Том I

Той, Хто перевищує розуміння всього збагненого, споконвічний і істотний Розум, осягнений не розумом, але вірою - з сутностей, що осягаються ( νοούμενα ). Будучи Сам благоначальним і за природою благодійним, Він створив всесвіт з нічого і нічим, наповнив його Словом, зробив життєдайним Духом і побажав, щоб він підкорявся певним правилам і настановам. І вищими, нематеріальними (уо εφαί ) сутностями Він править за деякими надмірними законами, згідно з якими вони рухаються в божественній гармонії та пропорційності: ті, що перебувають вгорі, насолоджуються доступним їм осяянням, тоді як нижчі, у свою чергу, приймають світло від вищих. А в тіла, які знаходяться в цьому матеріальному світі, Він заклав якісь істотні сили – їх також називають природними законами. За цими законами і відповідно до них вони повинні рухатися і розвиватися, виконуючи ті дії, які їм належать, щоб і світ міг бути прообразом істини. У людині ж Він посіяв якусь розумну і самостійну здатність до судження і на допомогу йому надав заповідь, яку всі називають законом моральним. Відповідно з ним і за ним, як за найточнішою міркою, людина повинна виправляти себе: всіма силами відсторонюватися від всякого зла, бо воно є відхилення від прямості морального закону, - і прагнути розумом до всього, що благо і що доброчесно, бо в ньому, в цьому блазі, і є мета. Але що чекає і що шукає Собі в цьому всесвітній Розум? Хіба не того, щоб у загальному русі – стрункому, пропорційному і за встановленими законами – здобути Свою славу? Адже будь-яке творіння, скільки не є в ньому переваг і недоліків, так само прославляє або зневажає свого творця. Тому і сказано десь у Святому Письмі: Небеса повідають славу Божу. Про людину ж воно говорить: Щоб вони бачили ваші добрі діла і прославляли Отця вашого Небесного (Мт 5. 16). І всі інші тварюки, за деяким винятком, підкоряючись наказу Творця, залишилися в належних їм межах. Бо, як сказано, - межа поклади, і не мимо йде (Ср. Пс.148, 6) Своїм багатозвучним хором невимовними голосами, скільки кому дано, вони славили Бога. А людина, людина – о, як казати мені про це без сліз! - став єдиним із земних створінь, хто запеклий проти свого Творця лише тому, що отримав повну свободу і був спокушений заздрістю диявола. Він не тільки ухилився від прямості закладеного в ньому істинного Слова, а й відкидав ті моральні підвалини, які давалися йому в той чи інший час. Він повністю забув про доброчесність і благо, став родоначальником зла і – на жаль! - Безліч згубних пристрастей. А тим самим він відкинув славу, приготовану йому в Бозі, і глузував з себе. Боже Єдинородне Слово і Бог змилосердився над цим нещасним падінням. В останні дні Він став Людиною і знову відродив ті моральні настанови, які були встановлені раніше. А крім того, моральну філософію Євангелія Він ще й забезпечив правилами більш спільними та цілями досконалішими, ніж раніше, – і цим надав їй надзвичайної краси. І Він Сам першим виконав цю філософію у Своїх діяннях, прославивши ними Бога на землі. Тим самим Він передав її нам, щоб ми слідували Його стопами і стали творцями всіляких чеснот, а згодом прославляли ними Творця. Адже саме так нам і вдалося звернутися до своєї початкової мети. Більшості Він наказав твердо зберігати цей моральний закон і самим стати немов частиною його. А тим, хто здатний піти далі і готовий зробити більше, Він дозволив усе те, на що вони задовольняють заради любові до Бога. І прихованим чином Він Сам на це вказав. По-перше, коли говорив про таємниче скупство дівоцтва: Хто може вмістити, нехай вмістить (Мт 19.12). А по-друге, коли згадав про дві динарії, тобто про Старого і Нового: Якщо витрачеш що більше, я, коли повернуся, віддам тобі (Лк 10. 35). Але попри все це, попри те, що етика євангелії закликає до себе всіх, деякі – не знаю, як таке можливо – займаються всіма іншими видами філософії. Хтось із них все своє життя витрачає на математичні чи фізичні науки, а хтось – на метафізику чи загальні заняття словесністю. Причому і ті, й інші зовсім забувають про філософію моральну, незважаючи на те, що вона необхідна і стоїть вище за всіх інших. Вони досліджують небо, землю і все інше: як воно відповідно і впорядковано - а про те, щоб привести в порядок і прикрасити чистотою вдач самих себе, думають лише небагато з них. Їм, як здається, невідомо те, що набагато важливіше дбати про себе ніж про що-небудь стороннє, що лише знання за відсутності справи безглуздо і є не що інше, як привид. Адже святий Максим каже: «Подумайте, яка мені користь від філософствування про все інше, якщо мою душу бентежать пристрасті негідним і нефілософським чином. Я, принаймні, цієї користі не бачу» Тому слід піклуватися і про моральну філософію, щоб ми не були ущербні в найголовнішому. Але залишимо їх так, як вони є. Ті ж, навпаки, хто віддав перевагу священному вченню преподобних отців і побачив гострішим зором наскільки й у чому корисна такого роду філософія, ті, хто засвоїв її, легко могли б опанувати й решту. А якщо до того ж вони знали, що етика – ровесник людського роду і за своєю давниною стоїть вище за всі інші види філософії, – вони повністю нехтували всім іншим і присвячували себе лише їй одній. Вони виганяли себе, за словами Павла, в пустелі та гори, в печери та ущелини землі (Євр 11. 38). Вони зверталися до того, що насущно, – до безперервної безмовності. Їхньою метою ставало з точністю виявити початкові причини пристрастей і повністю їх відсікти. Крім того, вони прагнули не тільки досягти схильності до чеснот та їх відносного пізнання (адже цього можна досягти і випадково). Ні, їхньою метою було досвідчено перейнятися і переповнитися чеснотами, немов другою своєю природою, зробити їх своїми нагрудниками і разом, через багато трудів і багаторічні подвиги, прийти до старості. Ті загальні закони євангелії, про які сказано раніше, ці люди прийняли як найперші принципи своєї філософії і вивчали їх вдень і вночі. А потім з тих чеснот, що в короткій формі даються в цих законах, вони витягли більш приватні випадки. Вони пройшли через багато спокус як від людей, так і від бісів. Вони були виснажені помірністю тіла та іншими стражданнями, і після багатьох важких подвигів вони досягли всіх чеснот і оволоділи їх досвідченим знанням. Тоді вони внесли важливий додаток до Євангелія – принаймні для тих, хто досить тямить у цьому, – і щедро розпорядилися власним вибором, не тільки виконавши заповідь, а й ставши вищою за неї. І, звичайно, вони повернули Владиці Його срібло з прибутком чеснот і через ці чесноти прославили Бога, в чому, як ми вже сказали, і була з самого початку Божа воля. А потім у своїх творах, виконаних досвідченого знання чеснот, вони передали його і нам, як Добрим міняйлам. І все це – для того, щоб ми взяли з них приклад і теж посунулися, наскільки вистачить сил, до вдосконалення доброчесності. Я все поясню найдоступнішим прикладом. Ті, хто займається природничими науками, встановлюють властивості тіл за допомогою сотень пристосувань, у безлічі експериментів та хімічних аналізів, багаторічними та різноманітними дослідами. Так само і ці люди: у сотнях випробувань і практичних дослідів, протягом довгих років (а бувало, що одне-єдине слово вони досліджували по п'ятдесяти років) і, звичайно ж, водійством Духа, що просвітлює, вони відкривали глибини моральної філософії. Кожну з чеснот вони очистили від надмірностей і недоліків і тому суто вчать про чотири роди безпристрасності: про послух, що веде до досконалості, про смиренність, сповнену чесноти, про всепросвітливу міркування, про гостинність, що приносить радість, про богоподібне співчуття, про душевне спасіння приниженому покаянні, про правдиву сповідь, про бездоганну совість, про божественне кохання та про інші ланки златого ланцюга чеснот. Крім того, вони міркують, які з цих чеснот мають відношення до тіла, які – до душі, а які – до розуму, і яким чином, і наскільки; і які причини сприяють їхньому придбанню, а які – ні. Пояснюють і те, які пристрасті спільні, а які – їхні приватні прояви, і, знову ж таки, які з них ставляться до тіла, які – до душі, а які – до розуму, і як їх можна легко позбутися. Коротко кажучи, вони ретельно розбирають усе, що вдосконалює людину у Христі. Але найголовніше – те, що слова цих блаженних старців, за всієї їхньої нехитрості та просторіччя, настільки дієві і спонукають до дії, що можуть переконати чи не всіх, кому потраплять до рук. Багато хто – і це буває часто – розмовляє, наводячи безліч різних текстів, і нікого не можуть переконати. А одне лише слово чи вчинок цих мудрих Батьків, що спали в душу, миттєво переконували слухачів, змушували їх погодитись. І якщо у філософів мета всіх засобів етики – переконати словами, то в міркуваннях Батьків, окрім переконливості, явно є і щось владне, так би мовити, добровільне примус – тому, що є в них самоочевидна достовірність істини. Між іншим, саме це і підтверджує прислів'я «Коли бачиш – біжить юнак, отже, його обдурив старець». Отже, якщо назвати ці міркування Батьків свого роду нормами, правилами чи непорушними принципами моральної філософії, ми анітрохи не погрішимо проти істини. І цю незрівнянну для всіх користь розумів Павло, преподобний з ченців. Він був ктитором святої обителі на честь образу Матері Благодійниці, звідки і став відомий як Павло Євергетидський. Там, в обителі, слова Отців залишалися в розрізненому стані, і для зручності читання Павло розподілив їх за окремими розділами та темами, а потім розділив на чотири книги і звів у єдине ціле. Для будь-якої обізнаної людини ця книга була бажаною і вкрай необхідною, але якщо врахувати ті праці та витрати, яких коштувала її копія, то мало кому доступна. А люди необізнані, за її рідкістю і через те, що ця книга ніколи не видавалася, навіть не знали, що вона існує. А тому, як можна здогадатися з результату справи, вона чекала на того, хто видасть її заради загальної користі, хто надасть це чисте й уявне золото духовним міняйлам. І таким видавцем став пан Іоанніс Каннас, людина найвищою мірою бездоганна, богочестива і благородна, боголюбна душа і христонаслідувальна вдача, людина з злиденними устремліннями і вільним розумом, чиї багатосторонні переваги блискучі і видно всім. Взагалі, можна було б сказати, що в його душі, наче змовившись, разом живуть усі моральні досконалості. Це він - той, хто не прогавить першості в будь-якому доброму змаганні, хто, за прислів'ям, береться за всякий камінь, щоб щонайменше не відстати від інших, а якщо можливо, то претендувати і на першість; хто діяльний і працелюбний у всьому, що приносить спільну користь. Саме він ставився до справи як до нечуваної удачі, ревнуючи щирою ревнощами про братів своїх, але насамперед натхненний благодаттю згори. Причому він сам за власним бажанням взявся за це підприємство. Тому що так і тільки так і мало статися: хто блищав моральними чеснотами, засвоїв собі право видати біблію моральності. Немов з-під спуда, він витяг із колишньої темряви і забуття цей сяючий світоч моральності. Крім того, він звів на власні кошти друкарню, цю високу свічницю, цей спрямований нагору маяк, і тим самим не тільки дозволив їй виточувати світло багате і доступне всім, але й зробив його відомим чи не по всьому всесвіту, куди тільки могло досягти слово порятунку. І цим він подвиг усіх до творення чеснот, а через чесноти – до Божої слави, ставши таким чином співробітником слави Божої. А трудитися для слави Божої – це, поза всяким сумнівом, слава, яка перевищує будь-яку славу. Бачите, наскільки висока така честь? Тепер виходить у світ це найточніше мірило чеснот, це училище безпристрасності, ці досвідчені міркування мудрих Отців, це благочестиве виклад старечих порад – одним словом, ця єдина у своєму роді скарбниця всіх моральних благ. Хай замовкнуть Солони, Хай розтечуться Лікурги, хай померкнуть Сократи, хай сховаються Аристотелі та Платони та всі інші із зовнішніх мудреців, хто коли-небудь писав про моральні чесноти! Всі вони разом не поступляться старшинству цій книзі. Вони далеко ухилилися від мети етики – справжнього блага. Мета їхньої філософії – це не Бог (який один є найвищим з усіх благ і звертаючись до якого всяка чеснота знаходить свою ціну), а благо природне і тимчасове. А якщо вони помилилися в меті, то ясно, що і справжнім чеснотам вони не вчать – у всякому разі, якщо, згідно з ними, будь-який стан речі визначається її метою. І тепер ви, всі ті, хто покликаний бути причасниками небес і Православ'я, хто дивиться на єдиного Бога і бажає прикрасити свою душу всякого роду чеснотами, простягніть ваші руки, наче золоті стовпи, і з глибокою радістю прийміть цю книгу в святі обійми, як священне початок і світло закону. І коли читатимете її, і перечитуватимете, і зриватимете стиглі плоди духовної користі, не відмовте, прошу вас, – помоліться Господу за того, чиїми засобами ці плоди були вирощені, і, звичайно ж, за того, хто впоїв їх своєю працею. Адже й у цьому висловити своє прагнення бути вдячним. І тоді, якщо будете любити Батьків цієї книги (бо любити їх благоволив і Господь) і щодня будете запитувати їх, ви влаштуєте ваше життя за їхніми старечими і богомудрими порадами, як за якоюсь мірою, згідно з заповіддю: Запитай батька твого, і він сповістить тобі, старців тв. А влаштувавши так своє життя, ви станете творцями моральних чеснот. І в працях над цими чеснотами прославляйте Отця нашого, що на небесах, з єдинородним Його Сином і животворним Його Духом, єдиного Бога всіляких. Йому ж належить всяка слава, честь і поклоніння на віки віків. Амінь. Розділ 1. Про те, що ніколи не слід зневірятися, навіть якщо ти дуже згрішив, але сподіватися на спасіння через покаяння 1. Зі святого Паладія (про Івана Ліцького) Преподобний Іоанн Лікський (про нього докладніше йдеться в іншому розділі), щодо уникнення розмов з жінками, розповів нам ось що: «Був у місті один юнак, який багато і тяжко грішив. Але Божим манієм він прийшов у скруху про безліч своїх гріхів. Тоді він пішов на цвинтар і закрився в одній із гробниць. Там, простягшись ниць на землі, випускаючи з глибини серця тяжкі стогін, він оплакував своє колишнє життя. Так пройшов тиждень, і з'явилися йому вночі ті біси, які колись так шкодили йому. - Де ж цей розпусник, - заволали вони, - де той, що вдосталь пожив у розпусті, а тепер раптом ні з того ні з сього став у нас таким чистеньким і добрим! Як ні на що не придатний – так і згадав про християнство та стриманість! Та що хорошого йому чекати – адже він так загруз у наших пороках! - Що ж ти не встанеш з підлоги, - продовжували вони, - не підеш з нами у звичайних справах? Тебе чекають блудниці та кабатники – невже не підеш, не вгамуєш пристрастей? Для тебе й так усі надії позаду, а коли будеш так себе марнувати – то вирок не за горами! І що це ти, бідолаха, так поспішаєш бути покараним? Що тобі так не терпиться якнайшвидше потрапити на суд? Все, що тільки є беззаконного, ти перепробував, за все це ти у нашій владі, – і ти ще смієш тікати? Що мовчиш? Чи не згоден? То ти підеш із нами чи ні? Але хлопець продовжував плакати, не відповідав їм і навіть не слухав. Тоді біси, нічого від нього не добившись, схопили його і почали тяжко мучити. Знівечивши йому все тіло тортурами, вони кинули його напівмертвим і пішли. А юнак, як і раніше, залишився нерухомим і лише проливав сльози в непереборному покаянні. Тим часом рідні почали шукати його та знайшли. Коли вони дізналися, що з ним трапилося, вони стояли на тому, щоб перенести його до будинку. Однак хлопець не погодився. Наступної ночі біси знову прийшли і піддали його катуванням ще страшнішим. Але коли знову прийшли його близькі, він не дозволив себе забрати звідти. - Краще померти, ніж знову впасти в ту ж скверну, - сказав він їм. На третю ніч біси так безжально його катували, що він ледве залишився живим. Коли ж біси побачили, що він не здається, то відступили з криком: - Ти переміг, переміг, переміг! З цього часу з юнаком більше не траплялося нічого поганого, і він продовжував працювати в чистоті та чеснотах. До самої кончини він жив у тій самій гробниці, і Бог вшанував його духовними дарами та чудесами». 2. З житія святої Синклітики Блаженна Синклітикия говорила, що душі недбайливі і легковажні, ті, що безсилі прагнути добра і до того ж легко впадають у відчай, треба хвалити навіть за найменше добре спонукання, захоплюватися і звеличувати його, а тяжкі і величезні гріхи називати маловажними. Тому що диявол, бажаючи звернути все нам на смерть, від процвітаючих і подвижників намагається приховати їхні гріхи і змусити забути їх, щоб викликати в них гордість; а початківцям і неутвердженим показує їхні гріхи у перебільшеному вигляді, щоб викликати в них розпач. Душі, які перебувають у такому сум'ятті, слід втішати в такий спосіб. Треба нагадувати їм про незрівнянну поблажливість і доброту Божу, а також про те, що Господь наш багатомилостивий, милосердний і великодушний і шкодує про людські гріхи. Крім того, потрібно привести їм свідчення з божественних Писань, що доводять Його несповідну поблажливість до тих, хто грішить і покаявся. Треба говорити: «Раав була блудницею, але врятувалась вірою; Павло був гонителем, а став посудиною обраною; і розбійник грабував і вбивав, але через одне-єдине слово першим відкрив ворота раю », - а також перераховувати Матвія, митаря, блудного сина тощо і тим самим виводити їх з розпачу. А душі, які стали здобиччю гордості, слід лікувати вищими прикладами. Адже навіть найкращі із хліборобів, якщо побачать, що рослина низькоросла і квола, рясно поливають її і докладають багато зусиль, щоб вона виросла і зміцніла. А якщо помітять на рослині надто ранню втечу, то обрізають зайве, щоб рослина передчасно не засохла. І лікарі когось із хворих рясно годують та виводять на прогулянку, а на когось накладають дієту та утримують від прогулянок. Про авву Мойсея Муріна - найзнаменитішого серед скитських батьків - я дізнався, що до того, як стати ченцем, він був слугою одного городянина. Але за його крайню впертість, кровожерливість і дикість вдачі господар прогнав його. Тоді Мойсей пішов у розбійники. А оскільки він мав неймовірну силу, то став у інших розбійників отаманом. Зокрема, із його розбійницьких подвигів розповідають і таке. Якось Мойсей розлютився на одного пастуха. Якось собаки цього пастуха завадили йому, коли він ішов уночі на якийсь грабіж. І ось він почав шукати, як цього пастуха вбити, а для цього ретельно розвідував, де той ходить зі своєю худобою. Нарешті він дізнався, що той з іншого боку Нілу - а вода тоді піднялася і річка розлилася на милю. Однак Мойсей зняв короткий хітон, який був на ньому, прив'язав його до голови, взяв у зуби ножа і кинувся в річку. Так він перебрався вплав на той бік. Пастух, як тільки побачив здалеку, що Мойсей пливе до нього, одразу кинувся тікати і сховався. Мойсей, не застигши пастуха, зірвав свою злість на стаді. Він зарізав чотирьох найкращих баранів, обв'язав їх мотузкою і знову вплав перебрався через Ніл. Там він зайшов на якийсь двір і освіжав баранів. Потім розвів вогонь, з'їв найкращі частини м'яса, а шкури обміняв на вино. Після цього він випив не менше вісімнадцяти італіків саїського вина, а потім ще йшов п'ятнадцять миль до своєї зграї. І цей самий розбійник з якихось обставин пізніше розкаявся: він відкинув своє колишнє життя і звернувся до чернечого життя. Взяв він у Скиту собі келію і там виявив крайню суворість у подвигу. Розповідають, що ще спочатку, коли він зрікся світу і тільки-но взяв собі келію, прийшли до нього четверо розбійників. Вони не знали, що це є Мойсей. А той схопив їх та зв'язав. Потім він закинув їх на спину, як мішок із м'якою, відніс до зборів братів. «Мені тепер не можна нікого кривдити, – сказав він, – а вийшло так, що ці ось напали на мене. Що скажете з ними робити? Брати їх розв'язали та відпустили. Але розбійники, коли впізнали Мойсея і побачили його покаяння, і самі не захотіли повертатися до минулого життя. За прикладом Мойсея вони зреклися світу і стали досвідченими ченцями. А Мойсей виявив таке подвижництво, що про це і в інших книгах пишеться. Він вступив у таку боротьбу з бісами і жив у такій суворості, що незабаром зрівнявся з великими і досконалими з Отців. Став він пресвітером і просіяв найбільшими дарами духу, а після своєї смерті залишив сімдесят учнів. Один солдат запитав авву Міота, чи правда, що Бог приймає покаяння. Той, після того як довго пояснював йому це, додав: - Скажи мені, любий, якщо в тебе порветься хламіда, ти її викидаєш? - Ні, - відповів той, - але зашию і ношу знову. – Тож якщо тобі шкода свого одягу, – сказав йому старець – невже Бог не пошкодує свого власного творіння? 2 . Брат спитав авву Пімена: – Я зробив великий гріх і хочу три роки приносити покаяння. – Це багато, – відповів старець. – Може, сорок днів? - Запитали ті, хто були поруч. – І це багато, – знову відповів старець. – Повірте мені, що, якщо людина покається від щирого серця і більше не повернеться до гріха, Бог простить її і в три дні. 3 . Хтось ще спитав його: – Якщо людина впала в якийсь гріх і звернулася, чи простить її Бог? – Якщо Бог Сам наказав людям робити так, хіба Він не зробить ще більшого? Адже Він наказав Петру прощати занепалих і тих, хто покаявся до сімдесяти разів. 4 . Ще хтось спитав його: – Що означає каяття у гріху? І відповів старець: - Не робити його знову. Тому праведні названі непорочними, що вони залишили гріхи і стали праведними. 5 . Брат спитав авву Сісоя: - Авва, я впав, що мені робити? - Устань знову, - каже йому старець. - Я встав і знову впав, - сказав брат. - Знов і знову вставай, - відповів старець. - І доки? - Запитав брат. - Доти, - відповів старець, - поки ти не застигнеш смертю або в блазі, або в падінні; бо в чому виявиться людина, в тому й іде до суду. 6 . Один брат жив у келії в Єгипті і у великій смиренні трудився там. Була також у нього сестра: вона була блудницею в місті і багато душ призводила до смерті. Старці довго докучали братові і нарешті переконали його вирушити до неї: чи не зможе він своїм повчанням припинити спокусу, що викликається нею. Коли він прийшов на місце, хтось із знайомих, обігнавши його, попередив сестру: "Там твій брат біля дверей". Це вразило її до глибини душі. Вона кинула коханців, яким догоджала, з непокритою головою вибігла назустріч братові і вже хотіла його обійняти... Але брат каже їй: – Сестра моя рідна! Пошкодуй свою душу: багато хто занапащений тобою, та й ти – як зможеш ти винести вічні та гіркі муки? Та жахнулася і каже йому: - Ти точно знаєш, що мені може бути порятунок із цього дня? - Є порятунок, - відповів брат, - якщо захочеш. Тоді вона кинулася до ніг брата і почала просити, щоб він узяв її з собою в пустелю. - Накинь щось на голову, - сказав їй брат, - і йди за мною. - Ходімо, - відповіла сестра. - Краще мені терпіти сором з непокритою головою, ніж повернутися в цей вертеп беззаконня. Поки вони йшли, брат наставляв її до покаяння. А потім, побачивши, що їм назустріч хтось іде, він каже їй: – Оскільки не всі знають, що ти – моя сестра, зійди трохи убік з дороги, доки не пройдуть люди. Вона відійшла убік. Потім він каже їй: - Нам знову в дорогу, сестро. Але сестра нічого не відповіла йому. Він підійшов до неї і бачить, що та мертва. І тут він помітив, що сліди її ніг – у крові: вона була босоніж. Коли брат розповів старцям про все, що сталося, вони розійшлися в думках. Але одному зі старців було відкрито про неї: - Вона знехтувала все тілесне, знехтувала навіть власним тілом і не нарікала на стільки ран: за це Я прийняв її покаяння. 5. Зі святого Амфілохія, про те, щоб не зневірятися Одного брата перемагала пристрасть, і щодня траплялося так, що він чинив гріх. І щодня сльозами та молитвами він умилостивляв Самого Владику. Зробивши це, він незабаром знову поступався злому звичаєм і чинив гріх. Потім, уже згрішивши, він ішов до церкви. І, дивлячись на чесний і священний образ Господа нашого Ісуса Христа, він кидався перед ним і, гірко плачучи, говорив: - Помилуй мене, Господи, і визволи мене від цієї злої спокуси, що так страшно мучить мене і вражає гіркотою насолоди. Я і обличчя підняти не смію, щоб споглядати святий Твій образ і пресвітлий Твій божественний образ на радість і насолоду моєму серцю. Сказавши це і вийшовши з церкви, він знову падав у кепську. Але навіть і тут він не впадав у відчай. Повернувшись до церкви після того, як згрішив, він так само закликав до людинолюбного Господа і Бога: – З цього дня Ти, Господи, будеш мені свідком, що більше я не вчиню цього гріха. Тільки пробач мені, Блаже, те, в чому я згрішив раніше і досі. Але варто йому принести ці страшні обітниці – і знову наздоганяв його підступний гріх. І вже з цього можна було бачити найкоротше людинолюбство Боже і Його безмежну добрість. Вона щодня залишалася колишньою, терпіла непоправне і лукаве відпадання і невдячність брата і з великої милості чекала на його покаяння і остаточне звернення. А він чинив так не рік, не два і не три, а протягом десяти років і більше. Бачите, браття, нескінченне терпіння і безмежне людинолюбство Владики: як щоразу Він виявляє терпіння і добросердя, терплячи наші гіркі беззаконня та гріхи? Але найбільше жахає і тремтить перед багатством Божих щедрот те, що брат, пообіцявши і принісши клятву більше не грішити, виявлявся брехуном. Одного разу, коли так і сталося і брат знову впав у гріх, він кинувся бігом до церкви, плачучи, стогнучи і скорботи душею, і почав благати милосердя благого Владики про допомогу, щоб позбутися гидоти блуду. І коли він благав людинолюбного Бога, начальник зла і розбещувач душ наших диявол зрозумів, що все марно: ті сіті гріха, які він зіткав, брат розриває покаянням. Тоді, набравшись зухвалості, він явився йому видимим чином і, піднявши обличчя на священний образ Господа нашого Ісуса Христа, закричав: – Що мені і Тобі, Ісусе Христе! Твоя нескінченна жалість перемагає мене і позбавляє сил: Ти приймаєш цього розпусника, цього блудника, який бреше Тобі щодня, насміхаючись з Твоєї держави! Чому Ти не спалиш його, чому терпиш і зносиш усе? Ти ж збирався судити перелюбників та блудників і погубити всіх грішних! Ось точно, неправедний Ти Суддя – упереджений і заплющуєш очі на все, як тільки заманеться Твоєї влади! Мене Ти скинув з неба за нікчемний гріх зверхності, а цьому брехунові, розпуснику та блудникові даруєш мир і Свою прихильність – і лише тому, що він повзає перед Тобою! Як подивлюся, лицеприятливий і Ти: від зайвої доброти нехтуєш і справедливістю! Так говорив диявол, мучачись від сильної досади, і з ніздрів його виривалося полум'я. Коли ж, сказавши це, він замовк, одразу почувся голос від жертовника: -О підступний змій та згубник! Невже тобі мало того, що ти поглинув увесь світ? То ти маєш намір взяти і поглинути навіть того, хто вдався до Моєї невимовної милості та милосердя? Невже настільки ти необачний, щоб протистояти чесній Крові, на Хресті пролитій за нього? Моя жертва і смерть омили його беззаконня! Адже і ти, коли він звертається до гріха, не женеш його, а з радістю приймаєш, не відштовхуєш і не чиниш перешкоди в надії отримати його. Як же Я, такий милостивий і щедрий, наказавши Моєму первоверховному апостолу Петру до сімдесяти разів прощати тому, хто грішить щодня, не помилую цього брата? Ні, але коли він прибігає до Мене, Я не відвертатимусь від нього, доки не знаходжу його. Тому що Я розіп'явся за грішних і заради них простягнув недобрі Мої долоні, нехай здобуде притулок і спасіння той, хто хоче врятуватися. І Я ні від кого не відвертаюсь і нікого не виганяю: навіть якщо кожен день він падатиме тисячу разів і тисячу разів приходити до Мене – він не піде непрощеним. Бо Я прийшов покликати не праведних, а грішних до покаяння. Коли пролунав цей голос, диявол завмер у трепеті, не в змозі нічого зробити. І знову почувся голос: – Слухай тепер, брехуне, що каже, що Я несправедливий. Я завжди справедливий, бо в чому застану когось, у тому й суджу. А цього брата Я застав у покаянні і тим, хто звернувся: він лежить біля Моїх ніг і здобув перемогу над тобою. Тому Я прийму його і врятую його душу, бо він не зневірився у своєму спасінні. А ти дивися на його славу і скрегочу зубами від заздрості та від сорому. Після цих слів брат, що лежить ниць і плаче, віддав свій дух. І зараз великий гнів Божий став немов полум'ям, спав на сатану і пожер його. Звідси нехай пізнаємо, браття, безмежне милосердя Боже і те, наскільки добрий наш Владика. І ніколи не будемо ні зневірятися, ні нехтуватимемо своїм порятунком. 2 . Хтось інший, знову покаявшись, знайшов спокій від пристрастей. І майже одразу ж він ненароком упав на камінь і пошкодив ногу. З рани витекло так багато крові, що він знепритомнів і почав вмирати. Тоді приходять біси, щоб забрати його душу. - Погляньте на цей камінь і подивіться, скільки крові пролив він заради Господа. І коли вони сказали, душа була звільнена. 3 . Одному братові, що впав у гріх, з'явився сатана і каже: – Хто б я не був, – відповідає брат, – а ти ще гірший. — Мабуть, бути тобі в пеклі,— знову каже сатана. – Ти мені не суддя, – відповів брат, – і не Бог мені. І сатана, так нічого і не домігшись, вийшов. А брат приніс щире покаяння Богу і став досвідченим подвижником. 4 . Один брат, якого борола зневіра, спитав старця: – Що мені робити? Помисли вселяють мені, що я надто рано зрікся світу і не можу врятуватися. - Навіть якщо нам не ввійти в землю обітовану, краще наші тіла впадуть у пустелі, ніж повертатися до Єгипту. 5 . Інший брат спитав старця: – Отче, що має на увазі пророк, коли каже: «Нема спасіння йому в Бозі його» (Пс 3. 3)? - Він має на увазі, - відповів старець, - помисли відчаю, які вселяються бісами грішникові і кажуть: «Немає тобі більше спасіння в Бозі», а потім прагнуть скинути його у відчай. З такими помислами слід боротися словами: «Господь мені притулок, викине з сіті ноги мої» (Пс 17. 3; 24.15). 6 . Хтось із Батьків розповідав, що у Салоніках була жіноча обитель. І ось одна з черниць, по дії загального ворога, вийшовши з монастиря, впала в блуд. У такому розпусті вона залишалася тривалий час. Потім, за діянням людинолюбного Бога, прийшовши в каяття, вона повернулася було в свою обитель, але, впавши перед брамою, померла. А одному зі святих було одкровення про її смерть. І він побачив святих ангелів, що прийшли забрати її душу, і біси, що йшли за ними. Коли між ними почалася суперечка, ангели казали, що вона прийшла до покаяння. А біси заперечували: – Стільки часу вона була у нас у рабстві, і потім, вона навіть не встигла увійти до монастиря. Як же ви кажете, що вона покаялася! - Тільки Бог побачив, що її прихильність схилилося до цього, Він прийняв її покаяння. І її воля була в тому, щоб покаятися, якщо судити з її наміру. А в тому, щоб забрати життя, - воля Владики всіляких. І засоромившись цих слів, біси відступили. А старець, який бачив одкровення, розповів його присутнім. 7 . Авва Алоній сказав: «Якщо захоче людина, то одного дня з ранку до вечора вона може прийти в міру Божу». 8 . Брат спитав авву Мойсея: – Якщо, скажімо, людина б'є свого раба за гріх, який той здійснив, що казати рабові? – Якщо це раб добрий, – відповів старець, – то він скаже: «Пробач мені, згрішив». – Більше нічого не скаже? – знову спитав брат. – Нічого, – сказав старець. 9 . Брат сказав авві Піменові: - Варто мені, злощасному, впасти в гріх, мене гризе помисел і звинувачує в тому, що я впав. Відповідає йому старець: — Якщо людина, яка вчинила гріх, одразу скаже: «Згрішив я»,— подумає його. 10 . У однієї дівчини на ім'я Таїсія померли батьки, і вона залишилася сиротою. Тоді вона зробила в домі дивно-приймальницю для скитських батьків і тривалий час приймала їх та служила їм. Але потім вона витратила все, що в неї було, і почала потребувати. Тоді до неї причалили розпусні люди і ухилили її від доброї мети. І поступово вона опустилася настільки, що закінчила будинком розпусти. Почувши це, Отці дуже засмутилися і, покликавши авву Іоанна Колова, кажуть йому: - Чули ми про сестру таку, що справи її погано. Коли могла, вона виявила нам любов. Тепер треба і нам їй допомогти, наскільки можливо. Тож потрудися взяти на себе турботу про неї і, за тією мудрістю, що дав тобі Бог, виправ її положення. Старець прийшов до неї і каже старій брамниці: - Доповіли про мене своїй пані. Та та відмовила йому: - Ви вже раніше проїли її добро, а тепер вона бідна. – Скажи їй, – відповів старець, – що я маю дуже гарний засіб допомогти їй. Тоді стара пішла і доповіла їй про старця. Вислухавши її, дівчина сказала: – Ці ченці вічно блукають біля Червоного моря, і їм трапляються перли. Причепившись, вона сіла на ложі й каже воротарці: Авва Іван увійшов і присів поряд із нею. Потім, уважно глянувши їй у вічі, він каже: – Чим тебе образив Ісус, що ти дійшла до цього? Почувши це, вона завмерла. А старець, похилившись головою, гірко заплакав. – Авво, – каже вона йому, – навіщо ти плачеш? Той же, трохи піднявши погляд, знову опустив його і сказав: - Бачу, як сатана сміється тобі в обличчя, то як же мені не плакати? - Чи є мені покаяння, авво? - Запитала дівчина. - Забери мене звідси, куди хочеш. - Ходімо, - сказав старець. І вона зараз же встала, щоб іти за ним. Тим часом старець наголосив, що вона не віддала жодних розпоряджень про свій будинок, і вразився цьому. Коли вони підійшли до пустелі, їх застиг вечір. Старець зробив невелике узголів'я, перехрестив його і каже їй: - Лягай тут. Потім зробив трохи осторонь собі і, виконавши своє правило, ліг спати і сам. А посеред ночі він прокинувся, і бачить якийсь світлий шлях, що йде до неї з небес, - і ангелів Божих, що забирають її душу. Тоді, підвівшись, він підійшов до неї і торкнув її ногою. Коли ж переконався, що та мертва, він простягся ниць у молитві Богові. І почув він голос, що сказав: «Один день її покаяння коштував вище, ніж покаяння тих, хто кається багато років – і не виявив теплоти покаяння». 6. Про блаженного Павла Препростого, який був учнем святого Антонія Батьки розповідали таке. Сталося одного разу Павлу Препростому бути в монастирі заради нагляду та на користь братії. Після звичайного до них настанови він пішов разом з ними до церкви виконувати службу і, ставши біля дверей храму, спостерігав за кожним з тих, хто приходить, з якою душею він входить. А мав він і такий дар від Бога, щоб бачити кожного, яка в нього душа, так само, як ми бачимо одне одного зовні. І бачачи всіх у блискучому одязі і з просвітленим обличчям і поряд з кожним – ангела, що радіє за нього, Павло і сам радів і дякував Богові. Потім він бачить, що обличчя одного з вхідних похмуро і тіло почорніло, а біси з усіх боків обступили його і тягнуть за вуздечку накинуту на нього, а його ангел слідує за ним здалеку, засмучений і з похилою головою. Коли старець побачив це, він заплакав. Б'ючи себе в груди, він сів перед церквою і почав оплакувати брата, якого побачив у такому вигляді. А брати, помітивши таку раптову зміну і цей скорботний і невтішний плач, підійшли і питали про причину, водночас просячи його увійти разом із ними до зборів. Але він, відсилаючи їх, продовжував сидіти зовні, сумуючи за братом. А коли служба закінчилася і всі вже розходилися, Павло вдивлявся в кожного, бажаючи бачити, як вони йдуть. Тут він бачить ту саму людину, яка при вході до храму була показана йому з похмурим обличчям, почорнілим тілом і оточена бісами: та йшла з церкви з блискучим обличчям і просвітленим тілом. І демони йшли за ним вдалині, а святий ангел слідував за ним і дуже радів за нього. Коли Павло, побачивши це, побачив це, він схопився вражений і з радістю прославив Бога, вигукуючи: «О, невимовна людинолюбство і доброта Господа нашого!» І, збігши на першу сходинку, закричав: «Прийдіть і бачите діла Божі, як вони страшні й разючі!» Тут же всі поспішно збіглися, щоб почути, що він скаже. Тоді преподобний Павло розповів, що бачив, коли той брат входив і коли він виходив, а потім закликав його пояснити всім таку зміну. І той, нічого не приховуючи, розповів, що сталося. - Я, - сказав він, - людина грішна і до сьогоднішнього дня жила в розпусті. Сьогодні ж, коли я прийшов до святої церкви Божої, я почув, як пророк Ісая, а вірніше, Сам Господь каже: «Омойтеся, очистіться; видаліть ваші злі діяння від очей Моїх; перестаньте робити зло: навчіться робити добро, і якщо будуть ваші гріхи, як багряне, - як сніг убілю; і якщо захочете і послухаєтеся, то будете їсти блага землі» (Іс.16–19). Коли я це почув, то прийшов у глибоку скруху і розридався. Я сказав Богові: «Владико Господи Боже, що прийшов у світ спасти грішних! Те, що зараз Ти сповістив через Свого пророка, яви і на мені, грішному і недостойному Тому що прямо тут я даю слово Тобі, що знає серця Богу, що залишу все те беззаконня і гидоту, якою я вдавався. І більше, з Твоєю допомогою, не повернуся до цього, але всіма силами попрацюю Тобі, людинолюбному Владику нашому». З такою обіцянкою я і вийшов із церкви, вирішивши, за Божою благодаттю, підтвердити його справою. 2 . Сказав старець: «Як почорніле олово можна відчистити, так і віруючі хоч і чорніють від гріхів, але очищаються покаянням. Тому віру можна також уподібнити і олову». Зауваж, брате, як багато різних способів у ворога боротися з тими, хто бореться. До того, як гріх скоєний, ворог уявляє його нікчемним. Особливо пожадливість тілесної насолоди, до того, як вона виконана, він виставляє настільки маловажною, що це здається братові не страшніше, ніж вилити на землю чашу холодної води. А коли вона вже здійснена, то лукавий ще й перебільшує гріх в уяві занепалого, піднімаючи проти нього бурю незліченних помислів, щоб, потопивши розум брата, скинути його в безодню розпачу. Тому, коханий, заздалегідь знаючи підступи ворога, дивися, щоб не бути ошуканим і не грішити. А якщо і впадеш у якесь гріх, не залишайся в ньому і не зневіряйся у своєму спасінні. Повставши, звернися до Господа і Бога свого, і Він буде милостивий до тебе. Тому що щедрий і милостивий Господь наш, довготерпеливий і багатомилостивий, і не відкидає тих, хто щиро кається, але відразу ж і з радістю приймає їх. Отже, коли ворог каже тобі: «Все, ти загинув і не можеш врятуватися!», скажи йому: «Мій Бог милосердний і довготерпеливий – не зневірятимусь у своєму спасінні. Адже Той, Хто заповів нам до сімдесяти разів прощати ближнього, і Сам тим більше простить гріхи кожному, хто звернеться до Нього всією душею». Тоді через благодать Божу припиниться в тобі лайка. Якщо ти зрікся світу і віддав себе Богу для покаяння, не давай своєму помислу пригнічувати тебе через твої колишні гріхи, що, мовляв, вони тобі не попрощалися. І не зневажай знову заповідей Господа, бо тоді Він і колишні твої гріхи не пробачить. Стережися, брате, того духа, що приносить людині смуток: у нього багато хитрощів, щоб позбавити тебе сили. Тому що «сум заради Бога» ( 2Кор 7. 10 ) – це радість, радість бачити себе тим, хто перебуває у волі Божій. Той, хто тобі каже: «Куди тобі тікати? Немає покаяння», – каже це з ненависті, щоб змусити людину порушити стриманість. А смуток, який заради Бога, не воює з людиною, а каже йому: «Не бійся! Давай же, повертайся назад! – тому що вона знає, що людина немочна, і підбадьорює її. З розумним серцем приймай помисли, і вони не будуть такими тяжкими для тебе. А хто їх боїться, того вони руйнують своїм тягарем. У цьому і є сила тих, хто хоче здобути чесноти: якщо падеш, не малодушничай, а починай заново. А добрість Божа – у тому, що коли б не звернулася людина від своїх гріхів, Бог приймає її з радістю і не згадує йому її колишніх гріхів. У Писанні так і сказано про блудного сина: він залишив їжу свиней, тобто свої тілесні похоті, і зі смиренністю повернувся до свого батька (Лк 15. 11–32). Тому й прийняв його батько і одразу звелів дати йому одяг чистоти та запоруку синівства, що дарується Святим Духом. Тому що Владика наш милостивий і хоче лише, щоб людина звернулася – як Він і Сам сказав: «Амін, амінь кажу вам, що на небесах радіють і про одного грішника, що кається» (Ср. Лк.15, 7). Отже, браття, наскільки дана нам Його милість і багатство Його щедрот, звернемося до Нього всім серцем – а Він прийме нас із людинолюбством і зробить причетниками вічного життя. Тому звернися та зберігай своє серце. І не впадай у недбалість, не кажи: як, мовляв, я, людина грішна, можу зберегти всі ці чесноти? Адже навіть це не вимагає від тебе покаяння! Ось звернеться людина до Бога, залишить свої гріхи – і зараз покаяння знову народжує його і, немов материнським молоком, годує його зі своїх пречистих грудей. Як ніжно любляча мати, вирощує вона його. І поки дитина на руках у матері, вона береже його від усякого зла, а коли заплаче – одразу дає йому груди. А то й ляскає немовля по щічці, наскільки той може знести, - це щоб налякати його, щоб він приймав молоко зі страхом і не був зухвалим серцем. Але якщо заплаче, вона одразу пошкодує його, бо він виношений нею. І тут уже вона його вмовляє, і цілує, і пестить, поки він сам не візьме в неї груди. Якщо показати немовляті золото, чи срібло, чи перли, чи ще якусь коштовність цього світу, він, звичайно, на них подивиться. Але поки він на руках у матері, він тягтиметься тільки до її грудей, а решта йому буде байдуже. Та й батько не лаятиме його, чому це він не працює або чому не йде на війну з його ворогами. Він знає, що той ще маленький і нічого не може: ніжки у нього є, а стати на них він не може; і ручки в нього є, але він не може тримати зброю. Тому його батьки терплять і чекають, доки дитина не виросте. Коли ж дитина підросте небагато, вона стане юнаком. І якщо захоче з кимось іншим поборотися і той кине його на землю, батько за це не сердиться на сина: адже він знає, що той поки що юнак. А от коли син змужніє, тоді і видно всю його ревнощі – якщо він воює з ворогами свого батька. Тоді й батько як своєму синові довіряє йому свій стан. Але коли після всіх тих праць, що батьки поклали на нього, син став негідником, якщо буде він їх ненавидіти і не шануватиме їх шляхетності, якщо здружиться з їхніми ворогами – ось тоді позбавлять вони його своєї милості, виженуть з дому і не дадуть спадщини. Так що, браття, постараємося і ми залишитися під дахом покаяння, питимемо молоко від його святих грудей – і воно виховає нас. Будемо нести його ярмо, якщо воно карає нас, і тоді ми волею Божою відродимося згори і «прийдемо в чоловіка досконалого, в міру повного віку Христового» (Еф 4, 13). Гріх до смерті (1Ін.5.16–17) – той, що залишився нерозкаяним. Тому немає нікого добрішого і милосерднішого за Бога, але тому, хто не покаявся, навіть Він не може пробачити. Ми дуже шкодуємо про свої гріхи, але з радістю припускаємо їх причини. Один брат, який жив у невеликій обителі, за дією диявола часто впадав у блуд, але постійно примушував себе не залишати чернечого образу. І здійснюючи своє невелике правило, він із плачем просив Бога: «Господи, якщо хочу чи не хочу, спаси мене». Бо сам я – брехання і шукаю погані гріхи. Але Ти, Бог і Всемогутній, сильний утримати мене. Бо якщо помилуєш праведного, що в цьому великого; і якщо врятуєш чистого, що дивного? Вони ж гідні прийняти Твою доброту. Але на мені, Владико, здивуй милість Твою і яви в цьому Твоє невимовне людинолюбство. Бо «Тобі залишений є жебрак» (Пс 9. 35), тобто всякий жебрак чеснотою». Це і багато іншого щодня з плачем говорив брат, чи траплялося йому впасти чи ні. Одного разу вночі впавши, як правило, в гріх, він відразу ж встав і почав правило. Але біс, вразившись його надії і зухвалості до Бога, явився йому на власні очі і каже: - Бідолаха, та як тобі не соромно чекати перед Богом або взагалі закликати Його Ім'я! А в тебе ще й псалми співати вистачає нахабства! - Ця келія - ​​що кузня: раз удариш молотом - раз відскочить. Тут я залишусь боротися з тобою до самої смерті, і тут мене наздожене останній день. Так що обіцяю тобі з клятвою і, сподіваючись на безмежну доброту Божу, кажу: «Клянуся тим, хто прийшов покликати до покаяння і врятувати грішників, що не припиню клопотатися проти тебе до Бога, доки ти не припиниш боротися зі мною». І подивимося, хто переможе: ти чи Бог! Почувши таке, біс каже йому: - І справді, краще не з тобою боротимусь, а то з твоїм терпінням ти ще й вінець отримаєш через мене. З того часу ворог залишив його. А брат прийшов у серцеву скруху і час, що залишився, проводив, сидячи і плачучи про свої гріхи. І хоча часто помисел казав йому, що плач його на благо він відповідав помислу: «Горе такому благу! Не до вподоби Богові, щоб хтось губив свою душу у всякого роду безчестя, а потім сидів і плакав; та там ще й невідомо, чи врятує її Господь чи ні». 2 . Був один брат у скиту у авви Пафнутії. Його борола блудна хіть, і він казав: «Поки не візьму собі десять дружин – не наситити мені свою пристрасть». А старець просив його: «Не треба, чадо, це бісівська лайка». Але той не послухався, пішов у Єгипет і одружився. Через якийсь час старцю вирушило до Єгипту, і там він зустрів його: той тягнув кошик, повний черепків. Старець його не впізнав, але він сказав старцеві: – Я твій учень такий. І, впізнавши його в такому безчестя, старець заплакав. - Як же, - спитав він, - ти залишив ту честь, що була в тебе, і дійшов до такого безчестя? Невже взяв десять жінок, про яких говорив? Той важко зітхнув і розплакався: - Зміг я взяти, отче, тільки одну, та й то б'юся, щоб її прогодувати. - Чи буде мені покаяння, авво? - Запитав той. – Буде, – відповів старець. І зараз він залишив усе і пішов за старцем. А повернувшись у скит, після спокуси він став досвідченим ченцем. 3 . Брат спитав старця: «Якщо комусь по дії диявола трапиться впасти в спокусу, скажімо в розпусту, що ж буде з тими, кого це спокусить?» І старець розповів таке. Був один відомий диякон в одному із гуртожитків Єгипту. Одна знатна людина з міста, якого переслідував архонт, прибула з усіма своїми домочадцями в обитель. І на навіювання диявола диякон упав з жінкою, однією з тих, що прийшли з городянином. Коли довідалися, це було для всіх ганьбою. А диякон пішов до одного старця, до свого друга, і розповів йому все, що сталося. У старця ж було всередині келії щось на кшталт невеликого укриття, про яке знав і диякон. І він попросив у старця дозволу увійти туди і ніби поховати себе живцем, щоб цього ніхто не знав, крім самого старця. Той дозволив. Так диякон сховався у темряві і почав щире покаяння перед Богом. Він увесь час оплакував свій гріх і харчувався лише хлібом та водою, які часом приділяв йому старець. Якось, коли минув час, вода річки не піднімалася до належного рівня. Всі звершували молебні і гаряче просили Бога – і одному зі святих було відкрито, що якщо не прийде такий диякон, що зник у такого ченця, то вода в річці не підніметься. Святий, який отримав це одкровення, розповів усім, що йому стало відомо від Бога. Почувши це, всі здивувалися, і, вирушивши до диякона, витягли його звідти, де він ховався, і змусили молитися. Тільки він помолився, зараз же піднялася вода. А ті, хто раніше впав у спокусу, отримали велику користь від його покаяння та прославили Бога. 4 . Одного брата боров біс блуду. Одного разу, коли він проходив через якесь єгипетське село, побачив одну гарну жінку, дочку язичницького жерця, і вона запала йому в серце. Тоді він прийшов до її батька та й сказав йому: А той у відповідь сказав йому: – Не можу тобі її дати, доки не спитаю мого бога. І, прийшовши до свого божка, спитав його: - Тут прийшов якийсь чернець і просить мою дочку. Віддати йому її? – Запитай у нього, чи зречеться він від свого Бога, від хрещення та від чернечого звання? Служитель бісів повернувся до брата і питає його: – Чи відрікаєшся від свого Бога, від хрещення та від чернечого звання? Той зрікся і відразу побачив, як ніби голуб вилетів у нього з вуст і пурхнув у небо. Жрець пішов до божка і каже: – Своєї дочки йому за дружину не давай, бо його Бог не залишив його і все ще допомагає йому. Нечестивий жрець іде назад і каже братові: – Не можу віддати її тобі, бо твій Бог з тобою та все ще тобі допомагає. Почувши це, брат прийшов у скруху і сказав собі: «Настільки багатьох благ удостоїв мене Бог за однією Своєю добротою! Я, жалюгідна і нещасна людина, зрікся Нього, хрищення і чернечого звання, а Він допомагає мені і, будучи відкинутим, не залишив мене. Тож хіба я не повинен вдатися до Нього і сподіватися на Його безмежну благість!» Повернувшись до себе, він пішов у пустелю і, прийшовши до якогось старця, розповів йому все. А старець сказав йому: – Залишися зі мною в печері і постись три тижні по два дні, тобто два дні постишся – на третій їж, а я молитиму Бога за тебе. І старець, сумуючи за братом, почав молитися Богові: «Прошу Тебе, Господи, даруй мені цю душу і прийми її покаяння». І Бог почув його. По закінченні одного тижня старець прийшов до брата і спитав його: – Так, – відповів той. – Я бачив голуба високо у небі над моєю головою. — Слухай собі,— сказав йому старець,— і старанно молись Богові. І з цими словами відійшов. Коли пройшов другий тиждень, старець знову прийшов до брата і спитав його: — Бачив,— відповів той,— голублячи поруч із моєю головою. І наказавши йому постити і молитися, старець знову залишив його. Коли ж минув третій тиждень, старець, прийшовши до нього, спитав: – Я бачив, – відповів брат, – як прилетів голуб і став над моєю головою. Я простяг руку, щоб упіймати його, а він влетів мені в рот. І почувши це, старець подякував Богові і сказав братові: – Бачиш, Бог прийняв твоє покаяння, але надалі слухай себе. - Авво, з того дня я буду з тобою і не піду до самої смерті. І з того часу брат невідлучно залишався при старця. - Авва, помисел каже мені: якщо в спокусу, тобто в блуд, впадає чернець, що давно в постригу, то він встає тяжко і з великими труднощами, бо перейшов від успіху до падіння. А якщо той, хто тільки прийшов зі світу, то він не зазнає великої шкоди як початковий. Старець у відповідь сказав: – Монах, що впав у спокусу, – мов будинок, що звалився. Якщо будівельник захоче його підняти і розумно підійде до цього, то більшу частину матеріалу: рови для фундаменту, камінь, дерево – він знайде вже готовим. І зможе звести будинок швидко і легко, тому що всі матеріали будуть під рукою. А той, хто ще не копав, не закладав фундамент і не запасся матеріалами та почав на авось, може взагалі не закінчити. Те ж саме, якщо подумати, вірно і стосовно ченця досвідченого в чернечому діянні, і до початкового. Ченцю, якщо він упав і звернувся, дуже допомагає звичка до тих занять, в яких він вправлявся: до читання, псалмоспіння, рукоділля та іншого чернечого діяння, вчинення якого йому не в тягар в силу звички, що зміцнилася за довгий час до такого роблення. Тому і будинок своєї душі, що впав, він може відновити дуже швидко. А новачок, який тільки починає вправлятися і вивчати все те, про що я сказав, якщо впаде, то повстає значно повільніше - як і той, хто тільки-но почав збирати матеріал для будівництва. 6 . В одному місті був єпископ. Він захворів без жодної надії на одужання. А у тому місті був жіночий монастир. Ігуменя, дізнавшись, що єпископ тяжко хворий, взяла з собою двох сестер і пішла відвідати його. Коли вона була в єпископа і розмовляла з ним, одна з її учениць, що стояла поруч, торкнулася його ноги, бажаючи дізнатися, чи він хворий. А той, спалахнувши від дотику, попросив ігуменю: – У мене немає нікого, хто дивився б за мною. Чи не могла б ти залишити мені цю сестру, щоб вона мені служила? Ігуменя не запідозрила нічого поганого і залишила сестру на служіння єпископу. Але коли черниця була доглядальницею при єпископі, диявол надав йому сил: той упав з черницею, і вона зачала. Коли ж те, що вона вагітна, стало всім очевидним, клірики почали її допитувати: – Скажи нам, хто тобі це зробив? Проте вона не зізнавалася. Тоді єпископ каже: - Залишіть її: я зробив цей гріх. І вставши з ліжка, він пішов до церкви і поклав свій омофор на жертівника. Потім вийшов, узяв у руку палицю і вирушив у дорогу. Він ішов до одного монастиря, де ніхто не знав, хто він. Але коли мандрівник був у дорозі, авві обителі (а той був провидцем) Бог відкрив, що до монастиря йде єпископ. І покликавши воротаря, авва попередив його: – Дивись уважніше, брате, – сюди йде єпископ. Зустріти його як слід. Брамник той уявляв, що єпископ повинен приїхати на ношах або з іншою розкішшю. Коли він побачив його поодинці й пішим, то ні про що не здогадався – і навіть не відкрив йому, поки не повідомив настоятеля. Але старець, тільки-но почув про це, одразу вийшов назустріч. — Прошу милости, пане мій єпископе, — привітав він прибулого. Єпископ вразився з того, що його впізнали навіть ті, хто не був з ним знайомий. Він збирався йти в інший монастир, але авва сказав йому: – Куди б ти не пішов, я йду з тобою і буду сповіщати про честь, що належить твого сану. І єпископ, розкаявшись від щирого серця, пізніше здійснив великі подвиги чесноти і спочив у мирі з Господом, виявив при своїй смерті безліч знамень і чудес Божих. Розділ 2. Про те, що слід робити добро зараз, а не відкладати на майбутнє, а також про те, що після смерті немає виправлення Один брат спитав авву Пімена: – Авва, було дві людини: одна чернець, а друга – мирянин. Монах увечері думав залишити вранці чернецтво, а мирянин – стати ченцем. Але обидва померли тієї ж ночі і не встигли здійснити задумане. Ким же їх рахувати? Старець відповів: – Монах помер ченцем, а мирянин помер мирянином. Бо в чому їх застала смерть, у тому вони й спочили. 2 . Один старець сказав, що до останнього подиху людині чути голос: «Звернися сьогодні». 3 . Один старець сказав: «Рід цей шукає не сьогоднішній день, а завтрашній». 4 . Про одного старця розповідали, що кожного разу, коли помисли говорили йому: «Навіщо сьогодні, покаєшся завтра», він відповів їм: – Ні, я покаюсь сьогодні, а завтра нехай буде воля Божа. 5 . Один старець сказав: Незроблене зло - це не зло; але й незроблене добро – це добро». Брати мої, час, який ми маємо в розпорядженні, щоб покаятися, – це наше земне життя. Тому щастя та удача тому, хто ніколи не потрапляв у мережі ворога. Якщо ж хтось і був спійманий у сіті ворога, але зміг зруйнувати його тенета і тікати з страшного рабства дияволові, то й така людина, як мені здається гідна заздрощів. Тому що хоч він і жив по тілі, але все ж таки уникнув лайки з ворогом нашої душі, як риба уникає мереж рибалки. Адже ми знаємо, що риба, поки вона у воді, навіть якщо потрапить, але зможе розірвати мережу і піти на глибину, залишається неушкодженою. Але якщо рибалка витягне її разом із мережею на сушу, тоді їй уже нічого не допоможе. Так само і з нами. А саме, поки ми живемо в справжньому житті, Богом дана нам влада і сили самим розірвати пута лукавих задумів ворога, і, покаяючись, звільнившись від тягаря своїх гріхів, знайти вірне спасіння і успадкувати Царство Небесне. Але якщо нас перш застигне невблаганна рука смерті і наша душа вислизне з тіла, а тіло буде скинуто в могилу, тоді вже нам ніщо не зможе допомогти: риба, яку рибалка спіймав, витяг з води і надійно поклав у мішок, вже ніяк не може врятуватися. 2 . Брате мій, не кажи собі: сьогодні, мовляв, вчиню гріх, а завтра покаюсь. Тому що ти не можеш бути впевненим у завтрашньому дні: турбота про завтрашній день – доля одного Бога. Хто лишається вдруге в надії покаятися після – той ходить перед Богом у лукавстві. Таку людину смерть вразить раптово, і дня, на який сподівався, вона не дочекається. Розділ 3. Про те, як має приносити покаяння Відмовляючись від страждань і безчестя, не думай явити покаяння в інших чеснотах, тому що для марнославства та безпочуття властиво навіть добрі помисли звертати до гріха. Якщо, впавши в якийсь гріх, не будеш тужити так, як цього заслуговує твій провина, то незабаром потрапиш у ті самі тенета. Де ти втратив благо, там і шукай його. Золото винен ти Богу? Він не прийме від тебе перлів! Скажімо інакше: ти втратив Цнотливість? Не прийме милосердя від тебе Бог, якщо ти залишаєшся в розпусті. Тому що Він хоче від тебе святості тіла, якщо ти по дії ворога переступив заповідь, на що тобі чування, боротьба зі сном чи пост? Все це не допоможе тобі в боротьбі з відомою пристрастю, тому що будь-яка недуга душі і тіла лікується відповідними та відповідними засобами. 2 . Двоє рідних братів пішли зі світу. Один із них оселився на Олеонській горі. І одного разу його серце перейнялося настільки сильним покаянням, що він спустився у Святий град. А там, підійшовши до префекта міста, він сповідав йому свої гріхи та попросив його: Префект був здивований і з деяким роздумом сказав: – Знаєш, людино, якщо ти сам добровільно зізнався, не беруся я тебе судити перед Богом: може, Він тобі це і пробачив Тоді брат, відійшовши від нього, поклав собі кайдани на ноги та на шию і замкнув себе в келії. І якщо комусь траплялося бути поруч і запитати його: «Авво, хто на тебе наклав такі важкі пута?» - Він відповідав: "Префект". За день до його смерті йому став ангел, і зараз же впали з нього пута. Наступного дня до нього прийшов його келійник і спитав, хто дозволив його пута. - Той, Хто дозволив мої гріхи, - відповів брат. - Він торкнувся Своїм пальцем уз моїх, і вони відразу впали з мене. І сказавши це, брат відразу ж спочив. 3 . Інший брат жив на самоті в обителі Монідіон і завжди молився до Бога такими словами: - Господи, не боюся я Тебе, так пішли мені блискавку або ще якесь покарання: хвороба чи біснування... Нехай хоч так прийде в страх моя душа, що торкнеться! - Знаю, - продовжував він з благанням, - я багато згрішив перед тобою, Владико, і незліченні мої падіння. Тому й не наважуюся просити, щоб Ти пробачив мене. Але якщо можливо за Твоєю милістю, то вибач мені. А якщо неможливо, то покарай мене тут, але не карай мене там. Якщо ж і це неможливо, то віддай мені частину покарання тут, а там послабь мої муки. Тільки почни мене карати тут, і не за гнівом Своїм, а з милосердя, о Владико! Так він приносив покаяння цілий рік і зі сльозами, палко старанно молився, принижуючи своє тіло і душу постом, пильнуванням та іншими тяготами. Якось, коли він сидів на землі і за звичаєм журився, гірко ридаючи від сильної скорботи, його охопив сон і задрімав. І ось постав перед ним Христос і лагідно каже йому: - Що з тобою, людино? Чому ти плачеш? Той же, дізнавшись, Хто перед ним, відповів у страху: – Тому що я впав, Господи. - Так повстань! – каже йому Той, Хто з'явився. – Не можу, Владико, – відповідає брат, – якщо Ти не даси мені руку. І Господь простяг йому руку і підняв його. Брат підвівся і розридався. Тоді Той, Хто з'явився, говорить йому тим самим тихим і лагідним голосом: – Чому ти плачеш, людино? Чим ти засмучений? - Господи, - відповідає брат, - як мені не плакати і не сумувати, коли я, отримавши від Тебе так багато добра, стільки прогнівив Тебе? Але Той, простягши руку Свою, поклав на голову брата і каже йому: - Більше не плач: якщо ти так сумував через Мене, Мені не доводиться сумувати за тебе. Адже якщо Я віддав Свою Кров, як Мені не дати прощення тобі – та й кожному, хто щиро кається? Брат прийшов до тями після видіння і відчув, що серце його сповнене радості. Так він зрозумів, що Бог учинив з ним милість. І надалі він жив у глибокій смиренні, віддячуючи Тому подяку. 4 . Сказав старець: «Якщо впадеш у гріх і звернешся від нього, приступивши до плачу та покаяння, дивись не припиняй плакати і стогнати до Господа аж до своєї смерті. А інакше знову потрапиш у ту саму яму. Адже для душі скорбота по Богу – це уздо: вона утримує від падіння». 5 . Говорив авва Даниїл про авву Арсенію, що той міняв воду, в якій вимочував гілки, тільки раз на рік, а коли випаровувалась, тільки доливав до неї. А плів він мотузку і працював до шостої години, причому застоялася вода видавала сморід. Довелося старцям спитати його, заради чого він не змінює воду з-під гілок. І старець відповів: – Замість пахощів та умащень, якими я насолоджувався у світі, я заслужив нині терпіти цей сморід. Так і ми поспішаємо зцілити неприємне неприємним. І будемо подвизатися в тому, щоб ті задоволення, якими ми насолоджувалися, згладити рівним їм тягарем. 6 . Авва Феодор Фермійський сказав: «Людина, яка твердо стоїть у покаянні, не пов'язана заповіддю. Тому що той, хто кається щиро, навіть якщо хоче зробити щось понад заповідь – ніщо йому не перешкоджає». Заповіддю ( έντολή ) він називав не якусь одну, а всі ті, які Святий Дух дав Церкві, разом з тим, що кожен отримує в приватному порядку від свого духовника. 7 . Двоє братів по бісівській спокусі пішли і взяли собі жінок. І вони сказали один одному: - Що ж ми виграли, залишивши ангельський чин і опинившись у цій скверні? Адже нам за неї ще доведеться тепер йти у вічний вічний і на нескінченні муки... Повернемося знову в пустелю і покаємося. Вони повернулися і, сповідавшись у всьому, що зробили, просили Батьків дати їм покуту. Старці наказали закрити їх на рік і давати обом тільки хліб та воду. А брати були схожі один на одного навіть за зовнішністю. І ось, коли скінчився термін покаяння, вони вийшли, і Батьки побачили їх: один із них був блідий, похмурого й сумного вигляду, а другий був радісним і сяяв. І здивувалися Батьки, як обидва вони, харчуючись одним і тим самим і одночасно в затворі, могли так сильно відрізнятися один від одного. Тоді спитали того, хто був сумний: - До яких помислів звертався ти, коли був у келії? - Я постійно думав, - відповів той, - про те зло, яке зробив, і про те покарання, яке на мене чекає. І від страху «прильпі кість моя плоті моєї» (Пс 101. 6). Запитали й іншого, про що він думав у келії. І він відповів. – Я дякував Богові за те, що Він не залишив мене померти у гріху, але вилучив мене від скверни мирської та пекла і привів до цього ангельського проживання. І, пам'ятаючи про Бога, я тішився. Тоді старці сказали, що покаяння обох рівне перед Богом. Розділ 4. Про те, що немічні повинні поступово сягати справ покаяння Один брат впав у спокусу, тобто у гріх, і від скорботи залишив чернече правило. Він би й хотів започаткувати, але сум заважав йому. «Хіба я зможу, – казав він собі, – знову досягти того, чим я був раніше?» І від малодушності він не міг розпочати чернечу справу. Прийшовши до одного старця, він розповів йому те, що з ним відбувалося. А старець, вислухавши його, розповів йому таке. В одного чоловіка було поле, і через його недбалість воно засохло і поросло тернням і бур'янами. Але потім він вирішив його обробити і каже своєму синові: І пішов син, щоб розчистити поле. Але коли він побачив безліч терня, то впав духом і сказав собі: – Коли ж я встигну стільки прополоти та все це розчистити? Він ліг на землю і заснув. А коли знову прокинувся і глянув на тернину, то, полінуючись, залишився лежати на землі. Так то впадаючи в сон, то повертаючись з боку на бік, як «двері на гаках своїх», за словами Писання (Припов. 26. 14–16), він убив у лінощі чимало днів. Але ось іде його батько подивитися, що той зробив. Побачив, син не зробив нічого, і сказав йому: - Що це ти досі нічого не зробив? - Батьку, як тільки я приступаю до роботи і бачу таку безліч бур'янів і тернів, я приходжу в засмучення і від прикрості лягаю і засинаю. Тому я нічого й не зробив. Тоді його батько каже йому: - Дитя моє, роби щодня по шматку землі розміром у твою постіль: так і справа просуватиметься, і ти сумувати не будеш. Той послухався його і почав так робити: незабаром поле було очищене. - Так і ти, брате, - закінчив старець, - працюй потроху і не малодушуй. А Бог благодаттю Своєю знову поверне тебе до твоєї попередньої будови. Брат послухався і озброївся терпінням. Став він робити так, як його навчив старець, – і благодаттю Божою знайшов спокій. Глава 5. Про те, що треба завжди пам'ятати про смерть і майбутній суд, тому що ті, хто часто не замислюється і не думає про це, легко стають здобиччю пристрастей Святий Антоній говорив своїм учням: «Щоб не падати нам духом і не залишати подвигу, добре завжди пам'ятати апостола: «Щодня вмираю» (1Кор 15. 31). Якщо щодня жити, наче вмираючи, то ми не грішитимемо». Сказане означає таке: щоб щодня, прокидаючись від сну, ми навіть не вважали це пробудженням. Бо нашому житті від народження властива невизначеність, і щодня її відміряється Промислом. А якщо так ставитися до цього, то ми не будемо ні грішити, ні живити до чогось бажання, ні гніватись, ні збирати скарби на землі: щодня чекаючи смерті, ми зберігатимемо мізерність і всім прощатимемо. І не захочеться нам насолоджуватися пожадливістю до жінки або якимось іншим поганим задоволенням: ми відвернемося від нього як від тимчасового, в страху передчуваючи день судний. Бо сильний страх і очікування майбутніх мук позбавляють насолоду безтурботності і, якщо душа оступилася, відновлюють її. 2. З житія святого Іоанна Милостивого Що ж зробив Великий Іван, патріарх Церкви Олександрійської, щоб глибше сфотографувати пам'ять смертну у своєму розумі і щоб завжди, що б він не робив, думати про смерть і мати її перед очима? Він наказав збудувати йому гробницю, але не доводити її до кінця, а так і залишити недобудованою. І щоб потім ті, хто був до цієї справи приставлений, коли бувало якесь урочисте свято, ставали попереду всіх присутніх і голосно говорили йому: «Владико, твоя гробниця досі не добудована. Так накажи її закінчити: адже невідома година, коли настане викрадачка-смерть». Авва Агафон сказав: «Монаху має щогодини бачити перед собою судилище Боже». 2 . В околицях Йордану був один пустельник, який трудився багато років. Бог покривав його: йому не доводилося відчувати спокуси від ворога і він майже не мав бою. Тому перед усіма, хто звертався до нього за допомогою, він принижував сатану і поносив його: мовляв, сам по собі він ніщо і безсилий проти тих, хто трудиться, хіба що знайде подібних собі негідників, що вічно рабують гріх, і дошкуляє їм. Так він говорив, бо не відчував вищої благодаті, яка не попускала сатані спокушати його. Коли ж, за волею Божою, наблизився його кончина, диявол явився йому на власні очі і каже: - Чим же я перед тобою завинив, авво? Хіба я хоч раз турбував тебе? А пустельник, плюнувши в нього, відповідав тими ж, що й завжди, словами: - "Відійди від мене, сатано" (Лк. 4,8). Немає в тебе сили проти рабів Христових. — Звичайно, звичайно,— сказав той.— Тільки тобі ще сорок років жити. Думаєш, за стільки років хоч раз я не зможу тобі підставити ніжку? І з цими словами він зник. А ченця відразу почали бороти помисли. І каже він собі: – Стільки років я мучу себе тут, у пустелі, а Богові завгодно, щоб я жив ще сорок років?! Піду краще в світ і подивлюся на тих, хто не такий, як я. Поживу з ними рік-другий, а там знову повернуся до свого подвигу. Як йому здалося розумним, так він і вчинив: вийшов із келії і попрямував дорогою. Але не встиг він відійти далеко, як людинолюбний Бог змилувався з нього. І не бажаючи, щоб праця його загинула, Він послав йому на допомогу ангела. Ангел, вийшовши назустріч, сказав йому: - Повернися в свою келію і надалі з сатаною справи не май. Але пам'ятай, що він посміявся з тебе. І подвижник повернувся до себе в келію. А через три дні він помер. 3 . Старець сказав: «Під час роботи, щоразу, коли опускаю веретено, перш ніж підняти його, уявляю смерть перед своїми очима». Він же сказав: «Людина, яка щогодини має перед собою смерть, перемагає зневіру». 4 . Старець сказав таке: «При кожній справі, якою збираєшся зайнятися, завжди кажи: – Якщо зараз відвідає мене Бог, що буде? І дивись, що відповість помисел. Якщо він засуджує тебе, негайно залиши, навіть кинь справу, якою ти зайнятий, і візьми за інше, якщо не боїшся бути захопленим за ним. Тому що той, хто бореться, повинен бути готовий у будь-який час вирушити в дорогу. І сидиш ти за рукоділлям, чи йдеш дорогою чи їж, завжди говори собі: – Якщо зараз покличе нас Бог до себе, що буде? І слухай, що відповість твоє сумління, а тоді поспішай зробити те, що вона тобі каже. І якщо хочеш дізнатися, чи є милість до тебе, запитай свою совість і роби так не перестаючи, доки твоє серце не впевниться в цьому і совість не скаже тобі: «Віруємо в щедроти Божі, і Він неодмінно помилує нас». Але дивись, чи не каже цього серце твоє з деяким ваганням. І якщо воно відчуває навіть найменшу невпевненість, то далекий від милості». 5 . Перед смертю авви Арсенія, коли настав час його смерті, брати побачили, що він плаче, і кажуть йому: - Навіть ти, отче, боїшся? Той відповів: - Воістину цей страх ніколи не залишав мене з того часу, як я став ченцем. І з цими словами він помер. Брате, завжди чекай свого результату. Готуйся до цього шляху бо в годину, яку не чекаєш, прийде страшний наказ, і горе тому, кого застигнуть неготовим. Якщо ти молодий, то ворог часто навіятиме тобі: - Ти ще молодий, випробувай доступні тобі задоволення, а в старості своїй покаєшся. Адже ти бачив, як багато людей, покуштувавши земні насолоди, а після покаявшись, досягли і небесних благ! І до чого тобі в такому юному віці виснажувати своє тіло? Щоб впасти в якусь хворобу? Але ти відбивай ворога такими словами: – О гонитель і ненависник людей! Не смій радити таке! Якщо смерть застигне мене в юності, як я виправдаюсь перед вівтарем Христовим? Адже я бачу, як багато юнаків помирає, а старців користується довголіттям, бо не дано знати людям термін смерті. І якщо мене випередять, хіба зможу я тоді сказати Судді, мовляв, я ще молодий, відпусти мене, щоб я покаявся? І потім, я бачу, як Господь прославляє тих, хто працював Йому з юних років до самої старості. Тому що він сказав Єремії пророку: «Я згадую про дружність твоєї юності, про любов твоєї, коли ти була нареченою, коли пішла за Мною в пустелю, в землю незасіяну» (Єр 2. 2). А як інший пророк, будучи і сам молодий, викрив того, хто з юних років до старості слідував улесливим помислам? «Старий у злих днях! нині виявились гріхи твої, які ти робив раніше» (Дан 13. 52). Тому і Святий Дух відвідує тих, хто з юності поклав на себе ярмо. Так лиши ж мене, робітник беззаконня і радник підступного. Господь Бог зруйнує твої підступи і визволить мене від твоїх нападів Своєю силою та благодаттю. Тому, коханий, завжди тримай у своїх думках день твоїй. Коли ти – про горе! - лежатимеш на своїй циновці при останньому подиху, який тоді страх і трепет охоплюють душу, особливо якщо совість у чомусь викриває її! І якщо вона робила в своєму житті щось добре: зазнала скорботи чи ганьби за Господа і чинила угодне в очах Його – то з великою радістю підноситься на небеса, і святі ангели ведуть її. Адже як працівник, що втомився працювати весь день, чекає на дванадцяту годину, щоб після важкої праці отримати плату і відпочити, так і душі праведників чекають цього дня. А душі грішників на той час охоплюють страх і трепет. Засуджений на смерть, якого схопила варта і веде на суд, бореться і виривається – і все уявляє ті муки, яких його зазнають. Так у той час і душі неправедних бачать перед собою в глибокому трепеті нескінченні муки вічного вогню та інші покарання, яким немає ні кінця, ні межі. І хай навіть грішник говорить тим, хто квапить його: «Дайте мені трохи покаятися», - ніхто не почує його, або, швидше за все, скажуть: – Коли був час, ти не каявся, а тепер обіцяєш принести покаяння? Коли всім було відкрито терен, ти не біг, а тепер, коли зачинилися всі двері і час змагань минув, ти хочеш бігти? Хіба ти не чув слів Господа: «Пильнуйте, бо не знаєте ні дня, ні години» (МФ 25, 13)? Так що, любий брате, знаючи це і все інше, подвизайся, поки в тебе є час. І світильник душі своєї зберігай палаючим у творенні чеснот, щоб, коли прийде наречений, Він застав тебе напоготові і ти ввійшов за Ним у небесний шлюбний палац разом з іншими незайманими душами тих, хто провів життя гідно Його. Є три речі, які важко здобути людині, але вони зберігають усі інші чесноти: скорбота, плач про свої гріхи – і завжди мати перед очима власну смерть. Хто щодня розмірковує і каже собі: «Сьогодні мені слід розлучитися з цим світом», той ніколи не згрішить перед Богом. А хто думає, що він житиме довго, той зануриться у безлічі гріхів. Хто готується дати відповідь про всі свої справи перед Богом, про те дбає Бог, щоб очистити весь шлях його від гріха. А хто недбає і каже: «Поки що я дістануся туди!» - Той «переселяється з лукавими» (СР Пс.5, 5). Щодня, перш ніж зробити щось, згадай, де ти і куди належить тобі відійти, коли ти залишиш тіло, – і навіть на один день не залишай свою душу в недбалості. Слідкуй за тим, щоб ти завжди пам'ятав і тримав перед своїми очима смерть, вічні муки і тих, хто сумує та страждає в них. І вважай себе швидше одним із них, ніж одним із тих, що живуть. Горе нам! Збираємось покинути цю землю, де ми перебуваємо тимчасово, і дбаємо про речі земні і тлінні на багато років уперед. Але в невідворотну годину відходу звідси нічого не залишать у нашій владі... Горе нам! За все зроблене в земному житті: за пусте слово, за лукаві й нечисті помисли душі повинні ми дати відповідь страшному Судді – але, наче нікому не підвладні, ми недбалим про свою душу протягом усього свого життя. За це чекає нас там невгасимий вогонь геєнни, і темрява непроглядна, і черв'як неусипаючий, і плач, і скрегіт зубівний, і вічний сором перед усім гірським і земним творінням. Горе нам! Жал і укусів бліх, клопів, вошей, комарів, мишей і бджіл стерпіти ми не можемо, а про уявного змія, що вгризає нас постійно, що п'є з нас кров, що вразить нас отруйними жалами смерті, про нього ми не згадуємо і навіть не думаємо тікати від нього! Як же ми зможемо винести страшні та нескінченні муки? Авва Євагрій сказав: «Завжди пам'ятай про вічний суд і не забувай про час свого результату – і твоя душа не впаде в оману». 2 Старець сказав: Сидячи в келії, зосередь свій розум і згадавши день твоєї смерті; поглянь на омертвіння тіла; подумай про скорботу розлуки з душею, відкинь марність цього світу; згадай про пекельні муки, помисли, яке тепер там душам, у як страшному мовчанні або в як жахливих стогнаннях, в якому страху і трепеті вони вічно чекають тих невпинних мук, нестерпних мук, що їм уготовані. Також уяви собі день, коли ти воскреснеш і постанеш перед вівтарем Христовим, а насамперед – те страшне і скорботне судилище, де грішники будуть охоплені вічним соромом перед Богом, його ангелами та всіма людьми, що жили від початку і до кінця віків. І за соромом для них підуть тяжкі й безперервні муки: вогонь геєни невгасимий, черв'як невгамовний, скрегіт зубівний, темрява непроглядна, тартар та інші незліченні муки, які їм призначені. А праведні засяють яскравіше сяйва сонця і вічно царюватимуть з Христом і виконуватимуться Його невимовною славою, разом з небесними чинами оспівуючи переможну пісню. І у вічній насолоді цим блаженним проживанням і небесними благами вони ніколи не впізнають нестачі чи поневіряння. Бо звідти, як сказано, «вийде всякий смуток і зітхання» (Іс 35. 10). Але вони перебувають у вічній радості і в безперестанній радості, без страху володіючи незбагненними і вічними благами. Про те і про інше думай постійно і весь час тримай це в умі. А також намагайся, наскільки це можливо, уникати одного: зла, призначеного грішникам, – і шукати інше: блага, уготованого праведним. Так ти і лукавих помислів уникнеш, якщо вони займають твій розум». 3 . Авва Ілля сказав: «Мені завжди страшні три речі: час, коли моя душа розлучиться з тілом; коли я стану перед Богом і коли буде винесено судження про мене». 4 . Старець сказав: «Якщо було б можливо душам людей і після воскресіння в друге пришестя Христове знову вийти з тіл, то всі люди померли б від страху, скорботи та здивування. Та й чи можна перенести вигляд того, як розкриваються небеса і є Бог у Своєму обуренні та гніві, і з Ним сходять незліченні воїнства небесних сил, а все людство збирається в одне місце? Житимемо, завжди маючи на думці це: адже саме перед Таким Суддею ми і станемо, і дамо відповідь про те, як ми прожили». 5 . Один ревний брат прийшов здалеку на Синайську гору і залишився там жити у невеликій келії. І в перший день після прибуття він знайшов маленьку дощечку, на якій було написано братом, який колись там жив: «Я – Мойсей, живу при Феодорі і проходжу спокуса». І ось, він підібрав її і щодня, кладучи її перед очима, питав у того, хто написав наче той був поруч: - У якому ж ти світі чи місці? І де та рука, що все це написала? Роблячи так щодня і згадуючи про смерть, він був у плачі. А рукоділля йому було листування книг. І хоча він і взяв у братів папір та замовлення на лист, він так і помер, нічого ні для кого не переписавши. А на папері кожного він написав лише одне: «Пробачте мені, панове мої та брати! Але я мала невелику справу з однією людиною, і тому я не встиг написати для вас». 6 . Якийсь старець зайшов до одного з Отців, що жили в Раїті, і каже йому: - Авва, коли відпускаю брата, який при мені, на послух, я хвилююся - особливо коли смеркає. - А я, - відповів той, - коли посилаю мого послушника для чогось потрібного, сідаю біля дверей і дивлюся. І коли помисел каже мені: мовляв, коли ж повернеться брат, я відповідаю помислу: «Ну, а якщо його обжене інший брат, тобто ангел, і, прийшовши, забере мене до Господа, – що буде?» І так, щодня сидячи перед дверима, я думаю про свої гріхи і плачу, кажучи собі: Який брат прийде раніше: той, що знизу, або той, що зверху? І старець, прийшовши в скруху, пішов і потім надходив за прикладом батька. 7 . Один старець жив у Раїфі, і ось яке у нього було діяння. Він постійно залишався у своїй келії, схиливши в роздумі голову, а час від часу хитав головою і, зітхаючи, говорив: Потім ненадовго замовк і знову так само повторював ті ж слова. Разом з тим він плів вервіє і так провів усі дні свої, сумуючи про свій кінець. Розділ 6. Про те, що невимовна небесна радість і слава, уготована святим. Чому й має прагнути до неї усією істотою – адже ніщо з існуючого чи створеного нами її не варте 1. З житія святої Синклітики Блаженна синклітика говорила наступне: «На цій землі ми – ніби вдруге в материнському утробі. У лоні матері ми не мали ні те життя, ні ту тверду їжу, якою насолоджуємося зараз, і не могли діяти так, як тут. Навіть від сонячного сяйва та будь-якого іншого світла ми були відокремлені, і не було у нас багатьох інших тутешніх радощів. Так і в цьому світі ми позбавлені того великого і дивного, що буде в Царстві Небесному. Ми досить випробували те, що тут – захочемо того, що там! Ми скуштували страви земної – спрагли небесної! Ми насолоджувалися земним світлом – прямуємо до Сонця Правди, кинемося, щоб побачити гірський Єрусалим, нашу батьківщину та нашу матір! Проживемо решту нашого життя в сподіванні небесного, щоб скуштувати нам і вічних благ! Бо, як немовлята в утробі, живучи і харчуючись у недосконалості, набувають форми і тим самим переходять до повноцінного життя, так і праведні, що зросли за час перебування в цьому світі, переходять у гірське проживання, прямуючи, за написаним, від сили в силу. А грішники, наче зародки, що померли ще в утробі, віддаються з темряви до темряви. Тому що і на землі, у гонитві за земним, вони проводять своє життя в темряві, і по смерті скидаються в найпохмуріші і найстрашніші місця. Таким чином, у житті ми народжуємось тричі. Одного разу ми виходимо з материнських стегон – і із землі до землі. Інші ж два переносять нас від землі на небо: спершу – благодаттю, у божественному хрещенні (справедливо ми називаємо його «новим народженням»), а потім – нашим покаянням і добрими працями, чого ми й приступили». Старець сказав: «Не дивуйся, якщо, ставши людиною, ти зможеш стати ангелом. Тому що нагородою тут є слава рівного ангелам, і саме її обіцяє суддя тим, хто бере участь у змаганні». 2 . Сказав авва Іперехій: «Думка твоя нехай буде завжди Царстві Небесному – і ти незабаром здобудеш його». 3 . Одного зі старців брати просили залишити великі подвиги, але він відповів їм: – Кажу вам, чадо, що навіть Авраам, бачачи ще більші нагороди, пошкодував би, що не подвизався більше. Брати! Слава, приготована святим, велика і незбагненна. А слава життя це зв'яне, як квіти, «і як зілля злака, скоро відпаде» (Пс 36. 2). Багато правителів і царів володіли країнами і містами чималими, але тільки-но минув час - і їх немов і не було. А скільки було царів, що правили багатьма народами: зводили собі статуї та пам'ятники і вважали, що це збереже їхнє ім'я після смерті! Але прийшли інші, розбили статуї і зруйнували статуї, а в деяких стискали лики і замість них вибили свої власні риси. Втім, і ті праці були знищені нащадками. А були й ті, хто будували собі чудові гробниці, думаючи, що цим відобразять своє ім'я у віках, і писали на них свої ініціали. Але прийшло інше покоління, і гробниці опинилися у його владі. І щоб розчистити як слід склепи, кістки колишніх власників викинули, наче дрібний щебінь. То який же їм був користь у розкішному склепі чи піраміді? Будь-яка суєтна справа закінчується нічим. Але не так з уславленими в Богові, бо Він приготував їм вічне життя та славу нетлінну. Світло сонця, місяця і зірок – відколи вони створені, і до цього дня – не померкло і не потьмяніло від часу. Все так само яскраво і невичерпно сяє це світло у вічності, за словами Творця, яким Він від початку визначив світилам панувати над днем ​​і вночі. І так само і тим, хто любить Його, Він присвятив Царство Небесне і нетлінну радість. І якщо Він не змінює Своїх слів у тому, що, мабуть, то зрозуміло – і в тому, що невидимо. І світ цей минеться, як тільки завгодно Творцеві, а славі святих немає межі. Тож постараємося «створити плоди, гідні покаяння», щоб не позбутися цієї радості і не впасти у вічну темряву – туди, де скорбота нестерпна. Та якщо завгодно, увійди, наприклад, у свою спальню, закрий двері і віконниці, заткни кожен, що ледь блимає промінчик. А потім залишися всередині – і дізнаєшся, яку скорботу несе морок... Якщо навіть там, без болю і мук, ти так страждаєш, тому що вільний одразу ж вийти, - уяви, які муки чекають тебе в темряві непроглядної, де плач і скрегіт зубів, і у вогні невгасимому, що вічно карає тих, хто одного разу в нього був скинутий? Подумаємо і про те, який сором нас охопить ще до мук. Тоді на наших очах святі будуть одягатися в чудове, невимовне вбрання, зіткане з їхніх добрих справ. А себе ми побачимо не просто голими і позбавленими цієї блискучої слави, але темними, почорнілими і виснажливими сморід – якими зробили себе самі у цьому світі справами темряви, розкоші та розпусти. А плакатимемо перед Господом Богом нашим, щоб ми здобули милість у Нього! Не заради грошей ми змагаємося: гроші, якщо й втратиш, можна придбати знову. Але ставкою тут наша душа, а душу, якщо занапастимо, вже не зможемо повернути назад, за словами Писання: «Яка користь людині, якщо вона набуде всього світу, а Душі своїй зашкодить? Або який викуп дасть людина за Душу свою? (Мт 16. 26) Поміркуємо про те, що у світі воїни отримують від царя мізерну платню - і борються за неї не на живіт, а на смерть. А ми отримали такі обітниці – отже, тим більше не повинні відступати від подвигу праведності: так ми і майбутнього суду позбудемося, і невимовні блага отримаємо. Згадаймо й ще що: сонячної спеки чи сильної спеки ми знести не можемо – то як же винесемо жар вічного вогню, що завжди горить і не спалює? Якщо хочеш, любий брате, випробувай на земному вогні – і дізнаєшся, якою нестерпною буде та мука. Засвіти світильник, піднеси до вогню кінчик пальця - і якщо зможеш винести жар, то, мабуть, і там його стерпиш. А якщо навіть від цього вогника не можеш знести болю, то що ж ми робитимемо, коли все наше тіло разом із душею буде вкинуто в той страшний і невгасимий вогонь? Розміркуй про ту честь, яку здобули святі, і крок за кроком їх ревнощі все більше захоплюватимуть тебе. Згадуй і про ті ганьби, що залишилися на долю грішників, – і ця думка збереже тебе від лукавства. Бог і Слово Бога і Отця став Сином людським та Людиною для того, щоб зробити людей богами та синами Божими. І ми віримо, що станемо ними там, де нині Сам Христос, понад всі небеса, як Глава всього Тіла став Клопотатися за нас перед Отцем. Бо в сонмі спасених богів Бог стоятиме серед них (Пс.81.1), кожному приділяючи його міру небесного блаженства, і між Ним і гідними не буде розриву в просторі. І одні кажуть, що Царство Небесне буде проживанням на небесах тих, хто гідний; інші – що їм буде ангелоподібний стан тих, хто врятувався; а треті – що це буде баченням самої краси Божества і знайдуть його ті, хто поніс у собі образ небесного. На мій погляд, згодні з істиною всі три думки. Адже кожному буде дана благодать, як і наскільки він був праведний. Розділ 7. Про те, що часто душі доброчесних людей при смерті розлучаються з тілом, втішені божественним осінінням. На околицях Нурсії (містечко в центр. Італії) був один пресвітер. Він пас довірену йому Церкву з найбільшим страхом Божим. З часу свого висвячення він продовжував любити свою дружину, як сестру, але остерігався її, як ворога: ніколи і ні в якому разі він не дозволяв собі навіть торкнутися її і повністю перервав з нею подружнє спілкування. Тому що у святих чоловіків, крім усіх інших чеснот, є і така властивість: вони не тільки віддаляються від усього, що не личить, але часто відкидають і те, що дозволено. Так і цей чоловік, щоб дружина не виявилася приводом для будь-якого падіння, не дозволяв їй служити йому, навіть якщо це було необхідно. Так він прожив все своє життя і досяг глибокої старості. А через сорок років після своєї хіротонії він впав у сильну лихоманку і так виявився при смерті. Коли дружина помітила, що всі його члени вже омертвіли і він близький до смерті, вона відразу нахилилася до його обличчя, щоб послухати, чи він ще живий і дихає. Пресвітер відчув це. І хоча сам він ледве дихав, але, мабуть, натхненний силою Духа, зібрався з силами і сказав: - Відійди від мене, жінко. Вогонь ще не згас - прибери солому. Та подалася назад, а він, раптово відчувши приплив сил, почав радісно кричати: – Ласкаво просимо, добродію мої, ласкаво просимо! За що удостоїли негідного вашого раба своїм приходом? Вже йду! Дякую вам, дякую! - І весь час повторював ці слова. Знайомі, які були там поряд, чуючи це, запитали: – Що з тобою? – Хіба не бачите, – сказав він їм у захваті, – хіба не бачите, що сюди прийшли святі апостоли? Дивіться, це ж блаженні Петро та Павло, першоверховні апостоли! І, знову повернувшись в інший бік, сказав: – Все, я йду! - І з цими словами віддав дух. Так він на власні очі побачив апостолів і сам засвідчив, що йде з ними. З цього видно, що буває з праведниками з людинолюбства Божого: помираючи, вони у видінні споглядають когось із святих, щоб на порозі вірної смерті не боятися мук. А коли їхньому внутрішньому помислу є ті, кому вони стали причасниками, вони позбавляються кайданів плоті без страху і болю. 2 . Те саме, як я дізнався, трапилося і з Пробою, єпископом Реати (стародавнє місто в Італії). Наприкінці життя його вразила тяжка хвороба. Батько Проба Максим послав по всій окрузі за лікарями і просив їх допомогти, наскільки можливо, хворому. Лікарів зібралося багато, але коли вони перевірили пульс хворого та оглянули його, то лише визнали, що смерть настане незабаром. Тим часом минав час, і настала година сніданку. Хворому єпископу було важливіше благополуччя гостей, ніж своє власне. Він запросив лікарів разом з його батьком, поважним старцем, піднятися до верхньої зали єпископського будинку і трохи перекусити. Усі пішли нагору снідати, а за єпископа залишили благочестивого юнака (ця людина жива й досі). Коли хлопець перебував при одрі єпископа, він раптом побачив, як до того входять якісь чоловіки в білосніжних шатах – і сяйво їхніх осіб затьмарювало навіть блиск їхніх шат. Хлопчик, приголомшений цим сяйвом та блиском, зчинив крик – мовляв, хто це такі. Від крику хлопчика єпископ Проб прийшов до тями. Він побачив чоловіків, що входять, впізнав їх, і радість охопила його. – Не бійся, не бійся, – почав він заспокоювати хлопчика. – Це до мене святий Ювеналій та святий Єлевферій прийшли, мученики. Але хлопчик, не в змозі винести сяйва їхніх облич, кинувся звідти несамовито і розповів отцю єпископа і лікарям, що він бачив. Всі одразу спустилися вниз і побачили, що єпископ уже спочив. Очевидно, його забрали з собою ті, чий вигляд так уразив хлопчика. 3 . Є ще дещо, про що слід згадати. Часто, коли вибрані душі виходять із тіла, на небесах чути їм хвала – щоб душі, слухаючи її, раділи і не відчували тягар від розлучення з тілом. А про те, про що я хочу зараз розповісти, я вже згадував у розмовах на Євангеліє. У тому портику, який тягнеться до церкви святого Климента, біля проходу зазвичай лежала людина на ім'я Сервул. Думаю, що і тобі він був знайомий. Так от, ця людина, можливо, і потребувала засобів для життя, але була казково багата чеснотами. Багаторічна хвороба знерухомила його тіло. І скільки я його пам'ятаю, до самого кінця свого життя він лежав паралізованим і не міг ні стати прямо, ні сісти на ложі, ні навіть рушити рукою чи ногою. У нього були мати та брат, які доглядали його. А те, що він отримував у милостиню, він руками матері та брата знову роздавав на милостиню. Грамоти він не знав зовсім, але книги Святого Письма собі купував. І, приймаючи на ночівлю когось із благочестивих людей, він старанно просив почитати у його присутності. Так він з користю для себе вивчив, наскільки міг, Святе Письмо, хоч і зовсім не вмів читати. А біль він завжди зносив з подякою і проводив дні та ночі у славослів'ї Богу. І коли нарешті настав йому час отримати винагороду за таке терпіння, спочатку в тілі його припинився біль. А як тільки він відчув наближення смерті, він попросив тих людей, які зупинилися в нього, встати і, поки душа його чекає на кінець, оспівати разом з ним псалмоспів Богу. Так, уже вмираючи, він підспівував їм – і раптом зупинив тих, що співають переляканим вигуком: – Стійте! Хіба не чуєте, як відгукуються небесні хори? І коли він слухав тих хорів, що були чутні його серцю, свята його душа розлучилася з узами тіла. Після його душі все місце наповнилося таким пахощами, що його відчували всі присутні. З цього було видно, що небесні лики прийняли цю душу. І справді, один із наших ченців сам там був – і він живий досі. Так от, він з плачем свідчив, що аромат пахощів залишався в повітрі доти, доки тіло покійного не було віддано землі. 4 . Ще була одна жінка на ім'я Редемпта. Вона прийняла священний чернечий образ, а жила у місті Римі. Вона мала дві учениці, одну з яких звали Ромілла. Всі три жінки жили в одному будинку і багатіли на добро, а тимчасове це життя проводили в нужді. Ромілла перевершувала свою співученицю найбільшими дарами чеснот: її відрізняли дивовижне терпіння, глибоке послух, суворе зберігання своїх вуст, любов до мовчання і старанність у молитві. Але людям може здаватися, що людина досконала, а в очах Творця в ньому все ще чогось бракує. Так ще не до кінця відшліфовані печатки людям непосвяченим часом здаються закінченими, і вони їх хвалять. Проте різьбяр, хоч і чув похвали, не зупиняється: він шліфує їх то каменем, то шкірою і доводить образ до досконалості. Щось у цьому роді приготував Роміллі і Творець усіляких: вона впала в тілесну хворобу, яку лікарі називають паралічем, і багато років провела у ліжку без руху. Але й бич недуги не кинув її в малодушність - навпаки, від цього лише зміцніла її духовна сила. Стала вона такою ж сильною в молитві, наскільки безпорадною була тілом, і молитва її була невпинною. Якось уночі вона покликала до себе свою наставницю, вже згадану Редемпту, і свою співучницю. Коли настала опівночі, вони стояли при її ложі, і раптом з небес було послано яскраве світло, яке заповнило всю келію. Сяйво це було таким яскравим, що серця тих, що стояли, сповнилися страху, а члени похолонули - як вони самі потім розповідали. Коли ж вони стояли в такому приголомшенні, почувся гучний гомін, наче входило безліч народу, і двері келії заскрипіли, не вміщаючи всіх, хто входить. Але від великого страху та яскравого світла вони нікого не могли побачити: у обох жінок темніло в очах, а сяйво світла засліплювало їх. Втім, одночасно зі світлом можна було відчувати і аромат чудового паху. І якщо світло вселяло страх у їхні душі, то пахощі полонило і тягло за собою. Жінки не могли стерпіти яскраве світло, і наставниця, яка була поряд із Роміллою, вся тремтіла. Ромілла помітила це і стала ласкавим голосом втішати її: - Не бійся, матінко, я ще не вмираю. Поки вона це повторювала, світло, що засяяло в келії, поступово згасло, а пахощі залишилися. І на другий, і навіть на третій день після цього, коли і пахощі зникли, все ж таки залишався легкий аромат. А на четверту добу, вночі, Ромілла покликала свою наставницю і попросила наказати її тілом Господнім. Коли вона причастилася, раптом на площі, перед дверима келії, виникли два лики співу: вони співали псалми. При цьому, як стверджували наставниця Ромілли та інша учениця, можна було розрізнити два роди голосів: це чоловіки та жінки співали поперемінно. Так перед келією відбувалося небесне славослів'я, а тим часом свята душа Ромілли дозволилася від тілесних зв'язків. І коли вона сходила на небо, разом з нею підносилися вгору лики співаючих, і спів лунав уже зверху, поки не згасли вдалині звуки співу і не розтанув аромат пахощів. 5 . Але часто на втіху вихідної душі є їй і Сам Живоначальник і Воздаятель наших земних справ. Про це я згадував і в іншому місці, розповідаючи про мою тітку Тарсіле. Вона жила разом із двома племінницями і всі сили віддавала невпинній молитві та самоті. І в міру висоти своєї помірності вона скоро зростала у святості. У баченні їй з'явився мій прадід Фелікс, колись патріарх цієї Римської Церкви. Він показав їй обитель, що сяє вічним світлом, і сказав: – У цій обителі світла я чекаю на тебе. Почався в неї жар, і її смерть була вже близька. А є такий звичай – коли вмирають шляхетні чоловік чи жінка, багато хто приходить втішити їхніх родичів. І за годину її смерті багато чоловіків і жінок зібралося навколо її ліжка. Раптом хвора подивилася нагору і побачила прийдешнього Ісуса. І з величезним зусиллям душі вона стала голосно говорити присутнім: – Відійдіть, відійдіть, Ісус іде! І вона вже не спускала погляду з Того, Хто з'явився їй, поки душа її не вийшла з тіла. При цьому розлився такий аромат пахощів, що всі, хто там були, могли виразно відчувати: тут був присутній Той, Хто є джерелом усіляких пахощів. Потім тіло її оголили, щоб обмити його – згідно з обрядом, що відбувається над мертвими. І виявилося, що на колінах і ліктях шкіра в неї огрубіла, як у верблюда, від постійної молитви та поклонів. Так померла плоть відкрила те, чим за життя був зайнятий дух. 6 . Також була одна маленька дівчинка на ім'я Муза. Її брат Проб, людина благочестивий, розповідав мені, що їй уночі у видінні з'явилася Богородиця та Приснодіва Марія. Вона показала дівчинці її однолітків, таких самих дівчаток. Муза хотіла підійти до них, але не сміла. І тоді Богородиця запитала її, чи хоче вона бути разом із цими дівчатками у Її свиті. Та сказала, що дуже хоче. Тоді Богородиця покарала їй не пустувати, не робити дурниць і навіть не сміятися і не грати наскільки можна. «Тоді, – сказала Вона, – можеш бути впевнена: через тридцять днів ти будеш у Моїй свиті разом із тими дівчатами, яких бачила». З того часу дівчинка зовсім змінилася характером і залишила всю дитячу легковажність. Батьки, коли помітили цю раптову зміну, здивовано питали її, чому вона так змінилася. І дівчинка розповіла, що так їй веліла Богородиця, яку вона бачила вночі. А ще вона сказала їм, у який день збирається піти в Її почет. На двадцять п'ятий день у неї почалася сильна гарячка. А на тридцятий, коли настав час її виходу, вона знову побачила Богородицю. Мати Божа прийшла до Музею з тими самими дівчатками, яких вона бачила раніше, і почала звати її з Собою. Тоді, почервонівши, вона тихим голосом відповіла їй: – Вже йду Пані, вже йду! – і за цих слів випустила дух. 7 . Розкажу ще тобі, що сталося з вельмишановним батьком Стефаном. Жив він у крайньому лихо, не зберігав образ і завжди перебував у молитві. Я згадаю лише про один його вчинок, щоб ти міг з цього зрозуміти й інше. Якось він зібрав хліб, який сам і сіяв, і відвіз його на струм. Для нього та його учнів це була єдина їжа на весь рік. Але якась людина по дії диявола підклала вогонь і спалила хліб, що лежав на струмі. Інший це помітив і сповістив про це слугу Божого. При цьому він поспівчував: - Бідолашний батько Стефан, треба ж такому статися! Але той зі спокійним обличчям та чистим поглядом відповів йому: - Бідолашний той, хто це зробив, а зі мною що трапилося? Звідси можеш уявити, наскільки високим і сильним був його розум. Людина втратила всю свою їжу на рік і при цьому залишилася спокійною і безтурботною - вона навіть більше сумує за грішником, ніж про свою шкоду! І ось, коли цей отець Стефан був при смерті, багато хто прийшов до нього, щоб з наслідком святої душі довірити і свої душі її молитвам. І коли вони стояли навколо його ліжка, одні бачили, як входять ангели, але нічого не могли сказати. А інші нічого не бачили, але глибокий страх охопив їхні душі. І тоді всі – хто бачив і хто не бачив – у страху бігли: ніхто не наважився залишитися, коли свята душа виходила з тіла. Ніхто зі смертних не міг знести її результату. Звідси ясно видно, хто були ті, хто прийняв душу, що вийшла. 8 . Крім цього, нехай буде тобі відомо, що не завжди святість душі видно при її закінченні, а після смерті вона виявляється повністю. Так і святі мученики багато жорстокостей зазнали невірних, а через святі свої мощі щодня сяють знаменами і чудесами. Але буває і навпаки: що до смерті Всемогутній Господь зміцнює боязкий розум одкровеннями, щоб людина, вмираючи, нічого не боялася. Зі мною у монастирі жив один брат на ім'я Антоній. У щоденному плачі й безперестанній скорботі подвизався він заради тієї радості, що чекає нас у небесній вітчизні. Зі щирою ревнощами і терпінням він вивчав священні книги. Він шукав у них не дієслова знання, а плач і скруху духу – через них його розум підносився, залишаючи земне, і був спогляданням у небесній вітчизні. І ось йому в нічному видінні було сказано: – Будь готовий, Господь наказав забрати тебе. Той відповів, що ще не підготувався як слід, щоби піти. І одразу він почув своє виправдання: – Якщо говориш про свої гріхи, то вони вже прощені тобі. Коли він почув це, його охопили сильний страх і боязкість. Але наступної ночі йому були сказані ті ж слова. А через п'ять днів він впав у гарячку і при загальній молитві та плачі з радістю відійшов до Господа. 9 . Був і інший брат у цьому монастирі, його звали Мерул. Він вирізнявся глибоким сокрушенням і милосердям, а що до молитви, то вона ніколи не сходила з його вуст, хіба що під час їжі та сну. Йому в нічному видінні було явлено, ніби з небес йому на голову сходить вінець із білих квітів. Незабаром його вразила тілесна хвороба, і він помер без хвилювання і в спокої. А через чотирнадцять років біля могили, де його було поховано, Петро, ​​нинішній настоятель монастиря, вирішив зробити йому пам'ятник. І коли він працював там, як він сам каже, від пам'ятника виходило таке пахощі, ніби там було зібрано аромат усіх квітів. Так те, що покійний бачив у нічному баченні, явно виявилося істиною. 2. З житія святого Сави Один старець, що прийшов із Віфанії, на ім'я Анфім, прикрасив своє життя багатьма працями про Господа. Довелося йому якось поставити келію по той бік річки на сході, навпроти тієї вежі, що була збудована блаженним Саввом. І коли він провів там тридцять років, незадовго до смерті його охопив якусь недугу, і старець ліг на смертну одр. Тоді дивний Сава, бачачи, що той виснажений хворобою та глибокою старістю, вирішив перенести його в одну з келій біля церкви, щоб братам було не так важко відвідувати його та служити. Так вирішив сам, але старець не став цього робити. Він сказав, що сподівається на Господа і помер там, де й оселився від початку. Якось уночі, незабаром після цього, Сава підвівся до початку ранкової служби. І здалося йому, ніби він чує якесь струнке звучання, ніби співало безліч людей. Подумавши, що це співають покладені на утрені піснеспіви, він здивувався, як могли розпочати утреню не за звичаєм, без його відома. Тоді, швидко попрямувавши до храму і виявивши, що двері міцно зачинені, він іде назад, і знову йому здається, що він чує ті самі голоси. А співали вони дуже милозвучно, причому слова були такими: «Пройду в місце селища дивовижна, навіть до дому Божого, у голосі радості та сповідання, шуму святкуючих» (Пс 41, 5). Нарешті, зрозумівши, звідки чути звук цих чудових піснеспівів, він одразу будить свого келійника і велить йому скликати братію ударами била. Як тільки вони зібралися разом, Сава взяв із собою кілька людей із кадильницями та світильниками і пішов до келії старця: саме звідти чулося спів. Але коли вони опинилися всередині келії, вони не знайшли там нікого, окрім самого старця, який уже помер. Тоді, з благоговінням одягнувши його і зробивши все, що належало, вони зрадили його святе тіло землі. 3, З житія преподобного Данила Стовпника Про преподобного Данила Стовпника розповідають таке. За три дні до його смерті, вже глибокої ночі, прийшли і разом з'явилися йому всі від віку святі, пророки, апостоли, мученики і всі святі – і навіть якісь небесні сили. Вони з любов'ю вітали великого подвижника і спонукали його до вчинення Божественного Тайнодейства. Він і зробив його, як це все бачили: причастився непоганих Тайн сам і викладав тим, хто був гідний. А коли він уже був при останньому подиху і зійшлося багато народу, до стовпа підійшла одна людина, одержима бісом. І цей чоловік почав кричати, що подвижника зримо відвідали святі, причому називав їх за іменами і згадував, що ангели йшли за ними. А ще він додав, що того ж дня о третій годині сам Даниїл відійде до Господа, а нечистий дух за Божою манією покине те житло, в якому роками мешкав. Все це так у вказаний час і сталося. Про авву Сісою розповідали, що, коли він умирав, а Отці були в нього, просвітилося обличчя його, і він сказав їм: – Ось прийшов авва Антоній. А через деякий час сказав: – Ось прийшов образ пророків. І засяяло його обличчя ще яскравіше, і він сказав: – Ось прийшов лик апостолів. І знову сяйво обличчя його стало ще сильнішим і він ніби розмовляв з кимось. - З ким ти розмовляєш, отче? - Запитали його старці. — Ось ідуть ангели, — відповів він, — забрати мене, а я їх прошу, щоб мене залишили ще трохи, принести покаяння. - Хіба ти мало покаявся, отче? – кажуть йому старці. — Правду кажучи,— відповів той,— навіть не знаю, чи започаткував я. Тоді всі зрозуміли, що він досконалий. І знову засяяло його обличчя, як сонце, так що всі злякалися. Але він сказав їм: – Дивіться: йде Господь і каже: «Принесіть мені ту посудину з пустелі». І відразу авва віддав дух. І наче блискавка блиснула, а будинок наповнився пахощами. Розділ 8. Про те, що якщо хтось помер і знову повертається в тіло, то це відбувається з божественного домобудівництва. Також про те, що грішники часто ще при смерті бачать пекельні судилища та бісів і в такому стані розлучаються з тілом. Петро. Як пояснити, що багато хто як би в красі викрадають з тіла, якийсь час залишаються без душі, а потім знову повертаються? Григорій. Якщо добре розглянути, Петро, ​​то це не краса, а сповіщення. Доброта Божа творить це в настанову, як найбільший дар милосердя, щоб ці багато хто на власні очі побачив і злякався тих пекельних мук, в які не вірили. Був один чернець, його звали Петро. Він подвизався в одного старця-ченця на ім'я Евваса, і жили вони в пустельному і болотистому місці. Від свого наставника він дізнався, що той, ще перш ніж оселитися в пустелі, захворів і помер, але незабаром знову повернули до тіла. Старець казав, що бачив тоді пекельні муки та величезні простори, охоплені вогнем. Він запевняв навіть, що бачив там когось із володарів цього світу, охоплених полум'ям, і його принесли, щоб кинути туди ж. Але раптом, розповідав старець, з'явився блискучий ангел і заборонив кидати його у вогонь. Ангел ще сказав йому: «Йди, але дивись: після всього цього ти маєш жити, слухаючи себе». Після цих слів тіло його поступово ожило – він отямився від сну вічної смерті і розповів усе, що з ним сталося. З того часу, як він бачив пекельні муки і жахнувся ним, він зрадив себе таким нещадним постам і чуванням, що, навіть якби мова його мовчала, його життя саме говорило за себе. Так вийшло, що дивовижний промисел Божий дав йому смерть, щоб він не помер вічною смертю. Серцю людини властива крайня черствість, і, можливо, іноді таке споглядання мук може звернути його до покаяння. Комусь, втім, це може стати лише страшнішим засудженням. Деякі, навіть побачивши всі ці жахи і повернувшись до життя, все ж таки не виправляються. І таким людям уже немає виправдання... Був один юнак, на ім'я Феодор, людина дуже неспокійна. Він пішов у монастир разом зі своїм братом, але скоріше вимушено, ніж зі своєї волі. Не було в ньому жодного послуху. Коли йому хтось говорив про те, що корисно для його порятунку, він не те щоб робити – навіть слухати не хотів і ніколи б не прийняв святого чернечого образу. Але під час смертоносного моря був уражений і він у стегно і виявився при смерті. Всі брати зійшлися до нього і побачили, що він уже відходить: все тіло його вже охололо і задубіло, і лише в грудях ледве тепліло життя. Тоді вони стали старанно молитися за нього і просили людинолюбного Бога змилуватися над ним під час його закінчення. Раптом, коли брати молилися, він почав кричати гучним голосом і переривати їхні молитви. – Залишіть мене, лишіть! Мене віддали змію на поживу, а через вас він не може мене з'їсти! Ось він уже схопив мою голову в пащу! Пустіть же його, пустіть, поки мені не стало гірше! Нехай робить що робить, тільки швидше! Я відданий йому на поживу – за що мені ще й терпіти! Брате, поклади на себе знак чесного і життєдайного Хреста. – Не можу! – закричав той страшним голосом. – Я хочу перехреститись і не можу! Змій цей обволок мене своєю слиною! Почувши це, брати всі разом упали на землю і всіма силами, від щирого серця почали молитися про його визволення. Так вони продовжували молитву, і раптом хворий гучним голосом вигукнув: – Дякуйте Богу! Щойно змій, що пожирав мене, втік від ваших молитов – він не зміг залишатися тут! А тепер моліться за мої гріхи. Я вже готовий повернутися і повністю залишити мирське життя. І одразу життя повернулося до нього. Після цього він усім серцем звернувся до Бога. Хвороба повністю зрозуміла його: він виправив свою вдачу і таким згодом і помер. 2 . Цей брат бачив потойбічні муки заради власної користі. А інші, як я сказав, бачать поневіряння лукавих духів вже при смерті – заради нашої науки. Вони розповідають про це і одразу після того вмирають. Був один чоловік на ім'я Хрісаорій, у цьому світі дуже знатний. І чим більше багатства в нього було, тим більше він багатів пристрастями: надмувався гордістю, вдавався плотським пристрастям, все намагався зібрати більше багатств, а скупий був неймовірно. Господу було завгодно покласти край усім цим порокам: Він дозволив йому захворіти на смертельну хворобу. Коли настала година смерті Христаорія, він оточеними очима побачив страшних і чорних духів: вони обступили його і стали силою тягнути за собою, щоб залучити в темниці пекло. Тут він весь затремтів і зблід, почав обливатися потім і голосно вимагав відстрочки. Сина його звали Максим - я познайомився з ним, коли ми вже були ченцями. І ось він почав кликати його і диким голосом кричав: - Максиме, іди сюди! Я ж тобі ніколи нічого поганого не зробив - прийми мене у свою віру! Максим, схвильований і в сльозах, одразу прибіг до нього, а разом із ним і всі домочадці. Але бачити лукавих духів, які так мучили вмираючого, вони не могли. Правда, вони здогадалися про них по криках хазяїна, по його блідості і страху, який охопив його. А він тим часом, наляканий страшним видовищем, повертався на ложі то в той, то в інший бік. Обернеться ліворуч - побачить духів перед собою і не може знести їхнього вигляду; обернеться до стіни – а вони й там у нього перед очима. Нарешті, зневірившись від них вислизнути, він застогнав і почав кричати благим матом: - Відстрочки до ранку! Хоч до ранку відстрочення! - І з цим криком віддав дух. З цього цілком ясно, що бачив він це не заради себе, а заради нашої користі, щоб ми, дізнавшись про це, злякалися і виправились. Та й що користі йому було перед смертю бачити лукавих духів, що користі просити відстрочки, якої так і не отримав? 3 . А ще розповідав мені Опанас, один із наших пресвітерів, що в Іконії, звідки він родом, є монастир, так званий Галатський. Там був один чернець, якого всі вважали зразком святості та благочестя. Але, як показала його смерть, був він далеко не той, ким здавався. З'ясувалося, що він прикидався, ніби постить разом із братами, а потай від них їв. Але коли він захворів і був при смерті, він зрозумів, що кінець його близький. Тут він кличе всіх братів, хто був у монастирі, до себе. Усі охоче прийшли. Вони ж вважали його за людину великих чеснот і думали, що перед смертю він скаже щось велике й повчальне. Але той із плачем, увесь тремтячи, сказав їм: - Ви думали, що я пощусь, але я потай від вас їв. А тепер ось я відданий на поживу змію. Ось він уже обпів хвостом мої ступні та коліна, проник головою мені в уста – і повільно тягне з мене мою душу. Сказавши це, він одразу помер. Навіть покаянням не встиг він позбутися цього змія – не було волі Божої залишитися йому в живих. І в цьому випадку теж цілком зрозуміло, що він бачив це лише заради нашої користі і тих, хто його чув. А сам він хоч і вказав на ворога, якому був відданий, але уникнути його не зміг. 3. З повісті про подорожі святого апостола Хоми Великий апостол Хома був проданий Господом купцеві Амвану під виглядом раба, вправного в архітектурі, і вирушив разом з ним до Індії. Коли ж його ввели до царя і запитали про його знання, він підтвердив, що вправний у будівництві, і багато говорив про це. Тоді тим, хто слухав його, здалося, що він такий же добрий у цьому на ділі, як і на словах, і цар доручив йому багато грошей, щоб той десь збудував йому палац. Хома ж, отримавши нечувані гроші, все роздав жебракам. Через якийсь час цар послав подивитися на будівлю. Але, дізнавшись від посланих, що Хома навіть не починав будівництва, а доручені йому гроші все роздав жебракам, він сильно розгнівався і наказав негайно схопити апостола і привести до нього. Миттю був приведений до царя, і цар каже йому: - Збудував ти мені палац? - Так, - відповів той, - і дуже гарний. - Ходімо подивлюся на нього, - каже цар. - У віці цьому, - відповів апостол, - ти не зможеш його побачити, але після твого відходу звідси ти його побачиш і будеш радіти і насолоджуватися ним. Цар Гундафор (саме так його звали) вважав це обдурюванням. Але коли він дізнався про невибагливе та бідне життя Хоми, він зрозумів, що гроші не повернути. Тоді він придумав йому смерть у міру свого гніву: здерши з Хоми шкіру, кинути його у вогонь. Однак Той, Хто все творить і перетворює за своєю волею, вразив смертю Гада, брата царя Ґундафора. Цей Гад через невдачу з палацом сердився ще сильніше, ніж його брат, і в ненависті до уявного шахрая підбурював брата до того, щоб покарати його. Але тут він несподівано помер, і його смерть стала порятунком від смерті для апостола: адже за важливістю одного в Палаці забули про інше і зайнялися похованням покійного. Яке ж диво і тут творить Бог, який бажає не смерті грішника, але його життя та навернення! Ангели, взявши душу Гада, показали їй вічні обителі того світу для спасенних. З усіх обителів душу Гада привабила одна своєю особливою красою, розмахом та пишнотою. Тоді душа просила супроводжуючих, щоб їй дозволили жити там хоча б у будь-якій маленькій комірчині. Але ангели відмовили їй, кажучи, що ця обитель належить Ґундафору, а тому її збудував іноземець Хома. Почувши це, Гад почав палко просити, щоб йому дозволили повернутися назад і викупити частку у брата. І що далі? Догодно було Тому, манію якого підкоряється все, повернути людську душу знову в тіло, щоб його воскресінням не тільки позбавити смерті апостола, але й дарувати спасіння багатьом душам. І коли вже тіло Гада вдягали в похоронні пелени, раптом хлопці побачили, що бездихане тіло знову набуло життя. Жахнувшись, вони побігли і повідомили про те, що сталося царю Гундафору. А той, вразившись, одразу ж кинувся до брата. Брат же – о диво! – ніби щойно прокинувшись, відкрив уста, вже було зімкнуті смертю, і почав благати його: – Брате, прошу тебе, продай мені свій небесний палац – той, що тобі збудував християнин Хома! Цар же, почувши його слова і зрозумівши, що Хома – Божий посланець і проголошує Самого Бога істини та людинолюбства, був і сам осяяний світлом віри і відповів братові: – Не можу я, брате, віддати тобі цей палац, бо його не так просто купити, а мене й самого візьмуть звідси. Але залишаю тобі його архітектора: Промислом Божим він ще живий і збудує тобі поруч такий самий. Відразу ж він наказав привести до себе Фому, визволивши його з в'язниці і знявши кайдани. І обидва брати тут же припали до його ніг. Вони просили пробачити їм образу, яку завдали через незнання, і розповісти про невідомого Бога та Його заповіді – щоб надалі їм жити за Його заповідями і досягти тих невидимих ​​і вічних благ, образи яких Гад удостоївся бачити. Коли апостол почув це, він здивувався глибині Промислу і, як і слід, подякував Богові. Потім, після молитви і проголошення, він хрестив їх в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, а також хрестив безліч інших індійців, які після чуда прийшли до віри. Один старець пішов у якесь місто продавати своє рукоділля. По випадковості він присів біля воріт одного багатія, що був при смерті. І ось коли він сидів і молився, він побачив якихось чорних людей, жахливих виглядом. Вони були верхи на конях, теж чорних, а в руках тримали палаючі смолоскипи. Під'їхавши до воріт, вони залишили коней зовні, а самі зайшли всередину. І побачивши їх, хворий голосно закричав: – Господи, помилуй та врятуй! А ті відповіли йому: — Коли сонце закотилося, ти раптом згадав про Бога? Що ж ти не звертався до Нього за ясного дня? А тепер нема чого сподіватися ні на милість, ні на втіху! І відразу, силоміць схопивши його душу, пішли. Брати, сильний страх у годину смертну! У годину відходу постають перед душею всі її діяння, зроблені нею чи вдень, вночі – як добрі, і злі. І ангели з ревнощами поспішають витягти її з тіла. Тоді душа грішника, бачачи все, що вона робила, зволікає виходити. І коли ангели поспішають її, вона в трепеті перед усім, що зробила, говорить їм зі страхом: - Дайте мені терміну хоч одну годину на те, щоб вийти. А діла її хором відповідають їй: – Ти нас породила? З тобою ми й попрямуємо до Бога! І так, з жахом і ридаючи, вона залишає тіло і відходить, щоб постати перед безсмертним судилищем. Один старець розповідав таке. «Якийсь брат хотів піти від світу, але його мати була проти. Він, однак, не відмовлявся від своєї мети і все повторював: І оскільки мати, при своєму старанні, не змогла його переконати, то дозволила йому піти. Але він, хоч і залишив світ, прийнявши чернецтво, прожив своє життя недбало. І ось настав його матері час померти. А там і він сам тяжко та з небезпекою для життя захворів. І під час хвороби він якось втратив свідомість і, залишивши тіло, був захоплений на суд. І там він виявив свою матір серед тих, хто був засуджений та підлягав покаранню. А вона, коли побачила його, з великим подивом сказала: - Дитя моє, і тебе тут засудили? А як же твої слова про те, що хочеш урятувати свою душу? Ці слова привели його в сильний сором: він завмер, вражений скорботою і не знаходячи що сказати. І тоді почув голос, що сказав: Відразу він прийшов до тями від видіння і розповів тим, хто був поруч, усе, що чув і бачив, і всією душею прославив Бога за те, що Той будь-що шукає спасіння грішників. Коли ж він одужав від хвороби, то пішов у затвор, дбаючи про своє порятунок, каючись і оплакуючи те, що з недбалості робив раніше. І таким сильним було його каяття і плач, що багато хто з тих, хто його знав, просили його зробити невелике послаблення, боячись, що надмірний плач якось зашкодить йому. Але він не слухався умовлянь, відповідаючи: – Якщо я не міг знести докору своєї матері, то як витримаю сором у день судний перед обличчям Христа, ангелів і всього творіння? Постараємося ж, браття, докладемо зусиль до того, щоб нам жити згідно з обітницями і в пошані до тих наших родичів по тілу та інших близьких нам людей, яких ми, за їхньою згодою, залишили, щоб догодити Богові. Якщо ж житимемо інакше - не буде цього! – то як нам буде соромно на Страшному Суді! І не тільки перед усією горною і земною тварюкою, а й перед тими, хто колись був нашим близьким і знайомим і кого ми покинули, щоб наблизитися до Бога! Адже тоді, якщо навіть ми будемо засуджені разом з ними, то, крім усіх інших наших бід, ще й вони будуть нас докоряти і засуджувати – за те, що, як сказав один святий, ми, «залишивши сенаторство, не досягли чернецтва», заради якого й пішли зі світу». Розділ 9. Роз'яснення того, куди йдуть душі після смерті, і що відбувається після їхнього розлучення з тілом 1. З житія святого Павла Фівейського Святий Антоній повертався до святого Павла Фівейського і ніс тому одяг святого Афанасія (як йому наказав останній). Він ішов пустелею і близько третьої години дня, вже недалеко від печери, побачив – тим особливим зором, яким бачать гідні бачити, – ангельські чини, апостольське обличчя, безліч пророків, мучеників полки і серед них душу Павла. Вона була біліша і сяяла яскравіше, ніж сніг, з великою радістю сходячи на небеса. 2. З житія святого Пахомія Одного разу, коли Пахомій Великий був в одному зі своїх монастирів, його сповістили, що якийсь брат у монастирі Хиновський захворів: він страждає і просить втішити його, виклавши благословення. Почувши це, Божий чоловік устав і пішов до нього. Він був ще за два чи три поприща від того місця, де лежав хворий брат, як почув у повітрі звук священного й чудового псалмоспіву. Піднявши голову, він побачив, як співаючі ангели зводять душу брата блискучим шляхом до блаженного життя. Брати, які йшли з ним, не чули голосів і нічого не бачили. Але бачачи, що він уже довгий час дивиться на схід, вони кажуть йому: - Що ти зупинився, отче? Ідемо швидше, може, ще встигнемо. - Даремно ми біжимо. Я вже бачу, як його підносять до вічного життя. І коли вони попросили його розповісти, якою він бачив душу, він розповів їм те, що було. При цьому деякі з них пішли до монастиря і дізнались точніший час, коли спочив брат. І зрозуміли вони, що це було саме в ту мить, коли святий отець бачив його славне сходження до неба. «Була одна престаріла черниця, що досягла великого успіху в страху Божому. Я поставив їй запитання, чому вона прийняла чернецтво, і ось що вона мені розповіла: - У мене, любий отче, коли я була ще дитиною, був батько - побожний і лагідний за характером, але слабкий і немічний тілом: більшу частину свого життя він провів прикутим до ліжка. Чоловік він був настільки замкнутий, що на спілкування йшов рідко, майже ніколи. Коли він був здоровий, то працював на полі. Там він проводив увесь свій час, а врожай приносив додому. Мовчав же він був настільки, що ті, хто з ним не був знайомий, вважали його німим. Була в мене також і мати – повна протилежність до батька. Все, що робилося і у своїй землі, і в чужій, – все її турбувало. А балакуча була з усіма до того, що ніхто ніколи не бачив її мовчки хоча б мить: то вона сперечалася і сперечалася, то говорила всякі гидоти і непристойності. Більшу частину часу вона проводила в пияцтві з розпусними чоловіками, причому смітила грішми як блудниця. А майном розпоряджалася так погано, що навіть всього того, що було (а було в нас чимало), нам не вистачало на життя: батько віддав у її ведення всі домашні справи. І при тому, що вона так жила, ніяка тілесна хвороба не брала її. Навіть випадкових болів у неї не було, але протягом усього її життя тіло у неї було здорове та міцне. Так і сталося нарешті, що батько, зламаний багаторічними недугами, помер. І зараз же піднявся сильний вітер, ударив грім, і заблищали блискавки одна за одною. І ринула злива, така сильна і тривала, що протягом трьох днів не можна було навіть носа висунути з дому. Весь цей час батько лежав у хаті без поховання. Бачачи це, односельці чого тільки не говорили, лаючи покійного: - Ай-ай-ай, така страшна людина жила тут з нами, а ми й не знали: не інакше богоненависник якийсь - то його поховати не можуть! Однак будинок міг стати непридатним для житла, якщо труп розкладеться. Тому ми винесли його і, незважаючи на те, що злива не вщухала, поховали. У матері тепер були розв'язані руки, і вона загрузла в розпусті з ще більшою безсоромністю: перетворила будинок мало не на будинок терпимості і життя проводила в суцільному розпусті, так що незабаром у нас не залишилося нічого. А через довгий час, коли спіткала її смерть, так добре пройшли похорони, що, здавалося, сама природа брала участь у її похованні. Після смерті матері, коли я вийшла з дитячого віку, тілесні прагнення вже прокидалися і давалися взнаки. І прийшла мені якось увечері на думку: яке життя виберу я собі? І мені подумалося: «Невже мені вибрати життя мого батька і жити потім у благочестя, побожності та цнотливості? Адже він, хоч і жив так, нічого доброго не бачив, щойно мучився від нескінченних хвороб і скорбот. Та й помер він так, що й поховати його як пристойну людину не вийшло! Якщо Богові вподобане таке життя, то за що в нього було стільки нещасть? А яке життя було у мами: хіба не проводила вона весь час у розпусті та хтивості? А з життя пішла здоровою і без мук! Таким життям треба і мені пожити: все краще вірити своїм очам, ніж чужим словам...» І ось, поки я, нещасна, вирішувала піти стопами матері, Вже настала ніч. І коли я заснула, з'явився мені якийсь чоловік – величезного зросту та з жахливим обличчям. Він кинув на мене погляд лютий і гнівний і прогримів страшним голосом: - Скажи мені, які думки у тебе на серці? Мене ж охопив такий страх, що я не зухвало навіть підняти голову. А він так само суворо повторив: – Ну, розкажи мені, на чому ти зупинилася? І бачачи, що я від страху вся обмерла і втратила останній розум, він сам нагадав мені все те, про що я думала. Коли ж я трохи прийшла до тями, то, не в силах відпиратися стала благати його і просила мене пробачити. Тоді він узяв мене за руку і сказав: - Ходімо, подивишся на свого батька і на матір і на те, що буває після смерті. А потім вибирай собі таке життя, яке хочеш. Так він вивів мене до якогось саду, що лежав у величезній долині. Там були різні дерева невимовної краси, що зігнулися під вагою всіляких плодів. І ось, коли йшли ми з ним садом, я зустріла батька. Він обійняв і поцілував мене, називаючи милою дитиною, а я повисла на ньому і стала проситися жити в нього. Однак він відповів: – Поки що це неможливо. Але якщо ти наслідуєш мій приклад, то незабаром опинишся тут. І коли я ще просила залишитися з ним, ангел потягну мене за руку. - Ходімо, - сказав він, - подивишся і на свою маму, щоб ти на власному досвіді знала, яке життя краще! І він приніс мене в якесь похмуре житло, сповнене шуму і скреготу. Там він показав мені піч, повну вогню, що палахкотіла страшним жаром, а поруч із піччю стояли якісь страшні істоти. І, заглянувши в піч, я бачу там матір, занурену по шию у вогонь: безліч черв'яків, обліпивши, пожирало її, так що від болю вона рипіла зубами. І, побачивши мене, вона з плачем почала кликати мене: - Діточку, який страшний біль! Які нескінченні ці муки! Бідолашна я, бідна! За нікчемне задоволення які муки я собі заслужила! Горе мені, бідолашній! За хвилинні насолоди страждаю вічно! Діточко, пошкодуй свою матір – вона так горить і страждає! Згадай усе те дороге, що ти від мене мала, змилуйся наді мною і дай мені руку, витягни мене звідси! Коли ж я почала благати прислужників, не наважуючись навіть наблизитися, вона знову зі сльозами закричала: - Дитино моя, не відкинь рідної матері! Не відкинь її, вона так страшенно страждає в геєнні вогненної, її пожирає невсипаючий черв'як! Всією душею я звернулася до неї і простягла руку, щоб витягнути її. Але вогонь, спалахнувши, зачепив мені руку: я сильно обпеклася, скрикнула і стала стогнати і плакати. Мій крик розбудив домашніх. Вони встали, запалили вогонь і збігшись до мене, навперебій почали питати, чому я плачу. Тоді, опам'ятавшись, я розповіла їм, що бачила. І надалі я намагалася жити так, як батько, і молюся, щоб мені опинитися з ним і удостоїтися того самого, що й він. Тому що, милістю Божою, я насправді дізналася, яка честь і слава приготована тим, хто жив праведно і благочестиво, і які муки чекають на тих, хто своє життя провів у насолодах». Одного разу Божий Бенедикт стояв у своїй келії на молитві. Він звів очі горі і побачив душу своєї сестри: в образі білого голуба вона сходила на небо. Бенедикт сповнився духовною радістю і всім серцем подякував Богові. Він сповістив тим братам, хто був з ним, про її смерть і одразу послав їх привезти її святе та чесне тіло до монастиря. А місце, де трудилася ця діва, було неподалік монастиря. Брати вирушили туди і знайшли її вже покійною. Тоді вони принесли її святе тіло, і святий Бенедикт поховав її в гробниці, яку приготував для себе. Так і розумом вони були єдині у Святому Дусі, і тіла їх були нерозлучні навіть у могилі. 2 . Іншого разу цей раб Божий стояв уночі біля дверей своєї келії і благав всемогутнього Бога. Раптом він побачив, як у небі розлилося сяйво – таке, що розвіялася нічна темрява і повітря було так осяяне, що стало світлішим, ніж удень. А за цим баченням пішло нове диво, як нам розповідав сам святий. «Бачив я, – каже він, – ніби весь світ зібрався в одному сонячному промені. А коли придивився до цього небесного світла, то побачив, як святу душу Германа, єпископа Капуанського, мов у вогненній сфері, підносять на небо ангели». Наступного дня праведний чоловік послав вісника в Капую і дізнався, що святий Герман помер у той самий час, коли той побачив його душу, що сходить на небо. Петро. Як же це може весь світ зібратися, немов в одному сонячному промені та ще й до загального воскресіння? І як може одна людина побачити весь світ? Григорій. Слухай уважно, Петре, що скажу. Душі, яка споглядає Бога, тісний увесь світ. Тому що це споглядання божественного світла зростає і поглиблюється в самому розумі, і в цьому спогляданні розум настільки простягається і прагне Бога, що стає понад усе створіння. А коли він досягне цього і побачить, наскільки він зріс, він пізнає, наскільки мало те, що він не міг збагнути або побачити, будучи в смиренному тілі. Що ж дивного, якщо цей чоловік, перебуваючи в божественному світлі і зведений ним на таку висоту і широту видіння, побачив перед собою весь світ неначе стиснутим воєдино? Це зовсім не означає, що й небо та земля зібралися перед ним в одне. Але сам розум, захоплений розумним світлом до Бога, поширився. І все те, що він бачив, він з легкістю споглядав у Бозі, бо всі сутності перебувають у Бозі. У тому самому світлі, що заблищав перед очима тілесними святого, його розумним очам засяяло внутрішнє світло. І в цьому світлі йому були явлені і душа, захоплена на небо, і те, як малий цей світ. Григорій. Коли настав час цьому славному чоловікові залишити тимчасове життя і переселитися до Бога, він заздалегідь сповістив про день своєї смерті учнів – як тих, що були поряд, так і тих, хто був далеко. Причому останнім він передав, що вони дізнаються, коли він розлучиться з тілом, за певним знаком. За шість днів до своєї святої кончини він наказав відкрити його гробницю. І відразу його охопив сильний жар. Шість днів лихоманка терзала його тіло, а на сьомий він наказав своїм учням взяти його і віднести до молитви. Його віднесли туди, і він причастився Пречистих Тайн. Потім він став серед учнів, які його підтримували, і, спершись на них, підніс руки до неба. Так, дивлячись на небо і молячись, він зрадив святу душу Богові. В цей же час двом братам, один з яких мовчав у своїй келії, а другий жив далеко звідти, було одне і те ж бачення. І вони побачили, ніби від келії Преподобного аж до неба і на схід простяглася чудова дорога. Вся вона була вистелена розкішним одягом і шовком, і деякі дивні чоловіки зі світильниками в руках чинно сходили нею. А ще один чоловік, одягнений у білий одяг і блискучий вигляд, зупинився біля братів і спитав їх: - Чи знаєте ви, для кого ця дорога, якою ви так захоплюєтеся? – Цією дорогою, – продовжив чоловік, – сходить на небо коханий Богом Бенедикт. І, прийшовши до тями після видіння, той і інший брат зрозуміли, що святий чоловік помер, зрозуміли так ясно, якби самі бачили його смерть. Авва Макарій Єгипетський розповідав: «Мандрував я якось по пустелі і знайшов мертвий череп, що лежав на землі. Ворушив я його своєю пальмовою палицею, і чую з нього голос. Я йому говорю: - Я був головним жерцем у ідолів і тих еллінів, що мешкали в цьому місці. А ти – духоносний Макарій. Знай, що кожного разу, як ти шкодуєш тих, хто в пеклі, і молишся за них, їм дається невелика втіха. – Що це за втіха? - Запитав я. - І яке там покарання? Череп відповів: – Як небо віддалено від землі – такої висоти та вогонь під нами; ми стоїмо з ніг до голови охоплені вогнем. І неможливо побачити обличчя одне одного, бо кожен повернутий обличчям до спини іншого. Але коли ти молишся за нас, то можна почасти побачити обличчя іншого. Це і є наша втіха. Почувши це, я гірко заплакав і сказав: – Горе дню, коли народився чоловік, якщо він грішник. Краще б йому не народитися, як сказав Господь Юді ... (Мф.26, 24) А є муки тяжчі? - Запитав я знову. — Під нами, — відповів череп, — муки ще страшніші. – І хто ж там? - Запитав я. – До нас ще є хоч трохи милосердя, бо ми не знали Бога. А хто знав Бога і зрікся Нього, ті ще нижчі за нас, і їхні муки ще страшніші. Я підняв череп і закопав його, а сам пішов геть». Якщо комусь доведеться читати цю розповідь – прислухайтеся і жахніться: ті, хто зрікся Бога, караються навіть страшніше за невіруючих! Тож постараємося не зректися Нього своїми справами темряви – і ми уникнемо цієї жахливої ​​кари. Адже зрікаються Бога не тільки прямо і словом: зрікаються Нього і беззаконними справами, навіть якщо на словах зберігають видимість сповідання. І свідок тому апостол, який сказав: «Вони кажуть, що знають Бога, а ділами зрікаються» (Тит 1, 16). 2 . А брат Господній Яків каже: «Якщо хтось з вас думає, що він благочестивий, і не приборкує своєї мови, але спокушає своє серце (тим, що покладається на віру), у того порожнє благочестя» (Як.1. 26), бо «віра без діл мертва» (Як.2.2). І ці слова явно справедливі. Говорить же Бог через пророка: «Горе тим, через яких Моє ім'я «хуліться в язицех» (Іс.52,5). Нас називають народом Божим, Його святою спадщиною (Кол.1,12) тощо. Ну, а якщо ми ображаємо Бога безчесними справами і своїми вчинками робимо так, що добре ім'я, яким ми названі, зневажається у невірних? Хіба не справедливо покарати нас, винуватців цієї ганьби та безчестя, і покарати ще страшніше, ніж невіруючих? У всякому разі, Сам Спаситель, справедливий і непогрішний Суддя, сказав, що «той, хто знав волю пана свого... і не робив з волі його, буде багато бито; а хто не знав і не зробив, битий буде меншим» (Лк 12. 47–48). Так що, браття, будемо боятися цього і подвизатися в міру тієї сили, яку дав нам Бог. Нехай віра наша буде видна зі діл і всі наші вчинки будуть на славу Божу, щоб люди, які нас бачать, прославляли Препрославленого 3 . Якось авва Силуан сидів із братами і прийшов у шаленство. Він упав ниць, але невдовзі підвівся і заплакав. Брати стали просити його: - Скажи нам, отче, що з тобою? – але старець мовчав і плакав. Брати наполягали все більше, і він сказав: – Був захоплений на суд. І бачив, що багатьох ченців відводять у пекло, а багато мирян йдуть у Царство Небесне. З того часу старець завжди сумував і нізащо не хотів виходити з келії. А якщо проти волі і доводилося йому вийти заради якоїсь потреби – він закривав обличчя кукулем. Розділ 10. Про те, що душа проходить страшні катування в повітрі, а злі духи зустрічають її і заважають її сходженню 1. З житія Антонія Великого Якось святий Антоній, збираючись поїсти, ближче до дев'ятої години встав помолитися – і відчув, що його розум приходить у шаленство. І дивна річ: він побачив себе самого, ніби він щойно вийшов із власного тіла і якісь люди ведуть його вгору, а інші, похмурі й страшні виглядом, прагнуть перешкодити йому пройти. І коли його провідники вступили в суперечку, ті стали вимагати рахунок, чи він не повинен їм, причому намагалися представити рахунок від самого народження, але провідники Антонія заперечили: – Те, що було від народження, прощено Господом. Рахунок треба вести з того моменту, як він став ченцем і приніс обітниці Богові. Тоді вони почали звинувачувати його, але довести нічого не змогли і звільнили дорогу. І одразу ж він побачив, ніби він іде і повертається до самого себе і ось він уже знову – колишній Антоній. Тут уже він забув про їжу і решту дня і всю ніч плакав і молився: настільки його вразила думка про те, як багато ворогів бореться з нами і як важко перейти повітряний простір. Тоді йому спало на думку, що саме про це говорив апостол Павло: «...з волі князя, що панує в повітрі» (Еф 2. 5). Ось у чому полягає панування ворога – у тому, щоб боротися і перешкоджати тим душам, які сягають неба! Тому і радить апостол: «Для цього прийміть всезброю Божу, щоб ви могли протистояти в день злий» (Еф.6.13) - тобто щоб ворог не зміг сказати про вас нічого поганого і був посоромлений. 2 . Іншим разом у нього була розмова з тими, хто прийшов до нього, про спосіб існування душі і про те, де вона буде, коли покине цей світ. Наступної ночі кличе його хтось зверху і каже: – Антонію, устань, вийди та дивися. Тоді він вийшов (бо знав, кому слід слухатися) і, піднявши голову, бачить, як хтось потворний і страшний стоїть, ростом діставаючи до самих хмар. І коли хтось злітав, ніби на крилах, до неба, він розставляв руки і одним не давав пролетіти, а інші, піднімаючись вище, перелітали його і продовжували свій шлях безперешкодно. На таких велетень скреготів зубами, а коли хтось падав, він тішився. Тут Антонію був голос: І відразу ж сенс відкрився йому, і він зрозумів, що це сходження душ, а велетень, що стоїть, диявол, який заздрить віруючим. І тих, хто в його владі, він утримує і не дає пройти, а тих, хто йому не корився раніше, він не може затримати, оскільки вони летять над ним. Побачивши це бачення і знову пригадавши колишнє, Антоній став ще більш ревним у своїх повсякденних подвигах. Якось двоє братів за загальною згодою стали ченцями. Коли вони прийняли постриг, то вирішили побудувати дві келії на відстані одна від одної і розійшлися келями для відокремленого життя. Багато років вони не бачили один одного, бо ні той, ні другий не виходили з келії. Довелося одному з них захворіти, тож батьки прийшли відвідати його. І вони побачили, що він то ніби впадав у несамовитість, то знову свідомість поверталося до нього. Тоді вони спитали його: – Я бачив, – відповів той, – як прийшли ангели Божі, вони взяли мене та мого брата і понесли нас на небо. І зустрічали нас ворожі сили, у незліченній множині та жахливі виглядом. Але, незважаючи на всі зусилля, вони нічого не змогли зробити проти нас. А коли ми минули їх, вони почали говорити: «Велику сміливість дає чистота!» З цими словами брат помер. Бачачи це, батьки послали одного з ченців повідомити його братові, що той помер. Але вісник, прийшовши, виявив, що другий брат також помер. І отці, здивувавшись, віддали славу Богові. Добрий брат! Ті, хто занурений у справи цього тлінного світу, якщо доб'ються в них успіху або переможуть, не думають про витрачені зусилля, але радіють тому успіху, якого досягли. А уяви, як радіє душа того, хто започаткував Господа і зміг завершити свій подвиг! При його виході добрі справи його будуть йому прикрасою, і ангели зрадіють про нього, бачачи, як він позбавився влади темряви. Тому що ангели супроводжують душу, коли та виходить із тіла. Тоді виходять проти неї всі сили темряви, прагнучи оволодіти нею, і дивляться, чи не знайдуть у ній чогось, що належить їм. І тут уже не ангели борються з ними, а ті справи, що зробила душа, захищають її від нечистих духів, не даючи їм схопити її. І якщо справи її переможуть, то ангели ведуть її зі співом туди, де вона в радості зустріне Бога. Тієї миті вона забуває про все, що в цьому світі, і про всі свої страждання. Тому блаженний той, у кому князі темряви нічого не знайдуть: його радість, честь та спокій будуть безмірні. Будемо в міру наших сил плакати перед Богом: можливо, Він за Своєю добротою змилуеться над нами і пошле нам допомогу, щоб ми змогли здобути те, що перемагає князів темряви, які чекають нас попереду! Подбаємо про те, щоб у утиску серця знайти прагнення до Бога і простоту: вона врятує нас від рук лукавства, коли там воно виступить проти нас! Полюбимо любов до жебраків: вона врятує нас від сріблолюбства, коли там вона виступить проти нас! Полюбимо мир з усіма, малими та великими: він врятує нас від ненависті, коли вона виступить проти нас! Полюбимо всіх братів наших, ні до кого не питаючи ненависті і нікому не віддаючи злом за зло: це захистить нас від заздрощів, коли вона виступить проти нас! Полюбимо смиренномудрість, зносячи всі докори ближнього, хай навіть він ударив нас або образив: це збереже нас від гордості, коли вона виступить проти нас! Бережемо честь ближнього, нікого не ганьблячи і не принижуючи: це збереже нас від наклепу, коли там вона виступить проти нас! Відкинемо потреби цього світу та вшануймо його, щоб врятуватися нам від злослів'я, коли там воно виступить проти нас! Привчимо мову до читання божественних книг, до праведності і молитви, щоб врятуватися від брехні, коли вона виступить проти нас! Адже все це перешкоджає душі, а чесноти, якщо вона їх набула, допомагають їй. Яка мудра людина захоче приректи свою душу на смерть, щоб позбавити себе тимчасових труднощів? Докладемо наших зусиль, а сила Господа нашого Ісуса Христа велика і допоможе нашій смиренні. Бо Він знає, що людина немощна, і Він дарував йому покаяння на той час, поки той перебуває в тілі, до останнього подиху. Блаженніший архієпископ Феофіл говорив так: - Брати, яке трепет і страх, які муки охоплюють Душу в момент її розлуки з тілом чи після! Предстають перед нею всі початки і влада пітьми і про всі гріхи, ведені і невідомі – від народження і до тієї останньої години, коли вона залишає тіло, – нагадують їй і завзято шукають звинувачення. А ангельські сили стоять віч-на-віч з ворогом, приводячи в виправдання ті чи інші добрі справи, якщо душа їх робила. І неможливо уявити, в якому страху і сум'ятті виявляється душа, Коли її приведуть на таке жахливе випробування, до такого непогрішного суду! Неможливо ні словом описати, ні зрозуміти розумом той жах, що володіє душею, поки ще не винесено вирок і вона не позбавлена ​​своїх противників. Такий термін її мук – доти, доки праведний Суддя не виніс їй вирок. І якщо свобода буде їй дарована, то на обвинувачів чекає сором, а душу у них забирають і зводять до тієї невимовної радості та слави, які й належать їй відтепер. Але якщо виявиться, що свободи вона за своєю недбалою життя негідна, тоді почує вона гіркі слова: «Хай возьметься безбожний нехай не бачить слави Господні» (Іс.26. 10). І прийде тоді для неї день гніву, день плачу і нескінченної скорботи: залишена в темряві непроглядною, скинута в пекло і засуджена на вічний вогонь, нескінченну вічність вона страждатиме в ньому. І де тоді блиск та пишність цього світу? Де марнославство, млість і насолоди цього суєтного та короткочасного життя? Де багатство? Де знатність роду? Де мати чи батько, брати чи друзі? Та й хто з них зможе позбавити душу від полум'я, що пожирає її, і від інших неймовірних мук? Розділ 11. Про те, що після смерті кожен виявиться разом із подібними до себе Про обраних в Євангелії говориться: «У домі Мого Отця обителів багато» (Ін 14. 2). Якби всі праведні в блаженній вічності мали рівну відплату, то там була б одна обитель, а не багато. Багато ж їх через те, що праведники будуть розміщені в них за своїм чином, щоб вони могли разом радіти про свою праведність. А те, що всі, хто живе в багатьох обителях, усі отримають за динарієм (Ср. Мф.2 -,1–16), означає, що блаженство одне і всі, хто буде там, знайдуть його. Але одна й та сама відплата має різну міру за різні справи. Що ж до грішників, то про день судном Господь сказав: «Тоді Я скажу женцям: зберіть спершу кукіль і зв'яжіть їх у снопи, щоб спалити їх» (Мф.13. 30). Це означає, що женці, ангели, зв'яжуть грішників у їхніх муках з подібними до них грішниками: гордеців з гордецями, блудників з блудниками, сріблолюбців із сріблолюбцями, брехунів із брехунами, заздрісників із заздрісниками, невіруючих з ангелів і невіруючих горітимуть там. 2 . Петро. Скажи мені, будь ласка, чому в ці останні часи про душі відкривається багато такого, що раніше було приховано? Чи не для того, щоб явити нам і щоб ми побачили прийдешній світ у явних одкровеннях? Григорій. Саме так, як ти гадаєш. Чим ближче кінець цього світу, тим більш явних знаменах пізнається наступ світу майбутнього. У цьому світі ми не можемо бачити навіть думок один одного, а у світі майбутньому ми бачитимемо одне в одному все, що є в серці. Тому нинішній світ подібний до ночі, а майбутній – дню. Коли закінчується ніч і день ледь засяє, перед самим сходом сонця, світло і темрява якимось чином поєднуються: нічна темрява вже минула, а світло майбутнього дня ще не настало. Так само і кінець цього світу – він уже змішався зі сходом майбутнього, і те, що не було видно тут, часом проявляється, змішуючись із світом духовним. Тому багато чого в цьому світі ми починаємо розуміти. Але ми ще не знаємо все повністю, і розум це бачить ніби в напівтемряві, як у передсвітанкових сутінках. 2. З житія святого Євфимія Коли преподобний отець наш Євфимій спочив, багатостраждальне тіло подвижника відспівали за статутом і поховали в розкішній гробниці. А Дометіан, істинний і великий учень великого Євфимія, був келійником святого і наслідував його життя понад п'ятдесят років. І після його поховання він уже не пішов з того місця, але цілих шість днів залишався біля гробниці: він вирішив, що ні жити, ні навіть бачити світло сонця йому нема чого. А в ніч на сьому добу йому з'явився Євфимій, блискучий вигляд, і каже: – Прийди, смакуй приготованої тобі слави, бо Бог дарував нам і в наступному житті жити разом! Про це Дометіан розповів, прийшовши до зборів братії, а потім і сам розлучився з життям у радості та надії майбутніх благ. «Багато обителів у Батька» Спаситель називає міру розуміння тих, хто перебуває в іншому світі. Я маю на увазі різне сприйняття благодаті: Спаситель назвав «багатьма мешканцями» різницю не за місцем розташування, але за ступенем благодатних дарів. Кожен із нас насолоджується світлом чуттєвого сонця в міру гостроти зорового сприйняття, хоча сонце не поділяється на багато джерел світла, але всім світить однаково. Так і праведники у віці майбутньому: всі вони перебувають в тому самому місці, але кожен сприймає світло і радість уявного сонця і насолоджується ним у міру своєї чистоти, тобто наскільки хто може її вмістити. Петро. Здається мені, вельмишановний владико, що рід людський вражений такими багатьма і такими глибокими пристрастями, що Небесний Єрусалим буде заповнений здебільшого немовлятами. Григорій. Те, що всі діти, які хрещені і померли в дитинстві, увійдуть до Царства Небесного, здається, вірно. Але не думаю, що до нього увійдуть і всі ті, хто хоча почав говорити. Адже багатьом дітям не дають увійти до Царства Небесного їхні батьки, якщо їх погано виховують. Була, наприклад, тут у місті людина, яку всі знають, і в неї ще три роки тому був син. Цьому синові було, як я пам'ятаю, років п'ять. Батько надмірно, по-тілесному любив його і виховував розпещеним. А тому дитина, як тільки їй що не до вподоби, взяла собі звичку – і сказати про це недобре – ганьбити велич Боже. І ось три роки тому, коли тут був мор, хлопчик захворів і вже був при смерті. Батько весь час тримав його на руках, і, як свідчать ті, хто там був, дитина побачила лукавих духів, що прийшли до нього. Він затремтів, заплющив очі і почав кричати: – Тату, заступися, заступися за мене! І, кричачи, він сховав обличчя на грудях батька, наче й сам хотів сховатися. Батько, бачачи, що хлопчика б'є тремтіння, спитав його, що він такого побачив. – Прийшли чорні люди і хочуть мене забрати, – відповів хлопчик. До цього він додав блюзнірство - і тут же віддав дух. Всемогутній Бог попустив дитині померти з цим гріхом, щоб стало видно, за що той відданий служителям пекла. Батько, коли син був живий, не хотів забороняти йому – за довготерпінням Божим хлопчик жив, богохульствуя. І за праведним судом і Божим попущенням він помер з богохульством на устах, щоб батько знав гріх сина. Бо батько не дбав про душу своєї дитини і виростив для геєни вогненної не маленького, а великого грішника. Старці казали: «Брати, наставляйте своїх дітей, щоб вони не стали вашим покаранням». Глава 12. Про те, що віруючі батьки повинні радіти і дякувати Богові за ті випробування, які зазнають їхні діти заради Господа. Більше того, вони повинні спонукати своїх дітей до подвигів і небезпек заради чесноти З повісті про побиття святих отців Синаю та Раїфи Один юнак так хоробро чинив опір варварам, що мужність його була на устах у багатьох. Його вбили в тій у самій келії, де він і подвизався. Весь покритий ранами, він не вийшов з келії і навіть чернечих шат не зняв для варварів, хоча вони й обіцяли йому, що не вб'ють, якщо він зробить те чи інше. З хоробрістю протиставши варварам, він мужньо зустрів смерть. А його мати, коли дізналася про це, довела на ділі, що в жилах їх текла одна кров, і явила себе справжньою матір'ю. Вона одразу ж одяглася по-святковому, з сяючим обличчям піднесла руки до неба і звернулася до Спасителя Христа: – Тобі, Господи, я довірила дитину – і вона знайшла порятунок відтепер і до віку. Тобі доручила юнака і Тебе обрала Охоронцем його - і збережений був мені справді живим і неушкодженим. Бо думаю не про те, що він загинув або попрощався з життям, але думаю про те, що він уникнув всякого гріха. Не про те, що тіло пронизане й померло болісною смертю, але про те, що він зберіг душу чистою і непорочною, а поганий дух свій віддав у Твої руки. У кожній рані бачу нагороду у змаганні, у кожному ударі – вінець за чесноту. О, якби більше, дитино, могло знести твоє тіло, щоб стало більшим і винагорода твоя! Це нагорода за моє чревоношення! Це відшкодування за болючі пологи! Це мені й почесті за годування та виховання! Що ж, хіба нема мені частки в твоїй нагороді? Хіба не причетна і я до твоєго подвигу? Ти подвизався - я страждала разом з тобою! Ти виступив проти люті варварів – я вистояла проти жорстокості природи! Ти знехтував смерть - я знехтувала своєю єством! Ти сміливо переніс біль і заклання - я винесла муки терзаємої утроби! Мої страждання не менші, але рівні твоїм. Твоя перемога – у нестерпному болю, моя перевага – у нескінченному терміні. І нехай смерть твоя була болісною – вона була короткочасною. Мені ж ще довго тягти своє горе, але я переношу його, як і годиться, з мужністю. Бо знаю, що у Бога ти живеш справжнім життям і що буде мені на тому світі піклувальник моєї старості – у час, коли розіб'ється ця глиняна посудина, моє тіло, і коли я прямуватиму до майбутнього віку. Я щасливіший за всіх матерів – бо віддала Богові такого подвижника! І знову щаслива я – бо дерзаю хвалитись тим, що відійшов ти до Христа, що вічно з Ним будеш і скуштуєш невичерпну радість. 2. З житія священномученика Климента, єпископа Анкірського Батько святого Климента помер, коли той був ще зовсім немовлям. А мати, втративши чоловіка, всі свої надії після Бога покладала на дитину і завжди намагалася стати для неї і батьком, і вихователем, і матір'ю. Таким було дитинство святого Климента, і так вирощувала та виховувала його любляча мати. Коли вона відчула свою близьку кончину, для неї було важливіше, щоб син став спадкоємцем небесних скарбів, ніж наступником фамільних цінностей. А тому, гаряче й лагідно обійнявши хлопчика (а йому навіть не було десяти років) і ніжно цілуючи його, вона почала давати йому останні настанови: - Дитя моє, люба моя дитинко, синочку! Ти став сиротою, не побачивши батька, але Бог був твоїм Батьком і багатством, і в сирітстві ти знайшов своє щастя. Хоч ти народився від мене тілом, але Христос народив тебе духом. Пізнай Свого Батька, не посрами імені сина! Служи одному лише Христу, Христу підкоряйся! У Ньому справжнє безсмертя, у Ньому спасіння. Це Він зійшов з неба, співставивши і нас із Собою, зробивши нас синами та богами. І той, хто обере собі цього Владику, переможе всі нещастя: він не тільки переможе тиранів і царів, які кланяються бовванам, - він осоромить самих демонів, яким вони кланяються, і навіть самого їхнього вождя і начальника диявола. При цих словах її очі сповнилися сльозами. І тут божественна благодать осяяла її зір і вона передбачила йому те, що мало статися з ним. - Прошу тебе, - сказала вона, - прошу тебе, любий мій синочку, за все, чим ти мені зобов'язаний, зроби для мене радість. Часи зараз важкі, і безбожні гоніння у розпалі. Вірно знаю, що і ти будеш приведений, за словом нашого Господа, «для владики та царі» заради Нього. А тому, дитино, не осором мене: міцно стій за Нього і зберігай твердо і до самого кінця твоє сповідання. Вірую моєму Христу, кровиночка моя, вірю, що і на твоїй голові скоро буде вінець мученика! Тож приготуйся й укріпися душею: не виявився б ти неготовим, коли розпочнуться змагання. Тут боротьба не з випадковими людьми і не за випадкову нагороду, але противники тут – сам лукавий та його поборники та прислужники. А кінець цієї боротьби - вічне життя і слава або нескінченна ганьба і пекельні муки: або думай про нагороду, або бійся жаху поразки. Соромно, синку, що солдати охоче вмирають за царя, який так само смертний і такий самий раб, як і вони, а ми за безсмертного Царя померти не готові. До того ж вони від свого Царя не мають нічого, що могло б коштувати такій відданості: Адже який дар рівноцінний життю і що користь у подарунках після смерті? А ти, якщо помреш за єдиного Владику всіх Христа, замість тимчасового життя отримаєш вічне, замість тлінних радостей, слави і багатства насолодишся вічним блаженством! І потім, якщо не помремо зараз, все одно скоро помремо і заплатимо загальне для всіх мито! Та й саму смерть за Христа навіть смертю не можна назвати: щира надія майбутніх благ позбавляє смерть її сили. Але особливо, дитино моя, треба пам'ятати про те, що Сам Творець усієї тварі і Творець нашого роду став заради нас людиною і, прийшовши на землю, жив разом із людьми. Та що я говорю – жив! За нас, невдячних рабів, Господь був засуджений, терпів побої, нарешті помер. І все це Він стерпів заради нас і заради нашого спасіння. Стерпів, щоб зруйнувати рабство гріха, щоб скасувати колишнє осуд, щоб нам були знову відчинені ворота раю! Такий великий Владика так страждав заради нас, загиблих грішників! Невже можна пробачити, дитино моя, якщо ми не знесемо за Нього навіть малого болю? Пам'ятай про це, сину, і нехай ніщо не відлучить тебе від любові Христової: ні погрози правителя, ні тортури, ні страх перед тими, хто на якийсь час царі в цьому світі. Гнів їхній впаде разом з їхньою гордістю, вогонь згасне, а меч зійде іржею. А ти шукай тих благ, які чекають на мучеників, і нагороди мученика – самого неба! Так весь день підбадьорювала його мати, бо був у ній дух справжньої мудрості. Та й дитина була вже не за віком зріла розумом і сама просила більше наставляти її. Під кінець вона додала: - Дай мені, дитино, цю плату за твоє виховання! Нехай це буде, синку мій, нагородою мені за те, що я тебе народила! Нехай і я, твоя мати, врятуюсь, за словами Павла, «через дитинство» (1Тим.2.15) і буду прославлена ​​в сині моїм. Тепер, дитино, милістю Божою я вже вмираю, і завтра світло сонця вже не застане мене в живих. Але ти – моє світло у Христі і життя, і я прошу тебе: заради своєї матері не обдури надій! Колись одна єврейська жінка (Свята Соломонія) виростила семеро синів-мучеників – і сама вона через них отримала вінець. Мені ж достатньо і тебе одного для вічної слави, і я щасливіший за всіх матерів, бо прославлюсь у тобі! Раніше тебе йду, дитино моя, і в цьому тілі більше не побачу тебе, дорогого. Але коли помру, пам'ятай, що моя душа навіки пов'язана з твоєю. З нею разом я і припаду до вівтаря Христового в день Його Пришестя, коли прославлюсь у твоїх стражданнях, коли я знайшов новий образ через твої рани і разом з тобою стану причасницею радості та безцінних дарів. І, наставляючи свого сина, мати цілувала йому руки та ноги. – Тіло мученика цілу, – казала вона, – тіло, що буде принесене в жертву Христові! Так його обіймаючи і ласкаво говорячи з хлопчиком, вона набула блаженного успіння, залишивши дух Богу, а тіло на руках улюбленого сина. Тоді він, як вірний син люблячої матері, зрадив тіло землі, а сам почав самотнє життя. Тому що він відразу вирішив по заповіді матері відкинути світ заради Христа, щоб після заради Нього відкинути життя своє. І з того часу він завжди харчувався однією сочевицею на згадку про тих трьох юнаків, яких пост зробив недоступними для вогню пристрастей і невразливими до полум'я чуттєвої печі. 3. З житія святого Аліпія Любов до Бога спалювала серце великого Аліпія. Він запитував, що йому можна зробити в справжньому житті, щоб він зміг завжди жити поряд з тим, до кого прагнув, виразно і цілковито розумом бачити Його і в чистоті торкатися до Нього. Тоді він дізнався, що для цього ніби треба залишити все, відійти від друзів, родичів, знайомих, навіть від тієї, що народила тебе, і вибрати благо усамітнення. А оскільки він довіряв у цьому одній лише матері, то якось сказав їй: - Мамо, дуже мені хочеться піти на схід: багато хто з тих, хто обрав шлях подвижництва, живе там благочестиво і щасливо. Тож ти відпусти мене туди і дай мені в дорогу твоє благословення. Почувши це, мати повелася зовсім не як звичайна жінка. Вона не згадувала ні своєї вдівства, ні самотності, ні того, що такий добрий син залишає її, хоч це й річ для матері нестерпна. Нічого подібного вона не сказала і навіть не стала відмовляти його від улюбленої мрії: інтереси сина були їй дорожчі за власні. Вона підняла погляд до неба і, простягши руки, весь ум звернула до молитви. А оскільки вона була істинною матір'ю свого сина, то чеснота в ній перемагала природу і не в її правилах було говорити чи робити щось недостойне. — Іди, дитино, — сказала вона. — Іди, коли вже до цього лежить у тебе душа. Богу, Яким ми живі, я тебе вручаю. Нехай Він пошле Свого ангела перед тобою і вправить тебе Своєю волею, «пошле тобі допомогу від святого і від Сіону заступить тебе» (Пс.19, 3), «наділить тебе в броню правди і шолом спасіння дарує тобі» (Еф.6, 17). Засвічує, як на Сході сонце, праведність діянь твоїх за те, що ти полюбив ти Господа більше батьків та батьківщини. Після цієї молитви син обвив матір руками, а мати палко обняла сина, обидва заплакали і почали цілувати один одного. А потім вони розлучилися, і мати пішла до будинку, а син вирушив у той шлях, про який мріяв. Але через кілька днів, коли виявився його відхід, усі, як і слід було очікувати, прийшли у відчай. Предстоятель Церкви, як почув новину, негайно кинувся в погоню і наздогнав юнака в Євхаїті, коли там святкувався мученик Феодор. Тут єпископ почав його зі сльозами просити, щоб він повернувся до своєї матері. Він навіть сказав, що уві сні був йому голос Божий, який звелів юнакові не впадати у відчай, якщо той не досяг мети. «Бо там святі місця, – сказав єпископу Той, Хто з'явився, – де ти станеш жити свято». Так, милістю Божою, повернули до рідних земель їхній найсолодший плід. Коли юнак повернувся, то спершу він пішов на одну з гір на південь від міста і зачинився там у маленькій хатині, щоб вдатися до подвигів. Але, проживши так якийсь час, він досить зміцнився у подвигах чесноти. І тоді він відкинув життя внизу і на землі і кинувся до життя вищим, бо завжди шукав високого і божественного. Одного разу, побачивши на одній із могил поблизу невисоку колону, він оточив її на вершині з усіх боків дошками. Цим невеликим укриттям від негоди він вирішив обмежити своє життя. До того ж дуже допомогла йому його мати, яка і тут не залишила його. Але одного разу лукаві духи з ненависті до ангельського життя святого стали проти нього військовим строєм і почали метати в нього такі великі камені, що проломили те укриття, яке він собі збудував, а деякі дошки навіть вибили з кріплень. Один із каменів, досить великого розміру, потрапив святому в плече і сильно поранив його. Святий Аліпій вирішив показати бісам, що всі їхні підступи для нього – дитячі витівки. Тому вранці після молитви він узяв у матері тісло, повністю зруйнував дах і скинув дошки на землю. – Це, – сказав він, – щоб не заважати їм кидати каміння. Мати, коли почула тріск дощок і побачила, як вони летять на землю, сплеснула руками і сказала: - Що трапилося, дитино? Навіщо це ти розламав своє укриття - воно було таке маленьке! Як же ти тепер будеш узимку? А як же зливи? А сонце влітку, коли спекотно, як у пеклі? – Ну то й що, мамо? – відповів їй на це преподобний. - Може, нам не мерзнути тут, щоб там було спекотно? Сховатися від літньої спеки – а там потрапити у вічне полум'я? І потім, як ще ми отримаємо нагороду за нашу працю? Так він переконав матір дозволити йому не лише скинути дошки, а й зняти з себе верхній одяг. Хоча її материнське серце і тужило при цьому, але, коли вона бачила, що син страждає за Христа, не виявляла жалю. Адже своє єство вона відкинула, і Бог був їй дорожчий за рідну кров. Ось де можна було бачити справжню матір поруч із улюбленим сином, сина, який радіє боголюбній матері, і Бога, якого вони разом славили. Хто б не похвалив плід такого благочестя? Чи хто б не здивувався кореню такого плоду? Адже, крім усіх своїх чеснот, мати, як я вже сказав, залишилася з дитиною. Вона служила його потребам, зробила поряд зі стовпом курінь і відмовилася від усіх життєвих зручностей. При цьому вона раділа так, наче жила в раю. Кошти для харчування вона добувала, працюючи власними руками, і навіть дбала про милостиню та жебраків. Одного дня одна благочестива людина дала їй близько третини монети, що була тоді в ході. Вона взяла ці гроші і з відома сина вирушила до міста, щоб купити там необхідне життя. Але коли вона вже все купила і поверталася назад, прохання жебраків зворушили її, і вона роздала їм усе. Побачивши її з порожніми руками, син спитав: - Мамо, де твої покупки? Вони нам зараз потрібні. – Вони залишилися Богові та бідним, – відповіла мати. – І нам від цього, мабуть, також буде користь. Тому що я вирішила, що не можна наше з тобою їжу ставити вище прохань нужденних і гнівити таким життям Бога. А я думаю, що і нам буде милість за їхніми молитвами. Коли божественний чоловік почув це, він похвалив свою матір і, як її справжній син, прийняв це з радістю. 2 . З мучеництва святої Софії та трьох її дочок. І дивна Софія перед мучеництвом благочестиво розмовляла та втішала своїх дочок, Віру, Надію та Любов, щоб підготувати їх до тортур та смерті. А під час самої муки вона стояла поряд і, дивлячись на страждання кожної, ласкаво підбадьорювала їх, доки не переконалася, що всі вони мертві. Тоді вона зраділа і всім серцем стала дякувати Богові. А через три дні відійшла і вона слідом за дочками, обійнявши їхні тіла, і стала разом із ними співспадкоємицею небесної слави. 4. З мучеництва святих сорока мучеників Святі сорок мучеників, уже наприкінці їхнього подвигу, коли всю ніч вони простояли на льоду озера і з непохитною мужністю витримали холод, були витягнуті на берег. Їм мали ламати ноги палицями, і мати одного з них була при стражданнях. Вона дивилася на свого сина. Він був молодший за всіх за віком, і вона боялася, що молодість і любов до життя зроблять його малодушним і він зганьбить військове звання і честь. Вона не зводила з нього очей і всім своїм виглядом вселяла його мужність. - Сину мій любий, - говорила вона, простягаючи до нього руки. - Ти вже дитя Отця Небесного - потерпи трохи, щоб стати досконалим. Не бійся тортур. Сам Христос буде тобі помічником, отже, нічого страшного чи жахливого з тобою більше не станеться. Все вже скінчено, ти переміг своєю доблестю! А після цього – радість, відрада, спокій і тріумф, і ти їх отримаєш! Будеш царювати з Христом і благати Його за мене, твою матір! Святим роздробили ноги, і вони віддали Богові душі. Солдати привели вози і почали зносити на них святі тіла, щоб везти їх до берега сусідньої річки. Тут вони помітили, що цей хлопець, а звали його Мелітон, ще дихає. Тоді вони залишили його лежати, сподіваючись, що він виживе. Але коли мати побачила, що його одного залишили, це здалося їй страшніше за смерть сина та її власної. Незважаючи на жіночу слабкість, забувши про материнські почуття, вона звалила сина на плечі і мужньо пішла за возами. Адже для неї син був істинно живий тільки тоді, коли він помирав і залишав цей світ! Коли вона несла його, він видав дух. Мати ж, яка виконала свій материнський обов'язок, смерть сина наповнила тріумфуванням. Вона донесла його дороге тіло до місця, де лежали тіла решти мучеників, і поклала його зверху: нехай його тіло залишиться з тілами тих, з ким він уже поєднав свою душу! А поборники диявола склали величезне багаття і спалили тіла мучеників. Після цього з ненависті до християн їхні мощі кинули у річку. Але на розсуд Божій могутності знесло до якогось берега, де їх зібрали християни, і так це безцінне багатство дійшло до нас. Розділ 13. Про те, що зрікся світу повинен бути мандрівником: яке саме мандрівка мається на увазі і яка від нього користь. А також про те, які місця найбільше підходять для подвигу Авва Яків говорив, що мандрувати заради Бога – це вище, ніж приймати мандрівників. 2 . Якось авва Лонгін говорить авві Лукію: - Моя душа прагне мандрувати. - Якщо не приборкаєш свою мову, - відповів йому старець, - куди б ти не пішов, скрізь будеш у себе вдома. Тож приборкай свою мову – і ти вже в мандрівці. 3 . Один старець сказав: «Якщо чернець знає, що є місце, де можна досягти успіху, і не йде туди, щоб не втратити необхідне, – він не вірить, що є Бог». – Батьку, чому наше покоління не може працювати так, як Батьки? - Тому, - відповів старець, - що воно не любить Бога, не біжить від людей і не відкидає мирських благ. Як стане людина тікати від людей та матеріального – з цього і починається його покаяння та подвиг. Ось перекинувся вогонь на твоє поле і треба його загасити. Не встигнеш підрізати перед ним усе, що може горіти, – не зможеш його загасити. Так і людина: якщо не піти туди, де навіть хліб видобуваєш насилу, то неможливо подвизатися. Тому що душа якщо чогось не бачить, то навряд чи хотітиме. – Батьку, що таке мандрівництво? – Мовчання, – відповів старець, – і не мати нічого свого, куди б ти не пішов, – ось справжнє мандрівництво. – У чому подвиг мандрівництва? - Знав я одного брата, - почав старець, - який мандрував і одного разу прийшов до церкви. А там він опинився на трапезі і сів за стіл, щоб поїсти з братами. Тут хтось із них запитує: "А цього хто впустив?" "А ну, - каже йому, - вставай, пішов звідси!" Брат підвівся і вийшов. Тоді інші брати пошкодували його, підвелися і привели назад. Потім вони питали: «Слухай, що було в тебе на серці, коли тебе спершу вигнали, а потім повернули назад?» А він відповів: «У своєму серці я вирішив, що я як собака: проженуть – він іде, звуть – повертається». 7 . Один із Отців розповідав, що по сусідству з ним жили два брати. Один із них був чужинець, а інший – місцевий. І чужинець був трохи недбалий, місцевий же дуже ревний. Сталося так, що чужинець помер першим. А старець був прозорливий, і було йому видіння, як багато ангелів забирають душу покійного. Коли той уже досяг неба і вже майже увійшов, почали вирішувати його долю. І був згори голос: «Так, він був трохи недбайливий, але за те, що він жив на чужині, відкрийте йому». Потім спочив і той, хто був місцевим, і коли він був при смерті, зійшлася до нього вся його рідня. А старець побачив, що ніде немає навіть ангела і здивувався. - Господи, - упав він ниць перед Богом, - як же той чужинець був недбалий, а отримав таку славу, а цей був таким ревним - і немає йому навіть такої нагороди? – Коли помирав той, хто був ревний, він розплющив очі, Побачив, як плаче його рідня, і душа його втішилася. А чужинець, хай недбайливий, так і не побачив нікого з близьких. Але він гірко плакав і втішив його Бог. Якщо будеш мандрувати заради Господа, не сходися з місцевими жителями і не вступай з ними у спілкування – тому що тоді тобі було б краще залишатися зі своїми родичами за тілом. Якщо займеш келію у місці, якого ти не знаєш, то не впускай до себе багато друзів – достатньо одного на випадок хвороби. І не розгуби тієї користі, яку має мандрівництво. А підеш кудись жити – не поспішай займати келію під житло, поки не розвідаєш особливості життя там. Чи не буде тобі там заважати щось: піклування, надмірний спокій, друзі? Бо якщо ти розсудливий, то швидко зрозумієш, чи чекає на тебе тут життя чи смерть. Так чи інакше, мандрівництво є подвигом вище за всіх інших, особливо якщо ти один, сам, кидаєш усе своє і йдеш в інше місце, зберігаючи віру і надію досконалими, а серце - стійким проти власних побажань. Тому що біси з усіх боків обступлять тебе і стануть лякати спокусами, повною злиднями та тяжкими хворобами. Вони вселятимуть тобі: «Оце опинишся в такому становищі – що ти робитимеш без друзів і знайомих?» І добрий Бог випробовуватиме тебе, щоб ти виявив свою ревнощі і любов до Нього. А якщо все ж таки усамітнишся у своїй келії, біси посіють у тобі й інші підступні помисли. Вони будуть говорити: «Хіба людину рятує лише мандрівництво, а не збереження заповідей?». – і стануть наводити тобі на згадку тих, хто спілкується зі світом та ріднею. «Що ж, – скажуть вони, – хіба це не раби Божі?» Вони вселяють тобі думки про перепад клімату, заронять у серці страх фізичних труднощів та інше в тому ж дусі, щоб ввести тебе в зневіру. Але безсила їхня злість, якщо в серці будуть любов і надія. Саме тоді буде видно твоє прагнення Богу, якщо ти любиш Його більше, ніж спокій плоті. Ти повинен не просто стати мандрівником, а підготувати себе, звикнути до бою з ворогами, навчитися звертати втечу кожного з них, коли буде потрібно, - доти, поки не позбудешся їх і не досягнеш спокою безпристрасності. Брате, якщо залишиш усе мирське і матеріальне, остерігайся біса зневіри. Інакше через внутрішні спустошення і скорботу ти не зможеш досягти великих чеснот. Ці чесноти – не думати про себе, терпіти зухвалість і щоб твоє ім'я не згадувалося ніде у мирських справах. Якщо станеш працювати, щоб здобути ці чесноти, вони дадуть вінець твоїй душі. Тому що бідний не той, хто лише мабуть зрікся всього і нічого не має, а той, у кому немає злості і хто завжди прагне Божої пам'яті. І не той, у кого скорботний вигляд, набуває безпристрасності, а той, хто піклується про внутрішню людину і відсікає свою волю: він і прийме вінець чеснот. Слід вчасно зрозуміти і тих, хто бентежить тебе, – заради чого вони шумлять. Найчастіше вони вселяють у тебе зневіру, щоб ти без особливої ​​причини змінив місце, а потім сидів і шкодував про це. А роблять вони це, щоб твій розум став поверховим і лінивим. Але ті, хто знайомий з їхнім лукавством, залишаються непохитними і дякують Богові за те місце, яке Він дав їм для смирення. Тому що смиренність, терпіння і любов до трудів і тягарів завжди дякують. І навпаки: недбальство, зневіра та любов до спокою шукають те місце, де їм буде шана. А загальна повага шкодить почуттям: вони неминуче впадають у рабство пристрастям і від задоволеності та гордості втрачають свою внутрішню стриманість. Не захоче душа вийти з тіла, якщо не стане байдужою до принад цього світу. Адже жоден орган почуттів не підтверджує віру, оскільки вони пов'язані зі справжнім світом, а віра дає лише обіцянку майбутніх благ. Тому той, хто обрав мандрівку і подвиг, не повинен згадувати про розлогі й тінисті дерева, про дзюрчання струмочків, про луки, посипані квітами, про затишні житла і про бесіди з родичами. Він не повинен думати про почесті, що лоскочуть честолюбство. Але він повинен з радістю задовольнятися необхідним і все життя уявляти собі як далеку дорогу, позбавлену всякого плотського бажання. Тільки так, стиснувши наш розум, ми зможемо звернутися до пошуку вічного життя. Тому що зір, смак та інші почуття, якщо надмірно користуватись ними, позбавляють серце пам'яті Божої. І Єва – це перше підтвердження. Поки не подивилася вона на заборонене дерево – старанно зберігала Божу заповідь. Полум'яна любов до Бога ніби осяяла її своїми крилами, чому вона й не відчувала своєї наготи. Але потім вона подивилася на дерево із задоволенням і з сильним пожаданням торкнулася його, а потім спробувала його плід з якоюсь внутрішньою насолодою. І одразу вона була спокушена і голою кинулася в обійми плоті. Підкоривши свою волю пристрасті, вона віддалася насолоді тимчасовою, а потім приємною зовнішністю плоду привернула до падіння і самого Адама. Ось чому людський розум важко утримує пам'ять про Бога і Його заповіді. Але в невпинній пам'яті Божій завжди будемо дивитися в глибини нашого серця, а в цьому оманливому житті жити так, наче ми сліпі. Тому що істинно духовній любомудрості властиво зберігати себе від любові до видимого. І багатостраждальний Йов навчає нас цьому, кажучи: «Якщо моє серце слідувало за моїми очима» (Йов 31,7). А це і є умова та ознака крайньої помірності. Світ подібний до блудниці, яка манить власною красою і викликає у тих, хто її бачить, бажання мати нею. Хто хоча б частково охоплений цим бажанням і поневолений ним, не зможе вирватися з рук світу, доки не розлучиться зі своїм життям. Той роздягне його догола, а потім, у день смерті, викине з його власного дому. І тільки тоді людина розуміє, що світ був брехуном і брехуном. Але якщо хтось хоче піти зі світу і побачити його мережі – шлях стане поза ним. І тоді він зможе побачити всю його потворність. Був у Скіфополі лише сановник. У житті він робив багато жахливого і опоганив своє тіло, як тільки було можливе. Але одного разу Господь привів його в скруху, і він пішов з посади. У відокремленому місці він побудував собі келію і жив там у піклуваннях про власну душу. Дехто з його знайомих дізнався про це і став постійно надсилати йому хліб, фініки та все необхідне. Але коли сановник зрозумів, що живе у спокої і нічого не потребує, він сказав собі: – Мабуть, цей спокій позбавляє нас спокою у світі іншому. Я такого спокою недостойний. Він залишив свою келію і вийшов. - Приведемо душу в скорботу, - сказав він. – Мій хліб – це їжа худоби. Іншими словами, трава, яку їсть худоба, буде мені в їжу, тому що я жив так само, як і вона. 2 . Як людині відмовитися від колишніх нахилів і привчити себе до злиднів і подвигу? Тіло неспроможна жити без необхідного. Але розум, наскільки це можливо, не дає тілу ніжитися і розслаблятися, якщо поряд немає причин, що спонукають до цього. Коли людина бачить те, що спонукає до млості та розслаблення, у ньому прокидається і спалахує хіть: він або знову звертається до них, або терпить жорстоку лайку. Тому і наш Викупитель заповідав тому, хто хотів слідувати за Ним, скинути з себе все зайве, відкинути все, що розслабляє, а вже потім слідувати за Ним. Та й Сам Він, коли хотів вступити в боротьбу з дияволом, боровся з ним у найглухішій пустелі. 3 . І Павло радить вийти з міста, взявши Хрест Христовий: «Вийдемо до Нього за табір, носячи Його наругу» (Євр 13.13), бо Він постраждав поза містом. А справа в тому, що коли людина відкине світ і саму себе, вона швидко забуває свої колишні звички і пам'ять про них мучить її недовго. І в цій боротьбі дуже корисно, якщо внутрішній вигляд чернечої келії бідний і без надмірностей, і щоб у ній не було нічого такого, що може викликати в людині прагнення спокою. Тому що, коли поруч із людиною немає якогось приводу до розслаблення, їй не доводиться вести подвійну лайку зовнішню та внутрішню, – з почуттями та з помислами. Тож тому, хто видалив від себе привід до насолоди, легше перемогти, ніж тому, що поруч із ким є щось, що дратує пристрасті. Адже людина відчуває лайку в кожному члені тіла, і тому краще зберігати себе і намагатися полегшити боротьбу проти себе самої. – Потрібно тікати від усього тілесного, тобто від того, що дратує пристрасті. Тому що, коли ти близький до тілесної лайки, ти подібний до людини, яка стоїть над страшною прірвою. Ворог, тільки-но захоче на тебе напасти, запросто скине тебе в безодню. А якщо ти далекий від тілесного, то ти подібний до людини, яка стоїть далеко від прірви. Навіть якщо ворог візьме тебе до безодні, щоб скинути вниз, ти можеш упиратися і водночас просити допомоги Божої. І вона незабаром прийде і вирве тебе з ворога. 5 . Одна людина розповідала, що жили колись троє старанних християн. Вони були друзями, але обрали різний спосіб життя. Один із них вирішив мирити ворогів, за сказаним: «блаженні миротворці». Інший став відвідувати хворих. А третій пішов у пустелю, щоб там мовчати і подвизатися разом з Отцями. Перший втомився від постійних чвар між людьми і, не в змозі догодити всім, не витримав і вирушив до того, хто служив хворим. Виявилося, що і той зневірився і не міг виконати заповідь. Тоді обидва разом вирішили піти до подвижника, щоб дізнатися, що йому дав подвиг безмовності. Коли вони побачили його, то насамперед розповіли те, що було з ними. Адже кожен із них терпів тисячі скорбот, і обидва так і не змогли довести до кінця ту справу, яку розпочали. А потім попросили його розповісти їм, що корисного дало йому безмовність. Подвижник налив у чашу води і каже їм: Вода була каламутна. Тоді через деякий час він знову каже їм: – Подивіться тепер на воду. Вони подивились і у воді побачили себе, як у дзеркалі. Тоді він сказав їм: – Отак і люди зсередини. Від постійного обурення не видно своїх гріхів, але якщо відійти від світу і жити в пустельному місці, то можна вгамувати почуття і побачити власні гріхи. А тоді, якщо є бажання, за допомогою Божої благодаті можеш виправити себе. - На великій дорозі, якою весь час ходять і їздять, трава не сходить, і навіть якщо посієш - не виросте. А на тій, де ніхто не ходить та не їздить, вона є. Так і з нами: поки ми залишаємось серед мирських благ, наш розум трясуть і витоптують мирські піклування. Такий розум не може пізнати прихованих у ньому пристрастей. Але якщо він заспокоїться далеко від турбот і тривожень - він побачить власні пристрасті, як зароджуються, так і вже очевидні. А до того, хоч вони й будуть у ньому, він їх не помітить, навіть якщо довгий час житиме з ними і в них залишатиметься. 7 . Один брат спитав старця: - Чи добре, авво, жити в пустелі? – Сини Ізраїлеві, – відповів старець, – коли відкинули суєту Єгипту і оселилися в наметах, навчилися страху Божого. І кораблі, поки стоять у відкритому морі і зазнають шторму, залишаються без діла. А як увійдуть у гавань – відразу починають торгівлю. Так і людина: якщо всередині нього підніметься буря і вона не залишиться в відокремленому місці - ніколи не знаходить істини. — А що робити, батьку,— спитав брат знову,— щоб здобути дари чеснот? – Якщо хочеш вивчити якесь ремесло, – відповів старець. - то залишиш всі турботи, займатимешся тільки ним, зі смиренністю слухати вчителя, не щадитимеш себе - і тоді ти це ремесло вивчиш. Так і чернець: якщо не залишить всі життєві турботи, не стане думати, що він гірший за всіх людей, і не повірить себе цілком духовному наставнику - ніколи не здобує Доброчесність. 8 . Один старець розповідав: - Коли я був молодший, у мене був ігумен, який любив йти у віддалені пустелі і там мовчати. Одного разу я запитав його: «Авво, чому ти завжди йдеш у пустелю! Мені здається, що той, хто живе ближче до світу і все, що бачить, бачить про Господа, отримує більшу нагороду, ніж той, хто не бачить». А старець мені відповів: «Повір мені, чадо, що, поки людина не прийшла в міру Мойсея і не стала Богу ніби рідним сином, немає йому користі від світу. Я ж поки що син Адама. І як і мій батько, як тільки побачу плід гріха – захочу його, зірву, з'їм та помру. Тому наші батьки й тікали в пустелі, що там немає їжі для пристрастей і легше їх умертвити». 9 . Авва Тифой сказав: «Подорож – це коли людина зберігає свої вуста, де б вона не була». Тиха гавань - це місце, де життя можна вести розмірено. А ті, хто не можуть порівнювати своє життя, «падають, як листя» (Припов. 11. 14). Розділ 14. Про те, звідки насамперед береться в людині страх і любов до Бога і якою мірою це необхідно Один брат спитав авву Євлогія: - Звідки насамперед приходить страх Божий у душу людини? - Якщо, - відповів старець, - людина буде дотримуватися смирення і невтішення, то незабаром увійде в нього страх Божий. 2 . Авва Яків сказав: «Як світить світильник у темному місці, так і страх Божий. Коли вона входить у душу людини, то просвітлює її і вчить усім чеснотам і Божим заповідям». 3 . Один брат спитав старця: – Як приходить страх Божий у душу? – Якщо людина вибере смиренність і невтішність, перестане засуджувати і з будь-якого приводу нагадуватиме душі, що вона дасть відповідь перед Богом, – до такої людини приходить страх Божий. Розділ 15. Про те, що світ, що відкинув, не повинен ні підтримувати спілкування зі своїми родичами по тілу, ні навіть мати прихильність до них. Хтось на ім'я Піор, родом єгиптянин, а за віком юнак, зрікся світу. Їм опанувала любов до Бога: він пішов зі свого рідного дому і дав обітницю Богові ніколи не бачити нікого з близьких. Минуло п'ятдесят років, сестра його постаріла. Від когось вона дізналася, що її брат живий, і їй шалено захотілося побачити його. Але йти в пустелю вона була не в змозі. Тоді вона попросила місцевого єпископа написати святим отцям-пустельникам, щоб вони послали його побачитися з нею. Довго його примушували, і він послухався Отців – узяв із собою одного брата та й пішов. Опинившись біля будинку, він дав їй знати: мовляв, прибув твій брат Піор. Але як тільки він почув, що сестра йде йому назустріч, то міцно заплющив очі і закричав: - Сестра така! Я Піор – твій брат! Це я і є, тож дивися скільки хочеш! Тут вона впізнала його та прославила Бога. Втім, скільки вона не намагалася, так і не переконала його увійти до будинку: він прочитав молитву біля порога і знову пішов у пустелю. 2 . Одного разу блаженному Євагрію диякону повідомили про смерть батька. Тому, хто сказав йому це, він відповів: - Не блюзнірствуй: мій Батько безсмертний! Рідна сестра преподобного Пахомія почула про його доброчесне життя і прийшла до монастиря, бажаючи побачити його. Коли Великий почув про її прихід, він послав воротаря передати їй: - Ти вже чула, що я живий, тож іди і не засмучуйся, я не бачу тебе. Але якщо ти теж хочеш наслідувати моє життя, щоб ми разом здобули милість у Господа, то подумай над цим. І якщо ти не проти, то брати збудують тобі келію, щоб ти могла усамітнитися. А може, Господь покличе разом з тобою та інших, і через тебе вони врятуються. Адже на цій землі тільки одна втіха людині – чинити добре і завгодно Богові. Сестра отримала таку відповідь і розплакалася. Зворушившись, вона звернула своє серце на спасіння. Пахомій дізнався про її рішення. Він прославив Бога і наказав тим з братів, хто був найбільш благочестивий, зробити їй осторонь монастиря невелику келію. Так вона подвизалася про Господа, а поступово зібралися й інші сестри. Коли їхня кількість збільшилася, вона стала їхньою духовною матір'ю, навчала їх і показувала всі шляхи до спасіння. Пахомій призначив Петра, людину благочестивого і глибокого старця, щоб той відвідував їх. Також він написав і передав їм правила, щоб вони прийняли їх та вели життя за Богом. Незабаром до монастиря прийшла мати Феодора. Цей Феодор був під керівництвом Пахомія, і Пахомій його дуже любив – тому що бачив, як глибоко і вражаюче його послух і як він відрізняється своїми подвигами. А мати Феодора всюди розшукувала сина і дізналася, що він живе тут. Тоді вона принесла листи від єпископів, які наказували повернути їй її дитину. Вона зупинилася в жіночій обителі, передала листи Пахомії і просила у нього дозволу побачити свого сина. Тоді Пахомій покликав Феодора й каже йому: – Чадо, сюди прибула твоя мати і хоче на тебе подивитись – навіть, бачиш, принесла нам листи від єпископів. Так Що йди і скажи їй сам, що ти тут, тільки заради тих святих мужів, що нам писали. - Отче, - відповів Феодор, - скажи мені ти: якщо я побачу її після всього, що спіткав тут, я не відповідатиму за це перед Господом у день судний? Адже я вже залишив її, а тепер знову зустрінуся з нею на спокусу братії. І до приходу благодаті сини Левія забували своїх батьків і братів, щоб дотриматися заповідей Божих. Тим більше я, якщо удостоївся такої благодаті, не повинен ставити своїх родичів вище за любов до Бога. Бо сказано Господом: «Хто любить матір чи батька більше, ніж Мене, Мене недостойний» (Мт 10. 37). А Пахомій сказав йому: - Якщо ти відчуваєш, дитино, що тобі це не корисно, то я не змушую тебе. Адже так і треба чинити тому, хто залишив світ і зовсім зрікся себе. Монах повинен ухилятися від непотрібних зустрічей із мирськими і виявляти щиру любов до тих, хто є членами Христовими і всією душею працює Йому. Якщо ж кимось опанувала прихильність і він каже, що це, мовляв, тіло моє і я їх люблю, – нехай слухає Писання: «Хто ким переможений, той і раб» (2Пет 2. 19). І Феодор так і не захотів з'явитися матері. Тоді вона вирішила також залишитися в монастирі, поряд з іншими черницями, сестрами у Христі. «Якщо буде угодно Богові, – розсудила вона, – то я ще побачу його разом із братами, а так з його почину я і власну душу врятую». Така суворість за Богом, якщо вона на славу Божу, може бути на користь людині, навіть якщо спочатку здається жорстокою. 3. З житія преподобного Симеона Стовпника Двадцять сім років минуло з того часу, як цей богорівний чоловік, великий Симеон, зрікся законів єства і всього, що у світі. Але мати ще зберігала в собі вогонь любові до своєї дитини, і остудити це полум'я вона могла, лише вирушивши до свого, хоч і по тілу, але безтілесному синові. Бо вона пристрасно, якщо можна вжити таке слово, хотіла побачити обличчя сина і почути його голос, якого так довго не чула. Святий дізнався про прихід матері. І зверни увагу: він не образив матері, а й закону, що наклав заповідь, не порушив. А саме він не допускає зустрічі з нею, але посилає до неї сказати: – Якщо ти, мамо, не заперечуєш, то відкладемо нашу зустріч до майбутнього століття. І якщо наше життя буде в усьому угодне Богу, то після нашого відходу у Христі побачимо один одного там, де все набагато рідніше і близьке. Таку пораду він передав їй. Однак полум'я, що мучило душу матері, не дало їй прислухатися до його слів. Вона наполягала, говорячи, що хоче його бачити. Тоді він передає їй вдруге: - Я думав, що ти погодишся з тим, що корисно для нас обох, і не будеш так наполягати на зустрічі. Але якщо я бачу, як прагнеш ти до того, що тимчасово, то зараз мені потрібно бути одному, а тебе я побачу трохи пізніше: видно, так завгодно Богові. Мати охоче і з радістю повірила обіцяному. Душа її тріумфувала, вона вся була в очікуванні. Їй уже уявлялося, як вона побачить свого сина, як його обійматиме, цілуватиме, слухатиме його голос. І коли все було таким чином, мати несподівано розлучається з життям і зраджує душу Богові. Проживши справді щасливе життя, вона була ще щасливіша у своїй смерті. Адже вона хоч і мати, але послухалася свого такого великого сина, до того ж вона залишила його, коли він досяг такої чесноти. А божественний Симеон наказав внести її тіло в огорожу (стовп він з усіх боків оточив стіною, щоб не було доступу жінкам). І коли померла мати була принесена до нього, він побачив її, як і обіцяв. Потім, прочитавши над нею молитву, він погріб її там, біля стовпа. Так він і матері віддав честь, і заповідь Господню не тільки виконав, але власним прикладом показав її перевагу. Один брат, що жив на чужині, каже старцеві: – Я хочу повернутися до себе додому. – Одне тільки знай, брате, – відповів йому старець. – Коли ти йшов із твого краю сюди, Господь був із тобою і вів тебе. А якщо повернешся, Його вже більше не буде. 2 . Брат поспішав у місто і попросив у старця молитви. Старець сказав йому: – Не поспішай у місто, але поспішай із міста – і врятуєшся. 3 . В одного дуже благочестивого брата мати була бідною. Був страшний голод, і він узяв хліба і подався, щоб віднести його матері. І тут він почув голос: - Ти сам подбаєш про свою матір чи подбаєш Мені? Брат зрозумів, Чий це голос, впав ниць на землю і почав просити: – Ти Сам, Господи, дбай про нас. Потім він підвівся і повернувся до своєї келії. Через три дні прийшла до нього мати і каже: – Монах такий дав мені трохи борошна. Візьми її та зроби трохи хліба, щоб нам було що їсти. Коли брат це почув, він прославив Бога. А зміцнившись у надії, він став благодаттю Божою ще більше трудитися у всякій чесноті. 4 . Один монах, що жив у скиту, мав сина в селі. Якось цей юнак був за звинуваченням взятий під варту. Мати юнака сповістила про це ченця для того, щоб він написав архонту відпустити сина. – Якщо його буде відпущено, – запитав чернець посланого, – хіба не візьмуть іншого замість нього? – Візьмуть, – відповів той. - Яка ж мені користь з того, що я звільню його і дам радість серцю його матері, а її горе залишу для серця іншої жінки? 5 . Той же старець багато займався рукоділлям, причому залишав для своїх потреб, що було необхідно, а решту роздавав жебракам. Коли настав голод, мати послала йому сина з проханням дати їм трохи хліба. Старець у відповідь каже синові: - Чи є там хтось ще, хто потребує так само, як і ми? -Так, - відповів той, - і багато. Тоді старець зачинив двері перед ним. - Іди, дитино, - сказав він, заплакавши. - Той, хто піклується про них, подбає і про вас. Один брат був тоді і побачив, що зробив старець. Він спитав його: - Невже тебе не мучить думка, що ти рідного сина відправив ні з чим? — Якщо, — відповів старець, — людина не примушуватиме себе у будь-якій справі, вона не отримає винагороди. 6 . У одного ченця був у світі бідний брат, і чернець, якщо що заробляв, віддавав йому. Але скільки він не давав, той, хто отримував, дедалі більше біднішав. Монах, прийшовши до одного старця, розповів йому про це. Старець відповів йому: - Якщо хочеш мене послухати, більше нічого йому не давай І скажи йому: «Брате, коли я мав що, я тобі давав. Тож ти теж, як що виручиш від своєї роботи, принось мені». Якщо він що принесе, то візьми в нього. І якщо побачиш мандрівника чи жебрака старця, віддай і попроси помолитися за брата. Брат пішов і так і вчинив. Коли прийшов його брат-мирянин, він сказав йому, як його навчив старець. Почувши це, брат пішов у образі. Однак наступного дня він заробив своєю працею трохи зелені і приніс її ченцю. Той узяв її, роздав старцям і попросив молитися про брата. А мирянин, отримавши благословення, повернувся до себе додому. Незабаром він знову прийшов до ченця і приніс овочі та три хліби. Монах взяв це і зробив так само, як і раніше. І мирянин пішов назад, отримавши благословення від старців. Потім він прийшов втретє і приніс багато їжі, вина та риби. Монах побачив це і здивувався. Він покликав бідних та зробив їм трапезу. А потім він каже мирянину: - Може, тобі треба трохи хліба? – Ні, пане мій, – відповів той. – Скільки разів я не брав що-небудь від тебе – немов вогонь вривався в мій дім і пожирав навіть те, що в мене було. А відколи я нічого не беру від тебе, мене благословляє Бог. Брат пішов до старця і розповів йому все, що сталося. – Бачиш, – каже йому старець, – праця ченця наче вогонь: він спалює все, на що потрапляє. А твоєму братові більше користі від іншого: нехай дає милостиню від своєї праці і отримує замість молитви святих – і він буде благословенний. 7 . Якось мати авви Марка, учня авви Силуана, прийшла побачити сина. А прибула вона з великим блиском та розкішшю. Авва Силуан вийшов до неї, і вона йому каже: - Авва, скажи, нехай мій син вийде - подивитися на нього. Старець зайшов усередину і каже: - Вийди, хай на тебе подивиться твоя мати. А той був у фартуху і весь чорний від кухонної кіптяви. Заради слухняності він вийшов, заплющив очі і сказав: – Рятуйтесь. (Привітання, яке поширене на той час серед ченців та благочестивих людей. – Прим. пров.) При цьому він їх не побачив, а його мати не впізнала. Тоді знову посилає до старця: – Авво, прийшли ж до мене мого сина – побачити його. Авва покликав його і каже: — Я не сказав тобі вийти, щоб твоя мати подивилася на тебе? - Авво, - заперечив той, - я вийшов, як ти звелів, і сказав їм "рятуйтеся". Але, будь ласка, не кажи мені ще раз вийти, щоб мені не довелося не послухатися тебе. Тоді старець вийшов сам і сказав: - Це був той, хто вийшов до вас і сказав "рятуйтеся". І, втішивши її, він попрощався з нею. 8 . Якось зібралося в авви Пімена багато старців. Прийшов також один із родичів авви Пімена і привів із собою дитину. У цього хлопчика обличчя по дії диявола звернулося назад. Разом із дитиною він сів за монастирем та плакав. Сталося, що там проходив якийсь старець. Він побачив, що той плаче, та й каже йому: – Чому ти плачеш, людино? – Я родич авви Пімена, – відповів той, – а з моєю дитиною вийшла ця спокуса. Я хотів принести його старцеві, але злякався, бо нас не хоче бачити. Навіть зараз, якщо він дізнається, що я тут, він пошле когось прогнати мене. Я наважився прийти лише тому, що бачу вас тут. Якщо можеш, авво, змилуйся наді мною. Візьми дитину всередину обителі і моліться там про неї. Старець узяв хлопчика і зайшов усередину. Але він вчинив мудро: не поніс його прямо до авви Пімена, а почав із наймолодших братів, говорячи: «Перехрестіть цю дитину». Коли ж зробив він так, що всі по черзі перехрестили дитину, наостанок підніс її до авви Пімена. Той не хотів навіть торкатися його. Але тут усі почали його просити: - Як усе зробили, так і ти, отче. Тоді він зітхнув, підвівся і почав молитися: – Господи, зціли Своє творіння, нехай не володіє ним ворог. Потім він поклав на нього хресне знамення і зцілив. І дитина була повернута батькові здоровим. Якщо ти розлучився зі своїми рідними за тілом, щоб стати мандрівником заради Господа, не дай слабкості до них увійти до тебе, коли ти сидиш у келії. Не треба шкодувати батька чи матір, не треба згадувати брата чи сестру, журитися про дітей, тужити за дружиною – за всіма тими, кого залишив. Але згадай про свій кінець і про невідворотність смерті. Адже тоді ніхто з них тобі не допоможе – то чому б тобі не залишити їх заради чесноти? Якщо ж вкрай необхідно, щоб ти прийшов у рідне поселення за якоюсь справою, то бережи себе від родичів за тілом: не звертайся з ними вільно і навіть не вступай із ними у спілкування. Один із Отців розповідав про авву Пімену та його братів, що вони жили в Єгипті. Їхня мати хотіла їх побачити, але не змогла. Тоді вона простежила за ними і, коли вони йшли до церкви, вийшла їм назустріч. Як тільки вони побачили її, повернули назад і зачинили двері келії прямо перед нею. Вона залишилася стояти за дверима, гірко й невтішно плакала й казала: – Хоч подивитись на вас дайте, любі діточки! А вони залишалися всередині та чули її. Тут авва Анув каже авві Піменові: - Що робитимемо з цією старенькою? Вона так сильно плаче. Тоді авва Пімен підвівся, підійшов з іншого боку дверей і каже: – Чому ти плачеш, жінко? Щойно вона почула його голос, почала плакати ще більше: - Діточки, хочу на вас подивитися. Що таке, якщо я вас побачу? Хіба я не ваша мати? Хіба не я вас виховувала? Я вже вся сива. Пошкодуйте мою старість і дайте хоч трохи подивитись на вас – хоч якось втихомирити біль мого серця. Страшно мучаюся я від туги за вами, а тепер ще й почула, синочку, твій голос! – Де ти хочеш нас побачити: тут чи у світі іншому? – А якщо я вас не побачу тут, – відповіла вона, – то що побачу на тому світі? – Якщо, – відповів він їй, – примусиш себе не дивитись на нас тут, то побачиш нас там. А вона, як почув це, зраділа: – Якщо я завжди бачитиму вас там, то тут мені нема чого вас бачити! І з цими словами вона пішла. 7. Зі святого Григорія Двоєслова В обителі святого Бенедикта був один чернець. Через блукання помислів демон недбальства оволодів ним, і він ніяк не хотів виконувати правило по всій строгості статуту. Людина Божа Бенедикт умовляв його не перестаючи і часто давав йому повчання, але той не хотів слухати умовлянь святого отця. Навпаки, він постійно і безсоромно просив святого, щоб той дозволив йому піти до своїх батьків. Нарешті, одного дня, коли він надто докучав преподобному своїм проханням, той у гніві наказав йому забиратися з обителі. Брат вийшов із монастиря, думаючи йти до своїх батьків. І раптом він побачив на дорозі, прямо перед собою, величезного змія: той уже роззявив пащу, щоб поглинути його. Тремтіння охопило брата, він почав відмахуватися руками і кричати: – На допомогу! Мене хоче з'їсти цей змій! Втекли брати і ніякого змія не знайшли. Але, бачачи, що брат тремтить і махає руками, вони відвели його назад до монастиря. А брат одразу ж дав обітницю ніколи з власної волі не покидати обитель і навіть не виходити з неї до самої смерті. Цю обітницю, молитвами святого отця, він дотримав своєї смерті, і страшний змій більше вже ніколи не був йому. Розділ 16. Про те, що слід любити родичів за тілом не менше за інших братів, якщо вони приймають такий самий спосіб життя. А якщо їхній спосіб життя противний цьому, то слід уникати їх, оскільки вони завдають шкоди душі 1. З житія святого Пахомія Пройшло вже багато років відколи прийняв чернецтво Феодор – учень Пахомія, і до того ж найревніший. Прийшов у монастир Пафнутій, брат Феодора, і попросив сам стати ченцем. Але Феодор, як його рідний брат, не хотів з ним спілкуватися (адже він уже збігся зі старою людиною), і Пафнутий дуже засмучувався цим і часто плакав. Коли Великий дізнався про це, то сказав Феодорові: – Таким людям, брате, спочатку добре поблажливість. Щойно посаджене дерево вимагає відходу – так само і той, хто лише починає подвиг, поки він ще не здійснився благодаті і не зміцнився у вірі. Після цих слів Феодор послухався Отця і, як йому було наказано, став у всьому підтримувати брата. Він добре засвоїв слова старця. 2. З житія святого Іоанніка В одного з придворних хворіла дочка, і все тіло її було розслаблене. Вона була благочестива і трималася християнських догматів. А зять святого (чоловік його сестри), навпаки, був іконоборцем, шаленим до божевілля. Блаженний вийшов їм назустріч і молитвою з хресним знаменням позбавив хвору від тяжкої недуги. Що ж до зятя, то святий не зміг переконати того відмовитись від безумства, як не розумів. Тоді, знехтувавши родинні почуття і заради благочестя забувши рідну кров, він вдався до покарання: молитвою відібрав у того зір. Так ревнощі про істинне богошанування взяли гору над природою, і справжня любов до Бога опинилася в ньому вище за споріднені почуття. Справді, дочка сановника не мала з ним спорідненості, але шанувала християнські догмати – і святий позбавив її хвороби. Тоді як іншого, що ополчався на божественні ікони, святий засліпив, хоч той і був його зятем: у покарання за сліпоту розуму відібрав тілесний зір. Був один благочестивий чоловік, ревнитель життя за Богом, іменем Каріон. Він чув про блаженне життя подвижників, почитав його і, всім серцем кинувшись до нього, сам, за своєю волею, прийшов у Скит. А оскільки він мав рідного сина, він узяв його з собою. Він виховував його там, і всі знали, що то його рідний син. Ім'я дитині було Захарія. Коли він уже зовсім виріс, це стало спокушати багатьох братів, і серед них піднялося велике ремствування на нього. Коли авва Каріон почув це, він сказав до сина: - Захарія, збирайся і підемо звідси, бо батьки нарікають. – Авво, – відповів йому син, – тут усі знають, що я твій син. А якщо підемо в інше місце, то ніхто не скаже, що я твій син. - Збирайся, - каже йому старець, - підемо до Фіваїди. І вони рушили туди. Але тільки-но зайняли вони келію і прожили там кілька днів, піднявся такий же ремствування на сина. - Захарія, - каже авва Каріон, - збирайся, ходімо в Скит. Вони пішли, але там за кілька днів знову піднялося ремствування на них. Тоді його син Захарія пішов до озера Нітра, роздягнувся там і зайшов у воду по самий ніс. Там він залишався стільки часу, скільки міг витримати, поки його тіло не було повністю спотворене і він не став схожим на прокаженого (це сталося тому, що сіль та луг, розчинені у воді озера, роз'їли його шкіру). Тоді він вийшов із води, одягнув одяг і повернувся до свого батька. Той ледве визнав його. Коли вони за звичаєм прийшли до храму для святого причастя, святому Ісидору Пресвитеру було одкровення про те, що зробив юнак. Він побачив його і з подивом сказав: - Захарія, дитино, минулої неділі ти ще приходив і причащався як людина, а тепер став ангелом. Розділ 17. Про те, що той, хто стає ченцем, повинен відмовитися від усього, і про те, як він повинен розпорядитися тим, що належить йому. Також і про те, що в гуртожитку особиста власність – явна загибель. – Мої родичі повинні мені трохи грошей, і я хочу віддати їх жебракам, але вони не хочуть мені віддати їх зараз. Що мені робити? – Якщо не покладеш край тілесному образу думок, – відповів старець, – і не наберешся трохи безсоромності про Господа – впадеш у людиноугоддя. Один брат зрікся світу. Він роздав своє майно жебракам, а невелику частину від нього залишив на власні потреби. Потім він з'явився до авви Антонія і почав просити прийняти його в ченці. Але той довідався, що брат залишив собі щось, і сказав йому: - Якщо хочеш стати ченцем, піди в село, купи м'яса, зніми з себе одяг, повісь м'ясо на голе тіло і приходь сюди. Брат так і вчинив. Коли він повертався, як було наказано, оголеним і з м'ясом на плечах, собаки та хижі птахи намагалися схопити м'ясо і поранили його тіло. Проте він повернувся до старця і показав йому, як поранено його тіло. А Антоній каже йому: – Ось так і біси завдають ран, ополчаючись на тих, хто зрікся світу і хоче мати гроші. 2 . Авва Ісидор говорив, що пристрасть сріблолюбства жахлива і не зупиняється ні перед чим. Вона не знає межі і якщо вловить душу, то доводить її до найстрашніших лих. І, звичайно, гнати її слід із самого початку. Тому що, опанувавши людину, вона стає непереборною. 3 . Одна людина хотіла прийняти чернецтво і прийшла до когось із великих старців. – Я хочу стати ченцем, – сказав він. – Якщо хочеш, – відповів старець, – то йди й зречися всього мирського, а потім повертайся і живи у своїй келії. Він пішов, роздав усе, що мав, залишивши в собі тільки сто монет, і повернувся до старця. Але старець сказав йому: – Ти не зможеш стати ченцем. – Чому? – відповів той. – Зможу. – Тоді йди, – каже старець, – і залишайся у своїй келії. Він пішов і почав жити у келії. Коли він оселився в ній, помисли почали говорити йому: двері старі, і їх треба змінити. Він пішов до старця й каже йому: - Отче, помисли кажуть мені, що двері старі і її треба поміняти. - Ти не зрікся світу, - заперечив йому старець. - Іди, зречися, а потім повертайся і живи тут. Брат пішов і роздав дев'яносто монет. Потім він повернувся до старця і каже: І коли старець знову дозволив, він пішов до своєї келії та знову оселився там. А помисли почали знову говорити йому: «Все тут старе, та й місце глухе, ось зараз прийде лев і з'їсть мене». Він пішов до старця та розповів йому помисли. Старець відповів йому: - Скажи своїм помислам: «Я тільки й чекаю, що все обрушиться на мене і мене тут задавить, або що прийде лев і з'їсть мене. Так я хоч швидше отримаю порятунок!» Скажи це своїм помислам, повертайся і будь у своїй келії. Весь час молись Богу, нічого не лякайся і ні про що не турбуйся. Брат зробив так і дістав заспокоєння. 4 . Один хлопець хотів прийняти чернецтво і багато разів намагався це зробити. Але коли він уже виходив із міста і йшов до монастиря, помисли відразу ж починали відвертати його і обплутувати нібито невідкладними справами та турботами. А був він багатий. Одного дня він так само зібрався і вийшов. І відразу помисли оточили його, вносячи страшне збентеження в душу, і почали пропонувати йому якісь важливі приводи, щоб повернути його назад. Юнак відчув лайку і натиск помислів і не знав, що робити. Тоді він зняв з себе все повністю, кинув додолу одяг і голяком побіг до одного з монастирів. А старець, якого так прагнув юнак, отримав одкровення від Бога: «Устань і зустрічай Мого борця». Старець підвівся, вийшов і побачив його. Коли він дізнався, як було діло, то вразився, прийняв його і відразу ж удостоїв чернечого образу. І якщо до старця хтось приходив запитати про помисли чи щось ще, він відповідав сам. А якщо питали про зречення світу, він відправляв їх до юнака зі словами: «Про це спитайте у брата». 5 . Один чернець захворів. Його взяв до себе ігумен одного гуртожиткового монастиря і став дбати про нього, оскільки той не мав навіть найнеобхіднішого. Говорив він і братам: - Постарайтеся трохи, і дбатимемо про хворого. А у хворого був глиняний горщик, набитий золотом, і він сховав його, зарив під підстилкою, на якій лежав. Невдовзі йому довелося померти. І коли він умирав, нічого не сказав про золото. Поховали його, і авва сказав братам: - Викиньте звідси цю підстилку. Вони прибрали її і знайшли під нею зарите золото: його можна було помітити по землі, що просіла. Принесли золото авві. Коли він побачив золото і дізнався, де його знайшли, то сказав: - Ні за життя, ні вмираючи він не відкрив мені про це золото і сподівався тільки на нього. Тому я не торкнуся цього. Ідіть і залиште все як є в його гробниці. І коли ченці поверталися від могили, вони побачили, як вогонь упав із неба на гробницю. І він не згасав багато днів, доки не спалив каміння, землю навколо і все, що було в гробниці. Всі, хто це бачив, дивувалися і жахали. Розділ 18. Про те, що той, хто хоче врятуватися, повинен шукати спілкування з доброчесними людьми, воно приносить велику користь; а питати в них і вчитися тому, що необхідно для порятунку, треба з великим старанням та щирою ревнощами Авва Палладій сказав: «Людина, яка трудиться про Господа, повинна або ревно навчатися того, чого вона не знає, або мудро вчити того, що вона знає. А якщо він не хоче робити ні того, ні іншого, то він божевільний. Бо початок падіння – у відмові вчити та небажанні вчитися тому, чого завжди прагне боголюбна душа». – Авва, я питаю старців, вони дають мені поради про мою душу, а я ніколи не слухаюсь їхніх слів. То навіщо мені їх питати, якщо я нічого не роблю? Адже я так і залишаюся весь у пороках. А поряд було два легкі глеки. - Іди, візьми один глечик, - каже старець, - налий у нього масло, ополосни, переверни і постав на місце. Брат зробив так, а потім ще раз. Потім вилив олію і поставив глечик туди, де він стояв. - А тепер, - наказав йому старець, - принеси обидва глеки і подивися, який з них чистіший. - Той, - сказав брат, - у який я наливав олію. – Отак і душа, – відповів старець. - Навіть якщо вона нічого не зрозуміє з того, що запитала (хоча я так не думаю), але все ж таки вона чистіша, ніж та, що взагалі не питала. 3 . Авва Паладій сказав: «Потрібно прагнути спілкування з духовними людьми сильніше, ніж до віддушини, що дає світло. З їхньою допомогою можна прочитати своє серце, наче розбірливо написану книгу. А в порівнянні з ними стає видно власну недбалість чи старанність. І навіть зовні у добродійних людях є багато такого, що говорить про чистоту їхньої душі. Це і колір обличчя, освіченого святістю життя, і манера одягатися, і простота вдачі, і скромність у промовах, і здоровість суджень, і стриманість у наверненні. На все це корисно звернути увагу, щоб відобразити у власному серці сам образ чесноти». – Що краще: відвідувати старців чи мовчати на самоті? - Правилом стародавніх батьків було відвідувати старців. 5 . До авви Іоанну Колову одного разу пізно ввечері прийшов брат і поспішав уже йти - але вони зі старцем почали розмовляти про духовну користь і не помітили, як настав ранок. Старець вийшов проводити його, і вони продовжували розмовляти до шостої години. Тоді старець знову завів його до себе в келію. Той поїв і потім пішов. 6 . Авва Кассіан розповідав про одного старця, який жив у пустелі. Той молив Бога дати йому дар ніколи не дрімати під час духовної бесіди і, навпаки, якщо розмова переходила в засудження чи марнослів'я, одразу засипати, щоб вся ця отрута не отруювала його слух. І Бог дав йому те, що просив. Так ось, цей старець говорив, що диявол – поборник будь-якого марнослів'я і ворог будь-якого духовного повчання. А на підтвердження своїх слів він розповідав один приклад: – Одного разу, коли я з кількома братами розмовляв про духовну користь, їх охопила така сонливість, що вони навіть вік не могли розліпити. Тоді я вирішив на власні очі показати, що це дія диявола, і перейшов до якогось порожнього предмета. Вони одразу прокинулись і пожвавішали. Тут я, зітхнувши, сказав: - Дивіться, браття, поки ми розмовляли про небесне, у вас усіх зі сну злипалися очі. А як тільки зайшла мова про порожнє, всі ви без праці прокинулися. Прошу вас, браття, пізнайте дію бісів, стежте за собою і бійтеся спати, коли слухаєте чи робите щось духовне. 7 . Якось авва Пімен, коли ще він був молодим, пішов до одного старця спитати його про три помисли. Але коли він прийшов до старця, то один задум забув і запитав тільки про двох інших. Вислухавши відповідь, він знову повернувся до своєї келії. І коли він узявся вже за ключ – згадав той задум, який забув. Тоді він залишив ключ і пішов до старця. – Швидко ти повернувся, брате, – сказав старець, коли побачив його. - Я вже взявся було за ключ, - відповів йому той, - як згадав той задум, про який хотів спитати. Тому я не став відчиняти двері, а одразу пішов назад. А шлях був досить довгим. Старець і каже йому: - Пимен - пастир ангелів, і твоє ім'я прославиться по всьому Єгипту. 8 . Троє Отців за звичаєм щороку приходили до блаженного Антонія. Причому двоє з них питали про помисли і спасіння душі, а один завжди мовчав і нічого не питав. Так вони приходили не раз, і цей брат завжди мовчав і нічого не питав. Авва Антоній каже йому: - Ти сюди стільки часу ходиш, що ти мене ні про що не питаєш? — Мені достатньо того, що я тебе бачу, — відповів йому брат. 9 . Авва Пафнутій розповідав, що весь час, поки були живі старці, він відвідував їх двічі на місяць, а келія його була за дванадцять миль від них. Він завжди казав їм свої думки. А вони завжди повторювали йому тільки одну й ту саму річ: «Пафнутий, куди б ти не пішов, не думай про себе, і здобудеш спокій». 10 . Про одного старця розповідали, що він провів сімдесят тижнів, приймаючи їжу лише раз на тиждень. Він шукав сенс одного з Писань, але Бог не відкрив йому. Тоді він каже собі: «Стільки трудів я поклав, а нічого не досяг. Піду до мого брата, спитаю його». І тільки-но він замкнув двері і зібрався йти, явився йому ангел Господній і каже: - Сімдесят тижнів, що ти постив, не зробили тебе ближче до Бога. Але ти упокорив себе, щоб піти до брата, і я був посланий, щоб сповістити тобі сенс того, над чим ти думав. І пояснивши йому той сенс, що він шукав, ангел вийшов. Людина радить своєму ближньому в міру своїх знань, а Бог сприяє тому, хто слухає в міру його віри. «У терплячої людини багато розуму» (Припов. 14. 29) – так само й у того, хто «прихилив вухо своє до слів» мудрості (Припов. 22. 17). Не відкидай вчення, навіть якщо станеш достатньо обізнаним, бо в Божому домобудуванні більше користі, ніж у нашому власному розумі. Хто хоче взяти хрест і слідувати за Христом, той перш за все повинен зайнятися пізнанням і вченням: невпинно досліджувати в собі помисли, багато міркувати про спасіння, а ще - питати рабів Божих, які одного з ним способу думок і подвизаються в тому ж подвигу. Тоді він знатиме, куди й навіщо йде, а не блукати у темряві без світильника. Бо хто живе сам по собі, без знання Євангелія, без міркування та без керівництва інших людей, той часто лишається. Він часто потрапляє в пастки та сіті диявола; часто впадає в оману; часто страждає і потрапляє в небезпеку – і навіть не знає, якої мети прагнути. Насправді, багато було таких, хто пройшов через тяжку працю, подвиги та пригоди і зазнав багато мук заради Господа. Але життя віч-на-віч із собою, нерозважливість і небажання шукати корисне у своєму ближньому – все це позбавило їх величезну працю будь-якого значення та цінності. Тому треба намагатися жити поруч або хоча б часто відвідувати обізнаних людей і прагнути до того, щоб, якщо у самого немає світильника, йти за тим, у кого він є, а не тинятися у темряві. Тоді ти не ризикуєш потрапити в сільці та петлі чи зустріти диких звірів. Звірі ці мешкають у темряві, і тих, хто йде у темряві, без світла божественного слова, вони кидаються і розривають їх. У будь-якій справі пам'ятай, що ти потребуєш повчання, і все своє життя ти залишатимешся мудрим. Як батьки переживають за дітей, яких вони справили на світ, так і розум природно піклується про свої думки. Тим батькам, хто надто упереджений до своїх дітей, здається, що вони – найгідніші та найкрасивіші, навіть якщо всі і завжди вважають їх смішними. Так і безумцю його думки, навіть якщо вони нічого не варті, здаються найрозумнішими. Але не так ставиться до своїх думок людина мудра. Навіть якщо він хоче переконатися, що ті справедливі та вірні, він не довіряє власній думці. Однак, щоб не довелося йому працювати даремно, він обирає інших суддів своїм думкам і помислам - і у цих суддів просить схвалення. - Якщо зайдеш до продавця пахощів, то навіть якщо нічого не купиш, все одно просочуєшся запахом. Так і той, хто радиться з Отцями: якщо він захоче докласти зусилля, вони вкажуть йому шлях смирення, і буде в нього оплот проти бісівських нападів. 2 . Один брат прийшов до авви Фелікса. Він привів мирян і попросив старця сказати їм слово. Проте старець мовчав. Брат дуже просив його, і старець каже їм: - Немає більше слів, - відповів старець. – Коли брати питали старців і робили те, що старці їм говорили, давав старцям слово задля користі тих, хто питає. А нині лише питають, а те, що їм кажуть, не роблять. Ось і забрав Бог благодать у старців: вони не знають, що сказати. Адже немає більше тих, хто примушує себе. На ці слова всі зітхнули та й сказали: Не зневажай повчанням святих отців, навіть якщо ти сам обізнаний. Бо у цьому повчанні – плід ведення. Не шукай поради у того, хто не вів життя таке саме, як і ти, навіть якщо він дуже мудрий. Але краще довір свої подиви простій людині, яка досвідчена у справі, ніж філософу, яка міркує абстрактно і не знаючи предмет на досвіді. А досвід полягає аж ніяк не в тому, щоб заглибитись у предмет та вивчити все у подробицях, не отримавши жодного корисного знання з цієї праці. Досвід – у тому, щоб, займаючись цим довгий час, практично відчувати, що корисно, що шкідливо. Адже найчастіше якась справа здається шкідливою, але в ній прихована велика користь. І навпаки: щось здається дуже корисним, а насправді вкрай шкідливим. Чому багато хто й отримував велику шкоду від речей, зовні корисних. Тому звертайся за порадою до того, хто з досвіду знає природу та властивості речей та безпомилково розрізняє їх. Хто зумів правильно розпорядитися власною свободою, тому можна без сумніву довірити і свободу інших. Глава 19. Про те, як необхідна послух, яка користь від нього і як його досягти 1. З житія святого Феодосія Кіновіарха Святий Феодосій, уже досягнувши розумного віку, спалахнув прагненням до будь-якого мудрого життя. Тоді він залишив свою батьківщину і прийшов до Єрусалиму. У святості він приніс поклоніння святиням, а потім почав обмірковувати, з чого йому почати свою любомудрість і яке життя обрати: самотнє і самотнє – або разом з тими, хто благочестивий і хто прагне тієї ж мети. Але мовчати на самоті він не наважувався - принаймні тоді: він розсудив, що в нього немає досвіду поодинці боротися зі злими духами. «Навіть у мирському війську, – казав він собі, – ніхто не буде настільки хоробрим або настільки дурним, щоб без жодного досвіду та виучки кидатися прямо з ладу в саму гущу ворогів. Адже духовна битва ще страшніша і небезпечніша! І як я, не навчивши «руці мої на ополчення, пальці моя на лайку» (Пс 143.1), не «переперезавшись з висоти силою» (Пс.17, 40) зможу виступити «проти начальств, проти влади, проти мироправителів темряви віку цього» (Еф 6. 6). Отже, залишається мені піти до тих святих отців, які вже загартовані в таких подвигах, і повчитися у них. А коли я досить зміцнюся в боротьбі з нашим духовним ворогом, то зможу скуштувати і плодів безмовності». Так мудро він розсудив, а треба сказати, що, крім іншого, він мав і строгу розсудливість. І одразу він почав шукати когось, хто загартувався в чеснотах працями, бо святий Феодосій знав, що потреба – найкращий учитель і наставник. Так він прийшов до блаженного старця Лонгіна - а той виділявся чеснотою серед усіх Батьків, які жили з ним. Феодосій віддав себе йому, оселився в нього і став вести такий спосіб життя. Дуже йому припали до душі вдачу Лонгіна та його звичай, отже душа Феодосія, за словами Давида, «прильпі за ним» (Пс.62. 9). Як правильно говорили давні – з ким ти любиш спілкуватися, таким же можна вважати і тебе. 1 . Авва Антоній сказав: «Послух з стриманістю приборкують звірів». 2 . Авва Пімен розповідав, як хтось одного разу спитав авву Паїсія: – Що мені робити з моєю душею? Вона байдужа і не боїться Бога. - Іди і приєднайся до людини, яка боїться Бога. І, близько спілкуючись із ним, ти теж навчишся боятися Бога. 3 . Авва Ісайя говорив тим, хто починав послух святих отців, що перше забарвлення потім уже не линяє, як на пурпуровій тканині. А також, що гілки легко гнуться і згинаються, поки що зелені: так і ті початкові, хто в послуху. 4 . Одному братові авва Мойсей сказав: «Звернися, брате, до справжнього послуху. У ньому і смиренність, і сила, і радість, і терпіння, і мужність, і братолюбство, і скруха, і любов: у кому є чеснота послуху, той сповнений усіх Божих заповідей». 5 . Якось до авви Памво прийшли чотири ченці зі скиту, одягнені в шкури. Кожен із них розповів про чесноту іншого: один багато постив, інший був лихим, третій придбав велике кохання, а четвертий двадцять два роки був у послуху у старця. І авва Памво відповів їм: – Кажу вам, що чеснота четвертого більша за інших. Адже кожен із вас ту доброчесність, що набув, набув своєї волі. А він відтяв свою волю і виконує волю іншого - значить, він більше за вас. Тому що такі люди – сповідники, якщо встоять до кінця. 6 . Авва Руф сказав: «Той, хто залишається в послуху Свого духовного отця, отримує нагороду вище, ніж той, хто живе сам по собі в пустелі». 7 . Він же згадував, як один із Батьків розповідав: «Я був захоплений у видінні і побачив на небі чотири чини. Перший чин – це була людина, яка хвора і дякує Богові. Другий – той, хто гостинний, приймає братів та служить їм. Третій – той, хто живе у пустелі і взагалі не бачить людей. А четвертий – той, хто залишається у послуху у духовного отця і в усьому кориться йому заради Господа. На тому, хто в послуху, було золоте намисто, і йому більше віддавали честі, ніж іншим. Коли я побачив це, я запитав провожатого: - Як це він молодший, а честі йому більше, ніж іншим? А той у відповідь сказав мені: – Гостинник і самітник отримали чесноти своєю волею, а послушник повністю залишив свою волю і в усьому покладається на Бога і свого Батька, тому й честі йому більше, ніж іншим». 8 . Авва Іперехій сказав: «Послух - скарб ченця. Той, хто його здобував, буде почутий Богом і з відвагою постане перед Тим, Хто був розіп'ятий. Бо Господь, що був розіп'ятий, «був слухняний навіть до смерті» (Флп 2, 8). 9 . Двоє братів за тілом прийшли оселитися в одному монастирі. І один із них був подвижником, а другий обрав послух і все, що говорив йому духовний отець, робив без міркування. Приміром, той часто казав йому: «Співаєш зранку», – і той їв. А потім: "Не їж нічого до вечора", - і той не їв. І в усьому іншому так само: що б той наказав йому, він виконував з радістю. А його брат, подвижник, позаздрив і сказав собі: «Перевіримо, яка в нього послух». Він прийшов до ігумена і каже: - Ходімо зі мною брата, ми сходимо по одній справі. Прийшли вони до річки, де було дуже багато крокодилів, і подвижник говорить братові: - Спустися в річку і пройди вперед. Той спустився. Тут підпливли крокодили і почали лизати його тіло, але не завдали йому шкоди. Коли побачив це подвижник, він сказав йому: Вирушили вони далі і знайшли тіло, кинуте на дорозі. Подвижник сказав: — Якби в нас було якесь ганчір'я, ми б покрили його. - Краще помолимося, - відповів брат, - може, він воскресне. Стали вони на молитву. І після їхньої молитви мертвий воскрес. Тут подвижник почав хвалитися, що, мовляв, мертвий воскрес за його подвиги. Але Бог все відкрив ігумену монастиря, коли вони повернулися, авва каже подвижнику: - Ти навіщо так спокушав свого брата біля річки? А дивись же за його послух воскрес мертвий. 10 . Авва Пімен сказав: «Не будь сам собі мірою, але приєднайся до того, хто живе чеснотно». Хто перебуває під владою гріха, той не в змозі сам узяти гору над плотською пожадливістю: його постійно і з наполегливістю дратують пристрасті. Тим, хто пристрасний, слід молитися і бути у послуху. Хто бореться з пожадливістю послухом і молитвою, той майстерний боєць: він робить явною духовну боротьбу через утримання від чуттєвого. Відомо, що послух є першим благом серед усіх початкових чеснот. Воно відкидає гордість і породжує у нас смиренність. Тому для тих, хто охоче приймає його, стає початком любові до Бога. Це його, послух, відкинув Адам – і спав у прірву пекла. Це його полюбив Господь і заради домобудівництва послухався Свого Батька «навіть до смерті». І корився незважаючи на те, що був анітрохи не нижчим за велич Свого Батька – лише для того, щоб гріх людського послуху загладити власним послухом і звести до блаженного і вічного життя тих, хто живе у послуху. Тому, хто приступає до бою проти гордині диявола, той має насамперед подбати про послух. Якщо звернемося до нього, воно безпомилково вкаже нам шлях до чеснот. Нічим іншим диявол не скидає так у прірву, як тим, переконує людину не будувати своє життя за вченням і прикладом Отців, а слідувати своїй волі. Хто базується на власному судженні та волі – той ніколи не зможе йти спокійно: він часто спотикатиметься і збиватиметься з дороги, і на нього завжди чекає багато страшних небезпек, ніби він ішов у темряві. Ми маємо це бачити хоча б на прикладі людських мистецтв та наук. Навіть якщо взятися за них своїми руками, все одно не можна освоїти їх власними силами: нам потрібен той, хто правильно все пояснить і покаже кожну річ. То хіба не безглуздо, хіба не безглуздо вважати, що можна освоїти без вчителя мистецтво духовне – найскладніше та найважче з усіх мистецтв та наук? Адже воно не тілесне, і його не можна побачити, як інші пологи мистецтв, які займаються тілесним. Воно приховано і невидимо, воно присвячує себе лише душі, і мета його – надати їй божественний образ. А якщо зазнає воно невдачі, то принесе не миттєву шкоду, а наверне душу до загибелі, мук та вічної смерті. Бог і Слово Бога і Отця таємничо присутні у кожній із своїх заповідей. А Бог і Отець, природно, весь і повністю невіддільний від Свого Слова. Тому той, хто приймає Божу заповідь і творить її, той разом з нею приймає Боже Слово. А приймаючи через заповіді Слово, через Нього і разом з Ним приймає Отця, Який за природою перебуває в Слові. Так само і Дух, Який за єством перебуває в Слові: «Істинно кажу вам: Хто приймає того, кого Я пошлю, Мене приймає; а той, хто приймає Мене, приймає Того, Хто послав Мене» (Ін 13, 20). Тому той, хто прийняв заповідь і виконав її, таємничо прийняв і зберігає Святу Трійцю. Авва Йосип Фівейський сказав: «Три речі цінні перед Богом. Перше: коли людина хворіє і на неї нападають спокуси, а вона приймає їх із вдячністю. Друге: коли все, що хтось робить, чисто перед Богом і в ньому самому вже немає нічого людського. І третє: коли хтось залишається у послуху у духовного отця і повністю відкидає свою волю. Але цей останній отримує на один вінець більше». 2 . Старець сказав: «Стань як верблюд – неси свої гріхи і йди за тими, хто знає шлях до Бога». – Я виконую в келії все, що належить, і немає втіхи від Бога. - Це відбувається з тобою тому, - відповів старець, - що немає в тебе досвіду, а ти мучиш себе і хочеш досягти своєї волі. - Що ж мені велиш зробити, батьку? - Запитав брат старця. – Іди, – сказав старець, – і залишись у того, хто боїться Бога; змирись перед ним і віддай йому свою волю. Тоді ти отримаєш втіху від Бога. Ми не бажаємо терпіти малу скорботу заради Господа – і проти нашої волі нас осягає безліч злих скорбот. Не хочемо залишити власну волю заради Господа – і завдаємо загибелі та шкоди власної душі. Не виносимо того, щоб бути або опинитися в послуху, приниженні заради Господа, і самі себе позбавляємо втіхи праведних. Не підкоряємося умовлянням тих, хто керує нами заради Господа, і самі себе робимо іграшкою лукавих бісів. Не приймаємо покарання жезлом - і піч невгасимого вогню поглине нас, а там уже не буде втіхи. Не ставай учнем того, хто хвалить себе, а то замість смиренномудрості навчишся гордості. Розділ 20. Про те, що треба не покладатися на себе, але в усьому звертатися до поради Отців і навіть таємні помисли серця сповідувати ясно і нічого не приховувати По сусідству зі мною жив один олександрієць на ім'я Ірон. Це був юнак, чемний і шляхетний, гострого розуму та чистого життя, але надмірно худий від суворого подвигу. Багато хто з тих, хто його знав, говорили, що часто він протягом трьох місяців задовольнявся одним дієприкметником і ще дикою зеленню, якщо десь підвернеться. Я й сам переконався в цьому, коли ми з блаженної пам'яті Альбіном і з ним якось разом вирушили до Скита. Скит був від нас за сорок миль, і по дорозі ми двічі їли і пили. А Ірон не взяв у рота ні крихти – тільки йшов і читав на згадку: спочатку псалми, великий та інші п'ятнадцять, потім послання до Євреїв та Ісайя, а потім ще частина Єремії пророка, Євангеліста Луку та Притчі. І йшов він при цьому так, що ми не могли за ним встигнути. І цей Ірон після великих праць і високих подвигів був захоплений гордістю в надхмарну височінь, а звідти спав найгіршим чином. За зухвалістю і зарозумілістю він став вважати себе вищим за святих отців (скітських старців) і всіх їх лаяв. - Ті, хто вас слухає, - казав він, - обманюють самих себе! Не можна шукати інших вчителів, крім лише Христа. Бо Сам Спаситель сказав: «Не називайте собі вчителем нікого на землі» (Мф.23, 8–10). Згодом, як і Валент (з Лавсаїка), він затьмарився розумом і впав настільки, що довелося навіть закувати його в кайдани. При цьому він, як і той, не хотів причащатися до Божественних Тайн. Біс гнав його, немов страшним вогнем і нарешті, за Божественним Промислом, він прийшов до Олександрії, щоб клин був вибитий клином. Там він дійшов до такого непритомності, що весь час проводив у театрах, на бігах та у харчевнях. Нарешті охопила його шалена пристрасть до жінок. Він уже готовий був згрішити і, зустрівши якусь комедіантку, почав домовлятися з нею про свою смерть. Але, за домобудівництвом, виявилося, що має нарив на крайньому уді. І шість місяців він був такий хворий, що сороміцькі частини у нього згнили і відпали самі собою. Після цього він одужав і як тільки прийшов до тями, знову повернувся в Скит, але вже євнухом. У Скиту пам'ять про небесну батьківщину і божественний розум знову повернулися до нього. Він сповідував Батькам усе, що сталося з ним, але до колишнього чернечого життя повернутися не встиг: через кілька днів він спочив. 2 . Ще один чернець, на ім'я Птолемей, спочатку проводив життя в дивовижних подвигах чесноти. Він жив осторонь скиту, в місці, яке називають Сходом. Ніхто з ченців не міг там жити, бо це місце – за вісімнадцять миль від води. Але Птолемей приніс із собою глиняні глеки та губку. У грудні та січні там випадає роса, і він збирав її губкою, а потім вичавлював у глеки. Так він провів там п'ятнадцять років і за цей час ні з ким не бачився. Але там він був позбавлений спілкування, допомоги і настанов святих отців, а також частого причастя Святих Христових Тайн. І він настільки збожеволів і зійшов з прямого шляху, що впав у нечестиву брехню заперечення Промислу. Ворог навів йому, що ніщо не має жодного значення і що все існує просто так, від мимовільного руху космосу. Навівши йому цю думку, ворог всього живого вже прямо напав на його душу. «Якщо така справа, – казав він йому, – до чого ти марно себе мучить? Що тобі це дасть – адже відплати не буде? Та й яка нагорода могла б коштувати таких праць? І хто тобі її дасть? Яким ще судом лякають Писання, якщо все існує без усякого Промислу?» Коли нещасним Птолемеєм опанували такі сатанинські думки, він залишив подвиг і, як то кажуть, став поводитись дивно. Нарешті він зовсім втратив свій природний розум. До цього дня блукає він по Єгипту і нещадно вдається до обжерливості та пияцтва. Ніколи і ні з ким не заговорюючи, він мовчить кружляти по ринку: жалюгідне і жалюгідне видовище для християн, ганьба нашого життя для тих, хто не знає його! І це страшне лихо спіткало нещасного Птолемея за його шалену гордість - за те, що він вважав, що знає більше, ніж святі отці, ніколи не спілкувався з ними і не користувався їх настановою. Так, опинившись без керівництва, він дійшов до крайнього ступеня омертвіння душі: «Ім нема керування, падають акі листя» (Припов. 11. 14). Якось преподобний Сава за своїм звичаєм на час посту пішов у пустелю і залишився там. І в цей час Яків, один з його учнів, за родом єрусалимлянин, а з вподоби людина зухвала, задався шаленою думкою. Він зібрав інших ченців, таких самих безрозсудних, як і він, і біля озера Ептастом взявся заснувати власну Лавру. Він будував келії, зводив молитовню та все інше, що потрібне для Лаври. Брати були невдоволені цим і не дали продовжувати будівництво. Але Яків до несправедливості додав ще й брехню. - Все це, - сказав він, - робиться з волі отця Сави. Почувши це, ченці перестали утримувати їх від будівництва, але засмучувалися, бачачи на власні очі, як урізають досить велику частину лаврської землі. Втім, вважаючи, що Яків не бреше, вони мовчали і чекали на повернення ігумена. Закінчилися дні посту, і божественний Сава повернувся до Лаври. Побачивши, що відбувається, він негайно покликав до себе Якова і по-батьківському почав умовляти його залишити цю справу. — Адже це, — говорив він, — не з Божої волі, не за згодою братів, та й для тебе самого небезпечно: не маючи потрібного досвіду, брати на свою відповідальність чужі душі. Так умовляв його божественний батько, спочатку ласкаво і по-батьківському. Але, бачачи, що Яків заперечує і нізащо не хоче поступатися, він дещо залишив свою звичайну лагідність і каже: - Я, чадо, думаю, що моя порада тобі корисна. Але якщо ти не слухаєш - дивися, як би ти сам не дізнався, в чому твоя користь, та тільки з великою шкодою для себе. Так він сказав і пішов у вежу. А Якова відразу стала бити тремтіння, і сильний жар охопив його. Він зліг у ліжко, і цілих сім місяців його мучила і мукала хвороба. І коли він уже залишив будь-яку надію на життя, він згадав про те, як одного разу висловив непослух батькові Саві. Тут же він просить тих, хто був поруч, взяти його прямо з ліжком і покласти біля святих ніг преподобного, щоб, як він сказав, «простив він мені непослух і не помер непрощеним». Це зробили, і Яків, простягнений на ложі, був принесений до ніг святого. З сумом подивившись на нього, преподобний лагідно і з жалем сказав йому: - Тепер ти дізнався, брате, який плід непослуху? Той, важко розтиснувши губи – вони були спеклі від гарячки, – відповів: — Пробач мені, чесний отче, час мені вже йти в останню путь. – Бог нехай простить тобі, брате, – і простяг йому руку. І тут рука святого дала Якову силу, і він – о диво! – підвівся. Потім він причастився святих Пречистих Тайн, а після цієї божественної їжі пішла і тісна їжа: Яків став їсти і поступово одужав. Більше того, він став таким міцним, що всі дивувалися, а вже з ліжка схоплювався бадьоріше за всіх здорових. Преподобний за його непослух дав йому епітімію: ніколи не повертатися до тих самих нових будівель. А коли ця історія дійшла до слуху патріарха Іллі, той вирішив, що навіть залишати їх не слід. Він одразу послав людей, і будівлі були зламані та зрівняні із землею. Тим часом божественний Сава вирішив явити в Якові сина послуху і поклав турботу про всіх, кого приймає Лавра. І сталося якось, що Яків зварив бобів. Але оскільки в нього зовсім не було в цьому досвіду, він приготував їх більше, ніж треба, тому їх могло б вистачити не на один день, а на всі три. Однак Яків уже на другий день усі решту й непотрібних бобів викинув, як сміття, в струмок, що тік під Лаврою. Від блаженного Сави нічого не сховалося: «У мудрого ока його в голові його», як каже Писання (Еккл 2. 14). Тут же непомітно пішов туди, підібрав викинуті боби, просушив їх трохи на сонці і забрав із собою. Минуло якийсь час, і преподобний запросив себе на трапезу одного Якова. Він узяв ті самі боби, що Яків нещодавно викинув у струмок, приготував їх пошукусней і зробив йому смачну вечерю. Почали вони їсти, і божественний Сава вирішив випробувати Якова. — Пробач мені, брате, — каже він, — якщо не вдалося мені приготувати так, як я хотів; я ж і не розуміюся зовсім на цих соусах та приправах. А той відповів, що все дуже смачно: він, мовляв, давно не їв такої страви. Тут святий Сава й каже йому: - А знаєш, чадо, адже це ті самі боби, що ти нещодавно викинув у струмок через непотрібність. Так подумай тепер сам: якщо ти не в змозі впоратися навіть із горщиком квасолі, щоб усім вистачило і нічого не залишилося, то як же ти можеш узяти на себе керівництво братією? Не випадково й апостол каже: «Хто не вміє керувати власним будинком, чи турбуватиметься про Церкву Божу?». (1 Тим 3. 5). Так і в тому ж дусі святий поговорив із Яковом. Тим самим він, з одного боку, по-батьківському виправив його марнотратство, а з іншого - вказав на його колишню зухвалість, щоб і надалі та ж пристрасть не вловила його. А після всього він відпустив брата з молитвою та благословенням. Пізніше Яків почав мовчати в келії. Йому страшенно докучали нечисті тілесні помисли, і буря прагнення страшенно борола його. Він довго і мужньо тримався, але потім море помислів захопило його, і йому здалося, що ці негаразди ніколи не закінчаться (а це завжди від лукавого, і це його підступи та хитрощі). Втративши розум і забувши про святі канони, він схопив ніж і відтяв собі дітородні частини. Так він зцілив зло злом, і до того ж лютим способом. Але не в силах стримати біль і кровотечу він почав кричати і кликати на допомогу сусідів. Ті збіглися і побачили це нечестиве самочинство. Як могли вони надали йому лікарську допомогу і вгамували біль. Але дійшло й до батька Сави. І як тільки Яків одужав від рани, він вигнав його з обителі за те, що той зловмишляв на себе і завдав собі шкоди. Тоді глибоке каяття охопило Якова. Каяття тяжко мучило його душу, воно змушувало його проливати гарячі сльози і гірко стогнати. І так він шкода при цьому виглядав, що всі, хто бачив його, співчували йому. Таким він прийшов до блаженної пам'яті Феодосію і розповів йому про ту страшну плотську лайку, яку зазнав. Він просив у Феодосія поради та скаржився на вигнання з Лаври. Феодосій і справді пожалкував Якова. Він іде з ним до блаженного Сави і клопочеться за нього: просить пробачити брата і прийняти його в Лавру з належною епітимією. Оскільки просив друг, Сава прислухався до нього, тим більше, що й сам він внутрішньо до цього схилявся. Він приймає Якова і дає йому інші заповіді, і серед них – ні з ким не спілкуватися ні словом, ні жестом, крім брата, який служитиме йому. Таким чином, Яків знову опинився у своїй келії і виявив там глибоке покаяння. Він суто молився Богу, поки гріх не був відпущений, а як – про це буде зараз сказано. Якось у видінні з'явився божественному Саві якийсь чоловік, і прекрасне світло всюди виходило від нього. Він вказав святому на мертве тіло. Воно лежало біля ніг Якова, і Яків молився за померлого Бога. Потім почувся голос: – Якове, твоя молитва почута. Доторкнися до мертвого, і він воскресне. Яків торкнувся, як було наказано, і мертвий воскрес. А світлоносний чоловік обернувся до Сави і тут же пояснив йому, що означає це видіння: він повинен негайно вийти з келії, покликати Якова і наказати йому приєднуватися до божественної служби. Так Яків прийшов до церкви і долучився до братії, вітаючи її Христовим цілуванням. Потім він пішов до блаженного Феодосія і його також вітав про Христа. А на сьомий день після видіння він з радістю пішов із цього життя. Якось ми прийшли до одного з Отців і запитали його: – Припустимо, у когось є помисел, і він бачить, що йому піддається. До того ж він багато разів перечитував, що сказали Отці про цей помисл, і намагався це виконати, але в нього не зовсім виходить. Що краще: сповідувати помисел комусь із Отців чи спробувати самому застосувати те, що прочитав, і задовольнятися власною совістю? - Потрібно, - відповів старець, - сповідатися людині, яка може допомогти, а не сподіватися на свої сили. Тому що ніхто не може допомогти сам собі, особливо якщо його мучать пристрасті. Адже зі мною теж, – додав він, – коли я був молодий, траплялося щось подібне. Була в мене душевна пристрасть, і вона борола мене. А я почув про авву Зенона, що він багатьох у такому ж стані зцілив. Захотів я піти і сповідатись йому. Але сатана почав мене утримувати і вселяти: мовляв, якщо ти знаєш, що тобі треба робити, користуйся тим, що прочитав. Що тобі ходити і докучати старцю? І коли я вже зовсім збирався піти і сповідатися йому, лайка по дії лукавого припинялася, щоб я не йшов. Коли ж я наважувався не йти, пристрасть знову опановувала мене. І так ворог довгий час обманював мене, не дозволяючи сповідувати задум старцю. І не раз я вже йшов до старця, щоб розповісти йому помисел, але ворог не пускав мене. Він прокидав сором у моєму серці і говорив: «Адже знаєш, як вилікувати себе, так що за потреба говорити комусь? Ти й так стежиш за собою і знаєш, що говорили про це Батьки». Все це мені вселяв ворог, щоб я не відкривав свою виразку лікарю і не отримав зцілення. А старець розумів, що в мене помисли, але не викривав мене, чекаючи, що я відкрию їх сам. Він давав мені повчання, як правильно жити, і відпускав мене. Нарешті я в скорботі сказав сам собі: «Доки, нещасна душа, ти уникатимеш зцілення? Люди приходять до старця здалеку і зцілюються, а в тебе поруч лікар, і ти не лікуєшся – Не соромно тобі? І зайнявшись серцем, я встав і сказав собі: «Якщо піду до старця і в нього нікого не буде, знатиму, що це воля Божа – розповісти йому помисел». Я пішов і нікого не було. Старець, як завжди, дав мені повчання про спасіння душі і про те, як очиститися від поганих помислів. Тим часом, від сорому я ні в чому йому не зізнався і вже збирався йти. Він підвівся, створив молитву і, проводжаючи мене, пішов уперед до зовнішніх дверей. А мене мучили думки, сказати чи не сказати старцеві, і я йшов трохи позаду нього. Тут він обернувся і побачив, що мене мучать думки. Він ласкаво поплескав мене по грудях і каже: – Що з тобою? Адже я теж людина. Коли він сказав це, мені здалося, що моє серце відкрито. Я падаю йому в ноги і зі сльозами прошу його: – Що з тобою? – знову каже мені старець. - Ти не знаєш, що зі мною? – відповів я. - Ти сам маєш це сказати, - заперечив він. Тоді з глибоким соромом я сповідав йому свою пристрасть. Він каже мені: — Чому ти так соромився сказати мені? Хіба я не людина? Чи хочеш, я скажу тобі, що я знаю? Адже ти вже три роки приходиш сюди з цими помислами і не сповідуєш їх, так? Я зізнався, що так і є, знову впав на землю і почав просити його: – Вибач мені заради Господа. - Іди, - сказав він мені, - не забувай про свою молитву і нікого не засуджуй. Я пішов у свою келію. І оскільки молитви я не залишав, то благодаттю Христовою та молитвами старця мене вже не турбувала ця пристрасть. Але через рік мені спало на думку такий помисел: «А може, це Бог створив з тобою цю милість і старець тут ні до чого?». Я подумав про це і пішов перевірити його. Дочекався, коли він буде наодинці, поклав йому уклін і сказав: – Прошу твоє боголюбство, отче, помолися за мене про цей помисл, який я колись сповідав тобі. Він залишив мене лежати у себе в ногах, трохи помовчав і каже мені: А я, як почув це, від сорому ладен був провалитися крізь землю. Коли я встав, я не міг навіть очей підняти на старця і повернувся в келію вражений і здивований. 2 . Старець сказав: «Хто залишає розум заради Господа, тому дає розум Господь». 3 . Брат спитав одного зі старців: - Чому, коли я у старців, я не можу впоратися зі своїми помислами? – Тому що нічому так не радіє ворог, як тим, хто не відкриває своїх помислів. 4 . Авва Антоній сказав: «Я бачив ченців, які після багатьох праць упали і дійшли до умисливства, бо сподівалися на свій подвиг і не подумали про заповідь Того, Хто сказав: «Спитай батька твого, і він сповістить тобі, старців твоїх, і вони скажуть тобі» (Втор 32, 7). 5 . Він же сказав: «Монах навіть у тому, скільки йому робити кроків або скільки крапель води пити в келії, повинен, якщо можливо, покладатися на старців і питати їх, чи він не зробив у цьому помилки. В одного батька був у послуху брат. Він знайшов у пустелі віддалене і тихе місце і почав просити свого духовного отця: - Дозволь мені, я оселюся там. Сподіваюся на Бога і на твої молитви – я буду багато подвизатися. Авва дозволив йому, але сказав: - Я знаю, що ти справді будеш багато подвизатися. Але якщо в тебе не буде старця, ти покладатимешся на свій подвиг і думати, що догоджаєш Богу. А повністю покладатимешся на свій чернечий подвиг – втратиш і свою працю, і свій розум». 6 . Авва Мойсей сказав: «Якщо у ченця є духовний отець, а він не зберігає послуху і смирення, але по своїй волі постить або робить щось ще, що здається добрим, – він не тільки не досягне жодної чесноти, а й не знає, що таке чернець». 7 . Авва Пімен розповідав, як авва Феона сказав: «Навіть якщо хтось придбає чесноту своїми силами, Бог не дасть йому благодаті і чеснота не залишиться в нього. Тому що Він знає, що людина ця ненадійна у своїй справі. Але якщо він піде порадитися зі своїм товаришем, то чеснота залишиться з ним». 8 . Старець сказав: «Якщо тебе бентежать нечисті помисли, не приховуй їх, але одразу скажи їх своєму духовному отцю і викрий їх. Бо чим більше людина приховує свої помисли, тим більше вони ростуть і міцніють. Як змія, якщо виповзе з гнізда, одразу тікає, так і лукавий помисел: якщо його відкрити він одразу гине. Але лукавий помисел точить серце, як хробак – дерево. Тому, хто відкриває свої думки, той швидко зцілюється. А хто їх приховує, той хворий на гордість». 9 . Авва Макарій жив у глибокій пустелі і трудився там один. А нижче була інша пустеля, і там мешкало багато братів. Якось він стояв біля своєї келії і бачить, як дорогою йде сатана в образі людини. На ньому був лляний стихарій, весь у дірах, і в кожній дірці висіла бульбашка. Великий старець упізнав його і питає: – Іду відвідати братів, – відповів той. - А навіщо тобі ці бульбашки? - Запитав старець. – Це я несу братам на пробу, – каже той. - Що, все одразу? - Запитав старець. - Так, - відповів той. - Кому не сподобається одне, запропоную інше. А якщо не підійде, дам третє. Дивишся, з усього цього йому хоч щось та сподобається. І з цими словами він пішов далі. Старець залишився дивитись на дорогу, поки той знову не пішов назад. І побачивши його, старець каже: – Куди мені рятуватися! - Сказав той. – А що таке? - Запитав старець. – Та всі на мене розлютились, – відповів сатана, – ніхто мене не пускає до себе. – І що, у тебе там зовсім нема друзів? - Запитав старець. – Та ні, є, – відповів той. – Тільки один брат і є там у мене. Хоч він мене слухає: як забачить мене - так прямо вужем крутиться. Диявол сказав це і пішов далі. А старець підвівся і попрямував до братів. Коли вони довідалися, що йде Макарій, то взяли гілки пальм і вийшли йому назустріч. Причому кожен прибрався до приходу старця, сподіваючись, що той зупиниться у нього. Але той спитав, кого з них звуть Феопемптом. І коли знайшов Феопемпта, зайшов до нього в келію. Брат з радістю прийняв його. І ось, коли вони зробили молитву і сіли, старець каже братові: - Ну як у тебе справи, брате? – Добре, твоїми молитвами, – відповів той. - Чи не борють тебе думки? - Запитав старець. – Ні, поки що все добре, – відповів брат, бо соромився сказати. - Ось я скільки років уже подвизаюсь, всі мене шанують, адже мене, хоч я і старий, турбує блудний дух. – Слухай, авво, – сказав той, – і мене теж! Старець почав говорити і про інші помисли, які нібито борють його, поки не змусив брата зізнатися у всьому. Потім він каже йому: - Як ти постиш, брате? - До дев'ятої години, - відповів той. - Постися до вечора, - сказав йому старець, - подвизайся і читай з Євангелія та псалмів. Навіть якщо прийде до тебе помисел, ніколи не думай про земне, але завжди про гірське. І розкажи цей помисел людям духовним, а Господь тобі одразу допоможе. Так зміцнивши брата, старець одразу повернувся до своєї келії. Якось дивився він на дорогу і бачить того ж біса, в тому ж одязі. Він каже йому: - А ти все кудись ідеш? – Та відвідати братів, – відповів той і пішов далі. Старець залишився на місці і дивився на дорогу, як раптом бачить, що той повертається назад. – Ну, як брати? – каже йому старець. - Погано, - відповів той. – А що так? - Запитав старець. - Злі вони всі, - відповів біс. - І що найгірше, той приятель, що в мене там був і слухався мене, - навіть його якась муха вкусила. Мене він і чути не хоче і став ще злішим за всіх інших. Тож заклявся я туди ходити! Ну хіба що за час... І сказавши це, біс вирушив далі. А святий увійшов у свою келію, дякуючи Богові про спасіння брата. Брате, слухай собі, щоб не зародилося лукаве слово в серці твоєму, щоб ти не прийняв цей помисел і не приховав його від свого духовного батька. Тому що так постраждав хтось у давнину за те, що взяв із проклятої здобичі і сховав у своєму наметі, і так само постраждав Гієзій, слуга пророка Єлисея. Вони не зникли не тільки від Бога, але навіть від людей: ті, хто чинив зло потай, отримали явну відплату. Першого побив камінням увесь народ (Нав 7), а другому дісталася на спадок проказа, як і всім його нащадкам, навіки (4Цар 5. 20–27). Бо не бреше той, хто сказав: «Бог лаймо не буває. Що посіє людина, те й пожне» (Гал 6, 7). Брате, якщо згрішиш у якійсь справі, не бреши від того, що тобі соромно. Поклади уклін і скажи: «Пробач мені», – і гріх проститься. Нехай не буде в тебе на язиці одне, а в серці інше. Тому що Бог зганьблений не буває: Він бачить все, і таємне і явне. Тому не приховуй жодного помислу, жодної скорботи, жодної пожадливості, жодної підозри – все відкрито говори своєму авві. І намагайся з довірою виконувати те, що почуєш від нього, – тоді лайка затихне в тобі. Тому що лукаві духи нічого так не радіють, як людині, яка мовчить про свої помисли, добрі вони чи злі. Віддай серце на послух своїм Отцям, і Божа благодать оселиться в тобі. Не будь розумний сам по собі, бо потрапиш до рук своїх ворогів. Те, що ти мовчиш і не говориш своїх помислів, показує, що ти шукаєш честі миру та ганебної його слави. А хто відверто говорить думки своїм Батькам, той проганяє ці думки від себе. Весь час радийся зі своїми Батьками, і ти завжди будеш спокійним. Знак істинної смирення – відкривати Батькам не лише те, що ми робимо, а й те, що думаємо. І це діяння дозволяє ченцю прямувати без шкоди і спокуси для себе. Тому що біси не можуть обдурити того, хто будує своє життя за думкою та порадою досвідчених людей. І, крім того, сама по собі відверта сповідь Батькам поганих помислів висушує ці помисли та виснажує їх. Як змія, якщо її витягти з темної нори на світ, прагне швидше втекти і втекти, так і лукаві помисли: якщо їх виявити відвертою і чистою сповіддю, вони тікають від людини. 2 . Те саме розповідав мені про себе і авва Серапіон: - Коли я був молодший, я жив у мого авви. І ось під час їжі, перед тим як підвестися з-за столу, я по бісівському наученню крав сухар і таємно від авви з'їдав його. Робив я так досить довго, і пристрасть опанувала мене. Я вже не міг пересилити себе, і тільки совість викривала мене, а сказати мені було соромно. За людинолюбним домобудівництвом Божим прийшли до старця якісь брати за побудовою. Вони почали питати його про свої думки. А старець відповів, що ніщо так не шкодить монахам і не тішить бісів, як приховувати власні думки від духовного отця. А ще сказав він їм про стриманість. Я слухав його – і ніби прийшов до тями. Зрозумів я, що Бог відкрив старцеві мої гріхи. Тут я прийшов у скруху і почав плакати. Витяг я з-за пазухи злощасний сухар, який так звик красти, і сам упав у ноги старцю. Я просив його пробачити мене за всі колишні гріхи і помолитися, щоб цього не було. А старець каже: - Чадо, якщо навіть я промовчу, одна твоя сповідь вже дозволила тебе. Досі ти мовчав, і біс уражав тебе. А тепер ти розповів усе і стер його на порох. Відтепер нема йому місця в тобі, і він вигнаний із твого серця. Не встиг старець сказати це, як бісівська сила вийшла з моїх грудей у ​​вигляді палаючого світильника. Вона наповнила смородом усю хату – можна було подумати, що горить багато сірки. Тоді старець сказав: – Дивись, яким знаком Господь визнав мої слова і твоє спасіння. З цих пір пристрасть обжерливості і колишнє диявольське бажання назавжди залишили мене і навіть ніколи не спадали на думку. 3 . Зі сказаного можна зробити висновок, що немає іншого шляху спасіння, окрім як сповідувати помисли Батькам і не зневажати досвід тих, хто був до нас. Адже і вони не від себе, а від Бога і богонатхненних Писань передали нам заповідь: питати досвідчених людей. З багатьох місць Святого Письма можна навчитися цього, але насамперед – з історії святого Самуїла пророка (1Цар 2–3). З дитинства він був присвячений матір'ю Богу і удостоївся розмови з Богом, але при цьому не повірив своєму помислу. Раз і вдруге кликав його Господь, але він біжить до старця Ілля і чинить за його порадою і настановою. І хоча Сам Бог вважав його гідним, Йому завгодно було виховувати Самуїла через пораду і настанову старця, щоб спрямувати його до смирення. 4 . І Павла Христос покликав і говорив із ним Сам. Він міг би Сам відкрити йому очі і вказати шлях до досконалості, але Він посилає Павла до Ананії і обіцяє, що через Ананія той пізнає шлях істини. «Устань і йди до міста, – каже Він йому, – і буде сказано тобі, що тобі треба робити» (Дії 9. 6). Цим Він навчає нас, що слід слідувати керівництву тих, хто має досвід. І сам апостол це знав і згодом виконував на ділі, як він і сам пише у своїх посланнях. «Ходив я до Єрусалиму, – каже він, – бачитися з Петром та Яковом. І запропонував там Євангелію, яку я проповідував, чи не дарма я подвизаюсь чи подвизався» (Гал 1–18, 2. 2 ). Тільки подумати! Вибраний посуд, той, хто був захоплений до третього неба і чув невимовні дієслова Божий, той, кому супроводжувала благодать і підкріплювала слово заповіту наступними знаменами, – зізнається, що просив поради у тих, хто був апостолами до нього. То хто після цього буде настільки хвалькуватий і зарозумілий, почує і не здригнеться? Хто не злякається зарозумілості, наче геєни вогненної та вічних мук? Адже Господь не відкриває шлях досконалості нікому, окрім тих, кому духовні отці покажуть його. Про що Він і Сам говорить через пророка: «Запитай батька твого, і він сповістить тобі, старців твоїх, і вони скажуть тобі» (Втор. 32, 7). – Я був посланий у Святий град за дорученням обителі і без благословення авви пішов на Йордан помолитись. Правильно я вчинив чи ні? – Без благословення ти не мусиш йти нікуди. Те, що робиться за власним помислом, навіть якщо здається добрим, не завгодно Богові. А дотримуватися заповіді авви, який послав тебе, це і є молитва, і вона угодна Богові, Який сказав: «Не Свою волю прийдеш творити, але волю Отця, що послав Мене» (Ів 6. 38). – А якщо, – спитав брат, – я піду далеко і забуду спитати у авви, де мені зупинитися, – що мені робити? - Треба, - відповів старець, - чинити за обставинами, але з користю для душі. І не так, ніби робиш щось добре, а пам'ятати, що все, що ти робиш без благословення, є порушенням заповіді. Тоді авва буде повідомлено про це і пробачить тобі. - Що таке «брехливе знання» (СР: Тим.6, 20)? - Брехне знання, - відповів старець, - це коли віриш своєму помислу, що так воно і є. І якщо хочеш позбутися його, то ніколи не вір своєму помислу в жодному судженні. Слід говорити собі: «Біси сміються з мене, щоб я повірив помислу, ніби справжнє знання – у мене. Тоді я не питатиму старців, і біси скинуть мене ще нижче. Істину каже старець. Він говорить від Бога, та й біси не насміхатимуться з нього. А те, що в мене, – так це одна глузування та знущання». Одного брата довгий час боров біс блуду. Він багато працював, але не міг позбутися його. Одного разу, коли він стояв на службі, відчув, що його знову турбує пристрасть. Тоді він вирішив перемогти бісівське навіювання і попросити братів помолитися за нього, щоб він якось позбувся пристрасті. – Батьки та брати, помоліться за мене! Ось уже чотирнадцять років мене боре ця пристрасть. І за те смирення, яке він висловив, лайка відразу відступила від нього. 2 . Іншого брата так само борола блуда пристрасть. Він боровся з нею: посилював подвиг і не дозволяв розуму прийняти хіть - але лайка не припинялася. Він прийшов до церкви і оголосив це всім зборам. Тоді пресвітери дали заповідь, і всі брати тиждень трудилися, молячись за нього Богові. Так брат позбувся лайки. 3 . Брат, якого борола пристрасть розпусти, встав уночі, пішов до одного старця і сповідав йому помисел. Старець утішив його духовним словом. Брат отримав настанову і повернувся до своєї келії. Тут на нього знову напала лайка. Він не став зволікати і знову подався до старця. Той утішив його, і він знову повернувся назад. І щоразу, як його турбував помисел, він ішов до старця, анітрохи не роздумуючи. А старець охоче приймав його, зміцнював настановами і втішав, а потім відпускав. При цьому він умовляв його не падати духом, але завжди, якщо буде лайка, приходити до нього і відкривати дію лукавого. «Бо ніщо, – казав він, – так не жене його, як викриття та відверта сповідь, із смиренністю та вірою». Так тривало довго. Нарешті Бог поглянув на терпіння брата і великодушність старця і визволив брата від лайки. Розділ 21. Про те, що треба повідомляти помисли тим з Отців, хто має дар міркування, а не повіряти їх першому зустрічному. Також про те, як слід відкривати помисли і як ставити запитання, і про те, з якою вірою приймати їх і як діяти за цією вірою Якось зустрілися один з одним двоє братів, які жили на самоті. Один одному сказав: - Я збираюся піти до авви Зенона і розповісти йому один помисел. – Я теж хочу, – каже інший. І пішли обидва разом. Вони підійшли до нього кожен окремо і сповідували свої думки. І перший, коли сповідав, упав ниць перед старцем і з сильним плачем просив помолитися за нього. Старець сказав йому: - Іди, не зраджуй собі, нікого не засуджуй і не залишай молитву. Брат пішов і дістав зцілення. А другий, коли сказав свій помисел старцеві, додав лише звичайне та недбале «Помолися за мене». Але сказав він це без щирої старанності. Після якогось часу довелося їм знову зустрітися. І один спитав іншого: - Коли ми зустрілися зі старцем, ти розповів йому той помисел, про який ти згадав, що хочеш сказати? - І допомогло тобі, що ти йому розповів? - Запитав той. – Так, – відповів перший брат. – За молитвами старця Бог мене зцілив. – А я, – сказав другий, – хоч і сповідував йому, зцілення не відчув. – А як ти просив старця? – спитав його перший. Другий відповів: – Я сказав йому: «Помолися за мене, у мене такий собі помисел». – А я, – сказав перший, – коли сповідався йому, обмочив ноги його сльозами, просив його помолитися за мене, і його молитвами Бог мене зцілив. Старець розповів нам це, коли навчав, що той, хто звертається до когось із Отців, повинен просити його старанно і всім серцем, немов Самого Бога, і тоді він досягне мети. А той, хто сповідається недбало чи спокушаючи його, не тільки не отримає користі, а й буде засуджений за це. 2 . Старець розповідав: одного разу один брат впав у тяжкий гріх і, розкаявшись, пішов сповідатися старцеві. Причому він розповів йому не сам гріх, а тільки помисел: мовляв, прийшов мені на думку такий помисел – чи є для мене порятунок? А старець був позбавлений дару міркування і відповів: На ці слова брат сказав: – Раз загинула моя душа, піду тоді я у світ. Але перед відходом спало йому на думку зайти до авви Силуана, який мав велику мірку, і розповісти йому цей помисел. Він прийшов до нього і теж розповів не саму справу, а лише помисел. А Отець відкрив уста і почав наводити йому з Писань про те, що немає осуду тим, хто тільки подумав. Коли брат це почув, він у душі набрався мужності і, знову знайшовши надію, розповів йому і про те, що було зроблено. Старець, коли дізнався про те, що була і дія, як добрий лікар, виліковував його душу Божественним Письмом і пояснив, що є покаяння всім тим, хто щиро звертається до Бога. Після цього був у того Батька мій авва. Той розповів йому про брата і додав: – А зараз цей брат, який колись зневірився і хотів іти у світ, – немов зірка серед братії. Він нам сказав це, даючи зрозуміти, яка велика небезпека в тому, щоб довіряти свої внутрішні помисли нерозважливим людям. Якщо розповість тобі хтось власні помисли, дивися, брате, як би від його слів не стурбували помисли і тебе, особливо якщо ще не зовсім здорово око твого розуму. І опинишся ти тоді немов керманич на кораблі в страшну бурю. Але ти маєш ще за першими словами здогадуватися про те, що слід, і відразу втішити скорботного, звернувшись до того, що ми прийняли від святих мужів або що випробували самі. Тому що Богові не хочеться, щоб люди падали один за одним, але Він хоче, щоб усі врятувалися. І ти сам, любий брате, відкривай свої думки не кожній людині, але тільки тим, про кого дізнався, що вони – духовні люди, не дивлячись на зовнішність і сивини. Тому що багато хто, за словами апостола, «має вигляд благочестя, а сили його відкинулися» (2Тим 3. 5). І Спаситель сказав: «Бережіться лжепророків, які приходять до вас в овечому одязі, а всередині суть вовки хижі. За їхніми плодами пізнаєте їх» (Мт 7, 15–16). Тому потрібно не дивитися на зовнішній вигляд - підступи лукавого різноманітні, - а звертати увагу на розсудливість того чи іншого. І якщо в кому виявиш плоди Духа, не приховуй від нього свої думки. А інакше ворог приховується в тобі, знайшовши якийсь затишний куточок, і штовхне тебе до загибелі. І коли почуєш гріхи брата, бійся, брате, принижувати його в серці своєму за те, що він робив подібне, але більше дивуйся його наверненню та сміливій сповіді. Тому що виявляти свої падіння перед духовними людьми є ознака виправлення життя, страху Божого, смиренномудрості та віри. І за це треба особливо дивуватися братові, наставляти його з усілякою смиренністю і «спостерігати», за словом апостола, «кожен за собою, щоб не бути досвідченим» (Гал 6, 1). І Бог через пророка Єзекіїля говорить: «І ти, сину людський, скажи синам народу твого: праведність праведника не врятує в день злочину його, і беззаконник за беззаконня своє не впаде в день навернення від беззаконня свого» (Єз 33.12). Якщо питаєш поради у старця про якийсь свій помисл, говори йому цей помисел відкрито і з усією сміливістю – якщо знаєш, що йому можна довіряти і він збереже в таємниці твої слова. А якщо з тобою хтось заговорить про помисли, які борють тебе, не слухай його, щоб не було в тобі сварки. Якщо брат повірить тобі як людині надійній свій гріх, нікому не говори його, бо це тобі смерть. А якщо питаєш старців про свої думки, то не питай після того, як уже зробив, а питай, коли помисел ще тільки боре тебе. І не будь лицеміром, не говори одне замість іншого або як би від імені іншого. Скажи правду і приготуй себе, щоб зробити, що тобі скажуть. А інакше ти обманюєш самого себе, а не старців, яких питаєш. І коли питаєш старців про лайку, слухай не ті помисли, які говорять у тобі і заглушають слова старця, але спершу помолися Богові: «Господи, сотвори зі мною милість і даруй моїм Отцям сказати мені волю Твою». А потім з вірою виконуй те, що тобі скажуть старці, і Бог подасть тобі спасіння. Якщо ти схильний до пристрастей, остерігайся того, щоб хтось повіряв тобі свої пристрасні помисли. Це буде згубно для твоєї душі. І не відкривай перед усіма свої думки, щоб не дати привід до спокуси твоїм Батькам і щоб благодать Божа покривала тебе. Коли ми обходили святих отців у Скиту, зайшли ми й до авви Мойсея. То був чоловік високої чесноти, мудрий у божественному. Прийшовши до нього, після багатьох інших корисних бесід ми поставили питання і про одкровення помислів. Ми питали, що робити, тому що часто духовники, вислухавши помисли братів, не тільки не зцілюють їх, але засуджують і впадають у розпач. Це призводить до того, що інші соромляться і мовчать. Самі ми знали про такий випадок у Сирії. Один із братів розповів комусь із тамтешніх старців свої думки: просто і щиро, не соромлячись, оголив таємниці свого серця. А той, тільки-но почув, був у нестямі і обрушився на брата з докорами: як, мовляв, йому могло спасти на думку таке безбожність. Багато хто почув про це і стали соромитися відкривати свої думки старцям. Авва Мойсей у відповідь сказав нам: – Добре, чадо, не приховувати своїх помислів від Отців, але сповідувати їх вільно та відверто. І не слухати своєї думки, а не роздумуючи довіряти себе досвіду Отців. Однак «таємна серця» слід довіряти старцям духовним, розважливим і тим, кого багато хто знає, – не першому зустрічному і не тому, хто старець лише за віком. Тому що багато хто дивиться тільки на вік та на зовнішній вигляд, відкриває свої помисли, а потім замість зцілення впадає у відчай – через недосвідченість тих, хто їх вислухав. Був один брат, дуже ревний. Його турбував біс розпусти. Він пішов до якогось старця і сповідав йому свої думки. Той не мав досвіду і, як тільки почув, розсердився: називав брата нещасним і сказав, що той недостойний чернечого образу, якщо приймає такі думки. Почувши це, брат впав у розпач. Він залишив місце, де жив, і пішов у світ. Але Божим промислом зустрів його авва Аполлос, а той був найдосвідченішим зі старців. Авва помітив, що брат похмурий і збентежений. Він питає його: - Чому ти такий сумний, брате? Брат був такий пригнічений, що нічого не міг відповісти. Але старець умовляв брата розповісти йому, чому він такий сумний. Тоді брат розповів про своє горе. - Мене, - сказав він, - турбують думки розпусти, я пішов і розповів старцеві. А він каже, що мені більше немає надії на порятунок. Ось я махнув рукою на все і йду тепер у світ. Почувши це, батько Аполлос почав його втішати і вмовляти: - Не треба дивуватися, чадо, і не впадай у відчай. Я в якому вже віці, зовсім старий, а як мене турбують ці помисли! Не падай духом від цієї спокуси. Його лікує не так людська праця, як людинолюбство Христове. Ти тільки зроби мені милість сьогодні – повернися до себе в келію. Брат так і вчинив. Авва Аполлос провів його до келії, потім пішов до того старця, який відкинув брата. Став він за келією старця і почав зі сльозами молитися Богові: «Господи, Ти що все влаштовуєш на краще і допускаєш нам спокуси заради нашої користі, почуй мене, і нехай обернеться лайка брата на цього старця. Нехай хоч у старості і на власному досвіді він пізнає те, чого не міг навчитися весь цей час: що треба співчувати тим, хто має духовну боротьбу». Помолився він і бачить, як навпроти келії стоїть ефіоп та пускає стріли у старця. Старець одразу схопився і почав блукати по келії, як п'яний. Але довго він стерпіти не зміг, вийшов із келії і тією ж дорогою, що й молодою, попрямував у світ. Авва Аполлос помітив, що той іде і все зрозумів. Він обігнав його іншою дорогою, вийшов назустріч і каже: - Ти куди йдеш? І чому це у тебе такий збентежений вигляд? А той відчув, що святому вже відкрито про нього, і з сорому не міг нічого відповісти. Тоді авва Аполлос сказав йому: - Повертайся в свою келію і надалі знай свою неміч. Пам'ятай, що диявол або не помічав тебе, або зневажав, тому ти й не був удостоєний боротьби з ним. Навіть одного дня ти не міг знести його нападу! І це трапилося з тобою за те, що ти прийняв молодого брата, у якого була боротьба із спільним ворогом, але замість того, щоб зміцнити його на подвиг, ти впав у відчай. Не згадав ти ні про мудрий вислів: «Рятуй взятих на смерть, і невже відмовишся від приречених на вбивство?» (Приповістей 24. 11); ні про притчу Спасителя: «Трості надломленої не переломить, і льону, що куриться, не погасить» (Іс 42, 3). Ніхто не міг би знести напад ворога або згасити запалення природи, якби не захищала людську неміч Божа благодать. Ось це Божественне домобудівництво на нас і здійснилося. Тому звернемося до Бога із спільною молитвою, щоб Він відвів ту скорботу, яку попустив тобі. «Бо Він завдає ран і Сам обв'язує їх; Він вражає і Його ж руки лікують» (Йов 5. 18). «Він убиває і оживляє, зводить у пекло і зводить» (1Цар 2. 6). Сказавши це, він помолився і одразу позбавив старця лайки. Насамкінець він радив йому просити у Бога дати йому «мову мудрих», щоб вона «могла словом підкріплювати знемагаючого» (Іс.50,4). З цього, – продовжив авва Мойсей, – можна бачити, що немає іншого твердого шляху спасіння, крім того, щоб сповідувати свої помисли досвідченим Батькам. Від них потрібно отримувати повчання в чесноті і не довірятися своїй волі та своєму судженню. Але якщо іноді й зустрічається старець або хтось інший простодушний і невмілий – це зовсім не означає, що треба приховувати свої думки від досвідчених Батьків і не говорити їм. Не варто через кількох недосвідчених людей втрачати довіру до всіх та всіх уникати. Як і з тілесним лікарем, спершу треба переконатися, чи він обізнаний, а потім уже показувати йому душевні рани. І не відмовлятися від ліків, а приймати їх із вдячністю, навіть коли це боляче. – Скажи мені, отче, кого потрібно питати про помисли і чи потрібно після цього запитувати когось іншого? - Запитувати потрібно того, кому ти довіряєш і знаєш, що він може винести ці помисли. У цьому вір йому як Самому Богові. А питати іншого про той самий помисл – це від зневіри та спокуси. Якщо є в тебе те, що Бог сказав через Свого святого, то що за потреба спокушати Бога, питаючи когось ще? 2 . - А якщо, - запитав брат, - відповідь про помисл уже дано, а помисел продовжує турбувати, що тоді думати чи робити? – Якщо, – відповів старець, – помисел продовжує турбувати навіть після відповіді Батька, то це не випадково. Очевидно, той, хто питав, невірно чи неточно виконав те, що йому сказали. Потрібно виправити помилку та виконати, що було наказано. Бо не бреше Бог, що говорить через святих Своїх. 3 . — Отже, — сказав брат, — те саме питання треба ставити одному старцеві чи ні? Бо пам'ятаю, отче, як одного разу я запитав про один помисл, і старець сказав мені не робити того. Після цього я знову спитав про це і він мені сказав робити саме те, що раніше казав не робити. Чому так? - Брате, - відповів старець, - «долі Божі безодня багато» (Пс 35. 7). Однак знай, що іноді Бог дає відповідь через того, хто спитав, хто говорить по серцю. Це для того, щоб або спокусити того, хто запитав, або тому, що серце того, хто спитав, змінилося і воно вимагає іншої відповіді. Іншими словами, люди змінюються, залишаючись у тих самих умовах, і це через них Бог говорить через Свого святого інакше. Так, Він сказав через Ісаю цареві Єзекії: «Зроби заповіт для дому твого, бо ти помреш» (Іс 38, 1). Серце царя змінилося, і він засмутився. І тому Бог знову через Ісаю сказав йому: «Ось, Я додам до твоїх днів п'ятнадцять років» (Іс 38. 5). А якби Він сказав через іншого пророка, то в цьому була б спокуса: мовляв, святі, а кажуть різне. Ось і через Йону Він, знову ж таки, сказав до серця мешканців Ніневії: «Через три дні знищу місто» (Іон.3.4). А коли їхнє серце звернулося до покаяння, Бог явив Своє велике людинолюбство і зглянувся над містом – адже їхнє серце звернулося на добро. Тому не треба ніколи питати те саме в різних святих, а якщо виникне потреба, то треба запитати знову у того ж. І якщо буде на те причина і змінить Господь відповідь, то це станеться через ту саму людину і не буде спокусою. 4 . - А якщо, - запитав брат, - я вже отримаю відповідь Отця про щось, піду, і виявиться, що справа не така, як казав старець? Що думати і як вчинити у такому разі? - Це питання, - відповів старець, - у чомусь схожий на попередній. Слухай, що робити. Ти, отже, отримав відповідь на запитання – мовляв, зроби так – і виявилося інакше? По-перше, ти маєш дослідити себе: може, серце твоє поставилося до справи упереджено і з насолодою? Скажімо, ти не зраджував усе на Божу волю, а тому Бог не попустив виповнитися відповіді старця. Якщо так, то знай, що причина в тобі самому, і потрібно не шукати її у відповіді старця, а докоряти себе самому. Єлисей з вірою послав свого учня воскресити мертвого, але мертвий не воскрес. Тут причина не в тому, хто надіслав, а в посланому. А якщо не так, то як же сам Єлисей потім воскресив цього мертвого (4Цар.4, 29–36)? - Так, що - продовжив старець, - спочатку зроби все, що можеш, щоб виконати пораду, яку дано. Але якщо, попри твої зусилля, справа все одно йде не так, як тобі сказали, то знай, що тут щось змінилося. Може, ти ставився до справи упереджено, як я вже сказав тобі. А може, змінилися ті обставини, про які ти запитував, або та особа, якої це стосується. Тоді і Бог змінює Своє промову, як із Єзекією та ніневітянами. Тому, якщо той, кого ти запитав, тілом далекий від тебе і ти не можеш знову спитати його, помолися Богу, назви цього старця і скажи: «Боже такого, не дай мені спокуситись своєю волею і відповіддю раба Твого і зрозумій мене, що мені робити?» І як Він зрозуміє тебе, так і роби. При цьому вір, що Бог через Свого святого говорив тобі і керує тобою, і знай, що, мабуть, щось змінилося, а тому і Бог змінив Свою відповідь. – А скільки разів, мій пане, треба молитися, щоб Господь надумав про це? – Коли не можеш спитати старця, у кожній справі треба молитися тричі. Потім слід розглянути, куди, хоч би на волосся, хилиться серце, і так і вчинити. Тому що це Боже розуміння, і воно завжди з'являється в серці. 6 . – А як треба молитися тричі, – знову запитав брат, – у різний час чи одразу? Адже буває, що справа спішна. – Якщо час дозволяє, – відповів старець, – то тричі протягом трьох днів. Але якщо, як у час, коли був відданий Спаситель, справа не терпить зовсім (а таке буває вкрай рідко), то хай буде тобі прикладом Сам Христос. Він «відійшов знову і помолився втретє, сказавши те саме слово» (Мт 26, 44). Правда, як здається, Він не був почутий, бо мало відбутися домобудівництво. Але цим Він вчить нас не журитися, коли молимося і Господь не чує нас. Він і Сам краще за нас знає, що нам на користь. А ми не будемо забувати дякувати Йому – і спасемося. 7 . – А якщо, – спитав брат, – не приходить одразу після молитви, що тоді робити? Адже якщо причина не в мені і від мене це приховано, як це зрозуміти? – Якщо, – відповів старець, – помолишся три рази і не прийдеш на розум, то знай, що вина в тобі самому. І навіть якщо гріх твій не видно – докоряй собі самому, і Господь змилуеться над тобою. – Коли запитуєш Отців і отримуєш відповіді, їх треба виконувати? – Не всі, а ті, що тобі даються як заповідь, – відповів старець. – Тому що одна справа просто порада щодо Бога, а інша – заповідь. Порада – це сповіщення без особливої ​​потреби, він прямо вказує людині шлях життя. А заповідь накладається, як ярмо: тут потрібна праця та зусилля. 9 . - Ти мені сказав, отче, - продовжив брат, - про різницю між заповіддю та порадою по Богу. Поясни тепер докладніше, які ознаки та відмінності того й іншого та які в обох властивості. – Скажімо, – відповів старець, – ти приходиш до духовного отця запитати про щось, але не для того, щоб прийняти заповідь, а щоб почути відповідь по Богу. Якщо він сказав тобі, як треба вчинити, то, звичайно, ти маєш дотриматись і цього. Навіть якщо виконуватимеш і вразить тебе через це якась скорбота, не бентежся: все це на твою користь. Але якщо й не захочеш виконати, що тобі сказали, не думаю, що цим ти порушив заповідь. Ти ж і не сприймав це як заповідь. Просто ти вважав за краще не побачити своєї користі, і ти повинен за це зневажати себе. Тому що треба вірити, що все, що виходить із вуст святих, на користь тим, хто слухає. - Те саме, - продовжив старець, - якщо ти взагалі не питав, а старець сказав тобі сам, своїм розумом, що перебуває в Богу. Іноді буває так. Наприклад, один із братів якось збирався піти в місто, а старець сам від себе сказав йому: «Якщо підеш, впадеш у розпусту». Він не послухав, пішов і впав. Але якщо ти запитуєш про щось особливо, щоб взяти заповідь, ти повинен покласти уклін. Потім ти береш благословення у того, хто дає цю заповідь, і кажеш йому: «Благослови, отче, і мене на цю заповідь і помолися, щоб я її зберіг». І пам'ятай, брате, що той, хто дає тобі заповідь, дає її не просто так, а допомагає тобі клопотанням та молитвами, щоб ти міг зберегти її. Якщо ти за якимось затьмаренням не поклав йому уклін, щоб узяти благословення, то не думай, що заповідь недійсна. Вона вже дана, просто ти прийняв її не так, як личить. Тому, якщо зможеш, якнайшвидше повернися і з поклоном знову попроси благословення. А якщо немає можливості це зробити, то вважай, що ти прийняв заповідь з недбалістю. 10 . - А якщо, - запитав брат, - я поставлю питання, щоб взяти заповідь, а у старця немає наміру дати мені заповідь і він відповість мені просто настановою? Або, навпаки, я питаю не для того, щоби взяти заповідь, а він дає її. Чи вважається це заповіддю і чи потрібно її дотримуватися? Тому що є і церковні канони, і слова Отців у книгах. Їх теж треба неодмінно дотримуватись, як і заповідь? - Якщо ти спитав старця, а в нього не було наміру давати тобі заповідь, то це не вважається заповіддю, навіть якщо ти просив її. А якщо він наважився дати тобі заповідь, хоча ти й не просив її, то це заповідь, і її треба зберегти. Заповіддю слід вважати і те, про що вчать догматичні правила, а також судження Отців, які винесені офіційно. Але приймати це потрібно не відразу, а після того, як спитаєш у Батьків і старців і вони підтвердять твій задум. Адже сам ти не завжди можеш правильно витлумачити зміст написаного, а отже, слід запитувати старців. І що вони тобі дадуть відповідь, то й слід виконувати і непорушно зберігати все почуте, за допомогою Людинолюбця Господа, молитвами святих, амінь. 11 . – А якщо, – спитав брат, – чи станеться спокуса і я порушу заповідь? - Якщо ти візьмеш заповідь у когось зі святих, - відповів старець, - і порушиш її, не бентежся і не впадай у відчай, що не зберіг її. Згадай того, хто сказав: «Сім разів упаде праведник і стане» (Припов. 24, 16). Згадай, що й Господь говорив Петру до сімдесяти разів прощати братові своєму (Мт. 18, 22). Якщо Він і людям наказав стільки прощати, то зробить так і Сам. У Ньому є надлишок будь-якого милосердя, і Він перемагає все. Він безперестанку кричить через пророка: «Зверніться до мене, і я звернуся до вас» (Зах 1. 3), бо Я милостивий і не хочу смерті грішника», – і далі. Як порушення заповіді скасовує її, так покаяння знову повертає їй силу. Але, знаючи це, дивись, не стань недбайливим і легковажним – це дуже небезпечно. Не зневажай заповіддю навіть у тому, що здається несуттєвим. Якщо станеться якась недбалість, постарайся її виправити. Знай, що від легковажності у малому приходять до великих падінь. 12 . - Помисел вселяє мені, - сказав брат, - не питати святих: адже я можу дізнатися відповідь, але з моєї немочі знехтувати їх і згрішити. - Цей помисел, - відповів старець, - найстрашніший і згубніший, не приймай його. Якщо хтось знає і згрішить, він завжди буде засуджувати себе. А якщо хтось згрішить не знаючи, він ніколи не засуджуватиме себе і його пристрасті залишаться без зцілення. Диявол вселяє такі помисли, щоб людина залишилася невиліковною. Тому, коли помисел вселяє тобі, що ти не зможеш виконати відповідь старця по немочі, ти спитай ось як: «Отче, я хочу зробити те - скажи мені, що для мене корисно? Я знаю, що навіть якщо ти скажеш мені, я все одно не зможу виконати сказане. Але я хочу це знати, аби принижувати себе за те, що знехтував своєю користю». І це буде тобі на смирення. Господь нехай просвітить твоє серце, щоб слухати та виконувати, молитвами святих, амінь. 13 . – Скажи мені, батьку, – запитав брат, – чому, коли помисли обтяжують мене, але я прошу у старців молитов і слухаю їхні слова, тут же заспокоюється моя душа? – Коли буває буря і хвилі кидають корабель убік, – відповів старець, – якщо є в нього керманич, то цією від Бога мудрістю він рятує корабель. І якщо корабель рятується, то радіє і той, хто пливе на ньому. Хворого тішить навіть спогад про лікаря, не кажучи про лікарську допомогу. І якщо мандрівник потрапить у розбійницьку засідку, лише крики стражників підбадьорять його, а тим більше їх появу. Але якщо це так, то яку ж радість і спокій може дати відповідь Отців кожному, хто його слухає! Особливо якщо відповідь поєднана з теплою молитвою до Бога. Сам Господь сказав: «Моліться один за одного, щоб зцілитись» (Як 5. 16). Батьки беруть на себе страждання свого ближнього і з гарячими сльозами волають до Свого Владики Ісуса: «Наставнику, спаси, гинемо!» (СР: Лк 8. 24) – Якщо, – продовжив старець, – «багато може молитва праведного» (Як 5. 16), як це сказано в Писанні, то треба без вагань просити праведних молитися за нас. Нехай навіть самі ми не гідні, але добрий Владика прийме клопотання Своїх рабів, як Він уже не раз робив, і помилує нас. Бо Господь, як сказано, «волю тих, хто боїться Його створить», - і інше (Пс 144. 19). І ще: «Возкликаючи праведності, і Господь почує їх» (Пс 33, 18). Часто, брат, розбійники тікають, почувши лише голос когось сильніший. Так і уявні розбійники, коли чують тих, хто перевершує їх силою Духа, бояться і біжать у страху. Тому що цим людям сказав Ісус, їх Владика і Заступник: «Будьте мужні: Я переміг світ» (Ін 16. 33). І ще: «Це даю вам владу наступати на змій та скорпіонів і на всю силу ворожнечу, і ніщо не зашкодить вам» (Лк 10, 19). Тож, – закінчив він, – проситимемо святих молитися за нас і будемо довіряти себе їхньому заступництву. Це приносить велику користь. 1 . Авва Пімен сказав: "У кому не впевнене твоє серце - тому не довіряй своїх помислів". 2 . Один брат упав у тяжкий гріх і прийшов до авви Лота. Він був у страшному сум'ятті: то входив, то виходив і ніяк не міг сісти. - Що з тобою, брате? - Запитав його старець. - Я зробив тяжкий гріх, - відповів брат, - і не можу його розповісти. – Сповідай його мені, – каже йому старець, – і на мені він буде. Тоді брат, упавши на землю, сказав: - Я впав у блуд, а після того, як це сталося, приніс жертву богам. Старець простяг руку і підняв його. – Дерзай, – каже він йому, – є тобі покаяння. Іди, залишайся в печері і постись по два дні, а я понесу гріх нарівні з тобою. Брат пішов і зробив, як йому наказав старець. Коли минуло три тижні, старцеві було одкровення, що Бог прийняв його молитву і покаяння брата і відпустив йому цей гріх. Тоді він покликав брата і сповістив йому про милість Божу. І брат залишився в послуху у старця аж до його смерті. 3 . Прийшов брат до авви Пімена та й каже йому: - Що мені робити, отче? Мене турбує пристрасть розпусти. Я пішов до авви Івістіону, а він сказав мені: Ти не повинен допускати її залишатися в тобі. - Авва Івістіон перебуває горе, разом з ангелами, і не бачить, що ти і я залишаємося в розпусті. Тому знай: якщо чернець буде помірним на черево і на мову і пам'ятатиме, що він мандрівник, – будь певен, він не помре. 4 . Одного брата бентежила пристрасть розпусти, і він пішов до одного великого старця. Він сповідував йому помисел і просив старця молитися за нього. Старець помолився за нього Богові. Брат повернувся і знову збентежився. Тоді він знову прийшов до старця, сповідався і знову почав просити старця помолитися за нього. Той погодився і почав благати Бога: «Господи, відкрий мені, як живе цей брат і звідки це збентеження. Тому що я просив Тебе, але йому не було полегшення». І Бог відкрив йому життя брата. Він побачив, як той перебуває в келії, і дух розпусти був біля нього. А поруч стояв ангел Господній, якого було послано йому на допомогу. І ангел гнівався на брата за те, що той не звертався до Бога, щоб боротися з помислами молитвою, але насолоджувався помислами і весь свій розум зрадив диявола. Тут старець зрозумів, що винний сам брат. І він відповів братові: - Ти сам винен у тому, що лайка не залишає тебе. Тому що ти приймаєш помисли і насолоджуєшся ними. Потім він навчив його, як слід боротися з помислами, відбиваючи їх молитвою. Молитви і повчання старця протверезили брата, і він знайшов заспокоєння від лайки. 5 . Одного брата борола пристрасть розпусти. Він пішов до старця попросив його помолитися за себе, щоб затихла в ньому лайка. Той погодився. Сім днів старець молився за брата. На сьомий день він спитав брата: - Погано, - відповів брат. - Я зовсім не відчув полегшення. Почувши це, старець здивувався. І почав просити Бога відкрити йому, чому братові не було полегшення. І тоді з'явився йому вночі сатана і каже: - Можеш повірити мені, старцю, з самого першого дня, як ти почав молитися Богу, я залишив його. Але в нього є свій власний біс і власна лайка – від свого обжерливості. Мене навіть близько немає, коли в нього лайка. Він сам із собою бореться: багато їсть, п'є та спить до насичення, а то й понад те. – Якщо прийде до мене скорбота і не буде нікого, кому я довіряв би, щоб відкрити йому це, що мені робити? – Вірю моєму Богу, – відповів старець, – що Він пошле Свою благодать і допоможе тобі, якщо ти дійсно проситимеш Його. Бо був тут у скиті один подвижник; він щось почув від когось, і його охопили думки. А оскільки він нікому не міг їх відкрити, тому що ні в кому не був упевнений, то зібрав свої речі, щоб віддалитися. І тут з'явилася йому благодать Божа в образі діви і попросила його: «Нікуди не ходи, краще залишися тут зі мною. І знай, що немає нічого поганого у тому, що ти почув». Той послухався і лишився – і зараз серце його зцілилося. - Чи потрібно питати старців про всі думки, що з'являються в серці? – Запитувати треба не про всі помисли, що з'являються, бо вони короткочасні, – а лише про ті, що залишаються і продовжують лайку. Людина, яку багато хто лає, нехтує лайкою і не звертає на неї уваги. Але якщо хтось йому надто докучатиме або накинеться на нього, то поскаржиться на кривдника правителю: прийде до правителя і подасть звинувачення на того, хто напав. Так само і з помислами: старцям треба відкривати лише ті з них, які воюють із тобою чи затримуються надовго. — А чому, — спитав брат, — трапляється так, що коли запитаю, потім засуджую інших? – Засуджувати інших, – відповів старець, – навіть після того, як поставлено запитання, тобі трапляється тому, що не померло в тобі виправдання. Засуди себе, і осуд інших залишить тебе. Розділ 22. Про те, що слід уникати метушні і тих людей, хто неуважний до свого духовного життя, а також про те, що бажаючому врятуватися треба відійти від мирських справ 1. З Паладію, до Лавсу Препозиту Уникай, наскільки можливо, спілкування з людьми марними, якби вони були навіть ченці (а тим більше, якщо це мирські), – з тими, хто надмірно прикрашає себе, хто шкодить своїм лицемірством! Нехай їх сива голова і зморшки обличчя говорять про глибокої старості, нехай немає нічого поганого в їхньому поводженні. Але навіть те, що здається нікчемним, вразить тебе: ослабне твій розум, і ти станеш звеличуватись і глузувати з них. Так ти впадеш у гордість, а це зашкодить тобі. На околицях Нурсії жив один диякон. Якось він прийшов до чоловіка Божого, подвижника Флорентія, який жив там на самоті. Диякон прийшов, щоб попросити його молитов. Але навколо келії святого він виявив безліч змій – вони кишали всюди. Уражений диякон закричав: А сталося так, що погода була напрочуд ясна. Флорінтій вийшов з келії і побачив безліч змій. Він підняв очі й руки до неба і почав молитися Богові, щоб Господь, як Він Сам розповідає, визволив від цієї напасті. І тільки-но він помолився, як прогримів грім – і цей грім побив усіх змій. Флорентій побачив, що всі змії мертві, і каже: – Ось, Господи, Ти їх убив, а хто ж їх тепер забере звідси? І відразу за його словами злетілися птахи - числом їх було стільки, скільки вбитих змій. Вони забрали змій і кинули їх вдалині, повністю очистивши все те місце. Петро. Яка ж сила і праведність були у цього чоловіка, якщо на його прохання всесильний Бог так скоро прийшов до нього на допомогу? Григорій. Чистота і незлобність серця, Петро, ​​можуть багато в Того, Хто Один лише чистий і незлобивий. Його служителі далекі від земного, і їм не властиво говорити порожнє: вони не дозволяють, щоб їхній розум розсіювався в пустослів'ї. Вони прагнуть уподібнитись Богові в Його чистоті та незлобності – і Бог завжди готовий почути їх перш за інших. Ми ж перебуваємо в мирській товкотнечі, часто ведемо промови пусті, а іноді й шкідливі. І що ближче наші уста до світу, то далі вони від всесильного Бога. Безперервне спілкування з мирськими людьми зводить багатьох із нас. Тому вірно докоряв себе пророк Ісайя, коли явився йому Цар і Господь Саваот: «Горе мені! Загинув я! Бо я людина з нечистими устами» (Іс 6, 5). А чому його уста нечисті, він пояснив сам, додавши: «І живу серед народу також із нечистими вустами». Страждаючи від нечистоти власних уст, пророк вказав, звідки вона в нього: він засвідчив, що живе серед народу з нечистими устами. Розум не може не осквернитися від розмов мирських людей. Спадаючи до спілкування з ними, ми потроху звикаємо до цього спілкування, а воно нам не личить. Зрештою, ми вже охоче продовжуємо і навіть не думаємо уникати цього: нами опановує сила звички. Так ми переходимо від порожнього до шкідливого, від легковажності до гріха. І надалі Бог уже не чує прохань з наших вуст – у міру того, як їх оскверняють пусті розмови. Написано, що не буде почуто молитви того, «хто відхиляє вухо своє від слухання закону» (Припов. 28.9). І що дивного, якщо Господь не скоро чує наші прохання? Ми самі або надто пізно, або зовсім не слухаємо Його наказів. А Флорентій незабаром виконував Господні заповіді – і не дивно, що він незабаром був почутий у своїй молитві. 3. З житія святого Антонія Святий Антоній дуже любив жити на горі. Втім, якось він був змушений спуститися вниз заради тих, кому це було необхідно, і заради місцевого воєначальника, який багато разів просив його про це. Він прийшов, сказав невелике повчання про порятунок і про те, що йому потрібно, а потім зібрався назад. У цьому правитель попросив його затриматися. Але Антоній сказав, що не може залишитися з ними і підкріпив свої слова вдалим прикладом: - Як риби гинуть, залишаючись на суші, так гинуть і ті ченці, хто довго лишається і живе поряд з вами. Тому що рибі потрібно жити у воді, а нам - йти в гори, або ж ми втратимо тверезість душі. 1 . Брат поспішав у місто і попросив старця помолитись. Старець відповів: «Не поспішай у місто, але поспішай із міста – і врятуєшся». 2 . Якось авва Іван збирав урожай і почув, як один брат сказав своєму учневі з роздратуванням: І авва тут же залишив жнива і пішов. 3 . Учні авви Євлогія розповідали: «Якось послав нас старець до Олександрії продати рукоділля і дав нам заповідь не бути там більше трьох днів. — А проведете там більше трьох днів,— сказав він,— я невинний у вашому гріху! – Як же, – спитали ми, – ченці живуть у містах та селах, з ранку до вечора звертаються серед мирських людей – і їм не шкодить? - Вірте мені, чадо, - відповів він. - Коли я постригся, я провів тридцять вісім років, не виходячи зі Скита. А потім разом з аввою Даниїлом ми прийшли до Олександрії, до папи Євсевія, з якоїсь справи. Коли ми увійшли до міста, ми зустріли багато ченців. І я побачив внутрішнім зором, як одних із них клюють ворони, а інших обіймають голі жінки і щось шепочуть їм на вухо. Інші були оголені і хлопці давали їм ляпаси і бруднили їх людськими нечистотами. А в когось із них були в руках ножі, і вони різали людське м'ясо і давали ченцям їсти. І я зрозумів: який хтось із ченців пристрастю був вражений, такі біси і супроводжували його і розмовляли з ним у помислах. Ось чому, браття, я не хочу, щоб ви довго були в місті, щоб не турбували вас ні подібні помисли, ні тим більше самі біси». Братиє, ви знаєте, що, коли ми прийшли в монастир, ми зреклися світу і будь-якої пристрасті до нього. То чому ж нас знову тягне до світу, до життєвих опіків і суєти, якщо ми померли для цього? Дозволено шукати їжу - не насолоду. З Божою допомогою на тілесні потреби нам вистачить і власних рук. Тому бігтимемо світу і того, що в ньому. Навіть наближатися до нього не будемо, щоб не порушити нам обітниці. Бо, як сказано в Писанні, «ніякий воїн не пов'язує себе життєвими справами, щоб догодити воєначальникові» (2Тим 2. 4). А ще сказано: «Займалися працею та роботою ніч і день, щоб не обтяжити когось із вас» (2Фес 3. 8). Ми не можемо гідно протистояти помислам пристрастей і світським образам, навіть коли залишаємося в келії і мовчимо. Тим легше нас буде полонити, коли ми вриваємося в осередок ворожої армії! Втім, якщо ти приходиш у місто чи село за потребою і з дозволу ігумена, тобі нема чим дорікнути, якщо ти робиш те, що тобі наказали, зі страхом Божим. Тому що є й такі, хто під приводом слухняності прагнуть задовольняти бажання своїх старих природи. Але ти будь мудрий і дивися, як би тобі замість золота та срібла не отримати в нагороду бруд та сміття, а замість послуху не впасти в послух. Що було на користь супутникам Ісуса Навина та Халева з того, що їх послали оглянути землю? Бо вони не зберегли істини, але повернувшись, сказали брехню і відвернули серця Ізраїлевих синів від Господа! Зрозуміло, що це було скоріше слухняністю, ніж слухняністю, тому вони й загинули разом з рештою народу. Отже, якщо тебе пошлють на послух, роби те, що тобі наказано, зі страхом Божим, начебто сам Бог дивиться на те, що ти робиш. Нічого не роби, не додай і не забирай за власним бажанням, але в усьому роби так, щоб мати на увазі мету та бажання того, хто наказав тобі. Тоді ти здобудеш багату і щедру винагороду за свою слухняність. Знай, брате, що той, хто любить спілкуватися з мирськими, не зненавидів світ. Як той, хто роздмухує вугілля багаття, піднімає велике полум'я, так і бесіди зі світськими піднімають пристрасті в серці ченця. Воістину добре і дуже корисно, брате, уникати недоречних розмов із мирськими і віддалятися від тієї шкоди, яка в них. Тому що люди мирські міркують про справи цього віку: розум від цього слабшає, стає нездатним до духовного діяння і втрачає прагнення до подвигу. А коли вони підуть, він починає залишати правило. Ось чому подвижники бігли в пустелі: щоб уникнути всього цього і безперешкодно співбесідувати з Богом. Коли дівчина остерігається з'являтися на вулиці, про неї мріє багато хто з зовні. Але якщо вона вийде, то сподобається аж ніяк не всім, а багато хто навіть стане її засуджувати. Так само і чернець: коли він живе далеко від людей, залишаючись наодинці з собою і з Богом, і не бере участі в суспільних справах, він гідний честі перед Богом і ангелами, а тим більше перед людьми. Але тільки він зійде з висоти споглядання і богоугодного життя і зануриться в життєвих турботах і бесідах - відразу стає неугодним Богу і гідним зневаги у людей. Ось чому нам корисно тікати від мирських людей, ухилятися від їхніх шкідливих розмов і ховатися в келії, і так ми врятуємося «акі сарна від тіне і як птах від мережі» (Припов. 6. 5). Тому що для тих, хто бажає врятуватися, мирські розмови – справжні мережі та мережа. Вони марні і багатослівні, займають розум і відволікають його від дорогоцінного спілкування з Богом і прагнення до Нього, а крім того, своєю марнотою захоплюють нас у порожню балаканину. Та й що спільного у нас із зовнішнім світом та його справами, що ми всі хочемо більше дізнатися про це? Адже монах, після того як він зрікся світу і схилив свою шию під легке ярмо Господнє вже не належить собі. Постійно і неухильно він прагне обробляти землю смиренномудрості, щоб кинуте в неї божественне насіння росло і зрошувалося небесним і живоносним Духом. А коли Дух напоює душу, вона радіє і в ній проростають богоугодні помисли. І той, хто бажає проводити життя в безмовності і постійно безтурботним розумом співбесідувати з Богом, не повинен ні спілкуватися з багатьма людьми, ні часто виходити з келії. Але якщо іноді необхідно поговорити – з духовними отцями, з братами, які теж подвизаються, або з іншими ченцями, які потребують годування, то треба з ними зустрітися. Тому що така бесіда також вважається богослов'ям і завжди або дає користь, або принесе її надалі. А якщо прийдуть до нас за духовною опікою миряни, то дамо їм настанову, в небагатьох словах і приправлену божественною сіллю, а потім попрощаємось. Тому що більше навчання їм буде від духовного небагатослів'я, ніж від довгих мирських розмов. Особливо слід допомагати їм молитвою і вчити чесноти на ділі. Добре, звичайно, допомагати словом тим, хто питає. Але набагато краще, надати їм допомогу молитвою та власною чеснотою. Якщо хтось каже тобі щось шкідливе – не слухай цього. І не варто соромитися перед ним, чи шкодувати його, чи просто терпіти це, говорячи собі, що, мовляв, у серці я цього не приймаю. Не кажи так. Адже ти не вищий за первонародженого Адама, якого Бог створив власною рукою, – а йому злі промови не несли користі. Тому біжи і не слухай. І дивись за тим, чи хочеться тобі дізнатися про сказане, навіть якщо ти тілом тікаєш від нього. Бо якщо й почуєш хоч півслова, то біси одразу скористаються тим із сказаного, що ти чув, і умертвлять твою душу. Тому якщо тікаєш, то тікай ​​до кінця. Не бажай слухати про погані вчинки інших. Тому що коли є таке прагнення, то в душі відображаються образи цих вчинків. І коли чуєш лихослів'я, гнівайся не на того, хто говорив, а на себе самого. Бо якщо вести зли, то злий і той, хто їх передав. Біжи від користолюбців і від корисливості, але віддаляйся і від тих, хто живе в розкоші, і від самої розкоші. Біжи від розпутників та від розпусти. Адже якщо навіть легкий спогад про сказане бентежить розум, то тим більше – бачити це чи спілкуватися з такими людьми! Але будь з тими, хто має смиренність, і навчайся в них. Адже навіть спогад про це приносить користь, то тим більше повчання з їхніх власних вуст. Якось прийшли до авви Макарія семеро братів з Олександрії, щоб спокусити його, і запитали: - Скажи нам, отче, як урятуватися? – Брати, – сказав старець, зітхнувши. – Кожен із нас знає, як рятуватися, але ми не хочемо рятуватися. - Та ні, ми дуже хочемо врятуватися, - кажуть вони йому, - Але лукаві помисли не дають нам. Що нам робити? – Якщо ви ченці, – відповів їм старець, – то чому звертаєтесь серед мирських чи приходьте туди, де живуть мирські? Ті, хто зреклися світу, прийняли святий чернечий образ, але залишаються серед мирських, обманюють самих себе. Вся їхня праця даремна, і далекі вони від страху Божого. Тому що від мирських вони не мають нічого, окрім тілесного спокою. А де тіло отримує відпочинок, там не може залишатися страх Божий, тим більше у ченці. Адже чернець тому і називається ченцем, що вдень і вночі співбесідує з Богом, тільки про Нього одного думає і нічого не має на землі. І бути з мирськими або жити з ними чернець не може більше одного або, найбільше, два дні. Та й це за потребою, тому що він може жити, тільки продаючи своє рукоділля та купуючи все потрібне для життя. Потім він повинен з ревнощами повертатися в келію, і потім щиро каятися перед Богом у тому, що він провів ці один або два дні заради нагальних потреб. А той, хто робить інакше: часто приходить до мирських без будь-якої невідкладної потреби і просто щоб провести час, – взагалі не чернець, і ось що він отримує від життя у світі. Спочатку, коли він опиняється серед них, він стає поміркованим на мову, постить і упокорює себе – все це доти, доки про нього не дізнаються і не пошириться слава, що чернець такий – справжній раб Божий. І відразу ж сатана спонукає мирян нести йому вино, золото і все, що необхідно, і говорити про нього святою, святою. А той, коли чує це «святий», навіть якщо смиренний, – марнославиться. І тоді він починає сідати з ними, їсти, пити та відпочивати. І коли встає на псалмоспів, то підвищує голос, щоб миряни говорили, що, мовляв, монах такий молиться і пильнує, і хвалили його. Від похвал він пишається і надмається ще більше, і тут смиренність покидає його. Тоді, якщо хтось скаже йому грубе слово, він відповідає ще грубіше, і так гнів, що підігрівається пихою, росте в ньому. Та й бажання більше обплутує його, оскільки він часто бачить жінок і юнаків і чує світські промови. Тому він постійно впадає в перелюб і навіть не відчуває цього. Адже сказано, що «кожний, хто дивиться на жінку з пожадливістю, вже чинив перелюб з нею в своєму серці» (Мф.5. 28). Крім того, він намагається запасти все необхідне весь рік – на себе і на тих, хто приходить до нього. Потім подвоює запаси, нібито для більшої втіхи тих, хто приходить, а заради цього він збирає золото та срібло. І так він не припиняє посилювати своє становище, поки біси зовсім не глузують з нього і не видалять його від Бога, кинувши в безодню сріблолюбства. Бо, як сказав апостол, «корінь усіх лих є сріблолюбство» (1Тим 6. 10). І як землі далеко до неба, так сріблолюбному ченцю далеко до слави Божої. Немає більшого зла, ніж сріблолюбний чернець. Ченцю, який бере участь у мирських розмовах, треба звернутися до святих отців, якщо, звичайно, вони йому ще можуть допомогти. Бо хто допоможе тому, хто сам прирікає себе на загибель? Хіба ми не чули апостола Івана, який сказав: «Не любите миру, ні того, що у світі: хто любить світ, у тому немає любові Отців» (1Ін 2. 15)? І Яків, брат Господній, говорить: «Хто хоче бути другом світу, той стає ворогом для Бога» (Як 4. 4). Бо дружба зі світом є ворожнечею проти Бога. Тож будемо, браття, тікати від світу, як тікають від змії. Адже, якщо когось вкусить змія, він або вмирає, або ледве залишається живим. І нам краще мати одну лайку, а не безліч їх. Скажіть, браття: Батьки наші, де здобули чесноти, у світі чи в пустелі? Звичайно ж, у пустелі далеко від мирян. А як ми, будучи у світі, можемо здобути чесноту? Якщо ми не страждатимемо від голоду, спраги та холоду, віддалятимемося від усього мирського і не помремо для всіх плотських пожадань, то як житиме наша душа? Як ми досягнемо Царства Небесного? Навіть солдатів, якщо він не воюватиме і не переможе, а після цього ще й не дасть грошей, – не удостоїться почестей. А як удостоїмося Царства Небесного ми, якщо ми п'ємо, їмо та живемо серед мирських людей, як жили й до чернецтва? Монах, який тримає золото, срібло або якісь припаси, не вірить, що Бог, який живить звірів, китів і морську рибу, може просочити його. А якщо Він нам навіть хліба дати не може, то хіба може нам дарувати Своє Царство? То навіщо ми тоді страждаємо? Скажіть мені, брати, ангели на небесах зберігають золото та срібло чи славу Божу? А ми? Для чого ми зреклися світу: щоб збирати гроші та цінності чи щоб стати ангелами? Або вам не відомо, що кількість ангелів, що зникли з небес, повинні заповнити ченці? Про це свідчить і прийнятий нами образ, який ми називаємо англійською. 2 . Один брат спитав авву Пімена: - У мене є друзі, які мені шкодять. Що мені робити? - Яка людина, задихаючись на смертному ложі, думатиме про дружбу цього світу? Не наближайся та не спілкуйся з ними, і вони самі залишать тебе. 3 . Старець сказав: «Той, хто згрішив перед Богом, повинен розірвати будь-яке спілкування з людьми, доки не впевниться, що Бог став йому другом. Тому що людська любов перешкоджає Божій любові». 4 . Старець сказав: «Той, хто вмирає у місті, не чує ні його звуків, ні того, що в ньому відбувається, бо перебуває в іншому світі – там, куди не досягають міського галасу та криків. Так і чернець: як тільки він зрікся світу і прийняв чернечий спосіб життя, він повинен стати мертвим до будь-якої світської пристрасті, до клопотів і страждань цього суєтного і душевного життя і відійти від усього цього. А якщо він і після прийняття обітниць не залишив своє рідне місце і живе серед колишніх тривожень – він подібний до мертвого тіла: воно лежить у домі і вже смердить, тож хто не відчує запах – відходить від нього подалі». 5 . Той самий старець сказав: «Несолоне м'ясо, якщо його не посолити, загниває і починає смердіти, так що всі, хто виявиться поряд, відвертають обличчя від смороду. При цьому заводяться в ньому черв'яки, повзають по ньому, гніздяться всередині нього і їм харчуються. А якщо посипати на нього сіль, то зникають черв'яки та припиняється неприємний запах, оскільки властивості солі згубні для того й іншого. Так само і чернець, коли він віддається життєвим турботам і мирським піклуванням. Якщо він не мовчить у своєму монастирі, не зміцнює себе страхом Божим, щоб не послабшати від недбальства, не нагадує собі постійно про смерть і муки світу іншого, не стверджує своє серце молитвою і чуванням, що і є духовна сіль, - такий чернець згнив і випромінює сморід нечистих і лукавих помислів. І Бог і святі ангели, коли відчувають сморід його нечистої душі, відвертаються і віддаляються від нього. І тоді оселяються в душі черв'яки, тобто сили темряви, яких завжди притягує подібний сморід. Вони кишать у душі і годуються нею, а їжею їм служить гидота нечистих помислів та справи, які розкладають нещасну душу і тягнуть її до загибелі. Але якщо монах відчує цю шкоду, відкине мирські клопоти, зневажить себе Богу, покладе всі надії на Нього і всі його турботи і піклування будуть про те, щоб догодити Йому, тоді через довгий час Бог пошле йому духовну сіль – Свій благой і людинолюбний Дух. І коли Він приходить, то всі пристрасті і біси, що діють у них і через них, відразу ж зникають і випаровуються як дим». Брате, остерігайся болота і не наближайся до людей, які живуть без страху Божого. Один спійманий горобець заманює в пастку інших. І той, хто поневолений гріхами, штовхає в безодню лих і багатьох інших. Уникай, брате, того, щоб бути разом з людьми, які люблять ледарство і далекі від чернечої безмовності. Ухиляйся від тих, хто любить бенкет і каже: «Сьогодні я пригощаю, а завтра – ти». Якщо погодишся на це, ти не будеш вести доброчесне життя і станеш місткістю всіх пристрастей. Але наслідуй тих, хто горить духом і йде тісним і скорботним шляхом, щоб і ти досяг життя вічного. Розділ 23. Про те, що потрібно віддалятися від усіх, хто завдає нам шкоди, навіть якщо це друзі або вкрай потрібні для нас люди Авва Агафон сказав: «Навіть якщо я дуже люблю людину і зрозумію, що вона веде мене до гріха, зараз припиню з нею спілкування». 2 . Старець сказав: «Треба втекти від усіх, хто чинить грішно, навіть якщо це друзі та родичі і навіть будь на них священичий чи царський сан. Тому що, якщо ми відкидаємо тих, хто чинить беззаконно, ми стаємо угодні Богу і знаходимо сміливість до Нього». 3 . Він же сказав: «Не повинно бути разом із беззаконниками. І в церкві, і на ринку, і в раді, і в будь-якій іншій справі треба повністю віддалятися від них. Тому що всякий беззаконник гідний огид і засуджений на вічні муки». 4 . Старець сказав: «Не оселяйся там, де помітиш, що хтось ненавидить тебе, а інакше ти не досягнеш успіху». – Якщо мене образить брат, чи треба мені зробити йому уклін? - Зроби уклін, - відповів йому старець, - але відсік себе від нього. Ми ж пам'ятаємо, що сказав авва Арсен: «До всіх май любов, але від усіх віддаляйся». Брати, треба остерігатися злих порад. Одягнулися дві людини пишно і пішли у такому вигляді на ринок. Один не дивився під ноги - спіткнувшись, впав у багнюку і забруднив весь свій розкішний одяг. Так він тут же із заздрощів намагається зіштовхнути в багнюку і свого ближнього, щоб не йому одному було соромно. Ось так і зараз багато хто: відпаде від чесноти, а потім намагається перекинути й інших, щоб не їм одним терпіти сором. При цьому вони ведуть смиренні промови і лагідно відповідають, щоб потроху відхилити тих, хто їм довіриться, від здорового міркування і зіштовхнути в ту саму яму. І коли вони чинять погано, то не тільки не соромляться цього, а й кажуть ближньому: «Чого тут боятися, все одно ми грішники. Хіба не знаєш, як воно буває: не згрішиш – не покаєшся? Коли вони говорять ці й інші речі, то не соромляться. Чому? Тому що, як я вже сказав, вони самі впали і не бажають підвестися. Навпаки, вони спокушають багатьох людей до падіння і пороку – наче наживка на гачку диявола. І особливо вони намагаються обдурити нестійкі душі і вкинути їх у ту саму смерть. Тому остерігайся, любий брате, щоб вони не спокусили тебе ласкавими словами і не захопили разом із собою у вічний вогонь. 2 . Якось один брат наставляв іншого про Господа. Якийсь брат проходив мимо, і той, хто наставляв, говорить проходившому: - Ось, наставляю брата, а він не хоче мене послухати. - Неодмінно мушу тебе послухати. – відповів той. - Тому що, пробач мені, навіть якщо почує від тебе що погане і зробить - йому все одно буде на благо. – У жодному разі! - Заперечив перший. - Він не повинен слухати мене, поки не переконається, що це завгодно Богові. І не тільки мене, але навіть пророка, якщо той радить щось проти Божої волі. Тому що сказано апостолом: «Якби навіть ми або Ангел з неба став благовістити вам не те, що ми благовістили вам, нехай буде анатема» (Гал.1. 8). А хто були ті, хто виступив проти Сусанни у Вавилоні? Хіба не старці? Не просто старці, а судді та вожді народу! І чим же вони закінчили через неуважність до себе? Навіть їхні заслуги їм не допомогли. Тверезись, брате, і слухай собі, бо підступи диявола різноманітні. Як тільки помітить ворог, що такий брат процвітає в Божій справі, відразу налаштовує проти нього іншого брата, з найдбайливіших. А той починає несправедливо і без причини ображати його, щоб вкинути того, хто подвизається в гнів і злопам'ятство, - і тим самим перегородити йому шлях до чесноти і підштовхнути до падіння. А якщо ворог побачить, що брат терпляче терпить образи і молиться за кривдника, він прагне інакше скинути його. Тоді він намагається подружити його з кимось неуважним і легковажним. А потім через цю дружбу він збентежить його помисли, домішає до них хтивість і так потроху приведе його до непритомності. Але той, хто боїться Бога, ніколи не любитиме нічого, крім мудрості низхідної згори. А про неї сказано: «Мудрість, що сходить згори, по-перше чиста, потім мирна» - та інше (Як 3. 17). Якщо хочеш піти за Господом нашим Ісусом Христом і розп'яти Йому свою стару людину, ти повинен відмовитися від тих, хто намагається тебе зняти з хреста, і приготувати себе до того, щоб терпіти приниження і дякувати тим, хто тебе ображає. Дурний і нестримний друг – джерело будь-якої шкоди, а розмова людей розумних – джерело радості. Залишатися поруч із нерозумними – загибель для серця; краще жити зі звірами, ніж з людьми злої вдачі. Живи з хижими птахами, але не з жадібним користолюбцем. Май другом вбивцю, але не того, хто любить розбрат. Води знайомство зі свинею, але не з чревоугодником: краще свиняча балія, ніж ненаситний і жадібний рот. Живи з прокаженими – але не з людиною гордою. Розділ 24. Про те, що той, хто зрікся світу, не повинен вдаватися ні в які життєві справи, навіть якщо у нього є якийсь пристойний привід, але і в цьому покладатися на Промисел Божий 1. З житія святого Арсенія Якось у скит прийшов римський магістрат і привіз із собою заповіт одного із родичів Арсенія. Старець узяв його в руки і вже мав намір розірвати, але магістрат встиг кинутися йому в ноги і втримав його. Він пояснив, що це загрожує покарання тому, хто приніс документ. Тоді Арсен просто повернув заповіт віснику і сказав: - Я помер ще до свого родича, і мене більше немає серед живих. Старець сказав: «Хоч святі й працювали тут, але тут же вони частково скуштували й упокій». Так він сказав, бо святі були вільні від мирського піклування. 2 . Авва Алоній сказав: «Якщо не скаже людина в своєму серці: «У цьому світі немає нікого, крім мене і Бога», – він не отримає спокою». 3 . Старець сказав: «Якщо чернець після прийняття обітниць знову зануриться в клопотах і турботах цього скорботного життя і знову займеться купівлею-продажем, він подібний до жалюгідного жебрака, якому не вистачає навіть насущної їжі, і той не знає, що йому є і у що одягнутися. І ось цей жебрак за крайньою легковажністю лягає спати, і йому сниться, що він багатий, що з нього зняли брудний одяг і одягли в розкішне вбрання. Від радості він прокидається і виявляє, що насправді він такий же жебрак, як і був. Так само і монах, якщо він не тверезиться і марнує свої дні в суєтних справах: він стає іграшкою помислів, і біси насміхаються з нього. Вони зловтішно переконують, що вся його суєта і клопіт – заради Господа і він отримає за це винагороду. Але в час розлучення душі з тілом такий чернець виявляє, що він жебрак і голий і немає в ньому жодної чесноти. І тоді він розуміє, як багато блага приносить тверезіння і увагу до себе і як страшне зло породжують життєві піклування». 4 . Одного разу місцевий правитель ув'язнив одну людину з села авви Пімена. Усі прийшли просити старця, щоб той пішов і поклопотався за нього. – Дайте мені три дні, – сказав авва, – а потім я піду. І старець почав молитися до Господа: – Господи, не даруй мені цієї милості, бо тоді мені не дадуть тут жити. Через три дні він пішов до правителя і почав його просити про ту людину. Правитель сказав йому: - І ти, авво, проситимеш мене про цього розбійника? І старець зрадів, що той не прийняв його клопотання. Знай, брате, що не зможе людина подвизатися про Господа, якщо не стане байдужою до всіх діл цього світу. Тому що дві речі полонять душу. Одна з них – ззовні, це турбота про мирські справи заради тілесного спокою. Інша – зсередини, це пристрасті, які перешкоджають чеснотам. Але душа не побачить внутрішніх причин, якщо не позбудеться зовнішніх. Тому і сказав Господь, що «кожний з вас, хто не зречеться» своїх пожадань, «не може бути Моїм учнем» (Ср.: Лк.14,3). Так, зовнішня причина боре нас через наші власні бажання, а внутрішня – за дією ззовні. І Владика наш, оскільки знав, що головна причина того й іншого – наші побажання, наказав повністю відсікти їх. Бо якщо душа турбується про зовнішнє, розум мертвіє і тоді внутрішні пристрасті діють невідчутно для нього. Якщо душа відсіче всі свої бажання, вона зненавидить усі справи та турботи цього світу. І тоді розум приходить до тями і бореться, поки не вижене пристрасті зі свого будинку, а потім він невпинно дивиться за душею, не даючи їй повернутися назад, до своїх кривдників. Адже душа – немов молода жінка заміжня: якщо чоловік її поїде в подорож, вона втрачає всякий страх і сором і не особливо дбає про домашнє господарство. Але як тільки повертається її чоловік додому, вона одразу лякається, залишає всі свої колишні справи і намагається робити те, що завгодно чоловікові. А він, коли повернеться додому, думає про все, що необхідно, і невпинно дивиться за нею, поки у них не народяться діти і вона не виховуватиме їх. А потім вони стають одним серцем, і дружина кориться чоловікові, як душа розуму, і розум стає її головою, як написано в апостола, що дружині голова чоловік (1Кор 11. 3). Тому що ці слова звернені до тих, хто удостоївся стати єдиним цілим про Господа і в кому немає поділу. Так само і Господь навчав у Євангелії: «Якщо двоє з вас погодяться на землі просити про всяку справу, то чого б не попросили, буде їм» (Мт 18.19). Господь хоче, щоб Його раби були вільні від зовнішнього і від того, що приховано в душі, і взагалі – від усього, що Він скасував у Своєму Тілі, ставши людиною. Він і Сам так сказав: «Будьте в Мені, і Я в вас» (Ін 15, 4). Спочатку Він бажає, щоб ми перебували в Ньому своїми справами, і тоді Він сам перебуватиме у нас у чистоті споглядання. Тому що душа не може увійти в спокій Божого Сина, якщо немає на ній образу Царя. Таку монету ні скарбник не зважить, ні цар не допустить до своєї скарбниці. І якщо немає в душі образу Царя Ісуса, ангели не радіють про неї і Він Сам відкидає її, кажучи: «Як ти прийшла сюди, якщо немає на тобі образ Мого, тобто любові, яку Я заповідав?». А любові не може в нас бути, поки душа розривається між Богом, Якого вона шукає, і світом, який вона любить. Як птах не може летіти, якщо в нього одне крило або якщо до нього прив'язаний якийсь вантаж, так і душа не може процвітати про Господа, якщо вона прив'язана до цього світу. Тих, хто полюбив Бога всім серцем, ніщо мирське не може відлучити від цієї любові, за словом апостола: «Хто нас відлучить від Божої любові: скорбота, чи тіснота, чи гоніння, чи голод, чи нагота, чи небезпека, чи меч? Бо я впевнений, що ні смерть, ні життя, ні Ангели, ні Початки, ні Сили, ні сьогодення, ні майбутнє, ні інше якесь створіння не можуть відлучити нас від любові Божої» (Рим 8. 35–38). 2 . Він же сказав: «Уникай давати поради чи відповідати на запитання про тимчасове і не довіряй себе тому, хто запитує про це. Але завжди звертай свій слух до голосів помислів у тобі і проси Бога, щоби дарував тобі пізнати, який з них ти повинен слухати. Тому що ті, хто захоплюється суєтними речами, забувають про лайку з дияволом». Сказано, що «ніякий воїн не пов'язує себе життєвими справами» (2Тим 2. 4). А хто себе цим пов'язує і водночас хоче перемогти пристрасті – все одно, що гасить пожежу соломою. Тому що диявол, як тільки помітить, що хтось зайнятий тілесним більш, ніж це необхідно, насамперед грабує нажите ним відання, а потім відсікає йому голову надію на Бога. Душа, яка не позбавилася мирських турбот, не може ні щиро полюбити Бога, ні до кінця зненавидіти диявола: грубим покровом лежать на ній життєві піклування. А значить, і її розум на цьому судилищі не може розібратися сам у собі і неупереджено зважити всі докази на користь судження. Ось чому завжди корисна усамітнення. Небагато тих, кому дано завжди і точно розрізняти всі помилки, чий розум ніколи не ухиляється від пам'яті про Бога. Наші тілесні очі, коли вони здорові, помічають все аж до комарів і мошок, що літають у повітрі. А коли їх затьмарює більмо або якась волога, погано бачать навіть ті великі предмети, трапляються їм назустріч, дрібних і поготів не помічають, точно так і душа: якщо позбудеться любові до світу, що засліплює її, то побачить, наскільки великі її воістину тяжкі гріхи. І стане вона безперервно й удосталь проливати сльози, бо, як сказано, «праведні сповідаються імені Твоєму» (Пс 139. 14). А якщо вона збереже свою пристрасть до світу, то, що б вона не зробила, навіть якщо це заслуговує на тяжке покарання чи смерть, вона почувається спокійно. А інших гріхів вона й помітити не може і багато хто з них навіть вважає досягненнями. Тому вона, нещасна, щиро ними пишається і нічого при цьому не відчуває. – Скажи мені, отче: якщо я почую про когось, що в нього лайка чи хвороба, і співчуватиму йому – чи добрий це співчуття чи це біси хочуть відвернути мене від власних гріхів? І потім, чи маю я згадувати його в молитві, якщо мій стан ще страшніший і гріхів у мене ще більше? А якщо він сам попросить мене про це або скаже мені передати це комусь із Отців, що мені робити? Невже молитва за ближнього може навчити любові пристрасної людини? — Батьки вчили початківців тому, — відповів старець, — що ніхто не може залишити свого мерця і піти плакати над іншим. Співчувати ближньому – це доля досконалих. А для початкового співчувати іншому означає бути осміяним бісами. Початковий про людей і речі судить нерозумно, без точної міркування. Тому часто йому здається поганим і марним те, що добре та корисно. А корисно йому не думати ні про що зовнішнє. Навіть якщо в його серці виникне спогад про когось із зовнішніх, що той захворів чи тужить, чи він почує про це від інших, нехай скаже: «Бог нехай помилує мене та його». А самому просити когось із старців молитися за когось – це означає чинити самочинно. Якщо він захоче, нехай скаже старцеві лише одне: «Такийсь у скорботі». Старець почує і помолиться за того, хто немощений духом. Втім, якщо хтось просив тебе сказати про нього старцеві, передай його слова старцеві за послух. І коли молитимешся, кажи: «Господи, прости нас і покрий у цій справі» Але співчувати комусь, немов за Божою любов'ю, для тебе ще рано, ти ще не прийшов у цю міру. І якщо тебе турбує помисл про когось, тоді спитай і дізнайся, що тобі потрібно і що корисно. - Скажи мені слово, отче, як урятуватися? - Коли Єлисей прийшов до соманітянки (4Цар.4,8-17), він знайшов її нічим не зайнятою, і тому вона зачала і народила за клопотанням Єлисея. – Що означають ці слова? – спитав брат. – Якщо душа прокинеться, – відповів старець, – залишить піклування і відмовиться від своїх пожадань, то Дух Божий приходить до неї. І тоді вона може принести плід, оскільки сама по собі вона безплідна. 2 . Місцевий правитель хотів побачити авву Пімена, але старець не погоджувався. Тоді той під якимось приводом схопив сина його сестри і як злочинця кинув його до в'язниці і сказав: - Якщо прийде старець, - сказав він, - і сам проситиме про нього, я відпущу його. Сестра старця пішла до нього, стала під дверима й плакала. Але старець їй взагалі нічого не відповів. Тоді вона почала лаяти його: - Безсердечна людина, пошкодуй хоч мене - це мій єдиний син! На це він відповів їй через посланого: І жінка, нічого не домігшись, пішла. Коли правитель почув про це, він послав до старця сказати: – Накажи бодай на словах, і я відпущу його. Але старець на це відповів: – Розглянь його справу за законом. І якщо він винний смерті, то нехай помре. А якщо ні – роби як знаєш. Монах, який пов'язує себе життєвими піклуваннями і звертає свої думки до мирських турбот, однаково, що сам себе ріже на шматки. 2 . Якщо монах, вже після того, як зрікся світу і став ченцем, шукає спадщини своїх тілесних батьків – він впаде у спокуси. А хто шукає Господа, той спасеться. Не кажи: «Коли постарію, хто мене прогодує?» Нам не дозволено дбати навіть про день майбутній, а ти вже дбаєш про старість? Шукатимемо «Царства Божого і правди його», а все інше додасться нам (Мт 6. 33). Той, Хто обіцяв нам, не бреше. Але якщо ми не будемо насамперед шукати обіцяне – тим самим покажемо, що не до нього прагнули. Так що поклади свою надію на Господа, і Він дасть тобі їжу. Втім, якщо Господь щось послав до твоїх рук, потурбуйся про це, бо відповиш перед тим, хто тобі це послав. Брат, який мовчав у обителі, спитав старця: - Одна вдова, яку пригноблюють, послала до мене й просила написати доместику, щоб він допоміг їй. Це породило в мені два помисли. Один каже мені: Ти прийшов сюди, щоб померти для миру, і якщо напишеш доместику, то порушиш заповідь. А другий вселяє мені: «Якщо не напишеш йому, то порушиш заповідь допомагати нужденним». Скажи мені, отче, що робити? - Якби ти був мертвий, - відповів старець, - і прийшла до тебе вдова, яку гноблять, ти б зміг їй допомогти? Зрозуміло, що ні. І потім, якщо допоможеш їй, то прийде до тебе й інша: вона попросить те саме – і ти знову порушиш заповідь. Мертвий не дбає про все це. І навіть якщо на тебе нарікатимуть, тобі це ніяк не зашкодить. Розділ 25. Про те, що зло легко і доступне і багато хто воліє його, особливо в наш час, а чеснота важка і мало хто шукає її, але їм і слід наслідувати, а на інших не звертати уваги Одного разу прийшов один із братів до авви Феодора Фермейського й сказав йому: – Знаєш, а брат такий повернувся у світ. - Тебе це дивує? - Запитав його старець. - Не дивуйся цьому. Швидше дивуйся, якщо комусь вдасться уникнути пащі диявола. 2 . Старець сказав: «Краще жити з трьома з тих, хто боїться Господа, ніж із тисячами тих, у кому немає страху Божого. Тому що останніми днями в обителях на кожні сто людей буде лише кілька тих, хто рятується. А з п'ятдесяти, боюся, не знайдеться жодного: усіх зіпсує прагнення до трапез, до обжерливості, до влади, до сріблолюбства. «Бо багато званих, але мало обраних» (Мф.20. 16). 3 . Він же сказав: «Якщо оселишся в якомусь місці і помітиш, що в когось є мала втіха, не звертай на нього уваги. Але якщо хтось бідний, так що навіть хліба в нього немає, не залишай це так і втіш його чимось». 4 . Авва Пімен із плачем просив авву Макарія: - Скажи мені слово, як урятуватися. - Того, що ти просиш, - відповів старець, - немає вже серед ченців. 5 . Авва Іоанн казав: «Один із старців прийшов у несамовитість, і йому було видіння. Троє ченців стояли біля моря. І з другого берега був їм голос, що сказав: - Прийміть вогняні крила і йдіть до мене. І двоє знайшли крила і перелетіли на той берег. А третій залишився і почав гірко плакати та стогнати. Тоді йому теж були дані крила, але не вогняні, а слабкі та безсилі. І він з великими труднощами, то падаючи у воду, то з гірким плачем злітаючи, перелетів на той берег. Ось так і цей рід: навіть якщо він отримує крила, то отримує не вогняні, а слабкі та безсилі». 6 . Святі отці стали пророкувати про останнє покоління і здивовано сказали один одному: І авва Ісхиріон, великий подвижник, відповів: – Ми виконали Божі заповіді. – А що зроблять ті, хто буде після нас? – Вони, – відповів старець, – зроблять половину того, що зробили ми. – А ті, що будуть після них? – знову спитали святі отці. – А то покоління, – відповів старець, – взагалі нічого не зробить. Але до них приходитимуть спокуси, і хто виявиться гідним, ті будуть вищими за нас і наших Батьків. Любий брате, коли побачиш, що ті, хто старший за тебе постриже, перебувають у недбальстві, будь обережний і дивися за собою. А то почнеш наслідувати їх, підеш тією ж дорогою і будеш засуджений разом із ними на вічні муки. І знову ж таки, якщо дотримуватимешся стриманості, дивися, щоб тобі не звеличуватись над ними – а то впасти в гордість і станеш легкою здобиччю для ворога. Словом, слухай себе і старанно зберігай свою душу. Адже й нас самих виправдають чи засудять не за чужі справи. Навпаки, коли «оголеними і відкритими» (Євр. 4. 13) приведуть нас до Судді, кожен дасть відповідь за себе сам, кожен сам нестиме свій тягар. Тому добре, якщо ми завжди слухаємо себе, беремо приклад з тих, хто веде богоугодне життя, дивимося на них і наслідуємо їх. А тим, хто не дбає про власний порятунок і думає тільки про зовнішню видимість, ти не заздри. Інакше будеш, як той воїн, що був полонений противником - царські знаки несе він на собі, але рабсько служить ворогам царя. Тому що не брехав Сказав: «Істинно, істинно кажу вам: кожен, хто чинить гріх, є раб гріха» (Ін 8.34). Зовнішня видимість подібна до листя, а подвиг – плоду. Тож не дивися на зовнішність і не заздри таким людям. Не кажи собі: «Та хіба я не кращий за всіх цих, що занурилися у своїх пристрастях!» Краще подумай про сказане в Писанні, що «у великому домі є посуд не тільки золотий і срібний, а й дерев'яний, і глиняний, і одні в почесному, а інші в низькому вживанні» (2Тим 2. 20). І якщо не послухаєш Господа і будеш робити справи гріха, то ти посудина для низького вживання. А якщо будеш творити діла Божі, то ти посуд вибраний, чесний, освячений, угодний Владиці і приготований для всякого доброго діла. Шукай товариства добрих людей, а від спілкування зі злими ухиляйся. Тому що ні ошуканець, ні розбійник, ні могильний злодій не народилися такими, а навчилися цього у людей, чий розум розбестив сатана. Адже Бог все створив «добре дуже» (Бут 1, 31). Так що нехай не спокушають тебе ні лазні, ні напої, ні ринкова метушня, ні насолоди, а інакше потраплятимеш у смертельну небезпеку. Завжди пам'ятай про скорботу грішників і бійся опинитися серед них. Доводилося тобі колись заходити до будинку, де хтось помер? Хіба ти не поспішав вийти, як тільки бачив ці муки й плач? За речами тимчасовими можна судити про вічне. Сказано: «Дай настанову мудрому, і він буде ще мудрішим» (Припов. 9. 9). Заради світу твоєї внутрішньої людини будь лагідний у виконанні заповідей Божих, але хитромудрий, коли відбиваєш підступи лукавого і ухиляєшся від шкідливих знайомств. Не водися з блазнями та пересмішниками, щоб не було шкоди твоєму розуму. Слова їхні – страшніші за отруту аспіда для того, хто слухає їх: старців вони призводять до дітей, а юнаків штовхають на беззаконні справи. Якщо ж ти живеш в обителі і помічаєш, як хтось із братії неналежно поводиться чи каже небогоугодні речі, не звертай уваги на них та на їхні слова. Завжди май перед своїми очима Бога, за написаним: «Попереду Господа переді мною вину, бо правду мене їсти, не порухаюся» (Пс 15. 8). І нехай лукавий не вселяє твого серця такі думки: «Ці старці стільки років провели в монастирі і в подвигах, а так погано поводяться. Що вже робити мені, якщо я ще молодший за них!» Але слухай, що говорить Господь: «Багато званих, а мало вибраних» (Мир 22. 14), і ще: «Мало тих, що рятуються» (Лк 13. 23). Будь і ти з тими, кого мало, але хто обраний, а не з тими, кого багато, і хто гине. Тому що ті, хто чинить лукавство будь-де: у монастирі або в будь-якому іншому місці, залишаються синами лукавого і подібні до кукіль серед пшениці. А ти стань пшеницею, щоб тебе зібрали в житницю Господню, а не спалили, як кукіль, у огні невгасимому. Згадай про те, що праведний Лот жив у Содомі, але хтивість і порочність жителів не спокусили його. Тому він і був спасенний, як про це написано: «Бо цей праведник, живучи між ними, щодня мучився в праведній душі, бачачи і чуючи діла беззаконні» (2Пет 2. 8). І далі: «Знає Господь, як рятувати благочестивих від спокуси, а беззаконників дотримуватися дня суду» – і інше (2Пет 2. 9). Лот, хоч і жив із такими людьми, не загинув разом із ними, а Гієзій служив пророку Єлисею і впав у гріх. Так само і Самуїл був у Ілля і жив поряд з його дітьми. Але ті загинули, а він урятувався, бо щиро любив Господа і не заздрив беззаконним (Пс 36, 1). А Юда йшов за Господом разом з іншими учнями і віддав Його в руки беззаконників. Отже, кожен з нас повинен завжди стежити за собою. І якщо ми живемо поруч із праведниками, то дивитимемося на них і самі намагатимемося жити праведно, якщо поруч такі приклади чесноти. А якщо живемо з грішниками, то постараємося не тільки не заздрити їхнім справам, а й вказувати їм шлях до порятунку своїм добрим життям. Хтось скаже: я, мовляв, людина немічна і малодушна, і ті, хто веде розсіяний спосіб життя, легко захоплюють мене до зла. Але нехай він звернеться до Писання, почне наслідувати життя святих отців – і будуть до нього благоволити і Бог, і люди. Нехай він відвідує тих, у кому є страх Божий і хто вміє лікувати душі, і все, що вони говорять, прийматиме з ревнощами і виконуватиме на ділі. Тоді він незабаром принесе плід, бо сказано в Писанні: «Запитай батька твого, і він сповістить тобі, старців твоїх, і вони скажуть тобі» (Втор. 32, 7). Потрібно ще знати, що, якщо хтось, живучи в обителі, недбає про власний порятунок і надходить на шкоду йому, він нестиме ще більш тяжкі муки: не лише за себе, а й за тих, хто загинув з його вини і кому він подавав приклад легковажності та зіпсованості. А хто прагнув чесноти і піклувався про власне спасіння, той буде удостоєний на небесах великої слави. Тому що він став прикладом доброчесного життя для своїх побратимів і власною ревнощами спонукав тих, хто був більш недбалий, до виконання заповідей. Хто в бойовій шині стоїть попереду і першим прориває стрій супротивника, того нагороджують більше за інших. Так і той, хто невпинно чинить Господню справу і багатьом подає корисний приклад: він буде більш прославлений Богом. Як оса поїдає праця бджіл, так легковажний брат позбавляє благочестивого сенсу спільного життя. І як боягузливий солдат розв'язує руки ворогові, так недбалий чернець послаблює волю братії. Тому він отримає від Бога найбільше засудження. І краще, любі брати, жити серед малої кількості богоугодних людей, ніж серед безлічі тих, хто зневажає заповіді Господні. Бо там, де є страх Божий, там любов і однодумність, і Бог живе з такими людьми. Але де немає страху Божого – там розбрат і заздрість. А де заздрість та ненависть, там радіє лукавий. Так що краще жити серед небагатьох, але доброї вдачі, ніж серед безлічі людей зіпсованих. І божественні Писання заповідали нам те саме. Адже говорить премудрий Сирах: «Не бажай їх безлічі негідних, якщо немає в них страху Господнього. Краще один праведник, ніж тисяча грішників. У зборищі грішників загориться вогонь» (Ср.: Сир 16. 1-7. Цитата неточна). А інший сказав: «Не бажай безлічі безбожних... Коли вони множаться, не радуйся на них, якщо немає в них страху Господнього. Не сподівайся на життя, бо оплачеш їх перед смертю. Краще один праведник, що чинить Божу волю, ніж тисяча грішників і ніж мати дітей безбожних. Бо від одного розумного оселиться місто». Коли побачиш, що дві погані людини прив'язані одна до одної, знай, що вони потурають пожаданням один одного. Гордець і людина марнославна легко заспіваються: гордець хвалитиме марнославного за те, що той рабсько плазає перед ним. А пихатий буде ублажувати гордеця за те, що той постійно хвалить його. Але ти будь від них подалі, щоби тобі не було від них шкоди. 5 . Із патерика Брат спитав старця: – Якщо я побачу, що хтось із моїх побратимів повертається у світ, як мені не спокуситися? - Ти повинен, - відповів старець, - брати приклад із собак, які женуть зайців. Як тільки один із собак помітить зайця, він починає гнати його, і якщо йому не завадити, то зажене. А решта бачать не зайця, а пса, який його жене, і якийсь час біжать разом із ним. Коли зрозуміють, що зайця немає, повертаються назад. Але той пес, що помітив зайця і женеться за ним, не припиняє тікати, доки не зажене. І він не дивиться ні на тих, що повернули назад, ні на яри, ні на бурілому, ні на колючки, - все це не зупиняє його: він увесь час біжить до мети і бачить перед собою тільки здобич, що тікає. Ось так і той, хто шукає і прагне досягти Владики Христа: він завжди дивиться на Хрест і більше не звертає уваги. І тоді всі спокуси, що трапляються, проходять повз нього - до тих пір, поки він не досягне Розіп'явся і Той не оселиться і не житиме в його душі. Ворог намагається відновити недбайливих братів проти тих, хто більш ревний. Але ревні брати, якщо будуть уважні і понесуть заради Господа немочі недбайливих, здобудуть через них духовну користь. Хто чинить милість ближньому, той знайде милість у Господа. Але тому, хто не творив милості, немає милості на суді. Не сприяй братові в його гріху, але постарайся, якщо зможеш, врятувати його від гріха, щоб ваші душі були живі за Господа. Нехай страх Божий завжди буде перед очима твоїми, і гріх не опанує тебе. Розділ 26. Про те, що приступають до чернечого життя потрібно приймати після довгого спокуси, тому що ті, хто був прийнятий після спокуси, здебільшого виявляються найдосвідченішими, а також про те, що їм потрібно дозволяти Ще коли святий Пахомій був молодий, серце його спалахнуло любов'ю до Бога і він вирішив стати ченцем. Тоді він і дізнався про одного пустельника на ім'я Паламон, який жив на самоті, і вирушив до цього пустельника, щоб жити в нього. Він підійшов до його келії, що була поруч із пустелею, і почав стукати у двері. А старець від довгих подвигів та усамітнення був дуже суворий. Він прочинив двері і спитав Пахомія: - Чого ти хочеш і хто тобі потрібний? – Бог послав мене до тебе, щоб ти зробив мене ченцем, – відповів йому Пахомій. – Не можеш ти бути ченцем, – каже йому старець. – Подвиг ченця – нелегка річ. Багато хто приходив сюди, але, так і не витримавши, здавався. – Не всі люди однієї вдачі, – заперечив Пахомій. - Візьми мене - і переконаєшся з часом. - Я тобі сказав, що ти не зможеш! – відповів старець. Іди в інше місце і почни подвизатися там. Потім приходь сюди, і я тебе прийму. І потім, – додав він, – я живу тут у суворості. Благодаттю Божою я не їв нічого, крім хліба та солі, а від масла і вина утримуюсь зовсім. Півночі я пильную в молитві та вивченні Слова Божого, а іноді й цілу ніч. Коли Пахомій почув це, суворість відповіді вселяла йому повагу. Але благодать Божа спонукала його до того, щоб твердо переносити будь-які тягарі, і він сказав старцеві: – Вірую Господу, що Він дасть мені силу та терпіння, і я твоїми святими молитвами закінчу своє життя тут. Тоді святий Паламон прозорливо побачив віру та прагнення Пахомія до спасіння. Він відчинив двері, впустив його всередину і вдягнув у чернечий образ. І обидва стали жити, подвизаючись однаково і проводячи час у молитвах. При цьому їх рукоділлям було прясти шерсть і робити мішки. Але працювали вони за апостольською заповіддю: не заради власного спокою і не для збирання грошей, але для вбогих. І Паламон, бачачи незмінне послух Пахомія та його успіх у подвигу, дуже цьому радів і прославляв Бога. Святий Пахомій постійно молився про те, щоб відбулася на ньому Божа воля. І ось через якийсь час, коли він не спав і молився за те саме, явився йому ангел Божий і сказав: – Воля Божа в тому, щоб служити Йому і примиряти з Богом людський рід. І, повторивши це тричі, ангел залишив його. Тоді Пахомій подякував Богові і, переконавшись у достовірності видіння, почав приймати тих, хто з покаянням вдавався до Бога. Після довгого спокуси він давав їм чернечі одяги, при цьому забороняв їм все житейське і поступово вів їх до все більших подвигів. 3. З житія блаженної Феодори Найблаженніша з жінок, Феодора, вирішила зректися світу і всього, що в ньому, щоб мудрими помислами скинути лукавого. А щоб сховатися від чоловіка, який старанно шукав її, вона переодяглася в чоловічий одяг. Потім вона пішла до чоловічого монастиря, що був у вісімнадцяти теренах від Олександрії. Там Феодора стала за брамою і просила впустити її і прийняти до числа тих, хто бореться. У монастирі, хоча порахували її чоловіком, а не жінкою, все ж сказали, що спочатку вона повинна всю ніч провести просто неба і тим самим явити братам доказ своєї помірності. Феодоре було відомо, що вночі там блукає багато звірів, оскільки місце було пустельним і диким. Проте вона не тільки з радістю прийняла сказане, але й виконала його на ділі: всю ніч провела біля воріт, чекаючи. Бо Той, Хто в давнину приборкав лють левів заради Даниїла, передбачав, якою мірою чесноти досягне свята, і зберіг її неушкодженою від звірів. І самі ченці, випробувавши її, зрозуміли це і вирішили, що її присутність у них до вподоби Богові. Після того, як вона була з привітністю прийнята, намісник монастиря став ретельно випитувати в неї, хто вона і чому звернулася до чернечого життя. – Чи не лежать на тобі якісь борги, – питав він, – чи, може, ти викритий у вбивстві, чи не знаєш, як прогодувати дітей, і тому залишив мирський спосіб життя? - Жодна з цих причин, - відповіла Феодора, - але лише для того, щоб уникнути мирської метушні і оплакувати власні гріхи. – Як тебе звати? – знову спитав її ігумен. – Феодор мені ім'я, – відповіла мужня жінка. - Не думай, брате Феодор, - сказав він, - що ти житимеш тут без жодних зусиль. Але якщо хочеш прийняти на себе ярмо слухняності, знай, що ти будеш служити братам у всіх їхніх потребах. У самому монастирі ти будеш стежити за овочами та зеленню, а також носити воду та поливати їх за потребою. Крім того, ти будеш служити і зовнішнім потребам монастиря. А якщо тобі скажуть вирушити до міста за якоюсь справою, ти не мусиш відмовлятися. І нехай це не буде тобі виправданням у тому, щоб залишити свою працю подвижника: Навпаки, ти маєш неухильно перебувати в пості та молитві, щодня за звичаєм співати вечірню та ранкове славослів'я. Крім цього, ти не повинен опускати жодної з тих служб, що називаються годинником. Також ти маєш схиляти коліна і цим упокорювати своє тіло проти нападів тих, хто воює з нами. Все це блаженна уважно вислухала і прийняла як щось радісне для душі, а потім пообіцяла, що все робитиме з великим полюванням. Так вона приєдналася до статуту цього житла ченців. А оскільки належало виконувати обітниці, які вона дала Богу, Феодора не стала вдаватися до виправдань і лінощів, а розпрощалася з усіма плотськими помислами і приступила до праці. Так протягом восьми років вона поливала зелень та овочі, які в міру потреб віддавала до монастиря. Щодня вона займалася помолкою зерна, замішувала тісто і без зволікання пекла хліби. Також вона варила овочі – ними харчуються ті, хто прагне умертвити своє тіло. При цьому вона завжди була присутня на службах, які відбувалися в церкві, і в цьому також було видно благочестя її душі. Але хоча вона й обрала такий важкий спосіб життя і занять, помисел про колишню гріху не давав їй спокою. А після своїх щоденних послухів, коли наставала ніч – час для сну та невеликого відпочинку, – Феодора била себе в груди, примушуючи до плачу, і казала: – Господи, пробач мені той гріх, який погубив красу моєї цнотливості. Закупівлею олії, зерна – всього необхідного для монастиря – і їх перевезенням на верблюдах займалася також переважно вона. Словом, не було жодного тяжкого послуху, в якому Феодора не виявлялася більш ревною, ніж усі інші. 4. З житія святої Меланії Римлянки У Єрусалимі, поблизу Олеонської гори, свята Меланія заснувала обитель. У ній жило понад дев'яносто дев. Ігуменею вона поставила ту, що виділялася серед усіх словом та способом життя. Сама ж свята була до всіх послужлива, як проста служниця, і ласкава, як рідна мати. З невимовною смиренністю наставляла вона їх на спасіння. І, між іншим, вона говорила їм про слухняність і про те, що треба слухатися влади; що й у мирських справах усе тримається у тому, що цар залишається Царем, а підданий – підданим. А якщо це скасувати, то скасується і сам устрій суспільства і разом із іменами змішаються й самі поняття. До цього вона додавала такого прикладу. Якось один брат прийшов до великого старця, бажаючи стати його учнем. Старець, щоб одразу показати, яким має бути учень, наказав йому щосили бити і штовхати статую, що стояла неподалік. Коли юнак слухався, старець спитав його, чи не сказала щось у відповідь статуя, чи не обурювалася вона. Той відповів, що нічого не було. Тоді старець наказав йому знову бити її, а до побоїв додати образи. Тричі брат робив це, але статуя так і залишилася бездушною і неголосною статуєю. Тоді старець сказав: - Це дерево мовчить, як його не ображай. Ось так і ти, якщо можеш терпіти те саме і нічого не заперечувати – сміливо приходь і смаки нашого способу життя. А якщо ні, то навіть не думай залишитись з нами. Учень Антонія Великого Кроній розповідав мені про того Павла, який за свою дивовижну незлобність і простоту вдачі був названий Препростим. «В одному селі, – розповідав він, – жила людина на ім'я Павло, землероб. Він одружився з жінкою красивою, але розбещеною. Вона впадала в розпусту з іншим, і Павло довго нічого не знав, тому що був чистий вдачею і ніколи не підозрював поганого. Якось Павло повертався з поля. Він зайшов у будинок і випадково застиг обох на місці злочину. З лагідною посмішкою він гукнув їх і каже: - Гаразд, гаразд, це справді не моя справа. Тільки, заради Христа, між мною та цією жінкою відтепер – нічого спільного. Давай забирай до себе її та її дітей, а я піду і стану ченцем. І, не сказавши нікому жодного слова, він обійшов вісім монастирів. Так він прийшов нарешті до блаженного Антонія і постукав до нього в двері. Великий вийшов і каже йому: – Я хочу стати ченцем, – каже йому Павло. – Ти вже старий, тобі шістдесят років, – відповідає йому Антоній. – Ти не можеш бути тут ченцем. Іди в село і працюй, живи в працях і дякуй Богові. А зносити тягар пустелі ти не зможеш. – Я зроблю все, чого ти навчиш мене, – сказав Павло. – Я ж сказав тобі, – каже Антоній, – що ти не можеш бути ченцем. Якщо ти хочеш бути ченцем, піди в обитель, де багато братів і де можуть зносити твої немочі. А я живу тут один, їм раз на п'ять днів, і то не досхочу, впроголодь. Такими і подібними промовами він намагався залякати Павла, але той не піддавався. Тоді Антоній увійшов до печери, зачинив двері і три дні не виходив із неї. Павло сів біля дверей і почав чекати. На четвертий день Антонію довелося вийти назовні. Він відчинив двері, вийшов і побачив Павла. - Старий, іди звідси, - каже він йому. - Що ти мені набридаєш? Ти тут не можеш жити. – Я вже не можу нікуди йти, – каже Павло, – а якщо помру, то тільки тут. Антоній окинув його поглядом і бачить, що в старого немає нічого їстівного: ні хліба, ні води, ні чогось ще – а тим часом той уже чотири дні без їжі. Тоді Антоній злякався, що був немилосердний до старця і, якщо той помре, це впаде на його душу. Він упустив Павла всередину, замочив фінікові гілки і каже йому: - Бери і біжи мотузку, як я плету. Старець з великою старанністю плів до дев'ятої години і сплів п'ятнадцять оргій (міра довжини). Антоній подивився як сплетено, і йому не сподобалося. Він підійшов і каже: - Погано сплів. Розплітай і батоги заново. Як я сказав, Павло вже чотири дні нічого не їв і до того ж був старий, але Антоній сказав це, щоб випробувати його стриманість. Павло розплів і знову сплів ті самі гілки. Плів він, правда, насилу, бо гілки від першого плетіння вже закрутилися. Антоній побачив, що старець не впав у малодушність, що він ні на мить не збожеволів і навіть не змінився в особі. Тут він зглянувся на Павла. Зайшло сонце і каже до Павла: - Батьку, хочеш, перекусимо трохи? – Як ти скажеш, авво, – відповів Павло. Антонію це сподобалося ще більше: Павло не кинувся відразу, тільки-но запропонували їсти, але залишив це на його волю. Тут він каже Павлові: Той послухався. Антоній приніс чотири сухарі, кожен унцій по шість, і замочив їх: один собі, а три Павлові. Після цього він почав псалом, який зазвичай співав. Він заспівав його дванадцять разів і дванадцять разів помолився, щоб і тут випробувати Павла. Однак Павло охоче молився разом із ним. Коли вони закінчили молитву і сіли їсти, був уже глибокий вечір. Антоній з'їв один сухар, а до іншого не доторкнувся. Старий же їв повільніше, і в нього ще залишався сухар, який він почав. Антоній зачекав, поки той скінчить. Коли Павло доїв сухар, Антоній каже йому: - З'їж, тату, ще сухар. – Якщо ти їстимеш – тоді і я. А якщо ти не їж, то і я не буду. – З мене вистачить, – відповів Антоній. – Я ж чернець. – І з мене вистачить. Я також хочу бути ченцем. Тоді вони встали. Антоній знову прочитав дванадцять молитов та дванадцять псалмів, і Павло молився разом із ним. Потім вони трохи поспали до півночі, а опівночі піднялися і співали псалми до ранку. Антоній побачив, що старець у всьому охоче слідує за ним, і каже йому: - Дивись, брате, якщо зможеш так щодня, то залишайся зі мною. - Якщо ти думаєш показати мені щось більше, то не знаю. А все, що ти робив за мене, і мені робити неважко. Через кілька місяців великий повністю переконався, що Павло здійснений душею, нехитрий і чистий. Сприянням Божій благодаті Антоній побудував для нього келію за три-чотири милі від своєї і каже Павлові: - Ну ось, з Божою допомогою ти тепер чернець. З цього дня живи у себе, щоб отримати досвід боротьби з бісами. Так Павло прожив наодинці рік. Він досяг вершин подвигу чесноти і удостоївся дарунку виганяти бісів і зцілювати. Одного разу до Антонія Великого привели юнака, в якому був один з бісів-начальників – він навіть хулив небеса. Антоній придивився до юнака і каже тим, хто привів його: - Це справа не для мене. Це найвищий чин бісів, у мене немає проти нього дару. Дар цей має Павло Препростий. Потім Антоній пішов разом із ними до Павла і каже йому: – Авво Павле, вижени біса з людини. Нехай він повернеться здоровим і славить Господа. – А я не маю часу, – відповідає Антоній, – у мене ще інші справи. І, залишивши отрока там, Антоній повернувся до своєї келії. Павло підвівся і помолився. Потім він покликав одержимого і каже: – Авва Антоній сказав, щоб ти вийшов із людини і дав йому прославляти Господа. Біс почав поганословити і кричати: - Болтун, старий ненажера, не вийду! Павло взяв свою ласку, почав бити нею хворого по спині і примовляти: - Авва Антоній сказав, виходь. Біс тільки пуще став ганьбити Антонія з Павлом. - Стрічки, об'їдали, жадібні ченці! – кричав він. – Все вам свого мало! Що вам за діло до нас, навіщо ви мучите нас? – То ти не виходиш? – каже Павло. – Зараз піду розповім Христові, і що Він тоді з тобою зробить! Лютий біс відповів хулою на Господа і крикнув: Тут уже Павло Препростий розгнівався на біса і опівдні вийшов зі своєї келії. Південна спека в Єгипті, особливо в тих місцях, - це вавилонська піща. Павло став на скелі, як стовп, і почав молитися: - Ісусе Христе, розп'ятий при Понтійстому Пілаті, Ти бачиш, що я не зійду з цього каменя, не буду ні їсти, ні пити, доки не помру, якщо не почуєш мене тепер. Вижени біса з людини, визволи його від цього нечистого духу. Тільки-но сказав він це, як знизу, від келії, вустами людини почав кричати біс: - Гаразд, добре, проти волі, але виходжу! Залишаю цю людину і більше не повернуся! Навіть не знаю, куди мені йти – смиренність і простота Павла женуть мене! І зараз нечистий дух вийшов: він прийняв образ величезного змія ліктів сімдесяти, а потім одразу відповз до Червоного моря. Ось що зробив Павло своєю смиренністю та простотою. Цим Бог показав, якої честі та слави Він удостоює людей нехитрих і смиренних. Біс, якого не міг вигнати Антоній Великий, був незабаром утік простотою і смиренномудрістю Павла. І це при тому, що Павло трудився лише один рік! Сповнилося на ньому промовлене Святим Духом: «На кого Я погляну: на смиренного й скорботного духом і на того, хто тремтить перед Моїм словом» (Іс 66. 2). Траплялося, що нижчі з лукавих духів виганялися вірою початківців. Але вищі з бісів тікають від тих, у кому більше смирення». Святий Пахомій невпинно молився, щоб відбулася на ньому Божа воля. Через якийсь час, коли він усе ще не спав і молився за це, йому з'явився ангел Господній і сказав: – Воля Божа в тому, щоб служити Йому та примиряти з Богом людський рід. Тому приймай до себе тих, хто звертається до Бога з покаянням, і керуй ними за тим статутом, який я тобі дам. І сказавши це, він дав Пахомію мідну дошку, на якій було написано таке: «Дозволь кожному їсти і пити за його силою. Не забороняй ні постити, ні їсти. Але важчу роботу доручай тим, хто сильніший і більше їсть, а легшу – тим, у кого подвиг більший і хто слабший. В одній обителі зроби окремі келії, і в кожній келії нехай живе по троє людей. Трапеза нехай у всіх буде в тому самому будинку. Спати лежачи вони не повинні. нехай зроблять собі кам'яні стасидії з пологими спинками, покладуть на них свою постіль і так сплять. Якщо прийде мандрівник з обителі, де інший статут, він не повинен ні їсти, ні пити разом з братами, ні навіть входити в обитель, якщо тільки він не в дорозі. Але якщо він прийшов надовго, щоб жити з ними, то до трьох років не слід допускати його до подвигу. Нехай виконує більш важку роботу і лише потім, коли пройдуть три роки, вступає на терені. Брати нехай носять ляльки з тканини, як у дітей, а на ляльках червоним має бути накреслений хрест. Цими ляльками вони повинні покривати голови під час їжі, щоб брат не бачив жуючим іншого брата. Під час їжі не повинно розмовляти чи дивитися кудись крім столу та тарілки». Також ангел наказав братам щодня творити дванадцять молитов вдень, дванадцять у вечірній час, дванадцять вночі і три на дев'ятій годині, а після кожної молитви співати псалом. Великий Пахомій заперечив ангелові, сказавши, що молитов мало. Ангел відповів йому: – Стільки молитов я встановив, щоб встигали ті, хто молодший, і не журилися. Тим, хто досконалий, немає потреби в законі: вони перебувають у келіях наодинці і все своє життя присвячують божественному спогляданню. Але закон я поклав для тих, чий розум ще недосвідчений, щоб вони, як недбайливі слуги, хоч би зі страху виходили назустріч Владиці і стало видно волю кожного. Виклавши все це та виконавши доручення, ангел пішов. Монастирів, які ухвалили цей статут, тепер сім. У них зібрано до семи тисяч братів, які займаються різними ремеслами. Від їхньої праці живуть не тільки вони самі, а й жіночий монастир, що по той бік Нілу (а в ньому чотириста сестер). Крім цього, вони часто приділяють надлишки в'язням і нужденним. Брате, якщо хочеш стати ченцем, насамперед утвердись у думці, що ти вже розлучився з цим життям, і дивися на цей світ і на славу його, як на намет, що впав. Якщо ти не приведеш себе в такий стан, ти не зможеш жити по-чернецькому і перемагати ті пристрасті та мирські бажання, які зводять людей до смерті. Бо не бреше Той, Хто сказав: «Якщо хто хоче йти за Мною, відкинься себе, і візьми хрест свій, і йди за Мною, бо хто хоче душу свою зберегти той втратить її, а хто втратить душу свою заради Мене той здобуде її» (Мт 16. 24–25). Пам'ятай: на того, хто присвячує себе Господу, чекають спокуси, скорботи, праця, зневага до себе, нагота, знегоди, презирство тощо. Саме так відчувається терпіння людини і стає видно її прагнення до Бога. І в усіх цих спокусах перемагає той, хто всією душею підкоряється керівництву свого про Господа ігумена. Адже Бог вимагає від нас лише щирої волі і Сам наділяє нас силою. І тоді нам дарується перемога, за написаним: «Захисник є всіх, хто надіється на Нього» (Пс 17. 31). Кажу тобі це наперед, щоб ти, коли приступиш до справи і зіткнешся з цим, не покаявся б і не сказав: я, мовляв, і не знав, що таке може статися зі мною. Навпаки, тепер ти знаєш заздалегідь те, що доведеться зустріти, і можеш підготувати до цього свій розум. Важко не фундамент покласти, але збудувати будівлю: чим вищою стає споруда, тим більше складнощів вона доставляє будівельнику – доти, доки вона не закінчена. Почуй слова Спасителя: «Бо хто з вас, бажаючи побудувати вежу, не сяде раніше і не вирахує витрат, чи має він, що потрібно для вчинення її, щоб, коли покладе основу і не зможе зробити, всі бачачі не стали сміятися з нього, говорячи: ця людина почала будувати і не могла про неї? (Лк 14. 28-30). Тому що навіть у солдатів війна – на короткий час, а у ченця – доти, доки він не відійде до Господа. Тому слід започаткувати працю з усім можливим завзяттям, терпінням і тверезістю. Якщо, дорогий брате, ти берешся вбити лева, то обрушися на нього з усією силою, а то він розчавить твої кістки, як глиняний горщик. І якщо кинешся в море, то не падай духом, доки не виберешся на сушу, а то каменем підеш на дно. І якщо сьогодні ти стоїш перед брамою і кажеш: «Витерплю все!» - Не відречься від цього завтра на ділі. Тому що ангели Божі незримо стоять поряд і чують усе, що виходить із уст твоїх. Ти бачиш, брате, що ніхто тебе не примушує, але ти сам, по своїй волі та щиро, приймаєш обітниці. Тому надалі не порушуй обіцянок, даних Богові, бо Він «загуби всі, що глаголять брехню» (Пс 5.7). Якщо ти, дорогий брате, покладеш добрий початок, то й старість твоя буде радісною, і будеш ти, як світильник, що просвічує багатьох на шляху Господньому. Тож поклади міцний початок, щоб можна було звести будинок у висоту. А якщо ти прийшов до чернечого життя, залишивши почесті життя мирського, то бережи себе від біса марнославства, а то він опанує тебе і скине в погибель. У тому, щоб слухатися Господа і робити добро своїми руками, тобі немає сорому. Тому що ті незначні тягарі та скорбота, які ти терпиш заради Господа, стають запорукою твого вічного життя. Та що я говорю! Що обміняти драхму на тисячі золотих талантів - те саме означають і всі негаразди чернечого життя в порівнянні з майбутньою славою, а вона з'явиться в тих, хто бореться і страждає. Тож віддаєш ти мало, а отримуєш багато. І якщо ти відданий на послух ігумену, не думай про себе: «Я син багатих і знатних батьків, а цей – з незнатних, безвісних і жебраків, а може статися, і від рабів». Або: «Йому невідома мирська мудрість, а я в ній обізнаний – тому що я можу бути в підпорядкуванні такого? Адже це образа для мене, якщо це зроблю!» Не думай про це, любий брате, і навіть думки не допускай про це. Тому що той, хто так думає, ще не зберігся стару людину, яка гине у своїх хибних побажаннях. Тож будемо, дорогий брате, терпіти, ніби Сам Бог віддав нас у рабство одностайним з нами братам, – і ми здобудемо свободу праведних. Пам'ятаймо про Владику всіляких, Який, будучи багатий, злиднів заради нас, щоб ми збагатилися Його злиднями. Він мав славу і самаритянином, і біснуватим - щоб зцілити наше безумство. Тому не соромся підкорити свою шию цьому доброму ярма – і твоя душа знайде заспокоєння. А ще вислухай про це притчу. Два борці вийшли одночасно боротися зі своїми супротивниками. З них один був одягнений у розкішний одяг, а інший – у лахміття. Але і той, і другий зняли з себе те, що на них вийшли на терені оголеними. То невже той, на кому був розкішний одяг, пред'являтиме його під час змагань і це допоможе йому в боротьбі з противником? Або він скоріше залишить її, якщо вже в змаганні від неї немає жодної користі, і в боротьбі з противником виявить всю свою мужність, силу та вишкіл? Так і ти не думай, що залишив. Тут всі залишили те, що мали і здобули стару людину, щоб одягнутися в нову. Так що запасися смиренністю і пам'ятай, що ти вийшов на боротьбу оголеним, як і інші борці, а також пам'ятай про написане: «що високо у людей, то гидота перед Богом» (Лк 16, 15). І не хизуюсь мирською мудрістю, бо сказано: «Мудрість світу цього є безумство перед Богом». І ще: «Якщо хто з вас думає бути мудрим у цьому віці, то будь безумним, щоб бути мудрим» (Кор 3.18–19). Тому забудь про своє колишнє життя, щоб ти міг з відвагою просити у Бога відпущення і твоїх колишніх гріхів. А якщо вже ти відкинув старе й упокорив свій розум, то збирай «богатство неветшаюче» у служінні братам і турботі про них. І якщо ти чистиш стійла від гною, то думай і про те, як очистити від мирських бажань і своєї внутрішньої людини. А коли чистиш попелу на кухні, то згадай пророкові слова: «Попіл, як хліб, отрута, і пиття моє з плачем розчинах» (Пс 101.10). І коли дивишся на тлінне полум'я, думай про той вічний вогонь, який пожиратиме грішників, – і заплакай за все, в чому згрішив. Словом, до будь-якої справи, до якої приступаєш, приступай зі смиренномудрістю і з доброю прихильністю – і тоді ти матимеш велику користь і привернеш до себе благодать Божу. Бо сказано, що «Господь гордим противиться, а смиренним дає благодать» (Припов. 3. 34). А якщо робота сильно виснажує тебе, то подумай про тих, хто приречений на заслання, каторгу чи гірке рабство, і підкорися своєму про Господа ігумену. Тому що рабство, якому ти віддав себе, не для людей, а заради Господа. Хіба той, хто терпить безчестя чи тягар заради царя не знаходить в образі честь, а в праці – заспокоєння? Якщо ж нам не завгодно понести безчестя і працю заради Господа, то як ми підемо з цього світу? Кому, любий брате, дано честь і щастя постраждати за Господа? Але якщо ти терпиш за Нього, то знай, що віддаєш мало, а отримуєш багато. Терпіння нам потрібно, щоб створити Божу волю і отримати обітницю. Бо Він сказав: «Той, хто витерпить до кінця, спасеться» (Мт. 10, 22). Втім, якщо так мають упокорюватися ті, хто залишив розкіш, то як треба принижувати і упокорювати себе тим, хто прийшов до чернечого життя від життя важкого та тяжкого! Навіть якщо їх віддадуть перевагу іншим, вони повинні виявляти всіляку лагідність і смиренномудрість. Вони повинні постійно думати і пам'ятати про благодіяння Господа, про те, від яких тяган віку цього Він визволив їх. А інакше їхній розум розсіється, вони забудуть про своє колишнє безчестя, запишаються, і за їхню невдячність до Благодійника їм буде сказано: «Людина в честі ця не розумі, прикладися худобою безглуздою і уподібнися їм» (Пс48.13). Отже, любі, у всі дні наші в глибокій смиренні будемо працювати Господеві, який «відновлює від землі жебрака і від гноїща підносить убогого» (Пс 112. 7), щоб Він і після нашої кончини удостоїв нас тієї слави, яка чекає на лагідних і смиренних. Бо написано: «Господь віддає тим, хто надто чинить гординю» (Пс 30. 24). У всіх загальножительних монастирях Єгипту та Сходу дотримуються такі канонічні розпорядження. Той, хто прийшов в обитель і бажає стати ченцем, приймається в монастир, лише коли виявить якнайбільше терпіння і цим насправді доведе своє прагнення до Бога, смирення та великодушність. Коли його зазнають у цьому, його приймають до монастиря. Потім йому дають повчання, що не слід тримати в себе нічого свого - і він залишає все своє колишнє майно. Відтепер йому не дозволяється носити навіть той одяг, у якому він прийшов. Збираються всі брати, його виводять на середину і знімають з нього колишній одяг, а потім його власноруч одягає авва в чернечий одяг. Це знак того, що відтепер він оголений від усього мирського, від гордості й гордості, і вбрався в злидні Христові, а також що він може без жодного сорому і на рівних вважати себе серед братії. Одяг, який він залишив, економ обителі забирає до себе. Він тривалий час зберігає її окремо, поки новий брат у спокусах не покаже свого успіху, подвигу та терпіння. І якщо знайдуть, що брат здатний встояти в цьому і втримати ту ревнощі і гарячість, з якої починав, то зараховують його до інших. А якщо дізнаються, що він впадає в ремствування або грішить непослухом, то знову знімають з нього монастирський одяг, одягають на нього мирське і виганяють з обителі. Через таку суворість нелегко вийти з монастиря кожному, хто захоче. Лише того, хто зовсім не зберігає своїх обітниць, одягають у світський одяг і у такому вигляді відпускають із монастиря. Навіть коли прийнятий брат буде випробуваний, як ми сказали, суворо і виявиться бездоганним, йому не дозволено відразу приєднуватися до всіх братів. Він передається у відання того, хто призначений приймати мандрівників. Початковий брат повинен служити їм і піклуватися про них. А після того, як він цілий рік бездоганно служитиме мандрівникам і це зміцнить його в смиренності та терпінні, його приєднують до всіх братів. (Потім той старець, який приймає початкового) намагається навчити його, чого приступити, щоб досягти досконалої чесноти. Перш за все, він вчить його перемагати власні пожадливості, а для цього велить йому робити те, що противно волі брата. Батьки кажуть, що приборкати свої пожадливості, опанувати гнів і скорботу, здобути справжнє смирення або навіть просто у світі померти в обителі разом із братією зможе лише той, хто насамперед у послуху вбив свою волю. Далі, коли початковий досягне успіху в цій науці, його вчать не приховувати свої помисли і відразу, як тільки вони приходять, відкривати їх своєму старцю. Він не повинен довіряти своєму серцю або сам судити про них, але повинен вважати добром і злом лише те, що так розсудив старець. В обителях у них дотримується такої слухняності, що ніхто не може навіть вийти з келії без відома авви. І вони так намагаються виконати наказане, наче їм наказав Бог. Брати сидять по келіях і з ревністю займаються рукоділлям, читанням або молитвою. Щоб скликати їх на спільну молитву чи якусь роботу, у двері кожної келії стукає людина. Як тільки брати почують стукіт, вони відразу все залишають і йдуть куди потрібно, тому що всіма силами прагнуть чесноти послуху. Цю чесноту вони ставлять вище не тільки рукоділля і читання, але навіть безмовності в келії та інших чеснот – все інше для них другорядне. Крім цього, думаю, не варто і говорити, що ніхто з них не має нічого, крім коловії (короткий нижній одяг з рукавами або без рукавів), іміфорія (короткий верхній одяг з легкої тканини), сандаль, милості (рід грубого плаща з овечої або козячої шкіри, іноді - з грубої тканини) і циновки. У них вважається ганебним говорити «моя книга», «мій грифель», «моя дошка» або ще «моє». Кожен із братів власною працею і потім доставляє такий дохід монастирю, що не тільки вистачає на власні потреби, але залишається і на служіння мандрівникам і жебракам. І хоча вони й роблять це, але ніколи не хваляться і не пишаються. Ніхто з них не вимагає собі за свою працю і старанність відпочинку більше, ніж належить і не дбає про те, щоб придбати щось для себе. Він вважає себе прибульцем і мандрівником у цьому світі – скоріше слугою та рабом братів, ніж господарем якоїсь земної речі. А якщо хтось розіб'є посуд чи втратить якусь річ, він сповідує авві свій гріх недбальства. Розкаявшись, він отримує прощення. Але якщо хтось йде на послух або на молитву не одразу, як його покличуть; або відповідає грубо та зухвало; або ж виконує послух з ремствуванням і недбало; або воліє читати роботу і послух; або після закінчення молитви не відразу біжить до своєї справи; або з кимось розмовляє без потреби; або зухвало бере когось за руку; або погрішить у чомусь ще подібному – на того накладається епітімія: у зборах усіх братів він падає на землю і просить вибачення за свій гріх. Є й більш важкі падіння. Це зневага до інших, перемова з гордістю, вихід з монастиря без благословення авви, спілкування з жінками чи мирськими людьми, гнів, рукоприкладство, ворожнеча, злопам'ятство, сріблолюбство (його називають проказою душі), набуття чого б там не було (крім того, що дає авва), а також злодійство роду. Якщо за кимось відкриється такий гріх, він піддається не тій епітімії, про яку сказано, а тяжчій і суворішій. Якщо ж він і тут не виправиться, його виганяють із монастиря. І таке вони виявляють смиренність і ревнощі у послуху, немов раби перед своїми панами. 9. З Постанов святих апостолів Тих, хто вперше приступає до обряду благочестя, диякони нехай ведуть до єпископа чи пресвітерів. І нехай новоприбулі викладуть причини, які навернули їх до Слова Господнього. А ті, хто їх привели, нехай своїм свідченням підтвердять сказане ними. Крім того, нехай ретельно розглянуть їхню поведінку та спосіб життя, а також раби вони чи вільні. Якщо хтось із них раб, то нехай спитають його пана, чи доручиться той за нього. І якщо ні, то нехай буде цьому рабові відмовлено доти, доки він не виявить себе гідним перед паном. Розділ 27. Про те, що не варто завжди відкидати тих, хто зрікається світу через випадкові обставини. Також про те, що не слід повністю відмовляти нікому з тих, хто приходить в обитель і щиро проситься жити з братами, доки добре не впізнаєш його. Тому краще залишити його жити на деякий час і випробувати за вказаним. І якщо він залишиться при своєму рішенні, то після спокуси прийняти його, хіба що й справді не станеться щось неприємне божественним законам Один хлопець на ім'я Макарій, бувши років вісімнадцяти, жартував зі своїми однолітками і ненароком убив людину. Це його вразило, і він пішов у пустелю. Там він прийшов у такий страх перед Богом і людьми, що цілих три роки жив просто неба в пустелі і нічого не відчував - а в тих місцях ніколи не буває дощу. Після цього він збудував собі в пустелі келію. Прожив він у ній ще двадцять п'ять років і удостоївся дару насолоджуватися усамітненням і ні в що не ставити всі бісівські підступи. Я прожив з ним довгий час, дізнався його історію і те, чому він відійшов від світу. Якось я спитав його, з якими думками він згадує гріх скоєного ним вбивства. Він відповів, що дуже далекий від того, щоб сумувати за ним. Навпаки, він навіть радий тому, яким стало це вбивство. Мимовільне вбивство, сказав він мені, стало початком мого порятунку. І він навів свідчення з Писання про Мойсея (Вих 2–3) Той теж злякався після вбивства в Єгипті і втік від фараона до землі Мадіамської. Але якби не це, він не прийшов би на гору Сінай, не удостоївся б споглядати Владику, не отримав би таких обдарувань і не записав слова Духа. Це вказує на те, що іноді хтось навіть проти волі приходить на добро і йому дарується висока процвітаюча. Якщо брат прийде до монастиря з якихось обставин, то нехай зміцнить себе, та не опанує його ворог шляхом усіляких пристойних приводів. Тому що ворог йому вселятиме: «До чого тобі подвизатися в чеснотах і мучити себе, якщо тобі не буде відплати? Адже ти не з власної волі пішов у ченці. Не трапись з тобою те й те, тобі б не довелося стати ченцем, а сам би ти цього нізащо не захотів. Тож нема чого тобі даремно трудитися – Бог все одно не нагородить тебе за це». І таке інше вселяє ворог братові, щоб скинути його у відчай. І якщо брат не прийде до тями, не згадає благодіянь Божих і не зміцниться вірою, то розум його засліпне. Тоді він впаде у розпач і житиме недбайливо, без страху Божого і в повному бездушні, доки не прийде до повної загибелі. Тому не треба слухати ворога, коли він вселяє це. Навпаки, треба ще більш ревно подвизатися в чесноти, при цьому згадувати про благодіяння Божих і говорити собі: «Душа моя, як багато людей були удостоєні прийти до такого праведного життя лише багатьма постами та милостинею! А я все своє життя проводив у недбальстві, і Божа благодать удостоїла мене настільки благочестивого і безтурботного життя, бо людинолюбний Владика не подивився на безліч моїх гріхів. Тож постараємось і ми, душа моя, створити справи, гідні покаяння! Нехай не засудять нас двічі – за те, що ми відкинули благодать Божу, і за те, що не дотрималися обітниць». Розкажу тобі, любий брате, притчу про це: нехай у тобі стане більше рішучості і не бентежить тебе помисел. В одній країні був багатій. Він купив собі маєток по той бік річки і одразу ж поїхав. Перед від'їздом він покликав своїх рабів, розділив землі маєтку між ними та й сказав їм: - Ідіть кожен на свою частку і працюйте, доки я не приїду подивитися, що ви зробили. І одні з них, хто був вдячний і відданий, не послухалися наказу господаря – пішли і почали працювати. А решта людей непокірних і норовливих так відповіла своєму господареві: - Те, що ти сказав, ми слухати не будемо, через річку переправлятися не будемо і працювати у твоєму маєтку теж не будемо! Хазяїн не розгнівався на всіх цих людей, але наказав своїм слугам виставити напої. І так він напоїв норовливих рабів і наказав деяким із слуг забрати їх, переправити через річку і залишити кожного на тому наділі, що йому дав сам господар. Ті зробили, як їм наказано, і доставили рабів кожного на своє місце. Після цього один із рабів протверезів і виявив, що він - з іншого боку річки, на тій землі, яку призначив йому господар. Він уразився цьому і сказав собі: «Мій господар так мене любить, що не розгнівався на мою непослух і великодушно доставив мене сюди. Поки я спокійно спав, він переправив мене через цю велику і бурхливу річку і поклав на мою частину землі. Так і я працюватиму в його маєтку зі старанням і пам'ятатиму про його терпіння, доброту і ті благодіяння, які він робив мені!» І раб став так ревно працювати, що наздогнав і тих, хто прийшов до нього. Прокинувся інший раб і виявив, що він по той бік річки, в маєтку свого господаря. А був він лукавим і лінивим. І ось він каже собі: «Так, значить, поки я спав, він переправив мене через цю велику та бурхливу річку... Залишу його поле без плодів – подивимося тоді, що він робитиме!» І він знову ліг спати. І оскільки він увесь час спав, тернина і дикі трави так розрослися, що закрили його. За довгий час прийшов господар подивитися на роботу кожного раба. І коли побачив роботу тих, хто почав раніше за всіх, – похвалив їх. Потім пішов до того раба, якого сам, поки той спав, переправив річкою. І коли він побачив, що той добре попрацював, потішився за нього і похвалив його. Потім пішов він до лінивого раба подивитися на його роботу і виявив, що той спить, а тернина повністю покрила його. Тоді він покликав його і грізно сказав: - Раб лукавий і лінивий! Чому ти залишив моє поле безплідним? Хіба ти не знаєш, що я переправив тебе через річку, поки ти спав, поклав тебе на твоїй частині землі і навіть не став карати за твою колишню непослух? Хіба ти не повинен був взяти приклад зі свого побратима, якого я також переправив через річку? А той мовчав і не знав, що сказати на своє виправдання. Тоді їхній господар вчинив з кожним так, як заслуговували на його справи. Отже, знай, що багатій – це Христос, а маєток – це віра. Сп'яніння – це жахливість життя. А бурхлива річка – багатство цього віку та його обмани. Слухняні раби – ті, хто зрікся світу з любові до Бога. Той, хто протверезів, – сластолюбна людина, яка прийшла до чернечого життя через мінливість долі, але працювала, виконуючи волю Божу. А лінивий раб – це людина, яка також прийняла чернецтво за обставинами і вимушено, але потім відкинула милість Божу і була недбала до власного спасіння. Згадай також і про Савла. Адже він ішов у Дамаск, узявши листи від архієреїв, щоб в'язати віруючих у Господа! (Дії 9,1–30) Але після того, хто йшов скидати віру, сам виявився проповідником віри. Воістину незліченні милості Господні до тих, хто щиро закликає Його! Один юнак вирішив зректися світу і вирушив у пустелю. По дорозі він помітив вежу, вірніше келію, побудовану у вигляді вежі, і сказав собі: «Кого б я не знайшов у вежі, служитиму йому до самої смерті». Він підійшов до вежі і постукав. Вийшов якийсь старий чернець і каже йому: – Я прийшов помолитися, – відповів юнак. Тоді старець прийняв його та дав йому відпочити. Потім він каже юнакові: - У тебе є якісь справи десь? – Ні, – відповів юнак. – Але я хотів би тут залишитися. Старець, почувши це, залишив його у себе. А сам старець жив у розпусті, і з ним жила жінка. Ось він якось і каже юнакові: – Якщо ти шукаєш духовної користі, то йди в монастир: адже я живу з дружиною. — Жінка це чи сестра,— відповів юнак,— це мене не стосується: я служитиму тобі до самої смерті. Минуло чимало часу, а юнак все ще беззаперечно служив старцеві. Тоді він і жінка кажуть один одному: - Хіба нам не вистачить того тягаря, що вже є на нас, і ми ще відповідатимемо за душу цього юнака! Підемо звідси, а келію залишимо йому. Вони зібрали що могли зі своїх пожитків і кажуть юнакові: – Ми йдемо помолитися, а ти догляди келію. Але не встигли вони відійти далеко, як юнак здогадався про їхній задум і бігцем наздогнав їх. Побачивши його, вони зніяковіли й сказали: - Доки ти будеш нам на осуд? У тебе є келія - ​​живи в ній і слухай собі. – Я прийшов не заради келії, – відповів брат, – а щоб служити вам. Почувши це, і чернець, і жінка прийшли в скруху і вирішили покаятися перед Богом. І жінка пішла до монастиря, а старець повернувся до своєї келії. Так терпінням брата було врятовано і того, й іншого. Зауваж, що старець – нехай він, як людина, і зазнав падіння, проте був людиною духовною та знав закони духовного життя. Він не став відкрито проганяти юнака, хоч і не хотів приймати до себе нового насельника. Навпаки, він залишив його ненадовго у себе. Коли ж побачив, що той не збирається йти, добровільно прийняв його до себе, як посланого згори. Старець боявся згрішити перед Богом, який привів до нього юнака, – перед тим, хто сказав: «Того, хто приходить до Мене, не вижену геть» (Ін 6, 37). І коли юнак витримав у нього багато часу і покірно виконував служіння, він знову ж таки не зважився прогнати його – з тієї ж причини. Він вважав за краще скоріше сам піти з келії, ніж несправедливо вигнати з неї того, хто прийшов і живе в ній за Божим Промислом. Цей закон будемо зберігати і ми незмінно. Не принижуйте того, хто в старості вирішив приступити до подвигу чернечого життя. Тому що Господь не відкинув і тих, хто прийшов об одинадцятій годині (Мт 20. 6). До того ж ти не знаєш: можливо, ця людина – посуд вибраний. Розділ 28. Про те, з чого слід починати подвиг і що початківці повинні терпіти і примушувати себе. Адже чеснота спочатку здається важкою через пристрасті і упередження, а потім виявляється, що в ній немає нічого складного. Також про те, що міцно покладений початок приносить величезну користь і що неможливо слідувати за Христом або досягти будь-якої чесноти, якщо заздалегідь не будеш готовий до смерті Блаженна Синклітикія говорила: «Тих, хто присвячує себе Богу, чекає спочатку сильна лайка і тягар, а потім – невимовна радість. Якщо комусь треба запалити вогонь – він спершу задихатиметься від диму і плакатиме, але потім доб'ється того, що йому було потрібно. Так само і ми: якщо хочемо запалити в собі божественний вогонь, то треба прагнути цього молитвою і працею. Тому що Господь сказав: Вогонь «прийшов Я звести на землю, і як хотів би, щоб він уже спалахнув» (Лк 12. 49). А деякі, хоч і змогли якийсь час терпіти дим, не отримали вогню з власної малодушності, бо впали духом і не мали мужності терпіти до кінця». - Чому я весь час сумую? – Бо ти ще не бачив Сонця, – відповів той. – Примушувати себе у всьому – у цьому шлях до Бога. 3 . Той же старець сказав: – Той, хто примушує себе заради Господа, подібний до сповідника. 4 . Брати запитали одного з Отців: – Як це душа ухиляється в нечистоту, а не спрямовується до тих обітниць, які сповістив Бог у Писаннях? - Я думаю, - сказав старець, - що вона не випробувала вишнього і тому прагне нечистого. 5 . Брат каже авві Піменові: - Знемогло моє тіло, а мої пристрасті не знемагають. – Колюче бур'ян – ці пристрасті, – відповів старець. Малося на увазі, що той, кому треба викорчувати колючки, ранить у кров собі руки - так і викорчувати пристрасті вартує великих праць і страждань. 6 . Авва Йосип сказав авві до Лота: - Не можна стати ченцем, доки не станеш увесь як палаючий вогонь, не відкинеш честь і спокій, не відсічеш пожадань серця і не будеш у міру сил зберігати всі Божі заповіді. Брате, в жодній справі не будь безтурботний, щоб не прокинулась у тобі дія ворога. Як зруйнований будинок поза містом здобуває погану славу, так і душа початкового, якщо він лінивий, стає притулком усіх ганебних пристрастей. Кожен, хто хрещений у Православ'ї, таємниче знаходить благодать. А утверджується він у ній чиненням заповідей. Заповідь Христова, якщо її виконувати усвідомлено і з певною метою, дарує втіху в міру тієї скорботи, що несе серце. Для тих, у кому лише пробуджується любов до благочестя, шлях чесноти здається тяжким та скорботним. Але це не тому, що він такий і є, а тому, що людська природа з дитинства звикла до різноманітних насолод. А тим, хто зміг пройти цей шлях хоча б наполовину, він видається приємним та дуже легким. Тому що, якщо погане підкорити добрій звичці, воно під впливом добра зникне, за спогадом про низькі пристрасті. А після душа завжди з радістю йде по дорозі чесноти. Тому Господь, коли підводить нас до шляху спасіння, говорить: «Наскільки тісна брама і вузька дорога, що веде до Царства, і мало хто йде ним» (Мф.7,13–14). А тим, хто всім серцем бажає звернутися до виконання заповідей Христових, Він каже: «Яго Моє благо, і тягар Мій легкий» (Мф.11. 30). Тому на початку подвигу треба примушувати свою волю до святих Його заповідей. А тоді добрий Господь за нашими прагненнями і працями побачить, що ми всією душею бажаємо служити Його славним заповідям, і пошле нам Свою святу волю. Сам Господь наверне нашу волю до того, щоб безперервно і зі щирою радістю творити благо. І тоді ми дійсно відчуємо, що це Бог пробуджує в нас і прагнення, і дії, які Йому до вподоби. Блаженні ті, хто мужньо і з надією опоясували стегна свої і з любові до Бога кинулися в море скорбот - просто і не думаючи про наслідки: не побоялися валів і сум'яття, що здіймаються, не жахнулися бурі! Незабаром вони знайдуть притулок у гавані Царства Божого, спочивають у наметах добрих трудівників і зрадіють набуттю своїх надій. Хто біжить із надією, той не повертає назад, якщо дорога заплутана і кам'яниста, і навіть не зупиняється, щоб озирнутися. Лише закінчивши благополучно шлях, він знову згадає про його мінливість і тяготи - і віддасть подяку Богу за те, що Той врятував його, невідомо як, від багатьох і настільки жахливих лих. А той, чий розум зайнятий безліччю думок, хто хоче бути «мудрим в очах своїх» (Припов. 26. 11), хто заглиблюється в хитросплетіння помислів, хто вже заздалегідь боїться і намагається передбачити можливу шкоду, – такі люди найчастіше залишаються сидіти на порозі власного дому. Як правильно говорить про них Писання, «лінивець», посланий у дорогу, «каже: «Лев на дорозі! Лев на майданах!» (Приповістей 26. 13). І як ті, що сказали: «Ми бачили синів велетнів, і ми були в очах їх, як сарана» (Ср.Чил.13,34), - так і ті, що вічно хочуть бути мудрими, а започаткувати навіть не намагаються. Нехай не буде надмірна мудрість пасткою та загибеллю тобі! Але мужися про Господа і візьмися за діло: шлях, який стоїть багато крові, почни з ревнощами початкового. Не турбуйся зовсім про тіло і не надто замислюйся, а інакше будеш позбавлений Божественного відання. Адже й землероб ніколи не посіє, якщо він надто опасливий чи чекає на погоду. Краще померти за Господа, ніж жити в сорому та лінощі! Якщо хочеш започаткувати справу Божу, спершу дай обітницю Богові, що не будеш жити життям цього віку – так, ніби ти чекаєш смерті і зовсім зневірився в цьому земному житті. Тримай це в умі – і тоді, за допомогою Божої, ти зможеш боротися та перемогти. Надія на тимчасове життя послаблює розум і не дає успіху в блазі. Тому не приступай до доброї справи недбало або з двоєдушністю, інакше твої муки будуть нестерпні, а твоя праця хлібороба надто важка. З мужністю і непохитною вірою в Бога поклади добрий початок і знай, що милостивий Господь і всім, хто шукає Його, Він готовий помічник і щедрий віддальник. І благодать Свою Він дає не в міру нашої праці, а за силою прагнення та віри нашої душі. Бо так Він сказав Сам: «Як ти вірував, нехай буде тобі» (Мт. 8, 13). Хто хоче піти за Ним, нехай відкине себе, за словом Спасителя (Мт. 16, 24), і тоді зможе підняти хрест і слідувати за Христом. Хрест же означає, що людина готова до будь-якої скорботи, ганьби або навіть до самої смерті. Якщо людина засуджена до розп'яття, її розум опановує думку про смерть, і коли вона виходить на страту, в ній вже немає нічого спільного з життям цього віку. Так само і той, хто прагне виконати сказане Господом. Адже цими Своїми словами Господь вчить: «Хто хоче жити в цьому світі, той загинув для істинного життя, а хто в думках готовий і душу свою занапастити заради любові до Мене, той без шкоди і перешкоди досягне вічного життя. Тому, – говорить Господь, – відтепер і надалі підготуй свою душу до досконалої загибелі для тимчасового життя, і Я дам тобі життя вічне, як і обіцяв тобі. А в цьому житті Я доведу своєю обіцянкою: ще тут ти отримаєш запевнення майбутніх благ і їхню заставу. Але якщо раніше не відкинеш справжнє життя, ти не здобудеш майбутнього!» І коли ти виступиш на лайку з такими думками, то все, що здається болісним і скорботним, не матиме для тебе жодного значення. Втім, і неможливо терпіти скорботи, якщо ти раніше не зненавидиш своє мирське життя заради любові до життя майбутнього. Запитання. Якщо хтось наважився відкинути всі піклування, а потім вийшов на лайку, – з чого він має почати боротьбу з гріхом? Відповідь. Піст і чування є основою всіх чеснот: якщо дотримуватися їх з міркуванням, то вони сприяють людині в усьому благом. Тому що початок усіх бід – у розпещеності утроби та надмірному сні. Це вони розпалюють блудну пристрасть, притуплюють розум і роблять його грубим і похмурим. Як здоровий зір прагне світла, і пост, якщо він з міркуванням, прагне молитви. І коли починаєш постити, то твій розум прокидається і шукає бесіди з Богом. А тіло, якщо воно постить і не обтяжене ситістю, не може цілу ніч спати в ліжку і охоче встає на служіння Богу. У міру того, як кайдани посту накладаються на тіло людини, його розум перебуває в сокрушенні, серце витікає молитву, на обличчі видно печаль, погані помисли біжать від нього геть, і сам він – ворог злих пожадань та пустельного спілкування. Піст – це головний шлях до всякого добра, і хто нехтує ним, шкода всім чеснотам. Тому що піст був першою заповіддю, даною для зберігання нашого єства, і відхід від нього став причиною нашого падіння. З тих пір, як було перше падіння, знову і знову подвижники дотримуються закону помірності, щоб воскресити в собі страх Божий і виконати всі заповіді. Навіть Сам Викупитель нашого роду розпочав боротьбу з дияволом із цього: після хрищення Дух звів Його в пустелю, і там Він постив сорок днів і сорок ночей. Відповідно і всі ті, хто збирається слідувати за Ним, з цього і повинні починати своє внутрішнє про Господа творіння. Якщо поститься навіть Той, Хто затвердив закон спасіння, – хто з тих, хто зберігає цей закон, не потребує посту? І справді: доти людський рід не знав перемог і диявол ніколи не зазнав поразки від нашої природи. А ця зброя відразу позбавила її сили – і наш Спаситель, який першим переміг диявола, увінчав нашу природу першим вінцем перемоги. З тих пір, як побачить ворог ця зброя у когось із людей, відразу жахається: він згадує про поразку, яку Спаситель завдав йому в пустелі. І сили його слабшають перед зброєю, що дав нам Начальник нашого спасіння. Піст – це найсильніша зброя проти стріл, які метає ворог, до того ж вона надає неабияку мужність у боротьбі. Коли людину тримає в облозі полчище бісів, чим більше страждає і мучиться його тіло – тим більше мужності і стійкості в його серці. Так він сміливіше відбиває супротивників і бореться з ними мужнішими і твердішими – він палає до них невпинною ненавистю. І він не може ні зупинитися, ні заспокоїтися, доки не зверне їх на повну втечу і не розвіє – за допомогою Божої і виконуючи інші заповіді. І ревнитель Ілля, коли ревнував про закон Божий, звернувся до того ж подвигу посту: адже піст, якщо його правильно дотримуватися, вселяє накази Духа. Це – посередник між старим законом і тією благодаттю, яку дарував нам Христос. Тому, хто нехтує постом, той слабкий і немічний у всіх інших подвигах: залишивши піст, він виявляє ворогові свою душевну слабкість і те, що він вийшов на лайку без зброї. Тоді ворог сміливо нападає на нього, без найменшої праці бере гору над беззахисним і боязким, а незабаром і зовсім руйнує його. Причина ж у тому, що людина не вдягнулась у ту міцну броню посту, яку ми прийняли від Господа, – і всі члени його тіла вразливі для стріл ворога. Авва Зосима сказав: «Благодать Божа завжди супроводжує нашу волю, а благодаттю ми досягаємо будь-якої чесноти. Але ми самі не намагаємося започаткувати чесноту і навіть не виявляємо такої сильної волі, щоб здобути нам на допомогу благодать Божу. Втім, якщо ми часом і висловимо свою волю, воно виявляється брехливим і вдаваним і не варте нічого доброго в очах Божих. Та невже ми не знаємо, що все, що з нами відбувається, як посів та збирання врожаю? Землероб сіє на своїй землі, а вже після чекає милість Божу. І тоді Господь посилає Свої дари – вчасний дощ та потрібну погоду. Тоді Він вирощує, множить і дає стиглість тому насінню, що кинуто хліборобом, і робить так, що той з небагато отримує більший прибуток. Так само і ми: якщо посіємо щиру і глибоку волю до добра, в міру нашого волі отримаємо і благодать Божу. А з нею ми зможемо легко і без зайвих страждань досягти всіх чеснот. І в ремеслах, якщо помітити, трапляється те саме. Хто береться за якесь ремесло і хоче йому вивчитися, спочатку багато працює, зазнає невдач і часто робить помилки. Однак він не падає духом, не впадає у відчай, але пробує ще раз. І хоч би скільки разів помилився – він стільки ж разів намагається виправитися і тим самим показує майстру свою волю. Якщо ж він зневіриться і опустить руки, то так нічого і не вивчиться. А якщо він часто помиляється, майстер його виправляє, і він продовжує працювати – тоді, якби він був працьовитим і прилежним, він поступово освоїть ремесло. А вже потім він легко створює власні речі і навіть може заробляти собі цим на життя. Ось так повинен чинити і той, хто хоче здобути якусь чесноту. Спочатку він повинен сміливо та щиро показати свою волю. Потім – терпляче обробляти чесноту і просити у Бога поблажливості та допомоги. І не малодушувати при невдачах, не впадати у відчай і не падати духом - тому що так він нічого доброго досягти не зможе. Навпаки, скільки б разів йому не довелося впасти, він повинен вставати, надихнувши себе надією і чекаючи милості Божої. Це й мав на увазі авва Мойсей, коли сказав: – У чому сила тих, хто хоче здобути чесноти? У тому, що вони, якщо і впадуть, не сумують, але знову беруться за працю. Докладемо і ми всіх зусиль до творення чеснот! «Потерпимо Господа» (Ср. Пс.26,14), покажемо Йому нашу щиру волю, проситимемо у Нього допомоги! І Він неодмінно створить з нами Свою милість і подасть нам удосталь Свою благодать. А з нею ми легко і без мук досягнемо всякого блага». 2 . Був один молодий чернець. Щоразу, як він збирався прочитати правило, його охоплював озноб і жар, а голова починала страшно боліти. Але він казав собі: «Ну ось, я захворів, а скоро, можливо, й помру. Прочитаю я перед смертю правило! Таким помислом він змушував себе робити своє правило. Коли він закінчував молитву, жар і біль голови проходили, а коли знову настав час правила – поверталися. І все-таки він приводив собі на згадку той самий помисел і через силу робив правило. І так він, за допомогою Божої, незабаром був позбавлений лайки. 3 . Один із старців прийшов до авви Ахілла і побачив, як той випльовує кров із рота. Він спитав його, що це з ним. - Це, - відповів авва, - думка про одного брата, який щойно засмутив мене. Я боровся із собою, щоб не вимовити цей помисел уголос. Я попросив Господа, щоб Він забрав його в мене, і слово стало кров'ю в роті. Я виплюнув його, забув про свій смуток і знайшов спокій. 4 . Один із братів був голодний із самого ранку. Він боровся зі своїм помислом, щоб не їсти, поки не настане третя година. Настала третя година, і він знову втримав себе від їжі, поки не настала шоста година. Прийшла і шоста година. Він розмочив хліб і сказав помислом: - Зачекаємо до дев'ятої години. Настала дев'ята година, і він створив молитву. І побачив, як бісівська дія, наче дим, виходить з рукоділля і піднімається в повітря. І зараз же зник його голод. 5 . Один старець взяв він подвиг не пити воду протягом сорока днів. Причому щоразу, як наставала спека і його сильно мучила спрага, він споліскував чашу, наливав води і ставив перед собою. Коли один брат спитав його, навіщо він це робить, він відповів: – Щоб, коли я захочу пити, я бачив воду, не торкаючись її, і ще більше страждав – і тоді я отримаю ще більшу нагороду від Господа. – Тому ми не досягаємо успіху і навіть не знаємо свого заходу, що немає в нас стійкості до тієї справи, яку розпочали. Ми хочемо здобути чесноту без праці. Тому ми такі легкі на підйом і надто довірливі: охоче переходимо з місця на місце і думаємо, що можна знайти таке місце, де немає диявола. – Якщо чернець кілька днів працює, а потім слабшає, знову працює і знову все кидає – у такому ченці терпіння немає і не буде. Добрий брат! «З юності твоєї віддайся вченню, і до сивини твоїх знайдеш мудрість» (Сир 6, 18). З ранніх років засій своє поле і стеж за ним, щоб не проросли на ньому кукіль. Отримай з нього добрий плід і віддай славу Тому, Хто дав тобі силу. Основа всіх чеснот, визволення з ворожого полону і шлях, що веде до життя і світла, полягає у двох речах: по-перше, заглибитись у себе, по-друге – постійно постити. Іншими словами – вести розмірене життя в тихому місці, невпинно розмірковуючи про Бога, з помірною і розумною помірністю утроби. Той, хто зберіг те й інше, буде досягати успіху і так здобуде всі чесноти. 2 . Якщо людина боязка – це означає, що вона хвора на подвійну хворобу: маловір'ям і жалістю до себе. А якщо хтось відкидає і те, й інше – відразу видно, що він вірить Богу всією істотою і чекає майбутнього життя. Відважний дух і зневага небезпек походять від однієї з двох причин: або жорстокосердя, або великої віри в Бога. При цьому жорстокосердя властива гордість, а вірі – смиренність серця. Розділ 29. Про те, що якщо хтось подвизається, то й біси сильніше повстають на нього. А на недбайливих вони не звертають уваги, бо ті й так у них у руках. Також і про те, що якщо хтось шукає блага, то Бог буде йому помічником, а Бог і лайки звертає на користь 1 . Хтось із Отців розповідав, як один працьовитий чернець був дуже уважний до себе, але довелося йому трохи впасти в недбальство. І коли він зрозумів, що живе в недбальстві, то сказав: - Душа, доки ти не дбатимеш про свій порятунок? Хіба ти не боїшся Суду Божого? Застане він тебе в такій недбальстві – і будеш ти віддана вічним мукам! Такими словами він спонукав себе до Божого подвигу. І ось одного разу він творив правило, а біси прийшли і почали лякати його гаміром. Тоді він каже їм: — Скільки ще ви мене мучитимете? Хіба вам недостатньо того, що раніше я був недбалий? - Був ти недбайливий, - відповідають йому біси, - не дбали і ми про тебе. А тепер ти воюєш проти нас – ось і ми воюємо проти тебе! Почувши це, він знову спонукав себе до Божого подвигу і, благодаттю Божою, став процвітати. 2 . Один старець розповідав, як один брат, який жив у Єгипті, був одного разу в дорозі. Застиг його вечір. Було холодно, і він зупинився на нічліг у якійсь гробниці. Тут прийшли два біса і один каже іншому: – Дивись, скільки в цього ченця нахабства: навіть ночує у гробниці! Давай його злякаємо! - Та що його лякати! – відповів другий. - Він і так наш - робить все, що захочемо: їсть, п'є, базікає, правило залишив - ще витрачатимемо на нього час! Ідемо краще, помучимо тих, хто мучить нас, хто день і ніч бореться проти нас молитвою та різними подвигами. – Людина, якщо хочеш жити за Законом Божим, то буде Бог тобі помічником. А якщо хочеш з власної волі переступити Божі заповіді, то диявол сприятиме тобі в твоєму падінні. Він же вдруге сказав: – Дай волю – матимеш силу. Монах повинен з усією обережністю зберігати своє серце та почуття. Тому що в цьому житті ми ведемо велику війну, а ворог лютий, і особливо до тих, хто бере участь у битві. Він ходить, «шукаючи», за словами Писання, «кого поглинути» (1Пет 5. 8), і треба протистояти йому з мужністю і просити допомоги згори. А якщо хтось уклав мир із пристрастями, то як йому воювати з ними, коли він уже став рабом задоволень та справно платить данину тирану? Адже де ворожнеча, там і лайка. Де лайка – там і подвиг. А де є подвиг – там і нагороди. Отже, якщо хтось хоче вийти з гіркого рабства, нехай почне боротися з ворогом. Адже і святі досягли небесних благ, лише коли перемогли його Але, може, хтось запитає: - Ти сказав, що там, де є ворожнеча з пристрастю, - там може бути і лайка з нею. Тоді чому, як ми бачимо, ганебні пристрасті настільки сильно борють хтивих, що навіть не дають їм покаятися? – Не думаю, дорогий брате, що така лайка свідчить про чесноти і про те, що поневолювачам опираються. Швидше навпаки, це говорить про повне поневолення пристрастю та любові до неї. Тому в цих людях немає навіть наміру повстати на ворога. На полі битви не може бути жодних угод. Що ж до тих, хто сам себе віддав на волю ворога і став рабом пристрастей, то хіба це можна назвати справжньою лайкою? Якщо вони й терплять лайку, то не тому, що вони поборники чесноти і докучають ворогові, а за жорстокістю того, хто пов'язав їх узами беззаконня. І це для того, щоб вони звикли постійно нести данину і навіть голови не могли підняти від «плин-фоделанія» (рабської праці) тих ганебних пристрастей, яким вони самі себе, за своєю волею зрадили в рабство. Недарма сказано: «хто ким переможений, той і раб» ( 1Пет 2. 19 ). А люди подібного роду не роблять це насильно, проти своєї волі – навпаки, навіть самі платять за те, щоб чинити волею того, хто їх обдурив. І оскільки вони самі прагнуть зла, то в них і не видно жодної турботи, стриманості чи боязні впасти знову. Але не така лайка у тих, хто несе подвиг: коли на них наступають, вони відбивають напад, і, якщо їх опалює полум'я, вони зазнають його. І навіть якщо є привід до гріха, вони від страху Божого відвертаються від нього. А якщо хтось із них і оступиться, то дуже скоро повстане. Тому що хтось поневолений варварами, опинився у владі тирана і радіє перемогам своїх нових господарів – той без жодних кайданів і в'язниці охоче залишиться у своїх ворогів, боротиметься на їхньому боці і навіть стане шпигуном серед своїх співвітчизників. Але ті, кому нестерпне рабство, в яке вони потрапили, кому огидне життя варварів та їхні беззаконні вдачі, – ті прагнуть тікати від них якнайшвидше. Вони чекають на час, коли їм можна буде благополучно повернутися до своїх близьких і здобути колишню свободу, вони сподіваються, що їхні співвітчизники прийдуть їм на допомогу. І тільки-но вони вислизнуть з рук ворогів – відразу виходять на війну проти них, борються за своїх співвітчизників і разом з ними беруть гору над противником. Тому ті, хто хоче звільнитися з гіркого рабства ворогові. Повинні повстати проти його влади і почати з ним відкриту війну, з мужністю в серці сказавши йому слова отроків: «Нехай буде відомо тобі, дияволе, що ми ні голосу твого не послухаємо, ні волі твоєї догоджати не будемо» (парафраз: Дан.3.18). А ще, подвизаючись, треба закликати Божу допомогу і ті самі юнаки, говорити Богу: «Господи, нині ми прямуємо за Тобою всім серцем і боїмося Тебе і шукаємо обличчя Твого. Не посороми нас, але зроби з нами за поблажливістю Твоєю і за великою милістю Твоєю і визволь нас силою чудес Твоїх, і дай славу імені Твоєму, Господи, і нехай посоромляться всі, що роблять рабам Твоїм зло, і нехай посоромляться з усією могутністю, і сила їхня, і сила їхня. славний по всьому всесвіту» (Дан 3.41,45). І нехай збожеволіє від злості тиран, нехай він запалить піч пожадань у сім разів сильніше – «нехай мужяться ті, хто сподівається на Господа!» Бо незабаром жар печі обернеться в прохолодний вітер, і тиран, якого вони раніше боялися, буде боятися навіть їхні тіні — така сильна буде допомога, подана їм згори. Коли хочеш започаткувати благого діяння, перш будь готовий до тих спокус, що повинні осягнути тебе. У звичаї ворога, коли він бачить, що хтось зі щирою вірою почав добре проживання, чинити безліч страшних спокус, щоб людина злякалася і залишила свої добрі наміри. А Бог пускає тобі спокушатися, щоб ти терпляче стукав у Його двері, щоб від страху скорбот пам'ять про Нього зароджувалась у твоєму розумі, щоб через молитву ти ставав ближче до Нього і щоб серце твоє освячувалося постійним пам'яткою про Нього. І якщо ти проситимеш, то Він почує тебе, і «знаєш, що Бог визволяй тебе», і пізнаєш Того, Хто створив, зміцнює і буде берегти тебе. Бо Божий покрив і Його Промисел – на всіх людях. Але він видно тільки тим, хто очистив себе від гріха і хто завжди думає про Бога. Особливо їм видно допомогу і Промисел Божий, коли вони зазнають великої спокуси заради істини. Тоді вони особливо ясно побачать Його допомогу зором свого розуму (а хтось і тілесними очима бачив її – це залежить від сили спокус). І коли вони розуміли, що їх захищають, вони відразу знову набули мужності, як це ми дізнаємося про Якова, Ісуса Навину, трьох юнаків, апостола Петра та інших святих, що трудяться за Христа. Їм допомога від Бога з'явилася в людському образі, підбадьорюючи та надихаючи їх до благочестя. І тих Отців, хто населив пустелю, вигнав з неї демонів і зробив її мешканцем ангелів, – їх теж часто відвідували святі ангели, всіляко захищали їх, у всьому їм сприяли, зміцнювали та позбавляли тих спокус, які чинили їм люті біси. І до цього дня Бог не залишає Своєю допомогою тих з людей, хто цілком віддав себе на служіння Йому: Він «поблизу є всім, хто Його закликає». Кажуть, що Бог допускає бісів спокушати нас з п'яти причин. По-перше, щоб ми, нападаючи і захищаючись, дійшли розрізнення добра і зла. По-друге, щоб, здобувши чесноту через лайку і працю, зберігали її твердо і непорушно. По-третє, щоб, процвітаючи в чеснотах, ми не підносилися розумом, але вчилися смиренномудрості. По-четверте, щоб, зазнавши зло, ми зовсім і повністю зненавиділи його. І, крім усього іншого, по-п'яте: щоб, ставши безпристрасними, ми не забули ні про власну немочу, ні про силу Того, хто допомагав нам. Одного брата спокушали біси. Він вирушив до старця і розповів йому про ті спокуси, які терпів. А старець каже йому: «Брате, нехай не лякають тебе ті спокуси, які відбуваються з тобою. Тому що вороги завжди заздрять і зляться, коли бачать, що душа прагне Бога і приліплюється до Нього. Але не може бути, щоб Бог і Його ангели не були поруч, коли людина спокушається, і не простягли йому руку допомоги. А ти сам весь час звертайся до Нього і з упокоренням проси Його допомоги. При цьому пам'ятай під час спокуси про Його непереборну силу, про нашу слабкість, про жорстокість наших ворогів – і незабаром здобудеш Божу допомогу». - Як виходить, що ті, хто живе в світі, не дотримуються посту, нехтують молитвою, не відвідують чування, об'їдаються всякою їжею, дають і беруть що хочуть, догризають один одного, більшу частину дня тільки тим і займаються, що дають клятви і порушують їх... І, проте ж, вони не па, віддаляються від суспільства людей. Тоді як ми, ченці, весь час проводимо в постах, чуваннях, поклонах, сухоядінні, позбавляємо себе всякої втіхи плоті... І при цьому сумуємо, плачемо і кажемо, що загинули й винні геєнні вогненної? Старець тяжко зітхнув і сказав: - Правильно сказав ти, брате, що в світі люди не падають. Тому що, впавши лише одного разу, і так страшно і тяжко, як тільки можна, вони вже не можуть підвестися, а падати їм більше нема куди. Вони залишаються у своєму колишньому падінні, зовсім нічого не розуміючи, і навіть не знають, що впали. А що за потреба дияволу воювати з тими, хто завжди лежить на землі? Ченці ж відкрито виступають проти ворога і постійно борються з ним. Тож то вони перемагають, то їх. І вони не втомлюються падати і вставати, нападати і відступати, завдавати ударів і отримувати їх, допоки благодаттю Божою не отримають верх і не загартовують усе, що в них було слабкого і немічного. Тоді вони цілком примиряться з Богом і знайдуть спокій, постійно насолоджуючись Його миром і радістю. 3 . Авва Пімен розповідав про авву Іоанну Колову, що той благав Бога – і всі пристрасті залишили і більше не турбували його. Він пішов і сказав одному старцеві: - Здається, я знайшов спокій, і я не маю жодної лайки. - Іди і проси Бога, щоб лайка повернулася до тебе. Тому що через лайку процвітає душа. Тоді авва знову просив Бога дати йому боротьбу і з того часу молився не про те, щоб вона залишила його, але казав: «Господи, дай мені терпіння в боротьбі». 4 . Авва Копр сказав: «Блаженний той, хто терпить муку подякою». Сам він захворів, довгий час був прикутий до ліжка і при цьому дякував Богові і відсікав власну волю. 5 . Один старець розповідав, як одного брата помисел спокушав дев'ять років. І з обережності він засуджував себе, кажучи: «Занапастив я свою душу», – і вважав, що сам винний у своєму помислі. Але потім він не витримав і впав у розпач, хоч і не було. Тоді він сказав: – Піду я у світ, коли вже я загинув. І коли він уже зважився і пішов, у дорозі був йому голос: «Ті дев'ять років, що ти терпів спокусу, набрали тобі вінці. Тому вернися в своє місце, і Я заспокою тебе від помислів». І коли брат повернувся, він знайшов спокій. Звідси видно, що саме лайки дають вінці. - Спочатку, коли монах тільки прийняв постриг, бісам не допускається сильно спокушати людину, щоб це не вразило і не налякало її і щоб вона відразу не повернулася у світ. Коли ж чернець уже якийсь час проведе у своїй праці, тоді попускаються йому лайки з плотськими пожаданнями і всякого роду хтивістю і в той же час - з гнівом, ненавистю та іншими пристрастями. І тоді людина повинна лише упокорюватися та плакати, а звинувачувати та засуджувати тільки себе. Тим самим через спокуси він навчається терпінню, досвідченості та міркуванню – і, нарешті, звертається до Бога зі сльозами. Деякі прийшли від цього збентежено, не винесли тяжкість скорботи, скотилися в безодню розпачу і серцем знову звернулися до світу, а дехто – і тілом. Але ми, браття, нехай ніколи не будемо впадати у відчай і малодушничать. Навпаки, терпітимемо спокуси твердо і мужньо, завдяки Богові за все, що трапляється з нами. Тому що подяка Богу завжди руйнує всі підступи ворога. Як той, у кого всі руки в смолі, може очистити їх тільки олією, так і ми, осквернившись гріхом, будемо очищені милістю та людинолюбством нашого Спасителя Ісуса Христа. До Нього і будемо вдаватися у всіх спокусах і з вдячністю за все старанно проситимемо Його допомоги. І тоді ми побачимо, як легко перемагається ворог і як слабким і безсилим він став перед нами. – Якщо Бог за своїм довготерпінням прощає нас, коли ми чинимо погано, то хіба не допомагатиме нам більше, коли ми захочемо робити добро? Хто хоче догодити Богові, стати спадкоємцем Божим у вірі народитися від Духа Святого і бути усиновленим Богом, той має насамперед запастись терпінням та стійкістю. Усі скорботи і прикрості він повинен переносити мужньо і з вдячністю, чи то тілесні хвороби і пристрасті, зухвалість і ганьба від людей чи всякого роду невидима лайка, яка народжується в душі за лукавством злих духів. Ці духи прагнуть вкинути душу в слабкість і зневіру. Бог же по домобудівництву дає кожному спокуси від різних скорбот, щоб стали видно ті, хто всім серцем любить Його. А такі люди мужньо і з вдячністю терплять усе, що їм завдає лукавий: вони не залишають надії та віри в Бога, але завжди з вірою та глибоким терпінням чекають на визволення від скорбот через благодать. Тільки так вони зможуть пройти всі спокуси і отримати нагороду, і тоді вони також стануть спадкоємцями Царства. Бо вони йшли стопами всіх від віку святих і Самого Господа і стали причасниками не тільки їхніх мук, а й слави. Тож подивися і побачиш, як із самого початку всі Батьки: патріархи, пророки, апостоли, мученики змогли догодити Богові. Вони йшли шляхом скорбот і спокус і всі труднощі переносили мужньо і з радістю, шукаючи омріяної нагороди. І Писання каже: «Якщо ти приступаєш служити Господу Богу, то приготуй душу твою до спокуси: вправи серце твоє і будь твердий, і не бентежся під час відвідин» (Сир 2. 1–2). Іншими словами, глянь на Господа і зміцнюйся надією на Нього. І апостол каже: «Якщо залишаєтеся без покарання, яке всім спільне, то ви незаконні діти, а не сини» (Євр 12. 8). І в іншому місці говориться: «Все, що трапляється з тобою, приймай як благо, знаючи, що без Бога нічого не відбувається». І Господь благословляє тих, хто бореться і терпить заради Нього жорстокі страждання – чи то явно, чи то від людей, чи то від лукавих духів. А ці лукаві духи, як було сказано, повстають на боголюбну душу і завдають їй безліч скорбот, щоб вона впала в малодушність і розпач і щоб не дати їй досягти життя. Отже, спокуси відчувають душу, чи любить вона, чи не любить Бога, і тим самим показують, чи гідна вона Його, чи не гідна. Тому перш за все кожна людина, яка хоче догодити Богові, має твердо зберігати терпіння та надію. І тоді він зможе витримати і благополучно проминути всі повстання та наклеп лукавого. Тому що душі, яка сподівається на Бога і чекає на нього, Той допускає спокуси зовсім не для того, щоб не під силу обтяжити її і тим самим довести до крайності. І лукавий спокушає і мучить душу не скільки йому завгодно, а скільки йому пускається Богом. Творець наш розповідає, наскільки сильне випробування, наскільки сильний жар здатна витримати душа, і так і попускає його. Наприклад, горщик, коли виліпить судини, знає, скільки їх потрібно протримати у вогні (адже якщо їх не обпалити у вогні, то люди не зможуть їх використати). І він не тримає їх у печі більше належного, бо вони пережаряться і розсиплються; але й не виймає їх раніше часу, інакше вони залишаться тендітними та непридатними до справи. І на в'ючну худобу ми звалюємо поклажу не порівну на всіх, але під силу кожної тварини. Та й на кораблі є особливі мітки, якими видно, до якої межі його можна навантажувати, щоб плавання було безпечним для вантажу. Бог дав людям таке знання та розуміння предметів зримих та тлінних, і вони можуть так впевнено розпоряджатися ними! Чи не тим більше Сам Подавець розуму і мудрості повинен знати, скільки і яких спокус вимагає душа, якщо вона прагне догодити Йому, – щоб і Йому вона була вгодна, і Царства Небесного досягти була в силах? З конопель не вийде тонких ниток, якщо її довго не бити. При цьому чим більше її тріплють і шкребуть, тим чистішою і придатнішою до справи вона стає. Так само і боголюбна душа, якщо її відчувати і виснажувати безліччю спокус і скорбот і якщо вона їх мужньо терпить, то стає більш чистою та придатною до духовного діяння. В кінці ж вона з радістю досягне воріт Царства і буде вічною спадкоємицею чертога небесних благ. Розділ 30. Про те, що у всіх своїх провинах нам потрібно звинувачувати не бісів, а самих себе. Тому що тим, хто старанний, навіть біси не можуть зашкодити – настільки велика Божа допомога. І про те, що по силі людей і Бог припускає їм спокуси 1 . Авва Антоній сказав, що цього роду Бог не допускає тих лайок, які були у стародавніх, бо знає, що ці люди немічні і не знесуть стільки. 2 . Авраам, послушник авви Агафона, спитав авву Пімена. - Що робити, якщо біси раптово нападають на мене? – На тебе нападають біси? – перепитав старець. – Вони нападають на нас лише тоді, коли ми не виконуємо своїх пожадливостей. Тому що нашими бісами стали наші похоті – вони й мучать нас, щоб ми їх виконували. А якщо хочеш знати, на кого нападали біси, то знай: на Мойсея та подібних до нього. 3 . Брат спитав авву Памву: -Чому біси перешкоджають мені робити добро ближньому? – Не кажи так, – сказав старець, – а то по-твоєму виходить, що Бог – брехун. Скажи краще, що я сам не хочу бути милосердним. Бо Сам Господь уже раніше сказав: «Ось даю вам владу наступати на змій і скорпіонів і на всю силу ворожнечу, і ніщо не зашкодить вам» (Лк 10, 19). 4 . Брат спитав авву Сісоя: – Як мені вистояти проти пристрастей та бісів? – Кожен із нас спокушається від власної хтивості. 5 . Свята Синклітикія сказала: «Що більше успіхів роблять борці, то сильніших супротивників вони зустрічають». 6 . Одного разу авву Мойсея сильно борола пристрасть розпусти. І коли він більше не міг сидіти в келії, він пішов і розповів це авві Йосипові. Старець попросив його повернутися до своєї келії, але він відмовився і сказав: «Не можу більше, авво». Тоді авва взяв його з собою, повів на дах будови та й каже йому: Він глянув і бачить безліч бісів: вони були збентежені і кричали, як перед боєм. Авва Ісидор знову каже йому: Він повернувся і побачив безліч святих ангелів у всій їхній славі. І старець сказав йому: – Це ті, кого Господь посилає на допомогу святим, а ті, що на заході – це їхні противники. Але тих, хто за нас більше. Тож тримайся і нічого не бійся. Тоді авва Мойсей подякував Богові і, набравшись мужності, повернувся до своєї келії. - Спочатку, коли монах тільки прийняв постриг, бісам не допускається сильно спокушати людину, щоб це не вразило і не налякало її і щоб вона відразу не повернулася у світ. Але в міру минулого часу і успіху в подвигу йому попускаються лайки з плотськими пожадливістю і всякого роду хтивістю. І коли він терпить прикрості, йому доводиться упокорюватися, Плакати, засуджувати себе самого і дорікати за все, чим він грішив і грішить. Тим самим через спокуси він навчається терпінню, досвідченості та міркуванню і звертається зі сльозами до Бога. А Бог завжди руйнує підступи ворога і потроху дає людині. Але дехто падав духом, і такі або наклали на себе руки повернулися у світ, тому що сум поглинув їх. «Не може один і той же біс вселяти людині будь-яку пристрасть. Для кожної пристрасті є певні духи, які вселяють тільки її. Одні насолоджуються нечистотою, поганою пожадливістю та їх смородом, інші богохульствами, хтось радіє гніву і несамовитості, а хтось – зневірі, хто – марнославству, а хто – гордості. І кожному з духів подобається вселяти саме ту пристрасть, яку, як йому помітно, душа приймає охоче. Вони сіють зло і докучають людям не одним і тим же способом, а залежно від часу, місця та осіб. Вони то допомагають один одному, то змінюють один одного, але не зберігають при цьому ні строгої послідовності, ні порядку. Бо сказано: «Розпусний шукає мудрості і не знаходить» (Приповістей 14. 6), і ще: «Порази ж наші нерозумні» (Втор 32. 31). Втім, вони приходять до якоїсь згоди, коли воюють проти нас, і тому, як я сказав, залежно від часу та місця поступаються один одному. Адже ніхто не може одночасно рабувати марнославство і розпалюватися пристрастю розпусти, надиматися гордістю і водночас принижувати себе обжерливістю, вибухати безглуздим сміхом і водночас мучитися пристрастю гніву. Кожен із духів повинен дотримуватися своєї черги, щоб воювати з людиною. А якщо він буде вражений і відступить, то поступається боротьбою духу, який сильніший за нього. Слід знати ще й те, що не всі біси рівною мірою люті та сильні, але у кожного своя дія, своя сила та свої наміри. Тим з подвижників Христових, хто лише вступає на шлях чесноти і ще слабкий, протистоять слабші духи. Коли ці духи будуть переможені, то замість них вступають у боротьбу духи, вищі за спосіб. Якби духовна лайка була не з людських сил, то ніхто з тих, хто бореться, не встояв би перед такою кількістю сильних і нещадних ворогів. Людина взагалі б не змогла відбивати їх напади, якби на цьому змаганні не була посередником, не встановлювала правила і не судила людинолюбний Христос. Це Він стежить, щоб боротьба проходила на рівних, з наших сил. Він відводить противників забороняє їм ті прийоми, які надто складні для нас, і, за словами Писання, не допускає нам «бути спокушеними понад силу, але при спокусі дасть і полегшення, щоб ми могли перенести» (1Кор 10. 13). Здається, що й самі біси не без труднощів і не без болю ведуть цю боротьбу. У них теж є свої турботи та скорботи, особливо коли вони сходяться у поєдинку з міцними та витривалими бійцями. Це підтверджує і апостол, який каже: «Наша боротьба не проти крові і плоті, а проти начальств, проти влади...» – та інше (Еф 6. 12). І ще: «Б'юся не так, щоб тільки бити повітря» (1Кор 9. 26). І в іншому місці: «Подвигом добрим я подвизався» (2Тим 4. 7). А де подвиг, змагання, боротьба – там і турбота, і праця, і біль обох сторін. Нас тішать перемоги над ними та засмучують поразки – і те саме відчувають і вони. Вони раді, коли нас переможуть; якщо ж, всупереч усім зусиллям, вони не зможуть здобути гору і програють бій, то їм дістається весь сором наших колишніх поразок, за словами Писання: «Звернеться хвороба його на голову його» (Пс 7. 17), і ще: «Ловитва, юже скри, да обы3». Все це знав і пророк Давид. Цю невидиму лайку він ясно бачив внутрішніми очима, знав, що вороги радіють нашому падінню, і тому каже Богові: «Просвіти очі мої, та не коли засну на смерть, та не коли каже ворог мій: зміцніться на нього. Ті, хто страждає від мене, зрадіють, коли рухаюся» (Пс 12, 4–5). І ще: «Хай не зрадіють про мене ворогуючі мені неправедно... Хай не речуть у серцях своїх: добріший, добріший за душу нашу, нижче та й речуть: пожрохом його» (Пс.34.14.25). Але сором, який охоплює їх після поразки, пророк оспівав, молячися проти них Богові: «Нехай посоромляться і посоромляться разом ті, хто радіє злом моїм» (Пс 34. 26). А Єремія сказав: Нехай посоромляться мої гонці, а я не буду осоромлений; наведи на них день лиха і зруйнуй їх сугубою нищою» (Єр.17. 18). І справді, коли ми перемагаємо бісів, їх осягає суто розчарування: по-перше, через те, що люди досягають святості, а вони мали її і втратили; і, по-друге, через те, що вони, будучи духами, зазнають поразки від тілесних і тлінних істот». Дехто каже, що, якби не було якоїсь чужої сили, що захоплює нас на зло, не було б і зла в бутті. Але ця сила – не що інше, як неувага до природних прагнень розуму. Тому що ті, хто з увагою ставляться до цього, завжди роблять добре і ніколи погано. І якщо ти хочеш бути таким самим, прожени неуважність - і разом з ним виженеш і зло. Адже зло – це помилка у розрізненні внутрішніх смислів, звідки випливає і неправильне вживання речей. У природі нашого розумного початку – підкорятися божественному Логосу і панувати над нерозумним у нас. Тож нехай зберігається цей порядок у всьому – і тоді зла не стане у бутті і ніщо не захоплюватиме до нього. 1 . Розповідають, що одного разу авва Ісая взяв короб, пішов на струм і каже господареві: - А ти тиснув хліб, авво? - Запитав той його. – Як же це ти? Хліб не тиснув, а забрати його хочеш, – каже йому хазяїн. - А що, тому, хто не тиснув, плати не дають? - Запитав старець. - Ні, - відповів господар струму, і старець пішов геть. Учні, коли побачили, що він зробив, кинулися йому в ноги і просили пояснити їм, для чого він так зробив. І старець відповів їм: – Я зробив це на знак того, що, якщо хтось не працюватиме, не отримає плати від Бога. 2 . Один старець жив у пустелі за дванадцять миль від води. І одного дня, ідучи за водою, він зневірився і сказав: - Що толку в цих муках? Піду і житиму поряд із водою. Тільки він це сказав, як чує – хтось іде за ним. Він повернувся і бачить: хтось іде за ним і рахує його кроки. – Ти хто? - Запитав його старець. – Я ангел Господній, – відповів той. – Мене послали порахувати твої кроки та дати тобі нагороду. Почувши це, старець підбадьорився і підбадьорився. Більше того, він переніс келію на п'ять миль глибше в пустелю, тож до води стало сімнадцять миль. 3 . Кажуть, що печера авви Херемона Скитського була за сорок миль від церкви, а від води та від болота, де збирали гілки для кошиків, – за дванадцять миль. І старець не сумував, хоча постійно добувати матеріал для рукоділля, воду, а в неділю ходити до церкви коштувало йому таких праць... Розділ 31. Про те, що той, хто приступив до подвигу, повинен приймати чернецтво лише після довгої вправи в чеснотах. Тому що чернече звання високо і має служити до користі душі та спасіння 1. З житія святого Іоанніка Дванадцятий рік минув уже, як святий Іоанникій став подвизатися в пустелі, і було йому тоді одкровення згори: залишити місце, де він жив, оселитися в обителі під назвою Еристійська і прийняти чернечий постриг. Бо той спосіб життя, який він вів, наскільки важкий і високий він не був, служив лише напередодні його великих монаших подвигів. Таким чином, влітку він приходить у вказану йому обитель і перевіряє своє бачення Стефану, який був ігуменом над місцевими ченцями. А той, анітрохи не зволікаючи, читає над ним молитви за встановленим чином і одягає його в чернечі шати. Коли ж святий, який жив і до чернецтва чернечим життям, вдягнувся в чернечий образ, він від одних подвигів перейшов до інших, ще більших, і став жити ще суворіше. 2. З житія преподобного Аліпія Поголос робив великого Аліпія відомим всюди, і багато людей, як чоловіки, а й жінки, зверталися до покаяння. А оскільки їхня кількість була вже чималою, він заклав дві будівлі на відстані одна від одної, в яких поселив тих і інших окремо. При цьому він дав подвижницям правило, вірніше навіть заповідь: ніколи не з'являтися на очі особам чоловічої статі і ніколи не дивитися на них. І вони так суворо дотримувалися цієї заповіді, що, хоча святий неодноразово дозволяв їм бачитися зі своїми батьками, чи то через смерть, чи то за іншими обставинами, вони завжди відмовлялися. Цим вони хотіли показати, що заповідь духовного отця важливіша за потреби єства. Сталося так, що й мати преподобного жила разом із ними. Вона дотримувалась того ж правила, що й усе, але не хотіла прийняти, як вони, чернечий образ, хоча, як про це вже говорилося, була жінкою дивовижної чесноти. Навпаки, на численні прохання свого сина вона відповідала відмовою, кажучи, що між служницею та монахинею немає різниці. Але одне божественне сновидіння переконало її – і вона сама почала гаряче просити про це сина. А наснилося їй, що вона чує, як співають струнким хором ці святі дружини. Вона зраділа духом і захотіла було увійти в будинок, звідки чути цей чудовий хор, щоб приєднатися до нього і стати однією з тих, хто співає. Але той, хто стояв біля входу, не дав їй увійти і сказав, що юнакам Божим не личить спілкуватися з нею, якщо вона не прийняла той же образ, що і вони. Тут її охопило сум'яття і вона прокинулася. Негайно вона пішла до святого, розповіла своє бачення і почала просити його про те, від чого раніше з такою завзятістю відмовлялася. Так, прийнявши чернецтво, вона приєдналася до тих, на яких і до того виглядала як життя. Нині ж, посіявши так багато насіння праведності, вона з радістю пожинає плоди безсмертя. Один старець сказав: «Вірте мені, чадо: великої похвали і великої слави гідний цар, що зрікся світу і став ченцем. Але такого ж великого сорому гідний монах, який залишить свій чин і стане царем. Бо в умоглядному незрівнянно більше пошани, ніж у чуттєвому». 2 . Один старець, що був великим прозорливцем, свідчив: «Ту ж благодать і силу, яку я бачив при Хрещенні, бачив я і при постригу ченця, коли той одягався у свій одяг». Не журися брате, чекаючи того часу, коли ти приймеш чернечий образ. Справа в тому, що деяким ворог вселяє нерозумне бажання просити постригу передчасно. Але ти, любий брате, ревнуй про те, щоб догодити Богу, терпи і пам'ятай слова апостола: «Якщо і можеш стати вільним, то краще скористайся» рабством (1Кор.7. 21). Поглянь на давніх – і побачиш, що всі святі досягали обітованого терпінням та стійкістю. Тому кожен день умовляй себе до того, щоб стати тобі разом із ними співспадкоємцем Царства Небесного. Згадай, хіба не за Рахіль патріарх Яків працював чотирнадцять років у Лавана в Месопотамії, вдень у спеку, а вночі – у лютий холод? Так само і Йосип Прекрасний, хіба не працював він багато років у чужій землі? Бо написано, що «Йосиф, сімнадцять років, пас худобу разом із братами своїми» (Бут 37. 2). А далі говориться: «Йосипові було тридцять років від народження, коли він став перед лицем фараона» (Бут 41. 46). І Мойсей, слуга Господній, сорок років жив у землі Мадіамській. Та й Ізраїлеві сини лише через сорок років увійшли в землю обітовану. Але насамперед поглянь на Авраама – через скільки років він отримав обіцяне. І всі святі, лише виявивши терпіння, здобули обітоване. Тож і ти зі смиренням «потерпи Господа», і під час сприятливо «Той створить, і виведе, як світло, правду твою, і долю твою, як полудень» (Пс 36, 5–6). А якщо тебе удостоїть святого чернечого чину, не підносись перед тими, хто залишився чекати наступного року. Адже доблесть не в тому, щоб досягти чогось першого, а щоб встояти до кінця. Отже, коли приймеш постриг, не кажи в собі: «Тепер я позбавлений всіх гріхів». Але з цього часу ще більше подвизайся в чесноти, щоб не завдати собі найтяжчої шкоди. До цього дня ти дбав про власне спасіння ще й тому, що прагнув більшого. До цього дня ти був напередодні – тепер ти зайшов усередину. Саме тепер стане явним, якого шляху ти прагнеш: до того, що широкий і розповсюджений, але веде до смерті, або до того, що вузький і скорботний, але веде в життя вічне. Тому не будь недбалий до себе, а то втратиш усе, чого добився важкою працею. Ніколи не виходь із келії без верхнього одягу, тобто мантії, навіть якщо справа вкрай термінова: спочатку одягни її, а потім виходь. Ходити ж в одному левітоні чи коловії, як хлопчик, соромно для ченця. Бо написано: «Опіяшся і взуйся,. одягни одежу твою і йди за мною» (Дії 12. 8). Якби колись Господь наш Ісус Христос не зцілив усі людські пристрасті (заради чого Він і став людиною), то Він би не зійшов на Хрест. Тому що до того, як Господь прийшов у плоті, людина була сліпою, німою, розслабленою, глухою, прокаженою, кульгавою і мертвою всією своєю природою. Але коли Господь учинив милість і зійшов до нас, Він відновив мертве тіло. І Він зробив так, що кульгавий пішов, сліпий прозрів, німий заговорив і глухий почав чути. Він відновив людину оновленою і позбавленою всіх хвороб і тільки тоді зійшов на Хрест. І разом з Ним повісили двох розбійників, причому той, що був праворуч, прославляв Його і просив: «Пом'яни мене, Господи, у Царстві Твоєму»; а той, що був ліворуч, хулив Його. Сенс тут у тому, що розум, перш ніж він повстане від недбальства, залишається у ворожому стані. Але якщо Господь наш Ісус Христос відставить від недбальства розум і дасть йому прозріти і побачити все, той може зійти на хрест. Тоді ворожа сторона починає ганьбити його тяжкими словами в надії на те, що розум збентежиться, відмовиться від страждань і знову повернеться в стан недбальства. Ось що означають два розбійники, дружбу яких Господь поклав край. Один з них ганьбив Його, бажаючи, як я вже сказав, забрати у Нього надію. А інший терпів і просив Його поки не почув: «Нині ж будеш зі Мною в раю», - і скуштував від Древа Життя. – Брати, милістю Божою ми прийняли святий образ і вже стільки часу носимо його. Так постараємося, щоб ми опинились у потрібну годину в шлюбному одязі. Адже якщо одягнемося в небесний одяг, то не залишимося голими. А якщо виявиться, що ми не в них, то що нам залишиться робити, браття? Видно, почуємо і ми цей голос: «Киньте їх у темряву зовнішню; там буде плач і скрегіт зубів» (Мт. 22. 13). Яке ми тоді відчуємо каяття! Який сором, яка нестерпна скорбота охопить нас, коли ми побачимо, що наші Батьки захопили Царство Небесне, а нас самих ангели в покарання викидають у темряву зовнішню і вічний вогонь! Розділ 32. Про те, що чернець повинен вести життя згідно з тим ангельським образом, який він носить. Бо хто не живе за своїм образом – той не чернець. Також і про те, що старість за Богом – це не вік, а спосіб життя Блаженна Синклітикія говорила, що ми повинні дбати про душу не як доведеться, а упорядковувати її цілком, і перш за все не нехтувати тим, що криється в глибині. У постригу нам відсікали волосся на голові. Відсічемо ж разом із ними і те, чим обросла наша справжня глава – душа. А це мирське життя, тобто почесті, слава, здобуття грошей, пишний одяг, хтивість купалень, смакування страв і інші мирські задоволення та блиск. Від усього цього ми зважилися зректися при постриженні волосся. Так що залишимо прагнення всіх цих речей, а інакше і тих, хто на нас дивиться, ми станемо приводом до спокуси. Поки ці звірі, пристрасті, ховалися в мирських оселях, їх ніби й не було видно. Але тепер, коли вони нічим не прикриті, видно всім. Тому в дівиці або в ченці навіть найменші похибки впадають у вічі. Якщо в чисто Прибраний дім потрапить якась тварина, нехай і найменша, - вона у всіх на очах. Так і з нами: найменша провина стає відомою всім. А в людях мирських, навіть якщо кишать у них, немов у смрадних печерах, найстрашніші з отруйних гадів, все це приховує покрив буденності. Словом, ми повинні весь час тримати дім нашої душі в чистоті, дивитися, щоб ніяка шкідлива для душі комаха не пролізла в її житниці, і постійно обкурювати місце святим пахощом молитви. Бо як отруйні тварини тікають від запаху трав, якщо він їдкий, так і молитва разом із постом може вигнати нечистий помисел. Ми піддали себе добровільному вигнанню, тобто залишили межі мирського. І якщо ми в чомусь собі відмовили, то не шукатимемо цього знову. Там ми були славні, тут – терпимо ганьби. Там у нас була велика кількість їжі, тут – бракує навіть хліба. У світі тих, хто винний, кидають у в'язницю проти їхньої волі. А ми за наші гріхи піддали ув'язнення самих себе, щоб у майбутньому нас позбавило пекельних мук наш вільний визволення. Старця запитали, яким має бути чернець. Він відповів: «На мою думку, так він повинен бути один і для одного – споглядати єдиного Бога». 2 . Його ж знову спитали, що чернець має робити. Старець відповів: «Він повинен робити все добре і уникати всього злого». 3 . Він же сказав: «Ганьба для ченця, якщо він залишить усе своє і пуститься в мандрівку заради Бога, а потім піде в пекло». Ченцем робить не постриг і не одяг, а прагнення до неба і богорівне життя – за ними і можна впізнати ченця. Так само і мирську людину видно не за одягом чи зачіскою, а за поганим життям і через ненаситність його прагнення до мирського й речового: саме це позбавляє душу її чистоти. Якщо ти зрікся світу, стеж за собою – і тоді знайдеш ті перли, які шукаєш. Бо деякі приймали чернецтво і зрікалися світу: одні – після закінчення військової служби, інші – розточивши своє багатство. Але потім вони керувалися лише власною волею і впали: немає нічого гіршого, ніж слухатися власної волі і чинити на власний розсуд. Люди такого роду залишають мирське життя через парадний вхід, а потім повертаються через вікно і занурюють у ньому ще більше. Так і Ізраїлеві сини вийшли «з печі залізної», тобто з Єгипту, пройшли неушкодженими через Чорне море, скуштували такі великі і такі щедрі дари Божий... І після цього вони стали чинити з власної волі – вже будучи на суші, зазнали аварії! Причому з такого безлічі численних - шістдесят тисяч! – у землю обітовану увійшли лише двоє: Халев та Ісус Навин – ті, хто не послухався слів Господа і свято зберігав волю Вишнього. Як неможливо вивчитися грамоті чи ремеслу, просто заплативши гроші, так неможливо стати ченцем без старанності та постійного терпіння. Тому, брате, будь напоготові, як добрий воїн, і не недбай про даний тобі дар, а то після будеш покараний подвійно: за те, що осоромив людей – своїх батьків, і за те, що не догодив Богу. Подвизайся, і нехай ті, хто тебе побачить, прославлять Бога за твоє благо проживання. Бо написано: «Той, хто боїться Тобі побачать мене, і звеселяться» (Пс 118. 74); і далі: «Світ, що багато хто любить закон Твій, і нема їм спокуси» (Пс 118. 165). Що користі в тому, що ти залишив своїх батьків за тілом, родичами, друзями, вітчизною і багатством заради Господа, якщо, прийшовши сюди рятуватися, ти займаєшся чимось іншим? Так ти і проти Бога грішиш, і ім'я ченця даремно носиш. Твої колишні знайомі будуть хвалити тебе: «Блаженний такий: зненавидів цей світ, його славу і обман і ні про що земне не думає - зрікся світу і став ченцем!» А ти, виявляється, живеш тут зовсім не по-черево... Подумаємо, який сором охопить нас, якщо ті, хто зараз нас прославляє, насамперед увійдуть до Царства Небесного! Якщо ті, хто зараз каже нам: «Помоліться за нас, раби Христові», – знайдуть спасіння, тоді як ми, за нашими гріхами, опинимося у великій нужді! Адже нас судитимуть не нарівні з ними: «Від кожного, каже Господь, кому дано багато, багато й буде потрібно». І той, хто «знав волю пана свого і не робив з волі його, буде багато битий» (Лк 12 47 48). Тому, любий брате, я прошу тебе бути пильним, поки ще маємо час. Нива для змагань відкрита всім, і Суддя каже через апостола: «Біжіть, щоб отримати. Усі подвижники утримуються від тлінного (1Кор 9. 24–25). І він же каже: «Ніякий воїн не пов'язує себе життєвими справами, щоб догодити воєначальнику. Якщо ж хтось і подвизається, не увінчується, якщо незаконно буде подвизатися» (2Тим 2. 5). І ще пам'ятай, брате: той, хто хоче стати ченцем і не може винести зухвалість, зневагу чи образу, – не може стати ченцем. Любий брате, якщо ти зрікся мирського життя, щоб стати ченцем, будь пильний, бо багато підступів у ворога. Як би не знайшов він, за твоєю неувагою, лазівки і не спокусив тебе з прямої дороги, не став навіяти тобі: «Ось, ти відрізав себе від людей, сів у келії, ну і що? Хіба дикі звірі не сидять у своїх лігвищах?» Але ти заборони йому і скажи: «Господь нехай покарає тебе, дияволе, за те, що людину, яка створена за Його образом і подобою, ти порівняв з нерозумними тваринами, і за те, що ти, ворог істини і ненависник нашого роду, перекручуєш прямі шляхи Господні! Слухай же, ненависник добра, чим відрізняється чернець від мирського. Той, хто хоче стати ченцем, спочатку зрікається світу, потім – від власних бажань, а потім бере свій хрест і йде за Господом нашим Ісусом Христом. Він не сперечається, не проклинає, не клянеться, не порушує клятву і не досліджує брехливі думки в балакучих міркуваннях. Він утриманий і не марнотратний. Друзі йому ті, хто, подібно до нього, працює Господеві, а ворогів у нього немає жодного серед людей - один лише ти, диявол. Він нікому не завдає болю і нікого не ображає. Більше того, навіть якщо його кривдять, він з радістю це терпить і відрізняється незлобивістю. Він не втрачає розум у гонитві за багатством. А як же інакше, якщо він сам роздав те, що мав, з власної волі вибрав бідність і нею однією хвалиться і пишається? Він не торгує, не дбає про будинок або про те, щоб сподобатися жінці. Він не дбає про те, щоб прилаштувати синів на військову службу або видати заміж дочку. Він не пов'язує себе життєвими опіками, але повністю зайнятий своїм порятунком. Він не шукає слави у людей, не звеличується, але, навпаки, смиренномудрує. Він добрий і поблажливий до всіх. Співає молитви – і при цьому не витає думками у повітрі. А замість флейт, тимпанів та музики у нього псалмоспів та молитва. Замість того, щоб сміятися, він плаче і тужить у потаємній кімнаті свого дому та своєї душі, просячи прощення гріхів. І молиться він не лише за себе, а й за весь світ. Приклад і зразок не безплідні вчення, а святі мужі. Він простягає руки не до ігор: вони спустошують вдома та душі гравців – але до божественного діяння та читання Святого Письма. Він ніколи не думає про батьків, родичів або про щось земне. Але він постійно пам'ятає про майбутній Суд і про обітницю Спасителя, і пам'ять про це вдихає в нього життя і проганяє зневіру і лінощі. А прийде до нього тілесна хвороба – він радіє з того, що нагорода його близька. Він бореться з усіма тілесними насолодами, тому що пам'ятає, наскільки гіркі ті вічні муки, які чекають на хтивих людей. Його лають – він благословляє, проклинають – він втішає, на нього зводять наклеп – він мовчить, мучать – він терпить, бо пам'ятає про страждання Спасителя. Така, і навіть більше, висота подвигу істинного ченця. Як же ти, ненависник усього доброго і людського, міг порівняти це життя і мирське? Відійди від мене, лукавий, це Господь наказує тобі через мене! А я звернуся до вивчення Божих заповідей». Так, любий брате, протистань тому, хто нашіптує тобі, і благодаттю Божою він втече від тебе. Горе нам, бо нас, що збожеволіли від скверни, шанують і нам поклоняються люди христолюбні! А ми – «труни повалені», що смердять гріхом і смертю. Горе нам, бо ми такі нерозумні та дурні, що любимо і шукаємо слави святих, а не їхнього подвигу! Постійно сквернимо наші душі нечистими помислами, а хочемо славитися святими і носити їхнє ім'я! Знай, брате, що коли всією душею зрадити себе розп'яттю зі смиренністю та приниженням; якщо дати іншим зневажати себе, ображати, зневажати, насміюватися і глумитися – і все це терпіти з радістю про Господа; якщо забути зовсім про людське: про славу, про почесті, про похвали, про насолоду їжею та питвом, про одяг, – тільки тоді можна стати справжнім ченцем. Коли нас чекають такі подвиги і така нагорода, доки ми обманюватимемо самі себе цією помилковою примарою благочестя і з лукавством працювати Господеві? Люди думають про нас одне, а Той, Хто знає таємна, бачить у нас інше. Усі вважають нас святими, а ми насправді лише святоші: вид справжнього благочестя маємо, а сили його перед Богом не набули. Шукаємо зовнішньої людської праведності, прагнемо догоджати людям уявними своїми достоїнствами, ловимо всяку похвалу і будь-яку почесть з їхніх вуст, а про те, щоб жити по совісті, анітрохи не дбаємо. Всі вважають, що ми чисті і чужі всякої спокуси, але перед тим, кому відомо приховане, ми несемо в собі скверну блудних помислів, які приймаємо, і всіляких пристрастей, у яких погрязли. А наші вдавані подвиги та людська похвала зводять нас ще нижче і засліплюють наш розум. І все ж прийде Той, Хто відкриє «приховане в темряві і виявить серцеві наміри» ( 1Кор 4. 5 ), – Суддя безсторонній, Він не дивиться на зовнішній вигляд, але виявляє істину, приховану всередині. І тих, хто так лицемірно трудився, Він явить перед усією Вишньою Церквою святих і перед усім небесним воїнством і з великим соромом вижене їх у темряву зовнішню. Нерозумні діви (Мт 25. 1–13) зберігали зовнішнє дівоцтво тіла. Утім, щодо цього ніхто їх і не звинувачував у протилежному. У них навіть була в світильниках якась кількість олії, а це означає, що вони не були чужі якихось зовнішніх чеснот чи благочестя (тому, до речі, і світильники ще могли горіти якийсь час). Але за своїм незнанням, недбалістю або легковажністю вони не подумали про те, щоб очистити пристрасті, що гніздяться всередині. Шкідлива дія пристрастей розтлівала їхній розум, і вони, приймаючи помисли, погоджувалися з ними. Тому на них і чекав такий кінець: вони втратили милість нареченого і залишилися біля дверей шлюбного палацу. Пам'ятатимемо про це, розмірковуватимемо, відчуватимемо і пізнаємо, які ми є насправді, щоб, поки ще маємо час для покаяння, виправити себе. А якщо ми будемо чинити наше добре діло в чистоті і поза всякими плотськими помислами, то Христос, Небесний Архієрей, прийме його і не стане його відкидати як жертву, Йому неугодну. (З настанови преподобного отця Пінуфія, яке він дав новопостриженому ченцю.) Брате, ти знаєш, скільки часу ти провів перед брамою обителі, щоб сьогодні бути прийнятим до неї. Тепер дізнайся, заради чого ми так довго не брали тебе. Ми зволікали не тому, що не хочемо спасіння – твого та всіх, хто звертається до Христа, – але щоб не приймати людей поспішно і як доведеться. Ти міг би вчинити до нас легко, не дізнався б ні тяжкості, ні суворості зречення, а потім виявилося б, що ти слабкий чи не тримаєш обітниці. Тоді і ми відповімо перед Богом за нашу недбалість і легковажність, і твоє покарання з нашої вини стане ще страшнішим. Тим, хто вірно служить Владиці, обіцяна слава та честь у майбутньому. Так само і для тих, хто приступає до чернечого життя байдуже чи легковажно, уготовані тяжкі покарання. «Краще тобі», за словами Писання, «не обіцяти, ніж обіцяти і не виконати» (Еккл 5. 4). І ще сказано: «Проклятий чини справу Господню з недбалістю» (Єр 48. 10). Тому насамперед ти маєш дізнатися, заради чого потрібне зречення. Якщо ти це спіткаєш, то зможеш дізнатися і що тобі слід робити. Зречення від світу є не що інше, як знак розп'яття та смерті. Знай, що з того дня ти помер і розіп'ятий для миру, а світ для тебе, як каже апостол (Гал 6, 14). Пам'ятай і те в чому сенс розп'яття: відтепер і надалі не ти живеш, а живе в тобі Той, Хто розп'ятий за тебе (Ср.: Гал. 2,20). За образом і прикладом того, як був розіп'ятий за нас Владика, повинні і ми проводити наше тлінне життя. Ось і пророк Давид молиться за це, коли просить пригвоздити його тіло страху Божому (Пс 118, 120). Коли тіло людини прибите на хресті, вона не може рухатися або робити те, що хоче. Так і той, хто тримає розум у страху Божому, непорушний для всякого тілесного устремління. Хто прибитий до хреста, той не думає про сьогодення і не захоплюється своїми бажаннями. Його не бентежить хіть, не мучить спрага набуття, не надмує гордість. Він не страждає від ненависті і заздрощів, його не ображають завдані йому безчестя, і він не думає про колишні образи, бо ще трохи – і його душа залишить розп'яте тіло. Так само і той, хто істинно зрікся світу і, немов на хресті, прибив себе страху Божому: кожну мить він готовий залишити це життя, і всі його бажання і тілесні устремління завмирають і залишаються в бездіяльності. Тому будь обережний і ніколи не прагну повернути собі те, що ти залишив і від чого зрікся. За словами Владики, «ніхто, що поклав руку свою на плуг і озирається назад, не надійний для Царства Божого» (Лк 9. 62). Хто залишає гірське життя і сходить до тлінних і земних речей цього світу, той чинить проти заповіді Христової: будучи «на покрівлі, сходить взяти щось із дому свого» (Мт 24.17). Бережись і того, щоб гордість, яку ти по початковому ревнощі покорив смиренністю, не піднялася знову на тебе, коли ти вивчиш Псалтир чи щось ще з Писання. Якщо ти знову «твориш те, що зруйнував, ти сам себе робиш злочинцем», за словом апостола (Гал 2, 18). Але як на початку перед Богом і ангелами Його ти дав обітницю смирення, так постарайся зберегти його до кінця. Багато днів ти чекав біля воріт обителі, щоб бути прийнятим до неї, і з плачем просив про це. Це терпіння також постарайся зміцнити у собі. Щодня ти повинен додавати щось до твоєї колишньої запопадливості і сходити до досконалості. Горе тобі, якщо замість цього ти віддалятимешся від нього і знову сходиш униз. Блаженний не той, хто приступив до добра, а той, хто втримався до кінця. Змій, що плазує по землі, завжди «дотримується нашої п'яти» (Бут 3. 15). Це означає, що він чекає нашого результату і до кінця нашого життя намагається нас скинути. Тому немає користі в доброму початку, у зреченні світу і першої гарячості, якщо кінець не буде таким самим. І обітниця смирення Христового, яку нині дав Йому, буде виконана лише тоді, коли ти збережеш його до кінця. Якщо ти прийшов служити Богові, то, за Писанням, «приготуй серце своє» не до радощів і спокою, а до спокус і скорбот (Сир 2. 1). Тому що «багатьма скорботами слід нам увійти в Царство Боже» (Дії 14. 22) і «тісні ворота та вузька дорога, що ведуть у життя, і мало хто знаходить їх» (Мт 7. 14). Дивися на тих, кого небагато і хто доброчесний, і за їхнім прикладом влаштовуй своє життя. Не дивись на лінивих та легковажних, навіть якщо їх багато. «Бо, сказано, багато званих, а мало обраних» (Мт 22, 14). Невелике стадо, якому «Батько благоволив дати царство» (Лк 12. 32). І знай, що це чималий гріх – дати обітницю досконалості і слідувати тим, хто недбайливий і не тримає свого слова. Чен є той, хто мешкає поза цим світом і постійно молить Бога удостоїти його вічних благ. Багатство ченця – у тій втісі, яку дає плач, і в радості віри, що висвітлює душу зсередини. У плачі перебуває той, хто всі дні свого життя прагне і прагне в надії майбутніх благ. Бо того, хто прагне ради Господа, Господь живить своєю втіхою, а тому, хто залишиться голим заради Нього, Господь дає одяг безсмертя і слави. Монах повинен усіма своїми вчинками, зовнішністю і поведінкою бути прикладом для науки тим, хто бачить його. І насамперед він повинен зневажати все земне, зберігати суворе невтішність, повністю нехтувати плоттю, суворо і неухильно дотримуватися посту і бути в усьому цнотливим. Він повинен перебувати в безмовності, стежити за своїми почуттями і зберігати їх, уникати всякого роду чвар і гніву, не багатословити, бути незлопамятним, бути простим, але розважливим. Він повинен зневажати справжнє життя і прагнути майбутнього, тікати від світу і від мирських людей, та й від усіх, хто приходить до монастиря ззовні; не шукати знайомства з ними, не пов'язувати себе узами дружби або товариства з кимось із них, не цікавитися і навіть не слухати нічого про світ. Він не повинен любити почесті, не повинен радіти «приношенням», тобто, простіше кажучи, подарункам, але стежити за тим, щоб місце проживання його залишалося в тиші та невідомості. Він повинен постійно і з ревністю молитися і весь час пам'ятати про істинну і блаженну Батьківщину. Обличчя його має бути сумно і поцятковане зморшками від постійного, вдень і вночі, плачучи. Такі, коротко, чесноти ченця, і вони свідчать про те, що він зовсім мертвий для миру і близький до Бога. Той, хто дбає про своє духовне життя, нехай розгляне, чи немає чогось із перерахованого, чого йому не вистачає. І якщо йому бракує хоча б одного з усього цього, то нехай знає, що він ще не має права носити ім'я ченця. Коли він досягне всього, що я сказав, тоді буде дано йому і знання того, що я не згадав. І тоді інші люди, дивлячись на нього, прославлятимуть Бога. Та й своїй власній душі він, перш ніж відійти з цього життя, приготує місце упокою. Світом Писання називає речі матеріальні, а люди мирські є ті, чий розум зайнятий цими речами. Їх і умовляє Писання словами: «Не любіть миру, ні того, що у світі… бо все, що у світі: пожадливість плоті, пожадливість очей і гордість життєва, не є від Отця, але від цього світу», та інше ( 1Ін 2. 15–16 ). 2 . Чен є той, хто відвернув розум від речового і через помірність, любов, псалмоспів і молитву звернувся до Бога. 3 . Монах, хай не обдурить тебе ніхто: немає спасіння тому, хто рабує насолоду і марнославство. 4 . Те, що для мирського – успіх, для ченця – падіння. А те, що успіх для ченця, в світських очах – падіння. Успіх у мирських – це багатство, слава, влада, фізичне здоров'я, діти тощо. Якщо це спіткає ченця – він загинув. А успіх ченця – це нестяжання, безслав'я, відсутність будь-якої сили, помірність, тілесні немочі і таке інше. Якщо все це спіткає людину, яка схильна любити світ, вона вважає це жахливим падінням і часом доходить і до петлі (а деякі цим і закінчили). 5 . Той, хто зрікся земного: від дружини, грошей та іншого – зробив ченцем лише своєї зовнішньої людини, але аж ніяк не внутрішньої. Той, хто зрікся пристрасних помислів, і внутрішньо став ченцем. Зробити ченцем свою зовнішню людину легко, варто тільки захотіти. А робити ченцем людини внутрішньої варто чималих зусиль. 6 . Та чи є взагалі серед цього роду той, хто зовсім відкинув пристрасні помисли і удостоєний справді чистої і нематеріальної молитви? А це суть ознаки внутрішнього чернецтва. 7 . Безліч пристрастей ховається у наших душах. Але виявити їх можна лише тоді, коли стануть видно причини, що їх викликають. Авва Іван Кілик, ігумен Раїфської обителі, говорив до своєї братії: «Діти, як ми втекли від світу, так втечемо і від плотських пожадань. Бо лише той, хто втік від них, – справжній чернець. Погляньмо на наших Батьків: як суворо і в якому мовчанні вони жили тут. Наслідуватимемо їм, щоб нам не осквернити це місце, яке вони очистили від бісів і освятили. Нам треба зрозуміти, що місце це – для подвигу, а не для торгівлі, і постаратися поводитися відповідно. Пам'ятайте ще й дещо: якщо захочете піти за Батьками і виконати заповіді Господа, Він подасть Свою благодать і буде зберігати місце це. А якщо не зберігатимете їх – не залишитеся в місці цьому. Ми встояли тут, зберігаючи Господні заповіді і обітниці, дані Батькам. І ми сподівалися, що і після свого відходу вони перебувають з нами і бачать усе, що відбувається. Робіть і ви так само – і врятуєтеся від усякого зла». 2 . Один із старих фіваїдів розповідав: «Я був сином еллінського жерця. Отож, будучи юнаком, я побачив одного разу, як мій батько йде, як завжди, до храму для жертви. Я пішов слідом. І побачив я сатану, що сидів на троні, і все його військо було навколо нього. Тут один із його князів став посередині і вклонився йому. Сатана спитав його: - Я був у такій країні, - відповів той, - підняв там війну, пролив багато крові і тепер прийшов доповісти тобі. - Скільки в тебе пішло часу на це? - Запитав його диявол. – Тридцять днів, – відповів той. Почувши це, сатана сказав: – За такий час ти це тільки зробив! - І наказав бити його бичами. Вийшов так само ще один і сказав: - Я був на морі, підняв там вітер, потопив кораблі, занапастив багато народу і тепер прийшов доповісти тобі. Сатана знову спитав його, скільки часу в нього на це пішло. Коли ж довідався, що двадцять днів, наказав бити його бичами, як і першого, за те, що той нічого більше не зробив. Потім підійшов ще один. Він був в одному місті на весіллі, викликав суперечку і влаштував велике кровопролиття, причому навіть наречений та наречена були вбиті. Він сказав, що зміг це зробити за десять днів. Але його теж звинуватили в марній траті часу, і його покарали бичами. І тут після них усіх вийшов на середину ще один. Диявол спитав його: - Я був у пустелі, - відповів той, - де я вже сорок років боровся з одним ченцем, і цієї ночі я ввів його в блуд. Сатана, як тільки це почув, одразу встав, поцілував його, зняв із себе вінець, який носив, і поклав на нього, потім принесли ще один трон і поставили поряд, і диявол посадив його поряд із собою. При цьому він хвалив його: мовляв, ти зміг зробити велику справу. - Так от, - розповідав старець, - я побачив усе це і зрозумів, наскільки велике чернецтво і як воно страшне для бісів. І благодаттю Божою я пішов звідти і став ченцем». Брати, ми ведемо рахунок того часу, що провели в чернецтві, пишаємося цим, а забуваємо про те, в якому недбальстві ми перебували весь цей час. Бо похвала людині – не час, а успіх у Богові. А ступінь успіху – не в глибоких сивинах, а в доброчесному житті. Монахе, здобуй те вічне життя, до якого ти і був покликаний, заради якого ти й прийняв добре сповідання перед лицем такої безлічі свідків, перед лицем усієї земної та горної тварі. «Бо ще трохи, і прийде Прийдешній і не сповільнить» (Ср.: Іс.26, 20-21). Що є чернець і з ким порівняти його? Монаха можна порівняти з людиною, яка падає з висоти і раптом помітив високо над землею мотузку. Він ухопився за неї, повис і безперестанку волає до Бога, бо знає: щойно він ослабне і розтисне руки – впаде і вб'ється на смерть. Любі брати, ви носите на собі ангельський образ: не спілкуйтеся з дияволом, але, наскільки вистачить ваших сил, прагнете ангельського життя. Тому що зовнішності мають ще відповідати життя та справи: без справ образ – ніщо. А хіба ангели на небі живуть у розбратах і чварах, як це, бачимо, буває у ченців?! Будемо, браття, старатись, щоб не стати нам запинанням і спокусою для зовнішніх; щоб наш рід життя не лаяли через нас, але, навпаки, хвалили. А інакше, якщо ми так нехтуємо своїм порятунком, що ми відповімо Судді у страшну годину випробування? Що ще Він мав зробити для нас і не зробив? Ми не стали смиренними, а хіба не бачили ми Слово Боже упокореним в образі раба? Нас злить грубість і образи – а хіба ми не бачили обпльованим Його пречисте Обличчя? Ми не надаємо повного послуху ігуменам і всім побратимам – а хіба ми не бачили, як Він зрадив свої святі плечі на бичування? Коли нас принижують, ми не можемо знести цього і приходимо в шаленство, а хіба не бачили ми, як Його, Того, Хто «приглядай на землю і твори ю трястися» (Пс.103, 32) б'ють по обличчю? Ми зухвалі і свавільні, а хіба не чули Його слова: «Я нічого не можу творити Сам від Себе», і далі: «Я не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав Мене» (Ін 5. 30)? Хіба не чули ми, як Він говорив: «Я не чинив опір і не відступив назад» (Іс 50. 5); «Навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем» (Мт. 11). 29); і в іншому місці: Син «Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для викуплення багатьох» (Мт 20, 28)? Хіба не говорив Він і багато іншого так само, щоб ми намагалися бути такими ж? Адже неможливо мати успіх і врятуватися, якщо не наслідувати Господа у всьому. Тому я прошу вас, браття, обране стадо Христове, будемо пильнувати, поки ми маємо час, і жити згідно з тим образом, який носимо, та здобудемо і в майбутньому ангельську славу. Розділ 33. Про те, що всі заповіді духовного отця віруючий повинен приймати охоче, як те, що піде йому на користь, навіть якщо це неприємно чи обтяжливо. Тому що милість Божа дається в міру його ревнощів і тих скорбот, які він несе Якось настоятель, який прийняв обитель після святого Гонорату, страшенно розгнівався на святого Лібертіна і навіть заніс на нього руку. Але жезла, щоби вдарити святого, поряд не виявилося. Тоді він схопив лавку для ніг і бив Лібертіна по голові та по обличчю, доки все обличчя святого не почорніло і не опухло. Тяжко побитий, Лібертін пішов у свою келію і залишався там. А наступного дня було призначено одну монастирську справу, яку він мав зробити. Тому на ранок, після читання молитов, Лібертін пішов до Келії ігумена і з усією смиренністю просив благословити його. Ігумен знав, що Лібертіна до цього всі шанували і любили за висоту його чесноти. Він подумав, що після вчорашньої образи Лібертін хоче піти з обителі, і тому спитав, куди він збирається йти. - Є, отче, одна монастирська справа, - відповів Ліберін, - яка вже призначена. Я не можу його відкласти, бо вчора обіцяв бути там. Тоді ігумен побачив усю свою жорстокість і всю смиренність і лагідність Лібертіна – і піднімався з глибини серця. Він упав Лібертину в ноги і сповідував свій гріх - те, що зухвало настільки святому чоловікові заподіяти такі жорстокі страждання. І Лібертін упав перед ним на землю і, лежачи в ногах у нього, казав, що то його гріх, а не ігумена. Він звинувачував лише себе і запевняв, що отримав за свої гріхи за заслуги. Від цього ігумен прийшов до ще більшої лагідності, і смиренність учня стала прикладом чесноти для вчителя. Нарешті Лібертін отримав благословення і вирушив у призначену справу. Багато його знайомих, люди благородні і поважні, бачили, що його обличчя опухло і в синцях. Вони питали, що це з ним. - Вчора ввечері, - відповів їм Лібертін, - на мої гріхи, я натрапив на лавку, і так ось вийшло. Тим самим праведник не впав у гріх брехні, а й гніву ігумена не видав. І я вважаю, Петре, що така сила терпіння означає набагато більше, ніж ті чудеса та знамення, які цей чоловік здійснив. Пахомій Великий ще в молодому віці був у послуху у святого Паламона. При цьому він завжди слухався вчителя охоче і без міркування і слухався його у смиренності серця, хоча поводження з ним було дуже і навіть надмірно суворим. Так, наприклад, до всіх інших мук його часто посилали набрати в горах дров. Він був босоніж, і це було дуже боляче для ніг: він постійно поранив їх об тернину. Але Пахомій з радістю переносив це, згадуючи про ті цвяхи, якими були пронизані руки та ноги Спасителя на Хресті. 3. З житія преподобного Антонія Нового Преподобний отець наш Антоній перейшов у чернече проживання з благородного стану і довгі роки провів у дивовижних подвигах, зберігаючи усамітнення та мовчання. Після цього він одного разу читав божественну «Лествицю чесноти» і наприкінці слова про слухняність виявив такі слова наставника: «Хто перебував у безмовності і пізнав власну неміч, а потім залишив його і віддав себе на послух – той був сліпим і без всякої праці прозрів про Христа». Преподобний почав обмірковувати цю думку і сказав собі: «Після всіх праць і подвижницьких страждань я, виявляється, сліпий? Коли ж ми зможемо здобути зір?» І він залишив усамітнення і пустельницьке життя і зрадив себе життю. Так він прийшов у Віфінську єпархію, у знаменитий Кіонський монастир. І кілька днів він залишався в дивноприймальні разом з усіма жебраками і нікому нічого не говорив. Щодня його годували разом із жебраками. Але він не міг їсти хліб задарма: пішов до найближчої гори, зібрав в'язку хмизу, приніс його на власних плечах і поклав біля воріт. Це помітив чернець, у якому було дбати про мандрівників, і сказав йому: - Батьку, що ти робиш? Монастирю не потрібна твоя праця. Всі, хто буває тут, харчуються даром і дякують Богу. – Так, я знаю, – відповів йому Антоній. - Просто не можу сидіти склавши руки. А робити це мені самому на полювання і приємно. І він продовжував приносити хмиз до воріт і нічого не говорив. Готель доповів про нього ігумену. Ігуменом тоді був прославлений Ігнатій, той самий, який своїми про Господа працями і спорудив монастир. Цей Отець і каже готельному: - Запитай його, чому він продовжує приходити до воріт і що йому потрібно. Антоній на запитання брата відповів: – Сам я не з тутешніх, а хочу, з Божою допомогою, залишитися з вами для користі душі. Дізнавшись про це, ігумен звелів привести його. І коли побачив Антонія, то відразу зрозумів, хто це (а до нього доходили чутки про високе життя старця). Він і каже йому: – Навіщо так далеко йшов до нас, авво? — Щоб стати, як один із вас, у чесноті, — відповів йому Антоній, — бо мені ще багато в цьому бракує. – Не можеш ти стати послушником, – каже йому ігумен, – тому що багато років ти жив наодинці з собою та з Богом. Багато хто з тих, хто жив за своєю волею, за яку б чесноту не взялися: чи то стриманість, піст, невтішність чи нехтування тілом, – отримували її. Але коли їх випробовували загальножительним статутом, з'ясовувалося, що вони не спокушені навіть у тих чеснотах, в яких здавалися сильними, бо їм не вистачало смирення. – Це зрозумів і я, – каже святий Антоній, – з богонатхненних повчань святих отців: я не досяг навіть початків чесноти. Тому я і прийшов сюди і віддаю себе вам на службу, щоб, з Божою допомогою, почати духовне життя і щоб ви з вашим досвідом спрямовували його. Коли він це сказав, ігумен прийняв його і звелів спочатку проходити послух у церкві, оскільки він був дуже важким і багато хто від нього відмовлявся. Антоній якийсь час залишався на цьому послуху, але тяжкість послуху йому здавалася недостатньою. Він пішов до ігумена і каже йому: – Я прийшов сюди, щоб більше працювати, а та послух, який ти мені дав виконувати, надто легкий для мене. Почувши це, ігумен відправив його до старшого над виноградником, обрізати виноград із рештою братів. Антоній не мав досвіду в цій справі, він постійно поранив собі пальці, і ця робота доставляла йому чимало страждань. Однак він терпів увесь час, поки йшло обрізання. І знову ж таки, коли настав час копати виноградник, він зайнявся цим і працював щосили. А коли вже почали дозрівати плоди, його призначили їх стережити. Якось прийшли до нього кілька братів і, з недбальства, а може, щоб перевірити його, хотіли нарвати винограду. Але він їм сказав: - Вибачте мені, браття, але я не дозволю вам це робити. Виноградник перед вами – якщо хочете, рвіть. Але якщо рватимете, то знову ж таки мені доведеться сказати це ігумену. А сам він, як і решта, щодня відкривав помисли ігумену. Після цих слів братам довелося піти з порожніми руками. А що він тільки не казав собі! Бувало, сидить опівдні в тіні, шукає вошей у власному одязі і каже своїм помислам: - Був я в пустелі - так ви мені казали, що немає ніякої користі там мучитися, і доводили, що самотнє життя не дає користі. Тепер ви привели мене сюди і знову звеличуєте всі труднощі подвигу там. Чи хочете ви відірвати мене від життя тут, серед братії? Все це він зі сльозами та з душевним болем обмірковував, а то й говорив собі вголос, коли його почув один духовний старець. Той із братньою любов'ю втішив Антонія, і так Антоній переміг ці спокуси майбутньою нагородою. Коли настав час збирати врожай, його перевели працювати до трапезної. Ось тут йому довелося працювати ще важче. Люди то приходили, то йшли, і він мав накривати і служити їм мало не до третьої години ночі, а ті обсипали його лайкою, як це часто буває в подібних випадках. Так він провів на цьому послух досить довгий час, і в нього зовсім зносилися одяг і взуття. Треба сказати, що взуття він став носити тільки на прохання єпископа Павла, який нині вже перестав, а до того весь час свого подвигу він проходив босоніж. І ось, як я вже сказав, взуття та одяг у нього зовсім зносилися. Тим часом настала зима, і він мерз від холоду, а ігумен все не давав йому навіть найнеобхіднішого, щоб покрити тіло. Ігумен робив це, щоб випробувати його, на повчання тим, хто був слабшим, і для більшої користі самого Антонія. Але тут через постійну ходу мармуром у подвижника почала тріскатися шкіра на ногах, і це завдавало йому чималого болю. Брати бачили його злидні й муки, і один давав йому овчину, інший – каліги на ноги, але подвижник від усього відмовлявся і чекав на рішення ігумена. - Я знаю, - казав він братам, - нашому батькові відомо, чого мені не вистачає і чого я потребую. Йому я і надаю піклуватися про мене, як йому відкриє Господь, заради мого смирення. Тим часом зима минула, і на зміну їй настала весна, а потім – літо. Антоній продовжував нести свій подвиг без жодної підтримки. Нарешті, як внутрішні помисли, так і зовнішня потреба здобули над ним гору. Він пішов до свого наставника і сказав йому: - Владико, якщо монастир не в змозі дати мені найнеобхідніше, дозволь мені звернутися до друзів і подбати про себе самого. А божественний пастир, коли побачив, що привів Антонія до того стану, який йому був потрібний, каже йому: - Мій монастир, дякувати Богові, годує всю округу, а тебе він не може одягнути і взути! А мені ще казали, що ти подвижник і можеш терпіти тілесні незручності. Тільки щось у тобі цього зовсім не видно. Ти залишив у світі весь свій стан заради Господа, наважився на труди та бідність, стільки років благополучно жив у пустелі і терпів усі тілесні потреби, а як тільки прийшов до нас – збентежив і навіть таких легких вправ не можеш витримати. Так просять послаблень тільки найнедбайливіші, а не ті, що дивляться на велику нагороду Христову! Так він упокорив святого Антонія і, коли той уже нічого не міг сказати на своє виправдання, відпустив його. Отримавши таку сувору відповідь, Антоній, Христовий подвижник, продовжував терпіти скорботу за Господа. Щодня він обливався сльозами і тілесною помірністю очищав свою душу. Треба сказати ще, що ігумен дозволив йому подвизатися і постити як він хоче, щоб йому не здавалося, що він відійшов від того життя, яке він вів раніше, у безмовності. З цієї причини він ніколи не дозволяв собі спати на ложі, але дрімав, присівши на зроблену для цього лавку. Вставав він завжди до ударів била і починав молитися та співати псалми. Так він дбайливо живив свою душу доброю їжею. На той час ігумен, і браття вже знали, що Антоній вкрай терплячий. Тому ті, хто працював на полях, брали його із собою. Вони давали йому мотику і наказали викорчовувати і підрубувати чагарники. А він, увесь у поту і знеможений роботою, лише говорив Господеві таємними устами серця: «Вибач, Господи, смирення моє і працю мою і залиши всі гріхи моя» (Пс 24. 18). І ось одного разу вночі він побачив уві сні, як якийсь славний чоловік тримає ваги. І здалося йому, що на лівій чаші терезів лежать усі його гріхи з наймолодших років, а на правій – мотика, з якою він працював про Господа. І мотика, потягнувши вниз, переважила всі гріхи. І тоді чоловік сказав Антонію: «Ось, Господь Бог прийняв твою працю і відпустив твої гріхи». Після всього цього ігумен побачив, що Антоній постійно зберігає терпіння, що він уже довгий час загартовується у вогні слухняності і що він привчив свій розум із твердістю переносити все, що б йому не наказали. Він покликав його до себе і наодинці каже йому: – Бог нехай винагородить тебе, отче, за ті душі, яким ти допоміг тут своїм про Господа проживання. Ніколи ще не було братам такого повчання від мене, яке було від твоєї тут присутності та послуху. З цими словами він дістав і дав йому одяг, взуття та все, що слід. З того часу в Антонія було все необхідне для життя, як і в інших братів. І якщо ігумен дізнавався, що йому щось потрібне, він за відсутності Антонія клав цю річ йому на ліжко, а той знаходив її у себе, коли повертався. Якось авва Арсеній сказав авві до Олександра: – Як наламаєш лозин (для плетіння кошиків) собі – приходь до мене їсти. А якщо до тебе прийдуть паломники – їж із ними. Авва Олександр працював спокійно і докладно: минув час, і в нього вже було достатньо лозин. Тим часом Арсен бачить, що той не йде. Він подумав, що швидше за все в Олександра паломники, і почав їсти сам. Але настав вечір, і авва Олександр прийшов. Старець побачив його і питає: - А що ж ти спізнився? – знову спитав його старець. – Але ж ти сам мені сказав, – відповів Олександр, – «як наламаєш прутів, приходь». Ось я й зробив, як ти мені казав: доки не закінчив роботу, не прийшов. Почувши це, старець здивувався його старанності. - Закінчи роботу раніше - сказав він, - щоб і правило прочитати, і води попити, їсти і пити вчасно, а то скоро ослабнеш тілом. 2 . Якось авва Авраам прийшов до авви Арія. Вони сиділи разом, і тут підійшов до авви Арія один брат і каже йому: - Скажи, що мені робити, щоб урятуватися? - Піди і рік харчуйся тільки вечорами хлібом і сіллю, а потім приходь, і я тобі скажу. Брат пішов і почав робити так. Через рік брат знову прийшов до старця, і авві Авраамові знову трапилося там. На цей раз старець сказав братові: - Іди і цей рік їж лише через день. Коли брат пішов, авва Авраам спитав авву Арія: – Чому решті братів ти даєш легкі заповіді, а на цього брата накладаєш такий тяжкий тягар? – Коли брати приходять до мене, я говорю їм те, чого вони шукають. А цей брат – подвижник і приходить почути Бога: що я йому не скажу – він усе старанно робить. Тому я й говорю йому слово Боже. 3 . Про авву Іоанну Колові розповідали, що він пішов послушником до одного старця в скит і жив із ним у пустелі. Якось його авва взяв суху палицю, застромив її в землю і сказав йому: – Щодня поливай її водою, доки не дасть плоду. А вода була від них дуже далеко: треба було йти ввечері, щоб на ранок повернутися. І через три роки палиця пустила коріння і на ній виросли горіхи. Тоді старець зібрав плоди, відніс їх до церкви та й сказав братам: – Візьміть та спробуйте плодів послуху. 4 . Один чоловік із Фів прийшов до авви Сисою: він хотів стати ченцем. Старець спитав його: - У тебе в світі залишився хтось? – Залишився син, – відповів той. - Іди, - каже йому старець, - кинь його в річку, і тоді будеш ченцем. Чоловік пішов назад, щоб кинути у річку сина. А старець тим часом послав за ним брата – на випадок, якщо той справді захоче зробити це, зупинити його. І справді той хотів було кинути свого сина в річку, але брат встиг підбігти і не давав йому це зробити. – Пусти! – каже людина братові. - Це авва сказав мені його покинути. – А тепер він каже, щоб ти не кидав, – заперечив брат. Тоді той залишив сина, пішов до старця і згодом став досвідченим ченцем. Те саме, за словами святого Кассіана, розповідав і авва Патермуфій. 5 . Хтось із Отців розповідав, як якийсь учений із Феополя, людина благочестивий, просив одного затворника, щоб той прийняв його до себе та постриг у ченці. – Іди, – каже йому старець, – продай усе, що в тебе є, роздай, за заповіддю Господньою, жебракам, і тоді я прийму тебе. Той пішов, зробив, що було наказано, і повернувся назад. Тоді старець знову каже йому: – Ось ще яку заповідь ти маєш виконувати: не розмовляй. Той погодився і п'ять років мовчав. Тут уже всі, хто його знав, почали його звеличувати. Старець дізнався про це і каже йому: – Тобі тут бути непотрібно. Відправлю тебе до гуртожиткового монастиря, до Єгипту. Так і зробив. Але коли той йшов, старець не сказав йому, продовжувати мовчати чи ні. І той продовжував мовчати заповіддю. Авва, який його прийняв, хотів на досвіді перевірити, чи він справді німий. Він посилає його з листом під час розливу річки, щоб той повернувся і хоч-не-хоч сказав, що не зміг переправитися. Але той підійшов до річки і схилив коліна. І тут підпливає крокодил, бере його до себе на спину та перевозить на той берег. А сам авва тим часом послав за ним брата, підглянути, що той робитиме. Брат усе це побачив, повернувся і розповів авві та братам. Ті висушували і жахнулися. Настав час, і той монах спочив. Тоді авва послав до самітника, який направив цього ченця до монастиря. «Той німий, що ти прислав до нас, був ангелом Божим», – передав він самітнику. «Він не був німим, – відповів затворник. – Просто він дотримувався тієї заповіді, яку я від початку дав йому, тому й залишався німим». Коли всі це почули, вони здивувалися і прославили Бога. 6 . Один старець мав учня, викупленого ним з рабства. Послух його був досконалим. Якось, наприклад, старець сказав йому: - Іди візьми книгу, що ми читаємо на службі, розпали гарненько грубку і кинь її в грубку. Той пішов і все зробив без міркувань. І коли він кинув книгу в грубку, піч згасла. 7 . Старці казали: якщо віриш комусь і віддаєш себе йому в послух, тобі більше немає потреби думати про Божі заповіді. Лише віддай свою волю старцеві, і ти не грішитимеш перед Господом. Тому що Бог не вимагає від початкових нічого, крім такої болісної слухняності. 8 . Один брат зі скиту збирався йти на жнива і зайшов до одного великого старця. - Скажи мені, авво, - спитав він, - куди мені краще вирушити на жнива? – Якщо я тобі скажу, послухаєшся? - Запитав його старець. - Звичайно, - сказав брат, - послухаюсь. – Якщо послухаєшся, – відповів старець, – то відмовся від жнив. Повертайся і будь у своїй келії. П'ятдесят днів їж хліб із сухою сіллю, і лише ввечері. А потім приходь, і я тобі скажу, що робити. Брат пішов і зробив, як було наказано. За п'ятдесят днів він знову прийшов до старця. Той побачив, що брат подвижник, і пояснив йому, як треба перебувати в келії. Брат три дні залишався простягненим на землі і плакав перед Богом. Потім помисли почали говорити йому: «Ну ось, ти піднявся і став великим». А він почав згадувати всі свої гріхи і говорити: «Дивися, скільки у мене гріхів!» І почав їх перераховувати. Тоді помисли почали говорити йому навпаки: Багато ти зробив гріхів: не зможеш врятуватися. Він відповів: «Я несу свою маленьку службу Богові і вірю в Його невимовну доброту: Він буде милостивий до мене». Довго він так захищався і нападав, поки, нарешті, переможені біси не з'явилися йому на власні очі і не сказали: – А що таке? - Запитав брат. - Та варто нам похвалити тебе, і ти упокорюєшся, а починаємо упокорювати - так ти підіймаєш голову. Брат заборонив їм, і вони невидимі. 9 . Одна людина жила у світі, і в нього було троє синів. Він залишив їх у місті і пішов до монастиря. Прожив він у монастирі три роки, і почали турбувати його думки. Вони нагадували йому про дітей і пробуджували у ньому любов до них. Людина від цього сильно мучилася. А з самого початку він авві не сказав, що має дітей. Авва помітив, що той збентежений, і каже йому: - Що з тобою, що тебе непокоїть? – У мене три сини у місті, – відповів той. – І я хочу їх принести до монастиря. Авва дозволив. Брат вирушив у місто і виявив, що два його сини померли і лише третій живий. Він узяв його з собою і пішов шукати авву. Авва був у пекарні. Людина підвела до авви сина. Той обійняв дитину, взяв її на руки і поцілував. - То ти його любиш? - Запитав він батька. - Тоді візьми його, - сказав авва, - і кинь у піч: нехай горить! Той, не замислюючись, схопив дитину і власними руками кинув її в піч. Але відразу ж полум'я стало холодним, і дитина не згоріла. А його батько як патріарх Авраам прославив Бога. 10 . Старець сказав: “Початок вчення Спасителя – у скорботах і стражданнях. А хто уникає початку, той уникає божественного відання. Грамота дозволяє дітям розпочати освіту та осягати знання. Так і чернець спочатку в працях і в скорботі зберігає Послух, а потім стає співспадкоємцем Богові та сином Божим». 11 . Коли авва Нісферою ще був молодим і жив у гуртожитку, про нього почув авва Пімен. Він захотів побачити його і сказав його ігуменові, щоб той прислав до нього Нісферою. І ось Нісфера прийшов разом з економом обителі, і старець запитує його: – Авва Нісфере, як ти набув такої чесноти: щоб сумного з тобою не трапилося в обителі, ти мовчиш і не звертаєш на це уваги? Довго старець випитував брата, і той нарешті сказав: - Вибач мені, авво. З самого початку, як я прийшов до обителі, я сказав собі в думках: «Що ти, що осел – одне й те саме. Так ось, віслюка б'ють, а він мовчить, лають – він нічого не відповідає. Ось так само давай і ти». І Псалмоспівець теж каже: «Скотен бих у тобі, і я вийму з тобою» (Пс 72. 22). 12 . Авва Пімен сказав: «Якщо людина живе разом із ближнім, вона має бути як кам'яний стовп: її лають – вона не гнівається, хвалять – вона не пишається». 13 . Молодший Іван Фівейський був учнем авви Аммоя. Розповідають, що він дванадцять років прислужував своєму старцеві, коли той захворів. Він жив разом із ним у ущелині, і старець часто зривав у ньому свій гнів, коли падав духом. Іоан багато натерпівся з ним, а той жодного разу навіть «рятуйся» йому не сказав. Але коли він уже вмирав і всі старці були поруч, він схопив Івана за руку і сказав: – Рятуйся! Рятуйся! Рятуйся! І передав його під опіку старців, сказавши при цьому: – Це ангел Божий, а не людина. 14 . Один із Батьків просив Бога відкрити йому, яких заходів він досяг. І Бог відкрив йому, що в такій обителі є брат, який кращий за нього. Старець зібрався і вирушив до обителі. Коли ігумени почули про нього, вони зустріли його з великою радістю: він був великим і дуже відомим подвижником. – Я хочу побачити всіх братів та привітати їх. Ігумен розпорядився, і брати зійшлися. Але той, про кого старцеві було одкровення, не прийшов. - Є ще хтось? - Запитав старець. – Так, – каже ігумен, – але він слабкий головою. Займається садом. — Покличте його, — сказав старець. І ось, коли брат прийшов, старець сам устав і поцілував його. Потім відвів його вбік і наодинці спитав: Старець почав просити його, і він нарешті сказав: – Мій ігумен в одній келії зі мною тримає вола, на якому орють, і щодня ріже мотузки, які я роблю для циновок. Тридцять років я терплю це, але жодного разу не дозволив помислам обуритися проти мого авви і жодного разу не вдарив вола. Я терпляче продовжую плести мотузки і дякую Богові. Коли старець почув це, він здивувався: з одного цього він збагнув і решту брата. Брате, якщо залишишся в послуху у Отців, то побачиш, що в цьому є основа віри. Не в тому, щоб усі з тобою няньчились і розмовляли лагідно і ввічливо, а в тому, щоб ти терпів, коли тебе ображають і б'ють. Тому що і звір, якщо його приголубити, добрішає і стає ручним. Але ти, якщо хочеш стати вибраною посудиною, не ображайся на того, хто тебе виховує. У всьому з лагідністю слухайся свого вчителя. Адже й Сам Господь, коли став людиною, смиренно зберігав покору. Спершу він корився своїй Матері і тому, хто вважався Його батьком, як про це вчить нас Євангеліст: «І був у покорі у них» (Лк 2, 51). А потім – Своєму істинному Небесному Батькові: Він був «слухняний навіть до смерті, і смерті хресної», за словом апостола. З вдячністю приймайте скорботи, що тебе осягають, і ті покарання, що дає тобі ігумен. «Бо чи є якийсь син, якого б не карав батько? Якщо ж залишаєтеся без покарання, яке всім спільне», – каже апостол, – «то ви незаконні діти, а не сини» (Євр.12. 7–8). Тебе побили? Радуйся цьому і виправ свій промах. Тебе побили не за діло? Тим більше, твоя нагорода. Бо й апостолів, хоч вони й сповіщали спасіння світові, били в містах, як лиходіїв. І все-таки вони не ображалися і не гнівалися – навпаки, раділи, що за ім'я Господа Ісуса удостоїлися прийняти безчестя (Дії 5. 41). Але, можливо, хтось найнедбайливіший скаже: – Прикро, що зі мною так вчинили, та ще й при тому, що за мною стільки праць у цьому монастирі. – То ось що тобі прикро, рабе Божий? Що ж судячи з усього, ти можеш бути впевнений: навіть після всіх тих років і тих праць, про які говориш, ти досі не переміг пристрасті. Якщо комусь здається, що він щось, тоді як він ніщо він обманює сам себе. Кормчого видно, який він у справі, лише під час бурі. Так і ченця видно під час лайки та образ: чи терпить він їх з радістю, як нечувану удачу, чи його це ранить і уражує. Тому що чванитися - мовляв, я стільки років живу чернечим життям, але ніяк не виявити того на ділі і навіть не здобувати навички до благочестивого життя, - все одно що носитися з інструментами, якими не навчився користуватися. Ти вже постарів у чернецтві? Значить, як людина досвідчена, будь зразком для молодих та недосвідчених. Нехай усі здивуються твоєму терпінню та незлопамятності. Нехай Дух Святий, що в тобі мешкає, радіє твоїй великій помірності. І тим більше треба радіти тобі самому, що ти зазнаєш страждання заради своєї ж користі. Мені ж здається, що тому, хто взяв на себе твоє керівництво, лаяти тебе – мало радості: адже йому доведеться дати за тебе відповідь перед Господом. А радість для нього в тому, щоб представити тебе до Господа досконалим. Тому ти маєш, навіть якщо це завдає біль, з вдячністю терпіти від нього все – не як від ката, а як від лікаря. Якщо ж ти не можеш знести навіть малої скорботи, навіть невеликої спокуси, то як витерпиш більше? І якщо ти не можеш прийняти ні лайки, ні задушення, ні ран, то як витримаєш свій хрест, який із самого початку обіцявся нести? А якщо не винесеш хреста, то як тобі бути спадкоємцем небесної слави разом з тими, хто каже: «Ця вся прийшла на нас, і не забихом тобі, і не неправдовахом у завіті твоїм» (Пс. 43. 18); і далі: «Зане тобі заради умертвляємося весь день, звинувачуємося, як вівці заколення» (Пс 43. 23)? Добрий брат! Хіба ми забули все те, що зазнав заради нас Владика всіляких? Його лаяли, ображали, казали: «У Тобі біс», а Він не гнівився. Його завушали, били по щоках, насміхалися, пригвоздили до Хреста, дали скуштувати оцту з жовчю, списом пронизали ребро... І все це Він зазнав заради нашого порятунку, а ми заради Нього не можемо знести навіть маленької грубості? Що ми відповімо Йому в судний день? Яке ми знайдемо собі виправдання, якщо Він до всіх інших благодій, що зробив для нас, додав ще ці? А що Він вимагає? Так залишимо, брате, все це марнославство, повернемо мужність і твердість своєму серцю і скажемо слідом за апостолом: ми готові не тільки прийняти побої та рани за Христа, а й померти за Нього. Бо якщо ми Йому жалкуємо, то з Ним і будемо прославлені, і з Ним і успадкуємо Царство. Розділ 34. Про те, що потрібно коритися своєму ігумену навіть до смерті, любити його і ставитись з повагою Якось, коли святий Бенедикт мовчав у келії, його учень Плакід пішов до озера, яке місцеві називають Лакком, щоб набрати води. Він хотів зачерпнути води глечиком, але випустив його, і течія віднесла глечик. Тоді брат спробував вихопити його з води, але послизнувся і впав у воду. А течія була така сильна, що її віднесло від берега на відстань польоту стріли. Людина Божа, як ми сказали, була в цей час у своїй келії. Він дізнався про те, що трапилося, покликав учня Мавра і каже йому: - Брате Мавр, біжи швидше - там брат Плакід впав у Лакк, і течія вже далеко віднесла його. Мавр, тільки-но почув веління свого духовного отця, кинувся бігцем. Прийшов він на місце і бачить, що Плакіда справді віднесло далеко від берега. Але Мавр, з ​​твердою вірою і сподіваючись на вітчі молитви, ступив на воду, пішов пішки, як по суші, і наздогнав Плакіда, якого виносили хвилі. Потім він схопив його за волосся, витяг з води і тим самим шляхом повернувся на сушу. Тільки тоді Мавр прийшов до тями і зрозумів, що йшов водою і що таке могло статися тільки чудотворними молитвами його духовного отця. Він вразився і жахнувся від того, що сталося, тому, повернувшись, він розповів святому про Боже знамення, яке відбулося. Святий приписав це диво не своєї святості, а слухняності Мавра. Однак Мавр заперечував, що зробив це за його велінням, у нього самого, як казав він, ніколи не було такої сили, щоби ступити на воду. Цей ангельський у своїй смиренні і любові суперечку почув монах Плакіда і сказав: — Коли мене тягали з безодні на сушу, я бачив над своєю головою милість мого авви і зрозумів, що він виніс мене з води. 2. З житія святого Феодосія, спільних житій начальника Тим, хто обрав життя за Богом, ніщо так не сприяє придбанню чесноти та її збереженню, як пам'ять смертна. Знав це і святий Феодосій, і що він робить? Він дозволяє своїм учням наперед готувати собі гробницю. Зробив він це, по-перше, щоб гробниця була для них пам'яткою (адже так це і називається) їхньої кончини, надавала ревнощів і ще більше підганяла їх у прагненні до чесноти; а по-друге, щоб ховати померлих. І, крім того, святий передбачав те, що мало статися, і вже думав про це. Коли гробниця була влаштована, святий став над нею (а учні стояли навколо нього) і, оскільки бачив гострим поглядом свого розуму те, що мало статися, глянув на учнів і, ніби жартома, сказав їм: - Гробниця готова, та тільки хто з вас оновить її? Так він жартом приховав свою радість від того, що мусило бути. А був хтось Василь, за саном – священик, а за своєю ревнощами до доброго – вірний спадкоємець свого духовного отця Феодосія. У чесноті він був такий же подібний до свого духовного батька, як подібні до своїх тілесних отців ті, кого вони породили. Був він готовий віддати данину смерті і зробив би це охоче, не як щось небажане, бо як те, що дуже вигідно і корисно для душі. Знав він також, що вчителі не запитують марно, і першим вловив сенс слів Феодосія. І ось Василь тут же схилив коліна і, впавши обличчям на землю, сказав: – Отче, твоє благословення – і я першим оновлю цю гробницю. Один випросив благословення, а інший дав його. І ось могила прийняла сина, і батько наказав відслужити по ньому все, що належить служити померлим, тобто третьому, дев'ятому і потім сороковому дню. А через сорок днів Василь не маючи ні спеки, ні болю в голові або в інших частинах тіла, відійшов до Господа – немов заснув тихим і приємним сном. Так він здійснив подвиг слухняності і прагнення до гірського (а це явна ознака тих, хто не шукає земного), першим з братії став перед Богом і був увінчаний. А ще за сорок днів, на вечірньому псалмоспенні, Феодосій побачив і почув божественного Василя в лику своїх учнів: той стояв серед них і співав разом із ними. Причому ніхто інший ні голосу його не чув, ні його не зміг побачити. Один лише Аетій, людина, яка в усьому слідувала своєму вчителеві і була учнем Феодосія не тільки тому, що бачив і слухав його, але перш за все тому, що намагався наслідувати його, – лише він один чув голос Василя, хоча побачити його і не зміг. Так от, Аетій запитав вчителя, чи чув той голос покійного. А той відповів, що не тільки чув, а й бачив його, і якщо Аетій хоче, то може показати йому, коли той з'явиться. Настала ніч, і вже йшла служба, коли людина Божа знову ясно побачила, як Василь стоїть серед тих, хто молиться, і співає разом з ними. Святий Феодосій вказав на нього Аетію пальцем і помолився: «Господи, відкрий очі цьому братові, щоб побачити велику таємницю великих діл Твоїх». А цей відразу побачив Василя і впізнав його. Він хотів було кинутися до нього і обійняти, але Василь уже зник з поля зору, лише одне почули всі: – Рятуйтесь, батьки та брати, рятуйтесь, а мене ви більше не побачите. Все це є справжнім і вірним підтвердженням слів Христа в Євангелії: «Той, хто вірує в Мене, якщо й помре, оживе» (Ін 11, 25). Неподалік того монастиря, де трудилася блаженна Феодора, було озеро. А в озері тому мешкав крокодил, і хто б не проходив повз нього, будь то людина чи тварина, маленька чи велика, – усі потрапляли йому в зуби. Для місцевих жителів це стало таким страшним лихом, що олександрійський намісник Григорій навіть поставив там солдатів, щоб вони не пускали мандрівників іти через озеро. Ігумену монастиря було відомо, як трудиться свята Феодора і що своїм життям вона чи не зрівнялася з ангелами. Але, щоб не позбавити її та Божественної благодаті, він покликав її до себе і сказав (а в монастирі всі приймали святу за чоловіка): - Чадо Феодор, візьми швидше глечик і принеси нам води з того озера, що тут неподалік. Феодора знала заповідь апостола «слухатись наставникам» (Євр.13,17) і пішла виконувати те, що їй було наказано. Багато хто казав їй йти звідти, якщо вона не хоче вірної смерті. Але віра в Бога надавала їй хоробрості, і Феодора поспішала виконати послух, бо знала, що у послуху – скоріше життя, ніж смерть. Так вона вислизнула від усіх вартових і підійшла до озера. І як дивні діла Твої, Господи! – всі побачили, як чудовисько везе її на середину озера, як вона зачерпує воду і наповнює глечик, що був у неї в руках, і, нарешті, як вона, сидячи на тому ж звірі, повертається до берега. І тут ціла і неушкоджена Феодора ступила на землю, а звір отримав по заслугах за все, що він на той час встиг накохати. Бо Феодора заборонила йому, і він зараз же впав і здох на місці. Справа ця стала відомою решті. Ті, хто бачив усе на власні очі, поспішали розповісти іншим і потішити їх, так що все завдяки святій Феодорі прославили Бога. 1 . Авва Ісидор сказав: «Своїх справжніх вчителів учні повинні любити, як батьків, і боятися, як начальників. Але любов не повинна скасовувати страх, а страх – затьмарювати кохання» 2 . Про Йоана, учня авви Павла, розповідали, що він мав глибоке послух. В одному місці був цвинтар і там жила гієна. Старець знав, що там росте дика цибуля, і сказав Іванові, щоб той пішов і приніс його. - А що ж робити з гієною, авво? – спитав його Іван. Старець жартома і каже: - Якщо нападе, в'яжи її і неси сюди. Брат увечері пішов на цвинтар. І тут напала на нього гієна. Він кинувся хапати її, як йому сказав старець. Гієна побігла, а Іван гнався за нею і кричав: – Мій авва велів мені тебе зв'язати! Нарешті він упіймав її і зв'язав. Тим часом старець почав хвилюватися: він усе сидів біля келії і чекав на Івана. Раптом бачить: йде Іван і тягне пов'язану гієну. Старець вразився, але, щоб упокорити учня, вдарив його і сказав: - Мало того, що сам поганий, то ти ще приволік мені сюди цю погану псину? І з цими словами він розв'язав гієну та відпустив її. 3 . У блаженного Серіда, який керував монастирем у Танаті, був один друг, який жив у Аскалоні, а той мав учня. Якось узимку старець послав свого учня до авви Серіду з листом, щоб той узяв у авви скитала (палку) папери. Учень прийшов в обитель, і тут вибухнула така злива, що річка Тіат розлилася по всій долині. Юнак віддав листа і попросив папір, щоб вирушити назад. Авва каже йому: - Подивися, яка злива! Ну, куди ти зараз підеш. – У мене заповідь, – відповів юнак, – я не можу залишитися. Так він стояв на своєму і докучав авві, доки той не видав йому папір. Учень узяв у авви благословення і вирушив у дорогу. А авва сказав нам: - Ідіть за ним і подивіться, як він переправлятиметься через річку. Пішли ми з ним, я і авва Дорофей, і бачимо: прийшов він до річки, роздягнувся, загорнув папір в одяг, прикріпив пакунок до голови, повернувся до нас і каже: І з цими словами він кинувся в річку, куди й подивитися було страшно. Ми вже вирішили, що він майже загинув, але він продовжував боротися і плив проти течії. При цьому стало його досить далеко відносити, але все ж таки він доплив до іншого берега. Потім одягнувся, поклав нам звідти уклін і подався бігом до свого авви. Розділ 35. Про те, що потрібно просто слухатися свого Господа предстоятеля, приймати від нього заповіді без вагань, як заповіді Божі, не міркувати про них довго і не поправляти їх, навіть якщо в даний час вони здаються некорисними Благочестивіший єпископ Фортунат одного одержимого позбавив бісування своєю молитвою, і лукавий дух залишив людину. Але день уже наближався до вечора, і дух прийняв образ мандрівника. Потім він почав ходити містом і кричати: – Ось що зі мною зробив єпископ Фортунат! Дивіться, як він вигнав зі своєї келії мандрівника! А тепер я шукаю місце, щоб відпочити, і в його місті ніде не можу знайти притулку! Ці крики почув якийсь чоловік, що сидів біля вогню зі своєю дружиною та дітьми. Він покликав диявола і розпитав, як з ним вчинив єпископ. Потім він упустив його до себе в будинок і запросив сісти разом із ними біля вогнища. Той сів, і вони завели розмову. Але тут лукавий дух увійшов у дитину хазяїна, кинув її у вогонь і миттєво вбив. Тоді нещасний зрозумів, кого прогнав єпископ і кого він прийняв сам. Так він насправді дізнався, як вважати себе кращим і гостинним єпископа. У Лаврі преподобного отця нашого Євфимія був один брат, родом з Азії, а на ім'я Оксентій, і він умів ходити за мулами. Дометіан, економ монастиря, умовляв його, щоб той узяв на себе цю слухняність, але той все відмовлявся і не слухав економа. Тим часом справа це була потрібна і необхідна. Економ, узявши з собою пресвітерів Іоанна та Киріона, знову став, разом із ними, просити Оксентія взяти на себе цей послух. Але той все одно не слухався, а тим часом уже настала субота – день, коли було дозволено звертатися до великого Євфимія. Економ повідомляє святому про все, що стосується Оксентія. Той негайно посилає за братом і починає його умовляти: мовляв, слідуєш ти тільки власній волі, а від слухняності, яка потрібна всій братії, ухиляєшся; не будь таким упертим і неслухняним. Оксентій не засоромився ні вмовлянь, ні навіть самого вигляду старця і продовжував відпиратися. Яких тільки приводів він не знаходив, щоб наполягти на своїй волі. То скаржився, що він тут іноземець і не знає місцевої мови, то нарікав на тілесні похоті і безліч підступів лукавого. - Ворог, - говорив він, - помітить, що я далеко від вас, спокусить мене і зробить знаряддям своєї злоби. І потім, так я ще звикну до метушні та клопоту, а про решту забуду, втрачу мир і душевний спокій. Так він говорив і для відводу очей усе посилався на шкідливість послуху. У відповідь великий Євфимій заперечив: – Так ми молитимемося Богу, чадо, щоб за твою послух ніщо не зашкодило тобі. Адже Він Сам і сказав: «Я прийшов не для того, щоб Мені служили, а щоб послужити» (Мт 20, 28). І ще: «Не шукаю Моєї волі, але волі Отця, що послав мене» (Ін 5. 30). Але Оксентій уперся ще більше й не думав поступатися. Тоді божественний Євфимій звернувся до нього суворіше: - Ми, дитино, радили тобі те, що, на наш погляд, тобі самому пішло б на користь. Але ти залишився при своїй непослуху, і ти дізнаєшся як ніхто інший, який плід непослуху Не встиг великий домовити, як одразу – не знаю, яким чином, – тіло Оксентія звело судомою і нещасний звалився на землю. Тут уже залишалося лише пошкодувати його за його провину. Ті з братів, хто був поруч, у душі справдилися співчуття – так шкода він мав вигляд. Вони стали благати і просити Євфимія, щоб він допоміг Оксентію: той залишався лежати на землі і тяжко розплачувався за свою переслуховування. Євфимій уже й сам був готовий пожалкувати над ослушником і упертим. Він узяв Оксентія за руки і підняв його: по всьому тілу Оксентія ще пробігала і мучила його тремтіння. Але тут Євфимій, замість ліків наклавши на нього хресне знамення, позбавив людину мук і зцілив її. Оксентій прийшов до тями. Він згадав про свою непослух і ту напасть, яка його спіткала. Зрозумів він і те, що виною цьому була одна лише його непокора. Совість почала мучити його, і страшне каяття охопило його душу. Тут уже він, звичайно, припадає до ніг Євфимія і просить у нього вибачення за те, що трапилося в минулому, просить і його представництва в майбутньому. Євфимій одразу пробачив його, та й як не пошкодувати того, на кого ти щойно гнівався? А, заручившись молитвою святого, брат охоче і з радістю прийняв на себе послух стежити за мулами. Так «покарання Господнє», за словом Божественного Писання, «відчиняє вуха» (Іс 50. 5) і виправляє розум: хто раніше грішив непослухом, той був покараний і став охоче слухатися. 3. З житія святого Пахомія Учень Великого, Феодор, про якого згадувалося і раніше (в гл.15), був молодим віком, але дух зміцнював його, і він дуже досяг успіху в чесноті. У всьому він наслідував свого вчителя і заради Бога корився йому, як Самому Господу. Але душу можна навчити терпінню, тільки якщо гартувати її у багатьох труднощах. Тому, коли старець віддавав ті чи інші розпорядження, часто спокушав учня. Якщо він звелів Феодору зробити щось одне, то потім приходив і лаяв усе, що той так сумлінно робив. Потім він наказував щось протилежне, а про те, що Феодор уже зробив, говорив, що все неправильно. Так він примушував Феодора боротися з помислом самолюбства. Сам же Феодор сумлінно приймав закиди духовного отця і залишався непохитним. Він навіть не намагався суперечити чи виправдовуватися перед ним. А решті говорив про нього, що той майстерний подвижник і справжній раб Христовий. - Багато речей, - говорив Феодор, - для недосвідчених здаються одним, але люди обізнані тлумачать їх зовсім по-іншому. Ось і я, грішник, маю оплакувати себе, поки Господь не виправить моє серце на благо і я не стану гідним того послуху, який мали святі отці. Тому що без Божої допомоги все, що робить людина, і навіть сама впевненість у собі є прах і попіл. 4. З розповіді про мандри святого апостола Петра, викладеного святим Климентом Першоверховному апостолу Петру вже належало залишити це життя. І ось одного дня, коли вся громада зібралася в Римі, він узяв мене, Климента, за руку і, ставши посеред Церкви, сказав: – Слухайте мене, чада та брати! Мій шлях близький до кінця, і нині я висвячую вам єпископом цього Климента. Йому я довіряю проповідь з кафедри, йому передаю владу в'язати і вирішити. Він добре знає канони Церкви і в'язатиме те, що має бути пов'язане, і вирішити те, що має бути вирішене. Слухайте його і пам'ятайте: хто засмучує єпископа, правителя істини, той грішить перед Христом і гнівить Бога, Отця всіляких, а тому він не житиме. Але ви не забувайте завжди віддавати честь і покору вашому Батькові. Тоді і вам пасомим, буде користь, і він вам стане справжнім пастирем, а не найманцем, і дбатиме про стадо. Я сказав і повторюю ще раз: хто засмучує пастиря і вчителя в Божій справі, той засмучує Дух Божий, бо у віданні пастиря - місце і сідлиця Духа Святого. І хто відкидає слово єпископа, той відкидає слово Христа і є злочинцем. 1 . Один із старців розповідав, як одного дня святий Василь прибув до однієї обителі. Після належного повчання він спитав ігумена: - Є в тебе тут брат, який має послух? – Усі вони тут раби твої і всі намагаються врятуватись, Владико, – відповів йому старець. Тоді святий питає знову: – А є в тебе хтось, хто має справжню послух? Тоді старець вивів йому одного брата, і Василь призначив його слугувати при трапезі. Коли поїли, брат приніс святому води омити руки. Святий омив руки і каже: - Підійди, я тобі теж обмию руки. Брат корився, і Василь сам почав лити воду йому на руки. Потім святий Василь знову каже йому: – Коли піду на вівтар, нагадай висвятити тебе в диякони. Той зробив не розмірковуючи. І за таке послух святий висвятив його в пресвітери і забрав із собою в єпархію. 2 . Про авву Силуану ​​розповідали, що у нього був учень на ім'я Марк. Цей Марко мав велику послух. Він був писарем, і старець любив його за його послух. А старець мав ще одинадцять учнів. Їх засмучувало, що Силуан любить Марка більше за них, і вони поскаржилися старцям. Якось старці прийшли до авви Силуану ​​і почали дорікати йому за те, як він поводиться з учнями. Тоді Силуан вийшов із келії і повів їх із собою. Він став обминати келії братів – стукав у кожну келію і казав: - Брат такий, вийди, ти мені потрібен. І ніхто з них не вийшов до нього одразу. Підійшов він і до келії Марка, постукав і в неї і теж сказав: Той, тільки-но почув голос старця, одразу вискочив назовні. Старець дав йому послух і каже старцям: - Дивіться, батьки, а де ж решта братів? Потім Силуан увійшов у келію Марка і натрапив там на його рукоділля: Марк тільки-но почав писати, коли старець покликав його. І він навіть не кінчав те, що писав, і кинув на половині. Силуан помітив це, виніс книгу та показав її старцям. – Воістину, авво, – сказали йому старці, – кого любиш ти, того й ми любимо, бо його любить Сам Бог. 3 . Про те саме авві Силуані розповідали: одного разу в Скиту він прогулювався разом зі старцями і хотів показати їм послух свого учня (за що він і сам цього учня любив). Він побачив дике порося і каже учневі: - Чадо, бачиш он того буйволенка? – Так, авво, – відповів йому учень. – А дивись, які у нього здорові роги, – знову сказав старець. - Так, авво, - відповів учень. Тут навіть старці вразилися його відповіді і отримали багато користі від його послуху. 4 . Про авву Муїса розповідали, що у нього був учнем авва Саїн. Якось старець у спокусу йому сказав: – Іди обкради когось. Той пішов і за послух став красти в братів, завдяки Богові. А старець брав у нього здобич і потай віддавав братам назад. «Пішов я одного разу до авви Сиси, а той жив на Клісмі. Я попросив його сказати мені слово, але той відповів: – Пробач мені, я людина проста. Тоді я пішов до авви Ору та авви Атре. Авва Ор був хворий на те, як вісімнадцять років. Я поклав їм уклон і попросив сказати слово. – Що мені сказати тобі, – відповів авва Ор. - Іди і роби те, що вважаєш за потрібне. Бог завжди поруч із тим, хто примушує себе. Авва Ор та авва Атре були з різних місць, але між ними завжди панувала повна згода, аж до самого їхнього виходу з тіла. Великим був і послух авви Атре, а й смиренномудрість авви Ора було чималим. Я провів у них кілька днів: дивився на їхнє життя і бачив багато дивовижного. Розкажу ще ось що. Хтось приніс їм невелику рибу. Авва Атре хотів приготувати її для старця і різав ножем. Але тут авва Ор покликав його, і він залишив ніж у рибі, не дорізавши шматка. Я здивувався глибині слухняності, адже він навіть не сказав: «Чекай, зараз, тільки рибу доріжу». Я спитав у авви Атре: - Звідки в тобі такий послух? - Послух не в мене, - відповів авва Атре, - а в старця. Якщо хочеш, підемо і подивишся, яка у нього послух. Він почав смажити рибу і навмисне її пересмажив. Потім відніс її старцеві: той з'їв і нічого не сказав. - Смачна риба, отче? - Запитав його авва Атре. – Дуже смачна, – відповів старець. Потім він приніс йому ще одну меншу, але добре приготовлену. Старець почав їсти, а авва Атре каже: - Пересмажив я її, отче... - Так, - відповів старець, - трохи пересмажив. - Тепер бачиш, яка слухняність у старця? - Сказав мені потім авва Атре. Я пішов від них, але все, що в них бачив, я намагався зберегти мої сили». – Авва наказав мені йти до пекарні та готувати хліб для братії. Але робітники – люди мирські і кажуть непристойні речі, а мені не личить це слухати. Що мені робити? – Хіба ти не бачив, – відповів йому старець, – як діти всі разом навчають уроки? Кожен навчає свій урок, а чи не чужий. Так і ти: дослухайся до себе і досліджуй своє серце. А якщо пристрасті борють тебе, відкрий це авві та зроби те, що він скаже. Тому що він краще за тебе знає, що тобі корисно. Якщо твій авва пошле тебе в чуже місце за якоюсь справою, ти спитай його: Куди хочеш, щоб я пішов? Що саме тобі потрібно? І що він тобі скаже, те й зроби. Не роби ні більше, ні менше того – навіть жебраку не подавай милостині, не спитавши заздалегідь у авви. А якщо що зробиш без його відома, потай – згрішиш. – У яких справах слід відсікати свою волю? - Запитав брат старця. – У добрих, у тих, що ні хороші, ні погані, чи в тих, що, здається, порушують Божу заповідь? А якщо виявиться, що якась заповідь вища за мій стан, то чи маю я відмовитися від неї – адже після вона принесе мені скорботу й збентеження? - Брате, хто хоче бути ченцем, той взагалі в жодній Справі не повинен мати своєї волі. Цьому і вчить Господь, коли каже: «Я прийшов у світ «не для того, щоб чинити волю Мою» (Ін 6, 38). Хто збирається одне робити, а від іншого відмовлятися - той виявляє більше розсудливості, ніж той, хто наказав йому, або над ним посміялися біси. Втім, і те й інше – погано і від бісів, тож у всьому ти маєш коритися. Авва, який наказує тобі, несе на собі твою провину і дасть відповідь за тебе. А якщо заповідь здається надто важкою, спитай його і дай справу його розуму Якщо ж тобі наказали брати і ти бачиш чи вважаєш, що це шкідливо і понад твої сили, – знову ж таки питай авву. І що він скаже, те й зроби. Якщо захочеш розрізняти не лише вчинки, а й людей, накликаєш на себе скорботу. Тому, якщо справа здається гарною, вчини послух братам. А коли твій помисел вагається, або справа тобі не під силу, або вона шкідлива - звернися до авви і вчини, як він розсудить. Він знає, що робити і як подбати про твою душу, так що будь спокійний і вір, що все, що він говорить тобі, від Бога. І все, що корисне про Господа, не приносить скорботи чи збентеження. Від блага не може бути ніякого зла: «Всяке дерево добре приносить і плоди добрі» (Мт. 7, 17). – А що означає «відсікати волю»? - Запитав брат. - Брате, - відповів старець, - хто відсікає волю, той досягає успіху в Богу. Це означає, що треба відсікати свою волю і виконувати волю святих у тому, що здається добрим. А в поганому ти й сам уникнеш того, що не личить. Розділ 36. Про те, як грішно не слухатися свого духовного вчителя і нарікати на нього. Також і про те, що християнинові не личить заперечити чи виправдовуватися. Він повинен завжди боротися з власною волею і не чинити опір викриттю, але любити його Брати, ми не повинні нарікати без приводу (і навіть якщо здається, що привід є), але завжди будемо слухняними і вдячними Богу і тим, хто поставлений над нами Господом. А якщо ми будемо на щось нарікати, то станемо схожі на злочинних і невдячних юдеїв, які нарікали на Того, Хто піклувався про них, як і написано: «І нарікало все суспільство Ізраїлевих синів на Мойсея», а Мойсей сказав: «Не на нас нарікання ваше, але на Господа» (2). За своє ремствування вони й полягли все в пустелі. Та й нащадки їх точно перейняли невдячність і непослух своїх батьків. То вони нарікали на учнів Господа: «Чому ви їсте та п'єте з грішниками?» А то й на Самого Спасителя, коли Він сказав: «Я хліб живий, що зійшов з неба» (Ін 6, 51). Тому й сказав їм Господь: «Ніхто не може прийти до Мене, якщо то не дано буде йому від Отця Мого» (Ін.6.65), тобто якщо Отець не побачить, що ця людина слухняна, вдячна і не нарікає, як ми. І ті працівники, що прийшли першими, нарікали на господаря будинку: казали, що інших працівників він покликав об одинадцятій годині, а плату дав рівну тим і іншим, і таке інше. Але господар їм відповів: «Друже! Я не ображаю тебе; чи не за динарій ти домовився зі мною? Візьми своє і йди» (Мт 20. 1-15). Тільки куди це Він його відсилає? Ясна річ, що до тих хто стоїть ліворуч від Нього, у вогонь вічний, уготований дияволові та ангелам його. Це видно далі, в тих словах, де Він викриває працівників у лукавстві і заздрості: «Чи око твоє заздрісне від того, що я добрий?» Хто виконує послух зі свавіллям, той перелюб, як про це говорить і Премудрість (Ср.: Сир 32. 17 і Припов. 6. 32-33), і через брак розуму він терпить скорботу і безчестя. Як немає нічого спільного між водою та вогнем, так і немає нічого спільного між виправданням та смиренністю. Якщо хочеш врятуватися, полюби слово істини і ніколи не будь так безрозсудний, щоб уникати викриття. Слово істини «звертало до покаяння породження єхіднини і вселяло їм тікати від майбутнього гніву» (Лк 3, 7). Той, хто приймає слово істини, приймає Слово Боже. Тому що Господь сказав: Хто приймає вас, приймає Мене (Мт. 10, 40). Розслаблений, якого спустили через покрівлю, – це грішник, якого віруючі викривають заради Господа. За їхньою вірою він і приймає відпущення гріхів (Мк 2, 3-5). Той, хто не любить викриття, неминуче і з власної волі залишається в пристрастях. А той, хто любить, навчається на власному досвіді. Як ті, хто пливуть морем, з радістю терплять сонячний жар, так і ті, хто ненавидять зло, люблять викриття, тому що сонце захищає від бур, а викриття – від пристрастей. Хто не слухає писаних заповідей і умовлянь, для того є кінський батіг і осляче стукало. А якщо він і їх відкине, то Господь «потягне його щелепи кермом і удою» (Пс 31, 9). Як послуху властивий гріх, так і послуху – чеснота. Послух веде до порушення заповідей і відокремлення від Заповідаючого, послух – до збереження заповідей і до нерозривної єдності любові з тим, хто дав заповідь. І хто порушив заповідь з переслуху, той не тільки зробив гріх, але й позбавив себе спілкування любові із заповідавшим. Розділ 37. Про те, що не варто засуджувати вчителя, навіть якщо він чинить гидко тому, чого вчить. Тому що багато було учнів, які довірили себе недбалим вчителям і не засуджували їх, але слухалися Господа. При цьому вони не тільки самі врятувалися, а й часто служили порятунку та своїх вчителів. Був у нас якось один пустельник, людина, яка мала великий дар міркування. Він хотів жити один у келії, але не міг знайти відповідної. Інший старець дізнався про пустельника. А у старця була на той час порожня келія, і він запросив пустельника оселитися в ній, поки той не знайде собі іншу. Пустельник прийшов і оселився в нього. Дехто з місцевих жителів став приходити до нього, оскільки він був здалеку, і вони приносили йому хтось що міг. Той брав приношення і приймав у себе тих, що приходять. Однак старець, який дав йому келію, став заздрити і ганьбити його. — Скільки років я тут,— говорив він,— так багато подвизаюсь, і до мене ніхто не приходить. А цей вискочка пару днів як тут – і до нього йде стільки народу! Тут він каже своєму учневі: - Іди і скажи йому: «Іди звідси, мені потрібна келія». Учень пішов до нього і сказав: - Мій авва спитав, як у тебе справи. – Хай помолиться за мене, – відповів той. - У мене болить шлунок. Учень повернувся до того, хто його послав, і каже: - Старець сказав, що вже знайшов іншу келію і йде. Через два дні авва знову каже своєму учневі: - Іди і скажи йому, що, якщо він не піде, я прийду сам і вижену його палицею. Брат знову пішов до пустельника і каже йому: - Мій авва чув, що ти захворів, і досі хвилюється. Він послав мене відвідати тебе. – Скажи йому, – відповів той, – що його молитвами мені вже краще. Учень іде до свого старця і каже: – Він мені сказав, що якщо Бог дасть, до неділі він піде. Настала неділя, а пустельник все ще не пішов із келії. Тоді старець узяв палицю і пішов сам, щоб побити його і вигнати в шию. Вже на виході учень каже йому: - Піду я вперед, а то, може, там хтось є і спокуситься. Старець дозволив йому. Брат пішов уперед і каже пустельникові: - Мій авва йде до тебе сам, запросити тебе до себе в келію. А той, коли почув, що старець так його любить, вибіг йому назустріч, ще здалеку поклав йому уклін і каже: - Не працюй, отче, я сам іду до твоєї святості! І тут Бог поглянув на працю юнака: Він привів авву в скруху. Той кинув палицю і побіг назустріч пустельникові, щоб обійняти того. І, обійнявши, повів до себе в келію. І бачить, що пустельник ніби й не чув усього, що раніше старець говорив учневі. Тоді старець спитав учня: - Ти щось передав йому з того, що я казав тобі? Почувши це, старець дуже зрадів. Тут він зрозумів, що заздрість ця була від ворога. Він утішив пустельника як міг, а потім упав у ноги учневі і каже йому: – Ти мені батько, а я тобі – учень. Бо твоєю працею врятовано дві душі. 2 . Хтось із старців розповідав про одного старця, що пив. Щодня він плів циновку, продавав її в селі, а вручені гроші пропивав. Якось прийшов до нього один брат і лишився в нього. Він теж щодня плів по циновці. Старець забирав і її, продавав і пропивав ціну тій та іншій, а братові приносив надвечір маленький хлібець. Так він робив упродовж трьох років, і брат не промовив жодного слова. Нарешті брат сказав сам собі: «Мені нема в що одягнутися, та й на хліб мені ледве вистачає. Зберу речі і піду звідси! Потім він подумав і сказав собі: Куди я піду? Оселюся в іншій келії? Але тут маю одну келію з Богом». І тут же з'явився йому ангел і сказав: «Нікуди не йди, бо завтра я прийду до тебе». Наступного дня брат почав просити старця: - Отче, не йди нікуди сьогодні: зараз до мене прийдуть забрати мене. Настав час, коли старець зазвичай йшов, і він каже учневі: – Не прийдуть сьогодні, чадо, адже вони й так запізнилися. – Ні-ні, – відповів той, – прийдуть неодмінно. І з цими словами він спочив. Коли старець побачив це, він почав плакати і сказав: – Горе мені, чадо! Багато років я живу тут у недбальстві, а ти в короткий термін одним терпінням врятував свою душу. І з того часу він прийшов до тями і став досвідченим ченцем. Брати, учні не повинні бути неслухняними і переповідати своїм вчителям про Господа, але повинні виявляти всіляку смирення перед Богом і людьми. Якщо ж станеться так, що вихователь на словах вчить чесноти, а насправді про неї нехтує, то не дамо сатані розбестити нашу душу з однієї лише цієї причини. Згадаймо Того, Хто сказав: «На сідлі Мойсея сіли книжники та фарисеї; Отже, все, що вони наказують вам дотримуватися, дотримуйтесь; у справах же їх не робіть, бо вони говорять і не роблять» (Мт 23. 1–4). І апостол Петро закликає нас: «Скоріться панам, не тільки добрим і лагідним, а й суворим. Бо це завгодно Богові, якщо хтось, думаючи про Бога, переносить скорботи, страждаючи несправедливо. Бо що за похвала, коли ви терпите, коли вас б'ють за провини? Але якщо роблячи добро і страждаючи, терпіть, це завгодно Богові. Бо ви покликані до цього, бо й Христос постраждав за нас, залишивши нам приклад, щоб ми йшли слідами Його. Він не зробив жодного гріха, і не було лестощів в устах Його. Будучи лихослівним, він не лихословив взаємно; страждаючи не погрожував, але зраджував Судді Праведному» ( 1Пет 2. 18–23 ). Є у вас, браття, і інший приклад смирення – пророк Самуїл: він не підняв свого серця перед священиком Ілією, навіть коли почув про нього такі грізні слова Божий, але смиренно залишався в слухняності ( 1Цар 3. 1–21 ). Дорогі брати, станьмо гідними нашого спасіння! На будь-які слова, які почуємо, ми будемо готові відповісти покаянням, особливо якщо це слова того, кого Господь поставив над нами. Як вода гасить вогонь, так і каяття гасить гнів і приборкує дух. Нехай вам буде прикладом п’ятидесятник, який прийшов до Іллі: своїм смиренням він умиротворив пророка – він сам і всі, хто був з ним, були врятовані (2 Цар. 1,9-15). Майте, дорогі брати, послух своєму предстоятелю в Господі. Дотримуйтесь його слова до кінця і ніколи не будьте недбалими до того, що він говорить. І тоді з вами буде Той, Хто сказав: «Де двоє чи троє зібрані в ім’я Моє, там Я серед них» (Матвія 18:20). Дорогі брати! Навіть якщо наші настоятелі будуть до нас несправедливі – чого не буде! - будемо служити їм з чистою совістю, як самому Господу, а не як людям, і пам'ятатимемо, що отримаємо нагороду від Господа. Був один старець. Він жив за межами Олександрії, в тих келіях, що називають пустельницькими. А старець був людиною гнівливою та малодушною. Один молодий брат почув про нього і дав завіт Богові: «Господи, за все, що я творив у світі, піду і житиму у цього старця, працюватиму і піклуватимуся про нього». Щодня старець обходився з ним, як із собакою. Але Бог побачив смирення та терпіння брата. Через шість років послуху у старця юнакові з'явився уві сні хтось тримає в руці довгий сувій. Половина сувої була затерта, а половина ще залишалася списаною. Він показав сувій братові і каже: – Половину боргу відпустив тобі Владика Господь. Подбай і про інше. А поруч із ним жив інший старець, людина духовна, і він знав усю історію брата. Він часто чув, як старець виходить із себе і без причини ображає брата, як брат кладе йому поклони, а старець не пом'якшується. Щоразу, зустрічаючи брата, цей духовний старець питав його: - Ну що, дитино, як минув день? Що ми сьогодні заробили? Чи багато стерли зі сувої? Коли ж, зрідка, бував день, що старець не сварив учня, не ображав його і не гнав геть, увечері брат приходив до сусіда і з плачем говорив: - Біда, авво, сьогодні в мене поганий день. Нічого я сьогодні не заробив і весь день провів у ледарстві. Минуло ще шість років, і брат спочив. А духовному старцеві, його сусідові було видіння. Він побачив, що брат перебуває серед мучеників і з великою відвагою молить Бога за свого старця: «Господи, як заради нього Ти помилував мене, так і його помилуй заради багатьох Твоїх щедрот і заради мене, раба Твого». І через сорок днів Господь узяв до Себе в місце упокою та самого старця. Ось яку відвагу знаходять перед Богом ті, хто терпить скорботу. Розділ 38. Про те, що якщо хто слухає себе і Божого промислу, того благодать часто навчає всього, що потрібно, навіть через людей простих і невідомих; а хто смиренномудрий, той готовий навчатися навіть у першого зустрічного 1. З житія преподобного Єфрема Великий Єфрем увесь час присвячував міркуванням про божественне: постійно споглядав розумом судний день і безперестанку плакав. Тому він, за словами Псалмоспівця, «відійшов, бігаючи» від всякого життєвого шуму, сум'яття і суєти, і «вчинив пустелю» (Ср.: Пс.54,8). Для настанови та душевної користі він переходив з місця на місце, бо до цього його спонукав Дух Божий. І ось одного разу він залишає свою вітчизну і за велінням Божим, немов новий Авраам, сягає граду Едесського. А прийшов він туди як для поклоніння тамтешнім мощам і святиням, так і заради зустрічі з кимось із мудрих людей, щоб скуштувати там плід знання. Про це він і просив Бога у наступній молитві. «Ісусе Христе, Владико і Господи всіляких, удостой мене після прибуття до граду Едесського зустріти там таку людину, яка б могла мені щось сказати для науки і користі душі». Так він помолився при вході до міста і ввійшов у браму. При цьому він ні на що не відволікався, зберігав зосередженість розуму і про одне тільки думав: як таку людину знайти, що в неї запитати і яку витягти з цього користь. Так він ішов і все думав про це, як раптом трапляється йому назустріч жінка, та ще й блудниця. А було це від Бога: адже Він часто невимовним і таємним чином творить неприємне неприємним. Отож, коли святий Єфрем, проти всякого очікування, зіткнувся з блудницею, він зупинився і глянув на неї розгублено та уважно. Збентеження і скорбота охопили його душу: невже те, чого він просив, не справдиться і все виходить навпаки? А блудниця, коли помітила, що на неї дивляться, відповіла йому ще зухвалішим поглядом. Коли вони вже довго так один на одного дивилися, великий нарешті зважився дати їй урок і покликати її до того сорому, який належить мати жінці. – Ну і що далі, жінко? - Запитав він її. - Дивишся тут на мене такими безсоромними очима і навіть не червонієш? - Мені, між іншим, так і належить на тебе дивитися, - відповіла вона. - Я ж узята від тебе і з твого ребра. А ось ти маєш дивитися не на нас, а в землю, бо й узятий звідти. Коли святий Єфрем, більше всякого сподівання, почув такі слова, він тут же подякував жінку за настанову і щиро віддячував Богові, Який часто несподівано творить те, що набагато краще за очікуване і бажане. 2. З житія преподобного Пахомія Феодор, учень святого Пахомія, хоч і юний був віком, але не за віком мав розум: він навіть надавав допомогу тим, хто не був такий сильний у подвигу, як він сам. А великий Пахомій помічав те, наскільки розсудливий у всьому Феодор, і тішився за нього. Щовечора було прийнято, щоб усі сходилися разом слухати повчання великого старця. І ось одного разу, коли всі для цього зібралися, він наказує Феодору - а той, як сказано, був ще молодий, і йому виповнилося двадцять років, - наказує сказати братам слово Боже. Той слухняно, без жодної перемови відкрив уста і почав їм говорити все, що було потрібно для душевної користі. Побачивши таке, дехто з заслужених старців вирішив його не слухати: – Вже й початкові почали нас навчати! Не слухатимемо його! Так вони сказали один одному, залишили збори і розійшлися своїми келіями. Коли ж повчання закінчилося, Великий послав за ними і запросив до себе. Коли вони прийшли до нього, він почав їх питати: – Навіщо ви залишили збори і пішли у свої келії? - Тут так багато старців і успішних ченців, - відповіли ті, - а ти поставив хлопця навчати нас. Коли Пахомій почув це, він тяжко зітхнув і, сумуючи, запитав їх: – Знаєте, звідки у світі бере початок усяке зло? – Від гордості, – відповів він їм. - Через неї «впав з неба денниця, син зорі, і розбився об землю» (Іс 14, 12). Через неї і Навуходоносор, цар Вавилона, жив разом із звірами (Дан. 4). Хіба ви не чули написане: «Гидота перед Господом всякий гордовитий серцем» (Припов. 16. 5)? Хіба не чули, що «хто підносить себе, той буде принижений, а хто принижує себе, той піднесеться» (Мт 23. 12)? Невже ви не знали цього і над вами так глузував диявол, що ви втратили всю вашу чесноту? Бо гордість є початок і мати всіх лих. Не Феодора ви відкинули, коли пішли, а відмовилися від Слова Божого і позбулися Святого Духа. Воістину, ви гідні будь-якого жалю! Невже від вас сховалося, що це сатана штовхнув вас на це? – О велике диво! – продовжував він. – Заради нас Бог «упокорив себе, бувши слухняним навіть до смерті» (Флп 2. 8), а ми підносимося, хоч і повинні за своєю природою зберігати смиренність. Невмісний і Вищий усякого єства смиренністю врятував світ, тоді як міг одним Своїм поглядом спалити всесвіт. А ми – земля, порох, навіть щось мізерніше! – звеличуємося і того не знаємо, що цим ми зводимо себе в «пекла землі». Хіба ви не бачили, як уважно слухав його я сам? І говорю вам, що мені від цього була велика користь. Я дозволив йому говорити не для того, щоб вас випробувати, а сподіваючись і сам повчити користь. А вам так більше слід було його послухати, і без будь-якої гордості. Говорю вам правду: я, той, хто від Бога поставлений над вами, щоб стати вашим батьком, слухав його так, ніби до цього не міг відрізнити лівого боку від правого. І кажу вам, як перед Богом: якщо ви не явите покаяння ще більшого за вашу провину, і вам не буде прощено цей гріх, ви загинете. Бо якщо ви почали так погано, то й надалі не зупиніться, доки не досягнете останнього засудження. Такими промовами святий Пахомій припалив, як і слід було, виразку гордості, а потім м'яким умовлянням зцілив їхню хворобу. Бо, коли треба, бував суворим, а коли потрібно було – пом'якшався, викриваючи і спонукаючи до добра тих, хто грішив. 2 . Інший раз святий прийшов туди, де плели циновки, і сів працювати. Тут підійшов хлопчик – він був призначений на той тиждень допомагати тим, хто працював. Хлопчик побачив, як великий Пахомій працює, і каже йому: – Не повертай так кінці – ти це неправильно робиш. Ось авва Феодор по-іншому плете. Пахомій встав і каже йому: - А покажи мені, дитино, як по-іншому? Той показав йому, і Пахомій, задоволений, знову сів працювати. Так навіть у цій справі Пахомій скинув дух гордині. А якби він був плотського способу думок, то не тільки б не послухався, але, мабуть, ще й лаяв би хлопця за те, що той надто багато говорить. 3. З житія святого Арсенія Великий Арсеній був великий своїми знаннями – і світському, і духовному. Він, скажімо прямо, всіх людей того часу перевершував вченістю і чеснотою - тому-то його і вибрали з усіх інших вихователем Гонорію та Аркадія, дітей царя Феодосія. Потім він довгий час провів у подвигах у Скиту і знайшов глибше ведення божественного. Але при цьому він, за надміру смирення, не соромився питати у самих проститець і по можливості шукати у них повчання. Одного разу хтось побачив, як Арсен запитує про помисли одного єгипетського ченця і радиться з ним. Людині це здалося дивним, і він спитав у святого пояснень. — Не сперечаюся, — відповів той, — що я певною мірою чужий до освіти. Але, зізнаюся, мені не відома навіть абетка цього простуда. Так він натякнув на божественне діяння та відання. 2 . Одного разу йому довелося бути біля річки, і він уже збирався переправитися, як якась жінка з ефіоплянок схопила його за ласку. Він був суворо докорив її за це, але вона у відповідь сказала: - Ти чернець, Арсене, - ось і йди в гори. Арсенію ці слова видалися дуже корисними. Одного разу авві Антонію принесли листа від царя Костянтина, щоб йому їхати до Константинополя. Він думав, як вчинити, і каже до авви Павла, свого учня: - Чи потрібно мені їхати чи ні? - Якщо поїдеш, - відповів йому той, - будуть називати тебе Антонієм, а не поїдеш - аввою Антонієм. Антоній послухався та не поїхав. 2 . Брат попросив молоденького ченця, майже дитину, сказати йому слово. – Якщо твої слова порожні, – відповів той, – тримай їх при собі. А якщо в них є толк, скористайся нагодою і скажи. Але навіть якщо толк у них є, говори не довго, а коротше – і будеш спокійним. 3 . Авва Олімпій розповідав: «Одного разу до Скита спустився язичницький жрець. Він прийшов до мене в келію і зупинився на ніч. І коли він побачив, як живуть ченці, то спитав мене- - Ви ведете таке життя і ваш Бог нічого вам не дає. – Нічого, – відповів я йому. – Але навіть ми, – каже той, – якщо служимо нашому богу, то він нічого не приховує від нас і показує нам усі свої таємниці. А у вас стільки праць, пильнування, усамітнення, подвиги, і ти мені кажеш, що ви нічого не бачите?! Мабуть, є якісь погані думки у вас у серці, якщо ви нічого не бачите. Вони вас і відлучають від вашого Бога, і тому Він не відкриває вам Свої обряди. Коли жрець пішов, я передав його слова старцям. Усі здивуйся та й сказали: – Адже так воно і є! Нечисті помисли відлучають людину від Бога». 4 . Авва Макарій розповідав: - Коли я був молодший, я втомився перебувати в келії і вийшов у пустелю. При цьому я сказав собі: «Кого б ти не зустрів, спитай у нього повчання». Іду та бачу хлопчика. Він пас биків. Я спитав його: - Що мені робити, дитино? Я голодний. – Тоді співаєш, – каже хлопчик. – Та я вже їв, – говорю я, – і знову хочу. - Співаєш ще раз, - відповідає хлопчик. - Та я вже багато разів їв, і все одно хочеться, - сказав я йому. — Що ти, авво, осел, чи що, що хочеш весь час їсти? І отримавши навчання, я пішов. 5 . Старець сказав: "Я хочу вчитися, а не вчити". 6 . Авва Макарій запитав авву Захарія: – Скажи мені, що має робити чернець? - І ти мене про це питаєш? - Запитав його Захарія. - Мені було одкровення про тебе, дитино Захарія, - відповів авва Макарій. - І я відчуваю, що хтось спонукає мене спитати тебе. Тоді Захарія відповів йому: - По-моєму, отче, завжди примушувати себе - ось що має робити чернець. Розділ 39. Про те, що віруючий повинен вірити не в себе, а в те, що він рятується і зміцнюється на всяке благо заради свого духовного батька, і завжди проситиме його молитов, бо вони можуть багато чого. Лібертін, учень святого Гонорату (про нього згадувалося і в інших розділах), був посланий ігуменом, наступником Гонорату, з якоїсь монастирської справи. Лібертін так шанував святого Гонорату, що, куди б не пішов, завжди носив за пазухою калігу (рід взуття на Заході) свого вчителя. І ось коли він проїжджав через Равенну, одна жінка везла тіло свого померлого сина і випадково побачила святого. Вона повірила, що це раб Божий, до того ж і скорбота за померлим сином терзала її. Жінка схопила за узду коня Лібертіна і з клятвою сказала, що не дасть йому піти, поки той не воскресить її сина. Лібертину ніколи не доводилося творити подібне диво, а клятва та прохання жінки жахнули його. За надмірною смиренністю він хотів було проїхати повз неї, але вона його не пускала. Нарешті у Лібертіні перемогло співчуття. Він зійшов з коня, схилив коліна і підняв руки до неба. Потім він витяг з-за пазухи калігу, яку носив із собою, і поклав її на груди мертвій дитині. І коли Лібертін молився, душа дитини повернулася в тіло і хлопчик воскрес. Лібертін узяв його за руку і передав матері, що плаче, живим, а сам продовжив свій шлях. Петро. Як же таки розуміти: це велике диво створила святість Гонорату чи молитва Лібертіна? Григорій. У цьому диві до віри жінки приєдналася сила того й іншого. І, на мою думку, Лібертін зміг це зробити тому, що більше вірив у силу вчителя, ніж у свою. Адже він поклав калігу на груди померлого, а отже, вважав, що так може здійснитися його прохання. Коли Єлисей ніс милоть вчителя, він підійшов до Йордану і вдарив нею раз – вода не розступилася. Але тільки-но він сказав: Де «Господь, Бог Іллі?» - І знову вдарив річку милістю вчителя, річка дала йому шлях (4Цар 2. 13-14). Бачиш, Петре, наскільки важлива смиренномудрість, коли твориться диво? Пророк зміг повторити чудо свого вчителя лише тоді, коли звернувся до нього і з вірою закликав його ім'я. 2. З житія святого Григорія Чудотворця Якось великий Григорій, як завжди, молився на горі зі своїми учнями і раптово був вражений шумом і звуками якоїсь боротьби. Ті, хто був поруч, бачили, що він ніби вражений якимось баченням, співпереживає йому і напружує слух, наче він щось чує. Минуло чимало часу, а він усе лишався нерухомим. Потім, ніби видіння закінчилося благополучно, він знову прийшов до тями і голосно прославив Бога, оспівавши йому переможну і подячну пісню: «Благословенний Господь, що не дасть нас у лову зубом їх» (Пс 123. 6). Ті, хто був з Григорієм, здивувалися і хотіли дізнатися, що за видовище постало його очам. І він, як кажуть, відповів, що тільки-но бачив велике падіння: був переможений сатана якимось юнаком на ім'я Троадій. Цього юнака язичники відвели до безбожного архонту, і після довгих тортур Троадій був увінчаний мученицьким вінцем. Сказане здивувало учня святого. Перший учень був язичницьким жерцем, а коли повірив, святий поставив його дияконом, служителем Божественних Тайн. Тепер диякон, звичайно, не наважувався не повірити сказаному. Але те, що святий говорить своїм учням про події далекі так, ніби вони були поруч, здалося йому вище людської сили – адже ніхто їм про це ще не повідомляв. Тоді він просить вчителя дозволити йому на власні очі побачити те, що трапилося, і дозволити йому піти в ті місця, де сталося диво. Григорій заперечив йому, що бути серед убивць небезпечно і що за діянням лукавого диякон може зазнати багато такого, чого б і сам не хотів. Але диякон відповів, що він сподівається на допомогу молитов святого, і додав: - Доручи мене своєму Богові, і мені не буде страшний жодний ворог. Тоді святий побажав своєму учневі Божої допомоги в дорогу і, благословивши, відпустив його. Диякон з вірою рушив у дорогу, і, хоч би що траплялося йому, він ішов, не затримуючись. Надвечір він був уже в місті і, втомившись з дороги, вирішив обмиванням освіжити сили. А те місце було при владі біса, який вбивав людей, і цей біс мешкав у лазнях. Його згубна сила діяла з настанням темряви і вражала всіх, хто опинявся поряд. Тому після заходу сонця в лазні ніхто не ходив, і вони були закриті. До цих лазень підійшов диякон і просив наглядача відкрити їх і дозволити йому там помитися. Доглядач запевняв його, що ніхто в цей час не наважується входити у воду, бо вже з вечора це місце у владі біса. Чимало було народу, хто не знав і тяжко поплатився за це: сподівалися вони на відпочинок, а там були їм уготовані скорбота, труна та плач. Це тощо розповідав йому доглядач, але диякон не відступався. Він продовжував стояти на своєму і всіляко вимагав, щоб його впустили всередину. Тоді доглядач, якому це було вигідно, відчинив йому двері своїм ключем, а сам пішов, щоб не ризикувати разом із необачним чужинцем. Коли диякон роздягся і був уже всередині, біс став уявляти йому всілякі жахи та страхи. Охоплені вогнем і димом, виникли різноманітні привиди в людському і звіриному образі, чути були їх крики, і, нарешті, вони наблизилися, обступили диякона і з піснею почали кружляти навколо нього. Але диякон поклав перед собою хресне знамення, закликав Христове ім'я і неушкодженим пройшов через першу будівлю. Так він увійшов у внутрішню частину, і перед ним постало куди більш грізне видовище, тому що біс звернувся до видіння ще страшніше за колишнє. Диякону здалося, ніби будівля руйнується від землетрусу, розкривається земля, і в надрах її видно полум'я, що горить, а від води сиплються вогняні іскри. І знову та сама зброя: хресне знамення, ім'я Христове і допомога молитов вчителя – розсіяло ці жахливі видіння. Коли диякон вийшов із води і поспішив до виходу, диявол тримав двері й не давав йому вийти. Але і цю перешкоду дозволила сила хресного знамення, і двері відчинилися. Так диякону вдалося все, що він хотів, і тоді біс, як то кажуть, закричав людським голосом: - Не думай, що ти сам, своєю силою, уникнув загибелі! Ти був доручений Тому, Хто тебе захищав. Це молитва твого заступниця врятувала тебе! Те, що диякон, як уже сказано, залишився неушкодженим, вразило місцевих пресвітерів – адже ніхто з тих, хто насмілювався увійти у воду в цей час, не залишався живим. Тоді диякон розповів усе, що сталося. Він дізнався від них і про подвиг мучеників: ті постраждали саме так, як описав святий Григорій у своїй пустелі. До цих чудес святого диякон додав і те, що бачив і чув, а також і те, як на власному досвіді відчув силу віри святого і як це підтвердив біс. Потім диякон повернувся до вчителя, а всім християнам, як його часу, так і наступним, залишив спільний притулок-доручати себе Богу через його священиків. І дотепер по всій Церкві, а особливо в тих місцях, зберігається цей вираз як пам'ять про молитовну допомогу Григорія цій людині. Авва Даниїл розповідав: «Одного разу авва Арсен покликав мене і сказав мені: – Дай спокій своєму ближньому, щоб він молився за тебе, коли відійде до Господа, – і буде тобі благо». 2 . До авви Аммуну прийшов брат зі Скита і каже: – Мій духовний отець посилає мене на послух (мабуть у місто), а я боюся впасти в розпусту. – Коли ти опинишся в спокусі, скажи: «Боже сил, молитвами мого Батька визволи мене!» 3 . Один старець мав знайомого, який допомагав йому. Він жив у селі. Одного разу ця людина забарилася і не прийшла до того терміну, коли вона приходила зазвичай. У старця почали закінчуватися запаси. Той не з'являвся, і запаси вийшли зовсім. Закінчився навіть матеріал для рукоділля, яким старець займався у келії. Старець почав журитись: у нього не було ні роботи, ні їжі. Тоді він каже учневі: - Може, сходиш у село? – Як скажеш, – відповідає той. А учень боявся навіть з'явитися в селі, щоб не впасти в спокусу. Але, щоб не заперечити свого духовного отця, він погодився піти. – Сходи, – каже старець, – і я вірю Богові Моїх батьків, що Він покриє тебе від усякої спокуси. Брат вирушив у село і знайшов будинок їхнього знайомого. Він підійшов до дверей і постукав. А тим часом господаря та його домочадців не було в селі: всі вони, за винятком однієї його дочки, пішли на поминки. Дівчина відчинила двері і побачила брата. Коли вона дізналася, що йому потрібно, вона запросила його всередину і навіть почала тягнути за собою. Брат відпирався. Насилу вона його пересилила і вже, було, притягла до себе. Тут брат зрозумів, що він майже готовий погодитися з помислом, і піднявся з глибини душі до Бога: «Господи, заради молитов отця мого духовного спаси мене в цей час!» І тільки-но він це промовив, як опинився біля річки. Він пішов назад, до гори, і неушкодженим повернувся до свого духовного отця. 4 . Одного разу біс спокусив Авраама, учня авви Сісоя. Старець побачив духом, що учень його впав. Тоді він одразу простягнув свої руки до неба і почав молитися Богові: «Боже Спасителе наш, не хоч смерті грішного, але хоч звернутися і живу бути йому», зціли раба твого Авраама і позбав його від спокуси бісівського». І зараз учень був зцілений. 5 . Один із старців послав свого учня набрати води. А джерело було далеко від келії. Учень прийшов на джерело і тут виявив, що він не взяв із собою мотузку. Тоді він учинив молитву до Бога, і – о диво! - Вода відразу піднялася вгору. А коли брат набрав глечика, вона знову повернулася на своє місце. – Якщо в мене є заповідь від Отців і мені довелося по якійсь потрібній чи благочестивій справі йти дорогою, де є розбійники, – як мені, отче, поводитися? Чи можу я йти прямо і без будь-якої обережності, лише сподіваючись на заповідь? І якщо я раптом потраплю до розбійників – який помисел я повинен мати про себе та про моє становище? А якщо я забув відразу сказати авві про розбійників, значить, я мушу повернутися і сказати йому? – Якщо ми вже взяли заповідь у когось із святих, – відповів старець, – то ми маємо твердо сподіватися на те, що з нами Божа допомога. Навіть у світі, якщо доручаєш свій маєток комусь із впливових людей, то він особливо піклуватиметься про нього з поваги до тебе. Тим більше Бог зберігатиме того, хто довірений Йому святими, щоб той виконав їхню заповідь. Говориться ж про Бога в Писанні: «Волю тих, хто боїться Його, сотворить, і молитву їх почує, і врятує я» (Пс 144. 19). Тому завжди і в будь-якій справі слід вважати заповідь святих досконалою, душекорисною та рятівною. Втім, не треба засмучуватися, якщо ми приймемо заповідь, а на ділі виявиться якесь занепокоєння і скорбота або попущенням Божим ми впадемо дорогою в спокусу. Не слід думати, що ті, хто дав нам заповідь, не мають сили. І не треба спокушатися про них, якщо, прийнявши заповідь, ми щось втратили, а то й пошкодили своєму тілу. Згадаймо краще, що й божественний апостол, який мав силу і був досконалим святим, потрапляв у всілякі скорботи і, проте, хвалився цим. «Скільки небезпек я зазнав, – каже він, – «і Господь мене визволив» (2Тим 3.11). І ще говориться: «Багато скорботи праведним, і від усіх їх визволить я Господь» (Пс 33. 20). І ще: «Багато скорбот нам належить увійти в Царство Боже» (Дії 14. 22). І потім, говориться ще, що чоловік недосвідчений недосвідчений і недосвідчений. Будемо також на увазі, що жодна добра справа не відбувається без скорботи, тому що йому противиться заздрість диявола. Якщо ж нам вдасться все виконати без усякої скорботи, то не треба надуватися, що ніби за нашими заслугами у нас не було скорбот. Будемо думати, що Бог знає нашу неміч і нашу неміч перед скорботою – а тому покрив нас від скорботи, коли ми виконували заповідь святих. Адже сказано про тих, хто терпить скорботи і спокуси: «Блаженна людина, яка переносить спокусу, тому що, бувши випробувана...» – та інше (Як1. 12). Але май на увазі: навіть якщо є в тебе заповідь святих, не будь легковажний у дорозі. Якщо по дорозі ти щось почуєш або дізнаєшся про якісь перешкоди, ти маєш поберегти себе і зробити все, що можеш, щоб не потрапити у біду. Молись Богу і пам'ятай про заповіді святих. І постарайся або пройти цією дорогою разом з кимось ще, або спитати, як пройти безпечніше – цією дорогою чи якоюсь іншою. І якщо є в тебе якась справа благочестя або, як ти кажеш, треба сходити до святих отців і ти почуєш про розбійників або про інші небезпеки на дорозі, не сподівайся лише на те, що твоя твоя благочестива. Не слід йти цією дорогою без жодних заходів, але треба остерігатися. Тоді ти і в цьому випадку уникнеш зверхності. Треба не піддавати себе спокусі за своєю волею, а з вдячністю переносити ту спокусу, яку Бог допускає. Адже ми знаємо, що деякі з Отців збиралися відвідати інших святих – тих, хто живе глибше в пустелі. Але, почувши про розбійників та інші скорботи, навіть вони відкладали свою подорож. І це для нас приклад смирення. Якщо ти заздалегідь знаєш чи чув, що на дорозі можуть бути скорботи, запитай авву: Що мені робити, як ти вважаєш? - І як він тобі скаже, так і зроби. А якщо ти забути не скажеш і на дорозі, коли вже візьмеш заповідь, згадаєш, що забув і не сказав йому, – не треба повертатися. Просто помолися Богу: «Владико, пробач мені мою недбальство. Заради заповіді святого і за ласкою Твого милосердя вправ мене за Твоєю волею, спаси мене і збережи від всякої злої та лукавої речі». Учень одного великого старця був переможений пристрастю розпусти, пішов у світ і збирався одружитися. Старець з великою скорботою молився Богові: «Господи Ісусе Христе, не дай опоганити Твого раба». І коли брат уже ліг із жінкою, він зрадив свій дух – неоскверненим. 2 . Один старець у Фіваїді жив у печері, і був у нього учень, людина духовно досвідчена. А було в них заведено, що щовечора старець давав йому повчання для користі душі, а після настанови творив над ним молитву і відпускав спати. Дехто з благочестивих мирян знав про багато подвигів старця. І сталося, що вони прийшли до нього, щоб зробити втіху. Коли вони пішли, уже ввечері, старець сів, щоб за звичаєм дати настанову братові. Але коли він почав розмовляти з ним, то ненароком задрімав. А брат чекав, коли старець прокинеться та прочитає над ним молитву. Довго він так сидів, а старець не прокидався. Учні почали турбувати думки, але він не пішов. Раз сім помисли нападали на нього, але він стійко відбивав їхній натиск і все одно не пішов. Вже глибокої ночі старець прокинувся. Він побачив, що брат досі сидить, і спитав його: - Ти що, досі не пішов? – Ні, авво, – відповів брат. - Ти ж не благословив мене. - А що ж ти мене не розбудив? – знову спитав старець — Я не наважився будити тебе, щоб не відібрати в тебе сон, — сказав брат у відповідь. Вони піднялися і почали читати ранок, а після служби старець з молитвою відпустив брата і залишився у своїй келії. І тут старець прийшов у несамовитість і бачить: хтось показує йому якийсь сяючий простір, і там чудовий трон, а над троном – сім сяючих вінців. Старець спитав того, хто йому показував: – Твого учня, – відповів той. – І це місце, і цей трон Бог дарував йому за його послух. А сім вінців він одержав сьогодні вночі. Коли старець отямився, він покликав брата і каже йому: – Скажи мені, що ти робив сьогодні вночі? – Пробач мені, авво, – відповів той, – нічого я не робив. Старець вирішив, що той не хоче говорити щодо смиренності. - Я не відпущу тебе, - сказав він, - поки не скажеш мені, що робив чи про що думав цієї ночі. Але брат був упевнений, що він нічого такого не робив і не міг нічого сказати. - Авва, - каже він нарешті, - я зовсім нічого не робив. Ось тільки сім разів турбували мене помисли, щоб піти без молитви, але я не пішов. Почувши це, старець зрозумів, що, скільки разів учень відбивав помисел, стільки ж він отримував вінець від Бога. І братові він не сказав нічого про те, що бачив. Але заради науки він розповів це духовним людям, щоб ми знали, що за малу працю Бог дарує нам блискучі вінці. А ще – щоб ми навчилися з ревнощами просити молитов у Отців і нічого не наважуватися робити, ані навіть йти від них без їхньої молитви та благословення. Всіляко шануй свого духовного отця і не зневажай заповідей того, хто породив тебе про Господа. Бо тільки так лукаві духи не отримають над тобою гору. У Писанні сказано: «Той, хто шанує батька, матиме радість від дітей своїх і в день молитви своєї буде почутий. Той, хто шанує батька, буде довгоденним» – і в день своєї смерті здобуде радість... «Справою і словом шануй батька твого... щоб прийшло на тебе благословення від нього... Не шукай слави в безчесті батька твого, бо не слава тобі безчестя батька. Слава людини від честі батька його» (Сир 3. 3–11). Якщо ти живеш у великого старця – не тільки розповідай про його чесноти, а й наслідуй його життя. Тому що саме це корисно для твоєї душі: щоб ти висловлював свою духовну спорідненість із ним не лише на словах, а й на ділу. Розділ 40. Не можна бути таким легким на підйом, щоб залишати той монастир, у якому ти обіцяв Богові померти. Бо Батьки намагалися навіть своєї келії не залишати без приводу, і в ній вони знаходили чималу духовну користь. На Нітрійській горі жив на ім'я Нафанаїл. Він з таким терпінням залишався в келії, що поклав собі це правилом і ніколи не відступав від нього. Так було з того часу, як він на самому початку своїх подвигів був осміяний бісами. Перш, коли він жив у келії, йому здалося, що він нехтує духовним життям. Він пішов звідти і збудував іншу келію, ближче до міста. Прожив він у ній три-чотири місяці і чує одного разу вночі зовні келії якийсь стукіт. Хтось, на вигляд солдат, але весь у лахмітті, тримав у руці бубон, як язичник, і бив у нього. Блаженної пам'яті Нафанаїл із обуренням питає його: - Ти хто такий, що прийшов сюди в гості і так галасиш? - Я той, хто вигнав тебе з колишньої келії, - відповів той, - а тепер прийшов прогнати тебе і звідси. Блаженний зрозумів, що з нього посміявся біс, і одразу повернувся до колишньої келії. Там він провів тридцять сім років, навіть не виходячи за поріг, щоб ні в чому не поступитися дияволові. А що той робив, щоб змусити його вийти з келії – це й описати неможливо! Але Нафанаїл до кінця відбивав його і в цій же келії спочив. 2 . Одного разу Макарія Великого, олександрійця, турбували помисли марнославства. Вони намагалися вигнати його з келії, вселяючи йому заради домобудівництва вирушити до Рима, нібито для того, щоб там, у Римі, зцілювати хворих (а благодать Господня мала в Макарії велику силу проти злих духів). Довгий час його бентежили ці помисли, але Макарій не слухав їх, і тут біси взялися за нього ще міцніше і почали гнати його з келії. Тоді святий упав на порозі своєї келії, залишив ноги зовні і каже бісам марнославства: - Беріть і тягніть мене, біси, коли можете! Своїми ногами я нікуди не піду. Ось зможете мене перенести куди кажете – тоді й піду. А поки, присягаюся вам, я залишуся тут лежати до вечора, і, поки мене не підніміть, я вас не слухатиму! І він так і залишився лежати не рухаючись, поки не настав глибокий вечір. Коли ж настала ніч, помисли знову почали його турбувати. Тоді святий встав, узяв кошик у добрих дві модії (близько 17 л), наповнив її піском, звалив на плечі і рушив у пустелю. Назустріч йому попався космітор Феосевій, що родом із Антіохії. – Авво, – каже він йому, – що ти несеш? Дай мені твій тягар, не муч себе. – Я мучу того, хто мучить мене, – відповів старець. - А то він сидить, розумієш, без діла і все тягне мене мандрувати. Так Макарій ходив ще довго, а коли виснажив тіло, повернувся до келії. 3 . Якось я був у глибокій недбальстві і прийшов до святого Марка. - Авва Марке, - сказав я йому, - що мені робити? Мене гнітять думки. Вони кажуть мені: Нічого ти тут не робиш, іди звідси. І преподобний Марк відповів мені: – А ти скажи помислам: «Я тут Христа заради стіни сторожу». У Лаврі Великого Євфимія двоє ченців, Марон та Кліматій, не винесли суворого лаврського статуту та постів. Вони таємно домовилися один з одним залишити монастир під покровом ночі та тікати звідти. Все це вони продумали та обговорили між собою. Але Той, Хто «відкриває таємна» Своїм рабам, говорить устами Ісаї: «Не буде вже сонце служити тобі світлом денним, і сяйво місяця – світити тобі; але Господь буде тобі вічним світлом» (Іс.60. 19). І Він, Господь, зробив усе явним Своєму служителю в такий спосіб. Якось великий і чудовий Євфимій перебував на самоті. І було йому видіння, ніби Марон і Кліматій знаходяться перед ним, а лукавий накинув на них узду і тягне їх до якоїсь страшної мережі. Святий негайно здогадався про ворожий напад і послав за братами Мароном та Кліматієм. Він почав їх сповіщати, просити, навчати і наставляти. Він багато говорив про терпіння і про те, що в усьому потрібно зберігати обережність та передбачливість. Потім він навів їм приклади Адама та Йова: перший, і будучи в раю, відкинув заповідь, а другий на гніщі виявив досконалу чесноту. Не промовчав він і про те, що чернець не повинен сприймати помисли лукавого, чи вселяє той смуток, ненависть, недбальство чи що інше. Ченцю має не тільки не поступатися його владою, але навіть і духу лукавого не долучатися. Навпаки, він повинен, скільки вистачає сил, чинити опір і відбивати все це. А інакше лукавий хитрістю зіб'є нас із ніг і кине на землю, як жалюгідне, бездушне тіло. Якщо хтось не може працювати в чесноті тут, то нехай не думає, що йому легше буде досягти її в іншому місці. Бо добре діяння залежить не від місця, а від нашого власного волі. А інша думка згубна для ченців: вона позбавляє їх сили і забирає плоди чесноти. Адже навіть рослина, якщо її весь час пересаджувати, не дає плодів. А для більшої переконливості того, що він сказав, Євфимій навів їм життя деяких єгипетських старців. «В одному монастирі, в Єгипті, – розповідав він, – мешкав один брат. Він часто виходив із себе: сердився, розгнівався і не міг стримати гірких і гнівних слів. І почав він замислюватися: адже через те, що він так легко гнівається і втрачає спокій, він бореться сам проти себе, і якщо йому й вдається придбати якусь чесноту, він одразу її втрачає. Тому він вирішив піти з загальножитнього монастиря і жити одному в тиші та спокої – через те, що пустеля може допомогти йому знайти внутрішній світ. Тому що, думав він, якщо не буде нікого, щоб гніватися, ця жахлива і так легко спалахує пристрасть так чи інакше згасне і я до кінця своїх днів насолоджуватимуся миром і тишею. Подумавши про це, він пішов з обителі і став жити на самоті. Якось йому довелося налити в чашу води і ненадовго поставити її на землю. І тут по дії лукавого чаша перекинулася, причому це сталося раз, потім ще раз і нарешті третій. Тут брата охопив гнів: він жбурнув чашу на землю і розбив її вщент. А це, зрозуміло, ще більше потішило ворога». Тут Кліматій розсміявся: гумор історії припав йому до вподоби. А святий Євфимій помітив це й каже: - Ніяк і тебе, брате, захопив лукавий біс, що ти так відкрито і безсоромно смієшся? Тут треба плакати і стогнати і просити у Господа втіхи в майбутньому столітті. Хіба не правду сказав Той, Кому слід судити нас: «Блаженні ті, що плачуть, бо вони втішаться» (Мт 5. 4), і нещасні ті, хто нині сміється і не слухає себе? (СР: Лк.6. 25). І до того ж повне невігластво для ченця – говорити занадто багато або навіть висловлювати свої почуття до чогось, особливо якщо він це робить з зухвалістю. Тому що Отці прямо називають зухвалість матір'ю всіх пристрастей. Так він відчитав Кліматію і пішов у внутрішню келію. А Кліматія спіткала кара: ноги його підкосилися, він упав нічком на землю, його звело судомою, і все тіло охопило тремтіння. У такому стані, що лежить на землі, його побачив Дометіан. Він не тільки вразився вдачу Євфимія, то лагідному, то суворому, і як добре це поєднувалося у святому – він пошкодував і брата за його страждання. Тому він зібрав когось із Отців, щоб клопотатися за Кліматія, і разом з Мароном ввів їх до Євфимія. Євфимій і сам був жалісливою людиною та й клопотанням Отців не міг знехтувати. Тому він разом з ними підійшов до Кліматію, що лежить. Хресним знаменням він зупинив тремтіння, припинив судоми і повністю зцілив його. При цьому він сказав: - Уважай собі і не зневажай настанови Отців та їхні завіти. Стань весь оком, як ми читали це про херувимів, і невпинно стеж за собою, тому що ти постійно ступаєш посеред мереж ворога. Так святий дав повчання і повчив Кліматія, та й інших застеріг на його прикладі, а потім відпустив його. 3. З житія святої Синклітики Свята Синклітикія говорила: «Якщо ти вже в монастирі, не переходь із місця на місце, бо від цього тобі буде велика шкода. Якщо птах залишає яйця, то з них ніхто не вилупиться. Так само з монахинею чи ченцем: якщо вони переходять із місця на місце, їхня віра холодіє та вмирає». 4. З житія святої Феодори У монастирі, де свята Феодора трудилася в чоловічому образі, почав кінчатися хліб. Ігумен звелів святий взяти верблюдів, вирушити до міста і закупити там для них хліба. А оскільки вона не змогла повернутися до вечора, їй дозволили зупинитися в Енатоні і дати там відпочинок верблюдам. На зворотному шляху з міста Феодора побачила, що сонце вже на заході сонця, і почала проситися в Енатську обитель, щоб залишити там верблюдів. Їх пустили, і вона лягла спати біля ніг верблюдів. А при монастирі жила одна дівчина, родичка когось із ченців, і лукавий почав розпалювати в ній хіть. На вигляд вона прийняла блаженну за чоловіка. Тут вона відкинула всякий сором і почала зазивати святу перейти спати до неї. Але Феодора вдала, ніби не чує, воліючи залишитися на землі з верблюдами, ніж спати на ліжку. Дівчина це зрозуміла, проте пристрасть була така болісна, що вона не могла стриматися. Тоді вона віддалася одному з тих, хто теж спав. Чоловік цей теж мандрував і на ніч зупинився в монастирі. Здійснивши таке беззаконня, він наступного ранку відбув з монастиря. Пішла і преподобна до свого монастиря. Тим часом минув час і виявилося, що дівчина вагітна. А оскільки родичі змушували її зізнатися, вона сказала, що її розбестив монах Феодор із Октокедекатського монастиря. Ченці одразу повірили її словам. Не інакше, як ворог будував підступи блаженної, і він напоумив дівчину сказати, а ченців – повірити. Тоді вони прийшли в монастир, де подвизалася свята, зчинили шум і почали кричати, що ось, мовляв, Феодор у вас трудиться як монах, а не посоромився такої ганебної справи. На запитання ігумена, чи справді та зробила таке безбожність, Феодора відповідала, що в цій справі вона невинна. Тоді ченці повернулися до своєї обителі. Але коли дитина народилася, вони її забрали і підкинули до того монастиря, де трудилася свята. Що ж далі? Усі повірили, що Феодора – батько дитини, а оскільки вона мовчала, її засудили і разом з дитиною вигнали з монастиря. Так вона стала годувальницею дитини, і довелося їй дбати про неї, немов матір. Вона годувала його овечим молоком, а в пастухів випрошувала шерсть і робила з неї одяг для дитини. Але хто і чия душа могла б витримати такий тяжкий наклеп? Чиї руки могли б нести таку тяжку працю? Так минуло сім років, а свята дружина все ще зазнавала страждань. О всевидящий Господь! Обмовлена, вигнана з монастиря, вона добровільно терпіла ганьбу, ніби справді зробила щось ганебне. Більше того, вона продовжувала тримати пост разом із усіма. Їжею була їй дика трава, а питтям - вода, яку вона, як доведеться, набирала в озері, якщо не сказати - сльози, які вона постійно проливала, так що на ній виповнились слова псалма: "Пиття моє з плачем розчинах" (Пс.101. 10). Феодора виснажувала тіло і нітрохи про нього не дбала: нігті в неї були такі довгі, що скоріше були схожі на пазурі звірів, волосся - брудне і кудлате, немов лісова хаща, обличчя так вигоріло на сонці, що стало темніше, ніж у ефіопів, а очі зовсім запали від постійно. При цьому, як не було важко їй подвизатися, як не долали її зовнішня негода і внутрішні бурі пристрастей, вона навіть не думала йти з монастиря. Біля монастирської брами вона збудувала хатину і, за словами Пророка, з радістю «зволила приметатися в домі Божому» (Пс 83. 11). Хто б їй що не казав і які б спокуси її не переслідували, переконати святу було неможливо. Одного разу диявол з'явився в образі її чоловіка. Затятими промовами він почав умовляти її повернутися до себе додому. Але вона створила хресне знамення, і він зник. Іншим разом він явив їй усіх звірів пустелі, ніби вони готові кинутися на неї. Але вона молилася, і видіння розвіялося, мов дим. А то якось він наслав на неї ніби натовп людей і так страшно побив, що залишив її напівмертвою від побоїв. Іноді він являв їй всілякі страви і безліч золота, але нічим не міг зламати її стійкості. І коли той, хто вихвалявся, що може знищити небо і землю, зрозумів, що перемогти її неможливо, він вирішив відмовитися від боротьби з нею. Після семи років чернечі Енатської Лаври стали просити ігумена монастиря Феодори, щоб він прийняв святу назад у образ чернецких. «Він був уже досить покараний, – казали вони, – проживши сім років поза монастирем». До того ж, як вони казали, їм було видіння, що Феодорові вже прощено його гріх. Ігумен погодився на їхнє прохання. Він зняв з Феодори несправедливе покарання, звелів їй жити в найвіддаленішій келії монастиря, нікому з нею не спілкуватися і не залучати її до жодного послуху. Так минуло два роки. Свята подвизалася в ще більшій помірності і в суто молитві. А потім настала посуха, і у всіх водоймах та колодязях монастиря не було жодної краплі води. Ігумен з того, що він чув і бачив, уже знав, що блаженна удостоєна дару зцілення. Тоді він посилає за нею і велить спустити в колодязь глечик і набрати води. Феодора звикла слухатися слів свого авви. Не міркуючи особливо і не відкладаючи, вона робить що їй було сказано і відразу приносить глечик, повний води. А після цього всі побачили, що й інші колодязі сповнені води. Коли ж минуло ще кілька днів, якось увечері свята взяла до себе дитину і всю ніч ретельно наставляла її. У таких настановах вона з радістю віддала свій дух у Божі руки. Дитина відразу вибухнула риданнями, і плач її наповнив хатину. Ті, хто опинився поруч, довідалися, що сталося, і доповіли ігуменові. А той, коли почув, і сам розповів ченцям колишнє бачення. «Бачилося мені, – розповідав він, – що двоє чоловіків захопили мене вгору, а висота була незвичайна. І бачив я лице ангельське, і луною пролунав голос: - Дивись, ось які блага уготовані Феодоре, Моїй нареченій. І з'явилося мені ложе, яке охороняв ангел, і шлюбний палац невимовної краси. Мені дуже хотілося дізнатися, чий це шлюбний палац, який я бачу, і хто - та, для якої він приготовлений. Про це я і спитав своїх супутників. І бачиться мені сонм пророків, апостолів, мучеників і за ними інших праведників, а серед сонму – дружина, прикрашена божественною славою. Вона увійшла до шлюбного спокою і сіла на ложі. - Це, - сказали мені мої супутники, - авва Феодор - той, кого звинуватили в перелюбі і хто мав сім років терпіти вигнання з монастиря. Його вважали батьком чужої дитини, а він взяв на себе турботу про нього та його їжу, замість того щоб відкрити свою природу і тим позбутися сорому і скорботи. Тому він і був удостоєний тієї слави, яку бачиш. Після цього сон залишив мене, і я почав оплакувати наші гріхи». Ось що розповів ігумен і одразу разом із ченцями попрямував до келії преподобної. І коли вони увійшли, то побачили, що померла та, яка насправді знайшла життя. Вони стали довкола і оплакали святе тіло. А ігумен послав за ченцями Енатського монастиря, показав їм святе тіло і сказав: – Бачили ви колись щось дивніше. Така природа, а так обдурила князя темряви! Усіх вразило те, що побачили. А потім їм подумалося, як багато повинні працювати ті, хто поневолений тілесним пристрастям. І зараз їх охопив страх, а за страхом пішли сльози. До вечора ж, як тільки було скінчено плач, вони вшанували багатостраждальне і святе тіло псалмами та піснями і зрадили його землі. Старець сказав: "Де б ти не був, якщо вирішиш зробити щось хороше і не зможеш - не думай, що тобі це вдасться в іншому місці". 2 . Амма Феодора розповідала: «Був один чернець, і стільки було в нього спокус, що якось каже він собі: І вже взяв свої сандалії, як бачить якусь людину: той теж взув сандалії і каже йому: - Що це ти, чи не через мене йдеш? Так я побіжу попереду тебе, куди б ти не пішов. А це і був той біс, що його спокушав». Хочу вам нагадати, браття, про тих, хто береться за надмірні подвиги, а потім потрапляє у страшне лихо. Ці люди не чують слів Святого Письма: «Не думайте про себе більше, ніж треба думати, але думайте скромно» (Рим 12. 3), і ще: «Не будь надто суворим і не виставляй себе надто мудрим; навіщо тобі губити себе? (Еккл 7. 16). У ці дні трапилося, що деякі з братів залишили свої келії і попрямували до «землі непрохідної, безводної та неплідної» (Єр 2. 6). Батьки й брати довго вмовляли їх, але вони не слухали. "Підемо і будемо восками" (суворими подвижниками), - сказали вони. Але коли вони зайшли у випалену пустелю і навколо були тільки дикі землі, коли не залишалося їм ніякої втіхи, вони стали падати духом. Тоді вони повернули назад, до монастирів, але не змогли дійти. Виснажені голодом, жагою та сонцем, лежали вони без почуттів і вже прощалися з життям. Але Божим промислом деяких з них, вже при смерті, підібрали подорожні, що йшли через пустелю. Вони поклали їх на свою худобу, доставили до монастиря, і там брати ще довго хворіли. Так вони на власному досвіді з'ясували, що означає керуватися своєю волею. А інші ті, кого не знайшли, так і залишилися там лежати, і тіла їх роздерли птахи та звірі. Та й багатьох інших захоплює зухвалість думок, і вони на свій страх і ризик вирушають у «землю безводну та неплідну» (Єр.2.6). Одні з них виходять з монастирів, тому що не хочуть підкорятися і не можуть служити своїм братам, – і потрапляють у ту саму біду. А інші йдуть не тому, що хочуть працювати самі, а через зухвалість помислів і ніби з любові до безмовності та суворої чесноти – і від цього переоцінюють себе. Треті ж підганяє марнославство: вони чекають похвали від людей за те, що вони, мовляв, стали самітниками, а не думають про ті труднощі, яких ця похвала варта. І всі ці люди опинилися в такому нещасному та тяжкому становищі, бо довірилися власним помислам. Не слід, любі брати, йти на поводі у своєї волі. Краще упокорюватися перед ближнім з любов'ю про Господа і не забувати про власний мер кожного. Втім, можливо, хтось втрутиться і запитає: «Але ж ми знаємо, що деякі з Отців саме так і подвизалися, хіба ні?». Що ж, нехай він тоді згадає, що Батьки нічого не робили без роздумів або як доведеться, – і робить так само розумно, як і вони. 2 . Про авву Макарії пишеться, як він сам розповідав: «Коли я жив у своїй келії в Скиті, мене турбував помисел: «Піди в пустелю і подивися, що ти там побачиш». П'ять років я боровся з цим помислом, думаючи, що він від бісів». Бачиш, яким розважливим був преподобний? Хіба він тут же надихнувся чи кинувся в дорогу? Хіба він прийняв помисел? Не. Він продовжував досліджувати помисел у пості, чуванні та молитві – чи не від бісів це? А нас, коли до нас прийде помисел, утримати неможливо. Ми втрачаємо всяке самовладання: не тільки не намагаємося ретельно і з молитвою досліджувати, але навіть тих, хто нас умовляє, не слухаємо. Тому нас так легко й полонить ворог. «Потім, – каже авва Макарій, – оскільки помисел не вщухав, я вирушив у пустелю. Там я знайшов прісне озеро, а серед нього – острів. До озера на водопій прийшли звірі з пустелі. І між ними я помітив двох оголених людей. Ми поговорили з ними, і я спитав їх: – Як я можу стати ченцем? – Якщо не відмовитись від усього мирського, – відповіли ті, – стати ченцем неможливо. - Я немощений, - сказав я, - і не можу так ось, як ви. – Якщо не можеш, як ми, – відповідали ті, – залишайся у своїй келії і плач про свої гріхи». О, наскільки смиренний божественний чоловік! Наскільки розважлива його доброчесна душа! Той, хто виблискував настільки багатьма і такими великими подвигами, не вважав себе гідним пустелі! А ми, самі ніхто і ні на що не здатні, за своєю зухвалістю та нерозсудливістю беремося за те, що нам не під силу! І страшно те, що цим ми спокушаємо Бога. Горе людині, яка сподівається не на Бога, а на власні сили, досвід чи обдарування. Бо від Нього Єдиного – «влада і держава». 3 . Звернемося до життя авви Антонія – і ми побачимо, що і він усе робив з божественного одкровення. Та й він хіба не жив у монастирі? Хіба не носив одягу? Хіба не їв хліб? Хіба не працював власноруч? Хіба не було у нього учнів, які після смерті одягли і поховали його тіло. І всі Батьки, окрім небагатьох, жили так само. Так і ми наслідуватимемо їх життя і ходитимемо царським, середнім шляхом, не ухиляючись ні вправо, ні вліво. 4 . Кожен повинен у смиренномудрості та терпінні робити ту справу, яку він почав. А бути нетвердим у звичаях і переконаннях і перескакувати думками з місця на місце і від однієї справи до іншої – все це не дає плоду дозріти, якщо, звичайно, взагалі така людина матиме плоди. Та й лукавий не нападає на всіх однаково, але кожному вселяє помисли про те, що найбільш придатне для боротьби з ним, до того ж під пристойним приводом. Тому, хто живе в обителі, він розписує життя в пустелі – адже воно тут довкола! – і штовхає його на пошуки суворого життя та суворих подвигів. А тому, хто живе в пустелі, ворог нашіптує тікати з неї: вона, така вигоріла і безжальна, завжди немилосердна до слабких! І цей помисел він все частіше вселяє пустельнику. Той почне будувати вежу, а потім втомиться і скаже: «Я почну краще будувати портик». Потім трохи попрацює і скаже: «Ні, краще побудувати келію». А врешті-решт йому і цю справу набридне і він кине його на половині, та так і трудиться марно і без будь-якого користі. Ось чому чернець, якщо не залишається на одному місці і не зберігає духовної міркування, не може здобути досконалий плід. 5 . Тим, хто живе у гуртожитних монастирях, ворог вселяє й інші помисли. Кожному він каже: «Що ти тут робиш такого, чого б не робив у світі? Там би ти теж працював і їв, як безмовну худобу. Яка ж праведність у тому, щоб працювати та їсти? І потім, тут від їжі в тобі народжується блуда пристрасть, якщо ж не їстимеш - не витримаєш роботи. А ти піди краще в пустелю і рятуйся: «Господня земля та виконання її» (Пс 23. 1). Візьми з собою хіба що маленький серп – різатимеш їм траву і їстимеш. Так і давні чернечі робили – і догодили Богові. І що за користь тобі сидіти тут? Одні спокуси та осуди та все інше, про що й казати не можна. Ось підеш звідси – і всього цього позбудешся. А не хочеш іти в пустелю – то піди в інше місце, де немає спокус. Чого, а місця тобі вистачає. Та й кого і коли залишив Бог, щоб лишити тебе, хіба не добра ти шукаєш? А там та інше ремесло вивчиш, станеш більше заробляти – зможеш і бідному дати від своєї праці». Такі помисли лукавий постійно вселяє братові під пристойним приводом, поки не здасться, що йому потрібна більша успіх, і він не прийме помисли. Тут він залишає обитель, її покрив і захист, і, як вівця, що втратила стадо, швидко потрапляє в пащу вовка. Бо якщо він піде у пустелю, то спочатку його мучитиме голод. А потім і біси стануть все більше лякати його, вселяти почуття слабкості та страху мучити його. Тоді брат починає жалкувати і каже собі: - Як було добре жити з братами! І який це біс спокусив мене піти в цю страшну пустелю? Тут стільки звірів, і до того ж небезпечних! А що мені, бідолашному, робити, якщо потраплю до рук варварів? А що, коли я натраплю на розбійників чи зустрінеться мені хижий звір? А скільки бісів у цих місцях – адже тут ніхто не мешкає! І як мені жити одному в цій пустелі, коли тут постійно одні нечисті духи? І потім я звик, що навколо багато братів. Та й, сказати правду, якщо жити одному в пустелі і не зберігати тверезості, то, мабуть, і розуму втратиш. Адже з багатьма так і вийшло. Яка ж праведність у тому, щоб померти в пустелі злою смертю? Коли брата боротимуть такі помисли, він, якщо й справді розсудливий, повернеться до своєї обителі. І він не думатиме про той сором, який вселятимуть йому біси: мовляв, якщо повернешся до братів, вони вирішать, що ти недосвідчений і нетерплячий, що ти – боягузливий солдат, що втік з поля бою. Не послухає їхній брат і скоріше відповість їм: - Неправда, лукаві біси! Найвірніше, вони приймуть мене як досвідченого борця, який виконав слова апостола: «Всі випробовуйте, доброго тримайтеся» (1Фес 5. 21). Ось так і я – випробував те й інше і зрозумів, що краще і приємніше жити братам разом, як написано: «Брат від брата допомагаємо, бо град твердий і високий (Припов. 18. 19). А коли він повернеться, ігумен і брати з радістю приймуть його, за словом апостола: «Підтримуйте слабких» (1Фес 5.14). Але якщо йому стане соромно і він не повернеться до своєї обителі, то, можливо, він повернеться у світ, послухавши бісів. А ті вже будуть йому говорити: «І там спасешся, якщо боятимешся Бога. Чи ти думаєш, що врятуються тільки ті, хто в пустелі?» Так ворог навіятиме йому, щоб той повернувся на блювотину свою» (Припов. 26, 11). Ось що трапляється з тим, хто залишає монастир, якщо він іде у пустелю. А якщо він піде і оселиться в келії у старців, то старці, звісно, ​​зустрінуть його про Господа і дадуть йому все, в їх силах. Але він сам, коли влаштується в келії, скаже собі: Тепер нам треба працювати, щоб було на що жити». І тут він починає клопотати, як і всі, хто живе окремо. Але як скітському ченцю здається незручним гуртожиток, так і ченцю загальножитному життя наодинці приносить безліч тяжких незручностей. Отже, коли його здолають турботи та спокуси, він починає каятися і каже: – Тут я весь час турбуюсь і не встигаю виконати навіть своє мале правило. Вічно мені доводиться займатися і своїм господарством, і роботою, і битися з помислами. А от коли я був у гуртожитку, від цього я був вільний і всією моєю турботою було правило і невелике рукоділля. Що ж мені, бідолашному, тепер робити? Все це мені за мої гріхи! Послухай я порад свого Батька – так не було б у мене стільки скорбот, як зараз. Ось уже точно, немає нічого згубнішого за непослух: це воно вигнало Адама з раю, а мене – з моєї обителі. І прийшовши до такого жалю, брат знову ж таки повернеться до своєї обителі, а то й піде у світ і там загине. Але якщо він повернеться в обитель, і його приймуть, і стане знову його бороти помисел від тих спокус та осуду, що навколо, нехай він скаже собі: – «Поклади зберігання вустом моїм» про Господа (Пс 140. 3) і «відверни свої очі, щоб не бачити суєти» (Пс 118. 37) – і ти переможеш те й інше: осуд – мовчанням, а спокуси – зберіганням своїх очей. Бо якщо ми це не переможемо, то куди б ми не пішли, скрізь носитимемо в собі те, що воює з нами. 6 . Іншому братові лукавий вселяє інший помисел, щоб викрасти його з монастиря: «Тут усі брати знають, що ти недбайливий і недбалий, тож жити тобі тут ніяк не можна. Навіть якщо звернешся до чесноти, люди, з якими ти живеш, залишаться ті самі, які бачили, як ти починав. Краще піди в інше місце, де тебе не знають, і поклади початок там. Так ти догодиш і Богові, і людям». А тепер послухай, любий брате. Отже, через те, що тебе будуть ганьбити люди, ти біжиш від духовного отця та братії, перед якими ти давав обітниці Богу? Що ж ти не згадаєш слів пророка: «Зневажання чаяше душа моя і пристрасть, бо тобі задля зазнаєш ганьбу, покриває ганьбу лице моє» (Пс 68. 21, 8). Що ж не понесеш з радістю безчестя та приниження? «Блаженні ви, – каже Господь, – коли будуть ганьбити вас і гнати», і так далі (Мт.5. 11). А як корисно буває ганьба для очищення гріхів! Нехай переконають тебе слова пророка: «Як у смиренні нашому згадав ни Господь... і визволив нас від ворогів наших» (Пс 135. 23–24). Втім, сам роби добре – і побачиш, що Господь виправить і думку братів про тебе. Залишайся там, де тебе застиг ворог, і, стоячи на місці, бійся з ним. Тоді тим, хто знає про твої недоліки, стануть видні й твої гідності, і сам ти отримаєш велику славу від Господа нашого Ісуса Христа, який сказав: «Будуть першими останніми та останні першими» (Мт. 19, 30). Адже й брудний одяг, якщо його випрати, вже не покладуть у брудну білизну. А якщо хтось і по злості чи від лукавої заздрощів називатиме чисте брудним – йому ніхто не повірить. По самій одязі і видно, яка вона. «Обмиши мене, каже Писання, і більше снігу відбілюсь» (Пс 50. 9). 7 . Часто тим, хто постарів, живучи в монастирі, ворог нашіптує зрадницьку думку: «Дивися, стільки років у монастирі ти працював Господеві. А тепер ти вже постарівся і не можеш виконувати монастирський статут, і взагалі ти вже нічого не в змозі робити: тіло твоє зовсім постаріло, і скоро тобою помикатимуть і старі, і малі. А тобі, у твоєму віці, потрібний спокій. Залиш це місце, посіли десь на самоті, і Господь пошле тобі їжу, або через милостиню, або якимось іншим способом. А те, що за потреба тобі мучитися і терпіти ганьбу заради одного харчування? Та й що ти тут такого їж, що кожен день готовий страждати гірше за раба і терпляче слухатися тих, хто молодший за тебе?» Це тощо ворог вселяє старцю в надії, що той залишить братію і монастир, в якому постарів, і до старості втратить терпіння. І якщо в старця немає розсудливості, він легко піддасться, а вже тоді ворог жене його, що вітер – солому. Якщо ж старець зроблений розумом, він відобразить помисел, сказавши: «Не сміятися тобі з моєї старості, диявол! Якщо я стійко переносив усі труди в юності, то тим більше перенесу зараз, коли настав час залишити тіло і бути з Христом. Адже старий очікує лише одного – покинути це життя. І для молодих я маю бути взірцем терпіння, а не легковажності. Благочестивий старець Єлеазар у таких муках, коли все його тіло було у вогні, не відмовився від віри та дав зразок стійкості молодим. А вони, дивлячись на нього, і самі легко перенесли муки. Мої скорботи набагато менші – витерплю і я. Нехай мені буде трохи прикро і часом мене зневажатимуть, зате я буду для юнаків зразком терпіння і стійкості, а не відступництва. Я завжди вважав себе рабом, ніби Господь привів мене і довірив ігумену монастиря, в якому живу. А значить, сам я не володію тим, щоб піти. То що ж ви, помисли, докучаєте мені за мою скромну роботу? Люди мирські заради тлінних благ працюють щосили не лише вдень, а й уночі, а на них ще клопіт про дружину, про дітей, про будинок, про плату за землю – і вони все терплять. А я благодаттю Христовою вільний від усього цього і буду нести свою скромну працю з радістю. «Бо ярмо Моє благо і тягар Мій легкий» (Мт. 11, 30). Тому «ухилиться від мене, хто лукавить, і випробую заповіді Бога мого» (Пс 118. 115)». Так за допомогою Божої він збереже колишній спосіб мислення, спочиє в тому ж місці, де й постарів, і отримає нетлінний вінець. Хто нерозважливий, той іде на привід у пристрастей. Збентежить його порив люті ( θυμός ) - і він без жодних причин поспішає залишити братію; розпалює його бажання (έπιθυμία) - він шкодує і знову біжить до них назад. (Слідуючи традиційній платонічній схемі, святий Максим ділить всі устремління душі на природні афекти (θυμός) і нижчі схильності людської природи (πάθος, έπιθυμία). Розум повинен правильно спрямовувати перше і стримувати друге. – Прим. Людина розумна і в тому, і в іншому випадку робить протилежне. Якщо це лють, він видалить причини збентеження і тим позбавить себе прикрості на братів. А якщо прагнення – він утримається від безрозсудного потягу та зустрічей. 2 . Під час спокус не залишай монастир, але мужньо відбивай хвилі помислів, особливо якщо це смуток чи недбальство. Бо так ти замислишся в скорботах і здобудеш тверду надію на Бога. А якщо залишиш монастир - залишишся недосвідченим, боягузливим і нестійким. Хто в спокусах не може все терпляче перенести і відсікає себе від духовної любові братів – у цьому немає ні досконалої любові, ні глибокого ведення Божого Промислу. Мета Божественного Промислу – возз'єднати у духовній любові те, що зло роздробило на дрібні частини. Бо задля цього і постраждав Спаситель – щоб розсіяних чад Божих зібрати докупи. 3 . Хто не може миритися з занепокоєнням, не терпить скорбот і не виносить труднощів – той перебуває поза любовою і Божим Промислом, бо «любов довготерпить і милосердить» ( 1Кор 13. 4 ). І хіба не ухиляється від Божого Промислу той, хто сумує від своїх прикрощів, погано поводиться з тими, хто його засмутив, і відсікає свою любов до них? 4 . Тобі була спокуса від брата і образа довела тебе до ненависті? Не дай ненависті перемогти себе, але переможи ненависть коханням. А перемогти її можеш ось як: щиро молись за нього Богу, прийми його вибачення, а то й сам вибачся – і цим зціли його. Вважай, що ти сам винен у цій спокусі, і так терпи, доки не минає хмара. Терпив той, хто стійкий до кінця спокуси і чекає втіхи у своєму серці. 5 . «У терплячої людини багато розуму» (Припов. 14, 29). У всьому, що відбувається, він бачить те, чим це закінчиться, і в очікуванні цього зазнає всіх прикростей. А кінцем буде життя вічне. Бо, за словами апостола, життя вічне – у тому, щоб «знати Тебе, єдиного істинного Бога, і посланого Тобою Ісуса Христа» (Ін 17, 3). Вчора він був твоїм братом за духом та чеснотою. І нині не вважай його поганим і злим від однієї лише ненависті, яку лукавий навів тобі. Навпаки, з терплячою любов'ю згадуй про вчорашнє благо і викинь із душі нинішню ненависть. 6 . Вчора ти звеличував його душевні риси і розхвалював його чесноту. Не називай його сьогодні поганим і злим через те, що твою любов змінила ненависть. Не виправдовуй свою злість і ненависть тією образою, яку він завдав тобі. Краще залишайся при тих же похвалах, навіть якщо всередині тебе розпирає образа, - і ти легко повернешся до тієї ж рятівної любові. І в присутності інших братів не говори звичайної похвали братові з прихованою образою, не домішує поволі докору до своїх слів. Навпаки, хвали його за інших щиро, молися за нього від щирого серця, як за себе, – і ти дуже швидко позбавишся згубної ненависті. І навіть якщо станеться, що брат за спокусою продовжуватиме злословити тебе, не втрачай любові до нього, хоча б лукавий біс і бентежив твій розум. А любові ти не втратиш, якщо будеш благословляти, коли він тебе проклинає, і зберігати добрий настрій до нього, коли він ставиться до тебе погано. Такий шлях любомудрості про Христа, і хто не йде по ньому, той живе не з Христом. 7 . Не роби хитромудрих натяків братові, а то отримаєш від нього те саме і ви обоє втратите любов один до одного. Але підійди до нього з любов'ю і відверто викрий його: так ти дозволиш причину скорботи і позбавиш себе і брата від скорботи та збентеження. І не кажи, що в тобі, мовляв, нема ненависті до брата, якщо ти навіть згадувати про нього не хочеш. Послухай, що говорить Мойсей: Не ворогуй на брата твого в серці твоїм; викрий ближнього твого і не понесеш за нього гріха» (Лев 19, 17). І коли все вже спокійно, не згадуй тих слів, що були сказані братом у смутку, чи сказав він їх тобі в обличчя чи комусь іншому, а ти потім почув. А то й тобі опанує помисл злопам'ятності і згубна ненависть до брата повернеться. 8 . Не може душа розумної істоти живити ненависть до людини і бути в мирі з Богом, Заповідником. Бо «якщо не прощатимете людям провини їх, то й Отець ваш не простить вам гріхів ваших» (Мт 6. 15). Можливо, ця людина і не хоче миритися – але ти принаймні бережи себе від ненависті, щиро молись за неї і нікому не говори про неї погано. 9 . Безтурботність можна зберегти за двох умов: якщо є любов до Бога і один до одного. Така безтурботність є безтурботність святих ангелів та всіх святих. Прекрасно сказав наш Спаситель: «На цих двох заповідях утверджується весь закон і пророки» (Мт 22, 40). Не шукай слушних причин для образи та ненависті, навіть якщо вони здаються тобі справедливими. Біжи від них, як від смертельно небезпечних змій: так ти і їм не даси лихословити, і власну душу врятуєш від лукавства. Якнайретельніше досліджуй своє сумління: можливо брат не пом'якшав з твоєї вини. І не обманюй совість: вона знає все приховане в тобі, вона звинувачуватиме тебе в смертну годину, і вона ж не дасть тобі молитися. 10 . Не відкидай з такою легкістю кохання в дусі. Тому що іншого шляху порятунку для людей не передбачено. Уважай собі: може, те зло, що розлучає тебе з братом, знаходиться не в браті, а в тобі? Тоді скоріше позбався цього зла, щоб не порушувати заповіді любові. Не зневажай заповіді любові: через неї ти станеш Сином Божим, а якщо будеш її порушувати - опинишся сином геєни. 11 . Не люби себе – і не станеш ненавидіти брата. Не будь самолюбний – і станеш боголюбцем. Якщо ти зважився жити поруч із духовними братами, відразу, від початку, відмовся від власних похотей. А інакше ти ніяк не зможеш зберігати мир ні з Богом, ні з ближніми твоїми. 12 . Хто пихатий чи схильний до земного – тому властиво час від часу ображатися на людей, таїти на них зло, плекати до них ненависть або бути під владою поганих помислів. Але людині боголюбній все це чуже. Один брат жив у гуртожитку, і його непокоїли помисли піти звідти. Одного разу він узяв папір, сів і написав на папері всі прийменники, за якими помисли переконували його залишити обитель. Після того як він усе перебрав, наприкінці він написав запитання до себе: «Ти терпітимеш усе це?». А у відповідь приписав тут же: «Так, в Ім'я Ісуса Христа, Сина Божого, терпітиму». Потім він згорнув папір і зав'язав його до пояса. З тих пір, коли його починав бентежити один із тих приводів, з якими він боровся і раніше, і йому приходили на думку помисли піти з обителі, він відходив убік, брав записку і перечитував: «В Ім'я Ісуса Христа, Сина Божого, терпітиму». Потім він казав собі: «Дивися, нещасний, ти обіцяв не людині, а Богові!» – і зараз набув заспокоєння. Так він чинив завжди, якщо виникало якесь збентеження або в будь-якому іншому випадку, і завжди залишався спокійним. Тим часом інші брати помітили, що робив брат: він перечитував свою записку, причому робив це постійно. Вони часто бентежилися цим і за діянням лукавого стали заздрити братові і озлобилися на нього. Нарешті вони прийшли до авви та й сказали йому: – Цей брат – чаклун, носить у поясі свої змови, і ми з ним поряд не житимемо. Відправляй із монастиря або його, або нас! Від ігумена не сховалося, що це підступи ворога (а він бачив смирення брата та його благочестя). Він і каже їм: - Ідіть і моліться, помолюсь і я, а через три дні я дам вам відповідь. А вночі, коли брат спав, авва підійшов до нього, обережно розв'язав пояс, прочитав записку, знову зав'язав і пішов. Через три дні брати прийшли до авви дізнатися про відповідь. Авва покликав того брата й каже: - Ти чому спокушаєш братів? Брат негайно повалився на землю і каже: - Грешне, пробач мені і помолися за мене! - Що ви говорили про цього брата? - Запитав авва у братів. - Він чаклун! - відповіли ті. - У нього в поясі змова! - Ну, то діставайте сюди його ворожбу! – сказав авва. Брати кинулися розв'язати на брата пояс, але той не давав їм. - Ріжте пояс! – сказав авва. Вони розрізали та знайшли в ньому записку. Тут авва дав записку одному з дияконів і звелів йому стати вище і прочитати її всім, щоб лукавий, який посіяв наклеп, був осоромлений ще більше. Диякон прочитав те, що було у папері. І коли брати почули останні слова: «В Ім'я Ісуса Христа терпітиму», – від сорому вони не знали, куди подітися. - Згрішили ми, - сказали вони і поклали авві уклін – Не мені бийте поклони, – сказав авва, – а Богові та своєму братові, якого ви оббрехали. Хай він прощає вас. Вони так і вчинили. Тоді авва сказав братові: – Помолимося Богові, щоб Він пробачив їм. І вони помолились за братів. 2 . Один старець сказав, що стародавні ніколи не поспішали залишити місце, де жили, за винятком трьох випадків. По-перше, якщо поруч є сусід, який погано до тебе ставиться і злопамятний - причому ти все зробив для його зцілення, але тобі не вдалося привернути його до себе. По-друге, якщо до тебе приходить багато народу, багато всього приносять тобі і говорять про тебе дуже багато хорошого. Або, по-третє, якщо випадково впадеш у блуд, тобто якщо поряд живе багато жінок. Якщо поміняти місце подвигу з однієї з цих причин – це матиме сенс. Але все це не відноситься до тих, хто живе в гуртожиткових монастирях - лише до тих, хто самітник і мовчить. 3 . Батьки казали: якщо на тому місці, де ти живеш, з тобою сталася спокуса, не залишай свого місця через цю спокусу. А то скрізь, де б ти не оселився, знайдеться щось, від чого ти втечеш. Але терпи, доки не закінчиться спокуса, щоб ти міг піти без збентеження. І не залишай своє місце у мирний час, щоб твій догляд не засмутив тих, хто там живе. 4 . Старець сказав: «Як не може плодоносити дерево, яке весь час пересаджують, так не може досягти чесноти чернець, що переходить із місця на місце». 5 . Один брат жив у гуртожитку, і його непокоїли помисли піти звідти. Він розповів це авві. - Іди, - сказав йому авва, - залишайся у своїй келії і віддай своє тіло стінам келії, наче під заставу. Головне, ніколи не покидай келію тілом, а щодо помислу – нехай його думає що хоче. 6 . Старець сказав: «Келія ченця – це піч Вавилонська, в якій три юнаки здобули Сина Божого. Це стовп хмарний, з якого Бог говорив із Мойсеєм». 7 . Одного брата дев'ять років борів помисел піти з обителі. Щоранку він брав свою ласку, щоб піти. А коли наставав вечір, він казав собі: «Піду звідси завтра». А вранці він говорив подумки: «Спробуємо втриматися й сьогодні заради Господа». А коли вже виповнилося дев'ять років, як він це робив, Бог назавжди позбавив його цієї спокуси. Монах, не кажи, що тут незручності та лайка, а там – тиша і спокій. Чи ти не знаєш, хто бореться з нами? Хіба не ворог наш диявол? Послухай, що він говорить у книзі Йова: «І сказав Господь до сатани: Звідки ти прийшов? І відповів сатана Господеві й сказав: Я ходив по землі і обійшов її» (Йов 2. 2). Тож пам'ятай, що небо для тебе надто високе, а куди б ти не пішов, немає такого місця під небом, куди не міг би дістатися наш спільний ворог. Тому залишайся на тому місці, яке ти вибрав; протистань дияволові – і він втече від тебе, звернися до Бога – і Він прийде до тебе. Горе душі, в яку проникли невір'я, втрата страху Божого, незнання, нерозумність і безсоромність: така душа «достане на видобуток лисицям» (Пс 62, 11). Але блаженна душа, в якій живі страх Божий та благочестя. Той, хто не хоче служити одному пану, служить багатьом. І хто не хоче коритися одному ігумену, той кориться багатьом, але в різних обителях. У Писанні сказано: «Примхи шукає норовливий, повстає проти всього розумного» (Припов. 18:1). Так само і в ченця, який залишає монастир, винні ігумен і брати – але від осуду Бога і людей розсудливих йому ніколи не втекти. Знову ж таки, Писання говорить про таку людину: «Є шляхи, які здаються людині прямими; але кінець їхній – шлях до смерті». При цьому священний письменник додає: «Людина з розбещеним серцем насититься від своїх шляхів» (Припов. 14. 12–14). Якщо монастир, в якому ти живеш, відчуваєш потребу в необхідному, залишайся на місці. Тому що тут ти і знайдеш добрий ґрунт для своєї роботи. А праведний ігумен не подобається лише неправедним, як людям святим – всякий гріх. Розділ 41. Про те, що недосвідченим ченцям усамітнення небезпечне Один брат зрікся світу і прийняв постриг. Він одразу сказав: - Я самітник! - І зачинився у своїй келії. Коли старці про це почули, вони прийшли і витягли його звідти. Потім вони змусили його обминати келії ченців, скрізь класти уклін і казати: - Вибачте мені, я не самітник, а тільки початковий. 2 . Одного старця спитали: – Коли людині можна жити на самоті? - Кулачний боєць, - відповів той, - якщо не вправлятиметься в бою з багатьма бійцями, не навчиться перемагати. А значить, він не зможе і вийти віч-на-віч проти дійсного противника. Так само і чернець: якщо він не пройде науку життя з братами і не вивчить мистецтва боротьби з помислами, то не може ні жити наодинці, ні протистояти помислам. 3 . Авва Феодор сказав: «Багато в цей вік обрали спокій перш, ніж його дав їм Бог». Якщо розум прагне зійти на хрест, коли почуття ще перебувають у немочі, його осягає гнів Божий, тому що він взявся за справу, яка йому не під силу: своїх почуттів він не зцілив. Якби Господь наш Ісус Христос не зцілив усі людські пристрасті – заради чого Він і прийшов – Він не піднявся б на Хрест. Сам Він до того, як Його розіп'яли, каже: «Ідіть, скажіть Іванові, що чуєте і бачите: сліпі прозрівають і кульгаві ходять, прокажені очищаються і глухі чують, мертві воскресають і злиденні благовістять; і блаженний, хто не спокуситься про Мене» (Мт. 11, 4–6). Ісус створив багато інших знамень. З того ж, що перераховано тут, пізнаємо таке. "Сліпі прозрівають": це означає, що той, у кому є надія на цей світ, сліпий. А якщо він залишив її і попрямував до справжньої надії – він прозрів. «Кульгаві ходять» означає ось що: той, хто шукає Бога, але любить тілесні помисли серця, кульгає. Але якщо він залишить їх і полюбить Бога всім своїм серцем – він перестане кульгати. Слова «глухі чують» навчають нас тому, що людину, полонену суєтними турботами, полон і забуття роблять глухим. Але якщо він звернеться до духовного знання – він знаходить слух. Слова ж «прокажені очищаються» вказують на що. У Законі Мойсеєвому написано: «Нечистим не входь до Господнього дому» (Стор.: Втор.23.1–3 та ін.). А прокажені – це ті, у кому є ворожнеча, ненависть до ближнього, заздрість, осуд. І якщо вони залишили це, то очистились. І коли сліпий прозріє, кульгавий стане ходити, глухий почує, а прокажений очиститься, людина, умертвлена ​​цими недугами за своєю недбальством, повстає і оновлюється. Тоді його почуття, злидні святими чеснотами, повідомлять йому радісну звістку, що він прозрів, ходить, чує і очищений. Своєму сприймачеві ти дав обіцянку: жити в лихові і смиренні. Адже про Івана сказано, що його одяг був з верблюжого волосся та інше (Мф 3. 4). Це вказує на ті страждання, які повинні очистити людину, перш ніж вона зможе зійти на хрест. Тому що хрест – це знак майбутнього безсмертя, але спочатку він повинен загородити уста фарисеїв та саддукеїв. Фарисеї – це втілення лукавства, лицемірства та марнославства, а саддукеї – відсутності віри та всякої надії. (Фарісеї (від євр. Фаруш) були прихильниками однієї з іудейських релігійних єресей, які бачили найважливіше у дотриманні правил зовнішнього благочестя. Вони стверджували, що вірять у Божественний Промисел, в існування ангелів, в безсмертя душі, у вічність мук і в воскресіння, в них воскресіння, в них воскресіння, у воскресіння. лицемірні і горді. Господь наш чудово зображує їхню гордість у притчі про митаря та фарисея (Лк 18. 10–14) і таврує їх лицемірство (Мт 23.13–39). Саддукеї були прихильниками іншої юдейської єресі (вони беруть своє ім'я від засновника єресі Садока) і спиралися лише на буквальне значення Закону. Тому вони відкидали переказ, існування ангелів, безсмертя душі та воскресіння з мертвих. Вони були противниками фарисеїв. Саддукеям Господь загородив уста Своїми відповідями (Мт. 22. 23–33)) Їхні уста і загородив Ісус. Тому і в Писанні сказано, «що з того часу ніхто більше не смів Його питати» (Мф.22. 46), і тоді Він послав Петра та Івана приготувати Пасху (Лк 22. 8). Тобто коли розум побачить, що їм уже ніщо не має, він готується до безсмертя: збирає почуття воєдино, робить їх єдиним цілим і живить їх, і вони перебувають у нероздільному спілкуванні з ним. Потім, як говорить Писання, Ісус молився: «...якщо можливо, нехай мине Мене чаша ця в цей час» (Мт 26. 39). Ми це розуміємо так, що, якщо ум хоче зійти на хрест, йому потрібно багато молитися і плакати багато, і щогодини впадати перед Божим лицем. Він повинен просити допомоги у Його благості, щоб вона зміцнювала і зберігала його доти, доки не відновить його в непереможності та святості нового єства. Тому що велика буває небезпека в час розп'яття – і тому, хто молиться, потрібні Петро, ​​Яків та Іван, тобто здорова віра, стійка надія і досконала любов: ними він здобуде благодать згори і зможе зійти на хрест. Все це відбувалося з нашим Владикою Христом, щоб Він став нам прикладом у всьому, як сказав Апостол: «щоб пізнати» нам Його, «і силу воскресіння Його, і участь у стражданнях Його, узгоджуючись з смертю Його, щоб досягти воскресіння мертвих» (Флп 3. 10–11). (Він скуштував заради нас жовч: це вчить нас відкидати все) злі бажання в собі, зберігати свої вуста і не давати цим помислам виходити з тіла і втілюватись на ділі. Оцет прийняв він заради нас - слід і нам придушувати в собі всяку норовливість і суєтне збентеження. Він прийняв заплявання нас заради, щоб ми зневажали всяку людиноугоддя та славу світу цього. Терновий вінець вселяє нам переносити осуд у будь-який час і без збентеження зазнавати всяких докорів. Заради нас ударяли Його по голові тростиною: так і ми повинні безперестанку носити шолом смирення, гасаючи ворожу гординю. Перш ніж розіп'яти, Його бичували – ні в що звинувачуємо образи та людську ганьбу. Ділили одяг Його – він зберігав спокій: це вчить нас відкидати мирське, перш ніж зійти на хрест. Була шоста година, коли її розпинали: зміцнимося й ми проти недбальства та малодушності, доки не помре гріх. Бо написано, що через хрест Він «убив ворожнечу на ньому» (Еф 2.16). Коли ж настала дев'ята година, «заволав Ісус гучним голосом: Або, Або! Лама савахфані? (Мт 27. 46). І це вчить нас тому, що треба терпіти скорботу від пристрастей, доки вони не згаснуть, а потім смиренно і з відвагою кричати до Бога. А що Він віддав дух після того, як сонце померкло, є вказівка ​​на те, що гріх у людині помер, коли розум позбавився всякої надії на цей видимий світ. Тоді роздирається завіса – після того, як розум звільниться, тобто зникає середостіння, яке було між ним і Богом. І тоді розколюється каміння і відкриваються гробниці. І це означає, що коли гріх у нас помре, все, що обтяжувало, засліплювало і тіснило душу, розривається, а почуття, які померли і принесли у смерті плід, зцілюються та повстають непереможними. А те, що Він був обвитий чистою плащаницею з ароматами, прообразить освячення розуму. У святість надходить розум після такої смерті – і в безсмертя, які дарують йому спокій. Ісуса поклали в новій гробниці, куди нікого раніше не клали, і привалили великий камінь до дверей. Це означає, що розум, коли він від усього звільниться і досягне суботи майбутнього століття, мислить про нове і нетлінне: «Бо де буде труп, там зберуться і орли» (Мф.24. 28). У Писанні сказано, що Він повстав у славі Отця Свого, і піднявся на небеса, і «висів праворуч престолу величі на висоті» (Євр 1. 3). Вказавши нам на цей образ, апостол каже: «Отже, якщо ви воскресили з Христом, то шукайте горнього, де Христос сидить праворуч Бога; про горне думайте, а не про земне. Бо ви померли» (Кол 3, 1–3). Ім'я Його святе може взяти на себе наші немочі, щоб нам, по злиднях наших, попрощалися наші гріхи, і ми здобули милість з усіма гідними її. Амінь. Є дія благодаті, яка невідома немовлятам. Є й інше – дія зла, яка схожа з істиною. Краще не дивитися на це, щоб не впасти в красу і не відкидати заради істини, але все з надією надавати волі Божій. А Він розповідає, що з того та іншого корисно. Деякі, живучи з братами, не можуть терпіти лайки пристрастей і тому шукають пустелі та усамітнення. Їм здається, що там їх ніхто не турбуватиме і дратуватиме і що там вони ніби з легкістю здобудуть перемогу над пристрастями. Тож нехай знають, що або це бісівське наслання, або ними опанувала сильна гордість. А братів вони звинувачують і хочуть втекти від них тому, що не бажають докоряти себе і шукати причини пристрастей у своїй недбальстві. Тим самим і всі їхні хвороби залишаються не зціленими, бо ті виразки пристрастей, що принесли вони з собою в пустелю, усамітнення не зцілить, а тільки приховає. Для всіх, хто не позбувся пристрастей, самітництво не тільки не виявить ці пристрасті, а й зуміє їх приховати. Вони не відчуватимуть, що ці пристрасті у них є, і не знатимуть навіть, які пристрасті їх борють. Навпаки, усамітнення дасть їм видимість чесноти, воно вселяє їм, що терпіння, смирення та інші чесноти вони вже здобули. Втім, так буде доти, доки ніщо не дратує їх. І щойно з'явиться перший привід до роздратування, одразу всі їхні колишні й приховані пристрасті, що так довго харчувалися і тьмяніли в тиші й задоволенні, наче необ'їжджені коні, зірвуться з місця і помчать свого візника до миттєвої та жорстокої смерті. Наші пристрасті стають ще дикішими, якщо не приборкувати їх спілкуванням з людьми. Ті невеликі збитки, які завдають пристрастям спілкування з братами, ці пристрасті заповнюють на самоті. І тоді вони міцнішають і опановують нами ще сильніше, якщо, звісно, ​​знайдеться той, хто розбудить їх. Отруйні звірі теж спокійні, коли сидять у норах у пустелі. Їхня лють видно лише тоді, коли хтось виявиться поруч і вони нападуть на нього. Так само й пристрасні люди: вони спокійні не тому, що чеснотні, а тому, що нікого немає поруч, і тільки тоді випускають отруту душі, коли є нагода кинутися на когось. – Помисел каже мені: «Найважливіше за все безмовність, і вона тобі буде на користь». Правильно він це каже чи ні? - Безмовність, - відповів старець, - є не що інше, як утримувати своє серце від того, щоб давати і приймати, а також від людиноугоддя та інших подібних дій. Ось і ти нічого не давай і не приймай ні від кого зі світу, і коли все це буде далеко від тебе, житимеш у безмовності та спокої від цього. Господь сказав: «Милості хочу, а не жертви» (Мт 9, 13). Коли ти зрозумів, що милість вища за жертву, схили своє серце до милості. Під приводом безмовності приходить зарозумілість – і так доти, доки людина не викупить себе, тобто не стане непорочною. Людина може мовчати тоді, коли він бере свій хрест. Тому якщо ти співчуваєш, то отримаєш допомогу. Але якщо захочеш піднятися вище за свій захід - знай, що ти втратив і те, що в тебе було. А ти не ухиляйся ні в той, ні в інший бік: йди посередині і узгоджуйся з Божою волею, «бо дні лукаві» (Еф 5. 16). - Поясни мені, отче, - спитав брат, - що означають твої слова: "ні в той, ні в інший бік, але посередині"? Невже треба якісь дні приділяти безмовності, а якісь – життєвим потребам? - Середній і вірний шлях, - відповів старець, - це бути мужнім, мовчачи, і не впадати в недбальство серед життєвих клопотів. Зберігати ж у безмовності смиренність, а в клопотах скруху і збирати свій помисел залежить не від години, ані тим більше від дня, але в усьому треба чинити за обставинами. Однак співчувати треба всім, хто в обителі, і хто так робить, той виконує заповідь апостола (Ср. Рим 8.17, 1Кор 12. 26). Це означає, що, якщо хтось сумує, треба пожуритись разом з ним, заспокоїти його, втішити – ось що таке співчуття. Так само добре мати співчуття до хворих і допомагати доглядати їх. Якщо лікар за те, що піклується про хворого, отримує плату, то тим більше той, хто всіма силами співчуває ближньому. Втім, якщо він співчуває ближньому не в усьому, але в чомусь співчуває, а в чомусь ні – у тому, чому він співчуває, є свавілля. – Пам'ятай ще й те, – продовжив старець, – що чим більше людина сходить до смирення, тим більше вона досягає успіху. Якщо ти тепер залишишся в келії, це позбавить тебе справи і не буде скорботи. І як тільки ти завчасно залишиш усі опіки, спільний ворог стане готувати тобі збентеження ще страшніше, ніж твій спокій, і доведе до того, що ти скажеш: «Краще б мені не народитися!» - Але помисел каже мені, - сказав брат, - що, якщо я піду кудись і буду мовчати, я досягну досконалої безмовності. На мені багато гріхів, і я хочу звільнитися від них. І знову ж таки, ні плач, ні жаль до мене не приходять. Ось помисел і каже мені, що, поки я серед людей, я не зможу це здобути. Пошкодуй мою неміч, отче, скажи мені, як мені врятуватися від лукавих помислів. - Брате, - відповів старець, - якщо людина боржник, то куди б він не пішов, чи до міста, чи до села, він боржник. Поки він не поверне борг, він у кабалі і не може сидіти та відпочивати. І якщо він почне працювати, то спочатку люди зневажатимуть його, і йому буде соромно. Проте потім він віддасть борг і буде вільний. І коли звільниться, то зможе сміливо та без сорому показуватись на людях чи жити де захоче. Якщо людина буде намагатися, скільки може, терпіти зухвалості, образи, безчестя чи шкоду за ті гріхи, що він зробив, - вона вчиться смиренності і праці і всі його гріхи попрощаються йому за написаним: "Виглядь смирення моє і працю мою, і залиши всі гріхи моя" (8). Подумай, скільки зухвальств і образ зазнав Владика наш Христос перед Своїм розп'яттям, і після цього зійшов на Хрест! Ніхто не може досягти досконалої і плодоносної безмовності, досягти святого спокою досконалості, якщо раніше він не співчував Христові і не виніс усі Його муки, згадуючи слова апостола: «З Ним страждаємо, щоб з Ним і прославитися» (Рим 8, 14). Тому не обманюйся: крім цього немає іншого шляху порятунку. Що ж до плачу, то ти маєш подвизатися, щоб ні з ким із людей не мати вільного поводження, а інакше плач і скруха не приходять. Якщо ти заради цього втечеш від братів, то знай, що тим самим ти біжиш від подвигу і залишаєш нище. Борись, щоб перемогти вільне звернення, але залишаючись серед людей. Тільки так його можна перемогти, а без цього ти не зможеш здобути ні плач, ні скруху. Апостол каже: «Якщо ж хтось і подвизається, не увінчується, якщо незаконно буде подвизатися» (2Тим 2. 5). Так що постарайся, брате, і нехай допоможе тобі Бог. Як я сказав, не забувай у всьому зберігати смиренність і послух - і спасешся за Господа. Старець сказав, що бувають люди, які сто років проведуть у келії – і не навчаться, як треба у келії перебувати. 2 . Один старець мав учня, який уже багато років успішно проходив послух. Цей учень ще не був досконалим, але хотів мовчати. Якось він підійшов до старця, поклав йому уклін і каже: - Отче, зроби мене ченцем, щоб я міг жити сам. - Придивися собі потрібне місце, - каже йому старець, - і ми побудуємо келію. Учень відійшов на якусь відстань і підібрав собі місце. Тоді він повернувся і повідомив старця. Вони збудували келію Старець каже учневі: – Ось тобі те, що просив. Тепер залишайся у келії. Коли треба буде, їж, пий, спи. Тільки не виходь із келії до самої суботи, і тоді приходь до мене. Давши йому цю заповідь, старець пішов. Брат провів два дні по заповіді, а на третій день йому набридло, і він сказав собі: І це те, що мені дав старець? Він підвівся, потім співав багато псалмів і прийняв їжу після заходу сонця. Після молитви він пішов спати на свою циновку. І тут він бачить, що на ній лежить ефіоп і від злості скрипить на нього зубами. Брат прожогом вибіг з келії і прибіг до старця. - Авво, - сказав він, стукаючи у двері, - змилуйся наді мною, відчини! Але старець не відкрив йому до ранку. А вранці він відкрив, і брат почав просити і говорити зі сльозами: - Змилостивий, пусти мене жити до себе! Я пішов спати і побачив на моїй маті ефіопа: лежить і скрипить на мене зубами. Я не можу там жити! Старець пожалів його і ввів у келію. Наскільки знав, він навчив його порядку самотнього життя, і невдовзі брат став досвідченим ченцем. 3 . Один брат перебував у келії і, будучи віч-на-віч, прийшов у велике збентеження через помисли. Він вирушив до авви Феодора Фермейського і розповів, що з ним сталося. -Піди, - сказав йому старець, - упокори свій розум, зберігай слухняність і живи разом з іншими. Той так і вчинив. Незабаром він повернувся до старця і каже: – Навіть поруч із людьми мені немає спокою. – Якщо тобі немає спокою ні з людьми, ні наодинці, – каже старець, – то навіщо ти став ченцем? Хіба не для того, щоб терпіти скорботи? Скажи мені, ти скільки років у постригу? - Знаєш, брате, - каже йому старець, - я в постригу вже сімдесят років, і жодного разу не мав повного спокою, навіть на один день. А ти за вісім років хочеш собі повний спокій? Так старець підбадьорив брата і той пішов. 4 . Про авву Феодору та авву Луції з Енатона Олександрійського розповідали, що помисли перейти на інше місце турбували їх п'ятдесят років. Але вони обманювали помисли і казали: – Після цієї зими переходимо звідси. А коли наставало літо, говорили: – Після цього літа йдемо. Так, постійними зволіканнями, вони обманювали помисли і залишилися на тому самому місці до самої смерті. Брате, ніхто не може перемогти пристрасті без чуттєвих, тобто тілесних і видимих, чеснот. Так само зарозумілість і розсіяність ( μετεωρισμός ) розуму неможливо подолати без ретельного духовного знання і свого роду піклування про Господа. Розум наш сліпий, і, якщо він не пов'язаний ніяким роздумом, він постійно витає в хмарах (μετεωρίζεται). І потім, якщо він раніше не переможе своїх ворогів, то як йому залишатися у світі? А якщо в розумі не запанує світ, то як йому осягнути те, що світ приносить із собою? Адже пристрасті відокремлюють нас від прихованих чеснот душі. І якщо ці пристрасті не видалити через видимі чесноти – не видно і те, що стоїть за ними. Той, хто стоїть перед стіною, не може спілкуватися із тими, хто за стіною. У темряві не видно сонця, а добрих якостей душі не видно у темряві пристрастей. Молись Богу, щоб Він дав тобі відчути прагнення духу та ревнощі. І коли це почуття прийде до тебе, тоді ти воістину віддалишся від цього світу, а світ, тобто пристрасть до матеріального, віддалиться від тебе. Втім, премудрому Господеві завгодно, щоб ті, хто шукає цей хліб, знаходили його в поті. І це – для нашої ж користі, а інакше ми передчасно скуштуємо його, зашкодимо собі та помремо. Чесноти народжуються одні з інших. І якщо ти не станеш шукати матерів, а відразу захочеш знайти їх дочок - вони стануть отруйними зміями в твоїй душі, якщо ти не відкинеш їх від себе. Один брат мовчав у келії і прочитав у патериках, що той, хто дійсно хоче врятуватися, повинен спершу зносити образи, приниження, безчестя серед людей. Одним словом, він повинен спочатку виправити свої почуття та звільнитися від тієї лайки, яка через них приходить. Тільки тоді він може перейти до повної безмовності, як і Господь наш Ісус Христос вчинив. Насамперед Він перетерпів ганьбу і приниження, а потім зійшов на Хрест. Хрест же означає умертвіння плоті та пристрастей і святий і досконалий спокій. Прочитавши це, брат сказав собі: - Я, нещасний, з усього цього не зробив нічого, пішов від людей і тільки всіх спокушаю своєю недугою. Отже, щоб моя праця не була марною, я маю знову повернутися до людей, виконати, за допомогою Божої, все, як сказали Отці, і лише потім перейти до безмовності? Він сповідав цей задум старцю, а старець відповів йому: – Все це Отці сказали добре, і саме так воно і є. Але є багато доказів, через які людина може думати, що робить правильно, а потім виявиться, що це завдало їй шкоди з іншої причини. Тож треба бути обережним. Ти вже приступив до безмовності, і, якщо повернешся до людей, це породить у тобі марнославство. Не сталося б так, що й бути серед людей тобі не піде на користь – і тоді ти матимеш подвійне зло. Але якщо докорятимеш за те, що не зробив усе потрібне, щоб зійти на хрест; якщо скажеш: «Почав я подвиг у невігластві!» - те самодокорення стане само докоряти і ганьбити себе. І якщо ти приймеш його, воно зведе тебе до справжньої міри Хреста. Розділ 42. Про те, що не слід вступати в суперечки і суперечки, навіть коли це нам здається правильним, але в усьому слухатися Господа свого ближнього 1. З житія преподобного Симеона Стовпника Незабаром після того, як Симеон задумав новий досі подвиг - жити на стовпі, слава про нього поширилася всюди. Божественні отці, що жили в пустелі, були вражені таким небаченим і дивним подвигом, і посилають вони до нього кількох людей. При цьому вони наказують дорікнути йому за дивний вигадку і сказати, щоб він ішов звичним і второваним шляхом святих. Не варто, мовляв, зневажати ту дорогу, якою йшов такий численний образ блаженних: адже всі вони зійшли на небо і досягли нетлінних райських кущів. Втім, побоявшись, чи не богоугодна ця справа, а вони її бачать по-людськи, Отці доручають посланим таке. Якщо ті побачать, що людина тут же відмовилася від власної волі і готова спуститися вниз, - відразу зупинити її і наказати їй триматися того, що почав. У такому разі, як вони вважали, це справа Божого Промислу і не доводиться побоюватися, що у такого початку буде поганий кінець. - Але якщо, - сказали Отці, - він обурюватиметься, геть-чисто відкине пораду і безрозсудно залишиться при своїй думці, - тоді вже ясно, що немає в ньому смирення і близько. Хіба не скаже тут кожен, що такі думки йому навів лукавий? І якщо така справа, то Отці наказали взяти її і стягнути зі стовпа хоч силою. З таким наказом послані прийшли до отця послуху та смиренномудрості, святого Симеона. Від одного лише його виду і мови вони здійснилися такої поваги до старця, що не могли навіть подивитися йому в очі. Але за заповіддю Отців, які їх послали, і оскільки саме їхнє доручення було добрим, вони докладно сказали йому все, що їм наказано. Симеон, чоловік справді тихий і смиренний серцем, з лагідністю вислухав їхній закид. Він не став ні заперечувати, ні обурюватися, ні обговорювати сказане - не промовив ні слова, ні півслова. Навпаки, він прийняв осуд із спокійним і зверненим поглядом долу, а потім прославив Бога і подякував Отцям за те, що вони про нього так дбають. Нарешті, нітрохи не вагаючись, він став спускатися зі стовпа. Але послані одразу зупинили його і відкрили йому задум Отців. Потім вони пішли, побажавши Симеону залишатися на стовпі стійко і незмінно, а після набути добрий кінець і справжнє заспокоєння від довгих праць. Авва Пімен сказав, що воля людини – це мідна стіна між ним і Богом, це камінь руйнує. Якщо людина відмовиться від своєї волі, вона слідом за Псалмоспівцем скаже: «Богом Моїм перейду стіну» (Пс 17, 30). А якщо слідом за волею слідує і її виправдання, то людина страждає. 2 . Старець сказав, що неприязнь віддає людину у владу гніву, гнів зраджує її засліплення, а засліплення примушує її до будь-якого зла. 3 . Авву Аммона запитали, що таке тісний і скорботний шлях. - Тісна і скорботна дорога, - сказав він у відповідь, - це примушувати свої думки і відсікати заради Господа свою волю. Це й означають слова: «Ось ми залишили все і пішли за Тобою» (Мт. 19, 27). 4 . Авва Іван розповідав, що авва Анув, авва Пімен та п'ятеро інших були насправді братами за тілом і спочатку жили в Скиті. Але після того, як Скіт був спустошений мазиками (варварами), вони пішли звідти і прийшли в одне місце, яке називалося Теремуфін. Там було капище. Вони ввійшли до нього і деякий час залишалися там, доки не вирішили, куди їм іти. Авва Анув був старшим над рештою. Він сказав авві Піменові: - Створи любов ти і твої брати: нехай кожен із нас зберігає безмовність. Цей тиждень не розмовлятимемо один з одним. Авва Пімен відповів: - Як скажеш, так і зробимо. А там був кам'яний бовван. Щоранку авва Анув кидав каміння йому в обличчя і щовечора казав йому: «Пробач мені». Так він робив цілий тиждень. У суботу вони зійшлися разом. Авва Пімен спитав авву Анува: - Авва, я бачив, як ти весь цей тиждень кидав бовванові каміння в обличчя, а потім клав йому поклони. Скажи мені, хіба так робить віруюча людина? – Я робив це для вас, – відповів старець. - Ви не бачили: коли я кидав каміння в обличчя бовванові, він заговорив чи розгнівався? – Ні, – відповів авва Пімен. – А коли я клав йому уклін, – спитав старець, – хіба він обурився чи сказав: «Не прощаю»? – Отак і ми, браття, – сказав старець. – Якщо хочете, щоб ми жили разом, ми маємо стати як цей бовван: чи ображають його, чи хвалять – його це не бентежить. А якщо ви такими не хочете бути, що ж. У цьому храмі чотири двері – кожен із вас нехай іде куди хоче. На це брати впали на землю і сказали йому: - Як хочеш, отче, так і зробимо і слухатимемо те, що нам скажеш. «І все своє життя, – розповідав авва Пімен, – ми жили один з одним і трудилися за словом старця, як він нам сказав. Одного з нас він призначив економом, і ми їли те, що він покладе. Але щоб хтось із нас сказав: принеси, мовляв, нам щось інше або що ми хочемо це – такого і бути не могло. І все наше життя ми провели у спокої та світі». 5 . Авва Алоній сказав: «Якби я не зруйнував усе, я не зміг би звести самого себе». Тобто, якби я не залишив усе, що мені, з моєї власної волі, здавалося добрим, я не зміг би здобути чесноти. 6 . Брат спитав авву Пімена: – Як мені рятуватися у тому місці, де я живу? - Де б ти не жив, - відповів той, - вважай, що ти чужинець і не маєш права голосу. Тоді тобі не захочеться, щоб твоє слово скрізь було першим, і ти знайдеш спокій. 7 . Він же сказав: «Не виконуй своєї волі – скоріше, треба упокорити себе перед братом». - Іди, - сказав старець, - і знайди собі людину, яка каже: "Та що я хочу?" - І здобудеш спокій. Тобто наслідуй не того, хто шукає своєї волі, а того, хто завжди каже: «Я нічого не хочу», – і будеш спокійним. 9 . Один із батьків розповідав притчу про смиренномудрість. «Кедри сказали очерету: - Як це ти, такий слабкий і безпорадний, узимку не ламаєшся, а нас, за всієї нашої сили, ламає, а то й видирає з коренем? – Коли настає зима, – відповів очерет, – і приходить вітер, я разом із вітром нахиляюся то в один бік, то в інший, тому мене й не ламає. Ви ж стоїте проти вітру, а це небезпечно. «Коли справа доходить до ганьблення, – додав старець, – треба поступатися і давати волю чужому гніву. При цьому не заперечувати і не захоплюватися нерозумними помислами, словами чи вчинками». 10 . Двоє старців багато років жили разом і жодного разу не посварилися. Якось один сказав іншому: - Давай посваримося хоч раз, як усі люди. – Я не знаю, як сваритись, – відповів інший. – Дивись – сказав перший. - Ось, я кладу посередині цю черепицю і говорю, що це моє. А ти кажеш: Ні, це моє! Так і розпочинається сварка. Він поклав посередині черепицю і каже другому старцеві: – Ні, – сказав той, – це моє. – Коли твоє, – каже йому перший, – так бери його та йди. Так і розійшлися вони, не зумівши посваритись. Якщо ти живеш разом із братами, не намагайся ними зневажати. Навпаки, будь їм взірцем у добрих справах і слухайся в тому, що вони кажуть тобі. Якщо буде необхідність сказати щось, говори це як порада і зі смиренністю. І якщо інший брат заперечить на те, що ти сказав, нехай це не бентежить твій розум. Відмовся від своєї думки заради любові та миру і з лагідністю скажи тому, хто тобі заперечив: «Шановний, я сказав це по дурості, вибач. Я хоч і говорив, але не особливо знаюся на цьому. Нехай буде, як ти сказав». І тоді диявол, який марно намагався затіяти цю смуту, із соромом почне тікати. Тому що сперечатися та доводити власну думку – це породжує смуту та незворотний гнів. "Гнів гніздиться в серці дурних" (Еккл 7. 9), говорить Писання, і ще: "Самий рух гніву є падіння для людини" (Сир 1. 22). Тому й апостол Павло радить: «Не треба сваритися рабові Господа» (2Тим 2. 24). Людині, яка любить сперечатися, немає світу не лише серед своїх близьких, а й із чужими людьми. Скрізь він хоче наситити свою пристрасть до суперечок, вічно чіпляється до дрібниць, постійно дратується сам і виводить із себе інших, і всі його ненавидять. Адже написано в книзі Буття, як Ісав узяв собі дружин від чужинців і як вони постійно лаялися з Ісаком та Ревекою (Бут 26. 34–35). А потім Ревека каже: «Я життя не рада від дочок Хетейських» (Бут 27. 46). З цього видно, що сперечатися личить людям безбожним, а не тим, хто вірить і благочестивий. Тому що ті, хто справді християни і учні Христа, наслідують свого Владика і Вчителя, а про Нього написано: «Не заперечить, не заволає, і ніхто не почує на вулицях Його голоси» (Мт 12.19). І ті, хто християни, жодну справу не намагаються вирішити суперечкою та суперечками – лише терпінням, молитвою, послухом та надією. Вони ніколи не прагнуть наполягати на своїй думці або вимагати, щоб було за їхньою волею, за словом Господа: «Я зійшов з небес не для того, щоб чинити волю Мою, а волю Отця, що послав Мене» (Ів 6. 38). Якщо ти живеш разом із братом і хочеш, щоб якась справа відбулася, а брат, з яким ти живеш, цього не хоче, поступися йому, а то почнеться суперечка і ти засмутиш його. Будь у брата немов у гостях: нічого йому не наказуй і не прагне бути головним над ним. Якщо він наказує тобі зробити те, що ти не хочеш, борись зі своєю волею, доки не зробиш те, що наказано. А інакше ти засмутиш його, станеш зухвалим і не зможеш жити з ним у світі. Якщо він тобі скаже: «Звари мені щось», – запитай його: «Що тобі зварити?» І якщо він залишить це на твій розсуд і скаже: Що хочеш, візьми те, що є, і приготуй зі страхом Божим. Якщо розмова між вами піде про сенс слів Писання, нехай той, хто знає ці слова, підпорядкує свою волю братові і принесе йому радість. Адже сенс, який ви шукаєте, полягає в тому, щоб у всьому упокорити себе перед братом. Тому, хто постійно думає про Суд, на якому він має постати, той усі свої сили докладає до того, щоб не довелося йому мовчати саме в ту страшну годину, і лише від того, що нема чого сказати на своє виправдання. Якщо вам потрібно йти по якійсь невеликій справі, не зневажайте один одного. Не йди один, залишивши свого брата в келії, щоб його не мучило сумління. Скажи йому з любов'ю: "Хочеш, щоб ми пішли?" І якщо ти бачиш, що брат твій зараз неспокійний або хворий на тіло, не сперечайся з ним: мовляв, нам треба йти зараз. Відклади на якийсь час справу і вдалися до своєї келії з любов'ю та співчуттям. Дивіться, ні в чому не суперечте братові, щоб не засмутити його. Якщо ви живете один з одним, то якою б справою ви не займалися, у келії чи зовні, якщо брат покличе тебе, не кажи йому: «Чекай, зараз тут ось дороблю трохи». Слухайся одразу. І якщо ти живеш з ким-небудь або тимчасово до нього прийшов і він дасть тобі заповідь, дивись, не дай Господь тобі знехтувати і порушити її, таємно чи явно. Якщо ти живеш зі своїм духовним отцем чи братом, нехай не буде так, що ти з кимось таємно товаришуєш, а зі своїми братами знатися не хочеш. Тоді ти втратиш себе і свого брата. Як худоба кориться людині, так кожна людина повинна слухатися ближнього заради Господа. Як у худоби немає ні своєї думки, ні знань, так і мені має поводитися не тільки з тим, хто живе поряд, а й із усяким зустрічним. Я повинен поступитися своїм знанням невігласу і своєю волею - дурнем. І тоді я пізнаю себе і зрозумію, що мені шкодить. А хто впевнений у своїй правоті і тримається своєї волі, того неминуче зненавидять. Незабаром він втратить і спокій, і здоровий погляд на речі, а при виході його з тіла йому буде важко знайти милість. Тому, брате, не люби суперечки, щоб не стати тобі житлом усякого лукавства. І не вважай себе розумним, а інакше потрапиш до рук своїх ворогів. Привчи свою мову говорити «вибач», і смиренність прийде до тебе. Якщо твоя воля віддана ближньому, значить твій розум може бачити чесноти. А відстоювати свою волю перед ближнім – це говорить про твоє невігластво. Тому, любий брате, потурбуйся про те, щоб у всьому поступитися своєю волею ближньому, а триматися своєї волі – значить занапастити всі чесноти. Той, чиї думки правильні, з лагідністю відсікає свою волю і боїться пристрасті до суперечок, як змії. Саме вона руйнує будь-яку будівлю і затьмарює душу до того, що та вже не бачить світло чеснот. І ця проклята пристрасть домішується до чеснот доти, доки не загубить їх. Якщо людина не викоренить у собі цю ганебну пристрасть вона не може досягти духовного успіху. Щоб показати це, Господь наш Ісус Христос не зійшов на Хрест, доки не вигнав Юду серед учнів. За цією пристрастю слідує все зло, і в душі того, хто любить суперечки, гніздиться все, що ненависне Богові. Відсікання своєї волі приводить у згоду чесноти і надає ясності розуму. Тому найбільше чеснот Бог чекає від людини, щоб він у всьому упокорив себе перед ближнім і підкорився йому. А породжується любов до суперечок ось чим: багатослівністю, переказом чужих слів на догоду кожному, а також зухвалістю, двуличністю та прагненням наполягти на своєму – всім цим породжується любов до суперечок. І в кому все це є, у того душа – житло всіх пристрастей. Щось важке чи якесь питання з Писання намагайся вирішувати не суперечкою, а тим, чого тебе навчає духовний закон: терпінням, молитвою і твердою надією. Про авву Пімен розповідали, що, коли його звали їсти, а він не хотів, він хоч і зі сльозами, але йшов, щоб не послухатися брата і не засмутити його (я маю на увазі брата з тих, що жили з ним: авву Анува або когось іншого з них). – Якими мають бути ті, хто мешкає у гуртожитковому монастирі? - Той, хто живе в гуртожитку, - відповів старець, - повинен на всіх братів дивитися, як на одного і того ж, зберігати свої вуста та свої очі - і тоді він буде спокійний. Розділ 43. Про те, що все, що трапляється, відбувається за Божественною справедливістю. Тому віруючий повинен завжди дотримуватись Промислу і шукати не власної волі, а волі Божої; і хто все робить і сприймає саме так – той зберігає спокій Старець сказав: «Якщо ти будеш хворий і попросиш у кого взяти щось, що тобі потрібно, а він тобі не дасть – не ображайся на нього. Краще скажи собі: «Якби я гідний прийняти, Бог навчив би брата надати мені любов». 2 . Він же сказав: «Якщо тебе візьмуть на спільну трапезу і посадять на найдальше місце, не ремствуй у думках. Скажи собі: «Я навіть цього не вартий». І знай, що всяка скорбота приходить до людини згори, від Бога – у випробування або за його гріхи. А хто цього не розуміє, той не вірить, що Бог є Суддя праведний». 3 . Один старець розповідав: «Якось зібралися Батьки для душевної розмови. Один із них підвівся, взяв маленьку подушку, що лежала на його сидінні, і поклав собі на плечі. Потім він став посередині лицем на схід і, притримуючи подушку двома руками, почав молитися: А потім сам собі відповів: – Якщо хочеш, щоб Я помилував тебе, поклади те, що тягнеш на собі, і Я помилую тебе. – Господи, помилуй мене! І сам собі відповідає: - Я ж сказав тобі: Поклади те, що тягнеш на собі, і Я помилую тебе. Так він повторив багато разів, а потім сів. Батьки кажуть йому – Скажи нам, що це ти робив? – Подушка, яку я тягну на собі, – відповів той, – це моя воля. Я просив Бога, щоб Він помилував мене разом з нею, а Він сказав: «Залиш те, що тягнеш на собі, і Я помилую тебе». Так і ми, якщо хочемо, щоб Бог помилував нас, повинні залишити власну волю, і тоді знайдемо милість». Брате, якщо щось трапиться не так, чи це вчинок, слово чи помисел, ні в якому разі не шукай власної волі чи спокою собі. Постарайся ретельно зрозуміти Божу волю і повністю її виконати, навіть якщо це здасться важким. І вір усім серцем, що всупереч усякому людському розумінню це принесе користь. Бо заповідь Божа – це життя вічне, і ті, хто її шукають, «не втратять всякого блага». Дехто називає розумними тих людей, хто розважливий у питаннях чуттєвого світу. Але насправді розумні ті, хто отримав гору над своєю волею. Хто не підкорить свою волю Богу, той навіть у своїх успіхах робить промахи та стає іграшкою ворога. Коли хочеш вирішити якусь складну справу, подумай, що в цій справі завгодно Богові, і зараз знайдеш слушний вихід. У тому, що завгодно Богу, допомагає і творіння, а від чого Він відвертається, тому чинить опір і створіння. Хто не хоче прийняти тяжкі обставини, ніби їх і не бачив, противиться велінню Божому. А хто з справжнім знанням приймає їх, той, за словами Писання, «терпить Господа» (Пс 26, 14; 36, 34). Якщо прийшла спокуса, не шукай, чому або від кого вона прийшла, але витерпи її з радістю і не тримай зла. Ми, люди, – все на образ Божий. А подоба лише у тих, хто в глибокій любові поневолив власну свободу Богу. Лише коли ми не належимо самим собі, ми подібні до Того, Хто примирив нас з Собою в любові. Авва Ісидор сказав: «У тому й мудрість святих, щоб пізнати Божу волю. Все перемагає людина у слухняності Істині, бо вона – образ і подоба Божа. Але найжахливіша з усіх пристрастей – це слідувати власному серцю, тобто слухатися власної волі, а не закону Божого. Спершу, звичайно, людині здається, що в цьому є якесь заспокоєння. Але потім це звертається йому в скорботу, тому що він знехтував таїнство Божественного домобудування, не знайшов шляхи Божого і не слідував за ним». Розділ 44. Про те, що смиренномудрість завжди неприступна для бісів, і про те, як народжується смиренномудрість і в чому його сила. Також і про те, що з усіх чеснот одна лише смирення скоро рятує людину Одна людина на ім'я Сільван, з акторів, прийшла до монастиря святого Пахомія. Він хотів прийняти чернецтво. Коли преподобному доповіли про нього, він покликав Сільвана до себе та й каже йому: - Дивися, брате, це важко. Щоб, за допомогою Божої, протистати тому, хто нас уражає, потрібна пильна душа і тверезий розум, особливо якщо колишні звички тягнуть до того, що гірше. Той погодився робити все за настановами Великого, і святий отець прийняв його. Коли Сільван уже довгий час трудився, він раптом перестав дбати про свій порятунок. Знову його потягло до бенкетів, став він впадати в безглузде блазенство, аж до того, що не соромлячись співав серед братії балагани. Святий покликав його до себе і, незважаючи на ті двадцять років, що Сільван подвизався, у присутності братів наказав йому знімати чернечі шати, взяти мирське і йти з монастиря. Але Сільван упав у ноги святому старцю. - Отче, - почав він просити його, - вибач мені ще один раз. Клянусь Тим, Хто сильний рятувати немічних, ти побачиш: я покаюсь за весь той час, що я провів у недбальстві. Ти сам порадієш тому, як зміниться моя душа, і подякуєш Богові. – Ти знаєш, скільки я тебе терпів, – сказав святий. - І бити мені тебе доводилося не раз, а я ніколи з жодною людиною так не чинив, і навіть у думках у мене не було підняти на когось руку. Адже, коли я тебе бив, у душі я страждав ще більше, ніж ти, – то я тобі співчував. Мені здавалося, що я роблю це тільки для твого спасіння, щоб хоч так відвернути тебе від гріха. А тепер уже стільки разів тебе вмовляли, а ти не захотів виправитися; стільки разів ти терпів побої – і не звернувся до того, що тобі корисно! Як же я можу припустити, щоб така паршива вівця паслася разом із стадом Христовим? А що, коли від струпів одного заразиться решта й багато братів загине від цієї виразки? Так наполягав святий Пахомій, але Сільван все благав його і божився, що надалі виправиться. Тоді Пахомій зажадав у Сільвана поручителів, що знову не візьметься за старе. Тут Петроній, людина дивовижної святості, поручився за все, що обіцяв Сільван, і блаженний Пахомій поступився. А Сільван з тих пір, як його пробачили, так упокорив себе, що для багатьох, і навіть для всієї братії, він став зразком і правилом для наслідування у всіх справах чесноти, але особливо в духовному плачі. Часто сльози лилися в нього річкою, навіть коли він їв: він не міг стриматися, і сльози змішувалися з насущною їжею, так що на ньому виконувались слова Давида: «Попіл як хліб отрутах і пиття моє з плачем розчинах» (Пс 101. 10). Брати казали йому, щоб він не робив так при людях чужих і взагалі в присутності будь-кого, але той запевняв, що саме через це він і намагався стримуватися не раз, але не мав сили. Ті знову йому пояснювали: він може це робити віч-на-віч, у скрусі і з молитвою, а на трапезі стримуватися. — Адже душа,— казали вони,— може й без зовнішнього плачу перебувати в журбі. А ще брати всі випитували, задля чого він так заливається сльозами, і навіть забороняли йому. – Багато хто з наших червоніє, – казали вони, – коли тебе бачать, і навіть їсти не можуть. – Я бачу, як мені прислужують святі люди, – відповів той, – а ви, браття, хочете, щоб я не плакав? Адже навіть порох із їхніх ніг цінніший за мене, а вже я сам і зовсім їх не вартий – бо мені не плакати? Ви казали мені, що такі святі люди прислужують мені, балаганному блазню. Щодня я ридаю, брати мої, і мені страшно: чи не стану я таким же святотатцем, як Датан і Авірон, які хотіли з лукавою сваволею та нечистими помислами кадити святині? (Числ.16) Стільки я вже знаю, а все недбаю про спасіння! Ось чому я не соромлюся своїх сліз. Я знаю, як багато за мною гріхів, і навіть якби я помер від скорботи, у цьому не було б нічого дивного. Після того як він так довго і успішно трудився, Пахомій сам засвідчив про нього при всіх братах: – Бог мені свідок: відтоді як цей монастир існує, з усіх братів, хто опікувався в мене, я знаю лише одного, хто наслідував мене. Коли брати почули ці слова, одні подумали на Феодора, інші на Петронія, треті на Орсісія. Тут Феодор почав випитувати у Великого, про кого він це сказав, проте Пахомій не хотів говорити. Але Феодор почав наполягати, інші старші брати теж почали питати, хто це. – Якби я знав, – відповів нарешті Великий, – що в тому, про кого мова і кого я назву, є марнославство, я не згадував би його. Але благодаттю Христовою я знаю, що якщо його похвалити, він тільки більше впокорить себе. Тому, щоб ви наслідували його життя, я без жодного страху при всіх вас похвалю його. Звичайно ж, ти, Феодоре, та й усі ті, хто, як і ти, трудяться в монастирі, спіймали диявола в силі, як горобця. Ви кинули його собі під ноги і щодня, милістю Божою, зневажаєте його, як порох. Але варто лише вам втратити пильність, як повалений диявол підніметься на ноги і повстане на вас. А ось брата Сільвана ще недавно ми збиралися вигнати з обителі через його недбальство. Нині ж він зв'язав диявола по руках і ногах і так його зневажив, що той не сміє навіть здатися перед ним, бо Сільван переміг його глибиною свого смирення. До вас, коли ви здобуєте справи праведності, приходить все більше відваги – у міру того, що ви вже зробили. А він, чим більше трудиться, тим менш досвідченим усім здається і всією своєю душею і розумом пам'ятає про те, що він ні на що не придатний. Тому й плакати йому так легко, що легко принижувати себе і зважати на все, чого він досягне. Ніщо так не позбавляє сил диявола, як смиренномудрість, якщо воно щире і від щирого серця. Так Сільван трудився ще вісім років крім колишніх двадцяти, а потім закінчив свій шлях. При цьому преподобний засвідчив те, що бачив сам: безліч ангелів з великою радістю прийняли душу Сільвана, кинулися до неба і принесли її Христу, як приємну жертву. Блаженна синклітика говорила: «Така велич смиренності: диявол може наслідувати майже всі чесноти, а про це навіть не знає, що це таке. Апостол Петро знає, як тверда і непохитна ця чеснота, а тому велить нам «одягтися в смиренномудрість» (1Пет 5. 5), тобто. ніколи не розлучатися з ним, охопити і утримувати цією доброчесністю всі інші. Як неможливо побудувати корабель без цвяхів, так немислимо врятуватися без смиренномудрості. Подивися на славослів'я трьох юнаків: хіба вони згадали всі чесноти? Ні, але до благословляючих Господа зарахували тільки смиренних, хоч нічого не сказали про мудрих чи нетяжких (Дан 3. 87). І Господь одягнув смирення, щоб виконати Своє про нас домобудівництво. «Навчіться від Мене, – говорить Він, – бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій вашим душам» (Мт 11. 29). Тому нехай смирення буде на початку і на завершення всіх твоїх чеснот». Хтось із Отців розповідав: жив у келіях один старець-подвижник. Він носив на собі одяг, плетений з очерету. Якось він прийшов до авви Амона. Старець побачив, що на ньому одяг із очерету, і сказав: - У цьому тобі ніякої користі. — Отче, — спитав той старця, — мене турбують три помисли: або повернутися в пустелю, або піти в інші землі, де мене ніхто не знає, або закритися в келії, ні з ким не спілкуватися і є раз на два дні. Що мені вибрати з цього? - Немає тобі користі ні в тому, ні в іншому, ні в третьому, - відповів авва Амон. – Якщо послухаєш мене, то краще залишайся у своїй келії, їж потроху щодня, невпинно тримай слова митаря у своєму серці – і зможеш врятуватися. 2 . Брат прийшов на гору Ферма до одного великого старця і каже йому: - Що мені робити, авво? Душа моя гине! – А що таке, чадо? - Запитав його старець. - Коли я був у світі, - відповів брат, - я довго й охоче дотримувався постів і чування, було в мене глибоке скруху і гарячість. А тепер я не бачу у собі нічого хорошого. - Знаєш, чадо, - сказав йому старець, - все, що ти робив у світі, ти робив за марнославством і заради похвали від людей, і Богові це завгодно не було. Тому й Сатана не боровся з тобою. Та й навіщо йому придушувати твою волю, якщо тобі від цієї волі не було ніякої користі? А тепер він бачить, що ти став воїном Христовим і виступив проти нього. Тут уже озброївся і він на тебе. І все-таки зараз один псалом, що ти прочитаєш із сокрушенням, угодніше Богові, ніж ті тисячі, що ти читав у світі. І Бог прийме твій нинішній скромний піст швидше, ніж ті тижні, що ти постив у світі. - Та я взагалі зараз не пощуся, - сказав йому брат. - Все те добре, що в мене було в світі, пішло від мене. - Брате, - сказав старець, - вистачить з тебе і того, що маєш. Ти тільки терпи, і будеш молодцем. - Ні, авво, правда, - сказав він, - гине моя душа. - Знаєш, брате, - відповів йому старець, - не хотів я тобі цього казати, щоб помисел не нашкодив тобі. Але бачу, що диявол захопив тебе в недбальство, і тому скажу. Вважати, що в світі ти чинив доброчесно і жив святим життям, – це вже само собою гордість. Так думав і фарисей, а втратив усе те добре, що зробив. І знову ж таки, якщо зараз ти думаєш, що нічого доброго не робиш, цього, брате, тобі вистачить для порятунку. Тому що це і є смиренність, і так було виправдано митаря, який нічого доброго не зробив. І Богові завгодніше людина грішна і недбайлива, але з скрушеним серцем і смиренний, ніж той, хто робить багато хорошого, але при цьому думає, що він хоч щось хороше, та зробив. Це так зміцнило брата, що він поклав старий поклін. – Авво, – сказав він, – ти зараз врятував мою душу. 3 . Авва Єпіфаній говорив: «Хананеянка кричала – і її почули. Кровоточива мовчала – і її похвалили. Митар не відкривав рота – і йому почули. А фарисей кричав і його засудили». 4 . Авву Лонгіна запитали: — Яка чеснота найбільша за всіх? — Здається, — відповів той, — що як гордість більше за всі пристрасті і декого могла навіть скинути з неба, так і смиренність більше за всі чесноти. Тому що смирення може підняти людину з безодні, навіть якщо вона грішна, як біс. Тому і Господь першими ублажає жебраків духом. 5 . Авва Сарматій сказав: «На мене, так краще людина, яка згрішила, але знає, що вона грішна і кається, ніж людина, яка не грішила і вважає себе праведником». 6 . В одному місті був єпископ. По дії сатани він впав у розпусту. Потім, коли в церкві була служба – а ніхто не знав про його гріх, він сам сповідував його перед народом. - Я впав у блуд, - сказав він і склав на жертовник омофор. – Більше я не можу бути вашим єпископом. Народ почав плакати і кричати: - На нас твій гріх, тільки залишся на кафедрі! – Якщо хочете, щоб я залишився на кафедрі, – сказав єпископ, – ви зробите, що я вам скажу? І він наказав зачинити двері церкви, а потім на порозі впав ниць і сказав: – Не буде частини з Господом тому, хто вийде назовні і не настане на мене ногою. І все зробили, як він сказав: кожен, як виходив, ставив на нього ногу. І коли вийшов останній чоловік, з неба був голос: – За його велику смиренність Я пробачив йому гріх. 7 . Один старець сказав: «На мене, так краще покірна поразка, ніж гордовита перемога». 8 . Старець сказав: «Смиренність часто і легко рятувало багатьох. Свідки тому митар і блудний син: сказали лише кілька слів, а врятувалися». 9 . Старець сказав: «Батьки зійшли на небо своєю суворістю. А ми, якщо, за Божою добротою, зможемо, постараємося зійти смиренномудрістю». 10 . Авва Ісайя сказав: «Передусім нам потрібна смиренність, щоб ми на всяке слово і справу були готові сказати «прости». Бо смиренномудрість руйнує всі підступи ворога». Глава 45. Про те, що людина смиренна звикає докоряти і принижувати себе і щоб вона не робила хорошого - вона нічому не надає значення. Також і про те, які властивості смирення та які у нього плоди 1 . Авва Антоній розповідав: «Я бачив, що всі сіті диявола розпростерті по землі. Тоді я зітхнув і сказав: І почув голос, що відповів мені: 2 . Він же сказав авві Пімену: «Праця людини в тому, щоб завжди перед Богом покладати провину за свої помилки на себе і до самої смерті завжди чекати спокуси». 3 . Одного разу, коли авва Арсеній був у своїй келії, біси ополчилися на нього і почали докучати йому. А ті, хто йому служив, підійшли до келії. Вони стали зовні і почули, як авва кричить до Бога: – Боже, не залиши мене. Ти бачиш, що нічого доброго я не зробив, але дай мені за твоєю добротою започаткувати. 4 . До авви Аммона прийшов брат і каже йому: Він залишався за авви сім днів і так нічого й не почув від старця. Потім, коли він йшов, старець, проводжаючи його, сказав: – Поки що мої гріхи залишаються темною стіною між мною та Богом. 5 . Авва Данило розповідав: «У Вавилоні в одного принципала (градоначальника) була дочка, і вона була біснуватою. У її батька був один знайомий чернець, якого він особливо любив. Він почав просити ченця про свою дочку. - Ніхто, - сказав йому чернець, - не зможе зцілити твою дочку, хіба що ті пустельники, яких я знаю. Ось тільки, якщо ми їх попросимо, вони по смиренності не візьмуться за цю справу. А краще ми зробимо як. Коли вони прийдуть на ринок продавати своє рукоділля, прикиньтеся, ніби хочете це рукоділля купити. Запросіть їх у будинок, щоб вони забрали гроші за рукоділля. А коли вони прийдуть, попросіть, щоб вони зробили молитву. І я вірю, що твоя дочка зцілиться. Отже, вони вирушили на ринок і знайшли там учня одного старця. Він сидів і продавав своє рукоділля. Вони взяли його з усіма його кошиками і відвели до будинку принципала, щоб він забрав плату за них. Але тільки-но чернець зайшов у будинок, біснувата вибігла йому назустріч і дала ляпас. Він відразу підставив їй і іншу щоку, за заповіддю Господа. Тоді біс у страшних муках закричав: - Яка сила! Заповідь Ісуса жене мене! – і зараз же вийшов із жінки. Вона видужала і знайшла розум. Це було розказано старцям і вони прославили Бога. – Ніщо, – сказали вони, – не кидає так гордість диявола, як смирення за заповіддю Христовою». - Я поклав багато праць, навіть більше, ніж син мій Захарія, але не досяг його міри через його смиренність і мовчання. 7 . Одного разу, коли цей авва Захарія жив у Скиті, йому було видіння. Він пішов і розповів його авві Каріону. А старець не зовсім розбирався в цьому, оскільки був досвідченим у діяльних чеснотах. Він встав, побив його і сказав, що видіння від бісів. Однак бачення продовжувало бути. Тоді авва Захарія вночі пішов до авви Пімена, сповідав йому це і сказав, що його ніби палить зсередини. Старець зрозумів, що то від Бога. - Іди, - сказав він, - до такого старця і зроби те, що він тобі скаже. Брат пішов до цього старця. А той, перш ніж Захарія спитав його, одразу відповів йому і сам розповів йому все. - Це видіння, - сказав він, - від Бога. Але йди і слухайся свого духовника. 8 . Того самого авву Захарію авва Мойсей якось запитав: - Скажи мені, що робити? У відповідь Захарія кинувся йому в ноги. - Отче, - сказав він, - і ти питаєш мене? - Вір мені, дитино Захарія, - сказав йому старець, - я бачив, як Дух Святий сходить на тебе, і тому я маю запитати тебе. Тоді Захар зняв з голови ляльку, кинув його під ноги і розтоптав. – Якщо людина не буде скрушена так само, вона не може бути ченцем. 9 . Авва Пімен розповідав: «Коли авва Захарія був при смерті, авва Мойсей спитав його: - Отче, - сказав той, - може, краще мовчати? – Так, чадо, мовчи, – відповів старець. Але в саму мить його смерті авва Ісидор, що сидів поруч, глянув на небо і сказав: – Радуйся, дитино Захарія, – тобі відчинилися ворота Небесного Царства». 10 . Авва Євагрій сказав: «Головне у спасінні для людини – це пізнання самої себе». 11 . Сталося авві Феодору бути разом із братами. І коли вони їли, ченці брали склянки мовчки і не говорили «вибач» (вигук «вибач» у преподобних отців того часу мав те саме значення, що зараз у ченців вигук «благослови»). Тоді авва Феодор сказав: – Немає більше в ченцях краси душі, щоб сказати «вибач». 12 . Йому ж один брат сказав: – Хочу виконати заповіді. - Авва Хома, - відповів йому старець, - теж якось сказав: "Хочу виконати свій задум про Господа". Він пішов у пекарню і став пекти хліб. Жебраки просили у нього, і він віддав їм увесь хліб. А коли почали просити ще, він віддав їм кошики з-під хліба і той одяг, який був на ньому. У келію він повернувся, підперезавшись мафорієм, і все одно лаяв себе. «Я, – говорив він, – не виконав Божу заповідь». 13 . Брат просив авву Феодора: - Скажи мені слово, я вмираю. - Я й сам у небезпеці, що мені сказати тобі? 14 . Якось блаженний архієпископ Феофіл прибув на Нітрійську гору. Авва обителі прийшов до нього. - Отче, - запитав його архієпископ, - що ти придбав на цьому шляху? - Звинувачувати себе, - відповів той, - і в усьому себе докоряти. – Немає іншого шляху, окрім цього, – погодився архієпископ. 15 . Той самий архієпископ прийшов якось у Скит. Тоді брати зібралися і кажуть авві Памві: - Скажи Папі (мабуть, Феофілу, патріарху Олександрійському) слово для його користі. – Якщо йому немає користі від мого мовчання, – відповів старець, – від мого слова йому теж не буде користі. 16 . Амма Феодора казала, що ні подвиг, ні страждання, ні сама собою скорбота не рятують без істинного смирення. Був один пустельник, він виганяв бісів. І став він їх питати: – Від чого ви виходите? Від поста? – Ми й самі не їмо, ні п'ємо, – сказали ті. – Ми взагалі не спимо, – сказали вони. – Ми, – відповіли біси, – і самі живемо у пустелях. — То чого ж ви йдете? – продовжував старець. – Ніщо нас так не перемагає, – сказали біси, – як смиренність. 17 . Авва Іоанн Колов сказав: «Смиренність і страх Божий є вищими за всі чесноти». - Хто продав Йосипа в рабство? – Ні, – заперечив старець, – його смиренність. Адже, коли вони його продавали, він міг почати суперечку і сказати, що він – їхній брат. Але він промовчав і по смиренності продав себе. А смиренність поставила його володарем над усім Єгиптом. 19 . Він же сказав: «Легкий тягар – самодокорення – ми покинули, а важкий – самовиправдання – звалили він». 20 . Про нього ж хтось із Отців сказав: «У авви Іоанна така смиренність, що весь Скит тримається на одному лише його мізинці». 21 . Авва Іоанн Фівейський сказав: «Насамперед ченцю треба досягти смиренномудрості. Бо це перша заповідь Спасителя: «Блаженні убогі духом, бо їхнє Царство Небесне» (Мт. 5, 3)». 22 . Авва Пімен розповідав про авву Ісідору, що кожну ніч у того на плетіння йшла в'язанка гілок. Брати просили його: - Дай собі трохи відпочинку, адже ти вже старий. -Якщо і спалять Ісидора і розвіють порох його за вітром - навіть у цьому немає ніякої мені заслуги, бо Син Божий зійшов сюди заради нас. 23 . Він же розповідав про авву Ісидору: «Коли помисли говорили йому, мовляв, велика ти людина, він відповів їм: - Хіба я як авва Антоній? Або зовсім став як авва Памва чи інші Батьки, які догодили Богові? При цих словах помисли відступали, а він знаходив заспокоєння. А коли вороги, навпаки, захоплювали його в зневіру і казали, що, мовляв, навіть після всього цього ти потрапиш у пекло, він відповідав їм: «Нехай я потраплю в пекло, але ви там будете ще нижче». 24 . Авва Лонгін сказав: «Як мертвий нічого не відчуває і нікого не засуджує, так і смиренномудрий не може засудити людину, навіть якщо побачить, як та поклоняється ідолам». 25 . Авва Матой сказав: «Чим ближче людина до Бога, тим грішнішою вона себе бачить. Навіть пророк Ісайя, коли побачив Бога, назвав себе загиблим та нечистим (Іс.5. 6)». 26 . Він же казав: «Був я колись молодший – і уявляв собі, ніби роблю щось добре. Але тепер, коли постарів, бачу, що немає в мене жодної доброї справи». 27 . Його ж один брат спитав: – Як у Скиту могли робити більше, ніж було наказано? Чи любили своїх ворогів більше, ніж самих себе? – Я досі, – відповів старець, – навіть того, хто мене кохає, не люблю так, як себе. 28 . Авва Яків розповідав: Якось зайшов я до авви Матою. Вже йдучи, я сказав йому: - Я збираюся вирушити до келій. – Передай від мене уклін авві Іванові, – сказав мені старець. І ось як я прийшов до авви Івана, то кажу йому: – Тобі уклін від авви Матоя. - Авва Матой, - сказав старець, - ось «справді ізраїльтянин, в якому немає лукавства» (Ін 1, 47). Минув рік, і я зайшов до авви Матою. Передаю йому слова авви Івана, а старець каже: - Я, звичайно, слів старця недостойний. А взагалі май на увазі: якщо почуєш, як старець когось хвалить більше, ніж себе, – значить, він сам досяг великої міри. Тому що досконалість у тому і є, щоб звеличувати ближнього більше, ніж себе». 29 . Брат просив авву Матоя: - Іди, проси Бога, - сказав йому старець, - щоб Він дав твоєму серцю плач і смирення, і завжди пам'ятай про свої гріхи. Не засуджуй інших, але тримайся найнижчим і відсіки від себе сміливість. А ще стримуй свою мову та своє черево. І якщо хтось скаже будь-що з будь-якого приводу, не сперечайся з ним. Якщо він добре сказав, скажи так. А якщо погано, то скажи: "Ти знаєш, що говориш", - і не сварись з ним через його слова. А все це і є смиренність. 30 . Авва Ксанфій сказав: «Навіть собака кращий за мене – у нього і любов є, і в осуд вона не впадає». 31 . Брат спитав авву Алонія: - Що означає принижувати себе? - Вважати себе гірше за безсловесну худобу і пам'ятати, що вони при цьому не підлягають суду, - відповів старець. 32 . Авва Пімен сказав: «Якщо людина докоряє себе, вона у всьому перемагає». – Коли людина досягне того, про що сказав апостол: Для «чистого все чисто» (Тит.1. 5), – він бачить у собі найменшу з усіх тварин. На це один брат спитав його: - Як же я зможу вважати себе гіршим за вбивцю? – Якщо людина досягне того, що сказано апостолом, – відповів старець, – то навіть якщо вона побачить, як хтось вбиває, вона скаже собі: «Ця людина зробила такий гріх лише раз, а я вбиваю щодня». 34 . Той же брат спитав і авву Анува про те саме вислів, при цьому передав те, що сказав авва Пімен. - Він правильно сказав, - відповів йому авва Анув. - Так воно і є: якщо людина досягне міри цього вислову і побачить немочі свого брата, він зробить так, що його праведність покриє їх. – А що це за праведність? - Запитав його брат. - Докоряти самому собі, - відповів старець. - Хто докоряє сам себе, той виправдовує ближнього. А така праведність покриває слабкості ближнього. 35 . Про авву Пімен розповідали, що він ніколи не хотів говорити своє слово всупереч словам іншого старця і завжди їх хвалив. Так, розповідали, що, якщо хтось приходив до нього, він посилав їх спочатку до авви Ануву, оскільки той був старший за його віком. А авва Анув знову їм казав: «Ідіть до мого брата Пимена – це в нього є дар настанови». Якщо ж колись траплялося, що авва Анув сидів поруч із аввою Піменом, авва Пімен при ньому зовсім мовчав. 36 . Авва Пімен сказав: «Блаженний авва Антоній говорив, що найбільша сила людини в тому, щоб покладати на себе перед Господом усі свої помилки і до смерті бути готовим до спокуси». 37 . Якось він з тяжким зітханням сказав: – Усі чесноти увійшли до цієї хати, крім однієї. А без неї людині одна мука. Його, зрозуміло, відразу запитали, що це за чеснота. — Щоб людина докоряла самій собі, — відповів він. 38 . Він же сказав: «У людини, якщо вона стежить за собою, не буде ніяково. Тому ми і впадаємо так часто в спокуси, що не стежимо за своїм внутрішнім станом і тим, що говоримо. Адже ми чули з Писання про Авігея, як вона сказала Давидові: «На мені гріх» (1Цар 25. 24), і він вислухав і полюбив її. Авігея тут – це прообраз душі, а Давид – Божества. І якщо душа докоряє себе перед Господом, то Господь любить її. 39 . Авва Пімен сказав: «Я завжди говорю, що, куди скинуть сатану, туди потраплю і я». 40 . Він же сказав: «У всьому людині потрібні смиренність і страх Божий – як повітря, яким він дихає». 41 . Він же сказав: «Покидати себе перед Господом, не думати про себе і забути про власну волю – ось знаряддя душі». - Авво, про що мені потрібно думати, коли я перебуваю в келії? – Про те, що я досі людина, яка в бруді по саму шию, на шиї у мене тягар, і я кричу до Бога: «Помилуй мене». 43 . Він же сказав: «Якщо прийде до тебе брат і ти побачиш, що тобі від його приходу немає душевної користі, розглянь свій розум і зрозумій, який задум був у тебе перед його приходом. І тоді ти побачиш, у чому причина цієї марності та що ти винен у цьому. І якщо ти це зробиш зі смиренномудрістю, ти не будеш в образі на свого ближнього. Тобто ти докориш не його, а себе й візьмеш на себе власні вчинки. Тому що, якщо людина з увагою перебуває у своїй келії, вона не згрішить – адже Бог буде поруч із нею. І, як мені здається, саме з такого перебування в келії людина знаходить страх Божий». 44 . Він же розповідав, як одного разу старці сиділи та їли, а авва Алоній стояв і служив їм. І старці його похвалили, а він взагалі нічого не відповів. Хтось запитав його наодинці: – Чому ти не відповів, коли старці тебе похвалили? - Якби я їм відповів, - сказав він, - виявилося б, що я прийняв похвалу. 45 . Він же сказав: «Земля, на якій Бог наказав приносити жертви, – це смиренномудрість». 46 . Авва Сисой сказав: «Той, хто свідомо утримується від голосу, виконав усе Писання». 47 . Один брат прийшов до авви Сиси на гору святого Антонія. Коли вони розмовляли, брат спитав старця: - Що, і зараз, отче, ти не досягнув міри авви Антонія? На що старець відповів йому: – Якби в мене був хоч один помисел, як у авви Антонія, я весь звернувся б в полум'я. 48 . Інший брат спитав його: – Авва, здається, Божа пам'ять перебуває в мені. - Невелика справа, - відповів старець, - що твій розум знаходиться в Богу. А велике – бачити себе нижче за всю тварюку. Ось чому і тілесна праця веде до смиренномудрості. 49 . Авва Сисой спитав брата: - Дарма втрачаю свої дні, отче, - відповів той. – А я, дай Боже, щоб хоч один день загубив задарма, – відповів старець. Іншими словами: «Дай Бог, щоб я хоч один день нічого не додав до своїх гріхів». 50 . Три старці, що чули про авву Сісою, прийшли до нього. І каже йому перший: - Отче, як мені врятуватися від скрегота зубівного і хробака неусипаючого? Але авва не відповів йому. Тоді каже другий: Авва і йому не відповів. І сказав йому третій: - Отче, що мені робити? Пам'ять про тьму зовнішню не дає мені навіть зітхнути! – Я сам ні про що таке і не згадую, але сподіваюся, що Бог за Своєю благоустрою створить зі мною милість. Коли старці почули це, вони засмутилися і збиралися йти. Але авва не хотів, щоб вони пішли засмученими, та й сказав їм: – Щасливі ви, браття, я навіть вам заздрю. Адже, якби наш розум здобув таку пам'ять, ми б взагалі не могли грішити. А що робити мені, жорстокосердому? Я й у думках не припускаю, що є пекло для людей, а тому весь час грішу... Тоді старці вклонилися йому та й сказали: – Що ми чули про тебе, те й побачили. 51 . Авва Сисой говорив, що шлях до смиренномудрості – це помірність, невпинна молитва Богу і прагнення бути нижчими за всіх людей. 52 . Він же говорив: «Про ідолів написано, що вони мають уста – і не говорять, мають очі – і не бачать, мають вуха – і не чують. Так само має бути і чернець. І як ідоли – ніщо, так і він повинен вважати нічим». 53 . Брат спитав авву Кронія: - Як людині досягти смиренномудрості? – Страхом Божим, – відповів старець. – А як досягти страху Божого? - Запитав брат. - Мені здається, - сказав старець, - що треба у всьому утискувати себе, нести тілесні скорботи і, скільки вистачає сил, пам'ятати про кінець душі та суд Божий. 54 . Якось авва Макарій повертався з болота в свою келію і ніс гілки. І тут на дорозі йому зустрівся диявол із мечем. Він хотів ударити Макарія, але не зміг і каже йому: – Велика сила в тебе, Макарію, – я проти тебе слабкий. Все ти робиш, як і я: ти постишся – і я; ти пильнуєш – я взагалі не сплю. Тільки одним ти мене перемагаєш. - Що це? - Запитав його авва Макарій. - Твоє смирення, - відповів той. – Тому я й слабкий проти тебе. 55 . Авва Іперехій сказав: «Смиренномудрість – це дерево життя, яке підноситься до неба». 56 . Старець сказав: «У кому є смиренність, той упокорює бісів. А в кому його немає – той ним іграшка». 57 . Він же сказав: «Будь не смиренним, а смиренномудрим. Тому що в Божій справі без смиренномудрості не піднесешся». 58 . Один великий пустельник сказав: - Чому ти так воюєш зі мною, сатано? - А ти, - відповів йому сатана, - ще більше воюєш зі мною своєю смиренномудрістю. 59 . Старці казали: вінець ченцю – смиренномудрість. 60 . Старця запитали, коли душа набуває смирення. - Коли думає про те зло, яке створила, - відповів він. 61 . Старець сказав: «Як земля не може впасти вниз, так не падає той, хто упокорює себе». 62 . Двоє ченців були братами за тілом і жили разом. Надумав диявол розлучити їх між собою. І ось одного разу молодший запалив світильник, але біс перекинув підставку і світильник перекинувся. Старший брат розгнівався і вдарив молодшого, але той поклав йому уклін і сказав: – Пробач мені, брате, я зараз знову запалю. І одразу сила Божа зійшла і знищила всі бісівські підступи. А біс пішов і доповів усе, що сталося своєму князеві, що сидів у капищі. Тим часом язичницький жрець почув, як біс це розповідав. Тут він зрозумів, в якій він помилці, прийняв хрещення і став ченцем. І з самого початку він зберігав смиренність. «Смиренність, – казав він, – руйнує всі підступи диявола, бо я чув, як він сам сказав: – Тільки-но посію розбрат у ченців, як один із них кладе уклін, і я втрачаю всяку силу». 63 . Старець сказав: «Смиренність не гнівається і нікого не приводить у гнів». - Тому що ми кидаємо нашу зброю: приниження, смиренність, невтішність і терпіння, - відповів той. - Це якщо твій брат згрішить, - відповів старець, - а ти вибачиш його ще до того, як він вибачиться перед тобою. 66 . Про авву Сісої розповідали, як одного разу він захворів. Ті, хто сидів поруч із ним, запитали: – Я бачу, – відповів він, – що до мене прийшли, і я прошу їх, щоб вони мені дали ще трохи покаятися. Тут один із старців каже йому: – А якщо вони дозволять тобі, хіба ти встигнеш ще щось зробити для покаяння? – Навіть якщо нічого не зможу зробити, – відповів старець, – я хоч трохи зітхну про свою душу, і буде з мене. 67 . Одного разу до одного старця прийшли брати з Фіваїди і привели з собою біснуватого, щоб старець зцілив його. Старця довго просили, і нарешті він каже бісові: – Вийди з Божого творіння. - Виходжу, - відповів біс, - але спитаю тебе про одне місце з Писання, а ти скажи мені. Хто такі козлища, а хто такі вівці? (СР. Мф.25, 32) – Козлища – це я, – відповів старець, – а щодо овець, їх знає Бог. На ці слова біс закричав голосним голосом: - Ось, я виходжу з твоєї смирення! – і тієї ж миті вийшов. 68 . Старці казали: якщо в нас немає лайки, то тим більше нам треба упокорюватися. Бо це Бог знає нашу слабкість і покриває нас. А якщо будемо пишатися, Він забере від нас Свій покров і ми загинемо. 69 . Брат спитав старця: – У чому успіх людини про Господа? - Успіх людини, - відповів старець, - це смиренність. Чим далі людина сходить у своїй смиренності, тим більше вона сходить у своєму успіху. 70 . Старець сказав: «Якщо скажеш кому «вибач мені», щоб себе упокорити, ти опалюєш бісів». 71 . Якщо мірошник не заплющить шорами очі своїй худобі, той повертатиметься і поїдатиме його праці. Ось так і ми: Божим промислом нам даються шори, щоб ми не бачили те добро, яке робимо, і не хвалили б самі себе, тому що так ми втратимо свою працю. Тому, щоб ми засуджували себе, нам іноді попускаються нечисті помисли, і ми їх тільки й бачимо. І весь цей бруд закриває від нас те мале добро, яке у нас є. Доки людина докоряє себе, вона не втратить даром своїх праць. – Смирення, – сказав той у відповідь, – є велика справа Божа. А шлях до смирення – у стражданнях тіла і в тому, щоб вважати себе грішним і найнижчим. - Що означає нижче за всіх? – знову спитав його брат. – Це означає дивитися не на чужі гріхи, – сказав старець, – а лише на свої та безперестанку молитися Богу. 73 . Один брат жив у монастирі і всі провини братів брав він. Він звинувачував себе навіть у розпусті – мовляв, я і це зробив. Дехто з братів, хто не знав про його подвиг, почали нарікати на нього. — Стільки зла він робить, — казали вони, — та ще й не працює. Але авва, що знав про його подвиг, говорив братам: - Мені одна його циновка, яку він робить зі смиренністю, дорожча за всі ваші, зроблені з гордістю. А якщо хочете, я дам вам знати і Божу волю. Він наказав, щоб вони розпалили багаття, принесли кожен по три циновки своєї роботи і одну циновку - брата, а потім кинули їх у багаття. І тільки-но вони кинули, всі їхні циновки згоріли, вціліла тільки одна - брата. Коли ті, хто його звинувачував, побачили це, вони поклали йому уклін і з того часу шанували його, як батька. 74 . Одному ченцю хтось завдав каліцтва, а він поклав поклін тому, хто його поранив. 75 . Старець розповідав: «Одного разу двоє мирських за вмовлянням разом залишили мир і стали ченцями. Але через ревнощі і незнання вони зробили себе євнухами заради Царства Небесного щоб виконати, як вони думали, євангельську заповідь (мається на увазі Мф.19.12). Коли архієпископ дізнався про це, він відлучив їх від Причастя. Вони образилися: їм здавалося, що вони вчинили правильно. Пішли вони тоді до архієпископа Єрусалимського, і всі розповіли йому, але й той відлучив їх; потім до Антіохійського - і він туди ж. Нарешті пішли вони до Папи Римського, як до старшого, але й від нього вони почули те саме. Це їх спантеличило, і вони сказали один одному: - Всі вони збираються на соборах - от і прикривають один одного. А ми підемо до святого Божого – Єпифанія, єпископа Кіпрського. Він і скаже нам Божу волю. Він пророк і не дивиться на обличчя людини. Вирушили вони в дорогу. Але як тільки вони наблизилися до міста, святому було про них одкровення, і він послав їм назустріч сказати: «Навіть і до міста цього не входьте!» Тоді вони прийшли до тями і сказали: - Справді згрішили ми. Нехай навіть усі інші відлучили нас не по праву – але ж не цей же пророк, коли вже сам Бог відкрив йому про нас! І вони почали докоряти самі себе. Але Бог побачив, що їхнє серце упокорилося і вони визнають свій гріх. Він сповістив святого Єпіфанія, і той відправив за ними і покликав їх назад. Потім він їх потішив і прийняв у спілкування. А архієпископ Олександрійський написав: «Прийми своїх чад, тому що вони воістину розкаялися». – Оце, – додав старець, – і є зцілення людини, і саме цього хоче Бог: нехай людина візьме свої гріхи на себе, як перед Богом, а благодать відкриє це людям». 76 . Один брат жив серед келіотів і в таке прийшло смирення, що завжди молився: «Господи, врази мене, бо, коли я в здоров'ї, я не слухаю Тебе». 77 . Якщо людина буде постійно і з ретельністю викривати, дорікати і принижувати таємно свою душу, вона переконає її, що вона нижча за псів і звірів. Тому що вони не гнівили Творця, і на суд не підуть. І краще йому взагалі не повстати на суд, ніж повстати на вічні муки. 78 . Брат прийшов до старця і спитав його: – Погано, – відповів старець. – Чому, авво? - Запитав брат. - Тому, - відповів старець, - що ось уже вісімнадцять років я постаю перед Богом і щодня проклинаю сам себе: «Проклятий, що ухиляється від заповідей Твоїх» (Пс 118. 21). Почувши це, брат пішов: він отримав велику користь від смирення старця. 79 . Старець сказав: «Якщо ти перебуваєш у пустелі і мовчить, не уявляй, що ти робиш щось велике. Краще уяви, що тебе, як собаку, відігнали від народу і посадили на прив'язь, щоб ти не кусався і не кидався на людей». 80 . Старець сказав: «Якщо ти живеш у пустелі і побачиш, що Бог дбає про тебе, нехай не підноситься твоє серце. Тому що Господь забере Свою допомогу від тебе. Але краще скажи собі: «За малодушністю і слабкістю моєю Бог творить зі мною милість, щоб я терпів і не впав у недбалість». 81 . Старець сказав: «Якщо ти почуєш про велике життя святих отців і загоришся наслідувати їх, приступи до справи. Але закликай Господнє ім'я, щоб Він зміцнив тебе на діло, яке ти вибрав. І якщо за допомогою Божої ти його закінчиш, то будь вдячний Тому, Хто допоміг тобі. А якщо не зможеш довести його до кінця, то пізнай свою слабкість і безпорадність, докори себе і упокори свій помисел «навіть до дня смертного», вважай, що ти ні до чого не придатний, нікчемний і нетерплячий. Завжди викривай свою душу за те, що вона почала і не спромоглася закінчити. Отоді зможеш врятуватися і ти». 82 . Прийшов одного разу авва Макарій Єгипетський зі Скиту на Нітрійську гору на свято авви Памви. Старці кажуть йому: - Отче, скажи братам слово. «Я досі ще не став ченцем, але бачив ченців. Жив я якось у своїй келії в Скиті, і мене турбували думки: «Піди в пустелю і подивися, що ти там побачиш». Але я продовжував боротися з цим помислом п'ять років, на випадок, коли він від бісів. Але помисел залишався, і я пішов у пустелю. Там я знайшов прісне озеро, а посеред нього – острів. Пустельні звірі прийшли до нього на водопій. І серед них я побачив двох голих людей. Мене охопив страх: я подумав, що то духи. Але вони побачили, що я боюся, і заговорили зі мною: – Не бійся, ми також люди. – Звідки ви? Як прийшли до цієї пустелі? – Ми з гуртожиткового монастиря, – відповіли вони. – Але ми пішли за змовою сюди, як сорок років тому. Один із нас єгиптянин, а інший – лівієць. Але розкажи нам ти: як там світ? Чи надходить вода вчасно? (Мається на увазі розлив Нілу, який забезпечує землі родючість) А в світі так само благополучно? – Так, – сказав я їм. – Скажіть мені ще: як я можу стати ченцем? – Якщо людина не відмовиться від усього мирського, – сказали вони мені, – вона не може стати ченцем. - Я слабкий, - сказав я їм, - і не можу так, як ви. – Якщо не можеш, як ми, – відповіли ті, – сиди у своїй келії та плач про свої гріхи. – Коли приходить зима, ви не мерзнете? І потім, коли спекотно, вам не палить шкіру? – Бог так продумав про нас, – відповіли вони, – що ми ні взимку не мерзнемо, ні жар нам не шкодить». – Ось чому, – додав старець, – я вам сказав, що так і не став ченцем, але бачив ченців. Вибачте мені, браття. 83 . Одного разу авва Антоній молився у своїй келії, і був йому голос: «Антоніє, ти ще не досяг заходу такого шевця, що живе в Олександрії». На ранок старець підвівся, взяв свою пальмову палицю і вирушив до цього шевця. Прийшовши, він привітав його, а потім сів поруч із ним і каже йому: – Розкажи мені, брате, про твою працю. – Я, авво, не знаю, що зробив доброго. Ось тільки хіба що встаю я з ранку, щоб сісти за роботу, і щоразу кажу собі, що все це місто, від малого до великого, – увійдуть у Царство Небесне за їхню праведність, а я один потраплю до пекла за свої гріхи. І ввечері знову, перед тим як лягти спати, говорю ті самі слова. - Воістину ти, як добрий плавильник, спокійно жив удома і успадкував Царство. А в мене не було розсудливості, і за весь час, що я провів у пустелі, я не досяг тебе. Будь уважний, читачу, і не прийми цю повість просто і без міркування, не отримай замість користі шкоди! А інакше одне-єдине діяння мирської людини, і те неважке, ти віддаси перевагу всьому подвижницькому проживання того, хто був головою і родоначальником багатьох Отців. Але ж Антоній, за словом апостола, «отримав свою нагороду за своєю працею» ( 1Кор 3. 8 ): він був прославлений Богом понад усіх Отців і піднесений туди, де перебуває Сам Бог, як це було відкрито одному зі святих. Але якщо Антонію Великому – «вогненному стовпу, що просвічує всесвіт», як сказав про нього один зі святих, – слід віддати перевагу шевцю за один тільки благочестивий помисел, то чому б тоді не поставити цього шевця всім у приклад? Чи не краще нам почати наслідувати його, якщо він більше підходить для цього, тим більше що наслідувати його нескладно? Чому ж тоді ми, ченці, залишили його осторонь: дивимося на життя чудового Антонія, як на зразок, і кожен з нас прагне наслідувати його своїм життям? До того ж уподібнитися Антонію варто таких праць: мало хто міг повною мірою досягти цього, та й ті, думаю, так і не досягли. Звідси видно, що Бог, за словами Писання, упокорює тих, кого любить (Припов. 3.12). Він дав апостолу Павлу «жало в тіло», щоб той не «підноситься надзвичайністю одкровень» (2Кор 12. 7–9). Він і святого Антонія захистив смиренністю, коли той уже був сповнений плодів і дарувань Духа і хотів дізнатися про власну міру досконалості. Тому Людинолюбець і сказав йому як людині, що той ще не досяг заходу шевця. І сказавши це, Він не збрехав – нехай не буде! - Але промовив справжню і незаперечну істину. Але про яку міру говорить Господь? Про міру тієї чесноти, яка була у шевця: не уявляти про себе нічого особливого, якщо ти проста людина, живеш мирським життям і твоя совість сильно викриває тебе. Тому він, як людина сумлінна і знаюча себе, цілком щиро думав, що всі праведні і гідні Царства Небесного, і не дивився на чужі гріхи, але одного лише звинувачував себе і вважав приреченим на вічні муки. І цей чоловік гідний всілякої похвали за те, що він так думав, хоч і був людиною простою і жив у світі. Але, зрозуміло, це ставить його вище, святого Антонія. Лише в одному він перевершував святого: у тому, що вважав себе найгрішнішим із людей. Тому що й Антоній був смиренномудрим і зовсім не вважав себе гідним дії Святого Духа. Але розум увесь час нагадував йому про ті плоди та обдарування, які він набув, і йому здавалося, що у багатьох цього немає. Тому він не міг так, як шевець, вважати себе найгрішнішим з людей, хай навіть і намагався докоряти собі. І в цьому шевець його перевершив. Словом, коли Бог сказав це Антонію, Він і правду сказав, і Свого сина привів у ще більшу смирення. І так розумій це і щодо інших святих, яким Бог відкрив або промовив щось подібне. Початок плоду – квітка. Початок смирення – послух Господа. Бо той, хто здобув його, виконавчий, слухняний, скромний, віддає честь і малим і великим. І я вірю, що він отримає нагороду від Господа – вічне життя. 2 . Один брат розповів: «Я дав обіцянку Господу, що коли мій брат скаже мені щось зробити, я скажу помислу: - Це Господь твій, слухайся його. А якщо скаже й інший брат, то знову скажу: – А це брат твого Господа. І навіть якщо дитина накаже мені щось, скажу: – Слухайся сина Твого Господа». Так цей брат протистояв чужим помислам. Усе він виконував без жодного збентеження, і дією благодаті в нього було смиренність. 1 . У кого є смиренність, у того навіть мова не повернеться сказати комусь, що той недбайливий чи недбалий. Він буде сліпим до чужих гріхів і глухим до того, що не корисно для його душі. Йому не буде діла ні до чого, крім своїх гріхів, але з усіма він зберігатиме світ – за заповіддю Господа, а не з почуття приязні. І якщо хтось не дотримується цього, нехай він навіть їсть раз на шість днів і мучить себе непомірними подвигами - всі його праці марні. 2 . Брате, привчи свою мову говорити «вибач», і смирення прийде до тебе. Полюби смирення, і воно покриє тебе від твоїх гріхів. 3 . У жодній праці не будь недбайливий. Тому що праця, страждання та мовчання народжують смиренність. І знай: поки людина недбає про себе, вона в серці своєму переконана, що угодна Богові. Але коли він позбавиться пристрастей, то соромиться перед Богом звести свої очі на небо. Тоді він бачить, наскільки він малий в Божих очах. 4 . В однієї людини було два раби. Він послав їх на своє поле, щоб кожен із них зжинав сім статів (частину поля) на день. І один із них щосили намагався виконати наказ свого пана, але не зміг, бо це було йому не під силу. А другий полінувався і сказав: Хто ж може за день зробити таку роботу! Цей раб знехтував наказом, за справу не взявся і ліг спати. Він то дрімав, то позіхав, то повертався з боку на бік, як «двері... на гаках своїх» (Припов. 26. 14–16), – тож марно провів увесь день. Настав вечір, і обидва прийшли до свого господаря. Пан перевірив обох і дізнався, скільки зробив той раб, котрий старався. Звичайно, він не встиг виконати, що йому було наказано, але він висловив свою ревнощі, і за це пан його похвалив. А лінивого, як ослушника, прогнав зі свого дому. Ось так і ми в будь-яких скорботах і труднощах не сумуватимемо, але працюватимемо в міру наших сил, від щирого серця і зі смиренністю. І я вірю, що Господь прийме нас разом з тими Його святими, хто здійснив багато подвигів. 5 . Якщо не поранити совість ближнього – це породжує смиренність. Смиренність породжує міркування, а міркування скасовує всі пристрасті, відокремлюючи їх одну від одної. Тому ти не зможеш досягти міркування, якщо раніше не підготуєш для нього ґрунти. Насамперед це усамітнення – воно народжує подвиг. Подвиг народжує плач; плач породжує страх Божий; страх народжує смиренність. Смиренність народжує міркування, міркування – прозорливість, прозорливість – кохання. А любов робить душу чистою та безпристрасною. І тоді, після всього цього, людина пізнає, наскільки далека вона від Бога. 6 . Якщо не бути впевненим, що твоя праця угодна Богові, це покличе Божу допомогу, яка захистить тебе. Бо той, хто зрадив своє серце Богові в благочестя та істини, навіть подумати не може про те, що він Йому догодив. Доти, доки його викриває совість у якійсь пишноті, він чужий свободі. Адже там, де є чим дорікнути, – є за що й звинуватити. А де є предмет обвинувачення – там нема свободи. Як чуже гордість тому, хто кається, так для того, хто навмисно грішить, неможлива смиренномудрість. Смиренномудрість – це не докори совісті, а пізнання Божої милості та співчуття. Якби ми дбали про смиренномудрість, нас не треба було б карати. Все страшне і погане, що відбувається з нами, відбувається за нашим гордістю. Апостолу ангел дав сатану, щоб спокушати його і щоб він не підносився (2Кор 12. 9). А нам за наше звеличення тим більше буде дано сатана, щоб зневажати нас, поки ми не змиримося. Наші предки маєтком керували, багатство у них було, дружини у них були, про дітей вони дбали – і за своєю безмежною смиренною мудрістю вони розмовляли з Богом. А ми відійшли від світу, відкинули багатство, залишили сім'ї та думаємо, що ми у Бога – свої люди. Ось за нашу пиху і сміються з нас бісів. Хто звеличується, той не знає сам себе. Бо знав би він сам себе, свою нерозумність і слабкість, – він би не звеличувався. А хто не знає себе, чи може знати Бога? Якщо він не вмів зрозуміти власну нерозумність, якою живе, – як зуміє зрозуміти мудрість Божу, від якої далекий і якої чужий? Хто знає Бога, той бачить відблиск Його величі і зневажає себе праведним Йовом. Він каже: «Я чув про Тебе слухом вуха, тепер мої очі бачать Тебе; тому я зрікаюся і каюсь у пороху та попелі» (Йов 42. 4–6). Хто наслідує Йову, той і бачить Бога. А хто Його бачить, той знає Його. І якщо ми хочемо Його бачити, треба принижувати себе і упокорюватися. Тоді ми Його побачимо не лише нашим супротивником, але й смакуємо насолоду спілкування з Ним, коли Він оселиться і спочиє в нас. І тільки так Його мудрість примудрить нашу нерозумність, а нашу слабкість зміцнить Його сила. І ця сила утримає нас у Господі нашому Ісусі Христі, Який удостоїв нас такого дару. Смиренномудрість – це дуже важкодоступне. За його величчю і досягається воно з такою великою працею. А приходить воно до тих, хто причетний до божественного знання, у двох образах. Коли подвижник благочестя на середині духовного шляху, то чи то від тілесної хвороби, чи то через те, що хтось раптом зненавидить його (як це буває з тими, хто шукає правди), чи то від лукавих помислів розум його в якомусь сенсі упокорюється. Але коли розум осяє божественна благодать і він у повноті відчує і зрозуміє це, тоді душа знаходить смиренномудрість вже як природне. Бо якщо душу плекає божественна благодать, вона ніколи не піднесеться від марнославства, хай і невпинно виконує заповіді Божі. Навпаки, вона стає ще більш смиренною, коли долучається до божественної лагідності. І першому роду смиренномудрості властиві глибока скорбота і боязкість, а другому – радість і сором, сповнений мудрості. Це тому, що, як я вже сказав, перше приходить на середині подвигу, а друге посилається тим, хто близький до досконалості. Тому перше часто спростовують життєві блага. Друге ж не відступиться, навіть якщо йому обіцяти всі царства світу. Воно взагалі не відчуває жахливих стріл гріха, бо воно все – дух і не знає про тілесне. І треба, щоб подвижник, проходячи через перше, досягав другого. Бо, якщо благодать у рятівних стражданнях не пом'якшить нашого свавілля, не примушуючи, але відчуваючи нас одним, вона не дарує нам і всієї пишноти іншого. Смиренномудрість є безперестанною молитвою зі сльозами та скорботою: вона постійно закликає Бога на допомогу. І воно не дозволяє безрозсудно покладатися на свою силу і мудрість або звеличуватися над іншим - все це згубні ознаки пристрасті гордині. Людина, яка досягла того, щоб пізнати міру своєї немочі, досягла межі смирення і божественного пізнання. Це спонукає його постійно дякувати Богові, і він виконується божественними дарами. Уста, які постійно дякують, благословляються Богом. І в серці, яке невпинно перебуває в подяці, завжди росте благодать. Благодать супроводжує смирення, як спокуса слідує за гордістю. Розділ 46. Про те, який скарб – самодокорення Блаженний старець Зосима розповідав: — Якось недовго я прожив у Лаврі авви Герасима, і був у мене там друг. Якось ми сиділи і розмовляли про користь душі. Згадали про ті слова, які сказав авва Пімен: «Той, хто у всьому докоряє себе, знайде заспокоєння». Потім про те, що сказав авва Нітрійської гори, коли його запитали: "Отче, що головне ти знайшов на цьому шляху?" - І він відповів: "Завжди звинувачувати і докоряти самому собі". Причому сам, хто спитав, підтвердив це, сказавши: «Іншого шляху, крім цього, немає». І ось пригадали ми все це і з подивом говоримо один одному: – Наскільки сильні судження святих! Ось уже справді: якщо вони що й говорили, то, як сказав святий Антоній, говорили «зі свого досвіду і так, як воно є». Тому й сильні їхні слова: вони говорили, що знали досвідчено. Невипадково один мудрець закликає: «Нехай твої слова будуть засвідчені твоїм життям». І тут, коли ми з другом обговорювали все це, він сказав: - Мені теж довелося випробувати на ділі ці слова і те заспокоєння, яке вони обіцяють. У цій Лаврі мав колись справжній друг, один диякон. І він – не знаю, чому – почав мене підозрювати в одній справі, яка була йому прикро. Став він ставитись до мене холодно. А я, оскільки бачу, що він зі мною холодний, спитав його про причину такої суворості. Тут він мені каже, що ти, мовляв, зробив те і я на тебе скривджений. Але через те, що, за його словами, я зробив, нічого подібного за собою я не знав. Почав я його запевняти, що вперше про це чую. Його це не переконало. "Пробач, - сказав він, - я не вірю". Вирушив я до своєї келії і почав ретельно досліджувати себе: може, справді зробив щось таке, – і не знаходив. Після цього я побачив його, коли він тримав святу Чашу та причащав братів. Став я його завіряти Святою Чашею: мовляв, я не знаю за собою того, в чому ти мене звинувачуєш. Але це його не переконало. Тоді я знову заглибився у себе. Я згадав усі ці слова святих отців і щиро повірив їм. Почав я думати трохи інакше і говорю собі: «Батько диякон щиро мене любить. І те, що в нього було на душі, він зухвало сказав мені з любові, щоб я покаявся і надалі цього не робив. І потім, жалюгідна душа, коли ти кажеш, що цього не робив, то пригадай усе те погане, що ти зробив і не пам'ятаєш. І будь впевнений: цю справу ти теж зробив і забув, як не пам'ятаєш того, що зробив учора і сьогодні вранці». Думаючи так, я переконав своє серце, що справді зробив це і забув, як і колишні мої гріхи. Тоді я відчув подяку Богові та батькові диякону за те, що через нього мені було дано пізнати свій гріх і покаятися в ньому. З цими думками я пішов до келії диякона, щоб покласти йому уклін і попросити прощення, а також подякувати йому. Я підійшов до дверей і постукав. Він відкрив і бачить мене. І відразу він перший падає мені в ноги і каже: «Пробач мені, що запідозрив за тобою цю справу: біс мене поплутав. Але Бог істинно відкрив мені, що ти тут ні до чого і навіть нічого про це не знав». Я був у відповідь теж почав запевняти його у протилежному, але він перервав мене, сказавши: «У цьому немає потреби». – Ось це, – додав блаженний Зосима, – і є справжня смиренність. Брат шукав його, і воно вберегло його серце від образи на диякона. Адже диякон, по-перше, підозрював його в тому, чого не знав точно. А по-друге, не прийняв його запевнень, хоча вони були такими, що можна переконати навіть ворога – не те що щирого друга. Однак брат, як я вже сказав, не тільки не образився на це, а й сам собі приписав гріх, якого не робив. Це тому, що він визнав слово диякона більш достовірним, ніж власне серце. І не тільки це: він навіть вирішив покаятися і подякувати за те, що через диякона був позбавлений гріха, якого в нього навіть у думках не було. Бачиш, на що здатні смиренність і самодокорення – до якого успіху вони зводять, якщо знайдете їх? І якби ми засвоїли собі це і привчили б своє серце до помислів смиренномудрості, ворогові не було б сіяти в нас погане насіння. Але він бачить, що ми зовсім збідніли добрими помислами і, більше того, самі себе підбурюємо на зло. Тому він бере наші схильності, додає до них щось від себе – і перетворює нас із людей на бісів. Постійно бентежитися самим і бентежити людей - справа бісів, а з чеснотою все буває інакше. Якщо Господь побачить, що душа прагне врятуватися, що вона обробляє або прагне обробляти добрі помисли, що вона виявляє благу волю, Він дає їй Свою благодать. І через благодать вона потроху сягає величезного успіху, як написано: «Тим, хто любить благо, Бог сприяє на благо» (Ср. Рим.8. 28). Розділ 47. Про те, що не слід шукати почестей чи першості, бо те, що почесне в очах людей, бридко перед Богом Брате! Навіщо ти обманюєш сам себе? Диявол штовхає тебе шукати чинів – а тобі в них не буде користі, навіть якщо оточиш себе почестями. Послухай, що каже апостол: «Не той гідний, хто хвалить себе, але кого хвалить Господь» (2Кор 10. 18). А Господь каже: «Як ви можете вірувати, коли один від одного приймаєте славу, а слави, яка від єдиного Бога, не шукаєте» (Ін 5, 44)? Прийди до тями, дорогий брате! Згадай, заради чого ти зрікся суєти життя, диявола та його гордості, і перестань думати про мирське. Хіба не знаєш ти, що, принижуючи свого ближнього, ти чиниш гріх самолюбства та марнославства? Подумай, що, якщо в тебе більше почестей, ніж у брата, і ти першішаєш над ним, це тільки з твоєї честолюбності та марнославства і тому, що ти не хочеш перед своїм братом упокоритися. Невже це марнославство буде твоїм клопотанням перед Богом і там тобі теж віддадуть перевагу? Ніколи! Бо Він Сам сказав: «Хто хоче бути великим між вами, нехай буде вам слугою; і хто хоче між вами бути першим, нехай буде вам рабом» (Мт 20. 26-27). Тож дивись, брате: від спраги бути першим над братом не виявитися тобі останнім у майбутньому столітті. Не почув би ти того, що почув пихатий багатій, коли горів у невгасимому полум'ї: «Згадай, що ти здобув уже добре твоє в житті твоїм» (Лк 16, 25). Бо сказано в Писанні: «Що високо у людей, то гидота перед Богом» (Ак 16, 15). Подумай, брате, що ти помер для миру і твоє життя поховано з Христом у Богові. «Коли ж з'явиться Христос, життя наше, тоді й ви з'явитеся з Ним у славі» (Кол 3, 4). А в цьому столітті не люби людської слави, вона не залишиться з тобою назавжди. Як сказано: «Кожна плоть – трава, і вся краса її – колір польовий», – та інше (Іс 40. 6). Скинь, дорогий брат, ярмо ворога і його гордість, підхили свою шею під найсолодше ярмо нашого Владики. Тому що Він Сам сказав: «Кожен, хто підносить сам себе, буде принижений, а хто принижує себе піднесеться» (Лк 14. 11). А ще в іншому місці Він каже: «Господь гордий противиться, а смиренним дає благодать» (1Пет 5. 5). Будемо, дорогий брате, боятися, щоб не сказав Він і про нас: «Полюбили більше славу людську, аніж славу Божу» (Ін 12, 43). Упокоримо себе перед усіма заради Господа, щоб був нам спокій і тут, і там. Тому що Він Сам сказав: «Візьміть ярмо Моє на себе і навчіться від Мене, бо Я лагідний і смиренний серцем, і знайдете спокій вашим душам» (Мт 11. 29). А ще, дорогий брате, знай, що в мирському житті хвалять того, у кого підвішена мова, а в чернечому великий перед Богом той, хто любить усамітнення та мовчання. Знову ж таки у світі, хто доглядає своє тіло і весь час змінює одяг, – тому й почесті від людей. А в нашій справі, хто всім цим нехтує і лише вимушено дбає про те, що потрібно для тіла, той дбає про свою небесну славу. Як сказано апостолом: «Маючи їжу та одяг, будемо задоволені тим» (1Тим 6. 8). Далі, у цьому житті, хто хизується тілесною фортецею та багатством, того люди вважають великим. А в нашому житті, хто любить смиренність і обирає скромність, той воістину високий і обраний, за написаним: «Бог вибрав немудре світу... щоб осоромити сильне; і незнане світу і принижене і нічого не значуще вибрав Бог, щоб скасувати значуще, для того, щоб ніяка плоть не хвалилася перед Богом» (1Кор 1. 27–29). Полюбимо і ми те, що завгодно нашому Господу, як добрі та вдячні раби. Не намагатимемося догодити людям. Тому що, як каже апостол, «якби я й донині догоджав людям, то не був би рабом Христовим» (1 Гал 1. 10). Бо, як сказано в іншому місці, «весь світ лежить у злі» (1Ін 5, 19). Розділ 48. Про те, що не вчасно і без міри смиреннювати не корисно і навіть шкідливо. Також про те, як поводитися з тими, хто хвалить, і що, якщо бути обережним, похвала не шкодить До авви Серапіона прийшов один брат. Старець просив його створити молитву, за звичаєм. Але той не послухався, став називати себе грішником і недостойним самого чернечого образу. Старець хотів обмити його ноги – брат ухилився, вдавшись до тих самих слів. Тоді старець накрив стіл і запросив його сідати. Сів він сам і почав їсти разом з ним. І під час трапези старець почав наставляти його. - Чадо, - казав він, - якщо хочеш мати користь, утримуй себе в келії, стеж за собою та своїм рукоділлям. Тому що в тому, щоб виходити і відвідувати інших, немає такої користі, як залишатися в келії. Але на ці слова старця брат образився і навіть так змінився в особі, що це не могло сховатися від старця. Тоді авва Серапіон каже йому: - Щойно ти казав, який ти грішник, засуджував себе і заявляв, що навіть жити недостойний. А як я з любов'ю зробив тобі зауваження – дивись, як ти розлютився. Коли хочеш бути смиренним, навчися стійко зносити все, що тобі завдають інші, і не привчай себе до марнослів'я. Почувши це, брат вибачився у старця і, отримавши велику користь, пішов. - Що робити тому, хто хоче мовчати, з поголосом, що виникає навколо нього? Адже ця чутка може зашкодити йому, та й Отці сказали: «Горе людині, чиє ім'я більше, ніж його праця». - Мати гучне ім'я або славу, яка більша за твою працю, зовсім не шкідливо, якщо ти не радий цьому і не погоджуєшся з тим, що говорять. Це все одно, якби тебе обмовили: звинуватили у вбивстві, тоді як ти цього не робив. Потрібно думати, що люди, мовляв, мають до мене повагу, а не знають, який я насправді. Розділ 49. Про те, як, чим і якою мірою слід користуватися для покриття тіла і наскільки Батьки любили простоту навіть у такому одязі – а до цього слід прагнути кожному віруючому. 1. З житія святого Іоанна Милостивого Дівен патріарх Іван! Хто гідно опише його строгість у їжі, простоту та помірність у одязі та сні? Тому що і про цю чесноту, як і про інші, він не забував, і в одязі та способі життя він нічим не відрізнявся від більшості простих людей. Один із мешканців міста, що був його знайомим, дізнався про те, як він жив. Він, зрозуміло, купує шубу за тридцять шість номісм і, після довгих прохань не відмовлятися і носити її, шле святому. Святий погодився на це – і тому, що довіряв людині, і тому, що саме прохання було наполегливим і гарячим. Але цілу ніч він не перестаючи стратив себе (як про це нещодавно розповіли ті, хто жив при ньому). «Хто, — казав він, — не засудить мене, нікчемного Івана, якщо я одягаюся в одяг ціною тридцять шість монет, а мої — на жаль! Адже багато хто з них ляг спати без вечері, на порожній шлунок, і - горе мені! - як жебрак Лазар, «бажають насититися навіть крихтами, що падають з мого столу» (Лк 16. 21). Боже, Боже, скільки зараз чужинців і мандрівників приходять у це місто: ніде їм і голову прихилити, вони прагнуть, прагнуть, ночують на ринковій площі! А я насолоджуюся всіма можливими благами і до всіх інших насолод тепер ще надів на себе і цей дорогий одяг. Яких ще мені слів чекати в той день? Не інакше як цих: «Ти отримав уже добре твоє в житті твоїм, а бідні – зле! Нині ж вони втішаються, а ти по заслугах страждаєш». Але благословенний Господь: ніколи нікчемний Іван цього не вдягне! А за гроші з цієї шуби будуть одягнені бідні!» І на світанку він відсилає шубу на ринок, щоб продати її. Але той, хто її подарував, побачив її на ринку. Зараз він її і купує, він і дарує назад. А Іван прийняв-то прийняв, та одразу відіслав її назад на ринок. Коли ж це сталося двічі і більше, великий Іван каже дарувальнику: «Побачимо, хто з нас втомиться першим: я – продавати чи ти – купувати та дарувати». Втім, і людина ця була безмірно багата, чому святий навмисно змушував її витрачатися – щоб якась частина її грошей перепадала й бідним. 2. З житія святого Арсенія Великий Арсеній так зненавидів все мирське і так мало воно для нього означало, що навіть дивитись на світські речі йому було нестерпно. Більше того, у відшкодування за весь блиск свого колишнього життя і за той одяг, який він носив, коли жив при дворі, він був дуже простий у одязі. Причому простий настільки, що по одязі він нічим не відрізнявся від бідного хлібороба, який носить рване і старе лахміття. Однак йому це злидня і приниження доставляли велику радість. А пишався він тим, що фарбувало його внутрішній і невидимий світ і прагнув прикрашати свою душу, а не тіло. Один брат спитав старця: - Чи добре мати два хітони? - Май два одяги, - відповів старець, - але не май того зла, яке осквернює все тіло і душу. Тому що душі немає потреби в злі, а тілу є потреба в покриві. Тому, «маючи їжу та одяг, будемо», як написано, «задоволені тим» (1Тим. 6,8). Дивись, не допускай, щоб тіло твоє стало потворним від бруду, бо тебе захопить марнославство. Але якщо ти ще юний, то нехай воно залишається у неподобстві, бо тобі це корисно. Не побажай нічого, що побачиш у ближнього свого, чи то одяг, пояс чи ляльку. І не шукай того, що побажав, не роби себе за подобою свого ближнього. І навіть якщо переписав ти собі книгу, не прикрашуй її занадто, бо це пристрасть. Окраса тіла – це руйнування душі. Але піклуватися про нього зі страхом Божим – справа добра. Полюби бідність у тому, у що одягаєшся, щоб принижувати помисли, що гніздяться в тобі – я маю на увазі зверхність. Адже той, хто любить зовнішній блиск, не може набути смиренних помислів, тому що в серці відображається зовнішній вигляд. Авва Ісак говорив братам: – За старих часів Батьки наші та авва Памва носили одяг грубий і латаний. А тепер ви носите все дороге - так йдіть звідси! Через вас запустіло це місце. А коли він збирався йти на жнива, то казав їм: - Заповідей вам ніяких не даю: все одно не виконайте. 2. Він же наводив слова авви Памви: "Монах повинен носити такий гіматій, що, якщо викинути цей гіматій з келії і залишити на три дні, ніхто не візьме його, так мало він коштує". Хто прикрашає свій одяг, той шкодить душі. Тому що розкіш в одязі – ганьба для ченця, вона привносить в душу гордість. А простота в одязі ченцю корисна та похвальна. Думай, черне, про внутрішнє роблення і не прикрашай марні стіни, бо краса келії не дає ченцю терпіння. Шукатимемо того, що необхідно, а те, що зайве і вимагає від нас клопоту, шкідливо і згубно. Розділ 50. Про те, що нічого не слід робити для себе і за уподобанням Великий Пахомій в одному з монастирів, які були у його віданні, будував храм. При цьому портики та колони він збудував такої пропорційної кладки, що йому самому сподобалося те, що він так гарно збудував. Тоді він вирішив, що не повинно захоплюватися справою людських рук і радіти красі того, що сам зробив. Будівля була ще зовсім свіжою. Він узяв мотузки, обв'язав ними колони і наказав братам тягнути їх щосили, поки ті не зрушили і втратили будь-який вигляд. Тоді він зупинив братів і почав говорити: - Брати, не намагайтеся дуже ретельно прикрасити діло рук своїх. Краще моліться, щоб благодаттю Христовою і даром Святого Духа наша праця не була зруйнована і щоб похвала нашої вправності не занапастила ум і він не став здобиччю диявола. Бо має багато підступів. - Припустимо, мені трапилася якась річ. Вона мені потрібна в тому послуху, який мені дали, але я бачу, що маю пристрасть до неї. Чи стане це пристрастю, якщо я візьму її? - Якщо річ тобі потрібна, - відповів старець, - і тебе боре помисел пристрасті до неї, скажи своєму помислу: "Ця річ мені все одно потрібна, навіщо змушуєш взяти її по пристрасті?" І якщо пристрасть припиниться в тобі, то візьми річ. А якщо ні і можна замінити річ на щось інше – так і зроби і приборкати пристрасть. Але якщо річ нічим не заміниш, тоді візьми її із самодокоренням і скажи: «Якби не було потрібно, я б її не взяв, бо мене огортає пристрасть». - А якщо, - запитав брат, - хтось дає мені річ і вона мені потрібна, але я бачу, що моє серце за пристрастю хоче її прийняти, що мені робити? Взяти її, бо потрібна, чи відмовитися через пристрасть? - Роби так, як і з їжею, - відповів старець. – Ти знаєш, що нам щодня потрібна їжа, і нам заборонено приймати її з насолодою. Але якщо будемо приймати її з вдячністю до подавця Богу та засуджувати себе, Бог освятить і благословить її. Тому, якщо річ потрібна тобі і підходить якнайкраще, подякуй Богові, Який управив це, і осуди себе за те, чого недостойний. І Господь прожене від тебе пристрасть, бо Йому, можливо, все. Втім, якщо річ тобі не потрібна, то не бери її - це вже користолюбство. Вам може бути цікаво: