Митрополит Московський та Коломенський Макарій. Життя та богословська діяльність

Основні дати життя Перші роки життя (1816–1823) Початкова освіта та виховання (1823–1831) Курська духовна семінарія (1831–1837) Київська духовна академія (1837–1841) Перші роки викладання (1841–1842) Архієрейське (1857–1859) Архієрейське служіння на Харківській кафедрі (1859–1868) Роки управління Литовською єпархією (1868–1879) Роки управління Московською митрополією (1879–1882) Богословська спадщина митрополита Макарія Введення в Православне Перші роки життя (1816–1823) Митрополит Макарій – у світі Михайло Петрович Булгаков – народився 19 вересня 1816 року в селі Суркове Новооскольського повіту Курської Губернії (нині – Новооскольський район Білгородської області). Його отець Петро Булгаков був священиком села Сурково. Як пастир, о. Петро залишив по собі найдобрішу пам'ять, яка понад півстоліття зберігалася серед парафіян. Він часто говорив у храмі повчальні прості повчання і безвідмовно відвідував будинки своїх пасом з нагоди хрестин, вінчань та ін. Багатьом біднякам у пору літнього робочого часу було важко знайти сприймачів, тому священик Петро приходив їм на допомогу і сам ставав хрещеним батьком селян. Мати Михайла Булгакова, Стефаніда Григорівна, була дочкою священика Григорія Спаського із Корочанського повіту. Отримавши домашнє виховання, вона була дуже розумна, м'яка і благочестива. Вона старанно відвідувала церковні служби. Тривалі домашні молитви супроводжували частими земними поклонами. Крім суворого дотримання постів, Стефаніда Григорівна постила і понад належне статуту. З особливою увагою та любов'ю вона завжди слухала читання Четьох Міней святителя Димитрія Ростовського. У 1850 році на її пожертвування був влаштований жертовник у місцевій парафіяльній церкві. Михайло був третьою дитиною серед шести дітей. Немовля народилося слабким і того ж дня було хрещено з ім'ям Михайло. Хлопчик від народження мав слабке здоров'я і постійно страждав на золотуху (поширена серед дітей хвороба, вид сучасного діатезу). Священик Петро помер у 1823 році, коли старшій дочці виповнилося 10, Михайлу – 7 років, а наймолодшому – три місяці. Сім'ї ледь не вистачало коштів для існування. Початкова освіта та виховання (1823–1831) У 1823 році настав час віддавати Михайла вчитися. Мати послала свого сина до хрещеного батька – священика Павла Нікітського, який служив за 7 верст від них. Священик Павло з давніх-давен утримував домашню школу. Такі школи були у великому ході серед сільського духівництва у XVIII – на початку ХІХ століття. Туди віддавали своїх дітей на навчання грамоті як самі парафіяни, і навколишні священики. Михайло, незважаючи на старанність і старанність, насилу засвоював навчання: хвороба супроводжувалася притупленням розумових здібностей і особливо пам'яті. Однак він навчився читати та писати. Через 2 роки мати відвезла сина в Корочу до парафіяльного духовного училища. Хоч і там вчення давалося важко, але викладачі помітили наполегливість і працьовитість хлопчика. Згодом митрополит Макарій сам говорив, що він «завжди належав до найсправжніших і найакуратніших учнів». Ще через 2 роки, у липні 1827 року Михайло без затримок переходить до Окружного повітового духовного училища, розташованого в м. Білгороді в одному будинку з Курською духовною семінарією. Невдовзі Господь нагородив терпіння роботящого учня. Зважаючи на погані здібності, уроки доводилося хлопчику вчити навіть тоді, коли однолітки могли грати у дворі. Від шуму Михайло віддалявся зазвичай із книжкою за складені надворі дрова. Одного разу випадково кинутий камінь перелетів через стіб і потрапив у голову Михайла так, що глибоко розсік шкіру і викликав сильну кровотечу. Попри очікування, втрата крові не посилила болючість хлопчика. Навпаки, із загоєнням рани назавжди зійшли всі сліди золотухи і болісна хвороба назавжди залишила хлопчика. Хоча з фізичного розвитку Михайло продовжував відставати від товаришів, але це не заважало швидкому розквіту духовних і розумових сил при нажитому працьовитості. Незабаром він посів перше місце у класі. Згодом митрополит Макарій завжди був вдячний Божественному Провидінню, що випробував його в дитинстві через болісну хворобу: вона послужила одним із найсильніших спонукань до постійної працьовитості. На одному з іспитів архієпископ Курський Іліодор був так захоплений відповідями та здібностями Михайла Булгакова, що почав розпитувати його про сімейство та взяв у ньому гарячу участь. Матері Булгакова він призначив пенсію в 100 рублів (великий на той час оклад у духовному відомстві), а всіх трьох сестер видав заміж майбутніх священиків. Курська духовна семінарія (1831–1837) Здібності Михайла ще більше виявилися, коли його перевели з училища в Курську духовну семінарію. Тут, за свої блискучі успіхи, він придбав таку любов до себе і повагу начальства, що деякі викладачі, попри існуючий звичай і, незважаючи на його юнацький вік, зверталися до нього на ім'я по батькові. У 1831 році професором Київської духовної академії було проведено ревізію семінарії. У результаті Правління академії розширило будинки, призначило особливих помічників інспектора та збільшило викладацький склад. На чолі семінарії було поставлено вченого ректора архімандрита Анатолія (Мартинівського), який набирав викладачів з числа кращих випускників Київської академії. Завдяки цьому на час вступу Михайла Булгакова в семінарію там склався гурток обдарованих викладачів, котрі палко любили своє покликання і тому мали великий вплив на учнів. У семінарії Михайло Булгаков добре засвоїв мови, розвинув і засвоїв ту чудову за ясністю, легкістю та простотою мову, якою виділяються і досі залучають усі його праці, сувору логічність та точність думки. Тут на Михайла вплинув викладач церковного красномовства Д.С.Любицький, магістр Київської академії. Він склав свій власний посібник з предмета, причому головну увагу приділяв практичним вправам учнів. Завдяки йому Михайло познайомився з новою літературою і, будучи вже архієпископом Харківським, відвідав рідну семінарію та публічно дякував старцю-вчителеві за те, що «навчився любити російську літературу та правильно писати». У семінарії Михайло читав Карамзіна. Поезія Жуковського захопила його настільки, що всі його вірші він переписав у зошит і пам'ятав напам'ять. Крім того, він сам і в семінарії, і в академії непогано наслідував твори улюбленого поета. Навіть у першому класі семінарії він експромтом говорив хрії – найважчі риторичні вправи того часу. Через багато років, коли митрополит Макарій став відомим вченим професором і знаменитим духовним оратором, його здатність до імпровізації багатьох дивувала. Сам митрополит Макарій, в особистій бесіді, говорив, що його промови багато втрачають під час перекладення на папір, оскільки зазвичай записувалися на другий чи третій день. У 1832 році ректором семінарії став архімандрит Елпідіфор (Бенедиктов), згодом архієпископ Таврійський. Познайомившись на іспитах 1833 року з Булгаковим, він став дбати про долю чудового учня. Архімандрит Елпідіфор брав його з собою на канікули, повчав, виховував, спрямовував розвиток розумових здібностей. Михайлу було дозволено жити в одній квартирі із ректором. Монах високого аскетичного подвигу та чистоти, Архімандрит Еллідіфор зумів захопити юнака своїм живим прикладом радості чернечого житія та моральної досконалості. Михайло наслідував свого вчителя у всьому, навіть у зовнішньому: у манері ходити, триматися у спілкуванні, навіть у почерку. Архімандриту Елпідіфору Михайло був завдячує знайомству з працями преосвященного Інокентія (Борисова), тоді ректора Київської духовної академії. Його працю «Останніми днями земного життя Ісуса Христа», надрукований у «Християнському читанні», Булгаков власноручно переписав. Окрім архімандрита Єлпідифора та Д.С.Любицького, на Михайла Булгакова вплинув професор П.Д.Вишемирський, один з найкращих магістрів VII курсу Київської академії. У Курській семінарії він викладав церковну історію, і Михайло Булгаков був одним із перших його слухачів. Своє викладання професор Вишемирський супроводжував рясним читанням першоджерел, знайомив учнів із сучасними досягненнями церковно-історичної науки, а самі лекції читав не за книгами чи записками, але вільно, володіючи гарною дикцією та даром живого слова. 14 липня 1837 Булгаков закінчив семінарію зі ступенем студента і прослухав курси наук богословських, філософських, словесних, історичних, фізико-математичних; вивчав мови: грецьку, латину, єврейську, французьку. Слід зазначити, що майбутній митрополит Макарій був учнем старої духовної школи. Саме ця школа – спадкоємиця духовних шкіл XVIII століття – виховала таких великих церковних діячів, як святитель Філарет Московський, святитель Феофан Затворник, святитель Інокентій Московський та безліч інших чудових чоловіків. Київська духовна академія (1837–1841) У серпні 1837 року Михайло Булгаков другим за списком вступив до Київської духовної академії, отримавши на вступних іспитах майже з усіх предметів з одиниці, тобто. найвищому балу. У цей час Київська академія вступила в блискучу епоху своєї історії. Ректором у КДА був знаменитий архімандрит Інокентій (Борисів), згодом архієпископ Херсонський, який ввів у викладання російську мову замість латині і своїм прикладом спонукав студентів до праці та самоосвіти. Митрополит Макарій свідчив, що ректор «найбільше намагався розвивати розумову силу у студентах і вимагав, щоб вони не заучували лекцій, а неодмінно передавали їх своїми словами». Зі студентами архімандрит Інокентій зазвичай звертався ласкаво, ввічливо та шанобливо. У його відношенні до них було багато батьківської доброти та турботи. В академії Михайло слухав філософію у прот. І.М.Скворцова; богослов'я у знаменитого архімандрита Димитрія Муретова; церковне красномовство – у Я.К.Амфітеатрова. У нижчому відділенні він пише твір у віршованій формі «Смерть старця самітника», а старшому відділенні «План християнської аскетики». Цей твір був атестований професором, як перевершує всі відомі твори іноземної літератури з цієї теми, а митрополит Московський Філарет писав: «Твір, що коштувало чимало обдумування й у багатьох частинах відповідне мети науки». Ректор КДА архімандрит Інокентій став безпосереднім наставником майбутнього митрополита. «Історія Київської духовної академії» – випускний твір Михайла Булгакова – було написано на пропозицію самого архімандрита Інокентія. Він і був керівником у цій роботі. Польські джерела перекладав викладач польської мови В.І. Аскоченський. Михайло Булгаков ретельно переглянув не лише бібліотеку академії, а й книгосховища Софійського Собору та Олександро-Невської Лаври. Твір дав автору ступінь магістра, а митрополит Московський Філарет писав: «Твір вартий уваги за великою кількістю зібраних відомостей і за порядком викладення цих ... Хоча предмет твору не богословський, проте, торкаючись судженням різних вчених предметів, автор показує себе гідним ступеня магістра». Поява цього твору у пресі принесла популярність Булгакову, відразу викликавши позитивні рецензії у наукових журналах. На останньому році навчання в академії виповнилось давнє бажання Михайла. У віці 25 років 15 лютого 1841 він був пострижений у чернецтво з ім'ям Макарій, на честь митрополита Київського священномученика Макарія. Разом із ним приймав постриг Георгій Говоров, майбутній святитель Феофан Затворник. 25 березня того ж року монах Макарій був посвячений у сан ієродиякона. Ще через три місяці, після закінчення курсу наук, він 28 червня 1841 року з зарахуванням до першого розряду вихованців був висвячений у ієромонаха. Ієромонах Макарій став другим за списком магістром. Випускний іспит з богослов'я приймав митрополит Філарет Київський. Ієромонах Макарій був запитаний першим і отримав найвищий бал. Перші роки викладання (1841–1842) Академії тоді були вкрай потрібні обдаровані викладачі, здатні як добре вести свій предмет, і навіть знову створювати системи наук. Таке завдання було покладено на ієромонаха Макарія: з благословення ректора архімандрита Димитрія Муретова він очолив 1841 року вперше освічену кафедру Російської церковної та громадянської історії. Усі літні канікули він ужив підготовку лекцій, які з 1847 року друкувалися в «Християнському Читанні». Вони лягли в основу майбутньої книги «Історія християнства в Росії до рівноапостольного князя Володимира як введення в історію Російської Церкви». Паралельно з курсом історії Російської Церкви, ієромонах Макарій читав курс Російської громадянської історії. За спогадами учнів, він читав з неймовірно гарною дикцією, з великим захопленням. Лекції його завжди обмірковані, стрункі, живі, змістовні і надзвичайно цікаві. На жаль, академічні читання з громадянської історії не збереглися. За серйозне ставлення до справи та цікаві лекції студенти платили молодому викладачу щирою повагою та увагою до його лекцій. Ієромонах Макарій завжди говорив лекції напам'ять, хоча водночас було помітно, що він ретельно готував їх удома. Вимовляв свої лекції він голосно, виразно, ясно і виразно. В.І.Аскоченський писав: «Послухайте молодого ченця Макарія, як добре, з яким ентузіазмом імпровізує він свої уроки з історії Російської Церкви. Послухайте, говорю, його всі слухають». Крім навчальних занять, ієромонаху Макарію було доручено виконувати посаду ректора Києво-Подільських духовних училищ. Турбот молодого ієромонаха було довірено понад 500 вихованцям. Він ніс цей послух протягом шести місяців 1842 року і згодом писав: «Серцю моєму надзвичайно боляче при кожному спогаді, що за піврічну єгипетську роботу мені не сказали хвали чи подяки. Боляче гірко, що ін є сіяти, а ін жняй: один трудився, іншому дісталися плоди... Але... та не висловлю всього, що в моїй душі кип'ятиться». Як зауважували згодом, оцінюючи діяльність ієромонаха Макарія як ректора училищ, у ньому «щасливо поєднувалися видатні розумові обдарування та працьовитість допитливого вченого із чудовим практичним тактом адміністративного діяча». Ієромонах Макарій залишався на службі у рідній академії лише один рік. Промислу Божому було завгодно покликати свого обранця на справу в іншому, більш видному за людськими поняттями місці служіння. Архімандрит Опанас (Дроздов) був викликаний із Херсонської духовної семінарії на посаду ректора Петербурзької духовної академії. Влітку 1841 року він був проїздом у Києві і чув про молодого викладача, який подає надії. Як ректор СПбДА, архімандрит Опанас був звільнений від викладацької діяльності та зведений у сан єпископа Вінницького. Будучи близьким із обер-прокурором Синоду графом Протасовим, єпископ Опанас попросив на вільну кафедру богословських наук київського бакалавра Макарія. Роки викладання та ректорства у СПбДА (1842–1851) Митрополит Макарій писав: «З першого вечора, як тільки я до нього (тобто до преосвященного Афанасія) представився, коли він докладно, протягом п'ятої години, випробував мене у знанні догматичного богослов'я, особливо торкаючись пунктів православ'я; з цього фатального, зовсім непередбаченого мною в дорозі безтурботного вечора, він відразу почав сильно хвалити мій спосіб думок, називаючи його абсолютно подібним (а цей вечір почався через годину, як тільки я зліз з візка) до найменших подробиць зі своїм. Скільки звідси гарного для мене! Зізнаюся, мої щасливі відповіді того вечора, до якого я зовсім не готувався, аж ніяк не знаючи, що мені доведеться перетерпіти тут, ці відповіді я вважаю особливим благодіянням Промислу, що благодіє мені: адже від них на перший раз залежало моє все». Справді, преосвященний Афанасій почав відразу ж заступатися ієромонаху Макарію, всюди робити про нього найсприятливіші відгуки і давати найсерйозніші доручення. Ієромонаху Макарію було доручено лекції з догматичного богослов'я. Заняття розпочалися за два дні після приїзду. Він писав: «Класів на тиждень мені дано три, та знайте, що ходити в класи тут треба обов'язково після дзвіночка хвилин через п'ять, десять і сидіти неодмінно до кінця; а класи дуже часто відвідує сам преосвященний ректор. …Уроки свої я зобов'язаний писати негайно, щоб віддавати у літографію… А зізнаюся: зело важко складати лекції з догматики». Ієромонах Макарій прочитав покладений курс у 25 лекцій по 2 години кожна. Потім того ж 1842 43 навчальному році він читав лекції з введення в богослов'я. За дорученням ректора ієромонах Макарій вів практичні заняття з випускниками: навчав викладати лекції майбутніх професорів. З приїзду молодий викладач став помічником інспектора. Він був зобов'язаний принаймні п'ять разів на день обійти всі кімнати і бути на всіх студентських трапезах. Ректор поручил о. Булгакову скласти теми для творів та курсових робіт. Крім того, він же мав і перевіряти їх. Зі 200 тем, запропонованих ієромонахом Макарієм, ректор затвердив 55 за кількістю студентів. «Біда! Хочуть звалити майже все на мене,— писав майбутній митрополит.— Упаси, Боже! А преосвященний того хоче, та й студенти просто просять». За дорученням єпископа Афанасія ієромонах Макарій почав складати збірку догматичного вчення з керівництва святителя Димитрія Ростовського. «Готую,— писав о.Макарій до Києва,— статтю для «Християнського читання»: «Вилучення догматичних місць із творів св.Димитрія Ростовського». Коли я приступив до роботи, то наважився виконати добре добре підприємство ... почав читати сам, і поки набрав місць на весь свій план, перечитав творіння Святого до чотирьох разів». Так святитель Димитрій Ростовський у своїх безсмертних творах сприяв формуванню митрополита Макарія як богослова-догматиста. Догматичне вчення святителя Димитрія викладено у п'яти розділах: 1) про святу віру та Церкву взагалі; 2) про Бога та Його властивості; 3) про спільні дії Божих у світі – творінні та промислі; 4) про Бога як Спасителя роду людського; 5) про Боже домобудівництво людського порятунку. Комітет СПбДА вирішив запровадити цю працю як підручник для семінарій. Преосвященний Афанасій, задоволений першою працею ієромонаха Макарія, доручив йому скласти подібним чином і посібник з морального богослов'я з праць святителя Димитрія. Тоді ж о.Макарієм було розпочато складання «Вступу до Православного богослов'я». В основу цієї роботи, яку сам автор називав «енциклопедією богословських наук», було покладено твір «План християнської аскетики». Ієромонах Макарій писав: «Яко живу? Так само щасливо, як мешкав у Києві: та хіба ви не знаєте, що наше щастя від нас і в нас? Втім, я не помічаю, як мені живеться, за справами забув порядок днів і не бачу, право, як час біжить. Участю своєю я цілком задоволений і поки що кращої не бажаю». В іншому листі він писав: «Скільки роблю я не за себе, а за інших, потай, як приховане знаряддя! То пишу відгуки та критики на ту чи іншу книгу, то складаю плани на те, на се, то, наприклад, мав знайти зі Святого Письма пристойні епіграфи на фронтони нашого чудового Ісаакіївського Собору та інше. та ін.». В 1844 ієромонах Макарій був зведений в сан архімандрита, призначений інспектором академії і нагороджений ступенем ординарного професора богослов'я. На посаді інспектора архімандрит Макарій прослужив 6 років, з 1844 по 1850 рік. У роки архімандрит Макарій викладав курс основного богослов'я. Повністю переробивши зміст предмета, Макарій Булгаков в 1847 надрукував свої лекції під назвою «Введення в Православне богослов'я». Одночасно з курсом вступу до православного богослов'я архімандрит Макарій читав лекції з догматичного богослов'я. Програма лекцій повністю збігалася із планом твору «Догматичне вчення святителя Димитрія Ростовського». Митрополит Санкт-Петербурзький Антоній, який оглядав 1843 року академію, свідчив перед Святішим Синодом, що він «знайшов у вихованцях академії з догматичної частини твердий православний напрямок, у вивченні святих Отців Церкви – повноту і ясність». Як інспектор, митрополит Макарій залишив по собі найкращі спогади. Який закінчив академію 1859 року Г.С.Рыбаков згадував: «Наш час відрізнялося суворістю правил студентського побуту. Але ми не відчували цієї суворості і не обтяжували нею. Вся ця регламентація, під розумним управлінням і при педагогічному такті преосвященного Макарія ще під час перебування його інспектором, такті, заснованому на глибокому знанні властивостей душі людської, увійшла в звичаї та звичаї студентів, складаючи дух закладу, який традиційно переходив від одного курсу до іншого і яким, як потоком, захопився гуртожитки. Студенти зазвичай казали: "у нас це не прийнято"». З 1844 по 1848 архімандрит Макарій був призначений членом Санкт-Петербурзького духовно-цензурного комітету. За допомогою в якнайшвидшому просуванні поданих на розгляд праць до архімандрита Макарія зверталися і преосвященний Інокентій (Борисов), і єпископ Антоній (Мартинівський), і професор Я.К.Амфітеатров та багато інших. За своє сумлінне ставлення до справи він користувався глибокою повагою. Репутація архімандрита Макарія як неупередженого та акуратного цензора стала широко відомою і в колі світських письменників. Працював архімандрит Макарій абсолютно безкоштовно. Ця посада познайомила його з практичними правилами духовної цензури, і після митрополит Макарій так обробляв свої твори, що майже безперешкодно проходили найсуворіших цензорів. З 1844 по 1847 разом із архімандритом Макарієм у Петербурзькій академії викладав Моральне Богослов'я майбутній святитель Феофан Затворник. Одночасно прийнявши чернечий постриг, два великі богослови і подвижники на все життя зберегли теплі дружні стосунки і листувалися. Як професор академії, архімандрит Макарій виконував інші важливі доручення. У 1845 році він за дорученням академічного Правління виправив книгу "Пояснення недільних та святкових читань". На академічній конференції, присвяченій питанням викладання богословських наук в університетах та ліцеях, архімандрит Макарій рекомендував як навчальні посібники «Догматичне богослов'я» архімандрита Антонія (Амфітеатрова) та «Історію Російської Церкви» архієпископа Філарета (Гумілевського). У 1847 році було опубліковано "Вступ до Православного богослов'я". Прочитавши його, преосвященний Інокентій писав: «Не залишайте і далі трудитися на цій святій ниві. Господь, мабуть, закликає Вас до нього». Священний Синод ухвалив, що архімандрит Макарій «у повагу великих відомостей у предметах богословських, і вчених праць і особливо виданого їм у 1847 року твори під назвою «Вступ до Православне Богослов'я» зводиться на ступінь професора богослов'я». За синодальним визначенням, твір архімандрита Макарія був піднесений Государю Імператору і Спадкоємцю Цесаревичу, причому обидва милостиво дякували автору. 6 грудня автору був наймилостивіше наданий наперсний хрест з дорогоцінним камінням з кабінету Його Величності. Архімандрит Макарій писав: «Дяка Господу! Тепер, з волі начальства, я взявся за нову працю. Розумію православне догматичне богослов'я. Чи дасть мені Бог закінчити цю працю, не знаю. А хотілося б від щирого серця принести ще хоч лепту на користь спільну. Молитиму Всевишнього». Прийнявши доручення, архімандрит Макарій вирішив скласти наукове дослідження на предмет догматичного богослов'я. До друку статті почали виходити з 1848 року, а в 1849 році з'явився перший том: вступ і вчення про Бога в Самому Собі. 1850 року був готовий другий том. У ці роки друкуються історичні праці митрополита Макарія. В 1846 виходить «Історія християнства в Росії до рівноапостольного князя Володимира» і стаття «Кирило і Мефодій, слов'янські просвітителі». В 1847 видається «Нарис історії Російської Церкви в період до-татарський, 992-1240г.» та «Записки Григорія Кониського». У 1849 році архімандрит Макарій видає «Три пам'ятки російської духовної літератури XI століття: Пам'ять та похвала князю російському Володимиру; Житіє блаженного Володимира; Сказання пристрастей та похвала про вбивство святих мучеників Бориса та Гліба». У 1850 році їм була надрукована одна невелика стаття «Церква Руська за днів святого Володимира та Ярослава до обрання митрополита Іларіона». До 1853 його історична діяльність припинилася. У 1850 році архімандрит Макарій написав чудовий твір за канонічним правом, що досі залишається невиданим. Це – «Збори матеріалів науки канонічного права Православної Російської Церкви, викладене в систематичному порядку». Як вказував професор канонічного права А.С.Павлов, ми й тепер ще маємо всіх даних для побудови повної догматичної системи російського канонічного права, оскільки джерела не зібрано і видано особливому хронологічному чи систематичному порядку. У 1850 році архімандрит Макарій був призначений ректором Санкт-Петербурзької академії і хіротонізований на єпископа Вінницького. Другого дня після хіротонії єпископ Макарій писав: «Господе завгодно було і мене зарахувати до сонма наступників апостольських! О, яка велика кількість благодаті Божої до мене, недостойного!» На відміну від своїх попередників, єпископ Макарій, ставши ректором, не залишив викладання богословських дисциплін. Преосвященний Макарій, який прослужив у СПбДА 8 років, прийняв академію у впорядкованому стані. Усі предмети викладалися у належній повноті та злагоді між собою. Бібліотека та архів знаходилися у відмінному стані. Харчування та одяг вихованців були добрими. Церква, зали зборів та інші приміщення академії утримувалися у чистоті. Діловодство зразкове. Розпорядок життя в академії став незмінним при преосвященному Макарії: вранці о 6 годині дзвінок, о 7 годині молитва в церкві та чай у їдальні, далі обов'язкові заняття студентів, з 9 до 14 слухання лекцій, обід, прогулянка в саду, о 17 годині чай, з 18 до 21 23 відхід до сну. Затримуватись у класах у жодному разі не дозволялося. У кожній спальні о 10 годині вечора запалювалася перед іконою лампада і мерехтіла всю ніч. Усі до одного приходили на молитву, всі до одного бували на лекціях. «З серцевою вдячністю пригадуємо, – казав вихованець академії того часу, – що в час його управління академією ми не бачили нічого, крім найщирішого, прямого і доброзичливого ставлення до нас – вихованців академії. Нічого грубого, двозначного, фальшивого, недоброзичливого… На якісь підшукування, на якісь розпізнавання непрямими шляхами про студентів він не був здатний за своїм характером. Це виховало в нас, колишніх його учнях, почуття прямоти та відвертості, які потім життя оцінювало по-своєму. Він власним прикладом вчив нас прямоті, відвертості та щирості. Таким прикладом він був для нас і в наших заняттях, і в нашій дисципліні. Нашій повазі до нього не було меж. Більш прямого, чесного та відвертого начальника-педагога ми не зустрічали у нашому житті». Не задовольняючись суворим наглядом інспекторів, єпископ Макарій сам часто обходив класи і кімнати і часто відвідував лекції наставників. Наприкінці навчального дня двоє студентів (із старшого та молодшого відділень) були до нього з журналами в руках і доповідали про всі предмети, що пройшли за день. Достойних наставників ректор Макарій нагороджував грошовими преміями і намагався швидше зводити на ступінь професорів. 1851 року єпископ Макарій, скориставшись черговою ревізією духовної академії, влаштував кафедру Російської церковної та громадянської історії, а також подав проект про освіту при духовних академіях місіонерських відділень для боротьби з розкольниками. У Петербурзькій академії таке відділення відкрилося з 1853 року. Професор-єпископ мав на тиждень дві лекції з догматичного богослов'я. З 1853 викладав історію розколу. Як ректор академії, він був головним редактором журналу «Християнське Читання». У перші роки свого ректорського служіння єпископ Макарій безперервно друкував Догматичне Богослов'я. В 1851 вийшли 2-й і 3-й томи, в 1852 вийшов 4-й том, а в 1853 вийшов останній 5-й том. Поява п'яти томів Догматики преосвященного Макарія відзначалося всіма як нова епоха російської богословської науки, як торжество Православної Російської Церкви. «Слава і подяка Богу,— писав єпископ Антоній Мартинівський,— який подав вам благодать виданням повного, православного багатого догматичного богослов'я, на чистому, гідному предмета, російській мові, відібрати ганьбу від Руської Церкви, яку докоряли іновірці, що вона не має навіть власної, не має навіть власної, не навіть власної, не має навіть власної, не має навіть власного! Слава і вам, преосвященніший Владико, що підняв тяжкі, багаторічні праці і довершив з неохолодженою ревнощою воістину великий подвиг!» Після видання «Догматичного богослов'я» Святіший Синод доручив єпископу Макарію скласти підручник з догматики для семінарій. Книга була готова в тому ж 1853 і відправлена ​​на розгляд святителю Філарету Московському. Митрополит Філарет протримав підручник у себе без жодної відповіді аж до смерті. Видання п'ятитомної «Догматики», можна сказати, стало вінцем богословсько-догматичної творчості митрополита Макарія. З цього часу обдарований вчений-єпископ займався майже виключно історією Російської Церкви. Результатом цієї роботи став твір "Історія російського розколу, відомого під ім'ям старообрядництва". Воно друкувалося в «Християнському Читанні» в 1853-54 роках, а потім вийшло окремою книгою в 1855р. Цей твір приніс авторові славу першого російського розколознавця. Нарешті, після 1855 року преосвященний Макарій зміг розпочати свою заповітну працю – продовження Історії Руської Церкви. Він знову переробив і видав перші три томи. Відзначаючи наукову гідність цієї роботи, професор І.А.Чистович у «Известиях 2-го відділення Імператорської академії Наук» писав: «Несправедливо було залишити непоміченим ще одне гідність Історії преосвященного Макарія – чудовий виклад, яким відрізняються, втім, всі твори цього письменника. Вигадувач так майстерно урізноманітнить виклад, так непомітно перемішує свою розповідь з виписками з давніх письменників... що цікавість читання однаково підтримується від початку до кінця. При цьому способі викладу автор спростив промову до останньої можливості. Але ця простота витончена найвищою мірою; це – чисте, правильне, поточна російська мова, без домішки невластивих їй промов і оборотів». Крім цієї великої праці, єпископ Макарій публікував численні статті в академічних журналах. Преосвященний Макарій на той час обіймав посаду голови Комітету для видання духовно-моральних книг. Він був одним із найдіяльніших видавців невеликих народних міркувань та оповідань, які вибиралися переважно зі Святих Отців. У зв'язку з початком 1853 року Кримської війни з Палестини було відкликано російську духовну місію, де служив ієромонах Феофан (Говоров), майбутній Вишенський святитель. Преосвященний Макарій запропонував своєму другові та однокурсникові на вибір три викладацькі місця: два в Київській академії, одне – у С.-Петербурзькій. Із смиренністю ієромонах Феофан вирішив покластися на волю начальства і був направлений викладачем канонічного права в столичній академії, під начальство єпископа Макарія. Прослуживши у СПбДА 15 років, митрополит Макарій пройшов у ній усі посади від бакалавра до ректора. Його управління академією стало цілою епохою в історії СПбДА, що створила такі порядки, які вважалися зразковими і яким потім наслідували. В академії митрополит Макарій зумів виховати таких видатних діячів, які згодом з'явилися прикрасою не лише богословської, а й світської науки – архієпископ Ніканор Херсонський, професора Коялович, Чистович, Нільський та інші. Г.С.Рибаков у спогадах про митрополита Макарію як ректора академії пише: «Часи Макарія були часом багатосторонньої кипучої діяльності петербурзької академії. Все жило одним спільним інтелектуальним життям: і учні, і учні займалися своєю справою кожен у міру сил і здібностей. Хорошим був час, що проходив у найсолодших для духу заняттях наукою». Архієрейське служіння на Тамбовській кафедрі (1857–1859) «Людина припускає, а Бог має в своєму розпорядженні - говорить російське народне прислів'я, - писав єпископ Макарій на батьківщину в 1857 році. – Господь судив, щоб мені дали єпархію”. Єпископа Тамбовський Григорія було призначено Санкт-Петербурзьким митрополитом. Він наполягав, щоб єпископа Макарія було переведено зі столиці до Тамбова. На місце єпископа Макарія був призначений ректором архімандрит Феофан (Говоров), який на той час служив у посольській церкві в Константинополі. Монах Саровської обителі, згодом письменник митрополита Макарія, так описує своє перше враження від приїзду нового архієрея: «При першому ж погляді на нього він вразив мене. Надзвичайна краса його обличчя, правильні і тонкі риси, освітлені глибоким розумом, молодість, шляхетна і велична постава - все це мимоволі прикувало мою увагу. Коли Владика проходив відстань... до храму... мені здавалося, що він не стосується землі, не рухається нею, а ніби летить і ковзає її поверхнею. Така легка, одухотворена і як би світлоносна була його постать. Тут, безсумнівно, далося взнаки яскраво виражене переважання і панування духу над плоттю. … Мені хотілося перевірити своє враження. Виявилося, що й інших ченців нашої обителі преосвященний Макарій справив також дуже сильне враження». Справи у Тамбовській єпархії перебували у вкрай занедбаному стані. Попередник преосвященного Макарія єпископ Миколай (Доброхотов) був свого часу викликаний до Санкт-Петербурга для присутності в Синоді, але, не отримавши очікуваного підвищення, повернувся в єпархію і фактично відійшов від справ, переклавши все на консисторію. Владика Макарій писав: «Війну з консисторією продовжую... секретар уже подав прохання про звільнення... добираюся і до членів консисторії... на жодного члена консисторії покластися не можна. Працюю все сам». Незабаром, змінивши непрацездатних співробітників, єпископ Макарій налагодив діяльність консисторії. Звичайний порядок був такий. Будь-яка справа передавалося в консисторію з послідом: «доповісти з думкою». Отримавши від консисторії довідку, Владика уважно переглядав справу і відразу виносив рішення. Жодна справа не проходила без особистого розгляду владики Макарія. Щоліта владика Макарій присвячував на огляд єпархії. Він ретельно оглядав стан храмів. У кожній церкві говорив повчання. Щоб безпосередньо і ближче дізнатися якомога більше підлеглого духовенства, він збирав священиків кількох парафій в одному місці і вів тривалі бесіди. Часом ці бесіди перетворювалися на справжні іспити з історії та богослов'я. Преосвященний Макарій був зазвичай ласкавий, ввічливий і ввічливий у поводженні зі своїми підлеглими, але винних карав суворо. У 1842 році для російського духовенства було введено штати. У результаті багато священиків опинилися без місць, а молоді люди з духовного звання у віці 20–30 років змушені були йти у солдати. Преосвященний Макарій бачив тяжке становище, в якому виявилося духовенство без своєї волі. Він намагався насамперед відновити скасовані вакансії. Також він заохочував будівництво нових церков, куди призначав гідних служителів. Владика Макарій енергійно боровся з розколом та сектами, що існували в його єпархії, всіляко заохочуючи священиків-місіонерів. Адміністративна робота вимагала таких зусиль, що у заняття наукою майже залишалося часу. У цей період преосвященний Макарій написав лише кілька статей: про Григорія Цамблака, біографічну записку про преосвященного Інокентія Херсонського, про твори митрополита Київського Кирила II і про Новгородських Четьих Мінеїв. Крім того, владика Макарій вимовляв багато проповідей, із яких збереглося понад 50. Дбаючи про богословську освіту підлеглого духовенства, владика Макарій виписував для парафіяльних бібліотек богословську літературу. Духовенство єпархії палко відгукнулося на добрі дії архієрея і просило дозволу закупити книги самого Преосвященного. Було виписано 169 екземплярів журналу «Християнське Читання», 11 екземплярів «Історії Руської Церкви» та кілька «Слов і промов». Окрім Тамбовської, книги єпископа Макарія набували й інших єпархій у кількості понад 200 примірників: Полоцька, Чернігівська, Ярославська, Вятська... Преосвященний Макарій, ввівши в Тамбовській єпархії сувору церковну дисципліну, викликав проти себе невдоволення деяких. У 1858 році в Петербурзі поширилася несправедлива чутка, що єпископ Макарій змушує духовенство купувати свої книги. Ця чутка була викликана хибним доносом. На діяльного Архипастиря він справив таке сильне враження, що він бажав пересування з Тамбова. До цього бажання спонукав і місцевий клімат, який погано відбивався на здоров'я преосвященного Макарія. Крім того, всі важливі особи, які приїжджали до Тамбова з Петербурга, стверджували, що це призначення – тимчасове. Справді, 1859 року архієпископа Харківського Філарета (Гумілевський) було переведено до Чернігова, а на його місце вирішено було призначити преосвященного Макарія. На Тамбовській кафедрі його замінив однокурсник Київської академії преосвященний Феофан (згодом – святий Затворник Вишенський). Призначенням на Харківську кафедру єпископ Макарій був дуже задоволений, проте писав у листі: «Розлучатися з Тамбовом мені дуже важко. Я прежде не понимал, что так успел привязаться к нему. Особливо боляче залишати те, що я сам влаштував, поновив... Не кажу вже про те, як вразила ця звістка тамбовців: багато хто просто плачуть. Да, я вижу, как меня здесь любили и ценили. Что же будет при самой разлуке!» У день Вознесіння Господнього 21 травня 1859 року преосвященний Макарій відправив останню літургію в тамбовському кафедральному соборі. Архіпастир так описував прощання зі своєю першою паствою: «Тамбов вразив і торкнув мене при прощанні проявами своєї схильності... У день виїзду видовище було зворушливе. Від мого дому мене рішуче проводжало все місто, після прощання в церкві. Я кроком їхав по всіх вулицях, і за мною тяглося безліч екіпажів і незліченні натовпи народу пішки – доти, доки виїхали за Тамбов. І там почалися знову прощання і сльози, про які я не можу досі згадати без сліз. Так, у Тамбові багато хто або деякі мене істинно любили і поважали. І я досі щиро сумую за Тамбов». Архієрейське служіння на Харківській кафедрі (1859–1868) У червні 1859 року владика Макарій приїхав до Харкова. Завдяки невпинним працям його попередника – архієпископа Філарета (Гумилевського), який понад 10 років (1848–1859) керував кафедрою, – Харківська єпархія перебувала у впорядкованому стані. Не тільки в містах, а й у багатьох селищах були кам'яні церкви, які утримувалися в чистоті та порядку. Духовенство було освіченим і старанно виконувало свої душпастирські обов'язки. В єпархії діяла Харківська духовна семінарія, три чоловічі духовні училища (Харківське, Охтирське та Куп'янське) та одне жіноче училище для дівчат із духовного стану. Провівши 1859 року ревізію семінарії, Владика залишився задоволений. Харківська семінарія знаходилася в новій будівлі, збудованій за архієпископа Філарета (Гумилевського). Навчальний процес було поставлено тверду основу. Моральність вихованців була дуже гарною. Владика Макарій зумів з єпархіальних засобів підвищити платню для викладачів та наставників та збільшити зміст студентів. Крім того, він дав вказівку літографувати навчальні лекції після того, як їх уважно перевірить та схвалить ректор семінарії. 1866 року 18 священиків Харківської єпархії мали академічну освіту, 597 закінчили повний курс семінарії, а 107 – неповну. У будинках Харківського училища було проведено капітальний ремонт. Охтирське училище перебудовано та відремонтовано. Жителі Куп'янська зібрали пожертвування та перевели училище до нової будівлі. Турботами преосвященного Макарія всі духовні навчальні заклади Харківської єпархії одними з перших у Росії перейшли на новий статут 1867 року. Думка заснувати у Харкові училище для дівчат із духовного стану належало знаменитому архієпископу Інокентію Херсонському. Здійснив її архієпископ Філарет (Гумілевський). У 1856 році училище являло собою будинок на 18 кімнат і прибудовану до нього училищну церкву. У ньому могли здобувати освіту 62 вихованки. Архієпископ Макарій розширив будинок і придбав землю поряд із училищем, де було влаштовано сад. В училищі могли навчатись вже 140 дівчат. Преосвященний Макарій заснував для вихованок стипендію свого імені у 50 рублів. При училищі було відкрито безкоштовну школу на 20 дітей. Однією з головних турбот преосвященного Макарія було приведення у повний порядок діяльності консисторії. Вимагаючи суворої старанності та дотримання правил закону, він уважно стежив за роботою як вищих, так і нижчих чиновників. Стосовно недбалих по службі він вживав рішучих заходів. Через деякий час Владика зробив зміну у штатах. Після зміни двох секретарів на цю посаду було призначено професора Воронезької духовної семінарії. При ньому справа налагодилася. З самого початку архієпископ Макарій звернув увагу на діяльність благочинних, посаду яких він вважав найважливішою. Владика організував вибори благочинних та заснував благочинницькі з'їзди. На вибори допускалися диякони з правом половинного голосу та причетники з правом чверті голосу. Парафії надавали двох чи трьох кандидатів, які перемогли на виборах. Право остаточного рішення преосвященний Макарій залишав за собою, причому не завжди стверджував кандидата, який набрав більшість голосів. Число благочиній було збільшено, але у кожному налічувалося щонайменше 20 церков. У ведення благочинницьких комісій Владика передав частину єпархіальних справ, які вирішувалися на з'їздах. Владика Макарій встановив єдиний порядок здійснення богослужінь у Харкові. Вони починалися по дзвону дзвона кафедрального собору: до вечірні дзвонили о 4 годині пополудні, до ранку – о 4 годині опівночі, до ранньої літургії – о 6 годині опівночі, до пізньої – о 9. Суворий Архипастир вимагав обов'язкової присутності всього духовенства. Владика Макарій довго боровся зі звичаєм здійснювати всенічні чування ввечері під святкові та недільні дні. Він вимагав, щоб парафіяни були для слухання всеношного чування о 4 годині ранку. Заохочуючи підлеглих до виконання своїх обов'язків, преосвященний Макарій однаковою мірою був милостивий і щедрий у нагородженні ревних виконавців свого обов'язку. Будь-яка поїздка єпархією супроводжувалася такими заохоченнями священнослужителів. Він оголошував архіпастирські вдячності, надсилав похвальні листи парафіям і особливо щедро нагороджував духовенство набедренниками. Жоден священик, у приході якого все було справним, не залишався без відповідної нагороди. Сучасники згадували, що «преосвященний Макарій як ніхто інший умів шукати і нагороджувати заслуги». У призначенні на служіння владика Макарій головну увагу звертав на особисті якості ставленика та рівень його освіти. На важливі священичі та протоієрейські місця він підшукував кандидатів із випускників духовних академій. Дбаючи про освіту як священиків, так і парафіян, владика Макарій благословив влаштувати благочинницькі бібліотеки, куди виписував та жертвував богословські книги. Він наголошував, що полювання до читання є у всіх, але влаштовувати бібліотеки при кожній церкві немає достатніх засобів, ні бажання церковних старост. 1862 року в Харкові почав виходити щомісячний журнал «духовний Вісник», редактором якого став викладач Харківського Університету протоієрей Добротвірський. У ньому з благословення архієпископа Макарія друкувалися статті, присвячені християнському вченню, історії Церкви, єпархіальним подіям, огляду наукової та духовної літератури та сучасному огляду. У журналі містилися статті начальника православної місії в Єрусалимі преосвященного Кирила, настоятеля російської посольської церкви в Константинополі архімандрита Антоніна (Капустіна), архімандрита Феодора (Бухарєва), протоієрея Добротворського, К.І.Невоструєва. Мета журналу преосвященний Макарій бачив у розкритті богословських та наукових істин у додатку до сучасного життя. Зрештою журнал мав замінити Єпархіальні Відомості, «духовний Вісник» викликав глибокий інтерес у духовенства єпархії. Проте через брак коштів журнал було закрито 1867 року. Іншим журналом, започаткованим архієпископом Макарієм, став «духовний Щоденник». Він видавався з 1864 року і виходив щотижня. У номері друкувалися тематичні виписки зі Святого Письма, святих Отців та Вчителів Церкви; короткі повчання та чудові випадки з життя парафіян; наукові статті; епархіальна статистика. Журнал друкував проповіді та самого архієпископа Макарія. Але в 1866 преосвященний Макарій вирішив закрити його і замінити звичайними Єпархіальними Відомостями. У 1862 році вийшло друге видання «Вступ до православного богослов'я». Владика Макарій писав: «Доповнювати та виправляти моє «Вступ до Богослов'я» рішуче не знаходжу ні часу, ні охоти». У 1867 році, у зв'язку з черговим виданням «Догматики», преосвященний Макарій писав: «Я дуже хотів би виправити своє Догматичне богослов'я краще і тоді друкувати, але як згадаю, що в такому випадку потрібно представляти книгу в цензуру і чекати, то руки опускаються, і я. У 1868 році архієпископ Макарій за дорученням Синоду переглянув та виправив свій підручник для семінарій – «Посібник з догматичного богослов'я». Весь тираж пожертвував автор на користь духовних навчальних закладів. Архієпископ Макарій знову почав займатися своєю заповітною працею – складати «Історію Російської Церкви». Давалася взнаки довга перерва в роботі. Вчений Архипастир писав: «Скільки не примушую себе продовжувати історію, нічого не вдію. Рішуче здолала лінощі. Втім, ще не ручаюся: може й захочеться взятися за перо». До 1865 вийшли його IV і V томи. Вони були прийняті вченим суспільством Росії з великою радістю. Вчений архієрей знову переробив перші три томи своєї «Історії Російської Церкви» і віддав їх у друк. Архієпископ Макарій, акуратний і точний у всьому, найбільше любив чистоту та охайність в обстановці, в якій жив. Єдиним винятком був його робочий кабінет, у якому він проводив більшу частину часу. Преосвященний Макарій займався завжди стоячи біля письмової гірки, писав гусячим пером, яке часто занурював у чорнильницю, струшував при цьому у бік, через що підлогу та килим завжди були забризкані чорнилом. Коли ж вчений Архипастир заглиблювався в роздуми, то він швидко ходив кабінетом, відривав від чогось шматочки паперу і розкидав їх по кімнаті. Весь кабінет, крім того, було завалено книгами. Преосвященний Макарій щоденно отримував безліч газет, журналів та книг. Книги були безладно розкидані на столах і під столами, на диванах і під диванами. Але впорядковувати їх Архіпастир суворо забороняв своїм келійникам. «Зрозумій, брате, говорив він у подібних випадках,— ця книга відкрита, заломлена або закладена: це все мої нотатки і ти мене плутати не смій». 6 січня 1867 року преосвященний Макарій звернувся до синодального обер-прокурора графа Толстого з пропозицією заснувати особливий фонд для студентських стипендій. «У 1841 році, - писав він, переходячи через студентську лаву на кафедру бакалавра Київської духовної академії ... я дав собі наступну обітницю: якщо Бог благословить мій намір і праці, то всі гроші, які будуть слідувати за мої твори, зберігати недоторканними доти, поки з них не складеться. щорічні премії для заохочення вітчизняних талантів, які присвячують себе справі науки і загальнокорисних знань... Відчуваючи поступове ослаблення фізичних сил і побоюючись, щоб у разі моєї смерті, особливо раптовою, не залишилася чомусь невиконаною моя давня обітниця, я зважився ще за життя ... забезпечити її здійснення». Так сума в 120 000 рублів була пожертвована архієпископом Макарієм на заснування знаменитих премій його імені. Харківський період служіння архієпископа Макарія чудовий великою кількістю проповідей та повчальних слів, вимовлених як у кафедральному соборі, так і в єпархіальних храмах. Згодом проповіді архієпископа Макарія були видані окремою книгою і становлять важливу сторінку в історії російської гомілетики. У 1861 році 19 лютого було оприлюднено Високий маніфест про дарування кріпакам прав стану вільних обивателів. 11 березня цей маніфест було прочитано у Харківському соборі. Архієпископ Макарій вимовив повчальне слово, в якому говорив: «Нині перед нами відбувається одна з найбільших і благодійних подій, які будь-коли відбувалися в межах землі російської. Майже ціла третина велетенського населення Росії приймає новий, найкращий жереб із рук свого Благочестивого Государя. Близько 23 мільйонів наших співвітчизників отримують нові громадянські права та ніби нове життя. ... Думка знемагає, посилюючись обійняти всю величезність події, яку ми бачимо один початок. Тільки нащадки, далекі нащадки можуть виміряти повне значення цієї події і, звичайно, запишуть його як найяскравішу епоху на сторінках російської історії. ... Ви особливо, наші брати, на кого безпосередньо вилилася нині царська милість, вмійте зрозуміти цю надзвичайну милість, вмійте оцінити її і гідно подякувати Помазаннику Божому своєю доброю поведінкою і покорою Його священній владі». На введення в 1865 році земських установ преосвященний Макарій відгукнувся наступним покладанням: «Благочестивіший Государ у видах батьківського свого піклування про щастя своїх підданих благоволив вказати, щоб вони самі, в кожній країні, в кожній області, забувши всю різниця станів, дружно краю. Але щоб наші стани справді забули свою ворожнечу ... і злилися ніби в один стан, в одну громадянську сім'ю, - цього не в силах зробити ніякий закон, ніяка влада. Це може зробити лише одна істинна християнська любов до ближніх. ... А як християни, ми знаємо ще, що всяка праця тоді тільки може увінчатися повним успіхом, коли осяюється благословенням Божим і твориться Божою допомогою». Співчуючи перетворенням 60-х років, архієпископ Макарій порівнював закони, що виходили від престолу Государя, з новим вином, яке вливається у старі хутра. Він вказував, що «застаріла звичка жити так, як жили наші батьки і діди без будь-якого розрізнення того, що було доброго, а що поганого», «дивна апатія і байдужість до суспільних інтересів і виняткова турботливість тільки про самих себе», «безпечне очікування, щоб за нас все робило тільки уряд, проектах і реформах, і нічого не робити чи робити навіть протилежне» – все це є жалюгідна ганчір'я, що перешкоджає справжньому поліпшенню життя. З іншого боку, великий Архипастир наполегливо застерігав християнську паству від захоплення цими перетвореннями, від перебільшених очікувань від них. «Ми живемо в період перетворень, – говорив владика Макарій з кафедри Харківського собору, – але разом з тим маємо перетворитися і ми самі, і що мало, дуже мало принесуть нам користі всі зовнішні перетворення, якщо в душі ми залишимося тими ж, що були досі. Як найвища здатність людини є розум, то з розуму і має початися наше перетворення і оновлення за словом Апостола: перетворюйтеся оновленням вашого розуму ». За час служіння на Харківській кафедрі преосвященний Макарій отримав наступні нагороди: у 1862 році він був зведений у сан архієпископа; 1865 року нагороджений орденом святого Володимира II ступеня; 1867 року – орденом святого Олександра Невського. У 1868 році архієпископ Макарій був викликаний до Санкт-Петербурга для присутності у Священному Синоді. Здійснюючи перед від'їздом літургію у Харківському соборі, він відчував, що більше не побачиться з дорогою його серцю єпархією. Дійсно, через два місяці після приїзду владики Макарія до Петербурга помер митрополит Литовський Йосип (Семашко). Ще через місяць високопреосвященний Макарій був призначений архієпископом Литовським та Віленським. Роки управління Литовською єпархією (1868–1879) «Важко вказати, – говорив один іноземний учений, знавець історії Російської Церкви, – іншого західно-російського ієрарха протягом ХІХ століття, який би так глибоко й вірно розумів, охороняв та підтримував інтереси Православ'я у західній Росії, як знаменитий митрополит Макарій Булгаков». Литовська єпархія була заснована в 1840 і утворилася майже виключно з колишніх уніатів північно-західного краю Росії, возз'єднаних з Православною Церквою в 1839 році. Корінне російське населення цього краю так довго перебувало в унії, а гніт римо-католиків на уніатів був настільки сильний, що до початку XIX століття уніати дуже тісно зблизилися з римо-католицькою церквою. Хоча відторгнення населення від Православної Церкви у 1569 році було насильницьким, але возз'єднання уніатів у 1839 році було мирним. Головний керівник руху возз'єднання митрополит Йосип (Семашко) чудово розумів, з яким тактом треба було проводити це возз'єднання. Він говорив, що слід «викорінити поступово і розсудливими заходами чужі елементи, що залишилися між уніатів, злити уніатів із загальною масою Православної Церкви і дати, можливо, єдиний приклад релігійного переродження півтора мільйона народу без жодних різких заходів». На жаль, до мудрої програми російського ієрарха втрутилися недалекоглядні генерал-губернатори краю. Долгоруков (1831-1846) відрізнявся релігійним індиферентизмом і публічно заявляв, що не знає, чия віра краща, але кухню віддає перевагу латинській. Міркович (1846–1850) нерішуче діяв на користь Православ'я, побоюючись латино-польської партії Петербурзі. Бібіков (1850-1855) прямо перебував під впливом цієї партії. Діяльність Назимова (1855-1863) повела до польського заколоту 1863, для упокорення якого був призначений Муравйов. Під його керівництвом (1863–1865) почався стрімкий, хоч і не без певної поспішності, перехід населення до Православ'я. Влада громадянська діяла згідно з духовенством. Кауфман (1865-1866) успішно продовжив починання Муравйова. З 1866 генерал-губернатором краю став Потапов. Почалася так звана доба «потапівщини» (1866–1874). Потапов ламав все, зроблене Муравйовим. Він публічно заявляв, що ненавидить «крайніх патріотів» і гнав їх із краю. Ксендзи, що були на привітання його дружини, знаходили люб'язний прийом у вітальні, а православне духовенство було швидко виправдовувано з холодною люб'язністю. Католиці виявлялося пряме заступництво, і вона широко користувалася послугами чиновників «потаповського» поставлення. Громадянська влада не тільки не допомагала духовенству, але навіть прямо відмовляла у найнеобхіднішому сприянні. Якби не самовіддане служіння російського православного духовенства, возз'єднання могло взагалі залишитися безслідним. Від більшості римо-католиків православні раз у раз чули, що час Православ'я минуло, що Кауфман віддалений саме за нього, що слід повернутися в латинство і всіляко гнати і переслідувати росіян (так називали римо-католики православних), бо їх тепер ніхто не підтримує. Влада наділяла землею православних ніби на зло, за 12–20 верст від церков, і притому так, щоб іти треба було повз костел, а ближче до церков селили розкольників і католиків-солдат. Митрополит Макарій вказував Потапову, що «є чимало випадків, коли ті, хто прийняв православ'я, боби не наділяються землею, хоча є Висока воля і розпорядження головних начальників краю, тоді як наділяються і наділені боби з розкольників і з католиків». Митрополит Макарій писав: «Віротерпимість порушується, бо не виявляється захисту віросповідання як вільно-терпимому, а й панівному». У 1869 році митрополит Макарій писав: «Давно б відпросився я на спокій, якби мав на те якесь право, але як чернець, я пов'язаний обітницею безумовного послуху». З 1870, після франко-прусської війни і Ватиканського собору в Римі таємна латино-польська пропаганда посилилася. У своїх проповідях латинські ксьондзи розповсюджували найдикіші фантазії щодо православ'я. Підпільно поширювалися польські брошури, де селянам вселялося не з'являтися на свята, що влаштовувалися російським начальством і не ходити до православних церков. Селянин нічого не повинен приймати з рук священика, а якщо начальство запитає: хто відмовив? відповідати: «совість мені не дає спокою; вона мене гризе й безперестанку каже: чоловіче, погубив ти душу свою». На підмови ксьондзів у жодному разі показувати не слід. В іншій брошурі говорилося, що російська віра є винахід Петра Великого, вона втратила зв'язок з православним Сходом і не що інше, як культ царя. Деякі польські селяни настільки фанатично ставилися до своїх православних сусідів, що неодноразово гнобили їх і навіть загрожували їхньому життю. 1874 року Потапова змінив Альбединський. Він не був таким гонителем Православ'я, як Потапов, і це одразу позначилося на русі приєднання. Число прохань про перехід назад в латинство впало зі 164 в 1874 до 17 в 1876. Крім питання про приєднання уніатів, архієпископу Макарію доводилося боротися з численними розкольниками, які мешкали в Литовському краї. 1869 року Владика Макарій прийняв депутатів від литовських старовірів, які бажали відкрити кілька одновірських парафій. Преосвященний Макарій благословив цей почин. Він підтримував і місіонерів ігумена Павла (Прусського) і священика Павла Тихомирова, які мали великий авторитет у старообрядців. Завдяки таким зусиллям багато розкольників приєдналися до Православної Церкви. Для присутності в Синоді архієпископ Макарій регулярно приїжджав до Петербурга на зимові місяці. На цей час він залишав заміщати себе свого вікарію. Важливі справи відкладалися до самого Владики. Решту пори року він присвячував єпархіальним справам та науковим заняттям. Як і в Харківській єпархії, преосвященний Макарій упорядкував діяльність духовної консисторії, тільки призначивши секретарем професора духовної семінарії. Владика Макарій також влаштував з'їзди благочинних для взаємного обговорення парафіяльних справ. За час управління високопреосвященним Макарієм Литовською єпархією в краї було збудовано, відновлено та освячено 293 церкви, реконструйовано та відреставровано кафедральний собор Вільно, великий храм Свято-Духова монастиря. Як член Священного Синоду, владика Макарій очолював роботу Комітету з перегляду чинного статуту духовної цензури та Комітету з перетворення судової частини у духовному відомстві. Архієпископ Макарій брав участь у виправленні російського та слов'янського перекладів Святого Письма. Крім цього, за дорученням Святішого Синоду у 1874–1875 роках. преосвященний Макарій ревізував духовні академії: Санкт-Петербурзьку, Московську, Київську та Казанську. Виникла у роки складна ситуація у відносинах Болгарської і Грецької Церков зажадала участі Російської Церкви. Архієпископ Макарій представляв Російську Православну Церкву та подавав від її імені офіційний висновок з необхідних питань. Проживаючи влітку на заміській архієрейській дачі, вчений архіпастир працював над черговими томами «Історії Руської Церкви». Він закінчив VII, написав VIII та IX томи. До друку були підготовлені VI, VII, VIII та IX томи, які побачили світ у 1870, 1874, 1877 та 1879 роках відповідно. У 1879 році архієпископ Макарій був викликаний до Москви, яка прощалася зі своїм знаменитим митрополитом Інокентієм, просвітителем Сибіру та Далекого Сходу. Священним Синодом преосвященний Макарій був призначений відспівувати великого архіпастиря. Незабаром архієпископ Макарій очолив осиротілу Московську кафедру. Ректор МДА протоієрей С.Смирнов писав: «Москва має нового митрополита і дякує Богові і Государеві за призначення такого великого, вченого святителя». Роки управління Московською митрополією (1879-1882) Високопреосвященний Макарій прибув до стародавньої столиці Росії 7 травня 1879 року. Духовенство зустрічало архіпастиря у Чудовому монастирі. Через три дні після приїзду він відслужив літургію в Успенському соборі Кремля. Як священноархімандрит Свято-Троїцької Сергієвої Лаври, владика Макарій у перші ж дні служіння на Московській кафедрі приїхав до обителі преподобного Сергія. Безліч народу зібралося під стіни стародавнього монастиря, щоб побачити прославленого митрополита, знаменитого не лише своїми науково-богословськими працями, а й справедливим та ревним ставленням до своєї пастви. Стан справ у Московській єпархії був непростим і новому Митрополиту довелося важко. Суворо караючи провинившихся, Владика знову зазнав незаслужених докорів, так що останні роки його життя сучасники нерідко уподібнювали мучеництво. Н.С.Лєсков писав: «І тепер безсила злість низьких людей не втомлюється працювати у тому негідному напрямі – як і зрозуміло: таке розумне і характерне обличчя, як митрополит Макарій, неспроможна всім однаково подобатися...». Москва нікого не залишала байдужим до себе. Вона залишила глибокий слід у серці митрополита Макарія. Своє служіння на Московській кафедрі владика Макарій вважав великою милістю Божою. Він полюбив її як любов'ю архіпастиря до своєї пастві, як любов'ю громадянина російського до першопрестольної столиці своєї держави, а й любов'ю російського історика до самого початку російської національної та духовної життя. Відзначаючи особливе благочестя москвичів, владика Макарій говорив, що бачить «в Росії, і особливо в серці її в Москві, таке невичерпне джерело благочестя, що його, без сумніву, на багато століть вистачить не тільки для внутрішнього життя Росії, але і для освіти язичницьких народів». Будучи дійсним членом Імператорської академії наук по кафедрі російської мови та словесності, владика Макарій був присутній на відкритті 6 липня 1880 пам'ятника А.С.Пушкіну і виголошував урочисту промову. В 1880 митрополит Макарій був нагороджений орденом святого рівноапостольного князя Володимира першого ступеня. Сучасник згадує: «Служіння митрополита Макарія було справжнім духовним торжеством. Служив Владика незабаром, але вигуки його були такі виразні і настільки задушевні, що мимоволі сприяли молитві, а витонченість і краса його рухів доповнювали і посилювали враження. З наперсним хрестом і дикірієм у руках він із властивою йому витонченістю осяяв народ. Своїм несильним голосом він наспів і дуже майстерно виголошував слова молитов. Він був весь піднесений і натхненний. Наприкінці літургії він напам'ять сказав глибоко повчальне слово. Це була жива, блискуча і захоплююча бесіда-імпровізація, яка не потребувала жодних зошитів і записів, при цьому зразкова за своєю дикцією. Скільки було простоти і витонченості в словах архіпастиря, наскільки сильна і переконлива його думка, і нарешті, скільки свободи, одухотворення і виразності в його вимові – про це міг судити лише той, хто мав щастя слухати його самого». Наукова творчість заслуженого митрополита в московський період його життя була, як і раніше, інтенсивною. За 3 роки владика Макарій видав X та XI томи «Історії Російської Церкви», підготував до друку XII том і почав готувати XIII, для якого зробив докладний план та підготував матеріали. Хто знає, скільки чудових праць створив великий розум Московського митрополита, якби Провидіння завгодно було продовжити роки його життя. Кончина митрополита Макарія Протягом літа митрополит Макарій проживав у заміському архієрейському будинку в селі Черкізове. 9 червня Владика був абсолютно здоровий і весь ранок, за заведеним ним порядком, займався справами і потім приймав відвідувачів. Після прийому, о 12-й годині дня він вирушив у купальню, влаштовану на ставку, в якій щодня купався з 29 травня. Але тільки занурився двічі, як почувся погано і поспішив вийти з води. Став одягатися, але сам не міг, і переляканий сказав, і неодноразово: «Господи, що це таке?» На шляху до будинку Владика зомлів. Його занесли до кабінету, послали за лікарями. Приїхали троє, вжили всіх заходів, але безуспішно: митрополит помер о пів на 12 годину ночі. 14 червня після відспівування тіло митрополита Макарія прибуло до Троїцької Лаври близько шостої години вечора, і було покладено у Троїцькому соборі. Того ж вечора звершили панахиду, а другого дня звершили заупокійну літургію. Богослужіння очолював архієпископ Варшавський Леонтій. Після літургії ректор МДА прот. С.К.Смирнов промовив слово. Після літургії в соборі відслужили панахиду. Після закінчення панахиди труна була обнесена навколо Троїцького собору з скоєнням літії, а потім похоронна хода попрямувала до Успенського собору. Після літії тіло було покладено в гробницю, влаштовану на західному боці Успенського собору біля могили Августина, архієпископа Московського. Це був невтомний подвижник науки, своїми чудовими працями зробив великий і цінний внесок у скарбницю російського православного богослов'я та церковної історії і в той же час найдобріший і щедрий заохочувач наукових праць інших діячів. Його «Богослов'я» є досі найкращою і найповнішою системою віровчення всього Православного Сходу, на якому ось уже протягом 50 років безперервно виховується все духовне юнацтво нашої Вітчизни. Його «Історія Руської Церкви» є пам'яткою не лише науковою, а й художньою, якій і досі дивуються всі найкращі історики. Жоден російський вчений, який займається в галузі Православного Богослов'я, не може обійтися без богословських та церковно-історичних праць митрополита Макарія. Богословська спадщина митрополита Макарія У 1842 році в «Християнському Читанні» було опубліковано першу богословську працю митрополита Макарія «Святого отця нашого Димитрія Ростовського святителя і чудотворця, догматичне вчення, вибране з його творів». У 1843 році вийшла наступна вчена праця, яка звернула на нього увагу вченого світу, «Історія Київської академії». У 1846 року почалося «Історії Російської Церкви» під назвою «Історія християнства у Росії до равноапостольного князя Володимира». У 1847 році митрополит Макарій видав «Вступ до Православного богослов'я», за яке отримав ступінь доктора Богослов'я і найвищо наданий наперсним хрестом, прикрашеним коштовним камінням. Ця книга перекладена французькою мовою під редакцією протоієрея І. Васильєва і вийшла в Парижі в 1857 році. У 1852 році з'явилося у світ «Православне догматичне богослов'я» у 5-ти томах. За цю працю автор отримав подяку від Государя Імператора та повну Демидівську премію. Книга перекладена французькою мовою і видана Парижі 1859 року. У 1855 преосвященний Макарій видав «Історію російського розколу, відомого під ім'ям старообрядництва». Ця книга також була введена як керівництво у семінаріях та академіях. З 1857 року почалося видання знаменитого великого праці преосвященного Макарія «Історія Російської Церкви». Було видано перші три томи. В 1866 вийшли IV і V томи, 1870 - VI, 1874 - VII, 1877 - VIII, 1879 - IX, 1881 - X і в 1882 - XI. Як і Η.М.Карамзін, митрополит Макарій підготував XII том своєї «Історії», але вийшов він вже після його смерті. Після виходу кожного тому майже у всіх світських і духовних журналах друкувалися позитивні відгуки про цю працю. У 1867 митрополит Макарій видав скорочений варіант під назвою «Керівництво до вивчення Православного догматичного богослов'я». Ця книга була передана до Святішого Синоду, який зробив її підручником догматики у духовних семінаріях. Оцінюючи «Історію Київської академії» – випускний твір Михайла Булгакова, – святитель Філарет писав: «Твор вартий уваги з великої кількості зібраних відомостей і порядку викладення цих, хоча є що відсікти в подробицях і є що очистити у висловлюваннях. Похвали Феофану Прокоповичу належало б стримати і обмежити. Богослов'я Іринея Фальковського досконалість приписано занадто щедро, а недоліки її не показані, про що не зайве було б згадати за обов'язком неупередженості. Хоча предмет твору не богословський, проте, торкаючись судженням різних вчених предметів, автор показує себе гідним ступеня магістра». Київська академія сама хотіла видати працю Макарія. Однак автор просив надати це право йому, щоб виправити недоліки. Згідно з вказівками митрополита Філарета, Макарій Булгаков зробив у своїй праці виправлення та доповнення 1 . Введення в Православне богослов'я З 1843 ієромонах Макарій викладав основне богослов'я. Протягом 1843-45 років отець Макарій багато думав над змістом предмета і серйозно його переробив. Наступний курс отримав назву «Енциклопедії православного богослов'я» 2 . І нарешті, він вийшов до друку під назвою «Вступ до Православного богослов'я». Макарій мав своїми попередниками архімандрита Димитрія (Муретова) та архієпископа Інокентія (Борисова). Однак лекції Муретова, як і Інокентія, суттєво відрізняються від лекцій Макарія. Архім. Дмитро, у багатьох випадках майже буквально повторюючи Інокентія, дуже коротко говорив про систему богословських наук, викладаючи переважно загальнохристиянське основне богослов'я. На відміну від нього архімандрит Макарій ставив собі за мету написати саме «енциклопедію богословських наук» і дав введення саме в Православне Богослов'я 3 . Остаточний курс було продумано і розроблено архімандритом Макарієм самостійно. Він був вироблений протягом 4-х років викладання. За цей твір митрополит Макарій був удостоєний ступеня професора богослов'я. Усі Архипастирі, які читали цей твір, з живим інтересом відгукнулися на нього. Серед них архієпископ Тверський Григорій (майбутній митрополит), архієпископ Полоцький Василь, архієпископ Казанський Володимир, архієпископ Варшавський Никанор та преосвященний Елпідіфор, колишній ректор Макарія з семінарії, приносили автору глибоку подяку за книгу 4 . А.І.Петров в журналі «Москвитянин» писав: «Докладне і докладне вирішення всіх попередніх питань богослов'я, точне розподіл богословських наук за змістом і обсягом, і, нарешті, зразкове за ясністю, виразністю і чистоті вченого викладу, - все це, що зустрічається в книзі, розробки богословських знань». Архімандрит Димитрій (Муретов), як видно з програми його лекцій, прагнув дати вступ до загальнохристиянського богослов'я і давав вступ у філософському ключі. На відміну від нього, архімандрит Макарій (Булгаков) дав введення саме в Православне богослов'я, причому його введення є церковно-історичне за методом викладу. У трактаті про релігію відмінність курсу Макарія від Димитрія дуже велика. Трактат про істину буття Божого, буття та безсмертя людської душі Макарій вніс у своє «Вступ» під впливом святителя Філарета. «Вступ» було надруковано у 1848 році. У 1857 році воно було перекладено французькою мовою. Наступного, 1858 року, разом із «Догматичним Богослов'ям» архімандрита Антонія (Амфітеатрова) , воно було перекладено грецькою мовою. Православне Догматичне Богослов'я Фрагменти рецензії святителя Інокентія Херсонського: «Розгляданий нами твір є рідкісне і найутішніше явище в нашій богословській літературі, подібно до якого вона давно не бачила на своєму горизонті і, ймовірно, не скоро побачить знову. Найбільш іноземні богословські літератури, незважаючи на їхній давній розвиток і вікові вдосконалення, не становлять, особливо в сучасності, твори з такими достоїнствами, як православна догматика преосвященного Макарія. Богослов'я, як наука, посунута цим багатонауковим творінням далеко вперед і багато набуло вже тим, що викрито в ньому зовсім від схоластики і латинської мови і таким чином введено в коло російської літератури і запропоновано, так би мовити, до загального вживання для всіх шанувальників богословських знань. Але найбільша заслуга автора полягає в тому, що у творі його вперше зображені з усією силою та переконливістю, вченою та разом зрозумілою мовою, ті догмати та положення, якими Православна Церква Східна відрізняється від усіх інших віросповідань християнських. Після цього іноземний богослов ніяк не може сказати, що в Східній Церкві звикли вірити у свої думки несвідомо: бо в новій православній догматиці міститься такий звіт у всьому, подібного досі не представили більшість церков неправославних». «По-перше, щодо плану, преосвященний Макарій умів покласти основу своєму твору набагато краще і міцніше за своїх попередників і взагалі інших обробників догматичного богослов'я. Прийнявши за вихідну точку саме поняття про християнську релігію, як не просто тільки первісну або таку, що представляє природний союз людини з Богом, але релігії в її доповненому через Одкровення і виправленому вигляді, - як союз занепалої людини з Богом, відновлений надприродно через Таїнство Спокути і благодаті, - він розділив свою дог догматів, з яких одні належать їй як релігії взагалі, а інші, як релігії відновленої, надприродної, християнської. У першій (частині) викладається загальне вчення про Бога, а в другій – вчення про Бога як Спасителя людей занепалих і про відношення Його до людського роду особливе, надприродне, яке Бог має виключно до людини релігії відновленої, як наш Викупитель, Освятитель, Суддя і Митровозвідник». «По-друге, стосовно методу, або способу розкриття істин богословських, у преосвященного Макарія кожен догмат оглядається і розкривається з усіх боків, з яких він може з'явитися з користю в науці. Розгляд завжди відкривається ґрунтовним викладом про предмет вчення Церкви, як хранительки Православ'я, і ​​автор, не обмежуючись тут приведенням лише головних пунктів цього вчення щодо головних догматів, виставляє його (перший) з виразністю щодо всіх інших, навіть у відношенні до деяких приватних істин. За викладом вчення про Церкву, щодо кожного догмату завжди слідує підтвердження його зі Святого Письма, набагато краще, ніж у колишніх догматистів, як щодо великої кількості текстів і вибору їх, так і особливо щодо розкриття та докладання до предмета, що доводиться. Слідом за вказівкою на існування догматів у Святому Письмі, завжди з подробицями наводиться, як ці ж догмати постійно існували у переказі Церкви Вселенської, і є цілі ряди свідків цього переказу – Батьки та Вчителі Церкви перших шести століть. За цим, до подальшого пояснення догматів, автор закликає на допомогу і саму історію їх, яка за важливістю своєю давно склала з себе вже особливу науку в іноземних літературах, а в нас залишалася в забутті, і дає в своїй догматиці місце для неупередженого погляду здорового глузду на цьому догмати християнські, вдало уникаючи: схоластичного. І, нарешті, моральні висновки з догматів, якими полягає в автора кожен розділ, скрізь є у пристойній повноті, пройняті християнським почуттям, і як зрілий і соковитий плід змушують бажати випробувати їх власним смаком – на досвіді». «По-третє, щодо обсягу змісту, який написав собі преосвященний Макарій, догматика його перевершує всі колишні до нього досліди цього у російській літературі. Цього він досяг, окрім обширності самого методу, по-перше, тим, що дав місце у своїй догматиці деяким доти не включеним до неї предметам, як, наприклад, нарис поступового розкриття догматів у Православній Церкві, історія самої догматики та інше; а по-друге тим, що він з незвичайною ґрунтовністю намагався розкривати ті догмати, які становлять відмінний характер православного вчення Східної Церкви і відкидаються або перекручуються в інших християнських віросповіданнях, як наприклад вчення про вічне походження Святого Духа від Бога Отця, про сім Таїнств Церкви, про шанування і шанування інше». «По-четверте, і за самим викладом догматичне богослов'я преосвященного Макарія відрізняється від усіх попередніх творів у цьому роді: воно написане чистою, правильною, сучасною російською мовою, яку може розуміти кожна скільки-небудь освічена і розумна російська людина; притому цей твір викладено не так у формі академічного підручника, як у вигляді загальнонародного керівництва, і тому вільно від усіх нудних і важких форм схоластики, майже неминучих у коротких шкільних підручниках. Автор, при його особливому дарі висловлюватися про найвищі предмети просто і ясно, умів досягти у своєму творі вищого ступеня загальнозрозумілості. З усією справедливістю можна сказати, що наука православно-догматичного богослов'я, яка досі, як наука, була винятковим надбанням школи, виведена автором із тісних стін її в область дійсного життя і викладена для суспільного вживання». «Взагалі православно-догматичне богослов'я преосвященного Макарія представляє a) праця найдосконаліша з усіх, які були у нас досі на тій же ниві, і не тільки рівна з вченої обробки з кращими сучасними іноземними досвідами, а й не в малих відносинах їх переважає; b) праця самостійна і оригінальна: тому що автор ні в системі, ні в методі, ні в способі викладу істин не слідував жодному з вітчизняних і іноземних богословів, а йшов своїм шляхом, глибоко обдуманим і вірно помірним, черпав відомості з перших джерел, з яких багато їм власне знайдено і всі їм значно опрацьовані, і всі їм значно опрацьовані, і величезне ціле, яке за всього бажання подібних явищ, ймовірно, надовго залишиться єдиним; c) праця, що задовольняє всім сучасним вимогам науки, за стрункою системою і виведенням всіх частин і істин з одного початку, за глибокою і широкою вченістю автора, за панівним історичним напрямом, настільки схожим богослов'ям, як науки позитивної, за відмінною ясністю і зрозумілістю в способі розкриття істин, навіть друк здорового смаку; d) праця, що становить важливу заслугу не тільки для науки православного богослов'я, яку автор безсумнівно просунув дуже далеко вперед, - не тільки для духовної нашої освіти, в історії якої поява на світ догматики його послужить колись однією з чудових епох, - але взагалі для всієї Церкви Руської, для всіх православних співвітчизників, для всіх православних співвітчизників, стрункий, ґрунтовний та загальнодоступний виклад відмінних догматів своєї Церкви, настільки дорогоцінних для їхнього розуму та серця». Митрополит Макарій працював над своєю догматичною системою протягом кількох років, відточуючи висловлювання на лекціях у Київській академії. Розглядаючи догматику митрополита Макарія, професор протоієрей П.І. З простого звірення програм цих лекцій видно, що система митрополита Макарія є плід самостійної та надзвичайно глибокої богословської роботи. Для митрополита Макарія догмат є життєвою істиною чи істиною життя, і тому, розкриваючи догмати, він вчить і життя, розуміючи життя як діяльне виконання наших обов'язків – заповідей Христових. Через всю його догматику проходить думка, що якби ми насправді вникали в догмати, то багато б увійшло в уми християнського суспільства такого, що насилу намагаються вкоренити проповідники з церковної кафедри, що тоді і вчительська діяльність полегшилася б, і цілі її досягалися успішніше. Митрополит Макарій писав: «Багато нашої моральності могла б зробити одна думка у тому, що Бог нескінченно правосудний, якби ми живо і глибоко утримували їх у розумі й серце» (Д.Б., т. 1, пар.23,3,6). Митрополит Макарій у своїй «Догматиці» наполегливо проводив думку, що догмати нічого не винні становити предмет одного теоретичного знання: має неодмінно дивитися, що вони означають, чого вимагатимуть у ролі своїх наслідків у практичному житті християн. Як «Введення в православне богослов'я», так і «Православне догматичне богослов'я» були невдовзі перекладені багатьма іноземними мовами. На французьку мову було перекладено «Вступ» у 1857 році в Парижі: Macaire. Встановлення на теологію ортодоксу. Париж. J.Cherbulier. 715 pp., 1857. Грецькою мовою були перекладені «Вступ» і «Богослов'я». Введення перекладав архімандрит Неофіт (Пагіда): Μακαριος μητρ Μωσχας Εγχρειδιον της κατα την ορθοδοξον εις Χριστον θεολογιας Εν Αθηνας 1883 580 σ . Догматичне Богослов'я перекладав Н.Є.Пападопуло: Μακαριος επ Βιννισης Εισαγωγη εις την ορθοδοξον θεολογιαν Εν Λειψια 18σ. Титов Ф. Макарій (Булгаков), митрополит Московський та Коломенський: історико-біографічний нарис. Т. 1. До., 1895, с. 83.