Четії-Мінеї святителя Димитрія, митрополита Ростовського, як церковно-історичну та літературну пам'ятку

також: До захисту магістерської дисертації протоієрея А. М. Державіна «Четьї-Мінеї свт. Димитрія, митрополита Ростовського, як церковно-історичну та літературну пам'ятку» М. Доктусов Книга, яку Ви, читач, відкриваєте – перша частина дослідження магістра богослов'я, протоієрея Олександра Державіна, присвячена одному з найбільших православних письменників кінця XVII – поч. XVIII ст., святителю Димитрію Ростовському та його знаменитій праці – Четьї-Мінеї. У стислої формі у дослідженні викладена історія грецької та російської агіографії і докладніше розглянуто стан житійної літератури на південному заході Росії в XVII ст. На цьому широкому історичному фоні А. М. Державін докладно викладає біографію Святителя, його праці зі збирання матеріалу, складання книг житій святих та друкування їх. У дослідженні міститься багато цитат із листування свят. Димитрія з різними особами, що дозволяє ще яскравіше побачити особу цього чудового письменника житій святих. У сонмі великих ростовських святителів Був ти сяючою новою зіркою, Найкращий з наших духовних учителів, Праведник з люблячою чуйною душею! Кантата на честь 200-річчя від дня смерті Святителя Димитрія, митрополита Ростовського Південно-західна російська література XVII століття дала нашому народу чимало чудових визначних творів. Одним із таких творів є і Четії-Мінеї, складені спочатку скромним ієромонахом, а потім знаменитим Ростовським митрополитом святим. Димитрієм. Четії-Мінеї, що з'явилися в самому кінці XVII і на початку XVIII століття, за ступенем поширення і силою впливу на світогляд і духовний склад православного російського народу далеко перевершили інші подібні до них південно-західні видання і посіли між ними перше місце. Відразу ж після своєї появи вони стали улюбленим читанням російських православних людей, у XVIII і XIX століттях витримали значну кількість видань, на початку XX століття були перекладені з церковнослов'янської на сучасну російську мову і досі не втратили свого значення. Мало того, вони залишилися незамінним і єдиним твором подібного роду, – інших, настільки ж змістовних та улюблених народом Четіїх-Міней російська богословська наука досі не створила. Усі укладачі після свят. Димитрія і збірники житій святих, що вийшли в XIX і XX століттях, користувалися його творінням і здебільшого представляють переклад і скорочений виклад його Четіїх-Міней. Цілком зрозуміла тому інтерес до Четіім-Мінеїв святий. Димитрія, вивчення та дослідження їх з наукової точки зору. Навчаючись у Київській Духовній Академії, на четвертому курсі за рекомендацією професора російської церковної історії протоієрея Ф. І. Титова взяв Четії-Мінеї святий. Димитрія є темою свого кандидатського твору, щоб вивчити їх, як пам'ятник церковно-історичний та літературний. Виконана мною робота була розглянута професорами Академії Ф. І. Тітовим та А. М. Лук'яненком і визнана достатньою для присвоєння мені ступеня кандидата Богослов'я 1 . Розмовляючи зі мною про мою роботу, протоієрей Ф. І. Тітов, між іншим, сказав, що на вихованцях Київської Духовної Академії лежить обов'язок написати більш серйозний і повний твір про Четі-Мінеї святий. Димитрія, також вихованця Києво-Могилянської колегії та одного з молитовників Києво-братських, і що було б добре, якби я взявся та виконав цей обов'язок. Я не ухилився від цієї пропозиції і після закінчення Академії весь час, наскільки дозволяли обставини, займався вивченням Четііх-Міней і працював над дорученою мені темою. В останні роки я закінчив свою працю і вважаю, що, як зумів і міг, виконав обов'язок, доручений мені Академією, що мене виховала. Тепер мені хотілося б почути думку фахівців та отримати оцінку моєї праці. Тема його минулого року була схвалена і затверджена Радою Московської Духовної Академії, і я сподіваюся, що професори Академії не відмовляться прочитати та оцінити мою роботу, а Вчена Рада Академії винесе свою авторитетну думку, чи можу я отримати за неї звання магістра Богослов'я. Я вивчав Четії-Мінеї як пам'ятку церковно-історичну та літературну, тому твір мій розпадається на дві частини. У першій викладається історія складання та друкування Четіїх-Міней та праці святих. Димитрія для приготування їх для другого видання. Подальших видань Четіїх-Міней, які вийшли після смерті Святителя, я не торкаюся, окрім третього видання, з яким пов'язана цікава історія їхнього виправлення за дорученням Синоду київськими довідниками при митрополиті Тимофію Щербацькому. Як твір, присвячений опису життя святих, що прославляються з перших століть християнства, Четії-Мінеї мають безпосередній зв'язок не лише з російською, а й з усією загальнохристиянською агіологією. Остання, у своїх пам'ятниках зберегла величезну кількість складених у різний час житій святих, виробила їм різні літературні форми і дбайливо передала все це багатство нашим предкам, коли вони прийняли християнську віру. Як видатна, занесена в літопис подія у житті південно-західної православної церкви та українського народу, Четії-Мінеї посіли важливе місце в їхній історії, і поява їх зумовлювалась тим станом, який у XVII столітті вони переживали. Ось чому перший вступний розділ твору я присвячую, перш за все, короткому викладу історії грецької та російської агіографії, наскільки це потрібно для вивчення та характеристики Четіїх-Міней; потім повідомляю, в якому стані перебувала справа ознайомлення православного народу з житіями святих на південному заході Русі в XVII столітті та під впливом якихось церковно-історичних подій виникла там думка про видання Четіїх-Міней. Ця думка не одразу отримала здійснення. Описом з боку південно-західних православних діячів спроб з видання Четііх-Міней і підготовчих до цього робіт – перший розділ першої частини закінчується. У другому розділі, після короткої до початку робіт над Четіі-Мінеями біографії святий. Димитрія та характеристики його навчання та виховання в Києво-Могилянській Академії описується український період цих робіт та викладається історія друкування першої книги Четіїх-Міней, що викликала жваве листування між українськими вченими та Московським патріархом Іоакимом. У цьому розділі повідомляються відомості про складання свят. Димитрієм другої та третьої книг Четііх-Міней. У третьому розділі описуються праці Святителя зі збирання та складання житій святих у Ростові, з'ясовується та участь, яку брав він у підготовці Четіїх-Міней до другого видання та розповідається історія третього їх видання, що вийшло 1759 року. Друга частина твору присвячена характеристиці Четіїх-Міней як пам'ятника літературного. Оскільки до складу Четіїх-Міней, крім житій святих, входить і християнський месяцеслов, який послужив Святителю природним планом роботи, то першому розділі другої частини розглядається месяцеслов Четиих-Миней і з'ясовується, які джерела лежать у основі його, як працював з нього свят. Димитрій і які поправки, зміни та доповнення вніс він у місяціслів того основного джерела, якому найбільше слідував. Місяцеслов Четіїх-Міней після їх виходу став загальноприйнятим у російській православній церкві, він і зараз складає основну частину наших церковних календарів, тому дослідження його та визначення наукової гідності роботи над ним святим. Димитрія має значення й у час. У другому розділі другої частини визначаються і вказуються джерела житій святих і оповідей, що входять у Четії-Мінеї. Тут спочатку наводяться загальні відомості, які допомагають знайти і визначити ці джерела, а потім критично розглядаються ті вказівки, які дає з цього питання в Четі-Мінеях і в рукописах, що збереглися до нашого часу, сам святий. Димитрій. В основній роботі, як результат вивчення цих вказівок та аналізу житій, визначаються ті агіологічні – іноземні та слов'янські – збірки, якими користувався Святитель, працюючи над Четіі-Мінеями. У додатку до цього розділу, що обіймає всі 12 місяців року, послідовно розбираються всі вжиті в Четії-Мінеї житія, оповіді, слова та нотатки і вказуються не тільки їхні дійсні джерела, але й те, як Святитель користувався ними, що він змінював, доповнював і випускав. Зізнаюся, що при тій величезній і складній роботі, яку довелося при цьому проробити, я без сумніву припустився чимало помилок і недоліків, – для одних житій не знайшов їх справжніх джерел, для інших не повно і може бути, невірно їх визначив, деякі житія недостатньо глибоко проаналізував, але все, що було в моїх оцінювати і читати мою роботу, поставитися до мене з можливою поблажливістю. Мій вік і ті умови, в яких мені доводилося останніми роками працювати, багато заважали мені виконати роботу так, як би цього хотілося. У третьому та останньому розділі цієї частини дається характеристика Четіїх-Міней, як пам'ятника літературної, з'ясовуються запозичені та оригінальні прийоми роботи над ними свят. Димитрія, вказується, яке значення мали в його очах використані ним джерела, як він користувався ними, і як його гуманна, глибоко релігійна особистість позначилася на його великій праці. Вважаю за необхідне додати, що історичної достовірності житій, що знаходяться в Четі-Мінеях, я не з'ясовував і не завжди вказував ознаки її в додатку до роботи. По-перше, Четії-Мінеї не історичний, а релігійно-повчальний витвір; так на нього дивився і сам укладач, що часто пропускав при перекладанні джерел перебувають у них ознаки достовірності. По-друге, з цього боку багато житій вже розглянуті в книзі «Св. Димитрій, митрополит Ростовський» і в нотатках, доданих до «Повного Місяцеслова Сходу» архієпископа Сергія. Не досліджував я науково і мову Четііх-Міней, тому що не маю для цього достатньої підготовки і думаю, що вивчення мови Четііх-Міней у їхньому першому виданні може бути темою особливої, не менш серйозної роботи. У російській церковно-історичній літературі спеціального дослідження про Четі-Мінеї святий. Димитрія немає, але їх стосуються і про них говорять усі біографії Святителя та всі історики південно-західної та російської Церкви та літератури. До прославлення Святителя у 1752 році не було написано його життя. Укладачі книги «Свят. Димитрій, митрополит Ростовський» кажуть, що вони мали рукописне житіє Святителя, але воно, як видно з його початку, складено після 1752 року. Професор І. А. Шляпкін у передмові до свого твору «Свят. Димитрій Ростовський та його час» вказує і ще кілька рукописних житій Святителя, але, на його думку, вони не заслуговують на увагу; він надає значення лише тому житію, яке в 1757 написано було за дорученням Синоду Ростовським митрополитом Арсенієм Мацієвичем і надруковано при першому томі творінь свят. Димитрія. Житіє переслідує морально-повчальну мету і тому праць Святителя як письменника майже не стосується. Дослідження «Святитель Димитрій, митрополит Ростовський», що вийшло в 1849 році, яке проф. І. А. Шляпкін називає «чудовим» і каже, що воно редаговано А. В. Горським з двох творів студентів Московської Духовної Академії - Нечаєва і Барського, представляє собою вже цілком наукову, цінну працю, яка не втратила свого значення і в даний час. Це дослідження розпадається на частини – у першій описується життя свят. Димитрія від народження до смерті, на другий - розглядаються всі його твори, причому дається уважна і серйозна їх характеристика. Четіім-Мінеям присвячений тут особливий обширний відділ (с. 130-203), де після короткого зауваження про джерела житій вказується, яку мету ставлять собі укладачі дослідження під час їх розгляду. Мета авторів книги, як вони кажуть, полягала у тому, щоб «розкрити історичну гідність житій святих», тому, пишуть вони, «ми маємо намір вказати лише ті з них, для яких святий. Димитрій мав оповіді, складені сучасниками святих або людьми, близькими до них за часом». З цих слів видно, що автори твору питання про дійсні джерела житій святих у Четі-Мінеях стосувалися лише опосередковано, науково їх вони не з'ясовували, а шукали в агіологічних збірниках, якими користувався і не користувався Святитель, тільки тих свідчень достовірності, які їх цікавили. Цьому вони присвятили багато уваги та праці; у книзі, порядку місяців року, розглянуто близько 200 житій, у своїй спочатку завжди вказується, які джерела посилається сам Святитель, та був наводяться з різних книжок свідчення достовірності житий. Найчастіше вони беруться з «Актів святих» Боландістів, і навіть тих томів, яких у святий. Димитрія не було. Зі сказаного ясно, що аналізований нами твір питання про джерела житій у Четіїх-Мінеях не вичерпує і подальшого вивчення та визначення їх не виключає. В 1891 вийшла докторська дисертація професора Петроградського Університету І. А. Шляпкіна «Святитель Димитрій і його час». У передмові Ілля Олександрович каже, що при знайомстві із творами святий. Димитрія його зацікавила особистість Святителя та «результатом вивчення її у зв'язку з літературною діяльністю Святителя та обставинами його часу і з'явився справжній твір». Це дослідження є науковою, глибоко розробленою біографією свят. Димитрія з характеристикою часу, коли він жив і трудився. У творі багато говориться і про Четії-Мінеї, власне про їх складання та друкування, але як пам'ятник літературний вони не розглядаються. Крім того, всі ці відомості викладаються у зв'язку з різними фактами біографії Святителя, що знаходяться в різних місцях, і тому зв'язкової та повної історії складання та появи Четіїх-Міней не дають. Незважаючи на це, я багатьом скористався з дисертації проф. Шляпкіна, він же вказав мені своїм твором шлях і до тих, що залишилися після свят. Димитрія рукописам, які надали велику допомогу мені у вишукуванні та визначенні джерел Четііх-Міней. Твір священика М. С. Попова «Святитель Димитрій, митрополит Ростовський та його праці», що вийшов у 1910 році, присвячено також, головним чином біографії Святителя і, після багатого змістом і капітальної праці професора Шляпкіна, якихось нових відомостей із життя святий. Димитрія не повідомляє. У другій частині своєї книги М. С. Попов розглядає та говорить про літературні праці Святителя; тут є особливий розділ і про Четії-Мінеї, але в ній йдеться, головним чином, про те, які теми віро- і моралі складають зміст житій, що цікаво і важливо швидше для богослова, ніж для історика літератури. Крім цих основних праць, у різний час у багатьох духовних та світських журналах було надруковано чимало статей, присвячених свят. Димитрію, але більшість їх самостійного значення немає і повідомляють про Четиих-Минеях найзагальніші, поверхові відомості. У творах з історії російської літератури, у підручниках і книгах з історії російської церкви також йдеться про Четі-Мінеї святий. Димитрія, але докладно вони не розглядаються і нічого нового після розібраних нами досліджень не дають. У 30-х роках поточного (XX) століття у Львівських університетських звістках польською мовою надруковано проф. Пачовським велика стаття, присвячена спеціально Четіім-Мінеям святим. Димитрія, що вийшла згодом і окремим відбитком 2 . Стаття, під назвою «Четії-Мінеї Димитрія Тупталенка Ростовського», складається з п'яти розділів. У першій надається короткий нарис української агіографії до половини XVII століття; у другій викладається історія складання Димитрієм Четіїх-Міней; у третій з'ясовуються ті іноземні та слов'янські джерела, якими викладав Димитрій житія святих, що увійшли до Четії-Мінеї; у четвертій характеризується робота свят. Димитрія, як агіографа, й у п'ятій повідомляється, як позначилися Четії-Мінеї у наступних творах Святителя. Як очевидно з цього викладу змісту статті, проф. Пачовський склав свою роботу за тим самим приблизно планом, за яким побудував свій твір і я. У першому та другому розділах своєї статті проф. Пачовський нічого нового та оригінального не повідомляє, у нього тут викладаються ті ж факти та відомості, які й у моєму творі, лише викладені дуже коротко та схематично. Найбільший інтерес становлять останні розділи, особливо третій, присвячений джерелам Четіїх-Міней. Висновки цього розділу не у всьому збігаються з моїми і тому у своїй роботі я докладно викладаю їх та доводжу, що залежність свята. Димитрія від польського агіографа П. Скарги була такої сильної, якою зображує її проф. Пачовський. У своєму творі я наводжу багато виписок із рукописів святих. Димитрія. Велика кількість їх може здатися зайвою, але мені не хотілося, щоб ці крихти з багатої скарбниці Святителя залишалися в невідомості, – не хотілося тому, що в них іноді дуже жваво відбивається особистість святих. Димитрія, його наукові погляди та прийоми. Адже найбільше з'ясування цієї видатної, світлої особистості і становило кінцеву мету роботи. Вплести хоч малу гілочку в той вінок слави, яким увінчаний святий. Димитрій, додати нові риси до його привабливого, з дитинства знайомого образу, – ось ті внутрішні душевні спонукання, які керували мною під час роботи. Закінчуючи її, усвідомлюю, що в ній багато вад, але я зробив, що міг. «Ти ж, Святителю Христів, бо добрий і милосердий, глянь не на гідність цього творіння, але на ревну мою волю». (Акафіст Свят. Димитрію, 4-ий кондак). А тіло не з одного члена, але з багатьох. Якщо нога скаже: я не належу до тіла, бо я не рука, то невже вона тому не належить до тіла? І якщо вухо скаже: я не належу до тіла, бо я не очей, то невже воно тому не належить до тіла? Якщо все тіло очей, то де чутка? Якщо все чутка, то де нюх?.. А якби всі були один член, то де було б тіло? Перше послання до коринтян св. апостола Павла, гол. 12 Першими основоположними зразками грецької агіографії слід вважати євангельські розповіді про життя Спасителя та його учнів. До Євангелія і взагалі до Святого Письма кожен агіограф повинен був звертатися і тому, що життя святого завжди і скрізь було наслідуванням життя Христа Спасителя. З цієї сторони всю агіографічну літературу можна розглядати, як продовження Євангельської історії, в живих прикладах із життя святих, що розкриває проголошене Христом Спасителем вчення про спасіння. Святий. Димитрій, розповідаючи у своїх Четіїх-Мінеях про святих апостолів та інших, згаданих у Євангеліях святих, завжди старанно вибирав звідси всю інформацію про них. Євангельські оповідання прості та нехудожні. Безперечно, той самий характер мали і перші записи про подвиги святих. Оскільки першим і найважливішим подвигом християн, послідовників Христа Спасителя, було мужнє сповідання і смерть за Нього, то розповіді про це були першими агіографічними творами. Одні з цих оповідань були стислі, інші – докладніші. Першим агіографом слід вважати св. євангеліста Луку, який у книзі Дій свв. апостолів докладно описав мученицьку кончину архідиякона Стефана (Дії 6,7) і коротко повідомив про таку ж смерть св. апостола Якова Зеведеєва (Дії 12). Приклад апостола Луки, можливо, не скоро знайшов наслідувачів, але не можна сумніватися в тому, що перші християни, виконуючи заповідь апостола Павла (Євр. 13:7), ретельно відзначали дні смерті святих мучеників, щоб згодом проводити ці дні в молитвах і вдячних. Про це свідчать багато пам'яток давньохристиянської писемності, що збереглися. Так, наприклад, в актах священномученика Ігнатія Богоносця, єпископа Антіохійського, укладачі їх – супутники святого – кажуть, що вони помітили день і рік його смерті, щоб, збираючись у цей день, мати спілкування з подвижником та доблесним мучеником Христовим 3 . Подібні записи перші християни спочатку заносили до своїх «диптихів», – дощечки для поминання живих і померлих, – а потім почали користуватися для цього і римськими календарями. Записи тут були, звичайно, дуже короткі; крім часу, відзначалося лише ім'я святого та рід його смерті. У Діях святих 4 надруковано такий календар, який належить якомусь Діонісію Філокалу і відомий під іменем Бухеріанського 5 . Він належить до половини IV століття і належав до римської церкви. У другій половині 6 перераховуються римські папи і потім відзначається свято Різдва Христового - 25 грудня - і ще двадцять чотири дні, присвячені пам'яті свв. апостолів та мучеників. Згодом християнський календар відокремився від язичницького і становив самостійне ціле. До кінця IV століття, після епохи великих гонінь, цей календар так уже був сповнений, що в ньому не залишалося жодного дня, вільного від пам'яті свв. мучеників. Про це свідчить Астерій, єпископ Амасійський; в одному зі слів він говорить: «Ось увесь всесвіт наповнює коло подвижників Христових, немає місця, ні пори року без пам'яті їх» 7 . Такого повного християнського календаря досі не збереглося. У найдавніших, відомих тепер, християнських календарях західного походження, які отримали там найменування Martyrologium (мученикослів'я) – Бухеріанському, Готфському, Карфагенському та інших – є дуже небагато пам'ятей і далеко не на всі числа року 8 . У найдавнішому східному календарі, який називається μηνολόγιον (місяцеслов), написаному або, як каже архієпископ Сергій 9 , переписаному у 411–412 рр. у Сирії, більше пам'яті святих, але вони також не заповнюють всіх днів року. Запис, як у західних, так і в Сірському місяцеслові супроводжується відомостями про святих найзагальнішого характеру; вказується лише ім'я святого та місце його смерті; серед святих іменуються лише одні мученики. В наступний час, з множенням подвигів служіння Господу та розвитком християнського Богослужіння, місяцеслови стали поповнюватися новими святими та новими священними спогадами. До імен мучеників були додані старозавітні святі, преподобні, святителі, а до свят Господніх приєдналися інші свята – спочатку Господні, потім Богородичні і, нарешті, ті, з якими пов'язувалися різні знаменні церковно-історичні події. Прикладом такого більш розвиненого місяцеслова може служити римський мартиролог, який має ім'я блаж. Ієроніма. Порівняно з Сірським місяцесловом у ньому шість старозавітних святих, десять дванадесятих свят (немає Преображення і Введення в храм), згадуються всі апостоли (у Сирському лише чотири) і деякі преподобні 10 . Відомості про святих тут теж дуже короткі: вказується місце подвигів святого, іноді зазначається, хто він був – єпископ, диякон, чернець, – повідомляється характер його смерті – страждання, успіння – і точно позначається місяць і день, коли має відбутися його пам'ять. Християни, які шанують святих, звичайно, не задовольнялися такими короткими і мізерними відомостями про них. Їм хотілося знати всі подробиці тих страждань, які мученики зазнали за Христа, тому вони всіма засобами намагалися дістати і зібрати ці відомості, старанно записували їх і берегли як святиню. Про святих мучеників найдостовірніші відомості перебували у тих судових протоколах, які велися при допиті мучеників. У римському державі більшість християн, викритих у приналежності до християнської релігії, вдавалася мукам після судового розгляду. А римський суд зазвичай відбувався в присутності «нотаріїв», тобто особливих переписувачів, які знайомі були зі стенографією і точно записували як питання суддів, так і відповіді обвинувачених. Після судочинства ці записи переписувалися та зберігалися в архівах. Так як подібні записи давали найбільш вірні відомості про мужність і подвиги святих, то християни, що залишалися в живих, не щадили навіть великих грошей, щоб придбати або списати їх. В актах свв. мучеників Тараха, Прова та Андроніка зазначено, що християни заплатили за них римській владі 200 динаріїв. На думку вчених, ці судові записи мали вигляд кримінального допиту чи протоколу. Спочатку в них позначалося ім'я проконсула, в області якого провадився суд, потім рік, місяць і день, а іноді і час дня, коли відбувалося судоговорення; далі – ім'я та рід судді, область та місце суду і, нарешті, вже самий допит, який був діалогом між суддею, його служителями та обвинуваченими. Після допиту проконсул наказував прочитати його вголос, потім суддя зі своїми асесорами виносив те чи інше рішення та читав вирок. Виконання вироку проводилося вже воїнами за відсутності судді. З цієї схеми видно, що в справжніх судових записах описувався лише допит мученика і повідомлялося про його сповідання та мученицьку смерть; ніяких інших подробиць у них не мало бути. В агіографії ці судові записи про мучеників називають «acta proconsularia» 11 . З цих судових записів згодом утворилася особлива форма оповідей про свв. мучениках, що по-грецьки називається μαpτύpιου, а по-слов'янськи – «страждання». Після урочистості християнства, коли архіви римських судів стали доступними для християн, кількість таких «проконсульських» актів значно збільшилася, але потім більша частина їх була піддана літературній переробці і зазнала стільки змін, що відновити старовинний стенографічний запис у збережених оповідях про свв. мучениках – справа важка, а часом і зовсім неможлива. Оскільки проконсульські акти добувалися з великими труднощами, то стародавньої християнської церкви дуже рано практикувався й інший спосіб збирання відомостей про свв. мучениках – шляхом опису їх подвигів сторонніми спостерігачами. При найважливіших церквах при цьому призначалися навіть особливі особи. Є звістка, що папа Климент призначив для цього служіння сім дияконів, доручивши кожному певну частину міста Риму 12 . Ці записи очевидців називалися "passio" (страждання); вони багато в чому подібні до актів, але мають від них і відмінність. Французький вчений Леклерк характеризує різницю між цими формами агіографічної літератури в таких словах: «Один вид творів – акти – ставлять за мету дати копію стенографічного запису, інший – passio – похвалу мученикові, і обидва досягають своєї мети, яка для одного є свого роду стенографія, тому що всі слова, всі висловлювання тут відтворені фактична вірність тут вже закрита хіба що покривом і його треба шукати» 13 . З passiones приблизно у IV чи V столітті з розвитком християнської літератури виробилася нова форма агіографії, що отримала назву «похвали» (ἐγκώμιου), або «похвального слова». Тут уже над фактами переважає риторика, укладач похвали не піклується про точну передачу подій, а намагається зворушити серце читачів, викликати здивування перед подвигом св. мученика 14 . Епоха гонінь, прикрасивши церкву безліччю мучеників, дала чимало й оповідей про них. Після торжества християнства кількість цих оповідей ще більше збільшилася, тому що кожна церква прагнула мати своїх небесних покровителів і докладала всіх зусиль, щоб здобути інформацію про них. Заохочувало до цього і те, що оповіді про мучеників з перших часів користувалися глибоким коханням християн, їх читали, списували і збирали до збірок; деякі переймалися ним навіть такою повагою, що ніколи не розлучалися з ними, носячи їх постійно при собі. Рано читання сказань про свв. мучениках увійшло й у церковне богослужіння. Як можна припускати за мученицькими актами священномученика Ігнатія Богоносця, читання сказань про мучеників за богослужінням практикувалося вже у II столітті. У житії св. мученика Євстратія та дружини його (13 грудня) часом, для читання страждань свв. мучеників вказана утреня, за співом псалмів. Св. Маруфа, єпископ Месопотамський, читав акти перських мучеників у церкві Великим постом. 50-м правилом Карфагенського собору 418 року наказується читати мученицькі акти за Богослужінням у ті дні, коли вшановується церквою пам'ять мученика 15 . Для того, щоб виконати цю вимогу собору, потрібно мати збірку оповідей про свв. мучениках, розташований у порядку днів та місяців року. Такі збірники згодом і отримали назву Четііх-Міней 16 . Чи рано почали складатись такі збірники – невідомо. Архієпископ Сергій каже, що у III столітті збиранням сказань про свв. мучениках займався св. Діонісій, єпископ Олександрійський. У IV столітті про палестинських мучеників написав особливу книгу Євсевій, єпископ Кесарійський. Він же, користуючись прихильністю до нього царя Костянтина, зібрав із церков та римських судових установ записи та акти про свв. мучениках і видав їх у десяти, а за іншими відомостями – у двадцяти книгах, про що сам неодноразово говорить у своїй «Історії Церкви» 17 . На жаль, ця праця Євсевія Кесарійського у повному вигляді не збереглася до нашого часу, і тому ми не можемо сказати, чи носив він характер Четіїх-Міней, тобто були оповіді про свв. мучениках розташовані в ньому по днях та місяцях року. Якщо судити по збірці Євсевія про палестинських мучеників, то такого розподілу не було, – тут оповіді розташовані на місцях страждань та смерті свв. мучеників. Після єпископа Євсевія відомості про перських мучеників зібрав св. Маруфа, єпископ Месопотамський, але його збори немає характерної риси Четиих-Миней – розподілу сказань по месяцеслову. Тому ні Євсевія Кесарійського, ні св. Маруфу не можна назвати першими творцями Четіїх-Міней, вони були лише збирачами актів та сказань про свв. мучениках, але збирачами чудовими, видатними. Описуючи страждання та смерть мученика, агіограф не цікавився всім його життям; йому важливо було передати вірно і докладно його стійкість у вірі та її терпіння у стражданнях. Передбачалося, що правдива розповідь про це вразить серце читача і впливає на нього. Тому агіограф мучеників рідко вносив у свою розповідь особисті зауваження чи міркування. Агіограф нового часу мав описати все життя святого, від народження до смерті, зібрати відомості про його духовні подвиги і викласти все це так, щоб розповідь була повчальна і викликала у читачів подив і благоговіння до того, про кого розповідалося в оповіданні. В результаті цих вимог з'явився (у Греції) новий тип агіографічної літератури, який грецькою називається βίος, слов'янською «житіє». Історики літератури кажуть, що християнські агіографи запозичували цей тип у класичної грецької літератури, в біографіях знаменитих людей стародавньої Греції. Щоправда, деякі християнські письменники, які прагнули порвати будь-який зв'язок з язичництвом, намагалися й для опису життя святих створити свій самостійний стиль 19 , але переважив інший напрямок, який, засвоївши класичну форму, зробив у ній лише необхідні, необхідні духом християнської релігії зміни. Житіє зазвичай починалося передмовою, в якому автор говорив про свою негідність і малу вченість, наводив причини та приводи, які змусили його взятися за працю, і, нарешті, вказував ті джерела, з яких він зібрав та отримав відомості про святе. У головній частині мало бути описане все життя подвижника від народження до смерті. Тут вказувалося місце, звідки походив святий, хто були його батьки, як він поводився в юності, як навчався, коли і під чиїм впливом наважився вступити на шлях подвигу. Тут же докладно описувалися всі аскетичні вправи святого, його боротьба з дияволом, його ставлення до учнів і взагалі людей. Наприкінці цієї частини наводилися передсмертні настанови подвижника, передавалися всі обставини його смерті і давалися відомості про сотворені їм чудеса. Закінчувалося життя укладенням, в якому віддавалася похвала святому, а іноді приєднувалася навіть молитва йому. Спочатку житія були дійсними історичними розповідями про життя і подвиги святих людей, особливо коли писали їхні особи, близькі до них, їхні учні та сподвижники 20 . Але потім засвоєний греками погляд, що читачів більш ніж просте, немистецьке оповідання, назидає красномовство і витійство, зробив те, що агіографи, відповідаючи смакам публіки, внесли риторику і в житія, і останні поступово послабили свій історичний характер. Форма в них взяла гору над змістом, їх стиль втратив простоту, він став прикрашатися метафорами та порівняннями, у викладі з'явилися довгі діалоги, ліричні вигуки та міркування автора. Після епохи іконоборства у Візантії з'явилися цілі школи, у яких спеціально навчали складання житій, де кожен учень, який закінчує школу, мав неодмінно написати житіє за даними зразкам. Форма, звичайно, багато пошкодила історичну цінність житій, але не можна думати, що вона зовсім їх знецінила. І в таких житіях все ж таки можна знайти багатий матеріал для знайомства з політичною історією Візантії, з її соціальними порядками та побутом населення 21 . Коли житія стали, подібно до мученицьких актів, збиратися до збірок – невідомо. Період грецької агіографії від V до VIII ст. архієп. Сергій називає потаємним, бо від цього часу збереглося дуже мало агіологічних пам'яток. Збірників повних житій серед них зовсім нема. Тим часом, у цей час з'явився у греків новий вид агіографічної літератури, який отримав назву «патерика», по-слов'янськи «набряку». Така назва давалася збірникам, де зібрані були невеликі оповідання та повісті про подвижників якоїсь однієї місцевості та передавалися з їхнього життя лише деякі окремі події чи повчальні настанови. З патериків найбільш чудовими вважаються: «Лимонар», або «Луг духовний» Іоанна Мосха, «Лавсаїк» Паладія Оленопольського, «Бесіди про життя та чудеса італійських отців» папи Григорія Великого, «Історія боголюбців» Феодорита, єпископа Кірр. Всі вони написані з повчальною метою, всі дають різноманітний і багатий агіографічний матеріал, але в розпорядженні сказань про святих не мають подібності з Четіі-Мінеями. Свої розповіді та повісті вони розподіляють не за місяцесловом, а за простою асоціацією ідей або за окремими групами. Упорядкування Четііх-Міней, взагалі, треба визнати справою порівняно пізньою. Для цього потрібно зібрати величезний матюк і докласти багато праці в розподілі його по днях і місяцях всього року. Тому можна припускати, що раніше Четіїх-Міней з'явилися збірки не повних житій святих, а коротких сказань про них, які розташовані за місяцем 22 . Сказання ці передають лише найважливіші факти з життя святих, форма їх проста і позбавлена ​​будь-якої літературної обробки. На заході такі збірки називалися, як і збірки пам'яті свв. мучеників, «мартирологами», у Греції – «синаксарями», ми вони називаються «прологами». На сході найдавніший із відомих тепер синаксар був складений наприкінці X або на початку XI століття за наказом імператора Василя Болгаробійця. Це – знаменитий «Мінологій імператора Василя», в якому разом із оповідями про святих є й зображення їх. Після цього першого синаксаря з'явилися у греків та інші, склад яких поступово поповнювався оповіданнями, запозиченими з патериків, та статтями вчительного характеру. Це надало синаксарам глибокого повчального характеру, і вони стали улюбленими і найбільш поширеними серед народу книгами. Перша згадка про існування повних грецьких Четі-Міней відноситься до початку IX століття. Воно перебуває у листі преп. Феодора Студіта до його духовного отця Платона 23 . А від кінця того ж століття збереглися вже й списки Четіїх-Міней. Архієп. Сергій у своєму дослідженні докладно описує їх зміст. З його слів видно, що на той час Четії-Мінеї представляли вже досить розвинений вигляд таких пам'яток. Вони містяться сказання як про мучеників, а й інших святих. Ці оповіді заповнюють майже всі дні року, і розташовані вони в порядку, що близько відповідає нині прийнятому місяцеслову. Зрештою, формою це не акти мучеників, а житія, вже перероблені за теорією βίος і доповнені матеріалом дидактичним – словами та повчаннями на свята та на похвалу святим 24 . Наприкінці X століття важливу роботу всередині грецьких Четііх-Міней (тобто в самих житіях) зробив знаменитий логофет Візантійського двору Симеон, який навчив за свою працю назву Метафраста. Перший біограф Метафраста Михайло Пселл, характеризуючи стан житійного матеріалу до виправлення його Симеоном Метафрастом, говорить: «Ті, які раніше описували діяння святих Божих, частиною писали несправедливе, частиною зображували доблесті святих без сили і краси, тому що не мали особливого дару. писаного, а інші звертали навіть у предмет глузувань і зневаги читання розповіді про рабів Божих »25. Тоді, «на старанне прохання всіх віруючих», Симеон логофет у шостому році царювання Василя II Болгаробійці (976–1025) прийняв на себе складання житій свв. Батьків, ієрархів та мучеників. «Цей премудрий, поваживши прохання тих, хто його спонукав, ревно взявся за справу, поклав перед собою давні (акти) мучеників, які називають «Кімен», що означає лежачий, і переробив їх у метафрази. Він насамперед прикрасив склад, до того ж, отже, утримуючи сенс раніше написаного і змінюючи його, представив його ясніше; разом з цим він намагався повністю усунути слова, сумнівні та єретиками привнесені. Таким чином, у муках святих він зробив два покращення: очистив пшеницю від полови і некрасиве зробив красиві 26 . Метафраст, однак, не встиг закінчити переробку всіх житій, що входять до кола Четіїх-Міней. Йому завадив гнів імператора Василя, який наказав за необережну фразу вилучити з вживання перекладення Метафраста і навіть спалити їх. Це призупинило роботу. Але після смерті Василя II метафрази Симеона, що досі приховуються, з'явилися знову на світ, швидко поширилися і так усім сподобалися, що незабаром витіснили житія святих. Окрім виправлення житій, на думку архієп. Сергія, Метафраст дав їм і більш певний та твердий порядок у розподілі за місяцями та днями року 28 . Оскільки мінолог Метафраста не носив спочатку імені автора чи збирача, то не дивно, що недосвідчені переписувачі приписали Метафрасту стільки житій і похвал, скільки він ніколи не включав у свої книги. Вчені зробили чимало трупів, щоб виділити з цієї множини справжні праці Метафрасту, – і в даний час вважається майже загальновизнаним, що до мінологій Симеона Логофета входило приблизно 149 статей, причому більшість їх падала на перші п'ять місяців року (вересень–січень). Серед цих статей були житія, які не належали Метафрасту, але задовольнили його та прийняті ним до його кодексу; більшість, однак, складалася з переробок Метафрасту 29 . Протоієрей Кекелідзе в третій книзі I тома академічного видання «Християнський Схід», що вийшла в січні 1913 року, надрукував статтю «Іоанн Ксифілін, продовжувач Симеона Метафраста» (с. 325–347), в якій наводить з одного грузинського документа: філософа Ксифіліна, найголовнішого серед палацових книжників, що метафразував, тобто поширював і прикрасив з стародавнього «Кімена», деякими званого також Многоглавом, житія, діяння, муки і подвиги святих, згадуваних протягом семи цих місяців, якось: Олексію». У цій доповіді автор повідомляє, що він «приступив до завершення того, що залишилося недокінченим від чоловіка мудрого і божественного, який вперше почав метафразувати і поширювати пам'яті святих, згадуваних і зимових місяців, тобто Симеона Логофета». До цієї справи, повідомляє далі автор доповіді, «спонукав його споріднений завіт святого і великого патріарха нашого Ксифіліна». З цих витягів можна зробити висновок, що наприкінці XI століття, за дорученням імператора Алексія I Комніна (1081-1118), було складено нову редакцію Четііх-Міней. Автор її, освічений візантієць Іоанн Ксифілін, склав житія святих за місяці лютий-серпень і, таким чином, як би доповнив роботу Симеона Метафраста. В. В. Латишев видану ним «Візантійську царську Мінею» і вважає працею Іоанна Ксифіліна, але вважає, що ця Мінея складена незалежно від Метафрастової і не з метою поповнення останньої, а має самостійне призначення 30 . На цьому ми закінчимо нарис грецької агіографії. Зі сказаного видно, що до XI століття у цій галузі грецької агіографії зібрано був величезний матеріал і встановилася певна, всіма прийнята літературна форма. Остаточного сформування Четііх-Міней, однак, не було, оскільки грецька церква не виробила ще одного твердого, всіма прийнятого, місяцеслова. На Русі агіографія не мала такої довгої і складної історії, як у Греції, але все ж таки умови життя і політичні та суспільні події, що переживаються народом, впливали і на агіографію і повідомляли їй нові своєрідні риси. Однак, перш за все, слід зазначити, що ми сприйняли від греків. На час прийняття християнства російське держава, що склалося ще в IX столітті, з головним містом Києвом досягло вже високої культури і було добре відомо і Візантії, і багатьом країнам Західної Європи. Тому, коли князь Володимир прийняв християнську віру та оголосив її державною релігією у своїй великій країні, культурні зв'язки російського народу з Грецією та західними країнами ще більше зміцнилися та розширилися. Із запровадженням нової релігії йшла до нас і вся пов'язана з нею література. Ця література спочатку, завдяки спорідненості мови, виходила нами, головним чином, з південнослов'янських країн – Болгарії та Сербії, які раніше нас прийняли християнство, але йшла і безпосередньо з Візантії. Разом із книгами Святого Письма та Богослужбовими приходили до нас твори та агіографічного змісту. За збереженими до цього часу рукописними матеріалами важко точно визначити склад отриманої нами в домонгольський період агіографічної літератури, але можна безперечно стверджувати, що вже в цей період ми мали отримані з Болгарії та Візантії як окремі житія святих, так і їх збірки – Синаксарі та Четії-Мінеї 31 . Ішла до нас у той час агіографічна література і з Заходу, з Моравії та Сербії, де слов'янські племена стикалися з культурою романно-німецьких країн, які мали тоді численні агіографічні збірки, перекладені з грецьких рукописів латинською мовою 32 . Нарешті, існували в нас у домонгольський період і житія слов'янського походження, найважливіше їх – житіє В'ячеслава, князя Чеського. Смерть князя В'ячеслава, вбитого братом Болеславом, була описана в житійному стилі чеською мовою і вже в XI столітті стала відома на Русі під назвою «вбивство В'ячеслава князя Чеська» 33 . Найстаріший список Синаксаря, який отримав у нас назву Прологу 34 , на думку літературознавців, належить до останньої третини XII століття. Він зроблений у Візантії групою перекладачів – болгар та росіян, про що свідчить і мова перекладу. У цьому списку Пролога є життя російського святого - Кирила Туровського, який помер наприкінці XII століття. Згодом у Пролог вносилися житія та інших російських святих (Бориса та Гліба, княгині Ольги, Леонтія, єпископа Ростовського та інших), а його дидактичний матеріал доповнювався новими статтями повчального характеру, запозиченими з творів Іоанна Златоуста, Феода. Батьків. Незабаром Пролог став однією з улюблених книг російського народу і вплинув на праці наших найдавніших агіографів. Не маючи достатніх знань і досвіду, вони, бажаючи зберегти пам'ять про своїх подвижників, не наважувалися писати житій у тій складній формі, яка утвердилася в грецькій агіографії, а наслідували здебільшого простим і коротким оповіданням Прологу. Повних Четііх-Міней від домонгольського часу не збереглося; є лише частина в двох списках різного листа. Це, по-перше, Супрасльський рукопис, знайдений у Супрасльському уніатському монастирі. Вона містить житія за місяць березень, але не все: немає житій за перші три дні місяця (втрачені) і за деякі подальші дні. Після житій у збірці вміщено слова свв. Батьків на свята. Рукопис відноситься до XI століття 35 . По-друге, Успенський збірник XII століття, що містить житія святих за місяць травень; в ньому знаходиться 18 житій, причому разом з житіями грецькими тут вміщені житія слов'янських і російських святих, а саме: житіє Мефодія, єпископа Моравського, житіє Феодосія Печерського, оповідь про Бориса і Гліба та ін. Історики Російської Церкви та літератури вважають, що були. Професор Є. Є. Голубинський каже, що «не можна допустити, щоб переведені були деякі місяці на вибір..., а не всі разом, і якщо ми маємо деякі місяці, то з цього слід випливати, що переведені були і всі» 37 . Те саме стверджують і історики літератури 38 . Що ж являли собою ці Четії-Мінеї? Це був досить розвинений тип подібних збірок. Вони перебували житія як мучеників, а й інших святих, мали вони й церковно-учительный матеріал як слів і повчань, лише він містився не під числами місяця, а кінці книги, після житій святих. Пам'яті святих у них розташовані днями, згідно зі Студійським статутом, який панував у Греції в XI і XII століттях і яким керувалася спочатку і наша церква. Але зібрані у цих збірниках житія не отримали ще тієї обробки, яку дав їм Симеон Метафраст. Це були Четії-Міней більш раннього часу, якими Метафраст користувався при своїй роботі. Серед тих, хто звертається у нас у домонгольський час окремих житій святих, мабуть, траплялися і Метафрастові, але, взагалі, ім'я Симеона Метафраста не користувалося в Стародавній Русі такою популярністю, яку мало воно на той час у південнослов'янських країнах і яке набуло у нас значно пізніше. Існували у нас у домонгольський період та патерики. Згадку про них знаходимо і у Нестора – у житії преп. Феодосія Печерського 39 і в Печерському патерику. Збереглися до нашого часу деякі рукописи патериків. На підставі цих рукописів Є. Є. Голубинський вважає, що на той час у нас були такі патерики: Синайський, що містить «Лимонар», або «Луг духовний» Іоанна Мосха; Абетковий, званий іноді і Скитським, що містить бесіди та повісті про давніх подвижників, розташовані в алфавітному порядку їхніх імен; Скитський, подібний до Азбучного, але що викладає подібний же матеріал систематично, і Єгипетський, до складу якого увійшли «Історія єгипетських ченців» і «Лавсаїк» Паладія Оленопольського 40 . В «Історії російської літератури», крім цих патериків, вказані ще «Бесіди папи Григорія Великого про життя та чудеса Італійських батьків» та патерик Єрусалимський 41 . Читаючи Пролог, Четії-Мінеї та патерики, російські грамотні люди знайомилися і з тими типами агіографії, які виробила за час свого багатовікового існування грецька церковна література. Вони дізналися і схему повного житія (βίος), і короткий його виклад у грецьких синаксарях, і уривчасті повчальні оповідання з життя святих у патериках. Але разом з цим ними сприйнятий був і грецький погляд на життя не як на правдиву історичну розповідь про життя подвижника, а як на науку, і до того ж написану в штучному, риторичному стилі. Ця вимога вплинула на наших письменників-агіографів; воно, як побачимо, досить виразно позначилося і на праці святих. Димитрія. Втім, нашим першим агіографам довелося зважати і на деякі нові умови, які ставила їм російське життя і навколишня дійсність. Справа в тому, що першими шанованими у нас святими були князі – Борис та Гліб, потім Володимир та Ольга. Як відомі всім історичні особистості, вони брали живу участь у державному та суспільному житті, і агіограф, описуючи їхнє життя, не міг зовсім промовчати про це і обмежитися однією розповіддю про їхні християнські подвиги. Крім того, відомості про цих людей занесені були і в літописі, з якими письменнику-агіографу також доводилося зважати. Зважаючи на це в початкових дослідах російської агіографії ми спостерігаємо тісне поєднання історичного і власне житійного елементів. Це були не житія в тому сенсі, якого вимагала грецька агіографія, а скоріше історичні повісті, які мало схожі на грецькі зразки. Мало цього, і самі письменники-агіографи не байдужі були до навколишньої дійсності, часто вносили у свої розповіді суто світські особисті інтереси, намагаючись вплинути на сучасне їм державне та суспільне життя. Перші агіографічні досліди виникли у нас разом із початком літописання, ймовірно за митрополита Феопемта (близько 1039 р.), коли, на думку акад. Шахматова, написано було найдавніше Київське Звід. Тут ми вже зустрічаємо короткі нотатки про княгиню Ольгу та Володимира, про Бориса і Гліба, в яких разом із історичними відомостями знаходимо і багатий агіографічний матеріал, а саме: цитати зі Святого Письма, молитви, похвалу, риторику, запозичені з грецьких зразків. Першим таким досвідом треба вважати літописну статтю «Про вбивство Борисове», яка знаходиться у «Повісті минулих літ» під 1015-м роком. Ця стаття, ймовірно, була самостійним твором і призначалася для читання в церкві. Написана вона з метою захисту князя Ярослава 1-го і в ній політична тенденція переважає церковно-історичну. Хоча її автор широко використовує прийоми грецької агіографії, вносячи у виклад цитати зі Святого Письма і, закінчуючи свій виклад похвалою князям, що нагадує акафіст, тим не менш, він викладає в ній і історичні факти, не знеособлюючи їх і не змінюючи на догоду відомої йому. Уміло і тепло складена, ця стаття дала певний напрямок наступної російської агіографії та визначила її тип хоча б лише на перший час. Наступним агіографічним твором у домонгольський період є «Сказання про Бориса і Гліба», що починається словами «рід правих благословиться» і вже в Успенському збірнику. Істориками минулого (XIX) століття це оповідь приписувалося ченцю Якову, але в даний час після розшуків А. А. Шахматова і Н. К. Нікольського - ця гіпотеза відкинута і вважається анонімним. Укладач «Сказання» намагався зробити зі своєї праці справжнє у дусі грецької агіографії житіє, він розділив його на три частини – вступ, виклад та висновок, – ввів у нього риторику та своєрідний ліризм, але зберіг у ньому і літописні подробиці, наслідуючи приклад автора статті «Про вбивство Борисове». Крім цієї статті, яку укладач «Сказання» дуже широко використовує, він запозичує матеріал і з літопису, але всі ці джерела під його пером перетворюються на майстерну закінчену композицію, талановиту повість, яка дуже подобалася сучасникам і дійшла до нас у великій кількості списків. Вона вплинула багатьох наступних агіографів і визначила надовго тип княжого житія. Написане на захист того ж князя Ярослава, «Сказання» бореться проти княжих усобиць, проводить ідею покірності молодших князів старшим у роді і піднімається до думки про єдину Велику російську землю. З розібраних зараз творів ми бачимо, що спочатку історичний і агіографічний елементи оповідання у творах наших письменників-агіографів були тісно злиті; коли ж у 70-х роках XI століття центр загальнокультурної та літературної діяльності Київської держави перейшов до Києво-Печерського монастиря, ці елементи починають відокремлюватися. У літописах агіографічний елемент поступово пропадає, а у творах агіографічних збільшується і вони все більше і більше набувають характеру і виду принесених з Греції житій і сказань про святих. Особливо яскраво це видно з аналізу творів Нестора, ченця Києво-Печерської лаври. Нестору належать два агіографічні твори: «Читання про життя і погублення блаженних страстотерпців Бориса і Гліба» і «Житіє преп. Феодосія Печерського». Нестор з перекладів добре знав візантійське життя і цілком засвоїв їх характер. Написане раніше «Сказання про Бориса і Гліба» не відповідало ні тону, ні їхньому стилю, його не можна вважати справжнім житієм, і Нестор вирішив переробити його. Для того, щоб надати йому характеру справжнього житія, він знищує в ньому все історичне, пов'язане з відомим часом, і замінює точні історичні особи та назви загальними родовими поняттями. Натомість повчальний і власне житійний матеріал у нього значно посилено, і Борис і Гліб змальовані, як зразки святості, які з дитячих років вступили на шлях угоди Богові і добровільно прийняли смерть, як «вінець мученицький». У своїй переробці Нестор крім «Сказання» використовує літопис та «Слово» митр. Іларіона. Але посилюючи у своєму «Читанні» житійний матеріал Нестор не уникнув впливу і ранньої Київської агіографії, і сучасні йому історичні події все ж таки залишили слід у його роботі. Можливо, тому Нестор не наважився назвати її житієм, а назвав її як «Читання». Ще яскравіший вплив візантійських житій позначилося на другій роботі Нестора, на його «Житії преп. Феодосія», – Нестор слухняно слідує тут схемою візантійських житій, свою розповідь він починає розлогим вступом і потім послідовно розповідає все життя Феодосія, «від юни версти» до смерті святого. Як і в «Читанні», у «Житії Феодосія» Нестор намагається уникати власних імен, так само застосовує у викладі свої улюблені звороти та порівняння. У «Житії» точно вказані ті візантійські зразки, яким слідував Нестор, – це житія: Антонія великого, Сави освяченого та Євфимія великого. Але незважаючи на прагнення твердо дотримуватися цих зразків, Нестор і в «Читанні» і в «Житії» виявляє живий інтерес до політичного та суспільного життя свого часу та повідомляє багато цікавого з життя Печерського монастиря. Цей зв'язок із сучасністю вніс у сухі схеми «Житія» живий реальний зміст, і деякі епізоди з життя святого (напр., боротьба з його аскетичними нахилами матері) описані дуже правдиво та талановито. Крім розібраних житій до київського періоду належить компілятивна робота ченця Якова, що має в рукописах таку назву: «Пам'ять і похвала князю російському Володимиру, яко крестися Володімер і діти свої хрести, і всю землю руську від кінця і до кінця, і яко крестися баба Володі. Є. Є. Голубинський докладно розбирає цю роботу у своїй Історії російської церкви і, відзначаючи її композиційні та стилістичні недоліки, надає їй і відомої цінності як «дорогоцінної історичної пам'ятки» 42 . У новітній історії літератури цей твір відносять до першої половини XIII століття і вважають, що автор при складанні його скористався раніше його написаними творами – «найдавнішою дитиною» князя Володимира та «Похвалою княгині Ользі», складеною за її життю. До цих двох творів чернець Яків написав у стилі похвальних грецьких слів похвалу князю Володимиру і видав все за свій власний твір. Але зробив це невміло, – між окремими частинами немає жодного зв'язку й у тексті зустрічається багато повторень помилок проти хронології. До домонгольського періоду треба віднести і кілька коротких житій святих, поміщених в Пролозі. Тут є оповіді про Бориса і Гліба, про княгиню Ольгу, про князя Володимира і князів Мстислава 1-го, Ігоря Ольговича, вбитого киянами в 1147 р., про Андрія Боголюбського, Феодосії Печерського і Кирила Туровського. В основі всіх цих сказань лежать літописи і ті історико-агіографічні твори, які ми розібрали. Зразком для укладачів цих сказань послужили короткі розповіді про святих у Менології імператора Василя, але на російському ґрунті їм надано характер оповідань історичних і деякі з них дають цінні біографічні відомості з життя та діяльності вказаних вище святих. До домонгольського періоду, зокрема до першої половини XIII століття, відноситься і поява Печерського патерика - цього нового типу агіографічної літератури, створеного за зразком грецьких патериків. Початок Печерського патерика поклав ще наш перший літописець, який розповів під 1051 роком історію заснування преп. Антонієм та Феодосієм Києво-Печерського монастиря, а під 1074 роком повідомив про кончину преп. Феодосія та короткі відомості про життя деяких печерських подвижників. Через сто років ці зачатки патерика були доповнені Симоном, єпископом Володимирським і Суздальським, і ченцем Печерського монастиря Полікарпом. Симон у посланні до Полікарпа повідомив дев'ять окремих розповідей про чудотворців печерських і п'ять про чудеса, що супроводжували побудову головної Печерської церкви. Полікарп у посланні до ігумена Печерського Акіндіна доповнив розповідь Симона і написав одинадцять нових оповідань про інших подвижників того самого Печерського монастиря. У цих оповіданнях Симон і Полікарп наслідують добре відомим їм грецьким патерикам, утримуючи їх стиль, але повідомляючи в них чимало і побутових, цікавих подробиць з життя ченців Печерського монастиря і навколишнього російського суспільства. У половині XIII століття оповідання Симона і Полікарпа були об'єднані і, доповнені літописним оповіданням «про перші чорноризці печерські», склали збірку, яка вже тоді отримала назву Києво-Печерського патерика. «У роки феодальної роздробленості і татаро-монгольського ярма, що настав, Києво-Печерський патерик нагадував своїм читачам про колишню славу Київської держави, про Печерський монастир і його загальноросійське значення і доводив до свідомості їх одну з найпрогресивніших ідей попереднього часу - ідею4. Києво-Печерський патерик дійшов до нас у багатьох списках і був разом з Прологом будь-якою книгою наших предків. Крім Києва не чужі були книжкової освіти та інші міста Русі, як Новгород, Смоленськ, Ростов та Володимир. У них існували свої літописці, перебували, коли з'являлася потреба, і сові агіографи. Один із них – монах Єфрем, який написав житіє преп. Авраамія Смоленського, був, як можна судити з його праці, людиною начитаною, добре знайомою як з грецькою агіографічною літературою, так і з працями преп. Нестор. Зі складеного Нестором житія преп. Феодосія Печерського Єфрем запозичує цілі фрази і складає своє життя за всіма правилами грецької житійної літератури. Але Єфрем був єдиним подібним агіографом. Щодо інших письменників-агіографів, то вони не наважувалися складати такі повні, ґрунтовні житія і, коли була потреба, обмежувалися невеликими замітками про святих людей та подвижників своєї місцевості. Сюди відносяться перші редакції оповідань про Ростовських єпископів Леонтії та Ісаї та початкові записи про святих Новгородських. Всі вони короткі і прості, повідомляють лише деякі події з життя святих, доповнюючи брак звичайних типових виразів, засвоєних при читанні грецьких літературних зразків. Оповіді ці написані здебільшого для церковного вживання, але укладачі їх намагалися дати як повчальне читання, а й дійсні факти з того часу, коли жили і подвизалися святі. Це свідчить, що засвоєна першими київськими агіографами традиція – давати в житті та історичні відомості – зберігала свою силу і тут. Наскільки мало тоді було грамотних людей, знайомих із справою упорядкування житій, свідчить, напр., наступний факт. У 1326 р. помер митрополит Петро і невдовзі від труни його стали відбуватися дива. Необхідно було скласти житіє Святителя, і, за словами Є. Є. Голубинського 45 , не знайшлося грамотної людини, яка б могла більш-менш задовільно це зробити. Ростовський єпископ Прохор, перший біограф митр. Петра, зумів написати лише невеликий прокладного характеру оповідання, в якому дуже мало дається відомостей про життя та діяльність Московського первосвятителя. До цього приблизно відносяться оповіді про вбивство в Орді Чернігівського князя Михайла та його боярина Феодора, Тверського князя Михайла Ярославина. Обидва оповіді написані сучасниками, ймовірно, супутниками князів і являють собою прості, вільні від всяких моралі розповіді головним чином про мученицьку кончину князів. Особливе місце серед агіографічних творів даного періоду займає життя великого князя Олександра Невського. Описувач його ймовірно монах Володимирського Різдвяного монастиря, де було поховано привезене з Орди тіло благовірного князя, мав намір написати життя для читання за Богослужінням. Для цього він вніс у свою розповідь тексти зі Святого Письма та порівняння князя Олександра з біблійними діячами та особами, але справжнього житія у нього все-таки не вийшло, а вийшла якась суміш агіографічного та світського елементів. Причиною цього, на думку літературознавців 46 , було те, що укладач користувався якимось оповіданням, що не зберігся, про князя, написаним його сучасником, а, можливо, і сподвижником. Ось це оповідання монах-агіограф і вніс у своє «житіє», не зраджуючи його і не переробляючи. В результаті вийшов оригінальний та цікавий твір, який В. О. Ключевський назвав «виключним, своєрідним досвідом житія, що не повторився в агіобіографії» 47 . У другій половині XIV ст., коли Русь поступово оговталася від татарського розгрому, у ній починається період швидкого розвитку писемності та культури. Цей розвиток стоїть в тісному зв'язку зі зростанням політичного піднесення Москви і з енергійною діяльністю її князів, які прагнули об'єднати всі області країни і злити народи, що їх населяли, в єдине багатонаціональне ціле. Разом із Руссю таке ж відродження переживали і споріднені нам югослов'янські держави Болгарія та Сербія. І на Русі, і в них, які підтримували з нами тісне культурне спілкування, виникає однорідне літературне спрямування, що відбиває загальний підйом цих народів. В результаті спільної напруженої роботи їх книжниками вироблені були загальні обов'язкові правила, завдяки яким літературні твори повинні були висловлювати та передавати урочистість та піднесення народних почуттів часу, що переживається. Письменники і громадські діячі звертають тепер головну увагу на стиль, у них виробляється жанр хитромудрих і пишних похвал, у своїх творах вони намагаються ораторствувати, передають їм розлогі введення, переривають розповідь моралами і вигуками, вкладають в уста дійових осіб довгі промови і т.д. втрачає той історичний характер, що імена вона в нас у домонгольський період. Зазначені характерні риси нового напряму літератури засвоїла й агіографія. І тут укладачі житій почали дбати не так про те, щоб повідомити дійсні факти з життя святого, як про його прославлення та про виконання тих правил, які вимагалися від житія, як літературного твору. В. О. Ключевський вважає, що на цей новий напрямок в агіографії значний вплив зробили, між іншим, і ті похвальні слова та повчання, які у великій кількості перекладалися тоді з грецької мови та наповнювали наші збірники того часу. На думку А. І. Соболевського 49 кількість перекладної літератури в період, що розглядається, збільшилася у нас порівняно з домонгольським часом майже вдвічі. Серед перекладів значне місце посідають і твори агіографічного характеру – окремі житія та Четії-Мінеї 50 . Пожвавилася тоді й оригінальна писемність. На розвиток її в галузі агіографії вплинули й особливі церковнорелігійні причини. Коли наші предки дізналися, що грецький патріарх та архієреї на Флорентійському – Феррарському соборі (1438–39 рр.) підписали акт про з'єднання церков і вступили в унію з католичеством, у них виникла і стала зміцнюватися думка, що грецька церква втратила чистоту. та його духовний та світський уряд. А оскільки істинність церкви найбільше переконливіше доводиться святістю життя її членів, то тому у нас посилився в цей час інтерес до наших подвижників і виникло сильне бажання ознайомитися з їхнім життям та працями. Втім, спочатку серед російських книжників знайшовся тільки один, який взяв на себе працю складання житій. То справді був інок Троїце-Сергієва монастиря Епіфаній, який написав два житія – Стефана, просвітителя Пермського і преп. Сергія. У юності Єпіфаній прожив чималий час на Афоні, відвідував Константинополь та Єрусалим і, мабуть, тоді добре познайомився з грецькою церковно-вчительською та богословською літературою. Знаком він був і з тим новим напрямом, який у перекладах та оригінальних творах став зміцнюватись у нашій писемності у його час. Цю нову риторичну манеру Єпіфаній довів до меж пишноти. У складених ним житіях читача вражає різноманітність стилістичних прикрас, «плетіння слові», як характеризує свій виклад сам Єпіфаній. Для характеристики будь-якої якості святого він підбирає одразу до двох десятків епітетів, створює нові складні слова, включає в розповідь різні наукові та географічні відомості та міркування. За цю багатовченість Єпіфаній прозваний сучасниками «премудрим». Незважаючи на велику кількість «червонослів'я» обидва складені Єпіфанієм житія цінні, тому що він писав їх не лише за розповідями осіб, близьких до святих, а й за своїми особистими спостереженнями. До цього необхідно додати, що житіє преп. Сергія страждає на риторику значно меншою мірою, ніж житіє святителя Стефана; у першому більш фактичних даних, ніж у другому, і вона негаразд переповнена сторонніми, мало пов'язаними з життям святого додаваннями і міркуваннями. Незважаючи на ту славу і шану, якими користувався свого часу премудрий Єпіфаній, не його житія стали взірцем для наступних російських агіографів. Таким зразком стало життя митрополита Петра, написане митром. Кіпріаном, болгарином за походженням. Це житіє, джерелом для якого послужило невелике оповідь про митр. Петре, написане Ростовським єпископом Прохором, мало дає нових фактів із життя Московського первосвятителя, зате викладає в дусі нового штучного стилю з його особливостями. Починається воно хитромудрою передмовою, вводить у виклад різноманітні міркування і закінчується похвальним словом. Ось це нові риси послужили прикладом і взірцем для найпізніших письменників житій, причому багато хто з них запозичував у Кіпріана не тільки літературну форму, а й думки, і окремі висловлювання. Найбільш плідним з агіографів XV століття був Пахомій, серб за походженням, що прибув до Росії близько 1440 р. Їм складено десять житій, які можна поділити на дві групи; житія, перероблені з раніше написаних агіобіографій, та житія, складені Пахомієм. Переробляючи житія, Пахомій одні їх, як напр., житіє преп. Сергія, написане Єпіфанієм, скорочував, випускаючи різні риторичні відступи та зайві для читання за Богослужінням повідомлення та міркування, – інші викладав по-новому, замінюючи просту розповідь хитромудрою та прикрашеною мовою. З Троїце-Сергієвої лаври, де проживав Пахомій, він їздив до Новгорода і до Кирилів-Білозерського монастиря, – у перший на прохання архієп. Євфима для написання житій Новгородських святих, в другому за дорученням уряду для збирання відомостей про засновника монастиря преп. Кирила. Кращими зі складених Пахомієм житій вважаються житія преп. Кирила Білозерського та архієп. Євфимія, а й у них лежить друк поспішності і поверхневого ставлення до роботи; що ж до перероблених житій, деякі з них дуже слабкі і всі вільні від історичних помилок і неправильностей. Незважаючи на це, Пахомій мав великий вплив на долю російської агіографії: він своїми працями «встановив постійні, одноманітні прийоми для опису життя святих і дав зразки рівного, дещо холодного і монотонного стилю, якому було легко наслідувати найменший ступінь начитаності». (Ключевський) Окрім житій, Пахомій писав канони і похвальні слова святим і користувався серед російських письменників XV століття ялинкою письменника, який «перевозив усіх розумом і мудрістю». Його творіння старанно і багато читалися, і наші агіографи, наслідуючи його житіями, почали так само описувати життя та подвиги відомих їм святих. Деякі з житій (напр., преп. Димитрія Прилуцького – ігумена Макарія, або преп. Діонісія Глушицького – ченця Іринарха) заслуговують на схвалення, як добре і докладно складені, але більшість страждає від великої кількості риторики і мало йдуть до справи великих передмов, похвал. У той час (від половини XV до половини XVI століття) значно збільшилася в нас і кількість перекладної агіографічної літератури, причому тоді почали проникати до нас пам'ятники писемності та із заходу 51 . Найважливіший вплив на долю нашої писемності приїхав до Москви на виклик уряду в 1518 афонський монах Максим Грек . Прекрасно освічений і добре знайомий не лише з грецькою, а й із західною літературою, він дав багато перекладів із грецької та латинської мови і, між іншим, намагався поширити у нас житія святих у редакції Симеона Метафраста. Раніше ми говорили, що Симеонові метафрази мало відомі на Русі. Максим Грек привіз їх із собою до Москви і зробив із них кілька перекладів слов'янською мовою 52 . Але головна його заслуга полягала в тому, що він навіював своїх учнів і послідовників глибокої поваги до Метафрасту, як достовірного письменника житій святих. Завдяки цьому авторитет Метафрасту серед наших грамотних людей поступово зростав, і ми побачимо далі, як прагнули провідники святих. Димитрія дістати йому при складанні Четіїх-Міней житія в обробці саме Симеона Метафраста. Взагалі, у час, що ми розглядаємо, кількість перекладної літератури зросла у нас до величезних розмірів; з'явилося багато як окремих житій, так і збірок, збереглося від цього часу чимало і Четі-Міней 53 . Коли Москва підкорила всі окремі питомі князівства і об'єднала в велике Московське держава, у російських книжників з'явилася думка зібрати і об'єднати і всі «що на Русі книги». Цю думку здійснив Московський митрополит Макарій (1542-1563). Ще будучи новгородським митрополитом, він вирішив скласти таку збірку, в якій можна було б помістити всю писемність, що збереглася на Русі від початку християнства до його часу. З цією метою, «не щадячи срібла і всяких почестей», він наймав різних писарів і «писав святі великі книги, і збирав і в єдине місце їх поєднував дванадцять років», як говорить про це він сам. Плодом цих довгих посилених праць були великі Макарьевские Четії-Мінеї, які, за словами літературознавців 54 , з'явилися «епохою» історія давньоруської агіографії. Постараємося з'ясувати їхнє значення. Стародавні списки Четііх-Міней (Супрасльський та Успенський) складені були за Студійським статутом, мали житія не на всі числа місяця, і повчальний матеріал – слова та повчання – розташований був у них наприкінці, як додаток. Це були переклади Четії-Мінеї, яка ще не отримала остаточного розвитку в грецькому оригіналі. Подальший розвиток Четііх-Міней як у Греції, так і в нас мало однаковий характер. Нові укладачі намагалися заповнити житіями порожні числа, вносили повчальний матеріал у саму Мінею, у вигляді других статей на цей день, і пристосовували розташування пам'ятей святих до нового, Єрусалимського статуту. Єрусалимський статут у нашій церкві почав вводитися о пів на XV століття, і в XVI столітті йому, в нашій саме церкві, вдається знищити «строкатість» і досягти порівняльної єдності. Знайомлячись з Четіі-Мінеями домакар'євського часу, ми бачимо, що вони далеко вже посунули вперед це перетворення Четії-Мінеї, але все-таки його не закінчили: у них було ще чимало днів з перепустками і в розподілі житій спостерігалася плутанина 55 . Митрополит Макарій насамперед постарався заповнити всі числа в Четі-Мінеях відповідним матеріалом. Для цього він вніс у свою збірку всі переклади окремих житій, які існували в нашій писемності, але чомусь не були занесені в Четії-Мінеї. Широко скористався з цією метою митрополит Макарій і Прологами. У його час на Русі, крім простого Прологу, складеного за Мінологією імператора Василя і доповненого, як ми говорили, на російському ґрунті, існував ще інший вид Прологу, званого «віршним», де перед кожним оповіданням про святе поміщалися на честь його короткі вірші і де житійний матеріал був представлений на життєдайний матеріал. Пролог цей з'явився у Візантії у XII чи XIII ст. і в XIV перекладений був слов'янською мовою, причому в нас до нього зроблені були додавання з простого Прологу. Обидва Прологи мали в нас однакове вживання. Ними й скористався митрополит Макарій для поповнення Четіїх-Міней. Під кожним числом він помістив спочатку синаксарі простого Прологу, потім зібрані повсюди повні житія святих і розповіді про свята, а наприкінці дня – статті із віршового Прологу. У такий спосіб митрополит Макарій об'єднав у своїх Четіїх-Мінеях весь перекладний житійний матеріал, що існував на Русі у його час. Наскільки успішно виконано митрополитом Макарієм цю справу, видно з того, що дуже рідко вдається знайти житіє, написане до Макарія, не внесеним до його Четії-Мінеї. Окрім житій загальнохристиянських святих, митрополит Макарій прагнув зібрати у своїх Четіїх-Мінеях та житія всіх святих, що просіяли у руській землі. І тому він, коли був обраний Московським митрополитом, скликав два собори – в 1547 і 1549 рр., у яких було канонізовано значне число російських подвижників благочестя, до цього часу шанованих місцево. У цьому канонізації удостоївалися лише святі, яким складено була служба і написані житія в пристойної, прийнятої в нас у XV столітті формі 56 . Ця сторона діяльності митрополита Макарія послужила сильним приводом до нового розвитку нашої агіографії, разом з цим вона затвердила та узаконила ту літературну форму, яку запровадили митрополит Кипріан і монах Пахомій. Коротких сказань про святих і простих записок про них митрополит Макарій у свої Четії-Мінеї не приймав, а доручав переробляти їх за правилами тодішньої форми і схвалюваної ним форми. Взагалі діяльність митрополита Макарія в галузі агіографії стосувалася, головним чином, стилю житій, але і тут його нагляд навряд чи простягався однаково на весь склад величезної збірки. У вкладному записі, поміщеному в Успенському списку великих Четіїх-Міней, митрополит сам каже, що справа виправлення житій далеко не закінчена: «інша ж і донині в них невиправлена ​​перебутість і ця решта по нас, яка може з Божою допомогою виправити». Нарешті, завдяки митрополиту Макарію змінився і самий характер Четіїх-Міней: з книги, що передає оповіді про життя свв. угодників, вони стають збірниками усієї святоотцівської та церковно-навчальної літератури, і повчальний матеріал отримує в них панування над історичним. Як відомо, митрополит Макарій розташував у своїх збірниках за керівництвом місяцьослова не тільки житія святих та різні слова та оповіді про свята, а й усі відомі у його часи твори догматичної, повчальної і навіть легендарної християнської літератури. Принципом підбору служило ім'я святого, - якщо він був і письменником, або якщо про нього відомі були якісь твори, то весь цей матеріал (тобто і всі творіння святого, і всі присвячені йому твори) також містився в Четі-Мінеях за пам'яттю і житієм святого. Той матеріал, який не можна було розмістити таким чином, приєднувався зазвичай наприкінці місяця у вигляді особливого додатку 57 . Праці митрополита Макарія викликали в нас жваву агіографічну діяльність. За словами В. О. Ключевського, в цей час написано було житій російських святих не менше, ніж у сто років, що йшли за смертю Макарія. Агіографічна робота йшла і відбувалася тоді у містах – центрах тогочасного освіти, а й у глухих, віддалених від міст обителях. Іноки та світські люди, які взяли на себе працю складання житій, ревно переробляють старі оповіді та записи про святих, надаючи їм нову, необхідну часом літературну форму; за короткими, написаними по пам'яті чи розповідями сучасників, відомостями про святе становлять повне його життя, не переймаючись достовірністю фактів, що повідомляються; спокійно запозичують і переносять з одних житій в інші цілі відділи, починають розповідь іноді великими передмовами, закінчують похвалою, молитвою та описом чудес та супроводжують виклад різноманітними риторичними прикрасами. Втім, необхідно сказати, що вже під час митрополита Макарія в агіографії спостерігається прагнення звільнитися від вимог форми, що встановилася, і дати в житті більш достовірні відомості про святе. Такі життєписи дано, напр., в Ступіньової книзі, складання якої відноситься також до часу митр. Макарія. Тут вміщені прості, вільні від риторики і багатші на факти та історичні подробиці розповіді про святих. У XVII ст. це прагнення посилюється. Списувачі житій у цей час намагаються вивченням джерел та перевіркою їх досягти більшої достовірності у своїх оповіданнях. У цьому плані цікаво складене Симоном Азар'їним житіє архімандрита Троїце-Сергієвої Лаври преп. Діонісія. Симон тут пише: «Бог не хоче хибними словеси прославляємо бути, і святим неугодно є витівковими чудеса похваляються бути» 58 . Цим словам Симона Азар'їна відповідають слова святих. Димитрія, який у своїй роботі тримався правила: «Не буди ми брехати на святого». З наведених виразів видно, що агіограф північної Русі і списатель житій на Україні йдуть у своїх працях тому самому правилу і таким чином розділену історичними мінливістю Русь зливають знову в цьому відношенні в одне ціле. Змінився після митрополита Макарія та склад Четіїх-Міней. Замість зборів усієї церковно-повчальної писемності вони стають збіркою лише житій святих, тобто набувають вигляду старих, домокар'євських Міней. Через сто років після митр. Макарія у Трійці-Сергієвій Лаврі, за дорученням архім. Діонісія, написані були Четії-Мінеї рукою ченця Германа Тулупова, а в 1646-1654 роках склав Четії-Мінеї священик посадської церкви Іоанн Мілютін зі своїми синами. І Тулупов, і Мілютін помістили у своїх збірниках тільки житія і оповіді, додавши до житій російських святих, що перебувають у Макар'євських Четіїх-Мінеях, багато нових житій. Інок Герман поміщав у книжках усе, що знаходив, даючи іноді різні редакції однієї й тієї ж житія; Мілютін, за його словами, «писав з розумних списків, намагаючись знайти права». Намагаючись скорочувати житія, він випускав передмови і похвальні слова, інколи ж навіть переробляв пам'ятник. Коли ми розбиратимемо роботу над Четіі-Мінеями святий. Димитрія, побачимо, що, не маючи жодних зносин з Мілютіним, він пішов тим самим шляхом і вніс у свої житія ще більше самостійності та критичного почину. Досі викладали історію агіографії на північному сході Росії. Захиріла в XIII-му і на початку XIV-го століття, ця область духовної літератури в XV і XVI століттях розцвіла тут пишним кольором і дала, окрім безлічі збірок та окремих житій, чимало чудових списків та повних 12-ти місячних Четііх-Міней. Не те було на південному заході, в російських областях, спочатку також зруйнованих татарами, а потім підпали під владу Литви та Польщі. Тут і життя, і література, отже, і агіографія склалися і розвивалися за зовсім інших умов. До з'ясування цих умов ми й маємо тепер перейти. Після татарського погрому російське населення, яке жило в областях старого Київського князівства, вже значно ослаблене відпливом найкращих сил на північний схід, ще більше порідшало, але не вимерло, не знищилося. Воно згрупувалося у найбезпечніших місцях, посунувшись трохи вгору за течією Дніпра. Значення Києва, яке похитнулося вже й раніше, тепер зовсім впало, і замість нього центром російського життя на південному заході стали спочатку Галич, а потім Львів, що перебували під керуванням обдарованих князів Галицьких. Але в XIV столітті ці області були вже підкорені поляками, і частина російського населення, втікаючи від католицької пропаганди, переселилася звідти до Київських меж, де й змішалася зі старим київським населенням. В результаті цієї асиміляції вийшла нова, українська народність з особливою говіркою, відмінною від старої, київської. У XIV столітті всі південно-західні російські області підпадають під владу Литви, і центр політичного життя переноситься північ, у місто Вільно, столицю Литовського князівства. Об'єднавши південно-західну Русь і засвоївши її культуру і релігію, Литва ставить собі ту саму мету, якої прагнула і Москва, – збори під своїм пануванням всього російського народу. На цьому ґрунті між Литвою і Москвою виникає боротьба, яка і тягнеться протягом всього XIV і XV століть. Литовські князі намагаються повністю відокремити свої російські володіння впливу Москви. У XV столітті, після деяких вагань, їм вдається відокремити південно-західну російську церкву від Московської та дати першому самостійному митрополиту. Внаслідок цього зв'язок між обома областями слабшає ще більше і зносини між ними відновлюються лише тоді, коли православний народ на південному заході починає смертельну боротьбу з католичеством. Пропаганду католицтва на південному заході проводила Польща. Підкоривши Галич та Волинь, вона, щоб розширити свої володіння, прагне підкорити свій вплив та інші південно-західні російські області. Однак Литовська держава спочатку чинить їй у цьому досить сильний опір, і Польща, втративши надію завоювати його силою, переходить на новий шлях – об'єднується з Литвою під владою Ягайло, який одружився з польською королевою Ядвігою в 1386 р. Ця подія була першим кроком до області під мови, релігії та культури. Об'єднавшись із Литвою, поляки не залишили своїх споконвічних намірів і, думаючи, що головною перешкодою до асиміляції з ними російського народу служить відданість його православній вірі, всі свої зусилля спрямували на те, щоб похитнути цю відданість і перевернути православних у католицтво. Громадська та політична боротьба, таким чином, вилилася у форму боротьби суто релігійної. Головними етапами цієї боротьби з боку поляків були: Городнальський сейм (1413), Люблінська унія (1569) і, нарешті, унія Брестська (1596). Переконавшись у тому, що грубою силою та утисками не можна змусити російське населення змінити свою віру, поляки вдалися до хитрощів: вони проголосили унію, тобто об'єднання православної та католицької церков під керівництвом римського первосвященика, але зі збереженням всіх обрядів, що вживалися у православній церкві. Головними агітаторами цього об'єднання були єзуїти, які з'явилися у Литві невдовзі після Люблінської унії. Правда, їхня діяльність спочатку була спрямована проти протестантизму, який зробив у Литві та Польщі великі успіхи в правління Сигізмунда II Августа (1548–1572 рр.), але незабаром, впоравшись із цим ворогом, єзуїти всю свою увагу звернули на православних і стали застосовувати в боротьбі з ними. З'явившись у Литву, вони відразу почали заводити тут училища, не лише нижчі, а й вищі – колегіуми та академії, – де навчали та виховували всіх бажаючих. Блискучі успіхи учнів єзуїтських шкіл у латинській мові, що вважався тоді у Польщі та Литві, як і в західній Європі, необхідною ознакою освіченості, що публічно виконуються учнями театральні вистави; різні релігійні процесії, де вихованці єзуїтів, одягнені у відповідні костюми, зображували апостолів, пророків і ангелів, – усе це однаково захоплювало як дітей, і їхніх батьків, і єзуїтські школи почали швидко наповнюватися учнями. Захоплюючи юнацтво шляхом школи, на доросле населення єзуїти намагалися діяти публічними диспутами та зовнішньою пишністю Богослужіння. Особливу увагу вони звернули на проповідь, вона вимовлялася в їхніх костелах щодня, вранці та ввечері, причому в ролі проповідників виступали дуже часто такі знамениті промовці, як Станіслав Варшевицький та Петро Скарга. Останній прибув у Вільно в 1573 році і швидко набув популярності своїм незвичайним красномовством. Література теж служила в руках єзуїтів одним із засобів боротьби з православ'ям. Користуючись добре знайомим багатьом з російських польською мовою, вони складали, друкували та розповсюджували серед православних книги та брошури, в яких або прямо нападали на російську церкву, або намагалися показати уявні переваги католицтва. Особливо жвавого характеру літературна діяльність єзуїтів набула в епоху Брестської унії. У цей час вийшли знамениті книги П. Скарги: «Про єдність церкви Божої» (1577 та 1590) та «Брестський собор та його оборона» (1596 р.), в яких були вказані та розвинені усі головні пункти полеміки з православними. Російський народ не хотів підкоритись усім цим намірам Польщі і вів з нею боротьбу за свою національну та релігійну самостійність. Спочатку, коли поляки, пропагуючи католицтво, вживали суто зовнішні прийоми – гоніння і утиски, росіяни відповідали ними бунтами і повстаннями козаків, – і це мало свою дію. Але з середини XVI століття, коли боротьба набула культурнішого характеру, такі заходи виявилися недієвими, і успіх відразу перейшов на бік католиків. Головною причиною цього було те, що православні не мали коштів для такої боротьби. Освіта стояло тоді серед російського населення на найнижчому ступені розвитку; простий народ, ймовірно, був безграмотний; середній стан і городяни мали грамотність, але найпростішу, бо до 70-х років XVI століття не тільки вищих, подібних до католицьких колегій та академій, а й середніх училищ у православних не було. Грамоті навчали приватні особи, звані «майстри», якими здебільшого були паламарі, дячки та інші духовні особи, самі, крім грамоти, дуже мало знають. Хто шукав більшої освіти, мимоволі мав іти до католицьких чи протестантських шкіл, але звідти рідко виходив таким, що не втратив своєї віри і не ополяченим. Не маючи добрих шкіл, православні не мали й людей, здатних захищати свою релігію від нападів католицтва. Недолік вчених гостро відчувався православними як до Брестської унії, а й значно пізніше. «З духовних учених російської віри, – каже один католицький письменник того часу, – не знайшов би й десятка по всій Русі, аби вміли пояснити, що таке таїнство, чистилище, папська влада» 59 . На крайнє невігластво росіян вказував і Скарга у своєму творі "Про єдність церкви Божої». Але про це ж свідчать і самі росіяни. Князь А. М. Курбський у передмові до "Нового Маргариту" пише: "Пошук чоловіків словенською мовою книжковим добре вміють і неможливих Крест". Острозький у листі до Львівського братства, написаного 1592 року, скаржиться на убогість у своїй школі вчителів і великий, внаслідок цього науковий голод. Про це пишуть до Львова в 1592 році члени Перемишльського братства, а в 1617 – члени Віленського братства 61 і т. д. Нарешті, південноруська церква і взагалі в цей час перебувала у тяжкому, тяжкому становищі. Православні храми були бідні; богослужіння вирушало без належної благолепності та урочистості; не чути було живої проповіді; бракувало книг не тільки для духовної освіти, а й богослужбових; до лав вищого духовенства, внаслідок зловживань правом патронатства, часто потрапляли люди негідні; з представників російської аристократії дуже багато людей, які спокушаються правами і привілейованим становищем католиків, змінили свою віру і перейшли в табір її противників; за ними, залучені тим самим переважним правовим становищем, ополячувалось і окатоличивалось і середнє дворянство, так звана польсько-литовська шляхта. Якщо до всього цього додати зраду православ'ю на Брестському соборі майже всіх вищих представників церковної ієрархії і той розлад, який внесла ця зрада в церковне життя, то для нас стане ясно, в якому тяжкому становищі перебувала тоді православна церква на південному заході і як важко їй було боротися зі своїми. Незважаючи на це, у гнаної, знедоленої прямих керівників церкви православної знайшлися поборники і захисники, які не побоялися нічого і зважилися виступити на її захист. З'явившись на Брестський собор, ці представники православного населення, коли побачили, що ні митрополит, ні єпископи, що змінили православ'ю, не бажають вступати з ними в спілкування, склали свій собор і постановили: «не слухати цих, засуджених соборним вироком, митрополита і владик, не допускати їх, не підкорятися їм, не коритися їм, не підкорятися їм, діям, визначенням і розпорядженням і стояти твердо у своїй вірі...» «Ми, – говорили далі православні учасники Брестського собору, – протестуємо проти всіх цих осіб та їх несправедливого діяння і обіцяємося не тільки не підкорятися, але з Божою допомогою всіма силами чинити опір всім, силам протистояти їм, а наше засобами »62. Це були не порожні слова, це була щира, гаряча клятва, яку давали православні поборники за себе і за своїх нащадків і яка надовго визначила хід церковного життя серед православних на південному заході Росії. Велике значення мала ця клятва тому, що за православними учасниками Брестського собору її прийняв і повторив весь російський народ, ще втратив відданості своєї віри. Брестська унія була для нього ніби набатом, який розбудив і підняв навіть глибоко сплячих. Першим наслідком цього пробудження було прагнення російського народу згуртуватися, об'єднатися проти ворога з метою самозахисту. Це об'єднання виявилося у розвитку та нової організації церковних братств, які здавна існували на південному заході. Тепер вони широкою мережею покривають російські та литовські області Польської держави, і в них зосереджуються всі засоби боротьби з пропагандою унії та католицтва. Діяльність братств, що належала насамперед у підтримці храмів, забезпеченні духовенства та взаємодопомоги, тепер значно розширюється. У своїх противників росіяни навчилися, якими засобами треба боротися із нею. Подібно до єзуїтів, братства головну увагу звернули на підняття в народі освіти і для цього почали відкривати школи, заводити друкарні, утримувати при храмах особливих проповідників і здатним молодим людям давати кошти для завершення своєї освіти за кордоном. У них закипіла різнобічна діяльність, що ні на хвилину не слабшає, залучаючи і об'єднуючи всіх кращих православних людей того часу. Одним із результатів цієї широкої освітньої діяльності братств було відродження та розквіт православної південно-західної літератури. Література на південному заході Росії існувала і раніше, але була слабкою і незначною. У темну епоху татарщини і майже до кінця XVI століття вона, хоч і не розривала зв'язку з давньою Київською літературою, але не дала нічого самостійного і більш менш видатного. Діяльність південноруських книжників цієї пори зосереджувалася, головним чином, у тому, щоб зберегти старі пам'ятки писемності і передати їх нащадкам. Але це не завжди вдавалося. Бурхливе політичне життя, часті війни та вторгнення ворогів, а потім пропаганда католицтва заважали книжковим заняттям, і стародавні пам'ятки писемності залишалися збереженими і переписувалися лише в деяких старовинних монастирях 63 . Перші ознаки літературного пожвавлення спостерігаються на південному заході лише з кінця XV століття, коли для православних стала ясна небезпека, яка загрожувала їхній вірі та їхній національній самостійності. Найбільш чуйні з них уже тоді зрозуміли, як важко їм встояти проти ворогів, якщо православна церква не буде забезпечена необхідними для боротьби засобами. Скориставшись книгодрукуванням, що вже проникло тоді на південний захід, ці ревнителі православ'я почали видавати і поширювати Богослужбові та інші потрібні для церкви книги. Щоб зробити свої видання зрозумілішими для читачів, вони користувалися при цьому не лише церковнослов'янською, а й місцевою, народною мовою. Останнє нововведення було допущено тому, що російський народ на південному заході в XV і XVI століттях говорив уже на особливих, білоруських та українських прислівниках, рясно насичених полонізмами, і давньослов'янська мова була йому малозрозумілою. Між цими першими поборниками православ'я, які прагнули використовувати для боротьби з католицтвом літературу, особливо чудові: князь К. К. Острозький та московський втікач – князь А. М. Курбський. Першому південно-західна церква завдячує такою необхідною пам'яткою християнського віровчення, як Біблія, видана в Острозі у 80-х роках XVI століття. Другий багато попрацював над поширенням у південно-західному краї святоотцівських творінь у перекладах, зроблених Максимом Греком, самим Курбським та його літературним гуртком. Але діяльність усіх цих захисників православ'я мала розрізнений характер і не мала під собою твердого ґрунту та підстави. Їх дали літературі братства, які повсюдним відкриттям друкарень зміцнили на південному заході справу друкарства, а зі своїх шкіл випустили багато енергійних працівників, які віддали свої сили літературі. Прогрес особливо помітно позначився на літературі полемічної: замість боязких, здебільшого слабких і несамостійних брошур і книжок раннього періоду тепер із середовища православних починають виходити і видаватися цілі наукові трактати, які нічим не поступаються полемічним творам католиків. Автори їх користуються тими самими методами і запозичують матеріал із тих джерел, що й їхні вороги. Але діяльність братств справила сприятливий вплив і літературу основоположного характеру. З заснованих братствами друкарень у XVI і XVII століттях було випущено безліч книг духовної літератури найрізноманітнішого змісту. Тут були, окрім Богослужбових, книги Святого Письма, творіння свв. Батьків та вчителів церкви, твори повчального характеру, підручники та перші досліди катехитичного Богослов'я, церковної та громадянської історії та канонічного права. Особливо почесне місце належить у цьому плані Києву, який з початку XVII століття знову стає центром освіти і бере на себе керівну роль у боротьбі з католичеством. Тут, у Києві, біля заснованої митр. Петром Могилою вищої духовної школи групуються всі видатні літературні діячі, а Лаврської друкарні друкуються найбільш чудові і важливі видання. Тут же вперше виникають думки і про видання повних Четі-Міней. Виникла вона, з одного боку, завдяки загальному напрямку літератури, що поставила собі за мету – забезпечити православну церкву всіма найголовнішими джерелами християнського віро- та моралі, з іншого, – під впливом умов часу. Ми вже говорили, що єзуїти у своїх нападках на православ'я скористалися й літературою. З їхнього боку особливо багато з'являлося тоді творів повчального характеру, де описувалося життя святих чи прославлялися католицькі святині. Для такого роду творів католики мали багаті джерела. На той час (у XVI і XVII століттях) на заході Європи існувало вже багато агіографічних збірок, що містять у латинському перекладі мученицькі акти та житія святих. Між цими збірками особливо чудові: «Vitae Sanctorum» Мойсея Ліпомана, що вийшли в 1551–1560 роках у 8 томах і містять житія римських і східних святих, останні – переважно в редакції Метафрасту; "Vitae Sanctorum orientis et occidentis" Лаврентія Сурія, перше видання яких вийшло в 1569-1575 роках, а четверте, виправлене і доповнене, - в 1618; "Annales Ecclesiastici" Баронія та його ж "Martyrologium Romanum", видані наприкінці XVI століття і містять багатий матеріал з історії християнської церкви та життя святих; "Vitae patrum" Г. Росвейда, в 10 книгах, де були зібрані всі стародавні патерики і багато житія святих; нарешті, «Acta Sanctorum» Боландістів, які почали виходити з 1643 року, та багато інших. За керівництвом цих творів католицькі письменники і складали свої книги, де разом із житіями загальнохристиянських подвижників описували діяння і римських святих. Між подібними книжками особливо чудова праця П. Скарги «Żywoty Swętych», складена за латинськими джерелами і в коротких оповіданнях, по порядку місяцеслова, що передає життя східних і західних святих. Написана прекрасною польською мовою та зігріта щирим релігійним почуттям, ця книга швидко завоювала спільні симпатії та мала широке поширення не лише у католиків, а й серед православних. Останнє пояснювалося тим, що власна агіографічна література у православних була дуже бідна. Якщо Київська Русь і передала південно-західній якісь збірки та окремо житія святих, а, можливо, і повні Четії-Мінеї, то ці агіологічні пам'ятки писемності у важку епоху татарщини і в подальший період втрачено. Супрасльський рукопис може вважатися єдиною пам'яткою цього роду літератури, збереженою до нас південно-західним краєм від старого Київського періоду. Небагато дало таких пам'яток і наступний час. Повних Четііх-Міней між ними ми вже не знаходимо зовсім, дуже мало й окремих частин їх. У різних книгосховищах можна вказати лише невеликі збірки та окремі житія, які за своїм походженням та листом належать до південного заходу. Тож не дивно, що до XVI століття, коли почалася боротьба з католичеством, православна південно-західна церква була вкрай бідна житіями святих і, взагалі, агіографічною літературою. Її можна було знайти тільки у старовинних монастирях і церквах, але й там вона була далеко не в повному складі. Про це ясно свідчать описи книг, що збереглися до нас від того часу, в деяких південно-західних монастирях. Ми випишемо з цих описів те, що стосується агіології. В описі Супрасльського монастиря, складеного настоятелем його архімандритом Сергієм Кубарем в 1557 р. через 50 років після заснування монастиря, серед книг, що знаходилися в бібліотеці, значаться наступні агіологічні твори: «на весь рік 4 прологу, а в кожному по місяці, а п'ятому. рік; книги дві набряки; дві книжки Симеона Метафраста, одне в дість, а інша в половину, а в яснах написаний синаксар, книга Лествиця, інша і з Отечником; книга Антіох і з житієм Богословським; книга Асаф і з житієм світлого Сергія чудотворця російського; книжка Патерик Печерський; книга про життя великого Феодосія кіновіарха та інших світлих, книга Григорія Армарійського на Єрвана; книга Василь новий; книга Дорофей і з житієм Іоанна Золотоустого». Потім до архімандритства Сергія Кубаря ще були додані: «книги дві набряки і з Паїсієвим житієм, новописаним; книга Набряк Єгипетський; книга Соборник, на ужиток Кіпріанова, а потім інших святих; книжка, в якій писано житіє Афанасія Афонського». Надходили пожертвування і після. Так «від Яцька, підскарб'я колишнього», між іншим, надійшла «книга Андрія Уродивого в десть». Але потім протягом майже ста років бібліотека кількісно не збільшувалася, хоча склад її змінюється. Це видно з опису бібліотеки того ж таки монастиря, написаної при архім. Олексій Дубович, – тут значиться стільки ж (211) книг, скільки їх було і в первісному описі архім. Сергія Кубаря 64 . У Києво-Печерській Лаврі, як видно зі складеного в 1551 році опису її бібліотеки, знаходилися такі агіологічного змісту книги: три збірки, одна стара; два прологи на весь рік князя Слуцького; одна збірка; один Патерик Скитський, один Патерик Печерський та й годі. Правда, наприкінці опису сказано, що «окрім тих вище описаних книг та інших до того книг посполитих півтретядцять», але вони не названі і тому ми не знаємо їх змісту 65 . У Львові, за описом 1604 року, книг агіологічного змісту було ще менше, – саме: «три прологи на пергамені великі, книга Четіа на півдесту, в якій тридцять слів і вісім і, зась книга Соборник» і, можливо, «Максим грек та Іван Лествича» 66 . У Мелецькому монастирі, за інвентарем, складеним у 1766 році, але, як каже Н. І. Петров 67 , що зберіг відомості про склад стародавньої монастирської бібліотеки, значаться такі агіологічні твори: «Prologow dwa pisanych in folio; Zycie s. Barlaama у Ioazaphata; Pateryk та ще Prolog pisany». Якщо такі бідні були агіологічними творами такі центральні, визначні міста як Вільно, Львів та Київ, то що ж говорить про інші місця? Там, безперечно, було ще гірше. Тим часом любов до читання житійної літератури в російському народі не вмирала і на південному заході. Тут так само, як і в Москві, шукали ці книги та цінували їх. Святий. Димитрій у передмові до свого Мученикослов'я, яке він задумав було скласти в 1700 році, коли був настоятелем Спаського монастиря в Новгороді-Сіверському, каже: «Відах не єдиного Богобоязливого, ово від духовного, ово від мирського чину чоловіка, така старанність до святого шанованого сморід якогось святого, звичай є особливим поклоном шанувати, говорячи: святий (ім'я рік), моли Бога за мене грішного, і поклоняється до землі» 68 . Якщо такою була любов до святих, то, без сумніву, був і інтерес до їхнього життя та подвигів. Крім цього, не вивівся ще тоді і звичай читання житій святих на ранковому Богослужінні. Не знаходячи відповідного матеріалу у своїй церкві, православне населення мимоволі мало звертатися до книг латинських та польських. Справа дійшла навіть до того, що «багато й від священиків на свята святих Божих не має, звідки прочитати в церкві перед народом життя якого від святих, звичай то від книг польських, церкви православної не прислухаючихся і багато тих, що противляться, читати», правда, «пропонуючи багато слов'яно на російську мову. Поляки майстерно користувалися цим і у своїх збірниках, разом із загальнохристиянськими святими, прославляли святих католицьких, а росіян хулили та осміювали. Ревнювачі православ'я бачили ненормальність такого становища і досить рано почали вживати заходів до того, щоб дати російському народові свою, у православному дусі складену агіологічну літературу. Одне з перших місць між ними належить князеві А. М. Курбському. Намагаючись допомогти південно-західній православній церкві в її боротьбі з католичеством, він не міг не звернути уваги на крайню убогість тут агіологічної літератури і тому, разом із перекладами святоотцівських творінь, дбав і переклад житій святих. Наслідуючи приклад свого «улюбленого вчителя», преп. Максима Грека Курбський звернув особливу увагу на житія святих, складені Симеоном Метафрастом, і намагався познайомити з ними населення південно-західного краю. Для цього він поширював тут переклади з Метафрасту, зроблені Максимом Греком і сам працював над подібними перекладами. На жаль, повного і точного переліку переказних праць князя Курбського немає; вони розпорошені за різними рукописами і мало вивчені. Припускають, що Курбському належить переклад з «елліно-римської» повісті про Варлаама та Йоасафа 70 . Академік А. І. Соболевський каже, що Курбським складено збірку житій, яка нині зберігається в Московській Патріаршій бібліотеці (№ 29) 71 . Збірка має таку назву: «Сіа книга св. Симеона Метафраста, монастиря загальножитнього Кутеїнського та Буйницького»; написаний він характерним південно-західним почерком і належить XVI столітті. На початку збірки знаходиться «коротка повість про Симеона Метафраста», укладач якої, розповівши про те, як доручено було Метафрасту виправити житія святих, каже: «Тим же і нам личить, в істину глю гідний, таким майстерним і свідченим вірити і ревнувати житієм і подвигом їх. А не бабським байкам, і єретичним бредням, іди віденським (аренським) і останським задумам, що люблять користуватися лицемірством або годувати вологочестям, і як і в тутешніх землях ніде втримався, паче ж на підгорі собори їх волочились, нарицати (литовською) землею такі непохвальні на красу людиною знаходяться». Далі в рукописі йдуть слова і житія 72 , причому щодо багатьох з них сказано, що вони «є в Метафрасті». Оскільки серед слів знаходиться слово на Різдво Христове, що належить католицькому проповіднику Петру Даміану (л. 445), то можна думати, що й усі переклади зроблено не з грецької, а з латинського збірника, що містив разом з житіями Метафраста та інший, як агіологічний, так і дидактичний. Про Курбському також відомо, що грецької мови він не знав, а вивчився тільки латинській і з нього робив свої переклади святоотцівських творінь. Крім Синодальної збірки Курбського, як припускає А. І. Соболевський 74 , належить ще збірка житій святих, що зберігається в Румянцевському музеї (№ 159), але в описі Востокова 75 він віднесений до XVII століття і, отже, представляє не оригінал, а список, зроблений після Кур. Ця збірка, написана напівуставом білоруського листа, містить повчання на різні свята та 22 житія 76 . Працюючи сам над перекладами житій святих, Курбський спонукав до того ж своїх літературних співробітників. Між останніми відомі: «юнак Амбросій, від батьків християнських народжений, зело в писаннях вправний і верх філософії зовнішні досяг» 77 і князь Михайло Оболенський, якого Курбський «умолив навикнути вищих наук в язиці римському», і той «залишивши дім, дружину та дітки» праотецькому благочестя цілий, як корабель переповнений найдорожчих користей »78. Першого академік Соболевський 79 вважає помічником Курбського з перекладу житій святих і припускає, що Амбросію належать переклади, зібрані у збірнику, що нині зберігається в Київському Михайлівському монастирі (№ 1650, за описом М. І. Петрова № 491). Це великий тритомний рукопис, віднесений описниками також до XVII століття; в ній знаходиться понад 40 житій та агіографічних сказань, з яких деякі відзначені як запозичені у Метафрасту 80 . Якщо всі ці рукописи справді вважати працею Курбського та його учнів, тоді ми маємо визнати діяльність їх, як агіологів, дуже значною. Вони дали південно-західній руській Церкві понад сто перекладів житій святих і зробили добре знайомим тут ім'я Симеона Метафраста. Щоправда, їх праці були надруковані і зверталися в рукописах, але любителям освіти вони були знайомі і, без сумніву, на них впливали. У пресі агіографічний матеріал уперше почав з'являтися на південному заході при Богослужбових книгах. Тут, крім місяцьослів 81 , поміщалися іноді як короткі, і повні житія святих. Так при апостолі друкувалося «Сказання св. Єпіфанія єписк. Кіпрського про свв. двонадесяти апостолах» та «обрання свв. 70 апостол», приписуване Дорофію єпископу Тирському 82 , при Євангеліях короткі оповіді про Євангелістів, взятих у Феофілакта Болгарського 83 ; при пісній Тріоді - синаксарі на всі тижні великого посту. Так напр., у Київському виданні 1648 р. вміщено: синаксар на суботу першого тижня посту, де описано диво св. великомученика Феодора Тірона (с. 236); синаксар на перший тиждень посту, який передає історію урочистостей православ'я за царя Михайла і патріарха Мефодії (с. 314–320), синаксар на другий тиждень, що містить житіє св. Григорія Палами (с. 430-435); житіє св. Іоанна сходівника, списане від Данила ченця (с. 611–617) «історія пожиткова зі стародавнього складена, казуючи пригадування чуда, яке відоме сталося, де персові та варвари Константинополь полегли війною...» (с. 729-735); коротке життя Марії Єгипетської (с. 772), а наприкінці книги (с. 865) і повне її життя, списане Софронієм, патріархом Єрусалимським 84 . У Тріоді кольорової поміщалися синаксарі на кожен день пристрасного тижня і на всі тижні п'ятдесятниці; між останніми в агіологічному відношенні важливі: синаксар на тиждень дружин мироносиць, який повідомляє інформацію про свв. Марії Магдалене, Саломії, Іоанні – дружині Хузи, Марії та Марті – сестрах Лазаря, Марії Клеопові та Сусанні; синаксар на тиждень про самарянини, де передано історію життя цієї послідовниці Христа, яка засвідчила віру в Нього мученицькою смертю, і синаксар на тиждень свв. Батько, що викладає історію першого вселенського собору та ганебну смерть єретика Арія 85 . У виданнях святоотцівських творів також трапляється агіологічний матеріал. Так, видані у Львові 1614 р. слова св. Іоанна Златоуста про священство починаються коротким життям його; бесіди преп. Макарія Єгипетського, що вийшли у Вільні в 1627 р., мають після двох «передмов» життя преп. Макарія Єгипетського та Макарія Олександрійського, написане Паладієм єпископом Каппадокійським і повість преп. Макарія про Марка пустельника; у «Лествиці», виданої 1647 р. у Москві, але, звісно, ​​як та інші Московські видання XVII в. відомою і на південному заході, знаходиться життя коротко преп. Іоанна Ліствичника (л. 5-11); житіє преп. Єфрема Сиріна вміщено за його словах, виданих разом із словами авви Дорофея в 1652 р., у Москві 87 ; житіє Іоанна Златоуста, написане Георгієм Олександрійським, надруковано в Москві в 1641 р. при «Маргарит» або зборах слів св. Золотоуста, наприкінці книги (л. 1 втор. Рахунки); тут же повідомлено в особливій статті відомості про красномовство Іоанна і про дружину, яка назвала його Златоустом (л. 196), послання святого з Кукуза до Кіпріана єпископа (л. 196 про.) та до Олімпіади (л. 200 об.) і слово Косми веститора про перенесення мощів св. Іоанна Золотоуста до Царгорода 88 . Житіє св. Григорія Богослова, написане пресвітером Григорієм, перебуває при його словах, які разом з іншими святоотцівськими творами переведені Єпифаном Славинецьким і видані в Москві 1665 р.; в «Соборнику», що вийшов у Москві в 1642 і містить слова свв. Отців про поклоніння та честь свв. ікон, знаходиться слово царя Костянтина Парфірогенета про нерукотворений образ (л. 1 про.-38) і оповідь про чудеса від ікони Божої Матері, що називається «Римлянині». З другої чверті XVII століття стали виходити на південному заході та окремі видання житій святих, більша частина їх була надрукована у Києві. Так, серед виданих тут у 1626 та 1627 pp. народних листків є один, що містить короткі оповіді про преп. Памві та мучениці Акіліні 89 ; 1628 року, за митр. Йові Борецькому, у друкарні Спиридона Соболя було надруковано «Лимонар», який витримав, на думку С. Т. Голубєва 90 , два видання, – це переклад слов'янською мовою відомої праці патріарха Софронія та Іоанна Мосха. Видавці надрукували його з «передмовою до лагідного читача», де говорять про достовірність книги (лл. 1–4), а наприкінці приєднали «реєстр осіб», тобто святих, за абеткою. У 1635 році, за ініціативою Петра Могили, Сильвестром Косовим, єпископом Мстиславським і Могилевським, був складений і виданий польською мовою Печерський Патерик. На думку Д. І. Абрамовича 91 , основою цього видання покладено так звана Кассиановская редакція Патерика 92 , яку Сильвестр Коссов доповнив примітками, запозиченими в різних польських літописців та істориків. Оскільки мета видання Патерика була не тільки дидактична, а й полемічна – спростувати несправедливі, блюзнірські історії, що розповсюджуються католиками про подвижників печерських, – то на початку його вміщена особлива передмова, де спростовуються ці історії та доводиться достовірність переказів у Патериці. Це видання Патерика незабаром вийшло з обігу, тому що воно було випущене в незначній кількості екземплярів, а єзуїти, крім того, постаралися скупити його та знищити. У 1637 році в Кутейні було надруковано на західноруській говірці «Житіє Варлаама та Йоасафа»; 1638 року в Києві, при службі свят. Миколі Мирлікійському, надруковано і життя його 93 . У тому ж, 1638 року у Києві польською мовою вийшла «Тератургіма», складена ченцем Опанасом Кальнофойским і містить опис чудес, які відбулися як і самому Печерському монастирі, і у його печерах; книга видана з ініціативи того ж таки Петра Могили і служить доповненням до Печерського Патерика 94 . У 1638 році видано Іларіоном Денисовичем польською мовою «Опис чудес від Куп'ятицької ікони Божої Матері», спрямоване, ймовірно, на противагу тим католицьким виданням про чудеса Богоматері, які в більшості виходили в той час. 1655 року в Києві було видано «Сказання про церкову Печерську». У 1660 році, при другому виданні книги Іоаннікія Голятовського «Ключ розуміння», наприкінці (лл. 134–449) прикладено «чудеса пресвяті Богородиці деякі». У 1661 році, за архімандрита Печерської Лаври Інокентії Гізеле, вийшло перше видання Печерського Патерика слов'янською мовою, підготовлене, на думку Д. І. Абрамовича 95 , ще за попередника Гізеля - Йосипа Тризне. Видання випереджає дві передмови, з яких друге, взяте у Сильвестра Косова, у питаннях і відповідях спростовує ті хуління, які зводили на Печерських святих католики; в самому Патерику видавці допустили, порівняно з рукописними редакціями, багато змін: інше виключили, інше виклали в новій формі, перенесли відомості однієї розповіді в іншу, приєднали до житій свої вступи та висновки, поновили мову тощо, наприкінці доклали особливу розповідь про мироточиві. В 1678 Патерик був виданий вдруге і в цьому виданні послужив джерелом для Четііх-Міней святий. Димитрія. У 1661 році в Києві видано було «Оповідь про успіння Богоматері». У 1662 році у Львові вийшла складена Іоанніком Голятовським книга «Небо нове», що містить короткі розповіді про чудеса Пресвятої Богородиці, запозичені з різних, здебільшого західних, джерел. 1668 року в Києві, разом із «викладом», вийшло житіє св. князя Володимира 96 . 1671 року в Києві при службі надруковано житіє св. Іоанна Рильського. У 1676 році в Чернігові видана складена Іоанніком Голятовським «Скарбниця потрібна», що містить опис чудес від Єлецької ікони Божої Матері. 1677 року в тому ж Чернігові видано «Чудеса Пресвятої Діви Марії»; 1680 року там же надруковано книгу святих. Димитрія «Руно зрошене», де описуються чудеса від ікони Богоматері, що у Чернігівському Іллінському монастирі. Решту, більш пізніх видань не вказуємо 97 . Хоча всі ці видання давали досить значний агіологічний матеріал, але замінити Четії-Мінеї вони не могли. І для церковного вживання, і для народу була потрібна книга, яка б давала опис життя святих на кожен день року, а цьому якраз і не могли задовольнити вищезгадані видання. Тому думка про видання повних Четііх-Міней досить рано з'явилася на південному заході і рано почали робити спроби до її здійснення. Є в наших руках джерела відносять виникнення цієї думки на час митроп. Петра Могили та йому саме приписують перші кроки до її здійснення. Ми, перш за все, можемо вказати, що під час Петра Могили потреба видання повних Четі-Міней була вже усвідомлена на всьому південному заході. У Львівському виданні Кольорової Тріоді, що вийшла з друкарні М. Сліозки у 1639 році, у другій «передмові» до читача сказано, що «багато ще є книг, яких прагне наш народ християнський, що не менше прагне духовенства книг учнів, як-то: правил і соборів свв. Богоносних Батько та житій святих Божих». Оскільки перша «передмова» до книги присвячена Петру Могилі, можна думати, що про намір його – видати повні Четії-Мінеї – тоді відомо було вже й у Львові. Більш певні відомості про це перебувають у листі Варлаама Ясинського до Московського патріарха Йоакима, написаного в 1689 році з приводу непорозумінь, що виникли після видання першої, складеної свят. Димитрієм книги Четіїх-Міней, і в «передмові до читача благочестивого», поміщеному при цій книзі 98 . Тут говориться, що Петро Могила, вже будучи митрополитом, бажав «слов'яноросійською мовою православно і достовірно виправити і типом видання» житія святих і почав докладати до цього «дбайливе піклування». Заради цього він шукав на південному заході книг, складених «достовірним списувачем житій святих Симеоном Метафрастом», і, не знайшовши їх тут, «посилавши до святої гори Афонської і звідти випросив без рукописні грецьким діалектом такі книги». Приписувати ідею видання повних Четіих-Міней митроп. Петру Могилі пристойно ще тому, що з цим узгоджується вся його літературна діяльність. Він, як відомо, прагнув дати православній південно-західній Церкві найбільш потрібні для неї книги позитивного характеру. У 1629 році, ще будучи архімандритом Києво-Печерської Лаври, він видав «Службовець», який набув широкого поширення на південному заході, і «Номоканон»; 1639 року, вже митрополит, Петро Могила випустив нове видання «Службовця», справлене, як мовиться у передмові, «з тексту грецької старожитних наших російських та московських службовців»; 1645 року польською та російською мовами видано «Малий Катехизис», або «Збори науки про артикули віри», складені Ісаїєм Трохимовичем Козловським, за живої участі Петра Могили з метою «стиснути рота безсоромним ворогам східного православ'я». Цей Катехиза є скороченням «Православного сповідання кафоличної та апостольської церкви східної» – повнішої віровчальної праці Петра Могили, надрукованої вже після його смерті. У 1646 році, за рік до смерті знаменитого митрополита, вийшов його «Євхологіон», або Требник, величезна, в 1400 сторінок книга, і досі користується глибоким увагою церковних людей. Цілком природно, що разом з цими виданнями Петро Могила мав намір надрукувати і Четії-Мінеї - цю основну повчальну книгу християнської релігії, що при цьому скористалася гарячою любов'ю всіх російських православних людей на південному заході Немає нічого неприродного і в зверненні Петра Могили за джерелом. З Афоном і Грецією у південного заходу були тоді найживіші зносини: на Афоні жив один із оригінальних південно-західних письменників Іоанн Вишенський, який помер у найживіших зносинах з батьківщиною; Константинопольські патріархи вважалися головними начальниками південноруської православної Церкви, і Київські митрополити часто зносили з ними; діяльний зв'язок з Грецією підтримував і Петро Могила, причому він звертався туди із запитами як адміністративного, а й літературного характеру. Можна думати, що думка про видання Четііх-Міней виникла у Петра Могили досить рано, але Афонські рукописи, як видно з листа Варлаама Ясинського, він отримав вже наприкінці свого життя, і незабаром (1 січня 1647 р.) смерть завадила йому здійснити свій намір. Наступники Петра Могили по Київській митрополії не продовжили розпочату справу з видання Четіїх-Міней, і думка про це в Києві була надовго залишена, але, викликана народною нуждою, вона не вмирала в народі, і тому по різних місцях робилися спроби здійснити її. Про це ми можемо здогадуватися за тими рукописними збірками житій святих, які збереглися до нас від того часу. Так, у Київській семінарії зберігається список Четією-Мінеї за місяць травень початку XVII століття, що надійшов сюди з Межигірського монастиря 100 . Межигірською Четьею користувався, як видно з чорнових записів 101 , і святий. Димитрій. Значить, у цьому монастирі були люди, які працювали над упорядкуванням Четіїх-Міней. У Віленській бібліотеці знаходиться кілька екземплярів Четіїх-Міней, що належать також до XVII століття; одна з них, написана напівуставом та містить житія святих за місяці грудень, січень та лютий, надійшла із Супрасльського монастиря; дві інші написані скорописом на білоруському говірці, причому один обіймає всі місяці, крім серпня, але містить житія лише обраних святих і далеко не щодня, інша написана 1669 року в Кутеїнському монастирі, при ігумені Іові Молочці, що видно з напису, і містить житія на деякі дні за першу половину. У Києво-Печерській Лаврі зберігається також список житій святих південноросійською мовою, писаний спочатку статутом, потім скорописом і житія, що містить, за місяці березень – серпень. Між житіями трапляються життєписи римських пап (напр., Венедикта, 14 березня, Олександра, 22 березня, блаж. Ієроніма, 15 червня), і Н. І. Петров вважає, що ця збірка перекладена з польської, саме з книги Петра Скарги і, ймовірно,3. Серйозну спробу в цьому відношенні зробив вихованець Петра Могили, архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Гізель. Призначений у 1656 році, після ректорства в Київській академії, архімандритом Лаври, він пробув на цій посаді 27 років, до самої своєї смерті (1683 року) і заявив себе енергійною видавничою діяльністю. Як ми вже говорили, при ньому в 1661 надрукований був слов'янською мовою Печерський Патерик; У 1674 році Інокентій Гізель видав Синопсис, складання якого багатьма приписується самому Гізелю, він же, за словами Варлаама Ясинського у вищезгаданому листі до патріарха Іоакима, «по всі літа своя промишляше, ніби Богоугодний намір могитиян виправленням написану, зобразити типом». Для цього він «багато трудився про списання вчинених житій святих і різних на це списачів вживав» 105 . «Коли ж почувши від їхньої царської величності бояр, воєвод Київських, обретатися в царючому великому граді Москві такі книги, великі Мінеї-Четьї, в них же просторо і абсолютно житія святих суть написана, посилавши там із Лаври сея Києво-Печерстії мене ж недостойного, нині Києво-Печерським, у літо 7188, з чолобиттям до блаженної пам'яті великому государю, царю і великому князю Федору Олексійовичу... і до самого вашого святішого і всеблаженнішого архіпастирства при інших справах і потребах монастирських нарочито, виправленню нові в друкарню потрібні книги жити святих. Тоді ж ваша святість, похваляючи і благословляючи блаженні пам'яті отцю нашому архімандриту такий намір і про те діло піклування і працьовитість, звільнив би через нас тут прислати перші менші ті книги Мінеї-Четьї, скорописні, з друкованого тамтешнього двадцяти, на двадцять два тижні, на двадцять два, на друковане тамтешнє дворопис, коли вже давніше віддано суть »106. Судячи з наведених даних, діяльність Інокентія Гізеля полягала головним чином у зборах матеріалів для Четііх-Міней. Він дбав про «списання житій святих», вживаючи при цьому різних списачів, і спробував отримати з Москви великі Макаріївські Четії-Мінеї. Остання спроба була невдала: патріарх Іоаким з Варлаамом Ясинським вислав Інокентію не Макар'євські, а, ймовірно, Мілютинські Четії-Мінеї, які довелося послати назад, оскільки скоропис, яким вони написані, для південноруських учених був незручний. Але й у першому відношенні діяльність Інокентія Гізеля навряд чи була багата на результати: збирати і списувати житія святих йому заважали «завжди лайки і убогість книг». У той час як Інокентій Гізель збирав у Києві матеріали для Четіїх-Міней, у Чернігові архієпископ Лазар Баранович склав книгу житій святих і випустив її у 1670 році. Але оскільки вона була написана польськими віршами, то задовольнити народну потребу, звичайно, не могла. Не претендував на це і сам укладач, який виклав житія дуже коротко і до того ж у такій незручній, особливо для церковного вживання, формі, як польські силлабічні вірші. Книга призначалася для освіченого російського суспільства, добре знайомого з польською літературною мовою. Лазар Баранович, мабуть, сподівався утримати своєю працею це суспільство від читання польської та латинської антологічної літератури. Недарма католицькі письменники зустріли його книгу такими лютими глузуваннями 107 . Після Інокентія Гізеля про видання повних Четііх-Міней клопотав наступник його з архімандритства в Лаврі, вже не раз згаданий нами Варлаам Ясинський. Але він повів справу інакше, ніж його попередник на цьому шляху. Усвідомлюючи, що при багатоскладових обов'язках з управління Лаврою та її маєтками самому йому буде колись займатися літературною працею, Варлаам Ясинський, відразу ж після обрання в архімандрити (1684 р.), почав шукати між південноросійськими православними вченими людину, якій можна було б доручити складання. Його пошуки виявилися вдалими, потрібна людина незабаром знайшлася. То був молодий, 32-річний ієромонах Чернігівського Батуринського монастиря Димитрій, згодом знаменитий Святитель Ростовський. Візьміть на думку, чому вчитель цей навчав, Що нині нам каже від лику гірських сил. На милість Вишнього, на Істину схилиться І до своєї матері ви примиритеся Церкві. Епітафія Святителю Димитрію Ростовському Святий. Димитрій, у світі Данило Савич Туптало, народився у грудні 1651 року в містечку Макарово, що, за словами самого Святителя 108 , «в семи милях» від Києва. Батьки його – сотник українського війська Сава Григорович та дружина його Марія Михайлівна – були людьми щиро відданими православній церкві та глибоко релігійними. Сава Григорович, як воїн, завжди був у лавах захисників православ'я, а після залишення служби весь кінець свого довгого життя віддав на служіння Церкві, прийнявши звання ктитора Київського Кирилівського монастиря. Про благочестя матері свідчить сам Святитель. Повідомивши у своєму щоденнику, або «діарії», під 28-м березня 1688 року, про смерть матері, він каже: «Нехай сподобить її Господь доброї відповіді на Страшному Своїм суді, хоча я й не сумніваюся в Божому милосерді, а в її спасінні, знаючи постійне доброчесне». Благочестиве життя батьків, особливо приклад «побожної і доброчесної» матері, без сумніву, благотворно вплинули на душу майбутнього «списувача житій святих» і заронили в неї перше насіння благочестя і любові до святих. Святині старого Києва, куди переселилися батьки Данила в 1660 році і де прожив він майже безвиїзно до 1675 року, ще більше споріднили Святителя з подвижниками благочестя і, поглибивши отримані в рідній родині враження, зробили прищеплені там потяги та навички правилами та інтересами всього майбутнього. Про кохання святий. Димитрія до Києва свідчать багато фактів його життя та багато сторінок його великої двадцятирічної праці. Печерська Лавра була для нього як би другою матір'ю: вона надрукувала величезну працю Святителя «без будь-якої його витрати» 110 і послужила тією колискою, де були написані перші сторінки цієї праці. Недаремно Святитель не пропустив жодного з спочиваючих у Лаврі угодників і про кожного з них дав у своїх Четіїх-Мінеях окреме та самостійне життя. Особливим благоговійним шануванням з святих, що відпочивають у Києві, користувалася у Святителя св. великомучениця Варвара. Можливо, це почуття глибокої поваги до святої навіяно було Святителю ще в дитинстві його благочестивою матір'ю. З того часу він вважав св. великомученицю своїм «патроном», своєю «благодійницею» 111 і завжди прагнув надати їй особливе шанування та любов 112 . Хто знає, можливо, у цьому благоговійному поклонінні перед мученицьким подвигом св. великомучениці Варвари і треба шукати те перше зерно, з якого згодом виросло вражаюче кохання свят. Димитрія до святих, знайшла вираз у двадцятиліттям старанній праці його над Четіі-Мінеями. Навчання свят. Димитрія грамоті, започатковане, за словами його біографів, у будинку батька, тривало у Києво-Могилянській колегії, куди Данило віддано було 1662 року, через два роки після переселення до Києва. Києво-Могилянська колегія, заснована на початку XVII століття, отримала таку назву після реформи Петра Могили, який прийняв у своє завідування стару братську школу 1631 року. Історики Колегії з достатньою повнотою з'ясували нам, що являла собою на той час ця Колегія; ми тому обмежимося лише короткими відомостями про неї. Після реформи Колегія мала шість класів: три граматичні, два гуманітарні та один філософський. Богословського класу спочатку не було, – відкрити його не дозволяв польський уряд, і він був влаштований вже після 1686 року, коли Київ остаточно перейшов до Москви 113 . Викладання велося за схоластичним методом: в учнів розвивалася, головним чином, здатність формального мислення, і всі зусилля викладачів скеровувалися на те, щоб зробити зі своїх вихованців майстерних борців із пропагандистами унії та католицтва. Панівне становище у школі займала мова латинська, як літературна мова всієї Західної Європи: нею в Колегії і писали, і уроки викладали. Що стосується грецької мови, то він поставлений був значно слабшим за латинську. Деякі дослідники у цьому применшенні грецької мови перед латинською бачать навіть головну особливість реформи митроп. Петра Могили. На їхню думку, у старих братніх школах обидві мови – і латинська, і грецька – мали однакову увагу. Петро Могила своєю реформою на перше місце поставив латинську мову, а уроки грецької мови скоротив, а може, й зовсім виключив із програми викладання 114 . Це, мабуть, підтверджується і тим невдоволенням, яке викликала спочатку реформа Петра Могили серед нижчого київського духовенства і козаків. «На що латинське та польське училище заводите, чого в нас доти не було?» - Кричали незадоволені 115 . Професор Могилянської колегії Сильвестр Коссов з приводу цих закидів написав особливу брошуру, в якій, захищаючи Колегію, доводив, чому латинська мова займає в ній важливе положення 116 . Проте протиставляти Києво-Могилянську колегію, як латинську школу, старим братським школам, як грецьким, навряд чи можливо. Братські школи влаштовувалися на зразок католицьких, єзуїтських шкіл, а цих останніх латинська мова завжди займав першорядне становище. Петро Могила, ймовірно, тільки поставив викладання латинської мови на висоту, що відповідає потребам часу, надав йому те ж значення, яке він мав у вищих єзуїтських школах, а сліпі ревнителі православ'я побачили в цьому зраду рідної віри і підняли обурення. З іншого боку, є факти, які свідчать, що засновник Київської колегії дбав про викладання у ній та грецьку мову. Для цього він намагався утримати в Києві архімандрита Константинопольської церкви Венедикта, який, втім, не погодився на пропозицію Могили 117 . Апологет Київської колегії Сильвестр Коссов у своєму «сказанні, чи звіті» про неї пише, що він та інші викладачі Колегії постараються про те, що грецизм у них буде ad chorum, а латина ad forum 118 . Чи виконав Коссов свою обіцянку – не знаємо; не знаємо і того, чи вдалося Петру Могилі знайти викладача грека, але принаймні ці факти свідчать, що принципової зневаги до грецької мови у засновника та наставників Київської колегії не було, і якщо ця мова поставлена ​​була в Колегії слабо, то залежало це від труднощів знайти здібних і добре підготовлених. Повідомлені істориками російської церкви та літератури факти показують, що і після Петра Могили труднощі з грецькою мовою не були усунені і як викладачі Колегії, так і їхні вихованці знали цю мову дуже слабко. Єрусалимський патріарх Паїсій, який приїжджав до Києва в 1649 році, у своїй грамоті, виданій на ім'я Колегії, зауважує, що вчителі києворатські знають грецьку мову лише «почасти» 119 . У 1673 році, коли київським ученим знадобилося для полеміки з католиками скористатися працею грека Георгія Колезія, вони не могли самі перекласти його слов'янською мовою, а попросили зробити це тоді Паїсія Лігаріда, що прибув до них 120 . Єпифаній Славинецький у суперечці з Симеоном Полоцьким про час переіснування Святих Дарів, докоряючи київським ученим, говорив: «Наші кияни вчилися і вчаться точкою латиною і шанують книги тільки латинські, а звідти тако мудріють, а гречеськи істини не знають, і дуже в цьому грішать» 121 . Викладання піїтики та риторики розвивало в учнях схильність до складання панегіриків, які шкідливо діяли і на хвалителів і на хвалим: перших привчали до ганебного ласка, по-друге, розвивали непомірну зарозумілість і гордість. Виховання зверталося в дисципліну, яка замість морального розвитку мала своїм завданням лише створення зовнішнього порядку, пристойності та субординації» 123 . Обидва ці відгуки страждають на однобічність. Митроп. Макарій (Булгаков) говорить лише про позитивні якості Київської колегії, проф. Сумцов зазначає лише негативні сторони її навчальної та виховної справи. Звичайно, схоластика не могла не надавати згубного впливу на розумовий і моральний розвиток учнів, але, скажімо словами Порфир'єва, «така формальна наука найбільше відповідала тим насущним потребам, заради яких росіяни стали знайомитися з освітою і які полягали не в тому, щоб придбати якісь нові ідеї і знання, але не знати, але не знати, але не знати, але не знати, але не знати, але не знати, але не знати, але не знати, але не знати, але не знати, але не знати, але не знати, але не було в тому, щоб в них не було ніяких ідей і знань, але не було в тому, щоб в них не було ніяких ідей і знань. захищати від латинства стародавні істини православного вчення. Колегія давала найкращі засоби боротьби з ворогами, ті наукові посібники, яких бракувало Росії» 124 . Ця практична користь викуповувала недоліки схоластичного методу, а та гаряча любов до православ'я, яку навряд чи хтось наважиться заперечувати в засновників і вчителів Києво-Могилянської колегії, була тим найкращим виховним засобом, який, при всій суворості дисципліни, ту ж любов на захист рідного православ'я. Святий. Димитрій вступив до Києво-Могилянської колегії 1662 року, коли ректором її був знаменитий автор «Науки або способу складання проповідей» Іоаннік Голятовський. Він щойно оновив Колегію після пожежі 1658 року, яка знищила майже зовсім Братський монастир та шкільні будівлі. Про роки навчання святий. Димитрія не збереглося жодних документальних відомостей; ми навіть не знаємо, скільки часу навчався він у школі. Більшість дослідників, які розглядали це питання, вважають, що Святитель пробув у Колегії не більше трьох років, оскільки в 1665 році, під час нашестя на Київ гетьмана Дорошенка, Братська колегія була нібито зруйнована і вчення в ній припинилося на чотири роки 125 . Нещодавно ця думка визнана, однак, помилковою. Дослідник історії південно-західної Росії Ейнгорн стверджує, що у 1665 році жодної навали на Київ гетьмана Дорошенка не було, а отже, і Колегія цього року зруйнована бути не могла 126 . Посилаючись потім на показання київського воєводи Шереметєва, який у травні 1666 року казав дяку Євстафію Фролову, що «в Києві школа заведена до приїзду його, боярина і воєводи, при колишніх воєводах, і в тій школі нині учня Київські жителі, всяких чинів, 1665 та 1666 роках навчання в Київській колегії не припинялося і, отже, Данило Савич Туптало міг закінчити у ній свою освіту. Найімовірнішим визнає остання думка проф. – протоієрей Ф. І. Титов, що вказує на те, що твори святі. Димитрія, не виключаючи і ранніх за часом написання, виявляють у ньому людину цілком науково освіченого 128 . Якщо справедливо, що святий. Димитрій навчався у Київській колегії понад три роки, а ймовірно, закінчив і повний курс її, тож, Колегія могла дати йому все, що давала вона своїм вихованцям у той час. Він міг винести звідти чудове знання латинської мови, яке давало йому можливість не лише вільно читати будь-яку латинську книгу, а й писати латиною. Це незаперечно доводиться і рукописами і листами, що залишилися після Святителя: у них слов'янська і малоросійська мова часто перемішується з польською та латинською, причому відчувається, що останнім автор володіє так само легко і вільно, як і своєю рідною. Знав Святитель та грецьку мову. Про це можна здогадуватися за тими ж рукописами: у них іноді зустрічаються грецькі слова та витримки. Наприклад, у рукописі, що має назву «Розгляд обрання святих сімдесяти апостол ..., написаного під ім'ям св. священномученика Дорофея, єпископа Тирського», говорячи про св. апостолі Кріспе, Святитель пише: «Ін бо є Крісп, а ін Кріскент, як з грецького перекладу насправді показується. Про Крісп пишеться в Діях Апостольських на чолі осмонадесят сіце: versum 8: Κpίσπος δὲ ὁ ἀpχισναγώγος ἐπίστευσε τῶ Κυpίω, а є: Крісп же начальник другому до Тимофія, на чолі четвертому, сіце каже: Κpίσπυς εἰς Γαλατίαν, це: Крісп в Галатію» 129 . В іншому рукописі, у статті, присвяченій «дослідженню років», пояснюючи латинське слово «календи», Святитель зауважує: «Calendae primus dies mensis α καλέω = voco» і далі грецькою ж пише: νῶναι, οῖδοι» 130 У своєму пролозі, під 28 грудня, відзначаючи пам'ять св. Іоанна Колова, Святитель на окремому папірці пише: «Колов id est nanus brevis... з грецької те слово Колов – Κόλοβος – короткий» 131 . Ось і всі ті грецькі виписки, які вдалося нам знайти в рукописах, що залишилися після Святителя і розглянутих нами. Вважаємо, що ці виписки, вказуючи на знання свят. Димитрієм грецької мови, разом з тим говорять і про те, що ця мова засвоєна була їм далеко не так добре, як мова латинська. Крім мов, Святитель вивчив у Колегії поїтику і риторику і «явись», за словами списача його житія, «досить вправний у вірші та витійстві і знає добре все те, чого вчимо бути» 132 . Втім, треба зауважити, що роки навчання святий. Димитрія були роками занепаду Київської колегії. Цей занепад залежав від тих тривожних політичних подій, які переживали тоді Київ та Україна. Він розпочався приблизно через чотири з половиною роки після смерті Петра Могили. Історики Київської колегії повідомляють, що в цей час у ній скоротилася кількість учнів, курс навчання закінчувався риторикою, наставники нерідко залишали училище, і навчання припинялося. Якщо й за таких умов святий. Димитрій міг винести зі школи досить багатий запас знань і достатній розвиток, ми повинні приписати це або його видатним здібностям і старанності, або таланту його наставників і керівників. Останніми, крім Іоаннікія Голятовського, який невдовзі після 1662 року залишив Київ і пішов у Литву, були: Мелетій Дзік, на думку деяких, завідував усіма справами Колегії після вилучення з неї Іоаннікія Голитовського та Варлаам Ясинський. Ясинський, як думає М. І. Петров 133 , ще 1661 року вступив у наставники Колегії, а 1665 року був обраний її ректором і іоменом Братського монастиря. Про Мелетію Діку збереглося мало відомостей, і що він уявляв собою як викладач – ми не знаємо; Варлаам Ясинський мав славу за «наукову людину» свого часу і міг тому вплинути на розвиток розумових здібностей свого учня. Згодом ми побачимо, як дорожив свят. Димитрій порадами Варлаама Ясинського і як глибоко шанував його. Можливо, цей авторитет та повагу Варлаам Ясинський набув у очах святих. Димитрія ще у школі. Як би там не було, але спочатку все життя Святителя складалося за порадою і вказівками цих двох його шкільних наставників. Так, 1668 року, 9 липня, Мелетій Дзик постригає Данила в ченці. Що спонукало останнього зректися світу, ми не знаємо. Але, безперечно, схильність до усамітнення та глибока релігійність були природними рисами святих. Димитрія, і вони перш за все захопили його в монастир. Вплив благочестивої матері, тривожні політичні події та народні лиха, які тоді переживає Україна, а також приклад і поради шанованих вчителів могли лише сприяти цьому. Данило спочатку мирською людиною переселився до Київського Кирилівського монастиря, де Мелетій Дзик був тоді ігуменом, а потім і зовсім зрікся світу. Вплив на нього ченців-наставників з цього моменту мав ще більше збільшитися. У монастирі Димитрій прожив до весни 1675 року, отже, майже сім років, і весь цей час, за словами списача його житія, повчався «покірливості, послуху і братолюбству... всяке монастирське і церковне послух виконуючи з старанністю». Але окрім цих, суто чернечих праць, святий. Димитрій не залишав у монастирі та наукових занять. За словами того ж списателя, він «в келії... писав і складав наказ від ігумена і від інших вищих начальників; прилежало до читання книг душекорисних» 134 . Останнє повідомлення дуже важливе: з нього ми дізнаємося, що святий. Димитрій перші роки чернечого життя вжив на самоосвіту, на читання книг і складання різних творів під керівництвом Мелетія Дзика та інших «вищих начальників», можливо, того ж таки Варлаама Ясинського та його помічників із Київської колегії. Так як у 1675 році Лазар Баранович залишає Димитрія в Чернігові як проповідник, тобто проповідницький талант позначився у Святителя ще раніше, тобто в тому ж Кирилівському монастирі. Проповідь, згідно з гомілетичними вимогами того часу, крім уміння володіти словом, вимагала і великої начитаності. Тому можна припускати, що святий. Димитрій вже в Кирилівському монастирі започаткував того багатого знайомства з латинською та південнослов'янською церковною та історичною літературою, про який свідчать його пізніші письменницькі праці. Наставники та керівники Димитрія бачили його здібності та старанність і поспішали висунути талановитого ченця з-поміж монастирської братії. У 1669 році, 25 березня, тобто менш ніж через рік після прийняття чернецтва, Димитрій у Каневі був посвячений у ієродиякона Київським митрополитом Йосипом Тукальським, а у 1675 р., 23 травня, від Чернігівського архієпископа Лазаря Барановича прийняв висвячення. Лазар Баранович не відпустив Димитрія назад до Києва, а залишив його при собі та призначив проповідником. Димитрій жив у Чернігові понад два роки і, крім проповідування у соборному храмі та інших церквах єпархії, займався працею літературною. За наполяганням Лазаря Барановича, людину дуже діяльну, яка спонукала до літературної роботи та інших, Димитрій склав тут книгу «Руно зрошене» – збірку оповідей про чудеса Богоматері від чудотворного Її образу у Трійці – Іллінському Чернігівському монастирі. Ми розглядали друге видання цієї праці святих. Димитрія, яке вийшло 1683 року в Чернігові. Книга починається посвятою Лазареві Барановичу та двома «передмовами», з них одна – «до читача», інша – «на книжку». У передмові до читача сказано, що у другому виданні книжка вийшла з виправленням – проти першого – моралі та додатком коротких розмов духовних. «Надавшись же тут по якомусь моралі і приклади від житій святих на користь твою (читач)». Ці слова вказують і склад книжки. У ній зібрані оповіді про чудеса з додаванням до кожного бесід, моралі та «прикладів». Бесіди та моралі складені самим святим. Димитрієм, а «приклади» зібрані з різних джерел, на що вказує і сам укладач, кажучи в передмові: «І те не від себе, але що інколи читав і як бджола від різних зел мед в один сотень зібрання». Для нас цікаво те, що більшість цих «прикладів» запозичена з житій святих; отже, святий. Димитрій уже у цей час цікавився житійною літературою та уважно читав її. Повчальний характер книжки і той спосіб, яким користувався святий. Димитрій при її складанні, також заслуговують на увагу. Вони вказують, куди схилялися наміри святих. Димитрія, як письменника, і який прийом роботи найбільш подібний до його душі. Це був спосіб збирання, зведення в одне ціле відомостей, що у різних джерелах. Його ж застосував Святитель і при складанні Четіїх-Міней, головна мета яких так само, як і Руна зрошеного, полягала в навчанні читачів. З Чернігова у липні 1677 року святий. Димитрій їздив до Литви, і ця подорож була новим важливим фактом у його духовному розвитку. За кордоном Московської держави, у південно-західних областях, підпорядкованих Польщі, Святитель познайомився з тими утисками, які терпів тоді народ за свою вірність православ'ю. Очевидно, ні козацькі повстання, ні приєднання України до Росії, яке відбулося в 1654 році, не розсудили поляків. В особі свого уряду та шляхти вони ще наполегливіше проводили свою політику окаталичування підлеглого їм православного народу і для досягнення цієї мети не зупинялися ні перед чим. Для православних настали важкі, мабуть, останні часи; все озброїлося проти них. Наступники поблажливого до православних Владислава IV, польські королі Ян Казимир, Михайло Вишневецький та Ян Собеський тільки й думали про те, як би стиснути православних і змусити їх хоча б проти волі підкоритися Римському первосвященику. Не стримувана королями, свавільна польська шляхта і католицьке духовенство знущалися з православних, як хотіли, і завдавали їм усіляких насильств. Без жодного приводу у православних відбиралися церкви, монастирі та майно; православне духовенство, навіть у особі вищих своїх представників – митрополитів і єпископів – зазнавало несправедливих утисків і образ; на сеймах час від часу приймалися постанови, спрямовані проти православ'я та російської народності. У 1676 році король Ян Собеський підняв руку навіть на братства - цей найвірніший оплот православної церкви на південному заході і провів через сейм закон, який сильно обмежив їхню діяльність. Посилилася на той час і літературна боротьба з православ'ям: католицьке духовенство та єзуїти знову почали видавати твори, в яких зводили на православну церкву хибні перекази та звинувачення. Окрім цих переслідувань від католиків, російський народ південно-західного краю переживав у той час епоху «руїни», або розорення, коли «червона і всякими благами рясна» Україна перетворилася на «пустелю, Богом залишену». Її області раз у раз піддавалися спустошенням з боку татар і поляків; у народі не було єднання та злагоди, представники народні, так звані гетьмани, часто змінювалися або вели між собою боротьбу; найвище духовенство дуже захоплювалося політикою і втратило зв'язок з народом; у його середовищі знову з'явилися особи, які задумали повторити спробу Кирила Терлецького та Іпатія Поцея та схилити весь православний народ південно-західного краю до унії. То були Йосип Шумлянський, єпископ Львівський та Інокентій Вінницький, єпископ Перемишльський, які розпочали свою злочинну, зрадницьку діяльність якраз у той час, коли святий. Димитрій прибув до Литви. Святитель їхав у Литву ненадовго, але тут його не захотіли скоро відпустити, і він прожив у межах Польської держави майже два роки, будучи народним проповідником при Слуцькому церковному братстві. За цей час святий. Димитрій міг чудово вивчити польську мову, відому йому і раніше, та ознайомитися з польською літературою. Добре дізнався він, звісно, ​​і ті негаразди, які терпів тоді російський народ. Це знайомство мало справити сильне враження на свят. Димитрія. Живучи до 1677 року у східних областях України, що вже перейшли під владу царя Московського, православного, він лише з чуток міг знати про лиха своїх єдиновірців за Дніпром. Тепер ці лиха й утиски були перед очима. Чи можна сумніватися, що в серці юного, палко відданого своїй вірі ченця під впливом цих вражень спалахнуло бажання послужити всіма гнаному рідному народу та рідній Церкві? Спілкування з такими поборниками православ'я, як Феодосій Васильович, єпископ Білоруський та настоятель Віленського Свято-Духова монастиря Клементій Тризна, могло лише посилити це бажання. Тому, можливо, святий. Димитрій так охоче і погодився залишитись у Слуцьку, щоб виконувати там обов'язки народного проповідника. Але одна усна проповідь не могла задовольнити свята. Димитрія. Він уже спокусився в літературній праці і мимоволі відчував до нього потяг. Недарма згодом він писав з Ростова Феодору Полікарпову: «Моєму сану належить слово Боже проповідувати не тільки мовою, а й пишучою рукою» 135 , а, починаючи «Розшук» проти розкольників, другові своєму, московському ченцю Феологу повідомляв і «пожеж на уві серце слухачів, яхся писати особливу книжку »136. Можливо, ті самі почуття Святитель переживав і тепер. Йому хотілося написати для православного народу «книжку», слова якої йшли б у саме серце слухачів; він відчував у собі сили та здібності до цього, але куди, на який предмет спрямувати їх – ще не знав. За нього про це подумали його старі наставники та керівники. У той час, коли Димитрій був у Слуцьку, його вчитель Варлаам Ясинський, залишивши Братський монастир, переселився до Києво-Печерської Лаври і прийняв на себе обов'язки проповідника та завідувача друкарської справи. Незабаром він став діяльним помічником і правою рукою старого архімандрита Лаври Інокентія Гізеля і отримав високе звання «намісника». Варлаам уже в цей час дбав про видання повних Четі-Міней. У 1680 році, з'явившись у Москву послом від Лаври 137 , він клопотав перед патріархом Іоакимом про видачу йому великих Макар'євських Четіїх-Міней для складання за керівництвом їх нових Четіїх-Міней, про видання яких давно думали в Києві. Варлааму Ясинському, як ми казали, видано Мінеї Мілютинські. Він привіз їх до Києва і, можливо, в цей уже час, у пошуках людини, якій можна було б доручити складання житій, зупинив свою увагу на свят. Димитрія. Однак спочатку неможливість – внаслідок нерозбірливості скорописного листа – скористатися привезеними з Москви Мінеями, а потім переселення до Микільського пустинського монастиря, куди Варлаама призначили ігуменом, завадили його наміру, і справа про видання Четіїх-Міней була тимчасово відкладена. Тим часом святий. Димитрій, який повернувся з Польщі в лютому 1679 року, спочатку обіймав посаду проповідника в Батуринському Микільському монастирі, потім близько півроку був ігуменом Максаковської обителі. Звідси він знову переїхав до Батурина і прийняв ігуменство в Микільському монастирі після Феодосія Гугуревича, що пішов до Києва. Втім, ці досить успішні поступи по службі не займали свят. Димитрія. Він обтяжувався клопіткою та відповідальною посадою настоятеля монастиря і, мабуть за власним бажанням, 26 жовтня 1683 року склав із себе ігуменство і повернувся до стану простого ченця. Незабаром після цього саме 18 листопада того ж року помер архімандрит Києво-Печерської Лаври Інокентій Гізель. На його місце було обрано ігумена Микільського пустинського монастиря Варлаама Ясинського. Останній, щойно переїхав до Лаври, одразу ж відновив свій клопіт про видання Четііх-Міней і запропонував святий. Димитрію взяти він працю складання їх, навіщо переселитися з Батурина до Лаври. 23 квітня 1684 року переселення відбулося і, за словами старого списувача житія святий. Димитрія, «склало епоху у його життя»: воно було виразом прийнятого Димитрієм рішення взяти він велику справу складання Четііх-Міней. До цього рішення святий. Димитрій прийшов не без вагань. Він розумів, якої великої праці та знань вимагатиме від нього складання повних Четіїх-Міней, і тому, при властивій йому смиренності, спочатку відповів на пропозицію Варлаама Ясінського відмовою 138 . Однак, з одного боку, поради та умовляння шановного вчителя, з іншого – потяг власного серця і звичка до послуху пересилили це первісне побоювання, і, «поклавши надію на допомогу Господа і на молитви пречисті Живота Матері і на всіх святих» 139 , Святитель дав свою згоду. Тільки після цього він переїхав до Київської Лаври. Тут, через кілька днів після переселення, саме 6 травня 1684 року, зібраний був під головуванням Варлаама Ясинського собор старців і Лаврської братії, на якому складання житій «вручено» було Димитрію як особливе «слухняність», і водночас його було призначено «казнодієм» Печерським 140 . Святий. Димитрій взявся за доручену йому справу «з великою ретельністю» 141 . У своїй душі він вирішив присвятити йому всі свої сили і, звичайно, тому переселився до Лаври. Тут було найзручніше місце для роботи. Крім монастирської тиші та спокою, тут знаходилася рясна книгами бібліотека; тут мешкав такий досвідчений і відданий справі керівник, як Варлаам Ясінський; тут, нарешті, можна було не побоюватися зовнішніх лих та нападів ворогів, оскільки Київ та Лавра охоронялися московськими воєводами. Зачинившись у відведеній йому келії, святий. Димитрій спочатку відривався від занять лише відвідування Богослужіння. У великій Печерській церкві насамперед вказували той куточок, де стояв смиренний «списувач житій святих», віддаючись тихій та старанній молитві. У Лаврі Димитрію відведена була особлива келія, в якій помалу відбувалася його праця, де самовідданий подвижник, віддаючи перевагу Божій справі своєму спокою», нерідко просиджував за роботою всю ніч, до благовістя до ранку, або від стомлення лягав у ліжко «не роздягаючись». Перші місяці, втім, пішли на підготовчі заняття. Перш ніж приступити до складання житій, потрібно було виробити місяцьослів, вибрати святих, житія яких поміщати в Четі-Мінеях, і знайти потрібні для роботи джерела. Подібні дослідження вимагали значного часу, тому не дивно, якщо святий. Димитрій, отримавши у травні від Печерських старців послух писати житія, лише у червні взявся справжнім чином це справа. Так, на нашу думку, слід розуміти суперечливі на перший погляд свідчення двох діаріїв: одного, вміщеного при дослідженні І. А. Шляпкіна і відзначає: «6 травня вручено мені послух писати житія святих» 143 , і іншого, що перебуває при творах святителя, де під червнем – місяць писати житія святих» 144 . Якщо святий. Димитрій тільки у червні почав писати житія, то, отже, до цього часу він зайнятий був підготовчою роботою. Замітка в Діарії про початок роботи над Четіі-Мінеями закінчується молитовним зверненням: «Дай, Боже, здійснити». Це покликання імені Божого і молитва до Нього про допомогу, як побачимо, неодноразово повторюватимуться святими. Димитрієм навіть у Діарії і в листах, коли він говорить у них про свої заняття над Четіі-Мінеями, а після закінчення великої праці виллються в радісний гімн хвали і подяки. Очевидно, свідомість своєї немочі і тверда надія на Божу допомогу не залишали свят. Димитрія під час роботи. Він дивився на неї з благоговінням, не як на важкий обов'язок, а як на рятівний подвиг, який він буде в змозі здійснити тільки через невимовну милість Божу 145 . Незабаром предмет роботи захопив його увагу. Розпочате з послуху, після довгих відмов, опис житій святих так захопило свят. Димитрія, що він і відриваючись від роботи, продовжував жити навіяними нею враженнями. Про це свідчить один записаний в 1689 сновидіння, якого удостоївся він через півтора роки після початку роботи, саме в Філіппов пост в 1685 р. Так як ця замітка найкраще описує душевний настрій свят. Димитрія під час упорядкування житій святих, – ми буквально випишемо її з Діарія. «Що давно у добрій пам'яті моїм тримаю, вважав за благо написати тут, щоб від давності часу з пам'яті не вийшло. У 1685 році, у Пилипів піст, в одну ніч, закінчивши листом страждання св. м. Ореста, якого пам'ять листопада 10-го шанується, за годину чи менше до заутрені, ліг відпочити, не роздягаючись, і в сонному баченні побачив св. м. Ореста, обличчям веселим до мене мовить цими словами: «Я більше потерпів за Христа мук, ніж ти написав». Це рік, відкрив мені свої перси і показав у лівому боці велику рану, крізь у нутро проходить, сказавши: «Це мені залізом пропалено». Потім, відкривши праву по лікоть руку, показав рану на самому протилежному лікті місці і рік: «Це мені перерізано», при цьому видно було й перерізане жили. Також і ліву руку відкривши, на такому самому місці таку саму вказав рану, кажучи: «І то мені перерізано». Потім нахилившись відкрив ногу до коліна і показав на згині коліна рану, також і іншу ногу до коліна відкривши, таку ж рану на такому місці показав і річок: «А це мені косою розсічено». І ставши прямо, дивлячись мені в обличчя, річок: «Чи бачиш, більше я за Христа зазнав, ніж ти написав». Я, проти цього анітрохи не сміючи сказати, мовчав і думав у собі: «Хто цей є Орест, чи не з п'ятичисельних?» На цю мою думку св. мученик відповів: «Не той я Орест, що від п'ятичисельних, а той, що ти нині життя писав». Бачив і іншу якусь людину важливу, за нею варту, і здавався мені також якийсь мученик бути, але той нікчемно промовив. У той самий час благовіст пробудив мене до заутрені, і я шкодував, що це дуже приємне видіння незабаром закінчилося. Це відбувалося під час мого в Печерському монастирі перебування 146 . Це сновидіння, що вражає своєю реальністю навіть у передачі, справило сильне враження на свят. Димитрія і, можливо, вплинуло характер його роботи. Воно, по-перше, мало підкріпити і посилити віру благочестивого списувача житій святих насправді всього того, що дізнавався він про життя святих і що сам з таким старанням описував. По-друге, слова св. Ореста, що він «більше зазнав за Христа мук», ніж записав Святитель, які висловлюють ніби деякий докір списачеві, повинні були спонукати останнього до збирання і передачі по можливості всіх відомостей про страждання святих, щоб не викликати з їхнього боку подібного ж докірливого нагадування. Нема чого вже й говорити про те, як надихнуло це сновидіння смиренного трудівника, які надало йому сили для продовження розпочатої праці. Він сам називає це бачення «дуже приємним» і цілі п'ять років береже його, як скарб, у своїй «добрій» пам'яті. Все це відбувалося, коли святий. Димитрій жив у Печерському монастирі. Це була, здається, найкраща, найплідніша пора його роботи, коли, нічим не хвилюваний і не відволіканий, він усією душею віддавався своїй справі і зустрічав з боку оточуючих одне тільки співчуття і схвалення. Як видно з листа святих. Димитрія до патріарха Йоакима 147 , він усе, що встигав написати, носив на перегляд Варлааму Ясинському і з ним радився у всіх труднощах. А труднощі були, і стосувалися вони, переважно, тих джерел, якими доводилося користуватися. У першому розділі нашого дослідження ми говорили, наскільки мізерна була в XVII столітті Православна південно-західна церква власними агіографічними збірками та виданнями. Щоб заповнити цю убогість, мимоволі доводилося звертатися до джерел іноземних - латинських і польських, але користування ними уявлялося небезпечним, оскільки вони не були чужими ідеями католицьких. Необхідно було з цього дістати таку збірку житій святих, за якою можна було б перевіряти і виправляти отримані в іноземних агіографів відомості. Такою збіркою в Києві вважали Великі Четії-Мінеї Московського митрополита Макарія, і тому здобуття їх стає для київських учених найпершою та найнеобхіднішою потребою. Варлаам Ясинський, як нам відомо, ще за Інокентії Гізеле піклувався в Москві про висилку до Києва Великих Четіїх-Міней, але ці клопоти його не мали успіху. Тепер можна було б повторити спробу і знову поклопотатися про те саме, але Ясинський на це не наважувався. Йому заважали ті недоброзичливі стосунки, які тоді були з патріархом Іоакимом і винуватцем яких був сам Варлаам. Він, по-перше, незважаючи на бажання патріарха особисто висвятити його в архімандрити, ухилився від поїздки до Москви і прийняв посвяту у Чернігові від Лазаря Барановича; по-друге, на Київському соборі 29 червня 1685 року, який обирав митрополита для Києва, Варлаам Ясинський найенергійніше протестував проти виставленого Москвою кандидата – Гедеона, князя Святополка-Четвертинського, і озброювався проти підпорядкування Київської митрополії Москві. Це, звичайно, було відомо патріархові Йоакиму, і він був незадоволений Варлаамом Ясінським. Тим часом справі допомогла якраз та сама обставина, проти якої ратував Ясинський, саме обрання на Київську митрополію князя Святополка-Четвертинського. Прийнявши посвяту в Москві від патріарха Іоакима і давши перед цим присяжну обіцянку в усьому коритися патріарху, митрополит Гедеон дозволив важку справу підпорядкування Київської митрополії Московському патріарху. За це Москва благоволила до Гедеона і спочатку надавала йому шану і увагу. Варлаам Ясинський знав про це і вирішив скористатися слушною нагодою, випитати через нового митрополита у патріарха Іоакима Макар'євські Четії-Мінеї. Зустрівши разом із свят. Димитрієм митроп, що повертається з Москви. Гедеон в Ніжині і проводив його до Батурина, Варлаам Ясинський і святий. Димитрій повідомили тут новому митрополиту свою потребу та просили його поклопотатися перед патріархом про висилку до Києва Четіїх-Міней митроп. Макарія. Виклали своє прохання вони і гетьману Івану Самойловичу, переконуючи і його вплинути на патріарха через Московський уряд, у якого Самойлович користувався тим часом великою прихильністю. Прохання Варлаама Ясінського та святий. Димитрія прийнята була прихильно. І митрополит, і гетьман обіцяли написати до Москви, але разом із цим запропонували Димитрію знову зайняти ігуменство у Микільському Батуринському монастирі. Ініціатором такої пропозиції, напевно, був гетьман Самойлович, давно розташований до свят. Димитрію і жалкував про його звільнення з Батурина. Пропозиція влади була дуже втішною, але святою. Димитрія воно навряд чи втішило. Повернення в Батурин та ігуменство не тільки відривали його від Лаври, де так спокійно і добре він працював, але могли перешкодити й самій роботі. Тож святий. Димитрій спочатку відмовлявся і дав свою згоду, ймовірно, лише тоді, коли митрополит і гетьман обіцяли надати своє сприяння його заняттям. «Я переконаний був, – пише Святитель у своїй Діарії під 15 січня 1686 року, – ясновельможним паном Іоанном Самойловичем, гетьманом, і найяскравішим князем Гедеоном Святополком, митрополитом Київським, знову прийняти на себе ігуменство монастиря Батуринського». З цієї історії бачимо, як високо цінував свят. Димитрій справа складання Четііх-Міней; воно в його очах було вище всіх особистих вигод і рухів та службі. Чи виконав митроп. Гедеон прохання Варлаама Ясинського та святий. Димитрія ми не знаємо. Очевидно, сам він особисто не писав патріарху, а надав усю справу гетьману Самойловичу. Принаймні, у своєму листі до Варлаама Ясинського, писаного в 1689 році, патріарх каже, що про висилку до Києва Великих Четіїх-Міней просив його лише «гетьман Іван Самойлович і ваше преподобство» 149 , тобто Варлаам Ясинський. Можливо, останній і писав від імені митрополита. Гетьман Самойлович, навпаки, виявив гарячу участь до цієї справи: він не тільки сам написав патріарху Йоакиму, але звернувся з листом і до князя В.В. У цьому посланні до Голіцина, яке одне тільки й збереглося з цього листування, гетьман сповіщає князя, що деякі «співуючі тут у Малоросії духовні особи, про своє і про людське спасіння добре прилеглі, зачали собі справу списувати книгу животи святих, від віку Богові благоугодили і для всіх своїх Дослідження, яких немає, точкою знаходять у найсвятішого і всеблаженнішого кір Іоакима, патріарха Московського і всієї Росії та північних країн, при церкві престольної Успіння Пресвяті Богородиці. Теди я на прохання тих духовних осіб погоджуючись преосвященним митрополитом пишу до святішого і всеблаженнішого патріарха, просячи отчеського звільнення, аби тих книг духовних нашим особам на віднімання – не вижичено, якщо не всіх на цілий рік, то принаймні (принаймні) на чотири місяці декемврії, а я обіцяю ці книги, на свої взявши руки, додивитися, аби за вичитуванням у цілості були знову до його патріаршої гідності відіслані; бо про те є справа Божа на хвалу і Християном православним на спасіння, так прошу і вашої княжої вельможності, будь ласкаю своєю високою предстательством з доповіддю їхньою царською пресвітлою величністю помочити нашому прохання, щоб святіший тих книг на час нам дати не відмовив; ще й повторю вашу княжу вельможність просячи, віддаю мене милостивому вашій княжій вельможності благодійству. Дан з Батурина, 4 березня, року 1686-го » 150 . В. В. Голіцин був приятелем гетьмана Самойловича і, безперечно, виконав його прохання. Завдяки втручанню такої впливової особи, а, можливо, і з прихильності до гетьмана, який так багато піклувався про підпорядкування Київській митрополії Москві, патріарх Іоаким виконав прохання киян і вислав на ім'я Варлаама Ясинського Четії-Мінеї митроп. Макарія у Києві. Чи дав патріарх разом із цим якийсь припис щодо користування книгами – невідомо. Згодом, отримавши першу книгу Четііх-Міней, він докоряв Варлаама, чому він перш за друкування не надіслав її разом з Макар'євськими Мінеями до Москви для звіряння та перегляду. «А списавши, – казав патріарх, – було б вам прислати до нас і наші книги і ваше з них припис, і нам було б то ваше розпорядження в царюючому граді Москві соборні свідчивши, виправте, а що де гідна виправлення обряжається і тоді по розгляду і судженню соборному, дати нам і благословення». Можливо, ці вимоги було поставлено патріархом Йоакімом ще за висилки книжок. Який же список Великих Четі-Міней митрополита Макарія був висланий до Києва патріархом і за які місяці? Українські вчені, як ми бачили, домагалися Четіїх-Міней, які зберігалися у патріарха «у Великій Успенській церкві». Там був так званий «Успенський» їх список, закінчений митроп. Макарієм в 1552 і представляє редакцію більш повну проти першим списком, написаним для Новгородського Софійського собору. Цим саме списком і скористався святий. Димитрій. Це підтверджується, по-перше, свідченням самого святого. Димитрія в листі другові своєму, ченцю Феологу, написаному з Ростова, він каже, що в нього є Макар'євські Четії-Мінеї за місяці червень, липень і серпень, що з соборної Московської патріаршої церкви взяті суть з розпискою. А взяли їх печерські старці, коли третю нашу кишу до Москви привезли»152. В іншому листі до того ж Феологу Святитель пише, що йому знову знадобилися Макаріївські Мінеї за місяць червень і він послав племінника свого – ієромонаха Михайла до преосвященного Рязанського «просити, щоб наказав з великого Успенського собору дати мені на малу годину книгу Велику Мінею-Четтю». Просить Святитель і Феолога поклопотатися про те саме: «Чесність ж твоя, будемо вам час, будь ласка сам піти в собор, до книгозберігачка, в ній же великі Мінеї-Четьї спочивають, і допомогти молю» 153 . По-друге, ті посилання на Четії-Мінеї, які іноді зустрічаються в чорнових рукописах Святителя і вказують листи Міней, цілком узгоджуються з тим рахунком аркушів, який був зроблений в Успенському списку ченцем Євфимієм і «означений слов'янськими літерами 154 . По-третє, нарешті, переглядаючи Успенський список Макар'євських Четіїх-Міней, ми знайшли в ньому подекуди позначки, які, на нашу думку, зроблені рукою святих. Димитрія 155 . Щоправда, ці позначки знаходяться лише в останніх місяцях Міней, але можна з упевненістю припускати, що й перші їхні місяці отримані були Святителем у тому списку і з того ж сховища, тобто Успенського собору. Важче вирішити другу половину питання: за які місяці вислані були святі. Димитрію Макар'євські Четії-Мінеї цього разу? Біографи Святителя відповідають на це неоднаково. І. А. Шляпкін каже, що гетьман Самойлович просив про висилку не Макар'євських, а Мілютінських Міней 156 і, додаючи, що книги були вислані, не вказує, скільки і за які місяці. Священик М. С. Попов пише, що вислано було «чотири книги» 157 . Справа затемнюється ще більше тим, що сам святий. Димитрій у листі до патріарха Йоакима від 15 березня 1688 року повідомляє, що їм надсилаються патріарху три книги за місяці грудень, січень і лютий, «їх же Святительство ваше на моління колишнього гетьмана подав ти» 158 . Виходячи з цього повідомлення, доводиться припускати, що патріарх Іоаким вислав Четії-Мінеї не з вересня, а з грудня, тобто не з початку року. Але такому припущенню рішуче суперечить наведений нами лист гетьмана Самойловича до В. В. Голіцину. У ньому гетьман клопочеться про висилку київським ученим Макар'євських Четіїх-Міней «на вичитані вижичено, якщо не всіх на цілий рік, то принаймні на чотири місяці: септеврії, октоврії, ноеврі та декемврії». Аналіз Димитрієвських Четіїх-Міней за перші три місяці також показує, що Макаріївські Мінеї були в руках Святителя при складанні ним першої книги Четіїх-Міней, тому що багато житій святих тут по цих Мінеях виправлено і доповнено, а деякі й повністю взято з них. Нарешті, у листі патріарха Йоакима до Варлаама Ясинського, написаного в 1689 році, сказано, що на прохання гетьмана Самойловича патріарх дав киянам книги і вони мали б, переписавши їх, надіслати в Москву «і наші книги і ваше з них9». Так як цей лист викликано було виходом у світ першої чверті Мінею за місяці вересень, жовтень та листопад, то, отже, за ці ж місяці вислані були з Москви та Макаріївські Четії-Мінеї. Ми тому думаємо, що патріарх на прохання гетьмана та митроп. Гедеона надіслав до Києва не три, а шість місячних книг Четіїх-Міней, з вересня до лютого. Це підтверджується і листом, написаним Варлаамом Ясінським патріарху Йоакиму в 1689 році, коли Лавра посилала до Москви першу надруковану книгу житій святих. Варлаам Ясинський тут каже, що патріарх «за чолобиттям про того благаного від нас і колишнього гетьмана, мукай надіслати й інші великі книги, статутом писані, від святої великої своєї церкви Мінеї-Четьї на місяців шість» і що за цими книгами виправлені знову складені житія святих «перших». ноембрій» 160 . Що ж до того, чому святий. Димитрій у листі до патріарха Іоакима пише лише про три місяці грудні, січні і лютому, то, ймовірно, в цей час (березень 1688 р.) перші три місяці житій святих були ним вже виправлені і, не потребуючи більше і Макар'євських Четіїх-Мінеї за ці лавки вони й послані були патріархові. Лист гетьмана Івана Самойловича князю Голіцину написано 4 березня 1686 року, отже Макаріївські Мінеї вислані були патріархом до Києва не раніше квітня того ж року. Лише з того часу святий. Димитрій і отримав можливість поставити свою роботу так, як хотілося йому та його керівнику Варлааму Ясінському. У чому ж міг позначитися вплив Четііх-Міней митроп. Макарія на першій частині праці святий. Димитрія? Як ми вказували, складання житій святих Святитель розпочав у червні 1684 року. З цього часу до отримання Макар'євських Четіїх-Міней минуло майже два повні роки. За цей час святий. Димитрій за його старанності, безперечно, встиг далеко рушити вперед свою роботу. З нотатки в Діарії, що описує бачення уві сні св. мученика Ореста, бачимо, що у Пилипів пост 1685 року Святитель писав вже листопад. До квітня наступного, 1686 року, міг закінчити цей місяць, отже, і першу свою книгу. Тому з повною впевненістю можна думати, що перша частина праці свята. Димитрія написана була до отримання Макар'євських Міней, і тому могли вплинути на неї лише опосередкований вплив. Святитель з одного боку, міг доповнити з нового джерела свої Четії-Мінеї тим матеріалом, якого в інших джерелах йому не вдалося знайти, з іншого – зробити Макаріївським Мінеям у написаних вже житіях виправлення та поправки. Ця робота мала відібрати у свят. Димитрія чимало часу: доводилося як знайомитися з тим великим матеріалом, який давали Макарьевские Мінеї за перші місяці, а й порівнювати його зі своєю роботою. Знайомство з Макар'євським Мінеями змусило святий. Димитрія знову уважно переглянув і прийнятий ним місяцеслов святих. Так як місяцьослів Макар'євських Четіїх-Міней багато в чому відрізнявся від прокладного місяцяслова, яким Святитель керувався, то щоб не переплутати пам'яті і житія святих, святий. Димитрій склав «Ономастикою», тобто іменний список святих, вибраних із Прологу та розміщених в алфавітному порядку. Цей список, де відзначені види подвижництва святих та дні їх пам'яті по місяцях, давав можливість краще орієнтуватися у величезній масі пам'ятей і не змішувати однойменних святих. Святитель сам відзначив користь «Ономастикона», написавши на його передній сторінці: «bene hoc» 161 . Часом складання "Ономастикону" був вересень 1687 року. Крім труднощів із місяцесловом, успішному ходу робіт заважали й деякі зовнішні обставини: доводилося приділяти час монастирським справам, виконувати доручення влади та неодноразово відлучатися з Батурина. За таких умов повне закінчення першої книги житій святих навряд чи настало раніше кінця 1687 йди початку 1688 року. Таким чином, ця книга зажадала від Святителя близько трьох з половиною дітей старанної праці. Зовнішні обставини та умови життя, особливо спочатку, коли святий. Димитрій перебував у Лаврі, цілком сприяли роботі, проте відчувався недолік у джерелах, який усунений був тільки після отримання Макар'євських Четііх-Міней. Але й ці книжки навряд чи дали святий. Димитрію повне задоволення. І він, і Варлаам Ясинський намагалися поставити справу складання житій святих найсерйознішим чином. Для цього вони розшукували та збирали всі найкращі посібники з агіології, які можна було тоді знайти не тільки в Москві та на південному заході, а й за межами Росії, у землях Європи. Тому, можливо, в цей же час ними розпочато клопіт про висилку до Лаври знаменитого видання Болдандистів «Acta Sanctorum», яке вже тоді користувалося популярністю та авторитетом у вченому світі західної Європи. Складена свят. Димитрієм перша книга житій святих ще в рукописі була прочитана не лише Варлаамом Ясинським, а й митрополитом Гедеоном і Лазарем Барановичем та «багатьма» іншими «розсудливими владами» 162 . Ці особи схвалили працю Святителя, знайшли його потрібним для церкви, і тому всім хотілося швидше побачити його у пресі. Особливо бажав цього Варлаам Ясинський, який раніше «частими листами» спонукав свят. Димитрія швидше закінчувати свою роботу 163 . Друкувати Четії-Мінеї мала Лавра, і в колишній час це не мало ніяких труднощів. Перебуваючи під владою Константинопольського патріарха, Лавра могла друкувати у своїй друкарні все, що вважала за необхідне і корисне. Тепер з підпорядкуванням Київської митрополії Московському патріарху обставини змінилися. Патріарх Іоаким позбавив Печерську Лавру ставропігії, підпорядкував її у всьому Київському митрополиту, але й останньому в настільній грамоті не дав права вільно заводити друкарні та друкувати книги164. Після падіння друга та покровителя митрополита Гедеона, гетьмана Самойловича (у червні 1687 року), Варлаам Ясинський спробував відновити загублені Лаврою привілеї: 18 січня 1688 року він послав про це чолобитну до Москви. Там, хоч і вирішили задовольнити це клопотання, але з відповіддю не поспішали 165 . Причиною цієї повільності, ймовірно, були сумніви в православ'ї українського духовенства, які в цей час виникли в Москві. Приводом для них стала суперечка між грецькими вченими, братами Ліхудами, з одного боку, і російським ченцем Сильвестром Медведєвим, з іншого, про час пересування хліба і вина в Тіло і Кров Христові в таїнстві Євхаристії. Брати Ліхуди, на боці яких стояв і патріарх Іоаким, трималися з цього питання думки, прийнятої тепер православною церквою. Сильвестр Медведєв, навпаки, захищав думку про переіснування Святих Дарів словами Спасителя: «Прийміть, їдьте...» і «Пийте від неї всі». Цю думку Медведєв сприйняв від свого наставника Симеона Полоцького, який вперше висловив її ще 1666 року у своєму творі «Жезл правління»166. Думка Полоцького вже тоді зустріла заперечення з боку представників так званого у Москві «грецького вчення», ченців Чудовського монастиря Єпифанія Славинецького та учня його Євфимія, які казали, що цю думку Полоцький запозичив у католиків. У 1673 році в Хрестовій палаті у патріарха Питирима відбувалася навіть суперечка між Симеоном Полоцьким і Єпіфанієм Славинецьким з питання про перездійснення, причому Єпіфаній, вказуючи, звідки походить думка Симеона Полоцького, дав уже наведений нами несхвальний відгук про київських учених. У той час, однак, суперечка ця не прийняла великих розмірів і незабаром затихла, але приховане недоброзичливість між двома московськими школами – Чудовською «грецькою» і Заїконоспасською «латинською» продовжувало існувати і на початку 80-х років XVII століття, після приїзду в Москву братів Лихудів, розгорілося в о. Питання про перездійснення було порушено знову, і Сильвестр Медведєв, який захищав латинську думку, оголошений був єретиком. Але оскільки у своїх творах, написаних під час цієї боротьби, Сильвестр Медведєв намагався підтвердити свою думку посиланнями на різні книги, видані київськими вченими, особливо на твір Феодосія Сафоновича «Виклад про церкву», то підозра в неправослав'ї впала на всіх взагалі київських учених, і в київських учених, і в Москві. Ці підозри були небезпідставними: у південно-західну Русь, яка довго перебувала під владою Польщі і тісно з нею стикалася, дійсно, проникло чимало латинських обрядів і звичаїв, чимало й католицьких поглядів було засвоєно південно-західними вченими 168 . Зокрема, і з питання про перездійснення Святих Дарів у Києві панувала латинська думка, і тому, коли українські вчені на початку 1688 року познайомилися з суперечкою, що відбувається в Москві, то всі до одного стали на бік Сильвестра Медведєва. Цікавився цією суперечкою і святий. Димитрій: у його чорнових паперах є виписки з «Манни» Сильвестра Медведєва та «Лікування протилежного» братів Ліхудів 169 . А один із близьких знайомих свят. Димитрія, ігумен Кирилівського монастиря Інокентій Монастирський, написав навіть книгу на захист Медведєва та у викриття Ліхудів. Цей настрій київських учених не міг залишитися невідомим Московському патріарху Йоакіму, який з усією силою своєї влади озброївся проти Сильвестра Медведєва. Іоаким, який давно підозріло дивився на киян, вирішив перевірити їхні релігійні переконання, але разом не став приховувати і свого неприхильності до рим. На жаль, ця патріарша немилість перш за все торкнулася святих. Димитрія та прийнятої ним на себе праці. Не пояснюючи причин, патріарх на початку березня 1688 зажадав від Варлаама Ясинського повернення до Москви висланих до Києва Четіїх-Міней митроп. Макарія. Та ж вимога повторена була потім і митрополиту Гедеону. У Києві не заперечували та поспішили виконати наказ патріарха. Але оскільки частина надісланих Четіїх-Міней, саме місяці грудень, січень і лютий, знаходилася біля свят. Димитрія в Батуринському монастирі, то наказ патріарха негайно повідомлено і йому. Димитрій у цей час навряд чи ще й починав перевіряти свої житія за цими книгами, вони були йому вкрай потрібні, але волі патріарха опиратися було не можна, і святий. Димитрій відправив книжки до Москви. Разом із книгами він надіслав патріарху листа наступного змісту: «Перед святительство ваше отця і Архіпастиря нашого і я вівця пажі твоя, якщо й останній і анітрохи знаний, цим поганим писанням моїм (що сам собою не можу) приходжу і до стоп святих твоїх ніг припадаю, нехай сподоблюсь у найсвятішого мій Архи. До лиця земного великопостним поклонінням святині вашому отцеві і Архіпастирю моєму кланяються через посланця від вірного Їх Царського Пресвітлого Величності підданого, обох сторін Дніпра Гетьмана Івана Степановича Мазепи, відправленого і через особливого мого ієромона вдаю в найсвятіші ваші руці святі великі книги, - місяць Декемврій, Іаннуарій і Февруарій, їх же святість вашу на моління колишнього Гетьмана подав був, згоди заради житій святих, що пишуть у монастирі Батуринському мною, непотрібним рабом і підніжжям. Бо святість ваша до Їх Царської Пресвятої Величності прощу, а своєму в Дусі святому синові, Преосвященному в Бозі Кір Гедеону Святополку, князю Четвертинському, митрополиту Київському, Галицькому й малі Росії, а перш до преподобного Варлааму Архітандру. У обох книгах не в нього Преосвященного Митрополита, ні в преподобного Архімандрита, але в Батуринському монастирі, в моїх недостойних руках, досі бяху тримаються і з увагою щоми. Від них же множу приймаючи користь, і погодившись зі святими житіями в них написаними, віддаю оні святині вашій з подякою, і повідую, бо в послуху святому, від Малоросійської Церкви мені врученому, з Божою допомогою потрудившись, по силі моєї, в немочі, що звершується, і приписую Росії, книг, та інших Християнських Істориків, написах житій святих місяців шість, почавши від септемврія, першого числа до лютого останнього числа, узгоджуються зі святими тими великими книжками переважають у всіх історіях і повістях і діяннях, святими скоєних у подвизах їх і стражданнях. І вже написаний ти святих житія щоми биху здебільшого, і міркувані від деяких шляхетних людей, а найбільше у святій Лаврі Печерській. Нині ж належу багатьом благоволінням і бажанням, хотів би і душевної Християном користі типом видання, до чесого найбільше збуджуємо часті писання від преподобного Архімандрита Печерського. На таку річ, Церкви Божої (якоже мню) не непотрібне, вашого найвищого Архипастирського шукаю благословення. Бдагозволі, святіший і всеблаженніший отче, вітчизняне своє благословення мені поганому і непотребному рабові своєму послати, як керманичі добра і наставника премудра, і посібника міцна: так тим вашим Архіпастирським благословенням керований, наставляний і посібник, що зможу передбачити типом видаючи ті шість написані місяці: що коли Божою допомогою і благословенням вашим Архіпастирським здійсняться, і видадуться, то (якщо Господь схоче і живі будемо) і на інші простягнемося, і вашій святості чолом бити станемо про інші святі книги. А ці нині через ваших посланців віддаючи вашому святительству, і собі з ними великою вашою Архипастирською милістю та вітчизняним благословенням вручаю» 170 . Як видно із змісту листа святий. Димитрій скористався цим першим своїм зносинами з патріархом для того, щоб отримати від нього благословення на друкування першої частини Четіїх-Міней. Без сумніву, це прохання направлене до Москви за згодою київської влади, особливо Варлаама Ясинського, який чекав на цей час відповіді на своє клопотання про повернення Лаврі привілеїв. Але патріарх Йоаким, маючи до киян недовіру, не поспішав задовольнити прохання Варлаама. Не в добрий час прийшов до нього лист святий. Димитрія. У цей час патріарх вирішив перевірити релігійні переконання київських учених і 29 березня надіслав на Україну дві грамоти: – одну митроп. Гедеону, іншу – Лазареві Барановичу, питаючи їх, як мислять вони про Флорентійський собор. У Києві цим запитом патріарх був вкрай здивований. Митрополит Гедеон зібрав у себе раду з духовних осіб, і на ньому «все одностайно погодилися відповідати негативно, що того збіговиська східна церква православна зовсім не прийняла і за собор не шанує» 171 . Тим часом, поки йшли ці зносини з Москвою, Варлаам Ясинський вирішив, крім патріарха, здійснити стародавні привілеї Лаври і, надрукувавши в Лаврській друкарні невелику книжку «Венок Христов», послав її до Москви для підношення царівні Софії та В. В. Голіцину. Разом з книгою відправлено було листа, в якому Варлаам просив не звинувачувати його за самовільне надрукування книги і посилався на государеву грамоту, яка давала Лаврі право на відкриття друкарні. Книга «Вінець Христовий» була надіслана до Москви в травні. Коли до липня місяця не було жодної догани та зауваження, Варлаам Ясинський вирішив приступити до друкування і першої частини Четііх-Міней. І тому він викликав святий. Димитрія з Батурина до Києва. «1688 липня другого, – заносить Святитель у свій другий Діарій, – почалися друкувати житія святих, перша частина, три місяці септеврії, октоврії, наєврії» 172 . Друкування відбувалося дуже повільно. До січня 1689 року набраний і надрукований був лише один місяць вересень. Це уповільнення викликане було, можливо, тими попередніми статтями, які прикладені до першої книги і які потрібно було скласти, а найімовірніше, причиною його були загострення ставлення киян до патріарха. Отримавши з Києва відповідь на свій запит про Флорентійський собор і не знайшовши в грамоті киян жодної згадки про час переправи Святих Дарів, патріарх Іоаким побачив у цьому підтвердження своїх підозр і у вересні відправив до Києва нову грамоту, де вже прямо наполягав, щоб українські вчені з Дарів. Знаючи, якої думки тримається з цього питання сам патріарх, кияни не поспішали надсилати йому відповідь, оскільки їхня думка цілком узгодилася з поглядами Сільвестра Медведєва. Ця повільність киян хвилювала і сердила патріарха Йоакима; він шукав приводу дати їм урок, і знову, з якогось нещасного випадку, таким приводом послужила перша книга Четіїх-Міней святий. Димитрія. Книга ця, хоч і повільно, продовжувала друкуватися в Лаврі. Святий. Димитрій, який провів осінь і початок зими в Батурині, у січні 1689 року знову приїхав до Києва і «почав», як сам зазначає в Діарії, «за допомогою Божою друкувати житія святих за жовтень» 173 . Цього разу справа рухалася вперед набагато швидше, і «12-го індикту», як значиться на вихідному аркуші, перша чверть Четіїх-Міней за місяці вересень, жовтень і листопад була закінчена друкуванням і побачила світ. Мабуть, для свят. Димитрія тепер мали скінчитися всі тривоги і клопіт, які були пов'язані з цією книгою, але насправді вони тільки ще починалися. Знову надруковану книгу вирішено було відправити до Москви правителям та патріарху. Знаючи, які почуття живить патріарх до киян, і бажаючи попередити його гнів за самовільне надрукування книги, Варлаам Ясинський відправив її до Москви з навмисним посольством, причому написав Йоакиму простий лист пробачення. Виклавши, як і коли виникла у Києві думка про видання житій святих і як, нарешті, вона здійснилася завдяки працьовитості та розуму святих. Димитрія, Вардаам Ясинський у цьому листі говорив, що він і братія Києво-Печерської Лаври три перші місяці житій святих, після ретельного розгляду та виправлення за Мінеями Макар'євськими, надрукували, ґрунтуючись на благословенні патріарха, колись даному архімандриту Лаври Інокентію. найнижчому нашому поклонінні дерзаємо оголошувати і приносити, всепокірно просячи про милостиве прийняття і про благословення архіпастирське і проголошення її і приносити найпресвітлішому монаршому маєстату, а потім і всій церкві святі православні сином на душекорисне вживання житий святих на інші вся місяці, заради якого крайнього виправлення та скоєння та інших великі книги Мінеї Четьї зело нам суть благопотребні. Про що все вторицею і сторицею найпокірніше моє прохання приносячи, з усією про Христа братією, добряче ж з працьовитим книги сея виправником, згодним з усіма нами, вашого найсвятішого архіпастирства благословенням і милості батьківської чадолюбної і послуханих, з недовірою, з недовірою моєї, з недовірою, з недовірою, з недовірою моєї, з недовірою моєї, з недовірою моє, вручаючи, під стопи ніг святих кидаю» 174 . Але ні це повне смирення послання, ні навмисне посольство, яке піднесло патріарху першу книгу Четіїх-Міней, не вмилостивили Йоакима. Він не оцінив тієї величезної праці, яку покладено було свято. Димитрієм на складання книги, і, скориставшись зручною нагодою, вирішив порахуватися тепер із непокірними йому київськими вченими і зробити їм сувору догану за свавілля. На лист Варлаама він відповів великим і суворим посланням, в якому, згадавши, що підлеглі завжди повинні дотримуватися суворої покори начальницьким, і нагадавши ті умови, на яких вислані були з Москви до Києва Макаріївські Четії-Мінеї, між іншим, звертаючись до Варлаама Яковського у тому запевняли, що книги вам дали, чекаючи від вас багато часу припису оного вашого на прочитання і судження. Ваше ж преподобство сотворите не за своєю обіцянкою, знехтував наш архіпастирський наказ, списавши книги, самі типом видасте без догляду і благословення нашого архіпастирського; і це ваша велика неправда. Друге, – прикладіть якесь словеса церкви святі східні незвичайні і в наших книгах, з них же списуєте, що не знаходиться: надрукуєте в книжці своєю оною, бо Пресвята Богородиця зачата і народжена без первородного гріха від Адама того, що відбувається». Вказавши далі, що це «мудрування» латинське і спростувавши його витягами з творів св. отців, патріарх лякає киян страшним припиненням Христа Бога за ту нову спокусу, яку сіють вони між православними і запитує: «Виявіть нам від якогось святого східні церкви вчителів слово це написане?» Потім, нагадавши, що самі кияни у вказаній Лаврою книзі «Бесіди св. І. Золотоуста на послання св. апостола Павла» радять берегтися нововведень і почитати богословів тільки східної церкви грецької, патріарх продовжує: «Ви ж у своїй книжці тримісяць написаєте імена творців і літописців, від них же писань зібралася книга вона; в тих же іменах положите Єроніма, його ж іменовасті вчителя православного, ні про єдине інше в каталозі віном про святих сущих тако рекше ». Показавши далі, наскільки помилково вважати Єроніма православним, патріарх знову пропонує видавцям Четіїх-Міней питання: «Заради ви в книзі своєї східні святі церкви вчителів святих духоносних отець просто імена написав, жодному приписавши ім'я православного вчителя, того точіє єдиного підзорі велицем? Це друга неправда київських видавців. Третю неправду патріарх вказує в тому, що, видаючи «Вінець Христовий», кияни надрукували ніби він виходить у світ з благословення патріаршого, «ми ж, – пише патріарх, – не тільки благословення на ту справу, що надрукувати (книгу) не подихом, але й заборона. розглянемо соборні». Наприкінці свого послання патріарх каже, що така справа киян гідна «вогнеспалення» і що ті, хто робив її, чинили «безсовісно чи більше лепотніше за промову слушно» і заслужили тяжку епітимію. Але він «батьківськими утробами щедротствующе» і не покладаючи на винних жодного покарання, пропонує їм «створити спокуси цього з книг винищення і народом православним оголосіть письмово гріх, що недоглядом трапився; інші аркуші замість них у них нововведення про зачаття Пресвятої Богородиці, надрукувавши, роздати, та що книжки роздані у вас, додані будуть нововиправлені аркуші в ті місця, у них же погрішення знаходиться, а які книги ще не роздані, і вам би і в ті книжки ті нововиправлені листи вложу, до тих пір, як викладені під листом. церковної страти тих книг аж ніяк не роздавати, коли скасувалося зовсім розглянемо, нині бо несвяткування іно мами... А надалі б вам, - закінчує патріарх своє послання, - які книги, малі чи великі, новотворні трапиться друкувати, перш до нас святійшому патріарху, оголосіть і написавши надсилати, і ми, розглянувши і благословення подамо на належна, а не відповівши, і до нас перве новоскладних друкувати, та не страти церковної, забороною, як преслушниці, підпадете »175. Так писав патріарх. З його послання видно, що головна вина киян полягала не в Четі-Мінеях святий. Димитрія і не в тих похибках, які були вбачені там патріархом. Не було великого злочину навіть у тому, що Лавра наважилася самостійно надрукувати Четії-Мінеї. Патріарх, як видно з його грамоти на Лаврську ставропігію, ще 18 квітня 1688 надав Лаврі право видавати за своїм розумом книги в друкарні 176 . Вся вина киян полягала в тому, що вони не дочекалися цього дозволу і надійшли свавільно. Це свавілля, зневага до патріаршої влади найбільше і образило Іоакима. Його суворе послання вразило головним чином святий. Димитрія. Смиренний писар житій святих не міг не усвідомлювати, що приводом для грізних заборон патріарха послужив все-таки він, його Четії-Мінеї і ті похибки, які там знайдені були патріархом. Щоправда, з тих двох помилок, на які вказував Іоаким, друга була, як то кажуть, «причіпкою до слова». Називаючи Ієроніма «православним», святий. Димитрій зовсім не думав виділяти його з інших св. Батьків, як найбільш правильно мислить. Він хотів тільки показати, що хоча Єронім і латинський письменник, але він чужий помилок католицтва, і тому православні не повинні бентежитися, якщо в Четі-Мінеях зустрінуться житія, написані цим вчителем Церкви. Москва, як відомо, вважала латинян найстрашнішими єретиками і найбільше побоювалася їх. У той час, коли писалася перша книга Четііх-Міней, це побоювання латинства було особливо сильним. Патріарх Йоаким та партія вчених греків, як ми вже говорили, переслідували латинську партію та підозрювали у латинстві всіх киян. Варлаам Ясинський та ті люди, які переглядали Четії-Мінеї до їхнього надрукування, добре знали ці побоювання та підозри Москви. Тому вони, як побачимо після, ретельно уникали всього, що могло нагадати про католицтво і взагалі про західну науку. Якщо ж ними залишений був у списку джерел Ієронім, то тільки тому, що він і в книгах московського друку іменувався святим. Додаючи до Ієроніма епітет «православний», святий. Димитрій, отже, якраз і хотів заспокоїти цю підозрілість Москви, не дати їй приводу викрити його книгу в латинстві. Але Москва, як виявилося, була підозрілішою, ніж думали у Києві. Найважливіша була перша похибка – вчення про непорочне зачаття Пресвятої Богородиці. Але це був один із тих нечисленних гріхів латинства, які непомітно проникли в південно-західну Русь під час панування над нею Польщі та засвоєні були київськими вченими. Тут патріарх справді чинив, як суворий охоронець чистоти православ'я, і ​​його вказівка ​​для південно-західних учених була дуже корисною. Корисне воно було і для святих. Димитрія, який, як киянин, теж не чужий був деяких латинських думок, але незабаром зовсім звільнився від них. Професор І. А. Шляпкін, втім, каже, що отримавши послання патріарха Іоакима, святий. Димитрій «мав намір відповідати на нього і збирав матеріали для підтримки своїх думок» 177 . Але це припущення поважного вченого навряд чи справедливе. Святий. Димитрій був чужий всякого вченого зарозумілості; незважаючи на свої великі заслуги в православній російській церкві та духовній літературі, він до кінця днів своїх зберігав дивовижну скромність і не переставав радитися і посилати свої праці для перевірки таким особам, які були молодші за нього і стояли нижче на службовій ниві. Він ніколи не обстоював тих думок, у яких сам був не зовсім упевнений. У разі він зазвичай висловлювався імовірно чи прямо залишав питання відкритим. Якщо ж у його чорнових зошитах і перебувають виписки з різних книг – про час переправлення Святих Дарів, про непорочне зачаття Діви Марії, про Єроніма та Августина 178 , то ці виписки – не матеріал для відповіді противнику, не засіб для боротьби, а робота допитливого розуму, який для себе все шукає. Так вчинив святий. Димитрій і тепер. Він старанно виписував у свої чернові зошити все, що зустрічалося йому в книгах про пересвятлення Святих Дарів, про непорочне зачаття Пресвятої Богородиці, але на своїй думці не наполягав і смиренно, як зараз побачимо, відмовився від нього, оскільки воно здалося спокусливим для православних віруючих. Сталося це за особистого побачення святих. Димитрія з патріархом Йоакімом, яке відбулося у серпні та вересні того ж 1689 року. На той час з України до Москви вирушав гетьман І. Мазепа; він їхав до В. В. Голіцина і царівни Софії, які благоволили до нього. Духовна влада Києва скористалася цією нагодою і вирішила послати до Москви своїх уповноважених, які мали з'явитися до царів і патріарха і особисто переговорити з останнім про всі непорозуміння. Оскільки справа стосувалася питання про переіснування та про видання Четіїх-Міней, то уповноваженими від Києва поїхали Інокентій Монастирський, який написав цілий твір про переіснування Святих Дарів і свят. Димитрій. «В'їхали ми в царюючий місто Москву, – пише святий. Димитрій у своєму Діарії, – серпня 10-го, у день пам'яті св. мученика Лаврентія, в суботу, а 11-го, в день недільний, були біля ручки благочестивого царя Івана Олексійовича і благочестивої царівни Софії Олексіївни; а благочестивого царя Петра Олексійовича не було вдома: був ніде в поході. Того ж дня ми були біля ручки у найсвятішого патріарха Йоакима» 179 . Святитель не повідомляє, як прийняв їхній патріарх. Але цього разу прийом у нього мав, здається, чисто офіційний характер, і киянам не вдалося поговорити про свої справи. Патріархові було не до них. Москва на той час переживала невиразний, перехідний час. Петро був у поході, як пише святий. Димитрій, а в Трійці-Сергієвій Лаврі, куди він утік, остаточно посварився з сестрою Софією Олексіївною. У народі починалися хвилювання, всім треба було вирішити питання, – на чий бік стати в сварці сестри та брата. За два дні після приїзду українців до Трійці поїхав і патріарх. Вжиті Софією заходи до примирення не привели ні до чого; Петро відчував під собою силу і вимагав видачі прихильників царівни. Становище українського посольства було вкрай незручним: викликане співправителями Софії воно не знало, як йому вчинити. У такому невизначеному стані пройшов майже місяць. Нарешті Мазепа побачив, що йому нема чого сподіватися на колишніх благодійників, і поїхав до Трійці. Тут прийняли його із честю. Разом із Мазепою прибули й інші члени посольства. «Вересня о 10-й день, – пише святий. Димитрій, - були ми з ясновельможним гетьманом біля ручки благочестивого царя Петра Олексійовича в Троїцькому монастирі, обителі Сергія Радонезького чудотворця. У тому ж монастирі був і патріарх, якого ми часто відвідували» 180 . Ось під час цих неодноразових відвідин українці й переговорили з патріархом про всі ті справи, які хвилювали їх та патріарха. Інокентій Монастирський давав пояснення з питання час переіснування Святих Дарів, а святий. Димитрій смиренно говорив про свої похибки в Четііх-Мінеях. Чудові результати цих переговорів. У той час як Інокентій, який виявив готовність «стояти і померти» за латинську думку, від якої тоді відмовилися вже всі кияни, заслужив гнів і прокляття патріарха, святий. Димитрія Іоаким благословив продовжувати писання житій святих і дав йому при прощанні образ Пресвятої Богородиці в окладі. Чим досяг святий. Димитрій такого успіху? Без сумніву, своєю смиренністю та готовністю виправити те, в чому сам він не був переконаний твердо. Згодом, за бажанням патріарха, Димитрій письмово виклав свої пояснення. Тут він каже, що Ієронімом користувався і згадав про нього у своїх Четі-Мінеях тому, що цей вчитель церкви називається святим у Тріоді пісній, у службі сирної суботи, на утрені, у пісні 9-й, у статутах стародавніх Віленському та Львівському та в книзі «Жезл», л. 50 про. Про непорочне зачаття Пресвятої Богородиці згадується в тій же книзі, л. 5, та у 6-й пісні Різдва Богородиці. «Про це тяжіння, – пише далі святий. Димитрію, – до училищ відсилаємо богословські на соборне визначення... але ще тоді нам не було заборони так глаголати та друкувати; нині ж без будь-якого, перемови коримось і не будемо того згадувати, обравши зручне нам про те мовчати, а не відчувати про те, що полонить всякий розум »182. Безперечно, той самий характер мали й особисті пояснення свят. Димитрія. Патріарх цілком задовольнився ними і зі світом відпустив Димитрія, виклавши йому своє благословення. Щоправда, він не дав Святителю Макар'євських Четі-Міней, але, можливо, це сталося тому, що патріарх був у Трійці, а не в Москві, де зберігалися Чет-Мінеї. Українці не довго пробули біля Трійці; 13 вересня вони знову представлялися цареві Петру «на відпустці, перед від'їздом», а «вересня 22-го, в неділю, – пише в Діарії святий. Димитрію, - збираємося ми з Божим благословенням з царюючого граду Москви в дорогу, до свого дому. Господи, поспішай. 10-го жовтня, – заносить далі, – приїхав я додому з Божою допомогою» 183 . Живучи у Москві, святий. Димитрій познайомився із довідниками друкарського двору. Деякі з них так зацікавилися особистістю смиренного списувача житій святих, що не переривали з ним зносин і після від'їзду його на батьківщину, в Україну. На особливу увагу заслуговує між ними інок Чудова монастиря Феолог, який потім став найближчим другом Димитрія і підтримував з ним жваве листування до самої смерті. Ми думаємо, що нові знайомі гідно оцінили працю Святителя, і в розмовах з ними, більш ніж у поясненнях з патріархом, знайшов він ту моральну підтримку, якої так потребував. Принаймні святий. Димитрій повернувся додому підбадьореним та заспокоєним. Перенесені ним хвилювання і тривоги показали йому, що ніяка, навіть Богоугодна та для всіх корисна справа не може бути здійснена без випробувань, і тому, поклавши всю надію на Бога, він з новим прагненням взявся за продовження свого великого письменницького подвигу. У якому становищі перебувала тепер – восени 1689 року – його робота? У листі до патріарха Йоакима, написаного ще 15 березня 1688 року, святий. Димитрій говорив, що «написав житія святих місяців шість, почавши від: септемврія першого числа до лютого останнього числа». Але це повідомлення навряд чи відповідало дійсності. Вереснева чверть Четіїх-Міней закінчена вчора, як ми казали, на початку 1686 року. Весною того ж року святий. Димитрій отримав із Москви Макарьевские Четії-Мінеї і зайнявся виправленням і доповненням з них написаної книжки. Ця робота, на нашу думку, тривала до кінця 1687 або початку 1688, коли перша частина Четііх-Міней була повністю закінчена і почалася справа про її друкування. Отже, до 1688 святий. Димитрію навряд чи вдалося розпочати роботу над другою книгою. Але й відтоді різні обставини неодноразово заважали і відволікали його від праці. Цілий місяць липень 1688 року Святитель жив у Києво-Печерській Лаврі, спостерігаючи, а може, і коригуючи, друкування своєї книги. З тією ж метою приїжджав він до Києва в січні 1689 року і прожив тут, мабуть, чимало часу, чекаючи виходу книги у світ. У березні того ж таки, 1689 року довелося йому знову приїжджати до Києва через хворобу матері, яка померла 28 березня і 3 квітня була похована Святителем у Кирилівському монастирі. Нарешті, з 21 липня по 10 жовтня того ж таки, 1689 року, тобто більше двох місяців, святий. Димитрій витратив на поїздку до Москви. Зважаючи на це, ми повинні визнати, що до осені 1689 року Святитель працював над другою частиною Четіїх-Міней лише неповний 1688 рік і кілька, не більше чотирьох, місяців 1689 року. А оскільки Макар'євські Четії-Мінеї відібрано у нього патріарха Йоакима в березні 1688 року, то, отже, з ними робота над другою книгою відбувалася не більше двох або трьох місяців. Звичайно, за такий короткий час Святитель не міг як слід використати той матеріал, який знаходився у Макаріївських Мінеях. Про це він згодом писав патріарху Адріану. Запитуючи в нього в листі від 10 листопада 1690 Макаріївські Великі Четії-Мінеї за місяці грудень, січень і лютий, він каже, що хоч ці книги і були в нього, але він «не міг у короткий час їх прочитати і що потрібно звідти вилучити» 184 Якщо, таким чином, у березні 1688 святий. Димитрій майже ще й не приступав до читання Макар'євських Четіїх-Міней, то як же можна говорити про досконале закінчення ним другої своєї книги до цього часу? На нашу думку, він тоді ще почав писати її. Що ж до фрази Святителя в листі до патріарха Іоакима: «написав житія святих місяців шість», то вона сказана була їм, здається, просто з делікатності: святий. Димитрій не хотів показати патріарху, як нетактовно і погано він робить, вимагаючи книги тоді, коли вони ще потрібні були Святителю, – нехай патріарху здається, що свою вимогу він надіслав не зовсім своєчасно. Робота над другою книгою, таким чином, розпочато і тривалий час йшла тільки з тими джерелами, які можна було знайти в Лаврі та на південному заході. Чи далеко вона просунулася до осені 1689 року – невідомо, але відсутність керівного джерела, з одного боку, з другого, – пережиті хвилювання і тривоги, напевно, надавали сильний і несприятливий впливом геть її успішність і часто змушували Святителя відкладати у бік свою працю. Усвідомлюючи, що й тепер, після повернення з Москви, робота без Макар'євських Четіїх-Міней не може йти успішно, Святитель намагається отримати їх із Москви. 13 лютого 1690 року до патріарха Йоакима вирушає з Києва особливий посланий, печерський скарбник Єлисей Завадовський, з листами від Лаври та від свят. Димитрія. Останній викладав патріархові вже відомі нам пояснення допущених ним у першій книзі Четіїх-Міней похибок, а Лавра сповіщала, що волю патріарха вона виконала: замінила в нововиданій книзі новими ті аркуші, які він наказав знищити, і просила благословення «надалі нові місяці друкувати», а ті — продовжувати друкувати, а ті — продовжувати нові місяці. Ймовірно, Завадовському доручено було переговорити з патріархом і про Макар'євські Четії-Мінеї. Але Завадовський, котрий прибув до Москви за три дні до смерті Йоакима (він помер 17 березня 1690 року), не встиг передати йому київських листів, і вони не розглянуті. Передані до Монастирського наказу, листи лежали там до нового патріарха, а він обраний і поставлений був лише у серпні 1690 року. До цього часу залишилося без руху і питання про Макар'євські Четії-Мінеї. Умови роботи таким чином знову складалися несприятливо для свят. Димитрія. Він мав чекати Великих Четі-Міней і затримувати вихід другої своєї книги. У рукописних збірниках і зошитах, що залишилися після Святителя, знаходиться багато статей найрізноманітнішого змісту. Є між ними й такі, що тісно пов'язані з Четіім-Мінеями. Складаючи житія святих, святих. Димитрій мимоволі мав звернути увагу на біблійну та церковну історію та ґрунтовно вивчити їх. Вивчення це велося за різними латинськими та слов'янськими книгами, які далекі були від згоди та єдності. Допитливий розум Святителя прагнув примирити ці протиріччя джерел, знайти з-поміж них істину, – внаслідок цих пошуків написано було чимало великих статей і коротких нотаток, які й досі залишаються у рукописах. Більшість цих праць святий. Димитрія немає хронологічних дат, і час їх складання можна визначити лише з припущенням. Але, без сумніву, Святитель займався побічними роботами лише тоді, коли не був зайнятий своєю основною, обов'язковою працею – Четіі-Мінеями. Описуваний нами період життя Святителя якраз був таким, коли роботі над Четіі-Мінеями заважав нестача джерел, коли смиренний трудівник чекав Макар'євських Міней з Москви і книг Болланда із Заходу. Тому, можливо, тепер якщо не написано, то задумано було їм багато тих статей, які знаходимо ми в збірниках, що залишилися після Святителя 186 . Тим часом у церковному житті Києва відбулися важливі та знаменні події. «У квітні (1690 року) у п'ятий тиждень св. Великого посту преставився преосвященний митрополит Київський Гедеон Святополк», і на його місце собором українського духовенства обрано архімандрит Києво-Печерської Лаври Варлаам Ясинський. Наприкінці липня Варлаам вирушив до Москви і тут 31 серпня прийняв посвяту від новообраного та поставленого на Московське патріаршество митрополита Казанського Адріана. Святий. Димитрій відзначив ці події у своєму Діарії 187 , і вони дійсно мали важливе значення як для нього самого, так і для його справи. Новий патріарх не був, подібно до Іоакима, затятим противником латинської партії; до київських учених, які вважалися схильними до латинства, він не ставився з недовірою. Внаслідок цього можна було очікувати, що він візьме живішу участь у праці свят. Димитрія і, наскільки це можливо, допоможе йому довести складання житій святих до кінця. Що стосується Варлаама Ясинського, то він, як ми знаємо, і в сані архімандрита багато дбав про написання та видання Четіїх-Міней, а тепер, зодягнений владою митрополита, міг, звичайно, ще більше допомогти успішному закінченню цієї святої справи. І Варлаам Ясинський справді вчинив так. Перебуваючи в Москві, на посвяті, він познайомив патріарха Адріана з розпочатою у Києві справою видання Четіїх-Міней, з великою похвалою відгукнувся про працьовитість свят. Димитрія як списувача житій, і просив патріарха зі свого боку надати йому допомогу та сприяння. Патріарх поставився до повідомлення Варлаама Ясінського з повною увагою. Він не лише викладав святий. Димитрію своє благословення на продовження його праці, але переконував і Варлаама Ясинського всіма заходами сприяти якнайшвидшому закінченню Четіїх-Міней, розпорядившись, щоб не було перешкод до цього і нового Лаврського архімандрита. Це ми бачимо, по-перше, з грамоти патріарха Адріана, яку він 3 жовтня написав та послав із Варлаамом Ясінським святим. Димитрію; по-друге, з листа Варлаама Ясинського до Адріана, написаного в 1695 році, при посиланні патріарху другої книги Четіїх-Міней. У цьому листі Варлаам нагадує, як він «під час перебування» його в Москві «пропонував» патріарху «дбайливу працьовитість пречесного отця Димитрія в писанні житій святих» і як патріарх, «милостиво похваляючи це, зволив писати Димитрію «благодійну» душерятівній справі неодмінне мав старанність» 188 . Грамота патріарха була наступного змісту: «Сам Бог у Трійці життєдайній, благословенний навіки, віддасть ти, брате, всіляким благословенням благостним, написуючи тя в книги живота вічного, за твоє богоугодне труди в писанні, виправленні ж і типом виданні книги душі септемврій, октоврій та ноемврій. Той же й надалі благословить, зміцнить і поспішить потружатися тобі навіть на цілий рік та інші такі ж життя святих книги виправити зовсім, і типом зобразіть у тій же Ставропігії нашій Патріаршій Лаврі Києво-Печерській, її ж колишній всечесний архімандрит, а теперішній уже митрополит Київський Варлаам, у Дусі святому сиі наш коханий, перед мірністю нашої старанна твоя і розсудлива в тій святій справі працьовитість все добре похваляющ, яко почав їсти за свого архімандритства про видання типом у Лаврі тієї книг таких душеврятувальних піклування іметі. Бажаючи сповнений в тому бути богоугодний архімандритів, що передували його блаженній пам'яті, намір, бо пославшу Богу вправна і розсудлива, благосердна ж робителя і виконавця, любов твою, і надалі не відчужується, нижче вельми віддаляється від того старання старанно своїм сприятливим і можливо, що не далека і місцем віддалене, а любові і завжди Лаврі святій присутнім, повідомляючи його архіпастирство і про звільнення на те настоятеля, що наслідує його, і братії тієї ж Ставропігії нашої, не сумніваємося, точку та любов твоя до швидкого додасться того святого діла. Бажане наше архіпастирське благословення передаємо» 189 . Цю грамоту святий. Димитрій отримав 1 листопада у Батурині, де зустрічав нового митрополита. Нема чого й говорити про те, як зраділа патріарша милість скромного трудівника, наскільки приємні йому були увага і дбайливість, з якими ставився Адріан до улюбленої їм справи. Ось у яких виразах було складено святий. Димитрієм 10 листопада того ж таки, 1690 року відповідь на грамоту патріарха. «Благословення архіпастирства вашого, мого премилостивого отця, через преосвященного митрополита Київського Варлаама, недостойності моєму надіслане, всесердно прийом і благоговійно лобизувавши, по-перше, Бога в Трійці життєдайного, благословенного на віки мене й люблю мене. найгіршого за всіх, сподобивши списача бути житій святих, у книзі тварин на небесах написаних, складену вже допомогою Його Всемогутній першу тримісячну книгу угодну перед очима вашими архіпастирськими явленням їсти. Також вашому архіпастирству подяку віддаю, бо благоволив Ти пам'ятати мене непотрібного благословенням святим і премилостивим батьківським словом звеселити». Вихваляючи далі Бога, що дав церкві своїй такого пастиря, який перш за все дбає про славу святих і бажає швидше бачити житія їх надрукованими, Димитрій продовжує: «Нині вже й не гідний старанніше, Господу поспішую, на предлежая простий тлінну і грішну мою руку, мою руку, грішну мою руку, А зміцнююче й наставляюче благословення, що по множіні збуджує мене, та сон лінощів потрусив, що я керую творю ретельно; якщо й не вправний є, не має тільки знання й можливості, щоб усе добре привести до досконалості зачату справу: обоче, про зміцнюючого мене Ісуса, накладений святого послуху ярем носити повинен їсти, недоумку мою недостатню виконуючу Тому, від Його ж виконання ми всі ми приймемо. благословенням сприятлива архіпастирства вашого молитва, на ню ж зело надіюсь». Наприкінці свого послання святий. Димитрій просить патріарха надіслати йому Макаріївські Великі Четії-Мінеї за місяці грудень, січень і лютий, пояснюючи, що хоч ці книжки й були в нього, але він не встиг взяти з них усе, що було потрібно, бо, за наказом патріарха Йоакима, вони були в нього незабаром. «Нині ж, – пише святий. Димитрію, – якби зволив Архипастирство ваше, згоди заради писань нами житій святих, ті ж святі книги трьох речених місяцем, на якийсь час на мою негідність повеліти прислати, частував би, допомогою Божою, присівши їм нощеденно, почерпсти багато користі і туди; а книги ті паки Вашому Архипастирству з подякою надіслані були б. Про них же нині смиренно чолом бія архіпастирської милості, а отчеському благословенню і сприятливим святительським молитвам вручаюсь» 190 . Патріарх Адріан виконав прохання свят. Димитрія і невдовзі вислав йому Макаріївські Четії-Мінеї. Тим часом у Святителя робота над упорядкуванням житій тривала, і його слова в листі до патріарха, що він готовий працювати «нощеденно», не були простою фразою. Щоб убезпечити себе від будь-яких перешкод, він ще 10 лютого того ж таки, 1690 року залишив настоятельські покої в монастирі і «почав жити в скиті пустелі, біля церкви святий. Миколи Крупицького». «Господи, допоможи!» – закінчує Святитель замітку про це у Діарії 191 . У скиту він працював понад рік, але, очевидно, і це місце не давало йому повного спокою. Тож у жовтні наступного, 1691 року святий. Димитрій наказує спорудити собі у пустелі особливу келію «для спокійного», як каже, «списання житій святих». Келія була закінчена будівлею 15 жовтня, а 18-го освячена. Святитель тоді ж «почав жити в ній в Господнє ім'я», а в лютому 1692 року знову залишив ігуменство в Батуринському монастирі, щоб, не відволікаючись нічим, продовжувати взяту на себе справу 192 . Пропрацювавши з такою ретельністю весь 1691 і 1692 роки, Святитель до початку 1693 року встиг закінчити другу книгу Четіїх-Міней. Залишалося зробити в ній деякі поправки і потім друкувати, але на початку 1693 сталася подія, яка завадила цьому і на довгий час затримала поява другої частини Четііх-Міней. «У Великому посту, – пише святий. Димитрій у Діарії, – привезені до мене з Гданська книги Болланда про житія святих» 193 . Це було знамените Антверпенське видання вчених єзуїтів, вислане до Києва у кількості 18 томів за перші, починаючи із січня, п'ять місяців року. Багатство агіологічного матеріалу, що полягає в Актах, ґрунтовні до житій святих вступу та коментарі, широка начитаність видавців та їх свобода від вузької віросповідної точки зору не могли не привернути уваги свят. Димитрія. Хоча друга книга житій святих, як ми вже сказали, була готова до друку, проте Святитель не захотів тепер випускати її і вирішив спочатку доповнити новим матеріалом з щойно надісланого джерела. Вчинити так змусило його ще й те, що у новому джерелі було два з трьох місяців, які він готував до друку. Біографи святі. Димитрія, посилаючись на «Повний Місяцеслів Сходу» архієп. Сергія, кажуть, що у другій книзі Четіїх-Міней із Acta Sanctorum запозичені житія: Петра, єпископа Севастійського, 9 січня, та викл. Дорофія, Христини та дружини їх, 6 лютого 194 . Але це, мабуть, непорозуміння. Архієп. Сергій, який вивчав месяцеслов Четіїх-Міней, вказав лише ті пам'яті святих, які Святитель вніс до другої своєї книги з Acta Sanctorum 195 , а біографи святий. Димитрія пам'яті вважали за житія, і в них вийшло, що весь вплив видання Боландістів на другу книгу Четіїх-Міней обмежився внесенням до неї двох житій вказаних святих 196 . Насправді цей вплив був значно ширшим і важливішим. У другій частині ми докладно зазначимо, що саме внесено Святителем у другу книгу з Acta Sanctorum і який вони вплинули на неї. Тут же тільки зауважимо, що з трьох входять до складу другої книги Четіїх-Міней місяців грудень написаний за старими джерелами, і в ньому нам не вдалося знайти нічого, що вказувало б на вплив Acta Sanctorum; Що ж до січня і лютого, то в цих місяцях є ціла низка житій і багато нотаток у місяцеслові, які запозичені з видання Боландістів. Взагалі Святитель широко використовував нове джерело для другої частини Четііх-Міней; цим тільки й можна пояснити ту тривалу затримку в її друкуванні, про яку ми зараз говоритимемо. Якби вплив Acta Sanctorum на другу книгу обмежувався внесенням до неї лише двох житій, про які говорять біографи святий. Димитрія, тоді ця затримка була зовсім незрозуміла. «Того ж року (тобто 1693-го), – пише Святитель у Діарії, – після воскресіння Христового вибираюся з пустелі до Києва, до друкарні. Боже, допоможи!» 197 . Нотатка написана 1 травня. Очевидно, як не хотілося б святий. Димитрію довше попрацювати над другою книгою з новим, щойно отриманим джерелом, обов'язок перед Лаврою та суспільством, які давно вже чекали виходу з друку другої книги, змусив його залишити свою тиху келію та їхати до Києва. 9 травня Святитель прибув туди і представив Лаврській владі свою роботу. Ймовірно, тоді він пояснив, що йому необхідно доповнити її за новим джерелом, і просив на це часу. У Лаврі вирішили так: друкувати поки що житія за місяць грудень, які не могли бути виправлені за Acta Sanctorum, а решта двох місяців – січень та лютий – здати свят. Димитрію для доповнення та виправлення. Святитель залишився в Лаврі і тут продовжував роботу, а місяць грудень відправлено на перегляд Варлааму Ясинському, якому цю справу доручено було патріархом Адріаном. Чи брали участь у перегляді новий архімандрит Лаври Мелетій Вуяхович та старша братія – невідомо, згадки про це ми ніде не зустрічаємо. Про цензуру Варлаама Ясинського свідчить і сам він – у грамоті патріарху Адріану 198 і в «повідомленні про виправлення книжковому», надрукованому при другій книзі Четіїх-Міней, і святий. Димитрій у листі до того ж патріарху від 4 березня 1695 199 . У «повідомленні» Варлаам каже, що як першу книгу він уважно прочитав «раніше друкарського зображення і знайшов у ній вся богоугодна і душекорисна, не противна самій істині», так і тепер «з дозволу нинішнього архімандрита Лаври кір Мелетія з чудовими батьками» «прочитав, хоча місцем і переселений з Лаври на Київську митрополію». Повідомляючи про те ж і в листі до Адріана, Варлаам Ясинський додає, що після прочитання другої книги Четіїх-Міней він «як з його розгляду, в ній нікчемно гидко, але вся душекорисна знайшла». Читання Варлаамом Ясинським грудневих житій святих та складання для другої книги попередніх статей зайняло понад місяць, тож Лаврська друкарня лише з 10 липня могла приступити до її набору та друкування. «Липня 10-го, – зазначає Святитель у Діарії, – у день пам'яті Антонія Печерського почав друкувати місяць грудень» 200 . Два інші місяці, очевидно, ще були на виправленні. Святитель не поспішав віддавати їх у друкарню і, залишаючись у Лаврі, продовжував доповнювати та виправляти їх за Acta Sanctorum. У цій роботі пройшов 1693 рік. На початку наступного, 1694 року Святитель мав на якийсь час залишити Четії-Мінеї і виконати доручення, дане йому патріархом Адріаном. Будучи ще митрополитом Казанським, Адріан, з приводу повальної хвороби, що трапилася там, побудував храм на честь дев'яти мучеників Кізичних. Тепер він звернувся до свята. Димитрію із проханням написати службу свв. мученикам і скласти їхнє життя. Святитель виконав бажання патріарха і до березня місяця 1694 201 склав і послав до Москви «Лікання безплатне свв. дев'ятичисельних, що в Кізиці, мученик». Цей твір містить: а) службу свв. мученикам; б) опис їх страждань; в) оповідь про прославлення їх у Казані та г) слово на день їхньої пам'яті. Переписаний рукопис «Ліки» знаходився в Московській Патріаршій бібліотеці і має внизу напис: «Праці грішного ієромонаха Димитрія Савича животописця». На полях її чимало посилань на джерела, і з них ми можемо судити, скільки праці та уваги приділив свят. Димитрій цій роботі 202 . Згодом частину її (житіє мучеників) він вніс до третьої книги своїх Четііх-Мінрй під 29 квітня. Виконавши доручення патріарха, святий. Димитрій знову зайнявся Четіі-Мінеями. Остаточне виправлення січня і лютого завершено було ним, мабуть, не раніше червня 1694 року. Цього місяця, саме «в Петрів піст», він призначений був ігуменом у Глухівський свв. апостолів Петра та Павла монастир і залишив Лавру. Таким чином, виправлення та доповнення другої книги Acta Sanctorum затримало закінчення друкування книги майже на цілий рік. Воно почалося, мабуть, невдовзі після від'їзду святих. Димитрія в Глухів, а закінчилося на початку 1695 року. «М-ца іануарія, – пише Святитель у Діарії, – здійснившись у друкарні Печерської книга житій святих інша тримісячна: декеврії, іануарії та лютому» 203 . Отже, ця книга складалася і друкувалася протягом семи років, на два роки більше першої книги. Причина цього лежала, проте, не святий. Димитрії; він і тепер працював з колишньою старанністю та самозабуттям. Переселення в скит, потім у особливу відокремлену келію і, нарешті, віддалення від ігуменства наочно доводять це. Затримали вихід книги ті несприятливі зовнішні обставини, які святі. Димитрій пережив на початку роботи над нею, та бажання виправити та доповнити її за новим джерелом. Відразу після виходу з друкарні друга книга Четіїх-Міней послана була до Москви з навмисне відправленими туди Печерськими ченцями для підношення царям і патріарху Адріану. Окрім книги, Лаврські ченці привезли патріархові листи від митрополита Варлаама Ясинського, гетьмана Івана Мазепи та архімандрита Лаври Мелетія Вуяховича з братією. Всі вони, сповіщаючи про вихід книги, просили патріарха «милостиве, любовне і невідворотне» прийняти її, «працелюбним виправленням і писанням почесного отця Димитрія» складену, благословити Лавру продавати її, а «працьовитому отцю ігумену Димитрію» дати архі більшого виправлення своїх житій «на час три наступні книги Четіїх-Міней блаженного митрополита Макарія» 204 . Святий. Димитрій щойно отримав другу книгу Четііх-Міней з друку, теж негайно відправив її, навіть непереплетену «за швидкість часу», патріарху через «особливі свої посланці». У листі, доданому до книги, святий. Димитрій писав патріарху: «Плід благословення вашого архіпастирського та сприятливих святіших молитов – друга тримісячна житій святих книга... вашій святості... від мене негідного... приноситься. Але й не в палітурці за швидкість часу, обожню приносити зухвалість, сподіваючись невідданої їй бути від найсвятішого вашого обличчя і чесних ваших архіпастирських рук. Приношу ж в знак подяки за високу батьківську милість, бо на те святе писання житій святих справа благоволила ти святиню вашу своїм архіпастирським на лист благословенням, через преосвященного Варлаама, митрополита Київського, присланим, мене негідного порушити і вставити. наказане мені чинити послух, у житії святих писання за силою моєю трудящою». Згадавши далі про те, що це благословення патріарха прикладено до новонадрукованої книги житій святих «для кращої її прикраси та безперечного вірогідності існуючим у ній оповіданням», святий. Димитрій сповіщає, що схвалений благословенням патріарха, він продовжував свою працю, віддаючи «пишене» на перегляд митрополиту Варлааму і «половину року, шість місяців здійснив», потім просить, – «нехай милостиво буде прийнято цю його справу» і подано йому архіпастирське благословення. «Та грамотно викладається, – додає святий. Димитрій, - з додатком того, щоб преосвященний митрополит Київський Варлаам, за своєю... до святих Божих угодників любові і старанності, прочитував розважливо та, що я грішний імам, Господу поспішуючу, благословенням вашим архіпастирським написати, як же перші два місяці ваше, для його преосвященства особливо писати». Наприкінці листа приєднується ще прохання про висилку великих Четіїх-Міней митрополита Макарія за місяці березень, квітень і травень 205 . У цьому листі чудове прохання свят. Димитрія про те, щоб патріарх особливою грамотою доручив Варлааму Ясинському прочитувати та виправляти складені Димитрієм Четії-Мінеї. Видно, ця участь митрополита Варлаама була цінною і необхідною для скромного і невпевненого в собі списувача житій святих. Недарма ж святий. Димитрій називав його «своїм про Дуся святим отцем і учителем» і згодом, уже будучи архієреєм Ростовським, писав про нього своєму другові Стефану Яворському так: «Мені ваше преосвященство один замість тисячі. Так бувало і блаженні пам'яті преосвященніший отець наш Варлаам, – що він прочитає і затвердить, то, безсумнівно, у друк видавалося» 206 . З цих слів ясно, що керівництво справою складання житій святих та їхня остання редакція належала Варлааму Ясинському. Він давав святий. Димитрію поради, як треба вести цю справу, і потім вказував, які слід зробити поправки та виправлення у тому, що святий. Димитрієм було написано. Але допомога Варлаама Ясинського сягала і далі. Як людина чудово освічена і побувала за кордоном, вона була необхідним доповненням до працьовитого, але, звичайно, не так начитаного і знайомого з іноземною літературою Димитрія. Ймовірно, від Варлаама Ясинського дізнався святий. Димитрій ті твори, якими треба було скористатися при складанні Четііх-Міней; можливо, за порадою того ж таки Ясинського виписані були з Данцига і книги Болланда. Чудово, що про близьку участь Варлаама Ясінського у складанні Четіїх-Міней говорять і всі інші особи, причетні до цієї справи 207 . Недарма, звісно, ​​і патріарх Адріан постійно просив Варлаама Ясинського не залишати своїм керівництвом свят. Димитрія, називаючи першого «любопремудрим чоловіком, що має вірна і благочестива довга навчання» 208 . З усього сказаного ясно, що у виданні Четиих-Миней (участь тут Варлаама Ясинського, здається, досить нами з'ясовано і раніше), а й у їх написанні Варлааму Ясинському належить значна частка участі. І російська православна церква після смиренного трудівника Димитрія, який узяв на себе весь тягар праці з написання Четіїх-Міней, за це «безсмертне» і корисне видання має насамперед дякувати «вченому» Київського митрополита; без нього святий. Димитрій навряд чи зважився б на цей подвиг і потім надав своїй роботі таку широку постановку. Але перейдемо до подальшої історії Четіїх-Міней. Отримавши листи киян і другу тримісячну книгу Четіїх-Міней, патріарх Адріан дуже милостиво прийняв останню і відповів усім особливими посланнями, що писали йому 209 . У цих посланнях він дякував за підношення, висловлював радість з приводу виходу книги і, сповіщаючи про висилку Макар'євських Четіїх-Міней, висловлював надію, що розпочата в Києві корисна для церкви і народу справа закінчиться. Варлааму Ясинському, крім того, приносилася подяка за те, що він сам знову надруковану книгу «спокусництвом доброзичливе» розглянув, і додавалася прохання – довести до кінця цю справу, «вблагавши працьовителів, їх же Господь на те бажанням вибрав, особливо ж особливо... Глухова, ігумена ієромонаха Димитрія, як благий чоловік, виконай розуміння і люботрудності, у слові вчення і діяння яких Міней вже і за звичайного йому потурання » 210 . Не можна не відзначити й того, що у всіх цих посланнях патріарх Адріан вже вказує на високу цінність та користь Четіїх-Міней для російської православної церкви та народу. Особливо виразно висловлено цю думку патріархом у посланні свят. Димитрію: «Ніщо ж дражніє, – пише тут Адріан, – словес Божих, що суть солодка душам розумнословесним і серцям людським, за писанням; анітрохи необхідніше і корисніше дивних благодій і преславних чудес у богоугодних синах і дочках, за безліччю сили Божої, що бувають у душах і серцях їхніх». А тим часом «за убогість доброписців і спонукувачів», ці сили та чудеса «багатьом не тільки споглядаються, але нижче суть чутні; їх же всі християнства народи де-небудь і чути і бачити, більше всякого багатства і земної насолоди, всесердно бажають, нехай потечуть в любов Ісус Христову старанною вірою і справи потрібними ». Ґрунтуючись на цьому, патріарх висловлює свою любов до свят. Димитрію, який сам прагне вивчити священне писання і твори свв. Отців, але й піклується про користь народу, намагаючись дати йому зібрані раніше богоугодними отцями житія багатьох святих «щодня на прочитання». Про ці праці Димитрія патріарх дізнався з повідомлень Варлаама Ясинського та Мелетія Вуяховича, про них свідчать і складені Димитрієм книги Четіїх-Міней. З любов'ю приймаючи ці книги, патріарх дякує Богові, який подав допомогу в справу таку людем своїм, і молить Його щедроти, «та й інше шестимісячне посприяє всім вашій синовській любові в будь-якому образі трудячись благоглядом здійснити і в кінець Богоугодне і Церкви корисну справу з паї та пано. Ти ж, – звертається потім патріарх до свят. Димитрію, - як син церкви і нашої мірності, християном заради загальної користі і нашого прохання, помстися за можливим у робленні цьому, і не залиши в ньому старання свого ... При цьому тобі від нашої мірності послася грошей десять рублів »211. Увага і доброзичливість патріарха, що виявились у посиланні свят. Димитрію не лише благословення на продовження справи, а й грошової нагороди за працю, без сумніву, сильно підняли дух смиренного «живописця» і надали йому сили для роботи. Сприяло цьому і те спільне кохання, яке бачив святий. Димитрій із боку осіб, із якими доводилося йому зустрічатися. Про це свідчать денні записки самого Святителя 212 . З роками релігійність, що розвивалася і під впливом знайомства з житіями святих, набувала великої сили і глибини, змушувала святий. Димитрія дивитися на свою працю як на діло святе, як на засіб спасіння і спонукала ставитись до нього з особливою увагою та любов'ю. За таких сприятливих внутрішніх переживань почалася для свят. Димитрія - робота над третьою частиною Четііх-Міней. При розмаїтті матеріалу вона становила великих труднощів і невдовзі було б закінчено, якби цьому завадили обставини зовнішнього характеру. Ми вже говорили, що у червні 1694 року святий. Димитрія призначено був ігуменом у Глухівський Петропавлівський монастир. Справи з благоустрою монастиря вимагали уваги та турбот. Однак Святитель незабаром привів усе в порядок і міг би спокійно знову зайнятися своєю працею. Але не встиг він звикнути до нового місця, як його переводять до Київського Кирилівського монастиря, а потім – через п'ять місяців – призначають настоятелем Єлецького Успенського монастиря у Чернігові та зводять у сан архімандрита. Управляючи Єлецьким монастирем, святий. Димитрій мав завідувати і Глухівською обителью. Але й тут він прожив недовго. Через два з невеликим роки він переводиться знову і отримує в управління Спаський монастир у Новгороді-Сіверському. Це останнє призначення відбулося 17 вересня 1699 року, а отже, за п'ять років святий. Димитрій змінив чотири монастирі. Такі часті призначення та зміни місця проживання, хоч і височіли ієрархічне становище свят. Димитрія, але справі його чинили чималу перешкоду та перешкоду. Різні, іноді пов'язані з неприємностями і хвилюваннями клопіт у монастирських справах, про що докладно повідомляють біографи свят. Димитрія 213 ще більш зменшували продуктивність роботи над Четіі-Мінеями і уповільнювали вихід третьої їх частини. Все це не могло не турбувати свят. Димитрія. Підкоряючись волі влади, він приймав призначення і не відмовлявся від них, але в душі вважав себе негідним підвищення по службі і весь час думав про улюблену, доручену йому справу. Усього краще це видно зі свого листа святий. Димитрія, яке він писав до Москви другові своєму Феологу. У цьому листі, подякувавши Феологу за вторинне «листове відвідування» і з дивовижною смиренністю відмовившись від похвал друга, святий. Димитрій між іншим пише: «І це від вашої любові є, бо подяку віддаєте Богові про моє на архімандрію Єлецьку зведення про Бога. Я окаянний, як любові вашої, так і архімандрії то не гідний. Бо знаємо, що іноді Господь Бог попускає і негідним від них перший єз, приймати церковна чесна гідність; це ж творить за невідомими долями своїми; заради чогось у чималій страхі, носячи честь вище за мою гідність недостойного». У цьому листі розкриває свят. Димитрій і те, на що хворіє і про що дбає його душа: «Про це буде явлена ​​ваша до мене грішного досконала про Бога будь-яку, коли мені вашими молитвами до Господа помічувати будете в спасінні моїй безнадійній і в книжковій справі... Книгу третю тримісячну житій святих: березня, квітня, травня, якщо мене сподобить Господь то здійснити і типом зображену бачити, не забуду любові братньої чесності твоєї, як і найвищим особам пошлю або сам привезу, якщо Господь схоче і живі будемо; про це чесність своя буди відомий і помели Владику Христа про моє окаянство, нехай здійснити невдовзі написану нами книгу допомогою Того всесильною і нас здорових і врятованих, підступності ворожими ненаветованных нехай дотримається» 214 . Незважаючи на всі несприятливі зовнішні умови, святий. Димитрій не залишав роботи і працював над складанням третьої книги Четіїх-Міней. У цій працьовитості багато допомагали йому увага та любов патріарха Адріана. Останній пам'ятав смиренного списувача житій святих і намагався не лише підтримати його, а й захищати від прикростей. Так, на початку 1696 року він, ніби на подяку за надіслану книгу Четіїх-Міней, послав Димитрію в подарунок надрукований у Москві «Катехизис»215; 1 лютого того ж року написав листа начальнику Димитрія, Чернігівському єпископу Іоанну Максимовичу, в якому говорив: «Известимся, як близький тобі нині в Чернігівському Єлецькому монастирі почесний архімандрит Димитрій у церковному загальнокорисному книжковому словоробстві, житія святих допомагай йому трудитись про Господа рукою твоєю до любові твори на благодушність і користь Церкві» 216 . Тоді ж писав патріарх і самому Димитрію, бажаючи йому, як «рабу Господньому та церкві святі трудячеві та послушнику, здоров'я, порятунку та благополучного перебування». «Домагай вже про Господа, – говорилося, між іншим, у листі патріарха, – у відданому тобі пасомі братії, можи, у чиненні списання святих Божих угодників житія, так як чадо улюблене церкви і нашець мірності в усьому благоумствуя і праця твоя на славу їм здійснюючи по силі старанності, поживеш тут багато років і в небесному царстві життя вічного літа твоїй любові додадуться». Поруч із цим листом патріарх знову послав святий. Димитрію грошову нагороду – «двадцять червоних» 217 . Але не один патріарх цікавився тим, як іде робота у святих. Димитрія над Четіі-Мінеями, і чекав виходу третьої їх книги. Вся грамотна південно-західна Русь стежила за цим і, коли на початку 1700 року в Києво-Печерській Лаврі було надруковано березневу чверть Четііх-Міней, південноросійський літописець заніс цю подію у свій літопис. «Року 1700-го, – читаємо ми там, – у місяці генварю третя книга житій святих, працями богонатхненного чоловіка, ієромонаха Димитрія Савича Тупталенка складена, на світ вийшла і цікавих людина книжкових духовною радістю серця наповнила» 218 . Ця духовна радість книжкових людей пояснювалася, звичайно, тим, що вони розуміли, яка велика справа і для церкви православної і для всього народу здійснює святий. Димитрій. На жаль, ми не маємо більш докладних відомостей про написання та друкування третьої книги Четіїх-Міней. Якщо вона вийшла з друкарні в січні 1700 року, значить святий. Димитрій закінчив її приблизно на початку 1699 року. Можна також припускати, що перш за друкування і ця книга піддавалася розгляду, хоча Варлаам Ясинський був уже старий і слабкий здоров'ям. Не знаходимо ми і при самій книзі ніяких вказівок і подробиць про її друкування: крім вихідного аркуша, складеного за звичайним зразком і сповіщає про те, що книга «здійснившись у літо від написання в книзі плоті Слова Животодавця 1700, індикту 8-го, в місяці Іануарій», в місяці Іануарій. Можливо, за друком книги стежив тодішній архімандрит Лаври Іоасаф Краковський. Сам святий. Димитрій, мабуть, не приїжджав для цього до Лаври: він у той час, коли книга друкувалася, здавав Єлецький монастир і потім відразу ж переїхав на нове місце служіння – Спаський Новгород-Сіверський монастир, де відразу й оселився. Після виходу з друку третя книга Четііх-Міней, подібно до першої і другої, була відправлена ​​до Москви для підношення царю і патріарху. Возили її києвопечерські соборні старці, яких посилав архімандрит Лаври Іоасаф Краковський. Вони прибули до Москви 1 березня, але як їх там прийняли і чим відповіли цар. патріарх на підношення, – ми не знаємо: жодних письмових документів про це немає. Патріарх Адріан у цей час вже страждав на передсмертну хворобу (він помер 1 жовтня 1700 р.) і, можливо, зовсім не писав до Києва. Втім, із одного листа святий. Димитрія видно, що патріарх дозволив старцям взяти з бібліотеки Успенського собору Макаріївські Четії-Мінеї протягом місяців: червень, липень, серпень 219 . Ці книги вони привезли з собою до Києва і потім передали свято. Димитрію. Але якщо нам невідомо, як відгукнувся патріарх на вихід третьої книги Четіїх-Міней, зате ми знаємо, чим цього разу вшанувала святий. Димитрія – дорога для нього Києво-Печерська Лавра. В особі свого настоятеля, архімандрита Іоасафа Краковського, та старшої братії вона наприкінці 1700 року надіслала до Новгород-Сіверського монастиря образ Божої Матері як вираження своєї глибокої вдячності та молитовного пам'яті про свят. Димитрії за його велику працю 220 . Що ж до самого Святителя, то про його почуття і переживання після закінчення третьої книги найясніше говорить лист, надісланий до Москви до Феолога. Воно – як подяка молитва старанного трудівника до Бога за здійснення третьої частини своєї праці та теплий привіт другу за його молитовну допомогу та братерське співчуття. Ось цей невеликий, але зворушливий лист: «Благодарення Христу Богу, який послухав ваших святих молитов і тих заради сподобив мені грішного, немічного і малоумного третину скласти книгу житій святих, що суть у трьох місяцях: березень, квітень і травень. О, сподобив би мене Господь і останні три місяці написати. До Нього ж про це ваша чесність будьте ми заступниками, смиренно благаю. Пам'ятаючи обітницю моєї чесності твоєї і сподіваючи того послати книгу новообрану до любощного читання, та душевну від неї користь, як бджола мед від квітів, збиравши і робиш собі спасіння сотень солодкий. Прийми бо ю люб'язнею від люблячого брата, мене ж недостойного раба вашого в братолюбстві і молитвах до Бога май незабутньо – прошу і низько чолом б'ю. Писаючись в обителі Всемилостивого Спаса, в літо від втілення Бога Слова 1700, в шість березеньських календ. Пречистості твоєї всіх благий бажаний, прісний про Христа брат і слуга Димитрій архіграшник» 221 . Закінчивши третю книгу Четііх-Міней і здавши її до друку, святий. Димитрій не відразу взявся за продовження своєї праці. Незважаючи на ту глибоку повагу, якою користувалися його Четії-Мінеї серед учених людей на південному заході, Святитель розумів, що «послух свій, вручений йому малоросійською церквою», він виконує лише частково. За його розумінням, написані ним книги повинні були бути народними книгами, тобто їх повинен був щодня читати кожен охочий, не тільки вільний від важкої праці, а й зайнятий ним, а цього якраз і не було. За своєю широкістю та дорожнечею видані Лаврою Четії-Мінеї недоступні були для бідних поселян і незручні для читання людям, обтяженим роботою. Смуткуючи про це і бажаючи наблизити свою працю до простого народу, Святитель після закінчення третьої частини Четіїх-Міней і задумав скласти особливу «книжку, та й убогий зручніше може ю собі здобути і житійськими піклуваннями обійнятий без труднощів може будь-який день справжніх святих прочестей і благоугодив Господеві» 222 . На цю думку, мабуть, навело Святителя існування подібних коротких збірок житій святих у католиків. Один із них був і в бібліотеці святий. Димитрія 223 . З іншого боку, спонукала до цього й та турбота про духовну просвіту простого народу, яка так яскраво далася взнаки згодом, у ростовський період життя Святителя. Нову роботу святий. Димитрій почав невдовзі після переїзду в Новгород-Сіверський монастир. Вона має таку назву: «Мартиролог, або мученик, житія святих по місяцях і числах коротко зібрані в собі містить, в обителі всемилостивого Спаса Новгорода-Сіверського новонаписане в літо 1700-ті». З другого аркуша рукопису починається перша «передмова», де Святитель говорить, як і ким складалися в давнину житія святих, і повідомляє, що «і на словенський діалект від різних мов, а особливо від грецької старанністю древніх благовірних князів Руських і преосвященних архієреїв опікою. Але багатьма часом і частими лайками, а найбільше Батиєвою лайкою, як Руські країни спустошишася, сіце і книги оні в мові словенському аще і невагома уничтожившись, обоє багато божевільні ». За першою передмовою слідує друга, в якій Святитель пояснює, «що ради Хва Церква узаконила є щодня шанування угодників Божих? – Та ово прославляємо Бога у святих хвалимого, ово належну честь нашим до Бога ходімо та віддаємо, ово ж та собі користуємо. На нашу користь це напишеться, щоб нам, шануючим святих пам'яті, згадувати життя їх і ревнувати добрим тим ділом, ними ж угодивши Богові, що вірує в Нього безсумнівно» 224 . Після передмов у особливій статті вказуються причини, які змусили Святителя взятися за цю працю, а потім починається вже й «Мученикослів'я» 225 . Святитель тільки розпочав нову роботу, – у рукописі є житія святих за один місяць вересень. Продовжити та довести до кінця «Мученикослів'я» святий. Димитрій або не схотів, або не міг. Найімовірніше – останнє, оскільки в житті Святителя незабаром відбулися такі несподівані та важливі події, які надовго відволікали його не лише від «Мученикослів'я», а й від будь-якої літературної роботи. За указом царя Петра I святий. Димитрій в 1701 році був викликаний до Москви і 23 березня, на тиждень Хрестопоклонну, поставлений в архієреї до Сибіру 226 . «Світла зірка від Києва засяяла», з Божої волі, потекла на Північ, у велику Росію, щоб засяяти тут світлом нової плідної діяльності. Але стару улюблену справу списання житій святих не забуто було Святителем. Серед праць архієрейського служіння він закінчив свої Четії-Мінеї; цю історію їх закінчення ми викладемо в наступному розділі. Професор І. А. Шляпкін у своєму дослідженні про свят. Димитрії каже, що його розпадається на два періоди – малоросійський і великоросійський, чи ростовський. У першому періоді особистість Святителя не виділяється нічим особливим з-поміж інших вчених українців кінця XVII століття; у ній самі риси й самі характерні особливості, які властиві всім южнорусским освіченим людям цього часу. Другий – великоросійський період носить, навпаки, різкіший особистий характер 227 . Нам здається, що не лише життя святе. Димитрія, але його літературну діяльність можна піддати такому ж поділу. На півночі Росії, у Ростові, вона мала багато в чому інший характер, ніж на півдні, в Україні. Це справедливо навіть по відношенню до Четіім-Мінеїв: після переселення на північ у роботі над ними у Святителя помічаються нові риси, і погляд на завдання і мету своєї праці дещо змінюється. Приступаючи до викладу історії складання четвертої книги Четііх-Міней, ми перш за все постараємося відзначити ці особливості і вкажемо причини, якими вони були викликані. Посвячений до Сибірських митрополитів 23 березня 1701 року, святий. Димитрій не міг відразу вирушити до місця свого нового служіння. Стояла рання весна, дороги для поїздки були важкі, і дістатися ними до далекого Сибіру було неможливо. Доводилося чекати зручнішого часу, і святий. Димитрій залишився у Москві. Він жив у Чудовому монастирі, де знаходилося Сибірське обійстя, і, здійснюючи чергове служіння, невтомно повчав народ. Наприкінці квітня дороги просохли, і можна було вирушити в дорогу, але цар Петро не дав дозволу на виїзд і наказав Святителю чекати, поки він, цар, що був тоді у Воронежі, повернутися до Москви. Від'їзд до Сибіру знову було відкладено, а влітку святий. Димитрій захворів. Під час хвороби за ним доглядали його московські друзі та знайомі, але хвороба погано піддавалася лікуванню та догляду. Фізичне нездужання ускладнювалося душевними хвилюваннями, які зумовлювалися майбутньою поїздкою до Сибіру. Але не місцевість і не ті великі апостольські праці, на які посилали до Сибіру Святителя, лякали його; він хворів серцем про свої улюблені літературні заняття, про незакінчені Четії-Мінеї, побоюючись, що за нових умов життя йому не вдасться закінчити їх і виконати синівський обов'язок перед рідною українською церквою. Побоювання Святителя були справедливі та ґрунтовні. Закінчення Четііх-Міней вимагало не тільки відомого часу та праці, але й необхідних для роботи посібників. Далекий, глухий Сибір не міг дати в цьому відношенні нічого, везти всі книги з собою було неможливо, про живі зносини і листування з Москвою не було чого й думати; тисячоверсна відстань і тодішні засоби повідомлення вважали цьому непереборні перешкоди та труднощі. Відсутність друзів і керівників, неможливість у хвилини сумнівів запитати їх поради, чого так потребував невпевнений у собі смиренний трудівник, ще більше посилювали несприятливі умови для роботи в Сибіру. Святитель все це ясно розумів і не міг не турбуватися за долю своєї великої праці. Хвороба затяглася до осені. Про неї доведено було до відома царя, і, за одними джерелами, Петро сам відвідав архієрея, що нездужає, і в бесіді з ним дізнався головну причину хвороби 228 , по інших - Святитель представив цареві письмове пояснення, що по слабкості здоров'я навряд чи він придатний для Тобольської єпархії, Четіїх-Міней 229 . Через війну цих зносин із царем Святителю дозволено залишитися у Москві, і він був звільнений від Сибірської єпархії. Туди послали іншого вихованця Київської колегії – Філофея Лещинського, а святого. Димитрія перевели до Ростова, на місце померлого Ростовського митрополита Іоасафа Лазаревича. Постанову зроблено було 4 січня 1702 року 230 , а 1 березня цього року, у неділю третього тижня Великого посту, митрополит Димитрій вже прибув Ростов на свою єпархію. Отже, цього разу Святитель прожив у Москві з 9 лютого 1701 до березня 1702 року, тобто більше року. У Москві було зовсім інше, ніж у Києві, життя, інші були й звичаї. Святителю, який виріс і жив досі в іншому середовищі, доводилося тепер пристосовуватися до нових умов життя, входити у спілкування з новими людьми. Він особливо близько зійшовся зі старим своїм знайомим, ієромонахом Чудова монастиря Феологом, жваве листування 231 і при кожній нагоді посилав своїм новим знайомим найдружніші привітання. Що ж за люди були ці нові знайомі святі. Димитрія? Завдяки працям С. Н. Браїловського особистості Феодора Полікарпова та Каріона Істоміна нам добре відомі. Немає спеціального дослідження про ієромонаха Феолога, але за короткими замітками про нього в роботах Браїловського і в статтях інших авторів можна з упевненістю сказати, що за своїми переконаннями Феолог належав до того ж колу московських учених людей XVII століття, що і Феодор Полікарпов і Каріон Істомін. Всі вони були щирими прихильниками освіти, всі палко любили книжкову справу і добре знали її становище в тодішній Москві. Феодор Полікарпов був директором Московського друкарського двору, Феолог і Каріон Істомін виконували там же обов'язки справників. Освіта всі троє здобули грецьку, у братів Ліхудів, і свого часу вважалися знавцями не тільки грецької, а й латинської мови. За переконаннями, вони належали до прихильників «східної» партії, але не зовсім чистого вигляду. С. Н. Браїловський Феодора Полікарпова та Каріона Істоміна відносить до розряду «строкатих». У всякому разі, всі вони були стійкими захисниками православної грецької віри і не поділяли крайнощів «західників», людей «латинської частини». На цій ревності про православ'я і любов до книжкових занять, мабуть, і засновано було дружнє спілкування їх зі свят. Димитрієм. Останній, як видно з листів до Феолога, глибоко поважав Феодора Полікарпова та Каріона Істоміна. Незважаючи на те, що вони були молодші за нього, Святитель запитував у них поради у своїх наукових заняттях і посилав на перегляд їм свої роботи234. Феолога, крім того, він любив як близького до душі та щирого друга. Тривале спілкування з цими людьми, які виросли в зовсім інших умовах і пройшли іншу школу, вплинули на смиренного і завжди уважного до чужих думок свят. Димитрія. У розмовах з московськими друзями він перевіряв свої колишні погляди та переконання, виробляв інший, більш правильний погляд на речі та звільнявся від тієї однобічності, яка була щеплена йому в Україні. Незабаром це виявилося як у поглядах, так і у роботах Святителя. Зазначимо насамперед нове ставлення його до грецької мови. У Київській колегії, як нам відомо, на першому місці стояла мова латинська, і святий. Димитрій виніс звідти лише найпростіші знання в грецькій мові. Його значення він, звичайно, визнавав, але ніде про це відкрито не висловлювався і мало цікавився грецькими книгами. Після перебування в Москві у Святителя з'являється живий інтерес до грецької мови, він явно віддає перевагу перед латинською і намагається ближче познайомитися з грецькими книгами. Відкриваючи в Ростові училище для приготування пастирів, він називає його «грецьким та латинським» і, хоча весь лад шкільного життя копіює з Київської колегії, але уроки грецької мови робить обов'язковими і доручає цей предмет особливому вчителю 235 . У 1705 році Святитель прагне придбати грецьку Біблію і в листі до Феолога повідомляє, що надіслану ним Біблію він переглянув, але не купив, тому що вона не повна, та й запродана іншій особі 236 . З інтересом стежить також Святитель за виданням греко-латино-слов'янського словника, складеного Феодором Полікарповим і, просить друзів вислати йому словник, а потім щиро дякує за виконання прохання 237 . У листі до Новгородського митрополита Йова, написаного в 1706 році, Святитель називає грецьку мову «початком і джерелом всієї любомудрості» і каже: «Від того бо (грецької мови) вся премудра вчення у всі мови відбулася» 238 . В устах учня Київської колегії такий відгук оригінальний. Змінилося у свят. Димитрія під впливом нових знайомих та ставлення до Москви, до її історичного минулого та святинь Московського краю. Окрім друзів, тут, можна думати, неабияке значення мала і сама Москва з її великими святинями та історичними переказами. Як столиця великої держави, як скарбниця, в яку російський народ зібрав усе цінне, чого він досяг у попередні періоди свого історичного життя, Москва мала справити сильне враження на релігійного та допитливого свят. Димитрія. Здійснюючи Богослужіння в московських храмах і беручи участь у релігійних урочистостях, Святитель впізнавав святині Москви, знайомився з її церковним життям і потроху засвоював погляди, звички та переконання московського народу. Нові знайомі, звичайно, теж сприяли такому напрямку духовного розвитку свят. Димитрія. В результаті всіх цих впливів у останнього і утворився новий погляд на мету та завдання своєї праці. Живучи на півдні, Святитель дивився на складання Четііх-Міней як на «слухняність, довірену йому малоросійською церквою», тому в перших книгах намагався насамперед задовольнити потреби та запити цієї церкви. Даючи православному населенню повчальне, чуже інославних кукіль читання з життя загальнохристиянських святих, він поміщав у Четії-Мінеї житія лише тих російських святих, які були добре відомі на південному заході. Про маловідомих святих, а до них належали майже всі подвижники північно-східного краю, він робив лише коротку згадку в місяцеслові. Наприклад, у першій книзі Четіїх-Міней за місяці вересень, жовтень та листопад Святитель помістив лише вісім житій великоросійських святих 239 і до того ж у коротких, проложних редакціях. Про інших згадуваних у ці місяці великоросійських святих ми знаходимо лише коротку згадку в місяцеслові. Не можна думати, щоб життя всіх цих святих було пропущено тому, що Святитель не міг знайти матеріалу для них. У Пролозі ті самі місяці є житія Ярославських, князів Феодора, Давида і Костянтина (19 вересня) і преп. Саватія Соловецького (27 вересня), є оповідь про Казанську ікону Богоматері (22 жовтня), і, однак, ми не знаходимо їх у Четіїх-Мінеях. Тим часом житія навіть таких маловідомих печерських угодників, як Даміан Цілебник, Матвій та Єремія прозорливі, тут вміщено. Очевидно, причина невнесення лежала не у відсутності матеріалу – Святитель міг знайти його в Пролозі та Макаріївських Великих Четі-Мінеях, – а в тому, що загальноросійського значення своїй праці він ще не надавав і зважав на потреби тільки місцевого, південно-західного краю. Так, крім того, на той час він, ймовірно, був і мало знайомий із великоросійською агіографічною літературою. У Москві рано помітили цю особливість праці святих. Димитрія і, можливо, ще першого приїзду його сюди вели із ним розмови з цього приводу. Між рукописами Святителя є житіє преп. Йосипа Волоцького, на якому рукою Святителя зроблено позначку: «прислано з Москви від отця Каріона в літо 1699 березня 30-го» 241 . Значить, московські книжники вже тоді намагалися ознайомити свята. Димитрія із житіями великоросійських святих. Тепер, коли Святитель переїхав на північ, вплив на нього нових знайомих у цьому напрямі, без сумніву, збільшився, та він і сам, ближче познайомившись із Москвою, ясно побачив, наскільки далекі його Четії-Мінеї від повноти, як багато пропущено їм житій святих, дорогих і близьких серцю великороса. Як тільки цей недолік був усвідомлений, Святитель почав старанно збирати та списувати житія великоросійських святих, щоб згодом доповнити ними свої Четії-Мінеї. Робота у цьому напрямі розпочато, мабуть, у Москві, але з особливою енергією тривала у Ростові. Другий після Москви за великою кількістю святих місто північно-східного краю, Ростов глибоко зацікавив Святителя своєю старовиною і своїми священноісторичними переказами. Святителі Леонтій та Ісая, що відпочивають у ньому, прибульці з півдня повинні були ріднити свят. Димитрія з новим місцем його служби і вказувати йому, що в давнину не було поділу Росії на велику та малу, а була одна російська народність, об'єднана племінною подібністю та великокняжою владою. Внаслідок цього московські враження в Ростові мали ще більше поглибитися, і новий напрямок у роботі набув великої міцності і свідомості. З листування свят. Димитрія бачимо, як живо цікавився він ростовської старовиною і як старанно збирав ті пам'ятки писемності, які могли висвітлити йому минулі долі північно-східного краю і особливо праці та подвиги його духовних просвітителів і подвижників. Ось кілька уривків з листів Святителя до Феолога: «Молю любов твою, отче Феолог, мабуть допомоги у великій Четії-Мінеї октомврія місяця в 29 день, чи немає там житія преподобного Авраамія, Ростовського чудотворця, або в інших де рукописних книгах - мовляв, 242 . «Листи, що в соборному вівтарі написані, чи переписуєте? Послання моє до пана Григорія Дмитровича Строганова чи не знищилося? Чудотворця Ростовського Якова життя, також і Ярославських князів Василя і Костянтина не знаходить чи де?..» 243 «У Патерику Печерському наприкінці частини третьої й у посланні Симона, єпископа Володимирського і Суздальського до Полікарпа Печерського пишеться на л. 251-м, як багато з монастиря Печерського на висоту престолів святительських піднесені суть: перший Леонтій, єпископ Ростовський, другий Іларіон, митрополит Київський, а також Єфрем, єпископ Переславський, Ісая - Ростову, Герман - Новгороду, Стефан - Володі, Стефан - Володі. Іона – Полотську, Нікола – Тмутаракані, Феоктист – Чернігову, Лаврентій – Турову, Лука – Білограду, Єфрем – Суздалю. Але якщо хочеш про інших знати, шануй літописця Старо-Ростовського і знайшовши всіх там, більше ніж тридесят і мені бути близько п'ятдесяти. Де б літописця Старо-Ростовського взяти? 244 Нарешті ще в одному листі 245 до того ж Феологу він нагадує: «Писах насамперед до твоєї чесності, що то є за країна Варяги і де місто, назване Тмутаракані? Не прийми відповіді. Молю, якщо про те звістку, сповістіть мою худорлявість». Ще важливіше у тому ж відношенні лист святий. Димитрія до Новгородського митрополита Йова. «Дерзаю, – пише в ньому Святитель, – принести моє моління до вашого преосвященства про речі сицеві: хочу я зібрати житія святих Ростовських чудотворців, не можу знайти повного життя преподобного Аврамія чудотворця, що ідола Велеса сокруши, також єпископів Ростовських, немає в повності; аще і бяху та писана древле, але багатьма колишніми руйнуванням загинула; по розореннях навіть досі ніхто порадіти почастував, ще б паки та зібрати; чути ж є, бо в єпархії вашого преосвященства, у святих обителях, повністю є книг древніх; молю бо архієрейство твоє, мабуть, преосвященніший Владико, вели шукати життя преподобного Аврамія Ростовського і святого Леонтія, і святого Якова, єпископів Ростовських, і коли знайдуться, накажи переписати скорописно і до моєї гідності прислати. Молю смиренно, яви любов твою святительську слави заради Божі і прославлення задля угодників Його і спасіння заради душі своєї. Ще ж благаю святительство твоє і про Валаамовий монастир, який здавна бував у єпархії вашого преосвященства на озері Неві, вели сповістити мою худорлявість, як давно і яких років монастир той став, і Феогност, ігумен Валаамський, про кишу літа жив, вашому» 246 . Просячи допомоги в інших, Святитель сам розшукував у своїй єпархії і збирав як житія святих, так і інші пам'ятки давньої писемності. У його рукописах є, наприклад, житіє преп. Авраамія Ростовського, списане «з зошитів дяка Богоявленського м н ря» 247; в Угличі він знайшов «книжку» з житієм св. царевича Димитрія і, доповнивши її відомостями, взятими «у якогось хронографа», написав життя царевича для останньої частини Четііх-Міней 248 ; в Ярославлі, в церкві Миколи Надєїнського, Святителю вдалося знайти якусь збірку житій святих, яку у своїх чорнових зошитах він називає то «Ярославською Миколи Надєїною збіркою», то «Ярославською Четьею» 249 . Ці пошуки пам'яток великоросійської агіографії не припинялися Святителем до його смерті. Про результати їх ми говоритимемо нижче, а тепер перейдемо до історії складання четвертої, останньої частини Четіїх-Міней. Початкова робота над нею почалася, мабуть, ще в Москві, але тут було зроблено небагато. Ми навіть думаємо, що складання житій Святитель тут і не приступав. Це можна стверджувати на підставі наступних даних: у листі Феологу, який зберігається в ризниці Спасо-Яківлівського монастиря і написано в листопаді 1702 року, Святитель повідомляє про складання ним житія святого царевича Димитрія: «Аз цього зібрав з якогось хронографа і з вуглецької книги. царевича Димитрії». В іншому рукописі, що знаходиться в Московській друкарській бібліотеці 250, є житіє свв. безсрібників Косми та Даміана із зазначенням, що воно складено 14 вересня 1703 року. Оскільки життя св. царевича Димитрія вміщено у Четіїх-Мінеях 3 червня, а житіє свв. Косми та Даміана – 1 липня, то, отже, наприкінці 1702 року Святитель тільки-но починав четверту книгу і над першим її місяцем працював до вересня наступного року. У Москві тому, можливо, вироблено був лише план і зібрані необхідні матеріали. Решту роботи було виконано в Ростові серед багатоскладних і різноманітних справ з управління великою єпархією. Нам немає потреби докладно описувати адміністративну та просвітницьку діяльність святих. Димитрія, але згадати про неї і про умови його життя в Ростові ми повинні знати, в якій обстановці доводилося Святителю працювати над останньою частиною своєї праці. Святий. Димитрій дуже серйозно дивився на сан єпископа і намагався суворо виконувати всі пов'язані з ним обов'язки. Насамперед, він подбав підняти моральний рівень підвідомчого йому духовенства, навіщо часто об'їжджав єпархію, відвідував храми, повчав священиків і розсилав їм особливі повідомлювальні грамоти. Усвідомлюючи, проте, що цього недостатньо, він, невдовзі ж після приїзду у Ростов, відкрив училище, котрій поступився частину своїх покоїв, і, виписавши з Києва вчителів, усе керівництво справами училища і всю його виховну частину взяв у руки. Щоб навчити народ, Святитель часто служив і невпинно проповідував. Справи з управління єпархією, турботи про господарство архієрейського дому і часті зносини зі світською владою, які відбирали тоді в скарбницю всі доходи з монастирських і архієрейських вотчин 252 і втручалися навіть у церковне життя і архієрейські розпорядження, також забирали багато часу і причин. Святитель хворів на душу, бачачи розорення раніше багатого архієрейського дому, співчував лих духовенства і народу і, сам терплячи крайню убогість, мав обмежувати себе в усьому 253 . Не можна без глибокого хвилювання читати його листи, в яких він просить своїх благодійників прислати йому «чаю невелике», тому що «в Ростові немає де взяти, а треба часом» 254 , коли запрошує їх у свою «келію на гриби» 255 , коли повідомляє: «Нітрохи не пішки ні, ні в пішки. Збіднівши вівці від їжі та коней немає» 256 , або, отримуючи від друзів приношення, відповідає: «Не їм, чим віддати, убогий; благаю багатого в милості Христа Владику нашого, щоб Він віддасть вашому преосвященству сторію, за любов Вашу батьківську, що мені негідному виявляєте» 257 . Але якщо бідність та прикрощі пригнічували душу, то сирий, нездоровий клімат Ростова швидко руйнував тіло. Від природи неміцне здоров'я Святителя тут ще більше засмутилося: він почав часто хворіти і в листах до друзів скаржився на своє «нездорове здоров'я» 258 . Нарешті, чимало дорогого часу забирали й поїздки до Москви за викликом на служіння. За сім років життя у Ростові святий. Димитрій був у Москві тричі: у 1705, 1706 та 1707 роках, причому перше перебування тривало більше року. У таких несприятливих, тяжких умовах доводилося Святителю працювати над останньою чвертю Четіїх-Міней. Потрібно тільки дивуватися, коли він знаходив час для цієї роботи. Але кохання та свідомість обов'язку перемогли всі. Відриваючись від справ з управління єпархією та від прийому різних посадових осіб, Святитель віддавав своїй заповітній праці кожен вільний день, кожну незайняту годину. «Вдень біля тьмяного слюдового вікна, а вночі при слабкому світлі сальної свічки» писав він останні місяці Четііх-Міней, забуваючи про свій відпочинок та спокій. Щось ніби спонукало його швидше закінчити цю роботу. Наче він усвідомлював, що жити йому лишилося вже небагато, а справ зробити треба було ще чимало. У листах Святителя, написаних у цей час, мимоволі відбивається і відчувається напруженість та спішність його роботи. Запитуючи про щось своїх московських друзів. Святитель квапить їх із відповіддю і дружньо докоряє, якщо вони зволікають відповідати йому. Частіше й частіше зустрічаються в листах прохання про молитву, щоб Господь дав «поспішність» праці Святителя і міг швидше його закінчити. А справа, хоч і знайома, вимагала великої уваги та старанності. Потрібно було зібрати матеріал і дати достатні читання кожного дня місяця. Останнє ускладнювалося тим, що житій східних святих за місяці, що складалися, було мало і доводилося доповнювати цю «бідність» житіями інших святих. Роблячи з цією метою пошуки у різних джерелах, Святитель вносив нових святих у Четії-Мінеї з великою обережністю. У цьому відношенні особливо цікаве для нас листування Святителя з другом своїм Феологом з приводу авви чи ігумена Еквітія. Святий. Димитрій пише Феологу: «Прошу пречесність твою, будь ще трохи попрацювати в речі сицевой. У великій Мінеї-Четті, місяці березня о 12-й день пам'ять св. Григорія Двоєслова, папи Римського. Того ж дня покладися до книги бесіди його з Петром дияконом. У тій книжці, у частині першій, на чолі четвертій пишеться про життя якогось авви чи ігумена, про нього ж у мученикослові Римстем серпня 11-го (ім'я латиною зображено) пишеться. Але як те ім'я нашою слов'янською мовою написано: Еквітій, або Неквікій, або Сквіцій? Житіє його корисне і від св. Григорія, тата православного, нами шанованого, засвідчено. Чи не покласти його десь у наших книгах, у четвертій тримісячній частині, за убогість житій східних святих, яких у тих місяцях, крім у червень, липень і серпень Прологу, зело мало повних знаходиться. Прошу честі твоєї у наданні вищенаписаного імені потрудитися. А про що поради прошу, про те подумай з розсудливими, як з пречестним паном Каріоном і з пречестнейшим Феодором Полікарповичем, і мені здорову радість передішліть, благаю смиренно». 259 Феолог виконав прохання Святителя і відповів йому: «Наказав вашим архієрейством пошукати ім'я авви якогось від Григорія Діалога свідченого, його ж знайшов у нашій Московській рукописній книзі бесід його в 4-му розділі; пише про нього, як бути ім'ям Єкітій, батько багатьох тоя країни і ігумен, багато ж і зцілення, що була там тоді від нього, в тому ж бесіді оповідає і інша знамення: аз мню про становище житія його в четвертій частині, з благословення вашого розсудливості, бути неабияк; судиша ж така й інша: пан отець Каріон і Феодор Полікарпович, справа добра і приємна. А ще й інших святих короткописана житія будуть, списання ж якась їх сама потрібна, корисна і приємна церкві знайдеться в Четіїх-Мінеях, несправедливо мені і таючи всенародного заради ведення в частину він покласти. Але твоєму твоєму розсудливості хай буде винне 260 . Житія св. Еквітія немає в Четі-Мінеях, очевидно, Святитель чомусь не наважився помістити його, але наведене листування показує, що перш ніж внести життя нового святого в Четії-Мінеї, Святитель радився з тими, кого вважав «розсудливими», благаючи їх надіслати йому пораду «здоровий». ґрунтовний та продуманий. Зустрічалися труднощі й іншого характеру, що походили від сплутаності та неясності Прологу, цього головного посібника під час встановлення пам'яті святих. Це знову видно з листів до Феолога. «Мабуть, – пише останньому Святитель, – попрацюй мало мого заради прохання: прийди у великій Мінеї-Четьї, місяця іануаріа на 5-й день, під головою: пам'ять пророка Михея, не того Михея, що серпня 14-го, але ж іануарія 5-го дня; благаю списати швидкописно і надіслати моїй худорлявості негайно, ніж мені нині справа є до тих обох Михеїв, благаю зело і ще чолом». Не отримавши незабаром бажаної відповіді, Святитель у наступному листі знову пише: «Питай батька твого, і він тобі відповідає. А я грішний запитав отця Феолога і не відповів: де св. Міхей втік, заліг? А ми грішні всі його шукаємо, отця Феолога запитуємо: чи не бачив його де, чи не чув про нього що? Коли про нього обрящиш, благаю прислати до нас» 261 Відомості про пророка Міхея були потрібні тому, що в Пролозі змішувалися імена двох Михеїв пророків, і Святителю треба було розрізнити їх. Феолог нарешті зробив потрібну довідку; його відповідь ми знаходимо приклеєним до покажчика матеріалів для житій святих, під 14 серпня. «У Четії-Мініші письмовій, – пише Феолог, – у друкарні Московської, що знаходиться, січня 5-го про Міхея повість: того ж дня пам'ять св. пророка Міхея. Славний і великий пророк Міхей. Бо один від 16 пророк, а від Єфремового племени, викривши царя Ахава великого заради і незліченного беззаконня його, боячись Бога, бо соромиться збута дієслово його і чеснот пророка. А по метрівці Ахавова викрий сина його Єровоама про якесь беззаконня» 262 . Завдяки цій довідці Святителю вдалося виправити помилку Прологу, і він зробив особливу зауваження про це під чотирнадцятим числом серпня, перед житіями пророків 263 . Так старанною працею та допомогою інших перемагаючи труднощі та перешкоди, святий. Димитрій потроху рухав свою роботу. Чим наближалася вона до закінчення, тим менш спокійно ставився до неї сам «списач». Ось ще кілька листів, що відбивають душевний стан Святителя під час останніх робіт над Четіі-Мінеями. Листи всі писані до Москви до Феолога. «Прошу вибачення, не доводиться писати. Побрів до вас Євсевій, чорний диякон наш, звісток нам добрих надішліть, пожалуйте; а ми грішний пишемо Богородицю Толзьку (серпня 8-го); помоліться Господеві, нехай поспішить нам» 264 . Лист писаний, мабуть, наприкінці 1704 року. Наступного року, січня 11-го, Святитель, завдяки Феологу за надсилання грецької Біблії та лексикону, знову повідомляє про хід своєї роботи: «Аж грішний, – пише він, – почах писати 27 день серпня. Молю, моліться за мене, нехай поспішить Господь невдовзі вчинили...» 265 . Але справа була вже близько до закінчення, – і 9 лютого 1705 року Святитель завершив свою безсмертну двадцятиру працю. Глибока духовна радість переповнювала серце Святителя-трудівника. Він поспішає поділитися нею з коханим другом і незабаром після 9 лютого пише Феологу: «Радійте мені духовне, бо завдяки вашим молитвам сподобив мені Господь серпню місяцю написати амінь і здійснити четверту житій святих книгу, що послала до Києва, до друку. Твоєму ж дружелюбності вістку, веду вашу до моєї негідності братню любов і бажання, або ж бажаєте до нашої книги прийти до вчинення. Слава Богу, здійснившись. Прошу, помоліться не отче бути перед Господом поганою нашою працею. Вам же благодать і милосердя Христове нехай сприяють спасенню». Закінчивши листа, Святитель додає: «Ця ж звістка і благодійнику моєму, пану Стефану Васильовичу, йому ж чолом і благословення, і всім почесним паном, батькам і братам смиренно кланяюся.» 266 Почуття радості з приводу закінчення праці поєднувалося у серці Святителя з живою щирою вдячністю до Бога. Ми вже говорили, що під час роботи над Четіі-Мінеями святий. Димитрій постійно підтримував та зміцнював себе молитвою; часто з проханням молитися за нього звертався він і до друзів. Тепер, після закінчення роботи, Святитель поспішав вилити перед Господом свою подяку і в один із чорнових рукописів, що містить «Літописець Ростовських архієреїв», заносить такий глибоко знаменний запис: «У літо втілення Бога Слова – 1706, лютого місяця о 9-й день, на св. мученика Никифора, присудка переможця, у віддання свята Стрітення Господнього, пророкую св. Симеону Богоприйманцю останнє своє моління: нині відпускаєш раба Твого, Владико, - в день страждань Господа п'ятничий, в онь же на хресті промовив Христос: «здійснишся», перед суботою поминання померлих і тижнем страшного суду, поміччю Божою і Пречистими Богома написався Амінь. І така книга житій святих четверта на славу Божу і Божу Матір, на честь усіх святих угодників Божих, на користь же правовірним Християном відбулася в місті Ростові» 267 . Чи піддавалася ця четверта книга Четіїх-Міней розгляду та виправленню – невідомо. У ній самій немає про це жодних відомостей, оскільки, крім звичайного вихідного листа, вона має ні передмов, ні попередніх повідомлень. Та нікому було й переглядати її в Києві: Варлаам Ясинський у цей час доживав уже останні роки свого життя і був дуже слабкий, а новий архімандрит Лаври Йоасаф Краковський навряд чи погодився б прийняти на себе таку відповідальну справу. До того ж святий. Димитрій користувався тоді вже загальною популярністю та повагою як «списувач житій святих», і сумніватися у гідності його праці не було жодного приводу. Однак, з листування Святителя видно, що деякі житія, вміщені в четвертій книзі Четіїх-Міней, він сам посилав на перегляд своїх нових друзів. У цьому плані дуже цікаво лист, що у ризниці Спасо-Яковлівського монастиря; воно адресовано тому ж батькові Феологу. «Найсвятіший отець Феолог, про Христа улюблений брат. Дякую за прислання житія, страждань та чудес св. мученика царевича Димитрія, але вже я раніше, зібравши з якогось хронографа і з вуглецької книжки, написах історію св. Димитрія царевича і, переписавши, послав до твоєї чесності. Будь ласка прочитана з почесним батьком Каріоном (йому ж низько кланяюся), також де і з паном Феодором Полікарповичем (і йому також чолом) і розгляньте, чи добре буде тако і, якщо щось обернеться тих, що вимагають виправлення, будь ласка поправте і поправте б'ю». Очевидно, Варлаама Ясинського замінили тепер московські довідники, і їм посилав Святитель усе, що вважав за необхідне розгляду. Це видно з подальшого листування свят. Димитрія щодо інших його творів, наприклад «Розшуку» та «Літописця келійного». Вони також посилалися на перегляд московським друзям та Стефану Яворському, причому останнього Святитель вважав таким самим авторитетним радником, як і Варлаама Ясінського269. Закінчена в лютому, четверту книгу Четііх-Міней відразу ж відправили до Києва для надрукування. Знаючи, як цікавилися виходом книги у Москві, Святитель писав туди про успіхи друкування. Так, у листі з Ростова від 22 травня 1705 року він пише отцю Феологу: «За дружелюбність відомо творю: місяць червень, липень надруковані та надіслані до мене з Києва; серпня, чаю, чекає там Алекса. Дав би Бог незабаром і тому місяцю здійснитись і до мого грішництва привезу бути. Прошу помолитися про те й про мене негідного архіграшника. Всім, усім, усім низько чолом, більше отцю Каріону і батькові Йосипу судді »270. Якщо наприкінці травня друкувався вже серпень, то, отже, до липня книга вийшла з друку 271 і святий. Димитрій отримав можливість надіслати її своїм друзям. Але не одні друзі цікавилися книгою. Можна сказати, що вся грамотна Росія з нетерпінням чекала на закінчення Четііх-Міней, і Святитель почав отримувати прохання про висилку четвертої книги відразу після виходу її з друку. До нас збереглися деякі з відповідей на ці прохання. «Дякую, – пише він ігумену Соловецького монастиря Фірсу, – за рибу, прийняли від ченця Антонія та вкушахом. І вам послахом житія святих четверту частину року, три місяці» 272 . На таке ж прохання про надсилання Четіїх-Міней архімандрита Трійця-Сергієвої Лаври Святитель відповідає: «Ми, смиренні, ваше писання через надісланого від вас ризничого, ієромонаха Мойсея, прийняли і любовно прочитали. А що благоволив вашу преподобність у тому писанні своєму писати, щоб ми у св. Лавру відпустили Мінеї-Четії останніх двох випусків, то ми, смиренні, преподобству вашому з тим же першозваним ризничим книг оних останнього випуску три місяці - червень, липень і серпень - з келії нашої відпустили, а інших житій святих з березня по червень у нас, не смиренних, а при смиренні святої великої Лаври Києво-Печерської, і це нам відомо... Книгу одну безгрошово відпустив твоєму преподобству в келію; благоволі любовно прийняти. Дякую за хліб та рибу, які зі святої обителі на благословення надіслали. Чолом б'ю» 273 . Посилав Святитель Четії-Мінеї і Новгородському митрополиту Йову, від якого зберігся лист у відповідь наступного змісту: «Нетленного злата і срібла і передрагих маргаритів чесний скарб, душоживчу і життєдайну Мінею чесну і святу книгу житій святих місяців і ієрарсех, старанням твоїм старанним і працьовитим здобуттям і Богоблагословенним потім досконалу, влучись ми сприйняти люб'язні, ся ж причасниці були ми і користь сприйняли, чолом б'ємо вдячно. Користувані ж цими і насолодилися премудрими вони св. книги словеси, багато й інших користувальним життєдайним Духом з поспішенням» 274 . У 1707 році Святитель удостоївся і більш урочистого вшанування своєї праці. Наприкінці цього року до Ростова був посланий з Московської академії особливий посланий, префект і вчитель філософії Стефан Прибилович, який від імені Академії 26 грудня в Хрестовій палаті підніс Святителю «дедиковану конклюзію» і говорив похвальну промову. Ця конклюзія, дуже майстерно написана на шматку атласу, зберігається в ризниці Спасо-Яковлівського Ростовського монастиря. Вона написана латинською мовою і прикрашена малюнками і фігурами, зображенням Святого Духа у вигляді голуба, оточеного ангелами і обличчям свв. угодників. З цих малюнків та написів видно, що конклюзія була виразом вдячності за складання житій святих. Святитель називається тут отцем, патроном і особливо благодійником; чотири його книги житій уподібнюються чотирьом Євангеліям і називаються найсвятішим книгобудуванням; красномовні похвали витрачаються Святителю і за те, що він у собі самому «запропонував те ж святе життя, яке зобразив пером на хартії» 275 . Останню думку Прибилович досить докладно розвинув і у своїй вітальній промові, сказаній після піднесення конклюзії. Взагалі, тим часом святий. Димитрій, як укладач житій святих, мав широку популярність. До нього часто зверталися і духовні, і світські особи з проханнями написати акафіст, канон або службу тому чи іншому святому 276 . 1705 року, 12 серпня, святий. Димитрієм отриманий з Єрусалиму «мандиліон» – рід рушника, витканого з паперу, з червоними та синіми візерунками, та І. А. Шляпкін вважає, що його надіслав Єрусалимський патріарх як знак особливого вподобання за складання житій святих 277 . Нарешті, про те, що Димитрієви Четії-Мінеї припали до душі і всьому грамотному російському народу, свідчить факт їхнього швидкого розпродажу: незабаром після виходу з друку четвертої книги Києво-Печерська Лавра почала турботи про друге видання Четіїх-Міней, отже, перше було вже перше. Про це друге видання чи, точніше, про ступінь участі у ньому святий. Димитрія ми й маємо тепер говорити. Ця участь була останньою даниною великого Святителя своїй улюбленій праці. Насамперед ми маємо вирішити питання: коли виникла думка про друге видання Четііх-Міней? Упорядники біографії святий. Димитрія відповідають це неоднаково. Автори книжки, що вийшла в 1849 році і редагованою А. В. Горським, кажуть, що «ще в той час, коли Святитель займався останніми місяцями, архімандрит Печерський Іоасаф Краковський просив його про прийняття на себе нової праці, саме виправлення першої тримісячної книги Четіїх-Міней для другого». Проф. І. А. Шляпкін в одному місці свого дослідження зауважує, що «ідея зайнятися переглядом перших томів «Четих-Міней» з'явилася у Святителя в 1704 році» 279 , а в іншому говорить, що у Святителя «знову (тобто ніби в інший раз) є думка про вторинному виданні» прохання Йоасафа Краковського, відносячи ці події до весни 1705 280 . Священик М. С. Попов, як правило, слід і в цьому питанні за проф. І. А. Шляпкіним, не даючи втім, жодних точних хронологічних відомостей, а відносячи лише справу про нове видання Четііх-Міней на час після 1705 року. Тому що кожна з цих думок підтверджується у авторів уривками з листів свят. Димитрія, то нам, щоб правильно вирішити поставлене питання, необхідно навести ті листи Святителя, в яких він говорить про нове видання Четі-Міней і проаналізувати їх. Таких листів збереглося до нашого часу два і обидва вони адресовані другові Святителя отцю Феологу. Ось перший із цих листів: «Чесному батькові Феолгу чолом. Привіт, братику, на багатьох дітей. Христос народився, хрестився і пішов у світ поневірятися і мандрувати з добрими людьми, шукаючи собі спокою. Чи не бував у вас? Чаю забився в комірчину серця Феологова і спочиває на одрі боголюбезних думок його. А батько Феолог Йому радий: пригощає його вином розчулення. Мабуть, отче Феологе, побий чолом Йому, світлу моєму, щоб і мою неміч відвідав, ніж немощую, насилу броджу. Батьку Йосипу судді, батькові Каріону чолом. Здрастуйте, отці святі, на багато років. Не забудьте мене, коли молитви до Бога простягаєте, і коли чарку горілки повну виспивуєте, а також вас не забуду, але надалі живий буду ... Отче Феолог, дуже добра порада твоя, але прошу і молю: зроби його сам; благоволі сходити з моїм посланим до Його милості і побити чолом, щоб відвідав мою худору запросто: вуха є жива, а з ним і твоя чесність відвідай нас». Далі написавши вже наведене раніше прохання про пошук житія Аврамія Ростовського, Святитель каже: «І це повідомлю честі твоєї: писав моєму негідності отець Архімандрит Печерський, бажаючи, щоб першу тримісячну книгу септемврія, октомврія і ніччя перше, з додатком житій святих тих, що минув. І ще триєх великий Міней Четьих від соборної Московської патріаршої церкви чи дадуть? Грішний Димитрій» 281 . Другий лист такого змісту: «Найчесніший отче Феолог. Знаходяться у мене три великі Мінеї-Четьї, червень, липень і серпень, що з соборної Московської патріаршої церкви взято суть з розпискою. А взяли їх Печерські старці, коли третю нашу книгу в Москву привезли і розпис від себе дали при животі святішого Адріана і привезши ті чоти в Новгородок-Сіверський, мені вручили за указом свого архімандрита. Ці Мінеї зі мною в Ростов привезені суть і вже я грішний від них віддалився. Нині ж не знаємо, кому їх віддати і як розпис Печерських старців взяти назад, а надалі просити перших трьох місяців заради доповнення першої книги за бажанням Печерського архімандрита з братією? Кому про те писати, кого просити, мабуть, кохання, дай здорову пораду, благаю смиренно... Грішний Димитрій» 282 . Зі змісту цих листів видно, що друге писано після першого: запитуючи Феолога у кого і як просити перших трьох місяців великих Макар'євських Четьих-Міней, які потрібні «заради доповнення першої книги», Святитель додає, що цією справою хоче зайнятися «за бажанням Печерського архімандрита з братією». Бажання це передбачається відомим Феологу, а про нього, як про новину повідомлялося у першому листі. Отже, припущення проф. І. А. Шляпкіна, який відніс другий лист до 1704 року, а перший до 1705, не можна вважати правильним. Але неправильне й твердження авторів книги, виданої в 1849 році, які кажуть, що Печерський архімандрит звернувся зі своїм проханням до Святителя у той час, коли він займався ще складанням останніх місяців Четьих-Міней. Це, по-перше, неможливо: чи Йоасаф Краковський міг просити святителя Димитрія про виправлення першої книги, коли той не закінчив ще своїх робіт над останньою чвертю Четьих-Міней? По-друге, у другому, наведеному нами листі – а він написаний, мабуть, невдовзі після першого, – говорячи про великих Четьих-Мінеїв за мм. червень, липень і серпень, Святитель повідомляє, що він їх віддалився, тобто. роботу з них вже закінчив. Отже, обидві розібрані нами думки неправильні. Коли ж написані Святителем листи, які нас цікавлять? Щоб вирішити це питання, звернемо увагу на одне місце першого листа. Святитель каже: «Отче Феолог... благоволі потрудитися сходити з моїм посланням до його милості і побита чолом, щоб відвідав мою худору запросто: вуха є жива, а з ним і твоя чесність відвідай нас.» Ми не знаємо, про кого говорить тут Святитель, але ясно, що він просить Феолога сходити до якогось важливого обличчя і запросити його в келію Димитрія, де буде й частування – «юшка є жива». Разом із «Його милістю» Святитель запрошує до себе і Феолога. Чи міг він так написати до Москви з Ростова? Думаємо, що ні. Надіслати звідти навмисного і запрошувати «Його милість» на юшку, яка вже «є», було б дуже дивно. Тому ми думаємо, що лист, що розбирається, написаний Святителем у Москві 283 . Там він жив із вересня 1705 р. по липень 1706 р. – вперше, і другий з 15 серпня до 2 вересня 1708 р. До якого з цих перебування у Москві належить перший наведений нами лист? Відповісти на це питання важко тому, що святий. Димитрій не називає Печерського архімандрита на ім'я. Якщо це був Йоасаф Краковський, як гадають усі біографи святий. Димитрія 284 тоді лист доведеться віднести до першого перебування Святителя в Москві, так як в 1706 р. він зустрівся там з Краківським, викликаним для посвяти в київські митрополити. Хіротонія відбулася 15 серпня в Успенському соборі та святий. Димитрій брав у ній участь. Називати після цього Краківського «архімандритом» і говорити, що він «писав» йому про виправлення Четьих-Міней, Святитель, звісно, ​​не міг. Отже, лист був написаний під час першого перебування в Москві, але в який час? Це питання вирішується початковою фразою листа: «Христос народився, хрестився і пішов у світ поневірятися і мандрувати». У ній, на нашу думку, міститься натяк на свята Різдва Христового і Богоявлення, що нещодавно пройшли. Якщо наше припущення правильне, тоді лист доведеться зарахувати до початку 1706 року. В цей же час, отже, отримано було і прохання Йоасафа Краковського про виправлення Четіїх-Міней. З листа до Феолога видно, що святий. Димитрій охоче прийняв пропозицію Краковського і мав намір виконати її. «І ще три великих Міней-Четих від соборної Московської патріаршої церкви чи дадуть?» - Запитує він наприкінці листа. У Москві, однак, зайнятися справою поповнення та виправлення Мінею Святителю не довелося, він дуже часто служив у різних храмах Москви і старанно повчав народ 285 . У Ростов Святитель повернувся наприкінці серпня чи на початку вересня. Тут, серед домашньої обстановки, прохання Йоасафа Краковського знову спало на думку, і написано було друге наведене нами листа; у ньому знову повторювалося прохання про висилку Макар'євських Четьих-Міней. Чи вдалося Святителю отримати ці Мінеї – ми не знаємо. Ймовірно, ні, оскільки в наступних листах до Феолога Святитель про це не згадує, а водночас ці ж листи свідчать, що увагу Святителя незабаром зайняли інші роботи, яким він віддався зі звичайним для нього інтересом і старанністю. «Зажадай від нудьги, коли Господь схоче, скласти літописець коротко за келію» 286 , – пише Святитель Феологу в травні 1707 року. Очевидно, Макаріївські Четії-Мінеї отримані не були, і, не маючи можливості без них поповнити свої книги, Святитель, щоб не бути без діла, вирішує написати Літописець. У роботі відразу ж зустрілися здивування, і, бажаючи дозволити їх, Святитель збирає потрібні для довідок книги: пише Г. Д. Строганову, благаючи його надіслати в Ростов «на малий час книгу, глаголемую хронограф, іже і літописець» 287 , просить про те ж Феолога 287 ціла низка латинських посібників з історії та хронології 289 . Нова робота припала до душі Святителю, і він ревно працює над нею. У листопаді 1707 року, закінчивши найважчий розділ літопису про хронологію, Святитель посилає написане до Москви Стефану Яворському для перегляду. «Преосвященний не охулив, – повідомляє Святитель Феологу, – іншим не сподобалося» 290 . Відповідаючи цим іншим на їхні зауваження в листі до Стефана Яворського від 4 грудня, Святитель тоді ж доводить до відома Яворського, що робота над Літописцем розпочато: «Покладався на Бога і на святі ваші молитви сподіваючись, помалу торкаюся справи, і вже нібито є і початок» 291 . 11 грудня цей початок надсилається до Москви з Рафаїлом Казановичем за особливого листа. Хоча у цьому листі продовження своєї праці Святитель ставить у залежність від того відгуку, який дадуть про нього Стефан Яворський та «інший розсудливі особи» 292 , проте роботи не кидає, і в листі до Феолога від 31 грудня ми знову читаємо: «Почали писати літописець. Мого слабкого розуму стільки не стане і тілесного здоров'я трохи дістане; рука тремтіння щи знемагає, ніхто ж допомагає; суєта перепинає писати, а лінощі тягне лежати, і книг літописних мізерно, та й знайти їх важко. Без книг змушуємо мудрувати, як сліпий без керівника подорожувати» 293 . Та ж робота над Літописцем займає Святителя і наступного, 1708 року. Це видно з листів до Стефана Яворського від 8 січня 294 і від 24 лютого до Феолога. Останньому Святитель писав двічі Великим постом 295 і одного разу у вересні, після повернення з Москви. У листах трапляються скарги на нездоров'я, яке заважає писати. Особливо чудово щодо цього вересневий лист. Повідомивши, як залякала його смерть Іоасафа Колдичевського, Святитель каже: «Чого бо мені безсилому надіятися? Страх смерті нападі на мене і страх сугубий, бо не знаю дня і години, в якому мене смертний суд від Бога спіткає, і не готовий їсти до смертного результату; а справа книгописна як залишить, чи хто буде мисливець взятися за те і вершити? А ще багато треба в тій справі трудитися, роком його не здійснити й іншим роком насилу до скоєння встигнути, а кінець при дверях, сокира при корені, смертна коса над головою. На жаль, мені. Не шкода мені нічого, нижче імам чесого жадіти: багатства не зібравши, грошей не накопичи, єдине мені шкода те, що почате книгописання далекі до здійснення » 296 . Незважаючи на нездужання, Святитель, наскільки дозволяли йому сили, продовжував працювати над Літописцем. 8-го листопада того ж таки 1708 року, відповідаючи на запит Феодора Полікарповича, він повідомляє: «Пишу боже Господу поспішаючу... я можу недужий... І вже написавшись по літочисленню 3500 років, а шістсот тисяч тисяч пишеться. Але не може скоро писати, не тільки за труднощі справи, а й за мою неміч; часто знемагаю, і Бог звістку, чи можу почате здійснити; Поки часті мої недуги перо від руки пишучої відлучають, а переписувача на одр кидають, труну ж очесем представляють, і про смерть думати примушують, а до того очі бачачи, мало бачать, і окуляри не багато допомагають, і рука пишуча тремтить, і вся раз храміна тіла мого близько допомагає ми у справі; а дні короткі і похмурі, і керування моєму чину належна не без перемішки. Нині тільки бо та, що написавшись, прочитаю і виправляю, а надалі писати хіба дасть Бог, як день мало більше буде». 297 Але цим намірам не судилося було здійснитися. У листопаді 1708 святий. Димитрій поїхав до Ярославля у справах розкольників-старообрядців. Під час бесід з ними він вивів висновок, що «словеси з вуст болю йдуть на вітер, ніж у серці тих, хто слухає», і тому, повернувшись до Ростова, залишив «передлежачу» йому «справу літописання і яхся писати особливу книжку проти розкольницьких вчителів» 298 . Цьому новому труду Святитель віддався всією душею і працював із незвичайною запопадливістю. До Москви раз у раз надсилав він листи із запитами до друзів про різні пункти розкольницьких лжевчень, з проханнями – надіслати йому ту чи іншу книгу, зробити довідку тощо. Листи здебільшого коротенькі, спішні. «Вибачте, – пише в одному з них святий. Димитрій, – час писати. Десниця моя тростину пишучої аки списом і мечем на розкольників озброїся» 299 . У березні наступного, 1709 року новий твір - "Розшук" - було закінчено. Святитель віддав його переписувати своїм переписувачам, а сам думав знову повернутися до Літописця. «Вже бо й докучило писати проти розкольників, – годі вже, буде про те працювати, причепився… – пише він Феологу. – Подумуючи повернутися до Літописця, коли Бог допоможе моєї немочі, благаю, помоліться за мене грішного» 300 . Однак розкол ще деякий час займав Святителя, і він не раз посилав до Москви додавання до своєї роботи, просячи друзів «прочитати і розсудити, чи так?». 301 . На ці доповнення та поправки, ймовірно, пішли вся весна та літо. А восени нездоров'я знову посилилося і набуло такого характеру, що великому трудівникові було вже не до листа. «Запитавши мене, кохання, – писав у цей час Святитель коханому другові, – про моє здоров'я; воістину проповідую ти, як немічую; раніше бувало моє здоров'я навпіл: напівздоров, напівнедужий. А нині недуг перемагає і ледь третя частка здоров'я залишається, бо ніби мужаюсь і тримаюсь про Господа мого, в Його ж руку живіт мій; справи нині ніякого не роблю: до чого ж примусь, все з рук впаде; дні мені стали темні, очі мало бачать, вночі світло свічок мало сприяє, більше ж шкодить, коли довго в лист виглядаю, а недуг змушує лежати і стогнати. У такому моєму нездоровому здоров'ї не знаю, що чаяння, живіт чи смерть, у тому воля Господня нехай буде» 302 . Цей лист писаний вранці 27 жовтня 1709 року, а на другий день ближні святителя знайшли його в келії вже померлим: він віддав дух під час молитви, уклінно. Своєю святою смертю Святитель показав, наскільки духовно близький він був до сонму святих, діяння і подвиги яких майже все своє життя так старанно і любовно описував. Цей короткий нарис останніх років життя святий. Димитрія показує, що думка про виправлення та доповнення Четііх-Міней займала його лише спочатку після отримання листа від Йоасафа Краковського. Потім його увагу привернули інші літературні роботи, і знову повернутися до Четіім-Мінеїв йому вже не довелося. Судячи з тих листів до Феолога, які були розібрані раніше, Святитель мав намір досить широко поставити справу виправлення і доповнення своїх книг. Він хотів приготувати їх «до вторинного друку повніше, ніж перші, з додатком житій святих тих, що минув» 303 . Головним джерелом для цього мали служити Макаріївські Великі Четії-Мінеї, довідка про які двічі повторюється в листах до Феолога. Ці Мінеї тоді вважалися найбагатшими зборами пам'яток російської агіографії. Тому можна думати, що святий. Димитрій припускав поповнити свої книжки для другого видання передусім житіями великоросійських святих. До цього мав спонукати його і той новий погляд на завдання та мету своєї праці, який утворився у Святителя в Москві та набув особливої ​​міцності у Ростові. Ми вже знаємо, що під впливом його Святитель майже відразу ж після переселення до Ростова почав збирати звідусіль відповідний матеріал і не припиняв робити це до своєї кончини. Частина зібраного використана для останньої, четвертої книги Четііх-Міней. Написана в Ростові, ця книга має явні сліди нових поглядів Святителя. Серед агіологічного матеріалу, що її наповнює, ми знаходимо не тільки значну кількість житій великоросійських святих, а й цілу низку повістей і сказань, цікавих і важливих тільки для Москви і для жителів північно-східного краю. Між житіями привертає увагу повість про св. царевича Димитрія. Їй слід було б бути у травневій книзі (пам'ять святого царевича 15 травня), але «у укладача, – зауважує святий. Димитрій, - коли він писав місяць травень, історії про вбивство св. царевича не прийдися, нині ж та знайдетеся, бо в нинішній день (3 червня), у святкування перенесення чесних мощей його і про вбивство його тут історія належить »304. Нам здається, що чимале значення мали і нові погляди Святителя. З цікавих і важливих для Московського краю оповідань відзначимо оповіді: про звільнення Москви від Ординського царя Ахмата (23 червня), про перенесення ризи Господньої з Персиди до Москви (10 липня), про перенесення в Москву Володимирської ікони Божої Матері (26 серпня) і опису шанованих червня), Казанської (8 липня) та Толзької (8 серпня). Цими житіями та оповідями зібраний у Ростові матеріал, звісно, ​​не вичерпувався. Невикористана частина його і все, що надійшло після закінчення Четі-Міней, повинні були зберігатися у Святителя у вигляді різноманітних рукописів і чекати зручного часу для обробки та приміщення в Четії-Мінеї. Частина цих рукописів відома й у наш час. Зібрані самим Святителем у дві збірки, вони зберігалися у Московській Патріаршій та Московській друкарській бібліотеках. Опишемо насамперед збірку Патріаршої бібліотеки (№ 835-й). Це досить велика, понад 200 аркушів, книга в четверту частку аркуша, переплетена в шкіру і що має на звороті верхньої дошки наступну, зроблену самим святим. Димитрієм напис: «Невиправлені різні речі, зібрані в літо 1704-е в Ростові». У книзі 13 написаних різними почерками рукописів, з яких лише три не мають відношення до агіології. Два рукописи вже використано: оповідь про Толзьку ікону Божої Матері (лл. 1–64) та повість про вбивство св. царевича Димитрія (лл. 199-221); решта або виявилася непридатною, або відкладена до нових робіт над Четіі-Мінеями. Святитель сам написав зміст книги і, очевидно, вважав зібраний у ній матеріал гідним збереження. Крім уже вказаних повістей та оповідей, у збірці є: «Слово про життя і чудеса св. мученика Іоанна Стратилата та воїна (л. 64); тропар, кондак та житіє св. Феодосія (л. 88); місяця травня, 29-го дня, житіє св. Іоанна Христа заради юродивого, Устюзького чудотворця (л. 92); родовід князів Ростовських та Володимирських (л. 104); опис про соборну церкву Успіння Божої Матері в граді Володимирі та іже в ній мощів нетлінних (л. 108); поставлення єпископів за градом (л. 111); оповідь про вбивство князів Ярославських Василя та Костянтина (л. 112) та їхні чудеса (л. 119): чудо пресвятої Богородиці та свв. блаженних і Христа заради юродивих Прокопія та Іоанна Устюзьких, про дружину біснуватої ім'ям Соломонія (л. 137); місяця червня 25 дня, повість про життя свв. Петра та Февронії Муромських (л. 169); Іоанн волохатий Ростовський, милостивий (л. 185) і пам'ять отцю духовному, як управляти ставленика (л. 221)». Друкарська збірка значно більша за синодальну; у ньому близько 600 аркушів, що містять до 50 різноманітних рукописів, не переплетених, а лише зброшурованих в одну товсту, тепер уже порядно занепалу книгу. Між рукописами є кілька написаних самим свят. Димитрієм, але більшість складено і переписано іншими людьми, які надали свою працю в його розпорядження. Особи, що складали опис, що залишився після свят. Димитрія майна, назвали цю збірку в реєстрі книг «Житіями святих, які не покладено в Четіїх-Мінеях», і зазначили, що ці житія «у зошитах набіло переписані з наміром, щоб у Четьих-Мінеях на своїх місцях покладено і надрукували» 305 . З цим визначенням не можна цілком погодитись; по-перше, у збірці знаходяться далеко не одні житія святих; по-друге, між життями, що знаходяться там, є такі, які вже використані і, отже, для поповнення Четііх-Міней призначатися не могли. Сюди відносяться: житіє Андрія, Христа заради юродивого (збірка, л. 29; порівн. Четії-Мінеї, 2 жовтня), житіє Іпатія, єпископа Гангрського (лл. 145 і 245; Четії-Мінеї, 31 березня), житіє Кирила і Мефодія, словенських першовчителів (лл. 195 і 266; Четії-Мінеї, (Л. 280; Четії-Мінеї, 13 квітня), житіє преподобного Ісаакія Далматського (Л. 263; Четії-Мінеї, 30 травня), страждання мученика Феодорита (Л. 365 про.; Четії-Мінеї, 8 березня) і страждання 4; Четії-Мінеї, 5 серпня). З решти житій також лише деякі можна вважати цілком приготованими для внесення до Четії-Мінеї. Взагалі, ближче знайомство зі збіркою показує, що в ньому зібрані не оброблені житія, а матеріали, що надійшли до Святителя в різний час, які наприкінці життя 306 він поєднав в одну книгу, припускаючи деякі з них використовувати для доповнення Четііх-Міней при вторинному їх виданні. Останнє підтверджується наступним: по-перше, всі житія святих розташовані в збірці в порядку місяцеслова і, без сумніву, для того, щоб зручніше було користуватися ними при поповненні Четіїх-Міней; по-друге, майже на кожному рукописі є чи нотатки, чи виправлення, зроблені рукою Святителя, з яких деякі категорично підтверджують нашу думку 307 . Наприклад, на житії Григорія Сінаїта Святитель написав: «сього святого в місяцесловах ніде не належить. Покласти ж його серпня о 8-й день, ніж у прокладному реєстрі так належить»; на житті преподобної Фелофії: «виписано з великої Мінеї Чеття, не знаходить же згадка її в місяцесловах, ні в прологах, тільки в Четії травня 28-го. Хай покладеться де-небудь». Поставлені на деяких житіях числа місяців також на нашу думку вказують на намір Святителя помістити ці житія у свої книги. Наприклад, на житії свв. Гурія і Варсонофія рукою Святителя написано: «Жовтня о 4-й день», на житії св. Діонісія Олександрійського - "Октовріа в 5 день", на житії преп. Аполлона - "березня 31-го". Зрештою, ті позначки, виправлення та зауваження, які зроблено Святителем у рукописах, що інше можуть означати, як не його роботу з приготування їх до друку? Щоправда, довести цю роботу до кінця Святитель не встиг, але що він її почав, у цьому, здається, не може бути жодного сумніву. Нотатки, що знаходяться в рукописах, цікаві і в іншому відношенні. Завдяки їм ми дізнаємося, коли і від кого надійшли до Святителя деякі з цих рукописів, знайомимося з їхніми джерелами і отримуємо уявлення про ту обробку, яку святкував. Димитрій матеріал, що надходив до нього, перш за все приміщення його в свої Четії-Мінеї. Оскільки всі ці відомості є дуже важливими для історії останніх робіт святими. Димитрія над Четіі-Мінеями, то ми постараємося розібрати і використовувати їх з можливою повнотою. Певні вказівки на час надходження є лише двох рукописах: на житії преп. Йосипа Волоцького, де Святитель унизу першого аркуша написав: «прислано з Москви від отця Каріона, в літо 1699, березня 30-го», і на житії св. Марії Магдалини, яка на останній сторінці має позначку: «Про ст. Марії Магдалині від преосв. Сиберського септемвріа 28-го, 1706». На решті агіологічного змісту рукописах таких же певних вказівок немає, але за іншими наявними там написами, приймаючи в міркування вже відому нам історію складання Четіїх-Міней, можна вивести висновок, що одні із зібраних у книзі житій надійшли до Святителю ще в той час, коли він працював над Четіімі-Міні. До другого відділу ми зараховуємо всі рукописи з житіями великоросійських святих, крім житія преп. Йосипа Волоцького. Ми вважаємо, що ці рукописи є результатом тих пошуків у галузі великоросійської агіографії, які здійснював Святитель у Ростові. Між ними, наприклад, житіє преп. Авраамія Ростовського, списане «з зошитів дяка Богоявленського монастиря»; з двох інших житій того ж святого одне, на думку І. А. Шляпкіна 308 , надіслано Святителю митрополитом Новгородським Іовом, інше, мабуть, ієромонахом Феологом 309 . Від Іова ж, можна думати, отримано життя Леонтія, святий. Ростовського. Що ж до інших житій великоросійських святих (Гурія і Варсонофія Казанських, Григорія Переяславського, Макарія Белевського і Кассиана Учемського), то й вони були надіслані Святителю раніше переселення його північ. Про останні три святі ми не знаходимо згадки навіть у місяцеслові Четіїх-Міней, чого Святитель не допустив би, якби житія їх були в нього під руками під час роботи над Четіі-Мінеями. свв. Гурію та Варсонофію 4 жовтня, в день їхнього свята, покладено коротку проложну оповідь; такі ж короткі оповіді присвячені преп. Авраамію (26 жовтня) та святителю Леонтію (23 травня); очевидно, інших, повніших житій цих святих у Святителя тоді не було. Та навряд чи він і цікавився ними. Адже тільки після переселення на північ у нього з'явився інтерес до великоросійської агіографії і, як ми бачимо з листів 310, Святитель почав розшукувати і просити своїх друзів надіслати йому повні житія цих святих. Важче визначити час вступу до Святителя присутніх у збірнику житії загальнохристиянських святих. Ймовірно, більшість із них отримано Святителем ще у перший, український період його діяльності. Це, безумовно, справедливо щодо житій уже використаних. Невикористаних житій порівняно небагато і, на підставі зроблених на них нотаток, можна лише припускати, що вони виходили в той час, коли зручна для помешкання їхня книга Четіїх-Міней була вже закінчена. Джерела зібраних у збірнику житій досить різноманітні. Деякі нотатки вказують їх точно і прямо. Наприклад, на житії св. князя В'ячеслава Чеського написано: «з великої Мінеї Чет'є виписано, але несправно»; на житії св. Мефодія, вчителя словенського – «з великої Мінеї Чет'є переписано»; на житії св. мученика Артемона – «із Чет'ї великої». Той самий напис читаємо на житіях: св. мученика Христофора, св. мученика Єразма, преп. Філофеї, мученика Феодорита та викл. Ісаакія Далматського. Отже, всі ці житія запозичені з Макар'євських великих Четі-Міней. З тих самих, мабуть, Мінею взято житія – св. Фотинії Самарянині, мучеників Іони та Варахасія, св. Стефана Римського, мучеників Фоки та Євсігнея, за що говорить буквальна подібність їхніх редакцій з житіями Макар'євських Четіїх-Міней. Те саме можна сказати і про житіях Андрія Христа заради юродивого, Кирила, першовчителя словенського, Йосипа Волоцького та Леонтія Ростовського, але на житті св. Кирила вказано, що воно «списане з бібліотеки Хіляндарської сербської лаври». Можливо, з інших джерел запозичені й інші житія, тим паче що у деяких місцях їхній текст недостатньо збігається з Четії-Мінейним. Зустрічаються у збірнику та перекладні житія. Наприклад, життя св. Діонісія Олександрійського переведено «з Євсевія», життя свв. Андрія Хіського та Георгія Трапезунтського – «з Лаврентія Суріа», житіє преп. Аполлона – з Vitae ss. patrum, перший нарис житія Ієроніма – з «Маркіана Вікторія», про вчинення Богоматері – з Меліта, єпископа Сардійського, причому в збірці знаходиться не лише переклад, а й латинський оригінал цієї оповіді. Знайомлячись із перекладними житіями збірки, ми бачимо, що майже всі вони написані не самим святим. Димитрієм. Про це говорять не лише мова та почерк їх, а й деякі нотатки. Наприклад, на житії св. мучениці Людмили Чеської рукою Святителя зверху аркуша написано: «переклад п. Стефана Любінського»; перекладачем житія св. Діонісія Олександрійського називається "Іоан Христофорович"; про книгу Меліта сказано, що вона «переклад отця Антонія Стаховського, скарбниця Чернігівського». Ці нотатки ставлять перед нами дуже важливе питання – про співробітників свят. Димитрія зі складання Четііх-Міней. Що такі співробітники святі. Димитрія були, в цьому начебто не можна сумніватися. З листування з Феологом та іншими особами ми бачимо, що Святитель часто звертався до них з проханнями знайти та списати для нього те чи інше життя. Ці прохання не залишалися без відповіді, і, як ми вже говорили, велика частина зборів, які ми розбираємо нами, може вважатися надісланою Святителю його друзями і доброзичниками. Немає сумніву, що раніше Святитель мав таких співробітників. У Московській Патріаршій бібліотеці, в рукописі за № 146, є житіє Сави, першого вчителя Сербського, на якому покладено такий напис: «списано преп. Дометіаном, ієромонахом монастиря Хіландари того, хто нарікається, а з нього писав отець Філофей Лещинський скорочення і не дуже розглянувши» (л. 257). І. А. Шляпкін передбачає 311 , що цей напис зроблено пізніше 1688 року. Той самий Філофей Лещинський у 1705 році 4 березня надіслав Святителю «Лествицю», а в 1706 році – життя рівноапостольної Марії Магдалини. У 1699 році, як ми вже не раз говорили, надіслано Святителю Каріоном Істоміним життя преп. Йосипа Волоцького. Взагалі таких друзів-співробітників, які списували для свят. Димитрія з різних слов'янських джерел житія святих, мабуть, було чимало як у ростовський, так і в український період його діяльності. Одні з цих співробітників були простими переписувачами рукописів, інші під час списування піддавали їх деякій переробці. Так, Філофей Лещинський писав житіє Сави «скорочення»; у збірнику № 420, нами описаному, житіє Андрія, Христа заради юродивого, написано також «скорочення частиною від простерлих словес...». Крім співробітників-переписувачів, були у Святителя і співробітники-перекладачі. При складанні Четіїх-Міней святий. Димитрій, як побачимо згодом, використовував як слов'янські, а й багато іноземних джерел. Останні треба було перекладати; ось у цій роботі і допомагали йому співробітники-перекладачі. Імена трьох із них (Стефана Любінського, Іоанна Христофоровича та Антонія Стаховського) ми вже знаємо. У Святому Пролозі, що належав, у другій його частині, де між листами 443 і 444 вклеєний листок з житієм преп. Кассіана Римлянина, згадане ім'я ще одного співробітника-перекладача, на верхній частині листка рукою Святителя написано: «це творіння покійника Йосипа Конеського, уставника Печерського» 312 . У тому ж Пролозі, в червневій чверті, є ще подібна вставка з житієм св. Лазаря, князя Сербського, але імені перекладача тут немає. Не зустрічали ми імен перекладачів і в рукописах, хоча за почерком, мовою та різними іншими ознаками необхідно віднести ці рукописи до надісланих співробітниками свят. Димитрія. У друкарській збірці № 420 такими роботами ми вважаємо: страждання свв. мучеників Андрія Хіського та Георгія Трапезунтського, житіє священномученика Іпатія Гангрського, житіє преп. Ісаакія Далматського, житіє блаж. Ієроніма (чорнова редакція), житіє св. Григорія Сінаїта та слово єпископа Меліта про преставлення Богоматері. Ймовірно, скористався Святитель та іншими подібними перекладами. Деякі з них, можливо, були зроблені ще за часів Петра Могили та Інокентія Гізеля і передані Святителю разом з іншими матеріалами, коли він розпочав свою роботу над Четіі-Мінеями. Наголошуючи на цих фактах, ми думаємо, що приписувати всім таким співробітникам будь-яку частку участі у складанні власне Четііх-Міней навряд чи можливо. Їхні роботи були лише сирим матеріалом, який, перш ніж увійти до Четії-Мінеї, потребував ретельного виправлення та переробки. Виконання цього завдання повністю лежало на свят. Димитрію, і він вирішував її самостійно, без будь-якої сторонньої допомоги, звертаючись за порадою до своїх керівників і друзів тільки тоді, коли в чомусь сумнівався і вагався. Зібрані в Синодальному та Друкарському збірниках рукописи доводять це з цілковитою безперечністю. Ми бачимо, що матеріали першої збірки Святитель сам називає «невиправленими речами», а в другому – піддає рукопису суворої перевірки та ретельної переробки. Тому що характеристика літературної роботи свята. Димитрія над Четіі-Мінеями становить завдання останньої глави нашого дослідження, то тут довго зупинятися на ній ми не будемо. Скажімо тільки, що всі рукописи з житіями святих, які надходили до Святителя, він спочатку критично вивчав, а потім приймався за їхню стилістичну обробку. Тут зібрані матеріали служили вже лише канвой, якою вишивалася цілком самостійна, далеко перевершує виклад співробітників робота. Якої праці вона коштувала святий. Димитрію, можна судити за рукописами з житіями свв. Іони та Варахасія та блаж. Ієроніма. Вони переповнені виправленнями і переробками, тож коли ми порівняємо повністю перероблене і приготовлене до друку життя блаж. Ієроніма з тим, яке було надіслано Святителю його співробітником, то маємо визнати, що перше є самостійна робота, яка носить відбиток авторської особистості, для якої друге житіє дало лише факти, лише сирий матеріал. Отже, у творчій роботі над Четіі-Мінеями співробітники Святителя, на нашу думку, ніякої участі не брали, тому слава складання Четі-Міней у тій прекрасній літературній формі, яку мають житія святих, що наповнюють їх, повністю належить одному свят. Димитрію. Повернемося тепер знову до другого видання Четіїх-Міней. Знайомство з рукописами обох збірників показує, що Святитель не встиг їх повної та ретельної переробки. Очевидно, він її тільки почав, тому жоден з житій, що перебувають у збірниках, крім використаних раніше, до другого видання Четііх-Міней не увійшов. Щоправда, на випускному аркуші першої книги другого видання значиться, що цього разу Четії-Мінеї видаються «з поправкою та з придатком житій святих великоросійських отець», але це повідомлення в останній своїй частині не відповідає дійсності. Жодного нового житія, присвяченого великоросійським святим, у другому виданні немає. Тут додано лише кілька житій загальнохристиянських святих, головні ж поправки та доповнення внесені до місяцеслів, але й лише за перші місяці року. Так, у вересні, 9 числа, додано житіє Микити, таємного угодника, його ж вигляді диякон Созонт; 10-го - повість про трьох дружин, у горі набутих; 16-го – повідомлено досить докладні відомості про пустельника Дорофея. Виправлення зроблено: у житії преп. Симеона Стовпника, 1 вересня, – додано наприкінці, що частину мощей його було принесено до Данила Столпника, – і в оповіді про ікону Божої Матері в Міасинській обителі, ця оповідь перероблена і доповнена. 20 вересня написано новий початок до житія св. Михайла, князя Чернігівського. Крім цього, кілька незначних поправок та додавань зроблено у посиланнях на джерела житій. Наприклад, додано нові джерела (1 вересня), старі вказівки змінено (3 і 4 вересня), зроблено посилання на джерела там, де в першому виданні їх не було (2, 4, 7, 20 вересня; 4 жовтня) і, навпаки, в інших місцях вони опущені, хоча в першому виданні були (9, 15, 12, 2, 2, 2). Опущено також виставлені у першому виданні роки життя деяких святих (10, 16 вересня та ін.). Випущено у другому виданні житіє св. мученика Феодота, 13 вересня, на тій підставі, що «цей Феодот той же є, що й Феодор, архієпископ Олександрійський, грудня в 3-й день згадуваний». Але найістотніші поправки, як ми сказали, зроблено в місяцеслові. Тут, у вересні місяці, про всіх святих, які в першому виданні тільки називалися на ім'я, дано іноді короткі, а іноді й досить докладні відомості; у багатьох місцях місяцьослів доповнено новими іменами святих, причому у більшості випадків зазначені й підстави, якими зроблено ці доповнення; деякі пам'яті зовсім опущені; в інших місцях зроблено виправлення в самих іменах святих, а в інших додано вказівку, коли той чи інший святий згадується церквою ще раз. Зовсім перероблено місяцьослів під 13-м вересня: у другому виданні дано інший порядок пам'ятям, що там значилися, і до деяких імен додані особливі зауваження. Але про всі ці зміни в місяцеслові у нас буде мова в наступному розділі дослідження і тому ми не станемо вказувати їх докладно. Ось і всі ті більш менш значні зміни і доповнення, які святі. Димитрій вніс у друге видання Четіїх-Мінеї. Як видно з щойно сказаного, ці сліди переробки спостерігаються головним чином у першому місяці Четііх-Міней-вересні. Отже, лише над ним Святитель і встиг серйозно попрацювати. Подальші праці перервали спочатку інші літературні заняття, а потім смерть, і Четії-Мінеї не отримали тієї остаточної, досконалої обробки, яку думав їм дати їх пріснопам'ятний укладач. Друге видання Четііх-Міней почало виходити з друкарні Києво-Печерської Лаври за архімандрита Афанасія Миславського (1710–1714). Перша тримісячна книга вийшла у 1711 році, друга – у 1714, третя – у 1716. У 1718 році розпочато друкування четвертої книги, але вона не вийшла у світ, бо згоріла під час пожежі, що була цього року в Лаврі. Після цього минуло понад двадцять років, і нового видання Четііх-Міней за весь цей час не було. Питання про видання їх порушено було лише у 40-х роках, за архім. Лаври Тимофія Щербатського (з 14 квітня 1740 р.). Він звернувся до Синоду з проханням дозволити Лаврі надрукувати Патерик і Житія святих, оскільки, заявляв він, «багато людей за своєю горливістю і старанністю до Бога і святим угодникам Його для змісту і читання на користь душевного свого спасіння бажають їх мати, а таких книг за давністю часу, як». Синод на це прохання 10 липня 1741 року визначив: «Книги Житія святих отець у Києво-Печерській друкарні надрукували, як ці книги перед тим видання в друк архімандриту з іншими вченими і в Свящ. Писання й у церковних історіях вправними людьми з будь-яким небезпечним оглядом достовірно засвідчити і що у них як Свящ. Письму, духовному Регламенту та указам 5 жовтня 1720 року і 6 листопада 1727 року неприємне знайдеться, так і недостовірне, і церковними учителями та істориками віри гідними підтверджене, але вельми сумнівне виявиться, то таку сумнівну і ймовірну історію, відзначивши в кінці, буде, виправити; що ж до просодій і прислівника, у цьому у всьому погодити з великоросійськими книгами неодмінно; також і каталог, або збори за алфавітом житій святих за іменами, і справ їх, та інших речей, до ведення гідних, написати і наприкінці всякі книги надрукувати». Тимофій Щербатський у своїй відповіді на цей указ 10 червня 1742 року доносив Синоду, що «при неодноразовому прочитанні із соборною братією та іншою з вчених у книгах житій свв. отець протилежного Свящ. Писання та інших указів не стягується, бо ці книжки з давніх книжок богонатхненних отець, учителів, списачів, істориків і оповідачів, числом до 60, за передмовою у книзі житій святих грудневої чверті саме зображених, складено». На підставі цього архімандрит просив у Синоду дозволу «до безсумнівного оних книг житій святих отець друкуванню». Що ж до просодії та прислівника, то він обіцяв, що «у тому в усьому та в іншому з великоросійськими книгами згідно зроблено буде». З цієї відповіді видно, що Тимофій Щербатський ухилявся від перевірки Четііх-Міней, яку пропонував йому зробити Синод у своєму указі від 10 липня 1741 року. Він обіцяв лише узгодити їхню мову та виклад із великоросійськими книгами. Але, очевидно, для членів Синоду таке виправлення було недостатньо і, отримавши з Синоду указ від 27 вересня 1742 року, що дозволяє друкувати Четії-Мінеї, Тимофій Щербатський не почав відразу ж друкувати їх, а зайнявся збиранням необхідних їх виправлення книг. Це збирання затягнулося кілька років. 10 березня 1748 року Тимофій був зведений у Київські митрополити і лише в 1752 році доніс Синоду, що їм зібрані для виправлення Четіїх-Міней потрібні книги та їм самим та іншими приставленими до цієї справи особами з цими книгами жития святих зносяться і звіряються. Через два роки, саме 27 вересня 1754 року, Синод запросив митрополита, кому саме доручено справу перевірки Четіїх-Міней і чи далеко «це свідчення доведено і чи знайдено що примітки гідне». Тимофій Щербатський чомусь на цей запит одразу не відповів, тож Синод ще двічі – 7 лютого та 24 травня 1755 року – повторив його. Відповідь Синоду Щербатський написав лише І липня 1755 року. У ньому він насамперед говорить про причини уповільнення своєї відповіді, потім вказує, які ще книги потрібні йому для свідчення Четіїх-Міней, і, нарешті, доповідає, що їхня справа доручена їм архідіакону Манасії і проповіднику ієромонаху Хомі. Ці особи, повідомляє далі Щербатський, переглянули деякі житія, що перебували в Четіїх-Мінеях, зробили позначки в подібностях і відмінностях їх із давніми книгами, «такожде і про деякі огиди» написали, але тільки «для єдиної пробації». Зробити більше зазначених осіб не могли, оскільки зайняті були й іншими справами, а крім того, одного з довідників (Фома) переведено з Києва до Трійці-Сергієвої Лаври. Сказавши далі, що інших здатних для цієї справи людей у ​​нього немає, митрополит пише, що свідчення та виправлення Четіїх-Міней – справа дуже важка, яка потребує достатньої кількості вчених; крім того, у Києві немає і всіх потрібних для цього книг, а письменник Четіїх-Міней святий. Димитрій під час складання їх користувався як друкованими книжками, а й рукописами, яких «саме не означив», що, нарешті, немає єдності і злагоди й між тими істориками, де він посилається. Навівши на підтвердження своїх слів кілька прикладів, Тимофій Щербатський просить Синод зняти з нього, який часто нездужає і зайнятий справами з управління єпархією, обов'язок з виправлення Четііх-Міней і доручити цю справу особливої ​​комісії «на кошти Лаври». При цій відповіді були додані й ті зауваження, які зробили київські довідники щодо переглянутих ними житій святих. Ці зауваження дуже цікаві. Вони були першою спробою критично поставитися до роботи святих. Димитрія, перевірити та виправити її, якщо це виявиться необхідним. В основу цієї перевірки київські довідники поклали указ Синоду від 10 липня 1741 року. У ньому, як ми казали, потрібно, з одного боку, розглянути, чи не знайдеться в Четії-Мінеях чогось противного Свящ. Письму, Духовному Регламенту та указам Синоду від 1720 і 1727 років, з іншого, – недостовірної, не затвердженої гідними довіри церковними вчителями та істориками та «сумнівного». У цих вимогах, як бачимо, немає єдності та визначеності; київські довідники, керуючись ними, мали перевіряти житія з погляду їх достовірності та шукати, чи немає в них чогось противного Духовному Регламенту та указам Синоду. Завдання було досить складне і важке: треба було всі житія прочитати, порівняти з гідними довіри джерелами і зробити в них ті чи інші виправлення та випуски. Виконати таку роботу над усіма житіями в Четі-Мінеях київські довідники не змогли, і тому вони розібрали лише 12 житій, зробили, як каже Тимофій Щербатський, лише пробу подібної критики. Але й ці 12 житій розібрані ними далеко не з вичерпною повнотою. У тих випадках, коли в них не вистачало потрібних книг, вони прямо відмовлялися від розбору. Наприклад, коротко виклавши зміст деяких відділів житія преп. Макарія Єгипетського (19 січня), вони пишуть, що «повестей та історій, що містяться в них, не можна було свідчити тому, що не знайшлося тих книг, з яких найбільше життя преп. Макарія списано». А далі в тому ж відкликанні кажуть: «Інші історії з істориками Созоменом, Сократом, Феодорітом, Никифором-Калістом зношені і з'явилися подібні, а вищеписаних історій та повістей у прописаних істориках не знайшлося». З другої половини наведеної замітки видно, що замість того, щоб шукати, чи немає чого в житіях святих недостовірного і сумнівного, київські довідники вирішили перевірити самого їх укладача, тобто з'ясувати, наскільки правильно і вірно передав він ті джерела, якими користувався і які вказав у Четіїх. Справжніх джерел житій святих вони не шукали, а просто взяли ті покажчики вчителів, списачів, істориків та оповідачів, які вміщені при першій і другій книгах Четіїх-Міней, і намагалися зібрати ті твори, які були написані цими письменниками. Не знайшовши всіх потрібних книг у Києві, вони через Тимофія Щербатського питали їх у Синоду. Але, звичайно, і Синод не міг задовольнити їхні прохання, і, здається, вся ця історія з вимогою книг була лише зайвим приводом, щоб відмовитися від роботи, яка виявилася непосильною. Нотаток, у яких довідники перевіряють та оцінюють роботу свят. Димитрія досить багато, і деякі з них носять несприятливий для укладача Четііх-Міней характер. Наприклад, виписавши з житія священномученика Вавили (4 вересня) слова святого, які каже він допитував його цареві: «Пожадливістю я тілесним до цього часу не спокушаються», довідники помічають: «Це письменник переклав і погано, і слову Божому гидко» і, пославшись на слово апостола 5: ), доводять, що від тілесних спокус не вільний ніхто з людей, а отже, і св. Вавило. Звинувачуючи Святителя у неправильності перекладу, кияни не наводять цього місця житія з джерела, за яким написано житіє, і тому їхнє звинувачення є голослівним. Насправді у справжньому житті, яке Святитель запозичив з Макар'євських Четіїх-Міней, зовсім немає цих слів; Святитель вставив їх від себе, але, звичайно, він не надавав їм значення, яке приписали їм київські довідники. Розбираючи короткий оповідь про св. мученику Агапії (19 серпня), довідники кажуть, що повідомлення Святителя про те, що святий був з'їдений звірами, незгодно з істориком Євсевієм, який у книзі про палестинських мучеників, у розділі 6 пише, що св. Агапії помер не від звірів, але був вражений ведмедицею і, «живий ще суті», кинутий у в'язницю, а потім тіло його через день викинуто було в море. У Четіїх-Мінеях про св. мученику Агапії говориться разом із мучениками Тимофієм і Феклою, і Святитель про всіх їх сказав, що вони «звіром данини в їжу, померши». Крім того, у Євсевія Кесарійського йдеться про двох мучеників Агапій (2 т., С. 9 і 17 за російським перекладом), з яких один був засуджений на поживу звірам, а інший кинутий у море. Це наголошує і Святитель у своєму Пролозі. Отже, помилився тут не він, а довідники, які не намагалися уважніше вивчити замітку Святителя в Четії-Мінеях. Але й взагалі така критика Четіїх-Міней, власне, їх укладача не могла дати значних результатів. Дивно було підозрювати у довільному перекручуванні або в неправильному перекладі того, хто девізом своєї роботи поставив слова «не буди ми брехати на святого», і якого перевіряли в Києві такі знавці західної агіологічної літератури, як Варлаам Ясинський. Якщо в Четііх-Мінеях і можна було знайти подібні помилки, то вони відбувалися не від недбалості укладача, а від незгоди тих джерел, якими він користувався. Не могли не помітити цього й київські справники. У замітці з приводу оповіді про перенесення мощей архідиякона Стефана (2 серпня) вони самі вказують на таку незгоду. Ще характерніша в цьому відношенні замітка про життя св. Григорія чудотворця (17 листопада). «У житії св. Григорія, – пишуть довідники, – письменник із Сократом не згоден, бо Сократ у к. 4, р. 27 каже, що Григорій св. навчався в Афінах і Беріті, де вчителя мав Орігена, і з Берита батьки повернули його до дому свого, на батьківщину Неокесарію. Ієронім же св. з Сократом незгодний, - мати де його тільки вже була - а письменник оповідає: у молодих де літах святій осироті, навчався де в Олександрії, і узгоджує в цьому з Никифором Калістом к. 6, р. 17, потім де християнського вчення був учень і хрестився. У Пролозі Московської преси пишеться: » Пришед Григорій в Амасію і чесноти заради нього поставлений бути єпископ від Федіма Амасійського і в Никифора: «Fedimus Amaseus episcopus manus ei imposuisset», а в письменника широке з подивом вигукує від: «Хіротонісана єпископство», що здається бути (суперечить) сакраменту священства; що стосується матерії та форми – гидке і дивніше від молитви в шапці посиланої (Д. Р. ч. 15). Письменник розповідає, що сумнівного його у вірі Мати Божа уві сні з'явилася через Іоанна Богослова вірі пресв. Трійці навчи, яку він, вставши від сну, сам написавши, ще через багато років не зберігали в церкві Неокесарійської, а в Никифора Каллиста глаголеться, бо Мати Божа сама віри сповідання писане зрадою, але через Іоанна. Письменник каже, що коли десь від Орігена в батьківщину християнином повернутися, громадяни хочуть його між собою співгромадянина, суддю ж і правителем граду мати, але святий, бігаючи гордості і марнославної слави людської та інше, виходить із граду. Тут явно засуджує письменник від Бога встановлену владу, суддівство гордістю і марнославством називаючи. А Григорій св. Ніський, звідки письменник узяв, далеко поштивіше написав, - бігав де святий від правління, щоб нагоді втекти гордості, а не просто нарікаючи і тікаючи чину, як гордості, що хоча б і так було, як св. Ніський Григорій написав, але краще б це, щоб інші в регулі не взяли, залишити. Святий. Димитрій склав житіє Григорія чудотворця за словом Григорія Ніського, яке взяв зі збірки Сурія. Уся фактична сторона житія точно відповідає цьому слову. Тому ті перші неточності, які вказують у житті київські довідники, не мають значення. Незгода з Сократом та Ієронімом шкодила б житію лише тоді, коли було б доведено, що ці письменники дають вірніші, ніж Григорій Ніський, відомості. Але таких доказів у замітці киян немає. Дивним є ставлення киян і до факту заочного посвячення Григорія в єпископи Федимом Амасійським. Засуджуючи повідомлення про це і подив святий. Димитрія, вони ніби зовсім не прочитали цю звістку в житії. Святитель, передавши цей факт, запевняє, що так його передано Григорієм Ніським, і крім того наводить зі служби святому п'яту пісню канону, де йдеться також про заочне посвячення святого. Кияни ні з чим цим не побажали зважати і, пославшись на Московський Пролог та Никифора Калліста, відкинули повідомлення, наведене Святителем, як дивне та невірне. Такий прийом критики навряд чи можна назвати науковим та неупередженим. Але особливо яскраво відсутність неупередженості впадає у вічі в останніх рядках зауваження. Кияни звинувачують тут святих. Димитрія в засудженні встановленої від Бога влади. Будь-кому, хто знайомий з Четіі-Мінеями, таке звинувачення здасться наклепом. Наклепом, нечесною причіпкою до слів є воно і тут: будь-який неупереджений читач не знайде в словах Святителя того, що побачили тут київські довідники, і думаю, приводом до цього їхнього зауваження послужило бажання догодити Духовному Регламенту, так чи інакше докласти його вимог до великого творіння. Димитрія. Вплив Регламенту позначився вже у відкликанні киян про заочне посвячення в єпископи Григорія чудотворця, він відчувається і тут. Треба взагалі сказати, що вимоги Духовного Регламенту яскраво позначаються в багатьох відгуках київських учених, і їм вони, головним чином, керувалися при своїй роботі. У їхніх зауваженнях ми бачимо, наприклад, кілька спроб знайти в житіях протиріччя та незгоди зі Свящем. Писанням. Розбираючи життя Марії-Голіндухи (12 липня) і привівши з нього те місце, де говориться, що Марія після хрещення не хотіла мати спілкування зі своїм чоловіком-язичником, київські довідники, пославшись на 5-й вірш 7-го розділу Першого послання до Коринтян, пишуть, що невігласам не пішло б і не спокусило, краще б у світ не пускати». У замітці на життя преп. Єфрема Сиріна (28 січня), сказавши, як преподобний, коли хотіли присвятити його в єпископи, тікаючи цього, «юродство собі прикинув», довідники бачать у цьому вчинку преподобного осуд єпископства «як поганого діла» і, привівши 1-й вірш з 3-го розділу Першого послання, св. Єфрему треба було не тікати, а «дивлячись потребу і вимагати церковну», прийняти єпископство. Щоправда, кияни намагаються приписати цю звістку свят. Димитрію, як письменнику житія, т. е. що він від себе написав це, але довідка з істориками (Нікіфором Каллістом і Созоменом) показала, що те саме про св. Єфремі говорять і вони, і київським довідникам доводиться завершити свою критику такими словами: «Хоч це знаходиться в Никифорі Каллісті і Созомені, проте краще б цього друку не зраджувати, бо погане на діло самим Богом засноване і багатьох простаків спокусити могутнє». Як бачимо, все звелося до перебільшеної остраху спокуси простаків. У зауваженні на життя преп. Павла Фівейського (15 січня), навівши розповідь преп. Антонія великого про те, як він знайшов преп. Павла померлим у молитовному становищі – «коліні преклонша і руці у висоту зодягнувши, і голову просто заможна» – і зрозумів, що «тіло святого Богові, Йому ж вся жива суть, і по смерті належне віддає поклоніння», київські критики бачать у цій «грубій повісті» міркування і, сказавши, що за християнським богослов'ям поклоніння Богу походить від серця, вірного сподівання, надії, любові, страху, покаяння, терпіння і подяки душевного, а не від тіла бездушна, і пославшись, що ні у Никифора, ні у Созомена «сього не знайшлося», заявляють, що « пишуть, що краще б «цю повість залишити, щоб у простому народі не сталося клопоту». Той самий характер носять і нотатки на життя преп. Симеона Стовпника (1 вересня). Тут кияни вважають «сумнівними та несхожими зі Свящ. Письмом» повісті у тому, як преп. Симеон, надумавши спокусити себе постом, благав єпископа Вассоса загородити камінням його келлю на 40 днів і як він не захотів прийняти своєї матері, що прийшла відвідати його. У першій повісті справники бачать суперечність Свящ. Писання (Єванг. Мф. 6:16 ; пр. Іс. 58:5 ; пр. Зах. 7:5 та ін.), де говориться, що піст повинен бути таємним, нелицемірним, і вважають «сумнівним», що преподобний саме так вчинив, як сказано в житті, і дорікають святим. Димитрія, що він не вказав у житії, «звідки такий порок святому приписав, коли інші й меншу важливість дійства святого, звідки взяв, на брегах із давніх письменників наголосив». Святитель взяв це повідомлення у блаженного Феодорита (див. с. 203–208 російського перекладу книги Боголюбних), і довідникам слід було б спочатку впоратися з цим джерелом житія, яке вказано і святим. Димитрієм, а потім уже й звинувачувати останнього. Відмова преп. Симеона прийняти матір та недопущення до себе жінок здаються киянам образливими для жіночої статі та «неприємними» Священиком. Письму, саме 5-й заповіді десятослів'я. Після розлогих міркувань про те, що в християнстві чоловіча та жіноча стать рівні, і про те, як має виконуватися 5-та заповідь закону Божого, київські довідники, пославшись на те, що історик Євагрій про факт неприйнятна викл. Симеоном матері не згадує, роблять такий висновок: «Ця історія ніжна противна Духовному Регламенту, на додаток до якогось на л. 28 під № 6 написано: без волі батьків та ін., і тому друкуватися тієї історії не повинно». Наприкінці зауважень на життя преп. Пахомія великого (15 травня) київські довідники кажуть: «Хоча ці історії сумнівні суть, але поніж у бібліотеках київських не знайшлося Метафраста, який житіє св. Пахомія писав, тому не можна було про них нічого свідчити». Але не маючи можливості звіряти складене свято. Димитрієм життя з його джерелом, кияни не залишили його, а навпаки, дуже уважно розібрали і, керуючись тим самим Духовним Регламентом, знайшли в ньому багато «сумнівного» і небезпечного. На їхню думку, розповідь житія про те, як старець-учитель змусив Пахомія для того, щоб відігнати дрімоту, переносити кошницею з місця на місце пісок, «краще б не представляти в народ, щоб простолюдини не звинуватили його в правило». Те саме рішення виносять кияни і розповіді про те, як старець Паламон у день Великодня не хотів скуштувати солі розчиненої оливи, «хоч би й у самій речі було це». Тому, пояснюють кияни, що «з цього випливає гноблення кидок, Слову Божому гидке й брехня маніхейська», а крім того «якоїсь супротивної в переборі їжі уявний піст і марна не нібито в тому ж надія і заслуга, що багатьом невіглам зруйнуванням може бути. «Краще б виключити з історії та розповідь про те, як преп. Пахомій босий ходив за дровами по тернях і поранив цим до крові свої ноги і руки, щоб не було цього, побоюються кияни, «простим людям наслідування не по розуму, бо така мимовільна мука не є правильною, як не за сповідання віри, і священним писанням неприємним». Слова старця Паламона про схим, як «образ порятунку людиною», хоч і перебувають у древніх письменників Созомена і Никифора Каллиста, здаються обережним довідникам неприємними слову Божому, – «бо єдиний образ є спасіння – наслідування Христа», – здатним подати поганий приклад до лицемірства і забобонів. Не подобається киянам і розповідь про те, що Пахомій не дозволяв нікому з ченців своєї обителі приймати священний сан та у свята запрошував пресвітера з іншого монастиря. У цьому факті вони бачать недостатню любов Преподобного до людей, хулу на таїнство священства і нерозуміння таких простих істин, що не священство винне в тому, що інші їм підносяться, а також суперечність Божому слову. Розповідь у тому, як преп. Пахомій змусив ченців покривити новозбудовану будівлю храму, щоб вони не хвалилися створенням рук своїх, здається киянам не гідним печатки, «бо ханжі можуть із цього взяти причину ганьбити прикрасу храмів»; вони бачать у цьому наказі «неправість, ханжество та з кальвінською єрессю злагоду». У розповіді про те, як Пахомій зупинив несучих одного брата (на поховання) і наказав зняти з покійного багатоцінний одяг і поховати поза монастирем без усякого псалмоспіву та честі, кияни знаходять наступні «сумнівництва»: по-перше, славу померлого треба б не захищати, і; по-друге, преподобний тут передбачає Божий суд, бо людині такий суд не личить; а якщо хто посилатиметься на те, що Пахомій був начальником монастирів і тому міг для виправлення інших «такий суд подати на померлого», то треба пам'ятати, що преп. Пахомій був простий інок, який не мав влади дозволяти і в'язати, а якщо в цьому факті виявилася його прозорливість, то виявляти її перед усіма - значить страждати гріхом словолюбства, а підозрювати такий гріх у святому неможливо. Крім того, чесне поховання ні користі, ні шкоди душі не приносить, не могло принести жодної втіхи душі померлого і безчесне поховання, а зволікання з мертвого одягу є, на думку киян, «знущання» та спалення її – «худне вживання». Можна б, повчають київські довідники, одяг продати і жебракам тим послужити... Нарешті і те, що грішній людині, «хай би він був і такий, льох звичайний християнський без псалмоспіву вчинений, то й це зроблено в протилежність церкві, яка публічних найтяжчих грішників, засуджених до християн уставила». Цілком задовольнило київських довідників житіє Антонія Великого (17 січня). «Житіє це ніж Афанасієм великим списане, що в тих же днях жило, і знання зі святим мав, і досить про життя святого знали, до того ж Григорію Назіанзину, Никифору Каллисту, Єфрему Сирину і Созомену (хоча деякі з них щось і все, і опустили) буде або всіх святих житія так були списані, потужно б понад догматичну, моральну та екземплярну мати християнську богослов'я». «Будь-якого прийняття та віри гідним» визнають довідники та «житіє Іларіона великого (21 жовтня), св. Ієронімом списане та з протчими, які знайшли, церковними письменниками зведене та подібне». Позитивний відгук про ці житія, на нашу думку, пояснюється тим, що київські довідники не знайшли в них нічого, до чого вони могли б докласти тих вимог, які навіяні були ним Духовним Регламентом, або, можливо, цьому перешкодив авторитет таких письменників, як Опанас Великий і блаж. Ієронім. В інших випадках, як ми бачили, вони не соромилися і самовпевнено критикували та виправляли складені Святителем житія. У деяких випадках вони були справедливі. Наприклад, у повісті про свв. мощах першомученика Стефана, Никодима, Гамаліїла та Авіва, про розмову Гамаліїла з Лукіаном вони кажуть, що це «байка і в ній немає нічого правдоподібного» і що таку історію, як хулу на святих, друкувати грішно; у житії першомучениці Фекли історія Фалконілли ідолопоклонниці «здається протилежною слову Божому»; негідної віри здається киянам і повість про сатира в житії преп. Павла Фівейського. З підставами, які наводять справники при розборі цих повістей, можна цілком погодитись, але святий. Димитрію, який взяв ці повісті з тих джерел, якими писав згадані житія, можна було поставити у провину хіба що, що він цілком довіряв цим джерелам і без будь-якої критики приймав повідомлені ними відомості. Взагалі ж зроблену київськими довідниками критику Четіїх-Міней навряд чи можна визнати вдалою. У них не було певного, строго виробленого для цього методу, і в більшості випадків їхня робота звелася до прагнення виправити живі, цікаві не лише в літературному, а й в історичному відношенні оповідання з життя святих щодо сухих, часто казуїстичних вимог Духовного Регламенту. Недаремно Синод не звернув уваги на ці зауваження київських довідників і доручив справу перегляду Четіїх-Міней новим особам – новгородському ректору Йоасафу Маткевичу та петербурзькому ректору Никодиму, зобов'язавши їх щомісяця подавати до Синоду свої зауваження. У травні 1756 ці особи закінчили перегляд перших шести місяців, а до жовтня переглянули і другу половину, і в 1757 Четіі-Мінеї були видані спочатку в Києві, а потім, в 1759, в Москві. У цьому новому виданні жодних суттєвих змін у змісті Четіїх-Міней не спостерігається. Петербурзькі довідники виправили лише мову Четіїх-Міней, замінивши в них українські та застарілі слова та словосполучення іншими, більш зрозумілими та сучасними Мала гілка у вінок Святителя Четії-Мінеї Святителя Димитрія Ростовського, створені ним наприкінці XVII – на початку XVIII століття, є пам'яткою агіографічної літератури, яка дотепер не втратила свого значення. Перекладені з церковнослов'янської на російську мову, упродовж XVIII і XIX століть вони неодноразово перевидувалися і є улюбленим читанням російського православного народу. Причиною популярності Четііх-Міней Святителя Димитрія є їхня повнота, ґрунтовність викладу, теплота оповідання та прекрасний склад, яким написані житія. Поставивши своїм завданням писати так, щоб «не збрехати на святого», агіограф залучив до своєї роботи всі джерела, які були йому доступні тоді. В основу своєї праці Святитель Димитрій поклав «Великі Мінеї-Четії», складені у XVI столітті при митрополиті Макарії. Він провів ретельну текстологічну роботу, зіставляючи редакції оповідань про святих подвижників і мучеників у грецьких, латинських та слов'янських зборах житій святих, встановлюючи точні дати їхнього життя та смерті, перевіряючи достовірність свідомих відомостей. Величезна праця, виконана Святителем, робить її Четії-Мінеї не просто корисною, цікавою та повчальною книгою, а й фундаментальною науковою працею. Запропонована читачеві робота протоієрея Олександра Михайловича Державіна про Четіих-Міней Святителя Димитрія Ростовського є його магістерською дисертацією, високо оціненою Вченою радою Московської духовної академії 4 березня 1954 року. Тема обрана автором не випадково: особистість і працю Святителя Димитрія Ростовського зацікавили отця Олександра Державіна ще в ті далекі роки, коли молодим священиком він служив у соборі міста Ростова Ярославського. 1909 року в Ростові широко відзначалося двісті років від дня смерті Святителя. До цього ювілею на честь Святителя Димитрія А. М. Державіним було написано урочисту кантату, яка виконувалася соборними співочими та учнями місцевого духовного училища. Коли у 1910 році О. М. Державін вступив до Київської духовної академії і опинився таким чином на батьківщині Святителя – Україні та у стінах тієї школи, яка виховала майбутнього списувача житій святих, його інтерес до життя та праці великого трудівника спалахнув з новою силою. До роботи над Четіі-Мінеями Святителя Димитрія А. М. Державін приступив у 5-й рік свого перебування в стінах Академії, де він був залишений на рік стипендіатом. Його кандидатська робота виявилася тим зерном, з якого згодом виросло справжнє дослідження великої праці Святителя Димитрія – його Четіїх-Міней. Над своєю магістерською дисертацією протоієрей Олександр Державін працював довгі роки, можна сказати, все своє життя. Закінчивши Київську духовну академію у 1915 році, він переїхав на проживання до Москви, де продовжував роботу над темою у книгосховищах Історичного та Рум'янцевського музеїв. Остаточно завершити роботу йому вдалося лише на початку 50-х років, зате, крім великого двотомного дослідження, вона включила у собі три томи додатків, де докладно щодня розглянуті всі житія, що увійшли до Четії-Мінеї Святителя Димитрія Ростовського , проведено їх докладний джерелознавчий. У слові перед захистом дисертації в Московській духовній академії 4 березня 1954 року автор розповів таке: «...Я дивився на роботу з дослідження Четііх-Міней Святителя Димитрія як на справу, доручену мені академією, що виховала мене, як на обов'язок, який я повинен був виконати, в які б умови не ставили мене житейські. Усвідомлюю, що я сильно запізнився з виконанням цього обов'язку; знаю, що й виконав його не так, як вимагали важливість та значення дослідженого мною великого творіння Святителя Димитрія; але, доживши до сьогодні, не можу не віддати подяки Тому, Хто, за молитвами Святителя, дав мені сили та можливість закінчити свою роботу...». «Великий витвір Святителя Димитрія, – наголошував у тому ж слові отець Олександр, – був важливим та необхідним посібником у тій завзятій боротьбі, яку у XVII ст. вів православний український народ проти католицького польського уряду, обстоюючи свою віру та національність. Український літописець, наголошуючи на виході з друку 3-ї частини Четіїх-Міней, зазначив, що ця нова частина радістю наповнила серця всього українського народу. Отже, Святитель Димитрій, працюючи над Четіі-Мінеями, виконував народну патріотичну справу, і вже це одне надає важливого історичного значення його праці». До цього необхідно додати ще й те, що найбільшу місію Четії-Мінеї Святителя Димитрія виконували протягом усього XVIII століття. За допомогою мандрівників 313 , що несли Четії-Мінеї у своїх торбинах з кінця в кінець Великої Росії, ця книга протистоїть тим початкам, які руйнували російську культуру в період німецького та інших засилля, і особливо в період «біронівщини» (30-ті роки XVIII століття). Зіставляючи фразу за фразою текст житій, пропонований у Четіїх-Мінеях, із джерелами, що були в руках Святителя, отець Олександр Державін встановлює, що й звідки запозичив агіограф, дає паралельне порівняння текстів і таким чином вводить читача у творчу лабораторію Святителя, розкриває метод його роботи. Дослідження протоієрея Олександра Державіна складається із двох частин. У першій дається біографія Святителя Димитрія, у світі Данила Савича Туптало, розкривається історична обстановка на Україні в середині XVII століття, що змусила місцевих церковних діячів розпочати працю створення російських Четіїх-Міней, розповідається історія їх написання ченцем, а потім єпископом Димитрієм та події. Принагідно розкривається ставлення українського духовенства до Москви, роль, яку грала Москва в ході роботи Святителя Димитрія, та труднощі, які виникали в нього при цій роботі. Друга частина монографії присвячена вивченню джерел, покладених Святителем Димитрієм в основу своєї праці. На підставі ретельного вивчення змісту житій, відображеного в додатках до монографії, протоієрей Олександр Державін показує, яка величезна текстологічна робота була виконана Святителем, і з'ясовує його ставлення до використаних джерел, зокрема, до Макаріївських Четіім-Мінеїв і творів грецького агіографа Сімеона. Але в розпорядженні Святителя були й такі праці, як збори житій святих Сурія, Acta Sanctorum Боландістів та інші книги, написані етнографами Римо-Католицької Церкви. Звернення до цих джерел доводить високу освіченість Святителя Димитрія та широту його кругозору. Широко володіючи сучасними йому західноєвропейськими та слов'янськими агіографічними джерелами. Святитель залишився самостійним, істинно російським православним письменником, який створив разом з іншими південноросійськими вченими свою національну літературу. Як показало дослідження, у його Четіїх-Мінеях використовуються і місцеві збірки оповідей про святих. Так, в основу житія царевича Димитрія Угличського була покладена надіслана письменнику друзями «Угличська книжка». Особливу увагу приділено монографії відношенню Святителя Димитрія до зборів житій святих, написаному польським агіографом Петром Скаргою. Полемізуючи з польським вченим професором Пачовським, який вважав, що книга Скарги була основним джерелом для Четіїх-Міней Святителя Димитрія, протоієрей Олександр Державін переконливо показує оригінальність праці Святителя. Робота протоієрея Олександра Державіна, особливо друга її частина та додатки до неї, пропонує читачеві великий матеріал для подальшого вивчення великої дванадцятитомної праці Ростовського Святителя. Як справедливо вказує Високопреосвященний Питирим, архієпископ Волоколамський, «фундаментальне дослідження магістра богослов'я протоієрея Олександра Державіна «Четії-Мінеї Святителя Димитрія Ростовського як церковно-історичний і літературний пам'ятник (МДА, 1953)» відкриває багато нового в учні3. Монографія протоієрея Олександра Державіна є поки що єдиною науковою працею, яка так глибоко і повно вивчає Четії-Мінеї Святителя Димитрія. Четії-Мінеї, надруковані вперше наприкінці XVII – початку XVIII століття, одночасно стали широко популярні. Їх високо цінували вже сучасники. Так, у шкільній драмі «Вінець Димитрію», написаній в 1704 р. учителем Ростовської школи Євфимієм Морогіним до дня іменин Святителя Димитрія 316 і виконаної перед ним її учнями, в епілозі говориться: «Найбільше, о Владико, від твоєї святині Молимо, нехай простить нас своєї благостині, Бо знаємо, що кращі вінці сплетаєш, Житія святих пишущ, усіх святих вінчає. За те вінець дасться ти златоковані, Архієрейський, ним же ecu увінчані Будеш потім увінчаний вінцем вічно владним, Як і твій ангел, дванадцятичастим. Тростина пишуча то спис, а піт стоїть крові, Ще від пресвящена чола ти споконвіку. Частина дванадцяту вінця ти сплітає. Коли дванадцятий місяць робить. Будеш вінцем Неба за те увінчаний, Святих звеличливий, буде величинний, Його ж ти за довгим життям бажаємо, Смирно твої вихованці голови схиляємо». Відомо також, що деякі житія з Четі-Міней Святителя Димитрія були інсценовані організаторами придворного театру царівни Наталії Олексіївни і поставлені на придворній сцені. Такі житія Ксенофонта та Марії, великомучениці Катерини та деякі інші. Це ще раз показує, наскільки популярна стала робота Святителя відразу після її появи, і наскільки ця поява була своєчасною. Високий художній рівень, який вирізняє Четії-Мінеї Святителя, пояснюється тим, що їхній автор був видатним письменником-поетом і драматургом свого часу: йому належить низка ліричних творів, пройнятих глибоким релігійним почуттям, і кілька п'єс, написаних для шкільного театру. Найбільш відомі п'єси «На Успіння Пресвятої Богородиці» і «На Різдво Христове», а також п'єса «Покаяння грішної людини», що не дійшла до нас. Ці п'єси виявляють неабиякий літературний талант автора, будучи новим етапом у розвитку шкільної драматургії кінця XVII – початку XVIII в. 317 і широту його пастирських і богословських поглядів. Від редакції журналу "Богословські праці". Збірка п'ятнадцята. М., 1976. С. 61-64 Олександр Михайлович Державін народився 19 листопада 1871 року в селі Микільському Угличського повіту Ярославської губернії у багатодітній родині спадкового священика. З дитинства він допомагав батькові: прислужував у вівтарі, читав на кліросі. Не дивно, що його тягло до духовної школи. В 1892 Олександр закінчив Ярославську Духовну Семінарію (з атестатом першого розряду) і був призначений наглядачем Угличського Духовного училища, де працював до 1897 року. У цьому ж році він одружився з дочкою Успенської церкви м. Углича Лідією Костянтинівною Пріоровою і у вересні прийняв сан священика. Після висвячення він поїхав у глухе Різдвяне село на річці Ворсмі. Тут і почалося служіння рідному народу, про яке мріяв молодий священик. «Ще в Семінарії, за шкільною лавкою, коли мені доводилося думати про майбутнє, я завжди прагнув до села до простого народу: мені хотілося пожити з ним і попрацювати для нього, скільки вистачить сил. Бог виконав моє бажання, – згадував отець Олександр. – Приїхав я на місце свого служіння восени, удвох із дружиною, яка до цього років шість була вчителькою у школі. Обидва ми були молоді, обидва бажали попрацювати для народу і тому ще дорогою не раз говорили і мріяли про те, як заведемо у своєму приході школу, і навчатимемо селянських дітей». У перше ж велике свято отець Олександр оголосив селянам, що відкриває вдома школу, і просив присилати до нього дітей. Через деякий час він задумав нову справу: почав влаштовувати літературні читання, так звані палестинські вечори, які користувалися у народу великим успіхом. Діяльність молодого священика була відмічена: його обрали членом Імператорського Палестинського Товариства. За працю на ниві освіти він був нагороджений срібною медаллю. Крім того, йому запропонували перейти на службу до ростовського собору. Ставши соборним священиком, отець Олександр прийняв він і обов'язки спостерігача церковноприходских шкіл Ростовського повіту. Це була нелегка робота: у сніг та мороз, у бездоріжжя, у спеку та дощ вирушав він інспектувати сільські школи. У Ростові отець Олександр влаштовував у себе на квартирі ялинки. Він дуже любив дітей, віддавав їм більшу частину свого часу та сил. Особливо дорогі йому були бідні селянські дітлахи, серед яких пройшло його дитинство. Коли його батько помер, селяни села Микільського просили отця Олександра перейти на служіння до них. Він не міг відмовити односельцям і у березні 1907 року поїхав до себе на батьківщину. Прихід у селі Микільському на Молокші включав чотирнадцять сіл. Крім того, отця Олександра призначили законовчителем двох шкіл – земської та церковноприходської. В одному з найдальших сіл він побудував школу з бібліотекою. Для селян та дітлахів влаштовував духовно-літературні читання, різдвяні ялинки, на яких роздавав подарунки, цукерки, книги. Ще у Семінарії отець Олександр почав писати вірші. На парафії його поетичний дар розкрився у всій повноті. Його вірші друкувалися в журналах «Російський паломник», «Божа нива», «Душекорисне читання», «Приходське життя». Видавалися вони та окремими збірками. Так, 1907 року в Петербурзі вийшла збірка «Під дахом Церкви». Дещо пізніше вийшли книги «Школа і діти», «У добрих людей», невідомі раніше життєписи святих мучениць Симфорози та Феліцитати. Його вірші друкувалися в Москві та Києві, Ярославлі та Самарі. Прослуживши у рідному селі майже чотири роки, отець Олександр серйозно захворів і змушений був залишити улюблену справу. В цей час у нього виникло бажання продовжити свою освіту. Він вирішує вступати до Київської Духовної Академії. 1910 року родина Державіних переїхала до Києва. У стіни вищої богословської школи отець Олександр прийшов не лише з великим пастирським досвідом, а й із рідкісним за широтою та різноманітністю запасом знань. На прийомних іспитах він посів перше місце у розрядному списку і залишався першим до кінця курсу. Простота, скромність, привітність студента-ієрея мимоволі сприяли йому серця його молодших товаришів по Академії. Дружбу з багатьма однокурсниками отець Олександр зберіг до кінця життя. Високо цінувало його та академічне керівництво. Після закінчення курсу у 1914; році він був залишений професорським стипендіатом на кафедрі історії Російської Церкви, потім призначений завідувачем і законоучителем церковноприходської школи, що складається при Києво-Михаїлівському монастирі. З 1915 року отець Олександр живе в Москві і знову працює на шкільній ниві – спостерігачем церковнопарафіяльних шкіл Московської єпархії. У цей час він служить у домовій церкві при госпіталі в Дялиному провулку, духовно опікується солдатами, пораненими на полях битв першої світової війни. У 1917 році церковноприходські школи було скасовано. Отця Олександра призначили парафіяльним священиком у храм Святої Трійці на Крапельках. Тут він, як і раніше, віддає всі свої сили дітям: займається з ними і в храмі, і вдома, влаштовує для них свята, дарує книги. Тут він відзначив 25-річчя свого пастирського служіння. «Батько скрізь, де він жив і працював, завжди любили і поважали, вважали зразковим священиком, хорошим проповідником, – писав один з його учнів. - Люблять його і тут. Навколо нього завжди збиралися найкращі люди, найкращі сили, які дорожили, дорожать і тепер його дружбою, хотіли працювати з ним. Були і є, звісно, ​​і вороги – хто їх не має? Це переважно ті люди, яким не подобається те, що робить батюшка, які вважають непотрібною всю його роботу. Траплялося, що їхня темна сила перемагала самотнього працівника на Божій ниві, але він не падав духом і, як і раніше, високо тримав свій прапор в ім'я світла, добра і правди, твердо вірячи, що кинуте ним добре насіння не помруть, але зросте і принесе добрі плоди». У храмі Святої Трійці отець Олександр служив аж до його закриття у 1929 році, а потім перейшов до церкви Знамення Божої Матері, що у Переяславській слободі (біля Ризького вокзалу). 1931 року протоієрей Олександр Державін був заарештований. Протокол про арешт говорить: «На підставі ордера Об'єднаного Державного Політичного Управління за № 5399 від 14 квітня міс. 1931 р. здійснено обшук-арешт у гр. Державіна Олександра Михайловича у будинку № 2а, кв. №1 по вул. Дроздів провулок. Під час обшуку були присутні: забудовник будинку Мосткіна Мотрена Олександрівна. За даними вказівками, затримано громадянина Державіна Олександра Михайловича. Нічого під час обшуку не виявлено. Обшук робив комісар Прохоренков». Два місяці отець Олександр провів у Бутирській в'язниці. Після винесення вироку (ст. 58, п. 10) його заслали до Устюга, де його відвідували дружина і дочка, потім до Сиктивкара, звідти – до села Верхня Віч у Зирянському краї. Серед засланців було кілька священнослужителів. Вони винайняли будинок і жили всі разом. Той, хто жив один, вмирав найчастіше з голоду. На засланні цінували друзів і дбали один про одного. З одним із своїх «соузників» – протоієреєм Іоанном Рощіним отець Олександр листувався довгі роки. У 1934 році посилання закінчилося, але служити та в'їжджати до Москви отцю Олександру заборонили. До 1939 року він жив у дочки у місті Ростові Ярославському. У лютому 1939 року його справу переглянули, судимість було знято й отця Олександра прописали у Москві. За клопотанням протоієрея Стефана Маркова, настоятеля Знам'янської церкви (туди, де служив отець Олександр до арешту), його призначили туди другим священиком. І знову почалося насичене турботами парафіяльне життя. Отець Олександр повертався додому пізно ввечері, а то й за північ. «Пастирське служіння протоієрея Олександра Державіна у московських храмах було так само плідним, як і служіння його в інших храмах до приїзду до столиці, – згадує протоієрей Олексій Глушаков – нині настоятель церкви Пророка Іллі, що в Черкізові. – Нам, його молодшим побратимам і співслужителям у храмі Знамення Божої Матері, протягом кількох років доводилося постійно стикатися з ним по службі у храмі та бачити, як він виконував свої пастирські обов'язки. Ми глибоко шанували і любили його за шалене, благоговійне служіння, пастирські повчання, за скромність і незмінно доброзичливе ставлення до всіх. До літургії отець Олександр завжди ретельно готувався і звершував її з молитовною зосередженістю. У храм приходив рано, щоб, не поспішаючи, здійснити проскомідії і згадати живих і спочивших своїх рідних, близьких, знайомих, усіх парафіян. Отець Олександр мав виняткову пам'ять. Живий, ясний розум, здоровий глузд, логічність мислення, міцну, благоговійну віру, високу молитовність він зберіг до самої смерті. Зберіг він також і дух душпастирської душпастирства. Відповідно до заповіту апостола Павла: проповідуй слово... умовляй з усяким довготерпінням і настановою (2Тим. 4:2), протоієрей Олександр Державін надавав великого значення проповіді. Пастирські настанови він вважав невід'ємною частиною свого служіння». Окрім пастирства, отець Олександр постійно займався науковими працями. Ще під час служби у Ростові він зацікавився діяльністю святителя Димитрія Ростовського. У 1909 році, коли відзначалося 200-річчя від дня смерті святителя, він написав кантату, яка виконувалася соборними співочими та учнями місцевого Духовного училища. У Київській Академії отець Олександр писав наукову роботу з давно цікавила його тему: «Четі Мінеї святителя Димитрія Ростовського». Після подальшої багаторічної праці дослідження про Четі Мінеї святителя Димитрія було представлено в Московську Духовну Академію на здобуття ступеня магістра богослов'я. Власне, цю дисертацію отець Олександр написав ще 1917 року, коли працював у московських бібліотеках. Тоді ж, при пересиланні до Києва, її було втрачено. Все довелося відновлювати по чернетках. У виправленому та значно доповненому вигляді магістерська дисертація протоієрея Олександра Державіна «Четі Мінеї святителя Димитрія, митрополита Ростовського як історична та літературна пам'ятка» була успішно захищена в присутності Святішого Патріарха Алексія. Крім великого двотомного дослідження, вона включає три томи додатків, де докладно розглянуті всі житія, що увійшли до Четьї Мінеї, проведено їх джерелознавчий і текстологічний аналіз. «Вплести хоча б малу гілочку у той вінок слави, яким увінчаний святитель Димитрій, додати нові риси до його привабливого, з дитинства знайомого образу – ось ті внутрішні спонукання, які керували мною під час роботи», – писав отець Олександр. На думку фахівців, праця протоієрея Олександра Державіна дорівнює докторській дисертації, але через те, що в Московській Академії не прийнято присвоювати вищий вчений ступінь, минаючи попередній, його робота була розглянута як магістерська (частково опублікована в «Богословських працях», № 15, 16). Є звичай у російському православному народі: відчуваючи наближення смерті, людина роздає всі свої цінності близьким «помин душі». 1954 року отець Олександр віддав до бібліотеки Московської Духовної Академії свій головний скарб – богословські книги, які збирав протягом усього життя. Про їх кількість можна судити по цікавому документу, що зберігся, датованому 5 грудня 1918 року: «Видано справжнє посвідчення Управлінням Справами Народного Комісаріату з Просвітництва гр. Олександру Михайловичу Державіну в тому, що до перевезення ним книг, запакованих у 6 ящиках, з Ординки з будинку 42 на 2-у Міщанську вул., 73 з боку Комісаріату перешкод не зустрічається». Під час хвороби настоятеля Знам'янського храму протоієрея Стефана Маркова отець Олександр виконував його обов'язки. Після смерті отця Стефана його було призначено почесним настоятелем. Але тілесні сили поступово залишали старця-священика. І ось він пише прохання на ім'я Святішого Патріарха Алексія: «Похилий вік (мені цього року виповнюється 90 років) і супутні його часті тілесні нездужання змушують мене з великою скорботою просити Вас, Ваше Святість, звільнити мене за штат, тому що я не можу вже як належить. Просячи на цей серйозний для мене крок Ваше Патріарше благословення, прошу не залишити мене, старця, Вашої милості. Вашої Святості шанобливий син протоієрей Олександр Державін». Резолюцію Його Святості на прохання було накладено 4 липня 1961 року: «Протоієрей Державін, згідно з проханням, звільняється за штат із видачею йому встановленої пенсії. Молитовно бажаю шановному о. протоієрею ще пожити на славу Божу, у світі душевному та доброму здоров'ї». За багаторічне старанне і зразкове служіння отець Олександр Державін отримав від Вищої церковної влади (Святішого Синоду, Патріарха Тихона, Патріарха Сергія, Патріарха Алексія) всі церковні нагороди, включаючи право носіння двох хрестів з прикрасами та служіння літургії при відкритих царських вратах. Однак найвищою нагородою він вважав служіння в храмі і хотів до самої смерті служити Церкві і померти в храмі біля Божого престолу. І він слугує майже до кінця свого життя. Перебуваючи на спокої, старець-священик щонеділі і кожне свято бував у храмі, старанно молився і часто долучався до Святих Христових Тайн. За місяць до смерті він за слабкістю вже не міг ходити до храму, не міг зустріти у храмі та світле свято Христового Воскресіння. На другому тижні по Великодню в день поминання померлих, Радониці, коли Російська Православна Церква молилася за всіх від віку спочиваючих християн, Господь закликав його до Себе. Кончина протоієрея Олександра Державіна пішла на 92-му році життя. За тихе, мирне і добре життя Господь дарував йому довголіття, безболісну, непосоромну і мирну кончину. На третій день, 25 квітня 1963 року, у храмі Знамення Божої Матері архієпископ Можайський Леонід (нині митрополит Ризький та Латвійський) у співслужінні 12 священиків відпівав отця Олександра. Під час відспівування було оголошено телеграму Святішого Патріарха Алексія з висловом «щирого співчуття духовним чадам і родичам спочилого священнослужителя». Співчуття висловлювали також численні духовні діти покійного. Протоієрей Олександр Державін був похований на П'ятницькому цвинтарі поряд із дружиною. Неподалік батьків спочиває їх єдина дочка – Ольга Олександрівна Державіна, видний радянський вчений-медієвіст, яка померла 25 грудня 1985 року. З її домашнього архіву та отримано всі відомості про життя пам'ятного протоієрея Олександра Михайловича Державіна. Протоієрей Володимир Ригін Див. протоколи Академії за 1914 р., с. 433-442. З цією статтею познайомив мене професор Московського Університету та член Української Академії наук Н. К. Гудзій, з дозволу якого у травні 1947 р. я робив доповідь про свою роботу та статтю проф. Пачовського у секції давньої літератури при Інституті світової літератури ім. А. М. Горького. Р у і н а р т . Акти мучеників справжні та обрані. Вид. 1689, с. 68. Дії святих (Acta sanctorum), 2 листопада, т. 32. Названо так тому, що другим його видавцем був єзуїт Єгидій Бухерій. У першій знаходиться римський хронограф. Архієпископ Сергій (Спаський). Повний місяцяслів Сходу. Т. 1. Вид. 2-ге. Володимир, 1903, с. 10. Саме там, с. 75–85, дослідження та 21 додаток, с. 615-635. Проконсульські акти про свв. мучениках зібрано бенедиктинцем Руінартом і видано їм у 1689 р. у його книзі «Акти мучеників справжні та обрані». Проконсульських актів у книзі Руінарта трохи більше 18, решта змісту книги становлять послання церков, оповідання самих мучеників, записки очевидців і короткі згадки про мучеників у творах різних древніх письменників. Див. передмову до книги Руінарта. «Словник християнської археології та літургіки» Каброля, с. 377. Знаходячи, проте, дуже важко висловити точно різницю між цими двома формами християнської агіографії, Леклерк пропонує порівняти акти і passio за джерелами і наводить уривки з актів священномученика Кипріана, єписк. Карфагенського, та її ж «Життя і страждання», написані дияконом Понтием. Див Р у і н а р т . Указ, соч., с. 252-264. З фактичного боку розповідь Понтія цілком збігається з актами, але у передачі, у висловлюваннях велика різниця: Понтій як розповідає, а й вихваляє священномученика, в нього вже видно сліди вченої обробки та ораторського стилю. Прикладом ἐγκώμιου можуть бути похвальні слова святих Василя Великого та Іоанна Златоуста на честь мучеників. Архієпископ Сергій. Цит. соч., с. 236. Мінея, по-грецьки μηναῖον – прикметник до іменника βίβλιον і означає «місячна книга». У додатку до житій святих Мінеями називаються такі збірки останніх, де вони зібрані по місяцях і розташовані по днях місяця. Мінеї, що містять житія святих, називаються Четьями, тобто призначеними для читання, на відміну від Міней богослужбових (Є. Є. Голубінський. Історія російської церкви, т. I, 1 пол., 2 видавництва, с. 906). наприклад, кн. 4, гол. 15, або кн. 5, гол. 15. Див «Історію російської літератури». Вид. Академії наук СРСР, 1941, т. I, с. 88. Таким досвідом вважається житіє преподобного Антонія Великого, написане Опанасом Великим, архієпископом Олександрійським. Такі житія, складені Кирилом Скіфопольським (Євфимія Великого, Іоанна Молчальника, Кіріака Самітника, Сави Освяченого та ін.) та деякими іншими агіографами. Це доводиться, наприклад, книгою А. П. Рудакова «Нариси візантійської культури поданим грецькою агіографією». М., 1917. Питання про те, що раніше з'явилося – збірки коротких сказань про святих чи Четію-Мінею, у науці поки що не з'ясовано. У «Повному місяцеслові Сходу» архієп. Сергія наводяться слова з передмови до мартиролога Алона, де сказано, що укладачі збірок коротких сказань про святих «мали надати послугу слабким, які не можуть багато читати братам, щоб вони в малій книзі мали те, що інші насилу почерпають з багатьох кодексів» (т. I. с. 6). З цих слів начебто випливає, що збірки повних житій – Четії-Мінеї – з'явилися раніше Сінаксарів – збірок коротких сказань про святих. Тієї ж думки тримається, мабуть, і Є. Є. Голубинський. Толкуючи слово «пролог» у сенсі «скорочення, скороченої передачі», він каже, що «Прологи є скорочення стосовно Четиим-Минеям» (Історія російської церкви, т. I, 1 пол., з. 915, прим. 1-е). Ймовірно, ті та інші оповідання про святих збиралися поступово і потім уже були з'єднані до збірок, які обіймають усі дні року. Можливо, що збірка коротких оповідей зібрана була раніше, ніж Четії-Мінеї. Творіння преп. Феодора. Т. 2. Вид. Петербурзької духовної академії, 1908, с. 204. Архієп. Сергій. Цит. соч., с. 238-242. Слова грузинського письменника Єфрема Малого зі статті протоієрея К. С. Кекелідзе «Симеон Метафраст за грузинськими джерелами». Праці Київської Духовної Академії, 1910, лютий, с. 188. Див про це там же, с. 189. Архієп. Сергій. Цит. соч., с. 34. Про те, скільки і які саме житія складені Симеоном Метафрастом, див. В. В. Латишева "Візантійська царська Мінея", ПТГ., 1915, с. 79-99. В. В. Латишів. Указ, соч., с. 99. Список окремих житій, які існували на Русі в домонгольський період, надано Є. Є. Голубинським у ній «Історії російської церкви» (т. I, 1-а пол., с. 208–210, додаток). З цього списку бачимо, що Русь мала тоді такі житія: Антонія Великого, Євстафія Плакиди, Євфимія Великого, Іларіона Великого, Іоанна Золотоуста, мученика Кодрата, преп. Ніфонта Кіпрського, священномученика Панкратія, викл. Романа Сладкопєвця, викл. Сави Освяченого, великомучениці Фекли та преп. Феодосія Великого. Проф. Голубинський точно вказує, де, в яких рукописах та пам'ятниках писемності кожне з цих житій згадується. Укладачі «Історії російської літератури», виданої Академією наук СРСР, вказавши деякі з цих же житій, кажуть, що в той же домонгольський період у нас існували ще житія Андрія Юродивого і Феодора Студита, і потім пишуть: «Немає сумніву, що в російській літературі цього часу були й інші житія: Тирона... Олексія, людини Божу» (т. I, с. 90), але не наводять підстав, чому вони це припускають. Про це говорять і укладачі «Історії російської літератури», виданої Академією наук (т. I, с. 100), і раніше їхній академік А. І. Соболевський у його книзі «Житія святих у стародавньому перекладі церковнослов'янською мовою» (СПб., 1904). До таких житій відносяться житія: Бенедикта Нурсійського, священномученика Віта, Аполлінарія Равеннського, мучеників Анастасії та Хрисогона. У книзі Соболевського наведено й лінгвістичні підстави, чому він відносить ці житія до перекладених з латинського, та прикладені слов'янські тексти житій. Житіє князя В'ячеслава послужило взірцем для наших князівських житій. Про нього див. в «Історії російської літератури». Вид. Академії наук, 1941, т. I, с. 101. Чому грецькі Сінаксарі отримали у нас назву Прологів, див у Є. Є. Голубинського в його «Історії Російської Церкви», 2 видавництва, т. I, 1-а пол., с. 914 та 915. Детальний зміст Четііх-Міней знаходиться в «Повному місяцеслові Сходу» архієп. Сергія, у I томі. Супрасльський рукопис описаний Востоковим, а виданий спочатку Миклошичем 1851 р., та був – Северьяновим 1904 р. Успенський рукопис описаний Поповим у «Читаннях ОІДР» за 1879 р., кн. 1-а; видано лише перша половина її Шахматовим і Орловим (див. ті ж «Читання» за 1899 р.). Детальний зміст – у І томі «Повного Місяцеслова Сходу» архієп. Сергія. Історія Російської церкви. Вид. 2-ге. I т., 1-а пол., с. 906. І. І. Срезневський стверджує це на підставі вивчення та звірення мови домонгольських Четііх-Міней з Четіі-Мінеями пізнішими. Див. його «Відомості та нотатки про маловідомі та невідомі пам'ятки». Вип. 64, т. 2, с. 390. М. Н. Сперанський - на підставі дослідження складу стародавніх домакар'євських Четііх-Міней. статтю «Вереснева Мінея домонгольського складу» в «Известиях Відділення російської мови та словесності» за 1896 р., т. I, кн. 2, с. 235-257. Житіє преп. Феодосія за списком XII століття, видане Товариством історії та старожитностей Російських. М., 1913, арк. 1 про. Історія Російської церкви. Вид. 2-ге. Т. I, 1-а поп., с. 912-914. Історія російської литературы. Вид. Академії наук СРСР, т. I. М, - Л., 1941, с. 210–212. Про Бесіди папи Григорія згадує і Голубинський, але раніше. його «Історію», с. 891-892. Історія Російської церкви, вид. 2-ге, т. I, 1 пол., с. 744-745. Історія російської літератури, вид. Ак. н., т. I, с. 346. Список їх наведено у брошурі Н. В. Волкова. «Статистичні відомості про давньоруські книги XI-XIV ст., що збереглися». та їхній покажчик 1897 р. та в Описі рукописів графа Уварова, складеному архім. Леонідом, наприкінці 2 томи. Історія російської церкви, т. II, 2 пол., с. 171. М. 1911 р. Серебрянський Н. «Давньоруські князівські житія», Кострома, 1914, с. 192. Давньоруські житія святих як історичне джерело. М., 1871, з 80 та 81. Перекладна література Московської Русі XIV-XV ст. СПб., 1907. Детальний бібліографічний огляд перекладної писемності від нашестя монголів до митр. Макарія дано Є. Є. Голубинським у його історії російської церкви, т. II, втор. Половина, с. 263-306. Про те, які переклади житій святих поширилися тоді див. у Ключевського, указ. тв. с. 80 та А. І. Соболевського. Перекладна література», бібліографічний перелік. Список їх наведений у А. І. Соболевського в його книгах: "Перекладна література Московської Русі XIV-XVII ст." гол 2; «Житія святих у стародавньому перекладі церковнослов'янською мовою». СПб., 1904. та «Матеріали та дослідження в галузі слов'янської філології та археології». СПб., 1910. В. С. Іконніков у своїй книзі «Максим Грек і його час» (вид. 2-е, Київ, 1915) наводить наступні твори Симеона Метафраста, перекладені Максимом Греком: житіє Богородиці, слово про чудо Михайла архангела, про апостола Хоми і житіє Діонісія Ареопа5. А. І. Соболевський у творі «Перекладна література Московської Русі XIV-XV ст.», в 3-му розділі, крім зазначених у Іконнікова, відносить до перекладених Максимом Греком ще наступні житія, складені Симеоном Метафрастом: мука Микити, пісня на Успіння Богоматері, апостолі, слово про життя апостола Матфія, мука св. Григорія, просвітителя Вірменії, слово про Варлаама та Йоасафа, повість Костянтина Порфірогенета про Нерукотворений образ Спасителя (с. 265). Є. Є. Голубинський в «Історії Російської Церкви» (т. II, 2-а пол., С. 234, 262 і 263, додаток) вказує тільки три твори Симеона Метафраста, перекладені Максимом: житіє Богоматері, чудо арх. Михайла та повість Порфірогенету. Ось приблизний список їх, складений на підставі каталогів та описів колишніх бібліотек: від XV століття – місяці: вересень, жовтень, листопад та травень – у бібліотеці Трійце-Сергієвої Лаври, №№ 666 та 669; місяць серпень – у зборах Ундольського, № 232; місяці: вересень, жовтень, листопад – у бібліотеці Московської Духовної Академії №№ 192–194. Від XV та XVI століть – місяці: грудень, січень, лютий, березень та квітень – у тій самій бібліотеці, №№ 195–198. Від XVI століття – місяці: травень, червень, липень та серпень – там, а, №№ 199–200; місяці: вересень, жовтень, грудень, січень, лютий, березень, квітень, травень та липень – у бібліотеці Московської духовної академії, за описом архім. Леоніда, с. 16 і далі; місяці: листопад та грудень, березень та січень, липень – у бібліотеці А. С. Уварова, за описом архім. Леоніда, т. 2, № 1034-1038; місяці: вересень, листопад, червень та серпень – у бібліотеці Трійце-Сергієвої Лаври, №№ 668, 670, 679 та 680; місяці: грудень та січень – у бібліотеці Ундольського, №№ 230 та 231; місяць січень – у бібліотеці ОЛДП – за описом Хр. Лопарєва, №7, с. 9–58; місяць березень – у Московській Патріаршій бібліотеці (Новоспаські збори), за описом Н. П. Попова, №12, с. 80-96; Четія-Мінея написана 1553 р. у Москві; місяці: вересень, жовтень, квітень та червень, за вказівником архім. Сави, №№ 169, 170, 91 та 89, с. 209. М. Н. С е р а н с к і й. Історія російської литературы. М., 1914, с. 510. В. О. К л ю ч е с к і й. Давньоруські житія святих. М., 1871, с. 221. Див. про це в «Повному місяцеслові Сходу» архієп. Сергія, т. I, с. 266-270. Внесені митрополитом Макарієм у його Четії-Мінеї житія російських святих по місяцях усі перелічені у творі архієпископа Філарета «Огляд російської духовної літератури», за № 132, с. 152–153 3-го видання. Тут же за № 133 (с. 153–196) вказані й імена тих агіографів, які працювали на той час над упорядкуванням житій. Четії-Мінеї митрополита Макарія збереглися до нашого часу в трьох списках або, краще сказати, «ізводах», оскільки всі три екземпляри в деяких місцях розрізняються і за складом, і за редакціями. Першим за часом написання був список Софійський, потім Успенський-Синодальний і, нарешті, Царський. Софійський список – неповний, частина його – місяці: вересень, жовтень, листопад, лютий, травень, червень та липень – перебувала раніше в бібліотеці Петроградської Духовної Академії та описана Абрамовичем (Опис, ст. 2, № 1317, с. 1–15) Іноземних Справ, у зборах Оболенського; решту місяців втрачено. Софійський список написаний у той час, коли Макарій був митрополитом Новгородським (1532–1542 р.). Другий список – Успенський. Він повний, написаний тоді, коли Макарій переселився до Москви, і вкладений їм у Московський Успенський собор у 1552 році, як видно із вкладного запису. У 1856 р. цей список передано був до Синодальної бібліотеки, тому носить назву Успенського-Синодального. Архім. Йосип, який написав докладний опис цього списку, називає його чомусь «царським». "Царським" списком називається третій і в хронологічному порядку найпізніший список, написаний за наказом царя Івана Васильовича Грозного близько 1553 року. Він зберігався у тій самій Синодальній бібліотеці (за вказівником архім. Сави №№ 174–183, с. 21а) та не має двох місяців – березня та квітня. Є припущення, що вони зовсім не були написані. Успенський список - не проста копія з Софійського, а інша, більш повна та оброблена редакція; у ній інший порядок статей та багато нових житій, переважно російських святих. Успенський список написаний середнім напівуставом, Софійський - напівуставом малим, а Царський написаний почерком великим і ретельніше, ніж два перші списки. Місцем написання всіх списків були Новгород і Псков, де за днів митрополита Макарія була ціла корпорація переписувачів, у Царському списку вказані у різних місцях та їх імена. За книгою В.О. 352. Крім Четіїх Міней Тулупова та Мілютіна до XVIp ст. належать такі списки Міней – у зборах гр. Уварова: місяці: листопад (Макар'євська) № 1039 та листопад та грудень, лютий, квітень та серпень №№ 1040–1044 за описом архім. Леоніда у МДА; місяць серпень за описом архім. Леоніда, с. 69 та в Тр.-Серг. Лаврі: місяці вересень та жовтень (№ 664 та 667). Проф. І. А. Шляпкін. лекції. Південно-західна Русь XVI та XVII ст. СПб., 1911, с. 102. Проф. А. С. Архангельськ. Нариси з історії західноросійської літератури XVI та XVII ст. М., 1888, дод., с. 13. Саме там, с. 42, 37 і 35, прямуючи. 97, 78 та 72. І. А. Шляпкін. Лекції..., с. 87. Такими монастирями були: Віленський Свято-Троїцький, Свято-Троїцький Новогрудський, Жировицький Київський-Печерський, Михайлівський, Межигірський, Супрасльський, Слуцький-Троїцький Дерманський, Пересопицький-Луцький та ін., але й у них, коли вони були захоплені уніатами та уніатами спотворення. Повного списку творів південно-західної російської літератури, що збереглися до нашого часу, до XVI ст. ні, та й скласти його дуже важко. Деякі відомості з цього питання повідомляються у проф. М. М. Сперанського у його «Історії стародавньої російської літератури» (с. 561 і 562), у проф. А. С. Архангельського в його «Нарисах з історії західноросійської літератури», у книзі М. В. Волкова, в описах – Віленської бібліотеки, куди надійшли книги із Супрасльського монастиря, – бібліотек Київських (проф. Н. І. Петрова) та деяких інших. Ми візьмемо звідси лише те, що стосується агіології: XIII в. – 1) Збірник житій, так званий Виголексинський (у Рум'янці. Музеї); 2) Збірник житій у Львові, у Васильянському монастирі; XIII та поч. XIV ст. – 3) Збірник житій у Львівській бібліотеці; XIV ст. - 4) Збірник житій і слів 1390 (у зборах гр. Уварова, № 1045), архім. Леонід каже, що цей рукопис писаний у західній (литовській) Русі, чим свідчить і підпис: «А писа (напису) книги ця в літо ѕѿ҃чі (6898 р.) року ти багатогрішний дяк Василько, а ця книга мати зошитів 32», - тут житія і ні житія; XV ст. – 5) Патерик азбучний та єрусалимський (у Віленській бібліотеці за описом Добрянського № 88, звідти ж), 7) Пролог мм. березень і серпень, написаний у 1406 р. за бажанням «пана Солтана Солтановича, намісника Вельська» (там же, № 100, звідти ж), 8) Збірник житій з Жировицького монастиря (там же, № 102), 9) Пролог у бібліотеці Києво-Михай 10) Патерик Скитський (там же № 485), 11) Патерик Печерський 1462 р., писаний у Києві (у Рум'янцівському музеї № 305) за дорученням ченця Кассіана, 12) інший список Патерика, писаний там же в 1460 р. (в зборах Толстого,1),2 писана в Кам'янці в 1489 р. (в цер.-арх. Музеї при Київській Академії), 14) Житіє Іоанна Златоуста (у Віленській біблі. № 70 за Добрянським); XVI ст. - 15) Четьї-Мінеї за мм. вересень – листопад (у Віленській бібл. № 79 за описом Добрянського, з Супрасльського м.), 16) Житіє Варлаама та Іоасафа (там же, № 75, звідти ж), 17) Житія російських святих (там же, № 76, звідти ж), 18) Патерик Печерський (там же, № 86, там Ж. великого»), 19) Патерик Скитський (там же, №87, із Супрасльського м.), 20) Пролог мм. вересень – грудень книги (там же, № 95–98, звідти ж), 21) Пролог, червень – серпень (там же № 101, звідти ж, «написаний за наказом Луцького єписк. Макарія»), 22) Збірник, де є і житія свв. (там же № 103, звідти ж, написаний на Волині, в містечку Корець), 23 і 24) дві збірки житій (там же, № 105 і 106, звідти ж), 25) Патерик Печерський, написаний 1569 старцем Макарієм малим; у Києво-Печерській лаврі, за описом. Н. І. Петрова № 20, 26 Патерик Печерський (там же № 386), 27) Збірник, де є житія (у Києво-Михайлівському м. № 487) та 28) уривок з Прологу (в цер. арх. музеї при К. Д. Академії № 17). Див передмову до Опису рукописів Віленської публічної бібліотеки, складеному Ф. Добрянським. Вільно, 1882, с. XXVII-XXXIII. Порівн. Проф. Архангельського «Нариси з історії західноросійської літератури XVI та XVII ст. М., 1888, с. 26-28, прим. 44. Проф. С. Т. Голубєв. Петро Могила. Т. I, приклад, с. 10. Опис рукописів Києва. Т. I, с. 176. Рукопис Московської Патріаршої бібліотеки №811, арк. 6 про. З листа В. Ясинського до патріарха Іоакима. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 277 та 278. Рукописи Ундолького, зі 166. Перекладна література, с. 280-281. Ось докладний зміст їх за описом рукописів у працях IX Археолог. З'їзду, т. ІІ: л. 5 - Пселлове слово на св. Симеона Метафраста є в самому Метафрасті; л. 67 – Єгорія великомученика життя і мука винахідником С. Метафраст написано; л. 79 - мука св. Георгія, написане від слуги його Пасикрата; л. 139 – «говоріння» про різдво Іоанна Предтечі, написане С. Метафраст; л. 181 – житіє свв. Апп. Петра та Павла (кілька оповідей); л. 155 - з історії Євсевія про Нерона; л. 156 - Симеона Метафраста про свв. Апп. Петра та Павла; л. 171 – Похвала Петру та Павлу від С. Метафраста (витяг із Творінь свв. Отців); л. 200 - свідчення Отців у С. Метафраст про чесне зачаття і виховання Богоматері; л. 231 - слово І. Дамаскіна про успіння Богоматері; л. 247 - слово Андрія Критського про те ж із С. Метафраста; л. 280 – страждання св. апостола Андрія, написане пресвітерами та диякони церков ахаїтським; л. 321 про. - Історія про св. Фекле дівиці від Адана Тривсренського єпископа; л. 324 - тлумачення речей, діяних св. ап. Пилипа, винахідником С. Метафраст; л. 329 - тлумачення ... св. ап. Якова; л. 337 - з історії Євсевія про св. Симеон брат Господній; л. 338 про. - Про св. ап. Фоме, з історії Никифора Калліста; л. 368 – боротьба св. прехвального мученика Димитрія, винахідником С. Метафраст; л. 386 – мука св. Катерини С. Метафраста; л. 395 – страждання св. Варвари; л. 403 – житіє св. Никові єп. Світ від грецьких навмисних винахідників, а особливо від С. Метафраста зібрано і пописано Леонартом Устиніаном патрекієм Венецьким; л. 429 – листи єп. Ігнатія та Богоносця; л. 430 – житіє Климента, єписк. Римського; л. 472 - «дві єпистолії св. Анастасії до Хрисогону»; л. 474 - житіє і мука св. Анастасії; л. 482 – про св. Стефані першомученику св. Григорія Ніського; л. 491 – про обрізання Господнє від С. Метафраста; л. 506 – Григорія Ніського мова про втручання Господнє і про Богородицю, і про права. Симеоні; л. 523 про. - Тимофія пресв. Єрусалимське слово про св. прор. Симеоні; л. 542 Єпистолія Кирила Єрусалимського сину Костянтина великого про знамення Хреста, що з'явися на небесі; л. 545 – слово спогадне про св. апост. Хомі, списане С. Метафраст; л. 551 – пісня на співання Богоматері; л. 557 – з великомученика Микити; л. Ось повне зміст житій та інших агіографічних сказань, що полягають у цій збірці т. II, л. 1 – житіє св. м. Євдокії; л. 18 - мука свв. 40 мучеників в Севастії, мабуть, буквальний переклад з Метафрасту; л. 23 про. – житіє Олексія людини Божої; л. 53 про. - Слово св. І. Золотоуста на Благовіщення; л. 58 – собор св. архангела Гавриїла; л. 60 - життя преп. Марії Єгипетської, списано Софронієм, патр. Єрусалимським; л. 83 про. - Житіє св. апос. Марка, творіння С. Метафраста; л. 86 – повчання з житієм св. апос. Якова; л. 93 – житіє св. Афанасія Олександрійського, списано С. Метафрастом; л. 102 - слово про пам'ять свв. Страстотерпців Бориса та Гліба та чудеса їх; л. 106 – житіє св. Пелагії, списане С. Метафраст; л. 116 – перенесення мощів свят. Миколи та дива; л. 126 – житіє св. Єпіфанія Кіпрського, списане Іоанном, учнем його і покладене в Метафрасті; л. 134 – житіє св. Пахомія, списана від Павла в Лавсаїці, від Метафрасту житій; л. 144 про. – слово про благовірного царя Костянтина та матері його Олени; л. 150 - третє здобуття глави св. Іоанна Предтечі; л. 151 про. – мука Іустина філософа; л. 154 – житіє Кирила, патріарха Єрусалимського; л. 156 про. - Житіє св. апост. Тимофія, єдиного від 70-ти, списано С. Метафрастом; л. 159 про. – життя апостола Варнави від книг С. Метафраста; л. 166 - житіє преп. Онуфрія, написана від Пафнутия монаха; л. 178 - знову життя преп. Онуфрія; л. 183 – св. пророка Єлисея; л. 204 про. - Сприйняття св. апостола Петра з Симоном волхвом; л. 213 - житіє свв. Апостол. Петра та Павла (апокрифічного характеру); л. 224 - оповідь про свв. 12 апостолів; т. ІІІ, арк. 1 – «Слово є місце і час і провини, в ній же з'явись ризи Богородиці» (мабуть, переклад з Метафрасту); л. 7 – пристрасть св. м. Прокопія із С. Метафраста; л. 12 – пристрасть св. м. Панкратія; л. 14 - свв. викл. муч. Патермуфія та Конрія та Олександра воїна; л. 20 - слово про св. архістратизі Гавриїлі; л. 23 про. – мука свв. Кирика та Іулітти (переклад з Метафрасту); л. 26 про – житіє св. князя Володимира; л. 34 про. – мука св. Марини (багате апірифічними подробицями); л. 47 – житіє св. Макріни, сестри св. Василя великого; л. 53 – житіє св. прор. Іллі; л. 56 – диво св. прор. Іллі у Нижньому Новгороді; л. 71 – житіє св. Симеона юродивого, списане Леонтієм, єписк. Кіпрським та становище у Метафраста; л. 82 – житіє св. Марії Магдалини, вибрано від багатьох писань святих; л. 90 - життя і страждання свв. Бориса та Гліба; л. 102 - житіє преп. Євпраксії; л. 117 – пристрасть св. великомученика Пантелеймона та дружини його, списано С. Метафрастом; л. 122 – свято Всемилостивому Спасу і Пречистій Його Матері (з Прологу); л. 123 - мука свв. мучеників Маккавея та матері їхньої Саломії та вчителя Елеазара; л. 131 про. - свв. семи юнаків у Ефесі; л. 154 про. - Слова на співання Богоматері. Далі в 3 томі, так само як і в 1-му, містяться виключно слова на різні свята та дні святих (лл. 181–186). Місяцеслови друкувалися за різних книг, а саме: за Апостолів, Євангелій, акафістів (див. Київське вид. 1677 р.). Загальної Мінеї (Московське Іоакимівське вид. 1681 р.), Новому Завіті (вид. Євю 1652 р.), Слідованої Псалтирі (напр., в Острозькому вид. 1598 р. л. 168-248), служебниках18г. Віленському 1583 р., 1607 р., Київському 1620 р. та ін., требниках (Київське вид. 1652 р.), статутах та напівуставах (Київське вид. 1682 р. та ін.), часословах (див. Орологіон, або9 Часослов вид. Крім того видавалися й окремі святці (напр., у Києві 1680 р.) з одними пам'ятями святих та з короткими житіями (Московське вид. 1660 р.). Перше видання Апостола на південному заході вийшло у Вільні 1525 року з друкарні Франциска Скорини; потім Апостол виданий був у 1547 році в Терговіші Д. Логофетом, а потім у 1574 р. у Львові московським першодрукарем Іваном Федоровим. Тут крім сказань Єпіфанія Кіпрського (лл. 2–4) та Дорофея Тирського (лл. 6–10), є ще такі тексти: 1) списання років після навернення св. апос. Павла, що пояснює час усіх шляхів його і звідки послання своє писаше (л. 4–6); 2) про чудеса свв. апостол, що є в Діях (л. 10-11); 3) напис початок апостольських діянь (л. 11-15) і 4) збірка 12 місяців (л. 243). Ці статті знаходяться в обох Віленських виданнях (1576 і 1591 р.), а також у Львівських (1639–1642 р. та ін.) та Київських (1630, 1654 р. та ін.) Ці оповіді є вже у старовинному виданні, яке А. Родоський (Опис стародруків і ц.-слов'янських книг, що зберігаються в СПб. Духовної Академії, ст. 1-й, № 11), відносить до надрукованих у Москві раніше 1564 р., - саме тут вміщені статті: "Еван"; 2) «сказання, прийнятне всього літа число євангельське»; 3) «що від Матвія св. євангелія глави»; 4) Феофілакта Болгарського передмова і 5) молитва Господу Ісусу Христу; з 368 аркушів надруковано збірку 12 місяців. На південному заході Євангеліє вперше було надруковано у Вільні у друкарні Мамоничів, 1575 р., Петром Тимофеєвим; в ньому також є всі вищенаведені статті та місяцеслів; 1600 р. видання було повторено. У Львові, у друкарні М. Сліозки, Євангеліє було надруковано у 1636 р.; у ньому, окрім зазначених статей, наприкінці є «пояснення виправлень із ізводи старогрецькими». Київське видання Євангелія вийшло 1644 р., за вказівником Ундольського (№ 552), але Родоський першим Київським вважає видання 1697 р., надруковане за архім. Мелетії та містить на початку такі статті: 1) від житія св. єван. Матвія; 2) чотирма Євангелісти написано; 3) оповідь, що є всього літа число євангельське; 4) молитва перед зачаттям євангелії; 5) зміст та 6) передмова Феофілакта Болгарського. Перед наступними Євангеліями поміщено оповіді про життя свв. Марка, Луки та Іоанна Богослова, а наприкінці зборів почав і соборник 12 місяців (л. 414–438). Перше видання пісної Тріоді на південному заході вийшло у Вільні, 1609 р., потім у Києві 1623, 1627, 1640, 1646, 1648...; у Львові 1664, 1688, 1699... Житіє Марії Єгипетської є вже в Московському виданні 1589 р. (арк. 441), є і в Київських 1627, 1640 р. (арк. 865), а також і у Львівському 1664 р. та інших. Див. Тріодіон сієсть Трипіснець св. великої п'ятдесятниці, виданий у Києві, 1631 р., арк. 409, 530, 558. Перше видання Кольорової Тріоді на південному заході вийшло у Вільні, 1609 р., з друкарні Л. Мамонта; у Києві у 1631 р. та 1642 р., у Львові у 1642, 1663 рр.; у Чернігові у 1685 та 1686; були й інші південно-західні видання. Перше видання Анфологіону було у Києві 1619 р., за архім. Єлисеї Плетенецькому, тут у передмові повідомляються відомості про Лаврську друкарню та про складання самої книги (с. 3–9); перше львівське видання вийшло 1632 р. Потім видання повторилися, – у Києві 1636 р., у Львові 1638, 1643, 1651, 1694 роках. Крім того Анфологіон був виданий у Довгому полі у 1643 р., у Новгороді Сіверському у 1678 р. та у Чернігові у 1678 р. Трифологіон на південному заході надрукований уперше у Львові, у друкарні Братства у 1641 р., Андрієм Сокольським. Повчання авви Дорофея було видано й у Києві, 1628 р. Перше видання Маргарита вийшло в Острозі в 1595 р., але там житія немає. У московському вид., разом із словами Златоуста, вміщено широке слово про Божу Матерь, що докладно передає всі апокрифічні оповіді, що стосуються Її народження і життя при Єрусалимському храмі (л. 598–624). Див. про них у статті проф. С. Т. Голубева Нотатки про стародруки та слов'янські книги. Київ, 1876. Проф. С. Т. Г о л у б е в . Петро Могила, т. I, с. 410; пор. Каратаєв. Опис стародруків, вип. 1, №321. Д. І. Абрамович. Дослідження про Києво-Печерський Патерик. СПб., 1902, с. 96 та 97. Редакцій Печерського Патерика було кілька, мітр. Макарій налічує до десяти; найпоширенішою була 2-а, Кассиановская, складена 1462 р., «наказом смиренного Кассиана, уставника Печерського»; з інших редакцій відома ще Арсенієвська, зроблена 1406 р. єпископом Тверським Арсенієм. Ця служба багато разів видавалася й у Москві, наприклад, у 1640, 1641, 1643, 1662 та інших роках; у виданні 1640 року життя поміщено після служби (лл. 1–50). Про Патерика і Тератургіму див. Петро Могила .т. I, гол. ІІІ, с. 268-293. Д. І. А б р а м о в і ч . Цит. соч., с. 108. Див Опис книг бібліотеки Хлудова, № 241. Що ж до Москви, то тут, крім житія св. Миколи Чудотворця, у XVII столітті було видано: 1) житіє св. Іоанна Золотоуста 1642 р.; 2) житія преп. Сергія і Никона при службах, 1646 р.; 3) життя викл. Сави Сторожевського при службі, в 1646 р. і 4) «Анфологіон» – збірка житій та слів, перекладених з «елліногрецької мови словенською Арсенієм Греком», видана в 1660 р.; тут знаходяться: житіє св. великомуч. Катерини, мука св. великомуч. Феодора Стратилата, житіє Олексія, людини Божої, запитання та відповіді Юстина Філософа та інші витримки з творів св. батьків. Лист надрукований в "Архіві південно-західної Росії", т. 5, ч. 1, с. 277-278. Проф. І. А. Шляпкін. Лекції з історії південно-західної літератури XVII ст., с. 219. Див. Опис рукописів Києва Н. І. Петрова, вип. 3 № 281. Рукопис б. Московської друкарської бібліотеки, № 420. Див. Опис рукописів Віленської бібліотеки Ф. Добрянського, № 80, 81 і 82. Див. Опис рукописів Києва, вип. 2-й, передмову та № 370. «Печерською Четьею» користувався і святий. Димитрій. Напр., збірка житій XVII ст. білоруською говіркою – у Віленській бібліотеці, № 107; збірка житій – там-таки, № 106, із Заблудова; Патерик скитський та житія, написані за Зосима Прокоповича, єпископа Чернігівського, – у Києво-Печерській Лаврі, № 270; там же збірка патериків із Межигірського монастиря, № 272; збірка житій святих, здебільшого стислих, на всі місяці, але не всі дні, білоруською мовою XVII ст. – у Московській Патріаршій бібліотеці, № 752 та ін. Передмова до читача благочестивого за першої книги Димитрієвих Четііх-Міней. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 277-278. У певному протиріччі з цим листом стоять відомості, що повідомляються у передмові до першої книги Димитрієвих Четіїх-Міней. Тут Варлаам Ясинський, сказавши про Макар'євські Четії-Мінеї, продовжує: «А тії... книги... звільненням... великих государів наших царів і великих князів Іоанна Олексійовича і Петра Олексійовича... кир Іоаким, Московський і всієї Росії і всіх північних країн патріарх... на моління блаженні пам'яті згоди заради писань житій святих, зводь надіслати з Москви з благословенням своїм архіпастирським викладеним ще тому на видання в Лаврі Київопечерської книг житій святих, з приводу, тих Міней-Четих». Виходить, що за Гізелі було дві спроби отримати Макар'євські Четії-Мінеї, – одна за царя Феодору Олексійовичу, інша дещо пізніше, за правління Іоанна та Петра Олексійовичів. Вперше вислані були Мінеї скорописні, отже, не Макар'євські, вдруге – Макар'євські. Але цьому останньому припущенню суперечить вся наступна історія з Четіім-Мінеями: в 1686 р., як побачимо, кияни просять надіслати їм Макаріївські Четії-Мінеї з вересня (лист гетьмана Самойловича до Вас. В. Голіцина, - Шляпкіна, - Шляпкіна, - Шляпкіна, - Шляпкіна. прим.). Чи не можна припустити так, що, відсилаючи вперше надіслані «швидкописні» Мінеї до Москви назад, Інокентій Гізель порушив нове клопотання про висилку Макарьевских Четііх-Міней. Відповіді на це клопотання з Москви незабаром не було, м. б. тому, що й Інокентій Гізель невдовзі помер. У 1686 р. коли архімандритом Лаври був Варлаам Ясинський, було порушено нове клопотання про висилку Макар'євських Четііх-Міней, причому в ньому взяли участь митроп. Гедеон та гетьман Самойлович. Це клопотання було вдалим, Мінеї були вислані, але Варлаам Ясинський, за скромністю, приписав це не собі і не тим особам, яких він просив допомогти йому, а Інокентію Гізедю. Загалом питання про Макар'євські Четії-Мінеї - питання дуже заплутане, що побачимо і далі. І. А. Шляпкін. Святитель Димитрій та його час, с. 38, прим. 5. його «Діарій» щодо проф. І. А. Шляпкіна «Святитель Димитрій та його час». СПб., 1891, дод. 1-е, с. 5. Діарій при творах Святителя, вид. 1824, ч. 1, с. 326. Там же, лист до Стефана Яворського. Там же, під 1685 роком, с. 321. 1678-го року, коли святий. Димитрій жив у Слуцьку, його вчитель, ігумен Михайлівського монастиря Мелетій Дзік надіслав йому частину мощей св. Великомучениці, як найдорожчий та найцінніший подарунок; 1685 р., 10 серпня, Святитель бачить сон і, записуючи його, називає св. Варвару своїм «патроном», своєю «благодійницею»; 1691 р., ніби виконуючи бачене уві сні, він урочисто переносить частину мощей св. Великомучениці до церкви Батуринського монастиря, де був тоді ігуменом, і встановлює співи їй акафіста по вівторках; у Київському Михайлівському монастирі, при гробниці св. Варвари довго зберігалося складене Святителем і ним же переписане життя Великомучениці; як знак його постійної благоговійної любові до неї. Н. І. Петров. Історія Київської духовної академії, с. 47. Зразків. Київські вчені у Великоросії. Митроп. Макарій. Історія Російської Церкви, т. XI, с. 490. Видана в 1635 р. уривки з неї у митроп. Макарія в «Історії Російської Церкви», т. XI, с. 490-492, і в його ж "Історії Академії", с. 76. Н. І. Петров. Цит. соч., с. 79. Митроп. Макарій (Булгаков). Історія Академії, с. 77. Там же і Н. І. Петров. Цит. соч., с. 79. С. Т. Голубев. Київська Академія наприкінці XVII ст., с. 50, прямуючи. 16. "Остен", цитата з дослідження І. А. Шляпкіна, с. 137. Митроп. Макарій (Булгаков). Історія Київської академії, с. 87 і далі. Н. Ф. С у м ц о в . Іоаннік Годятовський. "Київська старовина" за 1884 р., т. I, с. 6 та 7. І. Я. П о р ф і р ь е в. Історія російської словесності. Казань, 1886, т. I, с. 603. Так вважають автори книги «Святитель Димитрій, митрополит Ростовський», с. 4; І. А. Шляпкін, цит. соч., с. 6; свящ. М. С. Попов, який вважає причиною припинення занять у школі навала Виговського, с. 12; та митроп. Макарій (Булгаков), цит. соч., с. 47. Ейнґорн. Нариси з історії Малоросії XVII ст. 325, прим. 315. Акти південно-західної Росії, т. VI № 37, с. 93. Ф. І. Т і т о в . Святитель Димитрій, митрополит Ростовський. Київ, 1908, с. 5 та 6. Рукопис б. Московської Патріаршої бібліотеки, № 139, арк. 196 та про. Пролог – у бібліотеці Московської духовної академії № 8/500. Житіє свят. Димитрія за його творах, год. I, з. 1. Історія Академії, с. 31, приймемо. Житіє при творах Святителя, ч. 1, с. 2 та 3. Твори Святителя, ч. 1, с. 348. Лист до Феолога 15-те. «Ярославські єпархіальні відомості» за 1874, с. 269. Про це говорить і упорядник житія святий. Димитрія, який повідомляє, що він погодився писати Четії-Мінеї «за довгим запереченням». твори Святителя, ч. I, с. 5. "Діарій" при дослідженні І. А. Шляпкіна, дод. І, с. 8, та рукопис б. Московської Патріаршої бібліотеки, №146, с. 143. Житіє Святителя при його творах, ч.1, ст. 5. Там же і Діарій при творах, під 1689, с. 324. лист до Феодора Полікарпова при творах Святителя, ч. 1, с. 348. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 322, 323 і далі. Твори Святителя, ч. 1, с. 321 та 322. Лист патріарха Іоакима до Варлаама Ясинського. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. I, с. 281. За дослідженням І. А. Шдяпкіна, с. 46, прямуючи. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. I, с. 281. Лист 11-й. «Ярославські єпархіальні відомості» за 1874, с. 267. Лист 18-й. Саме там, с. 280. рукопис б. Московської Друкарської бібліотеки, № 420, л. 454 і далі. Тут, наприклад, на л. 458 Святитель зазначає: «св. Марини, сестри св. Василя великого в Четті л. УДД" ; на л. 459 «викл. Дій, в Четьї УІІ»; св. пророка Іллі – в Четьї л. УНА ; «викл. Макар'євським Четіім-Мінеям, зробив у них свої позначки аркушів – цифрами, які з Євфимієвим рахунком, а отже, і з вказівками святих, не сходяться. Наприклад, у липні, у житії св. Аполлінарія в Макар'євських Четі-Мінеях читаємо: «Руф же патрокл боялася Бога» – Святитель на полі: «кесаря» (л. 385 про. а); у Четіїх-Мінеях: «чотири дні» – Святитель: «літа» (л. 387 про. а); у житії Євпраксії дівиці: «сирським мрією» – Святитель «ми» (тобто мирським, л. 419– об. б); «гірник із землею» – Святитель: «із зіллям» (л. 420 об. б. і 421 а). також у червні житіє Паїсія Великого, у серпні – Адріана та Наталії та ін. Дослідження, с. 47. Нам здається, що тут проста помилка, бо раніше І. А. Шляпкін називає Мінеї «Великими» і далі «Макар'євськими». Святий. Димитрій та його праці, с. 66. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 323. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 280. Рукопис Києво-Печерської Лаври, №161. Лист Варлаама Ясинського до патріарха Іоакима. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 279-280. Лист святий. Димитрія до патріарха Йоакима при Діарії. Твори, ч. 1, с. 324. Проф.-прот. Ф. І. Т і т о в . Російська православна церква у польсько-литовській державі, т. II, 1 пол., с. 34 та 35. І. А. Шляпкін. Святитель Димитрій та його час, с. 136. Л. Н. Май к о в . Нариси з російської літератури XVII в., з. 54. Див про це статтю Н. І. Петрова «Про вплив західноєвропейської літератури на російську» в «Працях КДА» за 1872, т. 2, особливо с. 463 і далі, або книгу М. Смінцовського «Брати Лихуди». СПб., 1899, особливо гол. 2. Синодальний рукопис №146, арк. 191 та 192. Діаріум при творах Святителя, с. 322-324. Лист Варлаама Ясинського до гетьмана І. Мазепи, писаний рукою святих. Димитрія. Дослідження І. А. Шляпкіна, с. 184. І. А. Шляпкін. Цит. дослід., приклад. 1, с. 8. Твори Святителя, ч. 1, с. 324. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 278-280. Євгеній, митрополит. Опис Києво-Печерської Лаври, приклад., с. 84: «і то розумом чи мудрістю і книги в друкарні нехай видаються». Святий. Димитрій та його час, с. 193. Рукопис Московської Синодальної бібліотеки, № 146: а) виписка зі твору братів Ліхудів про пересуществование, л. 191; б) витяг з «Манни» Сильвестра Медведєва, л. 192. Рукопис № 147: а) 12 статей, які запевняють тих, що сумніваються в перетворенні Св. Тайн, арк. 268; б) свідоцтва про Єроніма та Августина з Макар'євських Четііх-Міней, л. 378; в) свідчення св. батько на гол. 88 тлумачення Божественні літургія блаж. Симеона, архієп. Фессалонікійського: «Показ від писань свв. отець на неправоголосних, нібито в Божественній літургії пресуществлятися хлібом і провиною в Тіло і Кров Христову словеси тільки Христовими: «Прийміть, їдьте». Це – ґрунтовний доказ православної думки про перездійснення, л. 274-284. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 327. Див грамоту митроп. Гедеона до патріарха Йоакима від 22 серпня. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 288-289. За дослідженням І. А. Шляпкіна, с. 238. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 328. Дослідження І. А. Шляпкіна, с. 278. Таких збірників є кілька: п'ять у Московській б. Патріаршій бібліотеці (№№ 139, 146, 147, 811 та 858) та один у бібліотеці Московської б. Синодальної друкарні (№ 420). Більшість їх зібрана і переплетена в Ростові, про що на деяких книгах зроблено позначку рукою самого святого. Димитрія. Зміст збірок дуже різноманітний. Ось, наприклад, зміст збірки № 139: 1. Календар Елліно-Римський; 2. Від літопису обрання коротко про початок родоводу від Адама; 3. Про монархію російської; 4. Розгляд та дослідження років Різдва Христового; 5. Царі грецькі та патріархи Константинопольські; 7. Каталог імен патріархів Царгородських; 8. Розгляд обрання 70 апостолів; 9. Каталог митрополитів Київських; 10. Про тиждень, честь суботи, що приймала; 11. Catalogus sanctissimorum Patriarcharum, qui fuerunt post cautividadem Constantinopolitanam». Приписувати всі статті святих, що перебувають у збірниках. Димитрію як автору чи навіть переписувачу, у жодному разі не можна. Написані вони різними почерками і деякі просто виписки з різних писемних і друкованих книг. Йоакима, – «на капітони», «про благоговійне стояння в храмі» та ін.), але позначки рукою Святителя зроблені майже у всіх статтях, – очевидно, він їх читав і переглядав, Виділити з усього цього матеріалу твори самого святого. Димитрія нелегко. Ми думаємо, що його перу належать: у збірці № 139 усі статті, крім 10 та 11. Втім, друга стаття – «від літопису» – є вибір різних місць із Московського хронографа, зроблений для Святителя, мабуть, кимось із його знайомих; в одному місці цієї статті Святитель на полі написав: "Неправда" (л. 21). Можливо Святителю належить і третя стаття – «про монархії російської», – що представляє також вибір коротких відомостей про князів і царів, закінчуючи Петром Першим. У збірнику № 146, безперечно, Святителю належить «Піраміда Інокентію Гізелю» (л. 143), написана 24 лютого 1685 р. і вміщена у зібранні творів Святителя; по-друге, «Апологія на вгамування печалі» (л. 162) і, можливо, «Хронологія» східних царів від Іустина до 1453 р.» (Л. 203). У збірнику № 147: «Архієреї Ростовські» (надрукована в О. ЛД Просвітництва з рукопису, доставленого А. А. Тітовим, СПб., 1890 (л. 318-332); «Умовляння Святителя ієреям», які увійшли до зборів його творів (л. 332 і 343); «Слово на св. Гурія», єпископа Казанського (л. 362). «Повість Угличського архімандрита», записана зі слів архім. Покровського монастиря Макарія у серпні 1704 року (арк. 382) і «Розгляд і вивчення років» – перебілений і виправлений текст тієї ж статті, що у збірнику № 139 (арк. 426). Оскільки чорновий список закінчується 1703, а білий 1704 р., то, безсумнівно, у роки Святитель і займався цим питанням свого літописця. У збірці № 811: «Мученикословіє», написане в 1700 році, «в обителі всемилостивого Спаса Новгородка Сіверського» (л. 1–42); «Кілька душ від жіночої статі в мужньому образі сп сошася» (л. 42, теж у рукописі Києво-Печерської лаври № 161, л. 38); два «умовляння попом» (л. 226 і 240); «Лікування на збентеження помислів» (л. 254) і «Плач на поховання Христове» (л. 310). Щодо інших статей цієї збірки, напр. – «Збори єретиків та єресей їх» (вибір із книг Цезаря Баронія), «реєстр єретиків» тощо, то вони навряд чи працю самого Святителя. У збірці № 858, де зібрані різні житія святих перу Святителя належить, можливо, лише житіє св. царевича Димитрія (л. 109), інші житія надіслані Святителю чи списані йому іншими особами. У Друкарській збірці № 420 Святителю, безсумнівно, належать (написані його рукою) два місяціслови – один на весь рік (л. 19–23), інший на мм. червень, липень та серпень (л. 454–464) з позначками, де шукати матеріал для складання житій святих, що згадуються церквою у гот чи інший день року; «Їх sanctorum Actis» (л. 468–472), також руки Святителя, – «Збори якихось святих стародавніх, не згаданих у словенському місяціслові» і обраних з 18 перших томів Acta sanctorum, і «Історичний календар» (л. 5 і сл.). Які з перерахованих статей складені були Святителем у період часу, що ми розглядаємо, – з точністю визначити неможливо. Проф. І. А. Шляпкін вважає, що близько цього часу святий. Димитрій написав: а) Календар елліно-римський; б) від літописця «обрання, коротко про початок родоводу від Адама»; в) Каталог єпископів та патріархів св. Візантійські церкви та г) Каталог митрополитів Київських (див. Дослідження, с. 243 та 244). Але в елліно-римському календарі (Рук. № 139, арк. 4 і далі) є посилання на Acta Sanctorum, які надіслані були Святителю лише великим постом 1693 року, отже, до цього часу цей календар навряд чи був складений. Щоправда, питанням календаря Святитель зацікавився дуже рано, – вже у «Ономастиконі», рукописи, складеної 1687 року, на л. 23 та сл. є і «давньоримський календар» на весь рік і після нього менімонічні вірші для запам'ятовування ід, календ та нон. Потім роботі над календарем присвячена частина статті в Друкарській збірці № 420 (час написання її невідомий). Нарешті, вже після знайомства з книгами Боландістів, Святитель знову повернувся до того ж питання і написав те дослідження про календар, яке знаходиться в збірці № 139. Вважаючи питання це дуже важливим і для читачів житий святих, Святитель статтю «Про календар елліно-римському найдавнішому» помістив і в Четіїх. «Вибравши коротенько» від літописця, як ми вже говорили, навряд чи обрані самим Святителем, – він тоді не став би робити в рукописі ті позначки, які ми зустрічали там, а виправив би зміст при списуванні. Каталог єпископів і патріархів Візантійських складено 1695 р., як видно з приписки наприкінці рукопису: «Писано це наказом преосвященного отця Варлаама влітку 1695, місяця серпня, у монастирі свв. верховних апостолів Петра та Павла пустиньки Глухівські» (л. 167 про.). Ця робота виконана дуже ретельно і містить багато даних для з'ясування тих джерел, якими користувався святий. Димитрій при складанні житій святих, написана за керівництвом Никифора Калліста, Костянтина Гарменопула, Філіпа Купріяніна та Мелетія, архієп. Архідонського. Варлаам Ясинський, даючи це доручення святим. Димитрію, надіслав йому свій каталог, зібраний «від грецьких літописців» (не з Acta sanctorum?). Нам думається тому, що до періоду життя Святителя (1690–93 рр.), що розглядається, можна віднести лише такі роботи: 1. Каталог київських митрополитів; 2. Каталог грецьких царів та грецьких митрополитів і 3. Розгляд обрання 70 апостолів (всі у збірнику № 139), але лише у початковій редакції. «Обрання свв. 70 апостолів», що приписується Дорофію, єписк. Тирському, містилося і міститься на початку Апостола. Святитель користувався ним, коли складав житія свв. за м. січень і, безперечно, тоді ж це обрання вразило його своїми помилками та неточностями. Виправивши їх у своєму оповіді (4 січ.), Святитель вирішив піддати св. Дорофею статтю уважнішому розбору, – в результаті цього рішення і з'явився «розгляд». У ньому зустрічаються подекуди посилання Acta ss., але вони внесені, мабуть, після, коли робота вже закінчено. Втім, усі ці міркування лише припущення, і питання про рукописи святі. Димитрія вимагає спеціальної розробки та дослідження. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 328-329. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 416. Діарій при творах Святителя, ч. I, с. 329–330 та Четії-Мінеї, 2 книга. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 330-332. І. А. Шляпкін. Цит. дослідж., с. 247, і святий. М. Попов. Цит. соч., с. 103. Архієп. Сергій. Повний місяцяслів Сходу, т. I, з. 271. Житія св. Петра, єпископа Севастійського, у наших Четіїх-Мінеях зовсім немає, і під 9 січня вказано лише його пам'ять. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 334. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 415-417. Діарій при творах Святителя, ч. I, с. 334. Діарій при дослідженні І. А. Шляпкіна, приклад. 1, с. 9. Рукопис № 146, л. 292, 304, 311 та 316. Дослідження І. А. Шляпкіна, приклад. 1, с. 9. Листи в Архіві південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, л. 415, 417 та 419. Лист у Актах південно-західної Росії, т. V, год. 1, з. 420-423. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 346. Наприклад, гетьман Самойлович у грамоті Голіцину у книзі І. А. Шляпкіна, с. 47, патріарх Іоаким, грамота 1684 Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 280. Лист патріарха Адріана святий. Димитрію - в Архіві південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 434. Ось слова з листа Адріана до самого Ясинського: «Як явно твоє преосвященство в сицевих Богові і людиною, бо безсмертні пам'яті праці твоя в словоучительстві і старанності в киїгомініях четим шестомісяцем - септемврием проповідуються». Саме там, с. 429. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 428, 430 та 431. Архів південно-західної Росії, т. 5, ч. 1, с. 433-436. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 332-336. І. А. Шляпкін. Цит. дослідж., с. 256–264; свящ. М. Попов. Цит. соч., с. 110-115. Яросл. єпарх. вед. за 1874, с. 247, лист 1. І. А. Ш л я п к ин. Цит. дослідж., с. 256. Літопис Велічка, III, 551, у дослідженні І. А. Шляпкіна, с. 265. 11 лист до Феолога. "Ярославські єпархіальні відомості" за 1874 рік, с. 267. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 335. Лист 2-й. Яросл. єпарх. вед. за 1874, с. 253. Рукопис Московської Патріаршої бібліотеки №811, арк. 6-й, передмова до Мученика. Це невелика, за одну чверть, книжка польською мовою, що називається Martyrologium і що знаходилася в Московській друкарській бібліотеці, № 4161. Рукопис Московської Патріаршої бібліотеки, № 811, л. 2 та 4. Що являють собою поміщені там житія – див. у книзі «Святитель Димитрій, митрополит Ростовський», вид. 1849, с. 227-228. Діарій при творах Святителя, ч. 1, с. 336. Житіє при творах Святителя, с. 17. К. В. X а р л а м п о в і ч . Малоросійський вплив на великоруське церковне життя. Казань, 1914, с. 509. Харлампович припускає, що постанова відбулася раніше. Цит. соч., с. 509. Листи Святителя до Феолога є цінним, незамінним матеріалом для його біографії – вони не лише дають багато відомостей про його життя та літературну діяльність, а й відображають душевні якості святителя, його характер та ставлення до людей. На жаль, листи ці не зібрано та окремо не видано. Усіх їх налічується понад 30. Найзначніші збори перебувають у Румянцевському музеї (№ 407), тут 32 листи Святителя, але з оригіналу, а копіях, за вірність яких поручитися не можна: орфографія їх у всякому разі зовсім та, яку ми спостерігаємо у справжніх рукописах свят. Димитрія. З 32 листів Румянцевського збірника 29 відомі й у друку: один у зібранні творів Святителя (V тому, с. 129), решта в Ярославських єпархіальних відомостях за 1874 (с. 246 і далі). Порівняння листів, надрукованих у Відомостях із листами Рум'янцеве, збірника показує, що редактор Єпарх. відомостей користувався не Румянцевським, а якимось іншим зібранням листів святих. Димитрія. Це свідчить не лише різницями в тексті, іноді дуже значними, а й тим, що у Відомостях чотирьох листів (16, 23, 24 та 32) бракує і один лист збірки – 15 відповідає двом листам (4 і 11) у Відомостях. У Румянцевському збірнику листи розташовані без порядку та послідовності, редактор Ведомостей розподілив їх у хронологічному порядку і тому його рахунок зовсім не збігається з рахунком збірки. Крім цих листів відомі ще листи святий. Димитрія до Феолога: одне в Працях київської Д. Академії за 1860 (II, с. 285), воно ж і в Яросл. єпарх. відомостях за 1888 (с. 396); одне у Віснику Європи за 1826 ( VIII, с. 272), воно ж і в дослідженні І. А. Шляпкіна (с. 423) і в книзі «Свят. Димитрій, мітр. Ростовський» (с. 66); два в дослідженні І. А. Шляпкіна (сс. 430 і 455, останнє за рукописом Ростовського С- Яковлівського мон. № 355, арк. 323) і одне у нас, за справжнім листом Святителя, що зберігається в ризниці того ж монастиря. Без сумніву були ще листи Святителя до Феолога. Крім листування з Феологом надруковано ще листи Святителя: до Стефана Яворського (чотири листи, всі перебувають у Діарії при творах Святителя та в дослідженні І. А. Шляпкіна (с. 417, 420, 422); Федору Полікарпову (у Діарії), Новгородському у Діарії); с. 371, інше в Тр. 1864 р. ІІ, с. Доморце (409), до старшого Віленського братства (верб. 433 і в Діарії); (Душ. читання 1864 р. II, 122) та архім. Стаття «Феодор Полікарпович Орлов, директор Московської друкарні» в «Журналі Міністерства народної освіти» за 1894, № № 9, 10 і 11, і книга «Один з строкатих» (Каріон Істомін), СПб., 1902. Наприклад, в архієпископа Філарета Чернігівського "Огляд російської духовної літератури", СПб., 1884, с. 268. Святитель називає Каріона Істоміна і Феодора Полікарпова в листах «розсудливими, найчеснішими» (лист 4-й у «Ярославських єпарх. вед.»), «Смиренно б'є їм чолом» (лист 9-е), просить Феолога повідомити їм про закінчення Четиих-ми за читання його творі »(лист 14-е), довіряє їм читати і те, що ще не готове до друку (лист від січня 1708 р. до Стефана Яворського в Діарії), одного разу називає Каріона Істоміна «коханим другом» (лист 23-е), а Феодора (Діарій). Указ Воєйкову про Ростовську школу. І. А. Шляпкін. Цит. дослідж., с. 328. Лист 9-й у «Ярославських єпарх. вед.» та 16-те у Румянцівській збірці. «Ярославський єпарх. вед.», 1888 р., с. 395. Саме: Іоанна Новгородського, Сергія Радонезького, Григорія Пельшемського, Гурія та Варсонофія Казанських, Аврамія Ростовського, Іони Новгородського, Варлаама Хутинського та Нікона Радонезького. Наприклад: Йосипа Волоцького, Сергія та Германа Валаамських, Нікандра Псковського, Єфросинії Суздальської, Михайла Тверського, Олександра Невського та ін. Рукопис Московської друкарської бібліотеки № 420, арк. 44. Лист 10. Ярославський єпарх. вед., 1874 р., с. 261. Лист у ризниці С.-Яковлевського мої. У 1707 р. Строганова Святитель просив прислати йому «малий час книгу, дієслову хронограф іже літописець». І. А. Шляпкін. Цит.соч., с. 415. Лист 26 за Яросл. єпарх. вед., с. 276. У рукописах, що залишилися після Святителя, є «Літописець», де стисло описуються події церковної та громадянської російської історії. «Літописець», мабуть, списаний для Святителя з іншого подібного пам'ятника. Прочитуючи рукопис, Святитель зробив подекуди нотатки, які також вказують на його інтерес до Ростово-Суздальського краю. Наприклад, там, де йдеться про смерть єпископа Кирила і про постачання на його місце святих. Ігнатія, Святитель до імені Кирила зверху додав: «єп-п Ростовський», а на полі помітив рік «1262» (л. 68 про.); на л. 79 об., на полі ж, Святитель написав: «Це літо іавление Богородиці Толгскіа (літо Екв); на л. 112, де перераховуються Ростовські єпископи, на полі знову відмітка: «єпи Ростовстії лѳ» (39); Святителя поставлено: «зрі». Титова, святий. Димитрієм. (Див. Літописець про Ростовських архієреїв, видання ОЛДП. СПб. 1890 з примітками Титова, с.1). Тут зібрані відомості про всіх Ростовських святителів, починаючи з єпископа Феодора і до свят. Димитрієм. Якщо останній справді був автором «Літописця», тоді це є новим і найсильнішим доказом інтересу святих. Димитрія до Ростовського краю. Лист 28, за Яросл. єпарх. вед., с. 303. За дослідженням І. А. Шляпкіна, с. 372. Рукопис Моск. Друкар. Бібл. № 420, арк. 120. Лист у ризниці Спасо-Яковлівського монастиря. Рукопис Московської Друкарської бібл., № 420, л. 459 та 462. Про це, крім відомих з біографії фактів, свідчать Пролог і рукописи, що належить Святителю. У Пролозі рукою Святителя на звороті палітурки виписані всі статті, в яких йдеться про архієрейське служіння. Тут, наприклад, є такі замітки: «Хіротонія страшна...», «Чорницькі речі – суть вогонь...», «За єпископство позбавлений слави більший на світі...», «Слово Золотоуста про обрання єпископів...», «Єдиний єпископ зв'язку, інший не є... «Велика справа є проповідь слова Божого, ніж мертвого воскресити» тощо. Пролог, 10 жовтня, 29 листопада і далі. лист до Новгородського митрополита Йова у «Працях Київської Духовної Академії» за 1860 р., ч. II, с. 282-285. Листи 12-е та 13-те. «Ярославський єпарх. вед.» за 1874, с. 267 і слід. Лист 26-й. Саме там, с. 276. Лист 14-й. Саме там, с. 268. Лист до Йова, митроп. Новгородському. «Ярославський єпарх. вед.» за 1888 р, № 29, с. 450. Останній лист до Феолога – у дослідженні І. А. Шляпкіна, с.455, Ярославський Єпарх. Вед. за 1874, з 259. Лист 4-е. Друкарський рукопис № 420, с. 24. Проф. І. А. Шляпкін у своєму дослідженні (с. 369) чомусь вважає цю записку за лист самого Святителя, писаний ніби Стефану Яворському, але вже зі змісту листа видно, що він – відповідь на запит Святителя, та свій лист Святитель і не став би приклеювати до покажчика, складеного для зручності Ярослав, єпарх. вед. за 1874, с. 253 та 259, листи 3 та 4. Рукопис Московської друкарської бібл. № 420, арк. 463. Четії-Мінеї, ч. IV, арк. 662. Яросл. єпарх. вед. за 1874, с. 260, лист 6. Лист у дослідженні І. А. Шляпкіна, с. 374. Лист 7-й. «Ярославський єпарх. вед.» за 1874, с. 260. Виправлення зроблено за Румянцевським збірником, лист 17-й. Рукопис у Москві. Патріаршої бібл. № 147, л. 330 та 331. Він помер 22 серпня 1707 р. Див. Діарій при дослідженні І. А. Шляпкіна, приклад., с. 11. Листи Феологу 13, 23 і 27 та листи Стефану Яворському при творі Святителя, ч. 1, з 346. Лист 8-й. «Ярославський єпарх. вед.» за 1874, с. 260. На останній дієті 4-ї книги, у повідомленні, повідомляється, що вона вийшла 13 липня. «Душекорисне читання» за 1864, № 2, с. 122. Діарій при творах Святителя, ч. I, с. 337. Яросл. єпарх. вед. за 1888, з 386. Мандрівник 1861, 1, с. 121. Конклюзія передрукована з дослідження І. А. Шляпкіна, приклад. IV, с. 42 і далі. Див у І. А. Шляпкіна, с. 365 і 435, і в книзі "Святитель Димитрій", 1849. с. 55. Дослідження, с. 378, прим. 2. "Святитель Димитрій, митрополит Ростовський", с. 51. Саме там, с. 376. Думка про перегляд і поповнення перших томів Четі-Міней, на нашу думку, виникла у Святителя незабаром після переселення його на північ. Вона завдячує своїм виникненням впливу московських друзів та особистим переживанням Святителя. Про це ми вже говорили та наводили уривки з листів, які свідчать, що святий. Димитрій невдовзі після переселення почав цікавитися московською агіографією та збирати житія великоросійських святих. Тут ми вирішуємо більш приватне питання: коли отримав Святитель з Києва пропозицію виправити Четії-Мінеї для другого видання? Яросл. єпарх. вед. за 1874, с. 261, лист 10. Саме там, с. 267, лист 11. У збірці Румянцевського музею цей лист не є самостійним, а входить як частина до іншого листа, який у Ярославських відомостях стоїть на четвертому місці. Цей лист і відповідний йому в збірці 15-те, взагалі, багато в чому відрізняються одне від одного, і визначити, яке з них вірніше відтворює оригінал, через відсутність останнього, дуже важко. Нам здається, що текст у Яросл. єпарх. вед. справніший за текст Румянцевської збірки і ось чому: на початку листа Святитель запитує Феолога про пророка Міхея і потім про авву Еквітію, - а ми вже говорили, що ці запити надсилалися Феологу під час роботи над Четьми-Мінеями, саме над серпнем місяцем. Цього місяця є чимало житій, запозичених Святителем із Макаріївських великих Четьих-Міней. Ці Мінеї, отже, були ще в руках у Святителя і він ними користувався, коли писав Феологу запит про авву Еквітії та пророка Міхея. Як же міг він, у тому самому листі, декількома рядками нижче, повідомляти Феологу: «Знаходяться у мене три великі Мінеї-Четьї – червень, липень і серпень... і вже я грішний від них віддалився»? Цього не могло бути, а тим часом за Румянцевським збірником, де всі ці звістки перебувають в одному листі, так саме й виходить. Ми не можемо погодитися з цим і тому, за Яросл. єпарх. вед. вважаємо наведений нами лист за особливий, написаний набагато пізніше 4-го, 15-го за Рум'янцевським списком Що святий. Димитрій і в Москві листувався з Феологом видно з наступного, наприклад, листа: «Прошу мабуть, знайди мені досконале тлумачення з грецької «Одигітрій» і ранок рано, коли Господь захопить, привези сам, прошу на св. Літургію до церкви, а в келію на гриби». Лист 14-й. І. А. Шляпкін. Цит. соч., з 368 та 376; автори книги, виданої 1849 р., с. 51. Дослідження І. А. Шляпкіна, с. 378-408. Лист 12-й від 19 травня 1707 р. «Ярославські єпархіальні відомості», с. 267. Дослідження І. А. Шляпкіна, с. 415-416. Лист 12-й. "Ярославські єпархіальні відомості", с. 267. Листи в «Епістолярі» (рукопис Московської Патріаршої бібліотеки № 81), російський переклад у «Душекорисному читанні» за 1864, II, 4. Лист 13-й. "Ярославські єпархіальні відомості". Лист у Діарії при творах Святителя, ч. 1, с. 500; пор. Дослідження І. А. Шляпкіна, с. 415-416. Той-таки Діарії та дослідження І. А. Шляпкіна, с. 420. Яросл. єпарх. вед., с. 268, лист 13. За дослідженням Шляпкіна (с. 421) ті ж вірші знаходяться і в листі до С. Яворського. Лист у Діарії при творах Святителя, ч. 1, с. 504 та 506. Лист 14-й. «Ярославський єпарх. вед.», с. 268. За початковими фразами листа видно, що він писаний у Москві: «Прошу мабуть: знайди мені досконале тлумачення з грецької Одигітрії і ранок рано, коли Господь захоче, привези сам...» Але хіба Великим постом 1706 р. Святитель був у Москві? Нам здається, що в цьому листі змішано два: одне коротке, воно написане було в Москві, інше надіслано з Ростова. Другий лист починається відразу після слів «прошу на св. літургію до церкви і в келію на гриби»: «Прекрасному пану Феологу благословення та чолом. Привіт,., качений св. чотиридесятницю» і т. д. (Текст виправлений за Румянцевським списком.) Якщо не розділити текст на два листи, тоді в одному листі будуть два звернення до Феолога і доведеться визнати, що Великим постом 1706 р. Святитель був у Москві. Другий лист – у «Віснику Європи» за 1826 р., № 8, с. 272. Лист при творах Святителя, ч. V, с. 120. Діарій при творах Святителя, ч. I, с. 511 та 512. Лист 15-ий до Феолога. «Ярославський єпарх. вед.» за 1874, с. 269. Саме там, с. 275, лист 24. Лист 27-й. Там же. Оскільки Літописець переривається на шостому столітті четвертої тисячі, то й над ним Святителю вдалося попрацювати в цей час дуже небагато. І. А. Шляпкін. Цит. дослід., с. 455. Лист 10-й. «Ярославський єпарх. вед.», с. 261. Четії-Мінеї, ч. IV, під 3 червня. Див. Опис книг при Літописці про Ростовських архієреїв. Вид. ОЛДП. СПб., 1890, с. 43. Порівн. І. А. Шляпкін. Цит. соч., с. 58, дод. До цього часу ми відносимо складання збірки тому, що в ній є життя, отримане Святителем у 1706 році (див. л. 407 про.). Ось докладний зміст збірки із зазначенням усіх більш менш важливих нотаток. Починається збірка грамотою патріарха Адріана Варлааму Ясінському від 25 березня 1695; далі йде «календар елліноримський», – це, мабуть, одні з початкових сторінок Літописця «з чорновими, сильно виправленими нотатками про греко-римському календарі під назвою «Коротке про календар і нони та іди повідомлення». На лл. 18–24 написаний рукою Святителя Місяцеслів, про який детально буде сказано у другій частині твору. Потім листи у збірці переплутані: спочатку йде 29-й листок і подальші, потім 25-й. Ми триматимемося порядку. Л. 25-й. «М-ця Септеврія в 16 день, життя і страждання св. м. Людмили, баби святого В'ячеслава, князя Чеського», – початок: «Блаженна Людмила бяше від землі Сербські, благородних батьків Славівора та Лідослави дочка...» Вгорі рукопису замітка рукою Святителя: «переклад і. Стефана Любінського». У тексті є виправлення. Л. 29-й. «М-ца Октовріа в 8 день, життя святого Андрія Христа заради юродивого, описане духовним отцем його Никифором, пресвітером великі Константинопольські церкви святої Софії». Замітка: «Скорочено частково від простерлих словес. Acta ss. May t. 6 під кінець». Початок: «Богоугодне житіє і життя непорочного чоловіка доброчесне...» (порівн. Великі Четії-Мінеї митроп. Макарія, 2 жовт., арк. 40 об.). Там, де в тексті сказано: «Царствуючу в грецех Христолюбному цареві Леву Великому», – на полі рукою Святителя: «in Actis sanctorum Leo Philosophus putatur et confirmatur»; нижче замітка: «Сар. 4»; в одному місці, де сказано: «сіце весь день молилася Андрієві, осягнула ще ніч», Святитель додав: «і заснув йому мало», в іншому – до фрази «Кідоніату дасть йому», – на полі зроблено примітку: «Cydoniati forma veterens – якийсь плід дереви дивіяго» (л. Л. 44-й. «Життя і перебування коротко пр. отця нашого ігумена Йосипа града Вольська Ламського. Септевріа о 9-й день». Початок: «Весь не від славних...» (порівн. Макар'євські Великі Четії-Мінеї, 9 вер., Л. 215). Внизу першого аркуша замітка: «Прислано з Москви від отця Каріона в літо 1699 березня 30-го». Л. 67-й. «Життя і життя в святих отець наших Гурія першого архієпископа новопросвященного граду Казані та Варсонофія єпископа Тверського, Казанських чудотворців, списано Єрмогеном, митрополитом Казанським». Позначка: «Жовтень о 4-й день». Початок: «Повість корисна як біля очима бачиться...» Л. 107-й. «Про святого Діонеста єпископа Олександрійського з церковної історії Євсевія... Іоанна Христофоровича... єпископа». Позначка: «Октевріа о 5-й день». Початок: «За панованя Пилипа південь рок третій минул...» Л. 114-й. «М-ця Октіабря в 29 день преставлення преподобного і богоносного отця нашого Аврамія архімандрита Богоявленського, Ростовського чудотворця». Початок: «Щоб побачити святих працею». Нотатка вгорі листа: «Інший зразок незгодний першому». Л. 120-й. «Житіє і подвиги і чудотворення і преставлення преподобного та богоносного отця нашого Аврамія, архімандрита Ростовського». Початок той самий, вгорі листа замітка: «Списано з зошитів дяка Богоявленського монастиря». Л. 134-й. Знову житіє преп. Аврамія, що має той самий початок; у тексті є виправлення та нотатки. Наприклад: "Чи були тоді церкви в Новгороді?" – де сказано, що, прийшовши до Новгорода, святий побачив там «прикрасу церковну». Очевидно, це є та перша редакція, з якою порівнювалося життя на л. 114. Л. 145-й. «М-ца Ноєвріа в 14 день життя і мука з того священномученика Іпатія еп па колишнього в граді Гагре». Початок: «У цей час царюючу Декліану (sic!) у Візантії». Л. 157-й. «Страдання св. Андрія Хіського та Георгія Трапезунського в Римі списаний невдовзі за скоєнням речі з Ааврентіа Суріа». Початок: «Коли вже трирічне від Криту до Царгорода здійснили плавання...» У житії відзначені глави оригіналу. Л. 163-й. «Мця Іануаріа в 2 день життя і подвизи блаженного отця Григорія архімандрита була обителі пр-дного Данила Переславського». Початок: «Це про нього нам належить слово...» У житії є поправки – вставлені нові слова, фрази тощо. Л. 191-й. «Записка переставлення та чудес преп. Макарія Бєлевського». Початок: «У літо 7148 града Бєлєва мешканець ім'ям Феодор...» Викладаються лише чудеса святого; у тексті деякі слова підкреслено. Л. 195-й. «Пам'ять і життя блаженного вчителя нашого Костянтина Кирила Філософа, першого наставника роду Російській і всій мові – словенській. Списано з бібліотеки Хіляндарської сербської лаври». «М ця лютого о 14 день». Початок: «Бог, милостивий і щедрий, чекай на покаяння людського». (СР Макаріївські Великі Четії-Мінеї, 14 лютого, арк. 455-й про.). Нотатки на полях: «Лев драгун військового чину, в Прологу жовт. 14-го – сотник...» «Костянтин найменший син» ... «Дитина Кирило чи Костянтин не ссе цицьки чужий крім матунів». "Сон Кирила" - і т. п. нотатки за текстом житія. Л. 211-й. «М ця березня в 4 день стр сть з ті мучениці і рівноап лнна Фотинії Самаранині, з нею ж бесідова Хр тос на студентці і що з нею мучилися». Початок: «За днів Нерона, царя Римського»... (Срав. Макарьевские Великі Четії-Мінеї, 20 березня, арк. 550-й). Л. 217-й. «Того ж дня життя бл женного князя В'ячеслава Чеського». Нотатки – угорі: «Септ. 28», збоку: «з великої Мінеї-Чет'є виписано, але несправно». Початок: «Сьогодні здійсниться пророче слово»... (Ср Макарьевские Великі Четії-Мінеї, вересень, арк. 944-й). Л. 221-й. «Skarga marti, folio 258, 28 березня (Sic у Пролозі, at у Чет'ї 29). Мука з тих Йони та Варахасія та дружини їх у Персиді». Праворуч замітка: Acta ss., marti t. 3, f. 776». Початок: «У літо осмоенадесять царя Перського Саворіа...» (пор. Макар'євські Великі Четії-Мінеї, 23 березня, арк. 912-й). У середині житія знаходиться чорновий нарис того ж житія, написаний і у багатьох місцях виправлений рукою Святителя. Л. 235-й. Про чорноризця Аполлона. Початок: «Відехом іншого чоловіка свята ім'ям Аполлона»... Примітка: «березень 31». Л. 245-й. «М ця березня о 30-й день (на арк. 244: «березень 31») життя і подвиги і чудес сказання з того щенномученика Іпатія, еп па Гаггранського». Початок: «Прийде нам сьогодні добрих винуватець»... Л. 256-й. «Березня 31-го. Vita ss. рр. f. 460 та 747. Acta ss. jann. tomo 2, die 25, fol 623». Початок житія: «Бе якийсь чоловік праведний і преподобний, іменем Аполлоній від граду Февсаїди»... Л. 264-й. «Про літа померла преп. Марії Єгипетської розгляд». Л. 266-й. «М ця Квітня в 6 день пам'ять і життя блаженного отця нашого і вчителя Мефодія Архієпископа Моравська». Початок: «Бог всемоги і благий».. Нотатки – зверху листа: «З великої Мінеї Четі переписано» (Макар'євські Великі Четії-Мінеї, квітень, арк. 93-й); на полі: «Травня 11-го». Л. 273-й. «Слово похвальне Кирилу і Мефодію» (СР Макаріївські Великі Четії-Мінеї, ib., л. 97). Л. 280-й. "Березня 24-го". «М ця того ж 24. Пристрасть священномученика Артемона». Початок: «У літо двадесят четверте царя Діоклетіана заколот був»... Замітка: «З Четі великою» (СР Макаріївські Великі Четії-Мінеї березня, арк. 579-й)... «Квітня 13-го». У тексті є незначні виправлення. Л. 284-й. «Служба, житіє і чудеса преподобного Кассіана Римлянина грека Учемської пустелі, Вуглецького нового чудотворця». Початок житія: «Православні слухачі, батьки та браття»… Після житія (л. 301 і далі) знаходиться 18 чудес. Л. 313-й. «М ця травня о 9-й день. Мучіння з того м ч н ка Христофора». Початок: «Літо друге на десять царюючу Декію». Нотатки: «У великій Мінеї Чет'л. хч» (За указ. арх. Йосипа, травень, арк. 348)». Л. 313-й. «М ця травня о 10 день. Страждання від того мученика Єразма». Початок: «В Антіохійському граді було збентеження християном». Нотатки, справа: «У Прологу та наших книгах травня 4-го; у Великій Мінеї Четті лист Їме»; «Знову в Четті червня 10-го, аркуш 300-й» (Ср Макар'євські Великі Четії-Мінеї, травень, арк. 240 – прокладне оповідь і червень, арк. 158 об. – життя). Л. 325-й. «М ця Маіа в 23 день, що у святих отця нашого Леонтія єпископа Ростовського чудотворця». Початок: «Що у святих отець наш великий Леонтій народжувався на Костянтині граді» (Ср Макарьевские Великі Четії-Мінеї, 23 травня, арк. 626 про.). У тексті житія багато слів підкреслено, а в одному місці, де вказано рік пожежі в Ростові, «6668-й», внизу аркуша замітка: «Сіце і в літописці напівдестовому в літо ѕхѯ҃н пожежа бе в Ростові, а в Троїцькому Сергієвському літописі»6. Після житія – похвальне слово, повчання та чудеса. Л. 344-й. «М ця травня в 28 день Житіє преподобні матері наша Фелофія». Списано патріархом Тернівським Євфимієм». Початок: «Іще до чесноти провідний шлях»... Нотатка справа: «NB. Виписано з великої Мінеї Чет'є. Не знаходиться ж згадка її в місяцесловах, ні в прологах, тільки в Четті травня 28. Хай покладеться де-небудь »(Ср. Макарьевские Великі Четії-Мінеї, травень, л. 766-й). – «Травень 30. NB. Серпня 3 зри nonne idem Isacy. М ця того ж [т. е. березня], вгорі вказано л. ÷ (1097) в 21 день життя преподобного отця нашого Ісакія монастиря Далматського. Skarga fol. 225. У Четті березня 21, лист 1097». Початок: «По поклонінню того і поклоняється Кр та Г да Б га і Спса нашого І з Х кумирослужіння вже відкинуто колишню» ... (Ср. Макарьевские Великі Четії-Мінеї, 21 березня, арк. 555-й). Л. 363-й. «Березня 27. Травня 30. Серпня 3. Життя блаженного Ісаака пресвітера та архімандрита Далматського». Початок: «За царством Костянтина великого царя»... Це інша, ніж раніше, редакція, яку виправив Святитель. Так, напр., на початку він приписав: «Після здобуття чесного хреста Господа нашого Ісуса Христа». Л. 365-й про. «Березня 28. Мука ст. Феодорита пресвітера в Антіохії за Іуліана царя відступнику». Початок: «Доблю і боголюбному визволенню блаженного мученика Феодорита не точити є дивитися» ... Нотатки: «Той же се, що і березня 2-го і 3-го, в Чет'ї великої, л. 1597-й. (СР Макаріївські Великі Четії-Мінеї, березень, арк. 804-й); немає вістки про нього в Прологу, нижче ми в нашому писанні його згаданим. Хай покладеться де-небудь». Потім це закреслено і написано інше: «Поклади... його березня 8-го, але скорочення». Лл. 370-й та 389-й. Житіє преп. Ієроніма, розбите, – початок на л. 389-м. продовження на 370-му. Це чорновий рукопис, написаний не Святителем, але їм ретельно особливо на початку виправлений. Л. 390-й. «Мця червня в 15 день. Житіє пр п д ного (отця нашого) Ієроніма (вчителя церковного) від книг його зібране коротенько (Маркіаном Вікторією) і поживі літа від Різдва Хва ТПІ Початок: «Ієронім преподобний без граду Стридона»... Це виправлений і зовсім готовий до друку список житія. Л. 397-й. Рукою Святителя написано: Camputatio annorum ex sacra scriptura, але ніякого розрахунку років далі немає. Л. 398-й. «Липня 22. Житіє св. рівноапостольної Марії Магдалини, списане якимось Іллеєм нареченим і пустельником ... з різних книг харатейних і достовірних свідків зібране». - Початок: «Св. Марія Магдалина народися від батьків чесних і благородних, бо отець Магдалини був князем у Сирії, що є при морі. Цього дружина ім'ям Євхарія роди три чада: цю св. Марію, Марту та Лазаря». Рукопис надісланий Святителю із Сибіру Філофеєм Лещинським, що свідчить написи наприкінці «Великого пана Митрополита» – це, ймовірно, адреса; нижче – «Про ст. Жарії Магдалині від преос ш. Сиберського септемвріа 28-го, 1706», – замітка самого Святителя. Л. 415-й. «М ця серпня о 5 день. Мука святого Євсегніа». Початок: «Іуліан цар відкрутив Христа»... (СР Макаріївські Великі Четії-Мінеї, 5 серпня, арк. 81). Л. 420-й. «Життя і життя преподобного отця нашого Григорія Сінаїта. Списано найсвятішим архієпископом Костянтина граду Кір Каллістом». Нотатка: «Серпня 8-го. Цього святого в місяцесловах ніде не належить. Покласти його серпня в 8 день, ніж у прокладному реєстрі так належить. Його творіння «Годно є», Трійці святих, що помиється на тижневій півночі по трійковому каноні. Це не так історія, як панегірик, словес примноження, а самих дід менше і за поширенням словес ледве збагнути історію». Зроблено позначки і на полях: «Початок ... батьківщина ... смерті початок» і т. д., якими видно, як Святитель з багатослівного житія (лл. 420-449) вибирав те, що йому було треба. Л. 450-й. «Святого Меліта єпископа Сардійського про преставлення Приснодіви Марії книга». Нотатка: «Переклад отця Антоніа Стаховського, скарбниця Чернігівського». Лл. 454-460. Місяцеслів на місяці – червень, липень та серпень, про який докладно скажемо нижче. Л. 466-й. Імена істориків та хронологістів. Л. 468-й. "Їх sanctorum actis". «Зібрання якихось святих стародавніх незапам'янених у словенському місяціслові, їх житіями можливо буде наповнили дні, збідніння від житій справжніх святих днів (sic!)». Докладно цей рукопис розглянемо нижче. Л. 476-й. «Свідчення, бо святі в небесі суть»: а) з Октоїха; б) з Тріоді пісної; в) з Тріоди кольорової та г) з місячних Міней. Л. 538-й. «Місяця липня в 16 день пам'ять святих і Богоносних отець 318, що в Нікеї». Початок: «Св. Всесвітній перший собор був». (Ср Макарьевские Великі Четії-Мінеї, липень 16, арк. 193 про.). Нотатка: «Про собори вселенських». Л. 545-й. «Мця липня в 22 день – Страждання святого священномученика Фокі» Початок: «Ялма багато відходу Спаса н. І. Х а »... (СР Макаріївські Великі Четії-Мінеї 22 липня, арк. 390). Л. 546-й. «Кирила монаха слово на собор святих отець 318, від святих книг оповідь про Христа Сина Божого і похвала отцем св. Нікейського собору». Початок: «Я шкірі ритора і ветіа»... (СР Макаріївські Великі Четії-Мінеї, липень 16, арк. 183). Л. 550-й. «Розмова св. Кирила архієп. Олександрійського про Пресв. Богородиці та про свв. Отцях Ефеського собору» (Те ж у Макар'євських Великих Четі-Мінеях, липень 16, арк. 186-й). Л. 562-й. «Григорія священика Кесарії Каппадокійські про святих 318 отців, що на соборі Нікейському». Нотатка: «Surius л. 156 та 163». Початок: «Начальником коритися повідомлено апостольській заповіді». Л. 577-й. «Про св. муч. Іаннуарії, латинський текст із Сурія, л. 597». Наприкінці рукопису латинського тексту єписк книги. Меліта (див. раніше, арк. 450-й). І. А. Ш л я п к ин. Цит. дослідж., с. 373, прим. 1-е. Порівн. лист Святителя до митрополита Йова. Саме там, с. 372. Лист 10-й. «Ярославський єпарх. вед.». Див. листи до Феолога та митроп. Іову у книзі І. А. Шляпкіпа, с. 372. І. А. Шляпкін. Цит. дослідж., с. 283, прим. 4-те. Пролог цей був у бібліотеці Московської духовної академії, № 8/300. Особливий вид духовного подвигу. Особливо розвинений у Росії XVIII в. Про свою роботу та про статтю проф. Пачовського автор на пропозицію професора Московського університету, члена Української Академії наук Н. К. Гудзія робив доповідь у секції давньої літератури при Інституті світової літератури ім. А. М. Горького 6 травня 1947 року. «Журнал Московської Патріархії», 1975 № 1, с. 75. Див П. Н. Берков. Імовірне джерело народної п'єси про царя Максиміліана та його непокірного сина Адольфа. ТОДРЛ, т. XIII, М.-Л., 1957, с. 298-312; і він – Шкільна драма «Вінець Димитрію». ТОДРЛ, т. XVI, Л., 1960. с. 323-357. Див «Рання російська драматургія XVII – перша половина XVIII ст.». Вип. 2. Російська драматургія останньої чверті XVII та початку XVIII ст. Вид. "Наука". М., 1972, с. 172-274.