Житіє оптинського старця Макарія

Житіє оптинського старця Макарія за життя автора був опубліковано. Ця чудова агіографічна праця схіархімандрита Агапіта (Бєловидова; † 1922), очевидця і побратима оптинських старців, викладена по-черево скромно, просто і чесно і дозволяє читачеві безпосередньо відчути духовну атмосферу одного з кращих монастирів. Ми живемо в часи, які рясніють релігійною літературою як ніякі інші. Художні твори християнських класиків і пастирське слово відомих проповідників, навчальні посібники для духовних шкіл і наукові праці на богословські та церковно-історичні теми, захоплююча мемуарна література і брошури, що висвітлюють насущні духовні проблеми новітнього часу, – все це сьогодні широко видається, доступно віру. Але треба визнати, що при всій достатку, при всій різноманітності книжкового асортименту є такі розповіді, які ніколи не втратить свого значення, благодатної сили та новизни. Присно-юними, що читаються щоразу як вперше називає святитель Ігнатій (Брянчанінов) у своєму вступі до «Отечника» тексти про життя і подвиги подвижників та їх мудрі повчання. Інша річ, що сучасний читач, який звик існувати в умовах великих швидкостей та інформаційної перенасиченості, поступово втрачає інтерес до роботи над книгою, до неспішного і вдумливого входження до її матеріалу, часом непростого часу, що потребує і моральних зусиль. У гонитві за злободенним і захоплюючим, задовольняючись яскравими, але найчастіше поверхневими та скоростиглими осмисленнями, ми ризикуємо не те що пройти повз, але навіть і не помітити ті заповітні стежки, які здатні наблизити нас до тонкого і прекрасного світу Православ'я та збагатити наші серця. Пропоноване нашим видавництвом «Житіє оптинського старця Макарія» – книга, здатна не лише вказати на ці потаємні стежки, а й провести за ними. Маючи незаперечні літературні достоїнства, дана агіографічна праця є водночас достовірним історичним джерелом своєї епохи. Перше життєпис свого великого Авви оптинці готували ще за життя старця: вже тоді було цілком очевидно, що свідчення про подвиги і дарування преподобного і його велике листування, що вражає своєю аскетичною глибиною, по праву посядуть у світовій скарбниці святоотцівської спадщини. З 1859 року серйозну роботу над життєписом та підбір необхідних матеріалів розпочинає ієромонах Леонід (Кавелін) – один із найближчих учнів старця, історик та агіограф, майбутній намісник Трійце-Сергієвої лаври. Вже в 1861 році було опубліковано «Сказання про життя і подвиги блаженної пам'яті старця Оптиної пустелі ієросхимонаха Макарія», яке згодом лягло в основу праці схіархімандрита Агапіта (Бєловидова) – автора цієї книги, про яку йтиметься нижче. Що ж являла собою Оптіна пустель у дев'ятнадцятому столітті і яку роль її небувалому духовному зльоті зіграв старець Макарій? Час його старчування називається золотим століттям Оптини: преподобний виховав цілу плеяду учнів, які склали славу російського чернецтва. Можна сміливо припустити, що, якби трапилося поруч із першопрохідником – преподобним Левом (Наголкіним) – рівновеликого йому подвижника, традиція старечого опікування могла б отримати свого розвитку. Прозорливому засновнику оптинської духовної традиції мав тяжку працю з подолання зовнішніх перешкод і чималі скорботи від гонінь і наклепів, неминучих при всіх великих починаннях, але все могло завершитися так, як і в багатьох інших монастирях: іноді то в одній, то в іншій обителі з'являлися окремі видатні іно монастиря мови не було. Преподобні Лев і Макарій, сприймачі аскетичної школи духовного генія, преподобного Паїсія (Величковського), освоювали «науку з наук» під керівництвом його безпосередніх учнів, і для оптинців, серед яких не всі цілком розуміли значення старечості, прихід в Оптину отця Макарія справив значний вплив на позитивний вплив. Преподобний Макарій вступив до Оптіна подвижником, що вже склався. До цього він понад двадцять три роки трудився в Площанській пустелі, виконував обов'язки благочинного і користувався повагою як досконало знаючий богослужбовий статут і обізнаний у святоотцівських писаннях. До того ж старець довгий час був духівником Севської жіночої обителі. Його ім'я вже було відоме, і до нього, як до досвідченого наставника, зверталися за духовною опікою і чернечі, і миряни. Отець Макарій, як справжній подвижник, насамперед відрізнявся глибокою смиренністю. Сам переклад старця з Площанської пустелі в Оптину проходив у дусі терплячого і лагідного очікування волі Божої, і коли прохання про переклад був задоволений, преподобний прийняв це з тим спокійним сподіванням, з яким прийняв би і відмову. Бажання його провести залишок свого життєвого шляху у покорі старцю Леву – свідчення того, наскільки дорожив подвижник тієї духовної купівлі, яка відбувається в аскетиці лише за допомогою наставника. Чи треба згадувати, що приклад такого самозречення виявився для оптинців переконливішим за будь-які слова? Старець Лев і сам високо шанував преподобного Макарія, часом прямо вказував на його святість і, звичайно, не вважав його учнем. Життєпис правдиво згадує кілька випадків досить суворого поводження старця Лева з преподобним Макарієм, але оскільки це мало прилюдний характер і було загальновідомою манерою преподобного Лева, що змиряє, то зрозуміло, що подібне звернення переслідувало дидактичні цілі не стільки щодо лагідного старця, скільки щодо оточення. Ще за життя старця Лева його сподвижник преподобний Макарій почав старчувати, був братським духівником, а в 1839 був поставлений скитоначальником. Після смерті преподобного Лева, що настала в 1841 році, тягар старечого опікування монастиря, скиту і безлічі прочан цілком і повністю лягло на плечі його наступника, і як не шкодував себе заради допомоги людям великий Лев, так не шкодував себе згодом і преподобний Макарій. В Оптину пустель поряд з ченцями і народом за духовним побудовою йшло дворянство і російська інтелігенція: літератори та політики, філософи та богослови; всі вони знаходили тут душевну користь і, стикаючись з благодатним старцем, відкривали собі красу Православ'я. Саме під час старечого служіння преподобного Макарія розпочалася духовно-просвітницька діяльність монастиря. Видатні уми свого часу, такі як І. В. Киреєвський, ставили духовну мудрість отця Макарія вище мудрості геніальних синів цього століття і в результаті ставали апологетами віри серед співвітчизників, інфікованих людиною обожнюванням - гуманістичним ідеалом Заходу. В Оптіну, вступаючи до насельників обителі, почали стікатися люди освічені, з яких згодом склався кістяк чудових перекладачів, істориків і агіографів. Преподобний Амвросій (Гренков), майбутній архієпископ Іувеналій (Половцев), архімандрит Леонід (Кавелін), монах Порфирій (Григорів) та багато інших талановитих ченців – всі вони багато попрацювали під керівництвом старця Макарія у справі духовної освіти. Життєпис говорить, що в оптинських перекладачів «не було нестачі в старанності, але... якщо хтось і відчував часом знемогу, то аж ніяк не старець – старець був невтомний»: він трудився не шкодуючи своїх сил і трепетно ​​боявся упустити найтонший відтінок духовного змісту текстів, що перекладаються. У результаті Оптіна познайомила російського читача з ім'ям преподобного Паїсія (Величковського), зробила доступними багато творів видатних аскетів давнини і збагатила вітчизняну християнську літературу не лише перекладеними зі слов'янської знаменитими житіями святих, а й творами своїх агіографів. Але як би не був великий обсяг книговидавничих праць, скільки б сил не забирало духовне окормлення богомольців, що приходять до нього, основною турботою старця залишалося виховання ченців. Цій стороні його діяльності в «Житії» присвячені, мабуть, одні з найцікавіших розділів, які, з одного боку, дають класичні для агіографічних текстів моральні уроки, а з іншого – правдиве, неприкрашене історичне свідчення. Братия відкривали прозорливому наставнику свої серця, а він, як знаючий найтонші рухи душі та ухилення помислів, докладав до внутрішніх виразок своїх підопічних потрібний кожному пластир. Життєпис розповідає про те, як старець прилюдно пробрав майбутню славу Оптіної, преподобного Анатолія – тоді ще молодого послушника Олексія Зерцалова. Початківець подвижник розповів старцеві про похвалу, яку отримав від самого святителя Ігнатія (Брянчанінова), і, оберігаючи послушника від звеличення, старець Макарій повернув його на шлях рятівного смиренномудрості через свою суворість. Однак мудрий старець скидався на людську немочу, коли це було дійсно необхідно. Дуже показовою у зв'язку історія з ієросхимонахом Платоном (Покровським), повідана в життєписі докладно і з любов'ю. Отця Платона, на той час ще рясофорного ченця, вирізняли нерішучість і слабке волевиявлення до чернечого життя, і старець, як «добра богобоязлива нянька», входив у його потреби і переживання, підтримуючи брата то ласкою, то добрим розумінням. Чи треба говорити, якою вдячністю та любов'ю до свого чуйного старця виконувались серця його підопічних! Сама моральна обстановка в обителі за старця Макарії була настільки гармонійною, природною та здоровою, що це із захопленням відзначали навіть світські відвідувачі монастиря. Так, відомий у той час духовний письменник, богослов і історик А. Н. Муравйов писав у своєму нарисі «Оптина пустель»: «Я не бачив напруженого прояву чернечого послуху перед його (преподобного Макарія) обличчям у частих земних поклонах, не завжди щирих, тому що все відкрите на серце на все, бо все відкрите на серце... його таємного, виявляючи, однак, глибоке перед ним пошану в кожному слові і дії... але все це було зовсім просто, так що здавалося, що він звертався в колі свого сімейства...» У цій відкритій, живій і позбавленій улесливості атмосфері і творили свої душевні храми оптинські ченці. Коли преподобний тяжко захворів перед смертю, страждання його явили для братії ще одне свідчення святості старця, який продовжував, зазнаючи сильних мук, старанно вислуховувати належне молитовне правило і славословити Бога. Особливо показовими у зв'язку з передсмертними стражданнями преподобного Макарія є спогади багаторічного його лікаря Івана Львовича Плетнера – людини, яка не належала до Православ'я і, судячи з усього, усі вісімнадцять років знайомства зі старцем сприймала його як пересічного пацієнта. Його лікарська помилка значно посилила страждання хворого. І ось, приголомшений лагідністю преподобного, нітрохи не невдоволення, що вчинив на нього, вражений і тим, що багато років він навіть і не підозрював, якої внутрішньої мужності і терпіння виконаний його пацієнт, лікар робить висновок: «Тільки тепер можу сказати, що я бачив людину, говорив з людиною. Не знаю, чому я колись його не бачив... Ось як важко бачити досконалість, а досягти до досконалості, я думав, не в натурі людини». Старець помер у 1860 році напередодні свята Різдва Пресвятої Богородиці і був похований поблизу могили свого сподвижника та наставника старця Лева. У 1996 році обидва старці були прославлені в лику місцевошановних святих Калузької єпархії, а в 2000 році - для загальноцерковного шанування. Мощі святих знайдені в 1998 році і нині спочивають поруч у Володимирському храмі Оптиної пустелі. Андрій Іванович Бєловідов - майбутній агіограф схіархімандрит Агапіт ​​- вступив до Оптіна в 1867 році, вже після смерті преподобного Макарія. Біографічних відомостей про отця Агапіта збереглося небагато. Відомо лише, що він був вихідцем із сім'ї канцеляриста Лебедянського духовного правління, закінчив повний курс Тамбовської семінарії, а в Оптині мав рідного дядька – єросхимонаха Платона (Покровського), близького семінарського друга старця Амвросія. Ми можемо припустити, що Андрій Іванович прийшов до Оптіна із серйозною внутрішньою установкою; судячи з відсутності будь-яких особистих спогадів, переданих усно, він був мисливцем поговорити себе і настрій мав подвижницький і самопоглиблений. Не випадково після недовгого часу його визначили листоводом до преподобного Амвросія, і незабаром молодий інок отримав благословення старця на складання життєпису самітника Іларіона Троєкуровського... Пізніше вийдуть у світ й інші роботи отця Агапіта і, звичайно, життєпис і самого старця Амвросія – одна з найкращих агіографічних праць того часу, а можливо, і найкраща. Окормляючись у наступника і учня старця Макарія, преподобного Амвросія, живлячись духом добрих монастирських традицій, отець Агапіт ​​в особливій оптинській атмосфері розвинув свою вроджену письменницьку інтуїцію. Його перо відрізняють простота, скромність, духовне міркування, глибоке знання святоотцівської спадщини і водночас пильний інтерес до душі людини, повага до її індивідуальних особливостей, поблажливість і терпимість, які відрізняють людей великодушних, мужніх і досвідчених. У 2010 році видавництвом Оптиної пустелі було випущено ще одну працю схіархімандрита Агапіта – «Життєписи покійних скитян» – ємні та духовно змістовні портрети покійної братії. Складені на початку XX століття з благословення оптинського скитоначальника старця Варсонофія, сьогодні ці записи є достовірним історичним джерелом, що дозволяє краще дізнатися внутрішній уклад життя насельників Іоанно-Предтеченського скиту і передає дивовижний духовний аромат оптини, що давно пішла. Схіархімандрит Агапіт ​​прожив довге, насичене працями життя. Він обіймав настоятельську посаду в Лихвінському Покровському Доброму монастирі, потім – у Мещовському Георгіївському, був благочинним половини монастирів Калузької єпархії, мав учнів, а в роки перебування на спокої у рідній Оптині був духовником для багатьох братів. Знову оселився в оптинському скиту отець Агапіт ​​у 1897 році, коли через хворобу залишив посаду єпархіального благочинного і повернувся до рідної обителі. Тим, хто знав його в ці роки, він запам'ятався високим білобородим старцем, одягненим у білу рясу і спирається на білий милиця. Втім, хвороба ніг не дозволяла батькові Агапіту обходитися без постійного медичного нагляду, і в 1906 він був змушений покинути скит, де створював колись свої перші агіографічні нариси, і перебратися в монастирську лікарню. Після відомих драматичних подій в Оптині на початку двадцятого століття і від'їзду старця Варсонофія до Старо-Голутвина монастиря в 1912 році вибір старшої братії впав на схіархімандрита Агапіта: саме він мав стати наступним скитоначальником і старцем. Проте отець Агапіт ​​відмовився старчувати - так само, як неодноразово відмовлявся перед цим від архієрейства: мабуть, тягар громадського служіння він вважав вищим за свої сили. Приблизно на початку століття отець Агапіт ​​взявся за копітку працю над зібраними матеріалами до докладного життєпису старця Макарія. У скитському літописі 11 вересня 1901 року рукою старця Варсонофія записано, що для складання «нового, повнішого життєпису старця отця Макарія... матеріали передані отцю архімандриту Агапіту». Автор «Житія» мав у своєму розпорядженні всю велику кількість зібраних монастирем матеріалів, з яких, як свідчить архів Оптиної пустелі, використовував далеко не всі. Вивчення невикористаних матеріалів показує, наскільки суворо підходили оптинці до такої роботи, що може бути прикладом багатьох сучасних авторів. Мова життєпису, з усією властивою автору-іноку стриманістю, строгістю та відсутністю ялейної стилізації, дозволяє цілком відчути віяння живої, благодатної атмосфери золотої доби Оптиної пустелі, цього виняткового за своїм духовним значенням російського монастиря. Під час підготовки публікації використовувався «Життєпис оптинського старця ієросхимонаха Макарія» – спільне видання Оптиної пустелі, Трійце-Сергієвої лаври та видавництва «Отчий дім» 1997 року; «Житіє оптинського старця Макарія» ієромонаха Леоніда (Кавеліна), видане Оптиною пустелею 1995 року; архівні матеріали, що зберігаються у Відділі рукописів Російської державної бібліотеки: «Власноручні записки скитоначальника Оптиної пустелі ієросхимонаха Анатолія» (ВР РГБ. Ф. 214. Опт. – 298), скитський літопис (ОР РГБ. Ф. 213.9, 3. Опт. 367) та інші, а також матеріали з Державного архіву Калузької області. Текст трохи адаптований і наскільки можна наближений до сучасної орфографії і забезпечений редакторськими коментарями. У передмові першого видання життєпису спочившего про Господа оптинського старця ієросхимонаха Макарія († 1860) найповажніший автор цього, ієромонах (згодом архімандрит) Леонід (Кавелін), між іншим написав наступне: «Прийнявши на себе тих, хто користувався духовними настановами старця, скласти нарис його богоугодного життя, близьким свідком якого сподобив Господь бути і мене, багатогрішного, – я наважився на це лише в тій надії, що виконані духовною мудрістю листи старця, поміщені в приготованому до друку збірнику, доповнять духовну мудрість. Не зайвим вважаю зауважити, що всі зібрані мною тут відомості про покійного старця перевірено свідченням ближніх учнів нашого спільного батька, наставника та благодійника». Таким чином, головним джерелом для складання знову життєпису старця Макарія прийнято: 1) видане в 1861 році з такою назвою: «Сказання про життя і подвиги блаженної пам'яті старця Оптиної пустелі єросхимонаха Макарія» у складі без зміни. Далі до поповнення пропонованого життєпису послужили: 2) давно надруковані листи старця Макарія; 4) власноручні записки покійного скитоначальника ієросхимонаха Анатолія (Зерцалова), колишнього найближчого учня старця Макарія; 5) записки черниць деяких жіночих монастирів, переважно Білевського; 6) нарешті, усні розповіді оптинських ченців-старожилів, які тепер уже всі відійшли в життя вічне. Всеблагий Господи! Допоможи, за молитви, що подвизався Тобі заради в житті цього тимчасового старця, що спочиває ієросхимонаха Макарія, здійснити зроблену справу до прославлення пресвятого імені Твого і описуваного тут вірного раба Твого! Глава 1. Походження Михайла Миколайовича Іванова, згодом старця ієросхимонаха Макарія, та його мирське життя Після смерті першого великого оптинського старця, ієромонаха Леоніда, в схимі Лева, що поклав в Оптиній пустелі початок старчості, наступником його і другим великим оптинським старцем був ієросхимонах Макарій. Він походив із дворян Орловської губернії, на прізвище Іванови. Як батьки його, і предки їх відрізнялися особливим благочестям. Прадід старця Макарія, Іоанн, був ченцем Карачевського Миколаївського Одріна монастиря і в чернецтві перейменований на Йосипа; пам'ятний був своїм суворим постницьким життям. Казали, що щорічно на всю святу Чотиридесятницю він їв варену їжу тільки по суботах і неділях, а в середи і п'яти з'їдав по одній просфорі; решту ж днів посту проводив зовсім без їжі. Дід і бабка старця Макарія, про яких він знав із розповідей своїх родичів, мали також свої добрі риси. Бабця переважно відрізнялася справами благодійності. Дотримуючись слів Святого Письма, що просить у тебе дай (Мф. 5, 42), вона нікому не відмовляла в милостині, а крім того по суботах сама ходила таємно подавати ув'язненим у міській в'язниці пироги і пампушки домашнього печіння. Добродіяння це одного разу врятувало їй з чоловіком життя. За розповідю самого старця Макарія, справа була така. Дід та бабка його їхали кудись узимку і були зупинені на дорозі зграєю розбійників. Один із них, зазирнувши у візок, впізнав у жінці, що сиділа всередині, ту саму, з рук якої він не раз, будучи в тюремному ув'язненні, отримував милостиню, і тому умовив своїх товаришів пощадити їх. Розбійники відібрали у них коней і більшу частину поклажі, але залишили їм необхідну за зимовим часом сукню, візок і одного коня, щоб було чим доїхати до ближнього селища. Так милостиня, за Писанням, що викуповує душу від багатьох гріхів (Дан.4:24), цього разу позбавила тих, що полюбили її і від смерті тілесної. Батьки старця Макарія, Микола Михайлович Іванов, у чині колезького асесора, і Єлизавета Олексіївна, уроджена Ємельянова, понад родового маєтку панів Іванових – сільця Щеп'ятина Орловської губернії Дмитрівського повіту – володіли населеними маєтками та інших губерніях, зокрема й у Калуж. На околицях міста Калуги, поблизу Лаврентьєва монастиря 1 , належало їм невелике сільце Залізники 2 , де вони проживали. У цьому селі в 1788 році 20 листопада народився у них син-первісток (майбутній старець Макарій) 3 і був названий у святому хрещенні Михайлом, на честь святого Михайла, князя Тверського, якого пам'ять 22 листопада. Не зайвим вважаємо помітити, що сільце Залізники розташоване в надзвичайно мальовничій місцевості. Від Лаврентьєва монастиря і підмонастирської слобідки Підзавалля воно відокремлюється глибокою луговою долиною, по якій у зовсім плоских берегах протікає випромінююча річка Яченка, що впадає в Оку, а Залізники розкинуті по схилу вкритої лісом височини, яка, облямуючи його лугом. На самому краю сільського селища проти північної сторони Лаврентьєва монастиря стояв затишний сільський будиночок, в якому мешкали батьки Михайла. Будинок цей, як завжди, оточений був необхідними службами з садом. Поблизу, по схилу тієї ж гори, зростав березовий гай. З вікон будинку, з двору, з саду та гаю відкривалися ненаглядні краєвиди. Внизу під горою – випромінена річка Яченка, що тече в рівних берегах і облямована луками. На протилежному пагорбі – чоловічий монастир в ім'я праведного Лаврентія, Христа заради юродивого, Калузького чудотворця, де спочивають під спудом його святі мощі. Обитель вся оточена тінистим садом, через що верхи білих її будівель висловлюються з купи дерев, як біла лілія в кошику зелені. Далі, праворуч, на одній висоті з монастирем виднілася Крестівська каплиця на Борівській дорозі (нині тут церква і богадельня єпархіального відомства), міський цвинтар, усіяний численними пам'ятниками, і південний край Калуги з будівлями та садами. Нарешті, вдалині, на самому краю обрію, блищить дзеркало багатоводної Оки – там, де вливається до неї Яченка і де показують сліди стародавнього городища. Позаду будинки з господарськими закладами, гумнами та овинами тривав ліс, а за ним починалися поля, що оброблялися. Серед вражень цих приємних для зору і втішно мирних для серця видів сільської природи, маючи перед очима тиху чернечу обитель, з якої щодня долинав до слуху мешканців Залізників дзвін, що закликав ченців до молитви, зростав малюк Михайло, майбутній інок і молитовник. Настоятелем Лаврентьєва монастиря в той час, коли біля нього проживали батьки Михайла, був архімандрит Феофан 4 , чоловік благоговійний, лагідний і ввічливий. Перебуваючи у близькому духовному спілкуванні з панами Івановими, він сприймав у них від святої купелі дітей, але чи всіх, ствердно сказати не можна. А що архімандрит Феофан був сприйнятим батьком сестри старця Макарія Варвари, про це казав сам старець. За особистих спогадів про обитель праведного Лаврентія отець Макарій передавав зі свого дитячого життя такий чудовий випадок. Одного разу, будучи там з батьками біля обідні, він, здається під час читання Апостола, побачивши архімандрита Феофана, що сидів у вівтарі, якого дуже любив, стрімко вбіг до нього в вівтар через відчинені Царські врата. У панів Іванових, крім первістка Михайла, було ще троє синів: Олексій, Павло, Петро - і дочка Варвара 5 . За свідченням однолітки Михайла, яка залишилася в живих, мати його, Єлизавета Олексіївна, жінка смиренна і богобоязлива, з усіх своїх дітей особливо несвідомо любила свого первістка. На пояснення цього вона говорила своїм близьким так: «Серце моє відчуває, що з цієї дитини вийде щось незвичайне». Разом з тим Михайло з раннього дитинства мимоволі привертав до себе загальну увагу всіх, хто його знав своїми добрими властивостями: тихістю, лагідністю і мовчанням. Він навіть не брав участі в іграх своїх братів і однолітків, а постійно перебував удома і майже не відходив від колін своєї коханої матері, ніби в передчутті, що всім їм недовго залишається користуватися її ласками. Так справді й сталося. Незабаром слабке здоров'я Єлизавети Олексіївни так засмутилося, що Микола Михайлович мав залишити свій тихий сільський притулок і переїхати з усім сімейством до Москви для користування хворою. Старшому їхньому синові, Михайлу, тоді було п'ять років. Через три роки після того (1797 року, 21 січня) Єлизавета Олексіївна померла від сухот і похована в монастирі Андронії 6 . А Микола Михайлович із дітьми своїми, Михайлом, Олексієм та Павлом, переїхав у Дмитрівський повіт у родовий свій маєток – село Щеп'ятино. Дочка ж його, Варвара Миколаївна 7 , залишившись по смерті матері кількох місяців, була взята на виховання рідною своєю тіткою О. П. Голдобіною, якою ім'я знаходилося в Костромській губернії, Кінешемському повіті, поблизу Судиславського посада. У тому ж 1797 році Микола Михайлович переїхав із села Щеп'ятина в місто Карачів 8 для спільного проживання з рідною сестрою своєю Дарією Михайлівною, чоловік якої Семен Феодорович Передельський служив тоді на вибір дворянства членом Карачівського повітового суду. Діти Миколи Михайловича, Михайло, Олексій та Павло, разом із двоюрідним своїм братом Олексієм, сином Передільського, були тоді ж поміщені до міського парафіяльного училища. Михаїлу було тоді дев'ять років. Тут почав і закінчив свою шкільну освіту отрок Михайло, майбутній духовний вождь і наставник. Коли ж Микола Михайлович у літню пору на вимогу господарства їхав у своє село, сільце Щеп'ятино, діти його, щоб не переривати занять, залишалися в Карачеві під опікою своїх найближчих родичок, Дарії Михайлівни Передельської та Авдотьї Іванівни Сандулової 9 . Близько 1801 року, коли Передільські переїхали до свого села, вони взяли себе домашнього вчителя для продовження виховання сина. За спогадом цього останнього, «вчителі звали Артемоном Петровичем ... (прізвища, пише він, не згадаю) з благородних, - людина благочестива і з пізнаннями в науках». Тоді й Михайло зі своїми двома братами переїхав до будинку своєї рідної тітки, де вони й продовжували навчатися разом із її сином чистописання, граматики та арифметики. У селі у Передільських Михайло прожив трохи більше року. У 1802 році він вступив бухгалтером до повітового казначейства в місті Льгові Курської губернії, де місце скарбника посідав тоді С. Я. Сандулов, родич Михайла, а місця бухгалтерських помічників зайняли рідний брат Михайла Олексій та двоюрідний, також Олексій, Передільський. «Три нас малолітки, – розповідав цей останній, – керували канцелярією казначейства з особливою справністю». Згодом старець Макарій у розмовах з близькими додав до цього: «Бувало, через одну копійку, з нагоди недоліку, доводилося просиджувати цілої ночі, щоб звести прихід із витратою». Місце бухгалтера було дуже важке, але чотирнадцятирічний юнак проходив цю посаду з рідкісною старанністю і такою точністю і справністю, що звернув на себе увагу губернського начальства. З нагоди смерті начальника столу лічильної експедиції в казенній палаті Цицуріна Михайло Миколайович був викликаний до Курська зайняти цю посаду в 1805 році і в тому ж році отримав перший класний чин 10 . Радник казенної палати Микола Михайлович Ленівцев так полюбив обдарованого і разом скромного юнака, що запропонував йому приміщення у своєму будинку. Это, очевидно, промыслительно устроившееся сближение с семейством просвещенного начальника, оградив молодого человека от всяких неполезных знакомств и товарищеских компаний, вместе с сим способствовало поддержанию нравственного образования, что особенно важно в период молодости, когда, как известно, имеет столь сильное и почти неотразимое влияние среда, в которую вступает юноша по окончании воспитания домашнего или школьного. Таким чином, для юнака, що зберігається Богом, службовий час у Курській палаті пройшов тихо і з користю. Від занять посадових, коханих ним за почуттям обов'язку, він переходив до занять, коханим за схильністю серця, – музики та читання. Але в читанні, незважаючи на свої молоді літа, він шукав не одного лише приємного часу, а головним чином придбання нових знань і вирішення найважливіших питань розуму і серця. У цих заняттях непомітно протікали три роки служби Михайла Миколайовича. 1806 року 17 березня Михайло Миколайович втратив свого батька. Микола Михайлович Іванов помер після тривалої хвороби мирною християнською кончиною з напуттям святих Таїнств і похований у селі Турищеве поблизу парафіяльної церкви. Тим часом підросли й інші брати Михайла Миколайовича, і його сестрі Варварі Миколаївні минуло вже тринадцять років. На сімейній раді дружних між собою братів вирішили сестру від тітки Голдобіної, у якої вона досі виховувалась, взяти додому. З цією метою один із братів, Олексій Миколайович, їздив за нею в маєток тітки і привіз її до села Щеп'ятино, де вона й залишалася, живучи з братами та двоюрідною сестрою, Пелагією Тихонівною Макаровою, до виходу в заміжжя у 1814 році за орловського поміщика колезького асес. У Глібових було кілька синів і дочок, з яких старший син, дійсний статський радник П. Н. Глєбов, свого часу обіймав посаду генерал-аудитора Морського міністерства, а одна з дочок, Олександра Миколаївна, на двадцять третьому році від народження присвятила себе чернечому життю в Севському жіночому монаші. ім'ям Афанасії. Відомо також, що старець Макарій мав у тому ж Севському монастирі іншу рідну племінницю і двоюрідну сестру. Але про цю двоюрідну сестру точних відомостей немає. Можливо, це була та сама Макарова, про яку щойно згадано було вище. Інша ж рідна племінниця була дочка рідного брата старця Макарія, Павла Миколайовича Іванова, Варвара Павлівна, яка в рясофорі називалася Меланією. Яку близьку участь брав старець Макарій у своїх племінницях, побачимо далі. А тепер продовжимо розповідь про ранні роки його самого. Одностайність братів Іванових була приблизною. Все у них робилося за спільною згодою. За спільною братньою порадою належав маєток, що дістався від батьків, не роздробляти, а прийняти його одному, старшому брату Михайлу, з тим, щоб двох інших братів, Олексія і Павла, задовольнити грошима, які мали на увазі за позовом з пана Сенявіна, що простягався понад двадцять тисяч. Ніхто не вагаючись, Михайло Миколайович прийняв цю пропозицію братів і в 1808 вийшов у відставку, отримавши в нагороду чин губернського секретаря. Можна вважати, що, прийнявши беззаперечно прохання братів, Михайло дивився на таку, зовсім несподівану для нього, обставину як на задоволення свого таємного потягу, про який він ледве смів мріяти, - це бажання відокремленого життя, що принадно малювало його юному уяві можливість на свободу уяву можливість на свободу уяву можливість на свободу уяву можливість на свободу уяву можливість на свободу уяву. Михайло Миколайович прожив у селі господарем лише два роки. За розповідю двоюрідної сестри його Пелагії Тихонівни Макарової, яка жила на той час у їхньому сімействі, господарство йшло дуже погано. Бо воно вимагало пильного особистого нагляду, іноді ж і стягнення за опущення справи, а Михайло Миколайович за добротою своєю не міг і не хотів дотримуватися загальноприйнятого порядку. Якось мужички, бачачи, що немає за ними належного нагляду, покрали велику кількість гречки. «Михайло Миколайович закликав їх до себе і довго вмовляв і наполягав на словах Божественного Письма, а ми, домашні, – казала Пелагея Тихоновна, – тишком-нишком сміялися над ним. Але, на подив і сором нашому, сповіщення скінчилося тим, що винні впали перед Михайлом Миколайовичем на коліна, зізналися щиро у своїй провині, просили вибачення і, звичайно, були прощені». Сусіди невдовзі дізналися про доброту молодого поміщика і нерідко надсилали просити в нього то різних господарських речей, то будь-якого насіння. Відмови нікому не було. "Ми, - згадувала Пелагея Тихонівна, - бувало, скажемо: "Що ти, Мишко? Самим треба буде ". Відповідь була одна: "Бог пошле. Як же я скажу, що ні, коли я маю? Воля ваша; а я цього не можу зробити. Я вам кажу, що, випробувавши себе, бачу, що не можу бути господарем"". Беручи живу участь у Михайлі Миколайовичу, брати його, приїхавши до нього на село, почали вмовляти його одружуватися і пропонували йому багатьох наречених; але з найближчому розгляді властивостей кожної мали зізнатися, що жодна з відомих їм дівчат не мала цілком тими властивостями, які б сподобатися їх брату. Коли ж нарешті вказали на одну сусідку, яка справді була дівчина скромна та доброчесна, Михайло Миколайович сказав: «Хіба на цій одружитися?» Брати зраділи і, не передбачивши Михайла, поспішили поїхати до її батьків із пропозицією. Але ті, будучи не приготовлені до цього ні попереднім знайомством з нареченим, ні формами сватання, що суворо дотримуються на той час у провінціях, на пропозицію відповіли: «Дякуємо за честь, але так скоро не можна; треба подумати, ближче ознайомитися» - і таке інше. Почувши про цю невдачу своїх братів, Михайло Миколайович з радістю прибіг до сестер і каже: Слава Богу! Сказали: треба подумати. Нехай думають. Я не міг відмовитися, зробив послух братам, але тепер ніхто мене не вмовить». З цих слів очевидно, що благочестивий юнак, який звик підкоряти себе і все, що стосується його волі Божої, схилився на переконання братів тільки для того, щоб бачити, що говорить про нього Господь (пор. Пс. 84, 9). Наслідуючи ж нерішучу відповідь прийняв він за явну вказівку Промислу Божого до вступу на інший, вищий шлях життя, чого від юності прагнула чиста душа його, як олень на джерела водні (Пс. 41, 2). Поспішаючи задовольнити цій рятівній спразі, Михайло Миколайович поїхав на Корінний ярмарок 12 , накупив собі книг, переважно духовного змісту, і, повернувшись додому, заглибився в їх читання, живлячи душу схожою на неї їжею. Іноді ж йшов він у столярну і працював до втоми за верстатом, бажаючи таким чином привчити свою юну плоть підкорятися духу. На закінчення всього сказаного наведемо свідоцтво про властивості Михайла Миколайовича товариша його дитинства, Олексія Семеновича Передільського. «Провівши, – писав він свого часу, – дитинство та частина служби з Михайлом Миколайовичем, про властивості та вдачі його поясню, що йому притаманні були завжди побожність, благочестя, цнотливість, лагідність та моральна чистота. Він здебільшого ухилявся від наших дитячих ігор і забав, а натомість любив займатися читанням та рукоділлям – розумію дитячі клеїння з картону будиночків, вирізування різних фігур – чи щось випилював. Прийшовши у вік, під час мирського життя він не цурався світських пристойних насолод, але й не надавав до них особливої ​​схильності. Любив музику та досить добре грав на скрипці. Любив також спів. Голос у нього був хоч слабкий, але цей недолік заповнював його знання та поняття про музику». Слабкість здоров'я виявлялася у Михайла Миколайовича змалку. Він був дуже худорлявий і з юних років страждав на безсоння. Багато знайомих, за скромністю та сором'язливістю Михайла Миколайовича, ще до вступу його до монастиря жартома називали його ченцем. Глава 2. Вступ Михайла Миколайовича до Площанської Богородицької пустелі. Сучасні його надходження старці-подвижники та значення старечості. Розташування Площадської пустелі Згодом, коли Михайло Миколайович Іванов був старцем-наставником, він мав звичай при нагоді про мирське і монастирське життя висловлюватися так: «До тих пір людина впирається - не розлучається зі світом і не вийде в монастир, поки світ йому ногу [не] віддавить». У світі це називається розчаруванням. І цю істину Михайло Миколайович, здається, найперше випробував на собі. Справді, погане господарювання, відчутна нездатність бути господарем, невдоволення на нього за все це домашніх, до того ж ще й невдале сватання – все це, природно, мало послабити в ньому прихильність до мирського життя, якби воно було в ньому і досить сильне. Водночас у душі благочестивого юнака дедалі більше зміцнювалися інші, вищі, духовні потреби, які змушували його постійно заглиблюватися у читання духовних книг, отже, мабуть, забував він у своїй і музику. Отже, що йому залишалося тепер робити? Навіть і з простого людського міркування залишалося одне: йти до монастиря. Михайло Миколайович так і вчинив. У 1810 році, 6 жовтня, коли йому було майже двадцять два роки, поїхав він для прощі до Майданської Богородицької пустелі, що відстояла від його маєтку, сільця Щеп'ятина, в сорока верст, але вже назад не повернувся. «Чи було це відвідування Пустелі навмисне чи випадкове, – писав свого часу Олексій Семенович Передельський, одноліток та двоюрідний брат його, – залишилося для нас невідомим. Але тільки Михайло Миколайович написав додому, що він залишається в Пустелі, а маєток надає братам, нічого собі не бажаючи, виключаючи того, що він зобов'язував їх, коли будуватиметься в селі Турищеве (де похований їхній батько) кам'яна церква, видати на побудову її 1000 рублів асигнаціями, став власником села Щеп'ятина». Не беремо на себе і ми позитивно вирішувати питання, було це відвідування Михайлом Миколайовичем Площанської пустелі навмисне чи ні. Скоріше можна вважати, воно було навмисне, як наслідок таємного потягу до життя чернечого, що утворився непомітно під впливом благодатного покликання, дії якого благочестивий юнак не тільки не противився, але й усіляко сприяв, благоговійно зберігаючи в серці своєму вогонь ревнощів, ввержена в... собі приходять, нам не відчувають, але місце (серце. – Прим. авт.) буде чисто, а чи не погано» 13 . З іншого боку, з достатньою ймовірністю можна припустити, що думка залишитися назавжди саме в цьому, а не в іншому місці дозріла остаточно лише під впливом благодатних вражень на благочестиво налаштовану душу юнака, побачивши чернечого чину й самої безлюдної обителі. Бо те й інше цілком відповідало тому способу життя, що склався в думках Михайла Миколайовича від читання оповідей про подвиги преподобних отців, що просіяли в чернечому проживання. Таке припущення виправдовується його власними словами. Будучи в оптинському скиту старцем-наставником, він при згадці про обставини свого вступу до монастиря говорив, що коли прибув він уперше в Площанську пустель, мав таке почуття, що не знав, де він знаходиться, «на землі чи на небі; і всі чернечі здавались йому як ангели Божі». А такий чистий погляд був, звичайно, особливою дією благодаті Божої, що виразно вказує шлях тим, котрі з вірою запитують про нього словами Псалмоспівця: скажи мені, Господи, дорогу, в яку піду, бо до Тебе взяв душу мою (Пс. 142, 8). У відповідь на це Михаїлу і сповіщений шлях порятунку, вказане сприятливе йому місце, викладені засоби і способи. Але щоб показати, до якої духовної сім'ї належав старець Макарій і хто саме мав вплив на його духовне виховання, необхідно хоч коротко вказати на сучасне його вступ до монастиря старців духовного життя. Тоді помістилися у деяких російських обителях кілька чудових старців-подвижников, які затвердили у яких статути і перекази святих отців. Сталося ж це в такий спосіб. Після скасування в вітчизні нашій багатьох малих монастирів і пустель внаслідок заснування духовних штатів в 1764 році багато з ченців і мирян, що зреклися заради душевного спасіння світу і що у світі (1Ін.2: 15), вирушили мандрувати в Палестину, на Афонську Гору і в Молдо-Вла. Збираючи, подібно бджолам з квітів, мед рятівних навчань від подвижників, які мешкали в тамтешніх місцях, вони знаходили, особливо в обителі великого старця Паїсія 14 , настоятеля Молдо-Влахійського Німецького монастиря (нашого співвітчизника за походженням), найбільшу духовну користь, навчаючись прикладом та внутрішнього духовного діяння. Старець Паїс помер у 1794 році, 15 листопада, на сімдесят другому році від народження. Його учні та колишні з ним у духовному спілкуванні ченці росіяни, одні ще за життя старця, внаслідок сприятливих для повернення на батьківщину політичних обставин, а інші по кончині свого наставника і отця духовного, втративши з ним матеріальну і моральну опору, одночасно повернулися в свою батьківщину і поселилися в русі спасіння, незаздрісно 15 придбаний ними духовний скарб, деякі – начальствуючі над мешканцями, а інші – перебуваючи в числі братства. Більшість цих приснопамятних старців після повернення Росію оселилася в монастирях Курської і Орловської єпархій. Так, перш за інших процвіла через них Софронієва пустинь у Курській єпархії, отримавши в настоятелі отця Феодосія, одного з учнів єросхимонаха Василя, мудрого старця Поляномерульського скиту у Валахії 16 , учнем і постриженником якого був і старець Паїсій (Веськи). Отця Феодосія викликали в Росію про своїх учнів ще в 1787 році, під час війни з Туреччиною під проводом князя Потьомкіна. Упродовж свого життя він був другом старця Паїсія і складався з ним у духовному листуванні. Від Софронієвої пустелі згодом зайняла свій благоустрій пустель Глинська, що знаходиться в тій же єпархії, яка процвіла під керуванням одного з учнів Феодосія, ігумена Філарета (1817–1841). З учнів цього останнього згадаємо про ієромонаха Самуїла, який, як побачимо нижче, перебував у духовній дружбі з отцем Макарієм. В Орловській єпархії на початку дев'ятнадцятого століття, також давши у себе притулок старцям-прибульцям, благоустроїлись і процвіли пустельна обитель Білобережська та монастирі Чолнський та Свенський. А згодом уже запозичала від них разом із зовнішнім чином духовне світло і Площанська пустель, в якій вважав початок чернечого життя старець Макарій, що описується тут. У Білобережську пустель вселився і близько 1801 року був її будівельником старець духовного життя Василь, у світі Василь Тимофійович Кішкін, із дворян Курської губернії. Спочатку (з 1780 року) він жив із учнями своїми кілька років на Святій Афонській Горі та в Молдавії. У той же час вийшли з Німецького монастиря від старця Паїсія ієросхимонах Клеопа і схимонах Феодор, пострижені в чернецтво та ґрунтовно наставлені ним у житті духовному. Батько Клеопа прямо оселився в Білобережській пустелі, а отець Феодор спочатку жив у Чолонський Трубчевському монастирі. Потім, коли місце настоятеля і старця Василя в Білих Берегах в 1804 році зайняв його учень і пострижник ієромонах Леонід 17 , тоді й отець Феодор перейшов до Білобережської пустелі. Заспокоєні любов'ю і піклуванням настоятеля, старці Клеопа і Феодор жили при обителі в усамітненій і мовчазній келії в лісі спочатку вдвох, а потім, в 1808 році, приєднався до них і любитель безмовності отець Леонід, добровільно заради цього тягар, що склав з себе. Всі вони разом займалися розумним діянням, приносячи в той же час користь і ближнім, що притікали до дверей їхньої келії, духовними порадами і настановами, що їх Богові прославляють. Згодом отець Леонід, став оптинським старцем, був наставником і разом другом духовним отцем Макарієм. В 1806 оселився в Білобережській пустелі учень старця Паїсія схимонах Афанасій (Захаров) 18 , який в 1815 перейшов на проживання в Площанську пустель і був старцем отця Макарія до самої блаженної своєї кончини. Про нього сказано далі. Вищезгаданий старець Василь, залишивши настоятельство в Білобережській пустелі, перейшов на проживання в Свенський монастир, де близько 1818 року був скарбником один з улюблених учнів його, ієромонах Серафим, колишній згодом настоятелем спочатку Білобережської, а з 1 благоустроєм як у зовнішньому, так і внутрішньому відношенні, де і батько Макарій жив. У Свенському монастирі знайшов собі притулок і інший схимонах, Афанасій, також учень старця Паїсія, із сенатських секретарів 19 , який відомий між іншим тим, що приніс із Молдавії до Санкт-Петербурга митрополиту Гавриїлу рукопис «Добротолюбства» у перекладі старця Паїсія. Він помер у 1811 році на руках вищезгаданого старця схимонаха Афанасія (Захарова). Всі ці духовні воїни Христові трудилися і трудилися в житті цьому тимчасовому під керівництвом духовно досвідчених старців у беззаперечному їм послуху, а тому й досягли свого часу можливої ​​досконалості духовної і самі стали керівниками і наставниками в житті духовному для шукачів вічного спасіння, що щиро ставилися до них. Іншого благонадійного шляху до порятунку немає. «Якщо ж, – зауважують преподобні ченці Калліст та Ігнатій, – якимсь із шанованих отців траплялося і без такого подвигу слухняності здобути боготворну безмовність і за Богом досконалість, то це бувало і буває (якщо тільки буває в наш слабкий час) за особливим Божим одкровенням, і при Божому одкровенні. Але ти, – кажуть далі ті ж ченці, – віруючи, що справжнє послух є ніби якесь підготовче навчання до доброї безмовності, залиши те, що за особливим домобудівництвом бувало рідко, і зрозумій з тим, що загально для всіх постановлено всечесними батьками. Так сподобишся ти і відплати, визначеної для тих, хто законно живе» 20 . Про важливість же духовного керівництва, що в обителях іменується старечістю, ті ж преподобні Калліст і Ігнатій кажуть так: «Якщо на випадкову дорогу, незвідану справою, навряд чи хтось зважиться вступити без вірного провідника, якщо в море ніхто не пуститься без майстерного керманича, якщо за якусь науку наважиться приступити до вивчення справою мистецтва мистецтв і науки наук, вступити на таємничий шлях, що веде до Бога, і пуститися в безмежне уявне море, тобто в чернече життя, подібне до життя Ангелів, з самовпевненістю досягти кінця без керівника, без керманича і вчителя, досвідченого і істинного? Воістину такий, хто б це не був, спокушає себе і раніше вступу на шлях уже заблукав, як той, хто незаконно трудиться; як, навпаки, і кроку не зробивши, досяг кінця того, хто підпорядковується себе батьківським статутам. Бо звідки інакше ми маємо дізнатися, як озброїтися проти плоті чи як озброїтися проти пристрастей та бісів? Як без них (без наставників) навчитися відрізняти добро від недоброго, коли до чеснот причепаються худі пристрасті і завжди стоять ніби при їхніх дверях? Як без них примудримося приборкувати почуття тілесні і, як струни на гуслях, відповідно до налаштовувати душевні сили? Особливо як без них можна буде нам розрізняти голоси, одкровення, навіювання, видіння Божественні та підступи, принади та привиди бісівські? Одним словом, як спроможемося досягти в єднання з Богом і навчитися богодійним священнодіянням і обрядам без посвяти в них таємничем істинним і освіченим? Ніяк це неможливо, ніяк...» 21 На цей незаблудний і благонадійний шлях чернечого життя з першого ж разу вступив Михайло Миколайович, що наставляється Промислом Божим, і тримався його в усі подальші часи, сам усіляко при старанній молитві до Бога намагаючись відшукувати для себе духовних наставників і добровільно віддаючи їм себе на повну послух. Майданська Богородицька пустель, до якої вступив двадцятидворічний юнак Михайло, взагалі відповідала його духовним прагненням, тож він завжди з любов'ю ставився до неї. Обитель ця, що знаходиться майже в рівній відстані від міст Дмитровська і Севська (в сорока п'яти верстах), хоч не містить в собі ні величезних будівель, ні великих багатств, не вражає відвідувачів і дикістю або особливою величчю природи, але зате все в ній просто, скромно. Віддалена від будь-якого живого місця, оточена з усіх боків лісами, Пустинь ця цілком відповідає характеру відокремленого чернечого життя, якого бажала і шукала чиста душа молодого христолюбця Михайла Миколайовича. Глава 3. Стан Площанської пустелі під час вступу до неї Михайла Миколайовича та її проживання під керівництвом старців: спочатку ієромонаха Іони, та був схимонаха Афанасія (Захарова) У той час, коли прибув на проживання в Площанську пустель Михайло Миколайович, нею керував ієромонах Іоаннік, людина проста і добра, але малодосвідчена в духовному керівництві братії і необізнана в господарських розпорядженнях. У його управління Площанська пустель, багата угіддями 22 , рясніла хлібом та іншими творами сільського побуту, для чого трималося в обителі і достатню кількість рогатої худоби та коней, але від нестачі коштів, а частково і розумного управління, терпіла потребу у всьому, що купується з боку. Братія потребували білизни та необхідного одягу: поза церквою ходили в багатошвенних 23 рубищах і замість чобіт носили постоли. Характеризуючи тодішній стан Площанської пустелі, ієродиякон Паладій 24 , сучасник отця Макарія, який жив у той час в одній з ним обителі, говорив так: «В олії хоч купайся, а одягти не було чого». Братство Площанської пустелі при вступі до неї Михайла Миколайовича, незважаючи на обмежений штат, складалося із п'ятдесяти осіб. Між ними хоч і були старці суворого життя, та й узагалі всі брати проводили життя строге і працелюбне, але, за свідченням самого старця Макарія і вищезгаданого ієродиякона Паладія, строгість ця виражалася в одному лише зовнішньому діянні: братія зазвичай ходили невипустимо до служби самі виправляли всі монастирські спільні та приватні послухи. Так, понад слухняність по церкві та трапезі та приготування для себе дров у лісі вони займалися ще збиранням сіна, хліба та городніх овочів. На внутрішнє ж діяння, саме на викорінення пристрастей: гордості, марнославства – дуже тонких і майже непомітних для неуважного ока, також гніву, засудження ближніх, тонкої брехні та лицемірства в словах і вчинках та інших безчесних пристрастей, що гублять душі, майже зовсім не звертали уваги. При дотриманні зовнішньої сторони монастирського статуту, тобто щодо часу та порядку церковних служб, спільної трапези та монастирських послухів, не існувало в обителі особливого порядку в управлінні внутрішньому, який, як відомо, залежить не так від буквального дотримання статуту, як від духовної досвідченості віруючих у керівництві душ. Головне ж, в обителі не було встановлено правило про одкровення братією своїх помислів духовно досвідченим і доброзичливим старцям, які б у будь-який час могли подати корисну і рятівну пораду недосвідченим у невіддільній їхній боротьбі з невидимими і злими ворогами та своїми пристрастями. Бо збереження совісті через можливе часте одкровення, або сповідання, своїх помислів і діл внаслідок цілого передання себе керівництву духовно досвідченого і доброзичливого старця є основа, запорука і клопотання чернечого успіху, як то показують свідчення всіх святих отців-подвижників, є причиною процвітання донині кинів. пустельних обителів у нас у Росії. Але наскільки велике і спасенне це святе діяння (тобто смиренне, з належною до себе увагою, одкровення помислів розсудливим старцям), стільки ж противиться йому ворог і супостат наш диявол. За словами авви Дорофея , «не тільки саме настанова ненавидить лукавий, але навіть самого голосу, що вимовляє воно, не може чути... І чи сказати чому? Він знає, що злодійство його виявиться негайно, як тільки питатимуть і говорити про корисне. І нічого він так не ненавидить і не боїться, як бути впізнаним, тому що тоді він уже не може підступити, як хоче» 26 . Але продовжимо мова про юного подвижника Михайла. Ревнощі його до чернечого життя не злякалася позбавлення і праць, які він зустрів при вступі в чернечий подвиг. Навпаки, внаслідок тієї самої ревнощів вони здавались йому не тільки легкими, а й люб'язними. Живучи вже в оптинському скиту і будучи старцем, батюшка Макарій з любов'ю згадував про те, як він вважав початок чернечого життя в Площінській пустелі, розповідаючи, як за щирого його бажання легкими здавались йому позбавлення в їжі та одязі та мили були самі постоли, як смиренне взуття. "Втім, - казав він, - мені як дворянчику давали не грубі ноги, а рід черевиків з лика ж, але акуратної роботи, звані бахірями". Через місяць після вступу Михайла Миколайовича в обитель, а саме 16 листопада 1810 року, він був визначений указом Орловської духовної консисторії 27 до послушників Площанської пустелі, а 24 грудня того ж року пострижений будівельником отцем Іоанніком в рясофор і наречений Мелхиседеком. У листопаді 1811 року він супроводжував свого батька будівельника у його поїздці за збором милостинь на обитель до Брянського округу та Калузької губернії. Причому, як помічено у власноручних записках батька Мелхиседека, що супроводжував, зібрано з невеликим триста рублів. А після цього батько Мелхиседек займався постійно в обителі листівництвом 28 . При вступі отця Мелхиседека до монастиря він доручений був настоятелем особливої ​​опіки братського духовника, поважного старця ієромонаха Йони. Старець цей родом був із болховських міщан. За образом свого подвижницького життя і невтомної працьовитості, якому допомагала надзвичайна міцність його тілесних сил, суворою зовнішньою строгістю до себе та інших і за прямотою свого характеру він був єдиний від стародавніх. Водяний вірою в Промисл Божий і в зазначеного йому наставника, юний подвижник монах Мелхиседек, незважаючи на своє слабке здоров'я і ніжне виховання, як залізо ковачу 29 , віддав себе йому на повну послух. І простий старець полюбив довіреного йому настоятелем послушника за його тихість і беззаперечну послух. Він старанно взявся навчати отця Мелхиседека, як початкового, нотного церковного співу і взагалі порядку та чернечого благочиння. При знанні основних законів музики та співу послушник легко вивчив церковні співи, тон та порядок денних церковних читань. Згодом від отця ж Іони він зайнявся вивченням церковного уставу-спочатку на посаді канонарха, а потім і уставника лівого кліроса. Не можна при цьому не помітити, що всі ці такі необхідні в монастирі знання, які, втім, дістаються нелегко і не кожному, будучи засвоєні батьком Мелхиседеком, послужили йому приготуванням до майбутньої його діяльності як наставника ченців. Все це, звісно, ​​похвально. Але оскільки увага старця Іони головним чином звернена була на зовнішні подвиги і зовнішнє благочиння, то душа юного подвижника, яка прагнула очищення від гріховних помислів і бажань, які завдавали споконвічні невидимі вороги, природно, не могла задовольнятися однією зовнішньою стороною чернецтва. Захищаючись Божим страхом від будь-яких порочних дій, отець Мелхиседек не міг, однак, не мати уявної лайки і бісівських приражень 30 , неминучих для духовного воїна. І чим більше процвітав він у зовнішньому робленні, тим більше усвідомлював недолік у керівнику з даром міркування помислів для успіху у робленні внутрішньому, без якого, за сказаним вище, не можна досягти плоду чернечого життя, чи успіху. Отець Мелхиседек сумував про це тим більше, що чутка про старців духовного життя, що привіталися в лісах брянських і в деяких монастирях Курської та Орловської єпархій, і відголосок про їхнє вчення доходив і до Площанської пустелі, розпалюючи серце юного ченця з жадою їх. У 1813 році колишнього настоятеля Площанської пустелі отця Іоанніка звільнили на спокій у Свенський монастир. Наступник його, ієромонах Калліст, родом із орловських купців, зустрівши перешкоди до виправлення укорінених від часу опущень у внутрішньому порядку, відмовився від начальства, пробувши в званні настоятеля менше року. Його місце заступив ієромонах Павло, з ростовських купців, постриженник Святої Афонської Гори. Повернувшись звідти, він жив у Білобережській пустелі і потім у Свенському монастирі, перебуваючи в духовному спілкуванні з старцями, що жили в них, потім визначений був скарбником в Орлівський монастир, а звідси наприкінці 1813 року призначений був будівельником Площанської пустелі, якою і керував до 18-го. Ця блага зміна для отця Мелхиседека стільки ж була бажана, скільки корисна. У 1814 році він задумав вирушити до Києва для поклоніння мощам святих угодників Божих, які там відпочивають. З палицею в руці, з торбинкою за плечима і в найбіднішому одязі мандрівника пішов він пішки, маючи ще на увазі ознайомитися з деякими духовними чоловіками. І тому на шляху заходив він у різні пустельні обителі, дізнавався про старців духовного життя і вступав з ними в бесіду, маючи намір відшукати безцінний бісер - Христа. По поверненні ж отця Мелхиседека з подорожі до своєї обителі новий настоятель, отець Павло, як людина духовного розуму, помітивши в ньому рятівне ревнощі до чернечого життя, примушення себе на всі чернечі чесноти, а найбільше до смиренності і мовчання, і гарячу старанність до поховання до проходу у лик ченців довіреної йому обителі. У 1815 році 7 березня він постриг отця Мелхиседека в мантію і назвав його Макарієм, в ім'я преподобного Макарія Великого, заохочуючи тим молодого ченця до наслідування цього світильника східного чернецтва. Молодому ченцю було лише двадцять шостий рік. Того ж року 12 березня отець Макарій за поданням батька настоятеля висвячений був у ієродиякона преосвященним Досифеєм, єпископом Орловським і Севським, а в червні того ж року за резолюцією Преосвященного визначено ризничим. У самий рік постригу отця Макарія в чернецтво вступив на проживання в Площанську пустиню один з учнів старця Паїсія (Величківського), схимонах Афанасій, старець духовного життя. Негайно отець Макарій увійшов до духовного спілкування з ним і, проживши перші шість років у Площанській пустелі під керівництвом старця Іони, з 1817 року, за благословенням настоятеля, перейшов до отця Афанасія в келію. Отець Макарій любив, беріг і шанував цього старця як свого батька і наставника і удостоївся послужити йому до його блаженної кончини. За власним свідченням отця Макарія, старець його, схимонах Афанасій, мав найближчий вплив на його духовне виховання. Тому для пояснення, в чому саме полягало це виховання, вважаємо не зайвим увійти в деякі подробиці про життя цього чудового учня Паїсієва, передавши їх у тому вигляді і майже тими самими словами, як вони записані були в одному рукописному зошиті, знайденому в паперах по смерті старця Макарія. «Схимонах Опанас, на прізвище Захаров, родом із дворян, служив на військовій службі ротмістром у гусарському полку. Тридцяти років вступив до Молдавського німецького монастиря, де і був пострижений у чернецтво старцем Паїсієм, і жив там сім років. Після чого приїхав за своєю потребою в Росію, але звідси вже повернутися назад йому не вдалося, заради чого і поніс він багато скорбот. Потім був визначений у Флорищеву пустель Володимирської губернії і був деякий час скарбником. Жив і в Горохівському монастирі, і в обох обителях мав багато скорботних спокус. У 1806 році поїхав на прощу до Києва і на зворотному шляху за хворобу залишився в Білобережській пустелі. У 1815 році, за благословенням преосвященного Досифея, приїхав до Площанської пустині і в грудні місяці того ж року зламав собі праву ногу і вже залишився тут на постійне проживання 32 . Десятилітнє перебування цього старця в Площанській пустелі служило прикладом для всієї братії. Багато хто користувався його життям, повчанням і любов'ю, бо старець цей був лагідним, поблажливим, смиренним, милостивим, співчутливим і любовним до всіх. Коли, бувало, почує, що хтось хворий або потребує чогось, то всіляко дбає, як би допомогти і втішити його. Також і дивно був. Рідкісний дивний пройшов, щоб він не втішив його чимось чи не дав йому чогось на дорогу. Доводилося не раз бачити, як він, сам не ївши, віддавав останнє, що мав, братові, говорячи: "Слава Богу! Нам надсилають, а вони люди немічні; де візьмуть?" Як же цей старець був милостивий і до тих, що грішили проти нього, наведемо один з багатьох прикладів. Деякий брат, переможений заздрістю диявольською, злословив старця, ніби він ходив на готель для того, щоб оббирати приїжджих до обителі, розуміючи під цим чай, цукор та інші недорогі речі, що подаються йому від старанності відвідувачами, які отримували духовну користь від його настанов і порад. Брат цей не тільки сам нарікав, а й збуджував до того ж деяких із братів. Але брати не так вірили словам його, як спокушалися ними, знаючи доброчесне життя старця. Я ж цьому свідок (каже життєописець), з яким наміром і разом з яким скорботою старець ходив на готель. Бо багато хто, як іночеські, так і мирські люди, мали велику віру до старця і просили настоятеля, щоб дозволив побувати їм у нього чи йому дозволив, щоб відвідав їх у готелі. А що вони давали йому за старанністю, то він роздавав братам і жебракам, не залишаючи в себе і половини. Батько ж Афанасій, чуючи лихослів'я та наклепи на нього цього брата, ублажав його всіляко і багатьом про нього говорив, що цей брат – дуже добрий. Коли ж він вийшов із монастиря, отець Опанас багато шкодував за ним; і не тільки цього брата, що ненавидить його, любив так, але й багатьох інших. Він був милостивий і до безсловесної тварюки. Неодноразово траплялося бачити, що взимку, співчуваючи про птахів, які не їдять звичайної людської їжі, старець дбав, чим би їх нагодувати. За всієї своєї немочі він ніколи не залишав келійного правила та церкви. Правило ж його, за переказом старця Паїсія, було таким: сходивши до ранку, читав акафіст Спасителя і Божої Матері, молитовний спогад пристрастей Христових і з канонів і тропарі, що знаходяться в акафістнику канонів, два розділи з Апостола і один розділ з Євангелія. А потім згадував молитовно Божу Матір і святих, які прийдуть на пам'ять, згадуючи притому про здоров'я і заспокоєння отців і братію, родичів, знаних і благодійників. Це правило старець здійснював увечері та вранці, кладучи при тому сотні по дві поклони. На службах же церковних стояв завжди до відпусти і, незважаючи на те, що був вельми немічний, ніколи не сідав не тільки під час церковних співів і читання Апостола і кафізм, але навіть під час належного на ранку читання тямущого Євангелія і читання з Прологу за шостою піснею канону. В цей час він, навпаки, посилював свою увагу і для цього, виходячи зі свого звичайного місця, підходив до самого читача. Спираючись грудьми на милицю і опустивши голову, старець задумливо слухав читання; і нерідко, коли воно закінчувалося, забуваючи все навколишнє, зі сльозами на очах вигукував: "О слово, сповнене великої користі! Треба його записати". А повернувшись у келію, поспішав записати читане, ніби чув це вперше. Від посиленого стояння у ножних суглобах його утворилася пухлина, ніби якийсь наріст. Старець замість ліків мазав її маслом з лампади від ікони Божої Матері. До Цариці Небесної він мав велику віру, так що коли чинив правило або хто, бувало, пригадає при ньому ім'я Божої Матері, він з радістю і сльозами величав ім'я Її і молився. Коли ж мазав ноги від лампади проти вогню, тоді згадував майбутню муку і вогонь невгасимий, благаючи Господа нашого Ісуса Христа та Його Пречисту Матір про визволення від нього. Що приходять до нього користі заради і ради духовного братів приймав з любов'ю. Розмова його була проста. Він мало розмовляв від книжок. А коли й говорив, то з крайнім смиренням, ніби нічого не знає; а більше говорив про доброчесних старців і про добрі монастирські статути (звичаї). Особливо любив розповідати нам (учням своїм) про старця свого Паїсія, архімандрита Молдо-Влахійської Німецької обителі, що він був чоловік доброчесний і премудрий у слові та розумі духовному, що мав дар сліз; і коли, бувало, брат який прийде до нього заради користі, то він буде його втішати - сам плаче і брата приведе в сльози. І про інших доброчесних старців казав. Коли ж приходили люди мирські, він говорив про Царство Небесне, про майбутню муку і про милосердя до жебраків і що це життя дане на стягнення майбутнього, і з такою смиренням і любов'ю говорив, що зворушливо було на його обличчя дивитися, і слова його стосувалися багатьох сердець, а особливо хто при вірі. Також чимало співчував він про розкольників; багатьох із них благав і вмовляв, щоб залишили свою оману; і благодаттю Божою деякі приходили до тями і зверталися до Православної Церкви. У вільний від молитви і прийому відвідувачів час займався виписуванням з батьківських книг душекорисних настанов з наміром згодом зібрати і розмістити їх з предметів їхнього змісту, як пишеться, наприклад, зведення текстів про відомий предмет, але за смертю не встиг закінчити цього підприємства »33. Перервавши тут нарис життя старця Афанасія, де далі йдеться вже про його смерть, додамо на додаток таку важливу обставину. Займаючись у Німецькій обителі з благословення старця Паїсія виписками з батьківських і церковних навчальних книг – про молитву, смиренність, терпіння, послух, любов і інші християнські чесноти, про набуття яких він мав повсякчасне піклування, старець отець Афанасій мав у себе вірні списки. високого вчителя внутрішнього життя святого Ісаака Сиріна , виправлені старцем Паїсієм древні слов'янські переклади писань: преподобного Макарія Великого , святого Іоанна Ліствичника , святого Варсануфія, Фаласія і святого Симеона Нового Богослова (дванадцять слів) Сповідника Слово з питання та відповіді, Оголослювальні слова 35 Феодора Студіта, життя Григорія Сінаїта, Слова Григорія Палами та деякі інші. Цього написаного про старця схимонаха Афанасії достатньо, щоб показати, як корисно було для отця Макарія майже десятилітнє співжиття його з таким старцем. Це – добра гілка доброго кореня, один, як вище сказано, із безлічі учнів великого старця Паїсія. Його лагідність, смирення, дитяче незлобство і простота служили живим взірцем для молодого ієродиякона отця Макарія до наслідування, повчали без слів, а слово просте, розчинене любов'ю і смиренністю, наставляло під час миру душевного і втішало під час скорбот, що знаходили. Вітчизняні ж писання в рукописах старця Афанасія воістину складали їжу для боголюбної душі його учня. З благословення свого старця і допитливості він з гарячим завзяттям заходився вгамовувати свою духовну алчбу і спрагу уважним читанням і працьовитою листуванням цих рукописів, навчившись навмисне для цього статутного письма. Глибоко печаталися на чистому серці і в пам'яті юного ченця слова святоотцівських писань, над якими проводив він багато безсонних ночей. Все це, як показав час, було промислове. Придбання вірних списків із перекладів старця Паїсія послужило згодом до видання цих перекладів на загальну користь; а засвоєння і збереження сприйнятливої ​​пам'яті отця Макарія висловів і думок з батьківських писань принесло вторинний плід, коли Промисл Божий викликав свого обранця на служіння душевній користі багатьох. Але що більше заглиблювався будь-який юний інок у читання святоотцівських писань, то більше загорялася у ньому ревнощі досягти бажань краю – духовного діяння, навчитися розумній Ісусовій молитві. Так називається молитва, що безперестанку здійснюється розумом у серці. Старець його, схимонах Опанас, маючи заборону від свого великого старця Паїсія торкатися цього високого діяння, проходив, за його настановою, лише усну Ісусову молитву, а притому, як вище було помічено, з глибокої своєї смирення не любив говорити від книг. Отже, допитливість отця Макарія не могла бути задоволена з цього боку. Ті самі писання показували, що одному, без наставника, займатися цим робленням небезпечно, бо легко можна зашкодити собі. Залишалося чекати сприятливого випадку для зближення зі старцями, які здобули цей дар за спадкоємством від інших досвідчених наставників. У 1817 році 27 травня отець Макарій був висвячений преосвященним Досифеєм під час ієромонаха. Йому тоді йшов двадцять сьомий рік. У 1818 році у Площанській пустелі була зміна. Місце доброго і болючого настоятеля отця Павла, звільненого на його прохання на спокій у Калузький архієрейський дім, зайняв учень старця Василя Кишкіна, будівник Білобережської пустелі, теж добрий, ієромонах Серафим. Йому дозволено було взяти з цієї Пустелі в Площанську близько десяти чоловік братії для поліпшення в цій церковній справі і взагалі порядку в обителі. Отець Серафим, як людина життя духовного, був добрим наставником та батьком для братії. Він змінив колишній до нього в Площанській пустелі при церковних богослужіннях стовповий, чи знаменний, спів на київський, заведений у Білих Берегох схимонахом Феодором, і встановив більший благоустрій монастирю та трапезою. У його час у Пустелі зібралося до ста людей братів. Він вів життя тверезе, у розмовах був привітний, вдачею лагідний і тихий. Ці добрі зміни щодо обителі та введення кращого у всіх її частинах благоустрою зустріли велике співчуття у всіх благонамірних братіях, у тому числі й у отця Макарії. Склавши з себе за слабкістю здоров'я 5 серпня 1818 посаду ризничого, отець Макарій продовжував допомагати в листівництві і взагалі невтомно працював на користь обителі, допомагаючи то порадами, то особистою працею. У храмі Божому при службах церковних він постійно брав участь у співі та читанні і як знавець церковного співу взяв діяльну участь при введенні в обителі київського співу, знаходячи його цілком відповідним настроєм свого безлюдного духу. Як за цю працю, так і взагалі за старанне проходження різних послухів отець Макарій за поданням нового батька настоятеля в 1819 році 8 червня під час відвідування обителі новим Орловським архіпастирем Іоною був нагороджений набедренником. У той же час новонагороджений ієромонах випросив у Преосвященного дозволу та благословення ще сходити на поклоніння київській святині. По розповіді ієродиякона Паладія, що залишався в живих супутника його (згодом доживав своє століття в Оптиної пустелі), отець Макарій здійснив і цей шлях в обидва кінці пішки, з палицею мандрівника і в найбіднішому одязі. У Києві він пробув десять днів, був втішний привітністю намісника Лаври архімандрита Антонія 36 та служив літургію у Далеких печерах. На зворотному шляху з Києва разом із батьком Паладієм зайшли вони до Глинської пустелі. Тут отець Макарій познайомився і увійшов у близьке духовне спілкування з одним із учнів настоятеля цієї обителі ігумена Філарета - ієродияконом Самуїлом, який був творцем розумної молитви, проходячи під керівництвом якогось старця, учня Феодосія (архімандрита Софронієвої пустелі). Три дні, казав отець Паладій, провели вони за книгою святого Ісаака Сиріна, розмовляючи в насолоду про внутрішні твори духовного життя. Але, судячи з деяких згодом натяків отця Макарія, можна з вірогідністю вважати, що проходження розумної молитви за рівнем тодішнього його духовного віку було передчасно і мало не зашкодило йому. Здобувши згодом матір дарувань духовних - смиренність і огородивши їм високе роблення розумної молитви, старець застерігав усіх, хто ставився до нього від заняття цим високим робленням перш очищення від пристрастей, вказуючи всім як на вірну зброю проти ворогів невидимих і власних пристрастей і помислів тільки з увагою і старанністю, або, за словами єпископа Ігнатія Брянчанінова, за участю серця. Застереження це, виправдане багатьма дослідами під час тривалої духовної діяльності старця Макарія на людях, що пошкодили себе самочинним (без досвідченого керівника) і передчасною вправою в розумній молитві, плодів якої, за словом святого Ісаака Сиріна, і проходять правильно свою досягають. кончини скласти засноване на вченні святих отців і особисто відомих йому дослідах настанова тим, хто читає духовно-батьківські книги і бажає проходити розумну Ісусову молитву. У 1824 році ієромонах Макарій їздив до Ростов Ярославської губернії на поклоніння мощам святителя Димитрія, Ростовського чудотворця. У цю ж поїздку він відвідав вперше Оптину пустель і нововлаштований при ній пустельний скит, який згодом дав притулок у своїх стінах і в свою чергу був зобов'язаний йому багатьом. У 1825 році помер старець отець Афанасій, у якому отець Макарій бачив живий зразок усіх християнських чеснот. «За таке його життя, – продовжимо тепер нарис його життя словами невідомого автора, – а більше за Своєю добротою милостивий Бог удостоїв старця блаженної смерті. 11 жовтня 1825 року він захворів і у цій хворобі тричі долучався Святих Таїн. Шістнадцятого числа особливий маслом і долучений, а востаннє повідомили його в самий день смерті, сімнадцятого числа. Хвороба його була грудною водяною. Скупчення мокротиння посилювало страждання, але перед смертю вони припинилися. І старець наприкінці недільної вечірні, після прочитання відхідної, мирно зрадив свою праведну душу в Божій руці, померши на руках свого ближнього учня, ієромонаха Макарія, який з ним жив і за вірою своєю багато скористався прикладом його богоугодного життя, сповненого любові і смирення». Наступного, 1826-го, року помер і настоятель Пустелі отець Серафим. На місце його преосвященний Орловський Гавриїл призначив на посаду будівельника Площанської пустелі свого економа (взятого до архієрейського дому з братства тієї ж пустелі) ієромонаха Маркелліна. Але й після цього призначений новий настоятель понад два роки жив у Орлі, правлячи економічну посаду, а Пустинню керував скарбник ієромонах Анатолій. Між іншим, у рік смерті будівельника отця Серафима 10 червня ієромонаха Макарія призначено було благочинним 37 своєї обителі. І на цій посаді він старанно допомагав новому батькові будівельнику Маркелліну в управлінні обителем майже до передсмертної його хвороби, яка почалася в грудні 1831 року. 1827 року 30 січня ієромонаху Макарію додалася ще інша посада. Його було визначено духовником Севського Троїцького жіночого монастиря. Це призначення було початком нового періоду його духовної діяльності, яка скінчилася разом з його важким життям. З того ж часу почалося і його духовне листування, яке тривало також до початку його передсмертної хвороби. Отже, не сам він визнав себе тяжким до проходження багатоважного обов'язку духовного наставника, але, покликаний до цього волею свого архіпастиря, не міг не бачити в цій обставині Божого покликання. Думкою про це покликання згори він зміцнював себе в різноманітних скорботах, пов'язаних з цим обов'язком. Як високо розумів і з яким мистецтвом і терпінням, мудрою поблажливістю і неухильною твердістю проходив старець цей обов'язок, краще за всякі слова свідчать його духовні листи як до своїх духовних дітей, так і до всіх, хто шукав допомоги і опори в його духовних порадах. Про гідність цих листів буде сказано далі. Глава 4. Прибуття у Площанську пустель духовного старця отця Леоніда. Зближення з ним батька Макарія. Діяльність цього останнього в Площанській пустелі та його перехід в оптинський скит Ми бачили, що отець Макарій за своєю ревнощами до чернечого життя ще на початку цього рятівного шляху досить познайомився з писаннями святих отців-подвижників і цілком скористався повчальним прикладом благочестивого життя покійного старця схимонаха Афанасія. Але справедливість вимагає зауважити, що старець Опанас, «простий», не міг задовольнити цілком любомудрого свого учня вирішенням питань, які мимоволі виникали в його проникливому розумі, збагаченому знанням батьківських писань. Важливий обов'язок духовника породив ще більше питань, які вимагали порад досвідченого старця. Смуткуючи про своє духовне сирітство, отець Макарій після смерті схимонаха Афанасія посилив свої молитви до Бога розумів, щоб Він благоволив послати йому наставника з даром духовного міркування, який керував би корабель душі його для подальшого безбідного плавання. І ось 6 жовтня 1828 року прибув до Площанської пустелі вже давно відомий старець високого духовного життя – ієромонах Олександро-Свірського монастиря Леонід, у схимі Лев. Вийшовши з монастиря з наміром оселитися в Оптині Калузької єпархії, він спочатку пішов на паломництво до Київської Лаври, але на зворотному шляху спочатку, можливо, навіть мимохідь, прибув до Площанського монастиря. Приїзд цього великого старця, безсумнівно, був відповіддю на ревну молитву ієромонаха Макарія. Саме так сприймав це сам отець Макарій. Вважаючи прихід цього чоловіка в такий важливий для нього час як розраду, послану йому Промислом Божим у його скорботі, він поспішив скористатися цією розрадою, наскільки це було для нього можливо, і негайно вступив у тісне зближення з цим досвідченим наставником у духовному житті і керівником монахів, які зміцнилися в боротьбі з різними спокусами, які саме тому могли допомагати спокушаним. Це зближення мало важливий вплив на все подальше життя отця Макарія. У отці Леоніді він знайшов саме те, чого так довго хотіла душа його, – чоловіка того духовного розуму, який, за словами святого Ісаака Сиріна, є породження спокус 38 , чоловіка з даром духовного міркування, за силою якого він зручно і легко вирішував здивування і викладав корисні поради з усім, хто звертався. Не менш того і батько Леонід радий був зустріти настільки обдарованого і так добре підготовленого до сприйняття особливих благодатних обдарувань ченця в особі отця Макарія, який з цього часу і зрадив йому себе на все своє подальше життя на повну послух, незважаючи на те, що й сам уже був у переповненні років чернечого шляху. Ймовірно, в цей самий час отцю Макарію, як уже підготовленому діяльними чеснотами до високодуховного життя, і було віддано Леонідом таїнство високої божественної розумно-серцевої молитви. Тим часом учні старця Леоніда, що залишалися в Олександро-Свірському монастирі, треба думати, дізнавшись про освоєння його в Площанській пустелі, поспішили також перебратися до свого духовного отця та наставника. Втім, старець Леонід недовго прожив у Площінській пустелі – лише півроку. Почасти якийсь у цій обителі розлад у духовному житті, а головна, здається, причина – це давнє намір старця поміститися на постійне проживання в Оптиній пустелі змусили його в квітні 1829 року з усіма своїми учнями перебратися в оптинський нововлаштований відокремлений скит. Можна думати й те, що отець Макарій, провівши у духовній науці півроку під особистим наглядом старця Леоніда, тепер уже не мав крайньої потреби в його особистій присутності і після відбуття старця в Оптину обитель продовжував задовольнятися духовним спілкуванням з ним через листування. Після отця Леоніда прибув із Глинської пустелі до Площанської згаданий вище старець Василь Кишкін і на переконання своїх учнів оселився в цій обителі на постійне проживання з наміром тут закінчити свої мандрівні дні. Він і вибрав бажане, померши мирною смертю в листопаді. Благочасно було прибуття духовного чоловіка – старця Василя – у Площанську пустинь, оскільки воно не могло не пролити духовної втіхи в душу отця Макарія, який втратив особисту події зі старцем Леонідом, до якого він розташувався всією душею, що любить. Діяльність отця Макарія тепер дедалі більше розширювалася. У своїй обителі він, за розповідями згаданого вище ієродиякона Паладія, користувався загальною любов'ю, багатьом допомагав духовними порадами, а поза своїм монастирем, окрім духовних порад, брав участь, хоча мимоволі, й у господарських справах. Наскільки проникливим був розум батька Макарія і ґрунтовні його поради, наведемо наступний приклад. Молодий чоловік із дворян, Микола Петрович Демутьє 39 , який служив кілька часу у військовій службі, прибувши до Площанської пустелі, негайно познайомився з отцем Макарієм і так розташувався до цього досвідченого в духовному житті старця, що віддав йому себе на повну послух. Отець Макарій помістив нового послушника біля своєї келії. Послух його полягав у келійних послугах старцю та канонарстві 40 . Але незабаром ворог нашого порятунку збентежив нового прибульця. На його навіювання Микола Петрович задумав залишити обитель та старця-керівника. Під приводом прощі він став проситися у Вороніж для поклоніння новоявленому тоді чудотворцю святителю Митрофану. Досвідчений старець отець Макарій та інші ченці, що бачили тут ворожу спокусу, довго вмовляли його залишитися в обителі. Але коли переконання їх залишилися безуспішними, то благословили його вирушити до Вороніжа і навіть дали йому коня та кучера, щоб підвезти його до міста Орла. Зібравши свої невеликі житла в дорожню сумку, не виключаючи і свідоцтва про відставку від військової служби, Микола Петрович вирушив у дорогу. Але не встиг він від'їхати від монастиря і восьми верст, як спіткало його горе. Кінь без жодної видимої причини з переляку кинувся вбік і, викинувши сідока з кучером, помчав уперед один. Кучер кинувся наздоганяти коня, а Микола Петрович змушений був тією самою дорогою повернутись назад до монастиря. Настав вечір. І мандрівникові довелося йти пішки вже вночі, зі слізним каяттям, що не послухався поради свого доброго старця отця Макарія та інших ченців залишитися в обителі. До півночі дійшов він до монастиря і ночував у монастирському готелі. На довершення горя Миколи Петровича, другого дня вранці виявилося, що кучер із конем у монастирі, а торбинка його зникла. Вбачаючи в цій події явне покарання Боже за неслухняність і непокору старцям і за нечасну відлучку з обителі, Микола Петрович старанно просив у старців пробачення. До речі, він багато турбувався про втрату своєї сумки, в якій зберігалося видане йому свідоцтво про відставку. Добрі й справді чадолюбні старці разом із отцем Макарієм намагалися всіляко заспокоїти і втішити його. Того ж дня надвечір з'явився до монастиря з села селянин, що знаходиться поблизу монастиря, і оголосив, що він підняв у лісі шкіряну торбинку, яку й приніс до монастиря, питаючи, чи не знайдеться в ньому її господар. Таким чином, Микола Петрович, з милості Божої та по молитвах старця Макарія з іншими площанськими старцями, несподівано і притому незабаром отримав усе втрачене і старанно подякував за це премилосердого Господа, а також доброго безкорисливого знахідника. Внаслідок сторонніх господарських справ, в яких отець Макарій за потребою брав участь, йому доводилося іноді не на короткий час залишати свою обитель і жити на стороні. Так, більшу частину літа 1831 року він провів у Севську, будучи призначений за розпорядженням преосвященного Орловського Никодима членом комітету з будівництва Севського училищного корпусу, а за званням духовника Севського жіночого монастиря – членом іншого комітету з побудови навколо зазначеного монастиря кам'яної огорожі. Але він дуже сумував цим не схожим на його дух заняттям, висловлюючись у листах до старця Леоніда, що «зав'язався комітетами». Нудьги, або скорботи душевної, незабаром ще більше додалося батькові Макарію, коли було для нього нове призначення. У жовтні того ж 1831 року преосвященний Никодим, вирушаючи на чреду до Святішого Синоду, несподівано викликав отця Макарія в Орел і взяв із собою до Петербурга на посаду скарбника та економа 41 . По дорозі з Орла до Петербурга отець Макарій заїхав в Оптину пустель, що знаходиться в півверсті від великого Київського тракту, на прощання і для поради зі своїм духовним наставником та другом старцем Леонідом. Дуже він був потішений цим особистим побаченням зі старцем, що можна бачити з наступного писаного до нього батьком Макарієм листа від 23 жовтня 1831 року, за два дні після приїзду до столиці: «Ваша високопреподобність! Високоповажний і люб'язний батюшка отець Лев із коханими про Христа братами! Радуватись і здравствувати бажаю! Хоча малий час Господь сподобив мене бути у Вас і бачити Вас; але я і це сприймаю за невимовну до мене милість Божу і дякую Його доброті. Молю, та й надалі сподобить мене не лише тимчасово, а й завжди бути при Вас та Вашими молитвами та настановами влаштувати моє життя. Приношу Вам чутливу мою подяку за батьківські Ваші милість і любов до мене, явлені і нині які є. По від'їзді від Вас подорож наша тривала дуже повільно і з великою нудьгою через сувору погоду. Нарешті 21 жовтня досягли царюючого граду Санкт-Петербурга, де знайшли архіпастиря свого, який чекав нас, який об'їхав нас у Твері, чого ми тоді не знали, але потім вже на дорозі дізналися. У Москві ми пробули добу; були у соборах біля святих мощей. Після приїзду сюди на другий день були в Невській лаврі, і святим мощам святого Олександра Невського спромогся прикладатися. Був у отця І-ія; братнім його прихильністю та любов'ю багато задоволений; відстань не дозволяє часто мати побачення, а притому мій обов'язок і не своя воля. Більше не маю нічого повідомити, як тільки знову звертаюся до недуг своїх: бачу себе дуже нездатна до розпорядження щодо економічної, а більше коли все ще не влаштовано; і що буде далі зі мною, не знаю; але буди Божа воля! Пішов сюди я не з власної волі і не заради почесті чи інших видів, але єдино за послух. Хоча в чому виявитись нездатним, і якщо звільнять з цієї посади, то і в цьому Промисл Божий на краще веде». У наступних листах з Петербурга до старця Леоніда отець Макарій постійно висловлював скорботу душі своєї про позбавлення пустельного проживання і про тяжкість постійного перебування в чутці та піклування міста, настільки несхожих з його духовним устроєм. «Шановний батюшка! – писав він у листі до старця від 2 червня. – Хоча й писав Вам, що милосердям всемогутнього Бога, за вашими молитвами, нічого особливого не трапилося, але, втім, майже щодня випадки бувають причиною збентежень і скорбот, яких усіх описати неможливо. А крім того, позбавлення місць пустельних, способу життя і чину монастирського завдає томності й похмурості. Також поганий мій устрій, лінощі до молитви і ревнощі на дозвіл – все це завдає скорботи та тягаря душі 42 . Я вважаю, що все це вчинив, і попустив так Господь за мої гріхи. За все воно, від Промислу Божого зі мною творене, повинен немовно дякувати Богові; але знаходжу в собі неміч, а смирення не маю». В іншому листі, від 30 червня того ж року, отець Макарій ще сильніше висловлює почуття мимовільної скорботи, з одного боку, і глибокої смирення – з іншого. «Ви, батюшка, від надлишку батьківського кохання, що преизливается у Вас, втішаєте мене, не бачачи цілком поганого мого устрою, яке все докладно описати не можу, а хіба деяку найменшу частину. Ви бажаєте писати, що я не за власною пропозицією тут. Це справді так, а за послух. Але цього останнього бачу себе таким, що не виконує, а багато перемовляє і заперечується, вважаючи воно для себе немісцевим, і не терплю з покорою докору. Я Вам уже пояснював, що далекий від Акакіїв устрою 43 . Усього з'ясувати на папері не можу; але я маю завжди знаходити в собі провину, а цього немає. Але й у цьому, можливо, Промисл Божий діє незбагненною нам премудрістю на користь. Тобто: якби інакше було, то ще б гірше був... Помоліться, батюшка, нехай Господь виправить шлях мій перед Ним і дарує інше днів живота мого часу перейти безтурботно в істинному покаянні – в такому місці, де Його святій волі буде завгодно...» Той, хто приглядає згори на смиренних серцем, Господь прислухався до скорботи і старанної молитви вірного раба Свого. Таке місце вже було приготовлене для нього за долею Промислу Божого в нагороду за покірливе перетерпіння скорботних спокус, про які він з такою смиренністю натякав лише у своїх листах до старця Леоніда. 21 жовтня 1832 року отець Макарій був звільнений від казначейської посади, пробувши в ній приблизно рік. По дорозі назад з Петербурга він мав втіху проїздом через Москву бути в Новоспаському монастирі у старця ієромонаха Філарета. Його духовна бесіда і глибокий розум, пройняті силою і світлом благодаті, і його любов назавжди закарбувалися у вдячній пам'яті отця Макарія. А проїжджаючи повз Оптину пустелю, він знову постарався бачитися з отцем Леонідом, у якого тепер уже випросив благословення, а також і згоду батька будівельника Мойсея 44 на прийняття його в скит, що перебуває при Оптиній пустелі. Отець Макарій подав прохання про цього отця будівельника, просячи його дати йому хід, коли знайде це зручним, а сам відбув у Площанську пустиню і, віддавшись Божій волі, спокійно очікував, що говорить про нього Господь. Тим часом смиренний, що бігав слави людської, батько Макарій представлений був серед трьох кандидатів до обіймання посади будівельника Площанської пустелі. Бо отець Маркеллін, захворівши в грудні 1831 року, залишався хворим протягом майже трьох років, до самої своєї смерті, що настала в 1834 році. Але отець Макарій, випробувавши на собі весь тягар посадових скорбот, не бажав цього призначення, бо в думках своїх уже зважився жити і трудитися разом зі своїм старцем Леонідом в одній обителі і в усьому підкорятися його волі та керівництву. «Ви бажаєте, батюшка, писати, – висловлювався він в одному зі своїх листів до старця Леоніда після повернення до Площанської пустелі, – що вашим почуттям не сповіщається, щоб я був звідси відпущений. Про це нічого не смію сказати; а тільки маю справжнє бажання бути при вашій ногі, інше залишаючи на волю Всезнаючого Бога. Якщо це станеться, то, мабуть, за мою негідність, на покарання мене. Але, не знаючи доль Божих і майбутнього про нас Промислу, повинен слухатися волі Його святої, хоч і не без скорботи через нашу немочу. Що ж до начальства, то всіляко я спокійний у цьому знаходжуся, знаючи, яке мають в Орлі про поганий мій устрій думку. Та й той вистав кандидатів... мовчить. До того ж наш батько будівельник не втрачає надії бути ще правителем. Я чув це, і зі свого боку щиро бажаю йому бути здоровим і керувати обителью». У березні 1833 отримав батько Макарій повідомлення від старця Леоніда, що справа його про перехід з Площанської пустелі до Оптіна пішла в хід. У відповідь на цю звістку отець Макарій у листі до старця від 11 квітня 1833 року висловив свою радість в наступних словах: «Премилостивое батьківське Ваше писання, від 23-го числа березня пущене, багато мене втішило як по батьківській любові Вашій до мене, так і по звістці, як і в вісті, як і в повідомленні, як і в повідомленні, як і в повідомленні, як і в повідомленні. буде Його свята воля. Хоча я й багатогрішний, але ввіряю себе в покров Пречистої Богородиці – всім грішним предстательство і спасіння. Чекаю, що Господь влаштує її святими молитвами на користь душі моєї. Я до Вас писав від 22 березня, що мав просити у Вороніж для прощу, але, отримавши Вашого листа, вже не можна було пускатися з проханням до архієрея, – залишив. Чекатиму, як Господь влаштує. Можна й тоді побувати. Справа батька Макарія тривала майже цілий рік, і лише 14 січня 1834 року він отримав такий жаданий для нього указ про своє переміщення з Площанської в Оптину пустель. Слізно попрощався він із обителью, під покровом якої прожив двадцять три роки і три з половиною місяці, і, віддячивши подяку Цариці Небесній, покрову Якої вручав себе в цій справі, поспішив на поєднання з велелюбним старцем Леонідом. Але й розлучившись зі своєю рідною обителью, отець Макарій до самої смерті своєї зберіг благоговійний спогад про неї та любов, що нерідко висловлював словесно та письмово. Так, наприклад, він писав до однієї зі своїх духовних дочок 18 червня 1843 року: «Я радий, що ти побувала в Площанській пустелі. Я її сам дуже люблю. Та як і не любити, 23 роки провівши? А ікона Цариці Небесної чудесної і невимовної доброти! Від одного на неї зору не можна не прийти в розчулення. Я переселився звідти хоч і за своєю волею, але не сильно того вимагаючи і віддавшись Промислу Божому і бажаючи скористатися душею моєю через батюшку Леоніда, і, завдяки Богу, задоволений тутешнім життям; а як далі буде, одному Богові відомо». Розділ 5. Взаємні стосунки старця Леоніда та отця Макарія Батько Макарій з Площанської пустелі до оптинського скиту прибув 5 лютого 1834 року, начальником якого на той час був ієромонах Антоній (Путилов) 45 , рідний брат настоятеля Оптиної пустелі будівельника (згодом архімандрита) Мойсея. Батькові Макарію було сорок п'ять років. Вище ми бачили, що ще з 1826 року на нього покладено було орловським єпархіальним начальством посаду духовника Севського жіночого монастиря, і тому багато хто вже давно мав його своїм наставником і користувався його духовними порадами. А він, упокорюючись і зважаючи на себе ні в що, бігав слави людської, шукаючи як особливої ​​честі та відмінності бути при ногу іншого старця, а знайшовши бажане, виявив у собі риси справжнього послуху. З самого прибуття в скит отець Макарій жив тут дуже скромно, нічим не відрізняючись від інших братів: ходив разом із ними до старця Леоніда на вечірні правила, задовольнявся спільною братньою трапезою та звичайним для всіх пустельників одягом. Спочатку він допомагав старцеві лише в його широкій листуванні з особами, які просили у нього духовних порад і настанов; Проте з часом діяльність його почала більш і більше розширюватися. У 1836 році за волею калузького єпархіального начальства внаслідок заплутаних обставин старця Леоніда перевели з скиту до монастиря. З великою скорботою та сльозами проводила його скитська братія, як одностайна сім'я, у якої забирали рідного батька. Невідомо тільки, як глянув на цю обставину отець Макарій. Можливо, він цим менш за інших був засмучений, тому що за всіх обставин, і своїх і чужих, він давно вже звик бачити волю Божу і беззаперечно підкорятися Промислу Всевишнього, що піклується про всіх нас. До того ж скит від монастиря перебуває над далекої – всього з чверть версти; тому батько Макарій міг бачитися зі старцем Леонідом у будь-який час. У тому ж 1836 року, у жовтні, отець Макарій указом Святішого Синоду визначений був братським духівником в Оптиній пустелі. Відношення його до старця Леоніда через це анітрохи не змінилося. Як і раніше він перебував у старця в цілковитому беззаперечному послуху: щодня ходив до нього в монастир - то приносив для підпису підготовлені ним до пошти листи, під якими старець по смиренності підписувався разом з ним, то просив поради та вирішення будь-яких здивованих. Так тривало три роки із невеликим. Після цього становище отця Макарія на вигляд ще трохи змінилося. Начальник оптинського скиту ієромонах Антоній за розпорядженням вищого начальства визначено настоятелем Малоярославецького Миколаївського монастиря в Калузькій єпархії зі зведенням його в сан ігумена. А обов'язок керувати оптинським скитом з 30 листопада 1839 року покладено на батька Макарія. Але і ця надана йому начальством честь разом з трудом, що помножилися, анітрохи не змінила його ставлення до старця Леоніда. Слово «начальник» не чулося в устах смиренного подвижника. Будучи сповнений віри і любові до старця, отець Макарій нічого не робив без його попиту і благословення і за смиренням своїм успіх своїх починань і діл приписував таємно і явно молитвам, порадам і благословенню свого духовного отця і наставника. А тому і Господь, що гляне на смиренних, благословляв його праці. Взагалі кажучи, до найблаженнішої кончини старця Леоніда отець Макарій перебув одним із найстаріших учнів його, незмінно вірним благому для тих, хто чинить ярмо слухняності. Зі свого боку, і старець Леонід після свого мимовільного переміщення в монастир до передсмертної своєї хвороби не переривав спілкування з улюбленим ним скитом і з новим скитоначальником отцем Макарієм. Щотижня по суботах і неділях він продовжував, доки дозволяли йому сили, ходити до скитської церкви для слухання Божественної літургії, а після обіду зазвичай заходив у келію отця Макарія. Туди ж збиралися інші скитські старці для духовної розмови зі своїм духовним наставником. А іноді й світські обличчя з дворян і купців, що були в обідні, зайшовши на чашку чаю до начальника скиту і заставши в нього духовну бесіду, ставали слухачами та учасниками цієї душевної своєї користі. І не тільки старець Леонід не переривав спілкування зі скитом та скитоначальником батьком Макарієм, але щодо останнього і сам являв зі свого боку смиренність. Зустрівшись у Площінській пустелі з отцем Макарієм, старець Леонід, як помічено вище, радий був зблизитися з таким обдарованим і вправним ченцем і після переходу його в оптинський скит дивився на нього не як на учня, а як на свого співробітника, спільника і друга духовного. І тільки поступаючись його нелицемірною смиренням і постійністю, наважився поводитися з ним як з прісним 46 і коханим про Господа сином та учнем. Найбільше старець Леонід виявляв свою смиренномудрість і свою повагу та любов до отця Макарія в тому, що наблизив його до себе і зробив своїм помічником, поділяючи з ним працю духовного опікування братів та відвідувачів. В останні п'ять років свого життя старець Леонід бажаючим користуватися його керівництвом здебільшого благословляв звертатися разом з тим і до отця Макарія і відкривати йому все, що відкривали батькові Леоніду. Зі свого боку й отець Макарій, коли дізнавався від своїх духовних дітей щось важливе, що торкалося до них, завжди запитував, чи пояснювали про це старцю Леоніду, і якщо не пояснювали, то відсилав до нього для пояснення. Таким чином, душа кожного з тих, хто ставився до них, була одно відкрита перед обома старцями, і обидва вони однаково знали всі обставини своїх духовних дітей. Якщо хтось, сповідавшись у отця Макарія, приходив прийняти благословення у старця Леоніда, то старець, який мав обдарування відкривати і нагадувати забуті гріхи, запитував, чи говорили те чи інше отцю Макарію. І якщо не говорили, через забуття чи з якоїсь іншої причини, то посилав знову до нього для пояснення невисловленого. Коли питали про що-небудь батька Макарія, він без старця Леоніда не давав жодного рішення. Також і старець без отця Макарія нічого не вирішував і в подібних випадках говорив: «Почекаємо; прийде отець Макарій, разом поговоримо». Зворушливо було бачити таку одностайність і взаємне кохання двох старців. «Бувало, – розповідала духовна дочка отця Леоніда та отця Макарія, яка згодом була настоятелькою Білевського жіночого монастиря, ігуменя Павлина, – бувало, говориш із отцем Леонідом, входить отець Макарій. Батько Леонід каже йому: "Батюшко, поговори з нею, їй потрібно тобі дещо пояснити". Або, бувало, сидять вони, як Ангели Божі, поруч, а ми стоїмо перед ними на колінах і двом відкриваємо свої душі, наче одному. І ніколи не поділяли їх і не робили між ними жодної різниці. Справді, у них без серця і душа єдна 47 . Тому, – додавала оповідачка, – коли помер отець Леонід, хоч ми й тужили за ним, але скорбота наша була поміркована, бо ми втратили одну половину, а інша залишилася при нас». Так старці, одухотворені єдиномудрістю і пов'язані взаємною духовною любов'ю і одностайністю, повчали своїх духовних чад цим найголовнішим християнським чеснотам не тільки словом, але найбільше власним прикладом і не допускали, щоб між ними виникав якийсь поділ, до чого учні по немочі людської нерідко бувають. Між духовними дітьми отця Леоніда та отця Макарія жодних подібних поділів чи партій не було. Одностайність і однодумність старців відбивалося і дітей їх. Таким чином, в одній обителі було два старці, але не було роздвоєння і не губилося єдність старечої опіки. Все це показує, що отець Макарій, будучи братнім духівником і скитоначальником, тепер уже визнаний був отцем Леонідом і старцем-керівником інших, які шукають порятунку. Незважаючи на це, отець Леонід, як помічено вище, поступаючись нелицемірним проханням і смиренням отця Макарія, продовжував поводитися з ним як з учнем і, слідуючи настановам святого Іоанна Ліствичника, не упускав випадків доставляти майстерному подвижнику вінці через випробування його терпіння. З цією метою отець Леонід піддав його доганам і зауваженням нерідко і за інших, щоб і їх скористатися його смиренністю. Ось приклади. Восени 1837 року преосвященний Калузький Микола, будучи в Оптиній пустелі, призначив у настоятелі Калузької Тихонової пустелі одного з учнів старця Леоніда, ієромонаха Геронтія 48 , який, звичайно з благословення старця і згоди настоятеля, взяв з собою з Опти старця Леоніда послушник Олександр, згодом ієросхимонах, духівник у Києво-Печерській лаврі 49 . Тихонова пустель була на той час у вкрай сумному становищі. Монастирок був маленький, у всьому недоліки, всі будівлі прийшли у старість, і тому вже визначено було цю обитель закрити. До довершення цих незручностей призначений у ній новий настоятель мав запальний і крутий характер. Все це важко відгукувалося в душі послушника Олександра, який, до речі, був келійником у отця Геронтія, отже, наближеним обличчям. Провівши оптинців у убогу Тихонову пустель, велелюбний старець Леонід не міг не співчувати їхньому тяжкому становищу і не брати в них живої участі. Щороку влітку до самої кончини він відвідував Тихонову пустель і проживав там кілька днів. Першого літа він пробув там шість тижнів. Втративши такий тривалий термін близького спілкування зі старцем, не звиклий до цього отець Макарій сильно занудьгував своїм безрадісним становищем. І ось коли отець Леонід у супроводі послушника Олександра повернувся до Оптіни і увійшов тільки до своєї келії, отець Макарій разом з іншими братами поспішив побачитися з ним після довгої розлуки. Тим часом при вході в келію старця він ненароком зійшовся з Олександром і з прикрістю сказав йому: «Ви зі своїм старцем (батьком Геронтієм) готові там батюшку привласнити». "З тугою серцевою (так розповідав після Олександр) відповів я йому: "Батюшко! Не хотів би я від Вас чути таку несправедливість. Це за Вашим з батюшкою (батьком Леонідом) призначенню я підпорядкований під старчування отця Геронтія..." - і не міг більше говорити - сльози потоком полилися з очей моїх... Так ми обидва увійшли в батюшкину келію. Отець Макарій вклонився батюшці в ноги. Привіталися б. батькові Макарію: „А ти, брате, тут костричишся 50?!“ Упокорюючись перед старцем, отець Макарій сказав: "Пробачте, батюшка! Це правда. Але що ж мені робити? Мене одного залишили на такий тривалий час". Старець із докором: "Так, ти маєш рацію, як немічний; а ці люди (вказуючи на мене) із запасом. Їх, по-твоєму, можна б і зовсім залишити. Ех, яке самолюбство!" – „Та вибачте, батюшка, – повторив отець Макарій, – тому так я й кажу, що усвідомлюю свою неміч“». Цим сухим прийомом отця Леоніда вперше і закінчилося побачення старців після шеститижневої розлуки. Ще: незважаючи на те, що отець Макарій був братським духовником і поділяв з отцем Леонідом праці по старечому, братія сповідалися у отця Макарія, а для одкровення помислів ходили до отця Леоніда. Разом з іншими ходив до нього зі скиту та келійник отця Макарія, рясофорний монах Іродіон Пономарьов (згодом скитоначальник ієросхимонах Іларіон) 51 . «Ходячи до отця Леоніда на одкровення, - так передавав сам отець Іларіон, - ще, бувало, пожалуюся йому на батюшку отця Макарія, і отець Леонід при мені ж зробить йому догану, для того, звичайно, щоб лагідність і смирення батюшки Макарія послужили мені прикладом, коли я виросту з духовного. А я, за малою тоді духовною досвідченістю, ще не міг зрозуміти цього сенсу і задоволений був, що батько Леонід батюшку Макарія звинувачував, а мене виправдовував. Так, одного разу під час мого келійництва в отця Макарія я самочинно роздав усі бублики. Батюшка Макарій запитує: „Де бублики?“ – „Роздав“, – кажу. "Як же ти наважився? Хто дозволив тобі роздати?" І лаяв мене за те чимало. Я поскаржився батькові Леоніду, і він при мені почав докоряти за мене батюшку Макарія». Неодноразово старець Леонід набував вигляду гнівається на отця Макарія і тоді обсипав його лайливими словами, на кшталт того: «Ах ти, дворянинко, такий-сякий!» Або інакше якось безчестив у присутності інших. Ось один із багатьох прикладів. Батько будівельник покликав до себе отця Макарія і просив його прийняти від постригу в мантію деяких братів, що готувалися до цього. Звинувачуючи прохання начальника на наказ, отець Макарій відповів на це звільненням і смиренним поклонінням. Прийшовши після того до старця Леоніда, він застав цього духовного вождя за звичаєм оточеного безліччю тих, хто запитував про свої духовні потреби і здивування. Батько Макарій коротко розповів йому, навіщо кликав його настоятель. Користуючись цією нагодою доставити подвижнику-іноку вінець терпіння, а інших скористатися його смиренністю, духовно досвідчений старець з виглядом суворості запитав отця Макарія: «Що ж, ти й погодився?» – «Так, майже погодився, чи, краще сказати, не наважувався відмовлятися», – відповів отець Макарій. «Так, це властиво твоїй гордості!» - Сказав старець, піднявши голос, і, вдаючи гнів, досить довго докоряв батька Макарія. А той стояв перед старцем з похилою головою, смиренно йому кланяючись і повторюючи часом: «Винний! Вибачте заради Бога, батюшка!» Усі присутні, звикли поважати отця Макарія нарівні зі старцем Леонідом, дивилися на це одні з подивом, інші з благоговійним здивуванням. Коли ж старець замовк, отець Макарій, вклонившись йому в ноги, лагідно спитав: «Вибачте, батюшка! Благословите відмовитися?» – «Як відмовитись? Сам напросився та й відмовитися? Ні, тепер уже не можна відмовлятися, справа зроблена!» – сказав отець Леонід, який зовсім не мав на увазі позбавляти духовної користі тих, хто довірявся духовному керівництву досвідченого наставника. Мета догани була інша: спокусити смиренність старця-учня, який досяг успіху в оному, і, як вище помічено, скористатися через те іншими. І її цілком було досягнуто. До всіх таких і подібних доган і зауважень старця Леоніда отець Макарій не залишався байдужим, але всіляко намагався звертати їх до користі своєї душі. Він не малодушував перед ними, нітрохи не бентежився, не ображався на свого викривача і не вдавався до самовиправдання, а навпаки, тримаючись істинного шляху життя духовного, упокорювався і докоряв себе в невмінні догодити коханому своєму старцю, погіршуючи свої дарування і заслуги, і через це незримо для себе незримо для себе. смиренності, без якого ніякими працями та подвигами врятуватися неможливо. А тим часом велелюбний старець Леонід не тільки батьківськи глибоко любив, а й сердечно поважав отця Макарія як свого друга і сотаїнника і, коли знаходив потрібним, висловлював свої почуття в такій мірі, що дивував присутніх і самого батька Макарія, який по смиренності вважав себе недостойним цього. Христа заради, яким той зазвичай прикривав свою духовну мудрість. А яку любов і шанування і разом глибоке смирення показував отець Макарій до старця Леоніда, коли останніми роками свого життя старець зазнав гоніння з боку своїх недоброзичливців! Дуже переконливо в одному листі він доводив правоту старця Леоніда і виявляв побоювання, як би за наклеп не було покарання Боже обмовникам. З глибоким смиренням просив він у старця дозволу і благословення написати іншій особі листа прохання про клопотання перед вищими особами, щоб захистили його від загрозливої ​​йому небезпеки. І після отримання дозволу негайно перейнявся виконати те, чого старанно бажала його любляча і смиренна душа. І так завжди учень змагався у смиренні з учителем. Все ж таки ясно бачили, що обидва вони гідні були один одного. Сім років, проведених отцем Макарієм разом із старцем Леонідом, минули швидко. 11 жовтня 1841 року отець Леонід пристав до Господа мирною і блаженною смертю. Отець Макарій оплакував його втрату не менше, ніж першого свого духовного наставника, схимонаха Афанасія, бо перший насадив, а другий зміцнив у ньому насіння духовного відання. Вдячний учень і по кончині свого вчителя не переставав любити його і благоговіти до його пам'яті. Він сам склав короткий некролог старцеві Леоніду, написаний його власною рукою у календарі 1840 року. Поміщаємо його тут: «1841 року, жовтня 11-го числа, пополудні о 7 годині і 20 хвилин, в Оптиній пустелі помер шанований багатьма духовними і світськими особами старець ієромонах Леонід, а в схимі Лев, від народження 72 років. Перед кончиною хворів п'ять тижнів, протягом якого часу особливий оливою і багато разів сподобився причащатися Святих Таїн, і в самий день кончини цього дару сподобився. Кілька днів перед смертю страждав, але скінчив життя спокійно, з надією на милосердя Боже; до самої смерті був у повній пам'яті та здоровому глузді. І всього житія його після виходу зі світу було 46 років. Родом із карачівських громадян, він вступив раніше в цю Оптину пустель; пробувши два роки, перейшов у Білі Береги, де й пострижений; виходив на якийсь час у Чолнський монастир; потім був будівельником у Білих Берегах чотири роки. Відмовившись від цієї посади, був на спокої і перейшов на Валаам, звідти до Свірського монастиря зі знаменитим отцем Феодором, де цей і помер. У 1828 році, залишивши Свірський монастир, пожив з півроку в Площанській пустелі, звідки в 1829 перейшов в Оптину пустель - в скит; 1836 року взятий до монастиря. Зазнав багато гонінь і хибні хульні осуди, якими, як золото в горнилі, досвідчений; сподіваємося, що успадковує Царство Небесне. Багатьом братам був наставник і залишив по собі добру пам'ять». Нижче у тому календарі помічено: «Цього ж місяця 17-го числа 1825 року помер у Площанської пустелі схимонах Опанас». Це колишній старець отця Макарія, вищезгаданий схимонах Афанасій (Захаров). За життя старця Леоніда деякі цікаві побажали дізнатися від нього про душевне влаштування настоятеля монастиря отця Мойсея, брата його, колишнього скитоначальника отця Антонія і описуваного тут ієромонаха Макарія. Старець коротко відповів: «Батько Мойсей і отець Антоній – великі люди, а Макарій – святий». Глава 6. Душевні властивості старця Макарія, набуті за допомогою Божої його працями та подвигами, і духовні благодатні обдарування, що швидко принесли йому велику популярність серед людей благомислячих Після смерті старця Леоніда головним старцем в Оптиній пустелі став скитоначальник і братній духівник ієромонах Макарій, спадкоємець усіх чеснот і духовних обдарувань свого предместника. Віра, за апостолом Яковом, від діл є (пор.: Як. 2:18, 26), віра права, жива і непохитна в Господа Бога і Його всеблаго промисел про всіх людей взагалі і зокрема про кожну людину була властива старцеві все його життя. Про це вже частково говорилося раніше і буде говорити далі. Право розуміючи догмати нашої православної віри, зображені в Символі віри , а також і євангельські заповіді, обітниці і прещення, Правила святих апостолів, постанови Вселенських Соборів, великих церковних вчителів і святителів з їх тлумаченнями, а також і вчення і настанови преподобних і бого зрозуміло пояснював істини віри і спасіння, повчаючи дотримуватися цього і всіх, хто духовно ставився до нього. З'єднана з такою вірою тверда надія на невимовне милосердя Боже і цілковита відданість у святу волю благого Господа невідступно супроводжувала його за всіх радісних і скорботних життєвих обставин. З інших боголюбних якостей душі старця Макарія особливо видатним було його глибоке смирення. І справді його самого можна було назвати втіленим смиренністю. У всіх численних його власноручних листах проглядає ця боголюбезна риса його характеру. Бо скрізь у них він у повному розумінні вважає себе ніщо. Наприклад, так писав він до однієї особи: «Ви покладаєте на мене обов'язок (духовного керівництва). Але як похвальне Ваше бажання, так важко з мого боку його виконання. Не маючи властивостей на таку справу і не бачачи в собі плодів духовних, чого можу навчити інших? Це дуже часто мене викриває і, полягаючи в межах мого нерозумності, дає бачити мою нікчемність. Слова Спасителя нашого: лікареві, зцілилися сам (Лк.4: 23) і сліпець сліпця ще водить, обидва в яму впадуть (Мф. 15, 14) - чимало мене лякають. Моя звичка входити в зайві розмови і судження, може бути нерідко і неправильні, але багатьма нерозуміються, дають привід думати про мене те, чого не маю, і шукати через мене душевної користі. Хоч би я й мусив цього заперечуватися, але, будучи настільки слабким у своєму характері, не можу відмовляти і, при почутті мого нерозумності, входжу в їхнє становище, пропоную від слова Божого і від вчення святих отців; і коли хто отримує душевну користь, то це відбувається дією благодаті Божої, не за моєю гідністю, а за вірою їхньою, що їм дарується. Це написав Вам, хоча показати мою нікчемність, але зовсім у малому вигляді, - і причину, з якої думають деякі про мене щось, і щоб Ви знали, що я нічого не можу сам собою зробити. Прохання Ваше словесне і письмове переконує мене шукати не своїх сі, а яже ближнього 52 ; і, забуваючи свою худість, через слабкість мого характеру, не смію Вам відмовити у Вашому проханні. Не покладаюся на свій розум, але на Бога, що розуміє і безсловесних, на користь розумного Свого створення і викупленого Кров'ю Сина Його, Господа нашого Ісуса Христа, Який, за вірою Вашою, за молитвами духовного мого батька, сильний просвітити сліпого, показати дорогу або застерегти від нас. Тільки прошу Вас, і Ваші молитви додайте до допомоги у цьому високому та важливому підприємстві. За мізерністю мого розуму не стягуйте красномовства; і якщо буду що писати чи говорити, не від діл моїх і не від розуму, але від Писання і святих отців вчення, що Господь подасть похмурому моєму розуму для користі Вашої, пропонуючи, за словом святого Іоанна Лествичника: „Що деякі, що йшли шляхом і потрапили самі в тину, такою ж тиною та грязюкою, і через це їхнє спасіння, і вони отримають прощення гріхів своїх» (Степень 26, розділ 14)» 53 . Або в листі до іншої особи старець ще сильніше виражається: «Мені горе, бідному! Про людей міркую, а сам скижу в усіх злих; і гордості не чужий. Приймаю від подібних до себе сліпців задоволення на своє осудження. А якби Вам розплющити очі, і бачили б хоча б частину якусь мою злу, то побачити б не схотіли на таке чудовисько. І треба було б мені замовчати і слухати себе. Але не знаю, чи звичай мій лукавий чи пихатий, під виглядом користі нібито ближніх, не допускає замовкнути. Залишаю піклування про свою душу, розповідаю про інших; і тільки знаю, що пишу, хоч і дуже нелегко це мені. Не знаю, що буде» 54 . І взагалі у всіх своїх листах старець Макарій виставляє на вигляд свою нібито худість і незнання, відносячи всі свої добродіяння, як і личить, єдино до сили та слави Божої. Смиренність його також виражалося в словах і справах, а також у всій його зовнішності: вигляді, одязі і в кожному русі. Воно було альфою та омегою та всього його вчення. Нерідко можна зустрічати в листах його слова преподобного Ісаака Сиріна про велике значення чесноти смирення. «Смиренність, – каже він, – і без діла багато прощає гріхів; як, навпаки, всі наші справи і всі чесноти без смирення суєтні – не врятують нас» 55 . Оберігаючи від хизування одну свою духовну дочку, старець писав їй: «Пишеш: здається тобі, що ти смиренна і терпляча. Яка наша смиренність? - Вовче; а терпіння – гнилий». Не соромився старець Макарій за смиренням своїм висловлювати перед людьми свою ніби малодушність і страх сили бісівської. Знаходився він одного разу, як це часто бувало, за старцем Леонідом, коли цей останній ще був живий. Ось привели до них обох біснувату жінку. Сміливо і суворо підійшов до неї отець Леонід. Біснувата відразу стала шалено кричати. А старець Макарій ніби з остраху, показуючи вигляд боязкості і ховаючись за отця Леоніда, говорив: «Боюсь, боюся!...» Біснувата ж, чи, точніше сказати, біс у жінці, почувши це, кричить: «Брешеш, брешеш! Не боїшся! Ти мене вже не обдуриш!» За словами святого Ісаака Сиріна, «не смиренномудрий, точію мирний: а не цей мирний, нижчий за смиренномудрий» 56 . А тому смиренний старець Макарій був мирним завжди і з усіма і ніколи і ні на кого не журився, хоч би що й зазнав від когось. З яким, наприклад, смиренним настроєм серця приймав він звістку, що хтось відгукувався про нього з поганого боку! «Слава Богу, – говорив він зазвичай своїм учням, – він один тільки й зрозумів про мене правильно. Це Бог сповістив йому про мене. Ви ж спокушаєтеся, рахуючи мене щось бути. Хіба не пам'ятаєте сказаного: Горе, коли добре речуть вам усі люди (Лк.6: 26)? І горе тому, чия слава вище діл його! А це духовні щітки, що стирають нашу нечистоту душевну». Або так писав він у листі до своїх севських родичок: «Треба пошкодувати і про монахина Р. І вона також перебуває у подвигу: не перемігши пристрастей, має холод і бачить себе скривдженою. А в цьому я її хвалю, дякую і віддаю честь, що вона, будучи сліпою і зачарованою, прозріла і побачила мене в такому вигляді, як я єсь грішник. Похвалу, яку вона приносила мені, звернула на докор і тим хоч мало полегшила тяжкість мою, якою я обтяжую, приймаючи хибну славу і маючи ім'я вище діл моїх» 57 . Словом, як процвітаючи в чесноті смирення, він не тільки не засмучувався, а більше радів, чуючи злослів'я, ганьбу і докори, і за заповіддю Спасителя молився за таких. Засудження ж когось бігав, як отрута зміїного. Це глибоке смирення старця Макарія, як корінь і основу будь-якого добра, призвело до нього і весь світлий собор євангельських чеснот. Любов старця, якою він полюбив від усієї душі своєї понад усе Господа свого та ближнього свого, як самого себе, була воістину полум'яна та діяльна. Вона полягала в собі ті властивості істинної любові, про які говорить святий апостол Павло: Люби довготерпить, милосердить, будь-хто не завидить, будь-хто не звеличується, не пишається, не безчинить, не шукає своїх сі, не дратується, не мислить зла, не радіє про неправду, радіє ж уся істині. сподівається, вся терпить. Люби ніколи відпадає (1Кор. 13, 4–8). Сповнений такої любові, старець рясно проливав милість свою насамперед на всіх духовних чад своїх, обіймаючи їх душею своєю і нетісно вміщуючи в серці своєму. За прикладом премилосердого нашого Спасителя і Викупителя, він не відвертався ні від кого, хто приходив до нього і просив милостині духовної чи тілесної, і нікого не відпускав від себе, не надавши по можливості уваги до його потреби. З якою, наприклад, батьківською любов'ю свого часу він прийняв у скит і заспокоював до самої смерті одного брата, який деякий час, по наученню ворожнечі, злословив його і докучав йому! Траплялося ще, що інший брат в обителі чимось немічував, але на його вигляд не можна було вважати його хворим. Інші брати зазвичай казали старцеві: «Який він хворий? Прикидається, не хоче працювати, і більше нічого». Але велелюбний старець у таких випадках відповідав: «Ну, а я не можу не вірити» 58 . Так, любов всьому віру емлет (1Кор. 13, 7). Розповідав про себе оптинський старожил ігумен Марк 59: «Незабаром після вступу мого до Оптіна я захворів на лихоманку. Хвороба моя тривала близько двох років. Лікарні на той час у обителі не було, і хворі з братії лежали у своїх келіях. Тоді я цілком переконався, якою великою, істинно батьківською любов'ю було перейнято серце старця батюшки Макарія по відношенню до братів скиту та монастиря, і особливо хворим. Незважаючи на те, що до нього щодня приходили багато відвідувачів різної статі та стану, він завжди знаходив час обійти всіх хворих братів і кожного з них обласкати, заспокоїти і втішити». Той самий ігумен Марк казав, що, будучи вже ієродияконом, він почав бентежитися помислами вийти з Оптиної пустелі; але разом з тим, знаючи святість старця Макарія, побоювався позбутися його молитовного предстання перед Богом і духовного опікування. І ось одного разу він порозумівся в цьому старцю. Той відповів: «Якщо залишишся на цьому місці і перебуватимеш тут до смерті, клопотатимусь за тебе перед Богом; а якщо вийдеш куди, сам дивись! Отець Марк і залишився в Оптиній. Ще розповідь ігумена Марка про те, як був поблажливий старець Макарій до немічних і занепалих: «Жив за часів старчування отця Макарія в Оптиній ієромонах Мелхиседек 60 . Взагалі він був дуже справний, але іноді піддавався пристрасті винопиття. Незважаючи на це, старець вітчизняно підтримував його і покривав його своєю любов'ю. Трапилося навіть одного разу, що під час підпиття батько Мелхиседек впав у непристойний чернечому сану провину, яка могла стати приводом для роздратування старця. Але замість погроз і викривлень старець сам приніс йому чаю та цукру, підбадьорив його, заспокоїв і, духовно відновивши, не допустив, таким чином, занепадати й розпач. Батько Мелхиседек особисто розповідав мені про це зі сльозами». Старець Макарій хоч за смиренням своїм не любив виявляти перед іншими своїх добрих якостей, але письменнику його, батькові Андрію Глушкову 61 , доводилося іноді чути з уст його такі слова: «Я всіх люблю: і пташок люблю, і корівок люблю, і коників люблю». Отримавши одного разу скаргу від монастирського економа, що посланий ним на якусь справу брат сильно втомив коней швидкою їздою, старець зробив сувору догану винному, оголосивши всю непристойність для ченця заради задоволення своєї особистої забаганки або з марнославства ставитися з жорстокістю. , Яке називає блаженними тих, хто милує та худоби. Взагалі, подібно до колишнього свого старця Площанської пустелі схимонаха Афанасія, отець Макарій показував велику співчутливість до будь-якої безсловесної тварюки. Так, у зимовий час, шкодуючи про птачки, що залишилися без їжі, старець за своїм звичаєм наказував келійникам сипати для них щодня на прироблену ззовні до вікна його келії поличку конопляного насіння. І чимало синичок, коноплянок і маленьких сірих дятлів зліталося користуватися благодіянням старця. Помітивши ж, що великі птахи, сойки, стали ображати дрібних беззахисних пташок, зараз поїдаючи те, що їм стало б цілий день, старець, пишучи потрібні листи, сам часом піднімався зі стільця, щоб стукотом у вікно проганяти хижаків. Але бачачи, що це не допомагає, він наказав сипати зерна в банку, з якої дрібні пташки легко могли діставати їх, влітаючи в ту, а сойкам стало незручно ображати їх. Той же згаданий тут листовод старця Глушков казав: "Бачучи одного разу, що старець особливо благодушний, я звернувся до нього з такими словами: "Батюшко! Як би я був щасливий, якби Господь привів мені бути по смерті хоч в останньому куточку, тільки в тому місці, де Ви будете. Опустивши руки і обернувшись до мене обличчям, старець досить серйозно подивився на мене через свої окуляри і нарешті промовив: "О! Бажаєш? Добре!" Так, здається, за законом правди Божої, щоб насолоджуватися у вічному житті хоч частково однаковими зі старцем Макарієм благами, мало бути отцю Антонію хоч частково потерпіти й однакову з ним хворобу. Продовжимо про душевні властивості старця Макарія. Він був лагідний і довготерплячий. Ніколи не був він збентежений і не захоплювався пристрастю гніву, хіба що іноді ображався за порушення заповідей Божих, пам'ятаючи слова царя-пророка: Гніваючись, не грішіть (Пс. 4, 5). Викриваючи будь-кого, він забороняв з тихістю, наставляв і повчав з любов'ю, довготерпів з надією виправлення грішників. Не любив старець похвал, якщо чув, що його вважають святим. З такими людьми він суворо поводився, показуючи навіть вигляд гніву. Так, один раз ішов монастирем монах Серапіон 63 . Але ось зупиняє його якийсь мандрівник і почав розповідати, що він був міцно нездоровий, але якийсь старець, який з'явився йому у сні, зцілив його і велів сходити в Оптину пустель помолитися. На питання, яким він виглядом, мандрівник почав пояснювати. У цей час через Володимирську церкву з'явився старець Макарій, який прямував зі скиту до настоятельського корпусу. Побачивши його, мандрівник радо вигукнув: «Ось він! Ось цей самий! І з цими словами хотів підійти до нього. Але батько Серапіон, зупинивши мандрівника, сам захотів передати старцеві розповідь його, бажаючи, зі свого боку, надати йому честь. Поки йшлося про сильну хворобу мандрівника, старець слухав з увагою. Але тільки дійшло до чудового їм зцілення, старець змінив свій погляд і, не давши оповідача закінчити історію, вибухнув над ним паличним ударом, не став більше слухати, відвернувся і пішов. Ще подібна розповідь. Ішов одного разу старець Макарій вітальним двором для звичайного свого відвідування прибулих прочан. Якась проста старенька, що трапилася тут, почитала його за святу людину, поклала на землю свою паличку, стала на коліна і почала на нього молитися. Побачивши це, старець – цей добрий, до всіх доброзичливий і поблажливий старець – грізно схопивши палицю, кілька разів ударив нею стару по спині. Та, забувши про свою молитву і святість старця, ледве вплелася від нього. Але після ця ж старенька отримала від доброго старця зрозумілість і втіху. Похвалу собі старець навіть називав наклепом. Так, писав він у Севськ своїм племінницям: «Я не чекав від тебе, мати Меланія, такого наклепу, яким ти мене обмовляєш. Звідки ти взяла такі образливі та хибні підносити на мене наклепи? Вважати мене живоносним джерелом, що точить не знаю що таке, і останнім стовпом чернецтва, що залишився? О, горе мені, грішному! Навпаки, не тільки не стовп, але найслабша, висохла від гріховної спеки билинка; і не живоносне джерело, а гріховне блато, що витікає смердючу воду. Це я бачу в собі так; і неправильно мало б говорити і мислити: беззаконня моя я знаю, і гріх мій переді мною є вину (Пс. 50, 5). Як подивлюся на минуле і на сьогодення, тільки і є гріховне присипання та недбальство. Ні, суд людський несправедливий, а суд Божий правдивий. Якщо ви що бачите в моїх листах, то це не моє, але за вірою вашою від Бога дароване намір» 64 . Був старець Макарій і милостивий. Велике милосердя являв він бідним. Багато бідних і слабких здоров'ям черниці майже утримувалися на його рахунок. Він допомагав їм і грошима, і білизною, та іншими необхідними речами. Розповідаючи про старця Макарії, келійник його, вищезгаданий отець Іродіон, між іншим говорив: «Батько Макарій поводився інакше, ніж отець Леонід (його попередник-старець). Останній діяв відкрито, на очах у всіх, і не намагався приховувати своїх добрих благодійних дій, а отець Макарій приховував себе. Ніколи не подавав він грошей або взагалі не надавав допомоги при всіх, відкрито, але робив це завжди самотньо, йдучи, наприклад, лісом або ще якимось способом, віч-на-віч з бідняком». Так, колишній скитський паламар, чернець (згодом ієросхимонах) Саватій 65 передавав наступне. «Зайнятий я був, – казав він, – однією справою за скитською брамою. Біля скиту в цей час стояла якась бідна дівчинка з набраною нею на продаж суницею. Раптом виходить зі скиту батюшка Макарій. Побачивши у бідної ягоди, він починає з нею торгуватися: "Що просиш? Що просиш?" Та каже: „Гривенчик завітайте, батюшка“. Але батюшка, помітивши, що неподалік від нього я тут перебуваю, щоб приховати своє добродіяння від мене, відповідає: "Дорого, дорого! П'ятак, бери п'ятак! Більше не дам, більше не дам!" А сам сує їй у руку срібний рубль». Незлобність і простота старця були воістину немовлятами. Володіючи такими боголюбезними якостями і внаслідок цього, перебуваючи завжди в мирному душевному становищі, старець Макарій бажав бачити і підтримувати світ і між прісними духовними чадами своїми і всіляко намагався викорінювати немирство, якщо помічав у кому. Так, наприклад, писав він до своїх севських племінниць-монахин: «Приємно, що тепер мирно між вами. Зовсім інше життя мирне проти збентеженого. Для того був і прихід Господній, щоб світ дарувати нам. Але ми той губимо своїми пристрастями, діючи цими проти природи. І знаємо, що має боротися проти них, але при нагоді – все убік; і розум затьмарюється, і сила знемагає, ворогові, що обурює; а Божа допомога не діє за гордість і підношення наше. Потечемо, браття та сестри; не витрачатимемо цього часу на придбання вічного блаженства; доки захоплюватимемося пристрастями? Я вже не кажу про тілесні потреби та немочі у служінні. Це є неміч тілесний, хоч і той повинен нас упокорювати; але про душевні пристрасті - гордість, марнославство, від яких народжуються лють, злість, заздрість, збентеження, невпорядкування і руйнування будь-якого порядку та доброго устрою. Ось яка ця диявольська недуга! Скільки ж ми маємо проти цього лікування? Але, на жаль! Туні залишаємо і не докладаємо вчасно до виразок наших» 66 . Однією монахині, що відвідала старця Макарія, невідомо тільки який і з якої нагоди, він сказав: «Нехай благословить тебе Господь тим світом, яким Він благословив святих Своїх апостолів!» «Після того, – передавала черниця, – я відчувала такий незворушний світ і таку духовну в серці насолоду, що протягом цілого тижня я не знала, де перебувала, – на землі чи на небі. Світ цей неземний і продовжувався ще з місяць, але тільки меншою мірою» 67 . За цих, описаних тут, головних чеснот старець Макарій був виконавцем і всіх інших євангельських чеснот. А зміцнювала їх і вдосконалювала завжди молитва, що їм супроводжувала. Вона була у старця невпинна. Вигуки «Боже милостивий!», «Мати Божа!», «Ісусе мій!» і т.п., що супроводжуються зітханнями, часто вилітали з уст його на правилі келійному, у розмові з відвідувачами, за письмовим столом, на шляху, під час відпочинку, навіть, як свідчили свого часу келійники його, і під час самого сну, за словом Писання: аз сплю, а серце моє б. Страждаючи іноді безсоння, старець і зовсім залишався ночами без сну або часто прокидався. Причому помічено було, що, як тільки прокидався, він одразу вдавався до подяки та прославлення імені Божого, поки знову забував. І взагалі розум його, як творця розумно-сердечної молитви, завжди з'єднаний був з Богом, від якого діяння обличчя його цвіло духовною радістю і сяяло любов'ю до Бога та ближніх. Часом старець приходив у стан духовного захоплення, особливо під час роздумів або в розмові про невимовні долі Промислу Божого, про його велику і притаманну силу і Божество. Тоді він, коли був у келії один, співав якусь зі своїх улюблених церковних пісень, як, наприклад, «Покривай водами превиспрення Своя, клади морю межу пісок і утримуй вся, Тя співає сонце, Тя славить місяць, Тобі приносить пісню вся тварюка, як Творець і Творець» повечері, пісня восьма), або пісня, в якій з особливою силою і разом стислою виражено таїнство Святої Трійці: «Прийдіть, люди, Тріїпостасному Божеству поклонимося...» (славник на Господи покликав на свято П'ятидесятниці), або один з догматиків, в яких оспівується невимовне оному таїнству чиста Мати Еммануїлова, як, наприклад, «Хто Тобі не вблаготворить, Пресвята Діво...», «Царю Небесний...» та інше. А іноді в літню пору, вийшовши з келії з милицею в руках, незважаючи на оточуючий його народ, походжав по скитських посаджених квітами доріжках і, переходячи від квітки до квітки, поринав у споглядання премудрості Творця, від творів пізнаваного, щось тихо співаючи про себе. Також і в той час, коли знаходила на душу його хмара печалі або почуття томності в дусі, бо, як відомо, і досконалі в житті духовні мужі не можуть бути завжди в незмінному душевному устрої, старець любив втішати себе під час цієї духовної битви співом церковних пісень. Мав ще старець звичай, коли для нього можна й зручно, під час Страсної седмиці на ранку співати серед церкви, як заведено в Оптиній пустелі, світильник «Чортосій Твій бачу, Спасе мій, прикрашений...». І як він співав! Здавалося, що слово «бачу» мало в устах його справжнє значення і що співи його виражало те, що насправді бачили його душевні очі. Старечий голос тремтів від збудження почуття духовного, сльози котилися по блідих ланітах; а серця тих, хто слухав, переймалися розчуленням. Мимоволі присутнім у цей час у храмі Божому шанувальникам старця могла приходити думка: «Чи тобі, земний ангел і людина небесна, зодягненому в одяг смирення, кричати до Господа: одягу не імам, та вніду в онь?» Але сам старець цілком відчував свою гріховність перед тим, перед яким саме небо нечисте (пор.: Йов.15:15). Бо, як сказано, і праведник щодня падає (пор.: Припов. 24, 16). Такі смиренні почуття висловлював старець і в листі до своїх племінниць-монахинь: «13 квітня (1853 року). Нинішній зворушений спів „Наречений наближається опівночі” та „Чортосвій твій бачу, Спасе мій, прикрашений, і одягу не імам, та вніду в онь“ мав би пом'якшити скам'яні серця наші, або, краще сказати, моє скам'яне серце. Не знаю, що про кого сказати, але свою бідність ясно бачу і хоча єдиним голосом наважуюся волати до Господа: „Просвіти вбрання душі моєї, Світлодавче, і спаси мене!“ (Світловий). Знаю, почуття утішні даруються тим, хто перетерпів за виконання заповідей Божих від людей, від плоті і від бісів і виправив серце своє опір пристрастям і досягли любові. А на забрудненій і на вирваній хартії нашого серця благодать не написує своїх законів і не сподобляє втіхи. А коли й відвідає благодать хоч малою іскрою своєї дії, то ми не можемо зберегти її в смиренності, а вимагаємо вогню, що палить пристрасть гордості і марнославства або попередньою, або подальшою спокусою 68 , – нехай упокоримося і пізнаємо, наскільки немічні наші сили. Я про себе так розумію, і то частково, похмурий цей пристрастями. А якщо і ви в собі побачите що подібне з цієї міркування, то постарайтеся про виправлення - кожна себе і один одного підтримує порадою і ділом, і виповниться на вас: брат від брата допомагаємо, бо град твердий і високий (Прип. 18, 19)». З переходом в оптинський скит старець Макарій відмовився від священнослужіння, бо за недорікуватістю і страждаючи в той же час заняттям духу не міг ясно вимовляти вигуки, тим менше вимовити цілу ектенію або належне поминання на великому вході літургії всіх членів імператорської прізвища. Натомість він завжди одного разу на місяць причащався у вівтарі Святих Христових Таїн з глибоким і зворушливим розчуленням. Після прийняття Святіших Тіла і Крові Господніх він, як передавали сучасні йому ченці, буквально обливався сльозами. Зауважимо ще, що мужам духовним, прикрашеним високими чеснотами, при безперестанній розумно-серцевій молитві завжди притаманна буває пам'ять смертна з наступними грізними для грішних і втішними для праведних обставин. Наскільки жваво пам'ятав про смерть старець Макарій, можна бачити з його листа до свого дядька з нагоди смерті дядькової матері, а його старця бабусі. Ось воно: «Милостивий государ і шановний дядечко Павло Йоакимович! 20 січня (рік невідомий) досягло руки мого листа, що сповістило сумну звістку - кончину шановної бабусі А. П. Слава милосердному Господу, що сподобив її переселитися з цього життя в літа настільки похилого і в білому одязі щирого каяття і сповідання гріхів святих собі, несячи причащенням Його Святих і Життєтворчих Таїн! Дякую Вам за подробиці її вистави; бо вони одностайно обнадіюють мене в її вічному благополуччі. Дякую за те, що не приховали від мене почуттів Вашого сумного серця; бо люблю засмучуватися з засмученими. Різноманітне співчуття є неодмінним обов'язком, яким я винен любові Вашій, яка відшукала мене і в цьому віддаленому, безмовному і невідомому куточку. Втративши людину, даємо ми їй справжню ціну, найдорожчий П. І., можливо, збільшуємо її. З моїм зачаттям написувався всередині мене закон руйнування; на кожен член, що знову утворюється, смерть накладала своє грізне тавро, кажучи: "Він мій!" Ланцюг днів моїх є ланцюг великих чи менших страждань; кожен новий день мого життя є новий крок, який наближає мене до нетління. Приходять хвороби, і серце, що тремтить, запитує їх: чи провісники ви тільки моєї кончини, чи вже дана вам влада розлучити тіло від душі розлукою гіркою і страшною? Іноді моє розумове око, розважене суєтою, залишає споглядання моєї сумної долі; але ледве зустрінеться якась раптова скорботна пригода, знову швидко припливає до мого улюбленого повчання, як немовля до сосків матерним, - до повчання про смерть; бо в істинному смутку приховано справжню втіху і розсудливе пам'ятання смерті розриває смертний зв'язок! Ти, Якого невимовної доброти ми творіння! Скажи нам: Нащо життя наше Ти розчинив прикростями? Невже Твоє милосердя не торкається нашими стражданнями? Що даєш мені буття і потім захоплюєш його болісною смертю? "Не насолоджуюся Я, - говорить Бог, - твоїми хворобами, о людина! Але з насіння скорбот твоїх і твоїх печалів бажаю виростити для тебе плоди вічної і величезної насолоди. Не в твоєму єдиному тілі відобразив Я закон миру і руйнування - запечатав Я в світі оповіданий в повідомлений в світі оповідав в оповіданні в бачу в світі оповіданий в повідомлений в світі". тобі, разом з твоїм тілом, що життя це не є справжнє життя і справжнє, що немає в цьому світі нічого постійного, до якого могло б прив'язатися твоє серце неосудною любов'ю. Томлю тебе спокусами, виснажую недугами, догризаю скорботами, щоб ти, залишивши божевілля, ставши тінь, за якими ганяєшся, припав до стоп істини і разом з невимовною добротою і людинолюбством недомисленим сприйняв мене. Божества (пор.: Ін.14: 9). Зазнавши Хреста заради спасіння людського, кого хочу привернути до Себе, того спершу вражаю скорботами і стрілами скорбот убиваю його серце до тимчасових солодощів. Жезл покарання є прапором любові Моєї до людини. Так, ще колись я уражував стражданнями серце раба Мого Давида; і коли потік спокус відрішив його від світу, тоді деякий дивний роздум, деякі незвичайні думки з'явилися в його розум і зайняли його. «Помишлях, – пише він, – дні перші й літа вічна пом'янух і повчався» 71 : тобто глянув на минулі дні мого життя, і вони мені здалися миттєвим сном, швидко зниклим явищем, мертвим життям; потім згадав про вічність, став порівнювати її з стислою минулого мого життя і, порівнявши нескінченне з найкоротшим тимчасовим, вивів результат. Який же цей результат? Бо ходить людина, обома всує м'ється (Пс. 38, 7), тобто скільки людина не метушиться, скільки не дбає про різні тимчасові придбання, проте все це марно, бо не перестає він бути на землі деяким коротким явищем, гостем, мандрівником. Такі почуття та роздуми видалили його від світу пристрастей. Він почав навчатися в законі Господньому день і ніч і прагнути пізнання себе і Бога, як спраглий олень на джерела прохолодних вод 72 . Як цар, він мав можливість усіх тимчасових насолод; але коли скуштував солодощі внутрішніх благ, тоді забув знести і хліб свій». Написав я Вам, любий дядечку, мої почуття, якщо противні світському розуму, то принаймні щирі, а щирість може бути втішною під час смутку. Померла родителька Ваша заповідала Вам перед смертю бути добрим християнином. І я Вам цього бажаю від щирого мого серця. Тоді смерть втратить в очах Ваших свій грізний вигляд і стане лише деяким приємним переходом від тимчасових скорбот до нескінченної насолоди. Вона принесе Вас у палаци, в яких живе тепер, як ми з певною достовірністю вгадуємо, Ваша поважна родителька. Найсумніша за померлих, осяяна світлом істинного розуму, знемагає, а на місці вона починає мерзити благу надію, що втішає і веселить душу. Фанатизм обмежує спосіб думок людини; істинна віра дає йому волю. Ця свобода виявляється твердістю людини за всіх можливих щасливих і нещасливих випадках. Меч, що розсікає наші кайдани, є очищений розум, що бачить принаймні його справжню, потаємну, таємничу причину. Досягає цієї мети кожен, хто прагне до неї розглядати свою нікчемність з трепетним проханням Божественного заступництва і допомоги. ... За все слава премилосердого Бога, що виливає нам у всякому разі невимовні блага, бо Джерело благості не може виточувати з Себе ніяких інших хвиль, крім благостних, не розуміючи яких людина часто ремствує на Всеблагого. І. М.» 73 У своїх листах до севських своїх племінниць старець Макарій нерідко любомудрує про швидкоплинність справжнього життя і про вічність майбутнього і Страшного Суду Божого. Приміром, писав він 2 листопада 1854 року: «Час тече нечутливо; і не бачимо, як воно летить, що вимірюється секундами, хвилинами, годинами, днями і далі; і кожна секунда наближає нас до вічності. Ми, знаючи це, погано дбаємо про те, як стати і дати звіт неприйнятному Судді. Чуттєвість затьмарює наш розум. Все наше піклування і думка про те, щоб доставити спокій тілу; а про душу мало радимо - пристрастей не викорінюємо і навіть не противимося їм; і тому втрачаємо мир і спокій душевний...» Або 19 листопада того ж року: «... М'ятаємося, вагаємося, бентежимося; і все протікає, як річка, і забирає все минуле, наче й не було; Дуже небагато історія та розповіді приватні залишають на згадку про минуле. Нинішній день закінчується у моєму житті 66-й рік, а завтра розпочнеться 67-й. Але що це стосовно вічності? Менше, ніж крапля у морі. Але яка буде вічність, про це треба тепер подумати і просити милосердного нашого Творця і Викупителя, нехай милостивий нам буде в день судний і спроможний десного стояння. А якось ми погано про це думаємо, ніби й вічності не буде. Так і життя проводимо – заповіді переступаємо та істинного покаяння не маємо. Господи, помилуй! Або 1 січня 1857: Чого ми шукаємо, чого бажаємо? Звичайно, спасіння, Царства Божого. А чим воно здобувається? Вам досить відомо. Чи довгий наш вік? Хто нам сказав, що й до завтра доживемо? За нинішніх же бідних часів багато хто чекає великих переворотів, і, можливо, що передують всесвітньому вогненному потопу, то більше нам треба зближуватися любов'ю і смиренністю, щоб слово Боже не виповнилося на нас: зникне будь-який багатьох (Мф. 24, 12). Подумайте про це краще і не шукайте кожна своя сі, але яже ближнього до творення ». Або в січні 1859 року: «Я 71 рік два місяці прожив. Потрібно було б з пророком мислити: Помислі дні перші, і літа вічна пом'янух, і повчався (Пс. 76, 6). Що минуле? Як день учорашній; а вічність нескінченна. Як я живу? Горе мені, грішному! Помилуй, Господи, і даруй інший час живота нашого у світі та покаянні покінчити; християнську кончину, непосоромну, мирну і добру відповідь на Страшному Судищі Христовому отримати» 74 . І ще в багатьох місцях цих листів старець писав все про те саме і про те саме. Всі обчислені тут чесноти старця Макарія, не виключаючи і пам'яті смертної, суть, звичайно, дари Божі, за словом Господа: без Мене не можете творити нічого (Ін.15:5). Подаються вони Богом виконавцям святих Його заповідей, викладених у Святому Євангелії; а таким і був старець Макарій. Але й ще благою Господь ущедрив вірного раба Свого іншими високими духовними даруваннями, одне з яких є дар духовної міркування. Для пояснення того, як істотно необхідно шукати спасіння це міркування, сам старець зазвичай вказував на оповідь про дар міркування одного з древніх скитських батьків, авви Мойсея, запозичене цим останнім зі слів преподобного Антонія Великого. Сказання це перебуває у слов'янському Добротолюбії, у Слові святого Кассиана до Леонтину ігумену про святих отців скитських і міркування. Небіжчик Макарій особливо любив це Слово і, будучи вже в передсмертній хворобі, зміцнювався ним духовно, просячи читати його одного зі своїх учнів. Це було останнє йому читання з батьківських писань, у яких, за словами преподобного Ніла Сорського , він вважав своє життя і подих. Для того, щоб і читач ясніше міг судити про значення цього дару міркування, виписується наступне місце зі слов'янського Добротолюбства, але тільки в російському перекладі. «Міркування, – сказав авва Мойсей, – не є якась мала чеснота, але одне із значних обдарувань Святого Духа, про які говорить апостол: ому 75 Духом дається слово премудрості, іншому ж слово розуму, про тому ж Дусі: іншому ж віра, тим самим Духом: іншому ж дарування вилікувань. 12, 8-10). Потім, закінчивши обчислення духовних обдарувань, (апостол) додав: вся ж ця діє єдиний і той самий Дух. Отже, міркування не є земним або малим, але найбільший дар Божої благодаті, якому якщо інок не піде всією силою з ретельністю і не навикне міркуванню твердим помислом духів, що входять до нього, то по необхідності доведеться йому, як заблуканому в ночі, впадати не тільки в ями лютих місць і злі, 76 . І далі... А святий Іван Ліствичник визначає міркування так: «Міркування є совість неосквернене і чисте почуття. Воно перебуває в одних чистих серцем, тілом і вустами» 77 . Цей високий дар повідомив Господь і блаженному старцеві Макарію на користь спільну. За допомогою цього дару кожному з тих, хто приходив до нього на одкровення своєї совісті ченців і мирян, подавав він пристойне недуги лікарство, пропонуючи всім, хто просив у нього духовні поради і настанови праві й істинні, за вченням святих і богоносних отців наших. Нарешті, всім і кожному видно було, що повідомлено від Господа старця Макарія і дарування зцілень і прозріння майбутнього і взагалі потаємного. Які дари, за зауваженням Вишенського затворника єпископа Феофана 78 , суть дари апостольські, вище яких на землі вже нічого немає. Приклади цих високих обдарувань читачі побачать далі у своєму місці. Таким чином, описуваний старець, за зауваженням вищезгаданого ігумена Марка, за духовною зрілістю своєю цілком відповідав успадкованому ним від свого предместника, старця Леоніда, прохідному їм високому служінню, був аввою в повному і справжньому значенні цього слова. Його смиренне слово хоч і не завжди було промовистим, проте воно було слово сильне, владне і дієве, так що мимоволі підкоряло серця всіх щиро бажаючих і шукали духовного успіху та порятунку. Перед ним мимоволі схилялися всі розсудливі від малого до великого. Ще за життя старця Леоніда, як було сказано, всі, хто ставився до нього, звикли дивитися на отця Макарія як на його духовного друга і сотаїнника, хоча по смиренності цей останній і вчиняв себе в число учнів його; звикли отримувати листи, писані рукою отця Макарія та скріплені загальним підписом обох старців на знак повної їхньої одностайності та однодумності. Всі, хто ставився до старця Леоніда, були в той же час духовними дітьми і отця Макарія як духовника обителі. Нарешті, під час передсмертної своєї хвороби, що тривала з лишком п'ять місяців, старець Леонід усім, хто користувався його духовними порадами, чернечим і мирянам, прямо вказав на отця Макарія як на свого наступника за старістю. І тому всі, хто ставився до старця Леоніда після його кончини, нітрохи не вагаючись, стали звертатися за духовними порадами до отця Макарія і, бачачи в ньому ті ж духовні обдарування, а головне – ту ж батьківську любов, жалісливу участь у їхніх духовних потребах, уміння радіти з невтішними мистецтвами, Лікування душевних недуг, з радістю повідомляли про це іншим своїм знайомим. І тому слава про старця Макарії швидко розносилася по всіх кінцях Русі православної і приваблювала до нього безліч охочих користуватися від нього мудрими порадами усно та письмово. Глава 7. Природні здібності старця Макарія, його розумна зовнішня обстановка, зовнішній вигляд, келія та порядок щоденних занять Як при вивченні зовнішніх наук успішніше засвоюється зовнішня освіта і багатознання людьми обдарованими, так і при вивченні науки наук – життя духовного – помічається той самий порядок, звичайно при благому визволенні та старанності 79 . Так, можна думати, і придбання боголюбезних якостей душі і високих духовних обдарувань старця Макарія багато сприяли його природні здібності, що спрямовуються за його ретельності Промислом Божим до доброї мети. Старець від природи мав розум світлий та допитливий. Як закінчивши шкільне своє виховання в парафіяльному училищі і вступив на цивільну службу в повітове казначейство з чотирнадцятирічного віку, він, очевидно, не був достатньо навчений зовнішнім наукам, але після вступу до святої обителі - це училище життя духовного - робленням заповідей Христових з завжди притаманним йому глибин батьківських писань і житій святих угодників Божих скоро досяг високої досконалості духовного життя. Так що, думається, якби довелося йому довго займатися вивченням світських наук, він би багато втратив дорогого часу, вжитого ним для досягнення головної своєї мети – порятунку душі. По довгій праці Господь просвітив розум смиренного подвижника до ведення всіх Божественних писань, так що на ньому можна бачити виконання слів святого Ісаака Сиріна: «Смиренномудрим відкриваються обряди» 80 . Пам'ять у старця Макарія була дивовижна і, очевидно, дарована йому для допомоги у справі служіння ближнім. Говорили його сучасники ченці, що коли він пропонував якомусь братові для користі його душевної прочитати якесь місце з творінь святих отців, то вказував пам'яті навіть сторінку книги, де можна було знайти це місце. Ще: якщо хто раз був у нього на сповіді чи одкровенні, то він довго пам'ятав усі головні обставини, що стосувалися його. Можна собі уявити радість будь-якої бідної старенької, яка після багатьох років першого особистого побачення зі старцем, прийшовши до нього в інший тільки раз у своєму житті, була від нього привітанням на кшталт наступного: «А, здравствуй, Дар'я! Що діти? Чи здорові? Як Іринка твоя поживає? Адже вона, здається, у тебе вже років зо три буде як віддана заміж?..» І ось, здивована такою несподіваною увагою та пам'яткою про неї святого отця, старенька вже й забула наполовину те горе, яке привело її до обителі, а разом зникла і боязкість, з якою вона йшла до старця, роздумуючи. розповім йому - що є на душі? І легко і вільно виливає перед ним свою душу, черпаючи в той же час втіху в словах благословливих вуст. До самої своєї кончини старець зберіг вроджену жвавість характеру, що робила його вкрай рухливим і на всяке добре незабаром уготованим. Жвавість ця виявлялася у всіх його діях, у читанні, розмові, ході, у всіх його заняттях і навіть у деяких рухах тіла. Саме згадане вище недорікуватість було наслідком швидкої догани слів, чому мова в нього була перебита 81 . За тією ж жвавістю характеру він не любив і в інших повільності і млявості, довгих зборів і т. п. Так, наприклад, якщо комусь траплялося їхати з ним у дорогу, треба було зібратися спішно чи заздалегідь, тому що, тільки-но подані бували коні, він уже готовий був до від'їзду і йшов сідати. У справах слухняності також любив, щоб усе братами робилося скоро чи, точніше сказати, з старанністю і ретельністю, бо що робиться старанно і ретельно, те буває і суперечко, і скоро. Недбалості ж не міг терпіти навіть у незначних справах. Наприклад, якщо хтось, взявши в руки книгу, внаслідок квапливості або просто поза увагою покладе її нижньою стороною вгору, побачивши це, старець не забуде помітити: «Ти поклав книгу недбало – це недобре» – і сам поправить її. Маючи розум, осяяний благодаттю Божою і пройнятий смиренністю, старець мав і всієї зовнішньої обстановки своєї розумно. У всіх тілесних діяннях тримався середнього, непадального, так званого святими отцями царського шляху, віддаляючись всіляко крайнощів, які вони називають бісівськими. Так, щодо вживання їжі слідуючи пораді святого Іоанна Ліствичника, а разом і прикриваючи утримання своєю смиренністю, він їв у певний час потроху від усього пропонованого, не забороненого ченцям; у міру ж, як можна було помітити, тримався правила святих отців – вставати з-за столу з почуттям неповного задоволення голоду. Але хто б побажав дізнатися, скільки старець з'їв їжі за один раз, той, глянувши, наприклад, на хліб, що залишився після обіду на його приладі, міг би переконатися, що він не з'їв і однієї третини звичайної порції того, що належить до трапези кожному братові, що складається з скибки хліба середньої. Те саме можна сказати й про іншу їжу, чи то було в братській трапезі, чиїмось будинку або у своїй келії. Не зайве помітити, що хліб трапезні ченці, що залишився на старцевому приладі, завжди зберігали і потім роздавали потроху шанувальникам батюшки отця Макарія на благословення. Приймаючи вечорами скитських і монастирських братів, що приходили до нього на одкровення помислів, старець не завжди мав можливість брати участь своєчасно в загальній братській трапезі. Тоді келійники приносили йому в келію звичайної трапезної їжі – щей і каші у двох невеликих глиняних горщиках, які й ставили до піч, щоб їжа не охолола. Закінчивши прийом братів, що тривав годину і більше, стомлений старець підкріплювався розігрітою їжею запросто з тих самих горщиків. Такий був взагалі у старця Макарія порядок щодо вживання їжі. Готуючись до причастя Святих Христових Таїн, він посилював піст, вживаючи їжу без масла, а іноді обмежуючись і сухожерою. Так само і в пости, особливо в Великий, і переважно в першу і Страсну седмиці, він постив іноді до знемоги сил тілесних. Замість чаю пив щодня після вечірні одну або, можливо, дві чашки настояної кропом гарячої води і задовольнявся суворою скитською трапезною їжею в самій помірній кількості, чому в одному листі до племінниць і скаржився напівжартома, що «годують погано» 82 . Одяг старця Макарія був простий і найскромніший. У келії ходив він зазвичай у білому полотняному чи каніфасовому 83 , іноді з латами, балахоні, який змінював не часто і який тому часом був досить заношений; на голові мав чорну в'язану шапочку; для молитовних келійних правил використовував коротку мантію; для читання та письма одягав окуляри в сталевий оправі старої форми. У храм Божий ходив, як і інші ченці, по заведеному в Оптиній пустелі порядку – у простій мухояровій мантії. Виходячи кудись із своєї келії, старець одягав влітку понад легкий коленкоровий чорний підрясник теж мухоярову чорну ряску, на ногах маючи черевики; галош ні взимку, ні влітку не носив. Взимку поверх ряси одягав вельми поношену, криту темнозеленим драдедамом легку шубку, спираючись при цьому на старечу палицю або милицю, з чоботами в руках, з яких коханими були у нього коралові, подаровані йому під час перебування його в 1852 році в Москві вельмишановним. Зовнішній вигляд старця Макарія був надзвичайно привабливим. Волосся на голові і бороді мав він коротке і сиве, бороду окладисту. Руки його відрізнялися м'якістю та гнучкістю, як і весь його стан – стрункістю. Обличчя біле й чисте, нічим, втім, з першого погляду не вражаюче і за нестачею в очах дещо неправильне, навіть, за звичайними поняттями про красу фізичну, зовсім негарне, притому з печаткою постійного самопоглиблення, отже, на вигляд строгіше, ніж ласкаве. Але така сила Божої благодаті, що обличчя це, служачи дзеркалом чистої, смиренної і велелюбної душі старця, сяяло якоюсь неземною красою, відбиваючи в собі те чи інше з властивостей внутрішньої людини – плодів Духа, обчислених апостолом (пор.: Гал.5:22–23). Погляд тихий, слово смиренне і далеке від сміливості. Взагалі в ньому було рідкісне поєднання розуму та дитячої простоти, величі і разом тихості та смиренності, що робили його доступним для всіх і кожного. За званням скитоначальника старець займав корпус келії, розташований ліворуч Святих скитських воріт при вході в скит ззовні, в якому завжди поміщалися скитські начальники (виключаючи тільки одного, колишнього начальника, - старця Йосипа (Литовкіна, † 1911) 87). Корпус цей, як і інші скитські корпуси, невеликий, з 1858 ззовні обкладений цеглою, вибілений і покритий залізом, а всередині розділений теплим коридором на дві половини. Південну половину займав сам старець, а північну – два його келійники 88 . Половина, яку займав старець, складалася з двох кімнат – обидві з передніми та з виходами до коридору. Перша передня вела до приймальної кімнати, стіни якої, крім південно-східного кута, зайнятого святими іконами, були обвішані краєвидами російських чернечих обителів і портретами найвідоміших наших архіпастирів та чоловіків, що просіяли подвигами благочестя. На західному боці над диваном знаходилися мальовничі портрети преосвященних: Астраханського Никифора (Феотокі), Пензенського Інокентія, Чернігівського Лазаря (Барановича); літографовані зображення: Олександрійського патріарха Єрофея та Всеросійського – Нікона; високопреосвященних митрополитів: Філарета Московського 89, Філарета Київського 90, Ніканора, Григорія та Ісидора Новгородських та Санкт-Петербурзьких; архієпископів Воронезьких Антонія та Ігнатія; єпископів: Білгородського Йоасафа (Горленка) (нині прославленого Святою Церквою) та Калузького – Григорія II. Крім того, на інших стінах келії були ще портрети відомих своїм високим життям старців: Іларіона (Нефедійовича, вірніше – Мефодійовича) 91 , що подвизався в пості та молитві в селі Троєкурові Лебедянського повіту Тамбовської губернії понад тридцять років при церкві святого Димитрія Солу; Іоанна, Затворника Сезеновського, тієї ж губернії та повіту; Серафима, старця Саровського (нині прославленого Святою Церквою угодника Божого); Києво-Печерської лаври єросхимонаха Парфенія, духовника високопреосвященного Філарета, митрополита Київського; архімандрита Макарія (Глухарьова) 92 , колишнього алтайського місіонера, а потім настоятеля Болховського Оптіна монастиря, який помер у 1847; засновника Білобережської пустелі схимонаха Симеона; ігумена Валаамського монастиря отця Назарія; саровського ієромонаха Іларіона; Задонського самітника Георгія (Машуріна); оптинського старця ієросхимонаха Іоанна, відомого своїми творами проти розкольників; оптинського старця ієросхимонаха Леоніда; саровського схимонаха Марка; задонського схимонаха Митрофана. І ще портрети мирських осіб: Івана Васильовича Кірєєвського, що лежить у труні, та Івана Якимовича Мальцова. Поруч із цією приймальною кімнатою, яка служила старцю для прийняття головним чином почесних гостей, була власне так звана келія старця, в якій він провів двадцять років свого потаємного з Христом у Богу життя. Це невелика довгаста кімнатка, шість аршин 93 довжиною і чотири з половиною шириною, з одним вікном на південь – на доріжку, що йде від Святої скитської брами до Предтеченської церкви. Перед вікном, завішаним зеленою шторкою, стояв простий дерев'яний стіл, пофарбований білою олійною фарбою і оббитий старою клейонкою. У бічних ящиках його внизу зберігалися листи та письмове приладдя, а також зразки, хрестики, чотки та пояски для роздачі відвідувачам. На столі стояв письмовий прилад: на дерев'яному піддоні проста скляна чорнильниця та дерев'яна пісочниця, виточена руками самого старця. Проти приладу на середині столу поверх інших паперів завжди лежав початий лист. По сторонах його – купи листів, поділені на які вимагають якнайшвидшої відповіді і зазнають відстрочки, читані і недозволені ще не читані. Ближче до вікна - знову отримані духовні журнали або якась знову отримана книга, які проглядалися старцем уривками і здебільшого замість пообіднього відпочинку, і, нарешті, одна або дві книги святоотцівських, в читанні яких, як зазначено вище, старець вважав своє життя і дихання. Біля письмового столу стояло крісло, оббите зеленим драдедамом, із овальною спинкою. На кріслі лежала невелика пошита подушка. Внизу під столом стояв мідний свічник із бляшаною зеленою парасолькою. Південно-східний кут цієї кімнати, як і в приймальні, і більшість південної стіни над вікном прибрані були святими іконами. Серед них була особливо шанована старцем Макарієм Володимирська ікона Божої Матері, перед якою теплилася незгасна лампада 94 . Біля неї – різні ікони: Богородичні та святих угодників Божих, які надсилали старцеві з різних обителів російських та святих місць східних, ікони різної величини, окладні та без окладів, писані на дошках, на склі, на фініфті та перламутрові; хрести також різної величини, дерев'яні, мальовничі, різьблені з кипарису, перламутру, однорогової та слонової кістки; деякі з них зі святими мощами. Під іконами у тому ж кутку дерев'яний косинець. Проти косинця, на особливому аналойчику для читання звичайних келійних правил, лежала Слідована Псалтир; по сторонах - Євангеліє і Апостол, Канонник Богородичний київського видання, в якому знаходяться одні денні Богородичні канони всіх восьми голосів, сповідна книжка. Уздовж західної стіни узголів'ям до вікна стояло вузьке дерев'яне ліжечко, на якому старець давав короткий відпочинок своєму затрудненому тілу. Над узголів'ям – розп'яття, вище за нього – образ Спасителя, що взяв на рамо загиблу вівча 95 . Західна стіна над ліжечком була прибрана портретами. У середині – два мальовничі зображення: оптинського настоятеля архімандрита Мойсея та брата його за тілом та за духом ігумена Антонія. Навколо них фотографічні портрети деяких з учнів старця Макарія і мальовничий – давно померлого отця протоієрея Феодора Олександровича Голубинського, професора Московської академії, який свого часу брав участь, як нижче буде сказано, участь у виданні Оптиною пустелею святоотцівських книг. Над дверима, на північному боці, ряд мальовничих портретів кількох пріснопам'ятних і близьких серцю старця чоловіків: святителя Тихона Задонського, нині прославленого Святою Церквою угодника Божого; схимонаха Симеона, засновника Білобережської пустелі; Московського Новоспаського монастиря ієромонаха Філарета; Площанської пустелі схимонаха Афанасія (Захарова), колишнього старцем старця Макарія, що описується тут; Площанської пустелі єросхимонаха Йосипа; схимонаха Феодора, учня старця Паїсія (Величківського); оптинського старця ієромонаха Леоніда (у схимі Лева), учня згаданого схимонаха Феодора; і оптинського скиту столітнього старця ченця Іларіона 96 . Ось та тісна келія, в якій підносив старець Макарій свої молитви до Господа, в якій протягом багатьох років накреслено їм безліч душекорисних листів у вирішення різноманітних духовних потреб, де щодня з ранку і до вечора відкривалися від багатьох сердець помисли їх, дозволялися сумніви, Покаяння, проливались рясно рятівні сльози розчулення і каяття в скоєних беззаконнях, складалися обітниці до виправлення життя; звідки ті, що входили сумними, виходили радіючими, скорботні – втішеними, відчайдушні – спорудженими до покаяння в надії спасіння, самовпевнені – упокореними. Але говорячи про користь, яку отримували від старця, що приходили до нього, – що було у всіх на увазі, – ми не можемо докладно описати ті потаємні праці та хвороби, які підняв смиренний подвижник, ревнуючи про свій духовний успіх. Можна тільки вважати, що він, невпинно утримуючи в пам'яті ім'я Боже, все більше і більше приліплювався до Господа вірою, надією і любов'ю, що горить у серці, шукаючи і штовхаючи смиренністю, постом і невпинною молитвою зі сльозами у будь-який час. Благодаттю Божою він і знайшов у серці своєму, за словом Господнім, джерело води живої, від якої пия вгамовував спрагу свою до ситості, подаючи в той же час незаздрісно і всім, хто шукав її. Тепер скажемо про порядок щоденних занять старця батюшки Макарія. Щодня вставав він на ранкове правило за дзвоном до ранку монастирського дзвону, тобто близько другої години ранку. А якщо з вечора довше звичайного просиджував за листами або відчував себе нездоровим (бо з дитинства страждав на безсоння), то не пізніше трьох годин. Сам виходив у коридор і будив на правило своїх келійників. Ранкове правило його складалося з читання ранкових молитов, дванадцяти обраних псалмів, першої години, денного Богородичного канону за голосом тижня та акафіста Божої Матері; причому сам співав ірмоси. Потім келійники розходилися по своїх келіях, а старець залишався один із Богом. О шостій годині, коли зазвичай у монастирі починається рання обідня, старець знову закликав келійників для читання богослужбового годинника з образотворчими. Після цього він випивав чашку або дві (і ніколи більше трьох) чаю і приймався писати листа до когось або читати батьківську книгу. З цього часу починався старцем прийом спільний для всіх, хто до нього мав якусь потребу, духовну або речову. Ось закінчилася в монастирі рання обідня, і починає час від часу лунати брязкіт дзвіночка. Халупки при Старцевій келії для прийняття жіночої статі спочатку ще не було. «Батюшко! – повідомляє келійник. – Там біля воріт болховські жінки йдуть назад і бажають прийняти ваше благословення. Та ось дали дві бульбашки: одна просить олії, а інша – святої водиці». Старець залишає щойно розпочатий лист, виходить до воріт, викладає благословення тим, хто відходить, наділяє їх на дорогу знаками своєї батьківської уваги: ​​хрестиками, зразками, поясками... Щойно встиг він повернутися в келію, як знову лунає дзвінок: «Батюшко! Черниця N. монастиря зовсім готова до від'їзду, чекає тільки листів у відповідь, які Ви хотіли надіслати з нею ». Листи готуються, запечатуються, і старець сам виходить до воріт вручити листи; дає разом з тим від'їжджає просфору, кілька порцій скитського хліба... Повернувшись, старець знову пише листа або читає книгу, відриваючись невпинно для розмови з братами, що приходять. Знову кличуть на ґанок: «Якийсь хворий на Христа Бога заклинає вийти до нього, хоч на хвилинку, – приплевся за кілька сотень верст прийняти благословення...» – і т. д. Виходи ці старця на ґанок і далі до воріт бували не лише влітку, а й у зимовий час. Старець нашвидкуруч, легко одягнувшись і в черевиках на босу ногу, виходив до відвідувачів. У цей час у його черевики іноді засипався сніг. І він спокійно при нагоді тут же скидав їх з ніг і сніг витрусив. За слабкості сил тілесних старець, як передавали скітські ченці-старожили, застуди не боявся. Близько одинадцятої години дня, після закінчення в монастирі пізньої обідні, коли в скиту зазвичай вдаряли в дзвін до трапези, старець разом з іншими скитянами йшов на обід. Після трапези він замикався у своїй келії на півгодини або багато на годину. І це був єдиний протягом цілого дня вільний у нього час для відпочинку, нічим не розважаного читання, письма, думки... Але тільки-но скрипне, бувало, двері, старець негайно виходив зі свого затвора або питав: «Хто там?» І знову починалася та сама діяльність. Через годину чи дві ходив він, зрідка по немочі й їздив, у готель, де на нього чекали багато десятків, а на великі свята і пости і цілі сотні народу всіх станів, обох статей та різного віку з різних міст і селищ зі своїми потребами духовними та життєвими. Повернувшись із готелю, старець замість відпочинку слухав коротке молитовне правило, яке прочитували келійники його. Воно складалося з дев'ятої години, кафізм з молитвами та канону святому Ангелу Хранителю. Потім до вечірньої трапези, а іноді й під час неї приймав він монастирських братів, які приходили до нього для щоденного одкровення помислів, а також деяких скитських, які не встигли побувати в нього вдень. Закінчивши прийом братів і підкріпившись мізерною їжею, старець слухав вечірнє правило, на яке, крім його келійників, приходили ще один чи два найближчих до нього учня. Правило його складалося з малої вечері, молитов на сон прийдешнім, двох розділів з апостольських Послань та одного розділу Євангелія. Прочитувався потім кінець вечірніх молитов, починаючи з молитви «Владико Человеколюбче, невже мені одр ця труна буде...», «Ослаби, залиши...», «Ненавидящих і скривдливих нас вибач, Господи...», «Сповідаю Тобі, Господеві Богові моєму...» (коротке сповідання). Після цього учні старця, що брали участь з ним у відправленні правила, отримавши від нього благословення, розходилися по своїх келіях, а старець залишався один на короткий відпочинок, що передував молитовним подвигом. І коли, бувало, вогні в скитських келіях давно вже згасли, вікно його келії ще освітлювалося світлом свічки, що горіла на його письмовому столі або поряд з ліжечком. Але нарешті згасало і це світло. Залишалося лише слабке мерехтіння незгасимої лампади перед святою іконою Тієї, що називається Непосипаючою в молитвах Представницею і Ходатайкою перед Сином Своїм і Господом за весь рід християнський. Глава 8. Зовнішнє улаштування оптинського скиту та церковний порядок при старці Макарії Старець Макарій був поставлений начальником скиту, коли цей останній вступив уже у вісімнадцяте літо свого існування. Будівництво в ньому була та сама, яка заведена була спочатку, при заснуванні його в 1821 році. Але старанням старця протягом двадцяти років його в скиту перебування за допомогою благодійників скит не тільки був забезпечений у необхідному змісті, але й допомагав настоятелю у змісті монастиря, оскільки благодійники ці, користуючись настановами старця, не перебільшуючи можна сказати, вважали за щастя для себе показати свою любов і старанність. За заведеним на початку заснування скиту правилу все, що протягом року залишалося у скитоначальника, за витратами на утримання скитського братства, віддавалося у розпорядження настоятеля монастиря. А приношень старцеві Макарію від благодійників було так багато, що він мав можливість щороку доставляти в монастирську м'ясо 97 різних матеріалів - сукна простого, мухояра, полотна та іншого - в половині річного монастирського запасу. Предметом особливої ​​опіки скитоначальника і старця Макарія була скитська церква в ім'я святого Іоанна, Пророка і Предтечі Господнього, що стоїть серед келій як би на знак того, що вона призначена поєднувати тих, хто живе в скиті в єдність віри, любові і молитви. Безпомилково можна сказати, що кожна прикраса в цьому храмі Божому займала те, а не інше місце на особливу думку старця та його особисту вказівку. Тому вона з першого погляду завжди привертала і привертає увагу відвідувачів з'єднанням благолепия з простотою. Згодом, після півстоліття після смерті старця Макарія, послідували в цьому скитському храмі деякі зміни; але стінний живопис майже весь залишився той самий, і загальний вигляд Предтеченського храму майже той самий. Більшість церковних прикрас у Предтеченському храмі була плодом старанності відданих старцю Макарію осіб. Такі, наприклад, бронзова з кришталевим набором люстра, що висвітлюється в навмисні свята за палестинським звичаєм не свічками, а оливи в лампадах, розташованих у два ряди; спускна кришталева ж лампада у формі свічки перед цілющою іконою Знака Божої Матері, що над Царською брамою (давно, втім, замінена звичайною лампадою). Над Царською ж брамою поміщена була ікона, що зображує усічену главу святого Іоанна, Предтечі Господнього, прекрасну роботу італійської школи, що лежить на блюді, у вінці та окладі на полях срібнополащених. Ікона ця з нагоди нововлаштованих Царських воріт перенесена до придільна церква в ім'я преподобного Макарія Єгипетського, духовного патрона старця Макарія. Бісерні чохли на поставні свічки у полікандилах 98 (давно замінених свічниками) перед місцевими іконами. Вінки зі штучних квітів покладені на вінці місцевих ікон. Набірні фініфтяні ікони в рамах у вигляді паралелограма, в які вставлені: в одній - круглий невеликий кіот з частинками святих мощей різних угодників Божих, пожертвований тимчасово проживаючим в Оптиній пустелі відставним штаб-ротмістром С. К. Наришкіним з його спадкоємцем; в іншій рамі – срібло хрест, теж зі святими мощами. Рами ці знаходилися на північній та південній сторонах храму за кліросами, а нині зберігаються у ризниці. На місці їх поставлені великі ікони в пристойних кіотах: з південного боку – ікона Божої Матері «Скоропослушниця», а з північної – святого великомученика і цілителя Пантелеймона. Остання взята з келії старця Амвросія після його смерті. У вівтарі на гірському місці поставлена ​​в кіоті велика Тихвінська ікона Божої Матері в багатій срібнополащеній ризі, що нагадує про старанність до скитської церкви першого великого оптинського старця, ієромонаха Леоніда, в схимі Лева, а по сторонах, пропорційно її величині. Перед цими іконами під час святкових служб спалюються особливі свічки, що, посилюючи разом із запрестольним трисвічником освітлення вівтаря, приємно діє на зір та почуття. За склом у кіоті запрестольного образу Божої Матері зберігалися і зберігаються в особливому срібному ковчежці мощі святих нових преподобномучеників Афонських – Ігнатія, Акакія та Іоанна. На престолі, з правого боку ковчега, поставлений у підставу прикрашений різнокольоровим камінням хрест із частинками різних святих мощей – дар скиту колишнього отця намісника Свято-Троїцької лаври архімандрита Антонія 100 , про що буде сказано далі, а з лівого боку – невелике, з невелике, з невелике, з лівого боку – невелике, з неба посередині «Моління про Чашу» – дар тульського ватажка дворянства Феодора Захаровича Ключарьова, який помер у скиті схимником. Обидві святині під скляними опуклими футлярами. У задній, так званій домовій, частині храму на східній стіні влаштований був особливий іконостас, складений, на думку старця Макарія, з кількох рядів ікон, між якими були ікони роботи скитських братів-живописців, а інші прислані були сторонніми особами. Іконостас цей старанністю благодійників у сімдесятих роках XIX століття замінено на нове, а колишні ікони – які зберігаються у ризниці, а які поставлені у скитській трапезі. В останні роки старця Макарія описувана скитська церква перетворилася досконало, і також завдяки його опіці. Весь іконостас був визолочений знову, причому полащені і колони, що його прикрашали. Стеля та стіни як у вівтарі, так і в церкві знову були розписані на думку старця. На це Господь, мабуть, прихильний до всіх його починань, послав абсолютно несподівано знаючого і старанного виконавця 102 . Дбаючи про зовнішнє оздоблення храму, старець водночас особливу увагу приділяв веденню богослужінь. Будучи сам знавцем церковних правил, пройшовши значне послух канонарха й уставника ще в Площанському скиту, люблячи і твердо знаючи нотний церковний спів, ще в Оптиній монастирі своїм особистим керівництвом, працею і терпінням він поступово вводив порядок і точність у відправі церковних служб, встановлював плавне читання, без помилкової чутливості, щоб уникнути марнославства читців. Він також запровадив посаду канонарха в монастирі та спів стихир на подібні лади, які потім переходили з монастиря в монастир. Старець привернув увагу здібної монастирської братії до вивчення церковної музики і запровадив спів 104 догматиків, віршових недільних піснеспівів і антифонів у неділі, поставлених перед читанням Євангелія. Під час великопостних служінь, і переважно в перший і Страсний тиждень, коли зазвичай всі скитські братія готуються до причастя Святих Таїн, встановлено старцем пропонувати під час богослужіння, на шостій годині, читання з книги святого Іоанна Ліствичника, з таким спостереженням про те, щоб вся. Для цього він сам помічав її і призначав, скільки в який день прочитати. Але й після введення вищезазначеного порядку по церкві старець Макарій постійно спостерігав за підтримкою його, ніколи не залишаючи без зауваження щодо церковного статуту, читання та співу не лише важливої ​​помилки, а й найменшого недогляду. Чи розділить канонарх не на місці слова стихири під час канонаршення з порушенням сенсу, чи помиляться в чомусь співачі чи черговий читець – старець не залишав їх без зауважень. Якщо треба було змінити чи поправити тон співу чи нагадати співучим забутий наспів, старець сам приходив на клирос і співав стихиру чи ірмос, також вказував читцю, де він помилявся і як треба одужувати. А канонарха після співу стихир закликав до себе з книгою і вказував, як треба правильно розділити ту чи іншу стихиру. І все це робилося з любов'ю, лагідно, тихо, зрозуміло. Замість усіляких виправдань, який зробив помилку за чернечим звичаєм, кланявся старцеві в ноги і говорив: «Пробачте, батюшка!» На це старець відповідав: Бог пробачить! – і благословенням закінчувалася справа розуміння. Спостерігав також старець, щоб усі скитяни приходили до літургії з дзвоном у дзвін, або за півгодини до початку її, прочитувати синодики, в яких вписуються імена благодійників та своїх ченців про здоров'я та упокій. Для цього службовець ієромонах після закінчення дзвону довго зволікав починати годинник. Звичай цей у скиті і тепер спостерігається. За заведеним від заснування скиту і продовжувався при старці Макарії і тепер триваючому порядку всі скитські братія заради духовного спілкування з монастирськими у всі двонадесяті свята і в перший день Святого Пасхи ходили і ходять до церковних служб – до всенощного чування або натомість до ранку і до ранку і до ранку. На другий день великих свят – Різдва Христового і Світлого Христового Воскресіння – була, як і тепер буває, у скиті своя повна служба. Крім того, відправлялася (як і тепер вирушає) до скиту церковна служба в три повні на рік тижня: першу Великого посту, Страсну і Пасхальну, також будь-якого дня серед кожного великопостного тижня і неодмінно у всі суботи та недільні дні всього року. Вшановувалися ще (як і тепер вшановуються) службою церковною всі дні, присвячені пам'яті святого великого Пророка і Предтечі Господнього Іоанна, імені якого присвячений скит, свята на честь деяких Богородичних чудотворних ікон, дні теж деяких святих угодників Божих, східних і російських, як пам'ять святих, Філарета Милостивого, тезоіменитого двом шанованим незабутнім старцям: митрополитам Філарету Київському та Філарету Московському; дні преподобних – Мойсея Муріна, Антонія Великого і Макарія Великого, імена яких носили три водночас великі старці, що жили в Оптиній пустелі: архімандрит Мойсей, рідний його брат ігумен Антоній і описуваний старець Макарій 105 . До всіх цих свят скитська церква забиралася з особливою старанністю. Під час всеношного чування на величі угодникам Божим запалювалася люстра і майбутнім давалися в руки свічки. У скитське головне храмове свято – 7 січня, Собор святого Іоанна, Пророка та Предтечі Господнього, – так само, як і на другий день Великодня та Різдва Христового, служив у скитській церкві сам настоятель обителі архімандрит Мойсей або брат його ігумен Антоній. Старець же Макарій, як вище згадано, не брав участь у священнослужінні, частиною за недорікуватістю, а частиною, можна вважати, і за глибокою своєю смиренністю, і при відправленні церковних служб зазвичай ставав у коридорчику (що був на правій стороні), де відбувалося денно-нощное ч спокій своїх братів, їхніх родичів та благодійників. Коли ж старець знемагав, він віддалявся в так звану архієрейську келію і відпочивав там. Втім, у перші роки свого перебування в оптинському скиту він брав участь у соборному служінні лише раз на рік, на перший день Святого Великодня. Також одягався іноді на поховання деяких із братів або чомусь особливо шанованих ним мирян. Але продовжимо про зовнішній пристрій скиту. Працями старця Макарія, що був у Площанській пустелі ризничим, приведена у відмінний стан скитська ризниця. Він передав мистецтво зберігання і поводження зі священним одягом і одягами одному з близьких своїх учнів, паламарю ченцю Флавіану 107 , який завжди був точним і старанним виконавцем його волі, а тому і користувався особливим розташуванням старця. Відомо, що золотошвейне мистецтво завжди процвітало та процвітає у наших жіночих обителях. І ось інокіні, що належали до старця Макарія, знаючи його любов до церковного благолепия і бажаючи чимось висловити свою старанність до нього за отримувану від його порад духовну користь, просили у нього як особливої ​​милості дозволу брати участь своїми працями в прикрасі улюбленої ним скитської церкви. Одні – заможні – жертвували своєї роботи різні речі: повітря, опліччя на ризи та стихарі, подільники на підрізники, орарі, поручі, пелени; інші роботящі сестри, але незаможні просили дати їм роботу. Мирські особи, які ставилися до старця зі своїми духовними потребами, також бажаючи виявити свою старанність, жертвували хтось матеріал для вишивання, а хтось і матерії для одягу, хустки для покрову престолу і подібні речі, що служать до церковної прикраси або придатні для звернення на них. Число старанних приношень перевищувало потреби скитської церкви. Внаслідок чого за розпорядженням старця Макарія примножено і монастирську ризницю 108 . А це давало монастирю можливість у різний час ділитися облаченнями з церквами Сходу і нашого західного краю. Народившись у селі та провівши дитинство серед відрадних видів сільської природи, старець Макарій і завжди виявляв до природи глибоке співчуття. Між іншим, любив він квіти. Але коли став начальником скиту, відсікаючи цю невинну схильність, він не став займатися квітниками, навіть і раніше заведеними в скиту його передмісником, ієромонахом (згодом ігуменом) Антонієм. Звернув же він на них увагу лише тоді, коли почув, що відвідувачі скиту дорікають йому за упущення того, що не вважав недостойним своєї уваги колишній перед ним начальник скиту. Спочатку старець збільшив невеликий квітник перед вікнами своєї келії. А потім за часом з'явилися квіти навколо всього Предтеченського храму, перед вікнами деяких келій і головними скитськими доріжками. Тут можна було бачити і високорослі, але без запаху різних кольорів жоржини, також півонії, пахучі повітряні кущі жасминів, люпини, резеду та інші дрібні квіти. Любителям квітництва було чим помилуватися, підійшовши, наприклад, до келії старця, так би мовити, обсипаної квітами. І важко було повірити, дізнавшись, що все це було справою старанності однієї людини, старця келійника ченця Іларіона, нев'янучий плід послуху і особливо щирої любові його до свого старця-наставника. Вся нутрощі скиту ще засновником його, ієромонахом Мойсеєм 109 , звернена була в плодовий сад. Але старанністю того ж старця келійника, ченця Іларіона, сад цей приведений був у найкращий стан. Твори цього саду ніколи не продавалися і в урожайні роки, і тому скитські братії майже до нових плодів мали за своєю скромною трапезою втіху з плодів свого саду. Частина ж тих, що не користувалися зняттям, лунала монастирським братам і стороннім відвідувачам. Близькі міські та сільські жителі нерідко й узимку приходили в скит просити для своїх хворих свіжих та мочених яблук та, коли було що дати, не отримували відмови. Були у скиті при старці Макарії та парники для вирощування огірків. Хлопці ці, так само як і квіти з садом, були під опікою того ж келійника отця Іларіона. «Я, – передавав він, – спочатку до парників неохоче підступав. Щоб привернути мене до них, батюшка Макарій, бувало, скаже: ходімо подивимося, що, парники там набиті, чи що? І поведе мене подивитися. Разів зо три він водив мене до них. Ну і парниками почав я займатися, і не без успіху». Пасічник при старці Макарії, що стоїть при скиті, турботливістю і працями скитян був примножений, причому прикладені були всі відомі в той час удосконалення в частині бджільництва за системою Прокоповича 110 . Оберігаючи скитську безмовність, старець Макарій мав особливу опіку про збереження навколишнього скит з усіх боків лісу. Завдяки благим враженням дитинства він до кінця життя зберіг любов до природи, але особливо любив ліс, справедливо вважаючи його живою огорожею кожної чернецької обителі, найкращим її прикрасою. «Людина, – міркував він, – отримує в лісі собі заспокоєння та душевну користь. Ми бачимо, як у колишні часи люди віддалялися в хащі лісів і там, у тиші від світу і суєт його, у молитві та працях чернечих шукали свого порятунку. Один вид зелених хвойних дерев нашої батьківщини радує зір, служачи символом надії на життя притаманну, для стягнення якої віддаляються в пустелі. Ліси, що оточують наші пустельні обителі, треба берегти всіма заходами, щоб через винищення їх назва „пустель“ не стало нарешті пустим словом». Сильна буря в 1849 повалила чимало величезних дерев, столітніх сосен і ялин, особливо в ділянці, що відокремлює скит від монастиря. Сумуючи про позбавлення цієї живої огорожі, старець доклав особливого старання заростити цю ділянку. Щороку під керівництвом одного зі скитських братів послушники працювали навесні над розчищенням цієї ділянки від непотрібних чагарників, а восени засіювали насінням хвойних дерев, переважно сосни. Бог благословив працю і піклування старця. Тепер, через довгий час, з соснового насіння утворився високий ліс. Таким чином, безмовний скит знову став закритий суцільною живою огорожею. Любитель лісу і взагалі природи, старець Макарій отримав ще бажання насадити і насадив усередині скиту, біля східної огорожі, кедрові дерева, з яких з часом утворився кедровий гай. У цьому гаю в давні часи в літню хорошу погоду на двонадесяті свята в пообідній час всі скитяни на чолі зі скитоначальником ієромонахом Іларіоном, що був раніше келійником старця Макарія, їли чай. Великі кедрові дерева, що розрослися, приносили і приносять плоди – прекрасні горіхи. Тільки в останні роки стали поїдати їх білки, що набігають з лісу. Великий пруд, що примикає до кедрового гаю, при старці Макарії щорічно очищався від мулу і листя, що падає в неї з навколишніх дерев. У цьому сажалці водилися, як і тепер водяться, карасі, яких зрідка ловлять для скитської трапези. Говорячи про любов старця Макарія до видимої природи, небезгрішно було б промовчати про те, що старець завжди від предметів видимої природи переносився думкою до предметів духовних. Так, наприклад, писав він до своїх севських племінниць: «Погода стоїть прекрасна; весна красується, одягає дерева в їх гарну красу; а співаки співають, славлять Творця та співають свою свободу. А ми, пристрасні, як заспіваємо пісню Господню на землі чужій, сповненій терня та дзиґів? Хоч і співаємо; але можна сказати: співаю і не розумію (пор.: Пс. 100, 2). Слава довготерпінню Божому!» Або ще: «У нас 18-го числа (травня) жоржини висаджені, тепер цвітуть різноманітні тюльпани, левкоі та дрібні маргарити. Все це творіння Боже, на службу людині дароване і на втіху. Слава Його милосердю і всемудрому Промислу про нас у всьому! Або: «У нас проходять дощики з громом, і ще сяє сонце. Погода добророзчинна. Жасмини у повному кольорі, а жоржини розквітають. Як би нам постаратися прикрасити душевний наш вертоград квітами чеснот, що пахнуть смиренністю!» Ще: «У мене буває щодня багато гостей пернатих. До вікна прироблено поличку, і сиплемо зерен різних. Прилітають різного роду пташки: синички, горобці, іванчики (дрібні сірі дятли), сойки та інші. І всяка своїм манером годується. Природна наука в натурі, і видно творчу силу і премудрість». Писано взимку, у грудні. Або ось ще: «Після триденної негоди зараз настала ясна і хороша погода; а вночі був невеликий мороз. Рослини оживуть. У нас по скиту розкинувся чудовий зелений килим, і дерева готуються до кольору. Тільки дай Бог уберегтися ним від морозу; а нирка сильна. У полі зелені прекрасні, радують хлібороба. Слава та подяка Господу! О, якби наші серця приносили плід духовний, а більш, ніж личить нашому званню, і шукали б того бісеру, заради якого залишили світ! Уподобайся Царство Боже купцеві, що шукає доброго бісеру, та інше (Мт. 13,45). А чи ми так шукаємо його? О! Горе нашому віку і мізерному нашому чернецтві! Ви є світлом світу, – сказав Господь (Мф. 5, 14). Але якщо це світло похмуре, то більше темрява (Мф. 6, 23). Що буде? Які у нас крамоли, заколоти, сварки, придбання та інші спокуси! Світ, бачачи це, не тільки чваниться, а й себе ублажає. Звичайно, не треба впадати у відчай і шкодувати про залишення світу. Бог сильний врятувати наведенням мимовільних скорбот, як було сказано Пахомію Великому , що і з рову оного Бог сильний витягти і скорботами врятувати. І як Іван Карпафійський радує ченців більше мирян. Втім, не треба дерзати і вдаватися до безтурботності». 3 травня: «Погода похмура, і все дощить дрібницею. Бідна бджола зменшується; скільки не годували, і все сама краще знайшла б, та не можна вилетіти. Шкода її; але що робити? Все це, мабуть, гріхів заради наших. Подивлюся на себе і на минулий час життя, бачу анітрохи благо собі сотвориша, а гріхів безліч накопичено. Треба б нарікати, журитися і плакати про прогнівання Господа; а я замість того пускаюсь у навчання інших: пишу і кажу, сам не створивши цього. Адже Господь наказав спершу творити, а потім вчити (пор. Дії 1:1). І апостол пише: Не багато учителія будьте (Як.3:1). А мені й ці слова личать: грішникові ж сказав Бог: повік ти розкажеш виправдання Моя і сприйми заповіт Мій усти твоїми (Пс. 49, 16)? Як мені бути? Часу залишається небагато. Година смерті невідома; а я перебуваю в безтурботності. Помоліться за мене, найгірший, та інший час живота мого в світі і покаянні закінчити сподоблюсь і християнської смерті живота мого, безболісної, мирної, непосоромленої, і доброї відповіді на Страшному Судищі Христові спроможусь улучити. Про це і всім треба мати постійне піклування; та пристрасті наші затьмарюють наш зміст і тягнуть за порожніми мріями, які замість відради завдають скорботи і замість користі – душевну шкоду. Хто з нас має що від таких, нехай помститься звідси започаткувати виправлення з самодокоренням і Божою допомогою» 112 . Але повернемося до головного предмета і продовжимо про зовнішній благоустрій скиту і взагалі всієї обителі старанням і сприянням старця Макарія. В останні роки життя старця Макарія внаслідок також його дбайливості старанністю розташованих до нього благодійників зроблено в скиті деякі споруди: побудована навколо скиту огорожа дерев'яна на кам'яному фундаменті та з проміжними кам'яними стовпами. Закладені в 1857 замість дерев'яних старих нові кам'яні Святі ворота з кам'яною над ними дзвіницею в наступному, 1858-му, році добудовані; повішений великий дзвін у тридцять пудів. А на той час дзвіниці не було, і маленькі дзвони висіли на дерев'яних стовпах біля церковної паперти 113 . Корпуси, що знаходяться по обидва боки Святих воріт, з келіями обкладені зовні цеглою, оштукатурені і покриті листовим залізом. Інші братські корпуси на той час були покриті частиною тесом, а частиною і черепицею, а нині всі покриті залізом. Головним благодійником був відомий заводчик Мальцов. У тому ж 1858 році, також за допомогою розташованих до старця благодійників, була побудована замість застаріла нова дерев'яна братська трапеза з прилеглими до неї службами. І власне трапеза була побудована за рахунок керівника заводчика Мальцова, Іустина Андрійовича Андрєєва. У той же час вона була покрита залізом, а все інше черепицею. Не зайве помітити, що керуючий цей мав таку старанність до старця Макарія, що нерідко приїжджав до нього. І одного разу подав старцеві кредитними квитками три тисячі рублів, просячи його прийняти ці гроші як жертву на скит. Але старець переконав боголюбця взяти їх назад, сказавши при цьому, що вони йому самому знадобляться. Справді, ці гроші незабаром керуючому стали в нагоді, тому що він за щось відставлений був від посади і довго залишався без місця, утримуючись на ці гроші. Протягом останнього в житті старця Макарія 1860 року на східній стороні скиту, проти вівтаря Предтеченської церкви, закладено був у його присутності кам'яний фундамент для нового дерев'яного корпусу з братськими келіями та з мезоніном для приміщення скитської бібліотеки, на користь якої старець перед кончиною заповідав книгу портретів святих чоловіків і пастирів і архіпастирів, що перебували в його келії, просіяли своїми подвигами і вченням 114 . У тому ж році нова дзвіниця і Свята брама, на думку і вказівку старця Макарія, розписані були ззовні та зсередини священними зображеннями. І це був останній плід його постійної дбайливості про зовнішній благоустрій та благолепність улюбленого ним скита. Скит цей, будучи так багато завдячує старцеві Макарію своїм зовнішнім благоустроєм, його ж переважно дбайливості зобов'язаний і додаванням штатних чернечих вакансій в обителі. Ця важлива для скита за своїм значенням та наслідками подія відбулася за добровільною увагою до старця Московського митрополита Філарета, за безпосередньої його участі. За високим затвердженим у дев'ятий день лютого 1857 року визначення Святішого Синоду дозволено: «До монастирського штату додати 12 чернечих і 12 послушницьких вакансій, щоб цим додатковим числом поповнювався брак братії в існуючому при цій Пустелі Предтечен. Цей акт важливий, по-перше, тому, що за допомогою його підтверджено вищим духовним начальством існування скиту при Оптиній пустелі, влаштованого спочатку з благословення єпархіального архієрея; а по-друге, тим, що скитські братії з того часу не могли вже піддаватися благословенним закидам з боку монастирського братства у зайнятті штатних вакансій, на які завжди було досить охочих за благоустроєним станом обителі. Штати ці, втім, як відомо, незабаром після цієї події було знищено. За молитвами старця Макарія Господь надав оптинському скиту та ще одне велике благодіяння. Відомо, що старець Макарій за свого життя намагався забезпечити скит матеріально, щоб він не обтяжував монастир своїми частими вимогами. Водночас, за словами покійного ігумена Марка, батюшка Макарій далекий був від думки поставити скит на повну незалежність від монастиря, визнаючи водночас верховенство над ним настоятеля обителі та законність його розпоряджень, які не шкодують скиту. Але по упокоренню своєму старець ледве міг думати, щоб це старання його про забезпечення скиту здійснилося будь-коли на ділі. Господь милосердний, завжди готовий виконувати благі бажання вірних рабів Своїх, вподобав виконати бажання і старання і старця Макарія. Один з розташованих до Оптиної пустелі взагалі і особисто до старця христолюбець, поміщик Ілля Іванович Полугарський, помираючи в 1858 році, за духовним заповітом відмовив на своє поминання на користь скита Оптиної пустелі достатню суму грошей, для того щоб вона була вжита на купівлю землі з купівлі на купівлю землі скиту. Виконання ж цього доручено їм своєї дружини, Марії Павлівні Полугарської. Незабаром і куплена була на ім'я скита верст за десять від того гай, яким користується скит і досі. Глава 9. Загальний погляд на велике значення старця Макарія як старця. Про одкровення старцям (у жіночих монастирях – старицям) помислів. Взаємні духовні стосунки старця Макарія та оптинських братів, як скитських, так і монастирських, на чолі з настоятелем та добрі їхні наслідки Всі зовнішні по скиту поліпшення за старанного сприяння блаженної пам'яті старця Макарія, звичайно, мають свою ціну, похвальні, та й необхідні. Бо ченці – не ангели безтільні, а тому при діяльному піклуванні про порятунок душ своїх потребують і зовнішні скромні вигоди, що належать чернечому чину. Не відмовляють вони, між іншим, собі в турботах і про кращі зовнішні зручності, якщо мають до того можливість, особливо за допомогою боголюбних благодійників, які ще не всі перевелися в православній Росії. І це головним чином у всіх чернечих обителях відноситься до прикраси храмів Божих, яка прикраса бажана і робиться ченцями не стільки для себе, скільки заради відвідувачів, на душі яких благотворно діє церковна прикраса. Та й то ще має пам'ятати всім православним християнам і ніколи не забувати: кому і присвячувати коштовності природи, як не Творцю їхньому та Господеві? При всьому тому, як відомо, ніяка блискуча зовнішня обстановка недостатня для викорінення пристрастей із зараженого ними серця і до вдосконалення людини в духовному житті. І як для хворого тіла потрібні лікар і лікарства тілесні, так і для душі, яка страждає на гріховні навички, необхідні лікар і лікарства духовні. Або інакше: необхідний керівник у житті духовному, навчений життєвим досвідом, який може докладати благодатні цілі до ран гріховних і зцілювати їх. Старець Макарій якнайкраще відповідав цьому високому покликанню. Так пише про нього сучасник його скитянин ієромонах Леонід (Кавелін) 115 : «Де знайду слів зобразити вплив старця на кожну окрему особистість – його вміння кожного вести до однієї мети різними шляхами, дивлячись за різницею характерів, здібностей і духовного устрою, його пастирську і оте до тих, хто неміщує і розкаюється, суворість до самочинних і прекословних, уміння втішити єдиним словом, порадувати поглядом або благословенням, підбадьорити малим, але дорогоцінною (тому що виявлено вчасно) увагою, заохотити трудящегося до більшої праці, що розлінився без докору і гніву, підтримати журливого, утримати палкого від ревнощів не по розуму, від шукання обдарувань духовних насамперед очищення від пристрастей, видіння насамперед діяння, молитви розумної насамперед діяльної на пристрасті та помисли? Хто з тих, що належали до старця, не випробував на собі, що він, за Апостолом, умів радіти з тими, хто радіє і плакати з плачучими (Рим.12:15), умів усім бути вся, та всяка якась врятує (1Кор. 9, 22), приводячи до Пасти? Про нього, не обвинувачуючись, можна сказати те саме, що було сказано про тезоіменитого йому великого подвижника, авву Макарія Єгипетського: "Він, як Бог, всіх покриває любов'ю"»116. Внаслідок цих боголюбезних якостей старця Макарія всі духовні його діти, і насамперед найближчі до нього за місцем проживання скитяни, мали до нього повну віру та глибоку синівську відданість. Вищезгаданий сучасник старця Макарія свідчить про це так: «Сила його любові стільки приваблювала до нього серця всіх, що ми готові були не відходити від нього, щоб вину 117 насолоджуватися світлим його баченням і солодкою бесідою благословливих уст його». А все це схиляло кожного брата до щирого, за переказами святих отців, одкровення перед ним совісті, що складається в частому і, якщо можливо, навіть щоденному і разом чистому сповіданні перед старцем не тільки всіх справ і вчинків, а й найтонших помислів і розумових приражень 118 , з отриманням від нього порад битві, яку ведуть невидимі вороги з воїнами Христовими. Бо, за Писанням, нема наша війна до крові і плоті, але до початків, і до влад, і до мироутримувачів теми цього віку, до духового зло піднебесного (Еф. 6, 12). Через таке ставлення старця Макарія до своїх найближчих учнів двері його келії відкриті були для них у будь-який час. Кожен із них вільно міг входити до нього без доповіді келійників, не побоюючись прийти не вчасно або стурбувати старця своїм приходом. Келійник, що прожив двадцять років при старці Макарії, свого часу казав, що жодного разу не бачив, щоб старець висловив на когось із братів невдоволення за несвоєчасний прихід, не виключаючи навіть і тієї години, яку він, стомлений працями, вживав на короткий післяобідній відпочинок. Як чадолюбивий батько, він одним лише стурбувався - якщо довго не бачив у себе когось із тих, хто постійно ставився до нього. Відчиняючи двері, кожен, хто прийшов, за загальноприйнятим в обителях звичаєм, обов'язково повинен був вимовити Ісусову молитву. Двері, що вели з коридору в передню старця, коли відчинялися, рипіли на своїх іржавих петлях. Тому тільки скрипу старець дізнавався про прихід відвідувача і негайно виходив до нього, залишаючи свої келійні заняття. Але ось одного разу келійники, набридли скрипом дверей, надумали без старця підмазати її маслом. На другий день старець, не чуючи звичайного скрипу, стривожився: «Хто зіпсував мої двері?» - Запитав він келійників. Ті зізналися, що зробили це навмисне. «Виправте! Зараз виправте! Нехай буде, як і раніше». Нема чого робити, довелося зняти двері з петель. Ретельно обтерли олію, і двері знову почали рипіти, сповіщаючи старцю про тих, хто приходив і через те замінюючи доповідачів. Торкнувшись одкровення помислів, не зайве буде сказати про те, як дивився старець Макарій на цю важливу справу 119 . Саме: А. Як відкривати помисли старцю (чи жіночих монастирях – старицям) з користю душевною? Так писав він до однієї черниці: «Якщо погодиться та сестра, про яку ти пишеш, приймати твої думки, то раджу пояснювати перед нею, але не простою розповіддю, а у вигляді каяття. І Господь має силу влаштувати тобі користь». В іншому місці: «Улаштувавши, допомогою Божою, собі одкровення помислів до матері Г, повинна дотримуватися цього з вірою і смиренністю і страхом Божим, кажучи не простою розмовою, але зі соромом і схудненням себе. А Бог, за твоєю вірою, дасть слово, яке послужить до зміцнення твоєї і звільнення від пристрастей і заспокоєння совісті». Б. Який плід шукається через належне одкровення помислів і яке марне одкровення? «Твоє одкровення, писане мені, є як слід. Але я питав у тебе, чи отримуєш користь? Чи маєш скорботу серця, хворобу про він і чи приходиш у смирення? А також чи відчуваєш тишу від бур'ян? У цьому полягає істотна користь одкровення; як пишеться в слові святого Кассіана до Леонтіна ігумену: "Саме те що являти і відкривати злі помисли отцем в'януть оні і наймогутніша творить". Що й на багатьох дослідах пізнано нами. Можна і відкривати марно, якщо – рівним, безболісно і замість простої розповіді, яка не приносить сорому і користі, але ще може іншу пристрасну зашкодити. Тому я й запитував тебе про користь, чи відчуваєш її» 120 . В. «Але які думки відкривати і про які замовчувати? – писав старець Макарій до іншого обличчя. – У слові про міркування про одкровення помислів, які має відкривати своїм батькам, навчають, що має всякі помисли студжуючі відкривати, але ті, що проходять повз і нікчемні, не треба говорити і час даремно втрачати. Так це вже малодушність. І не матимеш часу ні на що, а тільки говорити про помисли. Це також мережа ворожості. Не слухайся їй. Час лайки, досвід і настанова покажуть тобі, як має чинити в такому випадку». Г. При цьому ні самотнє життя, ні саме одкровення помислів без інших посібників не сильні позбавити людини від пристрастей безчестя. Писав старець до того ж особі: «Ти думаєш знайти в келії спокій, але обманюєшся. Прочитай про це відповідь Івана на запитання 313 у книзі Варсонофія, сторінка 292 121 . Ти хочеш без скорботи здобути спокій? Пристрасті тобі не дадуть спокою. А ти ще й гадки не маєш, як боротися з ними і чинити опір їм. Тільки й думаєш, що будеш до мене про всі думки писати і тим заспокоюватися. Ні, цього мало. А треба, у разі повстання пристрастей, мати ближче до лікарства. А в тебе головна пристрасть – духовна гордість. Від неї вся і біда – і збентеження походить, і краса». Д. Які ж це ліки? «Постарайся жити з відсіканням своєї волі та розуму, як навчають нас святі отці: святий Іван Ліствичник (Ступені 1 і 4), святий авва Дорофей, святий Симеон Новий Богослов, святий Феодор Едеський та інші. Приймаючи в розумі їхнє вчення, намагайся виконувати справою. Але й тут остерігайся думки про себе, що ти вже виконуєш як слід. Це – посів, а шукається плід – смиренність. Від слухняності народжується смиренність, пише святий Іван Ліствичник. Однак треба знати, що вороги нашого порятунку ненавидять тих, хто перебуває у покорі, і намагаються відвернути від цього. Вони намагаються або думкою себе знищити плід слухняності, або зовсім відвернути від цього. І якщо відчуєш у собі оні, не зачекай відкривати і викривати підступи ворожості. Викривлені, вони тікають, пише святий Кассіан до ігумена Леонтіна». Є. При відсіканні своєї волі і розуму пропонуються старцем проти самолюбства та ще інші лікарські засоби: «Життя монастирське, – пише він, – вимагає спокуси для пізнання нам своєї немочі та свого устрою. Нам показаний шлях Самим Спасителем – ярмо благо і тягар легкий – відкидання своєї волі та розуму (але, на твою думку, погані ці керівники!). Ти плачеш, що сестра визначається до N. і не буде жити з тобою; а тим часом ти з нею ні в чому не сходишся в звичаях і діях. А тобі, на мою думку, необхідно до зволікання пристрастей відкинути свою волю і розуму... Не кажу, що перед М., але хоча перед сестрою, і то добре. А ти думаєш задовольнятися лише одкровенням матері ігуменії. Цього одного мало. Якщо відкривати свої рани, треба і ліки на них: докор, досаду, ганьбу, насміяння та інші неприємності для самолюбства та гордості-лікарства, яких ти і не матимеш; а будеш спокушати себе, що живеш з одкровенням». Ж. Для очищення від пристрастей потрібна і Ісусова молитва, але тільки усна і за вказівкою досвідчених, бо при думці про себе і сама молитва без вказівки старця не може мати належного напрямку. Слова старця до тієї самої особи: «Просиш благословення частіше молитися. Я нікому не забороняю молитися: молитва багато приносить нам блага. Але братися за високу молитву я побоююся зраджувати, щоб не впасти в красу, а закликати усно ім'я Ісусове, і під час стуження пристрастей треба молити Господа. А з думкою, яку ворог кидає в розум недосвідчених, помисл каже, що мало молився, так упокорюйся. А коли багато молитимешся, він скаже тобі, що добре робиш. Запитуєш про кінець молитви і наводиш слова Іоанна Ліствичника, що нічна молитва освячує наші денні діяння. Та чи йдеться до твого устрою? І до кого це сказано? Як у всьому, так і в цьому проси мати М. наставити тебе: вона бачить твій устрій і скаже тобі корисне. Ти вночі молитимешся, а її ж засудиш, що вона не встає на молитву, і себе поставиш краще від неї». З. Старець ще міркує про недостатність молитви і читання книг (звичайно, святоотцівських) у справі вдосконалення духовного і знову зводить свою думку до необхідності терпіти скорботи: «Ти все захоплюєшся своїми молитовними виправленнями, але яку ж користь набула? Багато читала, і потім розум затьмарився, а треба розділяти час на все. Ми складені з духу і плоті і маємо кожному давати своє діяння. А ти нічого не робиш; тому й впадаєш у такий збентежений устрій. Треба неодмінно чимось займатися, тобто рукоділлям і якимось послухом, щоб тобі і збоку могли бути якісь поштовхи до пізнання своєї немочі та смиренності. Добре правило - піст і повчання у писаннях; але це – вирощування землі та посів; а коли ж буде плід терпіння, смирення, любові та іншого? І як ти ті знайдеш, не маючи ні з ким міркування?» Душа недосвідченого подвижника сліпа. І тому старець пише своїй учениці роз'яснення на деякі предмети, що стосуються життя духовного. Так як роз'яснення ці дуже корисні для тих, хто прагне порятунку і цікаві, то, здається, доречно буде ознайомити з ними читачів. Так писав він до тієї самої особи: «Запитуєш, як очищати пристрасті? І що є пристрасть? І як слід заглядати частіше в глибину свого серця? Які ж ти очищатимеш пристрасті, коли ти й не знаєш, що є пристрасть? І як входити в глибину свого серця? Це найвище питання! Пристрастей багато є в нас, але головних три: славолюбство, сластолюбство та сріблолюбство; а від цих ще п'ять, про яких докладно пишуть святі Кассіан та Ніл Сорський і як їм противитися. Ще у святого Ісаака багато писано про пристрасті та в інших отців. Як же ти хочеш входити в глибину серця, коли воно завалено колодами, каміннями, хмизом, сміттям, павутинням та пилом? Входити в глибину серця - значить, і порошинки щоб не було. Ти спершу викинь великі речі: колоди, каміння, хмиз, а потім зніми павутину, і тоді виметатимеш і пилюку 122 . А ти, прочитавши, що треба сходити в глибину серця, вже й лізеш туди. Святі отці пишуть: „Люто є зрадити новому висока“. Ще скажу тобі простіший приклад: серце наше – земля; а тернини – пристрасті, якими воно заросло. Так треба викидати терни щодня, хоча потроху старатися і очищати землю і тоді сіяти добре насіння. Вони і плід принесуть. А то терниє придушить їх, і пропадуть. Ще святий пророк Давид навчає: ухилися від зла і створи благо 123 . А не ухиляючись від зла, мабуть, і благо не скористається. Ти починай з відкидання своєї волі і розуму, і знайдеш істинний шлях. Ти бажаєш духовного діяння; а воно полягає у запереченні волі і розуму. Кажеш: немає в мені міркування. Однак ти скоро надумала здобути таку високу обдарування. Прочитай у 7-му Ступені Кассіана, у посланні до Леонтина ігумена, як воно здобувається: „Істинна міркування не приходить, а не від істинного смирення“. Упокорення не маєш, а з гордістю хочеш мати міркування. Пишеш про сумнів твоїм їсти трапезу один раз, а ввечері не їсти і думаєш цим витонченням плоті думки витончити і що більше матимеш уваги до свого порятунку. А якщо помиляєшся, то що буде? Ти все лізеш у висоту, а не спускаєшся до смирення. Якщо скуштуєш мало і ввечері трапези, не затьмариться розум, а більше змириться. І в цьому віддайся на волю стариці, що бачить твій устрій. Ти хочеш раптом зійти на небо, а старці кажуть: „Якщо бачиш юна, що тече на небо, запни йому ногу“. Ти не літами, а розумом юна. Прочитай у святого Іоанна Ліствичника в 4-му ступені 118-й розділ про великі виправлення, що тимчасово шукають, - що він пише. Та й увесь цей Ступінь прочитай уважніше – і знайдеш користь послуху. На запитання твоє про лазню, що ти не ходиш у лазню. Невелика чеснота. А якщо цим підносишся, а інших судиш, то й користі нема. Побоюйся мріяти про свою цнотливість. Пам'ятай, що й діви не увійшли до Чертога Небесного, не маючи оливи у світильниках своїх. Пристрасті повною мірою тобою мають, а більше пристрасть самолюбства. Ти жила у світі, засновувала свій порятунок на одному виконанні правила та на пості; а про моральність анітрохи не думала, і пристрасті в тобі спали; а коли вийшла на подвиг, то вони й збудилися та повстали на тебе. Хоча тобі й допомагає правильний шлях боротьба зі пристрастями і на них перемоги – відкидання своєї волі та розуму та справжнє послух; але ворог, навпаки, озброює тебе проти цих рятівних дій, як написано у святого Феодора Едеського в розділі 40-й і далі, про які я тобі багато разів писав і особисто пропонував. Ти, прийнявши злий його пораду, бачиш у М. неприємне; а коли чинила опір (цій лихій пораді), то пишеш, що отримала заспокоєння. З цього ти маєш бути досвідченою» 124 . Говорячи про належне одкровення помислів, старець Макарій, як бачимо, всіляко намагався нахиляти свою ученицю до смирення. Зауважимо при цьому, що правильне одкровення природно повинно призводити людини, що тримається цього шляху до самопізнання, або правильного погляду на свою велику гріховність і нікуди непридатність, а через це - і до смиренності. Справді, при ретельному до себе увазі людина бачить, що все колишнє його життя пройшло в гріхопадіннях, що і вчора він грішив перед Господом у тому й тому, і нині знову те саме й те саме, і завтра кращого не можна очікувати, і так далі і так далі. Мимоволі він повинен приходити до смиренної про себе думки, вираженої в четвертій запричетній молитві: «Якщо безодня гріха і ні гідний, нижче задоволений побачити і бачити на висоту небесну від безлічі гріхів моїх, яких немає числа». До цього й намагався старець Макарій направляти всіх своїх дітей духовних, приводячи у своїх листах і, без сумніву, в особистих співбесідах слова святого Петра Дамаскіна: «Тоді розум починає бачити свої гріхи – як пісок морський, і це є початок освіти душі і знак її здоров'я» 125 З усього вищенаведеного можна бачити, що відносини духовних дітей до старця Макарія, як і його до них, були правильні, згодні з вченням про це святих отців. Саме внаслідок боголюбезних якостей його душі всі добророзсудні діти його духовні мали до нього повну віру, яка змушувала їх істинувати перед ним у словах, справах і одкровенні помислів, чи чисто і таємно висловлювати їх. А старець, зі свого боку, повчав їх відсікання своєї волі і розуму, причому природно повинні були відкидатися всілякі перемовини та суперечки. Все ж це прямувало до однієї рятівної мети – набуття плодів духовних: терпіння, смирення та інших. Були ще й такі, котрі, доручивши себе духовному керівництву старця, разом з тим хотіли жити і діяти за своєю волею і нерідко заперечували йому. Таких старець залишав ходити волею серця свого, нехай покарає їх самий відступ їх (пор.: Єр. 2, 19). Послушнику, що запитує про щось старця лукаво, з бажанням виконати свою волю, останній відповідав: «Як хочеш». І це повторювалося їм з терпінням на всі виправдання винного до тих пір, поки самочинник не усвідомлював щиро своєї провини і, розкаявшись, питав старця вже щиро: «Як порадите мені, батюшка? Я залишаю на Вашу волю: як розповість Вам Бог сказати, так і намагатимусь виконати за допомогою Ваших святих молитов». Тоді і старець викладав потрібну пораду. За даним йому від Бога дару прозорливості він іноді застерігав самочинних від загроз, що їм загрожували. "Роби як знаєш, - говорив він іншому, - але тільки дивись, як би не трапилося з тобою ось того". І слова старця завжди виправдовувалися на ділі. Взагалі ж по відношенню до всіх ворогів, що тимчасово ухилялися по дії від шляху одкровення, довготерплячий старець мудро вичікував, коли спіткає когось з них якусь спокусу, зовнішню або внутрішню. Тоді, вислухавши, наставляв і втішав до нього прийшовши, говорячи так: «Ось, це спіткало тебе за те, що ти ухилився на шиї. Ах, брате, брате! Розсуди, чи мені потрібне твоє одкровення? Ворогу не подобається цей шлях як вірний і найкоротший до спасіння. За свідченням святих отців – авви Дорофея, Феодора Єдеського та багатьох інших, він не тільки не любить одкровення помислів, але навіть терпіти не може й самого голосу, яким воно вимовляється. Ось чому він і намагається всіляко відволікти тебе від цього. Хоча я грішний, нерозумний і немічний душевно і тілесно, але не зрікаюсь тим, хто шукає з вірою втіхи (в скорботах) і користі душевної, сказати, що Бог подасть затьмареному моєму розуму до їхньої користі, і бути в цьому знаряддям милосердного Його Вітчизняного Промислу. Якщо з вірою шукатимеш і прийматимеш мої слова, то й через грішника матимеш користь. А якщо без віри чи з сумнівом і випробуванням, розбором слів і дій – то хоч би й праведник був, користі не може бути. Це знаєш і з батьківських писань, і насправді пережив. Говорю це, не дорікаючи тобі, але стверджуючи на передня» 126 . Такими і подібними словами старець так, бувало, втішить і підбадьорить винного, що той вийде з його келії, сам себе не пам'ятаючи від радості, дякуючи Богові, що повернувся на правий шлях, і разом докоряючи себе і каяючись у тому, що на якийсь час відступив від цього шляху під впливом ворожої підступності. Втім, не завжди так тихо і лагідно поводився старець Макарій із братами. Траплялися випадки, коли він не лише суворо, а й грізно поводився з деякими з них. І це було особливо тоді, коли помічав він у комусь із близьких і щиро ставилися до нього суперечливість, непокірність і взагалі гордовитість, хоча б у тонкому вигляді, а іноді й для випробування. Приклади цього будуть далі. А тепер згадаємо про те, що добрий старець Макарій не тільки піклувався про задоволення душевних потреб братів, що співмешкали з ним, але й намагався по можливості полегшити їхнє зовнішнє скрутне становище. Розповідав про себе сучасний старцеві скитський послушник Ілля Сілаєв (згодом настоятель Оптиної пустелі архімандрит Досифей) 127 : «Походячи з селянського звання і вступивши до монастиря в молодих літах, я повинен був незабаром і залишити монастир для тих монастирів для тих. Дізнавшись про моє безвихідне становище, старець запитав: „Хочеш йти з монастиря?“ З великою скорботою я відповів йому: „Краще б я погодився, батечку, померти, ніж залишити обитель“. Тоді старець перейнявся знайти благодійників, які пожертвували достатню суму грошей, щоб відкупитися від солдатчини». Надавав старець таку ж допомогу й іншим послушникам, якщо бачив у них щире бажання чернечого життя. За обов'язком скитоначальника старець Макарій як сам суворо дотримувався, так і в довіреному йому братстві силою свого впливу підтримував дотримання правил скітів. Сам завжди був у храмі Божому при церковних богослужіннях і ходив разом із братами до трапези. Щоб ні в чому не відокремлюватися від інших братів і не виявляти особливих подвигів і своєї переваги, старець Макарій разом з братами ходив і в лазню митися. Але як він мився? Як тільки увійде, проминеться водою і вже йде геть. Йому скажуть: «Батюшко, батюшка! Що ж ви так скоро?» – «Досить, досить», – відповість. Потім поплює на своє тіло, наприклад на руку, а другою розітре. "Нічого, нічого, - скаже, - добре, досить". Тим і закінчувалося його обмивання. Так наставляв старець учнів своїх зневажати тіло своє, бо переходить 128 . З мистецтвом, набутим довготривалим досвідом, старець сам розподіляв між братами та приватні послухи і призначав кожному за його силою, здібностями та душевним устроєм келійні заняття. Сам входив у всі подробиці кожної справи; вирішував виникали при проходженні того чи іншого послуху здивування, неприємні зіткнення та збентеження; наставляв, заохочував, допомагаючи кожному братові і словом, і ділом. Кожен брат тому бачив і відчував, що тягар його праць і скорбот співчутливо поділяє з ним велелюбний його батько і мудрий наставник. Від цього і важкий послух для того, хто проходив, здавався легким. Сам же старець нерідко й відвідував келії своїх учнів, і, як помічено ними, приходив завжди вчасно, маючи на увазі духовну мету – втішити одного, підбадьорити іншого, підтримати того, хто падає духом, навчити нерозумного. А тому відвідини ці проливали в душі відвідуваних заспокоєння та духовні веселощі. По відході такого жаданого гостя, здавалося, і сама келія брата сповнювалася пахощами смирення, яким зображені були всі справи і слова цього справді дивного чоловіка. Як духовний наставник, старець Макарій кожному з тих, хто ставився до нього, ставив у суттєвий обов'язок до пояснення і підтвердження одержуваних від нього духовних порад займатися в келії у вільний від послуху час читанням святоотцівських книг і сам кожному братові призначав, що читати, узгоджуючи з мірою книг самочинно, на власний вибір кожного. Початковим, або знову надійшли в монастир послушникам, попередньо і переважно призначав читати книгу повчань преподобного авви Дорофея, називаючи її «чернечою абеткою», оскільки без засвоєння правил, що містяться в ній, не можна покласти твердої підстави чернечого життя. Потім старець повчав і спостерігав, щоб ніхто з учнів його ніколи не був пустим. А для цього він вселяв їм, щоб кожен понад певний йому скитський послух для порятунку від зневіри займався якимось рукоділлям, яке у святих отців зазвичай називається «поділом», вказуючи при тому на батьківське слово, що чернець, зайнятий справою, бореться тільки з одним бісами, а пустий - зі мною. Тому він завів у скиту і підтримував особистою участю та заохоченням різні рукоділля: токарне, палітурне, футлярне та ложкове. З них три перших старець сам знав. Майстерні у краснописанні займалися списуванням за статутом святоотцівських книг, у чому старець, як вище сказано, теж був обізнаний. Бажаючих займатися рукоділлями старець постачав матеріал, а трудящі приносили йому свої вироби. Тим часом батько Макарій тут, як і скрізь, мав духовну мету, бо через такий оборот непомітно відсікалося в братіях речовинолюбство і насаджувалась турботливість. Ті, хто приносили старцеві свою роботу, отримували від нього в заохочення так звану по-монастирськи «втіху»: хто осьмушку чи четвірку чаю та фунт чи два цукру, хто іноді хусточку, чотки, книгу чи ще щось. Щоб зрозуміти значення слова «втіха», що приєднується до таких, мабуть, маловажних речей, треба було бачити, як високо цінувалися ці подарунки палко коханого і велелюбного старця навіть і сивими дідками як знак батьківської його любові і милостивої уваги. Тим часом як через ці малі втіхи браття непомітно звикали задовольнятися малим і звикали до самообмеження, що у духовному житті має велике значення. Старець же принесені братами вироби зазвичай дарував благодійникам обителі, інколи ж підносив їх і почесним особам, які відвідували Оптину пустель, мирським і духовним. Ставлення старця Макарія до монастиря, як і і до скиту, обумовлювалося переважно важким обов'язком духовника і наставника. Обов'язок цей був покладений на нього, як вище згадано, в 1836 році, ще за життя старця Леоніда, чоловіка, пам'ятного своїми духовними даруваннями, досвідом і розумом духовним. Внаслідок чого старець Макарій і приймав від Євангелія всіх братів, що постригалися настоятелем, як скитських, так і монастирських. Прийнято ж старцем пострижених в Оптиній пустелі з 1839 по 1860 рік, наприкінці якого він пристав до Господа, шістдесят чоловік 129 . Обдарований від Господа духовним розумом, старець наставляв усіх своїх учнів словами Святого Письма і батьківських навчань, що глибоко вкорінилися в його чистому розумі та серці. До найблаженнішої своєї кончини він намагався головним чином підтримувати в братстві заведене його попередником, старцем Леонідом, одкровення помислів, від якого відбувається зберігання совісті, справедливо визнаючи це діяння, як вище сказано, підставою внутрішнього благоустрою і порядку, а отже, і процвітання обителі 130 . Смиренномудрий оптинський настоятель архімандрит Мойсей сам перший подавав у цьому приклад для всього братства. З глибокою повагою і щирою любов'ю ставився він до старця Макарія, перебуваючи в нього в безумовному мимовільному послуху, вважаючи кожне слово його законом для себе, водночас глибоко шанований і любимий і старець. Спостерігав також батюшка Макарій, щоб зберігалися в братстві і зовнішнє благоговіння і благопристойність, особливо щоб молодші браття віддавали належну повагу старшим на виконання заповіді Господньої про шанування батьків, якими слід вважати і взагалі всіх старших ближніх наших, батьків і братів, бо внутрішнє прихильність душі чинить у серці свої згоди. Входячи таким чином за всіх обставин усіх братів, не виключаючи і настоятеля, старець всіляко намагався підтримувати у всіх них мир, любов і одностайність. При зручному випадку, за прикладом свого попередника старця Леоніда, всім взагалі і кожному порізно він нагадував слова Спасителя: про це розуміють усі, бо Мої учениці є, а кохання матите між собою (Ін.13:35). Звичайно, батюшка Макарій розумів тут любов чисту, духовну. Бо всякий пристрасний рух в учнях своїх і ученицях він усіляко переслідував, як побачимо нижче з оповідань деяких монахинь. Так він і писав до однієї зі своїх племінниць: «Любити ми всіх зобов'язані, але чистою любов'ю, що заспокоює нас, а не завдає збентеження. А інакше буде те, що ми любимо творіння більше Творця; тоді як повинні любити ближнього заради Божої любові. А ти була захоплена упередженою, а не істинною любов'ю, яку святий Симеон Новий Богослов забороняє у 125-му розділі та інші отці. Проси Бога, щоб тобі дарував мати до них... рівне кохання; а відмінність і пристрасть від ворога, що сховатися не може, тебе і їх непокоїть. Молись Богові і віддай Йому своє серце; виконуйся до Нього любов'ю; і з М. П. май світ. Господь сильний зберегти тебе від підступів супротивного. Будь мирним і спокійним» 131 . Повчаючи учнів своїх дотримуватися всіх заповідей Господніх, викладених у Святому Євангелії, старець Макарій особливо наставляв їх дбати про пріоретіння самодокорення і смирення, носити немочі ближнього і душу свою думати про брата, доблесно зазнавати трапляються спокуси, тобто покори, тобто; а також мужньо перетерпляти з подякою і тілесні, що знаходять різні спокуси: нездужання, хвороби, люті і гіркі тимчасові страждання заради вічного спасіння душ своїх. Внаслідок таких взаємних стосунків між старцем і братами час старчування батюшки Макарія в Оптиній пустелі, особливо до кінця його життя (1854–1860 роки), за розповідями вищезгаданого ігумена Марка, було воістину блаженним часом, золотим віком для обителі через встановленого через обителі через встановленого і обстановленого через обителі через становище батьківський вплив старця на зовнішнє і внутрішнє життя братів, незважаючи на видиму їхню розрізненість за їхнім званням і станом. Все це богозбране братство воістину представляло одну рідну однодумну сім'ю, що сягає сили щодо ченного вдосконалення. Якщо ж хтось із вступників до обителі починав відступати від встановлених старцями правил, про які зараз було сказано, той уже не міг ужитися серед оптинського одностайного братства і переходив до іншого, на свій смак, монастиря. Згадуючи цей блаженний час, наступник старця Макарія старець Амвросій при особистому побаченні з ігуменом Марком неодноразово говорив: «За щастя ми повинні вважати, що жили при таких великих старцях, якими були отець архімандрит Мойсей, брат його батько ігумен Антоній. Про майбутнє ж і значення старчества в Оптиної пустелі батюшка Макарій висловлювався так: «Старство в Оптиній пустелі буде більш менш підтримуватися доти, поки відкриються в ній мощі». Але чиї мощі – відомо лише єдиному Господу. Глава 10. Відносини старця Макарія, зокрема, до деяких з оптинських братів – скитських та монастирських Слід сказати, що смиренний і велелюбний старець батюшка Макарій до всіх братів, і скитських, і монастирських, і старших і молодших, ставився з однаковою батьківською любов'ю і дбайливістю. Але особливу прихильність надавав він тим із братів, які проводили уважніше життя. Таких старець відрізняв від інших братів. За розповідями старожилів-ченців, надавав певну перевагу скитянам перед тими, хто жив у монастирі, без сумніву тому, що бачив у них більш схильності до життя духовного. Мав ще старець велике прихильність до деяких з відданих йому, але чимось немоществовавших духовних чад його. Так серце матері зазвичай більше буває схильне до любові та жалю щодо малих хворобливих своїх дітей. Зі скитських сучасних старцю Макарію подвижників відомий ієромонах Амвросій, наступник його за старечістю, до якого батюшка Макарій, за словами ігумена Марка, ставився як до люб'язного сина про Христа і свого наперсника. Траплялося неодноразово, що старець Макарій за обставинами їхав кудись на якийсь час зі скиту. У такому разі духовне окормлення братства доручав він не іншому кому, як головним чином батькові Амвросію. Розповідав про себе вищезгаданий ігумен Марк: «В Оптину пустель прибув я 1854 року, коли там старчував отець Макарій. Пояснивши йому причини мого бажання вступити до монастиря, я розповів йому всі обставини свого життя і просив його святого благословення на подвиг чернечий. Благословивши мене і вказавши на келію отця Амвросія, старець сказав: "Ідіть до нього; он його келія!" З того часу я став ставитися до отця Амвросія як до старця». Ще говорив той самий ігумен Марк: «Входиш, бувало, в скит, зустрічаєш старця Макарія з купою листів з його ім'я; і купу цю він, бувало, теж несе до отця Амвросію». Без сумніву, батюшка Макарій був у повній впевненості, що отець Амвросій за своєю досвідченістю духовною зуміє відповісти на ці листи і подати корисну пораду нужденним, незважаючи на те, що був на той час ще в середніх літах. «Довелося мені одного разу, – казала Белевського жіночого монастиря черниця Татіана (Іванова), – поскаржитися батюшку старцю Макарію на батюшку Амвросія. Старець переконливо відповів: "Мовчи, мовчи! Якби ти знала, хто буде Амвросій!..." Згаданий отець Марк нарікав одного разу з приводу побоювання, що зі смертю старця Макарія збідніє в Оптиній пустелі старість і навіть зовсім може припинитися. Втішаючи його, старець сказав: Нічого. Краще за мене ще будуть». Звичайно, мав він при цьому на увазі свого наступника отця Амвросія, який за слабких своїх тілесних сил понад тридцять років старчував в Оптиній пустелі і слава про якого свого часу рознеслася по всій Православній Русі. При всьому тому, дотримуючись слів Святого Письма: покарай сина, і полюбить тебе (пор.: Прип. 29, 17), а також настанов святих отців-подвижників, старець Макарій при зручних випадках чинив з улюбленим духовним сином своїм отцем Амвросієм грізно і взи. Одного разу просто без церемонії вигнав його з своєї келії за одну немилосердну пані, яку, втім, і сам не приймав довгий час. Бували неодноразово й інші, подібні до цього, випадки. Чимало було в скиті за життя старця Макарія та інших подвижників, старих ченців, до яких він мав особливу вдачу. Такий, наприклад, був ієромонах Інокентій (в схимі Іов) 132 , духовник самого старця Макарія, трудівник і аматор безмовності, протягом вісімнадцятирічного перебування свого в скиті ніколи і ні з ким не вступав у пусті розмови і взагалі усувалася бесід. Поряд з ним в особливій келії жив монах Макарій (Грузинов) 133 . З цим лише хворим на ченця отець Інокентій і мав вечорами співбесіду, і лише про духовні предмети. Що вдень вичитував він повчального з духовних книг, то бувало і переказував хворому отцю Макарію. Як ієромонах і духівник старця Макарія отець Інокентій займав у скиті чільне становище, але за своєю смиренністю й любов'ю до ближніх сам виявив бажання послужити хворому батькові Макарію замість келійника і відправляв цей обов'язок з великою старанністю до самої своєї смерті, яка завдала невдалій смерті. Перед самою смертю, коли отець Інокентій перебував уже в крайній знемозі сил, на запитання одного зі старших братів: «Чи не бажаєте чого, батюшку?». – він, зібравши останній залишок сил, відповів із розстановкою: «Бажаю… дозволитися… і з Христом бути» 134 . Після чого невдовзі й помер. Ще особливо чудовий був у скиту колишній валаамський ігумен Варлаам 135 , самотник, робітник розумної молитви Ісусової, що виливав рясні сльози, що доводили повіки його очей, опухлі й позбавлені вій, – і до того ж крайній нескорощ. У нього в келії позитивно нічого не було, і двері келії ніколи не зачинялися. З приводу смерті цього подвижника та ще кількох літніх оптинських ченців старець Макарій з жалем так писав до однієї особи: «Шкода стареньких, особливо отця Варлаама. Без них ніби пусто. Молоді гарні за стареньких». З молодших скитських ченців батюшка Макарій особливо був уважний до тих, хто здобув гарну освіту в середніх або вищих навчальних закладах, які, втім, упокорювалися і були в нього в беззаперечному послуху. З цих можна згадати про ченця Ювеналії (згодом архієпископа Віленського) 136 . У світі називався він Іван Андрійович Половцев. Виховання отримав у Артилерійському училищі та трохи послужив на військовій службі. У березні 1849 року вступив у оптинський скит послушником під окормлення старця Макарія, який на той час користувався широкою популярністю за високі моральні якості і святість життя. Не зайве, здається, помістити тут цікаву розповідь владики Ювеналія про перше його перебування у скиті. «Деякі родичі, – так передавав він своєму племіннику А. В. Половцеву, – вмовили другого брата мого, Олександра, поїхати до мене, щоб витягти мене з Оптиної пустелі. Він прийшов до мене і каже: "Брат Михайло програвся в карти. Але маєток його Стара Мойна - це золоте дно. Я продав будинок і міг би сплатити борги брата; але для цього потрібно, щоб у Мойні був чесний керуючий, який вів би там справи років зо три. Тоді я й отримав би свої гроші назад, і у брата Михайла залишився б порядний". Слухаючи це, я подумав: ось демон вигадав якусь штуку, та не вдасться. Я сказав, що без благословення старця ні на що не наважусь. Ми пішли до отця Макарія, який прийняв нас у маленькій кімнаті, яка служила йому в приймальні. Олександр говорив промовисто про користь, яку я міг би принести рідним, про необхідність керуючого в Мойні та інше. – Та шукайте, – сказав отець Макарій. — Ми й знайшли його, — відповів він, показавши на мене. – Ні. Це ви хочете частину у Бога взяти. Цього не можна. У вас є інші брати. І тут старець запитав мене: "Що ж ти, Іване Андрійовичу, мовчиш? Як же ти думаєш про це?" Я не пам'ятаю буквально, що відповідав; але сенс був той, що я відмовляюсь. Олександр дуже засмутився. Ігумен Мойсей годував його пристойним обідом, займав його. Ми домовилися, що я прийду до нього в готель після відпочинку. Але Олександр так був засмучений, що поїхав, не дочекавшись мене і навіть забувши передати мені палітурний інструмент, який надіслала мені матінка». «Олександр Андрійович (додає автор-племінник), передаючи мені неодноразово цю розповідь, повідомляв при цьому цікаву подробицю, що стосується старця Макарія. Раніше, ніж побачити брата Івана, який працював десь на городі, Олександр Андрійович посидів якийсь час у келії отця Макарія, якому сказав тільки, що приїхав побачити брата, не згадуючи про дійсну мету приїзду. На подив Олександра Андрійовича, старець Макарій почав говорити з ним про Луї Блана і про всілякі події, що відбувалися тоді у Франції. У розмові з братом Іваном Олександр Андрійович запитав: – Хіба у вас виходять газети? – Чому ти думаєш? – заперечив Іван Андрійович. – Та ось, Макарій говорив зі мною про найновіші події у Франції. - Та ти, мабуть, читав газету, коли їхав сюди? – Читав. То що? - Так старець Макарій казав тобі те, про що ти думав. Він читав твої думки. Ми до цього звикли. Він дуже часто не питає тих, хто до нього приходить, навіщо вони прийшли, а прямо каже – що треба робити, щоби допомогти горю. Про цей дар старця Макарія записаний мною зі слів архієпископа Ювеналія наступне оповідання: мужик привів до нього свого біснуватого сина, який падав на землю в судомах. „А ти навіщо його проклинав?“ – сказав Макарій без жодних розпитувань про хворобу. "Та це давно було", - заперечив мужик. "Те-то давно", - відповів отець Макарій »(А. В. Половцев) 137 . Живучи чималий час при старця Макарії, отець Ювеналій завжди перебував у нього в суворому безумовному послуху. Ось для прикладу один, мабуть незначний, але все-таки характерний випадок. Одного разу батько Ювеналій у старця у чайній разом із його келійниками пив чай. Але ось відчиняються двері, з'являється старець і гукає: «Ювеналій!» У батька Ювеналія залишалося на блюдце трохи недопитого чаю, може бути ковтка на два чи на три, але він, нітрохи не розмірковуючи, одразу залишив своє чаювання і хотів уже йти до старця. Помітивши це, старець усміхнувся і велів йому спершу допити свій чай. Років через вісім після вступу в скит отець Ювеналій, зведений у сан ієромонаха, з іншим ієромонахом, отцем Леонідом (Кавеліним), за волею вищого начальства призначений був до відправлення до Палестини до Єрусалимської місії. І ось, коли настав час виїжджати йому зі скиту, батюшка Макарій привів його до церкви і звелів прикластися до святих ікон, а сам у цей час заспівав своїм старечим, але приємним голоском: «Нині відпускаєш раба Твого, Владико, за словом Твоїм». Йому став підтягувати скитський бас отець Ісаакій 138 . Спів їх був такий приємний, що до глибини душі чіпало скитян, що тут стояли, стояли тут скитяни, серця яких і без того вже схильні були до сумних почуттів через розлуку з побратимом, що відділявся від рідної родини. Після того, прощаючись із батьком Ювеналієм, старець сказав: «Тут ми бачимося востаннє». У Палестині отець Ювеналій внаслідок несподівано зустрілися обставин хотів через рік повернутися назад в оптинський скит і почав просити у батюшки Макарія на це благословення, але старець переконував його ще послужити, скільки дістане в нього сил. Тому він пробув там ще років зо два. Нарешті, на посилене його прохання, дозволено було йому старцем повернутися, але він уже не застав старця в живих. Ще особливим уподобанням старця Макарія користувався з молодших скитян вищезгаданий монах Леонід, який їздив з отцем Ювеналієм до Єрусалимської місії (згодом архімандрит, намісник Троїце-Сергієвої лаври) 139 . У світі він називався Лев Олександрович Кавелін, походив від благочестивих та благородних батьків; отримав виховання в кадетському корпусі і служив деякий час на військовій службі, а потім вийшов у відставку і вступив до братства в оптинський скит. Був у Лева Олександровича природна вада - сильна запальність. Внаслідок цього він і проти волі наносив іноді деяким із братів образи. За це оптинські ченці його не любили. Так, одного разу під час перебування белівської черниці Татіани (Іванової), колишньої кріпосної панів Кавеліних, в Оптиній пустелі якийсь ієродиякон у розмові з нею назвав його навіть лайливим словом «сибірний». Під таким враженням і була мати Татіана у своєму номері в готелі. Але через чверть години після розмови її з ієродияконом входить до неї батюшка Макарій і, звернувшись до неї, у викриття її помислу каже: «Таня! То Леонід сибірний? Ну, не конфузься. Ось тобі пряник». Викрив старець, а разом і втішив. Втім, на честь Лева Олександровича має сказати, що він мав чудові душевні якості. Була людина прямодушна, добросерда і доброзичлива. Якщо іноді когось ненароком і ображав, то негайно після того йшов до ображеного і просив у нього вибачення із земним поклонінням. Колишній маєток панів Кавелиних, сільце Грива, знаходиться верст за десять від Оптиної пустелі, і старець Макарій щорічно туди їздив. Мав він звичай, за словами вищезгаданої матері Татіани, від пані Кавеліної, матері отця Леоніда, завжди заїжджати до її попелів, версти за три. Одного разу влітку пішов він до них у супроводі отця Леоніда пішки. З ними був посланий від Кавеліних слуга, який ніс їхній одяг. Після цього слуга розповідав, що вони всю дорогу розмовляли. Про що була їхня бесіда, він не міг чути, бо йому наказано було йти від них віддалік, але обличчя обох їх на той час були такі незвичайні, що він ішов за ними в якомусь страху. Згодом, за свідченням спочившего оптинського настоятеля архімандрита Досифея, ймовірно вже незадовго до смерті старця Макарія, отець Леонід, будучи в ієромонацькому сані, був деякий час його духовником. Ці три особи – ієромонах Амвросій та ченці Ювеналій та Леонід – під безпосереднім наглядом старця Макарія в його келії свого часу займалися виготовленням до друку перекладених з грецької на слов'янську мову відомим старцем, настоятелем Молдавського Німецького монастиря Паїсієм Величковським, деяких. До цього вченого товариства був приєднаний ще один скитський рясофорний монах, Павло Степанович Покровський (згодом єросхимонах Платон). Про це останнє також зайвим вважаємо сказати кілька слів. Павло Степанович – син священика, закінчив курс наук у Тамбовській духовній семінарії, де виховувався старець Амвросій, який йшов курсом після нього. Одного з ним час Павло Степанович був і учителем у Липецькому духовному училищі. Чоловік він був розумний і добрий латиніст 140 і тому був хорошим помічником іншим трудившимся при старця Макарії в книжкових заняттях, але тільки - не на осуд сказати - був він малодушний і упереджений до мирських задоволень. Особливо, живучи у світі, захоплювався він скрипкою, де грав дуже майстерно, і картярської грою, у якій був дуже щасливий. Про чернецтво хоч він і думав іноді, але весь день за день відкладав. І тільки холера загнала його до монастиря, майже, можна сказати, мимоволі. Тому духовно досвідчений і велелюбний старець Макарій, який дуже добре розумів становище і душевну прихильність Павла Степановича, докладав про нього всіляке піклування і надавав йому великої поблажливості. Приїхавши зі світу в Оптину пустель, Павло Степанович вступив спочатку до монастиря, де проходив послух помічника монастирського письменника; але, проживши тут два роки, з благословення старця Макарія перейшов у скит. Довго він не міг звикнути до монастирського життя. Не раз бентежила його думка навіть зовсім піти з монастиря. Тому майже кожен рік у літню пору він просився у настоятеля у відпустку на батьківщину для побачення з рідними, маючи намір піти і вже не повернутися до монастиря. Але настоятель архімандрит Мойсей, чоловік мудрий і подвижник, незважаючи на те, що утримував братство в суворості, нікому не дозволяючи їздити на батьківщину без нагальної потреби, завжди відпускав Павла Степановича безперешкодно, так що деякі з братів у цьому заздрили йому. Причиною такої поблажливості було те, що настоятель бачив у Павлі Степановичу нерішучість і слабке вдячність до чернечого життя. Так майстерний рибалок велику рибу, що трапилася на уду, не раптом витягує на берег, а дає їй якусь ослабу, поки вона не знесиліє. Додому Павло Степанович не їздив конями, а завжди ходив пішки. І ось, як він, бувало, попроситься у настоятеля сходити побачитися з рідними, настоятель навіть схвалював його бажання. Скаже, бувало, так: «Та вже, це добре, пройтися, провітритися». Одного разу схваливши його бажання сходити до рідних, настоятель промовив: «Та вже, здається, на доріжку треба дати і горошку». Якого ж це горошку він хоче мені дати? – подумав Павло Степанович. Але справа незабаром роз'яснилася. Сходивши до своєї грошової скриньки, батько настоятель виніс два рублі дрібною срібною монетою – п'ятачками і, всипавши йому в руку, сказав: «Ну ось, брате, чайку з цукром ти візьмеш звідси; а на дорозі попросиш десь поставити самоварчик і заплатиш п'ятачок». Після кожної з таких мандрівок Павло Степанович, незважаючи на помисли, що бентежили його часом, піти з Оптиної пустелі, повертався в Оптіну, куди тягла його особливо любов настоятеля і старця Макарія. І якщо настоятель завжди надавав йому споріднену увагу, як батько синові, то старець, справедливо можна сказати, ставився до нього як мудра любляча мати або добра богобоязлива нянька. Він стежив за кожним кроком свого духовного сина і знав, коли і що йому порадити, підбадьорити, втішити, коли й стягнути за щось. Нерідко бентежили Павла Степановича, як людину обдаровану, помисли вступити до академії для продовження освіти з метою згодом обійняти високу ієрархічну посаду. Але мудрий і дбайливий старець завжди був проти цього. Знаючи нестійкий характер Павла Степановича, а разом з тим і волю про нього Божу, він ніяк не хотів випустити неопереного пташеня з-під свого крила, побоюючись шкоди його моральності 141 . Крім того, довго турбували Павла Степановича спогади про колишнє життя. І особливо довго бентежила його скрипка. Чи йшов він куди, чи стояв у храмі Божому, чи виконував доручену йому послух - звучить, бувало, над його вухом ця нестерпна скрипка своїми нескінченними магічними переливами. Моцартівські, бетховенські фантазії, польки, мазурки не давали йому спокою. Навіть і в сні нерідко він відхоплював такі відчайдушні п'єси, що, прокинувшись, сам дивувався своєму мистецтву, так як і наяву ніколи так майстерно не грав. Між іншим, через недосвідченість свою вважав він усе це справою природною і не надто переймався цими помислами та уявленнями, не звинувачуючи їх навіть у гріху, а тому й старцеві не відкривав їх. «У один час, – так розповідав згодом отець Платон (колишній Павло Степанович), – коли я йшов до старця, скрипкова музика особливо долала мене. Усю дорогу уявою я награвав різні увертюри, варіації тощо. Коли ж увійшов у келію до батюшки, він, як старець прозорливий, зустрів мене такими словами: „Що ти все граєш? Які там польки, вальси, мазурки? А по-нашому ось як...“ І так як старець у світі сам був скрипаль, то почав тут же руками представляти гру на скрипці, копіюючи Павла Степановича і водночас примовляючи: „Пані, пані...“ Старець діяв руками з спритністю та мистецтвом артиста і прийняв таку позу відча, здивований цим явищем, розсміявся і розгубився. "Ось як по-нашому! - додав батюшка, жваво випроставшись і прийнявши звичайне своє, але веселе становище. - А то що там по-французьки... завиє, завивае"». «Розсмішивши мене цим до крайності, – говорив отець Платон, – і цілком втішивши, батюшка мене відпустив. Але в той самий час мені й на думку не спало, для чого старець це зробив; а потім, коли вже я пішов від нього, зрозумів, що цим батюшка викрив мою внутрішню недугу. А що ще дивніше для мене було, так це те, що ось уже понад десять років живу я в скиті – і колишні скрипкові мрії вже не турбують мене». Не зайве помітити, що описаний випадок, мабуть, деяким здасться невластивим суворо подвижнику і спокусливим; але святе життя старця Макарія всіх і кожного запевняло, що він отримав серце чисте, сповнене благодаті Святого Духа і тому завжди говорив і діяв безпомилково, за потребою кожного для його душевної користі. Любов до світської інструментальної музики, що охолонула таким чином у батька Платона, тепер з силою почала проявлятися у нього до нотного партесного! духовного співу, нерідко в італійському смаку. Він і сам співав на кліросі, і іншими як регент керував до останніх днів свого життя. Але оскільки голосок у нього був дуже легкий басок, а співаків у скиту було мало, причому спочатку він поставлений був на лівий клірос, то спів його довго не лагодився. Почне щось партесне - хтось недоносить, хтось переносить, а то й зовсім зіб'ються, і тільки, бувало, одне горе і службовцям, і тим, хто молиться, і самим співаючим. Траплялося навіть, що деякі з ієромонахів, що служили, скаржилися на нього старцеві Макарію, що під час служіння бентежилися від його співу. Але оскільки батько Платон завжди після невдалого співу поспішав до старця з повинною головою, смиренно просячи вибачення в невдачі, то старець, який від усіх шукав головним чином смирення і любив тих, що упокорювалися, завжди захищав його від нападу інших і самого його підбадьорював, кажучи: «Нічого, нічого, заспівав. Траплялися й такі випадки. Дістане отець Платон звідкись нову п'єску, потім побачить десь у скиту старця, що йде по доріжці, підійде, почне йому показувати її і просити благословення проспівати її в церкві. Старець із звичайною поблажливістю зупиниться. Стануть обоє тут же на доріжці куштувати, гудуть, як бджілки, своїми тихенькими голосками і обоє розмахують руками – міру дають. Картина! Якщо ж батько Платон (на той час ще Павло Степанович) почне іноді замислюватися і соромитися, то сам старець при нагоді суне йому в руку нову партитурку і скаже: «Павло, Павле! Ось, розпиши, розучи до свята». Бере Павло, розписує, розучує. Згодом при згадці про це отець Платон казав: «Ось, бувало, мені і робота цілий тиждень, і розвага». Так, за допомогою Божої, за участю благостного старця помалу і звикався малодушний послушник із монастирським життям. Був особливо чудовий випадок, про який так передавав отець Платон: «Прийшов я одного разу до батюшки випросити в нього благословення проспівати в церкві замість причетного вірша догматик шостого голосу, що знову розташований по нотах: „Хто Тобі не вблагожити, Пресвята Діва“. Батюшка тим часом сидів у своїй келії один за листами. На моє прохання він, поклавши на стіл перо, почав розглядати принесені мною ноти. Нарешті, послухавши від мене спів догматика і, без сумніву, бажаючи подати належне поняття про спів церковний, і до того ж розумний, він сказав мені: "Ну що ти розучуєш все нове партесне? Ну що в ньому особливого? Як його можна порівняти з нашим церковним співом? Ми ось як цей догматик співали". І старець заспівав його церковним співом. Строго церковні його нотні співи пройняли було найщирішим почуттям цілком усвідомлюваного ним співу. Він оспівував Небесну Царицю Діву, ніби стоячи перед Нею і споглядаючи її славу. Я забув свої ноти і з подивом дивився на старця, що співає, і не міг надивитися: як це у такого маститого старця, суворого подвижника, мудрого вчителя, таке дитячо ніжне почуття, така полум'яна, немовля віруюча любов до Божої Матері! Батюшка чим далі співав, тим глибше переймався почуттям співу. Голос його вже почав тремтіти. І тільки-но заспівав він: „... бувши Людина нас заради“, спів його перервався. Сльози полилися в нього струмком. Схиливши голову, він плакав сильніше і сильніше і нарешті заридав, як дитя, відірване від люблячої його матері – єдиної втіхи. Довго стояв я здивований таким явищем. Минуло півгодини, а ридання батюшки не припинялися. Водночас бачилося в ньому таке глибоке почуття смирення і полум'яної любові до Господа і Пречистої Богоматері, що мені навіть стало соромно і дивитись на нього. Так я не дочекався кінця ридання старця і, глибоко зворушений, пішов зі своїми нотами до себе в келію». Не завжди, втім, старець Макарій гладив голову свого духовного синка. Бувало й навпаки. Оптинський скит, як вище сказано, і зовні оточений деревами величезної величини, і всередині засаджений різними плодовими деревами, ягідними чагарниками та безліччю різнорідних і різновидних квітів, так що всі будівлі його влітку потопають у зелені та квітах. А відомо, що розкішна рослинність – улюблене місце для пташок. Тут пурхають і цвірінькають різних порід дрібні пташки. Але з усіх них виділяються, як і завжди виділялися, своїм приємним співом соловейки. Любили (та й тепер, мабуть, люблять) деякі з ченців у вечірню літню прохолоду послухати цих пернатих співаків. Але ось нещастя: солов'ї помалу почали зникати. Причиною цього виявилися кішки, які старанно ловили їх для своєї потреби, не відрізняючи солов'їв від мишей. Між іншим, старець Макарій любив тримати у своїх келіях кішок, як корисних домашніх звірят, здатних винищувати відомих шкідливих гризунів, аж ніяк не любив пестити їх. Павло Степанович, як аматор солов'їного співу, ревнув проти цих нерозбірливих винищувачів. У досаді на них і, мабуть, сподіваючись на звичайну поблажливість старця, він прийшов до нього і безцеремонно почав говорити: «Благословіть, батюшка, побити котів». Здивований таким несподіваним проханням і бачачи в просителі наполегливість і несмиренний настрій (що в чернецтві вважається нетерпимим злом), старець зі свого боку запитує: «За що ж, за що їх побити?» – «Та як же, – відповідає той, – вони всіх солов'їв поїли». - Ну так що ж? – продовжував старець. – Це їхня природна властивість». Та як затупоче ногами, зашумить на Павла Степановича: «Ах ти, якийсь такий! Бач затіяв що! Павло Степанович обернувся до дверей іти, як старець почав піддавати йому потиличники. І стукає, і шумить, і під потилицю піддає. Хотів був Павло Степанович якнайшвидше вибігти геть, але так розгубився, що обмацує руками двері і ніяк не може їх знайти; а старець продовжує штурмувати. Нарешті він якось вибрався на доріжку і від сильного прикрості тут же дав собі слово неодмінно хоч кудись піти з Оптиної пустелі, кажучи, що тут каторжне життя. Склавшись з таким помислом, він уже й від старця відсахнувся: дня два чи три ходить повз старця, не кланяється йому, ні під благословення не підходить і навіть не дивиться на нього. Бачить старець, що Павло засмутився до крайності. Якось прийшов до його келії і створив за звичаєм монастирську молитву. Почулося всередині келії «Амінь». «Благослови, брате, увійти», – сказав старець. Була відповідь: «Бог благословить». Увійшов старець, помолився на святі ікони і потім коротко промовив до Павла Степановича: «Павло, Павле! Ти образився на мене? Образився? Ну, пробач мені». І раптом кланяється йому в ноги. При згадці про це отець Платон розповідав: «Це глибоке смиренність великого старця, ім'я якого свого часу славно було не тільки по всій Росії, а й за її межами, вразило мене до глибини душі. Весь у сльозах, миттєво і сам я кинувся до старця в ноги, просячи вибачити мене, малодушного, нерозумного грішника. А велелюбний старець тихо продовжував свою промову: "Що ж ти вже і від мене нічого не хочеш понести? І якщо від мене не терпиш, то від кого ж зможеш потерпіти що-небудь?" Далі старець говорив про те, що терпіти скорботу необхідно, що необхідні нам душевні потрясіння для нашого спасіння. Так навчивши мене, він пішов з моєї келії. Обурюваний досі різними супротивними помислами, я відчув у душі незворушний мир і тишу. І після такого випадку, – додав отець Платон, – ще більше, бувало, полюбиш старця, а про вихід із обителі і забудеш зовсім». Втім, це чи не єдиний був випадок у час перебування батька Платона в скиті при старця Макарії протягом десяти років. Взагалі ж старець завжди ставився до нього з любов'ю та поблажливістю. З монастирських же братів, яких старець Макарій відрізняв від інших, минаючи настоятеля обителі ігумена Мойсея, до якого він мав велику любов і повагу як до доброзичливого правителя чернечими братами, можна вказати насамперед на рідного брата настоятеля, ігумена Антонія, з 18 . Старець також ставився до нього з великою повагою і любов'ю як до чоловіка, сповненого духовної мудрості і великого подвижника 142 . Потім, особливим коханням старця Макарія користувався ієромонах Пімен. За походженням він був малорос; в обителі прожив сорок дев'ять років, а всіх від народження сімдесят шість. Він був такий лагідний і смиренний, що старець Макарій називав його ангелом у плоті. Хто б не зробив йому в чому зауваження, він не мав звичаю виправдовуватися, а, склавши хрестоподібно на грудях руки, у всіх просив вибачення. Вже будучи в ієромонацькому сані, коли десь, навіть і при народі, зустрічався зі своїм духовним отцем, хоча б молодшим його по літах 143 , завжди кланявся йому в ноги і нарівні з простим народом приймав від нього благословення, як від архієрея. Був великий подвижник, постник і, за зауваженням сучасних йому ченців, на ліжко спати не лягав. Про це можна було укладати з того, що ліжко його завжди було завалено купою різних речей. Тут лежали безладно і книги, і білизна, і ще різні різниці, які, як видно було, ніколи не прибиралися. А тому ченці свого часу казали, що отець Пімен, без сумніву, вдавався до короткого сну, сидячи на стільці. До всіх церковних служб ходив він невипустимо і дуже любив часто служити Божественну літургію, кажучи: «Я цим живу». Останні двадцять років життя він був духовником і проходив цей обов'язок із великою старанністю. Траплялося нерідко, іншого сповідника тримав на сповіді годину і навіть більше, докладно розпитуючи про всі обставини його життя, у всьому співчуючи йому та наставляючи його на шлях добра та благочестя. Багато селянок-богомолок так любили його за таке його співчутливе ставлення до них, що, коли він помер, прийдуть, бувало, до Оптіни, впадуть на його могилку і плачуть. Увесь час свого духовності, поки дозволяли йому сили, щодня, відслухавши ранок, він виходив перед Царською брамою і спочатку прочитував молитви до сповіді для тих прочан, які вдень повинні були сповідатися, а потім для причастя Святих Таїн, що готувалися, на літургії сам прочитував правило до Святого. Якщо хтось із сповідників чомусь трохи запізнювався до правила, отець Пімен, уже прочитавши кілька молитвослів'їв, відразу припиняв читання і починав читати правило спочатку, хоча деякі з нетерплячих і незадоволені були їм за це. Перед самою смертю отець Пімен прийняв постриг у схиму 144 . За деякими ознаками можна було думати, що він мав від Господа дар прозорливості. Ще старець Макарій особливо шанував у монастирі схимника отця Карпа, сліпого, вважаючи його великим подвижником. Про цього сліпого передмісник старця Макарія старець отець Леонід (в схимі Лев) відгукувався так: «Батько Карп хоч сліпий, але бачить світло». У свою чергу і отець Карп, як і інші подвижники, що видавалися на той час у монастирі, ставився до старця Макарія з великим благоговінням і синівською любов'ю. Ігумен Варлаам, що жив у скиті на спокої вищезгаданий ігумен, надумав одного разу поцікавитися, як отець Карп ставився до своєї сліпоті. «Батько Карп! - Сказав він. - Добре б тобі з'їздити до Москви до лікарів. Кажуть, що там лікарі стали такі майстерні, що й сліпих роблять зрячими». Почувши це, отець Карп наче злякався і з тривогою душевною заговорив: «На що? На що мені зір? Я сліпотою рятуюсь!» Виявилося, що смиренний сліпець не тільки не обтяжувався своєю сліпотою, але й не бажав мати тілесні очі, щоб не бачити розбещуючої суєти і спокус світу 145 . З молодших монастирських братів користувався особливою увагою старця Макарія юний послушник Феодор Попов (згодом настоятель Перемишльського Троїцького Лютикова монастиря Калузької єпархії ігумен Феодосій). Родом він був із міста Балашова Саратовської губернії. Чудово було його надходження до Оптини пустель. Прийшов він у монастир пішки, у юних літах і з підробленим річним паспортом, бо за ревнощами до чернечого життя пішов з дому таємно, всупереч волі своїх батьків. У монастирі, як і в скиту, що знаходиться недалеко від нього, вирушало в цей час пильнування. Феодору треба було бачити старця Макарія, навіщо він і прийшов у скит. Коли ж доповіли старцеві про його прихід, що, мовляв, якийсь мандрівник бажає його бачити і поговорити з ним, старець, який ніколи не знав і не бачив прибульця, сказав: «Та це Феодор прийшов». І наказав своєму келійнику відвести його в трапезну, нагодувати і покласти спати. Феодор, проте, за бажанням своїм, незважаючи на втому від шляху, дістав до кінця пильнування і просив старцевого келійника отця Іродіона розбудити його до обідні, яка в скиті раніше, як і тепер, починалася о шостій годині. Старець же не велів будити. Втомлений мандрівник, як можна було очікувати, заснув мертвим сном і проспав літургію. Вранці той самий батько Іродіон прийшов у трапезну, розбудив Феодора і сказав, що батько Макарій прислав за ним, щоб ішов до нього чай пити. Засмучений своєю несправністю, Феодор, однак, за покликом старця негайно прийшов до нього. «Коли я увійшов у передню старця, – так розповідав згодом отець Феодосій, – і побачив його тут, що сидів у простому білому худому балахончику з вервицями в руках і вклонився йому до землі, він, благословляючи мене, сказав, усміхаючись: „Що, проспав?“ – „Пробачте, батюшка, – відповів я, – проспав“. - "Що ж, приємний був сон для тебе?" - "Так, я всю ніч не прокидався; міцно спав". – „А що ж, подякував Господу за приємний та здоровий сон?“ – „Ні, батюшка“. - "Так іди ж ось з келійним батьком Іродіоном і пийте там разом з отцем Амвросієм чай, а напившись чаю, поклади тоді в келії п'ятдесят земних поклонів і подякуй благого Господа за приємний і здоровий сон. Чи знаєш, кому дає добрий Господь приємний?" – „Не знаю, батюшка“. – „Він дає такий сон тим, хто любить Його: коли ж поспиши, солодко поспиши (Припов. 3, 24)“». Почастувавши мандрівника чаєм, старець наказав отцю Амвросію, що був на той час ієродияконом, взяти його до себе в келію, а через три дні сам старець відвів його в монастир до ігумена Мойсея. Тут у настоятельських келіях Феодор вперше побачив знаменитого оптинського настоятеля, вклонився йому в ноги і прийняв від нього благословення. А старець Макарій, звернувшись до ігумена, сказав: «Ось, отче батько ігумен, я привів вам нового подвижника Феодора; він бажає вступити до монастиря для випробування себе в чернечому житті: благословіть його прийняти? – «Благословенний Господь, посилаючи до нас рабів Своїх!» – була відповідь ігумена. І тут же новий подвижник обома старцями одягнений був у смиренний лаплений монастирський підрясник, і йому визначена була така ж смиренна убога келія. «Зі сльозами кинувся я до ніг старців, – розповідав потім отець Феодосій, – поцілував їх у захваті радості, що мене прийняли в обитель, і, поцілувавши потім благословляючі їхні руки, пішов за ігуменським келійником і оселився в призначеній мені келії». Лише рік прожив Феодор у Оптиній пустелі. Далі він не міг тут залишатися, тому що закінчився термін його підробленого паспорта і йому потрібно було повідомити про своє місцеперебування своїх батьків, які і зажадали, щоб він негайно повернувся до них. Після цього він, за обставинами, надовго залишався у світі і нарешті вступив до монастиря в інший раз, вже остаточно, і через кілька років чернечого життя, з ім'ям Феодосія, наполягав чималий час 146 . Ще з молодших монастирських братів користувався особливим уподобанням старця Макарія послушник Олексій Зерцалов (згодом скитоначальник, братський духовник і старець ієросхимонах Анатолій) 147 . Іноді батюшка Макарій називав його ніжним ім'ям Альошенька. Втім, це не виходило у старця за межі скромності і навіть суворості. Будучи сам, як зазначено вище, втіленим смиренністю, старець і всіх учнів своїх найбільше оберігав від згубного захоплення людськими похвалами та від підношення. Того ж шукав він і вимагав від свого коханого Альошеньки. Влітку 1856 відвідав Оптину пустель, що вважав у ній початок чернечого життя настоятель Сергієвої пустелі Петроградської губернії архімандрит, згодом відомий єпископ, Ігнатій (Брянчанінов) 148 . Йому відведено були келії в одному корпусі з послушником Олексієм. Одного разу цей почесний гість і запросив до себе брата Олексія на чай, за яким дуже й дуже розхвалював його, називаючи його Йосипом Прекрасним і приписуючи йому великі гідності. Молодий послушник з недосвідченості в духовному житті захопився цими похвалами і, дуже ними втішений, вийшовши від архімандрита, відразу вирушив у скит повідомити батюшка Макарія свою велику радість. «На півдорозі, – так казав сам отець Анатолій, – зустрічає мене батюшка, спереду та ззаду оточений безліччю різного люду – черниць, знатних жінок та селян обох статей. Побачивши мене дуже веселого, і він з веселим виглядом зустрічає мене лагідними словами: "Альошенька, Альошенько! Куди йдеш?" - "До Вас, батюшка, - відповів я. - Я зараз від петербурзького архімандрита. Що він мені сказав, батюшка! Що я точно Йосип Прекрасний, що він радий бачити мене і дуже втішається мною..." "Як? - скрикнув він грізно. - Ти такий-то!... Так ось ти який!... Такий-то ти..." А сам у нападальній позі все ближче і ближче до мене підходить: "Та як же ти смієш так думати? А? Як смієш? Підняв потім батюшка свою палицю (і палиця цього разу була в нього не звичайна чорненька, а якась довга жовта) та прямо на мене і замахнувся нею на весь розмах. Супровідники старця відскочили в далечінь і, стоячи від мене кроків за тридцять, з жахом дивилися на мене, як на великого злочинця. А батюшка все продовжував на весь розмах замахуватися на мене палицею. Того й дивлюся – розіб'є мені голову. Я ж і сам не розумів, що зі мною творилося... Потім, звернувшись до глядачів, що стояли віддалік, батюшка сказав: "Дивіться-но, який великий!... (Брат був високого зросту.) У! Який великий! Екой!... Ну-но, ну-ко, давай смиряємо..." І почав мене міряти своєю палицею. Глядачі при цьому заспокоїлися, бачачи, що злочинець я не кримінальний, але мені від цього було не легше, а їм важко було утримуватися від сміху. Вимірявши мене таким чином спереду і ззаду, батюшка нарешті підійшов до мене близько і почав тихо і переконливо, істинно вітчизняно умовляти мене, а разом, за звичаєм, і впокорювати: "Ну чи не дурень ти? Адже він (архімандрит) - вельможа петербурзький. Він день і ніч із шляхтою, та ще з якоюсь знаттю! Там похвала потрібна. Він звик хвалити. І ти справді думав, що ти велика людина. Ти довга людина — ось і все. Плювати. Забудь про все. Іди. бережи вас Бог! Іди й розкажи отцю Амвросію, як я до тебе добрався». І я скромно поплентався в монастир до отця Амвросія, щоб полегшити свою душу, поскаржившись на мою поразку за мою зарозумілість». Цей брат одного разу висловив старцю Макарію бажання переїхати з монастиря в скит, щоб жити ближче до свого дорогого священика. Старець тільки сказав: «Ти теж будеш жити в монастирі». Це передбачення справдилося через п'ятнадцять років, а може, й більше. У 1873 році, після смерті настоятеля обителі ієросхимонаха Іларіона, коли брат Олексій був уже преподобним ієромонахом Анатолієм і настоятелем обителі, він був переведений монастирським начальством в обитель на посаду настоятеля обителі. Через такі грізні пробірки, завжди, втім, своєчасні і завжди закінчувалися батьківською поблажливістю і зрозумілістю старця Макарія, виховувалися і зростали в житті духовному багато гідних мужів, як то: наступник його за старістю відомий старець Амвросій, скитоначальники Оптиною пустелі і деякий час старця Амвросія єросхимонахи Пімен і Платон, потім монах Ювеналій, який досяг архієпископського сану, архімандрит Леонід – намісник Троїце-Сергієвої лаври, архімандрити Ісаакій та Досифей – настоятели Тихоновій Калузькій пустелі, архімандрит Пафнутій – настоятель Малоярославецького Миколаївського монастиря та передмісник його архімандрит Никодим 149 , ігумен Марк – настоятель Мещівського Георгіївського монастиря, ігумен Феодосій – настоятель Перемишльського Троїцького Лютикова також. А скільки ще виховано було їм ченців-подвижників, які скромно жили і спочивали в обителі, імена яких залишалися невідомими для світу! Скільки черниць у різних жіночих обителях, між якими були і гідні настоятельки монастирів, і досвідчені в житті духовної стариці – керівниці дів, які поневіряли себе Христу! Глава 11. Старець Макарій – продовжувач літературної праці молдавського старця Паїсія Величковського за виданням у світ святоотцівських писань Згадавши в попередньому розділі про деяких скітських ченців, які отримали свого часу гарну шкільну освіту, які під безпосереднім наглядом блаженної пам'яті старця Макарія займалися підготовкою до друку рукописів відомого великого старця Паїсія Величковського, доречно тут буде поговорити і про самих цих книг. Вище ми бачили, що старець Макарій, живучи ще в Площанській пустелі біля свого старця схимника отця Афанасія, учня Паїсія, знайшов у нього вірні копії з усіх перекладів святоотцівських книг старця Паїсія, як знову зроблених, так і виправлених цим останнім, і що списування їх довго. Таким чином, в келійній бібліотеці старця Макарія давно вже знаходилися вірні копії: а) з виправлених старцем Паїсієм древніх слов'янських перекладів писань преподобних отців Макарія Великого, Іоанна Ліствичника і Варсануфія та Іоанна і б) з перекладених ним самим книг преподоба: Максим новогрецької мови, житіє Григорія Сінаїта, слова Григорія Палами та деякі інші твори святих отців-подвижників. Всіми цими скарбами духовного розуму старець Макарій завжди як сам користувався, так і незаздрісно ділився ними з усіма, які щиро бажали і шукали духовного науки і спасіння, зовсім не сміючи, за власним його визнанням, думати про видання їх у світ. Він був задоволений і завжди дякував Богові і за те, що удостоїв його здобути такі скарби – одні власними працями, тобто листуванням, а інші – як відплата за синівську його любов до старця Афанасія після того. Ретельне читання і вивчення отцем Макарієм цих святоотцівських писань, а також співбесіди про духовне життя з духовно досвідченими чоловіками при суворо уважному, смиренному житті були причиною того, що всеблагий Господь, бачачи його благу ревність до спасіння і чистоту серця, просвітив ум його до свят. Коли ж отець Макарій перейшов в оптинський скит і подвизався в співтоваристві зі старцем Леонідом, який був учнем схимонаха Феодора, також близького учня Паїсія, він ще більш досяг успіху в цьому віданні. І таким чином Господь приготував його бути продовжувачем започаткованих старцем Паїсієм книжкових праць. Слід взяти до уваги ще й те, що в настоятелі Оптиної пустелі ігумені Мойсея і в рідному його браті ігумені Антонії, який до кінця 1839 був начальником оптинського скиту, заняття отця Макарія читанням і вивченням святоотцівських писань зустріло найдостойніших поціновувачів і посібників благого кореня, ще задовго до вступу в Оптину пустель у 1821 році проводили безмовне самотнє життя під керівництвом старців духовного життя, що трудилися в Рославльських лісах Смоленської губернії. Перебуваючи тут, обидва брати головним заняттям своїм у вільний від молитви час мали повчання у святоотцівських писаннях, для чого й переписували переклади старця Паїсія з рукописів, що були в одного з рославльських пустельників – єросхимонаха Афанасія 150 . Отже, за особливим улаштуванням і промислом всеблагого Господа, в той час, коли Йому завгодно було послати способи і вказати сприятливий час для видання на загальну користь духовних скарбів, що залишалися понад п'ятдесят років, - письмових праць блаженного старця Паїсія, в Оптиній пустині з'явилися Паїсієвих рукописів. У тому числі було навіть кілька рукописів початкової редакції, належали самому старцю Паисию, переписаних з благословення з чорнових зошитів найближчими його учнями, виправлених і підписаних його власною рукою. Такий, наприклад, рукопис слів великого вчителя внутрішнього життя святого Ісака Сиріна 151 . Друкування Оптиною пустелею духовних книг почалося з 1845 року з малих розмірів і як би випадково. У цій справі брали живу участь близькі до старця Макарія шанувальники його пана Кірєєвські – відомий християнський філософ і свого часу редактор московського науково-літературного журналу «Москвитянин» Іван Васильович та дружина його Наталія Петрівна, яка спочатку порушила цю справу 152 . Ще з 1838 року вона була духовною дочкою старця Макарія. Через неї Іван Васильович спочатку й запропонував йому, чи не завгодно тому буде в журналі, що видавався ним, розміщувати статті духовного змісту. Старець відповів на цю пропозицію подякою, повідомивши Івана Васильовича, що якщо це можливо та зручно, то він пропонує помістити в журналі його «Життя старця Паїсія Величковського». Якщо ж це буде чомусь незручно, то він надішле статтю до журналу «Маяк», який свого часу видавався відомим Бурачком 153 . Поділяючи думку старця Макарія про послуги, надані блаженним старцем Паїсієм усьому православному чернецтві та слов'янській літературі твердженням у ній аскетичної термінології, Іван Васильович із задоволенням погодився на пропозицію старця прикрасити цією статтею сторінки журналу, що видавався ним. Стаття ця на слов'янській говірці була надрукована в дванадцятій книзі «Москвитянина» за 1845 рік і прикрашена портретом старця Паїсія. У наступному, 1846-му, році старець Макарій при відвіданні ним панів Кірєєвських у їхньому маєтку – селі Долбине (Білівського повіту Тульської губернії), що віддаляється від Оптиної пустелі в сорока верстах, в привітній та щирій розмові з гостинними, торкнувся і нестачі духовних книг, які керували ревнителями благочестя в діяльному християнському житті. На закінчення бесіди він згадав, що в нього є досить рукописів творінь святих отців перекладу старця Паїсія, сповнених духовного розуму та користі. Виявилося при цьому, що й у Наталії Петрівни, яка раніше була духовною дочкою старця ієромонаха Московського Новоспаського монастиря Філарета, збереглося також кілька подібних рукописів, що дісталися їй у спадок від блаженного старця. У Івана Васильовича та його дружини і виникло з цього приводу питання: «Що заважає явити світові ці духовні скарби?» Смиренний старець за своїм звичаєм відповідав, що він вважає себе до того нездатним, ніколи цим не займався і не сміється просити когось про друкування рукописів, що, видно, на це ще немає волі Божої і т.п. Іван Васильович та Наталія Петрівна сказали, що спробують попросити про це Московського владику митрополита Філарета 155 . Якщо не буде удачі, то й вони вже готові погодитись, що немає волі Божої на це добре діло. І так як передбачалося насамперед надрукувати окремою книгою «Життя старця Паїсія з його творіннями», то належало тоді ж на загальній раді написати хоча б коротку до книги передмову. Принесено було папір з іншим приладдям для цього. Помолилися Богові, і господарі залишили одного старця в кімнаті. За годину він покликав їх до себе. Перша написана старцем сторінка була прочитана. Киреєвські, які особисто і близько знали старця Філарета Новоспаського, приєднали до цього відомості про його життя. Старець Макарій взяв написаний ними листок із собою, щоб показати настоятелю ігумену Мойсеєві. Батько ігумен, зі свого боку, приєднав розповідь про старця життя духовного, арзамаського архімандрита Олександра 156 . Потім і почали, сподіваючись на успіх справи, переписувати наявні в рукописах у старця Макарія і в пані Киреєвської писання старця Паїсія з метою підготувати їх до друку. Тим часом Киреєвські написали до Москви професору Московського університету Степану Петровичу Шевирєву прохання, щоб він випросив від їхнього імені благословення у владики митрополита на друкування перекладів старця Паїсія. Владика стільки був милостивий, що разом із благословенням обіцяв і своє заступництво цій добрій справі. Переписані набіло, вперше потрібні рукописи надіслані були в цензуру до професора Московської академії Феодору Олександровичу Голубинському. І до приїзду панів Кірєєвських до Москви у вересні 1846 вже надруковано було Шевирєвим вісім аркушів життя і писань старця Паїсія. Книга ця, також на слов'янській говірці, вийшла у світ на початку 1847 року під назвою «Житіє і писання Молдавського старця Паїсія Величковського (з портретом старця)», з додаванням до надрукованого в «Москвитянине»: а) передмови, що укладає в собі старця і Паїсія та деяких сучасних йому старців духовного життя, що жили в Росії, з якими він був у духовному однодумному спілкуванні, та б) всіх відомих писань старця Паїсія. При цьому першому виданні було надруковано окремою брошурою листа старця Паїсія до колишньої начальниці Арзамаської Олексіївської жіночої громади Марії Петрівни Протасьєвої. І тоді ж п'ятдесят екземплярів цієї брошури були додані цій громаді. Такий був малий початок святої справи, що тривала майже до самої смерті старця Макарія, – справи, на яку старець дивився очима віри, називаючи його завжди Божим ділом і шануючи його таким у почутті душі своєї. Ось короткий перелік усіх корисних книг, виданих Оптиною пустелею за життя старця батюшки Макарія з його благословення і за його головного сприяння чи керівництва: Друге видання «Житія та писань блаженного старця Паїсія Величковського», так само як і перше, на слов'янській говірці, з додаванням до першого видання статей: 1) «Про ошалення 157 брошень, заборонених ченцям»: а) передмова, б) дослідження старця; б) дослідження старця; і 2) «Життя колишнього настоятеля Арзамаського монастиря архімандрита Олександра та його духовне листування». До цього видання, як і до першого, додавався літографований портрет старця Паїсія. Книжка надрукована наприкінці 1847 року. «Чотири оголосні слова до черниці» 158 , написані і промовлені в 1766 ієромонахом Никифором (Феотокієм), колишнім архієпископом Астраханським, перекладені з грецького старцем Паїсієм Величковським. Ця брошура надрукована наприкінці 1848 року, а на початку 1849 року вийшла другим виданням. У тому ж році були надруковані окремі статті з раніше виданих писань старця Паїсія при його «Житії»: а) «Сутинок про розумну молитву» і б) «Тлумачення на „Господи, помилуй“», переклад з грецької. «Преподобного отця нашого Ніла Сорського переказ учням своїм про скитське проживання». Надруковано в 1849 році слов'янською мовою (18 травня розпочато, а 15 червня закінчено) з підрядковими примітками, що пояснюють незрозумілі місця. Це видання згодом прикрашене літографованим зображенням преподобного Ніла Сорського, яке знято з надісланого зі скиту його імені в Оптину пустель зображення на подяку за доставлені до цього скиту екземпляри виданої книги. «Захоплені класи для душі». Це збірка деяких святоотцівських писань, перекладених старцем Паїсієм з грецької на слов'янську мову. Книга надрукована наприкінці 1849 з пояснювальними підрядковими примітками важких розуміння місць. «Преподобних отців Варсануфія Великого та Іоанна керівництво до духовного життя, у відповідях на запитання учнів». Книга, сповнена великої духовної користі, належить до слов'янських перекладів, виправлених старцем Паїсієм. Вона знову звірена з грецьким оригіналом і надрукована в 1852 на слов'янському прислівнику російськими літерами; забезпечена також підрядковими примітками, що служать до пояснення незрозумілих місць, та алфавітним покажчиком. «Оголошення преподобного Феодора Студіта» 159 . Слов'янський переклад старця Паїсія з новогрецької мови. Книга ця надрукована на початку 1853 року в кількості лише шестисот екземплярів власне для користі чернечих гуртожитків 160 . «Преподобного отця нашого Максима Сповідника тлумачення на молитву „Отче наш“ та його слово постнічне з питання та відповіді». Надруковано наприкінці того ж 1853 року. «Святого отця нашого Ісаака Сиріна, єпископа колишнього Ніневійського, слова духовно-подвижницькі, перекладені з грецького старцем Паїсієм Величковським». Це найцінніше з усіх видань Оптиної пустелі. Ще 21 жовтня 1852 року скитські книжники під безпосереднім наглядом старця Макарія почали займатися складанням пояснювальних приміток до слов'янського перекладу цієї книги і порівнювати його з грецьким текстом. Ця праця за допомогою Божої закінчена була того ж року 29 листопада. Рукопис був переписаний і відісланий у цензуру, надрукований же був уже в березні місяці 1854 року на слов'янському говірці цивільними літерами з підрядковими примітками та алфавітним в кінці книги покажчиком, яким старанно займався сам старець Макарій. Книга преподобних отців Варсануфія та Іоанна «Посібник до духовного життя у питаннях та відповідях» з алфавітним покажчиком у російському перекладі 161 . На переконливе прохання багатьох не знайомих зі слов'янською говіркою скитські книжники почали займатися перекладом цієї книги російською мовою наприкінці 1852 року і закінчили їх у квітні наступного, 1853 року; а надруковано книгу в 1855 році. «Преподобного отця нашого авви Фаласія глави про любов, помірність і духовне життя». Зі слов'янського перекладу старця Паїсія перекладено російською мовою та надруковано обидва тексти – слов'янську та російську – цивільними літерами. Оригінал цього перекладу з поправками старець Макарій за деякими приватними обставинами зберігав і заповідав зберігати в бібліотеці скітської як скарб величезної ціни. Книжка надрукована також у 1855 році. «Преподобного отця нашого авви Дорофея душекорисні повчання і послання з додаванням питань його та відповідей, даних на них святими старцями Варсануфієм Великим та Іоанном Пророком», у російському перекладі. Переклад з елліногрецької мови зроблено за дорученням старця Макарія однією з його духовних дітей, мирською людиною, знавцем класичних мов Костянтином Карловичем Зедергольмом 162 . При перевірці цього перекладу для видання у світ був прийнятий оптинцями до уваги першодрукований слов'янський переклад, виданий у Києво-Печерській лаврі 1617 року. Перше видання цієї книги в російському перекладі було надруковано в 1856 році. «Життя преподобного отця нашого Симеона Нового Богослова». Надруковано слов'янською мовою того ж 1856 року. «Преподобного та богоносного отця нашого Марка Подвижника морально-подвижницькі слова». Видані у російському перекладі 1858 року. З книги «Захоплені класи» та Добротолюбство. «Преподобного отця нашого Симеона Нового Богослова, ігумена обителі святого Маманта, дванадцять слів». Видані слов'янською мовою наприкінці 1858 року. «Преподобного отця нашого Орсісія, авви Тавенісіотського, про влаштування чернечого проживання» 163 . Буквальний переклад цієї книги з латинської на російську зроблено був вищезгаданим Костянтином Карловичем Зедергольмом. Книга видана 1859 року. «Преподобного отця нашого авви Ісаї, самітника єгипетського, духовно-моральні слова» 164 . Книга надрукована в 1860 році в російському перекладі, для якого понад стародавнього слов'янського, що приписується старцеві Паїсію, перекладу послужив російський переклад, зроблений кілька років до цього зі слов'янського одним шанувальником батьківських писань духовного сану. Для уточнення деяких темних місць користувалися латинським текстом цих слів, що знаходяться в бібліотеці святих отців Голланду 165 . Отже, з 1845 по 1860 рік включно під керівництвом старця Макарія видано друком шістнадцять книг, з яких п'ять – російською мовою, одна – слов'янською та російською, а решта десять – слов'янською. Усі вони надруковані цивільними літерами 166 . Перше місце серед цих видань, безперечно, належить творінню великого вчителя чернечого життя святого Ісака Сиріна. Потім слідує книга преподобного авви Дорофея, яку старець Макарій справедливо називав чернечою азбукою, особливо вказуючи на неї всім початківцям, що бажали започаткувати міцний початок у діяльному житті духовному, яке, за вченням святого Іоанна Ліствичника і преподобного Дорофея, складається з послуху. Крім перелічених виданих Оптиною пустелею книг боголюбивий старець Макарій чимало попрацював над творінням також великого вчителя життя чернечого святого Іоанна Ліствичника, що трудився на Синайській горі 167 . Високо ставлячи творіння цього святого отця у ряді писань інших святих отців-подвижників, старець вивчав і вирізняв усі відомі до того друковані видання та рукописні переклади цього безсмертного творіння. Нарешті, прийнявши в основу переклад старця Паїсія, як чоловіка, сповненого духовного розуму, що пройшов досвідом викладені святим Іоанном поради, старець Макарій приклав особливу старанність до того, щоб пояснити переклад старця Паїсія через звірення його з іншими рукописними пізнішими перекладами, друкованими з друкованими з. Метою його було зробити переклад «Лествиці» доступним не для лише простого читання, але особливо для загального практичного керівництва духовними настановами, що містяться в цій книзі. Таким чином і склався переклад «Лествиці» спрощеною слов'янською мовою, яким старанно займався сам старець Макарій за діяльної допомоги свого близького учня ієромонаха Амвросія, наступника його за старістю. До цього перекладу по закінченні його сам старець Макарій склав алфавітний покажчик предметів, що містяться в «Лествіце», і власноручно переписав його, забуваючи і неміч свого тіла, і зайнятість, жертвуючи для цього часом свого короткого відпочинку. Пізніше з цього спрощеного слов'янського перекладу з благословення старця Макарія зроблено переклад «Лествиці» на російське прислівник, у чому вправлявся під безпосереднім наглядом старця інший його учень, вищезгаданий монах Ювеналій (Половцев). Але як спрощений слов'янський, і російський переклади «Лествіци» невідомо з яких причин були видані за життя старця Макарія. Вони були надруковані вже після його смерті. Ймовірно, тому, що видання «Лествиці» слов'янською мовою належить власне Святішому Синоду, а тому Оптина пустель і не мала права видати від себе слов'янський, хоч би й спрощений нею текст книги. Пізніше обитель, не шукаючи для себе матеріального зиску, а єдино маючи на увазі духовну користь благочестивих читачів, просила Святіший Синод, щоб він від себе видав цю книгу, – що й справді здійснилося. Російський переклад «Лествиці» митрополит Московський Філарет благословив видавати Оптиної пустелі. Але оскільки до цього служив деякою перешкодою вже виданий російський переклад цієї книги Московською академією, то милостивий святитель хотів сказати так: «Нехай академія видає свій переклад, а Оптіна – свій». Примірники обох перекладів, слов'янського та російського, до друку досить поширені були у списках між братами, як скитськими, так і монастирськими 168 . Усіми заняттями, як із приготуванню до друку слов'янських перекладів старця Паїсія з підрядковими пояснювальними примітками незрозумілих слів і виразів, і при перекладі деяких із них російською мовою, керував безпосередньо сам старець Макарій. А працювали в цій справі всі були близькі його учні зі скитських братів, саме: вищезгадані ієромонах Амвросій, мантійний монах Ювеналій та рясофорні ченці Лев (Кавелін) та Павло (Покровський). Всі ці особи для книжкових занять збиралися в приймальні старця, який, не припиняючи своїх звичайних занять з братією та сторонніми відвідувачами, відвідуючи також у певний час і монастирські готелі, проте брав найдіяльнішу участь у цих заняттях. Можна ствердно сказати, що жодне вираження, жодне навіть слово не було вписано в рукопис, що відсилався до цензора, без його особистого затвердження. Діяльність його в цій справі була справді дивовижною. Обдарований від природи живим, енергійним характером, старець у книжкових заняттях точно забував себе, часто жертвуючи їм, як і згадано вище, необхідним йому коротким відпочинком. Хоча й у всіх, хто брали участь у цих працях, не бракувало старанності, не можна не зізнатися, що якщо хтось відчував часом знемогу, то аж ніяк не старець – він був невтомний. «Зате, – говорив свого часу від імені всіх співучасників книжкових занять один із них, отець Леонід (Кавелін), – як щедро ми нагороджені були за наші малі труди! Хто з тих, хто слухає себе, не віддав би кілька років життя, щоб чути те, що чули наші вуха! Це – пояснення старця на такі місця писань батьківських, про які, якби не було цих занять, ніхто з нас не посмів би і запитати його. А якби наважився на це, то, безсумнівно, отримав би смиренну відповідь: "Я не знаю цього; це не моєї міри. Можливо, ти досяг її, а я лише знаю: даруй мені, Господи, бач моє гріхи! Очисти серце; тоді і зрозумієш". Хто з нас в змозі забути, з якою поблажливістю вислуховував він, ущедрений від Господа даром духовного міркування, наші дитячі невідсутності і робив поступки в бажанні витонченіше чи ясніше висловити думку там, де не бачив порушення духовного сенсу, прикриваючи вони пристойною батьківщиною; літератури не знаю; адже ви – народ вчений“. Якщо між трудящими виникала розбіжність у розумінні будь-якого місця чи слова, старець негайно усував її: або пропонував на середу свою власну думку, або, упокорюючись і упокорюючи нас, залишав таке місце зовсім без пояснення, кажучи: „Це не нашої міри; старця Паїсія) високого духовного розуміння“». Промислом Божим, за зауваженням старця Макарія, влаштовано було так, що на час видання Оптиною пустелею святоотцівських книг з'явилися і високі покровителі, що глибоко співчували і сприяли цій справі, люди незвичайного розуму, як із духовного, так і світського середовища. Такі були, окрім високопреосвященнішого і разом високоосвіченого Московського митрополита Філарета: згаданий вище професор Московської духовної академії, найосвіченіший філософ протоієрей Феодор Олександрович Голубинський, якому тимчасово допомагав колишній ректор Московської духовної семінарії архімандрит архімандрит Леонід 169 . Завзято також сприяв успішному ходу оптинських видань колишній на той час інспектором Московської академії архімандрит Сергій (помер у сані митрополита Московського) 170 . Зі світських же осіб брали участь у цій справі особливо вищезгаданий Іван Васильович Кірєєвський, як це можна бачити з його листування зі старцем Макарієм, а потім професор Московського університету Шевирєв та інші. Зрозуміло, що внаслідок праць оптинських братів за виданням у світ святоотцівських писань старець Макарій від багатьох осіб, які розуміли справу, багато разів отримував приємні відгуки, задоволення і подяки. Але старець і тут, за своїм звичаєм, виявляв свою глибоку смиренність. Так, наприклад, писав він 5 січня 1857 року одній духовній особі 171 , з якою письмово перебував у постійному духовному спілкуванні, незважаючи на дальність простору, що їх поділяв: «Ви схвалюєте наші видання батьківських книг, а більше в російському перекладі. Але тут нашого нічого немає, а все Божим благоволенням для користі охочих і шукаючих душевної користі відбулося. Як би ми могли приступити до такої важливої ​​та незвичайної для нас справи?! Але Бог спорудив людей благомислячих до сприяння у справі цьому. А найбільше благовоління і благословення милостивого архіпастиря 172 послужило до видання перекладів, що лежали під спудом у рукописах блаженного старця Паїсія Молдавського. А святого авви Дорофія книга також переховувалась під спудом наприкінці книги святого Єфрема Сиріна і за давниною слов'янської мови недоступна була багатьом; але – подяка Господу! - І вона тепер стоїть на свічці. Дай Бог, щоб шанувальники та послухаючі здобули душевну користь!...» Втішаючись виданими на загальну користь скарбами духовного розуму, що ховалися в невідомості понад півстоліття, старці Оптиної пустелі насамперед пам'ятали, що ці книги ніколи не могли б з'явитися, якби Господь, мабуть благоволив до цієї справи, не послав до успішного здійснення його покровительства, сприяння. У цих думках настоятель обителі архімандрит Мойсей, брат його ігумен Антоній і описуваний старець Макарій на спільній раді поклали, що вони нічим пристойніше не можуть виявити свою подяку освіченим їх посібникам у виданні книг, як зробивши ці книги загальновідомими в закладах, призначених для освіти духовного. пастирів та вчителів Православної Церкви Христової. З цією метою своєчасно розіслано було за екземпляром усіх вищезгаданих видань у дар: 1) у всі бібліотеки академічні та семінарські, 2) майже всім єпархіальним архієреям, ректорам та інспекторам духовних академій та семінарій, 3) у Лаври та у всі гуртожильні російські обителі, 4) монастир, болгарський Зографський гуртожильний монастир, скит святого пророка Іллі, скит святого апостола Андрія Первозванного і болгарський скит Богородиці (Ксилургу). Коли була надрукована книга святого Ісаака Сиріна, екземпляри її послані були і до Молдавського Нямецького монастиря, звідки книга ця і здобула свою популярність у Росії. Крім того, у багато парафіяльних церков у місцевостях, заражених розколом, розіслані були безкоштовно видані в викриття розкольницьких помилок твори скитського ієросхимонаха Іоанна 173 , який був чималий час у розколі і звернувся до православ'я. Також лунали та розсилалися в дар оптинські видання та всім знайомим відвідувачам Оптиної пустелі у різних ближніх та далеких місцях. Не залишимо поза увагою і те, що обитель, з якої так багато книг щедрою рукою безкоштовно лунало і розсилалося на всі кінці Росії, сама далеко не була забезпечена і часто дуже утруднялася в засобах існування, ніколи не виходячи з боргів у кілька тисяч рублів. Але недоліки в матеріальних засобах анітрохи не придушували духу міцного вірою в Промисл Божий архімандрита Мойсея. Він навіть знаходив задоволення в тому, щоб так чи інакше приносити користь ближнім. Це було головною метою всіх його турбот і справ у продовженні всього його багаторічного життя. «Колись хтось прочитає ту чи іншу книгу, – казав він, – і душевна користь однієї людини винагородить усі наші труди. Наша справа сіяти. Бог дасть, колись будуть і плоди». І плоди виходили через видані книги, та й досі виходять рясні. За такі приношення чернечим і мирським боголюбцям, окрім приватних письмових виявлень подяки від багатьох архіпастирів та отців ректорів та інспекторів, оптинський настоятель архімандрит Мойсей, за уявленням про це семінарських начальств, удостоївся у 1857 році отримати благословення Святіше. А старець Макарій за видання книги святого Ісаака Сиріна отримав у дар від настоятеля Молдо-Влахійського Німецького монастиря камлотову рясу грецького крою, яку, за своєю смиренністю, одягав, лише коли приступав до прийняття Святих Христових Таїн. Де ж, можливо, запитають, чи видавці взяли суму, потрібну на видання такої значної кількості книг? Не обвинувачуючись, можна відповісти на це словами старця Макарія: «Бог послав на добру справу через добрих людей». Бо хто, як не Він, вселяв достатнім людям, які отримували душевну користь від однієї книги, посильно допомагати виданню іншої? Під час самих книжкових занять багато хто співчував цій справі заздалегідь запитував: «Чи скоро буде готова розпочата праця?» І варто було тільки старцеві сказати, що ось, слава Богу, справа закінчується, нестачі у тих, хто старається допомогти виданню нової книги, з милості Божої, не було. Багато дбали про матеріальний бік книжкового видання прихильні до старця Макарію пана Киреевские, і, як побачимо далі, дружина Івана Васильовича Киреевского , Наталія Петрівна. За надану ними обома в цій справі послугу сильний віддати лише Той, Хто обіцяв не залишити без винагороди подає ближньому і чашу холодної води в ім'я Його. Зауважимо тут, що старець Макарій при закінченні видання в його час Оптиною пустелею книг, переглянувши рахунок грошових витрат на цю справу, здивувався, як все це відбулося і звідки зібралася витрачена на всі видання така велика сума - до п'ятнадцяти тисяч рублів асигнаціями. Він міг тільки висловити свої почуття сльозами подяки до Щедродавця Бога, вигукнувши: дивні діла Твої, Господи! (СР: Пс. 138, 14). Глава 12. Тимчасові відлучки старця Макарія зі своєї обителі до Орловської та Курської єпархії, до Києва та інших. Відвідування Оптиної пустелі намісником Троїце-Сергієвої лаври архімандритом Антонієм. Поїздка старця Макарія до Москви та Сергієвої лаври. Відносини Московського митрополита Філарета та лаврського намісника архімандрита Антонія до старця Макарія та його до них. Участь митрополита Філарета у книжкових працях оптинських братів Серед турбот і клопотів як по зовнішньому благоустрою скиту, так і з внутрішнього духовного обгодовування всього небагатьох оптинського братства, не виключаючи і книжкових занять, старець Макарій знаходив можливість приділяти час і на відлучки зі своєї обителі - на малий термін нерідко, а іноді і на завжди. користь ближнім, а разом і самому скористатися. Так, у 1848 році 4 жовтня вирушив він у супроводі одного послушника за консисторським 175 паспортом в Орловську та Курську губернії на цілий місяць. А нещасний у дорозі випадок зі старцем змусив його пробути поза своєю обителью і далі. 18 жовтня отримано було в Оптіній з міста Севська листа з повідомленням, що батюшка Макарій, не доїхавши до міста Дмитровська, пошкодив собі руку внаслідок того, що віз, у якому він рано, в темряві, виїжджав з заїжджого двору, ненароком звалився. Лікарі – дмитровський, а за ним і сівський – думали, що у старця в правій руці переламана кістка, тому й користувалися його рукою перев'язками та примочками. Старець навіть відчував деяке полегшення. Але насправді виявилося інше. Оптинський настоятель отець Мойсей із братією, довго чекаючи на повернення старця, стали сумніватися, чи правильно розуміли лікарі його хворобу. І тому, списавшись зі старцем, послали до нього до Севська його келійника отця Іродіона з досвідченим костоправом, який знайшов замість перелому вивих кістки біля плеча. Потрібно було старцеві зважитися на важку операцію, щоб вправити кістку, яка вже стала заростати. Біль був сильний. Але за допомогою Божої операція пройшла дуже вдало, і старець того ж дня міг уже піднімати та опускати свою хвору руку. А 20 листопада він мав можливість, на загальну радість всього оптинського братства, і повернутися в обитель. Любов старця Макарія до своїх оптинських вихованців була така велика, що, незважаючи на свою болючість, він весь час свого перебування в готелі Севського монастиря не залишав їх без духовного опікування. На листи, що прибували від них, з його ж дозволу, хоч не своєю рукою, а посилав відповіді, насилу підписуючи своє ім'я хворою рукою. Скитський літописець зауважує, що нещастя трапилося зі старцем за настановою споконвічного нашого невидимого ворога. Це, між іншим, підтверджувалося тим, що одна тамтешня біснува жінка саме перед цим нещастям вигукувала чоловічим голосом на старця погрози. Ворог хотів позбавити духовної користі севських черниць, які давно чекали свого духовного наставника, оскільки у них з нагоди новообраної начальниці на місце померлої були в обителі небудування. Але Промисл Божий саме нещастя старця звернув до користі насельниць монастиря, що збентежилися. Бо старець внаслідок пізнього осіннього часу, розраховуючи проїхати до Курської губернії, думав пробути у Севську трохи більше трьох днів. Але душевні потреби як новопоставленої ігуменії, так і черниць – духовних дочок старця – вимагали перебування його там навіть не один тиждень, щоб їх утихомирити. Що, за Божою допомогою, і досягнуто було старцем. Іншого разу, 1850 року, старець Макарій, також із консисторським двомісячним паспортом, їздив до Воронежа та Києва для поклоніння святим мощам угодників Божих, взявши з собою у провідники скитського послушника Івана Івановича Антимонова 176 . Вирушаючи 15 травня в дорогу, старець доручив духовне окормлення братів духівникам ієромонахам Амвросію та Паїсію 177 , а управління скитом, або спостереження за порядком, – скитському ієромонаху Никону 178 . Заповівши братам мати мир і любов між собою, він знову дозволив їм писати до нього про свої духовні потреби, призначивши місця своїх зупинок і обіцяючи на листи відповідати – як і було на ділі. У цю поїздку старець, між іншим, дорогою відвідав свою рідну сестру, Варвару Миколаївну Глібову, у її маєтку, селі Микільському Єфремівського повіту Тульської губернії. Але через два роки після цього побачення, саме в грудні 1852 року, ця благочестива особа померла в Петрограді від холери. Терплячий і разом велелюбний, чуйний і до чужих скорбот старець прийняв у свій час сумну звістку про кончину коханої своєї сестри з покірністю несповідним долям Промислу Божого і разом з глибоким скорботою посилив свою батьківську увагу до її дітей (батьки вони втратили раніше), і на батька вони втратили раніше, і на батька вони втратили раніше. а найбільше старанні про них до Господа молитви поставили одних і утвердили інших на шляху християнського благочестивого життя. Але продовжимо перервану нитку головного оповідання. Після побачення з сестрою своєю Варварою Миколаївною старець був у Воронежі та Білгороді Курської губернії на поклонінні святим мощам святителя Митрофана та ще не прославленого на той час святителя Йоасафа (Горленка); також у Борисівській жіночій пустелі і в місті Курську у оптинський скит архієпископа Іліодора, що відвідав кілька років тому, а зупинявся в будинку почесного потомственого громадянина Івана Васильовича Антимонова, батька взятого ним з собою послушника Івана Івановича Антимонова. Там вони прожили п'ять днів. До цього змусила старця така обставина. Іван Іванович поїхав з дому і вступив до Оптини пустель всупереч волі свого батька, навіть не сказавши йому про це. Батько був незадоволений сином за його свавілля. Потрібно було примирити їх. Пробувши відомий час у будинку Івана Васильовича, старець за допомогою Божої досяг цієї мети. Звідси через Севськ старець Макарій та його провідник 18 червня прибули до Києво-Печерської лаври і прийняті були з любов'ю і з особливою повагою до старця еклесіархом Лаври ієромонахом Мелетієм 179 , рідним братом Івана Івановича Антимонова, та іншими ченцями у свій час. У Лаврі жили вони в келіях отця еклесіарха десять днів. У цей час вони неодноразово сподобалися прикладатися до святої чудотворної ікони Успіння Божої Матері і до мощей угідників Божих і святої великомучениці Варвари в Михайлівському монастирі. Були на благословенні у високопреосвященнішого митрополита Філарета, засновника оптинського скиту, і прийняті ним були по-батьківськи прихильно. Відвідали розташованих до Оптиної пустелі інспектора Київської академії ієромонаха Данила та ректора семінарії архімандрита Антонія (Амфітеатрова). Перед від'їздом з Києва були в Голосіївському скиту, де слухали літургію і прийняли на зворотний шлях благословення від владики митрополита, який там хотів залишити гостей на кілька днів, але за стислим терміном паспорта не можна їм було довше в Києві залишатися. Отже, з почуттям духовної втіхи і подяки Богові, Матері Божій і святим угодникам розпрощалися вони з близькими знайомими лаврськими ченцями, які за любов'ю і старанністю до старця Макарія піднесли йому в дар хтось образки, хтось книжки або ще щось гідне зауваження. 4 липня по обіді мандрівники вирушили з Києва і через Севськ прибули до Орелу, де представлялися архієпископу Смарагду, який прийняв відвідувачів теж дуже прихильно і пригощав їх чаєм та фруктами. Взагалі під час своєї довгої подорожі, де б старець Макарій не зупинявся, скрізь зустрічав дуже привітний прийом. Скрізь знали його із задоволенням утримували його на деякий час і ставилися до нього з глибокою повагою та шануванням. Нарешті старець із супутнім братом, проїхавши на конях в обидва кінці 2040 верст за сімдесят днів, на загальну радість всього оптинського братства, прибув 24 липня у свій скит, від щирого серця подякувавши Господа, що зберіг його цілим і здоровим. Щоразу після повернення з далекої подорожі старець Макарій за звичаєм продовжував займатися своїми справами. Тим часом у недалекому майбутньому після поїздки до Києва на нього чекала ще поїздка до Москви для особистої вистави високопреосвященному Московському митрополиту Філарету, а потім у Свято-Троїцьку лавру для поклоніння святим мощам угодника Божого преподобного Сергія. Це так. Ще в 1849 році в жовтні відвідав Оптину пустель відомий розумом і благочестивим життям, який свого часу користувався благоволенням Московського митрополита Філарета і повагою всього московського знатного товариства намісник Троїце-Сергієвої лаври архімандрит Антоній у супроводі монастиря високоповажного ігумена Антонія. Обидва вони на цей раз неодноразово відвідували скит. Були й у келіях скитоначальника отця Макарія, який підніс батькові наміснику кілька виробів скитських братів – ложечок та деяких точених дрібниць. З любов'ю прийняв батько намісник ці невигадливі дари і навіть хотів деякі з них піднести митрополиту Філарету. Потім, після повернення зі скиту до монастиря, чимало часу було проведено старцями в духовних бесідах. І тут же завгодно було батькові наміснику вшанувати старця Макарія і скит дорогоцінним подарунком – частиною мощей преподобного отця Сергія Радонезького від пальця його ноги. Дар був прийнятий старцем Макарієм і всіма скитянами з великим благоговінням і подякою Господу і боголюбному відвідувачеві обителі, який обіцяв надіслати ще в скит хрест із деякими святинями. 24 жовтня після ранньої літургії оптинські старці – ігумен Мойсей і батюшка Макарій – розпрощалися з дорогими гостями зі сльозами взаємної духовної любові, влаштувавши для них почесні проводи. І ось як старець Макарій писав про це відвідування батьком намісником лаврським Оптиною пустелі 31 жовтня своїм племінницям, черницям Севського монастиря: «Всі ці дні були ми в приємному клопоті. У п'ятницю ввечері, тобто 21-го числа, втішили нас своїм відвідуванням поважно-любові гості – лаврський намісник отець архімандрит Антоній із малоярославецьким ігуменом отцем Антонієм. Яке його було ласкаве, приємне поводження з нами, убогими, а більше зі мною, що нікчемно стоїть! Потрібно було дивуватися. Здається, він дихав любов'ю, що все виражалося зворушеними його почуттями. Будь-яке слово велелюбної його бесіди запам'ятовувалося в наших серцях; а описати їх тупе моє перо з таким же розумом не має здібності. Нагородив скит наш святинею; і ще обіцяв надіслати. З яким благоговінням прийняв рукоділля скиту нашого – ложечки та точені штучки – треба було дивуватися! І хотів уявити ці митрополиту. Словом, залишив нам пам'ять і приклад невтішного кохання і смирення. Що можемо віддати йому? Тільки в вдячному серці зберегти це почуття і благати Господа простим словом: спаси його, Господи! 180 Незабаром після цього, 10 листопада, отримано поштою від того ж архімандрита Антонія обіцяний ним у скитську церкву хрест срібнополащений, на верхній дошці якого срібне біле зображення розп'ятого Христа Спасителя, прикрашене по краях різнокольоровими каменями. Усередині хреста вкладено: частину життєдайного дерева Хреста Господнього, а внизу частину мантії преподобного Сергія і залишено місце для вкладання подарованих мощей цього угодника Божого 181 . Через рік після відвідин старцем Макарієм київських святинь йому чомусь треба було поїхати до Малоярославецького монастиря. 11 жовтня 1851 року він і вирушив туди у супроводі послушника Іоанна Половцева. Звідти разом із настоятелем ігуменом Антонієм проїхали вони до Борівського преподобного Пафнутія монастиря і після люб'язного побачення з настоятелем монастиря архімандритом Геннадієм вирушили до Зосимової жіночої пустелі, що була під особливим покровительством Московського ітрополита Філарета. архімандрита Антонія. Там несподівано довелося їм побачитись і з батьком намісником. Ось як писав про це сам старець Макарій до севських племінниць: «У понеділок рано приїхали до Зосимової пустель... Від надлишку їх (сестер) радості та любові вони не знали, яке нам подати заспокоєння. Але ми були задоволені; і не можна не бути вдячним до загального радісного і старанного привітання та розчиненого відвертого почуття. Але в самий час нашого у них перебування помножилася їхня радість: отримали звістку, що завтрашній день, тобто 16 число, приїде до них батько намісник лаврський, отець архімандрит Антоній, і пробуде в них день свого Ангела колишнього, Андрія Критського, 17-го числа, що й виповнилося. Шістнадцятого числа о третій годині пополудні приїхав батько архімандрит; і для нас була ця така несподівана втіха, тож якби й списуватися до з'їзду, то не можна було б так пристосувати. Приємне його любовне просте звернення, душекорисні та повчальні бесіди для всіх і кожного були великою втіхою. І в цей час у сестер роботи і заняття всі залишилися, крім потрібних; а всі присідали при ногу його та нашій і харчувалися душевною їжею, що виходить із уст його» 182 . Тут, між іншим, старець Макарій у присутності батька намісника пояснив, що у нещодавно виданому академічному російському перекладі «Лествиці» помічені деякі неточності. Повернувшись із Зосимової пустелі, батько намісник не преминув довести про це до відома митрополита. Владика через духовну доньку старця Макарія М. П. Кірєєвську виявив бажання, щоб старець виклав свої зауваження на папері та доставив йому. Справою цим під безпосереднім наглядом старця Макарія зайнялися ієромонах Амвросій та отець Іоанн (Половцев). Вважаючи академічний переклад зі слов'янським молдавського старця Паїсія і з російським перекладом колишнього настоятеля Волхівського монастиря архімандрита Макарія (Глухарьова), вони виписали належні зауваження. Виписки ці через ту саму пані Киреєвську доставлені були старцем митрополиту при наступному смиренному листі: «Вибачте, Милостивий Владико, що насмілююся турбувати Вас моїми складними моїми рядками. З благословення Вашого Високопреосвященства, переданого мені через Н.П. Киріївську, закликаючи на допомогу Ваші архіпастирські молитви, знову видану книгу святого Іоанна Ліствичника в російському перекладі з деякими з братів нашої обителі, прочитавши і усвідомивши з перекладом старця Паїсія, архімандрита Молдавського, зробив зауваження, в чому, за нашим висловленням, знаходив розуму, яким склавши особливий реєстр, наважуюсь представити на розсуд Вашого Високопреосвященства. І, тягнучи себе до стоп Вашого Високопреосвященства, прошу вибачення за це наше відвагу; і аж ніяк не сміємо стверджувати справедливості нашої думки, відданий на Ваш архіпастирський розсуд і рішення; і якщо що або будьте ласкаві знайти неправильним, то все нижче просимо покрити Вашою архіпастирською любов'ю і поблажливістю. Отримуючи неодноразово благословення Вашого Високопреосвященства, і поки дерзаю питати оно і, вкидаючи себе в молитовний Ваш покров і архіпастирські милості, з гідним моїм шануванням маю честь перебути...» Лист цей послав був у перших числах2. старця з митрополитом. Не можна сказати достовірно, щоб до видання Оптиною пустелею корисних книг (до 1845 року) старець Макарій добре був відомий митрополиту Філарету. Коли ж наближені до старця люди стали просити у владики благословення на початок книжкової справи, святитель, без сумніву, не міг не поцікавитись, хто ж займатиметься підготовкою до друкування рукописів. У свою чергу, давно відомі митрополиту пани Киреєвські та інші шанувальники старця не могли не висловитися про нього з самого похвального боку як про чоловіка мудрого і високодуховного подвижника, тому владика митрополит не міг не розташуватися серцем до старця Макарія. Якою була приязнь до нього митрополита, можна бачити з листа у відповідь Н. П. Кірєєвської до старця, написаного в травні 1849 року, в якому згадується і про сприяння московського святителя у виданні книги преподобного Ніла Сорського. «Бувши у владики, – так між іншим писала Наталя Петрівна, – я повідомила йому Вашу вдячність за його милостиву увагу і прочитала йому кілька рядків з початку та кінця листа, де Ви подумки кидаєтеся до стоп його і випитуєте святих молитов і благословення. Він вислухав це з почуттям і сказав: "Напишіть до отця Макарія, що прошу Господа, і посилаю йому Боже благословення, і прошу його святих молитов. Про Ніла Сорського справлявся; дозволили надрукувати і не питаючи Синоду, і незабаром Ви отримаєте його книгу для друкування". Це власні слова владики». Нарешті, відгук про старця Макарії намісника Троїце-Сергієвої лаври архімандрита Антонія, який недавно зблизився з ним, до якого митрополит мав повну довіру, без жодного сумніву, справив на душу святителя Філарета глибоке враження. А доставлені йому старцем осмислені зауваження на академічний переклад «Лествиці», можна вважати, послужили вже підтвердженням всіх похвальних про нього відгуків перед митрополитом. Внаслідок усього цього мудрий святитель, який не поспішав у справах, що вимагали обережності, зважився нарешті письмово виявити старцеві бажання бачитися з ним особисто. Поїхати до Москви спонукали старця Макарія, крім цього, та інші причини, особливо його слабке здоров'я. Давно вже віддані йому особи вмовляли його з'їздити до Москви порадитися про своє здоров'я з тамтешніми лікарями, але він на їхні неодноразові вмовляння лише відповідав: «Хай буде, що Богові завгодно» – або частіше мовчав. Між іншим, з нагоди оптинців видання книг старець Макарій, можна сказати, вже й за потребою входив у листування з митрополитом. І ось у відповідь як на колишній його із зауваженнями лист, так і на інший, вітальний, того ж 1852 року, зі святом Світлого Христового Воскресіння, старець удостоївся отримати від владики митрополита листа наступного змісту: «Преподобний отець Макарій! Христос воскрес! Прийміть від мене це цілування до спільного сутичення спільною вірою. Господь воскреслий нехай дарує Вам обіцяну радість, сповнену і невід'ємну. Вибачте, що пізно дякую Вам за повідомлення зауважень на новий переклад „Лествиці“. Я дав їх перекладачам, і ще не маю від них звіту, на який чекаю і вимагаю, щоб над книгою поговорити з Вами за допомогою Ваших зауважень. Наші спільні знайомі, повідомляючи мені відомості про Вас, порушили у мені турботу про Ваше здоров'я, а від цього народився помисл, який Вам повідомляю. Ви далеко подорожували до Київських чудотворців: чому б не зробити Вам подорож не так далеко – до Московських чудотворців та преподобного Сергія? Вони не залишили б без благословення Ваше відвідування. До речі, Ви могли б вислухати поради лікарів, а ми б скористалися Вашим спілкуванням. Якби я кликав Вас до себе, Ви могли б відмовити не думавши. Але як я покликаю Вас до Московських чудотворців і преподобного Сергія, то, сподіваюся, Ви подумаєте про це не без уваги. Господь нехай влаштує Йому приємне. Прошу Ваших молитов. Філарет м. Московський. Квітня 3. 1852». Це милостиве, велелюбне і смиренномудре писання великого святителя Московського, при глибокій повазі до нього старця Макарія, викликало з боку останнього чудово смиренну відповідь. Старець писав: «Христос воскрес! Ваше Високопреосвященство, наймилостивіший отець і архіпастир! Ви так багато зволили вилити на мене архіпастирської та батьківської милості, удостоївши худість мою своєручного Вашого писання, що я не можу цілком висловити тих, хто відчуває мною до особи Вашого Високопреосвященства благоговіння і найнижчої синівської подяки. При отриманні такого дорогого для мене знака Вашого благовоління я поцілував слова, писані святительською Вашою правицею, подумки кидаючись до стоп Ваших. Чи наважусь я відмовлятися від такої милостивої Вашої пропозиції та благословення мені, найгіршому, – вклонитися Московським великим чудотворцям і преподобному Сергію Радонезькому, нашим великим заступникам і клопотам порятунку, що для мене буде великою втіхою? Але й благоговіючи до особи Вашого Високопреосвященства, давно маю бажання отримати особисто Ваше архіпастирське благословення, чого досі не міг удостоїтися. Тепер же за щастя собі вважаю за першої нагоди, по злитті води, з благословення нашого архіпастиря і отця ігумена, припасти особисто до стоп Вашого Високопреосвященства. Наважуюсь, просячи Вашого архіпастирського благословення і святих молитов, з найнижчим моїм шануванням і синівською відданістю припасти до стоп Ваших і перебути Вашого Високопреосвященства, наймилостивішого отця і архіпастиря, найнижчий послушник. 8 квітня 1852 року». Одночасно з листом до старця Макарія митрополит надіслав особливий лист та ігумену Мойсеєві, просячи його відпустити старця до Москви. Але з боку смиренного і доброзичливого ігумена затримки не можна було й припускати, хоч би митрополит і не просив його про це. І ось у травні старець зібрався в дорогу, запросивши з собою у провідники вищезгаданого, тепер уже рясофорного ченця, отця Іоанна (Половцева). Восьмого числа, на свято Вознесіння Господнього, в пообідній час батюшка отець Макарій запросив усіх скитських братів до себе на чай і оголосив, що за відсутності своє доручає догляд за зовнішнім порядком у скиті ієромонаху Пафнуцію 183 , а духовне окормлення братів, як і раніше. Заповів зберігати мир та однодумність як головні ознаки учнів Христових і не залишати келійних занять. При цьому він зауважив: «От і світські мудреці вказують нам результат – писання батьків. Нещодавно Іван Васильович Киреєвський надіслав (як ви чули) мені свою книжку, в якій він голосно зізнається, що, вичерпавши всю мудрість західних філософів, переконався, що істини не мають; а вона таїться у писаннях отців Православної Церкви». Наступного дня, 9 травня, після літургії у скиту відслужений був для тих, хто від'їжджає напутній молебень з уклінністю; а потім і відбулися чудові дроти старця братами. Всі після молебню поспішили до батюшки в келію, де, як висловився літописець, відбувалося торжество Христової любові в наш скупий час. Потім усі скитські братія і більшість монастирської сім'ї пішли за старцем до виїзних монастирських воріт. Туди ж вийшов і ігумен Мойсей. Тут гідні один одного старці попрощалися, а братія проводжали тих, хто від'їжджав через річку Жиздру, що протікає сажнях за сто від монастиря, де монастирські, прийнявши від старця благословення, підкоряючись його бажанню, повернулися назад, скитяни ж проводили старця і ще трохи далі. Нарешті він вийшов зі своєї кибитки, благословив кожного брата і вирушив у навмисний шлях. Можливо, такі урочисті проводи старця були влаштовані внаслідок поголосу, що він їде до Москви на виклик великого московського ієрарха. Здається, втім, як і колишні проводи старця, при від'їзді його довгий час, не були позбавлені інтересу. 15 травня після обіду повернувся з Малоярославця скитський кучер 184 з кіньми, на яких возив туди старця. З цим кучером отримано було скитянами від батюшки і перший лист, в якому він після докладного опису шляху до Малоярославця звільнив, за звичаєм своїм, приписати своє батьківське доброзичливість: «Будьте, браття, у самодокорінні та любові; і мир Божий буде з вами». Близько півтора місяця, з проїздом до Москви і назад, пробув у відлучці старець Макарій. У цей час звільнив відвідати Оптину пустель новий Преосвященний, єпископ Григорій (Міткевич), який зайняв Калузьку кафедру з 9 грудня 1851 після свого заступника, єпископа Миколи. Приїхав він 31 травня та пробув кілька днів. До всіх і до всього обителі владика був дуже уважний і люб'язний. Коли був у скиті, побажав відвідати келію скитоначальника та старця Макарія. Увійшовши в залік, він спитав: «Це приймальня, здається? А я хочу бачити келію старця». Тоді ігумен Мойсей, який супроводжував Преосвященного, наказав відчинити двері келії. Увійшовши туди, владика помолився на святі ікони, потім, глянувши на шафу, промовив: «А! Книги? - І, одягнувши окуляри, почав пробігати крізь скло шафи змісту. Потім звернувся до іншої шафи: І тут теж книги? Ось скільки! Отже, старець користується ними. А чиї це? Батько ігумен пояснив, що власний старець. Після цього, оглянувши скит і пасіку при ньому, повернувся до монастиря. Відслуживши в монастирі 3 червня літургію, Преосвященний побажав наступного дня і послужити в скиті. Прослухавши з вечора в скитській церкві чування і повертаючись на ночівлю до монастиря, він у розмові з настоятелем, що супроводжував його, запитав: «А одкровення до кого (брата) мають?» Батько ігумен відповів: «Об'явлення мають до старця Макарія». – «Оце – головне, – продовжував владика. – У цьому й полягає вся справа. Це є джерелом спасіння. Не те або впаде людина занадто низько, або піднесеться високо. Перше погано, а за другим якраз слід принадність. Чи не так?» – «Точно так, Ваше Преосвященство, – відповів ігумен. – Іншим самочиненням потрапить у таку красу, що й виправити буває важко». Далі владика говорив про те, наскільки важливим вважає він одкровення помислів, за допомогою якого очищається серце і в'януть пристрасті, і уклав розмову словом Писання: а безрадістю полониться безбожний (пор.: Прип. 11, 6). Ця чудова у всіх відносинах розмова послужила для владики і темою бесіди, яку він другого дня виголосив у скитській церкві після Божественної літургії. Але продовжимо розмову про подорож старця Макарія. До Москви він прибув 14 травня вранці, о дев'ятій годині, до будинку Кірєєвських, який знаходився біля Червоних Воріт, де господарі чекали на нього, як благословення Боже. Але тільки-но встиг старець вийти з воза, як посланий від митрополита Філарета приїхав довідатися: коли чекають на старця? До сліз зворушений був батько Макарій увагою милостивого владики і поспішив сам висловити митрополиту душевну вдячність - з'явитися до нього особисто. У це ж перше побачення митрополит зволив запросити його до своєї трапези. Як потім старець проводив у Москві час, запозичуємо відомості з його листів до сівських племінниць. Наступного, п'ятнадцяте число травня він писав так: «Дванадцята година. Ми після обідні отримали від владики благословення і удостоїлися його бесіди. Близько години я був у нього; говорив (володар) про різні предмети, більш духовні, і вище за мою гідність; явив архіпастирську свою милість – приїхати наказав о другій годині обідати, де обіцяв познайомити мою худість з преосвященним Григорієм Казанським. Ну чи я стою того? Боюся, хай не буде мені це на осуд». (Того ж дня.) «П'ятнадцятого числа, після листа мого до вас, я удостоївся бути співтрапезником двох ієрархів; істинно, не з моєї гідності, дивлячись на життя моє недбайливе, і при тому горе мені! Як ім'я моє вище діл моїх, а я, окаянний, ловлячи славу, далеку бігу від ганьби; а не маю рівності і до того, і до іншого. Але що ж робити? Господи! Якими ж важиш долями, врятуй мене, недостойного». «Нині (мабуть, наступного, шістнадцяте число) знову благословив владика побувати до нього, і я поїду туди о восьмій годині на обід і сподіваюся отримати його благословення». «17 травня. Слава Богу! Ось ми вже в Москві четвертий день живемо, і дещо виправили, і дехто мав. Я писав до вас про благополучний наш приїзд і про благословення від владики; і тепер вранці, маючи вільний час, пишу до вас ці рядки, або розмовляю з вами. Вчора, вже не рано, отримав листи з Пустелі від вас, від братів і всі надіслані на моє ім'я до Пустеля». «18 травня. Сьогодні свято Зіслання Святого Духа; і я, грішний, вище за мою гідність сподобився бути співслужителем при митрополиті в Чудовому монастирі. Він служив літургію, і я був серед службовців. Дяка Господу!» «На згадку Олексія митрополита (20 травня) був у Чудові. Владика служив, а я стояв у вівтарі з М... Потім був на закусці у владики; і він благословив мені вирушити до Лаври. Думаю завтра чи у п'ятницю туди поїхати. А ви, здається, марите в спеку про мою уявну висоту, не розуміючи того, що я нікчемно значу. Владика зі мною майже нічого не говорив; а як поговорить, то й побачить мою нерозумність і ліниве і недбайливе життя. Він, можливо, думав знайти в мені якісь високі дарування і духовний плід; а я всього цього чужий і єдиний від грішних і немічних єсмь. Ви маріть як хочете, а мені насправді видніше». «26 травня. Пишу до вас із Лаври преподобного Сергія, угодника Божого, куди ми приїхали в п'ятницю 23-го числа, о другій годині пополудні. І того ж дня приїхав сюди й владика. Другого дня після ранку ми служили молебень преподобному Сергію, де і ваші імена згадували. Після обіду вирушили у скит; і батько намісник туди ж приїхав і показав нам усі тамтешні заклади. Ми там були біля всенощної та обідні у неділю; там і загулялися. І того ж дня приїхала до Лаври велика княгиня Марія Миколаївна. Нині вранці ми приїхали до Лаври: владика служитиме». «Пишу після обідні... У церкві ми стояли у вівтарі, і досить добре можна було бачити велику княгиню з сином... Слава Богу, що державний Двір наш має таку старанність до угодника Божого, преподобного Сергія: вони навмисне приїжджали для поклоніння. У Москві лише переночували». «30 травня. Друге пишу до вас, кохані про Господа чада, звідси з Лаври, де пробудемо до неділі чи понеділка...» «Дяка Господу! Удостоївшись побути в Лаврі преподобного Сергія і вклонитися святим його мощам, учорашній день повернулися паки до Москви. Тому я писав до вас, чому тепер знаходжу зайвим описувати вам тамтешнє наше перебування. Скажу лише, що молитвами угодника Божого нам було там дуже добре. Владика милостиво та отечесько нас приймав і проводив благословенням та іконою Успіння Пресвятої Богородиці; і коралові чотки зі своїх святительських рук благословив». Тут потрібно зробити невелику вставку. У січні 1859 року новий начальник оптинського скиту, ієромонах Пафнутій, під час перебування в Москві представлявся митрополиту Філарету, який прийняв його милостиво і дуже ласкаво, розпитував про оптинських старців, отця Макарії, архімандрита Мойсея та ігумена Антонія і в, Макарію, що четочки, якими ми з ним змінилися, я ношу, і тепер їх маю у своїх руках». Слова ці показують, що старець, за глибоким смиренням своїм, про обмін з митрополитом чотками промовчав. Продовжуємо говорити про розлучення батька Макарія з батьком намісником Лаври власними словами старця: «А батько намісник явив велию свою до нас любов і всім забезпечив: образами, книгами, чаєм, цукром, самоваром, грошима, рясом та камілавкою з клобуком; дав до Москви своїх коней і спокійний тарантас; сам провів за десять верст, де ми й чайку попили. А о. Ф. з о. Д. проводили до половини дороги, тобто до ночівлі. За наказом владики ми пробули у Лаврі та у скиті десять днів. Я уявив йому, що термін наш зближується, а він каже: "Можна відстрочити; коли потрібно, я напишу до вашого архієрея, а вам треба в Москві полікуватися". Нам же залишилося лише сім днів, а тут ще ні в кого не були, що робити? Просив отця ігумена надіслати ще відстрочку на два тижні. А тим часом ми часто розмовлятимемо на листах, що я роблю будь-яку пошту: пишу до своїх братів і сестер, тобто до вас, а ви пишіть до мене і не нудьгуйте» 185 . Цим закінчуються повідомлені самим старцем Макарієм відомості про його перебування у Москві та Лаврі. Можна з них бачити, як йому були раді і яку показували до нього любов митрополит і лаврський намісник, а з іншого боку, яке було й упокорення старця! 13 червня відбув батюшка Макарій із Москви. Киреєвські проводили свого духовного велелюбного батька до застави. А 20 червня, наприкінці вечірнього правила, він повернувся зі своєї поїздки до скиту. Побачилися скитяни зі своїм дорогим батюшком і отримали благословення від нього в церкві. А потім до пізнього вечора келії старця наповнені були монастирськими братами, які приходили до нього отримати благословення і виявити свою радість про його благополучне повернення. Наскільки приємно митрополитові було особисте побачення зі старцем, можна бачити з наступного листа до нього владики: «Преподобний отець Макарій! Перш за все дякую Вам за добре відвідування. Сподіваюся, що праця Ваша небезплідна. Шкода, що не досить розмовляв із Вами. Але слава Богу за все! Дякую за книги 186 . Ви дуже щедрі, і мені соромно було користуватися вашою щедрістю: але мене переконали не перемовити. Користь, яку знайдуть читачі, Богу таємно діючий, нехай обернеться і Вам на духовне здобуття. Цілування мого смирення всьому братству Вашому. Благодать і мир Господній із Вами! Прошу не позбавити мене благої допомоги ваших молитов. Філарет м. Московський. Серпня 13. 1852». Справді, праця поїздки старця Макарія до Москви, за словами митрополита, була небезплідною. Там він мав втіху помолитися святим угодникам Московським і лобизувати їх нетлінні мощі, а потім і преподобного Сергія у його Лаврі; бачити віч-на-віч великого святителя Московського, отримати від нього благословення і насолодитися його смиреннолюбовною співбесідою; в Лаврі ж бути прийнятим із братерським коханням – і навіть, здається, більше того – батьком намісником Лаври, а потім ще ректором Духовної академії архімандритом Олексієм, інспектором архімандритом Сергієм та професором Ф. А. Голубинським. Крім того, старець скористався і посібником головного доктора Московського сухопутного госпіталю пана К. К. Пфеля 187 . Здавна страждаючи, а останні роки й постійно, духом, страждальник підтримував себе краплями, які прописував йому цей лікар. Прихильно ставився митрополит Філарет до старця Макарія і до особистого побачення з ним; а після нього став ставитися з ще більшою увагою, прихильністю та побажанням. Так, наприклад, 25 лютого 1854 року старець отримав від митрополита листа наступного змісту: «Преподобному отцю Макарію про Господа радіти. Як пишу до Вас при вступі в пост, той час просити у Вас прощення, може бути і у більших винах, ніж та, про яку тепер думаю, у довгому мовчанні. За участю чую, що здоров'я ваше слабке. Дайте собі відпочинок. Не виснажуйте сил, які при помірному вживанні можуть служити на користь. Чую також, що Ви стурбовані неправими судженнями про деяких людей, які отримували від Вас повчання. Скільки знаю обставини: треба їм радити терпіння, бо думку їхнього начальства не раптом змінити можна. Втім, немає причин побоюватися, щоб могли статися труднощі, подібні до покійного батька Леоніда 188 . Мир і тиша душі Вашій. Помоліться за мою, мовою житейською, що обурюється. Філарет м. Московський. Лютий. 21. 1854. Цілування Вашому батькові архімандриту та отцю Антонію. У першого також перепрошую у мовчанні». Або в листі того ж року до старця Макарія писала Наталія Петрівна Кірєєвська: «У п'ятницю мала щастя бути у владики митрополита... Незважаючи на заняття, він зробив милість – прийняв нас уважно і зволив питати про ваше здоров'я; і, дізнавшись про ослаблення та зайняття духу, що трапляється з Вами, вкрай співчував і сказав: треба було б батькові архімандриту спокійнити старця; передайте старцеві бажання моє йому здоров'я та благословення Боже. Виконую це приємне доручення від щирого серця». У взаємних відносинах владики митрополита і старця Макарія проглядає навіть воістину дитяче одне до одного кохання. Духовну дочку старця М. П. Киреєвську митрополит приймав негайно у будь-який час – і коли був зайнятий справами, і навіть коли нездоровий був і тому, крім неї, нікого не приймав. 25 жовтня того ж 1854 року Киріївська писала старцеві таке: «Милостивий отче мій, добродій душі! У п'ятницю, як передбачала, була у владики. Він був нездоровий і ще нікого не приймав. Я наважилася сказати, щоб доповіли про мене, і, звичайно, за Ваше святе благословення, була прийнята милостиво владикою. Передала ваше земне поклоніння, отче мій, і, одержуючи вам святе благословення від владики, я розв'язала вузлик з дарами від вас і подала спочатку чашу точену, потім ложечки, ковшок. Владика все переглянув з увагою і, тримаючи в руці ковшок, сказав: "Скажіть, навіщо тут усередині розани? Щоб їх випити? Адже вони зійдуть, ось і в мене в скиту теж так розписують; здається, це зайве?" Я відповіла владиці: "Ці квіти не зійдуть, вони ретельно криються оліфою і утримуються, що на досвіді бачила, вживаючи ложечки однаково розписані; це дуже красиво". Владика: „Ну добре, буду за обідом вживати і пити з цього ковшика...“ Потім подала свічники (точені), які дуже сподобалися владиці. Він сказав, що "зі шпилькою чистіше". А коли я доповіла, що батюшка совівся послати їх, - вони в олові просто оздоблені, владика сказав: "Дарма; я олово вважаю за краще; воно набагато краще міді". Адже я дав архієрею книги преподобного Ісаакія і пояснив, чому листи трохи пом'яті - з моєї вини, і що ти сам для зручності знаходження рядків тієї ж матерії зволив сам поставити літери, і показав, як (знайти), і що ти ревнув за єпископа, власне, думаючи, що ця зручність не буде до вподоби єпископу. Владика сказав: "Дуже вдячний. Але чому старець не залишив це собі і не позбавив себе?" Я відповів: «Отець ще потрудиться щось для себе зробити, а вам, Владико, він радий служити всім, що має, завдяки своїй глибокій відданості вам». Владика сказав: "Ой, спаси їх Боже! Дякую їм. Мабуть, мені ще довго жити. Вони мені стільки всього прислали! Вони хочуть, щоб я довго жив". І всі мило посміхалися. Я відповів, що це через пристойність. Владика із співчуттям запитав про Ваше здоров’я. Я пояснив те, що побачив, і душа моя була втішена любов’ю Господньою до тебе, мій отче! Потім передала уклін і шану від отця архімандрита (Мойсея) та отця ігумена Антонія...» Перебуваючи в таких близьких стосунках взагалі до оптинських старців і особливо до старця Макарія, владика митрополит побажав і ще раз побачитися з ним та з ігуменом Антонієм, до чого трапився сприятливий випадок. У скитському літописі під 26 вересня 1855 року читаємо наступну замітку: «Цього дня, о четвертій годині ранку, старці – отець ігумен Антоній і батюшка отець Макарій – поїхали в Зосимову дівочу пустель на запрошення начальниці оною до освячення храму, яке буде святим який також виявив бажання, щоб старці скористалися цією нагодою для особистого з ним побачення та бесіди». Але подробиці цього побачення, на жаль, невідомі. Яка ще була велика уважність владики митрополита до видання оптинцями на чолі зі старцем Макарієм святоотцівських писань – уважність, поєднана з глибокою смиренністю святителя Христового, переважно по відношенню до старця! Мало того, що митрополит уважно прочитував і ретельно виправляв складені оптинцями пояснення на деякі темні місця святоотцівських писань, – він сам навіть перекладав деякі важкі місця святих отців, зважаючи з грецьким чи латинським оригіналом, і спонукав цензора до якнайшвидшого виконання. Особливо святитель дбав про видання книги «Преподобних отців Варсануфія Великого та Іоанна керівництво до духовного життя», знаходячи її більш за інших корисною для іноземців. У листі своєму до старця Макарія Н. П. Киреєвська в липні 1849 року між іншим писала, що владика, дізнавшись про бажання оптинців надрукувати повчання преподобного Феодора Студита і преподобних Варсануфія і Іоанна, зауважив: «Думка моя: перш за все почати». А від 19 вересня того ж року Киріївська повідомила старця Макарія такі слова митрополита: «Про книгу святого Варсануфія, бувши в Лаврі, я зайнявся. Знайшов і грецький оригінал; і стародавній слов'янську ми відшукали, і, що дивно, слов'янську набагато ближче і вірніше за грецьку. Ми покладемо так: переклад старця Паїсія друкувати так, як він є. Але як є в ньому в деяких місцях пропущені промови і місця, то все подібне з древлеслов'янського, і звіряючись з грецькою (книгою), будемо виставляти внизу в примітках, як то зроблено і в книзі святого Нілу». «Вислухавши ці радісні слова, – писала потім Кірєєвська, – я вклонилася владиці в ноги з глибокої вдячністю і подякою... Я ще додала кілька слів про те, що боялася відволікати Феодора Олександровича (Голубинського), тепер іншим зайнятого, від книги святого Варсану. Владика сказав: „Ну, я йому наказав винятково нею зайнятися“». Коли ж книгу було надруковано і від імені старця Макарія піднесено Киреєвському митрополиту, він дуже був задоволений. Кірєєвська з цього приводу писала до Оптіна наступне: «Владика прийняв нас батьківськи прихильно. Я подала йому підносний екземпляр від імені Вашого, батюшка, дякувала від Вас із земним поклоном. Владика з великим задоволенням прийняв книгу і сказав: "У старців як усе встигає, дивно! Дуже їм вдячний". Я просила владику звернути увагу на друк, на алфавіт, і владика все дуже схвалив. Ласкаво говорив». Разом із книгою преподобних отців Варсонуфія та Іоанна Митрополит схвалив видання Преподобного авви Фаласія. Продовжуючи попередній лист, Киреевская писала старцеві: "Я подарувала єпископу 300-річчя перекладу Фаласія. Єпископ запитав: "Що це?" - “Решта сотника Талассія. Отець Макарій не переклав останніх розділів четвертої сотниці, бо боявся помилитися у викладі цих високих предметів богослов'я, і ​​залишив це на волю Вашого Преосвященства і як Господь скаже Вам». - «Це даремно; краще б перевели - допомогли б. Почекай, тепер...» - і пішов до іншої кімнати.Владика повернувся, тримаючи в руках першу центурію святого Фаласія: «Ось перша центурія, я читав, дещо змінив. В одному місці я думав, що вгадав, виправив, але коли знайшов тут, у Лаврі, грецький оригінал, побачив, що помилився, і змінив поправку. В іншому місці було не так, мабуть, тому, що в оригіналі бракувало одного слова. Ось дайте від мене старшим і запитайте, чи будуть вони задоволені моїми поправками. Я стурбувався і не знав, як мені переслати цю сотницю. Дуже радий, що Вам можу віддати її." Потім я спитала: „Коли старці перепишуть, то дозвольте до Вас назад доставити?“ – „Можна й у цензуру віддати – як хочете“». Після повернення першої сотниці авви Фаласія митрополит писав до старця Макарія: «Світ зверхній преподобному отцю Макарію! Повертаю переклад авви Фаласія, поцяткований мною, можливо, так само некрасиво до розуму, як до букв. Віддаю на Вашу думку. Не зайвим гадаю сказати, що мною зроблено і чому. Першу сотницю я чув тільки з перекладом старця Паїсія. У деяких розділах сумніваючись, вдався до оригіналу. Три інші сотниці щось спонукало мене постійно порівнювати з грецьким оригіналом, а іноді і з латинським перекладом, який надрукований при грецькому оригіналі, але не завжди з ним подібний. Виявилося, що для деяких розділів була необхідна допомога грецького оригіналу, а іноді й латинського перекладу, хоча в деяких інших розділах наш переклад, очевидно, вірний, а друкований грецький темний – очевидно, зіпсований. У 59-му розділі третьої сотниці переклад наш залишений недоторканним; а переклад з грецької поставлено до примітки, тому що дещо сумнівне, яке читання правильне, хоча, на мою думку, найімовірніше, що справжнє читання – грецьке; бо тільки здогадливо і вимушено можна дати значення словам: „у працьовитому другому ти знайдеш покрив очам твоїм“. Але слова „в працьовитому другі ти знайдеш покрив твоїм похибкам“ дають ясний зміст. І можна бачити їхнє джерело в словах Апостола: обернений грішника від помилки покриє безліч гріхів 189 . Про те, що 89 і 92 глави четвертої сотниці не на своєму місці, додається при цьому особлива записка. Додаю також останні 21 розділ, переписані особливо, щоб Ви краще могли прочитати, ніж те, що я зв'язно пишу по дозвіллі, по немочі, а найбільше по лінощі, якої позбутися допоможіть мені вашими молитвами. Ще цілування світу Вам, і отцю архімандриту, і отцю Антонію. Філарет м. Московський. У Лаврі. Червня 22, 1855». У відповідь митрополиту старець Макарій писав таке: «Ваше Високопреосвященство, наймилостивіший архіпастир і отець! Неодноразово отримуючи від Вашого Високопреосвященства через Н. П. Киреївську архіпастирське благословення, приймав воно благоговійно, з почуттям вдячності і, не сміючи турбувати Ваше Високопреосвященство моїми писаннями для висловлювання оного, зберігав у мовчанні досі. Але нині знову вилита архіпастирська та батьківська милість Ваша подала сміливість до написання цих моїх недоумкувальних рядків. При всіх Ваших багатотрудних і корисних заняттях Ви бажали приділити час для розгляду представленого від нас Вашого Високопреосвященства через Наталю Петрівну рукопису авви Фаласію першої сотниці зі слов'янським текстом перекладу російською мовою. Отримавши її назад, з радістю побачили в багатьох місцях виправлення перекладу, зроблене святительською рукою Вашого Високопреосвященства, яке нам ясно показало правильність слов'янського тексту і наше недоумство; і ще стільки виявили милості – зволили прийняти й решту трьох сотень на Ваш благорозгляд. Вибачте, милостивий владико, таку нашу зухвалість, що ми наважилися цим турбувати особу Вашого Високопреосвященства. Вважаємо також великою милістю до нас та щастям для себе те, що удостоїли прийняти від нашої глибокої старанності екземпляри книги святих Варсануфія та Іоанна у російському перекладі. Це не наш твір, а плід Вашого архіпастирського благовоління та благословення, без яких не могло б відбутися це підприємство. Продовжуючи Ваші архіпастирські та батьківські милості, Ваше Високопреосвященство дозволили надіслати через отця намісника Лаври отця архімандрита Антонія до нашої оселі 100 рублів сріблом. Все це складаючи в серцях наших, насмілюємося в цих слабких мізерних рядках принести Вашому Високопреосвященству нашу найглибшу подяку і подумки припадаємо до стоп Вашого Високопреосвященства, лобизуючи святительську Вашу правицю. При чому, сміливо питати Вашого архіпастирського благословення і святих молитов усієї нашої скитської братії, що працювала в книжковій справі, і мені останньому з безмежним шануванням і синівською відданістю, маю щастя перебути Вашого Високопреосвященства, милосердя послушник, багатогрішний ієромонах Макарій. 25 червня 1855 року». Але особливо владика митрополит дбав про видання Оптиною пустелею книги святого Ісака Сиріна у слов'янському перекладі старця Паїсія Величковського. Книга ця, втім, надрукована була трохи раніше від преподобного авви Фаласія. У пам'ятній записці старця Макарія читаємо про це таке: «Про надрукування книги святого Ісаака Сиріна ми не сміли сподіватися робити будь-які засоби (ймовірно, тому, що вже надруковано був російський академічний переклад цього святого отця); але Бог долями Своїми влаштував несподівано і дарував нам мати велику духовну втіху – бачити її надрукованою в 2400 примірниках. Ось як це сталося: в 1852 році, коли я був у Москві, говорячи з панами Кірєєвськими про російський (академічний) переклад цієї книги, як би добре і корисно було надрукувати цю книгу слов'янською мовою старця Паїсія, запропонував їм при нагоді запропонувати про це високопреосвященному митрополиту Філарету. Будучи в Троїцькій лаврі водночас, запропонував про це батькові наміснику архімандриту Антонію. Після мого від'їзду він, улучивши час, у різні часи при розмові доповідав про це Його Преосвященству». З цього приводу у вересні того ж таки 1852 року отримано було старцем Макарієм від лаврського намісника наступного листа: «Боголюбивий і люб'язний старець отець Макарій, благословіть! За вашим словом про надрукування Ісаака Сиріна писав я до старця нашого, святого владики. Дозвольте вислухати, яку відповідь він мені написав: „Радий буду, якщо надрукують отці оптинські книгу Ісаака Сиріна слов'янською, і для цензури труднощів не передбачаю. поясненнями слов'янський текст, на мене, кращий за російську, тому що за якістю мови переклад ближче до оригіналу. Ось Вам, любий пане, від слова до слова відповідь владики. Тепер залишається Вам, покликавши Господа на допомогу, приступити до справи. Просячи святих молитов Ваших, із сердечною любов'ю є назавжди негідний Антоній. Батьку ігумену Мойсеєві, отцю Антонію та всій скитській Вашій братії передайте братній уклін. 18 вересня 1852 року». Наступною поштою отримано було листа від Н. П. Кірєєвської, в якому вона повідомляла старця Макарія про розмову з митрополитом. "Владика: "Чи не пише Вам отець Макарій що про друкування книги святого Ісаака Сиріна? Він писав про це до отця Антонія, чому це?" Я відповіла: "Не знаю нічого про це, владико. Але якщо батюшка писав до отця Антонія, то, мабуть, ґрунтуючись на словах, сказаних Вами раніше чоловікові моєму, що Ви раді будете бачити цю книгу надрукованою, подібно до книги святого Варсануфія, слов'янською мовою з поясненнями. доручите зробити Голубинському, то буде дуже повільно. Владика: "Ні, в Синод посилати я не буду - адже ця книга святого отця, - а віддам її на розгляд до Комітету, і якщо він не зважиться пропустити, то зажадаю себе і сам підпишу. Нехай роблять догану мені одному "". У згаданій вище пам'ятній записці старець Макарій зауважив, що стосовно пояснень на темні місця святого Ісаака Сирина митрополит «не знає, кому доручити це зробити. Внаслідок цього, – продовжує старець, – ми писали до Н. П. Кірєєвської запропонувати владиці, чи не завгодно буде Його Високопреосвященству дозволити нам зайнятися цією справою. На це й отримали його благословення та дозвіл взяти в Московській духовній академії грецьку книгу святого Ісаака Сиріна». Підготовлений потім до друку рукопис подано митрополиту Філарету на розгляд. «Владико, – продовжує у своїй записці старець, – прийняв її прихильно і, вирушивши до Троїцької лаври, перебуваючи там у скиті, перший тиждень Великого посту зайнявся переглядом наших пояснень та зауважень; деякі поправив і своєручно про це удостоїв мене писанням від 9 березня 1853 року, і що він передав рукопис цей в цензуру для розгляду і дозволу друкувати, - яка і доручена цензору, батькові інспектору академії архімандриту Сергію, який з любов'ю зайнявся розглядом оною і по закінченні того ж року в до панів Кірєєвських. А вони, з благословення архіпастиря, почали друкувати і протримали коректуру. Тим часом Господь допоміг нам зробити на цю книгу алфавітний покажчик, який також затверджений цензурою для друку». Не зайве тут запропонувати увазі читачів і листа святителя Філарета від 9 березня 1853 року, яким він вшанував смиренного старця Макарія: «Преподобному отцю Макарію про Господа радіти! Помоліться за нас, що борються з хвилями людей і справ, та не зануримося, але нехай торкаємося, хоч трохи, бреху тиші та свободи. Кілька місяців минуло, доки я знайшов нарешті час відірватися від справ неволі, щоб зайнятися справою бажаною – читанням рукопису святого Ісаака Сирина, підготовленого Вами до друкування: але й тепер, не закінчивши цього, змушений повернутися до навколишніх неминучих справ посади. Близько половини книги читав я безперервно, слухаючи вчителя і Ваших тлумачень. Далі переглядав деякі місця: але, не маючи змоги продовжувати і побоюючись ще надовго зупинити справу, наважуюся завтра надіслати рукопис у цензуру. Вибачте мені, що я зухвалою рукою торкнувся деяких Ваших приміток, не маючи можливості попередньо пояснити Вам, чому так торкнувся. Деякі місця книги темні у грецькому так само, як і у слов'янському тексті. Ймовірно, тому причиною, між іншим, грецький перекладач із сирської. Деякі примітки на такі місця здалися лише здогадними і недостатньо відповідними грецькому тексту. У таких випадках мені здалося найкращим – залишити темне темним, ніж наражатись на небезпеку дати читачеві нашу думку замість думки Ісаака Сиріна. У деяких випадках мені здалося, що тлумачення не відповідає духу вчення. Таке наступне місце у Слові 44-му. Текст: безмовність проста 190 серед правди докірливо є. Невже завжди, – писав митрополит, – коли не відчуваються благодатні дії, безмовність вже є докірливою, чи гідною засудження? І добрі подвижники відразу отримують відчуття благодатних дій? І у тих, хто досяг, не ховаються іноді ці відчуття, через недосконалість чи наглядливо? Чому я змінив це тлумачення так: без інших подвигів і чеснот. У цьому сенсі зроблено зауваження й у грецькій книзі. Одне тлумачення я не наважився змінити сам собою і уявляю Вам про це при цьому записку. Якщо погодитеся на пропоновану зміну, то поверніть тлумачення, яке я маю, щоб передати його цензорам для внесення в рукопис. Про зміни меншої важливості, які дозволяв я собі зробити, говорити не потрібно і, за чималою кількістю, незручно. Боже благословення і мир вам і братству вашому старанно закликаючи, доручаю себе вашим молитвам. Особливо батькові ігумену виявіть мою повагу та визнання моєї провини, що не пишу до нього особливо і що мовчав довго, у чому в обох вас перепрошую. Філарет м. Московський». Тлумачення старця Макарія, яке не наважився митрополит змінити, таке: у Слові 21-му святого Ісаака Сиріна текст: «Чистота є забуття розуму існуючих через єство, здобутих у світі від єства». Тлумачення: «Під виглядом знання тут очевидно неприродне вживання речей, що у природі» та інше. Особлива записка митрополита з цього тлумачення: «Інше – види знання, інше – вживання речей. І не під усіма видами знання розуміється неприродне вживання речей. Є вид знання тих, що існують через єство: і раніше його є вид знання тих, що існують за єством. Цей вид знання належить чистоті, а той – пристрасному стану. Думка зауваження правильна, але вираз не точно. Чи не завгодно так викласти зауваження: преподобний Ісаак розрізняє тут вид знання тих, що існують за єством, і вид знання тих, що існують через єство. Перший не противний чистоті, а другий має бути забутий задля досягнення чистоти. Вид знання сущих через єство є знання речей непросто за єством, але із застосуванням думок, що походять від вживання речей за єством, а, по пристрасті. Так, уявлення в думках золота як створення Божого є знання сущого за єством, а уявлення золота з корисливим пожадливістю є знання сущого через єство». Відповідь старця Макарія на лист митрополита: «Ваше Високопреосвященство, милостивий отець та архіпастир! Висока смиренність Вашого Високопреосвященства, явлена ​​в своєручному писанні Вашому від 9-го числа цього березня, яким удостоїли мою худорлявість, до глибини душі зворушила мене, і ще більше дало пізнати і бачити мою злидня, і навело страх, нехай мені буде на осудження таке. Мовчанням обвертаю розум мій і, кидаючись подумки до святительських стоп Вашим, безголосне приношу подяку. При багатотрудних і складних подвигах і піклуваннях Вашого Високопреосвященства про велику паству широкої нашої вітчизни Ви зволили приділити час на прочитання рукопису святого Ісаака Сиріна, з благовоління і благословення Вашого Високопреосвященства приготовленої нами до надрукування, з поясненнями. тексту, і удостоїли слабку працю нашої архіпастирської уваги, розглянувши її. Це схоже тільки на високу особу Вашої і Вашої любові до поширення духовного вчення святих отців для харчування цих дітей Православної нашої Церкви. Представляючи цей рукопис Вашому Високопреосвященству, ми ніяк не сміли вважати наші пояснення точними та правильними; але втішалися надією, що Ваше Високопреосвященство зверніть на них милостиву увагу, і, будучи ощасливлено цим, шануємо зміни, зроблені Вами, справедливими і святими. Знаючи освічений розум і досвід Вашого Високопреосвященства, з любов'ю і почуттям невимовної подяки лобизуємо подумки святительську Вашу правицю, що попрацювала в цьому виправленні наших гріхів. У деяких же темних місцях ми хоч і робили пояснення, не бажаючи залишити їх так; але якщо Ваше Високопреосвященство бажаєте знаходити, що краще залишити темне темним, ніж ґрунтуватися на догадкових думках, то віримо, що Господь сповістив Вам це; і це, без сумніву, буде надійніше та корисніше. Стосовно двох місць, на які Ви хотіли зробити зауваження і зміну, наважимося доповісти Вашому Високопреосвященству, як ми розуміли, крім нашої думки за правильну. У Слові 44-му на слова безмовність просте серед правди докірливо є зроблене нами пояснення: без відчуття благодатних дій. Ваше Високопреосвященство справедливо зауважили, що подвижник може не мати цих відчуттів, не дозрівши ще до цього або з інших причин. Але ми мали на увазі вище цих рядків обчислені дії успіху безмовності і розглядали слова безмовність просте посеред правди докірно їсти тільки по відношенню до цих у високому устрої перебувають людям, а не в такому розумі, щоб просте безмовність зовсім було докірливо або засудження гідне. У ньому, звісно, ​​є свої ступеня і применшення та приріст у міру духовного віку кожного. Ми так розуміли, але не могли цілком висловити нашу думку. Виправлення ж Ваше: без інших подвигів та чеснот – ближче до поняття багатьох і точніше; бо від здійснення подвигів буває і успіх у благодатних відчуттях. У Слові 21-му наше зауваження на текст чистота є забуття розуму існуючих через єство, здобутих у світі від єства не виражає справжнього розуму та точності; а зауваження Вашого Високопреосвященства дуже зрозуміле і правильне, і ми смиренно просимо замінити наше наше помилкове, якщо є на це Ваше визволення. У всіх же наших недоліках і гріхах, які зроблені в цій справі за самосмислом чи непорозумінням нашим, припадаючи до стоп Вашого Високопреосвященства, просимо, як я, так і співробітники мої, Вашого архіпастирського і батьківського прощення і милостивого поблажливості. Батько ігумен наш прийняв благословення Вашого Високопреосвященства з невимовним почуттям вдячності та зазрінням себе про високу Вашу смиренність і вважає себе щасливим, що удостоївся отримати Ваше благословення. Молитвами і благословенням Вашого Високопреосвященства Господь дарував нам допомогу закінчити переклад на російську мову книги святих Варсануфія та Іоанна, яку сподіваємося незабаром представити Вашому Високопреосвященству, і смиренно просимо Вашого визволення та благословення на подання до цензури для розгляду. Подароване нам Вашим Високопреосвященством у писанні Вашому архіпастирське благословення приймаємо з вірою і любов'ю та вдячним серцем і на майбутній час наважуємось просити оного та святих Ваших молитов на зміцнення наших недуг душевних та тілесних. І поки припадаючи до стоп Ваших і лобизуючи благословляючу правницю Вашу, з глибоким моїм шануванням і невимовною синівською відданістю маю щастя перебути Вашого Високопреосвященства, милостивого архіпастиря і батька, найнижчий послушник. Макарій. 17 березня 1853 року». З яким благоговінням старець Макарій ставився до великого святителя Філарета, можна бачити з його листа і до севських племінниць: «Сьогодні, – писав він, – Господь сподобив мене, не гідно моєму, отримати милостиве писання від Московського владики, своєручне, мітрополита Філа... смиренність цього високого чоловіка! Як він милостиво і смиренно висловлюється перед нашою худорлявістю! Навіть у сором і страх приводить своєю поблажливою смиренністю. І за таких великих його єпаршеських занять вибрав час до прочитання цієї книги (святого Ісака). Яка велика його любов до батьківських вчень і бажання вони передати вірним синам Росії для наживлення душ їхньої манною духовного вчення цього святого Ісаака Сиріна! Для нас дуже приємно, що він своєю святою рукою виправив наші помилки. Слава Богу про цей Його дар!» 192 Але всієї уваги до видання книги святого Ісаака було мало для милостивого Філарета. Він через М. П. Кірєєвську пожертвував на це видання сто рублів. Разом з тим висловлював турботу про те, щоб видання книг, за щедренності оптинських старців, окупалося їх продажем, щоб на ці гроші можна було друкувати інші книги. «Отже, – робить висновок старець Макарій у своїй записці, – ця богонатхненна книга (святого Ісаака), Божою допомогою, надрукована благословенням владики, і перші три друковані екземпляри оній (в обкладинці) надіслані до нас в обитель на Світлому тижні, 13-го числа. пристойний подарунок для Світлого свята». У листі до своїх севських племінниць старець ще додає: «Іване Васильовичу та Наталії Петрівні (Киреївські) всі зусилля вжили докінчити до Великодня. Майже навіть неможливо було цього зробити». Не один, втім, боголюбний старець, але й усі любителі святоотцівських писань були неймовірно втішені виходом у світ цієї книги. Прославляючи за це Бога, вони разом благословляли високого покровителя цієї справи – митрополита Філарета. Та й як було не радіти? Бо був час, коли ревнителі чернечого життя та християнської любомудрості платили за рукописні екземпляри цієї книги по сто і більше карбованців асигнаціями; та й то важко було дістати. І хоча переклад старця Паїсія і був надрукований у Молдавії в Нямецькому монастирі ще в 1812 році, але за існуючою донині забороною ввезення з-за кордону книг слов'янської преси без жодних вилучень щодо їхнього змісту книга ця потрапляла в Росію лише випадково і тому продавалася недешево – тому продавалася недешево. Наступні ж оптинські видання хоч також друкувалися з волі та благословення митрополита, але він уже не так співчутливо ставився до них з наступної, висловленої ним І. В. Кірєєвського, важливої ​​причини: «Я не знаю, – говорив він, – для чого друкувати багато. Чи не краще обмежитись небагатьом, явно корисним? Світська література представляє нам невигоди багато друку. Там ворог людського роду постарався влаштувати так, що добрі книжки задавлені купою марних, тож до них і не дістанешся. Чи не треба остерігатися, щоб і духовна література не зазнала такої ж долі?» Втім, святитель Христів і після такого висловленого ним цілком істинного і відмінного за далекоглядом його зауваження, доданого до нашого часу, не тільки не забороняв оптинцям видавати душекорисні книги, а й сприяв цьому. Яка взагалі була любов митрополита Філарета до старця Макарія і навіть, якщо не сміливо так висловитись, повага до нього, можна бачити з наступних рядків, писаних до старця М. П. Киреєвською у березні 1859 року. Ось ці рядки: «Про нещодавно шкідливу книгу владика митрополит Московський сказав, що її знає, і що вже на неї пишуть відповідь, і що владика сам буде про цю книгу писати до Вас, отче мій! Про що й поспішаю Вас попередити і просити Вас, Господа заради: відповідати владиці відверто і сильно, як би Ви були його старець духовний. Владика цього ставлення до Вас бажає і цінує пряме, тверде, непоступливе слово. Владика має до Вас, батьку мій, почуття особливого кохання. Відносини до його почуття, звичайно, Вам будуть полегшені і Вашою любов'ю до нього. Вибачте, Господа ради, що смію про це пропонувати вам; але роблю це за необмеженою відданістю до вас про Господа». У тому ж 1859 року 22 грудня старець Макарій, як у підтвердження написаного перед тим Наталією Петрівною, отримав від митрополита Філарета покірний лист через вищезгаданого отця Леоніда (Кавеліна), колишнього тоді скитським ієромонахом, який при поїздці до Санкт-Петербурга був у Санкт-Петербург. Оскільки 1 грудня святкується пам'ять праведного Філарета Милостивого – день Ангела двох Філаретів, митрополитів Київського та Московського, то здавна у скиту була, як і тепер буває, цього дня служба, на якій згадувалися свого часу про здоров'я та порятунок ці два ієрархи; тепер же згадуються про упокій. Лист московського владики з цього приводу наступного змісту: «Преподобному отцю Макарію про Господа радіти! Втішний я спогадом Вашим про мене в день мого Ангела: розуміючи, що це спогад є молитва, в якій неміч моя і негідність мають велику потребу. Господь рясно нехай втішає Вас Своєю втіхою і нехай оновлює міцність Вашу багатьох немощ Ваших 193 , нехай робить силу Свою. „Застереження“ я прочитав і думаю, що воно потрібне деяким, які сміливо вступають у потаємний шлях внутрішнього духовного діяння без досвідченого керівника. Втім, залишаю ще рукопис у себе і сподіваюся ще сказати Вам про нього слово 194 . Боже благословення старанно закликаю Вам, і начальнику обителі Вашої, і сподвижникам. Благословіть мене миром. Філарет м. Московський. Грудня 11, 1859». Московський митрополит Філарет закликає старцеві Боже благословення і сам водночас просить цього старця, простого ієромонаха, благословити його миром. Дивне упокорення митрополита, і водночас дивне розуміння їм життя духовного! На закінчення цього розділу не зайве помітити таке. Пропоновані тут листи наведені повністю, щоб читачі ясніше бачили, в яких щирих і смиреннолюбовних стосунках були митрополит Філарет та духовник його, намісник Троїце-Сергієвої лаври архімандрит Антоній, до старця Макарія, як і він до них. Глава 13. Відношення деяких ієрархів і дотичних до книжкових оптинських праць осіб до старця Макарія і старця до них, а також до своїх братів-скитів. Видавнича діяльність оптинських братів на чолі зі старцем Макарієм далеко рознесла звістку про цю душекорисну їхню працю і викликала, як помічено вище, у багатьох, з одного боку, щире співчуття цій добрій справі, а з іншого – так чи інакше – сприяння. У скитському літописі від 4 квітня 1854 року читаємо наступне: «За приватними відомостями (з листа М. П. Кірєєвської), у Синоді нещодавно зайшла розмова про видання нашої обителі. Виникли й різні, більш несприятливі думки. Але владика Никанор, митрополит Санкт-Петербурзький, який був колись єпархіальним архієреєм нашим (тобто Калузьким) і взагалі розташований до обителі (Оптіною), зупинив ці слова одним словом: "Ми не повинні, - сказав владика, - перешкоджати їм у цьому, бо не вони у нас, а ми". Звичайно, ці слова стосувалися духовних мужів: старця Макарія, настоятеля отця Мойсея, отця ігумена Антонія і подібних до них». У тому ж літописі від 15 серпня 1857 року записано: «На початку цього місяця високопреосвященний Філарет (Амфітеатрів), митрополит Київський (засновник оптинського скиту під час перебування свою Калузьким архієреєм), з оказією прислав до нашої обителі і в скит повний коло бого подяка за книги нашого видання, надіслані особисто для нього, до Лаври, Київської академії та семінарії». Взагалі святитель цей і завжди дуже був розташований до Оптиної пустелі. Перед самою своєю смертю, коли еклесіарх Києво-Печерської лаври ієромонах (згодом архімандрит) Мелетій почав просити у нього благословення Оптиної пустелі, він промовив: «Напишіть повне моє благословення; а я сам не можу писати». З того часу, як в Оптиній пустелі встановився добрий порядок чернечого життя внаслідок введеного між братами старечості, його відвідували в різні часи деякі ієрархи. Так, вищезгаданий Київський митрополит Філарет двічі відвідав монастир і скит проїздом до Києва з Санкт-Петербурга, де він був деякий час як член Святішого Синоду: вперше в 1837 році, а вдруге в 1842 році. Далі, у 1844 році відвідав Оптін монастир та скит проїздом з Орла до Вологди Вологодський архієпископ Євлампій. Він ласкаво вітав усіх братів, а особливо скитського ієромонаха Іоанна, упорядника кількох протирозкольницьких книг, за його працю. Дізнавшись, що в скиті храм в ім'я святого Іоанна, Хрестителя Господнього, виявив бажання, щоб йому відслужений був молебень, – що було виконано з виголошенням високоповажного відвідувача багатоліття. Благословивши потім усіх скитян і випросивши їх молитов, святитель відправився в монастир, а потім незабаром і в дорогу, що йому передлежала. 1846 року 18 вересня відвідав Оптін монастир і скит Курський архієпископ Іліодор проїздом з Курська до Санкт-Петербурга. Був зустрінутий ігуменом Мойсеєм з усіма братами монастирськими та скитськими у Святих воротах і супроводжуємо до Введенського собору, в якому, помолившись Господу, розповідав братії про чернечі подвиги з батьківським наставлянням до їхньої душевної науки. Був і в скитській церкві і з усіма поводився дуже прихильно. Наступного дня о п'ятій ранку високий гість вирушив з Оптіної в подальший шлях, залишивши всьому оптинському братству архіпастирське благословення, і дякував ігуменові та скитоначальникові отця Макарія за старанний прийом його. 17 вересня 1851 року помер Калузький єпископ Миколай (Соколів). На поховання його приїхав із Тули єпископ Димитрій (згодом Одеський архієпископ). З цієї нагоди були в Калузі і оптинський настоятель ігумен Мойсей зі старцем Макарієм. Поховання скоєно єпископом Димитрієм 21 вересня, після чого владика зволив відвідати Оптину пустель. Але подробиці цього відвідання невідомі. У скітському літописі помічено ще під 31 серпня 1852 наступне: «У неділю преосвященний Дамаскін (колишній Тульський) слухав у скиту ранню обідню; після чого пив у батюшки отця Макарія чай; на пізній був у монастирі. Обідав у батька ігумена; а близько четвертої години пополудні відбув назад. Про нашу обитель між іншим відгукнувся так: „Якщо хтось бажає витати між небом і землею, той має жити в Оптиній“». Але особливо чудово було відвідування Оптиної пустелі преосвященним архієпископом Орловським Смарагдом. Він прибув до обителі 13 червня 1853 року, також проїздом з Орла до Санкт-Петербурга для присутності у Святішому Синоді. Йому була звичайна урочиста зустріч. Владика цей давно був розташований до Оптіної і це висловив у вітальних словах до братів, коли благословляв їх у Введенському соборі. «Я давно хотів вас бачити, – так казав він, – і ось тепер це справдилося. Їду до Петербурга. Помоліться, щоб Господь дав мені успіх у справах духовних і своїх». Після чаю у настоятеля він відвідав скит, де зустріли біля Святих воріт усієї скитської братії, пройшов до церкви, де помолився при співі «Годі їсти...», похвалив спів, а потім відвідав келлю скитоначальника, старця Макарія. Обідав у ігумена. У розмові як ігумена, і старця називав «батюшка». При прощанні святитель просив ігумена того ж 1853 року, влітку, відпустити батюшку Макарія проїхати в монастирі підвідомчої йому єпархії для побудови чернечих. Але коли старець із властивою йому смиренністю став відмовлятися, Преосвященний сказав: «Ні. Будь ласка! Вас усі дуже люблять; побувайте і в Севському монастирі, треба підтримувати дух чернецтва. Я писатиму до Преосвященного Вашого. Час не призначений для Вашої поїздки, а коли Вам буде зручніше». Побажав бачити рясофорного ченця отця Іоанна (Половцева) та послушника Льва Олександровича Кавеліна, і першого вмовляв вступити до академії, а другому дякував за складений ним опис Оптиної пустелі. Повчав обох триматися старця, як ізраїльтяни трималися Мойсея в пустелі, і на закінчення сказав їм: «Прошу бути знайомими; можливо, коли й знадоблюся, на світі мало що буває; і якщо буде потреба, радий служити». Того ж дня преосвященний Смарагд під час вечірні та виїхав з Оптіної на монастирських конях, які довезли його до першої станції. У всіх оптинських братіях залишив він приємне враження своїм простим батьківським зверненням. На запрошення архієпископа Смарагда старець Макарій наважився поїхати до Орловської губернії. У тому ж 1853 році 23 серпня, у неділю, після скитської обідні відслужено був напутній молебень, а після трапези і проводили скитяни свого дорогого старця в дорогу. Від'їжджаючи і прощаючись з ними, старець, за звичаєм своїм, найбільше заповідав їм зберігати між собою мир і згоду: носити немочі один одного, являючи тим приклад послідовників святоотцівського вчення. У дорогу старець узяв із собою для послужіння одного послушника. А крім того, до міста Бєлєва (верст сорок від Оптіної) і ще за Бєлєв, до першої станції, проводжав старця його келійник, чернець Іларіон. У цю поїздку, як і в колишні, велелюбний старець Макарій не переривав спілкування зі своїми скитськими пташенятами через листування. І ось витримки з деяких особливо повчальних його до скитян листів. Від 31 серпня з Орла: «Не маючи часу писати вам, кохані про Господа браття, кожному порізно на ваші листи, отримані мною у Волхові, пишу всім взагалі і кожному. По-перше, прошу помолитися за мене, нехай збереже мене Господь у моїй подорожі душевно і тілесно і благополучно поверне до вашої любові до своєї оселі. Улюблені браття! Я знаю, що ви, як духовні воїни, стоїте на боротьбі; а ворог нашого спасіння, як лев рикаючи, ходить, шукаючи кого поглинути 195 , то раджу вам і застерігаю, як особисто говорив, так і письмово благаю: будьте уготовані завжди на боротьбу цю самодокоренням, смиренністю і любов'ю, один одного тяготи, що носять терпіння. Кожен нехай вважає себе останнім за всіх: то й зручно понесете брата вашого немочі, і відобразіть стріли ворожості, що пускаються на вас, і розтрощите сіті, якими він намагається обплутувати вас; нехай не буде марно ваше повчання в батьківських книгах, і нехай не похвалимося тільки здобуванням оних, але посунемося і на діяння, кожен за силою своєю, в тому, що сталося прираженні. Якщо ж і станеться комусь впасти в протиріччя один одному, в заздрість чи ворожнечу та інше, благаю вас, не перебувайте в оному; але, пізнавши свій намір від попередньої гордості, сходіть у глибину смирення і оголошенням один одному, з проханням прощення, скиньте пристрасні дії і умиротворюйтесь. О, мир, мир, багате давання Владики нашого! Шукайте його, бережіть та насичуйтеся їм. Хоча я сам жебрак і убогий, але вам бажаю цього багатства – миру, любові та смирення. Пам'ятайте заповіт Господа нашого Ісуса Христа: якщо любов матимете між собою, тоді Мої учениці будете 196 . Погоджуємося про це і помолимося Господу удостоїти нас цього іменування на ділі. Листи ваші... отримав, дякую за ті; але на відповіді особливі не стягніть, а прийміть спільну всім відповідь. Просячи на всіх вас Боже благословення, залишаюся смолитовник ваш і бажаю спасіння, багатогрішний ієромонах Макарій. Найповажнішому нашому отцеві архімандриту Мойсею, отцю ігумену Антонію свідчу мою найнижчу повагу і прошу їх святих молитов». Від 14 вересня із Севська: «Улюблені мої про Христа браття! Слава Богу, що ви здорові та по можливості мирні. Нехай Господь утвердить цей великий Його дар між вами. Про це я сердечно тішуся, а навпаки, про неприємне сумую. Всі ми недосконалі і перебуваємо в подвигу на нашій духовній боротьбі. А як її перемагати, навчають нас отці святі: самодокоренням і смиренністю, коли досягнемо брами любові. Все це ви самі знаєте. Але я, хоч сам нікчемно благо сотворив, нагадую вам, хоч вашою користю і молитвами воздвигнете і мене, грішного, від болючого гріховного одра. Дякую вам, що прийняли мої поради з любов'ю і кожен за своєю силою намагався прикласти до свого влаштування, не скажу – хворобам. Дякую і за повідомлення про події, в нашій обителі. Все приймаю з любов'ю, і приємне, і скорботне поділяю з вами, рідна нам обитель. Які пишуть і які не пишуть, приймаю всіх і старанність і любов». «15 вересня. Ранок. Слава Богу, що ви по можливості намагаєтеся зберегти світ і любов про Господа. Але чим вони відбуваються і зміцнюються, ви досить знаєте, - смиренністю та самодокоренням. Постарайтеся за це для Господа, благаю вас. Збори смиренних як збори Серафимів, пише святий Ісаак». Від 18 вересня: «Улюблені про Христа браття!... Відверті ваші свідомості показують мені, що ви, перебуваючи на ниві духовної битви, падаєте і повстаєте; і виходить мирний результат. Молю Господа, нехай буде вам подвиг цей до пізнання всієї немочі і набуття смирення, досягаючи любові, що все терпить і покриває. Моліться і ви за мене до Господа». Тут наведено лише незначну частину листів. Але і з цього можна бачити, з якою участю та батьківською любов'ю при глибокому смиренні ставився завжди старець до своїх побратимів. Під час цієї подорожі він неодноразово хворів на сильну лихоманку, і все-таки справи своєї не залишав. Щойно відчує полегшення хвороби, негайно переїжджає з одного монастиря в інший, заїжджає до різних приватних осіб, довго розмовляє про яже на користь душі і, зовсім не маючи вільного часу, як сам висловлювався, уривками відповідає на одержувані зі своєї обителі листи, яких було переслано йому в цей час. Так, отримавши одного разу в дві пошти сорок два листи, він до однієї пошти встиг приготувати дванадцять у відповідь. Від цих частих, за поганої осінньої дороги, переїздів, захворювань і постійних з людьми занять старець уже почав знемагати і тому 20 вересня писав у скит: «Прошу вас, любі мої браття, помолитися за мене, грішного. Чимало сумую в моїй подорожі і що не скоро ще доїду до своєї люб'язної обителі та затишного скиту». Був після цього старець у колишній своїй Майданській пустелі, про що писав: «У Пустелі я був дуже ласкаво і любовно прийнятий як батьком будівельником, так і братією. Врятуй їх Господь! Весь цей час був у них у келіях батька будівельника... Прошу вас помолитися за мене, щоб Господь скоріше до вас приїхав. Залишаюся бажачем вашого здоров'я, миру та порятунку і негідним смолитовником, ієромоном Макарієм». Нарешті 10 жовтня старець мав втіху під час вечірнього у скиту правила повернутися зі своєї втомливої ​​подорожі, що тривала сім тижнів. Незабаром після повернення старця Макарія у свій затишний скит, саме 22 жовтня, відвідав Оптін монастир та скит ще один ієрарх – Катеринославський єпископ Леонід, проїздом до своєї єпархії з Костроми. У скиту зустріли всієї братії біля Святих воріт і пройшов до церкви, де, милостиво благословивши всіх скитян, сказав: «Рятуйтесь за Господа і моліться за нас, що йдуть від місця на місце. Ми іноді й по дозвіллі не помолимося; а ви обрали це єдиною метою вашого життя». Пройшов скитом і зайшов у келії скитоначальника і старця Макарія, де прихильно прийняв піднесені йому старцем ложки братерського виготовлення. Обідав у настоятеля і того ж дня о четвертій годині пополудні відбув у навмисний шлях. У тому ж 1853 старець Макарій представлений був настоятелем, а потім і єпархіальним архієреєм Григорієм до наперсного хреста. Преосвященний же Орловський Смарагд, який був у той час у Святійшому Синоді, щиро розташований до Оптиної обителі та старця, старанно клопотав про цю нагороду. Отримавши звістку про це, старець надіслав до нього смиренно-шанобливий лист наступного змісту: «Ваше Високопреосвященство, наймилостивіший архіпастир і отець! Архипастирські милості і благовоління Вашого Високопреосвященства, виявлені моїй худорлявості, глибоко відчуваються мною, і нині простягаються з мене. Ви хотіли клопотатися у Святішому Синоді і своєю особою діяти про нагородження мене наперсним хрестом. Почуття моєї сердечної подяки до Вашого Високопреосвященства не можу гідно висловити на цій хартії; але, при свідомості негідності моєї, наважуюсь припасти до святительських стоп Ваших, виливаючи її в безмовному мовчанні, і просити Ваших архіпастирських молитов, нехай сподобить Господь мене, після прийняття на персі моя виразно знамення Хреста Господнього, завжди пам'ятати життєдайні страждання Його, і пам'ятати життєдайні страждання Його, і пам'ятати животворні страждання Його, холодному і убогому моєму серці. Прийму сміливість представити Вашому Високопреосвященству книгу святого Ісаака Сиріна від убогої моєї старанності. Хоча Ви бажаєте мати її від нашого отця архімандрита, але і я наважуюся вимагати архіпастирської та батьківської милості: благоволіть удостоїти прийняттям цього мого приношення. З благовоління та благословення Вашого Високопреосвященства минулого року у жовтні місяці я був у обителях пастви Вашого Високопреосвященства та у будинках богомольних християн та благодійників нашої обителі. Скрізь і всіма прийнятий був із християнською любов'ю та привітністю. Все це відношу до благословення та молитов Вашого Високопреосвященства. І ще виливаю мою найнижчу подяку милостивому моєму архіпастиреві і батькові. Падаючи земним поклонінням до архіпастирських Ваших стоп і лобизуючи святительську правицю Вашу, просячи святих Ваших молитов і архіпастирського благословення, з глибоким моїм шануванням і відданістю маю честь перебути Вашого Високопреосвященства, син і послушник, багатогрішний ієромонах Макарій». Що тут висловлювалися старцем щирі почуття глибокої поваги, вдячності та смирення перед владикою Смарагдом, у цьому немає сумніву. Як би на підтвердження цього в скитському літописі записано наступний факт: «Лист старця Макарія, наведений тут, писаний був у травні місяці. А 27 червня відвідав скит новий калузький громадянський губернатор Булгаков. Він був до старця дуже уважний і між іншим говорив, що багато чув про нього доброго, а тепер і бачить, що йому особливо подобається його відкритість - відвертість, написана на його обличчі і виражається у кожному його слові» і т.п. Клопотання преосвященного Смарагда в Синоді про нагородження старця Макарія наперсним хрестом, звичайно, було поважено, і 27 червня 1854 отримано було з Калузької духовної консисторії припис, щоб старець до першого числа наступного місяця прибув до Калуги для покладання на нього. Цього дня він брав участь у співслужінні з преосвященним Григорієм, який під час Божественної літургії і поклав на старця надісланий зі Святішого Синоду наперсний хрест, а після літургії запросив його до столу. Обідали вони тільки вдвох, і розмова в них йшла про скит і правила скитського життя. 3 липня перед ранком старець повернувся з Калуги – отже, майже опівночі, оскільки ранок в Оптиній пустелі починається раніше двох годин. Мабуть, він приїхав у такий глухий час, щоб не було йому від братії урочистої зустрічі з нагоди досить рідкісної в ті часи нагороди. Як старець дивився на нагородження його наперсним хрестом, видно з попереднього листа подяки його до преосвященного Смарагду. У тому ж смиренному дусі він писав і до іншої близької особи: «При вітанні Вами мене з нагородою хрестом Ви істину сказали, що повинні нас лякати всяка слава і похвала людська. Бо, за вченням святих отців, «не тільки приймай славу від людей, але навіть і чуй шум цих слів з насолодою позбавляється вічної слави». Не попусти, Господи, нам захопитися насолодою тутешньої суєтної слави! А святий Іван Ліствичник вважає ще небезпечнішою за славу людську славу бісівську, тобто самохвалення. Тому багато святих отців найбільше спонукають нас до смиренності і всі наші діяння поєднувати з ним і таке дають йому перевагу, що смирення одне може нас врятувати, крім справ (святого Ісака Слово 46). Але чи можемо ми сказати, що здобули цей скарб? Якщо подумаємо, що маємо це, то це саме виявляє убогість в ньому. А, здається, повсякчасні наші немочі, душевні та тілесні, і різні наміри при поводженні та зіткненні з братією і суспільством повинні нас упокорювати і будь-яку самовпевненість умертвляти. Святий Григорій Синаїт у 117-му розділі, наприкінці оній, пише: якщо людина не буде залишена і переможена, поневолившись усякої пристрасті та помислу та інше, не може зруйнуватись і мати собі менше за всіх і остання і раба всіх та інше. Я це тільки представив вам вчення святих отців; а сам далекий від цього і прошу Вас помолитися за мене, грішного, та велике знамення Хреста Христового послужить мені не до суєтної слави, а до набуття любові до Нього постійним пам'ятанням Його страждань, за невимовним Його до нас милосердям і любов'ю; і образ Його глибокої смирення нехай спонукає і мене, грішного, до смирення. Цар слави упокорив Себе! Як же нам височіти, а не упокорюватися?!» Так думав і відчував великий старець при нагородженні його наперсним хрестом. А як дивилися на це його духовні діти, можна бачити з листа до нього Івана Васильовича Кірєєвського. 9 липня 1854 року він писав: «Щиро коханий та шановний батюшка! Зараз я прочитав Вашого листа з Калуги до Н. П. і тепер хочу привітати Вас з отриманням наперсного хреста. Хоча я і знаю, ні ця, ні якась видима відмінність не становить для Вас нічого суттєвого і що не такі відмінності Ви могли б отримати, якби скільки-небудь бажали їх, проте все чомусь дуже приємно чути це. Можливо, тому, що це буде приємно для всіх, хто любить Вас. Ми завжди бачили, як Ви всередині вашого серця носите Хрест Господній і співчуваєте Йому в любові до грішників. Тепер та святиня, яка всередині люблячого вашого серця, буде очевидна для всіх на грудях Ваших – дай Боже, щоб на багато, багато і благополучні літа! Дай Боже багато років за те і благочестивому архієрею Вашому!» Наприкінці того ж 1854 року Орловський владика Смарагд, який повернувся з Санкт-Петербурга, бажав особисто бачитися зі старцем Макарієм у своїй єпархії, але старець з поважних причин відхилив це бажання. Він писав про це в Севський монастир своїм севським племінницям: «Нині отримав лист і від матері N. Пише про своє влаштування в келії, як пригощала ігуменю та сестер. І владика (Смарагд) її відвідав. Наказав написати до мене, щоб я відвідав його єпархію, був би в Орлі в їхньому монастирі та в Севську. "Та напиши, - говорив він, - що я і сам бажаю його бачити; і якщо він не захоче сам проситися, то я писатиму - просити їх владику, щоб він його звільнив". Ну, як це виконати? Ви знаєте, скільки мені буде пролягати при цьому проїзді? Не можна залишити, не відвідавши благодійників. А яке моє здоров'я? Я хоч не лежу, а ходжу іноді; а тим часом слабшаю, іноді й дуже, хоч і минає скоро. Це одна неможливість. Інша – треба проситися у архієрея; а навіщо? Він знає, що я нездоровий, а їду бовтатися. Тому скаже: "Він може знову займатися посадами", про що він мені вже й казав, коли я в нього був. Скільки не приємно було мені і вам, щоб я був у вас, - але зрозумійте все писане і посудите - чи розсудливо ризикуватиме і здоров'ям, і зробити нашому владиці неприємність. Ви не захочете цього» 197 . Так високодуховного життя старці оптинські зі старцем Макарієм у тому числі, що зміцнили у своїй обителі старечий шлях чернечого життя, привертали до неї увагу багатьох осіб, котрі обіймали високі ієрархічні посади, що при зручному випадку удостоювали Оптину пустель своїм відвідуванням. Свої ж калузькі архіпастирі Микола і Григорій бували в обителі вже звичайними гостями і приїжджали сюди за обов'язками. Крім цього, старцю Макарію під час перебування його в 1852 році в Москві і Трійце-Сергієвій лаврі довелося, як вище сказано, особисто познайомитися з ректором Московської академії архімандритом Алексієм і з цензорами духовної літератури: інспектором тієї ж академії архімандритом Сергієм і профес. ними відносини. Феодор Олександрович (як зауважив отець Леонід Кавелін) через свою любов до духовної просвіти і через невичерпну доброту свого серця надав незабутні і завжди щиро ціновані старцем Макарієм послуги святій справі видання Оптиною пустелею святоотцівських книг. Коли треба було, він підтримував цю справу, пояснюючи митрополиту Філарету причини, чому оптинці не обмежуються малою кількістю більш корисних духовних книг, які вони видають. 2 травня 1853 року Н. П. Кірєєвська повідомляла старця: «Феодор Олександрович Голубинський під час перебування у нас (у домі) говорив, що він представляв владику житія Симеона Нового Богослова та Григорія Сінаїта. Він залишив їх переглянути в себе і сказав, що їх треба відправити до Синоду, бо святий Симеон Новий Богослов нашою Церквою не визнаний святим; причому сказав: „Чи не дуже багато старці оптинські хочуть видавати?“ Феодор Олександрович на це відповідав: "Вони, Ваше Високопреосвященство, тому поспішають, що бажають для загальної користі скористатися тією участю, яку Ви бажаєте приймати в цій справі і без чого, мабуть, нічого не було б видано". – „Так, – сказав владика, – ось я посилав до Синоду святого Ісака Сиріна – і не вийшло нічого“». Як близько до серця приймав Феодор Олександрович турботу про видання Оптиною пустелею перекладів старця Паїсія, Кірєєвська до батюшки Макарію писала: «Граф Протасов (обер-прокурор Святійшого Синоду) говорив, у Трійці бувши, що для Феодора Олександровича Голубинського нікчемно“. Із цього Феодор Олександрович робить висновок, що йому має залишити комітет, і каже: „Якщо я залишу його через півтора чи рік, то принаймні при собі накладу печатки (тобто цензурного комітету) на всі рукописи Паїсія. І ще хоч і вийду з цензури, але цю працю не залишу і все сам їх перегляну; якщо ж помру, то все вже до випуску їх не буде зупинки, бо печатка до всього буде додана»». З якою любов'ю і шануванням ставився Голубинський до самого старця Макарія, видно з наступного листа до нього від 19 травня 1854 року, в якому також висловлюється і його турботливість про оптинські видання. Так, Феодор Олександрович писав: «Ваша Високопреподобність, шановний отець Макарій, вірний путівник до Господа рабів Його, що трудяться в безмовності! Приношу Вам сердечну мою подяку за дороге для мене Ваше відвідування минулого року, за смиренномудру Вашу розмову, за дорогоцінний дар Словес преподобного Симеона Нового Богослова і за сповнене християнської любові Ваше писання від 24 березня цього року. Пробачте мені, що так довго залишався перед Вами нерозділеним: це сталося тому, що я бажав почути думку освіченого архіпастиря нашого про деякі переклади блаженного старця Паїсія, згаданих у вашому листі. Минулого місяця, на початку Фоміна тижня, я представляв йому в Москві: життєпис преподобного Симеона Нового Богослова, житіє святого Григорія Сінаїта, писання святого Григорія Палами до інокіни Ксенії, Десятослів'я Нового Завіту і ще деякі послання. Звірянням цих писань святого Григорія з оригіналом я зайнявся передусім інших, тому що треба було швидше повернути грецький рукопис до Патріаршої бібліотеки, з якої я брав той. Високопреосвященніший залишив ці переклади у себе для прочитання і в нинішньому місяці (травні) надіслав їх сюди, щоб життя преподобного Симеона і писання святого Григорія Солунського були розглянуті цензурним комітетом, і перша представлена для остаточного схвалення в Святійший Синод, з винятком святим, тим часом як він не включений Церквою до числа святих; а писання святого Григорія Солунського були розглянуті та пропущені до друку у тутешній цензурі. Разом з цими рукописами надіслав сюди високопреосвященніший митрополит Ваш переклад святого Варсануфія російською мовою і писав, що він чекає від Вас відповіді на зроблені ним переклади зауваження. Коли він отримає цю відповідь, тоді після приїзду в Лавру, якого ми очікуємо на сьогодні (після 21 травня), накаже розглянути цей переклад цензурному комітету. Тим часом надісланий Вами переклад святого Ісаака Сиріна розглядається отцем інспектором академії архімандритом Сергієм і був би закінчений у травні, якби не завадила отцю інспектору хвороба його, яка, втім, нині минає; так що він сподівається наступного місяця повернути цей рукопис з належним схваленням. У тому ж місяці (червні) вийдуть із цензури та писання святого Григорія Палами та святого Максима з питання та відповіді. Що ж до віршної книги 198 і житія святого Григорія Сінаїта, то високопреосвященніший митрополит знаходить незручним надрукувати їх нині. При цьому довго поставляю свідчити Вам щиру вшанування отця ректора Олексія та отця інспектора Сергія. Ми нерідко з вдячністю згадуємо про Вас і Ваші навчальні розмови. Прошу Вас покірно засвідчити мою давню душевну пошану його високопреподобності отцю ігумену Мойсеєві та братерську старанність та повагу до лагідного й допитливого Івана Андрійовича (Половцева), супутника Вашого. Дай йому Господь бути вірним супутником Вашим та у Небесну Батьківщину! Відпочиньте й про мене, грішного, у ваших молитвах до Господа. З цим бажанням і старанною повагою та подякою маю честь бути Вашої Високопреподобності покірний слуга, протоієрей Феодор Голубинський». Наступний лист Феодора Олександровича до старця Макарія, написаний у липні того ж 1854 року з нагоди, що старець, пославши йому якісь дві книги, на подяку йому і помічникам його за їхню працю і клопіт по виданню оптинських книг вклав у послані книги кілька асигнацій, показуючи відрізнявся добродушний протоієрей, ще й найближча участь його в найстаршому щодо засобів для подальшого видання книг. Ось сам лист: «Ваша Високопреподобність, щиро шановний мною батюшка отець Макарій! Приношу Вам хоч пізню, втім старанну подяку за дві душекорисні Вами надіслані книжки і за нагородження, в них вкладені. Я тільки в червні цього року дізнався про ці програми (30 рублів і 60 рублів сріблом); а цілий рік не знав, бо вони лежали не відчинені в нерозрізаних книжках; а тому і не сповіщав Вас так довго. Співробітники мої, батько ректор нині Московської семінарії архімандрит Леонід та батько інспектор академії архімандрит Сергій, і я свідчимо Вам найнижчу подяку за цю несподівану нагороду, що здивувала нас. Ви справді так робите іншим добро, щоб ліва рука не знала, що чинить права, і пускаєте з рук гроші, як за вітром, не переймаючись тим, чи прийшли вони за призначенням, а покладаєтеся на благоустрій Всевишнього Промислу. Нехай вони течуть і проходять, аби не додалося до них серце. Душевно ціную Ваш добрий намір видати російською мовою перекладені деякі бесіди святого Григорія Солунського, Вами обрані та вказані. Дозвольте запитати Вас, чи матимете кошти, необхідні для видання їх? Ви за такою помірною ціною пускали в продаж колишні книги, Вами видані, і так багато дарували їх, що навряд чи залишається у Вас виторг від їхнього продажу... Я готовий, скільки можу, сприяти Вам при виправленні цього перекладу; тільки не знаю, чи встигну протягом року зробити цю справу. Нижче прошу Ваших благоспішних молитов до Господа, щоб Він ще зазнав гріхів моїх і підкріпив багато від моєї непомірності ослаблі мої сили. Вибачте, шановний батюшка! Бажаю Вам милості Господньої. Ваш старанний слуга, недостойний протоієрей Феодор Голубинський». Тим часом дні найдостойнішого протоієрея були вже пораховані. У липні він просив батюшку Макарія помолитися Господу за продовження його життя, а наступного місяця, серпні, любляча душа його переселилася у вічність. Про це невдовзі повідомив старця заступник Феодора Олександровича з цензорства оптинських видань вищезгаданий інспектор Московської академії архімандрит Сергій. Він писав: «Улюблений про Господа батюшка отець Макарій! За добре Ваше писання свідчу найглибшу подяку. Вашими молитвами мандрував я благополучно. Але тепер іноді я мучуся духом заради страху смерті раптової, небезпека якої знову обтримає нас, грішних. Помоліться, батюшка, про відданого Вам послушника, але наймогутнішого з грішників: істинно вірю і віддаюся Вашим молитвам... На сьогодні прийшла звістка з Костроми, що 22 серпня Феодор Олександрович Голубинський там помер. Під це число вночі він відчув озноб; на ранок так ослаб, що не міг підводитися з ліжка; вимагав духовника, сповідався, долучився; освячений був оливою і о другій годині пополудні відійшов до Господа. Будь вічна пам'ять доброму і працьовитому нашому наставнику! У Кострому він поїхав побачити з рідними. Він син соборного диякона, сорок років прожив у Лаврі і склав свою любомудру главу біля праху своїх батьків. У вересні російський переклад книги святого Варсануфія вийде з моїх рук, якщо, втім, знайду в квартирі покійного Феодора Олександровича зошити, що залишилися за його волею, – від 52-го до 100-го питання. Найглибша моя пошана до батька архімандрита Мойсея. Вам відданий архімандрит Сергій. 27 серпня 1854 року». Докладніше писав про останні дні та про кончину протоієрея Феодора Олександровича син його, Димитрій Феодорович Голубинський (колишній після смерті свого батька професором у Московській академії), до Івана Васильовича Кірєєвського. Думається, що цікаві будуть для читачів подробиці ці: «Найдорожчий татко Феодор Олександрович останнім часом мав сильне бажання бути на батьківщині: вирушив він зі мною 8 серпня, зупинявся в містах Ростові та Ярославлі і 12 серпня благополучно прибув до Кострому. Там він відвідував рідних та знайомих. 14 серпня був за річкою Костромою в Іпатіївській слободі; захотів подивитися батьківську хату, зійшов навіть і у світлицю; пригадував, як благословили його батьки до академії. 15 серпня він служив літургію з преосвященним Філофеєм. Наступні дні він проводив у побаченні з рідними та знайомими, відвідував місця, знайомі йому з дитинства, щедро благотворив бідним рідним; і особливо чудово те, що він часто служив панахиди і з великим почуттям. Увесь цей час він був досить здоровий і бадьорий, і навіть здавалося, що був бадьоріший за звичайний. Здавалося, побачення з рідними оживило і втішило його. 20 серпня та 21-го він прощався з рідними та знайомими, маючи намір 22-го вирушити додому (до Сергієвого Посаду). І 21-го в ньому не помітно було особливої ​​хвороби: він був у всеношної, але тільки відчував якусь нудоту; втім, заснув, здається, досить спокійно. Але 22-го числа рано-вранці він відчув сильні холерні напади; а разом з тим, здається, з ним стався і удар: голос у нього дуже змінився. Лікарські посібники були вже недійсними. Татко сповідався і долучився Святих Таїн. Через кілька днів після цього мова в нього дуже зв'язалася, так що він з великими труднощами вимовляв слова, і потім майже зовсім втратив вживання мови; був соборований, і на початку третьої години татко помер. Похований поблизу батьків 25 серпня. Відспівував преосвященний Філофей. Здається, у тата було якесь таємне і невизначене передчуття близької кончини. Воно виразилося в наступних віршах, писаних ним до однієї близької родички-старенької 11 липня, в день її Ангела: І до школи по дзвінку ходити. Як із грішним світом розпрощатися. Півстоліття я наукам присвятив, На життєвому бенкеті досить погостював. Настав час вставати і в дорогу збиратися. Час додому! Не століття блукати. Нехай тією ж, як я, стежкою У квітник наук слідом за мною Схожий син любий мій... А я вже плуг повісив свій. Але нехай мої слабшають сили, Я відчуваю, що до могили, Я не забуду вас серцем». З нагоди смерті Феодора Олександровича від старця Макарія пішов архімандриту Сергію у відповідь, зазвичай смиренний, лист, в якому він писав і про свої, близькі його серцю книжкові справи: «Ваша Високопреподобність, вельмишановний батько архімандрит! З почуттям сердечного жалю прийняли ми звістку про шановного батька Феодора Олександровича Голубинського, що відійшов від нас. Він залишив добру пам'ять про себе, бувши наставником багатьох, які готувалися також бути наставниками і пастирями стада Христа. І ваша академія, ймовірно, має пам'ятниками багато його наукових праць і занять і, звичайно, вшанує пам'ять його гідними похвалами для незабуття в майбутні пологи. Але найважливіше те, що удостоївся смерті християнської, мирної, з напуттям усіх Таїнств, у вірі та надії воскресіння та життя вічного. Це втішно для тих, що залишилися, люблять і шанують його, і подає надію, що здобуде отримати милість Божу у вічному житті. Пам'ять його і нам священна. Він багато попрацював у розгляданні представлених нами рукописів батьківських писань перекладу старця Паїсія і дав дозволу до видання оних, хоча це не власне служить одним нам користю, але – ще важливіше – і всім, хто шанує і послухає ці духовні вчення. Ці його дії займають кілька сторінок і в історії нашої обителі, яка є у нас у рукописі. Ми зобов'язані благати Господа за упокій душі його в Царстві Небесному при церковному богослужінні і при читанні Псалтирі 200 згадувати його ім'я. З отриманням про це звістки і виконуємо поминання про душу його. Хай упокоїть Господь душу його в Царстві Небесному! Дяка Господу, що Ви благополучно закінчили свою подорож і повернулися до Лаври. Хай збереже Господь здоров'я Ваше і позбавить страху хвороби, що спіткає навколишні місця. Молитвами угодника Свого, преподобного отця нашого Сергія, Господь сильний зберегти вашу обитель і всіх, хто живе в ній від цієї хвороби. Яку ж принесемо Вам подяку за милостиве Ваше прихильність до нас і працю в читанні російського перекладу книги святого Варсануфія! Ви хочете втішити нас закінченням цієї у вересні місяці. Сам Господь віддасть Вам Свою милість. Багато хто не тільки зі світських, а й із духовних осіб бажає користуватися ним у російському перекладі. Але щоб не було зупинок у разі невідшукання в квартирі покійного Феодора Олександровича зошита від 52–100 запитань, то ми списали з нашого чорнового рукопису і на майбутній пошті постараємося до Вас доставити. Дозвольте запитати Вас про рукопис – “Житіє преподобного Симеона Нового Богослова”, який хотіли представити з цензури до Святішого Синоду, чи була вона представлена і чи отримано дозвіл про надрукування оною чи ні?.. І де вона знаходиться? молитвам, з істинним моїм шануванням маю честь перебути Вашої Високопреподобності нижчий послушник і богомолець, багатогрішний ієромонах Макарій 4 вересня 1854 року». Житіє преподобного Симеона Нового Богослова було надруковано Оптиною пустелею в 1856 році; отже, хоч не скоро, а все-таки дозволено було Святішим Синодом до друку. Відомі ще два листи отця архімандрита до старця Макарія з приводу видання книги преподобного авви Фаласія. Перше, від 9 вересня 1855 року, починається так: «Улюблений і вельмишановний отець Макарій! Поспішаю подякувати Вам за надсилання рукопису і надсилаю його назад до Вас...» Потім, виклавши свої міркування щодо перекладу та видання книги, архімандрит додає: «На закінчення почитаю обов'язком сказати, що всяке Ваше письмо, вельмишановний батюшка, яким би воно було з пером і на якому папері не було. отримую. Прошу Вас старанно, не забувайте в молитвах Ваших найвідданіших слуг, архімандрита Сергія. Р. 8. Батькові архімандриту Мойсеєві моє глибоке шанування та отцю Ювеналію бажання порятунку». Інший лист, від 24 січня 1856 року, починається так: «Улюблений і шанований Господе батюшка! Віддаю на Вашу волю: чи самі письмово подайте владиці (митрополиту) на дозвіл сумнівне у книзі місце, чи доручите це зробити мені. Я не маю списку з цього місця, а по пам'яті я не можу написати його. Тому треба, щоб Ви або знову надіслали мені рукопис, або, принаймні, список того відділення чи бесіди про брехню, де розповідається про випадок» тощо. Закінчується ж лист так: «Все це пишу не для того, щоб навчати Вас, батюшка, але щиро перед Вами відкриваючи свої думки. Р. 8. Глибоку приношу Вам подяку за благодіяння, яке Ви зробили душі покійного мого батька, записавши ім'я його в ряді пам'ятних у Вашому скиті. Це для мене така від Вас втішна нагорода, яка завжди буде підбадьорливо діяти на дух мій. Вона одна достатня, щоб я назавжди залишився боржником і послушником Вашим та святою Вашої обителі. Хай віддасть вам Господь сторицею за все, що ви віддали мені! Всі наведені тут листи інспектора академії архімандрита (майбутнього Московського митрополита) Сергія, як і вченого професора академії протоієрея Голубинського, показують їхню велику віру, любов і повагу до старця Макарія. Але хто такий був старець Макарій? Простий ієромонах, смиренний пустельник, який вважав себе гіршим і нижчим за всіх людей і всякої тварі. І, однак, якою була йому шана від цих та інших знатних осіб, які його знали на чолі з сучасним йому Московським митрополитом Філаретом! Воістину кажуть розважливі люди, що слава людська подібна до тіні людини. Якщо людина за нею біжить, тінь від неї поспішає; якщо ж, навпаки, людина біжить від своєї тіні, тінь за ним женеться. Така ж властивість і слава людська 201 . І як разюче вірні слова Господа нашого Ісуса Христа: смиряйся піднесеться (Лк.14: 11)! Піднесеться не тільки в майбутньому столітті від прославляючого смиренних, але ще й у цьому тимчасовому багатозаколотному житті, сповненому всякої неправди та беззаконня. Глава 14. Ставлення старця Макарія до сторонніх монастирів – чоловічих та жіночих Далеко-далеко розносилася добра слава про смиренного оптинського подвижника, батюшка Макарія, оскільки духовна його діяльність, чи керування до вічного життя, як бачили ми вище і побачимо далі, не обмежувалася одними ченцями Оптиної обителі. Іноді він особисто відвідував й інші монастирі, начальницькі яких мали до нього особливу прихильність. Так, з обителів своєї Калузької єпархії старець відвідував іноді загальножительні обителі: Мещівський Георгіївський монастир, поки в ньому наполягав ігумен Никодим (Демутьє), років шість пожив у Оптиній пустелі, звідки визначений був настоятелем у Мещовську, а потім Маляя Макарія керували спадкоємцями з оптинських братів – ігумен Антоній (Путилов) і за ним переведений з Мєщівського монастиря і зведений у сан архімандрита вищезгаданий отець Никодим. Але особливо любив старець Пустинь в ім'я преподобного Тихона, Калузького чудотворця, яка завдячує початком свого благоустрою батьківського піклування про неї передмісника старця Макарія, старця Леоніда (в схимі Лева). В останні роки життя старця Макарія настоятелем цієї Пустелі призначений був один із відданих його учнів, ієромонах Оптиної пустелі отець Мойсей 202 . Сердечно втішався старець Макарій зовнішнім і внутрішнім благоустроєм цієї обителі, простим і батьківським поводженням настоятеля з братією, працьовитістю братів, заохочуваних прикладом самого настоятеля і його уважністю до спільних і приватних їхніх потреб. Проживаючи в цій тихій Пустелі кілька днів, старець мав звичай висловлюватися так: «Я відпочиваю тут душею». Сучасні старцеві Макарію ченці віддалених, більш життєдайних монастирів і пустель інших єпархій, а також деякі з білого духовенства, знаючи про духовні його дарування, приїжджали до нього самі користі заради і порад духовних, інші ж, не маючи на це часу і можливості, зверталися до нього за порадами. З жіночих чернечих обителів ближче за інших до старця Макарія був монастир Севський, Орловської єпархії, де, як вище сказано, він протягом чималого часу був духовником і де в той час перебували деякі віддані йому учениці, в тому числі двоюрідна його сестра і дві рідні племінниці. Про ці свої племінниці старець Макарій докладав усіляку опіку. Починаючи з 1848 року і до 1860-го, останній рік свого життя він чи не кожну пошту писав до них листи 203 , найчастіше з відповідями на їхні запитання, завжди схиляючи їх до терпіння, самодокорення і смиренності, без яких неможливо проводити життя в мирі та спокої душевному і спокій. ніжновітчизняним ім'ям: «Улюблені чада про Господа». Одна з них, черниця Меланія, була болючою, і старець дуже співчутливо ставився до її слабкого здоров'я, завжди шкодуючи про неї, але разом з тим і схиляючи її до покірного терпіння, яке одне може замінити всі довільні чернечі подвиги. Нерідко сповіщав їх про особисті обставини, інколи ж і про монастирських оптинських. Словом, ставився до них як найближчий жалісливий і доброзичливий батько. Втім, і в долі всієї Севської обителі старець брав постійно дуже близьку участь і, хоча зрідка, відвідував її для духовного підкріплення і втіхи як своїх родичок, так і інших сестер обителі, що відносилися до нього. Згодом однаковим розташуванням старця Макарія користувалася і суміжна Оптиної пустелі Білівська жіноча обитель, особливо з того часу, як була поставлена ​​настоятелькою в ній одна з найвідданіших учениць оптинських старців Леоніда і Макарія, черниця Павлина. Скарбницею в той же час визначена була досвідчена в житті духовна стариця монахиня Магдалина (колишня рясофорна монахиня Анфія), яка зазнала свого часу, за наказами споконвічного невидимого ворога, багато скорбот за своє духовне ставлення до згаданих старців. Мати ігуменя Павлина не тільки сама постійно користувалася порадами старця Макарія в усьому, що ставилося до зовнішнього і внутрішнього благоустрою своєї обителі, але й заохочувала до цього всіх довірених її піклуванням сестер, маючи на це дозволення і благословення своїх тульських владик – преосвященного Димитрія. наступника його преосвященного Алексія. Плодом же цих духовних відносин белевских ченців до старця Макарія було: 1) швидке процвітання обителі за допомогою вдосконалення належали в житті духовної і через множення насельниць її, що залучалися материнською любов'ю настоятельки і можливістю мати на перших кроках чернечого життя керівництво досвідченого в житті духовного старця; і 2) пристрій за допомогою пожертв від самих же заможних черниць нових у монастирі будівель для приміщення тих, хто потребував допомоги. Тому монастир цей, переважно в той час, справедливо міг назватися як за зовнішнім, так і за внутрішнім благоустроєм найкращим з чернечих жіночих обителів, показуючи своїм добробутом, чого бракує іншим, тобто керівництва досвідчених у житті духовного старців чи стариць, оскільки це останнє завжди було одним із вірних засобів до благоустрою. Для більшої наочності взаємних відносин між старцем Макарієм та її ученицями, белевскими черницями, пропонуються тут увазі благочестивих читачів усні розповіді деяких із них, особисто знали старця. Розповідь черниці Павлини (Здобичин) Приблизно в 1849–1850 році батюшка Макарій їхав до Вороніжа і по дорозі зупинився в місті Мценську Орловської губернії у купця Фоми Микитовича Кулешова, якого любив і навіть благословляв мценських жителів звертатися до нього за порадами, як до старця. Мені, казала мати Павлина, було тоді років чотирнадцять. Ще раніше возили мене до батюшки, і тому, коли я дізналася про його приїзд, прийшла до Кулішових. Коли батюшка мене побачив, то запитав: Що, Полюша (мирське ім'я), не відібрав у тебе Господь бажання в монастир піти? Я раніше не думала йти в монастир, але на батюшки питання відповіла, що хочу піти. Тоді батюшка перехрестився і сказав: Слава Богу! Справді, згодом я вступила до монастиря в Белєв. У Бєлєв батюшка їздив, як правило, тричі на рік: у січні, травні та серпні. Поки в монастирі не було свого готелю, він зупинявся в місті у протоієрея Глаголєва. А коли збудували при монастирі готель, став зупинятись у ньому. Іноді він любив приїхати несподівано і непомітно пройти в корпус до матінки ігуменя із заднього ґанку. Якщо келійна помітить, то батько погрожує, щоб мовчала. Жив він у Бєлєві дні по три, по чотири, і обов'язково, бувало, обійде келії всіх сестер, жодної не пропустить. Були й такі черниці, котрі не любили його. До таких він завжди йшов до перших. Іноді хтось скаже: «Батюшко! Що ви до них пішли? Вони ж вас не люблять». А батюшка відповість: «Томусь і треба вперед до них піти». А ті, як батюшка у них побуває, і посмиряться. Раділи сестри приїзду батюшки, як Світлому дню. Всі, кому було можна, покинуть, бувало, свої роботи, одягнуться святково і ходять за ним всюди по монастирю. У церкві під час служб батюшка стояв біля матінки ігуменя. Ідеш, бувало, на клирос, вклонишся матінці, а вона вкаже на батюшку. Приймеш від нього благословення і стоїш усю ранок легко і радісно. З церкви батюшка піде, бувало, до матінки в корпус поруч із нею, а ми всі за ними. Раз, пам'ятаю, він зупинився на ганку, сперся на милицю і каже: «Ігуменя, ігуменя! Веди їх у Царство Небесне». - «Та чи буду я - то, батюшка, там?» – сказала вона. «Будеш, будеш, – відповів старець. – І їх усіх за собою веди”. Іншим разом нас зібралося багато в чайній у матінки. Батюшка прийшов до нас, подивився на всіх нас і сказав: Ах, дівчатка, дівчатка! Шкода мені вас – і мертвим заздритимемо». Начебто попереджав, що життя дедалі важче. Коли ми з матінкою ігуменею приїжджали до Оптіни, і якщо, бувало, приїдемо пізно і батюшку ввечері не побачимо, то вранці, як у монастирі до ранку вдарять у дзвін, ми й підемо до скиту. Подзвонимо біля воріт (химерки тоді ще жодної не було), вийде келійник, дізнається, що це матінка, і скаже про цього батюшка, хоча вона і не велить, бувало, про це розповідати. Він вийде до воріт, благословить нас, а свого ранку прийде до нас на готель чай пити. Іноді прийде обідати, надішле скитської страви і благословить матінці все їсти, і вона їла без шкоди; а вдома, через хворобливість, крім юшки, нічого їсти не могла. Як ліки батюшка благословляв їй пити воду з пафнутівського колодязя 204 . Батюшка поводився дуже просто. За обідом не дозволяв змінювати йому тарілки. Купила я собі одного разу батюшкін портрет і прошу, щоб старець їм мене благословив, а він і каже: «На що тобі такого дурня?» - А все-таки благословив. Останнім часом, коли ми в Оптиній готувалися до причастя Святих Таїн, батюшка посилав нас сповідатися до отця Пафнутия 205 . Мені дуже не хотілося йти до нього. Я й питаю батюшку: чи говорити деякі гріхи, які я раніше йому самому відкривала. А він відповів: "Не треба - про одні дощі не говорять трожді". У Бєлєві востаннє батюшка був незадовго до своєї смерті, у серпні. Раніше він думав після Бєлєва поїхати до Вязьми. Коли ж почав їхати з Бєлєва, келійник каже йому: «Батюшко! Тарантас поганий. Треба полагодити, перш ніж у Вязьму їхати». А батюшка відповів: «Тепер не лише у Вязьму, а й у Бєлєва востаннє приїхали». Коли довідалися про хворобу Батюшки, поїхали ми з матінкою в Оптину; але за день до його смерті довелося виїхати назад. У Бєлєві чекали владику, і батюшка сам благословив матінці їхати, сказавши: «Тільки мене ти більше не побачиш». - «Кому Ви нас залишаєте, батюшка?» - Запитала матінка. «Батькові Амвросію та отцю Іларіону», – відповів старець. «А з різними старцями ми не розійдемося різними дорогами?» – “Ні. Вірую Богу, що не розійдетесь». Незадовго до смерті батюшки вийшов дозвіл постригти у нас в мантію понад штат. Матінка представила до постригу в мантію деяких черниць, уже пострижених таємно. Батюшка звелів їх попередити, що це вторинне постриг у церкві залучиться їм до постригу схимницького. Після смерті батюшки, в ніч під сороковий день, я бачила його уві сні, ніби він велів матінці постригти мене в мантію. Потім удруге, уві сні ж, наказав назвати мене Павлиною. Невдовзі після цих двох снів мені дали підписати якийсь папір. Так як мені іноді доводилося підписуватись на різних паперах, то я не звернула уваги на цей папір. Потім знову побачила я уві сні батюшку, який сказав мені: «Чи знаєш, що ти підписала? Це тебе до мантії представили. Після цього я дізналася, що насправді підписала прохання про постриг. Моя келійна знає один випадок, у якому виявився дар передбачення батюшки. Селянин села Наришкіна Тульської губернії Андрій Кутєпов їздив із дочкою до батюшки за його життя, щоб благословитися видати її заміж. «Боже, визволи! – сказав батюшка. – Вона буде нещасливою». Коли ж вони повернулися додому, мати не захотіла виконати батюшкину пораду, видала дочку свою заміж, але не минуло й року, як молода жінка та чоловік її збожеволіли. З-поміж мирських, які часто були у батюшки Макарія, пам'ятаю орловського купця Івана Михайловича Немитова і болховського – Василя Куркіна 206 . Розповідь черниці Нікандри (Зайцевої) Мої рідні жили неподалік Оптіної і мали велику віру до оптинських старців. Тому я дівчинкою часто бувала у батюшки Макарія і років п'ятнадцяти, на його благословення, вступила до монастиря. При вступі ж моєму до обителі була в Оптіній одна сівська черниця, яка дуже просила батюшку благословити мене до неї жити. Спочатку він ніби погоджувався, але раптом рішуче відмовив, хоча вона дуже образилася цією відмовою, і благословив мені їхати до Бєлєва. Після я дізналася, що зі згаданою севською черницею незабаром щось негаразд трапилося. Вона ніби в привабливість впала і якось сумно закінчила своє життя. Спочатку батюшка помістив мене в корпус до матінки ігуменя. Потім мені довелося жити в келії, де було багато народу. Він прийшов якось і каже: «Бачиш, скільки тут народу? І в тебе в твоїй келії стільки буде, як оселедець у барило». Потім батько благословив мені побудувати свою келію і сам для мене місце купив. Справді доводилося іноді так тіснитися в цій моїй келії, що згадувалися його слова: як оселедця в барильці будемо. Особливо любив старець між сестрами світ. Пам'ятаю, коли прийшов він до нас – а нас разом жило багато, – зупинився на порозі і питає: «Світ у вас? Якщо світ, то піду; а якщо ні, не піду». І тільки тоді увійшов до нас у келію, коли ми запевнили його, що ми мирно. Забути не можу батюшкине кохання та увага, з якими він ставився до нас. То був не батько, а найніжніша мати. На все він рішуче звертав увагу. Траплялося мені після відвідування рідних моїх заїжджати до Оптіна. Так він сам усе подивиться: що дали рідні і чи все маю, що потрібно. Іноді приїдеш до нього – сумуєш та скаржишся, що рідні забули. А він скаже: Бог любить тебе і тому посилає скорботи. Рідні тут ні до чого. Все – Бог. Він їм не сповіщає, от і не шлють. Тобі потрібні гроші? Візьми в мене скільки треба». А сам витягне з кишені гаманець і подасть мені. Відмовлятимуся, а він почне наполягати: «Бери, бери! Адже мені дають! То батюшка втішав, що, бувало, і подумаєш: «Ну що ж, що скорботи є? Натомість завдяки їм батюшка так втішає». До наших недуг щодо дотримання постів старець був поблажливий. Коли нам доводилося бути в Оптиній Великим постом, сам, бувало, пошле до нас у готель келійника і дозволить до години чаю напитися; вимагав тільки більше смирення та миру між сестрами. Втім, спочатку він не благословляв мені чай пити з хлібом, і до того щоб пити не більше трьох чашок, а за зайву чашку, якщо доведеться випити, покласти п'ять поклонів. І суворо вимовляв мені, коли одного разу, коли був у світі, випила сім чашок. "Так ти на все будеш згодна, коли у світі буваєш", - сказав він. До всяких скорбот і потреб батюшка був дуже чуйний; намагався всіляко допомогти нужденним; за бідних черниць сам платив за номер у готелі. Батюшка все докоряв собі. Прийде до мене, бувало, в келію і скаже: "Ось я твою келію осквернив". Не любив він солодко їсти. Скаже, бувало: «Ви мені страв ніяких не готуйте, я мужичок, мені щей та каші треба». З книжок мені батюшка давав більше читати повчання преподобного авви Дорофія та святого Іоанна Ліствичника. Мені хотілося прочитати Біблію, але він не благословив. Говорив батюшка, що він найбільше монастирів любить Белевський, а племінницям своїм не благословив сюди вчинити; тому що в інших сестрах могла збудитися ревнощі, що він своїх рідних більше за них любить. Якось мені довелося передати батюшку, що якийсь мандрівник сказав мені щось особливе, а він і каже: «Я тобі забороняю мандрівників приймати. Якщо приймеш у келію мандрівника, все одно що ворога, тобто біса, приймеш». Якось мені дуже не хотілося їхати з Оптиною, бо близьким було свято Введення в храм Пресвятої Богородиці 207 , а батюшка каже: «Треба їхати. А то заспівають: приведуться Царю діви у слід її, а ти тут із мужиками». Якось мій брат зібрався поїхати до Києва і знайшов собі товариша мандрівника, але батюшка рішуче не благословив з ним їхати. «Боже, визволи! - Сказав він. - Відмовся і йди після один». Брат послухався. І коли потім поїхав, то в одному місці побачив, що зібрався біля чогось натовп народу. Він підійшов подивитися і побачив, що мандрівник, з яким він збирався їхати, лежить мертвий. Чи вбили його, чи, можливо, він сам помер, невідомо. Але, принаймні, якби батюшка не втримав брата, то й брат міг би постраждати. Коли батько помер, я думала, що для мене все пропало, і плакала сорок днів майже не перестаючи. Нарешті я побачила батюшку уві сні. Він і каже мені: «Що ти плачеш? Мені добре. На мені одяг, як на святому Івані Хрестителі». І показав мені її. На ньому надіто було щось волосяне, подібно до того, як зображують святого Іоанна Предтечу Господнього. Через рік після кончини батюшки ввечері під 7 вересня (день смерті старця Макарія) мої рідні проїжджали повз Оптину пустелю і бачили два вогняні стовпи, які, як їм здавалося, піднімалися – один над монастирем, а інший над скитом. Якось мені довелося на демона, що з'явився уві сні, закликати молитви батюшки Макарія. «А! Знає, кого закликати», – сказав він і зник. Пам'ятаю ще такий випадок: вмирала у нас черниця, рідна мати черниці Магдалини (Сотникової), зовсім уже кінчалася. В цей час показали їй портрет батюшки. Портрети його тоді щойно вийшли. Вона страшенно закричала: "Не покаялася!" І кричала сорок днів, а потім померла. Розповідь черниці Капітолини Я вступила до монастиря з благословення батюшки Макарія. Разом зі мною надійшла ще моя родичка. І їй батюшка благословив якнайшвидше одягнутися в монастирський одяг. Вона була хвора. Одягнувшись, дуже мало пожила і померла. Мені батюшка дав у керівництво на все життя таке повчання: «Живи так: бачити не бачила, чути не чула. Люби Бога та начальницю; а з ябедами начальницю не турбує». Та все вчив терпінню: «Терпи. За терпіння Бог не залишить». Покличе іноді свого келійника і жартома скаже: «Батьку Сергію! Купи Вірі (мирське ім'я) терпіння». - «Батюшко! Та я сама куплю», – скажу я. "Ні, ти дорого даси", - відповість старець. Перший час після вступу моєму до монастиря я мало займалася по келії чорною роботою - все берегла руки, щоб не загрубіли і щоб можна було мережива плести, а тітка, у якої я жила, за це сердилася на мене. Ось приїхали ми з нею одного разу до батюшки. Вона й каже йому, що маю намір відправити мене додому, бо я не працюю. Батюшка взяв мене за руку і повів на кухню. Випэцкав свої ручки в сажі і потім усю мене вимазав - і обличчя, і руки, так і провів по готелі. Усі на мене дивляться та сміються. З цього часу я не стала шкодувати своїх рук – все стала сама робити. Не любив батюшка, якщо щось скажеш про інших. Скаже: "Це не твоя справа". Довелося мені раз поїхати з тіткою до Трійця-Сергієвої лаври. І коли ми звідти повернулися, батюшка мені все розповів, що ми там робили. Батюшку дуже любили мценські мешканці. Пам'ятаю, коли проїздом у Вороніж він зупинився в Мценську у Хоми Микитовича Кулешова, біля дверей будинку його зібрався такий натовп народу, що батюшку провели через задній ґанок, посадили в екіпаж і проводили в дорогу, а ми верст п'ятнадцять гналися за ним слідом. У Бєлєві батюшка жив дня по три-чотири, а востаннє пробув цілий тиждень і кілька разів повторював: «Треба, дівчатка, їхати на спокій». Ходить він, бувало, монастирем, а ми за ним – цілим натовпом. Побачить він матінку ігуменію і пожартує: «Ігуменя, ігуменя! Я з конвоєм». Коли старець був у нас востаннє, я сказала йому, що серджуся на брата, який перестав мені допомагати, не писатиму йому і молитимусь за нього. Батюшка зараз наказав мені написати братові листа і щось сам приписав йому. Незабаром я отримала від брата листа, в якому було написано: Якого ви там знайшли старця? Він мені своє писання вклав прямо у серце». За рік до своєї смерті батюшка Макарій передав мене батюшці Амвросію: накрив мене полою, передає йому і каже: «Ось тобі дурепочку!» А батько Амвросій тут же зайнявся зі мною і прямо вперше розповів мені все моє життя з семи років. Коли матінка ігуменя наша запитала померлого батюшку Макарія, що вона тепер робитиме, він відповів їй: «Бог допомагатиме. І я допомагатиму». Коли батюшка помер, матінка ігуменя спочатку поїхала до Оптіни сама, а потім надіслала благословення їхати всім, хто хоче. Я трохи запізнилася і прийшла, коли вже перенесли батюшку зі скиту до монастирської церкви. Личко його було зовсім закрите і зашите, а ми підпороли покривало і подивилися. Батюшка лежав, як ангел Божий. Коли його труну несли в могилу, сестри й народ тіснилися біля нього і намагалися відірвати щось від труни на благословення. Біля нас ішов за труною ієромонах Варсонофій 208 . Він вийняв із кишені ножиці, відпоров трохи позументу з бахромою і розрізав нам по шматочку. Розповідь черниці Татіани (Іванової) Я змалку жила у поміщиці Марії Михайлівни Кавеліної. Її маєток недалеко був від Оптиної пустелі, і вона постійно їздила до батюшки Макарія, і батюшка щороку їздив до нас у село. Коли він, бувало, приїде, всі селяни зберуться прийняти від нього благословення. Батюшка вийде до них і сяде і, поки благословляє їх, каже їм щось на повчання, ніби ні до кого не відносячи своїх слів, а між іншим багатьох у цей час викриє. Наша поміщиця мала пасічник – гарненький тихий куточок. І батюшка любив бувати там. За цим пасічником дивилася моя тітка. І батюшка завжди їй казав: «Ось тут чудово! Сиди собі та читай духовні книги. І Таню до цього привчай». Моя пані була дуже віддана батюшці. Але були люди, яким ця відданість здавалася дивною. Син нашого сільського священика, молодий чоловік, часто глузував з прихильності моїх панів до старця, але раптом захворів на гарячку. Хворий, він став усвідомлювати свою провину і каятися. «Чи не за те, – казав він, – Бог карає мене, що я сміявся з старця?». І незабаром видужав. Після того він приїхав до нас і просив мою пані: «Маріє Михайлівно! Ви поїдете до старця, попросіть у нього пробачення; а сам я боюся до нього їхати. Але пані вмовила його самого поїхати, і він одразу ж поїхав. Повертаючись, він знову заїхав до нас і каже: «Ну, Маріє Михайлівно, я не можу вам передати, що я відчував, коли побачив батюшку. Щойно сказав він мені два слова, як усе в мені похололо, а потім загорілося. Я відчув, що це не земна, а небесна людина, і тільки могла сказати: "Батюшко! Вибачте мене у всьому". А він каже: "Бог тебе простить! Ти сам не розумів, що робив"". Я сама тричі зцілена була батюшкою. З дитинства я жила з тіткою у пані дуже тихо. Мене нікуди не пускали. Але одного разу, коли я була майже доросла, мене відпустили на вечірку до мого хрещеного батька. Там мені раптом стало дуже тяжко. Я відчула, що в мене почали смикатися обличчя та руки. Через трохи і всю мене почало смикати; і тому незабаром відвезли мене додому, де я зустріла пані та тітку. Я була в жалюгідному становищі. Насилу могла говорити. Рот кривився, все обличчя було понівечене, тіло смикало. Тітка поїхала до батюшки, який, дізнавшись про те, що сталося зі мною, невдоволений був тим, що мене відпускали на вечірку. За його словами, у мене була Віттова хвороба. До лікаря не наказав звертатися, сказавши: «Не треба, ви не розумієте – це не докторська хвороба, і, якщо лікуватимете, ви її зовсім понівечите». Він дав тітці олії з лампади перед іконою Знамення Божої Матері, яка знаходиться в їхній скитській церкві, і наказав влити її в лампаду перед чудотворною Калузькою іконою Божої Матері, яка була у нас вдома, і запалити її на шість тижнів. Щовечора звелів він давати мені по ложці олії з цієї лампади, а вранці, щоб я клала по три поклони і пила богоявленську воду; а якщо не можу поклони класти, то нехай за мене кладе їхня тітка. Я почала так робити. Мені стало легше, а потім я й зовсім одужала. Роки через чотири моя хвороба знову повернулася. Мене привезли до батюшки; а він і каже: «Ти, мабуть, запишалася, засуджувала людей; ось тобі й почало знову захворіти». Я сказала, що не засуджувала, а сміялася з інших. «Все одно, – сказав він, – це все те саме, ось за це й захворіла знову». І цього разу батюшка лікував мене так само. Хвороба пройшла і більше не поверталася. І вперше після одужання батюшка благословив звозити мене в Трійцю-Сергієву лавру, а вдруге – у Вороніж та Задонськ. А коли тітка моя почала дякувати батюшку, що за його святими молитвами я одужала, він сказав: «Ти мені це не приписуй; це – Боже, не моє. Ось пообіцяйся з'їздити до святих угодників, Господь допоможе». І завжди батюшка дуже незадоволений бував, коли я зцілення приписувала йому, навіть ображався. «Це, – скаже, – у тебе є ворожість, що ти мені не моє прикладаєш. За це Господь покарає; хвороба знову повернеться». Втретє я застудилася, коли їхала до Оптіни. У мене відкрилася лихоманка, потім ніби гарячковий стан. Батюшка не пустив мене з готелю додому до наступного дня. Всі від мене пішли за батюшкою до іншого готелю, а я сама сиділа біля вікна. Це було вдень. Але мені раптом стало страшно. Я озирнулась і побачила, що вся кімната, де я сиділа, наповнилася бісами. Вони їхали на конях, рубалися. Усі стіни та все було усіяно ними. Тільки на іконі, що стояла в кімнаті, на лику Спасителя, нічого не було. Я жахнулася і стала кричати. Покликали тітку, але й при ній я продовжувала бачити те саме. Тоді прийшов батюшка, прочитав псалом Живий у допомозі Вишнього, окропив мене і все навколо богоявленською водою і велів тітці читати наді мною цей псалом доти, доки все зникне. Бачене мною, таким чином, ставало блідим і нарешті зовсім зникло. Але після я прохворіла тижнів шість гарячкою. Батюшка сам дивувався цьому моєму бачення і казав, що так буває з людиною тільки в передсмертні хвилини, але, мабуть, Господеві завгодно особливо відвідати такою спокусою цю дівчинку. Батюшка часто обличал меня. Прийде, бувало, відведе мене вбік і скаже прямо, що я зробила і подумала. А іноді захоче випробувати – чекає, доки сама скажу. Приховати було не можна. Зараз скаже, що брешу. А якщо запрус, скаже: «Що ж не кажеш? Ти за це хворобу поплатишся». Все мои помыслы – все он знал. Порадив якось мені батюшка потроху утримуватися в їжі. Приїхала я додому, дня два поїла помірніше, а потім і думаю: «Це батюшка так собі сказав, адже треба ж йому щось говорити», - і стала знову досхочу їсти. Приїхала потім до Оптіни, а батюшка мене і викрив - сказав: "Йому робити нічого, він так собі і скаже". Взагалі батюшка був дуже ласкавим, але траплялися випадки, коли й дуже суворо стягував. Пам'ятаю, раз, відправляючи мене додому, він суворо наказав, щоб я негайно сіла на воз і не сміла йти пішки. А я заговорилася зі знайомим мені ченцем. Він провів мене через пором. Спочатку я спокійно йшла і розмовляла з ним, а потім його нав'язливість дуже налякала мене, і я ледь відчепилась від нього і поїхала. Коли ж ми приїхали до батюшки наступного разу, він прийшов до нас у готель, а на мене й не дивиться і жодного разу не благословив мене. Коли він почав йти, я побігла за ним і почала просити у нього вибачення. Спочатку батюшка вдав, що й не знає моєї провини. А коли я щиро покаялася в злочині його заповіді, він мені сказав: «Пам'ятай! Востаннє прощаю, більше прощення тобі не буде. Хочеш до мене ставитись – слухайся! А не хочеш слухатися, краще не турбуй мене, не ходи до мене і часу не забирай». Одного разу пані моя не послухалася батюшку. День її Ангела, 22 липня, припав у пісний день. Батюшка прислав до неї сина її, скитянина отця Леоніда, сказати, щоб за обідом нічого не було скоромного. У неї в цей час гостював якийсь родич - обличчя дуже важливе, яке ніколи не їло пісної їжі, тому вона й веліла подавати йому скоромне. Батюшка так цим образився, що вона ледве могла випросити у нього вибачення. І ніколи вона не бачила його таким гнівним, як цього разу. Від батюшкиних умовлянь люди дуже змінювалися на краще. Моя пані була дуже гарячого характеру, а потім стала дуже лагідною. У неї син був військовий. У полку він вів розгульне, бурхливе життя. Потім приїхав у село, став їздити до батюшки і згодом змінився: залишив свої погані звички і став жити як слід. З полку він вийшов у відставку, бо з ним стали робитися припадки, які були такі сильні, що, бувало, у верхньому поверсі будинку чути, як він хрипів унизу. Один із таких нападів трапився з ним у Оптиній при батюшці. Батюшка наказав принести зі своєї келії пелену, надіслану йому з Єрусалиму, і накрив нею хворого, який одразу почав заспокоюватися. Припадок нарешті пройшов і за молитвами батюшки більше ніколи не повторювався. Одужавши, Кавелін одружився і довго жив. Одного разу скажений вовк у нашій місцевості спокусив кілька селян, у тому числі й двох мужиків моєї пані. Саме в цей час приїхав до нас батько. Спокусаних селян відправляли до лікарні, а селян моєї пані старець не благословив туди відвозити. Їх покликали до батюшки. Він їх благословив, окропив їхні рани святою водою і потішив надією на милосердя Боже, бо вони дуже турбувалися і боялися розлютитися. Потім наказав їм вважати три поклони, молитися Цариці Небесній і святому Миколаю Чудотворцю і пити вранці богоявленську воду. Вони так робили і залишилися живі та здорові; а всі інші, відправлені до лікарні, померли. Приїжджали до батюшки розкольники, які неправовірили і від розмов з ним робилися правовірними. Тільки одного пам'ятаю старообрядця, здається по суду присланого до батюшки для умовляння, який не послухався голосу істини і не змінив своїх помилок. Батюшка про нього сказав, що з ним нічого не можна вдіяти. З угодників Божих батюшка найчастіше радив вдаватися до святого Івана Хрестителя та святого Миколая Чудотворця, а найбільше до Цариці Небесної. Сам батюшка їв сувору їжу, але інших любив пригощати. Розповідь черниці Алевтини Пам'ятаю, одного разу я з матір'ю своєю, чекаючи на батюшку Макарія, розговорилася про те, що мене, як проходив слух, хотіли постригти в рясофор. Щойно ми про це поговорили, дивимося – іде батюшка і, звернувшись прямо до мене, каже: «Постригатися збираєшся, а змирятися не змиряєшся». На мене батюшка ні постів, ні якихось особливих правил не накладав, а все вимагав від мене смирення. Ще розповідь: моя рідна сестра, Марія Павлівна Полуніна, страждала на напади біснування. Мати наша приїхала з нею до монастиря, і ми з матір'ю повели її в Оптину пустель. Ще перед тим у нашій церкві вона дуже турбувалася, а дорогою все лаяла мене, що в мене рука проклята, на руці ж у мене були одягнені батюшки чотки. Коли ми прийшли в Оптіну, то сіли чекати на батьку на доріжці біля скиту. Раптом сестра закричала: «Он іде сивий!» - І забилася. Справді, зі скиту вийшов батюшка, підійшов до нас і якимось пояском опоясал хвору. Вона перегнулась назад, ніби зламалася, і ніби заціпеніла. Потім, як оговталася, батько послав нас на могилку батька Леоніда. Він завжди прикривав чимось свої зцілення. Там ми помолилися та взяли пісочку з його могилки. Сестра заспокоїлася. Другого дня була біля обідні. Батюшка давав їй антидор, і вона приймала спокійно. Після того колишніх припадків із нею вже ніколи не було. Розповідь черниці Іустини (Бурцевої) Раніше я була кріпаками панів Загрязьких. Зі своєю панночкою, яка жила в Зосимовій пустелі і хотіла перейти звідти в Білевський монастир, приїхали ми до Оптіни до батюшки Макарія, якого я бачила раніше, бо він проїздом до Малоярославецького монастиря до ігумена Антонія зупинявся в маєтку моїх панів. Батюшка прийшов до нас у готель, благословив мою панночку і на мене звернув увагу: Це хто з тобою? - Запитав він панночку. А потім спитав і мене: «Хочеш, дівчинко, до монастиря?» Коли ж зайнявся з моєю пані, покликав мене до себе і каже так ласкаво: «Ну, кажи мені свої гріхи, адже ми з тобою тут двоє», а сам гладить мене по голові. Я розповіла, що в мене було на душі, що мені хотілося вступити до монастиря, але я боялася, що мене не приймуть через те, що раніше мені пропонували до монастиря вступити, а я відмовилася. «Бог милостивий, – сказав батюшка, – будеш у монастирі». Незабаром він заборонив мені носити кольорову сукню. На іншу дівчину, яка була з нами у батюшки, він не звертав уваги і нічого їй не говорив. Після того ми обидві з цією дівчиною надійшли до монастиря, але вона прожила рік і вийшла з монастиря, а я залишилася. Шість років не одягали мене в монастирську сукню, бо я була кріпаком племінника моєї панночки-черниці, а він мене не відпускав зовсім. Я дуже сумувала з цієї причини, а батюшка завжди мені казав: «Будеш одягнена, коли воля буде». Так і сталося. Незабаром кріпакам дали волю, і я одяглася. Іноді батюшка суворий бував до моєї черниці-пані, особливо за якісь панські примхи. Прийде, бувало, до нас у номер і наче сильно на неї розгнівається, навіть ніжками на неї затопає. Вона розплачеться, а він так і піде. Обійде всі готелі і знову зайде до нас. Жаль йому стане її, скаже: «Де тут сльозокапка? Все, мабуть, плаче». І втішить її. Панночка моя була гидлива. Раз при батюшці і кличе мене стерти сало, що накапало на стіл зі свічки: «Устюша! Зітріть цю гидоту». А батько і каже: «Де? Яка гидота? Жодної гидоти немає». Зібрав на свій палець це сало та й помазав їй обличчя. Розповідь черниці Флавіани Монахиню мою, у якої я була келійницею, батюшка перевів із Великолуцького монастиря до Белівського: знаходив жити там для неї непомірним, бо близько до неї були її рідні. Вона і мене привезла з собою туди; але я почала дуже нудьгувати на новому місці. Їй стало шкода дивитися на мене. Ось вона й каже старцеві: «Батюшко! Я хочу Ганнуся назад відправити: вона все плаче». А батюшка відповів: "А ти з ким поїдеш?" Вона здивувалася цьому, бо нікуди не збиралася їхати. Але через кілька років її призначили ігуменею до іншого монастиря. Їй довелося зі мною їхати. А перед цим батюшка ще раз прямо сказав їй: Ти ігуменя будеш. – «Ну, батюшку, куди таких дурнів у ігумені ставити?» – відповіла вона на його слова. "Хоча дурниця, та ігуменя", - підтвердив він. Якось вона сказала старцеві: «Батюшко! Яка щаслива мати Макарія Сомова, що разом із вами іменинниця!» - І ти разом будеш, - відповів він. Вже після смерті батюшки її постригли в мантію та назвали Макарією. Батюшка любив у всьому простоту. Увійшов він одного разу до нас у келію і побачив, що на подушках у нас покришки з оборочками. Взяв та й покидав їх на підлогу. Ніколи він не дозволяв нам ні вовняного підрясника і нічого кольорового вдіяти. Дуже не любив батюшка, щоб сестри ходили келями. Іноді, бувало, зітхнувши скаже: «Ах, дівчатка, дівчатка! Якби ви знали, який гріх по келіях ходити! Ти підеш чашку чаю випити, а там марнослів'я та осуд. І за одну чашку скільки гріха наберешся! Приїхав одного разу батюшка до нас у монастир. У цей час дві черниці посварилися через будівництво келії і просили батюшку прийти розсудити їх. Коли ж він прийшов, вони почали вперебивку звинувачувати одна одну. Довго стояв батюшка між ними мовчки, спершись на свою милицю. Потім раптом почав швидко повертатися то до тієї, то до іншої і скоромовкою говорити: «Ти яка? А ти яка? А ти яка?» Усі присутні тут засміялися; тим суд і скінчився. З чернецтво батюшка займався більше, ніж з мирянами, але по смиренності дуже намагався приховувати свої духовні дарування. Якщо, бувало, спитаєш його про щось дуже прямо, скаже: «Не знаю, не знаю». Якось батюшка, відпускаючи мене з Оптіної перед вечором, дуже втомлену, пішки, каже: «Іди! Там тобі буде оказія – сьогодні вдома будеш». І справді. Тільки-но трохи пройшла я дорогою, нагнали мене якісь добрі люди, посадили і довезли до монастиря. Пам'ятаю, одна біснува вдарила батюшку по щоці, а він підставив їй іншу. Вона так і впала мертво. Велелюбний був старець. Зовсім уже був хворий перед смертю, і все дбав, чим би втішити сестер. «Пошліть, – скаже келійникам, – щось на готель: там сестри приїхали». Вони й принесуть нам або яблук, або ще чогось. Про келійника свого, батька Іларіона, який згодом був скитоначальником і старцем, батюшка говорив ніби жартома: «Ось цей старець краще за мене пробере вас». Скитському ієромонаху Ісаакію говорив, що він має бути настоятелем в Оптиній пустелі, а отцю Флавіану – скарбником. Все це свого часу і здійснилося. Розповідь черниці Анни (Леонтьєвої) Дівчинкою років дванадцяти була я у старця батюшки Леоніда, і він послав мене сповідатись до батюшки Макарія. Прийшла я до церкви, де він сповідував людей; а мати моя, що зі мною прийшла, залишилася на паперті церковній. Батюшка мене запитав: «Чи прощалася ти зі своєю матір'ю?» Я відповіла, що ні, та й не знаю, як треба прощатись. "Ходімо, - сказав батюшка, - я покажу тобі як". Повів мене на паперть і змусив тричі матері в ноги вклонитися. Дуже не хотілося мені кланятися, бо там багато народу було. А батюшка сміється і примовляє: «У нас ніс догори дивиться, а ось ми його і нагнемо». Матері ж моєї доганяло, що не вчить мене просити перед сповіддю прощення, і тільки тоді почав мене сповідувати. Пам'ятаю ще, як я приїжджала до батюшки Макарія, коли вже була одружена. Життя моє в заміжжі таке було тяжке, що я готова була позбавити себе життя, якби не підтримав мене батюшка. Мати моя вмовляла мене покинути чоловіка і поїхати на проживання до неї, але батюшка і чути про це не хотів. «Що ти, стара, вигадуєш?» говорив він їй. Звернувшись до мене, сказав: «У чому іншому слухайся своєї матері, Ганно, а в цьому не слухайся. Що Бог поєднував, нехай не розлучає людина. Терпи та пам'ятай – не ти перша, не ти остання. У світі нещасних багато. Час покаже покаже. А якщо втечеш від чоловіка, втратиш Царство Небесне». Ці слова його мене підбадьорили, і я стала терплячою. Зворушливо вмовляв батюшка та чоловіка мого. Він поставив нас обох перед Казанською іконою Божої Матері і так казав йому: «Пам'ятай, ти даси за неї відповідь Богові. Ти в дитинстві руйнував пташині гнізда. Ось і з нею ти як з таким же беззахисним пташенятком вчинив. Виправся! Інакше на тебе чекає велике покарання». Чоловік не виправився і одержав, як казав батюшка, ще тут покарання: він був засланий до Сибіру. (Жінка, що залишилася, з часом вступила до монастиря.) Розповідь черниці Анни (Горбилєвої) Коли дід мій надумав одружити мого батька, він спочатку поїхав до батюшки Макарія випросити його благословення, яку наречену взяти, бо наречених було багато. Батюшка раптом і каже йому: «Та ти візьми за нього свою куму». Дідусь задумався. Спочатку й згадати не міг, про яку куму сказав йому старець, а потім пригадав, що років зо три тому він їздив з Мценська до міста Новосиль, дорогою зупинився в будинку, де була новонароджена дитина, при хрещенні якого йому довелося бути сприйнятим батьком; а сприйнятною матір'ю була тамтешня маленька дівчинка. Поїхав він у той будинок. Дівчинка на той час була вже наречена. Посватався. Одружив з нею свого сина, і вони жили щасливо. Розповідь черниці Матрони (Косторнової) Я жила келійницею у черниці Макарії (Сомовий). Приїхав одного разу батюшка до Бєлєва і прийшов до нас обідати. Покушавши, він помолився Богові і каже: «А тепер треба ігумені вклонитися», – і вклонився черниці Макарії в ноги. Зніяковівши цим вчинком старця, вона тільки сказала: «Батюшко! Що Ви робите? А він знову каже: «Ні, ні, ігуменя треба вклонитися». Увечері того ж дня батюшка покликав її піти з ним до матінки ігуменя, настоятельки обителі, одягнув на неї свою каміловку, а в руки дав милицю свою та так і повів. Привів і каже: «Ігуменя! Я до тебе ігуменем Макарію привів». Років через два після цього мати Макарію поставили ігуменею до Каширського монастиря. Розповідь черниці Марії (Добровольської) Перед надходженням до монастиря приїхала я в Оптину пустель до батюшки Макарія. Побачила мене тут одна сівська черниця і почала кликати до себе в келійниці. Прийшов до неї в готель батюшка. Вона й просить у нього благословення взяти мене до себе і розповідає, що і як вона для мене зробить, а батюшка на все тільки каже: "Чи добре!" Потім, звернувшись до мене, сказав: «Їдь, поживи до весни». Я поїхала з цією черницею в Севський монастир, але мене там не прийняли до сестер, бо вона привезла мене без благословення ігумені. І тому навесні мені насправді довелося повернутись до батюшки, і він помістив мене в Білевський монастир. Якось якось в Оптиній пустелі, я з іншою черницею зупинилася поговорити з одним ієромонахом. У цей час проїхав повз нас батько до готелю. Ми вклонилися йому і пішли за ним. Я й говорю своїй супутниці, що, мабуть, батюшку не сподобалося, що ми стояли і розмовляли. "Він, мабуть, нічого не бачив", - відповіла вона. Підходимо до готелю, а батько виходить з екіпажу. Стали ми допомагати йому зійти на сходи; а він і каже: «Так, так, дівчатка, ведіть мене, бо я сліпий, нічого не бачу». Перед смертю батюшки Макарія, коли після прибуття в Оптину ми з товаркою дізналися, що він небезпечно хворий, пішли було з ним попрощатися, але трохи запізнилися. Підходимо до скиту, а наша матінка ігуменя, яка вже побувала у старця, зустрічає нас на дорозі і каже, що батюшка знемагає і не приймає більше. Ми засмутилися, але робити нічого, повернулися і пішли до готелю. Раптом чуємо, нас звуть назад; бо прозорливий батюшка, хоч йому й не доповідали про нас, сам велів нас покликати до нього. Ми прийшли і попрощалися з ним. Після смерті батюшки в день його Ангела мені наснилося таке: побачила я будівлю незвичайної краси; коли я ввійшла всередину, побачила там безліч вікон, на яких стояли квіти, і багато столів, покритих білими скатертинами. За ними сиділи старці такого гарного вигляду, що я зніяковіла, що зійшла сюди, і подумала: хоч би когось знайомого тут побачити. І ось бачу, п'ятим від мене сидить батюшка і дивиться на мене. Я йому дуже зраділа. Потім старці підвелися з-за столу. А батько підійшов до мене і запитав: «Добре у нас?» - Так добре, що й висловити не можу, - відповіла я. "Ну, ходімо, сказав він, - я тобі ще покажу". І повів мене до прекрасних садів, де протікали струмки. Знову батюшка запитав: «Чи добре тут?» Коли я похвалила, він сказав: «Терпи! І тебе Бог не залишить». У мене в той час була скорбота, і я, поки ми з ним ходили, все збиралася висловити йому. А він і каже: "Я всю твою душевну скорботу знаю" - і дав мені з одного струмка випити води. Мені стало так добре, що я уві сні від радості закричала: «Батюшко!» - І прокинулася. У мене була сестра, яка, з благословення старців, у світі намагалася жити по-черево. Місце її проживання було неподалік Оптиної пустелі, і ченці оптинські, яким у справах доводилося проїжджати через цю місцевість, завжди зупинялися відпочивати і ночувати в її будинку. Часто вони привозили їй на подяку або святу просфору, або ще щось на благословення; а один чернець привіз якось сестрі портрет батюшки Макарія, але забув його віддати їй та так і поїхав. Наступної ночі сестра побачила уві сні, ніби батюшка їде через їхнє місто; а до неї не заїхав. Вона цим дуже засмутилася, а батько каже: «Я зараз тут тільки проїздом, а на зворотному шляху заїду до тебе». Через деякий час чернець, який забув віддати сестрі портрет, повертаючись до Оптіна, завіз його сестрі. І вона шанувала його як чудотворний, бо в скорботах своїх отримувала від нього втіху. Розповідь черниці Іустини (Попошиної) Ішли ми в Оптіну і розмовляли дорогою, що, здається, ми б на руках понесли батюшку, якби ченці нам його віддали. Приходимо до батюшки, а він і каже: "Ще береться на руках мене понести". В останній рік свого життя батюшка приїхав до нас у Білевський монастир із батюшкою отцем Амвросієм і пішов монастирем. За ним ішов і батько Амвросій. Підбігає в цей час до батька Макарія одна сестра і зі сльозами каже, що батько хоче насильно взяти її з монастиря і видати заміж, що вже й нареченого для неї знайшов. Спочатку батюшка Макарій усе мовчав, а потім промовив: «До Амвросія звертайся». Батюшка Амвросій бачить, що вона все плаче, а батюшка Макарій нічого їй не каже, ствердно сказав: Не візьме! Так і сталося. Пробував батько взяти її з монастиря, проте не вдалося. Розповідь черниці Клеопатри Я вступила до монастиря без жодних коштів, так що мені здавалося неможливим мати колись свою келію. Коли ж почала проситися до монастиря ще моя сестра, я почала говорити батюшці Макарію, чи не благословить він їй вступити до якогось гуртожитнього монастиря; а те що ми, обидві такі бідні, робитимемо в своєрідному монастирі. Та батюшка не благословив, сказавши, що в нас буде своя келія, що сестра потрібна буде ігуменя. Став він сам куштувати її голос, вона заспівала дискантом, а він хвалить, що в неї гарний бас. У нашій обителі на той час були співаки з такими добрими голосами, що я подумала на батюшки слова: навряд чи моя сестра потребуватиме. Однак її прийняли в нашу обитель і визначили їй клиросний послух. Через кілька років її голос перейшов у бас, і її стали дуже потребувати кліросі, тому що деякі зі співаків з добрими голосами перейшли в інший монастир. За молитвами панотця Господь послав нам і свою келію. Коли батько востаннє приїжджав до нас у монастир, ми з сестрою почали проситися в нього поїхати на батьківщину. Мене він відпустив, а її нізащо не хотів відпустити, хоч вона дуже просилася. Я поїхала, а батько без мене помер. Сестра на той час і потрібна була тут, бо наші співаки їздили в Оптину на похорон батюшки. Коли батюшка Макарій став слабшати, він благословив нам сповідатися у духовника отця Паїсія; але потім чомусь заборонив ходити до нього та в нього сповідатися. Тим часом, у наш час в Оптиній пустелі отець Паїсій сам прийшов до нас у номер, і ми посоромилися не прийняти його. Раптом на вітальню приїхав батюшка; ми вибігли його зустріти, а він сказав, що прийде до нашого номера. Хоча ми не звали отця Паїсія, проте були неспокійні, що, всупереч заповіді старця не мати з ним спілкування, отець Паїсій був у нас у номері, і тому ми запропонували батюшці зайнятися з нами десь унизу, тим більше що номер наш був на третьому поверсі і зійти туди батюшку було важко. Але батюшка сказав, що він таки туди піде, і в одну хвилину був уже нагорі. Відчинив двері нашого номера, подивився на отця Паїсія, мовчки зачинив їх і пішов від нас. І це було покаранням порушення заповіді старця. Після наведених тут кількох усних оповідань белівських черниць про старця Макарію слід сказати кілька слів про Борисівську Тихвінську жіночу пустелю в Курській єпархії. Ця обитель здавна мала в собі чимало учениць першого пам'ятного оптинського старця, Леоніда, які разом з тим були і ученицями старця Макарія. Обитель цю, за словами оптинського старожила ігумена Марка, старець Макарій щодо життя духовного ставив вище за інші жіночі обителі, тому що в його час там жили і подвизалися чудові по життю стариці. З них особливо відомі були дві схимниці - Олімпія (Сукачова) та Лаврентія (Ускова), обидві з дворян-поміщиць. Між іншими сестрами цієї Пустелі відома була ще схимниця Анатолія, теж із поміщиць, у світі Параскева Феодотівна Трунова, яка нерідко приїжджала в Оптину пустель до старця Макарія і розповідала про такі чудові випадки. «Приїхала я одного разу до Оптіни, – так вона розповідала, – і за звичаєм зупинилася в монастирському готелі. Побачила з вікна свого номера, що на готельному дворі з'явився батюшка Макарій, і кинулася похапцем прийняти від нього благословення, забувши при цьому і замкнути свій номер, де лежало кілька моїх грошей для дорожніх витрат. Побачивши мене, прозорливий старець відразу зробив мені зауваження: "А що ж номер кинула розпертим? Іди, йди, запри. У нас тут не завжди буває благополучно". Відійшовши від старця, я зупинилася було на кілька хвилин ще здалеку подивитися на нього, але він погрозив на мене пальцем, щоб я йшла у своє місце, що, звичайно, я й виконала. Іншого разу, прибувши в Оптину, я разом зі своїми супутницями-монахинями та однією мирянкою прийшли в монастир до отця Макарія. Він прийняв нас привітно, пригостив чаєм. Подякувавши старості за частування, ми пішли в готель. Дорога мирянка, яка не розуміла старця і чернечого життя, самовдоволено сказала: "Ах! Як зрадів священик нас бачити! Як ми його втішили!" І всю дорогу так дихала. Але як тільки ми встигли зайти в нашу кімнату, як старий відразу ж увійшов і виголосив звинувачувальну мову: "Я прийшов вас подякувати. Як ви мене втішили! Як я був радий вас бачити!" Збентежені цими словами, ми почали виправдовуватися, вказуючи на світське, що це вона так сказала. Але священик продовжив свій донос: «Тому я прийшов подякувати вам, бо ви справді мене розрадили, і я дуже радий був вас бачити». Ще випадок. Ішла одного разу я у своєму монастирі по доріжці повз сад. На дорозі валялося яблуко. Помисел бентежив мене підняти яблуко і з'їсти. Але, одумавшись, я визнала це спокусою, тому підняла яблуко і кинула в сад. Через кілька днів, приїхавши до Оптіни, я прийшла до батюшки, який зустрів мене такими словами: „А яблучко кинула в садок“. Я вже й забула про це. „Яке, батюшку, яблучко?“ - Запитала я. "А повз сад-то йшла, пам'ятаєш? На дорозі валялося яблучко, а ти взяла його і кинула в сад". Тут уже й мені цей випадок прийшов на згадку. Померла моя сестра заміжня. Коли донесли про цього батюшку Макарію, він наказав іншій моїй рідній старшій сестрі, що жила зі мною в монастирі, повернутися до вдового зятя, щоб управляти господарськими домашніми справами, сказавши при цьому, що вона таки закінчить життя своє в монастирі. Мені ж старець благословив одну маленьку сирітку, племінницю Дашу, взяти з собою до монастиря – що я й виконала. А сестра моя монахиня, проживши у світі у зятя сімнадцять років, за передріканням старця Макарія, знову повернулася до Борисівської пустелі, де, проживши ще років дванадцять, померла. Через кілька років після смерті вищезгаданої сестри моєї мирянки тяжко захворів і її чоловік. З цієї нагоди я була викликана додому. У цей час батюшка Макарій проїздом на зворотному шляху з Києва до Оптіна був у Курську. А оскільки Курськ від нашого місця проживання знаходився всього за п'ятдесят верст, то я, за згодою нашого хворого зятя, зважилася поїхати до старця в Курськ, щоб запитати у нього, чи лікуватися зятю чи покластися на волю Божу. Старець відповів: "Чого там лікуватися! Поспішай додому, а то не застанеш його в живих". При цьому батюшка наказав мені взяти до себе в монастир ще іншу сирітку, сестру Даші, яка була трохи старша за неї. Коли ж я стала з скорботою відмовлятися: "На що мені їх, батюшка? Що я з ними робитиму?" – старець сказав: „Ось ти не хотіла ходити за дітьми, а Господь хоче, щоб ти за ними була схожа“. З тим я й повернулася додому до зятя, який на третій день після мого повернення і помер із християнським напуттям. За волею старця та інша сирітка була взята мною в монастир. А незабаром після цього й решта двох, теж маленьких, сестер потрапила в одну череду. Згадана п'ятирічна Даша страждала в монастирі на сильну лихоманку і розлад шлунка. Часто з нею траплялося блювання, особливо після того, як іноді, бувало, їсть смажену рибу. Ось приїхав одного разу до монастиря батюшка Макарій і відвідав нашу келію. Йому доповіли про лихоманку Даші. "А ось ми її відвеземо", - сказав він і посадив хвору дівчинку з собою обідати. Йому помітили було господарі: „Навіщо, батюшка, садите з собою дівчисько?“ Але він наполіг на своєму і наказав дівчинці їсти юшку з однієї з ним тарілки. Потім подали смаженого карася. Старець розрізав його навпіл і одну половину відклав собі, а іншу наказав їсти дівчинці. Та їсть і плаче, будучи впевнена, що після цього задоволення у неї відкриється сильне блювання. Старець, незважаючи на її сльози, змусив її з'їсти всю відкладену їй половину карася. Дівчинка послухалася. Потім батюшка, розпрощавшись з нами, вирушив додому, а Даша виявилася цілком здоровою. Ні лихоманка, ні блювота з нею вже не повторювалися». Не зайве ще сказати про те, як старець Макарій цінував святе послух. Матінка Анатолія довгий час несла в обителі послух ризничів. Коли ж її сили стали слабшати, вона, будучи в Оптиній, пояснила батюшці Макарію, що має намір відмовитися від свого послуху. «А ти не знаєш, – заперечив старець, – яка висока ціна святого послуху? Тут крок (при цьому він для більшої виразності зробив крок), а там (вказуючи на небо) карбованець. Тут інший крок, а там інший карбованець». Останні слова були вимовлені старцем із тими самими знаками виразності. Після цього мати Анатолія залишила свій намір і до самої смерті несла добре ярмо свого послуху. Крім згаданих жіночих обителів духовним керівництвом і настановами старця Макарія користувалися також деякі уважні себе сестри монастирів: 1) Великолуцького, ігуменею якого була мати Паладія, одна з найвідданіших учениць старця Макарія; 2) Вяземського Аркадіївського, в якому настоятелькою була також одна з учениць старця, мати Аркадія; 3) Казанського монастиря ігуменя Досифея, колишня учениця ще старця Леоніда; 4) Курського монастиря ігуменя Алевтіна та деякі із сестер цієї обителі; 5) Серпуховського; 6) Калузького; 7) Єлецького; 8) Брянського; 9) Осташковського; 10) Золотоніського; 11) Смоленського; 12) Тульського; 13) Каширського; 14) Зосимової пустелі; 15) Бєлевського; 16) Орловського; 17) Бородінського та деяких московських монастирів. Інокіні ці часом спеціально приїжджали в Оптину пустель для побачення зі старцем Макарієм, щоб, підкріпившись духовно усними його порадами і настановами, продовжувати потім користуватися його повчальними листами. Розділ 15. Ставлення старця Макарія до мирських відвідувачів З тією ж святою любов'ю і з таким же щирим доброзичливістю, як до чернечих, ставився старець батюшка Макарій і до мирських відвідувачів, які шукали від нього духовної користі. Між такими відвідувачами чимало було за своїм розумом, освітою та становищем у світлі дуже важливих осіб. Так, нерідко відвідував старця Макарія благочестивий граф Олександр Петрович Толстой, колишній обер-прокурор Святішого Синоду, і чиновником особливих доручень Костянтин Карлович Зедергольм (згодом ієромонах оптинського скиту Климент); сенатор Петро Іванович Саломон із сімейством; відомий письменник-філософ Іван Васильович Кірєєвський, який направив до старця Макарія іншого відомого письменника, Миколи Васильовича Гоголя. У перший свій приїзд в Оптину пустель, у літню пору, Гоголь, за розповідю оптинського старожила, колишнього настоятеля Оптиної обителі архімандрита Досифея 212 , прожив у монастирському готелі тижнів зо три. У цей час він щодня відвідував старця і довго з ним розмовляв. Зі свого боку і старець, відвідуючи майже щодня після обіду готелю, заходив у номер, в якому проживав Гоголь. Також достовірно відомо, що батько Макарій з християнської точки зору не схвалював його світську літературну діяльність і радив йому залишити письменство в цьому роді і розпочати нове життя у Христі, за євангельськими заповідями. І Гоголь у всьому погодився, прийнявши близько до серця повчання старця Макарія. Під час перебування цього поважного гостя в Оптиній пустелі запропоновано йому, між іншим, звичайно з благословення старця Макарія, прочитати книгу святого Іоанна Ліствичника. Прочитавши, Гоголь висловився так: «Яка глибока психологія!» Чути було, що після повернення його з Оптіної до Москви душевний його настрій змінився. Він уже не тільки перестав писати в сміхотворному тоні, але й жалкував про те, що раніше було написано, і навіть висловлював бажання, якби можна було, знищити всі свої світські літературні твори. Але за такий поворот Гоголя в його думці на життя розумні миролюбці проголосили його зворушеним. А оскільки залучив його до старця Макарія Івана Васильовича Кірєєвського, то й до Киреєвського ті ж розумні люди поставилися неприхильно. Після цього Гоголь ще разів зо два приїжджав до Оптіни до батюшки Макарія і під час свого перебування в монастирському готелі старанно відвідував церковні служби у скиту. У 1851 році 8 вересня відвідав Оптину пустель відомий своїм благочестям духовний літератор Андрій Миколайович Муравйов і пробув в обителі близько двох діб, відвідав і скит. Крім цих осіб відвідувало Оптіну і старця Макарія дуже багато людей всіх станів: дворян, купців, міщан і селян обох статей - і у будь-який час. Але особливо велике в обителі збіг народу в пости, і переважно в Успенський піст, коли духовники ледве встигали сповідувати тих, хто приходив на сповідь, і щодня в монастирі причащалося по кілька сотень людей. Сам старець, як вище згадано, не сповідував, а лише приймав приходили до нього для одкровення помислів і отримання від нього потрібних порад. Чоловік приймав він у своїй келії щоранку з раннього ранку до пізнього вечора, а до жінок виходив за ворота. В останні роки свого життя приймав їх у зовнішній келії, яка згодом була прибудована для цієї мети до його корпусу, з виходом назовні. Келія ця завжди називалася, як і тепер називається, халупкою. Стосовно відвідувачів старець у відсутності лицеприятия. Відвідували його і родичі з мирян та чернечих, але до них ставився він так само, як до інших відвідувачів. Всіх же приймав велелюбний старець, як вище сказано, з великою любов'ю і спорідненою участю, всіх вислуховував воістину з дивовижним терпінням і лагідністю, по можливості намагаючись задовольнити всі їхні потреби. І це – щодня, і притому не один рік, а протягом більше двадцяти років дія навчав 213 , вказуючи всім правий шлях до спасіння, щоб таким чином, незримо для його смиренної душі, і над ним виповнилася обітниця Божа: а що створить і навчить, цей великий наречеться в Царстві Небес. Але якщо старець так співчутливо ставився до своїх відвідувачів, то відвідувачі воістину благоговіли перед ним, особливо простий народ. Зворушлива картина представлялася очам спостерігача, коли смиренний і добрий старець проходив по доріжці зі скиту на готель. «Батюшко, рідний! – так кричала, наприклад, хвора селянка. - Стільки років я хвора, рук ні до чого не можу прикласти; а наша справа сільська, роботи багато; допоможи ти мені заради Христа!» І, обіймаючи ноги старця, вона обливала їх сльозами, не відступаючи від нього, подібно до хананейської дружини. Що ж відповідав їй смиренний старець, на якого в цю хвилину зверталися сотні поглядів відвідувачів, які його супроводжували? «Що ти робиш, матінко? – казав він. – Господь із тобою! Встань заради Бога, встань. Я людина грішна, нічого не знаю, нічого не можу. На це є лікарі, а я що? – «Батюшка ти мій! - продовжувала волати хвора, не відступаючи від старця. – Не відійду від тебе. Помолись за мене, грішну. Бог почує тебе. Накажи винести маслиця або води святої. Ти ось допоміг такий-то. Не відкинь і мене, грішну». Старець відкликає її убік, викладає духовне повчання, благословляє, а потім, якщо він ще не відійшов далеко від своєї келії, наказує келійникові дати їй святої води чи олії з лампади, що незгасно теплилася перед келійною його Володимирською іконою Божої Матері. І благотворно завжди діяв цей ялин з милості Того, Хто вклав у серце хворої звернутися з такою живою вірою до смиренного раба Його. Або так розповідав вищезгаданий іеромонах Леонід (Кавелін): «Повертався я одного разу з монастиря в скит. На дорозі й питає мене стара сільська жінка, що пройшла верст триста з хворою дочкою: "Батюшко, отче духовний! Як би мені побачити отця Макарія-то? Заради Бога скажи йому, рідненький. Ось з ранньої обідні чекаю не дочекаюся його". Старець, як відомо, ходив по готелях годинника з двох пополудні. „Та на що він тобі, матінко?“ - Запитав я її. "Дочко хвора, батюшка ти мій, - відповіла вона. - Ось третій рік, як заміж віддала на бік. Бог благословив: чоловік добрий попався, любить, береже - нічого Бога гнівити, - а ось сохне та в'яне казна-що. Батюшка-то?.. Наші в минулому були в нього. Скажи йому, рідненький, про нас, зроби таку милість". - "Та ти б, - кажу, - на готелі почекала". - "Ох, батьку мій, - відповідала зі скорботою старенька, - там народу-то прірва, з ранку з самого чекають. Боюся, не проб'єшся. Інші дні по три чекають". І точно, деякі жили в готелі не тільки три дні, а й цілими тижнями, очікуючи можливості поговорити зі старцем кілька годин». Безсумнівно відомо, що всі, які з вірою приймали і виконували поради старця, який мав благодатний дар духовної міркування, отримували через нього не тільки душевну користь, а й здоров'я тілесне та благополуччя у життєвих справах. Прикладів тому свого часу було безліч, деякі з них вже наведені були вище, а про деякі сказано буде далі. Були, втім, і такі відвідувачі, які стикалися об камінь зневіри і уникали старця, не скориставшись його порадами. Інші приходили до нього, попередньо склавши про нього своєрідне високе поняття. Мудріючи земна 214 , уявляли, наприклад, що старець – людина з великими науковими пізнаннями і що варто було тільки представитися йому, як можна почути потік промов з уст його. Зрозуміло, що, склавши про нього таке уявлення, залишалися зовсім не задоволеними, побачивши перед собою простого смиренного старця, який не тільки не закидав словами, що приходили до нього, але іноді і з дійсно нужденними і скорботними, страждаючи заняттям духу, ледве міг вести коротку розмову. Були й такі, що приходили до старця з однієї цікавості і під час розмови з ним більше скидалися на тих, хто з'явився повчати його самого, ніж бажали почути від нього щось корисне. Старець, який присвятив себе цілком служінню ближнім і не бажаючи нікого образити, і їх приймав, хоча іноді й скаржився своїм близьким учням, що такі відвідувачі лише забирають у нього дорогий час, що йому не належить. «Батюшко! – помітили йому одного разу після відходу такого пана. - Він, здається, більше повчав вас? – «Що ж, – відповів смиренний старець, – дякую йому. Він краще за вас зрозумів мене. Чого доброго можна навчитися від мене, грішного? А він багато знає – все знає». Траплялося, що хтось із таких цікавих, не розуміючи, навіщо відвідували старця люди віруючі, починав заперечувати сказане їм у відповідь запитувачу. Тоді, крім рідкісних і особливих випадків (тобто якщо йшлося не про предмети віри), старець відразу ж припиняв або, точніше сказати, скорочував бесіду, кажучи: «Як знаєте, Ви, звичайно, знаєте це краще за мене, я людина невчена». І потім або зовсім замовкав, або продовжував розмову вже про якісь сторонні предмети, що він жартома називав як в усній бесіді, так і в письмовій - "Тринь-бринь". Взагалі смиренномудрий старець, не люблячи перекази і так званого розумування в тих, що ставилися до нього духовно, однаково і сам не любив вступати в суперечки ні з ким і ні про що, а особливо з людьми освіченими і вченими, але протимудрими вченню Святої Церкви, ґрунтуючись на слові апостольському. 11, 16) і на слові батьківському: у суперечці немає смиренномудрості. Втім, багато хто з таких, як потім самі зізнавалися, не встигнувши чи не вміючи скористатися духовною мудрістю старця, скористалися одним баченням його, бо, як уже було помічено вище, всіх він приваблював до себе любов'ю, як магніт залізо, весь сповнений доброти, весь розлив у милості. Але треба було чути, з яким натхненням, серцевою теплотою і сердоболинням вів він розмову з щирими запитаннями про хвороби душевні чи скорботи свої. Бачачи щирість і дійсну потребу тих, хто звертався до нього по допомогу, старець забував усе: і свої немічні тілесні сили, і необхідний відпочинок, і листи, які вимагали відповіді, і навіть їжу. І хоча нерідко виходив з такої розмови знемоглий, ледве переводячи подих, але був веселий, кажучи на зауваження учнів своїх, що він зовсім не шкодує себе: «Що робити? Жаль бідного. Якби ви знали, скільки в нього скорботи! А душа пом'якшена ними, і є щире бажання потрапити на істинний шлях». Приходили ж до старця Макарію відвідувачів, після короткого їх перебування в обителі, щоб прийняти від нього благословення у зворотний шлях, мав він звичай, особливо бідних, постачати знаками своєї батьківської уваги - хрестиками, зразками, поясками, кількома порціями скитського хліба на дорогу і т.п. Траплялося не раз наближеним до старця ченцям, за його благословенням, виносити ці штучки за ворота скита і повертатися з повними сліз очима, бачачи віру, з якою бралися ці видимі знаки батьківської любові та уваги благостного старця. Для отців Макарія дуже помітно було, що Промисл Божий, спрямовуючи до нього істинно потребували його духовної допомоги, вказував їм і на найближчі кошти отримати дійсну допомогу від мудрого старця. Інші ж, навпаки, і кілька разів відвідуючи його, не знали, як отримати від нього користь духовну; тоді як засіб до цього було найпростіше. Потрібно було спочатку відкинути більш ніж недоречні в душевних потребах думки «боюся старця турбувати, не знаю, як приступити до нього» тощо; а потім прямо оголосити йому, що, мовляв, я бажаю з вами поговорити про свої душевні потреби, але, бачачи, що ви так мало вільного часу, прошу призначити час, коли ви можете прийняти і вислухати мене. Не можна при цьому не помітити, що труднощі до корисної бесіди зі старцем незрівнянно рідше зустрічалися з людьми середнього стану та простонароддям, а частіше з людьми так званими великосвітськими або, по-сучасному, інтелігентними. Перші, будучи ведені простою вірою, завжди доходили до старця зі своїми потребами навіть і при великому збігу народу, з дивовижним терпінням вичікуючи його цілими годинами або на ганку його келії, або на доріжці, що веде зі скиту в готель, або в самому готелі. Побачивши старця, вони кланялися смиренному рабові Божому до лиця землі і, бачачи його батьківську любов і співчутливість, прямо, без застережень розкривали перед ним свої серцеві рани чи скорботи, просячи поради і розуміння, і, за цією старцем благодаті Божої, відходили від нього зціленими та утішними. Не любив старець мандрівників і мандрівниць, що являли собою юродивих або блаженних, які неясними натяками пророкували деяким їхнє майбутнє і тим вводили їх тільки в збентеження, не доставляючи істотної душевної користі. Тільки один сучасний старцеві блаженний, якийсь Василь Петрович Брагузін 215 користувався його любов'ю і навіть повагою, тому що був воістину раб Божий. Він іноді відвідував Оптину пустель і був у духовному спілкуванні з усіма оптинськими духовними старцями. Приходили до старця Макарія, а нерідко і надсилалися вищим духовним начальством для умовляння розкольники. Усіх їх приймав старець із звичайним смиренням, але тільки в дебати з ними не вступав, а відсилав їх для цього до свого келійника отця Іларіона, який, живучи в світі в місті Балашові Саратовської губернії серед розкольників, добре знайомий був з розколом і часто вступав з ними в дебати. Старець лише вказував отцю Іларіону місця з творінь святих отців, що служать до спростування розкольницьких помилок. Внаслідок цього розкольники, пізнавши правду віри, зверталися до православ'я. Про розумні заходи боротьби з розкольниками старець Макарій писав до однієї особі таке: «Бажаючи повірити судження деяких осіб і власне, ти запитуєш моєї думки, як краще чинити з нашими розкольниками: чи строгими мірами чи поблажливими? Мені здається, що суворі заходи не принесуть користі, але їх запеклих, і дуже слабкими і поблажливими не можна звернути їх у надра Православної Церкви; а треба триматися середини і вживати потрібних, розсудливих і сильних заходів до переконання. У разі ж опору і буяння не на всіх простягатиме строгість, а на головних їх вчителів і наставників. Запитання: хто ж їх переконуватиме? Парафіяльним священикам незручно, зайнятим своїми посадами, і не кожен може мати дар і здатність до переконання. Здається, треба вибрати спеціальних людей на цю справу, на кшталт місії, з відрядженням ним чиновника, щоб розкольники не могли скаржитися на утиск і примус. З боку ж уряду небезпечно те, що іноді неблагонамірними чиновниками, під виглядом віротерпимості, може бути заступництво та захист. Це може принести велику шкоду. Преосвященний Яків Саратовський діяв на розкольників поблажливістю та любов'ю – але й сильним переконанням так вдало, що за Божої допомоги багато тисяч їх звернулися від розколу до Церкви». Думка старця Макарія, що переконання розкольників у істинності Православ'я потрібні особливі священики-місіонери, кілька років по його смерті здійснилася насправді. Тепер у Калузькій єпархії є особливі священики, добре знайомі з розколом, вони і їздять селами, в яких живуть розкольники, для їх переконання. Відвідували іноді старця Макарія та послідовники західних християнських релігій. До них ставився поблажливо, з бажанням звернення їх до Православ'я. Зауважимо, до речі, що як на головну моральну недугу сучасного старця суспільства вказував він на занепад віри та байдужість до статутів Святої Православної Церкви. Був випадок, чи не єдиний, коли старець з великою суворістю поставився до вірменина, що відвідав його. Прийшов той до старця, як і всі відвідувачі, просити в нього поради. Був він багатий і добре освічений. Старець, за звичаєм, прийняв його ласкаво, сів поруч з ним на диван і почав розмовляти весело і привітно спочатку про звичайні справи. Але коли при розмові великої ваги гість запитав: «Чи можу я?..» – старець, звернувши на нього погляд подиву, запитав: «Та хто ж Ви?» Той відповів: Я вірменин. Як від удару блискавки, старець відскочив від відвідувача кроку на три чи на чотири. Потім, миттю зупинившись і строго спрямувавши на прибульця очі, він ніби зляканий, квапливо і з гнівом заговорив: «Навіщо ж ти прийшов до мене? Що тобі треба від мене? Геть, геть! Я православний і з вірменами спілкування не маю». І непроханий гість негайно був випроводжений. Невідомо, що за причину було таке недружнє поводження старця Макарія з вірменином. Можливо, тому він так вчинив, що всі інославні християни, які приходили до нього, заздалегідь оголошували - хто вони, а цей, можливо навіть з якимось лукавим помислом, не зробив цього, чим і ввів старця в оману, порушивши в його серці почуття прикрості і праведного обурення. Взагалі ж, як вище, старець любовно поводився з інославними християнами. При цьому забороняв згадувати померлих із них у православних храмах. Так, наприклад, писав він до однієї особи: «Німців лютеран і католиків, які померли в їхній вірі, не можна згадувати проскомідії. Вони не мали в живих спілкування з Церквою нашою: то як же після смерті ми посміємо їх приєднувати до Церкви? Правила забороняють поминати єретиків» 216 . Розділ 16. Про листи старця Макарія Неодноразово вище доводилося наводити витяги з листів великого нашого старця батюшки Макарія. Скажімо, тут про них кілька слів. Відомо, що невдовзі після переходу його з Площанської пустелі в оптинський скит він волею вищого духовного начальства визначений був духовником всього оптинського братства. Потім, трохи згодом, покладено був на нього обов'язок скитоначальника, а по смерті старця Лева він був і головним в обителі старцем. Серед важких занять з усіх цих обов'язків старець Макарій з кожною поштою отримував чимало листів від тих, хто звертався до нього за духовними порадами і вирішенням своїх подивів, які надсилали з різних місць у чималій кількості з оказією 217 . І з 1834 по 1841 рік писав він відповіді від імені свого духовного отця і сотаїнника старця Леоніда, а потім, коли старець Леонід в 1841 році помер, протягом наступних дев'ятнадцяти років свого життя продовжував писати вже від свого обличчя або диктував відповіді, пристойні кожному в запитаннях. Більшість відповідей питання, які вимагали духовного міркування, старець писав сам. Учні ж його допомагали йому тільки в таких листах, які за змістом своїм вимагали відповідей маловажних і коротких, так само як і відповіді на листи не духовного змісту – вітальні або просто з вдячністю будь-кому за любов і старанність. Це робилося так: спершу старець прочитував отримані листи, відкладаючи в бік ті, які за важливістю змісту підлягали його особистій відповіді, а інші віддавав учню, що допомагав йому в листівництві, тут же говорячи коротко, що потрібно відповісти на кожен лист. Певного часу для листів, як видно було, у старця був. Вони завжди майже писалися, так би мовити, уривками, тому що відвідувачі, які часто приходили до нього, раз у раз відривали його від письмових занять. Лише двічі на тиждень, у дні відходу пошти вранці, старець припиняв на кілька годин прийом сторонніх відвідувачів і до відправки листів посилював свою діяльність: писав сам, прочитував написане учням, що допомагали йому, виправляв, підписував, казав адреси і сам запечатував. Протягом останніх дев'ятнадцяти років життя старця допомагали йому в письмових працях у різний час поперемінно з братів скитів: ієромонах Амвросій – згодом старець, ієросхимонах; ієромонах Гавриїл – згодом ієросхимонах, що з благословення Калузького єпископа Григорія встановив порядок у нововлаштованій Білокопитській жіночій громаді, там і помер 218 ; рясофорні ченці Іоанн, Лев і Павло – згодом Ювеналій, Леонід та Платон, про які йшлося вище; і, нарешті, послушник Андрій Іванович Глушков – згодом ієродиякон Антоній, теж вищезгаданий. Значення листів старця Макарія дуже велике. Вони укладають у собі повне наставлення до ходи шляхом спасіння, втіха в скорботах і розв'язання подивів на найрізноманітніші духовні питання чернечих і мирян всіх станів, обох статей і різного віку, будучи водночас пройняті глибоким смиренністю самого письменника. Таким чином, це – дорога скарбниця духовних порад, яка ясно свідчить про духовні дарування старця, який спочив у Бозі, пояснює його внутрішнє життя. Можна ствердно сказати, що цими листами старець Макарій залишив собою вічну пам'ять. Після виходу у світ перших двох томів листів старця Макарія, коли добре знав його ігумен Антоній (Бочков) 219 отримав з Оптиної пустелі в дар за екземпляром їх, він, письмово виявляючи оптинцям подяку за отриманий ним подарунок, написав про них такий відгук: «Листи отца Духа істини світ не може прийняти (пор.: Ін.14: 17). Вчення тверде, засноване на адаманті батьківських правил, - ось що особливо вражає в листах, виконаних до того ж глибокого смирення. Листи його можуть бути названі годинами, за якими і вранці, і опівдні, і вночі можна повірити життя кожному ченцю і черниці, для яких вони призначені. І юний, і зрілий, і старий може вдаватися у будь-який час до цього покажчика, який сам йшов неухильно шляхом Сонця правди. Глибока обережність у порадах, з твердістю і простотою даних не на короткий час, але часто на багато років, застосування порад до віку запитували, до їх влаштування, до часу та їх обставин, знання чернечого життя і людського серця - все це, приховане від світу, скарб мудрості і досвіду так і . дорогого каміння від фальшивого блиску. В отці Макарії зовсім не бачиш аскета-схоластика: рідко виставляє він себе учителем, а лише благим радником, який, однак, знає всю ціну своїх порад, навіяних багаторічним досвідом і перевірених неодноразово на багатьох людях. Повага до слова правди не вагається він явити де має і спертися на нього міцно. І скільки жертв принесено було ближнім у цьому листуванні, які увінчалися його мученицькою кончиною! Дуже вам дякую за цей дорогоцінний подарунок. Ще одне скажу про смиренність блаженного старця: він завжди відхиляв і відкидав похвали та ласкавості тих, хто вчився в нього. А від цього чарівного диму у багатьох вчителів закружляли голови. Між отцями нашого часу отець Леонід та отець Макарій досягли можливої ​​висоти не подвигами та постами, а наукою послуху та людинолюбства. Вибачте, що моїми невигадливими похвалами я трохи приношу пам'яті цього преподобного отця. Дорогоцінні рядки його, мабуть, досі обливаються сльозами багатьох, хто в нього вчився. 19 січня 1864 року» 220 . На підтвердження такого втішного відгуку ігумена Антонія про листи старця Макарія наведемо тут кілька витягів з листів останнього. Ось деякі поради і настанови старця, яких потребували і тепер потребують справжніх ревнителів благочестя, які дбають про спасіння душ своїх. Так, наприклад, писав смиренний старець до однієї особі, яка шукає порятунку: «Ти бажаєш навчитися від мене життя духовного, щоб мати писаними рядками, як проходити чин проживання, і наставлятися ними. Добре твоє бажання та намір шукати спасіння. Але, на мій погляд, неважко написати; але небезпечно дати відповідь людей участю, а самому нікчемно благодійному. Наставник наш і вчитель є Сам Господь наш Ісус Христос. Він дарував нам рятівні та життєдайні заповіді, що вводять у живіт вічний, і сказав юнакові, що запитував Його: Що вчиню, щоб живіт вічний наслідую? - Заповіді весі: ця сотвори і живіт вічний спадщини (пор.: Мк. 10:17, 19). І святі отці, що отримали спасіння, отримали його виконанням Божих заповідей; і нам залишили приклад свого проживання. Рухнуті Святим Духом, зрадили вчення своє на користь нам, хто слухає і прочитає. А які саме заповіді потрібно виконувати бажаному спастися? Головні дві: любов до Бога та любов до ближнього. У цю обидві заповіді весь закон і пророки висять, сказав Господь (Мт. 22, 40). Детально ж і особливо заповіді вони пояснені у Святому Євангелії, а більшість у п'ятому, шостому і сьомому розділах євангеліста Матвія. При виконанні заповідей Божих треба мати і смиренність, про яку також заповідано: якщо й вся наказана сотворіть, говоріть, бо роби неключними єси, бо що повинні білим сотворити, сотворихом (Лк.17: 10). І в іншому місці заповідає Господь: навчіться від Мене, бо лагідна єсть і смиренна серцем, і знайдете спокій душам вашим (Мт. 11, 29). Ось яке до нас милосердя Боже! Робленням Його заповідей отримуємо спокій. І яка велика премудрість Божа! На будь-яку пристрасть, що перебуває в нас, є заповідь, яка не тільки дія забороняє, але й до кінця викорінює. Отже, повчайся в слові Божому; слухай і намагайся виконувати, просячи допомоги Божої. Бо Він сказав: без Мене не можете творити нічого (Ін.15:5). Читай і слова батьківські: святого Іоанна Ліствичника, святого авви Дорофея, як найбільш пристойні нам. Вони навчають нас: для чого ми залишаємо світ і приходимо до монастиря і як повинні навчатися боротьбі проти пристрастей, перемагати їх і викорінювати; при перемозі ж від пристрастей - як повставати і приносити покаяння, а найбільше вчать смиренності. Воно непопадає і всіх пристрастей згубне. Як гордість є попередниця падінь і скидає того, хто має її в глибину пекло; так, навпаки, смиренність відновлює і зводить з глибини гріховної і підносить скарб, що має того. І інші святі отці навчають нас, кожен за даною йому від Святого Духа освітою розуму. Пройшовши самі досвідом життя духовне, вони вчать про відкидання себе і своєї волі, про страх Божий, про послух, про терпіння, про помірність, про смиренність, про любов, про покаяння. І взагалі все обличчя прекрасних чеснот знаходить у святому їх вченні і як подвизатися про придбання цих. Святий Ісаак Сирін пише про смиренність, що смирення і одне рятує, крім справ (Слово 46). Святий Іоанн Лествичник пише в 5-му Ступені про покаяння, на першій сторінці того Ступеня: що є покаяння і в чому воно полягає. Ось це і належить до твого питання про це; а до кінця книги об'єднує покаяння зі смиренномудрістю. Святий Ісаак Сирин у Слові 7-му премудро відводить від розпачу і зводить до покаяння. Від багатьох мале зібрав для тебе до пам'яті та керівництва в твоєму проживання. Коли підеш шляхом правди, то й більше їх знаєш і зрозумієш. Зустрінеш і скорботи; але ті неминучі на шляху спасіння. Шукай надміру та втіхи в них у смиренності. Але одними словами не навчишся, а треба справою проходити; і тут пізнаєш свою неміч, упокорюєшся; а в смиренні нашому згадає нас Господь і визволить ворог наших і врятує нас. Чого тобі старанно бажаю і благаю Господа про це. Ти запитуєш про чин проживання. Слово святого Симеона Нового Богослова ясно показує його; і святий Ісаак Сирін у Слові 9-му» 221 . А ось і ще лист до іншої особи приснопам'ятного старця Макарія, в якому йдеться про боротьбу істинних християн з духами злості і про незламну проти них зброю - смиренність - і про те, як її досягати: «Згадали Ви у своєму писанні, що Бог не вимагає більше від людини, як виконання обов'язків звання, в якому він здійснений розумом, в якому він здійснений звання, в якому він обов'язків звання без докору совісті. Як цей пункт важливий, то і про нього треба краще розсудити. Обов'язок цей полягає у виконанні Божих заповідей за обітницею, даною нами в хрещенні, в якому б хто званні не був. Але нам у виконанні опиниться опір від ворога роду людського диявола, про що пишуть святі апостоли. Святий Петро: супостат ваш диявол, як лев рикаючи, ходить, шукай кого поглинути. Йому чиніть опір тверді вірою ( 1Пет. 5, 8-9 ). Святий Павло: нема наша боротьба до крові і плоті, але до початків і до влади, до мироутримувачів теми цього віку, до духового злості піднебесним (Еф. 6, 12). Бачите, яку ми маємо невидиму війну! Він завжди намагається бороти рід християнський неприємними діями заповідям Божим через наші пристрасті. До цього служать головні його зброї – пристрасті: славолюбство, сластолюбство та сріблолюбство. Переможені були цими або однією з них, і іншим пристрастю даємо вільний вхід діяти в наших серцях. З Вашого ж розуміння видно, що Ви про цю лайку, або опір, маєте недосконале поняття і не так обережності; а тільки старання Ваше, без докору совісті, виконувати свій обов'язок. Але і в цю не проникли як слід, у чому вона полягає. Якби Ви виконали і весь свій обов'язок без докору совісті, а краще - без смирення, то ніякої немає користі. У супротивника нашого два засоби, якими він доводить людей до гніву Бога: перше – вкинути в пороки; а друге – коли не встигне цього зробити, то – в гордість, тобто на думку про себе, що ми виконуємо волю Божу, і з цим підходить дуже тонко – не раптом засліплює гордістю, „але переконує звинувачувати, що вони роблять чесноту, і кидає в серце їхнє насіння радісної думки; щодня збільшується і зростає, зраджує таких досконалої гордині і принади, за яку подається від Бога відданим бути у владу сатанинську“. Це міркування одного богонатхненного чоловіка і великого старця Молдавського 222 . Пише і святий Іван Ліствичник, що іноді й усі пороки відходять від людини, залишаючи один – гордість, яка може замінити і доповнити інші (Ступінь 26, розділ 62). У такій боротьбі, чи війні духовної, потрібна неодмінно зброя, проти якої неспроможна встояти сила ворожості. Яка ж це зброя? Святе смирення. Як же досягти його? Різні методи є для придбання його. Перше – виконання заповідей Божих, серед яких і це є: блаженні убогі духом, бо тих є Царство Небесне (Мф. 5, 3). Коли створіть вся наказана вам, говоріть, бо роби неключними есми: бо, що мусиш сотворити бехом, сотворихом (Лк.17:10). І: навчіться від Мене , бо лагідна єсть і смиренний серцем: і знайдете спокій душам вашим (Мт. 11,29). Друге - пізнання своїх недуг. Пише святий Ісаак Сирін у Слові 61-му: «Блаженна людина, пізнавай свою неміч, ніж це пізнання буває йому основа і корінь і початок всякої благостині. мати речі (тобто перебуває у небезпеці), і ніякоже відступив їсти падіння, нижче від згубного лева, глаголю ж біса гордині“. І поки: "Не пізнавай немочі твоя збідніє від смиренності; збіднюй же від цього убогий є і від досконалості: і збіднюйся від цього пристрасно пристрашний є (перебуває в страху)" У Слові 58-му: "Що якимось випадком гріха попуститься, явно їсти Бути пристрастей: бо не вищу вище цю вставляти перш другого пакибуття (воскресіння). Для того, щоб прийнятною бути цією пристрастю (тобто перемагатися пристрастями), корисно їсти до убогості (докорення) совісті: а що перебувати в цих (в пристрастях), безстудно є і безсоромно (огидно, ненависно)» 223 . Третє – пам'ять колишніх наших гріхів руйнує серце і впокорює душу. Четверте: „Від послуху народжується смирення, – пише святий Іван Ліствичник у 4-му ступені, – від смирення – міркування, від міркування – розгляд, від цього – прозріння“. І святий Кассіан у слові до Леонтина ігумену: «Істинна міркування не приходить, а не від істинного смирення, яке знижується, та не точку що творимо, але і що думаємо, відкриваємо батьком, і так ні в чому ж своєму помислу віруємо, але і в усьому слові що вони спокусять“ (Слово про міркування. Слов'янське Добротолюбство. Частина 4). П'яте – обережне від Промислу Божого потурання впадати в пристрасті, щоб більше відчути свою мерзенність, упокорити себе і мати в помислі, що є найгіршим з усіх створінь. Про що святий Григорій Синаїт у 117-му розділі пише: „Якщо людина не буде залишена і переможена, і не від діл аж ніяк не знаходить допомоги, ні від Бога, ні від когось іншого, бо мало й не в розпач прийти спокушеному в усіх: не може сокрушитися і мати себе найменша, як не менша за всіх, мучена і переможна. І це є наглядливе Промислу карне смирення, через яке й високе від Бога дається“. Ще служить придбання смирення постійне самодокорення. Бачите з цього міркування, що дуже небезпечно проходити шлях чеснот без смирення самовпевнено. Є багато прикладів, як стародавніх, так і нинішніх часів, що впали в привабливість від цього. Від чого нехай Господь нас визволить Своїм милосердям. І при мізерному моєму понятті, чим більше розглядати Ваш душевний устрій, тим більше відкривається гордості, що перебувала там - що підтверджується і власною Вашою свідомістю. Наскільки та згубна і сліпуча, маєте багато доказів від писання святих отців і від свого досвіду. Але як Ви визнаєте себе одержимою цією недугою, і хоча засліплення настільки велике, що замість корисних ліків приймаєте шкідливі і більш засмучують виразки пластирі: проте благо Ваше воля подає надію, що за допомогою Божої отримаєте зцілення цієї недуги; у чому й не повинно зневірятися. Я вважаю шкідливими для вас ці дії: випробування розуму Писань, для нас потаємних і невідомих. Бо передчасно пізнання оних шкодить нам; і перш роблення перших пізнати друге не корисно; а через працю і виконання заповідей, які ми розуміємо, відкриє Бог і інше, нами непорозуміння. А якщо передчасно дізнатися весь розум Писань, то, запишавшись, розум знехтує діянням і все втратить. Що швидко і легко набувається, то скоро втрачається і пропадає. Не хотіти переконатися, що необхідна для нас боротьба з пристрастями, а ще вважати це гнобленням людства – явна гордість і богоборство, – сміливо зносимо суд на Самого Бога. Коли нас не борють пристрасті, тоді зручно приходимо в гордість, не бачачи ніяк за собою пороків. І прагнення невдовзі перемогти пристрасті є безумство, що від гордості відбувається. Вимога нагороди за обов'язок, за свої заслуги і за боротьбу з пристрастями, а не з милосердя Божого – очікування мерзотніше за фарисейську гордість. Подвиги проти пристрастей тоді лише тяжкі бувають, коли гордо і самовпевнено проходимо оні; а коли смиренно, закликаючи Божу допомогу і виправлення приписуючи, то вони бувають зручноносні. Бо ярмо Моє благо, і тягар Мій легко їсти, – сказав Господь (Мт. 11,30). Проходячи духовне життя і переможені як пристрасті, не повинні малодушувати, але більше зміцнюватися у вірі. Воїн на війні тоді буває вправним, тобто приходить у пізнання військової науки, коли багато разів і помилки робить, і поранений буває; але перше його наводить, а за друге нагороди отримує. Проте неодноразово може навчитися військової науці. Набагато більше духовне життя вимагає навчання і багато часу. Так само і мистецтву хто хоче навчитися, не раптом робиться художником, але багаторазово псує штуку, що робиться, і поки поправляє, і вимагає наставника. Чи ж духовного мистецтва хочемо в мить навчитися, та ще й самочинно? Це неможливо! Коли наші наміри наші бентежать нас і до малодушності доводять: це знак гордості. Та вони й суть покарання за гордість. Усамітнення - найбільш згубний засіб для Вашого влаштування. Воно подає провину до гордості і невмілих губить. Святий Іван Ліствичник пише: "Недугуючі думкою і лукавством нижче нехай бачать слід безмовності". Але оскільки Ви пізнали тепер самі шкоду вищеописаних дій, то і я впевнений, що Ви від них всіляко відвертатиметеся і не допускатимете входити їм у серце Ваше; а місце їх займе все те, що знищує гордість, а приносить смиренність. До того ж смиренна свідомість своїх неміч перед Богом мимоволі збуджує прохання Його допомоги і ненадія на себе, – і переконайтеся в тому, в чому не могли переконатися... Розгляньте уважніше це моє писання, зрозумійте зі своїм будовою та почуттями. Я бажав, за допомогою Божої, запропонувати Вам пристойне і необхідне теперішнє Ваше становище. Вникніть самі в Божественне Писання і вчення святих отець, просячи Божої допомоги на всі справи Ваші та починання, нехай подасть Він Вам істинний розум, віру і смирення, і зміцнить у дорозі чесноти та в духовній боротьбі, і спроможе знайти справжній шлях, що веде до спасіння, і заспокоїтися2». Застерігаючи від думки про себе при молитві або від гордості, від чого люди вражають ворожнечу, старець Макарій так писав до іншої особи: «Якого ти шукаєш сповіщення про надію спасіння? При твоєму устрої це зухвало. Мабуть, отримаєш уявне повідомлення від принади ворожістю і після збожеволієш. Цього (повідомлення) сподобалися великі угодники Божі перед смерті або незадовго до кінця. Але хто вони були і яке мали глибоке смирення?! Святий Феогност пише: „Проси дати тобі сповіщення, але не до смерті: що є смиренніше“. А ми не маємо смирення. Якби дано нам було сповіщення, то піднеслися б і глибоко впали. Нам повинно мати віру, смирення і надію на милосердя Боже і не впадати у відчай до кінця, а завжди перебувати в покаянні, хворобі серця і в смиренності; уникати ж двох крайнощів – зайвої надії та розпачу, а мати себе під всією тварючю. Про інші твої несправності приноси повсякденне покаяння і проси Бога подати тобі допомогу. Тому ми і падаємо, що не маємо смирення. Бо, за словами святого Іоанна Ліствичника, де відбувалося падіння, там випередила гордість. Про падіння ж треба розуміти всякого роду: у помислах, словах, недбальстві та лінощі». Ще про молитву та принадність до того ж обличчя: «Ти згадуєш, що при зведенні розуму до Бога відчуваєш неналежний рух. І це тому, що ти, сповнена пристрастей, наважуєшся на це зведення розуму до Бога. Не сталося б так, як пішло з шлюбним у поганому одязі і виверженим звідти. Нам схоже і пристойніше мати серце скрушно і смиренно, якого Бог не знищить, і слідувати митаревому покаянню». Ще про молитву до іншого обличчя: «Ти згадуєш, що не маєш чистої молитви, а ширяння помислів. Ціну дати нашій молитві є не наша справа, а Того, Хто випробовує серця і утроби і Дає молитву молячому. Молися, але смиренно; до чого мимоволі спонукає нас ширяння помислів. Примушувати себе треба не до однієї молитви, за словами святого Макарія, а й до всякої чесноти. Ти знаходиш у собі гріх до смерті лінощів; а гнів і лють не в тому ж ряду стоять? Запропонуємо тут далі й інші поради пам'ятного старця Макарія на деякі часто трапляються випадки. Так, писав він про скорботи або неприємності, що трапляються від інших: «Від слухняності відмовлятися тобі не раджу, а неприємності, що трапляються при ньому, з самодокоренням і смиренністю переносити. Ті, які думають тобі бути ворожими, суть твої благодійники. Вони Божим поглядом показують тобі твою внутрішню будову, щоб ти зцілилася від пристрастей твоїх. І намагайся не мати до них заставного немирства 225 . Але коли воно з'явиться в тобі, одразу самодокоренням і покаянням вирви його і молись за них 226 . А якщо залишиш усе, думаючи усамітненням зцілитися, то помиляєшся. Воно тільки помножить у тобі зарозумілість. Намагайся утримувати себе в суспільстві від марнослів'я та марнослів'я, але у разі наміру скоріше замикай себе, приноси покаяння і змиряйся». Ще: «Багато скорботи праведним і багато ран грішному, Святий Дух усти Давидові каже 227 . Хто ж без скорботи з нас? Від жебрака і до того, що носить діадиму, не знайдеш тут зовсім миру і спокою. І все це Господь посилає кожному свого часу і в міру потреби для нього, щоб тутешнім скорботним шляхом привести нас до Царства Небесного. Скорботами очищаються гріхи, запобігають гріхам і випробовується віра наша. Хто ж похвалиться не мати гріха? А тому ми і єси боржниці Богові. Люди ж, що нас ображають, не самі собою роблять, а попущенням Божим; і тому вони є знаряддям Божим... Що ти пишеш про дії проти тебе сестер, що бажають тебе очорнити, - нехай буде правда: вони роблять неправду; а тим часом неправда їх робить у нас Божу правду. Чи розумієш це? І Давид не звелів убивати Семея, що хулив його, а сказав: Залишіть Семея прокляття Давида; Бог наказав йому присягати Давида 228 . І ти так роби, кажучи собі: „Бог звелів їм ображати мене, щоб гріхи мої простити“. Ти кажеш, що перебуваєш у безрадісному стані духу. Але якщо так робитимеш, як вчать святі отці, то отримаєш і втіху. І намагайся бачити себе найгірше. Ця абетка для нас дуже потрібна та корисна. Коротко скажу: коли звинувачуємо себе, то скорботи позбавляємося; а якщо винні інших, то множаться і продовжуються». Про хульні помисли: «Пишеш, що як легка хмара знаходить невіру про Бога і про майбутнє. Цей помисл зараховується святим Димитрієм до хульних помислів. Бо в них наша воля не погоджується, лише ворог наводить на помисл невірства. Людина цього не хоче і не винна; а думає, що винен, бентежиться і цим більше радує ворога і дає йому привід до нападу. А коли будеш зневажати це і не рахувати за гріх, то і він посоромиться і відійде. У цьому подає йому привід та засудження інших. Спокуса Ніфонта була іншого роду до увінчання його 229 , а це інше». Доказ істинності православної віри: «Доказ правої нашої віри ми бачимо на багатьох речах та діях: після сповіді отримуємо заспокоєння совісті – чому це? А не сповідаючи – почуття муки – чому? Бачимо мощі святих угодників і чудеса, що від них бувають. Ким знущаються від чудотворних ікон чудотворення? Хто робить це? Все це діє Бог, що дав нам Своє Слово до пізнання Його у втіленні та викупленні нас від помилок. Хто тобі насолоджував читання, коли читала святого Варсануфія книгу? Бог! Весь світ сповнений чудес Божих. Дивні діла Твої, Господи! Уся премудрості створив Ти 230». Про мир душевний і збентеження: «Бачиш сама: де що робимо з покорою Божій волі, там і світ відчуваємо; а де світ, там і Бог. Господь наш Ісус Христос сказав Своїм учням: світ залишаю вам, мир Мій даю вам (Ін.14:27). Ось чий світ! А що тобою написано на початку листа, то сама ти усвідомлюєш, що написала марення засмученої душі, тобто збентеженої, а де збентеження, там є дія ворожість. Це має бути тобі вперед уроком – не вдавати себе в подібні сумні думки, що є Вавилон, куди відводить ворог полонену ним душу, подібно Навуходоносорові, що провадив юдейський народ з Єрусалиму до Вавилону і там їх пригнічував поневоленням різного роду». Про покаяння і причастя Святих Христових Таїн: «Бажаєш поговтіти і неосудно причаститися Святих Христових Таїн. Найпотрібніше до них приготування – залишати ближнім їхні провини, за словом Господнім: коли залишаєте близьким їхні провини, і Отець ваш Небесний відпустить вам ваші провини; Якщо не залишаєте їм їхні провини, то ні Отець ваш Небесний відпустить вам гріхів ваших 231 ; і мати митареве смиренність. Так буває справжнє покаяння! І в смиренні нашому згадає нас Господь і пошле Свою допомогу у справах наших, за нашого доброго волі. На питання твоє про сповідь докладно скажу: святі отці не радять гріхів чуттєвості докладно пояснювати, щоб пам'яттю подробиці не оскверняти почуттів; а сказати просто образ гріха. А інші гріхи, які наводять сором самолюбству, повинні проясняти докладніше, зі звинуваченням себе. Коли ж ти отримаєш після сповіді заспокоєння совісті, то маєш бачити в цьому милість Божу, яка призирає на твоє покаяння. А ненавидь добра диявол наводить збентеження, що „не так сказала“ та інше. Відбивай це надією на милосердя Боже. При сповіді треба пояснювати всі свої гріхи, крім коли забудеш, а не поверхово говорити; бо гріх, що не сповідається, і не дозволяється; хіба що після забуття не поясниш. Після сповіді треба дотримуватися себе від гріховних дій. Але якщо й станеться на кого образитись чи зазирнути когось: у цьому, примиряючись із образливим, бути спокійним; а за зазріння - саму себе зазріти і докоряти, щоб не турбувати старця. А якщо трапиться нагода бачити його, то, в міру гріха і почуття совісті, можна сказати йому той коротко. Писати можна гріхи свої, міркуючи з нашою сповіддю; бо ми протягом часу, після сповіді, багато грішимо і забуваємо. Головне у сповіді – треба мати серце скрушно і смиренно, яке Бог не принижує. І щодня треба мати випробування самих себе і докоряти собі; за скоєне нами приносити перед Богом покаяння – що й читаємо у третій молитві на сон майбутнім. Ти просиш дати тобі епітимію, але завагалася моїм мовчанням. Яку дам тобі епітимію? Потрібно, щоб вона була протилежною гріхам. Ти пустословиш, засуджуєш, бажаєш покарання тій особі. Ось тобі єпітімія: залиши ці твої дії; ухилися від зла і створи благо. А щодо справ, то не наша справа входити до суду. Хто що сіє, те й пожне. Треба бажати всім покаяння і прийти в розум істинний» 232 . Ще писав старець про сповідь до іншого обличчя: «Кажеш, немає такого гріха, якого не створиш. Це слово зовсім непристойне. Є гріхів багато таких, яких ти не сотворив: церква не обкрала, не запалювала, бунтів не робила, смертовбивства не сотворила... і багато знайдеться таких гріхів, яких ти не робив. На що ж на себе так обмовляти? Користі ніякої немає; а треба хворобувати серцем про тих, які ми зробили, хоч і каялися; але все вважати треба себе грішним і мати скорботу серця. А серце скрушене і смиренне Бог не принижує (Пс. 50, 19). Та й нині ми маємо бачити свої гріхи, за словами Петра Дамаскіна: „як пісок морський“; і це є початок освіти душі та знак здоров'я її; і коротенько, душа буває скорботна і серце смиренне, і найменше закидає себе в істину, і не сміється кого принижити чи засудити». Про причастя Святих Таїн одній черниці старець писав: «Коли приступаєш до Божественної Трапези і відчуваєш розчулення та сльози, то, звичайно, це є відвідання Боже. Тому треба приступати зі страхом, вірою і любов'ю і побоюватися приймати помисли марнославства, і відкидати страх, що в цей час буде пристрасний рух. Від цього страху воно й може статися. Однак і на це є покаяння зі смиренністю. Коли в нас є запорука самосвідомості і смирення, то не можемо постраждати нічого подібного, а коли зі спостереженням (Лк.17:20) 233 шукаємо в собі чогось високого, втішного і захоплюємося марнославством, то відлучиться втіха і розчулення, а освячення не відлучиться. Вірою бо ходимо, а не баченням (2Кор. 5, 7). Ти сама розумієш, що за марнославство і зарозумілість розуму і гордість принаймні втрачаємо душевну втіху. Але й той не завжди нам корисний; і на місце оного є спокуса і духовний хрест, які приборкують нашу думку. Прочитай у святого Ісаака Слова 78-те та 79-те». При оцінці листів старця Макарія не передбачалося робити докладний огляд їх, а було бажання показати, наскільки багатозмістовними, зневажливими і до того ж пройняті глибоким смиренністю ці писання великого старця. І таких листів надруковано шість томів, що містять у собі понад дві тисячі виконаних мудрості духовної писань, виключаючи три додатки наприкінці книги до ченців. При всьому тому і досі залишається ще чимало власноручних листів старця Макарія ненадрукованих, що зберігаються в бібліотеці скита. Такі, наприклад, листи до Костянтина Карловича Зедергольма (згодом скитського ієромонаха Климента). Найкращу оцінку листів старця Макарія дає відомий святитель, Вишенський затворник, покійний єпископ Феофан. Так, він писав до однієї особи: «Пишете, що Ви читаєте усі листи оптинського старця Макарія. Благословенні книжки його! Глибокий віє від них дух смирення і навіює його на кожного, хто читає. Перечитуйте частіше. Не заважає виписки робити, щоб у разі потреби підігрівати дух смиренності, всіх духів найпотрібніший »234. Глава 17. Відносини старця Макарія і пана Д. Л. із сімейством 235 Не менш повчальні були й усні бесіди богомудрого старця батюшки Макарія. Наприклад, крім вищенаведених бесід, пропонується тут боголюбним читачам розповідь пана Д. Л., у якому заздалегідь і про те, як Промисл Божий направив цього раба Божого з його дружиною до богомудрого старцю. Розповідь пропонується в оригіналі. Назва його: «Спогади про старця Оптиної пустелі єросхимонаха Макарії» 236 . Ось сама розповідь: «Нехай вибачать мене, – пише Д. Л., – якщо початок оповідання мого здасться комусь дещо далеким від справи. Я не можу не розпочати його так. Мені треба показати, що послужило мені приводом до знайомства з одним із великих старців Русі православної, який згодом став моїм наставником у діяльності християнській, моїм отцем духовним, старанним молитовником перед Богом, у Престола Якого належить він нині у вінці праведника... Отже, кілька слів про самого себе. Я – російський поміщик, і, з Божої милості, одружений. Обидва ми здобули сучасну, по-тодішньому, освіту. Але, вихований покійною моєю матір'ю, я вберіг у душі моїй іскру страху Божого; і ні студентське життя, ні гусарська служба, ні столичні розваги не погасили її в мені. Правда, подібно до інших, і я рідко відвідував храми Божі, забував ранкові та вечірні молитви, любив театри та різні інші суспільні розваги; але бували хвилини, коли в душі моїй чарівними закидами заговорювала совість, і я з глибоким зітханням сокрушення про моє окаянство звертав думку мою до Того, Хто сказав: Не хочу смерті грішника, але що звернутися... і живу бути йому 1 . Одного разу мені довелося проїхатися у своїх справах у різні місця. Це було в сиру та похмуру осінь. Бруд був невилазний. До того ж і стан моїх справ не надто тішив мене. Природно, тому я був у найгіршому настрої. Дружина, зустрівши мене на порозі мого будинку, сказала, що до нас зібралося кілька знайомих. Не до них мені було, але робити нічого, я перевдягся і вийшов у залу. Привітавшись з гостями і сівши навколо самовара, що шипить, ми повели розмови про сіну, про гречку та інші предмети, що викликають на роздуми. Розмова наша час від часу ставала шумнішою: посипалися анекдоти та розповіді про різні сільські випадки. Раптом повідомляють, що в передпокої чекає якийсь чернець. Після кількох секунд коливання було вирішено прийняти несподіваного гостя. Увійшов інок і, помолячись перед іконами, оголосив, що він єродиякон Оптиної пустелі К. 237 Після звичайних привітань він пояснив причину свого приїзду, що, мовляв, посланий від обителі для збору доброзичливих милостинь на монастирські потреби. Було вже пізно. Я та дружина запропонували йому переночувати у нас. Монах погодився. Потім ми почали продовжувати перервану розмову і незабаром увійшли до звичайної колії толків і пересудів. Нас трошки соромила присутність ченця, і тому ми намагалися вести мову більше французькою мовою. Монах мовчав. Відчуваючи незручність нашого становища, ми намагалися якось втягнути в спільну розмову і гостя. Як там воно трапилося, не пам'ятаю, але тільки наша мова торкнулася питань релігійних. Піднялися спочатку легкі, а потім серйозніші суперечки. Монах усе мовчав. Нарешті, коли я, щоб припинити недоречну полеміку, заговорив дещо в повчальному тоні, гість перервав своє мовчання. Частині з цікавості, частині з чемності, все наше суспільство перестало сперечатися і уважно прислухалося до скромної і простої мови ченця. Досить казав він. Відкланявшись потім, він вийшов від нас у відведену йому кімнату. Ми також недовго залишалися разом. Через годину кожен із нас подався на спокій з думами далеко не тими, які були у всіх нас на початку вечора. Другого дня інок, отримавши від нас посильне приношення, поїхав. На сніданок ми зібралися, як і вчора, цілим товариством; але вже не та була у нас розмова – все якось не в'язалося, не клеїлося. Пробуджена совість простим, але сильним словом ченця не давала спокою. Що раніше здавалося нам порожнім і нічого не значущим, то тепер одержало для нас сенс і опукло стало перед очима наші очі внутрішні. Принаймні я так відчував. До боротьби з гріхом було ще далеко, але свідомість своєї порочності вже з'явилося. Спосіб життя пішов, як і раніше, але спокій духу вже було порушено. Наступного року знову відвідав нас той самий батько К. Ми зраділи йому, як давно знайомому, і попросили пробути в нас цілий день. Ми й не помітили, як пройшов цей чудовий для нас день. Так багато було солодкої в бесіді людини, наповненої духовною мудрістю досвідчених подвижників життя духовного! Дуже природно, що мені та дружині моїй захотілося побувати в Оптиній пустелі і познайомитися з тамтешніми подвижниками, особливо зі старцями – ієромонахом Леонідом (у схимі Левом) та ієромонахом Макарієм, про якого отець К. розповідав нам багато цікавого. Утім, проект наш цього разу залишився лише проектом. Вже на другий рік ми з дружиною виконали наше сердечне бажання і прибули до Оптини пустель, пам'ятається наприкінці вересня. Зупинившись у монастирському готелі, ми послали по нашого знайомого батька К. Він не забарився з'явитися і, побачившись з нами, пішов і привів з собою отця Макарія. Перша наша зустріч зі старцем проти нашого очікування не мала нічого особливого. Пригадуючи розповіді отця К., ми думали зустріти подвижника з особливим виразом в особі, з особливими прийомами. Виявилося, що це був простий, звичайний чернець, надзвичайно скромний, небалакучий і до того ж ще непрямий. Я був позитивно розчарований. Але моя дружина, незважаючи на свою світську жвавість, з першого разу відчула якийсь несвідомий страх, змішаний з благоговінням; а в наступні його відвідування прив'язалася до нього усією своєю душею. Відговівши і долучившись до Святих Таїн, ми повернулися до села; а через кілька днів виїхали до Петербурга. Це була пора чи, як то кажуть, сезон громадських розваг. Вистави, бали, маскаради, вечори не давали відпочинку великосвітським людям. Не щодня, але, проте, й ми відвідували театри, бували на балах. Тільки дивна річ! Якось неспокійне вже було сумління; і дзвін, що сповіщав до всеношної, пробуджував у душі почуття, схоже на сором і докори, коли вже вирішено нами було їхати в балет чи оперу. Порушення посту теж перестало здаватися нам неважливим. Ми починали розуміти, що живемо не так, як це вимагає Православна Церква. Перед стривоженими поглядами душі чарівно стояв старець зі своїм спокійним поглядом, зі своєю благаючою промовою. Наступної осені ми знову відвідали Оптину пустель. Отець Макарій був уже ввічливішим і відвертішим з нами. Він докладно розпитував нас про наше життя-буття, говорив про Петербурзі і зустрічаються в ньому на кожному кроці спокусах. Коли я зізнався в збентеженнях, які так безперечно переслідували мене серед столичних розваг, отець Макарій заговорив так, як ніколи до того не розмовляв з нами. Жадібно ловили ми кожне слово подвижника і після відходу його, змагаючи один з одним, записали чудесну промову старця Божого: «Кожна людина, – говорив отець Макарій, – створений для того, щоб, живучи, славити Бога. повернути собі первісний стан. Покаяння і старання виконувати заповіді Божі – ось найвірніший шлях до милосердного Господа для кожного Християнина обов'язково звертатися до Бога і думати про початок виправлення духовного свого буття. Нема людина, яка поживе і не згрішить 238 . І чим гріховніша людина, тим сильнішою буде допомога Божа для зведення її з гріховної тину. Але Божа допомога буває тоді лише, коли грішник із скорботою серця кається, має волю виправитися і, не бачачи в собі стільки сил душевних, щоб самому собою відторгнутися від гріховних справ, шукає допомоги Божої. Тут-то часто буває видиме милосердя Господа, що не хоче смерті грішника, але що звернутися і живу бути йому 239 . Але в жодному разі не повинно ні на хвилину відкладати початок свого виправлення; і якщо голос совісті збуджує в нас почуття докору чи каяття, то маємо старанно молити Ангела Хранителя життя людського, нехай збереже він нас від згубних падінь і нехай допоможе нам працювати Господеві зі страхом і трепетом 240”. Як, однак, мляво слово людське, коли воно вкладається в розмірені рядки та обумовлені знаки, прозвані буквами! Досі чується серцем та невимовна насолода, та непереможна сила промов отця Макарія, якими він тоді потряс усю істоту нашу... Вся вульгарність життя світського постала перед нами у всьому своєму неподобстві. У грудях стало тісно від сліз, що накопичилися, які нестримно потекли потоком з очей моїх. Так, ми плакали, і солодки були ці сльози глибокого каяття в гріхах! Отець Макарій втішав нас словами Святого Письма та писань батьківських. І, Боже! як багато було в промовах його цієї лікувальної єлейності! Яка чудова зоря невечірнього дня Христового піднімалася тоді з-за хмар наших грішних душ!... Отець Макарій порадив нам поговіти і, благословивши нас, пішов до інших номерів готелю для навчання і повчання відвідувачів, які прагнули його слова. Ми самі бачили, як зустрічали його на подвір'ї готелю. Йому кланялися в ноги, тіснилися, щоб прийняти благословення, і хрестилися від радості, отримавши його. Увесь час приготування нашого до сповіді і Святого Причастя старець щодня відвідував нас і навчав духовно. Ми розкривали перед ним усі наші думки. Якось зайшла в нас мова про посади. Зізнатися, я боявся сказати йому про свою винність у цьому відношенні, побоюючись почути сувору догану за порушення постанов Церкви. Вийшло зовсім не так. Отець Макарій лагідно помітив нам, що це погано, недобре, що в Церкві на те й існують різні постанови, щоб ми, як діти її, дотримувалися їх з усією суворістю, що вони є обов'язковими для кожного, незважаючи на жодні умови повсякденного життя. І все це говорив він так м'яко і ласкаво, що в мене з'явилася сміливість запитати його: „А чи можна у разі потреби, наприклад, у дорозі, в гостях, взагалі де незручно знайти пісну їжу, дозволяти на скоромну?“ Отець Макарій, усміхнувшись, відповідав мені на це: "Чи можу я, ієромонах, дозволяти те, що заборонила Церква? Ні, я б попросив Вас, хоч із любові до мене, почати дотримання постів". Ми вирішили послухатись. Спочатку важко було, а потім звикли, і тепер, завдяки Богу, не відчуваємо в цьому ніякого тягаря. Розмовляючи з отцем Макарієм, я якось сказав йому, що, живучи і обертаючись у світлі, трапляється, що раптом, ні з того ні з сього сподобається якась дівчина. Слово за слово, і прив'яжешся до неї, та так, що потім знаходиш необхідним з побоювання ревнощів приховувати це від дружини. Навіть на молитві та в храмі Божому все думаєш про неї та про неї. Звичайно, з часом ця прихильність сама по собі проходить і забувається; а все-таки... «Так,— зітхнувши отець Макарій,— вам, людям світським, така вітряність здається порожньою, незначною, а тим часом у ній криється страшне зло, що тягне за собою безодню бід і напастей і обкрадає Вашу духовну скарбницю. ея, вже любодійна з нею в серці своєму 241 . Бачите: Ви тільки глянули з пожадливістю, а гріх вже здійснений і заповідь Господня порушена. Ось Ви тепер, як я бачу, живете щасливо і спокійно у вашому побуті: любите дружину, і вона Вас любить, відверті з нею; Ви маєте в ній друга, який щиро бере участь у Ваших скорботах та радощах. А тільки-но в серці Ваше проникне помисл про зраду, спокусник негайно схопиться за нього і потягне Вас з такою силою, що важко вже буде зупинитися і повернутися до священного вашого обов'язку. До падіння тут уже недалеко, а відбулося воно – все тоді засмутилося! У вашій дружині, якщо вона вірна Вам, Ви матимете швидше ворога, ніж друга; замість кохання Ви почнете живити до неї ненависть, замість втіхи Ви бачитимете в ній перешкоду задоволенню вашої грубої нелюдської пристрасті. Ви і не помітите, як станете беззаконним ворогом Вашої законної дружини. Що за гірке майбутнє такого життя! Але це ще тут; а що там, за труною?.. Страшно, страшно грішникові впасти в руках Бога живого242”. «Навчіть же, батюшка, – сказав я, – як уберегтися від пристрасних захоплень взагалі і від спокусливих помислів будинку, на молитві і навіть у церкві?» "Початок всіх цих спокус, - відповів старець, - є гордість. Уявить собі людина, що вона живе благочестиво, анітрохи не міркуючи про свою гріховність та інколи ще й засуджуючи інших. Ось Господь і попустить діяти на нього підступам ворога. Будьте уважні до свого способу життя, будьте уважні до свого способу життя. тому переконання, що Ви ще жодної заповіді не виконали, як слід християнинові. Ви ж намагайтеся не торкнутися в цих помислах, а скоріше звертайтеся до Бога з молитвою: „Господи Ісусе Христе, Сину Божий, помилуй мене, грішного“ Ось вам приклад. Коли батьки йдуть з маленькими своїми дітьми гуляти, то зазвичай дітей пускають уперед, щоб не випускати їх з уваги. Раптом звідкись із-за рогу вибіжить собака і кинеться на дітей. Що вони роблять? Зараз же кидаються до батьків з криком: "Тато! Мамо!" Вони з дитячою простотою, з чистою вірою чекають на допомогу від батьків. Так і Ви на шляху Вашого тимчасового життя, якщо спокусник наш диявол і почне кознодіяння, не соромтеся і аж ніяк не думайте оборонятися своїми власними засобами, але з дитячою простотою поспішайте до Батька Небесного з криком: "Господи! Я творіння Твоє; помилуй мене!" Нарешті, скажу Вам і те, – додав старець, – що, на мою думку, важко зберегтися від спокус, живучи у великих містах. Як встояти людині, ще слабкій у справі духовного діяння, проти спокус сучасного світла! Зауважте, що справжнє світське суспільство складається частиною з людей іновірних, частиною з християн хоч і православних, але, за слабкістю їх, так захоплених звичаями світла, що вони православні лише на ім'я, а по суті далеко ухилилися від істинного Православ'я. Важко боротися із пристрастями, але незрівнянно важче встояти проти постійних спокус. Нарешті, розкіш, наслідування моди, самі потреби життєві – все це так дорого, що якого хочете стану мало для задоволення всіх вимог світла. Ось Ви самі кажете, що Ваші фінансові відносини в розладі; а як поживете довше в селі, кошти Ваші і одужують. Та чи це одне? Душа людська, як істота безсмертна, не може залишатися в тому самому становищі: вона або покращується, або погіршується. Дуже не дивно, що за тихого сільського життя, звичайно за допомогою Божої, і духовний Ваш устрій повинен хоч трохи покращуватися“. І багато говорив мудрий старець такого, що глибоко запало в душу, що жадала слова правди. Ніколи в моєму житті не відчував я такого заспокійливого спокою, як у ці незабутні хвилини розмови з благодатним подвижником. Всі помисли прагнули одного твердого наміру започаткувати жити, як слід православному християнину. Слова старця, як роса небесна, лягали на суху землю серця; і чулося, як усередину його починало животіти зерно солодкої надії, що і для мене не закритий шлях спасіння, шлях до блаженного життя, що і я можу бути християнином не за однією назвою. Усі мої життєві плани отримали інший напрямок. Я мав намір зовсім залишити зимові поїздки до міст, тому що після цих співбесід і мені, і дружині моїй рішуче спротивило міське галасливе життя. Ми ніби вперше побачили логічність тієї простої істини, що набагато розумніше привести свої справи в порядок далеко від світла і замість того, чим проживатися, наприклад у Петербурзі, іноді навпіл з нуждою, жити безбідно і навіть з усіма зручностями в селі. У такому настрої почуттів і думок повернувся я додому, старанно зайнявся господарством і став жити, по можливості дотримуючись порад батька Макарія. Настала Пилипівка 243 . Я став суворо тримати пост. Але, на жаль! Плоть, що хтивиться на дух, незабаром збунтувалася проти святої постанови Церкви. Спочатку вагання, потім різні думи і роздуми, нарешті навіть прикрість на старця Божого, який обурив, як мені здавалося, спокій моєї совісті, рішуче засмутили мене. У такому роздратованому стані я якось різко сказав дружині, що мені набридло жити в селі, що, зібравшись із грошима, я поклав їхати до Петербурга, куди справді звали мене рідні. Дружина вислухала мене спокійно, але потім помалу почала відрадити мені поїздку. Вона благала мене хоч цього разу послухатися отця Макарія, але я таки наполяг на своєму і сказав рішуче, що їдемо до Петербурга на початку грудня. Залишалося п'ять днів до від'їзду. Мені щось не привіталося. Уявівши собі, що це від пісної їжі, я наказав готувати собі скоромну. Але в першу ж ніч після порушення заповіді, коли все в хаті вгамувалося, залишившись один, я відчув якийсь неспокій, схожий на докори совісті. Самовільний дозвіл на скоромну їжу, а головне – ремствування на отця Макарія і переслуховування велелюбної його ради переслідували мене чарівно. Я не спав майже всю ніч. Вранці я розповів про це дружину. Вона знову почала просити мене відкласти поїздку, але побоювання здатися безхарактерним не дозволило мені погодитись на її уявлення. Скінчилося тим, що після довгих суперечок ми поклали послати нарочитого в Оптину пустель з листом до отця Макарія і просити його благословення на поїздку до Петербурга, пояснивши причину тому. Я почав писати, але дивно! Замість того, щоб приступити прямо до справи, я, за якимось нестримним почуттям своєї винності, писав зовсім не те, що думав писати, беручись за перо. Ось що я написав: "Довго думав я, як почати лист мій до Вас, благодійник і покровитель душі моєї, батюшка отець Макарій! Доводилося мені червоно висловлюватися в творах світських; але здивуюся висловити того, що відчуваю в даний момент. Благаю Вас прийняти і звернути увагу на моє послання. Винен перед Вами. Свежо зберігаються в пам'яті мої добрі поради; Вас, що Ви не рекомендуєте поїздки в столиці. Наперед прошу Вас пробачити, як найграшнього сина Церкви. Нарешті, і тепер не залишає мене думка, що Ви заборонили мені поїздки до столиць та мирських розваг. Все описане сильно турбує мою грішну душу; але найбільше боюся щось приховати від Вас. Старанно прошу вшанувати мене відповіддю. Дружина моя та ін.“ Лист був нашвидкуруч переписаний і надісланий. Коли нарочный поїхав, я почав перечитувати брульйон (чорнушку) 244 і прийшов у незвичайне зніяковіло. Мені стало так прикро і на себе, і на дружину, і на батька Макарія, що я був готовий послати в погоню за навмисним і повернути його; і послав, але посланий повернувся ні з чим. Я просто був у нестямі від прикрості і тоді тільки заспокоївся, коли отримав від батька Макарія лист у відповідь. Ось воно: "Вельмишановний про Господа! У вашому листі усвідомлюєте Ви в деяких випадках невиконання належного, називаючи вони моїми наказами. Але що я значу? І чи можу що кому наказувати? Та без запитання не можу ні до кого і ні про що радити. А хто про що має говорити, що не питаю мене, я, молячись тоді, молячись тоді, я, молячись наказувати, а давати пораду, згідно з заповідями Божими і постановами Церкви. Ви боялися мені зізнатися, думаючи, що Ви не чернець і не можете залишити мир і що я забороняю Вам поїздки в столиці та мирські розваги. То як же? Яке право я маю Вам забороняти? Але повинен сказати не як ченцю, а як християнину вчення святого апостола: якщо хтось хоче бути один світові, ворог Божий буває 245 . І ще: не любите світу, ні в світі, якщо хто любить світ, немає любові Отчі в ньому, бо все, що у світі, хіть тілесна, і хіть очес, і гордість життєва, немає від Батька, але від світу цього є 246 . Бачите, що є світ, якого дружба постачає в ворожнечу з Богом, – не люди, але пристрасті, яким ми наражаємося наслідувати світ і світ. Не подумайте, що, написавши вам це, забороняю вам поводитися зі світом, але я тільки пропоную вам вчення апостолів у запобіжність. Ви маєте самовладдя, розум та закон. Чи можу я змусити самовладдя, розум, міркування та волю? А Ви можете обирати – що хочете, добре чи супротивне“ Прочитавши кілька разів листа старця, я не знав, що робити. Але коли мої думки прийшли в нормальний стан, схвильований дух заспокоївся, тоді я зважив на терезах мого розуму істини, запропоновані отцем Макарієм. Яка логічно вірна правда, що суєтна дружба зі світом постачає нас у ворожнечу з Богом! Дуже ясно, що не люди, а наші пристрасті, яким ми так легко наражаємося наслідувати світ, безперестанку захоплюють нас до падіння. Хто з нас, повіривши своє сумління, не зізнається, що якщо не зовсім неможливо, то дуже важко утриматися від наслідування світських, не зовсім православних звичаїв! Чи можливо зберегти почуття цнотливості в чарівно-витонченому балеті? Чи з'явиться скруха духу після крикливої ​​опери чи смирення після потішного водевілю? Розуміючи все це, я відчував, як моє серце стискалося якоюсь тяжкою тугою; у схвильованій душі порушувалося питання про смертну годину. Жах обійняв мене, і я чаю тільки Бога, що рятує мене від малодушності і бурі 247 . Згадалися мені в ці хвилини слова старця про дітей, які гуляли під наглядом батьків, і, збентежений духом, я думав з дитячою простотою звернутися до Бога з проханням про допомогу. Але де ж взяти простоти дитячої? Вона чужа розбещеному людському серцю; вона пригнічена чванливим розумом і безмірним самолюбством. Робити не було чого, доводилося звернутися за допомогою до смиренної мудрості Божого старця. Ми так і зробили: замість поїздки до Петербурга вирушили в Оптину пустель. З якимсь завмиранням серця з'їхав я на подвір'я монастирського готелю. Було близько третьої години пополудні. Щойно відвели нам квартиру, увійшов до нас отець Макарій, що був на той час у готелі. Благословивши і вітавши нас, він сказав жартівливим тоном: "Бачите, який я страшний! Ви за сто верст і то мене боїтеся. А я, якщо правду сказати, тішуся і дякую Богу за вас. Адже ви не мене боїтеся, а вас лякає, що живете-то недобре. Не турбуйтесь, але ж, не турбуйтесь, проте ж. тільки благоволить, а вже Господь зробить ваше спасіння. думайте про це. Ми—християни. Кожен з нас зобов'язаний, прощаючи один одного, понести неміч братню, за словами Апостола: тягніть один одного, та так виконайте закон Христів 248 . Заспокойтесь, прошу вас, і будьте мирні". Поговоривши ще трохи, отець Макарій пішов. Залишившись один, я подумав: що за чудеса такі! Кілька тижнів душа моя була в безперервному хвилюванні. ця буря духовна минула... Невже це від уяви? Божественна благодать, завжди немічна лікарка, що вона лікувала мене за молитовної допомоги старця, що разом з ним прийшла до мене всесильна Божа допомога і вигнала з душі моєї скорбота, завмирання серця замінила якоюсь тишею, пролила в усю істоту мою легкість, мир і спокій. Ні, старець Божий, сказав я рішуче, тепер уже не відстану від тебе і, наскільки моїх сил вистачить, виконуватиму всі твої поради! Протягом кількох днів, проведених нами в Оптиній пустелі, ось що збереглося переважно в моїй пам'яті. Коли в нас зайшла мова про останній лист старця, за яким я і приїхав до обителі, отець Макарій сказав: „Пам'ятайте, я писав Вам, що Ви маєте самовладдя, розум і закон. Розсудіть здорово: Вам дана воля жити, як Ви хочете; дано всім нам закон, як ми повинні жити; і, нарешті, розум, щоб зрозуміти закон і бачити, як керуємо ми нашою волею. Чи згодні з укладаннями закону з волі нашої справи? Що переважає нами – чи твердий намір виконувати заповіді чи лукаву і водночас привабливу спокусу житейських насолод? Хто може встояти сам собою проти спокус ворожих? Хто, пливучи житейським морем, не знає бурхливих напастей на хиткіх хвилях? А тим часом кожному з нас треба прагнути тихого притулку, що зводить від попелиці до Господа, який закликає всіх трудящих і обтяжених, обіцяючи упокоювати їх. Пам'ятайте, що всі ми тут тимчасові, і нікому невідомо, коли постанемо перед Господом слави. Але знайте, що в чому нас застануть, то й судитимуть. І якщо ми наше самовладдя вживемо в зло і розумну волю нашу не підкоримо закону, повторюю – страшно буде грішникові впасти в руки живого Бога 249 ! Не подумайте, щоб я Вам пропонував тікати спілкування зі світлом або цуратися знайомства з добрими та добрими людьми. Ні. Кожна людина має жити там, де Господь визначив йому жити. Ви – людина світська, Ви – член вашого суспільства. Не цурайтесь же його, але намагайтеся жити благочестиво, нікого не засуджуючи, будь-кого люблячи, у всіх життєвих зіткненнях докоряйте себе, намагаючись вибачати іншого. Якщо хто вас образив, то думайте, що це попущено Богом, щоб випробувати трохи Ваше християнське терпіння. Поминайте частіше велич Божу і свою убогу нікчемність. Будьте уважні до свого діяння і не допускайте в собі думки про вашу гідність, подібно до фарисея, але частіше повторюйте молитву митаря; читайте старечі книги, випишіть собі духовні журнали. Це буде займати Вас і стверджувати у духовній праці” 250 . Коли я обжився в селі і познайомився ближче із сусідами, пройшла чутка, що мене хочуть призначити на службу з виборів. Міцно не хотілося мені закабалити себе на кілька років, не передбачаючи в цьому нічого, окрім сорому в житті та позбавлення себе волі. Побачившись із батьком Макарієм, я звернувся до нього з питанням, як він мені порадить вчинити в цьому випадку. "Не треба шукати або просити, - відповів він, - щоб Вас обрали в будь-яку посаду, але ні в якому разі не повинно і відмовлятися. Бо не зовсім сумлінно ухилятися від служіння суспільству, тим більше що якщо жереб служіння впаде на Вас, то це, звичайно, не без Промислу Божого, котрому кожен із нас, котрий кожен з нас. Якщо ніхто з добромисних і здатних людей не захоче служити, то мимоволі місце його займе якийсь малознаючий або, ще гірше, людина з малими засобами до життя, який іноді буде не в силах встояти проти спокус фінансових, які можуть зустрітися на службі. Вами ж обрана людина почне брати хабарі, судити упереджено; а Ви почнете його лаяти, засуджувати та сердитись на нього, а хто винен? Ви самі; тому що лінуйтеся служити, тоді як маєте всі засоби до того, щоб утриматися від будь-яких незаконних доходів. Адже Вас не спокусить мшеломитство 251? - спитав він, спрямувавши на мене свої добрі, в душу проникаючі очі. - Чи не так? - "Звичайно, - відповів я, - особисто для мене це не небезпечно. Будучи у військовій та цивільній службі, я ніколи не мав жодних доходів; переконаний і тепер, що ніколи і надалі мати їх не буду". - "Ой, як Ви погано кажете! - майже з гнівом перебив мене старець. - Які у Вас гордовиті думки! Як можна так самовпевнено говорити?! Невже Ви не знаєте прикладів, що бували люди, про які громадська думка говорила, що вони, в строгому сенсі слова, чесні, не помилялися, і не помилялися. але коли довірили їхньому розпорядженню великі суми, тут-то лукавий і поплутав їх. Гордовита самолюбність далася взнаки: пристрасна прихильність до життєвих насолод спокусила їхні слабкі душі. Звичайно, не без труднощів і не без докорів сумління зважилися вони поклонитися тільцю золотому як засобу для задоволення своїх пристрастей, і впали вони через те, що їхня чесність заснована на одному лише самолюбстві. Вони були самовпевнено чесні і до того ж боялися тільки світла, не думаючи про майбутнє життя і відповідальність перед всеправедним Суддею живих і мертвих. Вам раджу про свої наміри міркувати без самовпевненості, але зі смиренністю. Зрозуміло, що Вас не спокусять сто карбованців чи тисяча, припустимо, навіть більше за це, тому що за Вашим станом подібна сума не така ще важлива. А якщо б випала нагода придбати мільйон, кілька мільйонів, і придбати їх з надією, може не впізнають; що б Ви зробили? Я вам на це відповім так: якщо звернетеся до Господа, то Він допоможе і збереже від ганебного падіння; а якщо надіяєтесь на себе, то дуже не дивно, що впадете в злочин; від чого нехай збереже вас Господь Бог і Цариця Небесна! Якось сказав я батькові Макарію, що до мене заїхав чернець зі збором для монастиря, що він тримався непристойно своїм званням і манери його для мене були неприємні, що я розсердився і насилу втримався, щоб не висловити йому цього. Отець Макарій замислився і потім сказав: "Потрапив до Вас у гості наш брат монах і тримав себе непристойно своєму званню. Шкода його. А все-таки це трапилося не без Промислу Божого, що керує всіма нас. Почому Ви знаєте - може бути, Промисл завів його до Вас для того, щоб випробувати, наскільки у Вас християн людині?.. Подумайте добре, чи ваша справа засуджувати його? мзди не втратите. Та до того Ви бачите тільки, як він грішить, а чи відомо Вам, як він кається? Можливо, його каяттю та ангели Божі радіють“. Будучи в Оптиній пустелі, я познайомився з одним із духовних дітей отця Макарія. Знайомцю моєму сталося у своїх справах заїхати в наш бік. Верстах за тридцять від мого маєтку він сильно захворів. Дізнавшись про це, я відразу ж відвідав його, прийняв на себе весь клопіт у справах його, доглядав його, як нянька, словом - використовував усі засоби, щоб бути йому корисним. Хворий важко одужував і, за вироком медиків, навряд чи повинен був підвестися з хворобливого одра, але, на превеликий подив, він одужав і, приїхавши до мене, замість подяки наговорив і наробив мені купу неприємностей. Я страшенно розсердився і якщо не наговорив йому зухвальств, то тільки з пристойності та з побоювання не наробити якогось скандалу. Побачившись після цього з отцем Макарієм, я розповів йому все, що трапилося, і гірко скаржився на мого знайомця, не соромлячись анітрохи у виливі мого гніву. Отець Макарій усе слухав та мовчав. Мені стало прикро; замовк і я. "Справді, - сказав отець Макарій із звичайною йому скромністю, - ця людина трохи необережна, навіть неврахована іноді, але що ж мені з нею робити? Бачите, які у мене духовні діти!" Я іноді теж буває немирний до нього і навіть часто лаю його. Що ж? І мене інколи не слухається. Скільки разів я вимовляв йому за те, що він без толку їздить і щороку або зіпсує, або зовсім зажене кількох коней. Адже це теж недобре, говорю йому, а він суперечить. Стривайте. Ось як він до мене приїде, я поговорю з ним, і якщо Господь допоможе, ви помиритеся. А Вам тепер раджу помирити Ваш гнів та поговорити. Ця справа буде корисною для вашої душі“. Я почав говіти. А через кілька днів приїхав в обитель і оптинський мій знайомець, що образив мене. Коли я прийшов до отця Макарія прийняти від нього прощення і благословення до сповіді, старець сказав: "Та ж Ви ще не мирні до такого? Як же Ви приступите до Таїнства Покаяння і Причастя, не примирившись з усіма? Я прошу Вас, доведіть мені насправді, що у Вас є бажання отримати змирення і здобути прохання здобути з: Вас“. Важко було впоратися з ображеним самолюбством. Я кілька хвилин вагався; але потім побачив, що робити не було чого, треба було підкоритися старцеві. Вперше в житті пішов я просити вибачення у людини, яка образила мене. Але коли я увійшов до нього і вклонився, він так зніяковів, що мені стало шкода його. Ми обнялися і поцілувалися лобзанням світу. З незвичайною радістю в серці я повернувся до батюшки. "Врятуй Вас Господи за Ваше послух! - сказав старець, коли я розповів йому все, що було між нами. - Ось тепер ідіть сповідатися. Бог Вас благословить!" Після прийняття Святих Таїн я ще кілька днів залишався в Пустелі і під час розмови з отцем Макарієм сказав якось: „Чому Ви, батюшка, в ту пору, як я скаржився на такого, не докорили мені, а навпаки, навіть самі засуджували його, приймаючи мій бік?“ - "Так, - відповів старець, - я згрішив у цьому, що засудив брата мого. Але що ж мені було робити? Якби я почав тоді докоряти Вам, дуже не дивно, що Ви й проти мене стали б немирствувати. Адже вогонь маслом не гасять. Коли людина немирна, то суперечка тільки дратує її, і лиш дратує її. світ почне оселятися в душі його, тоді можна й пораду запропонувати, і прийметься з більшою любов'ю. І Вам раджу в подібних випадках бути обережним. Будьте тільки уважні до себе, щоб не впасти в немирство; і коли відчуваєте, що серце Ваше дратується, то пам'ятайте подумки молитву Ісусову і намагайтеся покласти зберігання вустом своїм“. Протягом кількох років знайомства мого з Оптиною пустелею і керівництва отця Макарія я непомітно начитався і багато наслухався від Святого Письма і від старечих книг. Властиве людині самолюбство народило в мені полювання у суспільстві різнорідних людей вести релігійні розмови, іноді вступати у суперечки з бажанням поставити на своєму. Коли я зустрічав опір, то дратувався і виходив із себе. Якось я розповів про це батькові Макарію; і ось що відповідав він мені на це: "Якщо Вам трапиться зійтися з людьми однодумними, то чому ж не говорити про релігію? Ця розмова незрівнянно краща і пристойніша для християнина, ніж якесь марнослів'я і марнослів'я. Чому не послухати духовно розумну мову благомислячої людини; або чому не зрозумієте з того, але не передати того, але не передати того, чи не передати того, але не передати того, що? уникати його, за вченням Апостола, що забороняє словоспів, тому що воно служить не на потребу, а на руйнування тих, хто слухає. У цьому випадку краще припинити розмову, але й то розумно, зі смиренномудрістю, або змінивши предмет міркування, або поступово вийти з нього, але не замовкнути разом, ніби раптово. Бо така мовчанка легко може в тих, хто сперечається породити таку думку, що Ви нехтуєте їхнім чином думок або що Ви не хочете з ними говорити, вважаючи їх недостойними Вашої розмови. У всякому разі, має намагатися будь-яку людину утихомирювати, а не залучати в пристрасть гнівну. Знайте й те, що для того, хто суперечить повчанню, марно, бо навчається лише той, хто бажає і шукає повчання.” Багато б і ще можна розповісти повчальних промов і уроків у Бозі спочившего старця Макарія, але досить і цих, щоб бачити всю духовну мудрість і досвідченість людини Божої. Намагатимуся ще, наскільки зумію, окреслити загальний характер його наставницької діяльності. Що не пропонував би він, завжди ставив у головізні своїх порад смиренність. З цієї чесноти виводив він усі інші чесноти, що становлять характеристику істинного християнина. Повіряти своє сумління, бути в постійній боротьбі зі своїми пристрастями, очищати душу від гріхів, любити Бога в простоті серця, вірувати в Нього без міркування, безупинно мати перед собою Його милосердя безмежне і всіма силами душі своєї хвалити і дякувати Йому; у всіх неприємностях життя шукати провину в самому собі і будь-яку провину ближнього проти нас прощати, щоб випливати тим у Господа прощення своїх гріхів; намагатися оселити в собі любов до ближнього, зберігати мир і спокій у своєму сімейному колі, щиро брати участь як у радощах, так і в скорботах своїх домочадців та всіх знайомих; згадувати частіше заповіді Божі, намагатися виконувати їх, як і постанови церковні; якщо можливо, кілька разів на рік говіти і долучатися до Святих Таїн; дотримуватися всіх чотирьох постів, а також середи і п'ятниці; кожне свято бувати у всеношної та в обідні; щоденно читати ранкові та вечірні молитви і хоч кілька псалмів; а якщо час дозволяє, то главу з Євангелія та Послань апостольських; крім того, вранці і ввечері молитися за упокій померлих і за спасіння тих, хто живе, і на чолі цієї молитви з благоговінням молитися за государя імператора і про весь царюючий дім. Якщо ж якийсь із цих обов'язків з якихось обставин не довелося б виконати – то докоряти собі в цьому, приносити щиросердечне каяття з твердим наміром надалі не робити; молитися і за тих, до кого живимо якесь невдоволення; оскільки це є найвірнішим засобом для примирення про Христа. Ось сутність уроків, які викладав отець Макарій кожному, хто жадав від нього науки і повчання! 252 Відмінною рисою характеру отця Макарія була невимовна любов до ближнього. Коли він чув про якесь нещастя чи скорботу ближнього, чи про якесь гріховне падіння, чи про сімейну сварку тощо, то як не намагався старець приховувати свої почуття, але кожному видно було, що він уболіває скорботним і всією душею співчуває про них. Якою чистою любов'ю радів він, коли з ким би там не було що-небудь, гідне духовної радості! Один знайомий мені пан близько двадцяти років жив нарізно з дружиною. Ненависть між подружжям була взаємною, але внаслідок умовлянь старця вони зійшлися і живуть тепер так, як приведи Бог кожному жити. З яким захопленням батюшка розповідав нам про це, відносячи, зрозуміло, успіх діла не до себе, а до Бога, який не хоче смерті грішника, і щиро віддаючи хвалу Йому! Дивно було спокій старця в хвилини його наставницької діяльності. Він з однаковим терпінням вислуховував безглузді забобони і шалене вільнодумство, безглузду скаргу селянської жінки і хитромудру допитливість емансипованої пані, нехитру розповідь простолюдина і хитросплетену фразу вченого мудреця. Ніщо було обурити його християнського терпіння, його повного душевного спокою. Все було підкорене ним у собі глибокій смиренності. Це був справжній учитель морального богослов'я та духовного діяння. Не квітчастими були повчання його, але в них чувся дух, відчувалася теплота, розм'якшувалося найжорсткіше серце. Напередодні смерті отця Макарія, 6 вересня, я з родиною моїм удостоївся прийняти від нього останнє благословення. Благодійник наш благословив нас іконами. І ось останні, трохи чутно вимовлені слова його до нас: "Пам'ятайте Бога і смертну годину; зберігайте мир і любов між собою і до всіх"». Розділ 18. Чудодійне оповідання схимонахіні Шамординської Амвросіївської жіночої пустелі Іулії (Гур'євої) про старця Макарію, а також про іншого чудового оптинського подвижника – страждальця ієродиякона Мефодії Поряд із розповіддю пана Д. Л. міститься тут інша цікава і теж справжня розповідь шамординської схимниці матінки Іулії (Гур'євої), яка померла в першому десятилітті XX століття, власноручно записаний нею, про старця батюшка Макарія і ієродиякона Мефодії 253 . Справжній рукопис озаглавлений так: «З моїх дитячих спогадів про оптинського старця батюшка отця Макарії». «Назавжди, – каже схимниця, – залишився у мене в пам'яті світлий образ покійного старця батюшки Макарія. Коли я його впізнала, мені було всього чотирнадцять років. Потрапила я в Оптину з особливої ​​нагоди, зі своїми давно вже тепер покійними батьками. Це було в рік страшної Кримської кампанії, коли за нестачею офіцерів покійним государем Миколою Павловичем видано був указ: усіх, хто закінчив курс у класичних гімназіях і придатних до військової служби гімназистів випускати в полиці прямо офіцерами. Для цього були призначені іспити раніше часу. Скінчилися вони у нас у Калузької гімназії у лютому. Мій старший брат був один із призначених до виробництва як чудово закінчив курс гімназії, до того ж атлетичного складання, незважаючи на те, що мав лише шістнадцять з половиною років. Таке було його власне непереборне бажання бути військовим. Усі наші предки старших у роді синів віддавали у військову службу. Так і мої батьки старшого сина з дитинства призначали бути військовим; а менший брат мав залишатися при батьках. Але Бог судив інакше. Закінчивши іспити, мій брат представлений, на прохання мого батька, в драгунський полк, де вже давно служив отців племінник, наш двоюрідний брат Д. К., якому мій батько хотів доручити юного офіцера. Але мій брат на радощах, катаючись на масляниці, сильно застудився і зліг у ліжко. Не бувши раніше ніколи хворим і не звикли лежати, він довго не піддавався недузі і тим обманював себе і свою матір, що пристрасно його любила і ходила за ним. Тим часом хвороба була серйозна – запалення легень, яка від невчасної медичної допомоги звернулася до швидкоплинних сухот. За два тижні дні його вже було пораховано. Хвороба йшла швидко у юному організмі. Через місяць він уже був небіжчик і лежав на столі, саме того дня, коли прийшов папір про прийняття його до драгунського полку. Горе батька неможливо було описати; а про матір і сказати важко. Син цей її був первісток, якого вона так любила, що при ньому начебто в неї інших дітей і не існувало. Правду сказати, що покійний брат мій за своїм характером і вартий цієї любові. Ніяке пустощі матері не могло зіпсувати цього простого, доброго хлопчика. Помер він із чудовою присутністю духу, з християнським повним напуттям, якого сам побажав. Випитавши у всіх у домі прощення і змирившись з усіма, відчуваючи сам наближення смерті, останню ніч вмовив свою матір піти відпочити, говорячи, що йому дуже добре, і без неї мирно відійшов до Господа. Вранці ніхто не наважувався сказати їй про смерть сина. Але вона сама зійшла до нього і тільки-но побачила бездиханне його тіло, як відразу ж збожеволіла. Вона шалено реготала, танцювала, рвала на собі одяг, волосся, намагалася піднімати покійника, розплющувала йому очі, при панахидах ламала свічки, кидала їх в образи і Бог знає що говорила; навіть хула виривалася в неї на Господа. Після того, як здійснили над небіжчиком встановлений Святою Церквою чин поховання, перевезли тіло його до нашого родового маєтку. За порадою лікарів вирішили й матір перевезти до села, щоб віддалити її з міста і того будинку, де помер мій брат, думаючи, що на його могилі їй буде легше. Але не так сталося. У селі вона анітрохи не прийшла до тями; а сталося з нею ще важче. Позбавлена ​​сну, вона потай уходила вночі на могилу, коли ми, стомлені доглядом за нею вдень і обдурені її уявним спокоєм, засинали, розривала руками мерзлу землю, сподіваючись, мабуть, відкопати покійного. Не раз ми знаходили її там, що лежала на могилі, завмерла, і приводили додому. Так тривало до червня. У червні, до початку польових робіт, ми мали звичай їздити погостювати до мого дядька, рідного брата батька, маєток якого був за вісім верст від Оптиної пустелі. Але дивно: незважаючи на близькість обителі від маєтку дядька, мої батьки ніколи туди не заїжджали. Цього разу мій батько за хворобу матері не хотів їхати до дядька гостювати, а викликав його до себе. Дядько приїхав і, побачивши мою матір у ненормальному стані, почав умовляти батька мого неодмінно повезти її в Оптину пустель, де часто сам говів постами, до батюшки отця Макарія, як старця святого життя, – що й мій батько мав. Ми всією сім'єю поїхали, взявши з собою одну нашу сусідку, немолоду вже дівчину, дуже богомольну, яка хотіла після смерті її матері вступити в монастир і прагнула побачити блаженного старця, про якого давно йшла велика слава. Прибули ми до Пустині вранці та зупинилися у дерев'яному готелі. Дізналися, що старець перед вечірньою має звичай приходити в готель до тих, кому потрібна його духовна допомога, і що також виходить він іноді зі скитських воріт і відразу біля скиту займається з народом, переважно з жіночою статтю, якій вхід у скит здавна заборонено. Таким чином, ми пішли назустріч старцеві, а з нами й багато людей пішло з номерів. Мати моя йшла машинально з нами, похнюпивши голову, як би не усвідомлюючи, куди її ведуть і що довкола неї робиться. Так ми довели її до того місця, де бічна доріжка виходить на головну доріжку, що веде з монастиря в скит. Тут довелося зупинитися; тому що сам старець наближався вже до нас з безліччю народу, що його супроводжував. З ним були і чернечі, і миряни обох статей. Старець ішов у готель. Батюшка зупинився і, окинувши очима весь наш натовп, швидко повз усіх підійшов до моєї матері і різко, якось квапливо спитав її: „Що з тобою?“ Вона, понад наше очікування, піднявши на нього очі, сказала, заплакавши: „Я втратила сина“. - "Ну, що ж? - сказав старець тим самим тоном. - Яких років?" На її відповідь – шістнадцяти з половиною років – він весело промовив: „Отрок давно вже у святих“. Ці самі слова старця Макарія довелося мені чути про мого брата з лишком через тридцять років і від батюшки Амвросія, якому, розповідаючи своє життя, я випадково згадала і про те, як наяву приходив мій брат до мене в дев'ятий день після своєї смерті, щоб втішити мене в скорботі. Але продовжую свою головну розповідь: потім батюшка Макарій обернувся до мого батька і, запитавши, в якому номері ми зупинилися, пильно глянув на мене, що стояла за батьком, і так само квапливо і різко запитав: «Ти романи читаєш?» Я почервоніла до кореня волосся і відповіла: „Ні“. Тільки перед від'їздом до Оптіни, потягнувши в батька ключ від його бібліотеки, я витягла якийсь старовинний роман, крадькома прочитала його від дошки до дошки і поклала йому назад. Тому так сильно і почервоніла я перед поглядом старця. "Дивися, - продовжував він, погрозивши на мене пальцем, як на дитину, - ти романи не читай, тобі це не корисно". Тут же зі мною стояла якась московська панночка років сімнадцяти, мабуть, дуже жвава і світська особа. Вона сказала: "А я ось, батюшка, завжди читаю романи" - і хотіла щось додати. Але старець, перервавши її, сказав: „Я без тебе знаю, що ти читаєш, тебе й не питаю, а ось той говорю не читати“. "А ось, - сказав мій батько, - і мій менший син", - вказуючи на хлопчика, що стояв з нами. Тоді цьому моєму братові було дев'ять років. Він був товстенький хлопчик, білий, рожевий, особливо повні були щоки. Батюшка Макарій ухопився за них і, злегка трясучись його, примовляв: „А ти дивися, юначе, не одружуйся без благословення матінки“. І завжди наступні рази, зустрічаючи мого брата, батюшка повторював йому те саме. Звісно, ​​тоді здавалося це дивним. Мій брат був ще дитиною. Але через шістнадцять років тому нам з матір'ю довелося згадати слова старця батюшки Макарія. Мій брат двадцяти п'яти років одружився, не за бажанням і благословенням матері, на дівчині, хоч і освіченій, але не зі свого середовища, і був з нею нещасливий - що ніби скоротило його вік. Зустрічений нами на доріжці старець пішов із нами на готель. Взявши мою матір за руку, він повів її в наш номер, де й залишився розмовляти з нею наодинці. Так він робив протягом тижня, або весь час нашого перебування в Оптиній, щодня приходячи до нас. Наприкінці тижня він змусив усіх нас говіти, призначивши духовником отця Паїсія, тодішнього монастирського духовника. З розмов старця, на жаль, у мене майже нічого не залишилося в пам'яті. Я ще була така молода, та й мало цікавило мене це. До того ж він більше залишався один із моєю матір'ю, якій потрібна була його духовна допомога. Наслідком чого було те, що вона, пробувши біля нього з тиждень або, можливо, днів десять, виїхала з Оптіною зовсім здоровою. Її невтішне, відчайдушне горе звернулося до тихого смутку. Приїхавши додому, вона почала займатися потроху своїми сімейними справами. Старець дав їй правило читати Псалтир (розтлумачивши, що це за книга), Євангеліє по кілька і Апостол. Звелів дотримуватися постів: понеділок, середу і п'ятницю і всі, звичайно, чотири посади головних, які теж у нас, здається, не дотримувалися, хіба Великий. Потім, мабуть, розповідаючи старцеві про себе, мої батьки згадали, що в нашому маєтку був великий кам'яний храм, який за якимось невдоволенням з духовенством був закритий і понад сорок років стояв замкнений; а парафія, ймовірно тоді ж, була зарахована до сусіднього села. Багато було через це незручностей та гріха. Поміщик сусіднього села, куди приписали нашу парафію, був лютеранин і не звертав жодної уваги на православний храм, який був тісний, сирий і холодний. Не давали навіть дров для його опалення. Народ нашого села, можна сказати, майже був без церкви; та й ходити до іншого села було далеко. Наш же скасований храм стояв у центрі парафії і був просторий; але від нього залишалися самі стіни. Іконостаси двох вівтарів зруйнувалися, образи від вогкості облупилися, і мало їх залишалося; престоли впали. Стільки років храм був забитий, і ніхто туди не входив. Начиння церковна вся була перевезена до того храму, куди приписані були прихожани нашого села; а начиння була рідкісна для сільської церкви: напрестольний хрест із тридцятьма або більше частинками святих мощей; Євангеліє, жаловане царем Олексієм Михайловичем, за царювання якого і був освячений наш храм. Ось батько Макарій і порадив моїм батькам клопотатися перед єпархіальним архієреєм спочатку про відновлення скасованого храму, а потім і про переведення свого приходу. Так вони й виконали. З його благословення всю частину спадщини мого покійного брата вжили вони на храм, влаштувавши в ньому новий боковий вівтар в ім'я брата Ангела. По молитвах старця це їм вдалося. Незабаром після освячення храму мій батько помер чудовою смертю, а мати до самої своєї смерті дбала про храм і підтримувала його. У той же час вона виконувала і всі призначені їй старцем правила, була велика постниця та богомольна. Але я зайшла дещо вперед. Після першого нашого відвідування Оптиної пустелі ми ще два роки поспіль їздили до цієї обителі Петрівками готуватися до прийняття Святих Христових Таїн. В останній наш приїзд батько мій, ідучи до ранку після зливи, послизнувся зі сходів ґанку готелю, який тоді був крутіший, ніж тепер, і не закритий ліхтарем, і вдарився сильно правим боком об перила, що й було початком його передсмертної хвороби; а через рік він помер від раку, що утворився від забиття. Наш від'їзд цього разу з Оптіної з нагоди забиття батька трохи сповільнився. Уповільненню цього як я, так і знову богомольна панночка, яка супроводжувала нас, наша сусідка, були дуже раді. З першого разу Оптіна пустель зробила на мене глибоке враження. Щось, як давно забуте чи спало в мені, прокинулося. Я тяглася до всіх оптинських служб, полюбила свого лагідного духовного отця Паїсія, який навчив мене, як молитися, хреститися. Потім, оточена монашками, які тоді довго живали біля старця і до яких я бігала, мала я зручність бачити у них старця Макарія, який часто заходив до них з готелю. Не пам'ятаю, чи були вони белівські чи севські, але стояли вони в Шаховському корпусі і працювали тоді одяг на престол у скит. Вони мене полюбили та пестили; багато говорили про монаше життя, пропонуючи і мені обрати це життя, і навіть зважилися сказати про це моїй матері. На що вона відповіла: "Не знаю, як батько, а я б з радістю віддала її до монастиря". Мені тоді було шістнадцять років. Зроблене на мене монастирем враження не пройшло у мене і після проведеної мною зими в Москві у мого іншого дядька, брата матері, який намагався мене возити, куди тільки можна було за моїми юними роками, і веселити. Не наважуючись сама запитати старця батюшку Макарія щодо своєї долі за своєю скромністю, я зважилася запропонувати йому уявне питання. Справа була така: прийшов батюшка до нас у номер і почав щось розповідати моїм батькам. Знаю тільки одне, що розповідь була не підходяща до моїх думок. Я пильно спрямувала на нього свої напівдитячі очі з питанням: чи йти мені до монастиря. Думала я з вірою, що якщо старець справді прозорливий, як говорили, то й на моє уявне запитання відповість, що мені треба. По вірі було мені. Старець раптом обернувся на мій бік; провівши очима навколо моєї голови, він квапливо і досить голосно сказав: "Ми ще спочатку вийдемо заміж, та й за того, за кого не чекаємо". Потім і продовжував свою розповідь. Ніхто, крім мене, і не помітив вставлених ним слів. Мені ж вони потрапили прямо в серце і все перевернули у мене. "Ну, вже цього, - подумалося мені, - ніколи не буде; не люблячи, я не піду заміж; як це так?" І я, збентежена, вийшла з кімнати. Цього разу, ніби на підтвердження старих слів, моя знайома панночка, яка приїжджала з нами до Пустині, випадково дізналася, що в оптинській лікарні, яка тоді перебувала при Володимирській церкві, лежить багато років розбитий паралічем ієродиякон Мефодій. У народі говорили, що він хорошого життя і пророкує. Одні передавали, що під час служби з ним став параліч і він зупинився на словах „Господи, помилуй!“ Інші ж казали, що це була його обітниця: крім слів „Господи, помилуй“ нічого не говорити. Моя знайома невідступно почала мене тягти до нього в лікарню. Народ ходив до нього у безлічі опівдні. І оскільки це був єдиний час, коли пускали до нього, то від багатьох народів біля нього бувало тісно. Я – зізнаюся у своїй дурості – страшенно боялася таких. Та ще хтось встиг налякати мене його зовнішнім виглядом. А найбільше я боялася, що він скаже мені наперед щось таке страшне. Але позбутися своєї знайомої я не могла. Вона резонно доводила мені мою дурість і майже насильно притягла мене до лікарні. Ліворуч, як підійдеш, був коридор, і крайня келія була його. Коли ми зійшли, народ стояв і в коридорі, і в келії його. Протиснутись крізь натовп було важко; але ми таки пройшли. Я ж подумала в собі: якщо я його побачу здалеку і він здасться мені страшним - то піду, і хотіла бігти. Не встигла я це подумати, як пролунав регіт хворого, і він підвівся з повсті, на якій лежав на підлозі. У його келії не було ні ліжка, ні лавки, він тоді лежав на підлозі вже двадцять шість років. Плаксівим голосом закричав отець Мефодій: "Господи, помилуй! Господи, помилуй!" — і, показавши правою рукою, щоб натовп розсунувся, голосно сміючись, показував пальцем здорової правої руки на мене. Інша рука та нога були у нього паралізовані. Це тривало до того часу, поки мене, рабу Божому, мало не силоміць підвели до нього. Я, переплутавшись, опустилася перед ним на коліна. Він правою рукою обняв мою голову і, сміючись, поцілував у лоба. Потім, кажучи: "Господи, помилуй!" - вислав увесь натовп народу геть і звелів замкнути двері, залишивши мене з моєю знайомою біля себе. Весело сміючись, він наказав подати собі букет троянд, що стояв у нього на вікні. І коли моя знайома подала їх йому, він висмикнув кілька білих троянд, засунув їх мені в руку, і, взявши мою руку і моєї знайомої, прикрив їх, не пам'ятаю, або порожниною халатика свого, або манатейкою, і, співаючи: "Господи, помилуй!" – обвів наші руки тричі. Зрозуміло було, що він показував мені вінчання. Потім він весело сміючись показував мені, що я буду щаслива в сімейному житті. Важко передати, чому я його розуміла. Потім він, зробивши серйозний вигляд, показував мені одну звичку мого чоловіка, коли він, бувало, замислиться, і яка тоді тільки впала мені в очі, коли я близько його впізнала. Мимоволі згадувався тоді вже померлий батько Мефодій. Після того хворий весь якось перетворився. Обличчя його стало серйозно благоговійним. Поглянувши на образ Спасителя, що стояв у кутку його келії, – єдина її прикраса, – він якось суворо, чи то молитовно вказав мені на Спасителя і, віддавшись весь молитві, зняв з руки своєї чотки і надів їх на мою ліву руку, співаючи зовсім іншим тоном: „Господи! Я зрозуміла, що під кінець мого життя трапиться зі мною щось інше, і я мушу закінчити монастирем. Нарешті, грюкнувши мене рукою по голові, він знову з серйозним виразом обличчя взяв чотки свої назад і, вказавши на двері, відразу відпустив нас. Ми ж, поцілувавши вперше та востаннє його ручку, пішли. Більше я його не бачила, як і батюшку батька Макарія. Тієї ж осені несподівано до наших сусідів повернувся з Кавказу брат, який там служив, сильно розхворавшись на лихоманку. Він перебував там під час Кримської кампанії і був у справі. Війна вже закінчувалася, і йому безперешкодно видана була відпустка. Познайомившись поблизу нас, він незабаром став улюбленцем і другом мого батька, який був уже сильно хворий і доживав свій останній рік життя. Гість наш був удвічі старший за мене по літах і цілком серйозна людина. Тому мені й на думку не спадало, щоб його вибір припав на мене. Його постійна присутність у нашому домі я приписувала дружбі з ним мого батька, і нічого про себе не спадало мені на думку. За десять днів до смерті батько сам видав весь секрет. Внаслідок його хвороби ми з матір'ю цілими ночами біля нього не спали, сидячи при ньому по черзі. І сталося так: сиділа я над ним вечір; потім розбудила мати і, посадивши її, відразу при них і заснула. Батько вночі гукнув мене, але я від сну не відповіла. Чую, він каже матері: „Я забувся зараз і бачу уві сні: прийшов до мене святий угодник Божий Миколай. (Чудово, що храм, відновлений моїми батьками, був в ім'я Миколи Чудотворця, і образ його чудотворний там.) Угодник каже мені: "Я тобі приготував будинок вузенький і довгий; через десять днів я візьму тебе". Я б помер спокійно, – продовжував батько, – якби вона (назвав мене) вийшла за того; я б, кажу, спокійно помер, залишивши її та всю сім'ю на його піклування.” Я завмерла на місці і мовчала. Рівно через десять днів після свого сновидіння мій батько помер. За три години до смерті він, благословивши всіх нас, що плакали, повторив мені своє прохання і побажав, щоб я дала йому в цьому обіцянку. Я погодилася покластися на Божу волю, якщо вона на це буде. Через вісім місяців після смерті батька я вже була одружена. Мати моя, рідні мої та рідні його – всі одностайно були раді цьому шлюбу. Таким чином, відбулася наді мною воля Божа, і виповнилося пророцтво оптинського старця батюшки Макарія 254 : я вийшла заміж за кого і не чекала. Через багато років тому я запитала про це вже іншого оптинського старця, батюшку Амвросія: "Чому це так вийшло? У мене ж, як мені здавалося, було покликання до монастиря; а старець (Макарій) вказав на заміжжя". – „Ні, ні, – відповів мені серйозно батюшка Амвросій, – ти була потрібна у світі“. Років через два чи три після смерті батька мати моя їздила до Оптіни до батюшки Макарія зі своєю невісткою, дружиною її брата. Це було вже незадовго до смерті старця. Їздила ж з матір'ю ця моя тітка просити його поради та благословення на розлучення її дочки з чоловіком і на вихід її заміж за іншого. Старець серйозно сказав, привівши текст з Євангелія від Марка: коли дружина пустить чоловіка і посягне за іншого, перелюби творить (Мк.10:12). І в іншому місці - від Матвія: що пустелю зрозуміє, чинить перелюб (Мт. 5,32). І додав: "Якщо ж не послухаєш і вийдеш заміж за іншого, буде велике покарання - щастя не буде; немає на це мого благословення". Але моя двоюрідна сестра не послухалася, розлучилася з чоловіком і вийшла за іншого. Років через два після цього вона зомліла. І хоча не була вона в будинку божевільних, тому що у неї був відомий пункт божевілля та величезні засоби до життя і тому чоловік її утримував її вдома, але все-таки видно було в цьому для них обох велике Боже покарання. І лише років через сімнадцять Господь взяв страждальницю до Себе із цього тимчасового життя». Глава 19. Чудові дії благодаті Божої за молитвами старця Макарія, у спасіння зверталися до нього з вірою за допомогою від недуг душевних і тілесних, і Божі покарання за нешанування старця, що прославлявся Самим Господом. Наступні оповідання покійного скитоначальника Оптиної пустелі єросхимонаха Анатолія (Зерцалова), який спочатку жив у монастирі під час старчування отця Макарія, будуть поповненням описаних вище чудес Божих, що чинилися свого часу смиренним старцем, подвижником, істинним рабом. Маючи від Господа дар зцілювати хвороби душевні та тілесні, сам старець усіляко дбав про те, щоб не подати людям приводу вважати його людиною святою і приписувати її молитвам зцілення від тієї чи іншої хвороби. Коли приводили до нього різного роду хворих і біснуватих, він, не надаючи собі ніякого значення, посилав їх до церкви відслужити молебень якомусь святому, сам залишаючись таким чином, ніби осторонь. Тим часом ті, хто просив його молитовної допомоги, отримували її, одужували і відходили від нього з великою подякою. В інший час, як сказано вище, старець давав стражденним різними, не завжди зрозумілими хворобами освячений ялинкою від незгасної лампади, що горіла в його келії перед особливо шанованою ним Володимирською іконою Божої Матері, єдиної Свідки потаємних подвигів вірного раба Її, або води святої. І розповіді про зцілення від цієї простої дії були численні. Передаючись від одних іншим, вони множили число відвідувачів старця. У всіх випадках старець всіляко намагався приховувати властиву йому благодать зцілень. Черниця Брянського жіночого монастиря Макарія (колишня Аполлінарія) почала трудитися за своїм розумінням, самочинно, і впала в бісівську красу. Однак, з Божої милості, вона ще могла, хоча частково, бачити своє душевне ушкодження. І тому, коли почула про святість і мудрість старця Макарія, наважилася шукати його допомоги і для цього прибула до Оптини пустель. Зупинившись у готелі, вона пішла у скит. Але на півдорозі серед лісу раптом з'явився перед нею біс у найжахливішому й огиднішому вигляді, чого вона і в уяві своїй уявити не могла. Виригаючи хули на старця і на черницю, що йшла, він люто казав їй: «Ти куди йдеш? До шаленого старця? Вернися. Або я зараз же подавлю тебе ось на цьому дереві». Черниця від страху заціпеніла. Однак, покликавши на допомогу ім'я Боже, вона пересилила свій страх і швидко побігла в скит. Але коли вийшов до неї старець, вона впала перед ним непритомна. Бажаючи приховати від сторонніх людей справжню причину нападу черниці, старець звернувся до свого келійника: «Іларіон, Іларіон! Води, води! Холодної води! - І почав її обприскувати, показуючи вигляд, що з нею трапилася звичайна нудота. Коли ж вона прийшла до тями, старець почав її розпитувати про її життя і подвиги. Але почувши, що вона залишила читання батьківських книг і навіть Святого Письма, а вправляється в молитві Ісусовій, він звелів їй відразу прочитати одну кафізму з Псалтирі. Даремно посилювалася черниця, яка отримала хорошу освіту, зробити те, що легко робили недоучки. Збентеження і страх зовсім збивали її з пантелику, і вона залишила Псалтир, відгукнувшись рішучою неможливістю читати. Тут мати Макарія вже остаточно переконалася у своєму пошкодженні і просила старця не залишати керівництво нею в духовному житті. По приїзді ж у свій монастир вона визнала обов'язком письмово дякувати старцеві за його милості і піклування про неї і, поряд з іншим, написала наступне: «Коли я вперше побачила Вас, якийсь блискучий і пекучий промінь вразив очі мої, і я впала я. Так ось що було справжньою причиною згаданого вище нападу черниці Макарії. Але коли ієромонах Гаврило, що допомагав старцю в листівництві, прочитуючи для нього її лист, прочитав і ці рядки, старець, звертаючи це жартома, повторив кілька разів скоромовкою: «Бач ти, баба дура! Повір, повір їй! Бач, яку нісенітницю несе!» Між іншим, не відразу мати Макарія позбавилася принади; і тому тривалий час велася у неї зі старцем листування. Зрештою, вона цілком одужала і душевно дякувала своєму духовному лікарю за зцілення. Інша мати Макарія, Домогацька, черниця Севського монастиря, розповідала наступне: «З'їхалося нас одного разу в Оптину на прощу з різних боків багато. Між нами трапилася якась мандрівниця, яку я кілька разів бачила, але все віддалік батюшки. Помітивши, що вона цурається старця, я одного разу сказала їй: „Що ти разом з нами не підходиш до батюшки під благословення?“ Вона зізналася, що її щось не допускає до старця і вона бояться його, хоч і не хотіла б цього. Отримавши таку відповідь, я при першому побаченні зі старцем сказала йому про це. Він одразу покликав її до себе, обласкав і потім сказав: „Ми з тобою після ще побачимось і поговоримо“. Другого дня після ранньої обідні ми знову прийшли до старця, і мандрівниця з нами. Був Великдень. Батюшка повів усіх нас у скитську церкву. Тут було кілька черниць і світських дам, яких привів ієродиякон Ісая 255 . Старець показував нам ризницю і деякі визначні пам'ятки, а мандрівниця тим часом сиділа в Предтеченській церкві на лавці біля грубки, ліворуч біля входу. Після того батюшка повів нас із церкви. Але тільки-но зрівнявся він з мандрівницею, що сиділа біля печі, вона в ту ж мить ударилася об підлогу і почала найжахливішим чином метатися і кричати: "Ось тобі напав на свого! Ось тобі напав-то! Вісімнадцять років мене ніхто не бачив. Вісімнадцять років я жив спокійно - від тебе! На тебе, напав на тебе! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого! А тепер напав на свого!" Макарій!“ Ухиляючись від біса, батюшка з поспішністю звертається до нас: "Тепер у трапезу! У трапезу! Тут всі оглянули". І з цими словами він вийшов із церкви. Ми всі пішли за ним у трапезу. Потяглася за нами й мандрівниця. Коли ж при огляді трапези трапилося батюшці знову проходити повз біснувату, вона знову вдарилася об підлогу з колишніми дивними припадками, кажучи: "Горе нам від тебе, Макарію! Гониш ти нас, Макарію!" Немає нам місця від тебе, Макарію! Старець, знову повернувшись, пропонує нам: „Чи не завгодно тепер подивитись і підвал під трапезою?“ І відразу спустився з нами вниз, залишивши мандрівницю в жорстокому нападі. Коли ж під час огляду запасів підійшли ми до квасних діжок, батюшка запропонував бажаючим відкушувати скитського квасу. Тут прийшла деяким з нас думка попросити старця, щоб він благословив склянку квасу, щоб напоїти біснувату. Ми твердо були впевнені, що старець може вилікувати її, але ухиляється від цього єдино по смиренності. Тепер ми надумали скористатися хоч таким благословенням, вірячи, що цього буде достатньо для зцілення стражденної. Шепнули про це спільне наше бажання батькові Ісаї. Він налив склянку квасу і підніс до батюшки, просячи його благословення. Зрозумівши, для чого отець Ісая просив благословити квас, старець просто сказав: "Добре; напийте її". Але батько Ісая знову попросив: „Ні, батюшка, Ви благословите квас“. Старець відповів: "Все одно; адже я благословив; віднесіть їй". Батько Ісая продовжував наполягати на своєму. Тут і ми доклали спільного прохання. Тоді батюшка, ніби проти волі, перехрестив квас, і його одразу понесли до страждальниці. Побачивши це, вона з ще більшим занепокоєнням і запеклістю почала метатися і стиснула зуби. Насилу розняли їх і насильно влили їй у рот квасу. Стражниця відразу схаменулась, заспокоїлася і, одужавши, стала цілком здоровою. Три дні після того я бачила її. Вона вже не боялася старця, а навпаки, шукала нагоди бачити його і отримати від нього благословення та настанову. Потім вона мені зізналася: "На все моє життя я не відчувала такого жорстокого мучиння від припадку, як при побаченні зі старцем у скитській церкві та трапезі; я ледь залишилася жива; зате тепер уже не відчуваю ні найменшої ознаки колишнього болісного стану духу ні в такому присутності". Справді, ніхто з нас уже не бачив у ній нічого схожого на її колишню хворобу. Вона була спокійна на кшталт і здорова». Олексій Васильович Говоров, син поміщика Лівенського повіту Орловської губернії, під час перебування свою в Оптиній пустелі 16 вересня 1863 року, в келії старця Амвросія, розповідав про себе таке: «Здавна я схильний був до пияцтва в сильній мірі. Бувало, як настане час запитати, ніяка сила не в змозі утримати мене від цієї слабкості. Цим я зовсім засмутив і свій стан, і сімейство. Люди радили дружині моєї звернутися до деяких осіб, сподіваючись отримати від них зцілення недуги моєї, але справа чомусь не ладналася. Порадили мені нарешті побувати в Оптіній у батька Макарія. Ось ми з дружиною і вирушили. По приїзді ж, коли ми пояснили старцеві про мою немочу, він лише жартома вдарив трохи три рази по моїй голові рукою і потім наказав готуватися до причастя Святих Таїн. Але коли я став підходити до Святих Тайн, мене всього так почало ламати, що я сам не мав сили підійти. Самого ламає і трясе, а злий помисел і твердить: "Навіщо йдеш? Що, тобі допоможе причастя? Все це дрібниці. Залиш!" Іди геть! І якась невидима сила ніби відштовхувала мене. Однак дружина вмовляннями і силою допомогла мені підійти до Святих Дарів. Відразу ж після причастя відчув я полегшення, яке з часом все більше й більше посилювалося в мені. Коли ж нарешті я зовсім заспокоївся, у мене народилася така огида до всіх спиртних напоїв, що я й запаху їх не міг терпіти. І ось уже шість років я ні меду, ні пива, ні шампанського не можу навіть скуштувати. Не можу їсти хліба, якщо він був поставлений на винних чи пивних дріжджах». До цього Говоров додав: «По смерті отця Макарія, при вісті про це, ми дуже засмутилися, і особливо дружина моя. Вночі він і є їй уві сні, точнісінько як вона бачила його живим, у тому ж одязі, тільки виглядом набагато світліше, і каже: “Не скорботи! Продовжуйте їздити до Оптини. Ви і від праху мого отримаєте те, що отримували від мене живого. Я все той же! Коли ж ми дивувалися, чи їхати і як їхати, старець знову з'явився уві сні і каже: „Що ж ви не їдете до Оптіни? Я сказав, що я той самий, і ви отримаєте таку ж користь від мого праху, як і від мене живого.» І ми більше не наважувалися сумніватися». Дочка орловського поміщика Матвєєва, Наталя, одинадцяти років від народження, що вирізнялася особливим благочестивим настроєм, отримала зцілення під час сну за молитвами старця Макарія від невиліковної хвороби, званої Віттова танець 256 . Батьки юнаки знали старця, приїжджали іноді до нього, хоча далеко не розуміли його так, як дізналися після. Ось як вони розповідали про зцілення своєї дочки: «Наташа страждала близько двох років. Ми перепробували всіх окружних лікарів, возили її до Москви і довго там прожили, багато коштів вживали, але нічого не допомагало. Отримавши нарешті від найкращих московських лікарів остаточне рішення про неможливість лікування, ми вирушили назад. І мати з хворою Наталкою поїхала прямо додому, а я (батько) до Оптіна, щоб випросити у старця Макарія поради – що робити з хворою дочкою. Він порадив мені поїхати з нею на прощу у Вороніж до мощів святителя Митрофана, а звідти заїхати в Задонськ до святителя Тихона. З таким рішенням я повернувся додому, де дружині моєї вже наговорили про якогось колишнього в Орлі магнетизера. Дружині хотілося випробувати цей засіб, а я наполягав виконати пораду старця. При такому взаємному розбіжності ми зважилися знову запитати його про це, але він знову дав нам колишню пораду. Тоді ми остаточно намірилися виконати його точно. І тієї ж ночі сталося з хворою нашою дочкою диво. Кому відома Віттова танець, той знає, як важко хворіти і як шкода дивитися на страждаючу цією неспокійною хворобою. Хвора невпинно вдень і вночі то смикала членами, то піднімала і опускала їх, то перекидала. Ні сну не було, ні неспання. І тому для неї була окрема кімната і дві дівчини-доглядальниці, які невідлучно перебували при ній. Коли ми зважилися їхати до Вороніжа, Наташа відчула себе спокійніше. Настала ніч, і хвора, на подив дівчат, що перебували при ній, заснула спокійно. Помітивши це, одна з доглядальниць сказала подрузі: "Панянка міцно заснула, тепер можна і нам обом заснути". Але все-таки, бажаючи переконатися, чи справді хвора спить, вони піднесли до обличчя її свічку, що горіла. У цей час Наташа піднімається, звисає з ліжка ніжки і простягає праву ручку, ніби бажаючи щось прийняти. Дівчата, думаючи, що вона потребує їхньої допомоги, взяли її за ручку і питають: „Що вам завгодно, панночка?“ А та взаємно їх питає: „Де ж батюшка Макарій?“ Вони відповідають, що нікого тут, окрім них, не було. Наталя ствердно каже: "Як не було? Зараз був ось тут батюшка отець Макарій і сказав мені: вставай, Наталко, і приїжджай до мене в Оптіну. І я простягла до нього руку, щоб він благословив мене". Здивовані дівчата не знали, що й думати. Тим часом хвора злізла з ліжка і почала без жодної сторонньої допомоги ходити по кімнаті. Зраділи цим, дівчата-доглядальниці забули вже і про сон в очікуванні нашого пробудження. Прокинувшись о п'ятій ранку, і ми з дружиною побачили таке диво, якого не сміли і чекати. Після такої радісної події змушені ми знову турбувати старця питанням: „Куди ж нам тепер їхати?“. Він знову відповів: „До святих Митрофана та Тихона“. А доньці наказував – до Оптіни. І ми з найбільшою радістю виконали і те, й інше. А Наталя отримала досконале одужання і залишилася такою ж побожною, як і раніше була». Відставний генерал-майор Андрій Андрійович Петровський, який доживав в Оптиній пустелі останні роки свого життя, духовний син покійного старця Макарія, будучи в травні 1862 року в келії старця Амвросія, повідав про себе наступне: «Коли я перейшов, — говорив він, — на постійне 1859 року), напав на мене такий душевний тягар, що я втратив апетит, ночі проводив без сну, читати нічого не міг, а про молитву і говорити нічого. Подумки з кожним днем ​​все більше й навіяли збентежену душу мою, що в мене втрачена надія до спасіння, що я живу в монастирі сам не знаючи навіщо, що в моїх похилих літах хвороби, немочі та скорботи з'їдять мене. Я не знав, що мені робити і до кого звернутися, коли вже не міг молитися. Знемогшися духом і тілом, я нарешті з глибини серця заволав: "Господи! За молитви отця мого духовного, старця Макарія, допоможи мені". І що? Не встиг я промовити ці слова, як трапилося зі мною те, що ніби невидима рука в одну мить зняла з мене весь тягар. Я оновився духом і тієї ж хвилини наважився при першому побаченні зі старцем батюшкою Макарієм пояснити йому цю обставину. Помітити повинно, що старець якщо колись заходив до мене, то завжди це бувало після ранньої обідні, коли я приберусь і займуся з годинку якоюсь справою. Але цього разу, тобто другого ж дня після розказаної мною обставини, він прийшов до мене, застав мене ще в ліжку. Щойно я встиг сяк-так прийняти його, як він понад усяке моє очікування і колишнього звичаю запитав про здоров'я, повернувся і відразу пішов, залишивши мене здивований і не давши пояснити причину швидкого мого одужання, в чому він завжди брав живу участь. Цим я, однак, не задовольнився, пішов до нього на сповідь і пояснив причину одужання. Старець якось ухилявся позитивно збагнути зміст моїх слів. Але коли я сказав йому ясно і визначно, що отримав зцілення саме через покликання його імені, він тільки помітив: "Можна і це робити; святі отці не забороняють, але якнайрідше"». Ще розповідав генерал Петровський: «Довгий час не міг знайти собі по серцю книги для читання. Хоч і читав святих отців, але все це не зовсім відповідало моєму бажанню. Призначаючи мені для читання то ту, то іншу книгу, старець завжди примовляв: „Є у мене книжка, та вже вірно Вам сподобається, але зачекайте“. Справді, приносить він мені якось рукописну книгу, озаглавлену "Ставрофілія" 258 , і каже: "Ну, ось Вам і обіцяна книга. Ця буде Вам по серцю. Бог благословить Вам читати і списувати її до самої смерті". Коли я почав її читати, не міг відірватися. На все моє життя жодна книга з усіх можливих повчальних книг не подобалася мені стільки, як „Ставрофілія“. Так повно вона задовольняла всім тонкощам мого бажання. Ось уже четвертий рік, незважаючи на немочі мого вісімдесятирічного віку та слабкість очей, постійно копіюю її, списую восьмий екземпляр. І уявити не можу, щоб справа ця колись мені здалася важкою. І сподіваюся, за молитвами старця, продовжити це заняття до самої смерті без побоювання набриднути їм». Списувані екземпляри генерал розсилав своїм мирським родичам. Наступні за цим розповіді передані вищезгаданим ієромонахом, згодом архімандритом, Леонідом: «Багато хто з нас, – писав він свого часу, – пам'ятають одну біснувату жінку, яка, сидячи на доріжці, що веде з монастиря в скит, поносила старця, говорячи. виснажив увесь світ. Згодом вона розв'язалася від тягаря дитиною, яка кричала безупинно невпинно. Коли ж принесли його до старця, який осінив його в ім'я Боже благословенням, немовля заспокоїлося, і щоденно-ночі, жахливі його батьків крики з тих пір, з милості Божої, припинилися. Був ще чудовий випадок. Один із людей освіченого кола мав нещастя зазнати нападів біснування. Рідні його звернулися за допомогою до найдосвідченіших лікарів. Ті довго лікували хворого вдома; нарешті послали його за кордон до вод; але полегшення був. Ознаки біснування були очевидні, бо припадки хвороби збігалися з днями святих церковних свят; а конвульсії посилювались від дотику священних предметів: святого хреста, євангелії, богоявленської води. Насамкінець хворий не в змозі був добровільно приступати до обрядів Покаяння і Причастя Святих Таїн. Незважаючи на це, рідні його боялися чи не хотіли назвати хворобу мученика своїм ім'ям. Бачачи безпорадний стан хворого, один із близьких до нього людей зі співчуття взяв на себе працю звозити його в Оптину пустель з наміром попросити поради у старця Макарія, якого він знав особисто, що робити з незрозумілою хворобою приятеля. Чи встиг він умовити хворого чи привіз його в монастир, вживши для цього якусь хитрість, невідомо. Тільки після приїзду, зупинившись у готелі, він негайно послав просити до себе в номер старця, не згадуючи про приятеля, що приїхав з ним, і приятелю нічого не кажучи про це. Незважаючи на це, хворий в той же час почав виявляти сильне занепокоєння - ознака припадку, що наближався, і говорив: "Макарій йде, Макарій йде!" Старець справді прийшов, але тільки-но ввійшов у покої, що займалися гостями, як хворий кинувся на нього з сказом, вимовляючи різні шалені слова, і, перш ніж встигли втримати його, завушив 259 старця. Доблесний воїн Христовий, знаючи, хто керував у цій справі рукою нещасного, вжив проти нього найсильнішу зброю. За заповіддю Христовою швидко підставив йому іншу ланіту, промовляючи слова Євангелія: якщо хто вдарить у праву твою ланіту, зверни йому й іншу (Мф. 5, 39). Обпалений смиренністю, біс одразу ж залишив страждальця, хворий упав без почуттів до ніг смиренного старця і пролежав довгий час у цілковитому заціпенінні; потім став здоровим, не зберігши ні найменшого спогаду про свій вчинок, в якому він, припущенням Божим, був лише знаряддям». Крім описаних тут і подібних до них випадків благодатних зцілень за молитвами старця батюшки Макарія, були й інші, так би мовити, наказово-зрозумілі випадки, коли деякі за нешанування старця зазнавали покарання Божого, а внаслідок каяття отримували від премилосердого Господа помилування. Так, один купець, який не раз приїжджав до старця за порадами з приводу своїх торгових справ, не виконавши старечого настанови, що хилився до примирення з Богом його совісті, і бачачи розлад свого стану, що збільшується, приїхав знову попросити у старця поради, що йому зробити. Приїзд свій купець присвятив одному з двонадесятих свят, коли кількість відвідувачів обителі і завжди значно збільшується, а за життя старця Макарія збільшувалася особливо. Старець ледве встигав задовольняти духовні потреби тих, хто звертався до нього з різними питаннями, даючи на них короткі відповіді. Минуло три дні, а старцеві не було можливості зайнятися зі згаданим купцем. Надокучивши очікуванням, той став нарікати, давши місце презирливим думкам: «Поїду, – думав він. - Та й справді, чого я чекаю? Така сама людина, як і всі ми, грішні. Цілий день у народі. Добре б затворник який був...» і т. п. Склавшись з такими думками, якими ворог явно хотів відволікти його від ухвалення душекорисної старечої поради, він прийшов до монастирської церкви до ранньої обідні. Боротьба помислів продовжувалась і тут. Раптом відчув він, як сам згодом розповідав, запаморочення. Відносячи це до того, що був тепло одягнений, купець зняв із себе шубу. Але йому здалося, що церква вагається, склепіння її руйнуються і загрожують своїм падінням задавити його. Забувши про шубу і без шапки, незважаючи на колишній сильний мороз, купець стрімко вибігає з церкви і біжить без оглядки в скит. Дорогою йому здається, що вікові дерева, що ростуть по обидва її боки, валяться на нього. І тому він біг з гучним криком, ніби переслідуваний лютим звіром. Було зарано. Згаданий вище скитянин отець Леонід (Кавелін) читав у цей час Псалтир за благодійниками та братами, живими та покійними. Чуючи незвичайні й прискорені крики, він зупинився на тій думці, що, мабуть, це один із біснуватих, яких інколи насильно призводили до старця співчутливі рідні. Після вже він дізнався про те, що сталося від келійників старця Макарія. Вбігши на ганок Старцевої келії, купець упав навколішки перед замкненими зсередини дверима. У цей час читалися для старця келійниками його покладений Святою Церквою годинник. На крик, що долинав з ганку, вийшов один з келійників, батько Іларіон. Побачивши бліду і тремтячу всіма членами людини і по можливості заспокоївши її, він запитав: «Що вам завгодно?» – «Батюшку, батюшку отця Макарія, заради Бога!» - промовив він, задихаючись від втоми та переляку. Не розуміючи, що сталося з ним, отець Іларіон доповів старцеві, який і вийшов назустріч тому, хто прийшов. Побачивши старця, купець упав йому в ноги і, обливаючись сльозами, говорив: «Вибачте, батюшка, вибачте! Заради Бога, вибачте! Я подумав, що Ви така сама грішна людина, як і ми». - «Та Ваша думка і правильно, - говорив, заспокоюючи його, смиренний старець, - я не тільки така ж грішна людина, але ще й гірше за всіх грішників, за словом: від них же перший єз 261 ». Заспокоєний любов'ю старця і отримавши від нього благословення і розв'язання своїх подивів, купець залишив його келлю втішений і в здоровому стані. Після цього він залишився в обителі ще на деякий час, говел, причастився Святих Христових Таїн і поїхав, славлячи Бога і смиренного раба Божого, навчившись явним покаранням не принижувати смиренних, про яких благоволить Господь, що сказав: поблизу Господь скрушених серцем, і смиренні духом врятує і очі Господні. 33:19, 16). Ще наказово-зрозумілий випадок, записаний ієросхимонахом Анатолієм (Зерцаловим). Білобережській загальножитній пустелі якийсь послушник Адріан після вступу до цієї обителі почав проходити шлях життя подвижницького хоч старанно, але самочинно. Той, хто шукає смерті душ християнських, лукавий ворог навів йому думку заради спасіння душі своєї приймати до себе мандрівників і заспокоювати їх. Близько семи років трудився так Адріан у своїй обителі. У цей час в Оптиній пустелі старчував старець Макарій, що описується тут високого духовного життя. Як істинний пастир, власним досвідом, що пережив користь старечого шляху, він всіляко оберігав вручене йому стадо Христове, відлучаючи тих послушників, які знову надійшли, які не хотіли слідувати цим шляхом. Інші ж з них і самі залишали Оптину пустель і переходили в інші монастирі або зверталися до мандрівних мандрівників. Послушник Адріан разом з іншими мандрівниками приймав і цих оптинських вихідців, які говорили про старця Макарії багато наклепницького. Таким чином Адріан хоч старця ніколи не бачив, але склав про нього найневигідніше поняття. Старець уявлявся йому людиною вдачі жорстокого, самовільно і упереджено розпоряджається братами. За рік до смерті старця Макарія Адріан разом з іншими п'ятьма послушниками був представлений своїм настоятелем до постригу в рясофор. Але в той час як він підписався до постригу), бачить уночі уві сні, що входить до нього в келію їхній настоятель і за ним невідомий старець у мантії, камілівці та з двома хрестами на шиї. Коли вони підійшли до Адріана, невідомий старець, звернувшись до настоятеля, каже: «Ви представили серед інших до рясофора та Адріана; а я вам кажу, що Адріан цього не вартий. Інші нехай будуть пострижені; а його має залишити – він недостойний». Настоятель ніби почав виправдовувати його, пояснюючи старцеві, що Адріан давно живе в обителі, що справний у послуху і взагалі добре поводиться. Але старець уже з гнівом знову почав говорити настоятелю: «Я вам говорю, що він живе погано, він не вартий жити в обителі, його має вигнати, він зробить ось те, і ще... і... і якщо Ви не виженете його, то стіни його виженуть». Настоятель ніби після цього вклонився до старця і вийшов. Адріан прокинувся і бачить, що біля нього вже насправді стоїть бачений ним уві сні старець. Побачивши несподіваного відвідувача, послушник спалахнув від гніву, схопився з ліжка і, стиснувши праву руку в кулак, запитав: «Хто ти такий, що прийшов обурювати проти мене настоятеля?» Незнайомець відповів: "Я старець, настоятель оптинського скиту Макарій". При останньому слові, пригадавши все раніше про нього почуте від мандрівників худе, Адріан ще більшим закипів гнівом. «Що ж тобі потрібне? – скрикнув він. - Зі свого монастиря ти всіх розігнав і прийшов ще чужу обитель обурювати? Блаженні миротворці 262 . А ти в себе всіх розігнав і звідси хочеш виганяти?» – «Я прогнав зі своєї обителі, – відповів старець, – таких же негідних та недостойних, як ти. Ти недостойний постригу. Ти зробиш ось те, і ще... і... Тебе неодмінно має вигнати з обителі. Якщо настоятель тебе не вижене, то камінці виженуть тебе. Три роки ти будеш усіма женим і ніде не знайдеш спокою». Ці слова довели Адріана до крайнього ступеня гніву. Він вилаяв старця і зі словами «Ось Бог, а ось тобі поріг» з люттю кинувся на нього. Але старець, що з'явився, став невидимий. Другого дня після цього Адріан відчув у душі занепокоєння. На нього повстали деякі зі старших братів. І скільки настоятель не захищав Адріана, вони змусили його вийти з обителі. Залишивши Білобережську пустель, Адріан дійсно протягом трьох років ніде не міг знайти собі спокою або притулку. У деяких монастирях він і хотів було залишитися, і навіть отримував на це від настоятелів визволення, але раптом з якогось іншого боку зустрічав перешкоду, і його бажання залишалося безуспішним. Іноді справа про визначення Адріана в монастир доходила до затвердження архієрея, але владика, який ніколи не бачив і нічого про нього не знав, понад всяку надію відмовляв настоятелю в проханні про його визначення. Протягом цієї трирічної мандрівки Адріан, за пророцтвом старця Макарія, який був йому старим, справді зробив щось, мабуть, докірливе, і ще... і... Між іншим, він так був запеклий проти старця, що після півтора року свого бродяжництва, проходячи в місто Козельськ, своє від монастиря. Але коли почало приходити фатальне триріччя, серце Адріана почало пом'якшуватися. І він у травні 1862 року, всупереч своєму навмисному шляху, зробив гак двісті верст, щоб тільки побувати в Оптиній пустелі. Коли він прибув до цієї обителі, вже майже два роки минуло з того часу, як старець Макарій помер. Тоді він звернувся за порадою до наступника покійного, старця Амвросія: що йому зробити і як бути і жити. Старець Амвросій порадив йому заздалегідь сходити на могилу старця Макарія і попросити пробачення. Виконавши цю пораду, Адріан повернувся до старця Амвросія і оголосив йому, що після поклоніння могилі спочившего серце його заспокоїлося і ніби підказало йому, що він прощений. Ще місяць залишався до закінчення призначеної старцем Макарієм винному трирічної епітимії після вигнання його зі своєї обителі, але за порадою старця Амвросія він уже вирушив прямо на проживання у своє колишнє місце – Білобережську пустель. Тут наведені приклади швидкої допомоги Божої потребували її молитвами старця Макарія, свого часу загальновідомі. А скільки було ще таких, які залишилися відомими лише Єдиному Господу та тим людям, які зверталися до старця по допомогу! Скільки можна було щодня нарахувати зцілених душевно! Одні йшли від нього втішними в скорботах, інші збуджені були ним від гріховного заціпеніння, інші дозволені від кайданів розпачу тощо. Ті, що прославляють мене, прославлю, – сказав Господь (1Цар. 2, 30). Ці слова цілком можна віднести до описуваного тут блаженної пам'яті старцеві Макарію. Господу завгодно було відкрити деяким, якою славою Він сподобав смиренного старця ще за життя його. Наводяться тут із цього приводу два записані ієросхимонахом Анатолієм чудові випадки. Один благочестивий відвідувач Оптиної пустелі розповідав таке: «Ще до знайомства мого з Оптіною вкотре представився мені в сонному баченні внутрішній устрій її храму, спорудженого на честь святої Казанської ікони Божої Матері, точно в такому вигляді, як воно було насправді 263 . Стояв я наче серед церкви під час якогось урочистого богослужіння. Царська брама була відчинена, і в вівтарі по обидва боки святого престолу стояли в два ряди ієромонахи у повному священичому вбранні. Їхнє стояння і благоговіння мені дуже сподобалося, і я втішався, дивлячись на них. Тільки один із ієромонахів, що стояли у вівтарі, здався мені винятком з цього сонму смиренних ченців, і він, зізнатися, трошки бентежив мене. Але ось чую, якийсь голос каже мені: "Не спокушайся і цим ченцем. Він так тримає себе від простоти, і ти даремно їм спокушаєшся. А ось, якщо хочеш, подивися он там (при цьому як би хтось вказував мені на придільний вівтар з південного боку), он там є мудра." З цими словами ніби хтось узяв мене за руку і повів у південний вівтар в ім'я Воздвиження Хреста Господнього. Увійшовши туди, я побачив святого престолу, що стояв на південній стороні, на вигляд смиренного, але дуже святоліпного старця. „Ось це мудра простота!“ – сказав мені той самий голос. Згодом, коли Бог привів мені побувати в Оптиній пустелі і в самій Казанській церкві, я надзвичайно здивувався тому, що ніколи раніше не буваючи в цій обителі, я побачив усе тут зовсім мені знайомим. Особливо ж вразив мене вигляд ніколи раніше не баченого мною старця Макарія, абсолютно подібний до того, що років зо два тому представлявся мені в сонному баченні». Старець Макарій, коли приходив у монастир на обідню, справді в Казанському храмі завжди ставав на тому місці, де бачив його в сонному баченні згаданий тут богомолець. А ось ще випадок прославлення Господом Богом смиренного старця Макарія, коли він ще живий. Вищезгадана Севського монастиря черниця Макарія (Домогацька) 27 травня 1862 року в присутності багатьох осіб у халупці старця Амвросія розповіла таке: «Це було, – говорила вона, – ще за життя батюшки Макарія. У червні чи липні 1860 року нашого монастиря послушниця Єлисавета разом з іншими двома черницями приїхала до Оптіни до батюшки Макарія. Всі вони за звичаєм помістилися в монастирському готелі, визначеному для приїжджих черниць. Не зайве помітити тут, що послушниця Єлисавета особливо чудова була простотою вдачі і безліччю завданих нею скорбот через бідність після мирського життя в достатку. З вікон келій черниць, що зупинилися в них, був вид на вітальню і на доріжку, що пролягала через ліс зі скиту на готель. Одного дня, близько восьмої години ранку, сиділа Єлисавета в одній з цих келій і дивилася у вікно на скитську доріжку і раптом почула звуки дивовижно приємного співу, що долинали звідти. Дивиться: іде старець Макарій, а збоку від нього дванадцять чоловіків, одягнених у білі ризи і зі схимами зверху. На головах у них були схематичні ляльки, теж білі й блискучі. Якесь дивне внутрішнє почуття підказувало їй, що це святі апостоли. Двоє з них вели старця під руки, а деякі йшли попереду і несли свічники з запаленими свічками. Між тим, простодушний послушник не надав цьому баченню особливого значення. Вона уявляла собі, що, напевно, в Оптинській пустині встановився звичай нести Святі Дари з такою урочистістю для причастя хворих; а в готелі в цей час була хвора жінка. Єлизавета в своєму самозабутті, мабуть, не подумала про те, що бачила святих апостолів. Старець дійсно прийшов з монастиря в готель в кінці ранньої меси, але, крім Єлизавети, ніхто не бачив супроводжуючих його чоловіків. Коли ця послушниця пішла до церкви на пізню месу, вона випадково зустріла на гостинному подвір’ї старця, який повертався до монастиря. Прийнявши від нього за звичаєм благословення, вона пішла з ним однією доріжкою, а інші, що супроводжували старця, йшли позаду. Минувши кілька кроків, старець, звернувшись до неї, спитав: „А кого ти, Ліза, нині бачила?“ Послушниця й уявити не могла, щоб старець знав про бачене нею, але, схаменувшись і все ще добре не розуміючи сенсу старця питання, відповіла: „Я бачила, батюшка, апостолів“. – „А кого вони вели?“ – продовжував старець питати з усмішкою. Вражена таким несподіваним відкриттям її таємниці – бо до цього ніхто про це не знав, – Єлисавета скрикнула: „Ах, батюшка, та вели ж вони Вас!“ При цьому старець суворо заборонив їй відкривати це будь-кому до самої його смерті». Баченню цьому ми віримо безсумнівно, як справжній події. Бо коли Сам Господь, Цар Небесний, був у Свого часу серед учнів Своїх як служиш, коли вмивав ноги їх на Тайній Вечері, подавши через це їм образ найглибшого Своєї смирення і разом з тим вклавши в стопи їхню Свою Божественну силу, щоб вони неперемикано могли йти в мир, щоб вони могли йти в мир, щоб вони нічого не могли йти в мир, щоб вони неспроможно йти в мир. якщо й найближчі учні Господа святі апостоли за прикладом свого Вчителя Бога своїми потужними молитвами, ніби руками, підтримували і підкріплювали вірного раба Божого старця Макарія, ведучи його до певної Промислом Божим мети, тобто до продовження праць апостольських, щоб таким чином цілити багатолюдні і недуги. гріхами душі. Глава 20. Старець Макарій ухиляється від настоятельської посади та архімандритського сану і складає деякі обов'язки. Його любов до віри та Церкви Православної та ревнощі щодо віри та благочестя. Вдячний лист за це до нього від Московського митрополита Філарета. Стежить старець за духовною літературою та з великою участю ставиться до вітчизняних подій. Смутку старця в останні роки його життя і розв'язання подивів з цієї нагоди Збіг народу в Оптиній пустелі при старця Макарії було дуже велике. Але воно з часом дедалі більше зростало. Особливо багато відвідували Оптину пустель, які мали взагалі прихильність до цієї обителі і особисто до старця Макарія жителі міст Волхова і Мценська Орловської губернії, що відрізнялися своїм благочестям. Відомий колишній настоятель Волховського монастиря, сойменний старцю Макарію (ревний сибірський місіонер між інородцями), архімандрит Макарій (Глухарєв) 264 вказував навіть багатьом на оптинського старця Макарія як свого наступника в їх Волховському монастирі. Внаслідок цього після смерті цього приснопамятного архімандрита, що відбулася в 1847 році, депутація болховських громадян прибула в Оптину пустель, щоб просити старця Макарія дати свою згоду на заняття в сані архімандрита настоятельської посади в Волховському монастирі, іменемом також відпустив його до них. Але смиренний старець рішуче відмовився від цієї честі. Дізнавшись, що про це вже зроблено без його згоди подання вищому духовному начальству, він поспішив відхилити його через деяких благодійників обителі за допомогою однієї вищої духовної особи. Тим часом тілесні сили старця батюшки Макарія з часом все більше слабшали, а праць йому все більше і більше додавалася. Часто втомлений, змучений довгим спілкуванням з народом, ледве переводячи подих, не маючи сил не лише говорити, а й вимовити виразно одне слово, повертався він із монастирського готелю до скиту зі свого щоденного подвигу. З сумом дивилися близькі до нього ченці на таку його знемогу і нерідко намагалися просити його поберегти себе заради них та багатьох інших, яким дорога була його життя. Просили принаймні скоротити листування, мабуть виснажує його сили ще більше усної розмови. Що ж мені робити? - Відповідав велелюбний старець. - Не писати зовсім не можна; а відповідати одним і ображати мовчанням інших – я цього не можу». Іноді старець, здавалося, ніби падав духом під вагою свого хреста, але це здавалося. Бо благодать Божа, що немічних лікує і зміцнює, завжди була властива його духу, подаючи фортецю тілесним силам, що його слабшали. Справді, зважаючи взагалі на слабке здоров'я старця, його щоденні, майже безперервні праці, що нерідко відвідували його хвороби і похилі літа, – не можна було не зізнатися, що тільки сила Божа могла підкріплювати виснажену плоть його для перенесення таких великих і різноманітних праць. Не раз, проте, відчуваючи крайню знемогу і занепад сил тілесних, старець і сам наважувався припинити своє духовно-повчальне листування, що зовсім множилося щороку, але за прикладом свого духовного вождя і вчителя старця Лева і, звичайно, не без таємного сповіщення волі Божої і переможений душею тілесними хворобами, бачачи притому множення недуг громадських, найбільше по смиренності, не наважився сам зійти з визначеного йому Богом хреста, на який звела його те ж христоусліджувальне кохання, поки не випустив він на ньому свій дух. Крім того, при множенні року від року кількості відвідувачів для старця все відчутнішим і відчутнішим ставало позбавлення усамітнення. «Молва, чутка, – писав він до своїх севських родичок, – і щоденна чутка. Коли схаменуся? Коли позбудуся потьмарення і увійду до себе? Не знаю. Пошкодуйте мене і помоліться, щоб я позбувся спокуси і себе, і інших. Тільки й знаю, що говорю та говорю, і щодня на вітальню скільки разів схожу; і не видно результату. Одні їдуть, а інші їдуть; а я, грішний, скрізь поспівав. Горе, та й годі! Душа гладна без їжі; читати часу мало; та й те: яке читання в сум'ятті? Ну що робити? Потрібно потерпіти; а хто знає, коли покличуть у вічність? Літа, слабкість, все зближує до того; а я недію. Господи, помилуй і спаси, за невимовним милосердям Твоїм!» Особливо відчувалося старцем позбавлення усамітнення, коли сприятливі обставини вказали час розпочати видання книжкових праць блаженної пам'яті старця Паїсія Величковського. Неодноразово батюшка Макарій висловлював це своїм близьким учням та знайомим. Одного разу, ще в 1847 році, будучи в будинку панів Кірєєвських у їхньому маєтку – селі Долбине, старець і їм про це сказав. Це дало Івану Васильовичу думку побудувати для старця відокремлений будиночок у їхніх володіннях 266 . Після від'їзду батюшки Макарія до обителі Івана Васильовича негайно повідомив цю думку своїй дружині, а вона розповіла про це старцеві і просила його згоди на це. Старцю така приємна була ця пропозиція, що він сам тоді ж приїхав дякувати за нього привітних долбінських власників. У той же час обрано їм і місце для будиночка, в глибині березового гаю, за версту від панської садиби. Будівництво будиночка закінчено було навесні 1848 року, і старця запрошено господарями на його освячення. Увійшовши в нього вперше з келійником своїм батьком Іларіоном, старець заспівав: «Гідно є як воістину блажити Тебе, Богородицю...» – і знову дякував господарям за їхню старанність. З тих пір він, випросивши дозволу духовного начальства, іноді відвідував влаштований для нього будиночок, проводячи в ньому щоразу по кілька днів з кимось зі своїх учнів для заняття, що нічим не розважається – приготування до видання святоотцівських книг. Але цього малого заспокоєння для старця Макарія, що слабшає тілесними силами, було недостатньо. Бажаючи усунути від себе господарські турботи, пов'язані зі званням начальника скиту, щоб мати більше свободи для духовних занять, старець неодноразово просив настоятеля обителі ігумена Мойсея скласти з нього начальницький тягар, але на прохання його і брат відстрочував свій намір. Нарешті 1852 року старець відновив колишнє своє прохання. Але так як ігуменові відомо було, що незабаром він має бути поважний саном архімандрита, то старець і цього разу отримав від нього таку відповідь: «Почекайте, ось, чути, нам шапку хочуть дати, то вже почекайте». Шапку справді незабаром ігумену було дано, і наступного, 1853-го, року старець Макарій передав посаду начальника скиту скитському ієромонаху Пафнутию. Це було 30 листопада, того дня, коли чотирнадцять років тому він прийняв над скитом начальство. Зібравши скитську братію в церкву, старець оголосив, що він з власної волі настоятеля архімандрита Мойсея складає з себе звання скитоначальника. Після спільної молитви з поминанням на ній поіменно про здоров'я та порятунок усіх скитських братів старець із земним поклонінням випросив у всіх прощення. Також і брати прощалися зі старцем, приймаючи водночас благословення у нового начальника. Докладніше про цю обставину так писав старець до своїх севських родичок: «Слава Богу! Нині скінчилося 14 років моєму управлінню скитом, хоч і не вартий цього іменування, – але Божою допомогою, заступництвом і заступництвом Матері Божої і угодника Божого, Хрестителя Христового Івана, за молитвами отця нашого архімандрита Мойсея, і ігумена Антонія, і всіх батьків і братів. Хоча багато в чому грішив і братію ображав і багато в чому спокушав, але любов'ю їх був покриваємо; а їхнім послухом і примушенням себе всі справи зовнішні виконувались. Про душевні успіхи і немочі знає Сам Бог і совість. Врятуй їх, Господи, і помилуй їх молитвами! Отже, нині, після пізньої обідні, ми з отцем Пафнутієм пішли до отця архімандрита, я отримав благословення на звільнення (за попередньою нарадою), а він – на вступ до управління. Зайшли до отця Антонія; отримали і його благословення, потім у нашому храмі, разом із зібраною братією, відслужили Божій Матері з акафістом молебень і святому Іоанну Предтечі 267 , і після короткої бесіди, пристойної до цього, я просив у них прощення, дякував за їхню любов і послух і про послух і про послух послух та любов. І тепер, подяка Господу, відчуваю певне заспокоєння. А ви привітайте мене з цим давно бажаним моїм прихильністю до залишення цього, хоч малого, начальства». Скитський літописець із цього приводу зробив таке зауваження: «Зміна ця (передача начальства над скитом), зрозуміло, лише зовнішня. Але все-таки думка, що батюшка слабшає, потроху складає з себе тягарі, щоб легше йти до своєї Вітчизни (Небесної), для нас важка, і мимоволі сльоза котиться з очей, а серце леденіє від думки про розлуку з батьком і благодійником». Щоправда, зміна ця була лише зовнішня; тому що порядок життя духовного в скиті, як і взагалі у всій обителі, внаслідок цієї зміни анітрохи не змінився. Новий начальник дбав більше про зовнішні порядки та потреби скиту, анітрохи не виходячи з послуху блаженному старцеві, який поводився з ним як з одним зі скитських братів, навіть і обсипав його іноді за будь-що докірливими. Такою була сила Божої благодаті, що діяла в старці Макарії! Вона мимоволі підкоряла серця та начальницьких осіб. За заведеним у скиту порядку начальник скиту затверджується і посаді братнього духовника всієї обителі. Так було і з отцем Пафнутієм. Він зазвичай сповідував братію та деяких мирян. Можливо, з того ж часу, а можливо, і ще раніше старець Макарій залишив і духовну посаду: тобто вже нікого не сповідував, а тільки старчував, тобто приймав від приходів до нього одкровення помислів і викладав поради і настанови, як протистояти жорстокій і невіддихливій брані від тих, що знаходилися за бісівськими худими. у Святому Євангелії, навчаючи словом і ділом, найголовніше ж – прикладом власного смиренного життя. Все ж таки увага і старання старця головним чином звернено було до викорінення в гордості, що відносилися до нього, і походу від неї зловживання і до насадження в душах їх смирення. Так, наприклад, писав він до своєї севської племінниці черниці Меланії: «Вини себе і за те, що не маєш любові до М. П., бо Господь наказав і ворогів любити. Любов і смиренність, окрім усіх справ, врятують нас. Духовна війна мудра. Ворог хитрий і сильний. А хто озброїться на нього смиренністю, проти того й хвилини постояти не може. Але смиренність набути – багато праці та уваги потрібно. Бо ворог чинить опір цьому й наводить усе неприємне для нього. А скільки згубне злопамятання, читай у святого Іоанна Ліствичника та авви Дорофея та Зосіми». І в усіх майже листах проводяться старцем Макарієм ці думки. Тому і зібрання всіх його листів воістину можна назвати вченням про терпіння, самодокорення, смиренність і любов. Сам же старець усі ці чесноти показував у собі на ділі. Його любов, можна сказати, обіймала весь рід християнський і особливо близьку до його серця дорогу батьківщину. Як ревнитель єдиної правдивої православної віри Христової, він радів благотворному впливу її на серця православних. «Слава Богу! – писав він до своїх у Сєвськ. – Православна наша віра одушевлює і втішає наші серця. Хоч і мізерні ми ділами, але не відпадаємо надії на милосердя Боже; і будемо волати до Нього, нехай врятує нас іміж звісткою долями!» Або в іншому листі: «Дяка Господу, що ви проходите час святого посту мирно і спокійно. Господь втішає вас при слуханні церковного богослужіння, яке Церква так премудро розташувала і влаштувала, наставлена ​​Святим Духом». Навпаки, старець дуже сумував про поширення різних релігійних оман і моральному псуванні взагалі серед російського суспільства. Наприклад, так писав він до вищезгаданих родичок: «В даний час ми читаємо „Про відносини римської церкви до інших церков“ Авдія Востокова. І як гірко бачити всі витівки тата та його воїнства – єзуїтів та пропаганди! Скільки він робив хитрощів у досягненні верховенства пап та непогрішності їх та у багатьох нововведеннях догматичних у церкві, після відпаду від Грецької Церкви! А наша Церква стоїть у чистоті вчення Христового та апостольського та Святих Вселенських Соборів. А вони внесли єресі. І наша Церква вважає їх єретиками. А вони й досі посилюються поширювати свої єретичні навчання до нашої люб'язної та православної Росії. І багато хто з аристократів вже захопився їхнім вченням, перейшовши в католицизм, і намагаються побратимів туди ж захоплювати. Допущено було віротерпимість; а нині вже й проповідь виникає їхнього хибного єретичного вчення». Про майбутній шлюб однієї з родичок старця з католиком він писав: «К. пишуть і радіють про пропозицію, зроблену М. католиком. Але я не радію цьому. А якщо здійсниться (шлюб) без приєднання його до нашої Церкви – то дуже скорблю. Я написав їм, що немає мого благословення. Вони такі байдужі до своєї релігії, - пишуть, що "мало різниці", і не розуміють, що може походить від відмінності віри і в подружжі, і у вихованні дітей. Одне те, що приступають до Чаші Христової неоднозначно, та інші багато догмати вже роз'єднують їх союз дружби та однодумності. А щоб він потім звернувся, це сумнівно. Навпаки, у них думка на Заході та в усіх них, щоб і всю Росію окатоличити. І вже до цього багато хто приступає; і з наших, хто прийняв їхню віру, князі Гагарін і Голіцин пишуть брошури і висилають до Росії... Яка ж тут надія на щасливу долю? Хіба тільки одна холодна байдужість до віри подасть хибний і уявний спокій. Я цього не бажаю». А після вчинення шлюбу всупереч волі старця він писав: «Як же не боляче для мене бачити в членах моєї спорідненості змішання з єретиками! Я на них не гніваюсь, але болю про них; а писати до них не хочу. Пусте і марне марнослів'я! Вони не послухалися, поєдналися з єретиками; і тепер не послухають приєднання їх до нашої Церкви». Про католицьку пропаганду та про небезпеку від неї православ'ю в Росії старець і ще писав: «Яке скрізь сум'яття та повстання на нашу Православну Церкву! Не пам'ятаю, чи писав я до вас: вийшла нещодавно книжка – 158 сторінок дрібного друку, осьмушкою, надрукована в Парижі, написана якимсь нашим князем Голіциним. Силиться доводити від наших книг про панування папи та про інші догми, що західна латинська – істинна, а Православна Грецька Церква – відступила. Закликає Російську Церкву до з'єднання із західною та з папою. І все це натяжно та хибно. Право, гірко й скорботно серцю було читати такий напад на Церкву – і від кого? Від своїх дітей. Звісно, ​​не кожен повірить, а більше затверджених у вірі; але байдужі до віри, а ще кульгаючі аристократи, мабуть, отрутою цим напояться і ухилиться туди. А тим часом книг, мабуть, вже розпущено чимала кількість по Росії. Кожен, їдучи з-за кордону, привезе цю книгу як коштовність. Ось як наша Церква страждає! Вівці взяли або беруть на себе самочинний обов'язок вчення і не хочуть слухати пастирів Церкви, перелазять іноді на огорожу і розпудять вівці. Але, Господи, не віддай нас до кінця, заради Ймення Твого, але затверди Церкву Твою Православну на нерухомому камені заповідей Твоїх і вченні Святих Вселенських Соборів, у згоді з Грецькою Церквою, від якої ми й віру прийняли». Ще: «До мене пише один ревний спостерігач: в Америці склалося якесь суспільство під ім'ям мормонів, особливе християнство. Багатоженство дозволено і відрізняються працьовитістю. Ціла провінція зібралася до півмільйона. Начальнику їх ніби ангел дав нову біблію, або Злату книгу. У ній всяка суміш християнських догматів та відступ від істини. У Німеччині проповідується явно напівхристиянство, подібне до стародавнього аріанства. Страшно сказати: Божество і чудеса Спасителя нашого Господа Ісуса Христа не визнаються. І це лжевчення поширюють лютеранські пастори за допомогою друкованих книг. Воно вкрадається всюди. У Європі тепер більша частина освіченого юнацтва не вірить нічому, крім свого розуму. Папа намагається всіх привести до католицизму; і один наш князь і єзуїт Гагарін видав брошуру: чи може бути Росія окатоличена? Ось у якому лиху знаходиться наша Церква і всяк правовірний, а особливо юне покоління! Але ідол нашого часу – нечувана розкіш – змушує всіх бажати та шукати багатства. Залізниці, телеграфи, всесвітнє купецтво! Благородство осміяне. Усе це веде до чого? Бог знає. Нині стали модними слова: допотопне, всесвітнє... Навіщо ці слова хилиться? Розумій та розуміє!... Чи не повинні ми зближуватися один з одним любов'ю та смиренністю? Хай не спіткає нас неготових година смертна, а найгірше оного – засліплення похмуре, що розливається по всесвіту! Як нам не дякувати Господу, що удостоїв нас відлучитися від світу і зберегтися у православній вірі! При частому зіткненні з людьми, що протимудрять, чи довго похитнутися розуму і захопитися їхніми думками? Що часто трапляється з багатьма. Отже, дякуватимемо Господа серцем і устами і ділами добрими – миром, любов'ю та смиренністю». Ще в тому ж дусі і значенні писав старець до невідомої особи: «Що робиться у світі, до нас ще менше доходить. Але подібні, описані Вами випадки до глибини вражають душу. Говорю це власне не про себе, але взагалі про братів наших, що подвизаються і ще можуть піддатися принаді ворога, що шукає поглинути всякого, що не уважає і віддається метушні миру і чуттєвості. І ворог стільки зухвалий, що озброюється на матір нашу, Святу Соборну та Апостольську Православну Кафоличну Церкву; у різний спосіб намагається похитнути її то папізмом, то лютеранізмом, то вільнодумством. Але Церква наша поки що зберігається благодаттю Божою, і брама адова не здолають її (Мф. 16, 18). Лиха зазнає; але, за словом святого апостола, як і єресем подобає у вас побуту, нехай майстерний явлені бувають у вас (1Кор. 11, 19). Будемо не спати і стоятимемо на твердому камені віри нашої Православної Церкви. Самі собі, і один одного, і весь живіт наш Христу Богу віддамо! В іншому листі до того ж особі писав старець так: «Пояснюєте Ваші зауваження про наш час, що знаходиться в русі і хвилюванні: чогось шукають доброго і нового. Але як його шукають? І де хочуть знайти? Цивілізація та прогрес! А на православну релігію не звертають уваги. А на тій-то ґрунтується все наше блаженство, і тимчасове, і вічне. Розумні, вчені, освічені люди хочуть по-своєму вірити, а не як вчить нас Православна Церква. Вчення Церкви непогрішне, хоча у виконавцях того й знайдуться ті, що грішать. Але частина не є цілим; а насмішники над грішниками звертають свою мову на всю Церкву; а в Церкві все наше благо і спасіння. Таїнства церковні є провідники в Царство Небесне; служителі цим і здійснювачі – духовенство, на яке так нахабно і отруйно нападають освічені розумники і заражають немічних, а більше напоюють цією отрутою юнацтво...» і далі. Ще в одному листі: Що робити? Нині темна сила міцно озброюється проти світла істини, і розум намагається взяти гору над вірою і противиться Церкві; але, за словом Господнім, ворота адова не здолають їй (Мт. 16, 18). Хоча і багато хто захоплюється в мережі лукавних, а більше жалюгідне молоде покоління напоюється гіркою отрутою думок супротивних, які ще згубну отруту свою поширюють і в народі через шкідливі брошури, що пускаються в народ для читання замість моральних і моральних наставлень. Шкода бідну люб'язну нашу матінку Росію, якщо, за Вашим словом, жнива ці скоро встигнуть під серп! Якщо ж це неминуче має бути, то віруючим треба молитися милосердному Господу, нехай відверне праведний гнів Свій від нас... і не дай, Господи, нам дочекатись і бачити нещасні випадки, якщо вони будуть у нас. Благодійна Європа навчила нас зовнішнім мистецтвам і наукам, а внутрішню доброту забирає і хитає православну віру; гроші до себе перетягують. Не можу нічого судити право. Бачу тільки, що ми хворі душевно і цього не бачимо». Про успіх же католицької пропаганди між православними старець писав так: «Про перевагу пропаганди римської церкви перед православною та благодійною оною закладами має помітити, що як причиною відпадання її від православ'я була владолюбство та інші людські цілі та розрахунки, то і всі її дії засмучені тією ж недугою і тими недугами; і немає в них підприємств чистих за Бозом і совістю, як у Церкві Православній. Тому дії останньої скромні і тихі. Зазирни в історію часів Фотія, патріарха грецького, який навернув Болгарію в християнство, і побачиш, що тоді робили папісти і для чого. І досі триває те саме. Папісти не дбають перетворювати турків на християнство, а намагаються спокушати православних греків і болгар зі справжнього шляху. Дії їх завжди ґрунтувалися і ґрунтуються здебільшого на брехні та підступах». І в інших листах писав старець про той самий предмет з великою скорботою. Все це писано було у п'ятдесятих роках ХІХ століття. Внаслідок такої ревнощів щодо віри та благочестя старець Макарій удостоївся отримати від Московського митрополита Філарета наступне писання: «Преподобний отець Макарій! Вітаю Вас та батька настоятеля Вашої обителі; і всьому братству Вашому мир і благословення Боже і безперечне, під осінінням благодаті Божої, перебіг шляхом спасіння і досконалості! Благословенна жалісна скорбота Ваша про повстання на Православну Церкву людей, що від нас вийшов, але не беша від нас (1Ів.2:19). Моліться, та Господь непереможною Своєю допомогою охоронить її і втішить і нас, смиренних, втішить про неї та з нею. Православна Церква, яка завжди войовнича на землі, багато віків у вітчизні нашій опікується, нині, за гріхами нашими, наближається до того, щоб знову з'явитися гнаною. Твердження на Тебе тих, що сподіваються, утверди, Господи, Церква, що ти здобув чесною Твою Кров'ю. Прошу Ваших молитов про мою негідність і немічність, перебуваючи з щирою, ніж про Господа, до Вас любові. Філарет, м. Московський. Травня 11, 1859. Надсилаю Вам викриття на одне з повстань проти Православної Церкви». При всіх своїх майже безперервних багатотрудних заняттях і силах, що слабшають, тілесних старець Макарій знаходив час і можливість стежити за духовною літературою. Він отримував усі часи, що видавалися, духовні журнали та періодичні видання, як то: творіння святих отців, «Християнське» і «Недільна читання», «Православний співрозмовник», «Православний огляд», «Мандрівник», «Духовну» та «Домашню бесіди». З чотирьох останніх волів «Духовну бесіду» та «Домашню». Крім того, цікавився книгами духовного змісту, що знову видавалися, і при нагоді робив про них свій відгук. Так, прочитавши «Листи про християнське життя» відомого єпископа Феофана, Затворника Вишенського, незабаром після виходу їх з друку, старець писав про них одній особі: «Книжку „Листи про християнське життя“ я знаю і чекаю незабаром на ту посилку. Я її прочитав, та ще не всю. Книга дуже гарна; але про молитву в деяких місцях дуже сміливо сказано, як то: у серці мати розум і що це кожен може робити, шукати в собі теплоту та інше. Недосвідчені візьмуться за це і нічого не знайдуть, зніяковіють; а мало хто відчує, захопиться і впаде в красу. Святі отці кажуть, що на це потрібно багато часу, подвигу, праці і наставника непривабливого і що в чисту молитву один від тисячі тільки сягає, а що по ній один від темряви. Це слова святого Ісака Сиріна. Він же пише в Слові 2-му: хто раніше досконалого навчання в першій частині діяння приступає до другої - видіння, яке полягає в духовному повчанні та молитві, на того гнів Божий знаходить 268 ; там побачите чому, і далі: "Як Божа, - каже, - сама від себе приходить, тобі не відчуваєш. Їй, але якщо місце буде чисте, а не погано. А якщо зіниця очесе душі твоя чиста немає, нехай не посмієш глянути на округ сонця, та не я віра і смиренність, і сповідання серцеве, і малі діла, що за твоєю силою, і відкинений будеш“ 269 та інше. Молитва розумна є найвищою за всі діяння, за словами святого Григорія Сінаїта. І «хто безстудно і зухвало хоч до Бога вчинити, і сповідати Його чисте, і здобути Його в собі нудячись, зручність умертвляємо їсти від самих бісів, якщо попуститься» 270 і далі (святого Григорія Сінаїта «Повчання безмовним», розділ 7 «. І пишуть святі отці: "Хто проходить молитву і помірність, на тих сильно і люто нападають біси; і якщо ми не маємо на них зброї - смирення, то зручно скидають". Нині багато видано книг про це діяння. „Добротолюбство“ та інші батьківські книги Вам відомі; але треба проходити його з наставником, а не самочинно. Старець Паїсій у листі до софронієвського старця Феодосія пише, що він про видання батьківських книг і радістю, і страхом одержимий, а чому? Прочитайте самі в житті старця Паїсія до Феодосійського архімандрита листа на сторінці 265 першого видання 272 . У нас є написана стаття на застереження від самочинного діяння цього; але часу немає виправити, а хотілося б видати. Не думайте, щоб я засуджував оцю книжку. Я знаходжу в інших матеріях дуже корисної та сповненої істини. А як Ви просили моєї думки, то я й сказав відверто - що знайшов. Потрібно простіше: молитвою Ісусовою треба молитися всім і відганяти помисли; але не шукати нічого, окрім помилування. А Господь, дай молитву, що молиться, дасть і розумну молитву, за словом Петра Дамаскіна. А то у ворога багато підсад, і подвижників спокушає під виглядом істини хибними діями. Втім, щиро бажаю, щоб у всьому принесла користь ця книжка. Спаси, Господи, що написав її». Кожна велика подія вітчизняна викликала глибоке співчуття у чуйній душі старця Макарія. Відома невдала Севастопольська кампанія у 50-х роках минулого століття приковувала до себе його увагу. Незважаючи на свої постійні дозвілля і немочі тілесні, під час облоги Севастополя він просив прочитувати собі звістку про хід її з «Московських відомостей» і при кожній радісній звісті або подає надію на успіх тішився як дитя і славив Бога; а при вісті про невдачу сумував і тужив молитовно. 1854 року 16 жовтня старець так писав до однієї близької особи: «Війна сатани проти Хреста триває і чим скінчиться, одному Господу відомо. Звичайно, нам це покарання за наші гріхи, проте з милістю і покровом Божим. Не було б Його захист і покрив, що могли б вони зробити з такою сильною армадою і полчищем католицизму, протестантства, ісламізму, за такого несподіваного і несподіваного нападу?! Право і правдиве слово Господнє. Якби ми виконували волю Його, то (виконувалося б): пожене один тисячі і два двигнети темряви (Втор. 32, 30) ... Треба нам молитися Господу і умилостивляти Його покаянням і благим життям. Хай збереже Господь Православну нашу Церкву і дітей її, братів наших, які підпали мусульманському ярма і багатохристиянському тиранству. Вони, бідні, без захисту. Уся Європа обрушилася на нас та на них. Один Бог наш помічник та покровитель; і Він нехай буде нам на спасіння. Покличемо до Нього в цих скорботах, і почує нас. Він сильний і нині коня і вершника вкинути не в Чорне море, а в Чорне море, і позбавити людей Своїх від гіркої роботи розумного фараона, і тристати його зруйновані знищити. Але що наш розум? Ми повинні впасти перед величністю слави Його в безодню смирення і чекати, щоб воля Його була на нас». Тієї ж особі старець ще писав: «Про справи Європи і війну теперішнього часу міркувати я не можу і зі свого боку не смію робити великих висновків, крім того, що ця війна є перст Божий і бич, який карає нас, що ухилилися від правого шляху і йдуть непокірним, широким і просторим. Багато хто поклав живіт свій на боротьбі, вірно, отримає залишення гріхів, і багато хто увінчується нетлінними вінцями слави небесної; а решта ближніх їх, та й усе взагалі, страждаючи на це серце і багато в чому потребуючи, мимоволі залишать розкіш і утвердяться у вірі. Долі Божі для нас незбагненні, і Йому Єдиному відома майбутня вся, як минуле і сьогодення. Будь воля Його свята на нас; але ми повинні молитися, нехай милостивий буде до нас, грішним, і помилує світ». Смиренно вдаючись у волю Божу за несприятливих для Росії звісток про війну, старець за звичаєм своїм переносився думкою до боротьби духовної. Так, він писав до своїх севських рідних: «Я знаю, що ви перебуваєте в боротьбі, і сильна війна – не менша за Севастопольську. Але там зброя: мідь, залізо, сталь, свинець, чавун, порох, вогонь, хитрість та сила людська; а в нас зброя іншого роду: віра, надія на Бога, самодокорення, смирення, терпіння, молитва і всеосяжна любов. Залишаючи цю зброю, впадаємо в руки супротивних, і вони руйнують наші душевні кістки, кидають і нудять у кайданах збентеження і зла пам'яті. А тут мучителі: заздрість, запопадливість, помова доброго і весь злий собор пристрастей – без ласки мучать. Потрібно ж нам не залишати рятівних зброї і вони скидати супротивних, навчаючись лайки на практиці». Але незабаром одна за одною пішли сумні вітчизняні події. У розпал війни, 18 лютого 1855 року, помер государ імператор Микола Павлович. Несподівана звістка про його смерть викликала у старця рясні сльози. Причому він, як передавав свого часу один сучасний йому ченець-старий, висловив таку думку, що імператор Микола тримав Росію в залізних руках і цим стримував згубне свавілля своїх підданих, а що свобода, що очікувалася після нього, завжди приводила і приводить людей до неприборканої свавілля, повинна принести. Тепер ми й бачимо це насправді. Втім, скорботу свою про втрату государя старець розчиняв втішним роздумом про його християнську кончину. Так, писав він у 1855 році своїм рідним у Севську: «24 лютого. Цими днями прочитав маніфест нового государя Олександра II. Не можна було без сліз читати про смерть государя Миколи I. І в таку велику епоху для Росії! Збережи, Господи, нашу православну віру і Святу Русь від нашестя іноплемінних і від злого їхнього наміру... упокорити (тобто принизити) Росію. Молитимемо Господа допомогти нашому новому імператору і христолюбному воїнству. Час смертний поблизу є, а ми не готові. Як постанемо перед суд Божий? Ось люди вмирають; і багато знатних осіб за короткий час не стало. А над усіма і батько великої родини – цілої Росії, імператор наш, Микола Павлович, благоговійно відійшов до Господа, виконавши обов'язок християнина – Сповіді та Причастя Пречистих Таїн Христових; перебув у повній пам'яті аж до смерті. Давав повчання спадкоємцю і сімейству, потім попросив у спадкоємця хрест із розп'яттям; благоговійно поцілував кілька разів і сказав: „Будь воля Твоя, Господи!“ - Помер. За великої скорботи про позбавлення батька вітчизни втішно чути про таку його християнську кончину, що подає надію, що у вічності удостоїться блаженства. Про що Свята Церква і всі ми молимо Господа, нехай упокоїть душу його в Царстві Небесному!» Незабаром потім дійшла до старця інша сумна звістка - про взяття ворогом Севастополя. Почувши про це, старець заплакав, як люблячий батько, який втратив єдинорідного сина. Впавши навколішки перед образом Богоматері, він довго молився перед Нею без слів. У перших числах травня 1857 року старець Макарій у супроводі отця Леоніда (Кавеліна) відвідав Малоярославецький монастир на прохання його настоятеля, архімандрита Никодима, і на зворотному шляху через Калугу був у преосвященного Григорія, який у цей час поклав на стару служницю. Володимирській стрічці хрест. Таким чином, старець до кінця свого тимчасового життя прикрашений двома хрестами - золотим наперсним і бронзовим. Отець Леонід (він же і скитський літописець), що супроводжував старця, в літописі зробив наступне зауваження: «За своїм благоволінням батюшка відвідав у Хлюстинській богадельні мого хворого брата. Причому один хворий, лихвинський міщанин, який як тимчасово (за словами наглядача) лютує і сказається і тому при нашому приході лежав прив'язаний до стіни, побачивши батюшку, заволав: "Преподобність отче Макаріє! Моли Бога за нас". Чи був то дух допитливий, що діяв у юнакові, що ходила за апостолами (Дії 16:17–18), чи цей хворий – юрод Христа заради, не знаю. Повідомляю лише пам'яті факт. Ніхто не повідомляв про наше прибуття, і ім'я батюшки не вимовлялося під час його там перебування. Повернулися додому (у скит) благополучно о третій годині. Багато народу чекало батюшку на готелі; а хрест на нього покладений був ніби прообразом хрестів духовних, які чекали його після повернення і відомі лише Богові та наближеним». Але які чекали на старця духовні хрести, або, просто сказати, скорботи, про це читачі дізнаються далі. А тепер подивимося, як ставився старець до перетворень, що очікували Росію – звільнення кріпаків і грамотності серед простого народу. Так, він писав: «У визволенні побратимів наших селян, або просто християн, від кріпацтва ми повинні бачити батьківський Промисл Божий, що милосердився над ними. А багато хто з власників охоче споріднився з цією думкою і чекає перевороту, не бентежиться за позбавлення багатьох доходів, а деякі, також чимало, сумують, думаючи, що не матимуть коштів до звичного розкішного життя, якими вони користувалися від праць тисячі рук людей, які самі позбавлялися. Розкіш, звичайно, зменшиться, яку можна назвати зброєю диявола до смерті душ людських. Але що буде з вільними і як вони скористаються цією свободою – це ще нам невідомо. Ви правильно міркуєте, що може бути те й те. Але ось що невідомо: який принесе плід ця грамотність, що вводиться в народ. Ми тепер уже бачимо в казенних поселянах, які навчилися грамоті: спобуде хтось із них писарем і виявиться нездатним або з будь-якої нагоди втратить місце – то він уже не орач, і батько не має надії на підпору своєї старості. На це заперечують: якщо всі будуть грамотними, цього не може бути. Ну, гаразд. Вони навчаться грамоти, а що читатимуть? Повипустять книг: „Сміх“, „Пустодзвін“ та подібних. Як вони можуть мати вплив на моральність? Що буде тоді – побачимо. Хай буде воля Господня на всіх нас! Або ще: «Серце обливається кров'ю при міркуванні вашому про нашу люб'язну батьківщину Росії, нашої матінки. Куди вона мчить? Чого шукає? Чого чекає? Просвітництво височить, але уявне. Воно дурить себе у своїй надії. Юне покоління харчується не ссавцем вчення Святої нашої Православної Церкви, а якимось іноземним каламутним, отруйним заражається духом. І чи довго це триватиме? Звичайно, в долі Промислу Божого написано те, чому має бути, але від нас приховано через невимовну Його премудрість. А, здається, настає той час, за прогнозом батьківського: „Рятуй нехай врятує свою душу!“» Цікавим і досить повчальним є погляд старця Макарія на сучасне йому чернецтво – що вельми застосовне і до нашого часу. Так писав він 5 липня 1860 року, незадовго до своєї смерті, до одного ієрарха: «При погляді на нинішній спосіб життя чернецтва – як ми далеко ухилилися від того шляху, який нам показаний у батьківських навчаннях, – серце болить! І замість того, щоб шукати доброго бісеру, потаємного на селі сердець наших, задовольняємось однією зовнішністю. А щоб трудитися на пристрасті, мали і редці знаходяться; і через слабкості наші буває спокуса світу, замість того щоб бути світло світові. Ви бажаєте помічати, що полювання на читання батьківських книг почало винищуватися в ченцях. Ось це і спричиняє розслаблення, оскільки немає спонукання до діяльного чернечого життя. Можливо, і є з новоприходящих, що мають ревнощі та бажання спастися; але, бачачи приклади слабкості, перш засуджують їх, потім і самі поневолюються цим, не маючи вірного окормлення і відкидання своєї волі і розуму, - що могло б привести їх до смиренності як сильної зброї на всі ворожі мережі. Не дивно, що й у релігійних журналах сьогодення проявляється щось таке невигідне про життя чернецтва. А про інші літературні видання нема чого й говорити! І все це розливається по всьому християнському світу, який не дивиться на свої слабкості, а пильно дивиться на чернечі та малі недоліки. Втім, ми не повинні звинувачувати нас, що судять нас, але знаходити в собі провини, упокорюватися, приносити покаяння; і Господь сильний врятувати і вивести з рва оного, баченого преподобним Пахомієм, скорботами, напастями та хворобами. Хоч і гірко дивитися на наші слабкості; але багато хто, хто приходить в обитель, знаходять захист від стріл ворожих, яким могли зазнавати мирського життя. Тільки, скільки міг я помітити, корисно і небезпечно надто юних приймати (до монастиря); бо вони більше зазнають впливу слабкої сторони і, навикнувши худому, не скоро можуть прийти до істинного шляху, так що ні до монастиря, ні до світу не можуть. На сьогодні мені довелося чути порівняльний приклад чернечого та мирського життя. Один мандрівник безногий повзком обійшов багато монастирів і на запитання одного ченця, як він знаходить монастирське життя в порівнянні зі світським, відповідав: "Не всі рівні обителі; але думаю так: луг коли обгороджений, то і трава на ньому росте добре; а поза огорожею буває потоптана і поїдена". Простий, але разючий приклад! Ще підбадьорює нас писане Іваном Карпафійським до індійських ченців втішне слово 274 . Потрібно благати Господа, нехай збереже чернецький чин у нашій люб'язній вітчизні і подасть силу і фортецю до перемоги видимих ​​і невидимих ​​ворогів християнству та чернецтву» 275 . Але які ж у смиренного старця Макарія, завжди мирного в дусі молитовника, були скорботи чи хрести духовні? Писав він одного разу до своїх севських рідних: «У мене скорбот немає; скорботи – мої гріхи». Однак до кінця життя відвідали старця та скорботи. Вони полягали в тому, що між ним і настоятелем монастиря, архімандритом Мойсеєм, які завжди жили у світі і взаємної щирої любові, стався якийсь розлад, який, втім, як зараз побачимо, походив не від серцевої нерозташованості один до одного, а від різних поглядів на справи. Так, наприклад, настоятель любив робити в монастирі будівлі, мабуть навіть зайві, а для цього за потребою зводив монастирський ліс і вводив обитель у борги, яких і так було багато. Старець Макарій, навпаки, як вище було сказано, за любов до природи бажав ліс зберігати, і не починати зайвих будівель, і не збільшувати без особливої ​​потреби монастирського обов'язку. Передавалося про це і настоятелю; а він тільки, бувало, скаже: «Так, не людина вже створена для дерева, а дерево для людини» – і потім продовжувала свою справу. Проте час виправдав підприємства архімандрита Мойсея. Усі здається зайвими його споруди згодом виявилися придатними і потрібними, і борги обителі незабаром після його смерті були сплачені одним благодійником, який мав велике прихильність до архімандрита Мойсея і до брата його ігумена Антонія і взагалі до всієї Оптиної обителі. Зауважимо, крім цього, що, роблячи, здавалося б, непотрібні споруди, архімандрит міг бути ще й у такому переконанні: якщо він, заслужений і всіма шановний настоятель, заради монастирських споруд зведе якусь частину лісу, то все це йому буде прощено і вищим начальством, і в крайньому братстві, чи, по крайньому; наступнику ж його, новому настоятелю, довелося б з цього приводу зазнати чималих скорбот: йому зовсім би могли заборонити зводити ліс, незважаючи на крайню потребу, або, принаймні, справа ця могла б сильно гальмуватися. Ще: архімандрит Мойсей, частково через недоліки бідної на той час Оптиної пустелі, частково ж, мабуть, і за схильністю до подвижницького життя, хотів між братами викорінити чаювання. Прийде, бувало, до нього якийсь брат попросити чайку - настоятель зустріне його такими словами: Тобі чаю? – «Так, – скаже, – завітайте, батюшка». Відповість: "Чаю воскресіння мертвих" - і не дасть. І почне умовляти брата, кажучи, що трава ця, що називається чаєм, привозиться з країни іноземної, від народу язичницького, і тому безгрішно християнам, особливо ченцям, вживати її. Старець же Макарій, бачачи серед людей ослаблення вдач, не співчував у цьому настоятелю і, навпаки, говорив, що внаслідок звички пити чай, що укорінюється в людях, пити чай викорінити між ченцями чаювання вже неможливо, та й порятунок зовсім не в тому полягає, щоб не пити чаю. Але настоятель продовжував діяти по-своєму. Потім старець Макарій посилювався звернути увагу настоятеля на більш важливе недогляд по обителі, саме: що при відправленні служб церковних співачі ченці спішно стали співати і вільно стали тримати себе на кліросах, через що, за зауваженням старця, губилося благоговіння до церковних служб. Але слід зауважити, що, по-перше, спів все-таки був не дуже спішний, а по-друге, архімандрит Мойсей був уже в похилому віці – і старий, і слабкий. Вистоювати щодня і без протяжного співу довгі оптинські служби для важких ніг його, як можна думати, було обтяжливо. А крім того, як важко було йому впоратися зі співачами, можна укладати з того, що, за його ж словами, при поводженні зі співочими, та й з іншими братами під час свого тривалого наполягання він дуже багато зазнав скорбот. Тому, мабуть, тепер уже він не стільки звертався до винних зі словом настанови, скільки таємно молився про наполегливість їх на корисне, як і завжди це було у нього в звичаї, оберігаючи водночас себе від розладу душевного. Таким чином, завжди і в усіх справах безумовно покірний старцеві Макарію і по смиренності своєму приймав його поради ніби з вуст Самого Бога, архімандрит Мойсей тепер став діяти абсолютно врозріз старечим порадам, так що батюшка Макарій, завжди і всіх схиляв до миру і боголюгідного послуху і ніяк не добряче послух і ніяк засмучений був його вчинками, що в присутності близького свого учня і наступника за старечістю, ієромонаха Амвросія, з тугою сердечною сказав: «Ех! Мабуть, за мої гріхи Господь карає мене». Все ж таки це, як вище сказано, показує, що розлад між старцем Макарієм і архімандритом Мойсеєм не мав істотної важливості, оскільки не ґрунтувався на недоброзичливості їх один до одного. Підтверджується це й тим, що, як далі побачимо, по кончині старця Макарія настоятель віддав поважному заслужену ним велику шану при щирій серцевій скорботі про втрату цього великого духовного вождя і світильника. Глава 21. Останні роки та обставини життя старця отця Макарія, його передсмертні страждальні дні та блаженна смерть Життя старця батюшки Макарія наближалося до кінця, і здоров'я його дедалі більше слабшало. На вітальний лист севських родичок у листопаді 1859 року він відповідав: «Дякую вам за вітання мене з днями мого народження та Ангела. Так, 71-й рік. Чи довго буде пришестя, невідомо. А як з'явитись перед Богом, не знаю. Будь воля Господня над нами! Ви журитесь про моє нездоров'я, але воно мінливе. Не можна сказати, щоб я лежав; але іноді не сплю і ходжу, а іноді вже й нікуди не годжуся. Слава Богу про все! Та душа більше тіла. Тіло поболить, та й тим скінчиться; а душевна хвороба простягається у вічність. Визволи нас, Господи, від цієї хвороби і даруй зцілення!» За два роки до своєї кончини, саме в 1858 році, старець Макарій прийняв постриг у великий ангельський образ – схіму. Думка про це вперше була старцем при отриманні звістки про кончину Київського митрополита Філарета (Амфітеатрова), засновника оптинського скиту, постриженого перед смертю в схиму з ім'ям Феодосія, який помер 21 грудня 1857 року. До нього старець мав велике кохання і благоговіння, як писав він невдовзі після смерті святителя своїм севським рідним: «Думаю, вже ви чули про смерть достойного митрополита Київського Філарета 21-го числа грудня. Жаль, що Церква втратила такого ієрарха; але, мабуть, настав час спочити йому від трудів своїх і отримати нагороду за ті. Молитвами його нехай помилує нас Господь! Втім, хоча старець про своє здоров'я писав: «...іноді вже нікуди не годжуся», проте до самої своєї передсмертної хвороби був на ногах і навіть влітку 1860 року, незадовго до своєї кончини, мав можливість з'їздити до Калуги, до Калузького Лаврентьєва. від'їжджавшим до Санкт-Петербурга для присутності у Святійшому Синоді шановним архіпастирем своїм Григорієм. Там, чекаючи, поки владика закінчить прийом прохачів, старець пішов пройтися монастирським садом. Зупинившись проти баченого ним сільця Залізники, колишнього маєтку його батька, Миколи Михайловича Іванова, він вказував супроводжуючим його місце, де стояв їхній будинок і оточуючі його служби, і розповідав враження дитинства, що збереглися в пам'яті. Потім на монастирському цвинтарі відшукав за допомогою одного штатного служителя порослу травою могилу ієромонаха Павла, колишнього настоятеля Площанської пустелі, який колись постригав його в ченці, і з почуттям розчулення вклонився його могилі, сказавши: «Добрий був старець!» Потім, помовчавши, промовив: «От і нам усім належить шлях, одному раніше, іншому пізніше, а мені вже й пора...» То був його натяк на свою близьку кончину. Тим часом, закінчивши прийом відвідувачів, Преосвященний запросив старця з іншими небагатьма до столу і під час трапези був дуже милостивий і уважний до батюшки, пестив його і сам клав страву на його тарілку. Нарешті, розпрощавшись із милостивим владикою, старець того ж дня від'їхав спочатку в Тихонову пустель і, пробувши там дві доби, повернувся до свого скиту. Був і ще чудовий випадок, що вказував на близькість смерті старця Макарія. За рік перед цим (одна) дуже близька до нього поміщиця, благочестива бабуся Марія Михайлівна Кавеліна, зазнала сильної хвороби, тож була на краю труни. Між іншим, за своєю вірою до старця вона просила його помолитися Господу, щоб Він продовжив дні її життя заради побачення з улюбленим своїм сином, оптинським ієромонахом, який був тоді відлучений з обителі. Старець сказав їй ствердно: «Ти видужаєш, а помремо ми разом». Слова старця підтвердились. Колишня в небезпеці померти – одужала, але після того говорила близьким: «Бійтеся моєї смерті, з нею пов'язане життя старця, ось що він сказав мені». Це передбачення старця, разом з іншими наведеними вище натяками на близьку його кончину, показує, що йому було таємне від Господа повідомлення про час його відходу з цього світу. Крім того, він часто говорив учням своїм: «Час, час додому!» Але вони не звертали на ці його слова особливої ​​уваги, можливо частково тому, що думка про смерть як одне з духовних діл ніколи не залишала його. Деякі з братів звернули увагу на таку несподівану обставину. Усередині скиту на південно-східній стороні росли три вікові сосни – дві від одного кореня, а третя трохи віддалік. Старець наполегливо зберіг їх від відвідин, якому під час розведення цьому місці саду зазнали інші дерева, що з ними росли. Скитяни завжди між собою перемовляли так: «Ці три сосни – символ спілки наших старців; два від одного кореня – нагадують рідних братів: отця архімандрита Мойсея і отця ігумена Антонія, а варте віддалік – нашого батюшку отця Макарія». Коли ж улітку без жодної видимої причини ця остання сосна раптово засохла, її вигляд наводив на скитян мимовільну смуток, причину якої кожен вгадував, але не хотів висловити, боячись бути провісником загальної скорботи. Коли ж старець захворів, братія вже відкрито почали повідомляти один одному, на які думки їх мимоволі наводив вигляд цього засохлого дерева, яке, будучи спершу зобов'язане старцеві збереженням від посідання руками людськими, засохши потім по волі свого Творця, стало провісником смерті свого благодійника, старця Макарія. Тепер слідкуватимемо за станом здоров'я старця по днях. 23 серпня 1860 року вищезгадана бабуся Кавеліна померла. У здоров'я старця в цей день, крім звичайної часом слабкості сил тілесних, нічого особливого не помічалося. Він навіть настільки бадьорий, що міг піти в монастирський готель, де знаходилася вмирала старенька, і бути присутнім при блаженній її смерті. Вона померла, сидячи в кріслах, через чверть години після прийняття Святих Христових Таїн, сказавши колишньому при ній своєму духовнику: «Такий радості і солодощі, яку я тепер відчуваю, не можна висловити жодними словами». Просльозившись при цьому, старець назвав цю тиху, на кшталт згасаючої свічки, кончину «преподобницькою», промовивши: «Я вважаю себе щасливим, що Бог сподобив мене бачити смерть праведну». 25 серпня батюшка Макарій мав можливість вийти у одязі разом з іншими на поховання бабусі. Увечері того ж дня, напередодні святкування Стрітення чудотворної Володимирської ікони Божої Матері, старець, який особливо вшановував цю ікону, як і його предмісник, старець і разом духовний друг і спільник ієросхимонах Леонід, за звичаєм своїм, як і в колишні роки, відправив на честь своїх всеношне чування і відійшов до сну в здоровому стані духу і тіла, виклавши їм попередньо звичайне благословення. Учні розійшлися зі світом по своїх келіях, не маючи, мабуть, жодних причин чекати тієї скорботи, яку породив день, що настав. Двадцять шостого числа, на свято, у п'ятницю, збираючись на обід, старець раптом відчув припадки хвороби сечоутримання та її наслідки, на яку, втім, скаржився іноді й раніше. В обителі в цей час трапився міський білівський лікар пан Базелев, який, будучи запрошений до хворого, відразу надав йому початкову допомогу, але, на жаль, не міг залишитися на деякий час при старця для спостереження за дією цих ліків. До вечора того ж дня, коли хворий став почуватися гірше, він благословив ієромонаха Леоніда (Кавеліна), який знаходився при ньому, згідно з останньою пропозицією з'їздити в маєток князя Д. А. Оболенського, що знаходився поблизу Оптиної пустелі, і запросити домашнього його лікаря, але, до крайнього прискорив його. днів тому на свою батьківщину. На зворотному шляху через місто Козельськ, заїхавши до козельського міського лікаря пану Б-ву, отець Леонід отримав у нього необхідні поради, які після повернення в обитель і були негайно виконані. Двадцять сьомого, субота. Особливого полегшення від лікарської допомоги не бачилося. Увечері сповідавшись, старець наступного дня після ранньої обідні причастився Святих Христових Таїн і зрадив себе у волю Божу. Тридцятого, вівторок. О шостій ранку старець знову причастився в келії Святих Христових Таїн під час ранньої обідні. Слідом за цим, за його власним бажанням, було здійснено над ним Таїнство Єлеосвячення, яке звершував ігумен Антоній із шістьма ієромонахами. Незважаючи на те, що через слабкість сил старець не міг у цей час не тільки стояти, а й сидіти і тому лежав на одрі, він все-таки сказав, щоб співачі співали весь належний спів великопісним співом, і навіть сам дворазово голосом нагадував їм цей наспів. Після Таїнством почалося зворушливе за своєю знаменністю прощання хворого з братами. Старець викладав усім їм прощення, смиренно водночас просячи його в них і собі самому. Хоча він і в останній час хвороби був бадьорим духом, але після досконалого над ним Таїнства святого Єлеосвячення помітно ще більше зміцнився духом і тілом. З разючим спокоєм, ясністю розуму і твердістю волі він зробив необхідні розпорядження на випадок своєї смерті до найменших подробиць. Благословляв усіх, хто приходив і, втішаючи скорботних учнів своїм словом і ділом, наділяв їх образками, чотками, книгами тощо видимими знаками свого батьківського до них вподобання. Наступний день – 31 серпня – був для оптинців одним із днів надії. Старець був зовсім спокій духом і розмовляв з тими, хто приходив до нього. Чудово тільки було, що викладав він їм духовні настанови коротко і виразно, так що кожен, хто питав, незважаючи на спокій старця і збуджувану цим в оточуючих його надію, мимоволі відчував, що це настанова останнє, що недалекий день і час, коли ці завжди благословенні уста зімкнуться назавжди, і тому думки, плакався гірко. Наближені учні його, не обманюючи себе щодо становища хворого, поспішали скористатися бадьорістю його сил, що здавалася, для випрошення вирішення питань, які для кожного з тих, хто слухав себе, могли бути названі питаннями життя. Наприклад, до кого благословить він ставитися духовно після його смерті, як вчинити в тому чи іншому майбутньому випадку чернечого шляху. І старець непохитно, ясно і спокійно задовольняв цим запитанням, звісно й сам усвідомлюючи, що його дні вже пораховані перед Господом. На запитання учнів: Як нам бути без Вас, батюшка? - старець вказав їм в Алфавітному патерику відповідь авви Ісаака на таке саме питання його учнів. Там написано: «Сказували про авву Ісааку – коли він був близький до преставления, зібралися до нього старці і запитали: що ми робитимемо без тебе, отче? Він же сказав: Ви бачили, як я поводився перед вами; якщо хочете наслідувати це, зберігайте і ви заповіді Божі, і Бог пошле благодать Свою і збереже це місце; якщо ж не будете зберігати заповідей, не будете на цьому місці. І ми також журилися, коли відходили від нас до Господа наші батьки; але, дотримуючись заповідей Господніх і заповітів старців, жили так, наче вони були з нами. Робіть так і ви, і спасетеся» 276 . Це передрікання старця Макарія – «не будете на місці цьому» – здається, перш за все стосувалося нового скитоначальника, який за своєю ще невеликою досвідченістю в житті духовному мав необережність після смерті старця Макарія дещо ухилитися від його старечих завітів і тому в нетривалому часі під приводом підвищення з волі вищого начальства виведено з волі вищого начальства. сан ігумена. Виходили, крім нього, зі скиту згодом і ще деякі ченці. 1 вересня. Болячий мав утіху бачити у своїй келії боголюбних старців – настоятеля обителі архімандрита Мойсея та брата його за тілом та за духом ігумена Антонія; довго розмовляв, особливо з першим; причому вони дали один одному взаємне прощення та благословення. Пройнятий почуттям жалю про втрату, батько архімандрит висловлював це почуття багатьом відвідувачів обителі смиренними словами: «Мабуть, за гріхи мої Бог карає мене, забираючи в обителі досвідченого старця, а в мене духовного друга і мудрого радника». А ігумен Антоній, який неодноразово і після відвідування старця, лише плакав і молився, як і багато інших. У монастирських церквах безліч обидва статі, що спішно прибули з різних боків і всіх станів, які користувалися духовними настановами старця, безперервно служили молебні і, проливаючи гарячі сльози, старанно молилися Господу про його одужання. А в проміжках церковних служб вони стояли біля скитських воріт, прагнучи почути від виходу з них благу звістку про стан здоров'я старця, готові повірити всякому слову надії. Протягом усього цього дня братії, як скитські, так і монастирські, беззастережно входили до старця отримувати від нього благословення та останні настанови. Вересня другого числа приїхали очікувані старцем його племінниці, інокіні Севського жіночого монастиря. А після полудня одна з відданих духовних дочок старця за першою звісткою про хворобу його прибула з Москви і привезла йому від митрополита Філарета дорогоцінний дар – фініфтяну Володимирську ікону Божої Матері і не менш дорогоцінну обіцянку молитися за нього до Господа Сил. Інша боголюбна особа прислала старцеві свою сімейну святиню – хрест із вкладеною в нього частинкою Животворного Древа Хреста Господнього. Треба було бачити, з яким розчуленням і духовним захопленням прийняв старець обидві ці святині і з яким радісним виглядом показував архіпастиря, який згодом відвідував його дар вельмишановного і сердечно шанованого, ікону, що висіла на грудях його разом із згаданим хрестом. 3 вересня, після скитської обідні, старець причастився Святих Христових Таїн, принесених йому з церкви. Наступного дня, 4 вересня, відчуваючи ослаблення сил, старець приймав небагатьох. Статс-секретарю князю Д. А. Оболенському, що навмисне приїхав зі своїм сімейством і з графинею Протасової дізнатися про його здоров'я, вислав зі своєї образної келії через ієромонаха Леоніда на благословення ікону, яку благочестивий князь прийняв з благоговінням, як останнє благословення відходи. Після вечірні, о восьмій годині, хворий побажав ще долучитися і прийняв Святі Таємниці вже сидячи в кріслах. Незважаючи на своє страждання, старець, як духовний воїн Христов, до кінця життя не залишав своєї чернечої зброї – молитви. Тихі вигуки: Мати Божа! Спаситель мій! – супроводжували майже кожне болюче зітхання його. У весь час хвороби брата, що ходили за ним, вичитували для нього своєчасно покладені скитські молитовні правила, які він вислуховував з глибокою увагою і розчуленням. Також просив близьких учнів своїх читати деякі повчальні статті з творінь святих отців, духовно помазане слово яких складало його щоденну духовну їжу. Останні з читаних йому статей були: Слово святого Кассіана до Леонтіна ігумена і глави святого Іоанна Карпафського 278 . Між іншим, старець оголосив тим, що його оточували, що ліки йому набридли і він більше приймати їх не буде. Користував старця протягом багатьох років головним чином окружний лікар Іван Львович Плетнер, не православний, а, здається, або католик, або, можливо, лютеранин. Потрібно було подати хворому при сечоутриманні допомогу, на що сам старець спочатку не погоджувався і, тільки поступаючись посиленим проханням близьких учнів, що оточували його, не міг з ними не погодитися. Проте дія лікаря була невдалою. Тим часом старець відчував найжорстокіший біль. Втім, якого числа це було, сказати позитивно не можна. 5 вересня, понеділок. За порадою медика хворого перенесли зі своєї тісної опочивальні в сусідню з нею приймальну кімнату і поклали, за власним бажанням, на підлозі. Цим, окрім більшого простору для тих, хто прислужував і перебування в чистішому повітрі, старець доставив і втіху братії та стороннім відвідувачам: вони могли хоч через вікна надивитись востаннє на свого велелюбного батька, який відходив від життя. Цієї ночі з понеділка на вівторок помер у монастирі схимник Іларіон, старець років дев'яноста 279 . Після ранку за звичаєм триразовий в монастирі рідкісний удар у великий дзвін сповістив братію про відхід у вічність одного з них. Цей сумний і протяжний дзвін, що раптово пролунав серед нічної тиші, важко відповів у серцях народної множини учнів і учениць старця, що наповнювали всі монастирські готелі. Вони думали, що чують звістку про кончину їхнього батька і благодійника, і, стривожені цією думкою, бігли безладно до скитських воріт, що виявилися замкненими. Збентеження це, втім, тривало лише кілька хвилин і було заспокоєне звісткою з монастиря, що помер інший старець. Шосте число, вівторок. З настанням ранку з'явилося у старця заняття духу - колишня повсякчасна його хвороба, що вже саме по собі становило худий ознака. Після пізньої біди він причастився Святих Христових Таїн. Вранці того ж дня приїхали до хворого, окрім свого, козельського, ще два медики, привезені настоятелем Малоярославецького Чорноострозького Миколаївського монастиря архімандритом Никодимом за власною старанністю до старця, але вже було пізно. Їм випало на долю, розпитавши про перебіг хвороби, лише подивитись доблесним терпінням духовного воїна Христового, який зміцнював себе пам'яттю страждань святих мучеників, огороджуючи хресним знаменням; приймав найгірші лікарства, страждав - і мовчав чи тихо стогнав і разом молився. До вечора того ж дня хворому стало значно гірше, і тому він побажав вдруге долучитися до Святих Таїн і долучився о восьмій годині, сидячи в кріслах, після чого страждання його дещо зменшилися. Близько опівночі він вимагав свого духовника і після півгодинної розмови з ним, отримавши його напутнє дозвіл, просив прочитати відхідну, яку слухав сидячи. Потім, за бажанням і проханням хворого, прочитано було з вечора канон і акафіст Божої Матері, а під час ранку канон і акафіст Найсолодшому Ісусу, причому було помічено, що під час читання страждання не лише зменшувалися, а й зовсім припинялися. Хворий часто звертав сльозливий зворушливий погляд свій на ікону Спасителя в терновому вінці, що стояла проти його ложа на столику, вигукуючи: «Слава Тобі, Царю мій і Боже мій!» – то на особливо шановану ним Володимирську ікону Божої Матері, говорячи: «Мати Божа! Допоможи мені!» - або, простягаючи безмовно руки до Цариці неба і землі, молився за якнайшвидший дозвіл від тілесних зв'язків. Страждання від духу тривали всю ніч. Хворий за допомогою братів, що ходили за ним, то піднімався, то знову лягав, то просив посадити його в крісла, але в дусі був зовсім спокійний і тих, як дитина у грудях матері, висловлюючи подяку за піклування про нього оточуючим його то ніжноотечеським поглядом, то благословенням, то безмовним зжати. Так настав ранок того дня, коли Господь благоволив співати до Себе душу вірного раба Свого. 7 вересня, середа. День передсвята Різдва Божої Матері, до Якої старець, як і всі православні подвижники, плекав глибоку сердечну віру, висловлюючи її постійно покликанням всесвятого Її імені, вшануванням Богородичних свят, келійними всенощними чуваннями на честь деяких ікон Пресвятої Богородиці і, нарешті, нарешті, життя читанням на честь Її щоденних канонів та в належні дні – акафіста. О шостій годині ранку востаннє старець удостоївся долучитися до Святих Таїн – Тіла і Крові Христових, які цього разу прийняв уже від тілесної знемоги лежачи, але в повній пам'яті і з глибоким почуттям розчулення. Після причастя промовив він три рази з воздінням рук горе: «Слава Тобі, Боже наш! Слава Тобі, Боже наш! Слава Тобі, Боже наш! І це були його останні слова. Майже через годину після цього, після закінчення читання канону на розлучення душі від тіла, на дев'ятій пісні, старець віддав свою праведну душу в Божій руці, оточений сонмом своїх близьких учнів та інших відданих йому осіб, які проводили при ньому безсонні ночі при невичерпних джерелах сліз. Кончина старця була мирна і тиха, проста і разом велична, як і все життя його, згасла, немов вечірня зоря світлого дня, залишивши в серцях відданих йому глибокої ночі смутку. Негайно по кончині старця за звичаєм проспів був встановлений Святою Церквою канон з кінця душі, і тіло його чесно оховане було руками близьких його учнів; причому, згідно з заповітом померлого, покладена була на нього освячена на Гробі Господньому схиму, привезена йому в дар 1859 року зі святого граду Єрусалима колишнім і служив деякий час в Єрусалимській місії ієромонахом Леонідом (Кавеліним). При вісті про кончину старця-подвижника келії його наповнилися різного роду людьми, на прохання яких почалося негайно, одна за одною, безперервне служіння панахидів, яке тривало як до винесення тіла спочившего до церкви, так і після виносу. Церква скитська, яка була весь час проживання в скиті старця предметом його особливої ​​опіки, куди тому переважно зверталася старанність і всіх, хто духовно ставився до старця, була прибрана з особливою турботою і старанністю, як у Світле свято. Яскраво палали численні свічки, що запалювалися відвідувачами, які приходили помолитися за упокій душі старця. Крізь дим кадильного фіміаму виднілася труна, старанністю одного христолюбця оббита оксамитом, а старанністю інших духовних дітей старця вкрита дорогою парчою. Відразу після перенесення тіла до церкви насамперед скоєно була по покійному соборна панахида ігуменом Антонієм із шістьма ієромонахами. Потім панахиди змінювали одна одну до глибокої ночі. Всі тіснилися до дорогої труни, щоб поклонитися небіжчикові, що святоліпно лежав у ньому. Надгробне ридання зливалося з надгробним співом. Сльози щирого кохання зрошували дорогі останки дорогого старця. Це було свято віри, виконання ще в цьому житті Господньої обітниці віддати кожному у справах його. Восьме число, четвер. Свято Різдва Пресвятої Богородиці. Пізня обідня була в монастирі, а в скиті - рання, після яких панахиди тривали безперервно і в скиту, і в монастирі до кінця дня. Дев'яте число, п'ятниця. Святкування пам'яті святих Богоотець Іоакима та Анни. У монастирі було пильнування (з нагоди храмового свята в ім'я святої праведної Анни), а в скитській церкві одна лише рання соборна літургія з панахидою. Цього ж дня, на превелику втіху всіх, хто сумував про смерть старця, отримано було листа Московського митрополита Філарета. Воно було написано святителем, коли ще чутка про смерть старця не встигла дійти до нього, і служила відповіддю на повідомлення про його хворобу, отримане владикою від однієї боголюбної особи. Лист цей для всіх шанувальників покійного старця був і буде незабутньою пам'яткою великої прихильності до нього митрополита, який так писав: «Світ вам від Господа! Що скаже немічний духом, дивлячись на подвижника, який страждає тілом, але не знемагає духом? Потерпи Господа, отче, мужися, і нехай кріпиться твоє серце. Але, Господи, ще й тих, хто не подвизався, і гідних милосерди, зроби полегшення того, що трудився для Тебе. Якщо й праведно йому бажати дозволитися і з Тобою бути, але й ще перебувати в плоті чи не потрібне їсти багатьох заради? Поглянь на них і ще даруй їм його. Наодинці Ти Єдина важи найкраща і даруєш найкорисніша. Твоя нехай буде воля, і Тобі слава на віки. Амінь. 7 вересня 1860 року». Тієї ж поштою отримано було листа старця медика (ймовірно, Плетнера) до одного зі скитських батьків. Воно тим чудовіше за змістом тому, що писав не належав до Православної Церкви. Вражений міцним терпінням болісних страждань старця лікар писав: «Тільки тепер можу сказати, що я бачив людину, говорив з людиною. Не знаю, чому я раніше його не бачив; а вісімнадцять років знайомства, здається, могли розплющити очі. Ось як важко бачити досконалість; а досягти до досконалості, я думав, не в натурі людини... Уявіть собі тепер моє становище: побачити людину такою, якою вона має бути. Я почуваюся хворим. Так ненароком побачити живий зразок людини потрясло мене. Ох! Чому раніше Ви не розплющили мені очі? Тепер я страждаю. Збережи, Господи, нам життя отця Макарія. Але серце каже, та й розум, що така людина є мешканцем іншого світу, – ми недостойні мати її. 6 вересня 1860 року, вівторок». Лист цей, як показує виставлене число, писано було напередодні дня смерті старця Макарія. Не пропустимо поза увагою і таку обставину: колишній керуючий канцелярією Святішого Синоду Петро Іванович Саломон (згодом член Державної Ради, дійсний таємний радник) вступив під духовне керівництво старця ієросхимонаха Макарія року за два до його смерті. Навесні 1860 року Петро Іванович за особливим дорученням уряду був відряджений зарубіжних країн, у Палестину, де й пробув усе літо. Повертаючись на початку вересня до Росії, він не міг знати про хворобу старця, бо хвороба ця була ненавмисна і, можна сказати, раптова, а від'їжджаючи з Оптіної, при прощанні зі старцем Петро Іванович залишив його зі звичайним здоров'ям, тому й уявити не міг чогось щодо його смерті. «7 вересня вранці (день і година смерті старця Макарія), – розповідав Петро Іванович, – коли ми на пароплаві Чорним морем наближалися до Одеси, я заснув легким сном. І раптом здалося мені щось подібне до урочистої процесії: проходило повз мене безліч ієрархів, і всі вони були в повному чернечому вбранні. Але хоча вони одягнені були в мантії, проте почуття серця говорило мені, що ця нескінченна низка ченців, що проходили повз мене поважно, тихо, безмовно і разом велично, була низка не простих ченців, але що всі вони були святі ієрархи. Поміж ними я побачив і батюшку отця Макарія, також у мантії, і з подивом подумав: як це в ієрарському сонмі святих мужів з'явився отець Макарій? Бачення це так врізалося в моїй пам'яті, що я ніяк не міг забути його, хоч і не розумів, як це і чому пустельний ієромонах з'явився в лику покійних святих ієрархів». Сновидіння це стало зрозумілим Петру Івановичу, коли він уже наближався до Оптиної пустелі і знаходився від неї за тридцять верст. Тут він з глибоким серцевим сумом почув про смерть багатолюбного ним батюшки Макарія і що вона пішла в ту саму годину, коли він у тонкому сні на пароплаві, ще не бачачи берегів своєї батьківщини, бачив старця, що кудись повз нього проходив у сонмі ієрархів. Глава 22. Перенесення тіла старця Макарія, що спочив про Господа, зі скиту в монастир і поховання. Поминальна трапеза. Співчутливі листи шанувальників старця про втрату його Тіло старця Макарія, який спочив про Господа, 9 вересня о другій годині пополудні було перенесено зі скитської церкви до монастиря. Простір між монастирем і скитом трохи більше однієї чверті версти. Перед виносом покійного з храму вчинена була над труною його панахида одним з його учнів, настоятелем Калузької Тихонової пустелі батьком будівельником Мойсеєм 280 соборно, з усіма скитськими ієромонахами. Вся церква та простір від неї до Святих воріт скитських зайнята була народом, який прибув до Пустині здебільшого, за почуттям любові та старанності до пам'яті свого духовного отця, наставника та благодійника. Безмовно, сумно, оголивши голови, відвідувачі, розмістившись по обидва боки доріжки, чекали на винесення тіла. Багато хто з них тихо плакав, але всі в душах своїх відчували, що природне почуття смутку і жалю про покійного мимоволі розчинялося почуттям надії на милість Божу до нього. Бо всі присутні знали, що в цьому бездиханому тілі мешкала чиста, велелюбна, свята душа, що спочив не був скупий духовних обдарувань і плодів Духа Святого, вказаних Апостолом: любові, радості, миру, довготерпіння, доброти, милосердя, віри, лагідності та помірності2. земний Ангел і людина небесна і, як вірний раб свого Владики Господа, не приховував довірених йому талантів, з старанністю, до кінця днів своїх послуживши духовною користю всіх, хто бажав і шукав її. Після винесення тіла покійного з храму востаннє відслужили тут звичайну, так би мовити, прощальну літію, і хода попрямувала до призначеного місця. На шляху від скиту до монастиря шість разів зупинялися для співу літій. Біля східних монастирських воріт похоронний одр зустрів настоятель обителі, маститий старець архімандрит Мойсей, у одязі, з усіма ієромонахами та братією. З почуттям розчулення дивлячись на похоронну ходу в супроводі більш ніж тисячі п'ятсот чоловік, що наближалася з боку скиту, архімандрит сказав оточуючим його: «Це щось надзвичайне! Вісімдесят років живу на світі, а не бачив таких світлих похоронів. Це більше схоже на перенесення мощів, аніж на поховання». Тут також відпета була настоятелем з усім численним собором присутніх тут ієромонахів остання літія, і труну віднесли до церкви в ім'я Казанської ікони Божої Матері. Незадовго перед цим, до речі, ця церква була прикрашена стінним живописом з оновленням позолоти особливою старанністю відданих старцеві Макарію людей і під безпосереднім його спостереженням. Труна за звичаєм поставлена ​​була проти Царської брами головного престолу, і відразу знову почалися безперервні панахиди, які тривали навіть і в той час, коли в головному Введенському соборі вирушало всенічне бдіння на честь Коневської ікони Божої Матері 281 . Навколо покійника, що лежав у труні, курився фіміам і яскраво горіло безліч свічок. Але, кажучи словами нашого знаменитого церковного витію, серця тих, що молилися, горіли ясніше свічок: полум'я їх досягало до неба, а повітря навколо труни тремтіло від голосу безперервних молитов і зітхань, зрошувався дощем сліз, що проливаються від чистого кохання і старанності до спочиваючого. Так настало 10 вересня, день поховання покійного. Вранці о четвертій годині була в Казанській церкві рання літургія ігуменом Антонієм соборно; а о пів на дев'яту їм же перенесена була труна з останками старця до Введенського собору. Незважаючи на те, що протягом трьох попередніх днів погода стояла тепла, зовсім літня і труна до самого опускання в могилу оточена була народом, серед якого була посилена теплота, він анітрохи не видавав мертвого запаху, що було помічено всіма присутніми. О дев'ятій годині розпочалася в соборі пізня літургія, яку звершував архімандрит Мойсей із шістьма ієромонахами. Безпосередньо за обідньою було відспівування покійного, здійснене також архімандритом Мойсеєм. З ним у співслужінні були: чотирнадцять ієромонахів, монастирських і скитських, у тому числі і настоятель Калузької Тихонової пустелі батько будівник Мойсей, два протоієреї, козельський і білівський, і чотири сільські священики. Довго потім тривало прощання з дорогим небіжчиком. Кожному хотілося віддати останнє цілування тому, хто за життя, за Апостолом, був усім вся, та всяка якась врятує (1Кор. 9, 22). По виносі тіла з собору відразу проти дверей його за звичаєм була літія; потім труна принесена була до західних дверей Казанського храму, де також відправили літію; далі рушники попрямували по південній стороні цієї церкви і зупинилися проти головного вівтаря її, ще вшанували небіжчика літією. Нарешті труна принесена була і до уготованої для нього могили, яка знаходиться проти південного придільного вівтаря Введенського собору, праворуч склепу, в якому покладено було тіло ієромонаха Леоніда (в схимі Лева), духовного друга і спільника старця Макарія. Разом вони жили і трудилися, разом і поховані. Крім подібності між ними, в дусі вчення їх обох чудово, що той і інший закінчили свою життєву ниву на сімдесят другому році від народження 282 , зазнавши добре ярмо Христове в чернецтві майже рівну кількість років (сорок шість і сорок п'ять). Відслуживши останню перед самим переданням землі літію, опустили труну в могилу. Коли ж співачі заспівали: «Зрячи моя труна, пам'ятайте моє кохання», всі присутні розплакалися, а багато хто й ридав, згадуючи любов старця, що рясно виливалася на всіх, хто коли-небудь ставився до нього за порадою, розв'язанням подивів, втіхою в скорботах. Багато хто з тих, що тут стояли, як діти, що втратили люблячого батька, втрачали в старці духовну опору в своєму житті, бо Апостол сказав: якщо бо й багато пестунів матите про Христа, але не багато батьків (1Кор. 4, 15). Та й чи всі батьки бувають настільки велелюбні, як був цей незабутній батько і наставник? Тим часом при похованні старця трапилася й одна неприємна обставина, яка, втім, слугувала уроком винному і була причиною прославлення самого старця. Козельський міщанин Дмитро Микитович Чурилін, який уже багато років жив за наймом в Оптиній пустелі серед робітників по кам'яній та граборській частині, у день похорону працював у могилі, закладаючи склепіння над труною покійника. Братия, відправивши поховання, за звичаєм вирушили в трапезу, а мирські відвідувачі, і особливо духовні діти покійного, переважно з черниць, все ще не відходили від могили свого ніжно улюбленого батька, і деякі з них, як зазвичай буває при похованні, кидали в могилу жменьку. Одна з черниць, у сльозах, не звернувши уваги, разом із землею захопила й камінчик і, кинувши до могили, потрапила Чуриліну в голову. Той, не розбираючи правих і винних, вибрав непристойними словами, що стояли біля могили. Черниці, як дощ, ринули від могили, а Чурилін в ту ж хвилину відчув біль у руці, ніби її обпалило. Біль цей з кожною годиною став у нього посилюватися, тому він змушений був залишити свою роботу. Хвороба Чурилін, що трапилася таким чином, просто називав «волосатиком». Вона ні вдень, ні вночі, ні на хвилину не давала йому спокою. Палець на руці гнив, і кістка у пальці роз'їдалася. Через деякий час вона стала ніби роздроблена молотом, і з рани почали вивалюватися уламки. Лікарські засоби не допомагали. Деякі з братів, як ієромонах Мелхиседек (помер у 1870 році), ще на початку його хвороби радили йому звернутися з проханням прощення у своїй провині до покійного старця Макарія і помазати хворе місце олією з лампади, що горіла на його могилі, сподіваючись на його молитовну. Але Чурилін, за нерозумом своїм, відповів одного разу так: «Я краще помажу маслом з лампади від чудотворної ікони Казанської, а то що мені допоможе батько Макарій?». Можливо, він і виконав свої слова, але за таку гордовиту відповідь і презирливе ставлення до шанованого всіма старця хвороба його не тільки не поступалася, але ще більше посилювалася. Він почав ходити вже з підв'язаною рукою; і хвороба тривала вже тижнів вісім чи десять. Братия знову почали йому радити звернутися за допомогою до старця, що помер. І, вірячи чи ні, але вже провчений жорстоким уроком невіри, сходив він до могили старця, кілька разів поклонився перед нею, просячи у старця прощення у гріху своєму, і тільки-но потер свій хворий палець землею з могили покійника, як тут же відчув велике полегшення своєї нестерпно гострої болю, і зовсім одужав і знову, як і раніше, в Оптиній пустелі працював за наймом, хоча з викривленим пальцем. Але звернемося до головної оповіді. На згадку про загальнолюбного старця батюшки Макарія від його шанувальників, які побажали залишитися невідомими, пожертвовано було достатньо грошей для заснування трапези як для братії монастирської, так і для всіх відвідувачів, що були при його похованні, більш ніж на тисячу осіб. Причому не забуті були й жебраки, яких, крім названої кількості відвідувачів, було до семисот чоловік. І вони зібралися помолитися за упокій душі свого великого благодійника, який за життя ніколи не забував вказувати на них подвигами милосердя, що бажали, заслужити блаженство милостивих або загладити багато в рукописанні гріхів своїх. Трапеза в пам'ять спочилого старця була воістину вечеря любові, бо за нею з'єдналися люди всіх станів: чернечі і миряни, знатні і прості, багаті й убогі, що зійшлися в пустельну обитель без поклику і запрошення з міст і весей, пов'язані між собою лише єднанням любові і у єдності любові і у єдності любові. Чи не так і за життя старця, протягом більш ніж двадцяти років, бачили його то в готелі, то біля скитських воріт, оточеного людьми обох статей, усіх станів і віків, які прагнули почути слово спасіння з благословенних уст його? Турботу про частування всіх відвідувачів покладено було на старшого настоятельського келійника, рясофорного монаха Павла 285 , який згодом розповідав наступне: «На мені лежав обов'язок стежити за всією настоятельською келійною і за багатьма спільними монастирськими розпорядженнями. Народу будь-якого звання, статі, віку та жебраків було безліч. Монастир битком був набитий відвідувачами; а потрібно було, щоб кожен був пригощений і заспокоєний. Просто моя голова пішла кругом. Тут уже ні сон, ні їжа не йшли на думку. Помічників вимагалося багато, і щоб усі вони були люди благонадійні та знаючі діло; а звідки їх взяти – не бачилось. Проте, втомившись, я таки заснув години на дві. Раптом з'явився мені уві сні покійний батюшка в рясі та камілівці, став мене благословляти, притримуючи дещо мою руку у своїй, і каже: "Про що ти тужиш? Помічників не маєш? Бог пошле людей для виконання; тільки змиряйся". Прокинувшись, я вже був спокійнішим духом. І дивовижно! Весь час цієї ніколи ще тут не бувалої метушні пройшло так добре, так заспокійливо для гостей і для тих, хто служив, що й з кращими офіціантами того чекати було важко. Дивлячись на все це, не можна було не бачити, що батько сам невидимо скрізь тут був і розпоряджався». Подібні заспокійливі сни були ще двом ченцям: булочнику і готелю. У день поховання старця Макарія, коли готувався для братії та відвідувачів обід, старшому булочнику батькові Космі було наказано приготувати пироги. За великою старанністю до старця батько Косма всіма силами намагався виконати доручену йому справу якнайретельніше і так втомився, що, хворіючи на все тіло і дух, ледве дістався до ліжка і заснув. Але ось уві сні є йому покійний старець і благословляє стомленого трудівника. Від цього утруднений батько Косма замість стомлення та зневіри виповнився великою радістю. «У день поховання старця мені було стільки турботи, клопоту і скорботи, що не пам'ятаю, чи було колись подібне зі мною раніше. Хвороба про втрату дорогого старця, безліч тих, що вимагали відходу приїжджих, з яких одне благородне сімейство, що здалеку приїхало, за нестачею приміщення на монастирському готелі вирушило в місто Козельськ з крайнім на мене засмученням, безперервна серед народу суєта, все це сильно потрясло мене і душ. Звільнившись трохи від суєти, вже наступного дня після обіду ліг я на ліжко в їдальні, задрімав і бачу уві сні, ніби підходить до мене батюшка Макарій. Спочатку я його не впізнав і подумав: що то за чернець? Але потім, глянувши в обличчя, вигукнув: "Батюшко! Вибачте мені, що я так недбало зустрічаю Вас у ліжку; я не чекав Вас. Вибачте!" Батюшка ніби каже: "Нічого, нічого, не турбуйся. Я зайшов сюди навмисне відвідати мого духовного сина". Я просив його благословення, і він благословив мене. Коли він почав йти, я наздогнав його біля дверей і ще просив його благословення, і він ще благословив мене. Прокинувшись, я весь цей день, і навіть другого, так був спокійний і таку відчував у серці радість, що й переказати не можу. І думалося мені, що це була, за молитвами старця, особлива до мене милість Божа за понесені мною праці та скорботи». У день поховання, поки відвідувачі на згадку про боголюбного старця підкріплювалися їжею речовою, свіжа могила його, після завершення склепіння над труною, вже засипалася землею, і ледве встигли засинати, над нею знову почувся надгробний спів з його кінцевим «Вічна пам'ять!». Вічна пам'ять, повторимо і ми, у серцях наших тобі, наш велелюбний батько і великий благодійник душ наших! Жодних сліз не дістане оплакати цю втрату нашу. Незабаром після смерті старця складена була вищезгаданим скитським ієромонахом Леонідом (Кавеліним) брошура під назвою: «Останні дні життя Оптинського старця єросхимонаха Макарія». Завдяки старанності однієї благодійної особи брошура ця була надрукована і надіслана в обитель до сорокового дня пам'яті старця. За допомогою цієї брошурки і листів, що свого часу розсилалися, звістка про кончину старця швидко проникла в найвіддаленіші місця. Внаслідок чого отримано було в Оптиній пустелі чимало листів, що виражали одне загальне почуття – глибоку скорботу про втрату дорогого старця. З них пропонуємо тут увазі благочестивих читачів три листи, як найбільш чудові і за вірністю погляду на духовні заслуги покійного, і за щирістю та силою почуття. 1. Лист Калузького єпископа Григорія, який перебував у Санкт-Петербурзі з нагоди присутності у Святійшому Синоді, до настоятеля Оптиної пустелі: «Високопреподобний отець архімандрит Мойсей, коханий про Господа брат! Велике позбавлення судив Господь обителі Вашій і благоговійним читачам оній через звернення високоповажного старця Макарія. Але, мабуть, відбулася понад визначена йому черга служіння на земній ниві. Сумно відібрання такого доброго счлена і такого доброго співробітника Вашого; але благословенне розпорядження Господнє, що благоволило покликати його до спокою. Життя і кончина преставленого дають втішну надію, що на ім'я його і жереб його новий блаженний. Бо блаженні мертвий, що вмирають за Господа ( Апок.14:13 ). А за цим має сподіватися, що і піклування його обителі не зовсім припинилося; аби тільки насельники не ухилялися від шляху, яким йшов він і намагався вести слухняних йому. Закликаючи благословення Господнє на Вас і на співробітників Ваших, мешканців скиту і Пустелі, вседушно бажаю, нехай збереже Вас сила Божа в досконалому благополуччі і нехай влаштує на спасіння ваші праці; і зі щирою повагою, при братній відданості, залишаюся Вашої Преподобності старанним слугою, Григорієм, єпископом Калузьким. 22 вересня 1860 року. Санкт-Петербург». 2. Лист в. А. 288 до скитського ієромонаха Леоніда (Кавеліна): «Вчора, в день смерті блаженного старця нашого Лева (11 жовтня), отримав я від Вас повідомлення про смерть батюшки отця Макарія. Дякую за повідомлення про Вашу Преподобність. Є Вам про що засмучуватися... Батько Макарій міг говорити від надлишку гарячого свого серця, спираючись на свою досвідченість та сумлінність. Це був чоловік, воістину на благо народжений. Він був нелицемірним і постійним послушником і настоятеля, і всієї братії, і будь-якого прохання в нього допомоги, співучасті та сприяння. І хвороба його, звичайно, була наслідком його невсипущої праці для ближніх; а палка його душа, здається, прагнула геть із тіла на будь-який заклик його дітей – до кожного скорботного. Душевна чутка його сторожила кожне слово, що стосувалося Святої Церкви і вітчизни, котре палко їм коханого. Його тішило все, що прославляло Господа, і з дитячою радістю він поспішав сповіщати всім про чудеса Божої милості. Він був готовий передати всім свою теплу віру, що Господь живий, що не перестав діяти до нашого спасіння. Будь-який сумнів у Промислі Божому та в словах Святого Письма викликав його на битву, на захист Православ'я. Його невтомна праця і турботи при виданні творінь святих отців дивували мене і навіть ставили в якесь подив. Батюшка складає карту неба і навчає нас безбідно плавати житейським морем. Але старець забув, здається, що кораблі наші качани і обтяжені гріховним вантажем. Може, це говорило мені моє лінощі; а він надіявся на свою живість і на майбутнє покоління, бо вірив, що Господь сильний і гору рушити в море, і від каміння створити чада Авраамові. Він тим більше вірив цьому, що був легкий, як птах, витончений тіло своє постійним постом і пильнуванням. І життя його як би не потребувало тваринної їжі, виправдовуючи слова при спокусі (Господа), що не про хліб єдиний живий буде людина 289 . Але навіщо це вам казати? Ви були самі свідками його прекрасних справ, з яких багато хто вже забутий мною. Але як тепер бачу, як він, бувало, не ходив, а літав, куди покличуть його, і розносив своїм гостям небесні дари втіхи та повчання. За своєю добротою і незасудженням (ближніх) він не хотів знати, що в нього могли бути заздрісники та лицемірні друзі. Досить! Не хочу краплями жовчі засмучувати ту чашу благословень, яка тепер підноситься про нього... Дякую ще раз, чесний отче Леоніде, за відповідь Вашу. Без Вас я б досі був у невідомості про смерть батюшки отця Макарія. Хоча отримав згодом два повідомлення, але все з чуток. І. А. - Т[іхвін]. 12 жовтня 1860 року». 3. Лист ієромонаха Ювеналія (що був згодом архієпископом Віленським), який перебував у Єрусалимській місії, ймовірно до того ж ієромонаха Леоніда (Кавеліна): «Глибоко вразив мене лист Ваш від 10–12 жовтня. Дякую Вам за негайне сповіщення моєї нікчемності; але й досі не можу прийти до тями від скорботи про кончину такої несподіваної, раптової кончини святого отця нашого. Останній лист його до мене був від 23 серпня, а 7-го вересня і його самого не стало! ... Не можу собі уявити скита без батюшки! Яка у вас тепер спільна, глибока, безрадісна скорбота! Хто може замінити незамінного, сповненого такою всепокриваючою любов'ю, таким „горінням серця“ про всяке створіння! Упокій, Господи, душу його в Царстві слави Твоєї! Справді, заслужив він славу небесну зневагою земною. І. Ю. Єрусалим. 30 жовтня 1860 року» 290 . 4. [Нижче публікуємо лист, про який згадується у попередній виносці. - Пряміть. ред. ] «Прімного, від щирого серця дякую за надсилання брошури „Останні дні спочившего про Господа старця, батюшки отця Макарія“. Я прочитав її з душевним розчуленням, і неодноразово, одразу після того, як дійшла до мене звістка про кончину батюшки, і після прочитання брошури підносив теплі, слізні молитви до нього про те, щоб благоволив предстояти за мене перед Престолом Всевишнього, якому тепер він святий разом! З цієї книжки видно (відоме і колись нам з інших джерел), що ще за життя в блаженному старці просвічував один із найвищих дарів благодаті Божої – прозорливість; це мимоволі примушує мене згадати і застосувати до нього слова молитви преподобному Сергію:.але толик був ти, святче Божий, на землі, коли нині єси на небесі.» Отже, нехай послужить усім нам, шанувавшим і благоговівшим перед батюшкою, втіхою та милосердям мисливцем та думкою, людським, придбали в ньому нового теплого за нас клопотата і предстателя перед Господом, Якому, в особі духовних чад і шанувальників, він так ревно і дбайливо служив до кінця багатотрудного життя. Глава 23. Посмертні добродійства старця Макарія деяким із шанувальників його через сновидіння: зцілення, втіхи, підбадьорення, викриття Праведниці ж на віки живуть, – сказав Премудрий (Прем.5:15). І ми віримо йому безперечно, бо бачимо на ділі, що ті, що відходять у світ горний, особливо близькі до нас подвижники Христові, тільки тілом відлучаються від нас, а духом перебувають з нами. Вони є багатьом, які переважно мали і мають до них любов і старанність, і на доказ істинності свого явища так чи інакше благодійничають їм. Наводимо тут кілька чудових сновидінь після смерті старця Макарія деяких його шанувальників. Оптинському ченцю Акакію доручено було дуже важке послух. Він жив верстах у восьми від обителі на монастирській дачі 292, відомої під назвою «Рибна ловля», де, крім рибальства, по річці Жиздрі і суміжним озерам забиралося в літню пору луками багато сіна і було колод до ста бджіл. За всім цим доручено було йому дивитися. І так як при звичайних господарських турботах отець Акакій і сам нарівні з братами і найманими робітниками, що жили при ньому, ніс великі праці, то і нажив собі через це дві грижі, які від повсякденних неминучих напруг, а разом і від довгого стояння на церковних богослужіннях, коли він більше приїжджав і більше збільшувалися. Особливо одна, за словами самого батька Акакія, іноді виходила назовні з кулак, наливаючись, як скло. Тоді він падав на землю, не тямлячи себе від болю. Хвороба його багатьом була відома, особливо старцям – отцю Макарію, батькові Амвросію та отцю Пафнутію, скитоначальнику. У рік смерті старця Макарія, саме в грудні 1860 року, отець Акакій, маючи намір підготуватися до прийняття Святих Таїн Христових, прибув до монастиря і оселився, як завжди, в келії свого рідного брата, ченця Калліста, який був на той час помічником. Першого ж дня говіння отець Акакій хоч відчував від гриж сильний біль, проте змусив себе відстояти всю ранок до кінця. Але тільки-но дочекався він відпуста, як у той же час пішов вигук ієромонаха на заупокійну обідню, яка, за старанністю дітей покійного старця, служилася протягом року по ньому виключно. Літургію цю батькові Акакію через дальність місця та господарського клопоту ще жодного разу не доводилося слухати. Тепер давнє його сердечне бажання помолитися за цією літургією за упокій душі свого улюбленого батька і з хвилини на хвилину біль, що посилювався, поставили його в вкрай скрутне становище. До чотирьох разів він намагався піти в келію брата, який відпочивав у себе в очікуванні другої ранньої літургії як помічник паламаря, але знову і знову залишався в Божому храмі. Нарешті нестерпний біль змусив його піти в келію, де брат зустрів його докіром - навіщо пішов від батюшкиної обідні. Коли ж хворий пояснив причину, брат негайно поступився йому своїм ліжком, а сам ліг на лежанку. Довго батько Акакій, хворіючи на тіло і дух, не міг заспокоїтися, нарешті задрімав і побачив знаменний сон. «Ніби я, – згодом розповідав він, – у себе на „Рибній лові“. І ось прийшли до мене зі скиту батьки – Флавіан, Ювеналій, Сергій та Андрій (Глушков). Бажаючи їх почастувати, ніби пішов я половити для них рибки, але на дорозі біль від грижі так міцно схопив мене, що я повалився на землю і від сильного страждання почав по землі валятися. Раптом бачу, є батько Макарій, одягнений у схиму, і запитує мене звичайною скоромовкою: „Що ти робиш? Що в тебе болить? А я, лежачи на землі догори животом, відповів: "Та ось, батюшка, пішов для ваших скітських ченців зловити рибки, щоб пригостити їх, а тепер (Вам відома моя хвороба) і дійти навіть не можу, такий жахливий біль!" - "Дай-но я полечу, - сказав старець, - але тільки стерпиш, я сім раз тиснутиму. Зате, якщо не помреш, грижі ніколи не буде". – „Спробуйте, батюшка!“ – відповів я йому, лежачи на спині. Старець ухопив мене за живіт і пальцями своєї руки почав тиснути під ліве ребро. Щоразу, натискаючи, він вважав: раз, два, три й далі до семи. У цей час від найжорстокішого, нестерпного страждання я кидався туди й сюди, кректав і не сподівався залишитися в живих – ледь не вийшов з мене дух. Але в той же час я відчув, що нутро моє в лівому боці ніби піднялося і зміцніло, а в душі відчув велику радість і якийсь страх - чого цілком не можу висловити. У вдячному і радісному трепеті я кинувся до батюшки і, обійнявши його живіт, поцілував схиму його, а він поцілував мене в голову. В цей час мене обдало ніби теплою парою, і я прокинувся. Серед сну внаслідок сильних у ліжку рухів від нестерпного болю я впав на підлогу, а прийшовши до тями, побачив, що я сиджу на підлозі з розпростертими руками, як уві сні тримав їх, обіймаючи старця. Радість і трепет наповнювали мою душу. У цей час прийшов будильник кликати брата, щоб ішов лаяти на другій ранній обідні. Брат, вставши і побачивши мене, хто сидів уже на ліжку, спитав: „Що з тобою?“ Я розповів йому бачене. "Ну, а що твоя грижа? - продовжував він питати. - Помацай". Обмацую і відповідаю: „Немає ні болю, ні сліду грижі“. Тут ударили в дзвін на обідню, і ми разом пішли до церкви. Після закінчення служби, що прийшли до келії, брат знову спитав мене: „Що грижа?“ Я хоч і боявся цілком вірити своєму зціленню - проте знову сказав, що немає і сліду її. Після обіду, коли треба було мені з'їздити на дачу, з боку брата було колишнє його запитання, а від мене була йому колишня моя відповідь. І ось, завдяки Богу, досі не відчуваю жодного болю, хоч і працюю, як і раніше. Перш, коли в мене була грижа, я важко міг піднімати півпуда, а тепер ні підйоми в три і чотири пуди, ні довге стояння, ні жар і взагалі ніякі праці не дають мені і знати, що в мене раніше була грижа. Через півроку після мого зцілення прибув до мене на дачу колишній мій товариш з послуху, чернець отець Памва 294 , який жив тут зі мною років десять і не раз бачив мої страждання і чув мої стогін. Коли я почав передавати йому розповідь про своє зцілення, він ніяк не міг цьому вірити, хоч як я його переконував. Нарешті співрозмовник, що не вірив, зважився сам оглянути колишнє моє хворе місце. Оглядав, повірив – і відразу залився сльозами від жаху і здивування». Згаданий у вищенаведеному оповіданні монах Калліст, рідний брат ченця Акакія, розповідав, що у вересні 1861 року в нього дуже розболілися зуби. «Три дні, – казав він, – ні на хвилину я не мав від них спокою і тим часом усе ходив. Зрештою бачу, що й ходьба не допомагає. Дай, думаю, висмикну. Мені й висмикнули, але після того біль ще більше посилився. Нині (14 вересня) під час вечірні так мої зуби розболілися, що хоч якраз помирати. Уткнув я голову в подушку, стало ще гірше. Потім, підвівшись, побачив у вікно – іде повз мою келію чернець отець Леонід 295 . „Батюшко, – кажу йому, – заради Бога, принеси мені маслиця з могили батюшки Макарія, вмираю!“ Батько Леонід незабаром приніс; і тільки-но я випив цього масла, як відразу біль припинився. Навмисне головою трясу – і болю анітрохи не відчуваю». Черниці Білевського жіночого Хрестовоздвиженського монастиря матері Раїсі було чудове сновидіння з наступної нагоди. Незадовго до смерті старця Макарія багатий поміщик Феодор Захарович і дружина його Олександра Миколаївна (згодом у чернецтві мати Амвросія) Ключарьові, за взаємною згодою і благословенням старця, зважилися змінити мирське розсіяне життя на монастирське 296 . І Феодор Захарович вступив в оптинський скит під найближче духовне керівництво старця Макарія, а Олександра Миколаївна в жіночий монастир у місті Белеві, що віддаляється теж недалеко від Оптиної пустелі – верст за сорок, щоб мати можливість теж частіше користуватися порадами і настановами старця. І хоча старець Макарій за життя свого доручив обох Ключаревих духовному керівництву ієросхимонаха Амвросія, який незабаром мав замістити старця Макарія, проте Олександра Миколаївна, як уже років зо два відносилася до старця Макарія, так прив'язалася до нього душею, що після його смерті стала дуже скорботи. Через це стала зовсім хворою і ночі проводила без сну. В одну з таких її важких безсонних ночей черниця Раїса побачила уві сні, ніби йде вона монастирським своїм двором і зустрічає покійного старця Макарія, одягненого в рясу, в простій чернечій шапці і з паличкою в руках. Ішов він кудись поспішно. Зрадівши цій несподіваній зустрічі, мати Раїса вклонилася старцю в ноги, просячи його благословення. Але старець, благословляючи її, сказав: «Мені тепер ніколи, я поспішаю до Олександри Миколаївни; вона хвора; треба її втішити». Після цих слів мати Раїса прокинулася у великій радості. Сходила вона потім на ранню обідню, а повернувшись із церкви, пішла відвідати Олександру Миколаївну, яка, виявилося, була досить здорова і покійна духом. Коли ж мати Раїса розповіла бачене нею уві сні, тоді й Олександра Миколаївна у свою чергу оголосила, що хоч вона не бачила уві сні старця, та й не могла бачити, бо від хмари серцевої всю ніч не могла заснути, але близько того часу, як бачила уві сні старця матір Раїса, вона, хвора, відчула розповіддю матері Раїси була втішна і незабаром зовсім одужала. Відомому оптинському старцю ієросхимонаху Амвросію близько 11 листопада 1861 року був такий сновидіння. «Сиджу я ніби, – так розповів старець, – на своєму ліжку, а проти мене, з другого боку келії, стоїть ієромонах Леонід (Кавелін) з образом Божої Матері в руках; образок був вершка два з половиною. Обидва ми, мов би в очікуванні чогось, мовчали. Раптом ніби входить до нас батько Макарій, кладе перед чином три земні поклони і прикладається до нього. Потім він швидко почав оглядати передній кут і перебирати папери на столі, потім знову поклав три поклони і тихо, ніби цураючись отця Леоніда, сказав мені напівголосно: "Дякую Богу!" Нарешті пішов до дверей і перед виходом додав: „Та білизна зміни“». Незабаром після цього сновидіння старець Амвросій так сильно захворів, що лікарі втрачали надію на його одужання. Довго лікар, який користувався хворого старця Амвросія, посилювався порушити в ньому хоч найменшу піт, але все було марно. Нарешті 6 січня наступного, 1862-го, року у хворого з'явився такий сильний піт, що змочила не тільки колишню на ньому фланелеву сорочку, а й навіть ковдру, і подушку. І в цей день згадана вище послушниця Білевського жіночого монастиря Олександра Миколаївна Ключарьова, тепер уже духовно ставилася до старця Амвросію і сердечно розташована до нього, надзвичайно ясно побачила сон, який і був нею записаний: «Під сьоме число січня 1862 року, - я повідаю батюшки отця Амвросія, довго не могла заснути. Подрімаючи близько дванадцятої години ночі, бачу, ніби зустрічає мене покійний батюшка (батько Макарій), одягнений у білий балахон. Я в невимовній радості впала йому в ноги і просила благословення. Батюшка, ніби кудись поспішаючи, виходить у двері з моєї келії і говорить зі звичайною йому жвавістю: "Треба дякувати Богові. Дякую Богові за зцілення". Коли я стояла в подиві, не здогадуючись, хто саме зцілився, батюшка додав твердо і наказово: "Дякую, що зцілився". Хоча він і не сказав імені, але я зрозуміла тут – про кого він говорив. Після чого почав нас благословляти, і колись, здавалося мені, отця Амвросія, потім мене, а потім і інших осіб, які чекали». Олександра Миколаївна прокинулася у великій радості внаслідок надії на швидке одужання улюбленого нею духовного отця і старця Амвросія, який з того дня справді став потроху одужувати і нарешті погладшав. Послушниця Білевського жіночого монастиря, колишня поміщиця Надія Єгорівна восени 1861 року, побувавши в Оптиній пустелі і вирушаючи на свою батьківщину, за своєю вірою до покійного старця Макарія взяла пісочку з його могили. Під час її перебування у своєму маєтку в жовтні місяці одна її дворова жінка близько двох місяців страждала на сильний зубний біль, особливо ночами, і тому всі ночі проводила без сну. Лікувалася вона деякими домашніми засобами, але нічого не допомагало. Співчуваючи хвору жінку, Надія Єгорівна думала, чим їй допомогти. І раптом їй прийшла думка прикласти до щоки болючої привезеного нею з Оптиної пустелі пісочку. Закликала вона до себе в кімнату хвору, поклала разом з нею перед святою іконою Цариці Небесної три земні поклони, спочатку намазала хвору щоку олією з лампади перед образом, а потім обсипала її піском. Цього ж піску дала вона хворий і випити у воді. Негайно після того хвора заснула, а на другий день стала здоровою. Зубний біль до неї вже не повертався. Коли вищезгадана дворова жінка за допомогою Цариці Небесної за молитвами старця Макарія зцілена була від жорстокого зубного болю, тоді доповіли Надії Єгорівні, що в її маєтку ще є дівчинка років п'ятнадцяти, яка сильно страждає на жабу в горлі. Дали хворий випити у воді трохи пісочка і приклали його до горла – водночас дівчинка отримала велике полегшення. Колишня поміщиця, а потім послушниця Дівєєвської громади Нижегородської губернії Марія Василівна Ананьєвська невдовзі після смерті старця Макарія розповідала про себе наступне: «У перші дні після смерті батюшки Макарія я, при великому смутку про позбавлення його, піддалася якійсь жахливій людині. волосатиками. Біль був неслабкий. Ні вдень, ні вночі мені не було від неї спокою; і я вже кілька діб провела без сну. Рекомендовані кошти не допомагали. Будучи в цей час в Оптиній пустелі, іду я одного разу зі скиту і думаю: дай схожу на могилку батюшки Макарія і візьму з неї земельки для пальця – може, полегшає. Прийшла, взяла спочатку з лампи, що горіла над його могилою, мастила, обмазала їм свій хворий палець і потім, обсипавши його землею з могили, обв'язала і пішла на готель. Тут я й незабаром заснула міцним сном, а ранком стала здорова». Одна з сестер Вяземського жіночого монастиря Смоленської губернії, Євдокія Смирнова, більше двох тижнів страждала на сильну блювоту і відчувала біль і розслаблення у всіх членах. Зверталася по допомогу до лікаря, їй ставили мушку, давали ліки всередину, але хвороба не поступалася. У знеможенні від частої блювоти хвора надвечір на 6 березня (рік невідомий) сказала сестрі своїй: «Тепер більше не піду до лікаря – ніякої немає користі». Перед диваном, де вона лежала, висів на стіні між іншими зображеннями портрет покійного старця Макарія. Особисто вона його не знала, але багато чула про нього. З вірою та внутрішньою молитвою до старця вона пильно дивилася на його портрет. У такому становищі вона непомітно заснула так міцно, що не чула, як сестра входила до неї і виходила. В цей час вона побачила уві сні, ніби прийшов до неї батько Макарій з матір'ю ігуменею їх обителі. І старець запитує: Чи знаєш ти, що це за матінка? Хвора відповідає: «Знаю, батюшку, що це наша матінка». Старець: «То що ж ти лежиш?» Хвора: «Та мені встати не можна – у мене блювання сильне». Старець перехрестив уста, груди хворої та всі її і сказав: «Не буде блювоти, піди, відслужи молебень Успінню Божої Матері». Хвора: «А в мене й акафіст їй тепер є». Старець: «І з акафістом відслужи, а потім прийди до мене, я тобі маслиця дам». Хвора, яка звикла все робити з благословення матері ігумені, відповіла: "Якщо матінка благословить". Старець: «Благословить. Матінка і сама до мене прийде». З цими словами старець встав і заспівав: «Воскресни, Господи Боже мій, нехай піднесеться рука Твоя, не забудь убогих Твоїх до кінця». Прокинувшись, хвора вже не відчувала в тілі свого болю, і блювота більше не повторювалася в неї. І весь цей день їй було невимовно втішно і легко. Орловської губернії Малоархангельського повіту сільця Стрілки син багатого селянина Івана Опанасовича Дунаєва двадцятичотирирічний юнак Іван протягом шести років був ньому і трохи схиблений розумом. Деякі близькі до Івана Опанасовича знайомі радили йому з'їздити з хворим сином в Оптину пустель до старця Макарія, який ще живий. Після неодноразових таких пропозицій батько нарешті зважився повезти свого сина до Оптіни. У жовтні 1860 року вони прибули до монастиря, але старця живими не застали: по ньому вже закінчувався сорокоуст. Поскорившись чимало про свою невдачу, вони свого часу прийшли до храму Божого відслухати чування, яке служилося заради пам'яті покійного старця Макарія. І старанність їх до старця, що відпочив, винагороджена була великою милістю Божою: серед чування німий син почав говорити і отримав колишню світлість думок. Про це зціленні стало відомо в Оптиній пустелі 1863 року. У першій половині лютого 1861 року дружина станційного наглядача поблизу міста Орла, Ганна Антонівна Зайцева, жінка, на відгук бачили її, розумна, грунтовна і благочестива, приходила в Оптину пустель для прощу. Зупинившись у монастирському готелі, вона розповіла колишньому на той час готелю, батькові Олексію (Калинкіну) 297 , про наступну обставину, яка спонукала її до цієї подорожі. «Близько п'яти років, – казала вона, – я страждала на хворобу розслаблення у всьому тілі, так що не могла ходити. До кінця 1860 року моє розслаблення посилилося, і мій чоловік радив мені причаститися Святих Христових Таїн. Я довго не погоджувалася; але наполегливість чоловіка змусила мене поступитися його вимогою. І ось вночі, напередодні напуття мене Святими Тайнами, побачила я наступний сон: лежала ніби зазвичай у ліжку, і до мене підходять два старці - попереду мені невідомий, а за ним недалеко добре мені відомий батюшка Макарій. Невідомий звертається до мене з такою промовою: "Для чого ти до себе вимагаєш Христа? Ти сама йди до Христа". Відповідаю: „Як же я піду, коли я і з ліжка не можу зійти?“ Невідомий продовжує: "Сходиш і в Оптину пустель, та ще й пішки. Сходи і помолися там; і отримаєш зцілення". - "Отче! - питаю. - Хто ж ти?" Ось ззаду тебе батюшка батько Макарій - я його знаю; а ти хто такий? Він каже: „Я оптинський ієросхимонах Леонід“ 298 . Отець Макарій, що стояв мовчки позаду старця Леоніда, каже сумним голосом: "Ось раніше (тобто за життя) мене всім пригощали; а тепер уже не дбають про мене і не думають". Я ніби схопилася з ліжка і стала з поспішністю набирати стіл. Подавши що могла, я просила його покуш. Кілька крихт хліба і поклав собі в рот. Прокинувшись, я відчула зміцнення у всіх своїх членах і підвелася з ліжка. Через кілька днів я відчула себе настільки здоровою, що, незважаючи на зимовий час, наважилася йти пішки на прощу в Оптину пустель». Пробувши три дні в обителі, пані Зайцева вирушила назад. Вона була в такому здоров'ї, що не взяла коней, що їй пропонувалися, до Орла і взимку, при сильних ще морозах, вирушила пішки до свого місця проживання за 135 верст. Орловської губернії Дмитрівського повіту, приходу села Островського, села Лубенця вісімнадцятирічна селянка Євдокія Гришаєва приблизно в середині листопада 1861 року, через рік після заміжжя, зазнала страшної хвороби. Вона вся послабшала, особливо ж у неї зовсім відняли руки, так що вона нічого не могла ними робити. Крім того, в грудях у неї відчувалася тяжкість і тривожна стомлення, а часом з'являлося сильне болюче відчуття, якого вона пояснити не могла. Місяця за два після цього їй додалося ще горе. 7 січня 1862 року вночі Євдокія побачила уві сні якогось потворного мужика, який справляв на неї дуже неприємне враження. Він ніби зірвав з неї головний убір, який узяв із собою, а деякі речі при ній же порізав у шматки і сказав: «Ти тепер мене не позбудешся». Потім зник. Прокинувшись, вона розповіла своє бачення домашнім, які, пошукавши, на загальне своє здивування, головного її убору не знайшли, деякі речі вирізали в шматки. З цієї ночі потворний мужик став з'являтися Євдокії уві сні вже нерідко, з тією ж загрозою: «Ти тепер мене не позбудешся». Іноді він виносив її хустки або ще щось із головних уборів, а інші речі – іноді подушку чи сорочку – вирізував на місці. Промучившись так з місяць, хвора залишила будинок чоловіка та свекрухи і перейшла на проживання до рідного брата, але й там не знайшла собі спокою. Ті самі сновидіння турбували її до п'ятого тижня Великого посту. На початку цього тижня одного разу хтось наяву міцно вдарив її в потилицю і сказав: «Вже мені неохоче ходити за тобою». Нещасна впала на підлогу без пам'яті. Коли ж її підняли, виявилося, що в неї віднялася мова. Цілий тиждень після того Євдокія залишалася німою і в забутті. Через кілька днів після цього випадку прийшла відвідати її Анна Євстаф'єва, яка жила по сусідству, яка за життя старця Макарія іноді хаджувала до нього. Співчуючи тяжкому становищу Гришаєвої, Євстаф'єва радила їй сходити в Оптину пустель помолитися Богу, але хвора німа при душевному розладі їй нічого не відповідала. Ось одного разу вночі ця німа побачила уві сні (як сама вона виражалася) якогось синього старенького, який їй сказав: «Іди туди, куди тебе кликала старенька помолитися Богу, тобі буде краще. І я знайду твої речі: вони лежать у домі твого чоловіка, у кліті за стріхою (тобто між кроквою колодою та дахом). Тільки сама за ними не ходи, а пішли когось». Старець до трьох разів підтверджував, щоб ішла помолитися Богу, куди кликала старенька. І як хвора сказала йому: «Піду» – відразу ж розв'язалася її мова від оніміння і душевний стан покращився. Прокинувшись, вона вже почала з рідними розмовляти, чим чимало здивувала їх. Того ж дня Євдокія послала свою сестру в будинок чоловіка пошукати речі, про які говорив їй у сновидінні дідок. Справді, знайшли в кліті: одну хустку за стріхою, а чотири хустки лежали на скрині, хоч їх раніше ніхто тут не бачив. Після того Гришаєва зі своєю свекрухою та сусідкою старенькою Анною і з деякими іншими прийшла до Святого Великодня в Оптину пустель помолитися Богові та вклонитися могилці старця Макарія, хоча шлях був неблизький – до двохсот верст. Селянка ця була вже в повному здоров'ї, але відчувала ще деякий залишок слабкості в тілі. Старець Макарій за життя пророкував скитському ієромонаху Ісаакію, що йому не обминути настоятельства в Оптиній пустелі, хоча батько Ісаакій зовсім не бажав цього. Менш як за два роки після смерті старця передбачення його виповнилося. У 1862 році, після смерті архімандрита Мойсея, отець Ісаакій був обраний і затверджений на настійництво. Але невдовзі після смерті старця Макарія і настоятеля архімандрита Мойсея порядок старчування в Оптиній пустелі за обставин не міг встановити як слід, то новий настоятель, який звикли в житті керуватися порадами старця Макарія, при повсякчасному нерозташуванні начальствувати, перебував у великій скорботі. Тому, звичайно, не без волі Божої скорботний отець Ісаакій найчастіше за інших братів і був утішений за допомогою явищ йому старця Макарія в сонних видіннях. Таких сновидінь протягом перших сорока днів після смерті старця було в нього більше десяти. Але оскільки всі вони мають характер приватних втіх, які власне ставилися до отця Ісаакію, то вони тут і не перераховуються. Наприклад наводиться лише одне. «Стояв я ніби з братією, – так розповідав отець Ісаакій, – у коридорі лікарняної церкви в очікуванні ранньої обідні. Недалеко від мене стояв отець Паїсій, ієромонах, який готувався служити ранню літургію, і ще хтось, який розмовляв з ним. Раптом у головних дверях храму ніби батюшка Макарій, одягнений у мантію, і кудись йде дуже скоро. Здивований такою ненавмисністю, сповнений до глибини душі радості, я вигукнув: „Батько йде!“ Отець Паїсій також із захопленням промовив: "О! Воскрес!" Тремтячи від радості, я побіг до нього і впав на коліна, щоб отримати від нього благословення. Він благословив мене кілька разів і потім вітав мене за чернечим звичаєм – цілуючи в плече. Схопивши його руку, я міцно тримав її, не випускаючи; а він мене ще кілька разів благословив. Від надлишку радості сльози струмком лилися в мене, і я ніяк не міг їх утримати. Потім раптом чорний чернечий одяг на батюшці змінився в чистий, білий, і він став невидимий. Прокинувшись, я тремтів від надлишку радості та душевної втіхи». Оптиною пустелі братський кухар монах отець Сергій 299 так розповідав сон, бачений ним у 1862 чи 1863 році: «Уявилося мені, що я входжу в невелику, але світлу кімнату, схожу трохи на каплицю над могилою батюшки отця Макарія. Попереду стояла гробниця, але, здавалося мені, вищою і ширшою за ту, яка там стоїть. З правого боку від мене перед гробницею ніби стоїть наш новий настоятель, батько будівельник Ісаакій, дуже сумний, і, дивлячись на гробницю, каже: "Як ми нещасливі, що немає з нами батюшки! Дуже б він був нам тепер потрібен". Я відповідав: "Так, батюшка, я теж хотів би на нього тепер подивитися. Після цих моїх слів дивлюся, ніби поверх гробниці лежить покійний батюшка Макарій, як би живий, і, дивлячись на мене, каже: "Піди, піди, подивися! Ти хотів мене бачити? Ось я! Іди сюди! При цьому явище батько будівельник Ісаакій упав перед старцем на коліна і, обійнявши ноги його, облився сльозами. А батюшка, дивлячись на мене, продовжував: „Піди, піди сюди!“ Я підійшов. А він каже: "На! Цілуй мене! Ти хотів мене бачити". Я не наважувався поцілувати його, а він повторював: "Цілуй, цілуй мене! Ти хотів". Я поцілував. А він продовжував: "Цілуй, цілуй ще!" Я ще поцілував. Старець ще й утретє велів мені поцілувати його. Я поцілував і втретє. Нарешті, звернувшись до батька будівельника, старець почав говорити йому з тоном докору: "Про що ти все сумуєш? Чого тобі хочеться? Адже я з вами, постійно з вами. Ніколи не відходжу від вас. Який ти! А ще настоятель!" Батько будівельник наш справді в цей час дуже сумував і всіма силами намагався залишити настоятельську посаду. Я ж, грішний, багато втішний колишнім мені сновидінням, прокинувся з почуттям радості». Сновидіння оптинського ченця Матвія (Попова) 300 : «Не дуже довго після смерті батюшки Макарія, - так говорив він, - трапилася мені через одного батька така напасть, що я не знав, що мені і робити. Ніде не знаходив я собі втіхи – просто хоч лягай та й помирай. Але ось одного разу свого часу заснув і бачу, ніби я прийшов до батюшки в його келію. Він сидів на дивані у білому балахоні. Обличчя в нього світле і веселе. Хотів я підійти до нього, щоб отримати благословення, та якось заплутався ногами в постилках і впав до нього просто в ноги, а на льоту й обійняв його. Потім і кажу: „Вибачте, батюшка, я заплутався в постилках і впав“. Він мене підбадьорив і спитав: „Навіщо прийшов?“ Я розповів йому своє горе. А він мене благословив і сказав: "Нічого, нічого; минеться, це все минеться". Тут я прокинувся, а в душі відчув таку радість, що й не можна висловити. Куди поділося горе? З того часу й напасть вся пройшла». Один казенний селянин Крапівенського повіту Тульської губернії, на ім'я Петро, ​​який мав дружину та дітей, за життя старця Макарія коротко знав його, з давніх-давен мав прагнення до подвижницького життя. У свій час він був серйозно має намір залишити дружину і дітей, щоб заради порятунку душевного проводити життя пустельницьке. Але ось він побачив уві сні покійного старця, який ніби з'явився йому серед оптинського скиту, одягнений у рясу, а на голові у нього була проста чернеча шапка. Підійшовши до Петра, старець міцно взяв його за руку обома руками і, тримаючи так, сказав: «Петро! Залиш свій намір. Годуй дружину та дітей. Це тобі буде корисніше. Та дивись свою гордість! (тобто щоб не упускав з уваги думки про себе, що ніби він жив благочестивіший за інших). Після цього сну помисли розсіялися, як дим, і він уже спокійно проводив сімейне життя. Поміщиця міста Белева Тульської губернії полковниця Кохно, духовна дочка покійного старця Макарія, яка багато років страждала на хронічну хворобу, мала від нього заповідь якомога частіше долучатися Святих Христових Таїн – якби можна було, то щомісяця. Наприкінці 1861 року вона була особливо хвора. Тілесна повсякчасна хвороба, господарські негаразди та постійна душевна скорбота поклали її в ліжко. А вона не завжди виконувала заповідь старця, тобто причащалася не так часто, як їй заповідали. Втім, робила вона це не через недбалість до старечої заповіді і не через неповагу до Святих Таїнств, а лише через непорозуміння. Їй уявлялося, що для приготування до причастя Святих Таїн за встановленим порядком обов'язково має ходити кілька днів у храм Божий до всіх церковних служб. Не маючи сил виконувати це, вона долучалася рідше заповіданого їй старцем. Тепер же, при досконалій неможливості йти до храму Божого, хвора хоча виявила бажання долучитися додому, але все-таки бентежилася. Коли ж послали за священиком і вона вже слухала правило до Святого Причастя, яке читав їй слуга, раптом бачить наяву: входить до її кімнати покійний старець Макарій, неквапом підходить до святих ікон, кладе перед ними три поясні поклони і одразу віддаляється. Ненавмисною радістю Кохно до того була вражена, що під час цього видіння не могла вимовити жодного слова. Між іншим, це послужило для неї знаком, що вимушене необхідністю, мабуть і недостатнє приготування до причастя Святих Христових Таїн – не соромно. Непорозуміння її і зніяковілість зникли, і вона з вірою і в духовній радості долучилася. Один молодий офіцер, який мало вірив старцеві Макарію, після смерті його бачив такий сон. «Прийшов ніби я, – так розповідав він, – у храм Божий, де відбувалося приготування до архієрейської служби, і побачив, що якийсь благородний чоловік махає мені з вівтаря і каже: „Піди подивися, де спочиває отець Макарій, якому ти мало вірив“. Ввів він мене в вівтар, і я побачив багату позолочену раку, підійшов до неї і земно вклонився праведнику, що лежав у ній, зі сльозами каяття у своєму маловір'ї. "Ось, - говорив мені той самий чоловік, вказуючи на прикріплений до стіни вівтаря золочений лист, - ось тут буде зображення вашого старця. Сьогодні служитиме владика, і буде велич преподобному Макарію. Скажи на клиросі, щоб читали і співали канон угоднику Божому Макарію"". Про це писала в обитель рідна сестра молодого офіцера, який бачив сон. Розповідав вищезгаданий чернець Дометій: «Якось я відчував себе не в дусі і був нездоровий. Лягаючи спати, я дуже бентежився помислами і малодушував щодо свого слабкого здоров'я. Заснувши, бачу, ніби я стою перед батюшкою Макарієм і пояснюю йому свої немочі та слабке здоров'я. А він, сказавши на мої пояснення кілька слів у настанову мені і втіху, додав: "А чайок-то внакладку пити треба залишити. Це не чернеча справа. Треба залишити, треба залишити!" А я, зізнатися, звикли змалку до солодкого чаю, і в монастирі все продовжував по немочі пити солодкий чай». Було ще чимало подібних чудових сновидінь деяким із шанувальників старця Макарія; але, щоб не продовжити дуже слова, обмежимося ще одним, останнім сновидінням, колишнім орловському купцю Івану Михайловичу Немитову, який перебував у духовному спілкуванні з оптинськими старцями Левом і Макарієм і за настановою їх проходив високу розумну молитву. «Снилося мені, – говорив Немитов, – що ніби я перебуває в саду надзвичайної краси. Всі дерева і листя на них блищали, мов срібні. Тут видно було два будинки. З них один, що стояв на правій стороні, був величний і краси невимовної, і з нього чувся такий дивний дзвін, що я здригався всіма членами і говорив сам собі: "О, якби хто сказав мені: чиї це палати, звідки виходить цей дзвін!" Тут я побачив, що з цього чудового будинку вийшов батько Макарій у незвичайній славі. Я дуже зрадів йому, вклонився в ніжки і просив: "Батюшко! Вибачте моєму сміливості, задовольніть мою цікавість. Мені бажано знати, чий це чудовий будинок?" Батюшка з властивою йому смиренністю відповідав: Божий, Божий. Я знову вклонився йому і, вказуючи на інший дім, який багато поступався першому в пишноті, спитав: „А цей, інший дім, кому належить?“. Батюшка відповів: „Піди, спитай самого господаря“. Озирнувшись, я побачив, що з цього будинку вийшов покійний батько батько Лев. Я підійшов до нього, вклонився до землі і спитав: „Бажано мені, батюшка, знати, чому цей будинок менш славний і величний того будинку?“ Батюшка отець Лев відповів мені: „Смиренність батюшки отця Макарія перевершила мою працю“. Тут я вже дізнався, що перший будинок – батюшки Макарія; і, ще раз вклонившись йому, сказав: «Ось тепер я повідомився, що цей дім належить Вам». Але батюшка Макарій знову смиренно відповів: „Богу, Богу так завгодно!“ Тим сновидіння моє і скінчилося». Понад тридцять років минуло з дня смерті старця батюшки Макарія, коли помер і наступник його, старець Амвросій. Коли ж копали для новоприставленого могилу поряд із могилою старця Макарія, у цей же час від могильного над ним склепу відвалилася цегла. У отвір, що утворився, деякі з ченців вставляли свічку, що горіла, і при світлі її бачили труну старця Макарія, анітрохи не пошкоджену тлінням, і навіть запаху гнилого не відчували. Цього разу один чернець наважився відірвати шматочок гасу від труни старця і того ж дня поніс покарання Боже: він відчув біль у кисті своєї руки, тож перестав і пальцями володіти. Це тривало близько трьох тижнів, але коли він відслужив кілька панахидів на могилі старця – хвороба пройшла. Програма. З настанов оптинського старця єросхимонаха Макарія Застереження тим, хто читає духовні батьківські книги і бажає проходити розумну Ісусову молитву. Приводом для написання цього застереження стали дві причини. Першу та головну причину пояснив перекладач батьківських писань з елліногрецької на слов'янську мову, досвідчений робитель молитви молдавський старець Паїсій (Величковський) у листі його до старця Феодосія, архімандрита Софронієвої пустелі, де він пише так: «Духовно знав надрукування батьківських книг як еллиногрецькою, так і слов'янською мовою, обійнятий я радістю і страхом: радістю тому, що вони вже не будуть віддані остаточному забуттю і ревнителі зручніше можуть купувати вони; страхом же, боячись і тремтячи, що ці (святі творіння). – А.), як і інші книги, як річ, що продається, запропоновані будуть не тільки ченцям, а й взагалі всім православним християнам; і за ними навчилися самочинно, без настанови досвідчених, творенню розумної молитви як би не наслідувала краса; а за принадністю, як причиною, не пішла б від марних хула на цю святу і беззаконну справу, засвідчену вельми багатьма великими святими отцями». Представивши колишній приклад хули на молитву, старець продовжує: «Отже, як вище я сказав, боюся і тремчу того, щоб не наслідували для самочинників принади, а принад – хули, хулам же – сумніву в істині вчення богоносних наших отців. Тому богоносні отці, навчаючи про молитву цю, початком її і непохитною підставою вважають справжнє послух, від якого народжується смиренність; смиренність ж охороняє того, хто бореться в ній від усіх принад, що йдуть самочинникам. Та й як можливо буде без слухняності, за самочинством, якому настане краса, без будь-якого настанови, примушуватися на таку страшну і жахливу справу, тобто на таку молитву, і уникнути різноманітних принад ворожих, з великим хитрощом наведених на цю молитву і на тих, що в ній підвизаються? Неможливо!» 303 Іншою причиною застереження послужив один рукопис невідомого письменника, в якому пояснюються різні молитовні дії та духовні втіхи, яких схожий був сибірський старець Василиск 304 . У цьому рукописі автор написав байдуже переконання проходження розумної і серцевої молитви, постачаючи головною метою в цій справі шукання високих обдарувань і втіх духовних, що може повести до вельми небезпечних наслідків щодо принади ворожістю. Хоча рукопис цей поки що знаходиться ще в небагатьох руках і рідкісним відомий, але не можна промовчати про нього. Вона написана переконливо. Докази пристосовані з книг батьківських, а небезпечна сторона з цього предмета замовчена, так що той, хто не зовсім знає вчення святих отців, легко захопитися може таким переконанням, і особливо той, кому не траплялося самому бачити або від інших чути про тих, хто пошкодився душевно через таке діяння. Щоб ясніше побачити істину, наведемо на свідчення святих і богоносних отців про те, чи багатьом доступне розумне роблення молитви Ісусової і чи правильна і чи безпечна мета шукати через це роблення дарувань і втіх духовних. З вчення святих отців видно, що прохідні творіння молитви Ісусової правильним і законним чином дійсно сподобляються іноді від Господа великих дарів духовних, і одкровення таїнств, і різних духовних втіх, благодаттю Божою розумно діють у душах смиренних і гідних молитовників, але досягають цього дуже мало. Святий Ісаак Сирін каже: «Як із багатьох тисяч ледь перебуває один, який виконав заповіді і все законне з малим недоліком і досяг душевної чистоти, так із тисячі (які проходять розумне діяння. – А.) хіба один знайдеться сподобившись, при великій обережності, досягти чистої молитви, розірвати цю межу і прийняти її таїнство; тому що чистої молитви ніяк не могли спромогтися багато хто; спромоглися ж небагато хто, а той, хто досяг того таїнства, яке вже за цією молитвою, ледь, за Божою благодаттю, перебуває і з роду в рід» 305 . З цих слів святого Ісаака видно, що якщо на уявлення переконання всякий байдуже буде братися за проходження розумної молитви, маючи на меті досягнення високих обдарувань і втіх духовних, то неминуче повинні багато хто впасти в одну з двох крайнощів: або вловлені будуть в привабливість ворожнечею неправдивими відчуттями, і про неприйнятність ворожнечу будуть безглуздо бентежитися, тому що високої «духовної молитви», за словами святого Ісаака Сиріна, «сподобається один із багатьох тисяч людей» 306 . Святі й богоносні отці написали про великі дарування духовні не для того, щоб кожен безрозсудно прагнув до отримання їх, але для того, щоб ті, що не мають їх, чуючи про такі високі дарування і одкровення, отримувані гідними, усвідомлювали свою глибоку неміч і велику негідність і довільне схильність до всіх неволі шукають порятунку. Святий Ліствичник пише: «Як убогі, бачачи царські скарби, ще більше пізнають злидні свої, так і душа, читаючи оповіді про великих чеснот святих отців, стає більш смиренною в думках своїх» (Ступінь 26, розділ 211). І в іншому місці цей святий каже: «Дивуватися працею святих справа похвальна; ревнувати їм рятівно; а хотіти раптом стати наслідувачем їхнього життя є справа безрозсудна і неможлива» (Ступінь 4, розділ 42). А у святого Ісаака Сиріна сказано: «Якщо скажеш, що деякі отці писали про те, що таке душевна чистота, і що таке здоров'я (душі. – Прп. М.), і що таке безпристрасність, і що видіння, то писали не для того, щоб нам з очікуванням домагатися цього передчасно; бо написано, що Царство Боже не прийде з дотриманням очікування (Лк.17:20). І в кому виявився такий намір, ті набули собі гордості та падіння. А ми область серця приведемо у будову ділами покаяння і житієм, благоугодним Богу; А Господнє приходить само собою, якщо місце в серці буде чисте і не опоганене. Чого ж шукаємо з дотриманням, розумію Божі високі обдарування, те відкинуто Церквою Божою; і ті, що приймали це, здобули собі гордість і падіння. І це не є ознакою того, що людина любить Бога, але недуга душі. Та й як нам домагатися високих дарів Божих, коли і божественний Павло хвалиться скорботами і шанує високим Божим даром спілкування в стражданнях Христових 307 (тобто терпіння скорбот і страждань. – Прп. М.)» 308 . Також і в іншому місці говориться у святого Ісаака: «Будь-яку людину, яка раніше досконалого навчання в першій частині (тобто діяльній. – Прп. М.) переходить до цієї другої (тобто умоглядної. – Прп. М .), що залучається її насолодою, не кажу вже – своєю лінощами, осягає гнів (Б. г.). умертвив перші уди свої яже на землі (Кол.3:5), тобто не виліковував немочі помислів терплячою вправою у чиненні хресної ганьби, але смілився в умі своєму мріяти про хресну славу... У кого ум опоганений ганебними пристрастями і хто поспішає наповнити покаранням (тобто він покаранням забороняється від цього. – Прп. М .) за те, що не очистив колись розуму скорботами і, не підкоривши тілесних пожадливостей, але поклавшись на те, що чуло вухо і що написано чорнилом, прямував він прямо вперед 309 , йти шляхом, виконаним мр. Бо і ті, у кого зір здоровий, будучи сповнені світла і придбавши собі вождів благодаті, день і ніч бувають у небезпеці, тим часом як очі у них сповнені сліз і вони в молитві і в плачі продовжують служіння своє цілий день, навіть і ніч, через жах, що чекають їх в шляху, і зустріч. перемішаними з оманливими привидами оною. Говорять: „що від Бога, то приходить само собою, а ти й не відчуєш“. Це правда, але тільки якщо місце (серця. – А.) чисте, а не опоганене. Якщо ж нечиста зіниця душевного ока твого, то не дерзай спрямовувати погляд свій на округ сонця (думкового. – Прп. М. ), щоб не втратити тобі і цього малого променя, тобто простої віри і смирення, і серцевого сповідання, і малих посильних тобі діл, і не бути вигнутим. те, що поза Богом і є подоба пекла, як скинув той, хто не соромився одружитися в нечистому одязі» 310 . Тут святий Ісаак явно показав, що ті, хто шукає в молитві солодких відчуттів духовних з сподіванням і особливо прагнуть передчасно до бачення і споглядання духовного, впадають у красу ворожнечі і в область темряви і потьмарення сенсу, будучи залишені Божою допомогою і віддані демонам на ганьбу за гордливе. Після жалюгідної повісті про спокушених дияволом Малпата і Асина святий Ісаак каже: «Не даремно я сказав тут це, але – щоб пізнати нам наругу від бісів, що прагнуть смерті святих, і не бажати не вчасно висоти розумного житія, а інакше – будемо осміяні лукавим супоста. сповнені пристрастей, безбоязно марнословлять і вчать про таємниці безпристрасності. Стосовно людей, які сповнені пристрастей і входять у дослідження про стосунки тілесного і безтілесного 311 і не відрізняються від хворих, які навчають про здоров'я, одним із святих написано: „Блаженний Павло, коли дізнався про учнів, які нехтували заповідями і не перемогли пристрастей, але бажали блаженства в блаженствах; зберіться передусім стару людину пристрастей, і тоді бажайте зодягтися в людину нового, оновлюваного пізнанням таємниць за подобою Творця 312 , не бажайте того мого та інших апостолів видіння (дарування. – Прп. М.), досконалого благодаттю, тому що Бог його ж хоче, милує, а його ж хоче, ожорсточує (Рим.9: 18). Бо хто протистане особі Його чи чинитиме проти волі Його? Бог подає іноді задарма; іноді ж вимагає справ та очищення і потім уже посилає дар; а іноді і після діл і очищення не дає тут, але зберігає, щоб дарувати споглядання на своєму місці» 313 . Святий Григорій Сінаїт, ревний вчитель розумного діяння, в розділах про безмовність пише: «Близько й біля початкових і самочинних бісів зазвичай розповсюджують мережі помислів і згубних мрій і готують рови падінь: оскільки град їх перебуває ще під владою варварів. І нема чого дивуватися, якщо хтось з них заблукав, або збожеволів, або прийняв і приймає красу... У тому, що початкові помиляються і після багатьох праць, нічого немає дивного... Пам'ять Божа, або розумна молитва, вища за всі діяння... від бісів, якщо попущено їм буде це... Господь, милосердний до нас, бачачи, як швидкі ми на високе, часто не попускає нам впасти в спокусу, щоб кожен, усвідомивши свою зарозумілість, сам собою звернувся до справжньої дії перш, ніж стане зневаженим і посміхом для бісів і плачем для бісів і плачем для людей бісами одним і на них безперестанку звертати духовний меч, що є дієслово Боже (Еф. 6, 17); немічні ж і початкові користуються, як твердинею, втечею, з благоговінням і страхом, відмовляючись від протиборства і не зухвало передчасно вступати в нього, і таким чином уникають смерті (душевної. - Прп. М.) »314. У цього святого говориться ще, що не всякого має і можна вчити розумному робленню молитви, як написано у нього в п'ятнадцяти розділах: «Добре також говорять і ті, котрі зовсім не тримають псалмоспіви, якщо вони процвітають. Такі не потребують псалмоспіву, але повинні бути в мовчанні, невпинній молитві та спогляданні, якщо досягли освіти. Бо вони з Богом з'єднані і не повинні відкидати свій розум від Нього і вкидати його в збентеження (або в натовп помислів. - Свт. Ф.) ... Навчити інших цьому чину не всіх можливо. Слухняних проститець і неписьменних – так, бо слухняність заради смирення до будь-якої чесноти здатна. Неслухняним же, чи простець вони чи вчені, не викладається ця наука, щоб не впали в красу; бо самочинний не може уникнути зарозумілості, якою зазвичай супроводжує красу, як каже святий Ісаак. Деякі ж, не думаючи про шкоду, що має бути, всякого, хто приходить, вчать своїми зусиллями тримати пам'ять Божу (тобто Ісусову молитву. – Прп. М.) для того, щоб розум навик цієї пам'яті і полюбив її, що неможливо, особливо для тих, хто звикли жити за своїм чином. Бо, бо розум їхній нечистий через недбальство і високомудрість і не обчистений сльозами, то вони встигають більше соромні образи помислів, аніж молитву, тим часом як нечисті, що гніздяться в серці, будучи тривожними страшним ім'ям (Божим. – Свт. Ф. ), скрегочу їх». 316 . До того ж має знати, що розумна молитва чималого вимагає уваги, подвигу та праці. Хто бажає в розумі проходити це діяння, тому святий Симеон Новий Богослов наказує наступне: «Після (встановлення в серці. – Свт. Ф. ) досконалого послуху, яке, як ми сказали, повинно тобі мати до духовного батька свого, і всі інші справи свої чинимо з чистої совісті, як би ти був без чистої совісті, як би ти був без совісті, як би ти був без совісті, начебто ти був з чистою совісті, як би ти був. Совість свою зберігати чистою повинен ти в троякому відношенні: у відношенні до Бога, у відношенні до духовного отця свого і у відношенні до інших людей, також до речей і предметів світу (життєвим. – Свт. Ф.). Стосовно Бога борг маєш зберігати совість свою чистою, не дозволяючи собі робити нічого такого, про що знаєш, що воно не упокоює Бога і неприємне Йому. Стосовно до духовного отця свого роби одне те, що він заповідає тобі, і ні більше, ні менше не дозволяй собі робити, але йди за наміром його і за волею його. Стосовно інших людей дотримуєшся совість свою чистою, не дозволяючи собі робити їм нічого такого, що сам ненавидиш і чого не бажаєш, щоб вони робили тобі самому. І щодо речей борг маєш зберігати своє сумління чистим, вживаючи їх завжди як слід, – саме їжу, пиття, одяг. І, коротко, це роби так, начебто ти був перед Богом, і в жодному ділі не допускай себе до того, щоб викривала й уражала тебе совість, що ти не зробив його добре» 317 . Хто має можливість і волю жити за цим настановою преподобного Симеона Богослова, той, без сумніву зі смиренністю і надією на допомогу Божу, може торкнутися навчання серцевої молитви, вживаючи при цьому й інші поради святих отців, тобто розчиняючи молитву пам'яттю смерті, пам'яттю колишнього тілесних, бо пам'ятання шкідливе – Прп. Цей дільник також повинен мати на увазі і мету істинної молитви, а не ту, яку представляє згадуваний письменник, тобто шукання обдарувань і втіх духовних. Істинно праведні подвижники не шукали обдарувань, але, навпаки, деякі з них молилися Богові про те, щоб були відібрані від них і дані вже дарування. «Якщо ж деякі з них, – каже святий Ісаак Сирин, – і приймали дарування, то приймали за потребою (для користі інших). – А.) або через свою простоту» 319 . Преподобні Калліст та Ігнатій пишуть: «Не шукай передчасно того, що буде свого часу» 320 . І в іншому місці ці святі, наводячи свідчення з книги святого Ісаака про Божественне в нас явище і суттєву благодатну просвіту, застерігають недосвідчених такими словами: «Це Єрусалим і Царство Боже, всередині нас потаємне, за словом Господнім (пор.: Лк. 17, 2а ). яку тільки чисті серцем прийдуть побачити обличчя свого Владики... Тільки сам він нехай не шукає явлення Бога в собі, щоб не прийняти того, хто воістину темрява є і брехливо представляється світлом »321. Яка ж справжня мета молитви? Святий Кассіан Римлянин у посланні до Леонтина ігумена, говорячи про свою бесіду з аввою Мойсеєм, пише, що преподобний цією метою духовного життя постачає чистоту серця, тобто очищення його від пристрастей. Як досягається ця мета? За допомогою збереження заповідей Божих, і через це коли хто збереться стару людину, тобто від пристрастей, то сподобається чистої і духовної молитви, за сказаним у святого Ісаака Сиріна: «Сподобається ж її людина (тобто духовної молитви. – Прп. М. ), коли зберіганням заповідей Господніх, що противиться, гріха. Хто полюбить ці заповіді і скористається ними за чином, для того необхідним стане звільнитися від багатьох людських справ, тобто здобути тіло і бути поза ним, так би мовити, не за єством, а за потребою. Хто веде життя за образом Законоположника (тобто за прикладом Його. – Прп. М.) і керується Його заповідями, в тому неможливо залишитися гріхом. Тому Господь обіцяв у Євангелії, що зберіг заповіді, створити у нього обитель» 322 . У Макарія Єгипетського в книзі «Сім слів» читаємо: «Якщо хто, не маючи полювання до молитви, примушує себе тільки до молитви, щоб отримати благодатну молитву, а до смиренномудрості, до любові і до дотримання інших Господніх заповідей не примушується себе, то іноді, за проханням спокої та веселощів; але звичаями уподібнюється він до того ж, чому і раніше був подібний. Бо не має він лагідності, бо не стягнув її насилу і не приготував себе бути лагідним; не має смиренномудрості, бо не просив і не примушував себе до цього; не має любові до всіх, тому що не мав про це піклування і не шукав цього посилено у молитовному проханні. Бо кожному, хто примушує і нудить себе, навіть проти бажання серця, треба також примушувати себе і до любові, і до лагідності, і до всякого терпіння, і великодушності, за написаним, з радістю; і таким самим чином треба примушувати себе до приниження, щоб шанувати себе найгіршим і нижчим за всіх» (Слово 1, відд. 13) 323 . У тій же книзі і в тому ж Слові ще сказано, що такий завжди близький до падіння: «Якщо ж хто примушує себе до молитви, поки не прийме дарування від Бога, а до цього, тобто до смиренномудрості, до любові, лагідності та інших чеснот, не примушує і не нудить себе в тій же прохання, бо благий і милостивий Бог і просить у Нього дає те, що просить. Але не приготувавши і не привчивши себе до перелічених вище чеснот, або втрачає він благодать, або приймає і падає, або не досягає успіху від зарозумілості, тому що не зраджує себе від усієї волі заповідям Господнім. Обитель, або спокій Духа, є смиренномудрість, любов, лагідність та інші Господні заповіді» (Слово 1, відд. 14) 324 . І ще каже цей святий: «Якщо смиренномудрість і любов, простота і доброта не будуть у нас тісно пов'язані з молитвою, то сама молитва, краще сказати – личина молитви, дуже мало може принести нам користь» (Слово 3, відд. 5) 325 . Згаданий письменник 326 , переконуючи до проходження розумної молитви, на вигляд виставляє душевний устрій і спосіб життя лише обраних подвижників, що вже очистили себе від пристрастей, а як спочатку відбувається духовне боротьба з пристрастями через молитву – про те він мовчить. У настанові ж до книги преподобного Ніла Сорського сказано: «Постав на одній стороні заповіді Христові, а на іншій невпинну молитву, щоб залишив нам наші обов'язки. І дай мені істинне слово не переступати жодної заповіді, тобто не пожадати, не гніватися, не засуджувати, не обмовляти, не брехати, не марнословити, любити ворогів, добро творити ненависним, молитися за тих, хто чинить напасті; також ухилятися сластолюбства, сріблолюбства, блудних помислів, смутку, марнославства та презирства 327 і просто всіх гріхів та помислів злих. І з такою пропозицією приступи до навчання розумного діяння; і прислухайся старанно, скільки разів ще кожного дня, дивлячись на свою обіцянку, переступиш заповіді і скільки гріхів, пристрастей і помислів злих вразишся» 328 . Місце це, по-перше, показує, як розумне діяння має бути пов'язане зі збереженням Божих заповідей, про які згадуваний письменник ніде ствердно не говорить; а лише оповідально, наприкінці свого послання, згадує мало. По-друге, воно показує, що не раптом творець молитви насолоджується бажаними плодами, хоча згадуваний автор і обіцяє швидкий успіх у цьому. З вчення святих отців видно, що навчання розумного діяння вимагає багато не лише праці та подвигу, а й часу. Святий Іоанн Златоуст пише: «Справа ж це вимагає не одного або двох днів, але багатьох років і часу, потрібні подвиг і працю, аж поки вигнаний ворог і вселиться Христос» 329 . У преподобного Ісіхія і Никифора чернечого хоч представлені багато подробиць, як має спочатку проходити навчання розумного діяння, але тим, хто ще не відчув його, має триматися настанови преподобних Калліста та Ігнатія, тому що вони в поступовому порядку викладають керівництво до проходження розумного діяння, поставивши вперед. По-друге, ці святі кажуть, що початок всякого за Богом діяння є життям за заповідями Спасителя і що бажаючий жити за Богом повинен прямувати до виконання всіх Божих заповідей, особливо зберігати мир з ближніми і мати любов до всіх. Далі пишуть, що насамперед має обрати духовного наставника і мати до нього досконалу покору та відсікання перед ним своєї волі. Виставивши ознаки істинного послуху, вони пояснюють ще, що робителю цьому, за православної віри, слід бути сповненим і добрих справ, уникати поголосу і збентеження, печалі і піклування, бути мовчазним і безмовним і за все дякувати Богові, пізнавати свою неміч і доблесно терпіти спокусу користі душевної; під час таких змін не впадати у відчай, а з вірою і терпінням чекати зміни на краще і особливо занурюватися в глибину смиренномудрості, від душі вважаючи себе найгрішнішим і найнепотрібнішим за всіх людей, тому що смиренність покриває багато недуг наших і більше інших чеснот умилостивляє про нас Бога. Ще ці преподобні радять бути обережними щодо духовних втіх. Написана ними й глава про втіху Божественну і вдавану, де виставлено на вигляд, як лукавий ворог злохитро і тонко намагається звабити хибними втіхами не тільки недосвідчених, а й майстерних подвижників, схиляючи їх до якогось найтоншого сону, щоб не могли відрізнити втіхи. Головна ознака принади в тому і полягає, коли людина помилкові відчуття радості або втіхи ворожості прийме за благодатні або прийме неправдиву пораду за істинну. Тому, щоб уникнути шкоди, ці святі радять у такому разі запитувати того, хто може навчити не тільки від Божественного Писання, але й від досвідченої Божественної освіти. Якщо ж такого немає, то краще не прийняти втіхи, а зі смиренністю вдатися до Бога, від щирого серця вважаючи себе негідним такої гідності і видіння 331 . Хоча апостол Павло в числі інших плодів згадує і про радість (Гал.5:22), але має бути дуже обережним, щоб не захопитися помилковим відчуттям радості, як пише про це святий Ліствичник, кажучи: «Відкидай рукою упокорення приходжу радість, як недостойний, та не, (Ступінь 7, розділ 57). Справжня і нечувана радість, як видно з самого числення апостолом плодів духовних, належить до великої міри духовної. Як дари Духа Святого починаються від меншого, тобто від страху Божого, і сягають поступово, так і плоди духовні починаються не вищими, але нижчими, тобто помірністю у всьому і лагідністю, якою наслідують жива віра, всяке милосердя до ближнього, потім благо, про яку говорять пророк Авакум і святий Ісаак Авв. 1, 13; Далі довготерпіння у скорботах і спокусах внутрішніх та зовнішніх і світ від помислів та всякої пристрасті. Той, хто цими чеснотами, названими від апостола плодами, розчиняє свою молитву і досяг свого часу радості духовної, той може насолоджуватися нею гідно і праведно, сповнений смирення і любові, яка, за словом апостола, ніколи відпадає (1Кор. 13, 8). До речі, скажемо про красу взагалі. Святий Григорій Синаїт пише: «Ти ж, якщо добре мовчиш, чаю з Богом бути, ніколи не приймай, якщо що побачиш чуттєве чи духовне, поза чи всередині, хоча б то був образ Христа, чи Ангела, чи святого якого, чи світло мріялося б і друкувалося в умі. Розум і сам по собі природну має силу мріяти і може легко будувати примарні образи того, що бажає, у тих, котрі не слухають цього небезпечно і таким чином самі собі завдають шкоди. Так само і пам'ять про добрі й погані речі зазвичай раптом нагадує образи їх і вводить його в мрію... Тому слухай, та не повіриш чому-небудь, захопившись тим, хоча б то було щось хороше, перш за запитання досвідчених і повного дослідження справи, щоб не зазнати шкоди, але не зазнати шкоди, але не зазнати шкоди, але не потерпіти шкоди, і потворним. Часто й те, що було надіслано Богом до випробування для вінця, на шкоду зверталося багатьом. Господь наш хоче випробувати наше самовладдя, куди воно хилиться. Але той, хто побачив щось подумки чи чуттєво і приймає то без запитання досвідчених легко, хоча то й від Бога є, спокушається або має спокуситися, як швидкий на прийняття помислів... Бог не обурюється на того, хто ретельно слухає себе, якщо він з побоювання спокуси не прийме того, що від Нього є, без запиту. Бо велика праця осягнути істину явно й чисту бути від того, що противно благодаті, тому що диявол звичай має, особливо для початківців, уявляти під виглядом істини красу свою, перетворюючи лукаве своє на духовне» 332 . І у Симеона Нового Богослова сказано: «На цьому шляху стоячи, спокушаються і ті, що бачать світло тілесними очима своїми, нюхають пахощі нюхом своїм, чують голоси вухами своїми і таке інше. Деякі з таких розлютувалися і в безумстві ходять з місця на місце. Інші звабилися, прийнявши диявола, що перетворився і з'явився їм у вигляді Ангела світла, а вони того не розпізнали і залишилися невиправними до кінця, не хоч чути поради ні від якого брата. Деякі з таких самі себе позбавили життя, бувши спонукані на те дияволом; інші кинулися у прірву; інші подавилися. І хто може переказати різні принади, якими приваблює їх диявол, коли вони незліченні?» 333 Цю красу особливо піддаються ті, які, не очистивши себе від пристрастей, зводять ум на небо і уявляють небесна блага і чини Ангел та інше, як написано у Симеона Нового Богослова в тому ж розділі вище: «Коли хто, стоячи на молитві і вдягаючи на небо руки свої, і очі свої помисли, уявляє блага небесні, чини Ангелів і обителі святих і коротко все почуте в Божественних Писаннях збирає в розум свій і міркує про те, тоді під час молитви, даремно на небо, і спонукає тим душу свою до пожадливості і любові Божої і іноді це витягує навіть (знов). А.). Але при цьому образі (молитви, якщо хтось на ньому одному зупиняється. – А.) буває, що помалу (молиться так. – А.) починає хизуватися в серці своєму, сам того не розуміючи; йому здається, що робимо їм є від благодаті Божої на втіху йому; і він молить Бога сподобити його завжди перебувати в такому діянні. А це (тобто таке мислення про цю форму молитви) є ознакою омани: бо добро вже не є добром, коли воно відбувається не в доброму сенсі і не так, як слід» 334. Що означає «не буває добре»? Святий Симеон у відповідь наводить свідчення з книги святого Лествичника, який порівнює образи уваги і молитви з драбиною чотирьох ступенів і говорить: «Інші приборкують пристрасті і смиряються; інші співають, тобто моляться устами; інші практикують розумову молитву, треті підносяться до споглядання. Отже, ті, хто, продовжує святитель Симеон, беруться піднятися на ці сходинки, починають не з верхніх, щоб спуститися до нижніх, але від нижніх йдуть до верхніх - ступають на першу, потім на другу, потім на третю і, нарешті, на четверту... По-перше, потрібно прагнути розумом і приборкувати свої пристрасті, по-друге, займатися псаломом, тобто молитися. твої уста, бо коли пристрасті вщухають, тоді молитва природно приносить насолоду і солодкість навіть язику і вважається прийнятною перед Богом, по-третє, розумно молитися і, по-четверте, сходити в споглядання... Отже, хто проходить все це по чину, кожне свого часу, той може, після того, як очиститься серце його від пристрастей, повністю весь і вдаватися в псалмоспів, і протистояти помислам, і на небо дивитись чуттєвими очима, коли буде потрібно, розумними ж, душевними, споглядати воно і молитися. Всі ці свідчення від вчення святих і богоносних отців виписані для користі ближнього і для застереження недосвідчених і немічних, щоб безрозсудно й зухвало не прагнули вище своєї міри до проходження розумного діяння, нехай не впадуть в красу ворожнечі і будуть наруги бісів і плач в ч. Але це написано аж ніяк не для того, щоб утримати і відвернути від цього діяння будь-кого, в розумі та за вченням святих отців бажаючого проходити його. Ми радіємо тим, хто розумно і гідно може з'єднуватися з Господом через це блаженне діяння; А тим, хто не досяг того, і нудиться до проходження цього роблення, радимо самим читати з належною увагою батьківські книги, нехай пізнають істину і принадність і підсади ворожості і дотримуються себе від починань вище своєї міри. Багатьом пристойно і корисно пам'ятати слово святого Ісаака Сиріна, який радить вживати образ молитви згідно з способом свого життя і відповідно до міри душевної будови, говорячи: «Згідно з життям твоїм має бути і твоя молитва» 336 . І в іншому місці: «Важко 337 що-небудь високе подати ще початковому і немовля віком (духовним. - Прп. М.)» 338 . Не отче й апостол наказує перед тим молитися усною молитвою, як написано в Посланні до Євреїв: тим же приносимо жертву хвалення вини Богові, бузок плід уст, що сповідаються імені Його (Євр. 13, 15). Також і преподобний Петро Дамаскін вчить передусім проходити молитву діяльну, пояснюючи, що умоглядна дарується за благодаттю Божою, не з волі людини, а з волі Божої, коли зможуть серце і розум вмістити її, як сказано в нього в другій книзі: «Дай молитву молячому (1Цар. 19). молитвою дає Бог розумну молитву, і старанно перебуває в ній (дарує. – Прп. М.) – безвидну та необразоподібну, (що відбувається. – Прп. М.) від чистого страху Божого. І знову, що добре здійснює це (дарує. – Прп. М.) – ​​ведення творінь і від нього – захоплення розуму до богослов'я і благої дії майбутнього дарує Бог тому, хто від усього скасовується (Пс. 45, 11) і повчається в цьому ділом і словом, а не слухом тільки» 3 Лаврентьев Різдвяний монастир. Відомості про зародження монастиря відносяться на час смерті блаженного Лаврентія. 10/23 серпня 1515 року блаженний Лаврентій помер і був похований у улюбленому ним храмі на честь Різдва Христового. Мощі втрачені. (Тут і далі виноски без вказівки авторства належать редактору. Примітки автора вказані особливо.) Сільце це належало пану Делянову. Батько старця Макарія за добротою своєю свого часу віддав цей маєток у поруку за борг свого приятеля, який боргу цього не сплатив, і маєток пана Іванова надійшов у продаж. - Пряміть. авт. Тут і далі у круглих дужках у тексті примітки автора. Архімандрит Феофан (Некрасов; † 25.08.1817), з 1786 настоятель Калузького Лаврентьєва монастиря, з 1800-го - Можайського Лужецького монастиря, з 1803-го - Спасо-Андронікова монастиря в Москві, де і помер. У календарі 1840 року, що належав старцю Макарію, рукою його написано таке замітка: «18 лютого 1840 року, у неділю, о дев'ятій годині пополудні, помер мій брат, Олексій Миколайович Іванов, в Орлі. Народився 1789, грудня 8-го дня; всього життя було 50 років, 2 місяці та 10 днів. Помер християнською кончиною, у вірі та надії воскресіння та життя вічного. Перед смертю повідомлявся 4 і 15 лютого; а за кілька хвилин особливий маслом, і відхідна прочитана. Сподоби його, Господи, Царства Небесного і створи йому вічну пам'ять! Павло помер 1831 року; одна з дочок його, Варвара Павлівна, з 1849 року присвятила себе чернечому життю і нині перебуває у Севському дівочому монастирі, іменуючись у рясофорі Меланія. Петро помер ще немовлям у Карачеві». - Пряміть. авт. Андроніков (Спасо-Андроніков) монастир – колишній чоловічий монастир на лівому березі річки Яузи. Заснований у 1357–1358 роках за обітницею святителем Олексієм, митрополитом Московським. Названий на честь Нерукотворного Образу Спасителя та на ім'я першого ігумена – преподобного Андроніка Московського, учня преподобного Сергія Радонезького. У колишніх виданнях життєпису старця Макарія рік народження Варвари Миколаївни відзначено 1793-го. Але це, мабуть, помилка, тому що за тим самим життєписом мати її, Єлизавета Олексіївна, померла в 1797 році, а дочка її, згадана тут Варвара, залишилася після неї кілька місяців. - Пряміть. авт. Карачов - місто в Брянській області, одне з найдавніших російських міст, що вперше згадується в Іпатіївському літописі під 1146 роком. Авдотья Іванівна Сандулова – двоюрідна сестра старця Макарія, дочка Ганни Михайлівни Верьовкіної, рідної його тітки. Ганна Михайлівна володіла частиною села Щеп'ятина і була дуже дружна зі своїм братом Миколою Михайловичем Івановим, батьком батька Макарія. - Пряміть. авт. Рясофорний послушник, іноді монах рясофорний - носить рясу. При постригу в рясофор обітниці не даються; Ім'я, на практиці XIX століття, часто не змінювалося. Цей ярмарок розташовувався у відкритому полі, займаючи територію близько п'ятдесяти десятин (десятина – 1,45 га). Вона була оточена з північної, західної та південної сторін невисоким валом із ровом. У північній стороні було влаштовано Московську заставу, а в західній – Курську. Похилий східний бік поля пролягав до Корінного монастиря у вигляді просторої площі, що вміщала до десяти тисяч чоловік. В оригіналі: «... кажуть: що від Бога, то приходить само собою, а ти й не відчуєш. Це правда, але якщо місце чисте, а не осквернене» (Святий Ісаак Сирин, Слово 2. С. 13–14). (Для зручності сучасного читача цитати зі слів преподобного Ісаака Сиріна наводяться за виданням: Преподобного авви Ісаака Сиріна слова подвижницькі. Сергієв Посад: Троїце-Сергієва лавра, 1911; М., 1998.) Преподобний Паїсій Величковський († 1794). Пам'ять 15/28 листопада. Доброзичливо, рясно, щедро, без заздрощів (церк.-слав.). Валахія – історична область, розташована на півдні сучасної Румунії, між Карпатами та Дунаєм. Преподобний Лев, старець Оптинський († 1841). Пам'ять 11/24 жовтня. Схімонах Опанас (Захаров; † 17.10.1825). Сенатський секретар – у Російській імперії цивільний чин XI класу табелі про ранги. Добротолюбство: [зб.: 5 т.] / пров. з грец. святителя Феофана Затворника. М., 2004. Т. V. С. 313. Добротолюбство. Т. V. С. 313-314. У 1861 році позначено було: кількість монастирської землі здавна - 2645 десятин і 154 сажні, з яких орної 240 десятин, сіножаті 325, під стройовим лісом 157 і під дров'яним 1640. Решта десятин може бути під незручною землею. - Пряміть. авт. Залатаних, пошитих (церк.-слав.). Ієродиякон Паладій (Іванов; 1772-1861). З Площанської пустелі до Оптіна надійшов у 1813 році. Суворий подвижник Преподобного авви Дорофія Повчання 5-те. І у всьому цьому повчанні містяться чудові настанови про те, щоб у житті духовному в усьому чинити за порадами духовно досвідчених старців. Більш детальне поняття про духовне керівництво, або про старечість, кожен може дізнатися з життєпису оптинського старця Леоніда, у схимі Лева, насадника в Оптиній пустелі старчества. Видання Оптиної пустелі. - Пряміть. авт. Духовна консисторія – орган єпархіального управління Російської Православної Церкви в синодальний період. Тобто діловодством. Підступів (церк. - слав.). Які перебували, жили (церк.-слав.). У власноручних записках старця Макарія про Площанську обитель від 1815 року говориться так: «У цьому році старець схимонах Афанасій, Володимирської губернії Флорищової пустелі, який жив у Білих Берегох, приїхав у цю Пустинь і, бувши у будівельника в келії, впав з лежанки і впав з лежанки і. Від 1816 року: «У цьому році, за бажанням батька архімандрита Кесарія, отець Опанас переїхав до нього в Чолонський монастир; там привітався, але вже не міг ходити без милиці». Від 1817 року: «У квітні місяці з Чолнського монастиря переїхав до цієї Пустині схимонах Опанас на проживання і жив у келії з ієродияконом Макарієм Івановим». Різниця в записках старця Макарія з наведеним нарисом життя схимонаха Афанасія дає привід думати, що нарис написаний не старцем Макарієм, а іншою особою, яка знала схимонаха Афанасія. - Пряміть. авт. Автор життєпису вніс деяку правку в цитований рукопис, написаний просто і нехитро, що знаходиться на зберіганні у Відділі рукописів Російської державної бібліотеки (Ф. 213. К. 41. Од.хр. 2). Йдеться про Божественні гімни – книгу преподобного Симеона Нового Богослова, написану віршами. Огласное слово – жанр християнської святоотецької літератури, що є стислим викладом основних догматів Православ'я і призначений для повчання у вірі бажаючих прийняти Хрещення (так званих оголошених). Архімандрит Антоній († 1846), згодом архієпископ Воронезький, святитель. Пам'ять 20 грудня/2 січня. Благочинний – посадова особа, покликана спостерігати за збереженням зовнішнього порядку та моральною поведінкою братії монастиря. Святий Ісаак Сирін. Слово 74. - прямуючи. авт. Згодом архімандрит Никодим, настоятель Малоярославецького Миколаївського монастиря Калузької єпархії. Помер 7 лютого 1864 на шістдесят п'ятому році життя. - Пряміть. авт. Канонарх – церковнослужитель, який проголошує перед співом голос і рядки з молитвослів'я, які за виголошенням співає хор. Разом з отцем Макарієм поїхав учень його, який жив із ним у Площанській пустелі понад тринадцять років, чернець Іоаннікій, родом із московських міщан. У 1844 році, вже будучи ієромонахом, він перейшов із Площанської пустелі до Сергієвської, що поблизу Петербурга, але звідси знову повернувся до Площанської пустелі, де й помер, пострижений у схиму з ім'ям Ігнатія. - Пряміть. авт. Очевидно, що старець висловлюється так про себе за своєю смиренністю, будучи відволікаємо зовнішніми піклуваннями за посадою. Детально сказано про це у життєписі старця Леоніда (у схимі Лева). - Пряміть. авт. Преподобний Який – приклад беззаперечного послуху. Див. про нього в «Лествіці», Слово 4, розділ 110. - Прім. авт. Преподобний Мойсей Оптинський († 1862), схіархімандрит. Пам'ять 16/29 червня. Преподобний Антоній Оптинський († 1865), схіїгумен. Пам'ять 7/20 серпня. Постійним, близьким (церк.-слав.). Ігумен Геронтій (Васильєв; † 06.06.1857). Єросхимонах Антоній (Медведєв; † 10.10.1880). Преподобний Іларіон (Пономарьов; † 1873), старець Оптинський, єросхимонах. Пам'ять 18 вересня/1 жовтня. Зібрання листів блаженні пам'яті оптинського старця ієросхимонаха Макарія: [Ч. 1-6]. [Козельськ]: Вид. Козельської Введенської Оптиної пустелі, 1862-1863. Листи до чернечих. Від. 2: Листи до черниць. Ч. 4. Лист 1. - Прим. авт. (Далі: Зібрання листів старця Макарія.) Зібрання листів старця Макарія. Ч. 5. Лист 53. - Прим. авт. Святий Ісаак Сирін. Слово 46. - прямуючи. авт. Святий Ісаак Сирін. Слово 89. - прямуючи. авт. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Лист 65. - Прим. авт. Про це передавав старець ієросхимонах Амвросій. - Пряміть. авт. Батько ігумен Марк, досягнувши в Оптиній пустелі ієромонашого сану, був деякий час настоятелем Мещівського Георгіївського монастиря, а потім повернувся в Оптину пустель і прожив тут на спокої чималий час. Помер у 1909 році 18 березня у похилому віці. - Пряміть. авт. Ієромонах Мелхіседек із духовного звання, народився у 1809 році. Після закінчення курсу в Калузької семінарії прийняв чернецтво і жив спочатку у Мещівському Георгіївському монастирі, був деякий час учителем духовного училища. 1842 року внаслідок якихось порушень указом духовної консисторії переведений був під нагляд до Оптини пустель. Завжди він виявляв особливу старанність до подвижництва, але ця старанність, за невідомими долями Божими, багаторазово розчинялася потураючою смиряючою слабкістю, що піддавала його багатьом стогнанням і зітханням, на які нарешті поглянув всеблагий Господь і дарував йому залишок днів провести в світі і відійти2 1870, шістдесяти одного року від народження. - Пряміть. авт. Андрій Іванович Глушков († 1866) – малоярославецький поміщик, згодом скитський ієродиякон Антоній; з нагоди серйозної хвороби у другій половині шістдесятих років ХІХ століття пішов до своїх рідних у місто Малоярославец і помер; похований у Малоярославецькому Миколаївському монастирі. - Пряміть. авт. Монах Корнилій (Авілов; † 1870). Старець не просто зробив йому догану, а вигнав у серцях від себе. Схімонах Серапіон (Болдирєв; † 1873). Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Лист 83. - Прим. авт. Єросхимонах Савватій (Нехорошов; † 1895). Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Лист 126. - Прим. авт. Передавав звідси скитський рясофорний чернець – старожив отець Петро Іванов. - Пряміть. авт. В інших листах старець Макарій писав слова, що часто повторювалися і його наступником старцем Амвросієм: «Будь-якій добрій справі або передує, або піде спокуса». - Пряміть. авт. Труднощами, зупинкою дихання. У першій половині дев'ятнадцятого століття як на ектеніях великої і суто, так і на великому вході святої літургії згадувалися поіменно всі члени імператорського будинку. - Пряміть. авт. Зібрання листів старця Макарія. Листи до мирських осіб. Лист 47. - Прямуючи. авт. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Листи 103, 106, 135 і 155. - Прямуючи. авт. Слов'янське Добротолюбство. Ч. IV - Прямуючи. авт. Лістівка. Слово 26. Глави 4 і 2. - Прим. авт. Святитель Феофан Затворник († 1894). Пам'ять 6/19 січня; 10/23 січня; 16/29 червня. Великі оптинські старці-подвижники: архімандрит схимонах Мойсей (Путилов), рідний його брат схіїгумен Антоній, ієросхімонахи Лев, описуваний Макарій і Амвросій - всі були незвичайні уми, хоча майже всі - не отримали достатньої шкільної освіти. - Пряміть. авт. Святий Ісаак Сирін. Слова 56 і 66. - Прим. авт. Автор пояснює, що дефект промови старця пов'язаний зі швидкою вимовою слів. У скиту такий порядок: у понеділок, вівторок і четвер першого тижня Великого посту варена їжа для братів не постачається в трапезі, а натомість після великопостного годинника, який закінчується годині о другій пополудні, браття закушують кому що завгодно: хліб, квас, огірки, солоні гриби і, можливо, не може. Вечеря взагалі не належить; а замість цього братія після вечірні їдять на кшталт чаю якусь траву, наприклад материнку, шавлію або здебільшого м'яту з медом, а деякі слабосильні при цьому чогось невареного потроху і закушують. На Страсному тижні після тривалої служби з читанням Євангелій, години в два пополудні, через покладені в ці дні літургій, покладається обід, який у перші три дні тижня складається тільки з двох страв: щеї і прохової (розсипчастої. – Прим. ред.) гречаної кашки з гречаної кашки з гречаної кашки без олії. Вечеря, як і на першому тижні посту, не належить. У Великий п'ят трапези не буває, але немічні ввечері задовольняються сухожерою. - Пряміть. авт. Каніфас – легка щільна бавовняна тканина з рельєфним тканим малюнком. Мухояр – тут: бавовняна тканина, могла бути з домішкою вовни. Драдедам – один із видів легкого сукна, вовняна тканина полотняного переплетення з ворсом. Святитель Філарет, митрополит Московський († 1867). Пам'ять 16 листопада/2 грудня. Преподобний Йосип, старець Оптинський. Пам'ять 9/22 травня. Влітку 1910 цей начальницький корпус при скитоначальнику ігумені Варсонофії трохи збільшений прибудовою з північного боку. - Пряміть. авт. Крім того, ще були один портрет цього владики акварельний, а інший – мальовничий у мініатюрі. Останній постійно був у старця на письмовому столі. - Пряміть. авт. Святитель Філарет (Амфітеатрів; † 1857), митрополит Київський. Пам'ять 21 грудня/3 січня. У 1819–1825 роках – правлячий архієрей Калузької та Борівської єпархії. Засновник Іоанно-Предтеченського скиту Оптиної пустелі. Старець цей закінчив своє подвижницьке життя в 1853 5 листопада в глибокій старості. - Пряміть. авт. Преподобний Макарій Алтайський. Пам'ять 18/31 травня. Аршин - російська міра довжини, дорівнює 0,71 метра. Ця чудова місцевошанована чудотворна ікона, отримана на благословення схимонахом Феодором при виході його з Молдавського Німецького монастиря в Росію від старця Паїсія Величковського і перейшла по смерті отця Феодора у спадок до старця Леоніда і потім до старця Макарія Іоаннікієм (в схимі Леонідом), родичем схимонаха Феодора, при переході його зі скиту в Тихонову пустель. І хоча отець Іоаннік згодом повернувся на проживання в оптинський скит, але свята ікона, на прохання тихонівського настоятеля ігумена Геронтія, залишена була ним у Тихоновій пустелі і поставлена ​​в храм в ім'я Преображення Господнього на видному місці в особливому кіоті з написом. - Пряміть. авт. СР: Мф. 18, 12-14; Лк. 15, 3–7. Схімонах Іларіон, в чернецтві Іоаннікій (Родіонов; † 1860). В Оптіній трудився понад сорок років. Рухлядна, або рухальна, – склад та майстерня для пошиття монастирського одягу. Поставна (або худа) свічка – підлогове полікандило з високою циліндричною основою великого діаметру, яке зазвичай ошатно декорується орнаментальним розписом тощо. Штилістовий образ – ікона, на якій містилося шість листків сусального золота розмірами 10 х 10 см. Преподобний Антоній (Медведєв; † 1877). Пам'ять 6/19 липня у Соборі Радонезьких святих. У той час розташування Предтеченського храму було інше, і болю в ім'я преподобного Макарія ще не було. - Пряміть. авт. У 1899 році цей іконостас замінений новим, незрівнянно найкращим. Але тільки святі ікони у всіх трьох ярусах залишилися ті ж самі. - Пряміть. авт. У 1787 був виданий «Скорочений побут нотного співу», призначений для навчання співу. До цих службових у скиту днях приєднувалися ще за обставинами, такі як, наприклад, дні смерті старців Макарія, Амвросія та інших. – Примеч. авт. Спочатку Предтеченський храм у скиту мав розташування домової церкви, і в задній частині його відокремлена була особлива кімната на випадок приїзду Калузького владики Філарета (Амфітеатрова), засновника скиту, який щорічно приїжджав у скит і проживав у цій кімнаті або Сирну, або першу седмицу. - Пряміть. авт. Батько Флавіан, згодом ієромонах, на початку 1860-х років переведений був у монастир на посаду скарбника, який ретельно виконував до самої смерті, що настала 30 травня 1900 року. - Пряміть. авт. Чудовий напрестольний одяг у головному монастирському Введенському храмі, шитий по пурпуровому оксамиту золотом і сріблом, і великий срібнозлащений потир з приладдям є також плід любові старця Макарія до благополуччя Господнього дому. - Пряміть. авт. Згодом настоятель Оптиної пустелі, архімандрит. - Пряміть. авт. Прокопович Петро Іванович – російський бджоляр, теоретик та видатний практик. Невелика штучна водойма, ставок, рибний ставок на території скиту. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Листи 89, 93, 95, 107 та 153. – Прим. авт. Дзвіницю клали майстри з Мальцова заводу, а розписував дзвіницю зі Святою брамою художник міста Зубцова Тверської губернії Гаврило Іванович (прізвище невідоме). Дзвони пізніше були змінені, і найбільший дзвін повішений в сто пудів. - Пряміть. авт. У 1908 році скитська бібліотека, що містилася в згаданому мезоніні, перенесена в нову кам'яну будівлю, як безпечніше місце на випадок пожежі. - Пряміть. авт. Згодом архімандрит, намісник Троїцької Сергієвої лаври, який помер 22 жовтня 1894 року. - Пряміть. авт Цей панегірик цілком личить і попереднику старця Макарія, старцю Леву, і наступнику його, старцю Амвросію. - Пряміть. авт. Прираження - гріховні враження або уявлення, які виникають у свідомості без волі людини. Власне відношення до духовного провідника, що перебуває в беззаперечному йому послуху, згідно з вченням святих отців-подвижників, повинно мати такі якості: належить істинному послушнику мати: а) віру до свого провідника такою мірою, щоб дивився на нього як на Самого Христа і як Христа підкорявся йому, не всяке; б) істину, тобто щоб істинувати у справі та слові та в точному сповіданні помислів; в) не творити своєї волі, бо для послушника творити свою волю є велика втрата та велика шкода; г) аж ніяк не заперечувати і не сперечатися, тому що перемова і сперечливість походять від зарозумілості - співмешканки зневіри та зарозумілості; нарешті, д) триматися досконалого та чистого сповідання таємних серця (помислів та бажань). Бо виразки оголошені над гірше прийдуть стан, але зціліють, каже Лествичник (Російське Добротолюбие. Т. V Каллиста і Ігнатія. Гол. 15 і 14). - Пряміть. авт. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 4. Листи 134 і 135. - Прямуючи. авт. «Переживання в келії не робить тебе досвідченим, тому що ти перебуваєш у ній без скорботи... ворог готує тобі не спокій, а більш збентеження» (Преподобних отців Варсануфія Великого та Іоанна керівництво до духовного життя. М., 1998. С. 222). Див: Преподобних отців Варсануфія Великого та Іоанна керівництво до духовного життя. Відповідь питанням 378. – Примеч. авт. Двадцять три листи оптинського старця Макарія до пані С. І. «Душекорисне читання», 1908, березень, квітень, травень. - Пряміть. авт. Преподобний Петро Дамаскін. Творіння. М., 2001. С. 40. Справжні слова старця Макарія. - Пряміть. авт. Помер 31 березня 1900 року. Похований у Казанському храмі. Алюзія на слова тропаря: «...і дія навчав Ти зневажати тіло, бо переходить» (Мінея загальна. Тропар 8-го голосу, преподобному єдиному). З них до 1860 померли одинадцять чоловік. З тих, що залишалися в 1860 році, в живих перебували в Оптиній пустелі - в монастирі двадцять сім чоловік і в скиті одинадцять, і перейшли за обставинами в інші обителі - одинадцять чоловік. - Пряміть. авт. Одкровення помислів старцям, що передавав свого часу вищезгаданий архімандрит Леонід (Кавелін), є стовп і затвердження афонських кінів та скитів. Під час перебування мого, говорив він, на Святій Афонській Горі в 1859 році на зроблене мною одному зі світильників афонського чернецтва питання: «Що вчиню, та врятуюсь?» - Він запитав мене: «Та ти в якому монастирі живеш? І чи є у вас старці та одкровення помислів?» Я відповів, що живу в спільножитньому монастирі, в якому з милості Божої є старці, досвідчені в духовному житті, і що ті, хто слухає себе, ходять до них на одкровення своїх помислів. «Отже, іди зі світом і продовжуй цей правий шлях і рятівне діяння, – сказав він, – пам'ятаючи, що за тих, хто перебуває в покорі, у старців відповідають Богові вони, а послушнику немає іншого падіння, як, віддавшись у послух старцеві, творити свою волю. І в нас, брате, - додав він, - хто рятується, не інакше як через старість рятується, бо немає іншого найкоротшого шляху до спасіння, як цей. Бо від послуху народжується смиренність, а це чинить нас синами Божими». Так розуміють старість, згідно з вченням святих отців, сучасні афонські подвижники. І там жоден монастир не прийме ченця, що самовільно відлучився від свого старця без його дозволу. Нещодавно був там наступний випадок, який показує спільність погляду на старість усієї Афонської Гори. Афонський протат призначив деякого ченця в настоятелі однієї з афонських обителів, не спитавши попередньо згоди на це у його старця. Останній протестував проти цього призначення в ім'я своїх духовних прав над сприйнятливим сином, говорячи: «Я не визнаю його здатним зайняти це місце». І протат, не вимагаючи від старця жодних подальших щодо цього пояснень, негайно скасував своє розпорядження. - Пряміть. авт. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Листи 197, 96. - прямуючи. авт. Єросхимонах Іов (Володимирів; † 1861). Похований у скиті. Схімонах Макарій (Грузінов; 05.05.1860). До Оптіна прийшов разом із старцем Левом. Порівн.: Бажання їм дозволитися і з Христом бути (Флп.1:23). Ігумен Варлаам (Давидов; † 1849). Похований у скиті. Архієпископ Іувеналій (Половцев; † 12.04.1904). Помер у Вільні. Московські відомості. 1904. № 120. Витяг зі статті «Вартовий Православ'я у Литві». - Пряміть. авт. Преподобний Ісаакій (Антимонов; † 1894), схіархімандрит. Пам'ять 22 серпня/4 вересня. У описуваний час монах Ісаакій був у скиті співочий, бас, як говорили на той час – октавіст. Архімандрит Леонід помер 1894 року в Трійце-Сергієвій лаврі. За благословенням старця Макарія він переклав з латинської на російську мову «Повчання преподобного авви Ісаї», видані Оптиною пустелею. - Пряміть. авт. Згодом, коли вже старець Макарій давно відійшов у життя вічне, а Павло Степанович був уже батьком Платоном і, здається, ієродияконом, один благодійний знайомий йому чоловік, близький до покійного Московського митрополита Філарета, знаючи ще не охолоне бажання до цього учителя, вступити в академію така відповідь: «Нехай він з'явиться до мене, я ні про що не питатиму його і взагалі екзаменувати, а тільки подивлюся на нього». Але батько Платон злякався і не поїхав. Тим і закінчилися його мрії про академію. - Пряміть. авт. Обох братів, отець Мойсей у сані архімандрита та ігумен Антоній, поховані разом у храмі на честь Казанської ікони Божої Матері біля південної стіни за клиросом. Про них складено особливі життєписи, що є в Оптиній пустелі. - Пряміть. авт. Останнім духівником отця Пімена був скитоначальник ієромонах отець Анатолій, набагато молодший за нього і за вступом до монастиря. - Пряміть. авт. Єросхимонах Пімен (Петро Якович Пащенков; † 01.09.1881), похований з південного боку Введенського собору. Схимонах Карп (Алексєєв; † 13.03.1866), похований між Введенським та Казанським храмами. Ігумен Феодосій народився 1824 року, помер 1903 року 20 жовтня в оптинському скиту, де й похований. - Пряміть. авт. Помер 1894 року в ніч на 25 січня. - Пряміть. авт. Преподобний Анатолій (Зерцалов). Пам'ять 25 січня/7 лютого. Святитель Ігнатій (Брянчанінов; † 1867), єпископ Кавказький. Пам'ять 30 квітня/13 травня. Архімандрит Мойсей (Красільников; † 04.11.1895); схіархімандрит Пафнутій (Осмоливський; † 23.06.1891); схіархімандрит Микола, у чернецтві Никодим (Демутьє; † 07.02.1864). Єросхимонах Опанас (Степанов; † 1844). На початку 1800-х років кілька років був духовником Оптиної пустелі. Помер у Свенському монастирі Орловської єпархії. Доля цього рукопису особливо чудова. Писана вона була напівуставом на білому лощеному папері в лист, більше половини – близьким учнем старця Паїсія схимонахом Феодором, а закінчена другом його та співмешканцем у молдавських та російських обителях схимонахом Миколою. Потім рукопис цей надісланий був старцем Паїсієм Петербурзькому митрополиту Гавриїлу з таким у передмові (після посвячення) власноручним підписанням: «Трудящийся в перекладі сім Свято-Вознесенського Німецького та Предтечова Секульського Молдо-Влахійських монастирів архімандрит Паїсем Величков. По смерті ж митрополита Гавриїла в 1801 році невідомо як рукопис перейшов у приватні руки якогось баришника і привезений був їм на продаж до Валаамського монастиря, бо дійшла до нього чутка, що там живуть старці духовного життя, які, мабуть, куплять його за дорогу ціну. Таким чином книга дійшла й до рук, що писали її, – схимонаха Феодора, який на той час жив на Валаамі. Можна собі уявити радість, а разом з тим і здивування отця Феодора з нагоди набуття, особливо для нього, такого дорогоцінного рукопису, який він не сподівався не тільки мати, а й коли-небудь бачити. Господь, що влаштував таке чудове здобуття рукопису, дарував смиренному і убогому старцеві і засіб повернути його з рук панянка. Це сталося між 1811 та 1817 роками. Батько Феодор надзвичайно дорожив згинутим і таким ненароком придбаним скарбом. Взагалі старець цей так любив писання святого Ісаака Сиріна, що під час лютих скорбот, що осягали його, гнаний злобою і заздрістю, будуючи змушуючи неодноразово переходити з монастиря в монастир, ніс з собою тільки одну цю книгу святого Ісаака. Після блаженної кончини старця Феодора в 1821 році ця книга дісталася улюбленому його учневі і супутнику під час всього його скорботного життя після виходу з Молдови - ієромонаху Леоніду (в схимі Леву). Отець Леонід ще за життя свого подарував її своєму учневі схимонаху Антіоху, по смерті якого вона перейшла до іншого учня старця Леоніда, який жив тоді в Олександро-Невській лаврі, ченцю Іоанніку (у схимі Леоніду). А він подарував її благодійниці Калузької Тихонової пустелі, де й сам він проживав довгий час, духовній дочці старця Леоніда стариці Є. Т. Л-ой, а від неї книга ця в 1849 перейшла до ієромонаха тієї ж обителі отцю Єфрему, колишньому також учнем. Отець Єфрем подарував її духовному синові монаху Авраамію. А він, від'їжджаючи в 1858 році на проживання на Святу Афонську Гору, приніс цей рукопис у дар оптинському старцю ієросхимонаху Макарію, який у передсмертній своїй хворобі благословив нею разом з іконою святого Ісаака Сиріна вищезгаданого скитського ієромонаха (Кавеліна); а ним залишена в скитській бібліотеці Оптиної пустелі. - Пряміть. авт. Кірєєвський Іван Васильович († 1856) - російський філософ, публіцист, літературний критик, слов'янофіл. Зробив великий внесок в оптинське книговидавництво, за допомогою дружини Наталії Петрівни (1900) і рідного брата Петра Васильовича (1856). Всі вони поховані в Оптиній пустелі. Бурачек Степан Анісімович (1800-1877) - публіцист, критик, прозаїк, видавець; кораблебудівник. У 1840–1845 роках видавець журналу «Маяк сучасної освіти та освіченості». Ієромонах Філарет, у схимі Феодор (Пуляшкін; † 1842), досвідчений духівник, суворий подвижник. Митрополит Філарет помер у 1867 році 19 листопада і похований у Трійце-Сергієвій лаврі. - Пряміть. авт. Архімандрит Олександр (Підгорченков; † 1845), відомий духовник, подвижник. Утримання (церк. - слав.). «Чотири оголосні слова до черниці на день, коли вона вдягнулася в ангельський образ». «Оприлюдні повчання преподобного та богоносного отця нашого Феодора Сповідника, ігумена обителі Студійської, перекладені з грецького старцем Паїсієм Величковським». У 1873 році, вже за старця Амвросії, «Оголошення преподобного Феодора Студита» були перекладені російською мовою і надруковані. Вони читаються в оптинському скиту на загальному ранковому келійному правилі починаючи з Тижня митаря і фарисея і закінчуються вже після Великодня. - Пряміть. авт. «Преподобних отців Варсануфія Великого та Іоанна керівництво до духовного життя, у відповідях на запитання учнів». Згодом ієромонах оптинського скиту Климент. Помер 1878 року 30 квітня. - Пряміть. авт. «Преподобного отця нашого Орсісія, авви Тавенісіотського, вчення про влаштування чернечого проживання». «Преподобного і богоносного отця нашого авви Ісаї, самітника єгипетського, духовноморальні слова». Видання святих отців Андрія Галланді (1709–1780) у Венеції у чотирнадцяти фоліантах (Gallandi A. Bibliotheca veterum patrum. Venice, 1765–1781, 1788). Цивільний шрифт введений у Росії Петром I в 1708 для друку світських видань в результаті першої реформи російського алфавіту (зміни складу абетки і спрощення накреслення букв алфавіту). «Преподобного отця нашого Іоанна, ігумена Синайської гори, Лествиця та Слово до пастиря». І тепер зберігаються екземпляри «Лествиці», чудово написані статутом: один, написаний монастирським ченцем Астіоном, – у скитській бібліотеці, а інший, написаний скитським ієродияконом Сергієм Труновим, – у монастирській. Протягом Великого посту на церковних службах буває читання спрощеного слов'янського перекладу «Лествиці» в Оптиній пустелі, як у монастирі, і у скиту. - Пряміть. авт. Архієпископ Леонід (Красноспівков; † 1876). Митрополит Сергій (Ляпідевський; † 1898). У підстрочці першого видання «Життєпису старця Макарія» зазначено: «А-П-, нині єпископ». Ймовірно, це був архімандрит Полікарп, який, здається, жив і служив деякий час в Єрусалимській місії, перебував у близькому духовному спілкуванні з оптинськими старцями, згодом єпископ Орловський. - Пряміть. авт. Єпископ Полікарп (Радкевич; † 1867). Московський митрополит Філарет. - Пряміть. авт. Єросхимонах Іоанн, у чернецтві Ісаакій (Малиновський; † 1849). Камлот – тканина з напіввовняної або вовняної пряжі, виготовлена ​​полотняним переплетенням. Консисторський паспорт – документ, що підтверджує особу, що видавався духовною консисторією особам духовного стану на час поїздки. Згодом оптинський настоятель архімандрит Ісаакій. Помер 22 серпня 1894 року. - Пряміть. авт. Єросхимонах Паїсій (Аксенів; † 1870). Помічник старця Макарія з духовності. Ієромонах Нікон (Огієвський; † 1850). Архімандрит Мелетій (Антимонов; † 1865). З 1850 року еклесіарх (що відповідає за церковний порядок) у Києво-Печерській лаврі – дуже важлива та відповідальна посада. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Лист 17. - Прим. авт. Хрест цей, довжиною п'ять вершків, завжди стоїть на святому престолі в скитській Предтеченській дерев'яній церкві або в новій кам'яній під скляним футляром. - Пряміть. авт. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Лист 51. - Прим. авт. Ієромонах, згодом схіархімандрит Пафнутій (Осмоловський; † 1891). В Оптиній пустелі з 1827 року, з 1853 скитоначальник, з 1854 духовник обителі, з 1862 настоятель Малоярославецького Миколаївського монастиря. Кучер цей жив у скиті довгий час, років тридцять, якщо не більше. Ім'я його було Микита, а велелюбний старець завжди кликав його не інакше як Микитко і по можливості дбав про зручності його становища. Одного разу під час поїздки – невідомо тільки куди – старець зупинився в полуденний час у деякому заїжджому дворі погодувати коней, а потім почав збиратися в дорогу. Вийшовши до свого воза, він, між іншим, звернувшись до кучера, лагідно промовив: «Ну що, Микитко, чи ситий ти?». А той, напівголодний, засмучено відповів: «Та що, батюшка? Щись були без рязонту». Це означало, що щи були підправлені маслом. Але робити було нічого. Так і поїхали далі. Без сумніву, після старець чимось задовольнив свого Микитушку. - Пряміть. авт. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Листи 60, 61 та 62. – Прим. авт. Надіслано було митрополиту двадцять п'ять екземплярів щойно надрукованої за його сприяння книги «Преподобних отців Варсануфія Великого та Іоанна керівництво до духовного життя». - Пряміть. авт. Карл Карлович Пфель – домашній лікар сім'ї Кірєєвських. Батько Леонід – перший оптинський старець, передмісник старця Макарія; протягом усього свого сорокачотирирічного чернецького життя (за винятком перших небагатьох років з вступу до монастиря) терпів гоніння і великі скорботи, які, втім, з вірою в Господа завжди переносив благодушно. - Пряміть. авт. Тобто, без відчуття благодатних дій (примітка старця Макарія). - Пряміть. авт. Загороджую (церк. – слав.). Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Лист 67. - Прим. авт. Неміч тілесних - заняття духу, частого безсоння і взагалі ослаблення тілесних сил. - Пряміть. авт. «Застереження тим, хто читає духовні батьківські книги і бажає проходити розумну Ісусову молитву». Але чи було останнє слово митрополита про цей рукопис до старця, невідомо. - Пряміть. авт. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 3. Лист 104. - Прим. авт. Книга, написана віршами преподобним Симеоном Новим Богословом, тому називається віршована; знаходиться у скитській бібліотеці в рукописі. - Пряміть. авт. Ймовірно, холери. - Пряміть. авт. В оптинському скиту здавна встановлено денно-нічне читання Псалтирі братами з поминанням про здоров'я та упокій імен їхніх родичів та благодійників. - Пряміть. авт. Думка святого Ісаака Сиріна у Слові 57. - Прямуючи. авт. Ієромонах Мойсей у сані архімандрита помер у своїй Тихоновій пустелі 1895 року 4 листопада. - Пряміть. авт. Таких листів до племінниць старця склався згодом цілий том, тому третій до черниць, який можна дивитися як з його щоденник. - Пряміть. авт. Недалеко, можливо в версті від монастиря, є криниця преподобного Пафнутія, на яку буває хресна хода з обителі двічі на рік, 1 травня, на згадку про преподобного Пафнутія Боровського, і 14 вересня. - Пряміть. авт. Скитоначальник і братський духівник в Оптиній пустелі, згодом настоятель Малоярославецького монастиря та архімандрит. - Пряміть. авт. Немитов під керівництвом оптинських старців ієросхімонахів Лева і Макарія проходив високу розумну молитву Куркін теж чудовий був своїм благочестям; а крім того, за молитвами старців Бог благословив його та тимчасовим багатством. З бідної людини він став мільйонером. - Пряміть. авт. Немитов, дуже багата людина, як передає старець Анатолій (Зерцалов), «надав всю турботу про торгові справи синові, сам звертав увагу тільки на очищення душі і серця від пристрастей» (ОР РГБ. Ф.214. Опт. – 298. Л. 5). Головне храмове свято в Оптиній пустелі. - Пряміть. авт. Ймовірно, ієромонах Варсонофій (Світлозаров), у 1851 році переміщений зі скиту до Малоярославецького Миколаївського монастиря. Антидор - просфора, з якої на проскомідії виймається Агнець, роздроблена на частини. Своєкімнатний монастир – монастир, який живе за ідіоритмічним (не общежительним) статутом, де ченці можуть володіти особистою власністю. Помер 1900 року 31 березня. - Пряміть. авт. Тобто діяльно, вчив справою. Алюзія на слова Апостола: гірська мудруйте, а не земна (Кол.3:2). Про це блаженне згадується в життєписі оптинського старця Леоніда, в схимі Лева. - Пряміть. авт. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 4. Лист 189. - Прим. авт. Всі листи, що залишилися без відповідей у ​​передсмертній хворобі старця, згідно з його волею, були спалені в його присутності. - Пряміть. авт. Єросхимонах Гаврило (Спаський; † 1871). Колишній настоятель Череменецького монастиря Петроградської єпархії, який почав чернече життя в Оптиній пустелі при старцях Леоніді та Макарії. - Пряміть. авт. Ігумен Антоній (Бочков; † 1872) захворів на тиф, виконуючи треби під час епідемії в Москві; похований у Миколо-Угреському монастирі. З «Калузьких єпархіальних відомостей», 1864, №2. - Пряміть. авт. Зібрання листів старця Макарія. Ч. 1. Лист 105. - Прим. авт. Див «Житіє старця Паїсія Величковського». Видання Оптиної пустелі. С. 134. - Прим. авт. «Поповзнутися на щось гріховне – виявляє людську неміч, тому що Бог на користь душі попустив, щоб вона була доступна пристрастям. Бо Він не побачив корисним поставити її вище пристрастей до пакибуття. І душі бути доступною пристрастям – корисно для уразливості совісті; перебувати ж у пристрастях – зухвало і безсоромно» (цит. за виданням Троїце-Сергієвої лаври, 1911). Зібрання листів старця Макарія. Ч. 4. Лист 1. - Прим. авт. Тобто відсутність світу до викривачів – причина, яка заважає зрозуміти свій гріховний устрій. За настановою преподобного авви Дорофея, молитися за тих, хто ненавидить і скривдить нас, має так: Спаси, Господи, і помилуй раба Твого, брата мого чи сестру (ім'ярок), і його чи її заради святих молитов помилуй і мене, грішного чи грішну. - Пряміть. авт. Див. Житіє святителя Ніфонта, єпископа Кіпрського (IV століття). Пам'ять 23 грудня/5 січня. Святитель кілька років боровся з помислами зневіри. Витяги запозичені з першої частини листів старця Макарія до черниць. - Пряміть. авт. Не прийде Царство Боже з дотриманням (Лк.17:20). Зібрання листів єпископа Феофана. Вип. 4. М., 1899. С. 211. - прямуючи. авт. Ймовірно Дмитро Васильович Ладиженський, поміщик Чорного повіту Орловської губернії. Запозичений із «Домашньої бесіди», що видавалася Віктором Іпатійовичем Аскоченським. 1862. Вип. 12. 24 березня. - Пряміть. авт. Автор спогадів, швидше за все, переплутав чи спеціально змінив ім'я чи сан. За життя старця Лева в обителі не було жодного ієродиякона чи ченця з ім'ям на букву «К», що ходив по зборах. Ймовірно, це був ієродиякон Ієрофей (Іванов; † 1848) або рясофорний чернець Климент (Щолкунов; † 1851). Порівн. молитву 8-му, до Господа нашого Ісуса Христа, з наслідування молитов на сон прийдешнім. Порівн. також: Єз. 33, 11 . Працюйте Господеві зі страхом, і радійте Йому з трепетом (Пс. 2, 11). Тобто Різдвяний піст, іноді званий Пилиповим, оскільки починається у день пам'яті святого апостола Пилипа. Brouillon (фр.) - чернетка. Бо бо схопить друг бути світові, ворог Божий буває (Як.4:4). Страшно впасти в руках Бога живого (Євр. 10, 31). Але чи можна сказати це про духовні журнали сьогодення? Святитель Феофан, Затворник Вишенський, ще 1876 року так писав в одному листі: «Що сталося з нашою духовною вченістю? Усі крадуть у німців. Хоч би переробляли... а то нерідко цілком... і не моргнуть, а ріжуть безглуздя протестантські» (Душекорисне читання. 1910. Лютий. С. 212). - Пряміть. авт. Мшелоїмство – користолюбство, пристрасть до речей, нагород. Викладені тут старцем повчання щодо молитовних правил, без сумніву, відносяться тільки до людей мирських; а у чернецких, крім спільних християнських обов'язків, свої, більш тривалі правила. - Пряміть. авт. Ієродиякон Мефодій (Скламбовський; † 1862). Із польських шляхтичів. Монастирський регент, уставник, листовод. У паралічі був двадцять чотири роки; похований біля Казанської церкви. А разом і отця Мефодія. - Пряміть. авт. Монастирський збирач, який мав багато знайомих; згодом ієромонах, який помер у 1883 році, прийнявши перед смертю постриг у схіму. - Пряміть. авт. Єросхимонах Ісая (Лунів), в Оптиній пустелі з 1842 року, з 1875 по 1882 настоятель Лихвінського Покровського Доброго монастиря, потім повернувся до рідної обителі; похований із південного боку Введенського собору. Андрій Андрійович Петровський (Т 1867), поміщик Воронезької губернії, генерал-майор. З вісімнадцяти років на військовій службі, учасника вісімдесяти п'яти битв, у тому числі при Бородіні, нагороджено орденами: Святого Георгія IV ступеня, Святого Володимира III ступеня, Святої Анни III ступеня та іншими. 1840 року вийшов у відставку з посади директора Новгородського кадетського корпусу. 1858 року приїхав до Оптіни. Незадовго до смерті пострижений у чернецтво з колишнім ім'ям. Похований за вівтарем Казанської церкви. Так були озаглавлені колишні рукописні екземпляри цієї книги. Коли ж Оптина пустель, ретельно обробивши її, зібралася її надрукувати, цензор слово Ставрофілія замінив словом Ставрофіла. Так має бути, говорив він, за якістю російської. - Пряміть. авт. Вдарив по щоці (церк.-слав.). Зневажливим (церк.-слав.). Пізніше стіни храму Казанського всередині розписані були знову, і поставлений новий іконостас. - Пряміть. авт. За стародавнім народним переказом, як Оптина Козельська пустель, так і Волховський Оптін монастир засновані одним колишнім розбійником, Оптою, який, за розповідями оптинського старожила єросхимонаха Іова, що помер у другій половині XIX століття, пострижений був у схиму з ім'ям Конарія пустелі. - Пряміть. авт. Побудований панами Киреевскими будиночок по смерті старця Макарія за згодою власників перевезений був на дачу Білевського жіночого монастиря і поставлений там на згадку про старця. - Пряміть. авт. В ім'я цього святого засновано оптинський скит. - Пряміть. авт. «Будь-яку людину, яка раніше досконалого навчання в першій частині, переходить до цієї другої, що залучається її насолодою, не кажу вже – своєю лінощами, осягає гнів Божий» (Святий Ісаак Сирин. Слово 2. С. 13). «Кажуть: що від Бога, то приходить само собою, а ти не відчуєш. Це правда, але тільки якщо місце чисте, а не опоганене. Якщо ж нечиста зіниця душевного ока твого, то не зважуйся дивитись на сонячну кулю, щоб не втратити тобі і малого променя, тобто простої віри, і смирення, і серцевого сповідання, і малих посильних діл, і не бути тобі викинутим» (Святий Ісаак31). «Але безсоромно і зухвало бажаючий принести до Бога і сповідати Його чисто і нудиться здобути Його в собі зручно умертвляємо буває від бісів, якщо буде попущено це» (Добротолюбство. Т. V. С. 217). Архімандрит Феодосій (Маслов; † 1802), настоятель Софронієвої Молчанської пустелі Курської єпархії. «Мирським людем, без слухняності перебуваючим, якби точкою від єдиного читання таких книг понудилися на цю молитву, страшно є... Молитва ця мистецтво від мистецтв від святих називається; і хто може її без художника, або без майстерного наставника, навчитися?.. Молитва ця в іноцех тільки» (цит. за вид.: Житіє Паїсія Величковського. М., 1892. С. 216). СР: Вих. 15:1,4. Тристати – в Єгипті: три воїни, які керували військовою колісницею. Блаженного Івана Карпафського Слово подвижницьке і дуже втішне до ченців, що були в Індії. У слов'янському «Добротолюбстві». Видається Оптиною пустелею російською особливим листком. - Пряміть. авт. Зібрання листів старця Макарія. Листи до ченців. Лист 2. - Прямуючи. авт. Пам'ятні оповіді про подвижництво святих отців. С. 115. - Прим. авт. Наталія Петрівна Кіріївська. Статті ці у слов'янському «Добротолюбстві», у 4-й частині. - Пряміть. авт. Схімонах Іларіон, в чернецтві Іоаннікій (Родіонов; † 06.09.1860). Ієромонах Мойсей (Красільников), згодом архімандрит. В Оптіні з 1835 року. В 1858 переведений в Тихонову пустель і призначений будівельником. Помер у 1895 році. В Оптиній пустелі здавна запроваджено статут Коневської обителі. - Пряміть. авт. Старець і настоятель Молдавського Німецького монастиря Паїсій Величковський також помер на сімдесят другому році свого важкого життя. - Пряміть. авт. Зневажливе (церк.-слав.). Рясофорний монах Павло (Туленков; † 1872), згодом єросхимонах Порфирій. Переведений у 1863 році в келійники єпископу Калузькому та Боровському Григорію (Міткевичу). Рясофорний монах Косма (Пожидаєв), згодом ієродиякон Кирило († 1872). Рясофорний чернець Дометій (Лисовський; † 1865). Можна думати: ієромонаха Антонія (Бочкова), згодом ігумена Череменецького монастиря Санкт-Петербурзької єпархії, який почав чернече життя в оптинському скиту і був дуже близьким до оптинських старців і обителі. - Пряміть. авт. У колишньому виданні життєпису старця Макарія зі співчутливих листів про його смерть шанувальників його було надруковано чотири листи, але в теперішньому виданні один лист опущено. Це тому, що в ньому молитовні слова, звернені до прославленого Святої Церкви угодника Божого преподобного Сергія Радонезького: «Якщо толик був, святче Божий, на землі, колик нині на небі» – застосовані і до старця Макарія, хоч подвижника, але ще не прославленого. Таке застосування неправильне. Так дивився на це свого часу і великий святитель Московський митрополит Філарет, що не личить такого бути. - Пряміть. авт. Монах цей згодом перейшов до Корінної пустелі Курської губернії, де отримав ієромонашество і був там довгий час духовником, там і помер. - Пряміть. авт. Ієромонах Акакій (Сергєєв; † 1891). Дача - віддалене монастирське володіння. Монах Калліст (Сергєєв), в 1863 році перейшов у Курську Корінну пустель, де був висвячений у сан ієромонаха. Був скарбником. Помер на початку 1900-х років. Монах Памва (Панов; † 1891), згодом єросхимонах, духівник, чудовий подвижник. Рясофорний монах Леонід (Мігунов; † 1900), згодом єросхимонах Леонтій, ризничий. В Оптіна з 1852 року. Схимонах Феодор (Ключарьов; 1810–1872), схимонахиня Амвросія (Ключарева; † 1881). Поховані з південного боку Введенського собору. Рясофорний чернець Олексій (Калинкін; Т 1873), згодом схимонах Арефа. Предместник старця Макарія. - Пряміть. авт. Рясофорний монах Сергій (Болдирєв; † 1873), згодом схимонах Серапіон. Рясофорний чернець Матфей (Попов), згодом ієромонах Макарій. У 1862 році перейшов до Курської Корінної пустелі, звідти в 1868 році - до Олександро-Невської лаври. Гас, або газ (устар.) - Позумент, галун, тасьма. Публікується за видавництвом: Застереження читаючим духовні батьківські книги і бажаючим проходити розумну молитву Ісусову і про смиренність. З настанов оптинського старця єросхимонаха Макарія. Троїце-Сергієва лавра, 1908. Текст адаптований для зручності сучасного читача. Примітки у тексті належать: А. – схіархімандриту Агапіту; прп. М. – преподобного Макарія; свт. Ф. – святителю Феофану Затворнику. Лист цей надрукований у книзі: Житіє та писання старця Паїсія Величковського. 1847. С. 265-267. - Пряміть. схіархім. Агапіта. реподобний Василиск Сибірський (Гаврилов; † 1824). Пам'ять 29 грудня/11 січня. Рукопис, про який йдеться, складено учнем преподобного Василиска преподобним Зосимою (Верховським; † 1833), пам'ять якого 24 жовтня / 6 листопада. Святий Ісаак Сирін. Слово 16. С. 62. Святий Ісаак Сирін. Слово 21. С. 104. СР: 2Кор. 12, 9; Гал. 6, 14 . Святий Ісаак Сирін. Слово 55. С. 257. Так у російському перекладі. А по-слов'янськи: «потече прямо до обличчя свого». Здається, думка тут така: «напрямив за своїм змістом...». - Пряміть. схіархім. Агапіта. Святий Ісаак Сирін. Слово 2. С. 13-14. У слов'янському: «про словесі тілесних і безтілесних». - Пряміть. схіархім. Агапіта. Святий Ісаак Сирін. Слово 55. С. 274-275. Добротолюбство. Т. V. С. 217. Не за простим звичаєм так званих, але в покорі тих, хто перебуває у духовного отця, з відсіканням своєї волі і розуму. - Пряміть. прп. Макарія. Добротолюбство. Т. V. С. 225. Добротолюбство. Т. V. С. 451. Святий Ісаак Сирін. Слово 36. С. 154. Добротолюбство. Т. V. С. 367. Святий Ісаак Сирін. Слово 21. С. 105. Преподобний Макарій Єгипетський. Духовні розмови. Цитується за вид.: [Сергієв Посад]: Троїце-Сергієва лавра, 1904; Клин, 2004. С. 348. Преподобний Макарій Єгипетський. Духовні розмови. С. 349. Мається на увазі преподобний Василиск Сибірський. Зневага, зневага, непослух, норовливість (церк.-слав.). Житіє і писання молдавського старця Паїсія Величковського з додаванням... М.: Изд-е Козельської Введенської Оптиної пустелі, 1892. З. 120–121. Цитований текст адаптовано для зручності сучасного читача. Слово до ченців у книзі «Захоплені класи». - Пряміть. схіархім. Агапіта. Добротолюбство. Т. V. С. 310,316, 351, 376. Добротолюбство. Т. V. С. 218-219. Добротолюбство. Т. V. С. 448. Добротолюбство. Т. V. С. 454-455. Святий Ісаак Сирін. Слово 5. С. 28. По-слов'янськи: «люто є зрадити якась висока початкову ще сущу йому і немовля віком». Святий Ісаак Сирін. Слово 74. С. 372. Преподобний Петро Дамаскін. Указ. тв. Слово 24. С. 310.