Раздел первый. ОБИТЕЛЬ. Протоиерей Дмитрий Троицкий

Житіє преподобного Серафима Саровського Великий угодник Божий і молитовник Землі Руської преподобний Серафим, Саровський чудотворець, належить до сонму подвижників XIX століття, що відрізнялися невгамовною духовною жагою моральної досконалості, шляхетним прагненням до істинної свободи, що звільняє людину від гріха. Старець Серафим за даруваннями від Господа та надзвичайності піднесення свого духу є найславетнішим виразником цієї епохи, і тому його життєпис, його сходження «від сили в силу» представляють для православних росіян глибокий повчальний інтерес. Батюшка Серафим, у світі Прохор Ісидорович Мошнін, народився 19 липня 1759 року, у місті Курську, на Сергієвській вулиці, біля храму на згадку про преподобного Сергія Радонезького. Батьки Прохора, Ісидор та Агафія, належали до іменитого та багатого курского купецтва. У сімействі у них був ще старший син Олексій, який пішов торговельною частиною, потомство якого довго зберігалося. Ісидор Мошнін володів цегельними заводами, він брав великі підряди для будівництва кам'яних храмів і будинків, але невдовзі помер. Прохору і всього було три роки, коли він втратив батька. Справами в осиротілому будинку почала завідувати мати, яка приділяла увагу вихованню своїх дітей, навіянню страху Божого і повазі до людей. Трохи збереглося відомостей про дитинство Прохора, але у всіх його життєписах розповідаються дві події з ранніх років. Перше, коли семирічний Прохор на очах своєї матері впав з дзвіниці храму, що будується, на землю і залишився живим. Тоді мати в трепетному передчутті страшного горя втекла з високих лісів униз, боячись знайти сина розбитим на смерть. Прохор же залишився цілим і неушкодженим. У цьому чудовому спасінні мати побачила особливе піклування Боже про її сина. Інша подія – чудове явлення йому Божої Матері. На той час Прохору було близько десяти років. Серйозно захворівши, він у сонному баченні спромогся бачити Пресвяту Богородицю. Тоді Вона обіцяла вилікувати його. І ось трапилося в той час йти хресною ходою з Курською Корінною іконою тією самою вулицею, де стояла хата Мошніних. Звалилася злива... Для скорочення шляху хресна хода згорнула через прохідний двір Мошніних. Мати Прохора поспішила винести сина до ікони, – і з цього дня він почав одужувати. Та хвороба, як і падіння з висоти анітрохи не підірвали міцного здоров'я Прохора. Хлопчик ріс сильним, вольовим і вразливим, вирізнявся прекрасною пам'яттю та вродженими чеснотами – лагідністю та смиренністю. У ті часи грамоті зазвичай навчалися по Псалтирі, храми Божі своєю красою і прекрасним богослужбовим побутом обдаровували дітей теплом і чистотою, піднесеними помислами. До цих рятівних джерел тягло юного Прохора. Любив він читання Святого Письма спочатку у храмі, а потім у читанні дорослих, а коли сам навчився читати, то євангельське та святоотцівське слово, відвідування церковних служб стали для нього нагальною потребою. Старанність до храму Божого і виховна сила Святого Письма рішуче вплинули на подальшу долю Прохора: він зміцнився духовно і вирішив залишити світ, щоб присвятити себе суворому чернечому життю. На 17-му році думка залишити світ і стати чернецким остаточно дозріла у Прохорі. Мудра християнськи налаштована матінка його своїм материнським чуттям зрозуміла справжнє покликання сина і не заважала Прохору присвятити себе Богові та людям. Треба мати на увазі, що колишнє життя російських людей значною мірою наповнювалося глибоким моральним змістом, і цей зміст викликав до життя зворушливі, урочисті та красиві у своїй простоті звичаї. Наприклад, хтось у сім'ї збирається в дорогу. Збори закінчені... Перед тим, як іти чи їхати, всі сідали. Якась благодатна тиша проникала сім'ю, які від'їжджають і залишаються. Тремтливо думалося в ці хвилини: не забути чогось суттєвого, важливого, забрати з собою в дорогу мир і душевний спокій. У сім'ї Мошніних сильна була ця російська звичка. Зворушливо бувало прощання матері з сином, особливо було зворушливим, коли Прохор ішов поклонитись Київським святиням, щоб і там, серед монастирської тиші, поблизу святих угодників і старців, перевірити своє рішення залишити суєтний світ. На прощання всі сіли, помовчали, подумавши багато про що, потім встали, помолилися, і Прохор вклонився своїй батькові в ноги. Вона наказала прикластися йому до ікон Спасителя і Божої Матері, після чого благословила великим мідним хрестом, з ним Прохор і вирушив у дорогу. Материнське благословення це свято зберігав він усе своє життя. Хрест носив поверх свого одягу відкрито, з ним через багато років і помер. Прохор, привітний доброзичливістю рідної матері та близьких, прибув до Києва. Величний вид храмів київських, велика кількість стародавніх російських святинь і монастирів з безліччю ченців переповнили Прохора враженнями, невимовною духовною радістю. Спочатку він попрямував до прозорливого і мудрого самітника Досифея, який старчував тоді в Китаєвій пустелі, що неподалік Києво-Печерської Лаври. З радістю, страхом і благоговійним трепетом стукав юний Прохор у двері самітника Досифея. І коли ввійшов до нього, став на коліна, обливаючись сльозами, відкрив свою душу, свої помисли, розчулено просячи у богомудрого старця поради, благословення та вказівок, куди і до кого належить йому йти, де шукати рятівних шляхів, що руйнують зло; де той куточок, та келія та ті плити церковні, які прихистять його для духовної праці. Старець Досифей обласкав юнака і вказав йому на Саровську пустелю. Втішний і заспокоєний великим затворником, юнак ще раз вклонився святиням київським, потім ненадовго повернувся до рідного Курська, до своєї родини, щоб попрощатися і остаточно піти у глухі ліси Саровської пустелі. 20 листопада 1778 року, напередодні свята Введення в Храм Пресвятої Богородиці, 19-річний Прохор прийшов до Сарова. З почуттям зворушливого розчулення побачив юний мандрівник призначену йому Богом обитель. Була зима, але тріскучі морози не розхолодили гарячого пориву мандрівника. життя вічне, його не можна скувати і заморозити, життєдайні сили благодатно повідомляли бору вічнозелену красу... Здається, вже один зовнішній вигляд Саровської пустелі – цієї розкритої книги російського подвижництва – зігріває російську людину. Пустинь розташована надзвичайно мальовничо – на високому кручі. І куполи Успенського собору далеко видно на околицях Сарова, привертаючи втомленого мандрівника молитовним затишком та монастирською тишею. Біля підніжжя гори, на якій височіє монастир, Сатіс та Саровка зливаються в одну річку. Навколо дрімучий ліс, і на далекі простори навколо житла. Наполягав у Пустелі суворий, але лагідний ігумен Пахомій. Родом він був теж із курских купців і, звичайно ж, знав батьків Прохора. Вгадуючи досвідченим поглядом всю силу і чистоту рішення юнака, отець Пахомій ласкаво прийняв його, доручаючи під опікою скарбницю монастиря ієромонаху Йосипу. У цього старця Прохор складався келійником, потім його посилали на послух у хлібню та просфорню, потім визначили чистодеревником у столярню. У свій час його зобов'язали будити братію до ранніх служб. Втім, виконанням цих нескладних, але стомлюючих занять, звичайно, не замикалося коло турбот юного послушника. З найбільшою ревнощами він привернув свою увагу до самої сутності чернечого звання – до перевиховання самого себе, до спостереження за собою та досягнення моральної досконалості. Юнак, що виріс у страху Божому, ревно вступив на шлях чернечого самовідданості; виховуючи в собі працьовитість, лагідність, помірність у всьому, а головне, старанність до молитви – ось що стає тепер на чолі його життя! Він знав, що в обителі, під суворим керівництвом старців, йому належить захистити себе від спокус світу, що тільки тут можна працювати для аскетичних подвигів, для повного розкриття в собі духовних обдарувань. Твердо зважившись на духовний подвиг, юнак з радістю взявся виконувати чернечі завіти, залишені в настанову преподобним Іоанном Ліствичником, який говорив: «Як корабель, що має майстерного керманича, благополучно з Божою допомогою входить у притулок, так і душа, яка б добре на паста... Як той, хто йде по незнайомому шляху без путівника, легко може заблукати, хоча б він був розумним, так і в чернецтві самовладно проходить свій чернечий послух легко гине, хоча б і знав премудрість усього світу». Серйозне, вдумливе ставлення до чернечого устрою позначилося у завзятості юного послушника неопустимо відвідувати церковні богослужіння та нерухомо вистоювати всі служби. Прохор і потім завжди стояв на певному місці від початку до кінця служби, суворо виконував він і своє келійне правило. Зрозуміло, були у ченця Прохора і складнощі, зустрічалися і перешкоди для успішної боротьби. Помисли, смутку, нудьга, зневіра – ці постійні супутники гріха, отруюючи наше світське повсякденне життя, бувають проходять і всередину монастирських стін. Але як наполегливо і звитяжно відбивав ці диявольські підступи початковий інок! Він перемагав постійним спостереженням, перемагав працею і молитвою. Вдома Прохор читав священні книги і займався фізичною працею. Євангеліє та Послання Апостолів він читав завжди стоячи. З духовних книг читав «Шестоден» святого Василя Великого, «Бесіди» святого Макарія Великого, «Лествіцу» преподобного Іоанна, «Добротолюбство» та багато інших. Начитаність розвинула в ченці здатність усе сказане в книгах застосовувати до людини та різних станів її характеру – звідси вміння будь-яке життєве становище прояснити справжнім рішенням, всяке добре діло облаштовувати благодаттю Божою. Фізичною ж працею він займався, беручи участь на спільних роботах монастирської братії, - на сплаві лісу, заготівлі дров, а під час відпочинку він майстерно вирізував з кипариса хрестики і роздавав їх прочан. І все ж таки найбільше він любив самотню молитву і помірність. Майбутній великий подвижник, постник і трудівник інок Прохор ніби з самого початку усвідомлював сутність подвижництва та насолоду чернецтва. Його монастирське життя – це живий, наочний приклад аскетизму, постійного самозречення, відмови від усього того, що заважає порятунку. Ідеал святості виношував у своєму серці юний Прохор, до нього він спрямовував свої сили та свій духовний порив. Вже ранні роки свого чернецтва Прохор дотримувався суворого посту. Він нічого не їв по середах і п'ятницях, а в інші дні тижня вживав їжу щодня. З благословення і з дозволу свого старця Йосипа, молодий Прохор у вільні години йшов у ліс для самотньої молитви. У лісі він улаштував курінь і там поринав у споглядальну молитву. В тишине, вдали от людей, он умиленно отдавался молитвенному подвигу среди немеркнущих красот природы, раскрывавшей ему величие Всемогущего Творца. В 1780 Прохор небезпечно захворів. Тело его распухло, болезнь не поддавалась никакому лечению, возможно, это была водянка. Прохворів він три роки, з яких півтора роки пролежав у ліжку. Необыкновенное уважение, которое питали к молодому иноку саровские старцы и монастырская братия, еще полнее проявилось во время его болезни. Старец Иосиф, игумен Пахомий, старец Исаия находились при нем неотлучно, прочая братия возносила за него молитвы. Якось старець Йосип відслужив про здоров'я Прохора Божественну Літургію. Хворий сповідався та причастився. И вот тогда, в Неизреченном Свете, явилась болящему Матерь Божия, с апостолами Иоанном Богословом и Петром. Владычица, указывая Иоанну Богослову на послушника, сказала: «Этот – Нашего рода» и возложила правую руку на его голову, а жезлом, который держала в левой руке, Она коснулась болящего. От этого прикосновения у Прохора осталось в ноге углубление, через которое и стала вытекать накопленная жидкость, причинявшая ему мучительные страдания. Так чудовим чином швидко і видужав Прохор. Незабаром у Сарові почали нові споруди. Келію Прохора, в якій відбулося це чудове зцілення, знесли, і на її місці збудували лікарню з богадільнею, а при лікарні церква на два поверхи: внизу – в ім'я преподобних Зосими та Савватія Соловецьких, а нагорі – в ім'я Преображення Господнього. За збором пожертвувань на цю церкву і посилали тоді ченця Прохора у світ. Обходячи безліч міст і сіл Матінки-Росії, він сподобався побувати «І в Каспія широкого, і в царської Неви»... Зайшов він і в рідне місто Курськ, побачився зі своїм братом, згадав дні дитинства і палко кохану матір, яка на той час уже лежала в землі; ходив він на міський цвинтар і там, біля могильного пагорба своїх батьків, простоював довго у серцевій молитві. Брат Олексій вже успішно вів своє господарство та міг виділити від себе щедру пожертву на монастирський храм. В некоторых жизнеописаниях преподобного рассказывается о внешнем его юношеском облике, когда он еще был послушником Прохором: «Росту высокого; обличчя біле та повне, ніс правильний та гострий; світло-блакитні, виразні та проникливі очі, густі брови; густе світло-русяве волосся на голові; облога борода поєднувалася з густими вусами; он был крепок и силен, обладал увлекательною речью, необыкновенною памятью и светлым, отчетливым соображением». 13 августа 1786 года Прохора постригли в монашество и нарекли Серафимом – «Пламенным». Постригавший Прохора как будто на всю последующую жизнь хотел напечатлеть на нем тот духовный пламень, которым согревался молодой послушник. Спустя год инока Серафима рукополагают во иеродиакона, и с этого дня он в течение шести лет почти беспрерывно участвует в Богослужении. Усиленно занимался он и домашней молитвой: накануне воскресных и праздничных дней он все ночи простаивал на молитве, не чувствуя утомления и не нуждаясь в отдыхе. Завдяки таким подвигам отець Серафим удостоївся особливих одкровень. Временами он видел Ангелов в белых златотканых одеждах, сослужащих братии в моменты монастырских Богослужений. Особенно же знаменательного видения удостоился иеродиакон Серафим при совершении Божественной Литургии в Великий Четверг. Когда после малого входа иеродиакон Серафим возгласил: «Господи, спаси благочестивыя и услыши ны» и, обратись к народу, закончил: «и во веки веков», то он весь сразу преобразился, не мог сойти с места и вымолвить ни слова. Службовці зрозуміли, що йому було видіння. Ієродиякони під руки ввели його у вівтар, де він, ніби онімів, простояв три години, то розгоряючись обличчям, то бліднув. Коли прийшов до тями, то розповів він своїм старцям Йосипу та Пахомію це видіння. «Щойно проголосив я, убогий, – розповідав ієродиякон Серафим, – «Господи, спаси благочестиві й почуй нас», і навівши орарем на народ, закінчив: «і на віки віків», – раптом мене осяяв промінь Господа Христа, і побачив. Людського, у славі сяючого Невимовним Світлом, оточеного небесними силами, ангелами, архангелами, херувимами та серафимами, як би роєм бджолиним, і від західних церковних воріт прийдешнього в повітрі. Наблизившись у такому вигляді до амвона і спорудивши пречисті Свої руки, Господь благословив службовців та майбутніх. По цьому вступив у святий місцевий образ Свій, що праворуч Царської брами, перетворився, оточений ангельськими ликами, що сяяли Невимовним Світлом на всю церкву. Я ж, земля і попіл, зріс тоді Господа Ісуса Христа, удостоївся особливого від Нього благословення. Серце моє зраділо чисто, освічено, в насолоді любові до Бога». Після цього явища отець Серафим ще більше почав самотньо молитися, все частіше він йшов вечорами до своєї лісової келії і проводив там у молитві цілу ніч, і лише до ранку повертався до Сарова. На початку вересня 1793 року ієродиякона Серафима єпархіальне начальство викликало в Тамбов і там висвятило в ієромонаха. З того часу, поки батюшка жив у самій Пустелі, він щодня долучався до Святих Таїн. Наділений благодаттю священства, благоговійно і з любов'ю проходить він служіння Святої Церкви. Подібно до Серафима небесного, він цілком віддає себе на служіння Богу, молитовно пильнуючи перед Ним день і ніч; забуває про їжу та питво, і шкодує, що потребує відпочинку і не може безперервно служити Богу. Завдання його життя, за його власним висловом, становить тепер «остаточний устрій душі». Відтепер він «носить у своїй купа серце, як віск, що тануло від невимовної насолоди відвідували його небесних видінь». В это время отец Серафим был уже достаточно подготовлен к трудному и великому подвигу – пустынножительству. Вскоре скончался настоятель монастыря, архимандрит Пахомий, перед смертью благословил он отца Серафима на подвиги в уединенной пустыни. 20 ноября 1794 года, тридцати пяти лет от роду, иеромонах Серафим удалился в пустынную келию, расположенную в 5–6 верстах от монастыря, в дремучем лесу, вблизи речки Саровки. Поводом к переселению послужил тяжкий недуг: от долгого стояния в храме и на домашней молитве у него начали опухать ноги и открылись раны. Лісова келія була простою хатою з піччю, сінями та ганком. Вокруг келии разбит небольшой огород, который по весне и летом, возделывал отец Серафим; був у нього і пасічник. Одежда батюшки была самая простая и грубая: на голове поношенная камилавка, на плечах белый полотняный подрясник, руки в кожаных рукавицах, ноги в бахилах (кожаных чулках) и лаптях. На груди открыто висел медный крест – матушкино благословение, за спиною сумка, а в ней Евангелие. Один і той самий одяг був у нього влітку і взимку. У праці знайшов світлий і радісний настрій. Траплялося, що під час роботи лопата чи мотика раптом випадала з його рук, при цьому обличчя його набувало дивного виразу, і він, стоячи нерухомо, заглиблювався в споглядання Божих таємниць. Розпушуючи землю, отець Серафим співав псалми та церковні піснеспіви. Особливо любив співати догматик першого голосу: «Всесвітню славу...» і антифон: «Пустинним безперестанне Божественне бажання буває...» Молитовне ж правило його в Пустелі бувало широко і суворо. Замість вечірніх молитов поспіль клав тисячу поклонів. Їв батько Серафим лише овочі. Сухий, черствий хліб він брав із собою з монастиря по неділях на весь тиждень, але роздавав його майже весь птахам і лісовим звірам, які підходили до нього і любили його спілкування. Був час, коли пустельник відмовлявся навіть від хліба. Протягом майже трьох років харчувався лісовою травою - сном: варив її в горщику, а на зиму сушив про запас. У недільні ж і святкові дні, а також напередодні їх, отець Серафим приходив до обителі, вистоював усі належні богослужіння і долучався до Святих Христових Таїн. Лагідний був, розмовляючи з ченцями, що слухали його мудрих настанов. І, поговоривши, знову віддалявся до рятівної пустелі. Там ієромонах Серафим, що горить любов'ю до Бога, проходив усі види самовідданості і всі подвиги молитовної праці. - Самотність, молитва, всепрощення і помірність - суть чотирискладова колісниця, що підносить дух на небо, - говорив батюшка неодноразово і раніше, але тепер він цілком дотримувався цього свого слова. У роки пустельництва отець Серафим всіляко уникав відвідувачів. Встречавшим же его в лесу людям он обычно смиренно кланялся и поспешно отходил в сторону. На человека, видевшего впервые пустынножителя, эти встречи производили глубокое и неотразимое впечатление; уже один вид угодника Божия, в его убогой одежде, трогал душу, свидетельствуя о чем-то возвышенном и духовном. Цей його вигляд вселяв благоговіння не лише людям, а й диким звірам. Какая дивная и трогательная картина: подвижник Серафим кормит из рук своих лесного медведя, который послушно выполняет его волю! Вдивіться пильно в обличчя батюшки, що сяє ангельським світлом радості та милосердя, і ви зумієте прочитати таємницю смирення та послуху ведмедя. Але таке напружене життя подвижника збуджувало і жорстоку злість диявола, що наводить на нього різні спокуси. Якось під час молитви отець Серафим почув виття звірів за стінами своєї келії. Іншого разу якийсь галасливий натовп людей почав виламувати двері; вибила дверний одвірок і кинула в житло пустельника величезний обрубок дерева, його потім ледве могли винести вісім чоловік. Іноді під час молитви батюшку уявлялося, що келія руйнується, і що до нього рвуться з диким ревом страшні звірі; або він бачив відкриту труну, з якої вставав мрець. Всі ці зовнішні видіння та спокуси отець Серафим перемагав силою хресного знамення. Тоді ворог почав нападати на нього з ще більшою люттю. Він піднімав подвижника на повітря і з такою силою вдаряв його об підлогу, що кістки могли б бути зламані, якби не охороняла його на той час Божественна допомога. Можна думати, що преподобний цілком відчув на собі спокушувальну силу злих духів. На простосерде питання одного мирянина про бісів подвижник з усмішкою відповів: «Вони гидкі. Як на сяйво Ангела поглянути грішному забороняється, так і бісів бачити не можна, бо вони мерзенні». У ці роки отець Серафим двічі обирали в ігумени і архімандрити монастирів, але, за своєю смиренністю, він відмовився від цих посад. Ненавидячи таку стійкість, диявол ще сильніше ополчився новим лихом, спорудивши в його душі уявну лайку - найжахливішу з бід... Тяжко було подвижнику. Але хто уважний до життя духовного, хто суворіше стежить за рухами свого серця, у того чутливіше совість, на того сильніший і напад князя темряви. Адже і на звичайній війні ворог завдає удару там, де зосереджені головні сили, щоб зломити і знищити головний опір. Покликавши на допомогу Христа Спасителя і Мати Божу, отець Серафим зважився на подвиг стовпництва. У лісі, на півдорозі від келії до монастиря, лежав гранітний камінь величезної величини. На цьому камені преподобний повів життя стовпника. Неопустимо кожного дня і щоночі ставав він на камінь і стояв на ньому на весь зріст або на колінах, з піднятими руками, безперестанку повторюючи: «Боже, милостивий буди мені грішному»... У той же час отець Серафим у келії своїй поставив інший камінь і в тому ж положенні молився на ньому цілий. У цьому великому подвигу Старець провів тисячу діб. Фізичне виснаження та невпинна молитва втішили його. Лукавий перестав відчувати подвижника, адже подвижник загартував себе, і спокусливі помисли, страхування перестали його турбувати. Трирічне стояння на камені виснажило отця Серафима, і в нього знову захворіли ноги. «Сил людських не вистачило б, – говорив згодом отець Серафим про своє стовпництво, – та я внутрішньо підкріплювався і втішався Небесним даром, що сходить від Батька Світлів. Коли в серці є розчулення, то і Бог буває з нами». Про це своєму стоянні старець відкрився саровської братії лише схилі днів, незадовго до смерті. Камни, на которых отец Серафим молился, существовали до недавнего времени. От большого камня остался всего один осколок; багато шанувальників святого і паломники в Саровську пустель відколювали собі на згадку шматочки від цього каміння. Серед православних зустрічалися такі сім'ї, де ці шматочки граніту із зображенням на них отця Серафима, що молиться, благоговійно зберігалися роками, потім їх передавали потомству. Одна така частка того самого каменю зберігалася у храмі преподобного Серафима в Парижі (на вулицях Лекурб, №91). Це був дар мені Катерини Сергіївни Дохтурової, яка вивезла цю частину каменю з Царського Села. Зберігається в тому ж храмі і маленька частка мантії преподобного Серафима, дар архієпископа Олександра, захопленого шанувальника всенародного святого і старанного молитовника до нього. Обидві ці священні реліквії і трохи мучки, що колись роздавалися в Сарові, вроблені в образ старця; образ покладено на аналою, і перед ним у Парижі вознесена лампада угоднику Божому. Випробування отця Серафима на цьому не скінчилися. 12 вересня 1804 року, у сарівському лісі, до нього підійшли троє селян і грубо зажадали від нього грошей. Отець Серафим міг би захиститися сокирою – тримав її в руках, але батько опустив сокиру, склав руки хрестом на грудях і сказав: – Робіть, що вам треба. Лиходії вдарили отця Серафима обухом у голову; з рота та вух його ринула кров. Путівник упав мертвий. У такому стані розбійники потягли старця в келію, продовжуючи його нещадно бити, Нарешті, зв'язавши мотузками, хотіли його втопити в річці, але, впевнені, що він уже мертвий, кинули в сінях, а самі зайнялися ретельним обшуком келії. Але грошей там не виявилося, виявили лише ікону та кілька картоплин. Розчаровані нелюди, обурюючись, страшенно розгубилися, потім і зовсім напав на них страх, і вони розбіглися. За кілька днів до отця Серафима повернулася свідомість. Він важко розв'язав мотузки, якими його пов'язали, і, з Божою допомогою, на другий день, під час здійснення Літургії, прийшов до Сарова. Вигляд його в цей час був жахливий: волосся на голові і бороді злиплося в запеклій крові, запилилися і були сплутані. Руки та обличчя опинилися в сильних синцях, вибито кілька зубів; закривавлений одяг місцями прилип до ран на тілі. Лікарі, викликані з Арзамаса, знайшли, що у старця голова проламана, ребра перебиті, легені; відбиті, і дивувалися, як він ще залишився живим. У момент огляду лікарями отець Серафим заснув, і було йому видіння: до ліжка його підійшла Пресвята Владичиця з апостолами Петром та Іоанном Богословом і, вказуючи Своїм супутникам на подвижника, вимовила: «Цей – з роду Нашого». Прокинувшись, мученик відчув полегшення і відчув невимовну духовну радість. Того ж дня він уперше після нападу поїв трохи хліба та квашеної капусти. Дивом позбувся неминучої смерті отець Серафим, і після п'ятимісячного перебування в монастирі, одужавши, повернувся до своєї пустелі. Рани, завдані йому розбійниками, а також наслідки забиття, отриманого від дерева, що звалилося на нього, змінили зовнішній вигляд колись стрункого ієромонаха; відтепер він став зігнутим і ходив не інакше як спираючись на сокирку, мотику чи ціпок. Образників же отця Серафима невдовзі розшукали, ними виявилися кріпаки поміщика Татищева із села Кременки. За благання старця лиходіїв пробачили. Вони покаялися перед ним, обіцяли виправитися, тим більше, що вже були покарані – блискавка запалила їхні будинки, і пожежа не змогла загасити. У 1807 році помер другий з часу надходження отця Серафима настоятель Саровської пустелі - праведний ігумен Ісая, якого батюшка любив і шанував. Кончина настоятеля важко відбилася на отця Серафимі. Три улюблені старці, з якими було пов'язане входження його в монастир, – Йосип, Пахомій та Ісая, лежали вже в могилах. Зворушливо подвижник шанував їхню пам'ять: щоразу він заходив на монастирський цвинтар і довго молитовно простоював біля їхніх могил. Осиротілий Отець Серафим задумав на себе накласти обітницю мовчазництва. Виникло наполегливе бажання – перетворити цю обітницю на подвиг, про який так зрозуміло і ясно говорив святий Амвросій Медіоланський: «Мовчанням я бачив багато хто врятувався, багатоглаголанням ж – ні єдиний». Згадалися й інші слова: «Мовчання – є таїнство майбутнього століття; словеса ж - знаряддя суть світу цього». Від усамітнення і мовчання народжується розчулення і лагідність, що зводять людину до благочестя, наближаючи її до Бога, роблячи її ніби земним Ангелом. Пусте життя тепер для отця Серафима здавалося вже недостатнім, і він приймає подвиг мовчазництва. Він уникає відвідувачів і нікого не приймає у своїй далекій пустельці. Якщо ж він зустрічався з кимсь у лісі, то падав ниць, обличчям на землю, і не підводив голови доти, доки біля нього нікого не залишалося. Один із братів раз на тиждень, у неділю, приносив йому їжу в пустелю, бо отець Серафим перестав у цей час ходити в монастир навіть у свята. І ось взимку, по помітній снігом дорозі, брів, бувало, потопаючи в снігу, до мовчазника посилний чернець і приносив йому хліб чи якихось овочів. Дійшовши до келії, посланець входив у сіни, ставив на землю їжу. Отець Серафим брав її, не зводячи очей на того, що прийшов, і клав на лоток шматочок хліба чи капусти – того слід принести в інший раз. У цьому й полягала зовнішня прояв мовчазництва. Внутрішнє значення цього подвигу, його сутність полягала у зреченні всіх життєвих благ і опіків. Близько трьох років провів батюшка Серафим у повній мовчанці, після чого він перейшов до найвищого подвигу – самітництва. Було йому тоді 50 років. Собор найстаріших ієромонахів монастиря, виявляючи турботу про мовчальника, щоб мав він можливість частіше долучатися до Святих Христових Таїн, вирішив, щоб у недільні та святкові дні отець Серафим приходив для прилучення до монастиря або просто переселився б у Саров. Мовчальник, пам'ятаючи заповіти чернецтва, що полягають у відсіченні своєї волі та у послуху, перейшов до монастиря. Це було 12 травня 1810 року. Цього дня після 15-річного перебування в пустелі затворник Серафим увійшов до воріт Саровської обителі. Настоятель із братією здивувалися і зраділи, зустрівши його, але здивування їх зросло, коли другого дня старець Серафим, причастившись Святих Таїн, попрямував до себе в келію, не сказавши ні слова: Він зачинився у своїй келії, сам нікуди не ходив і до себе нікого не пускав. У келії його, крім ікони з незгасною лампадою та обрубування дерева, що служило йому стільцем, нічого не було. Задля умертвіння плоті старець під сорочкою носив товстий п'ятивершковий чавунний хрест. Вериг же і власниці він на себе ніколи не покладав. І на запитання про це відповідав так: «Хто нас образить словом чи ділом, і якщо ми переносимо образи євангельською – ось і вериги наші, ось і власяниця». У затворі подвижник харчувався особливо мізерно: толокно та рубана капуста – їжа, а пив він лише воду. Доставляв нехитру провізію сусід по келії – чернець Павло. Він ставив усе принесене біля дверей і віддалявся. Траплялися випадки, що отець Серафим із принесеного нічого не брав, і тоді монах Павло ніс їжу назад... Складно й велике було молитовне правило подвижника Серафима. За тиждень він прочитував увесь Новий Завіт і, читаючи, тлумачив Писання вголос. Багато щасливих було притулитися до його дверей і слухати слова навчання, що ллються з вуст отця Серафима. Іноді він за книгою ніби завмирав, занурюючись у споглядання, і, припиняючи читати молитви, замовк, нерухомо стоячи перед іконою. У всі святкові та недільні дні, після ранньої обідні, отець Серафим у своїй келії долучався Святих Таїн. Щоб пам'ятати про смертний час, отець Серафим поставив у себе в сінях дубову труну; біля нього він часто молився, постійно підготовляючи себе до вічного спокою. Минуло п'ять років суворого затвора, за цей час старець Серафим помітно послабився, але терміни його подвигів ще тільки починалися. Старець не порушив свого затворництва і безмовності навіть у момент приїзду до Сарова Тамбовського єпархіального архієрея Іони (колишнього потім екзархом Грузії). Преосвященний побажав бачити старця-подвижника. Владика підійшов до келії отця Серафима у супроводі ігумена Ніфонта, але двері виявилися замкненими. Бажання ігумена виявити деяку наполегливість, щоб старець відчинив двері, не зустріло у владики співчуття. Пройнятий повагою до старця, преосвященний сказав: «Не треба, як би нам не погрішити через це», – і, відійшовши від келії, залишив спокій затворника. Минуло ще п'ять років. Тепер уже старець приймав братію та мирян у своїй келії, охоче з ними розмовляв і з любов'ю навчав їх християнській вірі та благочестю. У 1825 році, 25 листопада, було отцю Серафиму видіння Богоматері: Мати Божа наказала йому вийти з затвора, і приймати всіх, хто потребуватиме його втіхи, порад і молитви. У цей час батюшці було 66 років. З багатим досвідом півстолітнього чернечого життя вступив він на шлях старчества – духовного керівництва людьми. Зауважимо: старість – найжиттєвіший нерв істинного православного чернецтва, без нього не виховати духу, не відсікти своєї волі: «Старець у монастирі – це матка у вулику, якої підпорядковується сам ігумен». У Патериках розповідається про багато зворушливих прикладів справжнього смирення перед старцем. Де є старець, там тепло ченцям і послушникам: він і в скорботі втішить, і в сварці примирить, і в недоуміннях навчить. Преподобний Серафим покійному наміснику Сергієвської Лаври архімандриту Антонію (Медведєву) говорив: «Не батьком будь, а матір'ю своїм ченцям». І це можна застосувати до старця навіть більше, ніж до ігумена, до настоятеля. Настоятель іноді повинен бути формально суворий, старець завжди ласкавий і добрий. У ігумена - влада, у старця-кохання. Ігумен погрожує: «Вигоню з обителі». Старець зітхне, замислиться, скаже холодно: "Ну, роби як знаєш". І тим дасть зрозуміти, що ти його ображаєш своїм непослухом, невиконанням його заповіді... Теж загроза: «Не любитиму, живи як знаєш». Адже це більше, ніж «вижену». Такому втіленню любові люди готові бувають у ноги вклонитися, проливати сльози покаяння – аби простив, аби знову приголубив. На жаль, світ мало знайомий із радостями чернечого життя. Коли стикаєшся з цим життям, коли серцем пізнаєш радість спілкування з благодатними старцями, тоді всією душею прагнеш у святі обителі, щоб там освіжити себе, оновитися духом і відчути перевагу духовних цінностей над суєтою мирською. Духовне, таємниче спілкування з такими старцями не припиняється і після смерті їх: адже любов ніколи не вмирає. Досить згадати, що говорив своїм духовним чадам преподобний Серафим Саровський: «Коли скорботно вам буде, приходьте на мою могилку, та все мені, як живому, і розкажіть, і вам стане легше»... І до могилки своїх старців прагнуть люблячі їхні душі, здалеку пишуть в обитель: «Батюшці рідному вклоніться, на могилку сходіть, шепніть йому, рідній, дочко твоя, синочок твій тужить, - допоможи, рідний». У цих простих, але щирих, сльозами розчинених словах відчувається: у старці цінується його духовний досвід життя. «Слово від досвіду – жива вода, що вгамовує спрагу душі: слово без досвіду – вода, розбризкана по стіні. Слово від досвіду – чисте золото, без досвіду – медниця. І таким скарбом володіють і всіх рясно наділяють старці. Сам досвідчений, може й досвідченим допомогти». Ось яка благодатна сила полягає у старстві, і на цей шлях Господь Бог благословив отця Серафима. Батюшка Серафим насамперед любив розмовляти з ченцями. Він навчав їх точного виконання чернечих правил, ревнощів до церковного служіння. «На життя наше – говорив подвижник, – треба дивитися, як на свічку, що робиться з воску і світильники, і палаючу вогнем. Віск – це наша віра, світильня – надія, а вогонь – любов, яка все поєднує разом: і віру, і надію, подібно до того, як віск і світильня горять разом при дії вогню. Свічка поганої якості видає сморід при своєму горінні і згасає - така смердюча в духовному сенсі і життя грішника перед Богом. А тому, дивлячись на свічку, що горить, особливо коли стоїмо в Божому храмі, згадуємо початок, перебіг і кінець нашого життя: бо тане свічка, запалена перед Ликом Божим, – так з кожною хвилиною применшується і життя наше, наближаючись до кінця. Ця думка допоможе нам розважатися в храмі, старанніше молитися і намагатися, щоб життя наше перед Богом було схоже на свічку з чистого воску, що не видає сморід». Для спасіння душі велику силу має Причастя. Приступати до Святого Причастя отець Серафим радив у всі двонадесяті свята, і не упускати без говінь чотирьох постів на рік. Про спасенне значення Таїнства Євхаристії він говорив так: «Якби ми і весь океан наповнили сльозами, то й тоді не могли б віддячити Господу за те, що Він виливає на нас життя і живить нас Пречистою Своєю Кров'ю і Тілом, які нас омивають, очищають, оживлюють і воскрешають. І приступай без сумніву, не соромся, а віруй тільки». Особливою властивістю обходу і розмов батюшки були любов і смиренномудрість: хто б не був приходящий – бідняк у лахмітті чи багатій, у якому б гріховному стані не перебувала совість людини, – усіх приймав він і всім намагався допомогти і всіх втішити. Щодня, з закінченням ранньої обідні до 8 години вечора, келія старця була відкрита для мирян, а для саровської братії вона була відкрита у будь-який час. Ця маленька келія освітлювалася лише лампадою та свічками, що горіли перед іконами. Двома маленькими вікнами вона дивилася у бік лугової далини. На підлозі лежали мішки з піском та камінням – служили подвижнику ліжком. На розмову з відвідувачами отець Серафим зазвичай виходив у білому підряснику та мантії, а в дні, коли долучався, покладав на себе ще єпітрахіль та поручі. Сила його слова полягала головним чином тому, що все, що проповідував, він виконував сам; які духовні вправи рекомендував іншим – сам володів ними, осягнувши їхню благодатну силу. «Вчити інших, – казав старець, – це так само легко, як з нашого собору кидати на землю камінці, а проходити ділом те, чого вчиш, однаково самому носити камінці на гору собору». З особливою любов'ю батюшка зустрічав тих, у кому бачив бажання виправитися та щиро покаятися у гріхах. Поговоривши з такою розсудливою людиною, він покладав на його голову епітрахіль і праву руку, потім вимовляв: «Згрішив я, Господи, згрішив душею і тілом, словом, ділом, розумом і помислом і всіма моїми почуттями: зором, слухом, нюхом, нюхом, дотиком, дотиком, дотиком. Після чого читав дозвільну молитву, хрестоподібно помазував олією з лампади чоло відвідувача і давав йому, якщо то був ранок, богоявленської води та антидору. Люди йшли від нього з незвичайною відрадою в душі. Особливо ж радив і наполягав отець Серафим на тому, щоб постійно мати в серці молитву Ісусову: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене грішного». - У цьому нехай буде вся твоя увага і навчання, - повчав він. Крім того, старець рішуче наполягав, щоб кожен християнин виконував своє хоча б мале молитовне правило. – Вставши від сну, – казав він, – слід читати «Отче наш» тричі, «Богородице Діво, радуйся» тричі і «Вірую в єдиного Бога» – один раз. Потім до обіду читати, по можливості завжди, і в дорозі, і в праці, молитву Ісусову, а при людях повторювати подумки «Господи, помилуй». Перед обідом повторювати ранкове правило. Після обіду до вечора замість Ісусової молитви читати «Пресвята Богородиця, спаси мене грішного». Перед сном знову ранкове правило. Хто ж не має часу, нехай здійснює ці правила хоч у дорозі, або в ліжку, пам'ятаючи, що кожен, хто закликає Господнє ім'я, спасеться. А ті, що мають час, нехай читають ще зачала з Євангелія, акафісти та псалми. Мале це правило – високої гідності: перша молитва – «Отче наш» – зразок молитов, дана Господом; друга – «Богородице Діво» – принесена Ангелом з неба; у третій – «Символ віри» – всі догмати віри. Здоровів духом і слабшав тілом отець Серафим. Від багатьох праць, стояння на камені, від затвора, боліли в нього ноги. Сильно страждав він і на головні болі. Потрібно було батюшку дихати свіжим повітрям, і він часто ночами виходив зі своєї келії. А з 1825 року, після бачення йому Богоматері та з благословення настоятеля, старець почав ходити щодня до Близької пустечки – ставлена ​​за дві версти від монастиря. Поряд з пустелькою бігло джерело свіжої, холодної води. Біля джерела стояв стовпчик – капличка, по-народному каплиця, яких так багато було на теренах нашої Батьківщини – ставили на перехрестях доріг, біля джерел та криниць. І на цей стовпчик старець поставив ікону святого Іоанна Богослова, тому й джерело воно назване Богословським. Навколо джерела були влаштовані грядки, і старець працював тут, розкриваючи дно джерела камінчиками та обробляючи на грядках овочі. Поруч поставили зрубець, де отець Серафим переховувався під час спеки; А надвечір він повертався до Сарова. Рано-вранці, години о четвертій чи навіть о другій по півночі, батюшка йшов у цю Близьку пустелю в холщовому білому подрясніку, у камілівці, з сокиркою в руці і з сумою, наповненою камінням чи піском; поверх ваги клав Євангеліє. На запитання про суму відповідав коротко: «Томлю м'якого мя». На той час багато російських православних людей з усіх кінців Батьківщини прагнули побувати у старця Серафима, щоб послухати його повчань. Ім'я подвижника почало передаватися з уст у вуста повсюдно. Особливо урочисте та велике видовище спостерігалося у Сарові у святкові дні, коли батюшка Серафим повертався з храму після прийняття Святих Таїн. Згублений старець у мантії, епітрахілі та поручах йшов, сяючи особливою світлою радістю. Тоді його старече обличчя робилося виключно рідним та приємним. По дорозі, в обителі і в самій пустельці - всюди на нього чекало безліч народу. Великою духовною силою сповнювалася розмова отця Серафима з відвідувачами. Його мова ніби знімала пов'язку з очей, відкривала нові дали. Він завжди говорив те, що в конкретному випадку було найважливішим, найнеобхіднішим для людини. Його слова гріли серце, призводили до каяття, породжували бажання виправитися і стати кращим; він проникав у душу людини і будив у нього сплячу совість. Високий заповіт залишив Саровський подвижник молодому поколінню – дітям, у їхніх стосунках до батьків. Тепер, коли серед молодого покоління чимало зустрічається юнаків, які забувають свій синівський обов'язок по відношенню до батьків, коли добрі поради та настанови батьків часто не знаходять відгуку навіть у дитячих душах, завіт старця має особливу цінність. Великий подвижник вселяв дітям поважати батьків, хоча вони мали слабкості, принижують близьких. Для юнаків, які забувають синівський обов'язок, особливо повчальний такий приклад. Одна людина прийшла до старця зі своєю матір'ю. Она страдала запоем. Щойно її син хотів повідомити батюшка Серафима про слабкість, як старець миттю своєю правою рукою загородив його уста і не дозволив йому далі казати жодного слова. Так насичувалися російські православні люди благодатною втіхою у старця Серафима. Його любов з такою силою гріла всякого, що струмками сльози текли в тих, чиє серце до часу мовчало, будучи твердим і скам'янілим. У пам'яті самовидців преподобного збереглося багато випадків вражаючого впливу його простих розмов навіть на байдужого відвідувача. «Ми знайшли старця у Близькій пустиньці на роботі, – згадував один відвідувач, – він розбивав грядку мотикою. Коли ми вклонилися йому до землі, він благословив нас і, поклавши на мою голову руки, прочитав тропар Успіння: «У різдвяному віці дівство зберегло ти...» Потім сів на грядку і наказав нам також сісти, але ми мимоволі стали перед ним на коліна і слухали його бесіду про майбутнє життя, про свято, про святе життя, про нас грішних, Владичиці Богородиці і про те, що потрібно нам у земному житті – для вічного. Ця розмова тривала не більше години, але такої години я не порівняю з усім минулим життям. На всі продовження бесіди я відчував у серці невимовну, небесну насолоду, бозна-яким чином туди переливалася, яку не можна порівняти ні з чим на землі. До того часу для мене в духовному світі все було байдуже. Отець Серафим уперше дав мені відчути всемогутність Господа Бога та Його невичерпне милосердя та досконалість. Окрім усього, отець Серафим мав у найсильнішій мірі дар прозорливості. Одному зі своїх шанувальників він сказав: «Що мені наказує Господь як Своєму рабу, то я передаю тому, хто потребує, як корисне. Перший помисел, що є в моїй душі, я вважаю вказівкою Божою і кажу, не знаючи, що у мого співрозмовника на душі, а тільки віруючи, що так мені вказує Божа воля. Своєї волі не маю, а що Богові завгодно, те й передаю». Ось це відчуття таємничого дару прозорливості, власне, і пояснює, чому отець Серафим, не роздруковуючи листів, знав їхній зміст і давав на них відповіді. Після його смерті знайдено багато таких нерозкритих листів, але відповіді на них їм вже було дано за життя. Він передбачав важкі роки Кримської кампанії і казав, що на Росію повстануть три держави та багато виснажать її, але за Православ'я Господь помилує та збереже нашу країну. Своїм праведним поглядом старець побачив прославлення святителя Митрофана Воронезького і письмово привітав архієпископа Антонія Воронезького з відкриттям мощів, тоді коли ще не було ні одкровень, ні явлення біля труни святителя. Духом отець Серафим знав багатьох подвижників і був із ними у спілкуванні, незважаючи на те, що вони жили далеко від нього, і він їх ніколи не бачив. Відомі, наприклад, його повні дивовижної прозорливості усні послання до затворника Задонського Богородицького монастиря Георгія, у якого таємно виник помисл – чи не змінити йому свого місця більш відокремлене. Причому ніхто, крім нього, не знав цього таємного збентеження, І раптом приходить до затворника Георгія якийсь старець і каже йому: «Батько Серафим наказав тобі сказати: соромно, стільки років сидячи в затворі, перемагатися такими ворожими помислами, щоб залишити своє місце. Нікуди не ходи: Пресвята Богородиця наказує тобі тут залишатися». Ту ж духовну близькість виявив провидець отець Серафим до просторово далекого самітника Данила Ачинського, в Сибіру. А вот как старец прочитал своими духовными очами, в чем семейное счастье одного офицера – помещика Рязанской губернии. Той приїхав до Сарова і просив у старця благословення на одруження. Отець Серафим вказав йому наречену, призначену Богом. Жила вона неподалік цього поміщика, і старець назвав її на ім'я. Але той оголосив старцеві, що одружується з іншою. «Тебе ця не належить у радість, а в смуток і сльози», – відповів йому старець. Офіцер одружився на свій вибір, але не минуло й року, як овдовів. Вдовым он был еще раз у старца, потом женился на особе, указанной в первый раз старцем, и жил с нею счастливо. Отець Серафим мав також дар зцілення. Приходивших к нему больных он помазывал маслом из лампады, горевшей у него в келии пред иконою Богоматери «Умиление», названною им «Всех радостей Радость». Когда его спросили, зачем он это делает, то обычно отвечал: «Мы читаем в Священном Писании, что апостолы мазали маслом, и многие больные от сего исцелялись. Кому ж слідувати нам, як не апостолам?» І помазані їм отримували зцілення. Така ж благодатна властивість, за молитвами отця Серафима, повідомлялася і воді з джерела його Близької пустиньки. Ця вода роками не псувалася, нею омивалися хворі у будь-який час року, навіть у холоди, і отримували зцілення. У життєписах старця розповідається багато випадків чудесного зцілення цією благословенною водою. Ось повз Сарова проїжджає 1830 року у справах служби молодий кавалерійський офіцер. Чув він дорогою розповіді про старця, хотів заїхати до нього, але не наважився, боячись, що старець викриє його перед іншими в його гріхах, особливо ж за його ставлення до ікон. Офіцерові здавалося, що витвір людських рук не може вмістити в собі благодаті, і бути предметом шанування. Невдовзі йому знову, з командою нижніх чинів, довелося проїжджати повз Сарова, і тепер, за порадою батька, він вирішив побачити старця. І ось, що сталося. «Біля келії стояло вже багато народу, який прийшов до отця Серафима за благословенням. Він, благословляючи інших, глянув на мене, – пише пізніше офіцер, – і дав мені рукою знак, щоб я пройшов до нього. Я виконав його наказ, зі страхом і любов'ю вклонився йому в ноги, просячи благословення на дорогу і на майбутню війну і щоб він помолився за збереження мого життя. Отець Серафим благословив мене своїм мідним хрестом, що висів у нього на грудях, і, поцілувавши його, почав сповідувати мене, говорячи про гріхи мої, ніби вони були скоєні при ньому. Після закінчення цієї втішної сповіді, він сказав мені: «Не треба підкорятися страху, який наводить на юнаків диявол, а треба тоді особливо пильнувати духом і пам'ятати, що хоч ми і грішні, але перебуваємо все під благодаттю нашого Викупителя, без волі якого не спаде жодне волосся з голови нашої». Потім він почав говорити і про мою помилку щодо шанування святих ікон. «Як погане і шкідливе для нас бажання досліджувати Таїнства Божого, недоступні слабкому розуму людському, наприклад, як діє благодать Божа через святі ікони, як вона зцілює грішних, подібних до нас з тобою, – додав старець, – і не тільки тіло, але й душу, так що й грішники, по вірі й по вірі, досягли за вірою Царства Небесного». – Слухаючи отця Серафима, я забув про своє земне існування. Солдати, що поверталися зі мною в полк, удостоїлися також прийняти його благословення, і він, роблячи їм повчання, передбачив, що жоден з них не загине в боротьбі, що справді справдилося. Ідучи від отця Серафима, я поклав біля нього на свічки три карбованці. Але ворог мені вклав таку думку: "Навіщо святому отцю такі гроші". Ця думка збентежила мене, і я поспішив з каяттю до отця Серафима. Я ввійшов з молитвою до старця, а він, попереджаючи мої слова, сказав мені таке: «Під час війни з галлами належало одному воєначальнику позбутися правої руки; але ця рука дала якомусь безлюднику на святий храм, і молитвами Святої Церкви, Господь спас її. Ти це зрозумій гарненько і надалі не покаюйся в добрих справах. Гроші твої підуть на влаштування Дівіївської обителі за твоє здоров'я». Потім отець Серафим знову сповідав мене, поцілував, благословив і дав мені з'їсти кілька сухариків та випити святої води. Вливаючи її мені в рот, він сказав: «Хай оженеться благодаттю Божою дух лукавий, що знайшов на раба Божого Івана». Старець дав мені і на дорогу сухарів та святої води і, крім того, просфору, яку сам поклав у мій кашкет. Зрештою, одержуючи від нього останнє благословення, я просив його не залишати мене своїми молитвами. На це він сказав: «Поклади надію на Бога і проси Його допомоги. Хай умій прощати своїм ближнім, і тобі дасться все, про що ти не попросиш». Протягом Польської кампанії я був у багатьох битвах, і Господь всюди мене рятував за молитви Свого праведника. А ось приходить до старця генерал і розповідає: «Вашими молитвами я врятувався під час турецької кампанії. Оточений багатьма полками ворога, я залишався тільки з одним своїм полком. Не було надії на порятунок. Я тільки повторював невпинно: «Господи, помилуй молитвами старця Серафима», їв сухарики, дані мені Вами на благословення, пив воду, і Бог охоронив мене від ворогів неушкодженим». Старець на це відповідав: «Великий засіб для спасіння – віра, особливо невпинна, сердечна молитва». Були випадки, коли отець Серафим був справжнім миротворцем у сімейному житті подружжя, що вже розійшлося. За його молитвами мати, яка втратила з поля зору свого сина і припала до ніг старця, знаходить його через три дні там же, у Сарові. Сама обстановка Серафимової келії була в той час як іконостасом. Стояли образи, багато горіло лампад і тепліло сотні воскових свічок, поставлених за живих і померлих християн. Сам старець пояснював таку безліч лампад і воскових свічок у себе так: «Я маю, – говорив він шанувальнику своєму Мотовилову, – багатьох осіб, які стараються до мене і сприяють моїм сиротам (сестрам Дівіївського монастиря). Вони приносять мені ялин та свічки і просять помолитися за них. Ось, коли я читаю своє правило, то і згадую їх одного разу. А оскільки по безлічі імен я не зможу повторювати їх на кожному місці правила, де слід, – тоді й часу мені не вистачало б на вчинення мого правила, – то я і ставлю свічки за них у жертву Богу, за кожного по одній свічці; за інших – за кілька чоловік одну велику свічку, за інших постійно теплю лампади; і, де слід на праві поминати їх, кажу: «Господи, пом'яни всіх тих людей, рабів Твоїх, за них же душі підпалив Тобі я, убогий, ці свічки та кандила». А що це не моя, убогого Серафима, людська вигадка, чи старанність, ні на чому не заснована, то я приведу вам у підкріплення слова Божественного Писання. У Біблії говориться, що Мойсей чув голос Господа, що говорив до нього: «Мойсеє, Мойсеє, рци братові твоєму Ааронові, нехай спалює передо Мною кандили в дні та вночі. Бо це є передо Мною, і жертва сприятлива для Мене». Так ось чому Свята Церква прийняла звичай спалювати у святих храмах і в будинках вірних християн кандила, або лампади, перед іконами. Наближаючись до кінця свого життя, преподобний не пом'якшував свого суворого способу життя. Вкушував якось на день, одягав на себе підрясник з товстого чорного сукна, а від дощу та спеки накидав на плечі напівмантію з товстої шкіри, з отвором для голови та рук. Поверх одягу оперізувався білим, чистим рушником і одягав свій мідний материнський хрест. Один багатий чоловік запитав його: «Навіщо ти носиш таке лахміття?» Старець відповідав: «Святий Йоасаф-царевич дану йому пустельником мантію вважав вищим і дорожчим за царську багряницю». Спав він сидячи на підлозі, притулившись спиною до стіни і простягши ноги. Часто ж укладався на цеглах і на полінах, а останнім часом ставав ниць і спав обличчям до підлоги, підтримуючи голову руками. Це допомагало особливому напрузі споглядального настрою у подвижника. Він ніби вже відокремлювався від землі. Характерною була тоді й відповідь подвижника одному офіцеру, який запитав старця, чи не треба передати від нього чогось курского його родича. Батюшка, вказуючи на образ Спасителя і Богоматері, відповів: «Ось мої родичі, а для живих рідних я вже живий мертвий». Тоді отця Серафима шанувала вже вся Росія, а сучасні йому подвижники дивилися на нього, як на великого духовного наставника. Навіть єпископи писали йому і питали в нього поради. Особливо шанував його воронезький святитель Антоній, якого старець Серафим називав Великим Божим архієреєм. І справді архієпископ Антоній мав невичерпний запас милосердя до людей. Це він сказав і на ділі підтвердив свою думку: «Скорбота про ближніх для душі іноді корисніша за власну скорботу». Старечі немочі вже настільки послабили отця Серафима, що він не міг щодня ходити у свою Близьку пустелю, щоб там приймати відвідувачів. Але зовнішній вигляд старця був світлим та радісним. До останніх днів свого життя він зберіг ясний і пронизливий розум. Люди ґрунтовно освічені відгукувалися про батюшку, як про людину обдаровану надзвичайно, вони відчували у старці могутній дух і живий творчий початок. Обличчя біле, приємне, очі проникливі, світло-блакитні та дитячий рум'янець на щоках під густим сивим волоссям – такий зовнішній вигляд нашого подвижника. Наступали останні місяці життя старця, він почав готуватися до смерті. Часто бачили його в сінях біля дубової труни, приготовленої для себе. Так міркував він там про потойбічне життя, і земний шлях здавався йому таким недосконалим, що він гірко журився і плакав. Прощаючись із людьми, старець говорив: «Ми більше не побачимося з вами». Коли деякі висловлювали бажання приїхати в Саров Великим постом, старець відповідав: «Тоді мої двері зачиняться. Ви мене не побачите. У серпні, всього за 4 місяці до смерті отця Серафима, його відвідав Тамбовський преосвященний Арсеній, згодом митрополит Київський. Старець підніс архієрею чотки, пук воскових свічок, загорнутих у полотно, пляшку дерев'яної олії та вовняні панчохи. Потім окремо передав йому пляшку церковного вина. Все це означало, що старець просить згадати його після смерті своєї... Свічки, масло і вино, збережені преосвященним, потім були вжиті на ту Літургію, яку він зробив про упокій старця, коли отримав звістку про його смерть. Батюшка Серафим наказав надіслати деяким особам листи, запрошуючи їх поспішити приїздом до нього, а іншим доручив після смерті своєї передати корисні для них поради. «Самі вони мене не побачать», – пояснив старець. Зворушлива і надзвичайно змістовна була його остання бесіда з одним мирянином. Цю розмову особливо слід пам'ятати всім православним християнам, які шанують пам'ять нашого рідного російського угодника: «Добро роблячи, докоряють – не докоряй, женуть – терпи, хулять – хвали, засуджуй сам себе – так Бог не засудить; підкоряй волю свою Волі Господній; ніколи не лестощів; поминай у собі добро і зло: блаженна людина, яка знає це. Люби ближнього: ближній – твоє тіло. Якщо по тілі поживеш, то душу і тіло погубиш; а якщо за Божим, то обох спасеш. За поступки світу багато хто загинув: якщо хто не творить добра, той і грішить. Потрібно любити всіх і найбільше Бога... Підлеглих зберігай милістю, полегшенням від праць, а не ранами. Напої, нагодуй, будь справедливий, Господь терпить, можливо, і ще потерпить. Ти так роби: коли Бог прощає – і ти прощай... Що прийняла і поцілувала Свята Церква – все для серця християнина має бути люб'язним. Не забувай святкових днів; будь утриманий, ходи до церкви, хіба немочі коли; молись за всіх: багато цим добра зробиш. Давай свічки, вино та ялин у церкву – милостиня багато тобі добра зробить. По постах скоромного не їж: хліб та вода нікому не шкідливі. Як же люди сто років жили? Не про хліб єдиний живе буде людина. Що Церква поклала на семи Вселенських Соборах – виконуй. Горе тому, хто хоч слово одне додасть до цього чи зменшить. Що лікарі говорять про праведних, які зцілювали від гниючих ран одним дотиком? Господь закликає нас, та ми не хочемо. Смиренність набувай мовчки. Бог сказав пророку Ісаї: «На кого дивлюся, тільки на лагідного і мовчазного і тремтячого Моїх словес». «Хто долучається, скрізь буде врятований; а хто не долучається – не гадаю». Ця розмова відбувалася 25 грудня 1832 року, у день Різдва Христового. Старець у це урочисте свято вистояв Літургію, яку звершував ігумен Ніфонт. Отець Серафим за звичаєм причастився Святих Таїн і після Літургії довго розмовляв з ігуменом. Він просив його потурбуватися про молодих ченців. Тоді ж старець нагадав, щоб його по смерті поклали у дубовій труні, зробленій власними руками. Того ж дня подвижник передав ієромонаху Якову фініфтовий образ «Відвідування Богоматір'ю преподобного Сергія Радонезького», з проханням, щоб цей образ поклали на нього по кончині і з ним же опустили до могили. Цей образ був свого часу надісланий старцеві з Троїце-Сергіївської Лаври архімандритом Антонієм (Медведєвим), колишнім саровським послушником. Минули останні дні 1832 року. Новий, 1833 рік, починався тоді у неділю. Востаннє прийшов старець до Літургії до дорогої для нього лікарняної церкви Соловецьких чудотворців, де раніше стояла його келія, і де він сподобився чудесного зцілення явленням Божої Матері. На будівництво цього храму він сам ходив по збору коштів, і престол цього храму спрацьовано з кипарисового дерева його власними руками. Прийшов отець Серафим до храму, обійшов усі ікони, поставив перед ними свічки та приклався. Вистояв усю Літургію, долучився до Святих, Христових Таїн, а потім став прощатися з усією братією, благословляючи і обіймаючи зі словами: «Рятуйтесь, не сумуйте, пильнуйте. Нинішнього дня нам вінці готуються». Після прощання з братією, старець приклався до хреста і до образу Богоматері, потім обійшов навколо престолу і вийшов з храму північними дверима, як би в знак того, що людина входить у життя народженням, а йде смертю. громади. Потім старця відвідав ієромонах Високогірської Арзамаської пустелі Феоктист. Прощаючись із ним, подвижник сказав: «Ти вже відслужи тут». Не маючи часу затримуватись у Сарові і не зрозумівши значення слів старця, ієромонах вирушив у дорогу. Але батюшка знову нагадав йому: «Ну, то ти завтра в Дівєєві відслужиш». І справді, ієромонах Феоктист у Дівєєві отримав звістку про смерть отця Серафима, там він і відслужив по ньому панахиду. Була ще того дня у старця одна з Дівєєвських сестер, якій він сказав: «Матухне, якою нині буде Новий рік. Земля стогне від сліз». Інокиня не зрозуміла, що старець говорить про свою кончину. Як провів отець Серафим останній вечір свого життя, відомо лише зі слів його сусіда по келії, ченця Павла. Покої отця Павла з'єднувались спільними сінями з покоями старця Серафима, але самі келії поділялися глухою стіною. Отець Павло був смирений монах, нікого не засуджував і старець довіряв йому, відгукуючись про нього так: «Брат Павло за простоту свого серця без праці ввійде в Царство Боже. Він ніколи нікого не судить і не заздрить нікому, а тільки знає власні гріхи і свою нікчемність». Цей інок, власне, не був келійником, бо келійника у батюшки Серафима ніколи й не було, але отець Павло траплявся, як добрий сусід, допомагав і надавав йому якісь послуги. Цей же отець Павло не раз попереджав старця, що від його звички залишати без нагляду багато свічок, що горять, може статися пожежа. На це подвижник давав таку відповідь: Поки я живий, пожежі не буде. А коли помру, смерть моя відкриється пожежею». Отець Павло зауважив, що 1 січня батюшка Серафим тричі виходив із келії до того місця, яке їм було обрано для свого поховання. І, стоячи там, він довгий час дивився в землю, а ввечері у себе старець співав великодні піснеспіви: «Воскресіння Христове бачивши... Світись, світися новий Єрусалимі... О Великдень великий і священний Христе». Ці тріумфальні піснеспіви, перемежуючись з іншими переможними молитвами, свідчили, що дух отця Серафима підносився до тих небесних чертогів, які для нього на той час уже готувалися. Вранці 2 січня інок Павло, вийшовши зі своєї келії і прямуючи до ранньої обідні, відчув запах диму в сінях. Ішов запах із покоїв отця Серафима. Інок спробував відчинити двері, вони були замкнені зсередини гачком. Отець Павло створив звичайну при відвідуванні келій молитву, відповіді не було. Тоді інок вийшов на ґанок і, помітивши в темряві братів, що проходили до церкви, покликав їх, щоб перевірити свої здогади щодо пожежі, вважаючи, що старець пішов у Далеку пустелю. Один із тих, що проходили, послушник Анікіта, кинувся до дверей отця Серафима і, сильно рвонувши, зірвав її з внутрішнього гачка. Оскільки світанок ще не настав, а в келії світла не було, то нічого й розібрати не можна було у темряві; відчувався лише запах гару від тліючих полотен – лежали біля дверей. Старця не було ні видно, ні чути. Монах Павло і послушник Анікіта почали навпомацки відшукувати батюшку, потім запалили свічку і побачили його на звичайному місці, перед аналоєм – стояв уклінно з відкритою головою, з мідним хрестом на грудях. Очі його були заплющені; руки, складені хрестоподібно, лежали на аналої, поверх книги, за якою він робив своє молитовне правило перед іконою Божої Матері «Розчулення». Схилена в молитві голова лежала на руках. Присутні подумали, що старець заснув. Його навіть трохи спонукали, потім брати вже зрозуміли, що старець Серафим спочив про Господа, і що його душа переселилася в інший, вічний світ. Обличчя спочившего подвижника продовжувало свідчити про піднесену його молитву та духовну радість. Цієї ночі старець Філарет, що подвизався в Глинській пустелі, виходячи від утрені, вказав братії на незвичайне світло, видиме на небі. При цьому він сказав: Ось як відходять душі праведних. Нині в Сарові душа отця Серафима підноситься на небо». Старця обмили, одягли, поклали в дубову труну, туди ж вклали її фініфтну ікону із зображенням преподобного Сергія. Новоприставленого одразу ж винесли до собору. Швидко рознеслася в різні кінці звістка про смерть дивного старця. Безліч народу зійшлося і з'їхалося до Сарова. Якщо взяти до уваги, що взаємна прихильність старця і людей була безмежною, то стане зрозуміло все те горе, яке принесла його смерть. Пророцтво батюшки: «Земля стогне від плачу і ридання» збулися повною мірою. Вісім днів його тіло було відкрите. До дня відспівування натовпу народу зібралися в Саров, щоб спільно в молитві за нього ще сильніше відчути духовну близькість до нього, вже у вічності живого, осяяного Божественним благословенням. Статутне вчинення чину чернечого відспівування, глибокий зміст церковних піснеспівів і зворушливі звуки похоронних наспівів гідно увінчували поховання в пустелі Саровської останків старця Серафима. Труну опустили в могилу біля стіни Успенського собору. У Київському Князь-Володимирському соборі, по поясу купола пензлем Віктора Васнєцова написано картину «Підперед раю». Цей чудовий витвір мистецтва з надзвичайною силою передає прагнення душі святих угодників до Бога, радість з'єднання їх із Богом навіки. Ось у такому радісному і спрямованому до Господа настрої й піднеслася душа Саровського праведника в небесні чертоги, щоб після явити світові, і насамперед нам, російським людям, невичерпне море чудес і великий заступ перед Богом. Все це потім вилилося в торжество прославлення угодника Божого, преподобного Серафима. У 1901 році Святіший Синод Російської Православної Церкви доручив архієпископу Тамбовському Димитрію обстежити могилу, труну та останки старця Серафима, зібрати весь матеріал до майбутнього прославлення угодника Божого. Архієпископ Димитрій на початку наступного (1902) року, у супроводі духовних осіб та осіб громадянської адміністрації, прибув до Сарова і приступив до обстеження поховання. Нагадаємо: могила батюшки Серафима знаходилася з правого боку Успенського собору. Старанністю шанувальників над могилою була поставлена ​​чудова каплиця і споруджено важке чавунне надгробок над склепом. Коли розібрали надмогильне склепіння, перед архієпископом Димитрієм та членами Комісії постала зовсім несподівана картина: могила подвижника виявилася затопленою, і вода повністю покривала кришку труни. Архієпископ Димитрій вирішив негайно припинити подальший огляд, склав з цієї нагоди акт і з поясненнями відправив Святішому Синоду про це повідомлення. Авторитетні господарники та саровські старці дійшли думки: вода потрапила до могили преподобного під час водопровідних робіт, що відбувалися тут років сорок тому. Тож труна отця Серафима стояла у воді тривалий час; це спонукало архієпископа Димитрія випросити подальші вказівки Синоду. Поки відбувався обмін думок, ще сильніше у віруючому середовищі виявилася Божественна милість до людей, які з вірою закликали на себе заступлення великого старця. Синод вирішив продовжити обстеження чесних мощей і зробити всі необхідні приготування до гідного прославлення. Незабаром архієпископа Тамбовського Димитрія перевели на Казанську кафедру, а в Тамбов поставили преосвященного Інокентія (Бєляєва). 17 грудня 1902 року Імператор Микола II наказав Комісії з влаштування Саровських урочистостей продовжити обстеження. До її складу входили: митрополит Московський Володимир (Богоявленський), архімандрит Серафим (Чичагов) та Олексій Олександрович Ширинський-Шахматов. До складу цієї Комісії зі спеціальним дорученням також входив князь Михайло Сергійович Путятін, архітектор споруджуваної раки. Для охорони порядку Саров відрядили капітана Д.Н. Ломана із командою Гвардійського батальйону. Всі ці особи виїхали 9 січня 1903 з Петербурга і 10-го вже були в Дівєєві, звідки, переночувавши, на світанку виїхали в Саров. Чарівним зимовим ранком прибули петербуржці до монастиря. Благоговійно помолилися в храмі, сповідалися, причастилися Святих Христових Таїн, потім у келії ігумена Єрофея приступили до уточнення програми занять. У всьому цьому безпосередню участь брав високопреосвященний Інокентій і протоієрей кафедрального собору Тихон Поспєлов і єпархіальний архітектор, які приїхали з ним з Тамбова. О третій годині пополудні Комісія перейшла до каплиці-усипальниці і, після скоєння соборної панахиди, приступили до розбирання чавунного надгробка. Коли кам'яні роботи виконали, ключар Тамбовського собору та князь Ширинський-Шахматів із запаленими восковими свічками спустилися до могили, наповненої водою. За допомогою заведених під труну полотен і мотузкових снастей, зусиллями монастирської братії труну-колоду підняли нагору і поставили на дерев'яні балки, що спиралися на край могильного склепу. Поставили труну з невеликим ухилом уперед, так що головна частина його трохи височіла, і вода, що скупчилася в ньому, могла витекти через отвори. Після цього труну покрили заздалегідь приготованим дощатим чохлом і парчовим покривалом, поверх поставили образ, затеплили перед ним лампаду і в головах встановили великий срібний свічник. Негайно відслужили панахиду, склали протокол про дії Комісії, після чого митрополит Володимир благословив вчинення щоденних панахидів за старцем Серафимом. Ось звіт протоколу. «В ім'я Отця і Сина і Святого Духа. У літо тисяча дев'ятсот третє від Різдва Господа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа, січня одинадцятого дня, митрополит Московський і Коломенський Володимир, єпископ Тамбовський і Шацький Димитрій, єпископ Нижегородський і Арзамаський Назарій, архімандрит Суздальський Серафим, архімандрит Суздальський Серафим, архімандрит Ієрофей, скарбник Саровський ієромонах Климент, ключар Тамбовського кафедрального собору священик Тихон Поспєлов та прокурор Московської Святішого Синоду контори князь Олексій Ширинський-Шахматов приступили до виконання доручення Святішого Урядового Синоду у справі свідоцтво о. Серафима. По вислуханню пізньої Літургії, а потім відслуженої єпископом Димитрієм панахиди по боженому старці покликані до огляду особи вступили в каплицю, влаштовану над могилою ієромонаха Серафима, при південно-східному виступі літнього собору в ім'я Успіння Богородиці. Находящийся среди сей часовни надгробный чугунный памятник являет собою подобие гробницы, установленной на чугунной же подставке, которая, в свою очередь, основана на тесанном из камня цоколе. Этим надгробием совершенно убедительно определяется место упокоения блаженного старца о. Серафима. На пам'ятнику є наступний напис: «Под сим знаком погребено тело усопшаго раба Божия иеромонаха Серафима, скончавшагося 1833 года генваря 2 дня, который поступил в сию Саровскую пустынь из Курских купцов на семнадцатом году возраста своего, скончался семидесяти трех лет. Все дни его посвящены были во славу Господа Бога и в душевное назидание православных христиан, в сердцах коих и ныне о. Серафим живе». В возглавии надгробия, с западной стороны, помещено выпуклое бронзовое изображение блаженной кончины о. Серафима з написом: «Блаженна кончина о. Серафима, Саровської обителі ієромонаха та пустельника. 1833 року генваря 2 дні». С южной стороны памятника, внизу, на высоте двух с половиной вершков от пола, видно круглое отверстие, через которое чтущие память о. Серафима брали пісок із його могили. По распоряжению высокопреосвященнейшего митрополита Владимира, в часовню, в полдень, призваны были для изнесения описанного надгробия несколько человек из проходящих в обители различные послушания. Надгробие и подставка к оному вынесены были во вновь сооруженный храм над келией о. Серафима. Після зносу пам'ятника, зачинені були вхідні двері, і кілька вмілих працівників, під наглядом обізнаного муляра, розібрали тесаний кам'яний цоколь, а потім вибрали весь пісок, на глибині одного аршина до склепіння, викладеного над могилою пам'ятного старця Серафима. Звід очищений був до 4 години пополудні. Посередині, з північного боку, склепіння виявилося розібраним на просторі одного квадратного аршина і місце це закладено трьома шматками товстої дошки. Отвір цей був проламаний у склепінні за розпорядженням преосвященного Димитрія, єпископа Тамбовського, який робив у серпні минулого, 1902 року, попередній огляд труни та останків о. Серафима за особливо довірчим дорученням Святішого Синоду. За цим розібрано було саме склепіння, складене з досить великої одновимірної цегли, що легко розсипалося на шароподібні шматки. Усередині склепу присутні побачили труну-колоду з дубового дерева. Ввиду невозможности произвести тщательный осмотр честных останков старца Серафима на глубине 1 аршина 14 вершков, признано было необходимым поднять гроб из склепа, что и было исполнено с особенною осторожностью, при чем под колоду подведены были холсты, которыми гроб был поднят и установлен с северной стороны могилы на особом приуготованном столе. После сего присутствующие приступили к тщательному осмотру внешнего вида гроба-колоды, причем оказалось, что таковой имеет следующие размеры: в обхвате – в головах 2 аршина 12 вершков с половиной, в ногах – 2 аршина 10 3 / 8 вершка и длина 3 аршина 1 / 2 вершка; колір труни майже чорний. Дно гроба в ногах, с правой стороны, а также верхняя часть крышки несколько истлели, и во многих частях наружной оболочки, при испытании, дерево оказалось мягким и сырым. Проте, загалом, труна виявилася міцною. По снятии крышки гроба, внутренние его стенки также оказались сырыми, в трех местах покрытыми плесенью, хотя при этом никакого запаха ощущаемо не было. У труні присутні побачили: ясно позначений кістяк покійного, прикритий залишками зітлілого чернечого одягу. Тіло пам'ятного о. Серафима віддалося тлінню. Кістки ж його, будучи цілком збереженими, виявилися цілком правильно розміщеними, але легко відокремлюються один від одного. Волосся голови і бради, сивувато-рудуватого кольору, збереглося, хоч і відокремилося від своїх місць. Подушка під головою пам'ятного о. Серафима виявилася наповненою мочалою. На ногах є личні «ступні». Під руками пам'ятного о. Серафима виявлено мідний литий хрест розміром приблизно 3 вершки. За оглядом, останки в Бозі покійного були накриті глазетом, а труна-колода обв'язана в головах і ногах міцним шовковим шнуром, кінці якого, на особливій дошці, були надруковані іменною печаткою Володимира Митрополита, митрополита Московського. Потім труна опущена була в могилу, покрита парчовим покривалом, а склеп засунутий дерев'яним щитом, поверх якого покладено килим і встановлений одягнений у біле око стіл, на якому затверджена ікона Пресвяті Богородиці, іменована «Розчулення», і відроджена лампада. Освідчення залишили каплицю о шостій годині пополудні». Справжній акт підписали всі названі на початку протоколу особи. На другий день, 12 січня, члени Комісії, залишивши каплицю з труною преподобного під опікою монастирського начальства, виїхали з Сарова. Протягом майже півроку: з січня до початку липня 1903 року труна знаходилася в тому самому положенні, в якому залишили його члени Комісії; вода по краплях випливала з труни, падаючи на дно відкритої могили, завдяки чому до часу, призначеного для перекладання мощів у нову раку – 3 липня, труна вже досить обсохла. Як згадувалося, споруду раки доручили князю М.С. Путятину. Потрібно було, по-перше, влаштувати і встановити кам'яну гробницю на ступінчастому помості в правій арці Саровського Успенського собору, по-друге, зробити на кшталт старої дубової колоди – нову, значно легшу за стару, що зачиняється на ключ і пристосовану для приміщення в кам'яній гробниці, по-третє. у ким чесних останків і, по-четверте, встановити бронзову покров на чотирьох кам'яних колонах, яка має завершити собою всю цю нову споруду. Роботи попередньо виконувались у Петербурзі, Москві і самому Сарове. Всі наступні дії Комісії відбувалися під безпосереднім та особистим керівництвом високопреосвященнішого митрополита Петербурзького Антонія (Вадковського). 3 липня у каплиці о 9 годині ранку біля труни о. Серафима митрополит Антоній із сонмом духовенства відслужив панахиду, по закінченні якої труна була піднята призначеними для цього особами з духовенства і урочисто перенесена до «Лікарняної» святих Зосими і Саватія церква, в вівтарі якої і припущено було здійснити обмивання. Серафима. Слід зазначити, що це перенесення не вислизнуло від паломників, що скупчилися в Сарові. Після внесення до храму труна була встановлена ​​посередині храму на тому надгробку, яке раніше знаходилося над могилою преподобного. На невідступне прохання старанних прочан, які бажали бачити і хоча б доторкнутися до труни преподобного Серафима, митрополит Антоній благословив допускати народ на деякий час до гробу преподобного, і люди протягом години безперервним натовпом йшли до храму, щоб бачити і вклонитися дорогоцінній. Після виходу народу з храму, труну з всечесними останками преподобного внесено було ієромонахами через північні двері до вівтаря, і тут митрополитом Антонієм спільно з єпископами Назарієм та Інокентієм та іншими особами було скоєно обмивання чесних останків о. Серафима та перекладення їх у нову кипарисову труну. Між престолом і північною стіною вівтаря був поставлений особливий стіл, на який і виклали потім чесні останки о. Серафима. Участь у обмиванні брали: архімандрит Серафим (Чичагов), о. ключар Тамбовського кафедрального собору, священик Т. Поспєлов, благочинний монастир, Саровський ієромонах, під особистим керівництвом владики-митрополита та в присутності князя А.А. Ширинського-Шихматова та князя М.С. Путятина. При відкритті кришки труни свідчать, що чесні останки преподобного були загорнуті в момент поховання в чернечу ляльку. Отець Серафим лежав у труні на дубових стружках. Весь вміст труни, зважаючи на дубильні властивості стружки, і найчесніші останки, і сиве волосся на голові, бороді і вусах і все вбрання преподобного - білизна, полотняний підрясник, мантія, епітрахіль і лялька - все пофарбувалося в один колір, що нагадує кірку. З метою дотримання тиші та безмовності, у храмі перед особливим аналоєм призначений ієродиякон читав канон із нової складеної служби преподобному Серафиму Саровському. Відомо також, що з самого початку обмивання чесних мощей у вівтарі стало поширюватися ясно, що відчувається всіма присутніми пахощі, запах квітів гвоздики та свіжого липового меду. Липневий день був ясний, сонячний, спекотний, і церковні вікна були відчинені навстіж. Думалося, що десь поблизу косять траву і цей аромат походить від скошених квітів та свіжого сіна. А владика-митрополит, проходячи церквою, звернувся до присутніх навіть із такими словами: «Браття, браття, а яке ж це у вас мило, щось дуже запашне». Але виявляється мило було те саме, що привіз для обмивання святих мощів ключар Тамбовського собору, і те, що в Росії називалося «грецьким» і вживалося для обмивання престолів при освяченні храмів. Тоді владика-митрополит осяяв себе хресним знаменням, і всім присутнім стало ясно, які пахощі розливались церквою. Слід зазначити, що чесні мощі преподобного Серафима Саровського ставляться до розряду мощей неповного нетлення, тобто неповність у тому, що з досконалої збереження кісток сполучні тканини зчленування чи суглобів зазнали тління, унаслідок чого кінцівки у ліктях і колінах легко рознімалися. Голова преподобного, з вцілілим на ній волоссям, бровами, вусами та бородою, за особистим враженням автора, чудово збереглися. Верхні шкірні покриви теж частково добре збереглися і щільно облягали скелет, як би до нього присохли, внаслідок чого кисті рук у зап'ястях і ступні в щиколотках залишилися на своїх місцях не відокремленими, а лик преподобного зберіг сліди подібності з його іконографічним зображенням. На грудях, поверх епітрахілі, лежало молебне Євангеліє, а в кисті лівої руки (дуже притиснутою до грудей) тримався бронзовий хрест – материнське благословення, з яким преподобний ніколи не розлучався. Цей хрест владика-митрополит сам особисто з обережністю та благоговінням вийняв із руки преподобного і дбайливо відвіз його до Царського Села, особисто вручивши його Государю Імператору. Імператриця Олександра Феодорівна, яка благоговійно шанувала пам'ять преподобного, від царствених щедрот своїх зволила спорудити для цієї святині дорогоцінний ковчег із золотим ланцюгом і, по прибутті в Саров на торжество відкриття мощів і прославлення отця Серафима, 18 липня, після закінчення старанне приношення на чесні мощі преподобного у присутності Саровського ігумена Ієрофія та архімандрита Серафима (Чичагова). Після перекладання святих мощей преподобного в нову гробницю, високопреосвященніший митрополит Антоній на якийсь час відбув із Саровської пустелі. За час його відсутності в Сарові до майбутньої урочистості закінчувалися з особливою поспішністю будівельні та інші роботи. Для прийому прочан вибудували за два версти від стін обителі ціле місто з понад сто містких бараків і цілу низку різних крамниць для продажу їстівних припасів. І хоча до початку урочистостей залишалося більше тижня, містечко вже наповнювалося урочистим життям. Безліч прочан розмістилося в бараках. Надзвичайно строкату і мальовничу картину представляли прості люди, які прийшли насолодитися духовним торжеством. Тут зібралися чи не всіх народностей, що населяють Велику Росію. Більшість прочан, звичайно, становили великороси та малороси; але було з-поміж них багато і білорусів, мордви, корелів, зирян та інших народностей. Всі ці люди, які живуть у себе вдома в далеко не однакових умовах, становили тут як би одну сім'ю, одухотворену однією думкою – поклонитися святим мощам преподобного Серафима і в простосердечній, але палкій молитві перед ними знайти своїй душі втіху і втіху. А безліч людей зібралося тут, що сподіваються отримати представництвом преподобного Серафима благодатну допомогу і зцілення від різних недуг, що їх отримають. Кульгаві, сліпі, розслаблені та інші убогі зустрічалися на кожному кроці. І багато хто з них, дякувати Богові, за своєю вірою зцілювався. Про випадки зцілення доводилося постійно чути, та й не тільки чути, а й бачити самих зцілених, славлячих і дякуючих Богові, що явив над ними, молитвами преподобного Серафима Свою милість. У джерела преподобного Серафима – цієї криниці зцілень, постійно проявляються знамення милості Божої. В один із днів тут було понад десять випадків зцілень кульгавих. Останні, ніби на доказ чудово явленої над ними Божої милості, зібрали свої милиці і в присутності безлічі народу на березі річки Сарівки передали їх спаленню. Крім цього джерела, що залучає постійно збіг прочан, іншим таким улюбленим місцем була велика монастирська площа в стінах самої обителі, де розташовані храми та келії ченців. Тут до початку урочистостей особливу увагу прочан привертав двоповерховий кам'яний храм в ім'я преподобних Зосими та Саватія. Перед цим храмом постійно доводилося бачити уклінних прочан, які добре знали, що тут прихований до часу дорогоцінний для них скарб – святі мощі батюшки Серафима. Числа з 10 липня почали наповнюватися приїжджими прочанами та численні, спеціально споруджені до майбутньої урочистості, готелі. 10 липня до Сарова приїхав із Казані високопреосвященніший архієпископ Димитрій, призначений Святішим Синодом до участі у майбутніх урочистостях. Наступного дня прибув товариш обер-прокурора Святійшого Синоду, сенатор В.К. Саблер, а в суботу, 12 липня, о 6 годині вечора – високопреосвященніший митрополит Санкт-Петербурзький Антоній. Крім того, в цей же час прибули до Сарова для участі в богослужіннях та хресних ходах на урочистості відкриття святих мощів та деякі представники столичного духовенства: ректор Духовної семінарії архімандрит Сергій, намісник Олександро-Невської лаври архімандрит Корнілій, ризничий Лаври архів собору архімандрит Макарій, архідиякон лаври Іоанн, два іподиякони, ієродиякон Лаври Іларіон та 60 чоловік співачих митрополичого хору. Крім того, з білого духовенства, як народні проповідники, – протоієрей Філософ Орнатський та священик Олександр Різдвяний. Розпорядженням преосвященного Інокентія, єпископа Тамбовського, зроблено до цього часу цілу низку приготувань церковного характеру. Справа в тому, що становище Саровської пустелі виняткове, далеко не схоже на становище інших обителів, розташованих серед населених пунктів та міст. Саровська пустель притулилась у глухому лісі. Найближче від неї село за 12 верст. Навколо монастирських храмів розташовані лише братські корпуси і поза монастирської огорожі чотири готелі. Зрозуміло, всі богомольці, що зібралися, не могли знайти собі притулку в монастирських готелях. Не вистачило й містечка, збудованого за два версти від обителі. Тому для задоволення цієї насущної потреби в різних напрямках, за межами обителі, поблизу доріг, влаштовані були громадянською владою бараки. Єпархіальна ж влада визнала за потрібне для кожної групи бараків спорудити по каплиці, забезпечивши кожну з них усім необхідним для здійснення панахидів та молебних співів. У каплиці завжди був чередний священик і співаки для здійснення молитвослів'я. Тут же лунали іконки із зображенням преподобного Серафима, «Троїцькі листки», брошури релігійного змісту. Для обслуговування каплиць преосвященний Інокентій викликав до 30 ієромонахів із монастирів Нижегородської, Тамбовської та Харківської єпархій, стільки ж священиків із північних повітів Тамбовської єпархії та до 150 послушників та причетників. З далеких бараків щодня влаштовувалися хресні ходи до стін обителі, де відбувалися, на особливому піднесенні, урочисті всенічні та молебні співи. У неділю, 13 липня, на прохання сестер Дівєєвської обителі, високопреосвященніший митрополит Антоній звершив тут, у соборному храмі в ім'я Святі Трійці, Божественну Літургію, у співслужінні преосвященних: Нижегородського Назарія та Тамбовського Інокентія. Обитель Дівєєвська зберігає у собі багато предметів, які були в особистому вживанні отця Серафима. Сюди сестри обителі, незабаром після смерті преподобного, перенесли Ближню та Далеку подвижницькі його келії-пустеньки. Перша перебуває у тому вигляді, в якому була за життя блаженного старця, а друга перетворена на вівтар у храмі Преображення Господнього. У цьому храмі влаштовані чотири вітрини, в них зберігаються речі преподобного: епітрахіль, мантія, богослужбові книги, скуфейки, напівмантія, мотика, сокирка, ноги, рукавички, зав'язані у вузлику волосся преподобного, частина каменю, ніж, панчохи, сапоги та інші речі. У вівтарі зберігається табурет, що стояв у келії преподобного. Образ Цариці Небесної «Зворушення», написаний на полотні, натягнутому на кипарисову дошку, що стояв у монастирській келії преподобного, поміщений в особливому кіоті та в дорогоцінній ризі біля стовпа, на лівій стороні Троїцького соборного храму. У цьому храмі з чотирьох його болів один з 1875 року зберігався неосвяченим, тому що віра Дівєєвських сестер у святість отця Серафима і в його прославлення була така сильна і жива, що вони терпляче чекали цього Всеросійського церковного урочистості для посвячення приділу його імені. 15 липня, в день пам'яті просвітителя Землі Руської, святого рівноапостольного князя Володимира, у монастирському храмі «Живоносного Джерела» високопреосвященніший Димитрій, архієпископ Казанський, звершив Божественну Літургію, а після неї було здійснено високопреосвященнішим митрополитом і митрополитом Антонієм. Назарієм та Інокентієм молебність святому рівноапостольному князю Володимиру. За Літургією священик А. В. Різдвяний промовив повчальне повчання. Наступного дня, за благовістю у великий дзвін, у соборному Успенському храмі монастиря, о 12 годині дня була здійснена урочиста панахида з поминанням: Благочестивіших Государів і Государинь, від Імператриці Єлизавети Петрівни до Олександра III включно, Володимирського єпископа Віктора, Володимирського єпископа Віктора ієродиякона, єпископа Тамбовського Феофіла, що вчинив хіротонію преподобного в ієромонаха, і всіх архіпастирів Тамбовських, батьків преподобного Серафима - Ісидора і Агафії, а також усіх покійних ігуменів і будівельників Саровських, при яких подвизався преподоб. Одночасно зі служінням урочистої панахиди в Успенському соборі звершувалися панахиди і в інших монастирських храмах і каплицях, влаштованих біля джерела, пустель, бараків тощо. Собор заповнився тими, хто молиться. Співали два хори: митрополичий, під керуванням р. Тернова, та хор Тамбовських архієрейських співочих. Панахида тривала понад півтори години. Того ж дня, о 6-й годині, в Успенському соборі та в храмі «Живоносного Джерела», а також і в інших монастирських храмах, де не велася сповідь прочан, скоєно заупокійне всеношне. В Успенському соборі звершував богослужіння високопреосвященніший митрополит Антоній і преосвященний Інокентій, а в храмі «Живоносного Джерела» високопреосвященніший архієпископ Димитрій та преосвященний Назарій. На ектеніях згадувалося ім'я пам'ятного ієромонаха Серафима. 17 липня прочани з раннього ранку наповнили монастирську площу всередині та поза стінами монастиря. У цей день очікується прибуття в Саров хресних ходів із двох Серафимівських обителів – Дівіївської та Понетаївської. Рівно о 7 годині ранку за ясної сонячної погоди з воріт Саровської обителі вийшов хресний хід назустріч очікуваним хресним ходам. Хрести, ікони і хоругви несли представники товариства хоругвеносців, які прибули на урочистість з різних місць. Супроводжував хресний хід преосвященний Інокентій із численним чернечим та білим духовенством. Перейшовши річку Сатіс, хресна хода зупинилася в очікуванні зустрічних на так званому лобовому місці, в тимчасово влаштованій тут відкритій з усіх боків дерев'яній каплиці. Близько 8 години здалася з Саровського лісу хресна хода з названих жіночих обителів. Хресні ходи з'єдналися в один спільний і, прямуючи до воріт обителі, утворили величну та урочисту ходу. По всьому шляху прямували незліченні натовпи прочан. Благоліпію ходи багато сприяли представники хоругвеносних товариств, що прибули на урочистості з різних місць Московської, Ярославської, Володимирської, Тульської, Нижегородської та Рязанської губерній. Всі вони несли від своїх товариств у дар обителі по одній або по дві корогви, з яких багато хто відрізнявся цінністю та художністю роботи. О 9 годині пролунав благовіст до Літургії. Особливою пишністю вирізнялося це заупокійне богослужіння в Успенському соборі, де Літургію відправляв високопреосвященніший митрополит Антоній і єпископ Назарій, який і вимовив слово, присвячене пам'яті преподобного Серафима. Преосвященний Назарій говорив: – Отже, улюблені браття, ми досягли світлих днів Великої урочистості прославлення преподобного та богоносного отця нашого Серафима. Зібралися ми з різних, близьких і найвіддаленіших, місць у цю обитель, у цей храм, до місця молитовних подвигів преподобного та його упокоєння, – зібралися, рухомі тими ж почуттями благоговійного шанування і любові до нього, з якими майже протягом століття, за життя і по блаженній смерті його, до блаженної кончини його. Ми приїхали сюди, щоб, долучившись до цієї Великої урочистості Церкви, увійти в духовне радісне спілкування з самим винуватцем його, братом нашим по вірі в Христа, який досяг благодаттю Божої слави небесної. Юнак, вихований у старозаповітній російській сім'ї в страху Божому і в тісному спілкуванні з Церквою, який прагне чернечого подвигу, залишає матір і батьківщину, приходить і поселяється під покровом пустельної Саровської обителі. Бадьоро і радісно вступає тут на шлях чернечого самовідданості, «як залізо ковачу» віддає він себе і свою волю Богу; послух у праці, лагідність, помірність, а головне, молитва – «цариця чеснот» стають його життям. Наділений благодаттю священства, з яким благоговінням і любов'ю проходить служіння Святої Церкви. Подібно до серафима небесного, він цілком віддає себе на служіння Богу, молитовно пильнуючи перед Ним день і ніч; забуває про їжу та питво і шкодує, що потребує відпочинку і не може безперервно служити Богу. «Мати розум, згромаджений всього земного, і, скільки дозволяє людська неміч, з'єднатися з Христом», – ось що становить тепер завдання його життя, – «остаточний устрій дому душі», за його власним висловом. Відтепер він «носить у грудях серце, як віск, що танув від невимовної радості відвідували його небесних видінь». Немає кінця вдосконаленню духу людського, створеного за образом і подобою Божою; немає межі любові, якою зобов'язана людина Богові, своєму Творцеві та Спасителеві; немає меж і подвигів самовідданості, яких залякався б християнин, що істинно любить Бога. І ось полум'яний до Бога Серафим, щоб повністю жити з Богом і в Бозі, віддаляється в пустелю і тут проходить всі види самовідданості, всі подвиги молитовної праці. «Самота, молитва, любов і помірність – це чотирискладова колісниця, що підносить дух на небо», – говорив він неодноразово, повчаючи інших, і сам тут особливо і неухильно слідує своєму слову. Міцно закриває він лісову стежку, що веде до його пустинної келії, і весь занурюється в молитву, богомислення, читання слова Божого і писань святих отців, - молиться тисячу днів і ночей на камені, з дивовижним терпінням переносить напад розбійників, які ледве не до смерті пробили його, і не до смерті пробили його, і не померлих, що не побив його, їх.: Подвиг стриманості преподобний Серафим виражає у найважчому, а й найпліднішому з усіх подвигів стриманості – мовчанні. «Від усамітнення та мовчання народжується розчулення та лагідність, – говорив він потім. Вони зводять людину до благочестя, наближають її до Бога і роблять її ніби земним Ангелом». Численні, різноманітні, але й послідовні були всі подвиги блаженного старця в пустелі та в монастирській відокремленій келії. Це щаблі, якими, керований благодаттю Божою, Серафим неухильно, крок за кроком, йшов і височів на висоту тієї святості та чистоти, якою на спадок дано бачити Бога. І він бачив Господа, бачив і розмовляв з Його Пречистою Матір'ю, бачив святих ангелів. Прозирав він і людину в схованках його розуму і серця і з разючою ясністю розумів його майбутнє; входив у духовне спілкування з людьми незалежно від відстані, де вони перебували стосовно нього. Коли ж, за наказом Божої Матері, послабив подвиг затвора і мовчазництва і відчинив двері своєї келії для бесіди спершу з ченцями, а потім з мирянами – яку любов до людини явив пустельник світу! День і ніч йшли до нього – хто зі своїми сумнівами, хто з нуждою та горем, хто з хворобами, і він одних стверджував у вірі, інших втішав, спрямовуючи думки до Бога – Подавача миру та радості, третіх чудово зцілював від недуг тілесних. Православний російський народ побачив у ньому Божого обранця, великого праведника; визнав його святим за життя, став шанувати таким і з блаженної кончини його. Як за життя святого старця тисячні натовпи прямували до його пустиньки, щоб бачити його, отримати благословення, втіху чи зцілення, так і після смерті ще більші натовпи з тими самими потребами стали притікати до його могили, до місця його пустельних подвигів, на джерело, яке він викопав. У своїй свідомості віруючі люди не розрізняли живого та померлого отця Серафима, як і у Господа немає відмінності людей за цими станами (Рим. 14:8). Не змінив своїх стосунків до людей по смерті своїй і сам преподобний Серафим. І тепер, як і раніше, він ревний перед Богом молитовник за них; і тепер він співчутливий і чуйний до злиднів і горя людського і поспішає до тих, хто припливає до нього зі своєю благодатною допомогою - втішає, рятує, зцілює; і тепер він живий і близький до всіх, хто шанує та любить його. Ось він входить до хворої Дівєєвської черниці і каже: «Я прийшов відвідати своїх жебраків: давно тут не був», осіняє хвору на хресний знак, і та одужує; є іншою такою ж хворою черниці, і коли та запитує: «Чи це ти, батюшка?», – він каже їй: «Яка ти, радість моя, невіруюча, сама просила мене і не віриш». Інших численних хворих чи їхніх батьків та близьких він втішав, з ласкою та любов'ю кажучи: «Не плач, не вбивайся, дочка твоя буде жива і здорова»; «Не бійся, дочко моя, зараз тобі буде велика радість: ти побачиш образ Божої Матері»; «Радість моя, я завжди з тобою, мужися, не сумую...» Ось перед нами дороге дітище преподобного Серафима – Дівіївський монастир. Обитель ця є воістину чудо Божої милості за молитвами преподобного, її засновника. Скільки утисків, бід і прикрощів зазнала вона за час свого існування. Страждала вона від голоду, зазнавала пожеж і, незважаючи на це, розширювалася і збільшувалася серед своїх насельниць і прикрашалася їхніми чеснотами. Чим живі «Дивіївські сироти»? Живі вони тим, що живий серед них батько, живильник і їх молитовник, батюшка Серафим. Скажіть комусь із них, що в монастирі їх те чи це влаштовано добре, і вони дадуть вам відповідь: «Так благословив батюшка; все у нас за його молитвами». Запитайте настоятельку, як вона думає вчинити в тій чи іншій справі: «Як благословить батюшка Серафим; як він уже вкаже», – така звичайна відповідь її на подібні запитання. Запитаємо й самих себе: хіба не віра, що преподобний Серафим живий і невпинно молить за нас Бога, зібрала нас на це торжество. У цьому храмі, де нині підносилася Безкровна про нього Жертва, де колись і сам він звершував Божественну Літургію, хто з нас не відчуває присутності і молитовного з нами спілкування його. Хто духовними очима не бачить осяяного небесним Світлом образа його. Кому не чується його слово, що дихає любов'ю. А численні зцілення хворих, що на наших очах відбулися: ці нерухомі – раптом повсталі, ці сліпі – раптом прозрілі, – про що свідчать, як не про те, що він, батюшка, тут, серед нас невидимо покладає свої руки на недужих і просить від Бога благодать зцілення. Дивний у святих Твоїх, Господи, і в наш час, коли деяка частина наших братів залишає Церкву святу Твою, нехтує Таїнствами, вченням і переказами, Ти спорудив на славу Свою, на велику радість вірних Твоїх, новий світильник Церкви, нехай світить усім невіруючим і малодушним. Ти показав віру і ту силу віри, для якої нічого немає неможливого, яка як у царині духу, так і матерії долає всі перешкоди, здатна і гори переставляти за словом Твоїм (Мк. 11: 23). Людям себелюбним, гордим і злопам'ятним Ти явив у ньому приклад самозречення, красу і велич смиренності та справжнє благо в досконалому незлобстві та любові. Нестримним всякого роду в подвигах отця Серафима Ти показав дивовижний зразок терпіння і повне здійснення слова Твого про владу живого і бадьорого духу над немічним тілом і про силу Твою, що в немочі чиниться (Мт. 26:41; 2Кор. 12:9). Показав нам Ангела в умовах земного побуту і людини, яка вже на землі скуштувала насолоду Небесного Царства, дарував нам нового великого молитовника перед престолом Твоїм про наші потреби, скорботи і хвороби і нового Чудотворця Російської Землі. За таке велике видиме і для сліпучих – знамення благодаті Твоєї, рясно нині виливається на нас, приносимо з глибини сердець наших подяку Тобі, Промислителю нашому, Батькові і Сину і Святому Духу. Амінь. У храмі «Живоносного Джерела» Літургію звершував високопреосвященніший архієпископ Димитрій. Тут також було вимовлено слово протоієреєм Ф.М. Орнатським : А після закінчення Літургії в обох храмах були скоєні панахиди з пам'ятного ієромонаха Серафима. Закінчилося богослужіння... Але народ не розходився, не покидав монастирської площі ні всередині обителі, ні поза нею, оскільки отримали звістку: Його Величність Государ Імператор, у супроводі Государині Імператриці та інших найвищих осіб, звільнив прибути в Арзамас і слідує в Саров. Тисячі прочан шляхом царського прямування розташувалися щільною стіною. За брамою обителі попереду народу виднілися стрункі ряди черниць Дівєєвського та Понетаївського монастирів. Погляди всіх кинулися на величний Саровський ліс, звідки ось-ось мають з'явитися екіпажі з найяснішими мандрівниками. Близько 4 години пополудні з монастирської дзвіниці рознісся могутній благовіст великого дзвона, який сповістив про швидке прибуття в обитель Імператорських Величностей. О 5 годині почався дзвін у всі дзвони. Близько 5.30 з'явився з лісу перший екіпаж, запряжений четвіркою коней, у ньому перебували Государ Імператор та Государина Імператриця Олександра Феодорівна. Могутнє «ура» багатотисячної юрби оголосило околицю. Захват народу був невимовний. У наступному екіпажі знаходилася Імператриця-мати Марія Феодорівна, а потім Великий князь Сергій Олександрович з дружиною великою княгинею Єлизаветою Феодорівною, велика княгиня Ольга Олександрівна з чоловіком принцом Петром Олександровичем Ольденбурзьким, великі князі Микола Миколайович Миколаївною та князем Георгієм Максиміліановичем з дружиною. Анастасією Миколаївною. Біля Святих воріт обителі Государ Імператор та Государиня Імператриця вийшли з екіпажу. Владика-митрополит з преосвященними і всіма духовними особами, які брали участь у Саровських урочистостях, зустрів Їх Величності у Святих воротах і привітав коротким промовою наступного змісту: «Свята обитель Саровська радісно зустрічає Тебе, Благочестивіший Государне, що прибув у великого її подвижника, пам'ятного старця, ієромонаха Серафима. І все безліч народу православного, що зібрався тут, радіє бачити Царя свого, що з ним разом молиться і розділяє світле його торжество. Прийди ж з миром, Государю, в цю оселю, і молитвами прославленого угодника Божого нехай буде благословенне від Господа входження Твоє». Від святих воріт Їх Імператорські Величності з найвищими особами по вистеленій червоним сукном доріжці, напередодні владики-митрополита пройшли до Успенського собору, де їхня поява викликала захоплення народу. Після короткого молебня їхньої величності відвідали церкву святих Зосими та Саватія. Увійшовши до церкви разом із владикою-митрополитом та іншими колишніми тут преосвященними, їхні Імператорські Величності та Високості вклонилися всечесним останкам преподобного. Після цього Їхні Величності пішли в так званий ігуменський корпус, де у верхньому поверсі приготовлені були для них покої. На нижньому поверсі містилися великий князь Сергій Олександрович із дружиною. Для Государині Імператриці Марії Феодорівни покої приготували в так званому архієрейському корпусі, там помістилася і велика княгиня Ольга Олександрівна з чоловіком. Приміщення для інших високих особ призначено було за стінами обителі, за річкою Сатісом, біля лісу, в новозбудованому будинку. Безпосередньо після зустрічі Їх Величностей, владика-митрополит, разом з преосвященними архієреями і духовенством, що брали участь у зустрічі, попрямував до Успенського собору і звершив подячну молебню про благополучне прибуття Їх Величностей. О 7-й годині вечора у всіх монастирських храмах особливо призначені священнослужителі здійснили заупокійні всеношні чування. О одинадцятій годині ночі, коли площа монастирська була вільна від народу, особливо призначені архімандрити мовчки перенесли з Преображенської церкви стару дубову труну-колоду преподобного Серафима і поставили її на колишнє місце перебування, в могилу, до якої і був влаштований невеликими кам'яними сходами спуск. Могилу на той час обклали тонкими мармуровими плитами і з одного боку зробили відкритою, так що труна, що стоїть у ній за скляною перегородкою, була добре видно. Над могилою поставили колишню чавунну пам'ятку. 18 липня, о 5 годині ранку, розпочався благовіст до ранньої Літургії. Літургія відбувалася у всіх храмах обителі. Государ Імператор і Государині Імператриці були на Літургії в Антонієвському боці Успенського собору, причому Їх Величності там причастилися Святих Таїн, а сповідалися вони напередодні ввечері, у єросхимонаха Симеона. Причасників цього дня стояло безліч. О 8.30 розпочався благовіст до останньої заупокійної Літургії з пам'ятного ієромонаха Серафима. Здійснювали Літургію в Успенському соборі священнослужителі за особливим призначенням. Після закінчення Літургії рідкісний благовіст закликав віруючих до собору помолитися на панахиді востаннє про упокій душі пам'ятного ієромонаха Серафима. У собор на цю панахиду прибули Їхні Імператорські Величності та Високості. Перед панахидою митрополит Антоній вийшов на амвон і сказав промову наступного змісту: «Дивний Бог у святих Своїх. Всім нам тут присутнім і тим, хто молиться, Господь дарував велику милість бути учасниками світлої урочистості прославлення пам'ятного подвижника ієромонаха Серафима. Слава і подяка Господу, тако про нас благодійному. Красуйся і радуйся обителі Саровській, славою преподобного свого прославляюча і прославлена. Зараз ми зробимо останнє моління про нього, як про покійного раба Божого, а потім уже за всіх часів православні християни звертатимуться до нього з молитвою, як прославленого угодника Божого. І його пречисті останки, що сімдесят років спочивали в надрах землі, тепер зносяться до поставлення в цю раку, для благоговійного поклоніння віруючих, що молитовно припливають до нього за допомогою, зціленням і втіхою. Воістину в цьому прославленні просвітлює нам образ Воскресіння. Наполегливо приходять на думку слова Апостола: «Сіється не на честь, повстає у славі, сіється у немочі, повстає у силі». У самій видимій мертвості останків святих благодаттю Божою приховується сила життя. За допомогою їх дарується людям від Господа різноманітні зцілення від недуг і хвороб. У цих чудових зціленнях слава і преподобного отця Серафима. Його молитовна відвага перед Богом і раніше завжди збирала в обитель Саровську безліч прочан. Тепер же Господь прославив його перед усім православним світом, зібравши сюди багато десятків тисяч людей з усіх кінців Росії і навіть далекого Сибіру, ​​від заходу і сходу, від півночі і півдня, очоливши це безліч народу молитовною участю в урочистості самого Царя православного, благочестивих Цариць і багатьох членів Царства. У цьому багатолюдному, але однодумному і односерцевому зборах прочан у святих мощей преподобного виражається споконвічний, основний сенс життя російського народу. Він знає свою Батьківщину та свою історію не стільки за політичними чи військовими подіями, скільки за подвижниками віри та правди, любові та добра. Він знає Київ за преподобними Антонієм і Феодосієм Печерським, Троїцьку Лавру та Москву за преподобним Сергієм і святителями Московськими, свою північ і Соловки за преподобними Зосимою та Саватією, Сибір – за Симеоном Верхотурським і святином Інокентієм Іркутським. З року в рік, з віку до віку він відвідує прославлені подвигами угодників Божих святі місця, навчаючись у них правилам життя святої і утверджуючись у вірі та правді, добрі та любові. І тепер в особі преподобного Серафима зводить Господь новий світильник, нового вчителя, нову духовну твердиню народу російського. Будь же слава Богові нашому, дивному у святих Своїх. За молитвами преподобного відбуваються тут щоденно численні чудеса. І якби хтось запитав нас про них, ми такому запитувачу відповіли б з благоговійною відвагою, у повній відповідності до дійсності, словами Спасителя учням Івановим: «Сліпі прозрівають, кульгаві ходять, глухі чують, жебраки благовістять». Помолимося ж ревно, благоговійно і з теплою сердечністю востаннє за упокій раба Божого, пам'ятного ієромонаха Серафима, і віддамо славу Богу, дивному у святих Своїх. Амінь». Потім почалася панахида за участю всіх присутніх на урочистості архіпастирів, за чудового співу митрополичого хору. Панахида закінчилася літією на могилі преподобного Серафима, куди вийшов із собору хресний хід. Після повернення до собору, владика-митрополит освятив споруджену старанністю Їх Імператорських Величностей дорогоцінну раку для святих мощей преподобного Серафима. Ця рака-гробниця звертає увагу своєю незвичайною красою. Сама раку кам'яна, ніби на згадку про великий подвиг моління преподобного на камені в Саровському лісі. Зроблено її з російського «вазалемського» мармуру, який видобувається на околицях Гапсаля, Естляндської губернії. Колір мармуру жовтувато-сірий, а при висіканні білуватий. Рака має форму довгастого, чотирикутного надгробного пам'ятника, висотою 1 аршин, довжиною 2 аршина 12 вершків і шириною 1 аршин 2 вершки. Вона складена з чотирьох масивних плит, затверджених на піднесеному кам'яному помості, до якого з двох сторін ведуть по три сходинки, виготовлені з того ж мармуру. Рака вся навколо прикрашена одним різьбленням, без шліфування і позолоти, на ознаменування убогої простоти преподобного і зречення його від благ світу. На стінці, в головах раки, на круглому щиті зображено чотирикутний візерунковий рівносторонній хрест візантійського зразка. На правій і лівій бічних стінах, у поглиблених кокошниках, посічено точну подобу мідного литого восьмикінцевого хреста, з зображенням Розп'яття, яке протягом 70 років зберігалося серед інших священних речей, що залишилися після преподобного Серафима в його келії. У ногах гробниці, на стіні, у круглому, опуклому щиті, під шапкою Мономаха посічені слов'янські початкові літери імен державних творців справжньої споруди – Государя Імператора та Государині Імператриці. По кутах гробниці виступають пілястри з восьмикінцевими хрестами найдавніших форм, а по верхньому та нижньому фризам раку прикрашена облямівкою із зображенням пальмових гілок. Всі чотири стінки раку мають вирізані на камені відповідні написи, зроблені церковнослов'янською мовою. На стіні, в головах гробниці, по обидва боки чотирикінцевого хреста, посічені два вірші з Писання: Праведниці ж на віки живуть і в Господі винагороди їх, і піклування їх у Вишнього (Прем. 5:15). Зберігає Господь усі кості їхні: жодна ж від них зламається (Пс. 33: 21). На обох бічних (поздовжніх) стінах раку вміщено літопис про найголовніші події з життя преподобного Серафима. На лівій стінці, по обидва боки хреста-Розп'яття, посічено наступний слов'янський напис: «Святий преподобний отець наш Серафим, Саровський чудотворець, народився в місті Курську, в літо від створення світу 7267, а від Різдва Христового 1759 місяця Липня в 19 день. У святу Саровську обитель вступи літа від P. X. 1778 місяця Ноемврія на 20 день. Іночеське постриг прийняли літа 1786 серпня в 13 день. У ієродиякона висвячений місяці Октіврія роки 1786. У сан ієромонаха висвячений літа 1793 року Септемврія в 2 день». На стіні, в ногах гробниці, по обидва боки круглого щита, поміщено наступний напис, що представляє собою молитву преподобного Серафима, написану ним власноруч на одній з богослужбових книг, що залишилися після нього: «Врятуй, Господи, і помилуй раба (ім'ярок) і просвіти йому ум на світ розумом світлом Стежу заповідей Твоїх і навчи його, Спасе, творити волю Твою, бо Ти є Бог наш». Кришка раку срібна, вагою близько 3 1/2 пудів, і являє собою широку похилий раму, в яку вставлено під склом іконописне на цинку зображення преподобного Серафима, що у труні лежить. По кутках кришка священної раки прикрашена карбованими зображеннями шестокрилих серафимів, а між ними, по всіх чотирьох сторонах кришки, слов'янською в'яззю написаний тропар, загальний преподобним. Кришка замикається на замок. На внутрішній стороні кришки награвіровано: «При державі благочестивого великого Государя Імператора Миколи Олександровича, Самодержця Всеросійського, створиться ця наказом і старанністю Їх Імператорських Величностей Государя Імператора і дружини Його, благочестивішая Государини, Різдва Христового 1903 липня о 19-й день». У описану кам'яну раку поставлена ​​була дубова труна, художнє відтворення дубової колоди, в якій 70 років зберігалися всечесні останки преподобного, і вже в цю труну-колоду вставлено кипарисову труну зі святими мощами. Дубова колода, довжиною в 2 аршини 8 1/2 вершка і в діаметрі 14 вершків, окована трьома залізними обручами, з розгалуженнями у вигляді дубового листя, і забезпечена на всі боки десятьма підвісними скобами з крученого заліза, для несення труни на руках. Крім того, для несення труни зі святими мощами в хресних ходах влаштовані ще особливі ноші, у вигляді помосту, вкритого зеленим оксамитом і прикрашеного позументом. У несенні труни на цих ношах можуть брати участь до двадцяти осіб. Навколо гробниці поставлено бронзову, карбовану роботу грат із зображеннями двоголових орлів по кутах і шостокрилих серафимів по сторонах. Чотири колони з київського лабрадору підтримують покров, який, височіючи над гробницею на 12 аршин, має загалом вигляд каплиці над криницею зі стрілчастою покрівлею, у старовинному Володимиро-Суздальському стилі. Зроблена з позолоченої бронзи тонкої карбованої роботи покров увінчується п'ятьма цибулинними розділами. В арках і кокошниках купола сіни знаходяться наступні іконописні зображення святих та подій із життя преподобного Серафима. У чотирьох головних кокошниках сіни вміщено іконописні зображення: на західній стороні – лик Спаса нерукотвореного, з написом по фризу слов'янською в'яззю: Ісус Христос учора і сьогодні той самий, і на віки (Євр. 13:8); на північній - нічне благання преподобного на камені, з написом по фризу слів молитви митаря: Боже, милостивий буди мені грішному (Лк. 18: 13); на південній - явище преподобному Серафиму Богоматері з дванадцятьма вінценосними дівами в день Благовіщення, 25 березня 1831 року, з написом по фризу: Господи Ісусе Христе, Сину Божий, молитвами Богородиці помилуй нас прегрішного і на східному боці - блаженна Господом смерть преподобних Його (Пс. 115, 6). У вікнах середнього купола сіни знаходяться ікони святих, з якими преподобний Серафим перебував у духовному спілкуванні, творіннями яких сам назидався і притікаючим за втіхою радив перейматися: вселенські вчителі та святителі – Василь Великий, Григорій Богослов і Іоанн Злато, Єгипетський, Іоан Ліствичник, Амвросій Медіоланський, преподобні Антоній та Феодосій Києво-Печерські, Зосима та Савват Соловецькі, Сергій Радонезький та інші. По кутках архітрава поміщаються 8 іконописних зображень полум'яних шестокрилих серафимів, а між цими зображеннями та кокошниками поставлені ікони святих Ісидора та Агафії, – імена яких носили батьки преподобного Серафима, Прохора – мирське ім'я преподобного, і тих денних святих смерті преподобного Серафима – 19 липня та 2 січня. Над капітелями колон знаходяться ікони святих тезоіменитих Государям Російським, що сприяли справі прославлення новоявленого угодника Божого, і сім'ї Государя Імператора – святителя Миколи Мирлікійського, святого благовірного великого князя Олександра Невського, святої мучениці цариці Олександри, святої рівної Ольги, святої мучениці Тетяни, святої великомучениці Анастасії та Ангела Хранителя. Навколо раки у всіх чотирьох арках сіни йде ряд лампад, а на східному боці майданчика-помосту – затверджений великий свічник. Там же в арках сіни затверджено лише 36 лампад, серед яких п'ять лампад – дар найвищих осіб. Всі ці лампади затверджені на боці, зверненій до головного в Успенському боці собору. Лампада Государя круглої форми, золота, прикрашена дорогоцінним камінням із сибірських гірських порід у натуральному вигляді, без шліфування. Обідок лампади має ажурний напис, зроблений слов'янською в'яззю: «Ти Сам, Господи Боже, вибрав його і знайшов серце його вірним перед Тобою. Дар їх величностей Государя Імператора Миколи II і Государині Імператриці Олександри Феодорівни. 19 липня 1903 року». В обідок вставлена ​​порцелянова чашка сферичної форми і в неї лампада з червоного скла. Вся лампада висить на чотирьох ланцюжках, складених із карбованих зображень головок шестокрилих серафимів і великих дорогоцінних каменів. Внизу до лампади підвішено чотири пензлі з перлів; дорогоцінне каміння – ними прикрашена лампада, трьох кольорів: білого, зеленого та рожевого. Під лампадою Государя і Государині поміщається лампада Їх дітей, прикрашена так само, як і перша, з тією лише відмінністю, що чотири ланцюжки зроблені з карбованих зображень державного герба і прикріплені вгорі до імператорської корони. На обідку вирізано наступний напис: «Світло Христове просвічує всіх. Дар Їх Імператорських Висок Великих князів Ольги, Тетяни, Марії та Анастасії. 19 липня 1903 року». Праворуч від цієї лампади, на шовковій стрічці фіолетового кольору, прикріплена лампада Великого князя Сергія Олександровича та Великої княгині Єлизавети Феодорівни. На золотому обідку лампади знаходяться художньо зроблені з мозаїчної емалі мініатюрні ікони святого благовірного та Великого князя Олександра Невського та Марії Магдалини. Між святими іконами вирізано слов'янською в'яззю наступний текст: «Богом прославленому святому старцю Серафиму Саровському з теплою вірою приносять цю лампаду Великий князь Сергій Олександрович та Велика княгиня Єлизавета Феодорівна. 19 липня 1903 року». Чотири ланцюжки лампади складені з ажурного листя з перлиною на кожному листку; внизу лампади підвішений довгастий хрест із білої емалі; вся лампада прикрашена перлами. Зліва від лампади Великих княжон знаходиться лампада Великого князя Петра Миколайовича та Великої княгині Міліци Миколаївни. Лампада складається з двох обідків, з'єднаних між собою трьома ланцюжками з дорогоцінного каміння – перлів, рубінів, олександритів, хризолітів; на такому ж ланцюжку внизу до лампади підвішене карбоване із золота зображення шестокрилого серафима. Вгорі лампада прикріплена на шовковій фіолетовій стрічці; нижній обідок має металеве дно і на ній затверджено червоного кольору скляна лампадочка; на обідку слов'янською в'яззю напис: «Не може град укритися вгорі стоячи гори. Хто створить і навчить, цей великий назватиметься в Царстві Небесному». Верхні краї обох обідків лампади прикрашені хрестиками з дорогоцінного каміння, а нижні - підвісками з таких же каменів. На лицьовій стороні нижнього обідка лампади вміщено невелику, писану на фарфорі емалевими фарбами, художню ікону «Зворушення Божої Матері». Обличчя Богоматері по обидва боки оточене наступним висловом апостола Павла: «Слово моє і проповідь моя не в переконливих людських мудростях слів, а в явленні духу і сили, та віра ваша не в мудрості людств, а в силі Божій буде». З протилежного боку цієї лампади міститься лампада Великого князя Миколи Миколайовича, що є круглим віночком з білої емалі, прикрашеної великими аквамаринами. На обідку напис золотими літерами: «Блаженні чисті серцем, бо Бога побачать». Більшість з цих лампад зроблено за малюнком великого князя Петра Миколайовича, який був відомий як знавець давньохристиянського стилю та орнаментики. Загальний характер справжнього споруди, весь матеріал котрому використовується виключно російський, – відрізняється стрункістю і строгістю ліній. Загальна вартість раку з покровом близько 35 000 рублів; вага гробниці з покровом близько 2000 пудів, а однієї раки до 100 пудів. Упорядкування проекту всієї споруди, і навіть спостереження над виробництвом робіт і установкою дома – найвище було покладено князя Михайла Сергійовича Путятіна (1861–1938). Відповідні частини гробниці та сіни виготовлялися у різних майстернях С.-Петербурга та Москви: мармурові роботи – Гвіді, срібну кришку – Овчинников; бронзові роботи – Брагін; залізні - майстерня Зембека, столярні-Н.Ф. Свірського, залізний каркас для гробниці зроблено Орєшниковим, а всі іконописні роботи у московського іконописця Василя Гур'янова (1866-1920). О 4-й годині того ж дня в Успенському соборі була здійснена мала вечірня, а о 6-й годині вечора розпочався благовіст великого дзвону, який скликав прочан до всенощного чування. Це була перша церковна служба, на якій преподобний Серафим став ублажуватися і прославлятися в лику святих Божих і на якій його святі мощі були відкриті для всенародного поклоніння. Зважаючи на таку важливість майбутнього Богослужіння, до воріт обителі звернулися десятки тисяч прочан. Так як монастирська площа в самій огорожі обителі не могла вмістити в собі такої великої величезної кількості народу, то допущена була в огорожу монастиря тільки частина і до того ж у такій кількості, яка не могла б обмежувати хресного ходу в момент перенесення святих мощей. Владика-митрополит зі славою пройшов до Успенського собору, за ним невдовзі увійшли до собору Імператорських Величностей і Високості і стали біля правого клироса. Почалося всенічне чування. Богослужіння вирушало вже по новоствореній «Службі преподобному отцю нашому Серафиму Саровському, Чудотворцю». Починається літія... Всі запалюють свічки і стоять із запаленими свічками в руках. Літійну стихиру співає митрополичий хор і в цей час починається хресний хід від кафедрального собору до храму святих Зосими і Савватія. Йдуть Вищі особи, за ними міністри внутрішніх справ В.К. фон Плеве, барон імперського двору Фредерікс, залізничний князь М.М. Хилков, граф І.І. Воронцов-Дашков, сенатор В.К. Саблера та багатьох інших високопосадовців. Відчиняються двері храму святих Зосими і Савватія, і туди входить Митрополит з Преосвященнішими Єпископами, Високопоставлені особи, духовенство, призначене нести труну зі святими мощами, і ще кілька осіб, що йдуть у процесії. При вигляді святині, що стоїть посеред храму, всі схилили коліна. Архиєрей Митрополит кадить труну, а потім труну носять Государ Імператор і Великі Князі за участю поставленого до неї духовенства. Виносячи з храму, труну ставлять на носилки і піднімають високо над головами всіх, щоб її було добре видно звідусіль. Момент появи труни зі святими мощами поза храмом був надзвичайно зворушливий. Чується плач жінок, деякі плакають, на шляху ходи труни розстеляються селянками шматки полотна, рушники, мотки пряжі. По сторонах шляху лежать різного роду хворі та убогі. Біля західних воріт Успенського собору вимовляється перша літійна ектенія, потім йдуть ще чотири зупинки в інших сторін собору, з проголошенням літійних ектеній. По прочитанні біля західних воріт літійної молитви, хода входить у собор, і труна зі святими мощами встановлюється серед її особливому піднесенні. Служба продовжується. Між кафізмами преосвященний Інокентій (Бєляєв) вимовив відповідне торжество слово, наступного змісту: «Вихваляться преподобні у славі» (Пс. 149). Перед цим труною зі святими мощами преподобного людська ідея мимоволі спрямовується на область віри. Лише звідси вона бачить, як по-різному, іноді до протилежності, значення одних і тих самих предметів у звичайному житті та в області віри. У житті для всіх нас труна – джерело горя та скорботи, причина нарікання та сліз... Побачивши труну ми мимоволі припускаємо створене їм нещастя, важку розлуку, сирітство. Але в області християнських сподівань, для людини-християнина труна – місце спокою до загального Воскресіння, а для його віри вона стає іноді, з Божої милості, джерелом небесних одкровень, свідченням сили Божої, ясним знаком небесної нагороди за земну праведність, причиною найвищих християнських почуттів. Це саме настрій світлої радості, розчулених сліз і благоговіння народжує в кожній віруючій душі труну, що передлягає. Оточуючи його в славі Благочестивішим Государем і Государинями нашими, всі ми знаємо, що він сховав у собі чесні останки праведника, що догодив Господу, чоловіка молитви і подвигу, великого у своїй простоті, увінчаного смиренням і лагідністю, котрий горів Христовою любов'ю до кожної людини. Церква трьох століть, переслідувана і гнана, знала своїх мучеників і сповідників, які страждали за ім'я Христа. Вона з почестями ховала їхні тіла, старанно збирала їхні кістки. Церква наших днів, мирна та спокійна, знає своїх молитовників та подвижників; вона також шанує труни своїх праведників, поклоняється святим їхнім останкам. Коли був замучений і роздертий звірами єпископ Смирнський Полікарп, смирняни відправили іншим церквам послання, в якому сповіщали, що вони зібрали кістки мученика в посудину і зберігатимуть і шануватимуть цю святиню як найдорожчий скарб. Наслідуючи приклад цієї стародавньої Церкви, цих перших християн, наша Церква Православна витягла з надр земних кістки свого молитовника і подвижника преподобного Серафима і відтепер оточить їх благоговінням, піснослів'ям та поклонінням, як дорогоцінну святиню свою. Але значення цієї святої труни відкривається для нас, дітей Православної Церкви, ще з іншого боку. У ньому ми пізнаємо глибоку правду нашого Святого Православ'я. Не грішить, але стоїть твердо на правому шляху та Церква, для якої гірський небесний світ святих Божих – постійний керівник настроїв, натхненник у молитві, джерело благодатних втіх, допомога та захист. У цих святих мощах нового молитовника за Церкву Руську ми відчуваємо биття життя нашої Церкви. Бо не мертва, не застигла, не скам'яніла, а живе, юніє та цвіте та Церква, яка прикрашається новими праведниками та святими Божими. У цій труні джерело світла і радість нашої віри. Холодна і тьмяна була б вона, якби не отримувала ясного підбадьорення, що молитва та подвиг завжди будуть нагороджені та прославлені Господом. У цих святих мощах – нове знамення милості та благості Божої до російського народу та Церкви Православної, ніби розкривається небо, і постає біля престолу Господнього новий молитовник за нас недостойних, новий предстатель і клопіт. І ми ясно бачимо плоди цієї молитви до Господа: сліпі прозрівають, глухі чують, німі говорять, розслаблені повстають. Ще мить, і відкриється кришка цієї рятівної труни, з'являться нам благодатні останки її: нові струми чудес потечуть від них, ще ясніше стане перед нами образ нині дивного у святих Божих Серафима, але лагідного, смиренного й убогого в земному житті. І зворушеної радості віри нашої, під враженням його дивовижного образу, заспіваємо йому: Ублажаємо тебе, преподобність отче Серафимі. Амінь». Читають ще одну кафізму, і при співі Хваліте Господнє Ім'я всі службовці сходять на середину храму. Зійшовши з хмарного амвона до гробниці преподобного, митрополит Антоній відмикає замок і відчиняє кришку гробниці. Усі схиляють коліна, а священнослужителі співають велич преподобному. Після прочитання Євангелія, митрополит Антоній та інші преосвященні архієреї прикладаються до святих мощей. Потім прикладаються до них їхні Імператорські Величності та Високості. Далі підходили священнослужителі і всі, хто перебував у соборі, моляться. По закінченні всенощного чування собор залишений всю ніч відкритим для поклоніння мощам преподобного. Богомольці всю ніч підходили один за одним до труни, прикладалися до святих мощів і приймали помазання святим олицею від призначених священнослужителів. При хресному ході зі святими мощами було кілька випадків зцілень. Так, одна дівчина села Промислівки, Астраханського повіту та губернії, Віра Чернишова, 29 років, яка перебувала 5 років у паралічному стані, зі зведеними ногами, сама встала та почала ходити без сторонньої допомоги. Інша жінка, Феодора Слежова, 26 років, отримала зцілення від припадків епілепсії, що постійно були з нею. Усю ніч у всіх храмах і каплицях служилися молебні, а наступного дня о 5-й годині ранку священнослужителями, за особливим призначенням в обох соборних храмах і в храмах святих Зосими і Савватія, святого Іоанна Хрестителя і цвинтарному, служилися ранні Літургії, за якими тисячі вірували. Пізня Літургія в Успенському соборі розпочалася о 8 годині ранку. Богослужіння звершував митрополит Антоній разом з іншими преосвященними, що беруть участь у святкуванні. У соборі були присутні Государ Імператор із Государинями Імператрицями та Великими Князями. На малому вході з Євангелієм, при співі «Прийдіть поклонимося», архімандрити підняли труну, що стояла посередині собору, зі святими мощами і обнесли її навколо святого престолу, а потім поклали в уготовану раку. У цьому стався випадок лікування. Серед тих, хто молився в соборі, знаходилася пані Масленникова, що приїхала з Москви, з купецького стану, з хворою дванадцятирічною дочкою, яка страждала на каталепсію і два вже роки ні слова не говорила. При проходженні хворої повз труну зі святими мощами, мати торкнулася хусткою труни і витерла їм обличчя хворої дочки, яка відразу після цього на очах у всіх вимовила ім'я своєї матері і почала говорити. Зцілена дівчинка була потім схожа на владику-митрополита причастя Святих Таїн. Після закінчення Літургії архієпископ Казанський Димитрій вимовив слово на честь і пам'ять преподобного та богоносного отця нашого Серафима Саровського Чудотворця: «Який великий, високознаменний, глибокоповчальний день переживаємо ми всі нині – це величні, благочестиві збори синів і дочок нашої Святої Православної Церкви Російської. А з нами святкує та радіє і вся православна Росія. Самотня подвижницька обитель перетворилася тимчасово на багатолюдне місто. Завжди пустельний, мовчазний ліс Саровський сповнений нині хвилюванням і гомоном, рухом і шумом. Але це – не хвилювання звичайних турбот і дрібних найчастіше інтересів; це – не шум життєвої метушні. Це – місцями шепіт глибокого душевного розчулення; це – перебігаючий з уст в уста рокіт житейської радості духовної; це – гучний вибух благоговійного подиву, захоплення перед тим, що відбувається. Це – могутнє піднесення і нестримний гучний вияв сильного та здорового духу благочестя, яким дихає та живе свята Православна Русь. Кульгаві – ходять. Сліпі – бачать. Німі – заговорили. І блажен є, що не спокуситься про це. Блаженний, чиє серце не залишилося незачепленим у найглибших схованках своїх усім дивовижним, що чиниться перед нашими очима. Нехай буде благословенний дивовижний у святих Своїх Бог, що промислливо явив нам у ці дні дивне і славне. Нехай буде прославляти Христос Господь, який мудро дарував святій Своєї Церкви благодать цю саме тепер, – на благо часу. Кому на Святій Русі не було здавна вже відомо ім'я великого старця Саровського Серафима. Багато душ благочестиві, чуйні до всього піднесеного і святого, ще під час земного життя старця прагнули до нього в пустинь, шукали в нього, і в його вірі і любові знаходили втіху в скорботах серця, дозвіл тяжких здивувань і сумнівів духу, вказівку доброго, правого, істин, істин ухилень. А сімдесятиліття, що пройшло з дня блаженної смерті пам'ятного, звернуло сюди, - до могили, що приховала чесні останки свято спочившего, - молитовні погляди всіх, у кому сильна віра у внутрішнє безперервне спілкування померлих ще праведників і людей, що здійснюють; – тих, у кому міцна надія на молитовне клопотання перед Богом святих, які перебувають у світлі Божого Особи. Численні чудесні знамення благодатної допомоги по молитвам до блаженно спочилого старця показали всім віруючим православним, що й у наші дні Господь дарував людям доброго молитовника та швидкого помічника. Свята Церква всенародно засвідчила і утвердила цю спільну віру у святість і клопотання перед Богом великого подвижника благочестя. Землі Російської. Відтепер високо поставлений на свічниці Церкви Православної дивовижний світильник, який зігрів серця своїм уже неземним світлом, що просвітлює уми і вірно освітлює неправдивий шлях, яким повинні йти шукаючі духовного відродження, які прагнуть моральної досконалості. Справжнє урочисте прославлення пам'яті преподобного нехай послужить на настанову і тим, хто, щиро і нелицемірно, прагнучи здивування і смути моральної усвідомити собі та іншим сенс і мету життя людини, готові стати на добрий шлях істини, що веде за межі часу, у вічність. Задоволений нами нині преподобний Серафим, здійснюючи земну течію, свій погляд цілком і неухильно спрямував на небо, тому що «життя наше на небесах є». Своє прагнення небесному він любив оспівувати словами церковної пісні: «пустельним безупинне божественне бажання буває». Земний ангел і небесний чоловік, наставник ченців та співрозмовник ангелів, він у своїй світлій душі поєднав про Господа небесне та земне. І ще тут, на землі, він насолоджувався високими потойбічними, небесними радощами. Нехай же він, вірно пройшов правий шлях, вказаний людині Божественним путівником, – нехай буде для нас яскравою дороговказною зіркою, що висвітлює шлях і розсіює туман, який нині починає все густіше й густіше застилати цей шлях. Своїм молитовним заступництвом перед Богом нехай допоможе він і нам без спотикань і падінь здійснити наш шлях земний для неба, у любові, радості та світі про Господа Ісуса Христа, Спасителя нашого». Після цього розпочався молебень преподобному Серафиму. Коли заспівали тропар, архімандрити підійшли до раку і вийняли з неї труну зі святими мощами. З собору пішла хресна хода навколо монастирських храмів. Труну зі святими мощами несли Государ Імператор та Їхня Високість, за участю архімандритів. Народ так само, як і напередодні, що живою стіною стояв на шляху ходу, був охоплений сильним релігійним натхненням. Плач і ридання жінок лунали всюди. Після повернення хресного ходу до собору владикою-митрополитом, з поклонінням колін молящихся, була прочитана молитва преподобному Серафиму, і потім молебень закінчився звичайним багатоліттям. Государ Імператор та Їхня Високість, приклавшись до святих мощей, вийшли з собору. Так закінчилося церковне богослужіння головного дня урочистостей Сарівських. На наступний день Саров проводжав свого Государя в Дівіївський жіночий монастир, що знаходиться в 14 верстах від Саровської пустелі, і преосвященний Інокентій, єпископ Тамбовський і Шацький, в напуття Государеві сказав таку промову: Благочестивий Государю! Російський народ, що зібрався на велике торжество Божої милості, явлене в Саровській обителі, пережив знаменні дні тісного спілкування з Тобою: православний Цар був на прощу разом зі своїм народом у святій обителі. І народ бачив, як пішим його Цар-батюшка відвідував святі місця Сарова, як ніс він на своїх плечах святі мощі новоявленого Саровського чудотворця; народ бачив, як з ним разом на колінах та зі сльозами молилися угоднику Божому Цар та Цариця. Він піде тепер у різні кінці Святої Русі і буде із захопленням розповідати в селах і селах бачене, а слухачі розчулюватимуться душею і благословлятимуть у серцях своїх імена своїх Государя та Государині, що були на народній прощі в Сарові. Сама ж обитель Саровська переживає нині дві радості: небесну – у посланому їй заступнику та молитовнику всієї Руської Землі преподобному Серафимі, – і земну, бачачи Тебе, Государю, благочестивих Цариць та членів Царствуючого Дому, у стінах своїх. За небесну радість, їй послану, вона старанною молитвою дякує Господу та Його угоднику, а за радість земну, за щастя бачити Тебе, Государю, своїм дорогим гостем, вона приносить Тобі свій земний уклін. Спаси, Господи, і збережи Тебе, Государю, благочестивих Цариць і членів Царствуючого Дому, на всіх шляхах життя Вашого, молитвами преподобного Серафима, чудотворця Саровського. Нехай буде благословенне сходження твоє, як було радісно твоє входження до цієї святої обителі. Благословен грядий в Господнє ім'я». Слід зазначити, що Дівіївський монастир заснований і живе завітами отця Серафима. Тому дні урочистостей Саровської обителі стали часом духовної радості і в Дівєєвському монастирі. Духовні урочистості тієї та іншої обителі посилилися участю в них найвищих осіб. На час приїзду Государя весь шлях до обителі прикрашений зеленню, прапорами, тріумфальними арками; селяни, місцеві та з далеких губерній, у святкових костюмах, із захопленими особами зустрічали Царя та Царицю. У монастирській огорожі, по дорозі царського прямування, вишикувалися шпалерами до собору черниці обителі, а попереду їх учениці церковно-парафіяльних шкіл. Близько 10 години ранку царські екіпажі, при незмовному одухотвореному «ура», при дзвоні дзвонів наблизилися до Дівєєвського собору. Найвищі гості зустріли при вході їх у собор преосвященним Назарієм, єпископом Нижегородським, у сонмі священнослужителів, зі святим хрестом і святою водою. Владика привітав Государя промовою. Після звичайної ектенії та багатоліття, Государ молився перед іконою Божої Матері «Зворушення», перед якою в молитві помер у Сарові отець Серафим, і перед місцевим пошаною іконою «Нерукотворений Образ Спасителя» і прикладався до них. Потім оглядали північний боковий вівтар собору, приготовлений до освячення на честь преподобного отця Серафима, і особливо живопис собору, що володіє високими достоїнствами; вся вона є духовна жертва Дівєєвських подвижниць, що несуть «мальовничу» послух в обителі. Найвищі гості слухали Літургію в будинковому храмі під час ігуменських покоїв. У приміщенні ігуменії був приготовлений чай та сніданок, а потім оглядали монастирські пам'ятки та установи. Завітали до церковно-парафіяльної школи з притулком для дівчаток-сиріт. Ця школа містилася в чудовій двоповерховій будівлі, при ній були дві класні кімнати, дуже помісні, квартири для вчительок та житлові приміщення для дівчаток-сиріт. Навчання у школі велося «за святе послух» освіченими подвижницями обителі (монахиня Рафаїла та послушниця Надія Садовська, онука того самого священика Василя Садовського, який був другом та шанувальником преподобного Серафима), були особливі вчительки співу та рукоділля. При відвідуванні монастирської школи Государ запитав одну дівчинку-сироту, чи знає вона щось напам'ять, і дівчинка-малютка прочитала вірш «Сиротка», а на запитання Государині, чи знає вона напам'ять якусь молитву, ця селянська дівчинка, 4 років, прочитає Государиня, як мати, нахилилася до малюка і поцілувала її. Були Високі гості і в Преображенській цвинтарній церкві, там зберігалося кілька пам'яток, що залишилися від преподобного Серафима. Вівтар храму споруджено з його келії, взятої з Дальньої пустелки отця Серафима. Її влаштували колись ті самі розбійники, які побили його і яких він пробачив. Із Сарова після смерті отця Серафима келію перенесли до Дівєєва і звернули, за вказівкою преосвященного Єремії Нижегородського, до вівтаря. Необроблені колоди залишені в недоторканному вигляді, а для більш надійного збереження цієї пам'ятки подвигів преподобного вівтар включено до зовнішньої церковної стіни, від якої відокремлено коридором, і під особливий дах. У цій же церкві зберігаються: Євангеліє з Псалтирю, з ними отець Серафим не розлучався за життя і зазвичай носив їх у торбинці за спиною, його епітрахіль і поручи, частина каменю, на якому він молився 1000 днів і ночей, та інші предмети його побуту, свічник, свічник, свічник зберігалося у нових вітринах і становило предмет вшанування з боку прочан. У Дівєєвській пустельці – назва колишньої келії – є ще маленька хатинка отця Серафима, вирубана ним самим на його Близькій пустиньці в Сарові, біля джерела, біля річки Сарівки. Після смерті його цю келію теж перенесли до Дівєєва і зберегли в тому самому вигляді, якою вона була у преподобного. І цей пам'ятник для більш надійного збереження укладено у футляр, у зовнішню споруду. У келії зберігається частина того ж каменя – свідка молитовних подвигів отця Серафима – та обрубок дерева, який заміняв йому стілець. У келії відбувалося невпинне читання Псалтирі. Усі прочани вважали обов'язковим для себе побувати в цій келії, адже в ній підносилася чиста, свята молитва Божого праведника. О третій годині дня Високі особи виїхали з обителі. Інокіні, учениці та народ стояли шляхом Царського прямування. При дзвоні і несмолкаемих криках «ура» вони залишили святі місця. Саровські урочистості – відкриття святих мощів преподобного Серафима – завершилися освяченням двох храмів імені преподобного. Перший у Росії Серафимівський храм освячений у Сарові, над монастирською келією преподобного Серафима, Освячення храму здійснено у понеділок 21 липня. Напередодні цього дня, о 7.30 вечора, благовіст великого дзвону закликав безліч тих, хто молиться до новоосвяченого храму, до першого в ньому всенощного чування. Всеношна служилася, як звичайно буває в таких випадках, на середині церкви, перед столом, на якому покладено було все священне приладдя престолу і жертовника, вкрите шовковою блакитною пеленою. На літію та велич преподобного Серафима виходив преосвященний Інокентій Тамбовський. Наступного дня, 21 липня, освячення храму відправив Санкт-Петербурзький митрополит Антоній. Після вбрання престолу і жертовника до Успенського собору попрямував урочистий хресний хід на чолі з митрополитом Антонієм, архієпископом Димитрієм та єпископом Інокентієм. З Успенського собору владикою-митрополитом було перенесено на голові частки святих мощей преподобного Серафима. Новоосвячений п'ятиголовий храм був красивою, оригінальною спорудою в російсько-візантійському стилі. Архітектурний проект Серафимівського храму вироблено та складено професором архітектури А.С. Каменським. Розміри храму: завдовжки 22 сажнів, завширшки 8 сажнів, а заввишки від землі до хреста 17 сажнів, а всередині – від підлоги до склепінь- 10 сажнів. Кошти на будівництво храму збиралися серед благодійників та шанувальників преподобного Серафима. Одна благодійниця пожертвувала 50 тисяч рублів на спорудження величного бронзового визолоченого іконостасу, а все цінне начиння для храму пожертвувано різними особами. У цьому храмі зібрано всі хоругви, числом 42, принесені в дар обителі до 19 липня від вісімнадцяти громад хоругвеносців. Одна з головних святинь Саровської обителі – кам'яна келія преподобного Серафима, в якій він жив, подвизався і в молитовному подвигу помер, – міститься в західній частині храму, між хорами та середньою його частиною, і має вигляд каплиці з чотирисхилим лускатим покрівлею з світлою бронею, з світлою бронзою, з світлою бронзою, з світлою бронзою, чолі її. Навколо цієї келії-каплиці можна пройти. Усю північну стіну келії зовні займає художньо написане священне зображення явлення Богоматері преподобному Серафиму. Біля входу в келію знаходиться зображення преподобного Серафима, який благословляє і над низенькими дверима – ікона Божої Матері «Зворушення». Усередині священної келії невеликих розмірів, у лівому її кутку, поставлений масивний бронзовий з карбуванням кіот, висотою до стелі, під дзеркальним склом якого знаходяться: образ Спасителя в золотій ризі і копія ікони Богоматері «Умиление», перед якою, уклінний, сприйняв. Перед кіотом великий свічник і незгасна лампада. Тут же стоїть аналою зі святим хрестом та Євангелієм для служіння молебнів новоявленому угоднику Божому. У келії зібрані речі преподобного Серафима. Тут була пічка з лежанкою, фанерована зеленими кахлями із зображенням квітки; тут же знаходилися: мантія, шапочка у вигляді камілавочки і шкіряні чотки преподобного, два шийні хрести з кипарисового дерева, вирізані руками його, камінь, на якому вдень молився преподобний у своїй далекій пустиньці, зуб його, волосся з голови преподобного і Євангеліє, обгорілого в його коні. Всі ці предмети укладені були у футляри-вітрини зі світлої бронзи з дзеркальним склом, влаштовані старанністю товариства Московських хоругвеносців. Освячення другого храму в ім'я преподобного Серафима Саровського здійснено 22 липня у Серафимо-Дивіївському жіночому монастирі. Тут, по глибокій вірі сестер обителі у святість і швидке прославлення засновника її, з 1875 року був влаштований на честь його лівий боковий вівтар соборного храму, але залишався неосвяченим до відкриття святих мощей преподобного Серафима. Напередодні освячення в соборі монастирським духовенством були здійснені церковні служби: мала вечірня, параклісис, вечеря і всеношна, на літію і велич під час всеношної виходив преосвященний Назарій, єпископ Нижегородський. Збіг прочан з нагоди урочистостей був незвичайний: великий храм далеко не вміщав тих, хто молиться, і зовні був оточений живою стіною народу. Безперервна сповідь тривала від 3 до 12 години ночі, і причасників наступного дня було понад тисячу людей. Урочистість ж освячення храму розпочалася о 7-й годині ранку. Після одягнення святого престолу і жертовника, преосвященним Назарієм було скоєно перенесення на голові частинок святих мощей з вівтаря головного приділу соборного храму, а потім хресний хід попрямував навколо собору. У новоосвященному Серафимівському храмі була здійснена архієрейським служінням перша Літургія, а по закінченні урочистий молебень. В іконостасі новоосвященного Серафимівського храму, на храмовій іконі преподобний Серафим зображений у довгій чернечій мантії та з поглядом, зверненим до неба; біля ніг преподобного розкинутий вигляд Саровської пустелі. Поруч міститься ікона із зображенням апостола з-поміж сімдесяти, Прохора (мирське ім'я преподобного), і святого Сильвестра, папи Римського, пам'ять якого святкується 2 січня – у день смерті преподобного. На північних бічних дверях зображено вогняний шестокрилий серафим, Ангел преподобного Серафима в чернецтві. Так закінчилася найбільша подія в історії Російської Церкви - прославлення святих мощей преподобного Серафима Саровського. Про цього угодника Божого та про його прославлення буде багато написано нашими російськими богословами пізніших часів. Цей матеріал далеко не вичерпує всього, що слід написати про преподобного Серафима, але якщо наша праця хоч незначною мірою полегшить розуміння угодника Божого Серафима і допоможе подумки відтворити картину Саровських урочистостей 1903 року, ми вважатимемо наше скромне завдання виконаним.