Блаженная Пелагея Ивановна

Оповіді про Христа заради юродивої подвижниці Серафимо-Дивєєвського монастиря Пелагеї Іванівні Серебренікової. Подвиг юродства Христа заради Заради Юродства Христа становить такий рідкісний, такий важкий і водночас такий високий християнський подвиг, на який закликаються Господом Богом лише особливі обранці та обраниці, сильні тілом і духом. Ці обранці і обраниці добровільно зрікаються заради Христа не тільки від усіх зручностей і вигод житейських, від усіх умов і вимог суспільних, від спорідненості найближчого і кровного, а й від образу і подоби людської. Але цього мало; за свої слова і справи вони піддаються найобразливішим глузуванням і наругам, найтяжчим катуванням і мукам; і все це переносять з неймовірним терпінням, з дивовижною лагідністю та незбагненною радістю. А тим часом, невпинно підводячи очі розуму і серця свого до Бога, постійно горячи духом своїм перед Ним, вони своїми словами або надзвичайними вчинками то грізно викривають і подібно блискавки вражають людей могутніх і сильних, але несправедливих і забувають правду Божу, то подібно до весняного благодійного сонця радують і утіш. Позбавлені, на перший погляд, розуму людського, вони прозрівають таємниці сердець людських, пророкують майбутнє, лікують недуги тілесні своїм словом або дотиком і позбавляють недуг духовних своїми настановами. До таких обраниць Божих належить Пелагея Іванівна Серебренікова, Христа заради юродива подвижниця Серафимо-Дивєєвського монастиря Нижегородської губернії Арзамаського повіту. Походження Пелагеї Іванівни Пелагея Іванівна народилася у жовтні 1809 року в місті Арзамасі від купця Івана Івановича Суріна та дружини його Параски Іванівни, уродженої Бебешевої. Батько її Іван Іванович жив досить багато, добре торгував і мав свій шкіряний завод і був чоловік розумний, добрий і благочестивий. У родині у нього, крім дружини, було двоє синів, Андрій та Іван, і дочка Пелагея. Промисл Божий улаштував так, що незабаром він помер, залишивши свою дружину і трьох малолітніх дітей сиротами. Втім, Параска Іванівна невдовзі вийшла за другого чоловіка, купця Олексія Микитовича Корольова, теж удівця, у якого від першої дружини залишилося шість людей дітей. Дитинство Пелагеї Іванівни, за розповідями її матері Олексій Микитович Корольов був чоловік суворий і суворий, і діти його від першої його дружини не любили дітей Параски Іванівни, тому життя їх у будинку вітчима, особливо життя маленької дівчинки Пелагеї, не могло бути покійним і радісним. Не дивно після того, що в дівчинці дуже рано зародилося бажання уникнути такого суворого вітчима, ніколи не вступати в середу таких сімейних зв'язків і робити все наперекір людям. А це бажання цілком узгоджувалося з премудрими планами Божого Промислу. Рано і Господь почав закликати її до важкого та незвичайного подвигу. За розповідями матері її, «з малолітнього ще віку з донькою її Пелагеєю трапилося щось дивне: ніби захворіла дівчинка і, пролежавши цілу добу в ліжку, стала несхожою сама на себе. З рідко розумної дитини раптом стала вона якоюсь дурненькою. Піде, бувало, в сад, підніме сукню, стане і закрутиться на одній ніжці, наче танцює. Умовляли її і соромили, навіть били, але ніщо не допомагало. Так і покинули». Не можна з цієї розповіді матері не бачити, що Пелагея Іванівна з ранніх років виявляла в собі незвичайне терпіння і тверду волю. Видача заміжжя, за розповідю самої Пелагеї Іванівни Господь, очевидно, закликав свою обраницю до самотнього і до того ж надзвичайного життя; це передчувала і сама Пелагея Іванівна, але матері не хотілося. Пелагея Іванівна виросла дівчиною високою, стрункою, міцною і красивою, і мати, дивлячись на неї, думала, що за таких її фізичних достоїнств знайдуться їй пристойні наречені, хоч і небагаті, і не подивляться на дива її. А самій Пелагеї Іванівні не хотілося виходити заміж; якийсь внутрішній голос кликав її на інший шлях. «Виросла Палага», – говорила згодом сама про себе Пелагея Іванівна стариці Ганні Герасимівні, яка ходила за нею, і як завжди водиться, тільки-но їй минуло 16 років, мати постаралася якнайшвидше прилаштувати дурню-то – видати в заміжжя. Ось за старовинним звичаєм прийшов до неї на оглядини нареченої зі своєю хрещеною матір'ю один міщанин м. Арзамаса, Сергій Васильович Серебреников – людина молода, але бідна і сирота, яка служила прикажчиком у купця Миколи Івановича Попова. Зазвичай сіли за чай і привели наречену – Пелагею Іванівну, вбрану в багату сукню. Пелагея Іванівна, як сама потім розповідала тій же Ганні Герасимівні, не маючи жодного бажання виходити заміж, щоб відштовхнути від себе нареченого, взявши свою чашку, стала дурити: сьорбає чаю з чашки та навмисне ложкою поллє на кожну візерункову квітку на сукню. Бачить мати, що справа погана, – зауважать, що дурненька, мабуть, і заміж не візьмуть; самій зупинити не можна, ще буде помітніше, ось і навчає вона працівницю: «Станеш, мовляв, чашку подавати, непомітно вщипни ти дурню, щоб вона не дурила». Працівниця, що раділа господині, поспішила точно виконати цей наказ, а Пелагея Іванівна, яка лише прикривала себе своєю напускною дурістю, все це добре бачила і розуміла, та й видала матір свою. «Що це, – каже, – мамо? Чи вже вам дуже шкода квіточок? Адже не райські це квіти. Все це помітила хрещена мати нареченого і, йдучи, каже йому: «Не бери, Сергію Васильовичу; це не справа, що вона багата. Адже справді всі кажуть, що вона дурна». «Ні, матінко хрещена, - відповідає наречений, - вона зовсім не дурна, а тільки не було кому вчити її, ось вона і така. Що ж, я сам навчатиму її». Пелагея Іванівна надзвичайно полюбилася йому; і що вона не виробляла, щоб відхилити від себе цей небажаний, ненависний їй шлюб, ніяк не могла відійти від нього, і в 1828 році, 23 травня, тільки-но їй минуло сімнадцять років, була вона видана заміж за цього самого Сергія Васильовича Серебреникова, і шлюб був здійснений в Богословській церкві і шлюб був здійснений в Богословській церкві. Поїздка до старця Серафима Заміжньою вже жінкою разом із чоловіком своїм і з матір'ю їздила Пелагея Іванівна в Саровську пустинь до того, що тоді подвизався в ній і всім відомому святістю життя свого і даром прозорливості отцю Серафиму. Старець Божий добре прийняв їх, і, благословивши чоловіка і матір, відпустив їх у готель, а Пелагею Іванівну ввів у свою келію і довго розмовляв з нею. Про що вони розмовляли, це залишилося таємницею між ними. Тим часом чоловік, який довго чекав її в готелі, бачачи, що їм час їхати додому, а дружини все немає як ні, втратив терпець і розлючений пішов разом з матір'ю розшукувати її. Підходять вони до Серафимової келії і бачать, що старець, виводячи Пелагею Іванівну зі своєї келії за руку, до землі вклонився їй і з проханням сказав їй: «Іди, матінко, йди негайно в мою обитель, побережи моїх сиріт; багато хто тобою врятується; і будеш ти світло світові. Ах, і забув було, ось тобі чіткі; візьми ти, матінко, візьми». Колишній тоді у старця Серафима келійником Іоанн Тамбовцев 10 , що був очевидцем-свідком цієї події, додає, що «коли Пелагея Іванівна пішла, тоді старець Серафим звернувся до мене і, поклавши свої руки мені на плече, сказав: «Вір Богу, що ти будеш, на весь світ». І без того на все сердитий Сергій Васильович, почувши такі дивні промови старця та ще побачивши чотки в руках дружини своєї, звернувся з глузуванням до тещі своєї і каже їй: «Добре ж Серафиме! Ось так свята людина, нема чого сказати! І де ця прозорливість його? І чи в умі він? На що це схоже? Дівка вона чи що, що в Дівєєво її посилає, та й чотки дав». Вступ на новий шлях життя Таємна тривала духовна бесіда з дивним старцем мала рішучий вплив на подальше життя Пелагеї Іванівни. І пішло з її саме волі життя її якимось дивним, надзвичайним і потворним за поняттям людей, які не можуть подібно до старця Серафима прозирати таємниць Божих, шляхом. Потоваришувала вона в Арзамасі з однією арзамаською купчихою на ім'я Параскева Іванівна, що теж подвизалася в подвигу юродства Христа заради, і під її керівництвом навчилася безперестанній молитві Ісусовій, яка почала в ній благодатно діяти і яка стала її заняттям на все її життя. Вдома цілі ночі проводила вона у молитві. Одна арзамаська старенька, що була одноліткою та подругою Пелагеї Іванівни в молодих літах, розповідала, що в нічний, від усіх прихований час Пелагея Іванівна майже цілі ночі, стоячи навколішки обличчям на схід, молилася в холодній скляній, до їхньої хати прибудованої галереї. І це добре було відомо старенькій, що розповідала, бо жила вона навпроти Серебреникових. «Ну, і судіть самі, – додавала вона у простоті серця, чужого вищих духовних інтересів, – чи весело було її чоловікові? Зрозуміло, не подобалося. Ех, та що й казати? Адже я добре знаю весь шлях її; велика була вона раба Божа». З молитовними всенощними подвигами Пелагея Іванівна почала незабаром поєднувати і подвиг юродства Христа заради і ніби з кожним днем ​​втрачала більш розуму. Бувало, що робить? Одягне на себе найдорожчу сукню, на плечі – шаль, а голову оберне якоюсь найбруднішою ганчіркою і піде чи до церкви, чи кудись на гуляння, де збирається народу побільше й помодніше, щоб усі її бачили, судили й пересміювали. І чим більше судили її, тим більше тішили її душу, яка щиро нехтувала і красою тілесною, і багатством земним, і сімейним щастям, і всіма благами світу цього. Але тим болючіше і скоріше доводилося чоловікові її, який не розумів великого шляху її. І просив і вмовляв її Сергій Васильович, але вона до всього залишалася байдужою. Коли 27 червня 1827 року народився вони перший син Василь, тоді Пелагея Іванівна точно не рада була його народженню. Багато родичок хвалили хлопчика і говорили матері: «Якого гарненького синка дав вам Бог», а вона відповість на повний голос і за чоловіка: «Дав-то дав, та ось прошу, щоб і взяв. А те, що хитатися буде». 13 липня 1828 року народився в них другий син Іван, і на нього вона так само дивилася. І з того часу чоловік її перестав щадити її. Він не міг зрозуміти всієї висоти її самовідданості та цілковитого зречення від найприроднішого і найдорожчого почуття материнської любові. Втім, обидва хлопчики невдовзі померли, звісно, ​​за молитвою блаженної. І став чоловік її так страшно бити, що вона, незважаючи на свою здорову і міцну натуру, мабуть почала чахнути і вирішила будь-що-будь остаточно піти від нього. Через два роки народила вона доньку Пелагею, і як тільки народила, навіть не дивлячись на доньку, у подолі сукні своєї принесла її до матері і, кинувши на диван, сказала матері: «Ти віддавала, ти й няньчися тепер, я вже більше додому не прийду». І забігала вона містом від церкви до церкви; і все, що не давали їй жалості заради або що не попадало їй у руки, все несла вона з собою і роздавала жебракам або ставила свічки в Божій церкві. Чоловік, бувало, спіймає її, б'є чим завгодно, поленом – так поленом, ціпком – так палицею, заборона її, морить голодом і холодом, а вона не вгамовується і твердить одне: «Залиште, мене Серафим зіпсував». Не підкоряючись чоловікові, вона всіляко намагалася ухилитися від стосунків із ним. Виведений з терпіння і ніби збожеволілий від гніву Серебреников, переговоривши з матір'ю її, наважився вдатися до наступної страшної міри: притяг її в поліцію і попросив городничого висікти вперту і непокірну дружину. А колишній у той час городничий з догоди чоловікові й матері звелів прив'язати її до лави і так жорстоко покарав, що присутня при цьому і теж просила покарати її її матір, як сама згодом все це розповідала, здригнулася і заціпеніла від жаху. «Клачами висіло тіло її, – передавала Параска Іванівна, – кров залила всю кімнату, а вона, моя голубонько, хоч би охнула. Я ж сама так збожеволіла, що й не пам'ятаю, як підняли ми її і в крові та на шматках привели додому. І просили ми її, і вмовляли, і пестили – мовчить собі та й годі». Наступної ночі городничий, що стільки постарівся при покаранні Пелагії Іванівни, побачив уві сні котел, наповнений страшним вогнем, і почув чийсь невідомий голос, який казав йому, що цей котел приготовлений для нього за таке жорстоке катування обраної раби Христової. Городничий з жахом прокинувся від цього страшного видіння, розповів про нього і заборонив по всьому довіреному йому місту не тільки ображати, а й чіпати цю божевільну, або, як казали в місті, зіпсовану жінку. Сергій Васильович і сам подумав, що його дружина, можливо, справді, як говорили в місті і як вона сама твердила, зіпсована, і спробував вдатися до духовного лікування. Він поїхав з нею в Трійцю-Сергієву Лавру. Короткочасна зміна у поведінці Пелагеї Іванівни Під час цієї поїздки відбулася раптова зміна з Пелагією Іванівною: вона ніби справді позбавилася своєї тяжкої недуги і стала такою лагідною, тихою і розумною, що чоловік її не пам'ятав себе від радості. Він послухав її доброї поради, безбоязно і з цілковитою довірою вручив їй гроші і все інше і одну відпустив її додому, а сам подався в інше місце за дуже важливою і невідкладною справою. Поспішивши закінчити цю справу свою і горячи нетерпінням, повертався він додому в радісному очікуванні, що нарешті здобуде він так давно втрачену, люблячу і кохану дружину свою. Але який же був його жах і гнів, коли довідався він, що Пелагея Іванівна все до найменшої полушки і до останньої речі роздала Бог знає кому і веде себе гірше, ніж колись, що повернулася до міста якоюсь жебраком та й у домі все намагалася роздати, що тільки могла. Як на лютого пса чи на дикого звіра замовив Сергій Васильович залізний ланцюг із таким же залізним кільцем і сам, своїми руками закував у неї Пелагею Іванівну і прикував до стіни, і знущався з неї, як йому хотілося. Іноді нещасна жінка, обірвавши ланцюг, виривалася зі свого будинку і, гримаючи ланцюгом, напівроздягнена бігала вулицями міста, наводячи на всіх жах. Всяк боявся дати притулок її або допомогти якось, обігріти або нагодувати, або захистити від гонінь чоловіка. І ось нещасна знову потрапляла у свою неволю і мала терпіти нові й тяжчі муки. «Адже божевільною я хоч і стала, – говорила вона сама згодом, – та зате багато й страждала. Сергушка-то (чоловік) у мені всі розуму шукав та мої ребра ламав; розуму не знайшов, а ребри все поламав». Справді, одна благодать Божа підкріплювала її, як понад призначену Божу обранницю, і давала їй силу переносити все те, що з нею тоді робили. Одного разу, зірвавшись із ланцюга, вона в страшну зимову холоднечу напівнаги притулилася на паперті однієї арзамаської церкви, званої Напольної, в приготовленій з нагоди епідемії для померлого солдата труні, і тут напівзадубіла чекала на себе смерті. Побачивши церковного сторожа, вона кинулася до нього, благаючи про допомогу, і так налякала його, що той з жахом від цього привида (як йому думалося) забив страшний сполох і стривожив все місто. Після цього Серебреников зовсім зрікся дружини своєї, вигнав її з дому, притяг до матері і там залишив її. Нові скорботи від родичів Нове довге й болісне життя потяглося для обраниці Божої у домі її матері. Будинок цей начебто мав би бути близьким і спорідненим, але він став для неї зовсім чужим і болісним. Ми сказали раніше, що мати її, Параска Іванівна, вийшла за другого чоловіка, арзамаського купця Олексія Микитовича Корольова, у якого від першої дружини було шестеро дітей: чотири дочки та два сини. Уся ця сім'я, починаючи від крутого і сердитого вітчима, що била Пелагею Іванівну своїми руками, і до останнього члена його сім'ї, – всі ненавиділи її. А особливо менша дочка його Євдокія зганяла на ній, нічим неповинною, всі свої домашні невдачі і всю свою злобу. Ця нещасна дівчина, яку ніхто не хотів узяти заміж за себе по її поганому характеру, уявила собі, що її не беруть саме тому, що побоюються, що і вона може збожеволіти, подібно до Пелагеї Іванівни, і наважилася занапастити її. Вона підговорила одного разу одного лиходія, який добре вмів стріляти, убити її, коли вона бігає за містом, юродствує. Нещасний погодився застрелити, вистрілив, але промахнувся. Тоді Пелагея Іванівна, залишившись цілою і неушкодженою, передбачила йому, що він не в неї стріляв, а в самого себе. І що? Через кілька місяців пророцтво її здійснилося точно, він вистрілив у самого себе і помер смертю самогубця. Так суд Божий не забарився здійснитися над людиною, яка посягала на життя блаженної подвижниці. Діставалося їй від вітчима та матері її, так що та ні на кого вже не покладала своєї надії, крім єдиного Бога та Його святих угодників. Відправлення до Вороніжа та відвідування преосвященного Антонія Так, коли постаралася вона відправити дочку свою з арзамаськими ж богомолицею в Задонськ і Вороніж до святителів Тихона і Митрофана, думаючи, може вона зцілиться. Прибувши до Вороніжа, Арзамаські богомолиці пішли з нею до преосвященного Антонія, настільки відомого на той час святістю життя свого і даром прозорливості. Ласково прийняв їх владика, благословив і відпустив, а до шанованої ними дурненьки Пелагеї Іванівни звернувся з такими словами: «А ти, раба Божого, залишся». Три години розмовляв він із нею наодинці. Супутниці, що були тоді з нею, як згодом самі вони розповідали, вельми розобразилися на це і тлумачили між собою: «Що аж надто він зайнявся з нею? Чай, і ми не бідніші за неї; теж можемо зробити пожертву. Не Бог весь, хто вона, така сама нам рівна». Прозорливий владика дізнався про їхні заздрісні й нечисті думки і, проводжаючи Пелагею Іванівну, казав їй: «Ну, вже нічого не можу говорити тобі більше. Якщо Серафим почав твій шлях, то він і закінчить». Потім, звернувшись до її супутниць, сказав: "Не земного багатства шукаю я, а душевного". І всіх відпустив зі світом. Вторинне відвідування матір'ю старця Серафима Побачивши, що й святі угодники як би не допомагають Пелагеї Іванівні, і почувши, що преосвященний Антоній згадав про старця Серафима, змучена Параска Іванівна наважилася ще раз сама з'їздити до Саровської пустелі. Прибувши до старця Серафима, вона казала йому: – Ось, батюшка, дочка моя, з якою ми були в тебе, заміжня, з глузду з'їхала, те й те робить і нічим не вгамовується; куди-куди ми не возили її; зовсім відбилася від рук, тож на ланцюг посадили. – Як це можна? – вигукнув старець. Як це ви могли? Пустіть, пустіть, нехай вона по волі ходить, а то ви будете страшно Господом покарані за неї, залиште, не чіпайте, залиште. Почала виправдовуватися налякана мати: - Адже у нас он дівчата заміж теж хочуть, ну соромно їм з дурою-то. Адже й нічим її не вламаєш – не слухає. А дуже сильна без ланцюга тримати - з нею і не налагодиш. Візьме це, та з ланцюгом по всьому місту і бігає; сором та й годі. І мимоволі засміявся старець Божий, почувши зовні такі справедливі і слушні виправдання матері, і сказав: – На такий шлях Господь і не закликає малосильних, матінко; обирає такий подвиг мужніх і сильних і тілом, і духом. А на ланцюзі не тримайте її і не могіть, бо Господь грізно за неї з вас стягне. Завдяки цим словам вельмишановного старця і боячись покарання Божого, домашні покращили хоч трохи життя Пелагеї Іванівни. Її вже не тримали більше на ланцюгу і дозволяли виходити з дому. Здобувши свободу, вона майже постійно ночами перебувала на цвинтарі Підлогової Арзамаської церкви. Тут бачили її, як вона цілими ночами молилася Богу просто неба з піднесеними горими руками, з багатьма зітханнями і сльозами. А вдень вона юродствовала, бігала вулицями міста, потворно кричала і всіляко божеволіла, проводячи час на вулиці, прикрита лахміттям, без шматка хліба, голодна і холодна. Так провела вона чотири роки і не переставала відвідувати свою вчительку, юродиву Параскеву, ту саму, яка з перших пір навчала її безперестанній молитві Ісусовій. Напрямок до Дівєєвської пустелі Все, що досі відбувалося з Пелагією Іванівною, було ніби приготуванням її до того місця, яке призначив їй прозорливий старець Серафим при першому ще побаченні з нею. «Іди, матінко, йди негайно в мою обитель; узбережи моїх сиріт; і будеш світло світові; і багато хто тобою врятується», – говорив тоді блаженний старець. Багато перешкод треба було подолати, багато скорбот і катувань було перетерпіти страждальниці, щоб нарешті самі рідні переконалися в тому, що її треба відпустити в Дівєєво, де їй призначено просияти своїми надзвичайними подвигами. Мати всіляко почала дбати про те, як би збути її з рук своїх; вона навіть пропонувала за те гроші і говорила: «Намаялася я з нею, з дурою». У різні монастирі та в Арзамасську Олексіївську громаду пропонувала вона її, та на біду божевільна не слухалася матері, нікуди не хотіла йти, а тільки твердила одне: «Я дивєєвська, я Серафимова і нікуди не піду». І слова її справдилися. У 1837 році, вже по кончині блаженного старця Серафима, була в Дівєєвській громаді одна стариця, дуже досвідчена в духовному житті, учениця блаженного Серафима, Уляна Григорівна, колишня красносельская селянка, велелюбна і дивовижна. Їй призначено було послух: у якійсь справі вирушити до Арзамаса з двома послушницями. Коли вони їхали містом, раптом звідки не візьмись біжить до них Пелагея Іванівна, залазить у їхній візок і кличе їх до себе. «Поїдемо до нас чай пити. Батько хоч і не рідний мені і не любить мене, та він багатий, у нього досить всього, поїдемо». Прибули на її поклик дивєєвські та розповіли все домашнім. Наче байдуже все це слухала божевільна і раптом за останніх слів Уляни Григорівни схопилася і як розумниця вклонилася їй у ноги і сказала: «Візьміть мене, матінко, під ваше заступництво». Всі здивувалися її промовам, один тільки дівер злісно посміхнувся і сказав: «А ви й повірили їй. Бач, яка розумниця стала! Як би не так! Буде вона у вас у Дівєєві жити? Втече і знову хитатиметься». І ще більше здивувалися всі, коли на ці такі недобрі промови дівера свого Пелагея Іванівна впокорилася і йому в ноги, і цілком здорово і розумно відповіла: «Пробач заради мене Христа, вже до гробу до вас не прийду я більше». Воістину, мабуть, настав певний Богом час вступити Пелагеї Іванівні до Дівіївської громади, бо й Уляна Григорівна запросила її в Дівєєво тільки любові лише заради Христа і зглянувшись на нещасну страждальницю, та й сама страждальниця без усякого опору, з повним полюванням залишила кровною матері. Перший час перебування Пелагеї Іванівни у Дівєєві У Дівєєві керувала тоді Ксенія Михайлівна Кочалова. Це була велика стариця й подвижниця, за свідченням самого старця Серафима, який називав її «вогненним стовпом з неба» та «терпом духовним» за її суворість і суворість. Ось до цієї начальниці і привезли Пелагею Іванівну і розповіли про неї все, що знали. А Пелагея Іванівна ще по дорозі в Дівєєво і при самому вступі в цю понад їй призначену землю встигла вже наробити по своєму юродству безліч невідповідностей і неприємностей, які вразили матусиних келійниць. «Якусь дурню привезли до нас», – говорили вони. «Знати, це дочка купчихи Параски Іванівни Корольової, – відповідала Ксенія Михайлівна, – вона, бідна, зовсім з розуму вижила». Тим часом, Пелагея Іванівна увійшла з келійницями до настоятельки і, побачивши простосердечну, молоду ще дівчину з села Кременок Ардатівського повіту на ім'я Ганна Герасимівна, стала перед нею на коліна, вклонилася до землі і, вдягнувши руки свої, вигукнула: «Венедикт, Венедикт! Послужи мені, заради Христа». Почувши ці слова, мати Ксенія Михайлівна дуже розтривожилася. «От так добре, – казала вона, – не встигла ще й носа показати, та й послушницю подавай їй, бач яка! Ти сама послужи спершу, а не те, щоб тобі ще служили». Молода дівчина, якій блаженна так старанно кланялася, підійшла до неї і, шкодуючи її, бідну, погладила її по голові; і бачить, що голова в неї вся проламана, в крові, і так і кишать у ній комахи. І так їй стало шкода її, але сказати нічого не посміла. Цій жалісливій і простосердечній дівчині Ганні Герасимівні Господь наказав служити згодом на все перебування Пелагії Іванівни в Дівєєві – протягом 45-ти років – із старанністю та відданістю подвижниці Божій. І загоїлася «божевільна Палага», як називали її багато хто, в Дівєєві, але не радісним життям... Приставили до неї спочатку молоду, але до крайності сувору і жваву дівчину, Мотрону Василівну, згодом черницю Макріну, відому свою суворістю і суворістю... І так вона била її, що аж стискала. А Пелагея Іванівна не тільки не скаржилася на це, а й раділа з такого життя. Вона сама ніби викликала всіх у громаді на образи та побої собі: вона, як і раніше, божеволіла, бігала по монастирю, кидаючи каміння, била шибки в келіях, кружляла головою своєю і руками об стіни монастирських споруд. У келії своїй була рідко, а більшу частину дня проводила на монастирському дворі, сиділа або в ямі, викопаній нею ж самою і наповненою всяким гноєм, який вона носила завжди в пазусі своєї сукні, або ж у сторожці в кутку, де й займалася Ісусовою молитвою. Завжди, влітку і взимку, ходила босоніж, ставала навмисне ногами на цвяхи і проколювала їх наскрізь і всіляко намагалася катувати своє тіло. У трапезу монастирську не ходила ніколи і харчувалася лише хлібом та водою, та й того іноді не було. Траплялося, що коли ввечері зголодніє і піде навмисне келями тих сестер, які не були приховані до неї, просити хліба, ті замість хліба давали їй поштовхи і стусани і виганяли геть від себе. Поверталася додому, а там Мотрона Василівна зустрічала її побоями. Коли по кончині матінки Ксенії Михайлівни заступила місце начальниці рідна дочка її, лагідна і немов немовля простосердна стариця Божа, Ірина Прокопівна Кочалова, тоді деякі з сестер, які поважали Пелагею Іванівну, стали говорити їй: «Що це, матінко, візьмете Пелагею Іванівну; адже собака – худоба, і ту шкода, а вона хоч і дура, все ж таки людина є». І добра матінка Ірина Прокопівна взяла від Пелагеї Іванівни Мотрону Василівну і приставила до неї іншу молоду дівчину – Варвару Іванівну; але не сподобалася ця дівчина блаженною. І стала Пелагея Іванівна сама вже бити її і всіляко намагалася від неї позбутися, проганяла її і казала їй у вічі: «Не люблю тебе, дівко, як ти не служи мені, краще відійди від мене». Пробували, пробували і з загальної нарешті поради, зглянувшись над божевільною, вирішили на тому, що матінка Ірина Прокопівна наказала келійниці своєї привести до неї для служіння ту саму селянку Ганну Герасимівну, яка відразу ж після приїзду в Дивєєво так полюбила Пелагею Іванівну, що тоді ж серце. Як тільки зійшла з матусиного благословення Ганна Герасимівна до Пелагеї Іванівни, вона, будучи дуже сильною і мужньою, схопилася, схопила її, як маленьку дитину, в оберемок, поставила в передній кут на лаву, вклонилася в землю і сказала: «Батько Венедикт, послужи мені, батькові». І оселилися вони всі три разом – Уляна Григорівна, Пелагея Іванівна та Ганна Герасимівна – у келії, яка за благословенням старця Серафима збудована була із Саровського лісу на власний рахунок Уляни Григорівни. Ганна Герасимівна, яка служила Пелагеї Іванівні на все її життя в Дівєєві, залишила для нас дуже докладну розповідь про подвиги Пелагеї Іванівни. Оповідання це при всій подробиці дихає такою щирістю і задушевністю, такою простотою і невигадливістю і так чудово зображує світлу і велику особистість подвижниці, що ми наважуємося тут помістити цю розповідь майже у всій її повноті. Оповідання Ганни Герасимівни про життя Пелагеї Іванівни у Дівєєві «Ех, матінко! Та хто ж це знав, що все це про неї знадобиться, так починає свою розповідь Ганна Герасимівна перед ігуменією Марією. Приїхала вона дурою, і сама себе називала не інакше, як божевільною та дурою. І востаннє, коли до нас принесли ікону Цариці Небесної «Оранська» і піднесли їй прикластися, вона говорила: «Цариця Небесна, адже Ти знаєш, що я – дура» – і приклалася. Так вона сама себе величала, а про інших і говорити нічого. Багато сестер поважали і шанували її, а інші не тільки не ходили до неї, але ще й лаяли її всіляко: «І божевільна вона баба, і десь у ній прозорливий сидить», та іншими ганебними словами. І чого тільки не було? Усього й не пригадаєш. Скажу тільки одне: багато прожила я з нею, багато пережила, багато натерпілася, а тепер, коли її, моєї голубочки, вже немає, рада б хоч подивитись тільки на неї, а не те що послухати її, та де її взяти. Адже все це вона передбачала і передбачала. Раз незадовго до смерті своєї, коли я, бачачи, що вона все каже, все каже, так от і сипле, розпиралася на неї та й кажу: «І справді ти блаженна, ну що це ти все кажеш без угаву? Як це тобі не набридне? І як не втомишся ти? - «Стривай, - каже, - батюшка (так завжди вона кликала мене), постривай, прийде час, і сама рада будеш поговорити, та не з ким буде». Ось і справді настав цей час. Туга на мене нападає страшна, рада б я хоч побачити тільки її, а не те, що поговорити з нею, та ось її вже немає. Так! Дивна вона була людина і незрозуміла, мудра, мудра, що й казати! А я, хоч і довго жила з нею, та що я? Я невміла, проста людина; де мені було її розуміти? Що, бувало, бачу і зрозумію іноді, так страху одного заради, як її, мою голубчику, судять, все мовчу. Багато, багато було прожито. А що знаю і згадаю, як тільки зможу та зумію, не спробуйте, все розповім, а ви вже як вам Бог велить, так і розсудите. Малий час вона пробула до мене в громаді і рівно 45 років жила зі мною». Життя в Уляни Григорівни та повага до неї Пелагеї Іванівни Уляна Григорівна мала, як сказано вище, свою власну келію, побудовану з благословення старця Серафима з сарівського лісу. Побудова ця відбулася ось з якого приводу. «Уляна Григорівна, – каже Ганна Герасимівна, – пристрасть як не любила Івана Тихоновича Тамбовцева; і коли примудрився він, хоч і насильно, учинити з'єднання у нас двох обителів, матінки-то Олексадри та мельничихи-то батюшки Серафима 12 , та як почав усім самовільно розпоряджатися 13 , вона й каже: «Що це? Не можу і не хочу це терпіти. Куплю собі місце та поставлю свою келію, щоб мені ніхто не перешкоджав. Пелагею Іванівну до себе візьму, нехай живе, ніхто нас тоді не чіпатиме, вона захистить нас». І поставила вона цей корпус, і стали ми в ньому жити. Стародавня Серафимівська келія тепер ось уже вона тільки залишилася у нас в обителі. І Пелагея Іванівна точно захистила нас. Ось раз, як зараз пам'ятаю, після колишньої у нас пожежі чую я, що Іван Тихонович у корпусі поряд з нами ходить і у всіх самовари відбирає та посуд б'є, і кажу: «Ось Іван-то Тихонович, чуєш, усе у всіх б'є; що й до нас за тим самим прийде». А Пелагея Іванівна сидить на підлозі біля грубки та й каже: «А ти, батюшка, сиди собі та сиди, я його не боюся, не сміє, я старичку (так звала вона завжди старця Серафима) ближче його, земля-то у мене своя та й корпус свій». Встала і пішла на лежанку. Якраз і входять матінка і Катерина Василівна Ладиженська 14 , за ними Іван Тихонович, і вже було б діло, та Пелагея Іванівна, прочинивши двері комори, каже йому: «Борода-то в тебе тільки велика, а розуму-то зовсім немає; гірше ти баби». Він так і задрімів, весь розгубився. "Що це, що це ти, раба Божа?!" – каже. Більше нічого сказати не посмів, нічого не зачепив, з тим і пішов. І після вже до нас не тільки ніколи не ходив, а й завжди Пелагею Іванівну обігав і боявся. Зате вона любила зате Уляну Григорівну і завжди шанувала її пам'ять. Вкотре зібралося багато гостей до Уляни Григорівни: батюшки Василя 15 діти та ще деякі. Пелагея Іванівна сиділа, сиділа та й каже: «Що ж? І я маю свою гостю; піду, її наведу». Встала та пішла. Дивимося: йде й несе на руках чудовий чорненький песик якогось панського. «Ось, – каже, – бабуся (так кликала вона Уляну Григорівну), тобі та моя гостя; вона теж їсти хоче, дай їй шматочок». І сіла, а собачку на коліна собі поклала. Я так і залилася від сміху, а Уляна-то Григорівна сердиться. Пелагея Іванівна їй і каже: «Бабенька, а бабенька, ти не гнівайся, адже і їй їсти хочеться; не шкодуй, дай їй шматочок». Я ось і кажу Поле-то 16: «Дай собачці-то шматочок, що ж не дати?» Нагодувала собачку, і як наїлася, тут же вона і пустила її. Що це означало, Бог звістка, а що якась у цьому притча була, я знаю, бо такої собачки й пошукавши тут узяти було ніде. Та й без притчі, даремно, так собі ніколи і нічого вона не робила. Уляна Григорівна завжди була така гостинна, дивна і жалюгідна, що, бувало, нікого не пропустить, і кожен до неї йде, і кожного вона привітає, і нагодує, і напоїть, так що все, що мала, в це прожила, а померла, так і поховати майже не було чим. Раз померла в нас одна сестра в лікарні, звали її Агафією Лаврентіївною. Їй ще батюшка Серафим так пророкував за життя, коли вона здорова і молода була: «Тебе, матінко, на той світ проводить апостол Петро». Три роки лежала вона в хворобі; мова зовсім віднялася, тільки, бувало, і лепече одне слово: «Літо та літа». Намаялася, та й справді померла вона в одну годину з нашим священиком отцем Петром. І виповнилося батюшкине передбачення їй, що апостол Петро проводить її в Царство Небесне. Ось коли ховали її, сестри дивляться, як її понесли, та й кажуть: «Добре їй там буде, постраждала раба Божа». А Пелагея Іванівна, що трапилася тут, зробила наче парасольку рукою над головою від сонця, подивилася вгору на небо та й каже: «Раба-то Божа, раба Божа, та не достигла того місця, як моя Уляна». Померла Уляна Григорівна в день моїх іменин у день пам'яті Симеона та Анни. Ось як, бувало, прийдуть мої іменини, Афанасія Назарова 17 на чай-то і покличе і пиріжок спече. Я і почну турбуватися і нарікати. «Ось, – кажу, – ще що вигадали. Іменини справляти? Навіщо це?» А Пелагея Іванівна погрозить, бувало, і каже: «Дивись, батюшка, ти в мене пам'ять бабусину завжди твори. Ніхто, крім неї, мене не взяв, дурепа». І дуже, дуже завжди любила і шанувала її». Подвиги Пелагеї Іванівни в Дівєєві для умертвіння плоті. «Перші років десять, якщо не більше, поралася вона з каміннями. Візьме це хустку, серветку або ганчірку, всю накладе величезними каміннями догори і знай тягає з місця на місце; повну келію натаскає їх, сміття, сміття і не оберешся. Вже й лаялася я з нею, і всіляко намагалася відучити її від цього - не тут було, тягає та тягає. Бувало, саме в кров поб'є, навіть жалість дивитися. І чудо, скажу вам; чогось тільки з цими з каміннями вона, бувало, не проробляла. Поряд з нами після пожежі обителі залишилися, і тепер ще видно, величезні ями, як завжди після побудови буває, та від печей обгоріла цегла де-не-де неприбрані в купах лежали. Вода влітку стояла у цих ямах. Моя розумниця і дісталася до них. Що це таке? Дивлюся, як не прийду додому від служби, вся прийде тина-тиною, брудна та мокра. Допитую, лаюся – мовчить. Стривай, думаю, треба дивитися, де це вона купається. Встала я це раз, на ранок збираюся; вона й не ворухнеться, ніби й не думає нікуди йти, тільки дивиться на мене. Вийшла я і пішла ніби до церкви, а сама причаїлася осторонь. Дай, гадаю, подивлюся, що буде. Ось, почекавши трохи, бачу: біжить так швиденько, поспішає, і прямісінько до цих ям. Набере цієї цегли оберемок, цілу груди, стане на самому краю ями, та з подолу-то і кидає по одній цеглині ​​з усієї що є сечі в яму, в саму воду. Бултихнеться цегла та з голови до ніг всю її й обкотить, а вона не ворухнеться, стоїть як укопана, ніби й справді якусь важливу справу робить. Викидавши зібрану цеглу, полізе в саму воду мало не до пояса, вибирає їх звідти. Вибравши, вилізе і, знову ставши на краю, починає ту саму витівку. І так і робить весь час служби в церкві. Справді, гадаю собі, дурниця; та раз і кажу їй: – Що це ти робиш? І як тобі не соромно! То з каміннями затиснулася, всю келію завозила, а тепер ще з цеглою зв'язалася та купаєшся. Ти подивись на себе, адже мокренька. Не наготуєшся подолу-то замивати. – Я, – каже, – батюшка, на роботу теж ходжу; не можна, треба працювати, теж працюю. – Ох, – кажу, – вже й робота! Нічого не робиш, що це вже за робота?! Вона це дивлячись прямо-прямо дивиться, на мене. – Як, – каже, – не працюю, нічого не роблю? А каміння. Ні, батюшка, адже це я теж свою роботу роблю. Е-ех! Так, бувало, хіба з нею змовишся? Ну ось так, бувало, всяку службу і відпрацьовує собі. І багато років працювала вона так. Ось, коли вже вона старіти стала, пам'ятаю, як зараз, йду я в Благовіщення до вечірні, дивлюся, піднімається і вона і каже: «Господи, ось вже й моченьки немає», – зітхнула, а сльози-то, сльози у неї великі так і котяться по щоках. І так мені її, голубчику мою, шкода стало. - Ну от, годі, не ходи, - сказала я, - я піду, ніхто тебе не неволі, лежи, та й усе. – Ех, – каже, – батюшка; адже ти нічого не знаєш; коли вже взялася, так і вовтузся. Треба працювати. І пішла, бідолашна, знову з каміннями возитися, бо ями-то так і залишилися незаритими, а цеглини-то, через дозвілля багатьох справ важливіші, не прибрані були. Так, мабуть, і ще більше тривала б ця її робота, незважаючи ні на старість її, ні на неміч її, якби, шкодуючи її, не впросила я звезти цю цеглу. Ну як відвезла, так і перестала. І дивовижна, скажу вам, справа! Бувало, у воду сама лізе за цією цеглою, і вся з голови до ніг мокренька зробиться, і води анітрохи не боялася; а як стара стала і кинула свою роботу, то так почала боятися води, що, бувало, ненароком трохи обризнеш її, вона, моя голубонько, так і злякається, так вся і стрепенеться; тому, гадаю я за своїм розумом-то дурному, що аж надто вона дошкуляла себе, стільки років водою-то хитаючи. Господь звістка. А то придумала вона ще й палицями свою роботу працювати. Набере це, бувало, величезний тягар палиць і б'є ними об землю з усієї сечі, поки всіх їх не переб'є, та й себе всю в кров не розіб'є. І чого тільки вона не виготовляла! І нічого їй, бувало, не робиться, як ось іншим людям. Відпала у нас одного разу огорожа дошка від прясла та вгору і стирчить величезним цвяхом. «Ах, гріх який! Не натрапив би хто», – говорю; хотіла прибрати. А Пелагея Іванівна вже наскочила на неї і що було сечі босою ногою як ударить на цвях так, що наскрізь ноги вискочив. «Що це, – говорю, – ти робиш?! Ох, і справді божевільна ти», - та бігом уже біжу в келію, скоріше чимось зав'язати ногу. Дивлюся, а її вже й слід застудив. Постояла я, постояла та так ні з чим і пішла. Вдається ввечері. "Ну, - думаю, - слава Богу!" – та до ноги, перев'язати, знаєш, хочу. Дивлюсь і очам своїм не вірю: пристало земліці де-не-де, а рани навіть знаку немає ніякого. Ось так завжди і бувало». Прозорливість Пелагеї Іванівни «Бувало, вона цілими днями і довгий-довгий час по обителі ходить, по келіях, у полі та в село; вдома ніколи майже не лежала, хіба вночі, і то зовсім небагато. Візьме це Полю, з нею і бігає, куди їй тільки по-їхньому, по-блаженному, знадобиться. Ми, бувало, знаємо, що крім неї нема кому до нас прийти, не боялися, і двері на ніч ніколи не зачинялися. Вдень бігає та бігає, бувало; захоче поїсти, мене вдома не застане – до покійниці Мотрони Федотіївни 18 прибіжить; любила вона її дуже. - Катенько, Катенько! - Так кликала вона її. Дай мені хлібця, поїсти треба, бо батька вдома в мене немає. Ну і погодує її. Федотіївна теж чудового життя була. Понавиділася вона так постійно бігати в шинок до цілувальнику. Люди і раді, і всіляко судять її, і «п'яниця вона, і така і сяка». А вона, знай собі, ходить та ходить. Ось якраз це вночі, дивлюся, приносить моя Пелагея Іванівна голий кожух та цілий превеликий вузол пряників. «Поїжте, – каже, – батюшка». Я так і обомліла, страх навіть на мене напав. «Господи! - Думаю. Де ж це вона взяла стільки та вночі?» Хто ж їх, цих блаженних знає? А вона це весела, радісна така, то ось і заливається, примовляючи: «А ви їжте, їжте». Що ж сталося? Як би ви думали? Скінчилося тим, що вона своїми в шинок ходіннями дві людські душеньки врятувала. Сам цілувальник це мені розповідав, просячи її пробачення. Задумалося йому занапастити свою дружину, і ось раз уночі вирішив він покінчити з нею, завів її у винний льох і вже заніс було руку, як Пелагея Іванівна, що непомітно за бочками причаїлася, схопила його за руку і закричала: «Що ти робиш? Опам'ятайся, божевільний!» І тим спасла їх обох. Після цього і ходіння в шинок припинила. Як дізнались про це багато хто, зрозумівши її прозорливість, перестали засуджувати її, а почали почитати. Жили ми з нею після смерті Уляни Григорівни довгий час у страшній бідності, ну як є в злиднях. Не тільки заварити чайку не було, а й подоли її через брак мильця, бувало, глинкою абияк позатреш, та й замиєш. Родні її, зрадівши, що позбулися її, зовсім її й кинули; боялися навіть здатися, щоб вона до них не повернулася. Років сім не тільки нікого з них не було в нас, але й не чули ми про них нічого; нарешті раз заманулося матері, Парасковії Іванівні, подивитися на дочку свою, ну і приїхала вона з падчеркою своєю Авдотьею, та не до нас, а зупинилася у Настасії Андріївни Прасолової, що проти нас жила; і з їхнього двору Пелагею Іванівну, бувало, видно. Я ще нічого не знала; та Пелагея Іванівна така скорботна, бачу, хоч ніби жартує, мені й каже: «Арзамаські приїхали, батюшка, та сюди й бояться прийти, щоб я з ними не поїхала. Так ось що: як запряжуть коней, підемо з тобою туди. Я в їхній віз підійду, та й сяду; вони й подумають, що з ними хочу». І так сумно посміхнулася, наче крізь сльози, тільки не заплакала. «Що ж, – кажу, – ходімо». А серце в мене так і перевернулося від жалю, дивлячись на неї. Сказано – зроблено. Як заклали та подали їм коней, ми й приходимо. Дивлюся, ніби зраділи. А Пелагея Іванівна так добре привіталася і розмовляла з ними, ніби зовсім розумна. Та раптом як побіжить, просто в воз села та по конях ударила і за ворота виїхала. Куди що поділося? Обидві, мати і сестра, злякалися, страшенно розсердилися і почали її лаяти по-різному. Доїхавши до фарбувальної, зупинилася вона і вилізла. «Нате, – каже, – Бог із вами, не бійтеся, до гробу я до вас не поїду». А сестрі нерідній, Авдотьє, яка не любила її дуже і завжди сварила, сказала: «Ти ось хоч і не любиш мене і злилася на мене, Дуню, але Бог з тобою; тільки пам'ятай: хоч і вийдеш ти заміж, а першою ж дитиною помреш». І розібрала ж за те її Авдотья і казала матері: «Дура твоя ось, чуєш, що вигадала говорити». І не повірила, а як вийшла заміж, та й справді першою дитиною, дівчинкою, померла, так і довелося повірити». Убогість і неуважність Пелагеї Іванівни «І стала мати її, Параска Іванівна, з того часу боятися її, так що раз прислала фунт чаю та в скриньці деякі плаття її світські; а вона, моя матінка, і не подивилася навіть, відвернулася і полою закрилася, так що я все декому розділила. Невдовзі я якось розболілася; приїхала до нас Глафіра Семенівна, невістка вітчима Пелагеї Іванівни, яка була дуже милостива і ще в дівчатах в Арзамасі Пелагею Іванівну дуже любила, шанувала і вірила її Божому шляху і покликанню, за що після виходу заміж багато прийняла побоїв від свекра свого. Пелагея Іванівна дивиться на неї та так ласкаво каже їй: «Чи не випросиш ти в матері моєї якийсь повалений самовар; ось у мене батюшка все хворіє». Повернувшись до Арзамаса, Глафіра Семенівна і каже Парасковії Іванівні, що самоварчик просить Пелагея Іванівна. «Вірте Богу, мамо, – каже, – гріх нам буде, що ми зовсім її покинули. Я була сама в неї і бачила, вона не те, що найбідніша за всіх, а живе в справжній бідності». І прислали нам після цього самоварчик та фунт чаю, з того часу ми й стали чимось обзаводитися. Після того, заради совісті, дещо й робили рідні. Так, приїхав якось брат її рідний, Андрій Іванович, і віддав мені шкіру. «Зший ти їй, – каже, – хоч коти якісь», – адже аж надто соромно. Ну, і пошила я; та вона насилу їх надягла і пішла; потім приходить без котів. - Куди ж ти коти подівала? А де там, Господь її знає. Так і кинула, і ніколи ніякого взуття, ні панчохи вона не носила і одягати не одягала. Так, бувало, боса і бігає». Остаточне зречення від матері та від чоловіка «Стали рідні відвідувати нас у монастирі, і, бувало, завжди наперед Пелагея Іванівна це знає; піде та залізе в кропиву, і нічим її звідти не викличеш. «О, батюшка, – скаже мені, – адже вони люди багаті, що нам із ними?!» Якось приїхав до неї сюди і чоловік, і це вона провиділа, і ось яким чином: встала та мені й каже: «Батюшко, нині арзамаські приїдуть, я буду біля церкви, тоді прийдеш за мною», – і пішла. Було це влітку. Сиджу я і бачу: хтось іде – двоє, наче як до нас; один чоловік такий хороший, молодий та бравий, і одягнений теж добре. «Хто б це, – гадаю. Щось я такого не бачила і не знаю». - Королева тут? - Запитує. А це прізвище вітчима Пелагеї Іванівни. – Тут, – кажу. А вам що потрібне? - Треба, - каже. Де ж вона? – А ось, – кажу, – ходімо. А ви арзамаські чи що? Рідні їй будете? – Здається, ніби сродником уважався, – каже. Приходимо це ми, а вона, як сказала, у Тихвінської і сидить та посміхається. На одну ногу одягла худий черевик, а на іншу стару валянку, і палицю в руки взяла. Підійшов він, подивився, та й каже їй: «А ти повно дурити, будемо, поїдемо в Арзамас». Я чую та й думаю: що це він її в Арзамас кличе? Хто ж такий? – Хто ж ви, – говорю, – їй будете? - Я? Чоловік її, – відповів він. – А! Ось що! - Думаю собі. Що ж? Якщо у вас дім хороший та чисті чистиці, то беріть його з Господом; вона вам їх відчистить з камінням. А я радісно буду; вона мені цим срамом ось як набридла. Пелагея Іванівна знай мовчить та посміхається. - А ви, - каже він, - думаєте і справді, що вона шалена дурниця? Зовсім ні, тільки так дурить, і просто – шельма. А прикажчик, що приїхав із ним, і каже йому: – Ех, Сергію Васильовичу! Що ви кажете? Ну і чи стала б вона, якби й маленький у неї був розум, терпіти такі побої, як ви її били? А тому тільки й терпіла, що збожеволіла. – Ну ось, – казав чоловік, – що їй робиться? Бач, яка вона здорова та гладка! Пелагея Іванівна вклонилася та й сказала: - Не ходила я в Арзамас та й не піду, хоч усю шкіру здери з мене. Почувши це, чоловік уклонився мовчки і пішов. І після того ніколи не був, і нічого не чути було про нього. Ось уже через багато років, 1848 року, коли в нас собор закладали влітку, бачу я раз: моя Пелагея Іванівна раптом як схопиться, вся підібгалася, скорчилася, туди-сюди по кімнаті ходить та стогне і плаче. - Що це з тобою, матінко? Чи здорова ти? А що сталося? – Ох, – каже, – батюшка! Ось ти який! Вмирає він, та вмирає як! Без причастя! Тут тільки я все зрозуміла і замовкла. Трохи згодом колишній з ним на ярмарку прикажчик приїжджає до нас і розповідає, що Пелагея Іванівна своїм виглядом і діями показувала все те, що було з Сергієм Васильовичем. Його справді схопило; він так корчився, бігав по кімнаті, стогнав і примовляв: «Ох, Пелагею Іванівно, матінко! Прости ти мене заради Христа. Не знав я, що ти терпиш Господа заради. А як я тебе бив! Допоможи мені! Помолись за мене». Та без причастя так і помер. А тоді була страшна холера. І з того часу до 25 вересня 1883 року ніколи вона не згадувала про чоловіка; а тут це бачу; вона ніби зажурилася, підперлася рукою і така сидить скорботна та сумна. – Що це, матінко, – кажу, – ти яка? А вона як зітхне це так важко та й каже: «Ох, Сергушка, Сергушка! По тобі й просфорки ніхто не подасть». Я це так і стрепенулась. Адже це вона чоловіка згадала, адже вона завжди його так називала. Подивилася в календарі, ан 25 вересня «преподобного Сергія», іменинник був, мабуть. От і мати її, Параска Іванівна, як приїжджала до неї востаннє, каже: – Ну, Пелагеюшко, прости мене заради Христа; я тебе багато била. - Так, - каже, - мамо, багато ти мене даремно била; Бог пробачить. А все ж про те треба просити Бога. А вже тепер у рештки бачимося, матінко; у цьому житті мені з тобою більше не побачитися. Так і сталося, не бачилася вона з нею після цього і невдовзі померла Параска Іванівна». Нові юродства в Дівєєві задля умертвлення плоті «Часом приїжджав до нас із Арзамаса хтось колишній військовий і теж блаженний, Федір Михайлович Соловйов, усім добре пам'ятний і всім відомий даром прозорливості. Так тут і розуму незбагненно, що тільки виробляли вони разом; страх візьме, бувало, не знаєш куди й подітися. Уляну Григорівну на що любила Пелагея Іванівна, а й та боялася їх. Мимоволі доводилося мені однієї залишатися з ними. Як піднімуть, бувало, вони це свою війну, мені аж ніяк не вгамувати. Прийде Соловйов, принесе чаю, або м'яти, або звіробою, що завгодно, та по-військовому: «Не докуй, – крикне, – Ганно! Став самовар і пий з нами», – та ще й на гріх у найчистіший понеділок. Ну і п'ємо, сидячи на лавці у куточку; сама тряською трясуся, бо хоч як зійдуться у Різдва чи на цвинтарі, чи в нас у келії, обидва великі та довгі, бігають туди-сюди, ганяються один за одним; Пелагея Іванівна з ціпком, а Федір Михайлович з поленом б'ють один одного. «Ти, арзамаська дуре, на що чоловіка залишила? – кричить Соловйов. «А ти навіщо дружину кинув, арзамаський солдат такий?» - Заперечує Пелагея Іванівна. «Ах ти, великий сарай, верста коломенська!» – кричить Федір Михайлович. І так-то йде без перерви у них своя, їм лише одним зрозуміле лайка і розмова. Я сиджу ледве жива від страху; грішниця, я думаю собі: "Ой, уб'ють". Ходила навіть кілька разів до матінки Ірини Прокопівни. "Боюсь, - кажу, - матінко, душі в мені немає, мабуть, уб'ють". А матінка-то, бувало, і скаже: «Терпи, Аннушка, дитино, не за своєю ти волею, а за святе послух з ними, Божими дурниками, сидиш. І вб'ють, так прямо в Царство Небесне потрапиш». Ну, і терплю, сиджу. Бувало, сестри й ті кажуть: «Гляди-но, що роблять! А Анна-то кременківська з ними з дурнями стиснеться, з розуму теж вижила, зовсім дурою стала». Та що? З Соловйовим, бувало, своя в них, їм лише одним зрозуміла та Богу, блаженна війна йде. І, крім цього, з усіма вона, Пелагея Іванівна, воює. Де там, зрозуміло, і хто їх зрозуміє – тих блаженних. По-їхньому, по-блаженному, так і треба, тільки й чуєш: «Візьми ти свій гріх-то», або: «Вгамуйте ви вашу дурість, що вона в тебе пустує, божевільна дура; хоч би прив'язували ви її». Все це сама чує, бувало, моя Пелагея Іванівна; мовчить і знову своє. Що робити? Стала я пробувати, як боляче вже розвоюється, замикати її. Зачинила це раз, вона, моя голубонько, і заснула, а я забула та й пішла. Прокинулася і зчинила крик; чують інші – кричить хтось, та не зрозуміють одразу. Ось і вилізла вона у віконце, прямо на складені дрова, та й кричить, з них, значить, злізти-то не можна. І побачили та якось на руках уже й зняли. Іншим разом теж до того розходилася, утримаю ні, прибігли, кажуть: «Візьміть свою дурницю; боляче пустує, ніяк не справишся, вгамуй ти її ». І замкнула я її в комірчину. Ось посиділа вона це небагато: «Батюшка, отопри, годувальник, отопри». «Ні, – кажу, – не відіпру». Вона знову: «Батюшка, отопри, соколик, отопри, треба». «Не відігрію, – кажу, – всі он на тебе скаржаться; обіцяй, що не будеш, тоді відіпру». Замовчала та трохи згодом каже Поле: «Дівко, відімкни хоч ти, адже пес-то (я значить) нізащо не відігріє і мене не випустить». «Як же я без матінки можу відімкнути?» – відповідає Поля. «Стривай, – думаю, – що далі буде?» Відімкнула я сама та й кажу: «Не ходи ти туди, бо більше ніколи випускати не буду». Вона як схопиться, схопила мене за плечі, перевернула, та й немає її, втекла. Біда, яка пустунка була. І з тих пір вона почала боятися не тільки замку, а трохи, бувало, без наміру ненавмисно двері зачиниш, затремтить це всі, навіть схопиться, так що, бувало, ні вдень, ні вночі ми ніяких дверей не зачиняли. А зовнішньої двері так і не бувало до 1883 року, так цілісні 22 роки без дверей і жили ». Намір вигнати Пелагею Іванівну з Дівєєва «Доходили і до начальства свавілля її. Небіжка мати Ірина Прокопівна кілька разів збиралася прогнати її і до мене про це неодноразово надсилала. Якось приходить її келійниця і каже мені: «Наказала тобі матінка взяти дурницю твою і відправити звідки взяли». І так мені стало щось скорботно. «Я не брала і не повезу, як бажаєте, ви робіть. Та й що гнати її, – кажу. Уляна-то Григорівна не так її прийняла, а також 500 грн. за неї Йоасафу 19 ​​віддала». А Пелагея Іванівна, як не до неї діло, сидить у куточку в комірчині, поглядає, слухає та мовчить. - Он, чуєш? Що мовчиш? - Кажу я. - Матінка хоче відсилати тебе дурницю за те, що все дуриш. - Та що вона про мене каже! - сказала сама, - вона ще не начальниця; адже ще сама, ось як я, у куточку посидить. – Чуєш, – кажу я келійниці Ірини Прокопівни, – що вона каже? Іди та скажи матінці. І пішла вона та все матінці і переказала. Знаючи прозорливість Пелагеї Іванівни, злякалася матінка Ірина Прокопівна, присилає до нас келійницю з чимось, з гостинцями, та й не велить її чіпати. Зійшла келійниця, дає їй щось. «Матушка надіслала». А вона не вгамувалась, знай собі каже: «Ні, адже їй уже недовго начальницею бути». Як би ви думали? І справді за два тижні матінку Ірину Прокофіївну тихомолком від нас, по Іоасафової хитрості, змінили, поставивши начальницею Катерину Василівну Ладиженську. Але коли приходили сестри до Пелагії Іванівни і про неї говорили: «Ось у нас нова матінка», – «ні, – відповідає вона, – це ще не корінна. Та ще смута-то, смута-то якась у нас буде», – і замовчить. – Ну, – кажу, – у тебе, мабуть, усі не справжні та не корінні. А от коли матінку Єлизавету Олексіївну поставили начальницею, я знову так і кажу їй: «Адже нову матінку поставили нам; що, і ця, по-твоєму, знову не корінна? – «Ні, – каже, – батюшка, ось це вже справжня, як є корінна». Ну вже справжня і корінна вийшла Єлизавета Олексіївна Ушакова, теперішня наша матінка Марія ». «Що сказати вам про те, як Пелагея Іванівна воювала за Єлизавету Олексіївну і що вона виробляла в той час, як розігралася в нас нею ж передбачена заздалегідь смута при приїзді до нас владики Нектарія для насильницької зміни Єлизавети Олексіївни на Червятинську Євпраксію? До приїзду владики ми нічого не знали і навіть не підозрювали, що архієрей приїде відкривати монастир, і тільки перед його приїздом бачу я: щось сильно зажурилася моя Пелагея Іванівна, все-таки ходить, кидається та бігає, примовляє: - Ох, горе яке! Туга, туга яка! – Ну, що ще за горе? - Кажу, - ось владику всі чекають, а ти тут горе. Давай я краще самоварчик поставлю. - Ох, - каже, - матінка (вперше ще так назвала вона мене), який це тобі «самовар»; горе яке, хмара яка йде! Ходімо до воріт. Пішли. Бачу, вже й обличчя на ній немає, наче сама не своя стала. Просиділи ми цілий день біля воріт; вона так і тужить, так і кидається. «Який нині грім, – каже, – буде! Адже, мабуть, кого й уб'є, та, мабуть, уб'є». – Що це? - Кажу. Господи, помилуй! І так налякалася, що вся тремтіла. «Бути якоюсь бідою», – думаю, бо бачу, змінилася, нудьгувала вона, наче вибухнула вся. Настав сутінок, як раптом вона скочить і побігла прямо в гряди, що тут проти воріт у той час у нас були, і засіла в них. Та й я з нею. Знайшла хмара з великим громом і сильним дощем, поливає вона нас та поливає, а вона не тільки не йде додому, а сидить і мене не відпускає, наче не вона стала. «Сиди, – каже. Сиділа я, сиділа, промокла та й говорю: «Що це? Господи, помилуй! Дощ отак і поливає. Там геть усі владику з ліхтарями чекають, а я тут і сиди з тобою». Та й підвелася, йти хочу. Як вона схопиться, схопила мене за поділ та й так грізно та гнівно гукнула на мене: Так і сиди! Жах напав на мене. Що це? Господи! - Думаю. Неодмінно якась та біда!» Ну і сиділи ми та здалеку бачили, як зібралися сестри з ліхтарями біля воріт, - на владику чекають. До останньої кісточки промокли. А як приїхав владика, бачу: схопиться вона з грядок та вперед до воріт так і кинулася. Трохи згодом після його приїзду встала, оглянула себе і мене, бачить: з обох нас вода наче струмком ллє. «Ну, – каже, – слава Богу! Тепер нічого не буде». І пішли ми додому, як були мокренькі, бачу: ніби прилягла на трішки, а потім всю ніченьку хто її знає де вся мокренька і пробігала. "Ой, - думаю, - не гаразд щось, ой, біда!" Так от серце в мені і ниє. Бачу, що недарма вона все це: і до владики виходить, і все виготовляє, а що, і не розумію. І тому ніхто в обителі знати нічого не знав і, як кажуть, не ворожив, яка гармидер вийде. Першого ж дня приїзду бачу, і шанує до нас владика, серце в мене так і занудило. «Що це, думаю, ми дурні, і ніколи до нас такі особи не ходили». Зійшов, бачить: у комірчині на табуреті сидить підібравши Пелагея Іванівна. Взяв табуреточку і сів поруч, а мені на лаву сісти наказав. «Ах, – каже, – раба Божого! Як мені бути?» Вона дивиться на нього та так це добре і каже йому: «Дарма, владико, дарма ти клопочешся. Стару матір не випустять». Почувши це - як зараз бачу, - сперся бороду на свою палицю і пригорюнився, з боку в бік похитуючи головою. «Уже й сам не знаю, як бути», – каже, дивлячись на мене. "Щось мені страшно", - сказала вона. Еге-ге, ось воно що! Почала кмітити я та й, трохи посміліша, просто й кажу: «Преосвященніший владико! Та навіщо змінювати? Адже вона нікого не ображає». Думаю з дурного мого розуму зробити краще, ан вийшло гірше. Ледве домовила я, як Пелагея Іванівна схопиться, тривожна та страшна така, та ну воювати! Усі, хто не був з володарем, з переляку розбіглися, хто куди міг, і залишилася з ним я одна; тряською трясуся і творю молитву: «Господи, тільки помізи». Та сяк-так, вибравши хвилину, владику вже й випроводила геть, а вона воює, що не потрапило під руки, все б'є та б'є. Жах на всіх і на нас напав. Надвечір, чую, кажуть, архієрей сказав якомусь з ним Виноградову, що прибув, пану, що «налякала мене Пелагея Іванівна, вже й не знаю, як бути!». - Полювання вам, владико, - каже пан, - божевільну бабу слухати. І пішов проти всіх другого ранку владика, незважаючи на прохання і сльози сестер, абсолютно так скасував Єлизавету Олексіївну і поставив Лукер'ю. Прийшла нам про те розповісти Аграфена Миколаївна Назарова і, знаючи, як Пелагея Іванівна любила кішок, принесла гарненьке кошеня і подає їй. Що це, Господи! Дивлюся: схопиться моя Пелагея Іванівна та прямо кулаком по голові як вистачить кошеня; він, бідолаха, і не пікнув; вбила. Ніколи з нею ще такого не було. — Досить, — кажу, — Пелагею Іванівно, бешкетувати. – Ні, – каже, – не перестану. - Так, ось, - говорю, - все так. Їй все одно, а я до чого? Тільки знай через тебе все до відповіді йди. – Ні, – каже, – що тобі? Я й окрім тебе виберу час. Серце так і відірвалося в мене, ходжу вже і я сама не своя точно, очей з неї не спускаю. Прийшла ніч, сидить удома, на другий день гарна встала і пообідала з нами. Полягло в мене. «Ну, – думаю, – слава тобі Господи, вгамувалась». Та вже не пам'ятаю навіщо і вийшла в комірчину. Приходжу, а її й немає. Так у мені серце і впало. Де вона це? - Думаю. Як би ще чого не наробила! Поспішаю, збираюся йти розшукувати, а до мене вже біжать назустріч. «Що ти, кажуть, робиш те? Що шалена твоя дурниця наробила? І не знаєш? Адже вона владику по щоці вдарила». Так я й замерла. Нічого не розумію навіть. «Ось, – кажуть, – тепер у божевільний дім її, та й тобі біда буде. І тебе до відповіді». «Господи! - Кажу. Та я до чого з нею? Адже не п'ятирічна вона, не на руках мені носити та чатувати її». Горе страшне взяло мене, так мені важко та нудно, сил моїх немає. І гірко-пригорько заплакала я. Вона і йде. – Побийся ти Бога, що, – кажу, – надурила ти? Ну чи бачена справа? Адже й справді люди кажуть: у божевільню тебе тебе засадять. Та й мене гірку за дурість твою так не залишать. – Не була, – каже, – у ньому зроду, та й не буду. А так треба. Нічого не буде. - Так, - говорю, - говори. Ось як все сталося, їде від служби владика на дрожках, а моя розумниця на дорозі сидить (і коли встигла?), яйця катає, якраз після Великодня невдовзі все це було. Владика-то, мабуть, хоч і послухав пана, та не був спокій, бо (що правду таїти?) не по-Божому зробив справу. Побачив Пелагею Іванівну, мабуть, зрадів і думав, чи не заспокоїть вона його совість, зліз із дрожок, підійшов до неї, просфору вийняв. «Ось, – каже, – раба Божа, тобі просфору мого служіння». Вона мовчки відвернулася, йому б і піти, бачить, негаразд, пряма справа. Хто їм, блаженним, писав закон? На те вони й блаженні. А він, знаєш, з іншого боку зайшов і знову подає. Як вона це встане, випростається, та так грізно, і вдарила його по щоці зі словами: «Куди ти лізеш». Видно, правильно викрила, бо владика не тільки не розгнівався, а смиренно підставив іншу щоку, сказавши: «Що ж? Євангельською, бий і по іншій». – Буде з тебе й однієї, – відповіла Пелагея Іванівна, і ніби нічого не зробила, ніби не до неї діло, а так треба, знову почала катати яйця. Поїхав владика, а мати Пелагеї Іванівни, Параска Іванівна, почувши всю цю історію в Арзамасі, перелякалася, приїхала до нас і каже мені: «У божевільню, кажуть, засадять; а вам з нею лихо буде. Її мені вже не шкода. Чи чутна справа? Що наробила! Бог з нею, туди їй і дорога, а ось вас-то, голубонько ви моя, аж надто шкода. За нею, за дурою, ходила та раділа». Все це мовчки слухала Пелагея Іванівна та на ці її слова й сказала: «Зроду там не була та ніколи навіки і не буду. Нічого не буде. Що ж? Нічого й справді не було, а ще владика, бувало, так шанує її, що завжди справлявся, чи жива вона. І що? Надсилав їй і своє благословення і від неї просив собі святих молитов її, навіть просфору якраз прислав їй з мандрівником і ще щось у гостинець. Мабуть, зрозумів він, що не по-божому вчинив і що справедливо, хоч безбоязно і сміливо, викрила його блаженна раба Христова». Так судить про вчинок блаженної Пелагеї Іванівни високоповажна Ганна Герасимівна. Для більш вірного розуміння цього вчинку ми наведемо тут слова пам'ятного первосвятителя Московського Філарета. У своєму листі до високопреосвященнішого Ісидора, митрополита Санкт-Петербурзького, він писав: «Неправильне обрання Глікериї підтвердилося. Йоасаф відкрився найбезглуздішою людиною. У громаді сестер, простих і скромних, поступово зібрав собі партію, головою якої тепер Глікерія, і зробив поділ і смути... Після обрання Глікериї одна юродива, що живе в Дівєєві і шанована всіма, при народі вдарила преосвященного Нектарія в щоку» 20 . Ці слова пам'ятного первосвятителя Московського проливають ясне світло на вчинок блаженної Пелагеї Іванівни. Вчинок цей викликаний був крайньою несправедливістю в обранні Глікериї, не за загальним бажанням сестер, а за інтригами та підступами Йоасафа. Вчинок цей свідчив про ревнощі по правді, явно порушеної та зневаженої. З розповіді Ганни Герасимівни не можна не бачити, що Пелагея Іванівна довго боролася сама з собою перед цим вчинком своїм, переносила тяжку внутрішню скорботу і перед самим вчинком відвернулася від преосвященного, і все-таки зважилася на цей вчинок. Це, очевидно, не проста людська зухвалість проти архіпастиря церкви, але саме ревнощі по правді, настільки явно зганьбленої і зневаженої. Послухаємо далі розповідь Ганни Герасимівни. «Того самого дня, коли архієрей змінив Єлизавету Олексіївну і поставив на місце її череватинську селянку Лукер'ю, того дня Пелагея Іванівна вбила кошеня назаровського. І всі шість місяців, протягом яких сиділа Лукер'я, вона все ламала, била і воювала без угаму. Був у нас свій власний, теж гарненький, кошеня - тим самим часом і його вона вбила. І так мені боляче, прикро та жалісно стало. «Що це, – кажу, – Пелагея Іванівна; буде тобі! Все ти б'єш, та вбиваєш, здається, сама котів любила, а тут, дивись, іншого кошеня вже вбиваєш. Як тобі не шкода? Адже тварюка чим же винна!» – «Так-то так, батюшка, – відповідає, – та що ж робити, коли так треба». Ось тобі й говори з ними, з блаженними. Дивлюся раз: біжить звідкись і несе гарненьке кошеня, де взяла, вже й не знаю. Принесла вона його та в передній кут на лаву і посадила, гладить та примовляє: «Ну ось, двох я вбила, а ти вже тепер поживи в мене». «Ну, – кажу, – одного вбила, та ще й мало, та іншого, а тепер свого принесла, нехай же цей ось і живе». Надвечір, чую, приїхав до нас Тамбовський архімандрит Іоаким (неправильна-то Нектарівська справа до Святішого Синоду надійшла, тимчасово бач і перевели нас до Тамбовського архієрея), для того щоб матінку Єлизавету Олексіївну, не по-Божому і нам поставити в нас відняти; тут-то вже і зрозуміла я всі її витівки. Ось чому кошеня сама принесла. Ех, Пелагіє Іванівно, Пелагеє Іванівно! І чудова тільки вона була». «Ну, відколи повернули нам матінку Єлизавету Олексіївну, все як і раніше стало в нас спокійно, перестала бешкетувати і моя Пелагея Іванівна. Замість каміння та палиць від матушкиного ігуменства квіти полюбила, квітами займатися стала. Чи сидить, чи ходить, сама знай їх перебирає; і скільки, бувало, їй завдадуть їх! Цілі пуки. Всю келію зацькують ними. Отут вона й бігати майже перестала, все більше в келії, бувало, сидить. Улюблене її місце було на самому ходу, між трьома дверима, на підлозі, на повсті біля печі. Повісила тут батюшки Серафима портрет та матусь; з ними, бувало, все й уночі розмови веде та квітів їм дає». "Вона майже не спала, хіба що сиділа, лежала і дрімала трохи, а вночі, бувало, дивись, її вже не було; бувало, він йшов і стояв десь у монастирі, не дивлячись ні на дощ, ні на холод, повернувшись на схід; мабуть, він молиться. Я ніколи не хворів. Тільки раз, за три роки до смерті, вона пішла так вночі. Я був нездоровий; Маша пішла у ліс прати, і я чую страшну бурю: годинник б’є десяту, одинадцяту, дванадцяту, нарешті першу, а її все ще немає. «Поленька, — кажу, — тобі треба сходити до Пелагеї Іванівни, її немає з четвертої години, а що там у дворі?» Адже напевно вб'є. Взяла ліхтар Поля – задує; так у темряві-то і вийшла. Шукала, кричала, не знайшла. Ану, розбурхали всіх. А як є зги не бачити; Пелагеї Іванівни немає, як ні. «Ідіть, – кажу, – у світ, шукайте і там її». П'ята година ранку. «Господи! - Кажу. Що ж це? Годин так о шостій пішла Маша в обитель, дивиться: здайся їй, ніби Пелагеї Іванівни сорочка на грядках проти собору біліє. Підійшла Маша, а вона сидить у грядках, не ворухнеться, вже зовсім майже замерзла; і так Маше зраділа, так до неї і притулилася. Бач, у грядки як залізла вона мокра, вітер і збив її; повалившись, вона сіла, вибившись зі старих немічних сил, сарафан тим часом примерз до землі, їй і не вибитися. Скричала Маша сестер; принесли її на руках, поклали, напоїли чаєм з вином, почала відходити потроху і розсміялася. – Хіба, – каже, – вам мене шкода? - Жаль-не шкода, - кажу, - а яку б догану я прийняла. - Та ось я, Симеон (останній час все Симеоном мене кликала), заблукала, дороги-то не знайшла, мене збило, я шлях вже зовсім втратила. Я бурчу, знаєш, а самій ось як її шкода, і сказати не зумію; відвернулась та заплакала. Побачила вона це та сестрам і показує. «Ох, пес якийсь батюшка, каже «не шкода», а дивіться, плаче». Насилу, насилу ми тоді її відходили. Судіть самі: старій ночі, дев'ять годин поспіль, на найстрашнішому бурані, ледь не гірше за зиму, просидіти в одному сарафанці з сорочкою; як не померла – диво! Ось тільки з того часу стала вона панчохи надягати; і до смерті нікуди вже з келії не виходила». «Дар сліз був у Пелагеї Іванівни чудовий, але колись вона плакала більш потай, потай. Пам'ятаю, коли хапалася я її, дуже довго її не було; шукали-шукали, ніде не знайшли. Пішла я в поле і бачу: сидить вона біля цегляних сараїв і так гірко плаче, мов річка ллється. Надірвалося навіть у мене серце, на неї дивлячись. «Ох, думаю, що це як вона плаче! Чи не побив хто її!» Так думаю з малого мого розуму, дурного, а вона, моя голубонько, мені й каже: «Ні, батюшка, це я так; треба мені так плакати, от я й плачу». А року ось за чотири до смерті своєї, як чутно стало, що в нас коїться на Русі, які пакості та беззаконня, то вже як вона, сердечна, бувало, плакала. вже й не ховалась і майже не переставала плакати. Очі навіть у неї загноились і навіть захворіли від цих сліз. — Що це означає, матінко, — кажу я, — що ти так страшно плачеш? – Ех, Симеоне, – каже вона, – якби ти знала це! Усе б світло тепер змусило плакати». «А як вона була покірна та слухняна, скажу вам! Справжніх послушниць не знайдеш таких; дарма, що блаженна. Як привели її до нас, вона хоч і бігала, а завжди, бувало, давалася взнаки. А минулої ось восени, незадовго до смерті, Поля стала на ній сарафан приміряти: вона і впертись - і її бити. Поля мені й сказала. «Та ти що ж це, – кажу, – пустуєш?» - І вдарила її хусткою по спині. Вона так і затремтіла, так було до мене і кинулась. «Мамо, – каже, – ти мене за що, за що б'єш? За що б'єш? – За Полю, – кажу, – ти її забила. – Та я ж за справу, – каже. Ну та що ж? Прости мене заради Христа. І так добре вклонилася мені в ноги. Колишня монахиня Естер вкрай здивувалася. - Ось, - каже, - матінка Пелагея Іванівна як смиренності вчить нас! Яка слухняна. – Ох, – кажу, – матінко, це точно. Ось перші років десять як вона, моя голубонько, мене слухалася, подивилися б ви. - Аж десять років?.. А як більше... посміхаючись, сказала Пелагея Іванівна. – Хто ж це знає, – кажу, – може, й більше. Не пам'ятаю. - Ні, вже інший Палашки у вас не буде, вам іншого такого не знайти, - замислившись, відповіла вона. У той час у нас не було послушниці, одні жили. Прийде бувало літня пора, всі на роботу підуть. Ось, бувало, і за нею дивись, та куховари, і все прибирай, а належить ще крім того кожен з нас свій урок. Свитку принесе черниця Олександра – її обов'язково треба пошити у належний термін; ось, бувало, бачу: мені ніколи, сила не бере. І скажу їй як є розумній людині: «Матуся, Господа заради, допоможи мені; мені дозвілля, а питають; чуєш, «до терміну треба». І підв'яже вона фартух, одягне наперсток, не кажучи ні слова. Дивлюся: шиє добре. Така вже слухняна була! Іншого разу, якщо, забувшись, залишу я свитку, вона навмисне так наплутає, що й розплутати неможливо. Одного разу таким родом усе так переплутала, що й поправити було не можна. І біжить до нас мати Олександра, вимовляє: «Так не можна; знаєте, що треба, а псуєте. Що це, дивіться, Господи, помилуй. Як це можна так шити! – Не мене, – кажу, – провини; он дурня сидить; на ній стягуй. І так мені щось це довелося боляче, що ось, каюся вам, згрішила - по голові-то цією самою свиткою її і вдарила. Вона й не струснула. «Що ж, – каже, дивлячись на матір Олександру, – що на мені візьмеш? Я божевільна». Нитки навіть пряла в мене вона, і своє полювання. "Дай-но, - скаже, - мені, батюшка, гребінь-то, я попряду". Подам я гребінь, ну і сидить та пряде з лучиною; свічок і ламп тоді й у заводі не було... Напряде товстих ниток; у мене Ладиженські, бувало, і розберуть». Терплячість і смирення «Що й казати? Воювати по-своєму, по-блаженному воювала; а вже терпляча і смиренна була, дивуватися лише треба. Бувало, тарганя даремно ні сама не чіпатиме, ні іншим не дасть, не тільки кого образити; на ногу наступлять, бувало, їй, роздавлять зовсім та ще стоять на ній, а вона не пікне, тільки скривиться тільки. Волосся навіть раз загорілося від необережності на ній, і тут мовчить. І як хочеш, бувало, її принижуй, проноси, лай її в обличчя, вона ще рада, усміхається. «Я ж, – каже, – зовсім без розуму, дурепа». А хто належну лише честь віддасть їй за її прозорливість та назве її, бувало, святою чи праведницею, найдужче розтривожиться. Не терпіла пошани, а навпаки, паплюження любила найбільше». «Ніколи нічого ні в кого Пелагея Іванівна не шукала, не просила та не брала. Вона була зовсім нещаслива, тому в неї нічого свого і не було, крім двох столових срібних ложок, та й ті нашій матінці віддала. Я розповім вам, як це було. За своє-то добро та сімейних сумувала; раз ось і каже матері: «Адже Палага божевільна, куди хочуть і митарять срібло її». А мати, почувши це і знаючи її прозорливість останнім часом, боялася її і привезла їй ці дві ложки. - А що ж мої перли не привезла? - Запитала Пелагея Іванівна. – Я його внучці Наді віддала, – відповіла Параска Іванівна. - Даремно, - каже, - я й сама знайшла б, куди його помістити. Після цього прийшла якось матушкина келійниця, Орловська Катя. Пелагея Іванівна, не кажучи нікому, взяла одну з цих ложок, засунула їй у коліна і каже: «Віддай матінці». А через деякий час і каже мені: «Сімеон, а Симеон! Ми з тобою люди якісь, до чого нам це?» - І подає мені іншу ложку. «Відійшли, – каже, – матінці». Так з усього її добра єдино вцілілі і їй дві ці столові срібні ложки, що дісталися, знаходяться тепер у матінки. Іншого разу, невдовзі після смерті її, приїжджає до нас брат її. Як завжди все знаючи вперед, перед самим приїздом його Пелагея Іванівна сіла прясти; сидить і пряде. «Ах, – каже він, – ось так добре, від пера та за прядку». Присоромити захотів. – Що ж? - Відповідає вона. Адже ми люди бідні, багатим до нас нема й справи; вони нас знати не хочуть; діляться, а нас навіть і не спитають. – Це що означає? – каже брат. Ан і вийшло, що означало, незадоволена була вона і вимовляла дуже, навіщо в тутешню обитель менше на помин дали. І ось так часто вона їм вимовляла за свої речі та за свою обитель. А те, що дадуть, то є, що надінуть, те й носить, а нічого не дадуть – навіть не просить. Все вона і пила, і їла, і носила, що подавали їй її шанувальники заради Христової милостині. З сукні хто що принесе, сама не брала, бувало, мені подадуть: чи сарафан, чи сорочку, чи хустку. Ми, бувало, на неї і одягнемо, та й то не завжди дається надіти, а як їй Бог велить. Гостинців яких принесуть: цукерок, пряників чи просфору, вона не від всякого візьме. А що вже візьме, то у свою житницю – так ми прозвали її пазуху – покладе. І була в неї ця житниця наче величезний якийсь мішок, за шию прив'язаний; так, бувало, ніби з цілим мішком і ходить скрізь. І Боже борони, як тривожиться – не торкнися ніхто цієї житниці! В останні роки їй приносили всі з матусиних кімнат; дуже любила вона цю матушкину їжу і називала її своєю та Божою. «Цариця Небесна, – казала, – мені це надіслала». А то: «Ну-но, подай-но мені – там є моя їжа». Бувало, не їсть інший, своєї чекає. І страшно розтривожиться, якщо що з принесеної цієї їжі хтось чіпатиме. Грошей ні від кого ніколи не брала. Так, раз одна бідна панночка була в неї; Пелагея Іванівна страх як добре прийняла її. Вважаючи, як завжди мирські думають, що треба щось дати блаженній, вона подала їй рубль мідними грошима. «Залиш, – заговорила Пелагея Іванівна, – у тебе сама це останнє». Як би ви думали? Адже й вийшла правда; адже останній рубль був у кишені у панянки, хоч і добре була одягнена вона». «Нікого нічим ніколи вона не відрізняла, чи лаяв хтось її, чи пестився хтось до неї – для неї всі були рівні. Кожному говорила вона лише те, що по них, по-блаженному, Сам Господь покаже і кому що треба було для душевного порятунку: одного пестить, іншого лає, кому посміхається, від кого відвертається, з одним плаче, а з іншим зітхає, кого прихистить, а кого просить, а ніби не буде, а з іншим не буде. бачить. З раннього ранку й до пізньої ночі, бувало, немає нам спокою, так зовсім замотають: хто про солдатство, хто про зникнення, хто про одруження, хто про горе, хто про смерть, хто про хворобу і худобу, і людей – кожен зі своїми горем і скорботами, зі своєю сухотою і турботою не йде на неї. Сестри, у кого тільки що, всі до неї ж летять, поштою 21 , бувало, і то все її ж питають. Як є, немає відбою. І всі кажуть: що вона їм скаже, то все й станеться; Сам, отже, Бог уже так людям на користь жити вказав. Як же їх поженеш?! І її прогнівати не хочеться, та й Бога боїшся. Бувало, з ранку й до пізньої ночі й гальмуєшся; іноді як нудно, а терпиш, та мовчиш - робити нічого. Старих та молодих, простих і важливих, начальників і не начальників – нікого в неї не було, а всі байдужі. Любити особливо, Бог її знає, чи любила когось, я не помітила. Мене любила, здається, та й то якось по-своєму. Раз, наприклад, я відпустила жати Полю, одна і залишилася. Пелагея Іванівна в мене втекла, а я захворіла, та й чимало, зовсім звалилася, то інший день і лежу. Прибігла вона і каже: Що це ви, батюшка? – Так! Ось тепер, – кажу, – батюшка! батюшка мабуть п'ять разів на день у варту та в поле за тобою бігає! А от як батюшка інший день хворий лежить, так ти і не заглянеш, не відвідаєш його! Не підійдеш сказати: чи не хочеш, батюшка, випити чи чогось... Дивиться, слухає мовчки, нахилилася, поцілувала мене в лоб і пішла. Вже не знаю, чи запитала у кого, чи хто їй дав, тільки приходить незабаром: в одній руці білий хліб несе, в другій зачерпнула в цьому старовинному казані (уже років 50 йому, що під лавкою у нас навмисне для того й стоїть) води ковшом та до мене і підходить. - Чи не хочеш поїсти, батюшка? Ось і вода, на-но попий. А ще захворіла я. Теж лежу, вона й біжить, побачила. - Знати ти, батюшка, хворієш. – Ах, годувальнике ти мій! Що це у тебе? Чи голова болить? Схопила в оберемок мене на руки і тягне надвір. – Що ти, – кажу, – божевільна, вигадала? Залиш! Поля, не давай їй! А вона знай: своє. Витягла мене на повітря, сіла та на колінах мене й тримає, хитає та, дуючи в обличчя, цілує мене і примовляє: «Ох, батюшка! Такий собі ти в мене поганий!» Іменинниця я, знаєте, на Симеона та Анни. Ось останні роки всі звала вона мене Симеоном, і завжди по-різному. Як, бувало, назве, я вже й не знаю, пестить чи за що свариться і сердиться; звикла, знаєте, до цього. Коли була задоволена – все «Симеон» та «Симеон-батюшка», а як сердита, нізащо так не скаже, а все «Сімка» та «Сімка». А розтривожуся, розсерджуся я, бувало, і почну кому вимовляти що, вона зараз візьме мене за руку, гладить руку, в очі так і дивиться, так і пеститься. «Адже ти в мене Симеон-Богоприймець, батюшка; адже він так прямо на ручки Господа і прийняв; та був добрий та лагідний такий. І тобі так треба». По всьому ось тому й думаю я, що вона любила мене. Уляну Григорівну покійну теж любила вона, навіть плакала, як ховати її понесли. Ще матінку нашу Марію вона дуже любила і рідкісний день, бувало, не згадає про неї. І з портретом її цілими годинами розмовляє, і всякої від неї посланої зрадіє, і все «Машенька» та «Машенька», іншої назви й не було. І як їй все було відомо: і турботи, і потреби обителі, і як їм, начальницям, важко. Все, бувало, про неї зітхає та охає. «Машеньку мені шкода! Ах, як Машеньку шкода! Бідолашна Машенька!» Так що якщо в обителі або в матінки неприємності якийсь бути, ходить моя Пелагея Іванівна - і не підходь до неї, розтривожена, засмучена, нічим на той час їй не догодиш. «Машеньці, мабуть, як важко, ніхто її не шкодує», – скаже вона. Ну, вже й знай, що вже щось та не гаразд». «Обитель вона дуже зберігала, називаючи всіх у ній своїми доньками. І точно була вона для обителі матір'ю; нічого без неї тут і не робилося. Чи на послух когось посилати, чи прийняти когось у обитель чи вислати – нічого без її благословення матінка не робила. Що Пелагея Іванівна скаже, то свято, тож тому й бути. І як, бувало, вона скаже, так усе й станеться. Раз приходить до нас якась з наших збирачок, сидить ось та й нарікає: «Батюшка-то Серафим, чуєш, передбачав, кажуть, що через омет нам гроші-то кидатимуть – тільки візьміть. А де ж кидають?!» Зітхне та охне. «Так просити, нічим не випросиш». Пелагея Іванівна і каже їй: «У Бога милості багато, а нашу обитель, знай, Він ніколи не залишить». А нині ось восени, як покрадіжка у нас у трапезі трапилася і наказано було все замкнути та строгше тримати, ось і потлумачили в нас: «Бійтеся пожежі, підпалять». Я чую та сестрам кажу: «Ви, сестри, дивіться, не дуже міцно спите, нас, кажуть усі, підпалити збираються». Пелагея Іванівна слухає та й каже: «Повно! Лягайте собі, та міцніше спіть. Обитель наша ніколи нічим не зашкодить, і ніколи в ній нічого не станеться, бо ті, кому доручено, чатують». У цей час на ці слова її варта, поставлена ​​біля собору з церковниць, і забив у дошку. «І справді, – кажу, – чуєш: караульниці наші пішли». - Ех, Симеоне! - Перебила вона мене. Ти нічого не розумієш. Але ж не ці варти. Що це?! Той чатує, кому доручено чатувати обитель. Мабуть, розуміла старця Серафима». «А ось у 1882 році всі затлумачили у нас, що скоро мощам бути, я й кажу якось Пелагеї Іванівні: «Чуєш, що кажуть? Мощі будуть». – Ні, – каже, – ще не скоро. – А ти, – кажу, – чому знаєш? – Та я, – каже, – хоч і не знаю, а тільки не скоро. А ось навесні 1883 року сидить вона в комірчині біля відкритого віконця та й каже мені: - Симеоне, та йди ти до мене, поговоримо трошки. – Що ж, – говорю, – давай поговоримо. Підійшла, знаєш, я й сіла біля неї на лаву. - Дивись, - каже, - Симеон, як добре розквітло. А сама так і тремтить вся, так от і радіє. А я, знаєш, глянула, бачу, і справді бузок розцвіла, та й кажу: - Матінко, дивись, як добре бузок розквітла. - Ох, - каже, - Симеон! Яка ж ти дурненька! Нічого не розумієш! І взяла мене за руку, міцно її стиснула і каже: - Через шість років що в обителі розквітне! А сама так вся й тремтить. Тут тільки я зрозуміла, що вона щось бачить, чого нам не видно, і щось добре обителі пророкує». «Забігали до Пелагії Іванівни та інші блаженні раби Божі, що були в обителі, – такі ж, як і вона, дурепи, як себе вони величали. Раз, наприклад, зайшла, то всіма звана блаженна Паша Саровська. Вона тому й називалася Саровською, що кілька років рятувалась у Сарівському лісі. Зійшла і мовчки сіла біля Пелагії Іванівни. Довго дивилася на неї Пелагея Іванівна та й каже: «Так! От тобі добре, немає турботи, як у мене: он дітей-то скільки! Встала Паша, вклонилася їй низька і пішла, не сказавши ні слова у відповідь. Через багато років після того сестра обителі нашої Ксенія Кузьмівна, стариця колишніх часів Серафимів, одного разу під час обідні залишилася одна з Пелагією Іванівною і, сидячи на лавці біля вікна, тихенько розчісувала в неї голову, а Пелагея Іванівна спала. Раптом Пелагея Іванівна схопилася, наче хтось її розбудив, так що старицю Ксенію злякала, кинулася до вікна, відчинила його і, висунувшись наполовину, почала дивитися в далечінь і комусь загрожувати. Що таке? - подумала стариця Ксенія, підійшла до вікна подивитися і бачить: відчиняється обительська хвіртка, що біля Казанської церкви, і в неї входить блаженна Паша Саровська з вузликом за плечима, прямує прямо до Пелагеї Іванівни і щось бурмоче про себе. Підійшовши ближче і помітивши, що Пелагея Іванівна їй таємниче загрожує, Паша зупинилась і спитала: - Що, матінко, чи не йти? – Ні, – каже Пелагея Іванівна. - Отже, рано ще? Чи не час? – Так, – підтвердила Пелагея Іванівна. Мовчки на це низько вклонилася їй Паша і зараз же, не заходячи в обитель, пішла в ту саму хвіртку. І після цього року півтора не мала нас. Ось вони, блаженні, як розмовляють, іди і розумій їх, як хочеш... А вони, дурненьки, всі знають, тільки один на одного тільки поглянути, всі й розуміють. Що ж, ви думаєте, означали ці таємничі їхні розмови? А ось що: років за шість до смерті Пелагії Іванівни з'явилася до нас знову Паша з якоюсь дитячою лялькою, а потім, ще згодом, і з багатьма ляльками; нянчиться, бувало, з ними, доглядає їх, називаючи їх дітьми. І стала Паша за кілька тижнів, а потім уже й по кілька місяців проживати у нас в обителі, де день, де ніч. За рік до смерті Пелагії Іванівни майже цілий рік прожила у нас. А як померла Пелагея Іванівна, то лишилася навіть зовсім у нашій обителі. Була вона кілька разів у мене, і я намагалася запропонувати їй залишитися. - Ні, не можна, он матуся не велить, - відповідає мені, показуючи на портрет Пелагії Іванівни. – Що це, – кажу, – я не бачу. – Та що ти, – каже, – не бачиш, а я бачу, не благословляєш. Так і пішла та оселилася у клиросних у корпусі. Так само ходили до нас і шанували Пелагею Іванівну і наші блаженні покійна сестра Параска Семенівна, теж ще Серафимівська стариця, яка називала її завжди: Пелагея Іванівна – другий Серафим; також покійна сестра Параска Яківна, яка називала її матінкою. А ось коли перед самою смертю прийшла до нас востаннє якась блаженна Євгенія Феофанівна, не з нашої обителі, а тільки що була у нас, той що було! Ось як тепер дивлюся і ніколи не забуду: приходить вона до нас і два вузли тягне махрів 22 . «От, Герасимівно сухоребра, – кричить, – нікому не вірю, а тобі весь маєток тягну». – А ти повно дурити, – каже їй Пелагея Іванівна, – краще про смерть поговоримо. Феофанівна, почувши ці слова, як схопиться, підбігла до неї, впала до її ніг і стала обіймати їх. "Ти мене проведи", - каже, і так обидві плакали, що жалість було дивитися на них. Через кілька днів, не більше, захворіла Євгенія Феофанівна, 4 лютого; холоднеча була страшна. Як і звідки вона опинилася, не знаю. Просилась і билася під вікном у диякона Івана Микитовича Садовського, що в приході рідного брата батюшки Василя, та ніхто там не впустив її, знаючи, як бушує блаженна. Адже ні вгамування, ні закон для них не писаний, не всякий терпіти їх може. Так зовсім було вона й замерзла, та біля дзвіниці жили Хохловські дідусі зі старою, ті й почули її стогін, зглянулися над нею, взяли до себе в хату та мені й сказали. Прийшла я, бачу: лежить; і шкода мені її стало... Як бути? Тієї самої пори Агафія Лаврентіївна, нашої ж обителі сестра, каже мені: «Шкода мені тебе, Герасимівно, буде з тебе і однієї, дай-но я її до себе візьму». І перенесли ми її до Агафії Лаврентіївни. На другий день Пелагея Іванівна мені й каже: «Піди до Євгенії, захопи, поки жива». Пішла я, а вона лежить, ніби й не було нічого з нею, і все лається та блажить. «Мене, – каже, – приїдуть проводжати з дзвонами». Так і сталося. За батюшкою Василем приїхали з дзвіночками весілля вінчати, а Євгенія відходить; він на цих конях із дзвіночками і приїхав її долучати. Тут і вмерла вона. І багато їх ходило до нас». Останнє перебування в обителі «Відколи Пелагея Іванівна оселилася в обителі, вона вже ніколи і нікуди з неї не виходила. Одного разу я почала благати її і говорити: «Що б нам з тобою в Сарово до батюшки Серафима сходити, Пелагея Іванівна». Ну я і зраділа, найняла коня, зібралися і вирушили ми з нею, та доїхали до нашого монастирського готелю - за ворота-то він і не їде. «Навіщо, – каже, – я поїду. Чай, не збожеволіла. Він (тобто батюшка Серафим) завжди тут. Не треба, не поїду». Тим і закінчилася Саровська наша подорож. Іншого разу ось пам'ятаю: понетаївські наші сусідки завжди дуже її любили та й спробували її раз покликати до себе. «Як ти нас порадуєш, – казали вони. Як тобі добре буде в нас! В екіпажі трійку надішлемо за тобою, тільки підемо». Вона все мовчала та відверталася, а вони всі знай до неї лізуть. «Хоч на тиждень, на день приїжджай». «Начхати вам, чай не зовсім я збожеволіла», – відповіла їм і пішла. Так увесь вік свій і прожила, голубонько моя, у своєї улюбленої грубки на підлозі між трьома дверима». «А ще скажу вам: з грішними людьми часто буває, що вони за собою нічого не бачать, а на інших вказують. Що робити, то вони й грішні люди. Отак і в нас було. Почали спокушатися тим, що Пелагея Іванівна не сповідається і Святих Таїн не причащається. Ось наказали нашому батюшку отцю Івану Фемініну (із сусідньої парафії, бо своїх священиків тоді ще не було) сповідати її. Прийшов він, і довго-довго вони пробули разом наодинці. Дивлюся: виходить батюшка такий схвильований і пішов прямо до матінки настоятельки; чуємо, пояснив він їй, що Пелагея Іванівна велика раба Божа і що не він її, а вона його сповідала і прямо висловила йому всі таємні гріхи його. І щодо Святих Таїн завжди клопотали наші сестри-клопотусі, обзиваючи її зіпсованою, та мене за неї докоряли, А річ у тому, що вона долучалася Святих Таїн, тільки не часто. Розболілися в неї якось ноги, я й кажу: «Чи не долучити тебе, Пелагею Іванівно». – Що ж, – каже, – батюшка, добра справа. І долучив її батюшка о. Василь. Так само якось у Великий піст запропонувала я їй долучитися, і вона не тільки рада була, але навіть сама все і правило до причастя вичитала, і долучилася. Раз сестри так дошкулили мені, що невтерпіло мені стало, я й кажу їй: «Що це ти не долучишся? Адже всі сестри кажуть, що ти зіпсована». – Ах, ні, – каже, – батюшка, старий батечко Серафим же мені дозволив від народження до успіння. Що означали ці слова святого старця, не знаю я, а думаю на мій дурний розум, чи не вказав він їй і тут шлях найвищого самовідданості. Що може бути вищим, радіснішим і блаженнішим за приєднання Святих Таїн Христових? О, вони, блаженні, добровільно засуджують себе і на це поневіряння. А втім, Бог їх знає! З ними бувають такі чудові події 24 . От я вам ще скажу: коли сестри теж пристали до мене і докоряють, що не причащу Пелагію Іванівну. Ось пішла я і сказала про того батюшка, а він мені відповів: «Нема чого слухати їх! Що вони розуміють? Коли вона сама забажає, а так ти, Герасимівно, за мною й не ходи. Знаю я Пелагею Іванівну, яка вона раба Божа. Вона з таким благоговінням, з таким смиренністю, з таким страхом і трепетом приймає Святі Христові Таїни, що вся навіть просвітліє, і так вся тріумфує від духовного захоплення, що навіть на мене самого страх нападає від цього її просвітлення. Тому сама вона краща і нас з тобою знає, коли Господь благословить її долучитися». З тим я й пішла. А розуму, грішниця, все ще не навчилася. Так раз ось у 1882 році в Петрівки 25 боляче вже дошкулили мені знову сестри за те, що не долучила я її. Зібралася я сама долучитися та все і примовляюсь до неї про те саме, а вона все мовчить. Я вже боляче розчарувалася. Долучитися я долучилася, та її й вибрала за те, що вона не долучилася, а вона все мовчить. Заснула я вночі і бачу: входять до нас священик та диякон із Чашею та долучили її. Прокинувшись я, і вже не уві сні, а наяву, чую: відчинилися двері і йдуть, кроки чоловічі. «Поля, Поля! – кричу зіскочивши. Хто в нас був? Хто зараз вийшов? Прокинулася Поля та й каже: «Нікого не було». А Пелагея Іванівна, бачу, мовчки сидить на улюбленому своєму місці, на підлозі біля грубки на повсті, і така весела, світла та рум'яна, наче вся помолодшала. Побачивши її такою, я почала просити у неї прощення: «Ах, матінко! Адже ти свята, адже ти молилася так...» Я не встигла домовити, а вона мені: «Що ти просиш у мене вибачення, адже я не те, що ти говориш, я велика грішниця». Так і залилася я сльозами, що образила її, а вона, побачивши мої сльози, посміхнулася та й вибачила. І ось з того часу, що, бувало, не кажуть мені, як не докучають, нікого я не слухалася, а як самій їй завгодно, як Господь їй вкаже, так і робила». «І частенько бували їй подібні відвідування згори. Ось уже в 1884 році, незадовго до смерті, зазвичай лежу я на лежанці вночі і не сплю, вона теж, як завжди завжди не спати, ночі сидить на улюбленому своєму місці, на підлозі біля грубки. Ось чую я: прийшов до неї батько Серафим, чую я голоси його та її; і так довго говорили вони. Я все слухаю та слухаю – хочеться, знаєш, дізнатися, а всього-то розчути не можу, тільки розумію, що всі обителі тлумачать. І нашу матінку настоятельку згадали, це я добре розібрала. Ось коли вже все стихло і не чутно стало голосів їхніх, я й виходжу до неї. – Це ж у тебе, Пелагіє Іванівно, батюшка Серафим був? Я його голос чула, і ви з ним усе об обителі тлумачили і матінку згадували: адже так? Що це означає? Чи не станеться в нас чого? - Мало, - відповіла вона, - у нас справ. Так і не досягла я в неї нічого. А ось також за 12 днів до смерті її лежу я на лежанці вночі, а вона на своїй підлозі на повсті сидить; раптом - і ніколи ще цього не було - чую я: вона заспівала, всього вже не згадаю, а ось ці слова добре зрозуміла: "Ангелі здивувала, як Діва сходить від землі на небо". Ах, гадаю, що це з нею? Ніколи ще так не було, як би чого не сталося?.. І минуло мало, так дня через дві ночі знову чую, що хтось говорить з нею, і таким якимось дивним голосом, а вона точно з ним сперечається. «Це що? Хто це? - думаю, та не терпіла і гукнула. Маша! Чи це ти?» А послушниця Маша мені й відповідає: «Ні, матінко, не я, а, мабуть, чи не Пелагея Гаврилівна». А Поля міцно-міцно спить. Тут не витримала я, схопилася та й заходжу, бачу: сидить вона на своєму місці. «Та що ж це за дива? - Кажу. Третього дня ти співала, і я дуже добре це чула та промовчала; зараз знову хтось дивним таким голосом розмовляв тут із тобою. Хочу знати, хто це був. Щось це вже значить...» Подивилася вона на мене та розвела руками. – А ось тобі, – каже, – і не впізнати. – Як, – кажу я з досадою, – не впізнати? Мало хто приходить! Хто тебе знає! Може, чи не злодій який. – Злодій і є, – каже вона, – той самий, що душі краде. Зрозуміла я страшний голос, що налякав мене, і замовкла». Остання бесіда з матінкою благочинною «Незадовго до смерті Пелагеї Іванівни прийшла до нас наша щойно поставлена благочинна мати, черниця Олена, і Пелагея Іванівна довго-довго добре розмовляла з нею, наставляла її нікого не ображати і суворо виконувати свою посаду і втішала її. «Оце право, їй Богу, ніхто нічого не зробить, не дивись ні на кого. Ось поглянь на цю просфору». І вийняла з пазухи гарну просфору. «Така ж гарна, як ця просфора, будеш і ти: я допоможу, а Господь усе влаштує». І так-то була вона весела, так-то й дивиться їй в очі, ніби не надивиться на неї, он як мати на дитину своє рідне, давно не бачене, пестить - не напеститься, наче вся тремтить від якогось пишного захоплення ». Пророцтва про благотворну діяльність матінки благочинної та про місце свого поховання «Мені і стало прикро. Коли мати благочинна пішла, а вона так і радіє, так вся і тремтить від захоплення, я й кажу: «Що це, Пелагеє Іванівно, дивлюся я на тебе і не надивлюся. Прийшла благочинна - і ось як ти радієш, точно не знаю, що трапилося, наче вся святкова. І чого ти рада? Диви б хто, бо мати благочинна. І рідко була вона в тебе, та ніколи тобі нічого не давала. Адже ви просто блаженні, у вас немає відмінності. Ну що ти дивишся – не натішишся, не надивишся на неї, адже вже це я сама бачила. - А що ж, - каже, - Симеон, людина вона хороша. – Ах, Симеоне! Яка ти. А може, що ще й дуже добре зробить. - Зробить, - додала я, - як би не так, чекай. Та й що вона нам зробить? Нічого нам не треба; за матінкою милістю все у нас є: келія своя, більше нам нічого не треба. Помремо, то мабуть поховають, не викинуть. І так от я на неї розчарувалася. – Ех, – каже, – Симеоне, дивлюся я на тебе, нічого ти не розумієш. - Та чого ж розуміти? Нема чого. От і ти помреш, чай, як доброї людини поховають. Та ще хтозна? Мабуть, і труну не в приклад іншим зроблять? - Що ж, мабуть. Та й справді, яку ще труну зроблять, – задумавшись, сказала Пелагея Іванівна. І раптом встала і, підійшовши до ікон, так і просвітліла. Вона, моя голубонько, ублажала матінку благочинну за благоустрій собору і передбачала, що матінка благочинна вкаже місце вічного спокою її, передбачила і почесті, які віддавалися їй при похованні, а я за своїм безглуздим розумом говорю про своє». Болючий стан незадовго до смерті «Дня за два до того, як їй зовсім злягти, каже вона мені: «Ох, Симеоне, Симеоне! Як мені шкода матінку, та робити нічого». На той час усе Царське Прізвище тут очікувалося. – Що ж, – кажу, – хіба лихо якесь трапилося? – Та біда не дуже велика, – каже, – а матінку мені шкода. Тут якраз я й рознемоглася, і порозумілися в нас у келії, як би мені не померти. – А я з ким же залишусь, – каже Пелагея Іванівна і підійшла до мене. Ні, мамо, вставай, ми з тобою поживемо ще трохи. – Ну, – кажу, – коли ми один одного так любимо, що ти без мене не хочеш залишатися, а я без тебе, то давай кинемо жереб, кому вийде спершу померти, тобі чи мені. – Ну, – каже, – давай. Не встигла я сказати, як наші келійниці притягли нам довгу-довжину мотузку. Пелагея Іванівна добре стала перехоплювати рукою. Вийшло мені спершу померти. Побачивши це, Пелагея Іванівна зажурилася, зітхнула і каже: «Ох, Господи! Та кого ж мені шукати ще. Ні, вже краще я раніше помру! 11 січня, вставши з місця, попрямувала вона до дверей надвір і каже: «Ох, Маша. Щось у мене як голова болить! Піду я в залишки на зірки-то небесні подивлюся». Не дійшовши до дверей, раптом упала, нудота сталася з нею; підняли ми її, сприскнули святою водою, вона трохи прокинулася та й каже: «Що це, Господи, як би не вмерти! Симеон, Симеон, мені матінку та тебе тільки шкода». — Досить, — кажу я, — може, когось і ще? - Так-то так, - відповідає, - та матінку найбільше. – Так, – кажу, – пошкодуєш ось ти. Ні, видно не дуже шкода, коли не слухаєш нікого та рвешся до дверей. Ось як уже слабка та примушуєш мене ось тут на підлозі біля тебе сидіти та чатувати. А вона-то, моя голубонько, слухає та раптом як піднялася та так було скоро спробувала вийти, а вже не змогла, в сінях-то знову було впала. - Ой, Маша! Як мене нудить, – каже і сіла на лаві. Підтримали ми їй голову, водієм святої напоїли і повели в келію. А вона і мої руки цілує, і Машини, і навіть у колишньої своєї племінниці – молодої клиросної Паші – все і цілує. Ми їй не даємо, а вона так і вистачає, і так чіпко ловить руки та все і цілує, цілує; так і поклали ми її. Через кілька днів дивлюся якось: піднялася моя Пелагея Іванівна та прямо до Маші, вклонилася їй у ноги. Я щось пробурчала, дивлюся, каже: «Пробач мені, Машенько, заради Христа». І мені теж у ноги. — Ти вже й справді не збираєшся вмирати, Пелагею Іванівно, — кажу; не полюбилося мені це, що це вже за смирення таке напало. Ось усім у ноги кланяється, та у всіх руки цілує, наче віддячити всім хоче. - Та хто ж знає, матінко, адже мабуть помреш, - каже. - Днями ось і до мене підійшла та вклонилася в ноги теж, - зауважила мені Пелагея Гаврилівна. - Ну, - думаю, - якщо так пеститься та упокорюється, видно, і справді померти збирається; всім, значить, і дякує. І стислося в мене серце. 20 січня подала їй Маша чаю, а вона й не встає. — Поклади мене гарненько, Маріє, я боляче хворію, — сказала вона. Так і не пила нічого, і не їла, і мовчить. — Матінко, — каже мені Маша, — ось Пелагея Іванівна дуже захворіла. - Що це з тобою, матінко? - Підійшла я до неї і запитала. — Та я ж, мамо, захворіла, — каже. – Що ж. Надіслати чи сказати. Долучитись треба. А очі веселі-розвеселі, і сама вся радісна і всіх хрестить, хто не прийде. 23-го вночі був грім і блискавка, а вранці якраз прийшов із запасними Дарами священик наш, Іван Доримедонтович Смирнов, долучити її; став біля її ліжка навколішки і підніс святу Чашу, але блаженна тихенько відсунула її від себе і так кілька разів робила. Колишня тут мати Афанасія Назарова насильно схрестила було їй руки, кажучи: «Долучайте, батюшка», але Пелагея Іванівна з незвичайною силою відштовхнула її і знову тихенько відсунула святу Чашу. – Залишіть її, не гвалтуйте, – сказав батюшка і почав умовляти її. - Хіба вдруге можна? – промовила блаженна. Батюшка наказав усім вийти. Всі й пішли, лишилися тільки ми з батюшкою. Тиша була мертва. Раптом Пелагея Іванівна сама взяла святу Чашу і сама, як мабуть, долучилася і запила теплом. - Залиште, - сказав наш батюшка, - це значить, я не достойний долучити її. Увечері просили ми того самого батюшку Смирнова пособорувати її. - Недостойний я, - каже, - але ми вмовили його. Постаравшись, вона була весела, гарна така, і другого дня в понеділок весела ж була; всіх зустрічала, вітала і проводила очима, хто б не приходив до неї, а приходило багато прощатись. 25 січня, не попередивши мене про те, прийшли читати їй відхідну. Я як батюшку побачила, так, знаєте, розтривожилася. Хто це здогадався? - Кажу. А вона мені: «Годі, – каже, – мамо, не турбуйся. Бо це нічого, молитва Богородиці тільки». Прочитав батюшка відхідну, а в мене ось так серце і розривається. — Що це, Пелагіє Іванівно, видно ти вже й справді померти хочеш? - Помру, мамо, - відповідає. І хто мене пам'ятає, того і я пам'ятаю, і якщо матиму сміливість, за всіх молитимуся. - А матінку, - кажу, - так і залишиш? – Ні, – каже, – матінко, я там їй ще більше допоможу, буду Господа за неї просити. З цих слів, з середи вечора, вона зовсім замовкла. Із суботи ж, 28 січня, зовсім навіть і очей не розплющувала. І коли приїхали до неї цього дня два племінники її попрощатися з нею, то одного з них, Миколу Андрійовича, вона лише перехрестила. З суботи на неділю вночі вона міцно і ніби спокійно спала, що ми з матінкою благочинною говорили, що, можливо, судячи з такого сну, вона й одужає. У неділю, 29 січня, надвечір став з блаженної сильний жар, так що вона не могла вже зовсім спати, а о 12 годині ночі, на понеділок, 30 січня, раптом заспокоїлася зовсім; тихо, міцно і так глибоко заснула. І ось у цьому останньому земному сні своєму вона до другої години почала дихати все якось глибше і рідше і рівно о чверть другої години на понеділок 30 січня (у свято трьох святителів і день смерті рідної її матері) Пелагеї Іванівни не стало. Чиста, багатостраждальна душа її відлетіла до Господа». Приготування до поховання Прибрали блаженну в біленьку сорочку, в сарафан, поклали велику сіру вовняну хустку на плечі, пов'язали голову білою шовковою хустинкою; одним словом, нарядили так, як вона і за земного життя свого вбиралася. Оскільки вона любила квіти, то праву її руку дали їй букет квітів; на ліву одягли чорні шовкові чотки, бо батюшка Серафим, благословляючи її на подвиг юродства Христа заради, сам дав їй чотки. Тільки-но прибрали її зовсім, ударили у великий дзвін, і так як це було о другій годині ночі, то дзвін налякав багатьох сестер, думали, чи не пожежа. Блаженна Паша Саровська, яка притулилася на той час у нас, сказала: «Яка пожежа?! Ось глянуло сонечко, ну, трохи сніжок і розтанув, тепер в обителі у вас темно буде». Так і стояла Пелагея Іванівна три дні в крихітній, тісній келійці своїй. Тут був набитий народ, який ні на хвилину не виходив; тут увесь час запалювалися і горіли свічки, безперестанку відбувалися панахиди, і внаслідок того жару була нестерпна, і незважаючи на все це, вона лежала в труні, моя красуня, наче жива, наче вся просвітліла. На третій день увечері, як і казала вона, що зроблять їй труну не в приклад іншим, і справді поклали її в прекрасну кипарисну труну, всю прикрашену херувимами, зі словами: Святий Боже, Святий міцний, Святий безсмертний, помилуй нас, на кришці і на труні: Зі святим. А на внутрішній стороні гробової кришки була пригвинчена дощечка з написом: «Проходила шлях Христа заради юродства раба Божого блаженна Пелагея 30 січня 1884 відійшла до Господа». Перенесли її в теплу зимову Тихвінську церкву, де й простояла до дев'ятого дня, в який і поховали її. Це зволікання відбулося ось з якоїсь особливої нагоди: сім років тому, саме в 1877 році, коли зовсім був готовий собор Святої Трійці до освячення і тільки чекали приїзду владики Іоанніка, який тоді був єпископом Нижегородським, а нині митрополит Московський, блаженна Пелагея Іванівна. сестри Олени Миколаївни Анненкової (згодом матері благочинної, на яку покладено було будову та благоукрашення собору): «Скажи, матінко, чи все так, і чи все гаразд, і чи не забула я чого?» – відповіла: «Все добре, все так, а от містечка мені не приготувала». Це дуже перейняло матінку Олену. Але пройшло благополучно і освячення, а ці слова так і залишилися без виконання. Минуло три роки, в 1880 році Пелагея Іванівна, яка вже нікуди не виходила зі своєї келії, одного разу зовсім несподівано прийшла в ігуменські кімнати, лягла на ліжко матінки, охала і металася, як хвора (чим передбачала майже піврічну хворобу, яка невдовзі спіткала матінка, ту ж Олену Миколаївну і пішла разом із нею у напрямку до собору. Проходячи повз корпус монахинь, говорила, що треба суворіше тримати їх. Потім вони підійшли до бокової північної паперти собору і зупинилися. – Я в тебе засну, – сказала Пелагея Іванівна матері Олені. Потім пішли далі до головної паперти, зупинилися тут, і знову Пелагея Іванівна сказала, вказавши на собор: «Я тут у тебе ляжу, приготуй мені містечко». І так обійнявшись, пройшли довкола собору і повернулися до келії. Таким чином, ще за сім років блаженна передбачила, на чиїх руках вона засне сном смертним, і вказала місце свого вічного спокою. І все виповнилося так, як вона говорила. Слова її про те, що сестер треба тримати суворіше, справдилися, бо якраз після цих слів матінку Олену призначили благочинного монастиря і вона справді повела сестер суворіше. Так само точно збулися й слова: «Я засну у тебе», бо матінка Олена зовсім несподівано була прислана до смертного одра Пелагії Іванівни і була весь час при ній, тож і справді на руках її вона й заснула смертним сном. Тому й тепер, коли постало питання, де покласти Пелагею Іванівну, матінка благочинна і сама згадала всі слова Пелагеї Іванівни, і нагадала про них матінці-ігуменії, і для заспокоєння своєї совісті просила її виконати заповіт покійниці - дозволити просити дозволу у преосвященного Макарія, собора, епископа. Матінка поважила прохання свого благочинного, і ось, поки навмисне для того послана сестра їздила до Нижнього, минуло чимало часу, і лише на дев'ятий день після смерті Пелагеї Іванівни довелося ховати її. Всі ці дні стояла вона у теплій зимовій церкві Тихвінської Божої Матері. Тут по закінченні церковних богослужінь день і ніч не замовкало читання Псалтирі по покійній, тут невпинно звершувалися по ній панахиди, числом від 30 до 40 протягом дня, тут постійно горіли навколо труни свічки, сюди окрім монастирських стікалися з усієї єпархії. її, завжди і в усьому до неї вдавалися, а також при труні її тужили і плакали, що вони втратили в ній свою матір, утішницю і молитовницю. І все це, разом узяте, мимоволі справляло якесь благоговійне трепет у душі всякого, що тут знаходилося, торкало всіх до глибини душі, розчулювало навіть і жорсткі серця. Народу не тільки не убувало, але навпаки, прибувало з кожним днем ​​все більше і більше, так що матінка-ігуменія, сходячи до слізного їхнього прохання, а також і з благоговіння до покійної раби Христової, знайшлася змушеною дати дозволу і ночі проводити їм біля її труни. Внаслідок цього церква не тільки вдень, а й уночі була наповнена все народом, що прибував. Спека стояла в храмі така, що зі стін потекли потоки води, і навіть на холодних папертях було так тепло, як у келіях. І незважаючи на це, покійна раба Христова лежала в труні своїй наче тільки забулася солодким сном, нічого не являла в собі мертвого, лежала як жива, навіть не холодна, а тепла, і невпинно змінювалася в обличчі своєму, не маючи ні найменшого мертвого, неподобства, а на проти. Уся вона з голови до ніг обсипана була свіжими квітами, які й за життя так любила; квіти ці невпинно замінювалися новими, і одразу ж нарозхват розбиралися масами народу, що ніс їх додому з благоговінням. У дев'ятий день після смерті блаженної, тобто 7 лютого 1884 р., скоєно її відспівування при величезному збігу народу. Коли після відспівування і тривалого останнього прощання понесли багатостраждальне тіло подвижниці Христової до навмисне приготовленого місця упокою біля Свято-Троїцького собору проти головного вівтаря і коли почали закривати кришкою труну, то і тоді прощалися з нею вільно брали її ручки, які були так ручки, які були так ручки. Могила її спочатку, обнесена була дерев'яними ґратами і обсаджена кущами бузку, жимолості та квітами. На самому місці, де в кам'яному склепі встановлена ​​труна її, спочатку була покладена проста дубова дошка з хрестом на ній із чорного дуба – частиною за браком тоді коштів, частиною за повагою до того убогого ложа її, яке вона так любила все своє земне життя. Все сказане нами досі запозичено з розповідей матері Пелагії Іванівни, і особливо із записаних оповідань високоповажної Ганни Герасимівни, яка 45 років жила з Пелагією Іванівною. Чистосерде оповідання цієї доброї трудівниці, яка провела настільки довгий час при самій подвижниці, дихає простотою і задушевністю і зображує великий подвиг юродства Пелагії Іванівни з неповторною наївністю, теплотою і повнотою. Великий образ подвижниці Христової повстає перед нами у всій своїй незвичайній простоті та небесному благолепстві. До цієї простосердечної, щирої та задушевної розповіді високоповажної Ганни Герасимівни ми додамо ще кілька відомостей, зібраних нами від інших осіб, близьких до подвижниці Христової. Художник М. П. Петров користувався особливим прихильністю Пелагеї Іванівни і названий нею духовним її сином, Він являв собою живий приклад тієї вражаючої благодатної дії, за допомогою якої вона звертала на шлях спасіння людські серця. Ось що він розповів про перше своє відвідування Пелагеї Іванівни: «Після бурхливого мого життя, побувавши на Афоні та в Єрусалимі, я не знав, на що мені зважитися, йти до монастиря чи одружитися. На зворотному шляху з цієї благочестивої подорожі заїхав я в Сарове та в Дівєєво; це було 1874 року. На другий день після приїзду в Дівєєво мене звели в келію до юродивої Пелагеї Іванівни, про яку я давно чув; коли зійшов я в її келію, мене так вразила її обстановка, що я відразу не міг зрозуміти, що це таке: на підлозі на повсті сиділа стара, скорчена і брудна жінка з величезними нігтями на руках і босих ногах, які справили на мене приголомшливе враження. Коли мені сказали, що це є Пелагея Іванівна, я неохоче вклонився їй і пошкодував, що пішов до неї; вона не удостоїла мене відповіддю на мій поклон і з підлоги пересіла на лаву, де й лягла. Я підійшов до неї і спитав: «Чи йти мені в монастир чи одружитися?» Вона нічого на запитання моє не відповіла і тільки пильно на мене дивилася своїми швидкими блискучими очима. Я повторив три рази те саме питання і, не отримавши від неї відповіді, пішов від неї роздратований і розчарований, вирішивши до неї вже більше не ходити. Проживши цілий місяць у Дівєєві в монастирському готелі і займаючись живописом у соборному храмі, я часто чув закиди від черниць і від начальниці готелю в тому, що я не вірю благодатним дарункам Пелагії Іванівни, і на наполегливе прохання начальниці готелю зважився ще раз зайти в її кель. набридали. Коли я зійшов у келію Пелагії Іванівни, я знайшов її, що, як і раніше, сиділа на підлозі на повсті, але вона негайно по приході моєму встала і випросталася переді мною на весь зріст. Це була жінка високого зросту і дуже гарно складена, з надзвичайно живими, блискучими очима. Постоявши переді мною, вона почала бігати по кімнаті і реготати, потім підбігла до мене, вдарила по плечу і сказала: Ну, що? У мене давно хворіла ця рука від паралічу, але після цього удару Пелагії Іванівни біль у ній миттєво і зовсім пройшов. На мене напав якийсь панічний страх, і я нічого не міг їй сказати, мовчав і весь трусився від переляку. Потім вона почала розповідати мені все моє минуле життя з такими дивовижними подробицями, про які ніхто не знав, крім мене, і навіть розповіла зміст того листа, який я цього дня послав до Петербурга. Це мене так вразило, що в мене волосся стало дибки на голові і я мимоволі впав перед нею на коліна і поцілував її руку. І з цього разу став я старанним її відвідувачем і шанувальником, невідступно набридав їй своїми проханнями і питаннями і удостоївся такого її розташування, що вона не тільки на особисті мої запитання, а й на мої листи завжди охоче і прозорливо відповідала або короткими записочками, або через добрих знайомих. Я часто до неї їздив і проживав подовгу в Дівєєві для того, щоб бачити і чути дивну старицю. Вона мене витягла з дна пекла». Високоповажний М. П. Петров повідомляє кілька нових відомостей про благодатні обдарування Пелагеї Іванівни та її допомогу тим, хто вдавався до неї. «Сестри моєї, – каже він, – Пелагея Іванівна передбачила смерть за два роки. Зі мною самим була така обставина: я збирався з'їздити до Бологого, де жив тоді відомий о. Микола, колишній місіонер, якого шанували за великого чоловіка. Мені хотілося з ним побачитись і поговорити, але я не наважувався їхати без дозволу Пелагеї Іванівни. Я написав до неї листа і просив у неї дозволу на цю подорож. Лист був готовий, я одягнувся і хотів уже йти на пошту. В цей час входить листоноша і подає мені листа від Пелагеї Іванівни. На мій подив, вона пише, щоб я не їздив до о. Миколі 26 , це мене надзвичайно здивувало, перш ніж я надіслав листа з моїм запитанням, я отримую вже від неї відповідь». У 1881 році я був хворий на дифтерит, – каже той же Петров, – п'ять діб лежав я зовсім без почуттів, на шосту добу стало мені легше, і я, глянувши на портрет Пелагії Іванівни, сказав: «Що ж ти мене не відвідаєш? Коли ти була хвора, я навмисне до тебе їздив». І трохи згодом заснув, і що? Бачу уві сні, що Пелагея Іванівна стоїть біля мене і каже: «Ось я і прийшла до тебе відвідати тебе; не бійся, не помреш». І Михайло Петрович одужав. Якось Пелагея Іванівна пила чай, – каже він ще, – і їй налили чашку солодкого чаю. Раптом вона схопилася з підлоги, схопила чашку, побігла з нею надвір і вилила цю чашку до одного села. На другий день приходить до неї жінка з цього села, кидається до неї, дякує їй і розповідає, що в них вчора була пожежа в їхньому селі. «Уже почав спалахувати і мій комору з хлібом, – казала вона крізь сльози, – я впала на коліна і закричала: «Матуся Пелагея Іванівна, врятуй!» І зараз вітер подув в інший бік, і вогонь почав згасати». За оповіданням цієї жінки, вітер змінився, а вогонь почав вщухати в ту саму хвилину, коли Пелагея Іванівна вилила чашку чаю в той бік, де стояло це село». «Дякую Богові, – говорить у душевному розчуленні М. П. Петров, – що Господь удостоїв мене бачити таку рабу Божу, і я не тільки удостоївся бачити її, але й сподобився називатися духовним сином її». Говорячи далі про різні обставини життя Пелагеї Іванівни і про різні духовні обдарування її, високоповажний М. П. Петров розповідає наступний випадок: «Одного разу після повернення її з Сарова в Арзамас вона зустрілася з однією дівчиною і каже їй: «Ти вийдеш заміж ось за цього молодого чоловіка» - і вказала на. Ці дві родини були ворожнечі, і не можна було чекати згоди на шлюб від батьків, а тим часом через місяць дівчина вийшла саме за цю людину». «У Дівєєві до неї став стікатися з усіх боків народ, люди різних звань та станів; всі поспішали побачити її і почути від неї мудре слово настанови, втіхи, поради духовної чи викриття та докору, дивлячись кожен за своєю потребою. І вона, володіючи даром прозорливості, говорила кожному, що для нього було потрібно і душерятівно, - з іншим ласкаво, а з іншим грізно, інших же зовсім відганяла від себе і кидала в них камінням, інших жорстоко викривала, причому голос її, як колись у блаженного Христа заради юродивого, його слухав, повік не міг забути приголомшливої дії її слів. А говорила вона майже невгамовно, то алегорично, то прямо і ясно, дивлячись на душевну потребу тих, хто слухав. Після 20-річного подвижництва у Дівєєві Пелагея Іванівна раптом різко змінила спосіб свого життя. Якось сказала вона своїй співмешканці, Ганні Герасимівні: «Зараз був у мене батько Серафим, велів мені мовчати і перебувати більше в келії, ніж на подвір'ї». І вона замовкла і рідко кого удостоювала своєю розмовою, говорила мало, уривчастими фразами, більше сиділа в келії і, подібно до преподобного Арсенія Великого, почала уникати людей і більше слухати себе. У цей час її духовні подвиги були найрізноманітнішими». Про умертвіння плоті ми вже знаємо досить докладно з оповідань Ганни Герасимівни, наприклад, про носіння каменів, про кидання цегли у воду, про ціпки та ін. часом узголів'ям. Спала вона й сиділа завжди на підлозі, і неодмінно біля вхідних дверей у келію, так що прохожі нерідко наступали на неї або обливали її водою, що, мабуть, приносило їй задоволення. Як тільки всі в келіях вляжуться на ніч спати, Пелагея Іванівна, що теж вдавала, що лягає спати, вставала, ставала на молитву і молилася майже завжди до ранку, тихо плакала і зітхала на молитві і іноді в захваті духовному голосно вигукувала, чим і будила колишню Герку. вдавала спала і вигукувала уві сні. Їжу приймала помірно і харчувалася переважно чорним хлібом, який завжди носила за пазухою і з якого катала кульки. Ці кульки служили їй замість четок під час молитви Ісусової. І це було майже її постійним заняттям. «Любила вона дуже квіти, – каже високоповажний М. П. Петров, підтверджуючи розповідь Ганни Герасимівни, – і якщо мала їх у руках, задумливо перебирала їх, тихо нашіптуючи молитву. Останнім часом живі квіти майже завжди були в неї в руках, тому що їх приносили їй ті, хто хотів: зробити їй задоволення, і ці квіти, мабуть, втішали її. Перебираючи їх і милуючись ними, вона й сама робилася світлою та радісною; точно витала вже розумом своїм в іншому світі. Нігтів своїх Пелагея Іванівна ніколи не обрізала і ніколи не ходила до лазні. Взагалі тіло своє катувала та пригнічувала. Такі подвиги Пелагеї Іванівни стали привертати до неї увагу Дівєєвських монахинь, і колишнє неприхильність до неї у багатьох змінилося повагою. У келію до неї почали ходити багато хто з них або для того, щоб подивитися на подвижницю, або послухати її, або отримати від неї що-небудь, тому що мирські люди приносили їй різні приношення, які вона роздавала черницям. Але були між сестрами і такі, які вперто продовжували переслідувати Божу подвижницю своєю ненавистю і всіляко засуджували її і докоряли. Таких особливо любила Пелагея Іванівна і всіляко намагалася їм платити за зло добром. Інокіні, прив'язані до подвижниці, глибоко вірили через її молитву, шукали в неї настанов духовних і знаходили їх у її коротких, прозорливих промовах. Так, одна благочестива монахиня дивеївська, що сильно до неї прив'язалася, бачачи її подвиги, зухвала просити у Господа, щоб Він відкрив їй, чи вірний той шлях, яким йде та подвижниця Божа, і чи веде її до спасіння, тому що часто доводилося їй чути суперечливі, не серце із цього приводу. Господь почув її молитву. Вона побачила уві сні, що Пелагея Іванівна йде по монастирському дворі і два ангели ведуть її під руки. Коли, прокинувшись, ця черниця пішла до Пелагеї Іванівни, щоб розповісти їй свій сон, та попередила її розповідь суворою забороною нікому не говорити про те, що вона бачила уві сні». Високоповажний Михайло Петрович Петров, якого сама блаженна Пелагея Іванівна духовно всиновила собі і який усім серцем вшановував її пам'ять, отримавши так багато благодіянь від неї, з особливою старанністю і справді синівською любов'ю попрацював у збиранні достовірних відомостей про спокій від тих, що відпочив від тих, що померлих, і не має в себе з покійної особи. або зцілення, або передбачення, або повчання. а) Рясофорна послушниця Понетаївського монастиря Дар'я Семенівна Березіна писала йому від 28 березня 1884 р. наступне: «У 1873 році від відомої мені тільки однієї причини сильно боліла в мене голова, особливо ліву скроню, так що я з 3 лютого по 13 червня не знаходила. Всі заходи були вжиті до лікування, але жоден лікар було допомогти 27 . Але я знала, що моя хвороба була послана мені Царицею Небесною і на прохання моєї, а оголосити про це комусь я боялася і думати. А біль був нестерпний, тому я й лікувалася, а після всього я зважилася поїхати до Сарового викупатися на джерелі о. Серафима і тут відчула деяку втіху від хвороби. У ніч, на яку я викупалася, я могла заснути, але вранці знову відчувала біль і в розпачі душі своєї поїхала в Дівіївський монастир, і просто до Пелагеї Іванівни. При першій зустрічі вона пильно і пильно глянула на мене, так що в мене від болю і разом від радості серце затремтіло, і сльози душили мене. Я не встигла впасти до ніг її, як вона простягла руку і двома пальцями з довгими нігтями починає злегка бити мені по хворому скроні з такими словами: «Говорю, курво 28 , не лікуйся, не лечись! Сама загоїться». І почала мене напувати чаєм з того блюдечка, з якого сама пила. І багато ще говорила мені про моє життя, і все збулося на мені. І я, пробувши в Дівєєвській обителі три доби, щодня неодноразово ходила до неї і почувала себе здоровою, і вирушила до своєї обителі. І з того часу ця хвороба не повторювалася. Вдруге я була хвора, – писала в тому ж листі Дар'я Семенівна Березіна, – у 1876 році страждала внутрішнім болем, і мені необхідно було лікуватися. Я три з половиною місяці лежала у повітовій земській лікарні. За допомогою Бога і лікаря, який дбайливо намагався лікувати мене, я трохи погладшала, або краще сказати, небезпека, яка загрожувала смертю, минула, але зовсім погладшати не було мені ніякої надії. Щоправда, я сама зовсім ще не втрачала цієї надії, але з боку інших, а особливо моїх рідних, брата і старшої сестри, яка найбільше бачила мої страждання, надії не було, і всі радили мені для збереження мого життя залишити монастирський послух, який на мене було покладено – співати на клиросі. А я й чути не хотіла, бо спів для мене був найкращою відрадою в житті, найсолодшою ​​втіхою та їжею для душі. Сестра особливо багато мене просила, наполягала, навіть дорікала і спростовувала всі мої резони, і одне каже: «Відмовся від цього послуху». Навіть сильно озброювала проти мене і мого брата, від якого я багато в житті залежала. І що? Я вже не могла нічого говорити проти них, тільки про одне просила: з'їздити і спитати рішучого слова від Пелагеї Іванівни, і при тому з умовою, що як вона скаже, так і виконати. Моє серце відчувало, що вона заздалегідь передбачала скорботу душі моєї, тому що я заочно неодноразово благала її про допомогу в моїй хворобі. Коли прийшли ми з сестрою в її келію, знайшли її на прилавку, що лежала на постланній постільці, і в головах дві подушки. Оточена була вона безліччю народу; кожен питав про щось і чекав відповіді. Я як зійшла, так і вклонилася їй біля постелі, теж і сестра моя зробила, але ми дали свободу іншим закінчити, а вона не зводила очей з мене протягом цілої години часу. Потім почали ми ближче підходити до неї, і вона так скоро обернулася на бік на ліжку своєму і почала сестру мою бити кулаком; кілька ударів дала і щось про себе бурчала. Звичайно, і сестра, і я досить злякалися. Я стояла біля її ніг і чекала, що ще буде. Вона обернулася, як і раніше, і лагідно почала дивитися на мене і щось шепотіла губами. І через хвилину підводиться трохи з узголів'я і витягає ніжку свою (але не пам'ятаю, яку) і стосується мого живота, навіть у найболючіше місце, і міцно впирається в нього ногою. Звісно, ​​нам було зрозуміло те й інше. І з того часу я ніколи не відчувала хвороби в моєму животі, і до цього часу без жодних труднощів співаю на кліросі». б) Послушниця Покровської жіночої громади, що з селі Медяни Курмизького повіту Симбірської губернії, Надія Олександрівна Разстригина писала М. П. Петрову від 26 березня 1884 року таке. 1) «У 1874 році 5 травня дочка курмизького селянина Розстригіна, нині негідна послушниця Надія Покровської жіночої громади, що при селі Медяні Курмизького повіту Симбірської губернії, зі своєю матір'ю йшли до Києва для поклоніння тамтешній святині, були мимохідь. блаженної стариці, прозорливої Пелагеї Іванівни, щоб отримати від неї благословення на подорож. Побачивши блаженну старицю, моя батько сказала їй: «Матусю, я зі своєю дочкою йду до Києва, благословіть нас на шлях». Отримавши її благословення, мати моя знову запитала: «Чи я схожу благополучно до Києва?». Тоді блаженна стариця розплющила очі, склала руки на грудях і лягла попереду на лаву, ставши мертвою, сказавши: «Я помру». Батько моя, почувши це, заплакала і запитала: «Матусю, я, мабуть, помру дорогою?» Блаженна стариця відповідала їй: «Молоденька дочка помре». Ці слова я прийняла; на свій рахунок, тому під час подорожі кожен день і годину чекала на свою смерть. Але це пророцтво блаженної виповнилося не наді мною, а над моєю рідною сестрою Марією, яка без нас захворіла і померла». 2) «При цьому ж побаченні з Пелагією Іванівною я питала її: «Матуся, як ви благословите мене: чи у світі мені жити, чи вступити до монастиря? Вона дала мені поцілувати руку свою, кажучи тихо: «В монастир біжи». Я знову запитала: "Та в який же монастир?" – «Який недалеко влаштовується». Ось і це пророцтво збулося наді мною. Повернувшись із подорожі, недовго я жила в будинку своїх батьків, лише 41 день. Протягом цього недовгого перебування мого в домі батьків у душі моїй відродилося невтомне бажання залишити світ і вступити кудись у святу обитель. Ось я з благословення блаженної стариці і своїх батьків і вступила в обитель, що знову влаштовується - Покровську жіночу громаду, де і до цього часу перебуваю. 3) "Пророцтво, тільки не пам'ятаю, коли воно було, - пише далі та ж послушниця Надія Олександрівна Розстригіна. Двадцятирічна моя сестра Агрипіна захворіла. Нам усім сімейством бажано було дізнатися, чи одужає хвора або помре? Пелагеї Іванівні запитати її щодо хворої. Коли вона прийшла до блаженної стариці, то стала питати її: «Матінка, у мене хворіє дочка, і не знаю, одужає вона або помре. Скажіть мені». тримала в руці своїй. Нарешті послушниці блаженної стариці почали просити її: «Матухно, втішіть ви цю жінку, скажіть їй що-небудь щодо хворої її дочки». Після їхнього прохання блаженна стариця взяла з букета квітку бузку, милувалася на неї і повторювала кілька разів слова: «Груша, Груша!» 29 Потім ця квітка піднесла до лиця нашої батьків і сказала їй: Ось ця квітка і Богу буде хороша. Після того наша хвора сестра Агрипіна недовго жила на білому світі». «Всі ці пророцтва, – додає Надія Олександрівна Розстригіна, – і виконання їх я була свідком, що й засвідчую своїм підписом». (Слід підпис.) в) Власнеручне свідчення Тверської єпархії Малицького монастиря духовника, ієромонаха Олексія, від 29 травня 1884 року. «У 1877 році духовний мій син М. П. Петров, вирушаючи з Твері до Дівіївського монастиря для побачення з блаженної пам'яті старицею Пелагією Іванівною, яка керувала його в житті і, можна сказати, усиновила його в духовному відношенні, зайшов до мене попрощатися і випросити благословення на шлях. При прощанні я переконливо просив його, щоб він попросив поради і настанови у шановної стариці в моїх вкрай несприятливих обставинах, і разом з цим святих молитов її за мене, грішного. Після приїзду в Дівєєво, коли він передав стариці моє прохання, вона сказала: «Гоніння, яке він перетерпить, на радість звернеться». І справді, через два роки я зазнав найбільшого гоніння, якого я ніяк не міг очікувати по схильності моїх років, але це гоніння було на краще і згодом звернулося мені на радість. Таким чином все те здійснилося, що було передбачено за два роки раніше за саму подію. Благоговіючи перед Господом Богом і подумки просячи її святої допомоги і волі на моє щире слово правди про таке її пророцтво, я приймаю відвагу всенародно свідчити про дар прозорливості вищезгаданої стариці Пелагії Іванівни, в чому й підписуюсь». (Слід підпис.) г) Власнеручне свідчення ієромонаха Нілової пустелі Тверської єпархії Антонія. «У 1881 році, будучи ієромонахом Тверського архієрейського дому, я тривожився думкою, де найкраще я можу продовжувати своє служіння? І куди тому має вирушити? Чому й звернувся за порадою до старої Пелагеї Іванівни. За кілька часу отримую відповідь на папірці: «У Нілову пустель». Пророцтво це збулося точно: у 1886 році я вступив до Нілової пустині, де зі спокоєм духу і проходжу своє служіння. По священству це видаю за чисту істину». (Слід підпис.) д) Власнеручне свідчення селянина Тверської губернії Новоторзького повіту села Горок Степана Кудінова, від 14 квітня 1888 року: «У 1883 році я був у Дівєєві і був у Пелагеї Іванівни, яка мені що говорила, всі її слова збулися в точності, в чому і свідчення. (Слід підпис.) е) З власноручного листа рясофорної черниці Параски Дмитрівни Арвонатаки від 11 серпня 1888 року до духовника її, отця Авраамія, який просив її зібрати відомості про Пелагея Іванівну від Дівєєвських монахинь: «Всі наші черниці, і майже старі, і вона була молода. І священиком сказану надгробну промову вам на посвідчення додаю 30 . А ми всі, тобто Серафимо-Дивєєвського монастиря сестри, стверджуємо одноголосно, що вона не тільки була прозорливою і передбачала майбутнє, але й думки дізнавалася, з якими приходили до неї, і часто викривала сказані слова про неї в глузування, або зневіра, коли до неї приходили більше, а після неї приходили до смерті. Далі Параска Дмитрівна згадує про передбачення Пелагії Іванівни Єлизавети Миколаївні Кудрявцевої, яке ми тут передамо докладніше: «Одна мирська освічена особа, в даний час черниця Дівіївського монастиря, ще до вступу свого в монастир відвідала разом з родичкою дуже вона. побажала туди вчинити, хоча мала нареченого на ім'я Сергій. Коли прийшла вона в келію Пелагеї Іванівни і спитала її, чи йти їй у монастир, та нічого не відповіла. І хоча це питання неодноразово пропонувалося їй відвідувачкою, продовжувала вперто мовчати. Відвідувачка нарешті сказала, що вона ще цілком вільно може мати у своєму розпорядженні і випросити згоди та благословення у батьків своїх на вступ до монастиря. Пелагея Іванівна і на це відповідала їй мовчанням і тільки пильно дивилася на неї, від чого моторошно стало відвідувачці; здавалося їй, що ніби наскрізь бачить вона її душу. У цей час промайнула в ній думка про нареченого, і при цьому, чи не він служить перепоною до вступу до монастиря, і чи це не означає мовчання прозорливиці. Пелагея Іванівна, бачачи духом її помисли, швидко встала з підлоги, де сиділа, випросталася на весь зріст, простягла відвідувачці свою руку і сказала: «Живи, як ти живеш. Сергій смертний». Відвідувачка дуже здивувалася, що, не знаючи доти її і не знаючи її нареченого, вона прямо називала його на ім'я, і ​​притому так знаменно, що ніби передбачала йому смерть. Справді, так і сталося: наречений її незабаром помер, і вона, цілком вільна, вступила до Дівіївський монастир і приліпилася до Пелагеї Іванівни найщирішою любов'ю, стала улюбленою її ученицею і багато потім попрацювала у збиранні та записуванні вірних сказань про життя та подвиги блаженної подвижниці. Продовжимо розповідь Параски Дмитрівни Арвонатаки. «Багато хто в обителі говорять про Пелагея Іванівну, що «вона мені багато говорила, а що саме, тепер пригадати не можу»; навіть минуле розповідала кожному, кому треба було переконатися у її прозорливості та на користь душі. Мені самій сказала вона, що було зі мною в житті, і додала такі слова: «Розумніша була б, якби своїм розумом жила». «Я вам могла б, – продовжує писати Параска Дмитрівна своєму духовному отцю, – про її передбачення, що власне до мене належать, написати кілька аркушів, а також які стосуються мого сина, і всі вони збулися; але тепер сум і скорбота пригнічують мене. Що могла, те зібрала і посилаю до вас... Батько Агафодор, саровський ієромонах, завжди поважав і шанував Пелагею Іванівну і одного разу приїхав відвідати її. Побачивши, що вона дуже слабка, каже їй: «Пелагеє Іванівно, яка ти стала погана! Ти скоро помреш». Вона глянула на нього та й каже йому у відповідь: "А ти попереду мене підеш". І що? Він був у неї в листопаді і 2 грудня помер, а Пелагея Іванівна померла 30 січня рано-вранці». Пояснюючи розповідь Ганни Герасимівни про те, як Пелагея Іванівна незадовго до своєї смерті відвідала келлю матінки ігуменії, Параска Дмитрівна говорить у листі до свого духовного отця: «Ось вам ще подія. Усьому монастирю відомо, що коли матінці-ігуменії захворіти, то Пелагея Іванівна, яка давно вже не виходила зі своєї келії, тут під час обідні приходить до матусиної кімнати, проходить прямо в її спальню (хоча зовсім не знала розташування кімнат), лягає на її постіль і лягає на її постіль, досить довго лежить на ній, ох встає з ліжка і хоче йти. Келейниці матушки запропонували їй чаю, вона випила дві чашки і пішла перш, ніж матінка повернулася від обідні. Матінка-ігуміння дійсно скоро занедужала і була близька до смерті, і шість місяців не виходила з келії». «Ще вам одне напишу, – продовжує Параска Дмитрівна. Ваш арзамаський житель, рідний племінник Пелагії Іванівни, Дмитро Андрійович, приїжджав до неї три рази і з трьома нареченими, щоб вона благословила його одружитися, але вона все не благословляла, а потім, коли вчетверте приїхав, то вона його зустріла, подала червоне яблучко і благословила. Не тільки її слова, а й усі рухи треба було помічати, і навіть становище, в якому її заставали: чи сидить вона, чи лежить, чи ходить. Я одну пані до неї привела, а у пані два сини були, і ми Пелагею Іванівну застали лежачої поперек келії на підлозі. Так ці діти й робили зі своєю матір'ю: всі впоперек та навпаки, обидва сваволіли, обидва без розрахунку гроші витрачали і матері не доставляли жодної хвилини втішної. Відвідувачам багато говорила Пелагея Іванівна, і все збувалося. Отже, її богоугодне життя заслуговувало на те, що до неї за 600 верст і більше приїжджали люди, щоб за її порадою вирішувати свою долю або дізнаватися, де правда. Хто приходив із душевним розчуленням і справжньою скорботою в серці, вона всіх приймала і поради давала, і як вона скаже, так усі діяли. А хто йшов з однією тільки цікавістю чи від чогось робити, так і вона їх ганяла, штовхала, навіть била і казала: «Галки, галки!» А інших при мені з наміром ударяла по тому самому місцю і кілька разів - для їх лікування. Так було з однією панею при мені. Пелагея Іванівна все ударяла її по плечу, і та не тільки не відходила від неї, а ніби рада була, що вона її вдаряє. Коли ми пішли від Пелагеї Іванівни, ця пані сказала мені, що це плече не давало їй спокою, такий у ньому був жахливий біль, і що після ударів Пелагеї Іванівни вона відчувала все більше і більше полегшення». Все це ми виписали з листа поважної Параски Дмитрівни до її духовного отця. Уже одне те, що вона писала все це до такого обличчя, як духовний батько її, ясно показує всю істину її слів, і кожен зовсім повинен їм вірити. ж) Одна з дивієвських сестер, гідна повної поваги і довіри, але бажаючи за своєю смиренністю залишитися невідомою, писала від 20 грудня 1890 до М. П. Петрову наступне: «Мати Алевтина говорила мені: «Коли я в чорній готелі була старшою, одна лагідний і смиренний, худий і худий. Я поговорила з ним, він назвав себе послушником одного з Соловецьких монастирів, тільки не пам'ятаю якого і йде на прощу пішки до Києва. На мою пропозицію йому чаю він сказав, що не п'є через хворобу, а п'є лляне насіння, і випив дві чашки». «Я з ним попрощалася, – говорила мати Алевтина, – сказавши, що йду до церкви, говею, тоді й він сказав: «Чи не можна й мені поговорити у вас». «Чому ж? Можна, якщо хочете». А сам усе так тихо й лагідно розмовляв. Долучився він так, як долучаються послушники без шапочки з відкритою головою. Розговорилися з ним про Пелагія Іванівна; він дуже забажав її бачити. - Ах, як би я хотів поклонитися їй, - сказав він. – Що ж? Ходімо, із задоволенням вас зведу. Пішли з ним. Коли ми відчинили двері, вона лежала, але зараз же встала і, стоячи, пильно дивилася на нього. Я йому сказала, щоб на лавку сів. І Пелагея Іванівна поряд із ним сіла і каже йому: «Смерть на дорозі». Він відповів: «Я, матінко, боюся, щоб душевної смерті не було, а від смерті тілесної я недалекий, чекаю її, тому що все хворий, і треба ж колись померти, а аби душевної смерті не було». Вона продовжувала все пильно на нього дивитися і каже: «Адже вам що? Ти батько, а вона мати, показуючи на мене. Ну, так і слід сказати. А коли птах вилетить із клітки, то й пташенята хто кудись розлетяться. А право, смерть на дорозі! Потім, відповідаючи на його думку, сказала: "Маленьким не заважає бути, а ти ж - батько, а вона - мати, ну так і треба сказати". Коли послушник Гаврило (так його звали) вийшов зі мною від Пелагії Іванівни, я йому й кажу: - Мабуть, ви маєте бути ієромонахом, вона вас називала батьком? – Ну, коли Пелагея Іванівна веліла вам відкритися, то нічого робити, скажу всю правду: я, грішний ігумен Соловецький, дав обіцянку, коли влаштую монастир, сходити пішки до Києва, приховавши себе, – подорожую, як простий послушник». А тим часом з ним був інший послушник, але він його відсилав завжди вперед йти, призначаючи, доки й куди; наприклад, сам прийшов до нас у Дівєєво, а послушника відправив до Сарова, а коли сам прийде до Сарова, його відправить далі. Це для того, щоб у безмовності та тиші йти з єдиним Господом і без остраху. «А що Пелагея Іванівна сказала: не заважає бути маленьким, – це на мою думку казала вона. Я подумки казав їй: я грішний ігумен, а долучався з відкритою головою, як послушник, чи не згрішив я? На цю таємну думку вона сказала: «Маленьким не заважає бути. Ти батько, а вона мати, так і треба сказати». Ось як тлумачив сам ігумен деякі слова Пелагії Іванівни, але він не всі їх зрозумів, він не зрозумів того розуміння і того докору, які робила йому блаженна прозорливиця за залишення їм братії своєї обителі: «Коли птах вилетить із клітки, і пташенята хто кудись розлетяться». О. ігумен залишив свою братію, вилетів із клітки, що ж могло статися з його пташенятами, особливо коли смерть чекала його на дорозі? "Смерть на дорозі". Це було ясне та грізне передбачення матінки Пелагії Іванівни. Що ж сталося? «О. ігумен пробув у нас тиждень, – каже черниця Алевтина, – попрощалася я з ним із глибокою повагою. Минуло кілька часу, ми отримуємо листа від його послушника. Послушник пише, що о. ігумен по дорозі назад з Києва захворів у Воронежі і там у монастирській лікарні помер. Отже, передбачення Пелагеї Іванівни збулося точно, він не повернувся більше до свого монастиря, смерть відвідала його в дорозі. Чимало клопоту завдала його смерть у Воронежі. І там видавав він себе за послушника, але коли розглянули його папери, то для посвідчення в тому, що він ігумен, мали поставитися до Архангельського єпископа, і той підтвердив, що він точно ігумен, найближчий учень його і улюбленець, і всі книги, які знайшлися у покійного, були підписані рукою преосвященного». «Ще скажу факт прозорливості блаженної Пелагеї Іванівни, – пише М. П. Петрову та сама смиренна дивіївська сестра, яка бажає залишитися невідомою. Варвара Олександрівна Карамзіна послала свою келійницю до Пелагеї Іванівни; вона посланій сказала: «А баба мертва». Через кілька днів Карамзіна отримує від свого племінника пана Есельова звістку, що дружина його того ж дня померла і лежала на столі». «Родиниця моя А. М. І-на, – продовжує та сама дивіївська подвижниця, – мала дуже велику віру і полум'яну любов до Пелагеї Іванівни і вступила до монастиря з її благословення. За п'ять років до своєї смерті вона була в неї зовсім здорова і просила її помолитися за її трьох молодих монашок. А Пелагея Іванівна сказала їй: Ти їх виховувала, а Бог тебе заколе? Ніхто не зрозумів тоді, що означає це слово: заколе. Що ж? Через кілька днів вона злягла в ліжко і п'ять років не покидала її, страждала на солітера, і переходи хвороби були разючі і різноманітні. Її піднімали з ліжка і садили, одна рука була в паралічі, без руху; часом були припадки від хвилюваного солітера, і кілька місяців все тіло її було ніби онімілим, всі члени ніби омертвілими з голови до ніг. Шість послушниць піднімали її з ліжка і ті ж шість послушниць клали на ліжко. Ось, дійсно вірно було слово: Бог тебе заколе. Потім такий хворобливий стан її пройшов, і залишилася одна рука без руху. За півтора року до смерті, 21 вересня, під час ранньої обідні, коли співали Херувимську пісню (я тоді яка була, при свічковому ящику стояла), мене покликали до А. М., і що ж я побачила? А. М. сидить посеред кімнати бліда, як мертвий, із заплющеними очима (а в неї був завжди легкий рум'янець на щоках), груди сині, і йшла вона голосно, на всю келлю, оточена була сімома сестрами, шістьма послушницями, старшою лікарняного корпусу Карамзіною, докторською монастирю. Мене послали якнайшвидше до Пелагеї Іванівни. Я скорботна біжу, боячись уже не застати її, бо солітер піднявся до шиї і душив її, серце почало рідше битися і пульс все більше і більше слабшав, так що лікарка сказала мені: «Заради Бога, швидше до Пелагеї Іванівни, щоб вона помолилася за А. М.; солітер її остаточно задушить». А груди і шия все більше синіли, і обличчя покривалося вже мертвою блідістю. Не встигла я підбігти до Пелагеї Іванівни і сказати: «А. М. вмирає, помоліться, матінко, щоб Господь прийняв її душу зі світом», – як вона швидко, дивлячись на мене, перехрестилася і сказала: «Право, їй Богу! І ти така сама, як А. М., і ти пройдеш такою ж хворобою, коли з тебе його не вийняти. А вона ще не помре. Вражена цими словами і заспокоєна тим, що А. М. не помре, я з вірою пішла додому, не думаючи про себе. Незабаром після мого повернення справді солітер почав опускатися вниз і коли, мабуть, зайняв своє місце, А. М. розплющила очі і пожвавішала. Її підняли і поклали на ліжко, на якому вона так само пролежала ще півтора роки». Так писала високоповажна дивіївська подвижниця до М. П. Петрову про виконання передбачення Пелагії Іванівни над хворобливою Анастасією Михайловою, але і над нею самою виповнилося слово великої стариці: «І ти пройдеш тією ж хворобою, коли його з тебе не вийняти». У тому ж листі вона писала до пана Петрова: «Солітер засмучує так сильно всю мою начинку, що я ледве ноги тягаю по кімнаті і схудла так, що страшно дивитися. Нікуди не ходжу понад три тижні, навіть у себе в домовій церкві не буваю». Всі ці власноручні свідчення ясно показують, який благодійний вплив мала блаженна Пелагея Іванівна на всіх тих осіб, які вдавалися до неї по допомогу, і які високі благодатні дари мала вона. На додаток до відомостей, повідомлених високоповажною Ганною Герасимівною про останні дні блаженної стариці Пелагеї Іванівни, ми наведемо тут ще деякі відомості, запозичені з листа тієї ж дивіївської подвижниці до А. Ф. Ковалевського. «У таких подвижниць, як Пелагея Іванівна, – пише вона, – часто бувають при споглядальному та зразковому їхньому житті свої таємні бачення та одкровення за благодаті Святого Духа, що їм властива... Я вирушила до келії Пелагеї Іванівни до Ганни Герасимівни, і між розмовами запитала її: «Що? Пелагея Іванівна спочатку після вступу в монастир чи ходила до церкви?» - Як же, ходила; і долучалася не часто, а часто залишалася молитися в церкві. Потім наш протоієрей Василь (коханий був батьком Серафимом) приходив до неї в келію долучати її. Якось він прийшов її долучити; вона долучилася та й почала сама його сповідувати, так що він жахнувся і вклонився їй у ноги і просив її святих молитов, так все вірно і прозорливо вона йому сказала! З того часу весь монастир за словами батюшки Василя став вважати її великою прозорливицею. Потім вона дуже рідко долучалася». «А раз, – продовжує та сама дивіївська подвижниця, – одна сестра, яка бентежилася, що вона ніколи не долучається, сидячи у неї в келії, думала про це. А Пелагея Іванівна і каже їй: «Посидь у мене, дочко». Та досить пізно засиділася і заснула. Коли прокинулася, бачить, що Пелагея Іванівна стоїть зі схрещеними руками і ангел Божий її прилучає. А коли та сестра підійшла до неї, то вона погрозила і сказала: «Мовчи про те, що бачила». Потім ще інша її келійниця, Пелагея Гаврилівна, недавно мені передавала: «Років 30 тому я прокинулася вночі і раптом бачу: ангел Божий прилетів, взяв її і втік на небо, а потім знову спустив її. І Пелагея Іванівна лежить на підлозі біля грубки, обличчя світле, радісне. Я до неї та й кажу: «Мамо, що я бачила!» – «Мовчи, мовчи, нікому не кажи!» – відповіла вона. «До смерті своєї за п'ять років Пелагея Іванівна стала дуже хвора, безнадійна; ми думали, що вона померла. Тоді при матінці-ігуменії, скарбниці та багатьох сестрах її соборували два священики та диякон. Я теж була й плакала, та й усі плакали, і матір ігуменя; а вона дивиться на всіх з ангельською усмішкою і переводить свої світлі, блискучі блакитні очі зі священиків то на матінку, то на сестер. У руках мала величезний букет квітів і перебирала їх. Нашої гнітючої скорботи був меж, але завдяки Всевишньому, вона залишилася жива, лише рік у рік слабшала». Потім найповажніша подвижниця дивіївська повторює майже буквально той випадок, коли батюшка о. Іоанн Доримедонтович Смирнов прийшов зі Святими Дарами в келію Пелагії Іванівни і хотів її долучити, а вона трохи відхиляла неодноразово святу Чашу, а потім і долучилася. Зображуючи останні години її земного життя, дивіївська подвижниця каже: «Сестри всі перебували в неї і до самої кончини тримали в облозі її келію, бажаючи прийняти останнє її благословення, але невідступно день і ніч при ній перебували, за призначенням і благословенням начальниці, окрім її трьох келійниць, ще чотири сестри, ще чотири сестри. грішна Кудрявцева. Дивлячись на неї, ми плакали і мимоволі помічали, що їй були таємничі видіння, то важкі та страшні для неї, то радісні та світлі. Раптом, наприклад, поверне голову до стіни і грубим голосом скаже і пальчиком погрозить: Ні, цього я не робила! Видно, ворог роду людського і до неї приступав зі своєю брехнею та наклепами. А то раз, незважаючи на страждання і крайню слабкість сил, напередодні вже самої смерті, раптом привстала на ліжку, простягла свої ручки, високо піднімаючи їх, і в захваті вигукнула: «Мати Божа!» Обличчя її сяяло радістю, і вся вона тремтіла. Сказавши ці слова, вона знеможено опустила свою голову на подушку. Мабуть, Мати Божа не залишила її без Своєї божественної допомоги в останні хвилини її життя. Надгробне слово, вимовлене при відспівуванні блаженної Пелагеї Іванівни, має дуже важливе значення. Воно вказує на той духовний зв'язок, який перебував між нею і прозорливим старцем Серафимом Саровським, і роз'яснює, яке значення мала спочивальниця для Дівіївської обителі. Воно починається такими словами: Блаженний шлях, в він же ідеш сьогодні, душі, яка приготувалася тобі місце упокою. Проповідник, згадавши про кончину блаженної Пелагії Іванівни, каже дивєєвським інокиням: «Ще раз спіткала вас, благоговійні матері та сестри, глибока скорбота розлуки з дорогою для вас істотою. Був час, коли ви глибоко нарікали і плакали про розлуку з приснопам'ятним старцем Серафимом, вашим отцем, засновником цієї святої обителі, тепер ви плачете про спільну вашу матір – цю блаженну старицю Пелагею Іванівну, що лежить у труні. У вас вже немає ні батька, ні матері; і ви в повному розумінні – сироти» 31 . Потім у втіху нарікаючих чернец проповідник говорив: «Ви, звичайно, не будете шукати собі втіхи і втіхи в одних сльозах; ваша шанована стариця Пелагея Іванівна, як і пам'ятний старець Серафим, залишили вас тільки тілом, а не духом; за духом вони вам батько і мати, за Духом вони й зараз живі, і перебувають у найближчому представництві за вас перед престолом Господа Бога, Творця та Промислителя всіх. Згадайте: коли ви оплакували розлуку зі своїм батьком, старцем Серафимом, ви думали, що втратили все; ви залишалися, на перший погляд, безпорадними, вас всюди тіснили; ви не мали нічого: ні місця для обителі, ні притулку для житла. Ну, що вам ще можна було втратити?.. Але чи було все це на краще? Тоді наша обитель була справді бідна, ніким не знана, абияк волочила своє існування, а тепер що стало? І все, звичайно, за молитвами старця Серафима, пам'ятанням його людьми благочестивими, благодійними; наша обитель стала хоча не багатою, але великою, славною і, можна сказати, квітучою. Так і гідна стариця Пелагея Іванівна, яка була для вас ніжно люблячою матір'ю, яка тішилася вашим радостям, яка пестила і втішала вас у ваших скорботах, залишає вас тільки тілом, але майте безперечну впевненість, що вона не перерве з вами духовного союзу. Вона своїм предстанням перед престолом милосердного Господа буде вам утішницею в скорботах і будь-яких негараздах трудового чернечого життя. Прощаючись з нашою дорогою Пелагією Іванівною, помоліться Господу Богу, щоб її суворі чернечі подвиги, якими ознаменувала вона своє життя, перебули і для нас взірцем полум'яної любові до Бога і до ближніх і прикладом справжньої дбайливості про наше власне спасіння і спасіння наших ближніх, а самовідданістю, що нагадує нам древніх великих подвижників і подвижниць християнства, нехай утвердить у наших серцях упевненість, що і в наші часи, зовні мізерні вірою і благочестям, премилосердий Господь споруджує на наше повчання і втіху великих подвижників і подвижниць віри і благочестя». «Ти ж, незабутня матінка Пелагея Іванівна, – говорив проповідник, звертаючись до покійної, – сповнена багаторічного та багатотрудного життя та полум'яної любові до Бога, прийди зі світом, куди покликав тебе Вседержитель. Нехай здобуде там твоя чиста душа той скарб, якого вона шукала для себе і для ближніх упродовж усього земного життя, нехай сподобить тебе Господь радісно зустріти там великого батька і наставника твого і нашого, старця Серафима, і разом з ним і з усіма святими вічно споглядати і молитися. і за нас грішних». Слово це, вимовлене при труні, в якій спочивала спочила Пелагея Іванівна, як жива, «вся – краса духовна», як знаменно висловилася про неї найшанованіша Ганна Герасимівна, «вся, що просвітилася якимось тихим і незвичайним світлом», і особливо це зближення її з великою дивовижною роботою на великому дивовижному й дивовижному й дивовижному й дивовижному й дивовижному й дивовижному й дивовижному й дивовижному дівці з великим сестер, старцем Серафимом, не могло не справити найсильнішого враження не тільки на сестер дивєєвських, а й на всіх присутніх під час відспівування. Усі відчували, що вони прощаються з рідною матір'ю; всі розуміли, що вона переходить у кращий, гірський світ, і через свою любов не забуде їх і там, біля престолу Премилосердого Господа. Після поховання відразу почалося поминання покійної. І в храмі Божому, і в багатьох келіях читалася день і ніч Псалтир, щодня звершувалися заупокійні Літургії, багато разів на день служилися панахиди і для сестер, і для сторонніх прочан. У обителі поширювалися чутки про дивовижні явища спочила то однієї, то другої сестри. «Мати Маврикія передавала мені, – пише неодноразово нами згадувана дивіївська подвижниця, – що з дня смерті блаженної нашої стариці Пелагеї Іванівни вона часто поринала в думу, як легко і безстрашно Пелагея Іванівна повинна проходити поневіряння. Постійно маючи це пам'ятання на серці, вона в 20-й день після її смерті прийшла в ту келію, де Пелагея Іванівна жила 45 років. Зійшовши в келію, вона побачила Пелагею Іванівну в підлітковому вигляді і прийняла це за душу новопреставленої, і сказала: «Матуся Пелагея Іванівна! Я думаю, як вам там добре». На ці слова вона повторила три рази: "З Єлисеєм, з Єлисеєм, з Єлисеєм". Мати Маврикія, звертаючись до Ганни Герасимівни, запитала її: «Про кого це Пелагея Іванівна каже?» Анна Герасимівна відповіла їй: «Єлисей був пророк і улюблений учень Божого пророка Іллі». «Наша монахиня Феодосія Єгорівна, – продовжує писати та сама дивіївська подвижниця, – розповідала, що вона бачила незадовго до 40-го дня незабутню матінку нашу Пелагею Іванівну разом із блаженною Парасковією Іванівною, – тією самою, у якої Пелагея Іванівна на початку свого багатотрудного; вони розмовляли між собою і довго залишалися на пагорбі біля джерела матінки Олександри, нашої первістки. Наша Марія, яка служить хворим, яка багато плакала про Пелагія Іванівну і протягом 40 днів прочитувала щодня всі 150 псалмів по ній, бачила її в церкві в труні; підійшла до неї і бачить, що вона дивиться як жива. Тоді Марія попросила її, щоб вона помолилася за неї. Пелагея Іванівна відповідала: «Що плакати? Я за тебе молюся і молитимуся». Послушниця стариці Платоніди, Катерина, лягаючи спати, подумала, чому вона не бачить Пелагеї Іванівни, незважаючи на те, що стільки разів молилася про те. І ось у 40-й день удостоїлася бачити чудовий сон. Перед нею було величезне поле, на ньому споруджено чудовий собор з кришталевими вікнами, з безліччю голів, обнесений дуже високою білою огорожею. Незважаючи на висоту огорожі, через неї виднілися в соборі білі свічки, що яскраво горіли. «На паперті перед входом у соборні двері якийсь блаженний старець, що стояв біля мене, – описувала своє бачення Катерина, – сказав мені: «Ось ти хотіла бачити Пелагею Іванівну; ось це її місце». А вдалині були чудові сади». «Одна з наших хворих бачила, – каже ще та сама дивіївська подвижниця, – блаженну Пелагею Іванівну в 40-й день після її праведної кончини, що вона радісно належить Господу і молить Його не залишити її обитель, і щоб всі в ній подвизаються сподобилися вічного блаженства. «Вид Пелагеї Іванівни, – говорила ця хвора, – був такий дивний, і навколо її було так світло, що я ніколи до труни не забуду цього сну, який при одному спогаді приводить мене в невимовну радість і серцевий трепет». Такі сказання про блаженну старицю Пелагея Іванівну, зібрані нами від осіб, найближчих до неї. Ми намагалися зберегти, наскільки можна, справжні слова цих осіб та їх погляди на велику подвижницю. За допомогою їхніх оповідей повстає перед нами у всій моральній величі ця незвичайна страждальниця, ця немислима майже в наш час Христа заради юродива, ця чудова прозорливиця, і привертає до себе серця всіх істинно віруючих у Господа Ісуса Христа та Його всемогутню благодать. Чудовий зв'язок знаходиться між цією незвичайною подвижницею та великим старцем Серафимом, засновником Дівіївської обителі, початок якої поклав він за особливим одкровенням згори та з благословення Пресвятої Богородиці. Цей чудесний зв'язок почався на землі за незвичайних обставин, коли прозорливий старець після тривалої своєї бесіди з Пелагією Іванівною – ще молодою дружиною Сергія Васильовича – благословив її на великий подвиг юродства, вклонився їй до землі і сказав благаючим голосом: «Піди, поди, матінко, продовжувалася вона і після того, як чудовий старець переселився у вічність. Пелагея Іванівна як блискавкою висвітлювала свій шлях, коли за різних обставин свого життя твердила: «Я – Серафимова», «Серафим мене зіпсував», «старий (тобто Серафим) ближче до нас...» – і до кінця життя свого невсипуще не спала над Дівіївською обителью. «Ось скільки в мене діток-то», – казала вона іншій блаженній, Паші Саровській, висловлюючи всю свою любов до Дівєєвських сирот. А ця жаліслива дбайливість про матір-ігуменію Марії, про її праці і клопоту з керування обителью, це ревнощі по правді зневаженої і зганьбленої, коли вона наважилася навчити святителя, - все це ясно показувало в ній вірне і точне виконання прохання великого старця: «Підь, під, під. І вона берегла та зберегла їх для вічності. Береже і тепер, без сумніву, своєю молитвою до Господа та своїм клопотанням перед Ним. Келія блаженної Пелагеї Іванівни Келія блаженної Пелагеї Іванівни зберігалася в обителі з особливою турботливістю в тому самому вигляді, в якому вона була за її життя. У передньому куті комори – їй власне належали святі ікони: Спасителя, що благословляє з розкритою Євангелієм і словами: Прийдіть, благословенні Отця Мого, у фольговій ризі, – благословення їй рідного батька її, і Володимирська ікона Божої Матері у благословенні і про те, що є святими. були принесені і даровані різними прочанами. У келії всі убогі келійні речі, що нагадують собою велику подвижницю Христову, і над цими на вигляд убогими, але для обителі дорогоцінними пожитками її, зроблені наступні написи: 1) Особливе місце – на підлозі біля грубки, де на простій твердій повсті перебувала здебільшого раба Божого, стариця Христова Пелагея, всі ночі проводячи без сну в спогляданні та молитві. На цьому ж, освяченому її молитовними подвигами та різними їй колишніми одкровеннями, місці була вона відвідувана на лоні Господа блаженствуючими святими, і старцем Божим Серафимом. І так було люб'язно її душі це місце, що говорила часто: «Помру, а не піду звідси». 2 ) Ложе: ліжко, матрац, подушка, на яких останні три доби земного подвижницького життя свого блаженна стариця Пелагея закінчила багатотрудний, тернистий свій подвиг і спочила сном спокою блаженної вічності, 1884 року, 30 січня, о пів на чверть второго години7. 3) Речі, що в скорботному земному подвижницькому житті служили рабі Божій, Христа заради юродивої стариці, блаженної Пелагеї: а) залізний ланцюг, який наклали на неї чоловік з рідною матір'ю і яким приковувалася вона до стіни, як звір лютий, заради подвигу її юродства Христа заради, протягом довгих восьми років життя її у світі. б) залізний пояс, який також довгі вісім років життя свого в світі носила вона заради Христа Господа, так що вріс він у мучене всякими побоями і катуваннями гнітюче тіло її, і вже з кров'ю зняла вона його, прийшовши в цю святу обитель. в) свитки і сорочки, що їй приходили боголюбцями Христа заради подані і нею з любов'ю носяться, сарафан блаженної стариці Пелагеї, панчохи, лише роки за два до успіння нею одягаються і носять заради старечої немочі, убогий ковдру блаженної Христової. Незабаром на могилі блаженної стариці замість простого дубового хреста споруджено був великий витончений пам'ятник; на цій пам'ятці наступні чотири написи: 1) «Пелагея Іванівна Серебренікова, уроджена Суріна, з благословення старця Божого ієромонаха Серафима за святе послух залишила все щастя земного життя, чоловіка і дітей, прийнявши на себе подвиг юродства, і прийняла гоніння, задушення, биття і ланцюга Христа Господа. Народилася 1809 року, прожила в монастирі 47 років, і 30 січня 1884 року відійшла до Господа 75 років від народження». 2 ) «Блаженні є, коли ганьблять вам, і спрагнуть, і рікають всякий зла дієслово на ви, бреше Мене заради. Радуйтеся і веселіться, бо ваша вина багато на небесах. Усе, що тут зазнало і все перемогло силою любові твоєї до Бога, заради любові Його зазнай нашої сили духовної і хрестом подвигу твого заступи нас». 3) «Свято-Троїцького Серафимо-Дивєєва монастиря Серафимов Серафим, блаженна Пелагея. Пелагея, взявши свій хрест заради Бога, на землі жила вона вся в Бозі, і на небі живе вічно з Богом». 4) «Блаженні вигнані заради правди, бо тих є Царство Небесне. На тернистому шляху подвигу твого не залишала ти нікого, що до тебе вдається не забудь і там, у блаженстві вічної Божої слави, обитель, тобою улюблену». Інокіні Дівєєвської обителі та благочестиві прочани відвідують і могилу, і келлю блаженної подвижниці з особливим почуттям любові та благоговіння. Всім хочеться помолитися на тому місці, де лежить багатостраждальне тіло покійної і де витає її чиста душа; всім хочеться піднести свою молитву перед тими святими іконами, перед якими молилася в своїй комірчині спочила стариця і які були благословенням її батьків; всім хочеться подихати тим повітрям, яким дихала велика подвижниця, побути хоч кілька хвилин на тому місці, де вона стільки років подвизалася, благоговійно поглянути на цей ланцюг і на це кільце, якими його приковували, і на всі ці убогі речі, що їй належали, і навчитися її довготерпінню, і навчитися її довготерпінню. святих молитов за себе та за своїх ближніх. Прозорливий старець Серафим передбачив про свою Дівєєвську обитель, що вона прославиться святістю своїх подвижниць і процвітає і духовно, і матеріально. Слова богомудрого старця справдилися. Блаженна Пелагея Іванівна своїм святим життям прославила Дівіївську обитель, і почала процвітати ця обитель і духовно, і матеріально. І дай Бог, щоб вона і тепер більше і більше сяяла святістю життя своїх подвижниць і з роду в рід процвітала і духовно, і речовинно на Божу славу. Години шість, як каже Ганна Герасимівна. [У всіх виносках примітки автора. Ред.] Згодом Тамбовцев був ієромонахом Нижегородського Печерського монастиря, потім ігуменом Павла Обнорського монастиря (Вологодської єпархії), помер у Високогірському Арзамаському монастирі схимником Серафимом. Отримані за Пелагею Іванівну гроші (500 руб.), Як внесок в обитель, Уляна Григорівна відразу ж після приїзду своєму передала послушникові Івану Тамбовцеву, що розпоряджався тоді всім. Матінка Олександра (у світі Агафія Семенівна Мельгунова) була першою настоятелькою Дівіївської громади, поставлена ​​самим старцем Серафимом. Мельничиха – Глікерія, поставлена ​​у настоятельки Понетаївської громади за інтригами Івана Тамбовцева, нелюба у Дівєєві. Про самовільство Івана Тихоновича та про інші його погані якості див. лист митрополита Московського Філарета до високопреосвященного Ісидора, митр. Санкт-Петербурзькому. «Листи митр. Філарета до найвищих осіб», с. 25. Ладиженська Катерина Василівна кілька часу керувала громадою після Ірини Прокопівни. О. Василь Садовський був спочатку священиком, а потім протоієреєм у Дівєєвській обителі. Поля – Пелагея Гаврилівна – була послушницею при Ганні Герасимівні. Афанасія Назарова (у світі Аграфена Миколаївна). Мотрона Федотіївна – дивіївська стариця; про неї йтиметься згодом. Колишньому Івану Тамбовцеву. Див. «Листи високопреосвященного митрополита Філарета до Високих осіб та інших важливих осіб», де досить пояснені деякі подробиці справи. Тобто за допомогою листів. Понетаївська обитель знаходиться недалеко і від Сарова, і від Дівєєва. Понетаївські сестри виділилися з Дівєєва і довго між собою суперничали, без сумніву, по злості ворога нашого порятунку. Можливо, тут мають на увазі, що преп. Серафим дозволив Пелагеї Іванівні гріхи від народження до смерті. Прим. ред. У Петровський піст. Прим. ред. Коли я згодом побачився з Пелагією Іванівною, – казав нам М. П. Петров, – і спитав її, чому вона не дозволила мені їхати, вона сказала: Багато таких святих-то. В іншому своєму листі Березина каже: «Лікарі знайшли, що хвороба зовсім невиліковна; радили зробити прокол у скроні і казали, що хоч хвороба і не припиниться, але не відчуватиметься такого болю». Зменшувальне слово від Агрипіни, що часто вживається у просторіччі. Ця промова буде наведена нижче. Так любив називати дивіївських подвижниць сам старець Серафим.