з бісів ударив мене молотком, хотів, мабуть, у долоню, та схибив, потрапив у палець, весь його розтрощив. Сильну я відчув біль і вигукнув: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Демони відразу зникли. Дивлюся я - вся сорочка в крові, палець болить нестерпно. Перев'язав його. Бачу – час уже йти до ранку. Вірте мені, браття, не збрешу я, відчуваю, що попустив мені Господь це за те, що в молодості я, читаючи, сумнівався у можливості чуттєвих явищ бісів. Справді, з Житій святих відомо, що біси можуть завдавати людині й тілесної шкоди. На викл. Антонія Великого демони часто нападали чуттєвим чином і били його. Одного разу, з'явившись у безлічі, вони стали бити Преподобного скорпіонами, тобто ременями, гострими зубцями, що закінчуються, якими вириваються з тіла цілі шматки м'яса. Це була найстрашніша з тортур у римлян. Святий Антоній відчув нестерпний біль і закликав: «Господи, Господи!» Біси зникли. Весь закривавлений, лежав святий без руху, і раптом з'явився Спаситель. Одним дотиком Він зцілив св. Антонія. – Господи, де ж Ти був? - Закликав преп. Антоній. - Чому припустився так знущатися з раба Свого? – Тут був, – відповів Господь, – бачив твій подвиг, але не з'явився тобі раніше, щоб ти сам осоромив бісів. В Оптіній був інший випадок. Вступив до нас у Скит послушником один фельдшер, Іван. Батюшка о. Амвросій узяв його під своє керівництво. Цей Іван розповідав про себе таке. Жив він у Тульській губернії і познайомився одного разу з одним чарівником; той був за походженням єврей, невідомо лише, хрещений чи нехрещений. Захотілося фельдшеру повчитися мистецтву волхвування. Той погодився прийняти його своїм учнем. Першого разу приніс лаву і звелів Іванові покласти на неї свої руки, той поклав, і лава піднялася до стелі. Злякався учень і кинувся тікати, а вчитель, зупиняючи його, каже: Куди ти, боягуз? Хочеш осягнути всю премудрість, а сам від нікчемної речі лякаєшся». Заспокоївся Іван, повернувся. З того часу вчення пішло успішно. Незабаром він почав бачити самих духів. З одного боку, здається дивним, що безтілесні парфуми можуть бути чуттєвим чином і до того ж багаторазово: то у вигляді людини, то – кішки, навіть (як ця розповідь нагадує наші спіритичні сеанси!) у вигляді місячного променя, – як одного разу з'явився дух чарівнику з учнем. Треба думати, духи обирають собі тіло з матерії, яка перебуває у просторі, якою й повідомляють ту чи іншу форму. Гинув фельдшер, але Господь, який не хоче смерті людської, несповідними шляхами привів його до нашої святої обителі. Жив він у нас кілька днів. Якось уночі приходить він до о. Амвросію і просить келійника розбудити Батюшку. Ну куди ти прийшов уночі, – каже келійник, – Батюшка спить, він утомився, прийди завтра. Ні, - відповідає Іван, - Батюшка велів мені приходити щодня і ночі. Розбудили о. Амвросія. Той уважно вислухав того, що прийшов, який розповів йому таке. «Після вечірнього правила я захотів лягти, як раптом бачу – сидить у мене якась людина, вже похилого віку. Двері в мене міцно зачинені, отже, ніхто не міг увійти. Я здогадався, що це біс. А він каже мені: - А ти ж дуже неблагородно вчинив: був нашим другом, ми повідомляли тобі вже деякі таємниці, і раптом ти все кинув і прив'язався до цього старенького. – Що ж мені робити? – питаю. - А ось що: як ти кинув нас, так кинь і його. Тільки побажай, і я тебе в одну мить перенесу звідси до свого колишнього наставника. – Та в мене шуби нема, а надворі мороз. – Не турбуйся: і коні, і шуба – все є. – Переліземо через огорожу, а там уже трійка чекає. – Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного, – вигукнув я, і без мить зник. Але на мене напав невимовний страх, думаю: раптом він знову повернеться і задушить мене, от і прибіг я до вас, отче». Серед духів не всі рівні, як у війську, є солдати, офіцери, генерали і генерали над генералами. Так і в бісівському війську. Відома євангельська розповідь про зцілення гадаринського біснуватого 50 . Коли Господь запитав біса, що мешкав у людині, як тобі ім'я, той відповів: легіон. У римському війську легіон складався з 6400 чоловік, отже, у біснуватому був начальник легіону бісів. Коли о. Амвросій вислухав ченця, та й сказав: – Добре, що ти прийшов, у тебе був біс восьмилегійний, сили страшної, і майже ніхто не позбавляється його. - Як же я його позбувся? – Господь сказав мені, що ти в небезпеці, і я став на молитву. Слава Богу, що ти згадав Його страшне та святе ім'я і вигнав їм біса 51 . Що стало потім із цим ченцем – невідомо. Пішов він на військову службу і більше до обителі не повернувся. Велике маємо ми, віруючі, зброя – це сила Животворчого Хреста. Як подумаєш, страшно стає за невіруючих, вони зовсім безпорадні: так само, якби людина зовсім беззбройна вночі вирушила в дрімучий ліс. Та його там роздере перший звір, що попався, а захиститися йому нічим. Ми ж не боятися бісів. Сила хресного знамення та ім'я Ісусове, страшне для ворогів Христових, врятують нас від лукавих диявольських мереж. Амінь. 26 грудня 1909 р. Святки Зараз проводжу скорботну і розповім вам про неї. Три роки тому вона з чоловіком була в мене (родом вона з Курська, дуже багаті торговці); життя тоді йшло так добре. А тепер вона вже поховала матір і мало не поховала себе. Справа жіноча - важко з торгівлею, розорилася, і всього капіталу залишилося тисяч сорок. Ішла якось увечері, напали двоє, один відібрав гроші, шістсот рублів, а другий бив чимось по голові. З того часу постійно тупий головний біль. Тепер хоче ліквідувати справи, бо все погрожують убити. Ну, а вам не раджу припиняти торгівлю (це стосувалося Л. І. Карасьової), майбутнє покаже, а тепер годуєтеся – і слава Богу. Так, важко торгувати, і ми зараз торгуємо, тільки іншу. Ми рятуємо душі, духовно живимо їх, і за їхні святі молитви чіпляємось самі і рятуємося. Так і йде все навколо. Я ось, наприклад, свою цю молитовну, свій куточок, не проміняв би на якийсь пишний царський палац, як у Москві, наприклад, Кремлівський. Зали там якісь, малахітові колони, мармур, розкіш! А в мене все ж таки краще, та й не в мене, і в підземеллях люди жили – скрізь добре з Христом. А чули ви історію про Меньшикова? Йде якраз Петро I, а йому назустріч хлопчик із лотком. – Що це у тебе на лотку? - Оладки? Дай мені спробувати. - З'їв. - Нічого оладки, гарні. А ти звідки? - Із селян Орловської губернії. - Приходь до мене, ти мене знаєш? - Ні, - сказав хлопчик, - а оладок приносити? Цар Петро мав проникливий розум і вмів вибирати людей. І ось Олександр Данилович Меньшиков був зроблений генералісимусом усіх військ. Одна з його дочок була царською нареченою. За Катерини I Меньшиков досяг повного розквіту, але за Петра II знайшлися наклепники, та й сам Меньшиков нагрів руки, – ним опанував дух сріблолюбства. Одного разу чекали на царя Петра II до церкви, приготували трон, а він не приїхав. Тоді Меньшиков сам став на його місце. Хоча на той час і не було телефонів, але це швидко дійшло до царя. Той сильно розгнівався і наказав описати весь маєток Меньшикова до скарбниці (одного золота в речах було 125 пудів), самого ж із сім'єю відправити на заслання. Коли Олександр Данилович стояв на царському місці, біля нього все скакав на одній ніжці блаженний і кричав: «Данилич – цар, Данилич – цар!» Всі цьому дуже дивувалися і питали блаженного, що це означає, а він усе повторював: «Данилич – цар!». Дружина Меньшикова померла, не доїхавши до Березова. Її могила й досі у Казані існує. А дочки жили із ним. У засланні Меньшиков зовсім змінився, запалить, бувало, лампадочку або свічечку і почне читати Псалтир (яку в нас не прийнято читати, – її, мовляв, тільки старим добре читати по покійникам), і часто-густо повторює: «Благо мені, як упокорив мене». 53 А за Петра III Меншиков був прощений, але не дочекався вибачення і помер у Березові, а дочки повернулися до Петербурга і були видані заміж. Віруємо, що Меншиков удостоївся царського вінця в селищі Божому, як сказано у одкровенні Іоанна Богослова 54 . Мабуть, це й пророкував йому блаженний словами: «Данилич – цар». Чого ж я все це говорив? Та до того, що і вам приготовлені ці царські вінці, якщо ви зможете скористатися ними. А як користуватися? Це довга історія. Коротко – виконання Заповідей Євангельських, а головне – любов. На ній увесь Закон і Пророки: нікого не засуджувати, нікого не ображати, молитися за силою нашою та вмінням. Коли ви досягнете кінця життя, який невідомо коли, рано чи пізно, буде, ви можете отримати царські вінці і стати царями та священиками Бога Вишнього на віки віків 55 . Зараз поки що цих вінців, звичайно, не бачу, але отримати їх ви можете. Відома наступна розповідь: одного разу цар Іван Грозний їхав на обідню. Народ, знімаючи шапки, низько кланявся йому, один Василь блаженний стрибав на одній ніжці, не звертаючи уваги на царя. «Васенька, зніми шапку, геть цар іде», – казали йому. – «Он цар, он цар», – вказуючи на якогось простолюдина, говорив Блаженний. Так і не переконали його вклонитись цареві. І це тому, що він своїми духовними очима бачив вінець царський над Іваном Грозним, а над простолюдином. Дівен Промисл Божий, що приводить людину на правдивий шлях. У Курську жили відомі багатії Антимонові, купці, що мають мільйонні обороти. Був у них єдиний син Іван, який постійно прагнув до монастиря, батьки ж хотіли його неодмінно одружити. Нарешті, вмирає мати і перед смертю каже синові: «Іди, Ваня, до монастиря». Але минає рік, і батько, знайшовши багату, молоду красуню-наречену, йде дивитись її для сина. Адже колись у цій справі не міркували, а як скажуть батьки, так і чинили, Ото повернувся батько, а син і питає: - Ну що ж, тятенько, гарна наречена? – Коли ж благословите мене їхати подивитися на неї? - Як же, тятенько, мені ж одружитися, все ж таки треба подивитися наречену. - Нема чого її дивитися, бо хоча наречена і є, та не про твою честь. – Та так – я сам одружуся з нею. – Одружуйтесь, тіточко, а мене на рибні промисли відпустіть. Він сів і поїхав, та замість рибних промислів – просто до Оптіна. Їде на трійці, а кучер ненароком і проїхав повз готель. Батько готель вийшов на звук дзвіночка і бачить: котить трійка і сидить на ній мирська людина, а на голові в нього митра. – Господи Ісусе Христе, помилуй мене! Що ж це таке, адже я не розумію і не сплю! - Побіг у готель: так і так, каже, ось що я бачив. - Та що ти, батьку, чи в умі? - Ходімо на ґанок, подивимося. Вийшли. Кучер у цей час коней повернув і під'їжджає. Виходить Антимонов, кланяється. -Так, кучер ненароком вперед проїхав... А що ти, батьку, так на мене дивишся? - Та на голові що у вас було? Вирушив готель до о. архімандриту Мойсеєві 57 і розповів йому про все. Але о. Мойсею не було сповіщено про це: – Не знаю, що тобі сказати, йди до батюшки о. Макарію. А батюшка о. Макарій сам його зустрів: – Ну що? Бачив архімандрита? Яка митра на ньому! Великим буде архімандрит Ісаакій 58 . Так згодом і сталося, але Антимонову тоді про це нічого не сказали. Батько так розгнівався на сина, що три роки не бачив його. Потім приїхав і сказав: «А ну, покажіть мені ослушника». І так сподобалося йому в Оптиній, що мало сам не залишився. Але батюшка о. Макарій сказав йому: «Ні, ви вже живете, як живете, життя вашого вже трохи залишилося». Батько Ісаак керував тридцять вісім років. Різними шляхами Господь приводить людей до спасіння. Амінь. 27 грудня 1909 р. Святки Слава Тобі, Господи, що ми знову зібралися разом. Люблю я ці вечори: на них я відпочиваю душею. Я й один люблю тут сидіти в цій келії: багато хто знайшов тут душевне заспокоєння. Наш великий письменник Гоголь переродився духовно під впливом бесід зі старцем Макарієм, які відбувалися в цій келії. Великий стався у ньому перелом. Як натура цілісна, не розірвана, він був здатний на компроміс. Зрозумівши, що не можна жити так, як він жив раніше, він без огляду повернув до Христа і подався до Єрусалиму. З Риму та святих місць, які він відвідав, він писав друзям своїм, і ці листи склали цілу книгу, за яку сучасники засудили його. Гоголь ще не почав жити в Христі, він тільки побажав цього життя, і вже світ, ворожий Христові, збудував гоніння проти нього і виніс йому жорстокий вирок, визнавши його божевільним. Тоді як у Росії різна літературна дрібниця на зразок Чернишевського і К° висловлювала жаль про смерть генія Гоголя, такі великі уми, як історик німецької та загальної літератури Шерр, оцінили його інакше. Лютеран, німець, не знайомий з російським життям і російською душею, Шерр виражає між іншим здивування тим, що в той час, коли геній Гоголя надзвичайно розвинувся, кругозір його розширився і думка кинулася в безмежність, співвітчизники не зрозуміли його, а засудили. І всяка душа, яка прагне нового життя, життя в Христі, відчуває велику боротьбу з внутрішніми ворогами. Ці спокуси неминучі за словами Спасителя: «Мене гнали, і вас гнатимуть» . Але одразу втішає Господь: «Мого слова дотримувалися, дотримуватимуться і вашого» 59 . Відноситися ж до цих спокус потрібно по-різному: з внутрішніми ворогами треба вперто боротися, перемагаючи їх за допомогою благодаті Божої, а зовнішнім ворогам прощати. Боятися цієї боротьби не треба. Господь зміцнює нас у ній і дає такі незабутні радості, що в порівнянні з однією хвилиною їх ніщо всі мирські радості. З власного досвіду говорю це. Був час, коли я жив, не скажу у відчуженні Бога, але як усі живуть. Цілком рядом збігів, які здавались мені тоді простими випадковостями і зрозумілих мною тільки згодом, вів мене Господь до духовного переродження. Це керівництво Боже почалося в такий спосіб. Якось у Казані Великим постом я відтягнув говіння до останнього тижня. У четвер на Страсному тижні зібрався до військової церкви сповідатися. Дорогою звернув увагу на невідомий мені маленький храм дивної архітектури. На моє запитання, як називається ця церква, мені відповіли, що це Іванівський монастир в ім'я Іоанна Предтечі, заснований ще Іоанном Грозним. Увійшов я туди і став питати, де тут живуть священики? (Не знав я тоді, що вони називаються ієромонахами.) «Та кого вам саме треба?» - Запитують. – «Священика, щоб сповідатись». Вказали мені на ієромонаха похилого віку о. Сергія. Підійшов я до нього. – Що вам завгодно? - Запитує. Я пояснив моє бажання і сповідався в нього. Після сповіді питаю: – До ігумена нашого монастиря о. Варсонофію. – Чим же тяжке? Адже в нашому місті спочивають мощі святителя Варсонофія; ви б сходили туди помолитися. З того часу я став частенько бувати в цьому монастирі, на превеликий збентеження своїх товаришів по службі. І з того часу світ повстав на мене. Почалися незліченні чутки про мій дивний спосіб життя. - Що це сталося з ним? Він, прийнятий у багатьох аристократичних будинках, у Обухових, у Молоствових, знаходить задоволення у розмовах і чаювання з ченцями. - Та він просто з глузду з'їхав! – Однак начальство їм досить, служба у нього йде чудово, чини сипляться за чинами, відзнаки за відзнаками, – піднімається боязкий голос на мій захист. – І пост він займає відповідальний: мобілізація всієї армії східної Росії – справа, яка потребує невсипущої пильності, перебуває у його руках, і вона цілком із нею справляється. - Ну, вже не знаю, як це відбувається, а тільки він з ченцями познайомився. Останній аргумент здавався таким переконливим, що замовкли голоси, які намагалися захистити мене, і всі заспокоїлися на одному висновку: сердечно його шкода, а розумною була людина. Ці та подібні чутки ще більше сприяли віддаленню мого від світу. Але цілих десять років пройшло серед спокус і шукань, перш ніж я знайшов справжній шлях. Втім, Господь у цей тяжкий час не залишав мене без втіхи: я переживав хвилини такого духовного захоплення, що з радістю погодився б, щоб різали і палили моє тіло, робили б з ним що завгодно, аби зберегти мені це захоплення. Протягом трьох років я об'їздив багато монастирів, але жодного не знайшов за духом. Так жити більше не можна, але як же? Порадитися було ні з ким. У таких стомленнях минуло ще три роки. У цей час я їздив Волгою, оглянув багато монастирів, але жоден з них не приваблював мене. Куди вчинити? У Казані мене всі знають, а хотілося б піти подалі від рідних, хоч у Верхній Єгипет, де мене ніхто не знав. Один із моїх знайомих, дуже доброї душі людина, бачачи мої пошуки, сказав мені: «Покладіться у всьому на волю Божу, не робіть самі нічого. Скажи мені, Господи, дорогу в яку піду 60 і побачите, що все влаштується». І справді, після його слів я заспокоївся зовсім. За своєю силою молився, прочитуючи ранкові та вечірні молитви, іноді додав канончик. Багато молитися мені колись було за обов'язками служби. Одного разу я прийшов до штабу з доповіддю до начальника, який приходив о дев'ятій годині, але настав цей час, а він не йшов. Я вирішив почекати, але в цей час прийшов ординарець і повідомив мені, що начальника сьогодні не буде, йому нездужає. Робити не було чого, і я почав фланувати по штабу. Ідучи коридором, я помітив в одному з відділень на столі книжку в коричневій обкладинці. Взяв, подивився, як називається – «Віра і розум» (журнал, що видавався в Харкові архієпископом Амвросієм), став перегортати: Богословський відділ, Місіонерський, вісті та нотатки. Читаю: «У Калузькій губернії, неподалік міста Козельська, знаходиться Оптіна Пустинь, і в ній є великий старець о. Амвросій, до якого щодня з усіх кінців Росії стікають тисячі прочан за вирішенням своїх подивів». «От хто вкаже мені, до якого монастиря вчинити», – подумав я і вирішив взяти відпустку. - Пора, давно пора провітритися - десять років сидімо сидіть. Та й ваше здоров'я, здається, неважливе, – сказав начальник штабу. — Товариші ваші вже встигли по два, навіть по три рази покататися. Я доповім начальству, і вам видадуть з економічного відділу пристойну допомогу. Скільки часу ви хочете бути у відпустці, 28 днів чи два місяці? – Та я по ній уже їздив, – відповідаю, а в душі думаю: махну прямо до Оптіна до батюшки Амвросія. Приїжджаю, йду до Скита, шукаю ченців – нікого немає. Що ж, гадаю, перемерли всі, чи що? Іде назустріч мирянин, звертаюсь до нього: «Скажіть будь ласка, де ж ченці?». – «Вони по келліях у себе, а ви, мабуть, до батюшки Амвросію?» - "Так, його мені і потрібно". Мирянин показав мені дорогу. Іду до Батюшки. Приходжу і думаю: ось такий відокремлений монастир мені й потрібний. Народу було багато, довелося зачекати. Нарешті Батюшка прийняв мене. Я висловив йому своє бажання вступити до монастиря і просив вказати, як саме. - Мистецтво має тривати ще два роки, - сказав Старець, - а потім приїжджайте до мене, я вас прийму. Скільки ви отримуєте платні? – Ого! Ну ось вам послух: пожертвуйте на такі церкви. Між іншим, Батюшка назвав церкву Спаса-за-Верхом, куди звелів послати 200 рублів. Досі я ще не зрозумів, чому саме на цю церкву; але, звісно, ​​і це мало своє глибоке значення. – А у відставку тепер подавати? – питаю. - Ні, зачекайте два роки. Боже, як повставав на мене ворог у ці два роки! Приїхавши до Казані, я розпродав всю обстановку, дзеркала, килими, картини і оселився в мебльованих кімнатах. Зняв невеликий номерок, де було досить затишно. Щоб не жити зовсім одному, я взяв до себе сина коридорного, дуже гарного хлопчика років дванадцяти. Десь він тепер, не знаю, казали, що вступив до монастиря. Через два роки знову вирушив я до батюшки Амвросія, який у цей час перебував у Шамордіні. Зустрівши мене, Батюшка сказав: "Тепер подавай у відставку і до свята Різдва Христового приїжджай до нас, я скажу тобі, що робити". Коли я повернувся до Казані, мій хлопець дуже зрадів, не знав він, що скоро розлучиться зі мною назавжди. Почав я швидко ліквідувати свої справи та подав у відставку. Сидимо ми раз із моїм хлопчиком за чаєм. – А я вас, Павле Івановичу, уві сні бачив, – сказав він. — Та дуже дивно: бачу, ніби ви йдете з міста до цвинтаря в усьому білому і співаєте ірмос «Воду пройшовши як сушу і єгипетського зла уникнувши» 61 , і прокинувся. Згодом мені витлумачили цей сон: місто – мир, цвинтар, який у Казані був розташований на східному боці, означало Горний Єрусалим; я йшов, щоб померти для миру; білий одяг - вибілення душі, тому що в той час у мене вже дозріло рішення залишити все. Ірмос «Воду пройшов як сушу» співається при відспівуванні немовлят і означає відспівування від світу. Виїхав я з Казані до Оптіни 17 грудня в день святих отроків Ананії, Азарії та Мисаїла, які врятувалися у Вавилонській печі: цього дня я позбувся зв'язків світу. Приїхав до Москви 21 грудня. У моєму розпорядженні залишалося три дні, а тому я вирішив зупинитися. Під день пам'яті свт. Петро пішов до всеношної до храму Христа Спасителя. У церкві панував напівтемрява, особливо в куполі. Спів мені не сподобався, я почав відчувати втому, нетерпіння і вирішив піти до іншої церкви, пошукати добрих співаків. Поруч зі мною стояв якийсь пан. – Скажіть, будь ласка, чи є у вас у Москві храм із гарними співачами? - Запитав я його. – Та й тут чудовий хор. – Але мені зовсім не подобається. – А це тому, що нема самого регента. Він, мабуть, скоро прийде. Потерпіть. Я подумав: збираюся йти до монастиря, треба звикати до терпіння. І лишився. У цей час заспівали ірмос «Христос народжується, славіть» 62 . Я раптом відчув, що це стосується саме мене, як і подальші слова: «...піднесений ріг наш...» Але що це таке? Спів зовсім змінився: виявилося, прийшов регент. У невимовному духовному захопленні, якого ніколи не відчував раніше, я дістав всеношну. Наскільки перша її половина була для мене нудною, настільки друга – урочиста і радісна. Другого дня вирушив на обід, не знаю, в який храм; коли священик, тримаючи Чашу, виголосив: «Завжди, нині і повсякчас, і на віки віків», хор заспівав: «Хай сповняться уста наші хвалення Твого, Господи...» На свято я був у монастирі. Пізніше я зрозумів сенс того, що раніше здавалося мені простою випадковістю: всенічне бдіння в Москві було образом мого життя, спочатку сумного і важкого, потім радісного у Христі. Це теж наше життя. Спочатку потрібно понести хресну муку, а потім випробувати хресну славу, як преподобний Ісаак Сирійський. Нехай наповняться уста наші хвалою Твоєю, Господи! Так, я ще раз повторюю: той, хто тільки думає стати на правильний шлях, мусить пережити купу всіляких спокус. Блаженні і блаженні ті, хто вступив на правильний шлях. Але як утриматися на цьому шляху, коли ворог наступає з усіх боків? – Виконуючи Євангельські заповіді та Ісусову молитву. Якщо вас хтось образив, потерпіть. Ворог вчить мститися, а Христос згори каже: «Прости». «Я не хочу тебе слухати, Господи, мені це важко», — і скаже іншій людині те, від чого сам жахнеться. Ісусова молитва привчає нас до лагідності, незлобності, терпіння. Дай, Господи, нам якщо не любити ворогів, то принаймні молитися за них і, усвідомлюючи свою глибоку неміч, прощати їм. У багатьох наших великих письменників зустрічається прагнення іншого, кращого життя, але шукають вони це життя там, де треба. Звідси незадоволеність і туга, виражається у тому творах. Ось, наприклад, Лермонтов. Томиться він суєтою і безцільністю життя і хоче злетіти горе, але не може, немає крил. З його вірша «Я, Мати Божа, нині з молитвою...» 63 видно, що він не розумів справжньої молитви. Пророк каже: «І молитва його нехай буде в гріх» 64 . Справді, що висловлює Лермонтов, що молиться? Не з вдячністю чи покаянням... Яка ж це молитва? Людина зовсім не думає про своє спасіння, не кається і не дякує Богові. Сумний стан душі! Сам поет називає свою душу «пустельною». Ось ця пустельна душа його і дійшла, нарешті, до такого засліплення, що почала оспівувати демона. Особливо стоять два, дійсно прекрасні за ідеєю, вірші: «Ангел» і «У хвилину життя важке». В останньому вірші виражається справжня молитва, коли «і віриться, і плачеться, і так легко, легко». Але ці проблиски не висвітлили пустельну душу поета, і він скінчив своє життя таким жахливим чином, - був убитий на дуелі. Коли я був у Мукдені, я познайомився з інженером, який проводив тунель у горах. Прізвище його було Разгільдєєв, хоча характером він зовсім не відповідав своєму прізвищу. Предок його був татарський князь Урус Гільдей, який потім перейшов у підданство до московського князя. Розгільдєєв був людиною всебічно освіченою: закінчив університет на двох факультетах – медичному та філологічному; цього йому здалося мало, пішов на факультет шляхів сполучення, закінчив; захотів навчатися мистецтвам. Батько його був багатий, син один, ну, і надано йому повну свободу. Поїхав до Італії вчитися співу. У нього відкрився чудовий голос, і він став артистом. Зайнявся музикою і, повернувшись до Росії, закінчив консерваторію. Говорив він дев'ятьма мовами. Незважаючи на таку велику освіту, Розгільдєєв відчував незадоволеність і прагнув ще вчитися. Ми з ним часто розмовляли. Підемо, бувало, в гори, і говоримо, говоримо... Одного разу він запитав мене: – Скажіть, батюшка, чому це у наших письменників прозирає такий сум і незадоволеність у творах? Помічається це і відомих композиторів: Бетховена, Мендельсона, Мейербера... У музиці ця незадоволеність особливо яскраво виражається. – Тому, що живуть не тим життям, яке наказують Євангельські заповіді. – Ви думаєте? А чи ви чули відомого кантора Варшавської єврейської синагоги, який отримує 50 тисяч рублів на рік? - Та за що так багато? – За чудовий голос. Та ось я вам зараз відтворю. І завів грамофон. Боже, що це був за безмежний розпач, морок та жах! Ціле пекло в душі - стан, цілком зрозумілий для душі відкинутого Богом народу. Апостол Павло говорить про євреїв, що залишок їх спасеться 66 , але євреї, які не звернулися до Христа, є майбутні насельники пекла. Чи може вони мати справжню радість, коли вони й тут, на землі, перебувають у похмурому підвалі, яка їхня єврейська віра? Спів кантора навів на мене зневіру. Коли я повертався додому, то почув інший спів. То співав маленький аматорський хор, а диригував ним один поштамтський чиновник, людина глибоко віруюча. Була ніч. Яскраво світили зірки, у повітрі було тепло й тихо, і лише легкий вітерець злегка коливав верхівки дерев. І в цьому затихлому повітрі раптом розлилися спокійні та зворушливі звуки церковного співу. Співали канон, не пам'ятаю, якого голосу, але ніколи ще ці наспіви не здавалися мені такими чарівними. Чи справді добре співали чи мені тільки так здалося після повного розпачу у співі варшавського кантора – не знаю, тільки я довго простояв, слухаючи співи. Одного разу Розгільдєєв сказав мені: - Батюшка, я хочу ще вчитися, але не зовсім вирішив, чому саме. Що ви мені порадите? – Є одна велика наука, яку вам необхідно вивчити. – Ах, ви, мабуть, говорите про астрономію – це справді цікаво, я у свій час хотів вступити до Пулківської обсерваторії. – Ні, говорю про інше. – То ви, можливо, думаєте, що мені потрібно зайнятися вивченням східних мов? І про це я думав і хотів вступити до Лазаревського інституту 67 . – Ну, навіщо туди, коли і у Владивостоці є такий інститут. - Так, але в Москві програма ширша. – То яка ж наука? Не мучите, батюшка, скажіть. – Наука це велика, наука про спасіння душі та досягнення Царства Небесного. Ось за це вам треба взятися. - Так, припустимо, це вірно, тільки як? Постів, наприклад, я дотримуватися не можу. – Припустимо, що ні. Ви скажете: ходіть до церкви. А відверто кажучи, вона мене анітрохи не задовольняє. Я, правда, люблю вашу службу, ви служите без химерностей, просто, але враження це на мене не справляє. – Так, чи хотів би принаймні вірити. Догмати Церкви я визнаю все, але як отримати дійсну віру? - Таку віру можна отримати, тільки виконуючи всі Христові заповіді. У Євангелії від Івана Господь каже: «Випробуйте Писань, бо ви думаєте в них мати живіт вічний: і та суть свідчення про Мене» 68 . Ось що потрібно порадити кожному невіруючому: випробувайте і побачите, чи Бог Христос, чи великий пророк, філософ. Такі розмови були у нас часто. Не знаю, що тепер сталося з Розгільдєєвим; років зо три тому я писав йому, але відповіді не отримав. Подібні розмови вели ми і з лікарем Валяшком. Це теж була людина, яка шукала, але таких людей було небагато. З іншими неможливо було вести духовні розмови, надто вже приліпилися ці люди до землі. «І що ви там кажете, – скажуть, – давайте краще вип'ємо та закусимо». У низинних насолодах вважали вони все своє життя, не допускаючи навіть думки, що можуть існувати інші радощі, інші захоплення. А відбувається це огрубіння душі від незнання євангелії, від байдужості до Церкви. Коли я був у гімназії, у моєму класі були два товариші, відчайдушні пустуни. Загалом, вони були добрі малі, і їхні витівки ніколи не були поганими. Але почали помічати, що хлопчики змінилися: непомітно вже їхніх колишніх витівок, весь вільний від занять час вони почали проводити за читанням. Запитаєш, бувало: Що ти читаєш? І отримаєш відповідь: Пушкіна, Нікітіна чи взагалі когось із наших великих письменників. Під впливом читання навіть обличчя їх змінилися, стали серйознішими, осмисленішими. Якщо читання великих письменників так ушляхетнює душу, то чи не тим більше облагородить і освятить її читання Слова Божого і святих Отців? Проникнення в Святе Письмо вводить людину в глибину богопізнання і дарує їй таке блаженство, з яким не може зрівнятися ніяка земна радість. Зовнішній світ з його красою благотворно діє на людину, і душа, здатна насолоджуватися красою світу, є піднесена душа, але людина, яка досягла досконалості, споглядає в душі своїй таку красу, перед якою видимий світ нічого не стоїть. Господь сказав про душу людини, яка любить Бога: «До нього прийдемо і обитель у нього створена» 69 . Незбагненно, як це в маленькому серці міститься Сам Господь, а де Господь, там і Рай, там і Царство Боже. Царство Боже всередині вас є 70 . На Афонській горі багато православних монастирів. Чимало там і пустельників, що трудяться в печерах і скелях. Один пустельник мав печеру на високій горі. З неї відкривався чудовий краєвид на Середземне море, вкриті розкішною рослинністю берега, віддалений Родос. Вночі мільйони зірок спалахували на небі, і місяць обливав усе своїм срібним світлом. А подвижник йшов углиб своєї печери і не хотів ні на що це дивитися. Краса видимого світу вже не чіпала його душу, що споглядала невимовну красу світу невидимого. У Києво-Печерській Лаврі жив один подвижник, який єдине вікно своєї келії змусив, щоб видиме світло не заважало йому споглядати невидимого. Я знав одного юнака, який палко любив музику; коли починався концерт, він сідав на віддалі, закривав обличчя руками і весь поринав у слухання улюбленої музики, не бажаючи ні бачити, ні чути нічого стороннього. Але до Писання і молитви ми часто звикаємо, і вони вже не діють на нас. Грубіє серце наше. Великий древній вчений математик Піфагор був свого часу і відомим астрономом. Він є творцем довго існуючої гіпотези про планетну систему. Піфагор припускав, що Земля займає центральне місце у світовому просторі, а біля неї обертаються сім планет, при русі кожна видає свій звук, все ж таки разом складають гаму. Піфагор пояснює, що при народженні ми чуємо цю чудову музику, але поступово так звикаємо до неї, що вже не звертаємо на неї уваги, як не помічаємо, наприклад, повітря, яким дихаємо. Подібно до цього ми не помічаємо і чудес, які відбуваються безперервно перед нами. Очистимо почуття і побачимо, що духовне наше життя, що оточує нас і особливо відбувається всередині нас, виконане невимовних чудес і недомислених таємниць премудрості Божої. Наша Земля невелика в порівнянні з іншими планетами, але з усіх їх вона представляє як би голову людського тіла; і як у голові укладено найголовніше – мозок, і на Землі перебувають люди – найголовніше творіння Боже. Але не будемо тільки слухачами Божественних слів нашого Спасителя, намагатимемося по силі виконувати Його заповіді, і Господь не знехтує роботою нашою, і в наше серце прийде Царство Боже і радості нашої ніхто від нас відшкодує 72 . Амінь. Молодість моя проходила шумно та весело; грошей було багато, роби що хочеш. Але одного разу я бачу дивний сон. Ясно, як наяву, входить до мене якийсь старець, підходить близько, бере за руку і, вказуючи на годинник проти мого ліжка, запитує: – Половина сьомого, – відповідаю. – Рівно через три роки ти помреш. – І вдруге запитує старець: - За три роки ти помреш. – І знову питає старець: – Половина сьомого, – відповідаю я вже з роздратуванням. - За три роки ти помреш. Я прокинувся, запалив вогонь, глянув на годинник. Було 35 хвилин сьомого, отже, явище старця було саме о пів на сьому. Я одягнувся, подзвонив, велів подати самовар. – Що це ви, Павле Івановичу, сьогодні так рано встати зволили? - Сказав лакей. - Так, не хочеться спати. Налив собі чаю – не п'ється; невже мені жити залишилося лише три роки? А там – смерть. Господи, як важко та страшно! Годині о 12 зайшов до мене один із товаришів. - Знаєш новину: влаштовується пікнік, збирається велике суспільство, ось буде весело! Я хотів прямо й тебе записати, не питаючи, але потім таки вирішив запитати, чи поїдеш? - Якби ти записав мене, не спитаючи, то довелося б тобі й свої гроші заплатити! - Як, відколи ти став Плюшкіним? - Я не став Плюшкіним, але мені нездужає. Голова дуже болить, не до пікніка. – Ах ти, бідний! Ну, звичайно, хворій людині задоволення не в задоволення. Він незабаром пішов. З того часу думка про смерть не покидала мене. Я став ухилятися від товариства товаришів, бігати всяких розваг. Втім, я не одразу порвав з усім. Світ – це таке чудовисько, що якщо повернути круто – розірве. І ось став я поступово звільнятися від зв'язків світу, ставало все легше і легше, і нарешті зовсім звільнився від нього. Я перестав бути у більшості моїх колишніх знайомих. Залишив два-три благочестиві сімейства, де й бував зрідка. Минуло три роки, настав 17 вересня, пам'ятний для мене день, коли я бачив старця. З раннього ранку я поїхав до одного монастиря, сповідався і долучився до Святих Таїн. Після причастя стою в церкві і думаю: от гріхну! Але я не впав. Втім, слова старця справдилися: я справді помер того дня, але помер для миру... 73 Амінь. Спочатку Господь створив світ невидимий, тобто Ангелів. Блаженні духи поділялися на дев'ять чинів: Серафими, Херувими, Престоли, Панування, Влади, Сили, Початку, Архангели та Ангели. Але створені духи не всі зберегли вірність Богу, третина їх відпала від свого Творця, і з благих вони стали злими, зі світлих - похмурими. Щоб відшкодувати втрату, була створена людина. Тепер люди, які працюють Богу, по кончині вступають у лик Ангелів і, дивлячись по заслугах, стають або просто Ангелами, або Архангелами і т.д. Цей видимий світ стоятиме доти, доки поповниться число, а тоді – кінець. Невідомо тільки, коли настане цей час, завтра чи через рік, чи через мільйони століть. Дай, Господи, нам усім увійти до цього числа, щоб навіки перебувати зі Спасителем нашим. Але щоб увійти до Царства, насамперед треба бути смиренними. Як отримати смирення? Як навчитися цьому великому мистецтву? Треба благати Господа про послання нам цього дару. В одній з вечірніх молитов ми читаємо: «Господи, дай мені смиренність, цнотливість і послух». Смиренність уподібнює нас до Самого Бога, який упокорив Себе, слухняний був навіть до смерті, а смерті хрещені 74 . Сам Господь є вчителем смирення: Навчіться від Мене, бо лагідний єсь і смирений серцем 75 Смирення можна здобути через послух. Людина, яка підкоряє свою волю духовному провіднику своєму, перемагає гордість і набуває смирення. Тому людям, особливо ченцям, послух необхідний. Відомий такий випадок. В одному пустельному місці трудився старець. Одного разу до нього прийшов молодий інок, просячи взяти його на спільне проживання для навчання чеснот. Старець погодився з умовою, що інок буде йому беззаперечно слухатися. Одного разу старець наказав своєму учневі взяти суху палицю, застромити її в землю на відстані п'яти верст від їхніх келій і щодня ходити поливати її. Інок все виконував точно. Щодня поливав він цей ціпок, і для цього йому доводилося йти десять верст по розпеченій сонцем пустелі з важким відром у руці. Дух зла, що не переносить смирення, почав спокушати юного подвижника такими помислами: «Що ти робиш, навіщо слухаєш шаленого старця? Ти залишив монастир, щоб навчитися вищим чеснотам, а він змушує тебе виконувати безглузду, нікому не потрібну справу». Але інок не піддався цим спокусам, прозрівши в них підступи ворога, і продовжував покірливо нести свою слухняність. Раз прийшов він поливати свій сук і жахнувся: на місці його розкинувся чудовий оазис - фінікові пальми високо піднімалися до неба, ніжніші рослини росли під ними, захищені тінню пальм від палючих променів сонця, а посеред оази було джерело чистої, прозорої води. Поза себе від радості та здивування прийшов інок до свого старця і вигукнув: «Отче, ти здійснив диво!» - І розповів йому все докладно. Вислухавши його, старець зауважив: «Чадо, це не я здійснив диво, а ти своїм послухом. Знай: ніщо так не приємне Богові, як повна послух без міркування, бо воно дає людині смиренність, а це є гора чеснот. Зане Бог гордим противиться, а смиренним дає благодать 76”. Амінь. 18 квітня 1910 р. Великдень Христовий Вітаю вас, діти, зі Світлим Святом Воскресіння Христового. Великий сьогоднішній день: Цього дня, якого створиш Господь, зрадіємо і звеселимося в он 77 . Звичайно, всі ви були сьогодні в обідні; у нас вона урочисто відбувається. А мені не вдалося бути за службою. Вранці здійснив правило і вже зібрався йти, як відчув таку слабкість, що ледве підвівся з дивана, щоб перейти на ліжко. Мав дати знати архімандриту, що в Літургії не буду. Важко позбутися цього дня служби. Втім, Господь покарав мене за певну самовпевненість. За прикладом минулих років треба було вранці зробити келійно, а я сподівався на свої сили і подався до храму. Утреню простояв добре, а потім і погано стало. Тепер почуваюся набагато краще і тішуся, що можу вас прийняти. Як важливо покладатися у всьому на волю Божу, міцно вірити в Його Божественний Промисл, що влаштовує все на благо! Цю Великдень я втішив приїздом двох ченців, які раніше жили в нас, а потім були переведені до Петербурга. Нудьгують вони по Оптиній обителі, за їхніх мізерних коштів часто не приїдеш – дорога дорога. Вони нарікають: ось грошей немає, а було б їх багато, часто б відвідували святу Оптину Пустинь. Я ж відповідав їм на це: «Було б у вас багато грошей, вірте, що не поїхали б до нас». Люди багаті часто забувають єдине на потребу 78 і весь час проводять лише в тому, як би задовольнити свої численні забаганки. Збереглося одне стародавнє оповідь. У якомусь пустельному місці трудився інок на ім'я Данило 79 . Одного разу довелося йому зайти до одного рудокопа, на ім'я Євлогій. Людина ця була бідна, але надзвичайно добра. Свій денний заробіток він віддавав нужденним, двері його убогої хатини відчинені були для всіх. Данила він зустрів привітно, чим міг, почастував. – Як ти живеш? - Запитав інок. – Та слава Богу! Я про завтрашній день не дбаю, за словами Спасителя, і Господь ніколи мене не залишає. Він щедро посилає не тільки мені на потребу, а й на бідну братію. Довго розмовляв інок із рудокопом. Другого дня при прощанні дав він ченцю їжі на дорогу. Зворушений душею і зрадований повертався Данило до своєї пустелі, дорогою міркуючи про себе: «От би цій людині багатство, скільки б добра він зробив!» Прийшовши до своєї келії, інок почав благати Спасителя послати рудокопові багатство. Під час гарячої його молитви Даниїлові з'явився Господь і сказав: - А ти ручаєшся Мені за душу цієї людини, що вона не загине, отримавши багатство? – Ручаюся, Господи! – вигукнув чернець. – Добре, хай буде по-твоєму, – сказав Спаситель, і видіння зникло. У страху та трепеті впав Даниїл на землю перед Господом, просячи Його милості, і Господь наказав йому йти до Константинополя. Інок залишив свою пустелю і після важкої подорожі досяг великого міста. Тут він почав шукати Євлогія і дізнався, що він тепер важливий вельможа. Прийшов до пишного палацу, та його прогнали. Інок все ж таки вирішив домогтися побачення. І ось, коли чудова колісниця Євлогія зупинилася біля ганку його, Данило, пробравшись крізь натовп, упав навколішки перед вельможею, просячи його вислухати, той же наказав слугам скоріше прогнати його. Тоді побачив інок, що нічим не може вплинути на Євлогія, і лишився єдиний засіб – молитва. І ось з гарячими сльозами та скорботною душею закликав Данило до Господа, і був почутий. Сталося так, що Євлогій чимось угнівив імператора, і той засудив його до страти. Кинувши все, Євлогій втік і після багатьох поневірянь прибув нарешті на місце свого колишнього проживання. І знову в поті чола став він заробляти свій хліб і знову став співчутливим до бідних і нещасних. Коли Даниїл дізнався про це, він подякував Богові і вигукнув: «Нині відпустиш раба Твого, Владико» 80 і незабаром спочив про Господа. Подібний випадок був і в нас у Казані. Жив тут один офіцер, надзвичайно побожний. Часто ходив він у монастир молитися Богу і жертвував на обитель скільки міг зі своїх мізерних коштів. То килимок принесе, то лампадочку, то паску копійок за сорок у подарунок комусь із братії. Всі любили його, і особливо радів за нього один із схимників монастиря. І ось почав цей схимник просити Господа послати офіцеру багатство. Молитва була почута. Сподобався цей офіцер дочки мільйонера-фабриканта, і він з нею одружився. І ось відбулася у ньому різка зміна. Він вийшов у відставку, почав вести розкішне пусте життя і в монастир уже більше не заглядав, хіба промчить повз них на своїх рисаках разом з дружиною. Але по молитвах схимника Господь не допустив смерті раба Свого: колишній офіцер розорився і знову повернувся до свого колишнього способу життя. Звідси випливає, що не повинно бажати собі багатства, а треба дякувати Богові за те, що Він посилає. Маєте все необхідне – і будьте задоволені. Господь ніколи не залишить вас, діти мої, якщо ви будете прагнути по силі виконувати Його святі заповіді. Заповіді ж Господні тяжкі не є 81. Хай допоможе нам Господь і Цариця Небесна, Заступниця і Помічниця всіх християн. Амінь. Життя є блаженством. Ці слова можуть здатися дивними. Як можна життя назвати блаженством, якщо в ньому на кожному кроці зустрічаються невдачі, розчарування, прикрості. Скільки горя зазнають люди! Життя, кажуть деякі, є праця, і часто – невдячна праця, яке вже тут блаженство? Блаженством стане для нас життя тоді, коли ми навчимося виконувати заповіді Христові та любити Христа. Тоді радісно буде жити, радісно терпіти скорботи, що знаходять, а попереду нас сяятиме невимовним світлом Сонце Правди – Господь, до якого ми й попрямуємо. Усі Євангельські заповіді починаються словом «блаженні»: «Блаженні кротці... блаженні милостивії... блаженні миротворці» . 82 Звідси випливає як безперечна істина, що виконання заповідей приносить людям найвище щастя. Історія християнських мучеників із особливою яскравістю підтверджує це. Яких тільки мук не переносили вони, яких тортур не зазнавали, ціле пекло повставало на них. Різали і палили тіла сповідників Христових, розривали на частини, змучених кидали в смердючі темниці, а іноді в склепи, наповнені мертвими кістками та всілякими гадами. Іноді для більшого залякування їм показувалися небіжчики, що повстали з трун і на них, а мученики раділи. З безлічі мучеників згадаємо хоча б св. Дорофію 83 . Її піддавали жахливим тортурам, бажаючи змусити зречення Христа, але свята мучениця залишилася непохитною; ось нарешті їй виносять смертний вирок. Почувши про нього, св. Дорофія сповнюється такою невимовною радістю, що обличчя її сяє. Здивований мучитель запитує: – Яка причина твоєї радості? Зараз ти розлучишся з життям – і раптом радієш? – Вмираючи за Христа, – відповіла свята, – я отримаю вічне життя в царстві нареченого мого. – Прийшли нам із цього Царства плодів, – зі сміхом сказав мучитель. Свята обіцяла. Як тільки голова святої мучениці впала під ударом ката, з'явився юнак надзвичайної краси – він тримав вазу, наповнену плодами, від яких виходило чудове пахощі. Подаючи плоди мучителеві і синкліту, що оточував його, юнак вимовив: – Це прислала вам свята мучениця Дорофія з Раю нареченого свого. І з цими словами він став невидимий. Всі присутні здивувалися, скуштували від запропонованих плодів, і безліч людей увірували в Христа. Згадаймо, що з-поміж мучеників багато було справжніх аристократів, зніжених дівчат, як, наприклад, свята великомучениця Катерина, великомучениця Варвара 84 та інші, але всі вони мужньо зазнавали різних катування, і червоною ниткою через усі життя проходить, що вони радісно страждали і з радістю страждали, подвигу підкріплював їх Своєю благодаттю. Допомога Божа завжди була поблизу мученика. Підтримує Господь і таємних мучеників – пустельників. Явні мученики терпіли від людей, таємні терплять від бісів. Кожен народ приніс Христові, як жертву, мучеників зі свого середовища. Найбільше явних мучеників дали греки, а таємних – російський народ 85 . Найменше було мучеників у індійців та персів. Навіть у Китаї була проповідь про Христа, але чи були мученики – невідомо 86 . У стародавніх китайських пам'ятниках говориться, що з Палестини прийшли до них євреї та проповідували нового Царя. Багато хто увірував, і було послано посольство, але коли воно прийшло, Христос вже постраждав і воскрес. Ось без Христа життя справді не має жодної мети, воно цілком безглузде. Нещодавно у «Братському листку», що видається у Саратові, було повідомлення про самогубство однієї дівчини. Вона жила самостійно, мала колосальне багатство: капітал її доходив до 20 мільйонів рублів, що дає на місяць близько 90 з лишком тисяч рублів, тобто більше трьох тисяч рублів на день. Біля неї знайшли записку: «Не бачу сенсу у житті». І не дивно, що не бачила! Сенс життя – у виконанні Заповідей Євангельських, і піди вона з Христом, скільки добра могла б зробити! Але вона не шукала Христа та загинула. Звичайно, виконання євангельського закону спочатку може здатися важким, але не залишає Господь тих, хто працює Йому. Якось я повертався від батюшки Амвросія і по дорозі заїхав до Васильсурська. Зупинився у знайомому монастирі, і мені запропонували відвідати послушника цього монастиря брата Василя, який жив пустельником у лісі. Постукався я до його убогої келії, створив молитву. Старець із любов'ю мене прийняв. - Хто ти такий будеш? - Запитав він мене. – Я воїн Павло, благословіть мене, батюшка. - Який я батюшка, я простий послушник. Розговорилися ми з ним. Почав я розпитувати, як він живе, як догоджає Богові. – Жити в лісі – від людей спокійно, – сказав старець, – ось тільки з бісами воювати доводиться. Яких страхувань не наздоженуть вони! Якось серед білого дня раптом бачу: їде до моєї келії безліч саней, у яких сидять чуваші. Зупинилися, стукають у двері: - Відчини скоріше, - кажуть, - ми зябли. Батько настоятель заборонив мені будь-кого пускати без молитви; ось я й кажу: – Яку там молитву, – відповідають, – відчиняй! – Скажіть: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй нас! За дверима пролунав сміх. Потім усі сідають у сани та їдуть. Вийшов я надвір подивитися, бачу – ніяких слідів на снігу, кучугури навколо моєї келії величезні, отже, все це було примарне. А то небіжчик приходить ночами, стукає кулаком і реве, що є сечі. – Так, такі спокуси були й у преподобного Серафима, – сказав я. – То преподобний, а я що, і молитва у мене слабенька, а все-таки Господь допомагає. Найбільше я вправляюся в Ісусовій молитві. Я попросив вказівки, як її робити. - Страшна ця молитва, - відповідає пустельник, - дуже не любить її сатана і намагається всіма силами помститися тим, хто її робить. Без керівництва цю молитву проходити небезпечно. Якщо хочеш розпочати, то почни з невеликого. Візьми чотки – у тебе є? – Ну, по точках 100 молитов Ісусових на день із поклонами, хочеш земними, хочеш поясними, однаково. Такий випадок був зі мною – нікому не розповідав, а тобі розповім. - Чому ж мені така перевага? - Тому, що ти будеш ченцем і більше того... Став я ввечері на молитву, є в мене не те що рогожка, а так собі, коврик... Ну, стою я на колінах і раптом відчуваю: ворушиться килимок. Все більше і більше, і піднімаюся у повітря. Досягши стелі, він розсунувся, і я піднявся на страшну висоту. Вузькою стрічкою виднілася Волга і Сура з нею, наше місто здавалося зовсім крихітним; піді мною розстилалася безодня. Господи!.. Думаю: якщо звідси впаду, кісточок не залишиться! Припав головою до свого килимка і почав молитися: «Господи, спаси мене! Господи, допоможи мені!» Піднімаю голову і бачу, що я знову у своїй келії. Багато інших спокус довелося терпіти старцеві. Ісусова молитва є найсильнішою, найнеобхіднішою зброєю у справі нашого спасіння. Але хто береться за неї, повинен чекати спокус і приготуватися до боротьби внутрішньої, боротьби з помислами. Біси не люблять Ісусової молитви і всіляко мстять людині, яка б'є їх цим бичем. Вони починають нашіптувати йому (звичайно, не речовими вустами) всілякі сумніви: «А як це довести? Який сенс у цьому? Це неправда, цьому ніхто не вірить, це обман...» тощо. Чим же боротися подвижнику з цими помислами? Неприйняттям їх? Але легко сказати – не сприймати помислів. Виконати це – справа така нелегка, що боротьбу з помислами Господь приймає за мучеництво. Але хоча Ісусова молитва і дає людині працю, вона ж несе з собою і високі втіхи. В Оптіній при батюшці о. Макарії був один інок, що часто приходив за порадою до Старця, мабуть зі щирим бажанням виправлення. Старець сказав йому, що найближчим шляхом до вдосконалення є безперервна Ісусова молитва. – Чому саме ця молитва, Батюшко, – заперечив інок, – адже про неї нічого в Євангелії не сказано. – А ти читаєш Євангеліє? - Як же, щодня на чолі. – Ну, якщо читаєш, то пам'ятайте слова Спасителя: Ім'ям Моїм бісів чекають 87 . – Пам'ятаю, пам'ятаю ці слова! Отже, вони й сказані про Ісусову молитву? – Ну, звісно, ​​у цій молитві й кличе ім'я Господнє. Інок почав творити Ісусову молитву. За кілька часу приходить він знову до о. Макарію зі смутком. – Ну що, брате? - Запитує Старець. - Проходжу, отче, Ісусову молитву, але яка може бути від неї користь, якщо я вимовляю її тільки вустами, сам не розуміючи, що говорю, розум все відбігає убік. – Ти не розумієш, – заперечив о. Макарію, – зате біси розуміють і тремтять. Заспокойся, брате, і по силі продовжуй молитву. Минуло трохи часу після цієї розмови, і інок приходить до Батюшки. З радістю він повідомляє, що молитва Ісуса відкриває йому великі таємниці Божі. Старець заперечив йому: «Не зважай і не надавай цьому значення». Незабаром інок знову повідомив о. Макарію про ті ж духовні дарування, які дає Ісусова молитва, і знову Старець заборонив йому надавати цьому значення. Іншим же о. Макарій повідомив, якою великою милістю Божою сподобився брат у такий короткий час. Йому заперечили: - Але ось такий багато років здійснює Ісусову молитву, а одкровень не має. Чому це? – Від нестачі смирення, – відповів Старець. – Для Господа найприємніше смирення. Сам Христос лагідний і смиренний серцем 88 . З набуттям смирення ми досягаємо повного спокою душевного. Відомий історичний приклад про найсвітлішого князя Меньшикова 89 . Був він із простих і торгував оладками. Одного разу цар Петро I побачив його і став купувати в нього товар. – Ні, не знаю, – відповів Меньшиков. Таке було перше знайомство. Петро помітив у Меньшикове надзвичайний розум і видатні здібності до військової служби, наблизив його себе, і Меньшиков зайняв чільне місце при дворі. Але вищої слави досяг він за імператриці Катерини I, коли він самодержавно керував державою, оскільки сама імператриця, яка мала на те підготовки, не втручалася у справи правління. Але над Меньшиковим вибухнула гроза. Він уже думав твердою ногою стати біля престолу, і дочка його, заручена з Петром II, поминалася на ектеніях, як раптом потрапив у опалу. Був над ним вбраний суд, за яким, позбавлений усього стану, він був засланий до Березова. Дружина його доїхала лише до Казані і від надзвичайного горя померла. Її могила в Казані й досі існує. Меншиков же залишився твердий. У Березові зробили для нього хутряну юрту, і він став жити в ній разом із рештою родини. Тут він пізнав Промисл Божий, що веде його до спасіння. І почав із захопленням читати Псалтир: «Благо мені, бо впокорив мене ecu, Господи 90», – часто говорив колишній володар. На засланні він прославив Бога і почав відчувати такі духовні радощі, про які раніше не мав і поняття. Напевно, якби йому тепер запропонували повернутись до колишнього життя, він не погодився б. Меншиков помер кончиною праведника, і в Сибіру його вважають святим. Це велике нещастя доставило йому вхід до Царства Небесного, якого він, мабуть, не досяг би, знаходячись у славі. У Євангелії говориться: Блаженні є, коли ганьблять вам... 91 На перший погляд це здається дивним: яке тут блаженство – лають, зводять наклеп – адже це одна скорбота! Але ні, це блаженство, якщо терпіти в ім'я Христове. Одного старця запитали, як він ставиться до ганьби. - З скорботою, - відповів той. - Невже й тебе, отче, чіпають ганьби? – Ні, – відповів старець, – за себе я тішуся, але сумую за тих, які слухають ці ганьби, бо вони позбавляються тієї користі, яку могли б отримати від Господа через мене, грішного. Це ворог навчає злословити рабів Божих, щоб відвернути людей від них. Справді, ворогові найвигідніше, коли люди тікають від світильників Божих і перебувають у пітьмі. Підступи ворога бувають і в нас в Оптиній. У отця Макарія, незважаючи на його святе життя, було багато недоброзичливців зі скитян. Траплялися такі випадки: приїдуть із Москви багаті купці на трійках (залізниці тоді ще не було) до батюшки о. Макарію. Під'їжджають до Скита і питають: – Де мешкає відомий о. Макарій? – У нас такого немає, – відповідають. – Як такого немає, а нас саме і послали до о. Макарію! - Макаріїв-то в монастирі багато, якого ж вам? – Ну як же, тоді немає сумніву, що тут мешкає о. Макарій. - Ах, вам, мабуть, ієромонаха Макарія. Є, є, тільки навіщо ви до нього приїхали, ніякої користі від нього не отримаєте. Не радимо йти до нього. Здивовані такими словами, купці, вилаявшись, повертають назад. Деякі ченці з обуренням передавали о. Макарію про те, що сталося, і говорили: – Як ви, батюшка, подібних ченців терпите? Та їхньою мітлою треба гнати з монастиря. Якщо вам все одно, то обитель позбавляється допомоги, адже серед купців були багаті фабриканти. Ми ж живемо милостиною. – Заспокойтесь, – відповів зазвичай о. Макарію, – ченці тут ні до чого, значить, не дорога цим людям бути в мене; кого Бог посилає, той знайде мене. Сильно працює диявол, бажаючи відвернути людей від служіння Богу, і у світі він досягає цього легко. А в монастирі йому боротися важче; тому дух злості так ненавидить монастирі і всіляко намагається очорнити в очах недосвідчених людей. А тим часом не погрішу, якщо скажу, що вищого блаженства можуть досягти лише монахи. Врятуватися в світі можна, але цілком переконатися, відмитися від старої людини, піднятися до рівноангельської чистоти, до вищої творчості духовної у світі неможливо, оскільки весь уклад мирського життя, що склався за своїми законами, руйнує, уповільнює зростання душі. Тому до рівноангельської висоти виростають люди лише в «лабораторіях», які називають монастирями. У батюшки о. Амвросія був у світі друг, який дуже не співчував чернецтві. Коли о. Амвросій вступив до монастиря, той написав йому: «Поясни, що таке чернецтво, тільки, будь ласка, простіше, без жодних текстів, я їх терпіти не можу». На це о. Амвросій відповів однією фразою: «Черниця – це блаженство». Справді, та духовна радість, яку дає чернецтво ще в цьому житті, така велика, що за одну хвилину її можна забути всі скорботи житейські, і мирські, і чернечі. Найкращі письменники наші усвідомлювали всю суєту мирського життя і прагнули до монастиря. Наприклад, Гоголь, Пушкін, Лермонтов, Тургенєв. Цей останній головну героїню свого найкращого роману «Дворянське гніздо» поміщає до монастиря – згадайте Лізу! Шекспір ​​у «Гамлеті» висловлює свій погляд на мир та монастир. «Світ – це сад, що заріс бур'янами». Гамлет каже Офелії: «Іди до монастиря; якщо ти будеш біліший за сніг на гірських вершинах, і тоді світ закидає тебе брудом». У цьому поклонінні перед монастирем видно прагнення до вищого ідеалу, якого бажали досягти багато поетів і художників, але не досягали. Величезну більшість наших найкращих художників і письменників можна порівняти з людьми, які прийшли до церкви, коли служба вже розпочалася і храм сповнений народу. Встали такі люди біля входу, важко увійти, та вони й не вживають для цього зусиль. Дещо з богослужіння доноситься і сюди: «Херувимська пісня», «Тобі співаємо», «Господи помилуй»; так постояли, постояли та пішли, не побувавши в самому храмі. Так і поети і художники юрмилися біля воріт Царства Небесного, але не ввійшли до нього. А тим часом, як багато було надано їм коштів для входу туди! Душі їх, як динаміт, спалахували від найменшої іскри, але, на жаль, вони цю іскру не роздмухували, і вона згасла. Думки поета, виражені у його творах, є його сповідь, хоча часто сам письменник і цього не усвідомлює. Наприклад візьмемо хоч вірш Лермонтова 92 . Бідняк висохлий, ледь живий Від глада, спраги та страждання. Шматка лише хліба він просив, Цей жебрак, про який говорить Лермонтов, є він сам. А «хтось» – сатана, що підкладає камінь замість хліба, що підміняє саму віру. І тепер він це робить. Під його впливом створюється «нове християнство», ним натхненний Толстой, який складає своє «євангеліє» 93 , своє «християнство». Далі у Лермонтова говориться: З сльозами гіркими, з тугою; Любов просив у краси, у жінки – у всіх, крім Бога, Який один може дати любов; крім Христа, до якого він не звертався і якого не любив. І одержав замість хліба камінь. Не знав він, як і багато хто не знає, яких невимовних радостей сподобається душа від спілкування з Господом, Джерелом любові. Щоб знайти Його, вступити в богообщіння, глибші натури прагнуть усамітнення, тікають від людського шуму і суєти. Адже щоб добре оцінити витвір мистецтва, наприклад, якусь музичну річ, треба заглибитись у неї, зосередитися. Відомий вірш молодого поета та любителя музики, який обіцяв бути світилом за талантом, але рано померлого – Веневітінова «До любителя музики». У ньому поет висловлює думку, що стукіт, оплески, вигуки та інше зовсім не є ознакою гарної оцінки, а, навпаки, показують недостатнє проникнення в художню річ, що людина, яка відчуває високу насолоду, перебуває в мовчанні. Тим більше для можливого розуміння Бога людині потрібно заглибитися в Його вчення, виконувати Його заповіді. А заповіді Господні тяжкі не є 94 . Це сказав Сам Господь, а слово Його неправдиве. З наших російських письменників чи не більше за інших шукав Бога Пушкін, але чи знайшов Його, не знаю. Достовірно відомо, що він вирішив вступити до монастиря, проте виконати бажання йому не вдалося. Пам'ятаю, одного разу я задумався про нього. У якій славі був Пушкін за життя, нехай славиться і після смерті; його твори перекладені всіма європейськими мовами! А як йому там тепер? На вечірній молитві я згадав його, сказавши: «Упокій, Господи, душу померлого раба Твого Олександра», – і заснув з думкою про нього. Бачу сон: безмежний рівний степ. Ніяких селищ, тільки стоїть один старий будинок, що покосився, з мезоніном. Багато народу йде туди, іду і я; піднімаюся на розхитаний ганок, потім сходами нагору. Заходжу до зали. Там стоїть безліч людей, вся їхня увага зосереджена на Пушкіні, який декламує щось із «Євгена Онєгіна». Одне місце в цій поемі мені було незрозуміло, і я вирішив спитати про нього самого Пушкіна. Пробираюся до нього. Він дивиться на мене і вимовляє знаменні слова, які я не знаходжу потрібним вам передавати. Потім Пушкін залишає зал. Я йду за ним. Выйдя из дома, поэт вдруг изменился. Он стал старым, лысым, жалким человеком. Обернувшись ко мне, он сказал: «Слава? На що вона мені тепер? Сумно похитав головою і тихо пішов степом, роблячись поступово дедалі меншим і нарешті злився з горизонтом. Этот сон был ответом на мои мысли о Пушкине. Впрочем, может быть, самое желание чистой жизни Господь вменит ему в дело. Замечателен один случай из жизни Пушкина 95 . Однажды в обществе он познакомился с известной красавицей мадам Керн. Зустрівся він з нею на одному балі, де вона мала такий успіх, що сам Государ Микола Павлович ні з ким, окрім неї, не танцював. Пушкін, як художник, шанувальник всього прекрасного, був зачарований нею і після повернення з балу написав присвячений їй вірш: Я пам'ятаю чудову мить: Як геній чистої краси. Пройшло з того часу багато часу. Дороги Пушкіна та Керн були зовсім різні. Мадам Керн, овдовівши, почала вести тихе скромне життя, а до старості стала істинною християнкою, мало не подвижницею. Коли вона померла і її виносили з церкви, то її труна зустрілася з пам'ятником Пушкіну, який везли на Тверській бульвар для відкриття. Ось відбулася «чудова мить», і перед статуєю, ніби перед самим Пушкіним, майнула ця стариця в труні, але за життям істинний Ангел чистої духовної краси. Таким чином виповнилося бажання Пушкіна: Душі настало пробудження, Багато хто шукав Бога у явищах природи. Краса і велич її піднімають душу людини над мирською суєтою і дають душі високу насолоду. Тютчев має вірші «Сходження на Альпи», в яких поет дивується величі Божій при спогляданні цих гір. Тютчев довго жив за кордоном і спостерігав Альпи у різний час. Я ніколи не був за кордоном, а тепер усією душею прагну туди, та старий уже й капіталів немає. Не розумійте мої слова буквально, треба все розуміти духовно. Хочу перейти за кордон пристрастей і досягти справжнього світла. Я не про смерть говорю, померти страшно; туди, у життя вічне, йдуть капіталісти, які здобули всякі чесноти. Звичайно, як мільйонеру нічого не варто дати жебраку тисячу рублів, так і Всещедрий Господь може Своєю милістю покрити нашу злидні, але бажати смерті – страшно. Старий я вже для подвигів - і більше співаєш, і поспиш, - які вже тут подвиги! Немає чеснот, а хотілося б їх здобути. Все життя наше є велика Божа таємниця. Всі обставини життя, хоч би як здавалися вони малі і нікчемні, мають величезне значення. Сенс справжнього життя ми зрозуміємо лише у майбутньому столітті. Як обережно треба ставитись до неї! А ми перегортаємо наше життя, як книгу – лист за листом, не усвідомлюючи те, що там написано. Нічого немає випадкового в житті, все відбувається за волею Творця. Нехай сподобить нас Господь цим життям придбати право на вхід у життя вічне! Святі таке право мали: наприклад, апостол Павло був захоплений до третього неба – отже він був небесним насельником; але ми, грішні і немічні, можемо досягти Царства Небесного не заради своїх подвигів, яких не маємо, але єдино заради безцінних заслуг Христа Спасителя, який постраждав за нас і викупив нас чесною кров'ю. Будемо мати тверду віру і надію на Нього – і не посоромимося у день Страшного Суду. Амінь. Я хотів продовжити розмову про переїзд за кордон. Ви вже знаєте, що це треба розуміти духовно. Переїхати за кордон своїх пристрастей – тобто позбутися їх досконало та замінити протилежними чеснотами. Коли переїжджають чуттєвий кордон, необхідно мати з собою паспорт – без нього не пропустять; так і перемагаючи пристрасті, ми отримуємо новий вид, паспорт для життя вічного. Кожна пристрасть є хворобою душі; адже заздрість, гнів, скупість – не тілесні, а душевні. Лікують хворе тіло, тим паче необхідно лікувати хвору душу. Для боротьби з пристрастями існують монастирі. Втім, і мирські люди не можуть бути позбавлені цієї боротьби, якщо хочуть порятунку. Ось і у нас у Скиті ведеться боротьба. Ніхто відразу не робиться безпристрасним. Один чинить гордим, інший - блудник, якщо не чуттєвий, то уявний; третій так злий, що повз нього і проходити страшно. Четвертий скупий, тремтить над кожною копійкою, тож мимоволі скажеш: навіщо ж він у монастир ішов? П'ятий – чревоугодник, йому все їсти хочеться. - Ти вже був на трапезі? – кажуть йому. - Що мені трапеза, мені цього мало, - відповідає і їсть потихеньку в келії, влаштовуючи собі і полуденок, і півночі і т.д. І все таке. Такі люди самі усвідомлюють свої гріхи і каються у них, але спочатку виправлення йде повільно. Досвідчені в духовному житті старці дивляться на них поблажливо: адже він - початковий, чого ще від нього чекати? Але минає років двадцять п'ять, і бачимо, що праці не зникли даремно. З чревоугодника став постник, з блудника - цнотливий, що має завжди в думках Господа, з злого - велелюбний, з гордого - смиренний і т. д. У світі рідко хто знає про цю боротьбу. На запитання – як урятуватися? – більш благонамірні відповідають: «Треба молитися Богу для спасіння, а молитимешся – то й спасешся». І не виходять із цього кола. А тим часом молитва пристрасної людини не врятує його. Мета, єдина мета нашого життя і полягає в тому, щоб викорінити пристрасті та замінити їх протилежними чеснотами. Починати цю боротьбу найкраще так: хоча нам притаманні всі пристрасті, але одні більшою мірою, інші меншою. Потрібно визначити, яка пристрасть у нас переважає, і проти неї озброїтися. Вести боротьбу з усіма пристрастями одразу неможливо: задушать. Перемігши одну пристрасть, і до того ж головну, переходити до викорінення інший тощо. Людина, яка досягла безпристрасності, отримує диплом на право входу в Царство Небесне, стає співрозмовником Ангелів і святих. Людині, яка не перемогла пристрасті, неможливо бути в Раю, її затримають на поневіряннях. Але припустимо, що він увійшов до Раю, проте залишитися там не може, та й сам не захоче. Як важко людині невихованої бути у вихованому суспільстві, і людині пристрасному – бути у суспільстві безпристрасних. Заздрісний і в Раю залишиться заздрісним, гордий і на Небесах не стане смиренним. Люди з протилежними напрямками не розуміють одне одного і часто шкодять. Нещодавно я отримав листа від однієї моєї духовної дочки. Поверталася вона з Оптіною в найрадіснішому настрої духу, та розмовляла з однією невіруючою, що повертається звідти ж. - Ну що особливого в Оптіній, - говорила остання, - дивуюся, що так багато хто туди прагне. - А ви були у когось із старців? - Ні, та й навіщо туди ходити? – Чому ж ви так вирішили? Ось ваша подруга знаходить моральне задоволення у зверненні до старця Варсонофія. - У неї інший душевний склад, а я до Варсонофія ніколи не піду; не заперечую, що він чудовий психолог, добре вміє розсудити про все, але нічого благодатного в ньому немає. Ну, і зніяковіла юна душа, слухаючи такі аргументи. Справді, я особисто ніщо. Все здійснює Господь, Як сонце висвітлює якусь людину, і вона від того робиться світлим, хоча це залежить не від нього, так і благодать Божа діє через мене грішного. Якщо приходить людина віруюча, то вдається їй іноді сказати на користь. З невіруючими важче, не відкриває про них Господь іноді, – ось і не знаєш, що сказати, а на образ подивишся і молишся порадиш. «Що, кажуть, молитися! Це ми знаємо і без вас». Без віри не врятує не лише людина, а й Бог. Відома євангельська розповідь про мешканців Назарета, де Сам Господь не міг сотворити чудес і дивувався їхній невірі 96 . Невіруючих людей багато усюди – і у світі, і навіть у монастирі. У нас у Скиту, коли був батюшка о. Амвросія, був один інок ім'ям Феодосій, який постійно звертався до Батюшки. Якось, прийшовши до нього, він сказав: – Ось, Батюшко, вже двадцять років, як я до вас належу, а все не маю сил зізнатися в одному помислі. - У якому ж? - Запитує з подивом о. Амвросій. - Як же ти, отче, стільки років мовчиш? – Дуже важко сказати, бо помисл проти вас, Батюшко. - Ну, що ж тобі помисл каже? Я блудник? Вбивця? Злодій? – Зараз же зізнайся, – наказово сказав о. Амвросій, і як би, за словами о. Феодосія, замок спав з його вуст. — Батюшку, — сказав він, — хоч я постійно користуюся вашими порадами, але не вважаю, щоб ви мали якусь благодать: у вас є лише дар міркування. -Що ж, - відповів старець Амвросій, - адже і це щось таке значить. Минуло кілька років, о. Амвросій уже помер, а інок Феодосій, читаючи одного разу «Пролог», з подивом прочитав те місце, в якому розповідається такий випадок: одного разу знамениті подвижники, в тому числі преп. Антоній Великий, зібралися разом і міркували, яка чеснота всіх важливіша. Один говорив – терпець, але заперечили: такий був терплячий, але впав... Нарешті, всі погодилися на тому, що найважливіша чеснота є духовна міркування 97 . Тоді зрозумів Феодосій, що Батюшка покійний мав неоціненний духовний дар. Слова мої прості, зрозумілі і п'ятирічній дитині, але в них є сенс усього життя. Навчитися боротися зі своїми пристрастями дуже важливо та навіть необхідно. Найкращим керівництвом для вас, діти, у цьому буде читання Житій святих. Світ давно вже його залишив, але не узгоджуйте зі світом, і це читання багато втішить вас. У Житіях святих ви знайдете вказівки, як вести боротьбу з духом злості та залишитися переможцем. Хай допоможе вам Господь. Амінь. Швидко летить час і немає можливості зупинити його. Святий Єфрем Сирін каже: «Дні течуть і відлітають; годинник біжить, не зупиняючись у стрімкій течії, – світ наближається до свого кінця». Ось тепер п'ять годин, а раніше було чотири, потім буде ще більше, – все це забирається від життя, з кожною годиною воно скорочується. Відомий своїм подвижницьким життям затворник Задонський Георгій одного разу написав одній княгині, яка користувалася його керівництвом: «Я знайшов у своїй келії тата 98 , який краде у мене найдорожчий час. Це годинниковий маятник». Хтозна, чи довго я проживу. Можливо, маятник у цей час зробить десять тисяч розмахів, а може й анітрохи. Адже нерідко трапляється, як і здорові люди вмирають раптово. Святі Отці кажуть: «Немає нічого дорожчого часу». Американці кажуть: «Немає нічого дорожчого часу». Висловлювання однакові, але сенс різний. Перші говорять у духовному відношенні, а другі – у практичному. Але життя минеться, а з нею – і всі мирські турботи, тому й треба берегти час не для мирських земних розрахунків, а для набуття вічності. Це єдино важливе. Щоб здобути вічне життя, потрібно виховати в собі покаянне почуття, без якого всі поклони, пости, молитви – нічого не варті. Господь вимагає від нас скрушного серця: «Серце скрушене і смиренне Бог не принижує 99», – говорить Псалмоспівець. Щиро покаяння врятує і без добрих справ. Колись жив один розбійник, який вирізнявся такою лютістю, що наводив жах на всю область, де він чинив свої злочини. Але він смертельно захворів. Відчувши наближення смерті, розбійник отямився. Хоча він вів порочне життя, але віри в Бога, у потойбічне життя і в справедливу відплату за труною не втратив. Страх напав на розбійника. Ще, може, кілька годин – і душа його має зійти в пекло на вічну муку. І почав гірко плакати, благаючи Господа про помилування. «Господи, – говорив він, – я, звичайно, грішний за всіх людей на світі і недостойний імені Твого Святого вимовити поганими устами моїми, але почуй мене, Господи, в цей страшний час і помилуй заради милості Твоєї і заради безцінних заслуг Спасителя мого». І довго, довго плакав розбійник, так що хустка його стала зовсім мокрою... І Господь вибачив її. Як уже віддав йому Господь – невідомо, але він був позбавлений вічних мук. Але не слід сподіватися на покаяння перед смертю, це дуже небезпечно, тому що можна померти і раптово, а якщо на душі є смертні гріхи, не обмиті покаянням, то вони спричинять людину в пекло. Після гріхів, особливо смертних, треба, не відкладаючи, приносити покаяння. Був такий випадок. Ішов один чоловік уночі вулицею і зустрів багато одягненого пана у нетверезому стані. І ось вклав йому диявол думку: «У пана, мабуть, із собою багато грошей; убий його - і поправиш усі свої справи: у тебе і дружина хвора, і діти голодні ». Послухавшись цього лукавого наклепу, підійшов він до незнайомця, вдарив кулаком у скроню, і той одразу впав без ознак життя. Вийняв бідняк гаманець у вбитого і пішов додому. Але незабаром прокинулася в ньому совість і почала сильно докоряти його, та й страх напав... «А що, коли зараз помру, і піде моя душа в пекло на вічні муки!» Охоплений такими думками, він іде до священика. Дзвонить. Його спершу не хочуть пускати, але він наполягає. Вийшов священик: Що вам завгодно? – «Мені треба зараз же сповідатися». - "Що за крайність вночі, приходьте завтра вранці". – «Якщо ви тепер не станете мене сповідувати, то перед Богом відповідатимете за мою душу». Страшна відповідь. І священик погоджується. Після сповіді той, хто прийшов, вручає священикові гроші, які взяв від убитого і каже: «Робіть з ними, що хочете, – людини, якій вони належали, немає вже в живих». Він виходить і раптово вмирає на сходах. Чи судитиме Господь його як вбивцю і злодія? Звісно, ​​ні – він покаявся. Немає гріха, який перемагає милосердя Боже, але страшно грішити свідомо, сподіваючись, що Бог простить, треба пам'ятати, що Бог лаємо, не буває 100 . Є переказ про одного розбійника: він часто грабував і вбивав, але часом приходив до тями, каявся, сповідував свої гріхи перед священиком. І Господь усе прощав йому. Якось після сповіді ця людина зустріла багатія і почала бентежитися помислами. Ворог вселяв йому: «Убий востаннє, опануєш стан цього багатія і тоді можеш спокійно жити і каятися». І ось розбійник послухався цих навіювання, убив багатія і взяв його гаманець. Після скоєного злочину він сів на березі річки відпочити і порахувати награбовані гроші, але раптом бачить: багато селян тікають йому назустріч. Смертельно зляканий розбійник подумав, що вони біжать схопити його, що злочин виявлено. Він схопився і побіг у протилежний бік, а в цей самий час на нього кинувся шалений вовк, якого переслідували селяни, і вбив його. Все прощав, все терпів Господь, але міра довготерпіння сповнилася, і Господь покарав розбійника, що занедбав свого спасіння. Намагатимемося виправити своє життя і невпинно каятися в гріхах своїх. Але є питання: а як отримати покаянне почуття? Єдиною невпинною Ісусовою молитвою. Будемо чинити цю молитву за своєю силою, і Господь не залишить нас. Він буде нашим Помічником і Втішителем і введе нас у Своє Царство. Амінь. Здійснення молитви Ісусової є дуже важливим. В Оптиній Пустелі всі ченці зобов'язані щодня здійснювати п'ятисотницю, тобто правило, що складається з 300 молитов Ісусових, 100 – Божої Матері, 50 – Ангелу-охоронцю та 50 – усім святим. Хоча це правило є обов'язковим лише для ченців, але добре було б, якби і миряни робили його по можливості. Добре також щодня прочитувати 90-й та 50-й псалми; 90-й псалом «Живий у допомозі Вишнього» корисно читати тричі на день: вранці, опівдні та ввечері. Опівдні на людину особливо нападає блудний біс, той самий псалом далеко відганяє його геть. Апостол Петро говорить: «Тверезіться, пильнуйте, зане супостат ваш диявол, бо лев рикаючи, ходить, шукай кого поглинути» 102 . Як тому необхідно завжди творити молитву Ісусову, яка є міцною зброєю проти ворога! Господь сказав: «Ім'ям Моїм бісів чекають» 103 . Ця молитва відкриває людині великі таємниці Божі. У Сибіру трудилися двоє друзів – Василиск і Зосима 104 . Остання була людина освічена, а перша – навіть неписьменна. Незважаючи на таку різницю, вони щиро любили і доповнювали один одного. Василиск, хоч і був неписьменним, відрізнявся високим духовним життям. Невпинне творіння Ісусової молитви доставляло йому невимовну насолоду і вводило в глибину Богопізнання. Часто, коли Зосима приходив до Василиска, той був у такому духовному захваті, що не міг вести звичайну розмову. Василиськ повідомляв Зосімі високі істини, які той записував і потім навіть видав книгу, але багато не було в неї внесено, оскільки Василиск не все дозволяв записувати. Але ця книга важка, і поширювати її не можна, оскільки багато в ній може спокусити людину, яка не має уявлення про проходження Ісусової молитви. Щоб зрозуміти цю книгу, треба проходити її досвідом. Такі, як о. Макарій, її зрозуміли б, але для малодосвідчених у духовному житті вона не годиться, бо це висота. Виконуйте і ви, мої діти, по силі цю молитву, вона збереже вас від усякого зла. Виконуючи її, ви поступово набуватимете лагідності, смиренності і незлобності. Ви усвідомлюєте всі свої недоліки, і вам не захочеться засуджувати ближнього, до ворогів поставитеся добродушно, до ворогів доброзичливо. Ця свята молитва буде хранителем вашого дівоцтва, якщо залишитеся в дівчатах, якщо ж хтось із вас вийде заміж, то вона ж відведе від вас будь-яку погану людину і пошле доброго віруючого друга для спільної допомоги на життєвому шляху. Є три шляхи: заміжжя, незайманість і чернецтво. Кожен шлях може привести до Царства Небесного. У заміжжі – виконуючи в ім'я Христове обов'язки матері та дружини, у дівстві – присвячуючи його Богові; у чернецтві – зрікаючись всього Царства Божого заради. Я не кличу вас у монастир, при справжньому занепаді чернечого життя іноді легше врятуватися у світі. У кожного своя дорога, аби людина щиро шукала Бога, прагнула Нього. Звичайно, чернечий шлях є шлях царський, і хто, вступивши до монастиря, буде істинним ченцем, той сподобиться великої нагороди. Цікавий випадок, який стався лише кілька років тому. У якійсь пустелі один послушник наважився вийти з монастиря. Напередодні він зібрав свої речі і запросив кілька послушників прийти до нього на другий день прощатися. Обіцяв напоїти чайком, а може бути й горілкою. Наступного дня прийшли гості й здивувалися: всі речі знову були розкладені, а інок сидів на лавці, мабуть, не збираючись іти. – Де ж частування? Де самовар? - Самовар стоїть на полиці, - була відповідь. - Втім, якщо хочете, я його, мабуть, поставлю. – Тобто як це – якщо хочете? Адже ти нас збирався пригостити на прощання! - Та я, браття, нікуди не йду. Господь навчив мене. І інок розповів про свій сон. Він удостоївся бачити обитель, приготовану ченцям; за красою своєю вона була незрівнянно кращою за обитель для мирських людей. Ця розповідь справила на всіх сильне враження. Передали ігумену, той – архієрею. Архієрей визнав сон духовним. Він був надрукований окремою книжечкою 106 . Але як не врятуватися, аби врятуватися! Господь усіх кличе в Своє Царство: «Се, стою при дверях і толку: якщо хто почує голос Мій і відкриє двері, увійду до нього і вечеряю з ним, і той зі Мною» 107 , – говорить Христос. Блаженні ті, хто чує голос Господній і йде за Ним! У Казані я знав одну старицю, матінку Євфросинію 108 . Свята це була душа, яка з юних років почула заклик Спасителя. Матінка Євфросинія була єдиною дочкою багатих та знатних батьків. З дитинства вона росла тихою і лагідною дитиною. Коли їй минуло дванадцять років, її відвезли до Смольного інституту. Тут вільний від занять час проводила за читанням священних книг. Її жартома називали «монашенкою». Вона закінчила інститут з відзнакою і повернулася до батьків, які були у нестямі від радості. При розумі та освіченості Євфросинія відрізнялася незвичайною красою, що разом з величезним багатством обіцяло їй щасливе життя. Але серце Єфросинії не лежало ні до чого земного, вона нестримно прагнула Христа, Якого полюбила з дитинства. Суєта і розкіш у будинку батьків були їй нестерпні. З нагоди закінчення нею інституту батьки влаштували їй чудовий бал; вони милувалися і пишалися дочкою, яка в бальній сукні, вся залита діамантами, була напрочуд гарна. Але серед балу Єфросинія вибирає зручний момент і непомітно залишає зал. Прийшовши до своєї кімнати, вона скидає з себе діаманти, переодягається у сукню своєї покоївки і, залишивши батькам записку, щоб її не шукали, разом із вірною служницею покидає батьківську хату. Довго блукали молоді дівчата, у багатьох монастирях їх боялися прийняти. Нарешті вони оселилися в одному Смоленському монастирі і жили там, не постригаючись. Згодом мати Євфросинія прибула до Казані. Тут один благочестивий купець збудував їй окремий будиночок і свята стариця мирно доживала свої дні. Я часом відвідував її. Цікавими були її бесіди, завжди живі, глибокі, повчальні. Вона була дуже розумна та начитана, і в розмові з нею час летів непомітно. Якось вона розповіла мені про те, як чула ангельський спів. Це було так: у якійсь справі матінка Євфросинія ходила до преосвященного Київського Філарета 109 . Підходячи до будинку владики, вона почула чудовий, незвичайний спів. Насолоджуючись ним, матінка дивувалася, хто б міг так дивно співати. "Вірно, до владики приїхали звідкись співаки", - подумала вона. Прийшовши до владики, мати Євфроїїнія розповіла йому про те, що чула, і про своє припущення. Владика замислився. «Ні, – сказав він, – співати в мене нема кому. Ти чула, мати, спів Ангелів, але не надавай цьому великого значення, щоб не запишатися». Одного разу з місяць я не був у матінки Єфросинії. Коли я вирушив до неї, то біля воріт зустрів купця, який сказав мені: «Ідіть же швидше, вона, матінко Євфросинії, у нас кінчається». Я увійшов до її келії. Стариця лежала, важко дихаючи, очі її були заплющені. Коли я підійшов до неї, вона відкрила їх, і обличчя її осяяло лагідною посмішкою: «Слава Богу! Павло Іванович прийшов», – сказала вона повільно. Я взяв її руку і, склавши пальці для хреста, тричі осінив її. Обличчя її ще просвітлішало, вона злегка зітхнула, потім дихання її стало коротким, і через кілька хвилин її не стало. З ранку до вечора келія матінки Єфросинії була сповнена народом. Усі хотіли віддати останній обов'язок покійній, безперервно читали Псалтир. Я особисто не читав, бо багато було охочих. Сидів я в келії між шафою та дверима і пильно дивився в обличчя померлої. Прекрасне було обличчя, таке спокійне, радісне і водночас величне. Тяжко мені було. Я почував себе таким самотнім. Ховали її у вівторок, як пам'ятаю; коли вносили її до церкви, хор заспівав: «Радій, Варваро, наречена Христова прекрасна». Виявляється, читали акафіст св. великомучениці Варварі. Згодом виявилося, що це не було простою випадковістю: матінка Євфросинії була в таємній схимі, хоча майже ніхто цього не знав, і мала назву – Варвара. Слова приспіву так ясно ставилися до неї. Господь потішив мене в моїй скорботі. Невдовзі після поховання я побачив сон: велике безмежне поле, народу ні душі. Посеред поля стоїть труна з матінкою Єфросинією, і я стою біля неї. Ранній ранок, і ще темно. Раптом бачу – по небу рухаються цілі полки воїнів із прапорами; здавалося, вони йшли після рішучої битви і втомилися. Я не можу ясно розрізнити їхніх облич, бо не зовсім розвиднілося, але сонце, що сходить, уже освітлює верхівки їхніх прапорів із золотими хрестами. Я прокинувся і дивувався, що означає цей сон. Мені пояснили його так: воїни зі прапорами – це ангельські полки, що воювали з супротивними силами за душу матінки Єфросинії і перемогли. Ангели беруть діяльну участь у долі людини, і якщо вороги нападають на нас з усіх боків, то тим більше світлі велелюбні Ангели прагнуть захистити нас, якщо тільки людина сама свідомо не переходить на бік зла. Мене вразила розповідь матінки Євфросинії про чути нею ангельський спів, але в Житіях святих зустрічається багато таких прикладів. Відома розповідь про св. Пімені Багатостраждальному. Він жадав постригу і ось одного разу вночі бачить: приходить ігумен із братією і здійснює над ним постриг. Через деякий час прийшов ігумен того монастиря з братією і здивувався, що о. Пімен одягнений в чернечий одяг. На запитання, хто постригав Пимена, цей останній, здивувавшись, сказав: «Та ти ж сам, отче!» Стали питати ченців, що були в сусідніх келіях, і всі підтвердили, що чули чудесний спів молитов, що співаються під час постригу. Зрозумів тоді ігумен, що Пімен був пострижений Ангелами 110 . Про ангельський спів ще є оповідання, порівняно недавнє. Це було у Вологодській губернії. Служили в одному храмі обідню. Раптом на вулиці сталася пожежа. Всі кинулися з храму, він зовсім спорожнів, і лишилися тільки диякон і священик. Співачі теж розбіглися. Але коли диякон почав ектенію, з кліросу почувся чудовий спів. Повз церкву проходив у цей час один поляк. Залучений дивним співом, він увійшов до церкви і був уражений небувалим видовищем. Церква порожня, тільки старий священик на вівтарі та диякон на амвоні. На хорах – світлі чоловіки в білому одязі. Вони й співали. Після закінчення Літургії поляк підійшов до священика і спитав його, хто були ці чудові мужі, які так дивно співали на хорах. – Це Ангели Божі, – відповів ієрей. – Якщо це так, то я сьогодні хочу хреститися. І поляк був приєднаний до Православної Церкви завдяки ангельському співу. Збереглося переказ про одного ченця, який, досягнувши вже високого духовного життя, здійснивши всілякі подвиги, почав бентежитися помислом про те, в чому ж полягатиме вічне блаженство - адже людині все може набриднути. У збентеженні інок не знаходив собі спокою, душа його тужила. Якось пішов він у ліс і зайшов у густу хащу. Втомившись, сів він на старий пень, і раптом йому здалося, що весь ліс висвітлився якимсь дивним світлом. Потім пролунав невимовно солодкий спів. Весь охоплений духовним захопленням, слухав старець до цього співу. Він забув все на світі. Але ось нарешті спів припинився. Скільки часу воно тривало – рік, годину, хвилину – старець не міг визначити. З жалем підвівся він зі свого місця. Як би хотілося йому, щоб цей небесний спів ніколи не припинявся! Насилу вибрався він з лісу і пішов у свій монастир. Але чомусь на кожному кроці старець дивувався, бачачи нові, незнайомі йому будинки та вулиці. Ось нарешті монастир. «Та що це таке? - Сказав він про себе. - Я, мабуть, не туди потрапив». Старець увійшов у огорожу і сів на лаву поруч із якимсь послушником. – Скажи мені, Господа, брате, чи це місто N.? - А монастир-то ваш як називається? І почав старець докладно розпитувати ченця про ігумена, браття, називав їх за іменами, але той не міг зрозуміти його і відвів до ігумена. – Принесіть давній літопис нашого монастиря, – сказав ігумен, передчуваючи, що тут криється якась велика Божа таємниця. - Твій ігумен був Іларіон? – Ну так, ну так! – зрадів старець. – Келарій такий, ієромонахи такі? - Правильно, вірно, - погоджувався зрадований старець. – Воздай славу Господеві, отче, – сказав тоді ігумен. – Господь здійснив над тобою велике диво. Ті ченці, яких ти знав і шукаєш, жили триста років тому. У літописі ж значиться, що в такому році, такого числа і місяця зник невідомо куди один з ченців обителі. Тоді всі прославили Бога. Існує переказ, що в давнину були птахи, спів яких звучав так солодко, що людина, слухаючи, помирала від розчулення. На старці, що триста років слухав ангельський спів, явив Господь Своє милосердя. Не залишив він у збентеженні раба Свого, стільки років Йому працював, навчив і втішив його Йому Єдиному веденими долями. Любить Господь лагідних і смиренних, бо Сам лагідний і смиренний серцем 111 . На кого дивлюся, – говорить Господь, – тільки на лагідного, і мовчазного і тремтячого словес Моїх 112 . Святий Ісаак Сирін каже: «Коли на один бік покладеш усі справи цього житія, а на інший – мовчання, тоді знайдеш, що воно переважує на терезах» 113 . Єпископ Феофан, який нещодавно помер, так високо цінував мовчання, що в останні роки свого життя залишив усе і зачинився у своїй безмовній келії. Приміщення його складалося з кількох кімнат та домашньої церкви, де єпископ Феофан щодня звершував Літургію. Він писав іноді друзям своїм і помічав між іншим: "Я архієрей, я і ієрей, я диякон, я і псаломщик". За єпископа жив келійник, який прибирав його приміщення і готував йому їжу; єпископ Феофан любив чистоту, і він мав навіть затишно. Коли келійник входив, єпископ йшов до іншої кімнати. Безмовність приносила йому високу втіху, підносила його дух горе. І всі ми твердо віримо, що Господь прийняв його чисту душу в Своє Небесне Царство. Але у звичайному житті іноді мовчання буває злочинним. Сідає, наприклад, сімейство за обід, а одна з дочок не хоче ні з ким розмовляти. Ну, мовчить, мовчить – і мати починає дивитися на неї косо: Що це вона не розмовляє? Правильно, вважає нас нижчим за себе». Мати починає говорити дочці неприємності, а та думає: Ах так! Так я зовсім нічого не скажу». Нарешті мати замовкає, але по обличчю її видно, що вона дуже незадоволена. Закінчується обід, і всі прагнуть піти один від одного подалі. Скажіть, кому приємний такий подвиг мовчання? Людям він ненависний, та навряд чи й Господеві вгодний. Господь заповідає: «Про це розуміють усі, бо Мої учениці є, якщо любов матимете між собою» 115 . Намагайтеся, дітки, жити у світі з усіма, наскільки, звичайно, це залежить від вас. Апостол каже: «Якщо можливо від вас, з усіма людьми мир майте» 116 . І якщо будете цього прагнути, то Сам Господь не залишить вас Своєю допомогою, поставить вас у такі умови життя, за яких найлегше врятуватися, і, нарешті, наповнить серце ваше істинною любов'ю, яка є верхом досконалості і є джерелом невимовної радості, невимовного блаженства. Амінь. «Сьогодні благодать Святого Духа нас зібрала». Бо бо їста два чи три зібрали в ім'я Моє, ту серед них 117 . Це слова Спасителя, а вони неправдиві, отже Сам Господь тепер серед нас. Під час скоєння Літургії, коли диякон виголошує: «Полюбимо одне одного, і однодумністю сповісні...» – давно зберігся такий звичай. Якщо служба здійснюється соборною, то священики зі словами: «Возлюблю Тебе, Господи, моя фортеця, Господь моє твердження і моє притулок», – цілують покрови на св. дискосі та св. потир і край Святої Трапези, а потім один одного в рамена 118 , причому старший, а в монастирі настоятель, каже: «Христос посеред нас!» І йому відповідають: "І є, і буде". Також якщо служба звершується одним священиком, то він каже диякону: «Христос серед нас!» - А той відповідає: "І є, і буде". Справді, під час здійснення найбільшого Таїнства Христос перебуває серед нас, віруючих. Тільки ми, грішні, не можемо Його бачити чуттєвими очима. Угодники Божі бачили Господа і чуттєво, наприклад, преподобний Серафим Саровський вважав за звичай бачити перевищення Святих Дарів. Якось, коли преп. Серафим був ще дияконом, під час Літургії, коли, піднявши орар, він хотів сказати: «І на віки віків», – він побачив Господа Ісуса Христа, що йшов на хмарах, а потім увійшов до місцевої ікони Спасителя. Подібний випадок був і з одним нашим скитським схимником. Батько Вассіан, так звали схимника, вів високе подвижницьке життя. Не задовольняючись монастирським послухом, він обрав собі особливий шлях. З благословення ігумена, він, як тільки наставала весна, піднімався на високу сосну, де в нього був влаштований невеликий майданчик, і жив там до осені. Часто бачили його вночі тим, хто молився з піднятими руками. Якось увесь Різдвяний піст він провів без їжі і незадовго до свята Різдва прийшов помолитися до всеношної. І раптом бачить Христа, що йде до нього. Без страху і радості він упав на коліна, а Господь благословив його і ввійшов до місцевої ікони. І в наш час, убогі вірою, Христос творить великі чудеса. Коли я був ще у світі, то відвідував іноді у передмісті Оренбурга священика о. Симеона Циклінського. Якось я запитав його: – Чи немає у вас із духовних дітей ваших когось, що веде особливе подвижницьке життя? – Усі живуть по-Божому, – відповів батюшка, – по силі намагаються виконувати заповіді Христові – і годі. – Ні, я не про таких питаю, а про особливих Божих обранців. – Так, є в мене в приході один козак уже похилого віку. Одружений він та дітей має. Діти тепер усі прибудовані, він живе удвох із старенькою-дружиною, звичайно, чистим життям. Він прислуговує мені на вівтарі і завжди бачить перевищення Дарів. – А ви, Батюшко, бачите? – Запевняю вас, що я ніколи не бачив. Значить – це мені не корисно. Наші великі старці: батюшка о. Амвросій та батюшка о. Анатолій, які залишили нам свої зображення 119 , бачили також перевищення Святих Дарів, а ми, грішні, хоч і не бачили цього чуттєвими очима, але серцем відчуваємо благодать. Наприклад, під час читання чи співу в церкві, іноді якесь одне слово особливо нагадується і впливає на душу. Це Ангел-охоронець візьме і донесе до серця слово, яке має значення для всього життя людини. І часто трапляється, що людина, задумавшись над чимось почутим ним у церкві, раптом починає змінюватися, залишає гріховні звички, змінює свій колишній спосіб життя і починає йти шляхом до порятунку. Господь кличе нас до Себе і пропонує багато шляхів для спасіння; одні рятуються у світі, інші – у монастирі. Для досягнення більшої досконалості йдуть у монастирі, зате там і спокус більше. Ворог спокушає тут і з лівого, і з правого боку. Одних намагається виманити з монастиря обіцянкою благ і порятунку в мирському житті, іншим вселяє бажання піти з загальножитнього монастиря на вищі подвиги: що в монастирі, який порятунок, а ось краще піти в ліс, побудувати там хатину і подвизатися. І ось молода черниця, слухаючи такі ворожі поради, починає обтяжуватись життям у монастирі, досадувати на сестер, дратуватися на кожну дрібницю, – а ворогові цього тільки й треба. Батюшка о. Амвросій казав: «Прямують у ліс, а в лісі біса». А тим часом були подвижники, які досягли високої досконалості, живучи в гуртожитковому монастирі, а не в пустелі. Такий, наприклад, преп. Арсеній Великий. Раніше він був світською людиною, отримав чудову освіту і був взятий до імператора Феодосія Великого у палац вихователем царських синів Аркадія та Гонорія. Якось Феодосій, прийшовши на урок, побачив, що Арсен стоїть, а його сини сидять. – Навіщо сидять ці хлопчаки? – суворо запитав імператор. І дізнавшись, що Арсен із поваги до царського титулу своїх вихованців стоїть перед ними, наказав Арсенію сидіти, а синам – стояти під час занять. Згодом Арсен пішов у монастир, став подвизатися в безмовності і досяг вищої досконалості. У нас в Оптиній Пустелі деякий час жив інок Ігнатій (Брянчанінов), згодом єпископ 120 . Батюшка о. Лев говорив про нього, що з нього може вийти Арсеній Великий, але Арсенія не вийшло, - не витримав він укусу. Батько Лев, бажаючи приготувати з нього подвижника, відчував його смиренність. Бувало, поїде кудись, візьме і молодого Брянчанінова з собою і велить йому їхати за кучера. Зупиниться десь, а його залишить у стайні з кіньми, ніби забуде про нього. Потім скаже: "Ах, у мене там дворянчик з кіньми залишився, треба і йому запропонувати чайку". Подібним випробуванням Батюшка частенько піддав його, і він не витримав. Якось Брянчанінов захворів і тимчасово, ніби на поправку, перейшов до Любезького монастиря, але звідти не повернувся. Потім він став єпископом, але Арсенієм Великим не став. Жіноче життя вимагає повного самовідданості: відкинься себе і візьми хрест свій 122 . Царство Небесне не можна заслужити, махаючи тростиною. Ми всі шукаємо уникнути скорбот, а святі Батьки кажуть: «Якщо дорога бездоганна, тоді вбийся» 123 . У монастирі насамперед потрібні смиренність і терпіння. Треба бути готовим перенести будь-яку образу. Одна, наприклад, благородна дівчина на ім'я Тавіфа вступила до монастиря. Багато старих черниць з простих не розуміли, для якої мети вона вчинила, і підозрювали її зневажливо до інших сестер. - Яка ти дурниця, навіщо ти до нас прийшла? - Запитує Тавіфу черниця. - Та ти ніколи не порозумнішаєш, бо в тебе багато злості та гордині, ти нас за тарганів вважаєш. – Що в мені багато гордині та злості – це правда, але за тарганів я вас не вважаю. І все це, і подібне треба переносити покірно, зате шляхом перенесення образ набуваються лагідності, смиренності та інших чеснот. У нас у Скиту дають подібні уроки. Помічають, наприклад, що послушник гордий, хтось і повчить його: - Що це ти, такий бовдур, навіть і ложок вимити як слід не можеш? Той у амбіцію, йде скаржитися. Запитують його: - А ви себе, значить, дуже розумним вважаєте? - Та ні, а тільки хоча б лаяли мене не при всіх. Через кілька часу – дивишся – вже й ображатись перестав, отже, став покірнішим. У монастирях вчать боротися з пристрастями і викорінювати їх, але це найважливіше, оскільки лише зовнішнє благочестя немає ціни. Інший за зовнішністю і благочестив - він ходить до церкви, мабуть, поговіє, іноді милостиню дасть; але все це він робить без участі серця, а тому в разі будь-якої невдачі одразу відпадає від Бога, бо не носить у серці своєму Христа. Толстой, наприклад, мав велику освіту, але втратив Христа – і помер. Був я посланий до нього Синодом перед його смертю. Приїжджаю до Астапова, мене до Толстого не пускають. Я звертався до старшої його дочки - вона відповідає мені листом, щоправда, ввічливим, але з відмовою. Звертаюся до іншої – та приїжджає до мене схвильована та повідомляє, що пустити мене до графа не можна, бо побачивши мене, він неодмінно помре. Даремно я запевняв, що не заведу з Толстим богословських суперечок, просив лише допустити мене хоч здалеку благословити вмираючого – ні, нічого не слухають. Пам'ятаю, у самий день смерті графа, вранці, спала на думку: чи не допустять мене сьогодні до нього? Можливо, він покається і буде врятований. У цей час прийшли до мене сказати, що граф помер. Так і загинула душа безповоротно. А як легко було йому врятуватися: я ніс йому Тіло і Кров Христові і йшов простити і дозволити всі його гріхи – «вільні і мимовільні». Повертався я з Астапова з сумом на серце, бо місія моя не була виконана. Звичайно, Господь «і наміри цілує» і нагороджує людину за працю, а не за результати праці, але мені було сумно. Звичайно, Толстой тепер на Страшному Суді без відповіді; і митрополит надіслав йому телеграму, яку йому навіть не передали. Церквою було зроблено все для його порятунку, але не захотів врятуватися і загинув. А колись він був благочестивою людиною, але, мабуть, це благочестя було лише зовнішнім. Старець Паїсій (Величківський) 124 робить таке порівняння між життям внутрішнім, духовним, і зовнішнім, що відпочиває на зовнішньому виконанні молитовного правила, тобто читання Псалтирі, канонів, тропарів, акафістів і т. д.: зовнішнє життя подібне до корабля, коли воно, як він, дає привезений ним здалеку вантаж. Кожен, хто хоче, вільно, без жодної перешкоди входить і сходить з нього, бачить усе його становище і що на ньому є, бере, що йому треба. Натовп пустого народу шумно і безцільно товчеться на березі, рух, шум, безладдя, повна відсутність будь-якої розумної діяльності, словом - суєта, звичайна віці цьому! Але цей же корабель, склавши привезений вантаж і наповнившись новими товарами, відправився від берега і попрямував у глибину моря. Вся суєта і натовпи народні залишилися на березі, а корабель, самотній, видніється на поверхні неозорого моря, один керманич майстерно править його прагнення. Іде він і поспішає все далі, і вже зник від погляду народного натовпу. Світ і люди залишилися далеко, а корабель царствує в безмежному просторі; б'є його хвиля, і вітри кругом, але йому все байдуже. Бесіди свої я говорю експромтом, не готуючи, що вселяє мені Господь, про те й розмовляю з вами, як той жебрак, про якого Полонський каже: «І що Господь пошле йому, Все з вдячністю бере, З такими ж жебраками, як сам» 125 . Хай допоможе вам усім Господь. Мир вам! Амінь. 29 грудня 1910 р. Святки Наразі приходили до мене ченці на благословення, серед них кілька новопострижених. У нас у монастирі такий звичай; після постригу ченці залишаються безвихідно чотири дні у храмі, туди їм і їжу приносять. Потім вони сповідаються, причащаються Святих Таїн і після Літургії розходяться своїми келліями. Безвихідне перебування в храмі приносить ченцям, особливо уважним, висока духовна насолода. Запитую я нещодавно пострижених, що вони відчували, перебуваючи у храмі? Чи не було чогось особливого? «Було, – відповідають, – радісне, захоплене почуття, але видінь ніяких не було». Тоді підійшов до мене один з ченців, одягнений у чернечий чин кілька років тому. Інок цей із самого вступу до монастиря проводив життя строге, був дуже уважний до свого внутрішнього світу. «Батюшко, – сказав він мені, – мені все хотілося, але не вдавалося вам розповісти щось із того, що я відчував після постригу. Одного разу вночі я задрімав, притуляючись до гробниці о. Мойсея, і раптом бачу чудовий сад, а в ньому безліч храмів із блакитними куполами. Вигляд усього цього був такий надзвичайно величний, що я мимоволі залюбувався. Плодів у саду не бачив, не чув і співу, але від споглядання саду і храмів моя душа наповнилася такою невимовною радістю, такого блаженства, якого я ще ніколи не відчував. Ось уже кілька років минуло з того часу, але й тепер, коли стає на душі тяжко, варто лише згадати про це бачення, щоб заспокоїтись і благодушно перенести всякі скорботи». Так, Господь утішає рабів Своїх, що трудяться на славу Його імені! Але де ж краще і зручніше служити Господу, як не у святій обителі? Трудний шлях чернечий, але найблагонадійніший до порятунку. Я не покликаю вас до монастиря, і в світі можна врятуватися, хоча це незручно, тому що весь уклад мирського життя не наближає, а віддаляє від Бога. Царює у світі дух цього віку. Порок там нічим не утримується. Яке, наприклад, неподобство в Москві, особливо у свята! Цнотливій дівчині і вулицями проходити страшно: у вітринах виставлені такі погані картини і статуї, що при погляді на них ображається почуття сором'язливості і цнотливості. Втім, є люди, які живуть у світі по-чернецькому, до яких не пристає мирський бруд, а душа їх неподільно належить Господу. Це ті, про які Лермонтов сказав: «...вони не створені для світу, і світ був створений не для них...» 126 З далекого минулого постає переді мною образ матінки Єфросинії 127 . Чудовим було її життя: з дитинства надзвичайно релігійне, вдумливе, вона усією душею полюбила Христа. Закінчивши інститут, вона вирішила присвятити себе Богу, але була велика перешкода з боку батьків. Тоді задумала вона тікати з батьківського дому і чекала слушної нагоди. На честь закінчення нею інституту батьки влаштували бал, а царицею балу була Єфросинія. Вибравши зручну хвилину, вона залишила все і пішла. Ховалася в одному монастирі, потім за порадою ігуменії була в Києві у преосвященного Філарета 128 , а той направив її до Казані до преосвященного Антонія 129 . У Казані вона винаймала маленьку квартирку в одного благочестивого купця, глибокого її шанувальника. Познайомився я з матінкою Єфросинією в одного ігумена, а потім почав бувати в неї. Коли я з нею познайомився, вона була вже старенькою, але її обличчя зберегло сліди колишньої краси. Особливо гарними були її очі – блакитні, глибокі, в яких світилося стільки неземної чистоти! Та й взагалі у всьому її образі була якась особлива духовна краса. Одягалася вона завжди просто: чорні сукні та незмінна шалька на плечах. Матінка Євфросинія здобула чудову освіту, знала ґрунтовно англійську та німецьку мови, а можливо, і французьку (я не чув, щоб вона розмовляла французькою), дуже любила поезію, надзвичайно добре говорила вірші: це останнє певною мірою вона передала і мені. Подібно до мудрого книжника, який зносить нове і старе 130 , вона вміла запозичувати корисне не тільки зі Святого Письма, але і з творів світських письменників. У молодості вона любила літературу, але потім почала читати виключно Святе Письмо, Псалтир і отців Церкви; особливо любила Ісаака Сиріна, якого порівнювала з орлом, що ширяє в піднебессі. Одного разу я зайшов до неї після всеношної на свято Покрови Пресвятої Богородиці: всеношна у нас закінчилася рано, так, о пів на восьму. Матінка зустріла мене, як завжди, дуже привітно: - Не треба, навіщо вам поратися? - Яка метушня, у мене вже все готове. Я й не помітив, як з'явився на столі киплячий самовар; матінка Євфросинія налила мені склянку, а собі свою філіжанку, маленьку, як наперсток. Розговорилися ми. - Ось, дивуюся я, чому ти приходиш до мене, убогий? - Матусю, - відповів я, - коли Христос запитав учнів, чи не хочуть вони відійти від Нього, як відійшли деякі учні, не осягнувши вчення про Святе Причастя, то вони відповідали: «Господи! До кого нам іти? Ти маєш дієслова вічного життя» 131 . Те саме і я можу сказати вам. Куди мені йти від вас? Ви маєте дієслова вічного життя. Добре мені тут, у вашій маленькій затишній кімнатці, з образами та лампадою, що горить, спокійно і радісно. – Сьогодні благодать Святого Духа нас зібрала, і всі, ввівши хрест Твій, промовляємо: «Благословен грядий в Господнє Ім'я, осанна у вишніх» 132 , – сказала стариця, – а чи розумієш ти, що означає слово «осанна»? – Так, осанна – спасіння, але щоб урятуватися, необхідно виконувати заповіді Христові. На Страшному Суді Своєму Господь вимагатиме від нас звіту, як ми провели своє життя, як виконали Його Святий Закон. Тут нічим не можна виправдатись: ні багатством, ні знатністю роду, ні звичаями світу. Ось думалося мені, коли я ще в рідному домі жила: явиться Господь і спитає: – Чи ти виконувала Мої заповіді? - Але я була єдиною дочкою багатих батьків. – Добре, але чи виконувала ти Мої заповіді? – Але я закінчила інститут. – Добре, але чи ти виконувала Мої заповіді? – Але чи ти виконувала Мої заповіді? Страшно ставало від таких думок, і я вирішила залишити все мирське. - Так, ви все залишили, але ж не можна всім тікати з балу, - заперечив я. – Цього й не потрібно, але виконувати закон Христів можна і повинно у будь-якому званні та стані. - А ви сподіваєтеся врятуватися? - Сподіваюся, - відповіла матінка Євфросинія з упевненістю, - не тому, щоб я виконала всі заповіді, а тому, що хоч за кінчики їх бралася. Але головне – сподіваюсь на безцінні заслуги Спасителя мого. Серце своє очистити треба, щоб побачити Господа, – продовжувала вона, – пам'ятаєш, Пушкін у вірші «Пророк» каже: «...І прислухався я до неба здригання, І гад морських підводний хід...» Це ясне зображення душі людської: у нас у серці може бути і «гірський Ангелів політ», і «гад морських підводний хід». Чисте серце споглядає великі таємниці Божі. Навпаки, у серці, отуманеному пристрастями, помічається «гад морських підводний хід», тобто низовинні прагнення та бажання, всяка нечистота. Якось три тижні мені не вдалося бути у матінки Єфросинії: був Великдень, візити, словом, часу не було. Нарешті 15 травня, у Царський день, я подався до неї. Приходжу та дізнаюся, що вона при смерті. Вчора її соборували, сьогодні причастили Святих Таїн, і вона вже нікого не впізнає. Коли я увійшов, вона лежала на дивані, а поруч сиділа якась старенька, яка її доглядала. Матінка Євфросинія впізнала мене і слабо посміхнулася. Через кілька днів вона раптом підвелася, обличчя її якось особливо просвітліло, і вона, простягнувши руки, сказала: – Пустіть мене до Господа, куди все життя прагнула моя душа. Потім, послабшавши, вона знову впала на подушку. Я помітив, що їй хочеться перехреститись, але немає сили підняти руку. Тоді я взяв її руку, склав пальці для хресного знамення та осінив матінку. Вона радісно посміхнулася, зітхнула трохи, і її не стало. Коли я повертався додому, то відчував не скорботу, а радість, що сподобився бути при смерті праведниці. Похорон матінки Єфросинії був урочистий, багато народу проводжало її до могили. Поховання здійснював архієпископ, який після передання землі її праху сказав проникливе слово. Виявилося, що матінка Євфросинії була в таємному постригу з ім'ям Варвара. Так і поминали її – новоприставлену схимонахиню Варвару. Окрім неї і архієпископа, ніхто не знав цього, і від мене приховала. Дуже смиренна була покійна. За святе життя Господь сподобив її дару прозорливості, але вона намагалася не виявляти цей дар. Вона часто казала мені: «Можливо, тебе Господь сподобить послужити Йому в чернечому званні». Напевно, її духовному погляду було відкрито моє майбутнє, але за своєю смиренністю вона ніколи не говорила ствердно, а завжди додавала «може бути». Поховали її біля Смоленського собору. Всі, хто її знав, зі сльозами, але й з надією проводили її в кращий світ, віруючи, що згадає вона і їхніми святими своїми молитвами біля Престолу Божого. Запишіть і ви у свої поминання ім'я схимонахині Варвари, щоб і за вас помолилася вона Господеві. Нехай Господь і нас сподобить християнської смерті, як молиться Церква: «Християнські смерті живота нашого, безболісні, несоромні, мирні, і доброї відповіді на Страшному Судищі Христовому просимо». Амінь. Слава Господу! Дожили ми до свят, теперішні дні називаються святками, тобто святими днями, оскільки Церква присвячує їх спогадам про Різдво Спасителя світу. Але що тепер відбувається у світі, страшно й подумати! Смакота, пияцтво, розпуста... Гоголь має оповідання «Як посварилися Іван Іванович з Іваном Никифоровичем». У ньому описується, як через незначну причину двоє приятелів посварилися на все життя. Вони виснажили всі свої кошти на суди, дійшли до бідності, аби тільки звинуватити один одного. Сумна історія! Наприкінці оповіді автор додає: «Нудно жити на цьому світі, панове». Нині ми переживаємо люті часи. Люди повстають один на одного, не шкодуючи ні кревності, ні дружби; повстають проти законної влади. Все зневажено – віра, чеснота, сором. Не нудно, а страшно жити на цьому світі, панове! Втім, не слід приходити від цього в зневіру, було й гірше, та минуло, – так і справжнє ще заспокоїться. Цей час ще перед антихристом. Розбещеність посилилася після оголошення будь-яких свобод за Олександра II. Театр розбещує діє на душу. У ньому часто розігруються аморальні речі, як, наприклад, «Анатема» Андрєєва тощо. Господь милосердний, але й справедливий. Святе Письмо каже: Господь лаймося не буває 133 . Довго терпить Він гріхи і беззаконня, але якщо людина не хоче виправитися, то карає нечестивців раптовою смертю «У чому застану, в тому суджу», – говорить Господь. Жахлива буде доля людини, яка померла раптово під час гріхів. Один багач, одружившись з бідною дівчиною, почав невдовзі всіляко знущатися з неї, а сам вдався до розгульного життя. Одного разу він був у театрі на одній аморальній виставі. В антракті він вирушив у буфет, взяв собі чарку вина і раптом упав мертвим. Як така душа з'явиться на суд Божий? Якось у Відні, в Ринк-театрі, йшла якась блюзнірська вистава. Раптом спалахнула пожежа і швидко поширилася по всій будівлі, багато людей загинуло. Приголомшливе враження справляло видовище маси трун, які потім потяглися до цвинтаря, а яка загробна доля загиблих людей – страшно подумати! Тепер все дозволено, театральні вистави йдуть навіть у великі свята. Насамперед у казенних театрах під свята не грали. Пам'ятаю, якось у Казані під свято святителя Миколая давалася вистава, раптом за лаштунками спалахнула пожежа, що порушила загальну паніку. Втім, жертв людських не було. Господь помилував молитви святителя. Довго після цього під свято святителя Миколи Чудотворця уявлень не давалося. Коли я був у світі, то любив оперу. Хороша серйозна музика приносила мені задоволення, і я мав завжди абонемент - крісло в партері. Згодом, коли я дізнався про інші, духовні втіхи, опера перестала мене цікавити. Коли в серці закриється клапан для сприйняття мирських насолод, тоді відкривається інший клапан для сприйняття духовних. Але як отримати це? Насамперед, миром та любов'ю до ближніх. Любі довготерпить, милосердить, будь-хто не завидить, будь-хто не звеличується, не пишається, не бешкетує, не шукає своїх сі, не дратується, не мислить зла, не радіє про неправду, радіє ж про істину, вся любить, всьому віру емлет, вся сподівається, вся вся. Люби ніколи відпадає 134 Потім терпінням. Хто врятується? - Витерпів до кінця 135 . Далі – віддаленням від гріховних задоволень, якими, наприклад, карти, танці та інше. Один чоловік бачив уві сні танцюючих кадриль, і Ангел Господній навчив його, говорячи: «Подивися, що вони роблять». Господи, та це ж наруга Хреста Христового! Справді, французька кадриль була вигадана в епоху революції для зневаження хреста, адже і танцюють її або чотири, або вісім людей, щоб саме вийшов хрест. Подібний сон бачила одна схимниця, їй здалося, що танцюючі були охоплені полум'ям і оточені канатом, а біси стрибали і зловтішалися смертю людей. Ось тепер свята, але яка різниця між тим, як святкують ці святі дні у світі та в монастирі! Там служать ворогові, тут, у монастирі – служіння Богові. У той час, як у світі беззаконня досягають найбільшого розвитку, у монастирі – радість та мир про Господа! Урочиста служба розчулює душу і має в своєму розпорядженні її сильніше відчути всю безмежну благість Господа, що народився нині від Невідомої Діви Марії. У нас, наприклад, навіть сама природа сприяє тихій радості про Господа. У той час як у світі захоплюються світською літературою, часто аморальною, у монастирі – читання Псалтирі та у вільний час – Житій святих. Коли я вступив до монастиря, то в мене з'явилося бажання перечитати всіх наших класиків, відкрив це Старцю, але той заборонив. Тепер я радію, що послухався мудрої поради, бо бажання зайнятися світською літературою було принадою ворога, щоб порушити в мені спогад про мирське життя, а може, й жаль про нього. Я не хочу сказати, щоб читання творів наших великих письменників було гріхом, але є читання корисніше і повчальніше. По-перше, читання Псалтирі: тут ми можемо отримати всі естетичні насолоди. Книга ця написана святим царем і пророком Давидом на навіювання Святого Духа, сам пророк говорить про це: «Мова моя тростина книжника скорописця» 136 . Незамінне читання, яке так благотворно діє на душу, є Житіями святих, особливо слов'янською мовою. В даний час слов'янську мову не завжди розуміють, а тим часом вона незрівнянно красивіша і багатша за російську. Один знавець його, порівнюючи слов'янську мову з російською, говорив, що з-поміж них така сама різниця, як між палацом і трактиром... У світі читання Житій святих, а особливо слов'янською мовою, зовсім залишили; ви ж не вписуйтесь у звичаї віку цього, а займайтеся цим рятівним читанням. Відвідуйте монастирі, особливо у свята; коли мене не буде, не забувайте приїжджати сюди, щоб відпочити душею. А може, когось із вас Господь сподобить чернечого чину. Хоча чернече життя сповнене скорбот і спокус, але воно ж несе з собою і великі втіхи, про які світ не має ані найменшого поняття. Втім, як би не врятуватися, аби спастися і досягти Царства Небесного, якого нехай сподобить нас усіх Господь. Амінь. В молодості, за своєю натурою, не відпадаючи, втім, ніколи від Господа Ісуса Христа, я захоплювався ідеалістичними німецькими філософами: Гегелем та іншими. Проїздом у справах служби я потрапив у стародавнє місто Ростов. У місті був старий кремль і стародавній напівтемний собор, де спочивало кілька мощей. Увійшов я туди, там йшла всеношна, співав чудовий хор. Стояв я, молився досить добре, так йшло до Євангелія. Прочитали Євангеліє. Староста мене запитує: – Пане, можливо, пройдете долучитися до Євангелія? – А потім, можливо, забажаєте прикластися до мощей – ось гробниці. Я пішов прикластися до Євангелія все з тією самою байдужістю, потім підійшов до першої гробниці, і тільки приклався, заспівали: «Процвіла їсти пустеля, бо крин, Господи, язичницька церква неплідна, пришестям Твоїм...». 137 Вразив мене цей спів. Приклався я до інших мощів і, не звертаючи уваги на оточуючих, плакав, плакав, як дитина. Тут з подивом дивляться на мене – ну, плакала б якась бабуся, а то – молодий офіцер. І я зрозумів тут, що не можуть зрівнятися з духовними жодні людські мудрості. Амінь. 11 квітня 1911 р. Понеділок Світлого тижня «Воскресіння день, просвітимося, люди, Пасха, Господня Пасха, бо від смерті до Життя, і від землі до Небес Христос Бог нас приведе, переможну співають» 138 . Що може бути захопленішим, радіснішим за цей канон? Де більша радість? Повної радості не буває в цьому житті, де ми бачимо Бога тільки як дзеркало в гаданні 139 , відображено. Настане ця радість там, за труною, коли ми побачимо Господа віч-на-віч. Не всі однаково зрітимуть Бога, але в міру сприйнятливості кожного – адже зір Серафимів відрізняється від зору простих Ангелів. Одне можна сказати: хто не бачив Христа тут, у цьому житті, той не побачить Його і там. Здатність визріти Бога досягається саме роботою над собою у цьому житті. Життя будь-якої людини-християнина можна зобразити графічно у вигляді безперервно висхідної лінії, висхідної хоча б і курячими кроками. Тільки бачити це сходження не дає Господь людині, приховує її, знаючи людську неміч, знаючи, що, спостерігаючи за своїм поліпшенням, людині недовго й запишатися, а де гордість, там і падіння в безодню. Жахливу річ вигадали різні Франкліни 140 , що пропонували на спеціальних табличках відзначати, у чому ти досяг успіху за день, за тиждень і т. д. Цим шляхом до неймовірної принади можна дійти і в безодню смерті впасти. Ні, наш шлях інший: всі ми повинні прагнути Неба, Сходу, Бога; і всі повинні бачити гріхи свої та немочі, сповідувати себе немічними і першими з грішників, бачити себе нижче за всіх, а всіх – над собою. Ось це й важко. Всі ми норовимо помітити за іншими: ось він у чомусь слабкий, а я – ні, я пайка, я кращий за нього, – і так з усіма... З цим треба боротися. Тяжка ця боротьба, але без неї не можна побачити Бога. Тільки ті в цьому житті сподобаються побачити Бога, хто бачив Його у цьому житті. Щоправда, віч-на-віч у цьому житті бачили Його небагато, начебто преп. Серафима Саровського, але хоч відображено бачити Його повинні прагнути все без винятку. І ти бачиш Христа, хоч трішечки, як у лужок, але бачиш Його, – бачиш вірою... Адже ти віруєш у Господа Ісуса Христа? - І виконанням заповідей. Ну, хоч би старанням Його заповіді виконати. Намагаєшся ж їх виконати? – Ну от у міру сил і бачиш Христа. Ти можеш дивитися просто простим оком на сонці? – Щоправда, не можеш – не пристосований до того зір людський. А ось орел, кажуть, високо піднімається над землею, ширяє в небі і немиготливими очима дивиться на сонце. Людина не може винести всієї повноти світла, а орел може. Так і з Божественним Світлом: ті, хто має пристосований до того духовний зір, тобто святі, бачитимуть Його, а інші – ні. - Але ж і людина радіє сонцю? - Так, так, хоч усю повноту світла не винести йому, але й він радіє світлу сонця... Пише мені один інтелігент: «Дуже важко мені. Зовні все гаразд: справи йдуть добре, родина дружна, дружина хороша. Але біда в тому, що душу свою відкрити мені нема кому: того, про що я сумую, не розуміє дружина, а діти ще малі. Що робити? Як позбутися туги та скорботи?» Я порадив йому читати Псалтир. Там є в 93-му псалмі: «За багатьма хворобами моїми в серці моєму, втіхи Твоя звеселив душу мою». 141 «Візьміться за цей вірш, – написав я йому, – і читайте Псалтир. Думаю, що Бог вас втішить». Минає деякий час, отримую листа: «Послухав вас, почав читати Псалтир, і нічого в ньому не розумію». Пишу йому: «Великий наш старець о. Амвросій на таку ж заяву відповідав: «Ти не розумієш, зате біси чудово розуміють і тікають геть. Читай поки не розуміючи, а колись і розуміти почнеш». Не знаю, що буде далі. І вам повторюю: читайте Псалтир щодня, хоч потроху, і Господь не залишить вас Своєю милістю, завжди буде вам Помічником і Утішителем. Амінь. 12 квітня 1911 р. Вівторок Світлого тижня У перші дні християнства послідовники Христа Спасителя причащалися щодня, і життя вони вели рівноангельське, були готові постати перед Божим лицем щохвилини. Ніхто з християн не був безпечним. Часто траплялося, що вранці християнин причащався, а ввечері його схоплювали та відводили до Колізею. Звісно, ​​перебуваючи у постійній небезпеці, християни пильно стежили за своїм внутрішнім світом і проводили життя у чистоті та святості. Але перші століття минули, гоніння з боку невірних припинилися, постійна небезпека минула. Тоді замість щоденного причащання почали причащатися один раз на тиждень, потім раз на місяць і навіть скоротили до одного разу на рік. У нас у Скиту тримаються статути Афонської Гори, де він був складений святими старцями і переданий у повсякчасне покладання, і в монастирі ми також дотримуються цього правила. Всі ченці причащаються п'ять разів на рік, але з благословення можна і частіше. До цього так звикли, що частіше причастя звертає він загальну увагу. – Що це отець Єронім сьогодні причащається? - Запитує, наприклад, один інок іншого. - Йому з'явився диявол чуттєвим чином, а тому він зовсім розслабився. – А… ну, тоді зрозуміло… Втім, сповідатися можна завжди, навіть щодня, і ми сповідуються дуже часто; скитяни навіть щодня приходять до старця на одкровення помислів, а монастирська братія – раз на тиждень. І від монастирської братії, особливо від скитян, вимагається високе життя за заповідями Христовими, життя рівноангельське. Наші старші старці здійснили ці високі завіти, і Господь прославляє їх. Тіла їх, віруємо, лежать нетлінні; про батюшку о. Макарія достовірно відомо, що тіло його не зазнало тління, у чому могли переконатися, коли ставили над ним каплицю, адже він помер років шістдесят тому. Чудове явище! Тіла праведників і подвижників нетлінні, від тіл же царів і владик світу цього залишається жменя золи - і більше нічого. Нещодавно писали, що під час розкопок катакомб знайдено могили Діоклетіана, Нерона 142 та інших владик, перед якими колись тремтів увесь всесвіт, і яка ж доля їхнього праху? Коли служителя спитали, що було в урнах, він байдуже відповів: - А я віддав її дружині для прання білизни - гарна попел... Боже мій! Чи могли ці володарі колись припускати, що порох їх потрапить у бак для прання брудної білизни! Як багато дбали ці люди про своє тіло, і ось яка доля цих тіл! Святі ж, також і всі наші оптинські старці, вбивали своє тіло, і воно залишилося нетлінним. Наша свята обитель приваблює до себе багатьох прочан, і часто чується така думка, що, побувавши раз в Оптиній, прагнуть туди всією душею. Не має наша обитель ні чудотворних ікон, ні прославлених мощей, але вся земля тут ніби полита кров'ю і потім святих старців, і їх молитвами зводиться благодать на душі віруючих. Ніде в іншому місці цього немає. Навіть наш владика, який відвідує як єпископ багато обителів, завжди казав, що в Оптиній є щось особливе. У Росії трохи скитів, але скитів десять, мабуть, буде. У нас один Скит де в храмі дуже рідко буває хтось із сторонніх, і то лише за обідньою. Утреню ж ми здійснюємо завжди лише своєю скитською сім'єю. Сильне враження справляє наш храм на сторонніх відвідувачів. Тихий спів старовинного співу, зворушлива служба, безлюддя. Іноки – кожен має своє певне місце, де стоїть постійно. Особливий і дзвін скитських дзвонів: тихий, пустельний. Один благочестивий чоловік пожертвував нам одного разу дзвін у сто п'ятдесят пудів вагою, але він не підійшов до Скита і був знятий. У нас найбільший – 39 пудів. Слава Богу, що й у нинішній вік, вік невіри та повної розбещеності вдач, є ще на Русі святі місця, тихі притулки для тих, хто бажає врятуватися. Важко врятуватись у світі серед спокус та звичаїв світу цього, що йдуть урозріз зі Святою Церквою. Тлят звичаї благи бесіди злі 145 . Важко врятуватися серед розбещеного суспільства. У Святому Письмі говориться: «З преподобним будеш преподобний, і з чоловіком неповинним будеш невинним. І з вибраним обраний будеш, і з норовливим розпустишся» 146 . Гріховні пристрасті згубно діють і душу, і тіло. Читаючи святих Отців, я, будучи в монастирі, вперше дізнався, що пристрасті такі ж заразливі, як заразні хвороби, і як останні можуть передаватися через предмети, так і перші. Коли свт. Спіридон, єпископ Триміфунтський 147 їхав на Вселенський Собор, то на шляху зупинився в одному готелі. Той, хто супроводжував святого інок, увійшовши до нього, спитав: — Отче, не можу зрозуміти, чому це наш кінь не їсть капусти, яку я купив їй у нашого господаря; капуста хороша, свіжа, хоч би людині їсти, а кінь не їсть? - Тому, - сказав святий, - що тварина відчуває нестерпний сморід, що походить від капусти, який відбувається через те, що наш господар заражений пристрастю скнарості. Людина, не освічена Духом Божим, цього не помічає, але святі мають дар Божий розпізнавати пристрасті. Одного разу один із відвідувачів батюшки о. Амвросія просив цього останнього продати його шубу, майже нову, на дорогому хутрі, за половинну ціну. З цією метою він залишив шубу у Старця. Почувши про неї, козельський справник приїхав до батюшки, просячи його благословення на покупку. «Ні, – відповів Старець, – не благословляю, вона вам не підходить; ось там у Козельську є один єврей, він її й придбає». Справник послухався. Виявилося, що шуба належала людині, зараженій гордістю, і ця пристрасть передалася тому, хто її купив. Дивно, звичайно, що тварини відчувають сморід пристрастей. Не всі, зрозуміло, а тільки за особливим Божим промислом, але багато тварин мають так званий подвійний зір і бачать духів, яких з людей бачать зазвичай тільки святі люди. В одного багатого поміщика сталася велика пожежа в будинку. Напередодні пожежі, коли поміщик відпочивав у своєму кабінеті, раптом забіг у кімнату його батько, який помер незадовго перед тим, одягнений, як у труні, і вигукнув: «Пожежа!». Собака, що спав тут же, кинувся на небіжчика з відчайдушним гавканням. Прокинувся господар і не міг зрозуміти, що трапилося з собакою, бо покійного батька він не бачив, бачив лише його слуга та собака. Слуга потім розповів про це. У Святому Письмі розповідається, як ослиця бачила Ангела, який загородив дорогу, а пророк не бачив 148 . Такий особливий зір у тварин буває, звичайно, для нашого розуміння. Багато навчального дає нам і спостереження навколишньої природи. Усі знають рослину соняшник. Свою жовту голівку він завжди звертає до сонця, тягнеться до нього, звідки й отримав свою назву. Але трапляється, що соняшник перестає повертатися до сонця, тоді досвідчені в цій справі кажуть, що він почав псуватися, у ньому завівся хробак, треба його швидше зрізати. Душа, що прагне виправдання Божого, подібно до соняшника, прагне, тягнеться до Бога – Джерела світла, якщо ж перестала шукати Його, отже, така душа гине. Необхідно в цьому житті відчути Христа; хто не побачив Його тут, той не побачить Його і там, у майбутньому житті. Але як побачити Христа? Шлях до цього відкриває невпинна молитва Ісусова, яка одна здатна вселити Христа в наші душі. У викл. Івана Лествичника запитали, чи є вірні ознаки, якими можна дізнатися, чи наближається душа до Бога чи віддаляється від Нього. Адже щодо звичайних предметів є певні ознаки – гарні вони чи ні; коли, наприклад, починають гнити капуста, м'ясо, риба, то легко помітити це, бо зіпсовані предмети починають видавати поганий запах, змінюють колір і смак, і їхній зовнішній вигляд свідчить про псування. Ну, а душа? Адже вона безтілесна і не може видавати поганий запах або міняти свій вигляд. На це питання святий отець відповів: першою ознакою омертвіння душі є ухилення від церковних служб. Людина, яка охолоне до Бога, перш за все починає уникати ходити до церкви. Спочатку намагається прийти до служби пізніше, а потім взагалі перестає відвідувати храм Божий. Тому для ченців і обов'язково відвідування служби. Щоправда, у невідкладних справах іноді дозволяється не ходити всім службам, але за можливості це ставиться у необхідну обов'язок. У нас у Скиту навіть обходять келії у свята, щоб ніхто не ухилився від церковної служби. Втім, це робиться ще й з іншої причини. Страшні явища бувають іноді в келії ченців. У нас живуть в окремих келіях, але обов'язково щонайменше дві людини в окремому приміщенні. Це для того, щоб у разі будь-яких бісівських нарад можна було постукати до келії сусіда та попросити допомоги. Був у нас флігель, де жив один чернець, але тепер там не дозволяють жити одному. Одного разу був такий випадок 149 . Після вечірнього правила він побачив, що в його келії сидить якась людина, вже похилого віку, і каже йому: - Що ти тут тільки небо коптиш? Повернися до своїх колишніх занять, ти там принесеш набагато більше користі і, отримуючи хороший зміст, житимеш на своє задоволення. - Але як звідси піти? Двері Скита міцно зачинені. - Ти про це не турбуйся, тільки побажай, і я миттєво перенесу тебе. Біля воріт уже стоїть трійка. - Але хто ж ти? Мабуть, демон? – Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене! - вигукнув інок, що прийшов до тями, і злий дух зник. Було близько дванадцятої години ночі, коли інок прибіг до батюшки о. Амвросію і розповів йому про те, що сталося. — Так, ти мав страшне видіння, — сказав Старець. - У тебе був восьмилегійний біс, і кому він є, майже завжди того вбиває. – Господь сповістив мене, що ти в небезпеці, – відповів о. Амвросію, – я встав на молитву, і тобі Господь нагадав про страшне і славне ім'я Своє, якого тремтять пекельні сили. Так, страшні речі бувають у нас іноді. Але в монастирі легше перемогти диявола, у світі ж незрівнянно важче, і восьмилегійний біс, з'явившись, вбиває. А є він людям, які ще не почали жити, а лише гадають про виправлення життя. Коли я був у світі, то мав товариша, який скептично ставився до монастирів. "Не розумію, навіщо це люди, особливо ченці, сидять поодинці в келіях і віддаляються від людських поглядів", - говорив він. А тим часом ця людина була ченцем у душі, і душа в нього була чиста, піднесена. Поет та музикант, він мав особливу здатність вимовляти вірші, як ніхто інший. Музика була його пристрастю. Бувало, розповідає нам щось і раптом вигукує: "Ні, я не вмію пояснити цього словами, а це ось що!" - сяде до рояля, закине голову, зіграє імпровізацію. «Зрозуміли?» - Запитає потім. Часто й не зрозумієш його, але він не змінював своєї системи пояснень. Квартира його була обставлена ​​зі смаком і не банально: не було в ній диванів зі столами перед ними та кріслами з боків, але все було красиво, витончено, оригінально, наскільки неабияким був і її мешканець. Душа його завжди харчувалася високими ідеалами і далека від будь-якої життєвої прози. Спочатку він відкидав чернецтво, але потім знайшов повне задоволення своїх високих прагнень саме у чернецтві, в монастирі на Афоні, куди пішов, залишивши все у світі. Я щасливий був у світі тим, що зближувався з людьми, які дійсно заслуговують на глибоку повагу. Траплялося мені бувати і у великих зборах. Інші грають у карти, танцюють, а я з кількома особами такого ж душевного складу підемо кудись у найвіддаленішу вітальню і розмовляємо. Я, бувало, й у світі не любив говорити дурниць; іноді нема чого говорити – і мовчу, а іноді – звідки що береться? Це багато хто помічав. Звичайно, моє віддалення від спокус цього світу багатьох бентежило, а коли я перестав відвідувати галасливі збори і полюбив ходити в монастир, про мене почали відгукуватися як про божевільне, або, принаймні, не цілком нормальне. – Чули? Павло Іванович з ченцями зійшовся! – Невже? Ось нещасна людина! – Такою була думка про мене мирських людей. Так, важко рятуватися у світі, але все-таки можливо. Є різні шляхи порятунку. Святитель Микола Мирлікійський пішов у пустелю, щоб подвизатися там у пості та молитві, але Господь не благословив його залишитися там. З'явившись святому, Господь наказав йому йти у світ. – Це не та нива, на якій ти принесеш Мені плід, – сказав Господь. Таїсія, Марія Єгипетська, Євдокія також не жили в монастирях. Скрізь можна врятуватися, тільки не залишайте Спасителя. Чіпляйтеся за Христову ризу, і Він не залишить вас. Нині дні Святого Великодня, найбільшого свята Християнської Церкви, «свят свята та урочистостей є урочистостей» 152 . Щодня церква оголошується радісними пісень Пасхального канону. Пам'ятаю, як захоплювалася каноном матінка Євфросинія 153 . «Ось, – говорила вона, – минуло моє життя, нічого не знаю за собою доброго, з чим постати перед Престолом Божим, а почую спів: «Воскресіння день, просвітимося, люди...» – і радісно і спокійно стає на душі. – «Бо від смерті до Життя, і від землі до Небес Христос Бог нас приведе». Господь виконав бажання матінки Єфросинії, і померла вона на Великдень. Коли підняли труну з її сухим тілом, хор заспівав «Воскресіння день» замість «Святий Боже» 154 , двері церкви широко відчинилися, з вулиці хвилею ринув світло, і вона пішла до вічного незахідного Світла. Нехай сподобить і нас Господь такої блаженної кончини. Моліться про це і, коли диякон виголошує: «Християнський кінець живота нашого, безболісні, непосоромлені, мирні» – не забувайте покласти шанувальника, нехай упокоить вас Господь з усіма святими. Амінь. 13 квітня 1911 р. Середа Світлого тижня Бо наше життя на небесах є повсякчасною темою моїх розмов; цією думкою відриваю я себе та своїх слухачів від прихильності до земного, тварного. Бо наше життя на небесах є. Незадоволеність земним відчувається й у великих письменників, наприклад, у Тургенєва, Пушкіна, й у іноземних – Шиллера, Шекспіра, Гейне. Років п'ятдесят тому, коли я ще ходив стогнами світу цього, я читав Гейне, але творчість його завжди справляла на мене важке враження. То справді був великий талант, але з освічений духом Христової віри. Родом єврей, він, хоч і прийняв християнство, але тільки для отримання привілеїв. У душі він був атеїст, не віруючий ні в християнство, ні в юдейство. І древні язичницькі філософи, наприклад Аристотель, Платон, Сократ, не задовольнялися земним, Але сумне явище: що вище намагалися вони злетіти, то глибше падали. З християнином цього немає; навпаки, підносячись від землі, відриваючи своє серце від життєвих уподобань, підносячись горе до Бога, він змінюється, перероджується і буває здатний відчувати високі радості. Туга про втрачене блаженство прозирає у творах великих письменників і художників, але ніде ця скорбота, розчинена, втім, втіхою, не виражається так сильно, як у наших церковних співах і молитвах. У них чується то ридання про втрачений Рай, то глибоке розчарування про гріхи, то радісна та переможна пісня про нашого Викупителя. Взяти хоча б Пасхальний канон – який він величний і солодкий, як розчулює і втішає душу, яка ще не втратила смаку до духовного! «Нині вся сповнена Світла, небо ж і земля і пекла, нехай святкує все створіння востаннє Христове, в якому стверджується» 157 . Так, нині великі дні. У ці дні радіють і у світі, але не по-духовному: один радіє, що отримав гроші, інший – чини та ордени, третій – з інших причин. Дехто радіє, що піст пройшов і настав дозвіл «на вся». Це, мабуть, законна радість, якщо в їжі не вважати головного щастя. Але у святих обителях радість буває про Воскреслого Ісуса. Не залишайте відвідувати святі обителі, особливо у свята, коли мене не буде. Тут жевріє духовне життя, що зігріває душу людини. Щоправда, є і земні радості, що ушляхетнюють душу. Немає гріха, наприклад, насолоджуватися красою світу цього. Є землі надзвичайно прекрасні території. Прекрасні Альпи, освітлені сонцем, чудові багато місць в Італії, про Неаполь склалося прислів'я: «Подивися на Неаполь і помри». Ні про Парижі, ні про Рим цього не йдеться. А говорять саме про Неаполь, який, справді, чудово гарний зі своїм синім морем та блакитними горами. Our northern nature is also good. Тургенєв яскраво і яскраво описав це у своїх творах. До речі, він був в Оптині і захоплювався красою нашої обителі. Але нинішній світ є лише слабкою подобою світу, який колись існував до гріхопадіння. Є райський світ, про красу якого ми не здогадуємося, але тільки святі люди розуміють його і насолоджуються ним. Цей світ залишився недоторканим, але земний світ різко змінився після гріхопадіння. It’s the same as if someone divided the best piece of music, for example, Beethoven, into separate tones, then the impression of the whole would not come out. Або якби картину Рафаеля розірвали на шматки й дослідили окремо, що б ми побачили? Якимсь пальцем, на іншому предметі одягу тощо, але, звичайно, ми б не отримали того величного враження, яке справляє робота Рафаеля. Break a magnificent statue into pieces - the impression of beauty will not come out. So is the current world. Деякі подвижники навіть відводили від нього погляд. Відомий один подвижник, який загородив іконою єдине вікно своєї келії, а з нього відкривався чудовий краєвид. Його запитали: - Як це ти, батьку, не хочеш навіть подивитись, а ми не можемо намилуватися і на небо, і на гори, і на Егейське море з його островами? - Чому я зачиняю вікно - вам не зрозуміти, але споглядати краси світу цього я не маю бажання, - відповів подвижник. Це через те, що він споглядав красу гірського світу і не хотів відвернути від нього своєї уваги. Справді, хто пізнав найвище блаженство, той нечутливий до земних втіх. Але для цього знання треба мати високу душу. Мені згадується такий випадок. В одному багатому сімействі був вечір. На ньому одна талановита дівчина напрочуд добре виконала один із найкращих творів Моцарта. Всі були в захопленні, а біля притолоки стояв лакей, що подавав цигарки і взагалі прислужував гостям, і позіхав: «І що це панове слухають таку нудну музику? От би пограли на балалаєчці...» Він мав рацію у своєму судженні, оскільки серйозна музика була йому незрозуміла. Щоб розуміти твори навіть земного мистецтва, то треба мати художній смак. Візьмемо, наприклад, співи. Тепер навіть до церкви проникають театральні наспіви та мелодії, витісняючи старовинний спів, а тим часом цей останній часто буває високохудожнім, але його не розуміють. Якось я був біля обідні в одному монастирі і вперше слухав там так званий стовповий спів. «Херувимська», «Милість світу» та інші піснеспіви справили на мене сильне враження. Народу було мало, я стояв у куточку і плакав, як дитина. Після обіду я зайшов до ігумена і розповів йому про своє враження. - А ви, мабуть, ніколи не чули стовпових співів? - Запитав мене ігумен. – Ні, – відповідаю, – навіть назви не знав. - А що таке стовповий дворянин? – Ну, це означає стародавній рід, що має. – Так і стовповий спів – це древній спів, ми запозичили його від батьків, а ті – від греків. Тепер воно рідко де зустрічається, забувають його, багато з'явилося нових співів – Аляб'єва, Львова та інших. Щоправда, і з нових є надзвичайно талановиті: Турчанінов, наприклад. Його наспіви відомі не тільки в Росії, але і за кордоном, навіть в Америці, і англійці теж гідно оцінили його. Нещодавно регент запитує мене: – Благословіть запричетний заспівати «Воскресіння день». – Бог благословить, – відповідаю, – це й треба. - Яким же? Проспівайте хоча б на один голос. - Він заспівав. – Ну, – кажу, – такий спів може викликати тільки сльози зневіри, а зовсім не радісний настрій. Ні, співайте по-старому. Наспів Пасхального канону складений Іоанном Дамаскіним 158 і як дивно, велично складений! Він підносить душу і виконує духовну радість, в міру сприйнятливості кожного. Але є питання: де ключ для відкриття духовних радостей? На це відповідь одна: у молитві Ісусовій. Велику силу має ця молитва. І ступеня вона має рівні. Найперша – це просте вимовлення слів «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». На вищих же ступенях вона сягає такої сили, що може й гори переставляти. Цього, звичайно, не кожен може досягти, але вимовляти слова «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене» кожному неважко, а користь величезна, бо ця молитва є найсильнішою зброєю для боротьби з пристрастями. Одна, наприклад, горда, іншу долають блудні помисли - здається, і чоловіків не бачить, а все думка блудить, третя заздрісна, а боротися немає сил, де взяти їх? Єдино в Ісусовій молитві. Ворог всіляко відволікає від неї: «Ну що за нісенітниця повторювати те саме, коли ні розум, ні серце не беруть участь у молитві, краще замінити її чимось іншим». Не слухайте його: бреше. Продовжуйте вправлятися у молитві, і вона не залишиться безплідною. Усі святі трималися цієї молитви, і вона ставала їм такою дорогою, що вони її ні на що не проміняли б. Коли їхній розум був відволіканий чимось іншим, вони нудилися і прагнули знову розпочати молитву. Їхнє прагнення було схоже на бажання людини спраглих, наприклад, після солоної їжі вгамувати свою спрагу. Іноді такому деякий час не вдається задовольнити свою спрагу через відсутність води, але його бажання ще більше посилюється від цього, і знайшовши джерело, він п'є ненаситно. Так і святі прагнули розпочати молитву, і починали з палким коханням, Ісусова молитва наближає нас до Христа. У Задонську трудився відомий свого часу подвижник Георгій 159 . Рано збагнув він всю суєту мирського життя і пішов у монастир. Але й цим не задовольнявся, а вибрав собі досконалу самоту – затвор. Тут, у пості, молитві та богомислі він проводив час, але спокуси не залишили його. Коли він був ще у світі, то любив чистою любов'ю одну дівчину, і її образ часто вставав перед ним, бентеживши його душевний спокій. Одного разу, відчуваючи своє безсилля у боротьбі, він вигукнув: – Господи, якщо це мій хрест, то дай сили понести його, а якщо ні – згладь із моєї пам'яті самий спогад про неї! Господь почув його. І ось тієї ж ночі він бачить уві сні дівчину надзвичайної краси, одягнуту в золотий одяг. У її погляді світилося стільки неземної величі та ангельської чистоти, що Георгій не міг відірвати від неї очей і з благоговінням спитав: – Моє ім'я – Цнотливість, – відповіла дівчина, і видіння скінчилося. Прийшовши до тями, подвижник подякував Господу за розуміння. Образ, який він бачив уві сні, так запам'ятався в його розумі, що зовсім вигнав усі інші образи. І я старанно прошу вас: виженіть усі образи з голови та з вашого серця, щоб там був лише один образ Христа. Але як цього досягти? Знову ж таки молитвою Ісусовою! Днями приходив до мене один наш скитянин-схимник. - Засмучений я, авво, бо не бачу в собі зміни на краще, а тим часом ношу високий ангельський образ. Адже Господь суворо стягне з того, хто інок чи схимник лише одягнений. Але як змінитись? Як померти для гріха? Відчуваю своє повне безсилля... – Так, – відповідаю, – ми досконалі банкрути, і якщо Господь буде судити у справах, то ми, звичайно, не маємо нічого доброго. – Але чи є надія на спасіння? – Звісно, ​​є! Вимовляйте завжди Ісусову молитву і все дайте Божій волі. – Але яка користь від цієї молитви, якщо в ній не беруть участі ні розум, ні серце? – Величезна користь. Зрозуміло, що молитва має безліч підрозділів: від простої вимови цієї молитви до молитви творчої, але нам хоча б на останній сходинці бути – і то рятівне. Від того, хто вимовляє цю молитву, тікають ворожі сили, і так рано чи пізно, а все-таки врятується. - Воскрес! - Вигукнув схимник. – Більше не сумуватиму. Для вимови цієї молитви не потрібно вивчення будь-яких наук. Ось граф Толстой був людиною всебічно освіченою, але не мав Христа і загинув. Земні знання йому не допомогли. Відкинув він Святу Церкву і був відкинутий. І ось повторюю: вимовляйте молитву хоча б тільки устами, і Господь ніколи не залишить вас. Мало-помалу усна молитва перейде в розумову, а потім - в серцеву. Але на цей перехід потрібні багато років. Не повинно шукати його передчасно, дарує його Бог у відомий Йому час, дивлячись за духовним віком подвижника та обставин. Смиренний подвижник задовольняється тим, що сподобається пам'ятати Бога. І це він уже вважає великим благодіянням Творця для бідного і немічного творіння – людини, він визнає себе негідним благодаті, не шукає розкрити в собі дій її, пізнаючи з вчення святих Отців, що таке шукання має початком своє марнославство, від якого краса і падіння. Хто з постійністю і благоговінням займається уважною молитвою, вимовляючи слова її голосно або пошепки, дивлячись по потребі, і укладаючи розум у слова, хто в молитовному подвигу постійно відкидає всі помисли і мріяння не тільки гріховні і суєтні, але, мабуть, тому, що милосердя. серцеву і духовну молитву. Нині радісний час – Великдень. «Христос воскрес із мертвих, смертю смерть поправив, і тим, що живуть у трунах живіт дарувавши» 161 . Хто це – «що у трунах»? Це все люди, грішники, раніше мертві для Бога, але воскресені до нового життя смертю Христа Спасителя. Амінь. 19 червня 1911 р. Про молитву Ісусову (Батюшка почав бесіду читанням уривка з книги «На горах Кавказу» 162 , про Ісусову молитву. Він попередив, що тим з нас, хто бував у нього раніше, прочитане не скаже нічого нового; все буде знайоме, але це знайоме можна повторювати багато разів. Починається уривок словами: «Який ан уривок словами:» Який ан? Отже автор думає, що не людській мові говорити про неї. Але яка ж це ангельська мова? І чи є така мова? Звісно, ​​є. Але ми не можемо уявити собі його властивостей, бо він складається не зі звуків, адже там не буде нічого чуттєвого. Ми знаємо, що часто люди розуміють одне одного без слів. Є мова очей – люди дивляться один на одного і розуміють, хоч між ними нічого сказано не було. Є мова жестів, якими пояснюються із глухонімими. Якою буде ангельська мова, ми не знаємо. І ось тільки хіба ангельської мови буде достатньо, щоб висловити значення Ісусової молитви. Зрозуміло воно лише тим, хто на досвіді впізнав його. Для заняття цією молитвою автор книги пішов у гори Кавказу і там вів самотнє життя, лише зрідка приходячи в обитель для сповіді та причастя Святих Таїн. Все описане в його книзі заслуговує на повну довіру, як усвідомлене ним на досвіді. Дія цієї молитви покрита найбільшими таємницями. Не в одному говорінні слів «Господи Ісусе Христі, Сину Божий, помилуй мене грішного» вона полягає, але доходить до серця і таємниче оселяється в ньому. Через цю молитву ми входимо у спілкування з Господом Ісусом Христом, засвоюємося Йому, зливаємося з Ним у одне ціле. Ця молитва наповнює душу спокоєм і радістю серед найважчих випробувань, серед усякої тісноти та суєти житейської. Я отримав листа: «Батюшко, задихаюся! З усіх боків тіснять скорботи; нема чим дихати, нема на що озирнутися... Не бачу радості в житті, самий сенс її губиться». Що скажеш такій скорботній душі? Що треба терпіти? А скорботи, як жорнів, гнітять душу, і вона задихається під їхньою вагою. Зауважте, що не про невіру і безбожників я зараз говорю; не про тих, що сумують, коли вони втратили Бога, не про них говорю. Ні, втрачають сенс життя віруючі душі, які вступили на шлях спасіння, душі, які перебувають під дією Божественної благодаті. Не знають вони, що це стан тимчасовий, перехідний, який треба перечекати. Пишуть: «Зневіряюся, щось темне обступає мене». Я не кажу, що така скорбота законна, не кажу, що ця скорбота – доля кожної людини. Це не покарання – це хрест, і цей хрест треба понести. Але як же його понести? Де підтримка? Дехто шукає цієї підтримки та втіхи у людей, думає знайти спокій серед світу – і не знаходить. Чому? Тому що не там шукають. Спокою, світла і сили треба шукати в Богу через молитву Ісусову. Стане тобі дуже важко, морок обступить тебе - встань перед образом, запали лампадочку, якщо вона не була запалена, стань на коліна, якщо можеш, а то й так скажи: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Скажи раз, другий, третій, то скажи, щоб не одні уста вимовляли цю молитву, а доходила б вона до серця. Втім, і дійде неодмінно до серця найсолодше Ім'я Господа, і помалу віддаляться туга і скорбота, просвітліє на душі, тиха радість запанує в ній. Зрозуміти цю дивовижну дію Ісусової молитви може тільки той, хто на досвіді пізнав його. Якщо якась людина ніколи не пробувала меду і розпитуватиме, що це таке, як їй пояснити? Скажеш йому: "Він солодкий, готується бджолами, виймають його з вулика, ріжуть стільники на частини..." - і все-таки він не зрозуміє. Чи не простіше сказати: «Хочеш дізнатися про мед – так спробуй його. Пробував? Солодко? - "Солодко". - Чи знаєш тепер, що таке мед? - "Знаю". Чи знадобилося вдаватися до якихось наукових пояснень? Спробувала людина – і сама зрозуміла. Так і з молитвою Ісусовою. І багато хто, пізнавши її насолоду і значення, залишали все і все життя віддавали їй, щоб зродитися з нею, злитися з найсолодшим ім'ям Господа Ісуса Христа. Вам, при ваших заняттях навчальних чи інших, неможливо все життя наповнити Ісусовою молитвою, але кожна з вас проходить хтось 20, хтось 50, а хтось і 100 молитов на день. Кожна за своєю силою навикає їй. Нехай одна досягла успіху на дюйм, інша на аршин, третя – на сажень, а інша, можливо, і на версту пішла вперед – важливо, що хоч на дюйм, та пішла, і слава Богу. Для заняття цією молитвою люди йдуть у монастир. Щоправда, в даний час монастирі, особливо жіночі, поставлені в таке становище, що весь час йде на виконання послуху: на клопіт, на роботу. Важко черницям, а все-таки поступово переймаються вони молитвою і навикають до неї. Пам'ятаю, вступаючи до монастиря, я уявляв, що там тільки й знають, що отак (Батюшка молитовно підняв руки). Ну, а коли вчинив, виявилося зовсім інше. Мало молитви, мало праці молитовної, на одній молитві не проживеш, потрібна ще й праця послуху. Якщо ж праця молитовна і виконання послуху чергуються, змінюючи одне інше, так і добре, і цим шляхом легко досягти спасіння. Далі в книжці сказано, що молитву може осягнути тільки той, хто видалив із серця всякі мирські уподобання; тільки в серці, вільне від пристрасті до світу, може вселитися Господь. Пам'ятаю, років сорок, а то й п'ятдесят тому це було, – був я в одному будинку. Там було багато гостей. Одні, як це водиться у світі, грали в карти, інші розмовляли, потім почалися танці. Це не був справжній бал, а так несподівано влаштувалося. Цього вечора була дівчина дивовижної краси. Ні в чому те, що відбувалося навколо неї, вона не брала участі. Декілька кавалерів підходило запросити її на танці, але вона відмовлялася. Потім вона підвелася, підійшла до рояля і почала грати. Відчувалося, що вона зовсім пішла від навколишнього оточення, пішла в себе, у свій внутрішній світ і, мабуть, у ці звуки. Стояла чудова місячна ніч. Довго грала дівчина, а коли награлася, встала, підійшла до вікна і замислилась. Мене вона зацікавила, і я вирішив познайомитися з нею. Підходжу до однієї жінки і питаю: - Познайомте мене з нею. - Добре, познайомити я можу, тільки варто? Запевняю вас, що вона зовсім нецікава і нічого ви в ній не знайдете. - Ну, про це дайте судити мені самому. І я познайомився з цією дівчиною. Їй було, не пам'ятаю скільки років, але не менше двадцяти. Вона виявилася дуже глибокою натурою, яка жила своїм внутрішнім життям; вона любила і любила, як такі люди вміють любити. - Це моє перше і, запевняю вас, моє останнє кохання, - говорила вона, і не брехала. – Розумієте, він – усе, чим я живу, світло мого життя, ним усе наповнюється навколо мене та в мені. Без нього все – морок, все – темрява, і життя втрачає всякий сенс. Я віддала йому всю себе, свою душу, своє серце. - Так, люблю і нікого іншого ніколи не покохаю! Адже я віддала всю свою душу, своє кохання – все це в нього, все він забрав із собою в могилу, а в мене нічого не залишилося. Недовго тривало знайомство моє з цією дівчиною, скоро вона поїхала до Самари, але весь час, поки я її знав, вона оплакувала своє перше кохання. - Я ніколи не полюблю іншого, - казала вона. Ця зустріч відбулася п'ятдесят років тому. Якби я зустрів цю дівчину тепер, я знав би, що їй сказати. Я сказав би: «Ви любили? Від такої любові залишилася одна туга, одна порожнеча, і ви кажете, що не полюбите іншого? А я раджу вам полюбити іншого. Знаєте, кого? Господа Ісуса Христа! Ви хотіли віддати своє серце людині – віддайте її Христові, і Він наповнить її світлом і радістю замість мороку та туги, що залишилися вам після любові до людини». Так і вам кажу: інші, мабуть, пережили таке почуття і, наполовину згасло, воно ще тліє ледь видимою іскрою у вашому серці – загасіть цю іскру! Інші, можливо, зараз переживають самий розпал цього почуття – женіть його, не віддавайте йому свого серця, оскільки його вимагає Господь Собі. «Даж Мі, сину, твоє серце» 163 , – звертається Він до людини. Не давайте серцю прив'язуватися до тлінних благ світу цього, гоніть з нього всяку пристрасть, бо тільки у вільному серці, вільному від усіх пристрастей, може створити Собі обитель Господь. Основа всього закону Божого – любов до Бога та ближніх. Намагайтеся полюбити Господа; як досягти цього? Він Сам сказав нам про це: «Май заповіді Моя і дотримуйся їх, тої люби мене» 164 . Отже, за словом Самого Господа, шлях до Нього, до Божественної любові, один: виконання Його заповідей, про які Він говорить: «Заповіді Мої тяжкі не є». 165 Заповіді ці всі знають, щодня вони читаються або співаються за Божественною літургією: «блаженні кротці... блаженні милостивії..» 166 та ін. Ні, і така може виконати заповідь про милість, і вона може подати, якщо не матеріальну, то духовну милостиню. Запитайте, як це? А ось як: тебе образила така чи така – прости їх, от і буде духовна милостиня. - Ні, я цього не можу! Хіба можна пробачити таку жахливу образу? Та як я згадаю про нього, так готова розтерзати того, хто наніс мені його, а ви кажете – «вибач», – То не можеш пробачити? – Сил не вистачає? Так проси у Бога. Звернися до Нього і скажи: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну і допоможи мені пробачити». Скажи раз, другий, третій... і що буде? Сама на досвіді дізнаєшся, пробачиш кривдника. – Ось та пронесла моє ім'я, як зло перед людьми, такого наговорила, чого ніколи й не було, проходу мені не дає шпильками та глузуваннями. - А ти мовчи, не відповідай нічого, потерпи. – А хіба це можна стерпіти? – Не можеш? Знову звернися до Господа: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну і допоможи мені стерпіти!» Спробуй так сказати і на досвіді побачиш, що з цього вийде, І так у будь-якому скрутному становищі звертайся до Господа, і допоможе. Виконуй Його заповіді і проси Його допомоги. Біда, якщо хтось сподівається на свої сили і надумає сам, не вдаючись до Божественної допомоги, виконувати заповіді, хто надумає обійтися без смирення. Дві чесноти необхідні для спасіння: одна – любов, інша – смирення. Без цих двох не тільки розумна молитва, а й спасіння неможливе. Адже ось Толстой, як він страшенно скінчив, а раніше був релігійний чоловік, молебні замовляв, молився зі сльозами, все, здавалося, було, одного не було - смирення. Любив засуджувати інших, не вмів прощати людських вад. Заговорили з ним про одного його сусіда. – Що ви, – каже, – та хіба він людина? - А то як же? Звісно, ​​людина! - Ну ось, яка ж вона людина? Просто тварюка. - Та все - тварюка. Ангели, і ті тварюки: «Про Тебе радіє, Благодатна, всяка тварюка, ангельський собор і людський рід...» 167 - Та ні, його не можна вважати людиною! - Він безбожник, він до церкви не ходить, у Бога не вірить - хіба це людина? – каже Толстой. А стара няня скаже йому... (Стук у двері: брат Григорій 168 каже, що прийшов брат Пилип 169 , просить благословення їхати і питає, чи дадуть йому коня.) Конячку йому дамо, нехай іде запрягати ... (Брат Григорій пішов.) Ось так у монастирі: у нас Ісуса молися потрібна... Ну, гаразд, прибіг конячка і втік, а ми залишилися при своєму... Отож старенька-няня казала Толстому: «Левушка, не засуджуй їх, нехай вони, як знають, а ти їх не суди, тобі що! Сам за собою дивися». Не міг він переробити себе і погано скінчив. Ось і тепер інша думає: «Я до церкви ходжу, а от та не ходить; ну яка ж вона!.. І та ось що робить, на що це вже схоже?» - так все махає, та махає ручкою, все себе краще за інших вважає. Дивишся, і домахала до того, що впала нижче за тих, кого засуджувала. Себе треба гірше, найнегідніше вважати. Отож ось найвірніший і єдиний шлях до спасіння: виконання заповідей Господніх. Про них Господь сказав, що вони не тяжкі, але самотужки нам їх не виконати, треба просити допомоги у Господа – і дасть. Здається просто. Просто, але складно. Помолимося Йому, нехай просвітить і зміцнить Він нас у Своїй любові. Амінь. Сьогодні вранці я був у монастирі у справах. Богові було завгодно, щоб, виходячи звідти, я зустрів одну дівчину, яка шукає спасіння своєї душі, і одну черницю. Зайшла у нас мова про те, як будується життя людське. Єпископ Ігнатій (Брянчанінов), з творіннями якого деякі з вас, можливо, вже знайомі, каже, що життя всякої людської душі будується за наперед наміченим Божественним планом. Дехто запитає: що це за план, і чи однаковий він для всіх людей, чи кожне окреме життя йде за планом, який йому притаманний? Доведеться сказати, що у всіх людей, які йдуть до порятунку, життя розташовується за одним планом, але шляхи, якими вони йдуть, бувають різні. Уявіть собі коло: від різних точок кола йдуть лінії, які сходяться в одній точці біля центру. Центр – це Христос – мета всякої душі, яка шукає спасіння; а радіуси – різні шляхи, якими люди приходять до Христа 170 . План порятунку людської душі, на думку єпископа Ігнатія, викладено у Біблії, а саме – в історії стародавнього Ізраїлю. Єврейський народ жив у Єгипті під владою фараонів. Не задовольняючись пануванням над Ізраїлем, фараони починають утискувати його, змушують виконувати важкі роботи, брати участь у будівництві пірамід, які збереглися і до нашого часу. Мало того, фараони видають наказ вбивати єврейських новонароджених немовлят чоловічої статі, оскільки євреї швидко розмножувалися. Стогне народ під чужим ярмом і чекає на рятівника від Бога. В особі Мойсея, «взятого з води» (зауважте це собі – «взятого з води»), посилається їм рятівник. Він робить багато чудес, наводячи різні страти на єгиптян, і нарешті фараон відпускає євреїв. Мойсей виводить їх із Єгипту. Такою є історія стародавнього Ізраїлю, але вона є прообразом того, що відбувається до наших днів з новим Ізраїлем, з кожною християнською душею, яка шукає спасіння. Кожна душа нудиться під ярмом уявного фараона - сатани, кожна стогне і чекає на себе визволителя; і є Визволитель - Господь Ісус Христос, Якого утворив собою древній Мойсей. Чи знав він сам, що утворить собою Спасителя? Гадаю, що знав. Господь рятує душу від гніту фараонова, але що відбувається далі? Тільки-но Ізраїль пішов з Єгипту, а вже фараон пошкодував, що відпустив його, і погнався за ним. Так і з людською душею. Інші думають, що, залишивши колишню недбайливість і вступивши на шлях добрий, вони вже твердо і безперечно підуть ним. Помиляються. Сатана, який випустив їх з-під своєї влади, неодмінно пошкодує про те й рушить услід. Втікають ізраїльтяни, і ось вони біля Чорного моря. Ззаду погоня, праворуч – розбійники, ліворуч – пустеля, перед ними – вода. Куди подітися? Де шукати порятунку? Здавалося б, становище безвихідне. Що ж Мойсей? Помолився він Богові і вдарив жезлом у воду, і вона розступилася. У довгий водний коридор вступили євреї: йдуть сухим днем ​​моря, а за ними втягуються полчища єгиптян. Не маленьким був цей коридор. За дослідженнями вчених, до сорока верст він простягався довжиною. Вийшли євреї з води, а фараон із військом уже на середині моря. Що ж робить Мойсей? Знову молиться, і новий рух палицею, що разом із колишнім рухом склав хрест, і хвилі змикаються над єгиптянами; все військо загинуло, жоден не врятувався, за словами Писання. Немає більше небезпеки, немає більше погоні, і Ізраїль спокійно продовжує шлях, прямуючи до обітованої землі. Подібний стан переживає й усяка душа людська. Сатана не залишає її у спокої, звідусіль насуваються скорботи та спокуси, навколо настає морок; здається, становище її безвихідне, здається, нема звідки чекати допомоги. Але тут і є Бог зі Своєю допомогою. Хрест врятував стародавнього Ізраїлю – Хрест Христів рятує нового Ізраїлю, і часто близька до відчаю душа не знає, що стоїть уже на межі, за якою починається новий шлях. Отже, Чорне море пройдено. Але далеко ще до землі обітованої, до землі, що текла медом та ссавцем; не відразу потрапляють туди євреї, сорок років кружляє з ними по пустелі Мойсей. Інша людина, дізнавшись про рятівний шлях і вставши на нього, думає, що все вже зроблено, що він досяг святості і готовий мало не злетіти на небо. Помиляється. Мало розпочати рятівний шлях, мало звернутися до Бога, ще не тут починається країна, де течуть мед та млеко171. Сорок років ходять ізраїльтяни з Мойсеєм пустелею, прагнучи землі обітованої. Безплідна пустеля, нічого немає довкола, не раз нападають сумніви на євреїв, але Господь не допускає їм загинути. Так і душі, що обрали шлях богоугодження, звільнившись з-під гніту пристрастей, відірвавшись від усього, що раніше становило зміст їхнього життя, часто лякаються, побачивши себе відразу в пустелі. «Господи, що тепер робити? Чим жити?». Даремно бентежиться така душа. Бог, що послав Мойсея, щоб вивести її з Єгипту, пошле їй і манну, як послав древнім євреям. Закінчується сорокарічна мандрівка євреїв, що протворила мандрівку кожної душі, яка шукає Гірського Єрусалима. Чи розуміли євреї, що вони служили таким прообразом? Гадаю, не розуміли. Хто ж уводить Ізраїля в землю обітовану? Мойсею? Ні. За те, що він сумнівався в Божественному Промислі, вмирає він, не досягнувши Ханаана, і вводить туди євреїв Ісус Навин. Зверніть увагу на це ім'я: Ісус вводить в обітовану землю, і Ісус Христос відкриває нам двері Раю, Своїм хрестом вводить нас туди. Хрест Христовий – ось найбільше таїнство! Зауважте всі подробиці рятівних страждань Христових: Він розпинається серед двох розбійників. Чому між розбійниками? Тут теж глибоке значення. Розп'яттям Своїм Господь рятує від прокляття та смерті нас, людей, і всі ми, грішні, що відпали від Бога, є розбійниками перед Ним. Розбійники висять праворуч і ліворуч від Христа теж не випадково, тут історія всього наступного людства. Той, що висить ліворуч, зригає хули, а праворуч чується голос: «Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у Царстві Твоєму». І нині бачимо поділ серед людей, і нині знаємо і правих, і лівих, – останні, самі прийнявши цю назву, проголошують свій вирок, не лякає їх приклад повішеного ліворуч. У різній долі цих двох розбійників – долі всього людства: одна частина його з хулителем скидається в пекло, інша чує голос Самого Господа: «День зі Мною будеш у раї» 172 . Одні йдуть у смерть, інші – до Життя Вічне. Мета всього життя земного – успадкувати Життя Вічне, те життя, де не буде праці, не буде зітхання і ніякої скорботи. Для досягнення цього Вічного Життя йдуть у монастирі. Втім, я нікого не покликаю до монастиря і не кажу, щоб порятунок не був можливим у світі. Тільки не можу не помітити, що погляди найкращих людей прямували саме до чернецтва. Не буду наводити думки вчителів Церкви, які виховалися в монастирях. Зверну вашу увагу на твори велетнів світської літератури. Візьмемо представника протестантського народу, гіганта людської думки Шекспіра, і подивимося, що він говорить про життя у світі. Устами героя одного з найкращих своїх творів, Гамлета, так атестує він світ: «Світ – це старий сад, що заріс бур'яном». Погодьтеся, не дуже втішна характеристика світу. А потім додає, звертаючись до Офелії: «Офеліє, йди до монастиря». Ось як ставився Шекспір ​​до миру та монастиря. Інші кажуть, що чернецтво не встановлено Господом, що в Євангелії немає вказівки на нього. Це не так. «Могий вмістити, нехай вмістить» 173 , – говорить Господь саме про тих, хто прагне вищого духовного життя. Врятуватися можна і у світі, але найвища досконалість досягається в монастирях. І в Писанні сказано: «Не одружений дбає... як догодити Господеві, а одружений... як догодити дружині» 174 . Ось і різниця між миром та монастирем. І знову повторюю: я не покликаю до монастиря, і в світі багато шляхів, які ведуть до Бога і до ближніх: свята ця справа, безсумнівно, – рятуючи інших, і самому рятуватися. Ось, наприклад, достойна Олена Андріївна Воронова все життя своє присвятила служінню нещасним знедоленим людям. Їздить вона по в'язницях, втішає арештантів, служить їм, розмовляє з ними і намагається розбудити в них заглухле почуття любові до Бога і до ближніх, свята справа, безсумнівно, рятуючи інших, і вона рятується. Дехто присвятив своє життя служінню хворим – і це велика справа. Інші вчителюють – теж велику справу – бути при дітях, сіяти в їхніх серцях насіння Божої істини, наскільки це в їх силах, наскільки вони самі зрозуміли та засвоїли її. А інші, можливо, не задовольняючись цим своїм служінням, захочуть досягти вищої досконалості, порвати зв'язки зі світом і вступити в святу обитель, і виконають це, якщо їхнє бажання завгодно Богові. Амінь. Трапляється іноді, що тоді, коли душа нудиться в такому охолодженні, такому несмаку до всього духовного, ворог нападає сильніше, зводячи погані помисли, сором'язливі рухи і спокусливі сновидіння. Мета в нього та, щоб, вдавшись у відчай від почуття залишення Богом, людина опустив руки і схилився на щось пристрасне, бо після цього йому легко захопити його знову у вир гріховного життя. Знаючи це, стій твердо. Нехай вирують хвилі гріховні навколишнє серце, але поки що маєш небажання гріха і бажання бути вірним Богу, кораблик твій цілий. Благодать Божа відібрала в тебе свої втіхи, але вона близько є і наглядає, і не залишить тебе без допомоги, поки твоя волі стоїть на боці добра; стій же твердо, надихаючись упевненістю, що буря ця скоро пройде, а разом із нею припиниться й сухість твоя. Вір, що це попущено на добро тобі, бо, зазнавши цього часу спокуси, вийдеш із нього з великим пізнанням своєї немочі, з більшою смиренністю і з більшою впевненістю в завжди готовій тобі Божій допомозі 176 . Такий стан, про який тут говориться, переживає кожна християнська душа, яка шукає спасіння. Звичайно, важко переживати цей «несмак до духовного», почуття повного залишення Богом, сильні нападки ворога, але Господь все звертає нам на благо. Необхідно лише бажати спасіння, жадати його, і Христос ніколи не залишить нас. Хто прагне порятунку, звичайно, буде по силі виконувати заповіді Господні. Правда, і це нелегко, тому що доведеться боротися з гріховною нашою плоттю, яка веде нас до зла. Святий апостол Павло, найбільший праведник, – і той скаржиться на труднощі боротьби: «Не хоч хочу доброго, творю; але що не хочу злого, це роблю» 177 . Як же встояти проти ворожих нападів? Як безперервно йти шляхом до порятунку? Уявіть собі людину, що йде в місто і заблукала в дорозі. Страшно йому. Один він уночі в частіше лісовій. Вдалині чується виття вовків, біля шуму несучого потоку, в який він ледь не впав, там - гостре каміння, там - гора, а за нею прірва. Небезпеки чатують на кожному кроці, і людина почувається зовсім безпорадною. Але раптом блиснув вогник, і перед мандрівником, що заблукав, з'являється лісовий сторож. Відчуває мандрівник тепер, що врятований. Сторож бере його за руку і вказує ліхтарем шлях. Йому знайома кожна стежка у лісі. Він попереджає мандрівника про небезпеку. "Обережно, - каже сторож, - тут прірва". Або: «Правіше, там каміння», і т. п. І мандрівник, дотримуючись його вказівок, благополучно вибирається з лісу і сягає міста... Місто – це Царство Небесне, ліс – земне життя наше, а сторож – старець. Керуючись його вказівками, можна легко досягти Гірського Єрусалиму. Свята Церква як мати дбає про наше спасіння і дає нам до того всі засоби, отже, як важливо, як необхідно виконувати всі церковні постанови! Ворог сильно нападає на людину, бажаючи відвернути від виконання заповідей. Церква заповідає ходити до храму неопустимо кожного недільного дня та у свято. Ворог же спокушає, вселяючи: «Навіщо ж ходити так часто?» Втім, він робить поступку, кажучи: «Ну хоч у велике свято піти, це можна, а навіщо ж щонеділі? Це зовсім зайве! І так у всьому. Добре, якщо людина не слухає навіювання ворожих. Свята Церква навчає нас, перш за все, смиренності. Мені згадується образ схимника Бориса як зразок смиренності. Я був ще послушником і часто приходив до нього. Любив він мене, недостойного. Був він із простих, але мав високу душу. Батюшка о. Амвросій вдягнув його в таємну схиму. Батько Борис мене не соромився, і я бачив його в схимницькому одязі. Часто, вказуючи на Херувимов і Серафимов, зображених у ньому, він говорив: «Подивися, в мене на грудях зображення Серафимов. Навіщо це? Щоб наслідувати їх. А що ж я? Одна мерзота. Строго знайде Господь і за одяг, якщо хтось носить його без уваги. Засудить і мене Господь, тільки й маю одне виправдання, що не сам я просив вищого ангельського чину, а прийняв його за послух о. Амвросію». Дивовижний кінець о. Бориса. У Великому посту він захворів і був покладений до монастирської лікарні, де сильно страждав, але покірно переносив хворобу. Я часто відвідував його. Але ось настав Страсний тиждень. Служби церковні, справи – зовсім не було колись, і я, прощаючись з о. Борисом сказав йому, що прийду тільки на другий день Великодня. Він спочатку хотів заперечити, а потім, погоджуючись, сказав: «Добре, прийди подивитися на мене». Настав Великдень. На другий день я вирушив до лікарні та дізнаюся, що о. Борис причастився, соборувався і щойно помер. Я підійшов до його ліжка. Обличчя його було сповнене неземної величі і сяяло, як у Ангела. Довго сумував я про його смерть і раптом бачу уві сні, ніби перебуваю в храмі, людей немає нікого, і тільки посеред храму труна, а в ньому о. Борис лежить живий. - Отче Борисе, та ви ж померли, як же ви живі? - Живий Господь, жива душа моя! - Була відповідь. Я прокинувся з радісним почуттям. Саме час смерті о. Бориса одна шамординська черниця високого життя, але славилася в монастирі за напівсхиблену, йдучи до ранку, спромоглася такого бачення: у напрямку Оптіної вона побачила немовля надзвичайної краси, що підноситься Ангелами. Вона повідомила про своє бачення, але ніхто не звернув уваги на її слова. І того ж дня прийшла в Шамордіно звістка про смерть о. Бориса. Отже, смиренність була головною рисою схимника Бориса, найголовнішою чеснотою його, і за смирення Господь підніс його. Усі найбільші праведники вважали себе першими з грішників. Як, наприклад, Іван Златоуст та інші. Ця свідомість у них була цілком щира, бо пам'ятали вони, що ін суд людський та ін суд Божий. Був один подвижник, який досяг такої висоти, що звірі йому корилися. Він, наприклад, з рук годував леопардів. Але помирав цей подвижник із великим страхом. І невідомо, як віддав йому Господь. Всі ми прагнемо досягти Царства Небесного, але яке воно буде, ми не знаємо. Знаємо тільки зі Святого Письма, що їхнє око не бачить, і вухо не чуючи, і на серці людині не піднявшись, що приготована Бог тим, хто любить Його. Рай духовенний і чистий, але дехто бачив його чуттєвим чином. Наприклад, інок Феодот, послушник одного монастиря, бачив Рай як чудового саду. Я, грішний, сподобився двічі бачити Рай уві сні. Одного разу – у вигляді міста надзвичайної краси, другий – у вигляді чудового храму, і в цьому храмі йшло пасхальне богослужіння; особливо запам'яталися мені слова канону: «...досконало мовиться» 179 . Служив наш казанський диякон, чого я дуже здивувався. Багатьох я потім розпитував, але спочатку нічого не міг добитися, багато було в нього недоброзичливців, і тільки згодом дізнався, що це був великий Божий подвижник, який вирізнявся надзвичайною смиренністю. Познайомився я з ним, але про свій сон не розповів йому, боячись, щоб якось не виникло в душі його гордовите почуття - адже і для праведника можливе падіння. У нас у Скиту був такий випадок: одного разу о. Анатолій, який згодом став начальником Скита, ідучи по монастирському цвинтарі, раптом побачив два світлі промені, що йшли з якоїсь келії. Він пішов у напрямку світла і, зазирнувши у вікно келії, де жив о. Антоній 180 побачив, що цей останній стоїть на колінах з піднятими руками, а з рук його виходять ніби сонячні промені. Вражений о. Анатолій розповів про це о. Амвросію, а Батюшка суворо заборонив йому говорити про це о. Антонію. "Можливо, він і сам цього не знає", - зауважив Старець. Смиренним... Господь дає благодать 181 , – каже слово Боже. Один добре мені знайомий і шановний священик розповідав, що один його парафіянин постійно бачить пересвяту Святих Дарів за Літургією. Це простий козак похилого віку, що веде чисте життя і відрізняється незвичайною смиренністю. Вперше, стоячи у вівтарі, він сподобився цього великого і страшного видіння так: роздмухував він кадило, і раптом здалося йому, що блиснула яскрава блискавка і впала в чашу. Потім з чаші піднявся полум'я і почав ходити престолом. Коли священик узяв чашу в руки для причащання, то його оточив полум'я з усіх боків, а потім це полум'я зрошило всіх, хто молиться. Козак змінився в особі, бачачи, що священик сприймає в себе полум'я. Після обідні він усе розповів священикові і з цього дня щоразу, коли буває Літургія, сподобається цього видіння. Коли я був у цього священика, то цей козак прийшов, – його звали Василем Степановичем. Батюшка познайомив мене з ним. Він переказав про своє бачення і зауважив: «Страшно мені. Веду я недбайливе життя, перший із грішників, а Господь сподобляє мене такого великого дару. Яка ж відповідь доведеться дати мені перед Господом?» Ми не бачимо переіснування Святих Дарів чуттєво, але віримо, що воно відбувається. Чуттєвого видіння Господь сподобляє небагатьох Своїх обранців, але щирими очима ми всі повинні споглядати це таїнство. «Царство Боже є всередині вас» 182 , – говорить Писання. Необхідно в душі носити Господа, відчувати Його найсвятішу присутність серцем своїм, бачити ж чудеса для багатьох із нас непотрібно. Будемо ж цілком зраджувати себе святій Його волі. Амінь. «Там за далею негоди є блаженна країна...» 183 Коли я їхав Сибіром до Мукдена, дивився у вікно вагона і думав, що ось так на схід починаються невідомі країни: Китай, Корея – країни, чужі нам, зі своїми звичаями, зі своїми звичаями. Насамперед ці країни торкнулися в темряві язичництва, тепер просвічуються Світлом Христовим. У столиці Японії Токіо, де раніше поклонялися дракону, височить чудовий собор. А потім від цих невідомих країн думка мчала далі, в країну, де блаженствують небожителі, де немає ні печалі, ні зітхання. Про неї хочеться говорити, туди піднестися думкою від землі. Земля – це місце вигнання, заслання. За кримінальні злочини людей засуджують на каторгу, когось на дванадцять років, когось на п'ятнадцять, а когось і назавжди, до смерті. Ось і ми завинили перед Господом і засуджені на вигнання, на каторгу. Але так нескінченно велелюбний Господь, що навіть у цьому місці вигнання залишив Він нам багато краси, багато втіхи та втіхи, які особливо розуміються натурами, що мають так звану художню чуйність. Ці краси тутешнього світу – лише натяк на красу, якою був сповнений світ первозданний, яким його бачили Адам та Єва. Та краса була порушена гріхом перших людей. Уявіть собі чудову статую великого майстра – і раптом її вистачило обухом – що від неї залишиться? Уламки. Ми можемо підібрати їх, знайти шию, частину обличчя, руки; ознаки краси ліній зберігаються й у цих окремих уламках, але не отримати нам колишньої гармонії, колишньої цілісності, краси ще зруйнованої статуї. Так і гріхопадіння перших людей зруйнувало красу Божого світу, і залишилися нам лише уламки її, якими ми можемо судити, як чудово все було раніше, до гріхопадіння. Але настане час всесвітньої катастрофи, весь світ запалає у вогні. Загориться земля, і сонце, і місяць - все згорить, все зникне, і повстане новий світ, набагато прекрасніший за той, який бачили перші люди. І настане тоді вічна радість, повна блаженства у Христі. За цим блаженним життям і тужить тепер людська душа на землі. Є переказ, що раніше, ніж людині народитися у світ, душа її бачить ті небесні краси і, вселившись у тіло земної людини, продовжує тужити за цією красою. Так Лермонтов пояснив властиву багатьом незрозумілу тугу. Він каже, що за красою земної снився душі найкращий, прекрасний інший світ. І ця туга «за Бозом» – доля більшості людей. Так звані невіри самі по собі вірять і, не бажаючи в цьому зізнатися, сумують за Богом. Тільки в небагатьох нещасних так уже забруднилася душа, так змарніла вона, що втратила здатність прагнути до неба, тужити за ним. Інші шукають. А ті, хто шукає Христа, знаходять Його за неправдивим євангельським словом: «Шукайте, і знайдете, товціть, і відкриється вам» 184 . У домі Мого Отця обителі багато суть 185 . І зауважте, що тут Господь говорить не лише про небесні, а й про земні обителі. І не лише про внутрішні, а й про зовнішні. Кожну душу Господь ставить у таке становище, оточує такою обстановкою, яка найбільше сприяє її успіху. Це і є зовнішня оселя. Коли душа сповнюється миру, спокою і радості – це внутрішня обитель, яку Господь готує тим, хто любить і шукає Його. (Брат Григорій приходить сказати, що через десять хвилин треба починати всеношну. «Ну от ти через десять хвилин і прийди», – каже Батюшка. Незабаром починається благовіст.) – Що це, благовісте? А чи знаєте, що він собою зображує? Архангельський голос, який пролунає наприкінці світу. Про цей кінець і нагадує нам благовіст, колись і ми почуємо той страшний голос. Але зараз раніше дзвону нас про нього попередили, і ми вже чекали на нього. А з тим голосом буде не так: раптово, без жодного попередження пролунає він, а за ним – Страшний Суд, який триватиме не рік, не місяць і навіть не день, а одну мить; одне слово вирішить долю всього людства, тільки слова "прийдіть" або "відійдіть" - і все скінчено! Блаженні, хто почує «прийдіть»: для них почнеться радісне життя в Раю, і це вже навіки. Добре в Раю! Достоєвський, який бував тут і сидів у цьому кріслі, говорив о. Макарію, що раніше він ні в що не вірив. - Що ж змусило вас повернути до віри? – питав його о. Макарій. - Та я бачив Рай. Ах, як там добре, як світло та радісно! І насельники його такі прекрасні, такі сповнені любові. Вони зустріли мене з надзвичайною ласкою. Не можу я забути про те, що пережив там, і з того часу повернув до Бога. І справді, він круто повернув праворуч, і ми віримо, що Достоєвський врятований. В Апокаліпсисі апостол Іоанн теж зображує Рай у вигляді чудового храму на дванадцяти підставах 187 . Одна основа – яхонт, інша – сапфір, третя – теж дорогоцінний камінь. У цей храм ведуть дванадцять воріт, і кожна брама складається з однієї цільної перлини. Так малює Іван Богослов град Господній, Новий Єрусалим. Але, звичайно, нічого в цьому описі не можна розуміти чуттєво, і дванадцять воріт ці зовсім не схожі ось хоча б на Святі врата Оптинського скиту або ще якісь. Об'яснюючи Об'явлення кажуть, що під дванадцятьма брамами треба розуміти дванадцять апостолів, які просвітили Христовим вченням весь всесвіт. У своєму прагненні до цього Господнього граду душа іноді знаходить розраду в музиці. Я у світі любив серйозну музику: Бетховена, Шуберта, наприклад. Іду якось із концерту. Зустрічається мені знайомий і запитує: Звідки ви йдете і чому ви такий радісний та урочистий? – У концерті був. Що за чудова музика! В яке захоплення приводить вона душу! - Ну, є ще інші, вищі захоплення, вищі за всякі захоплення від музики; сходили б ви ось до такого, він вас введе в іншу область, в область захоплення молитви. І він не збрехав. Любив я бувати в церкві, особливо біля всенічної, у нашому Воскресенському соборі: любив напівтемряву, тихе мерехтливе світло лампади; особливо добре було там молитись. Ось і ви зараз підіть до всенічної, помоліться там, постарайтеся добре помолитися, постарайтеся увійти і заглибитися в себе. Адже в кожній з вас є світ невимовної краси, в якому таїться багато чистих захоплень, невимовних радостей. Увійдіть до себе, і вони відкриються вам. Втім, не чекайте від молитви одних захоплень, не сумуйте, коли не відчуєте радості. Адже й так буває: стоїш, стоїш у церкві, і всередині ніби не серце, а дерево, та й дерево не остругане. Ну що ж, і за це – за дерево, слава Богу! Значить так треба було. Адже інша душа, переживши високі захоплення, і уявити себе може, а такий стан «кам'яненого нечуття» упокорює її. І взагалі ми не можемо вимагати від Бога молитовного захоплення. Від нас потрібна молитовна праця, а радість посилається від Бога, коли це Богові завгодно і нам на користь. Отже, молитимемося Йому і покладемося у всьому на Його святу волю. Коли я ще жив у світі, товариші називали мене ідеалістом. Бувало, прийдуть кликати мене кудись: - Влаштовується пікнік, цілою компанією їдемо за Волгу із самоваром та закускою. Буде дуже весело. По десять карбованців з людини. - Виймаю гроші і віддаю за себе, щоб не отримати закиду, що ухиляюся з корисливих спонукань. А потім у день пікніка хворію на якусь «політичну» хворобу і залишаюся вдома. Увечері йду на берег Волги. Місяць, у міському саду гримить музика; я ходжу один, милуючись красою ночі – і добре мені! А на ранок товариші кажуть: – Ну, звичайно, – рукою махнуть, – адже він у нас ідеаліст! Ось цей «ідеаліст» і привів мене, зрештою, сюди до Скита. Амінь. 22 жовтня 1911 р. Свято Казанської ікони Божої Матері Скільки верст від Петербурга до Козельська? Мабуть більше тисячі – і ця відстань поїзд проїжджає в одну добу! Можливо, згодом вдасться і на воді влаштовувати залізниці, зміцнивши рейки на особливих майданчиках, і понесуться тоді любителі подорожей до Африки, Америки, Австралії... Наука йде вперед великими кроками; якби нашим батькам чи дідам сказали, що люди навчаться по телеграфному дроті говорити через величезну відстань або, наприклад, перемовлятися по телефону, то вони не повірили б і, мабуть, визнали б людину, яка розповідає про такі речі, за божевільну. Так, дійсно, в галузі різних винаходів ми далеко пішли вперед, але чи стало краще жити людям? На жаль, навпаки, стало ще гірше. 1884-1885 року була в Парижі всесвітня виставка. Її завітав один професор Оксфордського університету. Повернувшись додому, він говорив студентам: – Бачив я всілякі машини, машини на все – тільки однієї, до того ж простої машини, я не бачив, і на моє запитання, чи буде така винайдена, дають негативну відповідь. - Яка ж це машина, професоре? – здивовано запитали студенти. - Машина, яка робить щастя, - відповів він. Справді, щастя немає, тому що його хочуть створити без Христа і гірко помиляються. Ось ви займаєте скромне становище, але маєте віру і любов до Господа, а тому й маєте світ душевний. Тепер багато невіри кричать: – Не треба нам неба, ми й на землі влаштуємо щастя. Проте добрі лікарі кажуть, що медицина відстає, а хвороби прогресують із дивовижною силою. З'являються нові і нові хвороби, і лікарі рішуче не знають, як їх лікувати. Наприклад, нещодавно з'явилася нова хвороба: у кістках утворюється пісок, кістка стає крихкою, у ній робиться отвір, і пісок висипається. Чому це відбувається - невідомо, тільки хворий зазнає пекельних мук, а медицина безсила полегшити його страждання. Якщо запрошують лікаря, то не може він сказати хворому: «Я не розумію вашої хвороби». Або: «Ви маєте померти». Ні, він починає лікувати, як йому Бог допоможе! Ні, неміцне земне щастя, і благо людині, яка за ним не женеться, але покладає всю надію свою на Христа Спасителя. Він не буде осоромлений. Сьогодні якраз була в мене людина, яку сильно обдурило щастя: це Євгеній Миколайович Погожев 188 , що пишуть під псевдонімом «Поселянин». Євген Миколайович походить із старовинного дворянського роду, здобув гарну освіту, але спочатку був невіруючим. Привів його до Господа такий випадок. Одного разу він із тіткою зібрався до Криму, а та перед цією подорожжю захотіла побувати у батюшки о. Амвросія. - Ні, тітонько, ви заїжджайте, а я вас у Калузі почекаю, - рішуче заявив він. – Та чому ж? Поїдемо разом, мені буде веселіше, а до Старця ти можеш і не ходити. Євген Миколайович погодився. Приїхали. Тітка пропонує йому, чи не сходить він хоч раз до о. Амвросію, але племінник рішуче оголошує: - Ні, не просіть, до о. Амвросію я нізащо не піду. Він замучить мене текстами. Так і не пішов. Тітка ж була і розповіла про нього о. Амвросію. – А треба б йому до мене зайти, – сказав Батюшка, – передайте йому, що грішний Амвросій просить його зайти до нього на шість, на десять хвилин. Він пішов і вийшов від о. Амвросія іншою людиною. З того часу почав відвідувати Оптіну і просився до монастиря, але Батюшка заперечив: - Ні, спочатку закінчіть університет, а там я скажу вам, що робити. Після закінчення університету Євген Миколайович приїхав до о. Амвросію й питав, що ж тепер робити. – А тепер, – сказав Батюшка, – пишіть на захист віри, Церкви та народності. Погожев – художник у душі, і це відбивається з його творах. Минуло кілька років, о. Амвросій помер, і Євген Миколайович осиротів. Приїжджав він за звичкою до Оптіни, але ні до кого зі старців не звертався, бо, за його словами, ніхто не міг замінити йому батюшку о. Амвросія. Веслярів багато, і хороші веслярі, а керманича немає. Щоправда, був керманич, який чекав його до себе, і, мабуть, розмова з ним принесла б Євгену Миколайовичу велику користь, – це покійний батюшка о. Анатолій 189, - Великий старець і наступник о. Амвросія, але Погожев не побажав до нього звернутися. Одного разу він зайшов до мене, я тоді був ще послушником. Розговорилися ми з ним. - Ви ідеаліст, Євгене Миколайовичу, - сказав я йому, - у світі вам не місце, ступайте в монастир, все одно який, але краще б у наш, де зберігаються заповіти старців. П'ять років були б послушником, десять років ченцем, п'ять – ієродияконом. - Потім ви були б старцем, як о. Амвросій. Ви тепер зовнішній художник, а тоді станете внутрішнім. Згадайте слова Пушкіна: Не для житейського хвилювання, Не для користі, не для битв, Ми народжені для натхнення, Для звуків солодких та молитов 190 . - Хоча Пушкін говорив це про поетів, але ці слова більше відносяться до ченців. Вступайте в монастир і знайдете мир і радість душі. - І в світі можна приносити користь, - відповів він. - Так, звичайно, можна, але у світі і безліч спокус. Чи знаєте ви історію індійського царевича Йоасафа? 191 Цар Авнер, батько його, влаштував синові чудовий замок і хотів, щоб син жив у розкоші та млості, безтурботним веселим життям. Але старець Варлаам звернув юнака до Христа, і він зовсім змінився. Батько, бажаючи повернути сина до язичництва, привіз йому красуню Рояйлю, з якою хотів одружити його, але Йоасаф не спокусився красою нареченої, відкинув всі задоволення світу і успадкував Царство Небесне. Як би і вас не спокусила Рояйля у палаці. Не знаю, чому я сказав йому це, але за кілька років я дізнався, що Євген Миколайович одружився з дочкою одного відомого сановника, і великий князь Костянтин Костянтинович влаштував їм у палаці весілля. Вибір нареченої був невдалий: за півроку вони розійшлися, і розлучення скоро закінчиться. Вона була практична жінка і зовсім не розуміла його. Незабаром вони зненавиділи одне одного. Я не бачив Євгена Миколайовича двадцять років; сьогодні він приїжджав до мене. Я говорю йому: - Скінчиться розлучення, робіть у монастир, я дам вам келію, і заспокоїться душа ваша після всіх житейських занепокоєнь. - До Христа ніколи не пізно, Євгене Миколайовичу, згадайте розбійника - здається, і жити-то залишилося йому кілька хвилин, а він заволав: «Пом'яни мене, Господи, коли прийдеш у Царство Твоє» - і врятований! Задумався. Не знаю, на що наважиться, а шкода мені його. Покладайтесь у всьому на волю Божу; хто прагне спасіння, кричить до Христа: «Врятуй мене, Господи, як Ти Сам знаєш», того Господь спасе. Розповім вам сторінку з мого життя. У мене завжди було бажання порятунку, але люди, що оточували мене, були байдужі до віри, опори знайти було не в кому. А думка казала мені, що так жити не можна. Я не знав, на що наважитися. Один знайомий інок утішив мене: «Вдайтеся на волю Божу; коли моліться вранці і ввечері, завжди кажіть: «Якщо веси долями спаси мене, Господи», – і врятує». Так я й молився. Завжди ходив до всеношної до церкви св. Іоанна Хрестителя при монастирі та молився. Біля обідні часто бував у Спасо-Преображенському соборі і там біля раки святителя Варсонофія молився: «Святітелю отче Варсонофію, поможи мені!» Я не знав, що вибрати. Іти до монастиря боявся: там поклони та пости – редька, квас, а я розпещений; потім командувати всі стануть, а я звик до деякої влади, не витримати мені. Але Господь усе влаштував, і я тепер, хоч негідний, але все ж таки інок. На вигляд випадково, але звичайно за Промислом Божим, дізнався я про Оптину Пустелю і про старця Амвросії, взяв відпустку на 28 днів і приїхав до нього для вирішення питання, як мені жити. Батюшка Амвросій сказав: «Треба в монастир іти, але не зараз, а через два роки», – і дав мені якусь послух, а через два роки я вступив у скит Оптиної Пустелі. Так і вам допоможе Господь на життєвому шляху. Моліться Матері Божій. Вона клопотатиме за вас і в цьому житті, а після смерті допоможе пройти поневіряння і досягти Царства Небесного. Амінь. Сьогодні багато хто з вас причастився Святих Таїн, прийняв у себе Самого Христа, цього Небесного Гостя. Великий дар Божий. Але, прийнявши Христа, треба старатися і утримати Його в собі. А то часто трапляється, що прийде Він і піде, знову прийде і знову піде. Втім, коли Він і йде, то все ж таки залишається слід Його присутності, а тому нам, грішним, так важливо частіше причащатися, щоб частіше відвідував нас цей Божественний Гість. У молитві перед Святим Причастям говориться: «...та не на багато віддаляйся спілкування Твого від мисленного вовка звіроловлений буду». Перші християни щодня причащалися, зате вели вони життя рівноангельське, так що кожної миті готові були постати перед лице Боже. Потім релігійне полум'я стало остигати, і почали причащатися раз на тиждень, раз на місяць, і нарешті – раз на рік, а деякі й у два роки причащаються. Звичайно, безумовно важливо та рятівно – причащатися, але тут може бути й інша небезпека. Якщо чекаєш на себе Христа, то треба прибрати свою внутрішню храмину, а без цього причастя не є корисним. Тому святі Отці кажуть, що краще рідше причащатися, але уважніше готуватися до цього великого Таїнства. У нас збиралися старці, щоб вирішити, скільки разів потрібно причащатися ченцям, і було вирішено, що достатньо п'ять разів на рік: у всі чотири пости, причому у Великий піст двічі, потім дозволяється, за бажанням, причащатися в день Ангела або народження, далі з особливих причин, у разі від'їзду і т.д. Інокам, власне, і мирянам, але особливо ченцям, треба намагатися довше утримувати в собі Христа, доки Він не стане з Гостя Домовладикою, як у святих людей. Коли я був у Маньчжурії 192 , то одного разу прийшла до мене на сповідь людина, яка майже 30 років не була ні на сповіді, ні у Святого Причастя. Які тільки гріхи не залучав його ворог! Тепер він врятований, а відійшовши від Христа, легко й загинути. Якось, це було в Петербурзі, мені розповідав один священик із церкви преподобного Сергія, що на Ливарній вулиці: «Звати мене ввечері наказувати Святими Таємницями хворого. Приходжу, питаю, де хворий. До мене виходить похилого віку чоловік, на вигляд абсолютно здоровий, і каже, що це він для себе запросив. - Блюзнірувати з цим великим Таїнством не можна, - відповідаю, - мене просили наказувати хворому, а ви абсолютно здорові. — Я років 20 не мав сповіді та причастя, — відповів він, — раптом якийсь голос владно каже мені: «Ти сьогодні помреш», — тому я й потурбував вас. – Якщо так, то сповідатимемося. Починається сповідь, і що то була сповідь! Душа його була, як проказою, вкрита всілякими гріхами. Нарешті накладаю епітрахіль і читаю дозвільну молитву. – Отже, всі гріхи прощені, і я можу причаститись? - Запитав він. – Пробачено, і я зараз причащу вас. Приготували все, читаю молитви і хочу причастити його, але в нього стискаються зуби, і попри всі зусилля він не може їх розтиснути. Тоді він іде до свого робочого кабінету, бере кліщі і хоче розтиснути ними рота, але не може. Так і помер, не прийнявши Святих Таїн. Гріхи йому прощені, але чому Господь не сподобив його причастя – це несповідна Божа таємниця». А прийняти Святі Таємниці – велика справа. Якби хтось із причасників помер до 24 години після Причастя, то душа його пішла б до Раю. Демони не можуть наблизитися до такої душі, опалювані сяйвом Тіла і Крові Христових. Що ж потрібне для приготування до цього великого Таїнства? По-перше, свідомість своєї гріховності; по-друге, усвідомлюючи своє власне безсилля у справі спасіння – тверда надія на милосердя Боже. Коли ми самі, своїми зусиллями, думаємо виправитися, то все не вдається, все виходить ляпка, і тільки один Господь силен нас врятувати і відродити на краще життя. «Господи, допоможи мені, на Тебе одна надія!» – закличемо до Господа, і Господь не зневажить душу, що звертається до Нього. Великий наш письменник Гоголь, який часто бував в Оптіній і відродився під впливом бесіди з о. Макарієм, каже у своєму творі «Записки божевільного»: «Далеко ще до воскресіння». Так, далеко ще грішній душі до воскресіння, але якщо вона прагне цього воскресіння, то рано чи пізно, а воно настане, і душа, воскреснувши для нового життя тут, потім і там досягне світлих райських обителів. Але є «воскресіння живота» та «воскресіння суду». Можна воскреснути й у «воскресіння суду», як і воскресають люди, які працюють гріху, тобто починають ще більше грішити, спокушаючи в гріх та інших. Страшна доля грішників, але нерозкаяних; Якщо ж людина кається у своїх гріхах, то Господь прощає її за безмежним Своїм милосердям. Нам, віруючим у Христа, ніколи не треба приходити в зневіру або, тим більше, в розпач. Нехай зневіряються невіри, бо життя без Христа справді похмуре і сумне. Одна з моїх духовних дочок, яка веде дуже діяльне життя, щоліта їде відпочити за кордон: до Італії, Швейцарії, Німеччини. Якось їхала вона Південною Баварією. У минулому люди на Заході для вираження свого релігійного почуття ставили по дорогах і перехрестях кам'яні Розп'яття, з яких багато хто зберігся і тепер. Так і у Баварії їх багато. Проїжджаючи повз такого Розп'яття, вона перехрестилася. Німець, що сидів з нею поруч, усміхнувся і сказав: – Так, – відповіла вона, – я російська та православна. – Я чув, що в Росії ще вірять у Бога, – вів далі німець, – а в нас уже давно цим байкам ніхто не вірить. Як це ви, мабуть, інтелігентна і освічена людина, і раптом вірите? – Так, я вірю в Господа і Спаса мого Ісуса Христа, – відповіла вона, – освіта анітрохи не суперечить релігії. Вона людина дуже розумна, і стала йому богословсько доводити необхідність та істинність релігії. Він слухав її з увагою. – Але ж ми живемо без релігії, – зауважив німець, – ось у нас і освіта, і промисловість, і торгівля – все процвітає. - А я думаю, - заперечила вона, - що ви тільки себе втішаєте, а у всякого невіруючого часом буває повний морок і розпач. Так промчали вони над Берліном - там є ще надземна залізниця, укріплена на високих стовпах. Влаштовані майданчики з рейками, потім часом станції, точно на верхівках величезних дзвонів. На станціях знаходяться машини, завдяки яким пасажири спускаються на землю. Тут вони попрощалися, і німець пішов, задумавшись і сказавши на прощання: – Ваші слова наводять мене на міркування. У нас такі питання давно вже здані в архів, але ви змусили мене задуматися. І ви теж, діти, коли станеться в цьому потреба, встаньте на захист своєї віри та Христа. І, можливо, ваше просте слово справить не менше враження, ніж богословські докази. Але самі на такі суперечки не викликайте. Мене іноді запитують: – Що мені робити? Буваю в гостях, і ось за столом починаються блюзнірські розмови про релігійні предмети. Господарі одні мовчать, інші підтакують, а то й самі починають блюзнірувати. Що робити? — Але як мовчати, коли вся душа горить? – Ну, якщо не питають, то мовчи. Інша річ, якщо спитають, тоді не приховуй своєї віри: «Ні, – відповідай, – я з вами не згодна». Така заява обіллє їх як шатром холодної води, але й змусить, можливо, в душі задуматися. Один знайомий мені лікар, що втратив віру, казав одного разу: – Як вірити, коли нині ніхто не вірить, а якщо хтось і вірить, то повинен мовчати, бо інакше засміють. – Так, дійсно, тілесні люди сміються з послідовників Христових, а інші, боячись глузувань, малодушно мовчать і не захищають своєї віри. Але Христос, прозираючи саме наш вік, ось які страшні слова вимовляє у Св. Євангелії Своїм: «Бо коли посоромиться Мене і Моїх словес у роді цьому перелюбному і грішному, і Син Людський посоромиться його, коли прийде в славі Отця Свого з Ангели святі. Ви читали Євангеліє? – Цілком я його не читав, але в гімназії навчав катехизис, у якому зустрічалися тексти з Євангелія, і такого я не пам'ятаю. Я відкрив Євангеліє і показав йому. – А що буде тим, хто соромиться Христа? – Читайте далі: «І йдуть ці на вічне мука, а праведниці в вічний живіт» 194 . Борошно вічне – який жахливий стан! І це неодмінно здійсниться над грішниками. Не соромтеся ж, діти, сповідувати Христа, щоб і Він вас не соромився. Страшний час ми переживаємо. Насамперед відкрито гнали Христа. Кажуть, наприклад, християнинові: - Якщо не відмовишся від своїх переконань, то ми одягнемо на тебе розпечені черевики. - Ні, не відмовлюся, несіть їх. І він їх одягає і зазнає мук заради Христа. Щоправда, нині на ноги не надягають нам розпечених черевиків, не кладуть оголених чи в одних сорочках на залізні розпечені ліжка, але тепер гоніння іншого. Сповідуючих Христа вважають людьми відсталими, їх обсипають глузуваннями, які сильно діють на самолюбство, але треба все це зазнати, щоб залишитися вірними Христу. Такі нападки на віру потім перейдуть у відкрите переслідування. Нещодавно Росії загрожувала смерть 195 . Заколотники хотіли взяти Москву, і вже були привезені в розібраному вигляді гільйотини для страти всіх тих, які стоять за самодержавство, а не за республіку. Але Господь врятував царя і вітчизну нашу від страшної смерті, а ми тут сиділи і нічого не знали. Телеграф був перерваний, залізниці страйкували. Ми тільки молилися Господу про спасіння Русі, не знаючи тих жахів, які відбувалися. Господь ще пощадив нас, грішних, за святі молитви всіх спочиваючих і трудящихся святих Своїх, бо Він – безмежна доброта, і завжди слухає молитви преподобних Своїх. Святий Варсонофій Великий, сучасник авви Дорофея, говорив, що ще в VI столітті Господь призначив Страшний Суд, але троє стали на молитву: один у Коринті (викл. Ілля), інший у Римі (викл. Іоанн) і хтось в Єрусалимі (за великим смиренням). Господь пощадив світ 196 . Саме в цей час з'явився Магомет, який збрехав багатьох у своє лжевчення. С. А. Нілус написав книгу про смерть світу 197 . Вона дуже швидко йде. Вже все видання розпродано і приступають до нового. Справа видання цієї книги доручена двом купцям. Один із них має величезне багатство, – він постачає зелень не тільки в Росії, а й за кордоном. Нещодавно вони були в мене. – Ну, – питаю, – як іде книга? - Книга йде добре, тільки від її читання приходимо ми в повну зневіру. – Як, – кажу, – ви, віруючі люди, і раптом сумуєте? Нехай невіри сумують, а вам нема туди шляху. – Як не сумувати, Батюшко: якщо останнім часом, то й торгувати не хочеться і нічого заводити – все одно всьому кінець. – Та що з вами! Ну, якби навіть кончина була, як ви думаєте, якщо учень чудово підготувався, потрібно йому боятися іспиту? - Чого йому боятися, коли добре знає предмет? – Ну, то й вам нема чого боятися Страшного Суду. Ви ж у Бога віруєте? - І любите Його, і Він вам дорожчий за всіх? – Так і не бійтеся, Господь не відкине вас. А про час приходу Господнього ніхто не знає, ні Ангели Божі, ні Син, тільки Батько 198 . Сьогодні свято, Введення у храм Пресвятої Богородиці. В особі Божої Матері увійшло до храму все людство. І ми введені в храм, тому що хрещені в ім'я Христове, але цього мало: треба перебувати в храмі, тобто прагнути за силою нашою виконувати заповіді Христові. А заповіді Господні не тяжкі. Церква Православна нам не мачуха, а матуся добра, велелюбна. Вона наказує нам, наприклад, дотримуватися помірного посту, і він анітрохи не шкодить здоров'ю, а навпаки, зберігає його. І хороші лікарі, навіть невіруючі, тепер стверджують, що постійно харчуватися м'ясом шкідливо: необхідна рослинна їжа; тобто, іншими словами, прописують пост. Тепер у Москві та інших великих містах заводяться вегетаріанські їдальні, щоб шлунок відпочив від м'яса. Навпаки, через постійне вживання м'ясної їжі трапляються всякі хвороби. Приїжджали до мене двоє подружжя з купецької сім'ї, які ведуть благочестиве життя. Він здорова людина, але дружина постійно хворіла і ніколи не дотримувалася постів. Я говорю їй: - Почніть постити, і все минеться. - Вона відповідає: – А що, коли я помру від посту? Такий досвід зробити страшно. – Не помрете, – відповідаю, – а видужайте. І справді, Господь допоміг їй. Почала вона дотримуватися встановлених Церквою постів, і тепер цілком здорова, як то кажуть – «кров з молоком». Потрібно також відвідувати церкву – і знову ж таки Господь не вимагає від нас нічого неможливого. Наприклад, якщо людина хвора, то вона, молячись удома, може і не ходити до церкви, і домашня молитва заплатить їй за церковну. One nun wrote to Father Fr. Anatoly: “I’m sick and have to lie in bed. There, in the church, they sing: “Praise the name of the Lord...”, but I, chained to the bed, cannot take part in the church prayer.” Отець Анатолій відповів: «А ви можете бути на всеношному бдінні». Знову пише йому: «Отче, ви мене не розумієте, моя хвороба не дозволяє мені встати з ліжка». “No,” the Elder answered her, “and you can be at the All-Night Vigil; say the Jesus Prayer using the rosary: ​​you will wrap the rosary 30 times, that is, you will say three thousand prayers, and this will replace the All-Night Vigil, even more, since illness, although endured with sorrow, but resignedly, with the consciousness that it was sent for sins, has great очисна сила». Це може бути так. Suppose some girl on duty cannot go to church. Навіть якщо вона вдома, за нею можуть прислати будь-якої хвилини, а якщо вона не з’явиться, то може втратити місце. Therefore, she cannot go to church. Але якщо вона почне читати вдома Ісусову молитву чи якусь іншу, то Господь прийме це замість церковної молитви. Іноді у церкві трапляються з нами спокуси. Наприклад, одна духовна дочка моя каялася мені: – Ось, – каже вона, – прийду до церкви і молюся: «Господи, поможи мені Тобі помолитися» (так, і про це треба просити Бога), і спочатку стою уважно, а як тільки проспівають «Херувимську», то й піду обіди замовляти. - Звичайно, не чуттєво, а подумки, що поробиш з такою спокусою? Потрібно намагатися навчитися виконувати заповіді Христові, щоб не відректися від Нього під час гонінь. Страшним буде час антихриста. Спочатку відмовлять від місця всім тим, хто не захоче підписати зречення від віри Христової і визнати іншого Христа. Великою буде спокуса тому, хто живе виключно службою, адже його викинуть на вулицю, а в нього і дружина, і діти ще навчаються; якщо ж зречуться, то залишать на колишніх місцях. А тим часом, хто відкинеться Христа Бога, того і Він відкинеться. Потім гоніння ще збільшаться і почнуть мучити сповідників Христових. Втім, не треба боятися настання цього часу, треба боятися лише порушувати заповіді Господні, і Господь врятує нас через невимовну Свою милість. Амінь. За безліччю справ мені не доводиться готуватися до розмов, тому в них немає суворої послідовності, і я нагадую того жебрака, про якого пише Полонський: Знав я жебрака: як тінь, З ранку до ночі цілий день Але все, що в день він збирав, Хворим, калікам та сліпцям – Таким же жебраком, як і сам. Старий уже на схилі років, І що Господь пошле йому, З такими ж жебраками, як сам 199 . Справді, що накаже мені Господь, про те і розмовляю я з вами, дітки мої. У лихоліття ми живемо. Монашество не відрізняється колишньої строгістю, слабкі ми й немічні, а доводиться іноді підбадьорювати інших. Ось і я перебуваю в такому ж стані, слабкий і немічний, сам вимагаю допомоги і втіхи, а доводиться за обов'язком мого сану втішати тих, хто звертається до мене. До Оптіна приїжджають зі світу, який уже не стогне, як колись, а реве; приїжджають, шукаючи втіхи та заспокоєння. Хочуть помолитися, побути серед цієї мирної обстановки, а то, може, й батюшка, що скаже на користь – його послухати. І за допомогою Божої, за вірою своєю, отримують шукане та їдуть умиротвореними. Нині безліч голосів лунає проти чернецтва. Люди світу цього під впливом духу зла хотіли б повністю стерти монастирі з лиця землі, але вони продовжують існувати під покровом Божої благодаті. Трудний шлях чернечий, зате він несе з собою такі високі радості, про які мирські люди не мають уявлення і заради яких можна забути всі скорботи і тісноту чернечого життя. Господь сказав: «Бо ярмо Моє, і тягар Мій легко їсти» 200 . Приклади святих мучеників доводять нам, що можна поєднати два очевидні протилежні стани: і страждати, і в той же час блаженствувати. Тому вони хапають сповідників Христових і вимагають від них відректися від Господа. Вони відповідають рішучою відмовою, і язичники піддають їх жорстоким мукам, які людська жорстокість, або, краще сказати, диявольська жорстокість, могла тільки вигадати. Але серед невимовно тяжких мук страстотерпці відчувають і невимовне блаженство, яке нерідко зростало зі збільшенням мук. чому це Бо Сам Спаситель був зі стражденними і втішав їх. Так монахи, відмовляючись від усіх розрад світу цього, втішаються Христом і знаходять душевний спокій, коли, за словами Лермонтова, «вірують і плачуть, і так легко, легко...». До речі, багато хто задавався питанням – про яку молитву тут говорить поет? – Чи є смуток у моєму серці: Як тягар з душі спаде, І так легко, легко... 201 Дехто припускає, що Лермонтов говорить тут про молитву Ісусову. Думають, що він знав цю молитву і своєю поетичною чуйною душею відчув її силу і велич, можливо, почав проходити її, але сатана взяв від нього цю молитву, а потім поет відпав від Бога і загинув безповоротно. Помічено, що ворог найбільше нападає на тих людей, які моляться ім'ям Ісусовим. Святі Отці пояснюють це тим, що Ісусова молитва має велику силу, здатну ввести людину в Рай. Звичайно, якщо хтось проходитиме цю молитву, а сам вестиме беззаконне життя, то воно не врятує його, але якщо він вестиме життя хоч трохи уважно, то, проходячи Ісусову молитву, відчує в серці своєму любов, мир і радість про Святого Духа. Але щоб проходити цю молитву з користю, необхідно мати керівника, без нього легко потрапити в мережі ворога, який озброюється за це на людину цілою хмарою помислів. Нападає він і праворуч, і ошуюю. То намагається привести людину в смуток, вселяючи думку, що врятуватися неможливо, починає відкривати перед ним його гріхи у всьому їхньому неподобстві, бажаючи остаточно збентежити душу. «Та хіба можливо тобі, грішнику, йти вузьким шляхом, він украй незручний, і, перебуваючи на ньому, ти нічого не отримаєш, крім страждання. Так, нарешті, встигнеш ще покаятися; насолодись життям, зійди знову на зручний шлях: бачиш, всі їм йдуть, навіщо тобі виділятися?» Але якщо людина не слухає ворожих порад, то ворог починає нападати праворуч: «Ось яка ти добра, далеко не така, як інші, вони – що, загиблі грішники, а ти врятована, все в тебе прекрасно, ти гідна за святе життя своє божественних видінь і одкровень». Горе людині, яка повірить ворогові, але розпізнати її підступи іноді буває дуже важко, а звідси як важливо, як необхідно мати духовного керівника. У нас у Скиту зберігся давній звичай: щодня ввечері приходити до старця на благословення та одкровення помислів. На жаль, цей святий звичай майже в усіх інших монастирях залишено. А тим часом ворог за день стільки наплете, що ченцю й розплутати важко, а прийде він до свого авви, розкаже все, той його наставить, втішить, – і сіті ворога розірвуться легше за павутиння. Диявол тремтить не тільки людину, що йде до старця для одкровення помислів, але біжить навіть від його тіні. Є прекрасна книга авви Дорофея, в якій пояснюється, як важлива у справі порятунку духовна опіка. Хто про все радиться зі старцем, той легко рятується; шкода тільки, що в даний час люди ніби зовсім це забули, особливо у світі. Там навіть виконання будь-яких релігійних обрядів, наприклад, ходіння до церкви, дотримання постів, вважають заняттям тільки жінок, та й то більш простих, ніж інтелігентних. Але наука анітрохи не суперечить релігії. Я знав професора Казанського університету астронома Дубяго, який за великої освіти був глибоко релігійною людиною. Щодня він ходив до церкви до ранньої обідні, потім заходив у ресторан чай пити, а потім уже йшов на лекції. Він був ревним захисником Православ'я, щиро переконаним у його істині. Усі великі вчені були людьми віруючими. Про знаменитого Ньютона відомо, що він знімав капелюх, коли промовляв ім'я Боже. А що тепер ми бачимо? Величезна кількість людей православних байдужі до релігії, а всілякі секти: пашківці, баптисти тощо відкрито проголошують своє лжевчення і захоплюють себе нерозумних, вириваючи їх із огорожі Церкви Христової. Але є вороги ще небезпечніші. Відкриті безбожники та сектанти принаймні не маскують себе, і кожен знає, з ким має справу. Набагато небезпечніші лжевчителі, що прикриваються маскою Православ'я. Сьогодні у мене вдруге був один професор Духовної Академії. Вперше він приїхав тижнів зо два тому в неканікулярний час, чим дуже здивував мене: - Я до вас, Батюшко, у важливій справі, - сказав він і потім повідомив наступне. У Петербурзі вже кілька років тому з'явився лжевчитель під ім'ям якогось брата Івана; він проповідує відкрито, і з кожним роком коло його слухачів зростає. До нього йдуть далеко не одні прості люди, а й багато людей інтелігентних. Розмовляє він часто у Михайлівському манежі, який може вмістити не одну тисячу слухачів. Цей братик Іван називає себе православним, але вчення його далеке від Православ'я. Між іншим, він озброює людей проти законної влади, називаючи, наприклад, одного єпископа виродком пекла, слугою антихриста. Якби цей єпископ собором святителів був позбавлений сану, його можна було б називати сином антихриста, але доки він має сан, на ньому спочиває благодать Святого Духа, заради якої ми зобов'язані шанувати його. Якби навіть єпископ вів порочне життя, то й тоді Божа благодать виливається через нього на віруючих. Усі знають громовідведення? Ну яка користь у металевому жердині? А тим часом він оберігає будівлю від руйнування, тому що є провідником електрики, яка через нього йде в землю. Так і кожен єпископ є провідником Божественної благодаті. Всі ці самозвані вчителі такі: почнуть начебто і по-православному, а потім ввернуть таке слово, яке зовсім неприємне вченню Христовому. Але що найсумніше, що наш відомий місіонер, поборник Православ'я архімандрит Арсеній 202 стоїть на боці цього лжевчителя. – Що скажете ви на це, Батюшко? - Запитав мене професор. - Як ви поставитеся до цього? Я приїхав благословитися у вас поїхати до Криму, де живе тепер архімандрит Арсен, лікуючись від хвороби, на яку він страждає вже п'ятий місяць; що мені передати йому від вас? Я став навколішки перед образом Нерукотвореного Спаса зі словами: «Врятуй, Господи, і помилуй раба Твого священноархімандрита Арсенія і ними ж важиш долями зрозумій його і зверни від помилки». Потім, повернувшись до професора, сказав: – Передайте, що грішний Варсонофій став навколішки, благаючи Бога, щоб Він обернув його від помилки. – Що буде? А пам'ятаєте ви, що коли Богдан Хмельницький запропонував на раді козакам, що зібралися, перейти в підданство Москві, то думки розійшлися. Одні погоджувалися, інші суперечили: Що тоді буде з Малоросією? Вона втратить свою самостійність! Польща слабша за Москву, потім, нас з нею поділяє релігія, а з Москвою ми абсолютно зіллємося». На це Богдан Хмельницький відповів: Буде, що буде, а буде те, що Бог дасть. Його слова мали вирішальне значення, і Малоросія приєдналася до Москви. Слова Хмельницького можу й тепер сказати: «Буде, що буде, а буде те, що Бог дасть». Ми молитимемося за архімандрита Арсенія. – Тоді благословіть, Батюшко. І професор вирушив до Криму, Сьогодні повертається радісний. - Чи були в архімандрита? – питаю. - Та все дуже добре влаштувалося. Архімандрит Арсен був вражений вашими словами і замислився. Довго тривало мовчання. Нарешті, він сказав: «Батько Варсонофій правий, я помилявся». – «То ви, Ваша Високопреподобність, зрікаєтеся єретика?» - "Відрікаюся". – І можна написати в Синод? - "Пишіть". Отже, з його дозволу я послав донесення до Синоду разом із зреченням архімандрита Арсенія; на святвечір власноруч здав на пошту та квитанцію маю. Слава Богу! Тепер, принаймні, люди знатимуть, з ким мають справу: їхній «братик Іванко» не є православною людиною, а єретиком, якого треба остерігатися. Свята Церква каже: «Єретика, після першого і другого розуміння, відвертайся» 203 . Але як ставитися до єретиків? З любов'ю, молячись за них Богові, але спілкування мати з ними не повинно, щоб не заразитися від них. Мені згадується один випадок. Нещодавно нездійсненними шляхами Божими я потрапив до Маньчжурії як духовник при Тамбовському загоні Червоного Хреста 204 . Щодня привозили безліч поранених, і я, як Господь допомагав, втішав, а вмираючих поєднував із Христом Причастя Святих Таїн. Часто траплялося: підеш до якогось хворого, – у кого живіт пробитий і вирвані шматки кишок, у кого рука чи нога роздроблені, – підійдеш до нього, а він страждає не так від болю, як від спогадів про рідну родину. У нього і дружина, і маленькі хлопці, які чекають на повернення своєї тітки, а тітка лежить у госпіталі з невиліковною раною. Треба мати кам'яне серце, щоб пройти повз такого страждальця. Якось прийшов я до шпиталю і бачу – прийшов новий вагон із 250 пораненими; лежать вони разом, рядами, тільки одне ліжко стоїть далеко від інших, лежить на ньому хворий і важко стогне. Запитую я сестричку: - Він невиліковний, до ранку, напевно, помре. – Ах, Господи, треба його долучити, приготуйте все, я зараз прийду з Дарами. У той час до мене підбіг лікар зі словами: - Не підходьте до цього хворого, його не можна причащати! - Як не можна? А душа? Треба її втішити! - Він хворий на страшно заразну хворобу - японську чуму. Якщо ви до нього підійдете, неодмінно заразитеся. – Ми вживаємо всіх запобіжних заходів: одягаємо на руки довгі рукавички, просочені дезінфікуючими засобами, рот також закриваємо, щоб не зустрітися з диханням хворого. Ми все зробили, що веліла нам совість, але ви до нього не підходите, він у несвідомому стані, і хоч я не священик, але знаю, що таких не можна сповідувати і причащати. Дійсно, лікар мав рацію: сповідувати і причащати людину, яка перебуває непритомна, неможливо. На ранок хворий помер, ховали його з великими обережностями. Цей випадок подібний до того, що відбувається в духовному житті. Єретики – це тяжко хворі, вступати з ними в бесіду можуть лише люди, зодягнені «у вся зброя», наприклад, пастирі Церкви; благодать, яка спочиває на них, врятує їх від зарази, але небезпечно підходити до них звичайним людям – вони легко заразяться і можуть загинути навіки. В даний час всякі шкідливі вчення цілою річкою розлилися на нашу батьківщину: такі безбожні книги, як Ренан, Ніцше, друкуються в багатьох примірниках; читають їхні православні люди та гинуть. Пам'ятаю, одного разу, коли я був ще у світі, один знайомий священик приніс мені книгу Фаррара «Життя Ісуса Христа», перекладену англійською відомим Лопухіним 205 . Видання чудове: товста книга з багатьма гравюрами, ціною 8 рублів. «Коли мені тепер читати, – сказав батюшка, – у мене сповідники, а ось ви прочитаєте, будь ласка, і скажіть свою думку про неї». Взяв я книгу, дивлюся на зміст. Знайшов статтю «Про злі духи» і почав читати. Чи не з перших слів мене вразило таке пояснення, ніби євреї, перебуваючи в полоні у язичницьких народів (у Вавилоні), запозичили в них оповідь про якісь злі духи, і це оповідання увійшло до Старого Завіту, а потім перейшло і в Новий. Дивовижна брехня, яка скидає все Євангеліє. Далі я читати не став, а відіслав книгу назад, написавши про неї свою думку. Батюшка ж повернув її Лопухіну, який, мабуть, був збентежений. У наступних виданнях книги це місце було випущено. На мене Фаррар справив таке враження, якби у склянку 25-рублевого вина влити одну крапельку отрути, - здається, смак не змінився б, а якщо людина вип'є таке вино, то помре. А тим часом такі книги, як Фаррар, мають величезне поширення, книги ж богонатхненні залишені, і майже ніхто їх не читає, а вони мають таке важливе значення для людини. Наприклад, читання Житій святих. Коли ми їх читаємо, хоч би життя св. великомучениці Катерини 206 , то Свята починає молитися за таку людину перед Престолом Божим, а молитва святих, звичайно, важлива. Можливо, якась душа була на краю смерті, але, читаючи Житія святих, вона привернула їхню молитву за себе і була врятована. Придбайте ці книги: вони вже не так дорого коштують, на інші й більше виходить, а завдяки їх читанню ми отримуємо величезну користь. У нас неправильне уявлення про святих. Ми уявляємо, що вони на небі біля Престолу Божого блаженствують, ми ж на землі копаємось у багнюці, – де їм нас почути! Неправда це: святі близькі до нас, коли ми їх закликаємо, і завжди готові допомогти нам. Деякі єретики відкидають заступництво святих і навіть Матері Божої – це жалюгідні люди, які перебувають у безпорадному стані. Якщо й на землі не всякий полізе до царя, а стане просити людей, що близько до нього стоять, поклопотатися за себе, то тим більше людині-грішнику як сподіватися, що його недостойна молитва буде почута Богом? Гріхи наші та беззаконня стоять високою кам'яною стіною між нами та Богом; святі ж, особливо Мати Божа, мають велику відвагу перед Богом. В одному церковному піснеспіві, зверненому до Богородиці, говориться: «Ті, що сподіваються на Тебе, нехай не загинемо, але нехай позбудемося Тобою від бід», – істинно, що сподіваються на Богоматір, посоромлені не будуть. Вона вимолить їм прощення у Господа, Свого Сина. Был один человек, ведущий нечестивую жизнь. Хоча він часто давав обіцянку утримуватися від гріхів, але, бувало, після обіцянки падав ще глибше. За всіх своїх беззаконь він мав гарячу віру в заступництво Божої Матері і завжди зі сльозами Їй молився. И вот, несмотря на грехи, он был спасен. Лютерани не визнають святих, оскільки Лютер заборонив їм це, і через це вони позбавляються їхнього заступництва. Я знав багато лютеран з прекрасною душею, великодушних, самовідданих, але чи врятувалися вони, Бог звістка, бо були поза покровом Цариці Небесної. Але як дійшов до цього Лютер? Він, який був колись католицьким ченцем, повстав проти зловживання пап, проти індульгенцій, непогрішності і т. д. Все це добре, але, вказавши на помилки католицької церкви, він почав перебудовувати по-своєму і впав у ще більші гріхи. Католики шанують святих, і хоч у них з'явилося ще багато нових нібито угодників Божих, яких наша Церква не визнає, але все-таки вони вдаються до покриву Богородиці, а Лютер позбавив частину людства цього покриву. Ворог найбільше намагається зробити людей безпорадними, відвести їхню відмінність від небесного керівництва і змусити вдаватися до його зла силі для вічної смерті. Вже давно люди для лікування хвороб звертаються до бабок, які замовляють всякі недуги. Трапляється іноді, людина заявляє, що жоден лікар допомогти не міг, а баба вилікувала. Яким чином? А вона прочитала молитву, якісь заклинання і хвороба пройшла. Але, придивляючись до цієї жінки, легко помітити, що вона далеко не релігійна і до церкви ходить раз на рік, та й то лише для того, щоб не звертати на себе уваги. Іноді прямо блюзнірує і життя веде далеко не бездоганне. Але хто тоді допомагає виліковувати хвороби? Очевидно – біси. Хоча вона і творить молитву, але тільки для виду, такої молитви ворог анітрохи не боїться: він і сам, спокушаючи Бога, наводив слова зі Святого Письма: «Ангелом Своїм заповісти про Тебе, зберегти Тебе на всіх шляхах Твоїх. На руках обіймуть Тебе, хай не коли спотикаєш об камінь ногу Твою...» Слово Боже про подібну зовнішню молитву говорить: «І молитва його нехай буде в гріх» 207 . У книзі Дій святих апостол є така розповідь. Якось деякі іудейські заклиначі захотіли виганяти злих духів, як виганяв їх св. апостол Павло, і сказали біснуватому: «Заклинаємо вас Ісусом, Якого Павло проповідує». Але злий дух відповів: «Ісуса знаю, і Павло мені відомий, а ви хто?» – і, кинувшись, побив їх так, що вони ледве втекли. Ось і покликання імені Божого їм не допомогло і не налякало ворога. У 1881 році, або навіть раніше, коли спіритизм ще тільки піднімав голову, мені довелося прочитати таке. У Парижі вперше високопосадовцями почали влаштовуватися спіритичні сеанси. На них були присутні багато хто з російської аристократії. Для доказу того, що сили, що діють тут, не противні Божій волі, займалися спіритизмом у храмі Notre Dame de Paris. На престол було покладено чистий папір, але в ньому олівець. Раптом пролунав страшний тріск у головному куполі, олівець піднявся сам собою і почав писати. Коли подивилися, то виявилося написано: «Я вірю в Христа», але не додано «прийшовшого в тілі». Злий дух особливо прагне відвернути людей від Бога, але робить це напрочуд хитро. Якби він одразу написав щось проти Господа, то перестали б з ним зноситися, тут же всі були залучені до обману, і з Парижа спіритизм почав поширюватися всюди; так і у нас в Росії з'явилося дуже багато його послідовників. Прочитавши про це, як було написано, «нове відкриття», здивувався я легковажності людей, які так легко підпадають під владу ворога, який всю свою злу діяльність спрямовує до того, щоб погубити людину. Бореться він з людьми і уві сні, і наяву; так, бентежить душу різними сновидіннями. Наприклад, то показує уві сні пекельні муки, бажаючи навести страх і зневіру, то, навпаки, уявляє, що людина блаженствує в Раю з Ангелами та всіма святими, прагнучи збудити в ньому духовну гордість. Я взагалі проти віри в сновидіння, бо, вірячи снам, легко підпасти підступам ворога, але бувають сни та благодатні. Вони відрізняються від звичайних снів тим, що ніколи не забуваються, а як вилиті зі сталі, стоять перед людиною. Коли я був ще в світі, то знав одного ченця з Раїфської пустелі, який розповів мені три чудові сни, які він бачив у різний час і здійснився з дивовижною точністю. «Одного разу,— говорив він,— коли я був ще мирянином, купцем, їхав я лісом і був застигнутий грозою. Небо було все обкладене свинцевими хмарами, лунали жахливі гуркіти грому, щохвилини треба було чекати зливи. (Не думав я тоді, що ця гроза матиме значення для всього мого подальшого життя.) Коня моя тремтіла від страху. Я відпряг її, прив'язав до дерева, кинув свіжої трави, а сам, щоб сховатися від дощу, забився під перекинутий візок. Коли гроза пройшла і дощ перестав, я виліз був зі свого притулку, хотів запрягти коня і вирушити в дорогу, але, не знаю чому, раптом відчув утому і бажання ще відпочити. Я ліг на старе місце і вмить заснув. Бачу уві сні неозоре поле, на ньому височить конусоподібна гора, а на вершині її стоять три старці; від них з гори спускається великий сувій, на якому написано: «Такого року і місяця присвячений ієродиякону». Я прокинувся і дивувався, що міг би означати цей сон? Приїхавши додому, розповів його дружині, вона засміялася: «Хоч би прямо в диякона, а то в ієродиякона, та хіба ти чернець?» Діти також посміхаються. Потім розповів його своєму духовнику, той задумався: «Не зумію пояснити ваш сон, але думаю, що він матиме для вас значення, добре, що ви його записали». З того часу минуло 30 років, і багато води вибігло за цей час. Життя моє зовсім змінилося. По-перше, я втратив дружину, з якою так щасливо прожив стільки років, діти ж усі були прилаштовані. Бажаючи розважитися, тому що я дуже сумував за дружиною, поїхав я мандрувати і зупинився в Казані. Коли бачу сон, ніби перебуваю в якомусь величному храмі величезних розмірів. Безліч білориців здійснюють богослужіння, і раптом серед них моя дружина в білих священицьких ризах. Хоча уві сні звичайно нічого не дивуються, але тут я здивувався, як це моя дружина потрапила до священика. Звичайно, це мало духовне значення: воно вело святе життя, мені як чоловікові це було відомо. Я обійшов увесь храм і запам'ятав його прихильність. Через деякий час мені випадково прийшло на думку побувати в Раїфській пустелі. Коли я туди приїхав і увійшов до храму, то вразився, що це той, що я бачив уві сні, тільки в мініатюрі. Я підійшов до одного ченця із запитанням: - А тут є арка і такий боковий вівтар? – Так, є, – відповів інок, – ви, мабуть, уже бували у нашому храмі? – Ні, – відповів я, – мені хотілося б побачити ігумена. Познайомившись із ігуменом, я розповів йому все, а він порадив вступити до монастиря. Я одразу легко погодився. Обіцяв зробити внесок. «Гроші неважливі, а тільки душа ваша була врятована; звичайно, можу прийняти і гроші, для обителі вони потрібні. Отже, незабаром я вступив до монастиря. Коли настав рік і число, передбачені уві сні, то дійсно мене посвятили в ієродиякона. Звичайно, ігумен знав про мій сон, але я міг би й померти, не доживши до цього дня. Значить, сон справді був благодатний. Після я був присвячений ієромонахи, і ось знову бачу чудовий сон. Снилося мені, ніби я в якомусь галасливому місті і прагну піти з нього. Біжу вулицями та провулками, а за мною женуться, і я чую крики: «Утримайте, не відпускайте його». Я біжу ще швидше, але раптом мій шлях перетинає величезну барикаду. Я жахнуся, думаючи, що загинув остаточно, але якась невідома благодатна сила переносить мене через барикаду, я біжу далі і бачу – біля берега моря стоїть корабель, уже готовий до відплиття. Тільки я встиг схопитися, як корабель знявся з якоря, і ми попливли. Відчувши себе тепер у безпеці, я вийшов на палубу і побачив, що місто, з якого я втік, усе охоплене полум'ям і димом. «Що це за місто, – питаю я у людей, що стоять на палубі, – і куди ми їдемо?» – Це град пристрастей, від яких ти втік не своєю силою, а за допомогою Божественної благодаті; їдемо ж ми в країну, де немає хвороба, ні смуток, ні зітхання, але життя нескінченне »209. Ось ми, нарешті, доїхали, і ті, хто був на кораблі, почали виходити на берег. Їх радісно зустрічали люди, одягнені в білий одяг. Вийшов був і я, але мені наказали повернутися назад на корабель: «Тепер ще не твоя черга, – сказали мені білорізці, – спочатку прийде до нас інок Іван, потім Андрій, далі ще один, а ти будеш четвертим». Я сів на корабель і прокинувся. Незабаром у нашому монастирі захворів монах Іоанн і помер, потім смертельно захворів інок Андрій, і я твердо вірю, що після його смерті та ще одного ченця прийде моя черга». Можливо, він живий і дотепер, тільки я поїхав з Казані, вступивши до Оптіни Пустинь, і більше його не бачив. Ось бачите, Господь сповістив через сновидіння долю ченця, але це випадок винятковий, рідкісний. Нам же, грішним людям, не слід надавати значення снам, а у всьому покладатися на волю Божу, яка веде нас до спасіння. Амінь. Про що поговорити з вами? За безліччю справ я зовсім не готувався; що Господь пошле, те й скажу вам на користь, як і раніше бувало: спочатку не знаєш, про що говоритимеш, а потім, за допомогою Божої, починається бесіда, розростається і захоплює все більші й більші області, так що й кінчати не хочеться. Про що ж розмовлятимемо? Головна тема моїх розмов завжди одна й та сама – як отримати порятунок. Ось тема стара, але до того ж вічно нова. Як же досягти порятунку? Господь каже: «Дотримайся заповідей». Але для тілесної людини вони здаються тяжкими, незручними. Втім, щоб дотримуватись їх, не потрібно кінчати курс яких-небудь наук, потрібно слідувати лише голосу Православної Церкви. Вченість без Бога нічого не варта, і навіть талант, не спрямований на угоду Божу, не має жодної ціни. Наприклад, Лермонтов був освіченою і надзвичайно талановитою людиною, але не зумів скористатися своїм талантом як слід: не полюбив Бога, не дотримувався Його вчення, і душа його зійшла в пекло на вічні муки - талант не приніс йому жодної користі. А якась старенька неписьменна жила тихенько, нікого не ображала, прощала образи, відвідувала храм Божий, перед смертю сповідалася у свого батюшки, причастилася Святих Таїн – і душа її зі світом відійшла в Небесні Обителі. Господь не на освіченість дивиться, а на чистоту душі. А тим часом наш великий поет мав винятковий Божий дар, завдяки якому міг би легко очистити своє серце і стати навіть святим, але він не побажав цього і загинув. У Скиті нещодавно помер ієромонах Данило, у світі відомий художник Болотов 210 . Він навчався разом з Рєпіним, і професори знаходили Болотова навіть більш талановитим. Рєпін здобув гучну популярність, за портрети він брав тисяч по десять, набув великого капіталу, а Болотов не задовольнився світським життям. Його висока душа рвалася до світла, до істини, жадала іншого, кращого життя; кинув він усе і прийшов до нас у Скит, де й досяг миру душевного. Любов до мистецтва жила у ньому і монастирі: він писав картини і портрети. З останніх особливо чудовий портрет о. Анатолія. У цього Старця, коли він замислювався, був особливо споглядальний вираз обличчя, і цей вираз вловив Болотов на своєму портреті. Після його смерті залишилися деякі картини та нариси, які я майже все вже роздав. Ось талант наблизив цю людину до Бога. З людей обдарованих, всебічно освічених і водночас глибоко і щиро віруючих у Бога і тих, хто любить Його, чудовий ще наш скитський інок Костянтин Зедергольм, у чернецтві отець Климент 211 . Він закінчив вищий навчальний заклад, був знавцем іноземних мов, чим був дуже корисний нам, тому що переклав багато святоотцівських книг з грецької на російську, наприклад, «Лествицю» і т. д. Зедергольм прийняв Православ'я і, усією душею переконавшись в істинності його, умовляв і батька його прийняти його, але той на нього написав, але той на нього написав, але той на нього написав його, але той на нього написав його, але той на нього написав його, але той на нього написав його, але той на нього написав його, але той на нього відповів: вірю, що Православ'я справді істинне, але мені соромно прийняти його. Мене вважають великим богословом, я завжди, як пастор, стояв за лютеранство, доводив його істинність – і раптом сам прийму Православ'я? Ні, це неможливо» 212 . Через марнославство не перейшов на бік істини. Батько Климент дуже журився про це. Сам він багато писав на захист Православ'я, і ​​в його словах завжди чулася щира, гаряча переконаність. Віримо, що упокоїв його Господь у Царстві Своїм, і він тепер у сонмі святих волає: «Свят, Свят, Свят!» Є три стани душі: гарячість, теплість і холодність. Гаряча людина горить любов'ю до Бога і виконує Його закон як потребу своєї душі. Протилежний стан – це холодність, коли релігійні питання недорогі людині, він глибоко байдужий. Він і до церкви ходить раз на місяць, і постанови її не поспішає виконувати, але трапляється, що така людина, почувши Господній заклик, раптом загориться і твердими стопами піде шляхом добра. Тепла людина перебуває в найнебезпечнішому стані: вона і в церкву часто ходить, і говіє, і, мабуть, милостиню дає, а тому знаходить, що все в неї благополучно, що вона краща за багатьох, і це губить її. Господь сказав: «Ізблівати тебе імам з Моїх уст» 213 . Збережи нас, Боже, від такого стану! Всі ми грішні перед Богом, усі часом часом холодні і байдужі до Нього, а тим часом для отримання спасіння необхідно слідувати за Господом. Але для того, щоб йти за Ним, необхідно мати керівника, тому що без нього можеш і не дізнатися, що приємно Богові і що ні. Дехто вважає, що весь порятунок у зовнішніх подвигах, а про очищення душі не думають, але це і є найголовніше. Одна, наприклад, високопоставлена ​​дама 214 засуджує і громить Оптін; за що, спитаєте? – «А як же, – каже вона своїй приятельці, – була я в церкві, і ієромонах у проповіді двічі вжив слово «жінка», як це можна? У монастирі? Так вони мають це слово забути. Потім була біля о. Варсонофія, і там не сподобалося, у нього така розкіш! (У мене ж розкіш?) У моленій на видному місці велика картина Ангела, а поряд з ним, уявіть, знову жінка!» Їй заперечили: «Та на картині поряд з Ангелом, мабуть, зображена свята?» – «Все одно, не годиться. Потім, і сам Старець одягнений цілком пристойно, я уявляла його іншим». Виявляється, вона хотіла бачити Старця у веретищі, з скуйовдженим волоссям і розчарувалася. Але всі наші старці одягалися охайно і не ходили у розірваних рясах. Наприклад, батюшка о. Амвросій був великий старець, творив чудові чудеса, міг навіть мертвих воскресати, але одягався він завжди пристойно: влітку – у чистий білий балахончик і напівмантію, взимку – у чорну рясу, теж пристойну. Адже не одяг рятує, а чистота душі. І Господеві догоджати треба вміючи, а то буде нерозумне ревнощі. До батюшки о. Амвросію якось прийшов 17-річний юнак і почав проситися, щоб його взяли до Скита. — Що ж ви тут робитимете? - Запитав Старець. - Ви ще молоді. – Що я хочу робити? А ось: спати на цвяхах, накласти на себе найсуворіший піст. - Віддати себе на повну послух вам, робіть зі мною, що хочете. – Ось бачите, – сказав отець Амвросій, – усі подвиги, які ви перерахували, не мають значення без любові до Бога, а ви Його любите? – Добре, ви виконуєте всі Його заповіді? - Тобто, можливо, і не всі, але більшість. Стали перебирати, виявилося, що жодної заповіді добре не виконує. - Так ось, - підсумував Батюшка, - подвиги зовнішні ви поки залиште. – І взяв його до Скита. Втім, у Скиту він не вжився - через кілька років пішов до Москви, де його зробили ігуменом і завідувачем патріаршої ризниці. Скоро він і тут скучив; почав думати про вторинний перехід до Оптіна, але не встиг цього зробити, смерть завадила йому. Я знав одну людину, на яку о. Амвросій справив таке сильне враження, що, повернувшись із Оптіної, він написав вірші на честь його: Блаженний, хто, шлях здійснюючи тісний, Кумирам тлінним не служив, У чиєму чистому серці Цар Небесний Справді, у серці о. Амвросія жив Христос, Який ніколи з ним не розлучався. Блажен, хто пристрасті переміг І чужий був суєтних прагнень, Хто серед життєвих неспокоїв Свій хрест покірно носив, І був утішитель скорботним, І перед світом, що в злі лежить, Як раб, колін не схилив! Ці слова цілком підходять до о. Амвросію, істинно переміг він пристрасті і був покірним хрестоносцем до труни, утішником і помічником усіх, хто потребував його допомоги. Хто чужий був злості та гордині, І вічного життя і святині, Як світлоносної благостині; Хто всією душею своєю усвідомив Марність і брехня тілесної втіхи, Як мандрівник і прибулець жив Серед сліпучого світу, І опасистих кишень не скуштував. Так, гордість і злість були чужі Старцю, сповненому глибокої смирення і нескінченної любові, тілесні насолоди були йому невідомі, і він міг сказати з апостолом Павлом: «Мені світ розіп'яться, і я миру» 216 . Блаженний, хто з юності знехтував Цей світ, і суєтний, і хибний, Хто до Бога ревнощами горів І жадав вічного порятунку; Не відав злості та сумніви, І під покровом вишніх сил, І повний світлих сподівань, Без малодушних вагань, До монастиря ченцем вступив! Батюшка Амвросій рано залишив світ і юнаків вступив до монастиря, де й дожив до своєї смерті, повторюючи завжди, незважаючи на всі скорботи та поневіряння: «Черниця – це блаженство». Блаженний, хто віру зберіг У своє високе покликання! Кому за подвиг у відплату Початком майбутніх створінь, Надіслав дар ведення високий Своєї премудрості глибокої, Своїх таємничих чудес! Небіжчик Батюшка вирізнявся високим даром прозорливості, дивував усіх, хто його знав. Ще тут, на землі, він був небесною людиною, але ми не можемо й уявити собі, яка висока нагорода чекає його за труною: «Не з'явися, що будемо» 217 , – говорить Апостол. Блаженний, хто серед бід і злий Спостерігав євангельське дієслово; І плоть розіп'яв з її пристрастями, І скинув беззаконня гніт, Прагне у вічну обитель – Де у славі царює Спаситель З Отцем і Духом, і перед Ними Усе своє життя готувався о. Амвросій до Гірського Єрусалима, в Царство Святої Трійці, і віримо, що нині досяг він бажаної мети, увійшов у безтурботну пристань. У всьому вірші немає жодного слова перебільшення, істинно таким був наш великий Старець. Коли я знову приїхав до Оптіни, то спитав у батюшки Амвросія: – Вибачте, Батюшко, я написав вам вірші і переслав поштою, чи ви їх отримали? Батько Амвросій, за своєю смиренністю не бажаючи визнати, що там все до нього ставиться, відповів ухильно: – Які вірші? Вони у вас із собою? - Так, їх при вас немає, - багатозначно відповів Старець. Я спочатку не зрозумів його, і лише згодом цілком зрозумів значення цих слів218. Велика була мудрість Старця! Відрізнявся він і надзвичайним милосердям, на ньому виповнилися слова Писання: «Рука того, хто дає, не збідніє». У столі у Батюшки завжди лежали різного роду кредитні папірці, які він, перехрестячись, виймав для бідних, яка трапиться, бачачи в цьому Божу вказівку. Незважаючи на те, що роздавав він милостиню щедрою рукою, приплив пожертв не збіднювався. Отець Амвросій заснував вісім монастирів, останній Шамординський – також мільйонну справу. Якось приходить до Батюшки бідна жінка: - Родименький, допоможи, чоловік помер, я одна залишилася. Була в мене корівка, так вона здохла; ще маю п'ятеро дітей. - Є, рідненький, тільки вона вся розвалилася, ти б мені, рідненький, трієчку дав. - А ти правду кажеш? - Запитує Старець, який, втім, по дару Божому сам знав, що селянка говорить правду. - Та з чого ж я тобі брехатиму, рідненький, істинна правда. Старець, перехрестившись, дістав папірець, виявився сторублевим. — Ну тобі, дивись, яка вона? - Та не знаю, рідненький, я таких не бачила. - Це 100 рублів. Ти просила трієчку, а тут багато трієчок, сходи до казначейства, там тобі розміняють. Та заверни в хустку, бо втратиш. – Селянка виймає брудну ганчірку. – Ну ні, так не можна. – Батюшка дає їй хустку, загортає гроші зі словами: – Тепер іди, рабо Боже, зі світом. Серед чеснот отця Амвросія чудовий дар молитви. Його молитва мала велику силу, що відкривала саме Небо. Любив Батюшка церковну службу, і не лише любив, а й насолоджувався нею, бо глибоко розумів її. А чому багато нудьгують у церкві? Тому, що не розуміють служби. Одна молоденька панночка, що захоплювалася Шекспіром, дала одного разу почитати своєю покоївкою, думаючи принести їй задоволення, але ця остання знайшла, що Шекспір ​​- найнудніша книга, і, прочитавши сторінку-другу, повернула її назад панянку. Чому такий художній твір, як Шекспір, порушив нудьгу біля покоївки? Тому, що вона його не розуміла, отже, й оцінити не могла. І багато людей, не розуміючи богослужіння, головним чином всеношної, нудьгують у церкві і чекають не дочекаються, коли вона закінчиться. Щоб насолоджуватися богослужінням, треба його розуміти, а для цього добре хоча б важче для розуміння, наприклад, канон, прочитувати перед службою вдома. Я знав одну високопоставлену людину, яка звичайно перед церковним богослужінням збирала всю сім'ю, читала і пояснювала їм канон, кафізми, ті молитви, які співаються за всеношною, і всі, хто слухав його, стояли потім у церкві з великою увагою, і служба проходила непомітно. Намагайтеся і ви вникати в богослужіння Православної Церкви, і воно відкриє вам джерело такої втіхи, що ви з радістю поспішатимете до храму Божого. «Звеселялися про тих, що казали мені: до Господнього дому підемо» 219 , – сказав Давид, те саме скажете тоді і ви, вирушаючи до церкви. Амінь. Зібралися ви, діти мої, до нашої святої обителі, щоб провести тут свято Різдва Христового і відпочити душею та тілом. Господь нехай віддасть вам за це! У минулі часи наші благочестиві предки любили відвідувати монастирі, особливо у свята. Московські царі щодо цього давали високий приклад. Вони їздили на прощу і часто великі свята зустрічали і проводили у святих обителях, далеко від шуму і суєти мирської. Багато великих письменників, наприклад, Олексій Толстой, віддалялися в безмовну обитель 220 , щоб наситити свою душу. Вітаю причасниць із прийняттям Святих Таїн. Приймаючи сьогодні Тіло і Кров Христову, ви відчули, звісно, ​​духовну радість, кожна за своєю силою – одна більша, інша менше, але все-таки відчули. Хоча й думається нам іноді, що й після причастя залишилася душа наша зовсім холодною, ніби й не приходив до нас Христос, – нічого сумувати не треба. Святі приймали Таємниці з гарячою любов'ю та твердою вірою. Наприклад, преподобний Серафим, завжди сповнений любов'ю, у день Причастя весь переймався полум'ям любові до Господа, і те, що він відчував, приймаючи Тіло і Кров Христову, нам, грішним, осягнути неможливо. Але якщо ми, мабуть, і з холодним серцем причастилися, і за це слава Тобі, Господи! По силі ми підготувалися до цього великого Таїнства, мали бажання з'єднатися з Христом, а відчувати духовні захоплення – це не залежить від нас, але «ім дано». «Господи, хочу я бути з Тобою, хочу долучитися до життя Твого, але душа моя холодна і бездушна; славлю Тебе, Владико, і за цю холодність: отже, так треба, значить, це корисніше для душі моєї, ніж духовні втіхи». Господь бачить вас і якщо посилає випробування, то для вашого блага. Усі причасниці записані у книзі життя, і якщо Господь і не дає скуштувати духовних захоплень у цьому житті, то сторицею винагородить у майбутньому. Ось хто, не готуючись, блюзнірсько приступає до Святого Причастя, той перебуває у великій небезпеці і легко може навіки загинути. Я чув про одну людину – невіру, яка одного разу блюзнірсько прийняв у себе Святі Таємниці і, прийшовши додому, зі сміхом говорив своїм рідним: «Вітайте мене, я з'їв хліба і випив вина». Але батьки, віруючі люди, поставилися до цього серйозно і, жахнувшись його зухвалості, рішуче сказали: «Встань навколішки і моли Бога, щоб Він не покарав тебе». Їхні слова справили на нього сильне враження, він злякався і справді став на коліна, а на ранок він був розбитий паралічем. Довго він хворів, втратив сон і спокій, якщо ж, змучений, і засинав, то уві сні бачив страшні видіння. Так минуло цілий рік. Одужав він так само несподівано, як і захворів. Одного разу, на прохання хворого, він був причащений Святих Таїн – і вмить одужав. Хвороба різко змінила його: він від темряви повернув до Світлана. Сьогодні ми торкнулися трохи богослов'я. Але взагалі у своїх бесідах я намагаюся діяти не на розум, а на серце; розум - холодна сила, і сприйняте їм часто буває неміцно, а прийняте в серці нерідко залишається на все життя. Мені закидають, що я в бесідах своїх слухачів виношу в область недосяжного ідеалу – я внутрішньо протестую проти цього. Звичайно, темою моїх розмов я не беру буденні предмети: про них ви багато чуєте і в світі, – я постійно розмовляю про вас про Бога і про вічне спасіння, але розмовляю просто і зрозуміло. Часто я наводжу слова світських письменників, якщо вони пояснюють мою думку. Наскільки важливо для душі людської хоча час від часу відриватися від буденної обстановки і переноситися душею в інший, кращий світ, підносити свій розум і серце до Бога – усвідомлювали не тільки святі та праведні люди, а й світські письменники. Тургенєв, наприклад, у своєму творі «Рудін» говорить, як сильно і благотворно впливає на душу розмова про Бога і вічність: «Рудін стояв біля відкритого вікна і, натхненний спільним співчуттям, говорив про те, що надає вічне значення тимчасового життя. Він говорив про Бога. Здавалося, його вустами говорило щось вище, для нього несподіване». Потім, у тому романі Тургенєв виводить іншого героя, Покорського, що зібрав біля себе гуртки учнівської молоді. «Поезія і справді, – каже Тургенєв, – ось що тягло до Покорського. Він вдихав у всіх вогонь та силу. Збираються в нього і говорять про Бога, правду, про майбутнє людства. А ніч летить, наче на крилах. Рано-вранці вони розходяться, зворушені, веселі, чесні, і навіть зірки немов ближче стали. І ці бесіди не пройшли безслідно навіть для тих, кого життя опошлило потім. Траплялося, що коли зустрічалися колишні товариші - здається, людина зовсім жиром запливла, але варто було тільки вимовити ім'я Покорського, як усі залишки шляхетності в ньому заворушаться, він весь спалахував, наче ти в брудній і темній кімнаті розкупорив забуту склянку з духами». Коли я був ще послушником, то часто розмовляв з двома ченцями з нашого Скита. Пройшло вже багато років відтоді. Один з ченців, як і раніше, у Скиту, інший перейшов до монастиря. Найбільші розмови вони, звісно, ​​забули, але загальний аскетичний настрій залишився. Ведуть вони строге, уважне життя. Усі найкращі люди завжди прагнуть Бога, Джерела істини. І наші письменники теж шукали Його, але не всі знайшли. Я вже говорив вам про Гоголя, якого історик Погодін направив до Оптіни, де той і відродився духовно – знайшов Бога. Інший наш великий письменник Бєлінський, який мав високу душу, теж шукав Бога, але не там, де треба, гордість не дозволяла йому шукати Його в Церкві, і Бєлінський загинув. У 60-х роках, приблизно в 1866-1867 році, я читав вірш одного американського письменника під назвою «Пісня про Гайавату» 221 , в якому поет каже, що в усі часи та літа людина була людиною, і навіть варвар відчував спасительну руку Божу. Взагалі, у цьому вірші є і багато безглуздого, але є вірні високі думки, думки про Бога. Поезія та мистецтво відривають душу від життєвих дрібниць і доставляють людині естетичну насолоду. У вісімнадцятому столітті, при поширенні матеріалістичного спрямування, створився такий погляд на поетів та художників, ніби це непотрібні люди – сидять і нічого не роблять. Віктор Гюго на захист сказав: "Погляд на небо - це вже справа". Але є художники зовнішні та внутрішні. Зовнішній художник зображує на полотні те, що наповнює його душу, внутрішній – творить саму душу свою, роблячи її справді художнім твором з краси чеснот, якими вона прикрашена. Чернець є внутрішнім художником (я, звичайно, говорю тут про справжнього ченця, а не про такого, який тільки носить цю назву). Преподобний Іван Ліствичник каже: зовнішнього ченця зробити легко, а внутрішнього – надзвичайно важко. Є багато художніх творів, і з них перше місце займає Псалтир. Тільки багато хто її не розуміє і, читаючи твори якихось світських письменників, зовсім не читає Псалтирі. Одного разу Гоголь, мандруючи Італією, зійшовся з одним знаменитим італійським художником. Одного разу, зайшовши до нього, Гоголь застав художника за читанням Псалтирі. - Чому ти читаєш Псалтир? – здивувався Гоголь. – А ти читаєш світських письменників? - Звичайно, читання таких художників слова, як Шекспір, Данте та інших, доставляє мені завжди естетичну насолоду. – Ось бачиш, – відповів італієць, – ти захоплюєшся світськими письменниками, а Псалтир є найвищим художнім твором, який коли-небудь чуло людство. Що твір не людей, а Духа Святого. Зрозуміти його цілком нашим слабким розумом неможливо, воно недоступне навіть Ангелам. Можна більше сказати: навіть у майбутньому столітті, коли буде лише два світи – добрих і злих духів, деяке в Псалтирі буде недосяжним. Треба читати її церковнослов'янською мовою, тому що він сильніше діє на душу. В даний час дуже мало хто читає Псалтир, інші ж думають, що читати її можна тільки людям відсталим, неосвіченим. Щоб насолоджуватися Псалтирю, треба мати високу, чуйну до всього прекрасного душу. Наш відомий художник Іванов, з картин якого особливо чудова картина «Явление Христа народу», що знаходиться в Румянцевському музеї, завжди читав Псалтир і говорив, що з неї він черпає сили для художньої творчості. Деякі псалми перекладено музику. Серйозна музика, як Моцарта, Бетховена та інших, діє покращує на душу, часто під впливом її хочеться плакати і молитися. Коли я вступив до Скита, то старцем та ігуменом був о. Анатолій. У світі я любив музику і грав на фісгармонії. Якось у мене з'явилося сильне бажання виписати собі фісгармонію. У нас у Скиті взагалі ні на яких інструментах не грають. Приходжу до о. Анатолію та прошу благословення на це. – Дуже хочеться мені, Батюшко, у вільний час зіграти «Херувимську», «Канон» тощо. – Бог благословить, – радісно сказав о. Анатолій. Але на другий день було повне розчарування. - Що ж, фісгармонію можна виписати? – питаю. – Фісгармонія має бути, – відповів Батюшка, потім додав, – коли в серці є псалтир, то завжди можна на ній грати. - Батько Амвросій мав цю псалтир і, коли хотів, міг на ній грати. У колишній час псалтир була музичним інструментом з десятьма струнами, що відповідають п'яти зовнішнім і п'яти внутрішнім почуттям, І серце наше треба налаштувати, як псалтир, тоді воно завжди прославлятиме Бога і цією музикою насолоджувати нас. – А скільки часу можна навчитися грати на фісгармонії? - Запитав о. Анатолій. - Та в різний час, дивлячись за віком та здібностями. Молоді швидше вивчаються, тому що у них більше гнучкості в руках. Здатний швидше вивчиться, ніж малоздатний, тож термін важко визначити. – Ну а на тій псалтирі треба вчитися все життя. Батько Анатолій мав рацію. Він умів грати на псалтирі, а от я тепер 20 років навчаюсь, та все не ладиться, важка наука. Батюшка о. Анатолій глибоко розумів псалми і, слухаючи їх, відчував духовне захоплення. - Кафізм - це музика, - говорив він, - коли за всенічною починається їх читання, я не можу наслухатися. Кожне слово перейнято глибоким змістом, і мені завжди буває шкода, коли читець закриває книгу: так би слухав, слухав без кінця. - А мені так нудно за кафізмами, - заперечив я йому, - я завжди норовлю вийти з церкви і повернутися, коли їх уже закінчили. – Це зрозуміло, – відповів Батюшка, – і я раніше так само чинив. Ходили ми з товаришем до церкви при Академії, хоч не така там служба, як у Оптиній, але все-таки досить довга, багато вичитують. Ось, бувало, сидимо за кафізмами, і відчуваю поштовх у бік. Я вже розумію умовний знак, ми з ним виходимо і починаємо ходити коридорами; ходимо, ходимо, поки нарешті не скажуть: «Ідіть швидше, зараз заспівають «Хваліть Господнє ім'я»», – ну, тоді й поспішаємо до церкви. А то іноді підеш із церкви, та й опинишся вдома, чаї розпиваєш. Але скоро я зрозумів, що так жити не можна. Врятуватися у світі неможливо. – Але як же, Батюшко, ви мені казали, що й у світі було багато святих? - Так, але це виняток. Важко там. Зберешся, наприклад, до всеношної, а тут прийде товариш, гукає в гості: «Ходімо, дуже запрошували, а до всеношної можеш і пізніше піти». Спокусишся, підеш, і дивишся – до церкви й зовсім не потрапив. Зрозумів я, що так жити неможливо, і пішов у монастир. Справді, людям, які прагнуть богоугодження, важко залишатися у світі: у монастирі вони знаходять задоволення своїм духовним потребам. У монастирі навикають боротьбі з пристрастями, навчаються молитися, а головне, поступово набувають смирення. Без нього всі подвиги немає жодного значення. Наші святі старці не схвалювали, особливо для початківців, зовнішні подвиги: вериги, залізні пояси і т.п. А щоб здобути його, насамперед радиться «терпіння тих, хто знаходить». Це означає, що треба терпляче переносити будь-яку несподівану скорботу і приймати її як послану від Бога. Один інок спитав мене: – Що це за «терпіння тих, хто знаходить»? – Ось ти підеш зараз від мене, а хтось тебе зустріне і скаже: «Що ти ночами до настоятеля вештаєшся, мабуть, навушуєш?» Що б йому відповів? - Так, звичайно, не спустив би, на його зухвалість відповів зухвалістю ж. – Ну, ось цього й не потрібно. Потрібно вклонитися і пройти повз. Нашого великого старця батюшку о. Макарія можна було вдарити в обличчя, і він не образився б. Ось глибина смирення! Зате й прославляв його Бог. Отець Макарій отримав дар молитви і міг навіть мертвих воскресати, але якщо цього не робив, то тільки по смиренності. Якось один послушник питав батюшку Макарія, чому це в монастирі змушують багато молитися? Замість відповіді Батюшка затис йому ніс і рот рукою. Той насилу звільнився. - Що ти відбиваєшся? - Запитав о. Макарій. – Хіба не можеш певного часу не дихати? - Батюшка, я мало не задихнуся! – Ось бачиш, – зауважив тоді Батюшка, – молитва є подих душі. Ти і нетривалий час не міг не дихати, тому що тіло цього вимагає, інакше воно помре, так і душа потребує дихання, тобто в молитві, інакше вона помре духовно. Великі чудеса чинив Господь через батюшку Макарія. Якось приїхала до Оптіни одна дама із сином-студентом. Ця дама була духовною дочкою отця Макарія. Приходить до нього на благословення і повідомляє про своє горе: - Батюшка, що мені робити з сином? Такий він став блюзнірник, над усім святим знущається, просто неприємно, та й страшно за нього. – Нічого, Бог дасть, відстане від цього, – сказав Батюшка, – я завтра години о другій прийду до вас на готель, тільки йому про це не говоріть. Заспокоєна мати повернулася в номер, а син її наступного дня перед приходом Батюшки почав виявляти занепокоєння: – Бачиш, іде дідок. Та ви всі проти мене, що ж, я вийду. - Та хто проти тебе, Васю, - сказала мати, - та й на вулиці не видно, щоб хтось ішов. Раптом син схопив капелюха й стрімголов кинувся з номера, в коридорі він зустрічається з о. Макарієм. - А, йдеш мене гнати?! – люто вигукнув він і з усієї сили вдарив Батюшку в щоку, так що той ледве встояв на ногах. З незворушним спокоєм і лагідністю о. Макарій швидко звернув до нього іншу щоку зі словами: "Ну, тепер в іншу, дияволу, за словом Спасителя!" Тоді студент затремтів і впав на підлогу, випускаючи піну. Збіглися всі з номерів, хворого винесли надвір (це відбувалося у готелі о. Пахомія). Раптом з рота його вирвалася ціла темна хмара, мов із самоварної труби; на очах у всіх воно високо піднялося і зникло. Батько Макарій узяв за руку хворого, той підвівся і з подивом дивився на народ, що зібрався. Мабуть, він нічого не пам'ятав, що з ним відбувалося. З того часу він став релігійною людиною, поговорив у Батюшки, причастився Святих Таїн за власним бажанням, раніше багато років нізащо не погоджувався навіть до церкви увійти. І мати з сином, щасливі, покинули святу Оптину обитель. Коли потім питали о. Макарія про це біснуватий, то він відповів: «На цього юнака напав поганий дух, але тепер благодаттю Божою він позбувся його; Не думайте, що грішний Макарій вигнав злого духа, ні, це зробив Господь за Своєю невимовною добротою через мене, недостойного». Так, умів о. Макарій грати на псалтирі. І батюшка о. Амвросій грав у ній. Ця музика душі здобувається Ісусовою молитвою. Я всім вам радив і раджу читати книгу «На горах Кавказу», де йдеться саме про цю молитву. Написано її о. Іларіоном, пустельником і учнем великого старця Дисидерія, який пішов у гори, забрався на їхні вершини і справді зрікся всього земного. Після смерті о. Дисидерія о. Іларіон записав те, що чув від нього про Ісусову молитву, і склалася ціла книга. Сам о. Іларіон бігає людей, його ніхто не може бачити, а учень його о. Венедикт був у мене, розмовляв зі мною та запропонував мені цю книгу. Найнижчий ступінь Ісусової молитви є проста вимова її, найвища – молитва творча, здатна і гори пересувати. Звичайно, між нижчим і найвищим ступенем різниця величезна. Святі досягали вершини цієї молитви, яка відкрила їм брама Раю. Преподобний Серафим – творець Ісусової молитви, досяг високої слави: минаючи всі ангельські чини, він сподобився хвалити Бога в чині серафимському. З ними кличе він нині до Господа: Святий, Святий, Святий. Ісусова молитва просвітлює і проститець, роблячи їх великими мудрецями духовними. Старець Василиск 222 , який помер порівняно недавно, був людиною простою, навіть неписьменною. Але безперервне творіння Ісусової молитви відкривало йому великі таємниці Божі. Старець Василиск трудився разом із Зосимою Верховським, також відомим подвижником минулого століття. Зосима Верховський був із старовинного дворянського роду, здобув чудову освіту, але такого дару, як о. Василиск, не мав. Цей останній часто повідомляв Зосімі свої відчуття при скоєнні Ісусової молитви, а Зосима записував, що казав йому Старець, і так склалася ціла книга про дію Ісусової молитви на душу. Але книга ця важка і поширювати її не можна, оскільки багато в ній може спокусити людину, яка не має уявлення про проходження Ісусової молитви. Щоби цілком зрозуміти цю книгу, треба її проходити досвідом. Такі, як о. Макарію, її зрозуміли б, але для малодосвідчених у духовному житті вона не годиться, бо це – висота. Кожна з вас проходить Ісусову молитву; добре б хоч раз на тиждень здійснювати п'ятисотницю, вона має важливе значення. Я взагалі скупий на великі правила, залишаючи в молитві самостійність. Ранкові та вечірні молитви обов'язково мають читати, якщо не всі, то принаймні половину. Потім щодня потрібно читати хоча б одну «Славу» з Псалтирі. Святитель Іоанн Златоуст каже: «Не зважуйся і одного дня провести без читання Псалтирі». Завдяки молитві життя може бути блаженним за всіх невдач і скорбот. Молитва очищає душу від гріхів, роблячи її праведною перед Богом і навіть святою. Є праведність та святість. Врятовані та досконалі. Кожен святий є праведний, але не всякий праведний – святий. Не всі можуть досягти святості, але якщо намагаються вести праведне життя, то одержують спасіння. О, якби Господь сподобив нас усіх спастися! Молитва та хресне знамення рятує нас від ворога, який всюди розставляє свої сіті. Сьогодні були у мене брат із сестрою з Єфремова і розповіли таке. Жили вони заможно: мали магазин, де торгував їхній батько, а обидва брати допомагали йому, сестра розпоряджалася господарством, і все йшло добре. Але раптом посипалися на них усілякі біди. Почалося від нікчемної з очевидних причин. Якось біля воріт їхнього будинку хтось підкинув воскові свічки, якось дивно перевиті мочалкою. Сказали їм про це. Батько вийшов, підняв свічки зі словами: Що за нечисть? - І далеко відкинув геть. Потім пішов, як завжди, до магазину, і раптом надвечір помер. Очевидно, свічки були заговорені, а він узяв їх без хресного знамення. Один із братів запив після того, як єврейка дала йому випити щось із чарки, і тепер усе тягне з магазину, так що від нього все доводиться замикати. Прямо не знають, що робити. Деякі не вірять у змови і чаклунства і сміються з цього, але очевидний доказ. Дух зла як раніше шкодив людям, так не перестає шкодити їм і тепер, обираючи собі знаряддям злих людей. Хоча тепер і не вірять у можливість втручання злих духів і навіть відкидають їхнє існування, кажуть, що всі – бабині казки, але вони продовжують свою пекельну діяльність і тягнуть за собою необережних людей до смерті. Є сатанинські молитви, які діють на людей, якщо вони не відгородяться хресним знаменням. У житії святих мучеників Кіпріана та Юстини 224 розповідається, які страшні біди наводить сатана на людей, але хресне знамення руйнує всю його силу. Святий Кіпріан, який був раніше волхвом, а потім прийняв хрещення і посвячений в єпископи, багато чого розповів зі свого колишнього життя в язичництві, коли він зносився з духами пітьми. Одного разу, наприклад, він був перенесений бісами по повітрю в турі з Дамаску до Єрусалиму – міста, що віддалялися один від одного на три тисячі верст, – у якісь дві години. І багато, багато волхвований і уявних чудес чинив Кіпріан, доки не осяяла його благодать Божа, що тягне всіх до спасіння, і він прийняв християнство, а потім зобразив своєю кров'ю віру в Христа. Великі чудеса творить віра християнська: вона перероджує людину, з плотського робить духовним, з пристрасного – безпристрасним, зі злобного – велелюбним. Ось приїхали ви в далеку Оптину Пустинь, що загубилася серед великого бору, невідому багатьом, і слухаєте смиренну і немічний мою бесіду, і за вашою вірою отримуєте духовну втіху. Нехай винагородить вас Господь за вашу любов всякими благами і земними, і небесними. Амінь. Розмови перед від'їздом до Старо-Голутвина монастир 3 січня 1912 р. Святки 225 Слово, сказане на загальному благословенні під час перебування в Оптині єпископа Серафима 226 (у відповідь на скарги однієї з духовних дочок, що багато гіркого довелося пережити і почути за цей час). Гірка ця нехай перетвориться на радість 227 . Коли євреї подорожували пустелею, вони підійшли до величезного озера Мерра, яке існує й досі. Їх мучила спрага, але вода виявилася гіркою. Не було змоги пити цю воду. Народ був готовий обуритися, але Бог вказав Мойсею якесь дерево. Занурив його у воду Мойсей, і вода втратила гіркоту, стала приємною на смак228. Але то були образи, незрозумілі для народу, хіба що Мойсей розумів прихований зміст того, що відбувалося. Що ж утворило це дерево, що насолодило гіркоту вод озера Мерра? – Дерево Хреста. І нині за всіх найгірших обставин життя християнин має велику втіху в Хресті Господа Ісуса. Яким би не був грішний християнин, він має дорогоцінну віру в Господа Ісуса і цією вірою рятується. І ти врятуєшся, тільки тримайся за Христа. Зволи до Нього, і почує. Звичайно, не голосом волання, а серцем: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну!» - І помилує, помилує! Амінь. Багато гіркоти в житті: невдачі, хвороби, бідність і т. д. Але якщо людина вірить у Бога, то Господь і гірке життя може насолодитись. Згадайте історію Старого Завіту. Коли євреї мандрували пустелею, то вони одного разу досягли озера Мерра. Виснажені спрагою люди хотіли задовольнити її водами озера, але вона виявилася гіркою. Тоді Мойсей, за наказом Божим, вклав дерево у воду, і вона стала солодкою. Чи розуміли євреї значення того, що сталося? Ні, не розуміли. Мойсей, той знав, що це утворить. Дерево, що насолодило воду, прообразувало Древо Хреста, яким ми входимо до Раю. Хрест Христів насолоджує життя християнина. Згадка про нього полегшує несення свого хреста. Наш хрест – це хвороби та скорботи. Важко переносити їх тілесній людині, але завдяки їм вона перероджується духовно. Господь зробив таке порівняння: «Дружина коли народжує, скорбота мати, бо прийде рік її: коли ж народить отрока, хто не пам'ятає скорботи за радість, що народиться людина у світ» 229 . Так і людина обтяжується спочатку різними скорботами, але коли Господь уселиться в його серці, він забуває всі свої колишні страждання і в самих скорботах радіє, за словом Апостола: «Зане як надміру страждання Христового в нас, так Христом надмірує і втіха наша» 23 Історія Старого Завіту служить прообразом Нового Завіту, але як раніше, так і тепер, євреї цього не розуміють. Вони читають, наприклад, Псалтир, але на їхніх очах, висловлюючись образно, як і раніше, лежить покривало. Згодом зрозуміють вони всі і, як свідчить апостол Павло, залишок їх спасеться 231 , але вже перед смертю; інші ж усі загинуть, вони – колонізатори пекла. Уявіть собі якогось жида багатого, хай він має хоча б сто мільйонів, і порівняйте його з жебраком, який нічого не має, і не доїдає, і не досипає. І ви побачите, що доля останнього незрівнянно краща за перше. Чому? Та тому, що перший, за всього свого багатства, втрачає душу свою і йде в пекло. Господь сказав: “Хто не народиться від води та Духа, не може увійти до Царства Божого” 232 . Це сказано раз назавжди, на всі віки. Бідняк же, незважаючи на всі свої страждання, щасливий тим, що може наслідувати Царство Небесне. Щоб одержати це Царство, потрібно лише по силі виконувати заповіді Христові і волати до Господа про помилування: не вустами волати, а серцем. Господь є безмежною добротою. Він прагне нашого спасіння, і як тільки звернемося до Нього, Він уже простягає до нас Свої пречисті руки. «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну», – повинна кликати до Господа кожна віруюча душа, Господь чекає, що ми покличемо Його, і радіє цьому покликанню. Той, хто творить Ісусову молитву, неодмінно врятується, Господь не попустить йому загинути. Він готовий допомогти кожному, і якщо ми іноді помічаємо, що Господь ніби залишає нас, то причина цього криється в самій людині. В Євангелії є розповідь про мешканців Назарета – тут Господь не міг здійснити жодного дива. Мене завжди вражала ця розповідь Євангеліста. Господь, Творець всього всесвіту – і раптом у нікчемному містечку не може творити дива! Євангеліст зауважує: За їхню невіру 233 . До Господа Ісуса вони ставилися як до звичайної людини, не чекаючи від Нього нічого особливого, так що Сам Господь дивувався їхній невірі. Ось і в нашу тиху обитель багато хто приїжджає за втіхою. Звертаються і до грішного Варсонофія; іноді вдається все сказати на користь тому, хто прийшов, і він цілком задовольняється. Не я його втішаю, але Господь, і до того ж по вірі кожного. Без віри ж і в Оптиній Пустелі не отримаєш розради. «Нині Сили Небесні з нами невидимо служать» – цей вірш співається замість «Херувимської» за Літургією Передосвячених Дарів у Великому посту. Чудова, зворушлива пісня, що має глибоке значення. Коли ми по силі виконуємо Євангельські заповіді, то з нами дійсно Небесні Сили невидимо служать, наставляючи на все добре. Але можуть невидимо служити й інші сили, тільки не Небесні, а похмурі, пекельні, які тягнуть людину смерті. Ось Толстому служили ці пекельні сили, доки не залучили на дно пекло. Нині багато хто відпав від віри, духовні інтереси стоять на задньому плані, і живуть тільки для черева. Сумне іноді спостерігається явище, коли люди різних напрямків поєднують свою долю. Мені згадується одна дівчина: чиста, безневинна, релігійна, вона гаряче, усією душею, любила одну людину, не знаючи її душевного настрою. Ця любов все зростала в ній, і коли дівчину питали, чи погодилася вона вийти за нього заміж, то вона з хвилюванням відповідала: - Зробитися його дружиною - це найбільше щастя, про яке я коли-небудь думала. - Але він ні в що не вірить! - Як же ні в що, він вірить у мене, в мою любов до нього. – Та він не вірить у Бога! – Не може бути, така чудова, ідеальна людина не може бути невірою! – А ось побачиш. Скоро буде велике свято, запроси його на обід, чи погодиться він? Незабаром після цієї розмови дівчина була зі своїм нареченим у гостях в одному будинку. Після звичайної розмови вона сказала йому: – Тоді буде у нас у церкві престольне свято, приходьте туди до всеношної. - Він мовчав. - До всеношної вам незручно? У вас є служба? Ну, приходьте до Літургії, ми з мамою теж будемо, а звідти підемо до нас чай пити та й пообідаєте у нас. Ви, звісно, ​​прийдете? - Ні, - відповів він, - тому, що я ні в що не вірю. Ці слова вдарили її обухом по голові, вона переконалася, що їй про нього говорили правду, але розлюбити вже не могла. Попри бажання батька і матері вона пішла за нього. Батьки спочатку не благословляли: «Ми не можемо втримати тебе, але й благословити на цей шлюб не згодні». Потім, шкодуючи дочку, можливо, і благословили її. Вони повінчалися. Спочатку життя було ще стерпним, але незабаром стало для нього неможливим. Він був спокійний, але вона тяжко страждала: моральна та релігійна, вона не в змозі була байдуже переносити його блюзнірське ставлення до її релігійної думки. Коли треба було йти до церкви, він запрошував до театру: «Я вже й ложу взяв у оперу». – «Та я не проти театру, піду з тобою, тільки не під таке велике свято». Він же не слухав її і стояв між нею та Богом, віддаляючи її від Господа. Жахливо скінчилася ця драма, але я засіпаю завісу. А ось інший приклад. З'єдналися два люблячі серця: і він, і вона люди віруючі; спочатку все йшло добре, але він потрапив у погане суспільство і захопився якоюсь недостойною жінкою; це чудовисько стало між чоловіком і дружиною. Тяжким стало життя дружини, тужила вона по ньому і не знала, як повернути до себе чоловіка. Якось вона познайомилася з однією віруючою людиною, і він сказав їй: – Не засмучуйтесь, чоловіка ви можете повернути. – А ось як. Можливо, Господь карає вас за якийсь несвідомий гріх. Переберіть у пам'яті все ваше життя, потім підготуйтеся дня 3–4, а то й увесь тиждень, їдьте в якусь церкву на околиці міста, сповідайтеся та долучіться до Святих Таїн. Далі моліться Богові за вашого чоловіка і закликайте на молитву також святих, яким дана благодать поєднувати розділених подружжя. Моліться Георгію Побідоносця 234 і святим мученикам Гурію, Самону та Авіву 235 . Залишена дружина послухалася доброї поради, все виконала як, їй казали. Не минуло й двох місяців, як чоловік повернувся до неї знову, добрим і віруючим, і вони зажили добре, як і раніше. Ось молитва і заступництво святих урятували сім'ю від смерті. Святі завжди готові допомогти нам, аби тільки з вірою і любов'ю вдавалися до них. Є повчальне життя святих мучеників Адріана та Наталії 236 . Наталія звернула свого чоловіка до Христа, вона ж і вдихнула в нього мужність страждати за Христа і тим самим привела його до вічно блаженного життя. Велике щастя матиме таку подругу. Дружина відкрила чоловікові ворота Царства Небесного, і ви, дружини, повинні прагнути залучати ваших мужів до Господа і тим рятувати свої та їхні душі. У всіх скорботах з вірою вдайтеся до Спасителя, Він вас ніколи не залишить. Справді, віра творить чудеса. Коли я жив ще в Казані, то часом бував у Раїфській пустелі, розташованій верст за тридцять від міста. Ігумен її був дуже шановний старець. При ньому обитель стояла високо; тепер, кажуть, високий аскетичний настрій там знизився, як знизився дух багатьох монастирів, навіть у нас. Приїхав я раз до ігумена, а він мені й каже: «Ось хочу гарну дзвіницю будувати, вже й план є, тільки справа стала за грошима». – «Так, незначна обставина, – усміхнувся я, – ну та Бог допоможе». Однак ігумен сумнівався, як йому вчинити. Згадав він, що у Писанні сказано, що Господь може сповістити Свою волю і через немовля. Ішов він раз у глибокій задумі; раптом бачить, чи йде селянка з маленькою дівчинкою років трьох-чотирьох. Мати підійшла до Батька під благословення і в дівчинки складає ручки; він їх благословив, а потім, звернувшись до дитини, спитав: - Ну, скажи, Сашко, будувати мені дзвіницю чи ні? - Штлой, - відповіла малютка. Ігумен прийняв це за Божу вказівку і почав справу. Незабаром якийсь благодійник пожертвував мільйон цегли; потім приїхав багатий купець із Казані і каже: – Батюшка, хочу пожертвувати на вашу будівлю четверту. – Спаси, Господи, – сказав ігумен. Він у цей час дорожив кожним карбованцем. - Я приїхав до вас вдень і прикажчика взяв із собою, щоб було спокійніше. - Подає йому об'ємний пакет. - Ви помилилися, - сказав ігумен, - тут не 25 рублів. - Так, більше, - відповів купець. Почали рахувати, виявилося 25 тисяч, тобто четвертна від 100 тисяч. Потім хтось пожертвував і дорогий дзвін. Дзвіниця вийшла чудова, стоїть вона й досі. Дзвін дзвонів далеко лунає, закликаючи людей помолитися до Раїфської пустелі. І кожна з вас має побудувати собі дзвіницю в серці своєму, і там у ньому повинні дзвонити дзвони віри, надії та любові до Господа Бога. Амінь. 5 лютого 1912 р. Прощена неділя «Що Ти принесу, або що Ти віддам...» – так починається всім вам відома молитва, яку читають на сон майбутнім. «Що Ти принесу, або що Ти віддам, Великодаровитий безсмертний Царю, щедрий і людинолюбний Господи, що лінується мене на Твою догоду, і нікчемне благо сотворивши, привів Ти на кінець минувшого дня цього, навернення і спасіння душі моєї ладу?» - Ці слова цілком підходять тепер до нас. Що ми можемо принести Господу? Нічого. Настав переддень Св. Чотиридесятниці; у 1911 році ми теж з надією починали Великий піст у надії на виправлення, але що ми придбали за цей час, майже за рік? Нічого. Жебраки ми і голі. Але Господь, Всещедрий і Багатомилостивий, каже: Ти грішиш? Я тебе пробачу. Жебрак? Я тебе збагачу». Тільки зі смиренністю взивай: «Господи, спаси, помилуй!» - І врятує, помилує! Ми нічого не можемо принести Господу, але Він від нас нічого і не вимагає, Він – нескінченна любов. Але сильно нападає ворог на людей, бажаючи занапастити людину, а тому так необхідна з нею боротьба. Людям, що потопають у гріхах, ворог каже: «Що ти робиш особливого – грішиш, як і всі, ще покаєшся. Та й чи є Бог, можливо, Його зовсім і немає. Живи спокійно: пиякай, розпусни, блуди, все дозволяється тобі, тут немає великого гріха». Якщо ж душа йде рятівним шляхом, то ворог вселяє: «Відчайдушна ти грішниця, хіба тобі можливо врятуватися, все одно загинеш», Для чого це він вселяє? А щоб навести на душу зневіру, а потім вкинути у відчай. Не слухайте його. Хоч і грішні ми, але сумувати ніколи не слід. Перед іконою Спасителя кажу вам, що спасетеся, не підете в пекло, якщо тільки будете йти шляхом смирення та покаяння. Хай допоможе вам Господь. 5 лютого 1912 р. (у той самий день розмова з черницями) Як тільки почнеться піст, так почнуться спокуси. Ворог особливо нападає, оскільки цей час покаяння – найненависніше для нього. Один афонський чернець розповідав мені, що ворог не тільки вселяє всякі непотрібні помисли, але є й чуттєво, здебільшого у вигляді арапчиків, для того, щоб збентежити і злякати душу, яка працює Господеві. Втім, чуттєво є людям святим; нам, грішним, вони так не здадуться, досить випробування у працях, що посилаються від Господа. Хай допоможе всім нам Господь. Треба збиратися в Гірський Єрусалим і намагатися як прагнути туди думкою, а й вселитися у нього навіки. Амінь. Хотів би я поговорити з вами довше, та часу небагато. Постараємося використати його з користю і для вас, і для мене. Небіжчика Олександра III називали Миротворцем. Велика назва! Був Петро Великий, Олександр Благословенний, Олександр Визволитель – а миротворців не було. Жодному з попередників його було цього імені, і його закріплено було його у Росії, а й у всьому світі. Чому? Та тому, що він тримав усю Європу у своїх руках. За нього в усьому світі був світ. Коли він вступив на престол, Росія була в змозі повної руйнації. Все темне піднялося на неї і повстало. Йому казали: «Що ви робитимете? Як керувати? – “Нічого, я сподіваюся на Господа мого Ісуса Христа”. І не обдурився. Такої могутності, такої слави, якої досягла Росія за нього, не було і навряд чи буде. Він вершив долі всієї Європи, всі зважали на його думку, його боялися. Готувалася якось війна між двома державами - Німеччина повстала на Францію, але тут постало питання: а як подивиться на це російський самодержець? Кажуть: «Нахмурив брови? Еге, значить, воювати не можна», – війни і не було. Інший раз теж належала війна, знову запитали: «Як подивиться це російський самодержець?» – «Зрушив брови», – кажуть. - «Зрушив брови? Еге, треба відкласти». Ну, ось і світ – ось і миротворець. І так було неодноразово. Господь сказав: «Блаженні миротворці, бо ті сини Божі нарекутся 237 . Ось вона, яка нагорода очікує – нарекутся «синами Божими», а це чимало. Господь Ісус Христос – Син Божий по суті, а ми – за даром благодаті від Господа. А що, чи кожен із нас може бути миротворцем? Звісно, ​​може. - Прощай кривдника. Хіба це легко? Візьмемо приклад: йде черниця, зустрічається їй інша і називає її найобразливішим словом. У тієї все закипіло: «Двадцять років живу в монастирі, ніколи нічого подібного не чула», але промовчала. Дійшло до матінки ігуменії, та її закликає, розпитує: "Як вона сміла тебе так назвати?" - "Матусю, не кажіть їй нічого, я стою того". Справу припинили. Ну, ось і світ, ось і миротвориця! А то буває, раптом повстане рідний батько, чи рідна мати, чи сестра, чи брат. Це ще важче – тут рідні по крові, та завдадуть образу. Як понести? Чи не можеш? Проси у Господа, підійди до ікони. А ми і повз ікону намагаємося пройти, як би не бачимо її. Помолися: «Господи, допоможи мені, я заслужила сама, я винна», – докори собі. Господь любить таку молитву – самодокорення; самовиправдання Господь не терпить. Що робити, такий закон, треба підкоритися. Відомо, що біси називають нас, православних християн, «синами Божими». Господь створив спочатку світ невидимий, але жменя його обурилася і відпала від Бога, тоді ті, хто відпав, були повалені з Неба. Місця ж залишилися вакантними. Ось Господь творить землю, прикрасив її, як наречену. Сатана дивиться, що буде далі, для кого це? Звичайно, не для нас, – думає. Потім Господь творить Адама і Єву, дає заповідь їм про невкушення від дерева пізнання добра і зла. «А, то це ось що, – каже сатана, – треба їх занапастити». І губить. Спершу падає Єва, потім Адам. Багатьом здасться дивним, як це Бог всемогутній допустив дияволу занапастити їх. Але Господь попустив це для того, щоб відтворити Адама у Христі, зробити його ще кращим, ніж Він створив його. Бог зійшов на землю і відкрив нам шлях, щоб ми могли вдосконалюватись, тобто стати богоподібними. Але шлях цей важкий, усипаний стражданнями. Коли я був ще у світі, років 40 тому, відвідав мене один схимник з Афона. Прийняв я його, як міг, почастував, гроші у мене в світі не хворіли. Прийшов він до мене ввечері, так годині о сьомій. Сидимо ми, розмовляємо. Розповідає він мені, що біси можуть бути й чуттєво. «А вам, батюшка, були?» – питаю. – «Як же один раз у житті тільки бачив. Прийшов якось я від обідні, ліг відпочити до трапези, двері замкнені, раптом бачу: стоять два арапчонки, думаю, та звідки ж це? Чую – один і каже іншому російською: – Та він не спить, – відповідає той. Бачу, несуть щось у вигляді шалі чи оболонки. - Кидай на нього, він задихнеться, ніхто й не дізнається, чому помер. Я підвівся, осяяв себе хресним знаменням: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» - Миттю арапчонки відскочили в кінець кімнати. Кажу: – Що вам, окаянні, від мене треба? За що ви так ненавидите нас, православних християн? – Із заздрості, що Бог до нас несправедливий: навіщо ви хочете зайняти наші місця? - Та як же, грішіть ви, грішіть, а потім підете до духовника, пошепче там з ним, і все вам прощається. - Та й ви можете повернутися знову на свої місця. – Так – упокоритеся, підійдіть ось хоч зараз до ікони та помоліться. – Ну ось, ви самі й винні, гординя вас занапастила». За бесідою ми не помітили, як і ніч минула. Відсмикує він фіранку і каже: «Ну, а тепер на годинку лягли б відпочити». - "Як на годинку?" – дивуюсь. «Та вам о котрій годині на службу потрібно?» – «До дев'ятої», – відповідаю. - "Ну, а тепер який?" Вийняв годинник, дивлюся, сім якраз, до восьмої одна година, і о восьмій я завжди встаю, - поки вмиєшся, одягнешся, нап'єшся чаю, - і година минула, о дев'ятій вже йду на службу. От і я з вами, здається, всю ніч просидів би і проговорив, та ні, треба розходитися. Отже, повторюю, хочете назватися синами Божими – упокорюйтеся, прощайте кривдникам і успадкуєте життя вічне. Ні – пряма дорога в пекло, від якої долі визволи нас, Господи. Всім дано право бути синами Божими, тут немає чоловічої статі, ні жіночої 238 . Ніде не сказано, що одні чоловіки будуть названі Божими синами. Кожен із нас, за допомогою Божої, може цього досягти. Благодать Господа нашого Ісуса Христа і будь-якого Бога і Батька і причастя Святого Духа будь з усіма вами. Амінь. Що ви збентежені, і що помисли входять у ваші серця? 239 Заспокойтеся, не журіться. Щоправда, мені запропонували місце архімандрита, і з мого боку було б зухвалістю сказати: «Не хочу, не піду», – я завжди підкорявся волі Божій та Св. Синоду; але я, як ласка, прошу залишити мене тут. Куди я в 70 років роз'їжджатиму по чужих монастирях? Є багато людей, набагато гідніших, ніж я, щоб зайняти це місце. Що я, стара руїна! У житії преподобного Серафима Саровського говориться, що одного разу призначили його архімандритом в один штатний монастир, у той час, коли до Преподобного їхали за порадою люди з усіх куточків Росії. Приходить у Саров папір із приписом: «Ієромонах Серафим призначається архімандритом такого монастиря». Це, звичайно, ворог підлаштував для нього спокусу. Преподобний відмовився, але тоді ворог напав на нього зі страшною силою: з усіх боків полилися на нього річкою всілякі спокуси. Ці нападки ворога були такі сильні, що отець Серафим ледь не зневірився. Є прислів'я: «За двома зайцями поженешся, жодного не спіймаєш», але ворог женеться і за двома зайцями. Так сталося й у цьому випадку. Ворог сподівався перемогти Преподобного у різний спосіб: якщо піде в інший монастир, там згорнути йому голову, якщо не піде, тут побороти його. Але преподобний Серафим пізнав підступи ворога і став боротися з ним надзвичайним чином: тисячу днів і ночей він простояв на камені, молячись Господу за себе та весь світ. Молитвою він переміг ворога, і дух його став мирним і спокійним, незважаючи на невдачі. І наші старці зазнавали сильного нападу ворожого. Отця Анатолія, наприклад, останнього з великих старців, одного разу перевели архімандритом до Сарапула 240 , але він подав прохання зняття з нього цього призначення і був звільнений. Батюшку о. Амвросію також перекладали. Старець останні роки сильно хворів, і коли йому повідомили про переклад, спокійно відповів: "Я можу перейти з ліжка на диван, але не далі". Все це підлаштовує ворог, який ненавидить старість. Так і на мене, грішного, він повстав. Втім, я не сумую, але цілком віддаю себе волі Божій. Ми живемо у важкі часи. Звичайно, ворог завжди бунтував проти всіх, хто не хоче виконувати його волю. Пригадую, з отцем о. Неспокійно було й Анатолію, який виглядає з портрета, як живий. Втішно, о. Анатолій сказав: «Ці хвилювання — як дрібні брижі на воді, а потім будуть сильні бурі та урагани, але не бійтеся, не втрачайте віри в Господа, і Він ніколи вас не покине». «Життєве море, даремно збуджене лихою бурею», але Господь спасе і приведе «до тихого пристановища» всіх, хто взиває до Нього: «Підніми черево моє від попелиці, Всемилостивий» 241 . Нині багато хто залишає Христа, – це жахливо. Фарисеї, дорікаючи зціленому сліпонародженому, казали: «Ти учень є Того, ми ж Мойсеєві єси учениці» 242 . А тепер багато хто вже не Мойсей учні, а назвуть вам скільки завгодно вчених імен і вважають себе їхніми учнями, тільки не Христа. Ми ж «учениці Христові», хоч грішні та недостойні, але все-таки охочі йти за своїм Господом. Не сумуйте, я завжди у всіх бесідах намагаюся переконати вас, щоб ви не розпачувались. Вірте, що спасетеся, якщо тільки вірите в Христа Спасителя, і увійдете в Царство Небесне. Гріхи не завадять. Господь безмежно благий. Прийди, скажи на сповіді, в чому згрішила, і ось усі гріхи вже прощені та забуті Господом. У Святій Церкві багато прикладів того, як за покаяння грішники не тільки отримали прощення, але Господь зводив їх у свободу слави Божих дітей. Хто, наприклад, була преподобною Марією на початку свого життя? Блудниця. А тепер не тільки Східна, а й Західна Церква волає до неї: «Преподобна мати Маріє, моли Бога за нас». А Мойсей Мурін був розбійник, який грабував, палив, убивав і якого тільки злочину не вчинив, а нині: «Преподобність отче Мойсеєві, моли Бога за нас». Жахливі речі творяться нині у світі: у Петербурзі спорудили буддійський храм і збираються вже поставити там величезного ідола із золотою головою та влаштувати кумирослужіння; молитимемо Бога, щоб цього не сталося. Ворог усюди розставляє сіті, і багато хто потрапляє в них і гине. Маса розплодилася сект; іноді православні з цікавості заходять, наприклад, до баптистів, послухають, що вони кажуть, і гинуть. Святі Отці кажуть: цікавість є смертним гріхом. Декому здається дивним, як це цікавість ставиться поруч із найтяжчими гріхами, наприклад, вбивством, грабіжництвом тощо. буд. А тому, що з нього бувають згубні наслідки. Всі знають, що цікавість Єви занапастила цілий світ. Ворог вступив у бесіду з нею, питаючи, чи правда, що Господь заборонив їм їсти від усіх райських дерев? Та відповідала: «Ні, тільки від дерева пізнання добра та зла». - «А знаєте, чому? - Сказав ворог. – Тому, що Бог знає, що якщо ви скуштуєте від цього дерева, то будете, як Він”. І ось цікавість змушує Єву згрішити, і її гріх тягнеться на все людство. Авва Дорофей розповідає про одного ченця, який був дуже цікавий 243 , все підглядав і підслуховував, і ось одного разу побачив, ніби один монах чинить тяжкий гріх, хотів накрити його, а виявилося, що нічого не було. Гріх цікавості часто трапляється і в монастирях. Ідуть, наприклад, дві черниці і розмовляють, а третя думає: це вони про мене говорять, ось на мене подивилися, і починається ворожнеча без жодної дійсної причини. А скільки бід відбувається через цікавість тепер, важко і перерахувати. Ось, наприклад, дружина починає цікавитись, чи не цікавиться її чоловік кимось; подивилася якось, як він повертається додому, і бачить, ніби поряд з ним іде вся закутана жіноча постать. Зараз у душі народжуються підозри, і ревнощі починає її мучити. Приходить чоловік: "З ким ти повертався зі служби?" – «З ким? Один». - "Як, ти мене обманюєш..." - і тут ціла буря. Починається повна недовіра. За відсутності чоловіка дружина риється в його письмовому столі, нічого не знаходить, але не заспокоюється. І закінчується все це руйнуванням сімейного життя, страждають і вони, і діти. А тим часом чоловік був чистий. Це ворог представив перед очима дружини те, чого не було насправді. Він на це майстер. І негарне обличчя може уявити красивим, і неіснуюче – існуючим. Він тут діє гіпнозом. Тепер навіть наука визнає дію гіпнозу і за допомогою його навіть лікують. Гіпноз був відомий дуже давно. У 1881 чи 1882 році я читав в одному журналі статтю під назвою «У нетрях Індії», в ній розповідається про одного англійського художника, який мандрував Індією. В Індії багато було чаклунів-йогів, як їх називали. Художник не вірив у можливість їхнього існування. Одного разу він задумав писати картину, а один з йогів просив дозволу бути при цьому присутнім. Художник дозволив. Пише він день, два, місяць, нарешті картина готова. Показує її знайомим. "Та що ж ви написали?" – «Такийсь вигляд Гімалайських гір». - "Ні, це зовсім інше". Тут з очей художника спадає завіса, і він бачить, що написав, дійсно, зовсім інший вигляд. Виявилося, йог заздалегідь сказав, що вселяє йому намалювати те й те, і справді вселив. - Батюшка, чому це трапляється: йду я до церкви іноді в хорошому молитовному настрої, але лише прийду, як нападають на мене всілякі помисли, часто прямо безглузді, і я ніяк не можу від них позбутися; навіть коли входжу до вівтаря, і тоді вони долають мене. – Це від ворога, – відказую. – Знаю, що від ворога, але як же ворог може поринути у таке святе місце, як вівтар? Здається, він не може приступити до такої святині? - Так, але тут він діє гіпнозом. Можливо, він і далеко знаходиться, але так як простору і кам'яних стін для нього не існує, то він діє гіпнозом і на величезну відстань, вселяючи погані помисли та почуття. Для прогнання цих помислів потрібно і в церкві творити Ісусову молитву, звичайно, не вголос, не кричати на всю церкву, а подумки. І тепер так звані чаклуни за допомогою ворога вселяють людям жахливі речі; так, наприклад, однієї матері вселяли зарізати свого малюка. Чаклуни діють і на великій відстані і зазвичай запитують якусь річ від людини, яку хочуть загіпнотизувати. Мені розповідав покійний старець о. Анатолій: коли він був ще у світі та служив у Казенній палаті, то їхав одного разу у справах служби з одним товаришем по службі. По дорозі їм зустрівся обоз і загородив дорогу. Чекали вони, чекали, нарешті вийшли подивитися, чому це обоз далі не рухається. Підходять і бачать - біля одного колеса крутиться якась людина, і всі на неї дивляться. Що тут таке? - Запитують. - «Та бачите, - відповідають їм, - ось тут чаклун входить в отвір колеса і виходить з нього». Звичайно, неможлива річ, щоб людина пройшла в дуло колеса, очевидно, чаклун загіпнотизував усіх, хто дивився, і вони бачили те, чого не було насправді. Але як же урятуватися від мереж ворога? Покликанням імені Божого та хресним знаменням. Хрест Христовий – це непереможна зброя на супостатів, ворог тремтить хреста Господнього. З житія святих мучеників Кіпріана та Юстини відомо, що ворог виявився безсилим перед хрестом Христовим. Один юнак полюбив Юстину і хотів на ній одружитися, але вона була християнка і не могла вийти за язичника, та й, крім того, зовсім не хотіла одружуватися. Тоді юнак звернувся до відомого чарівника Кіпріана, той почав посилати бісів, щоб навіяти Юстині пристрасть блудну, але нічого не встиг, тому що коли вона відчувала в собі розпалення плоті, зараз же вдавалася до Бога, і пристрасть проходила. Ображений язичник почав дорікати Кіпріану, той же звернувся до свого бога-сатани і питав: чому це він не має сили над Юстиною? – «Та через те, що вона творить знамення». - "Яке?" – «Не все тобі одно, тобі не треба знати». – «Ні, я хочу дізнатися, який же це знак, яким уражається вся ваша сила?» І дізнався Кіпріан, що це знак хреста Христового. Тоді він залишив язичництво, прийняв християнство, а потім став єпископом і вчителем Церкви, який закарбував свою віру в Христа мученицькою кончиною. Хрест Христов та ім'я Ісусове далеко женуть ворогів, і тому як важливо, як необхідно творити безперестанку молитву Ісусову: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішну!» У людей святих вона чиниться безперестанку в серці. Один подвижник, Паїсій (Величківський), заснував монастир у Бессарабії під назвою Нямецький. Окрім гуртожитку, на деякій відстані від монастиря була поставлена ​​келія для ченців, що подвизалися в безмовності. Якось до Паїсія біси з'явилися чуттєвим чином і говорили йому: «Прибери ти цих ченців, що вони за самочинники, живуть окремо, нехай живуть разом з вами в монастирі!» - «Та чим вони вам заважають?» – спитав Паїсій. – «Вони нас палять», – відповіли біси. Палять, звичайно, не чуттєво, але невпинною Ісусовою молитвою, яка є полум'я вогняне на супостатів. Необхідно завжди вражати ворога цією зброєю, і як пес, якого вдаряють палицею по голові, нарешті відстає від людини, так і ворог, опалюваний і битий ім'ям Ісусовим, втече від нас, якщо ми творитимемо цю молитву. У святих вона була саморухаюча, тобто відбувалася в серці безперервно, а ми, грішні, хоча за силою своєю будемо чинити цю молитву, і Господь не залишить нас і врятує від ворога мереж. Амінь. 18 березня 1912 р. Вербне воскресіння Усі ви чули про те, що я переведений до Голутвина монастиря 244 , поблизу Коломни. Сталося це зовсім несподівано. Почалося з того, що були доноси на архімандрита про порубку лісів. Скит був осторонь, оскільки справа стосувалася монастиря. Доноси були помилкові, ліси виявилися цілими; Скіт заступився за архімандрита і його відстояв. Тоді ворог напав на грішного ігумена Варсонофія і, як бачите, вигнав його з Пустині Оптиної. Приїхав архієрей з якоїсь чужої єпархії 245 , почав робити ревізію монастиря, а потім побував і в Скиті. Сказали йому, що у нас давно старість, і ось останній старець – ігумен Варсонофій. Тоді він вирішив, нібито для насадження старчества в інших місцях, перевести мене в занедбаний монастир за Коломну. Йому заперечували, що Оптіна залишиться без старця, але він не звернув на це уваги. У Синоді було вирішено про мій переклад. Волі Св. Синоду я корюся як волі Божій, тільки просив собі милості залишити мене тут простим ченцем, але було відмовлено. Мабуть, так завгодно Господу, і я спокійний. Звичайно, важко мені буде звикати до нових порядків, проживши тут двадцять років, але нехай буде Божа воля. Коли мене послали до Маньчжурії, я був певен, що не повернуся звідти. Важко мені їхати. І уявлялося мені, як я, слабкий і хворий, вирушу в діючу армію сповідувати і долучати, можливо, під градом куль. А то зустрінуться колишні мої товариші, скажуть: «Ось і ти до нас прийшов», і залучать до мирських бесід. Але сказав я: «Хай буде воля Божа», і вирушив. І що ж, Господь не залишив мене, у Маньчжурії я знайшов рай. Дивовижна природа з вічною весною, як в Італії, чудові люди. Господь дивом повернув мене до Оптіна, отримав я майже десять нагород. Тих же, хто намагався прибрати мене до Маньчжурії, покарав Господь. Їх було троє. Один уже помер, а двоє живі. Раділи вони, відсилаючи мене: «Немає,— казали,— тепер не повернеться». Передбачалося, що війна затягнеться років на 15, але скоро закінчилася, і я, проживши в Маньчжурії близько двох років, повернувся звідти неушкодженим. Тепер повторюється те саме. Посилають мене до запустілого старовинного монастиря, заснованого мало не в XIII столітті. У храмі там зберігається палиця преподобного Сергія Радонезького, шанована святиня. У Коломиї я ніколи не бував, але думаю, що монастир цей нагадує той, який був у Казані, заснований ще Іоанном Грозним в ім'я Іоанна Хрестителя. Братії там було п'ять чоловік, послушники ходили в сюртучках; чергували по одному дню, а у вільний час йшли з монастиря і проводили час невідомо де, не будучи іноді й на ніч. Можливо, і тут щось подібне. Братії, здається, чоловік дев'ять, зустрінуть мене два ієромонахи; вам мене ні зустрічати, ні проводжати не благословляю, а коли я там влаштуюся, то Бог благословить приїхати. Днями приїжджав до мене один мій духовний син і гірко плаче: «Втратили ми Батюшки!» Я йому відповів на це: “Про що плакати, я не вмираю. А ти в Москві колись був? – «Як же, – каже, – буваю дуже часто». – «Ну, а в Коломну з Москви близько, години дві їзди, от і приїдеш до мене». Так і ви приїдете. Квасом вас пригостити не обіцяю, а вже солодкою водою. Моє теперішнє становище нагадує таке: йшов я прямою дорогою, і здавалося мені, що так і дійду до мети; раптом на шляху колода – згортай, кажуть. Але я не хочу згортати, мені йти добре, я звик іти цією дорогою, хоч і ухиляюся часом то праворуч, ліворуч, але все-таки йду; ні, кажуть, повертай. Господи Боже мій, але зовсім не хочеться; і раптом я чую інший голос, що каже мені: «Звертай», це голос Божий. Хай буде воля Божа. Так, не хотілося мені їхати звідси, але отримую листа від одного з членів Синоду, єпископа Фінляндського Сергія 246 , в якому він пише: «Я чув, що ви хочете відмовитися від призначення і піти в затвор, – не робіть цього, а ухваліть рішення Синоду як волю Божу». Сам я не клопотав, але деякі духовні діти мої клопотали за мене, і їхнє клопотання могло б мати силу, але в даному випадку залишилося безуспішним. Олена Андріївна Воронова 247 їздила до митрополита Антонія 248 , але він не міг скасувати постанови Синоду, і хоча знав мене ще у світі і ставився до мене добре, але теж радить їхати до Голутвина – це вже другий голос, що пролунав з вуст головного члена Синоду. Московський єпископ Трифон, якого поважає вся Москва, пише мені: «Не відмовляйтеся від призначення, цей монастир знаходиться під моїм відомством, я все зроблю, щоб Вам тут було добре». Ось бачите, вже три голоси від поважних осіб. Приймаю їхні слова, як виходять від Самого Господа, і спокійно підкоряюся їхньому рішенню. Телеграфував митрополиту Московському 250 , під відомством якого я тепер перебуваю: «Прошу у Вашого Преосвященства милості дозволити мені провести в Оптиній Страсну і перші три-чотири дні Великодня, щоб зустріти Велике Свято у рідній сім'ї ченців та деяких мирян, духовних дітей моїх». На моє прохання Владика відповів мені милостивою телеграмою з дозволом зустріти свято в Оптиній. "Бог благословить", - пише Владика. Отже, слава Тобі, Господи, свято зустрічатимемо разом, а на третій чи четвертий день виїду. Дехто в Оптиній порадіє моєму від'їзду: ті, яким я неприємний. Але не нам їх судити. Господь розсудить усіх. До Нього, Всеблагого, будемо вдаватися у всіх скорботах і напастях. Покладемо на Нього всю надію, триматимемося за Господа і не відпадемо від Нього. У Євангелії від Матвія, 10 розділ, 32 вірш, сказано: «Кожного, хто визнає Мене перед людьми, того визнаю і Я перед Отцем Моїм Небесним» . Яка висока обітниця! Якщо Христос сповідає когось перед Отцем Своїм, то, отже, обіцяє Рай. Сповідувати Христа можна неодноразово, у будь-якому званні та стані, від простолюдина і до царя, від мужичка до самодержця. Нині мало сповідників; багато хто, дуже багато хто відпав від Христа, часто лунають такі голоси: чи не все одно, як вірувати, всі врятуються – і магометани, і жиди, і язичники. Якщо запитають про це вас, дайте відповідь: «Чи спасуться вони – не знаю, знаю тільки, що в Царство Небесне вводить Господь і Спас наш Ісус Христос і Свята Православна Церква. Ті ж, що не увійдуть до Царства, будуть відіслані до пекла на вічні муки». Страшне слово "вічні муки"; втім, тільки запеклим нерозкаяним грішникам, які померли в гріхах своїх, немає надії на помилування, що стосується тих людей, які, хоч і грішать, але каються в гріхах і не сподіваються на свої добрі справи, того Господь помилує. Наприклад, злочинець звертається до царя з проханням: «Ваша Величність, я засуджений до каторжних робіт за мої злочини; знаю, що справедливо засуджений, але ти ж цар і можеш мене помилувати». А цар відповідає йому: «Оскільки ти звернувся до мене з вірою, що я можу це зробити, то я не тільки тобі прощаю, але ще даю тобі землю для дому і гроші на обзаведення, тільки не роби більше зла». Так і Господь чинить з тими, що каються. Грішник каже: «Господи, я нічого не маю: блукає думка моя, почуття мої і діла мої противні Тобі. Тяжко згрішив я перед Тобою, але помилуй мене, бо Бог». А Господь відповідає: «За те, що ти віриш у Мене і просиш Моєї допомоги, Я не тільки все тобі прощаю, але ще дарую Царство Небесне. Тільки лиши свої беззаконня, помри гріху: якщо був гордий, то помри для гордості через смирення, нехай помре в тобі злість і заміниться любов'ю; нехай помре скупість і замість неї нехай насадиться в серці твоєму милосердя». Святі, убиваючи в собі пристрасті, досягли повної безпристрасті і запанували з Христом. Кожен народ приніс Господеві, як чисту жертву, святих своїх. З давніх народів найбільше дали святих греки та римляни; дали святих перси; в Індії, де проповідував апостол Хома, теж були святі, наприклад, царевич Йоасаф та вчитель його Варлаам; в Китаї хоча вже давно йде проповідь про Христа, але тільки в останню революцію в церкві під час богослужіння був убитий диякон 251 , отже, постав до Престола Божого мучеником. У Європі найбільше принесла Богу в жертву святих Росія, а Західній Європі – Італія; у Франції відомо двоє святих, мощі яких спочивають там, – це Діонісій Паризький та Іриней Ліонський 252 ; були святі й у Німеччині (звісно, ​​до поділу Церков). Швеція, Норвегія та Англія святих не дали 253 . Велика молитва та заступництво святих. Читання їх житій підносить душу і спонукає її до наслідування. Нещодавно приїжджав до мене один приват-доцент; людина молода, чудово освічена, має відмінне місце і щойно одружилася з найкрасивішою і найбагатшою дівчиною, але повного щастя не має, все їй чогось бракує. – Що ви читаєте в Університеті? – питаю його. – Стародавню історію, – відповідає. – Який із героїв давнини вам більше подобається? - З завойовників, звичайно, Олександр Македонський, але дивують мене і вселяють благоговіння два герої: Горацій Коклес і Муцій Сцевола - ось люди, гідні наслідування. – Ви дивуєтесь цим язичницьким героям, а в нашій Православній Церкві таких героїв духу безліч; та що я говорю «таких» – героїв незрівнянно вищих – це наші святі. Почніть читати Життя святих і отримайте високу насолоду. Він послухався моєї поради і вчора вдруге був у мене. - Яка висота! – говорив він про життєпис святих. – І якби ви знали, яке високе захоплення переживав я, читаючи Димитрія Ростовського! Я багато читав, але нічого такого мені не доводилося зустрічати. Так вся душа і переймається полум'ям, так би і почав наслідувати їх! - Наслідувати їх і треба. Хоча понести такі подвиги, які вони несли, нам не під силу, але наслідуватимемо їм у міру сил своїх. Господь нічого не вимагає від нас неможливого, не каже: одягнися в веретище, носи вериги, і т. д., а хоче тільки, щоб ми віддали Йому своє серце, щоб царював там Господь. Попросив мій співрозмовник благословення видати маленькі книжечки, скорочені Житіями святих. Справді, прочитає людина маленьку книжечку, захоче й докладне Життя святих упізнати. Я благословив. І тепер він мені привіз на перегляд кілька книжечок, чудові книги, їхні діти читають із захопленням, не можуть відірватися. Ось, слова наші нагадують насіння. Кинув я насіння, а воно зросло і дало плід. А які пусті книжечки даються дітям для прочитання та гублять юні душі! Читання ж Житій святих наповнює їх чисті душі світлом. Адже й слово «святий» походить від слова «світло», оскільки святі розливають світло Христове навколо себе. Читаючи Житія святих, не отримаєш знань з фізики, хімії, але навчишся заглиблюватися в себе, як пізнати самого себе. Є люди, які, здається, всебічно освічені, але, не маючи віри, вони зовсім не знають і душі своєї. Згадується мені моє дитинство. Жили ми у селі 254 . Батьки мої були людьми віруючими, отець зазвичай на свята до обіду читав вголос життя якогось святого. Пам'ятаю, мені не було 7 років, але я із захопленням слухав батька. Запущу, бувало, рученята в русяві кучері і боюся слово промовити з того, що читає батько. – Папаша, – кажу я йому, – я хочу бути святим. Тільки ось йти в піч або в казан з оловом боляче. – Можна стати святим та інакше. — Нема коли мені з тобою розмовляти, — відповідає батько і продовжує читати. Пам'ятаю, як загорялася моя душа від цього читання. Був тоді я ще маленьким, і душа була чиста. Читання мало велике значення для мого подальшого життя. Тепер я, хоч і недостойний, але таки інок. Сім'я наша була православна: і пости всі дотримувалися, і до церкви ходили. Шкода, що тепер усі постанови Церкви порушують, тому так псуються діти і часто виростають зовсім непридатними. Коли я вже був офіцером, то в моді були твори Шпільгагена. Якось умовили мене прочитати «Від темряви до світла». Почав читати і розчарувався. Всі там тільки темрява, герої та героїні теж сповнені мороку; коли ж з'явиться світло, думав я, але читав, читав, так до світла і не дочитав, все одна тільки темрява. Залишив я цю книгу недочитаною. Входжу я одного разу в кімнату денщика, дати йому деякі розпорядження: бачу, він спить, а на столі поряд з ним книжкова книжка про Філарета Милостивого 255 . Зацікавився я нею, розбудив денщика, щоб він відчинив двері, якщо хтось прийде, а сам узяв книжечку і вийшов у сад. З перших сторінок я не міг утриматися від сліз і з великим полюванням прочитав (я взагалі читав скоро) всю повість. Віддав книжечку денщику. Він посміхається: - Чи сподобалася вам моя книжечка? – Дуже сподобалася, – відповідаю, – читав із задоволенням. - А я, пане, вашу книгу пробував читати, як її... Шпіль... Шпіль... не можу вимовити... - Шпільгагена? Ну, що сподобалася? - Де вже подобатися, прочитав одну сторінку, нічого не зрозумів, прочитав іншу - теж, та й покинув. - Так, мені теж не подобається, ваш краще. - Так навіщо ти читаєш? – Я почав читати з чужого голосу, але тепер кинув. «Так, — задумливо підсумував мій санітар, — нічого, крім порожнечі, немає». Я прочитав багато світських книжок, і здебільшого в них насправді нічого, крім порожнечі. Правда, іноді щось спалахне, як далека блискавка, і зникне, а потім знову темрява. Сучасна література всіх Андрєєвих і Арцибашевих не дає абсолютно нічого корисного і втішного ні для розуму, ні для серця. Страшно стає за молоде покоління, яке виховується на такому літературному смітті. І поезія, і мистецтво дуже впливають на душу людини, облагороджують її. Наприклад, талановито виконана картина, особливо якщо вона має за сюжет щось високе, буває навіть відроджує душу людини - звичайно, з ласки Божої. Були в мене якось, здається минулого року, дві дами 256 з інтелігентного кола і пронесли ім'я моє як зло 257, за що, запитаєте? Знайшли, що в мене в моленій надто розкішно для Оптіної, а головне, не сподобалася їм велика картина Ангела, що втішає скорботну душу. Дивні люди. Слово «розкіш», здається, до моєї моленої вже зовсім не застосовується: маленька вона, з низенькою дерев'яною стелею, але прибрана пристойно. Головна прикраса її – образа, а потім портрети спочиваючих оптінських старців. Ось і картина Ангела, хоч і має у виконанні своєму деякі недоліки, але все-таки справляє враження, особливо ввечері, при світлі лампади, тоді він, наче живий, виділяється з полотна. Намагався я, щоб молена моя трохи нагадувала Небо, куди повинна прагнути душа наша. Мені розповідали одні мої добрі знайомі, люди дуже багаті. Дбали вони про одного хлопчика-сироту, віддали його до гімназії, допомагали його матері та грошима на його виховання. Спочатку все йшло добре, але згодом хлопчик змінився. Уроки готувати перестав, почав займатися витівками і з гімназії попросили його взяти. Настало Різдво. У моїх знайомих влаштовувалась ялинка; спочатку пустуна не хотіли запрошувати, боялися, щоб він чогось не накоїв, але потім запросили. Прийшов він і всі здивувалися. Замість витівок він скромно увійшов до кімнати, де була ялинка, а потім невідомо чому забився в кут за рояль і не зводив очей з якогось предмета, що висів на ялинці. Довго сидів він там, нарешті, виліз зі свого притулку, підійшов до хазяйки будинку і став перед нею навколішки. – Що тобі, Колю? - Запитала вона хлопчика. - Мабуть, щось накоїв? - Ні, - відповіла дитина, - я не пустуватиму, тільки подаруйте мені того Ангела, який ось там висить на ялинці, - і хлопчик показав його. - Добре, - відповіла господиня, - постривай трошки, будуть роздавати іграшки, принесуть драбинку і дістануть тобі Ангела. Хлопчик покірно знову пішов за рояль милуватися своїм Ангелом, поки, нарешті, не отримав його. І що ж: з того часу він перестав займатися дрібницями, почав вчитися і знову був прийнятий до гімназії. Тепер він ставиться до справи серйозно, такий релігійний став, і хто знає, можливо, потім і подвижником буде. Уклінний Ангел, зображений на картинці, здійснив у дитині такий переворот. Не картинка, звичайно, але Сам Бог навернув до Себе душу, а знаряддям була картинка. З цього простого прикладу видно, як неправильно чинять ті, які, повставаючи на все речове, якось: картини, портрети і т. д., позбавляють душу благотворних вражень, одержуваних від цих предметів. Отже, свято Пасхи я зустріну з вами, а потім вирушу на місце мого нового призначення; що там буде, не знаю – що Господь пошле. У Коломиї я ніколи не був, кажуть, це фабричний місто, не люблю я цього, більше хотілося б у відокремлений монастир, хоча б у пустелю під Бєлєвом, але як благоволить Господь. Треба буде влаштовувати гніздечко, що там розорилося. Ну, якось влаштую і вам лавку приготую, вифарбую її, а потім і вас повідомлю: «Лавочка готова, пофарбована, і фарба висохла, не забрудниться, приїжджайте». Можливо, там я не буду так завалений справами, як тут. Трохи нас, але не бентежимось. Христос сказав: «Не бійся, мале стадо!» 258 У Господа було лише 12 учнів, а коли Юда відпав, залишилося 11, але добре їм було разом, бо між ними був Христос. І з нами буде Христос, якщо нас хоч і 11 чоловік буде, і не тільки 11, якщо і два чи три зібрали в ім'я Моє, ту серед них 259 . Нехай буде над усіма вами благодать Божа. Амінь. 26 березня 1912 р. Світлий понеділок Завзято прошу святих молитов ваших, духовні дочки мої за Господа, на важкий шлях, що мені належить. Не хочу приховувати від себе, які праці мене чекають на новій ниві. Рішенню Св. Синоду я підкоряюся як Божій волі; але просив собі милості, щоб дали мені спокій у Скиту. Може, мені й жити трохи лишилося, треба готуватися до вічності, до якої я зовсім не готовий чи мало. Давно хотів я залишити начальство та ігуменство, відмовитись і від старечості. Нехай інші покладуть на себе цю працю, нехай і на цей шлях йдуть нові сили, я ж хотів піти в безмовну келію, в якій почав я чернецтво, але немає на це волі Божої, а тому їхати на нове призначення необхідно. На прохання залишити мене в Скиту я отримав три листи: від архієпископа Сергія Фінляндського, людини високого духовного життя, потім від вікарія Московського Трифона, який мене знає особисто, тому що в нас вважав він початок чернечого життя, і ще від одного первосвятителя; і всі вони в один голос, хоч і в різний час, радять мені підкорятися волі Св. Синоду як Божому голосу, і ось я підкоряюся і їду. Є вчені офіцери, які називають офіцерами Генерального Штабу. Не доводиться їм довго сидіти одному місці; лише влаштуються, дивишся, отримують нове призначення, і доводиться їм переїжджати з Самари до Одеси, з Одеси до Петербурга, а звідти на Далекий Схід і т. д. Монахи - це також свого роду офіцери Генерального Штабу, тільки служать вони не земному цареві, а складають воїн Царя. Бо не мама там перебуває граду, а прийдешнього стягнемо 260 . А тому інок не повинен ні до чого прив'язуватися душею, пам'ятаючи, що все на землі суєтне, скороминуще і тлінно. Коли я здійснив подорож до Маньчжурії і повернувся назад до Оптіни Пустинь, то здавалося мені, що вже не доведеться покидати Скит, і закінчу я тут дні мого життя, а ось трапилося інакше. Багато разів говорив я вже вам і знову повторюю, що не треба вірити сновидінням, бо нам важко розібрати, який сон благодатний і який від ворога; ворог же всюди розставляє сіті, щоб уловити необережних, Святий Іван Ліствичник каже: «Вір тільки такому сну, який сповіщає тобі про вічне мучення за гріхи, але якщо й такі сни зачастять, то не вір і їм: значить, ворог хоче навести на тебе зневіру, так, мабуть. Втім, і святі Отці кажуть, що є сни благодатні, які виправдовують себе. Пам'ятаю, коли я ще й не думав про чернецтво, 1883 року 17 вересня бачу чудовий сон. Здавалося мені, що я перебуваю в якійсь великій кімнаті, а переді мною величезний годинник з великим маятником, схожий на той, що був за старих часів на поштових станціях. Якийсь старець знаходиться біля мене і, вказуючи рукою на годинник, питає: – Половина сьомого, – відповідаю. - Він мене запитує вдруге: – О котрій годині? - А потім і втретє. – Половина сьомого, – кажу я вже з відтінком роздратування в голосі, а він відповідає: - Через три роки цього дня і місяця ти помреш. Я прокинувся. Швидко одягнувся, подивився на годинник: було 35 хвилин на сьому. Хвилин п'ять я витратив на одяг, отже, сон збігся з дійсністю. Зробив він на мене сильне враження, і я розповів його деяким близьким товаришам. Всі вони визнали, що сон особливий і, можливо, здійсниться буквально. Порадили мені записати його. "Треба готуватися до переходу в інший світ", - кажуть мені. Боже мій! Три роки – який короткий термін для підготовки треба починати! Але як, із чого – рішуче не знаю. Один знайомий інок порадив: «Почніть поступово відвикати від усього, що прив'язує до цього життя, дотримуйтесь постів, частіше ходіть до церкви, більше моліться». Я почав по силі виконувати це, поступово віддаляючись від задоволень цього світу. Особливо важко було відмовитися від музики – я любив серйозну музику, і зокрема оперу. Але, усвідомлюючи, що в оперу, навіть хорошу, входить пристрасний елемент, який зачіпає взагалі пристрасті, я перестав ходити до театру. Мені порадили бувати на духовних концертах, замінити світську музику духовною. Але чим більше шукав я втіхи в Богові, тим блідішими ставали колишні втіхи. Переді мною лежало три шляхи, і я не знав, на який зважитися. Один – залишитися неодруженим і жити у світі благочесно, інший – одружитися, третій – йти до монастиря. Цей останній шлях уявлявся мені неясно, як туманна пляма. Хвилювалася душа моя, не знаючи, який шлях вибрати. Один інок заспокоїв мене: Що ви все хвилюєтеся? Надайте все Божій волі. Господь Сам управить вас». Тоді я цілком поклався на Божу волю і трохи заспокоївся. Пройшло три роки, настало 12 вересня, я вирушив до Раїфської пустелі, погов там, і добре погов. На сповіді я розповів духовнику про свій сон. «Не знаю, що вам відповісти на це, – сказав духівник, – можливо, сон виповниться буквально, і ви у нас цього дня помрете, але, можливо, він має й інше значення, духовне, яке ми з вами тепер не розуміємо». Настало 17 вересня. Я долучився до Святих Таїн і залишився живим. Сон не здійснився буквально, але я став жити вже не колишнім життям, він мав величезне значення для всього мого подальшого життя, з нього почався перелом, і я, як то кажуть, повернув курс на схід 262 . Минуло ще три роки, і я зрозумів, що так залишатися не можна, а треба чинити до монастиря. Але як, у якій? І знову заспокоїв знайомий інок, радячи віддатись цілком водінню Божому, Який Сам все покаже. Так і сталося. Одного разу випадково, як кажуть у світі (хоча для віруючого немає нічого випадкового), але, звичайно, за невимовним Промислом Божим, прочитав я в журналі «Віра і розум», що є в Калузькій губернії Оптіна Пустинь, і там великий старець о. Амвросій, якого з усіх кінців Росії стікаються натовпу народу на вирішення нагальних питань. «Ах, ось – зірка, знайшов! Поїду до нього, і він мені вкаже, який шлях вибрати». Взяв відпустку та вирушив. Батько Амвросій прийняв мене. Вдивляюсь у його риси: чи це не той старець, якого я бачив уві сні? Дещо схожий, але з упевненістю сказати, що він – не можна. Розповів я і свій сон. Батюшка проникливо дивився на мене. Вислухавши, він усміхнувся і зауважив: «Ні, ви його неправильно зрозуміли, цей сон має інше значення, не буквальне, ви в цьому переконаєтесь. Go ahead and join a monastery, not now, but after some time.” З цим я пішов. Two years later I come to Fr. Ambrose again, morally tormented, physically exhausted. The Lord, in His mercy, sent me a serious illness at this time. Father Ambrose was already in Shamordin. I appeared before him - he was still the same. “Now is the time to act. Go, arrange your affairs, resign and come straight to us in Skete,” said Fr. Ambrose. It was September 13, the day of the renewal of the Jerusalem Temple. So I entered the Skete, where I lived for twenty years, and suddenly my appointment came. It was hard for me. But from Maundy Thursday to Friday I see a strange dream... Цього дня я служив всеношну – люблю я цю службу. Пам'ятаю, читаючи 12 Євангелій, мені здавалося, що все в них стосується справжнього мого стану, адже Євангеліє стосується кожної християнської душі. Коли я почав читати перше Євангеліє, тобто всю прощальну бесіду Господа з учнями, і дійшов до місця: «Чадця, не довго вже бути Мені з вами 263 – мій голос здригнувся, але я втримався, плакати у нас не належить; а за мною стояв Скит, з яким я мушу розлучитися. Далі Господь підбадьорює учнів: «Хай не бентежиться ваше серце: віруйте в Бога і в Мене віруйте. У домі Отця Мого обителі багато суть, якщо ж ні, сказав би вам, іду приготовляти місце вам. І коли приготую вам місце, поки прийду і зрозумію ви до Себе» 264 . І наступне в Євангелії все так сильно діяло на душу. Не знаю, чи під враженням цього читання чи чогось іншого, бачу сон, ніби я перебуваю в Казанському соборі, де я прийняв постриг у мантію. Стою я біля ікони Божої Матері; нікого немає. Приходять двоє – важко сказати, хто вони були, але несуть все схимнічне вбрання. Мені воно відоме 265 . Підійшовши до мене, починають одягати в цей одяг по порядку, як і слід, а потім покладають на рамо щось велике, що у них було на руках, але не складає приналежності схимницького одягу. Я прокинувся. Дивний, гадаю, сон, значення його не розумію. Розповів його тут одному. Мені пояснили, що цей сон означає великі скорботи. І справді, чого й чекати мені на новому призначенні?.. Та й схима – це не костюм якийсь, наділ – і готовий; схімницький одяг потрібно вистраждати, виправдати. Якщо коли хтось купує собі ошатний костюм, то дорого повинен заплатити за нього, чи не тим більше – за схиму. Тільки за звичайний одяг платять грошима, а за схимницькі – великими скорботами! Добрих справ не маю в запасі, подвигів теж ніяких. In the morning I take care of the monastery's affairs, and from two o'clock I open the doors here and, as you yourself know, this happens every day until the evening. Як можна обґрунтувати схему? Тільки печалі. Треба бути розіп’ятим за світ, за словами апостола: «Мир буде розп’ятий мені і світові» 266 . Отже, щоб отримати право увійти в Царство Небесне, потрібен хрест, потрібне розп’яття. Якщо ви читаєте Євангеліє, то всюди побачите таємниче число чотири, що означає хрест, оскільки хрест складається з чотирьох кінців. Це число чотири повторюється в Євангелії від розслабленого: його несли четверо. Хто цей паралітик? Це кожна християнська душа, заражена гріхом, але приходить до Христа за зціленням. Спаситель говорить про Себе: «І наругаються Йому, і вразлять Його, і оплюють Його, і вб'ють Його, – а потім додає, – і на третій день воскресне» 267 . оплюють Його, і вб'ють Його». Якщо когось із вас запитати: «Чи любиш ти Христа? – то кожна, мабуть, відповість: кохаю. Але додасть: а чи не можна любити Христа, але не страждати, не мучитися, а жити спокійно? Ні. Немислимо це, оскільки ворог не дасть спокою людям, які працюють Господу. Любов до Христа – це великий дар, який треба вистраждати, без страждань неможливо здобути цю любов. Потрібно все перенести, все перестраждати; повірте - не помилитеся, а виграєте що? – Царство Небесне. Коли учні запитали Господа, як досягти Царства Небесного, Він відповів: “І може Аз іду, вісті, і шлях вісті” 268 . Господь навчає: «Нехай серце ваше не бентежиться: віруйте в Бога і в Мене віруйте» 269 . Отже, прямий шлях на Небо – непохитна віра; цей шлях вказує наша Православна Церква. Життя ставить і вам важкі завдання, але не бентежтеся, ви стоїте на справжньому шляху, боятися вам нічого. Саме собою життя просте, й те водночас дуже складна. Очевидно, ці два поняття несумісні. Але суперечності немає. Проста вона для тих, які вручають себе цілком водінню Божому, не турбуючись уже ні про що; для тих же, які мудрують у справі спасіння, вигадуючи собі особливі подвиги, особливі справи, вона дуже складна. Кожна з вас має свій хрест, але нехай ніхто не думає, що у неї хрест важчий, ніж у інших; можливо, та, яка так думає, помиляється і несе легший хрест. І перед вами лежать різні шляхи, деяким чернечий, але не всі здатні йти до монастиря; у кого немає цього бажання, тому й не треба ґвалтувати себе. Є вислів: «І білий одяг не губить, і чорний сам по собі не рятує». Можна спастися і в світі, не забувайте тільки Господа і за силою своєю дотримуйтесь Його заповідей. Головне – цінуйте віру Православну і не змінюйте її ні на які скарби світу цього. Потрібно попрацювати для Царства Небесного. Розповідали мені про одного молодого чоловіка: прийшли до нього одного разу товариші і запитали, як він думає провести вечір. Той відповів: «Ще не вирішив, можливо, в театр поїду, а то в гості піду». – «Поїдемо до цирку». Він погодився. Здається, ця обставина є непомітний штрих у його житті, але вона мала величезне значення для всієї його долі. Приїхали вони до цирку – там, звичайно, немає Ангелів, а якщо й є, то не Ангели світла, а протилежні, вони то й прагнуть всюди занапастити людину. Так і тут сталося. Сподобалася йому одна наїзниця, вони познайомилися і покохали одна одну, але тільки наїзниця оголосила, що своє мистецтво любить більше за нього і цирк ніколи не покине. Юнак вирізнявся величезним багатством і був готовий все зробити для тієї, яку так полюбив. І ось почалося для нього життя, повне мук і тривожень. Молодий чоловік почав слідувати всюди за цирком, він влаштовував для неї бали за балами, обсипав її квітами, кидав їй під ноги діаманти. Вона стала його кумиром, і їй сам він поклонявся замість Бога. Як не велике було його багатство, але хлопець нарешті збанкрутував, почав бідувати і не мав уже коштів, щоб за нею їздити. Тоді вона його, звісно, ​​покинула. Але якщо йому вдавалося отримати або заробити кілька грошей, як він зараз же прагнув витратити їх на неї. Як скінчив він своє життя, не знаю, але думаю – недобре. Скільки ж добровільно винесла ця людина всяких мук, образ, яких тільки трудів не приймав на себе, щоб догодити коханій своїй, чи нам для Царства Небесного не взяти на себе хоча б малі труди. Нехай ви ліниві, не всі виконуєте, спотикаєтеся, але не бійтеся нічого – Бог простить – тільки твердо дотримуйтесь віри, нашої Православної віри. Нехай сміються з вас, вказують на уявну недосконалість вашої віри, не звертайте уваги. Ім'ям Господа Ісуса Христа благаю вас: стійте твердо і не входьте у духовне спілкування з невіруючими чи єретиками, якби навіть вони були вашими близькими, рідними – і тоді залиште їх. Ви можете лише молитися за них. Якось прийшов до мене один наш скитянин весь у сльозах: Що сталося? – питаю. Він розповів мені своє горе: брат його перейшов у баптисти. «Гине тепер душа його, що робити?» - Запитує він мене. "Молитися", - відповідаю. Помолилися ми за нього і, дякуючи Богу, він повернувся до Православ'я, і ​​хоча людина неосвічена, але пізнала всю безглуздість баптизму. В даний час усі секти сильно поширилися. Православна Церква зменшена, але продовжує єдина утримувати істину. Толстой, Ніцше та інші незліченні єретики, їм же ім'я легіон, брешуть і брешуть, ніколи не слухайте їх. Усі секти і брехні дізнаються з того, що кожна намагається заманити в свою лавочку, і сходяться лише в одному: у непримиренній ворожнечі до Православної Церкви. Тепер дійшли до такого безумства, що навіть кажуть: буддизм вищий за християнство, прочитайте такі й такі книги і ви переконаєтеся. Не читайте їх, бо там усі – брехня! Вчора були у мене студенти з Духовної Академії. Вони розповідали, що у Петербурзі звели вже буддійський храм, ідол Будди вже привезений і лежить у митниці. Поки відкритого кумирослужіння не здійснюють, але настане час, коли почнуть приносити жертви ідолам, як у часи язичницькі, і люди кидатимуться перед статуєю як перед богом. Я не доживу до цього часу, а хто з вас молодший, той доживе. Але не турбуйтеся, Господь не залишить вас. Провівши цей тяжкий час, Христос попередив нас у Євангелії – будуть говорити вам: «Ось, тут Христос, чи онде: не майте віри. Бо встануть лжехристи і лжепророки» 270 , і як багато їх тепер! Тримайтеся твердо за віру Православну, не чиніть своїх релігійних переконань незважаючи на всі глузування. Господь сказав Своїм учням: «Не ви Мене обрали, а Я вибрав вас» 271 , так і ви не самі вибрали Господа, але Господь обрав душі ваші. Якщо ж Він обрав, то і врятує, «іміж звістка долями». Терпіте все, що Господе завгодно послати вам. Студенти приїжджають з далеких країн для навчання і, щоб його закінчити, зазнають усіляких поневірянь та негараздів у надії, що отримають потім місце, щоб прогодувати себе та свою сім'ю; і християнин – той самий студент, і він повинен витерпіти всі скорботи та поневіряння, трудитися, щоб отримати місце в Царстві Небесному. Чи не вдавайтеся в багатоважне читання, це зовсім не корисно. Читайте мало, але з розумінням. Найповчальнішим читанням є Житія святих; тут не дається теоретичних знань, але скільки чудових живих прикладів знайдете ви там, побачите, якими шляхами врятувалися ці люди і як догоджали Богові. Святі нехай будуть вашими наставниками, не майте інших вчителів, щоб не бентежитись духом, особливо таких, які намагаються відвернути від Православної Церкви, бігайте від таких наставників. Багато хто тепер віддалився і віддаляється від Христа Спасителя, і кількість учнів Христових все скорочується. Передбачаючи цей час, Господь Сам сказав, що коли Він прийде, навряд чи знайде віру на землі 272 . У нас у Росії налічують понад 120 мільйонів жителів; якщо відкинути від цього числа іновірців – магометан, євреїв, католиків, язичників тощо, хай хоч половину, – але таки 60 мільйонів залишиться православних. Так значиться за статистикою, але з цих 60 мільйонів чи багато знайдеться істинно православних, а не лише за назвою, – це таємниця, яку веде лише Господь. Коли я був у Маньчжурії, мені довелося познайомитися там із багатьма іновірцями, багато серед них було добрих людей; я часто з ними розмовляв, вони охоче слухали, особливо полюбили мене лютерани, можливо тому, що вони менш фанатичні. Приєднати до Православ'я нікого не вдалося, та й мета в мене була інша – втішати та наказувати пораненим. Але, можливо, Господь і відкрив їх серця і приєднав до єдиної істинної Православної Кафолічної Соборної Церкви, поза якою неможливо врятуватися. Сьогодні свято св. Архангела Гавриїла. У Православній Церкві завжди після великого свята буває святкування особі, яка послужила цьому святу. Архангел Гавриїл благовістив Діві зачаття, тому після Благовіщення святкуємо Собор Архангела Божого. 7 січня свято – собор Іоанна Хрестителя, який послужив хрещенню Господньому, яке святкується 6 січня. У світі не прийнято святкувати ці дні, але я раджу вам почитати їх: сходіть на ранню обідню, а якщо час не дозволяє, то хоча б зайдіть у храм Божий, прикладіться до ікон, поставте свічку, подайте на проскомидію просфорочку – і це мале Господь прийме за велике. Днями приходив до мене отець Феодосій 273 і каже: – А за вас ваші духовні діти молились. – Та вони завжди моляться за мене. – Ні, у Страсній Четвер вони просили відслужити молебень із акафістом у храмі преп. Марії Єгипетської. Хіба ви, батюшка, нічого не відчували? - Пам'ятаю, я в той час відчув, що на душі у мене просвітліло. Прошу вас, діти мої: згадуйте мене у своїх святих молитвах, особливо у цей тяжкий час. Коли буваєте в церкві, то під час проскомідії згадуйте мене. «Допоможи, Господи, отцю нашому духовному ігумену Варсонофію», – я також, як завжди, за вас молитимуся, і тоді спілкування між нами не припиниться. Можливо, це остання моя розмова з вами, а тому я намагаюся подати і нагадати вам про те, про що вже часто говорив, що необхідно для спасіння ваших душ. Твердо віруйте в Бога і цінуйте цю віру, виконуйте по силі всі устави Святої Православної Церкви, не майте дружби з єретиками – і Господь не залишить вас. Тяжкий час переживаємо ми тепер, порок усюди процвітає. Говорю все це вам не для того, щоб налякати, але навпаки, щоб підбадьорити і вкласти в душі вашу надію на Господа. Ось Христос закликає мене сіяти на ниві кам'янистій, скупий у мене і запас зерен, а сіяти треба, але кажуть мені: «А благодать Божа?» Якщо кинути насіння в сухий кам'янистий ґрунт, то вони не зійдуть, але якщо розпушити ниву, і вона оброситься дощем, то дасть свій плід. Хай же допоможе всім нам Христос Бог. 29 березня 1912 р. Четвер Світлого тижня Ви не помічаєте зміни у моїй маленій? Небагато речей звідси беру з собою 274 ; образи всі залишаються, а з картин візьму з собою лише портрет великого старця та духовного благодійника мого о. Анатолія та батюшки о. Амвросія, все інше залишиться так, як було. Ось і портрет схимонаха Бориса залишиться тут. Дивний це портрет, чудовий вираз обличчя його, сповнений любові і лагідності. Залишиться він молитися за мене, грішного. Був він із кріпаків і часто говорив: - Старі порядки краще були, хоч від пана й сильно потрапляло. – Ось бачите, о. Борисе, потрапляло вам, а кажіть, краще було? – Та я сам був винний. Бувало, піду до Херсонської губернії, оголосять поліції, почнуть шукати та повернуть етапним порядком. Ну, звісно, ​​на з'їжджу. Сильно покарають. Я одужаю та й знову піду. Йшов він, звісно, ​​для молитви, відвідував святі обителі, Христа шукав і знайшов Його. – Тепер погано стало, – продовжував о. Борис, – бо влади немає, кожен живе сам собою. - Ну, про Оптіна цього сказати не можна, - заперечив я. — Ще б пак, якби й у монастирях кожен жив за своєю волею, то зовсім була б смерть. Отець Борис був надзвичайно смиренним і вважав себе останнім. Помер він на Великдень у 1898 році. Прийшов я до нього, коли він лежав у лікарні; мабуть, Господь відкрив йому час його смерті. – Молись за мене, і братію попроси помолитися у неділю та понеділок. – Так, уся братія молиться за вас, о. Борисе, і я, звичайно, обов'язково буду за вас завжди молитися, а не тільки в неділю та понеділок. Отець Борис, ніби не чуючи мене, повторив: – Нехай помоляться за мене у неділю та понеділок. Я не зрозумів його. Вранці у вівторок я прийшов відвідати хворого і дізнався, що він уже помер. Так і виправдалися слова старця: справді, тільки в неділю та понеділок можна було за нього молитися як за живого, а у вівторок – уже за покійного. За годину смерті о. Бориса однієї шамординської схимниці було видіння. Ідучи до ранку, вона побачила заграву на сході, якраз у напрямку Оптиної Пустелі. Вдивившись у заграву, вона побачила душу, що швидко підносилася до небес, подібно до того, як св. Антоній Великий бачив душу пустельника, що підноситься 276 . Схимниця розповіла про своє бачення, але їй не повірили. Незабаром приїхав вістовий з Оптіної до ігуменії Єфросинії з повідомленням, що схимонах Борис помер о четвертій ранку. Бачення було саме в цей час. Чекаю зараз мого колишнього товариша по службі, і думка якось вагається, тож не можу розмовляти з вами, як завжди. Товариш цей, хоч я і не просив його, клопотав за мене, був у деяких членів Св. Синоду, але зробити нічого не зміг. Переклад мій відбувся. Бачу в цьому Божу волю, що діє через людей. Може, мені не вдасться більше розмовляти з вами. Втішався я нашими бесідами. Пам'ятаєте, чи завжди на Різдво бував у мене вільний час вечорами? З другого дня – п'ять днів було в нашому розпорядженні, і ми вживали цей час на славу Божу. Виходив я до вас без підготовки і, що вселяв мені Господь, говорив вам на користь. Нещодавно були у мене студенти Духовної Академії і згадували своє перше відвідування мене, негідного. Було їх кілька, серед них деякі ієромонахи. Всі з богословською освітою, багато з них чудово кажуть проповіді. Ішли вони до мене й міркували: «Що може він нам сказати в настанову – адже ігумен Варсонофій не має богословської освіти!» "Ми прийшли до вас, - розповідали згодом студенти, - і ви задали питання, на яке ніхто з нас не міг дати правильної відповіді. Думки були різні. А коли вас запитали, ви дали пряму відповідь, яка спочатку всіх здивувала, а потім всі погодилися. Ви запитали: "Що таке життя?" Тоді вони визначили це поняття двома словами: «Життя — це блаженство». Спершу почали заперечувати: як же блаженство, коли на кожному кроці горе, хвороби, біда? Ви сказали: «Життя — це блаженство, і не тільки тому, що ми віримо в блаженне життя (вічність), але й тут, на землі, життя може бути блаженством, якщо жити з Христом, виконуючи Його святі заповіді. Якщо людина не прив’язана до земних благ, а в усьому покладається на волю Божу, живе для Христа і в Христі, то життя тут, на землі, стане блаженством. Сам Христос сказав, що для досягнення блаженства є дев'ять воріт». Через оригінальність порівняння ми вас не зрозуміли і спантеличили, про які ворота ви говорите. Ви тоді пояснювали нам: «Благословенна милосердя, благословенна чистота серця... – вони матимуть найвище блаженство». Що я говорив студентам, можу сказати і вам: Христос усіх закликає до блаженства. Ось тепер Великдень і Царські врата відкриті, але входити до них не можуть непосвячені, а тільки священики та диякони; у двері ж блаженства може увійти кожен, хто тільки забажає. Інша річ, як увійти, а увійти можна і має. Нині багато хто живе за тілом і духовної радості не шукає. Чого передусім хочуть досягти? По-перше, багатства, потім – слави. Для досягнення цього нічим не нехтують. Господь сказав: «За множення беззаконня, будь-хто зникне багатьох» 277 . Більшість людей ухилилася, відійшли від Христа. Людей, які не поділяють їхні погляди, люди цього століття називають відсталими, непрактичними. За перекладом слово "непрактичний" означає - не злодій. Наприклад, хоч генерал Черняєв: боровся з турками, багато послуг надав державі, він був людиною «непрактичною», тобто не хапнув ні з сербської скарбниці, ні з нашої, хоч і міг би. За це люди практичні засуджували його, а потім посипалися на нього всілякі біди. Врятуй вас, Господи, бути людьми практичними! Будьте завжди з Господом. Христос серед нас і є, і був і буде. Людям непрактичних часто дорікають за уявну гордість: він – гордець, – кажуть, і це здається їм істиною. І перших християн звинувачували у гордості. Приводять їх, наприклад, до ігемону, і той вимагає: – Ні, не вклонимося, тому що ми поклоняємося Єдиному Богу, що створив небо та землю, Господу Ісусу Христу. - Горді ви! Змиріться перед богами! Тоді прирікають їх на муки. Ось ігемон вимагає смирення, але смирення хибного; виконати його бажання – значить зректися Христа, що, звичайно, неможливо виконати. І в приватному житті кажуть: змирись, живи, як усі живуть, не будь гордою, не виділяйся від інших. Не слухайте цих порад. Дехто бентежиться, відпадає від Христа і гине навіки. Запитую іноді відвідувачів: – Як же, – відповідають, – і сини, і дочки. - Як же ви хочете влаштувати їхню долю? – Та так: сина хочу бачити інженером, у нього самого до цього схильність, дочок – заміж за багатих та знатних людей. – І ви вважаєте, що вони будуть щасливі? – Звісно! – відповідають з упевненістю, а про те, як постаратися, щоб діти здобули Христа, не думають. Кажуть, що все можна купити. Так, дійсно, хоч і не всі, але багато можна купити за гроші, тільки Христа ні за якісь скарби світу купити не можна. А без Христа немає життя, немає спасіння. Дивувалися студенти, як мені вдалося всім сказати на користь. Я ж відповів їм, що не сам придумав, що сказати, а говорив те, що сказав мені Господь. Що ж вам сказати на втіху і настанову? Сьогодні я прочитав одну статтю, яка вам може бути корисною. У Сибіру живе багато інородців, зокрема буряти. Живуть вони патріархальним чином, добрі та простодушні, за вірою – буддисти. Одного разу приїхав ревізувати сибірські області генерал-губернатор - якесь високопоставлене обличчя. Побував він і в бурят, поставився до них милостиво і був, мабуть, вражений величезним ідолом Будди; став він перед ним навколішки і помолився зі сльозами. На зворотному шляху він заїхав знову в той улус, де була кумирня Будди, знову вклонився йому і попросив усіх бурятів з їхніми жерцями та старійшинами зібратися для бесіди з ним. - У мене до вас велике прохання, чи виконаєте її? - Неодмінно виконаємо, ваше превосходительство! Ви так шануєте нашого Будду, що ми вважаємо вас своїм. - Так, я буддист, і ось яке у мене до вас прохання: дайте мені на час вашого Будду, я відвезу його додому до Іркутської губернії, до своєї родини, щоб і вони всі вклонилися йому. Я буду йому кумирню, а потім приїжджайте за ним, я вам його віддам. - У нас є підставний Будда, він буде заміняти теперішнього. Уклали в ящик, і генерал вирушив у дорогу. Минає місяць, два, цілий рік. Скучили буряти про свого бога: що ж його превосходительство не повертає Будду? Написали йому, відповіді не було. Написали іншим разом, він відповів ухильно. Поїхали старійшини в Іркутськ, виявилося, що його превосходительство перевівся в Петербург і бога взяв із собою. Погорювали, погорювали буряти та що ж робити? Але невже генерал справді вірив у ідола? Нітрохи! Скринька просто відкривався: Будда був зроблений із чистого золота і коштував понад мільйон. Вклонився він не Будді, а золоту, і вжив сатанинську хитрість: золоту приніс жертву. Ідола він наказав розбити на шматки і перелити на монетному дворі. Зрікся він Христа і вклонився золоту, тому золотому тільцю, якому й раніше поклонялися нерозумні люди, і тепер кланяються. Хай збереже вас від цього Господь! Днями я їду в місце мені зовсім невідоме; знаю тільки, що скрізь Бог. Звичайно, не знайти мені таких батьків та братів, як тут; одиниці будуть, але щоб усі були одного напрямку, шукали лише Христа, – у цьому сумніваюся. Життя стає дедалі слабшим. Монастирок, кажуть, бідненький, але цим я не бентежусь. Господь пошле, і не будемо потребувати. Коли я брав настоятельство від о. Йосипа 279 він вручив мені 100 рублів грошей, з яких 54 рублі велів заплатити одному козельському торговцю, у якого він брав для Скита рибу та інші запаси. Отже, залишилося лише 46 рублів утримання Скита. Спочатку приходила мені на думку думка: як буду на такі кошти утримувати Скит? Але потім я заспокоївся, поклавшись на Божу волю. Адже Скит не мій, а Іоанна Хрестителя, він нас прогодує, чого мені соромитися? І дійсно, Іоанн Хреститель не залишив Скіт, нині він цілком забезпечений. Ми нічого не потребували. Річкою лилися пожертвування. У Скиті у нас їжа проста, але смачна і поживна, всього вдосталь. Не знаю, як у духовному відношенні, а у зовнішньому все гаразд. Просив я, як милості, дозволу залишити і старечість, і настоятельство, і духовність, - дозволили б мені тільки піти в мою безмовну келію, щоб оплакувати свої гріхи. Але дозволу я не отримав і цілком підкоряюся рішенню Св. Синоду. Хто буде тут настоятелем та старцем – не знаю; вірю, що Господь пошле, і, можливо, гіднішого, ніж я грішний. Я не забороняю вам приїжджати до Оптіни, а якщо захочете подивитися, як живе грішний Варсонофій, то завітайте до Голутвина. Проводити мене до монастиря не благословляю, незручно це, щоб не дати приводу до всякого роду розповідей, а коли влаштуюся, Бог благословить, якщо забажаєте. Нехай спасе нас усіх Господь. Амінь. 2 квітня 1912 р. (по дорозі зі Скиту на напутній молебень) Коли я прийшов у Скит, то тут у лісі всі дерева були велетнями, а тепер уже багато хто вирубаний – так і нас вирубають. Пам'ятаю, ще в Казані, йшов я одного разу зі знайомим ченцем, на шляху лежав базар, найгучніше місце. Отець Опанас, так звали ченця, посміхнувся, дивлячись на торговців. Я спитав про причину його посмішки. - Та як же, - відповів він, - ось люди хвилюються, клопочуться, метушаться, а мине сто років, і нікого з них не буде; бачите, там немовля – і того не стане. - Так, це правда, але добре, що ви посміялися світу, а інші не можуть відмовитися від усього; от і я, наприклад, повинен дбати про земне, не тільки про себе, а й про рідних: у мене мати, брате. – Ну це сумнівно, я про це не думаю. – Будете ченцем, – впевнено сказав о. Опанас. І, як бачите, слово його виповнилося; хоч він був звичайною людиною, але Господь вселив йому сказати мені це. Ось зустрівся нам зараз інок Ісіхій. Він із малоросів. Раптом зібрався і пішов у монастир. Якось збирається кудись; мати запитує: Куди? – «До церкви», – відповідає. Занило серце у матері, передчувало воно, що син назавжди йде з батьківського дому. “Ні, ти не до церкви йдеш”,—каже вона. Син зібрався, вийшов на ґанок, потім низько вклонився матері та пішов. Прийшов до Оптіни Пустинь і 20 років прожив тут, але ніхто не знав, де він знаходиться. Тепер проситься до Києва. Для чого йому туди? Батько і мати вже померли, що йому робити в розореному кутку? Нема йому туди шляху. Амінь. 2 квітня 1912 р., у день від'їзду батюшки Варсонофія з Оптиної Пустелі (після промови архімандрита Ксенофонта) 280 Все, про що говорив зараз всечесний отець наш священноархімандрит Ксенофонт, про ті труди, які мені довелося понести, я не приписую своїм силам, але благодаті Божій, «немічною, що лікує» і «знижує, що заповнює» 281 . За святими вашими молитвами, всечесний о. архімандрит, і всієї братії до одного, Господь допомагав мені. Інакше моїми немічних сил я нічого не міг би зробити. Найчесніші батьки і браття, і мої діти духовні, я намагався любити вас. Наскільки Господь допомагав мені виконати це, не можу судити, але Христос приймає і намір – моє бажання було завжди любити вас. Від Господа стопи людині виправляються, і шляхи її схопить зело 282 , – сказав о. архімандрит, і правдиві слова його. Хоча зі скорботою в серці прийняв я звістку про своє призначення – важко мені розлучатися з усім тим, що дорого мені, – але сподіваюся, що і там Господь не залишить мене. Не думав я, що доведеться з'їжджати звідси, але рішення Св. Синоду приймаю як волю Божу, пам'ятаючи слова Апостола: «Не мама бо там перебуває граду, а прийдешнього стягнемо» 283 . Прошу святих молитов ваших за мене недостойного. Амінь. Бесіди у Старо-Голутвиному монастирі Не звик я ще до Голутвина; втім, до всього треба звикати. От і служба не така, як у Оптиній. У Скиті, наприклад, за службою я був як удома, в монастирі вже відчувався певний сором: і спів не такий, і порядок; а тут зовсім все нове. Ось і ці великі кімнати нагадують мені світську обстановку, ніж чернечу. Коли я був у світі, то справді мав кімнати великі, чудово обставлені. Роскоші я не любив, але любив затишність. Там, в Оптиній, кімнатки були малесенькі, але добре було і зовні, і всередині. Про теперішній стан цього не скажу. Ці картини, які ви бачите, вже висіли, як я приїхав, і ці меблі стояли. Деякі з розвішаних ікон - тутешні: наприклад, образ Розп'яття, дуже старовинний, коштує, кажуть, 300 рублів, написаний хорошим художником; внизу – становище Христа у труну, теж тутешня ікона. Ікони Спасителя та святителя Йоасафа привіз я з собою; останню писала одна подвижниця і надіслала з Є. А., а першу подарували мені Селезньов - інженер з дружиною. Напевно, з її ініціативи ікона написана у старовинному стилі. Я люблю такі. Надія Селезньова, коли була ще дівчиною, служила, здається, фельдшерицею в Казані, і ось на свої малесенькі кошти приїхала до мене. – Я чула, – сказала вона, – що Ви теж із Казані, а тому й приїхала до Вас. – Погостила я у вас в Оптиній, приготувалася, причастилася Святих Таїн. - Треба вам заміж виходити. - Хто мене візьме, грошей у мене немає. – Бог пошле – і без грошей візьмуть. – А вона все своє. І ось послав Господь нареченого: красень собою та із засобами, має прекрасне місце. Побачились вони в церкві: він подивився на неї, вона на нього – і покохали один одного. Тепер живуть щасливо, дякувати Богу! Поки що приймати мені відвідувачів незручно. Немає окремого приміщення, через цю кімнату ченцям доводиться проходити: але, можливо, скоро піде скарбник, тоді у тій кімнаті, яку він займає, я влаштую приймальню. Жахлива людина цей скарбник, нікого не хоче визнавати, повний самочинник. Від діл я його вже усунув, так він хоче переводитися в інший монастир – дорога скатертиною. Втім, крім нього, ченці тут добрі, я не вартий таких ченців. Врятуй їх, Господи. Знаходжу, що вони не відрізняються від оптинських – один дух, одне прагнення до Бога, а тому Старо-Голутвін монастир я назвав би відділенням Оптіною. Усій братії 50 чоловік. Службовців, зі мною, 10 чоловік, з них 5 ієромонахів та 4 ієродиякона; потім людина 6 манатейних та 10 рясофорних, решта – послушники. Але ж це народ непостійний, сьогодні він тут, а завтра ні. Втім, і з них, хоч із деяких, згодом утворюються ченці. Так, не думав я потрапити сюди! Розраховував два-три роки погостювати ще в Оптиній з дітьми, а потім піти в безмовну келію, не інших гріхи розглядати, а оплакувати свої власні, щоби приготуватися до переходу у вічність. І раптом викинули мене з Оптіної, і опинився я серед поголоски та суєти в Голутвині. Звичайно, де тут врятуватися: всюди метушня, усамітнення ні внутрішнього, ні зовнішнього не дістанеш, здається, на вагу золота. Усюди тіснота і скорбота. Втім, скорботи про Господа несуть із собою і радості, вони йдуть, так би мовити, паралельно один до одного, навіть тісно з'єднані між собою. Бо як надмірно страждають Христові в нас, так надмірує і втіха наша 284 . Ось у світі ще тісніше, велике там безладдя. Скаржиться мені одна мати: чоловік у неї німець, лютеранин, і знущається з релігії; син невіруючий, ще хлопчик, а вже до церкви не ходить що робити? Є російське прислів'я: з чого посмієшся, тому й попрацюєш. Шляхи Божі несповідні: можливо, Господь ще й наверне їх до Себе. З усіх націй я вважаю найжиттєвішими слов'янську та німецьку. Про романську цього не можна сказати. «Німець» і «атеїст» – якось несумісні поняття. У душі німця є віра. Власне, як каже Тертуліан, вчитель Церкви, кожна душа, і китайця, і японця, і будь-якого дикуна за природою – християнка. У ній є особливі струни, треба тільки вміти торкнутися їх, і душа звернеться до Христа. Що син не ходить до церкви – це теж може бути поправно. Скажіть, – кажу, – йому просто, що до церкви треба ходити. Слово хоч і просте, але сказане від серця сильно впливає на людину, а слова і розумні, та не від душі сказані, нічого не варті. Це все одно, що стати біля вікна і дмухати в кватирку проти вітру: яка користь? Слова матері мають творчу силу, оскільки вони, звісно, ​​виходять із самої глибини серцевої; велику силу має і слово духовного отця. Порадив матері привести до мене сина. Я спитаю його, – кажу їй, – чому ти, Володенько, до церкви не ходиш? Він, напевно, пошлеться на якийсь авторитет, а може, задумається та зміниться. Як удасться влаштуватись мені тут, не знаю. Звичайно, нічого не відбувається без Божої волі. Ігумен тутешнього монастиря – преподобний Сергій, його та палиця знаходиться у храмі. Мені часто вказують, що день мого народження 5 липня – саме пам'ять преподобного Сергія. Може, він і покликав мене сюди. Спаси, Господи, преосвященного Трифона: якби не він, то я й досі жив би ще в Москві, чекаючи посвяти. Дав він мені приміщення у свого письменника (шляхетної теж душі людина), але, звичайно, і мені там довго жити сором'язливо, та й їх я соромлю. Преосвященний сам з'їздив до митрополита і поклопотався за мене, і я був посвячений в архімандрита. Нічого не знає себе людина. Святий Іоанн Златоуст був архієпископом Константинопольським, і раптом узяли його та й перевели до Команів. На все воля Божа. Господь скрізь. Слава Богу за все! Амінь. Після обідні Батюшка говорив проповідь про Раю, починається вона так: «Чому плаче дитина при народженні, виходячи з материнської утроби? Чому плаче людина, вмираючи? Про Рай - його можна влучити, але збагнути неможливо. Ми переносимо тут скорботи та страждання через те, що ми не для цього життя створені»... 19 травня 1912 р. (напередодні свята свт. Алексія, митрополита Московського) Давно це було, у шостому столітті, тобто від Різдва Христового минуло понад п'ятсот років. Двоє освічених чоловіків 286 , і до того ж глибоко віруючі, вирішили здійснити кругосвітню подорож і обійти всі монастирі, що існували тоді, щоб дізнатися і записати особливі випадки милості та благодаті Божої в настанову собі і людям. В даний час, на жаль, освіченість світська і глибока віра часто не поєднуються: часто-густо трапляється, що світські освічені люди бувають невіруючими і ведуть порочне життя. Але з цими чоловіками було інакше. Освіта не видалила, а наблизила їх до Бога. Вони здійснили свою подорож і склали книгу під назвою «Луг духовний» 287 . Люди влітку прагнуть покинути задушливі міста, щоб подихати свіжим повітрям – одні на тиждень, інші на місяць, а заможні їдуть на все літо. Подібно до того, як освіжаюче діє на людину природа, так і ця книга освіжає людину духовно. Видається вона у Трійці-Сергієвій Лаврі, і ціна дорога – близько двох рублів. Але коштує вона дорожче. Там говориться про монахиню, що віддалилася в пустелю, щоб не бути спокусою для юнака, який її полюбив. Вона живе там вісімнадцять років, живлячись моченими бобами, які вона взяла з міста. Про чоловіка і дружину, які віддали п'ятдесят монет християнському Богові, і потім отримали вшестеро більше... В даний час трапляється, і досить часто, що чоловік спокушає дружину в зневіру, дружина - чоловіка, і йдуть вони в штунду, в толстовство і гинуть безповоротно. Але не має бути так. Потрібно молитися один за одного: чоловік за дружину, дружина за чоловіка, батько за дітей тощо, щоб Господь не попустив нікому загинути, але залишитися в лоні Православної Церкви. Амінь. У четвер, 24-го, Батюшка говорив про хресне знамення. У суботу, 26-го, – про злопам'ятство і про блудницю, яка віддала весь свій маєток, щоб врятувати людину від самогубства. 2 27-го, у неділю, – про пекло, про дітовбивство: відлучення на 10 років від причастя. Сьогодні одна із духовних дочок моїх просила мене підписати картку. Ще до обідні я підписав її, як звичайно: «Боголюбній рабі Божій такий-то від грішного архімандрита Варсонофія», хотів уже виставити дату, але спочатку розкрив Євангеліє... Взагалі я рідко так роблю і іншим не раджу, так як це нагадує ворожіння, але сьогодні сталося, що я 35-й вірш: Переправимося на той бік. Ці слова я написав, а потім уже виставив дату. Ідучи до обідні, я роздумував, що означали б ці слова: «Переправимося на той бік». Як ви знаєте, я вже вам казав, що Євангеліє має двояке значення: одне історичне, інше – глибоко таємниче, що стосується будь-якої християнської душі. Так і тут. Слова «Переправимося на той бік» Господь сказав Своїм учням за таких обставин: Христос та апостоли перебували на західному березі Генісаретського озера; хто не зовсім забув географію, той знає, що це озеро знаходиться в Азії, в Палестині, розташованій біля Середземного моря. Христос сказав: «Переправимося на той бік», і учні, взявши із собою Ісуса, попливли. Вони були вже на середині озера, як піднялася сильна буря. Хвилі заливали човен, а Христос спав біля корми. Учні в страху почали будити Вчителя: «Господи, Господи, прокинься, ми гинемо!» І, повставши, Господь заборонив вітру, і стала велика тиша. Так говорить Євангеліє про цю подію. Але є ще й інший зміст цієї розповіді. Кожна душа шукає блаженства, прагне до нього. Але гріховне життя не дає людині істинної радості, навпаки, несе з собою тугу та розчарування, а в душі лунає голос Божий: «Переправимося на той бік», тобто кличе розпочати нове життя у Христі. Стомлюється душа і ніде не знаходить розради. Звертається до рідних, але й ті не розуміють її: «Треба тобі розважитись, підемо до театру; ми вже й ложу взяли». Знайомі теж пропонують різноманітні розваги, але все це не в змозі втішити душу, яка шукає Бога. До кого йти? Розповідати все священикові? Але піти до нього додому соромно, а в церкві поговорити з ним важко. Звісно, ​​можна прийти на сповідь; але в кожного священика маса сповідників, у пост до двох тисяч і більше буває; де йому взяти час ще для розмови? Але Господь посилає шукає душі керівника в особі подруги або духовника; вона може тепер за їх допомогою переправлятися на інший бік. Коли учні сіли в човен, то взяли із собою Ісуса. Так і в плаванні житейським морем необхідно бути з Господом. Чудово, що Христос перебував на західній стороні і поплив на схід – і будь-яка християнська душа прагне схід, до Єрусалиму. Але ворог не залишає людину. Ось піднімається сильна буря – буря пристрастей та скорбот. Нестерпно важко, а Господь наче забув, спить. «Господи! Господи! Врятуй мене, я вмираю!» - повинна волати душа, і Господь, може бути не скоро, але все-таки почує її, а коли ввійде Він у душу, то стане велика тиша, замовкнуть пристрасті і стане мир і радість. Часто звертаються до мене з питаннями: «Як врятуватися, як отримати Царство Небесне?» У Євангелії сказано: «Якщо не знесете Плоти Сина Людського, ні п'єте Крові Його, живота не матимете в собі» 289 , отже, хто приймає Пречисте Тіло і Кров Христову, той отримує запоруку життя вічного. Для порятунку потрібно бути членом Православної Церкви. Нині розвелося безліч сект: усі секти перебувають у ворожнечі між собою і лише в одному сходяться – у непримиренній ворожнечі до Православної Церкви, у бажанні підлаштувати їй якусь гидоту. Особливо поширилася тепер шкідлива секта баптистів, яка викрадала багато людей із лона Православної Церкви. Приходила до мене нещодавно одна жінка у великому горі: чоловік її зрадив Православ'ю, перейшов у баптисти та залишив її з малими дітьми. Запитую: – Чому ж він перейшов? За гроші? – Ні, він був віруючим, усі книжки читав і хотів урятуватися, та зустрівся з баптистами на горі. Ті кажуть йому: «Переходь у нашу віру, тому що істина лише на нашому боці». Він і повірив їм. Спочатку перестав ходити до церкви, два роки не причащався, а тепер зовсім пішов до баптистів, нас покинув. Що буде із ним? – Він загине, – відповідаю, – якщо не повернеться до Православ'я. Іноді приходять до мене сектанти: – Ось ми віруємо у Христа і шукаємо Його, де Він? – Він, по-перше, на Небі виявляє особливо славну Свою присутність; а по-друге, на землі – у Церкві; ви у ній? – Ні, ми відійшли від Церкви, але все-таки сподіваємося врятуватися. – Ну, так суєтна ваша надія, поза Церквою порятунок неможливий. Люди, які перебувають у Церкві Православної, прямують до гірського Єрусалиму, тобто до Царства Небесного, вірним шляхом; вони пливуть житейським морем у турі, де керманич – Сам Христос; ті, що поза Церквою, прагнуть перепливти це море на одній дошці, що, звичайно, неможливо; і гинуть безповоротно. Господь безмежно благий. Жертва, принесена на Голгофі, так нескінченно велика, що гріхи всього світу в порівнянні з цією жертвою «що ніщо». Це все одно, якби хтось узяв жменю чи жменю піску і кинув у море. Зробилося б воно? Зрозуміло ні, воно залишиться, як і раніше, незворушним. Але ця жменя може занапастити нас, якщо ми не вважаємо себе грішниками і не каємося перед Господом. Причастя Святих Таїн палить усі гріхи; чому, особливо у простих людей, завжди запитують: чи причащався хворий перед смертю? Якщо дізнаються, що покійний сподобився Святого Причастя, то радісно вигукують: Слава Тобі, Господи! Одного разу, коли я був ще послушником, вийшов я зі своєї безмовної келії теплою липневою ніччю. Місяця не було, але безліч зірок сяяло на темному небі. Любив я ходити самотньою алеєю скитського саду в цей пізній час, щоб, залишившись наодинці з Богом, відірватися від усього життєвого. Підходжу до великого ставка і раптом бачу одного нашого схимника, о. Геннадія 290, який провів у Скиту вже 62 роки. Останні роки він зовсім не переступав за скитську браму і забув про світ. Стоїть нерухомо і дивиться на воду. Я тихо гукнув його, щоб не злякати своєю раптовою появою. Підійшов я до нього: — Що ти робиш тут, отче? – А от дивлюсь на воду, – відповідає він. – А ти нічого не бачиш? – у свою чергу спитав о. Геннадій. – Нічого, – відповів я, – вода та вода. – А я, – сказав схимник, – споглядаю премудрість Божу. Я ж напівграмотний, тільки й навчився Псалтир читати, а Господь сповіщає мені, убогому, Свою волю; і дивуюся я: часто вчені люди не знають найпростішого щодо віри. Чи бачиш, усе це зоряне небо відбивається у воді. Так і Господь вселяється в чисте серце – отже, яке блаженство повинні відчувати душі, які здобули чистоту! Блаженні чисті серцем, бо Бога побачать 291 . – Ось я скільки не намагаюся, не можу здобути душевної чистоти, хоч і знаю, як це важливо. – А чи ти розумієш, що таке чистота серця? - Запитав о. Геннадій. — З досвіду не знаю, бо не маю цього, — відповів я, — але гадаю, що чистота полягає в повній безпристрасності: хто не має ні заздрості, ні гніву, жодної іншої пристрасті, той має чисте серце. - Ні, цього мало, - заперечив схимник, - недостатньо тільки сполоснути посудину, треба наповнити його ще водою; після викорінення пристрастей треба замінити їх протилежними чеснотами, без цього не очиститься серце. – А ти сподіваєшся увійти в Царство Небесне, о. Геннадій? «Сподіваюся, я буду там», — впевнено сказав він. - Ну як? Адже ти сам кажеш, що не маєш духовної чистоти, але лише чисті серцем побачать Бога? — А як щодо Божої милості? Це компенсує все, чого не вистачає. Вона безмежна, і я маю тверду надію, що Господь не відкине і мене», – сказав схимонах, і в його словах чулася глибока віра та щира надія на Боже милосердя. Але ми не можемо уявити, що таке Царство Небесне; ми можемо отримати рай, але не можемо його осягнути. Апостол Павло, який був узятий до третього неба, тільки говорить, що око не бачить, і вухо не чує... що Бог приготував для тих, хто любить Його 292. У нас у Скиту жив один подвижник, о. Ігнатій 293 глибокий 90-річний старець. Вів він дуже високе життя, але так умів приховувати це від людей, що мало хто знав про те. Коли помер батюшка о. Анатолію, то я іноді відвідував о. Ігнатія і уникав від нього радісним і сповненим нових сил. Раз я запитав його (а тоді я був початковий і іноді ставив прямо безглузді питання), чи бачив він колись Рай? – А тобі на що це знати? – сказав старець. - Так дуже хотілося б, тому що Рай представляється в різних видах. – Ну, за твоє кохання скажу: бачив – тільки не я, а один подвижник (він назвав його ім'я). Бачиш, як це було: якось заснув він і бачить море надзвичайно гарного кольору, якого він ще ніколи не бачив. По той бік височить чудове місто, де рядами стоять палаци та храми. «Входжу я, – каже він, – у місто і не можу надивитись його невимовній красі. Ці чудові палаци населені, і насельники їх такі прекрасні і сповнені великої радості. Зустріли вони мене, і я виходив із ними все місто, весь час дивуючись його величі. Почав проситися, щоб мене там зовсім залишили, але мені заперечили, що тепер ще не можна, але й мені тут приготовлене житло. Я просив його показати. Мені показали палац надзвичайної краси, я навіть передати не можу, що це було таке. «Це твоє житло вічне, сказали мені, – але поки поживи ще в скиті Оптиної Пустелі, у твоїй келійці», – і я заплакав від розчулення, споглядаючи мою майбутню оселю. «Господи, Господи, я недостойний цього, за що Ти так нескінченно милосердний? Я хотів би хоч у якомусь кутку цього чудового граду ... », - І прокинувся. Розплющую очі, бачу: вся подушка обмочена сльозами, і знову я у своїй келії, той самий образ Казанської Божої Матері висить у кутку, та сама бідна обстановка, стілець, на якому ти сидиш і з якого видно мочала, – все те саме. І, згадуючи бачене уві сні, прославив я благость Божу, що милує і спасає нас грішних». Нехай сподобить і всіх нас Господь увійти до Його Царства. Амінь. Сьогодні день мого народження. Звичайно, тут нічого немає чудового, всі народжуються, але народився я дуже слабким, думали, зараз помру. Надіслали за священиком о. Олексієм, занурили мене тричі у воду, і я став зовсім здоровим. Власне, треба було б назвати мене Сергієм, але чомусь назвали Павлом, в ім'я апостола Павла, пам'ять якого вже раніше святкували. Це мало, звичайно, теж своє значення, але раніше я не замислювався, а тепер і хотів би дізнатися та запитати когось. (...) 294 Перевели мене в обитель преп. Сергія, і знову хрести – золоті, срібні, але все ж таки хрести. Нарешті отримую картину «Зняття з Хреста», але коли це буде – невідомо. Так, нічого не буває без значення. Коли я був маленький, то любив усе подавати священикові, і мені часто казали: бути тобі священиком. Ось і виповнилося. Жили ми в селі, і іноді до нас приходив поговорити наш батюшка о. Олексій, уже старець, людина старовинного часу. Якось прийшов він до нас і каже до мого батька: – Чому ви Павлушу у вівтар не пускаєте? - Та як у вівтар, незручно... - Ні, нехай він стоїть у вівтарі, і я сам даватиму йому просфору. З того часу, з п'ятирічного віку і до відправлення мого до гімназії, я стояв у вівтарі, і батько з престолу давав мені антидор. Ось коли ще було знамення, що я буду священиком. Ми з матір'ю щодня ходили до ранку, і, бувало, батько не раз говорив: - Що ти його тягаєш у таку рань, він маленький, втомиться. Але мати завжди відповідала на це: – Я бажаю йому добра. Ти доручив мені його виховання, а тому й дай мені чинити, як я знаходжу потрібним. Як я вдячний тепер моїй матері! Коли я вступив до монастиря, вона була ще жива, і я написав їй: «Ось плоди твого виховання». А мати ніби передчувала, що я вступлю до монастиря. «Дай тобі, Господи, Павлушенько, щастя і талант, – говорила вона часто, – хоч я тобі не рідна мати, але щиро до тебе розташована і молюся за тебе!». Мабуть, не земне щастя вона мала на увазі, коли говорила. І ось її святими молитвами я тепер, хоч і недостойний, та інок. Коли я вирушив до Оптіна для вступу в Скіт, то мені довелося побувати в Калузі. Раніше залізниці до Козельська не було, а від Калуги треба було їхати конями. Кажуть мені, що в Калузі живе якась блаженна Ганнуся, сімдесятирічна стариця, дочка священика. Вже сорок років лежить вона хвора (у неї параліч ніг), вся в пролежнях, але відрізняється святістю життя, і багато хто відвідує її. «Якщо ви не гинете, – кажуть мені, – то зайдіть і ви до неї за благословенням». Спочатку я боявся йти до неї, думаючи, що, можливо, це й принада демонів. Але мене запевняли духовні люди, що це справді блаженна душа. Я пішов. Входжу в її келійку: лежить вона на своєму ліжку з трьох тесинок, покритих повстю. Була вона кругла сирота, а за нею ходила якась бабуся. Бідна до останнього ступеня, зате чиста була вся обстановка її кімнатки. Тільки я увійшов, як хвора стрепенулась і почала роздягатися, почала знімати навіть сорочку: я відвернувся. А вона й каже: «Дай мені той зелений каптан 295». Я подав їй каптан, що висів на стіні. Надягши його, вона стала говорити: «Бачиш, яка я стала гарна, яка гарна, бачиш?» Для мене це було зовсім незрозуміло... Нарешті я спитав у неї: «Чим у мене все скінчиться?». Вона взяла і загорнулася з головою в каптан і так сіла. Я вийшов від неї, коли вона була ще в такому стані. Я нічого не зрозумів і запитав про це... Мені сказали, що це означає чернецтво. А тоді я ще й не думав іти до монастиря. Я продовжив свій шлях. Біля однієї станції візник запропонував мені заїхати до одного юродивого Івана. Потрібно було трохи звернути вбік, я погодився, обіцяючи заплатити. Про цього юродивого розповідали, що він живе у свого брата, сільського мужичка, який на зиму прив'язує його за нитку за ногу, а влітку звільняє, поводиться з ним грубо та б'є його. Домашні вважали його дурнем, але народ поважав і любив його. Чоловіки того села розповідають такий випадок: під час сіножаті прибіг до них одного разу юродивий. Його запитують: Що тобі треба, Іванко? Він щось сказав, засміявся і побіг у напрямку річки Жиздри. У цьому самому місці був крутий урвище і одне з найглибших місць річки. Дивляться – зник. «Ну, потоне!» - Думають мужички. Що робити? Підбігають до річки і бачать: Іван перейшов через річку у всьому одязі на інший бік, вийшов на берег і каже їм: «Врятуй вас, Господи», – вклонився всім і пішов. Я зупинив візника і ввійшов у хату, де жив юродивий Іван. Був я тоді ще військовим, хоч не у формі. Бачу, сидить він на грубці у довгій білій сорочці. Входжу, а Іванко і каже: - Це не батюшка, - думаючи, що він помилився. А Іванко знову: Потім підходить до мене і підводить мене до образу: образ великої Покрови Пресвятої Богородиці, зовсім новий, вкритий лаком. Юродивий, звернувшись до мене, каже: «Образ потуск, обмити треба». Я нічого не зрозумів із його слів. "Чуєш - потьома", - повторив він. Потім дав мені в руку батіг і сказав: - Ох, кошеня яке, вдари її. Бачиш, вона по тебе бігає? Ану її так, гарненько її, так! Я автоматично вдарив рази три в повітрі, нічого не розуміючи. Він продовжував: - А, втекла! Що? Ах вона, кошеня! Потім Іванко взяв мої рукавички і сказав: - Віддай Боже. - Мені це здалося дивним. - Може, тобі потрібні? – питаю. – Ні, мені не треба, віддай Божечко. – Потім узяв мою шапку зі смушок і знову промовив: «Віддай Боже!» Потім моє пальто взяв із такими ж словами. Я, не розуміючи значення його слів, сказав: – Якщо я все віддам Боженьку, то в чому сам поїду, мені досить далеко. - Так, тобі далеко, але ти доїдеш, - радісно вигукнув юродивий. В цей час увійшов до хати брат Івана. "А у нас батюшка", - сказав юродивий. Брат пояснив: «Він у нас зовсім божевільний, прийняв вас, мабуть, за попа, що ходить до нас із сусіднього села». Потім уже я дізнався, що слова юродивого мали глибоке значення. Якби нам мати хоч краплину його безумства! Тоді було 3 години пополудні, починалася зоря. Я почав прощатися з ним. Він звернувся до вікна прямо на Оптіну Пустинь, на світанку, і почав дивитись. Що він бачив – не знаю, він, звісно, ​​мені цього не сказав. Але видно було, що він бачить чудове бачення. Так я і втік від нього. Коли я вже вступив до Оптіни Пустинь, то пояснили мені значення слів блаженної Аннушки та Іоанна. Скидання одягу і вбрання в нове означає залучення стару людину і вбрання в нового, у Христі. Слова «образ потуск» мали потаємний зміст: вони ставилися немає до речового образу, а душі людської, потьмянілої від мирського життя. У пісні церковній співається про Христа, що Він прийшов «Свій ще оновити образ, зітлілий пристрастями» 297 . Кішка та удар батога означали необхідність боротися з темною силою злих духів. «Віддай все Боже» означає, що ченцю треба все скласти до ніг Христових не тільки речове, але, головне, віддати Йому всю свою душу. Коли я запитав о. Анатолія: «А що означає, що юродивий назвав мене батюшкою?» – той відповів: «Після зрозумієте». І тепер я справді батюшка. Істинно, немає жодного навіть незначного випадку, який не мав би значення, тільки часто ми цього не розуміємо. Хай допоможе нам усім Господь уважно проводити дні свого життя, щоб після смерті увійти до Царства незахідного світла. Амінь. Указ про моє призначення в Старо-Голутвин монастир вийшов вперше 6-го лютого цього року, якраз на день пам'яті преп. Варсонофія Великого. Святитель Варсонофій, ім'я якого я ношу, названий був на честь цього Преподобного, а тому Варсонофій Великий є для мене як би «дідусем». Оскільки моє призначення відбулося саме в цей день, то бачу тут волю Божу. Преподобний Варсонофій Великий трудився в шостому столітті в обителі авви Серіда і був сучасником авви Дорофея, преп. Іоанна Пророка та викл. Досіфея. Такі молитовники, як преп. Варсонофій Великий є з роду в рід. Зачинився він у келії та прожив там 50 років. Спочатку йому приносили їжу, а також питали його порад, і він давав письмові відповіді. Втім, через кілька років він відмовився від їжі, мабуть, Ангели живили його; ніхто не входив до нього, тільки чули його голос і з цього робили висновок, що подвижник живий. Якось монастир відвідав Константинопольський Патріарх. Дізнавшись про надзвичайний спосіб життя преподобного Варсонофія, Патріарх засумнівався, що подвижник може жити за таких умов і звелів підкопати келію. Коли це зробили, то вирвалося полум'я і ледве не спалило всіх присутніх, тремтячи. Про смерть преп. Варсонофія було проголошено чудовим чином. Цього дня, тобто 6 лютого, Свята Церква святкує ще пам'ять св. мучениці Дорофеї. Ця свята була дочкою багатих та знатних батьків. Красуня собою, вона мала гарну і душу, віддану Христу Спасителеві. Коли правителю донесли, що Дорофія сповідує Христа, він закликав її до себе і вмовляв зректися віри. Та навідріз відмовилася. Друг ігемона Феофіл, вчений язичник, також намагався переконати Дорофію вклонитися богам, але не мав успіху. – Тоді я мучитиму тебе, – сказав правитель. – Мучай, – відповіла дівчина. Дорофію піддали страшним катуванням, але муки не могли здолати її. Нарешті, бачачи, що нічого з нею не вдієш, ігемон засудив святу на мічне усічення. Коли мученицю вели на страту, Феофіл глузливо казав їй: – Куди ти йдеш, Дорофея? – До Христа до Раю, – відповіла та. - І ти переконана, що ти там будеш? - Так, - твердо відповіла мучениця. - Я чув, - вів далі Феофіл, - що в Раю є якісь сади з плодами. Прийшли мені звідти яблука. Коли Дорофія впала під ударом ката, з'явився надзвичайної краси хлопчик із кошиком плодів, віддав їх Феофілу і став невидимим. Усі здивувалися. Плоди були незвичайні, яких на землі ніхто не бачив, та й не час було збирання плодів. І ось, вражений цим дивом, Феофіл вигукнув: — Отже, все це не міф, що Христос і Рай, про який говорила Дорофія! І Феофіл став християнином. Благодать Божа навернула язичника на правдивий шлях. Ця ж благодать діє й досі. Інший зовсім відійшов від Бога, лише за списком значиться православним. Він і до церкви не ходить, і не причащається, але раптом почує таке Боже покликання і весь загориться. Цей божественний вогонь збереже потім на все життя. Таке явище буває й у наш час. Один англієць на ім'я Джеймс написав свою сповідь, в якій розповідає, як звернувся до Христа 298 . Був він зовсім невіруючим, не визнавав ні Православ'я, ні англіканства, над усім блюзнірував. Джеймс мав товариша православного, глибоко віруючого. Якось англієць ішов вулицею і раптом зустрів екіпаж свого друга. Цей останній звелів зупинити коней та довезти його. Вони поїхали. Але на шляху каплиця. - Я зайду помолитися, - сказав Джеймсові товариш. - Зайди, а я тебе тут зачекаю. – Так, але тільки чекати тобі доведеться довго, – мабуть, з півгодини минеться, бо зараз там читають акафіст Божої Матері. – А мені можна зайти? - Запитав Джеймс. Вони увійшли до каплиці. Джеймс поглянув на ікону Божої Матері і раптом впав без почуттів. Його відвезли додому, привели до тями. Прийшовши до тями, Джеймс сказав своєму другові: – Ах, якби ти знав, що бачив! Коли я уважно дивився на ікону, то сама Мати Божа, як жива, відокремилася від образу, підійшла до мене і поклала на мою голову Свій омофор. Не можу тобі передати, яка неземна радість охопила мою душу. Сам не знаю, що тоді зі мною сталося, це все одно, якби сліпому від народження, ну хоч за допомогою операції, повернули зір, і він не зрозумів би відразу, що таке світло. Відтепер я є православним християнином. Милосердний Господь дивиться на душу людини. Щоправда, Джеймс сміявся з усього, але, мабуть, у глибині душі вірив, і ця роздвоєність завдавала йому муки. І ось Бог помилував його, і Сама Мати Божа взяла на Себе місію привести його до Христа. А ось ще випадок, що виходить із ряду звичайних. Не далі як сьогодні розповіла мені одна жінка. Було в неї два сини. Одному 17 років, іншому 20. Якось вони захворіли на якусь дивну хворобу. Тіла їх покрилися пухирями і розпухли. Ліки не допомагали, та й лікар не міг визначити хворобу. Один із синів помер у лікарні, а інший лежав удома. Мати вмовляла його причаститися, кілька разів приходив і священик зі Святими Дарами, але хворий кричав, брикався і не припускав до себе. Нарешті, він затих, мабуть, материнська молитва дійшла до Бога, сповідався і причастився Святих Таїн, після чого жив не більше півгодини і помер. Щойно він помер, як з рота покійного виповзла змія і тут же здохла. Незрозуміло це! Я відмовився їй відповісти. Як потрапила до нього змія? Як жила вона у людині? Можна б сказати, що все нісенітниця і заспокоїтися, зваливши все на галюцинації. Це так просто, але жінка – живе обличчя, свідчить факт, та й окрім неї біля покійного були куми й свати, отже, не могли все помилитися. Запитую: - Та тут погане відро стояло, ми туди й кинули. Чому сталася хвороба, не знаю, – уклала жінка, – тільки один лихий чоловік погрожував мені, що зведе моїх синів. Так, багато є таємничого, до чого не дійшла наука і навряд чи дійде колись. Нині всі хочуть пояснити, минаючи віру, але найбільші істини пізнаються вірою. Ось ви збираєтеся сюди і по вірі отримуєте втіху. Чи рятуєтеся? Вірю, що врятуєтеся. Ходіть до церкви, дотримуйтесь постів, говійте, причащайтеся Святих Таїн і потім поїдете на вашу тяжку працю з оновленими силами. Спочатку ви приїжджали до Оптіна, вірою отримували духовне задоволення від цих поїздок. Я мав там можливість розмовляти з вами іноді годину, дві, а траплялося – і по три. Потім я йшов у свою внутрішню келію заглянути в свою душу, що там робиться, а ви йшли до монастиря. Пам'ятаю, після однієї розмови всі ми якось принишкли, мабуть, справила вона на нас сильне враження, відірвавши від усього життєвого. Вийшли ми в ліс, а стояла чудова літня ніч. Зоряне небо було таким величним, що шкода було відірвати від нього погляд, але згадалося тоді, що за цим небесним склепінням, там, у Раю, незрівнянно краще. Що таке Рай, ми не знаємо, чи зовсім він духовний чи є в ньому щось речове – нам невідомо. При похованні Пресвятої Богородиці св. Іоанн Богослов ніс за труною райську гілку, яка була речова, і плоди, надіслані з Раю мученицею Дорофією, були теж не уявні – їх можна було куштувати, але яким чином речові речі були в Раю, це Божа таємниця. Немає в Раю ні садів, ні міст, так як і ми будемо інші, і все земне вже не потрібне буде для нас. Один проповідник каже: «О, Раю бажаний! Ми можемо тебе внутрішньо споглядати, але не можемо тебе осягнути». Блаженні будуть ті, що успадкували життя вічне. Ті ж, що не увійдуть до Раю, скинуть у пекло, де панує вічна смерть. І йдуть ці (т. е. грішники) на вічне муку, праведниці ж в живіт вічний 299 . Отже, щоб успадкувати вічне життя, треба бути праведним. Але як цього досягти? – Вірою в Христа та Його сповіданням. Свята Дорофія зазнала всіляких мук, але не відпала від Господа. І нині ворог зводить сильне гоніння на послідовників Христових. Якщо хтось ходить до церкви, кажуть – ханжа; читає священні книги і дотримується постів – такого вважатимуть за неосвіченого і відсталого, і чи не за напівбожевільного. «Але ось, – кажуть, – один професор, найвчена людина, а ходить до церкви і виконує всі її постанови». На це заперечують: «Хоча він і освічена людина, але не цілком нормальна». Ось і вирок від людей цього світу! Але не треба бентежитися подібними судженнями, необхідно все зазнати, перенести всі глузування, але не змінити Христа. А на жаль, є такі малодушні, як то кажуть, м'якотілі, які не витримують, перестають ходити до церкви та молитися – і відпадають від Христа. Залишайтеся, діти, вірні нашому Спасителеві. Ось приїхали ви до Старо-Голутвина під покрив преп. Сергію, злетілися ви до нього, як пташки з різних кінців, усіх він вас знає протилежно і не залишить за старанність до святої обителі. Зберігайте свою лампаду віри та любові до Бога. Ось у Толстого вона розбилася, і він загинув навіки. Адже раніше він був віруючою людиною, як казала мені його дружина Софія Андріївна, і до церкви ходив, і причащався. На горі в Парижі зійшовся він з невірою 300 і це занапастило його. Взяв він свого нового друга в Ясну Поляну і став віддалятися від Церкви, повертав він праворуч і ліворуч, доки не загинув остаточно. Мені довелося розмовляти про Толстого з одним єпископом: - Адже безперечно було в нього бажання повернути до Бога, інакше не приїхав би він до Оптіна (до речі, приснопам'ятний Зіновій і двері мої показав, куди йти, але він не ввійшов). - Цілком ймовірно, що з'явилося в нього це бажання, - сказав Владика, - але Бог відкинув його не заради його лише гріхів, але, головне, - за тисячі загублених ним душ, а також і за тих, які можуть загинути, читаючи його єретичні твори, і гинуть до кінця віку. Сумне явище спостерігається! Захоплюються різними лженавчаннями, люди освічені – усілякими ніцшами, марксами, ренанами; але особливо шкода проститець, які, читаючи Толстого, робляться толстовцями і відпадають від Православної Церкви - поза її спасіння неможливо. Хай збереже вас Господь від усіх цих єретиків! Мій шлях добігає кінця. Відчуваю слабкість, і енергія вже не та, що була 15 років тому. Справ багато, і не сподіваюся вже я тут заспокоїтися; благаю тільки Господа: нехай Він упокоїть мене в майбутньому житті. Нещодавно приїжджав сюди священик Головного штабу Левашов 301; він буває в багатьох релігійних гуртках і зустрівся, між іншим, з І. і Б. 302, які постаралися прибрати мене з Оптіна. Зайшла розмова про те, як стоїть тепер старість в Оптіній і чому взяли о. Варсонофія із Пустелі, йому там було добре. На це вони відповіли, що їм треба дякувати, оскільки перекладаючи о. Варсонофія до Голутвина, вони тим самим підняли цей монастир. Звичайно, я намагаюся упорядкувати цю обитель. Спершу мені було тут дуже важко; монастир я знайшов у повному занепаді, братія повставала, але тепер, слава Богу, все налагоджується, і, зрозуміло, наскільки вистачить моїх сил, я виконуватиму святе діло - улаштування Голутвина монастиря, тільки дуже сумніваюся, щоб ті, які послали мене з Оптиною, мали це в виді. Але все у владі Божій. Мир вам. Амінь. (...) Обитель розташована в двох-трьох верстах від Риги 303 . Важко тут, звичайно, бути монастирю: майже одні іновірці живуть у цій місцевості, але все-таки і тут Господь не залишає, а рятує душі, що шукають Його. Обитель ця є ніби оазисом серед бунтівного світу. Будь-яка душа має, більшою чи меншою мірою, прагнення усамітнення, перебування всередині себе. Тільки низовинні душі задовольняються блиском і тріском суєтного життя і вважають все своє задоволення в несмолкаемых розмовах, сміху і всіляких розвагах. Господь Ісус Христос був істинним Богом, але і людиною, а тому, віддаючи належне людському єству, і Він часом відокремлювався від навколишнього шуму і суєти. В Євангелії сказано, як Господь зійшов на гору один. Навіщо? Помолитися 304 . Якщо потребував усамітнення Господь, тим більше потребують його люди. Усі святі прагнули усамітнення. Деякі з них залишали всіх і вся і йшли в непрохідні нетрі та пустелі, щоб бути наодинці з Богом і, очищаючи своє серце від усіляких прихильностей та пристрастей, готувати собі блаженну вічність. У середні віки, років триста тому, жив один подвижник на ім'я Лука. Цілі маси народу приходили до нього за порадою, і подвижник почав обтяжуватись постійним поголосом. Жадав він усамітнення, але, боячись самочинства, звернувся для вирішення цього питання до святого Феофілакту. Цей останній дав йому таку відповідь: «Вчини так, як Арсеній Великий був навчений Господом». Лука зрозумів ці слова і пішов у глибоку пустелю, де незримий ніким, крім Бога, і дожив дні свого життя 306 . Отже, Викл. Лука пішов Арсенію Великому, який досяг такої чистоти серця, про яку ми й гадки не маємо. Преподобний Арсеній був найосвіченішою людиною свого часу. Імператор Феодосій дав йому місце першого міністра і, призначивши вихователем своїх синів Аркадія та Гонорію, назвав другом імператора. Всі віддавали Арсенію почесті, він мав незліченне багатство, мав безліч палаців, але все-таки обтяжувався цим життям і відчував незадоволеність. Одного разу після великої неприємності, що вийшла між ним і спадкоємцем престолу Аркадієм, за яку останній заприсягся помститися Арсенію, Арсен залишив усе і пішов в один віддалений скит у Єгипті. Тут він жив спочатку у гуртожитковому монастирі, але ворог почав сильно бентежити його: «Що ти тут робиш, Арсене? Ти, що колись користувався такою славою, раптом живеш, як слуга – тебе може виляти кожен послушник. Повернися краще до колишньої слави, будь другом імператора». Щоб перемогти підступи ворога, преподобний Арсен зачинився в келії і майже нікого не приймав. Коли Аркадій, який був тоді вже імператором, дізнався про місцеперебування преп. Арсенія, то надіслав йому листа і запропонував доходи з усього Єгипту на користь Арсенія, але той відмовився: «Для мене достатньо чашки води, шматка хліба та кілька овочів», – відповів він. Своєї усамітнення преп. Арсеній не погоджувався проміняти ні на що на світі. Якось одна римська матрона (тобто багата і знатна жінка) здійснила важку подорож до єгипетського скиту з метою побачити Арсенія. Перепливши річку Ніл, вона нарешті досягла обителі. Але Арсен зустрів її дуже неласково і сказав їй: «Буду благати Бога, нехай згладить Він швидше твій образ з моєї пам'яті». Засмучена жінка повернулася додому і розповіла патріарху про завдану їй образу. Патріарх втішив її 307 . Взявши гладку, добре відполіровану дошку, він провів на ній тоненьку межу, і вона таки була помітна. «Ось, – сказав патріарх, – душа Арсенія така чиста, що навіть незначне враження залишає на ній слід. Йому не корисно бачитися з жінками, оскільки жіноча краса віддаляє від Христа. Ось на колоді, на якій рубають яловичину, так багато зазубрин, що, звичайно, одна зайва буде зовсім непомітна. Так і душі, яка весь час перебуває в метушні, зайва зустріч не завдасть великої шкоди». Тоді матрона подумки змирилася з преподобним Арсенієм. Преподобний Лука втік від усього, але не всім це можливо. Були святі, що трудилися серед світу, наприклад, святий мученик Феодор приймав народ і наставляв його до своєї мученицької кончини. Писав мені один студент Духовної Академії: «Не знаю, що робити. Професори дають мені безліч знань, але вони не заспокоюють душу: шукаю я аскетичного настрою, а його немає, і немає світу. Хочу бігти кудись від усього цього». Я порадив йому спочатку закінчити Академію, а там буде видно. Він послухався, закінчив і тепер отримав місце у семінарії; але незадоволеність його і мука все тривають, мирське життя важка йому. Всі великі письменники нудилися суєтою і мовою народною. Відомий англійський письменник Вальтер Скотт, перед яким воскуряли фіміам похвал його сучасники, говорив: «Якби мені запропонували вибір між життям, сповненим шуму і блиску, і в'язницею, то я вибрав би останнє. «Тюремнику, замикай двері!» - Вигукнув би я». Пушкін завжди прагнув самотності. Коли він одружився з відомою красунею Гончаровою і був зроблений камер-юнкером, то, звичайно, стало безліч перешкод до самотнього життя. Ось і ви, діти, мабуть, обтяжуєтеся миром; якщо з'їхалися сюди і живете тут, то, мабуть, через те, що знаходите задоволення своїм духовним запитам. Над моїм вікном багато ластівчиних гнізд. Притулилися ці пташки тут, нічого з ними не вдієш, неохайні вони, а руйнувати гнізда шкода. З ранку до вечора гасають вони над обителью. От і ви, подібно до ластівок, звили собі гніздечко біля преп. Сергія і відпочиваєте далеко від галасливих міст - Петербурга, Москви і т. д. Що привабило вас сюди, як і в Оптін приваблювало? Звісно, ​​бажання усамітнення. Ходіть ви тут до церкви, говієте, причащаєтеся Святих Таїн і набираєтеся сил душевних та тілесних. Усіх вас знає преп. Сергій; звичайно, він вас і раніше знав як благочестиво живе, але тепер ви тут, під його покровом. Наш монастир заснований ним, і це сталося так. Преподобний Сергій на навіювання Божому дав свою палицю учневі своєму Григорію і послав його на місце злиття Москви-ріки з Окою. Григорій спочатку заперечив: "Отче, адже там розбійницьке гніздо, мене неодмінно заріжуть". Але Преподобний наказав йому йти за послух. І ось, незважаючи на спокусу ворога, який вселяв учню, що його заріжуть, як баранчик, він пішов. Молитвами Преподобного відбулося диво: розбійники з вовків і тигрів перетворилися на ягнят; всі вони стали ченцями, і лише небагато хто не погодився на це, пішов у глиб лісів. Найменування монастиря «Голутвин» походить від слова «голитиба», так називали розбійників. Адже й назва «Оптина Пустинь» походить також від імені розбійника. Колись у лісах, що оточують і нині цю обитель, жили три знамениті розбійники: Опта та два брати – Добрий та Лютий. Але Господь змилосердився над ними і звернув до покаяння. Розкаявшись у своїх злочинах, вони змінилися і стали ченцями, заснувавши монастирі, названі їхніми іменами: Оптін, Добрий і Лютов (Лютиків), що існують і досі 308 . І наш монастир існує з тих пір, що зберігається Господом від ворогів внутрішніх та зовнішніх. Є переказ, що преп. Сергій відвідує нашу обитель, і навіть ченці, що благочесно живуть, бачили його. Я особисто його не бачив, та й тепер про чудесні відвідини преподобного щось не чути – ми недостойні цього, але віримо, що духом він із нами. Ослабло тепер чернецтво. Ще років 40 тому були такі духовні велетні, як отець Амвросій, Анатолій, з білого духовенства – о. Іоанн Кронштадтський 309; нині ж щось не чути про таких. Можливо, і є, але ми не знаємо. І незважаючи на це, все-таки у чернецтві легше врятуватися. Я не кличу вас до монастиря: у кожної з вас своє коло діяльності. Виконуючи про Господа свої обов'язки, можна врятуватись і у світі. Читайте Житія святих – це читання спонукає вас до наслідування, а може, Господь і розірве коло, що стискує вас, і виведе на широту заповідей Христових і вселить вас у святу обитель. До монастиря вчинити – справа велика, але одна з вас не злякалася і вчинила, нехай допоможе їй Господь. А що робиться у світі? Багато розплодилося всяких єресей, і кожен прагне захопити свою віру: «У нас тільки істина, йдіть до нас», – кричать єретики. Не слухайте їх, не вірте всяким ніцшам і ренанам: вони залишили Христа і, страшно сказати, соромляться Його. Не соромляться деякі розкланятися з розпусною жінкою і з якимось п'яницею, а тут раптом соромляться Господа, щоб не впустити себе в очах невіруючих! Але слово Христове залишається незмінним: «Якщо коли посоромиться Мене і Моїх словес у роді цьому перелюбному і грішному, і Син Людський посоромиться його, коли прийде в славі Отця. Свого з Ангелами святими» 310 . Забувають ці слова і соромляться зізнатися, що вони є християнами. Нині ікони збереглися далеко не у всіх. Їх зустрінеш у квартирах священиків, купців, та й то – старого часу, у селян, у дрібних торговців, але в будинках так званих інтелігентних людей ікон не тримають. Про одного толстовця розповідають, що у передньому кутку його квартири висів портрет Толстого із запаленою перед ним лампадою. Коли його запитали, навіщо він зробив, він відповів: «Я схиляюся перед розумом Толстого». Ось Толстого не посоромився, а соромиться Христа. А що скаже на це Христос на Страшному Суді? «Ідіть від Мене, прокляття, у вогонь вічний» 311 , ось Його вирок. Жахливим буде стан грішників! А якщо зараз з'явиться Христос, де Він нас поставить? Сподіваюся, праворуч, не у справах, звичайно, а за вірою. Зберігатимемо віру Христову і по силі виконувати Його святі заповіді. Тільки не сподівайтесь на власні сили свої, а просіть допомоги у Господа: «Господи, допоможи мені!» - І допоможе. Всім відомий знаменитий композитор Моцарт. Ім'я його набуло безсмертя. Якось один німець, теж музикант, побажав бачити Моцарта і вирушив до Італії. Прибув він до Мілана і раптом дізнається сумну новину: «Моцарт помер». Музикант був у великому горі, але його заспокоювали: - Помер батько, зате живий син. – Ну гаразд, подивлюся на сина. Йому показали, де його можна побачити, – він служив у банку. Музикант прийшов до нього і знайшов його за прилавком. - Ви син знаменитого Моцарта? – спитав німець. – Нічого, я прийшов лише подивитися на вас. - Що ж на мене дивитись? - Ви так само любите музику, як ваш батько? Мабуть, уже написали якийсь безсмертний твір? – продовжував музикант. - Ніякого, запевняю вас; ось єдина музика, яку я люблю, – і Моцарт-син узяв жменю червінців і кинув на прилавок, – жодну іншу музику я терпіти не можу. Розчарований німець повернувся до Німеччини і розповів товаришам, що зібралися, про своє відвідування Моцарта. Всі задумалися, а один із слухачів глибокодумно промовив: «Так, не в батька». Справді, син не був у батька. Сумна історія! Ми, мабуть, схильні засудити Моцарта-сина, але краще подивимося на себе. Всі ми є дітьми Небесного Батька і повинні були бути схожими на Нього. А що насправді виходить? І про нас часто можна сказати: "Не в Батька!" А тим часом, щоб досягти Царства Небесного, неодмінно потрібно бути «в Отця», інакше туди не пустять. Ось святі були «в Отця». Вони і називаються преподобними, тобто дуже уподібнилися Богу; а нам грішним, хоч би подібними бути, щоб не позбутися вічного життя. Важко нині рятуватися: і монастирі збідніли духовною їжею і часто не дають хліба тим, хто просить; не розумію чуттєвого хліба – калача чи сайки, а хліба духовного – Слова Божого. Багато душ огрубіли, і очима не бачать, і вухами не чують. Є сліпота і глухота тілесна – важко переносити їх, але духовна глухота та сліпота набагато гірша. Хай визволить нас від цього Господь Бог. Амінь. Те, про що я хочу поговорити з вами, є корисним і для чернечих, і для мирян. У книзі Приповістей Соломона, що жив ще до Різдва Христового, говориться: «Сине, всіляким зберіганням стережи твоє серце» 312 , і ще: «Даж Мі, сину, твоє серце» 313 , – говорить Сам Господь через премудрого чоловіка. Святий пророк Давид вигукує: «Серце чисто твори в мені, Боже» 314 . Що це означає? Тобто просить Господа визволити серце від пристрастей, щоб віддати його Богу чистим. Господь сказав про серце людини: «З цього бо виходу живота» 315 . Серце – це центр людини, від нього все залежить: «Іде бо є скарб ваш, то буде й серце ваше» 316 . Необхідно усвідомити, до чого лежить наша душа, що становить її зміст. Чи носимо ми в собі Христа чи прив'язуємося до чогось земного? Добре, якщо кожна з вас буде присвячувати хоч годину чи дві ввечері на розгляд свого серця, щоб визначити – чи любить воно Бога чи щось тимчасове. А полюбити всією душею Христа необхідно: Дажд Мі, сину, твоє серце. Але що ми нині помічаємо: віддають серце своє, але не Господу. Один прив'язується до багатства так, що вся його радість у придбанні грошей; інший шукає слави: йому нічого більше не треба, аби всі говорили і схилялися перед його талантом – це переважно люди вчені чи художники; треті віддають своє серце красі: захоплюються красою цього світу і особливо схиляються перед красою жінки – це знову художники. Тургенєв, наприклад, високо цінував жінку; усі жінки у його творах оточені ореолом, чоловічі типи окреслені менш яскраво. З наших великих російських письменників лише Гоголь, теж шанувальник всього прекрасного, останнім часом свого життя шукає в жінці передусім християнку і християнку істинну. Втім, він такої не зустрів – не тому, що серед російських жінок не було такої; Ні, жінки-християнки у нас завжди були і будуть, ними виховується молоде покоління, вони є запорукою нашого щасливого історичного майбутнього, але, мабуть, тому, що йому це було не корисно. Сьогодні розмовляв я з однією інтелігентною особою, яка закінчила гімназію і збирається вступити на курси; вона захоплюється Тургенєвим: «Куплю, – каже, – повне зібрання творів, і все перечитаю; надто вже яскраво вимальовані в нього жіночі типи». Так, вона говорила справедливо. Тургенєв - чудовий письменник-художник, але погано він скінчив. Не віддав він свого серця до Господа. В одній своїй статті, написаній незадовго до своєї смерті, Тургенєв каже: «Досить ганятися за красою...» 317 і т. д., але, на жаль, до кінця життя він ганявся за красою. Багато разів поет захоплювався: нарешті, все останнє кохання, все, що залишилося в його душі, він віддав безповоротно жінці, а Христу не залишилося нічого. Його він вигнав від себе. І кого ж так полюбив Тургенєв? Предметом його останнього захоплення стала вітряна жінка, італійська єврейка Віардо. Вчора я служив молебень у Боброві і після нього був у директора заводу. Тут я познайомився з однією дамою, яка знала багатьох наших письменників: Полонського, Гончарова, Тургенєва. Про цього останнього вона розповідала, що Віардо жахливо ставилася до нього: замість того, щоб спокоїти його, 75-річного старця, вона просто третирувала його і навіть пишалася, що з великим російським письменником вона поводиться як з останнім лакеєм. А що ж Тургенєв? Він був засліплений любов'ю і все переносив. Жалюгідне засліплення душі! Богу ж він приніс мінус. Перед смертю оточуючі Тургенєва (знайшлися таки добрі люди) покликали священика, але він відмовився причаститися, та й помер. Постав він Господеві, а Господь вимагає насамперед серця, Йому відданого, але Тургенєв віддав своє серце людині, а не Христу. Ще на землі він прийняв відплату, а яка доля його чекає за труною – страшно й подумати. Адже був час, коли Тургенєв був віруючим і високо цінував цю віру (бував він і в Оптіної). В одній своїй статті він повставав проти нігілізму, кажучи, що «нині нова навала на Святу Русь, навала, набагато страшніша за монгольську. Ті, татари, поневолили нас політично, а нігілістичне спрямування намагається відібрати в нас віру. Необхідно всім письменникам згуртуватися разом і стати на захист святої віри від ворогів її», а наприкінці життя Тургенєв сам став до лав ворогів віри і загинув, подібно до Толстого. Лермонтов теж шукав краси та загинув через жінку. Сумна історія та Пушкіна, одного з найбільших російських поетів, твори якого всім відомі. Щоправда, він помер причастившись; можливо, Господь і пробачив його, але, як йому там, ми не знаємо. Багато захоплювався він тимчасовою красою, служив метушні, хоча часом і обтяжувався цим. Є у Пушкіна вірш, що дуже підходить за змістом до нашої розмови. Якось Пушкін був у однієї красуні, і вона почала просити написати їй що-небудь в альбом. - Та що я вам напишу? - Заперечив він. - Все одно що, адже ви - геній; напишіть експромтом хоч кілька рядків та підпишіть своє ім'я. Пушкін виконав її бажання і написав їй: Воно помре, як шум сумний Хвилі, що плеснула в берег далекий, Як звук нічний у лісі глухий. Залишить мертвий слід, подібний Цей вірш став ніби пророчим; на землі Пушкіна пам'ятають, але, можливо, для Неба ім'я поета і померло. Переконливо прошу вас: не прив'язуйтесь ні до чого душею, нехай Господь царює над нею. Але деякі хочуть поєднати любов до Христа з любов'ю до тлінного – це неможливо. Одна, наприклад, пристрасно любить багатство чи славу чи, нарешті, людини; хоче вона любити пристрасною любов'ю нареченого і залишатися всією душею відданою Христу. Але це несумісно. У любові до нареченого, звичайно, немає гріха, але якщо любов до нього сильніша за любов до Бога, то вона вилучить від Христа. Сам Господь сказав: “Ніхто не може служити двом панам” 318 . Щоб працювати тільки Христові, і в монастирі йдуть – це велика справа. Але часто трапляється, надійдуть до монастиря, а потім розчаровуються. Пишуть мені: «Я сподівалася знайти в монастирі повний душевний спокій, думала, що там я переймуся молитовним духом, а що виходить на ділі? У монастирі таке ж сіре життя, як і у світі: заздрість, інтриги, плітки – ні, не можу я переносити цього, що мені тепер робити?» Я відповідаю: «Терпи. Ти помилково думала про монастир, що там лише одна молитва; необхідно понести і досаду від сестер, щоб обмитися від духовної скверни, що пристала». Знову пишуть: «Батюшко, нестерпно мені важко, сестри повстають і зводять всякий наклеп, матінка ігуменя теж нападає, захисту знайти не в кому». – «Молися за тих, хто ображає тебе, – кажу, – не ігуменя нападає на тебе, а так потрібно для твоєї користі». – «Не можу я молитися, – відповідає, – за тих, які приносять мені стільки прикростей та зла». – «Не можеш? Проси Господа, і дасть тобі сили полюбити їх». До одного петербурзького священика, який вирізнявся високим життям, Дзвонів 319 , прийшов одного разу один з міністрів і скаржився: - Батюшка, навчи мене, що робити мені? У мене багато ворогів, які без жодної причини ненавидять мене і обмовляють на мене Государю. Я можу через їх наклеп втратити місце, а якщо сам піду, то Государ може подумати, що мої вороги мають рацію, ім'я моє буде заплямованим. Як мені вчинити? – Моліться за повстаючих на вас, – відповів о. Дзвонів, – не лише вдома моліться, але, головне, у церкві пам'ятайте та виймайте частки за їхнє здоров'я. - Яка ж від цього користь? - Заперечив міністр. – А ось побачите... Кожна частинка, витягнута з просфори, означає душу людини; частинки опускаються в потир і наповнюються кров'ю Христовою. Послухайте мене, запишіть на записочку всіх ваших ворогів: Леоніда, Івана, Володимира... - Так-так, ось Володимир особливо на мене ополчається. – Ну, то за нього подавайте щодня. Минає тиждень, місяць, і його превосходительство знову приходить до о. Дзвонову, Вклонившись йому в ноги, він почав йому дякувати: - Батюшка, просто диво відбулося, - каже він, - мої колишні вороги не тільки більше не повстають на мене, але ставляться до мене з повагою та любов'ю. Замість колишнього наклепу вони навіть надто мене звеличують. Ось яке диво здійснив Господь. І вам раджу: моліться за ваших ворогів, і вони звернуться до друзів. Молитвою ви врятуєте та їхні душі від мереж ворога. Що робити? Життя, особливо чернече, сповнене скорбот, уникнути їх зовсім неможливо. І, незважаючи на всі скорботи та поневіряння, у монастирі легше врятуватися. Усі найкращі письменники схилялися перед монастирем. Тургенєв, наприклад, героїню свого найкращого роману «Дворянське гніздо», Лізу, помістив у монастир. Ця дівчина була особливо нещасна тим, що полюбила одружену людину: і ось вона все залишає і йде працювати Єдиному Богові. Шекспір ​​– цар поетів, вустами свого героя Гамлета підносить монастир: «Офелія, – каже, – йди в монастир. Якби ти була така чиста, як сніг на вершинах гір, і тоді світ закидає тебе брудом. Якщо ти будеш чиста, як кристал, то світ простягне до тебе брудну руку і осквернить тебе». Тому щасливі ті, що перебувають у святій обителі, нехай допоможе вам Господь. Вибачте, не можу продовжити бесіди з вами: безліч справ монастиря не дозволяє приділяти вам багато часу. В Оптіній я був вільніший. Пам'ятаєте, як ми збиралися в моїй маленькій моленій, яка ледве могла всіх вмістити? Хтось розташовувався на дивані, хтось на стільцях, а хтось на лавочці. І розмовляли ми іноді години по дві чи три при мерехтливому світлі лампади перед Ликом Спасителя, який лагідно дивився на нас, а з полотна вимальовувалась білосніжна постать Ангела. Добре нам було! Відпочивали і ви, і я душею. Але що робити, треба дякувати Богові і за те, що є: якщо немає білого хліба, то їдять чорний, а іноді й черствий – все краще ніж нічого. Так і ми задовольнятимемося тим, що є. Я раніше вам казав і тепер повторюю, що настане час, коли люди обтікатимуть гори і моря, щоб знайти живе слово, і не знайдуть. Ось настає Успенський піст, усі ви будете говіти і причащатися Святих Таїн. Деякі мирські думають, що говеть потрібно лише один раз на рік, але це несправедливо, краще гавкати частіше. Багато моїх духовних дітей часто причащаються, тому мені і сповідувати їх легше, я знаю всю їхню душу; тих же, які по два чи три роки не говіють, і сповідувати важко, дуже вже забрудниться душа, не знаєш, як і очистити її. Це так само, як те, що буває в житті. Мої попередники справді занедбали квартиру, в якій я зараз живу, і робітникам довелося багато попрацювати: побілити, пофарбувати до пристойного вигляду; Так буває з душею. Люди, віддані світу, часто повністю відходять від Церкви і починають захоплюватися чимось іншим, наприклад, спіритизмом. Один освічений чоловік, який, залишивши університет, закінчивши духовну академію, а тепер навіть у сані ієромонаха, розповідав мені, що свого часу він захопився спіритизмом, але потім дізнався, що в спіритизмі діє диявол. А інший, раніше невіруючий, сказав мені, що він прийшов до віри, коли одного разу, займаючись спіритизмом, побачив сатану. Вигляд у нього був людський, але такий жахливий, що той, хто його бачив, знепритомнів, а потім назавжди покинув спіритичні сеанси і повернувся до Церкви. Спірити поділяються на дві категорії: одні у звабленні вірять, що ніби спіритизм не противний християнству і навіть моляться перед початком сеансу, читаючи різні молитви та псалми; а інші, не маскуючи себе, прямо заявляють, що їхній бог – сатана, який допомагає їм. Ось до яких жахів люди доходять. Нехай спасе вас усіх Господь. Амінь. Хотів я сьогодні прочитати вам статтю про пост преп. Ісаака 320, але час не дозволяє. Тут, у Голутвині, я не можу приділяти вам стільки часу і бути з вами в такій духовній близькості, як у Оптиній. Дуже вже зайнятий я і, якщо так можна сказати, розкидався. Коли настане цей час і мені вдасться дещо зібратися, піти у себе? Та й настане такий час – не знаю, що Господь дасть. Коли єп. Серафим 321 надумав перевести мене з Оптіної, то казав, що треба о. Варсонофію дати ширше коло діяльності, бо він у Скиту дуже закиснет. А я саме хотів «закиснути» у Скиту – поки хліб прісний, не закис, він не смакує. Пам'ятайте євангельську притчу, що Царство Небесне подібне до закваски, яку жінка взяв поклала в три міри борошна, доки вскисло все 322 . Закваска в Скиту, слава Богу, покладена, але хотілося мені й скиснути, як скисли наші великі старці: Лев, Макарій, Амвросій, Анатолій і частково Іларіон 323, тобто перемогти всі пристрасті, але не вдалося. Кожна людина переживає період бродіння, тобто час, коли пристрасті нападають подібно до псів, шиплять подібно до гадів, виють, як вовки, і навіть ревуть, як ведмеді. Небезпечний цей час, його необхідно, потрібно пережити, подолати всі пристрасті, щоб успадкувати Вічне життя. Виноград, з якого виготовляється вино, спочатку піддається бродінню. Бурхливо йде цей процес, поки, нарешті, не вийде чисте, смачне та міцне вино. Навіть звичайний квас, коли бродить, сягає такої напруженості, що якщо в бочці не відкрити запобіжний клапан, то бочку розірве, як одного разу розірвало в Скиту сорокаведерну бочку. Так і пристрасті сильно хвилюють людину, і як необхідний їй у цей час керівник! Уявіть собі, що якась людина нічною часом йде лісом. Повна темрява довкола, і він не знає, куди йти. На відстані чується виття вовків, під ногами шиплять змії, а там чути шум несучого потоку. Страшно йому. Але раптом чує мандрівник чиїсь кроки. Стиснулося його серце: «Це, мабуть, розбійник іде убити мене», – подумав він. Але даремно злякався мандрівник: це не розбійник, а мандрівник, котрий прийшов допомогти йому. Він тримає в руках ліхтар і вказує дорогу: «Іди сюди, ти не туди пішов», – каже він, що заблукав, і той благополучно вибирається з лісу і доходить до свого села або до вокзалу. Так і в житті необхідне керівництво. Земне життя – це ніч, під час якої легко нападати ворогові, але духовне керівництво рятує нас. І з вас деякі вже пережили, а інші переживають час бродіння, і навіть, можливо, дуже сильного, але не бійтеся, з Господом не страшно. «Господи, врятуй мене! Господи, допоможи мені!», – повинна волати всяка віруюча душа – і Господь ніколи не залишить. Ще в Оптіній приїжджала до мене одна жінка. Тяжку драму довелося їй пережити. Вийшла вона заміж і вже мала трьох дітей, як раптом чоловік зрадив їй і покинув її. На щастя отримала вона несподівано п'ятдесят тисяч, тож могла жити із зовнішнього боку добре. Вона поїхала за кордон і оселилася в Лозанні, де зайнялася вивченням мов: французької, англійської і навіть санскритської. Господь привів її до Оптіни. Запитав я її, чим вона займається, але дуже здивувався, дізнавшись, що вона вивчає санскритську мову. «Для чого він вам?» – питаю. - «Та мені дуже цікаво познайомитися з буддизмом і прочитати книги Веди в оригіналі». – «А ви перед Буддою не перекидаєтеся?» – «Ні, навіщо ж, я його тільки поважаю як ідеального вчителя». Я сказав їй лише кілька простих слів, але благодать Божа вплинула на неї. Порадив їй читати Євангеліє та Життя святих, що вона й виконала. Сильно змінилася вона після відвідин Оптіна. Вчора отримав від неї листа, вона тепер в Оксфорді вдосконалюється в англійській мові (я не заборонив їй займатися), але настрій у неї вже не те, що було до відвідування Оптіної. Господь заспокоїв її та наповнив її життя. Щоправда, іноді материнське серце і стиснеться про дітей – адже вони залишилися з чоловіком, але що робити, у кожного свій хрест, якого уникнути неможливо. Коли мені було 20 років, я зустрівся в товаристві з одним офіцером Генерального штабу. Якось він розповідав, що йому пропонували великі гроші за видачу планів. "З якою зневагою і обуренням відмовився я від них, - сказав офіцер, - мені згадалися герої стародавнього Риму: Горацій Коклес, Муцій Сцевола, і як один з них при переговорах поклав руку на гарячі вугілля і, незважаючи на те, що рука обгоріла, спокійно продовжував біс ось які римляни! Важко буде з ними боротися! На мене тепер сильно повстали вороги, хочуть і місця позбавити, але я не бентежусь». – «Ви дивуєтесь римським героям, – заперечили йому, – але є герої набагато славніші, герої духу – це святі. Ті подвиги, які здійснили вони, незрівнянно вищі за подвиг римлянина». Йому порадили читати житія святих, і він захоплювався ними від щирого серця. І вам я завжди радив і раджу читати Життя святих, і ви знайдете в цьому читанні велику втіху. Ваші скорботи здадуться вам нікчемними в порівнянні з тими, що терпіли святі. Читаючи Життя святих, у вас з'явиться бажання якомога наслідувати їх. Вам захочеться молитися і просити Господа допомоги, і Господь допоможе. Ось уже трохи часу залишилося вам жити тут, а потім роз'їдетеся ви знову і відправитеся в світ, в море житейське: «Життєве море, що буря буря бурить...» - але, можливо, настане час, коли ви будете кричати до Господа: «До тихого пристановища Твого притік, вопію Ти! Ворог, звичайно, не дасть вам спокою. Почнуться осуд, глузування... Як молоді інтелігентні дівчата живуть при монастирях, є такими відсталими; засумніваються в чистоті ваших намірів - але не турбуйтеся. Хтось сказав: «Якщо боротися з кожним собакою, що гавкає, то ніколи не дійдеш до місця», – і ви не звертайте уваги на напади ворогів, цих гавкаючих псів, які, обираючи знаряддями людей, прагнуть пошкодити вам у справі спасіння. Господь спасе вас. Коли я сюди приїхав, мене зустріли дуже недружелюбно, а тепер, дякувати Богові, все влаштовується, і чернече життя дещо налаштовується. Деякі ченці, які не побажали підкоритися новим порядкам, пішли, інші змирилися. Надійшли нові ченці, тож склад братії оновився. Господь дасть, все прийде до ладу. Говорять, що мене знову хочуть перекласти. Не знаю лише, куди ще. Якщо Господь дасть, я тут залишуся, і ми будемо всі живі, то наступного року ви знову приїдете сюди на літо і займете старі квартирки. 30 липня, у день народження спадкоємця, служив обідню. Подають мені одяг, диякон і паламарі вже хотіли надіти на мене ризу, але я сказав: - Стривай, спочатку візьму з престолу свій архімандричий хрест і одягну його, а потім уже ризу. І, одягнувши хрест, одягнувся в блискучу золоту ризу. Запитую диякона: - Чому я одягнув хрест раніше за ризу? - Та зручніше це, він тоді добре лягає і не заважає. Запитую іншого, третього. Ніхто не міг відповісти. – Тому, – кажу їм, – що для отримання світлої ризи виправдання необхідно спочатку понести хрест, без хреста немає порятунку. «Ризу мені дай світлу, одягайся світлом, як ризою, Многомилостивий Христе Боже наш» 324 . На Страсному тижні за всенічним чи ранком співається: «Чортосій Твій бачу Спасе мій, прикрашений, і одягу не імам, та вніду в онь: просвіти вбрання душі моєї, Світлодавче, і врятуй мене». Так кожен з нас має молитися Господу, щоб Він прощав нам всі наші гріхи. Але в справі порятунку насамперед потрібна смиренність. Преподобний Ісаак Сирін каже: «Без смирення врятуватися неможливо, незважаючи на всі добрі справи, а смирення рятує і без діл». Звичайно, придбати смиренність дуже важко, легше мати сто тисяч, ніж смиренність. Але якщо в нас буде хоч на копієчку, все-таки не сумуватимемо, можливо, потім буде і на дві, а Господь і за малу смирення не відкине нас. Велике сьогодні свято, Преображення Господа нашого Ісуса Христа. Бажаю всім вам перетворитися духовно і розпочати нове життя у Христі. Заповіді Господні, що виконують під силу, ще тут, на землі, переходять від сили в силу. Ті ж, які сподобляться наслідувати Царство Небесне, переходитимуть уже від слави до слави. Сьогодні співалася пісня: «...Тобі Херувими та Серафими невпинними голоси волають: Святий, Святий, Святий Господь Бог Саваоф!..» 325 Що означає ця пісня? Як можуть волати Херувими, коли вони безтілесні і не мають ні легень, ні голосу? Це треба розуміти духовно. Небесні Сили чекають на престол Божий, осягають все більші і більші досконалості Божі і, заглиблюючись у них, переймаються свідомістю, що Святий Господь Бог. Бог нескінченно досконалий, тому пізнання Його досконалостей займе у Сил Небесних всю вічність. Свідомість цих Божих досконалостей доступна не одним Ангелам, а й людям. Ще тут, на землі, людина, яка трудиться на славу Божу, починає, наскільки це, звичайно, для неї доступно, осягати досконалості Творця, усвідомлює, що все в Господі – благо, і немає в ньому ні тіні злості. І чим більше людина очищає свою душу виконанням заповідей Христових, тим більше пізнає вона Бога. Звичайно, це пізнання сильно відрізняється у людей, дивлячись на духовний успіх кожного. Адже і в повсякденному житті буває так: закінчивши міське училище, йдуть вчитися в гімназію, потім до університету – і чим вищий навчальний заклад тим більше знань отримує людина. Так і у духовному житті. Якщо хтось сподобиться Царству Небесному, то, увійшовши до нього, не думайте, що залишишся таким, яким увійшов. Душа з кожною миттю вдосконалюється, прагнучи уподібнитися до Бога, але, зрозуміло, зробитися зовсім такою самою, як Господь, вона не може – тварюка ніколи не зрівняється з Творцем. Втім, у мірі наближення до Бога для людей велика різниця. Є святі, які подвизалися в обителях, вони називаються преподобними, тобто дуже подібними до Бога. Але не тільки в Царстві Небесному життя не зупиняється, і в пеклі душі грішників не залишаються в тому самому стані, вони теж змінюються кожної миті, тільки в гірший бік, їх муки все посилюються - і так нескінченно. Святе Письмо каже: «І дим муки їх буде сходити на віки віків» 326 . Є переказ, що у свято Преображення засівається у нас початок Життя Вічного, а тому так важливо причащатися Святих Таїн саме цього дня. Господь усіх закликає до Себе, всім обіцяє життя, але ось сумне явище не хочуть йти. Не хочуть до Господа і навіть не вірять у існування кращого життя, не знають, що є потреби духу і, крім задоволення забаганок тіла, ні до чого не прагнуть. Апостоли, що були з Христом на Фаворі, сповнилися великою радістю, вони навіть забули себе: «Господи, добро є нам тут бути, – вигукує за всіх апостол Петро, – якщо хочеш, створимо тут три сіни: Тобі єдину, і Мойсеові єдину, і ось не, і не говорю, і про Єдну, і єдину, і не об'єднуй! просить дозволу створити ще покров або кущ для трьох апостолів. Таке блаженство від споглядання слави Господньої, блаженство, ні з чим не можна порівняти. Але, може, хтось захотів би в цьому житті бути весь час на Фаворі? Неможливо це. Один святий сказав: «Спочатку спонукай на Голгофі, а потім уже підеш на Фавор». Святий Ісаак Сирін каже: «Спершу треба зазнати досади хреста, а потім уже відчути славу хреста» 328 . Щоб відчути цю славу, щоб духовно перетворитись, потрібно очистити своє серце від пристрастей. Святий Ісаак Сирін каже так: «Хто забороняє устам своїм обмовляти, той береже серце своє від пристрастей. А хто береже серце своє від пристрастей, той щогодини бачить Господа... Якщо любиш чистоту, при якій може бути зримий Владика всіляких, то ні на кого не обмовляй і не слухай того, хто обмовляє на брата свого... Хто бажає бачити Господа всередині себе, той докладає зусилля очищати серце своє безперестанним пам'ятанням про Бога; і, таким чином, при світлі очей розуму свого, щогодини він визріватиме Господа...» 329 Ось головне, що потрібно від кожної людини: це нікого не засуджувати. Здається просто, а почни виконувати – виявиться важко. Ворог сильно нападає на людину і вселяє йому помисли засудження. Господь каже: «Пробач», а ворог вселяє: «Помстися кривдникові. Він тебе ганьбить, і ти його ганьби» і т. д. Не потрібно слухати ворога, необхідно боротися з ним. Всі люди в цьому відношенні поділяються на три категорії: тілесні, борються та досконалі. Люди тілесні – це ті, які є рабами пристрастей, пристрасті наказують ними. Наприклад, диявол вселяє: «Убий такого, він тобі багато зробив зла», і людина, поневолена пристрастями, виконує цей наказ. Ворог каже: «Соблуди, розпусти», – і таке інше, і людина все це робить. Люди, що віддаються у владу пристрастям, загинуть, якщо тільки не покаються, а якщо покаються у своїх гріхах і почнуть по силі боротися з пристрастями, то будуть врятовані. Прикладом може служити розбійник на хресті: він убивав, грабував, чинив усілякі лиходійства, але коли покаявся і покликав до Господа: Згадай мене, Господи, коли прийдеш у Царстві Твоєму, - то був помилований. Люди другої категорії - це борються зі своїми пристрастями. Їх борють усілякі пристрасті: гнів, розпуста і злість, але вони намагаються не підкорятися їм. Наприклад, відчуває така людина злість до когось, так би, здається, і розірвала свого супротивника на частини, але вона не піддається пристрасті, не висловлює свою нелюбов; а прагне ще зробити якесь добро ненависному – такий бореться із пристрастю. І так у всьому. Ті, хто бореться, будуть врятовані. Господь не дозволить таким загинути. Сподіваюся, всі ми належимо до другої категорії людей, боремося по силі зі своїми пристрастями. Звичайно, іноді пристрасті перемагають, але іноді ми перемагаємо пристрасті. І ця боротьба ведеться все життя, поки Господь за благодаттю Своєю «немічна, що лікує і збідніє, що заповнює» не дасть нам з'явитися переможцями пристрастей. Зрештою, люди досконалі – це ті, що панують над пристрастями. І вони мають пристрасті, але вони цілком підкорили їх під свою владу. Ці люди – особливі, а нам, грішним, добре, якщо ми перебуватимемо і серед тих, хто бореться з пристрастями, і за це – слава Господу, не втратимо тоді надії на спасіння. Боротимемося ж із пристрастями, а якщо коли вони переможуть, то каятимемося і сповідатимемося в гріхах своїх. На Страшному Суді вже не буде покаяння, не буде там ні Варсонофія, ні Гавриїла, а тільки одна правда Божа. Постараємося перетворитись духовно, для такого перетворення і в монастир ідуть. Коли я вступав до монастиря, то думав, що там тільки й роблять, що стоять з піднесеними горе руками і моляться, а виявилося інакше... Мало праці молитовного, необхідна ще праця, яка в монастирі називається послухом: один у саду, другий на городі, той у кухарі, інший у квасоварному, деякі в квасоварні, деякі в квасонярі. д. Це необхідно. Потрібно терпіти і працю, і досаду від братів, щоб справді перетворитись. Один багач-студент вирішив усе залишити та присвятити себе Богові. Вніс він великий внесок і вступив до братії. Послали його на город, і там, у бруді та вогкості, довелося йому працювати. Ворог, що не терпить такої смиренності, почав озброювати проти нього братію, особливо з простий. - Ну навіщо ти, йолоп, сюди прийшов? – каже йому одного разу з ченців. – Ще б пак, хліб монастирський жерти, ось для чого ти прийшов сюди. – Пробач заради Христа, – відповів колишній студент і тим переміг ворога. Інок, що грубо ставився до послушника, потім каявся, що так вчинив. А скривджений пішов до старця і розповів йому про все, додавши: «Я не скаржусь на нього, але прошу святих молитов ваших, щоб благодушно перенести будь-яку образу». У монастирі дають такі уроки, і ними набуває смирення непомітним для ченця образом; а мине років 20-30, і дізнається інок, що не назад йшов він, а вперед. І поступово, очищаючи своє серце від пристрастей, спроможеться він отримати Царство Небесне, якого нехай сподобить і нас усіх Господь. Амінь. Давно, коли я був ще у світі, то читав таку повість: один цар із вікна свого чудового палацу побачив нещасного карлика і, зглянувшись над ним, наказав слугам привести його. Ті покликали карлика і, підвівши до високих мармурових сходів, що вели в царські палати, наказали йому підніматися нагору. Карлик пройшов одну сходинку, другу, але на третій зупинився і сів спиною до сходів, не бажаючи йти далі. «Ось,— казав він скривджено,— розповідали мені, що там у царя чудові покої, м'які ліжка, рясні страви, а що виходить на ділі? Іди цим твердим каменем, дертися з сходинки на сходинку... Ні, вже нізащо не піду, що там не кажете». І не пішов. Ви, мабуть, схильні засуджувати цього карлика. Бо якби він продовжував іти, то неодмінно дійшов би до царя, і той нагородив би його за своєю милістю, а може, й зовсім залишив у палаці, але карлик, за своїм великим нерозумом, втратив усе це. Але не поспішайте засуджувати його: цей карлик зображує нас, грішників. Справді, всіх Небесний Цар кличе до Себе у палац, у Царство Небесне, всім без винятку обіцяє спокій і радість, але ми з недбальства часто відмовляємося йти, не хочемо перенести жорсткості сходів. Увійшов чоловік на цю драбину, що веде до царя, тобто вступив на правий шлях, і вже пройшов одну-дві сходинки, але ворог, який сильно заздрить людям, починає спокушати його: «Ну, і куди ти йдеш? Невже думаєш колись досягти палацу? Шлях дуже довгий, ти його все одно не витримаєш, краще зійди вниз». А ось інший спокусливий. голос каже: «Залиш твою працю! Ніякого палацу і царства немає, немає і Царя, адже це одна ілюзія! Спочатку людина жахнеться такої диявольської думки, але часто трапляється, що потім і повірить... «Я був віруючим, – кажуть часто, – постився, молився, а тепер усе це залишив, бо це дрібниці». А ворог вселяє: «То, продовжуй так». Але, скажімо, людина не піддалася спокусливій думці, що ніби Бога немає, вона вірить у Господа, – тоді ворог спокушує іншим чином. «Отдохни, – говорит он, – ты устал. Ну, якщо не хочеш зійти зі сходів униз, то принаймні посидь на сходах. Відпочинок необхідний. Правда, отдых нужен не только для тела, но и для души, но какой отдых? Духовний, тобто читання Слова Божого, Житій святих і т. д. А ворог вселяє: «Сходи до театру, п'єса йде моральна, прекрасна музика; все це тебе розважить». Справді, людина пішла в театр і винесла, як йому здається, гарне враження. Потім ворог спокушає піти в гості, хоч там часто бувають безбожники, але що до цього? І в гості пішов, а там знову попалася афіша однієї театральної вистави, і знову пішов у театр – та й повернувся до колишнього тілесного життя, яке вже було залишив. Ні, такий відпочинок є незаконним. Повторюю: відпочинок потрібен, і святі люди не лише молилися. І в молитві має бути міркування. Тільки відпочинок святих був безгрішний і дозволяв їм після нього з новими силами взятися за подвиги. В Олександрії жили дві дівчини: Марина та Кіра, святим життям. Не задовольняючись цим, вони продали весь свій маєток і пішли в безлюдне місце, де влаштували собі печеру і подвизалися 49 днів у безмовності і на 50-й день виходили до людей для бесіди і для того, щоб поділитися з духовною премудрістю. Ось бачите, святі не залишалися все в подвигу, щоби не надірватися. Якось св. апостол Іоанн Богослов на ганку свого будинку сидів із пташкою на руках. Чоловік, що проходив, здивувався і сказав: – Що ти робиш? Зловив пташку і гладиш? - Ти мисливець, здається, у тебе лук і стріли. Якщо перетягнути цибулю, що станеться з нею? - Він обірветься, - була відповідь, – Так і людина – не може вправлятися лише у духовному. Не витримає – зірветься, – пояснив апостол Іоанн Богослов. Треба все робити з міркуванням, бо буває й ревнощі не по розуму. Я знав одну людину, яка взялася надто гаряче за справу свого порятунку. Наклав на себе особливий пост, щодня клав безліч поклонів, але все йому здавалося мало. Бажаючи вищих подвигів, він взявся за читання аскетичних книг, прочитав «Добротолюбство», потім Біблію, намагався вникнути в сенс пророцтв і збожеволів. А якби він діяв із міркуванням, то, звичайно, врятувався б. Біблію читати без керівника небезпечно, тому що в пророцтвах укладено таємничий зміст, зрозумілий небагатьом. Та й «Добротолюбство» описує інше життя, ніж у світі, і мирська людина, читаючи його, бачить, яка величезна різниця між життям звичайним і тим, про яке там говориться. Шкода, що люди часто бувають крайнощі. Або вже зовсім піти хочуть від Бога - знати Його не хочуть, або беруться занадто гаряче, не розрахувавши своїх сил, і обриваються. Треба ж іти крок за кроком, обачно, і постояти, молячись помірковано, а також перевіряючи себе, відкриваючи все духовнику. Так поступово, відриваючись від усього мирського, досягнемо ми Гірського Єрусалиму. Без керівника важко врятуватися. Як то кажуть, можна, але лише обережно. Багато хто з запалом пішов шляхом порятунку, а потім, не витримавши, відмовився. Наприклад, Толстой: добре почав, але скінчив погано. Лермонтов теж шукав Бога, але хотів відразу знайти Його, чекав тільки захоплення, а повільності шляху і жорсткості сходів не хотів перенести, обірвався і загинув навіки. Усі знають розповідь про євангельського юнака 330 . Підходить він до Христа і питає, як йому наслідувати життя вічне? Господь відповідає: роби те й те. "Все це я виконав", - каже юнак. – «А якщо хочеш бути досконалим, – заперечує Христос, – продай свій маєток і роздай все жебракам». Ця Христова заповідь має глибоке значення. Маєток, який необхідно роздати, – це все те, що ми отримали від світу. Його треба взяти від серця, роздати, щоб там не було нічого мирського, а був лише Христос. Переконливо прошу вас зберігати своє серце, нехай воно все належить Господеві, не допускайте туди нікого, окрім духовного батька, та ще й друга про Господа. Є маєток, який і не треба роздавати. Відомий лікар і всебічно освічена людина професор Пирогов, маючи велику вченість, використовував її на славу Божу. Коли його запитували, як він може поєднати виконання обрядів і постанов Православної Церкви зі своєю величезною практикою, він відповідав: «Господь допомагає мені, тому що знання свої я вживаю на славу Господа мого Ісуса Христа». Від такого багатства, тобто знань, і не треба відмовлятися. У самих подвигах потрібна велика обережність. Приїхав до нас у Скит один юнак, який прагне порятунку. Приходить до батюшки Амвросія, просячи дати йому молитовне правило. – Кладіть по 30 поклонів на день, і вистачить із вас, – сказав Батюшка. - Якби ви були не батюшка Амвросій, то я подумав би, що ви з мене смієтеся, - заперечив той, що прийшов, - я клав у світі по тисячі поклонів. - Я думаю, ви прийшли сюди не вчити, а вчитися, - зауважив суворо Старець, - кладіть по 30 поклонів за послух, і годі. Вийшовши від Батюшки, той усім почав розповідати, яке мале правило дав йому Старець. Минає кілька днів, і молодик знову є до о. Амвросію. – Ну що скажете? - Запитав Батюшка. - Так я хочу поговорити щодо цього мені вами правила: я не можу. – А яке я вам дав правило? - Запитав о. Амвросій (батюшка внаслідок маси відвідувачів іноді забував). - Ах, пам'ятаю, вам мало? - Ні, Батюшко, я прийшов вас просити полегшити, бо по 30 поклонів я класти не можу. Така туга і лінощі нападають, просто сил немає. Дивуюся, як це раніше я легко клав по тисячі поклонів, а тепер і 30 не можу. – А тому, що вам помагав ворог. - Як ворог допомагав молитися? - Так, тому що, роблячи велике молитовне правило, ви себе в душі звеличували, а всіх інших засуджували, вважали всіх загиблими, а тільки себе врятованим. – Так, Батюшко, мені здавалося, що більшість людей гинуть, і я дякував Богові за свій порятунок. - Ну, ось бачите, у вас були і гордість, і звеличення, і осуд інших, а ворогові більше нічого не потрібно! Отже, як має бути обережним навіть у молитвах та подвигах, які нам здаються рятівними. Слава Богу, всі ви вступили на шлях спасіння і, я думаю, не каєтеся, що вступили і пішли за Христом. Деякі їдуть на літо до Фінляндії, Ірландії, Лозанни та інших «анн», а ви приїхали у святу обитель до преподобного Сергія Радонезького, оселилися в ластівчиних гніздечках і відпочили тілом, а може, й душею. Якщо я живий, то і наступної весни приїжджайте сюди, а я зі звичайним коханням прийму вас. Не сходіть із рятівного шляху, тримайтеся за Христа. У книзі Апокаліпсис св. Іоанна Богослова Христос каже: «Ось, стою при дверях і толку, коли хто почує голос Мій і відкриє двері, вниду до нього, і вечеряю з ним, і той зі Мною» 331 . Великий Князь Костянтин Костянтинович під враженням цих віршів написав чудовий вірш: Стукаючи, біля дверей твоїх Я стою. Впусти Мене в свою келію! Хто голос Мій почує, хто двері відчинить, До себе хто Мене покличе, - До того Я ввійду і того полюблю, Ти слабкий, знеміг, ти в праці та боротьбі, Ти плачеш – останні сльози з очей І буду в смутку тебе втішати. І сяду з тобою вечеряти... Стукаючи, біля дверей твоїх Я стою, Впусти Мене в келію свою! Стукає в наше серце благодать Божа, що милує і рятує грішників, аби вони не відвернулися від Господа, йшли на цей благодатний заклик. Відкликайтеся ж на заклик Господа не чуттєвим чином, але всім ладом вашого життя. Виконуйте заповіді Христові, а вони не тяжкі: «Бо ярмо Моє, і тягар Мій легко є» 332 , – сказав Господь. Відкликайтеся на заклик Христа і, поживши з Ним тут, на землі, ви досягнете вічного Незахідного Світла в Царстві Отця Небесного. Мир вам! Амінь. 25 грудня 1912 р. Різдво Христове Вітаю вас із великим святом Різдва Христового. Я щось став слабшати, ледве вистояв вечірню сьогодні. Фарисеї та книжники засуджували Христа за те, що Він Себе називав Богом – дорівнює Ся творячи Богу 333 . Господь у відповідь на їх осуд не сказав: «Я єдиносущний Батькові Бог», але заперечив їм: «Чи нема писано в вашому законі: Я бозі є? 334 Це стосувалося ізраїльтян. Фарисеї нічого не могли відповісти на це і замовкли. Але яким чином людина уподібнюється до Бога, як можна застосувати до неї цю назву? У стародавніх греків були боги, що уособлювали собою різні властивості людей, як добрі, так і порочні, але тут не про таких богів говориться. Звичайно, бути такими ж, як Господь, не тільки з людей, але і з Ангелів ніхто не може, але уподібнитися до Бога повинен кожна людина, якщо хоче досягти Царства Небесного. Святих, що наслідували найвищою мірою Богу, так і називають преподобними. Але як вони схожі на Бога? Пояснимо це прикладом. Якщо взяти кілька крапельок води, то хоча вони будуть малі, але за своїми властивостями нагадують те озеро або річку, з якої вони взяті. Так і святі запозичують від Господа Його властивості: добрість, любов, милосердя – і тим уподібнюються до Бога. Мені згадується випадок, який був на моїй далекій батьківщині. В один торговий заклад було взято на службу семирічний хлопчик, сирота. Один багатий чоловік побачив його, і лагідне обличчя хлопчика йому сподобалося. Він узяв його до себе. Незабаром цей пан виїхав із села і відвіз хлопчика з собою. У місті він віддав його до гімназії, потім до університету. Минуло багато років, і колишній сирітка, закінчивши курс в університеті, приїхав на якийсь час у своє рідне село. Селяни, які знали його хлопчиком, з подивом казали: «Невже це Мітенька?» Це був він, але як він змінився! Зробився освіченою людиною, Димитрієм Павловичем, набув усіх властивостей інтелігентної людини. Його товариші, з якими він грав у бабки та інші ігри, теж виросли, але за своїм розвитком різко відрізнялися від нього, його властивостей не мали. Подібно до того й грішні люди не мають тих властивостей, якими відрізняються святі, а ті, у свою чергу, запозичують ці властивості від Господа. Але велика різниця між свідомістю людини, що набуває земних знань, і святої, яка знаходить благодать Божу. Людина, навчаючись в гімназії, потім в університеті, ясно усвідомлює, що збагачується все новими і новими знаннями, а святий – навпаки, наближаючись до Бога, вважає себе дедалі гіршим і гіршим, оскільки бачить перед собою ідеал – Христа, якому він прагне уподібнитися, і за потребою усвідомлює, як він дасть. Одна людина, що володіла 50 тисячами капіталу, вважалася багатою в рідному селі, але вона приїжджає до Олександрії і бачить, що тут багато людей набагато багатша за нього, а коли відвідав Константинополь і побачив там мільйонерів, то зрозумів, що в порівнянні з ними його багатство зовсім мізерне. Так і святі, порівнюючи свої чесноти з нескінченними Божими досконалостями, вважають себе ніщо 335 . А що скажемо ми, грішні? Щоб уподібнитися до Бога, треба виконувати Його святі заповіді, а якщо розглянути, то виявиться, що жодної ми по-справжньому не виконали. Переберемо їх усі, і виявиться, що ті заповіді ми ледве торкнулися, іншу, можливо, теж тільки починали виконувати, а, наприклад, заповіді про любов і не приступали. Що ж лишається робити нам, грішним? Як урятуватися? Єдине через смирення: Господи, у всьому я грішна, нічого немає в мене доброго, сподіваюся тільки на Твоє безмежне милосердя! Ми є банкрутами перед Господом, але за смирення Він не відкине нас. І, дійсно, краще, маючи гріхи, так і вважати себе великими грішниками, аніж, маючи якісь добрі справи, надиматися ними, вважаючи себе праведними. У Євангелії зображено два таких приклади в особі митаря та фарисея. Фарисей, гордий своїми уявними чеснотами, все тільки виставляє себе: «Я зробив те й те», все тільки «я» і «я», а митареві нічим хвалитися, він і крав, і, збираючи податки, брав зайве, а тому, усвідомлюючи свої гріхи, він смиренно благав Господа! 336 Вам відомий кінець: фарисей засуджується, а митар виправдовується. Засвоїть і ви молитву митаря: «Боже, милостивий буди мені, грішний». І не тільки в церкві, а й стаючи на звичайну ранкову чи вечірню молитву, вимовляйте ці слова, та й у будь-який час. Сидіть, наприклад, удома, упав ваш погляд на ікону, і згадайте зараз цю молитву. Молитва ця виражається і іншими словами: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного!» Завжди подумки вимовляйте ці великі слова, тому що в них смиренність, а де смиренність, там і віра. Одне знання закону Божого не врятує нас. Фарисей знав закон у всіх деталях, але його знання було мертвим капіталом, що не приносило жодної користі, тому що не втілювалося в життя. Якось до преп. Серафиму прийшов хтось, який закінчив Академію і мав великі наукові знання. Преподобний Серафим у науку навів таке порівняння: людина, яка виконує закон Божий на ділі, подібна до чоловіка, що носить каміння на дзвіницю: йому важко, але він не залишає своєї роботи. Людина, яка знає закон Божий тільки теоретично, подібна до чоловіка, що сидить на дзвіниці і кидає каміння вниз. Яка користь? Врятуються не ті, хто тільки знав закон, а творці закону. Люди, які виконують Христові заповіді самим життям своїм, досягають творчої сили. У перші століття християнства жив у Греції, у Фракії, чудовий подвижник на ім'я Марк 337 . Рано він залишив світ, оселився на Фракійській горі, де на самоті і безмовності трудився про Господа. Від людей він не міг запозичувати приклади, але «в законі Господньому навчався день і ніч». Одного разу його відвідав авва Серапіон, щоб поховати його тіло, бо Господь закликав Марка вже до Себе. Коли авва Серапіон прийшов, Марк зустрів його з любов'ю та завів із ним духовну бесіду. – Як тепер живуть християни? Чи, як і раніше, їх переслідують? Адже я вже 95 років у пустелі, і за цей час не бачив жодної людини. - Твоїми святими молитвами, отче, гоніння припинилися; скрізь відкрито звершується християнське богослужіння, – відповів авва Серапіон. – Слава Богу! - Вигукнув Марк. - А є між християнами такі, що скажуть цю гору: вкинься в море, і вона їх послухає? Коли Марк промовив ці слова, то раптом пролунав страшний тріск, і гора, на якій були подвижники, зрушила зі свого місця і впала в море. Марк, звернувшись до гори як до живої істоти, сказав: - Стій спокійно, я не тобі говорю. Отже, слова Марка мали творчу силу, оскільки він був творцем закону. Ми, грішні, звісно, ​​не можемо чинити таких справ, але якщо, за словами Спасителя, матимемо віру з гірчичне зерно 338 і упокорюватися, то Господь не відкине нас, а врятує, якими Сам звістка долями. Нині в Церкві співаються чудові піснеспіви: Христос: народжується – славіть, Христос з небес – сріжте, Христос на землі – підносіться, Співайте Господеві вся земля, І весело заспійте, люди, «Христос народжується – славіть», – не язиком чи легкими, але прославляти Христа потрібно своїм життям. “Христос з небес – сряжіть”, тобто зустрічайте Його вірою і добрими справами, нерозривно пов'язаними з вірою: віра, якщо не має діл, мертва сама по собі 340 . «Христос на землі – підноситеся», – це не те, щоб підноситись над іншими, пишатися; ні, це означає, що необхідно відривати своє серце від усього земного, суєтного та тлінного. Коли я жив ще у світі, то був одного разу в одному аристократичному будинку. Гостей було багато. Розмови йшли нудніші: передавали новини, говорили про театр тощо. Людей з ницою душею ця розмова задовольняла, але багато хто нудьгував і позіхав. Один із гостей звернувся до дочки господаря будинку з проханням зіграти щось. Інші гості також підтримали його. Та погодилася, підійшла до чудового концертного рояля і почала грати та співати: По небі опівночі Ангел летів І місяць, і зірки, і хмари натовпом Прислухалися до тієї пісні святої. Він співав про блаженство безгрішних духів Під кущами райських садів, Про Бога Великого він співав, і хвала Він душу молоду в обіймах ніс І звук його пісні в душі молодий Залишився – без слів, але живий. І довго на світі томилася вона, І звуків небес замінити не могли Їй нудні пісні землі. 341 Співала дівчина, і оточення так підходило до цієї пісні. Все це відбувалося на великій скляній терасі; була ніч, з вікон було видно старовинний дворянський сад, освітлений срібним світлом місяця. Я глянув на обличчя слухачів і прочитав на них зосереджену увагу і навіть розчулення, а один із гостей, заплющивши обличчя руками, плакав як дитина, а я ніколи не бачив його плачучим. Але чому ж так зворушило всіх спів це? Думаю, що сталося це через те, що спів відірвав людей від низьких життєвих інтересів і спрямував думку до Бога, Джерела всіх благ. Пісню цю написав Лермонтов, людина грішна, та й виконувала її не свята, але слова цього прекрасного вірша справили сильне враження; Чи не тим більше слова церковних піснеспівів (не Євангелія тільки), тропарів, канонів можуть наповнити блаженством душу, яка не зовсім ще занурилася в житейському морі. Але щоб спів церковний справляв належне враження, необхідно вникати в зміст цих пісень, і тоді не відірвешся від них, а якщо багато хто бездушно стоять у церкві, позіхають і тільки чекають, коли закінчиться служба, то це тому, що не розуміють сенсу церковних піснеспівів. Особливо чіпають душу старовинні церковні наспіви. У нас у монастирі, звичайно, цього немає: співають п'ять-шість ченців, як їм Бог покладе на душу. Пробачте, чим багаті, тим і раді. А є храми з дуже добрими співаками. Але для спасіння душі треба співати Господеві не голосом, а самим життям своїм. У Святому Письмі життя в Христі називається співом: Фортеця моя і спів мій Господь, і бути мені спасінням... Воспою Гоєподеві в моєму животі 342 . В Оптиній Пустелі трудився насадник старечості о. Лев. Сильно повставав ворог на нього за те, що той приймав народ і своїми молитвами та порадою рятував багатьох. Диявол озброїв проти цього Старця як мирян, а й ченців. Одного разу деякі з ченців, які ненавиділи о. Лева, донесли на нього архієрею: «У нього всі баби та баби, і порається він із ними з ранку до ночі, це зовсім не личить ченцю», – писали ченці Владиці. Архієрей сам приїхав до Оптіни, щоб особисто переконатися у справедливості написаного. Коли він прийшов до батюшки о. Лева, той справді був оточений натовпом народу, який у більшості складався з жінок. Раптом принесли біснуватого, який з піною біля рота бився в руках людей, які його привели. - Чи не забороняв я вам приймати народ, - суворо сказав архієрей, - але ви все-таки приймаєте його?! – Співаю Богові моєму, аж 343 , – відповів Старець. - Подивіться, владико, - продовжував він, вказуючи на біснуватого, - ця людина майже втратила людську подобу; невже я, як худобу, прожену його? А ці жінки – всі, хто прагне порятунку душі; якщо я їх відкину, то Господь відкине мене. Архієрей зрозумів глибоке значення слів Старця та визнав законність його дій. Ось тепер урочисте свято Різдва Христового, в яке згадується, як Господь народився від Пресвятої Діви Марії і був як Немовля серед нас і заради нас. Але для чого приходив на землю Єдинородний Божий Син? Багато тут причин. Насамперед, звичайно, щоб урятувати людей від гріхів і зробити їх богами, а також принести мир на землю. Слава у високих Богові, і на землі мир, у людях благовоління 344 . Господь хоче, щоб ми любили одне одного і прощали образи, а ми часто мстимо кривдникам, якщо ж не вдається помститися, то шкодуємо про це. Не повинно так чинити християнам: треба відкинути гордість і марнославство і вважати себе найгіршим; тоді ми не засуджуватимемо інших і мститимемо їм за образи. Сумну новину я дізнався нещодавно. Одна духовна особа, людина, відома своєю вченістю та богословською освітою, захисник Православ'я, раптом зрікся нього. Прямо не хочеться вірити! Прекрасно, красномовно він говорив і жив не погано, не був ні вбивцею, ні блудником, не мав ніяких інших пороків, але раптом похитнувся і зрікся Господа. Чому це сталося? Щоправда, він був поставлений у дуже важкі умови, ворог з усіх боків нападав на нього і не встояв. Занапастило його марнославство. Ті великі знання, які він мав, не принесли йому користі, а, навпаки, пошкодили йому, бо надмили його розум. А марнославство буває від нестачі смирення. Людини смиренної ніякі скорботи не переможуть, не впаде він, бо, упокорюючись, знаходить, що за гріхи свої гідний більшого покарання. Смиренний уподібнюється людині, що збудувала свій дім на камені: І сніде дощ, і прийшли річки, і звіяли вітри, і нападали на храмину ту, і не паділися, засновані бобі на камені 346 . А камінь цей - смиренність. Марнославний же подібний до людини, яка збудувала свій дім на піску, без підстави. І зійде дощ, і прийшли річки, і звіяли вітри, і опиталися (т. е. з усією силою кинулися) храмині тієї, і падеш, і без руйнування її великі 347 . Упокоримося ж перед Богом. Нині, 25 грудня 1912 року, покладемо маленьку цеглину в основу свого будиночка, тобто бажання виправитися, а Господь Сам врятує нас через невимовну Свою доброту. Амінь. 27 грудня 1912 р. Святки «Дня благодать Святого Духа нас зібрала», – цими словами починаються тропарі, які співаються в особливо важливих і урочистих випадках. «Дня благодать Святого Духа нас зібрала», – скажемо тепер і ми з вами, зібравшись для духовної бесіди. Бувало, так само збиралися ми й у Оптиній, у моїй маленькій моленій, при світлі зеленої лампади. Тільки тепер коло слухачів розширюється. В Оптиній, бувало, розташовувалися троє чи четверо на дивані, потім на стільцях і на лавочках, всього на розмовах бувало чоловік дванадцять, щонайбільше сімнадцять. А тепер двадцять сім назбиралося. Про що ми поговоримо з вами? З різних кінців прибули ви сюди: хто з Пітера, хто з Москви, з далекого Тамбова і т. д. зібралися в нашу смиренну обитель, під крильце преп. Сергію, - і знайте все, що прийме Преподобний цю жертву вашу і помолиться за вас. Усі ви з'їхалися, щоб отримати духовну втіху та відпочити тут від життєвої суєти. Не матеріальні розрахунки керували вами, коли з далеких місць ви прагнули в нашу тиху обитель; ці Святки, або святі дні, проводите ви тут як слід, як навчає наша Свята Православна Церква: відвідуєте храм Божий, моліться, слухаєте мою убогу бесіду... Святі дні – які чудесні слова! А всі ви знаєте, як проводять їх у світі: театри, бали, концерти, маскаради тощо. Світські розваги так закрутять людину, що їй ніколи подумати про щось духовне, а після всього цього залишається в душі одна порожнеча. Згадуються суєтні розмови, вільне поводження, захоплення жінок чоловіками, а чоловіків жінками. І така порожнеча залишається не лише від найнижчих задоволень, а й від таких, які не дуже грішні. А що, коли серед таких розваг Господь покличе душу до Себе? Чи може вона розраховувати на райські блаженства? Слово Господнє говорить: «У чому застану, в тому й суджу». А тому така душа не може піти в обителі світла, але у вічний морок пекла. Страшно подумати – це ж на всю вічність! Мені згадується жахливий випадок, що стався на одному балі, ще в той час, коли я був у світі. В одному багатому аристократичному будинку був бал маскарад; я не був на ньому, але мені розповіли потім товариші. Царицею балу була одна чудова красуня. Єдина дочка багатих батьків, вона була чудово освічена, вихована, але, звичайно, тільки по-світськи, чому не зробити їй задоволення? Батьки нічого для неї не шкодували. Її костюм, що зображував язичницьку богиню, коштував не одну сотню рублів, про цей костюм багато говорили. Бал відкрився танцями, як завжди полькою, потім йшли інші танці, нарешті, французька кадриль. Під час кадру красуня раптом впала в передсмертній агонії. Вона зірвала з себе маску, і всі жахнулися її виглядом: щелепи скривилися, обличчя почорніло, очі виражали страх і благання про допомогу, але ніхто вже не міг їй допомогти. Так і померла серед балу. Погорювали про неї, особливо батьки, поховали, поставили над її могилою чудову пам'ятку, і все земне для неї скінчилося. А що сталося з її душею? Страшно й подумати! Звичайно, шляхи Божі несповідні, але, на наше убоге людське розуміння, не бути їй у Царстві Світла. Предстала вона суду Божому, а Господь, який сказав: «У чому застану, в тому й суджу», – застав її посеред ігрища, в одязі богині розпусти, – і пішла її душа до похмурих затворів пекла. Ось чим закінчується служіння світу! Ті, хто працює світові, вважають служіння Христу тяжким і незручним, а хіба світові легко працювати? Які важкі ланцюги він накладає на своїх послідовників! Ото взяти хоча б святкові візити! Замість того, щоб відправитися в храм Божий, люди з ранку до вечора їздять безглуздими візитами, часто буваючи у осіб, їм несимпатичних, та й обличчя ці зовсім не бажали б бачити їх у себе. А спробуй-но, наприклад, підлеглий не побувати в начальства - ну, зараз же і неприємність, а то й зовсім позбавлення місця; мимоволі доводиться виконувати цей нудний звичай. І повертається людина ввечері втомлена, розбита, проклинаючи суворий звичай цього віку. Але як вчинити у подібних випадках християнину? Святий апостол Павло каже: «Творіть усе те, що не проти вашого сумління, а що суперечить, від того відвертайтесь». Зовсім не зноситися зі світськими людьми неможливо, інакше нам довелося б вийти зі світу. Світ сильно не любить тих, які не дотримуються його законів. Він нагороджує їх різними назвами: чернець (в устах світу це ганебна назва), ненормальних, відсталих тощо. - Чи знаєте ви, - каже один одному, - про таке? Ще минулого року вона була дуже мила. На Святках, на маскарадному балу, на ній був чудовий костюм, що зображував Діану, яку переслідують мисливці; стільки вона заінтригувала, а тепер?! Ніде не буває, тільки ходить до церкви та читає святі книги, уявіть! - Та вона стала ненормальною! Ось вирок цього світу. Поки служила вона ворогові, вважалася розумною та цікавою, а коли перейшла на бік Христа, стала ненормальною. Щоправда, дивлячись, що приймати за норму: якщо зречення від Христа, то вона справді ненормальна. І світ засуджує таку і сміється з неї. Але треба все перенести, все терпіти і залишитися вірною Христові. Перші християни так і чинили. Вони, незважаючи на муки, твердо трималися Христа. Приводять, наприклад, до правителя на допит св. Феодора Тірона 348 – Хто ти такий? - Запитує мучитель. – Раніше, – відповів Феодор, – я був рабом такої людини, а тепер – раб Христа Спасителя. – Але чому ж ти від такого багатого пана перейшов до Христа? – заперечив мучитель. - Тому що пізнав істину, — Але якщо ти не зречешся Христа, я мучитиму тебе. – Муч, – відповів святий. – Господь дасть мені сили перенести всі твої муки. Тіло ти можеш закатувати, але не торкнешся моєї душі. І Феодор із твердістю переніс усі страждання, залишившись вірним Христові. Щоправда, були й такі, що зрікалися. Жахливий був вигляд киплячих казанів із розпеченим оловом, куди кидали людей живими, і ті зверталися до попілу; або, наприклад, забивали цвяхи під нігті, обрубували пальці, витягували з рук жили і цих жилах підвішували мучеників на дерево, підпалюючи повільно вогнем і строгаючи тіло залізними кігтями; відсікали голову... Ці й подібні до них страти бентежили малодушних, і вони зрікалися. Нині християн не мучать на площах, не зраджують урочисто спалення, всюди відкриті християнські храми, у яких відбувається богослужіння; але ось сумне явище - багато хто і без мук відпадає від Христа! Світ переслідує рабів Христових глумом і зневагою, і багато хто не переносить цього. – А ти щось часто почала ходити до церкви? – уїдливо запитують. - Звичайно, чому не сходити на свята, але ти вже щодня ходиш. Здається, і пости почала дотримуватися... Чи не збираєшся ти до монастиря? Знову мовчання. А інша, зовсім нахабна, почне чіплятися: – Ось ти все читаєш святі книги, а чи читала ти Ніцше тощо? Ось почитай, і сама побачиш, що вони кажуть. - Та так і засипле недосвідчену іменами своїх богів (адже у них теж є свої боги). – Якщо ти релігійна, – продовжує вона, – то маєш розглянути питання з усіх боків, не боятися почути й протилежну думку. Не треба слухати таких слів. Не читайте безбожних книг. Залишайтеся вірними Христові. Якщо спитають вас про віру, відповідайте сміливо. Запитають: - Ти, здається, зачастила до церкви? – Так, бо знаходжу тут задоволення. - Чи не в святі хочеш? – Кожен, звичайно, хоче бути святим, але це не від нас залежить, а від Господа. - Чи не в монастир ти збираєшся? – Ні, до монастиря я не збираюся. Подібними відповідями відобразіть ворога. Звичайно, дуже важко часом буває, скорботи облягають з усіх боків, приходиш навіть у зневіру; особливо це зневіра нападає на чернецких. Здається, що Господь залишив. І справді, можливо, Він тимчасово відступив, але пильно стежить за такою душею і не дасть їй загинути. Ворог ненавидить монастирі, тому з такою силою нападає на ченців. Пам'ятаю, коли я був ще у світі, монастир уявлявся мені страшною нудьгою; всі молися та молись, редька, та олія, та поклони. Але й буваючи в аристократичних будинках, я теж відчував нудьгу. Бувало, зберуться розумні вчені люди, думаєш почути щось корисне, а кажуть дрібниці. Передають міські плітки, а почне говорити хтось серйозне, його піднімуть на сміх: ось пророк вишукався! Так, тільки порожні, пусті розмови, навіть музики не почуєш серйозної. Дивишся, коштує чудовий рояль у кілька тисяч, і є добре граючі, але ніхто до нього не торкнеться. Все більше відходив я від світу, хоча великого перевороту не було. Це відпадання тривало десять років, доки я зовсім не відійшов від нього. Найважче мені було залишити театр, оперу (звичайно серйозну), але трапилося щось – і я залишив театр. Тепер же, дякувати Богові, я зовсім залишив світ і став ченцем, хоча відійшов, можливо, тільки зовні; блаженні, що відійшли від нього внутрішньо. Говорячи про світ, вважаю за обов'язок сказати, що під цим словом маються на увазі не люди, а служіння пристрастям, де б воно не відбувалося. Можна бути і мирськими інокінями, і в монастирі жити мирською. Чорний одяг сам по собі не рятує і білий не губить. Я не кличу вас до монастиря, живіть у світі, але поза миром, і благо буде вам. Але не задовольняється світом той, хто має в серці «тремтять струни життя». Від скорбот же не треба приходити в смуток, у відчай, треба терпіти. Багато хто, хто почав йти за Христом, буває спочатку дуже вимогливим у молитвах: «Господи, зроби мене святою!» Щоправда, це прохання законне, але не можна відразу досягти святості. Були приклади, що з грішників одразу ставали святими, але це виняткові приклади, а нам, грішним, вказаний шлях поступового сходження. Вчиняючи так, не впадеш у мережі ворога. Люди кажуть, що не можна злиденному дати одразу мільйон, бо він від нерозумного вживання грошей і сам загине, та інших загубить, а рублів 30–40 можуть поставити його на ноги. Якщо так міркують люди, то чи не більше Господь роздає Свої дари на користь, а не на смерть. Треба пам'ятати, що Господь любить усіх нас і про всіх піклується, а тому треба цілком зраджувати себе Божій волі: твори зі мною, Господи, що хочеш. Не можна стати святим, тобто навчитися виконувати заповіді Божі без праці, а ця праця трояка: вона складається з молитви, посту та чування 349 . У Євангелії говориться, що одного разу привели до учнів Христових біснуватого. Скільки апостоли не намагалися вигнати злого духа, він не слухав і говорив: Не вийду. Тоді біснуватого відвели до Христа, і Сам Господь вигнав біса. Учні, залишившись наодинці з Христом, з відтінком докору говорили Йому: «Що ми не можемо вигнати його?». Господь спочатку сказав: «За вашу невіру». Потім додав: "Цей же рід (тобто злі духи) не виходить, тільки молитвою і постом". Отже, молитва, піст і тверезість, тобто збереження своїх думок та почуттів, роблять нас переможцями ворогів нашого спасіння. Найважчою з цих справ є молитва. Будь-яка чеснота внаслідок вправи звертається до навички, а молитва до самої смерті вимагає примусу себе і є наслідком подвигу. Молитва важка, тому що їй противиться наша стара людина, але вона важка ще й тому, що ворог всією силою повстає на того, хто молиться. Молитва є смак смерті для диявола. Хоча він уже помер духовно, але молитва ніби знову вражає його, тому він всіляко противиться їй. Навіть святі, як, наприклад, преп. Серафим, здається, мали б тільки втішатися молитвою, але часом і для них вона важка. Щоправда, молитва несе з собою й високі втіхи не лише праведнику, а й грішникові. Наш відомий поет Лермонтов, який кінчив так сумно життя своє на дуелі, і той випробував насолоду молитви і описав її у своєму вірші: І так легко, легко... 351 На жаль, молитва не врятувала Лермонтова, оскільки він очікував від неї тільки захоплення, а праці молитовного понести не хотів. Ворог сильно нападає, вселяючи зневіру, розпач і якийсь незрозумілий страх. Там страха страху, де не був страх 352 . Іноді людина відчуває повне своє безсилля і опускає руки, але такий сум незаконний: потрібно молитвою і хресним знаменням, у якому прихована незбагненна сила, противитися підступам ворога. Другий засіб для отримання порятунку є піст. Пост буває двоякий: зовнішній та внутрішній. Перший є утримання від скоромної їжі, другий – утримання всіх наших почуттів, особливо зору, від усього нечистого та поганого. Той та інший пост нерозривно пов'язані один з одним. Деякі люди всю увагу звертають лише на зовнішній пост, зовсім не розуміючи внутрішнього. Наприклад, приходить така людина кудись у суспільство, починаються розмови, в яких часто-густо – осуд ближніх. Він бере в них активну участь і багато викрадає від честі ближнього. Але настає час вечері. Гостю пропонують скоромну їжу: котлетку, шматочок поросят і т. д. Він рішуче відмовляється. – Ну поїжте, – умовляють господарі, – адже не те, що входить до уст, осквернює людину, а те, що з вуст! - Ні, я щодо цього суворий, - заявляє він, зовсім не усвідомлюючи, що, засуджуючи ближнього, він уже порушив і навіть зовсім знищив піст. Ось чому так необхідне тверезіння та зберігання своїх думок і всіх взагалі почуттів. Працюючи для свого порятунку, людина помалу очищає своє серце, і замість колишніх заздрощів, ненависті та злості в ньому насаджується любов. Стародавні християни жили в повній згоді та любові, все у них було спільне. У апостолів нічого не було свого, а достатні приносили різні їди та майна до ніг апостолів, ті ж роздавали всім нужденним. Збиралися вони разом на вечерю кохання і їли від запропонованої трапези; так і ми з вами скуштували сьогодні. Я нічого не маю, але всі стараються мені боголюбні душі; я ж тільки поділяю ці дари між мирянами та чернечою братією. Йде відомий о. Григорію, таємниче стукає до якогось ченця і передає йому втіху. – Про кого молитись? - Запитує той. – Імена їхні Ти ві́си 353 , Господи, – відповідає о. Григорій. Коли Господь Ісус Христос посилав Своїх учнів на проповідь, то говорив: «Коли ж приведуть вас до синагог, до начальств і до влади, не турбуйтеся, як або що відповідати, або що говорити: бо Святий Дух навчить вас у той час, що має говорити» 354 . І слова Господні справдилися: прості неписьменні рибалки своїм вченням підкорили весь Всесвіт. Мудреці цього віку не могли протистояти Святому Духу. Той самий Дух Святий і тепер діє через Писання і через відданих Богові людей. Тому святі книги, зокрема, Житія святих, так благотворно впливають на душу людини, бо в них – слово життя. У творах же невірів: Ренана, Ніцше та інших, - слово смерті, тому що таким мороком, тугою і відчаєм покривається душа від такого читання, наче похмурі тумани спускаються з усіх боків і облягають серце людини. А слово Духа Святого – життєдайне. В історії відомий такий факт. Грізний завойовник Аттіла рушив до Західної Європи. Його величезні полчища всі знищували на своєму шляху, і ось Аттіла підступив до стін Риму. Рим зі своїми незліченними скарбами і гучною славою порушив бажання у Аттіла упокорити його. Римляни, відчуваючи, що зможуть протистояти Аттиле, з трепетом чекали смерті, а св. Папа Лев 355 вирушив до табору Аттіла і переконував його відступити від міста. Мовчки слухав Аттіла великого старця, і думка його вагалася. Сподвижники грізного завойовника вмовляли його не слухати тата і рушити на місто. Мільйонне військо було напоготові, як раптом Аттіла раптом рішуче вигукнув: Здивовані воїни запитливо глянули на Аттілу. - Назад! - рішуче повторив він, і військо рушило назад. Коли вони були вже за Дунаєм, а може, й за Дніпром, воїни запитали Аттілу, чому він не взяв місто, а послухався якогось старого. - Тому що я не міг опиратися чарівній силі його слів, - відповів завойовник. Справді, Святий Дух говорив через св. тату Леву, тому й не могла противитися цьому слову людина. Щось подібне було і з нашим великим поетом-напіввером Пушкіним. Він був у повній славі, його вірші викликали захоплення у Росії, а й за кордоном; не було, так, здається, і не буде рівного йому за музичністю та звучністю вірша. Але ці вірші були про земне і тлінне, як сам поет каже: Безумства, лінощів і пристрастей... І ось на цього поета величезний вплив мало слово митрополита Філарета Московського 356 , змушуючи його вдумуватись у своє життя і каятися у порожньому часі. Одного разу митрополит Філарет служив в Успенському соборі. Пушкін зайшов туди і, схрестивши за звичаєм руки, простояв як укопаний усю довгу проповідь, боячись пропустити бодай слово. Після обідні повертається він додому. – Де ти був так довго? - Запитує дружина. – Ах, лиши, – сказав Пушкін і, поклавши голову на руки, заридав. – Що з тобою? - Стривожилася дружина. – Нічого, дай мені скоріше папір та чорнило. І ось, під враженням проповіді митрополита Філарета, Пушкін написав свій дивовижний вірш «Станси» 357 , який, напевно, багато простив йому Господь. У години забав чи пустої нудьги Безумства, лінощів і пристрастей. Але і тоді струни лукавої Мимоволі дзвін я переривав, Коли твій голос величний Я лив потоки сліз несподіваних, І силою лагідною та любовною Відкинула морок земних суєт: У священному жаху поет 358 . Особливо чудово останнє двовірш. Пушкін, звичайно, не чув серафимського співу, але, очевидно, мав на увазі під цим щось велике, з чим тільки можна порівняти слова митрополита Філарета. Ми вдячні Пушкіну, що він залишив нам такий пам'ятник про митрополита Філарета. Діти мої, читайте Писання і творіння святих вчителів Церкви, оскільки через них говорить Сам Дух Святий. І не читатимемо таких «учителів», які прагнуть відкинути нас від Христа. Хай спасе нас від них Господь! Наслідуватимемо тільки Христове вчення і спасемося. У Хом'якова є чудовий вірш «Зірки», в якому він небесне склепіння з мільярдами зірок порівнює з вченням галілейських рибалок, тобто з Євангелієм: О першій годині опівночі біля потоку Струмно ходять там громади Але впивайся в них очима – Темрями зірки в ніч пішли. Знов придивися – і темряви за темрявами Втомлять твій боязкий погляд: В годину опівнічного мовчання, Ти вдивися душею в Писання Нескінченне склепіння небесне Побачиш – зірки думок ведуть Таємний хор свій навколо землі. Знов вдивись - і там вдалині Зірки думок темряви за темрявами, Сходять, сходять без числа, Так, воістину вчення Христове здатне запалити і холодні серця. «Вогню прийдеш на землю» 359 , – говорить Спаситель. Всіх, хто йде за Христом, покриває і рятує благодать Божу. Нещодавно була в мене дівчинка років сімох, з матір'ю. Запитую дівчинку: – Валю, – додає мати. – Ну, Валю, не валися, – кажу їй. Сам не знаю, чому я це сказав, тільки сьогодні вони прийшли до мене знову. - Батюшка, - каже мати, - а знаєте, що з Валею трапилося? Був у нас у підлозі льох відкритий, а дівчинка моя не помітила та, оступившись, упала прямо в льох, а він глибокий. Ми з чоловіком з жахом думали, що вона розбилася до смерті, а вона залишилася живою і неушкодженою. Ось диво! Ну і згадалися нам ваші слова: «Валю, не валися!» Адже ворог прагне погубити людину, а благодать Божа рятує. Нехай врятує Господь і нас від страшного і похмурого льоху, що є різні ворожі підступи, які всюди розставляються нам ворогом. Вчора я служив обідню у соборі. Багато причащалося дітей; всі підходять спокійно, видно, що поєднуються з Христом. Раптом підносять до святої Чаші дівчинку років двох із половиною. Вона сильно закричала, потім, вивільнивши ніжку, вдарила по потиру. Я обомлів: адже Святі Дари могли пролитися на підлогу! Не знаю, як я втримав чашу у своїх старечих руках. Авжеж, ангел-охоронець, який завжди невидимо стоїть біля нас, послабив силу удару. Запитую, як звуть дівчинку, кажуть: «Зінаїда». Принесла її тітка, бо мати невіруюча до церкви ніколи не ходить. Тітці ледве вдалося вирвати дівчинку з рук матері для причастя. І подумалося мені, що чекає на цю дитину попереду? Господу відома доля кожної людини. Кажуть, що з Толстим у дитинстві було щось схоже. Хай спасе і помилує нас усіх Господь! Мир вам! Амінь. 30 грудня 1912 р. Святки Розпочну свою бесіду тими ж словами, як і минулого разу: «Дня благодать Святого Духа нас зібрала». Своїм душпастирським словом свідчу вам, що ви здійснили подвиг, приїхавши сюди з різних місць на велике свято Різдва Христового. Вірю твердо, що милосердний Господь винагородить вас. Як не знаю, але не залишить вас ні в цьому житті, ні в майбутньому. Ще років сорок-п'ятдесят тому цей час від Різдва Христового до Хрещення називалося святими днями. Це було на святі дні, – казали. Тепер ці два слова скорочені в одне: святки. Що мають на увазі під цим словом тепер? Зазвичай період часу від Різдва до Хрещення, але часто з цим поняттям поєднується поняття про гріховні задоволення, яких так багато буває саме в цей час. Ворог знущається з християн, і час, у який відбувалася таємниця нашого спасіння, звертається під час здійснення всіляких пороків. Тому й назвав я подвигом те, що ви залишили всі мирські задоволення – театри, бали, маскаради та інше, і приїхали до нашої тихої обителі, щоб провести ці дні у молитві, духовній бесіді та віддаленні від мирської суєти. Тут ви говіли і долучалися Святих Таїн; це велика справа – прийняти в себе Самого Господа. У Таїнстві покаяння або, що те саме, сповіді, розриваються векселі, тобто знищується рукопис наших гріхів, а Причастя істинних Тіла і Крові Христових дає нам сили перероджуватися духовно. Щоправда, це відбувається не відразу і, мабуть, невідчутно для нас: не прийде Царство Боже з дотриманням 360 , але безсумнівно, що це переродження рано чи пізно відбудеться, і ми розпочнемо нове життя, життя у Христі. Є ще велике Таїнство єлеосвячення або соборування. У цьому морі милосердя Божого потопляються всі наші забуті гріхи, а таких у кожного багато знайдеться. Життя складне; ворог сильно нападає на тих, які бажають врятуватися, але обряди, молитва і хресне знамення руйнують усі підступи і роблять «як нічого». Життя – це книжка. Листи її – це події нашого життя, всі – від важливих до нікчемних випадків. У нашому житті немає нічого, що не мало б значення, тільки ми часто цього і не розуміємо, і лише просвітлені Божественною благодаттю розуми розуміють сенс кожного випадку. У книзі бувають помилки. У житті бувають помилки, які часто важко виправити, і Господь може виправити їх... Книги бувають тоненькі, об'ємні і навіть багатотомні; так і життя людини. Часто є питання: чому вмирає немовля? Чому живе старець? Чому, тільки-но з'явився на світ чоловік, заплакав, охрестили його, – і Господь бере його життя, а інший живе до глибокої старості? Тонка книга немовляти, лише кілька листочків, а книга старця багатотомна. Все це – таємниця Божа, яку ми не можемо осягнути. Збереглася розповідь матері відомого декабриста Рилєєва, надрукована свого часу в одному журналі 361 . Рилєєва була вдовою і мала єдиного сина, якого любила всією душею. І ось одного разу її п'яти-шестирічний син занедужує. Довго лікували його, і, нарешті, лікарі, засудивши його на смерть, пішли, бо їм не було чого вже робити, а мати опустилася навколішки перед іконами і почала старанно молитися за спасіння сина. Серед молитви на неї напав легкий сон, і вона бачить велику площу, звуки військової музики, гул натовпу. Раптом висувається ешафот, на ньому шибениця, на ешафот вводять її сина і вішають... Рилєєва в страху прокидається. – Господи! - Вигукнула сумна мати. - Знаю, що цей сон - не мрія, а посланий для мого напоумлення, але все ж благаю Тебе, залиши в живих мого сина! Господь почув її молитву: син одужав до великого подиву лікарів, які невідомо чому приписали подібний випадок (втім, і лікарі на той час були віруючими). Минуло багато років, Рилєєв виріс, зійшовся з людьми, які відкидали Бога і все святе, бажали закрити всі церкви і припинити богослужіння, а також повсталими проти самодержавної влади. Вони склали союз з метою повалити самодержавство та заснувати республіку. Але цей союз було розкрито, і учасників, зокрема і Рилєєв, страчено. І ось наяву мати Рилєєва побачила велику площу, натовпи народу, звуки військової музики. Звели ешафот, на ньому шибеницю, і Рилєєв був повішений. Його мати не нарікала, не прийшла в розпач, але з твердістю вимовила: «Праведен Ти, Господи, і прави суди Твої!» 362 Господь краще за нас знає, що нам корисно, а що шкідливо, тому треба довірятися Його керівництву. Перебувайте в Церкві, будьте вірні Христові Богові. Не далі, як сьогодні, в «Московських відомостях» я прочитав таку історію. Одна молода дівчина, красуня собою, зустрілася на балу з хлопцем, теж дуже гарним, і вони покохали одне одного. Чи не тут же він зробив їй пропозицію, і вона, звичайно, не спитаючи батьків, виявила свою згоду. Повінчалися вони, живуть місяць, другий, третій і потопають у блаженстві; вона так і думала все життя прожити у щастя, але вийшло інакше. Її чоловік любив жінок і від такої прекрасної дружини почав йти до інших. Спочатку вона лише злегка помічала йому про часте його відсутність, потім пішли сварки. Він почав брати в неї гроші; спершу вона охоче давала, але його вимоги ставали все нахабнішими, а коли вона йому одного разу відмовила, він побив її до синців. Окрім жінок, чоловік пристрастився до вина і все ніс з дому. Тяжко було дружині, не стільки фізично, скільки морально змучилася вона. Як їй було дивитися на свій розвінчаний кумир! Нарешті мати пожалкувала над дочкою і запропонувала їй переїхати до себе. Дочка взяла з собою єдиний свій скарб – п'ятирічного синочка. Чоловік прийшов і сюди з вимогою грошей. Бити її тут він уже не міг, але обсипав кількома словами... - Ти розлюбила, - казав він. - Ні, і тепер люблю тебе, - заперечувала дружина, - кинь своє розпусне життя, і я знову повернуся до тебе. Є в мене ще деякі крихти, житимемо на них, та й ще я маю право на спадщину від батьків. Але чоловік не захотів змінитись. Ось якось приходить він до дружини. Швейцар його не пускає. – Мені тільки треба бачити Надю, – каже він; мабуть, сунув щось швейцару, і той пропустив його. Він прийшов до дружини. – Давай грошей! - Вигукнув він. – Ах, не даси? Тоді ось! - І чоловік завдав їй п'ять ударів фінським ножем. Вона впала, обливаючись кров'ю. І все це бачив маленький синочок. Який приклад одержав він на все життя! Вбивця втік, а її поховали. Сумна історія! Але чому я вам її розповів? Насамперед для того, щоб показати вам, що поза Церквою не може бути щастя, а вони познайомилися на балу, де, звісно, ​​й думки не було про Бога. Думаю, що й потім вони жили поза Церквою. Нині розплодилося багато єретиків; вони вважають себе істинно віруючими. Але яка ж це віра, коли я це визнаю, бо відкидаю. Мені траплялося говорити з толстовцями: який похмурий їхній світогляд, повний розпачу, ніякого світла! Тяжко мені було. «Ось лежить ваш учитель на смертному одрі, передайте йому, що тут пастир, який може примирити його з Богом», але мене не допустили до Толстого. Ще повторюю: не ходіть на збори єретиків, які можуть занапастити вашу душу. У страшний час ми живемо. Людей, які сповідують Ісуса Христа і відвідують храм Божий, піддають глузуванням та осуду. Ці глузування перейдуть у відкрите гоніння, і не думайте, що це станеться через тисячу років; ні, це незабаром настане. Я до цього не доживу, а дехто з вас побачить. І почнуться знову тортури і муки, але благо тим, що залишаться вірними Христові, Господу нашому. Сподіваюся, що всі ви залишитеся Йому вірні і не відкинетеся від Господа свого. Моліться, щоб Господь послав вам християнську кончину: «Християнські кончини живота нашого, безболісні, непосоромлені, мирні та доброї відповіді на Страшному Судищі Христовому просимо». Кончина є вінцем життя, і добро тим, хто сподобається християнської смерті. Один єпископ при виголошенні цієї ектенії завжди творив земний уклін. І ви не забувайте якщо не в землю вклонитися, то зробити поясний уклін або хоча б увагу свою зосередити на цьому проханні. І зауважте, що люди, які вірять у Бога і насправді виконують Його святий закон, помирають спокійно, а смерть безбожників зазвичай страшна. Усі освічені люди знають відомого німецького письменника Ґете. Наприкінці життя він дійшов до такого безумства, що, поклоняючись язичницькому богу Зевсу, відкидав Христа і знущався з Нього. Щоправда, у його творі «Фауст» добро тріумфує над злом – можливо, тому, що «Фауст» був написаний на краще життя Гете, коли він ще вірив. Жахлива була його смерть. "Світла, світла більше"! – кричав він у передсмертній агонії. Очевидно, вічний морок уже починав огортати його душу, і згадав він про Прісносущному Світлі, та вже пізно. Як не намагаються шанувальники Ґете пояснити на його користь останні слова його, але істина залишається у всій своїй силі. Інший знаменитий письменник, Шіллер, завжди визнавав Бога. Був він ідеалістом; і твори його відривають від дріб'язкової життєвої метушні. Вмираючи, він казав: "Я спокійний". Це не був спокій розпачу, але спокій, надісланий Богом за віру в Нього. Так, страшна смерть невірів і блюзнірників, а їх тепер так багато! Письменник Спенсер характеризує багатьох так: «Люди – це дерев'яшки, а серце їх – рубль». Яка користь від дерева і від рубля, а це вираз дуже влучно характеризує людей, занурених тільки в дрібні земні інтереси і зовсім не думають про інші вищі ідеали. «Християнський кончини живота нашого, безболісні, непосоромлені, мирні та доброї відповіді на Страшному Судищі Христовому просимо». І, дійсно, Господь лаймо не буває 363 і закон відплати залишається в повній силі. Грішники караються не лише в майбутньому, а й у цьому ще житті. У Житіях святих серед безлічі прикладів розглянемо хоча б один – з житія їв. мучениці Агафії 364 . Її піддавали жахливим тортурам, бажаючи змусити зречення від Христа, але мучениця залишилася непохитною. Нарешті, її голова була усічена мечем, а мучитель, розграбувавши її багатства, задоволений собою, поїхав до Рима до імператора Декія, везучи скарби Агафії. Доїхали до річки, поставили коней на пором, як раптом один із коней кинувся на мучителя, погриз йому обличчя, а потім, взявши зубами за одяг, кинув у воду. Інших же нікого не чіпала. Так цей мучитель ще за життя зазнав страти Правосуддя Божого. І так у всьому. Земна мудрість ніщо в порівнянні з мудрістю небесною, хоча земні знання і бувають нам корисні в цьому житті, але вони не ведуть нас до Царства Світла. А ось і інше оповідь. Схопили на допит св. Дорофію 365 і загрожували муками, вона ж залишалася твердою. - Якщо не зречешся, - сказав мучитель, - то я відрубаю тобі пальці, витягну жили і повішу тебе на них на дерево, а знизу опалюватиму повільним вогнем. – Роби, що хочеш, – відповіла свята. Перший міністр імператора, людина високо освічена, на ім'я Феофіл, звернувся до Дорофеї з глузливими словами: - Ти сподіваєшся, що потрапиш до Раю? – Сподіваюся, – відповіла мучениця, – якщо залишуся вірною Христові. – Я не знаю, – сказала Дорофія, – але вірю, що Господь заведе мене туди. – Прийшли мені звідти яблука. Коли голову мучениці усікли мечем, з'явився юнак із кошиком плодів і, віддавши їх Феофілові, став невидимий. Вигляд і смак плодів були надзвичайні, і Феофіл вигукнув: Відкинув він мудрість цього віку і ввійшов у послух віри. До розмов моїм не вдається готуватися: втомишся тут із народом, а потім – листи, невідкладні телеграми, справи з монастиря. Дивишся, години півтори залишилося до ранку, яка в нас о 12 годині ночі. Потім знову всякі справи, а по обіді трохи відпочиваю, інакше через старечу немочу стаю млявим і безсилим. А там знову прийом народу, і так увесь час. Пам'ятаю, коли я ще був у світі, то, побувавши одного разу в Гефсиманському скиті, дивувався, що ранок у них о 12 годині ночі. — А коли б ви думали? - Запитав мене настоятель. - Ні, - відповів він, - необхідно вставати о 12 годині ночі, оскільки збереглося переказ, щоправда, ніде не записане, але в яке вірують і Східна, і Західна Церква, що Христос опівночі прийде судити світ. «Це Наречений прийде на півночі, і блаженний раб, що його обрядить бдяща» 366 . Тому така важлива північна молитва! Якщо вже не можна йти до ранку, то принаймні вдома треба помолитися. Важлива церковна молитва, найкращі думки і почуття приходять саме в церкві; правда, і ворог сильніше в церкві нападає, але хрестом і молитвою Ісусовою відганяйте його. Добре стати в церкві в якийсь темний куточок і молитись Господу. «Горе маємо серця!» 367 – виголошує священик, а розум наш часто стелиться землею, думаючи про непотрібне. Боріться з цим! Моліться Богові, щоб моє убого слово принесло вам душевну користь. Батюшка о. Амвросій говорив своїм слухачкам: – Ах, як хотів би я довести вас на джерела водні! 368 – Та я й сам там не був, – відповів о. Амвросій, – але дуже хочу там бути. Насправді ж о. Амвросій владно вів своїх шанувальників на джерела живої води. Ось зібралися ви тут, і, може, якась із вас думає: «Батьки мої старі, помруть вони, залишуся я сама, треба заміж виходити». Що ж, ця справа хороша. Господь пошле такого чоловіка до серця. А інша піднімає тоном вище: «Страшно виходити заміж, раптом чоловік змінить і покине, а також занепокоєння про дітей – краще вступити до монастиря – працювати Єдиного Бога», – і такий намір Бог благословляє. А інша хоче, залишаючись у світі, жити в цноті і цнотливості; нехай допоможе і такий Господь! Читайте Писання, а також Житія святих, особливо святих великомучениць Катерини, Варвари, Ірини, Євдокії 369 , тому що святий дає частину своєї фортеці, хто читає його життя з вірою і допоможе при проходженні поневірянь. Святе Письмо є книга життя, а писання єретиків – книга смерті. Не читайте їх, щоб морок сумнівів не огорнув вашу душу. Щоправда, Господь усіх кличе до спасіння. Один англієць, Джеймс, написав свою сповідь, в якій розповідає, чому він став православним християнином 370 . Це сталося так. Джеймс із товаришем (православним) поїхав якось кататися. По дорозі вони побачили каплицю, і товариш вирішив зайти туди. – А мені можна? - Запитав Джеймс. Його товариш пішов прикластися до ікони Божої Матері, а Джеймс дивився на ікону і думав: «А що, як і я підійду?» Раптом сталося велике диво: Світлоносна Дружина, сама Цариця Небесна, підійшла до Джеймса і наклала на нього Свій омофор. Джеймс відчув невимовне блаженство і безповоротно пішов за Христом, ставши православним. Але ж багато невір, можливо, було в каплиці, чому ж Мати Божа підійшла саме до Джеймса? Це таємниця, яку й не намагатимемося осягнути. Деякі кажуть, що науки та мистецтва, особливо музика, перероджують людину, доставляючи їй високу естетичну насолоду; але це неправда. Під впливом мистецтва, музики, співу тощо людина дійсно відчуває насолоду, але вона безсило переродити її. Коли я був ще у світі, то дуже любив музику і, зокрема, гру на фісгармонії; рояль неспроможна так передати глибину почуття. У нас у Казані мешкав відомий композитор Пасхалов. Щоб удосконалитись у грі, я почав брати у нього уроки. Часто ми розмовляли з ним. — Але ж у вас душа зовсім померла, — сказав я йому одного разу. – З чого це ви взяли? - Заперечив він. - Та з ваших слів. – відповів я, – до церкви не ходіть, у таїнствах не берете участі. – Ну, і що ж із цього, – вів далі Пасхалов, – я вірю в Бога і служу Йому тим даром, що маю. Хіба музика не відриває мене від усього земного? І я відчуваю велику насолоду. Здається, ніхто не розуміє так твори музикантів-художників, як я: Моцарта, Бетховена, Мейєрбера і т.д. – І все-таки ця естетична насолода не може замінити релігію, – заперечив я йому (а говорив я тоді те, що навів мені Господь), – є кілька дверей для входження до Царства Небесного: в одні двері ви вже увійшли, ці двері – хрещення. – А інша – покаяння, інакше – сповідь. Ви давно не говели? – Та років із двадцять. Пам'ятаю, я говів у гімназії, потім два рази студентом, уже без віри, а коли поїхав до Франції брати уроки в одного знаменитого музиканта, то з того часу вже не говів. – Ось бачите! А треті двері – Святе Причастя. - А ви вірите, що є Америка? – Звичайно, це знає кожен учень парафіяльного училища. – Ну, а якби хтось сказав: я не вірю, що є Америка, то від цього вона, звісно, ​​не перестала б існувати? Так і велике Таїнство Тіла і Крові Христових залишається повною силою, незважаючи на те, що ви в нього не вірите. - Так, дійсно, ви маєте рацію; зрештою, зі мною ніхто ще так не говорив. – Ну от, Олександре Васильовичу, сходіть ви цієї неділі до церкви, хоча б до церкви Богоявлення, послухайте там співаків, помоліться. А у вівторок у нас буде урок, ми з вами поговоримо. - Добре, згоден, - сказав Пасхалов. – Ось ви кажете, що мистецтво перероджує душу, а насправді виходить інакше. Ви п'єте, знаєте, що це погано, а залишити не можете - немає сили; потім, розлучилися з дружиною, не зберегли до неї вірності, а Святе Письмо говорить, що ні блудники, ні п'яниці Царства Божого не успадковують (до речі, дружина Пасхалова вийшла заміж за відомого письменника Мордовцева). Пасхалов замислився. Очевидно, розмова справила враження. Минуло три дні, і Пасхалов прийшов до мене зі зошитом у руках. - Дозвольте мені зіграти мій останній твір, - сказав він, вказуючи на зошит. – Будь ласка, – відповідаю, – але чому ж останнє? – Так я відчуваю. Перегортав я нещодавно вірші Полонського і зупинився на вірші «Поганий мрець»; ось і вирішив востаннє перекласти його на музику. - Ну, останнє так останнє, - сказав я йому, - дуже радий послухатиму. Самі ми тоді не розуміли, що говорили. — А пам'ятаєте, що сказав Лемм, коли прийшов Лаврецький? 371 – «Сідайте та слухайте, бо я – великий музикант». Ось і я вам це скажу, – сказав Пасхалов, посміхаючись, і заграв. Ніколи ні раніше, ні пізніше не чув я таких звуків, сповнених могутності та наснаги. Я жив тоді в мебльованих кімнатах і весь коридор наповнився народом. Студенти, панночки – всі прагнули послухати великого композитора. – Це ж грає Пасхалов! Не зачиняйте, будь ласка, двері, – казали мені. Зрештою, він скінчив. Я підійшов до нього. Пасхалов опустив голову на руки, і сльози струмками лилися з його очей. - Більше займатися музикою не буду... Не хочу роздвоюватися, відчуваю, що ви маєте рацію, - сказав Пасхалов, трохи заспокоюючись. – Пам'ятаєте розповідь про великого художника Ван-Дейка? Коли він пішов у монастир, то не захотів уже двоїтися між любов'ю до Бога і мистецтвом, а тому, незважаючи на поради ігумена, який запропонував йому писати ікони, він кинув палітру, пензлі та фарби в річку Тахо, що протікала біля монастиря. Залишу все і прийду до вас за настановами. О ні! – вигукнув я. – Я не можу вас вчити, а ось сходіть до професора Казанської Духовної Академії Антонія 372 (який став згодом Петербурзьким митрополитом), він вас наставить. А головне, киньте вино пити! Пасхалов обіцяв. Минуло кілька днів. Раптом приходить до мене один знайомий, який добре знав Пасхалова. – А я до вас із новиною, – почав він. – Пасхалов помер. Потім він розповів сумні подробиці смерті знаменитого композитора. Пасхалов виконав своє слово, був у о. Антонія, який йому, між іншим, не радив кидати музику, але зайнятися перекладенням церковних співів. Також узяв від нього обіцянку не пити. Дня три-чотири Пасхалов не пив, але на п'ятий день пішов з дому і повернувся пізньої ночі. Покоївка, яка йому відчинила двері, з жахом побачила, що Пасхалова веде якесь страшилище з величезними блискучими очима; вштовхнувши його в двері, страшно сказало: «Бери свого пана!» Пасхалов був зовсім п'яний. – Що це ви, Олександре Васильовичу, – зауважила покоївка, – не хотіли пити, а тепер знову напилися? Пасхалов нічого не відповів, але наступного ранку його знайшли в номері самогубством, що покінчило своє життя. А одному з родичів композитора з'явився ворог і з пекельним реготом кричав: - А, він рятуватися захотів! Ні, я його задушу! І справді задушив. Вся Казань зійшлася на похорон знаменитого композитора. Тіло його потопало у квітах. Потім зібрали велику суму грошей і звели йому чудовий пам'ятник. Я теж був на похороні і, йдучи за труною, думав сумну думу: на що йому тепер це торжество, коли душа його загинула. Звичайно, невідомо, як віддасть йому Господь, але нехай збереже всіх нас Бог від такої смерті. Віруйте в Господа, виконуйте Його святий закон якнайкраще, і я вірю, що ви спасетеся. Never despair. Інакше буває таке: сумує душа, і не просто якогось невіруючого, а душа справжнього християнина. І виконує вона в міру сил заповіді, і постить, і постить, але раптом їй здається, що Господь її ненавидить. What a diabolical thought! Писання говорить, що Господь ненавидить тільки гордих; Він навіть терпить і приймає євреїв і мусульман, якщо вони звертаються до Нього через свою невіру; and suddenly he hates the Christian soul! Ні, Господь любить усіх, і ця думка про Божу ненависть є стрілою ворога, який заздрить людині. He sent a lot of arrows, and this is the last one, which must be broken and thrown into the face of the enemy, that is, such a thought must be completely neglected. Today is December 30, and there are only two days left of the old year... The year is ending, and we are summing up what we have done during this time. Of course, everyone has made many mistakes and mistakes, but let us hope in God’s mercy and wish each other not new happiness, but new grace of God. Амінь. 1 січня 1913 р. Слово на Новий рік (після Літургії) Вітаю вас усіх, що тут зібралися, з Новоліттям. Вітаю вас з радощами, які Господь нехай пошле вам наступного року. Вітаю вас і зі скорботами, які теж неминуче відвідають вас і цього року, можливо, сьогодні, можливо, завтра, або незабаром. Втім, не соромтеся і не бійтеся скорбот. Скорботи і радості тісно пов'язані один з одним так, що радість несе скорбота і скорбота радість. Вам це здається дивним, але згадайте слова Спасителя: «Жінко, коли народжує, скорбота мати, бо прийде рік її: коли ж народить отрока, хто не пам'ятає скорботи за радість, як народиться людина у світ» 373 . День міняє ніч, і ніч міняє день, ненасна погода – відро 374 , так і скорбота та радість змінюють одна одну. Апостол Павло вимовив грізне слово до тих, які не терплять від Бога жодного покарання: «Якщо ви залишитеся без покарання, ви – незаконні діти» 375. Не треба сумувати, нехай сумують ті, які не вірують у Бога; вони отримують право на синівство, без якого не можна увійти в Царство Небесне. Скорботи і є «вогненним пренням» чи випробуванням, але не треба їх боятися, а як преподобні отроки оспівувати Бога в скорботах, віруючи, що вони посилаються Богом для нашого спасіння. Хай же спасе всіх нас Господь і введе в Царство Незахідного Світла! Амінь. 6 січня 1913 р. Хрещення Господнє Сьогодні, підписуючи книгу однієї моєї духовної дочки під назвою «Невидима лайка» і виставляючи дату 6 січня, згадав, що це якраз день смерті єпископа Феофана, який переклав цю книгу з грецької мови на російську. Єпископ Феофан переклав її не дослівно, але передав дух цієї книги, подібно до Жуковського, який, перекладаючи Шиллера, так переймався духом цього поета, що переклад важко було відрізнити від оригіналу. Сьогодні мені не вдалося служити. Застудився під час сповіді у п'ятницю. Сповідників було чоловік тридцять, тому сповідь тривала досить довго. Стояв я біля вікна і відчував, що холод мене пронизує, але припинити сповідь або перенести на другий день вважав незручним, та й розхворівся так, що і на Водохреща не міг служити... Був у нас в Оптиній Пустелі великий старець о. Макарій. Він одного разу розмовляв з одним відвідувачем і теж, сидячи біля вікна, застудився. Відчував, що сильно дме, але залишити розмову незакінченою не захотів. Від цієї застуди о. Макарій потім все життя був хворий, і помер від цієї хвороби. Вже казав я вам і знову повторюю, що ви здійснили подвиг, приїхавши на свята в нашу тиху обитель, на свої маленькі кошти, здобуті чесною, а часто й дуже важкою працею. Думаю, що ви тут відпочили душею. Причастилися ви Тіла і Крові Христових і втіху від Господа отримали в міру сприйняття кожної – одна більше, інша менше, але все-таки, здається, всі отримали. Можливо, і тілом ви відпочили тут, хоч і зазнавали деяких незручностей. Готель у нас маленький, і дозволяють жити лише три-чотири дні. Доводилося винаймати приміщення у селян, які, звичайно, не можуть надати багатьох зручностей. Хай винагородить вас за все Господь! Тепер знову ви повертаєтеся до своїх занять, знову почнеться для вас трудове життя, можливо, повне скорбот. Що робити? Скорботи неминучі, хоча й хотіли б ми оминути їх. Життя представляється нам у вигляді білої смуги, на якій чорні крапки – скорботи, від яких нам бажано якнайшвидше позбутися, а насправді життя є чорна смуга, і на ній розсіяні білі крапки – втіхи. «У світі скорботи будете, – сказав Христос, – але дерзайте, бо з перемогли світ» 377 . А де знайти втіху в скорботах, які обступають нас з усіх боків? Необхідно заглиблюватися в себе, у свій внутрішній світ, тому що в ньому є джерело втіхи. Вчені для відпочинку їдуть за кордон, під південне небо Сицилії, а ми заглибимося в своє серце, в якому міститься цілий дивовижний світ, можливо, багатьом невідомий. Але як увійти до нього? Єдиний ключ – Ісусова молитва, яка відчиняє нам двері у цей світ. Але, щоб заглибитися у внутрішній світ, потрібна усамітнення. Деякі святі бігли для цього в найглибші пустелі і залишали всіх і вся, щоб тільки вправлятися в Ісусовій молитві. Відомий подвижник Лука Елладський утік у пустелю для вдосконалення в молитві, оскільки постійні натовпи народу, що приходив за порадою та втіхою, заважали йому зосередитися. Вчинив він подібно до Арсенія Великого, який був навчений Самим Господом: «Бігай людей і спасешся» 379 . Постає питання: чи законно вчинив Лука, залишивши народні маси для порятунку своєї власної душі? Цілком законно. Вчені, щоб видати якусь наукову працю, віддаляються від суспільства і заглиблюються у свою роботу. Учень, готуючись до іспиту, йде в окрему кімнату, а якщо немає такої, то часто, закривши вуха, щоб не чути чогось стороннього, зубрить свої предмети. Чи не тим більше святий для приготування себе до вічного життя має право на усамітнення? І віддаляється від людей не через ненависть до них, не через свій егоїзм, а й там, у пустелі, служить тому ж світу молитвою за нас до Господа. Одного схимника якось з'явилася Мати Божа і запитала його: - Я грішний і негідний раб Твій, Владичице, - відповів він. – А що означає – «схимник»? Старцю важко відповісти. Тоді сама Владичиця Мати Божа пояснила йому: – Схимник є молитовником за весь світ. Отже, святі, віддаляючись від людей, не перестають любити їх і молитвами своїми відвертають від грішних Божих гнів. Один відомий письменник, Вальтер Скотт, каже, що якби йому запропонували на вибір життя, повне достатку та багатства, але позбавили б його можливості залишатися наодинці із самим собою, а з іншого боку – поодиноку в'язницю, то він обрав би останнє. Ось зібралися ми з вами в моїй скромній келії для духовної бесіди, оточують нас стіни, над нами стеля, за ним дах, а там небо, на небі світ ангельський. Цієї миті дивляться на нас Ангели, бачать наше серце, знають наші думки і допомагають нам. Особливо близький до нас Ангел-охоронець, котрий постійно молиться за нас і прагне наставити нас на все благо, захистити від всякого зла. Тому кожен з нас зобов'язаний молитися своєму Ангелу-охоронцю і вранці і ввечері: «Святий Ангеле Божий, хранитель мій, моли Бога за мене, грішну». Також щодня потрібно закликати і ту святу, ім'я якої носите. Дивиться на нас тепер і світ злих духів і вже кує кови, бажаючи зруйнувати слова грішного Варсонофія, але не бійтеся! Господь врятує нас від їхньої злої сили. Читайте Писання, Євангеліє, Послання, а також Життя святих. Велике значення має це читання, але що сумно: Житія святих друкуються, можливо, деякими купуються, але більшість їх читає. А тим часом яку велику користь можна отримати з цього читання! У ньому знайдемо ми відповіді на багато наших питань, вони навчать нас, як вийти зі скрутного становища, як встояти, коли морок з усіх боків огортає душу, тож здається, ніби й Бог залишив нас. Відвідуйте частіше храм Божий, особливо в скорботі: добре стати в якомусь темному куточку, помолитися і поплакати від душі. І втішить Господь, неодмінно втішить. І скажеш: Господи, а я думав, що й виходу немає з мого тяжкого становища, але Ти, Господи, допоміг мені! Тісний і сумний шлях, що вводить у життя вічне. Ми йдемо ніби по лезу ножа, і з обох боків простягається прірва. Страшно вкинутися до неї! «Будьте бо, – каже Апостол, – бо небезпечно ходите» 380 . Після цього земного життя нас чекає іспит, який вирішує нашу долю на всю вічність, переекзаменувань не буде. Науки земні не допоможуть нам витримати цей іспит. Деякі вчені, знаючи безліч наук, зовсім не знають своєї душі і не мають поняття про життя духовне. З'явиться такий на цей великий іспит, і запитають його: «Чи ти створив заповіді Христові, а якщо не створив, то чи каявся в тому? Чи вірував у Господа Ісуса Христа, Єдинородного Божого Сина?» І цей учений, уславлений на землі, є на такий іспит дурнем дурнем. Він не тільки не виконував заповідей, але навіть не вірив у Бога. Яка ж доля його? У чертог Небесного Царя його не пустять, і він буде відкинутий у темряву пекла. Адже невіри гірші за бісів. Ті ненавидять Бога і тремтять, а невіри навіть заперечують Його існування. Яку ж втіху вони можуть мати в потойбіччя? Земна вченість без віри не введе до Царства Небесного; не запровадить туди й мистецтво. Поети та художники відчувають високу естетичну насолоду, але це тільки душевне почуття, воно не здатне переродити душу. Пушкін у своєму вірші «Пророк» називає життя до духовного відродження «похмурою пустелею»: У похмурій пустелі я тягся... Поети і художники, які задовольнялися лише захопленням, одержуваним від мистецтва, подібні до людей, що дійшли до портика царського палацу, але не ввійшли всередину палацу, хоча їм і пропонували. Але як же урятуватися? Як увійти до палацу Царя Небесного? Є сходи туди і з монастиря, і зі світу. Можна врятуватися і в багатстві, і в злиднях. Сама собою бідність не врятує. Але можна мати мільйони, а серце мати у Бога і врятуватися. Ось, наприклад, Філарет Милостивий він мав величезне багатство, але цим багатством придбав собі Царство, допомагаючи бідним і знедоленим. Авраам теж був дуже багатий; його багатство за тодішнім часом полягало у величезних стадах, але це не завадило йому врятуватися. А можна й у злиднях загинути, прив'язавшись до грошей. Стояв, наприклад, один жебрак на паперті: терпів і голод, і холод, аби нагромадити грошей. Нагромадив рублів сорок-п'ятдесят і помер. І пішла його душа в пекло, бо була прив'язана до грошей, а не до Бога. Тих, хто рятується в монастирях, часто дорікають егоїзму: подумайте, – кажуть, – такий вступив до монастиря! Він робив у світі те й те, так багато приносив користі і раптом все кинув. Це просто гріх! Не соромтеся подібними промовами. Якщо Господь закликає людину на служіння Собі в чернечому чині, то треба все кинути і наслідувати Божий поклик. Втім, і в світі рятуються, але з великими труднощами. У Житіях святих розповідається про двох жінок, двох сестер, з яких одна пішла до монастиря, а інша вийшла заміж, і обидві вони врятувалися. Щоправда, та, яка пішла до монастиря, здобула найвищу нагороду від Господа, але спасіння отримали обидві. Але як урятуватися у світі, коли там так багато спокус? Апостол каже: «Не любите світу, ні в світі» 382 . Втім, тут треба обмовитися. Під словом «світ» мається на увазі не Всесвіт, а низинне, вульгарне, погане, гріховне. Можна жити й у світі – поза межами світу. Треба визначити, де наше серце: у Бога воно чи прив'язане до чогось створеного. У скиті Оптиної Пустелі живе один старець-подвижник, творець Ісусової молитви, він ховається від людей у ​​глибині Оптинського скиту. Ім'я його я не назву вам, тому що не уповноважений на це, та й все одно воно нічого не скаже вам. Коли я жив у Скиті, то відвідував старця. Пам'ятаю, одного разу я запитав його, як чинить він, коли морок і скорбота з усіх боків охоплюють душу. – А ось, – відповів старець, – сяду на цей стілець, – і він показав на шкіряне крісло, з якого виднілося мочало. - Сяду і дивлюся в серце, а там - повний морок і буря. Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного, – повторюю я, – і що ж? Півгодини не мине, дивишся в серце – там тиша. Вчиняйте і ви подібно до цього мудрого старця, заглиблюйтесь у своє серце, хоча півгодини на день вживайте на розгляд його, входьте в серце ваше Ісусовою молитвою і знайдете світ душевний. Тютчев у своєму вірші каже: І почуття, і мрії свої – Нехай у душевній глибині Безмовно, як зірки вночі, Як серцю висловити себе? Чи зрозуміє він, що ти живеш? Думка промовлена ​​є брехня. Вибухаючи, обуриш ключі, – Лише жити в собі самому вмій - Є цілий світ у твоїй душі Таємничо-чарівних дум; Слухай їх співом – і мовчи! 383 Отже, заглиблюйтесь у свій внутрішній світ, очищайте своє серце від гріховної скверни покликанням імені Господа Ісуса Христа, і Господь врятує вас і введе в Свій Небесний Чортог. Амінь. Коли Бог хотів дати людям закон, Він поставив між Собою та людьми праведного Мойсея, і Мойсей, щоб розмовляти з Богом, піднявся на гору Сінай. Не з народом залишився Мойсей, а, покинувши його біля підошви гори, піднявся один нагору. Навіщо він це зробив? Чому було не розмовляти з Богом, залишаючись серед народу? Думаю, тому, що народ заважав йому зосередитись. Де народ, там суєта, а суєта заглушає голос людської душі. Важко бути з Богом, залишаючись серед людей, і ми, за прикладом праведного Мойсея, відірвемося від суєти та поголосу людського, підемо на Синай. Добре там! Добре бути з Господом! А на Фаворі з Христом Спасителем, мабуть, ще краще. Так добре там було, що апостолу Петру захотілося залишитись там назавжди: Господи, добро нам тут бути! Створимо три сіни... Добре на Фаворі, – і йдуть, і йшло туди багато, багато людей. Хтось до півгори дістався цього життя, хтось трохи піднявся, а когось смерть застала на початку підйому. І всі вони Божі. Є й такі, що тягнуться до Фавору, хочуть почати сходити на нього, та так у них виходить, що зроблять вони крок уперед, та два тому. Так і не вистачає сили по-справжньому йти вперед. Але й цих рятує Господь. Сильний Він покрити неміч людей, що прагнуть до Нього. Силен Він перенести і не на два кроки вперед, а довести і до вершини гори. Тільки б рухатися, а не тупцювати на місці, як розгнівані гуси. Буває, що ці птахи, щось по-своєму говорячи, тупцюють на одному місці, не сходячи з нього. Ось і деякі люди. І серед них – багато письменників. Пушкін, наприклад. Були в нього хвилини просвітління, коли рвався він до неба, і фантазія його підводила дещо над натовпом, але звичка слухатися своїх пристрастей і жити для втіхи притягувала його до землі. І як орел з перебитими крилами, рвався він до неба, але повз землею... Страшно так жити! Потрібно йти на Фавор! Але пам'ятати треба, що шлях Фавор один: через Голгофу, – інший дороги немає. Прагнучи до життя з Богом, треба приготуватися до багатьох скорбот. Амінь. Для тих, хто не бував на колишніх бесідах, буде новиною те, що я зараз скажу: у художників у душі є завжди жилка аскетизму, і чим вищий художник, тим яскравіше горить у ньому вогник релігійного містицизму. Пушкін був аскет у душі і прагнув монастир, як і висловив у своєму вірші «До дружини» 385 . І тією обителью, куди прагнув він, був Псково-Печерський монастир. Зовсім дозріла в ньому думка піти туди, залишивши дружину у світі для дітей, але сатана не дрімав і не дав здійснитися з цього задуму. Зауважу взагалі, що варто комусь прийняти тверде рішення піти в монастир, як сатана починає проти нього ряд підступів. Звідси бачимо, що чернецтво для сатани річ досить неприємна. Звичайно, про нас, ченців останніх часів, не можна сказати, щоб ми вели особливо діяльну боротьбу з ворогом – які ми ченці! Але все ж таки боремося, як можемо. А у світі ця боротьба давно забута, сатана диктує закони світу, і світ сліпо йде за ним. Не подумайте, що, говорячи так, я покликаю вас до монастиря. Ні! Я хочу тільки сказати, що і живучи в світі, не треба забувати Бога, не треба втрачати спілкування з Ним, а поки не порвано цей зв'язок, не порушено богоспілкування, – жива душа людини, хоча б і впала вона в гріхи. Коли ж зв'язок поривається, душа вмирає. Здавалося б, яке протиріччя: душа безсмертна, а я говорю про смерть її. Поясню прикладом. Приїжджає до мене дівчина років дев'ятнадцяти, літа ще ніби не старі, а каже, що життя втратило для неї сенс, бо померла людина, яку вона любила усією істотою своєю. Він помер, і вона залишилася зовсім одна. - Одна... та в Бога віру ви не втратили? - Ні, в Бога я вірю... Але зрозумійте, він помер, кого я любила найбільше у світі... І в розмові з'ясовується, що «померла» треба розуміти не буквально, що ця людина жива, але вона змінила їй, надсміявшись над її любов'ю, кинув її. Для цієї дівчини він справді помер, хоча, можливо, вони й на вулиці зустрічаються, і бачить вона його. Так і душа може померти для Бога, бо коли порушується богоспілкування, тоді душа перестає існувати для Бога. Але й таку померлу душу сильний Бог воскресити та врятувати. Була в мене тут одна дівчина з купецької родини, яка має колосальний стан. Ворог, коли хоче погубити душу, починає з того, що викрадає у неї віру в Бога, щоб припинити спілкування з Ним, – тоді вона виявляється цілком у його руках. І на цю дівчину спрямував він свої стріли. Знаряддям його виявився один чоловік, молодий по літах, але старий за розбещеністю та пороками своїми. І цю людину полюбила вона, а вона почала з того, що вкрала в неї віру в Бога. Адже це так легко: Хто це бачив? Як можна цьому вірити? Все це лише забобонні нісенітниці». І довів її до того, що віра стала в її очах лише порожнім забобоном неосвічених людей. А далі... далі він змусив увірувати в законність вільного кохання і розбестив її зовсім, а потім і покинув. Вона дійшла до такого стану, що мало не наважилася накласти на себе руки. Але Бог сильний врятувати і таку душу, і Він врятував її, тому що в її душі завжди тліла іскра прагнення до неба, до якогось нею не усвідомлюваного ідеалу. Художниця в душі, вона дуже любила музику, особливо мінорну, і звуки її навіювали їй думки про Бога. Її розпусник цього не любив і часто насильно захлопував кришку рояля, протестуючи проти цих, як він висловлювався, «телячих ніжностей». Йому, бурсаку за походженням, властива була велика грубість; ця грубість разом із вродженою тугою та прагненням до Бога, яке жило в душі дівчини, і врятували її – тепер вона врятована. Приїхала вона сюди і оновилася душею, а тепер одружилася з доброю людиною. Ось цією іскоркою прагнення до богоспілкування і треба дорожити, не даючи навколишньому мороку погасити її. Знову повторюю: найкращі наші письменники прагнули Бога, хоча тепер якось забули про це; студентство зараз нічого не читає і не має уявлення ні про Шекспіра, ні про Пушкіна. А ці письменники могли б підняти їх від буденної сірої повсякденного життя та призвести до Бога. Втім, треба сказати, що таке читання хоч і може довести до думок про небо, але веде воно, так би мовити, манівцями. Краще ж вибрати прямий шлях, який перед нами відкритий. Краще читати твори святих отців Церкви, Житія святих. Амінь. Вчора наша розмова вийшла якоюсь незакінченою, несподівано перервав я її. Мені довелося зробити це, тому що серед деяких стала помічати стомлення, з'явилися знову прибулі, втомлені з дороги. Хто сидить у гоголівському кріслі, М. А.? Я тому спитав, що з Гоголя хочу розпочати сьогодні промову. Його назвали схибленим... За що? За той духовний перелом, який у ньому відбувся і після якого Гоголь твердо пішов шляхом богослужіння, богоугодження. Як же це сталося? У душі Гоголя, наскільки ми можемо судити по листах, що збереглися, а ще більше за розповідями про його усні бесіди, завжди жила незадоволеність життям, йому хотілося кращого життя, а знайти його він не міг: «Бідному синові пустелі снився сон...». Так починається одна з його статей 386 . І сам він, і все людство уявлялося йому в образі цього бідного сина пустелі. Цей стан людства зображений у Псалтирі: там народ Божий, жадібно і жадаючи, блукав пустелею, шукаючи «граду обительного», і не знаходив. Так і всі ми прагнемо і прагнемо цього «граду обительного» і, шукаючи його, теж блукаємо в пустелі. Цей стан духу знайомий і Лермонтову, який в одному зі своїх віршів скаржився, що не може знайти «тверду скелю», щоб спертися на нього ногою і твердо знати, що йому любити і співати. Але Лермонтов не знайшов «граду обительного», тобто Царства Небесного, – і скінчив погано. Іншою була доля Гоголя. Ми знаємо з його життєпису, що він удостоївся мирної християнської кончини. Як він досяг цього? Був у Москві один будинок, де збирався весь колір, усі вершки, так би мовити, суспільства на той час, але не аристократичного суспільства, а інтелігенції. Це був дім старого Погодіна 387 . Промови там велися найчастіше на тему про богоугодження. На той час інтереси інтелігентного суспільства були дещо інші, ніж тепер. Безбожників майже не було, були сумнівні; і про Бога, і про Царство Небесне багато говорили. Довелося й Гоголю бути у Погодіна. З властивою йому екзальтованістю Гоголь багато говорив про свої пошуки, про те, що жити так, як він живе, неможливо, а як треба жити, він не знає. – Читав, воно й сказало мені, що так жити не можна, але як перебудувати життя, як зробити його святим – не знаю. – Однак було багато людей, які догодили Богові; читайте Житія святих, особливо Житія преподобних. Преподобний – це людина, яка виконала заповідь: Будьте ви скоєні, як Отець ваш Небесний досконалий є 388 . Преподобні очистили душу свою і освятили її так, що вона за своїми властивостями стала подібною до Бога. Поняття про подобу предметів ми зустрічаємо і в математиці: один трикутник маленький, інший - великий, але за своїми властивостями цей маленький зовсім схожий або подібний до великого, подібний, але не дорівнює. І в природі ми часто натрапляємо на випадки подібності до предметів. Люди, за властивостями душі своєї уподібнилися до Бога, називаються преподобними. Раніше їх життєписами цікавилися, тепер ці книги ґрунтовно забуті, на превелике наше нещастя. - Читав і Житія і ось на що натрапив: багато було святих, всі вони прямували до Бога, але йшли до Нього різними шляхами. Уявіть собі коло: до середини його, до центру, сходяться безліч радіусів, йдуть вони до однієї точки, але про різні боки – зверху, знизу, праворуч, ліворуч. Центр – Христос, радіуси – люди, святі, що йдуть до Нього різними шляхами. Один рятувався шляхом смирення, інший – терпіння, третій – міркування, і всі цими різними шляхами прийшли до Бога. І я хочу йти до Бога, але не можу знайти шляхи до Нього та людини не їм. Гоголь тут розумів євангельське оповідь про розслаблений при Силоамській купелі 389 . Згадайте це оповідь. При купелі лежить багато хворих, які прагнуть лікування. Іноді сходить Ангел Господній і обурює воду, і той хворий, який після цього першим поринув у воду, отримує зцілення. Лежить при купелі розслаблений; довгі роки чекає він зцілення і отримує. Чому? Людини не імам, – не має людини, яка б її опустила в цілющу воду. Так лежить розслаблений, а Бог дивиться на нього. Під тим розслабленим можна розуміти все хворе, розслаблене людство, бідне, заражене первородним гріхом і зцілення, що чекає на себе. Томилося людство, а Бог дивився на нього. Звісно, ​​Своєю всемогутньою силою Бог за мить міг переродити людство, зробити його з грішного святим. Силен був це зробити Господь, але не допустила того Божа Правда. Не можна було дати привід сатані дорікнути Богові за несправедливість. Для порятунку людства потрібна була людина ж. Довгі віки люди чекали цієї Людини і нудилися, подібно до розслабленої при Силоамській купелі. І ось прийшов Боголюдина і викупив людство, очистив його від первородного гріха. Ну, а тепер ми знову заблукали, знову чекаємо на людину, яка владно повів би нас на джерела води живою. Так нудився і Гоголь, і висловив свою стомлюваність у Погодіна. - Тепер я зрозумів, що вам треба, Миколо Васильовичу, - каже господар, - людину вам треба, чи не так? – Зрозуміли? Тільки тепер зрозуміли? Чи не можете ви допомогти мені? Чи можете вказати таку людину? – Так! Така людина є. – Треба їхати до одного монастиря... За цих слів Гоголь одразу насупився. – До монастиря? Та що можна почути у монастирі? Бував я в Італії у католицьких ченців; ні, не дали вони мені задоволення. – І все-таки я вам повторюю: поїдьте в цей монастир. - Він називається Оптіна Пустинь і знаходиться в Калузькій губернії. Це не так уже й далеко від Москви. Ви – людина неодружена, сім'ї у вас немає (відомо, що Гоголь не одружився), і при п'ятитисячній пенсії, що видається вам за наказом Государя, ця поїздка не буде вам непосильною. В Оптіній є один старець, ієросхимонах Макарій, ось з ним ви й поговорите. Це і є та людина, яку ви шукаєте. – Макарію? Щось я ніколи цього імені не чув. - Ось і горе, що ви не знаєте цієї людини. Чи мало осіб ви бачили, чи мало представників мистецтва та науки зустрічали, скільки мистецькими творами милувалися... - Так, так, я був у Римі, був, за порадою своїх знайомих, у Дрездені, і що за дивовижні хвилини пережив, розглядаючи твори старовинних майстрів... Стояв перед Мадонною Рафаеля, та мало ще довелося бачити твори мистецтва... – Ось бачите, багато довелося бачити вам, а генія мистецтва з мистецтв, життя за Богом, старця о. Макарія не знаєте! - Добре, послухаюся, чуєте? Поїду, поклавшись не на вашу вченість, а довіряючи вашій щирості. І поїхав. І прибув до Оптіни. Пізніше, нещодавно, інший геніальний письменник, Толстой, теж приїжджав сюди, підходив до цих моїх дверей і дверей іншого старця, Йосипа, і пішов. Чому? Що завадило йому увійти в ці чи інші двері? Чи не гординя його? Що може сказати якийсь старець? І кому? Льву Толстому, перед яким схилявся весь світ!.. Про що йому говорити з цими старцями? Не міг він зламати своєї гордині і пішов. Звичайно, це лише припущення, але хто знає, чи не близьке воно до істини? Пішов куди? У вічність. В яку? Страшно сказати! Ох! І все це сталося, так би мовити, на моїх очах... Інакше було з Гоголем. Є переказ, що старець о. Макарій передчував прихід Гоголя. Кажуть, він був у цей час у своїй келії, і, хто знає, чи не в цій самій, бо прийшов Гоголь прямо сюди. Отець Макарій, швидко ходячи туди-сюди по келії, говорив ченцю, що був з ним: - Хвилюється щось серце в мене. Точно щось незвичайне має відбутися, наче чекає воно на когось. У цей час повідомляють, що прийшов Микола Гоголь. В Євангелії розповідається, що коли до Ісуса Христа прийшли елліни, Він зрадів духом і сказав: «Прийде година, щоб прославився Син Людський» 390 . Так, мабуть, і старець Макарій передчував велике прославлення, але не себе, а геніального письменника Миколи Васильовича Гоголя. І ось Гоголь у Старця. Починається розмова. Без свідків відбувалася вона, ніким не записана, але Бог був присутній під час неї невидимою, і Божественна благодать перетворила душу Гоголя. Як би я хотів, та й ви, я думаю, теж не відмовилися б послухати цю чудову розмову великого Старця з великим письменником. Ймовірно, вона була дуже змістовна і представляла найбільший інтерес. Старець Макарій у вищій мірі мав дар владного слова, і промови його мали величезний вплив на душу слухача. Вийшовши від Старця, Гоголь говорив: – Так, мені сказали правду, це єдиний із усіх відомих мені людей, хто має владу та силу повести на джерела води живою. І Гоголь переродився. Він сам казав: «Я зайшов до Старця одним, вийшов іншим». Гоголь хотів зобразити російське життя у всій його різнобічній повноті. З цією метою він розпочав свою поему «Мертві душі» і написав уже першу частину. Ми знаємо, в якому світлі там відобразилося російське життя: плюшкіни, собакевичі, ніздреві, чичікова - вся книга являє собою задушливий і темний льох вульгарності і низовини інтересів. Гоголь сам злякався того, що написав, але втішав себе тим, що це тільки накип, тільки піна, знята з хвиль житейського моря. Він сподівався, що в другому томі йому вдасться намалювати російську православну людину у всій її красі, у всій чистоті. Як це зробити, Гоголь не знав. Біля цього часу і відбулося його знайомство з батюшкою о. Макарієм. З оновленою душею поїхав Гоголь з Оптіної, але не залишив думок написати другий том «Мертвих душ» і працював над ним. Але потім, відчуваючи, що йому не під силу втілити у всій повноті той ідеал християнина, який жив у його душі, він розчарувався у своєму творі – ось причина спалення другого тому «Мертвих душ». Друзі його та сучасники не зрозуміли, що сталося з ним. Такий великий розум, як Бєлінський, тільки вилаяв Гоголя! Бєлінський і сам теж погано скінчив, навряд чи він врятований, бо був невіруючим, хоч помер не в такому повному розриві з Церквою, як Толстой. А Гоголь помер справжнім християнином. Є переказ, що незадовго до смерті він говорив до свого близького друга: - Ах, як я багато втратив, як страшенно багато втратив! - Тому, що не вступив до монастиря. Ах, чому батюшка о. Макарій не взяв мене до себе в Скіт? Невідомо, чи заходив раніше у Гоголя з батюшкою о. Макарієм розмову про чернецтво, невідомо, чи пропонував йому Старець вступити до монастиря; цілком можливо, що о. Макарій і не кликав його, бачачи, що він не зазнає труднощів нашого скитського життя. Монашество... Скільки разів у нас заходила про нього мова, і завжди я раджу: якщо вже самим не вступати в монастир, то принаймні читати описи життя святих ченців, преподобних. Вони нас можуть багато чого навчити. Колись я казав вам про мого гімназійного товариша. Навчався він погано. Якось дивлюся, запустив він свої рученята у волосся і весь заглибився у читання. З притаманним хлопчикам цікавістю я почав заглядати, що він читає. Запис з одного боку, з іншого, і змісту не видно. Зрештою, питаю: - Та цікаво, рідкісне це явище (а він ніколи нічого не читав). Ну довелося відійти. Потім дивлюся: скінчив він читати, відклав книгу і замислився. Я підійшов. - Що ти читав, скажи тепер! - Він показав мені лист із назвою. Дивлюся – життєписи знаменитих учених та художників. – Цікаво? – питаю. – Дуже! І знаєш, що? Я буду відомим вченим! – Ну, брате, багато чого захотів. Ти ось краще уроки алгебри акуратніше вчив би, а то в тебе всі двійки та одиниці! - Ні, з цим скінчено! Буду вченим! І що? Почав добре вчитися, закінчив чудово, а потім, як я чув, був якщо й не великим, то одним із значних наших вчених. Ось яку дію може мати прочитана книга: прочитав і змінився. Так і на нас читання Житій святих може благотворно діяти. У «Пролозі» розповідається таке. У пустелі жив один подвижник. До нього прийшли представники язичницької школи стоїків і почали питати, що він робить у пустелі і в чому, на його думку, полягає перевага його життя над життям людей їхньої секти. – Ти постишся, постимось і ми; ти пильнуєш, не спимо і ми; ти – жебрак, і ми нічого не маємо; але ми займаємося наукою, ми шукаємо нових шляхів для людської думки, а ти що робиш? Яку ти приносиш користь людству? – Що я роблю? Нічого. Я оберігаю свою душу від згубних помислів. У «Пролозі» не сказано, як поставилися до цієї відповіді стоїки, але старець у цих словах висловив усю сутність чернечого «роблення». Охороняти свою душу від помислів – це важка справа, значення якої навіть незрозуміле людям мирським. Нерідко кажуть: навіщо охороняти душу від помислів? Ну, прийшла думка і пішла, що ж боротися з нею? Дуже вони помиляються. Думка не просто приходить і йде. Інша думка може занапастити душу людини, інший помисл змушує людину зовсім повернути на життєвому шляху і піти зовсім в іншому напрямку. Святі Отці кажуть, що є помисли від Бога, помисли від себе, тобто свого єства, і помисли від бісів. Для того, щоб розрізняти, звідки приходять помисли, чи вселяються вони Богом чи ворожою силою, чи походять від єства, потрібна велика мудрість. Часто, приймаючи людей не на цій половині, а там, у чоловіків, які живуть взагалі більше розумом, а не серцем (жінка живе більше серцем, почуттям), я чую скарги на те, що ми переживаємо тепер важкі часи, що тепер дана повна свобода всяким єретичним і безбожним вченням, що Церква з усіх нападає, що Церква з усіх що долають її ці каламутні хвилі зневіри та єресей. Я завжди відповідаю: – Не турбуйтесь! За Церкву не бійтеся. Вона не загине, ворота пекла не здолають її до самого Страшного Суду. За неї не турбуйтеся, а ось за себе боятися треба, бо правда, що наш час важкий. Чому? Та тому, що тепер особливо легко відпасти від Христа, а тоді – смерть. Ті, хто пішов за Христом, преподобні Його, ті й запанують з Ним. Але ми знаємо інших «преподобних», уподібнених не Христу, а ворогові Його – сатані; мабуть, і ви знаєте цих «преподобних», якщо не за їхніми творами, то хоча б за іменами: все нижче, ренани та інші розбещувачі моральності, яка їхня доля? По всьому уподібнившись винуватцю будь-якої гидоти, всякої нечистоти - дияволу, вони, по смерті, потрапляють у його владу, як каже російське прислів'я: «Своєму своєму мимоволі брат». А ті, що послужили Христові, запанують з Ним. Він їм також «Свій». Тепер особливо легко відпасти від Христа і підпасти під владу темної сили. Ідеш вулицею і бачиш: у вікні виставлена ​​єретична книга, яка трактує, ну хоча б, про Божественність Христа. Помисел каже: зайди, купи книгу, прочитай. Добре, якщо людина не піддається цьому помислу, якщо зрозуміє, що вселяється йому ця думка сатаною, що ця книга ворожа вченню Святої Церкви. А другий, дивишся, зайшов, купив книгу, прочитав – та й повернув у інший бік, відпав від Христа. Де початок його падіння? У помислі лукавому. Та й Толстой чи не від помислу загинув? Адже міг би бути праведником. Відомо, що іноді він питав свою дружину: «А що б ти, Сонечко, сказала, якби я раптом вступив до монастиря?» Невідомо, що відповідала йому Софія Андріївна, та й Толстой казав це, мабуть, напівжартома. Пам'ятаєте, у Гоголя в «Старосвітських поміщиках» Афанасій Іванович любив іноді лякати Пульхерію Іванівну і казав їй, що візьме, збереться та й піде з турками воювати. Пульхерія Іванівна відмахувалась від таких «страшних слів» чоловіка. Як ставилася до промов Лева Миколайовича Софія Андріївна, ми не знаємо, але життя Льва Миколайовича могло б піти зовсім інакше, не послухайся він смертельного помислу. З'явилася думка, що Ісус Христос – не Бог, і він повірив їй. Потім спало на думку, що Євангеліє написано неправильно, і цій думці він повірив і перекроїв євангелію по-своєму, відпав від Церкви, йшов далі і далі від Бога і скінчив погано. Приходив він якось сюди, був у отця о. Амвросія, мабуть, прийшов під виглядом порятунку. Але о. Амвросій дуже добре зрозумів його, коли Толстой заговорив з ним про своє євангелію. Коли Толстой пішов від Батюшки, той сказав про нього тільки: "Горд він!" – і повірте, одним цим словом охарактеризувала всю його душевну недугу. Толстой повернувся до готелю, а там на той час жив відомий письменник Леонтьєв 392 . Вони були між собою знайомі, і Толстой почав розповідати Леонтьєву про відвідини Скита. Той, будучи гарячою людиною, обурився і вигукнув: — Як могли ви наважитися, графе, говорити зі Старцем про ваше «євангеліє»?! - А, то ви хочете донести на мене обер-прокурору? Ну, що ж, доносьте! Подивимося, що з цього вийде. Ось як Толстой зрозумів його та в чому запідозрив! А чи мало інших випадків, коли з наміру починається загибель людського життя? Ось, наприклад, молодик любить дівчину і починає розмірковувати: «Мені вона до душі, та й вона, здається, любить мене. Вона сподівається вийти за мене заміж. Що ж мені, одружитися? Але тоді вона мені буде в тягар. Я отримую такий зміст. Тепер воно йде на мене одного, а після весілля доведеться ділитися з нею. Я краще обдурю її, візьму від неї все, а її кину, як вичавлений лимон». І якщо сам він ще засумнівається у своєму помислі, тут якийсь порадник знайдеться, який скаже, що поняття про моральність умовні, церковні заповіді не є обов'язковими, що життя дане для насолоди, і треба брати від неї все, що вона може дати. Життя – боротьба існування. Треба жити для насолоди і крокувати через найслабших, не замислюючись приносити їх у жертву заради свого задоволення. Ось і скінчено. Зручна філософія знайдена, і людина безсовісно користується довірливістю іншої особи, не замислюючись про майбутні жертви страждання. Англійський філософ Дарвін створив цілу систему, за якою життя – боротьба за існування, боротьба сильних із слабкими, де переможені прирікаються на загибель, а переможці тріумфують. Це вже початок звіриної філософії, і люди, які в неї увірували, не замислюються убити людину, образити жінку, обікрасти найближчого друга – і все це абсолютно спокійно, з повною свідомістю свого права на всі ці злочини. І початок цього знову в помислі, якому повірили люди, у помислі, що немає нічого забороненого, що Божественні заповіді не обов'язкові, а церковні постанови сором'язливі. Не можна довірятися цим помислам. Треба раз і назавжди покірно підкорятися вимогам Церкви, якими б вони не були сором'язливими. Та зовсім вони не такі й важкі! Чого вимагає Церква? Молись, коли треба – постись, і це треба виконувати. Про Свої заповіді Господь каже, що вони не тяжкі. Які ж це заповіді? Блаженні милостивії… Ну, це ми ще, мабуть, виконаємо: пом'якшиться серце наше – і ми зробимо милість, допоможемо бідним людям. Блаженні кротціє... Ось тут стоїть висока стіна – наша дратівливість, яка заважає нам бути лагідними. Блаженні є, коли ганьблять вам... 393 Тут уже в нашому самолюбстві майже непереборна перешкода до виконання цієї заповіді. Милість ми зробимо; мабуть, навіть упораємося зі своєю дратівливістю, але знести ганьбу та ще добром заплатити за нього – це вже неможливо нам. Це перешкода, яка відокремлює нас від Бога і яку ми й переступити не намагаємося, а переступити треба. Де шукати сили для цього? У молитві. Є чудова книга, яка описує дію молитви 394 . Походження її таке: у старому Афон жив один старець на ім'я Дисидерій. Коли там зчинилися хвилювання, життя російських ченців стало занадто важким, їм загрожували виселенням з Афона. Тоді відбулася нарада російських афонців про те, що робити. Голоси розділились. Деякі пропонували звернутися до Лондона до англійської королеви з проханням продати їм землі в Австралії для влаштування там нової обителі. Але ця пропозиція була відкинута, а зупинилася на іншому – переселитися на Кавказ. Тут Імператор Олександр II пожертвував безкоштовно ділянку землі, де і було засновано «Новий Афон»; серед інших ченців, які переселилися сюди, був і о. Дисидерії. Але незабаром шум гуртожитку став його обтяжувати, і він пішов у гори Кавказу для безмовності, пішов не самочинно, а з благословення старців. Тут він проводив воістину рівноангельське життя. Чим він харчувався, важко сказати; був, здається, у нього город, отже, овочі та вода служили йому їжею та питтям. Тут пізнав він справжнє щастя, яке полягає у спілкуванні душі з Богом і якого даремно шукають люди, ганяючись за скороминущими радощами світу цього. Отець Дисидерій мав одного учня 395 , з яким вів бесіди про внутрішнє діяння, тобто про Ісусову молитву. Коли о. Дисидерій помер, учень поховав його святе тіло. Ці бесіди він поступово записував, і коли до нього прийшов третій афонець, о. Венедикт, то знайшов ці розмови у рукописах. Йому спало на думку видати їх, і з цією пропозицією він приїжджав до нас у Скит. Не маючи коштів, достатніх для цього підприємства, я направив його до Великої Княгині Єлизавети Феодорівни 396 , яка й надала йому можливість видати цю прекрасну книгу. Декілька екземплярів є в мене, і я можу дати декому. Книгу цю треба прочитати кілька разів, щоб сприйняти всю глибину її змісту. Вона має доставити величезну насолоду людям, які мають схильність до споглядального життя. Дай Бог, щоб читання це принесло вам не лише високу духовну насолоду, але й допомогу у справі спасіння своєї душі. Амінь. 22 лютого 1913 р. Остання розмова Я вже казав вам, що серед паперів було знайдено листа святителя Московського Філарета до ігумена Старо-Голутвина монастиря отцю Назарію. Копія власноручного листа Філарета, митрополита Московського, до Старо-Голутвинського ігумена Назарія. Преподобному отцю нашому Назарію, про Господа радіти та мирствувати! Неодноразово чую, що ваш зір збіднюється, але ви продовжуєте діяти більше самі, від цього може бути недогляд, за який стягнеться з помічників ваших. Раджу вживати їх більше, щоб було доглянуто і щоб усе робилося вчасно та в порядку. З вашого ж боку більше буде приносити користь ваша молитва та повчальне слово. Філарет, митрополит Московський. Справді правильно: чернець Парфеній, 1913 р. лютий, 14-те. Братія запропонували мені цей лист і звернули мою увагу на те, що й мені корисно перебувати в молитві і навчати їх словами - справи ж з управління монастиря надати їм, що для мене ж і краще. Митрополит Філарет був чоловік сильний словом і ділом, а в нас нещодавно помер світильник, який якщо не став Філаретом, то тільки тому, що рання смерть завадила йому, це Михайло, єпископ Таврійський. Серед його творів є один: «Над Євангелієм», уривок з якого візьмемо предметом нашої бесіди. Істинно, істинно кажу тобі: якщо хтось не народиться від води та Духа, не може увійти в Царство Боже 398 . Благодатне відродження від Святого Духа є необхідною умовою для вступу в Царство Боже і в засновану Господом на землі Церкву для виконання заповідей Христових і для пізнання таємниць Його вчення. Якщо ми зважимося йти стопами Христовими, відкинувши силу відродження Святим Духом, то скоро побачимо всю бідність наших прагнень. Якщо ми будемо намагатися і виконувати Його заповіді, покладаючись тільки на свої сили, на свою природну невідроджену людину, то спочатку тягар виявиться непосильним для нас, і ми з відчаєм падемо, пригнічені його тяжкістю. Закон Христів для природної людини непосильний, набагато важчий за закон Мойсеєвий, бо витончує і посилює його вимоги; здійснити його в житті нашими слабкими і схильними до гріха силами безумовно неможливо, і закон Христов розрахований виключно на людину облагодатовану. Єдино лише за допомогою сили Святого Духа, через оновлення нашого старого єства новою стихією благодатного життя він стає зручним, і його заповіді є лише формою виявлення і розвитку цієї небесної сили, а таємниці його вчення – таємницями нами ж пережитого нашого внутрішнього духовного життя. Нині християнські суспільства очевидно схиляються перед моральними вимогами Христового вчення. І що ж свідчить нам дійсне життя? Чи не почуваються люди дедалі більше безсилими виконувати їх у справжньому, справді християнському і тому єдино істинному рятівному значенні? Чи не стають дедалі більше рабами зовнішніх умов життя, безперервно ускладнюються її форм, а водночас і з'єднаної із нею жорстокої боротьби за існування, вплив, влади, боротьби пристрастей і самолюбств, боротьби всього дріб'язкового, узколобого? Безсумнівно, це роздвоєння моральних ідеалів і ходу дійсного життя є місце воістину трагічним. І причина всього цього полягає в тому, що благодатна сила відродження Святим Духом перестала служити для свободи сучасної людини джерелом її буденного, приватного та суспільного життя та діяльності: усі думають бути християнами лише за допомогою своїх природних сил і міркувань. Зрозуміло, з цього ніколи нічого не вийде надійно доброго, і перед нашими очима - неминучі наслідки такого хибного шляху: все невдоволення життям, що все розповсюджується, і всі страждання, що її посилюються... Дійсно, нині часто чуються скарги і невдоволення життям, а тим часом життя не тільки майбутнє, але і це, земне. Багато хто цьому не вірить: що за блаженство, коли життя буває сповнене всяких прикростей, скорбот, втрат? Так, але виявляється, що за наявності всього цього життя може бути блаженним, і це блаженство полягає у виконанні заповідей Христових. Найзаповіді починаються словом «блаженні»: Блаженні убогі духом... блаженні, що плачуть... блаженні чисті серцем... і так далі. Дев'ята заповідь - це висота, не всіма осягана: Блаженні є, коли ганьблять вам і ждуть і речуть всякий зол дієслово на ви брехливо, Мене ради 399 . Отже, блаженство – у ганьбах, у ворожому ставленні до нас за Христа. Щоправда, і про злочинця говорять погано, але головна сила – не в лихослів'ї взагалі, а в лихослів'ї заради віри в Христа Бога. Спаситель додає: «Мені заради», тобто через те, що людина – християнин. Але ось дивне явище: зараз багато хто схиляється перед моральним вченням Христа Спасителя і хочуть виконувати Його закон, але відкидають Законодавця, тобто хочуть створити християнство без Христа. Такий був, наприклад, Толстой та багато інших подібних до нього. Толстой був не поганою людиною, але відкинув Христа, «поставив хрест» на Церкві та на всьому духовному і загинув. Перед смертю він ніби шукав примирення з Церквою, поїхав навіть до Оптіни Пустині, але пізно. Так як Толстой все життя відкидав Христа, то наприкінці життя був сам відкинутий. Багато хто говорить: можна і без Христа бути доброю людиною і навіть виконувати євангельський закон, наприклад про любов, милосердя. Ні, це глибоке оману. Заповіді Христові вимагають від нас такої висоти, що вони розраховані лише на відроджену через Святе Хрещення людину. Ні жид, ні магометанін виконувати їх не можуть. Дехто каже: що важкого у Новому Завіті? Все лише любов та любов. Так, але це і становить подвиг. Любити всіх за євангелією, досконалою любов'ю – це справа нелегка, яка потребує величезної праці та сприяння благодаті Божій, чому св. апостол Павло говорить: «Кохання є виконанням закону» 400 . Заповіді Старого Завіту легші за Євангельські заповіді; їх могла виконувати людина невідроджена, але для Нового Завіту це неможливо. Таїнства Церкви Православної мають таку велику силу, що людина хрещена, навіть якщо лиходій, якщо покається, може розпочати нове життя, виконуючи євангельський закон у всій повноті. Господь вимагає від нас насамперед віри: «Без віри неможливо догодити Богові» 401 . Скільки б хто не робив добрих справ, але якщо він робить їх не в ім'я Христове, то вони не мають жодної ціни. Пояснимо прикладом: візьмемо, з одного боку, людину невіруючу, але намагаючуся жити добре, а з іншого боку – лиходія, але не відкидає Христа. Помер перший, і Господь відкинув його: «Я тебе не знаю, ти не визнавав Мене під час земного життя, а Я відкидаю тебе в Вічному житті». Така воістину плачевна доля невіри. Ну, а лиходій? Багато вчинив він усіляких злочинів, але ось наблизився його смертний час: «Господи, Господи, що буде зі мною, гірше за мене немає жодної людини у світі!» Зве він священика, відкриває йому всі свої гріхи, які, дійсно, дуже великі, той накладає епітрахіль, читає дозвільну молитву, і всі гріхи колишнього лиходія потопляються в морі милосердя Божого. А потім він сподобається прийняттю Святих Таїн і відходить до Господа виправданий, йде до Раю. Справді, страшний час ми переживаємо: тікають від Христа і соромляться Його. Але Спаситель сказав: «Хто посоромиться Мене і Моїх слів у роді цьому перелюбному та грішному, того посоромиться і Син Людський, коли прийде у славі Отця Свого зі святими Ангелами» 402 . А тим часом люди багаті соромляться зізнатися, що вони християни. У багатому будинку, наприклад, приходить слуга і каже: «Будь ласка їсти». Всі сідають за стіл, але якщо хтось із гостей перехреститься або прочитає молитву перед їдою, Боже, яким глузуванням тільки не піддасться він! Послужить він неодмінно темою для розмов і дотепів; якщо це людина вчений, якийсь професор, якого не можна запідозрити в невігластві та відсталості, то його назвуть фарисеєм і т.п. А ще недавно, коли мені було років шість, Христа не соромилися. У будинках і багатих теж, сідаючи за великі столи, читали спочатку молитву, хрестилися, а минуло 60 років – і все змінилося. Внаслідок байдужості до Православної Церкви та її обрядів людей освічених, а часто й простих, багато хто спокушається і йде у розкол, бажаючи знайти істину, і гине остаточно. Був я перед масляною в Москві і захворів там. Приїхавши додому, я зустрів загальний плач. «Та що ви, зачекайте, я ще не помер», – говорю їм. Ні, не вгамовуються. Тим часом моя хвороба посилилася. «Господи, – думаю, – це ж кінець уже. Великий я грішник, найгрішний на землі, але, Господи, я не втік із Церкви і ніколи від Тебе не зрікався». Причастився я Святих Таїн, потоваришував і заспокоївся. «Господи, – кажу, – я готовий!» Дай же, Боже, нам намагатись виконувати Твої святі заповіді. А може, якась із вас досягне і такого стану, що заповіді будуть виконуватися не з примусу, а як потреба душі. Хай же буде в усьому воля Божа, добра і досконала, і нехай допоможе нам Господь. Амінь. Духовний заповіт преподобного Варсонофія Оптинського Відкладаючи, нарешті, всі опіки світу цього, що так пригнічували і мучили дух мій, коротко скажу моє останнє слово і мій останній завіт дорогим моїм духовним чадам. І, по-перше, смиренно прошу: пробачте мені всі мої вільні та мимовільні гріхи, якими я згрішив проти вас, і вас взаємно всіх прощаю за всі скорботи та прикрості, які підняв я через деяких за наученням споконвічного ворога спасіння нашого. Віру мені іміть, святі Отці і браття, що всі мої дії і діяння зводилися до одного - охоронити святі завіти і встановлення древніх отців-подвижників і великих наших старців у всій Божественній і дивовижній їхній красі від різних згубних віянь віку цього, початок яких - гординя сатанинська, а кінець - гас! Можливо, погано виконав я це – каюся в тому і кидаю себе перед Божою благостю, благаючи про помилування. А вас усіх, що полюбили мене про Господа, прошу і благаю: дотримуйтесь моїх смиренних дієслів. Духа не гасіть 403 , але грійте його терплячою молитвою і читанням святоотцівських і Писань, очищаючи серце від пристрастей. Краще погодьтеся підняти тисячу смертей, ніж ухилитися від Божественних заповідей євангельських і чудових іночеських установ. Мужіться в подвигу, не відступайте від нього, хоч би все пекло повстало на вас і весь світ кипіло на вас злобою і зневагою, і віруйте: Поблизу Господь усім, хто Його закликає, усім, хто закликає Його в істині 404 . Амінь. PS: Ще заповідаю ім'ям Господа нашого Ісуса Христа не зраджувати тіла мого похованню доти, доки не виявляться явні ознаки смерті, – всім відомо, які це ознаки. Грішний архімандрит Варсонофій. Старець Варсонофій спочив про Бога 1/14 квітня. 1913 р. Поховання відбулося 9/22 квітня 1913 р. Дивіться також бесіду від 27 грудня 1909 року (У деяких бесідах святителя Варсонуфія помітні фрагменти, близькі за змістом; старець вів свої бесіди в різний час, змінювався склад слухачів. Але кожна бесіда мала свої відмінності, деталі та доповнення. Розуміючи цінність слова великого старця в наш час, подаємо текст бесід без скорочень, у тому вигляді, в якому вони дійшли до нас. ред.) Преподобного старця Оптинського, ієросхимонаха Амвросія (Греньков: 1812–1891). Духовний син старців Лева і Макарія, він був сповідником братії і паломників, які з'їжджалися до нього з усієї Русі. Засновник Шамординського монастиря, продовжувач книговидавничої справи Оптиної Пустині. Канонізований у 1988 р. Про нього див.: Схиархимандрит Агапіт ​​(Бєловідов). «Житіє преподобного Амвросія Старця Оптинського». ред. Введенська Оптина Пустинь, 1999 Казань-Гірська Шамординська жіночий гуртожиток, в 12 верстах від Оптиної Пустині, заснована преподобним Амвросієм в 1884 році. У 1901 році вона була перетворена в монастир. Викл. Варнава Гефсиманський (Меркулов; 1831-1906), ієросхимонах. Про нього див: «Життєписи вітчизняних подвижників благочестя ХVIII-XIX століть, 17 лютого. Вид. Введенської Оптіної Пустелі, 1993-1999. Преподобний Оптинський старець ієросхимонах Анатолій (Зерцалов; 1824–1894), на початку чернечого життя учень преп. Макарія, потім - преп. Амвросія, скитоначальник (з 1874), духовник Шамординської обителі, духовний отець преп. Варсонофія. Дільник розумної молитви. Викл. Амвросій говорив про нього: "Йому така дана молитва і благодать, яка єдиному з тисяч дається". Зарахований до лику місцевошановних святих в 1996 р., всеросійських - в 2000 р. Про нього див: «Житіє і повчання Оптинського старця Анатолія (Зерцалова)». Вид. Введенської Оптіної Пустелі, 1994. Свт. Варсонофій Казанський, єпископ Тверський. Пам'ять його святкується 4 жовтня (набуття мощів) і 11 квітня // Житія святих, 4 жовтня. Тропар 8-ї пісні Великоднього канону. У друкованому оригіналі виданні зустрічаються два написання – мир і світ. Основні їх значення: світ - відсутність сварок, ворожнечі, незгоди, війни; лад, одностайність, приязнь, дружба, доброзичливість; спокій, тиша. Мир – сукупність всіх форм матерії у земному та космічному просторі, Всесвіт, рід людський; стан земного життя. На сайті ці слова пишуться однаково. (Ред. «Абетки віри»). Пасхалов Віктор Нікандрович (1841 -1885) - російський композитор та музичний педагог. Останні роки жив у великій бідності. Автор багатьох романсів. Творчість Пасхалова цінували В. В. Стасов та Μ. П. Мусоргський, бачили у ньому проблиски сильного та оригінального таланту. також розмову від 30 грудня 1912 р. Тропар 9-ї пісні Великодня канону. Тропар 4-ї пісні Пасхального канону. Викл. Серафим Саровський. Про нього див: «Життя святих, 2 січня». Преподобний Оптинський старець єросхимонах Макарій (Іванов; 1788-1860). У 1810 р. вступив до Площанської Богородицької пустелі, з 1834 р. – до Оптіної, з 1841 р. – скитоначальник. Під його керівництвом Оптіною було розпочато справу книговидавництва, зроблено переклади святоотцівських творів російською мовою. Зарахований до лику місцевошановних святих в 1996 р., всеросійських - в 2000 р. Про нього див: Архімандрит Леонід (Кавелін). «Житіє Оптинського старця Макарія». Вид. Введенської Оптіної Пустелі, 1995. «Житія святих. 17 та 19 січня». Добротолюбство. Т. 1. Також: «Домістові сказання... Про авву Антонії». "Лавсаїк". Гол. 37. «Про Пітирим». Лк.4:30. Буквальний переклад із церковнослов'янської: ідяше – йшов. Вигук священика під час Євхаристичного канону. Викл. Яків Постник. Про нього див: «Житія святих. 4 березня». Про це розповідає Літопис скиту Козельської Введенської Оптиної Пустелі за 1820–1851 рр. Запис від 16 січня 1850 р. «Нещасний випадок». Викл. Варсонофій у розмові змінив ім'я ченця. Йшлося про ченця Макарія (Грузінова). Преподобний Оптинський старець ієросхимонах Лев (Наголкін ; 1768-1841). Засновник старчості в Оптиній пустелі. Його духовними наставниками були ієром. Василь (Кишкін) та схимонах Феодор Молдавський – учні преп. Паїсія (Величківського). В Оптиній Пустелі з 1829; був духовником обителі та численних прочан, особливо простолюду. Зарахований до лику місцевошановних святих в 1996 р., всеросійських - в 2000 р. Про нього див: «Житіє Оптинського старця ієромонаха Леоніда, в схимі Лева». Вид. Введенської Оптіної Пустелі, 1994. "Житія святих, 27 серпня". "Житія святих, 5 квітня". Схімонах Іларіон (1846-1916), кавказький пустельник. Автор книги «На горах Кавказу», яка послужила приводом до богословських суперечок, що виникли в 1912 р. Мав дар Ісусової молитви. Подвизався на Афоні, в Ново-Афонському монастирі на Кавказі. Потім разом зі своїм старцем о. Дисидерієм пішов у гори для безмовності, де о. Іларіон записував бесіди свого наставника про молитву. Ці записи і лягли в основу книги, вперше виданої в 1907 р. Про саму книгу див. бесіду від 19 червня 1911 Монах Венедикт (у світові Володимир) родом із Бессарабії, у підлітковому віці трудився в Нямецькому монастирі. Таємно пострижений Старцем та мантію з ім'ям Силуан. У 1919 р. прийняв мученицьку кончину: на Клухорському перевалі розіп'яли на дереві бандою «зелених». Див: Листи графа М. М. Сперанського // Російський Архів. Січень. 1870. А також: Свт. Феофан Затворник. «Листи про духовне життя». М., 1897. Ця книга святителя Феофана написана з приводу листів графа Сперанського і містить роздуми про молитву, духовне життя. Можливо, автором приміток є о. Нікон (Бєляєв), учень преп. Варсонофія. Зарахований до лику святих 1988 р., його пам'ять святкується 30 квітня. Див: «Життєпис єпископа Ігнатія Кавказького». М., 2002. Схимник Памфіл (Тихонов) народився 1824 р.; в Оптиній Пустелі з 1884 р. "Житія святих, 17 січня". також розмову від 12 квітня 1911 року. Мабуть, когось із духовних чад. "Житія святих, 2 серпня". Преподобний Оптинський старець схіархімандрит Мойсей (Путилов; 1782-1862) - настоятель Оптіної Пустелі. За нього було започатковано старечість, розквітла книговидавнича діяльність Оптіної. Початок чернечого життя вважав у Саровській обителі, потім трудився в Білобережській пустелі, Свенському монастирі та в Рославльських лісах. З 1821 р. – в Оптиній Пустелі, брав активну участь у влаштуванні Іоанно-Предтеченського скиту, заснованого з благословення єпископа Калузького Філарета (Амфітеатрова). До 1825 - скитоначальник, з 1826 - настоятель монастиря. Зарахований до лику місцевошановних святих в 1996 р., всеросійських - в 2000 р. Про нього див: «Житіє преподобного схіархімандрита Мойсея (Путилова)». Вид. Введенської Оптіної Пустелі, 1992. Преподобний Оптинський старець схіархімандрит Ісаакій (Антимонов: 1810–1894), настоятель Оптіної Пустелі з 1862 р. Багатопікличний будівельник; мудрий настоятель, що багато попрацював для благоустрою монастиря. Зарахований до лику місцевошановних святих в 1996 р., всеросійських - в 2000 р. Про нього див; «Житіє Оптинського старця схіархімандрита Ісаакія (Антимонова)». Інд. Введенської Оптіної Пустелі, 1995. Ірмос 1-ї пісні Канона на преставившегося. Ірмос 1-ї пісні Різдвяного канону. На той час – головне місто Маньчжурії. У 1904–1905 pp. викл. Варсонофія було послано на російсько-японську війну з місією втішати і прилучати Святих Таїн поранених воїнів. Госпіталь, у якому він служив, перебував у місті Мукден. Ієромонаху Варсонофію було тоді 59–60 років. Згодом, у 1912 р., Старець часто згадував це своє служіння, ніби порівнюючи його з переведенням до Старо-Голутвина монастиря, що стало для нього, 70-річного старця, ще більш важким випробуванням. Московський інститут сходознавства. також розмову від 26 березня 1912 року. Див: «Добротолюбство», т. 1. В іншому варіанті 28 грудня 1909 Див: «Життєписи вітчизняних подвижників благочестя XVIII-XIX століть, 29 грудня та 24 жовтня». Старець ієросхимонах Макарії Оптинський, говорячи про переваги цієї книги, також звертав особливу увагу на її небезпечну сторону. Книга ця послужила однією з причин написання преп. Макарієм статті «Застереження читаючим духовні батьківські книги і бажаючим проходити розумну Ісусову молитву», де преп. Макарій, зокрема, зазначає: «Вона (рукопис) написана переконливо. Докази пристосовані з батьківських книг: а небезпечна сторона з цього предмета замовчена; так що той, хто не зовсім знає вчення святих Отців, легко захопитися може такими переконаннями, і особливо кому не траплялося самому бачити або від інших чути про тих, хто пошкодився душевно через таке діяння...» Основною помилкою в цьому рукописі, за словами преп. Макарія, і те, що «...вигадувач оній написав байдуже переконання проходження розумної і серцевої молитви, поставляючи головною метою у цій справі шукання високих обдарувань і втіх духовних, що може призвести до вельми небезпечних наслідків щодо принади ворожістю». Про Ісусову молитву див. також розмову від 19 червня 1911 р. Чудове сновидіння, бачене послушником Ново-Афонського Симоно-Кананітського монастиря 11 жовтня 1908 року. Репринт вид. Подвір'я у Москві Російського на Афоні Свято-Пантелеймонова монастиря, 1995. Про неї див також розмови від 29 грудня 1910 р. і 12 квітня 1911 р. «Життєписи вітчизняних подвижників благочестя XVIII–XIX століть, 20 грудня». "Житія святих, 7 серпня". Житія святих, 12 квітня. Преподобний Ісаак Сірін. Слова подвижницькі. М., 2002. Слово 41. Святитель Феофан, самітник Вишенський. Зарахований до лику святих 1988 р. // Життєписи вітчизняних подвижників благочестя XVIII-XIX століть, 10 січня. Крім фотографій, що збереглися, відомі також портрети пензля оптинського ієромонаха Данила (Болотова). Розмову від 26 грудня. На той час – послушник Димитрій. Залишивши Оптіну 1829 р., Д. А. Брянчанінов вже 1830-го опинився в Кирило-Новозерському монастирі, потім – у Семигородській пустелі. Любезький монастир у житії свт. Ігнатія (Брянчанінова) не згадується. Про те ж: «Коли на шляху своєму знаходиш незмінний світ, тоді бійся ...» // Преподобний Ісаак Сірін. (Слова подвижницькі. Слово 78.) Зарахований до лику святих 1988 р. // Життєписи вітчизняних подвижників благочестя XVIII-XIX століть, 15 листопада. З поеми М. Ю. Лермонтова "Демон" (1839). також розмови від 23 грудня 1910 р. і 12 квітня 1911 р. Див прямуючи. до розмови від 23 грудня 1910 р. Преосвященний Антоній (Амфітеатр), архієпископ Казанський. // Життєписи вітчизняних подвижників благочестя XVIII-XIX століть, 8 листопада. Вірші на вечірні в суботу Ваїй. Мт.10:22; Мт.24:13; Мк.13:13. Ірмос 3-ї пісні недільного канону Октоїха 2-го голосу. Ірмос 1-ї пісні Великоднього канону. Франклін Бенджамен (1706-1790), американський просвітитель, державний діяч та вчений, який створив свою систему морального самовдосконалення. Римські імператори відомі своїми жорстокими гоніннями на християн. У 1911 р. Калузьким єпархіальним архієреєм був єп. Олександр (Головін), але викл. Варсонофій говорить, мабуть, про його попередника, єпископа Веніаміна (Муратовського), який 31 грудня 1910 р. був переведений на Симбірську кафедру. Оптинський Іоанно-Предтеченський скит, заснований з благословення свт. Філарета (Амфітеатрова), який був тоді єпископом Калузьким. Див: Архімандрит Леонід Кавелін. «Історичний опис Козельської Введенської Оптиної Пустелі і скиту св. Іоанна Предтечі». СПб., 1847. «Житія святих. 12 грудня.» також розмову від 22 грудня 1909 р. "Житія святих, 6 грудня". «Життя святих, 10 травня, 1 квітня, 1 березня». Ірмос 8-ї пісні Великоднього канону. Про неї див також розмови від 23 і 29 грудня 1910 р. Чин відспівування в період Великодня відрізняється від звичайного повсякденного наслідування. Стогна - вулиці та площі міста (церк.слав.). Тропар 3-ї пісні Великодня канону. "Житія святих, 4 грудня". Життєписи вітчизняних подвижників Благочестя XVIII–XIX століть, 25 травня. Вид. Введенської Оптіної Пустелі. М., 1993-1999. Про ступені молитви Ісусової див.: Дуже корисні повчання преподобних старців Оптинських. Вид. Введенської Оптіної Пустелі. Ч. 1. С.457. Схімонах Іларіон. «На горах Кавказу. Розмови двох старців-пустельників про внутрішнє єднання з Господом наших сердець через молитву Ісусу Христу, або Духовна діяльність сучасних пустельників». Баталпашинськ, 1907; М, 1911; Київ, 1912. Викл. Варсонофій любив перечитувати цю книгу і часто рекомендував її своїм дітям. Надалі, підкоряючись вказівкам Св. Синоду від 1913 р., він говорив: «Ось яка справа виходить. Виявляється, є неправильності. Пам'ятай, сила не в слові, не в імені, а в Самому Христі. Ось воно що; виявляється, передмову цієї книги все б викинути треба, але сама по собі книга хороша! В Оптиній Пустелі, хоч і читали цю книгу, але своє ставлення до неї висловлювали досить стримано. Ось, наприклад, відгук о. Анатолія (Потапова), одного з останніх великих Оптинських старців: «Я читав її і знаходив у ній перли молитви Ісусової, коли дізнався, що Св. Синод визнав у ній єретичну, я за своєю прямолінійністю, з послуху, як син Православної Церкви, всі виписки, зроблені з цієї книги, перекреслив. Адже добре про Ісусову молитву і в єпископа Ігнатія». Удостойник на Божественній літургії свт. Василя Великого. Послушник Григорій (Григорій Якович Єрмаков), келійник скитоначальника. Згодом ієромонах Геронтій. Скитський послушник Філіп Ігнатович Сабодаш. Авва Дорофей. «Душекорисні повчання та послання». Повчання 6-е, щоб не судити ближнього. Вид. Введенської Оптіної Пустелі, 1900. Духовна дочка старця Варсонофія. Про неї див: Сергій Нілус. «Про старця Варсонофії». С. 514–519 цього видання. також: Нілус С. А. «На березі Божої річки». СПб., 1996. Див: Викл. Никодим Святогорець. «Невидима лайка». Ч. 2. Гол. 7. Преподобний Оптинський старець схіїгумен Антоній (Путілов; 1795-1865), молодший брат преп. Мойсея. З 1821 р. - в Оптиній Пустелі, з 1825 - скитоначальник, в 1839-1853 рр.. – настоятель Малоярославецького Миколаївського монастиря, потім – на спокої в Оптиній. Зарахований до лику місцевошановних святих в 1996 р., всеросійських - в 2000 р. Див: «Життєпис ігумена Антонія». Вид. Свято-Введенської Оптиної Пустелі, 1992. З вірша Η. М. Язикова «Пловець» (1829). Мабуть, тут неточність: скоріше о. Амвросію, оскільки Ф. М. Достоєвський побував у Оптіній 1878 р., а викл. Макарій переставився 1860 р. Погожев Є. П. (1870–1931), духовний письменник, автор широко відомих книг про російських подвижників XVIII–XIX ст., житій святих, життєписів преп. Макарія та викл. Амвросія, духовним чадом якого він був. Був близький до Оптиної Пустелі, часто мешкав там. Оптинський старець преп. Анатолій (Зерцалов). "Житія святих, 19 листопада". Див прямуючи. до розмови від 27 грудня 1909 Викл. Варсонофій мав на увазі революцію 1905-1907 років. «Преподобні Варсонофій та Іоанн. Керівництво до духовного життя». Вид. Введенської Оптіної Пустелі, 1852; М., 2002. Відповідь 566. «Наступний антихрист і царство диявола землі». Сергіїв Посад, 1911 р. Викл. Варсонофій перефразував оригінальний текст вірша Я. Полонського «Жебрак» (1847): Але все, що в день не збирав, У наш час такий інший поет. Як жебрак старець виснажений, Духовної їжі він просить. - І все що життя йому не шле, Він із вдячністю бере, З такими ж жебраками, як сам... Архімандрит Арсеній (Жаданівський), з 1918 р. – єпископ Серпуховський, вікарій Московської єпархії. Розстріляний 1937 р. Лопухін А. П. (1852-1904), магістр богослов'я. Видавав журнал «Мандрівник», під його редакцією виходили «Церковний вісник», «Християнське читання», перші 6 томів Творень свт. Іоанна Златоуста. З його праць, крім перекладів західноєвропейських релігійних письменників, відома тритомна «Тлумачна Біблія» та ін. "Житія святих, 24 листопада". Кондак «Зі святими упокій...». Ієромонах Данило (Болотов Дмитро Михайлович: 1837-1907). З дворян Тульської губ., Брат схимон. Софії, першої настоятельки Шамординського монастиря. Закінчив Академію Мистецтв, був відомим художником-портретистом. У 1886 р. прийнято до братії Оптинського Скита; займався іконописом, настінним розписом храмів; писав портрети оптінських старців. Мав дар проповідницького слова, займався духовно-просвітницькою діяльністю серед навколишнього дворянства, багато спілкувався з молоддю та інтелігенцією, що навчається. Ієромонах Климент (у світі К. К. Зедергольм; 1830-1878) - син лютеранського пастора, приєднався до Православ'я в 1854 р. Служив чиновником з особливих доручень при Св. Синоді, в 1863 р. вступив до Оптини. Був духовним чадом преп. Амвросія, склав життєпис старців Лева та Антонія. Про нього див: Леонтьєв К. «Батько Климент (Зедергольм), ієромонах Оптіної Пустелі». М. 1997. Лист лютеранського пастора, що містить у собі подібні рядки, був результатом довгої боротьби – полемічного листування між ним та його сином, «оптинським німцем». Див: Концевич І. М. «Оптіна Пустинь та її час». Розділ «Осінь. Оптинська смута і смерть старця». Трійце-Сергієва Лавра, вид. від. Володимирська єпархія. 1995. (Репринт.) Див також розмову від 18 березня 1912 р. Ці вірші належать перу самого преп. Варсонофія, який за своєю смиренністю спочатку промовчав про авторство, але нижче, процитувавши весь вірш, «розкриває» себе, розповідаючи про свою другу поїздку до Оптіни. Старець Амвросій, мабуть, говорив не про вірші, а про внутрішнє влаштування їхнього автора. А. К. Толстой був у Оптиній Пустелі у червні 1880 р. Епічна поема Г. В. Лонгфелло, написана на основі індіанських народних сказань. також розмову від 23 грудня 1910 р. «Записки про життя та подвиги Петра Олексійовича Мічуріна, ченця та пустельника Василиска, і деякі риси з життя юродивого ченця Іони». Вид. Козельської Введенської Оптиної Пустелі, 1849. "Житія святих, 2 жовтня". Цей запис розмови і наступний (обидві – від 3 січня 1912 р.), очевидно, зроблено різними людьми; ми наводимо обидва варіанти у тому вигляді, в якому вони збереглися. Священномученик митрополит Серафим (Чичагов, 1856–1937), тоді єпископ Кишиневський; направлений був Св. Синодом в Оптину Пустинь для розслідування неправдивих звинувачень, що надійшли до Синоду о. архімандрита Ксенофонта в незаконній порубці лісів, що нібито мала місце; потім справа торкнулася також хибних доносів про негаразди в духовному і господарському житті Скита, куди єпископ прибув 30 грудня 1911 р. Про підсумки своєї поїздки Владика доповів Св. Синоду, яким був виданий Указ про призначення старця Варсонофія настоятелем в Старо-Голутвін мон. Через 26 років, 11 грудня 1937 р., тяжко хворого 82-річного митрополита Серафима розстріляли в підмосковному Бутово. Архієрейським Собором РПЦ 1997 р. він зарахований до лику святих. "Житія святих, 23 квітня". "Житія святих, 15 листопада". «Життя святих, 26 серпня». Указом Св. Синоду від 3 серпня 1871 р. викл. Анатолія (Зерцалова) було призначено настоятелем Спас-Орловського монастиря Вятської губернії зі зведенням у сан архімандрита; але з благословення преп. Амвросія він з'їздив до Калуги до Преосвященного і відмовився від призначення. Ірмос 6-ї пісні недільного канону 6-го голосу. Душекорисні повчання. Повчання 9, що не повинно брехати. Старо-Голутвин Богоявленський монастир, заснований наприкінці XIV століття на гирлі річки Москви, поблизу Коломни. Першим його настоятелем був учень преп. Сергія Радонезького, викл. Григорій Голутвинський. За переказами, місце для заснування обителі було обрано святим блгв. князем Димитрієм Донським. З Кишинівської єпархії за дорученням Св. Синоду. Див прямуючи. до розмови від 3 січня 1912 р. Згодом Патріарх Московський і всієї Русі Сергій (Страгородський; 1867-1944). Митрополит Антоній (Вадковський, 1846–1912). Магістр богослов'я, доктор церковної історії. Закінчив Казанську Духовну Академію, з 1874 р. – редактор «Православного співрозмовника». З 1887 р. – ректор С.-Петербурзької Духовної Академії та єпископ Виборзький, потім – єпископ Фінляндський. З 1898 р. – митрополит С.-Петербурзький і Ладозький, головний член Св. Синоду. Автор праць з історії проповіді. У 1890 р. видано збори його промов і проповідей. Митрополит Трифон (Туркестанов, 1861-1934). Див: Лазарєва Н. Митрополит Трифон (Туркестанов) // Митрополит Трифон (Туркестанов). Давньохристиянські та оптинські старці. М.: МАРТІС, 1997. Сщмч. Володимир (Богоявленський: 1847-1918). У 1898–1912 pp. – митрополит Московський та Коломенський; в 1912 р. призначений митрополитом С.-Петербурзьким і Ладозьким з присвоєнням прав головного члена Св. Синоду; з 1913 р. – митрополит Київський та Галицький. Канонізовано 1992 р. Пам'ять його святкується 25 січня і в день Собору новомучеників і сповідників Російських. Йдеться про диякона Інокентії (Фан), убитого разом із дружиною та трьома дітьми. Тіло його через три роки було виявлено нетлінним. Про 222 мученики китайські, які постраждали в 1900 р., див. до розмови від 30 травня 1910 «Життя святих, 3 жовтня та 23 серпня». Ймовірно, преп. Варсонофій говорить про час після поділу Церков, оскільки до XI століття включно і в цих країнах процвіла сонм святих. Мається на увазі літня дача під Оренбургом. "Житія святих, 1 грудня". Розмову від 26 грудня 1911 р. «Лестниця». Слово 3, ст. 28. також розмову від 28 грудня 1909 року. 10 липня 1910 р., під час тяжкої хвороби викл. Варсонофія, о. Феодосій (про нього див нижче) постриг його в схиму. Сприйнятим батьком Старця став преп. Нектарії. Ігумен Феодосій (Поморцев). Призначений скитоначальником після перекладу преп. Варсонофія в Голутвін монастир. У 1912 р. о. Феодосій був одночасно духовним сином та духовником Старця. Викл. Варсонофій має на увазі свій від'їзд до Старо-Голутвина монастиря. Схимонах Борис (Борис Іванович Іванов; 1816-1898). також розмову від 26 липня 1911 р. "Лавсаїк", глава 8: Про Аммона. Також: «Життя святих, 17 січня». Преподобний Оптинський старець єросхимонах Йосип (Литовкін ; 1837-1911). В Оптиній Пустелі з 1861; протягом тридцяти років був келійником преп. Амвросія. У 1894–1907 роках. – скитоначальник. Зарахований до лику місцевошановних святих в 1996 р., всеросійських - в 2000 р. Про нього див: «Житіє Оптинського старця Йосипа». Вид. Введенської Оптіної Пустелі. 1993. Архімандрит Ксенофонт (В. І. Клюкін; 1845-1914), настоятель Оптіної Пустелі з 1899 р. З чину висвячення в диякона або пресвітера. "Житія святих, 13 листопада". Іоанн Мосх, візантійський письменник VI–VII століть, що трудився в Єрусалимі та Йорданській пустелі, та його учень Софроній, згодом – Патріарх Єрусалимський (11 березня). Блаж. Іоанн Мосх. "Луг духовний". 1915. Поширені на той час секти. Схімонах Геннадій (Герасим Іванов; 1813 – прибл. 1898). Єросхимонах Ігнатій (Іван Андрійович Посошков; 1807-1897). Тут у рукописі перепустка. В іншому рукописі: "новий сарафан". Недільні стихири на «Господи взиваю», голос 4-й. Душан Петрович Маковіцький (1866-1921), домашній лікар Толстого. Протоієрей Павло Іванович Левашов був настоятелем церкви Головного штабу Петербурзі. На його благословення до Оптіна їздили деякі офіцери Штаба. Після революції о. Павло служив у Московському Новодівичому монастирі, а пізніше жив у Гомелі і підтримував зв'язок з Оптінським старцем Нектарієм. Графіня С. С. Ігнатьєва та М. А. Булгак. Про них див. у кн.: Концевич І. М. «Оптіна Пустинь та її час». Розділ «Осінь. Оптинська смута і смерть старця». Йдеться, мабуть, про Свято-Троїцький Сергієвий жіночий монастир, розташований у самій Ризі. Монастирська ж пустель (Спасо-Преображенська) знаходиться за 40 верст від Риги. "Житія святих, 7 лютого". Пам'ятні оповіді... Про авву Арсенію. №28. Останні два монастирі перебували у Калузькій губ.: перший – у Лихвинському повіті, другий – у Перемишльському. Зарахований до лику знятих 1990 р. Життєпису вітчизняних подвижників благочестя XVIII–XIX століть, 20 грудня. Автобіографічний малюнок І. С. Тургенєва «Досить. (Уривок із записок померлого художника)» (1862–1864 рр.). Священик Олексій Колоколов (1836–1902), чудовий пастир, духовник і проповідник, провадив широку благодійну діяльність, впорядкував багато храмів. Авва Ісаак Сірін. Слова подвижницькі. Слово 75. Див прим. до розмови від 3 січня 1912 р. Преподобний Оптинський старець Іларіон (Пономарьов; 1805-1873). В Оптиній Пустелі з 1839 р. протягом двадцяти років був келійником преп. Макарія, ніс послух садівника, займався бджільництвом і ложковим рукоділлям. З 1863 - скитоначальник. Зарахований до лику місцевошановних святих в 1996 р. всеросійських - в 2000 р. Про нього див: «Житіє преподобного ісросхимонаха Іларіона Оптинського». Вид. Введенської Оптіної Пустелі. 1993. Ірмос 6-ї пісні канону 8-го голосу Октоїха. Хвалебна пісня свт. Амвросія Медіоланського «Тобі Бога хвалимо...». Авва Ісаак Сірін. Слова подвижницькі. Слово 74. «Про види чесноти». також Слово 2 «Про подяку Богові». Порівн.: Рим.8:17. Там же. Слово 8. «Про збереження та дотримання себе від людей розслаблених та недбайливих». Авва Дорофей. Душекорисні повчання. Повчання 2. «Про смиренномудрість». Ірмос 1-ї пісні Різдвяного канону 1-го голосу. Лермонтов М. Ю. Ангел (1831). Від слова «надміватися» - пихатись, підноситися гордістю. "Житія святих, 17 лютого". В іншому рукописі: тверезіння. "Житія святих, 18 лютого". Свт. Філарет (Дроздов Василь Михайлович, 1783-1867), митрополит Московський та Коломенський. Зарахований до лику святих у 1995 р. «Життєписи вітчизняних подвижників благочестя XVIII–XIX століть. 19 листопада». Після публікації у «Північних кольорах» вірші Пушкіна: Дар даремний, дар випадковий, Життя, навіщо ти мені дана? Хто мене ворожою владою Душу мені наповнив пристрастю, Розум сумнівом схвилював? Серце порожнє, святий розум, у «Зірочці» з'явилася відповідь на нього митрополита Філарета (без підпису), написана ним у тому ж віршованому розмірі і майже в тих же словах і виразах: Сам я норовливою владою Зло з темних безодень покликав, Сам наповнив душу пристрастю. Згадайся мені, забутий мною! Просяй крізь сутінки дум – У результаті і народилися світ пушкінські «Станси» // Детальніше див.: «Пушкін А. З.: Шлях до Православ'я». М. Батьківщина, 1999. Останні чотиривірші особливо чудові. Його первісний варіант: було змінено Пушкіним на вимогу цензора. "Історичний вісник". 1894. Січень. "Житія святих, 5 лютого". Тропар, голос 8-й. Полунощница щоденна. Вигук священика з євхаристичного канону. «Житія святих, 24 листопада, 4 грудня, 18 вересня, 16 квітня, 5 травня, 1 березня, 4 серпня». також розмову від 15 липня 1912 р. Тургенєв І. С. «Дворянське гніздо». Архімандрит Антоній (Вадковський). Див прямуючи. 248. Ірмос 7-й пісні Різдвяного канону. «Житія святих, 7 лютого» «Житія святих, 8 травня» // «Домістові сказання... Про авву Арсенію. №1». Тютчев Ф. І. "Silentium!" (1833). «Час, мій друже, час! Спокою серце просить ... »(1834). Життя / / Арабескі. Ч. 2. М., 1835. Погодин Μ. П. (1800-1875) - відомий історик, критик, публіцист. Леонтьєв Костянтин Миколайович (1831-1891), письменник, публіцист, літературний критик, духовний син преп. Амвросія, 23 серпня 1891 року, прийняв постриг з ім'ям Климент. Про нього гм. у кн.: Концевич І. М. «Оптіна Пустинь та її час». Гол. XI. Книга схимонаха Іларіона "На горах Кавказу". Розмову від 19 червня 1911 р. Схімонах Іларіон. Розмову від 11 серпня 1909 р. Св. преподобномучениця Велика Княгиня Єлисавета Феодорівна (1864–1918). Пам'ять її святкується 5 липня і першої неділі після 25 січня. Єпископ Михайло (Грибановський, 1856-1898), відомий духовний письменник. Вам може бути цікаво: