Золотокрилий Фенікс

Розділ 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 Ця книга не життя, а спроба з Божою допомогою отримати хоч скільки-небудь користі від розгляду життєвих вчинків, але особливо духовних словес великого аскета-подвижника. Нехай дасть нам Господь доброї уваги, нехай збереже в наших серцях корисне для нас, для нашого спасіння; хай можемо сприйняти важкомістке оземленою душею! Монашеський подвиг святителя Ігнатія (Брянчанінова) З благословення Святішого Патріарха Московського та всієї Русі Алексія II Як ми нерідко зустрічаємо у житіях святих, святитель Ігнатій був у батьків вимоленим у Господа чадом. Його батько, родовитий дворянин і поміщик Олександр Семенович Брянчанінов, і мати, Софія Опанасівна (також з роду Брянчанинових) одружувалися в дуже ранньому віці. Двоє перших немовлят у них померли, і потім настала довга безчадність. Брянчанінові були люди благочестиві. Бажаючи мати дітей, вони почали старанно молитися про Бога і відвідувати монастирі, розташовані в тій же Вологодській губернії, де знаходився їхній маєток. Вони проводили по кілька днів в обителях північної Фіваїди Свято-Духівському, Глушицькому, Лопотовому, Прилуцькому та інших монастирях. Господь почув їх. 6 лютого 1807 року в них народився син, якому надали ім'я на честь преподобного Димитрія Прилуцького. А потім з'явилися у нього брати та сестри. Дитинство святитель Ігнатій провів у рідному селі Покровському, розташованому на південь від Вологди в Грязовецькому повіті. Звичайно, батьки наймали наставників і вчителів, готували юнака до вступу в одне зі столичних військових училищ, але він, легко і навіть охоче засвоюючи точні науки і виявляючи при цьому блискучі здібності, любив найбільш самотні прогулянки у старовинному парку маєтку та околицях села. Убога природа російської Півночі не здавалася йому бідною. Він з любов'ю прислухався до шуму листя і пташиного голосу, в шерех трави і плескіт струмка під урвищем. Іноді довго сидів на камені серед могильних плит та склепів родового цвинтаря біля церкви Покрови Богородиці. Все довкола говорило йому про Творця. Душа його прямувала до Бога. Тут таємниче, як би самі собою, зародилися ті прагнення та якості, які потім зросли та зміцнилися у душі святителя. Пізніше, вже архімандритом, він писав: «Як пам'ятаю себе з дитинства – тілесні почуття мої були сприйнятливі, слабко діяв мені через їх речовий світ. Я був нецікавий, до всього холодний... Я створений, щоб любити душі людські, щоб милуватися душами людськими! «Для обличчя і для всього речового, – писав святитель одному ченцю 1847 року, – я точно без очей. Риси фізіономій якраз забуваю; риси душі, і найтонші, залишаються у пам'яті». Ця якість дуже суттєва і рідкісна ніби природна зверненість всіх почуттів людини до духовного. Такий дар отримав він від Господа ще в юності. Отрок Димитрій бував із батьками у монастирях. І тут він, не вдивляючись у «речове», поринав у молитовну глибину святого місця. Духовне стало йому реальністю, він бачив у ньому справжнє життя. Будучи старшим із дітей, він був серед них і найздібнішим. Терпляче допомагаючи їм у навчанні, він водночас залучав їх до молитви та читання духовно-моральних книг. Робив він це з любов'ю та смиренністю, і всі його брати та сестри стали ревними православними християнами. З ними займалися вчителі семінарії, які в той час приїжджали з Вологди. Святитель Ігнатій писав про юнацтво своє: «Дитинство моє було сповнене скорбот. Тут бачу руку Твою, Боже мій! Я не мав кому відкрити моє серце: почав виливати його перед Богом моїм, почав читати Євангеліє і життя святих Твоїх. Завіса, зрідка проникна, лежала для мене на євангелії. Але Пімени Твої, Твої Сісої та Макарії справляли на мене чудове враження. Думка, що часто ширяла до Бога молитвою і читанням, почала помалу приносити мир і спокій у душу мою. Коли я був п'ятнадцятилітнім юнаком, невимовна тиша звіяла в умі і серці моєму, але я не розумів її, я вважав, що це звичайний стан усіх людей». «Скорботи», про які говорить тут святитель, полягали в тому, що духовні устремління, що зростали в ньому, не знаходили відкликання у рідних, які жили хоч і благочестивим, але суто мирським життям. Батьки готували синів у військову службу, а дочок у заміжжя. Жодних відхилень не допускалося, – все було заздалегідь вирішено. У 1822 році Олександр Семенович Брянчанінов повіз сина до Петербурга для визначення в Головне інженерне училище, але все ж таки запитав юнака – вже десь поблизу столиці, куди б він, якби його воля, хотів би вступити. Димитрій, якого вперше запитали про його бажання, був уражений цим і вирішив сказати правду. Попросивши батька не гніватись, якщо відповідь йому не сподобається, він сказав, що хоче не в училищі, а «в ченці». Батько, мабуть, у свою чергу вражений, промовчав. А незабаром майбутній святитель блискуче склав вступні іспити при конкурсі чотири особи на місце. Великий Князь Микола Павлович, який був тоді генерал-інспектором військових інженерів, що був на іспитах, звернув увагу на благообразного і блискуче підготовленого юнака. Димитрій був запрошений до Анічкового палацу, де Микола Павлович, майбутній Імператор, представив його своїй дружині Олександрі Феодорівні, яка була вражена тим, що вихований у провінції молодий чоловік знає настільки ґрунтовно не лише науки, а й латинську та грецьку мови. За її бажанням він був зарахований її пенсіонером. У Петербурзі Димитрій мав родичі, багаті люди, які проводили світське життя. Через них він увійшов до відомого тоді літературно-мистецького салону президента Академії Мистецтв та водночас директора Імператорської Публічної бібліотеки Олексія Миколайовича Оленіна, де збиралися музиканти, художники, літератори, бували приїжджі знаменитості. Тут познайомився юнак із відомими літераторами – перекладачем Гомера Гнедичем, байкарем Криловим, можливо, і з Пушкіним. Оленін виявив у ньому прекрасні декламаторські здібності і став доручати йому під час зборів читання деяких нових творів членів гуртка, що обговорювалися. Димитрій Брянчанінов тоді і сам писав щось художнє, швидше за все вірші (він і пізніше викладав деякі свої думки та почуття у віршованій формі). Ні начальство, ні товариші юнкера Димитрія Брянчанінова не підозрювали, що робиться в душі цього блискучого учня, представницького на вигляд і завжди рівного у поводженні з іншими. Пізніше він сам описав свій тодішній стан: «Протекли майже два роки... народилася і вже зросла в моїй душі якась дивна порожнеча, з'явився голод, з'явилася туга нестерпна – по Богу. Я почав оплакувати недбальство моє, оплакувати те забуття, якому я зрадив, оплакувати солодку тишу, яку я втратив... Згадую: йду вулицями Петербурга в мундирі юнкера, і сльози градом ллються з очей!..». Ось як запротестувала душа, вирощена в любові до Бога проти засилля в житті всього світського! Не могли наситити її самі науки. Мало їй було уроків Закону Божого і проводився одного разу на рік говіння зі сповіддю та причастям Христових Тайн... Науки, як зауважує святитель Ігнатій, «для землі; потреба в них для людини закінчується із закінченням земного життя». «Науки! – ніби волав юнак. - Дайте мені, якщо можете дати щось вічне, позитивне, дайте нічим не від'ємне і вірне, гідне назватися власністю людини! – Науки мовчали». І тому він з головою поринув у читання творів православних святих отців - у Петербурзі було багато можливостей дістати ці книги. Це було повітря, яким могла дихати тільки його душа. Це було дивовижне та приємне читання. "Що вразило мене перш за все в творах Отців Православної Церкви? - писав святитель. - Це їхня згода, чудова, велична згода... Коли ясної осінньої ночі я дивлюся на чисте небо, усіяне незліченними зірками такої різної величини, що випромінюють єдине світло, тоді я кажу собі: це писання Отців. Коли в літній день я дивлюся на велике море, вкрите безліччю різноманітних". кораблі з розпростертими вітрилами, як лебедині крила, біжуть під одним вітром, до однієї мети, до однієї пристані, тоді я кажу собі: це писання Отців... Єдина дорога до спасіння - непохитне дотримання настанов святих отців... Ця думка була для мене першим пристанищем у країні правди. Тут моя душа знайшла спокій від хвилювання і вітрів. Думка - безцінний дар Всеблагого Бога... Вона почала постійно висвітлювати для мене багатотрудний і багатоскорботний тісний невидимий шлях розуму та серця до Бога». «Це читання, – писав святитель, – твердило мені: має розвинути, відчути, побачити в собі спасіння, без чого віра в Христа мертва, а християнство – слово та найменування без здійснення його! Воно навчило мене дивитися на вічність як на вічність, перед якою нікчемне і тисячолітнє земне життя, не тільки наше, яке вимірюється якимось півстоліттям. Воно навчило мене, що життя земне має проводити у приготуванні до вічності». Йому сімнадцять років. Він пише сестрі Олександрі з Петербурга: «Що людина землі? - Мандрівник. – Що таке смерть? Епоха, з якої починається наше справжнє життя. Довго мандруючи в цій темряві нічний серед слабкостей і спокус, керовані світлом істинної віри, ми досягаємо, нарешті, до тієї межі, якою відокремлюється світло від темряви. Щаслива людина, яка була істинним християнином» (1824). Коли сестра попросила Димитрія молитися за неї, він з великою смиренністю відповів: «Мою грішну молитву не можна ще й назвати молитвою, бо що таке молитва? Молитва є розмовою людини з Богом. Чи молюся я? Ні, грішу більше, ніж молюся; однак, сподіваюся на Всемилостивого Господа, що допоможе мені колись скуштувати і силу молитви». В училищі знайшовся для Димитрія товариш, однокурсник Михайло Чихачов, із дворян Псковської губернії. Він хоч і був зовсім іншого характеру, ніж майбутній святитель, веселун і говорун, але душа його так само прагнула життя в Христі. І ось вони, друзі, таємно від начальства почали ходити на Валаамське подвір'я, де сповідалися і причащалися. Потім, за порадою валаамських ченців, вони почали відвідувати Олександро-Невську Лавру. Тут їх із любов'ю приймали ченці Аарон, Харитон та Іоаннікій, учні старців Феодора та Леоніда, послідовників преподобного Паїсія (Величківського), архімандрита молдавського Німецького монастиря. Наставником Димитрія та Михайла став о. Панас, лаврський духівник. «Добрі ченці, – йдеться у житії святителя Ігнатія, – особливо о. Іоаннікій та духовник о. Опанас, ділилися з монахолюбними і любомудрими юнаками всім, що становило надбання їхньої багаторічної духовної досвідченості. Часто Димитрій Олександрович дивував їх своїми питаннями, які стосувалися таких сторін духовного життя, які свідчать про досить зрілий духовний вік. Така тісна дружба з ченцями мала відповідну собі дію. Димитрій Олександрович став досконалим аскетом до душі». У цей час святитель Ігнатій мешкав на приватній квартирі зі старим слугою Дормідонтом. Цей слуга, кріпосної родини Брянчанинових, старанно відвідував молодого пана і знав про його ходіння до Лаври. І ось він сповістив його батька про все. Той пригадав висловлене йому сином бажання йти в ченці і вирішив це припинити. На його прохання начальник училища граф Сіверс наказав Димитрію переселятися з приватної квартири на казенну у стінах Михайлівського інженерного замку та встановив нагляд за ним. Лаврський духівник о. Опанас спочатку отримав від петербурзького митрополита Серафима заборону приймати на сповідь юнкерів Брянчанінова та Чихачова, але після того, як митрополит поговорив з молодими людьми, він побачив їхню щирість і глибоку віру, і дозволив о. Афанасію прийматиме їх. Навесні 1826 року святитель Ігнатій, який уже закінчив училище і став офіцером, важко захворів. Государ, дізнавшись про це, послав лейб-медика із наказом сповіщати його про перебіг хвороби молодого офіцера. Недуга так круто захопила Брянчанінова, що він уже став вважати себе вмираючим і почав готуватися до переходу у вічність. Однак це було лише випробуванням від Господа. Є підстави думати, що під час кризи святитель Ігнатій дав обітницю йти до монастиря будь-що-будь. Все подальше це підтверджує. При першій же своїй появі одужання в Олександро-Невській Лаврі, Димитрій Олександрович знайомиться зі старцем Леонідом (Наголкіним), майбутнім преподобним Оптинським старцем, який приїхав з Олександро-Свірського монастиря відвідати своїх учнів. У самотній бесіді, якої не було жодних свідків, майбутній святитель відкрив Старцю все, що було на серці. Він знайшов у цьому Старця духовного керується і вирішив докласти всіх зусиль, щоб залишити світ і йти за ним у монастир. Літо 1826 року Димитрій Олександрович провів у рідному Покровському, йому дано відпустку для поправлення здоров'я. Тут він змушував себе відкривати батькам свої наміри, це сердило їх і жодної згоди не виходило. Він поїхав до Петербурга з глибоким сумом, йому боляче було, що батьки не розуміють серйозності його бажання. У Петербурзі він подав прохання про звільнення зі служби. Пан Микола Павлович дізнався про це і доручив своєму братові, Великому Князю Михайлу Павловичу, генерал-інспектору військових інженерів, відмовити Брянчанінова від його наміру йти до монастиря. Відмовити не вдалося, і тоді Великий Князь оголосив молодому офіцеру, що Государ не згоден з його відставку. Він був відправлений до Дінабурга (нині Даугавпілс у Латвії, на річці Даугаві), де мав керувати будівництвом фортеці. Місце було вогке, повернулася хвороба. По два-три тижні Брянчанінов не виходив із кімнати. Душевний його стан був важким. Але листування зі старцем Леонідом та з Михайлом Чихачовим про чернече життя підтримувало його надії. Восени 1827 року Великий Князь Михайло Павлович відвідав Динабург і, побачивши, що Димитрію Брянчанинову за станом здоров'я неможливо виконувати свої обов'язки по службі, погодився нарешті на його відставку. 6 листопада вона була дана. Звільнений із чином поручика Димитрій Олександрович Брянчанінов негайно виїхав до Олександро-Свірського монастиря. Охололо серце до світу, до його служінь, до його великого, до його солодкого – писав святитель Ігнатій. - Я наважився залишити світ, життя земне присвятити для пізнання Христа, для засвоєння Христа... Саме тіло кричало мені: "Куди ведеш мене? Я так слабо і болісно. Ти бачив монастирі, ти коротко познайомився з ними: життя в них для тебе нестерпне і з моєї немочі, і з виховання твоєму, і з виховання твоє". доводи плоті. Але був голос, голос у серці, думаю, голос совісті, чи, можливо, Ангела Хранителя, який казав мені волю Божу... Без пориву, без гарячості, як невільник, захоплений непереборним серцевим почуттям, якимось незбагненним і невимовним покликанням, вступив я. Батьки, скривджені тим, що він порушив їхню волю, припинили листування з ним і позбавили його грошової допомоги. Таким чином, вступив він в обитель жебракам, буквально виконуючи заповідь про необтяження. Перший послух був при кухарі, де він допомагав кухареві, колишньому кріпакові його батька. Посилали його і на озеро ставити сіті разом з ченцями-рибалками. Раз восени йому довелося, залізши у воду, розплутувати невід, чому спіткала його сильна застуда. Послушник Димитрій зі смиренністю переносив усі труднощі монастирського життя і перебував у послуху у старця Леоніда, який вирішував усі його запитання та здивування. Старець виховував своє духовне дитя дуже суворо. У житії святителя описується випадок, коли старець Леонід, який приїхав узимку до одного раба Божого, увійшов до хати. «Коли увійшов він до мене, згадував той чоловік, я заклопотав про самоварчика і подумав: не один же Старець приїхав, мабуть, є якийсь візник, - і я почав просити Старця, щоб він дозволив йому також увійти. Старець погодився. походження. Він смиренно зупинився біля порога... „А що, перезяб, дворянчик?” - звернувся до нього Старець і потім сказав мені: "Чи знаєш хто це? - Це Брянчанінов". Тоді я низько вклонився візнику". Старець Леонід прибув до Олександро-Свірського монастиря з Валаама разом зі своїм наставником о. Феодором, учнем преподобного Паїсія, 1817 року. О. Феодор, простий чернець, але разом благодатний старець, помер у 1822 році. Старець Леонід багато розповідав про нього послушнику Димитрію, а в 1828 благословив його написати і життя пам'ятного подвижника. У святителя Ігнатія з молодості була одна особливість, люблячи чернече життя і монастирі як боговстановлені, освячені Господом, він не заплющував очі на недоліки, що походять від людей, породжені їхньою гріховністю. Ідеал чернечого життя у нього виробився у зв'язку з читанням житій та писань стародавніх Отців Сходу, знаменитих старців Патериків, починаючи з Антонія та Пахомія Великих. Не вважаючи себе здатним до такого життя, змушуючи себе упокорюватися і мовчати, він, проте, шукав справжнього чернечого житія і дуже сумував, бачачи навколо багато духовного безладу. За перших кроків свого чернечого життя послушник Димитрій зустрів кілька найавторитетніших наставників, серед них уже згадуваного старця Леоніда, архімандрита Феофана Новоєзерського, преподобних Мойсея та Макарія Оптінських, але жоден з них не відповідав повністю його ідеалу. «Я в юності моїй, писав святитель Ігнатій, не знайшов старця, який би задовольнив мене; але це можна ще приписати й тому, що я не шукав як слід, не вмів шукати... Найзадовільніше обличчя, з яким довелося зустрітися, був чернець Нікандр, просфорник Бабаєвського монастиря, чоловік благодатний. З ним розмовляв я 1847 року». Перший із відомих нам творів святителя Ігнатія – «Життя схимонаха Феодора», написане в 1828 році в Олександро-Свірському монастирі. Віддаючи належне великому подвижнику, його прихильності до «розумного діяння» (без якої «суєтні тілесні подвиги»), святитель, тоді послушник Димитрій, не втрачав нагоди отримати користь і від розгляду недоліків Старця. Повернувшись із Молдови до Росії, о. Феодор почав переходити з одного монастиря до іншого. У Білих Берегах, де тоді був настоятелем старець Леонід, він сприяв відродженню істинно давнього, безлюдного житія. А, наприклад, Палеостровська обитель, куди його було призначено начальством, не сподобалася йому, оскільки її будівельник займався лише одним господарством. Батько Феодор не стримався і посварився з ним. За самовільний відхід з обителі він був церковним начальством позбавлений права носити рясу та камілавку та переведений до Спасо-Преображенського Валаамського монастиря. "І тут для сварки знайшлася їжа", зазначає послушник Димитрій. О. Феодор побачив зайві поклони під час служби, олію на трапезі в неналежні дні. І ось він, «прагнучи виправлення таких спрощень, – пише життєописувач, порушив загальний світ і спокій. Чим затьмарилося в його серці сяйво заповідей Христових?.. Весь монастир охопило збентеження, і духовне начальство, щоб припинити безлад, змушене було вивести схимонаха з Валаамського монастиря до Олександро-Свірського». Власне загалом послушник Димитрій на боці о. Феодора, він не засуджує його, навпаки, слідує його вченню, яке висловлює тепер о. Леонід, але тужить про необачні кроки Старця. Він не забуває, що саме учні преподобного Паїсія, такі як монах Феодор, частково принесли, а частково нагадали російським ченцям суттєві основи чернечого діяння. Ними ж були принесені і списки з рукописів преподобного Паїсія, переклади його з грецької мови на церковнослов'янську «Добротолюбність», слів святих Єфрема та Ісаака Сиріна, відповідей отців Варсонофія та Іоанна на запитання учнів та багато інших творінь православних вчителів Церкви. Вже на початку свого чернечого шляху святитель Ігнатій виявляє велику обізнаність у тонкощах «науки наук і мистецтва мистецтв» – чернечої духовної праці. У «Життя схимонаха Феодора» він говорить про «царський шлях», що «в чернечому сенсі означає розсудливу поміркованість у подвигах і взаємну пораду двох або трьох ченців, що разом мовчать», про «слухняність духовну, уявну», що означає здатність «мислити і відчувати не по своїй волі, але за вказаною, але за вказаною» мучеництвом, розп'яттям своєї волі, найшвидшим, найзручнішим, правильним шляхом до досягнення святині, наслідуванням Спасителя». «Від цього послуху, пише він, народжується хворобливе серцеве почуття, зване плачем, і думка, поступово охолоне до всього тимчасового, починає невпинно притікати і припадати до Бога, в чому і полягає початок істинного розумного діяння». У тому ж своєму творі послушник Димитрій особливо відзначає вже добре відому йому книгу «Слова подвижницькі» святого Ісаака Сиріна, перекладену старцем Паїсієм (пізніше вона буде видана працями ченців Оптиної Пустелі). «У ній, – каже він, – з особливою ясністю і подробицею викладено, яким чином душа очищується Христовими заповідями, яким чином благодать Божа сама собою вселяється в чисті душі і ознаменовує Своє вселення різними діями, якось: безперестанною молитвою, постійними сльозами, незвичайною радістю, незвичайною. знаючи, що в науці чернецтва є своє введення, початок, середина і кінець, одразу шукають розкрити в собі благодатні дії (начебто Бог підпорядкований волі людській!), не потурбуючись наперед зробити серце здатним до прийняття Божества. Від цього неправильного діяння, заснованого на хибних поняттях, зазвичай народжуються двох пологів наслідки: або безплідність, або зростання плодів хибних замість плодів істинних ». Святитель Ігнатій намітив тут для себе важку, але певну дорогу, від якої він вирішив не відхилятися ні на крок. Він ще не був пострижений, але чекав на цю велику милість Божу з трепетом. У квітні 1828 року о. Леонід був, нарешті, відпущений з Олександро-Свірського монастиря і, взявши з собою кілька найближчих учнів (ймовірно, і послушника Димитрія Брянчанінова), відправився до Києва на поклоніння чесним мощам первоначальників російського чернецтва Антонія і Феодосія Печерських, а також сонму інших подвижників. 6 жовтня 1828 року старець Леонід прибув до Богородицької Площанської пустель – у Сівському повіті Орловської губернії, загалом маючи намір проїхати далі, в Оптину. Але у Площанській затримався на півроку. Тут уже протягом вісімнадцяти років трудився ієромонах Макарій, майбутній преподобний Оптинський старець. Він став учнем о. Леоніда, бо близько трьох років тому помер його наставник о. Опанас, один із учнів преподобного Паїсія. Сюди ж приїхав друг Димитрія Брянчанінова Михайло Чихачов. Обох послушників поселили у відокремленому будиночку у монастирському саду. Деякий духовний штрих із цього блаженного для любителів мовчання та усамітнення часу відобразився у художньо-філософському етюді святителя Ігнатія, написаному 1843 року. «У 1829 році я проводив зиму в Площанській пустелі, – писав він. - І досі там, у саду, стоїть відокремлена дерев'яна келія, в якій я жив з моїм товаришем. У тиху погоду, у сонячні ясні дні, я виходив на ганок, сідав на лаву, дивився на сад. Нагота його вкривалася сніговим покривалом; навколо все тихо, якийсь мертвий і величний спокій. Це видовище почало мені подобатися: задумливі погляди мимоволі спрямовувалися, приковувалися до нього, ніби дивлячись у ньому таємницю. Одного разу я сидів і дивився пильно на сад. Несподівано впала завіса з очей душі моєї: перед ними відкрилася Книга природи. Ця Книга, дана для читання первозданному Адаму, Книга, що містить у собі слова Духа, подібно до божественного Писання. Яке ж вчення я прочитав у саду? – Вчення про воскресіння мертвих, вчення сильне, вчення зображенням дії, подібної до воскресіння». Його вразила ніби звична для людини річ, голі, мертві на вигляд дерева, що не подають жодних ознак життя... «Дивлюся на оголені сучки дерев, говориться в оповіданні далі, і вони з переконливістю говорять мені своєю таємничою мовою: ми оживемо, покриємося листям, пахнемо, прикрасимося; кості людські під час весни своєї? Вони оживуть, зодягнуться тілом; у новому вигляді вступлять у нове життя і новий світ» . Святитель Ігнатій вчився читати Божу книгу природи у великих вчителів Церкви – Василя Великого, Григорія Богослова, Іоанна Золотоуста, які закликали у творінні бачити Творця та Його справи, прозрівати у красі земній красу вічну. Великомучениця Варвара, ще нічого не знаючи про Святу Трійцю, повірила в неї, споглядаючи ночами у своїй усамітненні зоряне небо... Те саме сталося і зі святою мученицею Христиною. Ще послушником любив святитель Ігнатій читати вірші Григорія Богослова, який писав про природу: «Все оспівує Бога і славить Його безсловесними голосами. І через мене за все приноситься подяка Богові. Таким чином хвалебна їхня пісня робиться моєю, від них і я беру привід до піснеслів'я». Пізніше святитель Ігнатій міг коротким і яскравим порівнянням наголосити на духовному стані людини. «Слово веселка, – писав він до однієї черниці, – походить від радості – це радісна дуга. Такою дугою нехай буде ваша молитва: один кінець її нехай торкається вашого серця, а інший – неба». Протягом наступних двох років послушник Димитрій побував у кількох монастирях та пережив чимало спокус. Старець Леонід у квітні 1829 року перейшов в Оптіну Пустинь, де осів у нововлаштованому Скит і незабаром став духівником як ченців, так і безлічі світських відвідувачів. Послушники Димитрій та Михайло залишилися було у Площанській пустелі, але ігумен наказав їм її покинути. «Скорботили монастирські братія на безвинне вигнання нікому ні в чому не досадили благонравних молодих послушників і проводили з почуттям глибокого жалю і поваги за їхнє тихе і строге життя, давши їм на дорогу п'ять карбованців, зібраних складчиною. Важко було з худим гаманцем мандрувати двом товаришам по невідомій стороні, не маючи на увазі певного місця». Юнаки спочатку побували у Білобережській Іоанно-Предтеченській пустелі на річці Сніжеті, у Брянському повіті, де знаходилася велика місцева святиня чудотворна ікона Божої Матері «Троєручиця». Там їм не дозволили залишитися, і вони попрямували до Оптіни Пустині. І там не знайшлося для них місця, але завдяки старцю Леоніду ігумен Мойсей прийняв їх. Однак їжа, що готувалась тут на трапезі, незабаром відгукнулася на здоров'я послушників. Вони спробували самі варити щось, випрошуючи круп та овочів у економа, але це їм не допомогло. Вони обоє захворіли. А в цей час надійшла звістка про серйозну хворобу матері Димитрія. Батько надіслав за ним критий візок, дозволивши привезти до Покровського та Михайла Чихачова. Вони оселилися в одному з окремих флігелів панського будинку, і, доки зміцнювалося їхнє здоров'я, Олександр Семенович Брянчанінов намагався схилити сина до мирського життя – одружитися та вступити на державну службу. Одна спокуса була для молодого ченця гірша за іншу, в пору було зневіритися... Але майбутній святитель не думав відступати. У лютому 1830 року він разом із Михайлом Чихачовим поїхав до Кирило-Новоозерського монастиря. Там ігумен Аркадій та відомий старець архімандрит Феофан прийняли їх із любов'ю, відчувши в них дух справжнього чернецтва. Ця обитель розташована на острові серед великого озера. Її стіни стоять буквально на палях, вбитих у дно, тому випаровування від води робить тутешній клімат надто сирим. Димитрій почав знову хворіти, але довго, місяці три перемагав, поки не звалила його в ліжко лихоманка і не почали опухати ноги. Далася взнаки тут і стара застуда ... І ось 1 серпня 1830 Димитрій Брянчанінов і Михайло Чихачов роз'їхалися по домівках: перший до Вологди, де оселився в одного з родичів, другий також до рідних, до Пскова. Оговтавшись від хвороби, Димитрій Брянчанінов не поїхав до батьків у Покровське, а з благословення єпископа Вологодського Стефана помістився в Семигородній Успенській пустелі, за тридцять верст від Вологди (в Кадниківському повіті), в обителі «Пречисті Богороді» Глушицьким. Тут він знайшов спокійне життя і, не будучи ще постриженим ченцем, почав подвижницьке молитовне життя. З написаного ним тут збереглося кілька листів, серед них один до сестри, Олександра Олександрівна, яка переживала тоді якісь труднощі, і досить великий твір під назвою «Плач ченця» (над яким він попрацював і пізніше вже єпископом, виправивши і доповнивши його). Лист показує, що дар духовного наставництва вже дано йому Господом. «Ніхто в Бога не забутий, – пише він, – і над кожним пильнує недремне око Боже і будує все для його користі. Отже, покладися на Бога і залиши зайве бажання, яке приносить тобі ворог, щоб збентежити тебе. Знаю, що важко та дуже важко тобі буває. Але що ж робити? Немає іншого засобу, окрім терпіння і подяки Богу, який нас пильно дивиться... «Помисли, каже Великий Варсонофій, що всі земні заняття пройдуть, а терпіння, яке виявиш при цих заняттях, то залишиться з тобою, піде за труну і виправдає або засудить тебе перед Богом. Дивись, не загублюй цього хліба насущного (тобто терпіння), який тобі знадобиться на дорогу від землі на небо». Точно знадобиться!.. Не забувай молитви: «Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене». Ця молитва може відбуватися при всіх заняттях, крім того, відганяє погані помисли і розливає в нас веселість». Твір же, написаний послушником Димитрієм у Семигородній пустелі, має таку розлогу назву: «Плач ченця про брата його, що впав у гріховну спокусу. Складено другом для друга і для брата братом, до взаємної користі і автора і читача». Воно складається з «Вступу» та трьох розділів (названих тут «статтями»). У примітці до «Введення» говориться, що автор слідує «плачу Єремії» і навіть форму свого твору запозичує від нього, поділ «статей» на відрізки, позначені літерами давньоєврейського алфавіту. «Плач ченця» – річ, що стоїть особняком у духовній творчості святителя, ніде в нього більше не зустрічається така напруженість мови, таке трагічний напруження почуття, в даному випадку глибоко покаянного. «Один я у келії, – пише він. - Зачинені двері; густою завісою завішене вікно; скромна лампада в кутку келії теплиться перед святими іконами, розливає по келії слабке, важке світло. Не треба мені освітлення яскравішого: залишив я всі заняття. Сиджу на одрі в подиві, у невиразному мовчанні. У мене ніби відібрано існування. Не можу міркувати ні про що: смуток сповнює душу; сльози, струмуючи ланітам і одязі, замінюють для мене всяке інше заняття. Не входьте, не входьте до мене! Не порушуйте моєї безмовності!..» І далі йдуть нарікання про гріхи свої і свого найближчого друга. «Область мого плачу – область духу...». «Плачу плачем покаяння та любові. Поринаю в печаль рятівну...». «Цей плач відблиск вічного блаженства...». «Гріх – батько плачу і сліз; він вітається, умертвлюється чадами його – плачемо і сльозами...». Не можна не бачити, як по-справжньому глибоко і міцно утвердилося в душі послушника Димитрія чернечу свідомість. Він був ченцем на образ стародавніх, незайманий, з юнацтва покликаний Богом до служіння Йому. «Втік я зі світу рано,— пише він у «Плачі...». – Біг я зі світу, тільки-но дізнавшись зі Святого Письма і від вчителів церковних про небезпеки, якими сповнене життя серед світу; пішов я в огорожу монастирську, не скуштувавши ніякої насолоди суєтної та гріховної; початок днів моїх і всіх здібностей я приніс Богові». Життя в Семигородній пустелі було нелегким. «Свіжої риби та юшки в трапезі ніколи не буває, пише він Михайлу Чихачову, який висловив намір приїхати сюди, чаю та цукру зовсім не видають нікому; а в неділю настоятель кличе братію до себе, ченцям дає по чотири, а послушникам по дві чашки чаю. Одяг дуже мізерний». У книзі спогадів колишнього настоятеля Миколо-Угрешського монастиря архімандрита Пимена, виданої Москві 1877 року, є епізод, пов'язані з майбутнім святителем Ігнатієм. Пимен, послушник Спасо-Кам'яного монастиря, з якоїсь нагоди відвідав Семигородну пустель і тут познайомився з послушником Димитрієм і довго розмовляв із ним. «Розмова наша почалася, можливо, о першій чи о другій годині дня, – пише він, – і тривала, доки не вдарили до ранку. Незважаючи на те, що Брянчанінов був ще молодий, видно було, що він багато читав батьківських книг, знав вельми твердо Іоанна Ліствичника, Єфрема Сиріна, Добротолюбство і писання інших подвижників, і тому його розмова, повчальна і захоплююча, була дуже задоволена. Ця тривала його розмова зі мною мене ще більше затвердила в моєму намірі піти зі світу і вступити в чернецтво». 20 лютого 1831 року Димитрія Брянчанінова на його прохання було переведено в ще більш відокремлений монастир – Глушицький Діонісієв, який знаходився за сімдесят верст від Вологди і за двадцять від Семигородної обителі. Їхати туди треба було майже бездоріжжям, іноді прямо полем, а подекуди по гатях з хмизу, прокладеним через болота. Стародавні Глушиці, які ще називалися Покровською лаврою, пустували через сусідство великого і галасливого села. Братія знаходилася за чотири версти звідси в Сосновецькій обителі, що належала Глушицям. Приїхавши до лаври, Димитрій піднявся на дзвіницю, щоб побачити околиці. Він побачив багатоверстний простір своєрідної російської краси: поля, переліски, вдалині сині масиви лісу, там і тут села з церквами... Важко було відірватися від цієї картини, що глибоко торкається душі. Була зима. Світило сонце і вся округа сяяла незвичайною чистотою. Звернувшись ще раз до записок архімандрита Пимена, побачимо, як виглядав тоді майбутній святитель. «Як зараз бачу його, – говориться там, – високого зросту, стрункий і статний, русявий, кучерявий, з прекрасними темно-карими очима; на ньому був овчинний кожух, критий нанкою горохового циста, на голові послушницька шапочка». Владика вже задумав незабаром висвятити його у священний сан і поставити настоятелем однієї з пустель єпархії. «Дуже радію цій події, писав Димитрій, яка може доставити мені шматок хліба без обтяження моїх батьків та інших ближніх». Владика Стефан викликав послушника Димитрія Брянчанінова з Глушицького монастиря і 28 червня 1831 року здійснив над ним обряд постригу в малу схиму з ім'ям Ігнатія, на честь священномученика Ігнатія Богоносця, а також на згадку про преподобного Ігнатія. Іоанна Углицького, мощі якого спочивають у Спасо-Прилуцькому Димитрієвому монастирі поблизу Вологди. 4 липня того ж року інок Ігнатій був висвячений у сан ієродиякона, а 25-го - в сан ієромонаха. Чекаючи на призначення в монастир, ієромонах Ігнатій жив у Вологді у свого хрещеного отця Димитрія Івановича Самаріна. У місті майбутній святитель мав багато рідні. Ці люди по-різному сприйняли звістку про його постриг і рукоположення. Батьки залишалися невдоволені. Але багато хто захоплювався освіченим, красивим на вигляд ченцем і запрошували його до себе. Про нього говорили у вітальні і постійно порушували його спокій. Тягучись цим шумом і сумуючи за монастирською самотою, ієромонах Ігнатій просив преосвященного відпустити його в Глушиці, але той не поспішав. Наступного року, 6 січня, ієромонах Ігнатій був призначений будівельником («будувати» у сенсі «керувати») Лопотова Григорієво-Пельшемського монастиря, що за сім верст від повітового міста Каднікова, на річці Пельшеме. При цьому покладено було на нього набедренник. «Здійснилося! - Писав він П. П. Яковлєву. - Я пострижений і присвячений ієромонаху. Коли мене постригали, здавалося мені, що я помер; коли присвятили, здавалося воскрес... Під час кожної обідні відчуваю, що досяг кінця бажань... Кажу всім про себе те, що інші про мене знати і сказати не можуть: я щасливий!». Тому ж Яковлєву він пише про Лопотову обитель: «Наш монастир якимось скитком представляється, на зразок південних пустель. Тихо! Безмовно! Нехитро! Любовно! Радо! Митареве слово! Не чаєм і не зневіряємося! Блаженний, хто може сказати: течим та осягнемо. З нами Бог! Розумійте і покаряйтесь язи́ці! Чи лежимо? - З нами Бог! Сильний нас підняти! Заспокоюсь; спочиваю: бо Ти, Господи, на надію покаяння, вселив мене. Хоч і маю я сказати: зім'ятеся серце моє, коли подумаю про безліч гріхів моїх». У наступному листі: «Клопочу біля свого монастирка і помалу намагаюся приводити його в добрий стан; міг би сподіватися до осені жити спокійніше, бо до цього часу мають бути оздоблені будівельні келії; а тепер дуже тіснюсь, і то на щастя, що вдалося побудувати флігельок про сім келій, з яких в одній живу, хоч не просторо, але з теплом. Дуже часто буваю хворий... Брати в мене, Божою милістю, вкрай смирна, а я намагаюся з ними бути якомога милосерднішою і пам'ятати це євангельське слово: «Син Людський не прийде та послужить Йому, але послужіть» (2 грудня 1832). У Лопотовому монастирі святитель Ігнатій написав житіє старця Феофана Новоєзерського, одного з сучасних йому великих подвижників духу, що помер 3 грудня 1832 на 82-му році життя. Пішов ще один «учень учнів» преподобного Паїсія (Величківського), у свій час він подвизався у Введенській Острівській пустелі поблизу міста Покрова під керівництвом о. Клеопи. Посилаючи це життя Яковлєву, очевидно, з метою його надрукування, о. Ігнатії пише, що він додав наприкінці моралі Старця і що «це мораль разом з описом його моральності і смерті складає всю красу цього життєпису. Огорожа ж, ризниця та інше – суть предмети, найменш цікаві в житті людини, що прославилася піднесеною моральністю, смиренністю та зневагою всього суєтного!». Однак чернече життя було настільки дороге о. Ігнатію, що він, як ми вже бачили щодо нього до старця Феодора, поруч із подвигами бачив і помічав, на повчання собі, слабкості та недоліки подвижників. Про отця Феофана Новоєзерського він згадував у 1861 році: «У 1829 році, за життя старця Феофана, я приїхав до Новоезерська, поживши в Оптиній і Площанській: мені здалися новоєзерські ченці мирянами, незважаючи на відмінний благоустрій монастиря і порядок Богослужіння... Я запитав: одкровення помислів. Відповідали: «Ніхто не ходить, за винятком Комаровського, а звертаються до Старця за порадою переважно Горицькі черниці та у великій кількості миряни». Розмовляв я кілька разів зі Старцем: він прямо відкидав душевну справу, як дуже зручну для переходу в красу, і висловив дуже малу начитаність. Проводив він життя пісне, до служб ходив неупустимо, вставав до ранку за годину і вичитував у келії правило. Додавання було атлетичного, зростання малого. За своїм напрямом він керував й інших: як Новоезерське братство, і Горицькі чужі духовного діяння, вся їхня увага спрямована на пристойність зовнішньої поведінки й на тілесний подвиг... Усі люди немічні: чому неможливо не виявлятися недугам і тих, які займаються душевним подвигом». Сюди, до Лопотового монастиря, приїхав друг святителя Ігнатія Михайло Чихачов. Він мав гарний голос і вже бував «головником» у церковних хорах. Складений ним хор став залучати до обителі дедалі більше прочан. Незабаром настоятель о. Ігнатій одягнув його в рясофор. Завдяки їхнім старанням монастир із бідного та напівзруйнованого став міцним та справним. 28 травня 1833 року владика Стефан, єпископ Вологодський, збудував о. Ігнатія в сан ігумена. Однак болотиста місцевість погано впливала на його вже засмучене здоров'я. Він терпів-терпів, але нарешті зліг у ліжко. Чихачов запропонував йому свій план: їхати до Псковської губернії і там шукати відповідну обитель, а потім звернутися до графини Анни Олексіївни Орлової-Чесменської, відомої благодійниці, близької до Двору та церковної влади. Чихачов незадовго до свого приїзду до Лопотів відвідав Новгородський Юр'єв монастир, де в келіях настоятеля, архімандрита Фотія, зустрів графиню (вона була відновницею цього монастиря і там згодом знайшла свій останній упокій). Вони розмовляли. І коли Чихачов поїхав до Лопотова, вона передала з ним туди 800 рублів грошей і кілька дорогих богослужбових книг. За словами Михайла Чихачова, графиня Ганна Олексіївна розповіла про подвижницьке життя ігумена Ігнатія Брянчанінова Государю Миколі Павловичу, і він згадав, звичайно, що це колишній військовий інженер, його підопічний. І ось Чихачов знову у Петербурзі. Графіня порадила йому звернутися до московського митрополита Філарета, який тоді приїхав до північної столиці і зупинився на Троїцькому обійсті. Під час розмови з Чихачовим преосвященний сказав: «Мені невідомі життя та якості ігумена Ігнатія». Він просив передати ігумену Ігнатію, що готовий надати йому місце настоятеля у Миколо-Угреському монастирі. «Я зроблю пропозицію про це до Синоду, – додав він, – і сподіваюся, що мені не відмовлять». Вже наступного дня до Вологди було відправлено указ Синоду про переміщення ігумена Лопотова монастиря до Миколо-Угреського. Але Государ Микола Павлович, дізнавшись про це, наказав викликати ігумена Ігнатія над Москву, а Петербург. Він додав, що якщо Ігнатій йому так само сподобається, як це було раніше, він залишить його в Петербурзі. 27 листопада 1833 року ігумен Ігнатій здав Лопотів монастир, а 30-го разом зі своїм келійником, послушником Іоанном Малишевим виїхав до Петербурга. У призначений час він був представлений Государю у Зимовому палаці. «Після деяких пояснень, – писав Чихачов, – Государ зволив сказати: «Ти мені подобаєшся, як і раніше! Ти в боргу за виховання, яке я тобі дав, і за мою любов до тебе. Ти не хотів служити мені там, де я хотів тебе поставити, вибрав за своєю волею шлях, на ньому ти і сплати мені борг твій. Я тобі даю Сергієву пустель. Хочу, щоб ти жив у ній і зробив би з неї монастир, який у очах столиці був би взірцем монастирів». Потім він повів ігумена на половину до Государині Імператриці Олександри Феодорівни. Увійшовши до неї, спитав її: чи дізнається вона цього ченця? На негативну відповідь він назвав ігумена на прізвище. Государина дуже милостиво поставилася до свого колишнього пенсіонера і змусила його благословити її дітей. Государ відразу ж попросив послати за обер-прокурором Синоду Нечаєвим, який доповів Його Величності, що Сергієва пустель має особливе призначення, вона віддана вікарному єпископу при Санкт-Петербурзькому митрополиті і доходами її користується єпископ замість утримання від духовної адміністрації. Тоді Государ наказав упоратися, наскільки велика сума доходу, одержувана вікарним єпископом від монастиря, і в цьому розмірі робити йому видачу суми з кабінету, а монастир здати в повне управління призначеного настоятеля. Обер-прокурор оголосив Святішому Синоду найвищу волю». 1 січня 1834 ігумен Ігнатій був зведений в сан архімандрита, що відбулося в Казанському соборі Петербурга. У столиці заговорили про молодого та освіченого архімандрита-дворянина. Одна зі світських дам згадувала, що він «духовний був чоловік: умів тримати себе в будь-якому суспільстві, але разом з цим також будь-яку розмову умів зробити душекорисною. Коротко знайомий із вченням святоотцівським, повідомляв він розмовам своїм і міркуванням дух цього вчення. Багато хто тоді дивувався о. Ігнатію: як він, подвижник і молитовник, не цурався разом з тим суспільства, бував приємним співрозмовником людям світським, умів збуджувати в них до себе довіру і діяти на них на добро душевне ..., що непомітно схиляло їх до благочестя ». Троїце-Сергієва пустель, заснована архімандритом Троїце-Сергієвої Лаври Варлаамом, знаходиться за 19 верст від Санкт-Петербурга, поблизу Стрельни, на піднесеному березі Фінської затоки. Пізніше поет К. Р. (Великий Князь Костянтин Костянтинович Романов) надихався істинно російською прекрасною природою тутешніх околиць. В обителі було сім храмів, серед них грандіозний собор в ім'я Святої Трійці, збудований за Катерини Великої та освячений у її присутності. Архімандрит Ігнатій прибув до обителі 5 січня, коли все довкола було вкрите снігом, а по льоду затоки крейда поземка. Санна дорога вела по льоду з Петербурга до Кронштадту. Государ не на легке життя послав сюди свого улюбленця, обитель занепала. У храмах майже неможливо було служити. Настоятельський корпус вимагав великого ремонту і не опалювався... Братії було тринадцять чоловік, з них вісім ченців. Настоятелю та всій братії було відведено дві кімнати в інвалідному будинку при монастирі. Можна уявити, які турботи впали на архімандрита Ігнатія. Перші роки перебування в Троїце-Сергієвій пустелі святитель Ігнатій охарактеризував у творі «Плач мій», написаному наприкінці 1846 – на початку 1847 року: «Незбагненними долями Промислу я поміщений у ту обитель, сусідню північної столиці, яку, коли я жив у столиці, яку, коли жив у столиці, не мешкав навіть у столиці. що відповідає моїм цілям духовним. У 1838 році я був викликаний в Сергіїв пустель і зроблений її настоятелем. Негостинно прийняла мене обитель – Сергієва пустеля. У перший же рік після прибуття в неї я вражений був тяжкою хворобою, на другий рік іншою, на третій – третю: вони забрали залишки мізерного здоров'я мого і сил, зробили мене виснаженим, невпинно страждаючим. Тут піднялися і зашипіли заздрість, лихослів'я, наклеп; тут я зазнав тяжких, тривалих, принизливих покарань без суду, без найменшого дослідження...; тут милосердний Господь сподобив мене пізнати невимовні словом радість і мир душі; тут сподобив він мене скуштувати духовну любов і насолоду в той час, як я зустрічав ворога мого, що шукав голови моєї, і стало обличчя цього ворога в очах моїх як обличчям світлого Ангела. Досвідчено пізнав я таємниче значення Христової молчання перед Пилатом і юдейськими архієреями. Яке щастя бути жертвою, подібно до Ісуса! Або ні! Яке щастя бути розіп'ятим біля Спасителя, як колись був розіп'ятий блаженний розбійник... Я – грішник, вартий страт, і тимчасових і вічних, але не завидний мені жереб нікого з людей... Ви захочете знати, невже в душі моїй не приховується жодного бажання? Можу задовольнити вашу цікавість. Я – грішник: спрагу покаяння... Покаяння спрагу! Милосердний Господь, вгамуй мою невгамовну спрагу: даруй мені покаяння!». Незважаючи на часті напади нездоров'я, архімандрит Ігнатій почав діяти, і незабаром, завдяки вкладам багатих доброзичливців і самого Государя, обитель набула великого і впорядкованого вигляду. Цим клопотом архімандрит Ігнатій сильно обтяжувався, але не можна було не надати Божому дому гідного вигляду. Головним йому було насадження духовного добробуту в братії. Тут він був істинно у своїй стихії... Досягши зовнішнього, аж до пристойної трапези та одягу для ченців, він почав вникати в келійне життя кожного з них. Життя це стало перейматися духом істинного чернецтва. Двері його келії були відчинені для кожного, до нього входили і священноченці, і послушники, тут приносилося покаяння і звершувалося помисли. У келіях ченців з'явилися книги святих Отців. Зростало духовне єднання братії, якій через три роки стало вже понад сорок людей. Завади виникали чималі. Поблизу монастиря було безліч дач знатних осіб, палацове містечко Стрільна, неподалік Петергоф. Поблизу, у Червоному Селі, військові табори гвардійських полків. Відпочиваючі аристократи, генерали і офіцери, великі чиновники постійно бували в Трійце-Сергієвій пустелі, яка стала частково монастирем для духовного опікування дворянського стану. З'являлися тут і Государ із Государинею, і Великі Князі, часто із сім'ями. Государ завжди на очах у всіх підкреслював своє вподобання до архімандрита Ігнатія. Це породжувало заздрість, яка незабаром почала діяти проти «Государєва улюбленця», завдаючи йому чимало випадків зміцнитися у своєму подвигу хрестоношення. «Багато наклепу випадало на долю о. Ігнатія в столиці, – пише мемуарист, – чогось не говорили про нього марно, і треба було лише дивуватися тому спокою, з яким він переносив мирські пересуди». Ідеалом для святителя Ігнатія було, здавалося б, недосяжне по духовній висоті древнє пустельне чернецтво, з юнацтва улюблені ним старці, аскети Єгипту, Палестини, Сирії... Риси цього ідеалу він знаходив і в Тихоні Задонському, і в затворнику Георг . у давнину, рідкісних, але справжніх російських подвижників. Йому це було дорого. Він не втомлювався дякувати Господу за те, що Той викликав його зі світу на тісний чернечий шлях. Його внутрішній світ був нероздільно присвячений Богу, ніякі справи та відволікання не збивали його з цього шляху. Зустріч із людиною, лист – були для нього приводом говорити про духовне. Починаючи з 1836 року листи святителя стають все більш теплою і чарівною за мудрістю та щирістю проповіддю життя у Христі. Слово його ніколи не холодне, не формальне, воно дихає любов'ю і має в своєму розпорядженні серця читаючих до прийняття його. Вже тридцять років він – вчитель і старець, батько. Подивимося, що і кому архімандрит Ігнатій пише з Троїце-Сергієвої обителі. Ледве оселившись у напівзруйнованому монастирі, він захворів і, не залишаючи не може бути залишеними справ, хворів майже все літо. Восени, дізнавшись про хворобу Стефана Дмитровича Нечаєва, обер-прокурора Синоду (яким той був до червня 1836 року), архімандрит Ігнатій пише йому: «Тіснячись в межах людського судження, думав я, що ви тут дуже потрібні; але ін суд Божий та ін суд людський. Хотілося б мені вас бачити знову у вашому будинку, оточеного сімейством, радісного, задоволеного. Але Господь, що стверджує нашу любов до Нього пригодами, попустив розсипатися вам у різні боки, як зернам пшениці. Згадайте, шановний мій благодійник, що Законодавець наш зазнав Хреста, і послідовникам і слугам Своїм сповістив: «У світі скорботи будете!» - Чому ж «скорботи»? Тому, що «мир вас зненавидить», і самий «Батько Мій всяку різку, що чинить плід, відкине ю, та й множинні плід принесе». Отже, благословляйте посеред хвилювання, віддайте себе волі Божій, з радістю та подякою переносіть хворобу, знаючи, що тілесними хворобами зцілюється душа. Повторюйте частіше молитву: Господи, буди воля Твоя! – Вона коротка, але містить у собі широке значення і дуже діє до заспокоєння людини, що у печалі. Це дізнався я частково на своєму досвіді». У березні 1835 року Синод вирішив видавати народу дешеві книжки – житія святих. Пан Микола Павлович схвалив цей намір. Твір житій було покладено на архімандрита Ігнатія. До літа того ж року він становив кілька житій, серед них – житіє рівноапостольного князя Володимира. Стефан Дмитрович Нечаєв переглядав коректурні листи. Після одного з відвідувань обер-прокурора о. Ігнатій писав: «Коли я був у Вас, то багато ми розмовляли про Хрест Господній, який воістину є ярмом добрим і легким тягарем. Приїхавши в обитель, я отримав подарунок: 14-го числа (серпня), перед ранком, бачив сон: ніби хочу подати жебракам милостиню і для цього виймаю зі своєї кишені гаманець, з якого раптом вискочив мені на долоню золотий хрест, що яскраво світився. Того ж дня я занедужав, а 16-го зліг у ліжко; сталася гарячка; сім днів не приймав жодної їжі... З того часу, як я в Петербурзі, не проводив я днів моїх з такою приємністю, як ці дні хвороби. Точно – Хрест Господній є ярмо добре та тягар легкий, а з Ісусом і на Голгофі рай». Хрест святителя Ігнатія таки був дуже важким, хвороби його згодом дедалі більше ускладнювалися. Але Господь знав, кому він дає такий хрест. Той, хто хворий, переносить хворобу «з приємністю», тобто в спілкуванні з Господом, і втішає іншого хворого, знаходячи найпотрібніші слова. Він хворий, але, «змучений хворобами і працями», в одному з листів вигукує: «Дякую Господа, я досить щасливий, дуже щасливий, не з гріхів моїх щасливий! Першою ж умовою цього є те, що я – християнин і чернець, хоч і недостатній». Переживши багато тяжких спокус, зокрема, від церковної влади, перебуваючи навіть один час під забороною виїжджати з монастиря, звинувачений недоброзичливцями в духовній «принаді», в яку він нібито впав, архімандрит Ігнатій наставляє інших не сумувати від спокус: має бути, щоб не стати Богоборцями, сказав один святий Отець, як явно озброєні проти попущень Промислу Божого, до нашої великої користі і лікування, що припускає нам спокушатися», – пише о. Ігнатій ігумену Іларію, настоятелю Миколо-Угрешського монастиря 4 червня 1837 року. Однією з спокус стало для о. Ігнатія пропозицію призначення його цензором духовних книг при Синоді. «Знаходжу посаду цензора дуже для себе обтяжливою і до душі, і по тілу, – писав він митрополиту Філарету. – До душі: наважився я прийняти чернече життя не для мети честолюбства земного, нижче за мету постриження; навпаки, мав не без сильної душевної боротьби відмовитися від честолюбних видів і привидів, які були мені в усьому блиску в моєму мирському житті. Якщо додати до цього любов моїх батьків, то можу сказати: скільки зробив я пожертв багатоцінних, щоб успадкувати відокремлену келію, то село, на якому прихований безцінний бісер! Десять років усамітнююся – більш-менш – у келії і, відволікаючи розум мій від різноманітності та численності предметів, вже відчуваючи, що багато спогадів у мені завмерли, не можу без очевидного лиха душевного вдатися в море турбот зовнішніх, суджень, дебатів, виїздів, у життя подорожей. Він втішає сестру свою Олександру Олександрівну (яка вдовіла і стала ченцем) у її скорботах: «Потерпи і побачиш милість Божу! За все життя твоє, з дитинства твого, були попущені тобі скорботи. Це ознака, як стверджують святі Отці, особливого Божого Промислу. Бог хоче зробити тебе учасницею вічного блаженства і подає тобі чашу спасительну скорбот» (10 травня 1838). Їй же: «Не слід вважати дивним, бачачи себе в скорботах, не повинно впадати у відчай; навпаки, треба дякувати Богові за скорботу, як за знак обрання до блаженної вічності. Від подяки не тільки притуплюється люте жало скорботи, але й вселяється в серце, що дякує небесній, духовній втісі... Христос здійснив земну течію Свою в безперервних стражданнях. Тільки-но Він народився, як уже люди кинулися на вбивство Його. Учнів Своїх Він запрошує до страждань, а тому, хто не хоче страждати, каже: «І що не прийме свого хреста і вслід за Мене прийде, нема Мене гідний». Розглянь життя всіх апостолів: всі вони проводили життя і закінчили в стражданнях. Розглянь життя мучеників: вони кров'ю та незліченними муками купили собі Небо. Розглянь житія преподобних: чи не було все життя їхнім тривалим, невидимим мучеництвом? «У пустелях поневіряється, у вертепах і пропастях земних, позбавлені, скорботні, озлоблені», за словами Апостола, «багатьма кровами і смертями», за словами Требника, успадковували вони блаженну вічність. «Ніхто зійде на небо з ослабою, – каже святий великий Ісаак Сірський, – навпроти того, про це пізнається людина, яка перебуває під особливим Промислом Божим, коли йому пошлеться безперервні скорботи». Отже, дякуй, упокорюйся, віруй, віддайся волі Божій». У серпні 1839 р. оптинський чернець Порфирій (в миру Петро Григоров) прислав о. Ігнатія — збірка зібраних і виданих ним листів Георгія Машуріна, Задонського затворника (у чернецтві Страцника), померлого в 1836 р. Відповідаючи о. Порфирій, о. Ігнатій писав, що «прочитавши послану книгу, я побачив її духовність і побажав, щоб така душеспасительна книга була відома моїй любій братії...». Надалі о. Ігнатій рекомендує для духовного просвітлення читати не тільки великих отців Церкви, а й російських подвижників, серед яких святителі Димитрій Ростовський, Тихон Воронезький і Георгій Затворник. 20 квітня 1840 року він запитував у листі до С. Д. Нечаєва: "Чи була у вас в руках книга листів Задонського затворника Георгія? Ось духовний письменник, який далекий від усіх духовних письменників нашого часу. Дворянин, воїн, він склав матеріальну зброю, щоб вступити на поле духовної війни, сімнадцять років провів у усамітненні і помер у році. 36, маючи 47 років, змінивши багато років духовним успіхом. Писав він багатьом, до нього розташованим особам, листи, які після смерті його зібрані, скільки можна було зібрати, і надруковані. З пера його течуть струмені благодатні... Книжка ця стала однією з моїх настільних». Цю книгу о. Ігнатій рекомендує для читання і свого брата Петра Олександровича. Святитель Ігнатій побачив у самітнику Георгії близьку собі душу, щасливу в найсуворішому чернечому подвигу, що несла хрест і тілесних недуг. У листах о. Ігнатія наполегливо звучить заклик приймати скорботи як із руки Господньої. Ось пише він ігумену Варлааму в Оптіну Пустинь у лютому 1840 року: «Святі повсякчас бачать справу свою недостатньою, і, як хтось із них сказав, звинувачують себе не виконавцями, а сквернителями святіших заповідей Господніх; задля цього, коли прийде спокуса, радіють, бо скорботою мимовільною поповнюється нестача їхньої діяння, і вибіляються їхні ризи для непосоромленого входження на шлюб духовний дверима смерті. Досить, досить про земне попікалися, досить часу втратили, сьогоднішнього дня єдинодесяту годину для приготування до вічності вживемо». Словесна і письмова проповідь святителя Ігнатія виростає ніби сама собою, вірніше, за Божою волію. Так, він пише, наприклад, своїй сестрі Марії Олександрівні у квітні 1840 року у відповідь на прохання про духовне повчання: «У слові про душевну користь я відмовити не можу; таке слово є милостиня, яку неодмінно має подавати чернець – не тільки для душевної користі ближнього, а й для своєї». Незважаючи на хвороби та клопіт настоятельські, о. Ігнатій продовжує роботу над духовними творами, це його найголовніші праці на користь ближнього. 30 листопада 1840 року він повідомляє ігумену Варфоломію, що перекладає відсутні російською мовою духовні настанови св. Ісаї, пустельника скитського: «Дуже насолоджуюся духовно-благодатними висловами цього святого Отця, – пише він. – Коли Господь захоче, маю намір оцю (книгу) надрукувати, бо слов'янською та російською мовами не доводилося мені її бачити, а користь її має бути незвичайна. Преплачевний Батьку! Він сучасний Макарію Єгипетському… Також сподіваюся отримати книгу св. Кассіана Римлянина латинською ж мовою, якою він писав, і, якщо Господь благоволить, то зайнятися і її перекладом». Приблизно в цей час написана була о. Ігнатієм стаття «Чин уваги собі живе серед світу». Він мав велике листування з мирянами, але викладав їм не щось особливе, пристосоване для світу, а ті ж початки «уваги собі», які потрібні і ченцю. Тут головне – прагнення постійному пам'яті про Бога, у постійному ходінні перед Ним. «Серце наше, – пише о. Ігнатій, – зручно вдається недбальству і забудькуватості, від яких народжується похмуре незнання, стільки згубне у справі Божій, у справі спасіння людського... Той, що уважає собі, повинен відмовитися від будь-якої мрійливості взагалі... Мрійливість є поневіряння розуму поза істиною, в країні примар неуважних до себе. розсіяність розуму та жорсткість серця при молитві; звідси – душевний розлад». Це – аскетичне діяння, яке заповідане всім, хто хоче врятуватися. Що йде за «увагою», каже інший невеликий нарис, дуже виразний за словом. Зустріч із Царем царів відбувається у серці людини, але не така легка і проста буває вона. «Розум, одягнений у молитву, – пише о. Ігнатій, - склавши тягар земних помислів, сходить до серцевої кліті. Двері кліті замкнуті: всюди темрява, морок непроникний. І розум здивовано починає стукати молитвою в двері серця... Відходить від дверей сорту сумний і в гіркому плачі шукає втіхи. Він був допущений постати Царю царів у святилище внутрішньої кліті». Зустріч завадив гріх. Але є покаяння... «Умоюсь у сльозах, очищуся сповіданням гріхів моїх, не дам тілу моєму їжі та сну, від достатку яких повідомляється душа душі; весь зодягнений у плач покаяння, зійду до дверей мого серця. Там встану або сяду як євангельський сліпець, буду терпіти тягар і нудьгу мороку, буду кричати до Можего помилувати: «Помилуй мене!». Тут майже художньо зображено аскетичну молитовну працю. В одному із творів святитель Ігнатій нагадує про те, що недостатня віра, зневіра – причина духовних невдач, збентеження, падінь. Віра гріється смиренням, благодушним терпінням скорбот. «При рясні дії віри, пише о. Ігнатій, вся істота людини поринає в духовну втішну насолоду священним світом Христовим, ніби просочується і стає нечутливою до стріл збентеження. Справедливо сказали Отці, що «віра є смиренність», що «вірувати означає перебувати в смиренності і доброті». Таке поняття про віру та смиренність доставляється святими дослідами правильного чернечого життя». Не можна не бачити, що ці повчання немає від одного знання, вони й від власного чернечого досвіду. Це бачили насельники Троїце-Сергієвої пустелі та ті духовні чада, які відвідували о. Ігнатія в обителі. Велика ціна таким повчанням! Якщо говорив о. Ігнатій про «іноче роблення», то він саме робив це. Про те саме в чернечій духовній праці можна говорити багато разів, ми й зробимо це, торкаючись різних етапів життя святителя. Якщо говорити про його листи – щасливі були ті люди, яких він звертався з духовним словом. А його твори, згодом зібрані та видані, звернені до нас, бо святитель Ігнатій дбав про тих християн, які житимуть через п'ятдесят, сто і більше років після нього. Повинні бути і ми щасливі, маючи таку дорогу спадщину, таке чудове духовне керівництво. У пам'яті братії, яка населяла Троїце-Сергієву пустель, святитель Ігнатій, їхній настоятель і наставник, зберігся як пригнічений недугами, але діяльний і суворий отець. Його келійник, названий в чернецтві Ігнатієм і тому, що називався Ігнатієм Маленьким, згадував, як він приходив до чаю, завжди запізнюючись через безліч справ: «приходив, коли всі вже відіп'ють, і в чайнику опинявся не чай, а, як вони висловлювалися, «ай». І такого чаю Маленький Ігнатій наллє собі чашку, а цієї хвилини, траплялося, увійде архімандрит, візьме його за комір і жене в шию з кімнати геть, примовляючи: «Ах ти, окаянний сластолюбець! Хіба ти потім прийшов до монастиря, щоб пити чай? Он пішов». І йде послушник на своє місце... Такі уроки бували щодня... Він навчав і виховував кожного учня з його сил і здібностей» . Суворе виховання призвело до того, що довкола о. Ігнатія утворилося коло відданих йому учнів, священноченців та ченців. Але були в пустелі і такі брати, «які ніяк не могли прищепитися до свого батька, і це здебільшого ті, що отримали початкове виховання в інших монастирях; вони й становили «противну партію», не бажаючи жити за правилами батьківським, і ворогували проти тих, які ходили на сповідь та одкровення помислів». Святитель Ігнатій, однак, не ділив братію на партії, а шукав ключа до душі кожного незгодного ченця. Їм було нелегко, адже вони часто приходили з обителів, де діяння було одне тілесне, хоч і подвижницьке. Потрібно було виявляти обережність, щоб не відштовхнути їх. Поступово "противна партія" зменшувалася. Про те, з якою увагою ставився о. Ігнатій до своїх засуджувачів, каже його письмову відповідь на лист одного ченця: «Поклавшись на допомогу Божу і на силу Його, що звершується в немічних, – пише настоятель у відповідь на закиди брата, – я намірився на письмове твоє викладення відповідати також письмово. І це більше для того, щоб розум мій не розважився під час особистої бесіди і не знемагав під шумом слів... Перед лицем Його стою і, освітлений Його світлом, дивлюся на душу мою і звіряю з тим, що бачу в твоїм викривленні. Що бачу? Бачу на душі моєї виразки, бачу численні її хвороби, бачу немочі... Стою перед Господом моїм і Промисл Святий Його бачу, і довготерпінню Його дивуюся, коли милостивий Він до тих похибок, в які я впав від свавілля і самомислення... Від гріхопадінь моїх біжу не в затвор, не в пустелю, а на самодокорення, на сповідання гріхів моїх, на визнання гріхів моїх, на визнання гріхів моїх. побачив набагато менше недоліків, ніж скільки їх знаходиться по самій речі... Залишається за цим зі сльозами просити у тебе прощення і святих молитов про моє виправлення... Слововиправдання не належить до проживання християнського і ніде в Христовому вченні не наказано». Однак смиренністю і каяттю лист не закінчується. Більшість відповіді ченцю – повчання. «Хоч би мені з недостойності моєї і пристойно слухати одну власну ваду, проте за обов'язком настоятеля і духовного отця я повинен тобі сказати, що бачиться моїм грішним очам: тобі лайка творить пристрасть горда. Визнання у собі практичних відомостей та міркувань суть її виправдання, якими вона прикривається. Охолодження до мене, до оточуючих мене, це плоди її: бо за приниженням ближнього слід вичерпання любові. І вичерпання любові є ознакою прийняття помислів демонів, тоді як ознака прийняття насіння благодаті є множення любові до ближнього». У архімандрита Ігнатія було велике листування з чернецтво і бажаючими вести у світі духовне життя. Деякі липа десятиліттями отримували в неї підтримку і керівництво, переважно письмове, рідко – при зустрічах. Так, з одним чернечем він вів духовне листування з початку 1840-х років майже до кінця свого життя. Дуже повчально зазирне нам у деякі сторінки цих листів, воістину овіяних Духом Святим. «Я вас не лише не відкидаю, – пише о. Ігнатій цій інокині, – але й закликаю: „Прийдіть, чадо, послухайте Мене, страху Господнього навчу вас”, не тому, щоб задоволений сам я був по собі навчити когось чогось, але тому, що вчення моє не має моє, але запозичене від святих Отців, про перо яких говорив у Своїх Святих. відповідає Ліствичник: "Істинні ченці вся нехай оплюють! всіх нехай відкинуться!" (тобто уподобань). Хоча цього раптом неможливо зробити, але поступово можна... Почитайте книгу св. авви Дорофея і, якщо ваше прохання ходити по стежці відсікання волі не припиниться, але загориться ще сильніше, і полум'я небесних бажань обійме вашу душу, то ласкайте приїхати, щоб ширше почути вчення про цей шлях і прийняти деякі правила, які як стіни високі і тверді огород. Ви бажаєте стати моєю дочкою? Я в захваті духу, дивлячись на сонм духовних чад моїх, яких не гідний називатися батьком, але рабом». Духовний батько відкриває своєму чаду невимовну красу чернечого життя. «Подивіться і вклоніться Істині, – пише він, – яка невпинну змінюваність людську лікує заповіддю невпинного покаяння... Для ченця втіха на землі є плач і розчулення. Що плач? Це дія благодаті, даної при хрещенні... Чи хочеш знайти розчулення в твоїй келії, без якого, як тура без якоря, думка, захоплена лютим вітром, носиться хвилями мрій і скидається в глибину зневіри? Чи хочеш побачити Світло від Світла? Чи хочеш скуштувати кохання, що від Любові походить і до Кохання провідне? Візьми думку твою і поверни до ніг братії та сестер, не розрізняючи худих від добрих; скажи помислу твоєму і якнайчастіше повторюй, щоб від думки народилося почуття: „Це Ангели Божі, а я одна гріхом і мороком подібна до диявола... Суджено вам знайти полегшення для вашої душі біля ніг братії, визначена для вас молитва митарева, а не Ісусова... Вам, як не Ісусові... Вам, „Помилуй мене, бо немічна єсмь!». Йде дуже серйозна духовна праця. У Трійці-Сергієвій обителі на початку 1840-х років під керівництвом архімандрита Ігнатія перекладалася з церковнослов'янської російською одна з головних аскетичних книг, прийнятих у керівництво чернецким – книга питань і відповідей преподобних Варсонофія Великого та Іоанна Пророка. В одному з листів він пропонує тій же інокіні списати цю книгу, як тільки буде закінчено справу перекладу. «Запрошую вас із собою, пише о. Ігнатій, розуміннями нашими і серцевими відчуттями скинемо в ніщо, нехай звеличиться в нас Христос. Умертвимо себе: мертвий – без життя і без дії. Умертвимо себе, щоб у нас жив і діяв Христос. Будьте поблажливі до вашої душі в її немощах; зайва строгість відволікає від покаяння, приводить у зневіру та розпач». В іншому листі: «Дуже добре порівнює Георгій Затворник життя наше з перебуванням ув'язнених у в'язниці, з яких то той, то інший потрібні до суду та остаточного вироку... Праведні представлять свої правди як жертву огрядну перед престолом Судді; а ми, грішні, принесемо туди хоч покаяння та сльози!». «Докоряйте себе, докоряйте свій немічний визволення, – пише о. Ігнатій, – тому що сила волі і в немічних виробляє велике. У звинуваченні себе знайдете втіху. Звинувачуйте себе та засудіть себе, а Бог вас виправдає та помилує». «Неможливо бути Христовим без хреста, що є, говориться при постриженні в чернецтво, готову повсякчас бути до підняття всякої скорботи, яку Промислитель нам попустить», пише о. Ігнатій. І в іншому листі: «Вірою переносіться через хвилі чернечого моря: хвилі його – різноманітні скорботи, що попускаються Божим Промислом для спасіння нашого, споруджені власними нашими недугами і ворогом нашим дияволом». І як один із головних підсумків цього багаторічного листування: «Треба в основу свого проживання покласти постійне самодокорення». Зустрічі святителя Ігнатія з тими духовними чадами, які жили не в його монастирі, були рідкісними: раз на півроку, рік, а то й на два. «Давно не бачимося один з одним, - пише він одному ченцю, - але розмовляємо віч-на-віч, пишемо один до одного не часто, а зближуємося більше і більше! Ось плід Христового вчення». «Як втішно перегукуються зі мною багато душ серед таємничої ночі світу цього з різних країн своїх! – каже о. Ігнатій в іншому листі. - Інша з одру хвороби, інша з вигнання, інша з берега Волхова, інша з берега Двіни, інша з поля Бородінського, інша з хатини, інша з палацу Царського. Душа, де б вона не була поставлена, якщо не вбита нечуттям, скрізь відчуває потребу в Божому слові, скрізь падіння гнітить її, тисне». Деяким із чад своїх о. Ігнатій посилає і написані ним твори – глибокі духовні настанови, які тепер доступні всім нам (доступні здебільшого хоч не виконанням, а лише читанням). У 1844 році з'явилося його «Слово про страх Божий і про Божу любов». Він тут наполегливо вказує на неугодні Господу стану душі, яка приймає тілесні («кров'яні») почуття за духовні. Звичайно, це звернено до людей, які вже пройшли певну частину духовного шляху і більше до чернечих, але теоретично суть цього Слова є абсолютно ясною. «Служіння людини Богу, законоположене Богом, ясно і просто, – пише о. Ігнатій. – Але ми стали настільки складними і лукавими, такими чужими, як духовний розум, що потребуємо ретельного керівництва і настанови для правильного й благоугодного служіння Богові». свою думку підкріплювати судженнями святих Отців. Так і в цьому Слові ми бачимо цитати зі Св. Писання, з творінь святих Ісаака Сиріна (особливо цінувався ним), Ніла Сорського, Кассіана Римлянина, авви Дорофея, Макарія Великого та інших єгипетських аскетів, Георгія Затворника, Калліста та Ігнатія Ксанфопулов та з Добротолюбія. Живість і теплота цієї статті (як, втім, та інших його робіт) анітрохи не страждають від великої кількості цитат: вона читається легко. Проблема виникає в іншому: у виконанні зазначеного. На вершині духовного діяння знаходиться страх Божий і любов до Бога. «Бог, пише о. Ігнатій, – вимагає від людини любові, але любові істинної, духовної, святої, а не мрійливої, тілесної, опоганеної гордістю та хтивістю. Бога неможливо інакше любити, як серцем, очищеним і освяченим Божественною благодаттю. Любов до Бога є даром Божим: вона виливається в душі справжніх рабів Божих дією Святого Духа. Навпаки, та любов, яка належить і числу наших природних властивостей, перебуває в гріховному ушкодженні, що охоплює весь рід людський, усю істоту кожної людини... Марно будемо прагнути до служіння Богу, до поєднання з Богом цією любов'ю!.. Передчасне прагнення до розвитку в собі почуття любові до себе. Воно негайно усуває від правильного служіння Богу, негайно вводить у різноманітну оману, закінчується ушкодженням та загибеллю душі». Стан «принади» та самоспокуси демонів. Це «кохання» від людини. А Божа? «Єдина істинна ознака досягнення любові, – пише святитель Ігнатій, – дана нам Самим Святим Духом є явна присутність у нас Святого Духа. Той, хто не став храмом Святого Духа, хай не лестить собі, не обманює себе: він не може бути обителью любові, він чужий її... У кого сходить Святий Дух, у тому є Його властивість любов. "Хто знайде любов, той разом з цим зодягається в Самого Бога", - сказав святий Ісаак Сирський. Може бути на це заперечать: "Ми християни, ми оновлені святим хрещенням ..." ... Так! Але благодатний стан оновлення ... потребує підтримання проживання за євангельськими заповідями ... втрачає набуте». Який шлях до любові? Як приготувати місце в серці для її прийняття? – Покаянням. Набуттям духовного дару – страху Божого. Святитель Ігнатій продовжує: «Страх очищає людину, приготовляє для кохання; ми буємо рабами у тому, щоб законно стати чадами. У міру очищення покаянням починаємо відчувати присутність Божу; від відчуття присутності Божого є святішим відчуття страху... Високо і жадано відчуття страху Божого! При дії його часто розум притуплює свої очі, перестає вимовляти слова, плодити думки: благоговійним мовчанням, що перевищує слова, висловлює свідомість своєї нікчемності». «Хто виконує волю Божу через страх мук, – говориться далі, – той... ще початковий. Інший же виконує волю Божу через саму любов до Бога... боїться відпасти, боїться позбутися її... Виконання заповідей Спасителя – єдина ознака любові до Бога, яку приймає Спаситель». «У покаянні поєднуються всі Божі заповіді. Покаянням вводиться християнин спочатку у страх Божий, потім у Божественну любов». Святитель Ігнатій наводить слова Ісаака Сиріна: «Покаяння є другою благодаттю». А в покаянні поєднуються самодокорення, терпіння, скидання свого «я», ненависть до гріха – все, що робить ченця ченцем (також і мирянина, ніби ченцем у світі). Діяльність о. Ігнатія як настоятеля і наставника не слабшає, але недуги його стають дедалі серйознішими. «Моє здоров'я стає дуже слабким, – пише він сестрі своїй Єлизаветі Олександрівні у січні 1846 року. – Нинішню зиму майже постійно хвораю. Петербурзький клімат, особливо морські вітри, діють мої нерви дуже і шкідливо; пора б забиратися в якийсь тихий куточок, де клімат більше сприяє нашому чернечому життю... При болючості, що посилилася, я став дуже тихим і невибагливим, а тому посада начальника робиться мені не за характером». «За щастя вважав би, якби Господь дарував закінчити життя десь у смиренній долі між ялин і сосен – не відмовляюся від дубів та інших дерев – слухаючи свого і спасіння тих близьких, які зі мною в любові заради Бога», пише він їй же. Всю майже зиму 1845–46 рр. о. Ігнатій не виходив із келії, його мучила лихоманка з пітом, головний біль, опухання і біль у ногах. За найменшої необережності він застуджувався. У його келії були зроблені потрійні рами, часто протоплювалася піч і при цьому він одягав ще товстий підрясник та валянки. Але всю цю зиму, перемагаючи і завдяки Господу, він писав, використовуючи для цього кожну вільну хвилину. Він писав дуже акуратним і красивим почерком у зошитах, складаючи їх штабелечком на етажерці біля письмового столу, за яким він сидів у старому шкіряному кріслі... Цієї зими він складав книгу під назвою «Мій дар друзям моїм». Пізніше він писаний своєї духовної дочки Софії Іванівні Снесоровій, письменниці, посилаючи їй одну зі статей цієї збірки, «Чашу Христову», що в цих творах «образ викладу, зовнішня форма, самий склад, може бути новина в духовній російській літературі... Мені хочеться, щоб моя книга була другом, завжди. Читач знайде скрізь початок, скрізь кінець. Хочу, щоб книга зручноприступна була кожному, як Друг, і щоб гордий розум упокорювала висотою істин і глибиною почуттів!». Справді, ми ще не мали тоді такої духовної прози. Тут витримки зі Св. Письма та св. Батьків, що підкріплюють богословську та аскетичну думку автора, як би вроблені в духовно-ліричну раму майже поетичного звучання, це надає мові особливої ​​переконливості та задушевності. Однак цей жанр не святитель Ігнатій вигадав. Вірний собі у дотриманні всіх святих Отців, він і тут слідує досвіду святителя Григорія Богослова , якого вірші, що переводилися в нас тільки прозою, вражають саме поєднанням мудрого аскетизму з задушевністю, а крім того - незвичайністю і красою мовних зворотів. Вони не затерті наслідуваннями (занадто важко їм наслідувати) і дихають свіжістю та новизною, хоча це й давність – 4-е століття! Святитель Ігнатій, учень Григорія Богослова, хоч і не «мірною мовою», тобто не віршами, а прозою, продовжив справу великого вчителя Церкви. Кому відомі видані російською мовою твори Григорія Богослова, той зрозуміє, у чому справа. У такому дусі написані святителем Ігнатієм чудові мініатюри «Сад під час зими», «Дума на березі моря», «Цвинтар», «Роса», «Життєве море», «Совість», «Нарада душі з розумом», «Мандрівник», а також і більші твори – «Йосиф», «Плач ченця» та «Плач мій». Це, проте, значить, що риси духовної поезії не позначилися й у численних словах і повчаннях святителя Ігнатія, звернених переважно до ченців. «Чаша Христова» – як би духовна поема про скорботи, страждання. Вони і є ця Чаша, «яка приносить причасникам свою землю в благодатному царстві Христовому, готує для них на Небі престоли вічної слави. Усі ми нерозділені перед Чашею Христовою; ніхто не може скаржитися на неї, відмовлятися від неї, бо Сам, що заповідав куштування її, перш за все випив її... Горька Чаша; при одному погляді на неї губляться всі людські міркування. Заміни міркування вірою і випий мужньо гірку Чашу: її подає тобі Батько всеблагий і премудрий». Це Чаша спасіння, дар Божий. «Якщо Чаша здається тобі нестерпною, смертоносною, – пише о. Ігнатій, – цим вона викриває тебе: називаючись Христовим, ти не Христів». Закінчується ця маленька, але дуже змістовна річ може бути несподіваною для когось думкою: Чаша Христова (тобто скорботи на спасіння) – насправді не скорбота, а радість. А справжня скорбота для людини інша, ось що: «Відчуження від Бога, вічне борошно в пеклі, вічне спілкування з дияволами і дияволоподібними людьми, полум'я, холод, морок геєни - ось що гідно назватися скорботою! Це точно – скорбота велика, жахлива, нестерпна. До великої вічної скорботи призводять земні насолоди. Від цієї скорботи оберігає, рятує Чаша Христова, коли той, хто п'є її, п'є з вдячністю Богові, зі славослов'ям всеблагого Бога, що подає людині в гіркій Чаші скорбот тимчасових безмежну, вічну Свою милість». Важко людині, позбавленій віри в Бога або маловірній, уявити собі таке: страждання – благо, радість, якщо упокорюєшся, приймаєш його заради спасіння у Христі. Тому такий важкий шлях до істинної віри не тільки для мирян, але й для ченців. Навесні 1846 року архімандрит Ігнатій змушений був відпроситися для лікування та відпочинку у відпустку на півроку та поїхав до Покровського. Тим часом він подав прохання до Синоду про дозвіл йому залишити місце настоятеля і піти на спокій до одного з тихих монастирів. «Я завжди бажав глибокого усамітнення, боявся його, визнаючи себе незрілим до нього; боявся самочинно вступити до нього. Але коли вказується воно Промислом Божим, то благословіть мене, що прийде в Ім'я Господнє! – писав він до Синоду. Він думав спочатку про Оптину Пустелі, потім зупинився на Миколо-Бабаєвському монастирі, розташованому на Волзі у Костромській губернії. Государ не дав згоди на це прохання – піти зовсім на спокій, а дозволив лише дати архімандриту Ігнатію після піврічної ще одинадцятимісячну відпустку з проживанням у Миколо-Бабаївському монастирі. На початку літа наступного року о. Ігнатій повернувся до Троїце-Сергієва пустель для впорядкування передот'їзних справ, він був не тільки настоятель обителі, але й благочинний монастирів петербурзьких та новгородських. У липні він відвідує Юр'єв монастир, чудово відновлений майже з руїн архімандритом Фотієм коштом графині Орлової-Чесменської. «З дзвіниці подивився на Новгород та його околиці, – писав із цієї обителі о. Ігнатій 12 липня. – Тут тихо, відпочивають душа та тіло... Сьогодні субота; незабаром гучний і гучний дзвін вдарить до всенощного чування; думаю брати участь сьогодні ввечері та завтра вранці у Богослужінні, а завтра після обіду вирушити у подальший шлях». 21 липня він пише вже з Москви, що побував «в Угреській обителі, яка, незважаючи на близькість свою до Москви, відвідується прочан дуже мало і тому дуже відокремлена. З душевною втіхою я побачив там деяких монашествуючих, які проводжають уважне життя, в страху Божому. Вони дуже зберігаються від монашествуючих міста Москви, не зневажаючи їх, але уникаючи розладу душевного, якого ніхто так скоро повідомити не може, як брат, що живе недбайливо... Порок, коли він у браті, набагато заразливіший і прилипливіший, ніж коли він у сторонньому обличчі. Це тому, що люди дозволяють собі набагато більше відваги і свободи перед братами, ніж перед сторонніми, перед якими вони намагаються приховати свою порок». У Москві о. Ігнатій відвідав Чудов, Новоспаський, Симонов та Донський монастирі. «Не можеш собі уявити, – писав він другу, – як здався мені огидним московський спів із його фігурами та варіаціями. Нам потрібна велична, благоговійна простота і глибоке побожне почуття, цими двома якостями наш спів стає вище співу московських монастирів». В іншому листі він знову згадує "фігурні варіації, які в такому вживанні в Москві і які так нейдуть до чернечого співу". Був о. Ігнатій і в Трійці-Сергієвій Лаврі відвідав Духовну академію. «Збувається слово Христове! – пише він. – В останні часи чи Син Божий знайде віру на землі! Науки є, Академії є, є Кандидати, Магістри, Доктора Богослов'я (право – сміх, та й годі); ці ступеня даються людям... Злучись з цим "Богословом" яка напасть - і виявляється, що в нього навіть віри немає, не тільки Богослов'я. Я зустрічав таких: доктор Богослов'я, а сумнівається, чи був на землі Христос, чи не вигадка це, чи не була, подібна до міфологічної! Якого світла чекати від цієї. відвідував у Москві митрополита Філарета, який влаштував на честь гостя обід, запросивши на нього багатьох почесних осіб з московського духовенства. З Москви о. Інокіня Єлизавета Шахова, що стала пізніше, під час проживання свого в Старо-Ладозькому Микільському монастирі, його духовною дочкою (вона була духовна письменниця, яка писала вірші та прозу), докладно розповіла про цей приїзд в одній зі своїх книг. «На ганку будинку, освітленого як у свята, – писала вона, – чекала на його ігуменя Марія і, побачивши його, вклонилася йому в землю і припала до його стоп. Такий смиренний образ зворушливого, пустельницького прийому від високоіменитої ігумені-стариці глибоко торкнув відвідувача, і він виявив їй щире своє задоволення, завдяки Господу за удостоєння його бути дивним у святій цій обителі. На другий день, після Літургії, всі до однієї сестри приймали його благословення, коли він виходив із церкви, ідучи з настоятелькою до дому... «Завидне у вас, матері та сестри, місце! – казав він їм. Дуже здатне для збудження уваги! Все суєтне віддалено від вас. Ніщо вас не розважає. З келій своїх ви бачите тільки небо та землю: перше для надії, другу для смирення»». Цей день був присвячений гостем на самотню розмову з ігуменею Марією, на огляд обителі та знаменитого поля з його славетною пам'яткою. 1 серпня, після закінчення обряду освячення води на Святому ставі монастирському, ігуменя знову супроводжувала гостя у свої покої. Чудово було бачити і чути, як обидва вони віддавали один одному честь і перевагу і підкоряли себе взаємній покорі... Після довгої розмови наодинці, як і напередодні, Марія випросила у нього благословення допустити і сестер чути його бесіду. Знайшовши необхідність поговорити з деякими особливо, для більшої їхньої духовної користі, відвідувач просив ігуменю надати йому цю довіру. Мати Марія не тільки не заборонила йому бути цілком вільним у її обителі і чинити так, як йому вселяє його духовна досвідченість, але ще представила йому особливо деяких сестер, з новоприйнятих, для настанови, і таких, які перебувають у будь-якій душевній спокусі. Післяобідній годинник, на переконливе прохання ігумені, був присвячений для читання про внутрішню духовну справу з поясненням деяких батьківських писань про цей предмет. З любов'ю ловила кожне слово вчена Марія, ставлячи питання і висловлюючи здивування. Після вечірні було призначено загальні збори; тому для зручного їх розміщення обрали місце на балконі - або терасі - будинку, що виходила на широкий лужок... У дверях вітальні було поставлено два крісла, для відвідувача та ігумені, а по сторонах балкона два ряди стільців для сестер; решта сіла на сходах тераси, а потім уже, сходячись у безлічі, як жадібні словесні вівці на пажить духовну, сідали на траві, у куртинах і по найближчих додому доріжках. Зворушений таким давньопустельним видовищем духовний чоловік, як натхненний згори, обрав предметом повчання Нагірну проповідь Господа нашого Ісуса Христа на горі Блаженств. Розкривши подану йому матір'ю Марією її келійне Євангеліє, він почав пояснювати Христову проповідь стосовно чернечого життя. Розмова тривала далеко після заходу сонця, і тільки сутінки і свіжість ночі, що наближалася, змусили розпустити збори». На початку серпня 1847 о. Ігнатій прибув до Миколо-Бабаєвського монастиря і оселився у чотирьох кімнатах мезоніну над келіями настоятеля. «Скільки я не їздив, – пише він, – ніде мені не сподобалося. Милі, самотній монастир Угреський, але моє серце було до нього чуже. У Бабаєвському мені подобається найкраще: природа незвичайна, якась розкішна, велична; повітря та води здорові». Бабайки (як коротко називали цю обитель) з часом подобалися йому все більше. «Кілька слів про обитель Бабаєвської, – пише о. Ігнатій настоятелю Угреського монастиря. - Нею я дуже задоволений. Братії до дев'яноста чоловік; між ними є кілька чудових подвижників. Монастир гуртожильний. Богослужіння йде дуже просто, чинно, благоговійно. Спів у недільні та святкові дні – придворний, по інших днях стовповий. Дві церкви: холодна та тепла, помісні; дві інші: над Святою брамою та лікарняний маленький... Поза монастирем великий готель для приїжджих. Вся будівля – кам'яна. Монастир стоїть на схилі пологого пагорба, звернений головним фасадом на захід, до Волги і до річки Солониці, що впадає в неї. Повітря - чудове; ґрунт землі – пісок та «хрящ», від чого незвичайна сухість. Тутешні ченці кажуть: у них дощової осені не буває бруду... Біля самої обителі чудовий гай із розкішними дубами. І стоять тут ці велетня, ці старці, звичайно, не одне століття. Гай дубовий перетинається в півверсті від монастиря чагарником; за ними гай із ялинок темно-зелених. Поруч із гаями тягнеться від монастиря на березі Солониці премила поляна. Весною покривають її води Волги, що широко розливається... Вона дає багато прекрасного сіна. Коли я приїхав сюди, сіно було вже прибрано, монастирське стадо пасеться на галявині... Цією милою галявою – моя прогулянка. Ходжу під тінню, яку вранці далеко розстилає по галявині гай; мої погляди вільно і невиразно блукають усюди, насолоджуються природою, яка тут особливо мила, ніжна... Люблю дивитися на воду, на широке місце вод, почерпати звідти незбагненну натхнення... З вікон моєї келії дивлюся на величну Волгу. Вона від монастиря не більше як у ста сажнях. Лише починаєте під'їжджати до Волги - все околиця радіє, сміється. Видно, що цей край благоденствує. Сама Волга надзвичайно миловидна: вона цариця між річками! Струмені її - якісь лагідні, ніжні, котяться плавно, але величезною масою... Подивишся на Волгу, - так і видно, що її призначення - годувати, збагачувати людей, розливати достаток, життя, веселощі... Видно деякі села верст за двадцять і тридцять. Гори, що далі від Волги, то вище. Одна гора виглядає з-за іншої; одне село виглядає через інше. Там, далеко-далеко, де й ліси, і гори та села зливаються в одну синю смугу, прикордонну до неба, ще розрізняються на синій смузі місцями білі крапки: це церкви. А протилежний берег річки Солониці – як милий! Які приємні овальні крутості! Па них щодня виганяє стадо із сусідніх сіл пастух... Проти Святих воріт монастиря, з гори з великого піску та гравію киплять тисячі ключів. Вода в них чиста, як кришталь, холодна, як крига, смачна, легка, скарб для аскету, який за такої чудової води може зручно відмовитися від усіх інших напоїв. Святий Григорій Богослов, описуючи свою усамітнення, прихильно згадує про ключову воду, яка була його обраним єдиним питтям». В іншому листі, де також описуються околиці монастиря, о. Ігнатій зазначає головне: «Розкриваю книгу аскетичного письменника, читаю її, бачу, що тут можна виконати поради її насправді, тим часом, як у Петербурзі можна виконувати їх лише в уяві та бажанні. Словом сказати: для мого земного мандрування в цю хвилину не бажав би іншого, кращого притулку». З настанням холодів загострилися хвороби о. Ігнатія. Йому доводилося місяцями не покидати своєї келії. Терпучи ці скорботи, він все ж таки вживав якесь лікування. Йому прописували ліки. Користувався він і гомеопатичними засобами. «Близько 20-х чисел грудня, - пише він сестрі в 1847 році, - зі мною була найсильніша криза: багато днів я пролежав не тільки не здатний щось робити, навіть не здатний мислити. З 25 грудня стало мені легше: на годинку, на дві на день роблюся стільки вільним, що можу почитати і писати». У лютому 1848 року їй же: «Я досі не виходив із кімнат і бачу, що весь час Великого посту повинен залишатися безвихідно у них». Що це за недуги – о. Ігнатій пояснив одного разу своєму співіменнику та духовному чаду, насельнику Троїце-Сергієвої пустелі ієромонаху Ігнатію. «Усі мої хвороби почалися з того, - пише він йому в грудні 1847 року, - що бувши ще юнкером я жорстоко застудив ноги, краю їх; від різних медичних посібників відчував полегшення тимчасове, але краї ніг ніколи не виліковувалися, рік у рік приходили в гірше становище і, нарешті, привели мене в такий стан хворобливості, який тобі відомий як очевидцю. Тепер, з Божої милості, здається, радикально вилікуюсь. Але в усьому йде сильний переворот, якась перебірка, переродження всього, чому більшу частину часу проводжу в ліжку, в заціпенінні, не займаючись нічим». Живучи майже в затворі, переживаючи тілесні страждання, святитель Ігнатій все ж таки знаходив час дня писання духовних творів. Він вважав себе ніби у пустелі – на образ преподобних Павла Фівейського чи Онуфрія Великого. «Подобає душі і тілу витончитися як павутинні, пройти крізь вогонь скорбот і воду очищувальну покаяння, і увійти в спокій духовний – у духовний розум чи світ Христів, що одне й те саме, – писав він. – Мені крайня потреба подумати про майбутнє життя і швидке в ньому переселення, обіцяне передчасною моєю старостю і слабкістю, зробленими довготривалими хворобами». У о. Ігнатія йде безперервна духовна робота, яка не розважається нічим. Набагато більше, ніж про тілесні, він думає про хвороби душевні – про гріх. «Я, грішник, похмурий грішник, – пише він з Бабаєк настоятелю Миколо-Угрешської обителі, – як не погляну в себе, завжди бачу змішання добра зі злом, доставлене людському роду його предком, який зухвало і погрішно скуштував від дерева пізнання добра і зла. Здається я людям милосердним, але, з точністю перевіривши себе, дослідивши себе, знаходжу в собі одну дурну масу милосердя. Милосердить у мені марнославство, милосердить у мені пристрасть, милосердить у мені користь, милосердить у мені плоть, милосердить в мені кров, але щоб спонукала мене до милосердя заповідь Христова, чиста, свята, цього я не знаходжу в собі. Коли ж я, похмурий грішник, опам'ятаюсь на коротку мить і побажаю бути милосердним згідно з заповіддю Христовою, – то бачу, що маю вчинити серцю моєму жахливе насильство... плоті та крові, не може бути богоугодною чеснотою. Мало цього! Воно вороже до заповідей Євангельських!» О. Ігнатій не намовляє на себе. Стосовно його самого тут можуть бути надто сильні висловлювання. Але по суті – і він не є винятком із загального правила: немає людини без гріха. Чим більше Господь дає духовного розуміння, тим страшнішим стає відкривається картина враженої гріхом душі. Ця хвороба набагато гірше будь-якої фізичної. Про це о. Ігнатій не втомлюється сповіщати будь-якій душі, що близько стала до нього. Йому було відкрито багато. «Нічого немає дивного, незвичайного, що ми впадаємо в похибки, що в нас діє гріх! – пише о. Ігнатій. - Цьому дивуються, цим соромляться одні недосвідчені. Ми всі – у падінні; починаємося вже в беззаконні, вже народимось у гріхах. Повинно з терпінням і довготерпінням носити «ярем Навуходоносорів», тобто дію в собі гріха, і з милістю до себе очищати себе покаянням, спричиняючи неміч свою перед Богом, безперестанку показуючи Йому її. Будь-яке порушення закону очищається покаянням, справа неправильна отримує правильність, коли його виправлять за Євангельськими заповідями». Численні листи о. Ігнатія до ченця Леоніда, який жив у Миколо-Угрешской обителі, який після знайомства з ним попросив бути зарахованим до «стада» його духовних чад, відрізняються особливою жвавістю та глибиною. Все, що там говориться, нагально потрібне і нам сьогодні. Якщо світ змінюється і багато в ньому застаріває, то в духовному діянні людини, яка хоче жити за заповідями Христовими, змін немає. Листування починається з одного з найголовніших питань: вірності Христові. «Дивно! – пише о. Ігнатій. – Тільки-но моє серце захоче почати розмову з тобою, як впадає в нього відчуття молитви, забирає мене в ту темряву, яка служить закривом Богові, світлом для розумних Його створінь. Несися туди і ти! Добре – забути людину в Бозі; бо пам'ятає його Бог. Добре бути мертвим для людини в Богові: це справжнє життя, життя Духом. Дух і мертвить, і живе. Хто розуміє, нехай розуміє, а від недостойного нехай сховається слово духовне в неприступному для тілесного розуму світлі своєму. Звідси з мороку чи з неба назви як хочеш – дивлюся на тебе». «Насади та виховай у собі мертвість до мене», – пише цьому своєму чаду о. Ігнатій. І далі: «Люди, оживаючи шалено один для одного, оживаючи душевною дурною прихильністю, вмирають для Бога, а з попелу блаженної мертвості, яка – заради Бога, виникає, як золотокрилий фенікс, любов духовна». І ось ще ряд уривків з цих листів про те саме: «Звинувачувати себе може тільки той, хто вбивається для людей. Хто ж попустить собі найменшу пристрасть до людини, той не зможе зберегтися в самоосудженні, а тому й у світі. Потрібно віддати всіх людей Богові. Цьому навчає нас і Церква; вона каже: «Самі собі, і один одного і весь живіт наш Христу Богу зрадимо». Хто зрадить себе і всіх Богові, той може зберегти мертвість до всіх; без цієї мертвості не може засяяти в душі духовне пожвавлення... Про це тілесні люди не можуть скласти жодного поняття». «Писав я тобі, свідчуючи робленням і вченням святих Отців, що той, хто бажає перейти з тілесного стану в духовний, повинен померти для всіх людей». «Якщо ж не помреш для людей, якщо дозволятимеш серцю своєму захоплюватися, полонитися порожніми прихильностями, все життя твоє плазатимешся по землі, не спроможешся нічого духовного: кістки твої надуть поза землі обітованої». «Любов духовна ближніх нехай нагородить тебе сторицею за умертвіння кров'яної любові... З'єднання особливою любов'ю з ким-небудь - говорю в духовному відношенні - блуд. Після оновлення є справжня любов до ближніх, свята, духовна: вона вся у Бозі; вона – духовне бачення. Варто пролити кров, коли за неї дається безмірний скарб Дух. Після прийняття Духа людина побачить ясно: кров – богопротивна, смердюча мерзота». Робінню, яку проповідував святитель Ігнатій, навіть із ченців у його час не багато хто слідував. «Шукаю людину, яка зважилася б відкинутися волею своїх, – вигукує він, – і, оголену всякою волею, цілком захотів наслідувати Христа, виконати Його волю, і не зустрічаю такої людини. Сумують мої погляди між багатолюдством ніби в безлюдній пустелі, не знаходять видовища, на якому б зупинилися з втіхою!.. Всі ми полюбили свої порожні й дурні побажання, полюбили тлінне, тимчасове, тіло й кров, що в них живе – смерть вічну!.. Шлях вузький шлях; тісно і на шляху широкій – своєгідності! Тіснімося, поспішаємо, штовхаємо один одного в сповнену вже, в пересичену вже прірву пекла! Що ж до подвигу безмовності, то о. Ігнатій пише ченцю Леоніду таке: «Не подумай, що для навчання безмовності необхідний затвор чи глибока пустеля. Ні! Набагато краще навчитися йому між людьми за допомогою душевного подвигу. Найбільш падіння, невидимі ближніми, видимі і ведені Богові і совісті, падіння розуму і серця, послужать на користь, зробляючи тебе вправним у боротьбі з гріхом, відкриваючи тобі всю немічність людини. Подвижник, вихований між людьми силою невидимого внутрішнього подвигу, буває міцний, багатий знанням і досвідом духовною, сповнений смиренномудрості... Він подібний до дерева, що виріс на відкритому пагорбі і піддавався вітрам поривчастим і всім іншим негодям: такі дерева глибоко пускають у землю коріння, бувають особливо з землі і корені, бувають особливо з землі. Навпаки того, вихованець затвора і відокремленої пустелі подібний до квітки і дерева, вихованого і плеканого в оранжереї. Йому властива згубна делікатність: за найменшої негоди він вже страждає; Негода трохи сильніша – він вмирає. Досконале усамітнення, за правилами духовного закону, дозволяється лише тим, на подвиг яких, як кажуть св. Іоан Лествичник , зійшла благодатна роса Святого Духа». Взимку 1847 о. Ігнатій надіслав ченцю Леоніду список свого твору «Плач мій», написаного в Троїце-Сергієвій пустелі перед від'їздом. У ньому багато повчального для початкового ченця, і весь важкий шлях автора до розуміння Св. Письма та настанов православних святих Отців, і стисло і яскраво описані боротьба душі – з собою, зі світом, та викриття наук (світських), цього мирського мудрування. Ці небагато сторінок справді дорогоцінні – все, що в них міститься, необхідно знати і нам сьогодні. Одна з найважливіших тем у «Плачі...» – духовне діяння ченців. У чому полягає вправа ченців, котрій і саме чернецтво, хіба що запитує о. Ігнатій. – «Вона полягає у вивченні всіх заповідей, всіх слів Викупителя, у засвоєнні їхнього розуму та серцю. Інок стає глядачем двох природ людських: природи пошкодженої, гріховної, яку він бачить у собі, і природи оновленої, святої, яку він бачить в Євангелії... Інок повинен при світлі Євангелія вступити в боротьбу з самим собою, з думками своїми, з серцевими почуттями, з почуттями з почуттями і почуттями мироутримувачами, які намагаються утримати людину у своїй владі і полоні... Досконалість християнства досягається в чернецтві, і ченці служать світлом для братії своїх, що живуть серед світу, зайнятих, розважених піклуваннями та служіннями його, не можуть ні глибоко вникнути в Євангеліє, ні оживити його в собі належним. Той тільки може легко або з презирством думати про чернецтво, хто, називаючись християнином, має поняття про християнство поверхове, мертве. Щоб зміцніли і змужніли в ченці євангельські якості, необхідні обов'язково скорботи та спокуси. Лагідність його має бути випробувана; смиренність його має бути випробувана; терпіння та віра – випробувані». Наприкінці грудня 1847 року в Миколо-Бабаївському монастирі святитель Ігнатій писав: «Незабаром промчав 47-й рік, так само незабаром промчить і 48-й; скоро протікають багато років... І ми непомітно пролетимо простір життя на крилах часу, непомітно прилетимо до самої брами у вічність!.. Стараюсь, мені здається, що час став квапливішим! Поспішає, поспішає!.. Зупинися! Дай нам вдивитись у себе, і докладніше дізнатися про волю Божу, приготувати себе до вічності! Не слухає невблаганне! Не удостоює тих, хто благає його - нижче погляду! Летить!.. Людини! Вам наказав Бог: «Бідайте!»; вам сказав Бог про час: «Дні лукави суть». У посланні до братії Троїце-Сергієвої пустелі Ігнатій малює духовну картину: «Занурююсь у споглядання ниви Христової. Скільки на ній посіяно насіння, скільки виросло колосків! Як вони чудово зеленіють, шумлять втішно і насолоджувано, що хвилюються вітром! Приходить для цих колосків час зрілості, час жнив, вони залишають поле, на якому народилися і виросли, збираються на гумно, сушаться, обмолочуються, вивіваються. Точно таке наше життя. Скільки потрібно різних переворотів, щоб людина побачила всю суєтність світу, всю його нікчемність, досяг, нарешті, як гумна, надра святої обителі. Тяжковагове, плодоносне зерно, хоч би як перевівали його, завжди падає на гумно, а кукіль і зерна безсилі, порожні, легені несуться з гумна вітром; спершу показуються вони хмарою, чимось значущим; потім рідшають, рідшають, губляться з поля зору, зникають. Скорботи, які у суспільстві, неможливо знайти вибаченням малодушності. Побут і місце безжальні на землі – нездійсненна мрія, якою шукають уми і серця, чужі Божественної освіти, спокушені бісами. Нам заповідано шукати світу душевного у взаємному носінні немощів... Місце і життя скорботні - на небі... Земля місце зітхань, і блаженні ті, хто зітхає на ній: вони втішаться на небі. Місце і життя безжурні – коли серце виявить смиренність і смиренністю увійде до терпіння. Усьому цьому, всьому, що не є добрим і рятівним, навчає нас Слово Боже. І тому Сам Господь наказує, всі пророки і апостоли, усі святі Отці вмовляють, заповідають, благають перебувати постійно в Слові Божому, яке – джерело всіх благ, яке – життя, яке – світло на землі, у цій юдолі плачу, глада, теми, смерті. «І світло у темряві світиться, і темрява його не обійнято» (Ів. 1, 5). Водяний променем цього світла, виходить мандрівник земний на пашу рятівну, духовну, звідси починає життя вічне. Прийміть, браття, мої слова, які не що інше, як відлуння вчення всіх Святих». Пішов рік важкий, особливо зима. Здавалося, у боротьбі із хворобами останні сили втрачає о. Ігнатій. Але Господь не залишав його. Дивно, як багато підняв він у цей час духовної та писемної праці. У 1847 року у Петербурзі вийшла книжка «Відвідування Валаамського монастиря»; цю обитель о. Ігнатій відвідав під час поїздки монастирами російського північного заходу восени 1846 року. Майстерно написана в літературно-художньому відношенні річ, сповнена любові до чернецтва, до біса чернечого життя. Архімандрит Ігнатій плив на пароплаві з Конівського монастиря Ладозьким озером. «Чудова буря на Ладозькому озері, – писав він, – коли при ясному небі, при сяйві сонця, рвучкий вітер пересуває вологі пагорби поверхнею глибокого, широкого озера. Ця неосяжна поверхня вся усіяна пагорбами блакитного кольору з білими сріблястими гребенями. Збентежене бурею озеро є одухотвореним» . Пароплав підходить до острова: «Ви бачите стрімкі, високі голі скелі, що гордо виходять з прірви: вони стоять як велетні... Пустельник вийшов з водоносом у руці почерпнути води і, поставивши на землю водонос, задивився на велике озеро, прислухається до говірки хвиль, живить душу. Ви бачите обгороджені звідусіль гранітними самородними стінами затоки, в яких спокійно дрімають чисті, як дзеркало, води в той час як в озері вирує страшна буря... Перед вами великий монастир на високій довгій гранітній скелі, як легкий тягар на плечах гіганта. Скеля спершу покривалася білуватим мохом. Ченці очистили мох; тепер граніт вільний... По крутому схилу гори влаштовані гранітні сходи; по ній піднімаєтеся до монастиря, що стоїть на вершині гори». Далі автор розгортає картину монастиря з його церквами і потім звертається до його виникнення. Він пише про Саровського старця Назарія, великого подвижника, який був викликаний на Валаам духовним начальством для відновлення обителі. Тоді тут з'явились і гуртожитки, і скити. О. Ігнатій дуже докладно описав усі монастирські послухи – від настоятеля до останнього ченця. З особливою увагою він пише про Богослужіння. Не обійшов він ні одягу ченців, ні їхньої трапези, ні, звичайно, бібліотеки. Чудово зображено дорогу в скит: «Шлях до нього – і водою і берегом. Треба спуститися з монастиря гранітними сходами до гавані. Тут сідайте в катер і тією самою затокою, якою прибули до монастиря, пливете далі, в глибину острова... Нарешті, в'їжджаєте до великого овалу, оточеного пологими берегами, на яких росте багато берізок, горобин, клену; скелі майже зникли від вас... Зелені луки, поцятковані і пахучі незліченними дикими квітами, втішають погляд... Піднімаєтеся по пологому лузі променистою стежкою, заходьте в хащі лісу: перед вами, раптово, відокремлений скит». Тихе життя ченців, що мовчали в скиті, так торкнулося душі о. Ігнатія, що він почав думати про життя тут на спокої. Зворушливими були проводи, влаштовані о. Ігнатію валаамськими насельниками. «Коли легкий монастирський катер, - писав він, - при попутному приємному вітрі ніс мене з Валаама, я був хворий... Безмовно дивився я на Валаам з катера... Кайма гранітної скелі, на якій стоїть монастир, обнесена ґратами, була принизана брати. Тут були й мужі зрілі, зміцнілі в боях з собою, і юнаки, що тільки вступили в обитель, яких чекає ще боротьба, і старці старі, вкриті сивиною, яких серце і думка вже спокійні, яким пліток вінець і вирита могила... Лунав величний дзвін дзвонів коло дзвонів багатоголосою луною». Якою любов'ю до чернецтва звучать заключні рядки цього чудового нарису! «Воїнство духовне! – пише святитель. – Блаженні мешканці острова священного! Хай прийде на вас благословення неба за те, що ви полюбили небо!.. Братиє! Добру частину ви обрали! Не озирайтесь назад, не залучайтесь знову до світу якоюсь суєтною, тимчасовою приємністю світу! У ньому все так хитко, так непостійно, так хвилинно, так тлінно!.. Не давайте доброї ревнощі остигати в ваших душах; оновлюйте, підтримуйте її читанням святих Вітчизняних книг, біжіть у ці книжки розумом і серцем, усамітнюйтеся в них думками і почуттями, і Валаам, на якому ви бачите гранітні уступи і високі гори, стане для вас ступенем до неба, тою духовною висотою, з якою зручний перехід у». 1847 року о. Ігнатій написав стільки листів та духовних творів, що, мабуть, і здоровій людині це було б не під силу. Щохвилини відносної бадьорості він вживав на те, щоб висловити, висловити для тих, хто спрямовується на шлях порятунку, свої духовні думи, вдягаючи їх у різноманітні форми. Його фразу хочеться використати щодо його власних творів: «Біжіть у ці книги розумом і серцем!» Ми ж тут зазирнемо лише в небагато їхніх сторінок, випишемо хоча б кілька думок. Є о. Ігнатія чудовий етюд, написаний у зв'язку з його заняттям Ісусовою молитвою, «Мандрівник». Мандрівник тут – Господь, який відвідує серця тих, хто духовно трудиться. І пише о. Гнат тут про такі речі, про які, звичайно, нічого не можна сказати людським словом. Ось, судіть самі: «Звідки Ти ходиш? Де Твоє звичайне селище? Де Ти був досі? Що досі залишав мене на самоті, у сирітстві, у злиднях, у смерті жахливій?.. Не залишай мене! Не можу бути без Тебе! Якщо залишиш – знову я в дверях пекла, «знову в прірві, знову в біді нестерпному і невимовному. Ти приходиш – я не бачу образу ходи Твоєї... Несподівано з'являєшся в душі, Невидимий і Незбагненний! Є з невимовного тихістю і тонкістю, разом з владою і силою Творця, тому що змінюєш усю людину: змінюєш, втілюєш, відтворюєш, оновлюєш і розум, і серце, і тіло!.. Як назву Тебе? Як скажу про Тебе мою братію? Як передам їм ім'я Мандрівника, що ухилився під дах душі моєї, під дах застарілий... Що знайшов Ти в моєму серці, до якого приходили поперемінно різні гріховні помисли, входили в нього безперешкодно, знаходили в ньому, як у яслах, як у кориті свинем, ласу їжу різноманітних? Твоя безмірна доброта привела Тебе до поганого грішника, щоб грішник, пізнавши гідність і призначення людини..., залишив шляхи беззаконня». І далі – дуже тонке зображення майже неймовірного. Ось до творця Ісусової молитви приходить Божественний Мандрівник: «Він не має жодного образу, ні виду, нічого в ньому немає чуттєвого. Він цілком нематеріальний, невидимий, вкрай тонкий: раптово, несподівано, з несказанною тихістю є в умі, в серці, поступово розливається на всю душу, на все тіло, опановує ними, видаляє з них все гріховне, зупиняє дію плоті і крові, з'єднує розсічені частини людини в єдине, страшного падіння, як розсипається від падіння посуд убогий... Божественна дія – нематеріальна: не бачиться, не чується, не очікується, неймовірно, незрозуміло ніяким порівнянням... Я нічого не бачив, нічого не чув, але бачу себе зміненим». Не можна не сказати і про один невеликий твір під назвою «Долі Божі». Воістину воно варте багатьох книг. О. Ігнатій у цій статті, написаній за його звичаєм живо і в той же час з богословською точністю, розкриває тему управління всесвіту її Творцем. «Що долі Божі? – пише о. Ігнатій. – Це дії чи припущення волі Божої, на які свавілля людини не має жодного впливу... Правителем всесвіту, початковою причиною всього, що відбувається в суспільстві людському і з кожною людиною зокрема, довільний, навмисний грішник визнає чи людський розум чи сліпий, безглуздий випадок. Стає цей грішник... у відношенні, вороже до Господа, вороже Святому Євангелію Його... Управляє Бог всесвітом; керує Він і життям кожної людини в усій подробиці її... Життя моє і смерть є щогодини в руках Твоїх! У всіх ділах моїх, за всіх моїх обставин Ти береш участь... Постійно прямує мене на шлях Твій правиця Твоя! Без сприяння цієї правиці давно-давно заблукав би я безвихідно, загинув би безповоротно». Далі – стислі, ретельно продумані відповіді такі великі питання буття, як існування світі зла; неможливість точного визначення, що є людина і як співіснують у ньому душа, розум і тіло; благодійність щирого усвідомлення людиною своєї крайньої гріховності; про значення слів «раб Божий» і про сенс страждань, що посилаються людині Господом. Найскладніші богословські та аскетичні поняття о. Ігнатій робить зрозумілими, він пише для всіх, знаючи, що багато спраглих правд не зможуть знайти або знайдуть занадто мудре, недоступне недосвідченому розуму слово. З висновків відзначимо тут один – про рабство: «Людина, сповідавши себе рабом і створінням Божим, віддавшись цілком волі Божій, негайно вступає усією істотою своєю в область святої Істини. Істина приносить правильний настрій духу, життю. Той, хто увійшов у область Істини, підкорився Істині, отримує моральну і духовну свободу, отримує моральне і духовне щастя». Усвідомлюючи себе грішником, людина буває щасливою, відчуваючи на собі дбайливу руку Господа. «Вбачаю, – пише о. Ігнатій, – рішучий розлад моєї власної волі, непокірність її розуму, а розумі вбачаю втрату здатності керувати волею правильно; втрату можливості діяти правильно. При розсіяному житті мало помічається цей стан, але на самоті, коли усамітнення освячене світлом Євангелія, стан розладу сил душевних є у великій, похмурій, жахливій картині. І служить воно свідченням переді мною, що я – істота занепала. Я – раб Бога мого, але раб, що прогнівав Бога, раб знехтуваний, раб, що карається рукою Божою. Таким оголошує мене і Божественне Одкровення. Мій стан є станом, загальним всім людям». Про страждання: «Мандрівники! знайте, що ви страждаєте за Божою волею; будьте переконані, що без волі Божої, без Божого допущення, не доторкнулася б до вас ніяка скорбота. Поглянув милостиво на вас Господь, поблаговолив про вас, визнав ваше серце і проживання благоугодними Собі, і тому простягнув до вас руку допомоги в долі Своїй. Він послав або попустив вам скорботи на очищення ваше, на охорону, на засіб для досягнення досконалості... Встановлено Богом тісний і сумний шлях із земного життя до Неба: заповідана хода цим шляхом під хрестом; шляхом цим, під тягарем Свого хреста, пройшов Вождь християнського племені, що влюднився Бог. Хрест є терпінням у Господі всіх прикрощів і напастей, які будуть попущені Промислом Божим. Такий суд Божий... Усі святі, всі без винятку, причастилися скорботному шляху». У слові «Про сльози»: «Сльози природні занепалому людському єству. До падіння воно не відало сліз, відомо йому була одна чиста насолода райським блаженством... Чудова справа! Ті, які за природною схильністю проливали потоки безтрудних, безглуздих і безплідних сліз, також ті, які проливали їх за гріховними спонуканнями, коли захочуть плакати богоугодно, раптово бачать у собі незвичайну сухість і не можуть видобути з очей жодної слізної краплі. З цього навчаємося, що сльози страху Божого і покаяння є даром Божим, що для отримання їх треба подбати по-перше про набуття причини їх. Причина сліз – зір і усвідомлення своєї гріховності... Хто здобув зір своєї гріховності, здобув страх Божий, здобув почуття покаяння і плачу потрібно випросити у Бога дар сліз старанною молитвою». Для цього потрібен і інший великий дар, про який молить Господа у великопостійній молитві святий Єфрем Сирін: «Даруй мені зріти мої гріхи!..» Святитель Ігнатій звертається до розгляду цього дару у статті «Зір гріха свого». Там, зокрема, він пише: «Хто зробить велику справу - встановить ворожнечу з гріхом, насильно відкинувши від нього розум, серце і тіло, тому дарує Бог великий дар: зір свого гріха. Блаженна душа, що побачила гріх, що гніздяться в собі! Блаженна душа, що побачила в собі падіння праотців, старість старого Адама! Таке видіння гріха свого є духовне видіння, видіння розуму, зціленого від сліпоти Божественною благодаттю. З постом і уклінністю навчає Свята Східна Церква просити Бога зір гріха свого». І далі: «Зір гріха свого і народжується ним покаяння суть діяння, що не мають закінчення на землі: зором гріха порушується покаяння; покаянням доставляється очищення; око розуму, що поступово очищається, починає вбачати такі недоліки і пошкодження в усьому суті людському, яких воно раніше, у затьмаренні своєму, зовсім не помічало» '. За всієї гріховності людини, він – образ Божий. «Людина – образ і подоба Бога, – каже святитель Ігнатій в іншому слові. – Бог, неприступний у величі Своїм, Бог, що перевищив будь-якого образу, зобразився в людині... Так зображується сонце у смиренній краплі води. Істота людини, верховна її сила, якою вона відрізняється від усіх земних тварин, якою вона дорівнює Ангелам, дух її, є образ істоти Божої... Людина! зрозумій твою гідність. Поглянь на луки і ниви, на великі річки, на безмежні моря, на високі гори, на розкішні дерева... Поглянь на зірки, на місяць, на сонце, на небо: це все для тебе, все призначено тобі на службу. Крім видимого нами світу, є ще світ невидимий тілесними очима, незрівнянно кращий за видимого. І невидимий світ – для людини. Як Господь вшанував Свій образ! Яке написав йому високе призначення! У людині зобразився Бог-Трійця. Святитель Ігнатій від рис подібності людини з Богом, що лежать на поверхні, йде вглиб цього порівняння, вірніше – цієї спорідненості: «Три особи в трійці-людині – три сили його духу, якими проявляється існування духу. Думки наші та духовні відчуття виявляють існування розуму, який, виявляючись з усією очевидністю, разом перебуває цілком невидимим і незбагненним... Розум наш – образ Отця; слово наше (невимовне слово ми зазвичай називаємо думкою) – образ Сина; дух – образ Святого Духа. Як у Трійці-Бозі три Особи незлитно і нероздільно становлять одну Божественну Істоту, так у трійці-людині три особи становлять одну істоту, не змішуючись між собою, не зливаючись в одну особу, не поділяючись на три істоти». Людина, засмучуючи в собі цю божественну згоду трьох осіб, приносить собі невимовні внутрішні муки... І багато треба тверезості та уваги, щоб крок за кроком знаходити у собі пошкодження та спотворення та відновлювати зруйноване! Ці душевні муки відчувають і невіруючі люди, але вони не розуміють їхнього походження, називають нудьгою, нудьгою, тугою, розпачом. «Брати! Доки ми мандруємо на землі, – пише о. Ігнатій, - доки ми напередодні до вічності - у цьому видимому світі - постараємося привести в правильність риси образу Божого, надрукованого Богом на душах наших, дати відтінкам і квітам подоби красу, жвавість, свіжість, і Бог, на випробуванні страшному, визнає нас здатними до вступу в Його віч в Його віч. вічні свято та торжество». У «Слові про спасіння і про християнську досконалість» святитель Ігнатій пише: «Багато хто говорить про спасіння, багато хто бажає врятуватися, але якщо запитати їх, у чому порятунок, то відповідь їм робиться дуже скрутним... Щоб знати, у чому полягає спасіння наше, треба знати наперед, у яких полягає наша смерть: бо спасение. Той, хто шукає порятунку, цим за потребою визнає себе загиблим: інакше навіщо б йому шукати порятунку? Смерть наша відбулася через знищення спілкування нашого з Богом і через вступ у спілкування з занепалими і знедоленими духами. Спасіння наше полягає у розірванні спілкування з сатаною та у відновленні спілкування з Богом». І далі приблизно на тридцяти сторінках стиснутого, ємного тексту викладається короткий нарис шляхів до порятунку, як розуміє їхній соборний розум нашої Церкви, не виключаючи й приватного досвіду самого автора статті. У ряді робіт 1847 у о. Ігнатія є трактат під назвою «Слово про різні стани людської природи по відношенню до добра і зла». У зібранні його творів він займає п'ятдесят сторінок і справляє враження ґрунтовної книги, оскільки втручає безліч думок, проблем, посилань на Святе Письмо і праці святих Отців. Святитель Ігнатій живо, як і завжди, доступно всім бажаючим зрозуміти справу, викладає вчення про «природу людську» в трьох її станах: після створення, падіння і спокутування. Люди, які мало думають про свій моральний стан, можливо і не роблять зла великого і явного, повинні бути вражені тією картиною, яку відкриває о. Ігнатій: «Отрава проникла в усі члени тіла, в усі сили та властивості душі... Здоровим розум був до падіння; по падінні у всіх людей, без винятку, він став лжеіменним і для порятунку повинен бути відкинутий ... Від гріховної зарази все в людині прийшло в розлад; все діє неправильно; все діє під впливом брехні та самообману. Так діє його воля, так діють усі його серцеві відчуття, так діють усі його помисли... З самого народження своєї людина не має жодної справи, жодного слова, жодного помислу, жодного почуття, нижче на найкоротшу хвилину, в яких би добро було без більшої чи меншої домішки зла. Це засвідчено Писанням». І далі о. Ігнатій глибоко й у різноманітних випадках святоотецького і власного досвіду показує ту боротьбу, іноді ювелірно-тонку, яку ведуть зі злом ченці, керовані своїми наставниками. Він показує і «дивне видовище, яке є святими Божими: вони, будучи судинами Святого Духа, разом бачили, визнавали, сповідували себе найбільшими грішниками, гідними страт тимчасових і вічних. Вони ґрунтовно пізнали і вивчили своє занепале єство, в якому нічого немає неоскверненого, і тому все благо, яке за допомогою них здійснювалося вселеною в них Божественною благодаттю, вони з повним переконанням приписували Їй, і постійно тремтіли, щоб не виникло з почуття Святого Духа або для помилу. У тлумаченні перший псалом («Блаженний чоловік...») о. Ігнатій закликає: «Хто хоче принести плід духовний, нехай з терпінням здійснить тривалу, сповнену різних переворотів і бід війну проти гріха. Той тільки може побачити плід Духа на дереві душі своєї, хто плекає цей плід, святий, ніжний, багатьом і мужнім терпінням!» У цій війні головна зброя – молитва. Говорячи про неї в «Таємничому поясненні 99 псалма», святитель Ігнатій висловлює свій особистий досвід: «У молитву того, хто молиться молитвою чистою, проливається з відчуття благості Божої духовна насолода, що занурює дух людський у безодню смирення, разом підносить його від землі на небо. Такий молитовник є і самотній безмовник. Безмовник цей перебуває невпинно при Богові за діянням у ньому Бога, поза миром, поза думками про минуще, поза співчуття до минущого. Серце, оживши відчуттям своїм для Бога і для всього, що належить Богу, вмирає для світу, вмирає для всього, що вороже Богові і що чуже Богові. У смерті цієї – життя, й у смерті цієї – спасіння». У деяких листах святителя Ігнатія відкриваються ті труднощі, з якими він постійно боровся. У січні 1848 року він пише С. Д. Нечаєву з Миколо-Бабаєвського монастиря: «Я лікуюся і досі від застарілої застуди з повільним, але вже значним успіхом. Всі іноземні ліки або зовсім не допомогли, або дуже недостатньо. З чудовою користю подіяли найпростіші засоби: ванна з сіллю та натирання чистим дьогтем, тепер на досвіді знаю, що перед вітчизняним дьоготьком нічого не означають заморські оподельдоки. Другий рік триває моє лікування - і зізнаюся, що стан хворого, що лікується від хронічної хвороби, важче, ніж стан хворого: віднімає весь час, дія ліків постачає тіло в ненатуральне положення, забирає здібності тілесні і душевні, забирає можливість розумових занять, тримає в стані безперервної втоми. Людина – як трава!.. Скупість сил тілесних є спокуса, і при знеможенні тіла мимоволі знемагає душа». У той же час він пише своїй сестрі А. А. Жандр 8 січня того ж 1848: «Чув про твою хворобу. Що робити? Ні в чому іншому неможливо знайти втіху, як у терпінні, що народжується від смирення. Смиренність у тому, щоб ми визнавали себе гідними скорботи, попущеної нас Промислом Божим». Радимо іншим о. Ігнатій виконує сам. Здається, постійно йде на лікування, але він несе молитовний подвиг і не випускає з рук пера. Мало того! Він, здається, мріє про більш повну самоту і навіть не біля Петербурга чи в Миколо-Бабаївській обителі, а десь подалі, де б його ніхто не знав. Наприкінці 1847 – початку 1848 року він розглядає карту Сибіру. 23 лютого пише сестрі Є. А. Паренсової та її дружину Д. Т. Паренсову: «З вдячністю повертаю Димитрію Тихоновичу плани Печори. Мабуть, чудові місця! Але мені, здається, судилося більшу частину життя провести в Петербурзі». В іншому листі до неї: «Ах! не хотілося б мені їхати в галасливий, інтрижний Петербург, де домінує сценічне благочестя, що шукає справити лише ефект перед людьми... Для ефекту достатньо бути, майже неодмінно має бути єзуїтом». Через рік в одному з листів до Є. А. Паренсової о. Ігнатій дуже відверто зауважив: «Мені донельзя остогидло життя в галасливій Сергієвій пустелі, на цьому аристократичному цвинтарі. У Бабаївському монастирі я став дуже веселим, а тут цей стан безтурботний і легкий залишив мою душу». Не часто доводилося о. Ігнатію виступити з усним церковним словом, але Господь обдарував його, як небагатьох, словом письмовим. «Розвівається прапор Хреста над моїм листом, пише він. – Завжди моє слово виходить під цим прапором! Слово моє – і сповіщення миру і проголошення війни: закликає до хоробрості, перемоги, завоювання світу таємниче воїнство ізраїльське – помисли та відчування християнина». «Один рід служіння ближньому, продовжує він в іншому листі, який мені подобається, мені до душі, служіння словом Богоугодним і корисним, яке керує спасінням. Тому бажаємо мені пустелі і усамітнення. За допомогою їх хотілося б очистити мій розум і серце, очистити їх так, щоб вони стали живими скрижалями живого Божого слова, щоб воно зобразилося на них ясно, світло, щоб з живого Божого слова випливало велике спасіння, проливалося в душу мою і в душі моїх коханих про Господа». «Проводжу час у ледарстві, – пише о. Ігнатій, – тому причиною вживаного мною способу лікування... Вникаю в себе: знаходжу, що хворобами та обставинами я сформований для усамітнення... Знаходжу себе нездатним до посад громадським, більш здатним до усамітнення, до якого я привчився, проводячи багато років через хворобу мою майже безвихідь у келії моєї. На самоті можна вільно віддаватися мандрівці в сферах духовного світу, куди переселилися з землі думка моя і серце. Я не можу повернути їх на землю... На землі все вороже людині, і сам він у безперестанній боротьбі з собою. Земля – юдоль вигнання». Святитель багато міркує про користь усамітнення, якого так часто не вистачає ченцю, адже це законна його доля. «Дякую милосердного Господа, - пише він, - що привів мене відпочити на самоті від говір московських. Вже незнайомі мені почуття, які відвідують людину на самоті. Тому так зручно і зманила мене пустеля усамітнення з Сергієвої пустелі галасливої. Зміцнює душу усамітнення, вдихає в неї якусь мужність, якусь презирство до світу, чого в дотику зі світом відчути неможливо... У тиші безмовності душа плаває ніби в якомусь неосяжному просторі, дивиться на минуле, на сьогодення, на землю, на небо. «Вічність!.. – ніби він підхоплює свою думку в іншому листі. – Туди втекли всі часи, що нам передували; у цій прірві зникли всі мільйони людей, що змінювалися по черзі на обличчі землі; перед нею, перед її поглядами народився світ, розмножилося людство, утворилися племена, народи, царства; перед її поглядами вже багато квітучих царств звернулися в пустелі... А на вічність дивиться, заглядається в безмовності, в тиші своєї усамітнення, пустельник. Наставлений цим видовищем, він визнає, називає все тимчасове, як вчить називати його Св. Письмо, суєтою; він переконується, що призначення людини не для землі, а для Неба. І Небо відкрило нам у Євангелії, які мають бути небожителі» . «Нещодавно я розмірковував про стислість земного життя людського, – пише о. Ігнатій, – Раптом життя здалося мені вже таким коротким, що решта часу мого земного життя здалося мені вже минулим. Ще житиму - і що побачу на землі? Нічого: ті ж чесноти і ті ж пристрасті, які досі були переді мною в різноманітних костюмах і діях, будуть і надалі; так само чеснота буде тихо пробиратися між людьми, не помічена, гнана ними; так само порок, прикриваючись незліченними личинами, буде обманювати людей і панувати серед них. Дворічне життя і столітнє життя однаково малі, нікчемні перед вічністю. Зазвичай людям лише майбутній час видається тривалим; минуле здається їм таким коротким, миттєвим, ніби сон минулої ночі. Самота, поєднана з увагою себе, робить і майбутнє час коротким. Коротко минуле, коротко майбутнє! Що ж земне життя? – Шлях до вічності, яким треба скористатися, але на якому не треба заглядатись убік. Цей шлях треба зробити розумом і серцем, не числом днів та років. Розум, осяяючись вченням істини, може зберегти серце у світі, лагідності, доброті, терпінні... Для цього – і пустеля, і безмовність, і монастирі!» Блаженний удостоєний життя в монастирі! «Одні покликані до цього життя святий із попереднього його святого життя серед світу, інші покликані до нього з роздоріжжя, з халуги, з мороку та провалля беззаконь. Звідки б хто не був покликаний, будь слухняний Того, Хто закликає, іди на призовний голос! Благословенний кожен, хто гряде в Ім'я Господнє, покликаний Господом! А якщо в світі, то і тут є шлях до порятунку, що мало чим відрізняється від шляху, яким йдуть чернечі. «Ухіліться від шляху широкого, яким майже всі йдуть! – закликає о. Ігнатій, - Виберіть для себе скорботи, що посилаються вам Промислом Божим! Полюбіть тіснини, за якими премудрий Промисл, що рятує вас Промисл Божий, проклав шлях для земного вашого мандрівки!.. Час – почати проживання істинно-християнське, пов'язане з розп'яттям усіх відчуттів, побажань, думок на хресті заповідей і вчення Христового. Скоро, незабаром промчить земне життя!» Багато, багато разів згадує о. Ігнатій «чудову холодність до всього земного», в якій приховані лагідність і смиренність. Він шкодує, що у нас так важко знайти книги, без яких майже неможливо утворитись ченцю. «Твори західних письменників, написані у стані самообману, – пише він, – знаходять численних читачів, перекладаються неодноразово російською мовою, друкуються гучні похвали: те, що виконано смертоносного отрути, схвалюється і стверджується. Твори святих Отців забуті! Ці «західні твори» у великому ході у світі, а й серед ченців. Ось де з'являються «сценічна» релігійність, акторство, фальші. «Розпалена, часто несамовита мрійливість замінює у них (західних письменників), все духовне, про яке вони не мають жодного поняття. Ця мрійливість визнана ними благодаттю "". Багатьох застеріг тоді о. Ігнатій від захоплення книгою Томи Кемпійського «Про наслідування Христа», написану, як сказав святитель, «в бісівській красі». “Святі Отці Східної Церкви,—каже о. Ігнатій уже про православних авторів, – наводять читача свого не в обійми любові, не на висоти видінь, – приводять його до розгляду гріха свого, свого падіння, до сповідання Викупителя, до плачу за себе перед милосердям Творця. Вони спершу навчають приборкувати нечисті прагнення нашого тіла, робити його легким, здатним до духовної діяльності; потім звертаються до розуму, виправляють його образ думок, його розум, очищаючи його від думок, що засвоїлися нам після падіння нашого, замінюючи їх думками оновленого єства людського, що зображено в Євангелії. З виправленням розуму святі Отці піклуються про виправлення серця, про зміну його навичок та відчуттів. Очистити серце важче, ніж очистити розум: розум, переконавшись у справедливості нової думки, легко скидає стару, легко засвоює собі нову; але замінити навик навичкою, властивість властивістю, почуття іншим почуттям, почуттям протилежним, це праця, це посилена тривала робота, це – боротьба неймовірна. Гнів цієї боротьби Батьки виражають так: «дай кров і прийми дух». В одному з листів о. Ігнатій пропонує пораду з приводу читання творінь святих Отців. Він поділяє читачів на три категорії. «Християнин, що живе серед світу, пише він, повинен читати твори великих святителів, які писали для народу, що навчають мирських чеснот християнських, що йдуть для тих, які проводять життя серед занять речових. Інше читання для ченців загальножителів: вони повинні читати святих Отців, які написали настанови для цього життя. І ще інше читання для безмовників і пустельників» . Найчастіше, звичайно, і в творах своїх, і в листах о. Ігнатій пише про Євангелію. «Велика та всесвята книга – Євангеліє! – вигукує він. – У ньому зображено нову, богоподібну людину, а які мають бути властивості нової людини, – це являють Христові заповіді. У них Христос відкрив нам Свої властивості, Свій спосіб думок та дій. Вдивляючись в Євангеліє, дивлячись у це дзеркало на себе, ми можемо помалу пізнавати наші недоліки, помалу викидати з себе поняття і властивості нашої ветхості, замінювати їх думками і властивостями євангельськими, Христовими. Це завдання, урок, який має дозволити, виконати християнин під час земного життя. Потрібно зобразити на душі портрет Христів, повідомити їй подібність з її первообразом... Почнемо духовний живопис! Звернімо увагу на закинутий, на вкритий брудом, подряпинами та пилом образ Божий, на нас накреслений і нам довірений Богом! Художник – Христос; кисть Його – Святий Дух. Приготуємо душу для цього живопису так, щоб душа, як чисте нове полотно, була здатна прийняти на себе все - і найтонші риси, ніжні фарби і відтінки. Для такого приготування потрібно очищення себе покаянням, обмивання сльозами. А для того, щоб порушити в собі почуття покаяння, рятівний смуток і плач, неодмінно повинно при утриманні від усіх пристрастей часто займатися читанням Євангелія, порівнювати життя своє з його святішими заповідями, примушувати себе до виконання цих заповідей, всупереч прагненням і поривам гріхолюбної. Щасливими були люди, сучасники святителя Ігнатія, які отримували від нього такі листи! Іншій особі, яка питала, хіба не можна без святих Отців прямо звертатися до Св. Письма, святитель Ігнатій відповідає: «Як же ви хочете довільно розуміти духовне слово, яке й вимовлено не довільно, а за навіюванням Духа, і саме забороняє довільне тлумачення себе. Дух сказав Святе Письмо, тільки Дух може витлумачити його. Натхненні Богом чоловіки, святі Отці витлумачили його. Тому кожному, хто бажає отримати справжнє пізнання Писання, необхідне читання святих Отців. Якщо ви обмежитеся читанням одного Святого Письма, то необхідно розуміти і пояснювати його довільно. За тією ж потребою неможливо вам уникнути помилок. Святі подвижники спочатку виховувалися писаннями батьків, лише тоді вони переходили до читання переважно Святого Письма, коли вже досягали особливого духовного успіху. «Глибоке море Писання, – сказано св. Іоан Лествичник, – і не безбідно носиться по ньому розум безмовника: небезпечно плавати в одязі і торкатися богослов'я пристрасному» (Слово 27е). Ця небезпека, це лихо, очевидно, полягає в довільному тлумаченні, в хибному понятті Писання, чому багато ченців впали в згубну оману» . Святитель Ігнатій у своїх листах постійно повертається до найголовніших у чернечому житті питань. Це дари від Господа: любов у Христі, послух, покаяння. «Милосердний Господь, що дарує Своїм рабам увесь час, відомий Йому, – пише він, – нехай дарує мені, мандрівному, притулок покаяння. Хай Він дарує мені цей дорогоцінний дар! І поділюся я скарбами, які я покаяю, з друзями моїми про Господа. Дар покаяння запорука вічного блаженства... Зітхає душа моя, прагне глибокої, непорушної безмовності, поза якою неможливо знайти багатого, повного покаяння. Вдаюсь у волю Божу! Нехай відбувається наді мною і над усіма нами воля Божа!». В іншому листі: «Зір своїх гріхів не так легко, як може здатися на вигляд, при першому поверхневому погляді. Щоб здобути цей зір, потрібно багато попередніх відомостей. Потрібне докладне знання Закону Божого, без чого не можна позитивно знати, які саме справи, слова, помисли, відчуття належать правді, які гріху. Гріх часто набуває вигляду правди. Треба докладно знати властивості людини, щоб знати, у чому полягають гріховні виразки розуму, у чому – виразки серця, у чому – виразки тіла. Потрібно знати, що падіння людини? Потрібно знати, які властивості мають бути у нащадків нового Адама, щоб бачити, які й у чому наші недоліки. Стільки потрібно попередніх відомостей важливих для отримання докладного відомості і ясного зору своїх гріхів! До такого зору призводить справжнє безмовність. Воно доставляє душі будову, подібну до чистих дзеркальних вод; в них бачить людина і свій стан і, пропорційно до успіху свого, стан ближніх... Будь-якого благодіяння, хоч би як воно було велике, можна очікувати від безмірної благості Божої. Вірую, і в тиху, чарівну веселість поринає вся істота моя». «На шляху покаяння, – продовжує о. Ігнатію, - ви не знайдете задоволення собою. Дивлячись у себе, ви не знайдете нічого, що лестить вашому самолюбству: навпаки, ви знайдете багато, гідне нарікань і зітхань, гідне гірких і тривалих сліз. Вас втішатиме ваш плач... «Подвиг покаяння ніколи не може бути закінченим. Досконалість і найдосконаліших є воістину недосконало, чому покаяння не може бути визначене ні часом, ні кількістю подвигів до смерті» (Ісаак Сірський)... Марні, безплідні, часто душевні подвиги і найвищі, коли вони не розчинені почуттям покаяння... В тому, що Бог відкрив вам шлях покаяння, Божий про вас. Відокремтеся від землі розумом і серцем! Тим часом відпустка добігла кінця. Треба було повертатися до Троїце-Сергієвої пустель. У червні 1848 року, попрощавшись тепло і зворушливо з братією Миколо-Бабаєвського монастиря, архімандрит Ігнатій поїхав на батьківщину, в село Покровське, побачитися з рідними, відвідати знайомі обителі, щоб уже звідти пуститись у нелюбимий ним Петербург. І ось він знову в Трійце-Сергієвій пустелі, де має терпіти безліч спокус на своєму настоятельському посту. Він чернець, аскет, наставник ченців, але протягом монастирського життя часто порушується приїздом різних значних осіб зі столиці – духовних та світських. Усі вони йдуть у келії настоятеля, обідають, розмовляють там скільки їм треба, залишаються ночувати. Мимоволі треба було дотримуватись пристойності, тобто відповідно обставити келії. Якось відвідав о. Ігнатія друг його чернечої юності архімандрит Софонія (майбутній архієпископ Туркестанський та Ташкентський). Є оповідання свідка цієї зустрічі. «Чувши багато розповідей про розкішне ніби життя отця Ігнатія і бачачи дійсно багату обстановку його келії, архімандрит Софонія запитав свого друга: «Що ж, отець Ігнатій? Де наші мрії про пустелю, про суворі подвиги та поневіряння?» Архімандрит Ігнатій мовчки повів його до однієї з віддалених кімнат свого настоятельського будинку. І що ж побачив там запитувач? – Голі стіни, одну небагату ікону з незгасною лампадою перед нею, убогу рогожку на підлозі, та й годі! Архімандрит Софонія зрозумів цю безмовну відповідь свого друга: вся розкіш, вся пишність життєвої обстановки о. Ігнатія були зовнішні, а насправді ж він був аскет у справжньому значенні цього слова. Так справжні раби Божі, керуючись духом смирення, вміють приховувати від поглядів людей свої подвиги! Його поверненню був дуже радий і духовний друг його ієромонах Михайло (Михайло Чихачов), який у Троїце-Сергієвій пустелі багато піклувався про церковний хор, – він сам співав, у нього був рідкісний за красою бас-октава. О. Ігнатій допомагав йому і йшов іноді на великі витрати заради благолепства монастирської служби. Він зібрав із різних обителів свого благочиння ченців, здатних до співу; викупив у петербурзького фабриканта Жукова його кріпака – архідиякона Гедеона. Знайдено був і добрий регент. П'ять чи шість років керував хором Троїце-Сергієвої пустелі живий поблизу – у Стрільні – відомий духовний композитор протоієрей Петро Іванович Турчанінов, який навіть написав цілу низку творів для цього хору. Бував тут і знаменитий Михайло Іванович Глінка, який знав о. Ігнатія, він так само, як і директор придворної капели О. Ф. Львів, взяв деяку участь у працях над покращенням співу у пустелі. У результаті хор монастиря набув всеросійської слави. У перші ж місяці перебування у столичній обителі після Бабаєк о. Ігнатій пережив безліч спокус. На жаль, він був у моді у знаті, тільки-но він з'явився після відпустки, почалися запрошення в петербурзькі будинки, прохання про служіння, бесіди, сповіді... «А зі мною, – пише о. Ігнатій, - стали незвичайні пароксизми, при яких піт лила рікою, і я міг тільки лежати. Злість була така сильна, що постаралися звинуватити мене перед Високим Прізвищем, але вони, знаючи, що я перед ними був багато разів обмовлений даремно, не звернули на нові наклепи уваги, а були стільки милостиві, що вислухали моє пояснення. Тому не повинно дивуватися: кожен, хто бажає врятуватися, зазнає різноманітних спокус – і блаженний він, якщо за скорботу свою дякує Богові». Ті, яким здавалося, що о. Ігнатій нехтує ними і дається взнаки хворим навмисне, щоб не зробити їм просимо, легко змінюють милість на гнів і розпускають помилкові чутки про нього, скаржаться митрополиту, в Синод і самому Государю... «Для чернечого життя потрібен світ, – пише о. Ігнатій сестрі, - а з запеклими шахраями інакше неможливо зберегти миру, як втечею від них, як віддаленням від посади, в яку вони втручаються лукаво і зловмисно». О. Ігнатій розпочав клопіт про відставку, про видалення на спокій. А незважаючи на несприятливу обстановку, продовжує своє аскетичне життя і проповідь аскетичного життя заради Христа. У всякого православного своя лайка. Ще травні 1848 року о. Ігнатій писав своїй духовній дочці, письменниці Софії Іванівні Снесоровій: «Кожному з нас призначено взяти у чужинців свій Єрусалим і свій Царгород... Не бажайте, передусім рішучої перемоги, ні миру, ні відпочинку. Боріться! Якщо відчуваєте знемогу, якщо перемагаєтесь у думці, то знову підбадьорюйте себе, намагайтеся не бути переможеною насправді і навчитися з часом до перемоги при зіткненні одних думок». Сестрі своїй, А. А. Жандр, о. Ігнатій радить: «Терпи великодушно люті хвилі, терпи великодушно натиск лютих вітрів, терпи силою віри – і Христос приведе тебе свого часу до свого спокою. Через безліч хвороб, які тебе відвідують у цьому тимчасовому житті, великі втіхи чекають на тебе у вічному житті. Не турбуйся пристрастями, що повстають, намагайся по можливості противитися їм: людина, доки на землі і одягнена в тлінне тіло, доти схильний до змін, - то відчуває серцевий мир і спокій, не обурюваний ніякою пристрастю, то перебуває в неспокій пристрастей. Така змінність навчає нас самопізнання, смиренності; навчає вдаватися невпинно до Божої допомоги, яка тільки нас залишить хоча б на одну хвилину, то ми падаємо і вчиняємо беззаконня». О. Ігнатій часто повертається у своїх листах до поняття кохання. Як треба любити ближнього? Як любити ворога? Він має точні відповіді на такі запитання. «Розумію тільки ту любов, – пише він у 1849 році, – яка діє за священними наказами Євангелія, за її світла, яка сама – світло. Іншого кохання не розумію, не визнаю. Любов , піднесена світом, визнана людьми їх власністю, зображена падінням, не варта називатися любов'ю: вона – спотворення любові. Тому вона така ворожа любові святої, істинної. Справжня, свята любов до Бога і ближнього виразно зображена у Євангельських заповідях; правильна, непорочна дія її є у ​​виконанні Євангельських заповідей. «Хто любить Мене, – сказав Господь, – заповіді Моя дотримується». У такій любові не може бути ні мрійливості, ні тілесного розпалювання, тому що виконання Христових заповідей здійснюється новопочатковими з насильством над собою, з таким насильством, що воно назване розп'яттям, а досягли успіху і відчули благодатне осініння – з рясним відчуттям світу Христового. Світ Христів є деяким тонким духовним холодом: коли він розіллється в душі – вона перебуває у високій мовчанні, у священній мертві... Любов духовна постійна, неупереджена, вся – у Бозі, обіймає всіх ближніх, всіх любить одно, але й з великою відмінністю. «Любіть вороги ваші, – каже Євангеліє, – благословіть ви, що клянуть, добро чините ненавидящим вас і моліться за тих, що творять вам напасти і виганяють ви.» (Мф. 5, 44). їх, тобто в благих словах про них і подяку Богу за нанесені ними напасті... Але те ж саме Євангеліє наказує бути обережним з ворогами своїми, не довірятися їм... Євангеліє наказує нам любов до ворогів не сліпу, не безрозсудну любов. цьому має сказати й про любов до друзів. Через цю любов до Бога і заради Бога святі угодники Божі мали і рівну любов до всіх і любили особливо тих, які проводили життя благочестиве». Святитель Ігнатій, який добре знав сучасну йому російську літературу, що чинила значний вплив на життя суспільства, дуже турбувався тим, що популярні в читацькому середовищі герої на кшталт Онєгіна та Печоріна сильно діють на молоді душі. Це герої, без сумніву, негативної, демонічної властивості, позбавлені почуття будь-якої любові – як земної, так і небесної. Він не відкидав взагалі художності у словесній творчості, але твердо наполягав на одному: воно має вести до Бога. Він має ряд прозових мініатюр, формою вирішених у літературному ключі, але у них головне – аскетична проповідь. І ось він задумав написати цілу повість у такому ж дусі на сюжет із біблійної Книги Буття про святого Йосипа Прекрасного. Він звернув увагу на те, що на ранку у вівторок Страсного тижня читається оповідь св. Єфрема Сиріна про Йосипа, зодягнене в яскраву літературну форму. О. Ігнатій задумав створення ширшої оповіді на цю тему, але не для церковного читання, а – для всіх і в будь-який час. Ось одна з рідкісних о. Ігнатія сторінок він описує хвилину, коли з'явився у нього задум повісті «Йосиф». Задум з'явився не з роздумів про аморальних літературних героїв, але чистому натхненню. «Непереборна сила кудись забирає мене! – пише він ченцю Леоніду. – Несусь!., несусь!.. І ось – я поставлений за тридев'ять земель і за сорок століть... Стою в широкій, чудовій, у часах ніби біблійних. Колись мені докладно оглядати зодчество чертога, скажу тільки: воно масивне, величне, розкішне. Вся увага моя привертається до дії, що відбувається в палаці. Могутній, прекрасний собою володар малюється на піднесенні. Недбало і мальовничо розкинувся довгий блискучий плащ його; одні краї плаща лежать на піднесенні, інші звисали по сходах. Марно в чорних, ясних очах володаря суворістю і гнівом посилюються закритися доброту, участь, любов! На них, на володаря і юнака, витріщені глузливо очі всіх присутніх, що згоряють цікавістю, але не можуть зрозуміти в чому річ... Поглянув я на цих цікавих, що шукають, не знаходять толку, – посміхнувся... і тільки-но почав здогадуватися, що я в Єгипті, що бачу, що в Єгипті зробився володарем, що перед ним Веніамін, повернутий з дороги як викрадач дорогоцінної чарівної чаші... Звилася чарівна картина, зникла! «Йосиф» був написаний влітку 1849 року і вже й серпні О. І. Сенковський надрукував його у своїй «Бібліотеці для читання», супроводжувавши своєю заміткою: «Ми вважали за потрібне зупинити друкування розпочатої вже тут повісті, щоб якнайшвидше дати місце прекрасній праці одного з обдарованих учнів. видання творами свого пера. Ім'я його, так добре відоме, завжди було приховано на цих сторінках, але голос його, мабуть, відгукнувся щоразу в душі читачів тим душевним розчуленням, яке збуджує він у слухачах в іншому, більш святому місці. Декілька рядків вступу пояснять і мету поважного автора, і причину помешкання тут повести зовсім нового роду у витонченій словесності. Причина може бути дуже коротко. Повість – священного змісту; але виклад цієї священної повісті цілком літературне, і мова її захоплююча, художня і пристосована до читання, коханого сучасними світськими уявами. Преподобний Єфрем Сірський, відомий письменник IV століття, склав Оповідь про Прекрасного Йосипа в літературній формі того часу. Це Оповідь або це Слово читається за вказівкою церковного уставу на утрені, у вівторок, на Страсному тижні. Чому ж не бути такому Сказанню в літературній формі, яка є нам сучасною? У цій повісті збережено найсуворішу історичну точність, як того вимагає і предмет, запозичений зі Святого Письма, і освіченість нашої мови. Пояснення перетворень зроблено зі святих Отців. Рідкість подібних творінь, що так рятівно і так ненароком переносять нас із суєти та її швидкоплинних насолод у вічний світ духу і небесної чесноти, становить вже досить достатній привід до переваги тут подібного твору кожному іншому». Тоді не було при цій повісті опубліковано передмову самого о. Ігнатія, але в ньому такі думки, які – щодо літератури та літературних героїв – були важливими тоді, а можливо, ще важливішими сьогодні. «В Онєгіні Пушкіна та Печорині Лермонтова зображено егоїст, сучасний кожному з двох поетів, пише він. - Ті, що глянули в це дзеркало, впізнали в ньому себе, чи відчули докори совісті? Чи впала в їхню душу, як благословенне насіння, думка виправитися? Сумнівно. Весело було автору Печоріна, як він сам каже, малювати сучасну людину: чому ж і сучасній людині не весело побачити себе намальованою? Чому сучасній людині не доповнити в собі, на малюнку художника, того, чого бракувало? Самолюбство милується собою, радіє своїм успіхам. Коли воно опанує людину, починає швидко прагнути до досконалості і прагне до неї, доки з людини не виробить демона. Зрозуміло, прочитали Онєгіна, особливо Печоріна, багато молодих людей перед вступом у світ або щойно вступивши в нього, прочитали з усім жаром, з усією сприйнятливістю юності: цим читанням чи зроблено в них огиду від егоїзму? Сумнівно, сумнівно! Не така доля природи людської, навіть не зіпсованої ще досвідом життя. Мабуть, більшість молодих читачів заразилася отрутою егоїзму! У багатьох неодмінно блиснула думка: «Ось вірний спосіб встигати у світі!» і – вперед, слідами Григорія Олександровича. Ми не довго замислюємося, особливо в роки молодості, при вирішенні долі своєї: лукава обіцянка спокусника «будете як бозі» зберігає донині всю владу свою над людьми. Вище сказана думка юнаків далеко не ґрунтовна, але вона неодмінно повинна народитися в душі недосвідченої при читанні «Героя нашого часу»: адже йому все сходить з рук, всяке підприємство вдається! Що більше треба? А майстерна рука письменника залишила на зображеному нею образі аморального, чужого релігії та правди людини, якусь похмуру красу, принадну красу ангела знедоленого. Григорій Олександрович спокушає не тільки під час читання його подвигів, спокушає сильним враженням, яке залишається і довго живе після прочитання роману. Автор Печоріна не вирішив і для себе: чи корисна, чи шкідлива його книга. Печорін помирає під час безглуздої подорожі до Персії. За життя він був мертвий для суспільства, зокрема для ближніх; мало того, він заражав смертною недугою будь-кого, кому б не прийшло бути в дотику з ним. І цього замало! Незважаючи на свою моральну самотність, на своє відчуження від людей, Печорін залишив собою численне потомство послідовників, яких він веде туди ж, куди досяг сам. За зразками пороку псується людина, за зразками чесноти виправляється. З цією метою пропонується тут повість, усіма початками своїми протилежна двом вищезгаданим повістям, протилежна і враженням, і наслідками. Вона не вигадка – виклад справжньої події зі збереженням усієї історичної точності. Враження від неї має бути позитивним, істотним, вірним, сильним, не мрійливим, має діяти істиною, а не захопленням і спокусою. Невіра – джерело егоїзму; віра в Бога джерело правильної любові до себе та ближнього. Дії, що випливають із правої віри в Бога, радикально протилежні діям, що випливають з віри в себе або в якийсь невизначений фаталізм. Кожен за потребою повинен переконатися, що в людині добро змішане із злом: задовольняти одним порочним прагненням – чи означає любити себе? Швидше означає – ненавидіти. А так і люблять себе егоїсти. Тому вони – вороги собі та всім. Правильна любов до себе полягає у придушенні у собі зла, у можливому розвитку добра. Здоровий розум, за потребою, повинен визнати цю любов істинною. Такою вона визнається Богом: на неї вказує Божу заповідь як на міру любові до ближнього. Виправдовують її самі наслідки людина поставляється у згоду із собою, з суспільством, з обставинами, хоч би якими вони були; всі дії його носять на собі печатку високої чесноти; наслідки цих дій постійно і завжди сприятливі. Той, хто вірує в Бога живою вірою і керується вчинками Законом Божим, виносить із твердістю і мужністю лиха земної мандрівки; не зловживає слабкістю ближніх; не мстить ворогам – благодійництво їм; володіє серцевими відчуттями з метою благонамірною, не з метою злочинного виконання своїх глибоко порочних задумів; влаштовує добробут державний та сімейний; вміє бути мудро і благодійно суворим для виправлення людей, які збрехали з правди; моральна сила його, сила чесноти, має щасливе і тривале впливом геть його потомство; Його чеснота, що природнилася серцю, доставляє йому лагідну і разом сильну насолоду: вона чується в душі його... Історичним, вірним доказом всього цього служить Йосип. Бажаємо, щоб його потомство було багато, щоб багато хто з послідовників Печоріна звернулися до послідовників Йосипа; бажаємо цього для блага спільного, ДЛЯ блага приватного, для блага істинного та вічного». На жаль, наша література не скористалася літературним досвідом святителя Ігнатія. Вона просто була не готова (як не готова і досі), за винятком Гоголя вступити на цей шлях. Звичайно, святитель Ігнатій не змінив слова проповідника на перо літератора, але, крім прозових мініатюр та «Йосифа», він залишив один поетичний твір: «Християнський пастир і християнин-художник» («художник» тут у широкому розумінні творчості, коли так називають живописця, письменника, музиканта...). Це бесіда Пастиря та Художника. Ось основні висловлювання з відповідей Пастиря. Він каже: «Один Бог – предмет, який може задовольнити духовне прагнення людини. Так ми створено і для цього створено. Чоловікові дано дивитися на Творця свого і бачити Його крізь усю природу, ніби крізь скло; людині дано дивитися на Нього і бачити Його в самому собі як би в дзеркалі. Коли людина дивиться на Бога крізь природу, то пізнає Його незмірну силу та мудрість; чим більше людина привчається до такого зору, тим більше Бог видається йому величним, а природа втрачає перед ним свою пишність, як провідник - і тільки - дивного зору. Більшість талантів прагнула зобразити в розкоші пристрасті людські. Зображено співаками, зображено живописцями, зображено музикою зло у різноманітності. Талант людський, у всій своїй силі та нещасній красі, розвинувся у зображенні зла; у зображенні добра він взагалі слабкий, блідий, натягнутий... Коли засвоїться таланту Євангельський характер, а це пов'язано з працею і внутрішньою боротьбою, тоді художник осяює натхнення згори, тільки тоді він може говорити свято, співати свято, живописати свято. Щоб мислити, відчувати і висловлюватися духовно, треба доставити духовність і розуму, і серцю, і тілу. Недостатньо уявляти добро або мати про добре правильне поняття: має вселити його в себе, перейнятися ним... Господь, котрий заволодів людьми, вже благословив їх приступити до Нього і приносити себе Йому в словесну жертву. Його благословення тобі цілком достатньо... Перестань блукати, як у дикій пустелі між звірами, у тілесному стані, серед різноманітних пристрастей! Увійди до Двіра Христа брамою – покаянням і плачемо. Цей плач народить свого часу радість, хоч і на землі, але не земну. Духовна радість – ознака торжества душі над гріхом. Співай плач твій, і нехай дарує тобі Господь оспівати і твою радість». Цей ідеал художника нашій культурі втілився більш-менш лише окремих творах літератури, живопису, музики. Але загалом наша культура пішла на широку дорогу, подрібнювала. Її шлях збігається з тими духовними шляхами, якими йшла російська інтелігенція, точніше – все освічене суспільство: усіма шляхами до витонченого егоїзму, до безбожності (повторимо, що багато було винятків). Тут ще немає мови про так звану «масову культуру», а чи не вона знаходить нескінченно різноманітні фарби в зображенні зла? Святитель Ігнатії свого часу з'явиться єдиним із критиків, хто вказав ясно і недвозначно на цей порок культури. Дуже цікаві думки про літературу гріховної – єретичної – є в трактаті святителя Ігнатія «Поняття про брехню та розкол». Він, звичайно, говорить тут більше про книги з єретичної «догматики», про книги «подвижницьких», але його оцінки цілком правомірно можуть ставитися і до художніх творів, де єресь буває часто набагато дієвіша, ніж у теоретичних творах. «Романи, комедії та інші твори явно гріховні, сповнені хтивості, – пише святитель, – також суть плоди єресі... Читання всіх цих книг вкрай шкідливе, хоча для недосвідчених очей в одних з них отрута помітна, а в інших дуже прихована. Непримітність отрути не зменшує її сили; навпаки, витончені отрути діють з особливою руйнівністю. Читання «догматичної», особливо «подвижницької» єретичної книги збуджує нерідко блудні помисли, а читання романів збуджує помисли зневіри, різних подивів і сумнівів щодо віри. Гріхи, як і нечисті духи, мають спорідненість між собою... Люди, віддані хтивості, з особливим бажанням читають єретичні книги про християнське подвижництво і досконалість, а моральних книг Православної Церкви цураються і відвертаються. Яка причина? – Подібність у настрої духу. Ці люди знаходять насолоду в читанні книги, написаної з мрійливості та самомислення, приправленої витонченою хтивістю, марнославством, гордістю, які здаються благодаттю умам і серцям, не очищеним істинним Христовим вченням. Православні книги закликають до покаяння та залишення гріховного життя, до самовідданості, до самозасудження та смиренності, чого саме син світу і не бажає». Дух примирення на очах святителя Ігнатія продовжував проникати в іконописання та церковну музику. «Західна просвіта, – пише він, – так сильно ринула в Росію, що вона вторглася і до Церкви, порушила її східний православний характер, хоча порушила її в предметах, що нітрохи не стосуються сутності християнства... Ці порушення такі дріб'язкові, що можуть бути дуже скоро усунуті. Росія вже не кориться і не наслідує сліпо Європі, вона піддає західну освіченість розсудливій критиці... Росіяни зрозуміли, що італійські картини не можуть бути святими іконами. Тим часом італійський живопис зійшов майже в усі православні російські храми з часів перетворення Росії на європейський лад... Всі рухи, всі пози, всі фізіономії на італійських картинах або взагалі на картинах, написаних західними єретиками і зображують священні предмети, чуттєві, пристрасні, удавані, театральні; нічого в них немає святого, духовного; так і видно, що живописці були люди цілком тілесні, які не мали жодного уявлення про стан духовний... Не маючи уявлення про те, який вираз приймають риси обличчя поглибленого в свою молитву святого чоловіка, який вираз приймають його очі, його вуста, його руки, все тіло його, вони вигадують у неосвіченій уяві своїй довільну, неосвічену мрію... Вихованці російської Академії мистецтв імені ікон... Зображення святого повинні бути чужі вишукана поза, рух, що зображає захопленість, вираз обличчя романічний, сентиментальний, з відкритим ротом, з закинутою вгору головою або з очима, що сильно спрямовані догори. Останнє становище, якого зазвичай вдаються для зображення молитовного стану, саме і забороняється мати при молитві святими Отцями. Також починають багато хто розуміти, що італійський спів не йде для православного богослужіння... Придворний спів (тут вказую більше на обідню; втім, «Господи, помилуй», що співається на Літургії, вже співається і на всіх церковних наслідках), що нині ввійшов у загальне вживання у безжиттєво холодних, правочинних церквах... новітніх композиторів висловлюють настрій їхнього духу, настрій західний, земний, душевний, пристрасний чи холодний, чуже відчуття духовного... Незважаючи на правильність перекладу, канон Пасхи втратив свій характер урочистої радості і набув характеру сумного: це вже не захоплення, здійснене воскресінням всього роду людського у Христі, це. У деякі перекладення трудящі внесли свій характер, знищивши абсолютно церковний характер: у них чути військову музику, як, наприклад, в «Благослови, душе моя Господа...», яким починається всеношна. Чому так? Тому, що перекладення відбувалося під керівництвом військової людини, цілком світської, що утворила свій смак за музикою антицерковною». З усього сказаного святителем Ігнатієм видно, як різноманітними шляхами і як хитро пробирається брехня в духовну культуру Росії, в життя Церкви. Святитель багато писав і говорив про молитву і зокрема про молитву Ісусову. Ось він пише одній черниці: «Святий Ісаак говорить у 40-му Слові: «Полюби в молитві більше поклони, ніж вправа у віршуванні», тобто у співі псалмів і канонів. Кількість поклонів нехай призначається задоволенням їхньої мети. Ціль їх зігріти тіло, причому розпалюється і дух. При цьому добре згадати слова святителя Димитрія, сказані ним від досвіду і належать до келійного перебування: «Краще коротка і часта молитва, ніж тривала з тривалими проміжками». Ви питаєте, що означає тілесна молитва? Це взагалі молитва початківців, особливо ж клиросний спів, а особливо нотний, де вся увага звернена на голос. Від цієї молитви, що супроводжується сильною зовнішньою ревнощами, також плотською, переходить людина до серцевої та розумової уваги... Пишете, що на початку вправи в Ісусовій молитві бороли вас тільки зневіра та її породження: розпач, здивування, сон та інше. Це хороша ознака: „Користую молитви, – сказав святий Іван Ліствичник, – можна помітити з бісівських перешкод, що виникають під час зборів, тобто молитовного.” Ви, звичайно, пам'ятаєте, що я вам завішав слухати розумом мови, що тихо вимовляє в собі самотньо, аж ніяк не виявляє себе в собі, не говорячи про те, що я сам не можу бачити, але не можу сказати про себе, не говорячи про себе. у «Добротолюбстві»... Від мистецтва про ніздре дихання ухіліться!» '3 На початку 1850-х років святитель Ігнатій видав цілу низку творів про молитву, які могли б скласти книгу на цю тему. Короткий трактат «Дух молитви початкового» складається із вступу, сорока параграфів та висновків. Тут кожна фраза продумана і немає жодного зайвого слова. Вони часто афористичні. Наприклад: «Істинна молитва є голосом істинного покаяння»; "Хоч би хто стояв на самій висоті чеснот, але якщо він молиться не як грішник, молитва його відкидається Богом"; «Гідність молитви полягає єдино як, а не в кількості». На небагатьох сторінках безліч думок, і всі вони підкріплені посиланнями на творіння святих Ісаака Сиріна, Іоанна Ліствичника, Григорія Сінаїта, Марка Подвижника та інших. Ця стаття вводить, як якусь передмову, у всі питання, пов'язані з молитовним діянням. До неї примикають короткі, по 56 сторінок, слова: «Про келійне молитовне правило» і «Про церковну молитву». «Правило! – пише святитель Ігнатій. – Яка точна назва, запозичена з самої дії, яку чинить на людину молитви, які називають правилом! Молитовне правило спрямовує правильно і свято душу, навчає її поклонятися Богу Духом та Істиною, тим часом як душа, будучи надана сама собі, не могла б йти правильно шляхом молитви». Святитель Ігнатій у цих статтях дає ченцям дорогоцінні поради від власного молитовного досвіду. Початковий може за цими творами як підручнику (власне, під керівництвом самого автора) увійти в істоту одного з найскладніших аскетичних справ. Але це лише початок. Далі йдуть: «Слово про молитву усну і голосну»; «Слово про повчання чи пам'ять Божу…»; «Слово про молитву розумної, серцевої та душевної»; велике «Слово про Ісусову молитву» (80 сторінок) і трактат «Про Ісусову молитву» (92 сторінки). До цього треба додати безліч повчань про молитву, розсипаних у листах святителя Ігнатія. Коли вийшла друком видана Оптіною Пустелем книга «Житіє і писання молдавського старця Паїсія (Величківського)», старець Макарій надіслав кілька екземплярів та архімандриту Ігнатію, як і багатьом іншим настоятелям російських обителів. Тут, як писав о. Ігнатій, «з особливою ясністю викладено вчення, вельми пристойне нашому часу, вчення про Ісусову молитву, про яку нині здебільшого мають найтемніше, плутане поняття. Інші, які вважають себе обдарованими духовним міркуванням і шановані багатьма за таких, «бояться» цієї молитви, як якої зарази, приводячи в причину «принадність» – ніби неодмінну супутницю вправи Ісусовою молитвою, самі віддаляються від неї та інших навчають віддалятися. Винахідник такого вчення, на мою думку, диявол, якому ненависне Ім'я Господа Ісуса Христа, як руйнує всю його силу: він тремтить цього всесильного Ім'я, і ​​тому обмовив Його перед багатьма християнами... Причина краси – не молитвослів'я, не псалми, не канони та акафісти, не молитва Ісусова, – ні! Збережи Боже всякого від такого богохульства! Гордість і брехня – ось причина принади! Гордість та брехня, яких винуватець – диявол. А він, щоб звалити з себе провину, зухвало і богохульно обмовив Ісусову молитву, – сам же встав осторонь, як ні в чому не винний. Нині багато хто клопочеться, остерігається і інших остерігає від молитви Ісусової, стверджуючи, що має від неї віддалятися як від принадності, а про диявола, справжнього винуватця принади, ні слова, зовсім забули. Ох! Яка явна хитрість диявола! Як він ховається майстерно! Святитель Ігнатій сам був творцем Ісусової молитви, його великий досвід у цій духовній справі дозволив йому зруйнувати диявольську брехню. Його писання про Ісусову молитву містили у собі досвід усіх подвижників духу – від Апостолів та єгипетських пустельників до російських старців, таких як Ніл Сорський, Паїсій (Величківський) та Серафим Саровський, якого він уже тоді називав святим. Узагальнивши їхній досвід, він не залишив без докладного пояснення жодного питання, пов'язаного з Ісусовою молитвою. «Під ім'ям повчання чи пам'яті Божої, – пише о. Ігнатій – святі Отці розуміють якусь коротку молитву або навіть якусь коротку духовну думку, якою вони привчилися і яку вони намагалися засвоїти розуму та пам'яті замість усякої думки. Чи можна замінити однією духовною короткою думкою про Бога всі інші думки? – Можна. Святий Апостол Павло говорить: «Не судиш бо вести що у вас, точку Ісуса Христа, і Цього розп'ята...» . Повчання або пам'ять Божа є Божественним встановленням... «Будьте бо на всякий час молиться» заповів колись Господь учням Його, що мали бути. Він заповідає це і нам». «Вправа у невпинній молитві, – продовжує о. Ігнатій, - привчання себе до неї необхідне для будь-якого ченця, який бажає досягти християнської досконалості. Вправа в невпинній молитві і привчання себе до неї є обов'язком кожного ченця, покладеним на нього заповіддю Божою та чернечими обітницями». «Чому невпинна молитва чи невпинне пам'ятання Бога названі «повчанням»? – продовжує о. Ігнатій. - Тому, що подвижники, на діяння яких зійшла роса Божественної благодаті, здобули в повторюваній ними короткій молитві духовний, глибокий, невичерпний зміст, який постійно привертав і посилював їхню увагу своєю духовною новизною. І робився їм короткий вірш найширшою наукою, наукою з наук, а заняття їм – у сенсі повчанням». «Христос, що закликається серцевою молитвою, посилає в серце духовну силу, звану світом Христовим, незбагненну розумом, невимовну словом, незбагненно осягану одним блаженним досвідом». «Якщо ти переситишся, особливо п'єшся, – розвиває останню думку о. Ігнатій, - святий світ перестане в тобі діяти. Якщо розгніваєшся, надовго припиниться його дія. Якщо дозволиш собі зухвалість, він перестане діяти. Якщо полюбиш що земне, заразишся пристрастю до речі, якогось рукоділля, або особливим прихильністю до людини, святий світ неодмінно відступить від тебе. Якщо попустиш собі насолоду блудними помислами, він надовго, дуже надовго залишить тебе, як нетерплячий ніякого сморіду гріховного, особливо блудного і пихатого. Шукаєш його і не знаєш. Заплачеш про втрату його, але він не зверне жодної уваги на твій плач, щоб ти навчився давати дару Божому належну ціну і зберігати його з належними ретельністю і благоговінням». «Молення молитвою Ісусовою, – пише святитель Ігнатій, – є встановлення Божественне. Встановлено воно не через посередництво пророка, не через посередництво Апостола, не через посеред Ангела, – встановлено Самим Син Божим і Богом. Після Таємної Вечері, між іншими найвищими, остаточними заповідями та заповітами, Господь Ісус Христос встановив моління Його ім'ям, дав цей спосіб моління як новий, незвичайний дар, дар ціни безмірної... Як нам, нікчемним, тлінним, грішним прийняти дар? Не здатні для цього ні наші руки, ні розум, ні серце. Ти навчи нас пізнати, по нашій можливості, і велич дару, і значення його, і спосіб прийняття, спосіб вживання, щоб не приступити нам до дару погрішно». І ось людина вирішується приступити до виконання цього священного заповіту Господа. «Сила сатани, – пише о. Ігнатій, яка перебуває в людині при її розсіяному житті непримітною і нерозумною, коли почує ім'я Господа Ісуса, що закликається моляться, приходить у сум'яття. Вона порушує всі пристрасті в людині, за допомогою їх приводить усю людину в страшне коливання, виробляє в тілі різні дивні хвороби. У цьому сенсі сказав преподобний Іоанн Пророк: «Нам немічним залишається тільки вдаватися до імені Ісуса: бо пристрасті, як сказано, суть демони – і походять від покликання цього імені» (Відповідь 301). Це означає: дія пристрастей і демонів – сукупна... Не прийдемо від цього в зневіру та здивування. Навпаки, підбадьоримося і підготуємося до подвигу». «Переживання розумом і серцем на небі та в Бозі, – продовжує о. Ігнатій, ось головний плід, ось мета молитви; відображення і зневажання ворогів, що протидіють досягненню мети справа другорядне: не повинно воно привертати до себе всієї уваги, щоб свідомістю і спогляданням перемоги не дати входу в себе зарозумілості і зарозумілості ». Святитель Ігнатій наводить висловлювання про Ісусову молитву преподобних Антонія Великого, Макарія Єгипетського, святителів Василя Великого та Іоанна Золотоуста, згадує великих творців молитви, святого Ігнатія Богоносця, мученика Калістрата Карфагенського, преподобних Пахомія та і скітських ченців Єгипту Нижнього; подвижників Синайської гори. «З цього видно, – пише о. Ігнатій, що моління ім'ям Господа Ісуса було повсюдним, загальновживаним у Вселенській Церкві. Окрім згаданих Отців, писали про молитву Ісусову наступні: преподобний Ісихій, єрусалимський пресвітер, учень святого Григорія Богослова, письменник V століття, що вже скаржиться на залишення ченцями вправи Ісусовою молитвою та тверезіння; преподобні Філофей Сінаїт, Симеон Новий Богослов , Григорій Сінаїт , Феоліпт Філадельфійський , Григорій Палама , Кавдист і Ігнатій Ксанфопули і багато інших ... схимонаха Василя (Поляномерульського) та ієромонаха Серафима Саровського. Всі згадані писання Отців гідні глибокої поваги щодо великої кількості живих у них і тих, що дихають з них благодаті та духовного розуму; але твори російських Отців, з особливої ​​ясності і простоті викладу, з великої близькості до нас щодо часу, доступніше нам, ніж писання грецьких світильників. Особливо писання старця Василя можна і має визнати першою книгою, до якої в наш час бажаючому успішно зайнятися молитвою Ісуса необхідно звернутися» . «Чудова книга преподобного Нілу Сорського... Вітчизняні книги становлять єдине джерело, до якого може звернутися стомлена гладом і жагою душа для набуття істотно необхідних знань у духовному подвигу. Книги ці – найдорожча спадщина, залишена святими Отцями їхньому чернечому потомству, нам, жебракам. Книги ці – крихти, що впали до нас і складають пашу частку, малюки з духовної трапези Отців, багатих на духовні дарування». Пізніше російські проповідники у своїх повчаннях про Ісусову молитву вказуватимуть і на твори святителя Ігнатія. Сам він, журячись на збідніння духовного наставництва, пише, що «єдиним керівником нашим мають бути Вітчизняні писання та молитовний плач перед Богом». І далі о. Ігнатій дає докладний і докладний виклад вчення святих православних Вогників про Ісусову молитву, всі його основи та відтінки. Він не виключає мирян з-поміж можливих робітників Ісусової молитви, але все-таки нерідко вказує, що по-справжньому ця справа може бути під силу тільки ченцям. Так вважали і багато святих Отців, які писали про молитву. Та й для ченців розумне роблення стає дедалі важчим. Навіть у монастирях важко знайти місце нерозважальної усамітнення, тим більше – тривалого безмовного життя. О. Ігнатій пише: «Досконалість безмовності наш час дуже незручно, майже неможливо: Серафим Саровський, Ігнатій Никифоровський, Нікандр Бабаєвський, – ченці, дуже успішні розумній молитві, перебували часом то в безмовності, то в суспільстві ченців». Буває й так. «Святий Симеон Новий Богослов каже, що на навіювання бісів ченці, які проводять лицемірне життя, заздрять істинним подвижникам благочестя, вживають усіх заходів, щоб розбудувати їх або вигнати з обителі. Навіть благонамірні ченці, але які проводять проживання зовнішнє і мають поняття про проживання духовному, спокушаються на духовних творців, знаходять їх поведінка дивним, засуджують і лихословлять їх, роблять їм різні образи і утиски. Великий творець молитви Ісусової блаженний старець Серафим Саровський багато зазнав неприємностей від невігластва і плотського погляду на чернецтво своїх побратимів, тому що ті, які читають Закон Божий тілесно, вважають його одними зовнішніми справами, без уявного подвигу». Яка величезна кількість перешкод лежить на шляху робителя Ісусової молитви! Проте о. Ігнатій закликає приступати до неї з простотою і відкритістю: «Займемося молитвою Ісусовою безкорисливо, з простотою і прямотою наміру, з метою покаяння, з вірою в Бога, з досконалою відданістю волі Божій, з надіям на премудрість, доброту, всемогутність цієї святої волі... Устанемо подумки перед Господом нашим Ісусом Христом у лику прокажених, сліпих, глухих, розслаблених, шалених, почнемо перед Ним із злиднів духу нашого, із серця, зламаного хворобою про гріховність нашу, плачевний молитовний крик. Цей крик нехай буде необмежено багатий!» В іншій статті о. Ігнатій нагадує, що і в духовній праці існує небезпека надірвати сили: «Не слід обтяжувати розум зайвим читанням молитов і Писання, також не повинно упускати своїх обов'язків для непомірної вправи молитвою і читанням. Як зайве вживання їжі засмучує і послаблює шлунок, так і непомірне вживання духовної їжі послаблює розум, робить у ньому відразу від благочестивих вправ, наводить на нього зневіру» . Для кожної людини – свій захід. При багаторазовому та уважному перечитуванні писань святителя Ігнатія – про молитву і взагалі про духовне життя – читач може вибудувати для себе той ланцюг наставницьких рекомендацій, який для нього ніби збудував сам святитель. Спроби залишити настоятельську посаду і піти на відпочинок о. Ігнатію не вдавалися. Ні Синод, ні Государ не погоджувалися його відпустити. Він писав сестрі Єлизаветі Олександрівні 19 лютого 1853 року: «Недарма один великий Батько сказав: «Початок зла – неуважність». Як би і мені хотілося, при похилому моїм літах і слабкості здоров'я, притулитися в якесь відокремлене, невідоме світові місце. Але й досі не бачу до цього жодних коштів». «Монастир наш шумний, - писав він сестрі в іншому листі, - але нічого робити: живеш не так і не там, як і де б хотілося, а де і як наводить незбагненний Промисл Божий ... Смирення полягає в тому, між іншим, щоб визнавати себе гідним того становища, в якому ми знаходимося... У наш час Бог дарований нині при помноженні немочі подвиг особливо небезпечний, як сильно наветуемый осудом, до того ж вимагає досвідченого керівника; а смиренність – завжди непопадає». Брату своєму, Петру Олександровичу, о. Ігнатій пише про те саме своє бажання: «Я скільки не благав Бога, щоб дарував мені самотнє життя, але й досі залишаюся в Сергієвій пустелі, піддаючись розвагам різного роду». Ці розваги – суть скорботи, і треба було мати велику духовну досвідченість, щоб їх упокорювати. В одному з листів 1853 року о. Ігнатій каже, що скорботи християн у різний час мали свої особливості. «Спершу було явне цькування християн, – пише він. – Усі дванадцять головних апостолів Христових, за винятком Іоанна Богослова, закінчили земну мандрівку насильницькою смертю. Згодом це явне гоніння перетворилося на більш тонке... почали вимагати не зречення від Христа, а прийняття єресі, стільки ж душогубної, як і зречення... Далі гоніння зробилося ще тонше: залишено на свавілля вірування в Христа, а відкинуто проживання за заповідями Христовими: прийнято проживання протилежне їм, чому віра ніяк не може перейти з вступної в діяльну, тим не менш в живу, тобто духовну ... У цьому стані вбивства і темряви, які ми вважаємо вбивствами і теперішніми християнами, ми бачимо вбивства і темряви. Церкви, з них інший не вірить чудесам Христовим, обчисленим в Євангелії, інший вірить одній частині Христового вчення, а іншу відкидає; інший не вірить існуванню демонів; знову інший думає, не вміючи розрізнити справ віри від справ єства, що всі врятуються за свої добрі справи... З цієї причини дуже рідко можна чути справжнє Боже Слово з уст людських, хоча і часто можна чути підроблене. Глад слухання Слова Божого – ось лихо, незрівнянно найтяжче, лихо всіх лих, які колись були попущені на християн». При цьому «гладі» – яке втішне явище була діяльність Оптиної Пустелі щодо видання аскетичних писань православних Батьків! Воно стало можливим при заступництві святителя Філарета, митрополита Московського та Коломенського. Його авторитет був у Церкві настільки високий, що й Синод, якого членом він був, не міг дорікнути йому в тому, що він ніби допускає порушення петровського «Духовного Регламенту», який вказував, що друкування духовних книг є справою лише Святішого Синоду. Біда була в тому, що видання Синоду, хоч і дуже цінні, були рідкісні, за багато років було видано обмежене коло книг. Майже вся аскетика залишалася у рукописному вигляді. Був гладкий! Той самий глад спонукав і самого о. Ігнатія займатиметься перекладом навчальних книг, які потім переписувалися ченцями, іноді й мирянами. Кожне видання Оптіної – неоціненний подарунок монашеству. З часу виходу у світ «Житія та Писань молдавського старця Паїсія Величковського» старець Макарій кожну чергову книгу надсилав архімандриту Ігнатію в Трійцю-Сергієву пустель. «Приношу вам подяку за екземпляр знов виданої книги преподобного Феодора Студіта, – пише о. Ігнатій преподобному Макарію у квітні 1853 року. - Згідно з тим, як бажаєте писати, високопреосвященніший митрополит Московський Філарет хотів написати мені, що він хоче надрукування книги преподобного Ісака Сірського. Все монашество зобов'язане вдячністю цьому архіпастиреві за видання Вітчизняних книг Оптиною Пустелем... Я цілком згоден з вами, що для чернецтва, яке живе за книгами святих Отців, необхідний точний переклад із оригіналів за допомогою особи, яка цілком знає монаше життя. Такою особою був старець Паїсій» (на закінчення листа о. Ігнатій просить вислати йому по дванадцять примірників Феодора Студита і Симеона Нового Богослова «з позначенням ціни за них». У о. Ігнатія з'явилася думка – у разі дозволу йти на спокій оселитися на Валаамі або в скиті Оптиної Пустелі. У 1855 або 1856 році він пише старцеві Макарію: «Прошу ваших святих молитов, щоб милосердний Господь дарував і мені вирватися зі щелеп світу і приєднатися до вашого богорятуваного стада, якщо є на те Його свята воля. Що ж до мене, то сама відповідь і убоге моє судження переконують мене постійно у найбільшій користі і навіть необхідності видалення з тутешнього галасливого місця, яке і в моральному відношенні - як село при дорозі. Все чернече знищується тут неуважністю, всі посіви стаптуються мимоходящими». 25 листопада 1855 року о. Ігнатій пише архімандриту Дамаскіну, настоятелю Валаамського Преображенського монастиря: «Залишок днів моїх хотів би провести у Валаамській обителі; тільки у разі неможливості поміститися в ній маю на увазі Оптін Пустинь. Остання представляє більше вигод у матеріальному відношенні: там клімат набагато благораствореннее, овочі та плоди дуже сильні і у великій кількості, але Валаам має безцінну вигоду глибокої усамітнення. Понад те, сухі та теплі келії (оскільки я з келії виходжу тільки в добрі літні дні, а навесні, восени та взимку майже зовсім не виходжу) можуть і в матеріальному відношенні багато полегшити для мене перебування на Валаамському острові... Проживання в скиті було б для мене більш схожим і зручним. Сама тиша скиту, в який назавжди заборонено вхід жіночій статі, цілком відповідає вимогам мого здоров'я та душевного настрою. Скит захищений звідусіль дренами від вітрів: це дало б мені можливість попрацьовувати хоч у літні дні». Далі, помітивши, що скитський статут на Валаамі надмірно суворий щодо їжі, а особливо для нинішніх немічних ченців, о. Ігнатій пропонує: «Чи не заманьте ввести в скит Валаамський постанови Оптинського скиту, ґрунтовність яких і розсудлива відповідність з неміччю справжнього покоління доводиться тим, що Оптин скит рясніє обраним братерством, що дуже багато сприяє квітучому добробуту скита і самого мона. Це обране братство складається з кількох настоятелів, що живуть на спокої, і кількох осіб освіченого світського кола. Будучи слабше статурою, ніж простолюдини, вони нездатні до сильних тілесних праць і подвигів, зате здатні до подвигу душевного і до занять, що вимагають розумового розвитку... Все це пропоную, улюблений батько, на міркування вашу, щоб ви спонукали до полегкості моєї... Що ж до самого гуртожитку, тобто самого монастиря Валаамського, то я знаходжу справжній нею пристрій першим у Росії, далеко вищим відомих гуртожитків Білобережського, Плошанського, Софроніївського, навіть Оптинського і Саровського, тому що в цих монастирях, набагато ближчих до світу, ченці мають порівняно з більшими засобами... При віддаленні моєму з посади і при переміщенні на усамітнення вашого скита, можливо, з особливої ​​милості Божої дасться мені час на покаяння і я потягнуся кілька років. У такому разі Валаамський скит може поселитися розташованими до мене ченцями, як населився Оптін при приході туди о. Леоніда». Проте ігумен Дамаскін не погодився зміну скитського статуту. 1856-го року о. Ігнатій поїхав до Оптіни... «Цієї весни, – пише він ігумену Варфоломію у грудні цього року, – провів я чотири тижні в Оптиній Пустелі. Врятує Бог отця Макарія! Їм живуть та дихають браття та відвідувачі! Обитель по своєму зовнішньому пристрою зробилася дуже відкритою, ліс очищений, відвідувачів безліч. Тамтешній сірчаний ключ приніс мені значну користь». Після цієї поїздки о. Ігнатій пише в Ставрополь братові своєму Петру Олександровичу: «Я захотів бачити на власні очі Оптину Пустинь, яка в даний час є безперечно кращим монастирем в Росії в моральному відношенні, особливо скит се, що знаходиться в ста сажнях від самої пустелі, огороджений з усіх жіночої статі, може задовольнити благочестивим бажанням пустельника в наше століття. У ньому живе багато дворян, які займаються духовною літературою, але тамтешній скарб - духовник або старець їх, в руках якого моральне керівництво скитської братії і більшої частини монастирської братії, тобто всіх благонамірних і успішних в чесноті, Він - з дворян, 68-ми років; зі мною у найдружніших стосунках. Зважаючи на потреби душі моєї та мого тіла, я вибрав скит місцем для закінчення днів моїх у безмовності і, щоб дати цьому почину деяку міцність, купую корпус дерев'яних келій. При цьому я згадав тутешнім головним ченцям, які розмовляли зі мною, і про тебе. Келії вимагають виправлення, навіть перебудови: для проживання вони будуть придатні лише до літа 1858». Проте вже до серпня того ж 1856 року оптинська мрія засмутилася: «Незважаючи на моє бажання залишитися в Оптиній Пустелі, – пише о. Ігнатію, – я не зійшовся з настоятелем її, і тому час вилучення мого з Сергієвської відстрочився на необмежений час. Віддаюся на волю Божу... За людським судженням суспільство скита Оптинського і духовник – отець Макарій – найкраще, чого можна було б бажати за справжнім станом християнства і чернецтва в Росії, але Промисл Божий, який керує нашою долею, мудріший за судження людського». Все це не могло не порушувати іноді світу в душі навіть такого загартованого подвижника, яким був о. Ігнатій. В одному з листів до брата, втішаючи його збентежено, він говорить і про себе: «Св. Макарій Великий сказав: «У кожному з нас бувають зміни як у повітрі: то ясна погода, то ллються дощі, шумить вітер і стоїть негода...». Інший святий, преп. Ісаак, наводячи і пояснюючи ці слова преп. Макарія, каже: «Зауваж слово: у кожному. Воно поставлено не без мети, але вжито з метою, щоб показати, що всі люди, без вилучення, як грішні, а й святі, часом обурюються пристрастями. Постійної непогрішності та постійного душевного стану немає на землі. Неодмінність є надбання майбутнього століття». Тому маємо дивитися на свої душевні зміни з розсудливістю, як би показуючи і відкриваючи Богові свою гріховність». «Моє здоров'я погане, – пише о. Ігнатій братові, - так погано, що служу з величезним трудом і зусиллям, лікарі визнають, що тутешній клімат - причина моєї хворобливості. Знову: нехай буде Божа воля» (30.IX.57). Протягом 1850-х років було кілька спроб висунути архімандрита Ігнатія на єпископську кафедру, але протидія цьому була настільки сильною, що він був упевнений у нездійсненності такої справи. І все-таки воно відбулося: по Високому волі 23 жовтня 1857 року у Синоді відбулося назва архімандрита Ігнатія на єпископа Кавказького і Чорноморського. 27 числа він був хіротонізований у Петербурзькому Казанському соборі. Участь у цій події брали: митрополит Санкт-Петербурзький Григорій (Постніков), архієпископ Казанський Афанасій, архієпископ Ярославський Ніл, архієпископ Камчатський Інокентій, єпископ Ревельський Агафангел, єпископ Тверський Філофей та єпископ Мелітопольський Кірі. У промові на своєму нареченні святитель Ігнатій сказав: «Черниця подобалася і подобається мені сама по собі. Але я зовсім не думав про служіння Церкви в жодному сані священства. Бути єпископом свого серця і приносити в жертву Христові помисли і почуття, освячені Духом – ось висота, до якої залучалися мої погляди... Як поясню собі те покликання, яким Ви, священні Отці, нині закликаєте мене? Що ви здобули в мені, і що я можу представити вам, окрім багатьох недоліків моїх? Страшний для мене сан єпископа при думці про мою недугу... Пов'язаний обранням Вашим і наказом Августійшого Помазанця Божого, з покірністю і трепетом схиляю голову під тягар, що може зруйнувати недостойного». 28 жовтня єпископ Ігнатій відправив Літургію в Хрестовій церкві Олександро-Невської Лаври. 3 листопада він прощався з братією у Трійці-Сергієвій пустелі та перейшов до Лаври. 4 листопада нового владику приймала в Царському Селі вдовствуюча Імператриця Олександра Феодорівна, яка подарувала йому панагію з діамантами та рубінами – «на згадку про покійного Государя». 10-го він знову тут, але вже у Государя Імператора Олександра Миколайовича. 17 листопада святитель Ігнатій брав участь у хіротонії настоятеля Соловецького монастиря архімандрита Олександра на єпископа Архангельського та Холмогорського. На цьому ж богослужінні намісник Троїце-Сергієвої пустелі ієромонах Ігнатій (колишній келійник архімандрита Ігнатія) був зведений у сан архімандрита і за бажанням братії та рекомендації єпископа Ігнатія призначений настоятелем пустелі. Двадцять чотири роки керував святитель Ігнатій Троїце-Сергієвої пустелею і плоди цього управління частково були на увазі: три нові чудові храми. З вихованців святителя вийшло шістнадцять настоятелів різних монастирів, з них десять архімандритів, п'ять ігуменів і один будівельник. «Єпископ Ігнатій, – йдеться в його першому життєписі, складеному за участю його брата Петра Олександровича, – у таке тривале наполягання своє в Сергієвій пустелі не тільки не нагромадив собі ніякого капіталу, але дійшов до такої нетяжкості, що при відбутті своєму не мав навіть власних коштів на даль. Він завжди був надзвичайно щедрий на милостиню; відмови не робив нікому, якщо мав що подати. Коли не траплялося грошей, то подавав речами, так що келійники намагалися наділяти тих, хто просить грошима, скільки було можливо, попереджаючи прохачів відмінних відносин до архімандрита. Тому, коли треба було виїхати з Петербурга, святитель змушений був вдатися за грошовим допомогою до одного близького йому за духовними відносинами особі, яка й забезпечила його допомогою в тисячу рублів. 25-го листопада він залишив Петербург і 26-го прибув до Москви, звідки їздив до Сергієвої Лаври. Пробувши в Москві з тиждень, він вирушив на Харків і Ростов на Дону, зупинявся в губернських містах у єпархіальних архієреїв, на запрошення їх літургісал у Курську та Харкові, заїжджав до Святогірського монастиря і 24 грудня вранці виїхав з Бахмута ще по літах. У ніч на Різдво він був застигнутий у степу страшною сніговою завірюхою, яка наразила його життя на велику небезпеку. Лише до сьомої години ранку 25 грудня він якось дістався до житла, в санях, в яких виїхали його відшукувати священнослужителі найближчого села, сповіщені кучерами, що залишили екіпаж у степу і верхами, що поскакали на дзвони, шукати допомоги». 4 січня 1858 року святитель Ігнатій прибув до місця свого служіння, до Ставрополя. Звідти він пише своїй сестрі Єлизаветі Олександрівні, що подорож його була «дуже важка», але що «незважаючи на це, в міру видалення мого з Петербурга, де я зовсім знищувався, почав почуватися краще і краще. Але для відчуття зміни, в її сутності, треба відпочити, а я через годину після приїзду почав слухати Всенош, 5-го служив обідню; 6-го також і виходив на водоосвячення; 7-го також служу через табельний день. Прийнятий я дуже привітно; місце так сподобалося, що я красивіший за нього не бачив; ключові води чудові, яких я давно не пив. Місто на величезній горі та все у садах. З гори киплять у багатьох ключові води. З Петербурга я виїхав, як спадає з дерева той плід, який не може запозичувати з нього соків. Моє вилучення було таке природне, логічне. Тут має бути для мене спокійнішим». У наступному листі до неї ж: «Тутнім місцем я дуже задоволений: місце тихе і спокійне, привчаюся до клімату та води, але почуваюся набагато краще, ніж у Петербурзі. Тут треба багато заводити, починаючи з самого приміщення; проте й найменше приміщення мені подобається набагато більше, ніж мої високі кімнати в Сергієвій пустелі, які мені звідси видаються якимсь страшним льодовиком. Ставропольський будиночок мій на кшталт келій, у яких я жив у Бабаївському монастирі, але набагато більше. Біля самої церкви!.. Вони стоять, як і церква, серед великого фруктового саду». І в третьому листі: «Пройшли три місяці без п'яти днів, як я закінчив курс мінеральних вод, а їхня дія триває сильною мірою... Слабкість незвичайна. Можу займатися лише вранці до 12 години». Незважаючи на слабкість та нездоров'я, святитель Ігнатій об'їжджає свою єпархію та швидко входить у курс справ. Ось, наприклад, він пише брату Петру Олександровичу з Моздока: «Моздок в даний час є єдиним пунктом, з якого можна діяти з успіхом... У Моздоку є духовне училище в найбіднішому становищі: його треба упорядкувати, і треба дати йому можливість навчати черкеських та осетинських дітей з метою приготувати з них причетників. Бувши нині в Моздоку, я наказав взяти в училище чотирьох хлопчиків, і один розумний 15-річний юнак приїхав до мене до Ставрополя, щоб приготуватися до прийняття священства... У тутешній Семінарії я запропонував посилити викладання осетинської мови; треба було б запровадити і розвинути в Семінарії викладання та інших місцевих мов та прислівників саме у видах церковної користі краю, а тут хотіли було знищити викладання осетинською мовою, розвинути ж викладання французької та німецької, будь ласка, бачити напрямок!» Часто пише святителю Ігнатію з Троїце-Сергієвої пустелі друг його юності, багаторічний сотаїнник схимонах Михайло (Чихачов). Святитель залишив його хворим. У липні 1859 року о. Михайло пише, що багато міркує про смерть. Святитель Ігнатій закликає його приймати скорботу як батьківську кару від Бога. «Я провів все життя у хворобах та скорботах, як тобі відомо, – пише він. – Але нині не будь скорбот – нічим врятуватися. Подвигів немає, істинного чернецтва – ні, керівників немає: одні скорботи замінюють собою все. Подвиг пов'язаний з марнославством: марнославство важко помітити в собі, тим більше очиститися від нього; скорбота ж чужа марнославства, і тому доставляє людині мимовільний подвиг, який посилається Промисловцем нашим за сваволенням... Все прийде своєю чергою до мороку могили забуття: тільки служіння Богу і покаяння перед Ним будуть мати вічну ціну... Дуже помітне загальне ослаблення у вірі». «Похворай, батюшка, з терпінням та самодокоренням; хвороба багатому доброму вчителька; крім того, вона послання Боже натомість та поповнення наших недостатніх подвигів». «Хвороба твоя є Богом дана епітім'я. Милосердний Господь нехай дарує тобі переносити з подякою Богові». Це роздуми і про власні недуги. Полегшення, що з'явилося, швидко пройшло. Стара хвороба відродилася. Напала на очі золотуха... Перехворів на вітряну віспу... Знову з'явилася думка про відхід на спокій. «І від хвороб та від лікування я такий слабкий, – пише він о. Михайлу зі Ставрополя, – що треба було б у якийсь монастир спокій, т. е. з керуванням монастирем. Прийшли мені таку книгу, де б російські монастирі були описані, та збери якісь відомості про монастирі Задонському і Колязинському. Останній був би зручнішим, як менш відвідуваний знаті. Втім, це думки людські, а Бог знає, що робить зі своїми створіннями». У листопаді 1860 року святитель Ігнатій отримав звістку від архімандрита Мойсея, настоятеля Оптиної Пустелі, про смерть старця Макарія. «Оптина втратила душу свою», писав владика о. Михайлу. При цьому згадав він про листування зі старцем. Не можна було, згадуючи наставника ченців, не поговорити про чернецтво, його занепад. Але в листуванні з преосвященним Леонідом (Червонопівковим), єпископом Дмитровським, святитель Ігнатій говорить і про занепад християнства в російському суспільстві. «Московські журнали, пише він 24 січня 1860, відкрили війну проти чернецтва. Вони називають його анахронізмом. Треба говорити відверто, і сказати, що християнство стає анахронізмом. Дивлячись на сучасний прогрес, не можна не зізнатися, що він у всіх засадах своїх суперечить християнству і вступає у ставлення до нього ворожі». «Врятуй вас Господи, – пише святитель, – за вашу любов до чернецтва. Багато хто нині скаржиться на нього, бачачи або шукаючи в ньому різні недоліки; але чернецтво – барометр, який, стоячи у відокремленій кімнаті, з усіх боків замкнутої, з точністю показує стан погоди надворі. Старі будівлі мають виправляти з великою обачністю та знанням справи: інакше виправлення може перетворитися на руйнування. Будь воля Божа!» Святитель Ігнатій дуже сумував про занепад монастирів, де не знаходить належного місця турбота про духовну працю, яка здебільшого витісняється тілесною. «У багатьох обителях, – пише він владиці Леоніду, – споруджуються різні будівлі значних розмірів, які дають обителі вигляд начебто процвітання. Але це брехня для поверхового погляду. Саме чернецтво швидко знищується. Душевного подвигу майже повсюдно відкинуто... Цього мало! У багатьох обителях зовсім втрачено моральність. Говорю так, маючи перед очима найсумніше видовище – Чорноморську пустель, монастир із вельми значними засобами, розташований на вельми відокремленому місці. Є у тутешній єпархії два жіночих монастиря: у них моральність хороша, але тілесна праця та багато піклування про матеріальний розвиток знищують душевний розвиток». У творі «Про чернецтво. Розмова між православними християнами, мирянином та ченцем» святитель Ігнатій висловив багато своїх думок та тривог з приводу чернецтва. Потім був другий, набагато більший твір: «Принесення сучасному чернецтву», цілий том, написані також у Ставрополі. Мета першого твору виражена в одній із початкових реплік учасника діалогу – мирянина: «У суспільстві, яке я відвідую, часто порушується мова про чернецтво, висловлюються різні сучасні думки про нього. Знайомі мої майже завжди звертаються до мене, як до спілкування з багатьма духовними особами, висловлюючи бажання, щоб і я висловив мою думку. Хочу доставляти ближнім відомості точні, а тому й прошу вас повідомити їх мені». Інший співрозмовник, чернець, відповідаючи на запитання, малює докладну картину історії чернецтва. Це коротка, але дуже ємна і багата на факти історія, яка вже сама по собі, без оцінок, говорить про Боговстановленість чернецтва, про те, що це не людина встановила. Звідси випливає все інше. Багато мирян вважають безшлюбність і цнотливе життя неприродним станом для людини. Монах на це важливе питання відповідає дуже докладно: «Оновлення єства, – каже він, – є даром Викупителя. З цієї причини будь-яка євангельська чеснота обирається доброю власністю, але дарується Христом, що чинить, як дар. Визволення доводиться примусом себе до чесноти, а чеснота випитується у Бога старанною і терплячою молитвою. Всі євангельські чесноти не властиві занепалому єству: до всіх подвижник повинен примушувати себе, все повинен випросити у Бога смиренною, об'єднаною з серцевим плачем молитвою. Подібно до інших євангельських чеснот, безшлюбне життя обирається свавіллям: боротьбою з прагненнями занепалої природи, приборканням тіла подвигами доводиться щирість волі; випитується дар чистоти у Бога свідомістю нездатності занепалого єства до чистоти та теплішої, сповненої розчулення молитвою; дарується осінінням Божественної благодаті, що змінює, оновлює природу... Розгляньте житія святих, в яких описаний подвиг їх проти занепалого єства: ви побачите, що всі святі перейшли зі звичайного стану, в якому людина нездатна до безшлюбного життя, у стан, якому безшлюбність властиво, після посиленої боротьби проти побажань і потягу занепалої єства; ви побачите, що найголовнішою зброєю їх були молитви та плач; ви побачите, що не тільки незаймані усунули себе від необхідності шлюбу, вдівці від повторення його, але й найрозпусніші люди, сповнені пристрастей, заплямували себе злочинами, сплуталися і скувалися, як ланцюгами, гріховними навичками вискнули і вилетіли до нетлінної чистоти та святості. Повторюю вам: у Новозавітній Церкві тисячі тисяч незайманих і незайманих, непорочних вдівців і вдовиць, перелюбників і блудниць, що перетворилися на судини цнотливості і благодаті, неспростовно доводять, що подвиг цнотливості не тільки не уявляєшся без досвіду, але й не такий важкий, як він не такий важкий, як він не такий важкий, як він неважкий знання, без знання, що доставляється моральним переказом Церкви, теористам, які міркують і укладають – скажу відверто зі своєї розпусти, з сліпого і завзятого упередження, з ненависті до чернецтва і взагалі до православного християнства». На питання, чому ослабло чернецтво, чернець відповідає, тому що в середовищі мирян ослабло християнство. «Нині, – сказав він, – християнство, що ослабло, готує і доставляє, відповідно до свого стану, слабких ченців. Нині вступ незайманого в монастир – найбільша рідкість! Нині вступ особи, яка не здобула порочних навичок, - рідкість!.. Найбільш вступають слабкі, пошкоджені по тілу і душі; вступають наповнили пам'ять і уяву читанням романів... Вступають із закоренілими порочними навичками, з совістю притупленою, умертвленною попереднім способом життя, у якому дозволялися всі беззаконня і всі обмани прикриття беззаконь. Для цих особистостей боротьба з собою дуже скрутна... Вступили вони в монастир, зняли світський одяг, одягнулися в чорні одяги чернечі, але навички та настрій, отримані в мирському житті, залишилися з ними, і, будучи незадоволеними, набувають нової сили... Мало того, що недужий, нездатний протистояти спокусі віч-на-віч, зустрічається з ним за потребою, ледве вийде за монастирські ворота, - сама спокуса насильно і шалено вторгається в монастир, виробляє моральні спустошення та злодіяння. Дух ненависті до чернецтва визнає торжеством собі запровадження спокуси до монастиря. Успіхом збуджуються гучний регіт, аплодування, як би від здобутої знаменитої перемоги, тим часом як гріх і лихо – спільні». Отже – світ постачає в монастир грішників... «Часто, – продовжує чернець свою відповідь мирянину, найбільші грішники перетворювалися на найбільших праведників. Монастир є місцем покаяння. Неможливо відмовити в покаянні бажаючому і шукаючому покаяння... Святий Іван Ліствичник, який жив у VI столітті після Різдва Христового, обчислюючи спонукальні причини надходження в безмовне життя, набагато більше вказує на бажання уникнути гріха і видалити свою неміч від спокус, яким вона не може протистояти, яким вона не може протистояти, яким вона не може протистояти, яким вона не може протистояти, яким вона не може протистояти, яким вона не може протистояти, яким не проти мало хто. Нині, коли серед світу помножилися спокуси і гріхопадіння..., більшість вступників у монастир вступає для зняття з себе гріховного тягаря, для допомоги своєї немочі, для приборкання себе... Невже відмовити людству в допомозі, людству, що страждає від моральних поглядів на недугів. вимагають, щоб у цих лікарнях панувало квітуче здоров'я, щоби тут не було і сліду хворобливості. Шукайте тут успішного лікування, тоді ваша вимога буде справедливішою». У цій статті владика Ігнатій висловлює свої вистраждані думки, а не загальні положення. Про те, що чернець-співрозмовник тут не умовна особа, говорять і висловлені тут біографічні моменти. Наприклад, про його перебування в Оптиній Пустелі у 1828 та 1856 роках. Одна з найзаповітніших думок владики Ігнатія є великою користю читання Писання і творінь святих Отців. У цьому він сходиться і з преподобним Нілом Сорським. «Пропоную вам звернути увагу на «Передання чи Статут» преподобного Ніла Сорського, нашого співвітчизника, який жив у XV столітті... Твір це – глибоко, духовно. Воно видано 1852 року за розпорядженням св. Синода і розіслано по монастирях... Твір преподобного Нілу дорогоцінний для нас особливо тому, що він найбільш застосовний до сучасного чернецтва, яке, через збіднення духоносних наставників, не може проходити того безумовного послуху, який проходили давні ченці. Преподобний Ніл, замість безумовного послуху духоносному наставнику, пропонує в керівництво ченцю новітніх часів Святе Письмо і писання святих Отців, які при раді процвітали братії, з обережною і розсудливою перевіркою цієї поради Писанням. Вивчивши істинний чернечий подвиг, преподобний Ніл подавав свій смиренний голос проти ухиляння від прямого чернечого спрямування, в які вдалось тодішнє російське чернецтво за простотою своєю та незнанням. На цей голос не було звернено уваги. Захоплення увійшло у звичай і, ставши загальним, набуло непереборної сили: воно послужило приводом для потрясіння монастирів у XVIII столітті. Захоплення полягало у прагненні придбання майна у великих розмірах». Від Нілу Сорського святитель Ігнатій переходить до старців Оптиної Пустелі. «Пам'ять їх, – пише він, – була багато прикрашена думками святими. Ніколи не давали вони порад від себе: завжди представляли до ради вислови Писання чи Отців. Це давало порадам їхню силу: ті, які хотіли б заперечити на слово людське, з благоговінням вислуховували Слово Боже, і знаходили справедливим підкорити йому своє розумування... «Божественне Писання і слова Святих Отців, – пише преподобний Ніл у своєму «Переданні…» – незліченні, подібно до піску морського; досліджуючи їх без лінощів, повідомляємо тим, хто приходить до нас і потребує повчання. Правильніше ж, повідомляємо не ми, ми того недостойні, але блаженні святі Отці з Божественних Писань». Всі святі аскетичні письменники останніх століть християнства стверджують, що при загальному збіднінні Боговнатхненних наставників, вивчення Святого Письма, переважно Нового Завіту і писань Вітчизняних, ретельне і неухильне керівництво ними в способі життя і в настанові ближніх є єдиним шляхом до духовного успіху». 20 квітня 1861 року, як зазначено наприкінці рукопису, у Ставрополі було закінчено велике твір святителя Ігнатія «Приношення сучасному чернецтві», книга, яка в наші часи, мабуть, варта бути настільною для ченця. «Наближаючись до кінця земної мандрівки, – пише святитель Ігнатій у своїй «Передмові», – я вважав за борг моїм скласти духовний заповіт на духовні блага, якими ущедрила мене правиця Бота мого. Заповітом називаю спасенне слово: виконавці цього слова вступають у володіння духовними благами. Заповіт дарую коханим батькам і братам, сучасним ченцям. Духовним благом, що обіймає і поєднує в собі інші блага, називаю чернецтво, до якого я покликаний з дитинства чудесним покликанням і невимовною милістю. З усією справедливістю можу назвати твір це моєю таємничою сповіддю... Учення, яке я маю, цілком запозичене зі святого вчення святих Отців Православної Церкви, які теоретично і досвідчено ознайомилися з вченням Євангелія... Потрясіння, якими я випробуваний, були потрясіннями і гіркими, і я тривалими. Потрясіння по зовнішньому становищу, на суд совісті моєї, нічого не означають у порівнянні з потрясіннями, яким зазнавала душа. люті хвилі житейського моря; на ньому панують морок і імла; невпинно споруджуються у ньому бурі лютими вітрами – духами знедоленими; кораблі позбавлені керманичів; благонадійні гавані перетворилися на вири, на згубні безодні». Безцінно це чудове творіння святителя Ігнатія. У двох його частинах (вступної: Правила зовнішньої поведінки для початкових ченців; і основний: Поради щодо душевного чернечого діяння) укладено складене за Св. Письмо і святим Отцям керівництво для тих, хто приступив до чернечого проживання, «науці з наук і мистецтва з мистецтв». Люблячи і шануючи чернецтво понад усе, святитель Ігнатій дуже пильно і з «хворобою серця» вдивлявся в нього, відзначаючи не тільки існуючі недоліки його, але й побачивши його майбутні шляхи. При читанні «Приношення...» часто бачиться турбота святителя і про майбутніх ченців, для яких, як мимоволі здається, і написана ця найбагатша з великої кількості дорогоцінного матеріалу книга. Тут і конкретні вказівки інокам, і поради, і різноманітні словесні ілюстрації з древніх Патериков, зі свого життя, ціла система виписок з творінь преподобних Макарія Великого, Марка Подвижника, Іоанна Лествичника, авви Дорофея, Ісаї Отшельника. Написана ж книга прекрасною російською мовою, живо, для тих, хто цікавиться предметом, справді захоплююче. Часто автор змушує читача, що прагне монашого аскетичного життя, зупинятися в роздумах над якоюсь зі сторінок... І все це святительське творіння овіяне ароматом великої віри, віру, цей дар від Господа, цей безцінний бісер, святитель Ігнатій більше життя зберігав до кінця своїх днів. Влітку 1859 року єпископ Ігнатій об'їжджав західну частину своєї єпархії, відвідуючи парафії та монастирі Чорномор'я. Два місяці прожив у Тамані. Восени клопотав про нове приміщення для Ставропольської семінарії. Крім того, за його допомогою вирішено було кілька справ, які давно тяглися, про зіткнення та непорозуміння між громадянською та церковною владою. Взимку він тяжко хворів на віспу і сили його в черговий раз занепали. Він подав рапорт до Синоду і написав наступного листа Государю: «Найсвятіший Монарх, Всемилостивий Государю! Відчуваючи знемогу сил від болючості, що триває близько 40 років, і постійно живлячи в душі моєї бажання закінчити дні на самоті, я подав до Святішого Синоду рапорт, в якому, доносячи про стан свого здоров'я, прошу про звільнення мене від управління єпархією і надання мені в управління громади. у Костромській єпархії, на той зразок, як це робилося для багатьох архієреїв, звільнених від справ єпархіальних. Та милостива увага, яку удостоювали мене Ваші Августійші Батьки, називаючи мене своїм вихованцем, дозволяє мені звернутися до Вашої Імператорської Величності з всепідданим і переконливим проханням. Не до уваги будь-якої заслуги чи гідності – яких немає в мене, на згадку про Ваших почилих Батьків зробіть мені милість, накажіть задовольнити моєму проханню, даруйте мені проханий притулок, в якому я міг би закінчити у світі дні мої, підносячи негідні та убогі молитви до Вашої слави. Будинки, про спокій і вічне блаженство Ваших пам'ятних батьків. З почуттями вірнопідданими благоговійної поваги та досконалої відданості маю щастя бути...» (підпис і дата: 24 липня 1861 року). Святитель Ігнатій пише у Троїце-Сергієву пустель о. Михайлу: «Я, бачачи, що дні мої як покров ухиляються, а сили вкрай слабшають, крім того, маючи давнє бажання закінчити дні свої на самоті, подав прохання до Священного Синоду про звільнення мене від управління єпархією і про надання мені в управління спільножительного Баба. Зробивши це, я відчув у своїй душі особливе почуття спокою і навіть тихої радості, як у виконанні свого обов'язку. Не з моїм напрямом жити у видних місцях і обіймати помітні посади. А тепер – і не з моїми силами та здоров'ям... Бабайки місце відокремлене, мало відвідуване, особливо взимку зовсім не відвідуване, сухе та здорове». 30 вересня 1861 року святитель Ігнатій прибув до Москви і оселився з групою однодумців, які приїхали разом з ним, у свого знайомого, преосвященного Леоніда (Краснопєвкова), єпископа Дмитровського, вікарія Московського. У Миколо-Бабаєвський монастир з владикою Ігнатієм їхали ігумен Іустин та ієромонах Калліст (колишні послушники з Трійце-Сергієвої пустелі, духовні чада святителя), ієромонах Феофан (колишній духівник архієрейського подвір'я – Андріївської церкви – у Ставрополі). Пробувши в Москві близько двох тижнів, святитель Ігнатій вирушив до Миколо-Бабаєвського монастиря, куди і прибув 13 жовтня. Для монастиря його приїзд був справді рятівним. Настоятеля тут уже не було, задовго до приїзду єпископа його перевели до Надєєвської пустелі. У касі обителі було всього 60 рублів. На зиму не було заготовлено хліба, ні дров. Святитель Ігнатій поставив настоятелем (своїм намісником) ігумена Іустина, благочинним призначив ієромонаха Калліста, а ієромонах Феофан стад другим духівником. Завдяки тим, хто приїхав з Кавказу в Бабайках, оновилося і зміцнилося життя як духовне, так і матеріальне. «Година єдинонадесята! – пише владика братові. – Територія покаяння в нетривалому часі може бути закрита смертю. Заглядатись на сторони ніколи». «Шлях здійснив я насилу через слабкість тіла, виснаженого хворобою, пише він о. Михайлу 18 жовтня, а в Москві захворів серйозно. Хворим виїхав із Москви і хворим приїхав сюди, незважаючи на те, що до захворілої ноги приставлено було в Москві 120 п'явок. Монастир Бабаєвський заштатний... Є 36 манатейних вакансій, але є тільки 18 ченців... Ніколи в житті моєму я не був такий задоволений моїм становищем, як задоволений ним тепер». За два тижні святитель пише о. Михайлу: «Не можу натішитися справжньому моєму становищу. Після довгих страждань серед бурхливого житейського моря, Бог привів у тихий притулок... Ще перед моїм прибуттям тутешній настоятель вимагав собі інше настоятельське місце, а тому природно, що Іустин заступив його місце до спільного задоволення братства, якого має понад 80 осіб. Монастир особливо зручний для чернечого життя в усіх відношеннях!» «Бабаєвський монастир – як окремий світ, пише владика братові. – Така гідність його доставляється йому його незвичайним усамітненням». «Відвідувачів монастир майже не має... Простолюдини відвідують монастир у значній кількості, але вони приходять до Богослужіння і після нього йдуть у свої села чи готель, не турбуючи примхливими вимогами братію». У травні святитель Ігнатій відвідав преосвященних – Платона у Костромі, Нілу у Ярославлі, Іринея у Толзькому монастирі. Ця подорож була єдиною. Потім уже тільки в ясну літню погоду владика Ігнатій іноді прогулювався в екіпажі в найближчих околицях Миколо-Бабаївської обителі. «О сьомій годині ранку він пив чай, – йдеться у його життєписі, – який визнавав необхідністю, як засіб, що зігріває кров, і казав: «Ось що означає старість: не напившись чаю, і Богу нездатно помолитися». З 9 годин приймався за справи, або виходив до Літургії, або оглядав роботи, що виконуються; приймав відвідувачів, здебільшого хворих селян, які користувалися від владики медикаментами (гомеопатією). Таких хворих стікалося дуже багато: один із келійників записував імена їх у книгу, літа та рід хвороби, а владика відзначав, які кому дати ліки, кількість прийомів та дієту... Лікування йшло успішно, але через три роки було припинено через багатолюдний збіг хворих, які порушували усамітнення святителя. Наприкінці 12-ї години дня владика обідав. Стіл його був простий і їв він дуже помірно. О 3-й годині пив чай, до якого завжди закликав когось із братії і завершував частування рятівною бесідою. Після вечірні, до 8 години приймав усіх, хто мав до нього духовну потребу ченців та послушників, а також і сторонніх відвідувачів. З 8 години вечора владика замикався у своїх келіях; він спав звичайно не роздягаючись, на ніч одягав валені чоботи через хворобу ніг». «Бабаєвський монастир, – пише владика ігумену Антонію (Бочкову), настоятелю Череменецького монастиря, – набагато самотніший і Конєвця, і Валаама. Безмовність починає діяти на мене благотворно, відволікаючи очі розуму від зору на те, що діється у світі і спрямовуючи їх до споглядання своєї гріховності і майбутнього суду Божого... Дуже повчальна молитва святих трьох Отроків у Вавилонській піщі. Хай відбувається воля Божа!» Тут святитель Ігнатій продовжив свою працю над духовними творами. Він переправляв і покращував написані раніше, працював над розпочатим ще кілька років до того великим «Словом про смерть», становив об'ємистий «Отечник», що вмістив у свої сторінки все найкраще з древніх Патериков Сходу. «Тут, на самоті, – писав владика о. Михаїлу, – оглядаючись на минуле життя і посилюючись каяттю послабити силу моїх гріхів, приношу каяття і в складених творах, визнаючи їх грішними перед Богом, і слова їх негідними предмета. При всьому тому і для багатьох ченців, славних своїм аскетічним життям, наприклад для Оптинських, мій настрій залишається дуже неясним, бо їхній настрій утворився від діяльного життя тілесного, стільки видного для світу і прославлюваного ним, а мого від вимушеного хворобами та іншими обставинами затвора і спотвореного невидимого світу, поєднаного з ним душ. Це настрій і виявляється всюди в моїх творах, як вони не є недостатніми, і роблять їх своєхарактерними. Вони характером підходять до писань стародавніх аскетів». Влітку 1862 року брат владики Ігнатія Петро Олександрович Брянчанінов залишив посаду ставропольського цивільного губернатора і оселився в Миколо-Бабаївському монастирі, маючи намір готуватися до прийняття чернечого постригу. Однак брат запропонував йому дещо іншу діяльність, бути ктитором, тобто залишатися мирянином і, живучи в обителі, займатися клопотами щодо реставрації та будівництва храмів та інших будівель обителі. Цим шляхом і пішло життя Петра Олександровича (втім, незадовго до смерті прийняв чернечий постриг з ім'ям Павла). Крім того, він взяв на себе і турботу про видання зібрання творів святителя Ігнатія, яке задумав, а потім і виконав Іван Ілліч Глазунов, видавець-книгопродавець, який уже випускав духовні книги владики і глибоко шанував його. Глазунов приймав він всі витрати. Знайшовся і чудовий коректор – письменниця та духовна дочка святителя Ігнатія Софія Іванівна Снесорова. В результаті їхньої спільної роботи в 1864 році вийшли два томи «Аскетичних дослідів», а в 1867, ще за життя владики, «Аскетична проповідь» та «Принесення сучасному чернецтву». "Отечник" був виданий Глазуновим в 1868 році. Твори святителя Ігнатія були новим, незвичайним словом, не всі могли зрозуміти, яке його вчення. Значною мірою сумніви були засновані на непорозумінні, думали, що владика надто багато каже від себе. Подивимося, що пише з цього приводу сам святитель: «Про твори мої. Не без Божого Промислу влаштовується надрукування їх, що досі зустрічало труднощі. Нещодавно ми розмовляли з о. Іустином, що стародавні батьківські книги для ченців ніяк не можуть бути цілком застосовані до сучасного російського чернецтва. Найбільш застосовна книга – це преподобного Ніла Сорського, але й написана саме для безмовників. Що ж я побачив нещодавно, переглядаючи написане мною для листування отцем Мойсеєм? Побачив, що мої грішні твори містять пристосування вчення преподобного Ніла до сучасного чернецтва, а саме «Аскетичні досліди» можуть задовольнити цю мету. Їх і переписує о. Мойсей». В іншому листі восени 1862 року: «Досліди» ніколи не вийшли б такими, якими виявляються нині, якби не були плодом усамітнення. Тому що приваблює також до самогляду»... «Сьогодні скінчено листуванням «Слово про страх Божий і про любов Божу». особливе, те й дозволяю собі вважати, що те, що відбувається, відбувається не без Промислу Божого... Ця книга може бути дуже корисною для всіх ченців, навіть мирян, які бажають бути християнами насправді, практично. Як книга не мізерна в порівнянні з творіннями духоносних чоловіків, але вона з них запозичена, а це слабке запозичення куплено мною ціною життя» (21 листопада 1862). «Аскетичні досліди» і «Аскетична проповідь», – пише святитель Ігнатій, – повинні скласти читання вкрай корисне для сучасних істинних християн, вкрай потрібне для них за духом і настроями сучасними. благочесно, розпалені речовим розпалюванням і перебувають у більшому чи меншому самоспокушенні» (17 листопада 1863 року) «Чую, що писання мої, запозичені з вивчення Отців, зустріли нарікання і деякі гоніння: це б добра ознака... Аби справа робила не для людиноугоддя і не для слави. спокусилися: нехай улікуються, з милості Божої, повчальним словом на спасіння своє і моє». "Слово про смерть", надруковане спочатку в журналі В. Аскоченського "Домашня Бесіда", а потім окремою книжкою, викликало несправедливі нападки рецензентів. Особливо різко виступив у журналі «Мандрівник» якийсь священик Матвєєвський. Святитель Ігнатій називав це відкликання «памфлетом», дивувався, що він «надрукований безперешкодно, незважаючи на те, що в ньому відкидається вчення, яке викладається у православному Богослов'ї, загальноприйнятому у духовних навчальних закладах». «Матвійський, – писав владика, – хоч мав намір підірвати думку про «Слову» в читаючій публіці, але послужив до оголошення і до вдосконалення «Слова», яке понад гідність аскетичного отримало гідність Богословського твору, першого з цього предмета на рецензії, як на вітчизняній мові. Промисл Божий влаштував надрукування «Слова про смерть» і «Дослідів» так само, як і написання їх. Не визнаю ці твори, що належать мені. Вони спливли з Вітчизняних Писань і з Божої милості, а написати їх даровано мені для користі багатьох душ, отже, і для користі душі моєї». Як посувалася справа видання творів святителя Ігнатія, частково видно з його листів до С. І. Снессорєвої, яка приїжджала в Бабайки за рукописами, які вона готувала до друку. «Визнаю себе тим, хто перебуває в боргу перед вами, пише їй владика 18 квітня 1863 року, і перед багатьма. Я говорив вам про віру не стільки, скільки варто було б говорити. Думаю сплатити цей обов'язок виданням моїх писань, причому я намагатимусь ретельно переглянути, виправити і поповнити написане мною з 1840 року. З того часу я почав писати про духовні предмети, але з 1844 року... Ви знаєте, що я завжди особливо любив вас... Ви, перечитуючи мої твори, запозичаєте з них усі думки та відчування у вашу власність – так розумію – поєднуєтеся зі мною в один напрямок, в один дух. Напрямок запозичений мною повністю з вчення Святих Отців Православної Східної Церкви. Сердечно тішуся, що Івану Іллічу (Глазунову) прийшла блага думка видати мої твори на свій кредит. Смію думати, що він зробить благодіяння всьому вітчизняному християнському суспільству, доставивши духовне читання не з тієї освіти, яку дасть школа, що повідомляє одні знання по літері, але яка набута монастирським життям... Якби мої твори могли бути визнаними душевною милістю, то смію думати, комерційне, скільки справа благочестя християнського... Якщо не помиляюся, то в цьому роді ми майже не маємо духовних творів. Мені й братові моєму зробить Іван Ілліч також духовне добро, тому що позбавить нас речових клопотів про надрукування, дасть змогу нам віддатися повністю нашим заняттям духовним». «Думаю, – продовжує він, – що ретельний перегляд «Дослідів» благотворно подіє на вашу душу, яка вже звикла входити в спілкування з душами святих Отців Православної Церкви... За вашою відданістю мені, по співчуттю, яке живите до моїх убогих писань, за вашим знанням і навичкою в навичці, навички в навичці в навичці в житті. виконав служіння на спільну користь християнства з такою старанністю і такою справністю, як ви... Ви добре знайомі з Глазуновим і можете більше, ніж інший, погосподарювати у його друкарні». Після приїзду С. І. в Бабайки влітку 1864 владика пише: «Ви бачили мене багато що змінилося, наблизилося до закінчення земного мандрівки. І ви посунулися на цьому шляху. Потойбічне життя вже не є мандрівкою, а в повному розумінні життя незмінне або у вічному блаженстві, або у вічному лиху... Щиро дякую вам за надіслані брошурки про Дар'юшку: такі прості християнські душі, як Дар'юшка, дуже близькі до Бога, між ними і Богом немає тих ширм. цього. Дуже приємна мені праця ваша з коректури «Аскетичних дослідів»... Займаючись коректурою «Дослідів», ви працюєте і для загальної користі, і для власної вашої. Смію думати, що Промисл Божий доставив вам цю працю: щоб дух ваш відірвався від духу світу цього і засвоїв дух Божий, у чому сутність спасіння». «Щиро дякую вам за працю з коректури «Дослідів». Радію, що ви читаєте і перечитуєте мою книгу: цим ви знімаєте тягар з моєї совісті, яка дорікала мені в тому, що я мало повідомляв вам духовних пізнань» (18 серпня). "Спокійний ієросхимонах Сергієвої пустелі Стефан, - пише владика Снесоровій, - перед смертю своєю постійно читав "Слово про смерть" і не раз повторював мені наступні слова: "Це не ви писали: це Бог дач вам написати". Дуже вірно! Те ж повинен я сказати взагалі про всіх моїх убогих. «Аскетичні досліди». Так завгодно Богові. Тепер бачу, що останні два томи служать поповненням до перших двох. Книговидавцю Івану Іллічу Глазунову святитель Ігнатій писав у 1864 році: «Богу завгодно було навіяти вам прихильність долучитися до моєї убогої праці виданням складених мною Аскетичних Досвідів. Ця книга у власному розумінні належить не мені: вона запозичена зі святих Отців Православної Церкви. Моя праця полягає в тому, що протягом усього мого життя я займався вивченням Вітчизняних писань і зробив з них таке вилучення, яке можна зробити тільки після тривалого вивчення цих пошуків. Вчення, що належить святим Отцям, має принести суттєву користь сучасним християнам, які бажають проводити життя благочестиве та богоугодне, але не мають можливості ґрунтовно та докладно вивчити Вітчизняні писання. Те, що кажу, доведено досвідом: багато хто читав у рукописі повчання про покаяння, молитву, про короткочасність земного життя, що перебувають у книзі моїй, відчули на собі сильну дію читання, що сприяло їхньому духовному успіху. Так і має бути! Аскетичні досліди – книга практична. Вона - єдина, тому що з часу введення в Росії освіти ніхто ще не писував цього роду. Святі отці сказали, що милостиня, що виявляється душі, настільки вища за милостиню, що надається тілу, наскільки душа вища за тіло. Такою милостиною визнав я книгу «Аскетичні досліди». Промислом Божим дано було мені, на спасіння душі моєї, приготувати цю милостиню: цим же Божим Промислом дається вам, на спасіння душі вашої, передати цю милостиню духовну нужденним християнам. Справу Божу, Іване Іллічу, треба робити з ретельністю, щоб справа, дана на спасіння, не була пошкоджена нехтуванням і не послужила засудженням... Багато благочестиві душі жадають цієї їжі духовної і бажають мати книгу в керівництво свого проживання саме з тієї причини, що вона є збірка вчення святих Отців Православної Церкви про християн». ""Досліди», будучи книгою чисто духовною, - пише святитель Ігнатій брату, - повинні бути корисними Батьківщині та в цивільному відношенні. Книга справляє сильне враження багатьох, враження, зовсім окреме від враження, виробленого сучасними духовними творами. Вона ставить уважного читача в розряд правдивих православних християн і дає йому рішучий, односторонній, рятівний напрямок. Від розвитку ідей православ'я і від твердості у православ'ї залежить енергія нашого народу, самостійність його духу» (25.V.1864 р.). Він просить у всіх, зокрема у С. І. Снессорєвої, зауважень щодо стилю та мови своїх творів і охоче погоджується з корисними та необхідними. Так, він пише братові 6 січня 1865: «З зауваженнями С. І. значною мірою я згоден. Шукаю, як скарбів, зауважень, що виходять із істинного розташування та знання. Бажаю переглянути останні два томи найбільш і майже єдино для мови... Завжди визнавав я сувору критику, ретельний перегляд і нещадне очищення найкращими засобами до творів досконалості. Взагалі «розмови», якось: «Про Ісусову молитву», «Про смиренність» та «Про чернецтво» не досить переглянуті та очищені. У них склад інший і має бути іншим, ніж у поетичних твори, якими є «Плач», «Блаженний чоловік», «Чаша», «Зір гріха свого». Знову інший склад у статей богословських (наприклад, «Про Євангельські заповіді»), інший у статей, що належать до християнської моральності та філософії, напр. «Про істинну і хибну смиренність». «Аскетична проповідь» має свій окремий склад, але взагалі ця «Проповідь» недостатньо переглянута та очищена. Різноманітність мови знаходжу неминучою; будучи природним, воно становить одну з переваг зібрання творів. Здоров'я має велике склад: у хворого склад хворий». У слові «Роздум про смерть» святитель Ігнатій пише: «Щоб пам'ятати смерть, треба вести життя за заповідями Христовими. Заповіді Христові очищають розум і серце, умертвляють їх для світу, оживляють для Христа: розум, відчужений від земних уподобань, починає часто звертати погляди до таємничого переходу свого у вічність – до смерті; очищене серце починає передчувати її. Відхилені від світу розум і серце прагнуть вічності. Полюбивши Христа, вони невтомно прагнуть стати Йому, хоч і тремтять смертної години... Смерть представляється для них разом і страшним подвигом, і жаданим визволенням із земного полону. Якщо ми не здатні бажати смерті через холодність нашу до Христа і любов до тління, то принаймні будемо вживати спогад про смерть як гірке лікування проти нашої гріховності, тому що смертна пам'ять – так святі Отці називають цей спогад – засвоївшись душі, розтинає дружбу її з гріхом». Часто і в листах святитель Ігнатій говорить про це, навчає смертної пам'яті. Однак справа ця висока і не легко дається навіть ретельно шукаючому. У «Приношенні сучасному чернецтві» є глава (28-а) – «Про пам'ятання смерті». «Інок повинен, – говориться там, – згадувати щодня, і по кілька разів на день, про майбутню неминучу смерть, і свого часу досягти і невпинного пам'ятання смерті. Розум наш такий затьмарений падінням, що ми, якщо не примушуватимемо себе до спогаду про смерть, можемо зовсім забути про неї. Коли забудемо про смерть, тоді починаємо жити на землі як би безсмертні... Тоді з рішучістю та безстрашністю зневажаємо заповіді Христові... Забуваючи про смерть людську, ми вмираємо смертю душевною... Не марнуй часу, даного на покаяння! Не зазирайся на землю, на якій ти – діяч хвилинний, на якій ти – вигнанець, на якому милосердям Божим надано тобі одуматися... Ті, що визнають себе гідними нагород земних і небесних! Для вас небезпечне пекло більше, ніж для явних грішників, тому що найтяжчий гріх між гріхами – гордість, зарозумілість... У спогаді та міркуванні про смерть вправлялися найбільші з преподобних Отців. Про Пахомію Великого говорить письменник житія його, що він «утримував себе постійно в страху Божому спогадом вічних мук і хвороб, що не мають кінця, тобто спогадом невгасимого вогню і того хробака, який ніколи не вмирає». Цим засобом Пахомій утримував себе від зла і збуджував на краще». На початку 1860-х років давня стаття, над якою святитель Ігнатій почав працювати наприкінці 1840-х, виросла в результаті переробок до розмірів книги, це було «Слово про смерть», видане в 1864 році Глазуновим (а перед тим вміщене в «Домашній Бесіді») і викликавши в. Було відзначено навіть противниками, що «ще жодна есхатологія або частина Богослов'я, що розглядає наслідки події, що стосується миру і людини, не входила в таке докладне вирішення цих питань, яке зроблено в «Слові про смерть»... «Слово про смерть» спочатку було прийнято багатьма неприхильно, але ґрунтовніші особи дуже задовільні, ймовірно займуться ретельним опрацюванням цієї частини Богослов'я і викладуть її у звичайній системі». «Смерть, – пише у цій книзі владика, – велике таїнство. Вона – народження людини із земного тимчасового життя у вічність. При скоєнні смертної обряди ми складаємо з себе нашу грубу оболонку - тіло, і душевною істотою, тонкою, ефірною переходимо в інший світ, в обитель істот, однорідних душі. Світ цей недоступний для грубих органів тіла, через які, під час нашого перебування на землі, діють почуття, що належать, втім, власне душі. Душа, що вийшла з тіла, невидима і недоступна для нас, подібно до інших предметів невидимого світу... Що сталося і відбувається з душею, що залишила тіло? Це залишається для нас, за наших коштів до пізнання, невідомим». Однак ця невідомість не така безнадійна, як здається на перший погляд. Святитель Ігнатій досліджував численні православні джерела – Святе Письмо, богослужбові тексти, житія святих, писання святих Отців. Там знайшлося багато що стосується теми смерті, матеріал, що ніким не збирався і не наведений в систему. Книга, власне, виглядає майже як склепіння виписок, але читається легко, з великим інтересом, так як і питання там усі такі, які не можуть не хвилювати душі православної людини. «Що чинить із нами смерть? – запитує владика. - Що має бути душа за межею речовинності? Невже там немає відплати за добро і зло, що чиниться людиною на землі довільно і мимоволі?.. Слово Боже відкриває нам, що наші душі, по розлученню їх з тілами, приєднаються – відповідно до засвоєних ними в земному житті добрих чи злих якостей – до Ангелів світла або до ангелів занепалих. З ангелами вони складають, за своєю природою, один розряд істот... Душі - істоти по всьому подібні до ангелів. Це очевидно зі слів Господа, який сказав, що праведні люди, що воскресають, подібні й рівні Ангелам». І далі: «Святий Макарій Великий каже, що Ангели мають образ і вигляд, так як і душа має свій образ і вигляд, і що цей образ, зовнішній вигляд, як Ангела, так і душі, є образом і виглядом зовнішньої людини в його тілі. Той же угодник Божий навчає, що Ангели і душі, хоч і дуже тонкі за своєю суттю, проте, при всій тонкощі своїй, суть тіла. Вони – тіла тонкі, ефірні, оскільки, навпаки, наші земні тіла дуже речові і грубі. Грубе людське тіло є одягом для тонкого тіла – душі. На очі, вуха, руки, ноги, що належать душі, одягнені такі члени тіла. Коли душа розлучається з тілом через смерть, вона знімається його, як одягу. Святий Макарій каже, що найдосконаліші християни, очищені і освічені Святим Духом, бачать образ душі, але такої досконалості і видіння досягають між святими дуже рідкісні». Душа людини – «ефірне, дуже тонке, летке тіло, що має весь вигляд нашого грубого тіла, всі його члени, навіть волосся, характер обличчя. Не тільки сили розуму та серця були при душі, але при ній були й усі органи почуттів: зору, слуху, дотику; при ній було все життя... Ангели подібні до душі: мають члени, главу, очі, уста, персі, руки, ноги, власи... Краса чесноти та Божа благодать сяють на обличчях святих Ангелів; цей характер надрукований на обличчях та доброчесних християн. Відчайдушна злість становить характер занепалих ангелів; особи їх схожі на потворні особи лиходіїв та злочинців між людьми. Так розкажуть бачили ангелів світла і ангелів темряви. Ангел і душа називаються безтілесними як ті, що не мають нашої плоті... У власному, точному сенсі, один Бог - Дух... Немає істоти одноприродного Богу! «У нашому земному житті після гріхопадіння Адама та Єви ми у всьому утиснені. Ось, здається нам, маємо зір і ми ясно бачимо все навколо... Чи так? Ми не бачимо ні раю, ні пекла нашими чуттєвими очима, але що бачимо ми ними? – питає святитель Ігнатій. – Що бачимо ними, – не говорю у світі духів, – що бачимо в цьому самому чуттєвому світі, який з такою впевненістю називаємо «видимим» світом? Бачимо у ньому лише найменшу частину предметів, ніщо у порівнянні з цілим. У цьому викривають нас і телескоп і мікроскоп, викривають нюх і дотик наші, які відчувають гази, невидимі для ока, і тим самим відкривають їхнє існування, що ховається від зору; викриває нас простір, що обмежує і утрудняє погляд наш тісним, безперервно змінюється горизонтом; викриває непроникність землі та багатьох інших предметів на її поверхні; викриває нас обмеженість, крайня обмеженість нашого зору, не може бачити жодного предмета у його вигляді… Що бачимо ми з видимої природи? - Найменшу її частинку!.. І нашу звичку до обмеженості нашого зору вважаємо зором повним та задовільним”. Святитель пише про рай, насаджений Господом на Сході, про «третє небо», про святих, захоплених на небо і бачили там невимовне. Це були апостол Павло, преподобний Антоній Великий, блаженний Андрій юродивий, преподобна Феодора та інші святі. Пише про те, як саме було пошкоджено після гріхопадіння природа – рослинний та тваринний світ – на землі; пише про пекло, що міститься у нутрощі землі (що доводиться особливо богослужбовими текстами). Боговідверті слова про смерть і воскресіння говорять на сторінках книги святителя Ігнатія святі Марк Подвижник, Іоанн Кассіан Римлянин, Іоанн Златоуст, Іоанн Карпафійський, Ісихій Єрусалимський, Ісаак Сірін, Іоанн Милостивий, Феодор Студит, авва Дорофей, Григорій Палама. Знаходимо ми тут і повчальні епізоди з житій святих, зокрема про те, як вони зустрічали хвилину виходу з тіла, це мученик-воїн Таксіот Карфагенський, преподобні Агафон Єгипетський, Сисий Великий, Стефан Синайський, Феодосій Печерський... «Ув'язнені у в'язниці земного мудрування! – звертається до нас святитель Ігнатій. – Почуємо тих, які здобули про Господа духовну свободу і осяяли духовний розум! Сліпонароджені! Почуємо прозрілих від дотику до очей їхнього пальця Божого... Слово Боже і Дух, що сприяє слову, відкривають нам, за допомогою вибраних судин своїх, що простір між небом і землею, вся видима нами блакитна безодня, повітря, піднебесна, служить житлом для занепалих ангелів, вже представляється блукаючим у незмірному просторі піднебесної; він поневірявся в ній, швидко пролітав її, стомлений ненаситною злобою до роду людського. Святий апостол Павло називає занепалих ангелів духами злості піднебесними, а їхню голову – князем влади повітряної. Занепалі ангели розпорошені в безлічі по всій прозорій безодні, яку ми бачимо над собою. Вони не перестають обурювати всі суспільства людські та кожної людини порізно; немає злочину, немає злочину, якого б вони не були призвідниками та учасниками... Коли душа християнина, залишивши свою земну храмину, почне прагнути через повітряний простір у гірську батьківщину, демони зупиняють її, намагаються знайти в ній спорідненість із собою, свою гріховність, своє падіння і звести її в пекло, уготоване дияволу та ангелам його. Для катування душ, що проходять повітряний простір, встановлені темною владою окремі судилища та правоохоронці у визначеному порядку. По верствах піднебесної, від землі до неба, стоять сторожові полиці занепалих духів. Кожне відділення управляє особливим видом гріха... Повітряні бісівські сторожі і судилища називаються в батьківських писаннях «митарствами», а духи, що служать у них, «митарями»... Вони вдаються до вигадок і обманів, з'єднуючи наклеп з безсоромністю і нахабством, щоб вимножити з рук безглуздість і нахабство пекельних в'язнів. Вчення про поневіряння є вченням Церкви». Святитель Ігнатій пише, що до цих поневірянь треба готуватися на землі: «Людина має боротися проти повітряної влади в країні мисленної. Тут призначено йому здобути перемогу чи зазнати перемоги; тут він набуває свободи від митарів або підкоряється їм, тут вирішується його вічна доля; він довільно обирає або вічне життя, дароване йому Творцем, повернене Викупителем, або вічну смерть». «Постійне пам'ятання смерті є дивовижною благодаттю, доля святих Божих, перевага відданих плательному покаянню в непорушній безмовності, – продовжує владика. - Тільки в безмовності дозрівають і процвітають найвищі чесноти, як в оранжереях рідкісні й дорогі вирости! Але й нам, немічнім і пристрасним, необхідно примушувати себе до спогаду про смерть, засвоювати серцю навик роздуми про неї, хоча таке роздуми і вкрай гидке серцю гріхолюбному та миролюбному. Для такого навчання... корисно відокремлювати щодня відому годину. вільний від піклування, і присвячувати його на рятівне спогад страшної неминучої смерті. Як не вірно ця подія для кожної людини, але спочатку з найбільшим трудом можна змусити себе навіть до холодного спогаду про смерть, що служить одним із незліченних доказів падіння нашої природи, вміщених у ній самій. Постійна розвага думок, що нам засвоїлася, і похмуре забуття невпинно викрадають думку про смерть у початківців працювати про часте спогад її». І нарешті: «Зрозумівши стислість нашого земного життя і суєтність всіх земних надбань, зрозумівши жахливе майбутнє, що чекає тих, які, знехтувавши Викупителем і викупленням, принесли себе цілковито в жертву гріху і тлінню, відвернемо мисленні очі наші від пильного погляду на брехливу серце людське в любов до себе та у служіння собі; звернемо їх до страшного, але рятівного видовища, до смерті, що чекає нас. Оплачемо себе вчасно; омиємо, очистимо сльозами та сповіданням гріхи наші, записані в книгах миродержця. Здобути благодать Святого Духа – цю печатку, це знак обрання і спасіння: воно необхідне для вільної ходи повітряним простором і для отримання права входу в небесну браму і обителі. Вигнанці раю! Не для розваг, не для торжества, не для грань ми знаходимося на землі, але для того, щоб вірою, покаянням і хрестом вбити смерть, що вбила нас, і повернути собі втрачений рай». До «Слова про смерть» святитель Ігнатій доклав не менш ґрунтовне «Слово про чуттєве і духовне бачення духів», що має додаток викривального – проти західних навчань – характеру. Стаття про бачення духів доповнює «Слово про смерть», де також йдеться про ангелів – святих та занепалих. Обидві праці поміщені в томі 3 Зібрання творів святителя. У першій частині статті «Про чуттєве бачення духів» знову, як і в «Слові про смерть», йдеться про нашу сліпоту. «Святі духи, – пише владика, – ухилилися від спілкування з людьми як негідними такого спілкування; духи занепалі, що захопили нас у своє падіння, змішалися з нами і, щоб зручніше утримувати нас у полоні, намагаються зробити себе і свої ланцюги для нас непомітними. Якщо вони і відкривають себе, то відкривають у тому, щоб зміцнити своє панування з нас. Всім нам, які перебувають у рабстві у гріха, треба знати, що спілкування зі святими Ангелами не властиве нам через наше відчуження від них падіння; що нам властиво, з тієї ж причини, спілкування з духами знедоленими, до розряду яких ми належимо душею; що духи, які є чуттєво людьми, які перебувають у гріховності і падінні, є демони, а ніяк не святі Ангели. «Душа осквернена, – сказав святий Ісаак Сірський, – не входить у чисте Царство і не поєднується з духами святих». Святі Ангели є лише святими людьми, які відновили з Богом і з ними спілкування святим життям». Хто бачить бісів чуттєво, тобто наяву? – «Волхви, що зреклися Бога і визнали богом сатану, – відповідає святитель Ігнатій, – люди, що віддалися пристрастям..., виснажені пияцтвом і розпусним життям; подвижники, що впали в зарозумілість і гордість... Багато хто дозволяє собі входити в спілкування з занепалими духами за допомогою магнетизму, причому занепалі духи зазвичай є у вигляді світлих ангелів, спокушають і обманюють..., завжди завдають крайнього душевного і навіть розумового розладу». «Загальне правило для всіх людей, - пише владика, - полягає в тому, щоб ніяк не довірятися духам, коли вони з'являться чуттєвим чином, не входити в бесіду з ними, не звертати на них ніякої уваги, визнавати явище їх найбільшою і небезпечною спокусою ... Бажання бачити духів, цікавість дізнатися що досконалого незнання моральних та діяльних переказів Православної Церкви». Святитель Ігнатій докладно викладає вчення про «духи злоби» преподобного Антонія Великого, який багато разів мав бачення духів. Великі подвижники християнського Сходу багато спокушувані були від демонів, що були їм у різноманітних личинах. Про це повідомляють житія святих та давні Патерики. Як не намагаються занепалі духи бути невидимими, як не намагаються навіяти людям, що їх немає, але така велика кількість їх явищ, достовірно описаних, що марна їхня праця. Занепалі духи – «відчайдушні, постійні, невиправні лиходії – зловживають, найбільш набуваючи святих ангелів, пророків, мучеників, апостолів, Самого Христа. Вони намагаються узгоджуватися з обставинами, з образом думок людини, з його схильностями... Деяким подвижникам вони представляють купи золота і срібла, також інші предмети розкоші і земної пишноти, з метою знайти відголос мрії в душевній пристрасті користолюбства і залюбки, якщо вона таїться в душі; іншим подвижникам з такою ж метою є трапези..., іншим є у вигляді жінок... Коли занепалі ангели захочуть скинути когось страхом, тоді є у вигляді звірів, у вигляді катів, у вигляді тюремної та міської варти. .. Інших вони намагалися звабити співом, ніби ангельським, гармонійною музикою, ніби небесною. Інших робили замах ввести в оману голосами і віщуваннями, ніби божественними ..., намагалися запевнити, що вони людські душі, яких доля ще не вирішена ». Інша справа – духовне бачення. «Брама в духовне бачення – смиренність», – каже святитель Ігнатій. «Перше духовне бачення, - пише він, - є бачення своїх гріхів... Подвижник досвідчено переходить від свідомості гріхів своїх до пізнання своєї гріховності... Потім відкривається йому поступово світ занепалих духів; він вивчає їх у своїх пристрастях, у боротьбі з ними, у помислах, мріях і відчуттях, що приносяться духами. Відлучиться від нього спокусливе і оманливе погляд на земне життя, що досі представлялася йому нескінченною ». Бачити духів духовними очима - отже бути вже не на самому нижньому ступені духовної лествиці. «Духовне бачення духів здійснюється розумом та серцем, – пише святитель. - Викриває духів лукавих серце; розум недостатній для цього: йому не розрізнити своїми силами образів істини від образів брехні, прикритих образами істини». У «Ув'язненні» до цієї статті святитель Ігнатій пише: «Покликані милосердям Божим до чернечого проживання, вживемо всі старання для набуття знань і станів духовних, істотно потрібних для спасіння нашого... Постараємося здобути злидні духу, плач, лагідність, хтивість правих. Благаємо Бога, щоб Він відкрив нам гріхи наші і сподобив принести в них справжнє покаяння! Благаємо Бога, щоб Він відкрив нам пристрасті наші і дарував зцілення від них! Ублагаємо Бога, щоб Він дарував нам духовне бачення духів, за допомогою якого могли б ми вбачати їх у примислених ними нам помислах і мріях, розірвати спілкування з ними в дусі нашому, скинути з себе їхнє ярмо, позбутися з полону! У спілкуванні з занепалими духами і в поневоленні ним і полягає наша смерть... З покірністю і благоговінням слідуємо вченню святих Отців, переказу Православної Церкви!.. Свого часу, яке призначає єдиний Бог і знає єдиний Бог, ми неодмінно вступимо у світ духів. Неподалік кожного з нас цей час! Всеблагий Бог нехай дарує нам так провести земне життя, щоб ми ще під час його розірвали спілкування з духами занепалими, вступили в спілкування з духами святими, щоб ми, на цій підставі, здобувши тіло, були зараховані до святих духів, а не до знедолених духів. Тоді, у невимовній радості, побачимо і чини святих Ангелів, і чини святих людей у ​​їхніх чудових нерукотворених обителях, на їхньому вічному духовному святі». Святитель Ігнатій боровся із хворобами і швидко старів. Протягом кількох останніх років його вигляд змінився дуже сильно. Ще в Ставрополі це був великого вигляду і міцної статури архієрей (хвороби довго не відбивалися на його зовнішності), а в Бабайках його знайомі, що приїжджали сюди, внутрішньо жахалися, зустрічаючи зігнутого, виснаженого сивого старця, який, як мимоволі здавалося, стоїть на краю могил на краю могил. служив, приймав на сповідь та одкровення помислів братові. Перше, що бачилося в ньому, незвичайна смиренність і доброта. У своїх листах він часто скаржиться не на хвороби, а на занепад віри у всіх верствах народу, особливо у вищому, так званому освіченому суспільстві. Випадки зневіри і боговідступництва завдають біль його душі... Але – «необхідна відданість Божій волі в самих припущеннях Божих, пише він. Очевидно, що християнство – цей таємничий духовний дар Божий людям – видаляється непримітним чином (для тих, хто не уважає свого спасіння) з суспільства людського, яке нехтує цим даром. Потрібно побачити це, щоб не бути обдуреним акторами та акторством благочестя. Побачивши це, треба відвернути погляди від сумного видовища, ніж піддатися пороку засудження ближніх, – треба звернути погляди себе, подбати про спасіння, оскільки милість Божа ще дарує можливість врятуватися тим, які воліють врятуватися» (26 травня 1864 р.). «Над долями світу і кожної людини, – пише владика, – невсипуще пильнує Промисл всемогутнього Бога. – і все, що відбувається, відбувається або з волі або з попущення Божого. Нам слід звертати погляди розуму на себе і благати Господа, щоб Він зберіг нас у вірності Православній Церкві, відкрив нам всесвяту волю Свою і безперечний шлях до Себе, джерела істинного життя та спасіння. Порятунок людей є дар Божий людям, аж ніяк не власний їхній винахід і придбання, і тому він не може інакше виробитися, як під проводом Бога, Його милістю та благодаттю». «Батьки сповістили, – продовжує святитель, – що в останні часи ті, що спасаються, сховаються від людських поглядів і підуть смиренним шляхом діяння, зберігаючись засуджувати відступників, зраджуючи все волі Божій і суду Божому, благоговіючи перед самими попущеннями Божими. тим часом гниюче і майже згнило досягає повноти тління ». Ослаблення віри у суспільстві змушувало святителя говорити й такі сильні слова: «Святий Дух був засновником і вихователем християнства! Святий Дух заснував Церкву! Святий Дух підтримував Церкву через вибраних чоловіків, які служили Духу тільки знаряддям! Людини відкинули цю надприродну Силу, Яку вони визнали юродством, негідним їх, і хочуть діяти силами і засобами своєї природи. Але занепале єство заражене ворожнечею до Бога: як воно може діяти на користь справи Божої?» Тим старанніше діяв владика як духовний письменник, саме «на користь Божої справи». Він, наприклад, дуже дорожив листуванням з ігуменом Антонієм (Бочковим), також духовним письменником. «Дар слова, – пише святитель Ігнатій ігумену Антонію, – безперечно належить до найбільших дарів. Їм уподібнюється людина до Бога, що має Своє Слово. Слово людське подібне до Слова Божого, постійно перебуває при батькові своєму та у вогні своєму – розумі, будучи з ним єдино і разом відокремлюючись від нього невіддільно. Слово людське відомо одному розуму, з якого воно постійно народжується і тим висловлює існування розуму. Існування розуму без слова і слова без розуму ми не можемо уявити собі... При ґрунтовному погляді на слово людське робиться зрозумілою і причиною суворого вироку Господнього, яким визначено і сповіщено, що люди дадуть звіт у кожному пустому слові. Божественна мета слова в письменниках, у всіх учителях, а в пастирях – настанова і спасіння людей. Яку ж страшну відповідь дадуть ті, які звернули засіб побудови та порятунку на засіб розбещення та погублення! Святий Григорій Богослов писав віршами з піднесеною, глибоко благочестивою метою: доставити християнському юнацтву читання та зразки в поезії, зробити для них непотрібним вивчення язичницьких поетів, що дихають хтивістю та іншими пристрастями, що дихають богохульством». У наступному листі до ігумена Антонія святитель Ігнатій хвалить його вірші за «почуття, якого немає в жодному світському письменнику, який писав про духовні предмети, незважаючи на виразність їхнього вірша. Вони постійно спадають у своє чуттєве і святе духовне перетворюють на своє чуттєве. Душа не знаходить у них задоволення». Але «виразність вірша» владика визнавав необхідною для справжньої духовної поезії. Тому він навів приклад ігумену Антонію Пушкіна: «Мені дуже подобався спосіб Пушкіна, – пише він 16 грудня 1864 року, – стосовно його творам. Він піддав їх найсуворішої власної критики, охоче користуючись і зауваженнями інших літераторів. Потім він нещадно виморював у своїх творах зайві слова і вирази, також слова і вирази натягнуті, важкі, неприродні. Від такої вичистки та вироблення його твору отримували незвичайну чистоту мови та ясність сенсу. Як вони читаються легко!.. Вам потрібна ця праця... Смію сказати, що я намагаюся триматися цього правила». Наприкінці 1865 – на початку 1866-го року святитель Ігнатій, який залишав у себе чернетки своїх листів, вибрав із них думки та настанови, придатні для чернечого пам'ятання. Їх набралося сто п'ятнадцять. Цей невеликий твір він коротко назвав «Висловами». Вони охоплюють майже всі сторони чернечого життя. Даремно було б шукати в них чогось незвичайного, нечуваного. Святитель хотів не блиснути розумом, а нагадати відоме, але здебільшого забуте. Святитель завжди цурався в духовній справі всього «особливого», небувалого, і вважав, що у християнина немає ніякого «особливого» шляху, а є лише той один, який вказаний Господом для всіх людей. Він знав також, як непросто запам'ятовується, а тим більше виконується «просте», яка глибина і рятівна сила полягає у загальновідомому, текстах Св. Письма та творіннях святих Отців. У «Вислові єпископа Ігнатія (Брянчанінова), витягнутих з листів його до ченців» у стислому вигляді виражений найбагатший наставницький досвід. Ось кілька слів. «Умертвись для всіх, – пише святитель, – щоб ожити для Христа: без такого умертвіння неможливо здобути в собі життя в Богові, яке є Христос» (3). «Не заглядайся на твої спокуси: вони мимохідні, не будуть назавжди. А хто задивиться, у того голова піде кругом, і він дуже легко може впасти - зрозуміло в зневіру або знемогу» (6). «Старець Серафим Саровський, великий подвижник, сказав: має терпіти свої недоліки так само, як терпимо недоліки інших і ласки душі своєї в її недугах і недосконалості. Разом з цим не повинно вдаватися до недбальства: має дбати старанно про виправлення та вдосконалення себе» (7). «Неможливо який дав деякий хід пристрастям своїм не зазнати скорботи при приборканні їх: вони отримали право на свавілля допущеним послабленням, не раптом приборкуються, не раптом розлучаються з здобутою свободою; навпаки, намагаються утримати людину у своєму поневоленні і тому всіляко її бентежать. Потрібно з терпінням почекати час збентеження, доки він пройде, почекати в надії на милосердя і на допомогу Божу; так землероби вичікують негоди, що перешкоджають працею їх, у надії, що негода заміниться відром» (13). «Покаяння є спільне діяння, яке перевищує роблення приватних; а якщо поженешся за приватними діяннями, то легко може вислизнути з розуму і з серця покаяння» (22). «Стяжуй душу твою, не лякаючись багатьох скорбот, що повстають на неї. Віддайся у волю Божу. Якщо цій святій волі завгодно буде послати тобі смерть, прийми: Господь знає, що творить. Він приймає волю як би саме виконання. Якщо Йому завгодно продовжити життя твоє серед скорбот, то прийми і це продовження життя, це повсякденне умертвіння »(29). «Довершеної чистоти не можна від себе вимагати, хоч і повинно до неї прагнути молитвою і плачем і примусом серця до виконання заповідей Христових: досконала чистота - дар Божий, що посилається тому, хто бачить нечистоту свою і оплакує її: Христос з тобою! – Терпучи потерпілих Господа і вислуханими» (35). «Треба терпіти, терпіти й терпіти, і ще терпіти: бо тільки терпеливий до кінця врятований буде. Від нетерпіння спокуси посилюються. Зупиняй кров і знай, що Промисл Божий усім керує. Віра, - сказав великий Пімен, - полягає в тому, щоб залишатися в смиренні» (45). «Черникам останнього часу судилося рятуватися скорботами. Майстерних старців немає. Богонатхненні статути чернечі та життя вражені встановленнями плотського розуму людського; духовний успіх виключно будь-якої особи небезпечний, тому що неодмінно тягне того, хто має його до звеличення і приниження ближнього. З цих причин залишилося напрацьовувати порятунок одним хрестом. Така доля тих, що нині рятуються, а між ними – і твоя» (47). «Від падіння ми стали такими складними, що неодмінно повинні спостерігати за своєю волею у всьому – чи не лукавить вона? І чи не приєднується потай до ворогів своїх, віддаючи в їхню владу голос душевний? Недарма святі Отці сказали, що без великої уваги неможливо врятуватися» (48). «Початковим, які дещо скуштували молитву, властиво більше відчувати лайку і піддаватися тілесним немощам, тому що тіло не витримує дотику до духовного і, так би мовити, стрясається і тане від нього, а й душа, скуштувавши Божої солодощі, стає чутливішою до гіркоти пристрастей. Все ж це допускається премудрим Промислом, щоб у нас вкоренилася смиренність, яка стільки не відповідає духу віку і чужа нинішнім людям. Тільки на підставі смирення людина може безбідно споруджувати будівлю духовного діяння. Без смирення діяння веде до одного лише високомудрості» (57). «Краще не бачити лайки від неуваги до неї і від уваги до молитви, ніж, залишаючи увагу до молитви і молитви, вдаватися до розгляду лайки, що перевищує наші сили, і від цього уявного розгляду приходити у зверхність... Досить тобі бути переконаним, що занепала людина є скарбницею всіх гріхів; інші з гріхів виявляються своєю дією, а інші живуть як би не діючи, і таким чином вводять подвижника в оману про неіснування їх. Будь перед Богом як єдина цілісна виразка, і моли про зцілення і спасіння, не звертаючи великої уваги на боротьбі і не дивуючись пришестю їх, що ніби відбувається поза порядком »(62). «Преподобний Ніл Сорський, посилаючись на преподобного Пила Синайського, каже, що «розумна молитва є рай, який має не тільки обробляти, а й зберігати. Помолившись як годиться, чекай яже не годиться». Особливо ворог після молитви боре двома пристрастями: гнівом, який прямо протилежний молитві, і блудом, як плотським і сатанинським її подобою по дії, отже, що знищує її дію. Сказав Апостол: «Приліплюйся Господеві буває єдиний дух з Господом, а приліплюйся блудниці - хоча б одними помислами, буває єдина плоть з блудницею». Бог нехай дарує тобі з терпінням перемагати лайку і молитву проходити по можливості без будь-яких речових посібників. Амінь» (65). «Вкинуті в Вавилонську піч три Отроки, незважаючи на те, що зрошив їх Ангел, і піч розпалена не справляла на них ніякого впливу, оспівували: «Згрішний, беззаконновах, прегрішний у всіх ... Вся, як сотворив Ти нам і вся, еліка сотворив Ти на нас. Треба зауважити, що в цій пісні, в якій святі Отроки визнають себе гідними всього наведеного на них, вони визнають мучителя Навуходоносора – «найбільш лукавим за всю землю». - Отже, хоча Навуходоносор був найлютіший за всю землю, але цей його душевний стан не перешкоджав Отрокам мати святе смирення. Істина і смирення не суперечать між собою: бо й те, й інше походить від Христа» (66). «Видавай себе волі Божій, намагаючись бути благоугодним Богові: бо як би не було тривало наша земна мандрівка, а й перехід близький, зроби залежне від тебе під силу, а Бог зробить Своє» (78). «Раджу тобі, по можливості, привчатися мовчання і відкривати уста твої до дієслова тільки за найпотрібніших випадків» (89). «Віруй, що не без Божого Промислу спіткала тебе спокуса, нехай умертвишся миру і славі його, і виправданню його. Молись за всіх, що приносять тобі скорботи, нехай зовсім зціліє твоє серце від злості і стане здатним до прийняття Божественної благодаті. Щойно прийде тобі на думку спогад про когось, що образив тебе, одразу молись за нього. Понад Божим потуранням ніяка влада і сила людська не можуть торкнутися тебе» (101). «Не оголошуй твоєї келії осудами, пересудами та ремствуваннями; оголошуй її подякою і славослів'ям, і голосами зітхань про гріхи, і голосами молитов твоїх» (105). «За словами святих Отців, поміркованого та постійного правила ціни немає. І тому в твоєму житті зберігай розсудливість, не пов'язуючи себе кількістю» (109). «Господь посилає віруючим у Нього багато випробувань, щоб цими випробуваннями вони більш утвердилися у вірі, і в тому, наскільки близький Господь до всіх, хто закликає Його. Охоронися від постави себе в щось» (115). Тим часом перші два томи творів святителя Ігнатія, видані Глазуновим, поширювалися Росією. Вони були прийняті дуже добре, особливо у монастирях. «Відомості, отримані мною про те, як приймаються «Досліди...» особистостями, які шукають порятунку, дуже втішають мене, – пише владика. - "Аскетична проповідь" і "Поради" (Мається на увазі "Приношення сучасному чернецтві" (уклад.) поповнюють повчальне читання, що дає читачам рішуче православний напрямок. Робиться ясним, що ці книги поширяться і оселяться між згаданими особами. З Біжок: "Біжець" ця книга замінює «Добротолюбство» для нас, будучи набагато зрозумілішим, ніж «Добротолюбство» і містить все, про що говориться в «Добротолюбстві». томів, якими подвижництво пояснюється ще задовільніше». «З листа М. Д. побачиш, – пише святитель Ігнатій братові, – як прийнято «Аск. досліди» в Саровській пустелі і яке там дається значення їм. Це показує всю важливість, яку повинні мати 3 та 4 томи. 4-й том зображує чернече життя з певністю, а перші три томи служать ніби відтушевкою малюнка. Тут діє Перст Божий, який благодійний усім, хто бере участь і у виданні, і в читанні «Дослідів». Коли вийшли друком 3-й і 4-й томи, святитель Ігнатій послав екземпляр їхньому Санкт-Петербурзькому митрополиту Ісидору у супроводі докладного листа, в якому він особливо ясно пояснює необхідність своїх творів для чернецтва. «За справжнім становищем чернецтва в Росії і разом за станом суспільства в духовно-моральному відношенні, – писав святитель Ігнатій, – найближче ознайомлення і чернецтва та суспільства з правильним чином подвижництва виявляється особливо потрібним та корисним. Повага до тілесного подвигу, коли він наданий лише самому собі, повага, що віддавалися за часів простоти, минула. Минуло воно з тієї природної причини, що ченці, що займаються виключно тілесним подвигом, не можуть дати належного звіту в чернечому житті ні собі, ні братам своїм, що живуть посеред світу. Причому заняття тілесним подвигом у тій мірі, якою займалися ним старовинні ченці, нині дуже, дуже послабшало через загальний занепад сил і здоров'я у людині. Заняття це вже не відтворює атлетів, які б збуджували подив до себе, виявляючи щось надприродне. Духовний подвиг утворює істинних, свідомих ченців, і його викликає, так би мовити, на терені діяльності сучасна освіченість. Він, один він, може ввести в монастирі і підтримувати в монастирях суворий моральний порядок, доставляючи братству точні, правильні, глибокі поняття про християнство, доставляючи братству розумну свободу, поєднану з розумним духовним підпорядкуванням, утворюючи в братстві духовну силу і зв'язок. Він, один він може вдягнути ченця у всеозброєння для відкидання сучасних, ворожих Церкви навчань, повідомляючи ченцю відчуття гармонії між Євангельським вченням та властивостями душі людської. Він вводить ченця в правильне самопогляд і свідомість свого падіння і необхідності в Викупителі. Самий тілесний подвиг, приведений до нормального значення свого духовного подвигу, діє в подвижнику з особливою благотворністю, якою він чужий, коли діє один». Митрополит надіслав листа подяки. Творіння святителя Ігнатія здобули популярність, чернецтість дякувало наставнику ченців – йшли листи з Оптиної Пустелі, Києво-Печерської лаври, зі Святої гори Афон, з інших обителів... Багато церковних ієрархів визнали твори єпископа Ігнатія одним з найкращих порад у духовному житті. Келейник Василь (Павлов), згодом ієромонах, після смерті святителя Ігнатія згадував про нього, з любов'ю відзначаючи різні деталі його життя, як стояв святитель на молитві у аналоя часто з піднесеними до неба руками, зі сльозами; як сидів у богомислі, дивлячись на ікону Спасителя або схиливши голову на руки свої; як ходив по кімнаті в роздумах, як читав чи писав щось... «Я займався на Бабайках з хлопчиками, – писав келійник, – навчав їх читання Святого Письма, арифметики, граматики, чистописання і одного разу, розпалившись, ударив одного. Потім, зрозуміло, відчувши, що це грішно, я пішов і сказав владиці. Він на це мені сказав: «Вдар мене». Я відповів, що цього зробити не можу; тоді він мені сказав: «А якщо ти мене не можеш вдарити, як же ти вдарив хлопчика, який також створений на образ Божий?» 14 серпня 1866 року Миколо-Бабаєвський монастир відвідав Спадкоємець Цесаревич Олександр Олександрович із братом своїм, Великим Князем Володимиром Олександровичем. Святитель підніс їм ікони – благовірного князя Олександра Невського та рівноапостольного князя Володимира Святого. Вручаючи першу Спадкоємцю, він сказав: «Всемогутній Бог, який у важкі часи Росії осінив небесним благословенням і небесною допомогою благовірного великого князя Олександра Невського, нехай осінить цим благословенням і цією допомогою і Вашу Імператорську Високість у майбутньому Вам великому служінні Богові та людству». При піднесенні другий сказав наступне: «Ваша Імператорська Високість! У давнину два великих князі – Рівноапостольний та Мономах – носили ім'я Володимира. Благочестям, мудрістю, мужністю ознаменувалося їхнє життя. І нині Великий Князь, що носить ім'я, омріяне для Росії, нехай зрадіє Росію цими якостями, стільки благодійними для народів, коли народи освітлюються ними зі святилища з Царського Дому». Розмова високих гостей із владикою у його келіях стосувалася сучасного стану монастирів. «Монастирі – лікарні, – говорив Преосвященний. – Це притулок для людей, які, усвідомивши безсилля своє зберегти себе, душу свою за життя у світі, йдуть у цей притулок і приносять у нього свої розуміння, свої звички, свої пороки, свої пристрасті, розвинені тією освітою, яку вони отримали у світі, тому моральний стан монастирів залежить від морального настрою народу. Народ розбещується - розбещуються і монастирі. Вони багато вкралося поганого, багато поганого, але заодно вони зберігають характер свого притулку бажаючим уберегтися від кінцевої смерті. Вони – лікарні для душ безнадійно хворих, вони прихистять вірності Церкві Православній та Престолу... Монашество і монастирі тому особливо гнані партіями зловмисними, що вони віддані Вірі та Престолу і підтримують ці почуття в тих, які зближуються з ними і підпорядковуються їхньому духовному напрямку. Однією ногою я вже стою в могилі і для себе нічого не шукаю, і мені нема чого шукати, а доповідаю Вашій Високості справжню істину; заради істини благаю Вашу Високість – підтримуйте монастирі з того добра, що приносить їхнє існування». Усі думки святителя звернулися до чернецтва. У ті дні, коли здавалося, що він не має сил, він продовжує писати свої настанови. Серед останніх були такі важливі, як слово «Про чистоту», справжня зброя для ченця (почасти і мирянина). Він пише тут про перелюб, розпусту і боротьбу з прираженнями блудного біса. Він і раніше писав про це, але це Слово дає в стислому вигляді все, що треба знати з цього питання. «Дехто стверджує, – пише владика, – що впадання в блудний гріх тілом і впадання в нього розумом і серцем є злочином однакової тяжкості та значення. Таку думку свою вони ґрунтують на словах Спасителя: «Кожен, хто гляне на жінку, до якої бажає її, вже любодійна з нею в серці своєму» (Мф. 5,28). Несправедлива думка! Це сказано на додаток до старозавітної заповіді, це сказано тим, які визнавали гріхом один тілесний блуд, не розуміючи, що помисли зла, до яких зараховуються помисли блудні, виходять від серця, осквернюють людину (Мф. 15,20), відлучають від Бога (Сол. 1). Насолода блудними помислами і відчуттями є блуд серця і осквернення людини, що роблять її нездатною до спілкування з Богом, а блуд тіла є зміна всієї людської істоти від змішання з іншим тілом (1Кор. 6,16), є досконале відчуження від Бога, є смерть, є смерть. Щоб вийти з першого стану, має витверезитися, щоб вийти з другого – має воскреснути, мусить знову народитися покаянням». Боротьба преподобного за чистоту триває все його життя, і якщо в молодості це особливо важко, то старість, навіть найглибша, не позбавлена ​​від неї. Особистий, особистий подвиг ченця необхідний, але недостатній. «Перемога і зміна природи належить одному Богу», – пише єпископ. «Там, де природа переможена, — каже святий Іван Лествичний, — там розпізнається прихід Того, Хто є над природою» (Проповідь 15, гл. 8). Бог змінює природний потяг у тому, хто всіма залежними від Нього засобами доводить своє щире бажання, щоб цей потяг змінився: тоді Дух Божий торкається духу людини, який, відчувши дотик Духа Божого, весь, усіма думками і відчуттями, рветься до Бога, втративши співчуття до предметів тілесного бажання (Пр. Ісаак Сирин. Слова 43 і 38). Тоді збуваються слова апостола: «Пригорніться до Господа, один дух у Господа» (1 Кор. 6:17). Потім тіло саме тягнеться туди, куди прагне дух. За власною волею, експериментально доведеною і засвідченою, багато хто, хто не знав дружин, залишалися в цьому блаженному стані до кінця свого життя... інші після подружнього життя зберігають непорочне вдівство; інші перейшли від розпусного життя до життя цнотливого і святого... Всі вони не тільки утрималися від тілесного розпусти, але й вступили в боротьбу з пристрасними думками і відчуттями, протистояли їм, перемагали їх, отримали від Бога свободу чистоти, яка абсолютно чужа спілкуванню з гріхом, навіть якщо воно не припинялося від нападок... Улюблені брати, ченці! Не будьмо млявими й зневіреними. Не звертаймо уваги на демонів, які змушують нас недовіряти обраному шляху; Не звертаймо уваги на суди та поради людські, сказані з невігластва чи розпусти та злого умислу: віруймо Господу Богові нашому, який обіцяв вислухати нас і допомогти нам, якщо ми залишимося вірними Йому. Свідчимо цю вірність постійним прагненням до Нього і постійним покаянням за наші відхилення від цього прагнення... Батьки, знаючи зручність людини, не довіряли ні святості своїй, ні літньому віку і його нездатності до гріха... Коли преподобний Сисий Великий дуже застарів, тоді учень його, авва Авраам, запропонував йому поміститися на проживання ближче до населення. На це відповідав дев'яностолітній старець: "Помістимося там, де немає дружин". Учень заперечив: «Де ж місце, в якому не було б дружин, крім пустелі?» Старець сказав: «Помісти мене в пустелі, чадо». Блудні помисли виражаються не тільки від погляду на дружин та інших сильних причин, а й від менш значних. «Інші постять, – пише святитель Ігнатій, – живуть відокремлено і нетяжко, благають Бога про приборкання пожад єства свого, але при цьому дозволяють собі зловити, докоряти, засуджувати ближніх, глузувати з них, і Божа допомога відступає від них; вони надаються самим собі і не знаходять сил протистати гріховним спонуканням занепалої природи». Як боротися із цими спонуканнями? «Святі отці наказують «дотримувати главу змія» (Бут. 3,15), тобто вбачати початок гріховного помислу і відкидати його. Це стосується всіх гріховних помислів, але найбільш до блудного, якому сприяє занепале єство, яке, з цієї причини, має на нас особливий вплив... Коли знаходимося наодинці, то при нападі блудних помислів і мрій, при незвичайному розпалі тіла, має падати на коліна і на обличчя перед святими, і на обличчя перед святими. сльозами чи плачем благати Бога про помилування. Не забаряться досвіди довести близькість до нас Бога і Його владу над нашим єством: це доставить нам живу віру, а жива віра надихне нас незвичайною силою і доставлятиме нам постійні перемоги. Не здивуємося, якщо і після тривалої боротьби... знову повстане люта лайка і оживуть у тілі непристойні потяги та рухи. Ворог наш безсоромний, він не зупиняється спрямовувати свої стріли проти найвеличніших святих Божих: досліди довели йому, що спроба буває іноді вдалою, скидає і руйнує навіть судини Духа... Плоть наша - друг невірний... Преподобний Пимен Великий говорив: «Як завжди зброєносець завжди готовий бути, готовий бути завжди готовим бути, готовий бути завжди готовим бути, готовий завжди бути готовим, завжди буде готовим так, щоб зброєносець був завжди блудного». З життєписів святих угодників Божих бачимо, що деякі з них витримали сильну і тривалу боротьбу з блудними помислами та відчуттями, переходячи зі стану пристрасного до безпристрасного. Цьому зазнали не тільки такі подвижники, які проводили заздалегідь розпусне життя, які преподобні Мойсей Мурин і Марія Єгипетська, а й незаймані – Симеон Христа заради юродивий, Іоанн Багатостраждальний Печерський та інші. Лютість боротьби звела їх до посилених, надприродних подвигів ... Можна і повинно наслідувати по можливості силі волі, рішучості, вірі, самовідданості цих угодників Божих, але самий подвиг їх залишається неповторним». Смирення і плач ефективніші, ніж надмірні досягнення. Тому з поміркованою боротьбою і великою надією на Боже милосердя можна досягти більшого. «Преподобний Касіян Римлянин зазначає, — пише святитель Ігнатій, — що «пристрасть пожадливості неминуче бореться з душею, поки душа не визнає, що ця боротьба не під силу їй, поки не зрозуміє, що їй неможливо здобути перемогу власною працею і зусиллями, якщо немає допомоги і захисту від Господа». Цей святий отець багато часу провів серед монастирських отців і пройнявся їхнім вченням. Розмовляючи про чистоту, ми знаходимо суттєво потрібним звертатися з убогим словом до незнання нашого часу, що стільки пишається веденням, і подати руку допомоги тим, які потопають і моляться у збентеженні, зневірі та смутку через незнання свого. Багато хто, хто бажає проводити благочестиве життя, приходить у досконале здивування, коли в них повстануть помисли і відчуття плотського бажання. Вони дивляться на це як на щось дивне, таке, чого не повинно бути, приходять від цього в душевне розслаблення та розлад, часто наважуються залишити богоугодне життя, визнаючи себе нездатними до нього. Найхибніша думка на себе! Наше єство – у стані падіння. У стані падіння плотські побажання йому природні і що неспроможні виникати з нього. Отже, не повинно дивуватися і здивуватися з появою помислів, мрій, відчуттів бажання: це - природна необхідність. Їй підпорядкована кожна людина; підпорядковані були їй усі святі люди... Всі угодники Божі піддавалися тортурам і праці цієї боротьби, пройшли крізь вогонь пристрастей і воду сліз і зійшли в спокій безпристрасності... Багато святих, вже після оновлення їх Святим Духом і після досягнення в притулок блаженного безпристрасності, зненацька і безпомилки, зненацька і беззастережним, єства, нашестю нечистих помислів і мрій, як це сталося з преподобними Макарієм Олександрійським, Іоанніком Великим та іншими. Тому святі Отці сказали, що плоті своїй можна довірити лише тоді, коли вона вляжеться в труну. Не будемо ж віддаватися збентеженню, зневірі, малодушності, розслабленню, коли повстануть у нас люті хвилі пожадливості, і помисли, як сильні вітри, нападуть на нас! Опираємось гріху: боротьбою цією виробимо живу віру в Бога і живе пізнання Бога». Отже – чистота є справа Божа. І ось приклад, коли з висоти святості видно страшну глибину безодні. «Багато святих Отців, які проводили життя незаймане, – пише наприкінці свого твору святитель Ігнатій, – називали себе поганими та перелюбниками; мало цього! Деякі з них, будучи обмовлені в блудному гріху, не принесли жодного виправдання, хоча воно було дуже зручне для них, і підкорили себе покаранню і скорботам, як би дійсно винними. Така поведінка при поверхневому погляді на неї може здатися дивною: вона пояснюється властивістю подвигу, яким виробляється свята чистота. Цим подвигом так ясно виявляється падіння єства, так відчутно доводиться подвижнику неминуче підпорядкування його вимогу занепалого єства, що якби з області єства не викрала його правиця Божа, то він не може не визнавати себе перелюбником. Чистота його є справа Божа в ньому, а аж ніяк не властивість єства і не плід його зусиль. З достовірністю можна стверджувати, що святі Божі визнають себе оскверненими перелюбами незрівнянно більше, ніж ті, які, живучи плотським тілом, безперестанку потопають у перелюбі. З такого самогляду святий Василь Великий, архієпископ Кесарії Каппадокійської, чоловік, сповнений Святого Духа, сказав про себе наступне висловлювання; «Не пізнав я дружини, і я не незайманий». Яке глибоке почуття плачу чується з цього вислову! Якщо духовне діяння, за висловом аскетів, «наука з наук, мистецтво з мистецтв», це особливо видно з прикладу складної боротьби з блудним бісом, що руйнує світ. Але православ'я йому не зруйнувати, бо в ньому Христос. Святитель Ігнатій хотів бути справжнім православним ченцем. Ідеалом йому в цьому було єгипетське чернецтво. Ідеал дуже високий. Крім себе здатним жити так, як жили ченці стародавніх пустель і їх продовжувачі, такі, як Ніл Сорський в Росії, він постійно вчитувався в Патерики і житія, і робив багато з того, що було забуто і залишено згодом. Його праці були ускладнені дворянським його вихованням та тяжкими недугами, але він робив усе, що тільки міг, і навіть будучи настоятелем Троїце-Сергієвої пустелі, спав на підлозі. Скрізь і завжди він висловлював свою любов до давніх аскетів – усім цим благодатним Сисоям, Піменам та Пахоміям; наводив їхні слова та приклади з їхнього житія. Крім того, він багато років збирав свій «Отечник», який з'явився не простою компіляцією, не зібранням висловів і коротких повістей із різних Патериків, а другим, можливо, ще глибшим і повчальним «Приношенням сучасного чернецтва». In this "Fatherland" many sayings and various incidents from the life of the elders are accompanied by spiritual comments by St. Ignatius. These comments, varying in size - from one line to one and a half pages - are not only explanatory in nature, but rather edifying and teacher. There are many of them, in the “Fatherland” they form, as it were, a special book, written by an active student of the ancient Fathers, a true ascetic, who did not want this ideal to be forgotten in his time and classified as a thing of the past, although he emphasized that in ancient times people were stronger. Saint Ignatius was always amazed at how much the elder, wise by the Holy Spirit, could contain in one or two phrases, sometimes in several words. Справді духовні стосунки зі Словом! And so the monk saint, the ascetic saint Ignatius gives the monks, as a farewell, dying gift, a truly monastic book, in which all spiritual work is contained. Обходимося без знижок і поблажок. “This is what monasticism should be like,” he seems to be saying, “and not what I see in monasteries today. Do what you can, but remember this." В «Отечнику» відображені всі думки, поради та теми, які будь-коли були присутні у писаннях святителя Ігнатія. Його Слова, статті та трактати про питання аскетики, дослідження про духи і про смерть, про боротьбу з бісом розпусти та багато іншого отримали як би підсумок, стислий вираз. Це, без сумніву, книга класична, для чернечої келії – настільна. У «Отечнику» дві частини – вислови та повісті. У «Ув'язненні» до висловів владика пише: «Віддалилися Отці у пустелі, щоб віддалити себе від заразливих вражень світу. Відійшли Отці в пустелі, звідти ясніше побачили самообман і осліплення світу, яких не бачать сини світу, що обертаються серед нього і обманювані ним... Дух проживання за євангельськими заповідями – покаяння. Коли покаяння вселиться в глибину серця, воно перетворюється на плач. Цей плач – плач духу. Плач цей разом і молитва. Розум молиться словами; серце молиться плачем... Такий плач чується у висловах пустельних Отців, збуджує у уважному читачі співчуття, збуджує і молитву, і плач. Залишимо все суєтне, щоб успадкувати плач і молитву розуму, супутницю плачу, щоб за допомогою плачу і молитви знайти втіху, обітовану Спасителем. Шлях до плачу – Євангельські заповіді. Плід заповідей – молитовний плач. Обійме він все життя ченця, ретельного творця Євангельських заповідей, введе його ще під час земної мандрівки до Царства Небесного, потаємного всередині нас, а по закінченні земної мандрівки – до гірської країни вічного блаженства. Ця країна здебільшого називається Небесним Царством: в ній блаженствують цілковито блаженством неземним, блаженствують і сокровенним блаженством, внутрішнім, яке у кожного своє, і загальним блаженством, зовнішнім, за впливом обстановки, цілком святою, що збуджує постійно і живить постійно. Ця країна є спадщиною тих, які розкриють у собі під час земного життя духовне Небесне Царство». У другому «Ув'язненні», який завершує і всю книгу, святитель Ігнатій звертається до своїх сучасників (і до всіх майбутніх читачів «Отечника»): «Що маємо сказати ми про себе? Як жити, як нам діяти? Відповідь на ці питання знаходимо у стародавніх ченців: вони сповістили про наше становище. «Останнім часом, – сказав один із них, – ті, які справді працюватимуть Богу, розсудливо приховують себе від людей і не будуть чинити серед їхніх знамень та чудес, як нині. Вони підуть шляхом діяння, розчиненого смиренністю, і в Царстві Небесному виявляться великими Отців, які прославилися знаменнями». Яка ґрунтовна настанова, яка втіха для нас у цих пророчих словах... Через вичерпання благодатних керівників, через множення лжевчителів, обманутих бісівською красою і тягнуть увесь світ у цей обман, необхідне проживання, розчинене смиренністю, необхідне точне проживання за Євангельськими заповідями, необхідне поєднання молитви з плачем про себе і про все людство! Блаженний, якщо знайдеш одного вірного співробітника у справі спасіння: це – великий і рідкісний у наш час дар Божий... Ознайомся з духом часу, вивчи його, щоб по можливості уникнути його впливу... Не засуджуй ближніх, надаючи суд над ними Богові, і очиститься серце твоє від лицемірства». Свої коментарі святитель Ігнатій відокремив від загального тексту як щось службове, другорядне, представивши його дрібнішим кеглем набору. Але ми знаходимо тут безліч висловів старця Ігнатія, єпископа Ставропольського, учня стародавніх аскетів та безмовника Ніла Сорського. Ось лише деякі з них. «Помиляються, тяжко помиляються ті, – пише він, – які хочуть діяти у справі Божій силою та засобами свого занепалого єства. Занепале єство заражене ворожнечею до Бога, перебуває у спілкуванні та спорідненості з занепалими духами, як же може воно діяти на користь Божої справи? Це – неприродно йому! Це неможливо для нього! Досліди згідно показали, що люди, які надумали діяти із себе на користь справи Божої, діяли на шкоду її, на користь справи демонів». «Глибина смирення є разом і висота успіху. Сходячи в прірву смирення, сходимо на небо. Ті, що вчинили замах зійти на небо без посередності смиренності скидаються в прірву зарозумілості і смерті ». «Коли ченцю засвоїться його діяння, і стане його істотною необхідністю, тоді він не має можливості перейти до іншого діяння, хоча б це інше діяння мало свою духовну гідність. Залишення засвоєного діяння – ніби залишення життя». «З багатьох пам'яток монашества перших століть видно, що ченці стояли на молитві в усамітненні келійному з горами, що підняли руки. Так молилися преподобні Пахомій Великий, Сисий Великий; мабуть, так молилися дуже багато; так радить молитися за особливого напливу гріховних помислів святий Іван Ліствичник. Таке становище тіла сприяє душі прийти в подібне становище: кинути горе. При цьому потрібно остерігатися від посиленого витягування рук і від посиленого напрямку їх вгору, щоб не прийти в стан розпалювання і захоплення, від яких один крок до спокуси і бісівської краси. Повинно вдягати руки помірковано, щоб дух зберігся в тиші, смиренності, розчуленні; повинно давати тілу положення висить на хресті, а не того, що летить на небо. Нехай голова твоя буде опущена донизу, хоч би руки й були горі». «Початковий напрям, який вийде ченцем під час вступу їх у монастир, залишається у ньому, більшою чи меншою мірою, все життя». «Стародавні ченці-безмовники, зберігаючи з усілякою старанністю безмовність душі, вкрай охоронялися від цікавості, від будь-якого зайвого знання, що може порушити безмовність серця і перервати його таємничу бесіду з Богом. Цьому повинні наслідувати за нашими силами і ми, ченці останнього часу, щоб отримати можливість хоч дещо зосереджуватись у собі для розумної молитви». «Дільник розумної молитви втрачає здатність до занять матеріальним через втрату серцевого співчуття до них і через надзвичайно розвинене співчуття до духовного світу, вхід до якого – самопогляд». «Помилуй мене» – це вираз плачу, що впровадився в душу. Плач, коли досягне розвитку свого, не може наділятися багатодумністю і багатослівністю: він задовольняється для вираження неосяжного духовного відчуття найкоротшою молитвою». «Пригнічений спокусами, бідуючи в уявних хвилях безмовник, постійно вдаючись до милосердя Божого, стяжує переконання, що вся надія спасіння його полягає єдино в милосерді Божому, в Викупителі, стяжує серцеву запоруку милосердя до ближніх. Він пізнає, що обов'язок його – співчувати братії, що зазнає різноманітних гріхів, а не засуджувати їх. Для судження гріхів людських є інші служіння; служіння безмовника – плач перед Богом і клопотання про свої гріхи і недуги, про гріхи і недуги всього людства. Доки серце безмовника не звільниться від осуду ближніх, доки він не зануриться в доброту і не одягнеться нею, доти воно не зможе звільнитися від запеклості і перебувати в розчуленні, яким перемагаються всі бісівські помисли». «Смерть невидимо ходить за людиною. Там спіткає вона його, де він зовсім сподівався її; тоді осягає його, коли він не чекав; так осягає, як він ніколи не припускав. Будь завжди таким, яким хочеш бути при смерті. Роздумуй про це, слухай собі, і не захочеш ні честі, ні слави, ні багатства, ні якихось переваг і насолод світу». Так! Пристрасті у нас. Це треба знати та знати. Ідучи в пустелю, ми несемо туди пристрасті із собою. У пустелі, не знаходячи їжі, що змучуються і утихомирюються подвигом, вони діють слабше, зате стають витонченішими. За найменшої необережності, коли з'явиться спокуса, вони діють з особливою силою і з особливим лукавством... У серці нашому може статися раптово найстрашніша, найжахливіша зміна. Спокуси не перестають студжувати навіть лежачому смертному одрі, відступають, коли душа залишить тіло». «Невидимі вороги для посиленої невидимої лайки найбільше обирають ніч. У таких випадках дуже корисне світло від лампади або, що краще, від свічок. Через дії зору і розваги, що доставляється цією дією, душа позбавляється виняткового, зосередженого впливу на неї бісівських помислів і мрій, дія яких, природно, послаблюється розвагою». «Ніяк не повинно захоплюватися чеснотами, які пропонуються демонами, як би ці чесноти не були піднесені та блискучі. Все, пропоноване демонами, повинно відкидати без жодних винятків; довільне підкорення демонам, хоча б воно відбулося на їх запрошення і наполягання, підкоряє людину демонам, позбавляє людину духовної свободи, робить її знаряддям. Велике лихо поневолитися демонам і стати знаряддям їх! Лихо, що охоплює світ і не розуміється світом». «Спокуса, невідома розваженим людям, відома ченцям, які проводять уважне життя. Особливо воно відоме подвижникам, які займаються розумною молитвою. Нікчемне слово, нікчемний предмет з області світу, ворожого Богу, різко надруковуються в чистих душах, часто не можуть згладити враження брудного і згубного ні потоки сліз, ні посилений подвиг, ні великі пізнання в богослов'ї, ні тривалий час. Всім ченцям має зберігати себе ретельно, особливо ж самітникам і самітникам». У день Світлого Христового Воскресіння 16 квітня 1867 року святитель Ігнатій звершив Літургію, але так втомився, що келійники насилу довели його до келії. Цього дня він оголосив, що після вечірні вже нікого не прийматиме, бо для нього настала необхідність готуватися до смерті. На другий день, 17-го, у день народження Государя Олександра Миколайовича, владика стояв у вівтарі, але потім вийшов до подячного молебню і читав остаточну молитву з надзвичайно сильним виразом, майбутні мимоволі звернули на це увагу. Це була остання молитва святителя Ігнатія у храмі. 21 квітня з Ярославля доставлено ящик, що прийшов поштою, з екземплярами двох останніх частин книги святителя. Коли книги були подані владиці, він перехрестився і сказав: Слава Богу! Знято з мене це ярмо! Але переглядати книги і давати людям не став, сказавши, що залишає це до приїзду брата, який перебував у справі. Святитель написав йому: «Слава Богу! Дякую всім вам, які попрацювали в цій справі! Сили мої видно збідніють; груди і спина так болять, що не дозволяють займатися письмовими заняттями. Та й час уже залишити письмові справи, щоб повністю віддатися справі приготування себе до переходу у вічність». У п'ятницю, 27 квітня, преосвященний просив одного з близьких учнів своїх натерти йому ноги сосновою олією і після цього сказав: «Дякую тобі, що попрацював для мене. Це вже востаннє». - «Чому ж в останній? – здивувався той. – Хіба вам не подобається, владико? - "Ні, не тому, а тому що дні мої вираховані". Архімандриту Юстину він сказав, що втратив усяке співчуття до всього земного, особливо до їжі... «Я не довго протягну», – додав він. Архімандриту Пімену, настоятелю Миколо-Угрешської обителі, владика написав: «Вчора весь день пролежав, чекав на смерть, а сьогодні знову блукаю». Дня за два до смерті після обіду святитель приліг відпочити, але незабаром підвівся і велів келійникові Василеві подати чаю. Той, помітивши в особі владики надзвичайну почервоніння, спитав про причину цього. Владика відповів, що з ним трапився невеликий удар, який не особливо пошкодив йому, але віщує смерть. Юний інок жахнувся і вигукнув: «А як мені жити без вас, владико? Адже нині дуже важко! Той відповідав: «Так, батюшка, дуже, дуже важко, так важко, що ти собі й уявити не можеш... Я думав про тебе і зрадив як себе, так і тебе Божій волі». Старший келійник ієродиякон Нікандр запропонував послати по лікаря, але владика відмовився. Він і раніше говорив і просив, що в той час, як він помиратиме, щоб не звали лікарів і не розсіювали уваги вмираючого, не бентежили б його порожніми надіями, дали б померти як слід християнинові. Ще два чи три невеликі удари переніс владика, залишаючись на ногах. Обличчя його виражало все більше розчулення, іноді прямо світилося радістю, що вражало всіх оточуючих. В останній перед його смертю день увечері келійник Василь, прощаючись з ним на ніч, зробив земний уклін зі словами: «Вибачте мене, владико, ялико грішних!» І раптом святитель став навколішки і вклонився йому зі словами: «Пробач і мене, Васю...» 30 квітня, на тиждень святих Дружин Мироносиць, о 7 годині ранку келійник Василь увійшов до кімнати владики (це був кабінет його, а разом і спальня) і побачив, що перед іконами лежить орлець. А владика завжди після молитви сам прибирав його. Владика вмився, випив Богоявленської води та вийшов у сусідню кімнату, це була їдальня та приймальня, пити чай. Після чаю він повернувся до кабінету, як завжди наказавши не турбувати його до пізньої обідні, до 9 годин, – він завжди читав і писав. Коли пролунав благовіст, келійник увійшов з молитвою до владики і знайшов його лежачим на ложі на лівому боці обличчям до стіни. Як повідомляється у життєписі: «Постоявши кілька, Василь повторив молитву, але відповіді не було. Вдивляючись уважніше, він помітив, що ближчий і переконався, що владика вже помер. Голова його, що лежала на подушці, була трохи нахилена вперед, долоня лівої руки піднесена вгору, мов у молитві; права рука, опущена вздовж тіла на ліжко до стіни, лежала біля розкритого канонника. Взагалі благородне становище тіла було причиною, що келійник не міг швидко наважитися визнати його, що вже відійшов у вічність. Смерть, прийшовши до святителя Христового, знайшла розум його зайнятим молитвослів'ям: почавши воно на землі, він був покликаний до нескінченного славослов'я Бога на небі... Обличчя спочившего єпископа після перенесення тіла на стіл сяяло радістю світлою, неземною». Святитель Ігнатій помер того ж дня, що й преподобний Ніл Сорський, його духовний вчитель, наставник святої безмовності – на тиждень Дружини Мироносиць. Три доби тіло святителя Ігнатія стояло в його келії, сюди йшли насельники монастиря попрощатися з ним. У келії все було так, як вони звикли бачити, стіл, на якому ще лежали невідправлені листи і незакінчений рукопис, етажерка, де стопкою лежали зошити з переписаними набіло творами, високі шафи з духовними книгами, кіот з образами і палаючою лампадою та ікона Божою завжди бачив, прокидаючись... Старе шкіряне крісло, в якому він сидів... Важко було повірити, що добрий батько і наставник за покликом Господа пішов звідси. Ще три доби тіло святителя Ігнатія стояло у храмі Миколи Чудотворця, і там йшли майже безперервні панахиди. Приїхало дуже багато знайомих владики, його духовних чад, його шанувальників. Запаху від тіла святителя ніякого не було. Він лежав у тому білому одязі, в якому здійснив востаннє Божественну Літургію в Світлу Христову Неділю. 5 травня 1867 року преосвященний Йонатан, єпископ Кінешемський (вікарії Костромської) звершив заупокійну Літургію та відспівування. Він розпорядився, щоб відспівування було за великоднім чином. Після надгробного слова та прощання тіло покійного святителя у відкритій труні було обнесено навколо храму, а потім опушено у склеп у лікарняній церкві св. Іоанна Золотоуста та преподобного Сергія. Келейник Василь писав після смерті владики: «Я вірую в твої молитви, владико мій, бо бачив непорочні шляхи твої. Ні про що ти так не дбав, ні до чого ти так не прагнув, як до того, щоб догодити Господеві; і вдень, і вночі ти тільки й думав, тільки й думав лише про те, як ближче приліпитися до Господа, як тепліше помолитися Йому, побільше поплакати перед Ним. Цей потяг до Господа в тебе став ніби нестерпним. Ні в чому не знаходив ти такої втіхи і заспокоєння, як у молитві та плачі. Після цього в твоєму обличчі зображалося завжди щось неземне. Бувало, підійдеш до тебе за якоюсь справою, станеш говорити, але ти не бачиш, не чуєш мене: з очей твоїх світиться щось неземне, бачиться, що ти розумом не тут, а десь далеко. Ти й дивишся і не бачиш мене. І довго мені доводилося стояти перед тобою і благоговійно милуватися цим станом; якась незрозуміла тиша віяла від тебе, і помисл гріховний, який я прийшов сповідати тобі, далеко, далеко уникав мене». Ігумен Антоній (Бочков) писав 9 травня 1867 року скарбницею Троїце-Сергієвої пустелі ієромонаху Нектарію: «1 травня повідомили мене телеграфом про кончину преосвященного Ігнатія. А напередодні я дякував йому листом за надіслані останні томи його творів: лист мій застав його в труні. Служив по новоприставленому дві обідні сам і дві панахиди собором. Після преподобного Ніла Сорського преосвященний Ігнатій був другим і, можливо, останнім чернечим учителем і письменником, а за силою слова, за ясністю викладу свого аскетичного вчення – першим і єдиним. Ніхто з сучасників не міг дорівнювати з ним у знанні Вітчизняних писань. Це була жива бібліотека Отців... Уся седмиця Мироносиць, за Євангелією Івана, ніби присвячена померлим, і вся Вселенська Церква віддала цю честь новоприставленому мимоволі. Вчення про Хліб Життя, яке так переконливо пояснював преосвященний, читалося в тексті над його непохованими ще мощями. Вірую я, що все це сталося за Небесним чином». З посмертних явищ святителя Ігнатія найбільше вражає записане ієромонахом Михайлом (Чихачовим) від племінниці владики А. В. Жандра. «Тяжка скорбота, говориться там, придушила всю істоту мою з тієї хвилини, як дійшла до мене звістка про смерть владики. Скорбота ця не поступалася і молитві: сама молитва була розчинена скорботою, нестерпною, гіркою. Ні вдень, ні вночі не залишало серця відчуття духовного сирітства. І душа, і тіло знемогли до хвороби. Так пройшов час до двадцятого дня після смерті владики. Цього дня я готувалася долучитися до Святих Тайн в одному з жіночих московських монастирів. Так сильно було почуття смутку, що навіть під час таїнства сповіді не покидало воно мене, не покидало воно мене і під час Літургії. Але в ту мить, як Господь сподобив мене прийняти Святі Таємниці, раптово в душу мою зійшла чудесна тиша і молитва ім'ям Господа нашого Ісуса Христа, жива, відчулась у серці. Так само раптово, для мене самої незрозуміло, сум про смерть владики зник. Пройшло кілька хвилин, протягом яких я відійшла на кілька кроків від Царської брами, і, не сходячи з солеї, стала за вказівкою матері ігумені на лівий клирос прямо проти ікони Успіння Божої Матері. У серці була молитва, думка в мовчанні зійшла в серце, і раптом, перед внутрішніми моїми очима, як би також у серці, але прямо проти мене біля ікони Успіння, біля одра, на якому лежить Цариця Небесна, зобразився образ покійного святителя - краси, слави, світла неописаних! Світло осявало зверху все обличчя, особливо зосереджуючись на верху голови. І всередині мене, знову в серці, але разом і від лику, я почула голос, думку, поведінку, - промінь світла, відчуття радості, що проникла вся моя істота, яка без слів, але якось дивно передала моїй внутрішній людині наступні слова: «Бачиш, як тобі добре сьогодні, і тому не повинно скорботи. Так ясно, так чітко я бачила і чула це, як би спромоглася побачити владику, чути від нього віч-на-віч. Невимовна радість охопила всю душу мою, живим відбитком відбилася на обличчі моєму так, що помітили оточуючі. Після закінчення Літургії почали служити панахиду. І яка це була панахида! У звичайних сумних надгробних піснеспівах чулася мені чудова пісня духовного торжества, радості невимовної, блаженства і життя нескінченних. Це була пісня воцерковлення воїна Христового, який знову перейшов із земної, войовничої Церкви, в небесну Церкву, що тріумфують у невечірній славі праведників. Мені здавалося, що був Христов день, таким святом раділо все навколо мене і в серці така діялася молитва. Увечері того ж дня я лягла в ліжко: сну не було. Близько опівночі, в тиші ночі, звідкись здалеку долинули до слуху мого звуки чудової гармонії тисячі голосів. Дедалі більше наближалися звуки: почали відокремлюватися ноти церковного співу ясно, нарешті стали чітко, виразно висловлюватись слова... І так повно було гармонії цей спів, що мимоволі приковувалася до нього вся увага, все життя... Мірно гули густі баси, як гуде в великодню ніч дзвін усіх московських дзвонів, і плавно зливався цей гул з м'якими, оксамитовими тенорами, зі сріблом розсипаними альтами, і весь хоробрим голосом було вгору. І все ясніше і ясніше вирізнялися слова. Я виразно почула: «Архієреїв богонатхненна прикраса, чернечих слава і похвала...» І разом з тим для мене незрозумілим повідомленням, без слів, але цілком ясно і зрозуміло позначилося внутрішній істоті моїй, що цим співом зустрічали єпископа Ігнатія у світі небесних духів. Мимовільний страх охопив мене, і до того ж спало на згадку, що владика вчив не слухати подібних видінь і слухань, щоб не зазнати принади. Посилено старалася я не чути і не слухати, укладаючи всю увагу в слова молитви Ісусової, але спів усе продовжувалося, крім мене, так що мені спало на думку, чи не співають де насправді в околицях. Я встала з ліжка, підійшла до вікна, відчинила його: все було тихо, на сході займалася зоря. Вранці, прокинувшись, на мій подив я пригадувала не тільки спів, який я чув уночі, а й самі слова. Цілий день, незважаючи на безліч життєвих занять, я перебувала під надзвичайним враженням чутного. Уривками, непослідовно, пригадувалися слова, хоча загальний зв'язок їх вислизав із пам'яті. Увечері я була у всеношної, то була субота – напередодні останньої неділі шести тижнів після Великодня, канон Великодня. Але ці співи, ні стрункий хор Чудовських співчих не нагадували мені чутого напередодні: ніякого порівняння не можна було провести між тим і іншим. Повернувшись додому втомлена, втомлена, я лягла спати, але сну знову не було, і знову, щойно почав стихати міський шум, близько опівночі, слуху мого знову торкнулися знайомі звуки, тільки цього разу вони були ближче, ясніше, і слова врізалися в моїй пам'яті з дивовижною послідовністю. Повільно й звучно співав невидимий хор: „Православ'я поборниче, покаяння і молитви робителю та вчителю неабиякий, архієреїв богодухненну прикрасу, чернечих славу та похвало: писаннями твоїми вся нині вцілила ти. Цівниці духовна, новий Златоусті: моли Слова Христа Бога, Його ж носив Ти в серці твоїм, дарувати нам до кінця покаяння!» Цього разу, незважаючи на те, що я посилено творила молитву Ісусову, спів не розсіював уваги, а ще якось невимовним чином і моя сердечна молитва зливалася в загальну гармонію чутного співу, і серце жваво відчувало і знало, що то була урочиста пісня, якою небес земної та небесної людини, єпископа Ігнатія. На третю ніч, з 21 на 22 травня, повторилося те ж саме, при тих самих відчуттях. Це триразове повторення утвердило віру і не залишило ніякого збентеження, закарбувало в пам'яті і слова тропаря, і той наспів, на який його співали, ніби давно знайому молитву. Наспів був подібний до співу кондаків в акафістах. Після того, як я показала голосом, який чула спів, мені сказали, що це восьмий голос». Єпископ Ігнатій канонізований Помісним Собором Російської Православної Церкви у Свято-Троїцькій Сергієвій Лаврі (9 червня 1988 року) за святість життя, що відобразилося в його творах, створених у дусі святоотцівського переказу. Святителю Гнате, моли Бога за нас!