Мученицы села Пузово

Життя і страждання преподобномучениці Євдокії (Шикової) та послушниць її Дарії (Тимоліної), Дарії (Сіушинської) та Марії Матеріалом для життєпису послужила стенограма оповідань послушниці Євдокії - Полі, записаних у першій половині двадцятих років, тобто через кілька років після смерті преподобномучениці. Запис було зроблено Валентиною Долгановою, келійницею єпископа Варнави (Бєляєва), та з його благословення. Євдокія мала п'ять послушниць. Три з них постраждали разом із нею, Наташу за кілька днів до своєї смерті вона відіслала додому; так зберігся до середини 60-х свідок великої духовної висоти мучениці. Сама Наталя жалкувала лише про одне: що не сподобив її Господь розділити мученицьку кончину зі своєю старицею. П'ята келійниця, Пелагея, хоч і була під час арешту з Євдокією і бачила всі її муки та кончину, Богом була залишена свідчити про життя та страждання стариці. Свідок подвигів Євдокії Поля і сама була великою подвижницею. Про неї зберігся такий запис Валентини Долганової: «До того як стариця взяла її до себе, Поля щодня після закінчення роботи з монастирської слухняності в Дівєєві після шостої вечора тікала за шістнадцять верст у село Пузово і молилася там разом з Дунею всю ніч, а на світанку поспішала на монастирську послух. Послух вона несла на водокачці. Так вона прожила три роки. Під час молитви багато клала земних поклонів, говорячи: «Поклони класти – землю розорювати» . Євдокія багато вчила її смиренню та терпінню за різних обставин. Якось послала матінка-ігуміння Полю до села купити цибулю для посадки. Поля зайшла до Дуні, і та залишила її у себе і протримала два тижні, доки час посадки цибулі минув. Після цього всім послушницям у монастирі дано було право Полю лаяти і упокорювати, а вона всім кланялася в ноги, мовчала і терпіла. Іншим разом ігуменя послала її з двома старшими черницями в Понетаєвський монастир віднести терміновий лист, при цьому лист веліла нести Поле. Зайшли знову до Дуні. Та її не пускає, а черниці без неї не йдуть, бо лист у Полі та Дуня не дозволяє його передати. Багато й у цьому випадку довелося зазнати Поле. Багато терпіла Поля, доки Дуня не забрала її з монастиря до себе, але й тут життя її не було легким. Народилася Дуня у п'ятдесятих роках XIX століття у селі Пузове 2 від батьків-селян, Олександра та Олександри Шикових. Мати померла рано, коли Дуні було два роки, і батько одружився з іншою; рідна її мати була дуже побожна і батько теж, але мачуха була іншого духу. Вона намагалася вморити батька миш'яком, чого й досягла, коли відвезла його до Сибіру; сама Дуня розповідала, як вона сім років дізналася, що мачуха хотіла отруїти батька, дізналася і каже батькові: «Не пий цю воду, дивись, вона каламутна». У цьому селі жили тітка і дядько Дуніни, у них Дуня навчалася благочестю і жила свої підліткові роки. Дядько був церковним старостою; їм не вистачало молитви в храмі, і вони багато молилися вдома. Дуня дуже ревнувала за Богом і безперестанку співала. На дев'ятому році вона та її подруга пішли до Сарова, і там їхній старець стукнув головками, і з того часу прожили вони поряд один з одним три роки. Звали подругу Марія. Марія жне, а Дуня сидить на снопах і співає, до церкви завжди разом ходили, ручка з ручкою зчепляться і йдуть. Дуня ходила завжди в теплій шалі і в сіпуні, обличчя ніколи не показувала. Від юності до Сарова, Дівєєва, Понетаївки ходили. Дуня розповідала: прийшли якось вони в Дівєєво до Пелагеї Іванівни, вона годувала в огорожі голубів. Дуня підійшла до огорожі. «Відійди, драване, не лякай голубів», – кажуть ходалки 3 , а Дуня плаче і не відходить, і був у неї в руках шматочок, вона його теж кинула голубам, а Пелагея Іванівна сказала: «Що ви від мене її гоните, ведіть її та нагодуйте». Одні говорили про Дуна з Марією, що вони мають любов від ворога, інші говорили – від Бога. Якщо Марія мучиться, Дунюшка від неї не відчепляється, завжди вони ходили зчіпкою; і Марію били батьки, і Дуню її рідні били, їх відганяли один від одного, а вони візьмуться за руки, ходять та співають. До церкви вони з Марією теж ходили зчіпкою. Як Марія померла, Дуня стала щодня до церкви ходити, і хоча ще за Марії в них почали кидати камінням, а без неї стали більше. Їй у цей час було близько 20 років. А потім Дуня тільки до замовних обідні ходила, бо на свято їй не давали проходу. Була вона слабка і хвора, до того слабка, що почала ходити з батогом, але грубку сама топила (у цей час тітка її померла). Сяде вона на стільчик, сили в неї немає, і грубку топить. Потім вона зовсім послабшала, і до неї стали дві дівчини ходити. Коли Дуні було за двадцять років, вона дуже захворіла. Справа була на святках. Дуня кричала: "Помру, у мене жар". Дівчата її винесли надвір і вилили на неї два відра холодної води. Потім вона їм каже: «Несіть мене в келію». І поклали її на лаві, і після цього вона вже не вставала. Ліжко її було таке: рунье ​​та два голики 4 , які надіслав о. Іоан Ардатовський, на голиках постлані дві сукні, які на ногах носять, і більше нічого. У головах два худоби покладено, а одягнена вона була кожухом; на ній був одягнений зипун, тільки не в рукави, а накинутий на плечі, наче накидки, а іншим накрита голова. При людях вона затуляла їм обличчя. Коли кожух зотлів, вона поклала його на ліжко, нікому не віддала (тоді вона була одягнена таким же сіпуном, третім); і так зиму та літо. Нічим іншим вона не дозволяла себе одягнути. Як зітліла одяг, вона її клала на ліжко, і так три одяги були в неї до самої смерті. Ситцевого вона нічого не носила від юності, сорочка була ткана, коли зітліє, вона її на ліжко клала, сарафан теж, як зотліє. Пояси носили все життя однакові: вовняні блакитні з біленькою серединою, і якщо не дати такий пояс, вона зовсім не підпережеться. Шаль теж у неї була вовняна. І все на ній було вовняне, крім ручної хустки, та була ситцева. Хожалки понесуть зітліле з ліжка, закинуть кудись, вона почне плакати, і добу, двічі плаче: «Давай мені сорочку». Волосся від юності не давала нікому різати, і нігтів на ногах і на руках ніколи не обрізала, і ось ненароком їх у неї зачеплять ніяково, вона позначиться хворий, плаче, а не дає зрізати. Коли ніготь спаде, вона його підбере і теж покладе собі на ліжко. З хрестом те саме. Вушко зламається, хрест загубиться, вона почне плакати - і молитися без хреста не хоче, і новий не бере: "Знайдіть мені цей хрест". Тільки його знайдуть, прив'яжуть, а другого ранку вона його знову втратить, а все це під час молитовного правила. Чітки у неї завжди були одні й ті самі, вовняні. Потім лляні нитки почала тримати в руках під час правила. На ногах носила довгі вовняні панчохи. Отець Анатолій 5 благословив до неї жити Дарину. Тепер їх стало троє (дядько живий ще був). Тут стали ходити благочестиві дівчата співати, і вони утворилося правило. Співали вони стихири, кондаки та акафісти. Ні в чому Дуня не могла отримати втіхи, як тільки в тривалому співі та читанні. Читала вона добре, але писати не вміла. Читала більше житія святих, книги брали до церкви, але були в неї й свої. У Даші був гарний голос, як, втім, і Дуня, і дядько. Але Даша була невчена, Псалтир читала на згадку, а книгу тримала на увазі, так само на пам'ять співала і стихири. І ось Дуня почала плакати, що їй потрібно ходилку вчену, о. Анатолій благословив їй Ганнуся, вона дуже любила співати і читати і устав церковний добре знала. Їй було тоді двадцять три роки, і вона жила в Дуні вісімнадцять років. Прийшла вона до неї із веселого життя. Змусить її Дуня підлогу мити, а вона скаже: «Велі мені танцювати», - і Дуня дозволить, все від неї терпіла. Вона читала романи крадькома від Дуні. Даша побачила і Дуні сказала. Ганнуся почала плакати: «Що ж мені, Дуню, робити, мені нудно, я втечу...» І хотіла бігти. Був вечір, а то втекла б. А вночі бачила себе уві сні в Понетаївці, в церкві, і бачила преподобного Серафима, як би ведмедя, що годує. Вона підійшла до нього, вклонилася в ноги, і він її благословив, дай їй сухар і сказав: «Ах ти, нероба! Ось я тобі дам справу, йди нянчі моїх дітей». І взяв її за руку і повів у келію. І там стоять дві люльки, і в них лежать дві маленькі дівчинки; і він сказав: «Нянчи їх», а сам пішов. Вона почала няньчити, а вони стали плакати. Вона хотіла втекти; підійшла до дверей, і вони були як стіна: не можна було вийти. Ганна прокинулася. І розповіла Дуні свій сон. А Дуня сказала, що ці дівчатка – вона та Даша. Вона вмовила Ганну залишитися і веліла молитися Цариці Небесній. Якось Анна пішла по воду. Була зима та мороз, а відра худі. З них все випливало. Вона почала плакати і лаятись поганими словами: «Подавитися тобі, жадібна, не полагодиш мені відра». Цієї ночі їй було видіння. Бачила вона дуже гарний садок. Листя таке велике, що ніде таких не бачило, а квіти були білі, сині та червоні, що теж ніде не бачила. У цьому саду була церква із золотими главами. Над ними світило сонце, унизу була трава до пояса; і чути було пахощі. Вона хотіла увійти до цього саду, дивиться, у траві змії, а ноги були в неї босі. А їй хотілося ввійти. Хотіла вона ноги взути, з тим і прокинулася. Якось взяла Ганна і забрала – думала, рибу, а виявився чайник, загорнутий у папір. Повернулася, а Дуня їй каже: «Ганна, дай мені рибки». Та бух їй у ноги: «Дуню, пробач!» Дуня їй каже: «Більше не кради». А одного разу вона всі гроші забрала. Дуня посилає: «Верніть Анну». Та знову вибачається, але потім знову не втрималася. Прожила вона так у Дуні сім років, а потім її рідні зманили, і вона вночі втекла. Викрала у Дуні все (сказала про себе: «Тобі за це буде порятунок») і на двох возах повезла. Мати її дуже зраділа: «Ось, доню, будемо з тобою жити». А вона почала тужити. Прожила рік, почала просити батька з матір'ю відпустити до Дуні. А вони: Ми тебе не пустимо. Вона сказала: "Я піду". І вночі втекла. Підійшла до Дуніної келії, двері відчинені, увійшла Ганна в келію, впала перед Дуніним ліжком і почала плакати. На неї дивлячись, плакали Дуня та Даша. Дуня її вибачила, сказала: Це тебе ворог навчив. А вона у відповідь: "Ти мені його посадила". Та тут же в келії впала, а Дуня тільки заплакала. Три доби Ганна кричала: «Зрадіть смерті». Потім їй Дуня дала сухарів, і вона зцілилася. І знову стала справно співати та читати. Правило Дуні було таке. Неопустимо щодня співали стихири образу Володимирської Цариці Небесної. Це був спільний спів, увечері о восьмій годині починали, і тривала служба до дванадцятої години ночі. В цей час нічого не читали; співали, крім стихир, тропарі та кондаки святим та Цариці Небесній. У вівторок справляли стихири з акафістом Іверської Божої Матері. Цього дня до Дуни приходило багато народу. Вранці починали молитися з п'ятої години, а іноді по слабкості – з шостої ранку. І молилися до дванадцятої години дня. Дуня цей час молилася у тиші. Нікого до неї не пускали, а ходалки про себе молилися. Читали в цей час Псалтир, Євангеліє, канони, акафісти та клали поклони (Даша молилася, як Дуня). Вранішнє правило вона розділяла, і було хвилин двадцять відпочинку; якщо під час відпочинку приходив хтось із великою скорботою, вона впускала, а під час правила нікого не пускала. Після правила її звертали обличчям до ікон, підкладали під неї рунье, садили і запалювали всі лампади, було їх дванадцять. Тут вона тихо молилася з півгодини. Після цього вони починали співати і співали п'ятнадцять хвилин: співали Вірую, Достойно, Отче наш, Заступницю, Яку непереборну стіну, Богородиці Умиленню, Хрест усього всесвіту. Серед цього співу виносили з комори просфори і Дуні давали роздроблену просфору, а дівчатам цілою. Перед тим, як її посадити, велить вимити їй руки, а потім, як дадуть їй просфору, заплаче і скаже: «Перехрести руки». Покладуть їй просфору, розріжуть її навпіл. Одну половину знову в комору віднесуть, а цю половину ще розріжуть навпіл, і половину вона дає тій, що їй служила. Давали їй три просфори: із Сарова, Понетаївки, Дівєєва, тож у неї виходило три частини. Потім їй в руки подавали просфори, а в блюдечко наливали водохресної води, вона клала просфори в блюдечко і ставила на стіл, а коли клала, говорила: Христос Воскрес! – і тихо молилася. Потім, як вона помолиться, знову співали: Спаси Господи, Від юності, святителю Миколі та Цариці Небесній, співали недовго. Потім вона їла просфору і запивала водохресною водою і в блюдечку, трохи залишала тій, яка за нею ходила, а дівчата ставали біля порога і після неї їли свої просфори. Тут лампади гасили, її повертали знову і клали. Коли її повертали, вона всі стіни і кути огороджувала хресним знаком зі словами: «Огороди, Господи, силою Чесного і Животворящего Хреста». Під час правила вона разом із чоточками тримала завжди моток ниток лляних і, пройшовши чотки, робила на нитках петлю, потім знову молилася по чотках, потім ще робила петлю, і так до чотирьох петель, потім ці петлі зв'язувала вузлом, ніби хреста, і затикала за пояс; це означало, що вона скінчила молитву, і її можна садити. Коли вона молилася і розрізали просфору, хто прийде і стукне чужий, двері не відчиняли, а казали, щоб він не сходив з ганку, стояв обличчям до церкви і молився розумом. Вранці, коли вставала, вмивалася, а вода була одна й та сама тиждень і більше. Вода стояла вкрита печі, так що була завжди тепла. Тієї, що їй служила, вона велить спершу вмитися і помолитися, і руки захистити знаменням хреста і навколо Дуні. Дівчата всі відійдуть до дверей, Даша витягне з печі чавун, почерпне чайною чашкою води, потім наллє в неї святої води, візьме рушник і його хрестить, потім бере страву, з якої Дуня їла, над цією стравою вона й умивалася. На столі біля Дуні стояла кухоль з водохресною водою, а поруч глиняний посуд на зразок горщика. Якщо в кухлі залишалася ще вода, то вона виливала її в горщик, а в кухоль зливала воду після вмивання. Воду, що залишилася в чашці, і воду з-під вмивання через два-три дні виливали в таке місце, де не ходили люди. Після закінчення правила дівчата йшли хтось чай пити, хтось куди, а хтось воду носив, покладе три поклони і по воду піде. Воду треба було качати колесом і неодмінно натще, і це було дуже важко, а Дуня при цьому скаже: «Тверди Богородицю та йди, ні з ким не говори...» Спочатку ходили ночами, а останнім часом стали ходити і вдень. Коли викачаєш воду, треба було обгородити все хресним знаменням і відро сполоснути, і якщо хтось застане, нікого не соромитися і мовчки йти з водою назад. Якщо трапиться, небіжчика несуть, або про небіжчика ударяють, або з сокирою чи з косою хтось зустрінеться, падаль якась, хоч до Дуниного ганку донесуть, а тільки у двері не ввійдуть, воду треба було вилити на землю і йти за іншою. І щоб дорогою не сталося, вона веліла нічого не приховувати. Принісши води, треба було покласти дванадцять поклонів Цариці Небесній і спитати Дуні благословення ставити самовар; його теж захистити хресним знаменням, сполоснути, бо пити не стане, закрити його, вугілля холодне покласти в самовар, від свічки запалити, і як пара піде, тоді можна самовар піднімати, і в цей час вона веліла мовчати тому, хто ставить. Піднімуть самовар на стіл, ладану в трубу покладуть, чайник заправлять чаєм і ставлять на ладан, тим часом їй відрізають хліба. І ось багато їй наріжуть хліба, цілу стопу, від кожного, і кожен шматок захистить ознакою хреста, і всі ці шматки вона складе в хустку і покладе на ліжко, а собі залишить один шматок житнього хліба і від нього з'їсть малу частину. За чаєм сиділа півтори години, щоб кипів самовар, і пара йшла, а випивала чашку з невеликим за весь час. Наллють чашку, скаже: "Холодна", потім наллють, скаже: "Гаряча", - і так завжди. Хожалки почнуть нарікати, що довго народ ремствує, довго не пускають. І тільки перед самим чаєм вона розрізала огірок і з'їдала кружечка два або солоний гриб, пиріг раз відкусить, коли Бог посилав. Потім починали грубку топити. І та, що грубку топила, та за дровами не ходила. Картоплю мили у дворі холодною водою, хоч би яка погода, хоч льодяники плавають, і обов'язково в трьох водах. Крупу мити не веліла руками, а ложечкою, і солити також із ложечки, а не руками. Їла вона щодня на всі пости і на всі дні. У скоромні дні на молоці кашу варили, а в пісні на воді. Дров накладуть у грубку, а рухати не можна, бо у всій печі не було жодної цілої цегли, а одні уламки на поду, і не давала перекладати піч – для подвигу. Поки варять їжу, не можна топити піч, не відчиняючи двері, а взимку дим йшов, і труби ніколи не закривали ні на ніч, ні на день. Каже – дух важкий, то вона сама себе в холоді тримала. Маленьку піч теж топити не можна було, а велику не давала замазувати: «Не виношу духу глини». Під час співу вона очі заплющить, і коли багато було народу, то почнуть потихеньку замазувати, а вона почне плакати як мале дитя: «Навіщо під час співу пустуєте?» - «Навіщо ти, Дуню, не даєш замазувати?» - Говорили їй після дівчини. А вона не дає, а народу скаржиться: "Вони не замазують мені грубку". Хожалок нікого не підпускала до грубки грітися, хоч умирай, не підпустить. Скаже лише: «А як святі терпіли? Ви здорові не можете терпіти, як я хвора терплю?» За сім років до смерті садили її до грубки грітися, але ходалки її мало не впустили, і з того часу не стала грітися. За три роки до смерті одні панчохи її гріли. У вільний час чи під час співу не давала гріти, а коли ходалки лягали спати, вона одну з них піднімала і змушувала гріти, та клала панчохи на спину і, стоячи, тулилася спиною до грубки. В цей час Дуня примушувала молитву читати; дві молитви ходалка прочитає і впаде на підлогу – засне, а вона закричить: «Вона мене б'є!» Усіх підніме на ноги і всім скаржиться: «Мої ходалки бешкетують, не погріють мене». Так одну ніч панчохи змушувала гріти, а іншу змушувала вошей бити, дасть свічку та бий. Коли вошей б'ють, читають Богородицю, і тільки скінчать, Дуня кричить: «Не всіх убила, ногу воша кусає». А під час молитви ніколи ні на що не скаржилася, лише під час сну. Ті шматки, які вона зав'язувала та клала на ліжко, після шести тижнів клала собі на спину, на них спала, на сухарях, у холоді та у вошах. Коли сорочка була худа, хліб упивався у тіло. Потім із хліба виростали цілі купи на ліжку. Там він зеленів, завелися під кінець миші та черв'яки, в цьому в усьому вона лежала. Вона носила вериги, які мали пояс, і нікому не дозволяла торкатися цього місця. Рубаху Дуня не міняла, поки та не зітліє, міняла раз на рік і тоді всіх, окрім двох дівчат, висилала. Руки мила з милом по лікоть щорічно, потім обливала в тазу зі святою водою; ноги мила до колін - теж облиє, але простою водою, а тіло ніколи не мила. Коли її мили. то послушниця тримала її, Дуня голову притуляє, а сама тримає запалену свічку. Голову мили теплим, розігрітим у грубці олією, мили раз на рік, і волосся було звалене, як шапка; іноді без народу вона знімала шаль і чухала руками голову, вошей не можна було злічити, пітьма; їх не били, а просто в ганчірку збирали. Через два дні після миття вона міняла сорочку і брудну, вошиву знову клала на ліжко. Пекти топили годин о сьомій-вісім вечора, і з восьмої ж години стихири співали, години о другій-три ночі вона обідала. Обідала Дуня одна, чужих нікого не пускала, ходалки всі стояли, а сидіти не було на чому. Подавали їй у блюді, ложку ходалка підтримувала, а коли наливала, вона кричить: Мені більше наливай. І ось рази два сьорбне і скаже: «Я втомилася, відпочину», - і поки відпочиває, начебто засне, щи охолонуть, а потім вона просить гарячих, а їх немає, і вона плаче, і так щи залишаються; Поля доїдала їх зовсім холодними. А коли друге накладали, то Дуня знову кричить: «Дай мені каши та з пінками, клади більше». І теж все остигало. "Остудила", - кричить, плаче, з тим і засне. Яєць завжди веліла садити по п'ятку; скаже: "Давай мені три на стіл, а два залиши на шістці". Потім знову каже: "Відпочину". Як тільки ходалки заснуть, вона знову велить яйця прибрати на жердину, а розбивати яйця в келії вона не давала, бо вони пахли, давала хожалкам, які з нею жили. Сама їла лише два яйця на рік. Про це знали лише дві ходалки. Особливої ​​їжі вона не вживала і рідко їла картоплю з розварювання. В останній рік грубку майже не топили. Щи варили влітку у Карасьових, взимку – вдома, у печі нічого не пекли, ні хліба – нічого, і сухарів не сушили, пекли лише яйця. Рибу їла рідко. М'яса від юності не їла. А приносили всього: і здобних коржів, і смачного, і солодкого. Все, що приносили, вона ділила на дві половини і давала ходалки половину (їх було чотири) і говорила: «Ось, не гнівайтеся, що я вам не даю». Вони воювали, що їх, здорових, чотири, і їм мало, і отримане одразу ж з'їдали, а іншу половину Дуня в панчоху клала, скаже: «Завтра», та так і залишить. Хліб вона споживала від самих людей, там жінка пекла з молитвою. Принесе в чистому, і коли принесе, співали «Від святих ікон Твоїх». Тараканів було багато; хліб відріжуть, закриють, а вони всі з'їдять, та завітряє; відрізала перший шматок Поле, потім Даші та третій – завжди черствий та маленький шматочок – собі, залишки, кірки віддавала молодшій ходілці. І назавтра їли сухарі натще. Вона казала, хто їсть м'який хліб, той не постник, але якщо постишся та дорвешся до м'якого хліба, це погано. Кожен шматок Дуня хрестила і казала: «Христос Воскрес!» Якщо молитовного правила не закінчить, три дні пролежить без їжі. Після їжі читали молитви на сон прийдешнім і Псалтир. Коли всі ляжуть, Дуня просить молодшу ходилку принести дві копійчані свічки, і як тільки всі заснуть, вона їх захистить знаменням хреста, потім подадуть їй свічку до рук, і вона її запалить. Поля гріє в цей час панчохи, а Дуня не спить, нишпорить у себе, шукає за поясом нитки чи ще щось, і як догорять свічки – всіх піднімає, а Полю кладе. В останній рік вона почала будити, як тільки одна згоряла свічка, а раніше більше давала спокою. Поля засне і двері ногами ненароком відчинить, Дуня і закричить: «Варту!» - всі встануть, а двері відчинені - взимку, і вони всім починає на Полю скаржитися, плакати і говорити: «Ось черниці що роблять, взимку відчиняють двері, навмисне мене хочуть заморозити». А в неї й без того холод був такий, що в чайнику та балії замерзала вода. Усі спали на підлозі змучені, нічого не чуючи. Келія була дірка, пропонували їй ставити нову, але вона не захотіла. Двір вона вирішила зробити, Полю посилала. Поля говорила: "Спершу треба зробити келію". А вона каже: Ні, двір. Послала її відміряти місце на сажень від старого подвір'я, його вона ламати не веліла, а розбирати, щоб стукоту від підлоги не було. Стали будувати. А давала вона будувати не всім, а хто тютюн не палить. Також і про огорожу на могилі говорила: «Поля, дай огорожу будувати тим, хто не палить». Довела будівництво до холодів. А ці люди, чоловік і дружина, які будували, були найбіднішими та будували їй безкоштовно. І колоди возили безплатно. Навіть хліб з м'якою вони їли тим часом. Потім вона покликала їх до себе. "Ви тут, - каже, - хочете отримати нагороду чи в майбутньому?" Вони не захотіли взяти плату, помолилися і взяли в неї благословення. Обкопали стовпи і забрали стіни. Вона посилає Полю: «Піди подивися, чи не косою поставили». Та сказала: «Трохи косуватий буде». Дуня до того плакала, неможливо, і питає: Чи не можна його знову розламати і виправити? Даша пошкодувала цих людей і почала вмовляти. А вона Даші каже: Ти не вникай, це справа не твоя, нехай Поля сама, як хоче, з ними. Поля сказала: «Ніяк, Дуню, не можна, треба поруч вривати інший стовп». Вона й веліла: «Ставте інший стовп», А він ні до чого: тільки щоб не було косо. І коли вони скінчили – будували вони шість тижнів – їх покликала до келії та каже: «Ось ви мені тут збудували, а вам у майбутньому Господь збудує». Дала їм по кухлі води та по шматку житнього хліба. Того ж року чоловік і дружина померли. «Ще б хтось знайшовся, хто б мені келію збудував, – говорила. Полому щоб не було і стукоту я не чула, а келію мені вибудували б. Якщо я стук почую, я не винесу», – так без келії вона і залишилася. Грошей від юності до рук не брала. Листи хто надсилав, вона мало читала, яким відповідала, а яким ні. Зроду ні з ким вона не цілувалася і нікому свою руку не давала цілувати; своїм хожалкам усім забороняла давати руку при здоров'ї і не веліла з чоловіками залишатися наодинці. У Саров пускала раз на рік, а Даша двадцять років нікуди не виходила. Під час недільної обідні Дуня забороняла грубку топити і до святині приступала суворо, а останнім часом не давала вже й підлогу мити, тому що підлогу вона вважала великим брудом, і білизна не давала прати в п'ятницю і середу, а тільки у вівторок і в четвер, і при цій роботі не давала зі свого роботи та не давала зі свого роботи та не давала зі свого робіт поправляти, але до церкви пускала; після підлог вона веліла милом руки мити, з'їсти шматок хліба і взяти книгу в руки – Псалтир чи молитовник. Тільки через дві доби вона дозволяла прикладатися до ікон, також і після лазні: ходи вдома немита, до всього допустить, а після лазні – ні. Якщо взуються в постоли чи валянки чи ще що-небудь, весь місяць у цьому взутті ходити треба, хоч сиро, хоч спекотно, роззутися не можна, а то не питиме і їстиме і плакатиме. Якщо тихенько роззуються, вона все одно дізнається, лаятись не буде, а сильно плакатиме. У них до того ноги набрякли, що неможливо, весь день на ногах, без відпочинку і без сну; ноги сирі, а грітися не пустить, інакше закричить дурнем; і весь місяць не давала змінювати білизну та хустку, а за народу викривала: вона черниця, а брудна. Хто їй служив, тим не давала брати в руки ні ножа, ні сокири, ні віника, бо вона була велика скорбота! І нічого не давала робити, окрім молитви; не давала ходити за собою за жіночої немочі, брала іншу. Якщо обидві одразу, то вона й не розмовляла. Мало хто її подвиг розумів. Вона плаче, скаржиться на ходалок, а сама так велить. І одразу плаче і посміхнеться. Поле вона сказала: «Якщо я тебе при людях лаятиму, ти не соромся». "Вони мене не миють і сорочки мені не дають", - і заливається при цьому сльозами. Щоб подвигу її не знали, вона казала: «Нині немає втішного дня», - і сама не їла, і нікому не давала. А тут по покійнику в дзвін ударять (село велике) – не можна вже їсти, або ще що трапиться, все це були приводи, щоб не їсти. Небіжчика пронесуть, ходалки просять, вона: «Завтра поїмо»; скаже: «Моліться, щоб завтра був втішний день». Так і відведе день у день, потім і забудеться, а ходалки не дає, каже: «Хворому принесли, я сама з'їм». Коли покійника несуть, вона лежить нерухомо, і якщо їсть у цей час, то покине, і якщо правило, молитися більше не стане, лежить і всім велить мовчати. Поля її запитала: «Дуню, чому ти так до небіжчиків ставишся?» – «Голос Господній – коли в дзвін б'ють – пояснив, щоб молилися за рабів». І скаже: «Такий брат, така сама сестра, ми всі однієї крові. Згадай, що їх зустріне. Помру, і ти молись за мене». І доти лежить нерухомо, доки його не поховають, і нікого в келію в цей час не пустить. Вона казала, що не тільки за того, хто приносив милостиню, треба молитися, але за всіх, про кого дізнаєшся. Вона дуже боялася потойбіччя, як жоден старець не боявся. Поля раз каже: «Дунюшка, добре, щоб ти померла». А вона заплакала і каже: «Я краще тут на ножах лежатиму». Запитає: «Поля, я помру, будеш за мене молитися?» Вона відповість: «Буду», – «Ну скажи тоді, як ти за мене молитимешся?» – «Щодня молитимусь за тебе 150» 6 . Вона каже: «А за це буде втіха?» - "Так". Вона втішиться і заспокоїться. Одна жінка придушила дитину на перший день Великодня і прийшла до неї, а Дуня це провиділа. Як вона увійшла до келії, Дуня одразу закрилася з головою. Жінка принесла коровай білого хліба та два пуди пшеничного борошна. Сім чоловік їх було, і нікому з них Дуня не дала брати його в руки, чужих нагодувала і чужим віддала цей коровай, а борошно в сінях поставили; так на неї і лив дощ. А жінка їй не зізналася, Дуня її не викрила при всіх, а Полю послала спитати, вона сказала нещасній: «Ти не впадай у відчай, адже і розбійника Господь врятував, ти кайся». Жінка заплакала і каже: «Якщо дізнаються, що я народила, то я подавлюсь». Дуня Полю закликала: «Іди, посилай її до Глухова». Тільки та поїхала, Дуня Полю послала наздоганяти і наказала сказати о. Миколі, щоб він дав їй молитву і сповідав і щоб помолився за неї. Свекруха вбивці дала Поле шматок білого хліба. Прийшла вона ввечері, а Дуня плаче, каже: «Поля, у тебе в кишені зараза лежить», – і наказала винести хліб чужим людям, і кишеню щоб чужі вимили. Витягли цей хліб, помолилися, сходили за водою, і тільки тоді вона почала розговлятися. Загорілося у благодійників у домі, і вона Полю послала: «Збігай, Полінько, бо Карасьова згорить». А будинок був замкнений, і нікого не було. Та залізла у віконце, залила вогонь, приходить, ходалки Дуні кажуть: «Як ти тепер будеш із її рук їсти, коли вона пожежу заливала?» А Дуня послала її за водою та їла. А бувало, якщо хтось із них у руки головешку візьме, вона нізащо не стане їсти. А то був ще такий випадок. Неподалік Дуні в одному будинку затліло, три дні тліло, а все було замкнено. Коли зайшли до цього будинку, то побачили, що лежить обгоріла баба біля самовару, і як почали її брати, у неї рука відвалилася. Витягли її на луг, і раптом бачить Даша – порося бігає, вона каже: «Дунюшка, дивись, як поросятко-то бігає». Дуня глянула, але побачила не порося, вона завищало, її заколотило, і вікна, і двері, все веліла замкнути міцніше, і нікого не пускала, і потім так плакала, прямо неможливо, і веліла перехрестити все навколо, і вікна і двері, і лежала, не пила, не їла, не їла, не їла. стару несли ховати повз Дуні (біля цього будинку Дуню потім били). І де лежала стара, вона цим місцем не давала проносити милостиню, а якщо хтось проносив, то вона сама не брала і ходалкам не давала. А одного старого Дуня веліла заради Бога відвідувати – він жив у злиднях, весь у черв'яках був. І коли помер і його так само несли повз Дуні, то вона веліла відчинити всі двері та вікна і сама співала та молилася. А тут, як і родичі вмирали, вона ходалок не пускала. Сама нічого з таких поминок не пила і не їла і їм не давала, а від інших та чужих давала. Коли когось розстріляють, та з цієї сім'ї прийдуть, то вона не пускала їх до сорока днів і казала: «Ну, вони руками хапають скрізь». Мабуть, боялася, як її розстрілюватимуть. «Якої б ганебної смерті не зрадили їх, а все-таки їх ховають, а мене не ховатимуть і в дзвони дзвонити не будуть. Господи, Господи, які люди щасливі, помруть - дзвонять, а мене, як худобу, в яму звалять. Але цих людей, – говорила вона, – які мене розстрілювати будуть, теж розстріляють» (що й справдилося). Віруючим карала: «Біжіть на скит за ялівцем і кидайте під ноги, як мене понесуть». А вони їй відповідали: «Ми не тільки це, Дуню, ми скільки священиків покличемо тоді». А вона відповіла: «Всі розбіжтеся від мене. На могилку мою частіше ходите, ви плакатимете і плакатимете на моїй могилці, я все чутиму, але відповідати не можу ». Поле говорила: «Я помру, ти приймай схиму, я помру, а ти залишишся, а якщо не приймеш, то будеш покарана Богом». Поля відповіла: "Я, Дуня, невчена". «Хто в мене живе, усі будуть вчені. Намагайся за мене молитися, і я там тебе не забуду. Іди до монастиря». Незадовго до смерті, коли її мили, вона каже: «Давайте мені сорочку, яку я на смерть приготувала, вже зима, холодно, вона товстіша, в ній буде тепліше». А коли їй голову розчісували, сказала: Ти мене останній раз тримаєш. Ще вона казала: «Я до осені доживу, нове життя поведу, а ви всякий сам собі хліб готуйте, я більше вам готувати не стану, тоді вам усім легко житиме, а ти принесеш мені з Бабина». (Скрізь не давали молитися за неї до сорока днів, а в Бабині священик весь час молився. І вдома у Дуні служив панахиди. Цього священика вона зцілила: він дуже сильно захворів горлом. Поля на той час була в Гаврилівці і поспішала до служби. Прийшла до сестри і запитує: "От сестра і запитує: "От сестра і запитує: "От сестра і запитує: "От сестра і запитує: хворіє, скоро помре, лікарі сказали» І раптом пішов дзвін до ранку, і батюшка йде ні в чому неушкоджений. Входить до нього спочатку апостол Хома, потім преподобний Серафим, старець Никодим і з ними Дуня: «Я її обличчя не бачив, але вона увійшла з ними, взяла за горло і сказала: "Вставай, здоровий ти здоровий, іди служи обідню, шкода, ти в мене в живий не був". Особи всіх бачив, а її не бачив, чув лише голос». Святі йому сказали, що з ними Дуня. Якось о. Софроній (він сам ікони писав) у день Ангела надіслав їй ікону Спасителя у терновому вінці. Дуня як побачила, так і заплакала: «Архімандрит, – каже, – а дурень, хворому в день Ангела якусь ікону прислав, треба втішну, а він скорботну». І послала її назад. А він сказав: «Ну ось, якась у неї є забобони, вона б якусь ікону мені не написала, я б за благодать прийняв». Потім пише в листі: «Помолися, Дуню, за мене, якщо я до Великодня доживу, обідню відслужу, то тобі ходилку надішлю, а до Успіння доживу, то Царицю Небесну пришлю». Найперша ходалка батюшки Софронія – Олександра Михайлівна, про неї і писав о. Софроній Дуні, коли обіцяв надіслати ходилку. Вона тридцять років до нього ходила і за тридцять верст йому хліб носила, і ось почав батюшка її гнати: «Іди від мене, виженіть її, вона – злодійка, вона у нас усе розтягне». Вона плаче: "Ваше преподобіє, що ви зі мною робите", - а він знай жене. Дуня і надіслала за нею, взяти її погостювати. Привезли її зовсім хвору, вона кричить: Дуню, помираю від холоду і голоду, а Дуня каже їй: Терпи. Так вона пробула у Дуні весь Піст і одужала. А коли прийшла до о. Софронію, він наказав їй готуватися до сповіді: «Я, каже, тобі останню обідню відслужу». І інші ходалки почали готуватися, але він їх нікого не причастив, а тільки її, вона на Великдень причастилася і через два тижні померла. Дуня, як дізналася про смерть Олександри Михайлівни, дуже плакала і сказала: «Відпало у мене праве крильце». У Олександри Михайлівни в ногах були черви, і вона в лазню не ходила. А чи отримала вона цю хворобу так. Вона прийшла до о. Софронію, а він каже: Ти любиш мене? Вона каже: «Люблю, батюшка». Ти чого хочеш – вічного чи земного? Вона каже: «Вічного», – «Хочеш страждати, як я, мою скорботу отримати?» Вона каже: "Хочу". І стали в неї на ногах пробиватися рани, і завелися в них черви. Ноги в неї хворіли п'ятнадцять років. Нікому вона цього не говорила, тільки Дуні показала, бо Дуня це провиділа і сама запитала: «Узнавай, яку скорботу ти несеш; Полі не бійся, вона зі мною разом і нікому за життя не скаже». Олександра Михайлівна раніше за Дуню не знала зовсім. Коли о. Софроній зник у ліси, нікому не сказав, Олександра Михайлівна дуже плакала про нього, ходила та шукала його. Лісом одного разу йде, і наздоганяє її старець і запитує: «Кого ти шукаєш?» Вона каже: «Старця, який завжди втішав мене, він зник». Старець сказав: «Заспіває півень, іди на голос, і він тебе зустріне, а ще в Пузі є хвора дівчина, теж відвідувай її щомісяця, як і батюшку». Почула вона півня, пішла й побачила о. standing there. Софронія прямо навпроти келії. And he sent Dunya and Alexandra Mikhailovna everything she needed, and Dunya - to the priest. One day Fr. Sophrony sent Duna a large image of the Queen of Heaven of Iveron and always sent oils. І ось у його ходунки Віри так боліли пальці, що, думали, відпадуть, і він послав її до Дуні: «Іди, Вірочка, до Дуні, тебе зцілить Цариця Небесна». І Віра отримала зцілення. Коли Поля вперше прийшла до о. To Sophrony, he directly said: “Lucky is the one who blessed you into the monastery” (Dunya blessed). І далі він говорив про Дуну, яка вона подвижниця і світильник, стовп від землі до неба, і що ми повинні слухати її і наслідувати її. Після Поля почала ходити до нього. Прийшла один раз, а він: «Що вона до тебе прив'язалася, вшиваючи дівчинка до монастирської людини, яка ж у ній може бути благодать, ніяких у неї статутів немає, заведуть вони і цілий день і ніч тільки співають, бруд у ній, холод, воші, хіба тільки в цьому порятунок, в холоді і грязні. У п'ятницю рибу вона споживає, вранці їсть, обідню спить. Он у мене дівчата поклони кладуть, акафісти читають за монастирським статутом, а вона й сама мучиться, і ходалок мучить, і всіх, хто до неї ходить, мучить». Три рази він казав те саме, що вона турбує монастирську людину, відриває її від слухняності. Втретє він почав говорити: «До тебе Дунюшкіна воша пристане, як ти прийдеш у монастир, тебе виженуть із монастиря, скажуть: вошива». Вона відповідає: «Я навмисне кидала, та вони не чіпляються». Він раптом їй показав пальцем на праву руку, ось Дуніна воша, вона почала її шукати, а він почав сміятися, як мале дитя, і потім сказав: «Хто хворих любить, велика благодать». Взяв її за голову і каже: «Я зараз тебе благословляю до Дуні жити, служи їй як матінці-ігуменії, не переступай жодної заповіді її, своєї волі не твори, а послух все виконуй, що вона тобі скаже». Милостиню всю Дуня хрестила та співала «Від святі ікони Твоєї», і кондак, і велич. Одного разу принесли милостиню у Вербну неділю, до Великодня сир, і внесли в сіни; кішки розкрили і поїли його, і всі чотири одразу завмерли: у ньому був намішаний миш'як. А одного разу вікна першого дня Великодня вибили, і Дуня лежала в шибках і в крові і не веліла прибирати, доки не скінчить правила. Закінчила молитву, тоді дала прибрати, а вибив вікна чоловік однієї жінки через зло, що вона ходить до Дуні. На Дуню і до революції гоніння було і всілякі досади. Одного разу приїхали урядники, сходити з неї хотіли, покружляли біля келії, а до неї підійти не змогли і поїхали. Навпроти Дуніної келії жили вороги Дуні. Бувало, диякон уб'є собаку і кине до неї на подвір'я, а їй це скорбота велика. Вона добу плакала, не перестаючи після цього. Невдовзі його перевели із Пузово до іншого місця. Інші вороги з'явилися. Каменями куляли в народ, що біля келії стояв, і все це місце згодом вигоріло, і скорбота цим людям була нестерпна. Усі спокуси проходили через Дуню. Покликала вона до себе Марію Кошелевську, а вона жила поганим життям, Дуня її рятувала від розпусти. Бувало, Дуня її суворо тримала. Тієї терпіння немає, почне лаяти Дуню, посвариться і впаде, прощення просить і кричить: «Мене Бог не простить». Вона весь час боролася із пристрастю, а не могла, щоб її не задовольнити. Була вона відома всім і не соромилася, за всіх говорила про своє життя. До Дуні вона дітей морила. Почалося її падіння з того, що вона пішла від чоловіка до священика, а потім пішла і по всіх. Дуня її невпинно вмовляла і називала її по-різному і поганим словом, навіть при народі. Іноді Марія говорила: «Піду, подавлюся геть у вас на подвір'ї», – тоді Дуня нагнала її по-всякому ублажувати і вмовляти. Сама соромить Дуню, думає щось соромне: ворог налетить – ніщо її втримати не може, а потім плаче і почне говорити: «Ти через мене, Дуню, загинеш, пусти мене краще у світ, піду і загину одна». Дуня її так і не пустила. Милостиню в худому посуді або в худому полотні вона не приймала, і їй тоді була скорбота, вона казала: «Це Господа гнівають». Вона казала, що грішна людина недостойна прийняти милостиню від праведного і навпаки, сама вона приймала, але вчила так. Вона їла молоко від тих самих людей. Раз у Даші це молоко пролили, і вона замінила його іншим, думаючи, що Дуня не впізнає, а Дуня як попила, так у неї кров із горла пішла, вона й каже їй: «Навіщо ти мене спокушаєш, навіщо підмінила мені молоко?» Від деяких Дуня ні в якому разі нічого не брала. Хожалки її переконували, бо дуже просять та плачуть. Тоді вона їм сказала: «Один послушник переконував старця взяти гречану крупу, а старець не взяв, а велів послушникові – візьми та звари з неї кашу. За трапезою старець спитав цієї каші, послушник пішов, а в горщику каші немає, а він сповнений черв'яків, тоді старець сказав: «Більше за мене ніколи не переконуй, що мені прийняти, а що не прийняти». Так і ви не переконуйте мене». Одна з ходалок (Наташа) забрала в неї мед і захворіла, втратила голос і не тільки співати не могла, а й говорила важко. Дуня їй каже: «Відкрий, Наташо, ти чогось у мене потай з'їла, я не вірю, що ти застудилася, ти заразу з'їла». Наталя зізналася, вибачення попросила - і відразу голос з'явився, і стала вона співати. Одна жінка, Варвара, торгувала вином (а Дуня лаяла тих, хто торгує вином), і ось раптом у неї щось трапилося з дитиною. Вона чула, що в Пузово звітують, і каже: «Піду у Дунюшки спитаю, як мені з ним бути». Вона спочатку пішла в Котельму до Олексієвки – це теж був старець. Він сказав: «Покарано цю дитину за батьків». Варвара звернулася до Дуні. Тут Дуня її і викрила, що вона торгує вином: «Не торгуй вином, тоді дитина здорово буде». Ще викрила, що вона шиє у свята. Це дитину звали Ганною. Не давали їй їсти по два дні - вона й не просила, тільки все молилася: "Пресвята Богородиця, спаси нас!" Ця дівчинка ніколи не сідала за стіл без молитви. Якось вона сказала: «Мене долучіть і ведіть у Пузу до Дуні». Як тільки на пузинську землю перейшли, Ганна й каже: «Мамо, мамо, ось і Дуня нас зустрічає». А мати каже: Ні. А вона каже: "Ось, ось, мама". Коли ввійшли до Дуні в келію, вона запитала матір: «Мамо, що їх, дві, Дуні?» А Дуня запитала: Ти за мене, Нюро, молишся? Вона відповіла: «Молюсь». Дуня дала їй просфору. А Варвара після того змінила своє життя і почала ходити до Дуні, і служила їй вісім років. Дуня їй казала: «Зараз перетерпиш, потім буде життя хороше». У неї ще був син Михайло, дуже любив Дуню. Сів він один раз біля річки і просить: «Господи, дай мені зловити рибку руками, я б її відразу зніс Дуні». І раптом майнула велика риба, він її схопив, посадив у глечик і живу приніс Дуні. Незадовго до смерті Дуні мати не взяла його з собою, і він усе плакав, що не глянув останній раз на Дуню. І ось одного разу прибирали будинок до Михайлова дня, а Мишко спав на лаві. І бачить, входить до нього Дуня, на грудях у неї золоті хрести, і одягнена вона як схимниця, і на голові у неї корона, і каже йому: «Ну ось тепер побачив мене...» Глухівський Петро Павлович ходив до Дуні вночі співати стихири, і ось, як скінчили, він Дуні каже, що боїться йти, а Дуня йому відповідає: "Тобі ангели посвітлять". І як тільки він вийшов, перед ним вогненна куля покотилася, і за ним вона дійшла до самого будинку. А одну дівчину пузинську, теж після співу, Дуня переконувала залишитись, а та проситься; так її й не переконала. Пішла - і під ноги їй зі свистом покотилися колоди; шум, гуркіт навколо; тоді вона прийшла до Дуні та плакала. Дуня каже: «Ось, будеш слухняність виконувати; гіркий плід, коли хтось послух не виконує». Якось несли їй їжу, і глечик із молоком розірвало. Прийшли, Дуні сказали, а вона відповіла: «Це біс, бо ви без молитви наливали». Ішли якось жінки з Бабина із хлібом. Їх упіймали, повели до Ради, відібрали хліб і почали Дуню лаяти в Раді. У цей час у Дуні з горла пішла кров, і вона сказала: Десь мене клянуть. Коли Дуню вбили, у цієї людини; який її лаяв, стало щось з дитиною. Ні в лікарню, нікуди його не можна діти, б'ється щосили. І бачить дружина його сон: над Дуніною келією висять дві бульбашки – одна з олією, друга зі святою водою, і чує вона голос: «Іди і візьми, від цього зцілиться твій син». Через деякий час пішла Варвара, сестра Полі, до Ради за дозволом молоти на млині і побачила, як цей хлопчик страждає. А мати її й питає: «Чи не залишилося у вас після Дуні олії та води?» Вона відповіла: Є. І як помазали його, він затих, і всі недуги пройшли, вони його повезли до Рогожни до лікарні, і там, як він прийняв ліки, знову почалося біснування, а як його маслом помазали, він одужав, і більше ліків йому не давали. Дуня суворо забороняла з дружинами розлучатися. Ще вона веліла черницям цноту зберігати, а якщо впаде, то краще до трьох разів пасти, а не виходити заміж. Краще покаятися і знову служити Богові. Ще вона забороняла продавати молоко. А звеліла подавати, і Господь відродить на загоні вдвічі. Це вона говорила всім, не лише своїм: хоч склянку, та подай. Повчала: «Коли жнеш, Богородицю читай, а коли пояс тчеш, читай Отче наш». Вона дуже суворо веліла мирським межу утискати: «Краще твоє нехай залишиться, а чужого не чіпай. Тоді ти цілий рік подаватимеш чужу милостиню, що від інших узяв, а не своє». Не веліла, хто торгує, обвішувати, а веліла завжди пускати похід. А якщо торгуєш і походу не даєш, собі утискаєш, то твою милостиню Господь не приймає, вона йде за ту людину. У кого наймають житло, то не можна багато брати, а під силу треба плату брати, а то ти будеш злодій. Якщо дешево з обманом купиш чогось; вона теж казала: "Злодій". Строго забороняла чуже приховувати у себе, від тих милостиню вона не приймала. І ось тоді скаже: "Ці люди приходять мене відчувати", - і вона їх не пускала зовсім. Хожалки кажуть: «Гарні це люди, Дуню». А вона знай своє: «Не пущу». Вони її вмовляють: "Він плаче, проситься, ти розпусних пускаєш, а це хороша людина". Вона вкаже: "Це не ваша справа". Не пустить, а потім виявиться, що ця людина хотіла її випробувати. І інших мандрівників не пускала, відповість їм: «Я в лікарні». А іншим, каже сказати: «Вона у нас спить, чекайте до двох годин дня». Вони не чекають і йдуть. А інших прийме і пошле до благодійників, щоб напоїли та нагодували. Якось приїхав до неї на коні з дзвониками брат о. Віссаріона Саровського – його прислала Паша Дівєєвська, а Дуня його не прийняла: «Скажіть, що я в лікарні». На другий рік він знову приїхав до Паші, а Паша каже: «Ти піди пішки і взуй ноги, тоді вона тебе прийме». І справді, вона його прийняла. Потім він дуже повірив їй і багато їй допомагав. Одного разу принесла Поля Дуні хустку з просфорами, хустка ця була подарована їй матінкою-ігуменією – велика, добра, сорок копійок тоді коштувала. Поля віддала в ньому просфори і пішла, а сестра Варвара її залишилася. Дуня забруднила всю хустку в оливі та й каже: «Віддай їй». Та Поле принесла і каже: «Дуня не веліла тобі його прати». Поля заплакала, їй шкода стало і думає: ще прозорлива, блаженна, а така собі хустка в сорок копійок, та ще й подарунок матусь, так зіпсувала. Пошкодувала, та й випрала його, а з ним кілька хустинок. І звідки тільки взявся вихор, усі хустки забрав, крім Дуніного. Другого дня пішла вона до Дуні, а та й каже: «Прозорлива, а зіпсувала хустку в сорок копійок». Не веліла вона нікому звертатися до лікарів. Ідіть у монастир, прийміть Святі Дари і воду пийте. Звеліла мазатися олією і сама ніколи не зверталася до лікарів. І ще вона за послух не веліла робити операцію. Вона казала: «Хіба Бог не зцілить? Бог що раніше, що тепер однаково». Нотний і швидкий спів вона не любила. Казала: «Що в книгах є, все читайте і співайте, хіба святі отці писали тут, щоб залишати слова?». Батюшка Софроній та Дуня не дозволяли співати на кліросі чоловікам із дівчатами. Він говорив: «Сіно з вогнем не лежить, не прийнято Богом це богослужіння» (спів їх). Якось Даша стала про хліб бентежитися, що багато його збирається і він гниє, і хотіла про це відкрити о. Анатолію, який благословив її жити до Дуні. Підібрала подруг, щоб тихенько вночі бігти до Сарова. Села і сидить, уже ранок, а вона йти не може, ноги відійшли. Дуня просить: "Умий Мене", - вона ні з місця. Вона її штовхає, а та не встає і нічого не каже, а потім сказала, що в неї ноги відняли. Дуня каже: «Щось погано подумала». Та їй зізналася, і Дуня її пробачила і сказала: «За це тебе покарав Господь», і вона зцілилася, як помазалася оливою від преподобного Серафима. Хліба Дуня ходалкам не давала, раніше роздавала, а в останній рік до смерті веліла таємно від них нагору прибирати, коли сорок, коли тридцять короваїв піднімуть нагору, і до трьохсот короваїв дійшло, і він лежав неушкоджений. Даша за місяць до смерті злазила туди, побачила, налякалася і сказала, що їх за це розстріляють, і з того часу він зацвів і став як пилюка. Таке хвилювання піднялося в хожалках, і Дуня все говорила на Полю: «Я ж не знала, що у нас там хліб, ви не соромтеся, ви все будете в раю, ваші чесноти не пропадуть, а вона буде в пеклі». Поля сказала: "Навіщо мене старці благословили до тебе гинути". Вона відповіла: «Замовкни, я буду в пеклі і ти в пеклі». Цукор у Дуні був і все було, але ходалки вона з цукром пити не давала. Іноді вона від нудоти їла лимон, горіхи чи огірки та гриби. Раз на місяць, не більше; розгризти горіхи сама не могла, гризла їй Даша. Якось Даша закликала матінку-схимницю, і ходалки стали їй відкривати, що вони бентежаться, що Дуня неправильні подвиги. Дуня це провиділа і веліла Поле натягати горщиків із хробаками. Всі увійшли до хати, а схимниця вийшла в сіни, побачила всі ці горщики і почала перевіряти. Дуня знову покликала її до себе, а ходалки не пояснили Дуні, навіщо тут схимниця і навіщо вона виходила надвір. Дуня їй сказала: «Матусю, до мене всі приїжджають перевіряти, всі вузлики перевірять, настане час – нічого не залишиться, а мені за це дістанеться. Це потягнуть не вузлики, а кров мою, де що лежить, це все моя кров. Розумні плакатимуть, а котрі не в Бозі, радітимуть. Давайте мене вимийте, тільки іншим ходалки нічого не кажіть». Після правила вона Полю послала по воду, мити її. Пішла Поля, почала качати воду, і підійшли до неї солдати з рушницями і стали до неї чіплятися і сміятися. Вона принесла воду і сказала, що солдати з рушницями довкола неї стояли. Дуня заплакала, веліла вилити воду і відклала миття до другого дня. Другого ранку йде Поля з водою, а їй дорогу перейшла жінка з віником, вона Дуні сказала про це, і та знову веліла їй вилити воду. До третьої ранку залишила. Третій ранок знову пішла за водою, йде чоловік з косою, вона знову веліла вилити воду. Четвертого разу чоловік ішов із сокирою, на п'ятий потрапила жінка зі скребком, на шостий день пожежа – стара згоріла, на сьомий – покійник, на восьмий несли назустріч покійника, на дев'ятий день вона плакала, лаяла Полю з Дашею, говорила, що не хочуть на них поспішати, і не хочуть вони призи і Ісусу та Цариці Небесній. Ще вона покарала, щоб натщесерце ходалки прочитали після правила акафіст Знаку Цариці Небесної. Вони не послухалися, бо піднялася буря, грім і блискавка, і розщепило дерево, і пішли вони шість чоловік рубати дерево на дрова. Дуня послала Дашу: «Піди, що вони не йдуть Заступницю співати», а вони всі пішли, не слухаючись її. Тоді вона дві доби їх не пускала в келію, вони били у двері, били, а вона таки їх не пускала. «Це, – каже, – дерево не пройде, це вони не дерево спиляли, а людське життя, сумне за душу мою, горе непослух». На десятий день по воду не довелося йти через все це. Потім вона знову їх почала лаяти: «Додайте ще молитви, це ви не дбайливо просите Владичицю». На одинадцятий день пішла Поля за водою, принесла її в келію благополучно, затопила грубку, закликала Дашу допомогти ставити воду, а Даша всі дрова і залила. Тоді Дуня заплакала, як мале дитя: «Які підступи ворог на мене наводить, якщо завтра ви не попросите Владичицю, то я залишусь немита», – і наказала ще додати молитви. На дванадцятий день принесли благополучно та вимили їй руки та ноги. Через два дні стали їй міняти сорочку, народ вона весь вислала, чужих на вулицю, а своїх на подвір'я; залишилися Поля та Даша. Дуня каже: «Поля, подай мені сорочку», – та стала подавати, вона й каже: «Ти її спершу на себе одягни, бо я боюся, що вона мене задушить, воріт не пролізе». Поля відповіла: «Я недостойна, Дунюшко, щоб після мене ти одягала». «За послух одягай». Вона вдягла. Потім сказала: "Вона вільна, можна". Дуня її вдягла, а Поле подала сорочку, яку скинула. За два дні хотіли надіти на неї сарафан. Вона каже: "Ви мені не надягаєте". А Даша й каже: "Ти сама не хочеш". Вона дуже плакала і залишилася в поганому сарафані, нізащо не хотіла переодягнути, так і розстріляли її в поганому сарафану У Глухові були знайомі дівчата, Ілля ходив до них, і вони вважали його фантазером; приходять до Дуні і говорять про нього. Такий молиться і постить всю ніч (було йому тоді дев'ятнадцять років), побудував собі каплицю на Іллінському колодязі і молиться там всю ніч. Тоді просили Дуню: пусти його, він боголюбивий чоловік. До трьох разів приходили просити, щоб Дуню впустили. Два рази приходив, але вона його не пустила. На третій раз вона мене впустила. За п’ятнадцять років до смерті Дуні він прийшов до неї, почав з нею співати, голос у нього був хороший, він співав зі сльозами, старанно. І в цей час жив він добре, співав і молився і мало спав. Потім він накопичив грошей і поїхав на Афон і там прийняв схиму. Він прожив на Афоні рік чи два і привіз звідти майже повний вагон святинь, багато ікон, хрест про о. Софронія, яка нині стоїть на його могилі. Повернувшись, він вирішив поїхати до Москви і зник там на три роки. На гроші, виручені від продажу святині, він зайнявся торгівлею в шинку і почав продавати фрукти. Через три роки знову приїхав у Пузово і став розпусно жити, одружився і видавав дружину за сестру, а дитину за прийомиша, хоча він дуже був схожий на батька. Потім він став пристосовуватися до речей. Приніс дві сукняні накидки і цілий вузол грошей і поклав Дуні в ноги, вона кричить: «Прибери», а він не бере, бо боїться, щоб там у нього не забрали. І став він ходити весіллям, співати пісні, танцювати. Дуня пошле за ним, щоб витягти, а він послів б'є. Нап'ється, підійде і почне кричати: «Чаклунка», – всяке називатиме її. Але коли народ прийде, то він ласкавий, співає, молиться, а що принесуть, то поцупить. Коли ранкове правило йде, він прийде і почне уявляти щось, щоб розсмішити дівчат і Дуню відібрати від молитви, а не пустити теж не можна, він лякався, що донесе начальству, і Дуня всіляко упокорювалася перед ним, а хожалки всі вірили, що він святий, та тільки блажить. Людям Дуня говорила, що його їй шкода і що він гарного життя, і тільки з Полем говорила про нього як є. Коли її що питатимуть, вона відповідала: «Я нічого не знаю, он Ілюша скаже». И он говорил иногда правду, а иногда врал. Але говорив він не від Бога. Але Дуня від нього багато приховувала: «Приберіть швидше, бо Ілюша йде, нахопить тут руками, опоганить все». Коли його на військову службу брали, людина з сокирою дорогу перейшла, вона сказала: «Ця сокира не пройде». Взяли його на службу, він приїхав на побут, прострочив, раптом принесли ікону Цариці Небесної Достойно з Дівєєва і стали співати, заспівали, і всіх Дуня провела до хреста в іншу келію, де ходалки жили. Илья и дьячиха (старуха) пели, вошел милиционер и сказал: «Вы все арестованы». Потім почав Іллю питати, чому прострочив, і всіх переписав, і хотів усіх ходалок відправити додому. Дуня Полю посылает: «Поди, проведай, что там делается». Она пошла будто за ведром, а сама – послушать. Илью забрали в Глухово и посадили там в холодную. Милиционер пошел ужинать и Илью взял с собой; у милиционера не было к ужину соли, а его тошнило есть без соли. Илья это видит и говорит: «Отпусти меня, я десять фунтов соли тебе дам». «А ты обещаешь завтра к восьми утра прийти?» - "Обіцяю". Той його пустив. Він прибіг до Дуні і почав плакати, каже: «Я втечу». Дуня каже: Ти втечеш, а нас уб'ють тоді. Він вилаяв її і всіх матюка. "Пущай", - каже. Дуня замовкла. І він став ще сильніше її мучити. Поля каже: «Нехай, Дуню, він утече, що він тебе мучить, а Дашку, дружину, нехай залишить, тоді з неї буде попит». Він утік. Дружину його посадили, а дитину залишили. Тут вона сказала, що приведе чоловіка, пішла до нього, і вони всі втекли і зникли. Міліціонер прийшов на Спас, усі дівчата були у церкві, стукає він, питає: де Ілля? Вони кажуть: «Немає його в нас». Він покликав понятих. Дуня кричить: "Не пускайте нікого". Даша у сіни вийшла на ґанок, а Поля – у воротах і каже: «Немає його у нас». Поки Даша розмовляла з ним, Поля молилася Покрову Пресвятої Богородиці покрити їх Своїм чесним омофором, потім вона підходила і розмовляла з ним, а Даша тим часом молилася. «Немає у нас його, якщо перелізеш, та знайдеш його в нас, то розстріляй мене першу». В цей час приспіли мужики і почали вмовляти: «Не турбуй хвору людину». Тоді він погрожував надіслати заяву до Ардатова і вимагати загін шукати дезертирів і накладати податки на багатих мужиків. Дівчата почали вмовляти Дуню: «Давай пустимо, бо він загін витребує». Вона сказала: «Я його не пущу, а загону дверей відчиню». Більше вони її переконувати не стали. Приїхав загін її вбити. Як прийшов міліціонер, Дуня сказала: «Треба терпіти, Полю, хліб розмочувати та прибирати». Поля почала хліб прибирати: який розмочувала, який у землю заривала, залишилося лише десять короваїв. Прийшла її сестра, а Дуня і каже їй: «Чому ти свою сестру навчила, я на неї спокусилася, я думала, вона розумна і лагідна, а вона що наробила, скільки хліба згноила». І послала її дивитися хліб. Сестра дуже налякалася, коли побачила стільки гнилого хліба, а Дуня на Полю пальчиком загрожує і сміється. Потім вона проводила всіх ходалок, залишилися дві, та три жінки, і сестра Полі серед них. Помолилися, поспівали. Внесли олію та свічки та хустки головні та ручні, Дуня все перехрестила і сказала: «Несіть у той дім, туди не прийдуть» (хусток у мішку було близько трьохсот). І вона каже: «Щоб усі на моїй могилці в однакових хустках стояли та співали. Сорок аршин матерії десятьох людей на кофти. Це масло та свічки бережіть і їх не паліть, вони мені будуть потрібні». Прийшли до Дуні солдати, увійшли і стали стукати в бічні двері, а Поля була у дворі. Дуня сказала Даші: "Біжи, скажи Поле, щоб вона бігла у ворота за мужиками, як би для заступлення". Вийшла Поля і побігла за народом до віруючих; вони прийшли, а солдати вже ввійшли. Їх прийшло спочатку двоє. Вони увійшли і почали читати папір, хто тут живе з ходалок, всі вони були переписані ніби для того, щоб продукти їм відпускати, а Дуня одразу сказала, що це не для продуктів, а щоб знати, хто у неї живе. Солдат запитав: "Яка Євдокія Шикова?" Показали: «Ось хвора». – «Яка Дарина Тимоліна?» Даша сказала: "Я". – «Яка Марія Невідома?» - "Це я". – «Ганна Ільїна Хозинська?» Вона була у лазні. "Марія Кошелевська?" Вона пішла проводжати сестру. Де Дар'я Сіушинська? - "Її ні, - Даша сказала, - це чужа", - а це вона і була. «А де Наталя Інютинська?» - "Вона на батьківщині". Кинувся солдат у комірчину, а другий залишився стояти у дверях. Поля прибігла тим часом з Ганною, двері були відчинені, і почала говорити: «Нехай мене, я тут живу, я не знала, що запис». Він спитав її ім'я, вона сказала, а він каже: «Такої ні». А Поле дуже хотілося попрощатися з Дунею. Вона просить, що він не пускає. Вона каже: «Убийте мене разом із нею, я не піду». Вийшов із келії Кузнєцов якийсь, ударив її разів п'ять і двері зачинив. Вона не відходила, дивилася у віконце. Бачить, знайшов він просфори та ялин, кинув їх в обличчя Дуні і почав її обзивати поганими словами. Потім вона в нього почала вибачатися. Як згадала вона «заради Христа», він і став лаяти Спасителя по-різному, вона й не попросила більше прощення. Потім став її за волосся тягати і бити батогом, а ходалок у келії не чіпав. Потім узяв свічки, скрутив їх по десять штук разом, запалив і почав кидати ікони і шукати гроші. Всі ікони покидав, потім у комірчину поліз, а там його за руку щур схопив. Він розлютився і почав бити Дуню, стягнув її з ліжка і тут знайшов Ілюшина гроші, а як гроші знайшов, почав бити ще сильніше. Вони прийшли о шостій годині вечора і били її в келії до десятої години вечора. Потім вони пішли. Вона попросила: «Винесіть мене з келії». А в тих було в цей час збори в домі вчителя, зятя пузинського священика о. Василя Радугіна. Ковалів їм оголосив, що знайшов; були солдати та народ і піднімали руки; це називалося польовим судом. Це було в суботу о шостій годині вечора, 3 серпня, а вдень о дванадцятій годині приходив брат Полі і казав, що сьогодні приїдуть солдати, щоб їх усіх убити, він чув. Поля розповіла про це Дуні і каже: «Давай, Дуню, я запалю келію, а тебе і Царицю Небесну винесемо і ти будеш здорова і ціла». А вона не захотіла і каже: «Ех, Полю, хіба можна спалити таку святиню, стільки людей нею користуються». О десятій годині вечора її понесли з келії до келії ходалок, вони жили через пустир. Коли вони подвір'ям її понесли, солдати зупинили і запитують: "Ви її куди понесли?" - І знову почали її бити. Так вона тут і лишилася. Її поклали знову на лаву. Били її всю ніч поперемінно, били і батогами, і стягували, і топтали її ногами, і в неділю з ранку били, і скрізь стояла навколо вартового, і нікого до неї не пускали. У неділю, після обідні, всі викидали з її келії. Солдати кидали ікони і топтали ногами, і селяни почали брати їх у церкву. Коли понесли Іверську Божу Матір, від неї було сяйво. Солдати добрі речі брали собі, а гірше кидали народу, і всі тут тріумфували і тягли. Десять солдатів залізли на дах і шукали у соломі гроші. А народ стягне річ, та знову біжить щосили, щоб ще захопити. А Дуня сховала гроші раніше. Свої гроші – шістсот карбованців – вона віддала Поле, і та їх сховала в Карасьових під підлогою, і вони їх там, як магнітом, знайшли. А гроші, які врятував дядько від продажу господарства, лежали на печі в ганчірочці, і їх знайшли. Дуню, коли тягли речі, весь час били – і до ранку понеділка. У понеділок ранком через задню хвіртку проникли до неї деякі віруючі, солдат попався добрий і не бив її в цей час. Дуня попросила: «Мене треба долучити, покличте священика». Батюшці о. Василеві Радугіну сказали, він пішов, але його не допустили. Він попросив у них перепустку, у головних, вони йому дали. Він прийшов до Дуні, сповідав і долучив її та ходалок за дві години до смерті. Вона йому каже: «Батюшко, чи не можна постаратися?» А він каже: "Вас уб'ють, Дунюшка, не можна, вирішили вбити". Вона каже: «Батюшка, чай би, має суд бути». «Вони вирішили між собою». Незабаром він пішов. Солдати вбрали підводу, мужиків пузинських – копати могилу. Під'їхав чоловік на коні, і вони почали виходити. І до того вони мали прекрасні обличчя, що неможливо було дивитися. Вони вийшли з чіткими, церква навпроти, вони на неї помолилися; і стали їх знову бити. Коли Дуню били, ходалки кинулися боронити, хто – на ноги, хто – на тіло. Потім сіли на підводу, перехрестились. Дуня у Даші навколішки, сіли все поруч. Як кінь рушив, почали хреститися. А на розі будинку стояв мужик невіруючий, Іван Анісімов, і він побачив, що на плечах у них голуб білий, і куди вдаряли, туди він сідав і били по голубові. Тут же він увірував і каже: «Тепер би я останню корову віддав, аби не вбивали їх». Троє мужиків, Петро, ​​Іван і Макар, із тих, хто постійно ходив до Дуні, спробували за неї заступитися, але були побиті батогами. Дуня побачила це і каже: «Дивися, як із них гріхи сиплються. Дивись, зараз з Макара гріхи летять, як від віника листя у лазні, як його за мене б'ють». Петро Карасьов згодом розповідав, що жодного болю від ударів не відчував. «Я щасливий був би, якби мене ще раз побили за Дунюшку». (У ніч під неділю одна жінка всіх била камінням, хто йшов до Дуні. І бачить вона над Дуніною келією чотири вогняні стовпи: два зрослися, а два окремі; це було на світанку.) Їх привезли на могилу. Посадили до хрестів. Дуню та Дашу – в одного, Дашу іншу так, а Марію теж біля хреста, і сиділи вони поруч. Потім їх почали розстрілювати. Спочатку хотів стріляти татарин, але кинув і сказав: Ні, не буду, у мене руки не піднімаються. Його примушували, але він відмовився. Іншого поставили, і той почав розстрілювати. Два постріли дали для страху, а на третій розстріляли першу Дуню; як її вбили, вгору пішла ніби чаша, хто бачив, як просфора, – це бачила Таня та ще багато народу. А одна жінка бачила, як у цей час Дуня над своєю келією по повітрю пішла і це місце благословила хрестом і сказала: «Шкода, що тут лишається один золотий, ну нехай лишається. І тоді жінка закричала: «Милий Дунюшка, як же ми тепер без тебе житимемо?» Машу застрелили не до смерті. Її приколювали багнетом. Потім з Дуні зняли панчохи 7 , хреста у Дуні не знайшли, бо він був у неї не на шиї, а приколото до сорочки. Їх хотіли в могилу кидати, але один мужик Василь Седнов стрибнув у могилу і став їх приймати. Ховали без трун, з ходалок і спідниці зняли. Василь покрив їм обличчя хустками, і почали їх завалювати, а народ до могили не підпускали. Василь казав, що Дуня мала вериги. Розстріляли їх 5/18 серпня 1919 року. У цей день усі віруючі відчували пахощі від могили. Потім солдати пішли і доручили стежити, щоб на могилу не прийшов священик і не заспівав би їх. Після цього почали бачити на могилі свічку, а над келією Дуні о дванадцятій годині дня, невдовзі після розстрілу, сонце грало сажнях за десять від землі. Тут же, на її могилі, 1924 року Пелагея Гавриловська бачила бачення, а перед тим блаженна Марія Іванівна говорила: «Ходіть до Дуни на могилку частіше, там ангели співають безперестанку». Ця жінка напередодні пам'яті Дуні прийшла до Поля і питає, чи підуть вони служити панахиду з дияконом на могилу. Поля сказала: «Зараз збираємось і підемо за дияконом». Жінка зайшла кудись у справі і пройшла прямо на могилу і бачить: стоїть диякон у одязі, кадить і служить. Вона думала, що всі вже прийшли, підійшла ближче – і зник диякон, і немає на могилі нікого; тут підійшли всі з дияконом. Ще за життя Дуні дуже хотілося, щоб принесли до неї в келію Оранську Царицю Небесну. Плаче, всіх посилає: просіть у ієромонаха Царицю Небесну; а ієромонах не дає. Так не дав. І ось він бачить видіння, що Цариця Небесна молиться над Дуніною келією, і почув голос; проси у неї прощення. Він надіслав тут же листа Дуні і просив вибачення. Диякон Пузинський, ім'я йому Йона, що надійшов з благословення Дуні в Оранський монастир, зніяковів її смертю і побачив бачення, що до її могили течуть тисячі людей, багато архієреїв та духовенства, і служать усі на її могилі. Якось Дуня послала Полю до о. Іоанну Ардатовському і покарала, щоб вона в нього попросила білу хустку з граненими краєчками. Прийшла вона, а в цей час жінка саме принесла йому таку хустку. Він закрився цією хусткою і заспівав Вічну пам'ять. «Як це добре, праведні душі до раю йдуть. Добре квітка розквітла, скоро і корінь розквітне», – каже. Через три роки після Дуніної смерті Поля була в о. Іоанна Ардатовського і стала вночі помолитися за Дуню, а він раптом сказав їй: «Лягай спати». Вона за слухняність лягла і тільки заплющила очі, – бачить сон. Вона побачила священика Виїзновського Івана Михайловича; принесли мантію, стали Дуню на ліжку одягати в мантію та постригати. Вона каже: «Я рада за тебе, Дуню, що ти ангельський одяг одягаєш на себе». Дуня встала, підійшла до порожка, поцілувала її і сказала: Христос Воскрес. Четки у неї блакитні, хрест срібний, і сказала: «Більше за мене не плачте, я стою серед гірського Єрусалиму біля Престолу Божого». Поля спитала про дівчат, яких розстріляли з нею, вона відповіла: «Їм добре, але вони не зі мною». Поля спитала про Дашу, вона відповіла: «Біля мене теж буде дівчина», – але не веліла про це нікому говорити, бо вона ще жива, а Поле сказала: «Молись, та Ісусову молитву в мовчанні твори». Батюшка одразу підійшов до Поля і каже: «Кажи, як ти Дуню бачила». А вона такої радості, як тоді, ще ніколи не відчувала. Одного разу під час ранкового правила Дуня обмирала години на три. Через чотири дні вона сказала, що бачила сон: «Хто у мене співає, всі стоять з букетами в руках, і у всіх троянди, у кого білі, у кого рожеві і навіть блакитні, у кого ялівець, і у всіх гілок, хто приходив до мене; у Ганни книга із золотими літерами (вона чтиця гарна була), а Поля з Дашею стоять біля мене із сухими прутами, вони не моляться». Так вона їх упокорювала. Всі дівчата просили у Дуні щось після її смерті, хто що з її речей, а Поля просила її постіль. "Я, - говорила, - зроблю футляр і поставлю її туди, і будемо до неї прикладатися". Іллюша сміявся: «Мишині хвостики казатимеш». Дуня заплакала: «Не чіпай її, Ілюша, нехай вона мене заспокоїть. Скажи, скажи, Полю, як ти зробиш». Тому, мабуть, Дуня і дала її сестрі жменю крихт з ліжка та оливи, свічок і хусток. Якось Поля до блаженної Марії Іванівни прийшла, а вона й каже: «Моїм іменем Пузо три рази згорить», – і три рази в долоні ляснула. «Геть, – каже, – Дунини ганчірки горять, її кров догоряє». На третій день сталася пожежа, горіла Барміна, яка грабувала Дуніне добро (і восени тричі горіло Пузово). І ще сказала про колодязь: «Буде колодязь до кінця століття, всі джерела посохнуть, а цей ні, і всі з нього будуть пити». І лаяла всіх пузинських: «Зрадники, на що Дуню зрадили, за те вони покарані Богом будуть»; і почала говорити, що Дуня вийде мощами, понесуть її чотири єпископи, буде чотири труни, і народу будуть тисячі, і тоді всі заплачуть, і невіруючі увірують. А о. Софроній так говорив: «Ми з тобою про келії не будемо клопотати і про каплицю, а про храм поклопочемо, на її місці буде храм. Ти загороди пряслом місце, де була її келія. Твоя келія буде у церковному корпусі, двері з келії будуть у вівтар. Ми цих людей не шукаємо, Сама Цариця Небесна цих людей пошле. Тут буде чотири мощі, і Дуня буде мощами. Прийдуть чотири єпископи, і буде народ, і хворі зцілятимуться. Народ увірує в неї, і будуть дзвонити на всі дзвони, і Дуня прославиться дуже далеко». Потім Поля біля о. Софронія почала просити благословення до монастиря: «Не благословляю я тебе комуністам працювати, треба комусь Богові працювати». Тут приїхали чоловік із жінкою, пузинські погорільці, і кажуть: «Батюшко, ми згоріли». А він їм сказав: «Це тільки ваш мотлох згорів, а ваше тіло не страждало, а як страждала ваша світильниця від триденного побою! Якби ви за неї заступилися, ви не згоріли б. Усі її ганчірки в Пузі вигорять, а місце її освятиться після беззаконня» (пожежа була незвичайна, горіло все підряд, навіть де не було будівель, вода біля її келії кипіла, і горіло, що у воду було кинуто). Цим чоловікові з жінкою він сказав: «У вас Дуня вийде мощами, така у вас радість буде в Пузі, ніде такої радості не буде, ви ходите на її могилку, хто хворітиме з вас». Іншим разом Поля прийшла до о. Софронію, і батюшка почав їй говорити: Ти Дуняшу бачиш уві сні? Вона каже: «Тільки двічі бачила». А він каже: Ти її побачиш наяву. Ти до неї була близька? – ніби не знає. "Близька". «Ти бачила, які в неї ніжки хворі? З них кров текла, а вона ходила і за те Богові дякувала». Поля каже: Ні, вона не ходила. І з того часу в неї ноги віднялися, і за нею ходили черниці з Дівєєва та Понетаївки. Потім її зцілила Дуня. Сказала: "Вставай, тебе Цариця Небесна зцілює", - і взяла за ноги. Вранці цього дня вона ще пила з ложечки, а ввечері почала чистити самовар і вимила підлогу. А лежала вона із зимового Миколи та до її дня Ангела. «Іди, – каже, – у Пузу, справляй день мого Ангела» (1 березня). Дуня казала: є піст не в піст, і молитва не в молитву, і послух не в послух; якщо постишся, то й м'який житній хліб не їж, і досхочу не їж. Якщо ти день не їж, а другого дня приготуєш собі гарну їжу, такий піст Бог не прийме. Якщо ти молишся людям, щоб тебе люди бачили, а на душі в тебе цього немає, це не молитва. А послух, якщо ти виконуєш його так, що тобі легко і підходяще, це не послух, бо послух прийнятий у Господа, яким Бог благословить. Вона казала: людина спасіння шукає, а спасіння – людину. Один до одного йдуть і один одного не знайдуть. Вона казала: хто хворого шкодує, той хрест має нести. Якщо немає скорботи при подвигу і якщо тебе тільки всі ублажають і шанують, не дохідний твій подвиг до Господа, якщо ж подвиг заради Бога, то буде скорбота неодмінно, якщо ворог переможений, він діятиме через людину. Дуже веліла охоронятися таємниці. Вона так казала: від нього корінь злості виростає, людина все одно, що змію ковтає, за непослух Господь пускає хвороби. Поля одного разу на яблуко спокусилася і його припасла; думає, води принесу, самовар поставлю і співаємо, а Дуня вже велить його покласти назад. Поля плакала, просила дати, а вона не дала. Додай, каже, посту і молитви, Господь буде надсилати всього вдосталь, і не з'їсти тобі. Чим більше посту і молитви, тим більше Господь посилатиме. Коли їй принесли ікону Цариці Небесної, тоді з різних губерній потік до неї народ. Дівчата почали плакати: «Бог нам посилає стільки милостині, куди нам її подіти, нам все одно не даєш». А Дуня сказала: «Злиться, на вашу агресію Господь ще більше пошле, якби не на користь, хіба б Цариця Небесна послала мені всього стільки?» У сінях було як склад: хліб білий, риба у коробках, мед, варення – і все це розкрито, і ніхто до цього не торкався. А гроші по підлозі валялися і ними ходили. Дядько Дунін по старості останнім часом зовсім не злазив із печі; попросить він пити, а вони кажуть: ще рано, а вже вечір; подадуть йому хлібця - і добре. Йому було видіння, як солдати потягнуть усе у різні боки. Дуня повчала цноту зберігати. Це говорила вона монастирським людям. Вона своє тіло не веліла показувати і в лазню не благословляла з усіма ходити, а холодною водою митися. У їжі радила утримуватись, руку не дозволяла давати, окрім як під благословення підходити. На чоловіків забороняла дивитися, а дивитися вниз. Келіями вона теж не дозволяла ходити. Монах вийде з келії – до келії увійде не такий. Вшановувати начальників над монастирським людям. До служби карала ходити неопустимо, у нечистоті не дозволяла ходити до шести днів. Плакала, хто стриже волосся з чернечих. За трапезою не дозволяла говорити жодного слова, і все скрізь і завжди захищати хресним знаменням повчала вона монастирських людей. І одягатися, і взуватись, і спати лягати – захищати і вікна, і двері – це і мирським, і худобу захищати ввечері та вранці. Не дозволяла часто відвідувати жіночі монастирі ченцям і навпаки. Строго забороняла переходити з обителі до обителі. Який Бог хрест послав – терпи. Приходили до неї зі сльозами; від неї ніхто не уникав невтішного. Дуня та матеріально монастирських підтримувала. Вона особливо любила монастирських людей та духовенство. Я, каже, їх вважаю як янголів. Дарія Тимоліна. Вона почала жити у Дуні після Насті Пузинської. Цю Настю Дуня взяла до себе за її лагідність, вона мала велику любов і ревнощі до Дуні, і вона дала обіцянку ніколи Дуню не ображати і не дратуватися, до чого труднощі життя та її власні хвороби подавали безліч приводів. Настя була хвора, а проживши кілька років у Дуні, стала ще сильніше хворіти. Насті Дуня казала: «Відвикай їсти коровай, звикай до шматочків». Прожила вона в Дуні п'ятнадцять років; при ній ще почала ходити Дарія і ходила три роки, а після смерті Насті о. Анатолій благословив Дар'ю жити у Дуні. Батьки її не пускали, вони були невіруючими; Дарина плакала, просилася до Дуні, а вони її силоміць просватали. Вона втекла до Дуні, прийшли рідні, за волосся витягли її з Дуніної келії і сильно били. Цього разу її забрали – вона знову прибігла. Рідні вдруге просватали її і насильно повели додому. Двадцять років потім вона не виходила з Дуніної келії: ні до церкви, ні до рідних (причащалися вони вдома). Тілесних спокус у неї не було, тільки сильно її мучив сон, ніяк вона не могла його побороти і все плакала та посилала до о. Анатолію запитати: «Гину я, все сплю». Отець Анатолій сказав: «Спи, це подвиг такий, бо ти не зможеш хворий служити». Дарина постниця була велика, і не було в неї ніяких спокус, а ось спати навіть стоячи могла. Від Дуні все терпіла. Та її сварить, а вона сміється. Рідна її сестра приходила до Дуні, і вона їм не давала потихеньку говорити, а змушувала говорити все вяви, відкрито. Навіть у жіночій немочі її не відсилала від себе Дуня, а милася вона після цього на дворі і взимку, і влітку. І після цього Дуня їй не давала грітися на печі. Дух у неї невпинно горів до Бога. Розстріляли її сорок років. Дарія Сіушинська. Постійно молилася Ісусовою молитвою. Коли ще в світі була, щодня проходила Псалтир всю без відпочинку, стоячи на ногах. Дуже була смиренна. Жила у Дуні три роки. Сорока років розстріляно. Марія. Дуніна ходалка Марія колись була одружена. Була хвора три роки, нога в неї хворіла. Лежала у лікарні. Біля неї лежала старенька російська та закликала святителя Миколая Чудотворця. А Марія була мордовка, почула і сама почала так закликати. З'явився їй дідок і зцілив їй ніжку. І обіцялася вона мандрувати. Прийшла з лікарні до чоловіка і забула, що обіцяла. Їй знову з'явився святитель Миколай Чудотворець і сказав: Ти що, забула свою обіцянку? Вона почала просити у чоловіка квиток мандрувати. Він їй не дає: Ти не прийдеш. Вона каже: "Я прийду". Він їй виклопотав і дав. І вона пішла мандрувати. Прийшла до Сарова, з Сарова прийшла до Лихачі відпочити і почала ходити до Дуні. І прийшла їй думка – піти до Дуні жити. Дідок з'явився, сказав: «Іди до Дуні жити». До Великодня пожила і пішла до однієї жінки. Та каже: Ти що пішла? Марія: «Голодно, я й пішла». Ніч прийшла, він знову з'явився і каже: «Навіщо ти пішла, іди». Тричі повторив: «Іди, і йди, і йди». Вона зібралася, пішла до Дуні і вже не йшла. Марія Дуні казала: «У тебе подвиг, а ти терпи, ти вже лежи». Служила вона Дуні сім років. Марія була смиренна, як дитина. У неї сильно боліла нога, вся п'ята відгнила. Вона любила солодко поїсти і крала солодке, і за це, може, страждала. Дуня скаже їй: «Маша, на що крадеш і їж?» – «Досить нам і коням, Дунюшка», – та відповідає. "Розвеселіть мене", - скаже Дуня. А Маша їй: "Починай, Дунюшка" - вона і розвеселиться. Пішла вона одного разу до Сарова, взяла потихеньку в Дуні грошей, накупила цукерок і горіхів і всю дорогу годувала дітей Варвари, Ганну та Мишу, кажучи: «Їжте, їжте, у нас Христос багатий, щодня нам дає». Вони повернулися до Дуні, вона дітлахів і запитує: Чим вас Машенька годувала? – «Горіхами, зернами, цукерками та білим хлібом». «Ах мордовська злодійка». А Маша каже: «Погано я їх тобі нагодувала, чай, Варварушки нашої ти спитала б; я тобі молюся, молюся, а тобі мало». «Машенько, більше не кради». А вона: «Христос посилатиме, завжди крастиму, а ти Йому скажи, щоб Він не посилав. Тобі хто це дав? Христос дав», – і не скаже, де вона взяла. Дуня скаже: "Ти моє взяла", - "Звідки ти знаєш, що твоє, я Богу молюся хіба даремно". Коли куховарила, бухне олії. «Навіщо ти, Маріє?» – «Чай, ситніше, люди скільки разів поїли, а ми ще ні». Заради Бога вона пішла від свого чоловіка, якого любила, і свого імені нікому не відкривала, бо чоловік її дуже любив і довго шукав, і ні рідні, ні чоловік не знали, де вона. В останній рік Марія розболілася ногою і пересувалась насилу, а Дуня їй не давала хліба: добре крала, тепер потерпи. Даша потихеньку давала, а Дуня побачила і посилала Полю стежити. На смерть Марія прийшла за годину і була спокійна, хоч знала, що їх уб'ють. Наведемо кілька випадків, що свідчать про прозорливість, благодатну цілющу силу молитов преподобномучениці Євдокії, випадки, які можна наводити без числа, тому що й досі багато людей отримують зцілення та благодатну допомогу на її могилі. В однієї благочестивої вдови був син, все йому хотілося піти в ченці, двічі просився до Дуні, щоб отримати благословення до монастиря; вона йому ні благословення не дала, ні самого його в келію не пустила, а бабам сказала: "Нехай він не проситься в монастир, він все одно жити там не буде". А він і відповідав: Що ж це я, з такою вірою йду, а потім і піду? А в нього, і справді, завзяття було від юності. Він пішов у ченці і три роки жив дуже добре, зразковий чернець був, а потім пішов із монастиря і в Нижньому Новгороді став комуністом. Баби спочатку бентежилися, думали: «Ось така блаженна, неправду сказала», - і тільки через три роки дізналося, що все було правдою. З села Куралово Ксенія була хвора. Почала ходити до Дуні. Вона дала їй хліба, і Ксенія стала здорова, а раніше ніякі лікарі не допомагали. Її невістка Євдокія теж була хвора: відійшли ноги, півроку зовсім не ходила, і лікарі відмовилися від неї. Її господар каже: «Їдь у Пузу, від притки 8 ворожи». Ксенія запитує її: «Поїдемо до Пузи, до хворої Дуні?» Вона погодилася їхати, але від чоловіка крадькома. Вони приїхали до Дуні. Дуня і каже їй: «Ви приїхали до ворожки?» Вони кажуть: Ні, ми, Дунюшка, до тебе. Дуня каже: «Сідай на стілець». І дала їй дві чашки чаю випити, і сказала: «По вашій вірі дасться вам». Привели хвору під руки - з келії вийшла здорова, зцілення отримала і більше не хворіла. Село Верякуші, звали жінку Параскєвої. Вона мала внутрішню хворобу; їй не можна було житнього хліба їсти. Їла вона трохи білого хліба, дуже хвора. Вона прийшла до Дуні, Дуня розпитала про хворобу. Потім дала їй сухар житній зі свого ліжка, Параска сказала: «Дуню, мені не можна житній сухар їсти». Дуня відповіла: «Я сама хвора, а їм житні сухарі». Вона з'їла - і здорова стала, і всяку їжу почала споживати. Вона була єдиною дочкою у батька, а він був дуже скупий. Після зцілення він Дуніним ходалки купив келію і став усім милостиню творити. Дві дівчини села Верякуші, Наталія та Марія, прийшли до Дуні і кажуть: «Ми просфори більше пекти не будемо, нам муки не дають, у нас тільки в діжці. Де ми братимемо?» А Дуня каже: «У вас не буде спадати, милість робіть і служите Богові». І в них у кадушці борошно не спадало. І став ворог їх спокушати: як до Дуніна місця дійдуть, так у них ноги віднімаються, як сокирою тяпнуть. І одного разу не зрозуміли цієї спокуси і повернулися додому. Як повернулися додому – і здорові стали. На свято знову зібралися. Як до цього місця дійшли, знову з ними так сталося, але вони прийшли до Дуні. І почали Дуні розповідати. Дуня відповіла: "Це ворог наводить хворобу, йому не любо, що ви хворого відвідуєте". Прийшла до Дуні одна жінка. Дуня звеліла її пустити. Коли вона увійшла до келії, Дуня почала їй говорити: «На тобі немає хреста». А вона каже: Є. Дуня їй каже, що ні, а вона знову каже: Є. Дуня заплакала і каже, що нема хреста. Потім і жінка заплакала і зізналася, що, правда, ні, і попросила Дуні прощення. Дуня веліла ходалки дати їй хрест. Якось один чоловік, Микола, прийшов увечері і приніс їй хліб і стояв, доки співали стихири. Дуня веліла ходалки взяти хліб. Потім стихир веліла назад віддати: «Він тобі потрібен». Він смиренно взяв його і пішов додому. Йому зустрічається жінка серед ночі. Він запитав: Чого ти ходиш серед ночі? Вона сказала: "У мене син прийшов з солдатів, хворий, десять будинків пробігла і ніде хліба не знайшла". Він їй віддав цей хліб. Цей рік був голодним, а жінка була дуже бідна. У сестри Олени була хвороба: нічого не можна було їсти, крім пшона, а до пшона у неї була огида. Дуня дала Олені хліб і сказала: «Віддай сестрі, щоб вона їла і не гидувала». Олена віддала сестрі хліб, та з'їла – і одужала. Мати Оленіна прийшла до Дуні і каже: «Дуне, Олена їде до Сибіру». Дуня їй каже: "Не поїде, вона ногу зламає". Так і сталося. Чоловік із дружиною прийшли помолитися до Дуні. Коли молилися, серед співу, Дуня каже: «Стривайте співати, Никифор з Марфою підуть додому». Вони кажуть: «Дуню, ми співатимемо до кінця». Дуня каже: "Ні, вам треба йти додому". Вони пішли додому, прийшли, а в них теля заплуталося в начіпку головою і ледь не подавилося. Ще б п'ять хвилин і здох. Прийшли до Дуні з Кременок троє жінок. Дуня ходалки сказала: «Я їх не пущу, мені жарко, скажіть, щоб вони йшли додому швидше, мені жарко». Вийшли вони з Пузово – зайнялися Кременки. У однієї дівчини Параскеви був гарний голос. Вона ходила до Дуні на правило. І каже: «Дуню, я нині не прийду». Дуня каже: «Якщо не прийдеш, то тебе покарає Цариця Небесна, голос пропаде». Вона не послухалася – і вранці охрипла. Вранці прийшла до Дуні і каже: «Дуню, пробач мені, я зовсім охрипла». Дуня дала їй сухар зі свого ліжка. Параска з'їла сухар - і стала цього ж вечора співати стихири. Повертаючись із церкви, вона завжди заходила до Дуні. Якось у свято Дуня довго не давала їй їсти. Хожалки винесли їй у сіни ватрушку, і вона крадькома її з'їла. Коли вона увійшла до келії, Дуня сказала: «Прасков'я, ти крадькома ватрушку з'їла, я тепер тебе залишу ночувати, покладу на підлозі, а захочеш пити, пий у балії». Прийшла на Дунину могилку вдова на ім'я Ганна. У неї були хворі очі. Вона впала на могилку - і відразу очі її зцілилися. Безліч народу було свідком цього зцілення. Із села Хозина прийшли дві дівчини. Дуня їх викрила, сказавши: Даша, скажи, як подружка подружку любить? Якось прийшов хлопець, вона його викрила: «Навіщо в матері крадькома молоко їси?» Він відмовився: «Я не їм». Вона каже: «А в льоху?» Він усміхнувся і сказав: Хто тобі сказав? – «А он перед тобою глечик висить». "Я тільки один раз - і забув". Із села Хозина йшли п'ять жінок та одна дівчина, несли яйця. Дівчина сказала: «Давайте за працю візьміть по яйцю, а я два собі візьму за те, що несу». Прийшли до Дуні. Дуня ходалки каже: "Дай їм по яйцю, Ганні - два, Ганна несла одна". Прийшли до Дуні один солдат і жінка. Дуня довго його не пускала, кажучи: "Він йде не з доброю думою". Жінка вмовила пустити. Тільки він увійшов до келії, Дуня почала йому говорити: «Викинь із голови все погане. Твоя дружина дуже розумна і лагідна, її даремно ганьблять. А корову матір із сестрою продали, а кажуть на неї». Серце його охопило каяття, він заплакав і каже: «А я йшов убити її». Дуня наказала напоїти його чаєм і нагодувати і благословила зайти до преподобного Серафима в Саров і відслужити молебень. 1967 року Ганна Силаєва із села Бабина захворіла на хворобу сечового міхура. Хворіла вісім місяців. Лікувалася ліками, ходила і до знахарок, але нічого не допомагало. Взяла вона тоді землю з могили Дуні, поклала у воду, цю воду пила – і хвороба пройшла. 1983 року на могилу до Дунечки разом із співочими із села Бабина прийшла Наталія О. Спелі панахиду, просили Дунечкіних молитов. У Наталії вже кілька місяців боліла права нога в коліні. І коли вони йшли з Бабина до Пузова (це близько семи кілометрів), вона особливо відчувала своє нездоров'я. Ніколи раніше їй не доводилося звертатися з проханням про зцілення на могилах праведників Божих і вона боялася, не знаючи, як це зробити. А потім стала на коліна біля краю могили і попросила, щоб Дунечка зцілила їй ногу. Потім прочитали акафіст Іверської Божої Матері та зібралися у зворотний шлях. На півдорозі вона відчула, що йде легко, не кульгає, і нога не болить. У просторіччі село називали Пузо. Так називала Поля келійниць. Голік – зношений віник. Саровський подвижник, у схимі Василь. Мається на увазі прочитання 150 разів молитви «Богородице Діво, радуйся...» Дочка жінки, яка зробила це, згодом захворіла, не могла одягнути жодного одягу; її покривали шматком толю і так вона лежала. Народна назва хвороби, що виникла внаслідок наговору, чаклунства.